Тільки мить

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Уже тиждень як Чумак перебував у кардіологічному відділенні. Лікар запевняв, що нічого лихого: мовляв, нервове виснаження. Проте виписувати не поспішав.

“За такої хвороби, як у вас, — сказав він Чумакові, — найперші ліки — спокій. А потім уже все оте, що я вам понавиписував. І раджу поменше приймати гостей. А якщо вже конче закортить побалакати, то краще зателефонуйте”.

Він, мабуть, мав на увазі щоденні відвідини Славка. Звідки йому було знати, що варто хлопцеві не з’явитися бодай один раз, як Чумакова уява понавигадує такого, що не допоможуть жодні ліки.

Тиждень тому, коли Славко відвозив його до лікарні, Чумак звелів молодому колезі, щоб той негайно домовився про блок живлення і подбав, аби він був напохваті. Дубчак виконав це того ж дня. А ще він мусив “оселитися” в Чумаковому кабінеті і стежити за подвір’ям.

Мирослав Петрович уперше по-справжньому оцінив молодшого колегу. Одних тільки творчих здібностей було замало, щоб з години на годину, з дня на день чатувати біля вікна. Потрібні ще почуття відповідальності і старанність.

Поглядаючи на Славка, Чумак відчував до нього майже батьківську ніжність. Та водночас його не полишала й тривога. Він промовив з погано прихованим занепокоєнням у голосі:

— А що як лабораторія з’явиться зараз, у цю мить, коли ви сидите тут, у мене?

— Ми про це одразу ж довідаємось, — відказав Славко. На запитальний погляд ученого пояснив: — Зараз у вашому кабінеті чергує Валерій — мій товариш. В разі чого він одразу ж зателефонує сюди.

— Це той, з відділу Мурченка?

— Не хвилюйтесь. Він не базіка. До того ж, з книжкою Заміховського знайомий краще від нас з вами.

Помовчали. Славко уважно роздивлявся спеціальне ліжко, якому можна було надати будь-якого положення. Але конструкція ліжка його, мабуть, не дуже цікавила, бо по хвилі він запитав:

— Мирославе Петровичу, ви не можете пригадати, коли саме Мурченко з Пойдою почали цікавитись лабораторією — до чи після виходу в світ брошури Заміховського?

— Взагалі-то, Мурченко хотів перехопити лабораторію в нас ще півтора року тому, щойно її сюди доправили. Але ми з начальником відділу відстояли. По тому у нас з Мурченком на цю тему розмов не виникало, — учений замовк, щось пригадуючи. — Справді, Мурченко поновив свої зазіхання вже після зникнення Заміховського.

— А чому саме вам виділили буду?

— Існує каталог, у якому значаться обладнання, апаратура, матеріали та інше, що вже не може бути застосоване там, де воно є — чи як морально застаріле, чи з якоїсь іншої причини. Все оте пропонується для використання в інших галузях. Так отой каталог потрапив мені до рук… Це на мою вимогу доправили з космічного центру лабораторію.

— А чого ж тоді Мурченко хоче перехопити її?

— А щоб була… Один колекціонує знання, інший — монети, а Мурченко — дороге обладнання. Пам’ятаю, в науковій літературі тільки-тільки почали з’являтися публікації, в яких наводились наслідки досліджень на масспектрометрі, як тут же цей прилад прикрасив сектор Мурченка — він тоді був ще завідуючим сектором. Те ж саме було і з нейтронним мікроскопом, і з усім іншим… Де яка комісія або делегація, одразу ж її — у відділ Мурченка. А там у добре кондиційованих приміщеннях прекрасні спеціалісти-електронники в популярній формі вдовольнять вашу цікавість.

— Ну, хоч якоюсь мірою те обладнання служить ділу? — поцікавився Славко.

— Звичайно, певна користь є… Мурченко не минає жодної конференції, жодної наради. І всюди — з трибуни чи в кулуарній бесіді — не забуде наголосити на необхідності застосування прогресивних методів досліджень, розповість про впровадження таких методів у себе, поділиться творчими планами. На той шум злітаються справжні “медоносні бджоли”, які мають думки і ідеї, але не мають потрібної лабораторної бази. Демократичний Мурченко нікому не відмовляє. З усіма він запанібрата. Треба зробити серію аналізів на масспектрометрі? Будь ласка! На ядерно-магнітному резонаторі? Прошу! Буде зроблене на найвищому рівні. Але… Втім, людям, яким роблять такі послуги, не треба нагадувати про те, чим вони мусять дякувати… Внаслідок таким довгим списком наукових публікацій, як у Васька, не кожен учений зі світовим ім’ям може похвалитись.

— А куди ж директор дивиться?! — до обурення в голосі Славка домішався ще й подив.

— Хм… Директор. Інститут наш багатогалузевий. І в кожній галузі — свої фахівці. Якщо входити в тонкощі кожної проблеми, то потрібно буде стільки ж директорів, скільки і проблем розробляється. Директор змушений вірити своїм замам і начальникам відділів.

Повагавшись, Славко запитав:

— А чого ж тоді ви, знаючи про махінації Мурченка, не повідомите про це директора?

Чумак довго не відповідав. Нарешті озвався:

— Не так усе просто, як ви гадаєте. Творча співпраця між науковцями заохочується. В підсумку від неї буває тільки користь. У нашому інституті, мабуть, не знайдеться вченого, який не послугувався б у когось із колег чи серією аналізів, чи не об’єднався б у творчій роботі. Але одне діло, коли такі моменти носять безкорисливий характер, а інше, коли на цьому робиться політика. Так-от, довести, де перше, а де друге, дуже важко.

Панцирна сітка під Чумаком жалібно завищала. Він підвівся з ліжка і став походжати між дверима і вікном. Тоді зупинився, задивився на акварель, що висіла в нього над ліжком. На картині було зображено міст через річку. Міський міст, з ліхтарями. Вода в річці — темно-фіолетова, протилежний берег ледь-ледь угадувався. Власне, там була суцільна темрява, монотонність якої порушували тільки дві-три сірі ламані лінії. Чумак уже тиждень силкувався збагнути основну думку твору. Картина викликала в нього пригнічений настрій і більше нічого.

— Славко, — озвався учений, — як ви вважаєте, що хотів художник передати цією аквареллю?

Славко відказав, не замислюючись:

— Міст. У нікуди… Гарна картина. — Поміркувавши, додав з іронічним усміхом: — І на місці — в кардіологічному відділенні.

Учений здивовано подивився на хлопця. Справді, міст. А куди?..

— Я чого питаю, коли Мурченко зацікавився лабораторією? — обізвався Славко. — В його відділі брошура Заміховського знайшла зацікавлених прихильників. Там навіть є хлопці, що поділяють точку зору нашого колеги. Особисто мій товариш Валерій вважає, що хтозна, як там щодо “машини часу”, а от гравеліт на підставі тих ідей склепати можна… Мурченко з Пойдою теж знають і про брошуру, і про всі ті балачки.

Чумак висунув шухляду тумбочки і витяг книжку. Погортавши сторінки, сказав:

— Я тут на дозвіллі намагався вникнути ще раз у теорію Заміховського… Чимало в ній загальновідомого. Але все зв’язано в складний логічний вузол. Все ж де в чому мені пощастило. Зокрема, з’ясувати, що електромагнітне і гравітаційне поля, а також маса не можуть розглядатися без компоненти “простір-час”. Власне, все те колега зсукав в єдину систему, яка при зміні будь-якої з її складових реагує зміною всіх інших. Це перше. Друге: донедавна вважалося, що в природі існує якась максимальна швидкість, над яку не може рухатись жодне тіло. Це швидкість світла в вакуумі. З наближенням швидкості до максимальної маса тіла починає збільшуватись. Наближатись до світлового бар’єра так само важко, як важко підніматись на круту гору альпіністові, плечі якому обтяжує торба, що важчає з кожним кроком. Це, здавалося б, виключало надію віднайти надсвітлову речовину, а отже, й подорожі в минуле. Та останнім часом з’явилися публікації, Заміховський на них посилається, в яких автори вважають, що неможливість розігнати звичайну елементарну частку до надсвітлової швидкості ще не заперечує факту існування часток, які могли б рухатись з надсвітловою швидкістю. Вони назвали їх тахіонами. Подібно до нейтрино й фотона, які вже при народженні мають світлову швидкість, тахіони вже в момент виникнення мають надсвітлову швидкість. Ці частки ніколи не переходять через світлову межу на наш, досвітловий, бік. Вони народжуються, існують і зникають тільки при надсвітлових швидкостях. Якщо звичайні частки наближаються до світлового бар’єра, коли швидкість їх збільшується, то тахіони навпаки — із зменшенням своєї швидкості. Звичайна частка, втрачаючи енергію, уповільнює рух, тахіони ж — прискорюють. Швидкість кульки з тахіонової речовини, що скочується з гірки, буде зменшуватись. Властивості надсвітлових часток, у порівнянні зі звичайними, є вивернутими навиворіт. Світ тахіонів — це антисвіт швидкостей, своєрідне їх задзеркалля.

— Ну, і як це все-таки в’яжеться з мандрівками в минуле? — нетерпляче запитав Славко, не ховаючи іронії в голосі.

— В’яжеться, як не дивно, — посміхнувся вчений. — Справа в тому, що в теорії відносності, котру, як вам відомо, створено на основі досвітлових явищ, немає жодних обмежень, які забороняли б використання її в галузі надсвітлових тіл. Її формули раптом виявили дивовижні властивості — вони свідчать, що в процесах з участю надсвітлових тіл від швидкості залежить не лише тривалість, а й сам часовий порядок подій. Це схоже на те, якби в кіно прокрутили стрічку в зворотному напрямку. І не можна запевняти, який порядок часу є істинний, як не можна стверджувати, який бік є лівим, а який — правим. Те, що для мене праве, для вас — ви сидите навпроти — ліве. Ми обидва маємо рацію. З тези про тахіони випливає, що якби астронавт міг подорожувати з надсвітловою швидкістю, то він повернувся б на Землю раніше, ніж вирушив би в космос.

— Це дуже дивно, — сказав Славко. — Досі причина завжди передувала наслідку. Якщо ж дотримуватись логіки Заміховського…

— Власне, не тільки його… Над задзеркаллям швидкостей працюють чимало фізиків з гучними іменами.

— Хай так. Але ж порушується закон причинності. Той же космонавт, повернувшись з подорожі раніше, ніж полетів, міг би, наприклад, не дозволити стартувати самому собі, котрий тільки-но зібрався в космічний політ.

— Воно, справді, трохи теє… Як на наш традиційний світогляд. Але для задзеркалля часу і простору дивного нічого немає. Коли ви дивитесь у люстро, то бачите свою дзеркальну копію. Ви лише не бачите часу, спрямованого від площини в глиб задзеркалля. Для надсвітлових явищ дзеркалом служить світловий бар’єр… Якщо ви раптом опинитесь по той бік світлового бар’єра, парадокс для вас зникне.

— Це тільки теорія, — сказав Дубчак, зиркаючи на годинник.

— Тільки? Теорія — головне! Ще здавна казали: “Сильна уява породжує подію”. За теорією неодмінно йде практика.

Молодий чоловік став нетерпляче соватись, а тоді несподівано сказав:

— Мирославе Петровичу, та дідько з ним, з тим задзеркаллям. Хай ним переймається Заміховський. Я забув вас попередити, що сюди, можливо, подзвонить Мурченко.

Чумак спохмурнів.

— Чого йому треба?

— Не сказав. Приходив, питав, де ви. Прохав номер телефону палати, але я відказав, що не знаю.

— Лабораторією цікавився?

— Авжеж. Намагався вивідати, де зараз Заміховський.

— Йому щось відомо про останню подію?

— Гадаю, ні. Інакше б він не говорив, що Пойда у відрядженні.

— А в зв’язку з чим зайшла мова про Пойду?

— Ну, Мурченко сказав: “Ось повернеться з відрядження Григорій Гурович, ми тоді з’ясуємо, де зараз лабораторія і чому вона досі не на місці”. — Славко підвівся. — Вибачте, мушу йти підміняти Валерія.

Дослухаючись, як затихають кроки молодшого колеги, учений подумав, чи не зробив він помилки, не втаємничивши у все начальника відділу. Слабкою втіхою було лише те, що Славко, покидаючи тріас, бачив Олексу й Марію живими.

