Таємна троянда

Розп'яття ізгоя

Звивистою дорóгою, яка вела з півдня до міста Слайґо[8], не то йшов, не то біг якийсь чоловік з ріденьким каштановим волоссям і блідим обличчям. Багато хто звав його Кумалом, сином Кормака, немало було й таких, що звали його Швидконогим Диким Конем, а був він менестрелем і мав на собі коротку строкату куртку, гостроносі черевики, а за спиною — бокату торбину. Рід же він вів од Ернаанів[9], народився на Золотому Полі, а їв і спав по чотирьох провінціях Ері[10], й осідок його був зовсім не на краю світу. Він перевів погляд від вежі абатства Білих братів та зубчастих міських мурів на ряд хрестів, які стояли просто неба на пагорбі трохи східніше від міста, стиснув кулак і погрозив ним хрестам. Знав, що вони там не простоюють марно, бо довкола них літали птахи, та й подумав, що ж на одному з них може висіти розіп’ятий, а чому б і ні, отакий самісінький волоцюга, як він, і пробурмотів:

— Повішення чи задушення шнурком, побиття камінням чи відсічення голови — все однаково зле. Але щоб птахи видзьобували тобі очі, а вовки гризли тобі ноги! Бодай би червоний вітер друїдів ще в колисці погубив того воїна з дружини Даті[11], який завіз із варварських країв дерево смерти, чи бодай би та блискавка, яка вразила Даті біля підніжжя гір, вразила і його, чи бодай би зеленоволосі та зеленозубі русалки вирили йому могилу на самому дні морському!

Поки він оце собі бубонів, дрож його охопив з ніг до голови, на лиці виступив піт, і він не знав чому, бо ж бачив на своєму віку чимало хрестів. Проминув два пагорби, увійшов до зубчастих воріт, а тоді завернув ліворуч — у браму абатства. Вона була оббита великими цвяхами; він постукав і розбудив послушника, який був там за брамкаря, та спитав, чи немає місця в будинку для гостей. І послушник набрав на лопатку торф’яного приску і повів його до великої надвірної будівлі з голими стінами та бруднющою очеретяною стріхою, а там засвітив очеретяну свічку, застромлену між двох каменюк у стіні, і висипав присок у вогнище, і дав подорожньому дві непідпалені грудки торфу та віхоть соломи, і показав йому на ковдру, що висіла на цвяху, та на полицю, де лежала хлібина і стояв глечик з водою, а також на цебер у дальньому куті. Тоді послушник його покинув і повернувся до свого закапелка при брамі. А Кумал, син Кормака, почав дмухати на присок, аби запалити дві грудки торфу та віхоть соломи, але грудки й солома не горіли, бо ж були сирі. Тоді він зняв свої гостроносі черевики й виволік із кута цебер, аби змити з ніг куряву битих доріг, але вода була така каламутна, що й дна не видно було. Він дуже зголоднів, бо цілий день нічого не їв, тож не став марнувати сили, зганяючи злість на цебрі, а взявся до житньої хлібини, і вже відкусив був шматок, але зразу виплюнув, бо хліб був черствий і пліснявий. І все ж він не дав волі гніву, бо вже багато годин нічого не пив: мав надію на вересове пиво чи вино на схилі дня, не тамував спрагу водою зі струмків, аби дістати більше насолоди від вечері. І ось він підніс до вуст глечика, але тут же віджбурнув його геть, бо вода була гірка і смердюча. Тож він кóпнув глечика ногою, аж той розбився об стіну, і зняв із цвяха ковдру, аби закутатись у неї на ніч. Але щойно її торкнувся, як вона заворушилась, мов жива, — аж кишіла блохами. Тут уже він непросто розлютився, а й кинувся до дверей гостьового будинку, але послушник, якому такі бучі були добре знані, замкнув був його ззовні, тож Кумал вилив воду з цебра і почав гатити ним у двері, аж поки послушник підійшов до дверей і запитав, щó непокоїть гостя і навіщо він його розбудив.

— Що мене непокоїть! — скрикнув Кумал. — Хіба грудки торфу не сирі, мов піски Трьох Россів[12]? І хіба бліх у ковдрі не стільки ж, скільки хвиль у морі, і хіба вони не такі самі невсипущі? І хіба хлібина не така сама черства, як серце послушника, що не боїться Бога? І хіба вода у глечику не така сама гірка і смердюча, як його душа? І хіба вода для омовіння ніг не така сама на колір, як буде він, коли горітиме у геєні вогненній?

Послушник перевірив, чи надійно замкнений замóк, і повернувся до свого закапелка, бо так хотів спати, що й говорити йому було не сила. А Кумал і далі гатив у двері й невдовзі знову зачув кроки послушника — і загорлав:

— О полохливе і деспотичне чернече плем’я, гонителі бардів та менестрелів, вороги життя і радости! О плем’я, з якого ніхто не видобуває меча і не каже правди! О плем’я, що розм’якшує людям кістки боягузтвом та ошуканством!

— Менестрелю, — заговорив послушник, — я також віршую, і склав чимало віршів, поки сидів у своєму закапелку при брамі, і прикро мені чути, як барди лихословлять на ченців. Брате, я хочу спати, тож доводжу до твого відома, що всіма вигодами для подорожніх розпоряджається настоятель монастиря, наш милостивий абат.

— То спи собі, — відказав Кумал, — а абатові я проспіваю прокляття бардів.

І він перевернув цебер, і присунув його до вікна, а тоді став на нього і почав голосно виспівувати. Спів розбудив абата, тож той сів у ліжку і засвистів у срібний свисток, і свистів доти, доки не прийшов послушник.

— Через цей галас я очей не можу зімкнути, — сказав йому абат. — Що там коїться?

— То менестрель, — відповів послушник, — він скаржиться на торф, на хліб, на воду в глечику, на воду для омовіння ніг та на ковдру. А зараз він співає тобі, о брате абате, прокляття бардів, і твоєму батькові співає та матері, і твоєму дідові та бабі, й усім твоїм кревним.

— Він проклинає у віршах?

— У віршах, ще й з двома асонансами в кожному рядку прокляття.

Абат стягнув з голови нічного ковпака й зібгав його в руках, і тепер округла латка каштанового волосся в центрі його лисини скидалась на острівець серед ставка, бо в Коннахті ще не відмовились від стародавньої тонзури на користь того способу постриження, який тоді входив в ужиток.

— Якщо нічого не зробити, — зауважив він, — то він навчить своїх проклять і дітей на вулиці, і дівчат, які прядуть при дверях, і розбійників на Бен-Балбені[13].

— То мені піти, — спитав послушник, — і принести йому сухого торфу, свіжу хлібину, глечика з чистою водою, чистої води для омовіння ніг та нову ковдру — і змусити його присягнутися благословенним святим Беніґнусом, а також сонцем і місяцем, аби зв’язати його непорушними клятвами, що він не прокаже своїх віршів ні дітям на вулиці, ні дівчатам, які прядуть при дверях, ні розбійникам на Бен-Балбені?

— Ні наш благословенний заступник, ні сонце з місяцем тут ніяк не зарадять, — відповів абат, — бо завтра чи позавтра його або знову потягне до проклять, або гординя, якої повні ті вірші, спонукає його навчити своїх рядків і дітей, і дівчат, і розбійників. Або ж він розповість товаришеві по ремеслу, як йому велось у гостьовому будинку, а той і собі почне проклинати мене й занапастить моє ім’я. Бо знай, що на дорогах не буває непохитности в намірах — лише під дахом і в чотирьох стінах. Тож велю тобі піти й розбудити брата Кевіна, брата Голуба, брата Вовчика, брата Лисого Патріка, брата Лисого Брандона, брата Джеймса і брата Пітера. І хай вони візьмуть того чоловіка, і зв’яжуть мотузками, й опустять його в річку, аби перестав він співати. А вранці, аби через те прокляття його не стали ще голоснішими, ми його розіпнемо.

— Усі хрести зайняті, — відказав послушник.

— Тоді треба зробити ще один хрест. Якщо не ми покінчимо з ним, то це зробить хтось інший, бо хто ж зможе їсти і спати у мирі, поки земля носить таких-от, як він? Сором буде нам стояти перед благословенним святим Беніґнусом, і невдоволеним буде його лик, коли прийде він судити нас у Судний день, якщо пожаліємо ми його ворога, мавши його у своїх руках! Брате, барди та менестрелі — лихе плем’я, яке вічно сіє прокляття і вічно ворохобить народ, плем’я нечестиве і нестримане в усьому, і серця в них поганські, і завжди тужать вони за сином Ліра[14], і Енґусом[15], і Бріґітою[16], і Даґдою[17], і матір’ю Даною[18], і за всіма фальшивими богами сивої давнини, завжди складають вони вірші на прославу отих демонських королів і королев — Фінвараха, чий дім — під Круахмаа[19], і Аода Рудого з Кнок-на-Сіде[20], і Кліни, Віднесеної Хвилею[21], і Аойбелл із Сірої Скелі[22], і того, кого вони звуть Донном з Пучини Морської[23], і лихословлять вони на Бога, і Христа, і святих угодників.

На ці слова він перехрестився, а коли договорив, то натягнув нічного ковпака на самі вуха, аби не чути галасу, заплющив очі та влігся собі спати.

Послушник застав брата Кевіна, брата Голуба, брата Вовчика, брата Лисого Патріка, брата Лисого Брандона, брата Джеймса і брата Пітера, коли вони вже сиділи в ліжках, і всіх підняв на ноги. Тоді вони зв’язали Кумала, і поволокли його до річки, й занурили його у воду в тому місці, яке згодом назвуть Бродом Баклі.

— Менестрелю, — сказав послушник, коли вони знову привели його до гостьового будинку, — навіщо ж ти витрачаєш розум, даний тобі Богом, аби складати блюзнірські й нечестиві оповідки та вірші? Адже сáме в цьому й полягає твоє ремесло. По правді, я пам’ятаю такі оповідки й вірші майже слово в слово, тож знаю, щó кажу! І навіщо вихваляєш ти у віршах отих демонів, Фінвараха, Аода Рудого, Кліну, Аойбелл і Донна? Я й сам — чоловік великого розуму і вчености, але завжди славлю нашого милостивого абата, і Беніґнуса, нашого заступника, і принців нашої провінції. Моя душа — благочестива і добропорядна, а твоя — наче вітер у верболозах. Як людина поміркована, я замовив за тебе словечко, але кому під силу допомогти такому, як ти?

— Друже, — відповів менестрель, — душа моя і справді наче вітер, і носить вона мене навсібіч, і багато чого вкладає мені в голову і викидає з голови, і тому звуть мене Швидконогим Диким Конем.

І більше він тієї ночі вже не озивався, бо зуби його цокотіли від холоду.

Вранці прийшов до нього абат із ченцями, і веліли йому приготуватись до розп’яття, і вивели з гостьового будинку. І коли він сáме спинився на східцях, високо над його головою пролітала з ґелґотом зграя великих диких гусей. Він простягнув до них руки і промовив:

— О великі дикі гуси, заждіть трохи — нехай би душа моя помандрувала разом з вами до розлогих узбереж і нікому не підвладного моря!

Біля брами їх обступила юрба жебраків, що поприходили просити милостині, сподіваючись, що в гостьовому будинку заночував якийсь подорожній чи прочанин. Абат із ченцями повели менестреля в глиб лісу, до місцини, де росло багато струнких молодих дерев, і примусили його зрубати одне з них і обтяти до потрібної довжини, а жебраки тим часом стояли навколо них, галасуючи і розмахуючи руками. Далі абат звелів йому вирубати ще одну деревину, коротшу, і прибити її цвяхами до першої. І то був його хрест, і вони завдали його Кумалові на плече, бо розіп’ясти його мали не тут, а на вершині пагорба, де стояли інші хрести. Пів милі шляху він просив їх зупинитись і подивитись, як він для них жонглює, бо йому, мовляв, відомі всі фокуси Енґуса Ніжносердого. Старі ченці були за те, аби його поквапити, а молоді хотіли подивитись: тож він показав їм багато чудес, навіть витягав з їхніх вух живих жаб. Але через деякий час вони накинулись на нього, і сказали, що його фокуси — дурні й відгонять нечестям, і знову звалили хрест йому на плечі. Ще пів милі шляху він просив їх зупинитись і послухати його жарти, бо йому, мовляв, відомі всі дотепи Конана Лисого[24], в якого на спині росла овеча вовна. І молоді ченці, послухавши його веселих оповідок, знову звеліли йому взятися за свій хрест, бо негоже їм слухати такі дурощі. Ще пів милі шляху він просив їх зупинитись і послухати, як він співає сагу про Дейрдре Білогруду[25], котра витерпіла багато горя, і про синів Усни, котрі загинули, служачи їй. І молоді ченці слухали його, мов заворожені, але коли він скінчив, розлютились і побили його за те, що він розбудив у їхніх серцях забуту жагу. Відтак завдали йому на спину хреста і погнали до пагорба.

Коли він зійшов на вершину, вони зняли з нього хрест і почали копати яму, аби того хреста встановити, а жебраки тим часом з’юрмились довкола і гомоніли між собою.

— Перед смертю прошу я про останню милість, — каже Кумал.

— Ми вже не дамо тобі жодної відстрочки, — відказує абат.

— Я не прошу більше відстрочок, бо я видобував меча, і говорив правду, і жив згідно зі своїми уявленнями, і нині задоволений.

— То чи не хочеш ти висповідатись?

— Присягаюся сонцем і місяцем — ні, прошу лише дозволити мені з’їсти харч, який я маю в торбині. Хай би куди я мандрував, я завжди ношу з собою в торбі їжу, але не торкаюся її, поки мене не здолає голод. І ось я не їв уже два дні.

— Що ж, можеш поїсти, — дозволив абат і повернувся до ченців, аби допомогти їм копати яму.

Менестрель дістав з торби хлібину та кілька шматків холодної підсмаженої вудженини й поклав на землю.

— Я віддам десятину бідним, — каже він і відрізає десяту частину від хліба і м’яса. — Хто з вас найбідніший?

І у відповідь зчинився страшенний ґвалт, бо жебраки почали навперебій розповідати йому історії своїх бід і злиднів, і їхні жовті обличчя виринали одне поперед одним, ніби хвилі Ґара-Лоху[26], коли під час повені прибуває вода з боліт.

Він трохи послухав їх, а тоді й каже:

— Найбідніший — я сам, бо мандрував пустельною дорóгою та берегом моря, і вічно мені докучала подерта строката куртка на плечах та діряві гостроносі черевики на ногах, бо в серці моєму височіє пишне місто в розкішних шатах. І було мені ще самотніше на дорогах і над морем, бо чув я в серці своєму шелестіння розшитого трояндами подолу сукні тієї, що ніжніша за Енґуса Ніжносердого, і сміється прекрасніше, ніж Конан Лисий, і мудріша мудрістю сліз за Дейрдре Білогруду, і чарівніша, ніж перший проблиск світанку для тих, хто заблукав у темряві. Тому присуджую цю десятину собі самому, але оскільки я вже покінчив з усіма земними справами, то віддаю її вам.

Тож він жбурнув хлібину та шматки вудженини в юрбу жебраків, а ті кинулись битися, без угаву репетуючи, і не втихомирились, поки не з’їли все до крихти. А ченці тим часом прибили менестреля цвяхами до хреста і застромили хрест у яму, а ту яму засúпали землею, а землю розрівняли і добре втоптали. Та й пішли собі геть, а жебраки очей не зводили з хреста, сидячи круг нього. Коли ж сонце почало сідати, вони також повставали і зібралися йти, бо повіяло прохолодою. Але не встигли далеко відійти, як вовки, що показались були на узліссі, підійшли ближче, а птахи закружляли все нижче й нижче.

— Побудьте зі мною, ізгої, ще бодай трохи, — ледве чутно озвався до жебраків розп’ятий, — і відженіть від мене звірів та птахів.

Але жебраки розсердились на нього за те, що він назвав їх ізгоями, тож закúдали його камінням і багнюкою, та й пішли своєю дорогою. Тоді вовки підступили до самого підніжжя хреста, а птахи опустилися ще нижче. І невдовзі всі птахи враз посідали на голову, руки та плечі розп’ятого і почали його дзьобати, а вовки стали гризти йому ноги.

— Ізгої, — простогнав він, — невже й ви відвернулися від ізгоя?

З глибин троянди

Одного зимового вечора старий лицар в іржавій кольчузі поволі їхав верхи лісистим південним схилом Бен-Балбена, дивлячись, як сонце заходить над морем за багряні хмари. Його кінь стомився, бо мандрівка була довга; шолом йому прикрашав не гребінь тамтешнього лорда чи короля, а маленька рубінова трояндочка, яка щомиті відливала густим багрецем. Сиве волосся безладно спадало тонкими пасмами лицареві на плечі, і це додавало меланхолії його обличчю — обличчю одного з тих, хто рідко приходить у світ, і завжди на лихо, він з тих мрійників, що мусять здійснювати свої мрії, і тих людей дії, що мусять мріяти про свої діяння.

Трохи подивившись на сонце, лицар впустив віжки на шию свого коня і, простягнувши обидві руки до заходу, мовив:

— О Божественна Трояндо Розумового Полум’я, хай врата миру нарешті відчиняться переді мною!

І раптом з лісу, за кількасот ярдів вище по гірському схилу, донісся пронизливий вереск. Лицар зупинив коня, прислухався і почув у себе за спиною тупіт ніг і гомін.

— Їх б’ють, аби загнати на вузьку стежку, що веде до ущелини, — сказав хтось, і за мить з лицарем порівнявся тузінь селян, озброєних короткими списами, вони стали трохи оподаль, тримаючи в руках свої сині шапки.

— Куди ви йдете зі списами? — запитав лицар, і один селянин, який скидався на ватажка, відповів:

— Нещодавно з гір спустилася зграя лісових розбійників і поцупила свиней в одного діда, який живе біля озера Ґлен-Кар, то ми й кинулися навздогін. Зараз, коли ми розвідали, що їх учетверо більше за нас, ми йдемо за ними назирці й незабаром розповімо про цю притичину де Корсі, а якщо він нам не допоможе, то Фіцджеральдові, адже де Корсі й Фіцджеральд недавно помирились і ми не знаємо, чиї ми.

— Але на той час, — відказав лицар, — розбійники вже з’їдять свиней.

— Тузінь людей не здатен на більше, а якби всі в долині поставали на вуха і важили життям заради двох свиней, а хоч би й заради двох тузнів свиней, то це було б нерозумно.

— Скажіть-но мені, — почав лицар, — а той дід, якому належать свині, — побожний і щиросердий?

— Він щирий, як і кожен, і побожніший за всіх, бо щоранку перед сніданком молиться святому.

— Тоді було б добре його оборонити, — відказав лицар, — і якщо ви битиметеся з лісовими розбійниками, то в бою я візьму головний удар на себе, а ви ж добре знаєте, що чоловік у броні вартий багатьох отаких, як оце, розбійників, вбраних у вовну та шкури.

І ватажок обернувся до своїх товаришів і спитав їх, чи готові вони ризикнути, але їм, схоже, кортіло повернутись до своїх халуп.

— А лісові розбійники — зрадливі й нечестиві?

— Вони зрадливі в усіх своїх справах, — відповів один селянин, — і ніхто не чув, щоб вони молилися.

— Коли так, — сказав лицар, — я дам п’ять крон за голову кожного лісового розбійника, якого ми уб’ємо у бою. — Тоді попросив ватажка показати дорогу, і всі вони продовжили путь разом. По якомусь часі дійшли вони до втоптаної звивистої стежки, що вела в ліс, пройшли нею стільки ж, як пройшли були доти, і почали підійматись лісистим схилом гори. Невдовзі стежка стала дуже прямою та крутою і лицар мусив спішитись та залишити коня, прив’язавши його до дерева. Вони знали, що були на правильному шляху: на м’якій глині було видно сліди гостроносих черевиків упереміш із роздвоєними слідами свинячих ратиць. Скоро стежка стала ще стрімкіша, і оскільки сліди ратиць закінчились, вони зрозуміли, що звідти розбійники понесли свиней на руках. То тут, то там довгий слід на глині давав знати, що свиня сповзала донизу і її трохи волокли по землі. Так селяни з лицарем просувалися хвилин двадцять, аж ось почувся різноголосий гамір, отже, вони догнали розбійників. А коли голоси втихли, стало зрозуміло, що і їх уже так само почули. Вони обережно наддали ходú, і хвилин за п’ять один із них угледів за кущем ліщини краєчок шкіряної камізельки. Об лицареву кольчугу вдарилася стріла і відскочила, не завдавши йому шкоди, а тоді на них полетіла ціла хмара стріл, і дзижчали вони, наче великі бджоли. Селяни бігли й дерлись по схилу, дерлись і бігли на розбійників (які тепер поставали на видноті поміж кущів, і в руках у них ще тремтіли луки), бо мали лише списи й мусили відразу напасти врукопаш. Лицар був попереду і потяв мечем спершу одного, а далі й другого лісового розбійника. Селяни стали кричати і, прискоривши ходу, потіснили викрадачів на пласку вершину гори, а там побачили й двох свиней, які тихо рились у низькій траві, відтак оточили їх і погнали назад на вузьку стежку: старий лицар ішов тепер останнім і разив розбійників одного за другим. Селяни не зазнали важких ран, бо в бою він узяв головний удар на себе, як було добре видно з кривавих прорізів на його кольчузі, а коли вони підійшли до стежки, він звелів їм гнати свиней у долину, а сам, мовляв, стоятиме там і охоронятиме путь їхнього відступу. Тож ураз він зостався сам, і лісові розбійники, чий напад він відбив, могли б на місці покінчити з ним, ослаблим від втрати крови, якби через страх вони не дременули геть.

Минула година, і вони не повертались, а лицар уже не міг стояти на варті, мусив лягти на траву. Минуло ще пів години, аж тут на стежці позад нього з’явився хлопчина в капелюсі, густо обтиканому якимсь наче півнячим пір’ям, і почав обходити мертвих розбійників і відрізати їм голови. Тоді він склав голови в купу перед лицарем і сказав:

— О великий лицарю, мене прислали просити в тебе крони, які ти обіцяв за голови: п’ять крон за голову. Ті, хто мене прислав, звеліли сказати тобі, що вони молили Бога і Матір Божу, аби тобі було дароване довге життя, але вони — бідні селяни й хотіли б отримати гроші, перш ніж ти помреш. Вони повторювали це мені знов і знов, бо боялись, щоб я чогось не забув, і пригрозили побити мене, якщо забуду.

Лицар підвівся на лікті, розкрив торбину, що висіла в нього на поясі, й відрахував по п’ять крон за кожну голову. Загалом було тридцять голів.

— О великий лицарю, — мовив хлопчина, — ще мені звеліли якнайкраще подбати про тебе, розпалити багаття і змастити твої рани цією мастю.

І він назбирав хмизу та сухого листя і, черкнувши на споді кресалом об кремінь, викресав яскравий вогонь. Тоді, стягнувши з лицаря кольчугу, почав змащувати йому рани: але робив це незграбно, мов той, хто механічно виконує те, що йому звеліли. Лицар махнув рукою, аби він перестав, і заговорив:

— Схоже, ти славний хлопець.

— Я хотів би попросити у вас дещо для себе.

— Залишилося ще кілька крон, — відказав лицар. — Віддати їх тобі?

— О, ні, — відповів хлопець. — Не буде мені від них добра. Є лише одна справа, до якої я не байдужий, і мені не треба на неї грошей. Я ходжу від села до села і від пагорба до пагорба, і коли натрапляю на гарного півня, то краду його, несу в ліс і тримаю там під кошиком, аж поки дістану ще одного гарного півня, а тоді влаштовую півнячі бої. Люди кажуть, що я — простак, і не чинять мені жодної шкоди, і ніколи не просять мене робити жодну роботу, окрім як бути в них часом на побігеньках. А що я — простак, то мене й послали по ці крони: хтось інший їх украв би, а самі ті, хто мене послав, не сміють повертатися, бо зараз, коли вас із ними нема, вони бояться лісових розбійників. Чи чули ви таке, що коли розбійників хрестять, то за хрещених батьків їм беруть вовків, а їхніх правиць не хрестять узагалі?

— Якщо ти не візьмеш оцих крон, мій добрий хлопче, то я, боюсь, нічого для тебе не маю, хіба що захочеш узяти цю стару кольчугу, яка скоро мені вже не знадобиться.

— Чогось мені хотілося. Ага, тепер пригадую, — відказав хлопчина. — Хочу, щоб ти розповів мені, чому ти бився, наче витязі й велетні в казках, за таку дрібницю. Хіба ти такий самий, як ми? Чи не старий ти чародій, який живе серед цих пагорбів, і чи не здійметься зараз вітер і не зітре нас на порох?

— Я розповім тобі про себе, — відповів лицар, — бо тепер, коли я залишився єдиний з нашого братства, можу вже розповісти все і свідчити перед Богом. Поглянь на Рубінову Троянду на моєму шоломі — й узри символ мого життя і моєї надії. — І тоді він розповів хлопчині цю історію, але зі щоразу частішими павзами, а поки розповідав, Троянда при світлі багаття палала густо-кривавим вогнем, і хлопчина встромляв у землю перед лицарем півнячі пір’їни й пересував їх, наче то були актори у виставі.

— Я жив у далекій країні й був одним із з лицарів-іоаннітів[27], — повíдав старий, — але належав до тих членів Ордену, які завжди прагнули важчих трудів на службі Всевишньому. Нарешті прибув до нас один лицар з Палестини, якому сам Бог відкрив найвищу істину. Він бачив велику Вогняну Троянду, і Голос із глибин Троянди возвістив йому, що люди відвернуться від світла власних сердець і схиляться перед зовнішнім ладом і зовнішньою незмінністю і що тоді світло згасне й ніхто не уникне прокляття, крім добросердого дурня, який не вміє думати, та запеклого грішника, який думати не хоче. Як повíдав Голос, мінливе світло серця сяє світові, щоб підтримувати його життя, вже не так ясно, і мірою того, як воно тьмяніє, дивна розтлінна зараза розноситься на зóрі та пагорби, траву та дерева, і жоден з тих, хто прозрів істину та стародавній шлях, не може увійти в Царство Боже, яке міститься в Серці Троянди, якщо з власної волі залишиться в розтлінному світі, отож їм треба довести свою ненависть до Сил Розтління, загинувши на службі у Божої Троянди. Коли лицар з Палестини говорив нам це, ми побачили, ніби у видінні, багряну Троянду, яка охоплює його своїми пелюстками, тож здавалося, немовби він промовляє з її осердя, і повітря сповнилося пахощами. За цими прикметами ми зрозуміли, що то сам Глас Божий говорить до нас через лицаря, і ми зібралися довкола нього і просили його наставляти нас у всьому і вчити нас слухатися Голосу. Тож лицар зв’язав нас клятвою, і відкрив нам знаки та слова, за якими ми могли б упізнати один одного навіть по багатьох роках, і призначив місця зустрічей, і, розділивши нас на гурти, послав у світ шукати правого діла і гинути в бою за нього. Спершу нам найбільше хотілося довести себе до смерти постом на честь якогось святого, але лицар сказав нам, що це зле, бо ми робимо це заради того, щоб померти, й таким чином усуваємо з рук Божих вибір часу і способу нашої смерти, а чинячи так, применшуємо Його владу. Нам треба обрати собі службу з міркувань її досконалости, й нічого більше, і дати Богові змогу винагородити нас у який Йому завгодно час і в який Йому завгодно спосіб. А потім лицар змусив нас завжди їсти по двоє за одним столом, аби бачити один одного, щоб надмірно не поститися, адже дехто з нас казав, що коли постишся з любови до святости святих і тоді помираєш, то така смерть буде прийнятною. І спливли роки, й один по одному мої братчики померли чи то у Святій Землі, чи то воюючи з лихими земними володарями, чи то очищуючи дороги від розбійників, і серед інших загинув і лицар з Палестини, і зрештою я залишився сам. Я бився за всякої нагоди, коли кілька людей протистояло багатьом, і волосся моє посивіло, і напав на мене жахливий страх, що я наклúкав на себе Божий гнів. Але, врешті-решт почувши, що на цьому західному острові більше воєн і грабунків, ніж у будь-яких інших краях, я прибув сюди і знайшов те, що шукав, і ось — я сповнений великої радости.

По цих словах він почав співати латиною, і, поки співав, його голос усе слабшав і слабшав. Тоді очі його заплющились, а вуста розтулились, і хлопчина зрозумів, що лицар помер.

— Він розповів мені гарну історію, — сказав хлопець, — бо в ній були бої, але я небагато тут допетрав, та й важко запам’ятати таку довгу оповідь.

І, взявши лицаревого меча, він почав копати у м’якій глині могилу. Копав завзято, а коли тьмяне світло світанку торкнулось його волосся і він майже закінчив працю, то в долині внизу закукурікав півень.

— А, — вигукнув хлопчина, — мені треба дістати того когута.

Та й побіг вузькою стежкою в долину.

Мудрість короля

Верховна королева Лісового острова[28] померла у пологах, а її дитину віддали годувальниці, яка жила в мазанці в лісі. Якось уночі жінка гойдала сидячи колиску, і роздумувала про красу дитятка, і молилась, аби боги дарували йому мудрість, рівну його красі. І тут у двері постукали, і вона подивовано підвелася, адже найближчі сусіди мешкали аж у дуні[29] Верховного короля за милю звідти, а ніч уже була пізня.

— Хто це там стукає? — гукнула вона, і тоненький голосок відповів:

— Відчини! Я — баба сірого сокола, і прийшла я з темряви великого лісу.

У страсі годувальниця відсунула засув — і до хати ввійшла жінка вся в сірому, дуже стара і вищого, ніж то в людей, зросту, та й стала в узголів’ї колиски. Годувальниця зіщулилася, притислась до стіни й не могла відвести від гості очей, бо побачила при світлі вогню, що на голові в неї замість волосся росте сіре соколине пір’я. Але дитя собі спало і вогонь собі танцював, бо перше було надто нетямуще, а другий — надто радісний, аби збагнути, що за страхітлива істота там стоїть.

— Відчини! — крикнув ще якийсь голос. — То я — баба сірого сокола і стережу його гніздо в темряві великого лісу.

Годувальниця знову відчинила двері, хоча її пальці так тремтіли, що ледве вона змогла впоратись із засувом, і ще одна сіра жінка, така сама стара, як і перша, і з таким самим пір’ям замість волосся ввійшла до хати і теж стала над колискою. Невдовзі надійшла третя сіра жінка, за нею — четверта, а тоді — ще одна, і ще одна, і ще одна, аж нарешті в хижі стало тісно від їхніх височезних постатей. Довго так простояли вони мовчки й недвижно, бо ж були з тих, кого ніколи не турбувало пересипання піску в пісочному годиннику, аж нарешті одна з них прожебоніла тихеньким тоненьким голоском:

— Сестри, я ще здалеку впізнала його за червоною барвою його серця під сріблистою шкірою.

А друга мовила:

— Сестри, я впізнала його, бо серце його б’ється, наче пташка у срібних сітях.

А тоді слово взяла третя:

— Сестри, я впізнала його, бо серце його співає, наче пташка, щаслива у срібній клітці.

А потім вони заспівали разом, і ті, хто стояв найближче, гойдали колиску довгими зморшкуватими пальцями, і голоси їхні були то ніжні та ласкаві, то подібні до вітру, що дме у великому лісі, ось яка була їхня пісня:

Коли пісня стихла, та баба, яка говорила першою, мовила:

— Нам зосталося тільки домішати до його крови краплю нашої крови.

І вона роздряпала собі руку гострим веретеном, яке на її веління принесла годувальниця, і крапнула на вуста дитини краплю крови, сірої, мов туман, — та й вийшла з хати в темряву. Тоді й інші мовчки вийшли одна по одній, і за весь час дитя ні разу не розплющило своїх рожевих повік, а вогонь не перестав танцювати, бо перше було надто нетямуще, а другий — надто радісний, аби збагнути, що за могутні істоти щойно схилялись над колискою.

Коли баби пішли, годувальниця осміліла, поквапилась до дуну Верховного короля і посеред зали зібрань закричала, що сúди[30], добрі чи злі — вона не відає, схилялись уночі над дитиною; і король та його поети й законники, мисливці й кухарі, ще й найкращі воїни пішли з нею до хижі, обступили колиску і розгаласувались, мов сороки, а дитя сіло й дивилось на них.

