Свої, чужі, інші

Розділ 1

Сорот не зрікся свого слова. Він використав кожну мить зустрічей з Інтаром, аби вчити хлопчика ремеслу Невидимок. І радий був упевнитися, що хлопчик по-справжньому талановитий. Його розум і його пальці виявилися моторними та гнучкими. Сорот невдовзі зрозумів, що може вважати Інтара одним із найкращих своїх учнів.

Хлопчисько не встигав озирнутися, як новий ранок змінювався наступним, за кожним дев'ятим Храмовим днем, через дев'ять заходів і світанків, наступав новий… Весна скінчилася, її місце посіло літо, але й воно за неповні два місяці мало поступитися дорогою осені.

За цей час Інтар довідався багато про що.

Перш за все Сорот показав йому кілька вправ для того, щоб пальці стали спритними й швидкими, звелів повторювати їх щоранку, щовечора та вдень, якщо видасться вільна часинка.

Сліпий розповідав Інтару, коли і як краще працювати: у колотнечі, в тисняві, й чим більше захоплена чимось юрба, то багатшим може бути улов. У Храмові дні, на свята, під час публічних страт і великих базарів найменше ризику попастися, а заразом можна й «рибку» вибрати «жирнішу».

— Але свята ж не щодня бувають, — зауважив Інтар.

Сорот посміхнувся на це:

— Якщо «рибка» плаває не в «зграйці» — не лихо. Можна й самотню «рибку» підчепити, головне — наживка. Наприклад, несе хлопчак глечика з водою або молоком, або з вином навіть, зіштовхнувся з ким, розлив на нього, вибачатися почав, обтрусити намагається… Ну, й гроші витрусив із кишень. Можна олію розлити, борошно розсипати… Головне — не повторюватися, знати безліч способів, усі — досконало, й змінювати їх часто. Добре, наприклад, руку, ту, котрою працюєш, ховати. Плащ на ній нести, або сумку на плече так повісити, щоб п’ясть закривала.

Головне ж у юрбі, — продовжував Сорот, — нічим не вирізнятися. Бути як усі, не хвилюватись, не поспішати ані коли «рибку» вибираєш, ані після роботи, а найголовніше — під час. Якщо раптом схопили за руку, здобич кинути й нізащо ні в чому не зізнаватися, та самому кричати голосніше, а поки малий — ревти вголос. Якщо тільки підозра є, що стежать, хапати будуть — теж кидати здобич якомога непомітніше й швидше, Інтар кивав і запам'ятовував. Він не стомлювався повторювати подумки ці уроки, розуміючи, які вони важливі.

Сліпий учив його, що краще не промишляти наодинці: у парі завжди один бере, а інший зберігає. Здобув що — передай товаришеві. Він піде непомітно, а в тебе, навіть якщо за руку схоплять, нічого не знайдуть.

— А хіба наодинці не працюють? — дивувався хлопчисько.

— Чому ж, працюють, і часто. Одному, приміром, упоратися з п'яним навіть простіше, ніж із «рибкою в зграйці». Поставити йому ще випити, потім запропонувати додому довести, або до дівок, обійняти, щоб «друг» не падав, та й узяти все, що хочеться. А декотрі, — втаємничував учня Сорот, — калік із себе вдають. Попросить такий, на милицях, відвести його додому, підтримати — ну, й обчистить дорогою.

А ще можна кинути в «рибку» чим-небудь, хоча б і м'ячем із бичачого міхура або згортком із ганчірками, та якомога голосніше просити спіймати — але це теж у парі треба: поки один кидає, інший «рибку чистить». Щоправда, «пару» свою треба добре знати, довіряти один одному.

Сорот не лише повчав Інтара, розповідаючи історії — приклади ремесла Невидимок, а й навчав працювати руками. Показував вправи, щоб пальці зробити спритними, розминав, учив, як їх ставити «ластівкою» (два пальці розвести, мов ластівчин хвіст, — і в сумку, та ними кошіль чи що інше підчепити), як «блошку ловити» — підштовхувати зсередини сумки до краю те, що взяти збираєшся; учив шнури обрізати заточеною мідною монеткою, різати нею кошелі, в сумках нишпорити так, щоб «рибка» й не зачула… Хлопчисько тільки дивувався, як багато всього знають Невидимки, й сам намагався бути не згірш.

Тільки на другий місяць навчання Сорот зважився нарешті відправити учня порибалити самостійно й був задоволений, коли Інтар притяг кошіль із трьома золотими.

Звідтоді хлопчик у промислі досить багато навчився. І на базарах уже бував, і на різних вулицях, і в самому порту часом терся. І ось одного вечора Сорот порадив учню спробувати свої сили у великому столичному парку.

А наступний день видався напрочуд гарним: і сонячно, й не надто спекотно — а ще вчора вдень від спеки подітися було нікуди, хто вдома ховався, хто у воду по шию залазив: занурився б і по тім’я, так вода у вуха затече.

Утім, у міській річці Інтар не дуже любив купатися: після такого купання чомусь усе свербіло… А от до ставка в парку заліз би з набагато більшим задоволенням.

У ньому он навіть живе хтось…

Хлопчик став на коліна на березі ставка і вдивився в зеленаву воду. І справді пливе. Дрібне, чорне, у воді чмихає — а саме нагадує квасолину з хвостиком. Ха, та воно не одне! Он іще, й іще, й іще…

Хлопчик спробував порахувати, скільки в ставку сновигає цих квасолинок, але на двадцятій збився і махнув рукою. Теж заняття… Біля ставка й так здорово. Травичка зелена, пахне так приємно, затишно, хочеться простягтися на ній та й заснути. Особливо тому, хто сюди півдня волікся. Інтар, звичайно, й раніше добрався б, але сьогодні йому не щастило: з двох найманих візків, до яких по черзі чіплявся ззаду, його дуже швидко зганяли. Першого разу сам кучер батогом пригрозив, а коли вдруге причепився на задку воза, що майже повз, то помітив міський стражник. Від його вигуку Інтар аж на бруківку звалився — ледь ногу не зламав. Бувають же такі горлянки луджені…

Сталося це на півдорозі до парку. Решту шляху хлопчик здолав пішки й дістався до місця лише пополудні. Ноги боліли, але, напевно, не тільки від утоми, а ще й із незвички носити взуття влітку. Однак Інтар знав, що в міський парк, звідки, за словами наставника Сорота, хіба що найледачіший із його учнів повертався без багатої здобичі, голодранців і жебраків сторожі не пускають. Тому хлопчик постарався опорядитися. Вбрався у свою найкращу сорочку, де латка була одна, під правим рукавом, не надто помітна. Зате сорочка була випрана й навіть відпрасована, штани майже нові й чоботи… щоправда, зимові, але Інтар мало не цілу ніч їх чистив і зараз вони блищали, мов дзеркало.

Хлопчик і гребінь у матері вранці попросив, чим несказанно здивував Івину. Проте коли вона довідалась, що йому треба виконати доручення майстра і мати при цьому пристойний вигляд, навіть сама розчесала каштанову синову гриву.

Тож Інтар сам собі здавався гарною домашньою дитиною, котра прийшла в парк погуляти. Сумка, що висіла в нього через плече, не відстовбурчувалася, там ніхто не вовтузився, не пищав і не нявкав, отже, сторож спокійно дозволив хлопчикові пройти.

Відверто кажучи, Інтару давно було цікаво побувати в міському парку, але просто так туди піти часу бракувало, та й мамка не пустила б: що це ще за прогулянки серед білого дня? Адже тільки до справи прилаштувався. А тут і користь, і задоволення, й не те щоб збрехав матері — адже й справді в парк його послав майстер, а що не гончар — так це дрібниці… Ну, й не звелів, а порадив… Однак для гарного учня наставникова порада — що наказ. Як же його не виконати!

Квасолинки сновигали в глибині ставка, а по самій воді — ото диво! — бігла довгонога комашка. Бігла собі та бігла… Наче по твердому.

Інтар покрутив головою, пирхнув. Розповість хлопцям — так не повірять же…

Однак, і до справи час уже братися.

Він набрав у долоні води, вмився. Потім звівся на рівні і огледівся.

Парк був величезний і весь зелений. Поміж піщаних доріжок зеленіла трава, дерева купками росли, кущі всілякі… Квіти ось теж: і прості, котрі самі з землі вилізли, й дивовижні, рожеві та помаранчево-жовті, з великими пелюстками — дорогі, мабуть. Ці висадили вздовж доріжок острівцями й кожен із них оточили різнобарвними камінчиками.

Ставки перетинали весь парк ланцюжком і переходили один в інший струмками, в яких то дерев'яні схили для води стояли, то камені які-небудь лежали гладенькі…

Людей було повно. Дехто блукав по траві, особливо малеча: ганялися одне за одним, як ті квасолинки в ставку. А багато дітлахів у воді хлюпалися. Дорослі туди не лізли. Вони або гуляли, або сиділи на лавах уздовж доріжок, або за круглими дерев'яними столиками, розкиданими по всьому парку.

Біля кожного такого столика було по дві лави. За багатьма вже влаштувалися родини, які весело смакували наїдками. Біля інших сиділи парочки, зграйки підлітків або самотні старі, а порожніми залишалося зовсім небагато.

— Так, наставник Сорот був правий… — пробурмотів Інтар.

Але серед стількох людей, якщо вони не є безмозкою юрбою, і загубитися недовго. Улов тут може бути багатий, однак і остерігатися слід. Бо… Інтар пересмикнув плечима. Малолітніх злодюжок шмагали, а ще було й таке покарання — відрубували пальці правої руки, тож хлопчиськові зовсім не хотілося додавати роботи столичним катам.

Інтар вирішив не квапитися. Поки що він зповільна прямував доріжкою, роздивляючись на всі боки. Підібрав залишену на лаві й лише раз відкушенну сливу, і, жуючи її, зупинився подивитися на дітлахів, які бавилися яскраво розфарбованим м'ячем із бичачого міхура. Це були хлопчик і дівчинка, з вигляду — Інтарові однолітки. Дівча, пухкеньке й неповоротке, не встигало ловити м'яч, і він повсякчас пролітав повз неї. Дівчинка й підскакувала, й із боку в бік кидалася, та все ніяк спіймати не могла. Хлопчисько, в’юнкий, немов ящереня, сміявся:

— Агов, Булочко, моторніше! — дражнив він чи то подругу, а чи сестру. А вона вже вся розчервонілася й дихала важко, дедалі частіше витирала рукавом лоба й очі.

— Я не можу більше… давай перепочинемо… — попросила бідолашна, зовсім засапана.

— Ото спіймаєш хоч раз — відпочинемо! — Ящереня знову кинув м'яч, та цього разу задалеко. Той упав у воду, й сильний вітер погнав його на середину одного зі ставків.

— Переліт… — пробурмотів Інтар. Йому стало цікаво, як же дітлахи дістануть м'яча.

А вони підбігли до берега. Ящереня безглуздо заметався.

— Ой, спливає! Ой, як же тепер! Що батько скаже!..

— Відшмагає. Тебе, — гмикнула Булочка.

— А чому не тебе? — скинувся хлопчисько.

— А хто його туди закидав?

— Я не хотів… — у його голосі вже дзвеніли сльози. І тут мала зглянулася на братика.

— Гаразд, зараз… Тільки ми потім посидимо в парку, поки я не обсохну…

Він кивнув, хлюпотячи носом.

І Булочка відважно полізла у воду. Охнула разів зо два — видно, було холодно, — але не відступила.

Інтар тільки присвиснув: а молодець дівчисько! Пливла вона, може, не надто швидко, але впевнено і невдовзі наздогнала м'яч. Почала повертатися назад, штовхаючи його перед собою і притримуючи то однією, то іншою рукою.

Ящереня витяг шию і жадібно стежив очима за сестричкою.

Інтар підійшов до нього:

— Агов, а чого ж ти сам по м'яча не поплив?

— А я… плавати не вмію… — Ящереня скосив око на незнайомого хлопчиська. — А тобі що?

— Нічого… Просто цікаво стало.

— Із цікавими знаєш, що буває? — скинувся хлопчак, стис кулаки: вочевидь не припало до смаку, що хтось пхає носа в його справи. Інтар би йому не спустив, але уявив собі, що зав'яжеться бійка й можуть збігтися люди… А йому зовсім не хотілося привертати до себе зайвої уваги. Врешті-решт, він тут у справі. Та й після бійки на що він схожий буде?

— Добре, добре… Я вже йду!

Він виплюнув сливову кісточку й швидко забрався звідтіля, але кутиком ока встиг ще помітити, як Булочка, притискаючи однією рукою м'яч до грудей, вибиралася на берег, а брат простягав їй руку.

Досить довго потім Інтарові придатних «рибок» не траплялося. Надто уважно всі дивилися навколо… А хто не дивився, у того й відщипнути не було чого… Хлопчик уже почав втрачати надію та розлютився на себе. Адже наставник Сорот каже, що він має здібності! А чому тоді нічого пристойного помітити не вдається?

Він давно зійшов з доріжки й блукав тепер по траві. Як хороше було б ходити по ній босоніж… У чоботях пріли ноги.

Інтар присів відпочити за порожній столик і озирнувся навсібіч. Недалеко, теж за столиком, поставленим під четвіркою високих, розлогих дерев, сидів ельф.

Він був сам, увіткнутий носом у якусь книжку. До Інтара вмить повернулася цікавість, і він втупився в грамотія.

Ельфів раніше хлопчик бачив нечасто й більше здаля: на вулицях, на великих базарах — там вони супроводжували господарів. А часом і самі закуповували речі та продукти.

Знав хлопчик про ельфів не так уже й багато: що вони — раби для знаті, і за гроші, скільки коштує один ельф, вони з мамкою могли б годуватися з півроку та ще б і на одяг залишилося… А ще ходили розмови, що ельфи старості не знають. Народжуються як люди, ростуть так само, тільки ось років із двадцяти вже не змінюються: ані зморщок, ані сивого волосся. А живуть недовго — років із п'ятдесят. Теревенили, вони самі знають, коли помруть. За півтора року, а то й за рік — і день знатимуть, і годину. Чи то уві сні бачать, чи їм голоси серед білого дня чуються… Але хазяїв своїх вони цілком серйозно попереджають про те, коли помруть.

Правда, хлопчисько в це не надто вірив. Але… навмисно хіба таке вигадаєш? Та й ельфи-старі чи просто з вигляду старші за молодих хлопців і дівчат, йому теж не потраплялися жодного разу. Виходить, правда?

Інтар пригадав ще, що ельфів, на відміну від рабів-людей, не використовують для важких робіт. Та й то мовити — кому там працювати? Ельфи на зріст не надто високі, й худорлявенькі, вузькоплечі, хоч і вродливі. Тільки й краса в них… Така, як бабам подобається. Навіть хлопці їхні на дівчисьок схожі.

Ось і цей, за столиком, теж… Скільки йому? Років сімнадцять-вісімнадцять? Волосся біляве й он яке довге, нижче пояса, розкішне та блискуче. Шкіра ніжна, біла. А вже о-о-одяг…

Інтар навіть тихцем підійшов ближче, щоб розгледіти дивину. Ельф і далі читав, не помічаючи нічого навкруг. На ньому була ніжно-лазурова туніка трохи вище колін, сині сандалі та нашийник із м'якої шкіри. На нашийнику — тонка бронзова пластина з літерами, Інтар згадав — у будь-якого ельфа на нашийнику букви чи інші знаки, за якими можна зрозуміти, кому він належить.

