Свої, чужі, інші

Розділ 1

Віконце з вечора було завішено продертими ззаду штаньми, але це не надто допомагало: сонячні промені легко здолали перешкоду. Світло бризнуло сонному хлопчиськові межи очі, той відмахнувся, ніби від мухи й не прокидаючись повернувся носом до стіни.

— Інтаре, вставай! — почувся материн голос із-за дверей прикомірка.

Сон було вже розбито, проте остаточно виринати з нього хлопчик не збирався. Він і не поворухнувся, хоча й чудово знав, що спокою тепер йому не буде.

— Інтаре! — мати нарешті ввійшла та щосили вперезала синочка ганчіркою нижче спини.

— Ай! — він сів. — Ну-у-у! Ти чого?

— Уставати час, ледарю!

— Рано ж іще! — хлопчисько знов упав на ліжко та знову отримав ганчіркою, цього разу впоперек тулуба.

— Уставай, лишенько моє!

Інтар запхинькав, рукою затуляючи обличчя:

— Му-у-чать… Б'ють із самого раночку… Поспати не дають…

Мати посміхнулася:

— А ти лягай не на світанку, тоді й висиплятимешся.

— А я зовсім і не до світанку… а тільки до півночі…

— Тинявся казна-де замість того, щоб матері допомагати! Ох, Інтаре, втрапиш ти коли-небудь у халепу, попадешся лихим людям до рук!

— Та ну… — він позіхнув на весь рот. — І хто на мене поласиться?

— Ті, що дітей крадуть. А ти начебто й не чув? Ондечки нещодавно в чоловіка, що ятку тримає на сусідній вулиці, синок пропав. Шукали-шукали — марно. Як у воду впав… Інтаре, це не вже не вперше за останні місяці. Не гуляв би ти ночами! — мати взяла сина за вузьке плече. Він невдоволено струснув її руку, потягся, сів на солом'яному матраці, протер очі:

— Я із хлопцями був… І нічого зі мною не сталося…

— Коли станеться, пізно буде. Хочеш, щоб тебе відвезли не знати куди та й продали?

— Нє-а. Не хочу, — Інтар помотав головою, вліз у сорочку. Потягся був за штаньми, але мати їх відняла.

— Дивися, діра яка. Де примудрився?

— Е… — зам'явся він. Нічого путнього на думку не спадало. Хлопчак справді не пам'ятав, де і як порвав штани.

Мати подивилась на його здивоване, заспане обличчя та тільки руками розвела:

— Добре, не так важливо. Я зашию. А ти бігцем умиватися, мести підлогу й протирати столи.

— Без штанів? — Інтар ображено витріщився на матір. Звісно, сорочка, придбана в лахмітника «на виріст» місяців зо два тому, майже сягала хлопчикових колін, але він же не молокосос який, щоб голозадим бігати!

— Мамо, мене ж на вулиці засміють!

— А ти туди не потикайся. Поки ми відкриємося, я встигну зашити.

— Ну гаразд, — хлопчик поплентався в кухню, до рукомийника, хлюпнув води на обличчя, пригладив скуйовджене чорне волосся, взяв мітлу та подався в трактирну залу. Там від учора було не прибрано, на столах темніли плями розлитого ввечері пива. Інтар розчинив усі віконниці. Свіжий морський вітер розігнав важке повітря, приніс запахи тухлої риби та міцного тютюну. Разом із весняним вранішнім сонцем у приміщення ввірвався галас портових кварталів, вибиваючи з вух залежану нічну тишу.

Інтар пройшовся мітлою вздовж зали, потім упоперек, частину сміття загнав під стійку, ще трохи розмів по кутках, а решту погнав до чорного ходу, через кухню, де вже метушилася мати. Зупинився, коли побачив, що вона миє овочі.

— А мої штани де? — запитав обурено.

— Зашиті. В тебе, — коротко кинула жінка.

Хлопчик вимів сміття на вузьку вуличку, кинув мітлу в куток і побіг по одяг у прикомірок, який давно й міцно вважав своїм.

Там він спав завжди, коли в його матері бували гості. Орам, трактирник, як і багато хто в цих місцях, не гребував тим, щоб запропонувати матросам чи іншому портовому люду не тільки випивку та їдло, а ще й подружку на одну ніч. Івині, матері Інтара, належала десята частина виторгу з кожного такого гостя, — це крім щомісячних двох золотих і безкоштовної годівлі, — так що жінка на долю не скаржилася. Багатьом іншим вихідцям із міських нетрів і так влаштуватися не вдалося.

Трактир був невеличкий. Івина працювала й за куховарку, й за подавальницю. Обов’язки мітляра та посудомийки вже чотири роки виконував Інтар — раніше Орам тримав для цього дівчисько, але коли Інтару виповнилося шість, прогнав малу. До чого зайві витрати, коли хлопчак Івинин уже підріс і може приносити користь?

Зо два останніх роки хлопчик бігав і на ринок, і досить часто, допомагаючи матері, розносив залою таці. На останніх двох справах йому вдавалося заробити кілька монет. Зібрану різними шляхами суму він зберігав у тому самому прикомірку, під своїм солом'яним матрацом, нічого не побоюючись: до цієї крихітної комірчини, заставленої старими, давно спорожнілими діжками, трактирник не зазирав, а мати, навіть якщо й знала про заощадження сина, не взяла б із них ані мідяка, в цьому хлопчисько був упевнений.

Він натяг штани й повернувся на кухню.

— Мамо, я їсти хочу.

— От каша довариться, й отримаєш. Сьогодні подаватимемо кашу з курятиною. І бульбу з в’яленою рибою. Ходи-но принеси з льоху зо дві курки…

— Це тих, які вчора нявкали? — поцікавився хлопчисько, ухилився від материного потиличника та побіг виконувати доручення.

Зарізані вчора зайві кури придбали ніжну синяву барву, але запах ще мали цілком пристойний. Інтар притяг їх і заходився канючити:

— Ма-а-ам, дай мені лапку…

— Досить тобі буде й крильця!

— Ну ма-а-ам!

— Не жебрай! Помий он казана, — Івина кивнула на один із двох великих, закопчених зовні казанів, поки що вільний. У другому булькала каша.

— Помиєш, тоді побачимо.

— Добре… — Інтар і так не збирався йти з кухні, поки не буде готова їжа. Узявся ретельно шкребти казана, мало не залазячи всередину, й чесно зробив усе, що міг. Мати подивилася, схвалила, звеліла почистити бульбу та моркву. Хлопчик узявся до них, раз у раз вкидаючи шматочок моркви до рота.

— Я сказала почистити, а не з'їсти! — Івина дала йому ще одного потиличника.

— Ой! — обурено заволав Інтар, не відриваючись від чищення.

— Ну от… усе… — бульби нарізав, зсипав разом із морквою до щойно вичищеного казана.

— Постав їх варитися. Помий посуд, із учора залишився, — звеліла мати. — І принеси дрів.

— Уф… Я що, восьминіг який? — забурчав хлопчисько.

— Ти зараз ним станеш, якщо не поквапишся! — гримнула Івина.

Син пирхнув:

— Аякже, в мене від твоїх потиличників зайві щупальця відростуть.

— Бракувало ще мені, щоб у тебе щупальця виросли! І так усе тягнеш! Не хлопчисько, а сорока!

— Я голодний! — він перелив у миску воду з глечика й бухнув туди тарілки й кухлі. — Ти мене не годуєш зовсім! От здохну з голоду й холоду — мабуть, і не заплачеш.

— Та тю на тебе! Не годують його! Бульбу, кажу, варити постав та до посуду берися. Горенько моє!

— Уже поставив! І посуд уже мию, — загримів син ложками в мисці. — А якщо я горенько, — заявив раптом, сам не розуміючи, на що ображений, — так і звела б мене… раніше… — потяг носом. — Коли я ще не народився…

— Ах ти, паскуднику! — цього разу хлопчисько ухилитися не встиг, Івина спіймала його за вухо та добряче наляпала по м'якому місцю. Інтар виривався й верещав так, що на галас зазирнув Орам. Став у дверях, схрестив руки на грудях, спостерігаючи.

— Івино, — зауважив нарешті, — якщо ти вирішила зарізати хлопчиська замість курчати, то закінчуй мерщій, сонце давно зійшло, незабаром люди сходитися почнуть.

Жінка вилаялася й відпустила сина.

— Я швидко, — кинула хазяїнові. — Інтаре, безсоромнику, геть звідси! І не смій іти далеко!

— Стривай, стійку протри, — звелів трактирник.

Інтар прихопив ганчірку й поплентався в залу.

Там уже сидів перший відвідувач: старий сліпий Сорот. Жив він недалечко, в одному з будинків, де здавалися помешкання, харчувався в цьому шинку ще до народження Інтара, й хлопчисько його чудово знав. На відміну від багатьох портових жебраків, Сорот був по-справжньому сліпим і пов'язку на очах носив не заради того, щоб розжалобити перехожих, а щоб їх не лякати. Одного разу Інтар поніс їжу до Сорота додому (за таке замовлення платити доводилося втридорога, але в старого зазвичай бували грошенята) й вгледів того без пов'язки… Хлопчакові потім із місяць жахіття снилися.

Коли трохи отямився, потроху випитав у матері, що то таке із Соротом зробилося. Та розповіла: очі старому випалили. Хто це зробив — міський кат чи які недруги — за що й коли, Івина не знала. Пам'ятала Сорота вже таким: сивим, сліпим старим у теплому плащі й добротному одязі. Але жебранням він не промишляв. А на що жив, нікому не було відомо та нікого це особливо й не хвилювало.

Інтар поялозив вологою ганчіркою по стійці та підійшов до Сорота. Сліпий прислухався:

— Здрастуй, хлопчику.

— Ранок добрий, — Інтара завжди вражало, як це Сорот упізнає його за звуком кроків. Іноді хлопчисько навмисно йшов навшпиньки або шкорбав ногами, але надурити сліпого не вдалося жодного разу.

— Снідати будеш, шановний? — запитав Інтар.

— Пізніше. Я… на друга чекаю, з ним разом і поснідаємо. Він мав був уже прийти сюди.

— Тут поки нема нікого!

— Я знаю. Коли він з'явиться, то підійде до мене. Хлопчику, принеси води.

— Ага, зараз! — Інтар збігав на кухню, не полінувався сполоснути кухля. Сорот йому подобався: старий ніколи не підкликав його криком, ніколи не гнівався, терпляче очікуючи замовлення скільки завгодно, і був щедрий, частенько обдаровуючи хлопчика мідними монетами.

Але сьогодні, коли Інтар приніс йому води, Сорот нічим не віддячив, крім короткого «Дякую». Він здавався стривоженим і повертав голову на кожен звук.

Трактир потроху наповнювався людом, знайомим і незнайомим хлопчиськові, однак ніхто не поспішав підходити до сліпого.

А Інтару незабаром стало не до Сорота: Івина скінчила готувати й хлопчисько розносив замовлення, а потім мати все-таки погодувала його (ніжку курячу дала, як і обіцяла, та каші досхочу) і послала на базар.

— Приправ прикупи, закінчуються вже, тільки не застрягай там, бо відшмагаю! — пообіцяла, знаючи свого сина.

— Я швидко! — пообіцяв хлопчисько, натягаючи подерту куртку (хоч і весело світить сонце, а все-таки прохолодно) й прикинув, що найближчі приятелі, Арим і Данген, однаково не викрають вільного часу раніше полудня. — Тільки грошей дай! І чого купити?

— Купи кмину, кориці, мускатного горіха й перцю гіркого, бо без цього південці нічого не їстимуть, — наказала мати, даючи хлопчиськові пошарпану сумку.

Грошей відрахувала рівно стільки, скільки треба, й ні на мідяк більше.

Інтар на це вголос гарчати не посмів, однак засмутився: от і вигадай тут що-небудь для себе… Працюєш чорно, ганяєш цілий день туди-сюди — й що за це? Дуля без маку… а часом і по м'якому місцю перепаде.

— Добре… — пробурмотів він під ніс. — Про себе сам якось уже подбаю….

До базарної площі було не так і далеко, проте Інтар усе-таки причепився на півдорозі до візка, навантаженого в’яленою рибою, і вже зіскакуючи, одну рибину потяг і запхав за пазуху.

Невеликий базарчик гомонів і переливався всіма барвами й запахами. Тут торгували їжею, одягом, дешевими прикрасами та іграшками, кепською зброєю, домашнім начинням та іншими дрібними речами. Ще продавали живу птицю: курей, гусей, качок.

Інтар пооблизувався на ласощі, подражнився, квокчучи та показуючи носа, з облізлого зеленого півня, що кумедно косував невдоволеним оком (перекупка накинулося з лайкою, але хлопчисько просто втік), і почав сам скуповуватись.

Мішок із мускатними горіхами стояв біля прилавку, де баба-крамарка стежила за крамом уважніше за багатьох міських стражників. Інтар пройшов повз неї раз, другий… а на третій звалився на натоптаний дощенту мішок, і горіхи висипалися, покотились по землі. Хлопчиська, які сновигали в юрбі, накинулися на несподівану здобич, напихаючи кишені, та й деякі дорослі не погребували. Баба вискочила з-за прилавка, вчепилась у першого мисливця за ласощами на дурняк, що трапив під руку, вимагаючи заплатити, здається, за всіх і негайно… А Інтар з реготом укинув до сумки кілька жмень горіхів і накивав п’ятами.

Кмин він благопристойно придбав на іншому кінці ринку — та й коштувало те насіння, брунатне, прохолодне й лоскітне, якщо зачерпнути його в долоню, дешевше за все інше, що йому звеліли принести. Хлопчик віддав за шість жмень мідяк, а біля прилавка, де торговець саме відважував іншому покупцеві прянощі, не довго думаючи, схопив, скільки міг, трубочок кориці, які лежали скраю, та пірнув у юрбу.

Він почув за спиною обурений зойк торговця і поквапився замішатися серед хлопчаків, котрі витріщалися на те, як у вуличному балагані ганчір’яний воїн бив дерев’яним мечем дракона з клаптиків.

Хлопчаки цілою юрбою уболівали за лицаря, підбадьорюючи його голосними вигуками: «Бий!», «Прищеми йому хвоста!», «Знеси йому голову!», й тільки скромне з вигляду дівчисько років восьми з двома білявими кісками стискало кулачки, коли гору брав лицар, і радісно ляпало в долоньки, щойно тільки перевага виявлялася на боці дракона.

— Тобі що, шкода цього чудовиська? — поцікавився Інтар.

— А чого цей дурень із залізною головою поліз? — обурилося дівчисько. — Хто його просив дракона зачіпати?

— Що, ось так просто нізащо взяв і зачепив? — здивувався хлопчик.

— Ага… Він драконенят у печері повбивав… Звісно, дракониця після такого півміста спалила, і я б так само зробила, якби моїх дітей побили! — запально вигукнуло дівчисько.

Інтар пирхнув, але ж білява таки мала рацію…

Він ще постояв біля намету, дочекався звичайної перемоги добра над злом, чи то пак лицаря над драконом (дівчисько захлюпало носом), і зібрався вже вирушати на пошуки іншого прилавка з прянощами, подалі від того, де корицею розжився, як раптом відчув, що хтось смикає його за сумку.

Спочатку Інтар розвернувся та всадив злодюжці під дихало й потім тільки побачив, що це був білявий, брудний мальок, молодший за нього років на чотири.

— Агов, ти чого б'єшся! — обурився той підхоплюючись.

— А ти не лізь до чужих сумок! — огризнувся Інтар.

— А я й не ліз! — малюк стис кулаки. — Це ти на мене накинувся! Може, ти мої гроші поцупити хотів!

— І як, устиг я? — поцікавився Інтар.

Малюк здивовано заляпав віями.

— Нє-а… У мене й нема нічого.

— Ну то йди звідси, чого без грошей базаром валандатися? — порадив Інтар.

Малюк зітхнув і розчинився в юрбі.

Інтар знизав плечима й пішов по гіркий перець. Тут вийшло ще простіше, ніж із корицею: горошинки перцю так само, як горіхи, були насипані в мішок і стояли біля прилавка, тож хлопчисько просто зачекав, поки торговець почне важити крам іншому покупцеві, та тихцем застромив руку в мішок, схопив перцю й закинув у сумку.

Таким чином він здобув усе, чого хотіла мати, але приховав для себе з півсрібняка.

Додому повернувся без пригод і доволі швидко: ще на одному візку проїхався. Цього разу візник, який вдало розпродав свій крам, пожалів хлопчиська, котрому саме біля його візка в ногу потрапила скалка, й підвіз до самої Інтарової вулиці. Ну, а раз підвезли, то хлопчисько й не намагався щось поцупити. Та й що було брати, коли візок порожній, тільки кошики старі рядком стоять?

Поки біг до рідного трактиру, небо затягло хмарами.

Усередині було вже чимало люду: мати ледь встигала розносити замовлення, й Інтару, щойно той віддав їй покупки, негайно встромила до рук тацю. Добре, що монети, не витрачені на корицю, хлопчисько заздалегідь глибше приховав. Потім таки знайшов час, аби забігти в свій прикомірок і залишити там і гроші, й рибу, бо, дехто з відвідувачів уже посміювався, косуючи на ламкий, роздвоєний хвіст, який стирчав у хлопчиська з-за пазухи.

Але ось потік відвідувачів припинився — так завжди бувало ближче до полудня. Люди попоїли та розійшлися в справах, щоб знову натоптати в трактир під зав’язку аж увечері, після заходу сонця.

А зараз за столами лишилися тільки двійко п'януватих чоловічків та старий Сорот, який так і сидів у кутку. Вигляд у нього був понурий.

Інтар підійшов до нього.

— Агов, шановний! Де друг твій?

— Не прийшов він, Інтаре, — сумно відгукнувся старий.

— Може, він не в те місце пішов? Або час переплутав?

— Ні… Помилитися він не міг.

— Ну то, певне, сталося щось, затримався. Він завтра прийде!

— Так. Мабуть, завтра, — кивнув Сорот. — Слухай-но, хлопчику… Проведи мене до мого будинку. У голові чогось паморочиться.

Інтар зміркував, що проводити старого все-таки краще, ніж замітати й витирати розлите відвідувачами. Та й Сорот був якийсь блідий, дихав важко… Занедужав, мабуть. Шкода його, старий добрий…

— Я тільки в мамки попитаюся! — сказав хлопчик.

І отримав дозвіл.

Розділ 2

Іти було недалеко, але сьогодні шлях виявився вдвічі довшим, ніж зазвичай. Дорогою Сорот кілька разів зупинявся, він спирався на стіну й відпочивав. Та й ішов зовсім не так швидко, як завжди ходив цим знайомим шляхом.

Мешкав старий у великому старому будинку, де кімнати наймали за невелику платню. Таких тут набудували цілий квартал. Казали, що всі вони належать комусь зі знаті й загрібає той зовсім непогані грошики. У цих будинках не водилося сторожів, а платню мешканці здавали щомісяця управителеві. У будинку Сорота це була баба, міцна й дурнувата.

Кімната сліпого розташовувалася на другому поверсі, це Інтар пам'ятав ще з минулого разу, коли замовлення приносив.

Тоді (а було це холодної, дощової осені) він запам'ятав і невеличку кімнату старого, теплу, з великою скринею та затишною лежанкою, веселий вогонь у грубці…

Але сьогодні, коли Сорот нарешті відімкнув двері, на Інтара дихнуло холодом. Схоже, тут уже добу не топили. Як же так? Весна весною, хоч і другий місяць її кінця добігає, а онде вчора був і вітер, і холод, нащо ж кімнату студити?

Інтар завів старого до кімнати, той важко опустився на лежанку.

— Дякую, хлопчику.

— Шановний, давай я затоплю. Дуже холодно, — Інтар озирався в пошуках дрів. Але побачив біля грубки лише кілька довгих трісок та дрібні стружки.

— А дрів і нема, — повідомив він Сороту.

Той кивнув і захекався.

— Я можу збігати, купити, — запропонував Інтар.

Сліпий похитав головою:

— У мене грошей нема. Той, на кого я чекав, мав був принести їх. Та ось, не з'явився. Якщо завтра підійде, тоді й дрова зможу купити, і їжу.

— І… давно ти не їв, шановний? — поцікавився Інтар.

Сорот знизав плечима:

— Навіщо тобі, хлопчику?

Інтар поводив ногою по долівці. Навіщо? Спробуй тут поясни…

Хлопчисько з дитинства вирізнявся гарною пам'яттю. Року півтора тому, пізньої осені, вони з Дангеном залізли в один зруйнований будинок і гралися там у розбійницькі печери. Захопились так, що коли отямилися й подалися по домівках, була вже глупа ніч, навіть вогні в шинках погасли. Було темно й у рідному трактирі Інтара, зачинено віконниці та замкнено всі двері. Хлопчик потім довідався — мати, думаючи, що він у себе, не перевірила цього, заклопотана була, а Орам щодо Інтара ніколи не тривожився. Але тієї вогкої, вітряної ночі хлопчисько сидів на порозі й плакав від холоду та переляку. Він пробував стукати, однак і мати, й Орам спали на другому поверсі та нічого не чули, спробував кричати, кликати — але собака в одному з сусідніх дворів залилася таким гавкотом, що Інтара ніхто б не почув, якби навіть той репетував удвічі голосніше.

Хлопчикові довелося гаяти ту ніч на порозі, й він добряче запам'ятав і як живіт прилипав до спини, а від голоду макітрилася голова, і як загортався в курточку та тулився до стіни, а холод однаково пробирав тіло, озиваючись невгамовним дрожем…

Ніч здалась нескінченною, але Інтар все-таки знав: вранці двері відчинять, його нагодують, він зігріється біля вогнища. А Сорот зараз хіба може бути в цьому впевнений? Хто влаштує для нього теплий, ситий ранок?

— Я… так… — пробурмотів він.

Сорот погладив його по голові:

— Не тривожся за мене. Йди. Добре, що ти провів… Ось, візьми, — старий простягнув Інтару мідяк, — мені він уже не зарадить, а тобі може придатися.

Хлопчисько постояв, подумав і замотав головою. Він забув, що Сорот не бачить цього:

— Ні-і-і! Не треба! Собі залиш, шановний! А я… я зайду ще!

— Якщо хто в трактирі мене розшукуватиме? — запитав старий.

— Ага, обов'язково! — пообіцяв Інтар і помчав донизу сходами.

Вулиця виводила просто в порт, і незабаром хлопчик опинився там. Проштовхався між матросами, ухиляючись від вантажників з важкими мішками та ящиками, побіг туди, де сам порт перетікав у початок міста, де вже не виднілися брудні клаптики моря. Там, біля задньої стіни якогось складу, зазвичай сидів Арим, дев'ятирічний жебрак, перший із двох найкращих друзів Інтара, талановитий, спадкоємний жебрак. Він навіть запевняв часом, що саму гільдію Збирачів — так іменували себе злиденні й жебраки Імперії, — заснували чи то його прапрапрапрадід, чи прапрапрапрабабця… Загалом, хтось із родичів. Принаймні стародавність роду Арима для нього самого була безсумнівною, а здібності, видно, передалися від предків.

Зараз він сидів загорнутий у старий плащ, витягав перед собою одну ногу, перев'язану брудною ганчіркою, на якій зсередини подекуди проступили плями вже засохлої крові. Перед хлопчиськом не лежало ні чашки, ні миски для збирання милостині, сьогодні він не просив, не канючив, але його виснажене смагляве личко дихало такою втомою, таким відчаєм, що перехожі не залишалися байдужими: перед Аримом у пилюзі лежало кілька мідяків і навіть одне срібне кружальце.

«Непоганий улов!» — подумав Інтар. Арим частенько міняв способи заробітку. Цей, новий, Інтару сподобався.

Він підійшов до Арима й присів поруч.

— Агов, привіт.

— Привіт, та не просто ж тут! — прошипів той крізь зуби. Навіщо було жалісливим перехожим спостерігати, як нещасний хлопчисько, який щойно мучився від болю, тепер весело теревенить із приятелем.

— Виходить, де завжди, — зауважив Інтар. Арим коротко кивнув. Тоді Інтар простяг руку й допоміг жебракові підвестися. Той, стогнучи, спираючись на другове плече, стрибав на одній нозі доти, поки хлопчиська не звернули за ріг, на криву вуличку, яка жвавішала тільки вечорами: отут розташовувалися борделі й зараз, посеред дня, їхні мешканки спочивали.

— Ти йди на наше місце, — сказав Інтар Ариму, котрий обережно знімав із ноги примітну пов'язку, — а я Дангена відшукаю. Мені з вами обома поговорити треба.

Жебрак кивнув і жваво побіг вулицею вгору. Інтар повернувся назад до причалів. Дангена варто було шукати ближче до кораблів, де він голосно вихваляв свій крам: тютюн найрізноманітніших сортів. Батько Дангена тримав тут-таки, в портових кварталах, тютюнову крамницю, а син торгував у самому порту з лотка.

Інтар і відрізнив приятеля від строкатої юрби завдяки гучним, дзвінким вигукам:

— Тютюн, тютюн — кращого не знайдеш ані вдома, ні в дорозі! З люлькою про смуток забудеш! — солов'єм розливався кругловидий коротун Данген.

Інтар добрався до нього, поплескав по плечу.

— Агов! Можна подумати, що твій тютюн у небесних садах проріс!

— А це кому як… — посміхнувся приятель.

— Ходімо, справа є, — заявив Інтар. Данген кивнув і слухняно подався за другом: хоч син торговця й був старший за всіх трьох — йому вже виповнилося дванадцять, — але десятилітнього Інтара й Арим, і Данген визнавали за головного. Чому так вийшло, він сам особливо й не замислювався.

Прийшли вони з Дангеном на крихітний пустирець, на якому подекуди пробивалася крізь каміння сірувата трава. Арим уже чекав.

— І чого ти нас із місць зірвав, Інтаре?

— Допомога ваша потрібна, — коротко пояснив той, — мені дров конче треба здобути. Із дров'яних складів. Сам не впораюся.

— Тебе ж не трактирник твій по дрова послав? — запитав Данген. Інтар мовчки помотав головою.

— А там ти чому дров не взяв, на кухні? — доповнив Арим.

