Танець недоумка

Частина 3

Світло різало очі навіть крізь заплющені повіки. Дуже яскраве. Я щосили замружився. Полегшало. Й одразу відчув щось на своїх щоках. «Руки, — зрозумів я. — Чиїсь руки в гумових рукавичках». Повіки грубо потягнули вниз. Сліпуче біле світло різонуло мене, здавалося, навіть не по очах, а по лобовій частці мозку й розлилося болем від скронь до самої потилиці.

— Це він, — пролунав голос зовсім близько від мого обличчя.

Світло відразу зникло. Мої щоки відпустили. Якийсь час я сидів, замружившись, і насолоджувався темрявою. Потім обережно кліпнув. Пурпурові плями й досі стрибали перед очима, не даючи нічого нормально роздивитися. Нарешті я зміг сфокусуватися. Просто переді мною навпочіпки сидів незнайомий темношкірий чоловік у сніжно-білому комбінезоні біологічного захисту. На його обличчі була прозора маска, а в руці — тонкий сталевий стрижень. «Ліхтарик, — долинуло десь із глибини підсвідомості. — Він світив ним тобі в очі».

Позаду нього стояли ще якісь люди в білих комбінезонах і прозорих герметичних масках, що закривали обличчя. Чоловік підвівся й підійшов до них. Приміщення було прямокутне, велике і геть порожнє, якщо не брати до уваги стілець, на якому я сидів. Підлога й стіни обличковані білою плиткою… Вікон не було. Тільки велике прямокутне дзеркало на всю стіну. Згадалося класичне псевдодзеркало з кіно, що з іншого його боку завжди стоять невидимі спостерігачі…

Я сиджу. Болить поперек. Випростався й хотів було підняти руки, але щось тверде відразу врізалося мені в зап’ястя. Опустивши очі, з подивом виявив на своїх кистях… А, до речі, що це? Думати важко, наче мозок затуманений якимись препаратам. Навушники… Спідручники… Ні. Близько, але не те. Що вони мені вкололи?! Я посмикав руками, і металеві предмети на них тихо дзенькнули.

Люди мовчали, невідривно дивлячись на мене. Не здивуюся, якщо вони там і не кліпають за своїми масками… Наручники! Згадав слово. Господи, чому я в наручниках… Скільки я вже тут? Ця думка загнала в мене глухий кут. Не пам’ятаю навіть, як опинився в цій кімнаті…

— Хто ви такі? — мій власний голос здався мені чужим.

— Як ви почуваєтеся? — голос, що пролунав з-під маски, був жіночий. Може, навіть знайомий.

Я намагався роздивитися обличчя, але жінка стояла занадто далеко і відблиски на масці ховали його.

— Я вас знаю? — запитав я.

— А вам здається, що знаєте?

Спантеличений, я невпевнено звів плечима. На мить згасло світло й одразу знову загорілося. Флуоресцентні панелі неприємно мерехтіли, набираючи робочої потужності. Що в них з електрикою? І де я, зрештою… Знову безпорадно оглянув людей у білому. Схожі на сніговиків. Чому вони в цих костюмах?

І якщо вони в костюмах, а я ні… Розуміння прийшло різко, як клацання пальців, — разом із тактильними відчуттями. Як твердість пластику, що торкався моїх сідниць, як гладка прохолода підлоги, на якій стояли мої ступні. Я голий. Опустив очі, щоб упевнитися. Ані клаптика одягу. Вони так само безсторонньо витріщалися на мене. На мить здалося, що це сон. З тих ото дивних, дурних марень, коли ви опиняєтеся в чому мати народила в громадському місці. Наприклад, на роботі. Навколо купа народу, а ви ходите голяка, наче так і треба. Аж раптом боязка підозра закрадається вам у голову: а може, не варто було так приходити в офіс… Та підозра поки що дуже слабка, і ви намагаєтеся відмахнутися, але щойно дивна думка відвідує вас, усі відразу починають помічати вашу непристойну голизну. Нічого не кажуть, але в їхніх поглядах (спершу — на вас, а потім одне на одного) абсолютно чітко читається відповідь: ні, не варто було приходити в такому вигляді. І тут, неначе прорвавши греблю, вам на голову водоспадом ударяє сором, розтоптуючи, розбиваючи вщент вашу впевненість у собі.

Клянуся, кілька секунд я був переконаний, що зараз прокинуся. Але відчуття навколишньої обстановки з її твердими кутами й холодними поверхнями свідчило, що це не сон.

— Чому я голий?

— А вам холодно? — запитала жінка, і не думаючи щось пояснювати.

— До чого тут це… Дайте мені одяг…

— Що ви зараз відчуваєте?

Дивнішого запитання тієї миті годі було й придумати.

— Що всі ви збоченці, — тихо сказав я, дивлячись у підлогу, і на мить аж злякався власної зухвалості.

Щось гучно клацнуло. Я підняв голову. Відчинилися двері. Увійшла людина в бойовому скафандрі з емблемою Корпусу Конкістадорів. Гвинтівка в її руках була спрямована мені в голову. Слідом увійшла дівчина. Я бачив її обличчя крізь прозоре забрало. У неї в руках був одяг. Лікарняні лахи, як я зрозумів з ідіотського візерунка. То я в лікарні?

— А нормальний одяг можна? — запитав я.

— Який? — уточнила жінка.

— Уніформу конкістадора. Я ж і досі офіцер.

Щодо останнього я не був цілком упевнений. Може, це трибунал… Мене могли віддати під трибунал? У голові чомусь пролунало впевнене «могли», але якби тоді мене спитали, за що, — я б не зміг відповісти.

— Принесіть, — сказала жінка.

— Що ви мені вкололи?

— Ми не кололи вам ніяких препаратів.

Знову ввійшла дівчина. Цього разу з акуратно складеною уніформою. Здоровань із гвинтівкою й далі цілився в мене. Двоє осіб у костюмах заходилися знімати наручники.

— Ви хочете, щоб я відвернулася? — запитала жінка, і в її голосі ледь помітно проскочило глузування.

— Або відверніться ви, або нехай вийдуть усі інші. Обирайте.

Вона відвернулася. Дівчина, яка принесла одяг, теж.

— Рада, що до вас повернулося почуття гумору, — відгукнулася жінка.

— Радий чути, що воно в мене було…

Наручники відстібнули від стільця, і мені допомогли вдягнутися. Потім знову посадили, мовчки й досить грубо, і пристебнули. Хлопець із гвинтівкою відразу її опустив. Мені здалося, з полегшенням.

— Це обов’язково? — запитав я. — Наручники.

— Поки що так, — відповіла жінка. — Всі вільні!

«Сніговики» відразу організовано вийшли — думаю, потупотіли в кімнату за дзеркалом. З’ясувалося, що тут є ще один стілець — якраз навпроти мого.

— Отже, почнімо, — сказала жінка, всідаючись.

Я мовчав. Вона не квапилася, вивчаючи щось у планшеті. Знову блимнуло світло. Одна з панелей невдоволено загула над нами, намагаючись набрати належної потужності, її мерехтіння було різке до нудоти. Я заплющив очі.

— Що у вас з електрикою? — таки не втримався.

— Перебої, — жінка поклала планшет на коліна й підвела на мене очі. — Що останнє ви пам’ятаєте?

— Спершу я хотів би зрозуміти, хто ви і чому я тут, — якомога делікатніше сказав я.

— Ви знаєте, де ми?

Я автоматично ще раз обвів поглядом залізний ящик, де ми перебували, неначе міг знайти відповідь на стелі.

— Ні.

— А бодай припустити?

— Токійська штаб-квартира? А чому б вам просто не сказати?

Вона насупилася:

— Моя відповідь нічого не дасть, поки ви принаймні частково не відновите спогадів.

— А чому я в наручниках?

— Бо ви тут за вбивство.

Щось неприємно озвалося в моїй пам’яті. Наче ворухнулася товста земляна жаба.

— І кого ж я вбив?

— Генерала. Коменданта однієї з космічних колоній. Вам це про що-небудь каже?

Я похитав головою:

— Ні…

— Але ж ви — офіцер-конкістадор. Самі це казали. Можете назвати вашу останню місію в Корпусі?

Я задумався, намагаючись віднайти в пам’яті хоча б якийсь образ. Корпус… Остання місія… Я офіцер… Хоч щось, пов’язане із цим… Ні. Порожньо. Я похитав головою.

— А як давно ви в Корпусі?

— Не пам’ятаю.

— Хоча б приблизно. Ви ветеран? Чи новачок?

— Не пам’ятаю… За що я вбив його?

Жінка подивилася на мене, вочевидь прикидаючи, чи заслужив я бодай на одну відповідь, а чи з мене поки вистачить самих запитань.

— Ні за що, — нарешті сказала вона. — Він став у вас на шляху, от і все. Ви самі все згадаєте. Не гаймо часу.

— Добре, — кивнув я.

— Добре, — повторила вона. — Тоді запитаю ще раз. Що останнє ви пам’ятаєте?

Я задумався, намагаючись випорпати щось у своїй голові, але вона була наче набита ватою.

— Нічого… Мені навіть немає за що зачепитися.

— Ясно…

Вона мовчала досить довго. Потім підвелася й вийшла. Я залишився сам.

Лампи знову замерехтіли й огидно загули. Я спіймав себе на думці, що миготіння не просто неприємне. Воно лякає мене.

Повернулася жінка. Знову сіла навпроти. Уважно подивилася на мене крізь маску.

— Готові продовжувати?

— Хіба в мене є вибір…

Вона кивнула.

— Добре. Тоді я запропоную вам ось що: гру в асоціації. Наші психологи кажуть, це допоможе почати. Я казатиму слово чи кілька, ви — асоціацію. Перший же образ, що спаде на думку. Байдуже який, важливо відповісти швидко.

Жінка зняла з руки годинник і запустила програму «секундомір». Потім відкрила список слів на планшеті. Запитально звела на мене очі.

— Готові?

Я кивнув. Уперед.

— Жнець?

— Пшениця.

— Три корони Кортеса?

— Якесь пиво?

Вона кинула на мене короткий погляд крізь маску. Мені здалося, незадоволений.

— Менше думайте. Контур?

— Силует.

— Нейроконструктор?

Я мимоволі задумався.

— Не знаю… Комп’ютерна гра.

Вона знову підвела очі, зупинивши секундомір.

— Так не піде. Ви думаєте. Спробуйте відповідати набагато швидше.

— Добре. Я готовий.

Пискнув секундомір.

— Як звали артилериста?

— Ганс.

— Чому Ганс?

— Не знаю… Перше, що спало на думку.

Вона кивнула і щось записала в планшеті.

— Лісовий диявол?

— Е-е-е… Казка.

— Окамура?

— Це ім’я?

— Відповідайте.

Щось невловне пронеслося в пам’яті. Щось занадто швидкоплинне, щоб набути якоїсь форми. Водночас асоціація була дуже чітка. Дивна, але безперечна.

— Кокон.

Вона знову кивнула.

— Вандлик?

Я задумався.

— Гм… Узагалі нічого… Це якийсь термін?

— Тут не вікторина. Називайте асоціації.

— Я спробую… Далі.

— Химера?

Знову задумався.

— Шукайте образ, — підказала вона. — Не намагайтеся згадати, просто шукайте образ. Будь-який. Звук, запах, картинку. Хоч щось.

Я аж очі заплющив. Світло ламп крізь повіки перетворювало темряву на миготливу сіру каламуть… Образ… Хоч щось… Запах, звук… «ONLY GOD JUDGE ME» — зринуло в моїй голові. Звідки це? Якась пісня? Ні, радше напис. Напис де? Не знаю.

Пам’ятаю чорні мішки. І звук, з яким вони розстібаються. Протяжне «вжи-и-и-ик» знову й знову. Що це за мішки? Не пам’ятаю. Вони в ангарі. А зовні на стіні — дивний барельєф у вигляді жінки, яка кричить.

— Розалін! — вигукнув я, й жінка сіпнулася, наче я дав їй ляпаса.

— Добре, — сказала, але в її тоні чомусь промайнуло хвилювання. — Ще!

Я знову заплющив очі і цього разу побачив зовсім іншу Розалін. Не сіру статую на стіні, а живу, в армійській нейлоновій футболці кольору «койот». Але цей спогад нікуди не вів… Начебто був не мій… Як дивно.

Аж раптом десь у темній глибині пам’яті, куди не проникає сонячне світло, ворухнулося щось велике. Щось справді важливе… Щось жахливе. Воно наче спливло ближче до поверхні, породивши неясне, ледь вловне збурення тіней. Я майже схопив його, але спогад вислизав крізь пальці… Метелики — чомусь згадалися метелики… Чорно-помаранчеві сонцевики на луках, де зводять будинок. Ні, це, звісно ж, не спогад, це сон. Але спогад теж якось пов’язаний… Чи то з метеликами, чи то з луками… Ось знову виліплений зі цвілі барельєф Розалін… Десяток однакових, схожих як дві краплі води, мертвих чоловіків із татуюванням «ONLY GOD JUDGE ME» на схрещених на грудях руках… Об’єкт «Два нулі»! Ми повинні були забрати мутаген. А потім… Потім у моїх спогадах метелики. І луки. Чи навіть пустир. Пустир у пекучий день, і ковила, що колишеться на вітрі. Як брижі на поверхні моря. І я стою, розкинувши руки, й дивлюся в небо. А потім падаю спиною в це трав’яне море, щоб воно м’яко підхопило мене. «Мене немає!» «Мене немає! Мене немає!» — луною озиваються дитячі голоси. Тепер потрібно підвестися й бігти гратися далі, але я не можу. Бо наді мною, на стеблині, що нахилилася до мого обличчя, — щось чорне. Велике, як перестигла вишня. І це щось готове будь-якої миті упасти мені за комір.

Каракурт.

— Ельза!!! — я одразу згадав кошмар останніх секунд у коридорі закинутого комплексу й підхопився зі стільця. Моя маленька дівчинка простягає до мене руки, щоб я її врятував.

— Де моя донька?!

Здається, жінка всміхнулася там, під маскою, й мені захотілося її задушити.

…Ми з Ірмою повернулися із забороненого міста близько п’ятої ранку.

— Дякую! — поцілувавши мене, вона задоволено ляснула по металевому термосу, що стирчав із кишені. — Через два тижні комендант особисто допомагатиме нам упаковувати речі — аби тільки швидше злетіти.

— Було б добре… Але ти божевільна, я казав?

Усміхнувшись (так наче це був комплімент!), Ірма пішла геть, по-жіночому вихиляючи стегнами.

Дорогою додому я подумав, а чи не зайти в їдальню — взяти в автоматі каву, що віддає горілим гудроном. Мені й Вірі. Щоправда, я вдягнений не за формою. Мою — геть у павутинні й порвану — довелося зняти, і зараз я був в уніформі біолога з «Артилериста Ганса». Хоча… В їдальні у цей час однак нікого немає. А здалеку ніхто й не відрізнить.

Раптом здивовано спіймав себе на думці: «Чи носила Віра кавоварку в ремонт?» — ніби мене не було місяць. Але ж минула лише доба! Ще вчора я нічогісінько не чув про інопланетне місто. Учора! До речі, Віра мала відвести Ельзу до лікаря. І мені б теж не завадило… Хоча якраз мені несподівано покращало — оніміння відступило саме собою. Пальці ледь поколювало при доторку, та загалом кисть знову стала як колись. Тому, хоч би як я ставився до пилку, слід визнати, що ефект перевершив мої очікування. Всю дорогу на базу так і хотілося попросити в Ірми ще чорного порошку. Але я так і не наважився. Поживемо — побачимо.

Пілікнув замок на наших дверях. Я ввійшов. Тиша. Усі сплять. Зараз розбуджу свого Вірунчика, і ми разом питимемо каву. Як раніше… Колись я будив її так щоранку. Потім народилася Ельза, у Віри почалися головні болі, і радість ранкового ритуалу зникла: дружина завжди прокидалася в поганому настрої. У кращому разі, пила каву мовчки, насуплено дивлячись у чашку. У гіршому, виражала своє невдоволення — байдуже, з якого приводу. І приносити їй ранкову каву перехотілося… Та оскільки Віра позбулася головного болю, чому б не спробувати знову. Вона взагалі досить сильно змінилася тут, на Іш-Чель. Може, і не стала достоту ідеальна, втім… Та й уся ця історія з пилком підпаскудила наші стосунки… І все ж таки вічно незадоволена бабаюка Вірка залишилася десь там, на Землі.

Насамперед зазирнув до Ельзи. Вона спала, розкинувшись на ліжечку. Присів перед нею навпочіпки й обережно, ледь торкнувшись губами, поцілував запашну щічку. І пішов будити Віру. Я скажу: «Пора пити каву, люба!» — і підсуну стаканчик їй під ніс, щоб вона відчула запах. Чи ні, я скажу: «Вірко, твоя кава холоне». Або навіть не так. Я скажу їй на вушко: «Вірунчику, я кохаю тебе»…

Стаканчики впали на підлогу, видавши подвійне пластикове «пок-пок». Я бачив бічним зором, як повільно злітають із них кришечки, наввипередки підскакуючи вгору. Спробував відстрибнути від гарячих бризок, але кава вже виплеснулася мені на ноги, обпалюючи шкіру. Напевно, обпалюючи, бо цієї миті я нічого не відчуваю. Усі ці спроби відскочити від вихлюпнутого окропу — лише танці моєї підсвідомості, що виконувала свою роботу незалежно від мого «я». Моє «я» більше не тут. Воно завмерло від жаху в непевному недалекому майбутньому. У майбутньому, де мені треба буде щось зробити з тим, що бачать зараз мої очі.

Над нашим із Вірою порожнім ліжком у кутку під самою стелею причаївся величезний жирний кокон, що ледь помітно пульсував.

Перша моя реакція — кинутися до нього. Розірвати, щоб витягтися звідти мою Вірку, порятувати її. Але, ступивши два кроки, я зупинився. І що тоді? Хто буде там, усередині? Віра? Що вона стане робити — скаже «дякую»? Чи нападе на мене? А чи, може, перетвориться на чергову бабу з сокирою? Ні, спершу я повинен подбати про доньку…

За дві хвилини я вже йшов вулицею, несучи на руках загорнуту в ковдру Ельзу.

Вона прокинулася лише на секунду, всміхнулася мені й одразу знову заснула. Я майже біг. Я встигну. Кокон іще не лопнув, отже, процес там, усередині, не закінчений. Я встигну…

Ірма відчинила двері, пропускаючи нас з Ельзою всередину.

— Що з нею?

— Не з нею, — пошепки відповів я. — У нас удома… Кокон.

— Господи… Твоя дружина?

— Так. Наглянь за Ельзою, будь ласка.

Я поклав доньку просто на Ірмине ліжко. Вона так само солодко спала. Ірма вже у дверях узяла мене за лікоть.

— Що ти збираєшся робити?

— Побачу…

— Вони оголосять тут карантин. Якщо тільки інформація про кокон пошириться, нас закриють, як в акваріумі! Поки всі не загинуть.

— Знаю.

— Мені потрібно два тижні на роботу з мутагеном. Лише два тижні!

— Я знаю.

— …І тоді ми зможемо полетіти звідси назавжди!

— Я знаю, Ірмо! — утретє сказав я. — Ніхто не взнає про кокон! Обіцяю.

— Ти повинен знищити його. Химера в коконі висить головою вниз. Стріляй трохи нижче середньої третини з розкидом приблизно на дві долоні — так ти точно уразиш головний мозок.

Вона дала цю інструкцію чітко й байдужо. Наче йшлося про стрільбу по мішені. Але там була не мішень. Там була моя дружина.

Через три хвилини шаленого спринту я забіг у дім.

Кокон досі був цілий. Переконавшись у цьому, я насамперед пішов на кухню, схопив найбільший ніж і повернувся в кімнату.

Стоп, гвинтівка…

Вона повинна бути під рукою. Приніс її з коридору й поклав на ліжко. Тепер усе. Тільки підійшовши до кокона, усвідомив, що він занадто високо. Чорт! Дорогоцінні секунди летять одна за одною.

Знову біжу на кухню. Несу табурет.

Нерішуче розглядаю щільне плетиво… Аж ось щось ледь помітно поворухнулося всередині. Мене накриває раптова нудота, скручуючи живіт у вузол. Заплющую очі, щоб опанувати себе. Рот наповнюється слиною з огидним присмаком металу. Кілька разів глибоко вдихаю. Легше. І тоді я обережно торкаюся кокона долонями.

Павутина була дуже тонка і ніжна на дотик. Пухнаста. Як рукавички з кролячого пуху. Я відразу ж відчув, що кокон наче дихає. Але цього разу не знудило — я опанував себе. Ймовірно, Віра впирається в стінки спиною й плечима, і це — відгомін її подиху… Ще трошки, Віро, ще трошки… Потерпи.

Я почав різати від самого вершечка й дуже акуратно вів ніж, намагаючись не заглиблювати його більше, ніж на сантиметр. Увесь час боявся різонути занадто глибоко й поранити… Поранити мою Віру. Пройшовши приблизно пів метра, я відкрив розріз руками. Поки нічого не видно. Знову веду ніж униз. Павутина трохи липка, ніж іде чимраз повільніше, але поки що ріже. Щомиті я підсвідомо боюся відчути під лезом щось щільніше, ніж кокон. Ще через кілька болісних секунд лезо входить у нижню третину. Аж ось щось поворухнулося усередині і відкрило розріз. Я ледь не випустив ніж і завмер, готовий до всього. Але більше ніякого руху… Тоді я обережно кладу ніж на табурет, випростуюся й беруся руками за краї розрізу. Знову по-зрадницькому підступила нудота. Ні, зараз це зайве, зовсім зайве. Там моя дружина. Мама моєї доньки. Нашої Ельзи. Я повинен урятувати її… І я повільно розсунув розріз.

Вона була в якомусь білястому напівпрозорому міхурі, схожому на навколоплідний. Щойно я розсунув краї, Віра поворухнулася, через плівку чітко проступив її лікоть. Нудота, всупереч аргументам розуму, таки підступила до горла. Я хотів знову взяти ніж, щоб розрізати огидний міхур, але передумав. Намагаючись стримувати нудоту, повільно засунув долоні всередину кокона… Там було тепло. Від усвідомлення цього факту мій шлунок зробив якийсь кульбіт. Я щосили стиснув зуби. Нічого, нехай уже краще огидно, ніж страшно. Навіть зручно, до речі: так гидко, що не вистачає сил боятися…

Із цими думками я встромив руки майже по плечі й обхопив міхур. На щастя, легко впізнав на дотик тендітну Вірчину фігурку, і мені полегшало. Потерпи, ріднесенька… Не давши собі засумніватися, рішуче вивалив уміст кокона на наше ліжко.

Міхур упав на постіль й одразу заворушився — Віра намагалася скинути з себе кляту плівку! Жива! Вона жива.

— Зараз, Віро!

Застрибнув на ліжко й знову схопив ніж. Обережно надрізав там, де плівка натягнулася між долоньками дружини. Міхур лопнув із неприємним звуком, і Віра відразу «виринула» з нього. Сіла, зірвавши залишки зі свого обличчя, й глибоко вдихнула, наче там не було чим дихати.

— Віруню…

Вона мовчить. Тільки важко дихає й роззирається, немов не розуміючи, де вона.

— Віро…

Але Віра блукає поглядом по кімнаті й не чує. Я обережно знімаю білясту плівку з її плечей і рук. Вона наче й не бачить мене.

— Усе добре, Віро…

Блукає поглядом. Мовчить. У її очах тільки розгубленість і переляк.

— Як ти? — беру її за плечі й трохи повертаю до себе, намагаючись спіймати її погляд. — Віро, ти мене чуєш?

Здається, тільки тепер вона помічає мене й перестає водити очима по стінах. Тільки дивиться чомусь не в очі, а на рот. Наче й справді не чує, а намагається прочитати по губах.

— Віро… — кажу і боюся повторити своє запитання. А якщо вона і справді втратила слух…

Господи, Вірусю… Нехай з нею буде все добре… Тільки б усе було добре.

— Віро, — раптом повторює вона, не зводячи пильного погляду з мого рота.

— Слава Богу… — виривається в мене, бо її голос такий же рідний і звичний як завжди, і я обіймаю її, міцно пригорнувши до себе.

Потім знову відсторонююся й зазираю в обличчя, щоб спіймати погляд, але Віра і далі дивиться лише на губи.

— Як ти, Вірунчику? Щось болить?

Вона трохи схиляє голову, ні на мить не зводячи чіпкого погляду з мого рота.

— Як ти, Вірунчику? Щось болить? — вона повторює цю фразу, точно копіюючи мої інтонації.

— Вірко… Ти чуєш мене?

— Вірко… Ти чуєш мене?

Я мимоволі відсахуюсь й одразу знову міцно обіймаю її.

— Усе буде добре, Віро! Я з тобою… Тепер усе буде добре!

— Усе буде добре, Віро!

Я знову відсторонююся. Від цих повторів стає моторошно.

— Я з тобою, — каже вона і по-собачому перекладає голову на інший бік, невідривно дивлячись мені на губи. — Тепер усе буде добре!

— Убий її, — лунає за спиною Ірмин голос, і від несподіванки я здригаюся всім тілом.

— Ірмо! Вона жива, тільки не…

— Обніматися з химерою — погана ідея, лейтенанте, — в Ірминому голосі звучить метал. — Грибниця не озброїла її твоїми страхами, тільки тому що ти вийняв її з кокона раніше строку. Але це ненадовго. Скоро вона дозріє. І почне вбивати.

— Ірмо, я не можу застрелити власну дружину!

— Це більше не твоя дружина. Це її біологічна підробка. Ціль химери — знищувати людей. Вишукувати їхні слабкі місця й бити саме туди. Якщо не можеш сам, я зроблю це за тебе.

Ірмині очі палали рішучістю.

Я повільно встав, збираючись сказати: «Я тобі не дозволю». Нікому не дозволю. Навіть якщо доведеться перестріляти половину табору. Але останньої секунди вирішив, що слід вчинити інакше.

— Твоя правда, — кажу. — Я це зроблю… Тільки дай п’ять хвилин.

Вона киває, не відчувши підступу:

— Без проблем. Але краще не стій до неї так близько. Про всяк випадок.

— Добре… Тільки залиш нас самих. Мене… Добре? Не хочу, щоб хтось дивився…

— Я розумію, — Ірма киває й додає, показуючи на Віру пальцем: — Цілься в основу черепа. Ось сюди.

— Добре. Я все зроблю… — для переконливості беру гвинтівку й перевіряю заряд. — Як там Ельза?

— Вона спить.

— Побудь із нею, добре? Бо прокинеться… І злякається.

— Добре, — Ірма нарешті йде до дверей. — Зроби це й повертайся до своєї доньки. Вона зараз — найважливіше у твоєму житті.

Я дочекався, поки Ірмина тінь промайне за вікном, а потім відставив гвинтівку вбік.

— Ось що ми зробимо, Віро…

— Ось що ми зробимо, Віро, — відразу відгукнулася вона, і я затнувся.

Допоміг їй підвестися. Вона цілком могла триматися на ногах. Швидко приніс із ванної її халат. Вона була в чомусь білому, як новонароджена… Узявши з шафи чистий рушник, я витер її. Надів халат. Обережно узявши під лікоть, попровадив на кухню. Віра безмовно корилася, тільки, коли йшла, дивилася не під ноги, а весь час на мене. На моє лице… Наче боялася щось проґавити.

— Сідай, — і я підставив табурет.

— Сідай, — вона озивалася, ніби якась механічна луна: чітко й завжди однаково.

Я присунув її разом із табуреткою до кухонної шафи, щоб вона обперлася на неї спиною. Потім узяв будівельну стрічку й примотав її ноги до ніжок табуретки. Не настільки туго, щоб порушити кровообіг, але міцно. Так само примотав її стегна до сидіння. Потім присунув стіл і припер Віру до шафи. Тепер руки… Надійно примотав їх до ніжок стола. Я побоювався, що вона почне пручатися, але Віра тільки стежила за мною очима.

— Я годуватиму тебе.

— Я годуватиму тебе…

Я підняв руку, щоб перервати цей потік повторів. Хоч як це дивно — подіяло: мій рух чи то відволік її, чи то налякав. Віра відсахнулася й замовкла.

— Добре, — сказав сам собі пошепки. — Помовчмо.

Шуропокрут верескнув, заганяючи найдовший із моїх саморізів крізь ніжку стола в пластикову підлогу. По три — на ніжку стола, по два — на ніжку табурета. Віра й надалі лише спостерігала, і, присягаюся, її лице світилося цікавістю. Я відрізав останню смужку стрічки, завдовжки сантиметрів двадцять, і через стіл нахилився до дружини.

— Вибач мені, Віро, — сказав я.

— Вибач мені. Ві… — почала вона, але останній склад так і залишився в роті, бо я щільно заклеїв їй губи.

За кілька годин ми снідали в Ірми. Ельза колупала виделкою омлет і теліпала ногами. Я сказав, що мама в лікарні, а вдома прорвало трубу. Здається, збрехав їй чи не вперше в житті. Була субота. Сьогодні працювали тільки ті, у кого чергування. Ірма не їла, лише цідила чай. Правду кажучи, у мене апетиту теж не було. Я змусив себе, розуміючи, що сили знадобляться.

— Не можеш сам, давай я, — сказала Ірма, і я відразу зрозумів, про що вона.