«Ти ба, читає! — хлопчисько був вражений. — А кажуть, ельфи — це щось на кшталт звірят, у них і душі нема, як у людей, і Небо після смерті їх не приймає… Але вони ж говорять і розуміють усе, напевно, їх і грамоти можна вивчити».

Перед ельфом на столі стояв кошик, мабуть, із різною смакотою. Ймовірно, його привів у парк господар, на якого ельф зараз і чекав. Ну, звісно… Виводять же люди собак до парку на прогулянку, а ельфи чим гірші? Вони ж і живуть у знатних та багатих людей, буває, що як наложники, буває — ручними звірятками, часом домашніми слугами, а ще іноді — усім одночасно… Чому ж із таким не погуляти? Він навіть кращий за собаку, — посміхнувся до себе хлопчик, — посеред доріжки купку не накладе…

Але тут в око Інтарові впало таке, що відволікло його від розглядання ельфа.

Сумка. Шкіряна сумка, дорога з вигляду.

Вона була розкрита й стояла біля столика, з іншого боку від захопленого читанням раба.

Хлопчисько подумав трішки, стягнув із ніг чоботи, запхав їх подалі під лаву й босоніж, якомога тихіше, почав підходити.

Десять кроків… П’ять… Ось уже можна розгледіти, що там у сумці…

І тут в Інтара перехопило подих, а серце застукотіло.

Знизу в сумці лежав чи то плащ, а чи куртка — одяг, одним словом. А ось нагорі зручно влаштувався тугенький, вочевидь не порожній кошіль.

Це була удача!

Хлопчик кинув швидкий погляд на ельфа. Той із головою поринув у книгу… Здається…

Інтар озирнувся навсібіч: ні, навколо нікого, кому було б до нього діло. Сховатися можна хіба що тут, за деревами… Авжеж, коли що, втікатиме він у інший бік. Та й кому спаде на думку в парку пастки влаштовувати?

Хлопчик повагався ще трохи. З одного боку було страшнувато, з іншого — такої слушної нагоди могло взагалі не трапитися.

Він присунувся до сумки ще на крок. Ельф читав.

І тоді Інтар рвучко нахилився, швидким рухом зачепив кошіль і запхав у сумку — вже до себе. Самого вразило, як усе безгучно вийшло.

Зробив, смикнувся бігти…

І тут ельф підняв очі.

Він дивився на хлопчика з подивом, але без підозри чи ворожості.

— Ой, ти тут звідки?

— Я… — Інтар, де стояв, там до землі й прилип, дурнувато витріщаючись на стіл, де стояв кошик. Силкувався зрозуміти — помітив ельф чи ні? Начебто ні, інакше вже здійняв би галас.

А ельф відклав книжку й зацікавлено розглядав людську дитину. Поруч із дорослими людьми він провів усе своє життя, а от із дітьми спілкуватися ще не доводилось.

— Тобі потрібно що-небудь? — запитав він.

— Я… це… — хлопчисько розгубився. — Я заважаю, так?

— Ні, що ти… Я просто зачитався. А коли я читаю, нічого не помічаю навколо, — посміхнувся ельф. — Мій пан часто глузує з цього. То ти хотів запитати що-небудь?

— Я хотів водички попросити, якщо є, — знайшовся Інтар. — Не зі ставка ж пити…

— Ну звичайно, не зі ставка! Так же можна отруїтися!

Ельф поквапливо зняв серветку, що накривала кошик. Інтар навіть замружився від апетитних запахів. А ельф дістав сулію і загорнутий у ще одну серветку келих.

— Води немає, але це грушевий сік. Будеш?

— Ще б пак! — Інтар облизнувся.

Ельф налив повний келих і дивився, як хлопчик жадібно п'є. Йому здалося, що людська дитина хоче їсти. Хлопчик був одягнений доволі чисто, але вбого, й босоніж… Напевно, йому не часто вдається гарно пообідати.

— Ти, може, голодний? — запитав ельф.

Інтар здивовано витріщився на нього. А далі зміркував, що його почастувати хочуть.

— Ага, дуже, — й не збрехав.

Ельф узявся розпаковувати кошик. Серветку він розстелив на столі на кшталт скатертини та заходився виставляти наїдки: холодне печене м'ясо, свіжий хліб, сир, печиво, овочі різні, фрукти…

— Ого! — захоплено вигукнув Інтар. — Мабуть, твій хазяїн на купу приятелів чекає?

— Ні, лише на одну людину. Ти сідай, — запросив ельф. Він обережно визволив із серветки тарілку, поклав хлопчикові всього потроху.

Інтару спершу було ніяково їсти в того, у кого щойно кошіль поцупив. Але запахи викликали сильний — до нудоти — напад голоду, який виштовхнув геть решту думок, і хлопчисько присів на лаву навпроти ельфа.

— Дякую! — він підсунув до себе тарілку. — А як тебе звати? Мене — Інтаром.

— Я Дарру, — відрекомендувався ельф.

— А хазяїн у тебе хто?

— Він глава гільдії торговців тканинами.

— Здорово! А давно ти на нього чекаєш? — Інтарової вихованості вистачало рівно на те, щоб спочатку жувати, а потім говорити. На покладені біля тарілки прилади він просто не звернув уваги, наклав на хліб і м'яса, й сиру, й цибулю зелену згори прилаштував. Щоб відкусити від цієї споруди, доводилося широко роззявляти рота.

— Зранку, — зітхнув ельф. Лагідним обличчям пробігла тінь. — Я трохи стомився від чекання, незважаючи на книгу. Це легенди. Я люблю легенди. Але все одно важко сидіти на місці.

— Навіщо ж тебе так залишили? — пожалів ельфа Інтар. Він сам не знав нічого нуднішого за отаке стирчання на одному місці й чекання на того, хто з’явиться казна-коли.

— Пан поїхав рано-вранці, — Дарру завважив щиру зацікавленість хлопчика й охоче поділився з ним своїми переживаннями: — Я ще спав. Пан залишив записку, в якій звелів мені зібрати обід, узяти ще деякі речі та прийти в парк. У нього вдень прийом краму, а потім тут ще одна зустріч, уже не в особистих справах, а в справах гільдії… Звідси, вочевидь, він поїде в будинок цієї людини… Ну, з якою тут зустрічається. Угоду складати тощо. Ось я й чекаю.

Інтар занепокоївся. Оце з'явиться зараз цей пан та побачить, що його ельф годує незнайомого хлопчиська… А раптом ще вирішить кошіль перевірити…

— А… коли він прийде — твій хазяїн?

— Має бути вже незабаром.

— Ой, тоді я, напевне, піду, — спохопився хлопець, тим більше, що їжа на тарілці закінчилася. — Бо раптом йому не сподобається, що ти мене годував?

— Ну що ти! — запротестував Дарру. — Мій пан дуже добра людина! Я впевнений, якби він був тут, то сам запропонував би тобі поїсти!

— Так? Це добре… Спасибі йому… І тобі велике спасибі, Дарру, але я все-таки побіжу…

Хлопчик здавався переляканим і стривоженим. У ельфа серце стислося від жалощів. Сам він, хвала Небу і спасибі хазяїну, ніколи не знав ані нестатків, ані голоду й вірив, що й не довідається, адже його пан — Дарру був переконаний у цьому — дуже до нього прихильний. А цей хлопчик… Як голодне вуличне звіря — он як він квапився поїсти й зараз тікає, поспішає сховатися…

— Ти далеко живеш? — запитав ельф.

— Біля порту.

— О, але ж це неблизько! Стривай… я дам тобі трохи грошей, хоч і на дорогу… пан дозволяє мені… — ледь не вирвалося «подавати милостиню», але Дарру вчасно себе обірвав: адже хлопчик може й образитися на такі слова. — Мій пан, — знайшов він вдалий зворот, — дозволяє мені допомагати тим, хто бідує, на мій розсуд.

Ельф нагнувся до сумки.

— Не треба! — запротестував Інтар, відчуваючи, як кров кидається обличчя, а вуха вже паленіють, мов смолоскипи.

Дарру похитав головою. Напевно, в хлопчика вразлива душа — он як його засоромила подачка.

— Але я справді хочу допомогти тобі! Зараз! — ельф подивився-таки в сумку. Здивовано роззявив рота.

— А де ж…

Він став біля сумки навколішки та заходився порпатися в ній. Потім дбайливо виклав згорнутий теплий плащ, ще один… Більше в сумці нічого не було.

— Не розумію, — пробурмотів ельф.

Інтар і хотів утекти, і не міг зрушити з місця: наче цвяхами ноги до землі прибили.

— Що… сталося? — запитав він.

Дарру звів на нього очі:

— Кошіль зник! Він же був у сумці, я впевнений, я сам його туди клав.

Ельф перетрусив плащі. Знову склав їх. Пошукав навколо сумки, підняв її, переставив. Подивився під столом, під лавами, біля столу. Нічого не знайшов і опустився на траву. Він сполотнів, ув очах стояли сльози.

— Як же я міг… Невже я загубив його в найманій кареті? Ні, я ж пам'ятаю, він був тут!.. Це жахливо, хлопчику!

— Що, там було так багато грошей? — ошелешено запитав Інтар. Він злякався, що накоїв чогось зовсім жахливого.

Дарру махнув рукою:

— Та ні! Лише чотири золоті, трохи срібла та мідяків… Не в грошах справа!

— А в чому тоді?

— Печатка… гільдії… Перстень із печаткою був у торбинці з грішми!

— Що? — Інтар сторопів. — Гільдійна печатка?

— Так, — кивнув Дарру, — без неї від імені гільдії жодної угоди не можна підписати.

— А що вона там робила?

— Та мій пан забув її, — пояснив ельф. — Я знайшов її вранці на його столику. Перстень з печаткою. Вочевидь, пан надягнув його спочатку, а потім пішов мити руки, ну, й зняв. І, виходячи з дому, забувся вдіти. З ним таке вже траплялося — він часто забуває дрібні речі. Я намагаюся стежити, щоб цього не сталось, але іноді… В усіх трапляється якийсь недогляд, щоправда, пан ніколи не гнівається на таке, але мені ніяково… І я вирішив — візьму її з собою, а тут передам панові. Якщо вдень ще можна було обійтися без неї, то ввечері, коли буде розмова про справи гільдії, вона неодмінно знадобиться. От і взяв… Я ж не маю права надягати на палець такий перстень, тому поклав у кошіль, думав, там вона добре збережеться — а тепер що?! — з відчаєм запитав Дарру.

— А що тепер? — повторив Інтар.

— Погано… Я підвів пана…

— Він тебе покарає? Битиме?

— Що ти! — вигукнув ельф. — Мій пан!.. Він ніколи мене пальцем не чіпав! Просто він дуже засмутиться. І сам подумай, який вигляд він матиме в очах тієї людини ввечері… Голова гільдії, представник гільдії забув перстень із її печаткою! І все через мене, тюхтія, нездару… — Дарру ледь не плакав.

Інтар дивився на нього, дивився…

— Стривай, — промовив він, — я зараз… Я тільки геть за дерево швиденько відбіжу й повернуся, допоможу тобі шукати. Либонь ще відшукаємо пропажу.

Дарру вдячно кивнув. Він знову взявся шукати під столом.

Інтар відійшов до дерев, сховався за стовбурами. Він поглядав на ельфа, але той не стежив за хлопчиком.

Тоді Інтар дістав украдений кошіль і висипав його вміст. Дійсно, серед срібла й міді знайшовся важкий перстень… Здавалося, золотий… і на ньому — печатка.

Хлопчик зітхнув. Такий перстеник коштував набагато дорожче за чотири золоті.

Але не можна ж через гроші на свиню перетворюватися.

Він ще подумав: а чи не повернути все? Але потім вирішив: краще не треба.

По-перше, Дарру за дерево з кошелем не бігав — і як він у такому разі виявився там, та ще й повнісінький? Одна справа, якщо взяли гроші, а перстень залишили, вирішили, що подіти нікуди буде… В це ельф ще, може, й повірить… А в інше…

Hi-і, він не схожий на дурня.

По-друге, що таке чотири золотих для голови гільдії? Так він, мабуть, за місяць, сотень із п'ять заробляє, якщо не цілу тисячу! От було б тут п'ять сотень… Чи хоча б п'ять десятків… Інтар зрозумів, що тоді б він не зміг узяти ці гроші в того, хто його нагодував: довелося б зі шкіри геть лізти, щоб повернути. А чотири золотих — це ж дрібниці!

Ну й нарешті Інтар же обіцяв наставнику Сороту, що повернеться зі здобиччю! Слово ж бо тримати слід!

Він рішуче труснув головою, пересипав мідь і срібло до себе в сумку, а перстень поклав назад у кошіль. Міцніше затяг його й повернувся до Дарру.

— Агов! Поглянь, що я знайшов під деревами!

Ельф видав радісний, здивований вигук і майже вирвав у хлопчика з рук кошіль.

— Це він! — але радість змінилася відчаєм. — Він же порожній!

— Ти впевнений?

— Ну… — Дарру розв'язав кошіль і пошукав усередині. Скрикнув, коли пальці відчули перстень, висмикнув його на світло, дивився так, мовби вперше бачить.

— Це він! Це печатка! Хвала Небу!

Інтар радісно засміявся:

— Ну ось бачиш! Усе скінчилося добре!

— Де ти знайшов його?

— Та під деревом, кажу ж. Його просто викинули. Я теж вирішив, що він порожній… Але потім намацав усередині щось тверде. І навіть дивитися не став, відразу тобі приніс.

— Інтаре, я так тобі вдячний! — Дарру стис хлопчикову руку: долоня в ельфа була гарячою, тонкі пальці тремтіли.

— Та годі тобі… — хлопчиськові знову стало незатишно від усього цього. — Ти іншим разом стеж уважніше за речами, а не тільки стирчи носом у книжку. Бо он як поцуплять щось, а ти тільки потім спохопишся.

— Твоя правда! — Дарру сяяв. — Ти маєш рацію. Мені пощастило, злодій вочевидь вирішив, що персня із такою печаткою йому не продати. Злякався, напевно. І правильно — цю печатку будь-який ювелір знає… А я надалі буду обачнішим, обіцяю!

— От і гаразд! — кивнув Інтар. — Усе, я побіг! Час, мамка чекає!

— A-а… Ну біжи. Удачі тобі!

— Дякую! — Інтар відбіг до столика, де раніше сидів, прихопив чоботи, ще помахав ельфу рукою і чимдуж побіг до виходу з парку. Сторож здивовано витріщився на босого хлопчиська з чобітьми в руках, але Інтар промчав повз нього, не сповільнюючи бігу.

Зупинився відсапатися він лише коли зовсім захекався. Прихилився плечем до стіни якогось будинку й довго важко дихав.

— Уф-ф… — помотав головою. — Ну, отакої… Бідолаха ельф ледь не втрапив через мене в халепу… Він же загриз би себе…

Від згадки про те, як Дарру щиро дякував, знову стало ніяково. Хлопчик смикнув плечем, немовби відганяючи настирливу муху.

— Ну от і добре, — сказав Інтар сам собі, — зате іншим разом він і справді ґав не ловитиме. І справжнього лиха не трапиться. А зараз персня свого його пан отримає, ельф не буде себе обвинувачувати не знати в чому, а я теж не без заробітку — всі задоволені. Чого ж іще прагнути?

