Свій час

I

Спершу — чистий рух, і темрява, і свист, і невідомість, і неодмінно страх! — нескінченності і раптового кінця, простору і глухого кута, неминучості і помилки. Коридор, тунель, труба, де простір і час прориваються у безмежний хаос, стаючи неприборканими і моторошно вільними, до запаморочення, до болю в стиснутих пальцях. І так щоразу, і нема на це ради, хіба що здатися і заплющити очі.

Але я ніколи не мружусь. Усе задля тієї миті — коли враз спалахують різнобарвні вогні, і розгортається спіраль Усесвіту, і набігає осяйний захват, і неспромога не закричати! Кричу я завжди, немов мале дівчисько чи перебільшено пристрасна коханка, чи…

Розпружуюсь. Розкошую.

Незабаром згадую про налаштування і квапливо стягую хронос до меж флайсалону, вирівнюючи параметри по внутрішній обшивці. Раз була помилилася, встановила по зовнішній і ледь не трапила в хроноконфлікт: себто, правду кажучи, черконуло, іскри впівнеба, добре, що на тому флаї хлопець був нормальний і вдалося домовитися. Зате не вилітала я потому кілька особистих місяців, не менше. У Загальному просторі нічого не можна кинути на самоплив, не можна вірити ні приладам, ні тим більше інтуїції — тільки гранична зібраність, напруга, концентрація та пильність. І на світі лишається дедалі менше речей, здатних винадити мене туди, у Загальне, поза це все.

Але раптовий захват переходу. І потім — ця дивовижна, несамовита краса.

Лечу над розсипищем зірок уночі, діамантів на чорному оксамиті, світів у Всесвіті. Незчислимих. Осяйних. Неповторних.

Усе це — люди. Я вже й забула, як же їх багато, людей.

Срібляста ящірка-брелок з рубіновими очима гойдається і танцює над панеллю. Стягнутий хронос шарудить об пологу обшивку флайсалону, відстає на часточку міліметра, спалахуючи алмазним порохом, і тоді зоряні світи інших людей ззовні, оповиті півпрозорим палахким фільтром, колишуться і стають ще красивіші. Помалу звикаєш до незвично тісного особистого простору, по тривалій перерві це завжди нелегко, а ще ж доведеться вийти із флаю… дарма, якось воно буде. Взяти хоча б Маргариту, яка збавляє купу часу тут, у загальному, підвисаючи потім в особистому — як сама була зізналась у мережі — на максимальну амплітуду, мало не півсекунди на абсолютний рік, — цікаво, невже таке справді можливо? І яка вона — це теж дуже цікаво — зараз?..

Спалахи, зірчасте тріскотіння, вогні.

І раптом розумієш: не хочеться тобі бачити ніякої Маргарити, зустріч із нею, необов’язкова і спонтанна, насправді лише привід вирватися. Зі свого затишного, обжитого особистого простору — сюди, поза все. Після тривалих місяців, таких правильних, плідних і помірковано-спокійних, відчути знову той неймовірний, до крику, захват, побачити прекрасну нескінченність вогнів і людських світів. Навіщо, заради чого — не так уже й важить. Просто побачити, пройнятися, відчути.

У величезному небі сяє, мінячись чистими спектральними барвами, Абсолютний Годинник. Запізнююся. Прискорила особистий час, трошечки, хвилина до двох — та чи варто, коли нікуди не квапишся?

Годі, облиш. Адже домовилися.

Коли, роздивляючись крізь іскристу плівку хроноперешкод вогні, ще й ледь примружитися, вони починають закручуватись у спіраль, перетікаючи один в одного, мерехтіти у спільному танцювальному ритмі, і тоді знову робиться моторошно. Загальний простір нівелює весь особистісний світ до яскравої цятки в єдиному візерунку, безіменної зірочки в космічному нуртовищі, виводить за межі вагомого, у похибку, в хисткість, парадоксально зрівнюючи одиницю з нулем. Якщо згасне одна така зірочка, Всесвіт не постраждає, не зауважить. Але вони не гаснуть — жодна, ніколи, і в цьому найвищий сенс світобудови, її бездоганна досконалість.

Іще ледь-ледь пришвидшую особистий час, і простір на мить із чорно-сяйливого стає перлистим.

Коли відновлюється баланс і прозорість ілюмінаторів, я бачу пристань — близько-близесенько, вже геть без можливості для маневру, й доводиться на максимум врубати екстрене хроноприскорення, гарячково пригадуючи алгоритм швартування, сто років цього не робила.

Свідомість несподівано сприймає давню ідіому буквально, і стає смішно.

Пристань майже гола висить в оксамитовій пітьмі, місць для швартування мільйон — не пригадую вже, коли таке було.