— Ні. Я вирішив. Не може бути й мови.

— І що ти з нею робитимеш?

— Не знаю… — я упівока глянув на Ельзу, але та була перейнята винятково омлетом. — Нічого. Доглядати. Годувати.

— Це не обов’язково. Якщо химера не їсть, її живить грибниця.

— Але спершу вона потерпатиме від голоду, так?

— Ти взагалі не розумієш чи що! — Ірма встала й пройшлася по кухні. Потім підійшла до Ельзи. — Ти вже попоїла, дитинко?

— Ага. Тільки я ще хочу печива.

— Я зараз дам тобі печиво, і ти підеш гратися в кімнату.

Ельза погодилася. Ми залишилися самі. Ірма сіла навпроти й заговорила голосним свистячим шепотом:

— Ось, наприклад, ти доглядаєш за нею. Уявімо, вона не вирвалася й не відкусила тобі голову. Уявімо, ніхто не довідався, що з твоєю дружиною коїться щось дивне. Наприклад. Аж ось за два тижні повідомляють про евакуацію. І що? Береш її з собою? Непомітно приводиш на корабель химеру?

— Буде видно, Ірмо.

— Вона все зіпсує! Тобі ніколи не приховати її стану! Навіть якщо ти якимось дивом протягнеш свою дружину в шатл, то приховати це на «Трьох коронах» неможливо! І тоді ми нікуди не полетимо! Бо химера на борту означатиме зараження й карантин!

— Ще є час. Можливо, процеси зворотні…

— Які процеси?! — вигукнула Ірма, але спохопилася й знову перейшла на шепіт. — Які такі процеси?

— Ти казала, у химер зберігаються людські нейрони…

— А всередині лишайників є водорості — це ж не робить їх морською капустою! Це не твоя дружина, зрозумій ти! Не її тіло!

— А її тоді де?!

— Ніде! Грибниця перетворила його на лемішку й висмоктала, як сраний смузі! А те, що сидить у твоїй кухні, — не людина і навіть не ссавець! Це плодове тіло грибниці! Довбаний опеньок!

— Моя Віра — гриб?

— Та її взагалі вже немає! А істота на твоїй кухні — авжеж, гриб.

Я труснув головою, наче міг витрусити з неї цю нову, немислиму реальність, що ввірвалася в моє життя.

— А якщо ви помилилися? Раптом не все так… Хоча б кокон! Чому він був на стіні? Віра ж не на стіні померла!

— Чому — бо мараму! Ти не слухаєш, як завжди!

— Ірмо! Відповідай нормально!

— На цій планеті не можна вмирати — я казала тобі! Усе, що вмерло, дістається грибниці. А твоя дружина різко покинула вживати пилок! Так само, як Окамура! Цього не можна робити!

— А хто підсадив її на пилок?! — я запитав це тихо, зціпивши зуби, відчуваючи, що готовий вибухнути від люті.

Ірмині очі обурено спалахнули.

— У чому ти мене обвинувачуєш?! Нас би всіх тут покинули! Коли рік тому впав зі стіни капрал, я зрозуміла, що він здохне — без варіантів! — і воскресне вже як химера. І все повториться! Вандлик оголосить карантин, звалить на орбіту й стане спостерігати, як ми здихаємо. І тоді я принесла йому пилок — це був єдиний вихід! А потім зрозуміла одну просту річ. Згідно з усіма цими щоранковими прогнозами, раз на пів року в колонії хтось неминуче гинутиме. Отже, поява химер відкладена тільки на пів року. Тоді я вирішила посадити на пилок якнайбільше народу — це б зменшило смертність у десятки разів. У сотні! Ніхто б узагалі не помер тут — доти, доки я б не придумала спосіб змусити всіх полетіти! Якби капрал слухався мене, усе було б по-іншому! І твоя дружина була б жива, якби ти не уявив собі, що найрозумніший!

Сенс її останніх слів дійшов до мене десь через секунду, ударивши в обличчя гарячою хвилею жалю й люті водночас:

— Якого чорта, Ірмо, ти кажеш мені це зараз?!

Я підхопився. Вона теж.

— А коли?! Коли ти будеш готовий довіряти мені?

— Ірмо! — прошипів я крізь зуби, але не знав, що сказати далі. І тільки стискав кулак, намагаючись стримати вир люті.

— Нічого не змінити! — випалила вона. — Але є ще твоя донька — ось що зараз важливо! І в нас досі є шанс! Ми змусимо їх полетіти! Мій план спрацює, обіцяю! Просто треба позбутися химери. Мені дуже жаль твоєї дружини, справді, але це не привід доглядати за грибом! Потім ти заявиш про її зникнення — нехай шукають. Евакуація все спише! І ми полетимо! Ось і все!

Тільки тепер я роздивився в її очах біль і співчуття. Майже благання. Я знову сів. Ельза зазирнула в кухню. Її личко випромінювало подив і зовсім трішки — переляк. Насилу змусив себе всміхнутися їй.

— Усе добре, сонечко, — сказав я.

— Ви не сваритеся?

— Ні-ні… Просто доводимо кожен своє.

Вона уважно подивилася на мене. Я вичавив іще одну усмішку. Ельза кивнула і знову втекла. Ірма так і стояла, дивлячись на мене, наче чекала, що я сперечатимусь. Я мовчки взявся прибирати зі столу. Відчинив холодильник. На дверцятах поряд із пляшкою кефіру буденно стояв той самий металевий термос.

— Боже мій, ти хоч сховай його… Тут тепер дитина.

— Саме так! — Ірма підійшла до мене впритул. — Саме так, тут дитина! А який твій найбільший страх, як ти думаєш? Най-най? Ти ж розумієш, що твою ручну химеру грибниця озброїть саме ним?

Холодні кахлі, здавалося, були єдиною ниточкою, що зв’язувала мене з реальністю. Я торкався до них чолом, і якби не це відчуття, мабуть, так і розчинився б у хитких образах, що виплеснулися звідкілясь із задвірків моєї свідомості.

Метелики… Тисячі чорно-помаранчевих метеликів-сонцевиків…

Здається, я ненадовго знепритомнів.

Живіт судомить після низки блювотних позивів. Я лежу на підлозі, підібгавши під себе коліна, і впираюся лобом у темно-синю плитку. Я у ванній. Нашій з Вірою ванній… Живіт скрутило в іще одному болісно сильному позиві, і я застогнав. Але блювати не було чим, тож відчув якусь подобу зловтіхи щодо власного шлунку: «Усе, друже, патрони скінчилися»…

Як же, виявляється, складно вбити беззахисного… Мене вивертало, варто лише було підняти пістолет. Адже кожною своєю складочкою вона — моя дружина. «Гриб, — нагадав я собі, — насправді, всього лише гриб…» Я встав, долаючи запаморочення, скинув одяг (на це пішла ціла вічність) і важкою ходою зайшов у душову кабінку. Холодна вода повинна була привести до тями. Принаймні мені так здавалося. Так хотілося. Відкрутив кран на повну. Крижані струмені миттю вибили з легень усе повітря, та я не дозволив собі скрикнути. Тільки шумно видихнув. Гриб, вона просто гриб. І в мене немає вибору.

Тепер усім тілом гуляли сильні дрижаки, але в голові й справді прояснилося. Я довго й розсіяно витирався рушником — аж нарешті спіймав себе на думці, що просто відтягую те, що має статися. Ні, так не піде, друже. Ну ж бо, вдягайся й поклади край цьому лайну.

Вона зустріла мене безтурботним і навіть якимось добрим поглядом. Гриб. Це слово ніяк не вдавалося приліпити до Віри, яка сиділа за кухонним столом. Вона просто дивилася. Не злякано, не з докором, не відчужено. Її погляд видавався живим і цікавим. І так було тільки гірше.

Я підняв з підлоги пістолет, подумки вилаяв себе за втрату контролю. Не можна розкидатися зарядженою зброєю… Поставив на запобіжник. Поклав на стіл, за яким сиділа, примотана будівельною стрічкою, Віра. Сів навпроти. Усоте спробував уявити собі, як зроблю це, та навіть подумки не зміг довести розпочате до кінця. Не можна ж так! Так не можна! Копія чи ні, гриб чи не гриб — переді мною сиділа жінка! Людина! Моя дружина, яку я кохаю! Кохав… Не знаю, як це тепер формулювати… Клята смужка стрічки на її губах робила все ще жахливішим, надаючи Вірі вигляду безпомічної заручниці. Я простягнув руку й різко зірвав її. Віра поморщилася від болю й смішно насупилася… Геть як у ті моменти, коли в неї був настрій попридурюватися. Ні, краще не стало… Я вперся лобом у кришку столу. Прохолодна…

Зволікати нікуди. І ось, хлопче, що слід робити… Головне, швидко. Не даючи собі часу обдумувати власну ідею, стрімко йду в нашу спальню, хапаю Вірину подушку й ривком здираю з неї наволочку. Уже дорогою в кухню промайнула думка, що слід було брати свою, бо ця пахне Вірою… Та байдуже, я не збираюся її обнюхувати! Підходжу до неї. Майже підбігаю.

Щосили намагаюся не дивитися в очі, але вона наче спеціально ловить мій погляд. Гриб. Ти гриб. Лялька. Імітація. І я одним рухом накидаю на неї наволочку. Ось і все. Немає тут ніякої Віри. Беру зі столу пістолет. Він важкий і холодний. Чомусь тепер я звертаю на це увагу. Уперше в житті зринає думка, що зброя огидна за своєю суттю, і я поспіхом заштовхую ту думку якнайглибше. Потім. Подумаю про все потім. Зараз потрібно лише одне — підняти руку й натиснути спуск. Рука, запобіжник, спусковий гачок. У тебе вже майже вийшло.

Приставив ствол точно до її тім’я, щоб куля пішла в підлогу. Отак. Ні рикошетів, ні розбризканої крові. Хруснув запобіжник. Я плавно й рівномірно став натискати на спуск, подумки вимовляючи «двадцять п’ять». Як учили. Плавно й розмірено. На «ять» усьому настане край.

— Як там Ельза?

Пістолет з гуркотом полетів на підлогу. Я відкинув його навіть раніше, ніж усвідомив, що саме вона сказала. Наче в мозку спрацювала сигналізація, й невидима подушка безпеки штовхнула мене в обличчя й плечі, відкидаючи від Віри. Її голос був такий світлий і буденний… Такий звичайний і рідний… І мої губи відповіли наче самі собою:

— З нею все нормально, Віро…

— Побудь із нею, добре? Бо прокинеться… І злякається.

Вона повторювала. Звісно ж, тільки повторювала наш з Ірмою ранковий діалог. Просто він по-диявольському точно підійшов. Ця думка, що уособлювала в ту секунду розум і здоровий глузд, навіть встигла промайнути в моїй голові… Але виявилася такою безпомічною й самотньою на тлі інших емоцій, що я її майже не почув. Не захотів почути. Занадто схожий був цей обмін репліками на звичайну розмову… І я страшенно хотів, щоб так і було насправді…

— Авжеж, Віро… Усе буде добре…

Навіть крізь наволочку, що грубо відтворювала риси її обличчя, було видно, що Віра всміхнулася.

— Добре… — сказала вона і трохи повернула голову, наче хотіла роздивитися мене. — Зроби це й приходь до своєї доньки. Вона зараз — найважливіше у твоєму житті.

Підлогу висмикнули в мене з-під ніг. Я не впав тільки тому, що обійняв її. Притулився до її обличчя, відчуваючи крізь тканину тепло її шкіри.

Не зміг… І ніхто б не зміг. Ще довго я так і стояв — вдихав її запах і плакав.

Я дбайливо перебирав у пам’яті відновлені спогади. Здавалося, вони можуть розтанути, як це буває зі снами… Жінка мовчала.

— Чому ви в цьому костюмі? — запитав я. — Я що, заразний?

Вона подивилася на мене, і я вперше помітив у її очах утому людини, яка не спить уже не першу ніч.

— Ми точно не знаємо.

І вона з тривогою подивилася на стелю. Лампа знову мигнула.

Повернувшись до свого планшета, жінка зробила якісь записи.

— Як рука? — запитала вона.

Я сіпнувся й механічно потер подушечками пальців зап’ястя. Ані сліду оніміння. Це дивно.

— Скільки часу минуло?

— А як вам здається? — у своїй улюбленій манері відповіла жінка.

Я намагався роздивитися вираз її обличчя, але під маскою нічого не було видно. Тільки дрібне, витончене підборіддя.

— З ким моя Ельза?! — усвідомлення, що я не знаю відповіді, нахлинуло зненацька.

Я хотів підхопитися, але наручники не пустили мене.

— Не панікуйте, — незворушно відреагувала жінка.

— Я хочу, щоб ви привели мою доньку!

— В обмін на співпрацю, — кивнула вона. — Ви побачите її, коли ми закінчимо роботу.

Її погляд був прямий і колючий. І я вирішив не сперечатися. Вона кивнула, немов змогла прочитати це в моїх очах, і звірилася з планшетом.

— Ваша дружина… Ви сказали, вона перетворилася на… Як його…

— Плодове тіло, — підказав я.

— Так. Плодове тіло грибниці. Що ви стали робити далі? Приходили до неї?

— Двічі на день. Щоранку і щовечора.

Згасла й одразу невпевнено засвітилася, загуділа й огидно замерехтіла лампа. Жінка підвела на неї очі, немов чекала, що та вибухне. На мене несподівано накотилося відчуття нудоти й навіть запаморочення. Я поморщився й втупився в підлогу.

— І? — поквапила вона.

— Що «і»?

— Ви приходили — і що? — запитала нетерпляче. — Що ви робили?

— Я вчив її читати.

— Читати?! — вона здивовано підняла голову.

— Щоб розвивати їй мозок…

— Навіщо?

— Я думав… Якщо навіть вона не Віра, а копія, то це може пробудити в ній… пам’ять… І… — я не міг підібрати слів. — Людяність.

Мені здалося, жінка презирливо скривила під маскою губи.

Того дня я показував Вірі картинки зі словами. Ще недавно по них вчилася читати Ельза. На Віриному обличчі був безтурботний спокій і щось схоже на цікавість в очах. Цей вогник у погляді був моєю останньою соломинкою. «Їй не байдуже, отже, в ній залишився розум», — казав я собі.

— Дівчинка, — вимовляю ледь не по складах і тицяю їй під носа чергову картку.

Вона стежить очима й, здається, ось-ось усміхнеться й повторить. Але ні. Тепер вона дедалі більше мовчить. Показую нову картинку:

— Хмара.

І знову цей уважний, навіть допитливий погляд, який невідривно супроводжує картку в моїй руці. Коли ми закінчили, я дістав планшет.

— Ось що тобі передала Ельза, — кажу я їй і відкриваю відеофайл.

— Як там Ельза? — відразу видає Віра.

Серце перевертається в мені, підскочивши до самого горла. Невже працює?!

— З нею все добре, Віро… Ось, поглянь.

Я нахиляюся до неї через стіл, кладу планшет і запускаю запис. «Матусю, видужуй!» — кричить Ельза на екрані. Я дивлюся Вірі в очі, сподіваючись прочитати там трохи більше, ніж зазвичай. І тут, немов у відповідь на мої думки, вона піднімає очі на мене. Цієї миті я майже впевнений, що побачу в них сльози. Та за величезними, неприродно розширеними зіницями я не встигаю роздивитися анічогісінько — Віра раптом роззявляє рот і робить випад мені в обличчя.

Відсахуюся в останній момент. Її зуби ковзнули по моєму підборіддю й неприємно клацнули.

— Віро!!!

Але вона не чує. Видавши якийсь тужливий стогін, нахиляється всім тілом убік, наче збирається впасти зі стільця. Рефлекторно подаюся вперед, щоб утримати її, аж тут із ляскотом лопається скотч на її лівій руці. Вона викидає її вперед — як нагайку — й обвиває мою шию. Й останнє, що я бачу, — неприродно широко роззявлений рот, що наближається до мого обличчя.

Зажмурившись, пірнаю вниз, бо її долоня тримає мене за потилицю, немов залізна. Вивернутися не вдається — натомість я сильно б’юся головою об стільницю. Й одразу мені в тім’я врізаються її зуби, відгукнувшись у голові дзвінким стукотом. Жах і біль, що я відчув тієї миті, врятували мене — я ліг грудьми на стіл і щосили відштовхнувся від стіни ногами. Вона не очікувала.

Я штовхнув її лобом у живіт, і поки вона намагалася вчепитися зубами мені в спину, просто перекотився на підлогу. Тріснула тканина кітеля — вона все ж устигла схопити зубами. Я впав й одразу підхопився. Віра видала сповнене звірячої злості виття. В її зубах був темно-зелений жмут тканини, вирваної з моєї уніформи, а в очах — той самий котячий інтерес.

«Голод, — промайнуло в голові. — Це ж просто голод…»

Велика тепла крапля скотилася в мене по лобі. Я машинально витер її й вирячився на долоню. Якийсь час не міг зрозуміти, чому вона в крові, і просто дивився.

— Як там Ельза? — безтурботно повторила Віра.

Я здригнувся. Вона по-собачому нахилила голову, немов очікуючи відповіді. Шматок кітеля, зачепившись за зуб, безглуздо теліпався в куточку її рота.

— ДАВАЙ, ДАВАЙ, ДАВАЙ!!! — чийсь осатанілий крик увірвався в мою свідомість, витісняючи звідти нечіткі образи, які ще секунду тому здавалися реальністю.

— Є!

— НА ПОВНУ!!!

Раптовий біль пронизав ребра, наче мене вдарили залізним прутом. Я хотів закричати, але ледь вичавив із себе хрип і став хапати ротом повітря, як риба. Залізний прут надавив мені на груди, намагаючись скинути з прикрученого до підлоги стільця, і наручник на лівій руці безжалісно викрутив зап’ястя, не дозволяючи впасти. Тоді прут пхнув мене в плече й відразу вдарив по підборіддю. Голова сіпнулася так, що шийні хребці жалібно хруснули. Рот моментально наповнився водою навпіл із кров’ю.

— ДОСИТЬ!!! — прокричав той самий голос. — Не в лице!!!

Я конвульсивно вдихнув і відразу захлинувся. Кашель віддавався болісним болем у ребрах. У горлі булькала вода. Нарешті я її виплюнув і з судомним стогоном набрав повні легені. Кілька разів замружившись, зміг нарешті роззирнутися.

З металевого рила брандспойта на білі кахлі крапала вода. Темношкірий чоловік у костюмі біозахисту присів, зазираючи мені в обличчя.

— Бачиш мене?

Я знову закашлявся. Тепер вода пішла з носа.

— Так… — важко вичавив я.

— Як почуваєшся?

— Живий…

— Слава Богу… — видихнув темношкірий.

Хлопець за його спиною опустив брандспойт. Заметушилися люди в комбінезонах.

У кутку кімнати на підлозі ще хтось болісно кашляв, скорчившись, як равлик, у жовтуватій калюжі з різким запахом. На ньому був білий комбінезон. Я встиг помітити, що прозора маска зсередини заляпана кров’ю. Темношкірий зірвав її — під маскою була ота жінка. Підборіддя геть у крові, очі вирячені й божевільні.

— Дихай! — гаркнув на неї темношкірий. — ДИХАЙ-ДИХАЙ-ДИХАЙ!

Хтось тицьнув йому аптечку. Клацнула зламана ампула. Верескнув пневмошприц, і лікар зробив їй укол просто через комбінезон. Жінка нарешті судомно вдихнула.

— На бік її, — скомандував він. — Що інші?

— Мертві, — сказав хтось.

— Як це… — темношкірий підвівся, розгублено оглядаючи приміщення.

То тут, то там лежали люди в білих комбінезонах. Темношкірий кинувся до них, став зривати з них закривавлені маски, намацуючи пульс.

— Мати Божа… — видихнув він, розгублено випроставшись на іншому кінці кімнати.

Я бачив це бічним зором. Уся моя увага була прикута до худого хлопця, який лежав на мокрій підлозі за два кроки від мене. Мені здалося, в ньому було метрів два з половиною. Через те, що він лежить, визначити зріст було складно, але він точно набагато вищий за будь-якого навіть найвищого чоловіка. Його обличчя було молоде, майже хлопчаче, вкрите червоними, запаленими прищами. Брудні вицвілі джинси й помаранчево-біла футболка з написом «Party or die» на грудях.

Здається, нікому немає діла до прищавого велетня. І тільки я не можу відірвати від нього очей, не розуміючи, що з ним не так. Що ще з ним не так, окрім величезного зросту. Аж ось я зрозумів. Побачив. Він зменшується. Так повільно, що, коли просто дивитися, можна не помітити. Але якщо зачепитися поглядом за стик плитки на підлозі, то стає очевидно, що повз нього зі швидкістю виноградного равлика повзе край рукава футболки.

Я не встигаю ні сказати про це, ні усвідомити те, що бачу, аж ось футболка з придуркуватим написом «Party or die» починає бліднути. За мить стає зрозуміло, що це щось схоже на бодіарт. Вона ніби намальована на тілі й тепер стрімко тане. Наче випаровується… Від усього цього паморочиться в голові.

Я на кілька секунд заплющую очі. А коли розплющую знову, чоловік уже геть голий. З його стегон вивітрюються залишки блідої синяви джинсів, а на плечах вже немає ніякої футболки — тепер там дедалі чіткіше проступає татуювання. Дракони. Я бачу лише вигини змієподібних тіл на його плечах, але вже знаю, що на спині вони сплелися в тугий клубок. На прищавому обличчі чимраз чіткіше проступають знайомі азійські риси.

— Це що — химера? — запитую.

Темношкірий одразу обернувся. У його погляді промайнула досада.

— Заберіть! — гаркнув він, штовхнувши тіло ногою.

Двоє в комбінезонах притягли ноші. Темношкірий схилився над жінкою. З того, як здіймаються її груди, видно, що дихає вона важко.

— Ти як? — запитав він. — Зможеш підвестися?

Жінка хотіла відповісти, але надсадно закашлялася. Він простягнув їй серветку. Жінка витерлася, забруднивши її червоним.

— Допоможіть їй! — гукнув темношкірий.

Жінку підхопили під руки люди в комбінезонах і повели. Тіла винесли. Один із хлопців у білому повернувся зібрати з підлоги закривавлені маски.

— Тіла на кремацію, — коротко сказав йому темношкірий.

Той пішов, гавкнувши коротке «Так, сер!». Ми залишилися самі. Я розглядав криваві розводи на кахлях. У коридорі хтось перегукувався. Гуділи лампи. Я подивився на темношкірого. Він сидів навпроти, вп’явшись у порожнечу.

— Що тут сталося? — запитав я.

Він стрепенувся.

— Вам краще не знати.

— Нащо ви поливали мене водою?

— Щоб привести до тями. І досить запитань, лейтенанте. Нам потрібно працювати, — він облизав пересохлі губи. — Ви можете згадати, про що говорили з моєю колегою?

— Так… Здається, про мою дружину.

— Правильно. Нічого іншого зараз не існує. У нас не так багато часу.

— Не так багато часу до чого?

— Ви матимете всі відповіді, коли закінчимо. Добре?

— І ви приведете мою доньку, — уточнив я.

— І ми приведемо доньку. Що раніше це станеться, то краще для всіх.

— Як вона?

— Хто? — не зрозумів темношкірий.

— Моя донька. З ким вона? Вона там не плаче?

— З нею все добре, — він кивнув для переконливості.

Я не міг роздивитися під маскою його очей, тому не знав, бреше він чи ні.

— Ви готові продовжувати?

— Добре… — я глибоко вдихнув, і груди вмить відгукнулися спалахом болю. — Здається, у мене зламані ребра.

Він проігнорував цю фразу, узявши в руки планшет і звіряючись із записами, що їх робила жінка.

— Чому ви не повідомили про зараження вашої дружини?

— Бо тоді б оголосили карантин. І ми б загинули. Ви ж знаєте про мертве місто недалеко від колонії… На нас чекало те ж саме. А в мене донька.

— І як довго ви збиралися приховувати?

— До початку евакуації. У день відльоту я б заявив, що дружина пропала. Ніхто не скасовуватиме евакуацію через одну людину.

— Ви пам’ятаєте, коли це сталося?

— Що саме?

— Евакуація.

Я понишпорив у пам’яті, але не спромігся витягнути звідти хоча б одну дату.

— Не точно… Устиг випасти сніг…

— Ми підходимо до головного. Ви молодець, лейтенанте, не зупиняйтеся, — у його словах не було й натяку на підтримку. — Спробуйте згадати причину евакуації. Ви ж хочете побачити доньку?

Донька… Я хочу побачити доньку… Причина евакуації, звісно ж, мутаген. Але що Ірма виростила з нього… Я напружився, перебираючи образи, наче колоду карт.

Раз Міссісіпі, два Міссісіпі, три…

Згадав! Ніби відчинив двері в яскравий сонячний день.

Що за мутаген у твоєму термосі, Ірмо?

Ми стояли біля незавершеного спортивного комплексу — я й Алекс. Комплекс був уже змонтований, залишалося розставити обладнання. Запали густі сутінки. Ліхтарів тут не було, і тільки небо трохи розріджувало пітьму крізь просвіти в низьких хмарах. Ірма спізнювалася на добрих хвилин двадцять. Ми не на жарт нервувалися, думаючи, що щось сталося.

— Чого так довго? — занив Алекс, коли вона вийшла з темряви.

— Ви все виклали? — замість відповіді запитала Ірма. — Зброя, ліхтарики, телефони — усе важить.

— Саме так! — буркнув я. — Ні тобі подзвонити, ні навіть просто час подивитися! А ти ходиш бозна-де!

Вона пропустила докір повз вуха.

— Перевірте ще раз — нічого електричного! Узагалі нічого.

Алекс демонстративно поплескав себе по кишенях.

— А мозок типу важить? — весело запитав він. — Там теж деяка активність буває.

— Твій ні, — без посмішки відповіла Ірма.

— Вони там? — запитав я.

— Так. Усе побачиш. Чекайте тут, хочу перестрахуватися.

Вона ввійшла всередину. Ми чекали. Алекс переминався з ноги на ногу й час від часу зітхав. Через хвилину повернулася Ірма. Вона повільно йшла до нас, а в кожній руці в неї був великий чорний предмет. Ще кілька кроків, і стало зрозуміло — це якісь тварини. Найбільше вони нагадували сарану, тільки здоровенну, як вгодовані коти, і чорну.

— Не намагайтеся повторити в реальному житті, — тихо сказала вона.

— Ніштяк, це ж омари! — пожартував Алекс.

Ірма шикнула.

— Заткнися. Якщо налякати їх, вони можуть мене поранити.

Істоти були живі. Вони ліниво ворушили пазуристими лапками, але вирватися не намагалися. Я придивився, ледве впізнаючи в них колись невинних женців. Дві передні лапи були підігнуті під грудьми, як у прочанина. Але тепер це були не якісь там кігтики. Це були справжні клинки, чи не довші за сам тулуб, складені вдвоє, як небезпечна бритва.

— Боже мій, — вирвалося в мене. — Вони величезні!

— Покращений варіант, — кивнула Ірма.

— Хочеш сказати, вони безпечні для людей?

— Зараз побачиш. Підійдіть по одному.

Я нерішуче ступив перший.

— Стій… — Ірма повільно піднесла до мене «женців» і швидко провела вздовж тіла знизу вгору, ніби металошукачем. — Добре. Тепер ти.

Алекс теж ступив уперед.

— Усе в порядку, — прокоментувала вона. — Якби ви забули хоч щось із батарейками, вони б накинулися.

— На нас? — витріщився Алекс.

— Ну… Якщо точніше, на джерело електричного поля. Але в цьому разі означало б — на вас.

— Ти сказилася? — обурився здоровань.

— Це краще, ніж коли всередині на вас кинуться відразу всі, — відтяла Ірма.

Аж тут я запізніло згадав про свою штучну нирку. У ній теж була сяка-така, але батарейка. Жнець, щоправда, не відреагував, отже, все в порядку. І все ж переляк відгукнувся неприємним тягучим ниттям десь під коліньми.

— Наскільки вони чутливі?

— Думаю, достатньо. І вони продовжують розвиватися.

— Стривай… — я нахилився, щоб роздивитися женця ближче, та водночас підходити до Ірми більше не ризикував. — Ірмо, що за мутаген у твоєму термосі?

— Тобто?

— Як ти змогла вивести новий вид за два тижні? Як таке можливо?

— Годі триндіти, — відтяла вона. — На, подерж!

І вона тицьнула мені одного з женців. Я взяв його за панцир, тримаючи на витягнутих руках. Подалі від крихітної батарейки в моєму тілі. Членистоноге відразу розчепірило свої серпи, але вирватися не намагалося. Невже все ж таки відчуває?

— Дивіться уважно, — сказала Ірма.

Вона взяла свого женця двома руками, і той теж захвилювався, розкривши серпи. Аж тут Ірма різко перевернула його догори ногами. І відразу — так само різко — повернула в попереднє положення. І знову — перевернула вниз головою.

— Раз Міссісіпі, два Міссісіпі, три Міссісіпі! — відрахувала Ірма й знову перевернула його в нормальне положення.

Членистоноге залишалося абсолютно нерухливим. Лапи воно підгорнуло під черевце, як дохлий тарган.

— Що з ним? — запитав Алекс.