Розділ 2

П’ятий день осені видався холодним, похмурим. Часом починав накрапати дрібний дощик.

Невисокий білявий хлопець у потертій шкіряній куртці з невеликою сумкою, кинутою просто під лаву, з полудня нудьгував над єдиним кухлем дешевого вина. За підрахунками Інтара, він виловлював із кухля вже шосту муху, а вина не пив і з місця не рухався.

Поки трактир був майже порожній, Орам не заважав хлопцеві сидіти на лаві під вікном, але до вечора, коли почали збиратися люди, звелів Інтару:

— Запитай, чи буде це чмиреня щось замовляти.

Хлопчак кивнув. «Чмирами» Орам зазвичай кликав відвідувачів без грошей. А хлопець цей, худорлявий, із похилими плічми, інакше як «чмиреням», на думку трактирника, зватись і не міг. Та й справді, не схоже було, щоб у нього кошіль повний при собі виявився… З повним кошелем, міркував Інтар, так не сидять… Якщо радість, із радості п'ють, якщо горе — з горя… А цей… у вікно як втупився, так і дивиться. Чого він там не бачив — котів облізлих, чи що?

Хлопчак підійшов до нього.

— Агов! Замовляти що будеш?

Той здригнувся:

— Га?

Відвідувач витріщився так, немовби хлопчисько із Місяця впав.

— Замовляти, — повторив Інтар. — Тут трактир. Сюди люди їсти-пити приходять. І гроші за це платять.

— А… — протяг хлопець.

Інтар пирхнув: він що, інших слів не знає?

— То що замовляєш? — запитав зовсім уже по-простому.

— Нічого… — хлопець зазирнув у кухоль, який слинив з полудня, відсунув його: — За це я ж платив? — запитав він розгублено.

— Ага.

— Ну… тоді я піду… Нічого більше не треба… — він повільно озирнувся. — Нічого не треба… Хлопчику, — раптом він підняв голову, — а… де у вас тут нужник? Є?

— Ще б не було! Пішли, покажу, за це грошей не беруть! — засміявся хлопчисько.

Він провів хлопця до невисокої дощаної будки на задньому дворі та й забув про нього: треба було бігти протирати столи, незабаром люди мали з'явитися…

Десь за чверть години, коли в залі ще було порожньо, Інтара гукнула Івина й запитала тихенько:

— Що в нас із дверима в нужнику? Замкнено…

— Орам зачинився?

— Ні, він щойно нагору пішов… Сама бачила. А двері вже після того смикала — не відчиняються.

— Дивно, — знизав плечима хлопчисько. — Я туди недавно хлопця провів, ну, того, що тут сидів зранку. Може, він і там надовго влаштувався? Зараз подивлюся!

Інтар побіг до будки. Спочатку смикнув двері: так і є, замкнено зсередини.

Тоді Інтар постукав. Не отримав відповіді, постукав знову, вже голосніше.

— Агов! Є хто живий?

Але знову — мовчання. Отут уже хлопчисько стривожився не на жарт. Хотів був побігти до Орама чи до мамки, але передумав: двері будки нещільно прилягали до стіни, та й защіпалася всього-на-всього на гачок.

Інтар понишпорив поглядом по землі, підібрав придатну гілочку, простромив її в щілину.

З четвертого разу йому вдалося відкинути гачок, й Інтар прочинив двері.

…Хлопця, який звисав зі стелі, він побачив одразу.

І закричав так, що Орам з Івиною прибігли самі, випереджаючи одне одного.

…Повішельник-невдаха лежав на ліжку в кімнаті Івини й обережно ковтав теплий трав’яний відвар із великого кухля. Його винувате бліде обличчя, в порівнянні з яким іще виразнішою здавалася червона смуга на шиї, поступово вкривалося блідо-рожевими плямами.

— Пробачте… — промовив він самими губами. — Пробачте. Я… не подумав.

— І що це тобі, шановний, на думку спало? — поцікавився Орам. — Коли вже жити набридло, навіщо ж іншим життя псувати? Йшов би додому, там і вішався б, скільки влізе! Уяви, що тебе знайшов не хлопчисько, а хто-небудь із відвідувачів, та ще й трохи пізніше, — яка слава про мій трактир пішла б?

Хлопець хрипко зітхнув. Йому вочевидь було важко говорити.

— Я… розумію… Я піду… — він сів. Але Івина поклала руку йому на плече й змусила влягтися назад.

— Оце вже ні. Перепочинь тут ще трохи. А Інтар за тобою наглядатиме. Авжеж, Інтаре?

— Ага, — кивнув хлопчак. Він дотепер не міг отямитися після пережитого страху. Це ж треба! Людина мало сама себе не погубила… І що він таке намислив? А поталанило ж як! Ще б трішечки довше провисів, і… Край.

Видно, не відразу взявся мотузку припасовувати, посидів ще, подумав… Та і не зачепиш її так просто, це шпару між дошками шукати треба, на сидіння ставати й пропускати спершу один кінець мотузки, потім інший, щоб зачепити надійно… Багато часу пішло.

Та й завис він потім вдало. Міг же й шию зламати, а так лише захриплим горлом відбувся. Добре, Орам знав, що робити, — поклав хлопця на рівне та м’яв йому груди, поки кашель не минув…

— Але місце ж і справді незручне, — Інтар не помітив би, що останні слова вимовив уголос, якби не почув відповіді.

— А мені було байдуже.

Хлопчисько аж здригнувся. Озирнувся: Орам і мати вже вийшли, й двері були причинені.

Інтар подивився хлопцеві в обличчя. Той був ще й досі блідий, подекуди аж зеленавий.

Плями на щоках здавалися намазаними фарбою.

— А… чого це ти?..

Хлопець посміхнувся. Сьорбнув ще напою.

— У чужому нужнику? Добре твій батько сказав — йшов би додому, там і вішався б… га?

Інтар отетерів:

— Орам? Він мені не батько! Бр-р… Ти мене так не лякай!

— Ну, вибач. А жінка — мати?

— Так. Мамка. Її звуть Івиною. А я — Інтар.

— Я Наймор, — назвався хлопець. — І справді не подумав… що можу вам нашкодити. Мені було… знаєш, ні до чого і ніяк. Думав і так, і так — що робити… І зрозумів: одне залишилося — розв'язатися з усім цим… Ну, й вирішив — якнайшвидше. А додому, може, й пішов би… Та нема куди. Через це вся катавасія і закрутилася.

Зацікавлений Інтар присів на край ліжка.

— То що сталося? Розповіси?

Наймор кивнув.

— Я студент. Ти ж знаєш, що це таке?

— Ну, так. Університет у нас є в Столиці. Там це… Учаться… — Інтар забарився й невпевнено додав: — Усякого.

Наймор примружився, кволо посміхнувся.

— Так, усякого. Там вивчають теологію — науку про Небо, про віру. Ще філософію — це… — пошукав підходящих слів, — це те, як різні розумні люди пояснюють різні речі… На кшталт життя, смерті, любові… Історію, географію — тобто як влаштовано світ, які народи жили до нас. Вивчають також музику. І ще — риторику — вміння красиво й переконливо говорити, і математику — науку про числа. А також право, тобто науку про закони.

— Ого… — Інтар покрутив головою: стільки незрозумілих слів одразу. — І що, все разом учать?

— Ну, не зовсім. Початковий рівень знань мусить бути однаковим або майже однаковим: потрібно знати грамоту, письмо, найпростішу математику… А потім перші три роки вчать… Словом, те, що мають знати всі. Далі — розподіляються та вже вибирають, що вчити, щоб це стало… ремеслом…

— А з ученості можна жити? — здивувався Інтар. — Я думав, це так, забава для багатих.

Наймор похитав головою.

— Ні, хлопчику. Вченій людині заробити легше. Ну… якоюсь мірою. Теологія стає в пригоді жерцям. Історія та географія — дослідникам нових земель. Філософія… Ну, це складно… Право теж у пошані — до докторів права часто приходять ті, кому потрібна якась порада щодо закону, та й у справах теж. Ну, наприклад, хоче хтось купити, скажімо, крамницю, і ось продавець і покупець разом ідуть до доктора права, він допомагає їм скласти угоду так, щоб усе було чесно. Він же завіряє угоду, й із його підписом вона набуває чинності. За це докторові права платять гроші. Ясно?

— Ага, — кивнув Інтар.

— Отож я й приїхав у Столицю, щоб вивчитися на доктора права, — провадив Наймор. — Сам я із західної провінції. Мій батько… не хотів, щоб я їхав… І мені довелося буквально втекти з дому.

— Він що, не хотів, щоб ти вченою людиною став? — зноку задивувався хлопчик. — Якщо це так вигідно…

— У батька своя справа, — Наймор чомусь почервонів, — і він вирішив, що я мушу її продовжити. І що знань мені для цього й так задосить. А в мене були свої міркування. От я й пішов. Не одразу, правда. Близько двох років пропрацював із батьком, але потім зрозумів — треба щось змінити, інакше зав'язну на все життя в цьому болоті. У мене було шість сотень золотих, зібраних за багато років, і я вирішив, що цього вистачить на оплату першого року навчання, а там сподівався знайти який-небудь приробіток. Живуть же так інші студенти! Отже, подався… Я право вивчати хотів… — він зробив ще ковтків зо два вже охололого напою і надовго замовк, дивлячись поверх Інтарової голови на обшарпану стіну.

— І як? — обережно запитав хлопчик. — Не взяли?

— Куди? — здивувався студент.

— Ну… право вивчати…

— Ох! Що ти! — вигукнув Наймор і поморщився: горло ще боліло. — Я й року провчитися не встиг до пуття, як потрапив… Мене обібрали, Інтаре. Без копійки залишили.

— Поцупили гроші? Гаманець витягли? Чи дівка якась виманила?

— Гірше… Я… Студент теж жива людина, чи не так? Йому їсти-пити треба й жити десь… Я кімнату найняв… Будинок належить одній бабі, для неї самої завеликий, ось і здає вона кімнати в найм. Зі столом і пранням. Пані Ісвиру її ім’я. Зі сходу, зважаючи на все. Але справа не в цьому.

Він знову замовк. Інтар здогадався: мабуть, через те, що горло болить. Тому хлопчик чекав спокійно, коли ж студент заговорить знову.

Той невдовзі повів далі:

— Спочатку вона солодка була. Просто медяна. Ах, дітки, які ви всі молоді, які гарні… Ученими будете, імена свої прославите… І я молодою була, та де моя молодість… — Наймор скорчив гримасу. — Запропонувала мені кімнату всього за десять золотих на місяць. Включаючи вечері й гарячий травник щоранку — а про сніданки й обіди я думав сам подбати…

— Ну, десять золотих — ціна непогана, — зауважив Інтар.

— І я так само подумав, — кивнув студент, — хоча спочатку й злякався дорожнечі в Столиці, але потім огледівся, порад наслухався по вуха й зрозумів — справді ціна правильна. Та ще й кімната доволі чиста й близько від Університету. Ну й уклав із пані Ісвиру угоду… На два роки.

— А потім що трапилося?

— Потім… — Наймор махнув рукою. — Спочатку все йшло чудово. Навчання давалося не важко, наставники хвалили… Я не потонув у вирі столичних розваг, я старанно вчився, після Університету — відразу додому… Баба Ісвиру була так само ласкава. Вже на другий місяць почала мені пропонувати то попоїсти чогось ізрання до травника, то білизну мою випрати, то в дні, коли повертався рано, — сбід… Узимку дров присилала, свічок… «От дивлюся я на тебе, Найморе, й серце радіє. Вчися, вчися старанно». Навіть давала мені пера, чорнило та пергамент… Лагодила мій одяг, пригощала домашніми настоянками… Я звик до неї, почав вважати кимось на кшталт бабці. Так минув рік, а наприкінці його, ось позавчора, вона попросила мене сплатити по рахунках. Я погодився. Ну, як я розраховував? Десять золотих на місяць, сто двадцять, значить. Уяви мій подив, коли в принесеному рахунку я побачив суму — п'ять сотень…

Інтар отетерів:

— Як так?

— А отак, — зітхнув Наймор. — Вона підрахувала все… І скільки разів було випрано й заштопано білизну, і скільки разів я обідав і снідав, і дрова, й свічки, й пергамент, і чорнило… Словом, усе. До останньої дрібнички. І за все зажадала плати.

— У, гадюка! — обурився хлопчисько. — Та й ти гарний! Куди ж ти раніше дивився?!

Наймор тільки кивнув:

— Я й сам зрозумів, що пошився в дурні, повірив бабі… Жадібність її, ощадливість за доброту людську прийняв. Тільки було пізно.

— І ти сплатив? Отак узяв і сплатив?!

— Ні ще… Я… я спочатку по-доброму пробував порозумітися, але вона вперлася — плати, мовляв, бо варту покличу. У мене, каже, свідки є — праля, інші мешканці… І справді ж є…

— А воно законно — отак вимагати? — запитав Інтар.

— Саме це я й спробував зрозуміти перш'за все, — відповів хлопець. — Пішов до наставника права… Той мені й пояснив, що все за законом: якщо вона, господиня, надавала мені, мешканцеві, певні речі й послуги, має право вимагати, щоб я сплатив за них. А крім того, якщо я захочу після всього цього розірвати угоду про найм кімнати, муситиму платити неустойку — третину того, що я їй винен за рахунком за перший рік.

— О-го… — присвиснув хлопчисько, прикинувши, скільки це виходить. — Так і в угоді написано?

— Так… І там же — що я мушу сплатити за все, що було протягом року надано мені господинею.

— Отакої… Так на це ж усі твої гроші підуть.

— Саме так. Тим більше, що я вже сплатив за навчання й книжки купив. У мене залишилося лише три сотні золотих. Тобто до суми, яку вона вимагає, двох сотень бракує.

— Справи кепські… — пробурмотів Інтар. — І що тепер?

— Погано. Якщо не сплачу, — мене посадять у боргову яму. Можуть і позбавити волі. Знаєш, як продають боржників?

— Ага… — Інтар напружив пам'ять. — Чув, що в кого великі борги, які він сплатити не може, і в нього нічого нема, щоб продати, то його самого — на ринок… І з отриманого його борги й заплатять.

— Так і є…

Хлопчик зосереджено погойдав ногами.

— Скажи… А з батьком своїм ти зовсім посварився? Ти ж казав, гроші в нього є.

Наймор поморщився.

— Мій батько — лихвар. Грошей у нього й справді досить, але я не хочу з них ані мідяка. Це… це однаково, що красти…

Інтар пирхнув.

— Чого ти смієшся? — здивувався Наймор.

— Нічого. Просто… Давати в ріст — це ж законно, а ти — злодійство…

— Та це узаконене злодійство! — обурився хлопець. — І потім, якщо я звернуся до батька, він допоможе… Але далі я муситиму повернутися додому й успадковувати… сімейну справу. Батько нізащо не дозволить мені продовжити навчання.

— І ти вирішив, що краще повіситися, ніж стати лихварем? — глузливо запитав Інтар.

Наймор серйозно кивнув:

— Або рабом. Я… не хочу втрачати волю. Ніяку. Ось і знайшов вихід…

— Угу, тільки через такий вихід назад точно не ввійдеш.

