Увечері Андре і Кет поверталися додому з бібліотеки. Нещодавно пройшов дощ, пахло мокрою травою й пилом. У калюжах відбивалися вогні вікон, машин і яскравих вітрин магазинів. Кроки Андре відлунювали далеко-далеко на напівпорожніх вуличках тринадцятого округу.
— Усе-таки, це — чудова бібліотека! — розмірковував Андре. — Домінік Перро — непоганий архітектор! Хоча, звісно, мені більше подобається історичний центр.
— А мені подобається лівий берег, — зауважила Кет. — Я більше звикла до таких районів. Люди тут звичайні, прості, не деруть носа.
— Тут менше освічених і забезпечених людей, — сказав Андре. — Не думаю, що вони кращі за мешканців п’ятого округу.
— Я не вимірюю вартість людини її статком!
— Я теж. Але гроші дозволяють людині розвинути в собі найкращі риси!
— О, якраз у цьому я не впевнена! — скептично посміхнулася Кет. — Не всі багаті люди витрачають гроші на науку й мистецтво, як твої батьки! Багатьох людей гроші псують. Коли ти багато маєш, ти хочеш мати все більше й більше. А зажерливість руйнує душу!
— Добре, зійдемося на тому, що гроші нищать людину — як завеликі, так і замалі! — примирливо мовив Андре.
— До речі, про людей! — зауважила Кет. — Ти помітив, що за нами вже довгенько йдуть якісь хлопці?
Андре озирнувся. До темного провулку слідом за ними зайшли п’ять темних постатей.
— Випадкові перехожі,- знизав плечима Андре.
— Здається, вони стояли поряд із тобою, коли ти купував шоколад, і, певно, побачили, що в тебе багато грошей! Ходімо швидше! До метро вже недалеко!
Хлопець прискорився. Кет помітила, що переслідувачі раптово зірвалися з місця.
— Біжи! — скрикнула Кет.
— Я ніколи не біжу, якщо можна йти! — фиркнув Андре.
— Тікай, дурнику!
— Думаєш, мене пограбують? — недовірливо зиркнув через плече хлопець.
Переслідувачі неминуче наближалися, і Андре нарешті побіг.
— Наздоганяють! Розвернися! Не дай їм напасти зі спини!
Андре розвернувся.
— Що таке?! — крикнув він. — Хто ви такі? Що вам треба?!
Переслідувачі наблизилися впритул. Підлітки, неприємно посміхаючись, потирали руки.
— Малий, у тебе не забагато грошей? — мовив один із хлопців.
— Ні, не забагато! — сердито вигукнув Андре.
— Ця вулиця — наша, а на нашій вулиці прийнято ділитися!
— Я не прихильник дурнуватих традицій! — відповів Андре. — Я не буду робити те, що вважаю неприйнятним і нераціональним!
— Ти чого викаблучуєшся?! — сапнув носом один із хлопців. — Давай гроші!
— Андре, віддай! — порадила Кет.
— Не дам! Це навіть не мої гроші, це батькові! — обурився Андре.
— А нам яке діло?! — загоготали хлопці.
— Андре, будь ласка, просто віддай гроші! Їх більше, вони доросліші й сильніші, це погано закінчиться!
— Але вони не розумніші! Це — основний показник!
Грабіжники насувалися, закочуючи рукави.
— Скажи, що ти запам’ятав їхні обличчя! — підказала Кет.
— Я запам’ятав ваші обличчя! — закричав Андре.
Один із хлопців блискавичним рухом вдарив Андре в живіт.
— Поліція! Поліція! — закричала Кет.
Грабіжники не чули її слів, однак захвилювалися. Інколи те, що казала дівчина, невідомим чином викликало відгук у душі людини, ніби Кет навіювала на оточуючих певний настрій.
— Бий його! — заверещав один із хлопців.
— Кричи: «Пожежа!» — наказала Кет.
— Пожежа! Пожежа! — заволав Андре. — На допомогу!
Двоє грабіжників збили Андре з ніг. Кет кинулася на нападників. Звісно, вона не могла зашкодити людині, однак від її ударів хлопці відчували лоскітливий холод.
— Дідько! Що діється?! — вигукували вони, озираючись довкола.
У вікнах загоралося світло. На один із балконів вибігла літня жінка.
— Що там таке?! — закричала старенька.
— Тікаймо! — наказав товаришам один із грабіжників. — А з тобою ми поговоримо! — тицьнув він у Андре пальцем.
Нападники зникли з провулка.
— Хлопче, ти цілий? — запитала жінка.
— Так, дякую! — відповів хлопець, підіймаючись із землі.
— Я зараз викличу поліцію! — повідомила старенька й забігла до квартири.
— Швидше додому! — заметушилася Кет. — Не зв’язуйся з поліцією! Швидше, Андре, ворушися, ну!
Зціпивши зуби і тримаючись за бік, Андре побіг у протилежному від грабіжників напрямі. Хлопець зупинився лише біля входу до метро, тяжко віддихуючись.
— Тобі сильно перепало? Де болить? — запитала Кет.
— Ліворуч, ребра.
— Покажи!
Андре підняв сорочку. Бік був брунатно-червоним.
— Ой, біда! — сплеснула руками Кет. — Буде величезний синець! Печінку не відбили?
— Печінка праворуч! — підказав Андре.
— Ну а що там у тебе ліворуч?!
— Підшлункова й селезінка. Але вони неушкоджені.
— Може, ребра поламані? Треба показатися лікарю!
— Ні! Нічого в мене не поламане! — розсердився Андре. — Я ні до кого не піду!
— Але ж ти не лікар, як ти можеш бути впевнений?!
Андре проігнорував зауваження подруги. Він мовчки зайшов до підземки, сів на лаву у вагоні, дивлячись прямо перед собою.
— Про що замислився? — запитала Кет.
— Я зустрінуся з ними знову, — тихо сказав хлопець.
— Ти що, здурів?! Вони тебе вб’ють!
— Я сказав — я з ними зустрінуся! — крижаним тоном мовив Андре. — Я підготуюся і провчу їх! Зло має бути покаране!
— Це справа поліції! — заперечила Кет.
— Це — справа кожного з нас!
— І що ти будеш робити? Підеш на карате й потім їх відгамселиш? — посміхнулася дівчина.
— Можливо, і піду, — серйозно відповів Андре. — Але битися з ними я не збираюся. Основна зброя людини — це мозок.
— І де ж сьогодні була твоя зброя? — зіронізувала Кет.
— Сьогодні я скористався твоє зброєю, — хитро посміхнувся Андре. — І не тому, що не маю власної, а тому, що маю бути впевненим у твоїй.
Кет хмикнула й відвернулася від хлопця. Дівчина вирішила, що не заважатиме здійсненню плану Андре, яким би божевільним він їй не здавався. Якщо когось і треба провчити, то саме цього малого задиркуватого розумника. Не всьому можуть навчити книжки. Деяким речам може навчити тільки вулиця.
Прийшовши додому, Андре відразу заглибивсь у читання. Здавалося, хлопець міг знайти відповідь на будь-яке життєве питання у книзі. Чи то Кет замало читала, чи то замало розуміла з прочитаного, але книги ніколи не приносили дівчині полегшення та розради. Інколи Кет зі щирою цікавістю заглядала до підручника з астрономії чи анатомії. Інколи просила почитати їй кілька хороших віршів. Але більшість часу, який хлопець присвячував самоосвіті, Кет нудьгувала. Коли дівчина була певна, що Андре ніщо не загрожує під час занять, вона з легким серцем залишала його на самоті й відвідувала маму. Саме так вона вчинила й цього разу.
Повернувшись близько опівночі з мандрів, Кет виявила, що Андре все ще сидить над книгами. Низько зігнувшись над столом і вчепившись пальцями лівої руки в чуприну, хлопець виконував якісь складні розрахунки на м’ятому жовтому аркуші. Кет була певна, що друг навіть не помітив її відсутності. Дівчина стала у нього за спиною й мовчки спостерігала, як аркуш вкривається рівними рядочками хімічних формул і кресленнями.
— Що це ти робиш? — нарешті запитала Кет.
— Тшшш! — роздратовано зашипів хлопець.
— Ти вечеряв?
Андре знизав плечима.
— То ти вечеряв чи ні?!
— Угу! — автоматично відповів хлопець.
— Не обманюй, Андре! Поїж і лягай спати, уже пізно!
— Угу!
— Негайно облиш свої писульки й відпочивай! — вигукнула Кет. — Ти мене чуєш?!
Андре застогнав і скоса поглянув на подругу.
— Ти так і будеш мені заважати? — жалібно запитав він.
— Звичайно!
Хлопець невдоволено фиркнув, відклав олівець і встав.
— Ти розумієш, що я це роблю тільки заради тебе? — сказав Андре, позіхаючи.
— Красно дякую! — в’їдливо мовила Кет.
Не помітивши іронії, Андре впав на ліжко й накрився з головою простирадлом. Кет лягла поряд із другом, прислухалася. Хлопець кілька разів зітхнув і затих. Кет посміхнулась і тихо мовила:
— Добраніч!
Наступного дня після занять Андре забіг до аптеки, придбав порошки і пробірки й повернувся до колежу. Замість того, аби як завжди заритися в книги в бібліотеці, хлопець пішов до лабораторії. Кілька годин Андре чаклував із реактивами, щось змішував і випарював, кашляв і витирав сльози, відмовляючись пояснювати Кет, що він робить і з якою метою. Нарешті хлопець досяг бажаного результату, вдоволено хмикнув, і, обережно поклавши до портфеля велику закорковану колбу, рушив додому.
Пообідавши, Андре зачинився у себе в кімнаті.
— Можливо, ти хочеш погуляти? — із надією запитав він у подруги, розкладаючи на столі шланги, дроти й залізячки. — Я зараз дуже зайнятий. Боюся, тобі буде нудно зі мною сьогодні.
Кет із недовірою поглянула на Андре, потім на дивні предмети в його руках.
— У тебе все нормально? — запитала дівчина.
— Так!
— Добре, тоді я прогуляюся! — неохоче погодилася Кет.
— Повертайся о шостій! — попросив Андре. — Ти мені будеш потрібна!
Кет кивнула і зникла з кімнати. Відвідавши матір і колишніх батьків Андре, дівчина повернулася на вулицю Муфтар рівно о шостій. Андре чекав на подругу біля порога, тримаючи в руці невелику сумочку на кнопці.
— Чого це ти з дамською сумочкою? — здивувалася Кет. — І куди ти зібрався?
— У мене призначено зустріч, — повідомив Андре. — На лівому березі.
Кет поставила другу ще декілька питань, але хлопець усі їх проігнорував. Втративши надію будь-що дізнатися й передчуваючи недобре, Кет мовчки пішла за Андре.
Опинившись у тринадцятому окрузі, хлопець упевнено рушив до того місця, де на нього вчора був здійснений напад.
— Погана ідея! — зауважила Кет, зрозумівши, до чого йдеться. — Ти нічого їм не доведеш!
— Побачиш! — сказав Андре, завертаючи до темного провулку.
Біля одного з будинків дівчина помітила групу підлітків, які палили цигарки й голосно сміялися. Зауваживши Андре, хлопці покидали недопалки й рушили йому назустріч.
— Господи, знову! — застогнала Кет. — Начувайся, дурню! Зараз тебе як слід відгамселять!
Андре посміхнувся й мовчки продовжив рухатись уздовж темних обідраних будинків.
— Заблукав? — весело запитав один із юнаків, потираючи руки, коли гамірлива компанія наблизилася до Андре майже впритул.
— Ні, — спокійно відповів хлопець.
— Що ж ти робиш на нашій вулиці?
— Просто йду, — знизав плечима Андре.
— У нас тут просто так не ходять! — засміявся юнак.
— А що у тебе в сумці? — поцікавився інший підліток.
— Так, деякі речі моєї матері, — тихо мовив Андре.
— Ох, Андре, що за божевільні вигадки?! — зітхнула Кет.
— Які речі? Гроші, коштовності? — захвилювалися хлопці. — Давай сюди сумку!
— Ні, я не віддам! — скрикнув Андре, ховаючи сумку за спину. — Мама мене вб’є!
— Якщо не віддаси, тебе вб’ю я! — повідомив, сміючись, грабіжник і простягнув руку.
Довкола було темно, холодно й пусто. Хулігани почали заходити з флангів. Андре тяжко зітхнув і простягнув юнаку сумку. Схопивши здобич, грабіжник кинувся навтьоки, його товариші — за ним. Відбігши на безпечну відстань, хлопці оточили ватажка і схилилися над сумкою. Клацнула кнопка, щось зашипіло і з відкритої сумки повалив дим. Хулігани замахали руками, закашлялися й попадали на землю.
Трохи зачекавши, доки грабіжники перестали смикатися, Андре натягнув на обличчя до самих очей футболку й рушив до знерухомлених супротивників. Підійшовши до хлопців, Андре легенько штовхнув ватажка черевиком. Юнак здригнувся і застогнав, але піднятися чи закричати не зміг.
— Що ти в біса накоїв?! — із жахом прошепотіла Кет. — Що відбувається?!
— Нічого страшного, просто паралітичний газ, — весело пояснив Андре. — Власний винахід. Простий механізм розпилення спрацював, коли грабіжник відкрив сумку.
— Прекрасно! — сердито мовила Кет. — Мабуть, я повинна зараз бути в захваті?!
— Так, було б непогано! — серйозно відповів хлопець. — Доречно, принаймні.
Кет зітхнула і запитала:
— Що далі?
— Тепер я їх зв’яжу! — сказав Андре, дістаючи з кишені товсту мотузку.
Тяжко дишучи й буркочучи під ніс прокляття, хлопець зв’язав грабіжникам руки й ноги, а потім усіх їх разом обплутав мотузкою. Андре вийшов із темного провулку на гамірливу вулицю, знайшов телефон-автомат і викликав поліцію, пояснивши свій учинок.
— Тепер моя совість чиста! — вдоволено мовив Андре, поклавши трубку. — Я помстився за себе, не завдавши нікому шкоди. Сподіваюся, вони будуть справедливо покарані! А коли ні — хоча б отримають урок. Зло завжди повертається до негідника, навіть у найнесподіванішій формі!
Кет нічого не сказала, але подумала, що друг вчинив правильно.
Андре тріумфував усю дорогу додому.
— Ти бачила?! Бачила?! — підстрибував хлопець! — Як я їх?!
— Бачила! — не втримавшись, нарешті посміхнулася Кет. — Прекрасно! У тебе вийшло!
— Ще б пак! Я розумний, я завжди прораховую варіанти. Якщо перспективи немає, краще й не починати, — сказав Андре, відчиняючи двері будинку й підіймаючись до себе.
— А я? — посміхнулася Кет.
— Що — ти?
— Я розумна?
— Не дуже. Не розумніша за інших!
— Ось чому тобі насправді треба навчитися, так це ввічливості! — скрикнула Кет.
— Тобі більше б сподобалось, якби я тобі брехав?
— Ні! Однозначно ні!
— Тоді в чому справа? — знизав плечима Андре. — Схоже, янголи, як і люди, не завжди знають, чого хочуть.
— І все-таки, якої ти про мене думки? — запитала Кет. — Як би ти мене схарактеризував?
Андре ненадовго задумався.