Під час вечірнього обходу лікар сказав, що через два дні Чумака випишуть. Радив уникати стресових ситуацій. А ще повідомив, що дзвонив і просив номер телефону його палати якийсь Котенко.

— Може, Мурченко? — засумнівався учений.

— Авжеж, Мурченко, — посміхнувся лікар. — Але ж і асоціації!

“Нічого дивного, — подумав тоді Мирослав Петрович. — Ми з лікарем одного віку і школу починали з тієї самої читанки. А там був віршик про котика: “Котик-мурчик, наш голубчик, зубки білі, лапки сірі…” Тим часом минула дев’ята вечора. Вчений двічі піднімав трубку, але то дзвонили дружина, а потім донька. За вікном уже давно стемніло. З динаміка тихо линула якась незнайома приємна музика. Вона заколихала його, і він на час забув, що лежить на спеціальному ліжку в кардіологічному відділенні. Коли затих останній акорд, він прислухався, щоб почути ім’я автора і назву твору. Але задзвонив телефон і перебив голос диктора. Дзвонив Славко.

— Доброго вечора! Як почуваєтесь? — поцікавився рівним голосом.

— Не вам би питати, не мені б відповідати…

— Я до того, чи вам не зашкодять позитивні емоції?

Чумак відчув раптом якийсь дивний стан розслабленості.

— Ну, що там? — запитав розгублено.

— Лабораторія з’явилась. Зараз телефонуватиму Валерію…

— У ній хтось прибув?

— Я ще не спускався у двір, але, мабуть, порожня. Бо ніхто із неї не виходив.

— Не треба телефонувати Валерію. Ловіть таксі і — до лікарні. Ага, візьміть у мене в столі ключ і замкніть двері лабораторії. Про всяк випадок…

Дубчакові не довелося ловити таксі. Біля інституту всі дні, поки він чергував, стояв його автомобіль. Чумак, який нишком вийшов за ворота лікарні, не одразу й помітив рубінове авто, яке в сутінках здавалося чорним. Він звернув на нього увагу тільки тоді, коли Славко прочинив двері і тихо свиснув.

— Там, на сидінні, візьміть мою куртку, щоб не шокувати вахтера піжамою, — сказав молодий чоловік.

— Що там в лабораторії? — запитав учений.

— Самі побачите, — відказав Дубчак стримано.

Спостерігаючи, як стрілка на шкалі спідометра долає поділку за поділкою, Чумак подумав про Мурченка. Чим пояснити, що той, довідавшись про номер телефону його палати, не подзвонив? Напрошувався один висновок: йому треба було знати, що Чумак справді перебуває в лікарні. Адже з інституту його забрали в той день, коли зник Пойда. (Машину “швидкої допомоги”, яка спинялась біля одного з численних корпусів, могли й не помітити.) А якщо так, то чи не існує зв’язку між зникненням обох людей? Переконавшись, що Чумак справді в лікарні, Мурченко втратив до нього цікавість.

Опинившись на інститутському дворі, Мирослав Петрович відчув себе у дивному куточку задзеркалля, де кінчалося все звичайне, де відстань вимірювалася не кілометрами, а роками, де минуле бачилося немов у промені потужного прожектора. Тим часом на небі плавав звичайний щербатий місяць; в його тьмяному сяйві, немов світні комахи, мерехтіли зорі. А на глухому подвір’ї, затисненому між високих кам’яниць, було прохолодно і темно, як у криниці.

— Дайте-но я сам… — сказав Чумак, коли Славко витяг з кишені ключ.

— Заждіть заходити, — застеріг Дубчак.

Навіть у темряві вгадувались якісь незвичні обриси всередині лабораторії. Хлопець, не переступаючи порога, простягнув руку і намацав вимикач. Спалахнуло світло. Чумак на мить закам’янів. Від лабораторії лишився самий тільки каркас: жодного стола, жодного листа обшивки. Тепер це було не приміщення, а якийсь об’ємний прилад, оконтурений дротами різного діаметра і забарвлення. Щільними снопами провідників струму було ощадливо встелено кожен квадратний сантиметр поверхні поміж ребрами, на яких недавно ще кріпилася обшивка… Лабораторію, здавалося, пограбували. Злодії не встигли або не змогли винести тільки пульт управління та відсік під ним, де знаходився блок живлення. У Чумака майнула думка, а чи не проморгав Славко і чи не робота це людей Мурченка. Та його погляд, що пильно обстежував різнобарв’я дротів, шукаючи на них ушкоджень, біля самого порога раптом спинився. На підлозі, а точніше, на рогіжці з провідників струму, лежали папери. То був зошит уже знайомого формату. На першій сторінці в очі впадав напис великими літерами:

“Мирославе Петровичу!

Хай не бентежить Вас те, що Ви побачили. Блок живлення замініть так само, як Ви робили це раніше. Але перед тим покладіть на підлогу якийсь щит, щоб не пошкодити контуру. Не гайте часу!

Олекса”.

Славко, який з-за плеча вченого встиг прочитати написане, озвався:

— Двері від входу на подвір’я. Чи не щит?

Вони мовчки, намагаючись не грюкати, зняли з петель двері. Довжини їх якраз вистачило, щоб накрити частину контуру між порогом і пультом. Опинившись нарешті в лабораторії, Чумак ніби потрапив усередину якогось вивернутого трансформатора. Все свідчило про те, що його “обмотка” створювала сильне електромагнітне, а, може, і якесь інше поле, котре відокремлювало лабораторію і все, що в ній знаходилося, від навколишнього простору. “А чи не винайшов Заміховський перетворювач звичайної енергії в тахіонову?” — подумав учений, докладаючи чималих зусиль, щоб витягти порожній блок живлення. Руки тремтіли, а чоло зросилося рясними краплинами поту. Ще важче було виносити з комірчини під сходами повний реактор. Славко, бачачи, як важко дається Чумакові ця робота, сказав:

— Мирославе Петровичу, може, я все ж подзвоню Валерію?

— Не треба, — мовив учений, важко дихаючи. — Впораємось. Тільки відпочинемо хвильку. — Він прихилився до прохолодної стіни, щоб заспокоїти швидше себе, аніж Славка, додав: — Я вже цілком здоровий. Лікар сказав, що через два дні мене випишуть. Трохи підупав на силі, це правда…

…Чумакові не хотілося знову відчувати на собі оту дивну дію викривлення часу і простору, яка давалася взнаки в момент запуску машини Заміховського, і вони домовилися зі Славком якомога швидше залишити місце старту. Та останньої миті, коли вони вже навішали на місце двері чорного входу, Чумак сказав:

— А якщо не спрацює?

…Хвиля тужавіння простору настигла їх у темному коридорі. Учений відчув знайомий уже стан, коли тіло опиняється раптом вплавленим у дивну субстанцію, яка хоч і не тисне, але й не дає поворухнути жодним м’язом. Він згадав чомусь комара в бурштині і кудись неначе провалився…

— Спрацювало! — долинув ніби здалеку голос Славка.

Лабораторія на тьмяному подвір’ї зникла. Чумак підвів очі і в просвіті між будинками побачив клапоть зоряного неба, на якому, проте, бракувало місяця. Вочевидь, минуло чимало часу від миті старту, і ліхтар планети віднесло течією ночі ближче до світанку. Через те його й не видно було за дахами.

У палаті було тихо і темно. Чумак ввімкнув нічник і, як був у піжамі, опустився на ліжко. Його відсутності, мабуть, не помітили, бо коли він неквапом проходив коридором повз чергову сестру, та тільки повела на нього сонними очима і нічого не сказала.

Побачивши перед очима карлючки Заміховського, якими густо, без полів, було помережено сторінки, учений відчув, як посилюється в ньому неспокій, який його ні на мить не полишав з часу зникнення машини. Він почав читати.

“Мій мудрий учителю!

Видовисько, яке ми з Марією побачили, повертаючись з мандрівки до лісу, нагадувало кадри мультстрічки. Уявіть собі гай на схилі; вище, на горі, стоїть будка, схожа на вагон. Від неї відділяється чоловіча постать і, наблизившись до гаю, починає кидати в кущі каміння. Накидавшись досхочу, чоловік знову направляється до будки, а тоді повертає праворуч і зникає за гаєм. Та ось із заростей, куди щойно летіло каміння, піднімається щось велетенське, двоноге і кидається в той бік, куди повернула людина. Над низькорослим гаєм, здавалося, пливе тільки страхітлива голова, схожа на змія, якого десь запускають діти. Та от знову з’являється людська постать, що тепер панічно тікає нагору. Водночас голова “змія”, яка ширяла над деревами, перетворюється на чудовисько і кидається за людиною. Щоб уявити пропорції між напасником і втікачем, порівняйте подумки слона, що став дибки, і десятирічного хлопчака. Видовисько, справді, було б цікавим і захоплюючим, аби тільки воно відбувалося на екрані і щоб його героєм був не наш товариш. Марія вчепилася в мою руку так, що я відчув біль. На щастя, людина виявилась спритнішою. Звір, угледівши, що його жертва зникла у вагончику, раптом реве. Таке враження, ніби в мультфільмі досі забули дати звук, а зараз ввімкнули його на повну потужність. “Іго-го-го-о!” Ще мить — і велетень понівечить будку. Але вона раптом зникає, а звір за інерцією біжить далі… Враз стемніло, як у кінозалі по закінченню фільму. Та на відміну від зали, де після сеансу спалахує світло, темрява не минала. Як Ви, напевне, здогадались, ми потрапили в зону викривлення часу, яке дається взнаки в момент запуску хрономашини, і, отже, кілька годин мелькнули для нас, як кілька секунд… Очі швидко звикали до темряви. Повагавшись, ми пішли нагору. Чому нагору? Бо неподалік від нашого недавнього ще подвір’я було скелясте нагромадження, видершись на яке, ми сподівалися безпечно провести ніч. А там… Я мав надію, що до обіду, ну, може, до кінця наступного дня, машина стоятиме вже на місці. Спочатку ми не втямили, навіщо Славкові треба було дратувати звіра, та потім збагнули: він те зробив, аби попередити нас. Адже ми йшли прямісінько до лігва на краю гаю, де лежала рептилія. Звіряюсь Вам, учителю, що ні я, ні Марія не сподівалися від колеги такого тверезого розрахунку і відваги. Адже текодонт тільки здається незграбним, насправді це моторна і спритна тварина. Славко дуже ризикував. Додайте, що істота, з якою він затіяв “гру”, не схожа на жодну з досі бачених, — і Ви по-справжньому поцінуєте вчинок Дубчака… Ночували на скелях, тепла яких вистачило до світанку. До речі, вночі ми не чули жодного звуку. Мешканці тріасу живуть, мабуть, за нашими біологічними законами (а може, то ми — за їхніми). Тим часом зійшло сонце. Воно скидалося на велетенський рожевий гриб, що вродив на сусідній горі. В той же час заворушилося щось у чагарнику, на скелясті виступи повиповзали ящірки. Вони розплескалися навпроти світила і лежали, як неживі, поблискуючи лускою. Якби хтось глянув згори, то і нас з Марією міг би мати за різновид мешканців тріасу, що вилежуються на голому камінні, набираючись снаги у сонця. Втім, я вже не лежав, а сидів, розтираючи затерплі крижі. Раптом я помітив віддалік того місця, де стояла хрономашина, якусь копицю. Скоро збагнув, що то наше майно, прикрите пальмовим листям… Мирославе Петровичу, Ви, мабуть, здогадалися, що ці рядки пишуться вже по тому, як я побував біля нашого майна. Угледівши спальники, посуд, цей зошит та інші дрібниці побуту, без яких життя у світі рептилій значно ускладнилося б, я полегшено зітхнув. Бо, як по щирості, сумнів щодо повернення “машини” весь час точив мені свідомість. А надто, коли я довідався від Марії про наміри Мурченка. Я навіть потай уже став підбирати місце, де б ми могли збудувати оселю. Воно мало бути неподалік від води. Каміння, якого тут доволі, та глина над річкою — чудовий будівельний матеріал. До речі, на півдні України ще й тепер, трапляється, по селах кладуть будинки на глині, а не на цементі. Мені навіть забаглося приручити текодонта. На цю думку наштовхнула кладка з трьох яєць, які лежали в свіжовиритій ямі. Тільки тепер я збагнув, чому рептилія так ошаліла, коли Славко подався в цей бік, — він загрожував її кладці… Хоч як муляла думка про можливість бути навічно ув’язненим у тріасі, та я все ж очікував на лабораторію. А проте їй, як і тому, хто в ній прибуде, загрожувало небезпечне сусідство з гніздом. Навряд чи з пам’яті звіра, який міг з’явитися будь-коли, стерлася вчорашня подія. Треба було щось робити. Майнула думка побити яйця та засипати гніздо землею, але я скоро зрозумів, що на таке не годен. Отже, під здивованим поглядом Марії, яка стояла на скелі і зірко оглядала все довкруж, я переніс яйця, одне по одному, за чагарник і поклав їх у природну кам’яну лунку. Повірите, навіть ота зелена сфера, яку я ніс і яка торкалася мого живота, викликала почуття жаху. А ще не давала спокою думка, буцімто я ніс не яйце, а глек, в якому ув’язнено казкового джина і який колись з’явиться на світ, щоб знищити все живе. Часом хотілося гахнути кулею об землю, але зробити те не дозволяв якийсь складний комплекс відповідальності і страху. Ніби з тим яйцем була пов’язана і моя доля…

— Олексо! — погукала Марія, коли я почав маскувати камінням і листям заглиблення, де недавно лежали яйця. — Неси дрова. Сніданок будемо готувати.