— А в тебе є інший? — гмикнув студент.

— Чому ти просто не збереш речі та й не заберешся потихеньку від цієї баби?

— А користі? — Наймор навіть розсердився. — Вона негайно знайде мене в Університеті! Чи сама, чи з вартою! І вимагатиме своє, розмахуючи цією проклятою борговою розпискою! А пускатися навтікача, ставати бурлакою… Який сенс?

Інтар кивнув. Помовчав.

— А якби розписка була в тебе?

— Що? — не зрозумів Наймор.

— Ну, — повторив хлопчик, — я пам'ятаю, коли боржник платить, той, кому він заборгував, повертає йому розписку, чи не так?

— Так…

— Виходить, якщо розписка буде в тебе, — далі розмірковував Інтар, — ти зможеш сказати, що вже все сплатив, і нехай баба хоч із усього міста варту збирає — доказів у неї не буде!

— Ну, так. Наявність розписки є підтвердженням сплати боргу… Тільки розписки в мене однаково нема, вона в бабиній кімнаті, в скриньці…

Інтар ще подумав:

— А кімната… Вона де? Який поверх? Як до неї потрапити можна? Розкажи!

Умовити Івину, щоб залишила Наймора переночувати, було не складно. Трохи складніше було б із Орамом — проте мати й син вирішили взагалі нічого трактирникові не казати. Івина просто повідомила йому, що цієї ночі гостей приймати не зможе. Зле їй, мовляв, голова болить, в очах темніє… Це ж не жарти — повішельника в нужнику побачити! Та потім ще й виходжувати… І справи жіночі, мовляв, учора почалися… Орам усе це вислухав і тільки рукою махнув. Нехай уже, на одну ніч можна дати дівці спокій, збитки не такі й великі, а як занедужає, то й справді — скільки грошей він втратить? Тож сперечатися зі своєю служницею трактирник не став.

— А те чмиреня забралося? — запитав тільки.

— Давно, — й оком не змигнула Івина.

І Орам, заклопотаний відвідувачами, повірив, не перевіряючи.

Наймору було ніяково, що Івина поступається йому своїм ліжком, і він наполіг на тому, що чудово виспиться й на підлозі. Жінка постелила стару ковдру, в яку можна було загорнутися, й дала подушку.

Інтар теж залишився в матері.

— Я просто поруч із тобою хочу побути. Й нагляну за Наймором, коли що, — шепнув їй.

Івині така синова поведінка підозрілою не здалася: вона добре знала, наскільки цікавий у неї хлопчисько. А Наймор, як вона розсудила, мабуть, цікавіший за тарганів у прикомірку.

— Тільки дай хлопцеві поспати, не надокучай балаканиною, — звеліла синові. Той слухняно закивав у відповідь.

Розділ 3

Загалом, виспатися Наймору таки вдалося: поки Івина з Інтаром були зайняті. Коли трактир нарешті зачинився й служниця із сином повернулися до кімнати, хлопець спав так міцно, що Інтар навіть затурбувався, чи зуміє непомітно його збудити.

Тим більше, в хлопчиська самого злипалися очі. Але дивно — разом із втомою він відчував і неймовірну бадьорість.

— Начебто в штани колючок напхали, — пробурмотів собі під ніс.

Івина заснула майже відразу. Інтар, який влаштувався був біля матері, почекав трохи для певності, нарешті переконався, що матір уже так просто не розбудиш, тихенько встав і одягся. Потім присів біля Наймора, потрусив того за плече й прошепотів йому в саме вухо:

— Прокидайся!

Хлопець рвучко сів. На щастя, він одразу згадав, де перебуває і навіщо його зараз будять, тож тільки кивнув Інтару й сам одягся якомога швидше та тихіше.

З трактиру вилізли через вікно, причинивши за собою віконниці, щоб чужі не побачили знадвору. Мало там що, а раптом до сходу сонця не встигнуть повернутися? Нехай Орам і мамка краще потім думають, хто з них забув зачинити вікно, аніж знайдуть відімкнуті зсередини двері…

— Якби ще клямку зсередини накинути — зовсім було б здорово… — прошепотів Інтар.

— Немає в цьому світі досконалості, — посміхнувся студент. — Поквапмося!

Обидва швидким кроком рушили вулицею, але не здолали й половини шляху, як Наймор почав сумніватися.

— Навіщо я втягнув тебе в це? Як міг піддатися на твої умовляння? Ти ж іще дитя! А я дозволив тобі чинити беззаконня!

Він зупинився.

— Знаєш що, Інтаре… Ти гарний хлопчик, але все, що ти навигадував… Це нерозумно… Це… згодилося б для дитячої гри, але… Нічого не вийде. Ти ж сам повинен це розуміти… — хлопець охопив голову руками. — І чим я думав, коли погоджувався? Кров від голови відійшла, чи що…

— Ага, і перетекла в інше місце, — гмикнув Інтар, — туди, звідки ноги ростуть… Скажи, тобі не набридло валятися лапками догори?

— Догори лапками? — здивовано повторив хлопець.

— Авжеж. Ти ж цим уже добу займаєшся! І коли в нас сидів… І коли в петлю ліз… Ой, я, бідний-нещасний, зараз помру, і край! Але знаєш, справа твоя! Я розжалобився, справді допомогти тобі хотів, тільки якщо ти так одразу наперед знаєш, що нічого не вийде, так і давай отут розпрощаємося! — Інтар тупнув ногою. — Я додому піду, а ти — на всі чотири сторони!

— Стривай! — Наймор розгубився. — Я не хотів тебе скривдити. Я просто подумав… зважив… розсудив, що може бути… Що із усього цього вийде…

— Що ми самі накоїмо, те й вийде! — хлопчисько вперто мотнув головою. — Коротше: йдемо чи розбігаємося? Ну?

Хлопець зітхнув.

— Цікаво, в мені у десять років теж було стільки впертості, сміливості й нерозсудливості? Добре, ми йдемо.

— Це ж треба, наче послугу робиш… — пробурчав скривджений Інтар. Але без подальших затримок рушив за студентом.

Будинок пані Ісвиру стояв на одній із крихітних вулиць, яких чимало було в плетиві столичних лабіринтів. Здавалося, вуличка, що складається всього-навсього з двох десятків будинків, розташована десь на тихій околиці, тим часом як вона була лише за півгодини від Університету; недалеко було й до великого міського парку — місця чи не до найбільш пожвавленого в столиці. А тут — вузька бруківка, невисокі будинки, поставлені так близько один до одного, що коли визирнеш у вікно одного, можна привітатися за руку з сусідом із протилежного. Хирляві садки розмежовані невисокими огорожками, що перелізти через них навіть Інтару не становило праці…

— Воротаря й собак, кажеш, немає? — перепитав для певності хлопчик, коли вони з Наймором зупинилися перед двоповерховим, досить старим будиночком. По каменю декуди пішли тріщини, а віконниця на одному з верхніх вікон відірвалася майже наполовину.

— Нема, — кивнув Наймор, — натомість замок міцний і дзвіночок гучний.

— Усіх мешканців перебудить.

— Як нам і треба… Що більше свідків, то краще.

— Угу. А бабине вікно де?

— Он те, в чагарнику. Через нього потрапиш у спальню, там скринька й стоїть… Де — не знаю, я її разів зо два на столі в баби бачив, але, може, вона її й ще кудись ховає. Різьблена, ось така завбільшки, — він розвів руки. — Ти грамоти навчений? — запізніло поцікавився нарешті.

Інтар кивнув. Добре, що не лінувався запам'ятовувати, коли наставник Сорот креслив вуглинкою літери та називав їх… Хлопчик уже досить жваво читав по складах і був упевнений, що боргову розписку Наймора розшукає.

— Гаразд! — зрадів студент. — То запам'ятай: зачаїшся під вікном… Не влазь у кімнату, поки баба не вийде з неї…

— Угу. Не хвилюйся. Головне — затримай її довше. Шкода, що я тобі ніякого знаку подати не зможу.

— Ну, будемо сподіватися, Небо пошле нам удачу…

— Добре було б. Годі, я пішов! — Інтар переліз через огорожу й зник у саду. Добіг до потрібного віконця, увесь змоклий від роси, й зачаївся під ним.

Майже відразу з'ясувалася неймовірно важлива річ: там було повно кропиви. Інтар сичав і лаявся подумки, поки притоптав-таки кілька десятків твердих високих стебел і очистив для себе відносно безпечний п'ятачок.

Тепер залишалося чекати…

Тим часом Наймор уже смикав за шнур дзвіночка, і той дзвонив так, що не прокинувся б хіба глухий. Баба Ісвиру була приосадкувата, худа, з майже зовсім сивим волоссям, із чорною родимкою над верхньою губою. На слух вона не скаржилася й тому з'явилася швидше за інших сонних і розпатланих мешканців.

Обережна стара не відімкнула дверей відразу.

— Хто стукає о такій порі?

— Я, Наймор. Пані Ісвиру, я гроші приніс, — повідомив студент.

— Ах, приніс… Ну й молодець. Стривай, зараз відчиню, — баба миттю прокинулася й заметушилась. Поява Наймора в таку ранню годину її не здивувала: пані Ісвиру вважала, що як слід пристрахала дурного хлопчиська стражниками та борговою ямою. Вона добре вивчила найморову вдачу й не сумнівалася: такий не втікатиме, гроші роздобуде за всяку ціну й сплатити поквапиться. Ну що ж, раз прийшов, треба впустити.

Гроші пані Ісвиру поважала.

Інтар часу не гаяв: щойно зачувши дзеленчання дзвіночка й шаркотіння поквапливих старечих кроків, він підстрибнув, схопився обома руками за підвіконня, намацав босою ногою шорсткуватий виступ у стіні, відштовхнувся, підтягся й уже лежав на підвіконні животом. Видихнув, викрутився, сів. З віконницями вовтузився недовго: відсунув засув приготованою товстою голкою, простромленою в щілину між ними, й розчинив.

Зістрибнув у кімнату.

Вона була натоптана речами, однак довго озиратися хлопчик не став — взявся до невеликого столика. Оглянувся, перевірив шухляди. Другу було замкнено, та хлопчика це не зупинило: наставник Сорот уже показав йому, як відмикати замки. Ну а кілька кривих шевських голок, навмисно особливо вигнутих, — подарунок сліпого, завжди носив із собою. Зараз одна з них придалася. Із замком Інтар упорався за дві секунди й зрозумів, що не помилився: в шухляді виявилася скринька, точнісінько така, як Наймор описував, із різьбленими візерунками. Інтар узяв її в руки — скринька замкнена, але замок і тут простенький.

Незабаром Інтар відкрив скриньку і з деякім подивом втупився в чималеньку купку паперів. Схопив верхній: як дрібно написано! Та й нерозбірливо зовсім…

Поки Інтар намагався розшукати розписку Наймора, сам студент увійшов у дім і вигадливо привітався з бабою.

— Доброго тобі ранку, високоповажна пані, й світлого дня. Я встав раніше за пташок, аби прийти сюди та повернути тобі те, що давно тобі належить за твої турботу й ласку.

У передпокій поткнулися були й інші мешканці, розбуджені дзвіночком, але пані Ісвиру швидко заспокоїла їх, пояснила, що прийшли до неї борги віддавати, а більше нічого особливого не відбулося й вони можуть досипляти спокійно. Люди побурчали та, знизуючи плечима, розійшлися по кімнатах. Студент і баба залишилися самі. Пані Ісвиру очікувально дивилася на хлопця, і той відчув себе мишеням, причавленим пазурястою лапою старої хитрої кішки. Він умить спітнів, ноги стали ніби ганчір’яними.

— Так що ж? — запитала баба.

— А… — Наймор набрав повітря в груди. — А чи знає високоповажна пані, що я, крім іншого, прийшов вибачитися? Поважна пані виявилася права, і я знімаю всі свої обвинувачення та палко бажаю просити пробачення за всі сказані мною брутальні слова…

Баба здивовано підняла сиві брови. Наймора це надихнуло, й він продовжив:

— Я щиро каюся, що називав пані «старою відьмою» і «ошуканкою». Я не повинен був говорити такі слова поважній жінці, навіть якби вона справді була винна переді мною…

Баба обімліла:

— Та ти в чому мене звинувачуєш?

Наймор підняв руки:

— Та ні в чому! Борони мене Небо від подібного! Я навпаки прийшов, щоб попросити вибачення й…

— І розплатитися, чи не так? То де ж грошики?

Хлопець похолов. Інтар просив затримати бабу якомога довше, щоб він мав час відшукати розписку.

— Та тут вони, тут… — Наймор заходився порпатися в сумці. — Я все приніс… Перлами…

— Пе-ерлами? — баба насторожилася. Перли — це було добре.

Молочні перли, які добували з моря, уже кілька сторіч ходили в Імперії нарівні із грішми. Ціну перлини визначав її розмір. Маленькі коштували півсотні золотих, середні — сотню, великі — дві. Це було дуже зручно під час виплати значних сум: навіщо тягати із собою важкі мішки з грішми, коли можна передати з рук у руки кілька перлин?

Чи перли справжні, як правило, встановлював ювелір. У пані Ісвиру на прикметі їх було декілька, й вона не сумнівалася, що студент не зуміє обдурити її, підсунути підробку.

— І де ж твої перли? — лагідно запитала вона.

— Тут, тут, тут… — студент вивернув сумку. — Це ж треба… А де ж вона?… А… я її, напевно, у дворі впустив! Торбинку з перлинами! Пані Ісвиру, чи не допоможете мені відшукати?

— Та ти, я бачу, з глузду з’їхав? — процідила баба крізь зуби, щільніше загортаючись у хустку. — Куди мені, старій, ходити, в землю носом увіткнувшись? Загубив — то шукай! Знайдеш — приходь! Розплатишся — розписку отримаєш і речі забереш! А доти — йди звідси!

Наймор розгублено позадкував до дверей. Устиг Інтар чи ні? Устиг — чи ні?!

А баба вже вирішила, що Наймор поглузував з неї, та наступала, розмахуючи руками:

— Ти ба, що надумав — людей старих удосвіта будити, мешканців полохати! Іди по свої перли та без них не повертайся!

Під таким натиском студент не встояв, і його випхали за двері, стулки з тріском захряснулися перед його носом. Отут уже хлопець баритися не став і побіг мерщій до того місця, де вони з Інтаром умовилися зустрітись.

Поки тривала недовга бесіда Наймора з пані Ісвиру, Інтар устиг перебрати вже чверть паперів у скриньці. Насилу розбирав написане.

Імен багато, та всі не ті… Й зовсім не всі папери були розписками… Поки Інтару попалося п’ять таких. Але ось черговий гарячково схоплений аркуш завбільшки з три долоні виявився шостою з розписок, і на ній хлопчисько нарешті прочитав ім'я Наймора.

І тут, як у лихому сні, зі скрипом прочинилися двері й на порозі з'явилась баба.

Якусь мить пані Ісвиру буравила очами хлопчиська, відімкнуту скриньку й розкидані по столі папери, а потім із лементом: «Ах ти, негіднику, злодюго, не чіпай паперів!» — прудко кинулася до нього. Інтар ледь устиг сахнутися вбік й одразу зрозумів: так йому не втекти. Тоді хлопчисько, не перестаючи стрибати кімнатою, мов дике мавпеня, запхав розписку Наймора до рота, гарячково зжував, мнучи, мало не вдавився, але за два прийоми проковтнув її.