— Тому що відтіля я можу потягти разів на два… ну, на три… щоб Орам не помітив. А мені треба — ну хоч днів на десять. Зараз уже нема потреби топити день і ніч, так, вечорами, коли холоднішає, ну, і їжу готувати…

Арим здивовано закліпав.

— Ого! А навіщо?

Інтар поморщився. Було якось ніяково зізнаватися приятелям, що він через жалощі розтікся в калюжку. Ще обсміють. Але раз уже почав…

— Ви сліпого Сорота знаєте?

Обоє кивнули:

— Не вредний старий. Мені подає часто, — зауважив Арим.

— Отож. Прийшов він до нас рано-вранці… — Інтар переказав усю історію. — Ось… І… Гаразд, — рішуче махнув рукою, — чого темнити: шкода мені його. А на складах дров — завалися. По самий дах.

Хлопчиська, попри Інтарові очікування, сміятися не стали. Видно, самі зрозуміли, що тут не до сміху.

— Так, тільки як ти ці дрова звідтіля добудеш? — гмикнув Данген. — Сторожа ж там…

— Е, я знаю одну місцинку, — пожвавився Арим, — зі старих складів… Там збоку в стіні дошка відстає. Якщо її віддерти, пролізти можна.

— А поки ти віддиратимеш, тебе сторож за шию спіймає і шкірку… теж віддере… — гмикнув Данген.

— Якщо я сам буду, то так, — погодився Арим, — а якщо…

Приятелі вислухали його. Данген покрутив головою. Інтар посидів, замислено общипуючи рідку травичку.

— Добре. Пройде — то пройде. А ні — то втекти встигнемо. Дангене, ти як — із нами?

— Ти сам ту дошку не відірвеш, — сказав син торговця.

— Ну то пішли зараз! — Інтар підхопився. — Полудень уже, саме час!

Сторож, важкий літній плечистий чоловік, повільно брів уздовж ряду складів, спираючись на ціпок, що правив одночасно й за зброю. Він позіхав і чухався: тиша, яка панувала в цьому крихітному куточку столиці, навівала дрімоту. Дров’яні склади відмикалися хіба що шість-сім разів на місяць, в інший же час сюди не навідувався ніхто, крім сторожа, котрий цілісінький день блукав тут, ліниво оглядаючи довірене йому добро.

Хлопчаки дісталися складів з боку тильної стіни. Дощані сараї стояли не впритул, відстані між ними саме вистачало, щоб прослизнути всередину через діру та вибратися назад… Але діру потрібно було ще продовбати.

Арим привів друзів до того складу, у бічній стіні якого відставала дошка. Відірвати її й справді можна було, особливо якщо вдвох узятися, от тільки галасу буде багато, сторож точно почує. Але його маленький жебрак зобов'язався взяти на себе.

Він з'явився перед здивованим чоловіком, прослизнув між сараями та запопадливо посміхнувся:

— Шановний, допоможи сироті, пожертвуй мідяка…

— Геть звідси! — доволі незлобливо відгукнувся сторож.

— Ну, шановний… Дай мідяка… Одного тільки, шкода тобі хіба… — канючив Арим.

— Я сказав — киш звідсіля! — сторож замахнувся ціпком. Арим відскочив і знову затяг своєї:

— Шановний, на Небесах люблять щедрих! Дай мідяка!

— Ти в мене зараз ось іншого отримаєш! — сторож замахнувся своєю «зброєю» та пробіг за Аримом кілька кроків. Але хлопчисько втік, а коли опинився на безпечній відстані, розсміявся:

— Не наздоженеш, шановний скнаро! — нагріб жменю землі та пожбурив у сторожа. Той, остаточно розлючений, кинувся навздогін за нахабою, котрий розсудливо не підпускав переслідувача близько, але й не зникав з поля його зору, поки сторож не захекався остаточно. Тоді Арим прослизнув у якусь щілину меж будинками, а стомлений старий махнув рукою та, бурмочучи лайку, побрів назад до складів.

Поки він бігав за Аримом, Інтар і Данген, не гаючи часу, відірвали дошку, й худорлявіший Інтар заліз усередину, наповнив акуратно наколеними полінцями й ту саму сумку, з якою бігав на базар, і скинуту куртку (їй похапцем зав'язав рукави). Сумку й вузол пропхав до Дангена, виповз сам, хлопчиська підхопили ношу й поквапилися забратись, бо побачили, що сторож повертається.

Вони зустрілися з Аримом на колишнім місці.

— Ну, ти молодець! — Інтар поплескав друга по плечі. Дрібний пил здійнявся в повітря.

— Агов, ти весь у пилюзі від дерева, — засміявся Арим.

— Не весь! А тільки руки… й ноги… і живіт… і боки… це курява осіла, поки я куртку натоптував… О, спина чиста, здається, — Інтар закрутився, намагаючись розгледіти себе. Данген обійшов його навколо.

— І на спині теж є…

— А! — Інтар відмахнувся. — Виперу все потім. Зараз треба дрова Сороту відтягти. Пішли?

— Пішли! — Арим і Данген підхопили вузол із куртки. Він був набагато важчий за сумку, яку Інтар тяг сам.

Дісталися до будинку Сорота, витягли вантаж сходами. Інтар постукав. Потім ще, і тільки з другого разу почувся голос старого крізь двері:

— Хто це?

Інтар назвав себе.

— Я тут із друзями, ми принесли дечого!

Сліпий відімкнув. Діти внесли дрова. Інтар замкнув двері, й вони втрьох склали біля каміна акуратний стосик.

— Днів на вісім вистачить, якщо палити потроху, — визначив Данген.

Інтар поклав кілька полін у грубку.

— Зараз затопимо! Шановний, вогонь є?

Досить розгублений Сорот знайшов і подав хлопчикові кремінь і кресало. Інтару довелося пововтузитися, але ось полум'я нарешті спалахнуло й весело затанцювало, наповнюючи кімнату теплом.

Данген поставив плетений стілець ближче до вогню.

— Сідай, шановний.

Сорот підійшов і сів. Зітхнув.

— Ох, хлопчики… Де ж ви стільки дров здобули?

— Не турбуйся, шановний, платити тобі за них не доведеться, — засміявся Інтар. Спробував витрусити сумку й свою куртку. Виходило кепсько. Інтар уявив, що скаже мамця, коли побачить це, і якось відразу заквапився назад у трактир.

— Час мені, мабуть. Я піду!

— На розправу? — засміявся Арим. — Може, перечекаєш трохи?

— Hi-і… очікування страти гірше за саму страту, — Інтар не пам'ятав, де й від кого почув ці слова, але зараз вони виявилися дуже доречними.

— Та ми тебе проведемо, смертнику, — запропонував Данген.

Хлопці попрощалися із Соротом. Той дякував, намагався віддати Ариму чи Дангену свого останнього мідяка, й маленький жебрак уже був простяг по нього руку, але наткнувся поглядом на красномовний кулак Інтара й відмовився.

До трактиру хлопчиська йшли разом. Там Арим почав зітхати, що голодний, тож Інтар прослизнув до себе та виніс приятелеві копчену рибу й довгого сухаря. Арим цим вдовольнився та побіг на робоче місце, жуючи на ходу. Данген теж заквапився назад, торгувати.

Інтар постояв ще трохи на вулиці, проводжаючи приятелів поглядом, покопав камінчики й нарешті відважно рушив у бік кухні — до матері на розправу.

На його лихо, Івина саме підмітала підлогу. Хлопчик увійшов і зупинився на порозі.

— Ма, я тут. І зовсім не пізно.

— Ну й молодець, що слуха… — жінка озирнулась, побачила сина й сплеснула руками. — Ти на кого схожий?! Тебе де носило?!

Інтар миттю розгубив усю рішучість, розвернувся до дверей і намірився був утекти, але мати схопила за рукав.

— Ану йди сюди, паливодо!

— Ай! — віник відплати опустився на спину Інтара. — Мамо!

— Ти на що куртку перетворив? Ти на себе поглянь, шибенику! Бісе комірний! — міцно тримаючи сина за плече, матуся так ретельно орудувала віником, що витрусила куртку за кілька хвилин, але хлопчиська не відпускала.

— Мамо, ну годі, на мені ж її вибивати незручно! — просився хлопчик, однак Івина на умовляння не піддавалася. Від образи Інтар навіть зарюмсав. А тут ще в двері зазирнуло кілька цікавих завсідників трактиру, і їхній регіт розкотився по кухні.

— Влаштувала хлопчакові лазню! — зауважив хтось..

— А верещить, як порося недорізане!.. — відгукнувся інший.

Від злості й сорому Інтар завив уже без слів і так люто почав видиратися в матері з рук, що та, стомлена не на жарт, нарешті відпустила його. Хлопчик утік до себе, упав на постіль обличчям униз, із очей покотилися злі сльози. Отак завжди: що дужче стараєшся, то більше отримуєш за це — віником! Та ще й іржуть усякі…

— Самі вони кабани! Жеребці, пацюки з помийниці! — шепотів він, витираючи мокрі очі.

Хотілося сховатися від всіх кудись подалі, не бачити більше нікого, ніколи…

Але довго відсиджуватися хлопчикові не дали. Мати покликала його, звеліла припинити рюмсання та впрягла в роботу.

До пізнього вечора Інтар мив посуд, тягав воду, наглядав за кашею, що кипіла в казанах, обслуговував відвідувачів у залі.

А на ніч у Івини знову залишився гість, тож її син подався просто у свій прикомірок і заснув, щойно повалився на матрац.

Розділ 3

Зранку все пішло второваною колією: підмести, протерти, подати… Але, пам'ятаючи вчорашню обіцянку, хлопчисько працюючи все прислухався до розмов у трактирі — чи не шукає хто Сорота, чи не запитує про нього?

Однак нікого не було. Від цього Інтару чомусь стало ніяково, ніби він сам у чомусь підвів старого. Хлопчик дочекався тихої полуденної години й знову вшився та поніс чвертку хліба й торбинку пшона. Заразом і заощадження свої взяв, раптом придадуться!

Цілу дорогу до будинку Сорота хлопчик біг — хотілося все-таки повернутися раніше, щоб мати не так гнівалася, — і коли постукав до старого, дихав важко. Сорот це почув.

— Ти чому так захекався, хлопчику? — запитав, пропускаючи Інтара в кімнату (цього разу там було тепло).

— Та я з дому… ну, щоб швидко… Ху-у-ух… — Інтар відсапався. — Я тобі хліба приніс, шановний. І пшона.

Кашу зварити можна.

— Інтаре… — Сорот тільки руками розвів. — Ти що, на кухні вашій це поцупив?

— Ага. Не хвилюйся, шановний, від хазяїна не убуде, — Інтар, особливо не запитуючи дозволу, відшукав у кімнаті казанок і глечик для води, майже порожній, збігав униз, де у дворі був колодязь, води набрав, казанок сполоснув, повернувся назад і поставив на вогонь воду для каші.

— Моторний ти, — Сорот уважно прислухався до рухів хлопчика, — спасибі тобі. А скажи, сьогодні…

— Ні, шановний, ніхто про тебе не запитував…

Сорот мовчки кивнув. Потім закашлявся. Сьогодні він здавався ще старішим, ніж учора, здавалося, йому було важко ходити. Хлопчикові стало зовсім паскудно на душі.

— А раптом твої друзі того… ну, не гнівайся, шановний, але вони ж і покинути могли. Вирішити, що годі їм на старого витрачатися… — хлопчик раптом помітив, що долоні в старого дрібно тремтять, і негайно виправив себе, — або щось… і справді затримало їх, і вони ще прийдуть!

Сорот мовчав.

— А де вони живуть?

— Далеко. Майже на іншому кінці міста.

Інтар аж свиснув. Столицю Імперії за день від краю до краю не пройти. От за два дні, мабуть, так… На візку, хіба що, за день проїхати можна, тільки найманий візок у таку далечінь менше золотого коштувати не буде — а звідки в старого золотий? У самого Інтара було накопичено (рахуючи вчорашній базарний день) всього-на-всього два срібняки, та ще шість мідяків — до золотого семи срібних і чотирьох мідних монет ще бракувало, це хлопчик відразу порахував.

— Біля міських воріт, чи що? — перепитав він для певності.

— Так, у тих кварталах. На Гончарній вулиці… А ти чого запитуєш?

— Та я так, просто… А як їх називати, друзів твоїх, шановний?

— Інтаре! — вигукнув сліпий. — Ти часом не податися туди надумав?

— Я? Зовсім ні, я так, із цікавості…

— Інтаре! — Сорот зробився раптом дуже суворим і схожим на матір. — Викинь це з голови.

— Що викидати, там нічого й не було…

— Інтаре! Ти ще замалий сам-один подорожувати Столицею.

Хлопчик зітхнув. Ну так, звісно… Нібито він від матері мало наслухався про карети й вершників, які на широких вулицях мчать нестримно і коли зіб'ють роззяву якого, то вже на смерть… Лякала Івина сина й псами, яких уночі багато хто, особливо в ремісницьких і торговельних кварталах, випускає на вулицю, — порвуть же на шмаття, тільки побачать… Та й уночі в місті просто небезпечно: мало кому в лиху годину трапишся на очі, ще побачиш щось не те або почуєш — і за життя твоє не дадуть і мідяка…

Останніми місяцями до цих страхів додалися ще й викрадачі дітей.

Інтар чудово розумів, лякають його не задля того, аби полякати… Он і Сорот знає, що є чого побоюватися…

Але так же й на вулицю не вийди, бо раптом камінь із даху полетить і голову проб'є! Бувало ж і таке… Он два роки тому одному невдасі вм'ятину в черепі залишив хоча й не камінь, так шмат замороженої яловичини, який господиня відмерзати на підвіконня виставила, а він візьми та й звалися…

А в морі скільки людей щомісяця тоне? Та однаково Інтар купатися бігав щоразу, як нагода траплялася, і аж ніяк не він один…

Коротше кажучи, вирішив про себе хлопчик, вовків боятися — в ліс не ходити.

— А я зовсім і не самотою! — знайшов нарешті, що відповісти.

— Це як? — поцікавився сліпий.

— А от… Знайомий перекупник один туди їде… Він… він усім портовим корчмам і шинкам посуд привозить, горщики там, миски всілякі… Йому платять, замовляють, а він уже привозить, що треба, він там багато бере, так йому й дають дешевше, і хазяям закладів не так дорого, як на базарі, виходить, навіть і з тим, що накидають йому за провіз… От він і їздить на Гончарну вулицю… Саме завтра їхати зібрався! І я б із ним міг, до друзів ваших…

— А ти не брешеш? — похитав головою сліпий.

Інтар відповів не відразу. Знайшов собі справу: пшона у воду, що скипіла, насипати, вкинути дрібку солі й розмішати дерев'яною ложкою. Траплялося, він вередував, коли слід було робити якусь роботу, канючив: «Ну чому я?» — і мати частенько приказувала: «А хто ж, якщо не ти?» Тепер ці слова згадалися, але інакше, без досади на матір і на всенький світ. «А хто ж, якщо не я?»

Хлопчик попорався із пшоном, знову повернувся до Сорота.

— Зовсім не брешу, — сказав він спокійно.

Загалом, так воно й було. Знайомий чоловік існував насправді й за посудом їздив, усе правильно, й Орам у нього не раз горщики та миски замовляв. Та й не він один, адже ті двоє-троє гончарів, які мешкали в портових кварталах, навіть працюючи день і ніч, не змогли б наробити посуду на всіх.

От тільки ні завтра, ні післязавтра перекупник той на Гончарну вулицю не збирався.

Інтар так і не встиг зрозуміти, коли ж йому спало на думку самому туди добиратися, але що він так вирішив — було ясно. Подумаєш, міські ворота… Ну, далеко. Таж у Столиці все, в рідній, не через дрімучі ліси брести доведеться. Впоратися можна, тим більше що й гроші на їжу є…

От тільки що мамці сказати? Інтар не сумнівався: якщо довідається вона, куди син зібрався, заборонить, до спідниці пришиє, кроку з трактиру ступити не дасть. І пояснюй їй потім, що Сорот помре без допомоги… А що помре — хлопчик теж був упевнений, дивлячись на кволого старого. Ну притяг йому Інтар каші, хліба… гроші свої може віддати, тільки чи надовго того вистачить? Ні вже, треба вирушати до цих самих друзів сліпого і розібратися в цій справі.

А мамці нічого казати й не варто. Втекти — і край. А покається вже, як повернеться.

— То я завтра з цим перекупником і поїду, — повторив Інтар, — а назад уже з твоїми друзями, шановний… або з ним-таки, він же ще скуплятися буде…

— А він візьме тебе з собою?

— Чого ж не візьме? Я йому й за крамом наглядатиму, й завантажити допоможу.

— А матері що скажеш?

— Це й скажу — що їду з людиною, котра заплатити обіцяла… Вона повірить! Усе добре буде. Тільки скажи, шановний, кого мені там шукати?

Раптом Сорот спіймав хлопчика за плечі й розвернув до себе. Тому раптом здалося, що сліпий бачить його обличчя, і він злякано закліпав, відвертаючи голову.

— Інтаре, — промовив Сорот, — ти точно мені не брешеш?

— Точно! Я про візок чисту правду кажу!

Старий відпустив його.

— Ох, Інтаре… Хитрий ти хлопчисько. Я таких, як ти, вивчив стільки, що вже й порахувати важко… Ну гаразд. Я не можу перевірити, що у твоїх словах правда, а що ти прибрехав, тож на твою чесність покладаюся. Адже якщо з тобою трапиться лихо — що я твоїй матері скажу? Та й собі не пробачу ніколи, розумієш? — тут сліпого знову скрутив кашель.

Інтар засопів. Він розумів, ще й як, але дедалі дужче переконувався у власній правоті: авжеж, він, можливо, не надто придатний для того, щоб через усю Столицю не знати куди бігати. Та ж іншого нема.

— Я не брешу, — повторив він, — а кругляк мені на голову може й у трактирі звалитися. І в лабети до тих, хто дітей краде, я швидше в порту потраплю, аніж у місті…

— Їх же справді остерігатися треба.

— Та знаю я! — вигукнув Інтар.

За останній місяць по всьому місту розійшлися чутки про те, що знову крадуть дітей, і, як видно, продають потім у рабство за межами Імперії. Івина не жаліла часу, переказуючи це синові у марних спробах припинити його вечірні прогулянки.

— Знаю і буду обережним, — повторив хлопчик Сороту, точнісінько так само, як десятки разів говорив і матері. — То кого мені на Гончарній вулиці запитувати?

Сліпий здався:

— Старого Айхама. Або його сина, того теж Айхамом кличуть. Якщо знайдеш кого з них, скажеш, мовляв, старий Сорот передає, що не дійшов їхній останній привіт… Якщо посилали. Навідати просить.

— Айхам, — повторив Інтар, — зрозумів, запам’ятав. Ну добре, я піду тоді. Ось тільки кашу з вогню зніму…

Зняв казанок і поставив на стіл, поклав поруч хліб і сіль у чистій ганчірці. Потім подумав і біля хліба залишив жменю монет: два срібняки, майже всі свої заощадження. Мало там що… Старому вони більше придадуться. А за перехід по мосту однаково більше п'яти мідяків не вимагатимуть, Інтар від тих же возіїв не раз чував: вони за віз по вісім платили, а за людину — це ж хоч на половину менше мусить бути.

І хлопчисько розпрощався із Соротом, пообіцяв, що невдовзі повернеться і звістки, хоч які, але принесе.

Розділ 4

Де розташовані міські ворота («сухопутні», як їх ще називали в порту, що був, поза сумнівом, справжніми морськими воротами Столиці), Інтар знав досить приблизно. Але був упевнений: ось добереться до річки, що ділить місто навпіл, перейде на той бік (найкраще — Старим мостом, так шлях коротший) — а там уже кожен перехожий пояснить, як потрапити на Гончарну вулицю. Або хоча б шлях до неї вкаже — гончарі всім потрібні, виходить, і дороги до них мають бути прямі.

Спочатку все був знайоме: рідний портовий квартал, де запах риби й моря, здається, в'ївся в саму бруківку та стіни будинків, звичний базарчик, за ним зо дві вулиці з будинками-мурашниками, де на два-три нічим не обгороджені двори припадав один колодязь, потім — ремісницький квартал: Шкіряна вулиця, Ковальська Приморська (тут багато вулиць звалися Приморськими, бо їхні сестри-близнючки розташувалися й на іншому кінці Столиці), Шевська Приморська, Столярна Приморська, на якій Інтар був лише одного разу — коли причепився до трактирника торік… Усі ці вулиці були схожі одна на одну: невеличкі будинки з майстернями в одному просторому дворі, оточеному високою кам'яною огорожею. Хвіртки й подекуди ворота (не потрібні тут нікому) вдень розчинені навстіж, але в кожному дворі сидить на ланцюзі величезний, лютий з вигляду пес. Хлопчик мимоволі пригадав усі розповіді про те, що ночами ремісники ворота замикають, а собак спускають, і непереливки буде тому, хто виявиться на їхніх вулицях у непевну годину…

Інтар усе йшов та ішов, і ось уже опинився в майже незнайомих місцях. Добре, перехожі підказали, як іти до річки, але попередили при цьому: шлях далекий, до смерку дитині його не здолати.

Це Інтар і сам розумів. У кінці Столярної вулиці йому поталанило: жалісливий погонич, віз якого був навантажений туго натоптаними мішками, сам погукав хлопчака, що розгублено озирався, та запропонував підвезти, однак попередив:

— Я на Здобну вулицю їду, борошно везу. Відтіля в порт.

— А Здобна вулиця від річки далеко? Мені на той берег треба…

— Не так уже й далеко, там пряма дорога до Старого мосту. Цей тобі підходить? Чи, може, ти до Західного чи до Східного йдеш? А чи до Нового?

— Нє-а… мені Старий потрібен!

— То я тобі покажу, як іти, до заходу добіжиш, — посміхнувся возій.

Інтар подякував і видерся на воза. Їхали не швидко, але це було краще, ніж плентатися, збиваючи босі ноги.

— Здорово їхати, а не йти, — озвався він.

— Атож, ось тільки конячки з тобою не погодяться, — посміхнувся чоловік і запитав: — А що ж тобі потрібно біля мосту?

— Справи в мене там… — невпевнено відповів хлопчик.

— Таємні?

— Та ні, до дядька добратися треба, — Інтару не хотілося розпитувань.

Возій кивнув, але довго мовчати, як видно, не зміг.

— Ти, бачу, хлопчисько самостійний, у мене небіж такий само. Щоправда, молодший за тебе буде років на п'ять. Але вже видно, жвавий буде хлопчисько. Якось зайшов я до сестри в гості, розмовляємо про своє, а він у дворі взявся камінням у двері поціляти. Грюкоту від них… Мати разів зо два гукала йому у вікно, щоб припинив негайно, він уваги не звертає… Ну, вона вийшла, потиличником його нагородила, та й каже: «Ти що, не чув? Я тобі звеліла негайно це припинити!» А він очицями кліпає: «Як я міг почути за таким грюкотом?»

Інтар засміявся.

— О який! А може, він і справді не чув.

— Можливо, — легко погодився возій. — Буває так, коли людина такою справою займається, що дуже гримить….

— Або такою, крім якої нічого й знати не хоче, — підхопив Інтар. — Тоді йому на всіх начхати. От про одного капітана в нас у трактирі говорили, що він будь-якого свого матроса тільки тоді людиною назве, коли той за борт втрапить.

Возій покотився від сміху.

Так вони їхали далі, розважаючи один одного байками та жартами.

Наприкінці шляху возій почастував Інтара хлібом і сиром, тож хлопчик ще й попоїв трохи.

Возій зсадив нарешті свого маленького супутника на Здобній вулиці (вона виправдовувала свою назву десятками пекарень і запахами свіжого хліба та здоби, від яких рот у Інтара негайно наповнився слиною — аж замакітрилася голова. До речі, кам'яних стін і хвостатих сторожів тут не було). Возій пояснив йому, як пройти до Старого мосту, й побажав удачі.

Інтар розпрощався з доброю людиною та вирушив своїм шляхом, заздро косуючи на покупців, які заходили до пекарні, а особливо — на тих, які виходили звідти.

Звідси розвозили хліб, напевне, в усі кінці Столиці. Принаймні в рідних місцях Інтара пекарень він не пам'ятав (прилавки й лотки з пиріжками на свята не беруться до уваги): в родинах хліб пекли дружини та дочки, а в трактир Орама його й справді привозили…

Звідси, мабуть, тому що Івині не було коли ще й цим займатися. Інтар пригадав людей на возах, завалених хлібом, усілякими булками, пампушками й медяниками. Вони з'являлися в портових кварталах кожного четвертого дня й голосно вихваляли свій крам, який Орам і хазяї інших харчевень закуповували у значній кількості. Напевне, хліб везли просто звідси… І, видно, цим займалися працівники хазяїв пекарень… Інакше був би задорогим, якщо через перекупників.

Міркуючи про це, хлопчик повільно брів вулицею, не бажаючи розлучатися зі смачними теплими запахами. Зараз, передвечірньої години, покупки тут робили найбільше жінки, а вже вони точно скуплялися для своїх домівок… А чому ні, якщо живуть недалечко?

Інтар повернув голову праворуч і розгледів за одно-двоповерховими будинками дерева. Виходить, Міський сад поряд. Авжеж, тут він і повинен бути… А довкола нього (виходить, і від Здобної вулиці неподалік) живуть люди зі статком, там навіть окремі будинки зі своїми садами стоять, як розповідали. То будинки голів гільдій різних (а що, у голови Гільдії Пекарів теж, мабуть, там свій будиночок є!), помічників їхніх, торговців щасливих, наставників Університету (Університету звідси хлопчик не розгледів, та й не знав куди дивитися, — чув тільки, що цей величезний будинок мусить стояти біля річки, але річка ж через усе місто тече…) й інших, хто гроші рахувати вміє, але не мідяки рахує…

Справжня знать не в цих місцях мешкає, а на сході, якщо від міських воріт дивитися. Це хлопчик теж чув. А тут… Кгм, а з тутешніми мешканцями Інтар був би зовсім не проти місцями помінятися. І така смачна вулиця під боком, і грошей досить, щоб по ній з користю погуляти…

Он як та жінка, наприклад… Хлопчик заздро втупився в кругловиду товстунку років тридцяти, що вийшла з пекарні з кошиком здоби: струдлів з варенням (Інтар був упевнений, що з варенням, ніс його ще ніколи не підводив!) і ватрушок.