І правильно, ніхто не хоче виповзати з комфортних, точно підігнаних власних світів у сумнівно-каламутне середовище Загального простору. Ніхто не хоче отак просто, невідь на що, тринькати час. Переконаних тусовщиків на кшталт моєї Маргарити — таких іще пошукати треба; до речі, десь тут має бути пришвартовано її флай, жовтогарячий з флуоресцентним восьминогом… де? Нашукую, вертячи головою, забуваю вчасно затягнути по фігурі хронос, дякувати Богові, що на пристані зовні ніхто не гуляє, це вже достоту задоволення для екстремалів. А тут добре. Темно, просторо і видно зорі.

Абсолютний Годинник у небі стоїть, а такого ніколи не буває, ні, звісно ж, не зовсім так — ось, блимнула, змінилася цифра секунди, — і нарешті домізковуюся, що пора б уже вийти з екстреного хронорежиму, збалансуватись і вбудуватися в синхрон, бо навіть досередини не пустять. Натискаю не на ті клавіші, і мене навідліг кидає в режим екстреного вповільнення, хронопад б’є в голову, наче пінявий святковий психотроп, Годинник зривається з місця, мов скажений, цифри миготять так, що не розбереш, — і поки вдається закінчити нехитру процедуру синхронізації, загальний час устигає відбігти на сорок хвилин від домовленого з Маргаритою. Вона мене, звісно ж, приб’є.

Надсилаю запит, щоб увійти. Над чорно-льодистою поверхнею пристані піднімається ляда, близенько, майже за півкроку. Стаєш у центрі й плавно опускаєшся вниз, це весело і здорово, мов у дитинстві. Незлічимі світи вже ззовні. Обтислий хронос ряхтить і пощипує шкіру, надто вуста і коло очей, та я вже майже звикла.

Перша зала — суцільні люстра. Дзеркальні стіни і простінки з ефектом призми, підлога і стеля — психологічна примочка: перш ніж увійти в контакт із рештою людей, незле призвичаїтися бодай до товариства себе самої. Мене тут багато, більше ніж потрібно, — зате я гарна, мені завжди личив обтислий хронос, шкода, що волосся під ним доводиться прилизувати гладенько, за формою голови. Пусте, навіть стильно: струнка, гнучка, сяйлива змія. Хоча, звісно ж, ці люстра брешуть, лестять, витончують поставу: помітила, коли востаннє була тут з Ормосом, стрункий, ну, майже стрункий Ормос — це так кумедно, ми обоє сміялися. Мабуть, насправді я теж не така. Власники цих вертепів ладні на все, щоб затягти клієнтів у Загальний простір…

І час. І ти запізнилася.

У третій залі вже трапляються відвідувачі, вони кубляться парами і групками, пістряві, мов колонії мікроорганізмів у навчальному імітаторі, спалахують сплесками реготу і бурхливо жестикулюють, зблискуючи перетинками хроносів на пучках пальців і незбагненно примудряючись не діткнутись одне до одного. У досвідчених тусовщиків виникає чуття дистанції, точне, до міліметра, — а я ніколи не вміла, тому сьогодні мені вкотре стає страшно. Надто коли один із присутніх раптом підводиться, відлипнувши від своєї колонії, і проходить повз мене. Дякувати Богові, у своїх справах.

А Маргариту я бачу лише в шостій чи сьомій залі.

І звісно ж, вона не сама. Тому — полегшено зітхаю — моїм запізненням не надто переймається. Її хроносом згори вниз ритмічно пробігають золоті вогники, сповільнюючись на грудях і стегнах та стрімко зслизаючи схрещеними стрункими ніжками, ніколи досі не випадало бачити такого режиму, аякже, я не тусовщиця, навіщо мені стежити за модою?

Маргарита геть не змінилася; зауваживши цей факт, ловлю себе на думці, що, звісно ж, підсвідомо чекала ознак старіння, охлялості, розпаду — чесної розплати за хронотринькання, що його не поновити жодними екстрасповільненнями. Нічого і близько. Вона осяйна. Така, що бодай упівока глянути на її супутників не спадає на гадку.

Урешті-решт Маргарита мене помічає. Клично махає, і золотий дощ стрілами окреслює її підняту руку.

Підходжу. Намагаюся рухатися плавно і впевнено, пам’ятаючи, як віддзеркалювалася в тих люстрах, яка я гарна і гнучка, статура в мене значно краща за Маргаритину… не можу. Їх занадто багато. Охоплює паніка, і хочеться бігти, якнайдалі від них, геть звідсіля, у флай, в особистий простір, у хронос, розширений до межі стін, у свій світ.

— Хлопці, це Ірма, — вона підводиться до мене, зробивши загрозливий рух, що я його, здається, таки сахаюся, хоч і знаю, що тусовщики Маргаритиного рівня чудово вміють удавати ритуальний цілунок у щічку, лише на міліметр не доносячи хроноса до вуст. Усміхаюся до неї.

Двоє хлопців (двоє?.. лише двоє?) підводяться з-за столика. Той, який ближче, простягає до мене руку:

— Андре.