— Фантастична, — нарешті відповів він. — Сонячна. Затишна. Чиста. Прекрасна.
— Ооо! — радо засміялася дівчина. — Скільки хороших слів!
— Хороші слова — для хороших людей, — посміхнувся Андре.
Хлопець дістав із шафи чистий одяг і чомусь забарився.
— Ти… Ти можеш? — Андре виразно подивився на Кет.
— Що можу?
— Відвернутися!
— Навіщо?
Скули Андре спалахнули.
— Я вже дорослий. Хіба ти не бачиш?
— Ти такий, як і завжди! — засміялася Кет. — І тобі нема чого соромитися!
Андре посміхнувсь у відповідь і зняв сорочку. Темні кучері впали на білі плечі. Промінь світла виразно окреслював його м’який профіль, тонку шию й підтягнутий торс. Андре був доволі худим, але гнучким і сильним. Кет вірила й не вірила своїм очам — перед нею стояв цілком сформований юнак, прекрасніший за всіх людей, яких їй доводилося бачити. Андре зняв ремінь і, посміхаючись, подивився на подругу. В очах хлопця зачаїлася така темна, запаморочлива глибина, що Кет не витримала й відвернулася. Краса Андре виявилася занадто приголомшливою, щоб зараз сповна нею насолодитися. Дівчина вирішила не дивитися на сонце, щоб остаточно не осліпнути.
«Тепер я бачу, що ти дорослий», — подумала Кет і великим зусиллям волі погасила дивне тепле відчуття, яке починало зароджуватись у животі.
Невдовзі після того, як Андре виповнилося 15 років, батьки, стурбовані його постійним спілкуванням із невидимою Кет, знайшли для хлопця психолога і після дводенної сварки таки вмовили його навідатися до мсьє Деказа.
Звичайно, позбавлятися від невидимої подруги Андре вирушив разом із Кет. Друзі дісталися Монпарнасу, зайшли до триповерхового будинку з невеликими віконцями, Андре постукав у двері. Відчинив високий худий чоловік у бежевому костюмі.
— Доброго дня! Ви Андре?
— Вітаю! Так, це я.
— Я — мсьє Деказ. Будь ласка, проходьте, сідайте на софу. Бажаєте трав’яного чаю?
— Ні, дякую! Чесно кажучи, хочеться скоріше почати і скоріше закінчити!
Психолог сумно посміхнувся.
— А це вже залежить від багатьох факторів! Як мені пояснила мадам Леруа, ваші проблеми мають давню історію. А перекреслити свою історію зазвичай складно!
— Він вважає тебе божевільним? — набурмосилася Кет. — Зовні не схожий на ідіота!
— Уважаєте, я — божевільний? — посміхнувся Андре.
— Ні, я так не вважаю.
— Тоді навіщо все це?
— Я хочу зрозуміти причину такого специфічного стану.
— Специфічного стану чи психічного розладу?! — подалася вперед дівчина, уп’явшись очима в лікаря.
— Коли ви кажете «специфічний стан», ви маєте на увазі «психічний розлад»?
— Саме поняття розладу передбачає, що внутрішню цілісність людини порушено. Ви не схожі на душевнохворого.
— Звісно, не схожий! Нехай спробує пошукати когось адекватнішого й розумнішого! — вигукнула Кет, підхопившись із крісла.
— Дякую! — ледь помітно почервонів Андре, опускаючи очі.
— Це просто констатація факту! — широко посміхаючись, відмахнулася Кет.
— Це просто спостереження! — знизав плечима психолог. — Але ми маємо з’ясувати, для чого Вам Кет. Хто вона?
Андре кинув швидкий погляд на Кет. Дівчина уважно дивилася на друга, застигнувши впівоберта перед вікном. У її позі читалося напружене очікування.
— Я вже казав: Кет — мій друг. І янгол-охоронець.
Дівчина посміхнулася, обхопивши плечі руками.
— Які її функції?
— Підтримка. Заохочення до соціально корисних дій. Моральний контроль. Захист.
— Супер-Его, — констатував лікар.
— Якоюсь мірою. Але вона існує! Ви вірите, що вона існує?!
— Я — реаліст. Я вірю фактам, — стомлено посміхнувся Деказ. — Сьогодні я повірю, що у вас є янгол-охоронець, завтра — що мсьє викрали інопланетяни, післязавтра — що мадам бачила в шафі метрову гусінь. Навіщо мені вірити в усе це? Що це мені дасть? Щоб допомогти вам, мені необов’язково вам вірити. Просто мені треба з’ясувати, що у вас, молодий чоловіче, соціофобія, мсьє перехвилювався, втративши фірму, а мадам банально перевтомлюється й має зачаєний страх перед шафами, бо в ранньому дитинстві брат сильно налякав її, вистрибнувши в темряві з шафи.
— Соціофобія? — перепитала Кет, наморщивши носа, ніби це слово мало неприємний запах.
— Соціофобія, справді? — ледь посміхнувся Андре.
— Так, я так думаю. Кет — ваш посередник. Ваш щит. Кет — дипломат, який не дозволяє вам відкрито розпочати самовбивчу війну проти несправедливого й нелогічного довколишнього світу.
— Я не збираюся з ними воювати! — гидливо піджав губи Андре. — Мені до них байдуже!
— До кого — до них?
— До людей.
— Ви боїтеся людей?
— Ні!
— Тоді чому ви вживаєте займенник замість звичної загальної назви? Зазвичай люди вживають описові назви на позначення того, чого вони бояться.
— Я їх не боюся, я їх зневажаю!
— Чому?
— Бо вони дурні й брехливі!
— Усі?
— Батько каже, нікому не можна вірити.
— Хто ваш батько за фахом?
— Прокурор.
— Хммм! — криво посміхнувся лікар.
— Не любите прокурорів? — зіщурився Андре.
— Не люблю тих, хто заповідає дітям софізми!
— Софізми? Що це таке? — стрепенулася Кет.
— Софізм — це умовисновок, що формально здається правильним, а насправді заснований на навмисне неправильному доборі вихідних засад. Це така фраза, яка вводить в оману.
Психолог здивовано поглянув на Андре.
— Дякую, я знаю, що таке софізм.
— Кет не знає, — пояснив Андре.
— То Кет не така ерудована, як ви? — в очах лікаря спалахнули іскорки щирого інтересу. — Дуже цікаво! Це треба відзначити!
— Відзначте, — погодився Андре. — А ще відзначте, що з моральної точки зору вона краща за всіх, кого я знаю. Кет я довіряю.
— Так, так, добре! — Деказ зробив кілька коротких записів у блокноті й поглянув на Андре. — Скажіть, ви захоплюєтеся літературою?
— Так.
— Як ви вважаєте, художні твори дають прийнятні й правдоподібні моделі поведінки? Ви читаєте белетристику, щоб збагнути мотиви людських вчинків? Щоб зрозуміти людей?
— Ні, художні твори не дають прийнятні й правдоподібні моделі поведінки. За допомогою художніх творів мені не вдається збагнути мотиви людських вчинків. Я намагався зрозуміти людей, але це завдання виявилося для мене надскладним, і я давно вже втратив надію. Романісти або самі не розуміють людей, або просто брешуть, як і всі довкола.
— А ви самі брешете?
— Намагаюся не брехати.
— Чому?
— Так навчила мене Кет. Кет каже, брехня вбиває.
— А хіба правда не вбиває? Запитайте в Кет!
— Самі запитайте! — посміхнувся Андре.
Психолог зітхнув, прикривши повіки.
— Кет, — нерішуче мовив Деказ, — правда вбиває?
— Вбиває! — кивнула дівчина.
— Вбиває, — повторив Андре.
— Тоді в чому різниця?
— Від чого вам хотілося б померти — від священного срібного кинджала чи від заіржавілої кривої пили? — сердито запитала Кет.
— Від чого вам хотілося б померти — від священного срібного кинджала чи від заіржавілої кривої пили? — луною озвався Андре.
Лікар ледь помітно здригнувся й міцно стис блокнот.
— Смерть — завжди тільки смерть. Мені все одно.
— А нам — ні! — категорично мовив Андре.
— Так, я дещо зрозумів про вас, Андре, і, здається, на сьогодні досить! — повідомив психолог. — Якщо ви дозволите, у мене буде для вас завдання, яке ви обов’язково маєте виконати до наступного сеансу.
— Якщо це не потребуватиме забагато часу, — знизав плечима хлопець. — Я саме розпочав вивчення німецької мови й не маю часу на дурниці.
— Ні, це не потребуватиме багато часу! — примирливо мовив лікар. — І буде для вас дуже корисно. Ви маєте подолати кризу довіри.
— То що мені робити?
— Я переконаний, що у вашому житті були речі, які ви приховуєте від близьких. Я настійливо рекомендую вам розповісти своїм домашнім три своїх секрети й попросити їх зробити те саме у відповідь на ваш жест.
— Навіщо?!
— Це вас зблизить.
— Щось я сумніваюся! — скрушно похитав головою Андре.
— І я! — струснула золотою гривою Кет.
— Ви ж любите правду, чи не так? — хитро примружився лікар. — Чому ж не хочете нею ділитися?
— А я — егоїст! — посміхнувся Андре.
— Це твердження ми перевіримо наступного разу. До четверга, юначе!
— Бувайте! — сказав Андре, встаючи з крісла.
— А сказати лікарю «дякую»? — нагадала дівчина.
— Нема за що йому дякувати, Кет! — заперечив Андре, розчиняючи перед подругою двері й пропускаючи її до коридору. — Він просто ставив безглузді питання й отримав за це гроші.
Хоча Кет розуміла, що чисто формально Андре правий, їй вкотре стало соромно за хлопця. І чому звичайну люб’язність цей дурник називає «соціально детермінованою брехнею»?! Треба буде запитати, скільки видів брехні на сьогодні виокремив Андре. Ця нудна й абсолютно безглузда бесіда прикрасить одну з безсонних ночей, коли її розумник перевчиться й не зможе до третьої ранку заснути через нервове збудження, прокручуючи в мозку безкінечні рядки граматичних правил і стовпчики нещодавно вивчених слів.
— Дякую, мсьє Деказ! — крикнула вже з порогу Кет.
— Іди вже, залиш свою подяку при собі: він не чує тебе й не вірить, що ти існуєш! — обурено вигукнув Андре й зачинив за собою двері.
Кет пошкодувала, що не може дати Андре доброго запотиличника. Пошкодував і Мсьє Деказ, що не може дати Андре доброго друга, який дав би йому доброго запотиличника.
Як і вимагав психолог, друзі прийшли на прийом у четвер.
— Доброго ранку, Андре! Як самопочуття, як ваші справи? — запитав лікар, відчиняючи двері.
— Доброго ранку, — кволо привітався хлопець. — Самопочуття як і раніше — тахікардія й безсоння. Справи… Що конкретно вас цікавить?
— Навчання, наприклад.
— Об’єктивно — я міг би навчатися краще. Хоча мої батьки переконані, що я дуже багато знаю, випереджаю в розвитку своїх однолітків і майже не відпочиваю, я певен, що через вплив різноманітних другорядних факторів я використовую час і свій інтелектуальний потенціал нераціонально.
— Ви — перфекціоніст?
Андре не відповів, дивлячись у район сонячного сплетіння лікаря.
— Ви в поганому гуморі сьогодні?
— А що, не помітно?! — кинула на чоловіка сердитий погляд Кет.
Хлопець зітхнув.
— Я не вважаю за потрібне відповідати на риторичні питання.
— Добре, як скажете! — роблено посміхнувся психолог. — Ви виконали моє завдання?
— Так.
— І які ж результати?
— Негативні.
— Чому?
— Я не дізнався нічого, що стало б мені в нагоді. Крім того, нова інформація мене засмутила.
— Що саме ви дізналися?
Андре пильно подивився на чоловіка й заперечно хитнув головою.
— Я не видаю секретів.
— А Кет знає?
— Здогадується.
— Хіба вона не читає думки?
Кет голосно фиркнула.
— Звісно, друг інколи може вгадувати думки, — тоном, яким дорослі розмовляють із нерозумними дітьми, мовив Андре. — Але зазвичай друг просто вловлює настрій.
— Хіба на Кет розповсюджуються банальні правила?
— Деякі, — після короткої паузи відповів хлопець.
— Які саме?
— Кет відчуває так, як і звичайні люди. Кет поводиться з людьми так, ніби вона — звичайна людина. Але вона має кілька значних переваг: не вживає їжу, не хворіє, не спить, вільно пересувається у просторі, легко може визначити місцезнаходження будь-якої людини.
— Безліч протиріч! — констатував психолог.
— Я знаю, — байдуже відповів Андре.
— Кет — матеріальна?
— Ні.
— Якщо вона нематеріальна, як вона може відчувати те саме, що й матеріальні істоти? Як влаштовані її рецептори, якщо вони взагалі існують? Якщо вона відчуває те саме, що й ми, то відчуває й голод, але ви кажете, що вона не вживає їжі! Які процеси відбуваються в її організмі, якщо можна так висловитися? Як вона мислить, якщо в неї немає фізичного мозку? Вона існувала завжди? Хто і як створив її? Її життя кінечне?
— Він би ще запитав, що первинне — матерія чи свідомість?! — усміхнулася Кет.
— І не кажи! — тінь посмішки промайнула на обличчі Андре.
— Що не казати? — насторожився мсьє Деказ.
— Мій коментар стосується не вашої тиради, а зауваження Кет, — пояснив Андре.
— І що вона сказала?
— Що вам, певно, не дає спокою основне питання філософії, — насмішкувато мовив хлопець.
— Давайте по суті! — не стримавшись, сердито вигукнув чоловік. — Об’єктивно: Кет — реальна?!
— Настільки, наскільки реальні наміри, мрії, страхи, творчі фантазії, найгеніальніші ідеї, минуле й майбутнє.
Психолог відкинувся на спинку крісла і глибоко вдихнув.
— Ви — хитрий, юначе! — сказав мсьє Деказ. — Неначе Сократ.
— Сприймати як комплімент? — підняв брову Андре.
— Як діагноз! — лукаво посміхнувся психолог.
— Якщо чесно, я дуже багато думав над тим, про що ви запитали, — зізнався Андре. — Вивчав відповідну літературу, консультувався у спеціалістів із різних галузей науки. Але я не знайшов остаточної й вичерпної відповіді на жодне своє запитання. І Кет нічим не може мені допомогти. У цьому вона також схожа на людину — як і ми всі, вона не знає хто вона, звідки й куди іде.
— І ви змирилися?
— Змирився. Є в житті головне й другорядне. Мені досить, що вона поряд зі мною.
Кет сонячно посміхнулася й мимоволі кивнула.
— Завжди?
— Майже.
— Коли вам погано…
— Так.
— І коли добре?
— Так.
— А якщо ви захочете побути самі?
— Вона відчує й залишить мене. Я побуду сам, знаючи, що я не один.
— А потім?
— Потім вона повернеться, коли відчує, що я її потребую.
— А якщо не відчує?
— Я покличу.
— А якщо вона не прийде?
Андре скоса поглянув на Кет. Дівчина, кинувши виразний погляд на психолога, покрутила пальцем біля скроні.
— Прийде!
— І все ж таки, якщо не прийде?
— Я буду знати, що з нею щось трапилося.
— І що, усі янголи-охоронці такі віддані? — недовірливо посміхнувся мсьє Деказ.