Минуло два роки — і король загинув у битві з ферболґами[31], і поети та законники почали правити від імени спадкоємця, але зауважили, що невдовзі він і сам доросте до володаря, бо ніхто ще не бачив такого мудрого хлопчика, і від мазанки до мазанки бідняків передавалися з уст в уста оповідки про те, як він ставив нескінченні запитання про життя-буття богів та створення світу. Усе було б добре, якби не чудо, що занепокоїло всіх чоловіків та жінок, які просто без угаву про нього торочили. У волоссі дитини стало рости сіре соколине пір’я, і, хоча годувальниця постійно його зістригала, незабаром його виростало ще більше. Це не було щось небуденне, бо дива в ті часи траплялись на кожному кроці, але стародавній закон Ері говорив, що трон не може посісти людина, котра має якусь тілесну ваду, а оскільки сірий сокіл — дике створіння, яке живе у повітрі, ніколи не сідає за стіл і не слухає пісень поетів при світлі вогнища, то не інакше як той, у чиєму волоссі росте соколине пір’я, — зурочений та прóклятий, і народ не міг відділити своє захоплення мудрістю, що зростала у хлопчику, від страху перед нелюдською кров’ю, що текла в його жилах. Проте всі вирішили, що він має владарювати, бо вже неабияк набідувались від недоумкуватих королів та своєї власної недолугости, а до того ж бажали день у день споглядати виставу його життя, і всі боялись лише того, що велика спадкоємцева мудрість зобов’яже його підкоритися закону і приклúкати когось іншого, людину пересічного розуму, правити замість себе.

Коли дитині виповнилося сім років, верховний поет зібрав поетів і законників, аби розглянути і зважити всі ці питання. Хлопчик уже помітив, що ті, хто довкола нього, мають лише волосся, і хоч вони казали йому, що й у них росло колись пір’я, але повипадало через гріхи їхніх предків, однак знали, що малий довідається правду, коли почне мандрувати по всій країні. Добре поміркувавши, поети й законники ухвалили новий закон, який повелівав кожному під страхом смерти вплітати собі у волосся сіре соколине пір’я і розіслали по всій країні ловців із сильцями, пращами та луками, аби зібрати досить пір’я. А ще постановили, що кожного, хто скаже дитині правду, скинуть зі скелі в море.

Минали роки, і юний король переступив поріг між дитинством та отроцтвом, а далі між отроцтвом та дорослим віком, і замість цікавости до всього на світі став перейматись дивними витонченими думами, що приходили до нього у снах, про відмінності між явищами, які довго вважались тотожними, і про тотожність явищ, які довго вважались відмінними. Юрби народу прибували з інших країн, аби побачити його і спитати його поради, але на кордонах були виставлені вартові, які примушували всіх новоприбулих носити у волоссі сіре соколине пір’я. Поки відвідувачі слухали короля, їм здавалося, що його слова розсіюють темряву, ніби світоч, і сповнюють їхні серця, ніби музика, але, на лихо, коли вони повертались у рідні краї, слова його ніби даленіли, а те, що згадувалось, було надто дивним і витонченим, аби допомогти цим людям жити в суєті їхніх днів. Багато хто з них і справді жив опісля інакше, але нове життя ставало гіршим, ніж старе: дехто довго боровся зі зброєю в руках за праве діло, але коли чув, як король хвалить це діло та його ратні труди, то, повернувшись у рідні краї, бачив те, що любив, не таким уже й принадним, і відчував, що його рука — вже не така тверда у бою, бо король учив його, яка тонка грань розділяє олжу і правду; інші ж, які не боролися за жодне праве діло, а розбудовували добробут у своїх власних господарствах, почувши, як король роз’яснює сенс їхнього призначення, відчували, що їхні кістки — вже не такі міцні, а їхня воля — вже не так настроєна на важку працю, бо король відкрив їм величніші цілі; і багато які молоді люди, коли чули його поради, пригадували певні слова, які спалахували в їхніх серцях, наче полум’я, і зводили нанівець усі мирні радощі та людське спілкування, і йшла та молодь різними шляхами, але завжди — до неясної скрухи.

Коли хтось запитував короля про звичайні життєві речі — аби він розсудив суперечки про межі, чи заблукалу худобу, чи кровну помсту, — він звертався за порадою до того, хто стояв до нього найближче, але дотримувано цієї церемонії лише з огляду на двірський етикет — ніхто-бо не знав, що всі ці матерії королю заступала пелена дум і мрій, які заполонили його душу, наче воїнство, що стинається в битві. Ще менше хто знав, що його серце заблукало між полчищами невідступних дум і мрій, здригаючись від власної всепоглинущої самотности.

Серед тих, хто приходив, аби на нього подивитись і послухати його, була й донька короля одного далекого маленького королівства, а коли наш король її побачив, то полюбив, бо ж була вона прекрасна тією дивною блідою красою, яка не властива жінкам його країни, — але Дана, велика мати, вклала їй у груди таке саме серце, як і в інших, і коли принцеса довідалася про таємницю соколиного пір’я, то охопив її великий жах. Коли зібрання закінчилось, король покликав її до себе і заговорив про її красу, і зложив їй хвалу так просто і щиро, ніби вона була героїнею сказання, складеного бардами, і знічено попросив її відповісти на його любов, бо ж був він вправний лише у мрійництві. Приголомшена його величчю, принцеса не то дала йому згоду, не то відмовила, бо прагнула одружитися з воїном, який подужав би перенести її на руках через гори. День по дню король підносив їй дарунки — пугарі з вушками із золота та фіндрінні[32], виготовлені чужоземними майстрами, заморські тканини, які, хоч і були виткані вмілими руками, здавались їй не такими прекрасними, як яскраві тканини її батьківщини, — і все ж завжди вона не то усміхалась, не то хмурилась, не то поступалась, не то обдавала холодом. Король склав їй до ніг свою мудрість і розповідав, що герої після смерти повертаються у світ і заново починають вершити подвиги, що добрі й веселі люди Богині[33] прогнали похмурих і потворних велетнів, і підводний народ[34], і ще силу-силенну всього, про що навіть сúди забули — чи тому, що сталося це дуже давно, чи тому, що не мали часу про це думати, — і все ж принцеса майже відмовляла королю, а він, однак, сподівався, бо не вірив, що за красою, так подібною до мудрости, може ховатись пересічне серце.

Жив у дуні високий золотоволосий юнак, вправний у боротьбі та об’їжджуванні коней, і одного дня король, гуляючи в саду, що ріс між захисним ровом та лісом, почув його голос із верболозів, серед яких ховалися води того рову.

— Моя квіточко, — казав голос, — я ненавиджу їх за те, що вони змушують тебе вплітати у твої прекрасні коси це тьмяне пір’я, і все — аби тільки хижий птах на троні міг спокійно спати вночі.

І тихий, мелодійний голос, що його король так любив, відповів:

— Мої коси — не такі прекрасні, як твоє волосся, і зараз, повитягувавши з нього пір’їни, я перебираю його руками — отак, отак і отак, бо воно не потьмарює мені серця жахом.

Тут король згадав багато чого, про що позабував, так і не збагнувши: підозрілі слова своїх поетів і законників, сумніви, які він відмітав, свою невідступну самотність, — і тремтячим голосом покликав закоханих. Ті вийшли з верболозів, кинулись йому в ноги і стали благати прощення, а він нахилився і висмикнув пір’я з кіс дівчини, а тоді мовчки повернувся до дуну. Там король ступив до зали зібрань і, склúкавши своїх поетів та законників, зійшов на поміст, та й заговорив гучним, дзвінким голосом:

— Законники, навіщо ви змусили мене згрішити супроти законів Ері? Віршотворці, навіщо ви змусили мене згрішити супроти таємної мудрости? Адже закони створені людьми на благо людям, а мудрість створили боги, й ніхто з людей не годен жити в її світлі, бо і це світло, і дощ, і град, і грім — усе прямує шляхом, згубним для смертних. Законники і віршотворці, живіть у згоді зі своїм єством і прикличте правити вами Еоху Бистрого на Розум[35], бо я вирушаю на пошуки свого роду.

І, зійшовши з помосту, він ступив поміж двораків, і повитягав з волосся одного, а далі другого сіре соколине пір’я, розсúпав його по встеленій очеретом долівці та й вийшов надвір, і ніхто не посмів іти вслід за ним, бо очі його горіли, мов у хижого птаха, і ніхто більше ніколи його не бачив і не чув. Одні вірили, що він знайшов собі вічне пристановище серед демонів, а другі — що відтоді він замешкав зі страхітливими темними богинями, котрі сидять ночами над лісовими затонами, споглядаючи, як у тих самотніх дзеркалах сходять і заходять сузір’я.

Серце весни

Старезний дідок, такий весь худющий, мов та пташина лапка, — от сама лише шкіра та кості, — сидів замислившись на кам’янистому бéрезі плаского, порослого ліщиною острова, що розлігся в найширшій частині Лох-Ґіллу[36]. Біля старого примостився смаглявощокий хлопець сімнадцяти років і задивився на ластівок, які черкали крилами об тихе плесо, ганяючись за мухами. Дідок був у вбранні з потертого синього оксамиту, а хлопець — у ворсистій куртці та синій шапочці, на шиї ж він мав вервечку з синіх намистинок. За спинами в них виднівся з-за дерев маленький монастир. Його давно колись підпалили блюзніри з партії королеви[37], але хлопець заново поклав стріху з очерету, аби старому було де притулитись у його останні дні. Втім до лопати в монастирському садку він не брався, й посаджені ченцями лілії та троянди так розбуяли, що їхня безладна пишнота зустрілася і змішалася з навколишніми заростями папороті, які дедалі наступали. Папороть за ліліями та трояндами була така висока, що дитина, зайшовши в неї, заховалася б з головою, навіть якби стала навшпиньки, а за папороттю росло багато ліщини та дубків.

— Господарю, — заговорив хлопець, — не до снаги вам цей довгий піст і втомливе приманювання тією вашою горобиновою паличкою після заходу сонця істот, які живуть у воді та серед ліщини й дубків. Відпочиньте трохи від усіх цих трудів, бо сьогодні рука ваша якось важче лягає на моє плече, а ноги ваші ступають не так твердо, як раніше. Кажуть, що ви — старший за орлів, а проте не прагнете спочинку, як то належить на старості.

Говорив він завзято, палко, бо ж серце його належало сьогоденним словам та думкам, а старий відповідав повільно і розважливо, бо ж серце його належало нетутешнім дням та нетутешнім діянням.

— Я розповім тобі, чому не годен спочивати, — відказав він. — Ти маєш право це знати, бо служив мені понад п’ять років вірно і навіть з любов’ю, дещо розраджуючи мою самотність, на яку завжди роковано мудрих. І тепер, коли близький кінець моїх трудів та справдження моїх надій, тобі тим паче потрібно довідатися про це.

— Господарю, не думай, що я розпитуватиму тебе. Моє діло — підтримувати вогонь і мостити очеретяну стріху щільно, аби вона не протікала під час дощу, та міцно, аби вітер не розметав її поміж дерев, а ще моє діло — діставати з полиць важкі книги, й витягати з кутка великий розмальований сувій з іменами сúдів, і весь цей час зберігати своє серце недопитливим та смиренним, бо я добре знаю, що Бог у щедроті своїй сотворив окремішню мудрість для кожної живої тварі, й робити все це і є моєю мудрістю.

— Ти боїшся, — зауважив старий, і його очі спалахнули перебіжним гнівом.

— Часом уночі, — вів далі хлопчина, — коли ви читаєте з горобиновою паличкою в руці, я визираю з дверей і бачу то великого сірого свинопаса, який жене свиней серед ліщини, то багато маленьких чоловічків у червоних шапочках, які виходять з озера і вигонять звідти маленьких біленьких корівок. Цих чоловічків я боюсь не так, як сірого свинопаса, бо коли вони підходять близько до обителі, то доять корівок, і п’ють свіженьке молочко, і починають танцювати, а я ж знаю, що в тих серцях, які люблять танці, живе добро, однак через усе це я боюсь їх. І боюсь високих білоруких дам, які виступають з повітря і повільно линуть туди-сюди, плетучи собі вінки з троянд та лілій і стріпуючи волоссям, яке ворушиться, мов живе, від перебігу їхніх думок — наскільки я зрозумів з їхніх розмов між собою, і воно то розлітається навсібіч, то щільно пристає до голови. Обличчя їхні — лагідні та прекрасні, а проте, Енґусе, сину Форбіса[38], я боюсь усіх цих істот, я боюсь сúдів і боюсь чарів, які прикликають їх до нас.

— Чому, — спитав старий, — боїшся ти давніх богів, які зміцнювали у битві списи твоїх предків, та маленьких чоловічків, які виходили вночі з глибин озер і сюрчали разом із цвіркунами на предківських печах? І нині, в наші лихі часи, вони пильнують красу землі. Але мушу сказати тобі, чому я постував і трудився, коли інші западали в сон старости, бо якщо ти ще раз не допоможеш мені, то ні від постування мого, ні від трудів не буде добра. Коли ти зробиш мені цю останню послугу, то можеш іти, і збудувати собі дім, і обробляти свої поля, й одружитися з якоюсь дівчиною, і забути давніх богів. Я відкладав усі золоті та срібні монети, якими платили мені графи, лицарі та сквайри за те, що оберігав їх від відьомських вроків та приворотних чарів, а також дружини графів, лицарів та сквайрів — за те, що я не давав сидам відбирати в їхніх корів молоко й віднімати масло з їхніх маслянок. Відкладав я все це до того дня, коли настане кінець моїх трудів, і тепер, коли кінець той близький, тобі не бракуватиме ні золота, ні срібла, аби зробити у своєму домі міцні крокви й аби погріб твій та комора завжди були повні-повнісінькі. Все своє життя шукав я таємницю життя. Замолоду я не був щасливий, бо знав, що молодість мине, не був щасливий і в зрілі роки, бо знав, що наближається старість, і тому присвятив свою молодість, зрілі роки та старість пошукам Великої Таємниці. Я прагнув повнокровного життя на століття і зневажав життя завдовжки вісім десятків зим. Я б хотів бути — ні, я буду! — мов Давні Боги рідного краю. Замолоду вичитав я в гебрейському рукописі, який знайшов в одному іспанському монастирі, що є така мить після того, як Сонце увійде в сузір’я Овна, і перед тим, як воно промине сузір’я Лева, — мить, яка тріпоче від Пісні Безсмертних, і що кожен, хто вловить цю мить і послухає Пісню, сам уподобиться до Безсмертних; я повернувся в Ірландію й питав чарівників та знахарів, чи не знають вони, коли настане ця мить, але, хоча всі про неї чули, ніхто не міг визначити на пісочному годиннику її точного часу. Тож я присвятився магії і провів життя у пості та трудах, щоб залучити на свій бік богів і фейрі[39], аж нарешті тепер один із фейрі повíдав мені, що ця мить уже близька. Один із них, у червоній шапочці та з білою пінкою свіжоздоєного молока на вустах, шепнув мені це на вухо. Завтра, якраз коли минатиме перша година після сходу сонця, я вловлю цю мить, а тоді подамся в південні краї, і збудую собі серед помаранчевих дерев палац із білого мармуру, і згуртую довкола себе відважних та прекрасних, і ввійду у вічне царство своєї юности. Але маленький чоловічок з молочною пінкою на вустах сказав мені, що, аби я зміг почути всю Пісню до кінця, ти мусиш наносúти багато зеленого гілля і скласти його біля дверей та вікна моєї келії, а ще мусиш настелити на долівку свіжого зеленого очерету й уквітчати стіл та очеретяний настил монастирськими трояндами та ліліями. Це ти мусиш зробити сьогодні ввечері, а вранці, як минатиме перша година після сходу сонця, мусиш прийти до мене.

— І тоді ви станете зовсім молодим? — запитав хлопець.

— Я стану таким самим молодим, як і ти, але зараз я ще старий і втомлений, і ти мусиш допомогти мені дійти до стільця та до моїх книг.

Покинувши Енґуса, сина Форбіса, в його келії, хлопець засвітив світильник, що завдяки якимось хитрощам чародія розливав солодкі пахощі дивних квітів, і пішов до лісу, та й узявся різати зелене гілля ліщини, а на західному краї острова, де смуга ріні переходила у похилий піщано-глинистий берег, заготовив великі в’язанки очерету. Вже смеркло, коли він нарíзав стільки зелені, скільки було потрібно, і вже майже настала північ, коли він переніс до обителі останню в’язанку і повернувся надвір по троянди та лілії. Була одна з тих чудових теплих ночей, коли все — ніби з самоцвітів. Слутський ліс[40] на півдні здавався вирізьбленим із зеленого берилу, а озерне плесо, в якому він віддзеркалювався, мерехтіло, наче блідий опал. Троянди, які зрізáв хлопець, палали, мов рубіни, а лілії тьмяно полискували, мов перли. Усе набрало нетлінного вигляду, крім світляка, чий крихітний вогник поволі посувався туди-сюди, безперервно світячи у тьмі, — це було єдине створіння, яке здавалося живим, єдине створіння, яке здавалося вмирущим, немов надія смертних. Хлопець набрав великий оберемок троянд та лілій і, посадивши світляка серед тих перлів та рубінів, поніс квіти до келії, де сидів дрімаючи старий. Розклав оберемок за оберемком на долівці та на столі, а тоді, обережно зачинивши за собою двері, впав на своє очеретяне ложе і поринув у сни, в яких бачив свої мирні зрілі роки обіч коханої дружини й чув сміх своїх дітей. На світанку він устав і пішов на берег озера, прихопивши пісочного годинника. Поклав до човна хліба та флягу з вином, аби його господареві не бракувало поживи після відплиття, а тоді сів чекати, поки мине година після сходу сонця. Помалу почали співати пташки, а коли пересúпались останні піщинки, їхній щебіт ураз заполонив усе довкола. Це була найпрекрасніша і найжвавіша мить року, і можна було почути, як у ній б’ється серце весни. Хлопчина підхопився і пішов до господаря. Двері були завалені зеленими гілками, і йому довелося крізь них продиратись. Коли він увійшов до келії, сонце кидало тріпотливі сонячні зайчики на долівку, стіни та стіл, і все було встелене м’якими зеленими тінями. А старий сидів, охопивши руками оберемок троянд та лілій і схиливши голову на груди. Ліворуч на столі лежала шкіряна калитка, повна золотих і срібних монет, немовби приготована для подорожі, а праворуч стояла сперта на стіл довга патериця. Хлопець торкнув господаря, але той не поворухнувся. Підняв його руки, але вони були холоднісінькі й важко впали.

— Краще б він, — мовив хлопчина, — перебирав собі вервицю та проказував молитви, як усі, а не витрачав свої дні на пошуки у світі Безсмертних того, що міг би знайти, якби забажав, у своїх власних діяннях та власному житті. Авжеж, хай би краще проказував молитви й цілував вервицю!

Хлопець поглянув на потертий синій оксамит господаревого вбрання — воно було припорошене квітковим пилком, а тим часом на гілля, звалене під вікном, сів дроздик і заспівав.

Прокляття вогнів і тіней

Однієї літньої ночі під час перемир’я два десятки пуританських солдатів на чолі з благочестивим сером Фредеріком Гамільтоном[41] висадили двері абатства Білих братів, розташованого на бéрезі Ґара-Лоху у Слайґо. Коли двері гримнули об підлогу, непрохані гості побачили, що брати збились до купки круг вівтаря, і їхні білі сутани мерехтіли в рівному світлі святих свіч. Усі ченці опустились навколішки, лише абат стояв на вівтарних східцях, тримаючи в руці велике мосянжове розп’яття.

— Розстріляйте їх! — гаркнув сер Фредерік Гамільтон, але ніхто з солдатів не поворухнувся, бо всі вони були новонавернені й боялись розп’яття та святих свіч. У білому світлі, яке спливало з вівтаря, їхні тіні лягали на стелю та на стіну. Коли солдати рушили з місця, тіні пішли у фантастичний танець посеред карнизів та меморіальних дощок. На хвилю запала мовчанка, а тоді п’ятеро солдатів з особистої охорони сера Фредеріка Гамільтона підняли мушкети й застрелили п’ятьох ченців. Грім пострілів та дим розвіяли таємничість блідого вівтарного світла, тож-бо й інші вояки набрались хоробрости і стали стріляти. І ось братú вже лежать біля вівтарних східців, і їхні білі сутани закривавлені.

— Підпаліть будівлю! — загорлав сер Фредерік Гамільтон, і на його наказ один солдат вийшов надвір, повернувся з оберемком сухої соломи і звалив її під західною стіною, а тоді відступив, бо страх перед розп’яттям і святими свічами ще не відпустив його серця. Побачивши це, п’ятеро солдатів з особистої охорони сера Фредеріка Гамільтона кинулися вперед і, схопивши кожен по святій свічі, підпалили солому. Червоні язики вогню шугнули вгору, заметались від карниза до карниза, від меморіальної дошки до дошки й поповзли по підлозі, розносячи полум’я по сидіннях та лавах. Танець тіней скінчився, почався танець вогнів. Солдати відступили до дверей у південній стіні й задивилися, як стрибають урізнобіч ці жовті танцівники.

Якийсь час вівтар, що стояв осторонь в ореолі свого білого світла, залишався недосяжним для вогню, і враз до нього звернулись очі солдатів. Абат, якого вони вважали мертвим, підвівся на ноги й тепер стояв перед вівтарем, піднісши обіруч розп’яття високо над головою. Зненацька він голосно вигукнув:

— Горе вбивцям тих, хто живе у Світлі Господньому, — блукати їм серед свавільних тіней і вслід за свавільними вогнями!

І по цих словах він упав долілиць мертвий, а мосянжове розп’яття покотилось по вівтарних східцях. Дим уже повалив такий густий, що солдатам довелось вибігти на вільне повітря. Перед ними палали будинки. За їхніми спинами пломеніли вітражі абатства із зображеннями святих та мучеників, які ніби попробуджувалися зі священного трансу і сповнилися шаленого кипучого життя. Воякам сліпило очі, й деякий час вони не могли бачити нічого, крім пломенистих облич святих та мучеників. Утім невдовзі вони помітили, що до них біжить якийсь чоловік весь у пилюці.

— Переможені ірландці, — гукав він, — вислали двох посланців, аби підняти проти вас повстання по всіх околицях Менор-Гамільтону[42], і якщо ви їх не зупините, то в лісі вас розіб’ють і додому ви не доберетеся! Вони скачуть на північний схід між Бен-Балбеном і Кашел-на-Ґелом[43].

Сер Фредерік Гамільтон покликав до себе п’ятьох солдатів, які першими вистрілили в ченців, і наказав:

— Швидко на коней, скачіть лісом до Бен-Балбена напереріз тим двом і вбийте їх.

Солдати зараз-таки рушили в путь і невдовзі, здіймаючи стовпами воду, переправилися через річку в тому місці, що нині зветься Бродом Баклі, та й зникли у лісі. Вони поскакали битою стежкою, що звивалась північним берегом річки. Над їхніми головами поспліталось гілля беріз та горобини і заступало повитий хмарами місяць, тож на стежці панувала майже непроглядна темінь. Солдати скакали швидким клусом, то теревенячи між собою, то проводжаючи оком якусь заблукану ласицю чи кролика, що кидались навтьоки у морок. Коли їх стала гнітити лісова темінь і тиша, вони поступово з’їхались тісніше і завели жваву розмову, — були то давні товариші і знали одне одного як облуплених. Один був жонатий і говорив про те, як зрадіє його жінка, коли він повернеться живий-здоровий з цієї відчайдушної виправи проти Білих братів і доведе, що фортуна любить сміливих. Найстарший з п’ятьох, чия дружина померла, говорив про сулію вина, яка дожидається його на верхній полиці, а третій, наймолодший, на якого десь чекала кохана дівчина, їхав трохи попереду, не кажучи ні слова. Раптом молодий вояк зупинився, і ті, які їхали слідом, помітили, що його кінь тремтить.

— Я дещо бачив, — сказав він, — але не знаю, що це, либонь — якась мара. Вона скидається на великого змія зі срібною короною на голові.

Один з п’ятьох підніс руку до чола, мовби щоб перехреститись, але, згадавши, що змінив релігію, опустив її і сказав:

— Я певен, що то була лише мара, бо їх тут довкола нас сила-силенна, і всі чудернацькі.

Далі вони їхали мовчки. Нещодавно пройшов дощ, і тепер з гілля капало, волосся та плечі у вояків намокли. Невдовзі солдати знову розговорились. Разом вони бились у багатьох битвах із повстанцями, і тепер знову переповідали одне одному історії своїх поранень, і так пробудили у своїх серцях найсильніше товариське почуття, почуття бойового побратимства, і майже забули про страхітливе безлюддя лісів.

Зненацька перші двоє коней заіржали, а потім зупинились і не хотіли рушити з місця. Перед солдатами зблиснула вода, і за шумом потоку вони здогадалися, що там тече річка. Тоді спішились і, то смикаючи коней за вуздечки, то вмовляючи, насилу підвели їх до берега. Посеред річки стовбичила висока стара баба з сивим волоссям, яке спадало їй на сіру сукню. Вона стояла у воді навколішках і час од часу нахилялась, нібито прала[44]. Аж тут солдати помітили, що прання її якось само тримається на плаву. Місяць кинув на нього мерехтливе світло, і вони побачили, що це — труп чоловіка, а поки вони на нього дивились, річковий вир повернув мерця обличчям до них, і кожен із п’ятьох солдатів водночас упізнав своє власне обличчя. Поки вони стояли, занімівши і завмерши від жаху, баба заговорила, вимовляючи слова повільно і голосно:

— Ви не бачили мого сина? Він носить срібну корону, всипану рубінами.

Тоді найстарший з солдатів, який зазнав найбільше поранень, видобув шпагу і крикнув:

— Я бився за істину, яку несе мій Бог, то чого ж мені боятися сатанинських тіней!

І з цими словами кинувся у воду. Але за мить повернувся на берег. Баба зникла, і хоч як він штрикав шпагою в повітря та воду, однак усе дарма.

П’ятеро солдатів знову посідали на коней і погнали їх до броду, але все без пуття. Вони знов і знов намагалися перебрести, поривались у воду то там, то там, а змилені коні ставали дибки.

— А нумо, — запропонував старий солдат, — проїдьмо ще трохи лісом, ану ж підступимося до річки вище за течією.

Вони знову заїхали під покров гілля, і під копитами коней похрускували стебельця розхідника, а галузки дерев ударялися об їхні крицеві шоломи. Хвилин за двадцять вояки знову виїхали до річки, а ще за десять хвилин знайшли місце, де можна було переправитись, не замочивши стремен. Ліс на другому бéрезі був дуже ріденький, і місячне сяйво струменіло крізь гілля довгими смугами. Аж тут знявся вітер і погнав бистрі хмари по лику місяця, тож тонкі смуги його сяйва ніби затанцювали гротесковий танець посеред кущів та маленьких ялинок. А вершини дерев застогнали, й ці стогони нагадували голоси мертвих, чутні крізь вітер, і солдати згадали повір’я, яке розповідає, що в чистилищі мертві настромлюються на вершини дерев та шпилі скель. Вояки звернули трохи на південь, сподіваючись знову напасти на биту стежку, але не змогли знайти навіть її сліду.

Тим часом стогони ставали все голосніші й голосніші, а танець білих місячних вогнів — усе швидший і швидший. Невдовзі солдатам почали вчуватись далекі звуки музики. То були звуки волинки, й вояки у великій радості поїхали їм назустріч. Звуки лунали з дна глибокої чашоподібної западини. Посеред западини сидів дідок зі зморшкуватим обличчям у червоній шапочці. Він сидів біля багаття і з запалом грав на старенькій волинці, в нього коло ніг горів застромлений у землю смолоскип. Руде, мов іржа, волосся спадало йому на лице — ніби з каменя тесане.

— Чи не бачили ви моєї жінки? — гукнув він, зиркнувши вгору. — Вона прала! Вона прала!

— Я його боюся, — мовив молодий солдат, — боюся, що він — один із сúдів.

— Ні, — відказав старий солдат, — він — людина, бо я помітив на його обличчі веснянки. Ми змусимо його бути нам за провідника.

І по цих словах видобув шпагу, інші зробили те саме. Вони обступили волинкаря і наставили на нього шпаги, а тоді старий солдат розказав, що вони повинні вбити двох повстанців, які їдуть шляхом поміж Бен-Балбеном і Кашел-на-Ґелом, і що він, волинкар, мусить сісти в сідло перед одним з них і бути їм за провідника, бо вони заблукали. Волинкар повернувся і показав на сусіднє дерево, і вони побачили старого білого коня, вже запряженого і під сідлом. Дідок закинув волинку собі за спину і, тримаючи в руці смолоскип, скочив на коня та й поскакав щодуху поперед них.

Ліс дедалі рідшав та рідшав, і почався похилий схил, що вів під гору. Місяць уже зайшов, і на небо вúсипали дрібні білі вогники зірок. Схил вів дедалі вище і вище, аж нарешті вершники піднялись високо над лісом і виїхали на широке верхів’я гори. Ліси розкинулися внизу на довгі милі, а ген на півдні здіймалась над палаючим містом червона заграва. Перед солдатами ж та над їхніми головами виднілись дрібні білі вогники. Раптом провідник натягнув віжки і, вказавши вільною рукою вгору, заволав:

— Погляньте, погляньте на святі свічі!

А тоді погнав коня чвалом уперед, розмахуючи навсібіч смолоскипом.

— Чуєте, як скачуть посланці? — кричав провідник. — Швидше, швидше! А то вони вислизнуть із ваших рук! — і він засміявся, буцімто від захвату погоні.

Солдатам причулось, ніби десь далеко внизу і справді тупотять копита, але схил уже ставав усе стрімкіший і стрімкіший, а їзда щомиті ставала все шаленіша. Вояки намагались натягнути віжки, але марно, бо коні наче показились. Провідник закинув віжки на спину старого білого коня і, розмахуючи руками, заспівав несамовиту ґельську пісню. Зненацька солдати побачили далеко-далеко внизу блискучу нитку річки і збагнули, що вони — на краю прірви, яка зветься нині Луґ-на-Ґелом, чи, англійською, Стрибок Чужинця. Шестеро коней стрибнули вперед — і в повітрі розляглися п’ять пронизливих криків, а за мить п’ятеро вершників важко гупнулись разом з кіньми на зелені схили біля підніжжя скель.

Старий із сутінків

Тут, поблизу Мису Мерця в Россах, де, мов очима, дивиться на море двома ілюмінаторами покинута стернова рубка, стояла в минулому столітті[45] мазанка. Було то не лише житло, а й спостережний пункт, бо жив там такий собі старий Майкл Бруен, свого часу — контрабандист, ще й батько та дід контрабандистів, і коли наставала ніч і з Рафлі[46] через затоку пробиралась висока шхуна, то його діло було вивішувати в південному вікні ліхтар із роговими шибками, аби новини дійшли до острова Доррен, а звідти, через світло ще одного ліхтаря, — до села Росси. Поза цими світляними посланнями господар мазанки мало спілкувався з людьми, бо ж був дуже старий і думав лише про спасіння власної душі, — клякаючи перед іспанським, вирізьбленим із дуба розп’яттям, яке висіло біля його коминка, або згинаючись у три погибелі над вервицею з камінчиків, яку йому привезли з вантажем шовків та мережив із Франції. Якось уночі він уже не першу годину вдивлявся у море, бо віяв добрий ходовий вітер, a La Mere de Misericorde[47] неабияк запізнювалась, і він уже думав улягтись на своє солом’яне ложе, бо на сході вже розвиднилось, а за білого дня шхуна ледве чи насмілиться обійти Рафлі й кинути якір, аж тут побачив, як з острова Доррен до зарослих очеретом лагун, що розкинулися за так званим Другим Россом, повільно летить довга вервечка чапель. Майкл Бруен ніколи раніше не бачив, щоб чаплі летіли над морем, бо це берегові птахи; і почасти тому, що це видовище розвіяло його дрімоту, а ще більше тому, що в його буфеті через довгу затримку шхуни було порожнісінько, він зняв зі стіни свою іржаву мисливську рушницю, цівка якої підв’язана була мотузкою, й подався за чаплями до лагун.

Коли він підійшов так близько, що почув зітхання очерету на крайній лагуні, у світі вже сіріло, тож високі очерети, тихі води, примарні хмари, ріденька мла, що стелилась між дюн, — усе здавалось ніби вирізьбленим із величезної перлини. Невдовзі він наздогнав чапель, — а була їх сила-силенна, і стояли вони серед мілководдя, підібгавши ногу, — присів навпочіпки у прибережному очереті, перевірив капсуль рушниці й, схилившись над вервицею, швидко пробубонів:

— Заступнику мій Патріку, даруй мені підстрелити чаплю, — на пирозі з м’ясом я протягну ще днів зо чотири, бо з мене вже не такий їдець, як замолоду. Якщо даси мені не схибити, я проказуватиму тобі молитву над вервицею щоночі, поки не з’їм пиріг.

