Танок з драконами

Джон

Тієї ночі йому наснилися дичаки, що завивали з лісу, просуваючись під стогін бойових рогів і стукіт тулумбасів. «Бум-ДУУМ, бум-ДУУМ, бум-ДУУМ» — накочував гуркіт, схожий на тисячу сердець, що билися, мов одне. Хтось мав списи, хтось — луки, хтось — сокири. Інші їхали бойовими возами з кісток, які тягли собаки завбільшки з коників-муциків. Серед них дибали велетні у шість сажнів заввишки, з довбнями завбільшки з цілі дуби.

— Стояти міцно! — закликав Джон Сніговій. — Дамо їм одкоша!

Він стояв на верхівці Стіни зовсім один.

— Вогонь! — закричав він. — Нагодуйте їх вогнем!

Але слухати його не було кому. «Усі пішли. Усі мене покинули.» Засичали палаючі стріли, злітаючи вгору, запалали чорні кобеняки.

— Сніг-сніговій! — кричав орел, поки вороги дріботіли вгору льодом хутко і спритно, наче павуки.

Джон був убраний в броню з чорного льоду, але меч у руці палав червоним. Коли мертв’яки досягали верхівки Стіни, він скидав їх назад — знову на смерть. Він убив сивобородого старого і безбородого юнака, велетня, кощавого чолов’ягу з підпиляними зубами, дівчину з рясним рудим волоссям… і занадто пізно зрозумів, що то Ігритта, але та вже зникла так само швидко, як з’явилася.

Світ розплився у червоний туман. Джон колов, рубав та різав, скільки було сили. Він зарубав Донала Нойє, випатрав Глухого Дика Фолярда. Кворин Піврукий упав на коліна, даремно намагаючись затиснути струмінь крові з власної шиї.

— Я — володар Зимосічі! — верещав Джон.

Тепер перед ним виник Робб з волоссям, вогким від розталого снігу. Пазур стяв йому голову. Раптом Джона за плече грубо вхопило кострубате ручисько. Він крутнувся…

…і прокинувся з круком на грудях, що дзьобав його і волав:

— Сніг-сніговій!

Джон ляснув крука долонею, проганяючи геть. Птах заверещав невдоволено, плеснув крилами і перелетів на стовпчик ліжка, відки й витріщився з гіркою образою крізь досвітній морок.

Отже, наставав день. Стояла година вовка — скоро вже зійде сонце, і чотири тисячі дичаків ринуть потоком крізь Стіну. «Божевілля.» Джон Сніговій скуйовдив власне волосся обпеченою рукою і вкотре спитав сам себе, що це він робить. Адже щойно брама відчиниться, вороття не буде. «З Тормундом мав би домовлятися Старий Ведмідь. Або Яремія Рикер, або Кворин Піврукий, або Денис Малістер, або ще хтось із досвідченої старшини. Та зрештою, мій дядько.» Але жаліти про недосяжне було вже трохи запізно. Кожен вибір мав свої небезпеки, свої наслідки. Лишалося тільки дограти почату гру до кінця.

Він встав з ліжка і вдягся у темряві. Мормонтів крук бурмотів з іншого кінця кімнати.

— Зерна! — вимагав птах.

А тоді казав:

— Кор-роль.

А тоді ще:

— Сніг-Сніговій, Джон Сніговій, Джон Сніговій.

То була якась дивина. Скільки Джон міг пригадати, раніше птах ніколи не вимовляв його імені цілком.

Поснідав воєвода у підвальній трапезній зі старшиною. Сніданок складався з підсмаженого хліба, яєшні, кров’янки, ячневої каші та запивався ріденьким жовтим пивом. Поки старшина їла, усі приготування обговорювалися знов і знов.

— Та все вже готове! — запевняв Бовен Марш. — Якщо дичаки дотримають умов угоди, тоді усі ваші накази буде належно виконано.

«А якщо ні, то не дивуйся, коли зчиниться кривава різанина.»

— Не забувайте, — мовив Джон, — Тормундові люди голодні, замерзлі, налякані. Дехто ненавидить нас так само, як окремі з вас ненавидять їх. Ми танцюємо на тонкому льоду — і ми, і вони. Одна тріщина потопить усіх. Якщо сьогодні судилося пролитися крові, то хай хоч не ми завдамо першого удару. Бо інакше — старими й новими богами присягаюся — зітну голову тому, хто перший здійме зброю.

Відповіддю йому було притакування, численні киви головами, схвальне бурмотіння, серед якого чулися слова «Воля ваша», «Все зробимо» і «Так, пане воєводо». Один за одним старшина підводилася на ноги, застібала паси з мечами, накидалася теплими чорними кобеняками і виходила на холод.

Останнім вийшов з-за столу Скорботний Ед Толет, що саме прибув уночі з Довгого Кургану з шістьма великими возами. Хвойдиного Кургану — так тепер чорні братчики кликали його фортецю. Еда прислали забрати стількох списниць, скількох вмістять його вози, і відвезти до їхніх сестер.

Джон дивився, як Толет витирає рідкий жовток яєшні з тарілки окрайцем хліба. Напрочуд втішно було знову бачити похмуру Едову мармизу.