Баба на якусь хвилину скам'яніла з такої несподіванки, ну а Інтар, не гаючи миті, кинувся до вікна, майже випав із нього й дав драла.

Позаду лунали бабині крики.

Коли зовсім захеканий хлопчик примчав на домовлене місце, Наймор уже чекав на нього.

— Ну що? — кинувся назустріч. — Є?

Інтар зупинився. Він важко дихав і говорити зміг не відразу, так що поки тільки кивнув, а потім замотав головою.

— Вдалося чи ні? — не зрозумів Наймор.

— І… так… і… ні, — насилу промовив хлопчисько.

— Як це?

— Розписки… у баби… немає більше…

— Вона в тебе? — зрадів студент.

— Ага…

— Інтаре, ти молодець! То віддай її мені мерщій!

— Не можу… Я її з’їв.

Наймор витріщився на Інтара, здивовано роззявивши рота.

— Так, так… — повторив той. — З'їв. Довелося з'їсти, бо баба на мене шулікою налетіла. Відібрала б… Ну, я й запхав її до рота…

— І… ти її зовсім проковтнув? — перепитав отетерілий студент.

Інтар скривився:

— Ні, трішки! Ну, а ти як думаєш?

— А, звісно… Пробач… Ох, оце так-так…

— Це ти мені пробач, — тужно сказав хлопчисько. — Не вийшло в мене. Я ж тобі дав надію, а тепер… Баба там, мабуть, уже своїми криками всю варту скликала. Ет… Нічого доброго. Тільки ти більше не вішайся, гаразд? І топитися теж не треба…

Наймор посміхнувся й погладив Інтара по каштановому волоссю.

— Не переживай. Убивати себе я більше не стану. Тим більше що, може, все ще й повернеться на краще. Я хочу спробувати дещо… І тобі зі мною не треба, нема чого бабі знову з тобою зіштовхуватися.

— Це точно, нема чого, — погодився хлопчисько. — То я пішов додому… Може, мамка й Орам ще не прокинулися… — він подивився, як стрімко світлішає небо. — Ти прийдеш до нас у трактир розповісти, як справи?

— Прийду сьогодні ж увечері, — пообіцяв Наймор. — Тому до побачення.

— До побачення… Добре, я побіг… — Інтар поморщився. — Бо живіт чогось крутить.

Він заквапився додому. А Наймор постояв у роздумах ще трохи та впевнено рушив назад, до будинку пані Ісвиру.

…Коли Наймор увечері ввійшов у знайомий трактир, на ньому був новий крислатий капелюх. Хлопцеві не хотілося, щоб Орам упізнав його та почав косувати. З цієї самої причини студент обрав для відвідин ранній вечір — час, коли тільки спалахують зірки, а в трактирах і шинках найбільший наплив відвідувачів.

Він не помилився. Насилу відшукав вільне місце й разів зо три погукав Інтара: «Агов, малий!» — поки той нарешті добіг до нього.

Хлопчик здавався втомленим, але впізнав Наймора і просвітлів личком.

— Кухоль вина й миску каші, — замовив студент, а сам шепнув: — Зможеш вийти на задній двір?

— Еге ж, ось замовлення принесу… — так само тихо відповів хлопчисько.

Він і справді незабаром обслужив Наймора. Той сьорбнув зо два ковтки кислого міцного вина, поворушив ложкою кашу, підвівся та рушив до виходу, але залишив на столі два срібняки.

Інтар чекав на нього на задньому дворі біля паркану.

— Ну як? — випалив нетерплячий хлопчисько.

— Удалося, малий, — широко посміхнувся студент. — Ох, як же воно все вийшло… Але вдалося! Я забрав свої речі й не заплатив їй ні мідяка понад обумовлену по честі суму.

— Ух ти! Як же ти зумів?!

Студент розсміявся:

— А ось послухай. Коли ми з тобою розпрощались, я подався просто до неї. Увійшов — і з порогу зажадав свої речі. Вона, зрозуміло, обурилася, кричати почала, мовляв, я ошуканець і я їй сплатити повинен, бо вона варту покличе. А я плечима знизую: клич, шановна пані…

— І покликала? — прошепотів Інтар.

— Покликала. Відразу п'ятьох. Ну, й почала доводити: я мовляв, боржник її, я грошей не віддаю, а речі вимагаю.

— А ти?

— А я спокійно так і кажу: так сплатив я все давно. А якщо брешу, то нехай шановна пані мою боргову розписку покаже, — він голосно зітхнув. — Щиро кажучи, Інтаре, це було небезпечно. Розписки нема в неї, — але ж її нема й у мене… Тільки баба тут мені на руку зіграла. Вона репетувати взялася — та так, що в стражників вуха заклало… «З’їли її! Зжерли, мерзотники, зжерли!»

Інтар розреготався, і Наймор разом із ним.

— Це розписку зжерли! — радісно вигукнув хлопчик.

— Атож! Бачив би ти, які в стражників очі були. А на бабині крики інші мешканці збіглися. Ну, поки один стражник бабу заспокоював, інші до людей звернулися, запитувати почали, мовляв, чи платив я їй… А вони й пригадали: «Так, мовляв, нещодавно приходив, борги платити, пані Ісвиру сама казала…»

— Ох ти ж! А баба?

— А вона зовсім розкричалась. І все повторювала: «Зжерли, зжерли…» У неї все обличчя посиніло, — доволі винувато додав хлопець. — Стражники нічого більше домогтися від неї не змогли, й служниця повела її в кімнату. А стражники до мене з розпитуваннями приступилися. І розписку показати просять. Я їм і відповів, що розписку знищив, мовляв, неприємно мені про цей борг згадувати. А вони, якщо бажають, можуть бабину скриньку подивитися, щоб переконатись, що там моєї розписки нема й бути не може. «Я її, — кажу, — один раз давав. А мені її повернули. І всі борги я сплатив сповна». Вони тоді й справді скриньку в служниці зажадали. Папери всі переворушили, моєї розписки не знайшли. Ну, й відпустили мене з миром по речі. Я їх забрав. А в кімнаті залишив сто двадцять золотих. Я не хочу бути в боргу ні в кого. Навіть у неї.

Інтар подумав. Покрутив головою.

— Я б такій і мідяка не дав. Але гроші твої, тобі видніше. А зараз ти де зупинився?

— Поки що в приятеля. А днів за два підшукаю собі іншу кімнату — і вже цього разу буду уважніше читати угоди.

— Теж правильно, — схвалив хлопчисько. — Нехай тобі пощастить!

Наймор кивнув:

— Інтаре… А тобі я чим віддячити можу? Ти мене так виручив!

Хлопчик скорчив пичку.

— Ну-у… Ти міг би закупити для мене сушеної ромашки. Пучків зо два, зо три…

— Ромашки? — здивувався студент. — Ти про квітку?

— Про квітку, про стеблинку, про листочки…

— Але навіщо тобі це?

— А на те, — трохи почервонів хлопчисько, — що мамка на мене вже всю нашу ромашку перевела. Знаєш, як мені сьогодні зле було після твоєї розписки? Я півдня в нужнику просидів, а ромашка проти такої напасті — найкращі ліки! Тож вона ой як придасться; зроби добру справу, купи, га?

Розділ 4

Розпачливий вереск розірвав блаженний передвечірній спокій. Інтар, який щойно присів після прибирання в залі, підхопився із лави й вибіг надвір.

Там біля паркану металося невеличке чорне собача. Орам держаком мітли молотив його по спині та морді, намагаючись поцілити в очі й ніс, а пес верещав і намагався втекти, наосліп кидаючись уперед, проте трактирник щоразу відкидав його ногою назад.

— Агов! Агов, навіщо! Шановний, ну навіщо?! — закричав Інтар. Орам озирнувся, відволікся на хлопчиська, й нещасна тварина щодуху кинулася рятуватись. Трактирник ще встиг раз уперіщити її мітлою по спині, але вже десь ближче до хвоста.

— А ну стій, тварюко! — закричав він, але пес, зрозуміло, й не подумав слухатися. — Ти, гадюченя! — Орам розвернувся до Інтара та вліпив тому ляпаса. — Чого лізеш, куди не кликали?!

— Ай… — хлопчак приклав долоню до щоки, на очах виступили сльози. — За що? Я тільки подивитися вийшов…

— Надивився? — важко дихаючи, поцікавився Орам. — Це та сама тварюка, що у нас м'ясо тягала!

— Як — із кухні? — отетерів Інтар.

— А отак… Я цю паскуду ледь за шкірку не спіймав, — повідомив трактирник.

Інтар тільки закліпав. Було чому дивуватися…

Дивні пропажі в них у трактирі почалися з місяць тому. Івина мала звичку м’ясо, принесене з холоду на кухню, залишати, щоб відмерзало, на столі біля вікна, куди викладалося все, що мало бути приготоване. Часом м'ясо залежувалося там на чверть доби — прино сили його вранці, готували вдень, або ж воно залишалося з вечора, щоб бути звареним або засмаженим зранку.

Отож, на початку осені м’ясо почало зникати невідомо куди. Причому найчастіше це траплялося ввечері, поки Орам стирчав за стійкою, а Івина бігала з тацею по залі. Тоді на кухні з'являлася тільки вона, та й то лише аби їжу в тарілку покласти, а на малий столик біля дальнього вікна й не дивилася. Пропажу помічала добре якщо того ж вечора, а бувало, й до ранку не звертала уваги. Інтар допомагав матері нагодувати й напоїти всіх відвідувачів, теж на той стіл не озирався.

Коли вперше виявили зникнення шматка яловичини, Івина погрішила на власну пам'ять: а чи приносила? Дістала новий, Ораму навіть нічого й казати не стала.

Коли за два дні зник курячий тулубець, жінка причіпливо допитала сина. Але Інтар нічого не міг їй розповісти, бо гадки не мав, куди поділася птиця.

Після наступного зникнення — цього разу качки — Івина не на жарт запідозрила Інтара. На нього подумав і Орам. Він замкнув хлопчиська в його прикомірку та заявив, що не випустить, поки той не зізнається. І їсти не дасть. Інтар просидів там півтори доби, наплакався й наголодувався, але, як і раніше, ні в чому не зізнавався — оскільки й не було на ньому ніякої провини.

Трактирник випустив Інтара не тому, що Івина зі слізьми просила за сина. Ні, Орам вирішив усе перевірити сам і раннього вечора залишив у кухні шматок телячої грудинки. Він навмисно не залишився стерегти, щоб з’ясувати, чи винен хлопчисько, а чи тягає хтось чужий.

Коли двері трактиру зачинилися за останнім відвідувачем, Орам пішов подивитися. М'яса на столі не було: воно, як і минулого разу, ніби розчинилося в повітрі. Тільки тоді трактирник переконався, що Інтар не винен, і випустив малого.

Запідозрили двірських котів, і Орам закрив вікно в кухні дерев'яними ґратами, однак варто було всім на цьому заспокоїтися й послабити пильність, як не знати куди зникло сире курча.

Інтар і сам голову ламав, намагаючись зрозуміти, в чому тут річ. Розповів Ариму й Дангену, навіть із Соротом радився — але й той нічого не зміг придумати. Хлопчисько за власним бажанням стеріг кілька вечорів. Він ховався під великим столом, щоб непроханий гість його не помітив — але ніхто не з'явився і м'ясо залишилося цілим. Нічні пильнування дали той самий результат.

Орам шаленів з люті. Івина запропонувала розморожувати м'ясо нагорі, може, у неї в кімнаті, але трактирник затявся:

— Ніякий поганий злодюга не буде мені вказувати, як і що робити! Я спіймаю його або здохну!

Зважаючи на все, йшло до другого. Бачачи, як трактирник біситься після кожної наступної крадіжки, Інтар не на жарт підозрював, що Орама невдовзі правець скрутить.

І ось, сьогодні…

— Але як собака на кухню пробрався, шановний Ораме? — не зрозумів хлопчик. — Ми ж зачиняємо двері.

Трактирник пирхнув:

— Ото ж бо й воно…

— Ну звісно, обоє дверей… — покивав хлопчик. — І ті, що в залу ведуть, і ті, що на задній двір. Я сам ніколи їх відчиненими не залишаю, і мамка теж…

— Але ж ви не замикаєте задніх дверей до того, як усі розійдуться.

— Ні, не замикаємо, — підтвердив Інтар. — Шановний, та ти ж сам знаєш: задніми дверима й помиї виносяться, й сміття вимітається, і до відхожого місця ними ж бігати швидше… Що ж їх — по сотню разів за вечір відмикати-замикати?

Орам уже трохи заспокоївся:

— У тім-то й річ. Ніхто й не думає замикати задні двері, поки на кухні йде робота. От чорна тварюка цим і скористалася…

— Вона що — крізь двері проходила? Зачинені?!

Трактирник скривився:

— Ні, дурню. Вона їх відчиняла.

— Ну, шановний, я ж серйозно запитую… — Інтар трохи образився: навіщо ці дурні жарти, чому не сказати, як є?

— А я тобі серйозно й відповідаю! — гаркнув трактирник. — Ця тварюка розумніша за тебе й за твою мамку! Я був на задньому дворі й бачив, як псяюра підійшла до дверей, принюхалася, потім стала на задні лапи, а передніми натисла на ручку — і ввійшла.

— Ого! — вигукнув хлопчик. — Як же пес тебе не помітив, шановний?

— Знати треба, де ховатися! — відрубав Орам. Інтар зрозумів: мабуть, трактирник саме у відхожому місці перебував.

— У кухні не було нікого, — провадив Орам, — псяюра до столу побігла, знову на задні лапи стала і м'ясо схопила. Отут я її й застукав. Вона-то надвір вискочила, так я б її й тут упіймав, якби ти, гадюченя, під руку не крикнув, — трактирник боляче смикнув хлопчиська за вухо. — Ніякого від тебе пуття! Підлогу помив?

— Так, шановний…

— Ну й чого тут тиняєшся? Помийне цебро краще вилий, ондечки повне… Псяюру якщо побачиш, не лякай, поки в кухню не зайде… А там — як хочеш, але щоб ти його спіймав, ясно? Івині сам усе розповіси. Якщо в цього чорного біса вистачить нахабства сюди ще раз поткнутися — я його на шкіродерню сам відвезу!

Інтар покивав і подався робити, що звеліли. Коли зайшов у кухню, згадав про собаку й засміявся тихенько: от же звірюка розумна! Двері відчиняти наловчилася! Невже й зачиняти вміє? Цікаво, це пес сам такий тямущий чи навчив хто?

Хлопчисько вирішив, що ловити нікого не буде. Якщо собака знову тут з'явиться, треба буде прогнати його якнайдалі, бо й справді, чого доброго, на шкіродерню потрапить…

Із мамкою вдалося поговорити тільки назавтра вранці, й нічого від неї приховувати Інтар не став.

Івина вислухала синову розповідь і засміялася:

— Це ж треба! А чи не цього пса різник учора лаяв?

— А що в різника сталося? — запитав Інтар.

Жінка махнула рукою:

— Ох, він так сварився. Якийсь собака чорний просто з прилавка шмат м'яса поцупив. Коли різник перед покупцем трохи виклав, аби той подивився, собака прослизнув у двері, став на задні лапи, схопив зубами м’ясо — та й ходу.