“Сніданок… — подумав я, підбираючи потрощену колоду бенетиту. — Знову сагова каша. Чи настане такий день, коли я з’їм шмат м’яса з гірчицею?” Коли це запитання я повторив за сніданком, Марія відказала, дивлячись на мене ясними очима:

— Чому б і ні? Он які окороки ходять!

Я обернувся і мало не випустив з руки ложки. Неподалік замаскованого і порожнього вже гнізда никав велетень-ящір. Він явно шукав свою кладку. Отже, в пам’яті цій істоті не відмовиш, як і в інстинкті збереження потомства… Не за себе я злякався. Стрімкі скелі надійно нас оберігали. Підтверджувалися мої побоювання щодо небезпеки для тих, хто будь-якої миті міг вигулькнути на хрономашині і опинитися в полі зору лихої тварини.

— Коли він там з’явився? — запитав я, трохи опанувавши себе.

— Щойно ми сіли снідати, — відказала Марія. По миті додала: — Я не казала, бо не хотіла псувати тобі апетиту.

— Тобі б хлопцем уродитись, — зауважив я.

— Не доведи боже! — аж ніби образилась Марія. Проте в її широко відкритих очах була сама ніжність.

Тим часом звір присів, а потім нахилився над колишньою кладкою і став “руками” розгрібати листя, тоді обережно почав виймати з ями каміння. Не знайшовши того, чого шукав, він знову зіп’явся на задні, обіпершись на хвіст. Навіть крізь фантастичну потворність в постаті текодонта проглядалася скорбота. Від нас він був кроків за триста, а проте я відчував на собі його погляд. Чи, може, те тільки здалося, але насправді мене доймало сумління за вчинене з його кладкою. І все ж звір дивився в наш бік. Раптом він напружився. Хвіст, який досі лежав товстелезним ребристим удавом, виструнився. Вмить ящір став немов натягнутий лук. А тоді як кинеться до скель! Він неначе брав розгін. Марія пополотніла. Я вперше побачив на її обличчі вираз страху. Мабуть, і я змінився не на краще. Хоча я знав, що звірові сюди не дістатись. Та скоро ми полегшено зітхнули. Тварина бігла не до нас, а до рогу скелястого масиву, за яким починалася відкрита місцевість. Ми підійшли до краю урвища і стали свідками розправи. Текодонт, як ураган, налетів на зграю смугастих прозауроподів, що полювали на якусь живність біля скель, і згріб найменш моторного з них. Тіло прозауропода зсунулося до його ніг, а він заревів — протяжно і жалібно. Від того ревища родичі задушеного розбіглися, а я відчув докори сумління. Це ж через мене постраждав прозауропод.

Марія сказала:

— Мабуть, не випадково ящір вимістив свою злість на смугастому. Схоже, вони руйнують текодонтові гнізда. І звір про це знає.

— Схоже, — погодився я, шукаючи в її словах виправдання для себе.

Тим часом велетень полишив нерухому жертву і перевальцем подався до гаю, в якому поховалися смугасті. Мені відлягло від серця. Адже місце, де мала з’явитись лабораторія, знову було в безпеці.

— Хтось хотів м’яса, — мовила Марія. — Он, прошу, ціла гора.

Від недавнього страху на обличчі в неї не лишилося й сліду.

Учителю, на цей вчинок мене штовхнула не так охота до м’яса, як потреба розвідати можливий харчовий продукт на той випадок, коли нам доведеться довіку тут оселитися. Тварина виявилася вгодованою і нагадувала обпатраного страуса. Шию було пожовано, ніби вона побувала в зубчатій передачі. Попри подібність до рептилії, анатомія істоти все ж нагадувала і пташину. Це й надало мені рішучості відбатувати чималий шмат від стегна… Марія кривилася, спостерігаючи за моєю ношею, з якої сочилася сукровиця.

— Ти й справді збираєшся це їсти? — поцікавилась.

— Чому б і ні? Тільки спершу піддамо його вогню.

М’ясо, яке ми, нахромивши на патички, засмажили над жаром, нагадувало за смаком індиче; може, було тільки трохи твердішим. Марія, спостерігаючи, з яким апетитом я на нього накинувся, не втерпіла і собі покуштувала. Висновок її був категоричний:

— Треба запастися. Поки не пізно.

Судячи з пропозиції і її практичного тону, вона, як і я, не плекала великої надії на повернення лабораторії. Таке відкриття мене підбадьорило. Бо я найбільше боявся докорів. До речі, машина зникла в неї на очах, і я мав надію, що хоч це змусить її замислитись і повірити в те, що ми перебуваємо не в екзотичному куточку Землі людей, а в тріасі… Щойно я про це подумав, як Марія сказала:

— Хтозна, скільки кілометрів до найближчого населеного пункту? Мусимо заготувати на дорогу харч. — Останні слова вона промовила тихіше, а на обличчі з’явився вираз розгубленості, як у людини, котра в присутності безнадійно хворого виказала ненароком прихований від нього діагноз.

Я не образився, а тільки з прикрістю подумав про інертність людського мислення, яке часто зводиться до простої формули: “Все, в чому переконана більшість людей, — істина, решта — від лукавого”. А вона ж, та істина, часто базується на поверхових, сумнівних, а часом і помилкових уявленнях. Втім, це не заважає декому відстоювати її до кінця життя. Я також подумав, що краще сповідувати хибну істину, аніж не мати ніякої. Бо істина — це мораль.

— Ми звідси нікуди не підемо, — мовив я.

— Не підемо, то й не підемо, — відказала Марія, уникаючи дивитись на мене.

Погода хоч і була безвітряна, проте крони дерев у гаю місцями здригались, ніби на них налітали вихори. Там чинилася жорстока розправа. Навсебіч розбігалися дрібні, з кота завбільшки, рептилії, що мешкали на деревах і яких ми бачили в сельві над річкою. Я почав спускатися вниз, тарабанячи каструлею об нагріте від сонця бескеття. Марія залишалася стояти на чатах… Як виявилося, ми були не єдині, кого цікавила туша загиблого прозауропода. До неї сповзалися істоти, схожі на варана, алігатора, ящірок з дзьобами і трьома очима. Третє око було в них на тімені, і вони бачили ним не гірше, як двома іншими. До речі, на спині в цієї дивної тварини стовбурчаться, наче в окуня, гострі голки. Моя поява не справила на них враження. Вони тіснилися біля живота і голови загиблого прозауропода. Я став відганяти їх камінням, але вони не розуміли, хто і навіщо робить їм боляче, бо тіла їхні хоч і звивались від ударів, а проте заняття свого вони не припиняли. Тоді я наблизився і, повідкидавши ломакою всю зграю, заходився біля не займаного ще ними крупа. Тим часом тварини сповзалися до голови і хвоста туші, де я не міг дістати палицею. Їх ставало дедалі більше. Коли я вдруге прийшов по м’ясо, то за отим кишлом уже не стало видно туші прозауропода. На сонці поблискували закривавлені дзьоби і зуби, чувся шурхіт лускатих і броньованих тіл, зловісно світили тім’яні очі дзьобоголових… За час, поки я повернувся до курної ватри на скелях, над якою коптилася наша здобич, від туші великої тварини лишився тільки білий костяк. Учасники учти розповзалися хто куди. Їм на зміну налетіла хмара комах. Скелет переливався тепер всіма барвами веселки, ніби його присипали опалесцируючим пилом… Коли ж ми згодом спустилися зі скель, то побачили відполірований кістяк, який, здавалося, лежав там уже вічність. Марія довго походжала біля нього, тоді сказала:

— Ця знахідка збагатила б будь-який природничий музей. Маємо різновид типового архозавра: вузький череп, текодонтовий тип зубів, видовжені задні ноги.

Я подумки погодився, бо в жодному з палеонтологічних музеїв, де мені довелося бувати, нічого подібного не бачив.

— Ти казала, що зуби в нього текодонтового типу… Він що, рідня отому велетню, який укоротив йому віку, — текодонтові?

— Певною мірою… — На мить вона затнулась, а тоді, кинувши на мене бентежний погляд, додала: — Обоє вони водилися в тріасі і, як свідчить наука, були пращурами динозаврів. А текодонтовий тип — це зуби, розташовані по краях щелеп, як у крокодила або ссавця, на відміну від примітивніших палеозойських рептилій, зуби в яких вкривали все піднебіння.

“Водилися…” — подумав я прикро і відчув себе самітним-самітним, як тоді, в пермі, коли в мене перед очима “розтанула” хрономашина.

Марія, помітивши мою пригніченість, почала благати:

— Ну, не можу, не можу я уявити собі отієї часової течії, Олексо!

— А що таке простір, ти, звісно, уявляєш?

— Авжеж.

— Що ж це таке?

— Ну, все, в чому і ми, і звірі, і комахи перебуваємо.

— Гори теж?

— І гори, і дерева…

— Земна куля теж?

— І Земля, і Сонце, і планети…

— І все це знаходиться в просторі?

— Авжеж.

— А що таке простір для нас з тобою зараз?

— Ну, це ділянка між отими скелями і лісом та верховинами двох пагорбів. Небо теж.

— А тепер уяви собі, що ні скель, ні лісу, ні пагорбів не стало. Що тоді для нас буде простір?

— Лінія горизонту і небо.

— Добре. А тепер уяви, що ми в космосі і навколо нас — жодної планети, жодного астероїда чи комети. Ну, ні на чому окові спинитись… Що тоді для нас буде простір?

Марія на мить замислилась, по хвилі мовила не дуже впевнено:

— Весь Всесвіт.

— Всесвіт — це простір, заповнений космічними тілами. А ми домовились, що довкола — жодного космічного тіла, не пролітає жодна елементарна частка, жоден фотон. Гадаю, це не так важко уявити? Так що ж таке простір? Які органи відчуття його тоді зафіксують: слуху, дотику, запаху, смаку?

Поміркувавши, Марія відказала:

— Якщо нічого не буде, то й нас не буде. І, отже, нікому буде фіксувати, що таке простір.

Такий хід думки мене засмутив. Згадав свого колишнього начальника Браїлка, який полюбляв казати: “Всі мої наукові статті написано на конкретному матеріалі. Їх ніби цвяхами прибито до теми досліджень. І ніхто ніколи не сумнівався в їхній істинності. А чого? Бо істина для мене завжди була в факті, а не в його абстрактному осмисленні”.

Тим часом Марія, мабуть, усвідомивши некоректність своєї відповіді, сказала:

— Виходить, все, що ми бачимо, — то тільки орієнтири? Не буде орієнтирів — не буде й простору? Що ж таке простір?