— Кататонічний ступор. Побічна функція нервової системи. Давай другого.

Кинувши свого женця на сніг, Ірма проробила те ж саме з моїм.

— І… наскільки цей стан стабільний? — запитав я.

— Десь упродовж години ними можна хоч у футбол грати.

— Розкажи мені, у футбол… — недовірливо буркнув я й відразу поплатився. Ірма без попередження кинула мені женця просто в лице, останньої миті вигукнувши: «Лови!».

Я автоматично спіймав і вже майже відчув, як він устромляє в мене свої серпи, але жнець і далі був нерухомий. Зараз членистоноге й справді нагадувало довгастий м’яч для гри в американський футбол.

— Ого… — тихо сказав я, підкинувши його кілька разів на руці. — Алексе!

Здоровань став хитати головою й відступати від мене. Здається, він навіть встиг сказати «І не думай», але я вже жбурнув йому женця. Алекс спіймав його незграбним рухом дівчинки-підлітка, якій уперше в житті дали пас.

— Якого хріна! Чорт! Матриці твоїй ковіньку! Я ледь не всрався! — усе це він видав, уже тримаючи женця в руках. — Ви обоє кука на муню… Куди його?

І Алекс безпомічно простягнув членистоноге Ірмі.

— Викинь, — байдуже сказав вона. — Там іще є.

І, помітивши розгубленість на Алексовому обличчі, розсміялася.

— Добре, хлопчики, а тепер серйозно, — діловито сказала Ірма. — Передні пазури цих тварин дуже-дуже гострі. Точніше кажучи, офігенно гострі. І вони швидкі, як не знаю що.

— Ірмо, — жалібним голосом перебив її Алекс, що й досі тримав на витягнутих руках знерухомленого женця. — Мені так і стояти?

— Кинь на сніг.

Він з полегшею випустив членистоноге й квапливо відійшов.

— У нас менш як година на все, — продовжувала Ірма. — Вводимо в ступор тих, які всередині, і викидаємо сюди. Підганяємо транспортер, вантажимося, вивалюємо все це добро в електростанції. Чекаємо. Вони оговтаються й почнуть знищувати все, у чому є хоч якийсь електричний заряд. Теоретично, за кілька годин лежатиме вся система безпеки. Тоді залишиться зробити останній акорд: спокійно забрати арсенал. Запитання є?

— Є, — кивнув Алекс. — Коли ляже система, хіба вони не відправлять на склади парочку хлопців? Просто для порядку.

— Коли ляже система, вони побіжать на електростанцію. І там застануть такий хобот, що пів ночі не думатимуть ні про що, крім наших пазуристих друзів. Ставлю ліву цицьку, що вони їх не зупинять. Думаю, комендант оголосить надзвичайний стан, і тоді вони підстрибом помчать розкривати арсенал. А там — порожньо. Колонія знеструмлена, склад акумуляторів зруйнований, у зброї й транспорті здихають батареї й зарядити ніде — ось вам і довгоочікуваний фінал місії. Безславний, зате швидкий.

— Ірмо…

— Що, мій солоденький? — Ірма повернулася до мене, і її погляд свідчив, що їй набридли запитання.

— Вони вбиватимуть людей?

— Вони, лейтенанте, знищуватимуть джерела електричних полів! Я не можу гарантувати, що комусь не розіб’ють налобний ліхтарик разом із головою. Я взагалі не впевнена, що вони можуть відрізнити батарейку від людини з батарейкою. Але якщо ми досі хочемо на Землю, то на все це немає часу. До роботи!

Закінчивши свою промову, вона вийняла флакон з-під назального спрею.

— Це обов’язково? — запитав я.

— Там їх дофігіща. А ми поспішаємо.

Не буду брехати, хоч я й не довіряв пилку, але мені хотілося ще хоч раз відчути ту суперсилу. І я взяв флакон.

— Ні, я — пас, — буркнув Алекс.

— Слухай, жирбасе, — різко сказала Ірма. — У нас сорок хвилин на завантаження. Від сили сорок п’ять. Нам потрібно бути дуже швидкими.

— Тихо-тихо! — Алекс застережливо підняв м’ясисту долоню. — Коли ти мене звала, то знала, що я не вживаю. Нічого не змінилося.

Ірма шумно видихнула, щільно стиснувши губи.

— Добре, — нарешті сказала вона. — Як хочеш. На складах хоч усе готове?

— Я прошив лівий електронний ключ із необмеженим доступом. Залишає в системі запис заднім числом.

— Сподіваюся, не з нашими прізвищами?

— Ображаєш! Це моя улюблена частина плану, до речі, — Алекс задоволено всміхнувся, очікуючи, що ми запитаємо, яка саме, але ми мовчали. — Я зареєстрував ключ на ім’я старшого офіцера контролю.

— На неї особисто?! — вражено вигукнув я. — Ну, ти й артист.

— Добре, хлопчики, немає часу на компліменти. Занюхни, лейтенанте, і летімо.

І я стиснув пластикові боки флакона. «Свитсь — ш-ш-ш».

Усередині було темно. Присмеркове небо ще дивилося на нас через невеликі вікна під стелею, але, поки очі не звикли, я майже нічого не бачив.

— Дивіться під ноги, — застерегла Ірма.

Пилок нестерпно розтягував її слова. Якийсь час я витріщався в сіру сутінь навколо, потім, навпаки, замружився. Коли розплющив очі, вони вже адаптувалися й бачили набагато краще.

Ми опинилися в головному залі майбутнього розважального комплексу. Мій мозок без будь-якої потреби сипав точними цифрами: висота — чотири шістдесят, ширина — десять метрів, довжина — шістнадцять… Зазвичай у таких приміщеннях розміщують ігрові автомати й більярдні столи. Зараз у сизому місячному напівмороку виднілися будівельні риштування біля однієї зі стін, біля іншої — накритий плівкою шинквас. Більше нічого. У буквальному сенсі. Порожньо.

— Ірмо, і де женці?

Вона мовчки підняла палець. Я подивився, але в темряві нічого не було видно. Попри те, що вікна були дуже високо, стеля розчинялася в мороці. Хоча — не зовсім: на ній грали дивні, ледь помітні відблиски, які бувають зоряної ночі на морській поверхні… Аж тут я зрозумів. Стеля була чорна від членистоногих. Вони ледь погойдувались, але не видавали жоднісінького звуку, — не цокали хітином, не копошилися — від цього здавалося, що женці пильно розглядають нас. Я тривожно перевів погляд на підлогу, де кожна темна пляма поспішила набути форми хижака з розчепіреними пазурами-серпами. Розбурханий пилком мозок квапливо кидався вимірювати й описувати все: калюжа, ганчірка, фрагмент пластикової упаковки…

— Ми для них нецікаві, — заспокоїла Ірма, немов відчувши мій страх. — Робіть усе, як я показувала. Часу — кіт насрав.
Вони з Алексом, піднявшись на ліси, знімали женців зі стелі, заколисували й кидали вниз. Я ловив — під пилком виходило досить спритно — і складав у купу. Насолоджувався кожним рухом. Я знову був надлюдиною. Алекс, що відмовився від пилку, рухався дратівливо повільно, а його кидки були неточні. Скоро довелося переставити риштування. Вишикувавшись у ланцюжок, ми швидко повикидали назовні всіх, занурених у ступор женців, й Ірма з Алексом знову видерлися під стелю. Ще хвилин за двадцять ми переставляли риштування востаннє. Дія пилку суттєво ослабла, а ми відставали від графіка. Я вперше став хвилюватися.

— Швидше! — Ірма теж мала знервований вигляд і щомиті нас підганяла.

Аж ось Алекс, який на нашому тлі і так страждав від власної повільності, так завзято вхопився за риштування, що підняв їх занадто високо. Опори стукнулися об стелю. Почувся хітиновий цокіт.

— Завмріть!!! — встигла гаркнути Ірма, й на нас одразу, немов стиглі яблука, посипалися членистоногі.

Я зміг вивернутися від усіх — завдяки пилку. На Алекса на моїх очах упало не менше трьох, і він гарячково струшував їх незграбними, майже істеричними рухами.

— Тихо! — крикнула Ірма. — Не махайте руками! Завмріть!

Її голос луною розлетівся по холу. Алекс нарешті завмер. Якщо чесно, я й сам ледь стримався, щоб не почати махати руками й репетувати. На підлозі навколо нас було не менше двох десятків женців. Вони ворушилися, але їхні рухи були плавні, як у сонних котів. Ті, що досі висіли під стелею, один за одним затріщали панцирами, як величезні цвіркуни.

— Що робити? — запитав Алекс, мимоволі підвищивши голос, щоб перекричати хітиновий концерт. У його голосі бринів жах.

— Стояти, — твердо відповіла Ірма. — Зараз вони зрозуміють, що небезпеки немає, і заспокояться.

Ті, що були біля мене, і справді завмерли. Хітинові трелі на стелі почали потроху вщухати. І тут зовсім поруч я побачив женця. Він підповзав до мене ззаду, рухаючись із грацією павука, що переїв. Від моєї ноги до його серпів було сантиметрів десять, і він не зупинявся. Я хотів відскочити, але Ірма випередила мене.

— Не треба! Стрибне!

Напевно, враховуючи, що я вжив пилок, можна було б посперечатися, хто буде спритніший. Але щось в Ірминому тоні сказало мені, що вона поставить на женця.

— Ірмо…

— Мовчи, — увірвала вона. — Не рухайся. Ти йому не потрібен.

Жнець витягнув уперед свої небезпечні бритви й акуратно обмацав мою ногу. Аж раптом із моторністю розгніваного тарантула заліз на черевик і витягнув лапи-коси уздовж моєї ноги. Як кіт, який вимагає, щоб його погодували.

Страх розлився моїм тілом неприємною хвилею.

— Зараз він піде, — пообіцяла Ірма.

Але жнець не йшов. Він акуратно скріб лапами по тканині штанів, ніби перевіряючи, з чого вона зроблена.

— А якщо ні? — тихо, майже самими губами запитав я.

— Тоді я зніму його, — відповіла Ірма.

— Зніми зараз!

— Небезпечно. Він поводиться дивно.

Жнець завмер і зовсім не ворушився.

— Бляха! Хіба їм не має бути фіолетово, що ми тут? — жалібно запитав Алекс.

— Я не розумію, — відповіла Ірма.

— У мене штучна нирка, — тихо сказав я.

Й, оскільки Ірма ніяк не відреагувала, додав:

— І в ній є батарейка.

— От срака! — верескнув Алекс.

— Я думав, вони не відчують… — вирвалося в мене.

— Заткнися, — одними губами прошепотіла Ірма. — Не думай про це. Вони чутливі до страхів.

— Як химери? — обережно запитав я.

— Так.

Я чекав, що Ірма пояснить, але вона мовчала.

Легко сказати «не думай»… Від того самого моменту, як ми ввійшли сюди, думка про батарейку в моїй нирці не покидала мене ні на секунду. Я щосили намагався заштовхати її якнайглибше, та вона свердлила мене зсередини, як виснажливий зубний біль. А коли женці посипалися на нас зі стелі, вона вирвалася назовні справжньою неспинною панікою.

Щось тепле стекло по моїй скроні. Піт. Просто піт… Я не зводив очей із женця. Він, немов стомившись стояти, став підгинати лапки. Здавалося, що він вирішив подрімати. Але щось у його плавних рухах викликало ледь помітну тривогу в глибині підсвідомості. Мабуть, це звичайна паніка, і найкраще, що можна зробити, — загнати її якнайдалі. Зрештою, я можу ризикнути й просто відфутболити женця ногою… Якщо встигну…

— Ірмо…

— Тс-с-с… — сказала вона. — Просто помовч.

Аж тут він кинувся вгору. І зробив це так стрімко, що я навіть не встиг усвідомити, що відбувається. Дрібно перебираючи лапками, так швидко видерся по моїх ногах, що, коли я інстинктивно брикнув порожнечу, тварюка вже була в мене на боці, а ще за мить, пробігши через спину, випірнула з-під руки й завмерла просто на грудях! Я підняв було руки, щоб скинути, та зрозумів, що він встигне встромити в мене свої серпи.

Так і стояв, відхилившись назад і розчепіривши руки, — як футболіст, що відбиває м’яч грудьми. Серце калатало, як шалене.

— Не ворушися, — знову сказала Ірма. — Я зніму його!

— Ірмо, — я намагався говорити так тихо, як тільки міг, майже не ворушачи губами. — Швидше…

Вона повільно підійшла, переступаючи через женців, які мляво повзали по підлозі. Імовірно, він відчув її електричне поле… Або, може, почув щось… Не знаю. Але щойно Ірма простягнула руки, жнець рвонув до мого обличчя! Я відвернувся й спробував струсити тварюку, але не встиг навіть торкнутися хітинового тіла — він опинився в мене на спині й знову застиг.

— Знайшов… — простогнав Алекс і паніка чітко почулася в його голосі. — Він знайшов її!

— Знайшов що? — від жаху в мене заклало вуха, і тепер здавалося, що серце калатає просто в голові.

— Нирку… — видихнув товстун.

Але перш ніж зміст його здогаду дійшов до мене, жнець пожвавився. Його пазури впилися мені в спину. Я скрикнув, вирішивши, що він намагається дістатися до мого імплантату, і закрутився на місці. Але воно полізло вище. Гострі пазури пройшлися по моїх плечах, і за мить жнець заліз мені на голову. Хітинові вістря боляче впивалися в череп крізь тканину форменої шапки, завдаючи відчутного болю. Я завмер і, здається, навіть не дихав.

— Ні, — понуро сказала Ірма. — Його цікавить мозок.

— Його — що?! — Алекс навіть верескнув.

— Найбільша електрична активність — справді в мозку. Особливо в момент стресу. Він відчуває це.

— Ти казала просто викласти все з батарейками! — майже благав Алекс, немов від Ірми залежала поведінка женців.

— А хіба це не твій довбаний страх?! — прошипіла вона. — Ти весь час думав про це, так? Поки ми працювали, ти думав, що вони можуть відчути імпульси у твоїй тупій голові?!

Алекс одразу знітився під її нищівним поглядом. Густа гаряча крапля ковзнула з голови мені за вухо. Очевидно, адреналін уже сп’янив мене, бо я ризикнув подати голос:

— Ірмо… — прошепотів я. — Треба щось робити…

Не дивлячись на мене, Ірма одним рухом зірвала з себе куртку й, обмотавши кисть, зробила стрімкий, як фехтувальний випад, крок у мій бік. Я весь зіщулився. Вона скинула з мене женця якимось фантастично швидким, майже невловним рухом. У моїй голові промайнуло: «Хвала чорному пилку!» — адже її швидкості позаздрила б гримуча змія. Жнець устиг сіпнутися на прощання, устромивши в мене свої лапки. Так, ніби той кіт, тепер упав із моєї голови, але до останку намагався втриматися. І так ніби в цього кота були яструбині пазури.

— Швидко, але не бігом! — скомандувала Ірма й перша кинулася до виходу.

Ми були ззовні буквально через кілька секунд. Жнець не пішов за нами. Кров стікала в мене по обличчю кількома струмками. Я зняв шапку, набрав пригорщі снігу й приклав до голови. Потім обережно обмацав шкіру. Подряпини були досить глибокі, але шматки скальпа не висіли. І за це дякую.

— Треба закінчувати, — поквапила Ірма. — Але без тебе. Вали по транспортер. Тільки швидко!

Я кинувся до біостанції, де ми планували позичити всюдихід. Залишалося хвилин двадцять до того, коли перші женці почнуть виходити зі ступору. Була небезпека, що ми не встигнемо. Але на той момент мене лякало навіть не те, що наш план може зірватися. Мене лякало усвідомлення, що безкровної евакуації не вийде. Сумнівів уже не залишилося — женці вбиватимуть.

…Пустир. Мільйони метеликів-сонцевиків — немов найніжніші квіти, що колишуться на вітрі. До чорних дверей у білій стіні залишається не більше десяти кроків. Там нагорі байдужі руки кладуть нові й нові цеглини поверх тріпотливих оксамитових крил чорно-помаранчевих метеликів. І крила ці тремтять і рвуться вгору, наче хочуть змусити злетіти саму будівлю… А тут, унизу, я повинен зробити ще десять болісних кроків. Ще десять разів опустити ногу на хмару метеликів, що густо обліпили кожну травинку й іскриться жовтогарячим візерунком. Тепер від того хрускоту, який видають їхні тільця під час загибелі, ще й почало нудити. Сильно, непереборно нудити, перебиваючи подих і позбавляючи волі. Але я повинен дійти.

«Це ж просто сон», — ласкаво каже голос у моїй голові.

«Знаю, — відповідаю я. — Але те, що за чорними дверима, — справжнє».

«І що ж там?»

«Мій найбільший страх. Я повинен увійти, щоб зупинити це».

«Зупинити що?» — безтурботно запитує голос.

«Зупинити кошмар», — упевнено відповідаю я й ступаю.

Жах і огида захльостують мене з непереборною силою. І, здається, я ступив уже набагато більше, ніж десять кроків… Набагато більше, ніж сто… І чорні двері, нарешті, опиняються просто переді мною. Беруся за клямку. Відсапуюся, важко впершись лобом у залізну обшивку. Всупереч полуденній спеці, двері холодні. Холодні й мокрі… Я хотів відчинити їх, але чомусь не міг підняти руки. А коли вирішив подивитися, що з ними, — відчув, що підняти повіки теж не вдається. Паніка миттєво спалахнула шаленим, ірраціональним бажанням закричати, але кричати я теж не зміг.

Спекотний пустир із мільйонами метеликів остаточно вивітрювався з моєї голови, поступаючись місцем реальності.

У реальності був біль.

Біль пронизав грудну клітку до хребта. Я хотів застогнати, але тіло немов не належало мені. Болісна спроба поворухнутися виявилася абсолютно марною. Моє тіло рівномірно дихало, пристебнуте до чортового металевого стільця, і я не міг навіть просто розплющити очі. Тим часом ребра заболіли ще дужче, наче їх стиснули величезні обценьки.

— Множинні переломи, — пролунав голос темношкірого.

— Могло бути гірше, — відповів уже знайомий жіночий.

Величезні обценьки зникли. «Руки, — здогадався я. — Він стискав грудну клітку руками».

— Якщо тільки ребро не проткнуло легеню, — із сумнівом сказав темношкірий.

— А якщо проткнуло? Не доживе до ранку?

— До ранку, можливо, доживе…

— До ранку встигну. А потім із ним у будь-якому разі — все.

Пролунали кроки — темношкірий пішов. Задзижчали замки, відчинилися двері.

— Якщо стане кашляти кров’ю — усе ж поклич, — сказав він наостанок.

— Домовилися.

— І якщо тобі знову стане погано…

— Теж покличу, — відгукнулася жінка. — Іди.

Двері грюкнули. Я спробував поворухнутися, але знову відчув себе просто пасажиром у власному, ніби сплячому, тілі. Аж раптом глибоко вдихнув. Вдих відгукнувся новим імпульсом болю, і я мимоволі застогнав. Усвідомивши, що знову можу рухатися, несміливо розплющив очі.

Моя допитувачка сиділа навпроти, уткнувшись носом у планшет.

— Опритомніли? — запитала вона, не змінюючи положення.

— Знову ви?

— Ви засмучені? — її відповіді були схожі на фехтувальні випади.

— Як почуваєтеся?

Вона підвела голову, здивовано подивившись на мене крізь напівпрозору поверхню маски. Жаль, я не міг роздивитися очей.

— А ви? — тон був дивний. У ньому водночас лунали ворожість і подив.

— Не знаю, — відповів я, бо й справді не розумів. — У мене все болить.

— Минеться, — допитувачка вимовила це таким тоном, ніби сказала «начхати». — Ми повинні продовжувати.

— Що відбувається в ці моменти?

— У які?

— Коли я не пам’ятаю.

— Нічого. Ви відключаєтеся.

— Того разу сталося щось іще. Той хлопець на підлозі…

— Це не повториться, — перебила вона. — Я хочу, щоб ви згадували далі. Якщо, звісно, маєте бажання побачити доньку. Ви ж хочете?

— Так.

— Тоді напружтеся. Колонію раптово атакували невідомі істоти. Женці. Ніхто не знає, звідки вони взялися, і ніхто не був готовий. Це про щось вам говорить?

Я кивнув. Її темношкірому колезі я так нічого й не розповів. Ані слова про Ірму, Алекса і про те, що ми накоїли.

— Що було далі? — запитала жінка.

— Нічого не пам’ятаю…

— Давайте допоможу, — сказала вона, тицьнувши рукавичкою у свій планшет. — У ніч атаки ви вирішили скористатися ситуацією по-своєму. Пригадуєте, що ви зробили?

Я пам’ятав, що ми збиралися робити в ту ніч. Але того, як ми це робили, у моїй голові не було. Я чесно копирсався в пам’яті, намагаючись відшукати хоч щось, але щоразу все мов туман огортав. Так само не пам’ятав, що сталося далі. А спроби розсіяти цю пелену відлунювали відчуттям страху. Навіть жаху. Такого сильного, що я б, либонь, багато віддав, аби лише моя пам’ять назавжди залишалася за цією завісою.

— Ні… — я похитав головою.

Моя допитувачка кивнула, ніби іншої відповіді й не очікувала.

— Ви викрали резерв спеціального озброєння, — вона сказала це тоном судді, що читає вирок. — Тепер дуже просте запитання: де він?

— Я й справді не пам’ятаю, де він… — жалібно повторив я.

Жінка подалася вперед, наче хотіла пришпилити мене поглядом до стінки:

— То згадуйте! Ми взнаємо, де арсенал, навіть якщо доведеться викачати ваш мозок через трубочку!

Лампи горіли ледь на половину потужності. Через це обстановка в кімнаті для допитів набула якогось недоречного затишку.

— Шукайте образи, — сказала вона м’якше. — Наприклад, ваша донька. Ви ж пам’ятаєте, як повернулися до неї того ранку? Вона спала? Чи, може, зустрічала вас біля дверей?

Ельза… Сама лише згадка про неї наче розвіяла стіну імли. Я йшов до неї вранці. Поспішав повернутися до моєї маленької Ельзи…

До світанку було ще далеко. Ми закінчили свої справи з арсеналом, і зараз Алекс морочився з камерами, підмінюючи їхні електронні спогади вчорашнім відео порожніх коридорів. Ірма залишилася йому допомагати, а я побіг до Ельзи. Хвилювався, що вона прокинулася серед ночі в порожньому домі й плаче.

Сніг відбивав сяйво ліхтарів, підсвічуючи все сріблом. Доріжки тут і там перекривали свіжі сипучі, як крупа, білі перемети. Стрілянина давно вщухла. Я чув, що наші терміново евакуювали частину табору. Усе йде за планом. Ось-ось в арсенал примчить комендант. Але ми встигли. Це значить, що на завтра або, максимум, на післязавтра призначать відліт із планети.

— Лейтенанте! Стривай!

Я обернувся на окрик. Ірма. У нічній тиші заснулого табору здалося, що вона перебудить зараз усі довколишні будинки.

— Щось сталося?

— Так, — вона засапалася.

Бігла, напевно, від самих складів.

— Точніше, поки що ні, — уточнила Ірма. — Але може. Твій дім, ймовірно, опинився в утраченому секторі.

— Опинився де?

— У тій частині табору, яку покинули через женців. І я подумала про твою дружину…

— От чорт… Я побіжу туди!

— Упевнений? Може, краще я. Ти однак не зможеш.

— Не зможеш що? — я насторожився.

— Зрозумій, пора з нею зав’язувати! Я просто проб’ю їй чимось голову й усе. Якщо, звичайно, вона ще там…

— Ірмо! — я тицьнув їй у плече вказівним пальцем, і, боюся, відчутно. — Ти не чіпатимеш її, зрозуміла?! Не чіпатимеш!

— Не можна бути таким м’яким!

— Не збираюся це обговорювати!

Подивившись з-під лоба, вона закусила губу.

— Добре. Тільки швидше, — у її тоні більше не було злості. — Не дай Боже, вона вирвалася й гуляє по табору…

І справді. Від цієї думки аж зашуміло у скронях.

— А ти до Ельзи, добре? Я туди й назад.

Вона рвучко обійняла мене. Пригорнулася до моєї щоки. Її обличчя була холодне і мокре від талого снігу.

— Краще покінчи з нею, — прошепотіла вона. — Просто покінчи сьогодні, раз і назавжди.

Я мовчки вивільнився й чимдуж кинувся в напрямку свого будинку.

Останнім часом цей кошмар переслідував мене ледь не щоночі — що Віра якимось чином відв’язалася. Мені снилося це вже разів зо п’ять — я заходжу перевірити, як вона, а табурет — порожній. І тільки зі столу жмутками звисає розірваний тейп. «А який твій найбільший страх, як думаєш? — відразу заговорила в моїй голові Ірма. — Ти ж розумієш, що твою ручну химеру грибниця озброїть саме ним?» Наступної секунди я бачив Віру, яка кудись волочить Ельзу, та кричить і виривається, і я негайно прокидався, викрикуючи ім’я моєї маленької доньки… Ні, цього не станеться. Коли я ввійду, Віра буде примотана до стільця.

Раптом я перечепився. Двічі незграбно стрибнувши, з розмаху полетів у сніг. Обличчя вдарилося об щось м’яке й холодне. Я встиг замружитися. Сніг потрапив у ніс, забиваючи дихання. Підняв голову, швидко витер долонею лице й закліпав. Щось було перед самим обличчям — стирчало зі снігу. Добре, що око не вибив… Знову закліпав, щоб краще роздивитися ту штукенцію. Й ледь не закричав.

Просто переді мною зі снігу стирчала людська рука. Я відсахнувся й спробував підвестися, але під ногами теж щось було. Я панічно засмикався, мов паралітик, намагаючись знайти опору. І усвідомив, що сиджу на купі трупів.

Підхопившись нарешті на ноги, відбіг на кілька кроків і знову перечепився — з усього розмаху гепнувся горілиць. Цього разу під мною виявився просто сніг, і я дозволив собі кілька секунд полежати нерухомо, поки паніка випливала з мого тіла, залишаючи тягучу млість у м’язах.

Навколо не горіло жодного ліхтаря — єдиними джерелами світла були зірки та сніг. Я помітив це тільки зараз. Порив вітру кинув мені в лице жменю твердого, як товчене скло, снігу. Я сів, відпльовуючись. Аж тут іще один — підняв навколо мене стовп снігу й закрутив, намагаючись якомога більше засипати за комір. Затуляючи очі долонею, озирнувся. Останні ліхтарі, які й досі працювати, були далеко позаду. Невисокі характерні замети виднілися то тут, то там. З декількох теж стирчали руки або армійські черевики.

Поки ми вовтузилися на складі, у таборі гуркотіло, як у пеклі. Коли Ірма зловтішно ляпнула: «Я ж казала, що їх не зупинять», — ми навіть посварилися. Я був майже впевнений — гинуть не лише женці. Але те, що сніг буде засіяний трупами, мені не приснилося б і в страшному сні…

Те, через що я перечепився, було дротом. Хтось натягнув його впоперек дороги трохи нижче колін. Я встиг подумки вилаяти ідіота, який це зробив, аж помітив, що трохи збоку на ньому висить якась табличка. Збив сніг. Чорний на жовтому напис: «НЕБЕЗПЕЧНО. НЕ ПЕРЕТИНАТИ».

Ірма не помилилася: мій дім був саме там, куди радять не ходити. Старанно обходячи замети, щоб не наступити часом на чийсь труп, я знову побіг. А через дві хвилини вже обгинав ріг будинку, підбігаючи до дверей. Вже уявляв, як набираю код на замку. Як Віра, яка тепер ніколи не спить, зустрічає мене черговим повторенням почутої фрази або просто своїм допитливим, майже радісним поглядом. Я відразу подзвоню Ірмі і скажу, що все нормально. І піду додому… Дивно, але тепер словом «додому» я називав саме її дім, а не наш із Вірою. «Тому що там Ельза, — сказав я собі. — Мій дім там, де Ельза».

Біля самих дверей я на ходу потер долоні, щоб трохи відігріти пальці, і хотів було піднести руку до кодової панелі… Але так і застиг, не дійшовши двох кроків. Переляк спотворив реальність. Завмер сніг у своєму паданні. Звуки зникли, поступившись місцем лише гучному стукоту крові в скронях. Розбитий ущент електронний замок безпомічно розчепірив уламки пластику й дротів. Важкі зовнішні двері були відчинені, і невеликий замет уже прокрався всередину.

За мить я отямився й кинувся в дім. Відіпхнув двері, увійшов у напівтемний шлюз. Внутрішні теж відчинені. Навіть звідси видно, що всередині цілковитий гармидер. Холодно. Вірина косметика розсипана по підлозі. Пляма пудри, якісь щипчики, розбитий фен.

Тихо. Впадала в око розгромлена електроніка, немов порубана на дрібні шматочки. Усе — від музичних колонок до кондиціонера. Розбиті й вирвані зі стіни розетки. Ще крок, і я зможу побачити ту частину кухні, де сидить прив’язана до стільця Віра. «Сподіваюся, що сидить», — поправляю себе й одразу розумію, що це брехня. Насправді я сподіваюся на інше. Я сподіваюся, що вона лежить, як ті хлопці, яких я сприйняв за свіжі замети. Що женці зробили мою роботу, і мені не треба ані перейматися, що вона втече, ані брехати щодо того, куди ж поділася моя дружина. Від хвилювання на мить потемніло в очах. Не хочу. Не хочу бачити її покаліченого тіла. Нехай би побачив хтось інший і розповів мені. В останній момент, за чверть секунди до того, як перед моїми очима постала інша частина кухні, я встиг передумати. Подумав, нехай живе. Нехай сидить за тим чортовим столом і, як зазвичай, дивиться на мене поглядом сторожової вівчарки.