— На жаль, ні! — відповіла, спохмурнівши, Кет.
— Не всі. Як і друзі. Тільки справжні.
— А хіба друзі та янголи-охоронці за визначенням можуть бути несправжніми та невідданими?
— Скільки завгодно! — сердито кинула дівчина. — Не кожен вміє любити!
— Прикра недосконалість термінології, — розвів руками Андре.
— Ви потребуєте друзів?
— Ні.
— Зовсім? Особисто в мене є кілька друзів, але я не відмовився б від нових знайомств із цікавими порядними людьми…
— Зле. А дружина у вас є?
— Андре, не смій! — схопилася на ноги Кет.
Хлопець проігнорував попередження.
— Так!
— Але ви все одно не відмовитеся від нових знайомств із цікавими порядними жінками? — із непробивним обличчям запитав хлопець.
— Не наривайся! — застогнала дівчина, демонструючи Андре кулак.
— Що ви собі дозволяєте, юначе?! — почервонів мсьє Деказ. — Це зовсім інше!
— Не бачу жодної різниці! — насупився Андре. — Якщо когось насправді любиш, цієї любові тобі буде досить!
— Заради Бога, що за вигадки?! — скрикнув психолог. — Що ви взагалі можете знати про друзів?! У вас же немає…
— Кет! — не дав мсьє Деказу закінчити фразу хлопець.
— Вона нереальна!
— Якби вона була нереальною, я вже разів із двадцять був би мертвим, — спокійно зауважив Андре. — Вона рятувала мене від грабіжників, від безглуздої смерті внаслідок побутових нещасних випадків, автокатастрофи…
Обличчя мсьє Деказа стало брунатним, очі шалено блищали, губи пересохли.
— Хіба таким нервовим людям можна працювати психологами? — тихенько, ніби боячись, що чоловік почує, запитала Кет і стала між мсьє й Андре, прагнучи захистити друга від можливого нападу.
— Усе нормально, зараз заспокоїться! — відмахнувся Андре.
Чоловік заплющив очі, подумки рахуючи до десяти. Глибоко вдихнув, поглянув на нахабне бліде обличчя клієнта, повторюючи про себе: «Дитина, дитина, хвора дитина, хвора, чорти б його вхопили, дитина!»
— Ну, добре, але чи не замало вам одного друга? — нарешті спромігся заговорити мсьє Деказ.
— Ні. Одного справжнього друга більш, ніж досить, для щастя.
— Як на людину, яка має одного-єдиного нематеріального друга, ви дуже добре знаєтеся на дружбі, Андре! — не втримався від іронії психолог.
— Як на людину, яка має кілька матеріальних друзів, ви дуже погано знаєтеся на дружбі, мсьє Деказ! — криво посміхнувся хлопець.
— Андре! — знову скрикнула Кет, але в її очах хлопець читав згоду з його словами.
— Ви розумний, ви дуже розумний як для свого віку, Андре! — просичав крізь зуби психолог. — Невже ви не розумієте, що мати явних друзів — серйозна проблема?!
— Хоча ви й не дуже розумний для свого віку, мсьє, але ви маєте розуміти, що уявні друзі — перш за все ваша проблема! — категорично мовив Андре.
— Знайдіть реальних друзів до понеділка — і я повірю, що ви чогось варті! — закричав мсьє Деказ, зриваючись із крісла.
— Скільки? — спокійно запитав Андре.
— Скільки?! — істерично засміявся психолог. — Та хоча б одного — із вас же досить, я так розумію?!
— Добре, — кивнув Андре.
— А тепер — пішов геть! — вказав пальцем на двері мсьє Деказ.
— На все добре! — кинув через плече Андре, прямуючи до виходу. — Може, ти ще й сьогодні скажеш йому «дякую»? — запитав хлопець у пригніченої подруги.
— Знаєш, із нього на сьогодні досить! — сумно сказала Кет, дивлячись, як знесилений психолог падає в крісло, закриваючи долонями обличчя.
Андре лавіював між туристами, стискаючи під пахвою тубус.
— Знаєш, до такого міг додуматися тільки ти! — зітхнула Кет, поспішаючи за хлопцем.
Андре посміхнувся.
— Знаю!
— Це дивно. Дуже дивно! — не вгавала дівчина. — Так не роблять!
— Це логічно й раціонально. Хоча так і не роблять, проте мали б робити!
Андре зупинився просто під Ейфелевою вежею поряд із групою англійських студентів, витяг із тубусу великий аркуш і розгорнув його.
Аркуш був розділений на сім рівних колонок із написаним від руки текстом:
«Шукаю друга! Про себе: 15 років, француз, лінгвіст. Позитивні риси: високий інтелект, правдивість, практичність, наполегливість, значна працездатність. Негативні риси: невитриманість, нездатність піти на компроміс, надлишкова критичність. Бажані критерії для друга: вік, стать, національність, соціальний статус — не важливо. Обов’язково: ерудованість, вихованість, терплячість. Фізичні вади значення не мають».
— Так, добре, — поглянула на плакат Кет. — Французька, англійська, іспанська, російська, китайська мова. А це які? — вказала дівчина на два останніх стовпчики.
— Арабська й хінді. Кількість носіїв кожної з цих мов перевищує сто мільйонів осіб. Шкода, не вистачило місця на німецькомовний варіант оголошення — літери були б занадто дрібними. А загалом, наскільки простіше було б спілкуватися, якби люди з усього світу користувалися есперанто!
— Господи! — скривилася Кет. — Яке занудство!
Андре на секунду замислився й кивнув.
— Ти права. Якби люди говорили однією мовою, я б утратив до мовознавства будь-який інтерес!
— Я нізащо б не стала твоїм другом! — сказала Кет, кинувши сердитий погляд на оголошення. — Я б подумала, що ти нудний самозакоханий ботанік!
— Але ж ти стала! — переможно посміхнувся Андре.
— Сама собі дивуюся! — не здавалася Кет. — Адже ти й насправді нудний самозакоханий ботанік!
— Але ж і ти не геній! — не переставав посміхатися хлопець. — Проте, я дружу з тобою!
— От бачиш! Чому б тобі не спробувати знайти звичайного друга — такого, як я?
Посмішка зникла з обличчя Андре, він насупив брови й сапнув носом.
— Я не знаю нікого, хто був би схожим на тебе, — сумно сказав Андре. — Ти — незвичайна. Ти — виняток з усіх моїх правил. Ти знаєш, я не люблю порушувати правила, бо правила не можна порушувати безкарно. Удруге я не ризикну. Я шукатиму такого друга, який буде для мене відкритою книгою. Я шукатиму того, про кого не треба цілодобово думати!
Кет розкрила рота, щоб щось заперечити, але обличчя в Андре було темним і рішучим, і дівчина утрималась від коментарів.
Помалу люди почали звертати увагу на незвичне оголошення. Хтось дивився на Андре з недовірою, хтось — із співчуттям, хтось посміхався й весело бажав хлопцю успіхів у пошуках друга. Молодий азіат попросив дозволу сфотографуватися з Андре, і хлопець не заперечував. Руда дівчина підморгнула Андре й засунула до його нагрудної кишені шматочок паперу з номером телефону. «Ah, mein lieber Junge!» — мовив літній чоловік у білому костюмі, поплескавши Андре по плечу. Хлопець посміхнувся і сказав, дивлячись йому вслід:
— Як думаєш: хороший художник цей німець?
— Він сказав, що він художник?
— Він сказав: «Ах, мій любий хлопчику!» — пояснив Андре.
— Звідки ж ти взяв, що він — художник?!
— Його руки, — знизав плечима хлопець.
— І що з його руками? — скривилася Кет.
— Під нігтями масляна фарба. Певно, приїхав на етюди.
Кет помовчала, закусивши нижню губу, і видавила:
— Знаєш, ти не знайдеш друга. Із тобою не можна дружити, тебе можна тільки обожнювати!
— А ти? — примружився хлопець.
— Я… — опустила очі Кет. — Я…
— Привіт! — високий худющий парубок у строкатій сорочці підійшов до Андре і простягнув руку. — Кріс Фріман.
— Привіт! — потис руку парубку Андре. — Андре Леруа. Спеціалізація?
— Астрофізика.
— IQ?
— 165.
— Оооо, яка радість! — зіронізувала Кет.
— 150.
— 23.
— 15.
— Не засмучуйся, у тебе ще все попереду! — посміхнувся Кріс.
— Я не засмучуюся. Розумові здібності досягають свого піку в 26 років. Будеш моїм другом?
— Ні, — сумно відказав Фріман.
— Чому?! — скрикнула Кет.
— Чому?! — здивувався Леруа.
— Я… — Кріс відвів очі. — Я тут ненадовго…
— Нічого! Писатимемо листи! — знизав плечима Андре.
— Я помираю. Вибач! — тихенько мовив Кріс.
— Ох ти ж дідько! — сплеснула руками дівчина.
— Що з тобою? — очі Андре наповнилися жахом.
— Неоперабельна пухлина мозку. Доки в мене ще є сили, я подорожую й закінчую розвідку про білі діри.
— Білі діри? — перепитав Андре.
— Гіпотетичні фізичні об’єкти у Всесвіті, в область яких ніщо не може увійти. Біла діра є часовою протилежністю чорної діри. Думаю, білі діри можуть утворюватися при виході з-за горизонту подій речовини чорної діри, що знаходиться в іншому часі.
— Прекрасно! — посміхнувся Андре. — Це — прекрасно!
— Дякую. Я знаю! — розквіт Фріман.
Усі троє на мить замовкли.
— Можна питання? — поцікавився Андре.
— Звісно!
— Тобі боляче? Ти відчуваєш, що помираєш? — зі змішаним відчуттям жалю й огиди запитав Андре.
— Так. Але це не найгірше.
— А що ж тоді найгірше? — здивувалася Кет.
— Я боюся, що мій мозок затьмариться перш, ніж я закінчу дослідження, — продовжував Фріман. — Я боюся, що писатиму через хворобу маячню й не розумітиму цього. Я боюся себе зганьбити, — пошепки сказав Кріс.
Андре відчув німий холодний жах. Якісь дивні спогади зринали в його голові — запаморочення, біль, біль, нудота, зелені плями перед очима, біль… Таке дивне відчуття: ніби борсаєшся у смолі, задихаєшся, а вирватися немає сили…
— Тобі погано?! — разом скрикнули Кріс і Кет, хапаючи Андре за руку.
— Ні, ні! Я просто… Просто розхвилювався… — ледве вимовив Андре.
— Вибач! — іще раз перепросив Фріман.
— Ні, це ти вибач! — судомно стиснув його руку Леруа. — Вибач, що ти помираєш, а ми залишаємося! Так прикро!
Кріс вдячно посміхнувся.
— Нічого! Смерть не така вже і страшна — з якої точки зору на неї не дивися!
— Нехай смерть буде тобі по коліна! — сказав Андре, і Кет здригнулася від знайомих слів.
— Дякую! Я піду, — мовив Фріман. — Поспішаю, ти розумієш… Легкого тобі життя!
— А тобі — легкої смерті!
Кріс кивнув і зник у натовпі.
— Тяяяжко! — зітхнула Кет.
— Атож! Як добре, що ти не хворієш! Як чудово, що я тебе не втрачу! — пристрасно мовив Андре.
Кет посміхнулася. Очі Андре були сяючо-блакитними, як небо над осіннім Парижем.
Леруа постукав до кабінету психолога й увійшов, пропустивши перед собою подругу.
— Доброго ранку! — привіталися Андре і Кет.
Мсьє Деказ відірвався від сортування паперів на своєму столі й відповів:
— Вітаю! Сідайте, юначе! Поділіться, будь ласка, своїми успіхами!
Андре підійшов до чоловіка й поклав перед ним на стіл кілька папірців різного кольору й розміру.
— Особисто мені сподобалися перші два варіанти, — попередив хлопець. — Але я знаю, що ви порадили б мені дати шанс усім іншим, тож я пропоную вам дані всіх кандидатів.
Мсье Деказ переглянув аркуші й посміхнувся.
— Ви серйозно, Андре? Професор Коллеж де Франс і відомий письменник?!
— А ви надасте перевагу молодій продавщиці з магазину парфумів? — зіронізував хлопець.
— Вони всі захотіли бути вашими друзями?
— Як бачите, — знизав плечима Андре.
— І ви збираєтеся з усіма ними товаришувати?
— Можливо, контактуватиму з першими двома. Інші мені ні до чого.
Психолог підійшов до Андре, віддав йому аркуші й сів у крісло напроти.
— Андре, я змушений поїхати з міста за сімейними обставинами, — сказав мсьє Деказ. — Я не знаю, коли ми побачимося й чи побачимося взагалі. Хочу вам сказати, що ви — найцікавіший мій пацієнт. І ви цікаві не своєю хворобою, а своєю особистістю. Повірте, це — важливий комплімент.
Андре посміхнувся.
— Дякую, мсьє.
— Ви дозволите дати вам пораду? — довірливо зазираючи в очі хлопцю, запитав психолог.
— Так.
— Не знаю, добре чи погано те, що ви маєте Кет, але ви повинні навчитися впускати в своє життя й любити інших людей. Не тільки інтелектуалів — людей різних за здібностями і статусом. Ви праві — вони всі брешуть, Андре. Але є ті, брехню яких можна стерпіти. Не віддавайте всього серця одній-єдиній людині. Коли ви її втратите, ви не зможете жити — жити без серця.
— Це все? — холодно запитав хлопець.
— Усе! Більше мені нема чого вам сказати.
— Тоді прощавайте, мсьє Деказ. Я не послухаюся вашої поради. Вибачте, але я не ділитиму своє серце. Воно або цілком залишиться в мене, або цілком належатиме іншій людині. Усе — або нічого.
— Тоді я вам бажаю всього! — гірко посміхнувся психолог і міцно потис руку пацієнта.
— Дякую! До побачення!
Андре і Кет мовчки вийшли з кабінету.
— Андре, він… — нарешті промовила Кет.
— Мовчи! Моє життя — моя власність! Я краще знаю, кому його присвятити! — обпік дівчину поглядом Леруа. — Серце — своєрідний скарб. Він цінний лише тоді, коли ти його не ховаєш! Серцю не місце у грудях!
— Але ти ж розумієш…
— Розумію! — знову перервав подругу Андре. — А ти розумієш, що в мені твоє коріння?
— Так, — тихо відповіла Кет.
— То не смикайся, бо мені боляче.
Андре і Кет мовчки крокували уздовж охайних приватних будиночків, видивляючись табличку з номером «24».
— Отже, новий лікар, — нарешті мовив Леруа. — Що думаєш?
— Марнування часу і грошей, — радо відізвалася дівчина, яка вже давно засумувала. — Ти здоровий, навіщо все це?
— Я йду лише для того, щоб заспокоїти рідних.
— Знаєш, я усе-таки не можу зрозуміти твоїх батьків! Невже їм насправді легше вважати тебе божевільним?!
— Люди бояться непізнаного й непізнаваного. Будь-яке пояснення, навіть найбезглуздіше, для примітивного розуму краще за незнання. Я їх не засуджую. Я ніколи не засуджую обмежених людей.
— Тебе я також не розумію! — захитала головою Кет. — Як ти можеш бути такої думки про тих, кого любиш?!