— Як просувається відновлення замку? — запитав Джон свого старого шафаря.

— Ще десять років, і закінчимо, — озвався Толет своїм звичайним могильним голосом. — Коли ми туди в’їхали, там аж кишіло щурів. Ницих вилупків повбивали та повиловили списниці. Тепер у замку аж кишить списниць, а я, буває, сумую за щурами.

— Як тобі служиться під Залізним Еметом? — запитав Джон.

— То Чорна Маріс зазвичай служить під Залізним Еметом, а не я, м’сьпане. Мені доручено мулів. Кропивка каже, вони мені родичі. Ну, пики в нас усіх довгі, брехати не буду, але я геть не такий упертий. Зрештою, слово честі даю, їхніх матерів я не знав. — Він доїв останнє яйце і зітхнув. — Гарненько буває з’їсти отаке ріденьке яєчко. Ви, м’сьпане, коли ваша ласка, хоч не дозволяйте дичакам поїсти всіх наших курей.

У дворищі тільки почало світлішати східне небо, на якому не виднілося жодного пасма хмар.

— Схоже, нам заноситься на добрячу годину, — мовив Джон. — День буде ясний, теплий та сонячний.

— Стіна плакатиме. А вже ж безмаль зима на дворі. Якось химерно воно, м’сьпане. Поганий призвісток, коли мене спитаєте.

Джон посміхнувся.

— А якби зараз сніжило?

— Тоді ще гірший.

— Якого ж тобі дня треба?

— Такого, що з теплої хати не треба й потикатися, — відповів Скорботний Ед. — А я, з дозволу пана воєводи, піду до своїх мулів. Вони за мною хоч сумують, коли мене немає. Чого не можу сказати про списниць.

На тім вони розлучилися; Толет пішов до східного шляху, де чекали його вози, Джон Сніговій — до стаєнь. Шовкун вже засідлав і загнуздав йому коня, котрий і чекав на воєводу — сірий бойовий огир вогняного норову з чорною і лискучою, наче маестерське чорнило, гривою. Не таку тварину Джон обрав би для розвідки, але цього ранку князеві-воєводі Варти личило показатися поважною та грізною постаттю, а до неї сей баский кінь пасував якнайкраще.

Почет також чекав у стайнях. Джон ніколи не любив оточувати себе сторожею, та розсудив, що в такий день не завадить мати при боці хоч кількох вірних захисників. У своїх кольчугах, залізних шоломцях і чорних кобеняках, з довгими списами у руках та мечами й кинджалами на пасах вони виглядали похмуро-урочисто. Для нинішньої нагоди Джон навмисне зневажив усіх зелених хлопчаків та сивих старих, лишивши при собі вісьмох чоловіків у розквіті сил: Тая, Мулія, Ліворукого Леха, Великого Лидола, Рорі, Фулька Блоху, Гарета Зеленосписа. А ще Шкіряна — нового майстра-мечника замку Чорного. Ним він хотів показати одну важливу річ: навіть людина, яка билася біч-обіч з Мансом попід Стіною, може обійняти поважне і шановане місце у Нічній Варті.

Коли вони всі нарешті зібралися коло брами, на сході з’явився тьмяний червоний виблиск. «Зорі гаснуть, — подумав Джон. — А коли засяють знову, то дивитимуться на світ, що змінився назавжди.»

Кілька королевиних людей стояли коло жарин, що лишилися від ніч-ватри пані Мелісандри, і дивилися, що відбувається. Коли Джон зиркнув на Король-Башту, то помітив червону пляму за вікном. Королеви Селиси не було ані знаку.

Час настав.

— Відчинити браму, — стиха наказав князь-воєвода Джон Сніговій.

— ВІДЧИНИТИ БРАМУ! — заревів Великий Лиділ голосом, схожим на грім.

За сто сажнів угорі його почули вартові й підняли бойові роги до вуст. Гучний заклик залунав над Стіною, полинув далі над світом. «Гау-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у.» Одна невпинна, довжелезна пісня. Тисячі років вона означала повернення додому розвідників. Але нині набула іншого змісту. Зранку сього дня вона закликала вільний нарід до його нового дому.

На кожному з кінців довгого проходу розчахнулися стулки брам, прочинилися залізні ґрати. Вранішнє світло замерехтіло на кризі — рожевим, золотим, ліловим. Скорботний Ед мав рацію — скоро Стіна заплаче. «Дайте боги, щоб плакала лише вона.»

Шовкун рушив під лід, освітлюючи шлях у мороці проходу залізним ліхтарем. Джон закрокував услід, ведучи коня. Далі зрушила його варта, а потім Бовен Марш з шафарями — двома десятками їх, на кожного з яких лягло особливе доручення. Нагорі стояв, очолюючи Стіну, Ульмер з Королівської Пущі, а з ним — чотири десятки найкращих лучників замку Чорного, налаштовані дощем стріл загасити будь-який клопіт біля підніжжя.

На північ од Стіни чекав Тормунд Велетнебій верхи на крихітному коникові, на вигляд надто кощавому, щоб тримати чималу вагу старого. Двійко його живих синів були з ним — довготелесий Торег та юний Дрин; супроводжувало їх зо шість десятків дичацьких воїв.