— Хм… Простір. — Я розрівняв пісок, який, немов дивовижними письменами, був розписаний сотнями лап, і почав пояснювати свої міркування щодо простору, підкріплюючи їх формулами. Не стану наводити тут математичні аргументи, з допомогою яких я намагався переконати Марію в своїй концепції простору (вони Вам відомі з брошури). Та вже після формул вакууму і нульового світіння в вакуумі я помітив, як очі її почало затягувати туманом. Коли ж я в своїх поясненнях перейшов до зв’язку між простором і часом, вона сказала:

— Досить, Олексо, я все зрозуміла.

— Що ж ти зрозуміла?

— У чому полягає зв’язок між простором і часом.

Така заява мені здалася дещо зухвалою, і я поцікавився:

— Так у чому ж він — той зв’язок?

— У тому, Олексо, що тобі не вистачить часу, щоб пояснити мені, що таке простір.

Її дотеп мене більше засмутив, ніж розвеселив, бо він свідчив про неспроможність Марії до абстрактного мислення. А мені ж так хотілося мати близьку людину, яка б мене у всьому розуміла. Або принаймні намагалася б зрозуміти. Та цьому почуттю не судилося розгулятись, бо з лісу, який ми й на мить не лишали без уваги, вийшов велетень-текодонт і, обіпершись на хвіст, став оглядати місцевість. Хоч він і був від нас метрів за чотириста, але ми відчували його погляд. У тому погляді була гіпнотична сила, яка спочатку пришпилила нас до місця, а потім кинула до скель з такою швидкістю, ніби обірвалася туга гума, якою нас було припнуто до землі поряд з кістяком. Та ящір, мабуть, уже зігнав свою злість на смугастих. Він обійшов гай і подибав на захід… Тим часом сонце починало припікати. Я заходився напинати тент над невеликою розщілиною. Та мені не вдалося зробити затінок, бо погукала Марія:

— Олексо, глянь-но!

Лабораторія ніби нікуди й не зникала. Ми очікували, що ось-ось відчиняться двері й з’явиться Славко, а може, й Ви, Мирославе Петровичу. Ми дякували випадку, що машина з’явилася по тому, як закінчилася текодонтова розправа. Але минали хвилини, а двері не відчинялись.

— Мабуть, прислали без пасажира, — висловив я припущення.

На підлозі головою до дверей лежав незнайомий чоловік. Руки з білосніжними манжетами були витягнуті вперед, ніби він випав з поїзда, збоку лежав чорний портфель. Чоловік, який уткнувся обличчям у пластик підлоги, поворухнувся, його бліді, непропорційно великі кисті поступово оживали, пальці почали повнитися силою. Свіже повітря, напоєне запахами тропічної зелені, мабуть, подіяло на нього цілюще. Я пригледівся і впізнав чоловіка, який підмовляв мене колись перейти у відділ Мурченка.

— Маріє, — сказав я, — сходи по каністру.

Пасажир поволі приходив до тями. Наслідки часового прискорення згубно подіяли на його здоров’я. І тут я подумав, що гість опинився в тріасі через якесь непорозуміння. Бо якби все відбувалося за інструкцією, то він до того, як натиснути на клавішу, мав би ковтнути пігулку.

Хоч як вабило подивитись, чи замінено блок живлення, але я не наважувався. Раптом чоловік зітхнув і, відірвавши нарешті голову від підлоги, подивився спідлоба каламутними очима.

Я підійшов до пульта і, відхиливши кришку, зазирнув усередину. Враз мене ніби окропом обдало. На реакторі стояв той самий інвентарний номер. Отже, на паливі одного й того ж реактора пересувалося двоє людей на часову відстань у 270, троє — на 45 і ще один — на 225 мільйонів років. Виходило, що коли в атомному реакторові і залишилася якась дещиця палива, то її не вистачить і на півдороги до антропогену порожняком. “Пірат! — подумав я про чоловіка, який сидів на підлозі. — Він захопив хрономашину хитрістю чи силою…” Задихаючись від злості, я вийшов. Нерухоме обличчя зайди, на якому рот і вусики ніби було взято в дужки двома глибокими зморшками, здавалося мені маскою сплячого клоуна. Раптом очі чоловіка стали оживати і по миті вже поблискували двома шматочками антрациту. Маска ворухнулася, він промовив:

— Що сталося? Чому я тут сиджу?

— От, от… Чому ви сидите в нашій лабораторії? — відказав я, навіть не намагаючись приховати обурення.

Мій агресивний тон подіяв на нього збуджуюче. Чоловік уже цілком отямився, і я побачив перед собою бійця, якому байдуже, з ким стати на герць.

— Була ваша, — сказав він.

Хоч я певною мірою і підготував себе до того, що в нас можуть забрати лабораторію, проте від двох коротких слів, вимовлених зайдою, мені стало кепсько.

— П-поясніть, — промовив, тамуючи тремтіння в голосі.

Чоловік підтягнув ближче портфель і, клацнувши застібками, підняв кришку. Він дістав аркуш і простягнув мені.

То був наказ про передачу автономної блок-лабораторії з усім обладнанням у відділ Мурченка.

Я довго вивчав той наказ. Заважали чорні очі чоловіка, який сидів, обіпершись спиною об лабораторний стіл. В них світилося щось схоже на співчуття. Моє мовчання він, мабуть, зрозумів, як приголомшеність.

— Та все ж ясно як білий день, — пішов у наступ гість з антропогену. — Цей приладний блок тепер належить нашому відділу.

Я перебив його, простягаючи аркуша:

— Все правильно. Ця лабораторія, справді, належатиме вашому відділу. Але в майбутньому. Через 225 мільйонів років. — Повагавшись, я додав: — Якщо тільки те майбутнє для нас з вами настане.

— Годі, Олексо, — незлобно сказав чоловік, зводячись на ноги. — Ми давно стежимо за твоєю діяльністю… З брошурою ознайомились, хоч не все в ній і зрозуміли… Твоє місце в солідному відділі, де розв’язуються важливі наукові проблеми.

— Ви за фахом геолог? — запитав я.

— Точніше, маркшейдер. Хоча вчений ступінь маю кандидата технічних наук.

— Отже, з роботою уран-свинцевого годинника знайомі?

— У загальних рисах…

У дверях з’явилася Марія. Чоловік ураз нашорошився. Поблажливість на його обличчі поступилася місцем подиву. Марія привіталась і, поставивши каністру та кинувши поряд ганчірку, попрямувала знову до скель. Гість провів її хтивим поглядом.

Я подумки посміхнувся і сказав:

— Щойно ви показували документ, у якому значиться, що лабораторія формально належала вам.

— Авжеж.

— Я сказав: належала — в антропогені. А ми зараз — у тріасі, за двісті двадцять п’ять мільйонів років до того, як вам її передадуть.

Я став у дверях ззовні, очікуючи, що скаже зайда. Але гість тільки кліпав очима, силкуючись взяти втямки смисл почутого. Мабуть, мені це здалося, але на його обличчі я вгледів не лише злість, а й заздрість.

— Хе-хе. А чим ти доведеш, що ми перебуваємо в тріасі, а не десь, скажімо, в Криму?

— Докази будуть…

Учителю, надія на те, що хтось визволить нас з ув’язнення, надто хистка. Тому ці рядки пишуться вже не як звіт про перебування в мезозої, а як приватний щоденник. Оповідь і надалі вестиму у формі звертання, до якої я вже звик. Завважу, звикати до чогось або когось — риса мого характеру. Свого часу я звик до мого колишнього начальника Браїлка, потім — до думки, що нам з ним не по дорозі. Пізніше я звик до Вас, і цю звичку Ви зміцнили своєю людяністю і терпимістю до моїх ідей. Я звик би і до Славка, адже він, попри гонор, виявився порядною людиною. А от чи звикну до життя в мезозойській ері, та при таких сусідах, як архозаври і Григорій Гурович Пойда, певності не маю.

— Хай буде на твоє, — поблажливо сказав він. — То де, ти кажеш, ми зараз? У тріасі? — В його голосі вчувалася погано прихована іронія.

Замість відповіді я подав йому камінь, який підняв поблизу.

— Ось, прошу. Визначте самі вік цієї породи. Прилад у робочому стані.

— Ну, коли те було! Ще в студентські роки…

— Тоді вам доведеться повірити результатові мого аналізу.

Я заходився біля уран-свинцевого годинника, не сказавши, однак, що його модифіковано і що тепер він вибірково аналізує тільки ті ізотопи свинцю, які утворилися при розпаді безпосередньо урану. Отже, точність методу набагато зросла.

Та вік породи з українського кристалічного щита, якій не вистачало 225-ти мільйонів років, щоб її можна було вважати за таку, яку відібрано і проаналізовано в антропогені, враження на нього не справив.

— А ще які докази ти можеш навести? — запитав він з виглядом офіційного опонента.

— Докази не забаряться прийти до вас самі, — відказав я, вимикаючи прилад.

Пойда, натягнувши піджак, вийшов. Я піймався на думці, що багато віддав би зараз за те, щоб убратися в такий костюм, як у нього, пов’язати краватку, взути начищені до блиску черевики і показатись Марії. Але ця думка враз і згасла… Сонце тим часом підбивалося до зеніту і пекло немилосердно. Пойда топтався по власній тіні, роззирався довкола.

— Якийсь південний край… — мовив він, витираючи носовичком впрілого лоба.

— Якщо не екватор, — зауважив я. — Тут день триває рівно стільки ж, як і ніч.

— Рівнотривалість ще нічого не значить.

— Принаймні через кілька днів стане відомо. Якщо день або ніч не подовшають — значить, екватор.

Він подивився на мене уважно; очі його тепер нагадували закопчені сажею скельця — в них не було ні іскринки.

— Ти що, збираєшся сидіти тут кілька днів? — поцікавився.

— Аби тільки не все життя, — відказав я. По цих словах зайшов у лабораторію і, піднявши кришку над пультом хрономашини, витяг і сховав до кишені запобіжник.

Знадвору почулося:

— А тут є де скупатися? Річка або ставок…

— Знайдеться. — Я покосився на каністру. Крізь пластик проглядалася вузенька смужка води, на самому дні. — А як сталося, що ви опинилися в лабораторії? — запитав я.

Відповідь надійшла не одразу:

— Наказ про передачу лабораторії вже тиждень, як було підписано, а її самої — катма, От ми й вирішили підстерегти… Ну, а потім спокусила червона клавіша з написом “в дорогу”. Я міркував: будка не на колесах, авіаційного гвинта теж не видно. Яка ще може бути дорога? Отож і тицьнув пальцем.

— А куди поділися звідси два зошити?

— Не знаю. Мабуть, Чумак забрав. Я зайшов уже по тому, як він тут побував.

Мені трохи відлягло від серця. Адже інструкція, в якій наведено детальну схему хрономашини, залишилась у Вас. І, отже, зажевріла надія. А раптом знайдеться хтось, спроможний відтворити мою конструкцію…

Учителю, досі погода виявляла нам гостинність. На небі — ні хмаринки, слабкий вітрець перебирав пір’їстим листям “ананасів”, стебельцями хвоща, хилитав кущики рослини, схожої на бамбук. Щоправда, сонце тут надто палке. Щоб сховатись від його променів, Марія закуталася хусткою по самі очі і здаля була схожа на колгоспницю, що в спеку порається на городі. Тим часом гість з антропогену, посмоктуючи цигарку, уважно оглядав місцевість. Погляд його спинявся то на протилежній горі, яку на дві третини було вкутано в зелену мантію лісу, то на стовпі диму на скелях, біля якого стояла Марія… Невдовзі вона помахала нам рукою, запрошуючи на обід. Ми зачинили лабораторію і рушили до скель. Коли ми вже були на півдорозі до табору, я відчув, як у вусі щось клацнуло. Потім — у другому. По миті запала тиша: жодного комашиного дріботіння, жодного шелесту. Якби не звуки наших кроків, я подумав би, що оглух. Нашорошився і мій супутник. І тут повз нас майнув якийсь невидимий потік. Здавалося, поряд пронісся птах-велетень. По миті нас обдало новою порцією гарячого повітря. Неподалік ніби щось вимахувало невидимими крилами. Частота помахів дедалі збільшувалась і скоро перетворилася на гарячий струмінь, який, проте, дув не по прямій, а якось з закрутом. Це видно було по тому, як прибивало до землі рослини. Водночас стовп диму, у якому коптилася наша дичина, похилився, потім дим почав стікати синіми клубами зі скель. По хвилі його злизало, а тліюче пальмове листя разом з попелом підхопило і понесло вгору; воно зависло над скелями велетенськими метеликами. Марія заметушилася, ховаючи в розщілині наше майно.