— Я завжди об’єктивний, ти знаєш. І той факт, що я люблю їх, говорить не на їхню, а на мою користь.
— Оооо, та ти в нас сама досконалість, чи не так?! — засміялася Кет.
— Звичайно, — спокійно відізвався Андре. — Хіба ти так не вважаєш?
Дівчина завагалася.
— Ні! — нарешті відповіла Кет, відвівши очі.
— Що ж, сумно! Але на це можна було очікувати! На жаль, ти така ж обмежена, як і інші!
Кет з образою поглянула на хлопця, проте нічого не відповіла. Урешті, Андре як завжди правий. Певно, її примітивний розум не може оцінити всієї величі друга, хоча вона і щиро його обожнює.
— Тут! — Леруа вказав рукою на бежевий двоповерховий будинок. — Пішли?
— Я тебе благаю, будь чемним і якомога нормальнішим! — зазирнула хлопцю в очі Кет.
— Перше я можу тобі пообіцяти, а ось друге від мене не залежить! — суворо відповів Андре й натиснув на кнопку дзвінка.
Почулися швидкі кроки, двері відчинилися й на порозі з’явилася висока сива жінка з чудернацькою зачіскою.
— Слухаю вас, мсьє! — крижаним тоном мовила жінка, дивлячись кудись поверх відвідувача.
— Доброго дня! Я до мсьє Мореля на одинадцяту.
— Так, мсьє! Прошу! — жінка жестом запросила Леруа до маленького передпокою й зачинила за ним двері. — Ось сюди!
Перед друзями відчинилися ще одні двері, і їхньому погляду відкрилася простора затемнена кімната із сірими стінами, у якій за масивним чорним столом сидів огрядний чоловік із червоним обличчям.
— Мсьє Морель, до вас пацієнт на одинадцяту! — промовила жінка й безшумно зникла.
— Доброго ранку, мсьє Морель! — привітно мовив Андре. — Куди можна сісти?
— Таааак! — стомлено й сердито видихнув лікар. — Підійди до мене!
Андре наблизився, стримано посміхаючись.
— Що таке? — бляклі сірі очі вп’ялися в юнака. — Що тебе веселить?
— Нічого, — посмішка миттєво згасла, і плечі Андре напружилися.
— Дай твою медичну карту! — наказав мсьє Морель.
Андре мовчки поклав перед лікарем грубий зошит. Чоловік переглянув останні записи і клацнув язиком.
— Іще щось маєш?
— Є записи мсьє Деказа.
— Деказ — ідіот! — вигукнув лікар.
— Але…
— Тшшш! — замахав опецькуватими руками мсьє Морель.
— Я певен…
— Тихо!
— Я…
— У тебе галюцинації?
— Ні.
— Як же ні, коли ти бачиш якусь дівку? Це правда?
— Так, але…
— Люди тебе дратують? Вони тобі неприємні?
— Більшість із них, та я…
— Ти рідко радієш і взагалі нечасто переживаєш сильні емоції?
— Можливо, але ж…
— У тебе є порушення сну?
— Так, але…
— У тебе бувають нічні жахіття або напади страху вдень?
— Інколи, проте…
— А мігрені?
— Часто, однак…
— Усе ясно! Курт Шнайдер і я кажемо тобі: хлопче, це — шизофренія.
— Шизофренія?! Що за маячня?! — обурився Андре. — Я вповні керую своєю свідомістю і своїм тілом! У мене відсутня кататонічна поведінка й негативні симптоми!
— Та невже? — криво посміхнувся мсьє Морель. — Якщо ти не хворий, то чому ж ти спілкуєшся з людиною, якої немає, а реальних людей уникаєш, чому ти вчиняєш істерики і сперечаєшся з досвідченим лікарем щодо розладів особистості?
— Бо я не з тих, із ким ви звикли спілкуватися!
— О, якраз із тих! — засміявся лікар, подаючи хлопцю рецепт.
— Нейролептики? — поглянув на папірець Леруа.
— Звичайно.
— Я не буду їх пити!
— Тоді я застосую електросудомну або інсулінокоматозну терапію.
— Та ви варвар! Нелюд!
— Я лікар!
— Це нічого не значить! Ви…
— Мовчати!
— Я вас…
— Це не ти мене, а я тебе, цуценя! — гаркнув Морель, встаючи з-за столу. — Іди додому і лікуйся, доки ще не все втрачено!
— Так, іще не все втрачено! — труснув кучерями Андре. — Ми ще повоюємо! — і вийшов з кабінету.
Кет наздогнала друга лише на вулиці.
— Любий, що за поведінка?!
— Він невіглас, схильний до насильства! Чому я повинен мовчки слухати його маячню?!
— Стережися його, Андре! Чуєш?! Прошу тебе — не повертайся в погорді до нього спиною! Він як злий собака — він нападе, коли ти відвернешся!
— Він не дотягнеться до горлянки! — посміхнувся хлопець. — Його максимум — мої литки.
— Андре, ти недооцінюєш силу мізерних створінь! Бактерія може вбити слона, бо вона породжує хворобу всередині його тіла! Помилка багатьох дуже розумних людей у тому, що вони не бояться дурнів. А їх треба боятися, Андре! Особливо тих дурнів, які впевнені у своєму розумі. Якщо вони мають владу, вони знищать усіх, хто самим фактом свого існування принижує їх! Стережися, Андре, — дурні ніколи не поступаються перед здоровим глуздом, дурні нелогічні, дурні просто не знають, що існують межі! Кожна геніальна людина, якщо вона не бреше, приречена на невдачу. На соціальну смерть.
— То я маю казати йому, що тебе немає?! Чому ти не наполягала, щоб я брехав мсьє Деказу?
— Мсьє Деказ не був дурнем і негідником. Ти доводив його до сказу, але він від самого початку визнав за тобою право бути нормальним. Бути собою. Він хотів допомогти. Хотів зрозуміти нас. А цей хоче реваншу — за свою недоладну зовнішність, за огидні звички, за м’якість і розбещеність свого мозку! Ти молодий, красивий, сміливий, ти дуже розумний, ти такий, яким він ніколи не стане, — він тебе знищить, хіба ти не розумієш?!
— Заздрість — низький мотив для вбивства! — скривився Андре. — Заздрість сама собою — уже поразка!
— Ось бачиш, бачиш?! У цьому принципова різниця між вами! Дурень не нехтуватиме низьким мотивом! Дурні ніколи не бояться поразки — тому вони завжди перемагають!
— Не цього разу! — гордо випнув груди Андре.
— Андре, отямся! Ти просто не уявляєш, що на тебе чекатиме, якщо ти відкриєшся перед ним! Він зіштовхне тебе з височину на землю, щоб інші тебе затоптали! Ніколи не ставай у стада на шляху, якщо в тебе немає батога!
— Ти змушуєш мене брехати?! Хочеш, щоб я здався?! Ти не віриш у мої сили?!
— Андре, тобі треба відступити, щоб виграти війну!
— Хіба ми колись дослухалися до тих йолопів?! Хіба ми колись боялися?!
— Андре, мій обов’язок — сказати, коли час тікати. Зараз — саме час!
— Мене вже не раз називали психом, і я не став від цього гіршим! Мене називали божевільним, скаженим, маніяком, ідіотом, телепнем, диваком, виродком, вилупком, нелюдом, потворою, почварою, і ти завжди наполягала, щоб я не опускався до самозахисту! І ось раптом ти кажеш, що я маю доводити мавпі, нібито я — мавпа?! Із якого дива?!
— Якщо тебе назвав психом малий сусід — це неприємність, про яку не варто думати довше, ніж три секунди. Якщо тебе визнає шизофреником найкращий психіатр Парижу — це катастрофа!
— Я доведу, що я нормальний! Із твоєю допомогою чи без неї — я його дискредитую!
— Ти ніколи не доведеш, що ти нормальний, — зітхнула Кет. — Не зможеш. Нормальним людям свою нормальність просто не треба доводити. Ти неординарний, і ти пишаєшся своєю інакшістю. Я теж пишаюся тобою, ти знаєш, але я не можу їм цього сказати. Мені страшно, Андре! Страшно, що люди — навіть найближчі твої родичі — тебе бояться. Стережися, мій любий, будь ласка: якщо ти нахилишся, щоб вдарити собаку, — вона вчепиться тобі в горло!
У кімнаті було тихо, лише ледь чутно цокав годинник. Кет невідривно дивилася на Андре, який солодко спав, поклавши руки на розгорнуту книгу. Вранішнє сонце щойно торкнулося білосніжного простирадла. Перлове обличчя хлопця з фіолетовою венкою на скроні, оповите темним волоссям із синіми блискітками, здавалося веселим і спокійним. Дівчину завжди вражало, що ніхто не помічає його неземної, невловимої у миттєвих змінах виразу обличчя краси. Чомусь сьогодні в Кет виникло щемливе передчуття втрати. Дівчина із завмиранням серця слухала, як падають у безвість секунди. Якоїсь миті кожна людина починає розуміти, що час не просто йде, час спливає. Це відкриття, якщо йому піддатися, здушує щомиті сильніше, ніби гігантський пітон. Урешті людині не стає повітря, і вона захлинається страхом.
Андре ворухнувся, ніжно-блакитні повіки з довгими віями затремтіли.
— Доброго ранку! — тихо мовила Кет.
— Привіт! — посміхнувся Андре, не відкриваючи очей. — Чому ти сумна?
— Чому ти вирішив, що я сумна? Ти навіть не подивився на мене! — здивувалася дівчина.
— Ми відчуваємо сонце на обличчі навіть із заплющеними очима, — мовив хлопець.
Кет бачила крізь велике вікно, що з півночі сунуть хмари. Сонячне світло в кімнаті раптом згасло. Кет зітхнула, але промовчала.
Коли друзі увійшли до будинку психіатра, саме починався дощ. У передпокої було темно, лише біля стола секретарки горів торшер. У кріслі під торшером сиділа дівчина й гортала журнал.
— Мсьє Морель зараз зайнятий, будьте ласкаві зачекати десять хвилин! — повідомила сива жінка, вказуючи на вільне крісло поряд із дівчиною, і враз кудись зникла.
Андре сів у крісло, Кет примостилася на журнальному столику. Дівчина з цікавістю поглянула на Андре й манірно привіталася. Хлопець стримано кивнув.
— А ти пацієнт мсьє Мореля? — запитала дівчина. — Як тебе звуть?
— Так. Андре.
— А я Жаклін, — широко посміхнулася дівчина, демонструючи великі блискучі зуби.
— Ти лікуєшся у мсьє Мореля?
— Ні, що ти! — засміялася Жаклін. — Я — його племінниця!
— Прекрасно! — позіхнув Андре й відвернувся.
Імовірно, Жаклін розраховувала на продовження бесіди. Вона кілька разів кинула на хлопця стривожений погляд, посмикалася, ніби їй муляло, і нарешті сп’ялася на ноги, вставши перед Андре. Напевно, дівчина була молодшою за пацієнта мсьє Мореля, проте її тіло вже набуло характерних для зрілих жінок форм. Спідниця Жаклін була закороткою, аби належним чином приховати гладкі засмаглі стегна.
— А що, на вулиці дощ?
Андре підняв на дівчину очі, пробігши поглядом від колін до масивного підборіддя. Кет із тривогою помітила, що звичайна холодна спостережливість дослідника змінилася щирою зацікавленістю на обличчі її друга.
— Дійсно, дощить, — відповів Андре, і його голос зазвучав, як здалося Кет, глибше й м’якіше, ніж зазвичай.
— Я ж бачу, що в тебе кучері мокрі! — Жаклін близенько нахилилася до співбесідника й торкнулася його волосся. — Мені подобаються кучері!
Андре криво посміхнувся. У його очах спалахнуло щось хиже, чого Кет раніше не бачила.
— Може, прогуляємося після того, як ти звільнишся?
— Зараз не час гуляти з цією акселераткою! — вигукнула Кет, підхоплюючись із місця.
— Так, звичайно! — відповів Андре, повернувшись до Жаклін.
Мсьє Морель відчинив двері й покликав пацієнта.
— Андре, навіщо тобі це?! Я не розумію! — спалахнула Кет, встаючи на шляху друга.
— Дійсно, ти не розумієш! — пошепки мовив Андре. — Іди додому, не чекай на мене, — і пройшов крізь співрозмовницю.
Кет була приголомшена. Ніколи в житті Андре не поводився з подругою так, ніби вона — порожнє місце. Дівчині здалося на мить, що до її душі увійшов холодний осінній дощ.
— Андре! — з болем вигукнула Кет.
Хлопець обернувся й суворо поглянув на худеньку налякану дівчину, яка ніби ще більше змаліла під його крижаним поглядом. Андре хитнув головою й мовчки увійшов до кабінету. Кет хвилину постояла перед зачиненими дверима, різко розвернулася й вийшла із задушливого мороку під дощ. У її пам’яті навічно закарбувалися очі Андре — холодна й недосяжна блакить, наче небо над полем бою. Бою, який вона програла.
На Париж опускалися сіро-бузкові сутінки. У будинку Леруа досі не увімкнули світло. Ірен та Естель під дурну балаканину телевізора півголосом обговорювали, які жахливі речі могли трапитися з Андре за час його несподіваної відсутності. Кет сиділа в куточку й думала, що для людини такого складу, як Андре, було б краще насправді потрапити під вантажівку чи наковтатися води із Сени, ніж почати доросле життя з такою дівчиною, як Жаклін.
Нарешті двері тихенько відчинилися й до кімнати зайшов Андре — мокрий і блідий.
— Де ти був?! — вигукнула мати, кинувшись до хлопця. — Ти хворий, ти знаєш, як ми непокоїмося! Чому не попередив, що затримаєшся?! Що завгодно могло статися!
— Зі мною все добре! Я просто гуляв! Дякую, Ірен! — тихо сказав Андре, забираючи в бабусі великий рушник. — Я стомився, буду відпочивати.
Не реагуючи на голосіння жінок, хлопець піднявся до себе. Кет мовчи пішла за ним.
Андре перевдягнувся, витер волосся й завмер, замислившись. Кет причаїлася біля дверей.
— Можеш питати! — мовив після тривалої мовчанки Андре.
— Як пройшло? Де були? Що робили?
— Нормально. Були в кафе. Цілувалися.
— Цілувалися?! — спалахнула Кет.
— Так, цілувалися, — спокійно повторив Андре. — А що ще з нею можна робити? Обговорювати загальну теорію відносності? Вона дурна, як чіп! Навіть художню літературу не читає. Про спеціальну я не став і запитувати.
— Я не думала, що тобі це цікаво! — щиро здивувалася Кет.
— Я теж не думав. Але потреби тіла не завжди можна ігнорувати.
— Але ж ти занадто молодий!..
— Справді? І задля чого ж? — в очах хлопця загорівся хитрий вогник.
— Ну… — зашарілася дівчина. — Задля багатьох речей!
— Кет, я завжди все вирішую сам. Цього разу буде так само, — холодно відповів Андре.
Хлопець дістав із ящика стола упаковку пігулок і проковтнув одну.
— Що це ти п’єш? — насторожилася Кет.
— Ліки, які приписав психіатр.
— Навіщо?!
— Жаклін переконала мене.
— І ти послухав дівчину, яку вважаєш дурною, як чіп?! — обурилася Кет.