— Отакої! — розреготався хлопчик. — Чорний, кошлатий такий, дрібний?

— Ну, про це м’ясник не розповідав, — знизала плечима жінка. — Що чорний — правда.

— Ет, подивитися б на цього собачку ближче!

Це бажання міцно заволоділо Інтаром. Він чатував щодня, вечорами тепер постійно сидів у трактирі, допомагаючи мамці на кухні, але чорна псяюра не з'являлася. Видно, Орам добряче її налякав. Інтар попросив Арима й Дангена сказати, якщо вони де побачать схожого собаку, однак і його приятелям той не траплявся.

Днів за десять Інтар остаточно повірив, що собака не прийде зовсім, і перестав чекати. Він тільки сподівався, що його не відловив хто-небудь та за великий розум не здер із нього шкіру.

На дванадцятий день, рахуючи від останньої появи собаки на трактирному дворі, Інтар повертався від Сорота. Хлопчик особливо додому не квапився, знав, що там чекає купа обридлих справ, тож тупав досить повільно, озираючись навсібіч.

Чорного собаку помітив одразу. Той швидко біг попереду, під стіною, затискаючи в пащі величезну мозкову кістку, що їх у суп кладуть, аби наваристий вийшов. Кістка, здається, була ще з м'ясом, таких не викидають.

Інтар ще міркував, а ноги вже самі понесли його за псом. Здається, це був той самий… Невеличкий, кошлатий і худий, тільки ось черево здавалося щільно натоптаним і провисало, туге й довгасте…

«Та в неї ж цуценята будуть!» — зміркував хлопчисько.

А сучка тим часом озирнулася разів зо два, зміркувала, що її переслідують, і пірнула в якесь підворіття.

Інтар кинувся за нею, але вже не зміг помітити, куди та втекла. Двір був прохідний, тож могла й проскочити його, а там уже нова вулиця…

З досади на самого себе хлопчисько все-таки на ту вулицю вийшов, походив туди-сюди, обстежив зо три двори, але нікого не знайшов. Засмутився й рушив далі своєю дорогою.

Наступного дня він побачився з Аримом і Дангеном та розповів їм про свою несподівану зустріч:

— Я впізнав її, — запевняв Інтар. — Це та сама. І в неї отаке черево, — показав рукою, — точно, вона носить… Напевне ощениться невдовзі.

— А раз так — їй ще більше м’яса знадобиться, — зауважив Арим.

— Так, і прудкою, як досі, вона бути не зможе, поки доношує, — кинув Данген. — Тепер твій Орам її точно спіймає.

— Угу, він або хто інший. І на шкуродерню, — Інтара пересмикнуло. — Не дам я з тварини знущатися. Я її підгодувати хочу, от що. І нехай народжує свою дрібноту. І вигодовує… Розумнючі цуценята будуть!

— Якщо живі залишаться, — зітхнув Данген.

— От якби її оселити де-небудь, від людей подалі, й там годувати, — розмірковував Арим, — тоді б…

— Повно ж таких місць!.. — Інтару відразу згадалися й порожні старі напіврозвалені склади й кілька добре відомих йому й приятелям занедбаних будинків.

— Ага, — кивнув Данген. Вони з Аримом не гірше за Інтара знали всі затишні місцинки в їхньому кварталі. — Тільки її для початку приманити туди потрібно.

— Відшукати її насамперед потрібно, от що… — промовив Арим. — Пішли, чи що?

— Ага, ходімо! — засміявся син торговця тютюном. — Я давно пса завести хочу, й батько наче теж не проти, та все відговорюється, мовляв, шукати нема коли. То я йому готового принесу.

— Стривай, їм ще народитися треба! — нагадав Інтар.

Сучка вшилася від Інтара в підворіття одного з будинків, де здавали в найм квартири. Будинок був довжелезний, аж два входи, й чотири поверхи з горищем. Були й підвали. Ось у них насамперед і варто було пошукати.

— А може, спочатку людей розпитаємо? — запропонував Інтар приятелям, коли привів їх на місце.

— Не варто їм, напевно, знати, що собака тут. Якщо вона вже встигла стати знаменитою, — відгукнувся Данген, — то її й тут можуть не любити.

— Угу, розпитати завжди встигнемо, — підтримав Арим.

Інтар погодився з приятелями. Більше вони не марнували часу на балаканину, а взялися до справи.

Перш за все обстежили входи в підвали. Вікна скрізь були забрані в густі ґрати, двері — дерев'яні, добротні — замкнені на висячі замки. Але ось в одних дверях виявилася відламана збоку дошка. Тонкокостий Арим покрутився біля неї та оголосив, що років зо два тому він легко міг би пролізти в цю щілину.

— Сучка була дрібна?

— Ось така, — Інтар показав руками собі. — Лапи довгі… А худюща… Худіша за тебе, Ариме. На половину, мабуть.

— A-а… Ну, то вона могла сюди забратися…

— Могла, а чи забралася? — Данген припав до щілини, намагаючись розгледіти хоча б що-небудь.

— Ну як? — Інтар нетерпляче тупцяв у нього за плечем.

— Та не видно нічого… І не чути… Не напирай! — Данген відіпхнув приятеля, котрий наліг на нього.

— Пусти мене, якщо тобі не видно, — зажадав Інтар.

— Агов, і я хочу! — підліз Арим.

Хлопчиська якийсь час штовхалися біля щілини всі втрьох, плечима відштовхуючи один одного та намагаючись розгледіти, що там всередині.

— Гей, ви! Чого вам тут треба? — гукнули до них.

Вони разом озирнулися й побачили високого чоловіка, видно, одного з мешканців будинку. Дивився він тужно.

— Ану геть! — наказав чоловік.

— Але ми… ми… ми ж нічого поганого… — почав Інтар.

— Я сказав — геть, — повторив чоловік, — бо сторожа покличу, він вам покаже! Нема чого тут валандатися та видивлятися не знати на що!

— А в нас кошеня туди забігло! — знайшов пояснення Данген. — Он туди! — й показав на щілину.

— Значить, його там пацюки зжеруть, коли буде таким дурним, щоб не вибратися назад, — огризнувся чоловік.

— Там є пацюки? — охнув Інтар.

— Отакецькі! — чоловік розвів руки мало не на ширину пліч. — Вони зжеруть і вашого кота, й вас, коли туди поткнетеся!

— А вони їдять запаси, що в підвалах? — запитав Арим.

— Там вугілля! Цікавих хлопчисьок вони їдять! Ану геть звідси! — остаточно розсердився чоловік.

Якісь дві жінки, що саме ввійшли у двір, спершу зупинилися, приваблені голосною розмовою, потім і собі наблизилися до хлопчаків. Ті зрозуміли, що скоро тут збереться половина мешканців будинку.

— Гаразд, ми вже йдемо! — вигукнув Інтар.

Вони проскочили повз жінок, вибігли на вулицю й зупинилися тільки за першим поворотом.

— Ну? — запитав Данген. — Кажуть, пацюки…

— Мало там що вони кажуть! — відмахнувся Інтар. — Ось що! Я знаю, як перевірити, є там сучка чи ні. Треба їй туди їжу кинути!

— Ага, й пацюки її зжеруть. Або ти будеш чатувати півдня чи день, поки вона не прибіжить?

— Ні, не буду… Але якщо вона там бігає…

— Сліди, — промовив Арим. — Шкода, що там земля не м'яка… Тоді можна було б сліди побачити…

Інтар пильно глянув на Арима. Чорні хлопчиськові очі засяяли.

— А це, — повільно промовив він, — це можна влаштувати…

Ідучи вранці на службу, Нурос, прикажчик у багатій крамниці, почув сторожа, а заразом і прибиральника їхнього будинку, набагато раніше, ніж побачив.

Сторож стояв біля дверей одного з підвалів і лаявся на чому світ стоїть, потрясаючи в повітрі мітлою:

— От гадюченята, ані сорому в них, ані совісті, ані поваги до літньої людини… Це ж треба так з людей знущатися! Та щоб їм покорчило, щоб їх у вузол зв'язало й по камінню протягло!

— Що трапилося, шановний? — гукнув Нурос підходячи.

— А, шановний Нуросе… Та ось, поглянь… — сторож указав держаком мітли на брудну пляму бруду перед дверима підвалу. Пляма — криве коло — була кроків на п'ять завдовжки й завширшки та виділялася соковитою коричневою барвою на сірій, втоптаній на камінь землі.

— Звідки таке? — зачудувався Нурос.

— Та паскуди якісь нанесли болота! Це ж скільки землі їм довелося притягти! І води ще! І розвезти все це по дворі… От уже точно — сила є, то розум нащо? Та й часу, видно, повно. А мені й без них роботи задосить… І спину схопило, не зігнуся й не розігнуся…

— Спину? На погоду, чи що?

— Авжеж! — погода й справді була вогка. — Тепер із тиждень не відпустить мене… Мені б у ліжку лежати, а я двором з мітлою тинятися мушу. А вже цю капость точно прибрати не зумію, поки спину не відпустить.

— Та-ак… — Нурос ще раз подивився на пляму, по якій тяглися два ланцюжки собачих слідів, похитав головою. — А хоча б вугілля ви нам дістанете? Закінчується…

— Дістану, не тривожтеся. Якщо цей клятий замок відімкнеться, — сторож тужно зиркнув на двері. — Всі інші замки — як замки, а цей як погнувся навесні, так тепер то не відмикається, то не замикається… Ось! — і продемонстрував Нуросу трохи погнутого ключа. — Тільки ним і можна відімкнути, інакше — нізащо!

— А поміняти й ключа й замка не час іще? — посміхнувся чоловік.

— Та звісно, — пробурчав сторож. — Ось лише руки дійдуть… А тут ще гадюченята мені роботи додали… Балакати ніколи…

— Та й мені теж, — кивнув Нурос і, оскільки вже трохи запізнювався, подався на службу.

А сторож сперся на мітлу, нахилився, скільки дозволяла хвора спина, й довго розглядав сліди. Свіжіші вели до дверей.

— А, тварюка…. Тільки й бракувало, щоб у підвалі оселилася… — пробурмотів сторож.

Він помізкував і подався у свою кімнатку, що слугувала одночасно й за склад потрібних і не дуже речей, та витяг дошку, цвяхи й молоток.

— Тепер подивимося… подивимося, як ти гидитимеш тут… — примовляв він, розглядаючи своє добро. — От сонечко визирне, спина моя боліти перестане, — потер поперек, — і я тобі покажу, як у наших підвалах ховатися…

Сонце яскраво, зовсім по-літньому світило у вікна кухні Орамового трактиру, де за столом сидів Арим і їв юшку. Інтар стояв над приятелем і з нетерпінням очікував, коли ж той вгамує перший голод. Нарешті хлопчик відклав ложку й долонею витер рота:

— Ну як? — нетерпляче запитав Інтар. — Сліди були?

Арим кивнув.

— Ага. Багато. І в підвал, і назад. Собачі. Як ми цієї ночі там болото розвели, так я зранку і прибіг, як домовлялися… Тільки проспав трішки, майже полудень був уже. Але сліди я бачив. А потім сторож з’явився, і я втік. Він там лаятися зібрався…

— Ха, ще б пак! — пирхнув Інтар. — Ну гаразд. Тепер-то зрозуміло, що собака там і живе. Отже, підемо її звідтіля виманювати… Мамка вчора курку варила, то я кістки не викинув, а відклав. От їй і понесемо.

— Добре, — кивнув Арим, — а коли?

— А ось зараз Данген з'явиться…

Той прийшов просто з лотком.

— Уже вкотре через вас від справи відриваюся, — поскаржився він, — батько довідається — налупить…

— Ну, можеш не ходити, — сказав Інтар. Він і сам пропустив уже кілька днів навчання в гончаря й навіть у Сорота, щоразу відговорюючись то нездужанням, то невідкладними справами в трактирі.

— Еге ж, щоб вам дісталося все найцікавіше? Ото ще! — обурився кремезний хлопчисько.

— Лоток свій можеш у мене в прикомірку залишити, — запропонував Інтар, забираючи згорток із курячими кістками, — та ходімо… Арим уже наївся.

Маленький жебрак запхав у торбу при поясі скибку хліба й кивнув:

— Біжімо! Час нині обідній, сторож навряд чи у дворі сидить.

У дворі й справді не було не тільки сторожа, а й узагалі нікого. Однак коли хлопчаки підбігли до знайомих дверей, то побачили страшне.

Щілина, та сама, перед якою вони розвезли мокру землю, була забита дошкою.

— Ого… — вражено пробурмотів Інтар.

— І чого це вони? — обурився Данген.

— Напевно, через сліди… — Арим сполотнів. — Він їх бачив…

Зараз мокра земля була засипана піском.

— Сторож… — замислено мовив Інтар. — А собака… Вона там чи втекла?

— Сліди вели туди й звідтіля… — Данген глянув на Арима. Той кивнув.

— А які останні?

— Не пам'ятаю… І спробуй роздивися тепер, після того як сторож піску насипав…

Раптом до хлопчисьок долинули якісь звуки з підвалу… Хтось шкріб двері. Потім почулося гарчання — і знову: шкряб-шкряб.

— Собака… — в Інтара дрижаки по шкірі побігли. — Там вона…

Він поквапливо вихопив зі згортка найтоншу кісточку, з натугою пропхав між дошками. Як тільки половина кісточки опинилася всередині, хлопчиська почули: «хрусь!» Далі — поквапливе хрупання.

— Точно вона, — зітхнув Арим. — От лихо…

Жоден із трьох не вимовив уголос, але подумав кожен: це з їхньої провини сучка виявилася замкненою в підвалі. Вони влаштували так, що її сліди стали помітними…

— Дурні ми… — озвався Данген. — Пішли мерщій до сторожа! Може, він не знає, що собака там, і відімкне двері, щоб випустити її…

— А якщо ні? — запитав Інтар. — Ось що, Дангене, піди-но до нього ти сам. Не треба, щоб він нас усіх бачив і запам'ятовував.

По нетривалих роздумах син торговця тютюном погодився. Він сміливо подався до кімнатки сторожа.

— Ариме, — попросив Інтар, — постережи біля воріт, я, може, дошку відірву…

Насправді на думці в хлопчика було дещо інше.

Коли маленький жебрак відійшов і повернувся в бік вулиці, Інтар дістав свої голки та заходився длушпатися в замку. Він думав спочатку, що все буде просто, але — хоч плач — ніяк не міг упоратися. Хлопчик перепробував усі відмички, спина й чоло вкрилися потом, але нічого не виходило… А тут ще почувся високий голос Арима: «Тітонько добра, дай монетку…» — й Інтар відскочив від дверей за мить до того, як у двір увійшла висока жінка з кошиком. Арим ще трохи провів її та відстав. Подивився на Інтара. Той похитав головою.

І тут із кімнати сторожа вийшов Данген. Він повільно, з похиленою головою, насуплений, ішов до приятелів.

— Ну що? — в один голос запитали ті.

— Зміюка стара… — буркнув Данген. — Наш пес в нього, бачте, кістку з м'ясом потяг з півмісяця тому. Він м'яса купив і тут, недалечко від двору, зупинився побалакати з приятелем, а згорток на лаві поклав. Ну, а псяюра підскочила, схопила кістку з пакунку — та й ходу. І головне, він теж помітив, що вона в це підворіття втекла… А ще йому днів зо два тому один мешканець розповідав, як така сама чорна сучка в різника з прилавка м'ясо поцупила…

— І мамка моя це бачила, — згадав Інтар.