— Гир! — озвався Тормунд. — Варта, отакої? Це така між нами довіра, гайвороне?

— Ти привів більше людей, ніж я.

— Та привів. І ти йди до мене, хлопче. Хочу, щоб мій люд тебе роздивився. Тут кілька тисяч ніколи не бачили гайворонського воєводу — дорослі чолов’яги, яких ще хлопчиками лякали, що як мамцю не слухатимуться, то їх з’їдять ваші розвідники. Їм треба тебе побачити — хлопчину з похмурою довгою пикою в старому чорному кобеняку. Хай знають, що Нічної Варти боятися вже не варто.

«Оцього їм краще не взнати ніколи.» Джон стягнув рукавицю зі смаленої руки, вклав два пальці до рота і свиснув. З брами вискочив Привид, а Тормундів муцик сахнувся так страшно, що трохи не викинув дичака з сідла.

— Не варто боятися, кажеш? — перепитав Джон. — Привиде, сидіти.

— Ти пихатий чорносердий байстрюк, князю-гайвороне, — буркнув Тормунд Гучний Ріг і приклав до вуст власного рога. Пісня його покотилася кригою, наче переливи грому, і перші сміливці з вільного народу потекли до брами.

Джон спостерігав, як вони минають Стіну, від світанку і до сутінок. Першими пішли заручники — сотня хлопчиків віком від восьми до шістнадцяти років.

— Ось твоя кривава ціна, князю-гайвороне, — оголосив Тормунд. — Сподіваюся, лемент їхніх бідолашних матерів не прилітатиме до тебе вві сні.

Деяких хлопчиків приводили до воріт матері чи батьки, інших — старші брати й сестри. Ще більше прийшли самі. Дичаки у чотирнадцять чи п’ятнадцять років були вже майже дорослими чоловіками і не хотіли, щоб їх бачили коло жіночих спідниць.

Двоє шафарів рахували хлопчиків і записували ім’я кожного на довгих сувоях овечого пергамену. Третій збирав їхні коштовні речі на мито і записував їх теж. Малі вирушали до місць, де жоден ніколи не бував, на службу в братстві, яке ворогувало з їхніми пращурами тисячі років, але Джон не побачив ані слізини, не почув плачу жодної матері. «Це люди зими, — нагадав він собі. — Там, звідки вони прийшли, сльози крижаніють на щоках.» Жоден заручник не забарився, не сахнувся від темного похмурого проходу, коли настала його черга заходити всередину.

Майже всі хлопчаки були кощаві та змарнілі, деякі — геть змучені голодом, з тонюсінькими ніжками і рученятами, наче гілочки. Джон цьому аніскільки не здивувався. Щодо всього іншого… на зріст, будову і колір волосся серед хлопчиків панувало розмаїття. Джон побачив довготелесих і коротунів, русявих і чорнявих, медово-білявих, солом’яно-білявих і рудих, поцілованих вогнем, наче Ігритта. Одні хлопці мали рубці, інші — кульгаві ноги, треті — побиті віспою обличчя. Старші хлопці вже хизувалися пушком на щоках чи вусами з кількох волосин, а один мав бороду незгірш Тормундової. Хтось вбрався у м’які та гарні хутра, хтось — у виварену шкіру та шматки обладунків, більшість — у вовну і тюленячі шкури, а кількоро — у жалюгідне лахміття. Один прийшов зовсім голий. Чимало з заручників мали зброю: загострені дерев’яні списи, довбні з кам’яними головами, ножі з кістки, каменю чи драконоскла, шпичасті киї, метальні сітки; стрічалися і стародавні, поїдені іржею мечі. Хлопці з племені рогоногів сунули босі, не помічаючи холоду, просто крізь сніг. Дехто мав на чоботях «ведмежі лапи» і крокував по тих самих заметах, навіть не провалюючись. Шестеро прибуло на конях, двійко на мулах. Два брати тягли з собою козу. Найбільший заручник мав шість з половиною стоп зросту, але обличчя немовляти. Найменший був крихітка і сказав, нібито йому дев’ять років, хоча виглядав ледве на шість.

Особливу увагу Джон звертав на синів видатних та поважних дичацьких ватажків. Тормунд вказував на них, коли ті його минали.

— Оце малий Сорена Щитолама, — тицьнув він на високого парубка. — Рудий отам — то виплодок Геріка Королевича. Батько бреше, що походить від Раймуна Рудоборода, та я ладен закластися, що від його меншого брата.

Ще двоє хлопчаків були схожі, наче близнюки, але Тормунд наполіг, що то брати у перших, народжені за рік один від одного.

— Батько одного — Харле Ловчик, іншого — Харле Любчик, та обидва від однієї жінки. Батьки одне одного ненавидять. На твоєму місці я б вислав одного до Східної Варти, іншого — до тієї вашої Тіньової Вежі.

Серед інших заручників знайшлися сини Говда Мандрівника, Брогга, Девина Дери-Тюленя, Кайлега Дерев’яне Вухо, Морни Білоликої, Великого Моржа…

— Великого Моржа?! Та невже?