Тоді він ліг на землю і, поклавши дробовика на великий камінь, націлився на чаплю, яка стояла в шовковистих травах на бережку струмка, що впадав у лагуну, бо ж боявся замочити ноги й підхопити ревматизм, а це було б неминуче, якби він підстрелив одну з тих чапель, які стояли у воді. Але коли він прицілився, чапля зникла, а замість неї, на його подив і жах, вже стояв якийсь дідок, старезний і геть-таки немічний. Майкл Бруен опустив рушницю, глядь — а чапля знову стоїть, похиливши голову, наче спить від дня сотворення світу, — ані пірце не ворухнеться. Контрабандист знову звів дробовика і не встиг ковзнути поглядом по залізній цівці, як залізо, цей ворог усяких чарів, знову явило його очам дідка, який тут же зник, щойно Майкл удруге опустив рушницю. Він відклав дробовика, тричі перехрестився і проказав Paternoster та Ave Maria[48], а тоді півголосом зронив:

— Якийсь ворог Божий і ворог мого святого заступника стоїть на рівному бережку і рибалить у священних водах.

А тоді прицілився дуже повільно й обережно. Пролунав постріл, а коли розвіявся дим, мисливець побачив дідка, скуленого у траві, та довгу вервечку чапель, які з криками летіли до моря. Майкл обійшов лагуну і, наблизившись до маленького струмочка, оглянув старечу постать у побляклих, забризканих кров’ю чорно-зелених шатах старовинного крою. Похитав головою, взрівши отаке велике нечестя. Зненацька шати ворухнулися, з них вистромилась рука і простягнулась до вервиці, що висіла у Майкла на шиї, — аж довгі зморшкуваті пальці мало не торкнулися хрестика. Контрабандист відсахнувся і скрикнув:

— Чаклуне, я жодній нечестивій тварі не дам торкатися моєї святої вервиці!

І аж затремтів од відчуття, що це ж допіру уник Великої споконвічної загрози.

— Якщо ти вислухаєш мене, — пролунав слабкий, мов зітхання, голос, — то довідаєшся, що я не чаклун, і дозволиш мені перед смертю поцілувати хрест.

— Я вислухаю тебе, — відповів контрабандист, — але не дам тобі торкатися моєї святої вервиці.

А тоді, сівши на траву неподалік від умирущого, перезарядив рушницю, поклав її собі на коліна і приготувався слухати.

— Не знаю, скільки поколінь тому ми, ті, хто нині є чаплями, були вченими мужами короля Леаґайре[49], — ми не полювали, не воювали, не слухали повчань друїдів, і навіть любов наша, якщо нам взагалі випадало любити, палала недовго. Друїди та поети не раз розповідали нам про нового друїда на ім’я Патрік, і мало не всі вони лютували на нього, а дехто вважав, що його вчення — просто вчення про давніх богів, тільки що викладене через нові символи, і не один виступав за те, аби поставитись до Патріка прихильно, — але ми хіба позіхали, слухаючи їхні розповіді. Нарешті вони прийшли до нас, гукаючи, що Патрік іде до королівського палацу і почне там з ними диспут, але ми не схотіли прислухатись до жодної зі сторін, бо ж були заклопотані диспутом про чесноти довгого і короткого віршових розмірів; не збентежились ми й тоді, коли друїди та поети проминули наші двері з чарівними паличками під пахвами, прямуючи до лісу, аби заступити Патрікові дорогу; не схвилювались і тоді, коли вони повернулися серед ночі в розідраних шатах, розпачливо лементуючи, бо цокотіння наших ножів, якими ми різьбили оґамічні[50] знаки та викладали свої думки, сповнювало нас спокоєм, а диспут наш сповнював нас радощами; не стривожились ми навіть тоді, коли вранці повз нас ринули юрби народу, аби послухати, як дивний друїд проповідуватиме заповіді свого Бога. Юрби сунули й сунули, і тоді один із нас, відклавши ножа, аби позіхнути й потягтись, почув голос, що лунав удалині, і здогадався, що то друїд Патрік проповідує в королівському палаці, — але наші серця залишалися глухими, і ми різьбили й дискутували, читали й тихенько пересміювались між собою. Незабаром ми почули, як до нашої обителі наближаються кроки численних ніг, і ось у дверях стали дві високі постаті, одна — у білих шатах, друга — у багряних, неначе велика лілія і ваговитий мак, — і ми впізнали друїда Патріка та нашого короля Леаґайре. Ми відклали свої тонкі ножі й уклонились королю, але коли перестали шелестіти наші чорно-зелені шати, до нас озвався не гучний грубий голос короля Леаґайре, а дивний голос, у якому чути було такий захват, ніби промовляв він з-за парапету друїдського вогнища:

— Я, — залунав голос, — проповідував заповіді Творця у королівському палаці та від центру Землі аж до вікон Небес, де панувала цілковита тиша, тож орел ширяв у прозорому повітрі, не ворушачи крилами, і риба плавала у тьмяних водах, не ворушачи плавниками, а коноплянки, волові очка та горобці притримали в густому гіллі спів своїх тріпотливих язичків, і хмари нагадували білий мармур, а річки стали мов нерухомі свічада, і креветки в далеких морських лагунах набрались терпіння на цілу вічність, хоч це й було нелегко.

І коли він поіменно називав цих створінь, то був подібний до короля, який поіменно називає своїх підданих.

— Але ваші тонкі ножі й далі цокотіли — цок-цок! — по дубових жердинах, а що все навколо німувало, то ці звуки повергли ангелів у гнів. О ви, дрібні корінці, побиті взимку морозом, які не пробуджуються до життя, хоч літо притоптало вас незліченними своїми кроками. О люди, непричетні до любови, непричетні до пісні, непричетні до мудрости, які живуть серед тіней пам’яти там, де ангелам годі торкнутися вас стопою, коли вони линуть над вашими головами, і де демонам годі зачепити вас волоссям, коли вони линуть попід вашими ногами, — я накладаю на вас прокляття і перетворюю вас на притчу во язицех: і станете ви сірими чаплями, і стоятимете в задýмі по сірих лагунах, і, забувши пломінь зірок і ще не стрівши пломеню сонця, літатимете над світом у ту годину, коли в ньому найбільше зітхань, і ви проповідуватимете іншим чаплям, аж поки й вони уподібняться до вас, і будете ви притчею во язицех на віки вічні, і смерть приходитиме до вас неждано-негадано, адже жодне прозріння не осяє ваших сердець.

Голос старого вченого мужа затих, а контрабандист-фанатик схилився над своєю рушницею, втупивши очі в землю, і марно намагався щось уторопати в цій розповіді, — так він і сидів похилившись, і міг би просидіти ще довго, якби не посмикування вервиці, тож він ураз отямився. Старий учений муж підповз до нього по траві й намагався притягнути хрестик собі до вуст, аби поцілувати.

— Не торкайся моєї святої вервиці, — закричав фанатик і вдарив по довгих зморшкуватих пальцях цівкою свого дробовика. Більше нíчого було боятись, бо старий, зітхнувши, упав горілиць на траву і затих. Контрабандист нахилився і став роздивлятися чорно-зелені шати, бо страх таки почав минати, і він збагнув, що це ж у нього є дещо таке, чого так прагне і про що благає вчений муж, — збагнув тепер, коли святій вервиці нічого не загрожувало, а страх його майже пропав; і він, напевно ж, подумав, що якщо цей великий плащ і тоненький обтислий плащик під сподом — теплі й без дірок, то святий Патрік зніме з них прокляття і зробить їх придатними для людського вжитку. Але чорно-зелені шати все вислизали йому з пальців, хай би як він до них брався, і поки Майкл Бруен все ніяк не міг вийти з дива, над лагуною повіяв легкий вітерець і стер старого вченого мужа та все його старовинне вбрання на порох, і ця купка пороху все маліла й маліла, аж поки не лишилось нічого, хіба сама шовковиста зелена трава.

Де немає нічого, там Бог

Маленькі мазанки в Туллаху[51], де братчики звикли молитись, а коли сутінь проганяла їх з полів, то чапіти над різними ремісницькими витворами, стояли порожні, бо люта зима зібрала всю братію гуртом у маленькому дерев’яному будиночку під стіною дерев’яної каплиці, й абат Малатґенеус, брат Голуб, брат Лисий Лис, брат Пітер, брат Патрік, брат Бугайчик[52], брат Білобрисий та ще багато надто молодих, аби заслужити собі прізвиська у великій життєвій битві, сиділи розчервонілі навколо вогнища — хто лагодив вудочки, аби ловити на річці вугрів, хто плів сильця на птахів, хто ладнав поламаний держак лопати чи писав щось у великій книзі, а хто майстрував для неї скриньку, оздоблену самоцвітами, у ногах же в них, на встеленій очеретом долівці, лежали покотом школярі, які колись теж долучаться до братії і яким цей будиночок правив за школу, та й велике вогнище шугало вгору і палахтіло там ради їхньої вигоди, бо ж були вони ще такого ніжного віку. Один зі школярів, хлопчик років восьми-дев’яти на ім’я Оліолл, простягнувся на спині й дивився у дірку в покрівлі, крізь яку виходив дим, та споглядав лагідними, мов у польового звірятка, очима, як зорі то виринають з-за диму, то поринають у нього. Аж ось він повернувся до того братчика, який писав у великій книзі й чиїм обов’язком було вчити дітей, і запитав:

— Брате Голубе, до чого кріпляться зорі?

Братчик, потішившись такою великою допитливістю найтупішого зі своїх учнів, відклав перо і відповів:

— Існує дев’ять кришталевих сфер, і до першої кріпиться Місяць, до другої — планета Меркурій, до третьої — планета Венера, до четвертої — Сонце, до п’ятої — планета Марс, до шостої — планета Юпітер, до сьомої — планета Сатурн, — це мандрівні зорі, до восьмої ж сфери кріпляться зорі нерухомі, а от дев’ята сфера — це сфера субстанції, на яку повіяв подих Божий під час сотворення світу.

— А що вище? — запитав малий.

— Вище немає нічого, вище — Бог.

І тоді хлопчик перевів погляд на самоцвітну скриньку, де мерехтів у світлі вогнища один великий рубін, і знову запитав:

— Чому брат Пітер вправив збоку на скриньці великий рубін?

— Рубін — це символ Божої любови.

— Чому рубін — це символ Божої любови?

— Бо він — червоний, наче вогонь, вогонь же спалює все, а де немає нічого, там Бог.

Малий поринув у мовчанку, але невдовзі сів і сказав:

— Надворі хтось є.

— Ні, — відказав братчик. — Це лише вовки, я ще раніше чув, як вони шастають навколо будинку по снігу. Тепер вони дуже полютішали, бо зима жене їх із гір. Учора ввечері вони вдерлися до кошари й поцупили багато овець, і якщо ми не будемо пильні, то вони пожеруть їх усіх.

— Ні, це кроки чоловіка, бо вони важкі, хоч мені чути й вовчі кроки.

Не встиг Оліолл договорити, як хтось тричі постукав, але не дуже гучно.

— Я піду відчиню, бо хтось там, певно, дуже змерз.

— Не відчиняй, бо це, либонь, вовкулака і він може всіх нас пожерти.

Але хлопчик уже відсунув важкий дерев’яний засув, і всі, переважно поблідлі, обличчя повернулись до дверей, які поволі відчинялись.

— Він має вервицю та хрестика, він не може бути вовкулакою, — сказав малий, щойно до хати ввійшов якийсь чоловік — сніг поналипав на його довгу кошлату бороду та скуйовджене волосся, що спадало йому на плечі й мало не сягало пояса, і сипався з подертого плаща, який ледве що прикривав його висохле смагляве тіло, — ввійшов і обвів присутніх лагідним захопленим поглядом. Ставши неподалік від вогнища і спинивши врешті погляд на абаті Малатґенеусі, незнайомець вигукнув:

— О благословенний абате, дозволь мені підійти до вогню, і погрітись, і просушити собі бороду, волосся та плащ, запорошені снігом, аби я не замерз у цих горах на смерть і не прогнівив Господа свавільним мучеництвом.

— Підходь до вогню, — дозволив абат, — і погрійся, і поїж того харчу, який принесе тобі отрок Оліолл. Воістину, прикро, коли комусь, заради кого помер Христос, доводиться так бідувати, як оце тобі.

Незнайомець сів перед вогнищем, а Оліолл взяв у нього плащ, з якого тепер крапотіла вода, і поклав перед ним м’ясо та хліб, і поставив кухоль вина, проте гість поїв лише хліба, а вино відсунув, попросивши води. Коли його борода та волосся почали трохи обсихати, а руки та ноги перестали дрижати від холоду, він заговорив знову:

— О благословенний абате, зглянься над бідним, зглянься над жебраком, який довгі роки тинявся по непривітному світі, й дай мені якусь працю, хай і найважчу, бо я — найбідніший з Божої бідноти.

І братчики почали радитись, до якої ж праці його приставити, і спершу ні до чого не договорились, бо не було такої праці, яка не знайшла б у тому працелюбному братстві свого виконавця, але нарешті хтось згадав, що брат Лисий Лис, — а той мав за обов’язок крутити великі жорна у млині, бо ж для чогось іншого був надто дурний, — постарішав від такої важкої роботи, отож-бо того жебрака й приставили від завтра до жорен.

Холоди минули, і за весною прийшло літо, а жорна ніколи не стояли без діла і ніколи не крутила їх неохоча рука — проходячи повз млин, усі чули, як наспівує той жебрак, обертаючи жорнівку по колу. І смуток остаточно покинув блаженне це братство, бо й Оліолл, який завжди був тупим та нездібним до навчання, порозумнішав, і було це тим більше чудо, що сталося зненацька. Одного дня він ще більше клеїв дурня, ніж зазвичай, і його висікли й веліли назавтра вивчити урок краще, бо інакше, мовляв, переведуть у молодший клас, до менших хлопчиків, які з нього сміятимуться. Оліолл пішов зі школи у сльозах, а коли прийшов на другий день, то, попри всю свою тупість, породжену звичкою прислухатись до кожного випадкового звуку і замислюватись над кожним випадковим блищиком, — тупість, яка так довго була притчею на вустах усієї школи, — відповів урок так добре, що випередив усіх у класі і відтоді став найкращим учнем. Спершу брат Голуб подумав, що то нарешті почуто його молитви до Пречистої, і прийняв це за великий доказ її любови до себе, але коли перегодом набагато більше ревних молитов не допомогли збільшити врожай бодай на один сніп пшениці, він почав собі думати, що малий знається з бардами, чи друїдами, чи відьмами, і постановив простежити за ним. Братчик поділився своїми міркуваннями з абатом, а той велів зразу прийти до нього, як тільки вдасться з’ясувати правду, і вже на другий день, а була то неділя, брат Голуб став на стежці перед абатом та іншими братчиками, коли ті вертались у своїх білих сутанах з вечерні, взявся за краєчок абатової сутани й заговорив:

— Жебрак — найбільший зі святих і чудотворців. Я щойно простежив за Оліоллом, і повільні кроки та похнюплена голова підказали мені, що його знов опанувала втома тупоумства, а коли він пішов до маленького гайка біля млина, то стежка, протоптана в чагарнику, та сліди на заболочених місцях навели мене на думку, що цією дорóгою він ходив багато разів. Я заховався за кущем на схилі, де стежка роздвоюється, і побачив по його заплаканих очах, що тупоумство його — надто закорінене, а мудрість — надто свіжа, щоб уберегти його від страху перед різками. Коли він увійшов до млина, я став під вікном і зазирнув туди, аж тут налетіли пташки й повсідались мені на голові та на плечах, бо вони в тому святому місці неполохливі, а ще попри мене пройшов вовк, зачепивши правим боком мою сутану, а лівим — листя на кущі. Оліолл розгорнув свою книгу на тій сторінці, яку я загадав йому вивчити, і заплакав, а жебрак сів поруч нього і втішав його, аж поки він заснув. Коли малий уже міцно спав, жебрак уклякнув і став молитися вголос, проказуючи: «О Ти, сущий понад зорями, яви силу Свою світотворчу, і хай знання, зіслане Тобою, пробудиться в душі його, де нічого сьогосвітнього немає, аби прославили ім’я Твоє дев’ять ангельських чинів», — і тут заструменіло світло й оповило Аода, жебрака, і я вловив пахощі троянд. У зачудуванні я трохи ворухнувся, а жебрак обернувся і помітив мене, та й каже, низько вклоняючись: «О брате Голубе, якщо я вчинив зле, прости мені, і я понесу покуту. Мене спонукало до цього лише співчуття». Але я злякався, і втік, і біг без упину, аж поки прибіг сюди.

І всі братчики заговорили хором: хтось казав, що це такий-то і такий-то святий, хтось — що це не він, а другий, а хтось — що це ані той, ані той, бо ті зараз пробувають у своїх монастирях, і тому це той третій святий, — і вони мало не пересварились між собою, наскільки взагалі могло дійти до сварки в такій сумирній чернечій громаді, бо кожен хотів приписати такого великого святого своєму рідному краєві. Врешті-решт абат сказав:

— Він не може бути жодним з тих, кого ви назвали, бо на Великдень я отримав привітання від них усіх і кожен пробував у своєму монастирі, натомість він — Енґус Богоугодний, перший, хто оселився у пущі серед диких звірів. Десять років тому не витримав він тягаря важких трудів в обителі біля підніжжя Патрікового пагорба і подався до лісу ради єдиного труду — хвалити співом Господа, але слава про його святість привела до його келії тисячі прочан, тож у безгрішну його душу заронилося трохи гордині. А дев’ять років тому він убрався в лахміття і з того дня ніхто його не бачив, якщо тільки не вірити тим, хто розповідав, буцімто бачив, як він жив серед вовків у горах і годувався польовими травами. Ходімо до нього, і вклонімося йому, бо, зрештою, після довгих пошуків, він знайшов оте ніщо, яке і є Богом, і попросімо його вести нас торованою ним дорóгою.

Братчики у своїх білих сутанах попрямували битою стежкою до лісу, — і попереду йшли, махаючи кадилами, паламарі, а абат з патерицею, всипаною самоцвітами, крокував у хмарці тиміяму, — аж ось дійшли до млина, і повклякали, і почали молитися, чекаючи, коли дитина прокинеться, а святий закінчить своє чування і вийде поглянути, як ховається в темінь невідомости сонце, нагадуючи його власний шлях.

Про Костелло Гордого, Уну, доньку Дермотта, і лихий язик

Костелло[53] прийшов з полів і ліг, заклавши руки за голову, на землю перед дверима своєї квадратної вежі та й задивився на захід сонця, прикидаючи, яка то завтра буде погода. І, хоч серед дрібного панства поширилась єлизаветинська та якобінська мода, яка в Англії вже застаріла, він ще носив просторий плащ корінного ірландця, а в чуттєвих рисах обличчя та кремезній будові його бездіяльного зараз тіла проглядалася суміш гордости й сили, що належали простосердішій добі. Він перевів погляд з вечірньої заграви на південний захід — на довгу білу дорóгу, яка губилася за обрієм, та на вершника, який насилу вибирався на пагорб. Ще кілька хвилин — і вершник під’їхав так близько, що можна було чітко розгледіти в сірій сутіні його маленьку недоладну постать, довгий ірландський плащ та обшарпану волинку в нього за плечима, а також грубошерстого поні під ним. Під’їхавши так, що вже можна було почути його голос, він загукав:

— То ти спиш собі, Тумаусе Костелло, коли найкращі люди надривають собі сили на великих білих дорогах? Вставай-но, гордий Тумаусе, бо я привіз вісті! Вставай-но, йолопе ти такий! Відірвися від землі, плевеле ти двоногий!

Костелло схопився на ноги і, щойно волинкар під’їхав до нього упритул, схопив його за комір куртки, стягнув із сідла та скинув на землю.

— Пусти мене, пусти мене, — благав той, але Костелло все тряс його і тряс.

— Я привіз вісті він доньки Дермотта, від Вінні[54].

Великі пальці розціпились, і волинкар, відсапуючись, підвівся.

— Чому ж ти відразу не сказав мені, — запитав Костелло, — що приїхав від неї? Тоді вже міг би сваритися собі скільки влізе.

— Я приїхав від неї, але не скажу ні слова, поки не заплатиш за те, що шарпав оце мене.

Костелло намацав калитку, в якій носив гроші, але не відразу зумів її розв’язати, бо рука його, яка перемогла багатьох супротивників, тремтіла від страху та надії.

— Ось усі гроші, що я маю в калитці, — сказав він, цівкою висипаючи французькі та іспанські монети у жменю волинкаря, а той спробував кожну на зуб і аж тоді відповів.

— Оце справедливо, це чесна ціна, але я не скажу ні слова, поки не матиму надійного захисту, бо якщо Дермотти доберуться до мене вночі десь на вузькій стежці або вдень у Кул-а-віні[55], то кинуть гнити в канаві серед кропиви або повісять на високому яворі, на якому вони повісили конокрадів на Белтайн[56] чотири роки тому.

І з цими словами він прив’язав повіддя свого поні до іржавої залізної скоби, вмурованої у стіну вежі.

— Я зроблю тебе своїм волинкарем та лакеєм, — відказав Костелло, — а ніхто ж не сміє й пальцем торкати людину, чи козу, чи коня, чи пса, що належать Тумаусові Костелло.

— І я передам тобі послання, — вів далі вісник, жбурляючи сідло на землю, — лише сидячи в кутку біля каміна з кухлем у руці, а поряд щоб стояв дзбан із віскі, бо я хоч і голодранець і в животі в мене порожньо, але предки мої вбирались ошатно і жилося їм ситно, аж поки сім століть тому Діллони — горіти їм у пеклі й верещати на всю пельку — спалили їхній предківський дім і забрали їхню худобу.

І, поки він говорив, його маленькі очка поблискували, а худі кулаки стискались.

Костелло повів його до великої зали, де підлога притрушена була очеретом і де не було жодних вигод, які позаводило собі дрібне панство, — лише нічим не прикрашена феодальна суворість, — і показав на лаву біля великого каміна, а коли волинкар сів, налив йому в роговий кухоль віскі і поставив на лаву поруч, ще й поставив біля кухля великий чорний дзбан із просмоленої шкіри та запалив смолоскип, що був косо застромлений у кільце, вмуроване у стіну, і руки його, знай, тремтіли, а тоді обернувся до посланця і запитав:

— Чи прибуде до мене донька Дермотта, о Дуаллаху, сину Далі?

— Донька Дермотта не прибуде до тебе, бо її батько приставив до неї жінок, аби її пильнували, але вона веліла мені передати тобі, що за тиждень увечері, напередодні дня святого Івана, вона має заручитися з Намарою Озерним і хотіла б, аби ти був на заручинах, щоб тоді, коли її попросять, як велить звичай, випити за того, хто їй наймиліший, вона могла випити за тебе, Тумаусе Костелло, і показати всім, кому належить її серце і як мало їй радости від її шлюбу. А сам я прошу тебе взяти з собою вірних людей, бо я на власні очі бачив конокрадів, які витанцьовували над землею «Сизого голубка».

І він простягнув Костелло вже осушений кухоль, стиснувши його в руці, що нагадувала пташину лапку, і загорлав:

— Налий мені ще один кухоль, бо я б хотів, аби настав той день, коли вся вода у світі вміститься в мушлі равлика, і пив би я самé лише віскі!

Не дочекавшись відповіді Костелло, який сидів замріяний, він розійшовся:

— Ану налий мені кухоль, кажу тобі, бо жоден Костелло у світі не такий-то вже великий пан, щоб не поприслужувати котромусь Далі, навіть якщо Далі вештається по дорогах з волинкою, а Костелло має голий пагорб, порожній дім, коня, черідку кіз та жменю корів.

— Хвали своїх Далі скільки завгодно, — відказав Костелло, наливаючи йому кухоль, — бо ти привіз мені добре слово від моєї коханої.

Наступні кілька днів Дуаллах мотався по всій околиці, намагаючись набрати для господаря ескорт, і кожен, кого він стрічав, розповідав про Костелло якусь історію: то як він ще хлопцем убив борця, так натягнувши ремінь, який оперізував їх обох, що зламав кремезному борцеві хребет; то як, трохи підрісши, побився об заклад і перетягнув оскаженілих коней через брід на Унхіоні[57]; то як, уже дорослим, зламав сталеву підкову в Мейо[58]; то як гнав купу народу Очеретяними луками біля Драм-ен-Ейру, бо вони співали глузливу пісеньку про його бідність, — і ще говорили про багато інших учинків, у яких Костелло показав свою силу та гордість, але не знаходилось нікого, хто став би на бік такого запального і незаможного чоловіка в суперечці з такими обачними та багатими особами, як Дермотт Овечий і Намара Озерний.

Тоді Костелло пішов сам на розшуки і, вúслухавши від багатьох багато перепросин, привів рославого недоумкуватого парубка, який ходив за ним, наче пес, а ще наймита, який обожнював його за силу, та огрядного фермера, чиї предки служили його родині, та двійко хлопців, які доглядали його кіз і корів, — та й вишикував їх перед каміном у порожній залі. Вони принесли з собою здоровенні дрюки, а ще Костелло дав кожному по старому пістолю і цілу ніч поїв їх іспанським елем, заставляючи стріляти у білу ріпу, яку насадив на рожен у стіні. А Дуаллах-волинкар сидів на лаві біля каміна та вигравав на своїй старенькій волинці «Зелений оберемок очерету», «Унхіон-струмок» та «Принців Бреффені[59]» і, знай, глузував то з самих стрільців, то з їхньої невправної стрільби, то з Костелло, бо той не має кращих слуг. Наймит, недоумкуватий парубок, фермер та хлопці-поральники уже добряче звикли до Дуаллахових кпинів, бо ж без них не обходився жоден похорон чи весілля, як і без верещання його волинки, але вони дивувались витримці Костелло, який рідко ходив на похорони та весілля, а якби й пішов, то ледве чи стерпів би вибрики глумливого волинкаря.

На другий вечір вони вирушили до Кул-а-віну, і Костелло їхав верхи на пристойному коні та мав при боці шпагу, а решта — на грубошерстих поні зі здоровенними своїми дрюками під пахвами. Коли вони проїжджали болотами та путівцями між пагорбів, то бачили вогнища, які наче перегукувались між собою — від пагорба до пагорба, від обрію до обрію, — і скрізь у червоних відблисках торф’яних багать танцювали гурти людей, святкуючи шлюб життя і вогню[60]. Коли Костелло та його супутники під’їхали до будинку Дермотта, то побачили перед дверима незвично велику юрму злидарів, що водили хоровод навколо вогнища, посеред якого палало возове колесо, — танок настільки древній, що боги, котрі вже давно виродились у фейрі, лише його й танцюють у таємних своїх пристановищах. З дверей та крізь довгі бійниці обабіч лилося тьмяне світло свічок і чувся тупіт ніг численних танцюристів у танці часів Єлизавети та Якова.

Костелло та його люди прив’язали коня та поні до кущів, бо з того, як багато там уже стояло припнутих скакунів, було ясно, що в стайнях місця вже не лишилось; проштовхалися крізь юрбу селян, які стояли біля дверей, і ввійшли до великої зали, де були танці. Наймит, недоумкуватий парубок, фермер та двоє хлопців-поральників змішалися з гуртом слуг, які спостерігали за танцюристами з ніші у стіні, а Дуаллах примостився на лаві, де сиділи волинкарі, Костелло ж почав пробиратись поміж танцюристів туди, де стояли Дермотт Овечий з Намарою Озерним та розливали з порцелянового глека віскі по рогових кухлях зі срібними вінцями.

— Тумаусе Костелло, — заговорив старий, — добре ти вчинив, що забув колишнє, і відкинув ворожнечу, і прибув на заручини моєї доньки з Намарою Озерним.

— Я прибув тому, — відповів Костелло, — що, коли за часів Костелло де Анґуло мої предки перемогли твоїх предків, а потім замирилися з ними, була укладена угода, яка каже, що повік-віків кожен Костелло може відвідати зі своїми охоронцями та волинкарем усяку учту, влаштовану одним із Дермоттів, а кожен Дермотт зі своїми охоронцями та волинкарем — усяку учту, влаштовану одним із Костелло.

— Якщо ти прибув з лихими намірами та з озброєними людьми, — відказав син Дермотта, спаленівши, — то, хай би яку силу мали твої руки у боротьбі та фехтуванні, це закінчиться для тебе зле, бо з Мейо приїхали люди з клану моєї дружини, а з Бичачих гір[61] — троє моїх братів зі своїми слугами.

І, кажучи це, він тримав руку за пазухою, ніби намацуючи руків’я зброї.

— Ні, — заперечив Костелло, — я тут лише для того, аби станцювати прощальний танець з твоєю донькою.

Дермотт витягнув руку з-за пазухи й підійшов до високої блідої дівчини, яка стояла трохи осторонь, опустивши лагідні очі додолу.

— Костелло прибув, аби станцювати прощальний танець, бо знає, що ви з ним уже ніколи не побачитеся.

Дівчина підняла очі й пильно подивилась на Костелло, і в погляді її читалась та довіра смиренної душі до гордої, душі ніжної — до шаленої, яка була трагедією жінки від початку часів. Костелло повів Уну поміж танцюристів, і невдовзі вони втягнулись у ритм павани, цього урочистого танцю, який разом із сарабандою, гальярдою та морискою витіснив жваві ритми старовинних танців, пересипаних віршами та пантомімою, й не прижився хіба що в найщиріших ірландців з-посеред дрібного панства, — і, поки вони танцювали, їх охопила невимовна меланхолія, втома від світу, гіркий жаль одне за одного, глухий гнів через простосерді надії та страхи, властиві любовній жазі. А коли танець скінчився і волинкарі, відклавши свої волинки, підняли рогові кухлі, закохані стали трохи осторонь, замислено і безмовно чекаючи, коли танець почнеться знову і знову спалахне вогонь у їхніх серцях, огортаючи все їхнє єство, — і так вони танцювали й танцювали павани та сарабанди, гальярди та мориски цілісіньку ніч, і багато хто поставав і дивився на них, а селяни підступили до дверей знадвору і зазирали до зали, ніби розуміли, що довгі роки вони збиратимуть довкола себе дітей своїх дітей, і розповідатимуть, що бачили, як Костелло танцював з Уною, донькою Дермотта, і самі ставатимуть завдяки своїй розповіді причетними до старовинної романтичної історії, — проте Намара Озерний під час танців і музики міряв кроками залу, і голосно просторікував, і пускав дурні жарти, вдаючи, що з ним усе гаразд, а старий Дермотт Овечий усе червонішав та червонішав і все частіше та частіше поглядав на двері, стежачи, чи не потьмянішали у світлі світанку свічки.

Нарешті він відчув, що слушний час настав, і в перерві після танцю, стоячи біля столу з роговими кухлями, гукнув, що зараз його донька вип’є заручну чашу, — і Уна підійшла до нього, а гості обступили їх півколом, і то Костелло став біля стіни праворуч, а його волинкар, наймит, фермер, недоумкуватий парубок та двоє хлопців-поральників — у нього за спиною. Старий Дермотт узяв з полиці срібну чашу, з якої мати Уни і мати її матері пили на своїх заручинах, налив з порцелянового глека віскі й подав чашу доньці, примовивши за звичаєм:

— Випий за того, хто тобі наймиліший.

Вона піднесла чашу до вуст, на хвильку загаялась, а далі проказала ніжним дзвінким голосом:

— Я п’ю за свою щиру любов — за Тумауса Костелло.

А тоді чаша як покотиться по підлозі, видзвонюючи, мов дзвін, — бо старий дав доньці ляпаса, і чаша випала з її рук, і запанувала гробова тиша.

І багато людей Намари, що змішались були зі слугами, повиходили тепер з ніші у стіні, а один, оповідач та поет, останній з ордену бардів, який годувався на кухні в Намари, видобув з-за пояса французький кинджал і замахнувся на Костелло, але за мить його звалив на підлогу удар, і покотилась, і знову задзеленчала чаша, яку він зачепив плечем. Ще мить — і задзвеніла б криця об крицю, якби селяни, що з’юрмилися за дверима, не загули й не закричали: усі ж бо знали, що перед ними — не діти королевиних ірландців чи дружніх між собою Намар та Дермоттів, а нащадки диких ірландців з берегів Лох-Ґари і Лох-Кари[62], які плавали на обтягнутих шкурами кораклах[63], і мали довгі пачоси над очима, і не хрестили правиць своїх дітей, аби ті могли сильніше битися, і присягалися лише святим Патріком та сонцем і місяцем, і поклонялися красі та силі більше, ніж святому Патрікові чи сонцю і місяцю.