— Ага… От сторож і… Коротше кажучи, він хоче, щоб вона здохла там, — Данген прикусив губу. — Я йому кажу: «Випусти, ми її звідси далеко заведемо», а він мені: «І вона інших людей обкрадатиме?» Я йому: «В неї цуценята ось-ось будуть, а так і вони здохнуть». А він: «От і добре, нема чого злодіяці злодійчуків плодити»…

— Ах так! — стиснув кулаки Інтар. — Ну гляди ж! Ну, я йому!

— Тихше ти! — схопив його за плече Данген. — Краще пішли звідси, в іншому місці поговоримо. Нема чого тут людям очі муляти.

Вони зібралися на нараду на «своєму» пустирі. Розсілися на курній землі. Трава за літо вигоріла й кололася, але зараз хлопчаки не звертали на це уваги.

— Собаку треба витягати звідти, — почав Інтар, і приятелі дружно закивали. — Якщо сторож не відмикає дверей, потрібно поцупити в нього ключі, — провадив хлопчик. Він уже зрозумів, що відмичкою нічого зробити не зможе. Але якось же сторож відмикає цей замок…

А якщо ні? Якщо двері намертво замкнені й саме тому сучка оселилася там? Хлопчик здригнувся. Ні, не може бути. Їм же сказав мешканець будинку: вугілля в підвалі. Виходить, ключі в сторожа. Точно.

— А як украдеш? — запитав Данген. — Він із ключами не розстається, в'язка на поясі завжди.

Інтар замислився. Зняти у сторожа пояс разом із ключами — на таке він ще довго не буде здатний, майстерність не та. Зняти одного ключа з в'язки теж ніяк… Усю в'язку? А якщо… Є ж такі штуки, якими тонке мідне кілечко перекусити можна. Інтар їх навіть бачив у крамницях…

— Ось що, — промовив він, — ключ я зможу добути, якщо тільки придумати, як сторожа відволікти, ну хоч на стільки, за скільки до сотні дорахувати можна…

— Та й по всьому? — гмикнув Данген. — Та-ак, оце задачка…

— Треба думати… — зітхнув Арим.

У задумі він дістав хліб і заходився жувати. Іншою рукою м'яв і смикав торбинку при поясі, в якій, озиваючись на поштовхи, дзенькали мідяки.

Данген разів зо два скосив око на приятеля.

— А я, здається, придумав, — промовив він нарешті.

І коли розповів приятелям про свій задум, обидва в один голос заявили:

— Це саме те, що треба!

Розділ 5

Наступного дня Івина знову вилаяла сина за те, що той дуже запізнився від «свого майстра», — з'явився вже в розпал робочої ночі, коли вона з ніг збилася, а дядько Арима завдав хлопчиськові серйозного прочухана, бо той приплентався додому над ранок.

І тільки Данген, хоч і повернувся проти ночі, до батькового задоволення приніс гарний виторг. І весь, як не дивно, срібняками, жодного мідяка…

Незадовго до заходу цього дня хлопчиська зійшлися всі разом біля воріт двору, в підвалі якого було замкнено собаку.

— Усе готове? — запитав Інтар. У нього самого в рукаві були напоготові недавно куплені «гострозубці».

Хлопчиська кивнули:

— Ось, — Данген простяг Інтару торбинку з мідяками, — ось що в мене є… тут шість срібних…

— Здорово! — Інтар узяв торбинку й зі своєї відрахував приятелю ту саму суму, тільки сріблом. — Цього вистачить.

— А я все приготував у тому занедбаному будинку, який ми нагледіли, — доповів Арим.

— Чудово! Виходить, уперед.

Данген залишився за ворітьми. Арим із Інтаром увійшли у двір і присіли там біля стіни, поруч із вікнами кімнати сторожа. Спершу теревенили про всілякі дрібниці, потім, коли зовсім смеркло, на вулиці запалили ліхтарі, а у дворі перестали з’являтися люди, повертаючись додому, Інтар переклав з місця на місце кілька важких каменів і відразу потрусив у руці торбинку з мідяками.

— Агов, дивися, що я знайшов! — закричав так голосно, що почув його аж ніяк не тільки Арим.

А той перехопив торбинку в руку й собі потрусив:

— Та це ж гроші! — вигукнув ще голосніше й відбіг під саме вікно сторожа. — Ура, гроші! Ми знайшли гроші!

— Гроші мої! — Інтар смикнув торбинку з аримових рук. — Віддай!

— Ще чого!

— Я їх знайшов! — Інтар скосив око на чоловіка, що вийшов із будинку. Ну точно, сторож.

— Ну то й що, як ти знайшов? — запротестував Арим, котрий теж побачив чоловіка. — Поділити треба!

— Ні, це я знайшов, значить, усе моє, віддай! — Інтар накинувся на приятеля з кулаками, і обидва покотилися по землі. Арим не випускав торбинки з рук.

— Агов, ви! — сторож кульгаючи заквапився до них. — Ану покажіть, що там у вас…

Та хлопчаки продовжували бійку. І сторож побачив, як темноволосий, старший з вигляду, вдарив дрібного смаглявого кулаком у живіт, і той у відповідь замахнувся на першого торбинкою з грішми, але старший торбинку перехопив рукою і смикнув на себе… Дрібний не втримав торбинки, й монети (які — в темряві було не розібрати) із дзенькотом посипалися на землю.

Хлопчиська навперейми кинулися збирати їх.

— Ану тпрусь звідси! — сторож замахнувся на хлопчаків, коли зрозумів, що гроші, знайдені в його дворі, можуть дістатися двом малолітнім нахабам. — Геть!

Темноволосий хлопчисько відскочив, але дрібний лише ухилився, настовбурчений, мов горобець, та далі підгрібав до себе монети. Сторож ступнув і знову замахнувся на нього… Й тут гадюченя кинулося йому в ноги, обхопило їх руками й заголосило:

— Ой, дядечку, не виганяйте мене-е-е! У мене мамка хвора, татко хворий, у бабці відібрало ноги, в сестриці дитя хворіє, помре незабаром, молока в неї нема-а!…А мамка в гарячці лежить, третій день вогнем горить, дядечку-у-у-у… Мені гроші потрібні, конче потрібні, у-у-у — як потрібні, не проганяйте, дядечку-у!!!

Поки сторож, приголомшений голосінням Арима, стояв, наче стовп, Інтар спритно перекусив інструментом тонке кілечко, на якому трималися ключі… За мить його вже у дворі не було.

— То ти, — сторож спробував відчепити від себе Арима, але зазнав невдачі, — жебрак…

— Дядечку, шановний, можна я собі хоч те залишу, що зібрав? — благав хлопчик, показуючи жменю мідяків.

— Добре! І згинь!

Удруге повторювати сторожеві не довелося…

Хлопчисько втік, а сторож довго ще плазував подвір’ям, збираючи мідяки. Він так змучився, та й приголомшений був усім, що сталося, що помітив відсутність в'язки ключів на поясі не зразу, а коли зрештою помітив, то вирішив, що залишив її в кімнаті, на полиці. Крекчучи, він повернувся додому й заходився перераховувати «скарб», тож про ключі того вечора більше й не згадував.

Данген дочекався приятелів за ворітьми. Він же й пішов за якийсь час перевіряти, чи згасли вікна в будинках. Тільки після другої перевірки зміг повідомити, що й у віконці сторожа більше немає світла. І хлопці вирішили: час.

Інтар один за одним пробував ключі, Арим і Данген з мотузками в руках біля входу пропихали в щілину курячі кістки — всі, які тільки змогли пропхати.

Приблизно на третій кістці знову почулося хрупання, плямкання, потім тихе скімлення, що потроху голоснішало. Хлопчаки боялися, що собака завиє і перебудить усіх, тож квапили Інтара, а в того вже тремтіли руки.

Але ось нарешті один із ключів із трішки погнутими зубчиками зі скреготом прокрутився в замку. Інтар не розчиняв дверей, а тільки прочинив їх трішки, й у щілину відразу простромився собачий ніс. Інтар ще трішки відхилив двері — показалася чорна кошлата морда.

Данген спритно надяг на шию собаці мотузяну петлю, Арим накинув таку саму, тільки затяжну, на пащу.

Собака шалено закрутила головою, намагаючись позбутися «намордника», глухо загарчала, та Арим міцно тримав мотузку.

Інтар зовсім відчинив двері, й сучка вискочила.

Вона відразу спробувала лапами зняти мотузку з морди, але хлопчаки не давали їй цього зробити: Данген із Аримом, тримаючи кожен за свою мотузку, завзято тягли її вперед.

Сучка підстрибувала, кидалася, пробувала дряпатись — хлопчиська ухилялись, не завжди вдало. На щастя, вона вже не була такою рухливою, як раніше, — її черево надто роздулося. Мабуть, цуценята мали ось-ось з'явитися на світ.

Інтар замкнув двері підвалу, забіг у будинок, поклав в'язку ключів біля дверей сторожа. Знайде вранці…

Він повернувся до приятелів і всі втрьох потягли сучку, яка запекло впиралася, геть.

У кінці вулиці з них уже градом лив піт.

На середині другої вулиці вони стомилися так, начебто цілий день гребли на імператорських галерах.

На початку третьої вулиці сучка нарешті й сама втомилася, перестала опиратися…

У хлопців навіть на полегшене зітхання сили забракло.

Наближалася північ, коли вони нарешті привели собаку до одного з давно занедбаних і напіврозвалених будинків. Там, у найцілішій кімнаті, для собаки були готові й миска з водою, і вечеря з усіх кісток, які тільки зуміли роздобути хлопці, й навіть подерте напинало, постелене на підлозі.

Там був схований і старий ланцюг, знайдений Аримом. Його мотузкою прив'язали до «нашийника» собаки й так само — до однієї з балок у стіні.

А потім Арим і Данген відбігли на безпечну відстань, а Інтар швидко зірвав мотузку із собачої морди й теж відскочив. Проте вона не збиралася нападати. Тужливо озирнулася. Зітхнула та вляглася на підлогу.

Полежала, підвелася, підійшла до води. Попила. Принюхалася до запропонованої вечері, трохи повагалась і захрупала кістками.

Хлопчаки полегшено перезирнулися. Вдалось….

— Думаєте, вона до нас звикне? — запитав Арим.

— Повинна, — кивнув Інтар. — Її тепер треба не випускати, поки не народить і не вигодує цуценят. А тоді, напевно, можна буде ланцюг зняти… Добре, що тут двері збереглися, ми їх іззовні підпиратимемо, й відчинити вона не відчинить. А там, може, їй і самій нове лігвисько сподобається…

— Пощастило нам, що сторож таким скнарою виявився, — посміхнувся Данген, витираючи піт.

— Точної — Інтар згадав, як у них із Ренні дорогою до Гончарної вулиці був схожий випадок у ковбасній крамниці, й засміявся: — Навіть скнари іноді придатися можуть, га?

Наступні чотири дні хлопчаки навперебій підгодовували сучку, чим могли. Інтар навіть витрачав на це свої заробленим власним мистецтвом заощадження. Арим і Данген теж часом підкидали зо дві монети.

Собака перші два дні гарчала і вищиряла зуби, тож їжу хлопці підкидали з відстані, а воду в миску підливали швиденько, поки сучка поглинала їжу.

На третій день сучка зустріла дітей уже спокійніше, на четвертий — навіть не показала зубів.

А на п'ятий день хлопчаки виявили біля її раптово схудлого черева трьох чорних, довгеньких, немов гусенички, істот. Собака вмиротворено лежала на боці, а істоти захоплено чвякали та цмокали, хапаючи ротами її соски.

— Троє! — підрахував Інтар. — Сама народила… Бачите, й без нас чудово впоралася.

— Дрібні які… гусінь волохата. А мордочки — чобітком, — засміявся Арим. — Вони сліпенькі ще…

— Очі вони потім розплющать, а зараз потрібно їхню мамку як слід годувати, — сказав Данген, підсовуючи їй свіжих кісток. Але вона відвернулася.

Тоді хлопчик підсунув до неї воду. Вона підвела голову, попила трохи й знову лягла.

Хлопці були занепокоїлися, та коли прийшли назавтра, переконалися, що кістки зникли. Виходить, вона все-таки їла.

— Ну ось і молодець, бо ми за тебе хвилювалися, — сказав Арим, і сучка махнула хвостом у відповідь.

Наступними днями нічого не змінилося.

Цуценята то спали, то смоктали мамку. А вона вилизувала їх із такою старанністю, що вони від цього переверталися на спину, підштовхувала носом, щоб не відповзали далеко, й взагалі піклувалася про них. Дрібнота ж росла просто на очах. То в них лапки довшали, то хвостики, то тільця раптом витягувалися. Мордочки теж змінювались, згодом починаючи дедалі більше нагадувати собачі.

Хлопчики не могли сидіти біля собак довго, тому прибігали — всі втрьох або по двоє, а то й поодинці — тільки щоб погодувати, прибрати та підлити води. І тварина, здавалося, розуміла, як багато вони для неї роблять: уже крутила хвостом і дозволяла себе погладити.

На п'ятий день по народженню цуценят — ті були ще сліпенькі та глухі, однак уже жваво плазували й почали залишати калюжки, які мати відразу ж за ними підлизувала, — Арим запропонував зняти із неї ланцюг.

— Нікуди вона тепер не подінеться, у неї ж діти тут, — запевняв він. — І нас вона вже визнає за своїх.

Інтар трохи повагався й просто розв’язав мотузяного нашийника. Сучка спочатку не зрозуміла, що її нарешті звільнили, потім струснулась, почухалася… Почала ходити кімнатою, з подивом озираючись, не розуміючи, чому не чує побрязкування ланцюга.

А коли здогадалась, притьмом помчала надвір.

— Е, куди? — вигукнув Арим.

— Ось тобі й не подінеться… — пробурмотів Інтар.

Вони з Аримом (сьогодні прийшли вдвох) довго ще чухали потилиці й міркували, що ж робити тепер. Ні, догодовувати цуценят доведеться, ніхто з двох не сумнівався — але як? Молоком… із соски, чи що?

Замисленість хлопців розвіяла сама сучка, влетівши знадвору. Вона важко дихала й відразу кинулася до цуценят, які жалібно пищали, та почала їх вилизувати. Ті заходилися тицяти писочками в її живіт.

Інтар і Арим перезирнулися й розпливлися в полегшених посмішках.

Тепер сучка гуляла вільно. Як і передбачали хлопчаки, далеко від дітей вона не йшла, а їжі їй вистачало.

Цуценята тим часом росли. На тринадцятий день у них відкрилися ще каламутні оченята й розправилися вушка. Вони вже жваво плазували по всій кімнаті й голосно пищали, коли були чимсь невдоволені.

Хлопці вже не боялися брати їх на руки, тим більше, що мати дозволяла. Данген точно вирішив, що забере одного з них, Арим умовляв на те саме свого дядька.

Інтар був би радий забрати третє цуценя. Йому із усіх особливо подобався один, зі світлими передніми лапками: цей малий був найжвавіший і плазував кумедно, перевалюючись із боку на бік.

— Зовсім як жучок, — одного разу хлопчиськові спало на думку порівняння. Звідтоді він так і називав те цуценя.