— Настав час для експериментів.
— Навіщо?! Чому зараз?!
— А чому не зараз?
— Я боюся! — зізналася Кет.
— Не бійся. Тобі нема чого боятися.
— Я непокоюся за тебе!
— А що ще тобі залишається? — знизав плечима Андре.
— Ти буваєш злим, — сумно констатувала дівчина.
— Я — людина. Я стараюся, але я не можу з цим впоратися.
— Ти завтра зустрічаєшся із Жаклін?
— Так.
— Можна мені піти з тобою?
— Ні.
— Чому?!
— Є речі, які ми не можемо ні з ким розділити.
— Чому?!
— Тому, що це гидко й соромно! — сказав Андре й відвернувся.
Коли наступного дня пообідді Андре вдягнувся й вирушив із дому, Кет постояла біля вікна, кілька разів пройшлася з кутка в куток і врешті зрозуміла, що не зможе залишитись осторонь. Кет і хотіла б послухатися друга, але не могла його відпустити. Не могла віддати свого хлопчика їй — жінці, яка передчасно дозріла, яка манить соковитою м’якоттю, ніби екзотичний фрукт, прагнучи бути зірваним. Кому завгодно, але не їй! І не зараз, коли він так близько, коли вони — одне.
Кет відразу ж знайшла Андре. Пара сиділа в затишному куточку парку, близенько присунувшись один до одного. Дівчина воліла б краще осліпнути, ніж безсило спостерігати, як та мала хвойда торкається кучерів Андре, його білої шиї, його плечей, як вона слинить своєю пащею його бліді губи. Якоїсь миті Кет здалося, що це випробування для неї затяжке. Дівчина вирішила на все плюнути й забути про це жахіття, як інколи люди намагаються забути закривавлений труп тваринки, розчавленої машинами на шосе. Вона вже готова була відступити, вона вже уявляла вітальню Леруа, коли рука Жаклін торкнулася живота Андре й полізла вниз. У Кет спалахнула лють. Перед її очима постала інша картина, яку вона спостерігала багато років тому. Так само жадібні підступні руки торкалися її скарбу — людини, яка була їй дорожча за життя, і так само людина, якій вона вірила більше, ніж собі, радо приймала злочинні пестощі. Якби вона не втекла тоді, не злякалася, не дозволила себе здолати, вона б жила, вона би вповні розквітла, вона стала б КИМОСЬ — не блідою тінню колишніх страждань, а справжньою людиною, яка сама собі господар!
Наступної миті Кет уже була поряд із Андре.
— Малий огидний злочинець! — скрикнула Кет, і Андре здригнувся, відсахнувшись від Жаклін. — Яка мерзота! Фуууу!
— У чому справа?! — обличчя хлопця потемнішало від гніву. — Я наказав тобі залишатися вдома!
— Що таке?! — перелякана Жаклін витріщалася на Андре, прикриваючись руками.
— Вона — гидка! І ти — гидкий! — заволала Кет. — Я забороняю!
— Забороняєш?! — Андре підхопився і труснув кучерями, готуючись до бою. — Та хто ти така?! Що ти знаєш про наше життя й наші потреби?!
Жаклін теж підскочила й відбігла на безпечну відстань, віддалік спостерігаючи, як хлопець лається з порожнечею.
— Ооо, я добре знаю ваші тваринні потреби! — Кет насунулася на хлопця й була б вчепилася йому в волосся, коли б мала таку можливість. — Я вдосталь надивилася на вас, кобелів! Яка ж тут дружба, яка вища любов, яка наука й мистецтво, які моральні принципи, коли перед твоїм носом трусять цицьками?!
— Кет, ти не розумієш цього, бо це не для тебе! Ти — інша, і створена для іншого!
— Ну звісно! Я створена оберігати й викохувати, щоб якась крадійка, підла безмізка тварюка, спаплюжила єдину мою радість! Призначена вирощувати з крихітного зернятка любов, сильнішу за смерть, щоб її розчавили ноги того, хто мав би заховати її глибоко в серці як найцінніший скарб!
— Ти висотуєш із мене всі почуття, — прошипів Андре. — Я — порожній, і життя моє — також! Що я без тебе?! Що я таке?! Навіщо я тобі?! Навіщо я будь-кому?! Навіщо я взагалі, якщо я — твоя тінь, твоя тваринка, твій… — Андре затнувся, ніби з його вуст могло зірватися грубе слово.
— Ти — моя тінь?! — засміялася Кет. — Моя тваринка?! Це я — ніщо, блискітка світла твого серця в суцільній темряві мого існування! Ти даєш мені життя, бо тільки ти мене бачиш!
— Бачу! Тільки бачу! — із гіркотою підтвердив хлопець. — Навіщо все це?! Навіщо мені таке життя?!
— Ти волів би іншого?! Волів би життя без мене?!
— Я хотів би існувати не лише завдяки мисленню! Я хотів би мати матеріальні радощі! Я хотів би спробувати жити так, як інші люди!
— Так живи, хто тобі заважає?!
— Ти!
Кет спершу відчула незвичайне здивування й недовіру, ніби людині, яка вірила, що земля стоїть на слонах, раптом почали розповідати про будову Сонячної системи. Андре не може так думати, він помилився, обмовився, із ким не буває? Ось зараз він знітиться й перепросить за помилку, як він завжди робить! Ось зараз! Зараз!
Але Андре мовчав. Обличчя його було серйозним і темним, як лики святих. Кет стало страшно.
— І що?! Це все?!
— Що — це?!
— Те, що між нами!
— А що між нами? — свердлив її поглядом хлопець.
— Я не знаю! — розгубилася Кет.
— І я не знаю! — сердито вигукнув Андре.
— І що робити?
— А що ти можеш запропонувати?
— Усе! Усе, що я зможу тобі дати!
— А мені не потрібно все, — сумно посміхнувся Андре. — Мені потрібне лише те, чого ти дати не зможеш.
— То мені піти? Кажи!
— Яка різниця, що я скажу?! Ти завжди чиниш так, як вважаєш за потрібне! На все твоя воля!
— Прощавай! — скрикнула Кет і зникла.
Андре сердито сапнув носом і крутнувся на підборах. Жаклін уже й сліду не було. Хлопець стояв під розлогими вітами старих дерев сам-один. На щоку впала одна крапля, потім друга і третя.
— На біса все це! — просичав Андре і рушив додому.
Небо над Парижем затягли важкі сині хмари.
Кет впала на пісок і сховала обличчя в долонях. Боже, як соромно! Чому ж так соромно?! Хіба вона винна, що цей ідіот став сенсом цілого її життя?! Хіба вона винна, що так хочеться любити, так хочеться знайти людину, яка врятує від небуття?! Не хочеться помирати, як же не хочеться помирати! Хіба соромно хотіти жити? О, вона хотіла, усім серцем хотіла народитися знову і прийти до цього геніального дурня, аби здушити в обіймах його тоненьке тіло, цілком сплетене з нервів, аби щосили, навідліг вдарити по блідому обличчю, щоб залишився червоний слід від долоні, а потім — великий синець як свідчення того, що вона існує, що вона може доторкнутися, має право вдарити, заслуговує володарювати його життям так само, я він володарює її існуванням. А потім — цілувати скривджену щоку, цілувати довго-довго й ніжно-ніжно, як ніхто й ніколи не цілував Андре й ніколи не поцілує. Тільки вона має на це право. Тільки вона, його єдиний друг, має на нього виключне право. Бо вона любить його більше за інших, більше за всіх, хто крутиться довкола хлопця. Вона любить його ні за що й за все. Батьків зобов’язує любити його відчуття рідної крові, вчителів — відчуття обов’язку. А її ніщо не зобов’язує. Вона просто любить. Вона так хоче. Так хоче його любити, а йому не потрібна її любов! Більше — ні. І їй, певно, соромно саме через це — що вона не навчила його любити. Не навчила цінувати свого єдиного друга і його піклування. Проклятий егоїст! Хіба він був таким раніше?! Ні, Андрій таким не був! Андрій був розчахнутий перед світом, як вікно до великої світлої кімнати, Андрій був спраглий вражень, як степ у липні! Він випромінював тепло і світло. А цей Андре — схожий і несхожий, рідний і чужий. Інколи вона зовсім не знає й не розуміє його. Щоб зрозуміти, що діється в душі Андре, треба вийти зі звичної системи координат, треба стрибнути вище голови. А вона не може. Не може перевищити себе. Вона намагалася, вона полюбила його, вона втратила себе, щоб віднайти його — і програла. Андре висотав її, витіснив її з неї самої і заповнив собою, своїми божевільними думками і мріями. Як він може казати, що вона заважає йому жити?! Вона ж завжди була з ним, завжди підтримувала, завжди охороняла! Вона… Стоп! Вона затулила від нього світ. Вона завжди була з ним, завжди підтримувала, завжди охороняла незалежно від того, хоче він цього чи ні. Вона насправді чинила так, як вважала за потрібне. Так, як хотіла вона — не він! Вона забрала в нього все й дала себе. «Ти сильніша за гравітацію», — сумно сказав Андре кілька років тому. «Це комплімент?» «Ні, це вирок». Вона винесла Андре вирок своєю любов’ю! Вона — причина його божевілля. Вона — причина всього поганого в його житті. Причина його соціофобії, його егоїзму, його хворобливої інтелектуальності. Це вона зробила його несхожим на Андрія. Вона позбавила його всього, крім власної присутності. Не дала хлопцю полюбити світ, відкритися перед людьми. «Яка різниця, що я скажу?! Ти завжди чиниш так, як вважаєш за потрібне! На все твоя воля!» Це не слова любові — це слова безнадії! Люди не повинні бути в чиємусь житті цілодобово й довічно. Вони мають піти, щоб звільнити місце для інших. А вона не схотіла йти. Не схотіла його віддавати. І тепер він її вигнав. Вирвав зі свого життя й викинув у Ніщо, де їй і місце. Андре знову виявився розумнішим за неї. Він не зрадив, ні! — просто спробував урятуватися. Хлопець дав їй шанс не вбити їх і народитися вільною — від любові й від страху. Від нього. Від смерті. Народитися й жити заново, почати з чистого аркушу. Так, він клятий геній! Він завжди перемагає, бо він завжди правий! Вона не просто розпочала гру, яка їй не під силу, — вона набралася тупого нахабства керувати цією грою. Вона спробувала впорядкувати чуже життя, забувши, як бездарно спаплюжила власне. Що ж, катюзі по заслузі! Скільки разів Андре казав їй, що вона зайва в його житті, — завуальовано і прямим тексом?! Певно, тисячі разів. А вона не чула. Не хотіла чути. Не хотіла йти, бо йти нікуди. Він не пам’ятає цей жахливий пісок, і холодне небо, і старого Кавабату. Він не усвідомлює, в яке пекло він виштовхує її зі свого життя. І слава Богу! Нехай живе, ніби в його житті не було смерті, не було жахливої спокути в перпендикулярному вимірі. Якби ж можна було стерти себе з його пам’яті, якби можна було вирвати з нього своє коріння так, щоб він не захлинувся кров’ю! Певно, вже пізно, вже занадто пізно, вже не обійтися без реанімаційних заходів, але чи не найкращий час зараз, щоб піти назавжди, — за крок перед його божевіллям і її новим народженням?! Може, та дівуля врятує його. А коли ні… Коли ні — нехай рятується, як знає! Він уже дорослий. Він геніальний. Він зможе пройти крізь біль, не забруднивши черевиків. Він усе може. Смерть була йому по коліна. Чому ж має бути інакше із цим життям?!
Андре прокинувся, потягнувся, сів на ліжку, протерши кулаками очі. Зиркнув на зім’яту постіль. Праворуч — порожнє місце. Хлопець хмикнув і зручно розташувався посеред ліжка. Не прийшла? То й добре. Образилася? Нічого, переживе! Це не перша й не остання сварка в їхньому житті. За стільки років можна було й навчитися не звертати увагу на такі дурниці, коли вже не можеш дурниці не коїти!
Поснідавши млинцями з малиною, Андре влаштувався на дивані й заглибився в підручник. Прочитав три глави, відклав книгу й вирячився на порожнє місце поряд із собою. Незручно. Ненормально. Забагато вільного місця. Забагато нічийного місця. Узяв із крісла подушку й поклав поряд із собою, притулився до неї боком. Знову спробував читати, але думки блукали десь-інде. Кет не сподобалась Жаклін. Чому? Банальна заздрість? Кет ніколи не була банальною й заздрісною. Утім, Жаклін матеріальна, а Кет — ні. Жаклін цілувала його, а Кет — ні. Він розповів Жаклін про Кет більше, ніж Кет про Жаклін. Але ж це не тому, що він щось приховує від Кет: йому просто нічого розповісти про Жаклін, а от про Кет він може говорити годинами. Звісно, Кет не любить, коли він про неї розповідає, але Жаклін щиро цікавилася його подругою, і він не хотів і не бачив сенсу брехати. Він узагалі не бреше. Просто інколи в запалі каже якісь абсурдні речі, як, наприклад, учора. Тільки з часом, після тривалого аналізу своїх слів, він починає розуміти, що сказане ним і почуте оточуючими — різні речі. «Та хто ти така?!» — сказав він, вкотре намагаючись зрозуміти її природу. «Ти ніхто!» — почула Кет і образилася. «Що ти знаєш про наше життя й наші потреби?!» — запитав Андре з надією, що дівчина зрозуміє і пробачить чергову слабкість друга. «Ти дурна й нерозважлива!» — почула Кет і спрямувала на нього шквал звинувачень. А хіба він винний, що хочеться чимдалі більше, хочеться ближче, гостріше відчувати її, отримати те єдине, що вона не може запропонувати?! Хіба він винний, що так хочеться її, лише її й нічого більше, а вона цього не розуміє чи не хоче розуміти?! Невже насправді такі злочинні, такі підступні, такі тваринні його бажання?! Звісно, Кет — незбагненна, небесна істота, і, певно, відчувати те, що він, янгол просто не може. Але хіба він винний, що він просто людина, і що його потреби видаються істоті вищій і тоншій гидкими й мерзенними?! Добре, нехай він гидкий і мерзенний, нехай він нижчий за неї морально, але ж хіба його інтелект надає їй право так поводитися з ним?! Хіба можна так затято ігнорувати бажання людини, яка тобі хоча б трішки небайдужа?! Він завжди сподівався, що вона прихильна до нього, у якісь світлі миті він вірив, що Кет його любить, а вона навіть не змогла сказати, які на її думку стосунки між ними! Що ж, нехай! Нехай і надалі вважає його бридкою тваринкою, нехай навіть не любить його, аби тільки була поряд! Він знову задовольнятиметься малим, усіма тими Жаклін і подібними до неї, він не посягатиме на святе й недосяжне. Він займеться сублімацією, він приспить у собі звіра й ніколи не дозволить йому підняти голови. Він змириться, він переживе. Він проковтне все це і пробачить! Він не має права ображатися на Кет за те, що вона його не любить.
— Кет!
У порожній кімнаті лунко відбивав кожну секунду годинник. Одна, дві, три, чотири, п’ять.
— Кет!
Шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять. Одинадцять секунд — їхній рекорд. Дванадцять. Тринадцять. Чотирнадцять.
— Скільки ще мені рахувати?!