Біля ліхтарного стовпа на жінку терпляче чекав невеличкий пухнастий цуцик. Він побачив господиню й кинувся до неї, натяг до краю недовгий повідець, навіть став на задні лапки. Вона погладила цуцика та звеліла:

— Почекай тут, малий, мамі потрібно ще декуди забігти…

Інтар пирхнув. Якщо вона — мама, то хто ж тато? А обурений цуцик зрозумів, що господарка знову збирається відійти, й голосно, ображено загавкав.

— Ну тихше, тихше… — товстунка дістала з кошика найбільшого струдля й тицьнула його цуцикові. Той схопив, надкусив, викинув з пащі, заскиглив…

— Сиди й чекай! — звеліла жінка, віддаляючись у бік однієї з пекарень. Інтар простежив за нею поглядом. Цуцик теж. Він уже не гавкав: ліг, опустив голову на лапи. Струдель лежав перед його носом, але засмученому звірові було не до солодкого.

— У дурний пес, щастя свого не розуміє… — пробурмотів собі під ніс хлопчик. — Ну, зжер би солодке, а потім і господиня прийшла б. Ні, не заслужив він такої смакоти…

Інтар вирішив відновити справедливість і підійшов до цуцика. Обійшов навколо стовпа та швидким рухом схопив струдля. І відскочив.

Але звір, ще мить тому байдужий до подарунка господині, не стерпів такого нахабства — він стрибнув, вирвався із нашийника та кинувся на хлопця.

Такого дрібного собаки Інтар не боявся, але зайвого галасу не хотілося.

Він кинувся навтьоки, запихаючи струдля в сумку, що висіла через плече, а пес помчав за ним, заливчасто, обурено гавкаючи.

— Малий! Стій! Зупинися негайно! — почув хлопчисько позаду голос жінки, яка, видно, вискочила з крамниці на гавкіт. — Ох, та ловіть же його хто-небудь!

Інтар рвучко змінив напрямок. Він розвернувся до цуцика, дав тому стрибнути на себе ще раз і міцно схопив пухнате сіре тільце, перекинув його головою назад через плече. Песик пручався, бив і дряпав лапами, з переляку навіть не намагаючись кусатися, але хлопчик уже біг до пекарні й товстунки з голосним криком:

— Пані! Пані! Ось твій пес!

— Ох, це ж треба! — жінка підбігла, вихопила в Інтара з рук цуцика. — Маленький, золотий мій! Навіщо ж ти втік?

Цуцик дзявкнув і ображено скосив око на «ловця».

— Я йшов собі, а твій пес, пані, як кинеться, — хлопчик потяг носом. — Он він як мене подер… — на плечах у Інтара й справді з'явилося кілька червоних подряпин. — Боляче… — тихо й сумно додав хлопчисько.

— Бідолашний, — жінка сплеснула руками, — ти пробач мені, й Малому пробач, дурненький він, молодий… Ось, візьми! — вона тицьнула Інтару два найбільші струдлі й ватрушку зі свого кошика, та ще додала жменю мідяків. — Ти хоробрий хлопчик!

— Дякую, пані! — Інтар міцно притис до себе здобич і поквапився забратися звідти.

Тепер іти було набагато веселіше. Інтар зжував собачий струдель та ще й ватрушку. Решта в нього не влізла, й хлопчик сховав струдлі в ту саму сумку.

Мідяки він перелічив — аж шість, непогано для одного бою з собакою! — і додав до решток своїх заощаджень.

Тим часом смеркло. Ліхтарники довгими ціпками підсаджували в скляні клітини на високих стовпах тьмяні жовтогарячі вогники. У їхньому світлі вулиця здавалася вужчою і довшою. Зачинялися крамниці, на вулицях ставало більше люду. Кілька разів по бруку промчали вершники: юрба поквапливо розступалася, ледь здаля чувся цокіт підків. Адже й справді — затопчуть і не помітять.

Інтар проминав жінок, які теревенили, дітей, котрі грали в камінчики й мотузочку, чоловіків, що гомоніли й голосно сміялися, хлопців і дівчат, які трималися за руки… Він ішов та йшов, не знаючи, скільки ще йтиме, а обіцяного мосту все не було.

Нарешті хлопчик упевнився, що заблукав. Він наблизився був до побожної з вигляду бабусі, котра сиділа на лаві, з наміром запитати дорогу, але тільки-но почав: «Шановна, будь ласка….», як та брутально обірвала його:

— Забирайся геть, жебраче!

Інтар відсахнувся. Від образи мовчки стис кулаки й побіг уперед.

Коли знову сповільнив крок, рішуче підійшов до двох чоловіків, які курили люльки, та випалив на одному подиху:

— Шановні, як пройти до Старого мосту?

Вони пояснили дорогу й, здається, були добряче здивовані блиском очей та тремтячим голосом хлопчиська, який цілком чемно їм подякував.

Поки Інтар повертався назад і шукав правильний поворот, небо вже вкрилося зірками, значно похолоднішало. Інтар щулився, лаючи себе за те, що не здогадався прихопити куртку. Щоб зігрітися, пішов швидше.

Закінчилася Здобна вулиця, й хлопчик тепер ішов повз невеличкі милі й чисті будиночки з садками й огорожами з мережаних ґрат. Із садків пахло чимось теж смачним, але воно змушувало думати не про їжу, а про дерева й траву — зелену-зелену, високу-високу, таку, котрої Інтар ніколи не бачив. Згадалися байки матросів про землі, де ліси від краю до краю, і не буває зими, і не знати чого схотілося заревіти.

Хлопчик неабияк стомився, і знову пішов повільніше. Мучила спрага.

На вулиці вже нікого не було. У вікнах будинків горіло світло, звідти долинали голоси. В одному будинку, незважаючи на прохолоду, вечеряли на веранді. Інтар постояв, подивився трохи, як ріжуть м'ясо, як розливають щось із глечика…

Але тут хлопчиська помітив батько родини: його обличчя миттю зробилося лютим, і він швидким кроком рушив до огорожі, тому Інтар завважив за потрібне забратися звідтіля: зовсім не мав бажання бути вилаяним або отримати по шиї. І було б ще за що! Так ні, проженуть просто тому, що не хочуть, аби «волоцюга, вуличний голодранець» отут стирчав…

— Та хай вам грець усім! — невідомо кому голосно заявив Інтар. — Якщо у мене грошей нема, так думаєте, що я гірший за вас? А ось вам! — він показав затишним будиночкам найбільшу гидоту, яку тільки міг зобразити: вказівний палець, просунутий у складену «колодязем» іншу руку — й потупав геть.

Вулиця закінчувалася площею, від якої три інші вулиці розбігалися в три кінці. Дві були схожі на ту, з якої Інтар вийшов. Третя набагато коротша — вона проглядалася майже наскрізь і була досить пожвавленою. Інтар перепитав і з’ясував, що вона-то й веде до мосту.

На площі був колодязь, і хлопчик з насолодою напився. Настрій відразу покращав, його не зіпсували навіть три мідяки, які довелося віддати сторожеві за прохід через міст. Навпаки, Інтара ще потішило те, що от же — три, а не чотири, як думалося.

А на мосту народу було, напевно, вдесятеро більше, ніж на вулицях. Інтар зрозумів, чому так: із берега на берег перебиралися й кінні, й піші, й карети, й вози, і всі квапилися, кидали гроші сторожу й поспішали на міст, набагато вужчий за будь-яку вулицю: якщо вже їхав віз, людина збоку пройти не могла.

Хлопчик із натугою пробився крізь юрбу ближче до низької (навіть лише всього по груди) огорожі мосту й пішов, тримаючись її, — надто вже цікаво було подивитися на річку згори. Вода здавалася чорною та густою, разом із нею повільно пливли каламутно відображені кривуваті зірки й усіляке сміття на кшталт старого кошика без ручки, нерівно обламаної по краю дошки й держака від дерев'яної ложки. Тхнуло від річки майже так, як від помийного цебра на кухні в рідному трактирі Інтара, хіба що слабше.

На іншому кінці мосту теж сидів сторож.

— Я вже сплатив там, — повідомив йому хлопчик, який чомусь налякався, що й тут із нього зажадають плату.

Сторож кивнув.

— А риба в річці є? — запитав Інтар, який раптом пригадав грубенькі сріблясті тулубці з порожніми очима, які щодня опинялися в його матері на кухонному столі.

— Є. Щодня табунцями. Догори черевом пливе, — зронив сторож.

Хлопчиськові жарт здався не смішним. Він мерщій утік з мосту.

На іншому боці виявилися такі самі вулиці із будиночками, але тут вони були зовсім тихі й порожні, тільки через кожні двадцять кроків горіли ліхтарі, а вікна вже згасли: люди лягли спати. Інтар чув свої власні кроки, й від цього чомусь стало лячно. Хлопчиськові примарилося, що він став зовсім крихітним, а будинки навколо роздулися вгору й ушир. Щось зашелестіло за спиною, немовби підкрадався величезний кіт… Інтар уявив собі кота завбільшки з будинок, очі, що світяться в темряві, та жахливі пазурі — не витримав і побіг.

Вулиця різко обірвалася, навколо посвітлішало: хоч місяць іще не зійшов, але дуже яскраво горіли зірки. Хлопчик опинився на порожній базарній площі — що базарній, було видно відразу по рядах дерев'яних прилавків, високих, майже по шию Інтарові.

Він трохи заспокоївся — на відкритому просторі вже не ввижалося погане. Інтар вирішив переночувати тут, забратися під один із прилавків: й вітер не так дме, й дощ, коли що, не замочить.

Він поблукав, обрав прилавок, який здався найзатишнішим. Став рачки, заповз під нього, рукою нишпорячи перед собою по землі — під прилавком спершу здалося так темно, що хоч у око стрель… і відшукав щось велике, тепле…

Хлопчиська хитнуло вбік:

— A-а! Пацюк! — він не зносив цих сірих зубатих звірят.

— A-а! Не чіпайте, гади! — людським голосом заверещав пацюк.

Інтар охнув, підскочив, ударився головою об прилавок…

— Ти… Ти хто?

— А ти хто?… — пискнув «пацюк».

Очі в Інтара трохи звикли до темряви, й він розгледів, що «пацюк» менший за нього, але має цілком людські руки, ноги й голову.

— Я ніхто… Я сюди спати прийшов.

— І я… теж…

— Теж ніхто, й теж спати?

— Ага…

Голос «пацюка» здався хлопчиськові знайомим.

— А звати тебе як? Мене — Інтаром.

— Я Ренорд. Ренні.

— Ти завжди під прилавками ночуєш? Чуєш, а де я тебе зустрічав?

— Не знаю…

— І я не знаю. Але десь зустрічав — точно… Виповземо, га? Я на тебе подивлюся при світлі.

— Нікуди я не полізу, мені й тут добре… — Ренні зіщулився.

— Та годі тобі, там не так уже й холодно. І потім — я ж подивлюся тільки.

Ренні мотнув головою:

— Я боюся не холоду.

— А чого боїшся? — миттю поцікавився Інтар.

— Нічого… — тужно промовив його новий знайомий. Інтару стало ще цікавіше.

— Чуєш… а ти їсти хочеш?

— Ще б пак! — Ренні пожвавішав. — А в тебе є їжа?

— Є! Два струдлі з варенням! Свіжі!

— Ой! Дай!

— Дам, якщо вистромиш голову назовні й даси себе розгледіти.

— А… — Ренні завагався. — А точно струдлі є?

— Точно. О, — Інтар відломив від одного шматочок, не виймаючи з сумки, та передав Ренні. Той проковтнув миттю.

— І справді з варенням. Ну, добре. Тільки там, зовні нікого нема?

— Зараз перевірю.

Інтар вистромив голову й уважно оглянув площу.

Ряди прилавків, місяць на небо викотився, догори повзе, надгризене кружальце, світить, не гірше за ліхтар…

— Нікого. Вистромлюйся, не бійся.

Ренні нарешті виповз. Інтар побачив «пацюка» на освітленому просторі й відразу його пригадав:

— Е! Ти — той самий малюк з базару, який учора вранці в мене кошика поцупити хотів!

— А ти мене ще пхнув так, що я впав! — зрадів знайомому Ренні. — Точно!

— Авжеж! — підтвердив Інтар.

Удалині загавкав собака. Ренні охнув і знову пірнув під прилавок. Інтар поліз за ним. Дістав і віддав малюкові одного струдля:

— На, тримай… А чого ти тут ховаєшся? Від кого?

— Від работоргівців, — зізнався Ренні, жуючи. — Які дітей крадуть. Я від них утік, а вони тепер мене ловлять. От я й ховаюся.

— Отакої… — Інтара пересмикнуло. Відразу пригадалися всі розмови про викрадачів дітей і мамчині попередження. Але то розмови, а тут…

— А як це вийшло? І чого вони тебе ловлять, раз ти втік уже? Особливий ти, чи що? Не простіше інших хлопчаків натягати?

— Тут таке вийшло… — Ренні майже доїв струдель, жував він швидко. — Слухай…

Я ж сам не зі Столиці. Із селища неподалік, у нас там усіх земля годує, — він поважно вимовив очевидячки чужі слова. — Овочі продаємо, зерно… Тільки мамка моя померла, давно ще, а татко п’є… Йому волю дай, то він хмільне цебрами хлистатиме. До мене йому діла нема. Якби сусіди попоїсти не давали, я б помер. Коротше кажучи, я вирішив утекти від нього. Думав, у Столиці прилаштуватися легше, я ж на будь-яку роботу згоден, а там підросту — легше стане.

Інтар зітхнув. Легше, аякже… Померти тут легше… Ремісники всі по гільдіях, торговці теж… Чужих женуть поганою мітлою. Інтар злобливо стис кулаки: щоразу, як думав про це, ставало паскудно в роті й у горлі.

Мерзенність це! Хоч ти яким умільцем будь, коли не в підходящій гільдії, ніхто на твою роботу й не гляне… А знайдуться — так сама гільдія подбає, щоб ти в неї на дорозі не стояв… Навіть у вантажників і мітлярів гільдії є. Дурник цей Ренні… А люди — наволоч!

— І давно ти втік? — запитав він у малюка.

Ренні забарився з відповіддю. Не був упевнений, чи варто звірятися цьому незнайомому хлопчиськові із чорними очима, в яких блищить цікавість, у найтаємнішому. Начебто він по-доброму зараз… Начебто.

— Я четвертий день тут… — озвався він нарешті. — З роботою нічого не вийшло. Я на базарі тоді крутився, бо думав хоч там чого відшукати, хоч поденщину яку. І в кишеню до тебе… Ну, так, вирішив залізти… з голоду, напевно… Не гнівайся.

— Та не гніваюсь я, забудь! — Інтар тицьнув малюкові останнього струдля. — Жуй ось іще краще та розповідай.

— Ой… — той вчепився в подарунок обома руками. — Спасибі… А може, краще на завтра залишити?

— Завтра ще добудемо. Якщо припече — купимо, гроші є. То що з тобою було?

Ренні вп’явся зубами в булку. Місяць тим часом видерся вище на небо, світло його тепер заливало і землю під прилавком, і обох хлопчаків:

— Ну от… — вів далі малюк. — Я тоді цілий день блукав-блукав…

Він сумно зітхнув, згадуючи, як із порожнім черевом тинявся залитими сонцем вулицями, галасливим, курним базаром. Їсти хотілося до одуріння й тому здавалося, що світ навколо наповнений різною їжею та людьми, що жують… Зупиняючись біля будинків і крамниць із проханням про роботу, Ренні часом волів би заліпити собі воском носа й вуха — щоб не відчувати звабливих запахів супів і каш, не чути, як жінки кличуть своїх дітей обідати, а ті, дурні, ще відмахуються:

«Я потім, мамо!», «Я пізніше, поки що не хочеться!»

Ренні душу б віддав за те, щоб так звернулися до нього. І вже вечоріло, коли малюка все-таки гукнули, хоч і з трохи іншими словами. Чоловік із пласким обличчям, який стояв біля дверей високого будинку з купою згортків, покликав…

— Я підійшов, — згадував Ренні, — а він і каже: «Малий, допоможи мені ці згортки в дім занести, я тобі за кожні два згортки мідну монету дам». Ну, я погодився…

Згортки були чималенькі й досить важкі для Ренні, але він, пихкаючи, затяг їх усі, куди вказав незнайомець, — на другий поверх. Кімнати там були порожні, мовби чоловік щойно вселився в дім.

— Скінчив я зі згортками, — розповідав малюк, — а він мені: «Малий, підмети отут, я тебе нагодую за це». І я знову погодився. Підмів. Він тоді їжу дістав… Вогонь розвів у каміні, відвару трав'яного зробив, гарячого… І ось я наївся, відвар цей випив, і голова важка стала. Сиджу, позіхаю, хитаюся. А він: «Якщо ти так стомився, можеш тут поспати». І стелить щось… Я вже як у тумані був, пішов і ліг. І заснув, — Ренні ум’яв другого струдля, втер руками замурзаний варенням рот, руки облизав і продовжив:

— А прокинувся я… Було темно й задушливо. І трясло. Голова боліла — страх. Перед очима все пливло… Я сіпнувся — а ніяк…

Ренні майже відразу зрозумів, що він зв'язаний: руки за спиною, зап'ястя одне до одного притягнуті, й ноги окремо. Рот у хлопчика був заткнутий якоюсь ганчіркою, а сам він лежав у мішку, на кшталт тих, у яких перевозять борошно й зерно.

Інтар тільки ойкнув.

— Оце так-так! Як же ти потім, га?

— А я ось як умію, дивися! — Ренні зчепив руки замочком за спиною, а потім сів і проліз ногами крізь руки, так що вони, як і раніше зчеплені, опинилися спереду.

— Отакої! — захоплено вигукнув Інтар.

— Ага! Це в мене з дитинства, я так вигинаюся, що всі навіть жартують, буцімто в мені кісток нема! — похвалився малюк. — А ще ось, — він схопив пальцями ніг камінчик і почав спритно перекидати його з ноги на ногу, хапати різними пальцями, згинаючи їх по-всякому.

— Я ногами вузол на руках зачепив… і розтяг помалу. Не відразу, звичайно, але вийшло. А потім уже розв'язав ноги й рота звільнив. А мене все трусило. Я й зміркував — на возі мішок везуть кудись. Я тоді за горловину мішка зсередини схопився, тягти почав.

Отут мені пощастило — він, видно, не особливо туго зав'язаний був, або мотузка така трапилася — розв'язав я мішок врешті-решт. Хоча вже ніч була, місяць світив уповні — видно все, як удень! Але я поки з мішка вилазити не став, сидів у ньому й дивився. І нюхав. Рибою запахло, сильно. Я чую, хтось говорить: «Приїхали — порт. Сюди звертай, тут ближче…» А потім віз зупинився, возій почав лаятися з кимось: «Куди преш, не розійдемося ми тут!» — а йому відповідають — мовляв, сам куди преш… Ще віз якийсь, назустріч, мабуть, їхав, а роз'їхатися — ніяк. От вони й зупинились та лаються.

Отут я з мішка й вислизнув, звалився просто на бруківку, вдарився боляче, коліно забив. Відповз сяк-так за якийсь чи то дім, чи повітку. Причаївся. Треба б утікати, а я не можу — в голові каламутно, все навколо крутиться, й коліно, зараза, болить, хоч вий!

Потім голова відійшла трішки — видно, відхекався. Вистромився тоді й дивлюся — де я? Кораблі побачив, зовсім близько, кроків сто до них. І возів двоє — один, із якого я скотився, мішками під зав'язку навантажений.

— І в кожному дитина сидить? — Інтар здригнувся, коли це уявив…

— Ага… Тобто… Напевно… — малюк раптом почервонів і швидко заторохтів далі:

— Я навіть спину того гада з пласким лицем упізнав, того самого, що мене годував-напував… Він там сидів, і ще один поруч — здоровий, чорношкірий здоровань! Вони з другим возом сварилися, той нарешті назад здав, вони проїхали… До корабля одного покотили, з нього їм сходи спустили… Вони мішки затягати почали.

А я, бач, стою. Здуру, напевно. Я зовсім перелякався тоді, та й коліно… Я боявся — чи не чи кістку розбив.

І поки вони мішки затягали, я корабель добре розгледів! Там три такі… ці… щогли…

— Гарна прикмета, — пирхнув Інтар, — такий кожен третій…

— Ну так, а на задній щоглі таке вітрило навскіс…

— Таких теж повно.

— Так. Я знаю…. Тільки я цей запам'ятав, розумієш? Розповісти не розповім, а побачу — покажу. Із сотні знайду!

— Здорово! А тут ти як опинився?

— Та я ж розповідаю — вони мішки затягали й до мого добралися. І коли той, Пласколиций, підняв порожній мішок… Я перелякався зовсім і рвонув звідтіля. І про коліно забув, хоча раніше здавалось — і кроку не ступлю. Я швидко бігаю! Тільки дарма я, напевно, втікати кинувся — тому що вони мене помітили. І чорношкірий за мною побіг. Ох-х…

Інтар погладив Ренні по волоссю. Ото вже не щастить. Шкода малого…

— А потім що?

— А потім я біг… А Чорний за мною. Я шаснув у якийсь завулок, потім ще в один. І начебто кроки позаду стихли. Я спокійніше пішов, потім побачив дошки складені. Я за них забрався й там заснув. А коли прокинувся, вже ранок був і мене пацюк обнюхував… Бр-р-р!.. Я його шугонув і звідтіля пішов, коліно ще боліло але тихше вже, вгамувалося за ніч трішки. Я думав — край, вибрався з халепи. Знову на ринок подався, вже майже в полудень… Сподівався — цього разу мені з роботою більше поталанить. Раптом дивлюся — а там той Чорний!

Хлопчиська пересмикнуло від спогаду про те, як люто дивився на нього чорношкірий чоловік.

— Я такого драла дав… Вискочив на якусь вулицю, а там карета наймана їде, багато у вас таких містом катається, з жовтими знаками. Я ззаду причепився. Так на ній і проїхав до мосту. Там мене сторож зігнав. Я втік через міст від нього, другий сторож ще отямитися не встиг, як я повз нього промчав. Та я й сам мало що тямив.

А потім знову біг… Нарешті зачув, що ноги не тримають. Сів на землю перепочити. Сидівся-сидів… І тут бачу здаля того самого Чорного. Його ж добре помітно.

— І ти знову втік?

— Ага. До цього базарчику ось добрався. Отут мені трапилася робота — крам стерегти. Ну, я й стеріг до вечора. Все мені той Чорний ввижався. А одного разу я навіть Пласколицього побачив… Начебто… Коротше, як торговці розійшлися і я одержав свій зароблений мідяк, я нікуди не пішов, а під цей прилавок сховався. Я боюся, що вони мене спіймають. Не придумаю, як Чорний довідався, куди та карета їде? Не міг же він за нею всю дорогу стежити?

— Із жовтими знаками, кажеш, карета? — перепитав Інтар. — А з якими?

— Коло й у колі ще закарлючка, — пригадав Ренні.

— Це не закарлючка, а літера, — пояснив Інтар.

— Справді? А яка?

— Не знаю, я грамоти не навчений. Тільки це не просто наймані карети, з такими знаками. А такі, які через усе місто їздять кінців у вісім, туди й назад.

Увесь час назад, назад… Чорний, видно, у Столиці не новачок, і він знав, що карета з порту покотить до річки й через Старий міст… Може, він сподівався, що тебе на мосту сторожі зловлять. Але не вийшло. Ти тільки переполоху такого наробив, що тебе надовго запам'ятали.

Ренні зітхнув. Опустив голову на складені на колінах руки.

— Твоя правда… І що мені тепер, сто літ ховатися?

— Ні… — Інтар подумав. — Може, твій Чорний тебе вже загубив — місто велике. Вони тебе ловлять, напевне, тому, що бояться: ти розповіси варті про їхній корабель.

Якщо ти зумієш його описати, то прикмети розішлють по всіх усюдах, цих гадів давно вже шукають. І тоді їм у жодному порту Імперії прихистку не буде, навіть якщо з нашого, що найвірогідніше, вони вже відплисти встигли.

— Та кому я розповім? Я ж нікого тут не знаю!

— Варті! О… Слухай! Але ж і правда — давай ти завтра розповіси про все сторожі!

— Ти здурів? Так вони мене й послухають, волоцюгу! — Ренні не дуже вірив у те, що від міської варти коли-небудь буває користь. Інтар у цьому був із ним згоден: якщо йшлося про крадіжки, грабежі чи вбивства, варта не надто помагала. У трактирі не раз точилися балачки про те, що стражники з кожної беззаконної справи мають свою частку — мовляв, у злодіїв, грабіжників, убивць, як і в торговців, купців, ремісників, шинкарів, жебраків та інших добропорядних громадян, теж гільдії є; ось оці-то таємні гільдії варті й платять. Утім, Інтар чудово знав від Арима, що та сама Гільдія Збирачів і справді щомісяця відраховувала якомусь сотникові десяту частку доходу. А шинкар Орам, який на чверть розводив вино водою (Інтару було суворо було наказано носити для цього воду свіжу, щойно з колодязя, щоб, не доведи Небо, відвідувачі не потруїлися), завжди тримав напоготові для варти в окремому глечику найкращий і міцний хмільний напій, без краплі домішок. Та й плати за їжу й питво він зі стражників не брав.

Загалом, варта, вона варта і є. Як мамця казала: «Хіба що в них під носом людину різатимуть — тоді, може, й втрутяться».

Із крадіжками, грабунками та вбивствами все було зрозуміло, проте коли крадуть дітей, щоб продати їх у рабство, — це вже дещо інше. І справа навіть не в нагороді, обіцяній Імператором.

Інтар пригадав семирічну капловуху Ові, яка спритно вигравала в крем’яшки у всіх хлопчаків на їхній вулиці. Її батько служив у міській варті…

— У стражників же теж діти є, розумієш, — він повернувся до Ренні, — й цих дітей точнісінько так само можуть украсти, як будь-яких інших. Тож із цими работоргівцями стражники серйозно воюють — за своє ж таки добро!