Але її не було. Точнісінько, як у моїх снах, тільки перекинутий стіл дивився у стелю своїми чотирма ніжками.

— Віро?

Я гукаю її тихо, бо мені, правду кажучи, страшно. Страшно, що вона відгукнеться за спиною. Кладу долоню на руків’я пістолета, але замість ребристого руків’я натикаюся на порожню кобуру. Чорт! Ми ж покинули зброю… Усе, що в мене тут є, — сокирка для рубання м’яса. Усе армійське я перетягнув до Ірми… Забиратися зараз? Ні, мабуть, дім я все ж огляну. Адже, якщо Віру виявлять, може накритися весь наш план. Зараз, коли ми майже добилися евакуації, я не маю права так ризикувати. Треба якнайшвидше оглянути помешкання, переконатися, що вона не ховається десь тут, і мерщій до Ельзи. Ось і весь план. Вхопивши в кухні сокирку, прямую до ванної.

Порожньо… Тепер дитяча. Відчинені шафи й тумбочки, розкидані іграшки, уламки дитячого нічника на підлозі, забута Ельзина шпилька… Ривком піднявши покривало, я зазирнув під ліжко. Порожньо. Тепер наша з Вірою кімната. Нікого. Усі електричні прилади знищені з маніакальною скрупульозністю. Лампа, люстра, вимикач, розетки… Уламки нічника на підлозі — таке відчуття, що його запхнули в блендер. І білі розсипи свіжого снігу навколо — маленькі снігові сліди женців. Скільки їх тут було? Розбите, розбите, розбите… Для проформи теж зазираю під ліжко — звичайно ж, порожньо. Порожньо. Безліч дрібних снігових слідів навколо розбитого нічника могли мені про щось сказати… Байдуже. Треба бігти до Ельзи. Треба переконатися, що з нею все добре.

«А який твій найбільший страх, як думаєш? — згадалася Ірмина фраза з моїх снів. — Ти ж розумієш, що твою ручну химеру грибниця озброїть саме ним?» Стало по-справжньому моторошно. Ідея, що Віра встигла дістатися до Ельзи, займалася в голові, як сірникова голівка. «Невже б Ірма не подзвонила?» — ця думка на мить заспокоює, але я відразу згадую, що мій телефон там, де й пістолет. Удома.

Припини, хлопче, Віра просто втекла. Ймовірно, втекла рятувати своє грибне життя, адже тут усюди були женці. Сліди… Дрібні сліди… Снігові, тому що на вулиці сніг… На чорта лисого вони мені здалися! Думки вертілися в мене в голові калейдоскопом. Ні, Віра точно не тут. Погано, дуже погано… Треба бігти до Ірми. Сліди, снігові сліди навколо нічника… З Ельзою, звісно ж, усе добре, але треба думати, як ловити Віру… Чому важливі ці дурні сліди…

І тут думка, що крутилася десь у глибині, вирвалася з надр підсвідомості так раптово, аж мені перехопило подих: «Сліди повинні були розтанути! Якби їх залишили хоча б пів години тому, вони б давно розтанули!».

Женці ще тут. Я завмер, боячись вдихнути.

Більшість тварин різних планет побоюються атакувати завмерлу жертву. І навпаки — вони нападають, якщо жертва починає рухатися занадто різко. Тож я рухався, як равлик. Плавно обернувся й підняв свою нещасну сокирку. Подумки я ділив кімнату на сектори для стрільби, оглядаючи кожен сантиметр… Тільки стріляти нема з чого… «Чисто… — подумки кажу я. — Чисто… Чисто…»

Ось він.

Праворуч, біля входу, до якого я розвернувся, поряд із шафою. Він сидів, сховавшись за кошиком для брудної білизни. Нерухомий, як статуя. Жнець. Не знаю, чому цей єдиний жнець зміг мене так налякати, але я завмер, боячись дихати. Усе в порядку, у мене ж нічого електричного… Крім нирки… Але минулого разу жнець не кинувся… Зацікавився, так, але не кинувся…

Я звернув увагу, що чотири лапки, які тварюка використовувала для пересування, максимально зігнуті й підібрані під черевце, а гострі хітинові серпи упираються в підлогу. Не треба бути аналітиком, щоб зрозуміти — він готовий стрибнути. Я повільно й глибоко зітхнув, піднімаючи кухонну сокирку. Усе, що потрібно робити, — іти до виходу. Просто вийти з помешкання якнайшвидше…

Звуку не було — він стрибнув беззвучно й миттєво. Занісши в повітрі лапки-серпи, летів точно мені в груди. Змахнувши сокиркою, я тріснув нею по женцю, але удар вийшов неточний — серединою руків’я. Руку пронизало дивне відчуття. Ще за мить усвідомив: це біль. Мій правий мізинець дивиться кудись убік під неприродним кутом. Кров. Багато крові. Максимально зосереджуюся на женці. Він, торкнувшись підлоги, немов гумовий м’ячик, підскакує в новому стрибку. Знову змах сокирою. Тепер точно — поранений жнець засмикався на підлозі й завмер.

Швидко розвертаюся, щоб переконатися, що це був єдиний. На жаль — погляд миттєво вихоплює щонайменше чотирьох! Вони вилазять із‑за меблів тут і там і стрімко деруться на стіни.

Щось, немов велика рука, хапає мене ззаду за поперек. Жнець! У мене на спині!!! Різкий біль. Падаю, сподіваючись збити кляту бестію. Знову біль! Він проткнув мене трохи вище штучної правої нирки! Відбиваю ще одного, який стрибнув зі стелі, і відчуваю, як лезо сокирки глибоко входить у хітин. Цей готовий! Дивом вивертаюся від ще одного — устигаю відкотитися й підвестися. Той, що був на спині, відразу стрибнув, як пружина, викинувши вперед «серпи».

Напевне, треба було сокиркою, але я інстинктивно відфутболюю його носком черевика. Вийшло! Дивне відчуття в нозі свідчить, що я сильно недооцінюю їхні серпи. Як масло… Товстий черевик — як масло… Краще не думати, що там із пальцями.

Іще одного женця на підлозі атакую першим — вістря сокирки пришпилило його до підлоги. Другий жваво біжить по стіні — треба не дати йому стрибнути… Ступивши вперед, збиваю його на підлогу й привалюю комодом. Тепер бігти! Бігти, поки можу! І роблю божевільний ривок до дверей.

Напевне, мені зараз дуже боляче наступати на поранену ногу, але адреналін усе заглушає. Відчуваю тільки дивну вібрацію… Не думати про рану в спині. Не дивитися на поранену руку… Не озиратися, поки не вибіжиш… І саме це найважче.

Гадаю, я опинився за дверима менш ніж за секунду. Але було відчуття, що й це — непростимо довго. Розвернувся швидко, як міг. Жнець виповз по стелі на одвірок вхідного шлюзу й завмер. Останній. Може, я занадто далеко, і він дасть мені просто піти…

Він кинувся зі стрімкістю чорної мамби — булькнув у пухнастий свіжий сніг і помчався вперед, піднімаючи фонтан снігових бризок. Я примірявся, куди б ударити, але розумів, що не влучу, поки він не вистрибне зі снігу… Ще раз зручніше обхопив руків’я. Відіб’ю в польоті, ось і все. Уже виходило, зроблю ще раз… Але жнець не стрибнув ні з двох метрів, ні з півтора. Що він робить, я зрозумів занадто пізно. Відскочив, але тварина якось зрозуміла це й одразу розвернулася. Стрибка не буде — він заповзе мені на ногу просто зі снігу… Залізе на голову й розіб’є череп або що там йому треба… Знову відскакую. Жнець безпомильно розвертається в мій бік. Швидкий, як мініатюрний сніговий смерч.

Бігти! Рішення приходить миттєво. Просто бігти щодуху! Але поранена права нога підводить на першому ж кроці. Я досі не відчуваю болю, але ступня, схоже, сильно ушкоджена: нога підвернулася, просто відмовившись тримати вагу тіла. І я навідліг звалився обличчям у сніг.

Прикро… Як ото в дитинстві, коли тобі влучили сніжком в обличчя… І наче все за правилами, але тобі так боляче й прикро, аж здається, що це нечесно… Нечесно, коли через холодний сніг не вдається вдихнути… Нечесно, коли підвернулася нога… Нечесно, коли перед самою евакуацією тебе вб’є якесь нещасне членистоноге… Нечесно вмирати, так і не обійнявши дочку… Нечесно…

Сокирка досі в руці. Усвідомлюю, що тримаю її трьома пальцями. Що там із мізинцем і безіменним — не знаю. Перевертаюся на спину… Сідаю… Про всяк випадок обхоплюю руків’я обіруч. Нема чим витерти очі від снігу… Кліпаю… Правим оком можу дивитися. Піднімаючи фонтани снігових бризок, жнець мчить до мене, як мій персональний мініатюрний ураган. Під снігом. Не можна вдарити раніше… І не можна вдарити пізніше… Сподіваюся, він не стрибне…

Я вкладаю в удар усю силу і відчуваю, як метал цокає об схований під снігом асфальт. «Промазав!» — мигнуло в голові, як електричний розряд, і я квапливим панічним рухом висмикую сокирку, щоб ударити ще. І ще. І ще. І ще! І ніяк не міг зрозуміти, що новий удар уже не потрібний. Прикінчив. Я прикінчив кляту тварюку…

Нестерпно хотілося передихнути ще хоч пів хвилини, але розумію, що втрачаю багато крові. Сніг навколо мене був увесь у бурій бахромі. Треба йти. Голова, хоч як це дивно, мислила цілком чітко. І передовсім я понишпорив у кишенях, щоб перев’язати чимсь руку.

У лівій кишені пальці наткнулися на щось пласке й прямокутне. Цікаво, що це… Я вийняв предмет і на секунду впав у ступор, намагаючись зрозуміти, звідки він у мене — електронний ключ, яким ми відмикали надзвичайний арсенал. Той самий — гордість нашого хакера-багатоверстальника. Очевидно, я запхнув його в кишеню машинально, коли, на прохання Алекса, замикав резерв спеціального озброєння… Принаймні тепер зрозуміло, чому женці кидалися на мене, як скажені… Я з розмаху жбурнув його в сніг. Руку треба перебинтувати… Чи ні? Долоня була розсічена майже навпіл — глибокий розріз проходив між мізинцем і безіменним. Але рана зовсім не кровоточила і ніби навіть почала зростатися, а це було геть неможливо… Хоча… я ж нюхав пилок… І все ж таки втрата крові давалася взнаки. У вухах шуміло, перед очима все затягнуло сірою вуаллю, й ставало чимраз гірше. Зачерпнувши повні долоні снігу під ногами, приклав його до обличчя. Треба йти.

Кожен крок покаліченої правої був такий, наче я спирався на протез. В очах потемніло так сильно, що все навколо ніби занурилося в глибокі сутінки. Звуки долітали здалеку, наче я заткнув вуха ватою. Схоже, відключаюся… Щосили намагаюся контролювати себе, але з кожним кроком це складніше. Не впасти… Не впасти… Не впасти… Я закричав, змушуючи легені максимально інтенсивно видавлювати повітря, але все, що я чув внутрішнім слухом, — слабкий і жалібний скрегіт своїх голосових зв’язок. Руки вперлися в щось м’яке й холодне. Сніг. За мить я здогадався, що просто впав.

Коли долинуло ревіння транспортера, я вирішив, що мені це ввижається…

Опритомнів. Рівне електричне світло. Заклопотано пікав якийсь апарат. На правій руці бинт із дротами, що загрозливо стирчали з нього. Я пробув у відключці весь день, і тепер за вікнами знову темно.

Щойно реальність пробилася в мою свідомість настільки, що я зміг відрізнити її від сну, я рвучко сів. Нога відразу запротестувала, обливши мене гарячою, як окріп, хвилею болю. Апарат обурено запищав.

— Де Ельза? — запитав я, побачивши Ірму, яка сиділа на моєму ліжку.

— Заспокойся, — м’яко сказала вона. — Ляж. Її вже шукають.

— Шукають?!

Я спробував підвестися знову.

— Не треба, — Ірма взяла мене за плечі. — Її шукає пів табору.

— Моя Віра… — раптом згадав я. — Вона втекла…

— Так, — кивнула Ірма. — Я попереджала, що все буде саме так.

— Саме як?

Чомусь я відразу зрозумів, що вона має на увазі не втечу.

— Грибниця зчитує страхи. А ти любиш Ельзу найдужче на світі.

Ірма поклала долоню мені на груди, а я вчепився в її руку, наче тонув у болоті й вона була єдиним порятунком.

— Що? Що там сталося? Кажи!

— Вона прийшла до мого помешкання. Не знаю, як вона його знайшла. Зчитала у твоїй голові або взагалі — по запаху. Очевидно, вона постукала, і Ельза їй відчинила.

— О Господи…

Я згадав той огидний звук, коли Вірині зуби вдарилися об мій череп, і мимоволі торкнувся того місця.

— Що… Що вона з нею зробила?

— Не знаю. Там немає крові або чогось такого.

— Боже мій… Думаєш, забрала її? — у мені ворухнулася слабка надія, що, може, у Вірі залишилася найголовніша частина її особистості: залишилася турботлива мама, яка ніколи б не заподіяла шкоди дочці.

— Не знаю.

Я таки сів. Цього разу спокійно й повільно, й Ірма не стала заперечувати.

— Ходімо. Я не лежатиму тут.

— Твоя нога доволі сильно постраждала.

Я відкинув ковдру. Стопа була забинтована. Поворухнув щиколоткою — було боляче, звісно…

— Коли починається евакуація?

— Через добу, — Ірма подивилася на годинник. — Через двадцять п’ять годин, якщо точно.

…Напевно, тільки тієї ночі я по-справжньому зрозумів значення слова «розпач». Час від часу монотонно вила сирена. Перелякані конкістадори в повному спорядженні снували туди-сюди. Спалахнули на повну силу прожектори. Десь вили двигунами бронетранспортери, обстежуючи найдальші закутки табору. Ми з Ірмою стояли біля входу в штаб. Чекали щохвилини. І ось ревище всюдихода стало наростати. У мені ворухнулася надія. Машина наближалася в хмарі снігового пилу. А раптом вона зупиниться і з люка висунеться якийсь здоровило з моєю маленькою донькою на руках! І, мабуть, бурчатиме, що вона була за двісті метрів і не треба було піднімати весь табір. Нехай би так і сказав! Було б неймовірно чудово почути це. Почути, що всі тривоги були даремні. Що Віра, навіть ставши грибом, не втратила той прадавній й сильний, прописаний у самій суті жінки материнський первень. Може, вона налякала Ельзу, і та втекла… Байдуже. Зараз відкриється люк, і я зможу її обійняти. Але транспортер пронісся повз нас, не зменшуючи швидкості, і помчав прочісувати інший сектор. Потім показався другий і теж не спинився.

Через пів години до входу в штаб з’їхалися всі шість бронемашин, відправлених на пошуки. Конкістадори вилізли з люків і стовпилися, очікуючи інструкцій. Вийшов черговий з посоловілими очима, співчутливо подивився на мене й сказав:

— Чекаємо генерала. Будемо шукати далі. І… — він хотів додати щось ще, але не знайшов слів.

Комендант з’явився за п’ять хвилин. Лише мигцем глянув на мене й підійшов до чергового. Той щось розповідав йому — очевидно, про те, де і як шукали, — а комендант кивав. Потім, нарешті, підійшов до нас. Я мовчки віддав честь.

— Більшість будівель замкнені, й без ключ-карток або коду їх не відімкнути, — сказав він замість привітання. — Там нікого бути не може. Ті, в які був вільний доступ, уже перевірили. На відкритій території її теж немає.

Комендант замовк, мабуть, очікуючи нашої реакції.

— Але десь же вона є, — хрипко мовив я й квапливо виправився: — Вони.

Бо офіційно зникли обидві — дитина й мама. Він кивнув:

— Є невеликий шанс, що вони забилися у важкодоступне місце. Вентиляційні шахти, технологічні тунелі… На їхню повну перевірку піде ще приблизно дві години.

— А якщо й там немає? — запитала Ірма.

— Значить вони в утраченому секторі.

— Господи, — вирвалося в мене. — Треба їхати туди зараз. Не можна чекати ще дві години!

— Лейтенанте, — тихо сказав комендант. — Я щиро співчуваю… Але це однаково, що ткнути палкою в осине гніздо. Там — цілий рій. Достатньо заїхати туди на бронетранспортері, і…

— Мені байдуже, генерале, — тихо сказав я й запізніло додав: — Сер. Там моя донька! І дружина… Донька й дружина, яким дозволили приїхати сюди, обіцяючи нам мінімальні ризики! Мені однаково, який осиний рій ви розворушите. Їдьте і знайдіть її. Сер.

— Я розумію ваші почуття, — кивнув він. — І загалом ваша правда. Це відповідальність Корпусу, отже, моя особисто. Але ми всі в цій ситуації. І ваша донька — не єдина дитина в колонії. Я не можу, рятуючи ваших близьких, ризикувати життями інших.

— Послухайте, генерале, невже…

— Ні, — обірвав він. — Якщо ці ракоподібні прорвуться сюди, ми не зможемо підготуватися до евакуації. І не факт, що взагалі вистоїмо. Я залишу взвод для цілодобового прочісування табору. Це все, що я можу для вас зробити. І цього більш ніж досить, якщо вони ще живі.

Він пішов до своїх бійців віддавати їм розпорядження. Загарчавши, роз’їхалися бронетранспортери. Осіб десять, розбившись на двійки, розійшлося прочісувати табір. Ірма повернулася до мене й зазирнула в очі нестерпно тужливим поглядом. Я не знав, що робити й що говорити. Моя донька пропала. Її викрала мати, з якою відбулися моторошні, до кінця нікому не зрозумілі зміни. Можливо, Ельза десь тут, у таборі… Але її не знайшли й, фактично, більше не шукатимуть. Є мізерний шанс, що вона й справді десь на підконтрольній території. Але більш вірогідно, що ні. Суто математично… Раптом мене осяяло, й надія спалахнула з новою силою.

— Він не єдиний вирішує, — сказав я Ірмі, — є ще й офіцер контролю! І саме вона представляє командування Корпусу, не комендант. Тобто за всі ці обіцянки мінімальних ризиків вона теж відповідає!

Ірма хотіла щось сказати, але я зупинив її жестом.

— А наша безпека взагалі безпосередній її обов’язок! Зрештою, вона жінка і…

— Її заарештували! — не витримала Ірма.

Я замовк на півслові, наче захлинувся.

— Сьогодні вранці, — пояснила вона, — за наказом коменданта. Ми хакнули систему від її імені, пам’ятаєш?

З млосним відчуттям я відшукав вікна комендантового кабінету. Світяться.

— Він вже все тобі сказав, — зауважила Ірма, перехопивши мій погляд.

Але я не відповів. Просто повернувся й, зціпивши зуби, пошкутильгав до входу в штаб.

Комендант сидів навпроти, за великим спорожнілим столом. Коробка, куди напередодні евакуації були складені генеральські речі, стояла біля його ніг.

— А якщо арсенал знайдеться? — обережно запитав я, аби не виказати себе передчасно. — Ви ж шукаєте його. Може, заради нього варто трохи відкласти відліт? На кілька днів і…

— Якби ж я знав, що там! — перебив генерал. — І ніхто не знає! І не факт, що та зброя ефективна проти пазуристих виродків! Може, це глибинні бомби — як ті, що ними бомбили нори павуків на Проксимі. А таке нам — що мертвому припарка! Я взагалі не уявляю, чим воювати проти блощиць, які вирубали нам електрику! Ніде такого не було! Заряджати батареї — нема де! Резервна мережа — не справляється! У мене два транспортери на ходу! Два!!! У половини хлопців гвинтівки на нулі, і до розеток — черги! Ми розгорнули всі сонячні батареї, які знайшли, але погода, як бачиш, не балує. Ці жуки, чи хто вони там, можуть напасти будь-якої миті, а ми тут — голі! І за такої ситуації ти пропонуєш відкласти відліт. Так я б прискорив його, якби міг!

Він чекав моєї реакції, але я й далі мовчав.

— Ти мене чуєш?

Я мовчав. Думав, чи сказати йому про арсенал. Якби знав, що це допоможе — я б залюбки так і зробив. Власне, для того я зараз й прийшов. Начхати на трибунал і все інше — аби тільки її знайшли. Та якщо там і справді якийсь непотріб, я просто сяду за ґрати, і моя Ельза втратить останній шанс…

— І найголовніше, — продовжив комендант. — Ти відмовляєшся вірити в загибель доньки й дружини, — (я мимоволі сіпнувся на слові «загибель»), — і я б теж не вірив на твоєму місці. Але те, що ти не віриш, не значить, що вони живі. Розумієш мене?

«Пішов ти, — сказав я подумки. — Ти ж мене не розумієш».

— Адже тут не лише солдати, Гілю, — він намагався зазирнути мені в очі, але я втупився в підлогу. — Не забувай, скільки з нами інших дітей.

— Можна запитання, сер? — процідив я крізь зуби, наголошено офіційно.

— Авжеж.

— У вас є серце?

Я вклав у цю фразу стільки зухвальства й образи, скільки зміг. Він гмикнув і опустив очі. Мені здається, я завдав йому болю.

— Якщо тобі цікаво, синку, — сумно мовив він, — п’ятнадцять років тому після поранення мені замінили серце на кардіопротез. Але повір старому солдатові… Я б особисто пішов туди з тобою й ризикнув усім заради твоєї сім’ї. Якби мав право так зробити. І якби в тому був щонайменший сенс. Але сенсу немає — це звичайнісіньке самогубство. Я не піду на нього, синку. Ніхто б не пішов. Розумієш мене?

Клубок у горлі заважав мені відповісти, і я просто кивнув. Я ненавидів його тієї миті. Ненавидів за те, що він каже правду. Я підвівся й спробував вичавити з себе щось схоже на «дозвольте піти». Він мовчки кивнув мені, і я вийшов. Я майже втратив надію. Майже. І поки від цього «майже» залишається хоч дещиця, я не заспокоюся.

Як там Ельза?

Я сіпнувся всім тілом і спробував підхопитися. Наручники, боляче врізавшись у зап’ястя, хутко посадили мене на місце. Ельза зникла! Спогад про це немов позбавив мене хребта, не залишивши сил навіть просто сидіти.

Жінка на мене не дивилася. Її голова була задерта до стелі. Лампи знову мерехтіли, і здавалося, вона чекає, що вони ось-ось вибухнуть.

— Ви збрехали мені, — сказав я.

— Заткнися, — вона підняла руку, не зводячи погляду з ламп.

Раптом світло згасло зовсім, зануривши нас у пітьму. За кілька секунд у коридорі затупотіли підошвами люди. Удалечині хтось майже істерично заволав: «Марш-марш-марш!»… Залилася гнівним ревінням індукційна гвинтівка. Ще одна. Пролунав чийсь розпачливий крик… Потім звуки стали віддалятися. За пів хвилини знову запанувала тиша. Я вертів головою, намагаючись хоч щось розрізнити, але пітьма була — як у крота в сраці. Раптом світлові панелі загуділи й засвітилися, боляче різонувши по очах. Я замружився. Повільно розплющив очі. Панелі нудотно блимали.

— Ось що ми зробимо, — стривожено сказала допитувачка. — Ці чортові стільці прикручені до підлоги — якщо женці прорвуться, я навіть не встигну тебе вивести. Тому я відстібну наручники від стільця. А ти не встругнеш дурниці. Домовилися?

— Планета Іш-Чель, — повільно сказав я. — Ось де ми.

— Браво, — вимовила вона, знову не зводячи погляду з лампи. — З поверненням у реальність.

Вона обійшла мене ззаду й стала возитися з наручниками.

— Ви мені збрехали, — повторив я.

— Щодо чого? — вона знову скувала мої руки — цього разу просто перед собою, і, за бажання, я міг підвестися.

— Щодо доньки. Ви обіцяли привести її, якщо я погоджуся співпрацювати. Але це неправда.

Жінка повернулася на своє місце, і я жадібно прикипів до неї поглядом, намагаючись що-небудь роздивитися за відблисками на масці. Зізнаюсь, я сподівався, що просто забув момент, коли знайшов свою Ельзу, — як іще недавно не пам’ятав дня, коли вона пропала.

Сподівався, що ця жінка (її манера підтискати тонкі губи видається мені ніби знайомою) скаже не молоти нісенітниць, бо моя донька вже тут і чекає, коли ми закінчимо. Але вона не сказала. А найгірше те, що вона нічого й не підтвердила. Жінка відповіла у своїй коронній манері, запитанням на запитання:

— Ти щось згадав?

— Моя донька знайшлася? Так чи ні?

— Отже, згадав, як пропала, — і жінка зробила позначку в планшеті. — Ось і чудово. Тепер ти пам’ятаєш, куди подів арсенал.

— Насрати на ваш арсенал! Що з моєю донькою!

— Не знаю, — вона розвела руками. — Можливо, її так і не знайшли. Чи знайшли, і вона просто зараз сидить у сусідній кімнаті й чекає зустрічі з тобою. Може, навіть дивиться на тебе з того боку дзеркала.

Я мимоволі повернув голову, глянувши на своє відображення.

— Сам ти цього не згадаєш, — продовжила вона. — А я не скажу, поки не дізнаюся, де арсенал.

— А що як я не пам’ятаю!

— Пам’ятаєш. Твоя пам’ять відновлюється хронологічно. Ельза пропала вдосвіта, одразу після викрадення арсеналу. І щойно ти про це згадав. Тепер просто розкажи, де зброя, і ми покладемо цьому край.

Я думав, чи слід їй сказати. Що небезпечніше — розкрити карти чи почати з нею гру? А раптом Ельза справді в сусідній кімнаті… Раптом усе, про що я можу мріяти, всього лише на відстані одного спогаду — того, де ми носимо чортові ящики з написом «SWEAR»… І варто мені розповісти, що ми зробили з ними, двері відчиняться й мені на шию кинеться моя маленька Ельза! Бажання повірити в це було таке сильне, що я майже здався. Але інша частина мого «я» повторювала фразу, яку трохи раніше кинула моя допитувачка.

«До ранку я встигну. А потім з ним у будь-якому разі — все».

Це був той самий внутрішній голос, який так наполегливо вмовляв мене не летіти на Іш-Чель. «Потім — кінець! — як божевільний волав він. — Потім — кінець!»

— То що з арсеналом, лейтенанте? — наполягала вона.

— Не пам’ятаю… Справді, я б з радістю, але…

— Скажи хоча б, із ким ти його ховав? Ти б не перетягнув усе сам.

Я знову похитав головою й відвів погляд. Раптом прочитає по очах, що я брешу… Жінка нахилилася, наблизивши прозоре забрало майже впритул до мого обличчя. Стало не по собі. Якийсь час я дивився убік, потім таки повернув голову. Та побачив лише власне напівпрозоре відображення в масці.

Раптом жінка випросталася й підняла руки до голови. Щось коротко пшикнуло, і вона зняла маску.

— Хочеш кави? — допитувачка ледь усміхнулася.

Її зіниці були світлі, кольору вилинялих джинсів.

— А можна? — я аж випрямився з подиву.

Вона всміхнулася, підійшла до дверей і двічі стукнула по них кулаком. Одразу клацнули замки, й у кімнату зазирнула дівчина, яка приносила мені одяг.

— Кави, мерщій! — уривчасто скомандувала жінка й одразу звернувся до мене якимось аж дружнім тоном. — Еспресо, американо?

— Е-е-е-е… — я розгубився. — Еспресо. З молоком… Без цукру.

Дівчина розвернулася, щоб іти, але моя співбесідниця навіщось вирішила додатково підбадьорити її:

— Ти спиш?! Бігом руш! Оп-оп-оп!!!

Знову промайнула думка, що я знаю свою допитувачку. Цього разу — навіть впевненість. Але, хто вона? Не пам’ятаю…

Двері гримнули, заскреготіли замками. Жінка повернулася на своє місце.

— Резерв надзвичайного озброєння «SWEAR» — це такі дорогі смертоносні іграшки. Аж такі дорогі й смертоносні, що ними ніхто не користується без нагальної потреби. Але дуже ефективні. За планом, якщо колонії загрожуватиме небезпека, ми просто розкриємо його й одразу всіх переможемо. Отже…

Вона нахилилася, свердлячи мене поглядом.

— Отже, цей час настав, лейтенанте. Нам не просто загрожує небезпека. Ми — на межі загибелі. І від тебе залежить, вистоїмо ми чи ні. Розумієш, про що я?

«Я точно її знаю, — крутилося в голові. — У неї прізвище якесь таке… дурнувате… Крутиться на язиці, але не можу згадати».