— Кет, ти що, образилася?!
— Кет, справді?!
— Кет, де ти?!
Порожньо. Страшно. Може, з нею щось трапилося? Може… ні, вона його не облишить!
— Кет, вибач!
— Ну вибач, будь ласка! Я — дурень. Язик мій — ворог мій, ти ж знаєш! Кет, ну що таке, урешті решт?!
До кімнати зазирнула Ірен.
— Усе нормально, милий?
Андре мовчи кивнув, ховаючись за книжкою. Бабуся зникла так само безшумно, як і з’явилася. Хлопець прочитав кілька рядків і відкинув підручник.
— Я не можу без тебе читати! — крикнув сердито, насупивши брови.
— Вибач? — стурбоване бабусине обличчя знову з’явилось у дверях.
— Я не тобі!
Ірен глибоко вдихнула, роздуваючи ніздрі.
— Може, заспокійливого?
— Ні, не хочу! Не хочу я твого заспокійливого! Бачиш, я читаю! Я займаюся, розумієш?! Чому ви прагнете зробити з мене овоч?! — підскочив на дивані Андре. — Хіба я нервуюся?! Хіба я збуджений, кажи?! Кажи!
— Ні, що ти! — голос у Ірен був спокійний, але з її очей дивилося на хлопця чорне чудовисько переляку. — Я піду, добре?
— Бачиш, я через тебе лякаю Ірен! — із докором мовив Андре. Може, вдасться Кет присоромити? — І тахікардія починається!
Жодного результату. Андре піднявся з дивану, пройшов на кухню.
— Ірен, дай, будь ласка, заспокійливого!
Жінка знову глибоко вдихнула, дістала з кишені маленьку баночку, витрусила на долоню дві таблетки. Одну віддала хлопцю, іншу поклала до рота.
— За Кет! — сказав Андре, відпиваючи зі склянки воду.
Ірен мовчки зробила ковток і відвернулася.
Кет відійшла від плівки й сіла на пісок. Болить. Не серце, не голова, не шлунок — усе болить, ніби лещатами відривають шматочки тіла. Не тут її місце. Вона зовсім забула, як це — нікому не належати. Страшно. На скільки вистачить сил ґвалтувати власну душу? На скільки в Андре стане здорового глузду, аби не встряти в якусь сумнівну історію? Йому соромно, йому шкода, йому боляче. Усім своїм єством Кет відчувала його страх і його біль. Він сказав не те, що думав, але він сказав правду. Це найстрашніше. Він вибачився за правду, вибачився поспіхом, не даючи собі часу на усвідомлення масштабу катастрофи. Він випив за неї — за свій вирок. Він думає, вона дурна, вона зламається і прийде. Ні, Андре! Може, вона й дурна, але вона не зламається! Не прийде, ніколи не прийде, якщо так тебе можна врятувати. Вона врятує тебе, навіть якщо для цього треба буде померти. Померти через того, кого любиш, — дурня, вона вже в цьому переконалася. Померти ЗАРАДИ того, кого любиш, — подвиг. Навіть якщо це самогубство.
Андре ліг на бік, залишивши праворуч вільне місце. Це вже не смішно. Це жорстоко. Кет ніколи не була жорсткою. Кет не могла просто зникнути, піти, залишити його зовсім самого з усіма цими людьми, які вважають його божевільним. Тільки вони вдвох у цілому світі знали, що він нормальний. Інший — але нормальний. Як тепер йому довести їм, що він адекватний? Як йому вистояти — самому проти всіх, проти нав’язаного йому божевілля?
— Ти не можеш мене покинути, чуєш?! Не смій мене залишати! Тільки не зараз, не тоді, коли я можу все втратити! Якщо ти вже так хочеш — убий мене потім, коли вони не будуть так уважно дивитися на мене, коли мені можна буде впасти!
Тиша. Навіть храпу Леона не чутно. Андре встав, крадькома пройшов до кімнати батьків, відчинив двері, зазирнув усередину. Вони тут. Вони залишилися. Слава Богу! Слава Богу, хоч вони поруч! Правда, любов тих, хто вважає тебе божевільним, відгонить… чим? Жахом? Подачкою? Божевіллям? Людину, яка втратила батьків, називають сиротою. Людину, яка втратила друзів, — дурнем і невдахою. А як називають того, хто втратив янгола-охоронця? Він назвав би себе пропащим. Але яке кому до нього діло?!
Андре повернувся до кімнати, ліг на ліжко, накрившись із головою ковдрою. Від себе не сховаєшся. Не сховаєшся від найбільшого свого страху. Від цієї пустки всередині, схожої на чорну діру. Неначе тисяча скажених собак гризуть ізсередини. Якби час мчав із такою швидкістю, як б’ється серце! Якби закінчився нарешті цей жахливий день і почався інший — новий, у якому, можливо, у нього знову буде Кет. Адже не може бути, щоб це жахіття не скінчилося! Не може бути, щоб так рано й несподівано обірвалося його життя!
— Я не можу без тебе заснути! — сказав Андре, дивлячись у задушливу темряву кімнати.
— І я без тебе не можу! — зітхнула Кет, звернувшись калачиком на холодному сірому піску. — Не думала, що вдруге помирати буде так само боляче!
Ніколи ще день не починався для Андре таким пронизливим жахом. Кет знову не було. Не було жодного матеріального сліду її присутності. Андре кликав подругу кілька разів, але дівчина так і не з’явилася. Хлопець лежав незворушно, дивлячись у стелю. Нова думка, яка раптом вибухнула в його голові, оглушила й паралізувала Андре. Це через нові пігулки. Пігулки, які насправді діють. Кет немає. Він вигадав Кет, бо він божевільний. Божевільний. Бо-же-віль-ний. БОЖЕВІЛЬНИЙ! Скільки разів треба повторити це слово, щоб змиритися з ним, щоб зникло бажання вибігти на площу й волати: «SOS!!!»?! Скільки потрібно лежати ось так, ніби труп, відчуваючи себе трупом, щоб нарешті перестало нудити від думки про хворобу, яка робить його абсолютно беззахисним перед людьми?! Тільки однієї речі він боявся у своєму житті — цілковитої самотності. Тільки два стани видавалися йому гіршими за смерть — божевілля й повний параліч. І тепер він самотній. Він паралізований своїм божевіллям. Кажуть, людина, яка замислюється над своєю нормальністю, за визначенням не може бути психом, бо психи ніколи не сумніваються у власній нормальності. Раніше він відчував себе абсолютно нормальним і був психом. Тепер він відчуває себе психом і це — нормально?! Невже його спасіння в усвідомленні свого інтелектуального краху?! Як йому жити з цим, як йому здолати цю хворобу, коли він не уявляє без неї своє життя?! Як йому зізнатися перед ними всіма — перед тими, кого він щиро зневажав за їхнє чорне невігластво, — що він хворий?! Ні, не так — що він неправий! Чому, чому він програв, а вони — виграли?! Хіба об’єктивно вони мали перевагу? Так, мали. Вони мали єдино значущу в суспільстві перевагу — перевагу кількісну. Господи, а він ще й радів, що вирвався зі стада! Чому за стільки років зацікавлення природознавством він не збагнув, що від групи відділяються лише для того, що померти або вбити?!
— Андре, уже о пів на дванадцяту! — повідомила Ірен, вриваючись до кімнати. — Скільки можна спати?! Негайно підіймайся, о першій ми маємо бути в лікаря!
— Я не піду.
— Чому?
— Не можу. Я не можу.
— Що це за фокуси? — сердито склала руки на грудях Ірен. — Чого ти не можеш?
— Не можу зізнатися тому мозколому!
Ірен поморщилася й обережно запила:
— У чому зізнатися?
— У тому, що я божевільний.
— Що?! — Ірен похитнулася й сіла на краєчок ліжка.
— Не думав, що я колись це скажу, — зітхнув Андре. — Але я намагаюся не брехати. Ти заслуговуєш на правду, Ірен, якою б вона не була. Вибач, мені дуже прикро!
Обличчя Ірен витяглося й миттєво постаріло років на десять, ніби чудовисько, яке зачаїлося в бабусі, п’ючи її соки, набрало сили й зробило фінальний пожадливий ковток.
— Ти… Ти не можеш… — Ірен сховала обличчя в долонях. — Ця Кет…
— Була занадто реальною, знаю. Занадто важливою, як на звичайну галюцинацію. Але ключове слово тут — була. Тепер її немає. І це сталося після прийому нових пігулок. Єдиний розумний висновок у цій ситуації — Кет була просто симптомом хвороби.
Ірен, соромлячись своєї слабкості, швидко витерла сльози й поплескала себе по щоках.
— Так, спокійно! Усе нормально! — буденним тоном сказала бабуся. — Усе буде добре! Млинці?
— А знаєш, що страшно? — сумно запитав Андре.
— Усе це? — пошепки відізвалась Ірен.
— Симптом зник, а хвороба залишилась. Кет — єдина приємна річ у моєму божевіллі. Як і в усьому моєму житті…
За кілька днів Андре зрозумів, що не хоче бути нормальним, якщо заради одужання треба йти на такі жертви. Він не готовий був розлучитися з Кет. Хлопець вирішив не приймати більше ліки. Проте, дні минали, а Кет не з’являлася. Андре нервувався, зовсім втратив сон і апетит, відмовився складати всі заплановані іспити. Рідні вмовляли хлопця терміново проконсультуватися з лікарем і відновити прийом пігулок, але Андре вірив, що коли нейролептики остаточно виведуться з організму, у нього ще буде шанс поєднатися з Кет. Він обмежив контакти з оточуючими, сподіваючись десь у глибині свідомості віднайти образ чи хоча б один тільки голос подруги. Хлопець годинами сидів із заплющеними очима, дослухаючись до власного організму. Між ударами свого серця він сподівався почути стукіт серця подруги. Однак поволі всі звуки й усі враження затерлися. Андре почувався абсолютно самотнім. Якщо й було в ньому чиєсь коріння, його безжально видерли, залишивши хлопця помирати від втрати крові. А обличчя його й насправді дедалі знекровлювалося. Андре почав сахатися дзеркал, із яких на нього дивилася бліда худюща примара з величезними божевільними очима. Чомусь у хлопця виник нав’язливий страх, що одного разу він нікого не побачить у дзеркалі. Жах перед майбутнім чимдалі посилювався.
«Якщо ти не повернешся, мені нема чого буде відчувати, окрім смутку і страху. Окрім зневіри, болю й огиди до себе, — думав Андре. — Якщо я не можу відчувати тебе, я взагалі нічого не хочу відчувати!»
Коли Ірен у черговий раз спробувала підсунути онуку ліки, Леруа без вагань прийняв пігулки.
— Ти вирішив лікуватися далі? — зраділа бабуся.
— Так, я буду лікуватися. Якщо я не можу повернутися до свого початкового стану, я буду рухатися далі. Я буду рухатися, щоб не впасти.
— І Кет остаточно зникла? — із надією уточнила Ірен.
— Сподіваюся, остаточно. Кет могла зруйнувати моє життя, вона мала достатньо влади, аби вбити мене, і за це я її ненавиджу. Ця галюцинація цілком викривлювала моє сприйняття світу, і відтепер я житиму зовсім не так, як раніше. Мені не треба буде під когось підлаштовуватися, за когось боятися, весь час озиратися й думати, чи гідний я того, що маю. Я матиму те, що захочу, і житиму так, як вважатиму за потрібне. Я стану обачнішим, зібранішим, розумнішим. Стану кращим. Я стану сам собі ідеалом. Стану власною єдиною надією. Я не потребуватиму Кет. Я нікого не потребуватиму більше.
Ірен світилася щастям. Цього дня Андре добре пообідав, сходив на консультацію перед іспитом, домовився про декілька зустрічей і купив із десяток нових книжок. Леруа зрозуміли, що в хворобі Андре відбувся перелом, і вже почали чекати на швидке одужання. Проте, надвечір хлопець вичерпав запас енергії і до всього втратив цікавість. Він мовчки сидів перед телевізором, дивився в одну точку й навіть не помітив, як мати забрала з його колін щойно розгорнуту книгу. Перелом відбувся, проте криза не минула. Однак, усе минає в нашому житті — погане й добре. Леруа сподівалися, що минуть скрутні часи і для їхньої родини.
Андре з усіх сил намагався жити повним життям, але це йому не вдавалося. Їжа втратила смак, квіти — яскраві барви. І наука вже не здавалася такою привабливою. Андре пожадливо читав книги, ковтав підручник за підручником, прагнучи заповнити порожнечу всередині, але нові знання не закарбовувалися в пам’яті, ніби в його голові утворилася діра, в якій зникали всі більш-менш важливі думки і спогади. Власна недієздатність дратувала Андре. Він жбурляв у куток кімнати «дурну макулатуру» й «ненависні пігулки», він звинувачував батьків і Мореля в тому, що вони хочуть його отруїти, хочуть остаточно зруйнувати його життя, а потім навколішках збирав розкидані ліки, гладив роздерті палітурки й перепрошував у заплаканої Ірен. Морель розводив руками і збільшував дозу. Зрештою хлопець відклав книжки і днями сидів біля вікна, дивлячись на мінливе небо. Інколи з підсвідомості виринала якась пустеля, і тоді хмари перетворювалися на сірі бархани. Андре втрачав відчуття простору й часу. Він незворушно сидів на стільці в неозорих вічних сутінках, і ніщо не могло зруйнувати його спокою. Хлопець ні над чим не задумувався, ні через що не хвилювався, ні на чому не зациклювався. На думку психіатра, Андре став абсолютно здоровим.
У серпні померла сестра Ірен. Андре лише здогадувався, що дещо сталося: спочатку будинок наповнився людьми, якимось незвичним хвилюванням, а потім усе раптово затихло. Хлопець не співчував втраті бабусі, навіть не відразу помітив, що Ірен і матері немає поруч. Просто якось простягнув руку за тарілкою з пігулками, а тарілка була порожньою. Андре знав, що десь є ціла упаковка ліків, але в нього не було сили й бажання самостійно їх шукати. Леон багато працював і лише інколи зазирав до кімнати сина. Батько не помітив, що хворий уже декілька днів не приймає ліки.
Першим увімкнули звук. Ревли машини, плескав лапатим листям клен, дощ вибивав дріб на жерстяному підвіконні й нестерпно голосно дзижчав над вухом комар. Потім з’явилися запахи. Від п’янкого аромату троянд під вікном паморочилася голова, звідкись линув запах свіжої здоби, від якого скручувало шлунок. Андре дуже хотів гарячого хлібу, але язик не слухався, і він не зміг попросити в батька випічки замість огидної вівсянки. Останньою і найвражаючою була поява світла. Сонячні промені били у вікно, мінилися всіма барвами веселки. Скрізь на вулиці спалахували яскраві плями — блакитне небо, зелене листя, жовте авто, червона спідниця дівчинки із сусіднього будинку. Усе це разом — барви, запахи і звуки — було просто нестерпним. Андре затулив вуха, заплющив очі й просидів так декілька годин. Коли він отямився і знову визирнув із вікна, на місто спускалися сутінки. Бузкові тіні на блакитному асфальті й помаранчевих стінах будинків, насичена зелень змитих дощами дерев і прозоре духмяне повітря були прекрасні! Андре згадав, що немає Кет, і всі принади світу миттєво згасли. Хлопець піднявся й зачинив вікно. Узяв аркушик, написав декілька рядків, уважно прочитав, невдоволено хмикнув і розірвав папірець.
