Тотальна антидискримінація

Настав рік 2081, і всі стали остаточно рівні. Рівні не лише перед Богом і законом, а повністю. Ніхто не був розумнішим за інших. Ніхто не був гарнішим за інших. Ніхто не був сильнішим чи швидшим за інших. Тотальна рівність була обумовлена 211, 212 та 213-й поправками до Конституції, а також підперта пильністю агентів Генерального Толераста Сполучених Штатів.

Деякі моменти життя, однак, поки що не вдалося зробити абсолютно правильними. У багатьох людей не вкладалося в голові, що квітень — не зовсім весняний місяць. І саме цього спекотного місяця агенти Генерального Толераста забрали чотирнадцятирічного Гаррісона, сина Джорджа та Гейзел Бержеронів.

Подія була нерадісна, але Джордж та Гейзел не могли довго міркувати над нею. Гейзел мала інтелект середнього рівня, а це означало, що вона могла думати лише короткими чергами. І Джордж, маючи розум потужніший, ніж в середньому по лікарні, мусив носити у вусі крихітний приймач-компенсатор. Закон не дозволяв його витягати. Приймач був налаштований на державний передавач, а той через кожні двадцять секунд надсилав несподіваний і різкий звук, щоб люди, подібні до Джорджа, не мали можливості використовувати дискримінаційну перевагу свого мозку.

Джордж і Гейзел дивилися телевізор. Щоки Гейзел були вологі від сліз, але на той момент вона забула, чому вони потекли.

В телевізорі крутилися балерини.

У голові Джорджа продеренчав зумер. Думки миттю розбіглися в паніці, наче бандити від звуку тривожної сигналізації.

— Навдивовижу гарний танок, той, що вони зараз виконують, — сказала Гейзел.

— Так, — погодився Джордж.

— Цей танок чудовий, — повторила Гейзел.

— Угу, — сказав Джордж.

Він спробував трохи подумати про балерини. Вони були, скажімо прямо, не на висоті — ніяк не кращі, ніж будь-хто інший. Вони були обтяжені мішечками з шротом, а їхні обличчя ховались під масками — щоб ніхто, побачивши граційний і витончений жест або гарненьке обличчя, не відчув би себе незграбою чи потворою. Джордж боровся з невиразною думкою — що, можливо, танцівниці не обов'язково повинні бути інвалідами. Але він не пройшов цей шлях і до половину, бо ще один зойк радіо у вусі розігнав думки геть.

Джордж здригнувся. Так само зробили дві з восьми балерин.

Гейзел побачила, як смикнувся Джордж. Не маючи психічного компенсатора, вона запитала Джорджа, яким був останній звук.

— Звучало так, ніби хтось розбив молочну пляшку молотком з напівкруглою голівкою, — пояснив Джордж.

— Гадаю, мені було б цікаво почути всі ці звуки, — трохи заздрісно зітхнула Гейзел. — Всі, що вони навигадували.

— Гм, — сказав Джордж.

— Але якби я була Головною Толерасткинею, то знаєш, що зробила б? — сказала Гейзел.

Насправді, Гейзел, була, по суті, досить схожа на Головну Толерасткиню, жінку на ім'я Діана Мун Гламперс.

— Якби я була Діаною Мун Гламперс, — продовжила Гейзел. — Я б зробила так, щоб у неділю передавали лиш церковні дзвони. Це підтримало б релігійні почуття.

— Але я зможу думати під дзвони, — сказав Джордж.

— Ну, можливо, я б зробила їхній дзвін по справжньому голосним, — додала Гейзел. — Гадаю, я була б непоганою головтолерасткою… тобто, толерасткинею.

— Як кожен з нас — погодився Джордж.

— Хто знає краще, ніж я, що є нормальним? — сказала Гейзел.

— Правильно, — кивнув Джордж. Він мимоволі почув думати про свого ненормального сина, який зараз був у в'язниці, про Гаррісона, але в голові прогримів салют з двадцяти одного гарматного залпу.

— Любий! — сказала Гейзел, — це було трохи занадто, мабуть?

Це було так занадто, що Джордж зблід і тремтів, й сльози виступили на почервонілих очах. Дві з восьми балерин гепнулися на підлогу.

— Ти маєш такий втомлений вигляд, — сказала Гейзел. — Чому б тобі не влягтися на диван так, щоб мішок з шротом ліг на подушку?

Вона мала на увазі чотирнадцять фунтів шроту в полотняному мішечку, закріпленому на шиї Джорджа.

— Відпочинь він свого мішка деякий час, — сказала вона. — Я не ображусь, якщо ти деякий час будеш мені не рівний.

Джордж зважив мішок на руці.

— Та, власне, шріт і не заважає, — сказав він. — Я вже не помічаю його. Це як частина мене.