— Не треба сприймати мене як ворога, Гілелю. Радше навпаки. Ти потрапив сюди за вбивство. Найсправжнісіньке навмисне вбивство. Навіть два, враховуючи бідолаху Окамуру, якого ти пристрелив. Але Окамура на той момент навряд чи був людиною, а ось комендант… Формально ми повинні тримати тебе в клітці як небезпечного звіра, щоб твою долю після завершення місії вирішив трибунал. Але я не формаліст, Гілю. І взагалі — я твій єдиний друг на цій планеті. Хочеш почути чому? Бо мені начхати на вбивство. Мало хто б так зміг.

— Тільки я нікого не вбивав, міс Не-Пам’ятаю-Як-Вас-Звати.

— Ой, облиш, — вона скривилася. — Ти вирішив, що я намагаюся витягти з тебе зізнання? Та в мене вагон доказів, якщо тобі цікаво. Але все не так, як ти думаєш: я не копаю під тебе. Мені потрібен лише арсенал.

— Чому я втратив пам’ять? Ви катували мене?

Присягаюся, тієї секунди її очі сказали «так», але на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Он воно як, — я пішов в атаку, поки вона не отямилася. — Ви дали мені якийсь препарат, щоб я був балакучіший… Але щось пішло не так, і замість цього я все забув до чортової матері! Я вгадав, так?

Знову відчинилися двері — повернулася дівчина-конкістадор із чашкою моєї кави. Допитувачка багатозначно мовчала, наче показувала, що не говоритиме при сторонніх. Я обережно взяв скутими руками картонний стаканчик і підніс до рота. Дівчина, звісно ж, усе переплутала й принесла просто еспресо. Як я вже казав, кава в колонії — якщо тільки ви не варили її вдома — це було огидне пересмажене пійло, і споживати її можна було хіба що з молоком. Але навряд чи за цієї ситуації випадало крутити носом.

Я трошечки ковтнув і мимоволі скривився.

— Стій, раз-два! — негайно скомандувала допитувачка рядовій, що вже виходила за двері.

Від її уважного погляду не вислизнув безрадісний вираз мого обличчя.

— Ти не виспалася чи що? — жінка говорила тихо й погрозливо. — Це таке складне завдання? Кава. З. Молоком. Ти — тупа?

Я хотів захистити дівчину, але допитувачка жестом зупинила мене, щойно я набрав у груди повітря.

— Язика проковтнула?! — вона починала заводитися.

— Ні, мем!

— Стули пельку!!!

Допитувачка гаркнула так, аж мені стало не по собі. Схоже, в неї не все добре з головою, якщо вона казиться через такі дрібниці.

Аж ось жінка акуратно взяла зі столу мій стаканчик, підвелася й повільним чітким рухом вилила гарячу, як смола, каву за комір нещасній. Та стиха верескнула й стиснула зуби. Допитувачка лила каву тонким струменем, уважно дивлячись їй в очі. У паху на штанях бідної дівчини проступила коричнева кавова пляма.

— Рядовий, — умиротворено сказала жінка, — принесіть, будь ласка, для лейтенанта Гіршевича іншу каву. З молоком. Без цукру.

— Так, мем! — коротко мовила дівчина й вийшла.

Допитувачка спокійно повернулася на місце.

— На чому ми зупинилися? — запитала вона, ніби нічого не сталося.

— Я придумав асоціацію, — сказав я.

Вона здивовано підвела брову:

— Не зрозуміла.

— Придумав асоціацію. До того слова… Схожого на «вантуз», пам’ятаєте?

— Вандлик, — поправила вона і зморщилася.

— Так… Я її придумав.

— І? — вона відчула підступ.

— Сука.

Жінка сіпнулася, наче я плюнув їй в обличчя.

— Як?

— Цинічна безпринципна сука, — карбуючи кожне слово, мовив я.

— Згадав, — кивнула Вандлик і хижо вишкірилася.

В її очах, таких же світлих, як у псів породи хаскі, горіла ненависть.

Дев’ятнадцять годин до евакуації.

Перша ночі. Пустий коридор гауптвахти. Один конвоїр сидів на табуретці просто біля дверей потрібної мені камери. Побачивши мене, він знехотя підвівся й недбало віддав честь.

— Доброї ночі, солдате. Мені потрібно поговорити з арештованим офіцером контролю Вандлик, — на той момент я й гадки не мав, що скажу, якщо мене запитають навіщо. І просто сподівався, що ніхто не запитає.

Конвоїр розгублено закліпав.

— Навіщо?

— Може, ти вже відразу запитаєш «про що»? — я намагався вдати обурення.

Він ніяково кашлянув і дістав рацію. Це мені було зовсім не потрібно.

— Скажи їм, що лейтенант біоконтролю Гіршевич по дружбі допомагає арештованій офіцерці Вандлик упаковувати в неї вдома особисті речі й хоче дещо уточнити. Перераховувати, що саме?

Геть зелений на вигляд конкістадор, вочевидь, був збентежений необхідністю переказувати таку пишномовну причину по рації. Я, не даючи бідоласі отямитися, здав йому пістолет і підійшов до дверей.

— П’ять хвилин, — сказав я. — Може, вісім. Не більше. Відмикай.

Він іще секунду вагався, потім, очевидно, подумавши, що втікати напередодні евакуації нікуди й нерозумно, відімкнув двері.

Вандлик здивовано підвелася з ліжка.

— Привіт, Ніколь. Як ти?

Називати її «на ти» було геть незручно. Майже фізично — так ніби я вимовляв це чужим ротом. І я боявся, що Вандлик не зрозуміє, що й до чого. Її очі й справді полізли на лоба, і я поспішив продовжити:

— Я збираю твої речі, і… Там у тебе чорт ногу зламає, як завжди. Якби ти розказала… Е…

У цей момент я підморгнув їй. Боюся, підморгування вийшло геть не змовницьке, а саме двозначне, тому що Вандлик набула ще ошелешенішого вигляду. Я обернувся до конвоїра, показуючи йому, що мені незручно говорити при ньому. Той зніяковіло відійшов і сів на свій табурет, залишивши двері навстіж.

— Серйозно? — запитав я. — Тобі цікаво, в якій шухляді офіцер Вандлик зберігає свою білизну?

Хлопець зашарівся, але не поспішав зачиняти дверей. Він не такий дурний, як мені видалося.

— Нехай дивиться, — раптом сказала Вандлик.

А потім стрімко підійшла до мене, схопила за плечі й поцілувала в губи. Від несподіванки я ледь усе не зіпсував, адже першим моїм поривом було відсахнутися. На щастя, я просто не встиг це зробити — вона взяла мене рукою за потилицю й пригорнула до себе. Зрозумівши, що це вистава для конвоїра, я відповів на цілунок і відразу відчув язик Вандлик у себе в роті. Не знаю, чи потрібно було грати аж так натурально, але вона цілувалася абсолютно по-справжньому, ще й так пристрасно, що я трохи отетерів.

Двері за моєю спиною легенько стукнули.

— Мені доведеться вас замкнути, — пролунав голос конвоїра з того боку.

Я хотів відповісти, але Вандлик не дала, вона й далі цілувала мене, аж поки не клацнув у дверях замок. Тільки після цього вона повільно зупинилася, затримавшись іще на секундочку на моїх губах, як після справжнього поцілунку.

— Ти або поганий актор, або погано цілуєшся, — весело сказала Вандлик, сідаючи на нари із прозорого пластику.

— Актор… — чомусь сказав я. — Поганий…

— Я так і подумала. Кажи вже, що там із моїми трусами. Або що там у тебе сталося?

З чого почати? Що взагалі сказати? Я не забув, як вона рила під мене в історії з Окамурою. Думаю, Вандлик так і не викреслила мене зі списку підозрюваних. О ні, тільки не вона. Найімовірніше, вона не просто підозрює, а знає, що це ми порішили капрала в госпіталі. Хто я для неї в такому разі? Убивця? Хлопець, що пхає носа не у своє просо?

В її очах зараз було написано єдине почуття — цікавість. І, може, зовсім трохи здивування. Не більше. З іншого боку, Вандлик прекрасно вміла грати в кішку-мишку. А я, треба сказати, не дуже. Тому вирішив не грати. Зовсім. Думаю, єдиний спосіб добитися від неї чогось — розкрити карти.

— Е… Скажу, як є, — я потер підборіддя, зважуючи останні «за» і «проти», і нарешті видав: — Це я викрав надзвичайний арсенал.

— Ти?! — її очі полізли на лоба.

— Так. Зробив це заради евакуації. Не знав, що вас заарештують. Я думав тільки про те, як вивезти з цієї планети свою доньку.

— Цікаво… І що змінилося тепер?

— Вона зникла. Моя Ельза.

Я стисло переказав їй усе, включно з бесідою із комендантом. Не сказав тільки про дві речі: про справжню роль Віри в усьому цьому й те, звідки взялися женці. Закінчив тим, що я в розпачі. Що в найгіршому разі просто залишуся на планеті сам — шукати свою доньку (і дружину, хоч останнє я постійно додавав поспіхом) і сподіватися, що по нас повернуться. Утім, ніхто не повернеться, і це зрозуміло.

— Що ж… — повільно мовила Вандлик, коли я закінчив. — Я рада.

— Чому?!

— Знаєш, перемир’я з явним ворогом завжди надійніше дружби зі зрадником. Тим більше, що наші цілі дивним чином збігаються.

— А вони збігаються?

— Ти готовий поставити на карту все, щоб евакуація не відбулася. Не повіриш, я теж не в захваті летіти в статусі арештантки.

— Офіцере Вандлик…

— Ніколь, — поправила вона. — І давай на «ти».

Я невпевнено скуйовдив волосся, не знаючи, як реагувати.

— Припини, ми цілувалися хвилину тому. Забув? Чи це не привід?

Побачивши моє зніяковіння, вона гиготнула.

— Добре… — кивнув я. — Ніколь… Річ у тому, що про скасування евакуації не йдеться в принципі. Комендант досить чітко дав це зрозуміти. Але якщо ви розкажете… Ти розкажеш… Розкажеш, що саме є в надзвичайному арсеналі… Може, я зізнаюся комендантові. І ця зброя змінить ситуацію. Хоча б настільки, щоб вони вдалися до повноцінної пошукової операції.

— Ні.

— Що ні?

— Усе — ні. Вони нічого не робитимуть, крім евакуації. Ти ні в чому нікому не зізнаєшся, бо це не допоможе. І я не скажу тобі, що в арсеналі, бо й сама цього не знаю. Ніхто не знає. Не про це треба думати.

— А про що?

— Про скасування евакуації, Гілелю! І заодно — звільнення мене з-під арешту.

— І яким чином?!

— Я що — схожа на збірник «Відповіді на всі запитання»?

Вандлик склала ноги по-турецькому, обійнявши подушку, як дитина — плюшевого ведмедя. Я геть розгубився, промимривши щось незрозуміле.

— Дивися, — сказала вона, — рішення про скасування залежить від коменданта, і тільки від нього. Але якщо з якоїсь причини він не зможе виконувати своїх обов’язків, старшим стане його заступник. Я під арештом, отже, це буде другий заступник — ваш Абу Асад. А він ніколи в житті не візьме на себе відповідальність за евакуацію, повір мені. А отже — випустить мене. І знову повір мені, я нізащо в житті не дам перервати місію через якихось там жуків. Байдуже, що саме виявиться в арсеналі. Тож придумай, як це провернути, і я поставлю догори дриґом усю планету, щоб знайти твоїх. Не обіцятиму, що їх знайдуть живими, — це від мене не залежить. Але те, що пошуки почнуться за годину після того, як я вийду з цієї комірчини, — я тобі присягаюся.

— На що ви натякаєте? — обережно запитав я й одразу поправився. — Ти.

— Натякаю? Коли? — Вандлик безневинно глянула на мене.

— Що я таке можу «провернути», щоб комендант не зміг виконувати обов’язків?

Вандлик розвела руками.

— І гадки не маю… Може… — вона закусила губу, утупившись кудись у порожнечу, потім картинно насупилася. — Ні, нічого не спадає на думку. Але це єдиний вихід! Ось і думай, Гілелю. Часу катма, якщо ти, звісно, не забув про свою сім’ю.

І вона підморгнула мені. Я не вірив своїм вухам. Лють скипіла в мені, спінюючи кров дрібними пухирцями.

— Сука, — процідив я крізь зуби. — Цинічна безпринципна сука.

Вандлик розчаровано насупилася:

— О, братику! З таким підходом ти не врятуєш своєї маленької Ельзи, — і вона вдавано співчутливо похитала головою. — Критикуючи, пропонуй! Тільки так, лейтенанте! Тільки так.

Я розвернувся на каблуках, підійшов до дверей і люто затарабанив у них кулаком. Клацнув замок, конвоїр відчинив двері, трохи здивовано поглядаючи то на мене, то на арештантку.

— Гілю! — гукнула мене Вандлик.

Я обернувся на порозі. Грізна Вандлик, ветеран Норяної Піхоти Конкістадорів і старший офіцер контролю, сидячи по-турецькому на своїх нарах, обійнявши подушку, мала геть дитинний вигляд.

— Відкинувши жарти… Я вірю, що ми встигнемо. Знайдемо твою донечку живою. Неодмінно знайдемо, чуєш?

Я майже втік від її вкрадливого співчуття, й остання фраза наздогнала мене вже в коридорі. «Знайдемо твою донечку…» Хоч би скільки я наголошував на тому, що дружина теж зникла, Вандлик зрозуміла, що головна тут Ельза… Угода з дияволом — ось що це таке. Угода з дияволом…

Вандлик мовчки мене розглядала. Потім провела долонями по обличчю, ніби й справді витирала плювок.

— Вантуз… — гмикнула вона. — Треба ж таке… Довго думав?

Я не відповів. Вона знову розпливлася в неприємній зубастій посмішці. Потім рішуче підвелася й підійшла до однобічного дзеркала. На маленькій сенсорній панелі швидко набрала якусь комбінацію, й поверх «дзеркала» опустилася непрозора пластикова штора. Над панеллю загорівся великий червоний символ перекресленого вуха.

— Я відключила мікрофони, і, як бачиш, за нами більше не спостерігають. Це діє так: у нас є пів години тет-а-тет. Без запису. Один раз. Офіційно я не зможу це ніяк використовувати. Рівно через двадцять хвилин автоматика поверне все, як було, — я відзначив, як змінився її тон: з нього повністю зникло почуття переваги. — Я розповім тобі все, як є. А потім ти сам вирішиш, сказати, де арсенал, чи ні.

Вона знову сіла навпроти.

— Ця планета матеріалізує наші страхи, — сказала вона.

— Знаю. Химери.

— Ні, я не тільки про них. Тут оживають усі страхи. Будь-які найгірші очікування. Ось із якою метою ми тут — уперше в людства є шанс здобути владу над власними кошмарами. Річ не тільки в принципово новій зброї, якою Корпус, звісно, теж цікавиться. Ідеться про щось глибше. Про матеріалізацію думок.

— Просто метафізика якась…

— Ми думаємо, це просто фізика. І біологія. Річ у тім, що химери — це вершина айсберга. Вони — всього лише буквальне, фізичне втілення образів. Найчастіше це дитячі кошмари, як отой хлопець у футболці… Ти бачив його на підлозі… Знаєш, чому він такий величезний? Тому що я була дитиною, коли зустріла його в реальності. І тут він такий, як у моїх дитячих спогадах, — величезний, на три голови вищий. Але химера — це просто монстр. Його можна вбити. А коли ти розкажеш нам, де арсенал, ми взагалі палитимемо їх пачками. Інша річ — наші тривоги. Страх перед якимось лайном, яке може звалитися на нас у майбутньому. Так-от, тривоги теж матеріалізуються, і ми не розуміємо, як саме. А якщо це ключ до чогось, що людство шукає, відколи вийшло з печер?

Я мимоволі подивився на свою праву руку, яка ще недавно обіцяла мені швидкий розвиток спадкового синдрому і з якою зараз чомусь усе знову добре. Але перебивати Вандлик не став.

— Насправді я твоя боржниця, — довірливо сказала вона. — Ти той іще фрукт, звісно, і, викравши арсенал, завдав мені чимало клопоту. Але, до честі тобі, ти зумів усе виправити. Якби сталася евакуація, мене б вигнали з Корпусу. Із тріском. Офіцер контролю заробляє величезні гроші, та, якщо місія провалена, штрафи такі захмарні, що… — вона зітхнула. — А знаєш, навіщо в колонії комендант?

Я думав, це початок якогось непристойного жарту, й невпевнено похитав головою.

— Уся ця двоголова система командування — данина профспілкам і страховикам. Приватні військові компанії зобов’язані мати в інопланетних місіях незалежного командира, якому, так би мовити, начхати на глобальні завдання. Для нього головне, щоб реальні ризики відповідали заявленим. І це — наш комендант. Простіше кажучи, він переймався одним — щоб за три роки тут зіграло в ящик не більше восьми осіб. Ну або не набагато більше. Щоб ти розумів, на життя тих вісьмох йому було глибоко насрати. Він знав, що наша місія від самого початку була небезпечніша за категорію «А».

— Навіщо було брехати всім нам?

— Бо для місії потрібні були тисяча двісті осіб різної статі й віку. Включно з цивільними, ясна річ. Нам, Гілю, потрібне було селище, а не гарнізон.

— І ви привезли нас на заклання?

— Що за маячня, лейтенанте! Не розчаровуй мене. Тут усе під контролем. Додаткові жертви можливі серед конкістадорів, а не серед цивільних. Серед озброєних хлопців, яким платять за ризик. Навіть враховуючи те, що ми не розраховували зустріти тут женців, великих жертв серед цивільних можна уникнути. За однієї умови.

Вона замовкла, і, звісно ж, ця пауза призначалася для мого питання.

— За якої? — покірно запитав я.

— Нам потрібен надзвичайний арсенал. Ніхто й ніколи не мав такої досконалої зброї, як ця. Усе, що треба, це роздати його підготовленим хлопцям, витерти соплі й виконувати свою роботу. Ти знаєш, що там?

— Ви казали, ніхто не знає.

— По-перше, ми на «ти». По-друге, я брехала.

— Брехала?

— Подумай сам, що було б зі мною, якби арсенал контролював наш тюлень-комендант.

— Це підло…

— Зате зараз я чесна з тобою на сто відсотків. В арсеналі «SWEAR» — синтез-ядерна зброя. Гвинтівки «Шива». Чув про такі? І стільки боєприпасів, що можна спалити пів планети.

Це все пояснювало. Синтез-ядерна гвинтівка системи «Шива» стріляє в буквальному розумінні крихітним сонцем. Уся її божевільна сила вміщена в невеликій горошині речовини під назвою дейтерид літію. Коли натискаєш на спуск, горошина миттєво розігрівається до ста мільйонів градусів і починає стискатися — так швидко й сильно, що в ній спалахує процес ядерного синтезу. Як усередині зірки. Зі ствола «Шиви» вилітає такий собі шматочок пекла, і там, куди він влучає, — в радіусі двох метрів згоряє все органічне. Фактично, це мініатюрний термоядерний вибух. Одним пострілом «Шива» здатна випарувати залізобетонну конструкцію завбільшки з холодильник — я бачив випробування в новинах. Дрібних тварин, як‑от женців, можна було б палити сотнями, маючи лише одну таку гвинтівку. Одну. Арсенал «Шив» перетворив би нашу колонію в неприступну фортецю…

…Мої роздуми перервало клацання замка. Увійшла ота дівчина з кавою. Цього разу напій був з молоком, як я й просив. Думав, Вандлик вижене її чи принаймні гаркне, щоб та поквапилася, але ні. Я взяв стаканчик. Куштувати не хотілося — нехай спершу ця бідося піде — про всяк випадок. А Вандлик, і справді, наче чекала, коли я ковтну. Я тримав стаканчик і не пив. Дівча пом’ялося трохи і вже розвернулося, щоб іти, аж Вандлик тихим голосом спинила її:

— Рядовий! Упор лежачи! На кулаках.

Схоже, причини для знущань їй не дуже й потрібні… Дівчина слухняно витягнулася в струнку на прямих руках. Вандлик уважно оглянула її позу й знову перевела погляд на мене.

— Гілю, залишилося менш як п’ятнадцять хвилин. Просто скажи, де арсенал. На неї не звертай уваги, мої бійці німі, як каміння.

Я мовчав, удаючи, що мені вкрай цікаво дивитися на дівчину, яка витягнулася в «планці».

— Буду відверта, лейтенанте. Те, що з комендантом стався нещасний випадок, — на двох останніх словах вона наголосила, — особисто мене позбавило від цілого шатла проблем. Здоровенного такого шатла неприємностей… Р-Р-РАЗ!

Я здригнувся. Різке «раз» вона гаркнула на адресу дівчини-конкістадора, і та слухняно віджалася. Казати «два» офіцерка контролю не стала.

— І, чесно кажучи, — продовжила Вандлик, — тільки я одна з усієї колонії схильна вбачати в цьому нещасному випадку щось більше, ніж збіг обставин.

Я й далі не зводив погляду з дівчини. Було видно, що в цій позиції, спершись на кулаки й витягнувшись у струнку, їй важко. Навіть дихання пришвидшилося. Вандлик підвелася й пройшлася туди-сюди кімнатою.

— ДВА! — гаркнула вона.

Я знову сіпнувся. Дівчина ще раз віджалася. Зі мною Вандлик говорила в тій манері, що трохи присипляє, тому кожен її вигук звучав, як удар батога.

— Найголовніше, що я тебе розумію. Розумію твої мотиви. Особисто я вчинила б так само. І з арсеналом, і з цим тюленем у генеральських погонах. ТРИ!!!

Дівчина віджалася й знову завмерла.

— Іще десять хвилин, Гілю, й автоматика відновить спостереження. І я не зможу говорити з тобою відверто і прямо.

З цими словами Вандлик критично оглянула стійку бідної дівчини.

— Р-Р-РІВНІШЕ! — гаркнула вона і вдарила дівча черевиком у живіт; та лише крякнула й сильніше напружила корпус, витягнувшись у струну.

Й одразу спокійним тоном Вандлик звернулася до мене:

— Але тепер, коли ти знаєш, що саме в тому арсеналі, можеш просто сказати мені, де він. ЧОТИРИ! П’ЯТЬ! ШІСТЬ!

Цього разу після кожного віджимання Вандлик носаком черевика гатила дівчину в живіт.

— Не можу більше… — тихо видихає дівча.

Здається, після цього Вандлик б’є її з потроєною люттю:

— СІМ!

(Удар)

— ВІСІМ!

(Удар)

— Просто скажи мені, Гілелю, де арсенал. Або хоча б поясни, чому ти мовчиш!

«Бо коли я скажу, мені в будь-якому разі — кінець», — подумки відповів я, але вголос не сказав ані слова. Вандлик відсапується, важко дихаючи. Тіло дівчини судомно здригається. Упевнений, вона без особливих зусиль відтиснулась би разів сімдесят, але бути в стійці без руху, лише зрідка виконуючи вправу, та ще й терпіти удари в живіт…

— Убивство офіцера — тяжкий злочин, — по-філософському каже Вандлик, долаючи задишку. — Ти ризикуєш вийти з в’язниці дуже нескоро… А якщо врахувати твій діагноз…

Я не зміг приховати подиву. Мої очі округлилися, мабуть, як чайні блюдця.

— Ти думав, ми не знаємо? — вона задоволено гиготнула й сіла на стілець. — Вочевидь, ми віримо у твої щасливі п’ятдесят відсотків більше, ніж ти сам.

Дівчина-конкістадор тримається стоїчно, і тільки з її обличчя від дикої напруги скрапує піт. Навіщо вона з неї знущається? Насолоджується владою? Садистка? Вандлик, здавалося, цілком поглинена лише мною.

— Ти ж не хочеш закінчити життя у в’язниці, лейтенанте. Надто з тавром убивці, — вона підвелася й знову схилилася над дівчиною. — ДЕВ’ЯТЬ!

Та слухняно виконала віджимання, й офіцер контролю знову вгатила їй у живіт.

— Я завжди боюся, що влучу якійсь дівулі черевиком у груди, — довірливо повідомила мені Вандлик. — Потім проблем не оберешся… То що там з арсеналом? ДЕСЯТЬ!!!

(Удар!)

Я здригаюся всім тілом, ніби б’ють мене.

— І знову ж, а якщо твоя хвороба розвинеться? — Вандлик упивається в мене поглядом. — Ти хоч уявляєш, що чекає розумово неповносправного молодика в блоці небезпечних злочинців? ОДИНАДЦЯТЬ!!!

(Удар!)

— Думаю, ти навіть смерті не злякався б… ДВАНАДЦЯТЬ!

(Удар!)

— Але в нас, Гілелю, немає смертної кари. А ось насильство у в’язницях — подолати не можуть… Думаєш, адміністрація стане морочитися, щоб перевести тебе в лікувальний заклад? ТРИНАДЦЯТЬ!

(Удар!)

— Просто скажи, лейтенанте, де арсенал.

Найжахливіше те, що я був готовий. Усю таємницю чортового арсеналу я міг скласти у два слова. Два слова, які викреслять із мого життя весь той кошмар, про який вона каже. Знімуть обвинувачення в убивстві, якого я навіть не пам’ятав. І головне… Не розумію як, але тієї секунди це й справді видавалося головним… Головне, припиниться ця чортова екзекуція!

— ЧОТИРНАДЦЯТЬ!

(Удар!)

Це поєднання вибивало з колії: приязне (навіть співчутливе) ставлення для мене, і вигуки з ударами — для нещасної дівчини. Я не міг зібратися з думками. Не міг протистояти. Наче це я був винен у тому, що відбувається.

— Ти, Гілю, всього лише хороший батько. Ось і вся твоя провина. П’ЯТНАДЦЯТЬ!!!

Не вдається думати. У мене була причина мовчати! Цілком точно була…

(Удар!)

— Тебе ж не можна судити за те, що ти рятував свою доньку. ШІСТНАДЦЯТЬ!

Не можна казати, де арсенал…

(Удар!)

— Тебе просто загнали в кут! СІМНАДЦЯТЬ!

…Але я не пам’ятаю — чому!

(Удар!)

— Просто скажи, куди ти подів арсенал! ВІСІМНАДЦЯТЬ!

Я втрачаю контроль.

(Удар!)

— Урятуй решту дітей, лейтенанте! ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ!

Паморочиться в голові.

(Удар!)

Адже її правда: я не маю права ризикувати життями інших. Я все скажу їй просто зараз…

— ДВАДЦЯТЬ!

(Удар!)

Я вирішив. І навіть набрав повітря в груди, але в горлі пересохло так, що ледве зміг відірвати язик від піднебіння. Машинально підношу стаканчик з кавою до рота, надпиваю. Із цукром… Це дівча й справді не дуже метке… Кривлюся з огиди, бо каву, що відгонить горілим ганчір’ям, можна ще дужче зіпсувати лише добрячою порцією цукру. Смак такий жахливий, що на якусь мить я забуваю про те, що відбувається навколо. Ні, другий ковток був би нестерпний… Як можна все переплутати двічі підряд…

І тут мене, немов блискавкою, пронизує здогад.

— Кава! — голосно кажу я. — Моя кава, офіцере Вандлик! Тепер ця ідіотка принесла з цукром! А я просив — без.

І чекаю, поки до неї дійде зміст моїх слів. Вандлик здивовано витріщається. Але найголовніше — реакція дівчини. Вона без дозволу сіла й вилупила на мене здивовані очі. Он як! Виявляється, всевладна Вандлик не так уже її й лякає.

— Пристрельте цю придуркувату, чи як тут у вас заведено, — завзято кажу я, широко посміхаючись.

Вони мовчать. Вандлик аж роззявила рота.

— Ну, ви ж вилили їй каву за комір, бо вона була без молока, — невинно пояснюю я. — А били й узагалі просто так. Думаю, за каву з цукром можна й пристрелити.

Тепер у Вандлик щелепа геть відвисла. Я зрозумів, що мій здогад правильний. Вистава. Технологія допитувачів Корпусу. Вона розхитувала мою психіку, поєднуючи невиправдану жорстокість до іншої людини з такою ж необґрунтованою приязністю до мене. До того ж причиною страждань іншого стала моя кава. Отже, мої забаганки. А причиною жорстокості Вандлик — моє мовчання. Моя впертість.

— Можеш іти, — ці слова офіцера контролю адресувалися, звісно ж, рядовій. — А ти молодець, лейтенанте.

Я мимоволі всміхнувся.

— Задоволений собою? — відразу запитала Вандлик. — Хто виховуватиме твою доньку, розумнику?

Зміст її слів повільно опускається на дно свідомості — немов у щільному гелі.

— Що? — нарешті запитав я, боячись, що мої вуха мене обдурили.

— Вона жива, твоя Ельза. Знайшлася. Як ти міг таке забути!

Шістнадцять годин до евакуації.

Четверта ранку. Ірма відчинила для мене біостанцію, і я довго копирсався в підвалі — у нас там була комора, — поки не знайшов те, що треба. Мачете. Легкий і гнучкий, з багатошарової мономолекулярної сталі. Вогнегасник — десятилітровий, аерозольний і досить потужний. Він міг протягом хвилини видавати триметровий крижаний струмінь, здатний остудити будь-що чи не до абсолютного нуля. Від використання бойового скафандра довелося відмовитися відразу — він був достоту нашпигований електронікою. Можна було б витягнути батарею, але тоді не працюватимуть сервоприводи, а без них скафандр стане просто зайвим тягарем на п’ятдесят кілограмів броні. Зате на біостанції я позичив неймовірно міцний і легкий кольчужний комбінезон — його використовували для роботи з небезпечними видами тварин. Я не був упевнений, що він витримає гострий серп женця, але від його різального впливу — стовідсотково захистить.