— Не залишу записки, — вирішив Андре. — Я нічого після себе не залишу.
Леруа непоміченим вийшов із дому й рушив до найближчої багатоповерхівки. Піднявшись на ліфті на останній поверх, Андре видерся на дах і став на краю. Нагорі вирував скажений вітер. Чи то від вітру, чи то від жаху юнаку стало невимовно холодно. Андре здригнувся й зітхнув.
— Андре, не будь дурнем! Відійди звідти! — раптом наказала Кет.
Андре озирнувся. Дівчина стояла позаду нього, сердито склавши руки на грудях.
— Ти не маєш права… — пошепки сказав хлопець.
У його очах блищали сльози. Кет відчула, як у районі шлунку зароджується нудний біль, який розливається по тілу, викручуючи суглоби.
— На що?
— На мене. На те, щоб приходити, коли тебе не кличуть. Щоб іти, коли тебе благають залишитися. На те, щоб наказувати мені, що робити. Щоб називати мене… — сльозинка скотилася по щоці Андре, він схлипнув, захлинувшись повітрям. — Називати дурнем!
— Андре, послухай!..
— Ні! Ні! — закричав хлопець, і його очі потемнішали від гніву. — Не смій говорити зі мною! Не смій, я так старався! Я лікувався! Тебе немає! Немає! Не повинно бути! Ти — хвороба! Ти мене знищиш! Господи, та ти вже мене знищила!
— Андре, я справжня! Ти знаєш — я існую!
— Ні! Ти… Я не знаю… Не знаю! Я заплутався! Усе це просто… просто дурня! Немає сил!.. Я не хочу… цього усього… не хочу… я хочу зараз!.. — Андре заридав, сховавши обличчя в долонях.
Кет підійшла майже впритул, поклала руки другу на плечі.
— Я тут. Я існую. Вір мені!
— Вірити?! — скрикнув Андре, сахаючись від дівчини. — Ти мене зрадила!
— Ні, я просто намагалася…
— Мовчи! Не смій виправдовуватись! Ти змусила мене страждати! Ти привела мене на цей дах! Ти дозволила мені думати, що я — божевільний! Дозволила мені зненавидіти тебе! А я так любив тебе! Я так тобі вірив!
— Андре, рідний, я теж люблю тебе! Я…
— Ти брешеш! Ти сумнівалася в мені! Ти повірила, що я зроблю тобі боляче, що я навмисне ображу тебе! Ти думала, що та дівка може щось для мене значити, може замінити тебе, може змусити мене забути, хто я і чим я тобі зобов’язаний!
— Це неправда! Я ніколи так не думала! Для мене взагалі не важливо, чи ти любиш мене…
— Що?! — спалахнув Андре. — Що ти верзеш?!
— Аби тільки ти був щасливим! — не слухаючи друга, продовжувала Кет. — Бо я люблю тебе більше за всіх, кого я колись знала! Це незмінно й невідворотно! Це як доля! Це як прокляття! Я була егоїсткою, я тебе собою змучила! Мені треба було піти, щоб звільнити в твоєму житті місце для інших людей!
— МЕНІ НЕ ПОТРІБНІ ІНШІ!
— Андре, тобі потрібні реальні друзі! Із плоті й крові!
— Чому ти мене не чуєш?!
— Я затулила від тебе весь світ! А ти повинен побачити його, побачити кожен куточок, вирватися з цих тенет, дихати на повні груди!
— Але я не хочу!
— Ти народився знову — після всього того страхіття, яке відбулося з тобою! Ти народився, щоб жити заново — без минулого, ніби вперше і востаннє! Ти мав би жити без мене! А я не змогла! Не змогла тебе відпустити! Я принесла свій біль, і свою самотність, і свій страх перед смертю у твоє нове життя! Просто я так звикла, що ти поряд, що ми йдемо крізь це божевілля разом, що ти сміливий, що смерть тобі по коліна!
— Ти сказала — народився знову? Народився заново? — ледь чутно спитав Андре. — То я вже жив раніше?
— Господи! — Кет зітхнула й торкнулася чола. — Господи, так! Ти жив! Ти жив раніше!
— І я помер? — нахмурився Андре.
— Ну що я за ідіотка?! — просичала Кет, зчепивши зуби. — Навіщо я це сказала?! Тобі нічого не треба знати!
— Кажи — я помер?! — закричав Андре, роблячи крок уперед.
— Стій! Стій, не рухайся! — Кет виставила руки вперед, ніби могла зупинити хлопця. — Так, ти помер!
— Від чого?
— Від раку. Рак мозку.
— Дідько! Я сильно мучився?
— Я не можу! — безпорадно розвела руками Кет.
— Я мучився?! — Андре зробив іще один крок до краю.
— Ні! Ти не мучився! Ти не схотів чекати! Ти отруївся таблетками. Ти любив життя! Заради бога, відійди назад!
— Як я жив? Де? Яким я був? Хто були мої батьки?
— Тебе звали Андрієм. Ти помер, коли тобі було 19. Ти жив в Україні, у Ялті. Ти був поетом. Ти був розумним і добрим. Ти був дуже класним! У тебе було багато друзів. Усі тебе любили. Твій батько був інженером, а мати — бібліотекаркою. У тебе були тітка, хрещений, двоюрідні брати й сестри. Ти піклувався про них — навіть після смерті.
— То ці сни — про море, про Воронцовський палац, про чоловіка й жінку, які бавляться зі мною — це все правда?! Це було зі мною?! І ці вірші… Я сам їх написав?!
Кет мовчки кивнула.
— А ти?
Дівчина захитала головою.
— Кажи! — закричав Андре. — Ти теж померла?!
— Так! — зітхнула Кет.
— Як?
— Будь ласка, не питай мене! Тобі не треба…
— Треба! Ти все про мене знаєш — про моє життя, про смерть, про все, що колись було зі мною, а я навіть не був певен, чи ти насправді існуєш! Скажи мені!
— Якщо я скажу, ти ніколи не ставитимешся до мене так, як раніше.
— Усе одно я ніколи не ставитимуся до тебе так, як раніше! — скипів Андре. — Ти мені брехала! Цілісіньке моє життя, цілісіньке нове моє життя ти — єдиний мій друг — брехала мені! Але якщо ти зараз усе розповіси — так, як було насправді, — я спробую пробачити тебе. Заради нашого минулого — у цьому житті й до нього.
— Я просто хотіла захистити тебе! Адже так було задумано — щоб ти забув, щоб ти народився чистим, щоб ти не відчував на собі тягаря колишніх бід!
— Як ти померла?!
— Я стрибнула з даху. Ось так, як ти — видерлася на дах і зробила крок. Я так само боялася. Так само страждала. Так само дивилася тільки назад. Я зробила величезну помилку. Але мене можна пробачити, а тебе — ні.
— Чому це?! — склав на грудях руки Андре.
— Бо я була дурною, а ти — розумний. Я була слабкою, а ти — сильний. Бо в тебе є янгол-охоронець, а в мене не було! — закричала Кет.
— І ніхто не прийшов за тобою? — із жалем запитав Андре.
Кет опустила очі, відчуваючи, як від застарілого жаху холоне у шлунку й терпнуть ноги. Що їй сказати йому? Що вона вже колись зрадила його — єдиного, кому не було байдуже, єдиного, хто прийшов за нею? Що вона вже колись не повірила йому — і він втратив шанс на життя? Ні, вона не може! Не може знову дозволити йому мучитися тим, що він її не врятував! Це не важливо! Вона, її смерть, її життя — усе це не важливо! Важливо тільки те, що її Андре стоїть на даху. Що він живе. І що він може померти.
— Після смерті ми попали в жахливе місце, — пошепки мовила Кет, підіймаючи на Андре сповнені болем очі. — Сиве небо без жодної зірки — однакове вдень і вночі. Пустеля горя й спокути. Немає вітру, немає дощу. Немає рослин і тварин, немає гір, полів, морів. І нічого не треба — ні дихати, ні їсти, ні пити. Про сон і мріяти не варто. Люди — усі такі, як ми — самогубці. Усі мертві, усі несправжні, усі скалічені життям і принижені смертю. Ти казав, це — перпендикулярний вимір, який у певному місці перетинається з нашим світом. Ти казав, це — чистилище, і ми маємо заслужити нове життя, допомагаючи людям тут, удома. Ти казав, ми вирвемося, ми переможемо, ми знову будемо жити. Я не хотіла. Не хотіла жити. Не вірила, що ми переможемо. У мене не було сил комусь допомагати. А ти казав: «Тільки разом!» — і я йшла, і допомагала, бо тобі це було треба, бо ти хотів повернутися. І ти повернувся. Я допомогла тобі врятувати людину від самогубства, і ти того ж дня народився тут, у Франції, і я напоумила Ірен назвати тебе Андре.
— Я був таким, як ти? — приголомшено запитав Андре.
— Ти був кращим! — сказала Кет.
Дівчина вірила, що він був кращим, хоча він і не врятував її.
— І ти не янгол-охоронець? — сіре обличчя Андре перекосилося, ніби він ось-ось знову розплачеться. — Ти просто самогубця, який відбуває покарання в чистилищі? І ти допомагаєш мені тільки тому, що мусиш, що так ти зможеш знову повернутися до життя?
— Ні, Андре, ні! Я допомагаю тобі, бо я люблю тебе!
— І що буде з тобою, якщо я стрибну?
— Я все втрачу. Ти перекреслиш усе те добре, що я зробила. І я помру — остаточно. Перестану існувати будь-де й у будь-якій формі.
— І все одно любитимеш мене?!
— Усе одно! Тільки мені буде шкода, що ти так і не повірив у мою любов.
— Відійди! — наказав Андре. — Я тобі не вірю! Жодному твоєму слову!
Кет звільнила хлопцю шлях, і він зупинився за крок перед безоднею.
— Будь ласка, не роби цього! Не заради мене — заради себе! Там так страшно, так самотньо, Андре! Присягаюся, любий, я не хотіла для тебе такого життя і такої смерті!
— Я нічого не боюся! — відрізав Андре. — Тепер — уже нічого. Я жив у брехні, я вважав себе божевільним, я помирав — хіба цього не забагато для однієї людини?!
Хлопець поглянув униз і глибоко зітхнув. Кет бачила, як він стис кулаки, аби приховати, що в нього тремтять руки. Дівчина наблизилася до краю й зазирнула Андре в очі. Це і є її край — його холодні блакитні очі. Її межа. Її початок і її кінець. Якби мрії були матеріальними, вони були б саме такого кольору — кольору його очей. Але мрій немає. Немає майбутнього. Усе, що було, стислося тут і зараз у цю точку — точку, в якій обірветься життя Андре.
— Вибач мені! — тихо сказала Кет. — Давай, якщо хочеш! Але тільки разом!
Андре посміхнувся. Сльози текли по його обличчю.
— Вибач і ти мені. Я люблю тебе. Я знайду тебе, присягаюся!
Хлопець зробив крок назад, і Кет зникла.
Любий мій, єдиний мій друже, із Днем народження тебе!!!! Не знаю, де ти, з ким ти, як ти, але знаю напевне, що ти є. ТИ Є! Це — головне. Те єдине, що варто знати. Те, що триматиме мене на плаву. Я завжди пам’ятатиму про тебе! Я дотримаю обіцянки! Рости здоровою, розумною й доброю! Рости такою, якою я тебе знаю! Ти будеш фантастичною, як і в колишньому житті, я певен! Для мене й для інших людей, які любитимуть тебе, — ти будеш! Ти будеш найкращою! Як же я хочу знайти тебе і сказати всі добрі слова тобі особисто! Ти варта всіх найкращих слів, які вигадали люди! Ти мене врятувала. Двічі. Чи тричі? Не важливо. Ти є. Ти існуєш. Вітаю тебе! І себе також. Я святкуватиму твій День народження як власний. Кожного року я писатиму тобі вітання в цьому зошиті. Коли я зустріну тебе, я подарую тобі цю «листівку» як свідчення моєї любові. Я знаю, ти оціниш! Ти здатна оцінити любов, бо ти вмієш любити. Дякую тобі за все!
Привіт, Кет! Із Днем народження! Цікаво, чи відчуваєш ти мою присутність у своєму житті, як я відчуваю твою? О, звісно, мені хотілося б, щоб ти відчувала, але я намагаюся вгамувати свій егоїзм і бажаю тобі не відчувати. Поки що, доки ти ще маленька, доки ти слабка, доки ти не можеш оцінити моїх почуттів. Я набридливий, страшенно настирливий останнім часом! Тобі було б важко витримати мене. Батьки знову переймаються моїм психічним здоров’ям. Вони думають, це ненормально — бути таким веселим і натхненним після кількох років глибокої депресії. Вони не знають, що ти є. Я не сказав. Я нікому не кажу. Боже, мені страшно уявити, що тебе немає, що я тебе вигадав! Тебе не може не бути, бо я тебе відчуваю. У моїй душі — твоє коріння. А моє — у твоїй. Сподіваюся, воно й досі тобі не муляє. Тебе не може не бути, бо тоді в моєму житті не буде сенсу. Ні в чому не буде сенсу. Господи, як мені інколи страшно! Ні, я не буду сьогодні про це! Сьогодні в нас свято! Я купив тобі О’Генрі. Сподіваюся, ти не проти? Я подумав, торт — це банально. І по-дурному. Сам я не з’їм його, а пригощати когось нашим тортом мені гидко. Я не можу. А книга — інша справа. Спершу я прочитаю її, потім — ти. Вона стане тільки кращою від цього, присягаюся! Над книгами треба думати. Я буду дуже старанно думати, чесне слово, щоб тобі дісталася найкраща книга. На минулому тижні я почав вивчати іспанську. Я певен, це — правильний вибір. Іспанську розуміють у Латинській Америці. Мені це згодиться. Один Бог знає, де я тебе знайду. Не думай, я не байдикую! Я почав тебе шукати. Поки що, у межах Парижу. Навряд чи мені так пощастить, але з чогось же треба почати?! Хочу укласти своєрідний реєстр людей, які народилися 7 вересня 1998 року. Я знаю, це буде складно. Але я впораюся! У мене є точка опори, і в пошуках її я переверну всю землю!
Вибач, буду закінчувати, бо професор сердито дивиться на мене. О, я не сказав, що вступив до Сорбонни! Можеш мене привітати! Навчаюся в Університеті Париж VII імені Дені Дідро на факультеті прикладних мов. Російська мова дуже добре мені дається, як і іврит, і китайська. Хочу назбирати грошей, щоб мандрувати світом. Найближчим часом — хоча б Західною Європою. Усе, бувай! Із Днем народження!