— Думаєш? — невпевнено перепитав малюк.

— Точно!

— То розповісти все першому-ліпшому стражникові?

— Ага. Якщо в нього своєї дрібноти нема, то в його родичів є або в друзів… У міської варти також начебто Гільдія, хоч і по-іншому називається. Ну, загалом, вони туди тільки своїх беруть. А раз своїх — значить, підрослу дрібноту або яких родичів.

Ренні кивнув.

— Так що завтра ми їх знайдемо, — підсумував Інтар. — Раз тут базар, значить, вартівня мусить бути поблизу. Зранку пошукаємо, — він позіхнув, — а зараз давай спати, га?

— Давай… — у Ренні й самого злипалися очі.

Розділ 5

Решту ночі хлопчаки солодко проспали під прилавком, обіймаючись, а на світанку їх стусанами розбудив і прогнав торговець, який прийшов на своє законне денне місце. Вони відбігли подалі, вмились, напились води біля найближчого колодязя та подалися розшукувати міську варту.

У тісній вартівні біля вікна дрімало аж двоє охоронців закону. Ймовірно, їм раненько довелося встати, аби вчасно прибути на пост, от вони зараз і надолужували втрачене.

Недалеко від вартівні Ренні зупинився.

— Я боюся…

— Ну? Чого? Думаєш, гірше буде? — Інтар підштовхнув його в спину.

— А якщо вони мене назад до батька відправлять? Я ж із дому втік…

— Та кому ти потрібен! Ну, не кисни, ти ж не мусиш їм про батька розповідати. Скажемо що… що ти мій братик.

— Ага-а… і хто такому повірить? — Ренні із сумнівом оглянув Інтара: чорні, схожі на сливи очі, шкіра набагато смаглявіша, ніж у нього, — все це виказувало в хлопчиськові південну кров.

— Ти ж із південців, авжеж?

Інтар знизав плечима.

— Мамка казала: мій батько був якийсь матрос-південець. А, от чого ти нервуєш… Кгм, так, ти білий… І волосся, й скрізь. Ну, та це дрібниці. Моя мамка в шинку не тільки їжу подає… І вона сама з півночі, теж така білява, як і ти. А батьком хто завгодно міг бути.

— А… Ага, — тямущий Ренні кивнув, — тоді добре.

— Ну от і пішли!

У Ренні, як і раніше, нога за ногу запліталася, але врешті-решт до вартівні вони таки добрели.

— Агов… Шановні! Доброго вам ранку! — гукнув Інтар стражників.

Один у відповідь позіхнув, другий запитав:

— Чого тобі?

— От… Ми з братиком вам дещо розповісти хочемо.

Про тих, хто дітей краде.

Стражників це побудило. Вони вже уважніше оглянули хлопчаків, потім один з рудуватою борідкою розчахнув двері вартівні.

— Ну, заходьте…

Хлопчаки ввійшли. Всередині тхнуло тютюном та шкірою, стояли біля вікна лава й стіл, на столі — глечик. Задня частина вартівні не мала вікон і була відділена від передньої частими ґратами. Ґратчасті двері защіпалися на засув і замок, ключі висіли при поясі бороданя. Видно, із цих двох він був старшим.

Двері за хлопчиськами зачинили й замкнули.

— Кажіть, дітки… Ви хто й звідки самі? — запитав бородатий.

— Я Інтар, а це Ренні, мій братик… — почав син Івини, але його перебили:

— Ренні? — обидва стражники пильно глянули на малюка. Той скулився й почервонів.

— Так… Ренорд…

— І скільки ж тобі років? — запитав другий, високий, з їдкими очами.

— Ші-ість… — малюк скулився ще більше під пильним поглядом стражника. Інтару це не сподобалося — чого б їм дрібноту цю так розглядати? Ет, чи не дати драла звідси, пошукати інших… Так запізно.

— Гаразд. Продовжуйте, — кивнув бородань. Другий, високий, і далі мовчав.

— Ренні попався таким викрадачам, і дивом утік. Зараз він сам усе розповість. Він ішов собі вулицею, нікого не чіпав і тут побачив чоловіка, пласколицього такого… Ну, Ренні, продовжуй! — Інтар штовхнув малюка в бік.

Затинаючись і плутаючись, Ренні виклав усю історію. Він знову спробував описати корабель, і знову зазнав невдачі, але й далі повторював: «Побачу — впізнаю!»

Стражники слухали мовчки, часом перезиралися й чомусь посміхались. Інтару ставало дедалі незатишніше, він щораз дужче жалкував, що вмовив Ренні йти сюди.

Нарешті малюк замовк.

— То виходить, чоловік середнього віку й величезний на зріст чорношкірий? — перепитав бородатий стражник.

Ренні кивнув.

— Спритно… — бородатий помовчав, а потім підморгнув напарникові.

Той раптом схопив Інтара за плечі, заломив йому руки за спину. Хлопчисько закричав від болю, спробував брикнути стражника. Кудись влучив п’ятою, але чоловік не звернув на це уваги, потяг Інтара до ґрат і запхав усередину. Слідом за ним туди полетів і Ренні.

Брязнув замок.

Інтар підскочив до ґрат.

— Агов! За що? Ви подуріли?

— Стули пельку, — байдуже відгукнувся бородань, піднімаючи з підлоги Інтарову сумку та порпаючись у ній. — Слуги, які обікрали хазяїв, мусять бути покарані.

— Що?! Які слуги?!

Бородатий знайшов торбинку, до якої Інтар складав свої гроші. Витрусив мідяки на долоню. Перелічив. Зсипав у свій поясний кошіль і лише по тому зволив відповісти, киваючи на Ренні.

— Цей малий негідник обкрав поважного купця, свого хазяїна.

— Неправда! — підскочив малюк.

— Замовкни, — гаркнув другий стражник. — Ти, нікчемо, не посоромився обікрасти добру людину! Він же тебе з вулиці взяв, півроку годував-напував, йолопа! А ти в нього весь виторг за два місяці поцупив!

— Тисячу золотих! — додав рудобородий. — Таку грошву!

— Добре, що чорношкірий тямущим слугою виявився, про тебе звістку по всіх постах розніс, прикмети твої! — вигукнув високий. — До вечора про це вже вся Столиця знала б! А тут така удача — ти сам прийшов. Знав же, що тебе ловитимуть, ось і вигадав про викрадення дітей, так?

— Але це правда! — закричав малюк. — Він ніякий не купець! І він мене вкрав!

Стражник розсміявся. Однак хлопчисько зовсім дурний, раз вважає, що хтось може сприйняти серйозно такі нісенітниці. Він пригадав, як пан Наоб Лоос кілька разів навідувався до них — не із цієї нагоди, а набагато раніше. Поважний купець дбав про долю дітей-сиріт, малих безпритульників. Він, як добре знали стражники, віддавав частину свого часу прилаштуванню таких дітлахів у гарні будинки слугами або на інші роботи, наприклад, у Храми, та просив їх повідомляти про всіх затримуваних бездомних хлопчаків і дівчисьок. Пан Лоос навіть сам приїздив по них. Кілька разів у супроводі старших жерців найбільших столичних храмів. З дітьми він бував постійно м’який і добрий, незважаючи на те, що ті аж ніяк не завжди відповідали належною повагою та ввічливістю.

А стражники за сприяння бажаним Небові справам отримували гарну винагороду.

— Не обмовляй пана Наоба Лооса, негіднику! Ми добре знаємо цю шановну людину, яка не перший рік живе в Столиці, — гмикнув стражник. — А ти бурлака, брехун і злодій.

— Та ви хоч перевірте! — закричав Інтар.

— Не репетуй! Що перевіряти? Зібрати для твого приятеля всі кораблі з усіх портів Імперії? По-твоєму, ми такі дурні?

— Ні, більше… — буркнув Інтар.

Стражник насупився:

— А ти, мабуть, допомагав цьому білявому в покражі? Знаєш, де добро приховане? От я вас обох поважному панові Наобу й передам, із рук у руки.

Інтар махнув рукою. Відійшов від ґрат, Ренні за руку відтягнув. Повів малюка в найдальший куток.

— Край, ми в пастці. Цей пласколиций Наоб їм, мабуть, нагороду за тебе запропонував. Та й знають його тут, зважаючи на все… І справді за купця мають, — тут Інтар засумнівався й запитав: — А чуєш, Ренні, ти мені не збрехав про работоргівців? Може, все так було, як ці кажуть?

Ренні зітхнув і сказав, тихо й сумно:

— Якщо вже ти мені не віриш, то хто повірить? Я бурлака, він — купець… Думай, як знаєш.

І сів у куток, носом до стіни.

Інтару стало соромно. Він присів поруч, обійняв малюка за плечі:

— Гаразд… Я це… Я просто запитав. Я тобі вірю. Але ох і влипли ж ми… Якщо Пласколицього знають, йому невдовзі скажуть, що спіймали тебе… нас…

— І він обох забере?

— Ще б пак… Ловив одного хлопчиська, а попалися двоє… Ра-адості…

Малюк шморгнув носом.

— Ти через мене вляпався…

— Не рюмсай! Зараз іще рахуватися будемо, хто більше винен, — у нього в самого на душі лежав тягар: винним якраз він виходив, тому й гнівався сам на себе. — Знайшов, чим займатися! Давай краще думати… Може, ще вирвемося звідси.

Ренні кивнув і затих. Він уже не вірив у порятунок. А Інтар чесно спробував не думати про страшне, «що незабаром буде», й знайти лазівку в пастці, куди він сам їх обох запхав.

Проте скільки Інтар не ламав голову, нічого не придумувалося. День тягся повільно. Іноді приходили якісь люди, чогось вимагали, й стражники йшли з ними, але двері ж бо залишалися замкненими.

Удень хлопчикам дали півбуханця чорного хліба та глечика з водою. Незважаючи на сумовитий настрій, з’їли та випили хлопці все.

— Незабаром поважний пан Лоос за вами з'явиться, — повідомив їм рудобородий стражник, забираючи порожній глек. — Він недалечко живе, на тім березі річки, й про вас йому вже повідомили, тож до заходу сонця забере вас.

— Яке щастя… — буркнув Інтар.

Він уже ненавидів цю руду бороду й другого стражника, схожого на жердину, який весь час мовчав. Він ненавидів заодно й усіх інших стражників столиці, яким теж готовий був довірити й себе, й Ренні, а вони, бач, тільки й чекали, щоб схопити двох дітей та отримати за цей великий подвиг нагороду! Він ненавидів їх за те, що вони беруть усе, чого побажають, й нічого не дають натомість, він ненавидів Орама, який догоджає їм задарма, а спробуй вантажник чи мітляр, який нічого не заробив за день, попросити в трактирника нагодувати його заради Неба, так Орам вилає ще й помиями обіллє! Він ненавидів кожного з тих, хто спить у своїй вартівні серед дня, і їхніх десятників, і сотників, які забирають працею добуті такою дрібнотою, як Арим, мідяки, і їх тисяцьких, котрі зводять собі величезні будинки й дозволяють тим, хто їм служить, грабувати людей відкрито, ненавидів і радників Імператора за те, що вони дозволили все це міській варті, ненавидів самого Імператора за те, що в нього такі дурні, бридкі радники, за те, що він сам навіть перевірити не хоче, що в його Столиці, в його Імперії діється, де той, хто платить, витворяє, що схоче!…І Небо хлопчик ненавидів, бо воно холодне, йому байдуже, воно не бачить, не бажає бачити, що люди роблять із людьми!

Така сильна бушувала зараз в Інтарі ненависть, що він навіть затулив собі рота руками, щоб не кричати, не проклинати вголос їх усіх, всіх, всіх, і він ненавидів навіть самого себе за те, що боявся викричати їм усе це, за те, що він слабкий, маленький, що не може їм помститися! А він мстився б усім: і варті, й поважним панам, і людям у чистеньких, маленьких будиночках, і боцманам, і капітанам кораблів, які недбало кидають йому мідяк, виходячи з кімнатки його матері, й головам гільдій, і…

Якби він був дужим! Якби міг!

Хлопчисько задихався з люті. Він відняв руки від рота, стис кулаки й замружився.

І раптом поруч завовтузилося щось тепле й запхинькало. Це був Ренні. Він уже плакав.

Інтар глибоко задихав. Ненависть перестала бушувати, немов закипіла каша в казані, вляглася на дно, але не розчинилася, не зникла — загусла там, як із тією ж таки кашею і буває, коли вона охолоне. Такою твердою стає — навіть найгострішим ножем не розрізати, нізащо…

Він повернувся до малюка, обійняв його за плечі.

— Не рюмсай…

Ренні увіткнувся носом йому в груди:

— Я не хочу в рабство…

— А я хочу? Ну тихше ти, тихше! Нема чого сирість розводити! — жалощі до малюка, до себе, до Сорота, до мамки кололи в груди грубими голками. Інтар міцніше притис до себе Ренні, а той, як до рідного, пригорнувся до нього.

Так хлопчаки й сиділи, поки двері відчиненої вкотре вартівні не пропустили двох: добре вбраного чорнявого, трохи сутулого чоловіка середніх літ із гладким обличчям і за ним — мускулястого чорношкірого, котрому довелося пригнутись, аби не зачепити головою сволока.

Стражники один за одним зігнули спини.

— Пан Лоос! — обличчя в рудобородого сяяло, ніби він побачив найкращого друга. — Гарний вечір, чи не так?

А онде й той малий мерзотник…

Купець підійшов до ґрат. Подивився. Кивнув. Посміхнувся.

Ренні відвернув погляд. А Інтар навпаки — втупився у обличчя Наоба. Зовні людина як людина… Пройдеш і не помітиш. Вигляд має поважний. Де ж у ньому все його лайно вміщається, га?

Наоб задоволено дивився на Ренні:

— Так, це він. Дякую, ви гідні стражі закону. Поки такі, як ви, не перевелися, громадяни Імперії можуть спати спокійно, — він висипав у долоні стражника жменю золотих.

— Другий був із ним, — повідомив рудобородий, ховаючи гроші.

— Бодай вам провалитися! — буркнув Інтар.

Наоб щось почув, повернувся до нього. Роздивився.

Інтар показав йому язика й відвернувся.

— Я заберу обох про всяк випадок, — вирішив пан Лоос. Ще кілька золотих перекочували в руку стража.

— О, звісно! — рудий бородань розчинив ґратчасті двері, другий стражник приготував мотузку. — Виходьте, голодранці!

Ренні вийшов перший і зненацька спробував проскочити поміж ніг у чорношкірого на вулицю, але той схопив хлопчиська за плече й підняв угору.

Він передав малюка своєму хазяїнові, а той власноруч зв'язав Ренні руки. Стражники так само пов'язали Інтара. Чорношкірий узяв обох хлопчаків за лікті та вивів назовні.

Зрозуміло, пан Наоб прибув не пішки. На нього чекала закрита карета, запряжена парою гнідих коней. За кучера був чорношкірий. Він відчинив дверцята карети, штовхнув обох хлопчаків усередину (сумка Інтарова залишилася на підлозі у вартівні), почекав, поки туди само видереться та всядеться його хазяїн, і тільки потім зайняв місце на передку.

Карета покотила бруком. Хлопчаки добралися один до одного й сіли на підлогу, плечем до плеча. Купець із посмішкою розглядав їх.

— Спритні ви хлопці, — промовив він нарешті, — я подбаю про те, щоб вас як слід прилаштували.

Від цієї обіцянки в Інтара мороз поза шкірою пробіг.

— Е-е… це куди?

— Швидкість, спритність і витривалість дуже цінуються на апельсинових плантаціях у південній провінції, — люб'язно пояснив пан Наоб.

— Ясно, — буркнув Інтар. Ренні мовчав, спідлоба дивлячись на работоргівця.

В Інтара від люті й страху огидно скрутило живіт — аж ноги похололи. Плантації… У, сволота! Ну все… Вони пропали.

Пан Наоб більше на хлопчаків не дивився. Він був задоволений тим, що спіймав маленького негідника, який міг, мабуть, стати на заваді… Звичайно, з одного боку — хто б малому повірив? Якби й знайшлися такі божевільні, то справу, навіть дійди та до суду, було б швидко закрито за недостатністю доказів. І головний суддя не вчинив би інакше, адже тоді в нього навряд чи вистачило б коштів добудувати свій заміський будинок… Благо, є й ті, хто подбав би про розгляд справи в головного судді, наполіг на винятковій важливості…

Так, це була відпрацьована схема, введена в дію три роки тому. Щоправда, тоді свідок так до влади й не добрався, але про всяк випадок… Усе було підготовано.

І все-таки обережність ніколи не завадить. Навіщо чекати, поки від очманілої іскорки загориться цілий будинок? Краще відразу загасити її, поки для цього достатньо простого плювка…

Думки купця звернулися до тієї партії товару, котру він збирався відправити в південну провінцію за кілька днів. Ренні та його нахабний приятель саме вдало її доповнять до круглого числа. Пан Наоб кивав у відповідь своїм думкам. Так, поза сумнівом, усе склалося вдало…

Удача в цьому таємному промислі, який забезпечував головний прибуток його родині уже чотири покоління, не залишала пана Наоба Лооса ніколи.

Він не був зайве жадібним, задовольняючись щомісячним відсиланням невеликих — до двадцяти осіб — партій товару в південну та східну провінції, а часом і до варварських земель. Там, звичайно, платили дешевше… Зате провозити туди товар було простіше, та й виявлявся він цілішим. У торгівлі з провінціями завжди існувала небезпека несподіваного виявлення товару… Часом люди пана Наоба опинялися на волосинку від подібної ситуації й змушені були знищувати товар, аби не виказати себе. Мертвий товар легко викидався в річки або спалювався разом зі складами, де перебував (о, пожежі в спекотних краях літньої пори — це справжнє нещастя), але ніякого прибутку, зрозуміло, вже не приносив. І кожен подібний прикрий випадок був пов'язаний для пана Лооса з великими збитками.

Часом Наоб думав, що простіше було б займатися переправлянням дорогоцінних каменів, наприклад. Або будь-яким іншим крамом, якому не потрібно їсти й дихати. Наскільки простіше працювати з легенькими та мовчазними діамантами…

Але повага до предків не дозволяла йому залишити фамільну справу родиниЛooc. І до того ж, пан Наоб чітко усвідомлював, що промисел його не тільки вигідний, а й украй корисний. Адже він очищає Столицю від безпритульників і жебраків — паразитів на тілі прекрасного міста. І навіть якщо в деяких із цих дитинчат є батьки, то ці напівзлиденні люди мають дякувати тим, хто рятує їхні родини від зайвих ротів. А крім іншого, дітям дається можливість спробувати вижити в інших місцях і за інших умов. Вони отримують дах і їжу, їм не потрібно замислюватися про те, де вони зимуватимуть… Хазяї дають їм усе, про що раніше ці двоногі блохи тільки мріяли. Так, поза сумнівом, родина Лоос робила корисну з усіх боків справу.

Вочевидь, це розуміли й інші гідні поваги громадяни Імперії.

Сприяння панові Лоосу в його полюванні надавали й головний суддя, і деякі члени міської ради, й двоє досить шановних тисяцьких міської варти…

Зрозуміло, були десятки інших помічників — і перекупники, й торговці з іншого боку, де приймали товар, але цих людців уже насправді не хвилювало нічого, крім грошей. Від згадки про тих, хто торгувався за кожен мідяк, пан Наоб презирливо скривив рота.

На місто впали сутінки. Час був дорогий панові Лоосу: він надто поважав його, щоб марнувати.

Наоб вистромився у віконце та звелів чорношкірому їхати швидше. Але кучерам не так-то просто було виконати наказ: у вечірній час люду на вулиці, як завжди, висипало чимало.

Інтар зрозумів, чому карета сповільнила хід, і стрепенувся… Поки вона ще їхала досить швидко, але що буде на мосту?

Інтар пригадав тамтешнє стовписько, і в нього спалахнула надія. Він скосив око на Ренні, штовхнув його коліном і підборіддям та швидко вказав на дверцята.

Малюк глянув здивовано. Інтар з досади закусив губу: їм не можна було обмінятися й словом. Гаразд… Доведеться все зробити самому. Тільки б Ренні виявився досить спритним і кмітливим!

Поки карета їхала вулицями, сутінки поступилися місцем прозорій чорноті, яка сповіщала про наближення ночі. Вечірня темрява виявилася дуже доречною. Інтар подумки благав… ні, не Небо, просто прошепотів нечутно: «Хай усе вийде, ну, будь ласка!» — а кого просив, він і сам не знав… І не те, щоб у цю молитву вірив… Але спробувати заручатися підтримкою тих, хто вищий за людей, не завадить, адже до мосту все одно більше робити нема чого.

А міст був уже близько, людей і візків дедалі більшало, якщо зважати на гамір навколо. Карета замішавшись поміж них і насилу повзла, раз у раз зупиняючись і завмираючи, як сонна сита осіння муха на кошику з перезрілими фруктами. Інтар чув лайку та вигуки чорношкірого, який наказував роззявам зійти з дороги. Горлянка у вірного купцевого слуги була потужна, але це не особливо допомагало: пішоходи та возії, котрі бажали швидше розплатитися за перехід і потрапити на інший берег, не поспішали забиратися з дороги, карету зараз обігнала б і черепаха…

Пан Наоб нервував, лютився, раз у раз визирав у віконце. Нарешті впокорився з обставинами, приплющив повіки…

А ось і міст! Із підлоги Інтар не міг визирнути у вікно, але й так усе зрозумів, коли почув голос сторожа, який вимагав платні.

Інтар напружився й знову штовхнув Ренні коліном. Той, ще не розуміючи, в чому річ, усе-таки підібрався, насторожився.

Чорношкірий кинув сторожеві кілька монет, і карета повільно вкотилася на міст.

Інтар не знав, задрімав купець насправді чи ні, але більш слушного випадку чекати було годі.

Хлопець підхопився, метнувся до дверей, розчинив їх плечем і швидше випав, аніж вистрибнув назовні.

— Ренні! — закричав він, падаючи, і побачив, як малюк стрибає за ним.

Кілька кроків до огорожі мосту (юрба сахнулася врізнобіч) — і він перевалився через ту огорожу й ухнув донизу.

Інтар навіть злякатися по-справжньому не встиг, тільки зойки людей почув: «Упав!» «Тонуть!» «Із мосту попадали!» — й ляпнув у холодну, смердючу річку. Тіло обпекло болем. Інтар відчув ногами дно, щосили відштовхнувся, сплив. Відразу ж поруч із плюскотом врізався у воду Ренні. Пішов углиб, зринув… На це його вміння плавати вистачило, але довго триматися на воді зі зв'язаними руками він не міг.

— Допоможи!.. — малюк забив по воді ногами. Інтар підплив до нього, кинув руки вгору й охопив Ренні впоперек тулуба, за головою. Зап'ястя в Інтара були зв'язані, але від них і до пліч руки мав вільні, й ними стис малюка, як щипцями стискають вушко каструлі.

А Ренні важким виявився, та ще й борсався безглуздо. До берега начебто зовсім недалеко було, але обидва кілька разів мало не втонули. Інтар так до пуття й не зрозумів, як він Ренні виволік і сам живий лишився.

Він пам'ятав тільки, що раптом відчув під ногами щось тверде, а потім випростався й затремтів від вечірнього холоду. Останнім зусиллям підхопив малого й затягнув у кущі на березі. Ренні все-таки вислизнув із його зчеплених рук, повільно осів на землю.

Наоб і його слуга намагались пробитися крізь юрбу, але люди, схвильовані подією (не так уже й часто з доброї волі діти стрибають із мосту), кричали, продиралися хто до огорожі, хто до сторожа, хто — теж донизу, з цікавості: подивитися, чи випливли хлопчиська…

Вигуки поголоснішали: «Стрибнули!», «Зіштовхнули!», «Втопили!», «Та діти потопилися, діти малі!»

Не всі бачили, хто й чому впав, і ті, хто не встиг вчасно до місця події, розпитували та жадали від очевидців негайних пояснень: що, як і чому сталося. Якась жінка не виявила біля себе синів, почула лемент: «Хлопчиська у воду впали!» — й знепритомніла за два кроки від Наоба. Навколо неї теж зібралися люди.

Зчинилася страшезна метушня, й годі було в ній щось розібрати…

Тим часом під мостом Інтар нарешті відхекався й взявся до пут, що ними були зв'язані зап'ястя. Вчепився в мотузку зубами. Смак у неї був бридкий, як у залежаної в’яленої риби, але розв’язати вузол виявилося доволі просто: тільки потягти ось тут… і тут…

Волокна мотузки застрягали в зубах і залишалися в роті. Гамір на мосту відлунював у вухах невиразним гулом. Голова паморочилась, і в тілі почали спалахувати вогники болю.

Нарешті Інтар скинув із рук мотузку, відплювався, розтер зап'ястя, потім присів біля Ренні, що вже встиг згорнутися калачиком на піску. Звільнив і йому руки. Малюк закашляв і спробував щось промовити.

Інтар узяв його за плечі, пригорнув.

— Цить, цить! — зашепотів йому на вухо. — Ти живий?

— А… га… — Ренні знову захекався.

— Тоді цить! Іти можеш?

— Не… знаю…

— А повзти?

— А… га…

Інтар підвівся й огледівся:

— Тоді давай… он… туди!.

«Там», кроків за сорок угору крутим берегом, ріс чагарник, густий, з незчисленною кількістю тонких, вкритих темно-зеленим вузьким листям гілочок. Ненадійний прихисток, але нікуди більше добратися Інтар зараз не зміг би: все в нього боліло й паморочилося в голові, а Ренні почувався ще гірше.

Те, що Наоб їх шукатиме, хлопчисько добре розумів. Але куди подітися, коли вони з малюком насилу рухаються?

Підтримуючи Ренні, Інтар доправив його до густого чагарнику. Стомився так, немовби цілий день помийні цебра тягав.