Рука Костелло так стиснула ефес, аж кісточки на пальцях побіліли, але він не видобув шпаги й у супроводі своїх людей покрокував до дверей, а танцюристи розступались перед ним, більшість — сердито і поволі, позираючи на селян, які не переставали гудіти і кричати, а дехто — радо і швидко, бо слава Костелло осявала його своїм промінням. Він проминув люті та приязні селянські обличчя і підійшов до свого доброго коня та грубошерстих поні, прив’язаних до кущів, скочив у сідло і звелів своїм недоладним охоронцям так само сідати верхи й виїжджати на путівець. Коли вони трохи від’їхали, Дуаллах, який трюхикав останнім, обернувся на дім, біля якого стояв невеликий гуртик Дермоттів та Намар, а поряд — більший гурт селян, і загорлав:

— Дермотте, так тобі й треба — ліхтар ти без свічки, гаман ти порожній, баран ти стрижений, бо завжди скупою була рука твоя до волинкарів, і скрипалів, і оповідачів, і бідних подорожніх.

Не встиг він догорлати, як троє Дермоттів-братів з Бичачих гір кинулись до своїх коней, а сам старий Дермотт спіймав за вуздечку поні котрогось Намари і гукнув іншим, аби скакали за ним, — і велике то було б побоїще й багато було б убитих, якби селяни не повихоплювали з приску багать ще не догорілих патиків і не почали з голосними криками жбурляти їх тваринам під ноги, аж коні поставали дибки й порозбігалися, блискаючи білками очей у світлі світанку, а деякі вирвалися з рук тих, хто тримав їх за вуздечки.

Наступні кілька тижнів Костелло не бракувало новин про Уну, адже то перекупка, що продавала яйця та птицю, то якийсь прочанин чи прочанка, що йшли на прощу до Скельного джерела, розповідали йому, що в день святого Івана його кохана занедужала і що їй трохи краще чи трохи гірше, ніж раніше, — і хоч Костелло, буденний і непривітний, дбав, як звичайно, про своїх коней, корів та кіз, однак курява доріг, пісні людей, що верталися з ярмарків та похоронів, картярі, що грали в карти по кутках полів у неділю чи на церковні свята, чутки про битви та переміни у великому світі, виважені життєві плани довколишніх сповнювали його непоясненним хвилюванням, а селяни ще пам’ятають, як після настання ночі він просив Дуаллаха-волинкаря розповісти йому під сюрчання цвіркунів сказання «Син яблука», «Краса світова», «Син короля Ірландії» чи інші старовинні перекази, що їх традиційно можна було почути від кожного волинкаря, так само як і мелодії «Зелений оберемок очерету», «Унхіон-струмок» та «Принци Бреффені», а поки перед ним розгортався безмежний фантастичний світ легенд, він сам віддавався думам про своє горе.

Дуаллах часто переривався, аби додати, що предком того чи іншого древнього ірландського клану був незрівнянний король Синього пояса чи воїн Лозового тину, або докинути, пересипаючи мову прокльонами, що всі іноземці та більшість королевиних ірландців — поріддя потворного рогатого підводного народу або запопадливих та низьковклінних ферболґів, проте Костелло переймався лише любовними муками, і байдуже, куди вели ці історії, чи на острів Червоного Озера, де мешкають блаженні, чи до лихого краю Східної відьми, але для нього то сама лише Уна переживала описані там таємничі кривди, бо це її, а не доньку якогось стародавнього короля, ув’язнили у підводній крицевій вежі, круг якої обвився Дев’ятиокий змій, і це вона семирічною службою заслужила право визволити з пекла всіх, кого зможе перенести на собі, й витягла звідти силу-силенну людей, які вчепилися знесиленими пальцями за пружок її сукні, і це вона витерпіла рік німоти через чарівну тернинку, яку встромили їй у язик фейрі, й це пасмо її волосся, вкладене кільцем у маленьку різьблену скриньку, випромінювало стільки світла, що молотники молотили при цьому світлі від заходу до сходу сонця, і так воно всіх зачудувало, що королі роками мандрували й зазнавали поразок від незнаних воїнств, щоб тільки віднайти її схов, бо не було у світі більше краси — лише її краса, не було у світі більше трагедії — лише її трагедія: і коли нарешті голос волинкаря, злагіднілий від мудрости давньої романтичної історії, замовкав, коли ревматичні його ноги насилу підіймалися сходами нагору і прямували до ліжка, а Костелло вмочав пальці у маленьку фаянсову чашу зі святою водою і починав молитися Богородиці Семи Скорбот, то сині очі та всипані зорями шати на іконі в домашній капличці блякли в його уяві й натомість у ній виринали карі очі та домоткана сукня доньки Дермотта — Вінні; не слабне-бо пристрасть того, хто зберігає своє серце в чистоті для любови чи ненависти так само, як інші люди — для Бога, Діви Марії та святих, і того, хто в годину одкровення приходить до Божественної Сутности через гірке душевне сум’яття, через сад Гетсиманський і самотній Хрест, роковані смертним серцям на відплату за безсмертні пристрасті.

Одного дня до Костелло, який сáме допомагав двом своїм хлопцям-поральникам косити луки, прискакав слуга і передав йому листа, та й від’їхав, не сказавши ні слова, а в листі, написаному англійською, були такі слова:

Костелло жбурнув свою косу на землю і послав одного хлопця по Дуаллаха, який був у нього в умі невіддільний від Уни, а сам осідлав свого великого коня та Дуаллахового поні.

До осідку Дермотта вони з Дуаллахом прискакали вже майже під вечір — перед ними розкинулось Лох-Ґара, синє, дзеркальне, пустельне, і хоча здалеку вони побачили, як біля дверей дому сновигають якісь темні постаті, однак сам дім здавався не менш пустельним, ніж озеро. Двері були прочинені, і Костелло стукав у них знов і знов, аж з-поміж трав злетіло багато озерних чайок і з пронизливими криками закружляло над його головою, але відповіді так і не дочекався.

— Нікого тут нема, — зауважив Дуаллах, — бо Дермотт Овечий — надто пихатий, аби вітати Костелло Гордого.

І він відчинив двері навстіж, і побачили вони обшарпану, брудну старезну бабу, яка сиділа на підлозі, спершись об стіну. Костелло її впізнав — то була Бріджет Делані, глухоніма жебрачка, а вона, побачивши його, підвелась, і жестом запросила йти за нею, і повела його з супутником сходами нагору, а тоді довгим коридором до зачинених дверей. Прочинивши їх, відійшла трохи вбік і сіла, як і раніше, під стіною, Дуаллах теж умостився долі, але біля самих дверей, а Костелло ввійшов до покою і взрів Вінні, яка спала на ліжку. Він сів поруч на стілець і став чекати, і минуло багато часу, а вона все спала, тоді Дуаллах зазирнув у двері й на мигах показав, що треба її розбудити, але Костелло й дихнути боявся, аби вона не прокинулась, бо серце йому сповнював нестримний жаль, який перетворює серце закоханого на тінь божественного серця. Аж ось він повернувся до Дуаллаха і сказав:

— Недобре, що я тут, де немає нікого з її кревних, бо прості люди завжди тільки й чекають, аби знеславити гарну дівчину.

І тоді вони з Дуаллахом спустилися до вхідних дверей і стали дожидатись, але вже звечоріло, а ніхто не з’являвся.

— Дурнем був той, хто нарік тебе Костелло Гордим, — нарешті не витримав Дуаллах, — коли б він побачив, як ти все чекаєш і чекаєш під дверима, де приймати тебе не зоставили нікого, крім жебрачки, то назвав би тебе Костелло Покірним.

Тоді Костелло скочив у сідло, і Дуаллах теж, а коли вони трохи від’їхали, Костелло натягнув повіддя і зупинив коня. Потяглись довгі хвилини, аж тут Дуаллах загукав:

— Не диво, що ти боїшся образити Дермотта Овечого, адже він має багато братів та друзів, і хоча чоловік він уже старий, але сильний і спритний, а ще він з королевиних ірландців, і вороги ґелів — на його боці.

А Костелло відповів, спаленівши і глянувши на дім:

— Присягаюся Матір’ю Божою, що не повернуся туди, якщо по мене не пошлють раніше, ніж я переправлюся бродом через Брунатну річку.

І поїхав далі, але так повільно, що вже й сонце сіло і над болотами почали літати кажани. Коли він дістався до річки, то трохи загаявся на бéрезі, порослому півниками, а потім виїхав на середину річки й зупинив коня на мілині, де кипіла між каміння вода. А от Дуаллах перетнув річку і чекав на другому бéрезі, над глибоководдям. По довгому часі волинкар знову загукáв, і цього разу дуже в’їдливо:

— Дурень зачав тебе, і дурепа тебе породила, і дýрні над дурнями ті, що кажуть, ніби ти походиш із давнього і шляхетного роду, бо рід ти ведеш від бліденьких жебраків, які тиняються від дверей до дверей, кланяючись панам і слугам.

Похиливши голову, Костелло переїхав річку і зупинив коня біля Дуаллаха, але щойно хотів до нього озватись, як на протилежному бéрезі зацокотіли копита і до них під’їхав вершник, здіймаючи стовпами воду. То був слуга Дермотта, і проказав він, ледь переводячи дух, як той, хто скакав щосили:

— Тумаусе Костелло, я прибув, аби знову запросити тебе до Дермотта додому. Коли ти поїхав, дочка його, Вінні, прокинулась і покликала тебе на ім’я, бо ж бачила тебе уві сні. Бріджет Делані Довбня бачила, як ворушаться її вуста, і збагнула, в якій вона тривозі, й побігла з будинку до лісу, де ми ховались, і схопила Дермотта Овечого за куртку, і привела його до дочки. Він побачив, у якій та тривозі, й велів мені скакати його власним конем і чимскоріш тебе привести.

Тут Костелло обернувся до Дуаллаха Далі й, схопивши його обіруч за пояс, стягнув із сідла і жбурнув об сірий камінь, що стримів з річки, тож волинкар бездиханно канув у глибочінь, і води поглинули той язик, який Бог сотворив таким лихим, що оповідь про нього передаватимуть з вуст у вуста в потомні часи. А потім, штрикаючи коня острогами, Костелло шалено помчав понад річкою на північний захід і не зупинявся, аж поки не дістався до іншого, не такого порожистого броду і не побачив у воді віддзеркалення місяця, що сáме сходив. На мить він нерішуче спинився, а тоді перебрався через брід і погнав коня через Бичачі гори й далі до моря, майже не зводячи очей з місяця, який мерехтів уві млі, ніби велика біла троянда, підвішена до середохрестя якогось безмежного фантастичного світу. Аж ось його кінь, уже давно потемнілий від поту і геть задиханий, бо Костелло без упину острожив його і геть загнав, важко упав на землю, скинувши вершника у придорожню траву. Костелло спробував підвести коня, але марно, і рушив сам назустріч місячному сяйву, і вийшов до моря, і побачив шхуну, яка стояла на якорі. Тепер, коли море заступало йому шлях, він відчув, що дуже втомився, а ніч — дуже холодна, і зайшов до прибережного генделика, та й повалився на лавку. У генделику було повно іспанських та ірландських моряків, які щойно привезли контрабандний вантаж вина та елю і чекали на ходовий вітер, аби знову вийти в море. Один іспанець звернувся до нього поганою ґельською і запропонував випити. Костелло пожадливо перехилив кухоль і завів запальну та шпарку балачку.

Тижнів зо три вітер віяв з моря або ж дув надто сильно, тож моряки й далі пили собі, теревенили та грали в карти, і Костелло залишився з ними: спав у генделику на лавці, а пив, теревенив і грав ще більше за всіх. Він швидко прогуляв ті невеликі гроші, які мав, а тоді програв іспанцеві свого коня, якого хтось привів з гірської стежки (і новий господар продав його фермерові з гір), а потім програв і довгого свого плаща, й остроги, й чоботи з м’якої шкіри. Нарешті повіяв погожий вітер у бік Іспанії і матроси попливли шлюпками до своєї шхуни, співаючи ґельських та іспанських пісень, і знялися з якоря, і невдовзі білі вітрила сховалися за обрієм. Тоді Костелло повернув додому, і перед ним розверзлась порожнеча його життя, і йшов він цілісінький день, а надвечір вийшов на дорóгу, що вела від берегів Лох-Ґари до південного узбережжя Лох-Кею[64]. Тут він наздогнав велику юрбу селян та фермерів, які повільно йшли за двома священниками та гуртом ошатно вбраних осіб, а декілька з них несли труну. Костелло зупинив одного дідка та й спитав, чий це похорон і чиї вони люди, а старий відповів:

— Це похорон Уни, доньки Дермотта, а ми — Намари й Дермотти та їхні челядинці, а ти — Тумаус Костелло, який її погубив.

Костелло рушив до голови процесії, минаючи людей, які люто на нього позирали, й почуте доходило до нього ніби крізь туман, бо тепер, коли він втратив тяму, себто й душевне здоров’я, він ніяк не міг повірити, що ніжність і краса, які так довго були серцем світу, могли отак зникнути назавжди. Аж ось він зупинився і знову спитав, чий це похорон, і якийсь чоловік відказав:

— Ми несемо ховати доньку Дермотта Вінні, яку ти погубив, і поховаємо її на острові Святої Трійці[65].

І чоловік зупинився, а тоді, взявши з землі камінь, кинув його в Костелло і влучив йому в щоку, аж кров потекла йому по обличчю. Костелло пішов далі, ледве чи відчуваючи біль від удару, а коли порівнявся з тими, хто йшов біля труни, розштовхав їх і, поклавши руку на віко, голосно спитав:

— Хто в цій труні?

Троє братів Дермоттів з Бичачих гір похапали каменюки й веліли своїм супутникам зробити те саме, та й прогнали Костелло з дороги, побивши камінням до крови, і якби не священники, то його, певно, вбили б.

Коли процесія його проминула, Костелло знову рушив услід за нею і здаля побачив, як труну поклали на великий човен, а ті, хто її супроводжував, посідали в інші човни, й усі човни повільно попливли озерним плесом до Інсули Трінітатіс[66], а по якомусь часі побачив, що човни повернулись, а люди змішалися з юрбою на бéрезі й усі порозходилися стежками-дорогами. Костелло привиділося, що Вінні — десь на острові й усміхається йому, як і раніше, ніжною усмішкою, тож, коли всі розійшлись, він поплив тим шляхом, яким пливли човни, і знайшов серед руїн абатства Святої Трійці свіжу могилу, і кинувся на неї, кличучи Уну, аби вона вийшла до нього. Над його головою тріпотіли квадратні листочки плюща, і всюди навколо нього пурхали над білими квітами білі метелики, а в імлистому повітрі пливли п’янкі пахощі.

Він пролежав там усю ніч і весь наступний день, час од часу кличучи кохану, аби вона вийшла до нього, а коли настала третя ніч, уже й забув, виснажений голодом та горем, що тіло її лежить у землі, й був лише певен, що вона — десь поблизу, але не хоче до нього вийти.

Удосвіта в ньому заговорила гордість, і він голосно гукнув — і тієї миті його замогильний крик почули селяни:

— Вінні, донько Дермотта Овечого, якщо ти не вийдеш до мене, я піду і вже ніколи не повернуся на острів Святої Трійці.

І не встиг відлунати його голос, як над островом пронісся холодний вихор, і Костелло побачив сонм тіней, які мчали повз нього: сид у срібних коронах і тьмяних розмаяних одіннях, а за ними — Уну, але вона вже не усміхалась йому ніжною усмішкою, а бистро майнула повз нього у гніві, давши йому на льоту ляпаса і крикнувши:

— То йди й ніколи не повертайся.

Він хотів бігти за нею і кликав її на ім’я, аж тут мерехтливі тіні всі гуртом злетіли увись і, утворивши подобу великої сріблистої троянди, розтали у попелястому світанні.

Костелло підвівся з могили, зрозумівши лише те, що прогнівив свою кохану і що вона забажала, аби він пішов і, забрівши у воду, поплив. Він плив і плив, але руки й ноги його були надто знесилені, аби триматись на плаву, та ще й тяжів над ним гнів Уни, тож, відпливши недалеко від острова, він без жодного опору потонув, немов той, хто засинає і поринає у сни.

На другий день бідний рибалка знайшов Костелло у прибережному очереті — він лежав на білому озерному піску, розкинувши руки, ніби розіп’ятий на хресті, — й переніс його до своєї хатини. І плакали-голосили по ньому убогі з убогих, а коли настав належний час, поховали його в абатстві на Інсулі Трінітатіс біля доньки Дермотта, від якої його відділяв тепер лише зруйнований вівтар, і посадили над ними два ясени, які згодом сплелись гіллям і змішали своє трепетне листя.

Рудий Ганраган

Ганраган, учитель попідтинної школи[70], високий, сильний рудоволосий молодик, увійшов до стодоли, де у переддень Самайну[71] зібрався гурток селян. Колись то була хата, а коли власник її побудував собі кращу, то об’єднав дві кімнати старої хати і став там зберігати собі всяку всячину. У старенькому коминку горів вогонь, а у пляшках — мочальні свічки, й на імпровізованому столі з дощок, покладених на дві діжки, стояла чорна квартова пляшка. Більшість чоловіків сиділи біля коминка, й один з них співав довгу пісню з примхливою мелодією про двох дядьків, з Манстеру і Коннахту, які посперечалися, чия провінція краща.

Ганраган підійшов до господаря і заговорив:

— Мені сказали, що ти мене кликав…

Але по цих словах затнувся, бо один стариган-горянин у сорочці та штанях з небіленої фланелі, який сам собі сидів біля дверей, тасуючи стару колоду карт і щось бурмочучи, не звóдив з нього очей.

— Не зважай на нього, — заспокоїв його господар, — він просто приблуда, забрів оце до нас — то ми його й пустили, бо це ж ніч Самайну, але думаю, що він несповна розуму. Послухай-но, щó він каже.

Тож вони прислýхались і почули, як старий бурмоче собі під ніс, тасуючи карти:

— Піки і Бубни — Доблесть і Влада, Хрести і Чирви — Знання і Втіха.

— Отаке він і торочить цілісіньку годину, — сказав господар, і Ганраган відвів очі, мовби йому було неприємно дивитись на старого.

— Мені сказали, що ти мене кликав, — повторив Ганраган, — передали, що «він у стодолі з двома своїми двоюрідними братами з Кілкрісту[72], а з ними — дехто з сусідів».

— То мій тамтешній двоюрідний брат хоче тебе бачити, — пояснив господар і, гукнувши парубка у грубій вовняній куртці, який слухав пісню, сказав: — Це Рудий Ганраган, для якого ти маєш вістку.

— І це таки добра вістка, — озвався парубок, — бо вона — від твоєї милої, Мері Лавелл.

— Як передала вона тобі вістку, і що ти про неї знаєш?

— Правду кажучи, я з нею не знайомий, але був я вчора в Лохреї[73], й один її сусід, з яким я мав деякі справи, сказав, що вона просила передати тобі на словах, якщо він зустріне на ярмарку когось із цих країв, що мати її померла, і якщо ти ще маєш намір одружитися з нею, то вона охоче дотримає даного тобі слова.

— Авжеж, я поїду до неї, — сказав Ганраган.

— І ще вона просила тебе не баритися, бо якщо за місяць у хаті в неї не буде чоловіка, то ймовірно, що її клаптик землі віддадуть комусь іншому.

Як почув це Ганраган, то підхопився з лавки, на якій сидів.

— Авжеж, я не баритимуся, — сказав він. — Нині повня, і якщо я затемна доберуся до Кілкрісту, то завтра до заходу сонця буду в неї.

Коли всі це почули, то почали сміятися з нього, що він так квапиться до своєї милої, і хтось запитав його, невже він покине свою школу в старій вапнярці, де наставляє діточок на добрий розум. Але він відказав, що діти ще й зрадіють, коли побачать уранці, що у вапнярці порожньо і що нíкому пильнувати, як вони роблять уроки, а школу він міг би знову відкрити будь-де, бо завжди носить із собою на шийному ланцюжку каламарчик, а за пазухою — великий том Верґілія та буквар.

Деякі селяни просили його випити скляночку на дорóгу, а один парубок схопив його за куртку і заявив, що, перед тим як піти, він мусить проспівати їм пісню, яку склав на прославу Венери та Мері Лавелл. Ганраган вихилив склянку віскі, але сказав, що не затримуватиметься і вже рушає в путь.

— Часу досить, Рудий Ганрагане, — сказав господар. — І після весілля матимеш досить часу, щоб відвикнути від забав, та й може бути, що побачимося ми нескоро.

— Я не затримаюся, — відповів Ганраган, — бо всі мої думки й так весь час будуть линути до тієї жінки, яка за мною послала, а вона ж сумує за мною і виглядає мене.

Ще деякі обступили його, наполягаючи, щоб він — такий славний друзяка, в якого ніколи не бракує пісень, усяких витівок і жартів, — залишився на ніч, але Ганраган відмовив їм усім, вирвався з їхніх обіймів і рушив до дверей. Але не встиг переступити поріг, як дивний стариган підвівся, поклав на його руку свою — тонку і зморщену, наче пташина лапка, — і мовив:

— Негоже Ганраганові, вченому чоловікові та великому піснетворцеві, покидáти таке-от зібрання в ніч проти Самайну. Тож залишся, — казав він, — і зіграй зі мною партію в карти, а ось і стара колода, яка робить свою справу вже багато ночей, і хоча вона стара, але чимало багатств світу виграно завдяки їй і програно через неї.

Один з парубків зауважив:

— Небагато ж багатств світу затрималося при тобі, діду.

І подивився на босі ноги старого, а всі засміялись. Але Ганраган не сміявся, а знову сів на лавку, дуже спокійно, не кажучи ні слова. Тоді один з товариства спитав:

— То зрештою ти залишишся з нами, Ганрагане?

А старий відповів замість нього:

— Авжеж, він залишиться, хіба ти не чув, як я його просив?

Тоді всі поглянули на старигана, наче запитуючи, звідкіля він прийшов.

— Здалеку я прийшов, — відказав він, — побував я дорогою і у Франції, і в Іспанії, і над Лох-Ґрейне[74] з підземним гирлом, і ніхто мені ні в чому не відмовляв.

І тут він замовк, і ніхто не хотів його розпитувати, й почалася гра. За столом грали шестеро, а решта спостерігали з-за їхніх спин. Дві чи три партії зіграли просто так, а тоді старий витягнув з кишені чотирипенсову монетку, геть стончену та стерту, і заклúкав решту зробити ставки. І кожен щось поставив на кін, мовби й дріб’язок, але коли купка монет пересувалась від гравця до гравця, бо спершу виграв один чолов’яга, потім — його сусід, то здавалося, що це — ціла сила грошей. А часом від якогось гравця відверталась удача, і в нього не залишалось нічого, і тоді хтось позичав йому дещицю, і він віддавав борг з виграшу, бо чи то таланило, чи не таланило — з кожним там таке тривало недовго.

І якось Ганраган зронив, наче крізь сон:

— Час мені рушати в путь.

Але сáме тієї миті перепала йому гарна карта, і він зробив нею хід — і гроші пішли йому в руки. А ще якось подумав він про Мері Лавелл і зітхнув, і в ту хвилину удача покинула його, і він знову забув про свою кохану.

Проте врешті-решт удача усміхнулася старому і залишилася з ним, і всі гроші перетекли до нього, і він захихотів собі під ніс, і все наспівував: «Піки і Бубни — Доблесть і Влада…» — і так далі, ніби то був рядок з пісні.

А перегодом, якби хто подивився на гравців і побачив, як вони трусяться всім тілом і не зводять очей з рук старого, то подумав би, що вони або повпивались, або ж на кону — весь статок, який мають вони у світі; але це було не так, бо квартової пляшки від початку гри ніхто й не торкався, і вона все ще стояла майже повна, а на кону було лише кілька шестипенсовиків і шилінгів та ще, може, жменя мідяків.

— Умієте ви вигравати і вмієте програвати, — сказав стариган, — віддаєтеся грі всім серцем.

І почав він тасувати й перетасовувати карти, дуже швидко і спритно, аж нарешті карт узагалі не стало видно, лише скидалось на те, що в повітрі крутяться під руками старого вогняні кола, як ото хлопчаки роблять такі кола, вертячи в повітрі запалену скіпку, а потім усім здалося, що в кімнаті зовсім стемніло, і вони вже не бачили нічого, крім рук старого та карт.

І тут же з його долонь вистрибнув заєць, і ніхто не знав, чи то карта прибрала заячої подоби, чи то старий створив звірка з нічого, але той чкурнув по долівці стодоли так хутко, як звичайнісінький заєць.

Дехто задивився на куцохвостого, але більшість не звóдили очей зі старого, а поки дивились на нього, з його долонь вистрибнув хорт, так само як і заєць, а за ним — ще один хорт, і ще, і вже ціла зграя псів ганяла зайця по стодолі, коло за колом.

Тут усі гравці посхоплювались на ноги, притиснувшись спинами до столу і сахаючись від хортів, і мало не оглухли від їхнього гавкоту, але хай які бистроногі були пси, зайця вони не могли наздогнати, а той усе бігав по колу, аж поки насамкінець двері стодоли відчинило навстіж ніби поривом вітру, і заєць, зробивши петлю, перемахнув через стіл, за яким точилася гра, і вискочив за двері, в ніч, а хорти — через стіл та у двері — за ним.

Тоді стариган гукнув:

— Біжіть за хортами, біжіть за хортами, великі побачите лови цю ніч!

І вибіг слідом за хортами. Але хоча ці селюки мали полювання на зайців за річ звичну, та й до забав були охочі, злякались вони виходити в ніч, і сам лише Ганраган випростався і сказав:

— Я біжу, я біжу вслід за ними.

— Краще б тобі лишитися тут, Ганрагане, — застеріг його парубок, який стояв поруч, — а то ще вскочиш у якусь велику халепу.

Але Ганраган відказав:

— Чесну гру я побачу, чесну гру я побачу.

І переступив поріг, спотикаючись, наче сновида, і тут же двері за ним зачинились.

Попереду йому ввижався старий, хоч то була лише його власна тінь, яка падала перед ним на шлях у світлі повного місяця, але він виразно чув гавкіт хортів, які гнали зайця розлогими зеленими полями Ґранаху[75], і прожогом побіг за ними, бо ніщо його не спиняло, і скоро вже добіг до менших полів, обнесених низенькими загородами з абияк наваленого каменюччя, і він відкидав те каміння, щоб перебратись через загороди, але не зупинявся, щоб покласти його на місце, і ось уже пробіг повз те місце біля Баллілі[76], де річка[77] ховається під землею, і йому було чути собак, які мчали попереду до верхів’я річки. Невдовзі бігти йому стало важче, бо він уже піднімався під гору, та ще й місяць сховався у хмари, й Ганраган погано бачив стежку, а коли в якусь мить звернув убік, аби трохи зрізати шлях, то нога його ковзнула у трясовину і довелося вертатись на стежку. І не знав він, ані як довго біг, ані куди, але нарешті опинився на відкритій усім вітрам вершині гори, посеред хвилястого вересового пустища, і вже не чув хортів, та й узагалі ні звуку. Аж ось гавкіт їхній долинув до нього знову, спершу здалеку, потім зблизька, а коли почувся зовсім поруч, то зненацька шугонув у небо, і звуки гонів залунали в Ганрагана над головою, а тоді покотились на північ, і він уже більше нічого не чув.

— Це нечесно, — мовив Ганраган, — це нечесно.

І не міг він уже йти далі, та й сів долі на верес там, де стояв, у серці Слів-Ехтґе[78], бо після такої довгої дороги вся сила його покинула.

Незабаром помітив він неподалік двері, з яких струменіло світло, і здивувався, що не бачив їх раніше, а вони ж так близько від нього. Тож підвівся і, попри втому, ввійшов у двері, і хоч надворі стояла ніч, але за дверима опинився він у денному світлі. І враз угледів старого — той збирав літній чебрець та жовті півники, і здалось йому, що від квітів віє всіма солодкими пахощами літа. А старий сказав:

— Довго ж ти до нас добирався, Ганрагане, вчений чоловіче і великий піснетворцю!

І з цими словами повів його у величезні осяйні палати, й були там зібрані всі розкоші, про які Ганраган лише чув, та всі кольори, які він лише бачив. У дальньому кінці покоїв був поміст, і сиділа там на високому троні жінка, найпрекрасніша у світі, довгобраза і білолиця, з уквітчаним чолом, але втомлена на виду, наче від довгого чекання. А на приступці біля трону сиділо чотири сиві баби, і одна з них тримала на колінах великий казан, друга — великий важкий камінь, хоча здавалося, що для неї він — легкий, третя — довжелезний дерев’яний спис із гострим вістрям, а остання — меч без піхов[79]. Рудий Ганраган довгенько стояв і, знай, роздивлявся їх, але жодна не сказала йому ні слова і навіть не глянула в його бік. І міркував він, чи не спитати б, хто та жінка на троні, мов сама королева, і на що вона чекає, але хоча на язик він був швидкий і нікого не боявся, проте зараз не насмілювався заговорити з такою красунею, та ще й у таких пишних палатах. А далі думав спитати, що то за чотири предмети, що їх чотири сиві баби тримають, наче великі скарби, але не міг дібрати належних слів.

І тут підвелася перша баба, тримаючи обіруч казан, і промовила:

— Втіха.

Ганраган не обізвався на це ні словом.

Тоді підвелася друга баба з каменем у руках і промовила:

— Влада.

Підвелась і третя баба зі списом у руках і промовила:

— Доблесть.

А остання баба підвелася, тримаючи в руках меча, і промовила:

— Знання.

І по цьому слові всі вони завмерли, ніби чекаючи, що Ганраган їх розпитуватиме, але він ніби води в рот набрав. І тоді чотири сиві баби вийшли у двері, забравши свої скарби з собою, і з порога одна зронила:

— Нічого йому від нас не треба.

А друга сказала:

— Слабкий він, слабкий.

Третя ж мовила:

— Він злякався.

А остання докинула:

— Він не при своєму розумі.

І всі вони в один голос сказали:

— Ехтґе, донька Срібної Руки[80], мусить спати далі. Шкода, дуже шкода.

І тоді жінка, подібна до королеви, легесенько зітхнула, і в цьому зітханні Ганраганові почулося дзюрчання незримих струмків, і якби палати, де він перебував, були вдесятеро пишніші та осяйніші, то й тоді не зміг би він побороти сонливість, яка на нього напала, і він похитнувся, наче п’яний, і тут же повалився долі.

Коли Ганраган прокинувся, в лице йому світило сонце, але на траві довкола виднілася біла паморозь, а понад бережком струмка, біля якого він лежав, вода взялася кригою, і протікав той струмок через Дайре-каол і Друїм-да-род[81]. За обрисами пагорбів та блискотінням Лох-Ґрейне вдалині Ганраган здогадався, що він — на одній з гір Слів-Ехтґе, але не був певен, як він туди потрапив, бо з голови його вивітрилося все, що сталось у стодолі, а про всю його мандрівку нагадували лише стерті ноги та затерпле тіло.

Було це рік потому: дядьки з села Каппахтаґл[82] сиділи біля вогню в хатині край дороги, аж тут до двійчатих дверей[83] підійшов Рудий Ганраган, на тоді — страшенно схудлий і змарнілий, з довжелезним розкошланим волоссям, і попросив дозволу ввійти й перепочити, — і вони впустили його, бо ж була ніч Самайну. Він підсів до селян, і ті налили йому з квартової пляшки склянку віскі, а побачивши на шиї в гостя каламарчик, здогадалися, що перед ними — чоловік учений, і попросили розповісти щось про греків.

Ганраган витяг з великої кишені куртки свого Верґілія, але обкладинка геть почорніла і набрякла від вологи, а сторінка, на якій він розгорнув книгу, була жовта-жовтюща, але це не мало ніякого значення, бо Ганраган і так дивився на неї, наче ніколи не вчився грамоти. Тоді якийсь парубок почав з нього сміятись і питати, навіщо носить він з собою таку важку книгу, якщо не може її читати.

Це розсердило Ганрагана, тож він сховав Верґілія до кишені й запитав, чи не мають вони колоди карт, бо карти — то краще, ніж книжки. Коли йому винесли карти, він узяв їх і почав тасувати, а поки тасував, щось ніби спало йому на думку і він провів собі рукою по обличчю, ніби напружуючи пам’ять, і сказав:

— Чи не бував я тут раніше і чи не було це такої ночі, як ця?

А тоді раптом підхопився, впустив карти на долівку і запитав:

— Хто там приніс мені вістку від Мері Лавелл?

— Ми ніколи раніше тебе не бачили і про Мері Лавелл ніколи не чули, — відповів господар. — А хто це така? — спитав він. — І про що це ти говориш?

— То було в таку саму ніч рік тому. Був я у стодолі, а там дядьки грали в карти, й на столі лежали гроші, що їх раз у раз пересували від одного гравця до другого, — і дістав я вістку, і вже виходив з дверей, аби знайти свою милу, Мері Лавелл, яка мене кликала.