— На Скрижанілому Березі ще й не такі імена стрінеш.

Трійко заручників були синами Алфина Ґаворіза, недоброї слави наскочника, вбитого Кворином Півруким. Принаймні так твердив Тормунд.

— Щось вони мені не схожі на братів, — зауважив Джон.

— Бо то напівбрати від різних матерів. У Алфина пуцька була ще менша за твою, зате спритніша — ніколи не барилася, щоб кудись не вскочити. Отож він і мав по синові у кожному селі.

Про одне дрібне хлоп’я, схоже пикою на щура, Тормунд розказав:

— Ото вилупок Варамира Шестишкура. Не забув Варамира, гайвороне?

Джон не забув.

— Перевертня?

— Його. Гидкий та завзятий був, хоч і дрібний. Зараз, мабуть, десь трупом лежить. Ніхто його не бачив од самої битви.

Двоє хлопчиків виявилися перевдягненими дівчатками. Побачивши їх, Джон надіслав Рорі та Великого Лидола привести малих до себе. Одна пішла покірно, інша почала кусатися і хвицятися. «Ой, не на добро це все.»

— Хтось із оцих двох має уславлених батьків?

— Гир! З оцих пуцьвірінків? Та де там. Обрали за жеребом, як решту хлопців.

— Це дівчата.

— Та невже? — Тормунд примружився на двох малих з сідла. — Ми тут з князем-ґавою заклалися, хто з вас має довшу цюцюрку. Ану знімайте штани і показуйте.

Одна з дівчат зашарілася. Інша люто вирячилася і спалахнула:

— Відчепися, Тормунде Велетнів Пердь! Дай нам спокій!

— Гир! Ти переміг, гайвороне. Цюцюрки нема в жодної. Але яйця ота дрібна таки має. Вже готова тобі списниця росте. — Він покликав до своїх людей. — Ану знайдіть оцим вдягти щось дівчаче, поки Сніг-воєвода з гніву не обісцявся!

— Замість них мені потрібно двоє хлопчиків.

— Чого б це? — Тормунд почухав бороду. — Заручник є заручник, така моя думка. Отой твій гострий меч зітне голову дівчиськові так само, як хлопчиськові. Батьки люблять доньок незгірш синів. Ну принаймні, ті батьки, які чогось варті.

«Мене турбують зовсім не їхні батьки.»

— Чи співав колись Манс пісню про хоробрість Дані Кремінець?

— Та наче ні. А хто це — Даня Кремінець?

— Дівчина, що вдяглася хлопцем, аж так бажала вступити до чорного братства. Пісня про неї сумна і прегарна. Те, що з нею сталося — сумне і бридке. — У деяких заспівах її примара досі блукала Ніч-Кромом. — Доведеться відіслати дівчат до Довгого Кургану.

Єдиними чоловіками у Довгому Кургані були Залізний Емет і Скорботний Ед, яким він довіряв — на відміну від багатьох інших братчиків.

Дичак усе зрозумів.

— Ну й гидкі ж ви пташки, чорні ґави, — сплюнув він додолу. — Гаразд, ще двоє хлопчиків. Матимеш.

Коли дев’яносто дев’ять хлопчиків нарешті пройшли повз них і зникли під Стіною, Тормунд Велетнебій показав Джонові останнього.

— Мій син Дрин. Дивись мені, ґаво — добре про нього дбай, бо сам спечу твою чорну печінку і з’їм.

Джон ретельно роздивився хлопчика. «Бранових літ… тих, яких він мав бути, якби не загинув од руки Теона.» Та на відміну від Брана, Дрин не був ані гожий, ані привітний, а навпаки: кремезний, опецькуватий, коротконогий, міцнорукий, з широкою червоною мармизою — наче змальований з батька, але з шапкою темно-брунатного волосся.

— Він служитиме при мені джурою, — пообіцяв Тормундові Джон.

— Чуєш, Дрине? Диви мені, не скоч вище голови з гордощів.

А Джонові Тормунд додав:

— Його час від часу незле духопелити, аби послух знав. Лишень стережися зубів — малий кусається.

Дичак знову сягнув по ріг, підняв його і дмухнув ще раз. Цього разу пішли воїни — і вже не одна сотня. «Сотень п’ять, — підбив Джон, поки вони виступали з-під дерев, — якщо не тисяча.» Лише один з десяти сидів верхи, зате всі мали зброю. На спинах вони несли круглі, плетені з верболозу щити, вкриті сирими шкурами та вивареною шкірою, розмальовані зміями та павуками, відрубаними головами, скривавленими келепами, розтрощеними черепами, страшними гемонами. Кількоро вбралися у вкрадені сталеві обладунки — чи радше окремі шматки, зняті з трупів убитих розвідників і добряче подовбані. Дехто нап’яв на тулуб кістки, мов Торохкало. Всі мали на собі хутра та шкіру.

Були серед них і списниці, що розвівали довгим волоссям. Джон дивився на них і мимохіть бачив Ігритту, спалахи вогню в її волоссі, очі на її обличчі, коли вона роздягала його в печері, знову чув її голос… «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» — казала вона йому разів, мабуть, сто.

«Тоді вона не помилилася. Але це й досі так.»