Чагарник виявився не колючим і, незважаючи на те що гілки в нього росли доволі низько й густо, двом худорлявим хлопчиськам вдалося проповзти під ними всередину. Ренні, хоч і кепсько почувався, упорався легше за Інтара — тому разів зо два здавалася, що він застряг та так і стирчатиме: голова тут, ноги зовні, поки не надійде Наоб… Від таких думок хлопчик починав щосили продиратися й пробиратися вперед, тож врешті-решт слідом за Ренні опинився в кущах. Там, на півзогнилому торішньому листі, було б навіть досить затишно, якби не мокрий одяг, який прилипав до тіла. Ренні лежав із заплющеними очима, й Інтару теж хотілося забути про все, тільки він собі не дозволяв — прислухався. Поки що тихо. А надовго? Наоб зараз з'явиться зі своїм чорношкірим пахолком… Ну, не відразу, це ж іще спуститися вниз, та, може, смолоскипа де дістати — зовсім темно вже. Тільки затримка хлопчиськам нічого не давала: обом було надто зле. Інтар спробував сісти. Вийшло, тільки от річка, й береги, й кущі навколо закрутилися. Довелося завмерти, тримаючись руками за голову, поки це не минуло.

Його нудило. Здається, обдер ліве стегно до крові — так саднило. Боліло ще багато де, тільки розбиратися було ніколи.

Треба в кущі залізти подалі, от що… Там, де вони пролізли, Наобу і його слузі нізащо не протиснутися. А якщо відповзти ще далі, то їх і не знайдуть, хіба що з собаками. Але де Наоб зараз собак візьме? Ніде йому!

Хлопець переконався, що голова перестала макітритися й поповз уперед по опалому листю.

Чагарник розрісся густо вздовж берега. Інтар проповз трохи й раптом відчув, що під пальцями земля йде кудись униз. Він поляпав перед себе рукою, розкидав листя й побачив яму — не надто глибоку й широку, але якщо їм із Ренні влягтися тісно, на бік, то вистачить… А згори їх сховають гілки, й ніч допоможе. Так, отут їх точно не знайдуть!

Так само поповзом Інтар повернувся, потрусив Ренні за плече:

— Агов! Отямся! Ховатися треба!

— А-а? — малюк сів і закліпав. — Чого? Куди?

— Туди! Ну, повзи за мною, — Інтар смикнув приятеля за сорочку. Ренні слухняно почав рачкувати слідом. Удвох вони дісталися до знайденої Інтаром ями. — Давай туди! — Ренні він просто зіпхнув униз, сам ляпнувся поруч, подумав і заходився здирати із приятеля мокрі сорочку й штани.

— Агов… Навіщо? — той спробував пручатися.

— А на те, що тебе в цьому холод до кісток пробере, гірше, ніж якщо голий будеш, ще кашляти почнеш, коли не слід.

Інтар і собі роздягся, одяг зім'яв і запхав на саме дно ями, по тому влігся біля Ренні, далі знов підвівся та взявся нагортати згори розкидане спершу листя. Незабаром обидва були присипані ним. Тепер намагалися не ворушитися й навіть дихати тихіше. Щоб займати менше місця, Інтар обійняв Ренні зі спини, пригорнувся до нього, а малюк підтяг коліна майже до підборіддя. Інтар зробив те саме.

Лежали так досить довго, майже висохли й зігрілись, Інтар почав навіть дрімати…

Розбудили його голоси.

— Тут оглянути треба все! — гримів Наоб, видно, розлючений не на жарт.

— Напевно, пане, потопилися вони, — заперечував хтось.

— А якщо ні? Якщо живі? Я за що вам плачу?

— Та шукаємо, пане, шукаємо вже…

Здається, Наоб винайняв помічників… Зважаючи на кроки й голоси — двох-трьох, кого зумів знайти так швидко.

Голоси наближалися. Інтар стисся й замружився. Поруч поворухнувся Ренні, стис його руку.

На хлопчачу схованку впав відблиск вогню смолоскипа. Хтось, зважаючи на звуки, тицяв навмання в чагарник ціпком, ворушив гілля.

«Тільки б пронесло, тільки б, тільки б…» — повторював подумки Інтар.

— Отут нікого, — буркнули, як здалося, над самою головою. Хлопчисько ледь не зітхнув полегшено, але спохопився й затримав подих: бракувало ще, аби зараз помітили!

Світло зникло, й голоси віддалилися потроху, а далі й зовсім стихли. Останнім, що чув Інтар, були переконливі міркування невідомого «рятувальника»:

— Та потопилися вони, правду кажу вам, пане добрий. На дні тут каміння та всіляка погань, може, голови й попробивали. А то й просто води наковтались, а чи ж багато таким дрібним треба?

Відповіді Наоба хлопчиськові розібрати вже не вдалося.

Розділ 6

Чорний шестиногий жук повз по Інтаровому плечі. Звідтіля він перебрався на шию, далі — на щоку, лоскочучи своїми дряпучими лапками. Хлопчик змахнув жука й рвучко сів. Протер очі кулаками, потягся, охнув, тихо вилаявся: сон пішов, а біль залишився. До болю в стегні додався ще й інший — гострий, що ривками віддавався у спині, нижче лопаток.

Був уже не ранній ранок. Інтар глянув на небо, зважив: майже полудень. Сонце високо, тепло майже по-літньому. І тиша…

Поруч заворушився Ренні. Потім підвівся на лікті.

— Уже ранок, так?

— Ага. Доброго ранку тобі.

— А хаз… Наоб пішов? Зовсім?

— Пішов, — кивнув Інтар, — і нам, загалом, уже час…

Іти куди-небудь.

Ренні вишпортався з листя:

— Що, просто зараз?

— Ну, не відразу… — Інтар витяг їхній одяг, розправив. Той як був мокрим, так і лишився. Хлопчисько розклав його на землі.

— Треба підсушити…

Ренні подивився на це й знову закопався в листя.

Інтар подумав і теж поліз туди. Там було затишніше.

Малюк посунувся, пускаючи його.

— Мені йти нема куди. А тобі… куди? Додому?

— Нє-а. Мені в справі. Чоловіка одного відшукати треба, я обіцяв.

— А-а-а…. — простяг Ренні.

Він пригорнувся до Інтара, гріючись. Розпатланий, замурзаний у болоті, поцяткований численними синцями хлопчак здавався зовсім жалюгідним і маленьким. Як кошеня покинуте.

Інтар обмацав себе, оглянув, наскільки міг, і зміркував, що й сам зараз більше схожий на дике демоненя…

Ренні мовчки чмихав носом.

— А хочеш зі мною піти? — запитав Інтар. — Краще кудись, аніж нікуди. А потім придумаємо що-небудь…

Майнула думка: а чи не прилаштувати Ренні в Гільдію Збирачів? Ті все-таки не такі перебірливі, як решта, приймають часом і чужих, особливо, якщо дрібні та дуже здібні трапляються, або якщо хто зі своїх за нього проситиме… Арима підбити можна, він зрозуміє.

А Ренні посміхнувся, збадьорився відразу, закивав:

— Ага, хочу! Спасибі! А що за людину ти шукаєш?

— Його звуть Айхамом, він живе на Гончарній вулиці. Мені йому дещо передати треба.

— А Гончарна вулиця звідси далеко?

Запитання було слушне. Інтар підвівся й закрутив головою.

— А… хто її розбере… Уф, чуєш, нам пощастило — ми ще й досі на тім бережу… На тім, що мені потрібен. А тепер слід перехожих розпитувати. Я тільки знаю, що та вулиця не біля річки. Ти як, іти можеш?

— Можу. Ось тільки одяг…

— Доведеться перечекати…

Непомітно для себе хлопчиська знову задрімали, а прокинулися вже посеред дня. Сонце зовсім розжарилося, пекло, начебто й справді літо. Інтар виборсався з листя, помацав одяг. Ну, вогкуватий іще, але вже можна надягти…

— Агов, малюк! Уставай! Іти можеш?

Ренні протер очі, підвівся, обтрусився, вибрався із кущів.

— Можу. А ти як?

— Усе гаразд начебто. Тільки глянь, що в мене на спині?

Ренні подивився.

— Там здоровенний синячисько… На півспини.

— Ага, ясно… — Інтар накинув сорочку, перевірив стегно: там, де була здерта шкіра, вже з'явилася кірка.

— Нічого страшного, — зітхнув він полегшено.

— І в мене нічого, крім синців. Легко відскіпалися, — зауважив Ренні.

— Це точно! Ну, пішли?

— Пішли!…Інтаре!

— Що?

Ренні погладив його плече.

— Спасибі, що ти мене врятував. А то я втопився б.

— Ой, знайшов що згадувати, — відмахнувся хлопчисько. Але йому все-таки було приємно, що Ренні про це не забув.

Хлопці, як могли, почистилися від листя й болота, пригладили один одному волосся, витрусили штани й сорочки перед тим, як надягти, але все одно вигляд у обох після нічного купання був такий, що будь-який збирач позаздрив би…

Берегом пройшли досить далеко від мосту й тільки потім вибралися на набережну. На щастя, вдень людей було небагато: кожен своїм ремеслом займається, на вулицях більше старі та дітлахи… А так, якщо хто куди й іде, то в справі. Хлопчиськам було на руку, що на них не особливо звертали увагу на вулицях поблизу річки: раптом ще хто в них учорашніх потопельників упізнають? А Небу відомо, що Наоб про них людям нарозказував…

Тож Інтар тільки радів, ідучи майже порожніми вулицями. Спочатку хлопчиська йшли повз ті самі невеличкі будиночки з садами, потім опинилися були біля пам'ятної обом базарної площі, але туди вирішили не потикатися: а раптом стражники їх помітять? Тож повернулися трохи назад, пірнули у вузький завулок, який зненацька виявився довгим, і з нього вже потрапили у квартал, де багатоповерхові будинки з крихітними віконцями (видно, тут комірчини здаються, — вирішив Інтар) стояли тісно один до одного й не було розгороджених дворів, але вулиці поширшали, хоч на бруківці стало більше вибоїв.

Колодязі тут теж були просто перед будинками — кожен припадав на два-три.

Інтар побачив, як від одного з них поспішає з глеком охайне дівчатко років десяти, і гукнув:

— Агов, де тут Гончарна вулиця?

Дівчинка з побоюванням глянула на нього:

— Там, далі! Прямо! — міцніше схопила свого глека та кинулася бігти.

— Налякав ти її… — зауважив Ренні.

— Угу, я ж казав: вигляд у нас із тобою…

— Так отож. А я їсти хочу…

Інтар згадавши, як рудий стражник загріб його заощадження, й від злості копнув якогось кругляка, охнув, застрибав на одній нозі.

— Ти ногу забив? — стривожився Ренні. — Сильно?

— Ні. Не надто…

— А ти чого? Через свої гроші, так? — здогадався малюк.

— Ага…У, гади…

— Га-а-ди… — протяг погоджуючись Ренні й відразу скрикнув: — Ой, дивися!

На місці відкинутого Інтаром каменя виявився кошіль: з вигляду новий, тугий, із оксамиту.

— Нічого собі! — син Івини схопив подарунок долі. — Хтось його тут приховав! Невже з грішми? — він потрусив кошіль і відразу розчаровано протяг: — Ет, не таланить! Порожній!

— Зовсім? — Ренні потягся до знахідки, взяв її в Інтара з рук, розкрив, перевірив, навіть вивернув.

— Зовсім, — і зітхнув.

У животі запекло ще дужче. Стало кривдно так, начебто його обікрали. Малюк уже розмахнувся, щоб викинути кошіль, але Інтар перехопив його руку.

— Стривай!

— А чого чекати? Навіщо він нам такий?

Інтар засміявся:

— Придасться! Я дещо придумав… Ходім-но звідси.

Ренні послухався: він уже почав вважати Інтара набагато розумнішим за себе. А в того й справді виникла ідея, котру хлопчисько й прошепотів приятелеві на вухо. Ренні засміявся — йому сподобалось. Із кошелем морочитися довелося недовго, а потім малюк міцніше затис його в руці, й вони з Інтаром почали відшукувати підходящу крамницю.

Ковбасна виявилася аж у кінці довжелезної вулиці, там, де її перетинала інша, широченна, що вела, мабуть, до самих міських воріт. Пішки цією вулицею не ходили, й була вона зовсім уже без кінця-краю. В іншому випадку хлопчаки охоче подивилися б на возіїв, вершників, кучерів на передках карет і колясок та поважних панів усередині. Але зараз їх набагато більше цікавила крамниця.

Вона була, як і хотілося, просторою. На прилавках і на полицях лежали й висіли під стелею кавалки ліверної, кров'яної, вареної та копченої, довгої та короткої ковбаси, а ще — сосиски тонкі й сосиски товсті, копчені телячі ноги, сало, свинячі окости…

У хлопчисьок аж слина потекла. Та вони статечно пройшли повз крамницю, після чого дочекалися, поки туди ввійшов покупець із кошиком, у якому лежав хліб. Тоді Інтар рушив слідом за ним, а Ренні поки що залишився чекати…

Інтар увійшов до крамниці і зі страшенно впевненим виглядом зупинився біля прилавка.

— Тобі чого? — буркнув крамар, міцний літій чоловік, оглянувши брудний одяг хлопчака.

— Поки що нічого, шановний, дякую, я на хазяїна чекаю… Він прийде незабаром, мені звелів піти вперед, запитати, чи є свіже сало.

— Є, — коротко кинув крамар, втратив до хлопчиська інтерес та повернувся до іншого покупця, з вигляду грошовитого. — Чого бажаєш, шановний?

— Ковбаси ліверної кавалок та шмат он того окосту… — відвідувач вочевидь не квапився, із задоволенням оглядаючи гори їдла.

Крамар заходився виконувати замовлення. В Інтара голова запаморочилася від голоду. Він приплющив очі й тепер тільки чув, як покупець, вкладаючи продукти до кошика, продовжує:

— Ну, й сосисок десяток…

«Час, — подумав Інтар, — час уже. Де ж малюк?»

І тут Ренні вбіг у крамницю, потрясаючи затиснутим у руці туго натоптаним оксамитовим кошелем..

— Шановні! Чий кошіль?

На його дзвінкий голос озирнулися й покупець, і крамар.

— Який кошіль, малий? — запитав крамар.

— А ось! Я його щойно на вулиці знайшов. Хтось із вас упустив, так? — Ренні радісно посміхався.

Крамар розтулив був рота, але покупець перебив його:

— Шановний, у тебе пацюки завелися, чи що?

— Які-такі пацюки? — сторопів той. — Немає їх і не було!

— А що ж це тоді пробігло? — покупець показав за спину крамаря, на вхід до напівтемної комори. — Пацюк, точно! І величезний який!

Крамар озирнувся. Постояв на порозі, потім стривожився за харчі та своє добре ім'я і все-таки пішов перевіряти.

Покупець швидко повернувся до Ренні.

— Я недавнечко згубив кошіль, саме такий… Покажи, малий… — промовив він тихо.

— Та ось він… — Ренні підняв кошіль у руці, покупець ступнув до нього, малюк прошмигнув повз нього й відбіг до далекої від входу стіни, до барила з оселедцями. Чоловік рушив на нього, навіть кошик свій, повний їжі, на підлогу поставив.

— Е… шановний… Ну ти чого? — Ренні жалібно закліпав. — Ну ось він, кошіль…

Повернувся крамар — так і втупився в хлопчиська, так само, як і покупець, котрий уже простяг руку.

Ренні аж присів під цими поглядами…

А Інтар підхопив забутий кошик із їжею (на таку удачу він і не сподівався, думав, може, кавалок ковбаси поцупити вдасться, поки крамар кошеля патрати буде, а тут!) і поквапився забратись із крамниці. Зовні на мить затримався — щоб побачити, як малюк запхав кошіль у руку покупцеві й теж вискочив надвір. Хлопчиська кинулися навтьоки, перш ніж щасливчик, який отримав назад свою «втрату», не розібрав, що кошіль натоптаний дрібними камінчиками, а заразом і виявив, що його покупки, за які він так і не встиг заплатити, зникли, ніби їх і не було.

Ділити здобич хлопці влаштувалися в підворітті. Там, щоправда, смерділо, зате було тихо. Наминаючи за обидві щоки хліб із ковбасою, Інтар сміявся:

— А уяви собі їхні пики! Та ще цьому й заплатити крамареві доведеться, він же його так не відпустить!

Ренні теж пирхав, ковтаючи величезні шматки:

— Ще б пак! Здорово ти це вигадав!

— Але нам пощастило, що цей таким жадібним виявився! Якби обернулось інакше, ніколи в житті б нам цього кошика не поцупити.

Вони сиділи в підворітті, поки не наїлися. Неподалік стрибав обдертий горобець. Інтар кинув йому жменю крихт. Горобець поклював і радісно зацвірінькав.

— Як думаєш, що він каже? — поцікавився Ренні.

— Ну… — Інтар розгубився. — Що їсти хоче… ще…

Малюк помотав головою:

— Нє-а. Ти прислухайся. Він співає: «На-на-на!»

Горобець, ніби на підтвердження слів Ренні, знову зацвірінчав. Інтар з подивом зрозумів, що малюк правий.

— Ага, схоже! Здорово ти це помітив!

— У нас на селі птахи всю весну так співали… Раділи… — Ренні зітхнув. — У нас тільки люди погано живуть, а навколо так гарно… От зараз усе зелене, ласкаве…

— Що ласкаве? — Інтар засміявся. — Трава, чи що? А чи дерева?

— Ага, — без образи відповів Ренні. — Трава лоскоче ноги й долоні, якщо погладиш її. Ласкава. А дерева самі гладять гілками по голові. По-доброму так.

— Я й дерев до пуття не бачив, — пробурмотів Інтар.

Горобець і далі повторював свою немудру пісеньку.

— Цвірінчиш… — Інтар спостерігав за ним. — Ще б пак! Будь-хто, коли не голодний, співатиме… Чому ні?

І тут звідкись спорхнув ще один горобчик, зовсім худий, обскубаний. Він застрибав навколо, витяг шию та зацвірінчав іще голосніше й радісніше за першого.

_У-у-у, дають! — в один голос вигукнули захоплені хлопчиська. Ренні накришив ще хліба й погодував другого співака.

Вони сиділи й милувалися горобцями, поки не помітили, що похолоднішало: подув рвучкий вітер і стало незатишно.

Інтар вирішив: час іти далі.

— Підіймайся, Ренні, годі ледарювати. Їжі в нас на дорогу повно. Ну, тепер ми цю Гончарну вулицю вмить знайдемо!

Розділ 7

Хлопці бадьоро вирушили в дорогу та випадково збилися з шляху й приблукали зовсім не туди, куди було потрібно. Стомилися кружляти й плутатись, але знайшли все-таки потрібний напрямок і спробували проїхатися — причепились до візка, що їхав у потрібний бік. Однак візник зігнав їх батогом, і, на лихо, Ренні не встиг ухилитися: удар збив його на землю, й малюк довго ревів, сидячи на бруківці. А потім виявилося, що він насилу може ступити на ногу: чи то звихнув, а чи ще й щось гірше, але боліло так, що хоч кричи. Інтару все-таки вдалося підвести його. Ренні чіплявся за плече приятеля й то стрибав на здоровій нозі, то намагався йти, але виходило кепсько, і в малюка очі знову наповнилися слізьми.

— Ти ж мене не залишиш тут самого, авжеж? — раптом почав допитуватися він, міцно вчепившись в Інтарову сорочку, коли хлопці вкотре сіли на землю перепочити. — Не покинеш? Я сам боюся!

— Та хто тебе кидає… Ну, заспокойся… — тут Інтару подумалося, що Сорот, мабуть, зовсім змучився (ще б пак! Замість обіцяних двох днів Інтар блукав казна-де вже третю добу й не те що повертатися не готувався, а навіть не добрався, куди обіцяв), може, погано йому, та й мамка…

Про мамку подумав — і зовсім кисло зробилося. Так, без Ренні він, можливо, вже нинішнього вечора до місця дістався б, цього Айхама розшукав…

Залишити, малюка тут, чи що? Знайти затишну місцинку, їжу, а по дорозі назад забрати?

Але тут Ренні мовби підслухав Інтарові думки й запхинькав знову:

— Правда ж не покинеш? Інтаре… Мені страшно! І боляче! Я без тебе тут зовсім не зможу!

— Заспокойся! Сказав же — не кину! Я думаю, цить!

Ренні принишк. Інтар теж мовчав, час від часу чухаючи потилицю. Хоча думати особливо не було про що — малюка тут не покинеш, він і так уже з переляку зеленіє, виходить, треба разом іти. І Ренні з хворою ногою стрибатиме від будинку до будинку по всій Гончарній вулиці? Ні, так не піде… І він не піде, й ця справа так не піде… А йти найкраще в найбільшу майстерню! Уже там мають усіх своїх знати!

Інтар прийняв рішення й підвів Ренні.

— Ну, вперед! Ми не кури, й тут нічого не висидимо!

Малюк послухався.

На щастя, Гончарна вулиця була вже недалечко. Розпитуючи перехожих, Інтар і Ренні дісталися туди на заході сонця, щоправда, зовсім знесилені. Сутеніло, стало досить холодно, але це не вгамувало Інтарової радості від того, що нарешті вони наблизилися до мети.

Вулиця була схожа на інші в ремісницьких кварталах: із дво- і триповерховими, доволі старими будинками й просторими дворами, що ховалися за високими огорожами, складеними з необтесаних кругляків. Відтоді, як посутеніло, вона спорожніла, й Інтарові сподівання на майстерню не справдилися: двері всіх майстерень було вже замкнено, як і двері будинків, і двори.

— І що тепер? — запитав Ренні, який, мов гусеня, підібгав одну ногу. — Ти ж хотів розпитувати…

Інтар крутив головою, шукаючи хоч когось, аби запитати. Але на жаль, єдиною живою істотою тут був облізлий кіт, який поволі прямував бруківкою.

— Хотів, — буркнув хлопчик. — Було б у кого…

— Може, постукаємо?

— Думаєш? Ну… — Інтар посадив приятеля на землю, підійшов до першої-ліпшої хвіртки й постукав. Потім помітив шнур від почепленого, мабуть, з іншого боку дзвіночка. Смикнув від душі й аж відскочив, коли почув пронизливий дзенькіт.

Дзвіночок викликав хазяїв. Почулися кроки, потім чоловічий голос:

— Хто там?

— Я запитати хотів…

— Ти хто?

— Я Інтар… Послухай, шановний!

Хвіртка відчинилась, потім щосили хряпнула.

— Я подаю тільки в Храмові дні!

Інтар ошелешено завмер, потім закипів від образи, застукав у двері кулаками, засмикав за шнур дзвіночка:

— Агов! Я не жебрак! Я в справі!

— Геть звідси, бо пса спущу! — пригрозив господар.

Його слова підкріпив басовитий сердитий гавкіт.

Інтар плюнув. Потім зі злості підібрав камінь, вишкріб на хвіртці зо два слова й підійшов до іншої. Але тільки смикнув за шнурок (такі тут були на кожній хвіртці), як із того боку почулася лайка, — видно, перемовини Інтара з сусідом змусили господаря й цього дому підійти до огорожі.

— Послухай, шановний! Я запитати хотів! — наново почав був хлопчисько, але на нього знову полилася лайка.

— Забирайся, бурлако, щоб і носа твого не було на нашій вулиці! Тут уночі наші пси бігають, навмисно випускаємо, щоб таких, як ти, зустрічали, вони від тебе й кісток не залишать!

Хлопчисько тільки рукою махнув, сам вилаявся з досади й повернувся до Ренні:

— У, гади… Собаку спустити пригрозили. Вирішили, що я жебрак. Я їм сказати намагався, а вони… Кажуть, тут ночами псів спускають…

Малюк злякано охнув:

— І що ж тепер? Утікати? Розірвуть же, що їм!

— Утікати… — повторив Інтар і поринув у задуму.

Ренні з тугою озирнувся навсібіч. Паркани, паркани, паркани… Куди не глянь, паркани… Ховатися нікуди. А піти з цієї вулиці кудись іще — вже бракувало сили. Малюк понуро міркував, як сказати про це Інтару, а ще — про те, що той, звичайно, однаково потягне його за собою… Це важко, але набагато гірше, якщо не потягне…

— Думаєш, тут у всіх дворах собаки? — запитав раптом Інтар.

— Напевно. А що?

— А те… Якщо де собаки нема, можна було б просто у двір перелізти. Дивися, каміння ж нерівне… Ти як зі своєю ногою, здолав би таку огорожу?

Ренні замислився, прикинув. Важко, але все-таки краще, ніж знову кудись бігти.

— Якби ти мене позаду підсадив, то зміг би.

— Ну от…

— Але що ми за огорожею робитимемо? Нас же побачать.

— Нє-а. Вже темно. Ми почекаємо, поки всі вгамуються, та заберемося туди. Там до світанку посидимо, вони собак заберуть, ми виліземо назад… І тоді вже почнемо про Айхама розпитувати!

Ренні стомився, голова була як чавунна. Його запекло хилило в сон, нога боліла. Інтар, втім, почувався не краще. Він розумів, що брести кудись іще, де можна влаштуватися й поспати до ранку, було б набагато розумніше та безпечніше, ніж лізти в чужий двір, але в хлопчиська вже підгиналися ноги.

— Ну, так що? — запитав він у малюка.

Той кивнув і позіхнув.

— Ага, давай… А як ми довідаємося, де немає собаки?

— А просто! — Інтар схопив зо три чималі камінці та пожбурив у одні ворота, в інші…

Не встиг порахувати до трьох, як по всій вулиці зчинився такий гавкіт, що хлопчиська мимоволі заткнули вуха. Про те, щоб зрозуміти, в якому дворі не сполохався вірний блохастий страж, і мови не було…

А потім почали ляскати двері. Схвильовані люди вирішили з’ясувати причину переполоху. Дехто просто вибіг у двір, але інші подалися й на вулицю.

Інтар ледь устиг відтягти Ренні вбік: вони розпласталися на землі біля паркану й чоловік у самій сорочці й високих чоботях, що вибіг з найближчого двору, хлопців не помітив.

Чоловік той наблизився до ще одного, який теж вийшов із дому. Про щось заговорив з ним, той вказав кудись на протилежний кінець вулиці, обидва подивилися туди.

І тут Інтар звернув увагу: з двору, хвіртка якого залишилася відчиненою, не чувся гавкіт. Ось де собаки нема, вирішив хлопчисько. І поки господар і його співрозмовник не озирнулися, Інтар знову схопив Ренні за руку та потяг у двір.