І тут Ганраган вигукнув на повен голос:

— Де ж я був потім? Де провів цілісінький рік?

— Важко сказати, де ти міг пробути весь цей час, — відказав найстарший з дядьків, — і до якого краю світу міг забрести, та й схоже, що на ногах твоїх — курява багатьох доріг. Таж сила-силенна народу вештається отак, втративши пам’ять, — додав він, — відтоді, як їм пороблено.

— Це правда, — підтвердив другий. — Знав я жінку, яка проблукала отак сім років, а потім повернулась і розповіла друзям, що частенько рада була поїсти зі свинячого корита. А зараз ти б краще пішов до священника, — порадив він, — аби зняв він всяке наслання, яке на тебе могли наслати.

— До своєї милої, до Мері Лавелл, ось до кого я піду, — відказав Ганраган. — Задовго я барився, — хтозна, що могло статися за рік.

І він уже виходив з дверей, як селяни в один голос почали говорити, що йому краще залишитись на ніч і підкріпитись перед дорогою, і він таки справді цього потребував, бо дуже ослаб, а коли йому дали поїсти, він їв так, наче доти ніколи не бачив їжі, й один з дядьків сказав:

— Їсть так, наче ступав по голодній траві[84].

Лише вранці, коли розвиднилось, рушив Ганраган у путь, і довго тягнувся для нього час, поки не дійшов він до хатинки Мері Лавелл. Але коли таки дійшов, то побачив, що двері вибито, а стріха зсунулась на землю, і не видно ані душі живої. А коли питав сусідів про те, що сталось, то вони лише й могли відповісти, що її виселили з хати й вона вийшла заміж за одного наймита, та й подались вони шукати роботу до Лондона, чи Ліверпуля, чи до якогось іншого великого міста. А чи знайшла вона гірше місце чи краще, Ганраган так ніколи й не дізнався, та й узагалі ніколи більше її не стрічав і не мав від неї жодної вісточки.

Сукання мотузки

Якось на схилі дня проходив Ганраган поблизу Кінвари[85] й почув, як у хатині неподалік узбіччя дороги хтось грає на скрипці. Він звернув на стежку, що вела до хатини, бо не мав звички проминати нагоду зазирнути туди, де була музика, чи танці, чи добре товариство. У дверях стояв господар, а коли Ганраган підійшов ближче, той упізнав його і озвався:

— Ласкаво прошу, Ганрагане, довго ж ти пропадав!

А господиня підійшла до дверей і сказала своєму чоловікові:

— Я б не менш потішилась, якби Ганраган не заходив до нас нині ввечері, бо недобра слава йде зараз про нього серед священників та порядних жінок, і не здивуюся, судячи з його ходи, якщо він уже під чаркою.

Але чоловік відказав:

— Нізащо не відмовлю я в гостинності Ганраганові, він-бо з поетів!

І по цьому слові запросив його ввійти.

У хаті зібралося чималенько сусідів, і дехто з них пам’ятав Ганрагана, але деякі хлопчаки, котрі сиділи по кутках, лише чули про нього і повставали, аби на нього подивитись, і один з них сказав:

— Хіба не той це Ганраган, який мав школу і якого забрали з собою Вони?

Але мати затулила йому рота рукою і веліла мовчати й не казати нічого такого.

— Бо Ганраган мало не казиться, — пояснила вона, — коли чує балачки про ту історію або коли його про це розпитують.

Тоді хтось гукнув, просячи Ганрагана заспівати пісню, але господар сказав, що не час просити його співати, поки він не відпочив, і подав йому чарку віскі, а Ганраган подякував і, побажавши йому доброго здоров’я, вихилив чарку.

Скрипаль саме строїв скрипку під наступний танець, і господар сказав молодикам, що якби вони побачили, як танцює Ганраган, то знали б, що таке справжній танець, бо відтоді, як той гостював тут востаннє, ніхто нічого подібного не бачив. Але Ганраган заявив, що не танцюватиме, бо зараз дає своїм ногам кращий вжиток, мандруючи собі п’ятьма провінціями Ірландії. Щойно він це промовив, як у двійчаті двері ввійшла Уна, донька господарів, несучи оберемок соснових цурпалків, вибраних з торф’яника в Коннемарі[86]. Вона кинула цурпалки у вогнище, аж полум’я шугнуло вгору, освітивши її премиле усміхнене личко, і двоє чи троє молодиків підхопилися з місця і запросили її танцювати. Але Ганраган перейшов через усю кімнату і, розштовхавши інших кавалерів, сказав, що це з ним вона повинна танцювати, бо він подолав довгу путь, аби з нею зустрітись. І схоже, що шепнув він їй на вушко якесь ласкаве словечко, бо вона не заперечувала і вийшла разом з ним на середину кімнати, і щічки її злегка зашарілись. Тоді поруч з ними стали й інші пари, але коли танок ось-ось мав початися, Ганраган ненароком опустив очі й зауважив, що черевики його — зношені та діряві і крізь діри видно подерті сірі шкарпетки, й він сердито мовив, що долівка — кепська, та й музика — так собі, й усівся в темному закутку біля вогнища. Але й дівчина теж примостилась долі біля нього.

Танці не спинилися, й коли перший танок закінчився, танцюристи зажадали ще, і якийсь час ніхто особливо не звертав уваги на Уну та Рудого Ганрагана в їхньому куточку. Але мати Уни занепокоїлась і покликала доньку, аби та підійшла і допомогла їй накрити на стіл у ванькирі. Однак Уна, яка раніше ніколи їй не відмовляла, сказала, що підійде трохи пізніше, бо ловила кожне слово, яке шепотів їй на вухо Ганраган. Тоді мати ще більше занепокоїлась, тож підступала що раз, то ближче до них, вдаючи, що ворушить присок чи замітає біля вогню, і за хвилину встигала почути, щó ж там говорив її дитині поет. І раз чула, як він розповідав про білоруку Дейрдре, котра погубила синів Уснеха[87], і що рум’янець на її щоках був не такий червоний, як пролита за неї кров королівських синів, і печалі її повік не забудуться, а ще казав він, що, мабуть, це на згадку про Дейрдре крик кулика на болотах видається поетам таким самим скорботним, як і голосіння юнаків за мертвим товаришем. А якби не поети, котрі оспівали красу Дейрдре в піснях, то пам’ять про неї й не дійшла б до наших днів. А іншим разом мати не дуже второпала, про що Ганраган вів мову, але, наскільки вона розчула, це звучало як поезія, хоча й неримована, і ось які слова почула вона з його вуст:

— Сонце і місяць — це чоловік і дівчина, це моє життя і твоє, вони все мандрують і мандрують небесами, ніби під одним каптуром. То Бог створив їх одне для одного. Ще до початку часів створив Він твоє життя і моє, створив їх, аби линули вони світом, по всіх усюдах, наче пара найкращих танцюристів, які носяться в танці від краю до краю довгої стодоли, в розповні свіжих сил і зі сміхом на вустах, коли всі інші потомились і поспирались на стіни.

Тоді старенька ступила до чоловіка, але той грав у карти і не звернув на неї уваги, тож підійшла вона до сусідки і сказала:

— Хіба не можна якось відірвати їх одне від одного?

І, не чекаючи на відповідь, звернулась до молодиків, які балакали між собою:

— Куди ви годитесь, якщо не можете витягти потанцювати найкращу дівку в домі? Ану йдіть усі гуртом, — підмовляла вона їх, — і побачимо, чи зумієте ви відтягти її від поетових балачок.

Але Уна не хотіла нікого з них слухати і лише відмахувалась від них. Тоді вони звернулись до Ганрагана і сказали, що хай уже він сам потанцює з дівчиною чи дасть їй потанцювати з одним із них. Як почув Ганраган ці слова, то відповів:

— Авжеж, я потанцюю з нею, — лише мені й належить танцювати з нею в цьому домі, а більше нікому.

Тут він підвівся разом з Уною і повів її за руку до танцю, і дехто з молодиків розсердився, а дехто почав кпити з його рваної куртки та дірявих черевиків. Але Ганраган на це не зважав, і Уна не зважала, лише не звóдили вони одне з одного очей, неначе увесь світ належав їм самим. Але тієї самої миті вийшла на середину кімнати ще одна пара, — доти сиділи ці двоє поруч, мов закохані, тепер же, взявшись за руки, заходúлись притупувати ногами, щоб утрапити в такт музики. А Ганраган повернувся до них спиною, буцімто розсердившись, і, замість танцювати, почав співати, а поки співав, тримав Уну за руку, і голос його набирав сили, й молодики перестали кпити, і скрипка замовкла, і не було чути нічого, крім його голосу, який нагадував шум вітру. А співав він пісню, яку почув чи склав одного разу, зійшовши на Слів-Ехтґе, і слова її, наскільки їх можна передати англійською, були такі:

А поки він співав, Уна підступала до нього щораз ближче, і рум’янець зійшов з її щік, і блакитні її очі посіріли, і набігли на них сльози, і кожен, хто її бачив, думав, певно, що вона готова зараз же піти за Ганраганом хоч на край світу.

Аж тут один з молодиків вигукнув:

— Де той край, про який він співає? Стережись, Уно, це далеко, і можливо, що довго йти доведеться, поки туди доберешся.

А другий сказав:

— Не до Країни Юности[88] ти вирушиш, якщо підеш з ним, а до болотяного Мейо.

Тоді Уна запитально глянула на Ганрагана, а він підніс її руку в своїй і вигукнув, співуче розтягуючи слова:

— Зовсім близько той край лежить, він — куди не глянь: може, на голому пагорбі він, а може, в серці лісів.

І додав дуже голосно і дзвінко:

— У серці лісів, о, смерть нас не знайде в серці лісів.

І запитав:

— То чи підеш ти туди зі мною, Уно?

А поки він говорив, мати Уни разом зі старенькою сусідкою вийшла надвір і заплакала, примовляючи:

— Зачарував він Уну. Невже не знайдеться в нас чоловіків, аби його прогнати?

— Зась тобі це зробити, — відказала сусідка, — бо він — ґельський поет, а ти ж добре знаєш, що як проженеш ґельського поета, то нашле він на тебе таке прокляття, що хліб на полях перестане родити й корови перестануть доїтися, і тяжітиме воно над тобою сім літ.

— Хай Бог боронить! — забідкалась мати. — І навіщо я взагалі пускала його в дім, з лихою його славою?

— Жодної шкоди не було б, якби ти не пустила його на поріг, але великої шкоди зазнаєш, якщо проженеш його силою. Але послухай, ось я придумала, як то випроводити його з дому та з його ж таки волі, аби нікому й не довелося його виганяти.

Невдовзі обидві жінки знову ввійшли до хати, несучи кожна повну пелену сіна. Ганраган уже не співав, а говорив до Уни, дуже швидко і ласкаво, й ось що він казав:

— Дім — тісний, а світ — широкий, і коли щиро любиш, то не треба боятись ні ночі, ні ранку, ні сонця, ні зірок, ні сутінків, ні вечора, та й нічого на землі.

— Ганрагане, — звернулась тоді до нього мати, ляснувши його по плечу, — тут твої руки потрібні, то чи можна тебе на хвилинку?

— Ану, Ганрагане, — підхопила сусідка, — поможи-но нам зсукати з оцього сіна мотузку, бо ти сáме вчасно нагодився, а в нас вітер розметав стрішку над ожередом сіна.

— Зроблю я це для вас, — погодився він і взяв до рук маленького патичка, а мати почала подавати йому сіно, а Ганраган сукав його, кваплячись, аби швидше покінчити з цим і звільнитися. Жінки далі балакали, подаючи йому сіно, і підбадьорювали його, кажучи, що добрий з нього сукальник, не те що їхні сусіди, і кращих за нього вони не бачили. А Ганраган побачив, що Уна на нього дивиться, і став сукати ще швидше, задираючи носа, і хвалитися спритністю своїх рук, і вченою своєю головою, і силою м’язів. А хвалячись, він усе задкував і не переставав сукати мотузку, аж ось дійшов до відчинених дверей і, недовго думаючи, переступив поріг, та й опинився на дорозі. А щойно він там опинився, як мати метнулась до дверей, жбурнула йому вслід мотузку і зачинила двері та ще й двійчаті двері, заперши їх на засув.

Дуже вона тішилась, утнувши отаке, і голосно сміялась, та й сусіди сміялись і хвалили її. Але й чути було, як Ганраган гамселив у двері й сипав знадвору прокльонами, й мати ледве встигла зупинити Уну, яка вже взялася за засув, аби його відсунути. Потім стара зробила знак скрипалеві, і той заграв ріл[89], а один з молодиків, не питаючи дозволу, вчепився в Уну і потягнув її поміж танцюристів. А коли танець скінчився і скрипка замовкла, знадвору вже не чути було ні звуку і на дорозі стояла тиша, як і раніше.

А Ганраган, то той тільки-но зрозумів, що його випхали за двері і що не мати йому тієї ночі ні даху над головою, ні чарки, ні дівочого вушка, так зразу гнів і відвага покинули його, і пішов він туди, де бились об берег хвилі.

Сівши на великому камені, почав він розмахувати правою рукою і поволі наспівувати щось собі під ніс, як завжди робив, аби збадьоритись, коли нічого іншого йому не лишалось. І хтозна, чи тоді, чи іншим разом склав він пісню, яка й донині зветься «Сукання мотузки» і починається словами: «Що то за дідько заніс мене сюди…».

А поки він співав, довкола нього почали мовби нагусати тумани й тіні, насуваючись то з моря, то з берега. Ганраганові здалося, що одна з тіней — то королева, яку він бачив сплячою на Слів-Ехтґе, але тепер вона не спала, а глузувала з нього і гукала до тих, хто стояв у неї за спиною:

— Слабкий він був, слабкий, не мав він відваги.

І Ганраган відчув, що й досі тримає в руках пасма мотузки, та й став далі її сукати, але здалось йому, поки він сукав, що в мотузці тій сплелись усі печалі світу. А потім приверзлось йому, мов уві сні, ніби мотузка та обернулась на великого водяного змія, який виповз із моря і став обвиватись навколо нього дедалі тугіше, і все ріс-розростався, аж поки оповив усю землю та небо, і зорі лише зблискували з-поза бриж його шкіри. І тоді Ганраган звільнився з його кілець, і, хитаючись, рушив непевною ходою понад берегом, і скрізь навколо нього ширяли сірі тіні. І ось що вони казали:

— Горе тому, хто знехтував покликом доньок сúдів, бо не знайде він розради в любові жон земних довіку і повік-віків, і завжди пануватиме в його серці могильний холод. Смерть він обрав — хай умре, хай умре, хай умре.

Ганраган і Кетлін, дочка Гулігена

Якось Ганраган мандрував Північною Ірландією, принагідно допомагаючи фермерам, бо ж на полях сáме кипіла робота, а дорóгою розповідав усякі оповідки і співав пісень на похоронах та весіллях.

Одного дня трапилось йому наздогнати на шляху до Коллуні[90] таку собі Марґарет Руні, жінку, з якою він замолоду познайомився у Манстері. Тоді недобра йшла про неї слава, і зрештою священник вигнав її з містечка. Ганраган упізнав її по ході і по кольору очей, а ще по тому, як вона лівою рукою відгортала з лиця волосся. Вона розповіла, що ходила по всій окрузі, торгуючи оселедцями чи ще чимсь, а зараз вертається до Слайґо, до передмістя, де вона живе з іще однією жінкою, Мері Ґілліс, у якої дуже подібна історія. І була б вона дуже рада, вела далі Марґарет, якби Ганраган завітав до них і зупинився в їхньому домі, а ще поспівав своїх пісень для калік, сліпців та вуличних скрипалів з передмістя. Вона, мовляв, добре його пригадує і хотіла його бачити, а щодо Мері Ґілліс, то та вивчила деякі його пісні напам’ять, тож не треба боятися, що його неласкаво приймуть, а до того ж усі каліки та злидарі, які почують його оповідки та пісні, ділитимуться з ним нажебраним, поки він у них гостюватиме, і рознесуть славу про нього по всіх парафіях Ірландії.

Рад був дуже Ганраган приєднатись до цієї жінки і знайти в ній супутницю — вúслухала ж бо історію його бід і втішила його. Було це на схилі дня, коли кожен стрічний чоловік видавався красенем, а кожна жінка — гарненькою. Коли Ганраган розповів Марґарет про злощасне Сукання Мотузки, вона обняла його однією рукою і в сутінках здавалась незгіршою за інших.

Вони проговорили всю дорóгу до передмість Слайґо, а вже Мері Ґілліс, то та, як побачила його та почула, хто він, аж мало не заплакала від щастя, що до них додому завітав такий чоловік з таким славним ім’ям.

Ганраганові було за велику втіху трохи пожити в них, бо він стомився від блукань, а відтоді, як побачив, що хатинка Мері Лавелл завалилась і господиня її покинула, а стріха розсúпалась, то жодне місце на землі не сподівався він назвати своїм домом, та й ніколи не зупинявся ніде настільки довго, щоб побачити, як на зміну пожовклому листю з’являється зелене, а за сівбою надходять жнива. Добрі настали для нього переміни, бо відтепер мав він прихисток від негоди, і вогнище у вечірні години, і свою частку їжі, яку ставили перед ним на стіл, нічого від нього не просячи.

Живучи там у добрі та спокої, склав Ганраган чимало пісень. Переважно були то любовні пісні, але й пісні покаянні серед них траплялися, а деякі були про Ірландію, оспівану під тим чи іншим ім’ям, та про її лиха.

Щовечора в домі збирались каліки та жебраки, сліпці та скрипалі і слухали його пісні та вірші, а ще оповідки про старі добрі часи феніїв[91], і все те міцно закарбовувалось у їхній пам’яті, не зіпсованій книжками, тож ім’я Ганрагана зазвучало в них на вустах на кожному похороні, весіллі та вечірці по всьому Коннахту. Ніколи ще не жив він у такому достатку і не тішився такою пошаною, як у той час.

Одного грудневого вечора співав він коротеньку пісеньку, почуту, як сам казав, у горах від чайки, про світлокосих парубків з Лімерика, які вирушили у мандри й вештались по всьому світі. Того вечора в кімнаті зібралося чимало люду, та ще двоє-троє хлопчаків, які пробрались до господи, а тепер сиділи долі біля вогню і були дуже заклопотані: пекли у приску картоплю абощо, аби привертати увагу до Ганрагана; а по багатьох роках, коли ім’я його вкрилося славою, вони пригадували звук його голосу, і його жести, і вираз його обличчя, коли він сидів на краєчку ліжка, відкидаючи тінь на білену стіну за спиною, чи ходив по кімнаті, сягаючи головою стелі. І вони знали, що їм випало побачити короля ґельських поетів і творця людських мрій.

Зненацька Ганраган перестав співати й очі його затуманились, наче він вдивлявся кудись удалеч.

Мері Ґілліс, яка наливала віскі в кухоль, що стояв на столі перед поетом, завмерла і спитала:

— Чи ж не задумав ти оце нас покинути?

А Марґарет Руні, почувши такі слова, не второпала, до чого вони були сказані, й узяла їх надто близько до серця, тож підійшла до Ганрагана, в душі побоюючись, що вона ось-ось втратить такого чудового поета і такого доброго товариша, а ще такого шанованого чоловіка, який привабив до її дому стільки гостей.

— Ти ж не підеш від нас, моє серденько? — запитала вона, взявши його за руку.

— Не про це я думаю, — відказав Ганраган, — а про Ірландію та про лихо, яке над нею тяжить.

І, підперши голову рукою, почав він співати оцю пісню, і голос його нагадував гомін вітру, який гуляє пустищем.

Не встиг він доспівати, як голос у нього зірвався і по щоках його покотилися сльози, а Марґарет Руні затулила лице руками і заридала разом з ним. Тоді й сліпий жебрак, який сидів біля вогнища, схлипнув, труснувши своїм лахміттям, а за мить не лишилось у кімнаті нікого, хто б не обливався слізьми.

Прокляття рудого Ганрагана

Одного чудового травневого ранку, через довгий час після того, як Ганраган покинув дім Марґарет Руні, простував він дорогою поблизу Коллуні й, заслухавшись співом пташок, який линув з облитих білим цвітом кущів, сам заспівав ідучи. Йшов він до власної домівочки, і хоч була то всього лише маленька хижка, але Ганраган неабияк нею тішився. Таж він стомився від багаторічних блукань від порога до порога о всякій порі року, і хоча зазвичай йому не відмовляли в гостинності й ділилися з ним усім, що було в хаті, але часом здавалося йому, що розум його костеніє, як і його суглоби, і вже нелегко йому, як бувало, жартувати й розважатися з вечора до рання, смішити парубоцтво веселими балачками і власкавлювати жінок піснями. І от натрапив він на хижку, яку покинув напризволяще один бідняк, найнявшись десь жнивувати, та й не повернувся. А коли Ганраган полагодив стріху, і спорудив у кутку з кількох мішків та в’язанок хмизу лежанку, і замів долівку, то залишився цілком задоволений, що має тепер власну свою домівочку, куди може приходити і звідки може йти, коли йому заманеться, і де можна цілий вечір просидіти, обхопивши голову руками, коли він захандрить чи затужить за старими часами. Сусіди почали один по одному посилати до нього своїх дітлахів, аби ті повчились у нього розуму, а з того, що вони приносили — кілька яєць, чи вівсяна перепічка, чи пара шматків торфу, — Ганраган і жив. А якщо іноді він пропадав день і ніч десь в околицях Слайґо, ніхто йому й слова не казав, знаючи, що він поет і що мандри в нього у крові.

З отаких мандрів по окрузі й вертався він того травневого ранку і з легким серцем наспівував якусь нову пісню, що йому склалась. Аж ось стежку йому перебіг заєць, та й чкурнув у поля, пролізши між каміння в огорожі. А Ганраган знав, що то недобрий знак, коли стежку перебігає заєць, і пам’ятав зайця, який завів його на Слів-Ехтґе в той час, коли чекала на нього Мері Лавелл, і як не мав він відтоді ні хвилинки втіхи.

— І схоже на те, що готують вони мені зараз якусь прикрість, — мовив Ганраган.

А щойно він це сказав, як почув, що зовсім поруч на полі хтось плаче, і глянув поверх огорожі. І побачив він дівчину, котра сиділа під квітучим кущем глоду і плакала так, наче її серце ось-ось розірветься. Личко її було сховане в долонях, але м’яке її волосся, біла шийка і юний вигляд нагадали йому Бріджет Перселл, і Марґарет Джіллейн, і Мейв Коннелан, і Уну Каррі, й Сілію Дріскол та інших дівчат, для яких він складав пісні і чиї серця прихиляв улесливим своїм язиком.

Дівчина підняла голову, і Ганраган упізнав у ній сусідку, доньку фермера.

— Що з тобою, Норо? — спитав він.

— Нічого я тобі не скажу, Рудий Ганрагане.

— Якщо ти чимось зажурена, сáме я й стану тобі у пригоді, — відказав він на це, — бо вивчив я історію греків і добре знаю, щó таке журба, і розлука, і знегоди сьогосвітні. А якщо й не зумію я зарадити твоєму лиху, — вів він далі, — то багатьох таки вирятував з біди завдяки тій силі, яку мають мої пісні, як і пісні тих поетів, які звіку-правіку жили переді мною. І з усіма поетами я й сидітиму за бесідою десь далеко в засвітах, довіку і повік-віків, — закінчив він.

Дівчина перестала плакати і сказала:

— Овене Ганрагане, не раз я чула, що пережив ти печалі та цькування і спізнав усі на світі напасті, відколи відмовив у любові королеві на Слів-Ехтґе, і що відтоді не лишала вона тебе у спокої. Але якщо скривдять тебе прості смертні, ти ж добре знаєш, як з ними поквитатися. То чи зробиш ти зараз те, про що я тебе попрошу, Овене Ганрагане? — запитала вона.

— Зроблю все, що треба, — відповів поет.

— То мій батько з матір’ю і мої брати, — почала вона, — видають мене заміж за старого Педді Доу, бо він має під горою ферму на сотню акрів. А ти ж можеш, Ганрагане, — вела вона, — зложити про нього вірші такі, як ото зложив якось замолоду про старого Пітера Кілмартіна, аби в печалі він вставав, і в печалі лягав, і думав про цвинтар у Коллуні, а не про шлюб. Та не барися з цим, бо вінчання призначено на завтра, і краще мені вмерти, ніж дожити до того дня.

— Я складу про нього пісню, яка накличе на нього ганьбу і печаль, але скажи-но мені, скільки йому років, аби згадати я міг про це в пісні.

— О, років йому до лиха. Він такий самий старий, як і ти, Рудий Ганрагане.

— Такий самий старий, як і я, — повторив Ганраган, і голос його мовби затремтів, — такий самий старий, як і я, а я ж старший за тебе на понад двадцять літ! Воістину, лихий це день для Овена Ганрагана, якщо молода дівчина зі щічками, мов травневі ружі, гадає, що він — старий дід. Горе мені! — вигукнув він. — Ти встромила тернину мені в серце.

І, повернувшись до неї спиною, побрів він дорогою далі, а надибавши камінь, сів на нього, бо відчув, що вмить навалився йому на плечі весь тягар прожитих літ. І згадав він, як кілька днів тому одна жінка в якомусь домі сказала йому:

— Тепер ти — не Рудий Ганраган, а жовтий Ганраган, бо волосся твоє стало на колір наче прядиво.

А ще одна жінка, в якої він попросив напитись, подала йому не свіжоздоєного молока, а кисляку, та ще часом дівчата перешіптувалися і пересміювалися з молодими невігласами, коли він, Ганраган, сáме читав свої вірші чи брав слово. А до того ж подумав він про те, які закостенілі в нього суглоби, коли він встає вранці, і як болять йому з дороги коліна, й уявив себе старезним дідом, в якого ниють плечі та веснянкуваті гомілки, й задишка дошкуляє, і все тіло змарніле. І через отакі думки страшенно розлютився Ганраган на старість і на все, що вона з собою приносить. І сáме тієї миті, глянувши вгору, побачив великого орла-скигляка, який повільно летів десь до Балліґолі[96], і гукнув:

— І ти, орле з Балліґолі, — старий, і крила в тебе — облізлі, тож опишу я у віршах і тебе та давніх твоїх приятелів, Щуку з озера Дарґан[97] і Тис з-під Стромовини Заброд, і прокляну вас на віки вічні.

Ліворуч від Ганрагана ріс кущ глоду, квітував, як і все довкола, і легенький повів вітру сипнув білим цвітом поетові на куртку.

— Цвіте травневий, — мовив він, збираючи квіточки у жменю, — не відаєш ти старости, бо вмираєш у розповні краси, і про тебе згадаю я у своїх віршах, і благословлю тебе.

Потому Ганраган підвівся з каменя і зірвав з куща маленьку галузочку, та й пішов собі, тримаючи її в руці. Але того дня дорóгою додому був він на вигляд старечий і розбитий, плечі його похилились, а на обличчя набігла тінь.

Коли дістався він до своєї хижки, там не було ні душі, й Ганраган улігся на лежанку і полежав часинку, як мав за звичай, коли хотів скласти вірші, хвалу чи прокляття. І невдовзі почав він творити, бо зійшла на нього сила бардів, які вміли насилати прокляття. А коли вірші були готові, Ганраган став сушити голову над тим, як розіслати їх по всій окрузі.

Тоді почали збиратись у хижці школярі, аби дізнатися, чи буде того дня наука, тож Ганраган підвівся і сів на лавку біля вогнища, а діти обступили його кружком.

Вони думали, що Ганраган дістане Верґілія, чи требник, чи буквар, але той натомість змахнув маленькою галузочкою глоду, яку й досі тримав у руці.

— Діти, — сказав він, — сьогодні я маю для вас новий урок. Ви самі та всі на світі вродливі люди — наче цей цвіт, а старість — це вітер, що налітає й обриває цвіт з гілля. І я склав прокляття, де проклинаю старість та старих дідів, і зараз вам його прочитаю, а ви послухайте.

І ось що він проказав:

Ганраган повторював ці вірші доти, доки діти змогли проказати по декілька рядків з них напам’ять, а найтямущіші змогли проказати від початку до кінця.

— На сьогодні досить, — сказав тоді поет. — А зараз ідіть і поспівайте цю пісню на мотив «Зеленого оберемку очерету» кожному стрічному, і старим дідам теж.

— Так я й зроблю, — сказав один з хлопчаків, — я добре знаю старого Педді Доу. Торік у Святойванівську ніч ми кинули йому мишу в димар, а це ще краще, ніж миша.

— А я піду до Слайґо і співатиму це на вулицях, — підхопив другий.

— Так і зроби, — сказав Ганраган, — а ще походи передмістям, і навчи цієї пісні Марґарет Руні та Мері Ґілліс, і скажи їм, щоб співали її, і хай передадуть жебракам та калікам, щоб і ті співали її скрізь, де ходитимуть.

І дітлахи, страшенно горді собою і раді попустувати, побігли надвір, на бігу вигукуючи слова пісні, й Ганраган знав: немає чого боятися, що її не почують.

Наступного дня вранці сидів він біля хижки, дивлячись, як сходяться по двоє-троє його учні. Майже всі вже зібрались, і Ганраган сáме звірявся з сонцем, аби визначити, чи час уже починати урок, як почув звуки, що нагадували гудіння бджолиного рою або шум води у сповенілій підземній ріці. Далі побачив він юрбу, яка наближалась до хижки від дороги, і зауважив, що в юрбі цій — самі старі діди, а за ватажків у них — Педді Бруен, Майкл Джілл та Педді Доу, і немає серед них нікого, хто б не тримав у руці ясеневої палиці чи тернової гілляки. Щойно вони помітили Ганрагана, як палиці в їхніх руках загойдалися, мов гілля в бурю, а старечі ноги кинулись бігти.

Ганраган не став на них чекати, а чкурнув схилом пагорба, який здіймався за хижкою, і пропав з очей.

Перегодом він повернувся, обійшовши пагорб з другого боку та ховаючись у заростях дроку над ровом. А коли підійшов так близько, щоб було видно хижку, то побачив, що старигани зібрались навколо неї й один з них сáме тієї миті пхає під стріху граблі з настромленим на них віхтем запаленої соломи.

— Горе мені, — проказав Ганраган, — обернув я проти себе Старість і Час, Втому і Недугу, і знову мушу йти світ за очі. О Пресвята Царице Небесна, — вигукнув він, — захисти ж мене від Орла з Балліґолі, Тисового Дерева з-під Стромовини Заброд, Щуки з Озера біля Замку Дарґан та від запалених віхтів у руках ще й отих з їхнього кодла Старих Дідів!

Ганраганове видіння

Якось у червні верстав Ганраган шлях поблизу Слайґо, але до міста не зайшов, а звернув до Бен-Балбену, бо на нього наринули думки про сиву давнину і не хотів він зустрічатися з посполитим людом. Ідучи, співав він пісню, яка склалась йому колись уві сні:

Тут Ганраган почав схóдити на гору і перестав співати, бо для нього то було нелегке сходження і доводилось йому раз у раз сідати на землю і перепочивати. І от під час одного такого привалу помітив він квітучий кущ дикої ружі, що ріс біля рату[98], і згадались йому ружі, які він мав за звичай дарувати Мері Лавелл, але опісля — уже жодній іншій жінці. І зірвав він з куща маленьку галузочку, на якій були і пуп’янки, і розкриті квіти, та й знову заспівав свою пісню:

І Ганраган став далі підійматись під гору, а коли проминув рат, спали йому на думку деякі старовинні поезії про закоханих, гідних та негідних, і про те, як декого сила любови коханої людини пробудила навіть з могильного сну і перенесла десь у сутінну місцину, і там ті двоє, не допущені до споглядання Божого лику, чекають на Страшний суд.

І зрештою на схилі дня дістався він до Стромовини Заброд і, прилігши там понад краєм скелястого урвища, задивився в долину межи гір, встелену сірим туманом.

І привиділось йому тоді, що клубки туману перетворюються на примарні постаті мужів та жон, і серце його закалатало від страху та радости, вражене цим видовищем. А його руки, які ніколи не знали спокою, почали обривати пелюстки руж на маленькій галузочці, і Ганраган споглядав, як вони тріпотливою зграйкою опускаються в долину.