— Смерч збирається, — озвався супутник. — Пом’янеш моє слово. Я таке саме пережив у Середній Азії.

Я вже й без нього бачив — твориться щось неладне. Кинувся бігти. До скель зосталась якась сотня кроків. Та раптом відчув, що біжу не по прямій, а по велетенській комі, яку описував на землі вітер. Тих ком було кілька. Одна, найбільша, налетіла на чагарник, і скоро в безхмарному небі, наче зграя зелених птахів, заряхтіло зірване листя… Таке буває тільки у сні — ти біжиш, не відчуваючи тяжіння… Нас прямо вліпило в скелі. Пойда лайнувся. Ми подерлися вгору, ризикуючи кожної миті бути здмухнутими. Пальці судомило від перенапруження… Марія сиділа в розщілині на купі майна, як у траншеї. Вигляд вона мала більше заклопотаний, ніж наляканий. Тим часом велетенські рухливі коми повидовжувались і замкнулися в кільця, які на очах оберталися в труби, контури котрих окреслювалися зеленню, піском і камінцями. Ті труби швидко звужувались і водночас скручувались, перетворюючись у товстелезні канати, якими метеляла невидима грізна сила. Я, затамувавши подих, спостерігав, як один з вихорів шаленів неподалік лабораторії. Він злизував і гнав угору метрові “ананаси”, немов мильні бульки. Сили його крученої течії вистачило б на те, щоб перекинути навіть вагон.

— Такого і в Середній Азії не побачиш, — зауважив Пойда. По миті додав: — Там, розповідають, був дивний випадок: смерч підхопив сарай разом з верблюдицею. А жінка, що в цей час доїла тварину, залишилася сидіти, як і сиділа. Навіть відра з молоком не перекинуло.

Тим часом бенетити, яких занесло в небо, почали падати. Вони схожі були на авіаційні бомби із жмутками листя замість стабілізаторів. Один такий “ананас” гупнув неподалік на скелі, і від нього залишилися тільки каша і зелений віник… Звіряюся Вам, учителю, я потерпав. Мені весь час ввижався невидимий язик, який ось-ось прослизне в розщілину і потягне нас у ненаситну горлянку вихору. Дивно, але не чути було завивання; долинав тільки шурхіт та гупання падаючих з неба предметів. А в небі жодної хмаринки… Довго вирувала стихія. Вже день був на спаді. Та нарешті почало вщухати. Вихри поступово розтанули, не полишивши на згадку й легкого подиху вітру. Ми не поспішали залишати схованки у скелях, остерігаючись нових сюрпризів погоди. Та голод нас усе ж вигнав… Гість з антропогену якось дивно потирав руки, ніби він щойно залагодив вигідне діло, а не просидів кілька годин, втиснувшись у вузьку розщілину. На його костюмі, хоч як дивно, не було жодної зморшки, ніби щойно зняли з вішалки. Я, в куцих штанях, поряд з Пойдою мав не дуже привабливий вигляд… На скелях знову задиміла ватра… Вогонь пожирав потрощені смерчем і зібрані мною останки бенетитів. Пойда приніс з лабораторії каністру, в якій крізь пластик просвічувалась вузенька смужка води, і згорток. У ньому виявився бутерброд з шинкою, пакетик розчинної кави і дві грудочки цукру. Він віддав усе те Марії, котра готувала вечерю. Мушу сказати, що шинка поступалася смаком копченині з м’яса прозауропода. Пойда жував нашу дичину неквапом, ніби сидів у ресторані серед розмореної публіки, на яку хотів справити враження. Розповідав, як зі своїми приятелями при місячному сяйві в горах Копет-Дагу смакували шашликом з маринованої в гранатовому соці баранини. Говорив він м’яко, надаючи голосу бархатистого звучання. У тьмяному сяйві хоч і не видно було міміки на його обличчі, але її заміняв антрацитовий блиск очей. Марія слухала ті теревені, як зачарована. За кавою (від цукру Пойда відмовився) він запитав:

— Скажи, Олександре, а як це сталося, що я, натиснувши на єдину клавішу в твоїй хрономашині, опинився саме тут, у тріасі, а не, скажімо, в девоні або в юрі?

— Реверс спрацював.

— Це що, пристрій такого типу, який стоїть на деяких з касетних магнітофонів?

— Аналогічний, — посміхнувся я. — Якщо порівняти довжину часу до магнітної стрічки, то щораз, як машина спиняється, — контакти автоматично перемикаються і система готова до зворотної дороги.

— А як же ти мандруєш по епохах?

— А я тоді вимикаю реверс, а на шкалі хронореле фіксую число в роках, яке мені потрібне.

Пойда замислився. Непорушний, зі складеними по-східному ногами, він нагадував буддійського ідола.

— Я от подумав, — озвався нарешті, — чого ти, такий розумний чоловік, досі не захистив хоча б кандидатської?

— А чого ви досі не стали доктором наук? Адже у вашому віці треба давно вже бути доктором.

— У мене матеріалу на дві докторські…

— А з чиєї ініціативи ви цікавились моєю бібліотечною карткою?

Марія, що досі була німим свідком нашої розмови і не подавала голосу, ворухнулась. Хоч у сутіні й не можна було розгледіти виразу її обличчя, проте я інтуїтивно вгадував на ньому докір. Ще б пак: мирна, навіть душевна, розмова біля багаття і раптом…

— Ти б краще запитав, чого я цікавився, — без тіні збентеженості відказав Пойда. — Твоя ж брошура наробила шелесту. Всі в інституті збагнули в ній тільки висновки, і ніхто не міг дотумкати, як ти їх дійшов. Треба було виявити першоджерело твоїх знань.

— Для цього вам слід було б поцікавитись бібліотечною карткою також з моєї колишньої роботи, — зауважив я з усміхом. — А для більшої певності — ще й шкільною.

Але Пойда пропустив повз вуха мою іронію (а може, він її і не відчув).

— Як на мене, — нарешті подала голос Марія, — день був сьогодні важкий і напружений. Може б, нам про нічліг уже подумати?

Хоч це й було сказано для того, щоб покласти край нашій з Пойдою розмові, проте я відчув раптом, як сильно стомився — фізично й нервово. Я також усвідомив, що дозволив почуттям узяти гору над поміркованістю. Тим часом уже й справді настав час сну. На темно-синьому оксамиті неба яскраво поблискували сузір’я, усе довкола було в лимонному місячному сяйві, від чагарника долинало деренчання цикад, яке на відстані нагадувало заколисуюче сюрчання цвіркунів. Та одна деталь нашого діалогу змусила забути про втому.

— Ну, і яких же висновків дійшли ваші колеги, познайомившись з джерелом моїх знань? — запитав я.

— Принаймні у них немає серйозних сумнівів щодо можливості створення гравельота.

— Якщо інститутські товариші не виключають можливості пересування в гравітаційному полі, то не все ще втрачено.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Пойда.

— Їм, напевне, відомо, що гравітаційне поле викривляє систему “простір-час”. А коли так, то рано чи пізно вони збагнуть, що і “каркас” — “простір-час” і “начинка” — “речовина-поле” є формою єдиної реальності — “простір-час— речовина-поле”. А це значить, що зміна будь-якої ланки цього ланцюжка потягне за собою зміну інших.

— Цікаві міркування, — сказав Пойда. — Але що ти мав на увазі, коли сказав, що не все ще втрачено?

— А те, що ваші молодші колеги зможуть відтворити таку саму машину… Принаймні є надія.

Запала мовчанка. Від чагарника періодично накочувалась нічна хвиля комашиного дріботіння. Я вже збирався нагадати про відпочинок, та озвався Пойда:

— Виходить, ти говорив правду?

— Яку правду?

— Ну, що ми в іншій геологічній системі.

— Подивіться на небо, — порадив я. — І спробуйте швидко віднайти відомі вам сузір’я,

— Я не сильний в астрономії, — зізнався Пойда. — 3 усіх сузір’їв знаю тільки Велику Ведмедицю. Он вона! Та стривай, — промовив він здивовано, — оте сузір’я ніби лежить над самим горизонтом. — Він опустив голову і несподівано запитав: — Ну, то й що?

— А те, що малюнок неба залежить від місця перебування Землі у Всесвіті, а отже, і в часі.

Учителю, ми з Марією зосталися на скелях, а Пойда, незважаючи на наші умовляння залишитись, пішов спати в лабораторію. На Марію він справив добре враження. Вона мені навіть дорікнула, що я з ним був не надто ввічливим. Зрештою, якщо відкинути залаштункову інститутську гру, в якій, як я зрозумів, він був не першою скрипкою, то хтозна… Може, й справді він чоловік нічого собі… Та хоч яким би він був, я відчував себе відповідальним за його долю. Мені всю ніч ввижалося, що з лабораторією і з ним щось сталося, і я часто прокидався. Але довкруж було спокійно. Зі скель виднілися світні тіла невеликих рептилій. Вони ковзали плавно і поволі, при самій землі, немов привиди тварин, яких нам траплялося бачити вдень… Прокинувся рано, тільки-тільки сіріло. Марія ще спала. Її обличчя, яке ще недавно дивувало майже дитячою ніжністю, тепер було червоне від сонця, ніс полущився. “А це ж тільки квіточки…” — майнула думка. Мені щось замлоїло всередині, а тоді нахлинула така хвиля самокатування, що закортіло кинутися зі скель стрімголов. Та Марія, ніби відчувши мій настрій, посміхнулась у сні, її довгі вії сіпнулись. На мить здалося, що вона й зовсім не спала, а підглядала за мною. Але скоро посмішка на її обличчі розтанула, і я знову зостався сам на сам зі своїм сумлінням. Тим часом гору на сході оконтурило малопомітною рожевою смужкою, нічне темно-синє небо вилиняло, зоряний малюнок на ньому тепер ледь-ледь угадувався. Звіряюся Вам, Мирославе Петровичу, що цього разу я взявся за перо не так з обов’язку продовжити щоденник, як для того, щоб розвіяти відчай.

Учителю, кілька останніх рядків написано вже наприкінці оповіді, щоб не порушувати послідовності подій. Сонце вже відірвалося від сусідньої гори і поливає тепер усе навколо водограєм променів. Марія, випроставшись на ліжнику, ніжиться у тому лагідному сонячному душі. За час, відколи ми в мандрах, її й без того смагляве тіло вкрилося брунатною засмагою, і через те світло-жовтий купальник на ній здається надто яскравим. Біля лабораторії робить зарядку Пойда. Всюди панують мир і спокій. Аби тільки спокій панував і в моїй свідомості…”

На цьому дрібне карлючкувате письмо Заміховського уривалось, і далі хтось писав великими круглими літерами. Чумак одразу впізнав почерк Марії.

“Шановний Мирославе Петровичу!

Перш за все спішу запевнити, що я, попри складну ситуацію, в якій ми опинились, не шкодую, що пустилася в мандри на Олексиній машині. Годилося б одразу сказати, де ми перебуваємо. Але я поки не можу з певністю відповісти, бо якщо вірити Олексі, то питання слід ставити не “де”, а “коли”? Я ж за браком відповідної освіти, а може, через жіночий консерватизм, не спроможна уявити собі того, що ми перебуваємо в тріасі (а до того були в пермі). Хоча все, що нас оточує, а також результат аналізу породи, свідчить на користь мезозою.

Якби мені довелося писати звіт, я б повторила все, про що вище писав Заміховський. Утрималася б тільки від упередженого ставлення до новоприбулого. Як на мене — чоловік він інтелігентний і ввічливий. А те, що став нашим сусідом по нещастю, та ще за таких неприємних обставин… Мало з ким не трапляється.

Я взялася за перо не тому, що до цього мене заохотив Олекса, а щоб нейтралізувати певну однобокість, а може, й тенденційність в описанні подій, що з нами сталися. Олекса — чоловік справедливий, але хоч якою б була справедливість окремої людини, та вона все ж суб’єктивна. Мабуть, суб’єктивізмом грішитиме й моя оповідь. Та вже Вам, якщо тільки цьому “писанню” судилося потрапити до Ваших рук, буде легше віднайти істину поміж двох точок зору.