Вони вбігли і завмерли: на ланцюзі в глибині двору сидів кошлатий пес, який здався хлопчиськам величезним.

Він сидів, мовчки дивився на них і так само мовчки щирився.

— Ма-а-амо… — пробурмотів Ренні, задкуючи. Але тут за парканом почувся чийсь голос, тож Інтар вирішив, що йде господар, і з переляку потяг Ренні до воза, який стояв біля паркану.

— Лізь мерщій!

Малюк поповз, Інтар — за ним.

І зрозумів, що зробив дурницю: пса спустять, раз він тут є. Ти ба, мовчить! Тварюка, видно, навчена, дарма не дзявкає! А ось візьме, витягне та порве…

У двір зайшли. Господар. Хлопці чули його буркотіння, навіть побачили ноги, коли він проходив повз них. Інтар видихнув і завмер. Може, чоловік не відразу пса спустить?

Хлопчик припав до землі. Вона була нерівна, дрібні грудочки, тверді, мов камінці, кололи тіло.

А власник будинку все не йшов, стояв, роздумував про щось…

Тим часом загальний гавкіт потроху почав вщухати. Хазяї, не виявивши на вулиці нічого небезпечного, вгамували собак й самі розходилися по домівках.

Хлопці сподівалися, що й чоловік, у чийому дворі вони сиділи, повернеться в дім, але той спочатку пройшов до собачої будки…

— Він пса відпускає! — охнув Ренні у вухо Інтару.

— Так і знав! Біжімо!

Викотитися з-під возу, втекти крізь незачинену ще хвіртку…

Інтар і викотився, а ось малюк хворою ногою вдарився об колесо й закричав.

Інтар вгледів розлюченого пса, що мчав просто на нього, впав на землю перед возом і закрив голову руками. Ренні в нього за спиною увіткнувся обличчям у долоні. Зараз пес порве їх обох на шмаття!

— Стій, Вовче! — пролунав вигук господаря.

Пес завмер.

Чоловік підійшов ближче.

— Що ти знайшов, Вовче? Ого! — аж присвиснув чоловік. — Ви хто такі? Як сюди потрапили? Хоча зрозуміло — шаснули у відімкнуту хвіртку, так? Це ви переполохали всіх псів в околиці?

Інтар хотів підвестися й не зміг. Його раптом почав бити страшний дрож.

Він сів на землю.

— Ми… ми… у справі… Нам потрібен Айхам… У мене звістка для нього… важлива… Я так і казав… А ви собаками… Навіщо? — до пуття все вимовляти не виходило, хлопчикові раптом здалося, що шкіра в нього на обличчі суха й гаряча, а руки й ноги наче зроблені із соломи.

Він так і сидів, не збираючись рухатися з місця, а чоловік стояв над ним, розглядаючи обох хлопчаків згори. Інтар був упевнений, що він зараз накаже псові кинутися…

І раптом чоловік промовив, уже без твердості:

— Добре. Раз вам уже так потрібен Айхам, я покличу його сюди. Ходімо в будинок.

Розділ 8

Чоловік виявився доволі молодим. Він просто заніс Ренні в дім на руках, Інтар якось дошкандибав сам. Білявий господар розглянув хлопчисьок при світлі запаленої ним лампи й ще більше пом'якшав. Назвався він Едрином.

— Бісенята ви замурзані. Зараз гаряча вода буде.

— А Айхам? — повторив Інтар.

— Я піду по нього, а поки про вас є кому подбати.

Він пішов до іншої кімнати й про щось із кимось там поговорив, по тому повернувся з приємною, ще сонною чорноокою дівчиною.

— Це моя дружина, Уїту. Слухайтеся її.

Хлопчиська разом кивнули. Уїту подивилася на них і тільки головою похитала.

— Зараз зроблю вам гарячого відвару, а там і вода для купання приспіє.

Едрин поставив воду, а далі подався по Айхама. Хлопчиська отримали від Уїту по чашці ромашкового відвару, а коли випили, жінка послала їх купатися.

У гарячій воді обидва прогрілися до кісток і спочатку збадьорилися, а потім страшенно захотіли спати. Позіхаючи, загорнулися у видані Уїту напинала й насилу допленталися до великого крісла у вітальні, куди й видерлися з ногами.

— Ваш одяг я спробую випрати, — сказала Уїту. — Хоча за результат не поручуся.

Вона оглянула розпухлу ногу Ренні, обережно її розім'яла та помазала якоюсь прохолодною маззю, від якої хлопчиськові майже відразу покращало, а потім ще обгорнула ганчіркою, змоченою в чомусь холодному.

— Ти її забив, — сказала жінка вже усміхненому малюкові. — Начебто вивиху немає, і кістка не тріснула. Якщо так, то потерпи трохи, до завтрашнього вечора все минеться.

Ренні кивав і кліпав, а очиці в нього злипалися. Замість «спасибі» виходили позіхи.

— Може, ляжете спати? — запропонувала Уїту, коли це помітила.

Інтар замотав головою:

— Нехай малий лягає, — сказав він, затято намагаючись придушити позіхи, що роздирали рота. — А мені треба дочекатися Айхама. Справа важлива…

Ренні ще раз позіхнув на знак згоди й заснув просто в кріслі.

Інтар зроду ще нікому так не заздрив, як зараз, але тер очі, щипав себе за руки й навіть кусав, аби тільки не заснути.

Однак позіхав дедалі частіше, а очі вже просто не розплющувалися.

Хлопчисько вирішив, що заплющить їх, так легше буде не задрімати. Але щойно стулив повіки, як уже провалився в чорну, теплу яму сну.

Він прокинувся рвучко, від тривоги, яка вжалила в серце. Підвів голову, кліпаючи, почав оглядатися. У цій кімнаті було темно, поруч затишно сопів Ренні. А ось із-за дверей було видно світло.

Інтар підвівся і, як був, у напиналі, пішов туди.

Це виявилася кухня, де за столом сиділи Едрин і ще якийсь незнайомий чоловік: сивочолий, сивобровий, із широким носом, з пекуче-чорними очима та смаглявим обличчям. Південець…

Інтар увійшов і зупинився біля дверей.

— Шановний Едрине!.. Я заснув… А де…

— Ось, — Едрин глянув на співрозмовника. — Оце той самий хлопчик.

Південець оглянув Інтара від розпатланої голови до босих ніг.

— Я Айхам. Ти хотів бачити мене? Хто ти, хлопчику, й що хочеш мені розповісти?

Інтар вдихнув глибше й підійшов:

— У мене звістка для тебе, шановний, від старого Сорота. Недобра, — зволікати він не збирався. — Ти посилав до нього людину, яка не прийшла, й коли я вирушав, старий Сорот був зовсім без грошей і, здавалося, вже недужий…

Айхам подався вперед:

— А ти звідки знаєш Сорота?

Не надто вдаючись до подробиць, Інтар розповів. Айхам кивнув, повернувся до Едрина:

— Ти ж посилав до нього Рафа!

— Так, — схвильовано підтвердив той, — певна річ, посилав, із листом і грішми, як звичайно… З нинішньої півночі восьмий день, як відправив.

— То він мав бути в Сорота п'ять днів тому, — кивнув Айхам. — Правду Інтар каже, Сорот на нього чекав. І не дочекався.

Айхам підвівся:

— Ми їдемо туди. Едрине, коней! Інтаре, ти навіть не знаєш, як добре, що ти зважився сюди піти!

У хлопчиська камінь з душі звалився, здоровенний такий. Отже, друзі не покинули сліпого! Оце й справді добре!

— Я б раніше з'явився, але ми з Ренні від работоргівців утікали…

— Від кого? Малий, та ти начинений несподіванками! Гаразд… Розповіси, коли ми повернемося. Едрине, хай хлопці погостюють у твоєму домі.

— Гаразд, — кивнув молодик і пішов готувати коней. Інтар вирішив, що Айхам у них тут старший. Може, навіть голова Гільдії Гончарів, інакше чого б його так слухалися.

— Дякую, шановний Айхаме, — сказав він, вилазячи з крісла, — тільки я з вами їду. Там мамка вже, мабуть, украй змучилася. І ще я хочу знати, що Сорот живий… Ренні хай тут побуде, йому вже задосить дісталося, а я поїду з вами.

Айхам погодився:

— Твоя правда. Тебе треба відвезти додому. Добре. Ходімо, але… Де твій одяг?

— Мабуть, дружина забрала, — промовив Едрин. — Я зараз…

Він пішов у спальню й повернувся з майже новими штаньми та сорочкою, що виявилися трохи завеликі для Інтара.

— Сестра моя зі своїм синком часто в нас гостює, тож дещо з одягу для хлопчиська тримаємо. А він тільки дещо старший за Інтара, — пояснив він.

— Чудово. Надягай, Інтаре, — схвалив Айхам.

Хлопчик одягся й разом із Айхамом вийшов надвір. Зіщулився — було холодно.

І, зважаючи на все, не рано. Що там Едрин про північ казав? Уже, мабуть, близько години після неї минуло… Якщо не більше.

Поки Інтар міркував, Едрин уже відімкнув ворота й осідлав двох карих конячок, які здалися хлопчиськові жвавими з вигляду, хоч і доволі непоказними.

— Я візьму Лучка, — сказав Айхам, сідаючи верхи та саджаючи Інтара в сідло поперед себе.

Хлопчик із задоволенням оглядав околиці з висоти кінської спини.

— А Лучок — це ласкаве від «Лук»? — поцікавився він.

— Ні. Лучок — він Лучок і є. Лукавий з дитинства, але добрий, — посміхнувся Едрин, сідаючи верхи на другого коня.

Вони виїхали з двору, Уїту замкнула за ними ворота.

Раніше Інтарові не доводило їздити верхи. Він був знайомий з кількома возіями, котрі розвозили харчі та посуд, і часом пригощав їхніх коней хлібом із сіллю. Хлопчик любив дивитися в лагідні, сумні кінські очі й гладити оксамитові морди, але про те, щоб покататися верхи, тільки мріяв. Верхи, звичайно, не на коняці, що насилу плентається, запряжена у віз, а на гордовитому та прудкому коні, щоби мчав крізь ніч (тими кварталам Столиці, які знав Інтар, мчати щодуху можна було хіба що вночі, коли випаровувалося людське море). І вітер в обличчя, й луна далеко розносить цокання підків…

Про це хлопчик мріяв часто. Але зараз, замість того щоб насолоджуватися здійсненням своєї мрії, він просто невдовзі знову заснув.

Айхам обгорнув його своїм плащем, обійняв однією рукою, і хлопцеві було тепло, так що зринув із дрімоти Інтар лише двічі. Вперше — коли досягли Старого мосту й сторож, уже нічний, хрипко загарчав на тих, «кому вдома не сидиться», жадаючи подвійної платні через темний час. Айхам торгуватися не став. Коли коні знову перейшли у чвал, Інтар заснув.

Вдруге й остаточно хлопчиська розбудив крик, що пролунав над самим вухом:

— А щоб ти вдавився! Тварюка погана!!!

Інтар ледь із сідла не звалився, добре, що Айхам вчасно притримав.

— Що це?! — хлопець озирався й мружився від яскравого вранішнього світла.

— Кіт, — пояснив чоловік. — Стягнув оце рибу просто з воза…

— Що, стрибнув, схопив і втік?

— Авжеж. А ти хіба встиг це побачити?

— Нє-а… Наші портові коти всі такі… Виходить, ми вже добралися?

— Майже, — посміхнувся Айхам.

Інтар остаточно прокинувся, протер очі. Ну звісно, знайомі вулиці: Ковальська Приморська, Шкіряна… А ось і рідні місця, де йому знайомий кожен будинок…

— Тепер ліворуч! — порадив він. — Так, сюди звернути й прямо.

Вирівнявся, обхопив сідло коліньми й потер місце, яке найбільше затерпло.

— О-о-он його будинок… Ну той… Ага!

Коли під'їхали і Айхам зняв Інтара та поставив на землю, хлопчисько чесно спробував іти, але відразу скрикнув і завмер розчепірений. Спина, зад і внутрішні боки стегон заболіли всі разом, та так, що Інтар не в змозі був поворухнутися.

Едрин глянув на нього, з розумінням кивнув.

— Болить? Нічого, невдовзі трішки попустить. Ми до Сорота, а ти коней постережи.

Хлопчиськові залишалося тільки погодитись.

Швидкі кроки чоловіків уже давно затихли на сходах, коли Інтар нарешті знову наважився поворухнутися. Пересунув ногу, завив подумки, закусив губу, постояв, відпочив і ступнув знову.

Лучок і другий кінь здивовано косували на хлопчиська, який обходив їх по колу, стогнав і корчив жахливі гримаси.

— Ну, чого зирите? — пробурчав Інтар. — Вам добре, ви, того… з дитинства… скачете… А я сьогодні вперше в житті…

Десь із п'ятого кола хлопчик зрозумів, що, попри біль, ходити може. Спробував підстрибнути й заволав уже вголос… Ні, стрибати й бігати поки не варто було.

На сьомому колі з будинку вийшов Едрин.

— Малий, де тут лікар? Хоч якийсь?

Інтар здригнувся:

— Що з Соротом?

— Погано йому. То де?

— Я можу побі… уй-й!.. — про себе разом нагадали ноги й спина. — Ні, не можу… Ген у ту вулицю, потім праворуч, перший поворот, ще раз праворуч і прямо, там це…

— Спасибі! Я піду. А ти поквапся нагору, треба, щоб із Соротом хоч хтось був, Айхам по їжу піде, — Едрин озирнувся, підкликав хлопчиська років тринадцяти, що видивлявся на нього: — Малий, іди, за конем наглянь, отримаєш срібняка.

Очі в хлопчика радісно блиснули, погодився він одразу.

Звільнений від цього обов'язку Інтар потупав нагору, намагаючись іти так швидко, як тільки міг.

У кімнаті було тепло, Айхам із Едрином затопили грубку. Інтар побачив Айхама, що схилився над Соротом: той кутав сліпого у свою куртку. Хлопчисько застиг: йому здалося, що…

— Він… він…

Айхам повернув голову:

— Він живий… Тільки зомлів. Він занедужав — мабуть, від голоду й холоду. Він заслаб і, напевно, не міг уже сам розвести вогонь. Едрин поїхав по лікаря?

— Так…

— Добре. Потрібні міцне вино та їжа… Де це можна купити?

Інтар розповів.

— Я піду, — сказав Айхам, — а ти залишайся з ним.

Хлопчик послухався.

Йому не раз уже доводилося бувати в цій кімнаті, але щойно Айхам пішов, на Інтара незрозуміло звідки разом із тишею наліг острах.

Камін зловісно посміхався, роззявляючи беззубу чорну пащеку. Стілець загрозливо застиг у кутку. Ліжко, на якому лежав Сорот… Він був зовсім блідий, просто білий, обличчя змарніле, руки витягнуті вздовж тіла… Хлопчик підійшов подивитися, чи дихає старий, і охнув: здалося, що ні.

— Ох, ти ж… — зашепотів хлопчисько: хотілося чути хоча б щось, хай і власний голос. — А раптом він уже… помер… От як Айхам пішов… Ох…

Чітко уявилося, як Сорот піднімає голову, сідає на ліжку й повільно йде просто на Інтара, простягаючи до нього холодні руки…

«Ти не виконав обіцянки. Ти обдурив…»

— Ні!.. — скрикнув хлопчик уголос. — Ні, я старався, правда!

Сорот глухо застогнав. Інтара пересмикнуло, він рвонувся з кімнати… Завмер на порозі, намагаючись угамувати шалене калатання серця.

— Він живий… живий… живий же…

Страх відповз у куточок і згорнувся там клубком. Інтар, хоч як намагався, не міг його не помічати.

— Мамо… ненько… — зашепотів хлопчик, осідаючи на підлогу біля стіни.

Але як про мамку подумав, ще гірше стало. Вона ж чекала, плакала, напевно, може, вирішила, що сина украли все-таки, або коні затоптали, або втонув…

Горло здавило. По щоках потекли сльози. Гарячі, обпектися можна.

— Ма-амо… Я не… не хотів тебе кидати… мамо… не хотів…

Інтар уже ревів уголос, коли почулися кроки й голос Едрина.

— Сюди ось…

Інтар підхопився:

— Едрине!

— Тихо, не кричи, тут я! — молодик увійшов, а за ним — невисокий на зріст білявий чоловік уже в літах, із сумкою через плече. Лікар.

Інтар полегшено зітхнув і знову осів на підлогу.

Лікар оглянув Сорота й досить швидко з’ясував, у чому річ.

— Ця людина, видно, під дощ потрапила, може, продув різкий вітер, а ще він ослаб від голоду й холоду, тому занедужав. У нього гарячка. У мене є трави, які допоможуть йому, але дещо доведеться принести з мого будинку.

— Я піду, — підхопився Едрин. Запитав, куди йти, що взяти, кинув Інтару: — Будь тут, допомагай лікареві, — і вийшов.

Хлопчик кивнув. З появою людей усі страхи зникли. Всі, крім одного, справжнього — страху за життя, котре може от-от обірватися.

Лікар, дістаючи й розкладаючи трави, попросив Інтара піти по воду.

Той підхопився.

— Ага, я швидко!

— От і добре, — лікар глянув на заплакане хлопчикове обличчя й додав: — Не бійся, малий, усе буде гаразд із твоїм дідом.

Інтар вдячно зітхнув і пошкандибав по воду. Капосний біль таки не бажав забиратися з його тіла, однак дозволив притягти цебро й наповнити казан.

А потім майже відразу з'явився й Айхам із їжею. Незабаром у кімнаті стало тепло, у окропі забулькали потовчені на порошок трави, а Едрин повернувся з усім необхідним і заходився патрати птицю для м'ясного відвару.

Інтар допомагав, чим міг і як умів: підтримував вогонь, помішував вариво, притягав і подавав різні речі… Потім забився в куточок і дивився, як приходив до тями Сорот, як його напували травами, відваром. Старий знову заснув, а лікар сказав, що тепер небезпеки для його життя нема.

Лікар залишив потрібне зілля, пояснив, як далі доглядати старого, отримав від Айхама щедру платню та пішов.

Едрин глянув на Інтара.

— Давай-но я відведу тебе додому, малий. Мати ж бо твоя не знає, куди ти подівся?

— Ні…

— Тим більше. Ходімо?

— А як же?..

— Не тривожся. Сорот сам не залишиться, а як стане йому краще, ти довідаєшся. І за приятеля свого не турбуйся, в моєму домі його не скривдять.

— Добре… — хлопчисько надто стомився, щоб сперечатися, а до мамки, відверто кажучи, хотілося дуже. Щоб відлупцювала, а потім обійняла й по волоссю погладила.

— Ходімо тоді, — сказав він Едрину. — Тут недалеко.

Едрин довів Інтара до самого трактиру, а потім хлопчик рішуче визволив свою долоню з його руки:

— Годі, далі я сам… Бо там мамка якщо вирішить, що це ти мене зманив…

— Зрозуміло, — гмикнув Едрин, — живим я звідси не вийду. Ну, малий, щасти тобі! До зустрічі!

— Ага…

У трактир Інтар увійшов через задні двері, що вели відразу на кухню. Була середина дня, а значить — відвідувачів не дуже багато, й мамка або на кухні, або незабаром туди прийде.

Але чекати матері хлопчиськові не довелося: коли він увійшов, обережно, майже без рипіння причиняючи за собою двері, Івина мила овочі.

Інтар постояв трохи, спостерігаючи, як зі звичною спритністю рухаються її руки, глибоко зітхнув і покликав:

— Ма!

Івина рвучко озирнулася. На її поблідлому й змарнілому за ці дні обличчі відбилися подив і навіть страх, потім вона охнула й кинулася до сина. Міцно обійняла однією рукою, а другою вліпила хлопчиськові кілька важких ляпанців:

— Ах ти, паршивцю! Повернувся, живий, горенько моє! Та де ж тебе носило, нестерпний хлопчиську?! Я думала, тебе й на світі вже нема! Інтаре, Інтаре, безсовісне ти дитя! Де ж ти блукав?!

— Ма-а-ам… Я… Ти пробач, мамо… — видихнув хлопчак, і справді почуваючи себе зараз найостаннішою тварюкою. — Я не хотів… Тобто… Я б тобі сказав… так ти б мене тоді не пустила, а він би помер…

— Хто?

— Старий Сорот.

— А він тут до чого?

— Зараз усе розповім… Мамо, ти зачекай… Тільки не бий… або бий, але не гнівайся… Стільки всього трапилося! Спочатку я довідався, що друзі, які повинні були Сороту гроші принести, нe прийшли. І мені шкода його стало, розумієш? Ма, у мене ти є, а в тебе — я, а в нього поруч нікого… Я зголосився піти до цих друзів і сказати, що йому допомога потрібна… Я сам схотів, слово честі!

Івина уважно глянула синові в обличчя. Потім відвела його до великої скрині, де зберігалося всіляке запасне кухонне начиння, посадила хлопчиська на скриню й сама сіла поряд.

— А тепер розповідай. І не здумай щось приховати. Розповідай — часу вистачить.

Інтар чесно виклав усе. Зупинився лише двічі — щоб випити молока та щоб пояснити трактирникові, котрий нагодився в кухню, що він таки повернувся, а не здох у канаві й ніякі демони його в пекло не потягли. Орам тільки гмикнув: «Не таланить мені». Але розмові матері з сином заважати все-таки не став.

Коли Івина вислухала все до кінця, довго сиділа замислена, Інтар аж налякався. Потягнув її за рукав.

— Ма-ам… Ти гніваєшся?

— Ні… — похитала вона головою. — Я все думаю… Ти пожалів Сорота… Це не так уже й погано…

Хлопчисько перебив готові зірватися гіркі слова:

— Мамо, я знаю, чого ти зараз скажеш: чого я тебе не пожалів? Ну, я чесно… просто… Ну, не думав я… Сам не знаю, як так вийшло. Я потім думав. Правда! Мені тебе дуже шкода було! Якби я був маг, я б тобі птаха надіслав, чарівного, він би тобі сказав, що я живий… і скоро прийду. Я правда-правда дуже жалів тебе, мамо! Але… ти ж не помирала… А Сорот — так. І мамо, не треба казати, що ти через мене теж ледь не померла… Я знаю! Я тепер знаю, а тоді не думав! Я, може, ще часто буду не думати, але всередині у себе я завжди знаю, що я тобі потрібен! Я тебе люблю, мамо!

Розчулена Івина обійняла сина.

— Ти, малий паршивцю… Боїшся, що насварю, замкну? Чи правду кажеш?

Він увіткнувся носом їй у груди.

— Пра-а-авду…

— Ну добре, — Івина погладила сина по голові. — Сорот, кажеш, житиме?

— Ага.

— Добре. Він людина непогана. А ти, Інтаре… У тебе, звісно, шило в сідниці засіло глибоко й колеться, а голова порожня… І що з тебе вийде, не знаю, але… Якби я була десятирічним паливодою, може, так само побігла б…

Інтар широко посміхнувся.

— Ма-ам…

— Га?

— Я так і знав!

— От опудало нахабне! — Івина вліпила синові потиличника, від якого він цього разу навіть ухилятися не став.

Наступні два дні Івина нікуди сина не відпускала, постійно тримала при собі та на очах. Хлопчиськові дуже хотілося побігти подивитись, як там Сорот, але, по-перше, мати була непохитна: «Ти ж сказав, що його друзі сюди прийдуть і тобі все розкажуть!», а по-друге, Інтар ще й досі все-таки не міг бігати. Біль, який залишився від здійсненої мрії, вчепився міцно й відпускати по-справжньому почав лише на третій день. А трохи за полудень четвертого дня, у «порожній» час до трактиру прийшов Едрин.

Інтар, який потупав обслуговувати чергового відвідувача, страшенно зрадів, коли побачив, хто це. Поставив тацю з замовленими бульбою і рибою та втупився в обличчя молодика.

Той здавався спокійним і задоволеним. Радісно посміхнувся Інтару:

— А, уже на бойовому посту! Як твої ноги, спина й те, що між ними?

— Нормально! А як Сорот?

— Усе добре, малий. Він уже одужує.

Інтар навіть підстрибнув на радощах:

— А перевідати його можна?

— А тебе відпустять?

— Я мамці вже все розповів! Вона зрозуміла… Вона пустить, побачиш. Я її вмовлю!

— Ну, якщо так, тоді приходь у будь-який час. Айхам уже повернувся додому, а я залишатимуся з Соротом, поки не одужає.

Інтар закивав:

— Я прийду! Мені б ще знати, як там Ренні…

— Дізнаєшся, я впевнений, він тебе не забуде. І ми про тебе не забудемо. Інтаре, і Сорот, і я теж хочемо докладно почути про те, як ти до Айхама добирався. Розповіси?

— Чого б і ні? Тільки не тут. Ось я прийду, тоді… Я постараюся швидше вибратися, думаю, вже завтра. Тільки не ввечері — увечері людей повно… А от удень, як сьогодні…

— Домовилися, — погодився Едрин. — Заразом принесеш нам обід, я замовлю.

— Так я скажу мамці…

Івина відлучитися синові дозволила.

— Але якщо ти знову втечеш куди-небудь… — почала з серцем.

— Тоді можеш мені всі вуха обдерти, коли повернуся! — палко вигукнув хлопчик. — Я навмисно їх довші відрощу!

Розділ 9

Інтар так квапився з обідом до Сорота, що спіткнувся на сходах і мало не перебив усі горщики та миски. Але пощастило: спіймав усе-таки вузол при самій підлозі.

На галас (Інтар не змовчав, падаючи) вийшов Едрин. Відібрав у хлопчика їжу, і вони ввійшли до кімнати старого.

Сорот уже сидів на ліжку й вигляд мав набагато жвавіший, ніж тоді, коли Інтар бачив його востаннє.

— Здрастуй, шановний! — радісно вигукнув Інтар.

— Підійди сюди, хлопчику, — покликав сліпий. Коли Інтар підійшов, Сорот уважно обмацав його плечі та обличчя.

— Ти мене врятував, Інтаре. Дякую тобі.

Хлопчисько спаленів.

— Та я ж не за те!

— Я знаю. Ти сідай…

Едрин розв'язав вузол, дістав горщики з їжею.