— Міг би пустити жінок першими, — мовив Джон до Тормунда. — Матерів і дівчат.

Дичак кинув на нього хитрий погляд.

— Авжеж міг би. А ви, ґави, могли б зачинити за ними браму. Та як на тому її кінці буде трохи міцних хлопців, то брама лишиться відчиненою, адже так? — Він вишкірив зуби. — Я купив твою гойдану кобилу, Джоне Сніговію. Та хіба не маю права полічити їй зуби? Ти не думай, що я і мої люди тобі не віримо. Віримо, ще й як — точно так само, як ти нам.

Тормунд насмішкувато пирхнув.

— Ти хотів воїнів, еге ж? Ну ось тобі. Кожен вартий шести твоїх чорних ґав.

Джон мимоволі посміхнувся.

— Якщо вони звертатимуть зброю лише на нашого спільного ворога, нічого кращого я не бажаю.

— Я ж тобі слово дав, хіба ні? Слово Тормунда Велетнебоя. Твердіше від заліза.

Він одвернув голову і плюнув на землю.

Серед потоку воїнів стрічалися батьки багатьох з Джонових заручників. Дехто витріщав холодні суворі очі, проходячи повз, і пестив руків’я зброї. Але інші посміхалися, наче до давно не баченого родича; щоправда, деякі посмішки непокоїли Джона гірше, ніж погляди спідлоба. Ніхто не став на коліна, але дехто вигукнув присяги.

— У чому клявся Тормунд, у тому клянуся і я! — оголосив чорнявий Брог, який вочевидь не любив марнувати слів.

Сорен Щитолам схилив голову на вершок і прогарчав:

— Маєш за себе Соренову сокиру, коли забажаєш, Джоне Сніговію!

Рудобородий Герік Королевич привів трьох доньок.

— З них будуть добрі дружини, що подарують чоловікам дужих синів королівської крові! — вихвалявся він. — Адже вони, услід за батьком, з роду Раймуна Рудоборода, Короля-за-Стіною!

Джон знав, що серед вільного народу родовід геть нічого не важив — цього навчила його Ігритта. Герікові доньки мали таке ж, як у неї, вогняно-руде волосся, хоча в Ігритти на голові плуталася безладна купа кучерів, а в них волосся спадало на плечі довгим прямим потоком. «Але всі вони поціловані вогнем.»

— Три принцеси, одна чарівніша за іншу, — мовив Джон до їхнього батька. — Я подбаю, щоб їх познайомили з королевою.

Воєвода чекав, що Селиса Баратеон прихилиться до цих трьох охочіше, ніж до Вали — вони були молодші, покірніші та згідливіші. «І на вроду вельми показні, хай батько в них і блазень.»

Говд Мандрівник приніс присягу на мечі — старому шматі заліза, такому подовбаному та визубреному, що Джон гірших і не бачив. Девин Дери-Тюлень подарував йому шапку зі шкури тюленя, Харле Ловчик — намисто з ведмежих пазурів. Відьма-войовниця Морна зняла з себе личину оберіг-дерева рівно настільки, щоб поцілувати йому руку в рукавиці й заприсягтися віддатися душею й тілом — а в який спосіб, як боєць чи жінка, на те вже його воля.

Потік людей, обітниць і дарунків не спинявся. Наближаючись до брами, кожен воїн скидав з себе коштовності й кидав на один з візків, які шафарі поставили коло входу. Бурштинові підвіски, золоті гривні, прикрашені самоцвітами кинджали, срібні пряжки з каменями, обручі на зап’ястки, персні, полив’яні кухлі та золоті келихи, бойові та застільні роги, гребінець зеленого нефриту, намисто з прісноводних перлів… усе скидалося на купу і записувалося Бовеном Маршем. Один чолов’яга віддав сорочку зі срібних лусочок, що робилася на якогось вельможного князя. Ще один кинув до візка уламок меча з трьома сафірами в руків’ї.

Були там і вельми чудернацькі речі: іграшковий мамут, зроблений з хутра справжнього мамута, кістяний прутень, шолом з голови однорога, ще й з рогом. Скільки за такі дива мали дати харчів у Вільних Містах — Джон Сніговій не мав жодної гадки.

Услід за вершниками пішли люди зі Скрижанілого Берега. Джон дивився, як повз нього котяться великі бойові кістяні вози, брязкаючи незгірш Торохкала. Половина з них котилася, як раніше; інші вже замінили колеса на полози і тепер ковзали хутенько та гладенько там, де колеса запиналися і тонули у заметах.

Собаки, що тягли вози, були страшні звірюки завбільшки з лютововків. Жінки мали на собі тюленячі шкури, деякі тримали при грудях немовлят. Старші діти тупали позаду матерів власними ногами та зиркали знизу на Джона очима темними і твердими, наче камені, що вони тримали в руках. Дехто з чоловіків мав на шапках оленячі роги, дехто — моржові ікла. Джон швидко зрозумів, що одні не надто приязні до інших. Позаду скрижанілих сунув невеличкий гурт їхніх кощавих оленів; великі собаки гарчали і клацали зубами на тих, хто відставав.