Тобі два роки. Ти вже ходиш, ти вже намагаєшся говорити. Ти вже відрізняєш своїх від чужих. Ти вже могла б любити мене. А мене немає поряд. Де ти, Кет?! Де ти?! Якби мати хоча б якусь підказку! У Парижі тебе немає, я перевірив. Я пізнав би тебе з першого погляду, відчув би твою душу в будь-якому тілі! Не буду детально розповідати, чого мені коштувало знайти й побачити всіх місцевих немовлят! Щоб посмішите тебе, скажу тільки, що я був репетитором, нянею, вигулював собак, мив вікна, фарбував огорожі, займався дезинсекцією й навіть кілька разів зображав клоуна. Уявляєш?! Ні, ти не зможеш цього уявити, навіть не намагайся! Я сам шокований власною поведінкою! Так, ти права, мені було дуже складно — мені, з моєю вродженою соціофобією! Але я пересилив себе. Я хочу навчитися не боятися людей — бо в когось із них може бути твоя душа. Батьки вже не намагаються обстежувати й лікувати мене — вирішили, що я остаточно втрачений для суспільства, що жоден спеціаліст уже не в змозі мені допомогти. Я сплю чотири години на добу. І двічі на добу їм, так що не переймайся! Минулого року мені довелося трішки витратися на курси санітарів і масажистів, тож я продовжу викладати школярам мови, мити вікна й вигулювати собак.
Улітку, коли в університеті були канікули, я працював масажистом у дитячій лікарні в Мадриді й санітаром у нічну зміну в пологовому будинку. Ця робота не з приємних, якщо чесно, але вона дозволила мені зібрати деякі дані для свого реєстру. Я майже нічого не побачив із місцевих пам’яток, бо не мав часу на прогулянки. Інколи мені стає шкода, що моє життя минає наче в агонії. Але я тішу себе тим, що зможу розслабитися й радіти життю, коли знайду тебе й забезпечу всім необхідним. Так, колись я зможу розслабитися!..
Привіт, Кет! Із Днем народження! У мене все добре. Наприкінці цього навчального року я отримаю диплом магістра. До речі, мій декан запропонував мені вступати до докторської школи. Якщо я зможу отримати грант від приватного фонду або держави на навчання, я займуся написанням дисертації.
Цього літа я знову був із Ірен у Ніцці. Зупинилися на Англійській набережній у готелі Негреско. Пам’ятаєш Негреско? Сподіваюся, що так! Як і завжди, більшість вільного часу проводив на Замковому пагорбі. Увечері залив і порт такі прекрасні! І душі моїй було так само спокійно й затишно, як і дев’ять років тому. Ніби нічого не змінилося, ніби ти поряд, стоїш пліч-о-пліч зі мною біля фонтану, дивишся на малиновий прибій, на червоні дахи, на перші зорі в фіалковому небі. Якби ти подала мені якийсь знак! Якби лише ти сказала, які зорі сяють над тобою! Наскільки б це звузило мої пошуки: усе-таки, півсвіту — не жарт! Як я сподіваюся, що ти мешкаєш десь у красивому місці в Європі — у Римі, чи Венеції, чи Сітжесі, чи Брюгге! Хоча ти, напевне, обрала б Нью-Йорк, Сан-Франциско або Сідней. Головне, щоб тобі там було добре й безпечно. Коли я думаю, що ти могла народитися в Афганістані, Північній Кореї чи Замбії, у мене починається напад аритмії й тахікардії. Ні, такого не може бути! Не може бути, щоб тебе закинули туди, де війна, голод і постійні епідемії! Хоча інші люди… А, що мені до інших людей?! Ти не заслужила такого, і я не заслужив! Чесно кажучи, не можу уявити тебе нігерійкою чи китаянкою! Ні, ти знаєш, я з належною повагою ставлюся до представників усіх національностей і рас, але як же ти зможеш без своєї темно-рудої гриви й ластовиння? Господи, кому я брешу — як Я без них зможу?! А раптом ти — хлопець? Дебелий американець, занудний німець чи скажений італієць? Як тоді мені до тебе підступитися?! Ох, усе це — тільки деталі! Якби я знайшов тебе, я б довів, що усе, окрім душі та справжніх почуттів, — не важливо! Що ж, досить сентиментів! У Ніцці я не тільки зітхав, блукав єврейським кладовищем і дивився на захід сонця. Валері (пам’ятаєш Валері, одного з найдокучливіших бабусиних кавалерів?) допоміг мені знайти дітей, народжених 7 вересня. Як добре, коли в тебе є знайомий колишній поліцейський, який не задає зайвих питань і сліпо закоханий у твою бабусю! Що ж, як бачиш, я тебе все ще не знайшов. У липні я побував у Ліоні, Гаврі й Бордо. І знову Валері (а точніше, його товариші) допомогли мені. До Грасса я потрапив у серпні, саме під час Фестивалю Жасміну. Аби ти тільки бачила, скільки там квітів! Що за диво — ці неозорі лавандові поля! Кожен вдих — свято. У спеку здається, що між фіолетовою землею і блакитним небом пурхають прозорі метелики. Знаєш, заради цього варто було народитися! Коли я знайду тебе, я привезу тебе до Грассу! Подивишся на Собор Нотр-Дам-дю-Пюї, на вежу Сарацинів, на Церкву Плакассьєра. Переконаєшся, що словосполучення «море квітів» — не метафора. Я покажу тобі Францію, як і ти зараз показуєш її мені! Ти полюбиш мою батьківщину, бо її неможливо не любити! А потім був Орлеан. Ненавиджу Орлеан! Там мене заарештували. Так-так, уявляєш?! Мене — заарештували! Спробував обійтися без Валері, і відразу — такий ляпас долі! Працівник міського архіву ніяк не хотів надавати мені необхідну інформацію, тож я спробував отримати її самовільно. Вони зателефонували батьку. Він не кричав, зовсім не кричав, ніби був до такого готовий. Нічого не запитав. Нічим не погрожував. Мене швидко відпустили. Я не зміг пояснити, кого я шукаю. Що я міг їм сказати? Друга, якому зараз три роки, якого я ніколи не бачив і навіть не знаю, якої він статі? Янгола-охоронця одного мого життя й однієї смерті? Більшу частину своєї душі? Землю обітовану, в яку я пустив коріння? Вони дивилися на мене так, ніби я впав із Місяця й сильно забився. Думаю, батько сказав їм, що я неодноразово лікувався у психіатра. Що ж, інколи вважатися психом зручно. Погодься, здуріти з вигодою для себе ще треба вміти! Сподіваюся, ти пишатимешся мною! Колись. Коли-небудь. Протягом навчального року я планую відвідати Руан, Тулузу, Марсель і Діжон. В університеті мною задоволені. Сподіваюся, цього року в мене знову буде багато учнів і перекладів, бо мені потрібно щоразу більше грошей. Я не можу просити гроші в батька: моє «божевілля» повинно приносити родині якнайменше клопоту. Ще треба вигадати, як віддячити Валері — я не зможу обійтися без його допомоги. Може, зв’язати Ірен і віддати йому? Бабуся пішла на румбу, практикує її щовечора разом із чисельними подругами і друзями в нашій вітальні. Це просто жах! Повір: румба й російська мова (а я, до речі, саме зараз намагаюся читати Достоєвського) не сумісні! Не знаю, може мені з’їхати? Але ж усе це — гроші. Як би мені стати багатим?! Як би мені все встигнути?!
Кет, мила моя, добра, єдина моя Кет! Із Днем народження тебе, сонечко! Як ти, що ти робиш? Я уявляю тебе на зеленій галявині у блакитній сукні, із блакитною стрічкою в золотому волоссі. Ти ловиш кузьок, обережно тримаєш їх на долоні й показуєш матері. І кажеш так, як казала колись мені, морщачи носика: «Дивись же, ну дивися, кому я показую?!» Я уявляю тебе щасливою. Я так хочу. Я мушу. Заради себе. Так мені легше. Так я можу дозволити собі хоча б трішки спочити. Ще один вірш на ніч. Іще одну годину сну. Ще один сандвіч. Іще один день без тебе, який можна пережити. Клянуся, я ніколи не думав, що я так потребуватиму тебе, що я так болісно жадатиму друга! Ніколи не думав, що ти станеш моєї манією, що ти визначиш усе моє життя — кожен день, кожен вдих, кожну думку. Ніколи не думав, що втрачати так боляче. Зі всіх моїх втрат за всі життя ти — найбільша втрата. Зі всіх моїх життів це життя, в якому кожен день наповнений очікуванням дива й боротьбою за нього, — найкраще.
Для мене це був важкий рік, Кет. Помер Валері. Я не встиг йому віддячити. Кожного разу я казав йому: «Дякую, дуже дякую Вам, Ви рятуєте мене від того, що страшніше за смерть!» Я казав йому чесно, як другу: я що завгодно ладен віддати Вам за мовчазну допомогу — всі знання, всі гроші, всі книжки, навіть шмат свого тіла! А він нічого не хотів. Нічого не потребував, окрім кохання Ірен. А вона не відповіла йому взаємністю! Як вона могла — ось так відштовхнути людину, для якої вона — весь світ?! Чому Ірен дозволила йому померти нещасним?! Як це страшно — піти, не отримавши того, чого прагнув більше за все на світі! Господи, невже я тебе не знайду?! Невже ти дозволиш мені не знайти тебе, Кет?! Хіба ти дозволиш мені померти — померти нещасним!? Ні, ти не можеш, я знаю! Ти вкотре мене врятуєш! Ти повинна, ти мусиш — у тобі моє коріння! Якщо я загину, у твоїй душі утвориться порожнеча. І ти ніколи не народиш зірку. Ніколи не зробиш оточуючих щасливими. Тільки щасливі люди можуть дарувати щастя. Щасливі люди не бувають поганими. Нещасні — усі погані, бо неповноцінні. Великі нещасні люди дарують іншим безглузді теорії й просякнуті жахом перед життям і смертю твори мистецтва, маленькі — зло в чистому вигляді. Не тому, що вони так хочуть, — просто окрім болю їм нічим поділитися. Щасливому не треба зусиль, щоб жити і творити добро, що, власне, для них одне й те саме. А як мені творити добро — нещасному, малому, наляканому мені — коли я ледве примушую себе жити?! У лютому в мене була двобічна пневмонія, Кет. Мені було дуже погано й дуже страшно. І в лікарні зародилася в мені страшна, отруйна думка: а раптом ти померла? Вибач, що я пишу тобі такі жахливі речі, але мені немає з ким це обговорити. Нікому підтримати в мені мої ілюзії, підживити моє божевілля. Знаєш, у деяких країнах високий відсоток дитячої смертності. Діти вмирають від хвороб, гинуть від голоду, калічаться під час аварій і пожеж. Але ж ти не можеш померти, правда?! Померти так, щоб я не відчув, щоб я не помер разом із тобою?! Скажи, Кет, адже не можеш?! Скажи, як кажеш завжди: «І про що ти тільки думаєш, мій геніальний дурень?!» Подумки я чую, як ти кажеш цю фразу. Інколи я відчуваю тебе так, ніби ти стоїш у кроці від мене. Чую твоє дихання, бачу, як спалахують іскорки у твоєму волоссі. А інколи тебе немає. Зовсім. І тоді немає й мене. Нічого немає. Це ніби НІЩО до Великого вибуху. Я боюсь померти, Кет. Якщо я помру, я забуду тебе й ніколи не зустріну. Я житиму абсолютно марно й навіть не здогадуватимуся про це. Я не хочу вмирати! Не хочу не існувати й існувати без тебе також не хочу! Я хочу мати шанс. Шанс на щастя. Зараз я його маю. Благаю, Кет, допоможи мені його використати! Живи, мій єдиний друже, живи, коли вже ти змусила жити мене! Не смій помирати, чуєш?! Це буде смертний гріх, найтяжча зрада! Я в тебе вірю. І в себе. Я тебе знайду. Із Днем народження нас!
P. S. До речі, я все-таки вступив до докторської школи. Не знаю, навіщо мені це треба, але я прагну використати всі шанси, які пропонує мені доля. Для того, щоб жити, треба рухатися. Я намагаюся рухатись і жити, як би складно мені не було.
Під час канікул я знову працював за кордоном. І знову обрав теплу країну — Грецію. Можна багато говорити про Елладу, про витончені сонячні Афіни, про чудові місцеві солодощі, від яких я погладшав на 5 кіло, але я не буду. Я не знайшов тебе, як не старався. Мені прикро, Кет, що ти не народилася в Афінах, чесне слово!
Привіт, Кет! Із днем народження! Вибач, я не зможу сьогодні багато написати, бо я схвильований і засмучений. Мені запропонували роботу, і я не зміг від неї відмовитися через нестачу особистих коштів. Знаєш, ким я став? Ти не повіриш — викладачем ліцею Фенелон! Звичайно, це престижний приватний навчальний заклад із поважною історією, і тут хороша платня, і стерпний колектив, але ж тут повно дітей, Кет, присягаюся, люба, тут їх до біса! Боже, як їх боюся! Знаю, ти скажеш, що я й сам навчався не один рік, що я багато років займався репетиторством, але викладання в середній школі — це зовсім інша річ! Коли я навчався, мені було байдуже до класу й викладачів, вони не грали майже ніякої ролі в моїй освіті, радше — самоосвіті. Коли я займався репетиторством, я мав справу лише з одним учнем, який, до того ж, був зацікавлений у результаті навчання. Я викладав на свій розсуд — скільки хотів і як хотів. А тепер я сплутаний, наче дикий кінь, путами методики, шкільної програми, вимогами дисципліни. І хочу сказати, що вони абсолютно не підходять ані мені, ані моїм учням. Уся ця методика мертва, нежиттєздатна, притягнута за вуха. Ми всі не можемо розкритися через неї уповні. І головне, Кет, — мої учні мене не слухаються! Їх цікавить усе на світі — вечірки, кіно, музика, спорт, солодощі, одяг, взяття, іграшки — але тільки не мовознавство! Не знаю, що мені з цим робити! Моя кімната завалена підручниками, методичками, зошитами, і я зовсім не маю часу на вивчення нових мов.
Усього тобі найкращого, Кет! Цілую!
Мої вітання, люба Кет! Ось ти і стала на рік старшою! Скоріше за все, цього року ти підеш до школи. Пригадую, батьки дуже хвилювалися, відправляючи мене до першого класу, а Ірен казала, що шкільні роки були найкращими в її житті. Хоча мені й не випало звичайне людське щастя, Кет, я щиро його тобі зичу! Бажаю, щоб ти знайшла у школі друзів, щоб вчителі добре до тебе ставилися, щоб тобі було весело й безпечно. Звичайно, я бажаю тобі жадоби знань і високих успіхів, але я бачу, що не в успіхах і не в знаннях істинне щастя.
Зізнаюся, інколи я видаюся собі абсолютно непотрібним. Але минулого року я зробив добру справу. Є серед моїх учениць одна дівчина — тиха, скромна, навіть залякана, як мені здавалося. Якось я помітив на її руках синці, ніби хтось утримував її силоміць за зап’ястя. Звичайно, я поцікавився, як вона травмувалася. Дівчина нічого не відповіла. Можливо, я забув би про цей випадок, якби одного разу біля дошки студентка не впустила додолу крейду. Коли дівчина нахилилася, аби дістати крейду, із-під сорочки вигулькнув подряпаний поперек. Після занять я знову запитав у дівчини, що з нею сталося й чи потребує вона допомоги. Студентка лише захитала головою і втекла від мене.
Із того моменту мене не облишала тривога. Я визирав дівчину перед заняттями й потайки, ховаючись від викладачів і студентів, супроводжував додому після уроків, коли в мене була така можливість. Зрештою я переконався, що поза домівкою моїй учениці нічого не загрожує. Отже, синці й подряпини вона отримувала вдома.