Пишу, примостившись на купі листя в вузенькій розпадині, що тягнеться через усе бескеття і є своєрідним тунелем, по якому гуляє протяг. Рух повітря і тент над головою рятують від спеки… Весь час здається, що мене оточує не реальний, а якийсь дивний умовний світ. Я дедалі втягуюся в цю гру, іноді забуваючи, що це тільки спектакль, у якому режисер і сценарист доклали всіх зусиль, аби він являв повну ілюзію дійсності. Та водночас не полишає думка, що в цьому спектаклі вмонтовано реальні події, часом драматичні, які розмивають межу між ілюзією і дійсністю. Візьмемо, наприклад, лабораторію. Мій погляд ні на мить не полишав місця її стоянки. І все ж вона з’явилася так швидко, що око не встигло зафіксувати її в дії. Здавалося, вона нікуди не зникала, а якийсь штукар підмінив в ній Славка на Григорія Гуровича. Або випадок загибелі прозауропода… Це відбувалося на моїх очах, і шкода, що я не встигла зняти ту сцену на плівку. Видовисько потьмарило мені на час свідомість. Хоча потім я зробила фотознімки кістяка, а також виміряла його основні параметри.

Інколи мені здається, що минуле й теперішнє існують одночасно. Межі між ними я розрізнити не спроможна. Заміховський запевняє, що ми рухались у часі. Мені ж інколи здається, що все відбувається навпаки: час рухається в мені; моє “я” розтягнулося аж до первинної клітини, на мільярди років. А зараз те “я” зробило коротку зупинку на довгому шляху. Аналізуючи все бачене і пережите, доходиш висновку, що людина — ніщо інше, як згусток послідовних подій, котрий, якщо його розрівняти, розтягнеться аж до початку виникнення Всесвіту.

Мирославе Петровичу, мої батьки далекі від теорії часу і простору. Обоє працюють на швейній фабриці: батько — механіком, мати — швачкою. Я в них друга дитина — між старшим на п’ять років братом і молодшою на стільки ж сестрою. Від батьківської ласки мені дісталося те, чого вони не встигли віддати первісткові — моєму братові, і частина з того, що призбирали для сестри. Від цього й характер маю стриманий. І, отже, висновки робити ніколи не поспішаю.

Зараз уже можу зізнатися, що й перед тим, як напроситися до Вас у сектор (по закінченні інституту), я добре вивчила всі Ваші друковані праці — як ті, що нам викладали в курсі біостратиграфії, так і свіжі, в періодичних виданнях. Не критимусь, цікавість мою продиктували не лише наукові, а й чисто житейські інтереси — я мала намір стати Вашою аспіранткою. Першою! Бо досі Ви аспірантів не мали. І, отже, з часом сподівалася на вчений ступінь.

Мені світила доля такої собі емансипованої жінки з числа інтелектуалок.

Та очікуваний хід подій порушив випадок. Я маю на увазі знайомство в поїзді. Зараз уже важко сказати, що мене тоді привабило в Заміховському більше: мужній вигляд чи таємничість його наукової діяльності. Не останню роль відіграла й видима байдужість до мене. Кожна дівчина вважає, що байдужість з боку чоловіка, який їй подобається, це явне непорозуміння. І вона докладе всіх зусиль, щоб спростувати це непорозуміння.

Втім, я, здається, повела оповідь не в той бік… Так, щодо моїх висновків про наше місцеперебування. Гадаю, Вам відомий дивовижний феномен, коли людина в стані гіпнотичного навіювання починає розмовляти на мові, яку вона не знає і в минулому не могла знати, або розповідає про місцевість, якої раніше ніколи не бачила? Це відомий факт. Про нього не раз писали в науково-популярній літературі… То чи не випромінює пристрій Заміховського поле такої частоти, яке подразнює біологічну пам’ять? Адже в генетичному коді людини зашифровано весь її розвиток. Хоча в цих моїх міркуваннях є й слабина, а саме: чому ж тоді я не відчуваю себе архозавром? Адже в тріасі (якщо це справді тріас) людським духом ще й не пахло.

Щойно я згадала про тих істот, а вони вже сунуть, онде, з-за гори. Один по одному, перевальцем. Двоє великих і двоє малих. Прямо до лабораторії. Перший нічим не відрізняється від того, що вчора вранці шукав свою кладку. А якщо це так, то де гарантія, що, згадавши позавчорашню подію, велетень не кинеться нищити нашу будку? В могутніх ногах і хвості вистачить сили, щоб перетворити її на потовчену каструлю. Та звірі проминули машину Заміховського. Вони тюпали до чагарника. І тут моєму спокоєві настав край. Адже Олекса з Григорієм Гуровичем ще після сніданку пішли по воду до лісу. Повертаючись, вони обов’язково наткнуться на сім’ю текодонтів. А ті вже тинялися, шукаючи харч, на краю чагарника. Об’їдали підлісок, як це роблять корови, ловили щось у кущах. А навколо тихо — ніде ні шелесь. Ніби тут і не буває страхітливих вихорів, сили яких вистачить, щоб підхопити і занести високо в небо навіть отих десятиметрових чудовиськ… Тим часом один з велетнів почав гребтись, як курка, а тоді сів і завмер. Решта паслась неподалік.

Коли паніка в мені потроху вляглась, я взяла фотоапарат і, користуючись ним як біноклем, навела об’єктив на край гаю, на широку прогалину між гаєм і чагарником, де кожної миті могли з’явитися чоловіки. Тоді згребла до купи цупке шкірясте листя, що служило нам підстилкою під постіль, додала туди гербарій (я почала збирати його з місця нашої першої стоянки на березі затоки), поклала напоготові запальничку.

Я вже настільки оговталась, що навіть зробила кілька знімків. Текодонти не лише паслися, а й полювали на якусь дрібну живність. Скидалося, то були комахи. Один з ящерів тим часом сидів непорушно і дивився в мій бік. Навіть на такій відстані я бачила, як блищать його великі лупаті очі. Я вже зовсім заспокоїлась і тепер, здавалося, спостерігала не за дивними реліктовими тваринами, а за свійською худобою.

Мирославе Петровичу, десь я чула таке: “Мудрість починається з визнання факту”. Ну, не можу я визнати, що ми в мезозої! Не можу! Незважаючи на всі хитромудрі пояснення Олекси про зв’язок часу, простору та гравітації з якоюсь тахіоновою матерією. В моїй психіці панує якийсь дивний стан роздвоєності: все, що стосується людей, я сприймаю як дійсне, решту — як умовне. Часом здається, що змішалися сон і ява. Немилосердно пече сонце, мучить спрага, доймає тривога за Олексу — це ява. А оті всі дивні звірі, комахи, рослини — сон. Та хай там як, а дні, відколи ми з Олексою разом, попри всілякі незручності, я вважаю для себе за щастя”.

Далі знову пішли рядки, писані рукою Заміховського. Маріїне письмо в порівнянні з ними нагадувало контрольну роботу з каліграфії.

“Учителю, аби Ви тільки знали, чого вартий мені був кожен крок, зроблений у напрямку “зеленого шатра”. Але я йшов туди не за тим, щоб провести гостя до потоку, де б він міг освіжитись. Хотілося приглянути місцину, на якій можна було б поставити будинок. А ще потрібна була вода. Я подумав, що будівельний майданчик спершу слід буде обплести ліанами, а на подвір’ї на час спорудження весь час палити багаття. До речі, ліановими путами тут обсновано все: дерева, кущі, скелі. Деякі види цієї повзучої рослини мали малюнок поперечних кілець, і від того, здавалося, “тіло” ліани часом скорочується, як щупальця… В лісі точиться дивна статична боротьба між велетнями, стовбури яких не обхопити і п’ятьом людям, і гнучким повзучим паразитом. Місцями грунт було устелено віялоподібним пальмовим листям. Здавалося, ось, ще мить тому, дерева силкувалися виборсатись із могутніх пут, але, втративши частину крони, завмерли, очікуючи, поки накопичиться сила для нової боротьби. Декотрі з них не витримували. Їх стовбури дотлівали тепер у вогкому грунті. Догнивало і тіло паразита, який, висотавши соки з жертви, прирік і себе на загибель. На нас повіяло тліном. Той запаморочливий запах, здавалося, видихала важкопоранена істота… Ми наближалися до води. Тут був пологий кам’янистий берег, оточений густим живоплотом. Високо вгорі та загорожа перетворювалася в темно-зелену баню. Лише на окремих ділянках її, немов крізь дірки в балагані, пробивався сонячний промінь, який, проте, губився, не досягши грунту.

— Незайманий куточок! — захоплено озвався мій супутник і почав роздягатись.

Він ретельно — стрілка до стрілки — склав і поклав на камінь штани, повісив на шип колючої ліани сорочку. Тим часом я зірко оглядав усе довкола, дослухаючись до ритмічного подиху лісу.

— Ал-ле ж холодна! — вдоволено вуркотів Пойда, ступаючи в воду.

Його білі труси різко контрастували з бурою засмагою тіла.

— Ух! — захоплено вигукнув, занурившись у потік. — А ти ж чого? Коли ще трапиться нагода?

“Аби тільки ця нагода не розтяглася на все життя”, — зауважив я подумки і почав скидати сорочку… Вода, справді, виявилася холодною. Я не витримав і хвилини. А Пойда, як хлопчисько, пірнав, вигукував якісь нісенітниці. Натішившись купанням, він блаженно розтягнувся на траві і лежав якийсь час мовчки, спрямувавши погляд у верховіття.

— Скажи, Заміховський, — озвався він нарешті, — скільки днів ти вже в мандрах?

— Яких днів? Тих, що я подорожував, чи тих, що минули в інституті, поки мене там не було?

— І тих, і тих.

— У мандрах я перебував десь зо два місяці, а в інституті тим часом минуло не менше місяця.

Пойда замислився. Вже висохли краплини води на його грудях, коли він знову озвався:

— Слухай-но, твоя “машина” відкриває колосальну перспективу. Скажімо, ти пішов у відпустку. Традиційним способом гуляєш місяць, а на “машині” — два. Або візьмемо, наприклад, польові роботи… — На мить він затнувся, я відчув на собі його пильний погляд. Та внутрішня боротьба, мабуть, закінчилася на користь відвертості, бо він вів далі: — Місячне завдання виконуєш за два тижні, решту днів перетворюєш на місяць відпустки…

Попри ці не зовсім чеснотні прожекти, він таки мав рацію. Подорожі на хрономашині були б цікаві і повчальні. Адже й Ви колись сказали: “Щоб знати, що на людей чекає попереду, слід добре вивчити все, що з ними і їх пращурами відбувалося в минулому”.

— Скажи, — знову озвався Пойда, — а як впливає подорож у часі на різні функції людського організму? Ну, скажімо, ти не постарів за ці два місяці?

— Не помітив такого.

Раптом Пойда весь напружився, його увагу привернуло щось у верховітті. Мої очі не одразу й помітили у тому плетиві невелику істоту, яка ловко, немов канатоходець, скрадалася по тонкій ліані від одного дерева до іншого. То була ящірка — одна з мешканок верховіть, циркові стрибки яких ми спостерігали з Марією позавчора.

— Дивина! — мовив Пойда. — Крокодили по деревах лазять… А нам у цьому лісі ніщо не загрожує?

— А це якраз і слід з’ясувати, — відказав я.

— Жартуєш? Та ми загрузнемо в тому зеленому пеклі, не зробивши й сотні кроків.

— Підемо берегом. Скільки зможемо.

— Берегом назад?

— Ні. Берегом уперед.

— Я не згоден! — рішуче оголосив Пойда.

— Тоді підождіть мене тут… Або повертайтесь. А тільки попереджаю: на відкритій місцевості на вас чекає ще більша небезпека.

Я взяв порожню каністру і подався берегом в глиб лісу. Та не зробив і десятка кроків, як мене наздогнав дикий окрик Пойди:

— Стій! На кого мене залишаєш?

Я на мить зупинився, та, обернувшись і уздрівши недолугу постать чоловіка, який тупотів ногами і горлопанив, тільки посміхнувся.