— Ти так втомлюєшся останнім часом, — сказала Гейзел. — Може б ми знайшли якийсь спосіб зробити маленьку дірочку в нижній частині мішка, і витягнути кілька шротин? Тільки кілька.

— Два роки тюремного ув'язнення і дві тисячі доларів штрафу за кожну шротину, зітхнув Джордж. — Як на мене, це невдала угода.

— Але ми б могли витягати їх, коли ти приходиш додому з роботи, — сказав Гейзел. — Я маю на увазі, що тут ти ні з ким не конкуруєш, а просто сидиш.

— Якби я на таке погодився, — сказав Джордж. — Тоді й інші люди зробили б те саме І незабаром ми б знову повернулися до темних століть. І всі конкурували б з усіма. Ти на це згодна?

— Ну що ти! — злякалась Гейзел.

— Отож, — сказав її чоловік. — Якщо одиниці почнуть нехтувати законом, то що, на твою думку, відбудеться з суспільством?

Якби Гейзел не знала відповіді на це запитання, Джордж один чорт не зміг би їй підказати, бо в голові завила сирена.

— Мабуть, його буде зруйновано, — сказала Гейзел.

— Га? — злякано перепитав Джордж.

— Суспільство, — сказала Гейзел невпевнено. — Ти ж говорив про нього?

— Хтозна… — відмахнувся Джордж.

Телевізійна програма раптом перервалась брейк-ньюсом. Спочатку було незрозуміло, про що говорилось в новинах, оскільки диктор, як і всі диктори, мав серйозні дефекти мовлення. Протягом не менше аніж півгодини, хвилюючись, диктор спромігся лише сказати:

— Пані та панове!..

Нарешті він здався й віддав бюлетень балерині.

— Молодець! — сказала Гейзел про диктора. — Він хоча б спробував. Це велика справа, він намагався зробити все можливе з того, що йому дав Бог, він напевне отримав величезне моральна задоволення від такої спроби!

— Пані та панове, — прочитала балерина.

Вона, мабуть, була надзвичайно вродливою, тому що маска, яку ховала обличчя, була потворною. І легко було зрозуміти, що вона також найвправніша та найграційніша з усіх танцівниць, бо її мішки з шротом були настільки ж великими, як і ті, що їх носили двохсотфунтові здоровані-чоловіки.

Балерині відразу довелося вибачитися за голос — було дуже несправделиво використовувати такий голос. Її голос здавався теплою, світлою, вічною мелодією.

— Вибачте… — сказала вона, і спробувала зробити голос абсолютно неконкурентоспроможним.

— Гаррісон Бержерон, чотирнадцять років, — сказала вона максимально нерозбірливо. — Щойно утік з в'язниці, де його тримали за підозрою у змові з метою повалення уряду. Він геній і спортсмен, неповнолітній і вважається вкрай небезпечним…

Поліцейська фотографія Гаррісона Бержерона з'явилася на екрані — догори ногами, потім боком, знову догори ногами, потім догори правим боком. Картинка мала калібрувальні позначки у дюймах й помітно було, що Гаррісон має сім футів зросту.

На вигляд Гаррісон був дивовижним і страшним. Ніхто ніколи не народжувався з такою кількістю жахливих мутацій. Він переростав мішки-компенсатори швидше, ніж агенти Головної Толерасткині встигали їх вигадувати. Замість того, щоб слухати маленький радіоприймач для зниження IQ, він мусив носити величезну пару навушників і окуляри з товстими хвилястими лінзами. Окуляри мали на меті не лише зробити його напівсліпим, але й викликати жахливий головний біль.

Ще він був геть обвішаний металобрухтом. Зазвичай агенти Головної Толерасткині намагались дотримуватись симетрії, військового порядку щодо тягарів, якими компенсували надто сильних людей, але Гаррісон мав вигляд мандрівного смітника. Він тягав на собі триста фунтів.

А для того, щоб компенсувати його вроду, агенти Головтолерасткині вимагали, щоб він завжди носив червону гумову кульку на носі, голив брови і прикривав деякі з своїх рівних білих зубів чорними коронками.

— Якщо ви побачите цього хлопця, — сказала балерина. — Не треба — повторюю, не треба — навіть пробувати з ним щось робити.

Пролунав такий звук наче вибили двері.

В телевізорі почулися крики й галас. Фото Гаррісона Бержерона на екрані стрибнуло знову і знову, немов танцюючи на мелодію землетрусу.

Джордж Бержерон правильно визначив причину землетрусу — тому що колись і його будинок не раз танцював під таку саму мелодію.

— Боже мій!.. — вигукнув Джордж. — Це має бути Гаррісон!

Думка не була реалізована, тому що в голові Джорджа пролунав удар від зіткнення автомобілів.