Тепер — усе. Я хотів змайструвати щось на кшталт смолоскипа, але всіх потрібних матеріалів на біостанції не знайшлося, а часу на їхні пошуки не було. Тож доведеться перебиватися без світла.

Я виніс свій невеликий скарб з підвалу і заходився одягати кольчугу. Схоже, мені вкололи відмінні знеболювальні — я не відчував своїх ран. Ірма похмуро спостерігала за моїми зборами.

— Як ти збираєшся обшукати весь сектор? — спитала вона.

— Гадаю, я знаю, де Ельза.

— І де? — здивувалася Ірма.

— Якщо у Вірі залишилося хоч щось… А щось, без сумніву, залишилося… Вона повела її додому. До нас додому, в утрачений сектор.

— Мені здається, ти просто не розумієш природи химер.

— Вона не вбила її! Могла ж зробити це просто там, на порозі твого помешкання, але не зробила! Я піду в утрачений сектор, однак потрібно щось робити. Я залишаю тут усе електричне, і вони мене не зачеплять.

— Правду кажучи, я в цьому вже не впевнена.

— Ірмо, — я підійшов і взяв її за плечі, — Ельза — це моє життя. Без неї — нічого не має сенсу. І найбільшу дурницю, яку я можу впороти в покинутій частині табору, — це загинути. Але ти це робити не маєш. Якщо й справді хочеш чимсь допомогти, краще іди вмовляй коменданта.

— Сумніваюся, що він передумає, — вона стенула плечима. — Добре. Іди й знайди її. І… Вони відчувають страх, не забув?

— Жартуєш? Неможливо забути женця, який видерся тобі на голову. Тому й беру з собою це все…

Вона кивнула. Ми обійнялися. Потім я швидко натягнув на себе блискучий сталевий комбінезон, причепив на пояс мачете і вийшов з вогнегасником у руках, не зронивши більше й слова.

Ельза, моя маленька Ельза. Тільки знайдися…

Зійшли обидва місяці, але небо тепер застеляли важкі низькі хмари, і двоє блюдець заглядали в просвіти лише зрідка й по одному. Сніг уже не падав. Я йшов уздовж дроту з табличками «Небезпечно, не перетинати», що відокремлював сектор, який ми втратили сьогодні вночі. Утратили з моєї вини. Більше, звісно, з Ірминої. Але я був співучасником — і не варто самого себе дурити. Я ж передбачав. Боявся саме цього. І дав себе вмовити. «Доб’ємося цілеспрямованих мутацій» — так вона казала? Просто знеструмимо колонію: ні жертв, ні потерпілих. Такий був план…

Кольчужний комбінезон обпікав холодом, коли випадково торкався шкіри на шиї. Я змушений був постійно перекладати з руки в руку вогнегасник і намагався тримати темп. Сліди, якщо вони й були, давно замело. Попереду замаячив наш будинок. Тільки цієї миті я зрозумів, як сильно сподіваюся знайти там Ельзу. Як сильно вірю, що вона саме там… І як сильно боюся, що її вже не врятувати. Заборонив собі думати про все, що починається зі слова «якщо». Реальність тут і зараз! Ніяких «би», ніяких «чому»! Моя донька десь там, і я знайду її.

Переступаю дріт і йду далі. Сніг неглибокий — трохи вище моїх щиколоток… Як же хочеться почути зараз її голос — я б чимдуж кинувся до неї… Важкі холодні краплі стали падати на голову, і я здивовано подивився в небо. Дощ. Схоже, дощ. Не дивно, зараз приблизно нуль градусів. Краплі забарабанили по кольчужному каптуру. Порив вітру, що хтозна-звідки взявся, жбурнув мені в обличчя жменю колючих крижинок. Я мимоволі замружився. Хмари затягли небо, сховавши обидва місяці, і стало по-справжньому темно. Мого будинку більше не було видно, хоч до нього, певно, рукою сягнути. І навіть найближчу будівлю, за якийсь десяток кроків, я ледве розрізняв. Озирнувся. Вогнів населеного табору не видно. Вітер посилився, нахабно штовхнувши мене в груди. А за секунду з неба справжньою зливою вперіщив град завбільшки з горох. Іш-Чель укотре нагадувала, що вона — не Земля. Чорт… Я опустив голову, дивлячись тільки собі під ноги.

Кілька разів пориви вітру були такі сильні, що доводилося зупинятися. Я йшов уперед, аж нарешті зрозумів, що заблукав. Не розумів уже, де я і як далеко від свого дому. Давно вже мав жевріти світанок, але крижана буря відклала його на невизначений строк. Руки замерзли так сильно, що я боявся впустити вогнегасник і не відчути цього. Тонкі тактичні рукавички геть не гріли, а шар кольчуги, здається, лише посилював холод. Треба просто йти. Хай там як, я все одно наткнуся на Контур, і це стане хоч якимось орієнтиром.

Час від часу виникала моторошна думка, що серед тіл, які зрідка траплялися мені на шляху у вигляді характерних заметів, може бути вона. Двічі я робив невеликий гак, щоб перевірити чергове снігове поховання, але щоразу знаходив лише мертвого конкістадора.

Нарешті вперся в стіну Контуру. Помітив її десь метрів за три і навіть не відразу збагнув, що це таке. Тільки підійшовши ближче впізнав специфічні блоки, з яких він складений. Повернув праворуч і пройшов кілька метрів, оглядаючи стіну. Ось — на висоті витягнутої руки жовтою фарбою виведено цифру шість. Шоста секція примикає до північних воріт. Отже, я досить сильно відхилився. Зате тепер знову знаю, куди йти. Тільки погріюся хвилин зо п’ять на пропускному пункті…

Ворота — що північні, що південні — чи не найметушливіше місце в таборі. Тут завжди повнісінько люду: «Чорні рукави» з внутрішньої безпеки, штурмовики на чергуванні, неодмінно зо два техніки. Навіть у найгіршу погоду щонайменше половина з них стирчить надворі з кавою чи вейпами, обмінюючись плітками й анекдотами, бо всі вони зобов’язані бути тут цілодобово, а роботи — пів години на день, та й то не завжди.

Але цього разу все не так. Ані душі. Зазвичай яскраво освітлені ворота геть темні, підсвічені лише мертвотною білизною снігу. Одна зі стулок розчахнута в морок довколишньої тайги.

Навіть крізь заметіль видно дерева, що підступили впритул до Контуру. Під ударами вітру їхні чорні силуети рухалися в конвульсивному танці, як підлітки під метамфетаміном. А замість знуджених чергуванням військовиків — скрізь проклятущі довгасті замети…

Перший мій порив — спробувати зачинити ворота. Але механізм заклинило, я зміг лише трохи причинити, залишивши просвіт з добрячий метр. За бажання сюди залізе будь-хто… Я плюнув і побіг далі.

Град припинився — так само раптово, як почався. Вітер розганяв поодинокі вже хмари. Небо посіріло. Попереду, за якихось триста метрів, нарешті показався наш будинок.

…Двері зачинені. Точно пам’ятаю, що, коли вибігав звідси, рятуючись від женців, вони були відчинені, а всередину намело снігу… Розтанув? А двері вітер захлопнув? Сторожко підходжу ближче. Серце калатає так, аж важко дихати. Вона повинна бути тут, кажу собі і відчиняю двері. Вогнегасник несу в лівій — у правій шланг із розтрубом, — поклавши палець на гашетку.

Насамперед глянув на стелю. Женців немає. Але минулого разу вони й не сиділи відкрито, тому розслаблятися не варто… Обережно зазираю спершу в дитячу, потім у нашу кімнату. Порожньо. Такий самий безлад, що й учора. Жоден предмет не зрушено з місця. Знову вертаюся до дверей і ступаю вбік кухні… Аж ось помічаю розбиту Вірину пудреницю посеред коридору. Я бачив її й минулого разу, але пляма розсипаної пудри… Я ставлю вогнегасник і присідаю навпочіпки. Так, пляма розмазана… Ніби хтось наступив…

— Ельзо! — голосно викрикую я, й мій голос лунко відбивається від стін, як буває в нежитлових будівлях. — Ельзо!!!

Якийсь стукіт… Завмираю прислухаючись. Тихо. Аж ось стукіт повторюється!

— Ельзо, це тато!

Зриваюся з місця, як навіжений. Цього разу немає ніяких сумнівів — вона сховалася в шафі в дитячій кімнаті. Я розбудив її своїм криком! Навстіж відчиняю двері шафи. І навіть нахиляюся, щоб обійняти.

Зі звалених у купу речей, як із нори, в мене вп’ялися шість злісних очок приматоподібної істоти, закутої в товсту, як у носорога, шкіряну броню — на мене дивився лісовий диявол.

Певно, на якусь секунду ми вдвох однаково розгубилися. Він щирився, й верхня щелепа, хижа, як у білої акули, висунулася з ясен, показавши довгі трикутні зуби. Інстинктивно я відчув, що зараз звір стрибне, і підсвідомість підказала єдине правильне рішення. Замість того, щоб відсахнутися, я пірнув йому під ноги. А лісовий диявол метнувся вперед саме тієї ж миті. Якби я затримався на частку секунди, було б запізно.

Закута в шкіряну броню туша пролетіла наді мною й приземлилася в центрі кімнати. Я встигаю зробити крок до дверей, але він стрибає знову. І знову я змушений стрімголов кидатися під нього. Це манера їхнього нападу — дуже високі стрибки, що дозволяють атакувати жертву згори. Тільки це мене й рятує. Але не певен, що зможу робити це нескінченно… Підхоплююся. Тепер лісовий диявол стоїть у дверях, відрізавши мені шлях до відступу. Мій вогнегасник — просто в нього за спиною, біля плями розсипаної пудри. Збентежений двома промахами, лісовий диявол не поспішає стрибати знову. Очевидно, розуміє, що я нікуди не дінуся. Горлом він видає знайомий звук, що нагадує тріск кістяного брязкальця.

— Тихо, тихо… Я тобі не потрібен… — намагаюся говорити впевнено й спокійно.

Звук мого голосу ще більше спантеличує лісового диявола. Зауважую, що це — самка — у нижній частині черева в неї згорнутий равликом яйцеклад.

— Я зараз піду, добре? — кажу це, повільно виймаючи мачете.

Дияволиха важить кілограмів чотириста. Навряд чи мачете мені зарадить. Хіба що вдасться якимось дивом влучити їй одразу в артерію чи в нервовий вузол. Вона знову «гримить» гортанню, як велетенська гримуча змія.

— Послухай, — знову намагаюся заспокоїти її своїм голосом…

Вона кидається на мене, не давши доказати. Цього разу не встигаю пірнути. Може, цей її стрибок — нижчий за попередні. Відскакую, рубонувши мачете майже наосліп. Відчуваю, як клинок в’язко пройшовся по плоті, й одразу потужний удар у плече відкидає мене на підлогу. Бачу, як повільно величезні щелепи, повні білих трикутних зубів, захлопуються на моєму стегні.

Але насправді — швидко. То я сп’янів від адреналіну й жаху, що сповнив мене по самі очі. Намагаюся відкотитися, але встигаю лише трохи повернути ногу. Зуби зімкнулися на кольчужному комбінезоні. На щастя для мене, вона захопила ногу недостатньо глибоко, інакше б щелепи роздробили кістку. М’яз немов стиснули лещатами, та порвати сталеві кольчужні кільця звірові не вдається. Намагаюся вдарити її мачете, але моя рука порожня — падаючи, я впустив його. Кілька разів б’ю її кулаком в око — марно: вона замружилася, глибоко сховавши його в складках шкіри. З таким же успіхом я міг би просто бити дияволиху по спині. Видерти ногу з її зубів теж не вдається. Сподіваюся, що вона хоч на мить відпустить мене, щоб спробувати вкусити вдаліше, і я вирвуся. Натомість тварина хапає мене рукоподібною передньою кінцівкою за щиколотку, а другою намагається обхопити голову. Устигаю виставити лікоть. Звір, не розмикаючи щелеп, смикає ногу й лікоть у різні боки. Кольчужна тканина натягається, але витримує. Думаю, якби не комбінезон, вона б роздерла мене навпіл. Тоді з глухим гарчанням дияволиха міцно припечатує мене лаписьками до підлоги. Розпачливо кричу, хоч тут мене нікому почути.

Цієї ж секунди відчуваю, як щелепи лісового диявола починають по черзі рухатися туди-сюди і поступово переповзають уздовж мого стегна до попереку. Знову намагаюся вирватися. Щелепи завмирають, посилюючи хватку. Але варто мені на мить перестати смикатися, дияволиха відразу знову починає на диво спритно й швидко перебирати зубами. Такими темпами вона скоро добереться до шиї…

Ледве знаходжу поглядом мачете, але він занадто далеко. Акулячі щелепи дісталися вже до ребер. Кричу знову. Щелепи вже дісталися до ребер, і дихати стало важко. Несамовито звиваюся, розуміючи, що шансів у мене майже не залишилося. Аж раптом звір розмикає щелепи. І тієї ж миті лапа, що тримала за ногу, легко піднімає мене в повітря. Не знаю, яким дивом я встиг закрити голову руками до того, як дияволиха тріснула мною об підлогу. Удар відгукнувся болем у скронях і стиснутих зубах. Знову відчув, що мене відірвали від підлоги, й щосили притиснув лікті до голови, захищаючи долонями потилицю.

Удар.

Ніс наповнився кров’ю, і я відразу закашлявся, захлинувшись нею. Підлога пішла з-під ніг. Я більше не витримаю.

Удар.

Так сильно вдаряюся спиною, що в мене перехоплює дух. На мить розтискаю зуби, щоб встигнути виплюнути кров. Вона знову підняла мене в повітря, і я групуюся, не знаючи, чи витримаю цього разу…

Удар.

Прийшов до тями… Там само, де самиця лісового диявола гепнула мене об підлогу востаннє… Її немає. Якимось дивом вона не добила мене. Може, вирішила забратися звідти геть… Або пішла нагулювати апетит… Однак я не збираюся перевіряти… Підводжуся. У голові трохи паморочиться, але, схоже, мені ще й як поталанило… Підбираю мачете… Уже квапливо виходжу з кімнати, аж раптом помічаю у верхній частині шафи добре знайоме плетиво з сірої павутини. Кокон! Такий, як тиждень тому в нашій з Вірою спальні.

І відчуваю, як усередині мене щось обірвалося…

Піднімаю мачете. Повільно й дуже акуратно ріжу кокон уздовж. Таке відчуття, що відрізаю сам собі ногу… Ніколи й нічого в житті я так не боявся, як побачити, що саме усередині того кокона. Лезо мачете доходить до самого низу, і я ривком розсовую розріз. Щось велике й безформне, обгорнене клейкою білястою плівкою, мішком падає вниз. Впадає в око боса ніжка з рожевими пальчиками. Судомно втягую носом повітря й кашляю, захлинувшись кров’ю. Ні, це не Ельза. Штука, що випала з кокона, набагато більша й…

— О Господи! Що за гидота!

Це були… Наче сіамські близнюки… Великі, але менші за дорослу людину. Навіть не знаю, чим вони зрослися, але я бачив дві голови і чотири ноги… Істота судомно засмикалася, роззявивши під натягнутою плівкою роти на обох головах. Як заворожений, я простягнув руку й розірвав плівку на одній із них. Звідти, конвульсивно вдихаючи, випірнуло… Обличчя моєї Віри! Тільки зменшене… Ніби недорозвинене. Одна з голів химери вп’ялася в мене диким порожнім поглядом білки. І раптом вимовила огидним високим голосом:

— Як там Ельза?

Мене вивернуло тоді просто на підлогу.

Уже давно був день. Гадки не маю, котра година, бо ж виклав усе електронне… Та, судячи з сонця, десь по дванадцятій… Отже, до евакуації вісім годин. Максимум — вісім… Навколо безтурботно виблискував свіжим снігом втрачений сектор. Ця частина табору була геть пуста, як їй і належить. Мертва. Я йшов поміж покинутими котеджами з понурою рішучістю зробити те, на що натякала Вандлик.

Спробував уявити, як саме це станеться… Його очі в цей момент… Якщо чесно, я ніколи ще не вбивав людину. На Проксимі один раз виникла була ситуація, коли я стріляв по людях. Але навряд чи в когось влучив. Вони були досить далеко, десь у руїнах електростанції. Мародери. Я опинився в групі, яка мала вибити їх із сектора. Але стріляв тоді радше у напрямку людей. Тож я не вбивав. А надто отак, коли потрібно ще й спланувати… Тим більше — коли йдеться про того, кого знаєш. Він думає, що попереду на нього чекає життя, а я — знаю, що сьогодні він помре ще завидна… Ні, викинь це з голови, хлопче…

А що тоді? Я можу залишитися на Іш-Чель. Просто не полетіти, а й далі шукати свою доньку. Але що потім? Навіть якщо знайду — то що? За сприятливим збігом обставин, я просто буду поряд із нею, коли вона вмре від голоду або пазурів женця… Мабуть, це краще, ніж полетіти й покинути її… Але гірше, ніж урятувати. Ти обома ногами в маргарині, хлопче, і в тебе немає іншого виходу.

Я ритмічно ступав по снігу, не помічаючи навколо нічого. Думай, хлопче… Пам’ятаю перший бойовий вихід на Проксимі — командир узяв мене в групу розвідників. Ми йшли по місцевих низькорослих джунглях, більше схожих на зарості чагарників-переростків, аж помітили руїни. Обійшли їх за всіма правилами, перевірили, увійшли всередину… Серце калатало, як скажене. Я був готовий стріляти будь-якої секунди. Нікого. Аж ось командир подає знак «Пильнуй!». Усі завмерли. Чуємо — якийсь шурхіт. Я не відразу зрозумів… А ще за секунду впізнав цей звук — у сусідньому приміщенні хтось справляв потребу, і струмінь попадав на пакет або щось таке. Серце вискакує… Аж тут кроки в наш бік. Командир показує, щоб ми не стріляли. Входить хлопець. Геть молодий. Десь як я тоді. З автоматом. Стояв до мене боком. А командир біля дверей. Аж ось раз — різко його до себе смикнув. І ножем чіткий такий косий удар — з-під кадика й аж за вухо.

Запам’яталися очі того хлопця. Здивовані… Ще не зрозумів, що вже мертвий. І тільки дивиться так… Ображено. І вираз обличчя — дитячий. Наче він хлопчисько, і йому светр порвали, і мама насварить… Командир його до стіни притиснув і ще раз ножем кудись під щелепу тицьнув… А він долоньку виставив, щоб захиститися… Ніби його не вбивають, а просто — стусанів дають. І беззвучно сповз на підлогу… Навпочіпки… Усе тривало пів секунди, може. Це в мене в голові розтяглося на пів години. Другого ми живим узяли. А я все про того хлопця думав. Як назад ішли — і не пам’ятаю.

…Я зупинився, повернувшись зі спогадів у сонячний день в покинутому секторі нашої колонії, яка, певно, завершує останні приготування до відльоту. Я не зроблю цього. Маячня це! Нісенітниці! Не вбиватиму я людину просто тому, що вона стоїть на моєму шляху. Фу, жах який! Я намагався викинути з голови моторошну картину вбивства, яка зринула в моїй пам’яті. Не буду. Не знаю, що стану робити, але вбивати точно не буду! Залишуся тут, і хай там як! Попрошу Алекса забути який-небудь контейнер з їжею… А найстрашніше, що я не знаю, чи знайду Ельзу. Адже я буду сам. І якщо знайду — гадки не маю, як ми тут виживатимемо! Хоча кого я обманюю! Ми не виживемо на Іш-Чель.

Ні, так теж не можна… Треба сподіватися хоч на щось… І раптом я зрозумів. Я ось що зроблю. Я піду до нього додому, тицьну пістолет йому в лице й вимагатиму скасувати евакуацію. Точніше, спершу я ще раз поговорю з ним по-людському… Та кого, з біса, я переконую! Я не зможу застрелити людину отак — з півтора метра. Наш армійський інструктор — вусатий хрипкоголосий вояк із трьома пораненнями — казав, що це найскладніше. «Ви повинні бути готові вистрелити ворогові ПРОСТО В ЛИЦЕ-Е-Е!!!» — люто викрикував він, витріщаючи очі. А потім говорив дуже серйозно: «Це дохріна як складно, хлопці! Особливо вперше. Тож — готуйте психіку заздалегідь. Уявляйте собі це в усіх подробицях. Щоб шкірою відчували…».

І я уявив. Уявив, як цілюся комендантові в обличчя. А він спершу не вірить, що вистрелю. Може, злиться. Або знову каже мені «синку» і вмовляє прибрати ствол. Але я розумію, що обговорювати більше нема чого, і натискаю на спусковий гачок. З пістолетом має бути легше, як із ножем. Він просто впаде позбавленою життя ганчір’яною лялькою, — на такі я надивився на Проксимі… Й одразу перестане бути ставним… Вигнеться в дурнуватій позі, і з-під його футболки стирчатиме живіт…

От же ж каторжанська душа! Та я просто не зможу це зробити!

Але щось же зробити треба! Що? Може, влаштувати «нещасний випадок»? Хоча це ще більший ідіотизм. Які, з біса, нещасні випадки можуть бути на Іш-Чель! Впустив фен у ванну? Чи можуть?

Думай, Гілю, думай… Переїхати його бронетранспортером? Де взяти? Як усе розрахувати? Це щось зі сфери фантастики. Він сказав про штучне серце — може, його можна якось зупинити? Як? Я сам не помітив, як дійшов до населеної частини табору. Отямився лише тоді, коли дорогу мені перегородив дріт із жовтими табличками «Небезпечно. Не перетинати». І вже збирався переступити його, аж у моїй голові, як сірник, спалахнуло рішення.

І не даючи собі засумніватися, я рішуче повернув назад.

— Раз Міссісіпі, два Міссісіпі, три Міссісіпі, — відраховую вголос і знову перевертаю женця в нормальне положення.

Є! Він підгорнув під себе коси, ставши схожим на засохлу муху. Це другий. Засовую обох собі за пазуху. Кольчужний комбінезон довелося скинути, бо він мав збіса підозрілий вигляд, тому не можу сказати, що роблю все це без побоювання — у скроні настирливо стукає думка, що женці можуть прокинутися просто в мене на пузі. Коли ми возили їх на електростанцію, перші прочунялися хвилин через сорок п’ять…

Умиваюся снігом, бо в мене весь писок закривавлений після бійки з дияволицею. Шкода, що немає дзеркала, — мій вигляд, звісно, має бути більш-менш… Ще раз прокручую в голові свій невигадливий план. Я скажу, що маю до нього коротку розмову, і він пустить мене в помешкання. Ще раз попрошу скасувати евакуацію. Навряд чи він погодиться, звісно. Зате я дам йому шанс. А коли він відмовиться, просто залишу в нього у ванній двох женців. Ось і все. Женці отямляться, почнуть шуміти. Генерал забіжить у ванну, і вони, найімовірніше, відчують його штучне серце. Батарейка там повинна бути набагато потужнішою, ніж у моїй нирці… А якщо генералові пощастить і він залишиться живий — так тому й бути. У такий спосіб я ніби віддаю фінальне рішення на відкуп долі. Так легше. Списати відповідальність завжди легше…

Комендант стовбичив надворі, біля входу в будинок, і мені довелося пройти повз нього на значній відстані, обігнути коло й повернутися через п’ять хвилин. Але, коли я знову побачив здалеку генералів котедж, він іще був надворі! Мені це не підходило — генерал може не запросити мене всередину, якщо почну розмову на вулиці. Я зробив іще одне коло. Без годинника я дуже боявся прорахуватися. Скільки часу минуло, відколи я їх приспав? Боюся, не менше двадцяти хвилин.

На третьому колі нічого не змінилося. Генерал розкручував крісло-гойдалку й упаковував. Судячи з відкритої банки пива, він не дуже квапився. Мене обдало потом.

Колись — мав тоді років зо п’ять — я знайшов у дворі мертву осу й засунув її в кишеню спортивних штанів, щоб забрати додому. Оса була дуже красива, наче дорогий і точний механізм. Я уявляв, як гратимуся з нею, як мертва оса стане нападати на солдатиків. Але оса виявилася не мертва. Батько потім сказав, що вона могла впасти в такий стан через нічний приморозок… Вона відігрілася в моїй кишені й, коли не змогла вибратися, ужалила крізь тканину кілька разів.

Я пам’ятаю біль і свій переляк, пам’ятаю повторювані осині укуси й те, як я став плакати й істерично лупити себе по кишені. Зараз у мене за пазухою було двоє смертельно небезпечних інопланетних хижаків, які через невизначений час мають прокинутися. Навіть гніздо заснулих шершнів було б більш невинною ношею…

Я вийшов до генералового будинку вчетверте. Нічого не змінилося — він досі мудохався коло дверей. Мабуть, потрібно зайти на п’яте коло і вже потім щось вирішувати. Підходити, поки він там, у будь-якому разі безглуздо… Аж ось генерал підхопив коробку з упакованим кріслом і зайшов усередину. Я хотів кинутися до його дому бігцем, але стримав себе — не вистачало, щоб на мене хтось звернув увагу. Заборонивши собі озиратися, я підійшов до його дверей і постукав.

Генерал відчинив і здивовано підняв брови.

— Е-м-м-м… Лейтенанте?

— Перепрошую, що потривожив вас удома, сер… Не застав на робочому місці, а… мені потрібно обговорити одну важливу річ… Сер…

— Слухаю тебе, — комендант сперся на одвірок, готуючись вислухати мене у дверях.

— Для початку хочу перепросити за слова, що у вас немає серця…

Генерал відмахнувся, але було видно, що він розчулений.

— Я справді не хотів, — сказав я.

— Не потрібно, не вибачайся. Багато батьків на твоєму місці задушили б мене, а тут… Я ж розумію, і…

— Ви дозволите ввійти, сер? Мені потрібно буквально десять хвилин… Максимум… Може, ви підкажете, як мені бути…

— Якщо ти не проти, Гілю, давай тут. Там у мене — коробка на коробці, ніде й сісти.

Я потоптався на місці. Немає сенсу починати розмову ззовні…

— Я б сів, правду кажучи, — почав я, відчуваючи, що мій план розсипається на очах. — Не сплю вже чортзна-скільки, і…

— Синку, — твердо сказав генерал, — кажи, що ти хотів запитати.

Він не збирався впускати мене.

— Про свою доньку, звісно, — відповів я. — І… Добре… Я сяду тоді тут, ви не проти? Бо справді погано почуваюся.

І я сів просто на сніг там, де стояв, вдаючи, що мені геть кепсько. Думаю, мій вигляд був відповідний — від жаху, що женці можуть ось-ось прокинутися, у мене виступив піт і пересохло в роті.

— Це недовго, — сказав я, трохи перебільшуючи задишку. — Я знову ходив у втрачений сектор…

— Стривай, — перервав мене генерал; він роззирнувся, вочевидь ніяково почуваючись через те, що я сидів біля його ніг, як песик, просто на талому снігові. — Устань, будь ласка, там мокро й бруд…

— Я просто можу впасти посеред розмови, а мені дуже важливо, щоб ви до кінця вислухали мене, — скажене серцебиття й справді заважало говорити, і це було тільки на руку.

— Зайди, — нарешті промовив він. — Зайди, не сиди на снігу.

Притримуючи женців, щоб ті ненароком не вислизнули, я ввійшов. Генерал приніс для мене з кухні табуретку.

— Сідай. Хочеш чогось? Ти аж зелений весь.

Я попросив склянку води, бо язик прилип до гортані. Нарешті попив, а генерал сів навпроти.

— Сер, відкладіть евакуацію на три доби, — почав я.

Він насупився й склав руки на грудях. У цей момент я відчув, як ворухнувся в мене під курткою один із женців. Я завмер і перестав дихати прислухаючись. Прокидається? Чи здалося? Генерал заклопотано подивився на мене. Ні, здається, поки що все нормально. Хай там як, потрібно швидше згортати розмову. Потім попроситися в туалет і вивантажити цих хлопців.

— Гілелю, ми вже говорили на цю тему, — сказав генерал, не зводячи з мене стривоженого погляду.

— Так… Я думаю, мені взагалі не варто було приходити… І не дарма я почав з вибачень… Річ не у відсутності серця, звісно. Це всього лише м’яз, так же? Річ у чомусь більшому, що дозволяє вам покласти статут на одну чашу терезів з життям дитини. Але я хотів спробувати…

Я встав, збираючись запитати дозволу скористатися туалетом. Кину там женців і піду. І ні краплі сумнівів більше не буде. Черствий виродок.

Над генераловим переніссям пролягла глибока зморшка. Погляд став важкий і сумний.

— Сядь, — сказав він тихо; я сів. — Ти можеш ображати мене скільки хочеш. І я, мабуть, пропущу все це повз вуха, попри різницю у званні й віці… Зрештою, ти батько… А батько ніколи не змириться просто так… Але коли ти кажеш про мене як про байдужого солдафона, то повинен знати, що коли б існував хоч якийсь розумний план… Та чорт із ним, із планом! Якби була найменша надія, що твоя дочка досі жива… Вибач, що я так кажу…

Аж тут жнець різко вперся мені в бік лапками. У мій правий бік, той самий, де роль нирки старанно виконував імплантат із крихітною батарейкою всередині. Я затримав подих, і майже миттєво на лобі проступили крапельки поту.