Пойда, мабуть, ішов за мною назирці, бо через кілька хвилин я знову почув його голос, в якому вже не було й натяку на зверхність:

— Ти чиниш несправедливо, Заміховський. Знаєш, що мені нікуди подітись, і нав’язуєш свою волю.

— А ви вчинили, як пірат, захопивши лабораторію.

Пойда не відповідав. Ми йшли краєм кам’янистого ложа потоку. Звідусіль до нас тягнулися зелені лапи деревовидної папороті, кущистої пальми, мімози, хвої, дорогу перетинали вузлуваті канати ліан. Часом зарості заганяли нас у воду, а інколи ліс відступав на десятки кроків від потоку. Ми йшли так з півгодини і раптом опинилися на великій галявині. Викладена рожевими плитами з пісковику, вона нагадувала майдан, оточений зусібіч стіною зелені. Я вражено застиг на місці. Саме такою мені ввижалася місцевість, на якій я замислив змурувати хату. І будівельного матеріалу доста, і річка поруч, і лісова невідомість на безпечній відстані. Мені вперше, відколи побачив Пойду, спало на думку, що в усьому лихому завжди можна віднайти й елемент корисного. Оті міцні, непропорційно великі кисті, які видалися мені спочатку схожими на два живих капкани, стануть прекрасним знаряддям праці. Ми тут не хату — фортецю змуруємо.

— Стомились? — поцікавився я співчутливо.

— Теж мені маршрут… — мовив мій супутник, не виймаючи з рота цигарки. — Походив би ти під землею, на глибині кілометра і глибше…

— Вважайте, що зараз ви перебуваєте у тій же місцевості. А те, що згодом стане вугіллям, ось, поряд.

— Говори, та знай міру, — сказав Пойда. — На Україні тріасових покладів вугілля немає.

— Немає таких, які б мали промислове значення. Окремі ділянки все ж є. А точніше, будуть — через двісті двадцять п’ять мільйонів років.

Пойда кинув недокурок і наступив на нього черевиком, на якому від недавнього глянцю не лишилося вже й сліду. Але не це привернуло мою увагу. На його взуття, як і на моє, налипла глина. Я нахилився і зняв зі свого шкарбана шматок жовтої маси. Вона виявилася м’якою і пластичною. Судячи з того, що глина ще не встигла засохнути, глинище було десь близько. “Отже, розчин для будівництва маємо”, — подумав я. Пойда уважно спостерігав за моїми пальцями, які м’яли вогку грудочку. Він раптом спохмурнів. Хотів щось сказати, але я випередив його:

— Почекайте мене тут, а я огляну галявину.

Щойно я вийшов із затінку, як сонце обрушило на мене всю свою полуденну спеку. Черевики зацокали по плитах, між якими місцями пробивалися колючі рослинки. Плити лежали так рівно, ніби їх було викладено людськими руками. Але мене цікавила зелена загорожа, і я пильно вдивлявся в присмерк між деревами. Та хоч як напружував зір, нічого вартого уваги не помітив. Із живності тільки деревні рептилії гасали у верховітті. Ці істоти, мабуть, ніколи не спускаються на землю. Тим часом не полишала думка, що плац у півтора-два гектари виклала не природа, а розумні істоти. Мені, вже вкотре, подумалося, що минуле, сучасне й майбутнє пов’язані міріадами невидимих зв’язків. Рід людський — це крона дерева, коріння якого губиться десь аж у первинному ОКЕАНІ. Плоди, що родять на його гілках, і соки, що є в тих плодах, — від кореня. І зажерливість, і злість, і паразитизм — все від кореня. І розум, і свідомість, і людяність, і переосмислення сутності людської — теж від кореня.

Пойда лежав на велетенському овальному листкові, в який, при бажанні, міг би й загорнутись.

— Чудово, — сказав голосом, якому, проте, бракувало колишньої бадьорості.

— Подорож ще не закінчилась, — відказав я.

— І де ж край?

— Потік, по березі якого ми йдемо, впадає в річку. Мусимо побувати там.

— Мусимо? І хто ж нас змушує?

— Обставини.

— Якщо не секрет, які саме?

— А такі, що ми зобов’язані знати місцевість, де нам судилося вік вікувати.

— Ти хочеш сказати, що залишишся в цих краях назавжди?

— Не лише я, а й Марія, і ви теж.

— Що ти ото говориш? Хто мене змусить зостатися тут?

— Ви, здається, казали, що знайомі з моєю брошурою… Нагадаю: пересування в часі вимагає великих витрат енергії.

— То й що?

— А те, що ви влізли в машину з напівпорожнім баком. До тріасу вам ще вистачило енергії, а от назад…

Пойда зблід. Мої дії, за якими він весь час пильно стежив, мабуть, були промовистим підтвердженням слів.

— Ти хочеш сказати, що я більше ніколи не повернусь додому? — мовив тихим голосом.

— Будьте готові до цього, — відказав я ухильно.

— Ти не ошукуєш мене, Заміховський? — В його очах з’явилося щось схоже на благання.

Я раптом відчув, як з мене виходить злість. Здавалося, що позбуваюся чогось дуже важкого. За якусь мить Пойда перетворився з недруга на товариша по лиху. Я відказав якомога м’якше:

— На жаль, не ошукую. Палива в реакторі не набереться й на піврейсу до антропогену порожняком.

Він підвівся і, уникаючи дивитись на мене, сказав:

— А я ж маю сім’ю…

— Ходімо вже, — заквапив я.

Потік ставав дедалі порожистим. У деяких місцях він ніби уривався, утворюючи водоспади. Здавалося, що вода падала з однієї конвейєрної стрічки на іншу — крутішу. Поступово на берегах і в глибині лісу каміння ставало все більше, а грунту менше. Порідшали дерева. Ми скоро опинилися на узліссі, де потік розпадався на кілька струмків, а ті впадали в досить широку, стрімку річку. Завали корчів, валунів і вивернутих з корінням дерев по обох краях заплави свідчили, що річка бувала дуже грізною. І зараз вона пінилась, ударяючись у каміння, що стояло на її шляху. Я почав порівнювати подумки майдан у затишному оточенні зелені зі схилом над річкою. Але не міг віддати переваги ні тій, ні тій місцині. Вже хотів був звернутись за порадою до Пойди, коли він, вказавши рукою на валуни на невеликій мілині, сказав:

— Глянь-но.

Але я хоч як дивився, а в тій прибережній калабатині нічого підозрілого не помітив.

— Дивно, — мовив збентежено Пойда. — Він же ворушився…

— Хто?

— Та один з валунів.

Мене найменше цікавила відкрита місцевість. Я прострілював поглядом узлісся, де в затінку височезних араукарій, сосон і пальм могли ховатися від спеки будь-які істоти. Та хоч як напружував зір, ніякого руху там не помітив… До води лишалося якихось півтори сотні кроків. Але щоб до неї дістатись, слід було обійти чималий завал, який лишила по собі повінь. Пойда першим помітив у купі корчів, хмизу і піску вибілений на сонці кістяк. Він мав від кінця хвоста до черепа метрів чотири завдовжки. Судячи з того, що передні і задні лапи були приблизно однакової довжини, власник кістяка не був прямоходячою істотою. Це я відзначив подумки. На Пойду ж ті останки справили велике враження.

— Слухай, що ж виходить? Що ми весь час були під загрозою спіткання з отакою потворою? — запитав він, навіть не приховуючи тривоги в голосі.

— Аби тільки з такою… — відказав я стримано.

Чувся плюскіт і шипіння піни у прибережжі. Де й бралося стільки води, яка плинула невідомо звідки і невідомо куди?! Бо на жодній з антропогенівських карт Ви не знайдете цієї ріки. Хіба що геологи, які вивчають палеогеографію, колись нанесуть її на план.

— Он воно що! — озвався Пойда.

Я вже й сам помітив серед валунів істоту, котра нагадувала пермську жабу. Вона сиділа нерухомо, підставляючи течії велетенську пащу. Вода навколо неї пінилася так само, як і навколо каміння. Ми завмерли на мить, втупившись у ту істоту. Раптом вона стулила щелепи, в неї ворухнулось воло; якийсь час жаба сиділа непорушно, над водою виднілися тільки буро-зелена спина і банькаті очі. Мене брала цікавість побачити зблизька, у що перетворилась пермська амфібія, і я попрямував до берега. Вода в річці, незважаючи на швидку течію, виявилася такою ж прозорою, як і в потоці, що її живив. Уже з відстані двох десятків кроків можна було помітити тіло тварини, яка водночас нагадувала і жабу, і ящера, бо мала велику жаб’ячу голову і хвіст, як у архозавра. Істота зірко стежила за мною. Невідомо тільки, кого вона в мені бачила: поживу чи небезпеку для себе. Було в неї щось і від стегоцефала, і від плескатої пермської амфібії. Найбільше вражала паща. Широка, метрова… Їй, здавалося, були підпорядковані і короткий тулуб, і ребристий хвіст, і дебелі, як у черепахи, лапи. Та паща ніби була цинічним викликом мені — мислячій істоті. Ось вона знову розтулилась — жабоящір, схоже було, напосівся випити всю воду з річки. Невдовзі я відзначив, що рот амфібії був справжньою живою пасткою, яка вмить стулялася, щойно в неї потрапляла рибина. Мушу сказати, що риби тут багато. Вона ходить косяками біля самого берега. Звичайна риба, на форель схожа. Таке відкриття додало мені настрою. Я погукав Пойду. Угледівши таку кількість риби, мій супутник забув і про жабоящера, і про ситуацію, в якій ми опинилися з його ласки.

— Слухай! — вигукнув він. — Та тут же на нас чекає славна рибалка! У мене вдома такі гачки є!

Я подивився на нього здивовано.

— А, так-так… — мовив він згаслим голосом.

Та невдовзі Пойда знову ожив.

— Слухай, Заміховський, а на лиха нам гачки? Он скільки ліан! Ми ж можемо сплести вершу.

Поведінка гостя з антропогену більше дивувала, ніж радувала. Я ніяк не міг второпати: він справді так швидко адаптувався чи клеїть із себе дурня.

— Авжеж, — погодився я. — Якщо рибини так безпечно запливають у пащу жабоящера, то чому б їм не побувати й у верші, де лежатиме приманка?

Тим часом тварина, хоч і мала нас на оці, свого заняття не кидала — рот її вряди-годи стулявся, швидко, немов капкан. Я звернув увагу, що біля річки було свіжіше, ніж у лісі. Прохолодне повітря тут ніби текло другим, верхнім, шаром над водою. А може, причиною свіжості була пора дня — сонце скотилося з зеніту і не так пекло.

— Гайда вже, — сказав я. — Марія турбуватиметься.

Учителю, відстань від річки до лабораторії, за словами Пойди (а в цьому йому можна вірити, адже він за фахом — підземний топограф), — близько п’яти кілометрів. По прямій ми подолали б її, не кваплячись, за годину. Але нагору дорога виявилась важчою.

Я ніс каністру. Пойда теж ішов не з порожніми руками. Він тягнув великий сувій ліанового листя.

Раптом гість з антропогену спинився. Він утупився в сліди підошов сорок третього розміру на вогкому грунті. Тоді перевів погляд на мене.

— То де, ти кажеш, ми перебуваємо? — Ще недавно блискучі очі тепер знову, здавалося, взялися сажею. В них не пробивалося й іскринки.

Замість відповіді я підійшов до того місця, де були сліди, і витиснув поряд відбитки обох своїх ніг — правий до правого, лівий до лівого. Ребристий малюнок підошов повністю співпадав. Тоді кивком голови запросив Пойду ближче до потоку і показав трипалі сліди. Вони були глибокі і свідчили про неймовірну вагу істоти, якій належали. Мій супутник скинув з плеча довгий зелений сувій і уважно став роздивлятись метрові відбитки, на яких чітко проглядалися фаланги кожного з трьох пальців. Він співвідносив їх довжину до відстані між ними, яка сягала двох з половиною метрів. А я дивився на Пойду.

— Тут що, водиться слоновий птах? — нарешті озвався.

— Птахи тут з’являться через багато мільйонів років.

— Не дури голову! Це сліди птаха.

Я звернув його увагу на заглибини, що крапками й тире тяглися між відбитками лап.

— А то, по-вашому, що за знаки? — запитав.