— Оцих стережися, Джоне Сніговію, — попередив його Тормунд. — То дикуни дикунами. Чоловіки злі й підступні, а жінки ще гірші.

Він узяв з сідла міх і простягнув Джонові.

— Ось, хильни. Мо’, не так їх лякатимешся. Та й уночі тепліше спати буде. Ні, забирай собі. Прикладися як слід.

Міх був повен меду такого міцного, що Джонові засльозилися очі, а грудьми поповзли вогняні мацаки. Він добряче хильнув і мовив до свого супутника:

— Ти добра людина, Тормунде Велетнебій. Як на дичака.

— Незгірш кого іншого, так. Але бувають і кращі.

Дичаки все сунули й сунули; сонце поволі повзло яскраво-блакитним небом. Ще й полудень не настав, як рух спинився, бо під Стіною застрягла запряжена волом гарба. Джон Сніговій пішов подивитися на власні очі й побачив, що воза добряче заклинило у вузькому проході. Люди позаду погрожували порубати гарбу на шматки, а вола забити на м’ясо; візник і його родичі божилися, що всіх порубають самі, хай лишень спробують зачепити їхнє майно. З допомогою Тормунда та його сина Торега Джонові вдалося втримати дичаків од пролиття крові, та знадобилася майже година, щоб звільнити шлях.

— Тобі потрібна більша брама, — поскаржився Тормунд, кисло зиркнувши на небо, куди вітром принесло кілька хмаринок. — Хай йому грець, як повільно. Наче висмоктувати Молочну через очеретину. Гир! От якби мати ріг Джорамуна. Я б дмухнув гарненько, а тоді б лишилося перелізти через купу крижаних друзок.

— Ріг Джорамуна спалила Мелісандра.

— Справді? — Тормунд ляснув себе по стегні й весело тюгукнув. — О так, того гарненького рога вона таки спалила. Гріх та сором, кажу я, і хай їй грець. Рогові було років, мабуть, з тисячу. А знайшли ми його у могилі велетня, і ніхто з нас, кажу тобі, ще не бачив більшого. Напевне, тому Манс і забрав собі в голову сказати, що має ріг Джорамуна. Хотів, щоб ви, ґави, думали, ніби він має силу здмухнути вашу Стіну просто вам під ноги. Але справжнього рогу ми не знайшли, хай скільки землі перекопали. Бо якби знайшли, то кожен колінкар у Семицарстві усе літо мав би вдосталь льоду — кидати собі у вино.

Джон посовався у сідлі, хмурніючи. «І засурмив Джорамун у Ріг Зими, і розбудив велетнів із сирої землі.» Отой велетенський ріг з обручами старого золота, різьблений стародавніми рунами… отже, Манс Розбишака брехав йому тоді чи Тормунд бреше зараз? «І якщо Мансів ріг — облуда, то де ж справжній?»

Після полудня сонце зникло, день став сірий і вітристий.

— Снігове небо, — похмуро пробурчав Тормунд.

Інші побачили у низьких пласких білих хмарах той самий призвісток, і він змусив їх поквапитися. Людям почав уриватися терпець. Одного чолов’ягу пхнули ножем, коли він намагався просунутися поперед інших, які простояли в черзі кілька годин. Торег викрутив ножа з руки нападника, витяг з юрби обох неборак і прогнав до дичацького табору починати все спочатку.

— Тормунде, — мовив Джон, спостерігаючи, як чотири старі бабці тягнуть крізь браму возика, повного дітей, — розкажи мені про нашого ворога. Я хочу знати все, що можливо, про Інших.

Дичак потер вуста долонею і пробурчав:

— Ні, не тут. Не з цього боку Стіни. — Старий сторожко і незатишно озирнувся у бік дерев, що стояли в білих шатах. — Вони, чи знаєш, ніколи далеко не відходять. Удень не наближаються, коли сонечко світить, та не думай, що ідуть геть. Ні, тіні ніколи не йдуть геть. Ти їх, мо’, і не бачиш, а вони однак чіпляються тобі до п’ят.

— Вони тебе чіпали дорогою на південь?

— Великим числом не нападали, якщо ти про це. Але крутилися поруч невідступно, і щипали по краях. Ми втратили стільки роз’їздів, що й згадувати страшно; зрештою відстати від валки чи заблукати убік почало означати вірну смерть. Кожного вечора ми оточували табори вогнем. Вогонь їм таки не до смаку, тут помилки бути не може. Та коли налетіли сніги… у таку мряку, ще й дощ цей крижаний… дідька ти знайдеш сухі дрова чи підпалиш розпал. А холоднеча… бувало, окремими ночима вогні аж щулилися і меншали з холоду. Після таких ночей на ранок завжди когось знаходили мертвим. Це якщо мертві не знаходили тебе самі. Бо тієї ночі, коли Торвинд… коли мій хлопчик, він…

Тормунд відвернув обличчя.

— Я знаю, — мовив Джон Сніговій.

Тормунд знову обернувся до нього.