— Я б плюнув на все, Гілелю, — продовжував генерал, але я вже не слухав його, зосередившись на відчуттях.

Може, випадковий рух? Чи все ж таки прокинувся?! І тут, боляче дряпаючи моє тіло, жнець шарпнувся з-під куртки, як переляканий кіт.

Я підхопився, панічним рухом розстібаючи куртку, поки він не розітнув мені грудну клітку. Він плюхнувся на підлогу, як величезна чорна сарана, і відразу затріщав хітином, високо задерши коси.

— Матриці твоїй!.. — гаркнув генерал і підстрибнув, перекидаючи табурет.

Жнець підгорнув лапки, готовий до стрибка. Судячи з напрямку його тіла, з нас двох він однозначно сприйняв за ворога саме коменданта, хоч я стояв ближче. Я глянув на генерала і побачив у його руці пістолет! Погано, дуже погано!

— Ти цілий? — крикнув він мені.

Йому й на думку не спало, що це я приніс женця, а не жнець напав на мене.

І тоді я виймаю з-за пазухи другого й кидаю генералові в лице. Той відсахується різкіше, ніж треба, перечіплюється через табурет і падає — незграбно, усім тілом, безпомічно змахнувши руками, ніби не бойовий генерал, а пенсіонер, що послизнувся на першому осінньому льоду. Сплячий жнець відлітає в куток, але, упавши, ворушиться, й теж починає розвертатися. Мовчки кидаюся до коменданта, який, схоже, досі нічого не второпав, і з ходу б’ю по пістолету, що випав із його руки, відкидаючи кудись до вхідних дверей.

— Що ти коїш?! — він досі простягає до мене свою долоню, щоб я допоміг йому підвестися.

Кидаю побіжний погляд на першого женця. Той нервово цокає лапками по підлозі, піднявши коси, але нападати не поспішає. Буде як буде. Якщо вони його не вб’ють, мені клямка. Але без Ельзи я однаково не хочу жити.

— Допоможи підвестися! — комендантові слова дзвякнули, як метал. — Лейтенанте! Це наказ! Гілю! Гілю! Гі-і-ілю!!!

Я рішуче йду до виходу й не збираюся зупинятися, але в його голосі звучить такий звірячий розпач, що я не витримую й обертаюся: генерал зумів підвестися на ноги, але жнець уже в нього на спині. Старий стоїть скособочившись, не знаючи, чи безпечно йому ворушиться, дивиться благально і з невимовною спрагою жити. Жнець залазить на голову, з-під гострого пазура по генераловому чолу збігає чорна крапля густої крові… Але далі жнець неначе задрімав. Вочевидь, батарейка в комендантовому серці недостатньо потужна… Розсіяно опускаю погляд. Його пістолет біля самого порога — за якийсь крок. Нахиляюся й піднімаю, узявши рукавом куртки. На мить завмираю, востаннє все зважуючи. Якщо піду — комендант матиме чудовий шанс вижити. Якщо виживе — моя донька помре. Віддати все на відкуп долі не вийшло.

— Ловіть! — і я кидаю йому пістолет.

Бачу, як сильно він боїться не спіймати і з яким полегшенням ловить. Комендант устигає звести зброю, цілячись у женця на голові, але тварина вмить січе його руку серпоподібними пазурами. Одночасно прокидається другий жнець і робить точний стрибок на груди старому, глибоко втикаючи коси, щоб дістатися до штучного серця. І тільки цієї миті палець генерала конвульсивно натискає на спусковий гачок. Куля пробиває стелю.

…Я немов у заціпенінні дивлюся на огидну картину. Через кілька секунд отямлююся й повертаюся до дверей. Ельзо, моя маленька Ельзо! Я забуду цей жах, коли зможу занурити обличчя в твоє пахуче волосся…

Ірма розчахнула двері. Так розплющують очі після нічного кошмару, коли довго не можуть вивільнитися із задушливих обіймів сну, й ось, нарешті, вириваються з нього: рвучко сідають у ліжку й витріщаються в порожнечу, досі не вірячи, що реальність — тут, а не в диких образах, які наповнювали її ще секунду тому.

Так відчинила мені Ірма. Немов усе найстрашніше мало скінчитися, щойно електричне світло рине в сніжні сутінки, посеред яких, роздертий власним учинком, стояв я.

— Де ти був! — вигукнула вона, і голос її лунав непідробно радісно. — У тебе ж немає телефону!

— Що? — перепитав я, бо зрозуміти було важко.

— Іди сюди! — раптом вигукнула вона, наче нас із нею розділяв щонайменше волейбольний майданчик. — Скоріше!

І перш ніж я зрозумів, що її слова адресовані не мені, з-за Ірминої спини показалася вона. Моя крихітна принцеса з невимовно глибокими очима й сонячним личком.

Ельза.

Мені здається, я відштовхнув Ірму вбік, не усвідомлюючи того, просто як ото відхиляють гілку в лісі. І кинувся вперед. І впав навколішки перед своєю маленькою донечкою, міцно притискаючись до неї, наче бажаючи, щоб наші душі злилися й стали єдиним цілим уже назавжди.

— Ельза… — я відірвався від неї лише на мить, щоб обережно обцілувати прекрасне личко. — Моя Ельза…

Прозоре, чисте щастя затопило мене до самісінької маківки. Воно клекотало, брижилося всередині невеликими метушливими хвилями й вихлюпувалося з очей гарячими краплями.

— У тебе щоки мокрі, — сказала Ельза, торкаючись до мого обличчя долоньками.

— Це від радості, — сказав я й засміявся, щоб не заридати.

А потім притулився носом до голови, вдихаючи запах її волосся. Я так і не відчув того чарівного аромату, яким пахнуть усі маленькі діти, — тільки легкий запах Ірминого шампуню. Бо цієї миті хвиля розпачу наздогнала й оглушила мене, позбавляючи можливості відчувати щось, крім болю. Я вбив людину. Задарма вбив. І продовжив наш із Ельзою полон на цій планеті. Завтра ми з нею полетіли б назавжди. Полетіли б.

— Я все зіпсував, Ірмо, — сказав я. — Я все зіпсував.

Подумки я й далі обіймав Ельзу. Тепло її маленького тільця було сильніше за все на світі. Поступово воно витісняло навіть розпач, сором і усвідомлення помилки, якої я припустився. Вона жива! Я покліпав, виринаючи зі спогадів. Вона жива. Це надавало мені сил. І немов увиразнювало довколишній світ. Додавало сенсу.

Вандлик мовчала. Очевидно, давала мені час передумати. Її вицвілі очі були такі ж непроникні, як маска, в якій вона сиділа раніше.

— І що буде? — нарешті запитав я.

— Коли?

— Коли я розповім.

— Підеш додому до доньки.

— І все?

— І все. Нам потрібен тільки арсенал. Ти добре його сховав, треба віддати належне. Ми перевернули весь табір до собачої матері.

— Просто піду?

— Думаєш, я брешу?

— А як же ваші слова щодо моїх ребер?

— Щодо чого?

Було видно, що вона й справді не зрозуміла.

— «До ранку я встигну. А потім з ним у будь-якому разі — все». Так ви сказали тому лікареві? До речі, котра година?

— Ти думаєш, ми збираємося тебе вбити? — її подив видався щирим. Або вона добре грала.

— А у вас є інше трактування фрази «потім з ним у будь-якому разі — все»?

Вона поблажливо всміхнулася:

— Наприклад, «у будь-якому разі, закінчу його допитувати». Гілелю, що у тебе в голові?

— Те, що немає причин закінчувати допит «у будь-якому разі». Особливо якщо офіційно на мені обвинувачення в убивстві.

— І які мають бути причини, щоб убити арештованого? Ти усвідомлюєш, що це злочин?

Вандлик говорила переконливо. Вагомо. Наче вона була доросла, а я — хлопчисько, що набуває життєвого досвіду з фільмів, які зняли за коміксами. Не знаю, що мене стримало. Можливо, спогад про високого хлопця у футболці «Party or Die», який лежав у цій самій кімнаті й зменшувався, наче пробитий надувний матрац, поки його одяг танув, ніби намальований… Або — про величезного, як слоненя, каракурта, що складався з переплетених тіл Розалін Ділан, убитої півстоліття тому. Вони ж і були — наче з коміксів. Понурих, кривавих коміксів з позначкою «18+». І водночас існували насправді.

— Я не знаю, Ніколь, — відповів я, вирішивши, що пора вже згадати, що ми на «ти». — Мабуть, причини вбити мають бути такі ж вагомі, як ті, через які ти зрадила пів сотні людей, з якими їла в одній їдальні. І втекла, укравши їхню останню надію на порятунок. О, ледь не забув — ти ж кинула на розтерзання химер найкращу подругу!

— Ні! — на щоках Вандлик проступили яскраво-червоні плями. — Це вона вмовила мене тікати! Мені б зроду такого не запропонували, я навіть не мала потрібного рівня доступу! Їм потрібен був біолог, а Розалін загинула. І вони запропонували Ірмі. Те, що полетіла не вона, а я, вони зрозуміли, коли я була вже на борту!

— Що ти таке кажеш…

— Ірма знала, що на «Артилеристові Гансі» карантинний відсік розрахований на одного пацієнта. Одного! Отже, вони ніколи б не забрали із зараженої планети більше. Ірма вирішила, що жити повинна я!

Я сторопів. І навіть не так від того, що почув, як від інтонації Вандлик. Це звучало як правда. Як найсвятіша в її житті правда.

— Стривай-но… Ірма була в лазареті, навіщо «Артилеристові» зв’язуватися з людиною, яка помирає?

— Це хто помирає? — не зрозуміла Вандлик. — Ірма?

— У неї ж був рак, четверта стадія!

— В Ірми?!

— А в кого!

— Та не було в неї ніякого раку!

— Я бачив знімки! І вона сама розповідала. Почалися головний біль і блювота, її запхали в санчастину… — я згадував її розповідь там, на об’єкті «Два нулі». — Наділи лікарняну піжаму…

— Срану, — раптом поправила Вандлик.

— Що?

Вона мала незворушний вигляд.

— В оригіналі «срану», — Вандлик підвела очі, немов згадуючи. — «Через три місяці після прильоту прийшли головний біль, блювота та інше лайно; мене запхали в санчастину, наділи цю срану лікарняну піжаму, типу «готовий до зустрічі з патологоанатомом»»… Бла-бла-бла, далі не пам’ятаю… Наше з нею улюблене кіно.

— В якому сенсі?

— У прямому: це цитата з фільму. А Ірма в санчастині й дня не провела.

В очах Вандлик промайнула насмішка.

— Ні… — я труснув головою, наче сподіваючись, що це допоможе не дати реальності розпастися на частини. — Ти плутаєш… Вона казала не про фільм, а про те, що реально відбувалося… Ірма лежала в санчастині, чула стрілянину і…

— Усе правильно, — Вандлик перебила. — Тільки не Ірма, а героїня фільму. Називається «П’ята стадія». Одна дівчина прилітає на Марс із чоловіком і маленькою донькою й дізнається, що в неї рак. Летіти на Землю немає жодного сенсу, переліт її тільки доб’є. Починаються страждання, увесь оцей набір із заперечення, торгування, гніву й чого там іще… — Вандлик мала геть безтурботний вигляд, наче ми сиділи з нею в якій-небудь кав’ярні й цмулили лимонад. — Аж ось у марсіанській в’язниці спалахує бунт, ув’язнені прориваються в підземне містечко й захоплюють його. Наша героїня в цей час геть безпомічна. Та в якийсь момент розуміє, що смертельна хвороба — це її сила, й інших способів урятувати сім’ю немає. Бере повний наплічник шахтної вибухівки і йде до бандитів. Перш ніж улаштувати їм братську могилу, вона записує послання своїй маленькій доньці, яку більше ніколи не побачить. Воно починалося словами «Раз ти це слухаєш, значить ви з татом урятувалися, повернулися на Землю й тобі вже вісімнадцять…». І ближче до кінця там саме і йдеться про срану піжаму й стрілянину. І ми з Ірмою завжди ридали в цьому місці. Разів сто дивилися.

Я сидів геть спантеличений. Ніколи б не повірив Вандлик… Але вона слово в слово процитувала те, що розповідала Ірма… «Бреше, — стугоніло в моїй голові. — Це не може бути правдою. Не повинно бути правдою. Я не хочу, щоб це була правда…»

— Навіщо? Навіщо б вона придумувала цілу історію?

— Ірма? Не знаю, Гілелю. Вона дуже змінилася. Від тієї Ірми, яку я знала за першого прильоту, нічого не залишилося.

— Стій-стій-стій… — одна думка промайнула в моїй голові, і я вчепився за неї обома руками. — Якщо на кораблі одне місце в карантині, й Ірма вирішує, хто з вас житиме… То чому не летить сама? Скажеш, любила тебе більше за життя?

— Нейтана, — сумно відповіла Вандлик. — Не захотіла без нього жити…

— Нейтана Гоґа?

— У них був роман. Усе ж таки два роки перельоту. Вона не розповідала? Ми помилилися з точкою виходу… А потім Нейтан став першим, хто перетворився. Спочатку пропав кудись… Ми знайшли кокон… А за три дні Гоґ повернувся. Уночі. Увірвався в солдатський кубрик і накинувся на людей, які спали. Устиг убити чотирьох, аж нарешті хтось прострелив йому голову. А ще через два дні з медсанчастини, де лежали трупи, вирвалися ті четверо, що загинули в сутичці з Гоґом. Ну, і таке інше… «Артилерист Ганс» мовчав. Земля не відповідала. І тоді Розалін придумала всю цю історію з мутагеном.

— Чому «придумала»?

— Бо не було ніякого мутагену. Розалін сподівалася змусити їх надіслати шлюпки. І загинула… Та й таке…

— Стривай-стривай… Мутаген був!

— У збудженій фантазії керівника місії, який перебував на «Артилеристові»! А Ірма просто налила в той термос кави. Кавові відходи з автомата, розведені водою до стану загадкової темної гущі… Вона знала, що ніхто не відкриватиме його, аж поки ми не повернемося на Землю.

У мене до нудоти паморочилося в голові від того, що кожне її слово перевертало все з ніг на голову.

— Не розумію… — я намагався все ж якось осмислити, але не виходило. — Мутаген є… І він діє!

Ледь не згадав женців, але вчасно прикусив язика.

— Діє? — Вандлик аж гиготнула. — Це Ірма тобі розказала?

— Нащо їй тоді було тягнути мене на дослідницьку станцію? По кавову гущу?

— То ви там удвох були? Чи ще хтось?

Я сіпнувся, раптово згадавши, що це допит, а я — арештант.

— Були де? — я запізніло спробував зобразити святу простоту.

— Пізно, лейтенанте, ти проговорився. Ви були там разом. Отже, арсенал теж ховали разом. Це ж ланки одного ланцюга, так?

— Думай, що хочеш.

— А що тут думати! Уранці ми приведемо її сюди, і я запитаю.

— Не смій її чіпати! — зненацька випалив я, хоча, правду кажучи, не планував. Вирвалося. Бо Вандлик наче навмисно бралася за все, що мені дороге.

— Захищаєш її? Я тебе розумію. Вона вміє бути приємною, так же? Розумною, цікавою. Що вона тобі розповіла? Яка я падлюка?

Я не знав, що відповісти.

— А вона розповіла, чому носить браслет дезертира?

— Хіба не тому, що ти так вирішила?

— Вона намагалася викрасти «Три корони Кортеса»!

— Наш лінкор? — недовірливо запитав я. — Коли ж вона встигла?

— Під час консервації об’єкта «Два нулі» розвідгрупа першої хвилі виявила Ірму в лазареті. Довготривале заморожування. Відразу ж підняли на борт «Трьох корон». Узагалі не були впевнені, що вона виживе. Я знову спустилася на планету, бо тут почали розгортати нову базу… Ірма опритомніла й, усім на подив, почувалася непогано. Пам’ятаю, як ми вперше говорили по відеоканалу… Вона тоді сказала: «Дякую, що повернулася по мене». А я розплакалася…

На обличчі Вандлик несподівано заграли жовна. Її тонкі губи скривилися й побіліли.

— Як дурна… — стиха виплюнула вона. — А ще за кілька днів Ірма прокралася на місток і намагалася активувати режим зворотного стрибка. Такий ось, Гілелю, поворот подій! Усіх нас — а тоді тут було чотириста осіб — вона просто вирішила покинути в цьому пеклі назавжди!

— Вас однак би забрали — сюди стрибнули ще два кораблі…

— Але Ірма ж про це не знала! Якби «Три корони» прилетіли самі, як колись «Артилерист Ганс», по нас повернулися б щонайраніше через сорок років! Думаєш, хтось би вижив? Але їй було байдуже!

Вона викрикнула це мені в обличчя, і її голос відбився від стін короткою луною.

Крихітні бризки слини окропили мої щоки. Вандлик знову стиснула вуста.

— Нащо ти мені це говориш? — запитав я.

— Нащо? Бо це навіть не твоя ідея — викрасти арсенал! Тепер це ясно як білий день! А я все не могла зрозуміти, як ти міг до такого дійти! Виявляється, тут постаралася моя подруга. У неї сильно поїхав дах, Гілелю. А ти просто опинився не в тій команді. Але це ще не пізно виправити!

Я мовчав. Вандлик підійшла до вікна й тріснула по сенсорній панелі. Пластикова штора на дзеркалі з дзенькотом поповзла вгору.

— Отже, — втомлено сказала Вандлик, — де арсенал?

— Добре… — наважився я. — Але спершу в мене ще одне запитання. Просто дай чесну відповідь, і я все скажу.

Чекав, що вона розсердиться. Але, схоже, розповідь забрала у Вандлик усі сили. Вона просто кивнула.

— Що таке фактор «Б»?

Секунду вона здивовано морщилася.

— Це так важливо?

— Просто скажи.

Вона кивнула.

— «Б» — означає безпека. Безпека компанії «Корпус Конкістадорів». У кожній місії він свій.

— А тут?

Вандлик кинула короткий погляд на дзеркало. Потім іще раз кивнула.

— Я розумію, до чого ти ведеш, — нарешті сказала вона. — Та оскільки я пообіцяла відповісти чесно… Фактор «Б» для місії на Іш-Чель — відсутність дієздатних родичів на Землі, які могли б через сорок років позиватися на Корпус до суду. Так чесно?

— Бо ми можемо не повернутися?

— Так. Загибель цивільного в місії — катастрофа для приватної компанії. А вас довелося тягти сюди разом із дітьми. Розумієш?

Я кивнув. Насправді це був тест. І зовсім не на чесність.

— Тоді твоя черга, Гілелю. Де арсенал?

Вона аж подалася вперед, наче зайві двадцять сантиметрів могли завадити їй почути.

— Ми його не ховали, — я розвів руками. — Не ховали в жодне спеціальне місце. Просто відтягнули метрів на сто від входу й склали на вантажному майданчику. Падав сніг, пам’ятаєш? Ящики пласкі. Через пів години їх уже замело. А зараз, мабуть, метрів зо два навалило…

Вона кинула на мене сповнений тріумфу погляд. Нічого не сказавши, раптом підвелася й стрімко вийшла. Отак просто — хряснули двері, і я залишився сам на сам з її порожнім стільцем. Я знав, що вона помчала перевіряти мої слова. І знав, що скоро повернеться. Тому що я збрехав. Її чесність щодо фактора «Б» означала тільки одне — мене й справді не збираються залишати живим.

Деякий час я насолоджувався світлом моїх улюблених мерехтливих ламп і їхнім мерзенним гудінням. Потім знову клацнув замок. Я здригнувся. Подумав, що це занадто швидко.

Увійшли четверо. Без комбінезонів, у формі, зі зброєю. Всі незнайомі.

— Тут? — невпевнено запитав один.

— Ні, — відповів другий і подивився на мене. — Ви підете з нами.

— Куди? — передчуття неприємно здавило мені груди.

— Може, вколоти йому щось? — знову спитав перший.

Другий відмахнувся.

— Виводьте, — і підняв гвинтівку, цілячись у мене.

Двоє взяли мене під руки й поставили на ноги.

— Хлопці, я можу й сам іти… Скажіть куди…

— Недалеко, — похмуро кинув хтось. — Не смикайся.

— Може, тут усе ж таки краще? — знову запитав перший. Він явно боявся.

— Заткнися, — тихо сказав другий.

І мене поволочили до дверей.

Ми опинилися в довгому світлому коридорі, і я з подивом зрозумів, що весь цей час перебував у будівлі нашого госпіталю.

Ті двоє, що тримали мене попід руки, ішли дуже жваво. Навіть квапливо. Я не сумнівався, що, коли зашпортаюся, вони навіть не стануть гаяти час, щоб дати мені підвестися — просто потягнуть далі. Навколо не було ані душі. Ми проходили повз темні вікна палат-боксів, а потім коридор повертав. За рогом було кілька людей у білих халатах; побачивши нас, вони заметушилися й спішно кудись подалися.

Вікно найближчого боксу світилося, і я повернув голову.

— Уперед дивися! — гаркнув один із моїх провідників.

— Та нехай, — байдуже сказав другий. — Кому він розкаже…

По той бік товстого скла спиною до нас на ліжку сидів чоловік у лікарняній сорочці. Щойно ми порівнялися з вікном, він стрепенувся й раптом стрибнув — як кішка, руками вперед. І відразу стрибнув знову, але тепер… Складно сформулювати так, щоб це не видалося маренням мені самому, але він приземлився на стіну. Не вдарився, а просто приклеївся й сів там, як муха. Як гекон. І повернув до нас здивоване обличчя… Звичайне, ледь стривожене й добре знайоме мені людське обличчя.

— Капрал Окамура… — це ім’я вирвалося в мене, як стогін.

Конвоїри поволокли мене далі. Попереду світилося ще одне вікно. Я не очікував там когось побачити, але, помітивши силует, уп’явся в нього, аж в очах запекло. За вікном, притулившись чолом до скла, стояв і дивився на нас злісним холодним поглядом…

— Боже мій…

Окамура номер два проводжав нас поглядом, смішно притиснувши до скла ніс. Мене волочать, не зменшуючи швидкості, а я все озираюся.

— Їх двоє? — вимовляю я, чи то стверджуючи, чи то запитуючи.

Бачу третє вікно і ще здалеку втелющуюся в нього поглядом. Ще кілька кроків… Видно, що біля самого вікна нікого немає. Але ось ми порівнялися, і я можу зазирнути всередину… Вже навіть не дивуюся: на підлозі сидить третій капрал Окамура. Голий. На його м’язах грають наколоті дракони, а в руках він тримає обгризену свинячу ногу. Сиру. І жадібно жере її, не дивлячись у наш бік.

— Вони їдять сире м’ясо? — запитую я, але ніхто мені, звісно ж, не відповідає.

Коридор іще раз повернув, і ми підійшли до якихось дверей. Один із хлопців приклав свою ключ-картку. Коли переступили поріг, я обернувся й устиг прочитати напис «інфекційне відділення».

Ліфт. Ми чекаємо. Куди мене ведуть? І я ж знаю відповідь, хіба ні? Тільки боюся зізнатися сам собі, — бо тоді доведеться щось робити. Доведеться боротися, а це страшно й, імовірно, боляче… А головне — без шансів… Але правди це не змінює: вони ведуть мене виконати слова Вандлик. «А потім з ним у будь-якому разі — усе».

Ліфт видав мелодійне «бам», і ми ввійшли.

— Хлопці, зв’яжіться з офіцером контролю, — наважився я. — Скажіть їй, що я вказав не те місце.

— Стули пельку, — кинув один із них і боляче штурхнув мене ліктем під ребра.

Кабіна сіпнулася й пішла вниз. У нашому госпіталі лише три поверхи. Я не знав, на якому ми, але легко здогадався про пункт призначення вже по тому, як довго ми опускалися. Коли двері відчинилися, я зрозумів, що вгадав. Підвал.

Праворуч удалечині виднілися сходи, і я, про всяк випадок, запам’ятав це. Мене поволокли ліворуч.

Серцевий ритм віддавав у вухах. Очі вкрила пелена, наче я дивився крізь дрібний сніг. І ця снігова завіса теж подриґувала в такт пульсу. Я нишком оглянув тих двох, що мене тягли. У хлопця ліворуч на поясі пістолет. Якщо пощастить, я міг би, напевно, його вихопити. Але той, що праворуч… Хоча ні, начхати на нього. Позаду йдуть двоє з гвинтівками — і це проблема. Вони грамотно тримають дистанцію у п’ять кроків і навряд чи дадуть хоч один шанс. Мабуть, якщо тверезо все зважити, то втрачати мені особливо нема чого… Але як же страшно вмирати…

— Хлопці, дайте хоч покурити, — сказав я, бо нічого іншого не спало на думку.

Вийшло якесь жалібне «похурити»: повітря в легенях закінчилося ще на другому слові, і я ледве вичавив іще два.

Вони чомусь сповільнили хід, і я відразу вхопився за цю нагоду.

— Вам же однаково… Це ж тільки три хвилини… А для мене… Ви ж розумієте… — серце тарабанило, наче я щойно побив власний рекорд бігу на сто метрів, і через слово доводилося відхекуватися. — Я ж розумію, куди мене ведуть. Розумію ж…

Я досі сподівався, що, можливо, вони мене якось переконуватимуть, що це ніяка не страта. Конвоїри перезирнулися. Ніхто не переконував.

— Вейп чи тютюн?

— Тютюн, — чомусь сказав я, й усередині мене утворилася чорна діра, що затягнула в тугий вузол усі кишки. Отже, це правда.

Усі подивилися на плечистого хлопця, який ішов позаду й, очевидно, був головним. Той, наче вагаючись, озирнувшись, поліз у кишеню й вийняв сигару.

— Підійде?

— Навряд чи колись іще я покурю щось краще! — я спробував пожартувати, але вони не оцінили.

Двоє, що мене тримали, стали так, щоб не влучити одне в одного, якщо доведеться стріляти. Один із них вийняв і звів пістолет, інший просто поклав руку на кобуру.

— Тільки покурити, пам’ятаєш? — і головний дістав запальничку.

Газова. Те, що треба! Я поки не придумав, що робитиму потім, але спершу просто розіб’ю її об підлогу під ногами хлопця, що дістав пістолет. Вона вибухне й це неодмінно дасть мені безцінні пів секунди. Цього вистачить — я майже впевнений! Або ж мене пристрелять… Плечистий, вагаючись, крутив запальничку в руках. Здавалося, він зараз думає про те ж, що і я. Потім раптом вийняв ніж і сам обрізав кінчик сигари. Атож, це була б завелика розкіш запопасти ще й ніж… А далі встромив сигару в рот і розкурив її сам. Запальничка знову опинилася у нього в кишені. Видихнувши хмару диму, простягнув сигару мені.

— Без дурниць, добре? — сказав він тихо. — Ми з тобою по-людському.

«По-людському»… З біса образливо чути таке від катів…

Я взяв сигару й закурив. Що ще залишалося. Ймовірно, місце, куди вони мене ведуть, десь зовсім поруч. Душова абощо. Де легко змити кров. Штовхнуть усередину й вистрілять у спину. Та й усе… Страшенно не хотілося, як баранові, іти на заклання. Але ще дужче жахало інше — кинутися на них отак, без плану й без шансів. Жахало аж так, що я зневажав себе за це, не міг зібратися на силі. Просто набрав повний рот пряного диму й заплющив очі.

У мене часто виникало це в уяві. Не знаю чому, але думка про засуджених, які всупереч логіці світобудови йдуть на страту власними ногами, підставляючи шию катові, щоб тому було зручніше, завжди мене дивувала. Спробуйте так зі звичайним домашнім котом. Ідеться навіть не про страту, а про те, щоб просто віднести його до ветеринара й дати відчути запах десятка переляканих тварин, які були тут до нього. О, цей хлопець не підставлятиме вам шию, ні! Він не сяде на електричний стілець, щоб ви змогли заклеїти йому очі. Радше він видряпає очі вам… Але люди поводяться інакше. Наш мозок грає з нами злий жарт. Він каже: «Ти вже вмер, хлопче, тож нехай це буде швидко й не боляче. І хоча б секундочкою пізніше». Хай там як, мій мозок лепетав саме це. Це і ще усілякі нісенітниці на кшталт: «А раптом вони ведуть тебе не на страту». Аякже. На сеанс мультиплікаційного фільму… Треба щось робити, друже.

Я розплющив очі. Хлопець із пістолетом одразу зручніше взявся за руків’я. Вони напоготові. Можна спробувати, але, чорт… Це майже те ж саме, що застрелитися. Чи ні?

— Може, не треба, хлопці? — кажучи це, я повільно став рухатися боком, вдаючи, що розглядаю кінчик сигари.

— Почалося, — буркнув хлопець із пістолетом і націлив зброю мені в груди. — Кури, і ходім.

— У голову цілься, — підказав головний.