Пойда не знав, що відповісти.

— Тут ходив ящір, — пояснив я. — А оті борозни між відбитками лап — сліди хвоста.

Було видно, що мої слова не дуже його переконали. Він знову кинув на плече сувій, і ми продовжили шлях нагору. Тим часом мені подумалося про те, яким дивовижним був би світ людей, аби всі його представники дожили до антропогену. Той же слоновий птах, останній екземпляр якого загинув на Мадагаскарі на початку вашого століття, був би не тільки чудовим різновидом пташиного царства, а й, коли б його приручити, давав би людині велетенські, завбільшки з гарбуз, яйця, до того ж, забезпечував би м’ясом. Розмірковуючи, я весь час пильно спостерігав за гаєм, до якого ми наближались. Але зелений масив на схилі ніби вимер. Виднілися тільки потоптані кущі та поламані дерева — сліди вчорашньої розправи. Пойда йшов мовчки. Довгий сувій ліанового листя нагадував товсту колоду, і здавалося дивним, що він нітрохи не зігнувся під її гнітом… Сонце тут довго стоїть у зеніті. А вже коли скотиться з тієї “мертвої точки”, то гав не лови — і незчуєшся, як упаде ніч. Коли ми порівнялися з дібровою, воно вже було зовсім недалеко від заходу. На небі, як і раніше, жодної хмаринки. Над кожним каменем, розжареним до того полуденною спекою, гойдалось марево… І тут мою увагу привернув дим. Він штопором всвердлювався в небесну голубінь. Я наддав ходи. Невдовзі стало видно лабораторію, а згодом з-за гаю з’явилося скелясте пасмо, над яким і клубочився дим. На краю бескеття стояла Марія і вимахувала білим полотнищем. Я спинився. Попереду — жодного руху. Та щойно погляд ковзнув по чагарнику, як мені стало кепсько. На краю непорушно сидів ящір. Каністра вислизнула з руки, а тіло, скоряючись більше інстинкту, ніж свідомості, подалося за найближчий кущ.

— Лягайте, Пойдо! — вигукнув я.

— Досі мене звали Григорієм Гуровичем, — зауважив він, не поспішаючи відгукуватися на мій заклик.

Я розсунув цупке бенетитове листя і показав Пойді ящера, який, на щастя, сидів спиною до нас. Постать тварини зливалася з коричнево-зеленим тлом чагарника. Мій супутник довго мружився.

— Що то? — запитав нарешті.

— Птиця, сліди якої ми бачили… — Та раптом іронічні слова застрягли мені на кінчику язика. Неподалік у кущах сиділа ще одна тварина, а поруч вовтузилось двійко малих ящерів. Хоча малими вони були тільки в порівнянні з дорослими тваринами. Уявіть собі двох коней, що поставали дибки і гарцюють.

— Справді, якийсь дивний світ, — мовив мій супутник, тамуючи хвилювання в голосі.

Я тим часом гарячково шукав спосіб, як непомітно відповзти до гаю. Пойда виявився кмітливішим. Він підтягнув до себе сувій, який було перев’язано ліановою лозою, і витяг з нього два листки. Вони нагадували цупкий брезент і вкрили кожного з нас з голови до п’ят. Відстань у півсотні кроків ми пододали поповзом, тягнучи сувій і каністру.

Гай укривав схил зеленою латкою площею десь у сотню гектарів. Хоч у ньому, крім комах, і не видно було жодної істоти, та ми не наважилися перетинати його навпрошки, а пішли в обхід. Від Пойдиної безтурботності не лишалося і сліду. Він перетворився на зір і слух. Його уваги не минали ні комахи, ні дрібна рептилія. Ми вже обминули гай і йшли понад його східним краєм, який устеляв нам шлях густою тінню.

Пойда якось дивно мугикнув, у нього на обличчі майнула загадкова посмішка.

— А от скажи, Заміховський, вирушаючи в дорогу, ти знаєш наперед, у якому місці опиниться твоя “машина”?

— Авжеж. На тому ж самому місці.

— Тобто ти хочеш сказати, що “машина” й зараз стоїть на подвір’ї інституту, тільки на глибині тріасу?

— Десь так, — погодився я. — Але так ставити питання може лише той, хто перебуватиме там через двісті двадцять п’ять мільйонів років.

— А ти зміг би довести, що лабораторія нікуди з двору не зникала?

— Аби тільки було кому доводити…

— Це добре, — сказав Пойда. — Хоча водночас і погано.

На мій здивований погляд пояснив:

— Добре, бо дні, коли нас не було на роботі, нам не запишуть, як прогули. А погано, бо не маємо підстав отримати плату за польові роботи.

— Проблеми вас цікавлять справді важливі, — мовив я з сумною іронією. — Але щоб ними займатись, слід бути принаймні на тому кінці мегахрону.

— І що, немає жодного способу?

— Є. Але надто довгий… Опинитися там шляхом тривалих і складних молекулярних перетворень і проявитися в комусь із людей шматочком гена чи амінокислоти.

Пойда похнюпився.

Коли я піднявся до нашого табору, сонце вже стояло на вечірньому прузі. Небо на заході відсвічувало дивним рожевим опалом. В Маріїних очах ще не розтанула тривога, повіки були припухлими. Навіть близька присутність Пойди, який видирався слідом, не втримала її від поривання припасти до моїх грудей. Мене заполонив такий прилив ніжності, що я на мить забув про всі злигодні. Лише точили докори сумління за те, що втягнув найдорожчу мені людину в авантюру, виходу з якої не бачив…

З сутінками текодонти покинули місце на краю чагарника і подалися туди, звідки й прийшли, — на захід. Схоже, то була сім’я. Марія розповідала, що вони з’явилися невдовзі по тому, як ми з Пойдою пішли до лісу. Никали всюди, об’їдали кущі папороті, роздирали сагові пальми. Один з них тим часом непорушно сидів на одному місці, мабуть, відкладав яйця. Марія бачила зі скель, як неподалік сновигали дрібні рептилії, але велетні їх не чіпали, а виловлювали, з усього було видно, комах… Як тільки ящери розтанули в імлі, ми спустилися по дрова, і невдовзі наш закопчений казанець уже обвивали червоні мацаки ватри. Вечеряли тим же копченим м’ясом і відвареною серцевиною бенетитової пальми. Пойда не шкодував єлейних слів, щоб похвалити Маріїну кмітливість, завдяки якій ми вчасно встигли помітити небезпеку. Він би й до ранку теревенив, якби я не нагадав, що вже пора спати.

Хоч цього разу постіль і була м’яка, та воскова поверхня зеленого “простирадла” липла до тіла і змушувала прокидатись. Кілька разів я підводився і дивився на лабораторію: в ілюмінаторах світилося. “Мабуть, забув вимкнути світло”, — подумав я про Пойду. Та коли прокинувся вже на світанні, уздрів біля лабораторії купу різних предметів, які виявилися секціями довгого столу, приладами, всюди валялися щити сірого пластика з внутрішньої обшивки. На мить я заціпенів від лихого передчуття. Тим часом довкола було все спокійно. Сонце ще не зійшло, але небо на сході вже взялося рожевою аквареллю. Всюди блукали невеликі двоногі рептилії. Не тямлячи себе, я почав спускатися зі скель. Коли вже був унизу, з лабораторії вийшов Пойда і викинув лист пластика… Помітивши, що я чимдуж біжу до нього, він панічно стягнув і пошпурив сорочку, тоді заскочив усередину і по хвилі звідти вилетіли черевики і штани. В дверях майнула невисока постать у білих трусах, і двері зачинились. І тут я все збагнув. А відтак спинився і, давлячись від сміху, тепер уже неквапом попрямував до лабораторії. Джон Сільвер,[2] виявляється, захопив корабель і збирався втекти, кинувши нас з Марією напризволяще. Він не врахував лише одного, що в дитинстві я багато читав про “джентльменів удачі” і добре знав стереотип тих людей. Якщо висловитись образно, то з корабля, на якому хотів утекти Пойда, було завбачливо знято і сховано стерно… Я спинився біля купи того, що недавно ще було начинням автономної блок-лабораторії, і став спостерігати. То в одному, то в іншому ілюмінаторах мелькала голова з вусиками. Пірат панікував. Судно йому не корилося і не хотіло зніматися з якоря. Мені здавалося, що я чув хрипкуватий прокурений голос: “Кар-рамба!”, якому відлунювало: “Піастри, піастри, піастри!” У пам’яті між тим розкручувалася стрічка останніх подій, і я раптом збагнув, як ловко, можна сказати — елегантно, ошукав мене Пойда” Скоро мені набридло дивитися, як марно метушиться в вікнах голова з вусиками, і я заходився ховати в порожнини секцій столу хроматограф, біоаналізатор, кондиціонер та інше приладдя. Поскладавши та накривши все те щитами з обшивки, я накидав зверху листя і пригнітив камінням. Потай позирав на вікна. Пойда незабаром перестав метатися туди-сюди, вимкнув світло. Невдовзі він з’явився на порозі лабораторії з шматком товстого кабелю в руці.

Зійшло сонце. В його скісних променях раптом усе заіскрилось. Чоловік у дверях примружився і враз став схожим на хом’яка, якого щойно витягли з кубла, де він спав.

Я запитав:

— Сподіваюсь, ви не пошкодили розйомів, коли знімали цей кабель?

— Я ще не з’їхав з глузду, — відказав Пойда.

І тут мою увагу привернув якийсь рух на заході. По хвилі вже можна було розгледіти, що то повертається до чагарника вчорашня сім’я текодонтів.

— Одягніться, — сказав я. — У нас, можливо, будуть гості.

— Які гості? Що ти говориш?! — Він, проте, поклав кабель і став одягатись.

Я насилу устигав за Пойдою. Ми бігли спочатку під прикриттям лабораторії, а потім, коли до скель лишалося з чверть кілометра, пустилися навпрошки. Та наші побоювання виявилися марними. Ящерів ми не зацікавили. Вони перевальцем дибали до свого улюбленого місця на краю чагарника, об’їдаючи по дорозі зелень… Марія ще не підводилась. Спальник, у якому вона лежала, запнувшись з головою, нагадував великий жовтий кокон… Учителю, Пойда підготував усе для того, щоб “машину” можна було відправляти за течією часу. Потрібна була тільки сприятлива ситуація. Власне, я очікував, поки заберуться з чагарника текодонти. А тим часом писав, втиснувшись у розпадину. Перерви робив лише на сніданок і обід. Коли спека стала нестерпною, я сховався під ліановий лист і сидів під ним, як у курені. Марія, яка до обіду фотографувала комах, дрібних рептилій і рослин, теж відпочивала під листом у розщілині. Тільки Пойді не сиділося. Він швендяв туди-сюди, обстежував скелястий масив. На мене уникав дивитись, а коли наші погляди зустрічались, його блискучі очі враз ставали чорно-матовими, як сажа. Щось не в’язалося в логіці поведінки цього чоловіка: гарні реакція та інтуїція і безглуздий вчинок з втечею. Адже Пойда, попри малий зріст, важив не менше сімдесяти кілограмів і не міг не розуміти, що саме тієї кількості енергії, яку було б згайновано на перенесення його ваги, могло б не вистачити до антропогену. Йому світило загрузнути десь на початку кайнозою… Сонце вже торкнулося обрію, коли ящери знялися з тирла і подибуляли туди, звідки прийшли. Що їх туди, на захід, гнало, лишалося загадкою. Я теж подався за ними. Коли вони зникли за горою, я зайшов в лабораторію, встромив у розйоми кабель, який був “містком” між блоком живлення і контуром “машини”, тоді відхилив кришку пульта і вставив запобіжник. Востаннє окинув поглядом лабораторію, чи, бува, не пошкодив чогось Пойда. І раптом уздрів чорний портфель, що лежав у протилежному кутку, прямо на дротах контуру. “Дивний чоловік, — подумав я. — Сорочку навіть зняв і викинув для зменшення ваги, а рундук залишив”. Втім, може, він його просто забув.

Дорогий Мирославе Петровичу!

Це вже останні рядки. Скоро я натисну на клавішу і зачиню двері. Хоч зараз ще білий день, але півкілометрову відстань до скель я вже долатиму при зорях.

З надією пишу: “До побачення!”

Ваш Олекса”.