Зненацька почув він тиху музику, музику, в якій звучало більше сміху і більше плачу, ніж у всій сьогосвітній музиці. І звуки ті зігріли Ганраганові серце, і він голосно засміявся, бо знав, що цю музику творять істоти, прекрасніші й величніші за сьогосвітніх людей. І привиділось йому, що тендітні ружеві пелюсточки, які опускались тріпочучи у долину, теж почали змінювати свій óбраз і перетворились на сонм мужів і жон, чиї постаті даленіли в тумані, підсвічені рожевим. А потім почали вони переливатись різними барвами, і Ганраган узрів довгу лаву високих прекрасних юнаків і царствених жон, які не віддалялись, а, навпаки, наближались і линули повз нього, й обличчя їхні випромінювали ніжність, попри весь їхній гордовитий вигляд, і були дуже бліді та змарнілі, ніби вони ненастанно прагнули до чогось піднесено-печального. І з туману простиралися до них примарні руки, ніби намагалися їх схопити, але не могли їх торкнутись, бо спокій, який їх огортав, годі було порушити. А перед ними й за ними, але на шанобливій відстані, виднілись інші тіні, які шугали то вниз, то вгору, то наближались, то віддалялись, і Ганраган здогадався за тим, як вони кружляли, що це сúди, стародавні звергнуті божества, і примарні руки не намагались їх схопити, бо ці істоти були з тих, хто не може ні грішити, ні коритись. А потім усі вони змаліли, полинувши вдалину, і можна було розгледіти, що вони стікаються до білих дверей у схилі гори.

Туман тепер розливався перед Ганраганом, ніби пустельне море, що омивало гори великими сірими хвилями, але на його очах море це знову почало наповнюватися плинним і мінливим шаленим життям, яке було його невіддільною частиною, і крізь сіру млу проступили руки та голови з блідими обличчями та розмаяним волоссям. Туман підіймався дедалі вище, аж поки досяг верху скелястої стромовини, й тоді млисті образи почали ущільнюватись і дуже повільно, не в ногу, рушила нова процесія, оповита туманом, і всередині кожної примари щось сяяло у світлі зірок. Вони все наближались і наближались, і Ганраган побачив, що це теж закохані, а замість сердець у них — серцеподібні люстерка, і вони невідривно дивляться на власні обличчя, відбиті в люстерках інших. Примари йшли та йшли й мірою наближення поринали у безодню, і на їхньому місці з’являлись інші, які тримались не пліч-о-пліч, а вервечкою, і схвильовано простягали до Ганрагана руки, ніби манячи його, і він бачив, що першими ступали жони, обличчям — неперевершено прекрасні, а тілом — лише безживні тіні, й довге їхнє волосся розвівалось і тріпотіло, ніби жило власним страхітливим життям. І тут раптом здійнявся туман і затулив їх, а тоді легкий повів вітру відніс їх на північний схід і водночас накрив Ганрагана білим крилом хмари.

Здригнувшись, він підхопився і вже хотів відвернутись від прірви, як помітив дві темні й оповиті туманом постаті, які ніби висіли у повітрі біля самого краю стромовини, й одна з них, яка мала печальні жебрацькі очі, озвалась до нього жіночим голосом:

— Поговори зі мною, бо ніхто ні в цьому світі, ні в тому не говорив зі мною вже сім століть.

— Скажи мені, хто це пройшов, — попросив Ганраган.

— Ті, що пройшли перші, — відказала жона, — це закохані, які в давні часи зажили найгучнішої слави, Бланад[99], Дейрдре[100] і Ґранія[101] та їхні любі обранці, а ще сила-силенна не так добре відомих, але так само палко коханих. І тому, що шукали вони одне в одному не лише цвіт юности, а й красу, вічну, мов ніч і зорі, ніч і зорі назавжди вберегли їх від борні та загибелі, хоч любов їхня принесла у світ війни та горе. А ті, які пройшли слідом за ними, з люстерками в серцях, — вела вона далі, — і досі дихають свіжим повітрям, але поети не оспівують їх у піснях, бо прагнули вони лише горувати одне над одним, доводячи так свою силу та красу, і витворили з цього прагнення своєрідну любов. Що ж до жон із млистими тілами, то вони не бажали ні горувати, ні любити, лише бути коханими, і серця їхні та тіла — безкровні, якщо тільки не увіллє в них кров поцілунок, і оживають вони лише на мить. Усі вони — нещасні, але я — нещасніша за всіх, бо я — Дерваділла, а це — Дермот[102], і через гріх наш загарбали Ірландію нормани. І тяжіють над нами прокляття всіх поколінь, і нікого не покарано так, як нас. Любили ми одне в одному лише розквіт мужности й жіночности, тлінну красу праху, а не красу вічносущу. Коли ж ми померли, то не спочили у вічному та непорушному мирі, й запеклі битви, що їх наклúкали ми на Ірландію, обернулись карою нам самим. Вічно ми з ним скитаємось, і Дермот, який був моїм коханим, завжди бачить мене у подобі тіла, яке довго пролежало в землі, і я знаю, що сáме такою він мене й бачить. Питай мене ще, питай мене ще, бо всі ці роки лишили у мене в серці мудрість свою і ніхто не слухав мене вже сім століть.

Пойняв Ганрагана несамовитий жах, і він, скинувши над головою руки, тричі пронизливо скрикнув, а корови в долині попідіймали голови й замукали, і птахи в лісі на верхогір’ї, пробудившись від сну, спурхнули з тремтячого гілля. Але трохи нижче краю стромовини ще пурхала у повітрі зграйка пелюсток дикої ружі, бо врата Вічности відчинились і знову зачинились, поки тривав один удар серця.

Смерть Ганрагана

Ганраган, який ніколи ніде довго не затримувався, знову навідався до сіл біля підніжжя Слів-Ехтґе, Іллетона, Скелпа та Баллілі, зупиняючись то в одному домі, то в другому і всюди тішачись гостинністю, адже там шанували і старовину, і його поезію та вченість. У маленькій шкіряній калиточці на поясі мав він трохи грошенят, срібняків та мідяків, але йому рідко траплялося щось звідти видобувати, бо потреби його були дуже скромні й ніхто з тамтешнього люду не брав з нього плати. Рука його важко спиралась на терновий ціпок, а щоки позападали і змарніли, але він був задоволений, поки не переводились харчі — то картопля, то молоко, то шматок вівсяної перепічки, — а ще в околицях такого глухого багнистого місця, як Ехтґе, завжди можна було сподіватися на кухоль чогось хмільного з присмаком торф’яного димку. Ганраган то блукав великим лісом Кінадайф[103], то просиджував довгі години в очереті на бéрезі озерця Белшрах[104], прислухаючись до дзюрчання струмків, які збігали з гори, і спостерігаючи за тінями у брунатних болотяних калюжах, — і сидів тихо-тихо, щоб не сполохати оленів, які приходили на смерканні з вересових пустищ на пасовища та поля. З плином днів Ганраганові почало здаватися, що він переноситься до якогось незримого туманного потойбіччя, за порогом якого — небачені в цьому світі кольори й небувала тиша. І часом, гуляючи в лісі, він чув музику, яка, щойно затихнувши, стиралася з його пам’яти, ніби сон, а одного разу в безвітряний полудень почув він дзвін, що нагадував зудари безлічі мечів і довгий час лунав без упину. Та ще, коли смеркало і сходив місяць, озерце ставало подібним до брами зі срібла та блискучого каміння, і з тиші, яка за нею панувала, приглушено долинали голосіння та полохливий сміх, перемежовані зітханнями вітру, і простягалось багато рук, манячи туди.

Якось увечері в пору жнив Ганраган сидів, задивившись у воду, і думав про всі таємниці, приховані в озерах та горах, аж раптом почув крики, що доносилися з півдня, спершу дуже тихі, але дедалі голосніші й виразніші, в міру того, як довшали тіні очерету, і от нарешті поет розчув слова:

— Я прекрасна, я прекрасна, — пташки у повітрі, метелики під листям, мушки над водою милуються мною, бо ніколи не бачили такої краси. Я юна, я юна, — погляньте на мене, гори, погляньте на мене, тлінні ліси, бо плоть моя сяятиме, наче білі води, коли ви проминете. Ви, як і весь людський рід, і плем’я звірине, і плем’я риб’яче, і плем’я крилате, догораєте, ніби свіча, а я сміюся, бо я — в розповні юности.

Голос раз у раз уривався, начебто втомившись, а потім звучав знову, ненастанно повторюючи ті самі слова:

— Я прекрасна, я прекрасна.

Ураз кущі на бережку маленького озерця стрепенулись і з них вибралася старезна баба, яка продибала повз Ганрагана, ледве пересуваючи ноги. Обличчя її було землисте і мало більше зморщок, ніж лице найзморшкуватішої старої відьми, а сиве волосся звисало пелехами, й лахміття, яке на ній було, не прикривало її темної шкіри, загрубілої від негоди. Продибавши повз нього з широко розплющеними очима, високо піднятою головою та рівно опущеними вздовж тіла руками, стара вступила в тінь гір, що здіймались на заході.

Коли Ганраган її побачив, стало йому якось боязно, бо він упізнав у ній таку собі Вінні Бірн, яка ходила на жебри від села до села, завжди вигукуючи ті самі слова, і не раз він чув, ніби колись вона була така мудра, що всі сусідки зазвичай приходили до неї за порадою, і ніби голос мала такий гарний, що чоловіки та жінки стікалися з усіх усюд, аби послухати, як вона співає на похороні чи весіллі, й ніби багато років тому, в ніч проти Самайну Інші, великі Сúди, відняли в неї розум, коли вона заснула на краю рату і побачила вві сні слуг Ехтґе-горянки.

І ось, коли Вінні зникла на затіненому схилі, Ганраганові почулось, як її крик — «Я прекрасна, я прекрасна» — долинає з зоряного неба.

Поміж очерету повіяв холодний вітер, і Ганраган, затремтівши, підвівся і рушив шукати якусь хатину, аби погрітись біля вогнища. Але замість того, щоб повернути схилом уділ, як зазвичай, він став підійматися ще вище під гору вузькою стежкою, яка, можливо, була й не стежкою, а висхлим річищем струмка. Тим самим шляхом пройшла і Вінні, й вів він до маленької хижки, де вона зупинялась, якщо взагалі десь зупинялась. Ганраган так повільно сходив на гору, ніби ніс на спині важкий тягар, аж нарешті побачив трохи ліворуч світло і подумав, що це, певно, світиться в хатинці Вінні, та й звернув зі стежки в той бік. Але небо затягли хмари й Ганраган погано бачив дорогу, і по кількох кроках нога його послизнулась — і він упав у багнистий рівчак, і хоча вибрався звідти, тримаючись за коріння вересу, та дуже потовкся, тож йому більше хотілось полежати, ніж іти далі. Але відваги йому ніколи не бракувало, тому він далі просувався вперед, крок по кроку, і нарешті добрів до хижки Вінні, де не було вікон, а світло натомість струменіло з дверей. Ганраган збирався зайти туди й перепочити, але коли підійшов до дверей, то не побачив у хижці Вінні, а побачив ось що: чотири старі сиві баби грали в карти, але самої Вінні серед них не було. Ганраган присів знадвору біля дверей на купу торфу, бо геть знесилився і кістки його та суглоби добряче боліли, тож не мав він охоти розводити балачки чи грати в карти. Він чув, як чотири старі сиві баби гомонять за грою й оголошують, які в них на руках карти. І почулось йому, ніби вони примовляють, як і той незнайомець у стодолі багато років тому:

— Піки і Бубни — Доблесть і Влада. Хрести і Чирви — Знання і Втіха.

І Ганраган став повторювати ці слова собі під ніс знов і знов, і чи задрімав він, чи ні — але плечі йому й далі боліли. А перегодом чотири старі сиві баби у хижці почали сваритись і звинувачувати одна одну в нечесній грі, й голоси їхні звучали дедалі гучніше, перерісши у крики та прокляття, аж нарешті гармидер їхній рознісся далеко поза хижку, і Ганраган, чуючи його крізь сон, мовив:

— Це галас битви між друзями та недоброзичливцями когось умирущого. І цікаво мені, — зронив він, — щó то за вмирущий у цьому відлюдному місці.

Напевно, він довго проспав, а коли розплющив очі, то побачив схилене над ним старече зморшкувате обличчя Вінні з Роздоріжжя. Вона пильно дивилась на Ганрагана, ніби щоб переконатися, чи він не вмер, і мокрою ганчіркою витирала з його обличчя засохлу кров, а згодом допомогла йому зіп’ятись на ноги й чи то завела, чи то затягла на собі до хижки, а там поклала на якусь подобу ліжка. Витягла з казанка, що висів над вогнем, пару картоплин і подала йому, а ще кухоль джерельної води, якої він потребував більше. Ганраган раз у раз ненадовго провалювався в сон і часом чув, як стара щось наспівує собі під ніс, вештаючись по хаті, — так і минула ніч. Коли ж почало світати, він намацав свою калитку, де приберіг трохи грошенят, і простягнув її Вінні, а та витягла звідти трохи мідяків і трохи срібняків, але потім вкинула назад, ніби для неї вони не мали вартости, — можливо, тому, що вона звикла просити милостиню не грошима, а їжею та ганчір’ям, а можливо, й тому, що світанок вселив у неї гордість і нову віру в її невідпорну красу. Вінні вийшла надвір, нарізала кілька оберемків вересу і, внісши їх до хати, звалила на Ганрагана, приказуючи щось про ранкову холоднечу, а поки вона це робила, Ганраган роздивлявся зморшки на її обличчі, сиве волосся та поламані чорні зуби, між якими зяяло багато прогалин. Коли ж вона гарненько вкрила його вересом, то знову вийшла надвір і почала спускатися схилом гори, і Ганраган почув, як її крик — «Я прекрасна, я прекрасна» — звучав усе тихше і тихше, в міру того, як вона віддалялась, і зрештою зовсім завмер удалині.

Ганраган пролежав там цілісінький день, змучений болем і охлялий, а на смерканні знову почув голос Вінні, яка підіймалася схилом, і коли вона увійшла до хижки, то зварила картоплі й поділилася з ним, так само, як і перше. І так минав день по дню, і важко тяжів над Ганраганом тягар його плоті. Але помалу, дедалі слабнучи, він усвідомлював, що в хижці разом з ним перебувають істоти, могутніші за нього, і що їх стає все більше, і йому здавалося, що в їхніх руках зосереджена вся повнота влади й вони можуть одним доторком пальця зруйнувати мур, що його звів довкола нього невідступний біль, і забрати його до свого власного світу. І часом чув він голоси, дуже тихі й радісні, які долинали з-під кроков чи з полум’я у грубці, а часом уся хижка сповнювалась музики, яка гуляла по ній, наче вітер. А перегодом він так ослаб, що вже не відчував болю, і навколо нього запанувала велика тиша, подібна до тиші в серці озера, і час до часу прохоплювалися крізь неї, наче вогник очеретяної скіпки, тихі радісні голоси.

Одного ранку Ганраган почув звідкілясь знадвору музику, і цілий день вона звучала дедалі гучніше, аж поки поглинула тихі радісні голоси й навіть крики Вінні, які донеслися зі схилу гори надвечір. Десь опівночі стіни вмить ніби розтопились і його ліжко попливло у тьмяному млистому світлі, яке сяяло звідусіль, куди сягало око, а коли засліплені очі Ганрагана до нього призвичаїлись, він побачив, що у світлі цьому шугає безліч великих примарних постатей.

Тієї ж миті він почув музику дуже виразно і збагнув, що це всього лише невпинний дзвін мечів.

— Я — за межею смерти, — проказав він, — у самому серці Небесної музики. О Херувими і Серафими, прийміть мою душу!

Щойно зірвалися з його вуст ці слова, як світло поблизу нього заблискотіло іскрами, ще яскравішими за це світло, і Ганраган побачив, що то вістря мечів, звернених до його серця, а тоді раптовий спалах полум’я, яскравого і палючого, мов Божа любов і Божа ненависть, змів світло і згас, — і Ганраган опинився в темряві. Попервах він нічого не бачив, бо скрізь було темно, ніби його звідусіль оточувала багниста земля, але зненацька вогонь спалахнув знову, ніби хтось кинув у нього віхоть соломи. І на очах у Ганрагана вогонь цей освітив великий казан, що висів на гаку, і плаский камінь, на якому Вінні зазвичай пекла перепічки, і довгий іржавий ніж, яким вона зазвичай обтинала коріння вересу, і довгий терновий ціпок, якого він, Ганраган, сам приніс до хижки. А коли узрів він ці чотири предмети, дещо йому пригадалось і повернулась до нього сила, тож він сів на ліжку і дуже голосно й чітко промовив:

— Казан, Камінь, Меч, Спис. Що це? Кому вони належать? Цього разу я поставив своє запитання.

І по цих словах він знову відкинувся на ліжко, знесилений, і йому перехопило дух.

Тоді Вінні Бірн, яка клопоталась біля вогню, підійшла до ліжка, не зводячи очей з Ганрагана, і знову залунали тихі сміхотливі голоси, і тьмяне світло, сіре, наче хвиля, помалу затопило кімнату, і Ганраган не знав, з якого таємничого світу те світло линуло. Він бачив змарніле обличчя Вінні та її старечі руки, сірі, мов суха земля, — і, попри кволість, відсахнувся до стіни. І тут з-під зашкарублого від бруду лахміття показались руки, млисто-білі, наче річкова піна[105], і вони обняли Ганраганове тіло, і голос, чутний йому добре, але ніби здалеку, прошепотів до нього:

— Уже не шукатимеш ти мене на грудях у жінок.

— Хто ти? — спитав Ганраган.

— Я — з невмирущого народу, з невмирущих та невтомних Голосів, і вселяюсь у немічних та вмирущих, а ще в тих, хто втратив розум, і прийшла я по тебе, і ти — мій, аж поки увесь світ догорить, наче свіча. Підійми ж очі, — говорила вона, — бо віхті соломи, заготовлені на твоє весілля, вже запалено.

І Ганраган побачив, що в хижці тісняться бліді примарні руки й кожна тримає мовби якогось віхтя соломи, запаленого на честь весілля, а деякі — мовби якусь високу білу свічу, яку ставлять біля мерця.

Уранці, коли зійшло сонце, Вінні з Роздоріжжя, яка сиділа біля небіжчика, встала і пішла на жебри від села до села, співаючи дорогою ту саму пісню:

— Я прекрасна, я прекрасна. Пташки у повітрі, метелики під листям, мушки над водою милуються мною. Погляньте на мене, тлінні ліси, бо плоть моя сяятиме, мов озерна вода, коли ви проминете. Ви, як і постарілий людський рід, і плем’я звірине, і плем’я риб’яче, і плем’я крилате, догораєте, ніби свіча. А я голосно сміюся, бо я — в розповні юности.

Тієї ночі не повернулась вона до хижки, й наступної — теж, і лише по двох днях добувачі торфу, які прямували на болото, знайшли тіло Рудого Овена Ганрагана, і склúкали чоловіків, аби його пом’янути, та жінок, аби його оплакати, і поховали його, як належить ховати такого великого поета.

Rosa Alchemica[106]

Минуло вже десять років, відколи я востаннє зустрівся з Майклом Робартесом[107] і вперше та востаннє — з його друзями та колегами, відколи став свідком його та їхнього трагічного кінця і пережив той дивний досвід, який настільки змінив мене, що твори мої стали менш популярними й доступними, досвід, що мало не змусив мене вдягнути домініканську рясу. Я щойно опублікував Rosa Alchemica, невелику працю про алхіміків, щось у дусі сера Томаса Брауна[108], і одержав багато листів від прибічників таємних наук, які сварили мене за те, що я, мовляв, боязкий, — вони-бо не вірили в таку очевидну чуйність до всього, що зворушує людські серця в будь-яку епоху, хіба що в чуйність художника, яка межує з жалістю. Ще на початку свого дослідження я зробив відкриття, що вчення алхіміків — не просто фантазія на хімічну тематику, а філософія, яку вони застосовують до світу, до елементів та самої людини, і що видобування золота з неблагородних металів — це лиш один з кроків у загальному перетворенні всього сущого на певну незнищенну божественну субстанцію, і от через це книжечка моя — лише химерна мрія про перетворення життя на мистецтво, крик, у якому звучить безмірне прагнення світу, створеного всуціль із сутностей.

Я сидів, замріявшись про те, що написав, у своєму будинку в одному зі старих районів Дубліна, у будинку, що став мало не славетним завдяки участі моїх предків у політичному житті міста і дружбі з визначними представниками їхнього покоління, і почувався я незвично щасливим від того, що нарешті завершив довго плеканий задум і перетворив свої кімнати в наочне втілення улюбленого вчення. Портрети, радше історичної, ніж мистецької вартости, я прибрав, а гобелени, всипані блакитно-бронзовими павичами, запинали двері й не допускали нічого історичного та діяльного, нічого, не позначеного красою та спокоєм, і тепер, коли я дивився на свого Крівеллі[109] і міркував про троянду в руці Діви, настільки витончену й досконалу, що вона більше нагадувала думку, ніж квітку, або на сірий досвіток та екзальтовані лики свого делла Франчески[110], то пізнавав увесь екстаз християнина, але не поневоленого правилами та звичаями; коли ж я міркував про античних бронзових богів і богинь, заради придбання яких віддав під заставу свій будинок, то відчував усе замилування язичника в розмаїтій красі, але без його жаху перед невсипущою долею та без клопотів з численними жертвопринесеннями, а варто мені було підійти до своєї книжкової полиці, де всі книги були оправлені у шкіру дбайливо підібраних кольорів з витисненими на ній вигадливими візерунками, — Шекспір у помаранчевій барві світської слави, Данте у приглушено-червоному відтінку свого гніву, Мільтон у блакитно-сірих тонах показного спокою, — як я здатен був пережити яку завгодно людську пристрасть без гіркоти й переситу. Я оточив себе всіма богами, бо не вірив у жодного, і зазнавав усіх насолод, бо жодній не віддавався, а натомість тримався осторонь, осібно, ні в чому не розчиняючись, мов дзеркало з полірованої криці: у захваті від цієї фантазії, я споглядав птахів Гери[111], які палали у відблисках вогню, наче були з самоцвітів, і мені здавалось (а без символів я не можу), що вони стережуть двері мого світу, не допускаючи сюди нічого, не сповненого краси так, як вони, і в якусь мить мені подумалось, як думалось уже багато разів, що життя можна звільнити від усякої гіркоти, поминувши гіркоту смерти, і тоді мене сповнила жагучої печалі думка, яка незмінно з’являлася щоразу вслід за цією думкою. Усі ці óбрази — ота Мадонна в її замисленій чистоті, оті екзальтовані лики, які співають у ранковому світлі, оті бронзові божества з їхньою безпристрасною гідністю, оті шалені постаті, які мечуться від розпачу до розпачу, — належать божественному світу, до якого я не причетний, і кожне переживання, хай і глибоке, кожне враження, хай і витончене, навіюють мені гірку мрію про безмежну енергію, мені не приступну, і навіть у мить найбільшої своєї досконалости я матиму два «я», одне з яких важким поглядом спостерігатиме за другим, на мить задоволеним. Я нагромадив довкола себе золото, видобуте в тиглях іншими, але не мав сумніву, що найвища мрія Раймонда Луллія[112], перетворення втомленого серця на невтомний дух, була така ж далека від мене, як і від самого алхіміка. Я взявся до свого останнього придбання — набору алхімічних апаратів, який колись, на запевнення перекупника з Ру-ле-Пелетьє[113], належав Луллієві, і коли приєднав алембік[114] до атанора[115] і поставив поруч lavacrum maris[116], то зрозумів алхімічне вчення: всі ті створіння, що відокремлені від великої безодні, де блукають їхні душі, становлять одне ціле і водночас множинність, і всі вони втомлені, — і поспівчував, гордий своєю тямущістю, тій згубній спразі знищення, яка спонукала Луллія приховувати під символами левів і драконів, орлів і круків, росú й селітри пошуки квінтесенції, здатної розчинити всі тлінні речовини. Я повторював собі дев’ятий ключ Базилія Валентина[117], де він порівнює вогонь Страшного суду з вогнем алхімічним, а світ — з горном алхіміка, і хоче довести до нашого відома, що все суще має розчинитись, перш ніж пробудиться божественна субстанція, матеріальне золото чи нематеріальний екстаз. Власне, я вже розчинив тлінний світ і жив серед нетлінних сутностей, але так і не досяг чудесного екстазу. З такими думками я відсунув штори й визирнув у пітьму, і моїй збентеженій уяві здалося, що всі оті дрібні світляні цяточки, які сповнюють небо, — це горна незліченних божественних алхіміків, які без упину працюють, перетворюючи свинець на золото, втому — на екстаз, тіла — на душі, тьму — на Бога, і через цю досконалу їхню працю поважчав тягар моєї тлінності, і я заволав, як волає багато мрійників та письменників нашої доби, благаючи, аби народилась ота довершена духовна краса, яка лише єдина й спроможна підносити душі, обтяжені численними мріями.

Моє забуття порушив гучний стукіт у двері, і я здивувався, тим більше, що мене зазвичай ніхто не відвідував, а слугам я велів поратися тихо, аби не перебивати мені заповітні мої мрії. Трохи зацікавлений, я вирішив сам піти до дверей і, прихопивши з камінної полиці одну свічку зі срібного свічника, почав спускатися сходами. Слуги, мабуть, звідси порозходились, бо хоч їх було чути з-від усіх закутків та закапелків будинку, але в нижніх кімнатах стояла тиша. Я згадав, що, оскільки мої потреби були дуже скромні, а участь у житті — дуже обмежена, слуги почали приходити й іти коли їм завгодно, часто залишаючи мене самого на довгі години. Зненацька мене приголомшила порожнеча і тиша світу, з якого я викинув усе, крім мрій, і я здригнувся, відсуваючи засув. Переді мною стояв Майкл Робартес, якого я не бачив багато років, і з тим його скуйовдженим рудим волоссям, з шаленими очима, чуттєвими, тремтливими вустами і в грубому вбранні він скидався тепер, як і п’ятнадцять років тому, на щось середнє між гульвісою, святим та селянином. За власними словами, він нещодавно прибув до Ірландії й хотів бачити мене у важливій справі — власне, в єдиній важливій для нього і для мене справі. Його голос воскресив переді мною наші студентські роки у Парижі, а на згадку про ту магнетичну владу, яку він колись наді мною мав, легкий острах домішався до немалого роздратування через таку неждану появу; я першим рушив угору широкими сходами, якими колись Свіфт ходив, жартуючи і сварячись, а Каррен — розповідаючи історії й сиплячи грецькими цитатами, — ще за тих простосердих днів, коли розуми людські, згодом ушляхетнені й ускладнені романтичним рухом у мистецтві та літературі, ще не затрепетали на межі якогось неуявленного одкровення. Я відчував, що рука моя тремтить, бачив, що світло свічі колишеться і тріпоче більше, ніж мало б, біля менад на старовинних французьких панелях, — аж ті нагадували перших створінь, повільно викшталтовуваних у безформній і порожній темряві. Коли двері зачинились і між нами та світом опустилися штори з павичами, мерехтячи, наче різнобарвне полум’я, я якось незбагненно відчув, що зараз станеться щось особливе і несподіване. Я підійшов до камінної полиці і побачив, що маленька бронзова курильниця без ланцюжків, всіяна по всій поверхні шматочками розписної порцеляни роботи Ораціо Фонтани[118], повалилась набік і з неї повисипались усі античні амулети, які я там зберігав, тож я почав складати їх назад, почасти аби зібратися з думками, а почасти через звичне благоговіння, з яким, на мою думку, треба ставитись до речей, так довго пов’язаних із таємними надіями та страхами.

— Бачу, — заговорив Майкл Робартес, — що ти й досі полюбляєш запашні куріння, а я можу показати тобі куріння, коштовніші за всякі інші тобі відомі.

І з цими словами він узяв курильницю з моєї руки і склав амулети невеличкою купкою між атанором і алембіком. Я сів, він і собі сів біля каміна й трохи посидів, вдивляючись у вогонь і тримаючи в руці курильницю.

— Я прийшов про дещо тебе спитати, — сказав, — а поки ми розмовлятимемо, куріння наповнять кімнату і наші думки солодкими пахощами. Я дістав ці куріння від одного старого в Сирії, який сказав, що вони виготовлені з таких самих квітів, які ронили свої важкі пурпурові пелюстки на руки, волосся і стопи Христа в Гетсиманському саду й оповивали Його своїм густим ароматом, аж поки Він заволав, молячи, щоб Його минув хрест і Його жереб.

Робартес витрусив з маленької шовкової торбинки до курильниці якийсь порошок, поставив курильницю на підлогу і запалив, від порошку потягнувся блакитний димок, розіслався під стелею і знову поплинув донизу, аж поки став мов те Мілтонове баньянове дерево[119]. Запашні куріння, як завжди, сповнили мене легкої сонливости, тож я здригнувся, коли Робартес промовив:

— Я прийшов поставити тобі те запитання, яке ставив у Парижі й на яке ти так і не відповів, а натомість залишив Париж.

Він перевів погляд на мене, і крізь дим я побачив, як зблиснули у відсвіті вогню його очі, коли я відповів:

— Ти маєш на увазі, чи прийму я посвяту до твого Ордену Алхімічної Троянди? Я не хотів давати згоду в Парижі, бо там мене сповнювали невтамовані бажання, а тепер, коли я нарешті влаштував собі життя за своїм бажанням, то чи годиться мені давати згоду?

— Відтоді ти дуже змінився, — відказав він. — Я прочитав твої книги й зараз, побачивши тебе серед усіх цих óбразів, розумію тебе краще, ніж ти сам, адже ж і я, як і багато-багато мрійників, бував на подібних роздоріжжях. Ти відгородився від світу й оточив себе богами, і якщо ти не кидатимешся їм до ніг, то завжди будеш млявий і невпевнений у своїй меті, бо людина мусить або забути, яка вона жалюгідна серед метушні та галасу юрб у цьому світі та в цьому часі, або прагнути містичного єднання з юрбами, які правлять цим світом і часом.

І він пробурмотів щось нерозбірливе, ніби до когось, кого я не бачив.

На мить у кімнаті стемніло, як бувало тоді, коли Робартес збирався провести якийсь незвичайний експеримент, і в темряві здалося, що павичі на дверях запалали ще яскравішими барвами. Я відмів цю ілюзію, спричинену, на моє переконання, просто спогадами та сутінню від запашного диму, бо не визнавав, що Робартес може підкорити собі мій тепер зрілий інтелект, і сказав:

— Навіть якщо припустити, що я потребую духовної віри та певної форми боговшанування, то чому ж таки мені слід вирушати на Єлисейські поля, а не на Голготу?

Робартес нахилився вперед і заговорив злегка ритмічним тоном, а поки він говорив, я мав боротися з пітьмою, — пітьмою ночі, давнішої за ніч, що настає по заході сонця, — яка почала затьмарювати світло свіч і гасити дрібні блищики на кутиках рам для картин та на бронзових божествах, перетворюючи блакить запашного диму на густий пурпур, але павичі й далі мерехтіли і палали, неначе кожна окрема барва на них була живим духом. Я запав у глибоке, мов сон, забуття, у якому ніби здалеку чув голос Робартеса:

— А проте ніхто не обмежується зв’язком з одним-єдиним богом, — казав він, — і що довше людина живе уявою та з витонченим розумінням, то більше богів вона зустрічає і розмовляє з ними, а також дедалі більше підпадає під владу Роланда, котрий просурмив у Ронсевальській долині останній сигнал тілесної волі та насолоди, і Гамлета, котрий побачив, як воля та насолода гинуть, та й зітхнув, і Фавста, котрий шукав їх по всьому світі й не знайшов, а ще під владу всіх тих незліченних божеств, які набули духовних тіл в уяві сучасних поетів та романістів, та під владу стародавніх божеств, які від доби Відродження повернули собі всі почесті античних часів, окрім офірованих птахів і риб, аромату вінків та диму курінь. Багато хто думає, що то людство створило ці божества і може їх знищити, але ми, що бачили, як ступають вони у громохкій броні й легких одіннях, і чули, як підносять вони голос, поки ми простерті у трансі, подібному до смерти, знаємо, що то вони завжди творять і знищують людство, яке, власне, є не що інше, як тремтіння їхніх вуст.

Робартес підвівся і почав ходити з кутка в куток, і в цьому моєму сні наяву поставав він човником, який тче величезне пурпурове полотнище, і вже ціла кімната заповнюється його складками. В кімнаті запанувала непоясненна тиша, немовби у світі не залишилося нічого, крім полотнища і ткання.

— Вони прийшли до нас, вони прийшли до нас, — знову зазвучав голос, — усі, хто являвся тобі у мріях, усі, з ким ти здибáвся у книжках. Ось Лір, чия голова ще волога від грози, і він сміється, бо ти вважаєш себе реальною людиною, хоч ти сам тільки привид, а його вважаєш привидом, хоч він безсмертний бог; а ось Беатріче розтулила усміхнені вуста, ніби готова згасити всі зорі зітханням любови, а ось Матір Бога смирення, який наклав на людей таке могутнє закляття, що вони спробували позбавити свої серця людяности, аби Він міг владичити неподільно, але вона тримає в руці троянду, і всі її пелюстки — то боги, а ось — о, як бистро вона наближається! — Афродіта в тіні крил незліченних горобців, а навколо її стіп — сизі та білі голуби.