— Та нічого ти не знаєш! Ну вбив ти мертв’яка, чув я. Манс їх убив, мабуть, з сотню. Упирів здолати можна, то не штука, та коли приходять їхні господарі, коли лягають білі тумани… як накажеш битися з білим туманом, ґаво? З тінями, які мають зуби… з повітрям таким холодним, що дихати боляче, груди мов ножем ріжуть… Та не знаєш ти нічого, не можеш знати. Чи вміє твій меч різати холод?!

«Подивимося» — подумав Джон, пригадавши сказане йому Семом і ним же вичитане з давніх книжок. Пазур було скуто у зброярнях старої Валірії, гартовано у драконовому вогні, обсаджено чарами. «Драконосталь» — так казав Сем. «Міцніша за звичайну, легша, твердіша, гостріша…» Та слова у старій книзі — то одне, а справжнє випробування чекає в битві.

— Ти не помиляєшся, — мовив Джон. — Я справді не знаю. А як боги матимуть ласку, то й не дізнаюся.

— Де ти бачив, щоб боги мали ласку, Джоне Сніговію? — Тормунд кивнув на небо. — Хмари он набігли. Вже холоднішає і темнішає. І Стіна твоя вже не плаче. Дивися!

Він обернувся і гукнув синові Торегу:

— Вертайтеся до табору і женіть усіх сюди! Хворих, слабких, дурних, лінивих, боягузів… хай стають на ноги, трясця їх матері! Треба буде — то намети їм підпали, щоб ворушилися. Браму слід зачинити до заходу сонця. Кожен, хто не пройде крізь Стіну до того часу, хай молиться, щоб Інші дістали його раніше, ніж я. Чув мене?

— Та чув.

Торег загилив п’ятами коневі по боках і чвалом ринув назад уздовж вервечки дичаків.

А ті все вливалися та вливалися під Стіну. День потроху темнішав, як і казав Тормунд. Хмари вкрили небо від одного виднокраю до іншого; тепло кудись поділося. Коло брами почалася штовханина; люди, кози та воли намагалися відіпхнути одне одного з дороги. «Це не проста нетерплячка, — зрозумів Джон. — Вони налякані. Воїни, списниці, наскочники… вони бояться цих лісів і тіней, що сунуть між дерев. Вони хочуть опинитися потойбіч Стіни, перш ніж настане ніч.»

У повітрі затанцювала сніжинка. Потім друга. «Потанцюй зі мною, Джоне Сніговію, — подумав він. — Нікуди не дінешся — скоро затанцюєш.»

А дичаки сунули і сунули; дехто прискорив крок, прагнучи якнайшвидше перетнути поле колишньої битви. Інші — старі, молоді, кволі — ледве переставляли ноги. Ще вранці поле було вкрито товстою ковдрою старого снігу, що сяяла білою кіркою під яскравим сонцем, та донині перетворилося на чорно-буре слизьке болото з грязюки та лайна; дерев’яні колеса і копита коней, полози з кістки, рогу та заліза, свинячі ратиці, важкі чоботи, ноги корів та волів, голі чорні ступні племені рогоногів — усі лишили у ньому свої позначки. Розім’яклий ґрунт ще сповільнив просування людей і тварин.

— Було тобі мати більшу браму! — знову поскаржився Тормунд.

Пізно пополудні сніг сипав рясно та рівно, зате річка дичаків зменшилася до струмочка. Стовпи диму здіймалися з-поміж дерев, де стояв їхній табір.

— Торег, — пояснив Тормунд. — Палить мертвих. Завжди є такі, що лягають спати і не прокидаються. Знаходиш їх у наметах — тих, хто має намети — згорнутих клубком і закрижанілих. Торег знає, що з ними робити.

Струмок вже всох до тоненької цівочки, коли з лісу нарешті виник Торег. З ним разом верхи їхало з тузінь воїнів, озброєних списами та мечами.

— Мій сторожовий загін, — вишкірився Тормунд щербатою посмішкою. — Ви, гайворони, маєте розвідників… ну то й ми теж. Цих я лишив у таборі на випадок, раптом на нас нападуть раніше, ніж ми усі заховаємося.

— То, мабуть, твої найкращі люди.

— Мо’, і найгірші, як подивитися. Кожен з них убив гайворона. Принаймні одного.

Серед вершників один чоловік крокував пішки; за ним трусив великий звір. «Вепр, — зрозумів Джон. — Велетенський дик.» Удвічі більше за Привида, створіння було вкрите цупкою чорною щетиною, а ікла мало завдовжки з людську руку. Більшого та бридкішого вепра Джон ще не бачив. Та й чолов’яга поруч із ним вродою не пишався. То був здоровань з рясними чорними бровами, пласким носом, важкими вислими щоками, темними від жерниці, і крихітними чорними очицями, посадженими близько до носа.

— Боррок. — Тормунд відвернувся і сплюнув.

— Перевертень. — То не було питання. Звідкілясь він знав.

Привид повернув голову. Рясний снігопад приховав був пахощі вепра, та білий вовк зрештою його винюхав. Він м’яко ступив попереду Джона, вишкіривши писок у мовчазній люті.

— Ні! — гучно наказав Джон. — Привиде, сидіти! Кажу, сидіти!

— Вепри та вовки, що поробиш, — мовив Тормунд. — Ти сьогодні вночі потримай свого звіра десь за дверми. А я подбаю, щоб і Боррок вчинив так само зі своїм пацятком.