Коли Джордж знову відкрив очі, фото Гаррісона вже не було, натомість екран заповнив справжній Гаррісон, живий та нестримний.

Обвішаний залізом, схожий на блазня, незграбний та величезний, Гаррісон стояв у центрі студії. Ручка знесених студійних дверей ще була в його руці. Балерини, техніки, музиканти й диктори перед ним стояли на колінах, готові померти.

— Я — Імператор! — проголосив Гаррісон. — Ви чуєте? Я — Імператор! Коріться мені!

Він тупнув ногою, й студія затремтіла.

— Навіть тоді, коли я стою тут, — гукнув він. — Скалічений, спотворений, змучений… — я все одно могутніший правитель, ніж будь-який чоловік, який коли-небудь жив! Тепер дивіться, яким я зараз стану!

Гаррісон розірвав ремені компенсаторної збруї, як шмат мокрого паперу, розірвав ремені, що гарантовано витримували п'ять тисяч фунтів.

Металобрухт з тіла Гаррісона обсипався на підлогу.

Гаррісон просунув великі пальці рук під дужку замка, що тримав компенсатор на голові. Дужка розірвалась, немов соломинка. Навушники та окуляри він розтрощив о стіну.

Потім Гаррісон викинув гумову кульку з носа і тепер здавався схожим на Тора, бога грому та блискавки.

— А зараз я виберу свою імператрицю! — сказав він, дивлячись на людей, що падали ниць. — Нехай перша жінка, яка наважиться підвестись на ноги, займе місце на престолі поруч зі мною!

За мить піднялась балерина, тремтлива, наче верба.

Гаррісон вирвав приймач з її вуха, й зірвав тягарі-компенсатори, а потім вона сама зняла маску.

Її краса буквально сліпила.

— Тепер… — сказав Гаррісон, взявши дівчину за руку. — Ми покажемо людям, що таке справжній танок!

І наказав:

— Музика!

Музики попрямували до стільців, а Гаррісон позривав з них тягарі.

— Зіграйте так гарно, як тільки зможете, — сказав він. — І я зроблю вас баронами, князями та графами.

Заграла музика. Спочатку вона вона лунала як завжди — примітивно, погано, фальшиво. Але Гаррісон вихопив двох музикантів зі стільців, помахав ними, як палицями, насвистів мелодію, яку він хотів почути, й закинув музик назад в крісла.

Музика залунала спочатку, і цього разу значно краща.

Гаррісон і його імператриця слухали музику деякий час — уважно слухали, наче синхронізували з нею биття сердець.

Вони напружили ноги.

Гаррісон розмістив свої великі руки на тонесенькій дівочій талії, готуючи до невагомості, яку мав подарувати за мить.

І на хвилі радості й щастя вони здійнялися в повітря!

Не лише закони суспільства було відкинуто, але закони фізики також.

Вони кружляли, крутились, обертались, здіймались.

Вони стрибали, як оленя на Місяці.

Студія мала тридцять футів заввишки, але кожний стрибок підносив танцюристів все ближче й ближче до стелі.

Очевидно, вони мали намір торкнутись стелі, й вони торкнулись.

А потім, нейтралізуючи гравітацію коханням та волею, вони так і лишалися підвішеними в повітрі понад самою стелею, і вони цілували один одного — довго, довго, довго…

Саме в цю мить Діана Мун Гламперс, Головна Толерасткиня, увійшла у студію з двоствольною рушницею десятого калібру. Вона бахнула двічі, й імператор та імператриця померли, перш ніж упали на підлогу.

Діана Мун Глампер перезарядила рушницю. Вона націлила її на музик і сказала, що ті мають десять секунд, аби знову начепити свої тягарі.

Лише тоді телевізор Бержеронів вимкнувся.

Гейзел хотіла сказати Джорджу, що телевізор зламався, але Джордж якраз вийшов на кухню по банку пива.

Джордж повернувся з пивом, зупинився, а сигнал компенсатора похитнув його. І тоді він знову сів.

— Ти плакала, — сказав він до Гейзел.

— Так, — відповіла дружина.

— З якого приводу? — запитав Джордж.

— Я забула, — сказала Гейзел. — По телевізору показали щось дуже сумне.

— Що саме?

— Ах, не знаю. В моїй голові все перемішалося.

— Забудь про сумне, — сказав Джордж.

— Я завжди так і роблю, — посміхнулась Гейзел.

— Ах ти ж моя дівчинко, — сказав Джордж і його перехнябило — бо у голові раптом запрацював перфоратор.

— Джи… здається, це знову було занадто, — сказав Гейзел.

— Га? — перепитав Джордж. — Що ти сказала?

— Джи… — повторила Гейзел. — Я кажу, що цього разу, здається, також було занадто.