Здавалося, мозок вібрував, як високовольтний трансформатор. Я силувався хоч щось придумати. Згадав, як одного знайомого лікаря взяли в заручники. Давно, ще до Віри. Він працював на швидкій, і їх викликали в поліційну дільницю, де арештантові стало зле. А той симулював. Медиків узяли в заручники, дільницю — захопили. Усе, як зазвичай: дайте валізу грошей і катер на магнітній подушці. І ось мій знайомий разом з іншими опинився під прицілами хлопців, яким нема чого втрачати. Не придумавши нічого кращого, він узявся цитувати їм Екклезіяста. Усе оце «час розкидати каміння й час збирати». Спершу на нього не звертали уваги, потім трохи віддухопелили, щоб заткнувся. А потім узяли за барки й виволочили на сходи просто перед поліціянтами, які з’їхалися з усього Києва. Всі думали, що зараз його показово застрелять, мовляв, дивіться, ми не жартуємо. А вони просто виштовхнули лікаря утришия. Він іще кричав їм вслід, що все це марнота марнот і кінець у всіх один… А до вечора ті хлопці здалися поліції, так нікого і не вбивши.

— Хлопці, може, поговоримо, — сказав я, нервово затягуючись. — Пам’ятаєте, як у Біблії: «Усе це марнота і ловлення вітру».

Вони дивно подивилися на мене й перезирнулися. Можливо, якби я знав Екклезіяста краще, то процитував би щось більш доречне.

— І вернеться порох у землю, як був, а дух… — невпевнено продовжив я.

Останні двісті років Біблія не дуже популярна. Але вони здивувалися, і це — головне. І я, ніби випадково, ступив іще крок ліворуч.

— Стій! — спохопився командир.

— На все свій час, і година своя кожній справі під небом! — я навіть підвищив голос і ступив іще пів кроку. — Час помирати і час родитися! Час розкидати каміння й…

І тут я стрімко зайшов за спину найближчого ката, прикриваючись ним, як щитом. Кобура була зовсім поруч. Я викинув уперед руку й уже майже відчув ребристу поверхню руків’я.

Але він розвернувся до мене раніше, ніж уявні відчуття стали реальністю. Швидко й рвучко. Того руху, яким він урізав мені в щелепу, я навіть не помітив. Просто хтось крутнув коридор навколо осі, і я сів на сраку, дивуючись несподіваному дзвону у вухах.

— От гівнюк, — незлостиво мовив конвоїр і потер кулак.

— Давай просто тут, — хлопець із пістолетом узяв зброю двома руками й подивився на командира.

Зненацька щось неприємно заскреготіло по сталевому повітроводу вентиляції під стелею. Немов усередині промчалася зграя скажених їжаків. Той, із пістолетом, миттю прицілився кудись угору, забувши про мене. Інші вихопили зброю й присіли, втягнувши голови в плечі. Скрегіт повторився втричі гучніше.

Згори посипалася фарба і пил.

— Загроза прориву!!! — раптом, як навіжений, заволав плечистий. — Загроза прориву через вентиляцію госпіталю! Підвал, південне крило!!!!

Я не відразу зрозумів, що він кричить це в рацію. За секунду з динаміка долинуло таке ж істеричне «Тут те ж саме!» і далі тверде «Не стріляти до прориву! Нікому не стріляти до прориву!». Й одразу будинок госпіталю наповнив різкий уривчастий звук сирени.

Один із конвоїрів вихопив із підсумка мультивізор і надів. Ще один увімкнув на гвинтівці підствольний ліхтарик і взяв на мушку короб повітроводу. Я зрозумів, що починається серйозний шухер. Зо дві секунди ще прикидав, чи варто спробувати відібрати пістолет у найближчого конкістадора. Та потім подивився на вираз їхніх облич і зрозумів, що мій розстріл відкладається. А може, й скасовується.

— Хлопці, хоч наручники зніміть, га?

Плечистий відмахнувся, не зводячи погляду зі стелі.

— Гей, ти чого, зніми наручники! Я й так без зброї!!! — закричав я, несподівано чітко усвідомивши: скасовується страта, але не смерть.

«Генератори!!! — заверещала рація. — Вирубаємо генератори!!!» І за секунду будівля поринула в пітьму. Чортову липку пітьму.

Одразу згадалася палата Окамури, де несподівана темрява застрягла в моєму горлі вологою грудкою вати. Я ніби опинився там. А за мить перенісся в коридори дослідного центру об’єкта «Два нулі». Перед очима постала химера у вигляді баби Горбошиї. Згадав, як вона в тисячу разів підсилювала мій жах нечутним вухові інфразвуком… Утім, зараз було не аж так погано. Треба визнати, поки що не аж так… Ухопившись за цю думку, я якимось дивом придушив панічний напад. Світла від ліхтарика однієї з гвинтівок загалом вистачало. «Це ще не пітьма, — сказав я собі, — просто напівморок».

На секунду зависла важка тиша. Таке відчуття, що завмерла кожна людина в будівлі.

— Хлопці, наручники зніміть, — знову попросив я, стрельнувши сигарою в долівку.

— Заткнися, — шикнув плечистий.

Вони чекали якогось лиха з повітроводу, і не треба бути генієм, щоб зрозуміти — небезпека в тій-таки невидимій «зграї їжаків», що прогримотіла по коробу дві хвилини тому. Щось усередині.

Женці. Якщо Ірма не вивела ще чогось у себе під ліжком, то це, звісно ж, женці.

Знову щось заскреготіло. Засовалося, зацокотіло в повітроводі й раптом — зупинилося… Начебто якраз над нами. Плечистий притулив палець до губ. Я знайшов очима на його поясі чохол від наручника. Ключ повинен бути там.

Зненацька рація вибухнула несамовитим: «Прори-и-и-ив!!!» — крізь перешкоди прорвався звук довгої безнадійної черги з індукційки, і передача урвалася. Задерши голови, хлопці вусібіч вертіли стволами. Знову тиша. Могильна.

Аж ось той, у мультивізорі, став затято стріляти з пістолета в далекий кінець коридору. Я притулився до стіни. Заревіла індукційка плечистого, освітлюючи коридор спалахами пострілів. Я встиг роздивитися якийсь рух, але не чітко… Багато… Завеликі для женців… Уникають підлоги, пересуваючись по стінах і стелі…

Крик! Дике, несамовите, панічне волання просто поруч зі мною! Інстинктивно відскакую й обертаюся. Конкістадор намагається скинути з плеча щось, завбільшки з німецьку вівчарку. У напівмороку з ураганною швидкістю миготять величезні пазури… Збожеволілий з жаху чи болю, конкістадор дає безперервну чергу в стіну. Щось, учепившись у нього, продовжує молотити його пазурами. Мені на обличчя летять теплі бризки, і я інстинктивно відвертаюся…

Це жнець. Тільки якийсь гігантський.

«Лягай», — каже в моїй голові той розумний малий, що його поради я зазвичай ігнорую. Але не цього разу — занадто перелякано звучить у голові ця думка, і я негайно кидаюся на підлогу. Вчасно: хлопець із гігантським женцем на плечі розвертає гвинтівку в мій бік, і ствол, вивергаючи метал, проходить над головою, оглушуючи до болю у вухах. Устигаю помітити, як черга перерізає навпіл плечистого, розкидаючи довкола обвуглене шмаття. На іншого конвоїра невідь-звідки стрибає ще один жнець. Господи, який же величезний! Блискавично змахуючи серпами, він змішує в одне криваве місиво електронну начинку мультивізора й голову бідолахи під його ж божевільний крик…

Ще за мить замовкає друга гвинтівка: останній із чотирьох катів заливає коридор булькотливим хрипом. Гвинтівка падає, й підствольний ліхтарик розбивається з коротким «дзінь». Стає темно. Дуже тихо і геть темно. Тонкий металевий запах розпеченої індукційної котушки — єдине, що я можу сприйняти із зовнішнього світу, якщо не брати до уваги підлогу, на якій лежу. Якийсь час я просто намагаюся відновити збите дихання, жадібно вслуховуючись у тишу.

Аж ось суцільну пітьму сповнює цокіт хітинових лап. Сотень лап. Це якийсь парад членистоногих, які зайшли сюди цілою армією. Від жаху перестаю дихати. Вони скрізь. Пітьма живе, дихає цим цокотом, який, наче море, затопив увесь коридор.

Чесно кажучи, тієї миті я чекаю болю. Болю й смерті. Чекаю моменту, коли гострі серпи зроблять зі мною те ж саме, що і з конвоїрами. Серце, здається, навіть не стукотить, а скрекоче в грудях, конвульсивно відбиваючи свій останній ритм… Я затуляю руками обличчя, сподіваючись, що вмру до того, як відчую хітинові пазури у своїх очницях… Але нічого не відбувається. Море цокотливих лап і далі діловито шелестить навколо мене. Так близько, що здається, наче я став безтілесним і воно тече крізь. Аж ось відчуваю: тварюка, важка, як перегодований доберман, заскочила мені на груди.

Повітря зі свистом увірвалося в легені, коли я судорожно вдихнув. Стиснув зуби до шуму у вухах і затамував подих, похоловши зо страху. Пазури завдавали відчутного болю, але тієї секунди я цього не помічав, очікуючи значно страшнішого.

Нестерпно довгі пів секунди я чекав смерті.

І тут пазуриста тварюка зникла так само зненацька, як і з’явилася. Схоже, істота просто пройшлася по мені й попрямувала у своїх справах. Ще якийсь час я боюся поворухнутися, а тварюки цокають і цокають повз мене… Три чи чотири рази відчував обличчям рух повітря, коли черговий жнець лінувався обходити моє тіло, а просто переступав. Ще кілька разів вони наступали просто на мене, проколюючи пазурами кітель, і, напевно, шкіру, але не спинялися. Аж якоїсь миті вдалечині пролунали крики й безладна стрілянина. Тисячі лап одразу прискорилися, кинувшись на звук. А ще за кілька секунд усе стихло, і марш армії женців знову став розмірений. А потім запала тиша. Шум мого власного дихання видавався таким гучним, що я мимоволі стримувався, не даючи собі вдихнути на повні груди. Врешті заспокоївся. Схоже, ці створіння таки пішли. Пора вибиратися.

Я повільно перевернувся на живіт. Усе спокійно. Підняв голову, сподіваючись розглянути хоч щось, але пітьма була така, хоч в око стрель. Тоді спробував згадати, де впав той плечистий конвоїр… Я стояв лицем туди, де зараз моя ліва рука, потім кинувся на підлогу… А він упав ліворуч… Отже, я повинен розвернутися… І, якщо все правильно, за три метри лежатиме він — із ключами від моїх наручників. Якщо я не помилився. Гадська темрява. І я поповз.

Паніка накинулася на мене, як голодний бездомний пес на миску з помиями, розбризкуючи брудним писком мізерні залишки моєї волі. Вона верещала, волала мені в обидва вуха, що женці нікуди не пішли, а сидять навколо, невидимі в темряві. Що ще сантиметр — і я наткнуся просто на здоровенну хітинову морду. Тицьнуся обличчям, і жнець вчепиться мені в очі, або в губи, або в усе відразу, перетворюючи моє лице на кривавий джем… Нестерпно хотілося завмерти. Просто покласти голову долі й закритися руками. Але тоді це кінець: паніка вже не відступить, поки з рук у руки не передасть мене смерті. Поки хтось із женців не зацікавиться слабким електричним полем від батарейки, що живить штучну нирку.

Я множив подумки двозначні числа. Сорок вісім помножити на тридцять сім — це сорок вісім помножити на тридцять плюс сорок вісім помножити на сім; отже, спочатку сорок вісім на тридцять — це чотириста вісімдесят на три плюс сім на сорок вісім… Це допомагало: вираховуючи, я продовжував повзти.

Долоня влізла в щось вологе і липке. Кров. Обережно обмацав простір навколо й відразу відшукав дивний предмет. Теж вологий і напівкруглий… З гострими нерівними краями… Як шкаралупа. І тут до мене дійшло — я торкаюся до розпанаханої голови! Намагаючись відігнати зі своїх думок візуальні образи, намацав шию. Так… Принаймні голова не лежить окремо… Це значно полегшує пошук… Ось його плечі, живіт… Індукційна гвинтівка впоперек тулуба… На жаль, я намацав і розкиданий кожух з магнітною котушкою — тепер це просто шматок металу. Ідемо далі… Пряжка ременя, пояс… Наручників немає. Чорт, це не той конвоїр… Про всяк випадок, засунув руки під труп і пройшовся пальцями уздовж ременя. Якийсь футляр… Ліхтарик! Одразу гарячково обмацую корпус. Цілий! Якимось дивом женці не дісталися до нього. Або… То он у чому річ!

Зрушую мізинцем блокування, і з корпусу висувається важіль. Ліхтарик із динамо-машинкою. Жодних батарейок. Ви тиснете на висувний важіль, ніби качаєте кисть еспандером, і виробляється електрика. Такі є в кожній місії, але їх зазвичай відкладають на чорний день. «Вочевидь, сьогодні саме такий», — понуро кажу сам собі. Зараз знайду ключ, зніму наручники і піду туди, де були сходи. Оскільки вони досі мене не зжерли, то не зжеруть і потім, хіба ні? Господи, але чому вони такі великі! Вони ж були не більші за котів!

Ця думка виникла дуже невчасно. Образ величезного женця відразу постав у голові, і здалося, що мої нутрощі вкрилися інеєм. Тепер було страшно скористатися ліхтариком. Чомусь здавалося, що найближчі женці сидять метрів за десять, якщо не ближче, і дивляться зараз на мене, як понурі сторожові ротвейлери. А увімкнений ліхтарик буде для них зрозуміліший за будь-який «фас». Направивши лінзу вгору, я глибоко вдихнув і різко натиснув на важіль.

Механізм верескнув, і яскравий промінь розірвав густу пітьму підвалу. Я ледь не закричав із жаху. Вони були скрізь.

Просто в мене над головою, молитовно склавши півметрові пазури, скупчилося десятки цих тварин. Немов велетенські м’ясні мухи, вони щільно обсіли стелю й стіни. Порожня була тільки підлога, якщо не брати до уваги знівечених трупів тих чотирьох, що так і не стали моїми катами.

Усе тривало менше секунди. Я встиг помітити тіло плечистого й одразу відкинув ліхтарик і відскочив сам. Кілька туш ляпнулося в пітьмі туди, де я стояв пів секунди тому, і, скрегочучи хітином, рвонули за ліхтариком. Ще один жнець зненацька тицьнувся в мене ззаду, відпихнув убік і помчався туди ж. Я втратив рівновагу і впав. Від усвідомлення, що просто над головою в мене — зграя монстрів, ставало погано.

Плечистий он там — за три-чотири кроки. Й оскільки я ще живий, значить, батарейка в моєму імплантаті заслабка для них. Отже, єдиний мій ворог — паніка. Не піддамся їй — зможу вийти з цього пекла живим. Дуже хочеться вірити…

Колись у дитинстві ми з батьками пішли вночі на пляж. Там було зовсім не глибоко, навіть щоб зайти по груди — потрібно постаратися, тож я спокійно хлюпотів за декілька метрів від них. Того разу навмисно взяв маску, щоб випробувати її вночі. Повітря встигло стати прохолодним, і на його тлі море видавалося навіть не теплим, а гарячим. Таким ласкавим і домашнім, як ванна. Батьки просто брели по пояс, узявшись за руки, а я надів маску й — пірнув.

Добре пам’ятаю ці відчуття. Ніколи не боявся ні пірнати, ні нашого моря, в якому навряд чи можна знайти щось небезпечніше за медузу. Я чув про людей, які примудрялися наступити на ската-хвостокола, але їм для цього доводилося їхати на острів, а багатьом іще й добряче напиватися. А тут, у затоці, за двадцять метрів від берега й поряд із батьками, було безпечніше, ніж у дитячому садку. І ось я пірнаю вперед, обігнавши батьків на кілька кроків, — нижче, до самого дна, щоб насолодитися видовищем підводної ночі…

І бачу темряву. Ледь підсвічений яскравим місячним сяйвом підводний морок, у якому за метр від мене все перетворювалося на чорну непроглядну стіну. Живу стіну, назустріч якій мене несе інерція. Стіну, з якої може випірнути будь-хто.

Звісно ж, випірнути, насправді, звідти ніхто не міг. І я це знав. Але страхові байдуже до логіки. Він наповнював мені груди свинцевим холодом, хапав за плечі і тряс, верещав мені в самі вуха хрипким високим голосом. І я вискочив із води, наче пробка, кинувшись назад до батьків.

— Що? — збентежено запитав батько. — Що сталося?

— Нічого… — сказав я, здивований тим, наскільки сильним і непідконтрольним може бути страх. До того ж безпідставний і безглуздий страх… Але водночас — безумовний.

Тоді я пірнув іще раз. Цього разу — зовсім поряд із ними, майже біля їхніх ніг, лише на пів метра заглибившись у стіну мороку. І знову це ж відчуття жаху й беззахисності перед тим, що може з’явитися там, у темряві… Утретє я взяв за руку маму й просто опустив обличчя під воду, щоб нікуди не плисти і спробувати здолати страх хоча б так. Але варто мені було подивитися далі, ніж собі під ноги, жах ставав сильнішим за мене. Стіна мороку засмоктувала у світ підводних чудовиськ, де не було нічого раціонального, ба навіть матеріального. Лише всеохопний тваринний жах.

Я повернувся на берег і тієї ночі вже не купався. І навіть зараз мене б навряд чи потішила пропозиція попірнати в темряві…

Можливо, частину свого теперішнього страху я притягнув звідти — з берега Чорного моря тридцятирічної давнини. Хай там як, дивлячись у густу, відчутну пітьму в підвалі госпіталю на планеті Іш-Чель, я відчував те ж саме, що й у дитинстві. Різниця полягала тільки в тому, що в Чорному морі немає небезпечних акул чи будь-яких інших монстрів, яких малювала мені дитяча уява. Тепер же я стояв, оточений найсправжнісінькими чудовиськами. Моя свідомість залишалася над клекітливим потоком розпачу тільки тому, що я щосили чіплявся за єдиний факт: монстри й досі не напали.

«Отже, і не нападуть!» — подумки волав я, боячись утратити контроль над ситуацією.

«Або саме готуються до стрибка, — шепотіла мені на вухо паніка, і я мимоволі втягував голову в плечі. — До речі, вони відчувають твій страх».

«Менше з тим, я живий!» — кричав я.

«Поки що», — додавала паніка.

Ці думки звучали в моїй голові майже так само, як я їх описую. Як ті горезвісні голоси, на які люблять покликатися серійні вбивці. Мабуть, стало б легше, якби я сказав щось уголос. Щоб справжній, а не уявний, він заглушив цей балаган у голові. Але вимовити бодай слово було страшно. І тоді я прошепотів самими губами: «Годі! Тут лише три метри до клятого ключа від наручників! Три нещасні метри!». Цифри таки заспокоювали. Мій мозок щось бурмотів, як отой божевільний дідуган, і вертів туди-сюди у тремтячих від жаху руках моє перелякане серце, — аж ось лунали цифри, і він завмирав, забуваючи про страх, і починав рахувати. «Чотири-п’ять кроків порожньою підлогою», — додав я подумки.

Потім я простягну руку й… «І напорешся на женця», — прошипіла паніка. Я сказав лиш губами «заткнися» й ступив. Другий крок дався мені важче. Замість третього вийшов якийсь убогий на-чверть-крочок, а далі мов паралізувало. Паніка переконала мене, що я прорахувався з відстанню й помилився з напрямком, і зараз майже впираюся обличчям у найближче членистоноге.

Тоді я став навкарачки й поповз. Так було легше. Через пів метра намацав щось схоже на купу мокрих ганчірок і потягнув на себе. Занадто легке, щоб бути тілом, але набагато важче просто одягу. Обмацав знахідку. Рука знову влізла в щось слизьке. Боже мій… Це була половина тіла. Верхня частина тулуба. Ремінь зі спорядженням залишився на нижній… Відкинувши труп, поповз далі. На щастя, друга половина була зовсім поруч. Я знайшов ключі без особливих проблем, не зважаючи, що по лікті перемастився кров’ю. Та останньої секунди ключі вислизнули в мене з пальців, і я провів ще кілька моторошних і довгих хвилин, нишпорячи по підлозі і боячись, що не знайду їх… Знайшов… Нарешті наручники знято. Я розтер кисті, обережно підвівся й відступив туди, де, мені здавалося, повинен бути центр коридору.

І тільки тоді усвідомив, що, поки плазував по підлозі в пошуках ключів, геть утратив орієнтацію. Що ж, можна спробувати просто йти, витягнувши вперед руки. Дійти до стіни й піти уздовж неї… З погляду логіки, це було єдине можливе рішення. Та я вже казав, як програвала логіка, коли йшлося про страх перед стіною мороку. «Живою стіною», — нагадала паніка. Навіть уявити, що мої витягнуті руки торкнуться женця й він скине гострі серпоподібні педипальпи… Боже, яке огидне слово…

Аж тут щось торкнулося до мене ззаду. Зовсім легенько — я навіть не відразу відчув. Наче хтось тягне за кітель. Жнець! Жнець підкрався й обережно торкнувся своїм серпом! З жахом я розвернувся й сахнувся назад. І відразу вперся спиною в щось тверде й живе. Воно обурено заворушилося, відштовхуючи мене. Різко, як спалахує суха трава, розлився сердитий тріск хітину. Стіна. Чортова стіна женців! Я відстрибнув, затуляючи голову руками, але зашпортався й полетів на підлогу. Уже в падінні мене наздогнала дика думка, що приземлюся я теж неодмінно на женця, тож останньої секунди зробив якийсь неймовірний і абсолютно безглуздий кульбіт, намагаючись уникнути цього. Встиг відчути біль, що пронизав мене від перенісся й до самої потилиці — удар лобом об бетонну долівку. А далі не пам’ятаю.

…Металеві двері здавалися чорними в обрамленні білої силікатної цегли, та насправді були просто іржаві. Брунатно-руді, вкриті дотепними написами, видряпаними цвяхом. «Життя просто дуже повільна смерть», — говорив один із них саме навпроти моїх очей. «Здохни швидко, дебіле», — іншим почерком було написано нижче.

Я відвів очі і лише тепер помітив у швах цегельної кладки сотні тріпотливих чорно-помаранчевих крилець. «Це сон, — здогадався я. — Але він уже снився мені раніше». Задер голову і побачив, що будівля ще не зведена, і там, нагорі, засмаглі руки будівельників кладуть білосніжні цеглини просто поверх ніжних тіл метеликів-сонцевиків. Тієї ж секунди, розірвавши майже ідеальну тишу лук, на мене обрушилися звуки — стукіт, крики й виття якихось моторів…

Я повернувся до дверей і взявся за клямку. Мені потрібно всередину.

«Це необов’язково», — сказав голос у моїй голові.

«Я хочу знати, що там», — відмахнувся я.

«Ти знаєш», — сказав голос.

Знаю. А тепер хочу ще й згадати.

І я рішуче натиснув на клямку.

Квітучі луки колихалися під поривами спекотного вітру, як ледаче ранкове море, і комахи роїлися над ними великими бризками. Я дивився у вікно, яке було чомусь дуже близько, біля самісінького обличчя. Скло вкрите брудними розводами. Нещільно зачинена пластикова рама, м’яко постукуючи, ходила від протягу туди-сюди.

Мені було три роки. Очевидно, я лежав на чомусь високому, бо, просто повернувши голову, міг бачити за вікном луки. Може, це був якийсь стіл… Тоді я про це не думав. Я дивився на великого чорно-помаранчевого метелика, що бився об вікно з мого боку, намагаючись пролетіти крізь брудне скло й опинитися там, на луках.

Зовні долітали крики і стукіт, гудів якийсь мотор… Я чув таке одного разу. Ми йшли з татом, і він сказав: «Бачиш, це будівництво». І я запам’ятав слово й цю какофонію звуків, яка розліталася над складеною з білої цегли будівлею без даху та вікон.

«Будівництво», — подумав я й спробував підняти голову. Але виявилося, що найменше напруження м’язів негайно озивається гострим болем десь у попереку. Таким сильним, аж захотілося плакати. Я спробував гукнути маму, але рот був геть сухий, і крикнути не вдавалось. Язик немов прилип до щік. І тоді я заплакав. Заплакав так голосно, як міг, щоб мама почула й прийшла.

Але мама не приходила.

Я пам’ятав, що ми були в торговельному центрі. Здається, тоді я не знав конкретно цих слів, але зміст був саме такий. Ми з мамою ходили по магазинах, а потім вона купила мені морозиво й сказала: «Посидь тут, я зараз повернуся». Й пішла. Потім підійшов якийсь чоловік. Він тримав на руках песика — кучерявого й рудого. «Жовтий!» — подумав тоді я й дуже здивувався, що такі бувають. Хотів показати цуцика мамі, але вона ще не повернулася. А той чоловік сказав, що в нього ще є песики, навіть кращі за цього. І я можу обрати собі будь-якого й принести мамі. І це буде сюрприз… Він узяв мене за руку, і ми пішли. Я намагався на ходу гладити песика, якого чоловік тримав на руках, а він дозволяв мені й усміхався. Тільки ніяких інших песиків не було. Був іще один чоловік, із дуже злим обличчям, — він схопив мене й затягнув у машину. А далі — не пам’ятаю. Тільки те, як я кричав.

…За вікном ряботіли під ударами вітру квітучі луки, і метелик не покидав безуспішних спроб полетіти туди, обмахуючи оксамитовими крильцями брудне скло. Я проплакав уже досить довго, але мама так і не прийшла. Метелик усе ближче й ближче підлітав до щілини між стулками, яку протяг то дбайливо розкривав для нього, то раптом різко захряскував. І я подумав, що, коли щілина збільшиться, він зможе вилетіти. І тоді відразу ж прийде мама. Так я вирішив. І дуже переживав за метелика, щоб він скоріше полетів і щоб скоріше прийшла мама.

І коли стулка знову відчинилася, метелик і справді ковзнув у щілину. Я чекав, що він зараз полетить на луки, а я дивитимуся. Але тут протяг передумав. З неприємним хрускотом стулка розчавила нещасного метелика, і він так і залишився в заповітному просвіті, за пів сантиметра від волі. Повітря тріпало його крила, і вони конвульсивно смикалися в останньому польоті, а віконна стулка відчинялася й причинялася знову й знову, наче з люті не могла зрозуміти, що чорно-помаранчевий сонцевик мертвий. І завдавала удар за ударом. Удар за ударом… Я ридав і хрипко кликав маму.

Світ навколо вкрився сірою пеленою й наче віддалився. Я не розумів чому, але звуки будівництва тепер долинали як через товсту подушку. А я — немов провалювався кудись. Тоді я ще не знав про смерть. І точно й гадки не мав, що таке внутрішня кровотеча. Але було страшно. Дуже страшно.

Тріпотливі крила мертвого метелика — останнє, що я тоді побачив.

Батьки розповідали мені про цю подію, але я не пам’ятав її. Ніколи до цього дня. І ось тепер вона зринула в пам’яті так чітко, ніби сталася вчора.

Вочевидь, тоді хтось зламав медичну базу даних. Не так і складно в наш час. І цей хтось побачив, що в мене четверта група крові з негативним резус-фактором. Так само, як і в тієї дитини, що її організм відторгав синтетичні імплантати. У дитини, батьки якої знайшли гроші, щоб заплатити, і сили, щоб не ставити запитань.

Нирку вирізали вночі, а вдосвіта мене покинули відходити від наркозу в сторожку на пустирі. Батькам навіть подзвонили. Мама часто промовляла фразу «Спасибі хоч за це», і слово «спасибі» завжди мене обурювало.

Усе життя моїм останнім спогадом про ту подію були двоє чоловіків у машині, а першим після нього — біль і нудота в лікарняній палаті.

У палаті була мама. Я застогнав, а вона відразу ж поклала на чоло прохолодну руку й стала повторювати: «Усе добре, усе добре». Я не пам’ятав сторожки. Не пам’ятав, як чіплявся за життя. І як з останніх сил кликав її, думаючи, що кричу на пів світу, а насправді ледь шепотів. І, найголовніше, не пам’ятав, як подумав, що вона ніколи не прийде.

Тому там, у палаті, я не зрадів. Не подумав «нарешті». Я думав лише про те, що мені боляче. І що мене обдурили з тим песиком погані люди, а мами поруч не було. А зараз мені погано й страшно, але вона каже, що все добре…

Очевидно, все життя відтоді я прожив з підсвідомою переконаністю, що все — погано. Адже епізод у сторожці, викреслений з переліку спогадів, насправді нікуди не подівся. Навпаки: він провалився глибше, на дно підсвідомості, і став головним і найстрашнішим досвідом мого життя. І цей досвід упевнено говорив: ніхто не врятує й ніхто не допоможе, хоч би як сильно ти чекав. Усе скінчиться погано, навіть якщо ти до останнього відмовляєшся в це вірити. За пів сантиметра від волі тебе розчавить віконна рама. І ти помреш на самоті, навіть якщо ще не знаєш значення слова «смерть». Бо до трирічного хлопчика в сторожці порятунок так і не прийшов.

Я зрозумів усе це так само чітко, як і те, що опритомнів у темному підвалі госпіталю на планеті Іш-Чель. Отже, точно знаю, де я й що тут роблю, навіть не розплющивши очей. Жодної дезорієнтації або страху. Я в коридорі, де повно женців. І маю намір вибратися з нього дуже скоро. Тому що більше не буду тим хлопчиком, який помер.

Тепер я той, хто дочекався.