Він зиркнув на небо, що поволі темнішало.

— Вони останні, і то вчасно. Відчуваю, сніжитиме цілу ніч. Ну то час і мені нарешті побачити, що там робиться потойбіч оцього вашого льоду.

— Іди вперед, — мовив Джон. — Я хочу пройти крізь лід останнім. А до тебе приєднаюся на бенкеті.

— Бенкеті? Гир! От нарешті слово, яке мені до смаку!

Дичак повернув конячку в бік Стіни і ляснув її по крижах. Слідом посунули Торег та його вершники, спішившись коло брами, щоб вести коней у поводі. Бовен Марш лишився ще настільки, щоб додивитися, як його шафарі тягнуть у прохід останні возики. І ось ззовні залишилися тільки Джон та його оборонці.

Перевертень-шкуролаз зупинився сажнів за п’ять. Його чудовисько рило копитом болото і принюхувалося. Легкий сніговий пух притрусив чорний горб вепрової спини. Звір пирхнув, нахилив голову, і впродовж пів-удару серця Джон гадав, що він зараз нападе. Братчики обабіч воєводи схилили списи до оборони.

— Брате, — мовив Боррок.

— Проходьте швидше. Ми зараз зачиняємо браму.

— Зачиняй, — кивнув Боррок. — Зачиняй добренько та міцненько. Вони насуваються, гайвороне.

Дичак вишкірився найбридкішою з бачених Джоном посмішок і рушив до брами. Вепр тупотів услід. Снігопад вкривав їхні відбитки просто за ними.

— Отже, кінець, — мовив Рорі, коли ті пішли.

«Ні, — подумав Джон Сніговій, — ще тільки початок.»

З південного боку Стіни на нього чекав Бовен Марш з дощечкою, списаною числами.

— Три тисячі сто і дев’ятнадцять дичаків подолали сьогодні нашу браму, — повідомив великий шафар. — Шістдесят з ваших заручників було відіслано до Східної Варти та Тіньової Вежі після того, як погодовано обідом. Ед Толет забрав до Довгого Кургану шість возів жіноцтва. Всі інші залишилися в нас.

— І то ненадовго, — пообіцяв Джон. — Тормунд хоче повести своїх людей до Дубощита за день чи два. Решта піде негайно, щойно ми вирішимо, кого куди подіти.

— Як скажете, воєводо Сніговію.

Слова були сухі та чемні, але голос Бовена Марша виразно проказував, куди б їх подів він сам, якби була його воля.

Замок, до якого повернувся Джон, був вельми відмінний від того, який він залишив зранку. Скільки Джон його знав, замок Чорний був осередком тиші та тіней, де похмуре товариство людей у чорному тинялося, наче збіговисько привидів, між руїн фортеці, котра у найкращі свої часи вміщувала вдесятеро більше. Але все змінилося. Вогні засяяли у вікнах, де Джон Сніговій досі ніколи не бачив ані відблиску. Чужі голоси бриніли у дворі, гуляли відлунням; вільний нарід тупотів туди й сюди крижаними стежками, які впродовж років знали тільки чорні чоботи чорних ґав. Ззовні старих Кремінних Куренів Джон натрапив на тузінь дичаків, які закидали одне одного снігом. «Вони граються, — подумки вразився Джон, — дорослі чоловіки граються, наче діти, кидаються сніжками, як колись Бран та Ар’я, а перед ними — Робб та я.»

Щоправда, стара зброярня Донала Нойє стояла темна і мовчазна, а Джонові покої позаду холодного горнила були ще темніші. Не встиг він скинути кобеняка, як Данел просунув голову в двері й повідомив, що Клідас приніс листа.

— Хай заходить.

Джон запалив скіпку від жарин у жарівниці, а від неї — три свічки.

Клідас увійшов, рожево виблискуючи і блимаючи очицями; у одній руці він стискав шмат пергамену.

— Перепрошую, пане воєводо… ви, напевне, втомилися, та я подумав, що вам варто побачити негайно.

— Правильно подумали.

Джон розгорнув листа і прочитав:

«У Недолі на шести кораблях. Море буяє. «Кіс» втрачено з усіма жеглярами, два лисенійці викинуто на Скане, «Пазур» мусив одійти у глибші води. Тут дуже погано. Дичаки їдять своїх померлих. Мертв’яки у лісі. Браавоські капітани беруть лише жінок і дітей. Відьми кличуть нас людоловами. Спробу захопити «Буревісника» відбито, загинуло шість жеглярів, багато дичаків. Лишилося вісім круків. Мертв’яки у воді. Надсилайте поміч суходолом, морем не здолати. Писано на «Пазурі» маестром Хармуном.»

Нижче було нашкрябано, рвучко і сердито, позначку самого Котера Пайка.

— Сумні звістки, мосьпане? — спитав Клідас.

— Авжеж не веселі.

«Мертв’яки у лісі. Мертв’яки у воді. Лишилося шість кораблів з одинадцяти, які вирушили в похід.» Джон Сніговій згорнув пергамена і спохмурнів. «Збирається ніч, — подумав він, — і починається моя війна.»