Видіння урвалось, і я побачив, як Робартес витягнув ліву руку і провів по ній правицею, ніби гладив крила голубів. Я з тяжким зусиллям, мало не надірвавшись, сказав з удаваною рішучістю:

— Ти хотів запроторити мене до непевного світу, який мене жахає, а проте велич людини вимірюється тим, наскільки вона здатна змусити свій розум відображати все з неупередженою точністю, ніби дзеркало.

Здавалось, я цілковито опанував себе, тож вів далі, але вже швидше:

— Наказую тобі негайно забиратися від мене, бо твої ідеї та фантазії — це лише ілюзії, які, неначе хробаки, проникають у цивілізації, коли ті починають занепадати, та у розуми, коли ті починають розкладатися.

Зненацька я розлютився і, схопивши зі столу алембік, готовий був замахнутись і вдарити ним Робартеса, аж тут побачив, що павичі на дверях позад нього повиростали просто небачено, і тоді алембік випав мені з пальців і мене затопило море зеленого, синього і бронзового пір’я, а поки я в ньому безпорадно борсався, почувся далекий голос:

— Наш учитель Авіценна писав, що будь-яке життя зароджується у тліні.

Блискотливе пір’я вже накрило мене цілком, і я знав, що борсаюсь так сотні років, але врешті мене подолано. Я поринав у глибінь, а зелень, синява і бронза, якими ніби сповнився увесь світ, перетворились на море полум’я і підхопили мене, а крутячись у їхній коловерті, я почув, як над головою хтось прокричав:

— Дзеркало розбилося надвоє.

А другим голосом хтось відгукнувся:

— Дзеркало розбилося начетверо.

А третім голосом хтось здаля тріумфально крикнув:

— Дзеркало розбилося на друзки.

І тоді до мене потяглася безліч блідих рук і схилились наді мною дивні лагідні лики, а голоси, тужливі й ласкаві водночас, вимовляли слова, які тут же забувались. Руки вихопили мене з вогненного моря, і я відчув, що мої спогади, мої надії, мої думки, моя воля, все, що я вважав собою, розтали, й тоді мені здалося, що я підіймаюсь, оточений незліченними сонмами створінь, які були, наскільки я зрозумів, дещо певніші за думку, кожне — занурене у свою вічну мить, у довершене піднесення правиці, у маленьке кільце ритмічних слів, у сон, кожне — з померклими та прижмуреними очима. І ось я проминув ці óбрази, які були настільки прекрасні, що майже перестали існувати, і з дивним настроєм — меланхолією, що охопила мене, певно, через тягар численних світів, — полинув у ту Смерть, що є сама Краса, і в ту Самотність, якої всі оці сонми ненастанно жадають. Здавалося, що всі колись сущі створіння увійшли мені в серце й оселились там, а я оселився в їхніх серцях, і вже ніколи не знав би я ні тлінности, ні сліз, якби раптом не провалився з певности видіння в непевність сну і не став краплею розтопленого золота, яка впала в неосяжну швидкоплинність, пронизавши всіяну зорями ніч, коли навколо здіймалось меланхолійне, і все ж піднесене голосіння. Я падав, падав і падав, аж ось голосіння стало лише завиванням вітру в димарі — і я прокинувся, і виявилося, що я схилився над столом, підперши голову руками. Я побачив алембік, що погойдувався на боку, закотившись у дальній куток, і Майкла Робартеса, який дивився на мене і чекав.

— Я піду, куди скажеш, — промовив я, — і зроблю все, що звелиш, бо я побував серед вічних сутностей.

— Коли я почув, що починається гроза, — відповів він, — то вже знав, що ти відповіси так, як відповів. Тобі треба здолати довгий шлях, бо нам наказано збудувати наш храм над морем поміж чистим сонмом та нечистим сонмом людей.

Я не говорив ні слова, поки ми поспішали безлюдними вулицями, бо, на диво, розум мій був вільний від звичних думок та переживань, — здавалося, що його висмикнуто з чітко окресленого світу і кинуто оголеним у безбережне море. Були миті, коли видіння моє мало не поверталось до мене і в екстазі радости чи скорботи я туманно пригадував злочини й подвиги, щастя і нещастя або з раптовим калатанням серця споглядав надії й жахи, бажання і прагнення, чужі моєму впорядкованому та поміркованому життю, і враз опритомнював, здригаючись на думку, що у свідомості моїй промайнуло якесь могутнє невловне створіння. Власне, минув не один день, перш ніж це відчуття остаточно зникло, і навіть тепер, коли шукаю прихистку в єдиній певній вірі, я сповнений великої толеранції до тих бентежних особистостей, які збираються в каплицях та молитовних домах деяких таємних сект, бо я також відчував, як мої усталені звички та принципи поступово зникають під дією тієї сили, яка є hysterica passio[120], чи абсолютним божевіллям, якщо хочете, але має таку владу у своїй меланхолійній екзальтації, що я тремчу, боячись, аби вона не пробудилася знову і не позбавила мене новознайденого умиротворення.

Коли в сірій сутіні ми з Робартесом підійшли до величезного майже порожнього вокзалу, мені здалось, ніби я настільки змінився, що перестав бути, як кожна людина, миттю, тремтячою у вічності, а став вічністю, яка ридає і сміється з миті; коли ж потяг рушив, а Майкл Робартес невдовзі заснув, його сонне лице, на якому не зосталось ані сліду всього того, що так мене потрясало і спонукало тепер бути напоготові, більше нагадувало моєму збудженому розуму якусь маску, ніж людське обличчя. Мене опанувала фантазія, що чоловік за цією маскою розчинився, наче сіль у воді, а маска сміється і зітхає, благає і звинувачує у відповідь на веління істот, вищих чи нижчих за людину. «Це зовсім не Майкл Робартес: Майкл Робартес помер, його не стало десять, а може, двадцять років тому», — повторював я собі. Зрештою я поринув у гарячковий сон, час до часу прокидаючись, коли ми проносились повз якесь містечко, де поблискували від сльоти шиферні дахи чи мерехтіла в холодному вранішньому світлі гладінь озера. Я був надто заглиблений у власні думки, аби спитати, куди ми їдемо, чи звернути увагу, які квитки взяв Майкл Робартес, але здогадався за сонцем, що ми їдемо на захід, а ще й за деревами я вже здогадався, що ми наближаємось до західного узбережжя, бо вони скидалися на обірваних жебраків, що мовби летіли, похиливши голови, на схід. І враз ліворуч я побачив між низькими пагорбами море, тьмяну сірість якого помережали білі плями та смуги.

Коли ми зійшли з потяга, то виявилося, що нам ще треба було трохи пройти пішки, і ми рушили в путь, позастібавши пальта, бо вітер був пронизливий і лютий. Майкл Робартес мовчав, ніби прагнув залишити мене сам на сам з моїми думками; а як ми прохóдили між морем та скелястим схилом великого мису, я з граничною ясністю збагнув, якого удару завдано всім моїм узвичаєним думкам та почуттям, а може, у глибині моєї свідомости відбулась і якась містична переміна, бо сірі хвилі з гребінцями скипілої піни стали причетні до мого бурхливого, фантастичного внутрішнього життя; коли ж Майкл Робартес показав на квадратну будівлю в античному стилі з набагато меншою і новішою прибудовою, зведену на самому краї поруйнованого та майже порожнього пірса, і сказав, що це — Храм Алхімічної Троянди, мене захопила фантазія, що море, яке осипáло будівлю клаптями піни, зазіхає на неї через її причетність до якогось непевного пристрасного життя, яке зародилося для того, аби боротися з нашим упорядкованим і поміркованим існуванням, і ось-ось накриє світ такою темною ніччю, як та, що настала після загибелі класичного світу. Одна половина моєї свідомости осміювала цей фантастичний жах, а друга, ще почасти заглиблена у видіння, прислухáлась до зудару незнаних воїнств і здригалась від неуявленного бузувірства, зачаєного в тих сірих кипучих хвилях.

Ступивши пірсом лише кілька кроків, ми надибали старого, певно, то був сторож, він сидів на перевернутому барилі неподалік від того місця, де каменярі нещодавно лагодили пролам у пірсі, а перед ним горів вогонь у казанку — такі самі вішають попід своїми візками й лудильники. Я помітив, що той старий ще й святенник, як кажуть селяни, бо на цвяху, вбитому в пруг барила, висіла вервиця, і коли я побачив її, то чомусь здригнувся. Ми вже відійшли від нього на кілька ярдів, аж тут я почув, як він кричить по-ґельському:

— Ідолопоклонники, ідолопоклонники, котіться у пекло зі своїми відьмами та чортами, котіться у пекло, аби чаплі знову могли прилітати в цю затоку.

І ще якийсь час було чути, як він не то верещить, не то бурмоче щось за нашими спинами.

— А ти не боїшся, — спитав я Робартеса, — що ці неотесані рибалки можуть заподіяти тобі якесь лихо?

— Мені та моїм однодумцям, — відповів він, — уже жодна людина не може нашкодити чи допомогти, бо в нас вселилися безсмертні духи, а коли ми помремо, то це буде вінцем найвищої праці. Для цих людей теж настане їхній час, і вони пожертвують кефаль Артеміді чи іншу рибину — якомусь новому божеству, якщо тільки їхні власні боги — Даґда зі своїм невичерпним казаном[121], Луґ зі своїм списом, умоченим у маковий сік, аби розхолодити його прагнення кинутись у битву[122], Енґус із трьома пташками на плечі[123], Бодб зі своїм рудим свинопасом[124] та всі героїчні діти Дани — заново не воздвигнуть свої храми з сірого каменю. Царство їхнє ніколи не минало, лише трохи слабшала його могуть, бо сúди досі проносяться у вітрі, танцюють і грають у герлінґ[125], а ще стинаються в несподіваних сутичках у кожній улоговині та на кожному пагорбі, але вони не зможуть відбудувати свої храми, поки тут не буде мучеництва і перемог, а може, й поки не відбудеться давно пророкована битва в Долині Чорної Свині.

Тримаючись під муром, що огороджував пірс з боку моря, аби вберегтись від летючих клаптів піни та вітру, які щомиті могли звалити нас із ніг, ми мовчки дійшли до дверей квадратної будівлі. Майкл Робартес відімкнув їх ключем, на якому я вгледів іржу від незліченних солоних вітрів, і провів мене порожнім коридором та сходами, не засланими килимами, нагору, до маленької кімнатки з книжковими полицями вздовж стін. Тоді приніс мені поїсти, але самі лише фрукти, бо перед церемонією, як він пояснив, мені треба було дотримуватись помірного посту, а також книгу про вчення і приписи Ордену, над якою я мав провести решту цього зимового дня. Потім він залишив мене, пообіцявши повернутися за годину до церемонії. Я почав оглядати книжки на полицях і виявив, що це — одна з найбагатших алхімічних бібліотек, які я тільки бачив. Там були праці Морієна[126], який ховав своє нетлінне тіло під волосяницею; Авіценни, який був п’яницею, а проте мав владу над незліченними легіонами духів; аль-Фарабі[127], який вселив у свою лютню стільки духів, що міг, коли йому хотілось, змусити людей сміятися, чи плакати, чи впадати у транс, подібний до смерти; Луллія, який перетворювався на червоного півня; Фламеля[128], який багато століть тому разом зі своєю дружиною Парнеллою дістав еліксир безсмертя і, за легендою, досі живе в Аравії серед дервішів та багатьох інших, не таких уславлених. Містиків там було дуже мало, та й ті — лише алхімічні, і я не мав сумніву, що так було через поклоніння більшости людей єдиному Богові та через обмежене відчуття краси, яке Робартес вважав неминучим наслідком такого поклоніння, але я помітив повне зібрання факсиміле пророцьких творів Вільяма Блейка, які опинились тут, можливо, через ту безліч люду в його ілюмінованих друках — ту безліч «жвавих рибок серед хвиль, коли росу спиває місяць»[129]. А ще я помітив багатьох поетів та прозаїків різних епох, але тільки тих, що були трохи притомлені життям, — а це, власне, найвидатніші автори світу, — і які жбурнули нам свою уяву, вже не потрібну їм, коли самі злітали ввись на своїх вогняних колісницях.

І тут я почув стукіт у двері: увійшла жінка і поклала на стіл трохи фруктів. Я вирішив, що колись вона була миловидна, але тепер щоки її запали від того, що я назвав би, якби побачив її деінде, збудженням плоті й жагою насолоди, а натомість то було, без сумніву, збудження уяви й жага краси. Я поставив їй кілька запитань про церемонію, але вона не відповіла, лише похитала головою, тож я мусив очікувати посвячення у мовчанні. Коли я поїв, вона прийшла знову, поставила на стіл вигадливої форми бронзову скриньку, засвітила свічі й прибрала тарілки та рештки фруктів. Залишившись сам, я взявся до скриньки й побачив, що по її боках та на покришці розпустили хвости павичі Гери, а тло було всіяне великими зорями, ніби на підтвердження того, що й небо сяє сяйвом павичевих пер. У скриньці лежала книга, оправлена у велень, а на велені була зображена дуже ніжними кольорами й золотом алхімічна троянда, в яку цілилися численні списи, але марно, про що свідчили найближчі до пелюсток розтрощені вістря. На тонкому пергаменті цієї книги були виписані гарні чіткі літери, вона рясніла символічними малюнками та ілюмінаціями в дусі Splendor Solis[130].

У першому розділі йшлося про те, як шестеро студентів кельтського походження поодинці присвятились вивченню алхімії й розгадали її таємниці: один — таємницю Пелікана[131], другий — таємницю зеленого Дракона[132], третій — таємницю Орла[133], інші — Соли та Ртуті[134]. Те, що здавалось низкою випадків, але насправді було, як твердилось у книзі, хитрим задумом надприродних сил, звело студентів докупи в садку одного заїзду на півдні Франції, а поки вони собі розмовляли, їм спало на думку, що алхімія — це поступова дистиляція вмісту душі, аж поки та не буде готова скинути з себе тлінне і вбратись у нетлінне. Пролетіла сова, прошурхотівши у виноградному листі в них над головами, а тоді надійшла якась стара бабця, спираючись на ціпок, підсіла до них, та й підхопила і розвинула їхню думку. Витлумачивши вповні принцип спіритуальної алхімії й повелівши їм заснувати Орден Алхімічної Троянди, вона пішла геть, а коли вони кинулися за нею, то її вже й слід пропав. Вони утворили Орден, зробили своє майно спільним і разом провадили дослідження, а коли досконало опанували алхімічне учення, їм стали являтися привиди й розкривати їм багато інших чудесних таємниць. Далі у книзі розказані ті з них, які було дозволено знати неофітові, і на початку немало місця приділялось розгляду незалежної реальности наших думок — і це проголошувалося вченням, від якого походять усі істинні вчення. Якщо уявити, мовляв, подобу живої істоти, то в неї відразу вселиться мандрівна душа і почне блукати по всіх усюдах, чинячи добро чи зло, аж поки настане її смертний час, і наводилися численні приклади уроків, одержаних від богів. Ерос навчив людей створювати форми, в яких може жити божественна душа, і нашіптував сплячим розумам те, що їм до вподоби; а Ате[135] навчила створювати форми, втілившись у які, демонічні створіння можуть вливати у сплячу кров безум і бентежні мрії; Гермес же навчав, що коли добре постаратися та уявити хорта біля власного ліжка, то він і охоронятиме тебе, поки не прокинешся, і відганятиме чи не наймогутніших демонів, але якщо уява твоя — слабка, то й хорт буде слабкий і демони візьмуть над ним гору, а сам він невдовзі здохне; а Афродіта навчала, що варто лише силою своєї уяви створити голуба у срібній короні, який літатиме над твоєю головою, — то тут же від його ніжного туркотіння над смертним чи смертною, які поринули в сон, зберуться і заклубочаться солодкі мрії про безсмертну любов; і так само всі божества з ненастанними застереженнями та побиваннями відкрили людям, що всі розуми безперервно породжують таких істот і посилають їх дарувати здоров’я чи недугу, радість чи божевілля. Якщо хочете надати форми злим силам, ішлось далі, то треба зробити ці створіння потворними, з вип’яченою від спраги життя губою чи порушеними від життєвих тягарів пропорціями тіла, а от божественні сили являються лише у прекрасних óбразах, які мовби аж трепечуть від повноти буття, поринаючи в неминущий екстаз і западаючи з приплющеними очима у дрімотний спокій. Безтілесні душі, які вселяються в ці форми, — це те, що люди називають настроями, і вони звершують усі великі зміни у світі, бо так само, як маг або художник може прикликáти їх, коли захоче, так і вони можуть викликáти зі свідомости мага чи художника, а якщо вони — демони, то зі свідомости божевільного чи негідника, — який завгодно óбраз і через його голос та порухи проникати у світ. Отак відбулись усі великі події: настрій, божество чи демон спершу вселялись, мов слабке зітхання, у свідомість людей, а тоді змінювали їхні думки та діяння, аж поки русяве волосся не чорніло, а чорне не русявіло, — і цілі імперії пересували свої кордони, наче були всього лише купами листя. Решта книги містила символи форм, звуків і кольорів та вказівки на їхню приналежність певному божеству чи демонові, аби посвячений міг створити óбраз будь-якого божества чи демона і набути такої самої могутности, як Авіценна серед тих, хто живе при корінні сліз та сміху.

Через пару годин після заходу сонця Майкл Робартес повернувся і сказав мені, що я маю вивчити рухи одного надзвичайно давнього танцю, бо, перш ніж довершиться моє посвячення, мені треба буде тричі приєднатись до магічного танцю, адже ритм — це колесо Вічности, і тільки за його допомогою можна знищити минуще і випадкове, а дух — звільнити. Я виявив, що ці досить прості рухи нагадують певні античні грецькі танці, а оскільки замолоду я був добрим танцюристом і майстром на всілякі вигадливі ґельські вихиляси, то швидко цей танець запам’ятав. Тоді Робартес облачив мене й облачився сам у костюм, який своїм силуетом нагадував не то грецький, не то єгипетський, а своїм багряним кольором — пристрасніше життя, ніж у тих краях, і, вклавши мені в руку маленьку бронзову курильницю без ланцюжків, виготовлену в подобі троянди руками якогось сучасного майстра, звелів мені відчинити невеличкі дверцята навпроти тих дверей, у які я увійшов був. Я поклав долоню на ручку, але цієї миті пахощі курінь, підсилені, можливо, таємничими чарами Робартеса, знову навіяли на мене сон, у якому я нібито був маскою, що лежала на прилавку східної крамнички. Багато відвідувачів дивились очима такими блискучими й незворушними, що я впевнився в їхній надлюдській природі, вони заходили і приміряли мене собі на лице, але відразу ж, реготнувши, жбурляли мене в куток, однак усе це промайнуло за одну мить, бо коли я прокинувся, то ще тримався за ручку. Я відчинив дверцята й опинився в чудесному коридорі, на стінах якого було багато мозаїчних зображень різних божеств, не менш прекрасних, ніж мозаїки у равеннському баптистерії[136], але не такої суворої краси; колір кожного божества, безперечно, був символічний, повторювався в забарвленні світильників, які звисали зі стелі, а перед кожним божеством — по світильнику з дивовижними пахощами. Я пройшов далі, безмірно дивуючись, як же ці ентузіасти змогли створити всю цю красу в такому глухому закутку, й вигляд такої многоти прихованих багатств ледь не переконав мене повірити у матеріальну алхімію; поки я йшов, курильниця сповнювала простір димом, який весь час міняв барву.

Я зупинився перед дверима, де на бронзових панелях були викарбувані великі хвилі, а під ними ледь проступали жахливі обличчя. Напевно, ті, хто був за дверима, почули наші кроки, бо хтось звідти вигукнув:

— Чи скоро завершиться робота Нетлінного Вогню?

І враз Майкл Робартес відповів:

— З атанора вийшло щире золото.

Двері відчинились навстіж, і ми опинились у великій круглій кімнаті серед чоловіків та жінок у багряному одінні, які повільно танцювали. Стелю прикрашала величезна троянда, викладена з мозаїки, а на стінах були зображення, теж мозаїчні, битви богів та ангелів, і боги виблискували рубіновим та сапфіровим сяйвом, а ангели були сама сірість, бо, як пошепки повідав Майкл Робартес, вони зреклися своєї божественної природи і з любови до Бога смирення та печалі перестали розкривати кожен своє серце. Стелю підтримували колони, які утворювали щось на кшталт круглої аркади, й кожна колона мала химерну форму, ніби то вихором здіймались ввись у не по-людськи запальному танці божества повітря, граючи на волинках та кимвалах, а з гущі цих постатей стриміли руки, які тримали курильниці. Мені вказали, куди треба стати, і я, також із курильницею в руці, зайняв своє місце і почав танцювати, коли ж я обернувся від колон до танцюристів, то побачив, що підлога вистелена зеленим каменем, а посередині зображено блідого Христа на блідому хресті. Я спитав Робартеса, щó це означає, і той відповів, що вони прагнуть «потривожити Його цілість, ненастанно затоптуючи її ногами». Під звуки невидимих інструментів, можливо — античного зразка, бо я подібних ніколи не чув, танцюристи кружляли й то сходились, то розходились, виписуючи по підлозі лінії пелюсток, що повторювали обриси троянди над їхніми головами, і танець ставав дедалі запальнішим, аж поки під нашими ногами ніби пробудились усі вітри світу. Невдовзі я втомився і став під колоною, спостерігаючи, як то наближаються, то віддаляються оті пломенисті постаті, й поступово поринув у легку дрімоту, але отямився, побачивши пелюстки великої троянди, які вже не здавалися мозаїкою, а повільно опадали в густому від курінь повітрі й, опадаючи, перетворювались на подоби живих істот надзвичайної краси. Ще бліді й примарні, вони почали танцювати, а танцюючи, набирали дедалі чіткіших і чіткіших обрисів, тож я вже міг розрізнити лики: і прекрасні грецькі, і царствені єгипетські — й час од часу вгадував ім’я того чи іншого божества по патериці в його руці чи по пташці, яка пурхала над його головою, і незабаром кожна смертна нога танцювала коло білої ноги безсмертного, і в тривожних очах, які вглядались у безтривожні млисті очі, я бачив блиск гострої жаги, ніби це дивилися ті, хто через багато літ та після нескінченних мандрів зустріли загублену любов своєї юности. Часом, але тільки на мить, я бачив, як між танцюристів лине самотня тьмяна постать з покровом на обличчі та з тьмяним смолоскипом у руці, але нагадує вона сон у сні, тінь тіні, тож розуміння, породжене глибшим джерелом, ніж думка, підказало мені, що це сам Ерос і що лик його закритий покровом, бо від сотворення світу жоден чоловік і жодна жінка не пізнали, щó таке любов, і не зазирнули їй в очі, адже Ерос — єдине божество, яке є абсолютним духом, а якщо спілкується зі смертним серцем, то ховається у пристрастях, які не відповідають його сутності. Тож якщо людина любить гідно, то пізнає любов через безмежне милосердя, невимовну довіру, безмірну приязнь, а якщо негідно — то через шалені ревнощі, раптову ненависть і нестримну хіть, але неприхованої любови вона не знає. Поки я снував такі думки, від багряних постатей до мене донісся крик:

— До танцю! Ніхто не може уникнути танцю, — до танцю! До танцю! Аби боги змогли витворити собі тіла із субстанції наших сердець.

І не встиг я відповісти, як мене підхопила таємнича хвиля пристрасти на ім’я Алхімія, що, мовби душа самого танцю, рухається вглибині наших душ, і мене затягло в гущу танцюристів. Я танцював з безсмертною царственою жоною, яка мала чорні лілії у волоссі, й здавалося, що в її сновидних рухах проступала глибша мудрість, ніж темрява, загусла між зорями, та любов, подібна до тієї любови, що дихає понад водами, а поки ми все танцювали й танцювали, пахощі курінь обволікали нас зусібіч, заховували нас від решти ніби в самому серці світу, і здавалося, що минали століття і в складках наших шат та важкому волоссі жони пробуджувались і завмирали бурі.

Раптом я усвідомив, що її повіки ні разу не сіпнулись, а її лілії не зронили жодної чорної пелюстки й не зсунулися з місця, і з великим жахом збагнув, що танцюю з істотою, вищою чи нижчою за людину, яка випиває мою душу, як ото віл випиває воду з придорожньої калюжі, — і я впав, і оповила мене пітьма.

Прокинувся я зненацька, ніби щось мене розбудило, і побачив, що лежу на абияк пофарбованій підлозі, а на стелі, не дуже високій, — абияк намальована троянда, на стінах же довкола мене — незакінчені розписи. Колон і курильниць уже не було, а біля мене покотом спали в зім’ятих одіннях десятків зо два людей, і їхні звернуті догори обличчя уявились мені порожніми масками, і крізь вузьке вікно, якого я раніше не помітив, лилося холодне вранішнє світло, а надворі ревіло море. Я побачив Майкла Робартеса, який лежав неподалік, а поруч нього — перевернуту посудину з карбованої бронзи, яка мала такий вигляд, ніби там колись були куріння. Коли я сів на підлозі, то раптом почув сердитий гул чоловічих та жіночих голосів, змішаний з ревом моря, а тоді, підхопившись на ноги, кинувся до Майкла Робартеса і спробував його розбудити. Тож я схопив його за плече і спробував підняти, але він повалився на спину і ледь чутно зітхнув, а голоси ставали все гучніші та сердитіші, ще й почулись важкі удари у двері, які виходили на пірс. Враз я почув тріскіт дерева і здогадався, що двері почали піддаватись, тож побіг до внутрішніх дверей кімнати. Розчинив їх і вискочив у коридор, де під моїми ногами загримотіли голі дошки підлоги, а в коридорі виявив інші двері, що вели до порожньої кухні, й коли я туди забіг, то почув один за одним два удари й за раптовим тупотом ніг та криками здогадався, що двері, які виходили на пірс, завалилися всередину. Я кинувся з кухні надвір, до маленького дворика, збіг кількома східцями, які спускались похилим боком пірса до моря, а від східців став пробиратись над самою водою, й у вухах моїх ще стояли сердиті голоси. Цю частину пірса лише недавно заново облицювали гранітними плитами, тож на неї майже не налипнуло водоростей, але коли я дістався до старої частини, то вона, як виявилось, була така слизька від зеленого баговиння, що мені довелося знову видиратись на пірс. Я озирнувся на Храм Алхімічної Троянди, де ще репетували рибалки та жінки, але вже не так гучно, і побачив, що біля дверей та на пірсі нікого немає, але на моїх очах з дверей вирвалась не дуже численна юрма людей, які почали підбирати великі каменюки, складені там у купи на випадок, якщо море знову зруйнує пірс і їх треба буде підкладати під гранітні плити. Поки я стояв і дивився на юрму, один старий, гадаю — той-таки святенник, показав на мене і щось проверещав, а юрма побіліла, бо всі обличчя звернулись до мене. Я побіг, і мені пощастило, що у веслярів ноги слабші, ніж руки й спини, і все ж, біжучи, я майже не чув тупоту погоні та сердитого галасу, бо в голові моїй дзвеніло багато екзальтованих і тужливих голосів, які вже забулись, як забувається сон, — ще тієї миті, коли й були почуті.

Утім, і нині мені іноді здається, що я чую ті екзальтовані й тужливі голоси, а непевний світ, який лише наполовину втратив владу над моїм серцем та інтелектом, готовий зазіхнути на неподільне панування, але я ношу на шиї вервицю, і коли мені це чується чи вчувається, я притискаю її до серця і кажу:

— Той, чиє ім’я — Легіон, чатує біля наших дверей, дурячи нам розум премудрістю і влещуючи нам серце красою, але ми уповаємо лише на Тебе.

І тоді боротьба, що часом лютує в мені, втихає, і я досягаю умиротворення.

Скрижалі закону

— Чи можна, Агерне, — заговорив я, — дещо тебе запитати, те, що я вже роками хочу тебе запитати, але не питав тому, що ми стали майже чужі? Чому ти відмовився від берретти[137], і то майже в останню мить? Коли ми з тобою жили разом, ти був байдужий до вина, жінок та грошей і не думав ні про що, крім теології та містики.

Під час обіду я добирав момент, аби поставити це запитання, й ось тепер наважився, бо Агерн трохи скинув із себе стриманість та байдужість, які, відколи він востаннє повернувся з Італії, заступили нашу колись близьку дружбу. Він щойно теж спитав мене про щось особисте й майже заповітне, і моя щирість заслуговувала, думав я, на таку саму щирість і з його боку.

Коли я заговорив, він сáме підносив до вуст келих того старого вина, яке так добре вмів вибирати і так мало цінував, а поки я говорив, він повільно і задумливо поставив келих на стіл та не випускав з руки, а густо-червоні відсвіти забарвлювали його довгі витончені пальці. Тодішнє враження від його обличчя і постаті ще й досі живе в мені, і воно невіддільне від іншого химерного враження: ніби людина тримає в голій долоні полум’я. Тієї миті Агерн здався мені вищим представником нашої раси, який, підносячись над формалізмом недоосвічености та раціоналізмом загальноприйнятих тверджень і заперечень чи опускаючись нижче за них, зрікається, якщо тільки мене не засліпили надії на світ і Церкву, практичних бажань та прозрінь на користь бажань таких нестримних, що ніхто, створений з персти земної, не може їх умістити, та прозрінь таких нематеріальних, що й у їхніх раптових далеких спалахах руки й ноги залишаються в непроглядній темряві. Агерн мав вдачу не то ченця, не то солдата фортуни й, напевно, мав потребу перетворювати діяння на мрії, мрії ж — на діяння, а для таких у цьому світі немає порядку, немає остаточности, немає задоволення. Коли ми з ним були студентами у Парижі, то належали до маленького гуртка, який присвятився дискусіям про алхімію та містику. Ортодоксальніший у більшості своїх переконань, ніж Майкл Робартес, він перевершив його в химерній ненависті до всього життя, і ця ненависть знайшла вияв у цікавому парадоксі — не то запозиченому в якогось фанатичного ченця, не то винайденому ним самим, — що красне мистецтво послане у світ, аби знищити нації, а врешті-решт і самé життя, розсіваючи навсібіч необмежені бажання, наче смолоскипи, що їх метають у місто, аби його підпалити. Я переконаний, що в той час ця думка була не більше ніж парадоксом, гордим плюмажем на капелюсі юности, і вже аж коли повернувся в Ірландію, Агерн пережив бродіння віри, яке охопило наш народ водночас із відродженням його творчого життя.

Ураз він підхопився і сказав:

— Ходімо, я покажу тобі, в чому річ, бо хай там як, а ти мене зрозумієш.

І, взявши зі столу свічник, він освітив вхід у довгий, вимощений плитами коридор, який вів до його особистої каплички. Ми проминули портрети єзуїтів та священників — серед них були особи чималої слави, — яких дав Церкві його рід, і гравюри та репродукції картин, які його особливо зворушували, а ще кілька полотен, що їх дозволили йому придбати у мандрах його невеликі статки, збиті завдяки майже жебрацькому утриманню від того, чого бажає більшість людей. Картини — чи то репродукції, чи то оригінали, — які я знав найкраще, бо вони висіли там найдовше, належали до Сієнської школи, яку Агерн тривалий час вивчав, твердячи, що лише вона зі світових мистецьких шкіл зображувала не світ, а те, що відкривалось у снах і видіннях святим. З-поміж італійців лише сієнці, казав він, не могли чи не хотіли показувати житейську гординю, насолоду від швидкого руху, або надійної сили, або чуттєвої плоті. Вони були настільки незацікавлені цим усім, що часто здавалось, ніби на їхніх полотнах під шатами святого взагалі немає людського тіла, але вони вміли як ніхто інший показати за допомогою нахиленої голови чи піднесеного лику все благоговіння людини перед Вічністю, а найкраще їм вдавалося зображувати людей зменшеними до маленького гурту силуетів на тлі золотої безодні, ніби вони за звичкою споглядали світ здалеку. Коли я похвалив іншу школу, яка глибше занурювалась у життя, Агерн заявив, що вбачає у властивих їй темних обрисах перебільшені почуття.

— Якщо зіставиш з творчістю сієнців навіть делла Франческу, який так глибоко відчував надприродне, — казав він, — то й тоді у твоєму благоговінні знайдеться легенька домішка бруду, дотик примарного жаху — там, де доти неподільно панували любов і смирення.