— Малий, ти ж на трьох обід приніс, як замовляли? Поїси з нами?

— Ага, — Інтар присів на постіль до Сорота. Той погладив його по руці.

— Ти розповіси нам, як тобі вдалося знайти Гончарну вулицю? Розповіси про все?

— Таж нема чого приховувати, — кивнув хлопчак.

Після Сорота він отримав із рук Едрина свою миску супу, миттю випив його, і жуючи бульбу, цього разу з м'ясом, удруге вже виклав усе, як було.

Едрин особливо зацікавився історією Ренні, кілька разів перепитував Інтара, уточнював. Нарешті хлопчик уже не міг пригадати нічого нового.

— Та сам Ренні тобі розповість набагато краще, — додав він.

Едрин погодився з Інтаром і дав малому змогу продовжувати.

Інтар дійшов до кінця — до собак і кам'яних огорож.

— Я такі паркани й двори на багатьох вулицях бачив, — пригадав він, — пси скрізь сидять.

— Таке часом необхідно, — пробурмотів Едрин, — але те, що тебе в першому й другому будинках вигнали, не вислухавши навіть, — кепсько. Пробач, Інтаре.

Хлопчисько здивовано витріщився на молодика.

— Та гаразд, мало там що трапляється. Налякані всі — що я, не розумію? Ми самі дурні, попхалися вночі.

Едрин похитав головою:

— І все-таки я поговорю з Айхамом.

— Він голова Гільдії Гончарів, так? — запитав хлопчик.

Едрин посміхнувся:

— Авжеж… Інтаре, а ти ось не дитина вже… Ти що, так усе життя й збираєшся в трактирі столи витирати й помиї виносити?

Хлопчак сердито зітхнув: Едрин, хоч і мимоволі (або навмисно — подумалося йому раптом), вколов у найболючіше місце.

— А кому я потрібен? — буркнув Інтар, відставляючи миску. — Я син повії. Нє, мамка в мене найкраща, тільки гільдії хоч ремісників, хоч торговців своїх беруть… Синів, дочок, племінників там різних. Хто чужого прийме?

— Мало там що, буває й таке, — протяг Едрин.

— Ага, буває, що й кобила літає, тільки не мені таке щастя. Мені ще поталанило, що не дівчиськом народився. Або не красунчиком якимсь.

Едрин співчутливо кивнув.

— Але ти спритний, недурний, завзятий…

— Упертий, — пирхнув Інтар. І згадав дещо: — Шановний Сороте, я запитати хотів… Чому ж ти так далеко від своїх друзів живеш?

— А, ось ти про що, — сліпий сумно посміхнувся. — Бачиш, хлопчику, коли мені випалили очі, було дуже зле. І залишатися там, де жив раніше, я не міг. Усі там знали, що зі мною зробили. Я ще стерпів би, що в мене тицяють пальцями, але я не хотів, аби кепську славу заслужили мої друзі. Тому й попросив їх підшукати мені нове місце для житла, якнайдалі від колишнього. І вибрали ми порт, адже тут найбільше чужинців і цікавитися моїм минулим ніхто б не став. Тут я міг часом дати притулок другові, який того потребує. Або зберегти деякі речі Гільдії, що їх потрібно було зберегти.

А ще іноді я брав учнів з дітей Гільдії… Щоправда, останні років із вісім були вже інші вчителі, але, можливо, я ще колись візьмуся до цієї справи.

І знаєш, хлопчику, простіше за все сховатися в найгамірнішому, найбільш людному місці. У тиші ти завжди на очах.

Начебто Сорот сказав небагато, але на язик хлопчиськові відразу ж підхопилося й закрутилася там безліч запитань: чому все-таки Сороту випалили очі? Що він накоїв такого? Чого особливого, крім гончарної справи, міг вчити хлопців старий сліпець?

Однак запитати про все це Інтар не насмілився, тому тільки кивнув.

— А, зрозуміло…

Він боявся, що Сорот помітить його цікавість і що старому це може не сподобатися, а тоді вже він, Інтар, ніколи не довідається всієї правди.

Тому він глянув у вікно й буцімто спохопився:

— Ой, мені вже час бігти, я ж мамці обіцяв, що недовго…

Насправді йти страшенно не хотілося, однак, по-перше, Сорот навряд чи став би зараз говорити відверто, а по-друге, засмучувати мамку непослухом так скоро після всього, що сталося, було б уже занадто — це хлопчисько розумів.

Він почав збирати зі столу порожній посуд.

— Добре, до зустрічі, — не затримував його Едрин. — До речі, ось, тримай, — він дістав два срібняки й простяг хлопчиськові. — Це ті гроші, що ти залишив для Сорота.

— Вони тоді придалися мені, інакше б я вмер із голоду, — промовив сліпий.

Інтарові раптом стало так кривдно… Рот, горлянку й живіт ізсередини обпекло червоним перцем.

Він залишив посуд і пильно поглянув на Едрина.

— Я чогось не зрозумів. Хіба шановний Сорот не витратив ті два срібняки? Що ж ти мені віддаєш зараз?

— Борг… — трохи розгубився молодик.

— А я не в борг давав! — Інтар швидко склав тарілки й горщички на полотно. — Я дарував! І взагалі… Не знаю нічого не про які срібняки, це, напевно, в кімнаті завалялися, — він швидко стягнув полотно у вузол, схопив його й кинувся до дверей.

— Стривай! — гукнув Едрин.

Інтар зупинився. Озирнувся.

— Що?

Едрин мовчки дивився на нього з подивом і якоюсь начебто аж гордістю.

— Приходь завтра, хлопчику, — попросив Сорот.

Інтар кивнув:

— Я постараюся. Видужуй, шановний!

І збіг донизу сходами.

Едрин зачинив за ним двері. Повернувся й сів у Сорота в ногах.

— Ось так… Не взяв грошей, — розвів руками.

Сорот посміхнувся:

— Він молодець. Я хочу взяти його в учні, Едрине. Якщо складеться.

Той кивнув.

— Якщо він сам захоче, як на мене, буде добре. Шкода, Раф зник, теж був гарний хлопчисько… Одна справа, якщо сам утік — а якщо не сам?.. Добре ще, Інтар сполохав нас, інакше б ми були впевнені, що Раф гроші тобі доніс і в учнях у тебе залишився, як і домовлялися.

Сорот і собі розвів руками.

— Після скількох років я знову вирішив до навчання взятися. І найперший учень пропав без вісти…

Едрин закусив губу:

— Ми його шукаємо, але боюся, надія слабенька… І ще — Айхама треба переконати, як на мене, що варто поговорити з тим хлопчиком, Ренні, про викрадачів людей. Я не збираюся все ось так залишати!

— Ти хочеш умовити Гільдію взятися до цієї справи?

— Так! Ми ж можемо! А мати можливість щось зробити й не скористатися нагодою… це мерзотно. Рік і два місяці тому зникла п'ятирічна дівчинка з нашої вулиці. П'ять місяців тому — семирічний хлопчик, син мого друга. Тепер Раф — мені дедалі більше здається, що це не випадково… І ось цей Ренні… Дітей крадуть! Наших дітей! Я не залишу цього так, Сороте!

— Не кричи, — попросив старий, — я розумію. Ти — не залишиш.

Едрин трохи охолов:

— Чи ж тобі чи не знати, наставнику? Якби ти мене не викупив тоді — мені таки нічого доброго не світило б. Ти мене пожалів — а мені шкода їх усіх. Не хочу, щоб нашій дрібноті було так само зле, як мені тринадцять років тому.

— Едрине, мені теж їх шкода. Ти маєш рацію: якщо у нас є ці відомості, Гільдію треба вмовити з’ясувати все щодо пана Наоба та його підручних. Хоча, зрозуміло, є й інші, хто покриває їх і допомагає їм… До них нам не добратися, вони надійно прикриваються грішми, законами, владою… Але якщо не знаходиш блошиного розсадника, ще не означає, що не треба вбити блоху, котра кусає тебе. Хочеш — поїдь до Айхама завтра.

— А ти, наставнику?

— Я не пропаду.

Інтар випросив у матері дозвіл відвідувати Сорота кожного полудня, поки той не видужає. Прибіг наступного дня і з подивом побачив, що Едрин збирається в дорогу.

— Ти їдеш?

— Так, є деякі термінові справи. Але я невдовзі повернуся. Я залишаю Сороту гроші, їжі я закупив днів на десять.

— І цього цілком вистачить, — сказав Сорот. — Потім я вже встану, зможу сам про себе подбати. А від тебе, Едрине, чекаю звісток.

— Будуть, — кивнув молодик. — Інтаре, я тобі від Ренні звісточку привезу. Ми його не виженемо на вулицю, не хвилюйся. До справи прилаштуємо, ніхто його більше не скривдить.

— От здорово! — зрадів хлопчисько.

Він провів Едрина вниз, а потім повернувся до Сорота. Сліпий попросив його причинити двері й сісти ближче.

— Дякую, що приходиш до мене. Я не думав, що знайду таке співчуття в чужому хлопчикові.

Інтар раптом засміявся.

— Дивно як виходить. Ось ти, шановний, кажеш — «чужий», а в мене так думати вже не виходить.

— Так, — посміхнувся старий, — тут ти правий, та й я тепер дивлюся на тебе, як на родича. Жаль зближує, а вже якщо пережив заради когось страх і біль, таку людину або зненавидиш усією душею, або полюбиш не менш щиро. А ми з тобою ще й дуже схожі за вдачею і долею.

— Долею? — хлопчик не зрозумів. — Як це?

— Ми обидва наполовину жителі півдня, обидва не знаємо своїх батьків, — почав перераховувати старий.

— А ти теж виріс у трактирі, шановний Сороте? — перебив зацікавлений Інтар.

— Ні, у Храмі.

— Що? — хлопчик отетерів. — Це як?

— О, — сліпий засміявся, — це було так давно… Але, мабуть, тобі варто знати. Це був зовсім не столичний храм — так, скромне місце поклоніння Небу в далекій звідси Східній Провінції нашої великої Імперії. Зараз його вже немає… Служителі розповідали, що мене залишили на порозі, коли мені було півтора року. І виростив мене Старший служитель, сам, особисто. Ну, кашею він мене з ложки не годував і пелюшок не міняв, зате проповіді читав… На все життя вистачить! Про смиренність, про обов’язок, про служіння Небу, про пошану до старших, про чесноту, милосердя, доброту, терпіння… І за подібну турботу я мусів був відчувати до нього найглибшу подяку на віки вічні й бути у всьому слухняним. Тобто так думали він сам та інші служителі. Я вважав інакше, ось тільки мене ніхто не запитував. Потихеньку мене запрягли в роботу — ні, я не надсаджувався, однак мести двори й усі храмові приміщення, стирати пилюку з вівтаря та з символів Неба було досить нудно. Тільки одна справа мене забавляла: я мав був щоразу під час Служіння обдаровувати парафіян «небесними пахощами».

Інтар пирхнув:

— Як же таке робилося?

— О, — старий покивав спогадам, що спливли з глибини, — оце й було найвеселіше. Хлопчику, ти коли-небудь бував у храмі?

— Е-е-е… Нєа!

— Тоді ти не бачив… Розумієш, усі храми, великі й малі, багаті й убогі, збудовані за одним зразком. Десь це величезні будівлі зі світлого мармуру, десь дерев'яні, досить непоказні будиночки, але вони однакові ось у чому: стеля храму зсередини розмальована під небо, а між стелею й опуклим дахом залишається певний простір. Щось на кшталт горища. Туди можна вилізти приставною драбиною — обов'язково є дверцята… На таких горищах найчастіше зберігають частину храмового майна. Отож, зранку кожного Храмового дня я вже сидів на цьому горищі, де залишався протягом усього Служіння. Між дошками провертіли для мене вузьку щілинку. А з собою я притягав шкіряний міх, наповнений ароматною водою. Такою знатні пані оббризкують себе, щоб приємно пахнути: квітами наприклад. Тільки наш «храмовий» запах був на інші зовсім не схожий: над його складанням довго трудився якийсь знахар, якому щедро заплатили за мовчання.

— Наставнику, ти лив цю воду на них ізгори?! — у захваті підстрибнув Інтар.

— Не зовсім так. У щільно зав'язану горловину міха було вставлено дерев'яну трубочку, на кінці якої закріпили крихітне, дуже густе сито, виготовлене храмовими умільцями. І коли я, підносячи сито до щілини, навмисне ж для нього й пристосованої, щосили стискав міх, вода розприскувалася з трубочки. Бризки були дрібні, їх не помічали, зате запах — дуже сильний і приємний — відчували всі. І задоволені були теж усі — й парафіяни, й служителі. Поки якось… Уже не раз попереджали Старшого служителя, що прогнили дошки на горищі храму… А він слухати не хотів. І якось під час служіння дошки під мною підломилися. Я, на щастя, встиг відсахнутися. Але ось міх випустив із рук, і той полетів додолу. Ударився об підлогу, трубка вискочила, вода вихлюпнулася… — Сорот коротко розсміявся, похитав головою. — Скільки було лементу…

— Оце так! — вигукнув Інтар. — А ти що ж потім, шановний?

— Потім? Я вирішив, що мені не пробачать цього, хоча, якщо подумати, моєї особливої провини в тому, що сталося, не було, однак був певен, що знайдуть інші. Тож я вирішив не спокушати долю, спустився тихенько та втік якнайдалі звідти. Плентався шляхом, сам не знаючи, куди, коли мене нагнав чоловік. Вершник.

Він запитав, чи не той я хлопчисько, якого шукають усі служителі зганьбленого храму. Вони, як виявилося, спробували виставити все те мерзенною витівкою зіпсутого, невдячного паливоди, але їм мало хто повірив: Небесні Пахощі пам'яталися багатьом, хто давно відвідував храм… До речі, храм той незабаром перестав існувати: туди просто ніхто не ходив і пожертви, зрозуміло, припинилися…

Однак про це я довідався згодом. А тоді на запитання незнайомця просто розплакався.

Я був дуже переляканий і розгублений — і попросив не виказувати мене служителям. Вершник спішився, розпитав мене про все докладно… і запропонував мені поїхати з ним. Звали його Айхам… Ні, не той, котрого ти знаєш, а його батько… Так я й опинився серед людей, котрі стали для мене своїми на все життя.

Інтар відчув піднесення після цієї історії:

— Це ж треба! А батько високоповажного Айхама сміливим чоловіком був, еге ж? Простий гончар, а Храму не побоявся…

Сорот подумав.

— Ти правий, йому було чого побоюватися. Якби служителі Храму виявили мене в нього — ми обидва стали б рабами Неба, тобто перейшли б у власність до тамтешніх жерців.

Інтар, який уже встиг зрозуміти, яким може бути рабство, здригнувся.

— Він тебе пожалів?

— Авжеж. Настільки сильно, що чужий хлопчисько став для нього своїм. А заради своїх можна витерпіти багато чого, піддатися серйозним небезпекам. Так само й ти пожалів мене…

Інтар зніяковів і постарався швидше звернути розмову на інше.

Наступного дня він прибіг до Сорота доволі скуйовдженим. Старий почув, як важко дихає хлопчисько, й зауважив:

— Можна подумати, за тобою гналися.

— Начебто так, — Інтар подумав і замкнув двері на клямку. — Це торговець, пекар… А я лише один крихітний бублик у нього поцупив, — ображено поскаржився він Сороту. І відразу спохопився: — Ой… тобто я хотів сказати… не вкрав, ні, просто… просто…

Хлопчак не знайшов продовження та втягнув голову в плечі, очікуючи, що Сорот вилає його. Але сліпий тільки розсміявся:

— Усі хлопчиська тягають солодощі, Інтаре. І я був таким. Але ти, видно, невдаха в цій справі?

— Зовсім ні! — образився хлопчик — Це тільки сьогодні мені не пощастило! А я вже й із базару дещо для мамки приносив, не за гроші, й для себе теж…

Він розповів Сороту про кілька випадків, пригадав і рибу, поцуплену з воза, й палички кориці на базарі, де вперше зустрівся з Ренні, й кошик їжі, спритно добутий у крамниці.

— А гроші ти теж… забирав потихеньку? — спитав старий після того, як посміявся хлопчачим витівкам.

Інтар замотав головою, забуваючи, що Сорот не може цього побачити.

— Нє-а! Ніколи! Страшно це — якщо попадуся, стусанами не відбудуся…

— Виходить, тебе тільки страх перед покаранням зупиняє? — поцікавився Сорот. — А якби ти міг красти, не попадаючись, що тоді?

Інтар спочатку отетеріло закліпав, але сліпий попросив:

— Ти уяви собі це. Уяви, що ти був би, приміром, невидимкою…

І хлопчик уявив. Незабаром по його обличчі розповзлася блаженна посмішка:

— Ох, і накоїв би я тоді… — замріяно промовив він.

— А совість би не замучила? — знову поцікавився Сорот.

Інтар пирхнув:

— Совість! Та ж я не чіпав би тих, кого не можна!

Сорот зацікавлено подався вперед:

— А кого не можна, на твою думку?

Інтар набрав побільше повітря в груди й почав перераховувати:

— Тих, у кого й так грошей мало — я знаю, як ті самі вантажники або рознощики заробляють. Та й таким, як моя мамка, непереливки доводиться… ще — дрібних, хворих, калік… Коротше — таких, по кому видно, що вони не золоті монети, а мідяки рахують. А ось стражники не зубожіють! І поважні добродії на кшталт Наоба теж! Від торговців не убуде, якщо я з їхнього виторгу зо два срібняки потягну! Знаєш, шановний Сороте, — раптом зізнався хлопчисько, — я їх ненавиджу! Всіх оцих, які думають, що раз у них є гроші, то вони найкращі! Багато грошей — це здорово, я сам хочу, щоб у мене було багато грошей, і одного разу так і буде, але від людей я цим відгороджуватися не збираюся!

— А вони — ті, про кого ти кажеш, — відгороджуються?

— Ще б пак! Вони тільки себе людьми і вважають! — зі злістю вигукнув Інтар. — Подивися, як виходить, — таких, як Ренні, красти можна й продавати, і ніхто й слова не скаже всіляким Наобам, тому що вони багаті, стражникам гроші дають, і їх за це поважають. І ще якщо наскаржитися, так звинуватять у всякому, а якби я вмів тоді, наприклад, двері відмикати без ключа або ключі в них поцупити, може, ми й утекли би, а так ми проти них нічого зробити не могли. Вони законом називаються, а самі тільки думають, як би хапнути побільше! І схожих на них точно в Імперії чимало, інакше Наоби ось так вільно не орудували б! Або взяти, приміром, Орама, трактирника, — моя мамка спить із усякими, а йому майже всі гроші за це віддає. Тільки тому, що інакше він її прожене, а сама вона цим ремеслом займатися боїться, — захисту ж не буде від усілякої сволоти. А іншого ремесла не знає, її ніхто не вчив і вчити не буде — вона не в гільдії. Тому якби я міг украсти багато грошей в Орама або в інших, на нього схожих, я б не сумнівався — украв би! І мамці б приніс, ми б будиночок купили й жили б добре, вдвох! А таких, хто сам бідний, я б чіпати не став, соромно… А от Ренні й іншим, таким самим, я б ще й допоміг, чесно!

— Ну-ну… — Сорот посміхнувся, спостерігаючи запал хлопчиська. — А хіба не боявся б ти стати злодієм? Адже якщо спіймають, то по голівці не погладять. Можуть, приміром, руку відрубати, на галери імператорські відправити, вигнати… Та й просто у в'язниці кілька років відсидіти — задоволення не велике.

Хлопчик чесно задумався, смикаючи простирадло.

— Якщо скажу, що не боюся, то збрешу. Боюся… тільки… я… Едрин ось недавнечко правду сказав — мені подітися особливо й нема куди. Я не хочу все життя працювати до скону й залежати від таких, як Орам. Крутити перед ним хвостом і щодня труситися, що ось візьме та викине за двері… Не хочу! А в ремісники мені дорогу закрито. І… помститися я хочу, ось що, — сказав він різко, — стражникам оцим. Таким самим, як Наоб… Усім. Усім, хто думає, що раз у них гроші або влада, так вони можуть заграбастати увесь світ. Такі й будь-якого ремісника з тельбухами купили б, а не купили б, так залякали. А я… не хочу бути товаром.

— Але ж і злодії побоюються стражників… — зауважив Сорот.

— Ще б пак, — кивнув Інтар, — але я хочу бути проти них, а не під ними…

— Добре сказано, — кивнув сліпий. Однак тепер уже він поквапився припинити цю розмову та відправити Інтара додому.

Розділ 10

А за кілька днів Сорот запропонував хлопчикові:

— Ти, Інтаре, парубійко кмітливий, руки в тебе спритні, голова ясна. Хочеш, я тебе в навчання до майстра-гончара влаштую?

— А він візьме? — засумнівався був хлопчик. Гончарна справа здавалася йому не гіршою за інші: навіть подобалося завжди дивитись, які гладенькі та кругленькі виходять миски й глечики, їх приємно було й у руках потримати. Але ж Гільдії були закриті для чужинців…

— Якщо довідається, що від мене, — візьме, — запевнив Сорот. — Мого слова та слова Едрина буде досить. Цей майстер уже не молодий і живе неподалік — бігати на інший кінець міста тобі не доведеться. Та й грошей він не запросить.

— Я згоден! — не роздумуючи відповів Інтар.

Учитися ремесла, стати в майбутньому майстром, а не служником у таких, як Орам, — це було дуже багато для сина трактирної дівки. Інтар вирішив, що Сорот у такий спосіб збирається нагородити його, віддячити за допомогу. Відверто кажучи, хлопчисько був задоволений: мрії мріями, але ж насправді невидимкою ніхто його не зробить. А так — ремесло буде в руках, і себе прогодує, і мамку… Тим більше, що майстер Аон, літній, поважний чоловік із напрочуд гнучкими й легкими рухливими пальцями, прийняв хлопчика дуже тепло. Інтару не перепадало ні лайки, ні штурханів, майстер був терплячий і приязний. Втім, Інтар виявився здібним учнем.

А головне — його майбутнє ремесло припало йому до смаку.

Після першого ж уроку в майстра Аона ввечері Інтар влетів у трактирну кухню, стрибнув і завис на шиї в матері. Івина ледь не впустила великий глиняний горщик, який тримала в руках.

— Інтаре! — вигукнула вона. — Що за біс у тебе вселився? Чого ти скачеш, цапеня? Ти мені так весь посуд переб'єш! І де, скажи, будь ласка, тебе носило цілий день? Ох, та не стрибай ти — горщик дай поставити!

— Нічого! — материну шию хлопчисько відпустив, але застрибав по кухні й навіть пройшов колесом, збив мітлу. — Нічого, мамо, навіть якщо він на дрібні-дрібні шматочки розлетиться, ну й нехай! Я тобі нового посуду нароблю! І горщиків, і мисок, і глечиків!

— О, невже? — здивувалася Івина. — Звідколи це ти гончарем зробився?

— Від сьогодні! — Інтар знову підстрибнув і вдарився головою об плетінку часнику. — Ой!

— Тихше, тихше! Інтаре, та розкажи ти по-людськи!

— Ага! У старого Сорота є знайомий гончар. І він мене до нього прилаштував за учня! Сорот. До гончаря. Здорово, так? Я там уже був, сьогодні перший раз, майстер Аон каже, що я здібний!

— Ох, Інтаре! — Івина тільки руками сплеснула. — Це ж треба!… А ти не вигадуєш?

— Ну що ти, мамо! Я буду вчитися… Удень, коли тут люду мало, добре? І платити нічого не треба за навчання.

— Ого, он як! — Івина розгублено посміхалася. Вона досі не могла повірити, що на них звалилося таке щастя: хлопчисько буде при справі, почне ремесла навчатися. А ремесло — це ж майже вірний шматок хліба.

— Так! — Інтар труснув волоссям, підійшов і обійняв матір, увіткнувся носом у її плече. — Мамо, правда ж, здорово?

— Це просто чудово, — Івина обійняла сина й поцілувала у тім’я. — Інтаре, який щасливий випадок! Гляди ж, не байдикуй, вчися старанно!

Хлопчик радісно засміявся.

— Я обіцяю, мамо!

І слова свого він дотримав, хоча з незвички доводилося нелегко.

Інтар тепер щоранку швиденько порався по господарству й одразу біг перевідати Сорота, а потому мчав до гончаря.

Додому він тепер завжди повертався увечері страшенно задоволений, і попри втому, знаходив сили допомагати матері готувати вечерю, розносити замовлення й прибирати.

Минуло з півмісяця. Підсихали весняні калюжі, що не день ставало спекотніше, дощі майже припинилися, з трактиру не вивітрювався запах спітнілих, розігрітих сонцем тіл. Орам задешево закупив кілька діжок квасу й продавав його вже не по мідяку, як навесні, а по три за кухоль. Двічі на день Інтар за наказом хазяїна вливав у діжки, що стояли в підвалі, по кілька цебер криничної води й підкидав туди льоду. Квасом, який мав би закінчитися днів за три, Орам напував людей більше тижня.

Тим часом Сорот зовсім одужав, але Інтар, як і досі, навідував його. Хлопчик переказував новини, розповідав докладно про своє навчання. Сорот завжди уважно вислуховував його і теж не залишався у боргу: у свою чергу оповідав історії зі свого дитинства та юності. І хлопчисько дедалі більше розумів, що старий мав рацію, коли говорив про схожість їхніх вдач.

Сорот теж це відчував:

— Інтаре, — запитав він одного теплого вечора, коли хлопчисько влаштувався на підлокітті його старого, подекуди продертого, старанно й криво заштопаного самим же Інтаром крісла, — а до мене в учні ти б хотів піти?

Хлопчика це спантеличило:

— Але… шановний… Я ж уже навчаюся гончарної справи…

— А якщо я не про неї? — лукаво посміхнувся старий. Інтар здивувався:

— А тоді… яке в тебе ремесло? І хіба?..

— Хіба сліпий старий може навчити чого іншого, крім випрохування милостині? — посміхнувся Сорот. — А ти сам скажи, може чи ні…

І на долоні простяг Інтару мідяка.

Хлопчак здивовано закліпав:

— І що?

— Перевір свою торбинку при поясі.