А цуцик остаточно завоював серце хлопчиська, намагаючись замість мамчиної циці ссати його палець. Інтар раніше й не уявляв, що бувають такі безпорадні істоти, які довіряться будь-кому, аби тільки він був теплий і лагідний. І він гладив цуцика обережно, боячись ненавмисно зробити йому боляче.

Що не день, він більше присихав до Жучка, а той почав упізнавати Інтара й щоразу виповзав йому назустріч.

— Якби я міг забрати тебе назовсім… — зітхав хлопчисько, беручи цуцика на руки.

Але що сказала б мамка, якби Інтар притягнув у трактир собача, а надто вже Орам (та ще якби довідався, чиє то цуценя), хлопчак навіть уявляти не збирався. Він і так добре знав: нічого, крім лайки, не вийшло б.

А час минав. Цуценята почали ставати на лапки, мати частіше залишала своїх дітей самих. І що далі, то тривалішими ставали її прогулянки.

Якось прийшли Данген і Арим та застали цуциків самих. Вони тупотіли, кумедно завалюючись на бік, сідали на дупці й пищали. Хлопчики, думаючи, що мати незабаром повернеться, залишили для неї їжу та пішли.

Але назавтра, коли вони з'явилися всі втрьох, їжа лежала недоторканою — тільки мурах наповзло на неї без ліку… А цуценята вже просто заливалися плачем.

— Мамка пропала, — перший зрозумів Арим.

Хлопчиська розгубилися. Вони просто сиділи й дивилися на малят, які відчайдушно скиглили. Потім Інтар узяв Жучка на руки.

— Ходімо по молоко, чи що? Погодуємо їх поки як-небудь…

Молоко приніс прудкий Арим. А годувати цуциків довелося, вмочаючи в молоко клаптики сорочки і даючи їм посмоктати. Спочатку цуценята чхали, відвертали писочки, молоко потрапляло їм у носи й залишалося на чорній шерсті та на вусах. Але потім вони зрозуміли, що до чого, й досить успішно попоїли. А коли наситились, то солодко поснули.

Хлопчаки повкладали собачат на напиналі й тільки тут зрозуміли, що надворі вже вечір — он скільки часу пішло на те, щоб нагодувати трьох цуценят.

— І влетить же… — зітхнув Інтар, уявляючи, що думає зараз мамка.

— І мені, — кивнули одностайно Арим і Данген.

— Може, собака завтра повернеться? — припустив син торговця тютюном.

Однак коли наступного дня вони знову зібрались разом у «лігвищі», її там не виявили. На неприбраних кістках, як і раніше, господарювали мурахи, а цуценята знову плакали від голоду.

— Пропала… зовсім, — промовив Арим.

В Інтара стислося серце. Невже хтось усе-таки впізнав собаку, відловив і відправив на шкіродерню? А може, вона знову взялася за старе, і її спіймали на гарячому? Або просто який-небудь кінь копитом ударив, колесо переїхало, люди схопили, аби здерти волохате хутро? Бувало ж і таке…

Чи раптом вона з яким іншим собакою побилася?

Хлопчик розумів, що правди, швидше за все, не дізнається ніколи. Ясно було одне — вона, швидше за все, не повернеться.

— Цуциків ми отак покинути не можемо, — сказав він, починаючи годувати Жучка залишеним із учора молоком. — Їм не раз на добу їсти треба, а частіше.

— Ну… Їм уже майже двадцять днів. Можна взяти по домівках і догодовувати. Мій батько згоден, — запропонував Данген.

— Я дядька вмовлю, хоча б поки догодовуватиму, а там він сам до цуцика звикне, — сказав Арим, притискаючи до себе кошлате звірятко.

— А я… — Інтар глянув на Жучка, що ссав поділ його сорочки. Цуцик мружився від задоволення і дриґав задніми лапками, намагаючись висмоктати більше солодкого молока.

— Я візьму його з собою, — зважився хлопчик, розуміючи, що ніхто з друзів догляду за другим дитинчам не потягне, — й буду ховати в себе. Годуватиму. А підросте — розберемося.

Протягти ситого, сонного цуцика в прикомірок Інтару вдалося безперешкодно. Він влаштував малого там, на матрацику, зачинив двері й побіг до матері.

Того вечора все йшло добре. Коли закінчили роботу, Івина, в котрої цієї ночі не виявилося гостей, запропонувала Інтару:

— Ходімо в мою кімнату, поспиш на гарному ліжку…

Але на її подив, хлопчисько, який раніше не втрачав такої нагоди, зараз замотав головою:

— Ні, мамо… Дякую, тільки я в себе звик…

Івина гірко зітхнула. Он як росте її син.

— Ти впевнений? — перепитала ще.

Він закивав. Потім обійняв її, цьомкнув у щоку, що робив нечасто, і втік у свій прикомірок.

— Нема чого мамці про тебе знати, — шепотів він, запихаючи Жучкові до рота вимочену в молоці ганчірку, — ніхто про тебе знати не повинен…

Щеня цмокало, ссало — навіть хвостик тремтів від напруги. Інтар чухав йому черевце й зітхав. Орам ніколи не дозволить залишити собаку… Навіть якщо не знатиме, хто мамка цуценяти, однаково не дозволить. Адже Жучок у матір вдався й мастю, і статтю…

— Ну й влип я з тобою, — повідомив хлопчисько ситому цуценяті. Малий завовтузився, перевернувся на живіт, пустив струмок на Інтарові штани й задрімав.

Хлопчик похитав головою, уклав цуцика на матрацик, скинув штани й потупав у кухню запирати їх.

— Швидше б ти вже виростав, Жучку…

Інтарова таємниця протрималася рівно до завтрашнього післеполудневого часу.

Точніше, відкрилася вона трохи раніше, бо коли хлопчик повернувся від гончаря та ввійшов у трактир, перше, що він почув, був пронизливий вереск Жучка. А потім — лайка Орама й голос матері…

Інтар стрілою влетів у кухню й побачив, що Орам тримає цуценя за шкірку у витягнутій руці, а Івина, перелякана й винувата, стоїть поруч.

— А, ось ти де! — розвернувся трактирник до Інтара й струснув нещасним цуценям, від чого те знову запищало. — Ти притяг цю мерзоту?!

— Віддай! — хлопчик підбіг до Орама. — Віддай!

Той шваркнув цуценя з такою силою, що якби Інтар його не спіймав, песик напевно розтрощив собі голову об підлогу.

— Як ти посмів притягти до мене цю тварюку, щоб тут верещала?!

Так, зрозумів Інтар, ясно. Цуцик плакав, а Орам почув. Трактирник ніколи особливо тварин не любив, а після недавніх подій перейнявся ненавистю до будь-яких чорних собак.

— Синку, віднеси цуценя, — попросила Івина, — віднеси куди-небудь…

— Негайно! — зажадав трактирник. — Інакше втоплю його!

Інтар пригорнув до себе тремтяче тільце Жучка й подивився знизу вгору на матір і на трактирника. А потім помотав головою.

— Не можу. Він без мене помре.

— Та я вас обох звідси викину! — Орам замахнувся на Інтара коцюбою, та Івина перехопила його руку:

— Не треба, шановний! Хлопчик зараз отямиться! Інтаре, негайно позбудься цього собаки!

Хлопчиськові на мить зробилося кривдно. «Всі проти мене… І мамка теж…»

Але він ще раз глянув на перелякану матір і зрозумів — вона не проти, вона — за. Тільки по-своєму. «Вона за мене тривожиться, а я зараз тільки про себе — не можу. Мамо, пробач… Але ти ж мене не звела… А я тепер ось цуценя не можу вбити… Пробач, мамо…»

І він знову сказав:

— Ні.

— Тоді забирайся! — Орам розлютився, його обличчя, як звичайно від злості, налилося червоною барвою: — І ти, й ця мерзота!

У хлопчиська затремтіли ноги. Здалося, що стіни й підлога зникли — а потім з'явилися знову, ніби й такі самі, як раніше, а водночас уже зовсім інші…

Уже не його. Не його дім.

— Добре, — спокійно промовив Інтар, — я піду.

— Синку! — вигукнула Івина.

— Мамо, не бійся, — хлопчик посміхнувся, — побачимося на базарі, коли ти туди підеш. Зі мною все буде гаразд…

— Котися… — крізь зуби процідив Орам.

— Добре, — хлопчик підійшов до дверей і взявся за ручку. Обернувся: — Шановний Ораме…

— Чого тобі ще? — гаркнув трактирник злобливо.

— Поважний Ораме, але ж ти — блощиця. Брудна, товста блощиця-кровожерка!

Він випалив це й вискочив за двері та помчав так, що тільки п'яти заблискали.

Він біг до Сорота.

З голосного, важкого дихання учня Сорот відразу здогадався, що той довго біг. А з тихого скавуління — що Інтар прийшов не сам.

— Хто там із тобою? — запитав він, коли хлопчик відсапався й привітався.

— Цуценятко…

— А звідки воно взялося? І чому ти приніс його сюди?

Хлопчик підійшов до крісла сліпого й сів на підлогу.

— Тому, що більше нема куди. Річ у тім, наставнику, що… — й Інтар переказав старому всю історію з самого початку, нагадав Сороту про зникнення м'яса та скінчив сьогоднішніми подіями.

— Ось чому тебе не було на кількох уроках… Хлопчику мій… — зітхнув Сорот. — Любиш ти нелегкі шляхи… Тобі треба було прийти до мене ще тоді, коли собаку вашу замкнули в підвалі, я б домовився з одним знайомим. Він чудово вміє відмикати будь-які замки. Навіть найскладніші чи зіпсовані.

— Нічого собі… — пробурмотів Інтар, відчуваючи себе цілковитим дурнем.

Сорот посміхнувся:

— Ти вдосконалиш свої знання в цій справі, але пізніше. Не все відразу.

Інтар почувався трохи скривдженим, але промовив:

— Так, наставнику.

Сліпий примирливо посміхнувся й погладив хлопчика по волоссю:

— Іншим разом ти ж прийдеш до мене за порадою, чи не так?

— Так… — образа відступила. — А зараз я це… Я жити сюди прийшов, — заявив хлопчисько. — Назовсім. Із Жучком. Якщо не виженеш. Він, звичайно, калюжі робить, але я прибиратиму! І грошей нам із ним на харчі здобуду, обіцяю! І ліжка нам не треба — ми можемо на підлозі спати, біля каміна! — заторохтів він.

— Тихше, тихше, — зупинив його Сорот, — я вас прийму… Назовсім — то й назовсім. І мені не так самотньо буде.

— Це точно назовсім, — зітхнув хлопчик. — Орам мене тепер і на поріг не пустить. — І раптом розсміявся: — Але ж яка в нього пика була!

— Коли ти назвав його… як — повтори, — перепитав старий.

— Блощицею-кровожеркою, — із задоволенням доповів хлопчисько.

— Так, непогано… Ти дуже сміливо з ним повівся. Сміливо, чи не так, Інтаре? — перепитав сліпий із якоюсь лукавою ноткою в голосі.

Хлопчик пирхнув:

— Сміливим бути легко, якщо є куди потім утекти з усією своєю сміливістю! Якби я не мав такого наставника, як ти, шановний Сороте, не знаю, що робив би… — він погладив Жучка: — Нам обом пощастило, що ти є, шановний… І що ти нам — свій. А песик марно харчів не переводитиме, ось побачиш! Він допомагатиме! Нехай тільки підросте — я його таких штук навчу!

— Я не сумніваюся в тобі, Інтаре, — посміхнувся старий.

Люду на першому весняному базарі було, як звичайно, — не проштовхнешся. Торговець зерном із Озерного, великого селища, що розкинулося неподалік від Столиці, розпродав свій товар за перші два дні, причому втридорога, й зараз розглядав прилавки з тканинами та прикрасами, маючи намір купити багаті подарунки дружині й двом донькам.

Людиною торговець був не тільки розумною, а ще й досить швидко, навіть не очима, а немовби шкірою відчував будь-які негаразди. Тому коли відчув, як його легенько смикають за пояс, враз опустив руку та спіймав за худе плече чорнявого хлопчиська років, мабуть, десяти-одинадцяти. Одночасно з цим торговець виявив зникнення свого поясного кошеля.

— Попався, злодюжко! — він міцно стис плече хлопчиська. — Агов, люди! Я злодія спіймав!

Від його гучного голосу здригнулися багато тих, хто стояв поруч, розревлася якась дитина на руках у товстої няньки, й вилетіло з юрби чорне кошлате собача, яке щось стискало в зубах.

— Та ти що, шановний! — обурився хлопчик. — Який же я злодій!

— А кошель мій де? — обурено запитав торговець.

— Звідки ж мені знати! — у чорних хлопчачих очах були теж обурення й страх. — Я не брав! Та сам дивися, шановний! — і хлопчик з деякою натугою — заважала рука торговця, що чіпко тримала за плече, — витрусив свою сумку: звідтіля випали окраєць хліба й пошарпаний тонкий гаманчик. Потім хлопчик задер сорочку, повертівся й пострибав, поляпав себе ззаду й з боків, по черзі підняв обидві босі ноги й потрусив ними в повітрі:

— Ну от! Нема! Бачиш, шановний, немає в мене ніякого гаманця! Хочеш — сам обшукай!

Але торговець і так уже зрозумів: хлопчиськові просто не було куди сховати кошіль, натоптаний майже десятьма золотими монетами по два та п'ять срібняків. Залишалося думати, що малолітній злодюжка просто передав здобич спільникові… Але спробуй це довести…

— А навіщо ти за мій пояс ухопився? — запитав торговець.

— Та мене ледве з ніг не збили, ось і вхопився за перше, що трапилось… Ти вже пробач, шановний, але це вся моя провина, кошеля твого в мене немає…

— Та відпустив би ти дитину, шановний… — озвався хтось із натовпу.

Торговець зітхнув і розтис руку. Дивлячись услід хлопцеві, котрий утікав, потираючи плече, чоловік потішився, що з собою сьогодні взяв навряд чи двадцяту частину виторгу, тож майже всі гроші привезе додому, якщо, звісно, його в трактирі, де зупинився, не обкрадуть… Він втратив будь-який інтерес до базарних дивин і товарів та заквапився назад до своїх речей.

Поки Інтар вибрався з юрби, плече вже боліти перестало. Він побіг на берег, де в брудних кущах, на яких ледь почали розпускатися листочки, на нього вже чекали.

Жучок сумирно сидів на потрібному місці. Побачив хлопчика, підхопився й закрутив хвостом. На тому місці, де спочивав цуцик, залишився кошіль. Інтар узяв його, струснув… Непоганий, здається, улов, але порахувати краще буде в Сорота!

І хлопчик сховав кошіль до свої сумки.

Жучок став на задні лапи, поклав передні на коліна хлопчиськові: милувався.

Той охоче почав гладити свого друга: чухав боки та за вухами.

— Молодець, молодець… Усе зробив як треба, як я тебе навчав: і підхопив кошіль, коли я впустив його, і спіймав, перш ніж він об землю вдарився, і втік швидко… Молодець, гарний собака, розумний собака, весь у свою мамку, найкращий собака на світі…. — примовляв він, почухуючи цуцикові боки й кошлату чорну спинку.

А Жучок у відповідь крутив хвостом і навіть скавучав від надміру почуттів.