Часто Агерн розповідав мені про свої надії, що завдяки насиченню душі такими священними образками він спроможеться нарешті досягти прозріння та екстазу, а ще про розчарування тим, що не домігся більшого, ніж сни про дивну і зруйновану красу. Але віднедавна він долучив сюди картини іншого типу, зразки французького символізму, придбані за кілька фунтів у малознаних художників, картини англійців та французів зі школи англійських прерафаелітів, і зараз він на мить зупинився і сказав:

— Мій смак змінився. Я дещо мимоволі зачарований цими обличчями, убачаю в них блідість душ, які тремтять між хвилюванням плоті та хвилюванням духу, а також я зачарований краєвидами, створеними за принципом підсилення природної затемнености й безладу. Ці краєвиди пробуджують в уяві не енергії святости, а оргіястичний танець і пророцьке шаленство.

Мене трохи дратувало бачити нові картини там, де давні полотна колись часто перетворювали в моїх очах цей сірий і млистий, порожній і лункий довгий коридор на передпокій Вічности.

У пам’яті моїй живе майже кожна деталь каплиці, куди ми ввійшли крізь вузькі готичні двері, поріг яких відшліфували підошви таємних вірян, що приходили сюди в часи гонінь, — адже сáме в цій каплиці мене, ще хлопчиком, уперше зворушило Середньовіччя, вплив якого тепер, гадаю, став панівним у моєму житті. Єдина річ, яка здалась мені незнайомою, — квадратна бронзова скринька, що стояла на вівтарі перед шістьма незапаленими свічками та розп’яттям з чорного дерева і нагадувала скриньки, які виготовлялися за античних часів з коштовніших матеріалів, аби в них зберігати священні книги. Агерн звелів мені сісти на дубову лаву і дуже низько схилився перед розп’яттям, а тоді взяв з вівтаря бронзову скриньку і сів поруч мене зі скринькою на колінах.

— Можливо, ти забув, — сказав він, — чи не все, що читав про Йоахима Флорського, бо навіть дуже начитані тільки й знають про нього, що саме ім’я. Він був абатом у Кортале в XII столітті і найбільше відомий своїм пророцтвом, висловленим у книзі під назвою Expositio in Apocalypsin[138], — що Царство Отця проминуло, Царство Сина минає, Царство Духа ще має настати. Царство Духа має бути цілковитою перемогою Духа, spiritualis intelligentia[139], як він це називав, над мертвою літерою. Він мав багато послідовників серед найревніших францисканців, і їх звинувачували у зберіганні його таємної книги під назвою Liber Inducens in Evangelium Æternum[140]. Знову і знову звинувачували гуртки візіонерів у зберіганні цієї жахливої книги, в якій таїлася свобода Відродження, аж нарешті папа Олександр IV знайшов її і ввергнув у полум’я. У мене тут зберігається найбільший скарб у світі. Я маю список цієї книги, і поглянь, що за великі мистці створили облачення, в яке вона загорнута. Велика частина самої книги оздоблена ілюмінованими мініатюрами у візантійському стилі, що його сьогодні мало хто полюбляє, але мене він зворушує цими своїми високими змарнілими ангелами і святими, які здаються пов’язаними не так з навколишнім світом, як з абстрактним малюнком плавних ліній, що може бути породженням уяви, зануреної у споглядання Вічности. Навіть якщо тобі не подобається таке формальне мистецтво, ти не можеш не бачити, що твір, де стільки золота і тієї пурпурової барви, яка розчиняє в собі золото, мав свого часу велику вартість. Але аж за доби Відродження на цю книгу була витрачена праця, яка зробила її тим безцінним скарбом, яким вона є тепер. Намальовані на дерев’яних палітурках астрологічні алегорії, якщо судити за стилем, належать якомусь ремісникові зі школи Франческо Коссі[141] з Феррари, а от золоті застібки та шарніри, як відомо, — твір Бенвенуто Челліні, котрий також виготовив бронзову скриньку і вирізьбив на ній богів та демонів із заплющеними очима на знак занурення у внутрішнє світло.

Я взяв книгу до рук і став перегортати позолочені різнобарвні сторінки, тримаючи її близько до свічки, щоб роздивитись текстуру паперу.

— Де ти дістав цю дивовижну книгу? — спитав я. — Якщо вона автентична, а при цьому освітленні мені важко про це судити, то ти відкрив один з найкоштовніших скарбів у світі.

— Вона точно автентична, — відповів Агерн. — Коли оригінал був спалений, залишилась одна-єдина копія, яка належала лютністові з Флоренції, а від нього її успадкував його син, і так — від покоління до покоління, аж поки вона перейшла до того лютніста, який був батьком Бенвенуто Челліні, а від Бенвенуто Челліні — до кардинала Феррари, який звільнив його з в’язниці, а від того — до його незаконнонародженого сина, тож від покоління до покоління разом із цією книгою переходила з вуст у вуста й історія її мандрів, аж ось книга опинилась у власності родини Аретіно і зрештою — Джуліо Аретіно, художника і різьбяра по металу, послідовника кабалістичної єресі Піко делла Мірандоли. У Римі ми провели багато ночей у дискусіях на філософські теми, і врешті-решт я завоював настільки повну його довіру, що він показав мені цю книгу, найбільший свій скарб, а бачачи, як високо я її оцінив, і відчуваючи, що сам старіє і викладене в ній учення йому вже не допоможе, він продав її мені за невеликі, як на її високу цінність, гроші.

— А в чому полягає ця доктрина? — спитав я. — Якесь середньовічне товчіння води в ступі про природу Трійці, корисне сьогодні лише остільки, оскільки показує, як багато речей, що колись потрясали світ, стали для нас неважливими?

— Я не спроможний втовкмачити тобі, — відказав він, зітхнувши, — що у вірі немає нічого неважливого, але навіть ти вúзнаєш, що ця книга проникає аж у саме серце. Бачиш ці скрижалі, на яких були написані латиною заповіді?

Я поглянув у дальній кінець приміщення, навпроти вівтаря, і побачив, що дві мармурові плити зникли, а замість них стояли дві великі плити зі слонової кості без написів і нагадували великі копії маленьких дощечок, які ми кладемо на письмовий стіл.

— Ця доктрина відкинула заповіді Отця, — вів далі Агерн, — і замінила заповіді Сина на заповіді Святого Духа. Перша книга зветься Fractura Tabularum[142]. У першому розділі згадано імена великих мистців, які творили собі кумирів і всякі подоби, поклонялися їм і служили, у другому ж — імена великих мудреців, які згадували ім’я Господа Бога даремно, а довгий третій розділ, оздоблений зображеннями святих ликів та крил на берегах, восхваляє порушників заповіді про день сьомий і марнотратників шістьох днів, які все ж прожили пристойне і приємне життя. У наступних двох розділах розповідається про чоловіків та жінок, які лаяли своїх батьків, пам’ятаючи, що їхній бог — старший за батьківського бога, а в тому розділі, який має за емблему меч Михаїла, схвально оцінено царів, які потай вчинили вбивство і таким чином здобули для свого народу мир, що був amore somnoque gravata et vestibus versicoloribus — сповнений любов’ю, і сном, і різнобарвними шатами, у тому ж розділі, в кінці якого намальована бліда зірка, подано життєписи шляхетних юнаків, які любили чужих дружин і залишили по собі пам’ять, яка запалила ніжним полум’ям багато мізерних сердець, а в розділі, прикрашеному зображенням крилатої голови, вміщено історію розбійників, які жили у морі чи в пустелі життям, яке можна порівняти з бринінням тятиви лука — nervi stridentis instar, і два останні розділи, що палають вогнем і золотом, присвячені сатирикам, які неправдиво свідчили проти своїх сусідів і все ж вічно лютували, і тим, хто більше за інших людей прагнув посісти дім Господній і все, що Йому належить, чого ніхто не бачив і не тримав у руках, хіба що у стані божевілля та у снах.

Друга книга зветься Lex Secreta[143] й описує те, що справді надихає на дії, єдине Вічне Євангеліє, а закінчується вона видінням, яке явилось Йоахимові Флорському серед гір Ла-Сіли[144]: він побачив своїх учнів, які сиділи на престолах у високій небесній блакиті й голосно сміялися тим сміхом, який нагадував шелестіння крил Часу: Cœlis in cœruleis ridentes sedebant discipuli mei super thronos: talis erat risus, qualis temporis pennati susurrus.

— Я мало що знаю про Йоахима Флорського, — відказав я, — хіба те, що Данте оселив його в Раю серед великих учених мужів. Якщо він дотримувався такої незвичайної єресі, то я не розумію, як чутки про це не досягли вух Данте, адже Данте не мирився з ворогами Церкви.

— Йоахим Флорський відкрито визнавав авторитет Церкви й навіть просив, щоб його оприлюднені праці та ті, які мали бути оприлюднені на його бажання посмертно, підлягали папській цензурі. Він вважав, що ті, чиї твори покликані жити у віках і не нести одкровення, — діти, а Папа — їхній Отець, а тайкома він учив, що деякі інші автори, число яких дедалі зростає, обрані не для того, щоб жити у віках, а для того, щоб відкривати приховану сутність Бога, а вона і в кольорі, і в музиці, і в ніжності, і в солодких пахощах, — і що такі автори не мають іншого батька, крім Святого Духа. Так само, як поети, художники й музиканти працюють над своїми творами, вибудовуючи їх із матеріалу не лише узаконеного, а й беззаконного, якщо він утілює безсмертну красу, — так і ці діти Святого Духа працюють кожен у свою пору, звернувши очі до осяйної субстанції, яку Час засúпав непотребом творення; світ-бо існує лише для того, аби бути оповіддю, зверненою до прийдешніх поколінь, а жах і втіха, народження і смерть, любов і ненависть, а також плід Древа — це лише інструменти того найвищого мистецтва, завдання якого — відвоювати нас від життя і зібрати у вічності, мов голубів у голубнику.

Невдовзі я маю вирушити у подорож до різних країн, аби пізнати всю мінливість долі, а коли повернуся, то запишу свій таємний закон на тих плитах зі слонової кістки — як поети та романісти викладають принципи свого мистецтва у передмовах, і коли вже пізнáю той принцип життя, який спершу можна відкрити через уяву та інстинкт і який я повинен висловити, то зберу своїх учнів, аби й вони могли відкрити в собі власне мистецтво вислову через вивчення творів якогось Майстра. Поки що не знаю нічого напевно, лише це — я маю стати цілковито живим, тобто цілковито пристрасним, адже краса — тільки ще одна назва досконалої пристрасти. Я створю світ, де всі життя людські мають бути так чітко сформульовані та спрощені, ніби сімдесят років — це одна мить або скидання риби чи розпускання квітки.

Він походжав з кутка в куток, а я з немалим зацікавленням слухав його палкі слова і дивився, як схвильовано він розмахує руками. Я звик приймати найсвоєрідніші міркування і завжди вважав їх так само безневинними, як і свою перську кішку, що приплющує задумливі очі й випускає довгі кігтики перед каміном. Але тепер я ладен був битись на боці ортодоксії, навіть банальности, і все ж не додумався сказати нічого кращого, ніж:

— Не обов’язково судити кожного за законом, бо ж ми маємо ще й Христову заповідь любови.

Він повернувся до мене і мовив, блискаючи очима:

— Джонатан Свіфт став взірцем для джентльменів цього міста, бо ненавидів свого ближнього, як себе самого.

— У всякому разі ти не можеш заперечувати, що навчати такої небезпечної доктрини означає взяти на себе жахливу відповідальність.

— Леонардо да Вінчі, — відказав він, — залишив шляхетну сентенцію: «Надія і бажання повернутися до свого колишнього стану — це мов бажання метелика летіти на світло, а людина, яка з неослабним прагненням чекає на кожен новий місяць і новий рік, гадаючи, що те, чого вона прагне, завжди настає запізно, не розуміє, що прагне власного знищення». Як тоді може бути безпечним шлях, що поведе нас у серце Бога? Чому і ти, хоч не матеріаліст, а повинен плекати світовий порядок і тяглість так само, як і той, хто має у своєму розпорядженні сам тільки світ? Ти не цінуєш письменників, які не можуть нічого висловити, аж поки їхній здоровий глузд не второпає, як легше створити те, що називають правильним; то чому ж ти відмовляєш у подібній свободі найвищому мистецтву — тому, що лежить в основі всіх мистецтв? Так, я посилатиму з цієї каплиці у світ святих, закоханих, повстанців і пророків: душі, які оточать себе миром, наче звивши гніздо з трави, та інших, по яких я плакатиму. Багато років ця маленька скринька припадатиме пилом, і тоді я відчиню її, і з-під віка вихопиться сум’яття, яке, можливо, і є полум’ям Судного дня.

Тієї ночі я його ні в чому не переконував, бо він був дуже схвильований і я боявся його розгнівати, а коли я через кілька днів зазирнув до нього в дім, його там не було, дім стояв замкнений і порожній. Я глибоко шкодував, що мені не вдалось ні дати бій його єресі, ні перевірити автентичність його дивної книги. Після свого навернення я цілковито розкаявся у помилці, міру якої зміг визначити лише через роки.

Через десять років після нашої розмови я прогулювався однією з дублінських набережних, з того боку, що ближче до річки, час до часу зупиняючись, аби погортати книжки у якійсь старій книгарні, і з голови мені не виходила жахлива доля Майкла Робартеса та його братства; аж тут я побачив, як на набережній навпроти повільно походжає високий згорблений чоловік. Я здригнувся, упізнавши у безживній масці із затуманеними очима колись рішуче і витончене обличчя Овена Агерна. Я швидко рушив через набережну, але не встиг пройти й кількох ярдів, як він звернув у бічну вуличку, ніби побачив мене, і поспішив геть; я кинувся за ним, але загубив його у плетиві вулиць на північному бéрезі річки. Наступні кілька тижнів я розпитував усіх, хто його знав, але він нікому не давав про себе знати, а ще я марно стукав у двері його старого будинку і вже майже повірив, що помилився, аж ось побачив його знову на вузькій вулиці за Чотирма Судами[145], та й дійшов услід за ним аж до дверей його оселі.

Я поклав руку йому на плече, він обернувся, нітрохи не здивувавшись, і дуже можливо, що йому, чиє внутрішнє життя поглинуло життя зовнішнє, ця розлука на роки минула, як розлука на день. Він стояв, трохи прочинивши двері, ніби не хотів, щоб я увійшов, і, напевно, покинув би мене, не зронивши й слова, якби я не спитав:

— Овене Агерне, колись ти мені довірився, то чи не довіришся мені знову і чи не розповіси, що вийшло з тих ідей, які ми обговорювали в цьому домі десять років тому? Але ти, мабуть, уже забув про них.

— Ти маєш право це почути, — відповів він, — бо оскільки я виклав тобі ці ідеї, то маю повідомити й про закладену в них надзвичайну небезпеку, чи радше безмежну гріховність, але коли ти про це почуєш, ми мусимо розлучитись, і розлучитись назавжди, бо я — пропаща душа і мушу переховуватися!

Я попрямував услід за ним по коридору, вимощеному плитами, і побачив, що по кутках, на картинах, що аж посіріли, та на геть потьмянілому рубіново-сапфіровому вітражі з зображеннями святих повно пилу та павутиння. Агерн показав туди, де крізь імлу ледь мерехтіли плити зі слонової кістки, і я побачив, що вони помережані дрібними літерами, підійшов і став розбирати ці письмена. Писано латиною, і була то мудрована софістика, проілюстрована багатьма прикладами, але чи з його власного життя, чи з життя інших — не знаю. Я прочитав лише кілька речень, аж тут мені здалося, що приміщення почали сповнювати легкі пахощі, тож я обернувся і спитав Овена Агерна, чи не запалив він ладану.

— Ні, — відповів він і вказав на одну з лав, де лежало іржаве і порожнє кадило, а поки він говорив, легкі пахощі наче розвіялись, і я переконався, що це плід моєї уяви.

— То філософія Liber Inducens in Evangelium Æternum зробила тебе нещасним? — спитав я.

— Спершу я був повен щастя, — відказав він, — бо відчував божественний екстаз, безсмертний вогонь кожної пристрасти, кожної надії, кожного бажання, кожної мрії, і я бачив, мов у дзеркалі, óбраз цього вогню у тінях від листя, у глибоких водах, в очах чоловіків та жінок, і скидалось на те, що я ось-ось торкнусь Божого Серця. Потім усе змінилось — я відчув себе дуже нещасним і сказав собі, що мене стиснув у своїх мерехтливих кільцях величезний змій і я падаю разом з ним у безодню і що відтоді мій світ — це мерехтливі кільця, і в нещасті моєму мені відкрилося, що людина може наблизитись до того Серця, переживши відчуження від нього, яке ми називаємо гріхом, і я зрозумів, що не можу грішити, бо відкрив закон свого буття, і можу лише вдало чи невдало висловити своє буття, і зрозумів, що Бог створив простий і свавільний закон, який дозволяє нам грішити й каятися!

Він сів на дерев’яну лаву і замовк, похиливши голову й опустивши руки, і в його млявому тілі було більше меланхолії, ніж у будь-якій з бачених мною картин дійсности чи мистецтва. Я підійшов, і став, спершись на вівтар, і дивився на нього, не знаючи, що й казати, і тут я звернув увагу на його чорний наглухо застебнений сюртук, коротко стрижене волосся та голену маківку — його голова берегла пам’ять про його священницькі амбіції, і збагнув, що то католицизм настиг його під час запаморочення, яке він зве філософією, а ще я звернув увагу на його померклі очі та землисте лице і зрозумів, що філософії цій тільки і вдалось, що втримати його на краю прірви, — і мене сповнив болючий жаль.

— Можливо, — вів далі він, — що ангели, чиї серця — це тіні Божественного Серця, а тіла створені з Божественної Премудрости, можуть перенестись туди, куди завжди прагнуть, силою жаги до божественного екстазу, безсмертного вогню, тобто у пристрасті, у надії, у бажанні, у мріях, але ми, чиї серця щомиті гинуть, а тіла тануть, мов зітхання, мусимо схилятись і коритись!

Я підійшов до нього ближче і сказав:

— Молитва і покаяння зроблять тебе таким самим, як інші.

— Ні, ні, — відповів він, — я не з тих, за кого вмер Христос, і тому мушу переховуватись. У мене проказа, яку не зцілити навіть вічності. Я пізнав цілість, то як мені знову повірити, що частина — це цілість? Я погубив свою душу, бо поглянув на світ очима ангелів.

Зненацька я побачив, чи то мені привиділося, що у приміщенні темніє і напівпрозорі постаті, вбрані у пурпур, здіймають у сріблистих руках напівпрозорі смолоскипи і схиляються над Овеном Агерном, а ще побачив, чи то мені привиділось, як зі смолоскипів стікають мовби краплі гарячої смоли й від полум’я валить густий пурпуровий дим, ніби то куриться ладан, і обволікає нас. Овен Агерн, якому пощастило більше, ніж мені, лише наполовину посвяченому в Орден Алхімічної Троянди, і якого, можливо, захищала його велика побожність, знову поринув у меланхолію та знеохоту і нічого з цього не бачив, але в мене тремтіли коліна, адже вбрані у пурпур постаті ставали щомиті чіткішими й мені вже чулося шипіння смоли на смолоскипах. Схоже, мене вони не бачили, бо погляди їхні були звернені на Овена Агерна, і час до часу мені чулось, як вони зітхають, наче журяться через його журбу, і ось я почув слова, з яких зрозумів лише те, що вони журливі й мелодійні, ніби то безсмертні говорять з безсмертними. Тоді одна з постатей змахнула смолоскипом — і всі смолоскипи сколихнулись, і на мить мені здалося, що це якийсь великий вогненний птах змахнув крилами, і тут долинув, ніби здаля, крик:

— Він навіть ангелів своїх звинуватив у безумі, а вони теж схиляються і коряться, але долучи своє серце до наших сердець, які створені з божественного екстазу, і своє тіло — до наших тіл, які створені з божественної премудрости!

І, почувши цей крик, я збагнув, що Орден Алхімічної Троянди — несьогосвітній і досі розшукує на цій землі душі, що їх міг би вловити у свою мерехтливу сіть, а коли всі лики повернулись до мене і я побачив лагідні очі та безтрепетні повіки, то мене охопив жах і я подумав, що члени ордену ось-ось метнуть у мене смолоскипи й усе, що мені дороге, все, що пов’язує мене з духовним і суспільним порядком, згорить, а душа моя залишиться нагою і тремтячою на вітрі, що дме із засвітів та з-над зірок, і тоді приглушений голос прокричав:

— Чому ти тікаєш від наших смолоскипів, зроблених з тих дерев, під якими Христос ридав у Гетсиманському саду? Чому ти тікаєш від наших смолоскипів, зроблених із тієї запашної деревини, що розсúпалась у світі на прах і потрапила до нас, які ще за давніх-давен створили її силою свого подиху?

Прийшов я до тями і трохи осмілів лише тоді, коли втік з того будинку і його двері зачинилися за мною, а у вуха мої увірвався гомін вулиці, й відтоді я не наважувався проходити повз дім Овена Агерна, хоча й вірю, що його віднесли до якоїсь далекої країни духи, що ім’я їм — легіон, і трон їхній стоїть десь у безодні, а Агерн сліпо їм кориться.

Поклоніння волхвів

Якось невдовзі після своєї останньої зустрічі з Агерном я допізна засидівся над книжкою, аж раптом почув тихий стукіт у двері. На порозі побачив трьох старезних стáрців з дебелими ціпками в руках: їм, мовляв, сказали, що я ще не ліг, і вони повинні розповісти мені дещо важливе. Я провів їх до своєї студії, а коли за нами зімкнулись портьєри з візерунком у вигляді павичів, запропонував гостям сісти і присунув стільці ближче до каміна, бо помітив іній на їхніх ворсистих пальтах та довгих бородах, що майже сягали кожному до пояса. Вони поскидали пальта і посхилялись над вогнем, гріючи руки, і я помітив, що вдягнені вони загалом так, як вдягаються нині в селі, але також їхнє вбрання, як мені здалось, має й деякі риси міського життя куртуазніших часів. Коли старці зігрілись — а грілись вони, як на мене, не стільки через нічний холод, скільки заради самої втіхи від тепла як такого, — вони обернулись до мене так, щоб світло лампи падало просто на їхні обвітрені обличчя, і розповіли історію, яку я й збираюся переказати. Говорив то один, то другий, і часто вони перебивали один одного, щоб не пропустити жодної подробиці, як це буває в селян, коли вони про щось розповідають. Коли гості закінчили, то звеліли мені записати все, про що вони говорили, аби я мав дослівний запис, і попідводились, щоб іти. А коли я спитав їх, куди вони йдуть, що збираються робити і як їх звати, вони не відповіли нічого, лише що їм наказано вічно мандрувати Ірландією, пішки й ночами, аби могти перебувати поблизу каменів та дерев у години, коли пробуджуються безсмертні.

Минуло кілька років, перш ніж я записав цю історію, бо я завжди боюсь ілюзій, які виникають тоді, коли потривожено завісу Храму, що пан Маллярме вважає прикметою нашого часу, і беруся за перо лише тепер, бо я увірував у те, що немає такої небезпечної думки, яка б не стала менш небезпечною, якщо записати її щирою і правильною англійською.

Три стáрці — то були три брати, які в ранній юності оселились на одному із західних островів і присвятили свої дні не чому іншому, як класикам та давнім ґельським авторам, котрі описували героїчне і просте життя; взимку ніч по ночі ґельські співці співали їм за чаркою віскі старовинні балади, а влітку ніч по ночі, коли ґельські співці працювали у полі чи десь рибалили, стáрці читали один одному Верґілія і Гомера, бо самота їх не тішила, як і древніх. Нарешті, мов святий Брандан[146], покликаний у путь голосом, почутим у видінні, приплив до них у рибальському човні один чоловік, який назвався Майклом Робартесом, і заговорив про повернення богів та давнього ладу, і серця стáрців, для яких нестерпним був тягар плоті й нинішнього часу і які тяжіли до давнини, не знайшли в його словах нічого неймовірного і сприйняли їх простодушно та радісно. Минали роки, й одного дня, коли найстарший зі стáрців, котрий замолоду мандрував і часом думав про інші країни, поглянув на сірі води, на яких люди бачать туманні обриси Островів Юности — Блаженних Островів, де ґельські герої живуть життям гомерівських феаків[147], — над водами пролунав голос і повідав йому про смерть Майкла Робартеса. Не встигли стáрці відбути жалобу, як середній брат заснув, читаючи П’яту еклогу Верґілія, і його вустами заговорив дивний голос, та й звелів їм вирушати до Парижа, де лежить при смерті жінка, котра відкриє їм таємні імена богів, які можна належно вимовити лише тоді, коли дух занурений у певні кольори, певні звуки та певні пахощі, й за належного їх промовляння безсмертні перестають бути голосами й тінями, а натомість ходять і говорять з тобою, як звичайні чоловіки та жінки.

Стáрці покинули острів, попервах дуже схвильовані всім, що побачили у світі, і прибули до Парижа, а там молодшому братові наснилась людина, яка сказала, що йому з братами треба блукати навмання, аж поки той, хто спрямовує їхні стопи, приведе їх на ту вулицю і до того будинку, що явлені в цьому сні. Багато днів блукали стáрці по всьому місті й от одного ранку дійшли до вузьких убогих вуличок на південь від Сени, де з вікон на них позирали бліді та незачесані жінки, і щойно зібрались повернути назад, бо не може ж Мудрість зійти в таке неподобне довкілля, як натрапили на вулицю та будинок зі сну. Найстарший зі стáрців, котрий ще пам’ятав деякі нові мови, які знав замолоду, підійшов до дверей і постукав, але коли він постукав, середній брат сказав, що це недобрий дім і він не може бути домом, який вони шукають, та й переконав брата спитати когось, кого там точно немає, і піти своєю дорóгою. Двері відчинила розряджена бабця і сказала:

— О, то ви — три її родичі з Ірландії! Вона чекала на вас цілий день.

Стáрці перезирнулись і рушили вслід за нею сходами, проминули двері, з яких вистромляли голови бліді та незачесані жінки, й опинились у кімнаті, де спала в ліжку красуня, а біля її узголів’я сиділа доглядальниця.

Бабця сказала:

— От вони нарешті й прибули, тепер вона зможе померти з миром.

І вийшла.

— Нас одурили біси, — озвався один зі стáрців, — адже безсмертні не говоритимуть вустами отакої жінки.

— Так, — погодився другий, — нас одурили біси й нам треба мерщій забиратися звідси.

— Так, — підхопив третій, — нас одурили біси, але станьмо ненадовго навколішки, адже ми — біля смертного одра тієї, яка була колись прекрасною.

Вони поставали навколішки, а доглядальниця, яка сиділа біля ліжка, похилила голову, начебто від страху і благоговіння. Стáрці вдивились в обличчя на подушці й подивувались його виразу, що свідчив про невгасиму хіть, та порцеляновій витонченості посудини, в якій горів такий лихий вогонь.

Раптом середній брат закукурікав, мов півень, аж кімната задвигтіла від того кукурікання. Жінка в ліжку не прокинулась від смертного сну, а от доглядальниця, яка сиділа біля узголів’я, перехрестилась і зблідла, а молодший брат вигукнув:

— У нього вселився диявол, і нам треба забиратися звідси, а то нечистий вселиться й у нас.

Не встигли стáрці піднятися з колін, як із вуст того, хто кукурікав, вирвався лункий наспівний голос і промовив:

— Я — не диявол, а Гермес — Пастир Мертвих, і служу на побігеньках у богів, і чули ви мій сигнал, до якого я віддавна вдаюся. Вклоніться ж тій, з вуст якої готові злетіти таємні імена безсмертних та тих святинь, що тримають вони біля серця, аби безсмертні знову могли прийти у світ. Вклоніться і збагніть, що тоді, коли вони готові знищити все, нині суще, і воскресити все, суще вчора, їм допоможе лише той, кого відкинуло суще нині. Вклоніться ж до землі, адже безсмертні обрали собі за жрицю цю жінку, в чиєму серці зібрались усі безумства, а в тілі пробудились усі пристрасті, цю жінку, вигнану з Часу і спочилу на лоні Вічности. Після того як ви вклонитеся їй, суще за давнини втілиться знову, і новий Арґо повезе героїв морем, і новий Ахілл візьме в облогу нову Трою.

Голос зітхнув і стих, і тут же стáрець прокинувся від сну і спитав:

— Чи говорив моїми вустами голос, як і тоді, коли я заснув над своїм Верґілієм, чи я лише спав?

Найстарший з братів відповів:

— Твоїми вустами говорив голос. Де витала твоя душа, поки голос говорив твоїми вустами?

— Не знаю, де витала моя душа, але снилося мені, що я — на горищі, над яслами, і дивлюся вниз, і бачу вола та віслюка, а ще бачу червоного півня, який примостився над яслами, та жінку, яка обіймає дитя, а ще трьох стáрців у всипаній рубінами броні, які клякають, низько-низько схиливши голови, перед жінкою та дитям. Поки я дивився, півень закукурікав, а в повітрі пронісся чоловік із крильцями на п’ятах і закричав, пролітаючи повз мене: «Нетямущі стáрці, колись вам належала уся зоряна мудрість». Не розумію ні свого сну, ні того, що він велить нам робити, але ви, які чули голос мудрости, поки я спав, знаєте, щó нам треба робити.

Тут найстарший зі стáрців сказав, що їм треба дістати з кишень пергаменти, які вони принесли з собою, і розіслати їх на підлозі. Коли старці розіслали пергаменти, то видобули з кишень три пера, що випали колись із крила старого орла, який, за повір’ям, розмовляв про мудрість зі святим Патріком.

— Гадаю, він мав на думці, — промовив молодший брат, розставивши біля сувоїв пергаменту чорнильниці, — що коли люди добрі, то вони подобаються світу і він заволодіває ними, тож вічність проявляється в людях недобрих чи зневажених. Можливо, християнство було добрим і подобалося світу, тож тепер воно відходить, а натомість починають прокидатися безсмертні.

— У тому, що ти кажеш, немає мудрости, — відказав найстарший, — бо якщо безсмертних багато, то не може бути одного-єдиного Безсмертного.

Тоді жінка сіла на ліжку і роззирнулась навколо шаленими очима, а найстарший зі старців мовив:

— Пані, ми прибули, аби записати таємні імена.

І по цих словах на обличчі жінки проступила велика радість. І тут же вона заговорила поволі, але палко, ніби знала, що жити їй лишилось недовго, і говорила вона мовою їхньої батьківщини — ґельською, і назвала їм багато могутніх таємних імен, а також повíдала про кольори й пахощі, зброю, музичні та ремісницькі інструменти, які належать носіям цих імен, але найбільше — про ірландських сúдів та їхню любов до Казана і Точила, Меча і Списа. Потім вона заметалась у знемозі й застогнала, а коли заговорила знову, то це був такий слабкий шепіт, що доглядальниця, яка сиділа біля ліжка, нахилилась до неї, аби краще чути, а поки прислухáлась, дух умирущої покинув тіло.

Тоді найстарший зі старців сказав по-французькому доглядальниці, схиленій над ліжком:

— Мусить бути ще одне ім’я, якого вона нам не назвала, бо вона шепотіла якесь ім’я, поки дух її покидав тіло.

А доглядальниця відповіла:

— Вона просто шепотіла ім’я одного художника-символіста, в якого була закохана. Він не раз бував на зібраннях, які називав чорною месою, і навчив її бачити видіння і чути голоси. Вона познайомилася з ним кілька місяців тому, і відтоді ми не мали спокою через її розмови про видіння та голоси. Гай-гай! Оце ж тільки минулої ночі і мені наснилося, що біля мого ліжка стоїть рудобородий і рудоволосий чоловік в червоному одязі. В одній руці він тримав троянду, а другою рукою обривав з неї пелюстки, і ті розлітались по кімнаті й перетворювались на прекрасних людей, які почали повільно танцювати. Коли я прокинулася, то аж горіла вся в гарячці від жаху.

І це все, що розповіли мені стáрці, а обмірковуючи їхні слова та їхнє мовчання, їхній прихід і відхід, я майже переконаний, що якби я вийшов з дому вслід за ними, то не побачив би на снігу ані сліду. Мабуть, хай там що можна говорити, вони самі й були безсмертними: безсмертними демонами, які прийшли, аби з певною метою, якої я не розумію, втовкмачити мені в голову небилицю. Хай хто вони, а я став на путь, яка поведе мене геть від них та від Ордену Алхімічної Троянди. Я вже не живу хитромудрим і зарозумілим життям, а прагну розчинитись у молитвах та печалях людських. Найкраще мені молиться в убогих капличках, де мене зачіпають ворсисті пальта, поки я стою навколішках, а коли молюся про захист від демонів, то повторюю молитву, складену хтозна-скільки століть тому, аби допомогти якомусь бідному ґелові чи ґелці, котрі потерпали від тієї самої напасти, що й я.