— Ой! — Інтар послухався й переконався, що кинута йому вчора ввечері підпилим портовим вантажником мідна монета зникла. Торбинка висіла на поясі, як і раніше, устячко було затягнуте. Інтар навіть обмацав торбинку, шукаючи в ній дірки. Але вона була ціла.

— Як це вийшло? — дивувався Інтар.

І тут він згадав давні їхні зі старим розмови та враз усе зрозумів.

— Шановний! — вигукнув лунко. — Це ти?! То ти…

Сорот підняв ліву руку, закликаючи до мовчання:

— Ми звемося Невидимками, малий. Ми — я, Едрин, Айхам та інші. І в нас теж є своя гільдія. Як є і, — посміхнувся він, — у Збирачів, серед яких і твій друг Арим. І в інших, не надто шанованих законом.

— A-а… я чув про це… Це здорово! — зізнався Інтар.

— Ти так вважаєш? — підняв рунисті брови Сорот.

— Ще б пак! — труснув волоссям хлопчик. — Значить все, що ти казав мені тоді… Це все не просто слова, так? І я теж зможу стати одним із вас?

— Якщо не побоїшся.

Інтар не довго думав:

— Я не боюся! Я хочу, щоб у мене в руках була сила. Сила обводити круг пальця тих, які брешуть, що вони — єдиний правильний закон! Сила проти таких, як Наоб та Орам!

— Але на світі ж бувають і добрі трактирники, малий. І добрі стражники… Й добрі заможні люди, — зауважив старий.

— Ось коли одного такого зустріну, — пирхнув хлопчик, — то його й не зачеплю.

— А розрізняти як збираєшся? — поцікавився старий.

Хлопчик не знайшов, що відповісти.

— Інтаре, ми ж не святі, — серйозно промовив Сорот, — просто в нас таке ремесло. Може, воно й гірше за інші, а може, й ні. Сил і праці ми в нього вкладаємо багато, то правда…

— А я живцем на Небо й не лізу! — щоки в хлопчика розпашіли, від хвилювання він навіть перебив старого. — Просто я хочу бути сильним! Сильним і вільним! Раз уже ніякий закон не може приборкати гадів і допомогти тим, кому варто допомагати, я не хочу ходити під законом. Гончарне ремесло — це здорово, але одного його мені замало. Орам може викинути мамку й мене на вулицю, який-небудь стражник може з’явитися в крамницю ремісника й зажадати грошей, а як той не дасть, то на нього нічого доброго не чекає… Невидимки мають зброю проти негідників. Щоб уміти захиститися самому й захистити своїх, я згоден стати Невидимкою, наставнику Сороте!

Старий розсміявся, але видно було, що він зворушений:

— Мені все зрозуміло, малий. Ти знаєш, чого хочеш, а це значить, що швидше за все ти зумієш досягти своєї мети. Що ж, я буду твоїм наставником, якщо ти довіряєш мені.

— А ти мені? — тихо запитав Інтар беручи зморшкувату руку старого в свою долоньку. — Ти ж довіряєш, коли вже розповів…

— Правильно зауважив, хлопчику. Скажу тобі, — сліпий погладив долоню Інтара, — довіряти своїм — найважливіше в нашій справі. Закон проти нас, і цілий світ, що живе за цим законом, або вдає, що так живе, — он на кшталт тих двох стражників, які вас із Ренні віддали Наобу, — всі вони теж проти нас. Нас мало, тому ми повинні берегти один одного. Свій, він тобі ближчий за кревного брата, підлості йому робити не можна: ти його сьогодні потопиш — завтра він тебе. Пам'ятати потрібно — той, кому ти допоміг сьогодні, завтра допоможе тобі. Ніколи своєму не відмовляй. Я, коли очі мені випалили — а в нашій справі й таке буває, що глибша яма, на краю якої ти оступився, то страшніша розплата за помилку, — я загинув би, якби не Гільдія. Мене лікували й усі ці роки підтримували грішми, і так буде до самої моєї смерті. Натомість я, чого міг, учив дітей Гільдії, ховав добро й прихищав тих, кому потрібен був дах… І ти намагайся завжди, що можеш, дати своїм — віддача буде. Гільдія — твій дім, твоя кам'яна стіна, за якою сховатися можна, твоя фортеця. Поки ти ще не ввійшов у неї, але вже й зараз ми будемо робити для тебе все, що нам до снаги. Коли тобі виповниться чотирнадцять, тебе випробують — і якщо ти виявишся гарним учнем, станеш одним із Гільдії. Однак до цього ще далеко…

Отут хлопчик зважився запитати:

— А ті, хто не в Гільдії, хіба вони не свої? Мамка… і ось, друзі в мене є, Арим і Данген — ну, ти їх пам'ятаєш, шановний, вони зі мною тобі дрова приносили…

Сорот кивнув:

— Пам'ятаю. Звичайно, і поза Гільдією можуть бути свої — тільки ти маєш зрозуміти: ті хто в Гільдії, уже тому свої для тебе, що в них із тобою одне ремесло. Так є не у кожній Гільдії, але в нашій — так. І зрада, підлість — це саме те, чого від людей Гільдії ми не чекаємо (хоча всяке буває, звісно), а ось від інших таке завжди може трапитися. Друг — якщо він справді тобі друг, — прийме тебе будь-якого й віритиме тобі беззастережно, навіть знаючи істину про твоє ремесло, тому що він буде впевнений у твоїй любові до нього. Але не поспішай довіряти, так само, як не поспішають позичати великі гроші. Спочатку мідяки, потім — якщо мідяки повернуть, то срібло… Зрозуміло, бувають і негідники, які справно повернуть і мідні, й срібні монети, щоб отримати золоті й зникнути з ними назовсім, тому, повторюю — завжди будь напоготові. Цього я ще навчу тебе. А поки — більше мовчи, ніж говори, й краще мовчи, ніж бреши, а якщо вже доводиться брехати тим, кого любиш, — а тобі доведеться, — бреши мистецьки.

— Я розумію, що мушу мовчати, чого навчаюсь…

Я ніколи не зможу сказати? Нікому, крім людей Гільдії?

— Тобі ще рано говорити «ніколи», малий. Може, колись потім… тоді, коли будеш упевнений, що близькі люди не відвернуться від тебе й не зрадять, коли довідаються правду. Але позаяк тобі доведеться брехати своїм, бреши тільки словами. А роби завжди чесно. Дружба любить чесність. З неї народжується довіра, а це необхідно кожному з нас, чи то буде він Невидимкою, а чи Збирачем, торговцем, ремісником, воїном чи Імператором.

— Довіра… — повторив хлопчак.

— Так, Інтаре, — Сорот погладив його по голові. — Довіра й співчуття. Не бійся жаліти, побоюйся жалощів від чужих, але не соромся, коли свої тебе жаліють. Людина, якій є кому довіряти, кого пожаліти й на кого спертися самій, — це завжди дуже щаслива й дуже багата людина.

Хлопчик слухав і розумів — це правда. Йому здавалося навіть, що він знав усе це раніше, тільки давно забув і ось тепер зустрічає серед слів Сорота власні, давні, дорогі, — й тому слухати несподівано знайденого наставника було радісно.

А Сорот, не гаючи часу, того ж дня показав новому учневі деякі речі. Він попросив хлопчика принести знадвору кілька каменів. Потім повісив на плече Інтарові сумку, до якої поклав кошіль, натоптаний мідяками, та звелів відвернутися, заплющити очі й чекати.

— Я спробую вийняти із сумки кошіль і підмінити його каменем підходящої ваги. Ти маєш не проґавити та спіймати мене за руку.

Хлопчик кивнув. Весь напружений, стояв і чекав. Він чув, як Сорот ходить по кімнаті, вовтузиться десь… Кілька разів той пройшов зовсім близько за спиною в Інтара… Потім усе затихло, старий, очевидно зупинився.

«От зараз, напевно, — вирішив Інтар. — Зараз… так… ну ж бо… ще мить… Ось тепер!»

На рипіння він рвучко розвернувся — і побачив, як наставник зручніше влаштовується в древньому дерев’яному кріслі. У його долонях затишно лежав кошіль із мідяками.

— Га? — хлопчисько розгубився. — А як же…

Приголомшений Інтар поквапливо розкрив сумку.

Там лежав камінь.

Хлопчик якийсь час просто відкривав і закривав рота, немов рибка, витягнута з води. А потім закричав від захвату.

І відразу почувся стукіт у двері.

— Відчиняй, свої! — почувся веселий гучний голос Едрина.

Хлопчисько вмить розчахнув двері.

— Едрине! Здрастуй! — радісно привітав він молодика й раптом помітив за його спиною дуже знайому пичку. — Ой! Ренні! Й ти тут! Привіт!

— Привіт! — малий покруглішав, був чистенький і вбраний в усе майже нове. Він теж радісно схопив Інтара за руки.

— А я тепер в Едрина живу! Це… Підлогу мою, посуд… Ну, й гончарної справи вчуся. Так добре! Едрин каже — з мене будуть люди!

— Будуть-будуть, — молодик посміхнувся й погладив малюка по білявому волоссю.

— Я теж у гончаря в учнях! — і собі похвалився Інтар.

Едрин тим часом привітав Сорота і взявся розпитувати про здоров'я, розповідати новини й викладати гостинці, аж обидва хлопчаки завили від захвату: м'ясний пиріг, свинячий окіст, цибуля, червона редиска, помідори, солодкий пиріг, льодяники, горіхи в меду…

— Свято, чи що? — запитав Інтар. — Це тому, що наставник Сорот одужав?

— Не тільки тому, — відповів Едрин. — У мене й ще одна гарна новина. Тепер, принаймні найближчі років три-чотири, ніхто не хапатиме дрібноту на вулицях Столиці.

Інтар охнув від несподіванки:

— Наоб, еге ж? Ви його позбулися? Едрине, розкажи!

— Саме позбулися, — кивнув той.

…Ніч була безмісячною, негожою, і це значно полегшувало справу. Іншої слушної нагоди годі було й очікувати, тож хмарам і дрібному нудному дощу Невидимки зраділи більше, ніж інші — сонцю й теплу. Дуже доречним був той дощ.

Наоб не тримав сторожу, покладаючись на двох здоровенних псів, які тінями нипали по саду. Їхніх зубів не уник би грабіжник, якби наївно вирішив поживитися чимось у заможному домі на відлюдді. Втім, грабіжник, можливо, спробував би пригостити собак м'ясом, начиненим отрутою чи й снодійним. Однак Едрин із друзями воліли покладатися не на собачу жадібність, а на надійні арбалетні стріли.

Найспритніший і найпрудкіший хлопець — «живець» — перебрався через огорожу першим. Коли він зістрибнув униз, на огорожі вже сиділи чотири арбалетники. Чудово навчені звірі з'явилися з пітьми саду, щойно «живець» заглибився в нього. Так, варто віддати належне панові Наобу — сторожів він вибрав найкращих. «Живець» задихаючись тільки-но добіг до огорожі й, звісно, не встиг би видертися на неї, — але псів миттю було прохромлено, причому кожного відразу двома стрілами. Один із псів, навіть поранений, все-таки стрибнув на «живця» і спробував учепитися в горло, але моторний хлопець вивернувся, страшні зуби ковзнули по плечі, залишили глибокі криваві сліди. По тому пес здох майже одразу, ніби останні сили вклав у захист спокою свого пана.

«Деякі люди, — з повагою подумав Едрин, дивлячись на тварин, які важко повалились на землю, — не варті своїх собак».

Далі все було просто. Невидимки безшумно ковзали по будинку. Перевірили підвали. У верхньому не виявили нічого. А ось у нижньому, на солом'яних матрацах, прикриті мішковиною, спали…

На щастя, діти були одурманені якимось зіллям і не здійняли галасу, інакше навряд чи Едрин із товаришами залишилися непоміченими. А так усіх обережно винесли, вклали у візок, завбачливо залишений за рогом. Із візка вивантажили міхи з олією — кілька десятків — і переправили через огорожу в сад.

Поки п'ятеро займалися цим, інші тихо, мов безтілесні примари, продовжували оглядати будинок. Але бранців більше не було.

Ніяких слуг не знайшли. Чорношкірого вже не було в домі, а інші, видно, приходили вдень, в особняку не ночували.

Сонного Наоба замкнули в його кімнаті.

Попередньо по її підлозі розлили олію.

Один із хлопців повернувся до візка. Візок рушив, відвозячи геть від лихого дому поснулих дітлахів.

А невидимки, що залишилися в будинку, й далі розливали олію. Міх за міхом…

Вони просувалися згори, від горища, яке теж не обминули увагою, донизу, до виходу.

Обливали дерев'яні меблі, дерев'яні двері, які ретельно за собою замикали. Лили на підлогу й розбризкували по стінах, проводили масні доріжки з однієї кімнати в іншу.

Нарешті спорожнів останній міх. Тоді вони пішли.

Всі, крім одного прудконогого хлопчиська, який зупинився біля кімнати Наоба, дістав із кишені кресало, висік іскру, запалив завбачливо захоплену з собою ганчірку й кинув її в масну калюжу під дверима.

І втік якомога швидше.

Інтар очікувально дивився на Едрина, Сорот і собі повернув до нього голову.

Молодик посміхнувся:

— Якщо коротко — у будинку шановного пана Наоба Лооса, торговця тканинами, трапилася страшна пожежа. Усе згоріло. На лихо, це сталося вночі, сам пан Наоб спав у своєму ліжку, в кімнаті на другому поверсі, й не зумів вибратися. Він загинув. У той же час пожежа трапилася й на кораблі пана Наоба, що мирно стояв у порту.

— Ой! — згадав Інтар. — Шість днів тому! Трищогловий «Син Бурі»! Пощастило, що вогонь не перекинувся на найближчий корабель, на «Спрута»… А на «Сині Бурі» — матроси зі «Спрута» наступного вечора в нас розповідали — було тільки двоє матросів, стерегти залишалися… То їх на березі знайшли безтямних. Хтось їх по головах уперіщив і з корабля стягнув. І вони не змогли розповісти, як і чого корабель зайнявся раптом. Варта ще з’явилася, нишпорила навколо… А чого шукати, коли від корабля тільки шкелетик залишився, та й той обгорілий?

— Варта, — промовив Едрин, — підозрює в обох підпалах найближчого помічника пана Наоба, чорношкірого Забура. Той зник напередодні пожежі в будинку пана Наоба, і нікому невідомо, куди подівся.

— Нікому? — недовірливо перепитав Інтар.

Едрин посміхнувся й погладив хлопчика по м'якому, поплутаному чорному волоссю:

— Нікому-нікому.

…Кожен десятий вечір був у Забура вільним — так визначив раз і назавжди пан Наоб. Зазвичай чорношкірий проводив його на самоті в давно улюбленому трактирі «Нічний птах», а потім відправлявся в один із найближчих борделів. Але сьогодні до нього підсів раптом земляк… Принаймні так він називав Забура, обіймаючи його та ляскаючи то по одному, то по іншому плечі. Колір шкіри в хлопця й справді був чорніший за сажу, а батьківщиною його батьків, імовірно, були ті самі спекотні краї, де народилися й виросли батько та мати Забура. Хлопець той, матрос, вочевидь, уперше опинився у великому місті, був самотній, трішки приголомшений галасом і гамором великого міста й уже встиг добряче напитися. Саме тому, як вирішив Забур, матрос і зрадів «землякові» настільки, що поставив випивки, скільки душа забажає!

Вони пили, розмовляли, пили та їли, знову пили… А потім обійнялися та вирушили в той самий улюблений Забурів бордель.

Ось тільки до місця не дісталися… Адже друзі чорношкірого хлопця вже чекали на них, а снодійне, підсипане «земляком», майстром на такі штуки, в кухоль Забура, подіяло, як і чекали, не відразу, зате — напевне.

— Виходить, чорношкірий точно пропав? — для певності перепитав Інтар.

Едрин кивнув.

— Море… — замислено промовив Сорот.

Едрин кивнув:

— Море… Найнадійніший зберігач будь-яких таємниць. А в підвалі будинку Наоба було одинадцять одурманених дітлахів. Їх накачали якоюсь гидотою і тримали в стані напівдрімоти, навіть не зв'язаними.

І наш Раф знайшовся. Він дуже нерозумно попався, наставнику Сороте: покликав його чоловік у кареті, попросив дорогу показати… Пощастило йому, що він живий і здоровий. Іншу дрібноту ми теж відкачали та по домівках розвезли, у кого домівка є. Я й розвозив.

— А на кораблі? На «Сині Бурі?» — раптом стрепенувся Інтар.

— Ми що, звірі, по-твоєму? — сердито запитав Едрин. — Ми все перевірили до пожежі, як у будинку, так і на кораблі. Порожньо, звісно. Вочевидь, украдену дітлашню саме готували до відправлення на корабель.

Інтар розгубився:

— Стривай, як же так? Адже Ренні розповідав, що там була купа мішків, ну, крім нього, коли його везли… Невже вони інших дітей назад повернули? Навіщо? Або… корабель уже встиг відвезти їх і повернутися? Ні, зажди, не може бути — матроси ще згадували, що «Син Бурі» вже майже місяць безвилазно в порту стирчав. Ренні, я чогось не зрозумів! — повернувся він до приятеля.

А малюк раптом почервонів і відвів погляд. Смикнув за рукав Едрина.

— Ні вже, — промовив той. — Сам йому все й розповідай.

Інтар повернувся до Ренні:

— Ти мені що — збрехав?

— Я… ні… ну… тобто… не у всьому… Інтаре, пробач! — видихнув малюк. — Я тобі збрехав, але тільки ледь-ледь, а про Наоба не збрехав, і про те, що він мене вкрасти хотів, не збрехав теж, тільки він украв, коли я вже в нього на кухні працював…

Майже на одному подиху малий зізнався, що двоє стражників, котрі замкнули хлопців у буцегарні, були багато в чому праві: Ренні дійсно служив у пана Наоба, той насправді підібрав шарпака й узяв собі на кухню.

Частина історії про згортки, яку малюк свого часу переказав Інтару, була щирою правдою — саме під цим приводом його й гукнув пан Наоб, а коли вдовольнився запопадливістю та слухняністю хлопчиська, залишив його в себе, призначив кухонним служником. Ренні й справді працював там півроку й навіть отримував на додачу до їжі й теплої місцинки біля каміна по два срібняки на місяць.

Хлопчисько не помічав нічого дивного за своїм паном, та й не шукав такого. Ну, їде хазяїн почасти на кілька днів, ну, збираються в нього компаньйони, іноді ночують навіть… То й що з того? Ренні був упевнений, що пан Наоб веде звичайне життя багатого й, отже, вельми заклопотаного купця.

Малюк ні про що погане навіть і не помишляв та й почувався майже щасливим, але якось дощової ночі прокинувся в невизначений час, бо налив собі у вечірню кашу згірклої олії, тож, тримаючись за живіт, побіг у заповітне місце у дворі. А сидячи там, почув гамір, трохи прочинив двері й побачив, як кількоро людей на чолі з Забуром вносять з вулиці якісь лантухи й тягнуть у дім чорним ходом, що веде на кухню. Бачити, щоб хтось виходив назад, малий не бачив, тож вирішив, що пішли вони через парадні двері.

Ренні скінчив свої справи та з цікавості вирішив пошукати ті мішки. Він правильно розрахував, що навряд чи їх потягли кудись у кімнати, й перевірив спочатку саму кухню, потім підвал…. У верхньому підвалі були продукти, зате коли він відчинив нижній (туди вела дерев'яна ляда з кільцем у підлозі верхнього підвалу, й куховарка попередила хлопчика ще в перший його день на кухні, що внизу пацюки, там нічого не зберігають і лазити туди нема чого. Він слухався — до тієї ночі. А тоді щось його підштовхнуло. Може, внутрішнє чуття, а може, й свіжа, ще вогка на дотик земля, що звідкілясь виявилася на підлозі, біля самої ляди…)

і спустився (мало не загримів із крутих щаблів), знайшов-таки мішки… Розв'язав один — і побачив дівчинку. Сонну. Живу. Розв'язав інший — знайшов хлопчиська, молодшого за себе.

Переляканий малюк притьмом кинувся назад і не забув навіть зачинити ляду.

Та ось мішки зав'язати — забув.

Ренні вирішив, не чекаючи ранку, втекти з будинку пана Наоба куди очі світять. Хіба взяти трохи грошей на дорогу… Він знав, де хазяїн їх зберігає, і прокрався туди навшпиньки.

Але коли вже відкрив скриньку з «дріб'язком на щодень» («Золотих із п'ятдесят там лежало!» — розповідав зараз Ренні), його схопив за плече Забур.

Ренні, може, й умів брехати, та з несподіванки це виходило кепсько, та й що тут збрешеш, коли з хазяйськими грішми в руках спіймали? Пан прокинувся і сказав, що віддасть хлопчиська варті, а малюк розгубився з переляку й закричав, нехай, мовляв, віддає, він тоді стражникам і розповість, що пан Наоб дітей у мішках у підвалі ховає!

На цьому місці Інтар перебив зопрілого від спогадів Ренні:

— Ти що, зовсім дурень, так? Навіщо ти йому це казав?

Малюк сердито глянув на нього:

— Подивився б я на тебе! Це зараз я теж розумний, а тоді, знаєш, як страшно було! Забур цей плечі стискає, Наоб очима свердлить… А в підвалі вони… Й інші мішки, нерозв'язані ще…

— Ну, вибач… — Інтар усвідомив, що бовкнув дурницю.

— Вибачаю… Ну, потім Наоб, як зрозумів, що я бачив, так і мене в такий самий мішок. Щоб я не брикався, він у мене якусь гидоту влив… Я сам не знаю, чому вони мене першого повезли на корабель… А зі мною ще якийсь вантаж в інших мішках.

— Вочевидь, вони вирішили швидше забрати тебе туди, звідки ти б уже точно не втік би, — зауважив Едрин.

— Напевне, — погодився малюк. — А потім усе трапилося так, як я Інтару розповідав: і як розв'язався, і як утік…

— Він нам із Айхамом у всьому зізнався наступного ж дня по тому, як я повернувся від Сорота, — додав Едрин. — І будинок Наоба вказав.

— Ну, а збрехав ти мені навіщо, Ренні? — не зрозумів Інтар. — Такого понавигадував…

Малюк знизав плечима:

— Я боявся.

— Чого?

— Ну, що ти мене варті здаси… Раптом понадієшся, що Наоб за мене винагороду дає…

— Дурень! — із серцем заявив Інтар.

Ренні голосно засопів:

— Це я тепер знаю, що ти не такий. Ти свій… А тоді…

— Ясно, — Інтар махнув рукою. — Все, у мене запитання скінчилися.

— А раз так, давайте вечеряти! — запропонував Едрин.

Хлопчаки охоче закивали.

— Інтаре, постав воду для відвару, — попросив Сорот.

Хлопчик узявся був виконувати прохання, але виявив, що великий глек спорожнів.

— Зараз. Я тільки по воду збігаю. Я швидко.

Він схопив глечика й побіг униз, до колодязя. І вже коли витяг намертво приклепане до ланцюга цебро та почав із нього переливати воду у свій глек, помітив неподалік знайому постать.

— Агов! — замахав він руками. — Гей, Ариме!

Маленький жебрак підбіг до Інтара. Він кульгав і тримався за бік, на обличчі підсихали сльози, але хлопчина вже посміхався…

— Ой, Інтаре! Тебе останнім часом зовсім не видно. Де тебе носить?

Дійсно, після повернення хлопчиськові рідко вдавалося вибрати час, щоб побачитися зі старими друзями. То в трактирі був зайнятий, то в гончаря, то в Сорота, Арим же з Дангеном теж не валандалися без діла. Востаннє Інтар бачився з обома днів зо п'ять тому, та навіть побалакати до пуття приятелі не встигли: він квапився повернутися в шинок, на Дангена чекали вдома, Арим не хотів пропускати найбільш «рибні» вечірні годинки…

Зараз Інтар із подивом дивився на друга:

— Що з тобою? Побився?

— Ну, майже… — Арим знову потер бік. — Тобто… Зранку на звичних місцях не клювало, я на базар пішов, почав просити… А якісь два недоумки, здорові вже, років по дванадцять, усі такі з себе домашні хлопчики, почали в мене камінням шпурляти. Там ще їхній татусь був — так він їх тільки під’юджував: женіть, мовляв, геть брудного жебрака. І люди навколо іржали та потакували. Вони мені каменем у бік заїхали, боляче…

— Ребро зламали? — перелякався Інтар.

— Ні, не думаю… Я раз ламав кістку, там такий біль був, що ні встати, ні сісти… А тут стерпно, але ось, дивися… — він задер латану й не надто чисту сорочку та показав Інтару здоровенного синця.

— О-го… Тварюки!

— Ось бачиш… І в мене ніякої здобичі… — Арим шморгнув носом.

Інтар не довго думав.

— Ходімо зі мною. Попоїси, зігрієшся, холодного до боку твого прикладемо.

Арим закліпав:

— Куди це? Агов, та це ж будинок, де Сорот живе. До нього, чи як?

— Атож. Там із нами ще один парубок, Едрин, і хлопчисько, Ренні. Вони мої друзі! Ми… е-е… дещо святкуємо. Там стільки всякої смакоти — й окіст, і пироги! Едрин привіз! Ходімо, поїси з нами! — Інтар за руку потяг Арима до будинку, забув навіть про глечик.

Маленький жебрак спробував був пручатися:

— Стривай, а що вони скажуть? Друзі твої… Притяг не знати кого, вони ж бо мене не знають, і Едрин цей хіба захоче їжу ще й на мене витрачати? Не треба, Інтаре, адже виженуть втришия…

Але Інтар не відпускав його руки, примовляючи на ходу:

— Все це дурниці! Я скажу Едрину й Ренні, що ти мій друг, ось побачиш, вони тебе не проженуть! І Сорот же тебе добре пам'ятає! Вони радітимуть тобі, повір!

Ариму чогось не надто вірилося, він барився, бурмотів, що «як же так, я ж їм ніхто, мене не кликали…» Але Інтар тільки посміхався, мотав головою й уперто вів друга за собою — туди, де на них чекали тепло й світло, смачна їжа й радісний сміх.

Туди, де всі були — свої.