Перламутровий мерехтливий хронос — теж, мабуть, мода — скрадає риси обличчя. Його рука зависає в повітрі, бо це вже мені не до снаги. Киваю, всміхаюся, повторюю своє ім’я.

— А це мій приятель, — тусовщик глушить ніяковість, немов перешкоди в мережі, натиском суцільного позитиву. — Ну ж бо, Чіпастий, підходь ближче, познайомся з дівчиною!

Обертаюся з заціпенілою усмішкою. Майже наважуюся таки подати йому руку, а Маргарита дивиться, це врешті-решт тупо!..

Найостаннішої миті — розумію, здригаюся, впізнаю.

Наші пальці торкаються, і Загальний простір, на мить заглушений пронизливим тріском і виттям, вибухає снопом сліпучих іскор. Синіх, убивчих, нестерпних.

Інтернет тут працював добре, достоту літав, зате мобільний зв’язок майже не досягав. Довелося звестися з-за столика й, залишивши ноут, піднятися крученими сходами, до того ж після другого оберту ні столика, ні ноута видно вже не було.

Богдан заспокоїв себе тим, що, крім нього, в підвальчику сиділо тільки одне дівчисько, в окулярчиках і з планшетом, відмінниця — навряд чи така наважиться на кримінал, спокусившись на старий громіздкий комп.

Звісно ж, він би й не поворухнувся, якби телефонував хтось інший, не Леся.

Набрав номер.

Вона відповіла одразу:

— О! Зараз чути? Богдасику, сонце, ми сидимо в «Склянці», підходь. Дочекаємося тебе й подамося на еротичні читання, вони з восьмої і до упору, якщо запізнимося — не страшно. Там буде Арночка, обожнюю її! І, мені ось підказують, навіть Нечипорук…

Лесьчин голосок щебетав у слухавці, перекриваючи віддалену музику, сміх і гамір, і все це було таке дивне. Ось я стою собі на сходинці, опершись на бильце, притискаю до вуха трубу, а з неї — Лесьчин голос. І нічого особливого не відчуваю, навіть долоня не спітніла, здуріти можна. Втім, мама завжди казала, що він, Богдан, нечулий. Мама слушно казала, вона завжди має рацію, він давно навчився визнавати це на автоматі, не замислюючись, що капітально спрощувало життя.

— Ну? Де ти зник, знову не чути?.. На тебе чекати?

— Чекай, — відповів Богдан.

Хотів додати «я скоро», та фіг його знає, може, скоро не вийде, ця «Склянка» чортзна-де, і поки принесуть рахунок, поки решту… Замовляв лише чай, але в гаманці була велика купюра, сотка. І на неї до того ж потрібно було ще якось дожити до стипендії, а якщо проводити Лесю на маршрутці, то це сім п’ятдесят в обидва боки; стоп, маршрутки ж їздять до одинадцятої, доведеться, мабуть, замовляти таксі… от бовдур, і хто тобі сказав, що її сьогодні нікому буде провести?..

Вона досі була на лінії, і він повторив:

— Чекай.

Спустився вниз. Погаслий ноут манячив посеред столика, немов картина невідомого художника «Чорний прямокутник», і коли Богдан почухав пучкою контактну мишку, нічого не змінилося: останнім часом акумулятор тримав від сили години півтори. Очкасте дівчисько за сусіднім столиком старанно совало пальцем по екрану, де не було жодної картинки, лише текст, либонь філологиня, — а з акваріума в заглибині стіни за нею спокійно спостерігали великі сонні риби. Ледь-ледь ворушили напівпрозорими хвостами, поцяткованими в хитляві плинні крапочки. На риб Богдан міг дивитися нескінченно, вони його гіпнотизували, допомагали забути про все, навіть про час, от би завести такий акваріум у себе вдома… втім, ні, вдома — який сенс?

Час.

Він поклав комп у сумку, зачекав, коли намалюється кельнерка, і тицьнув їй сотку просто в руки; глипнула несхвально, побігла сходами і за хвильку повернулася, поклавши на стіл шкіряну кишеньку з рештою. Решту тут відраховували до копійки, за це Богдан особливо любив «Підвал». Плюс повільні риби, гвинтові сходи, традиційна, хоч і раз на раз не випадає, тиша і швидкий вай-фай. Але щодня тут сидіти все-таки влітало в копієчку — навіть якщо не брати нічого, крім чаю.

Відколи зателефонувала Леся, минуло вже дванадцять хвилин, схаменувся він. А до «Склянки» тупцяти хвилин двадцять, ну, можливо, десять, якщо навпростець, — але навпростець він ризикував заблукати, бо так і не навчився до пуття орієнтуватися в нелогічних сплетіннях зміїстих вуличок історичного центру. На робітничій околиці, де Богдан виріс і жив, уздовж однієї нескінченної вулиці стриміли сірі однаковісінькі гуртяги, і щоб не заблукати, достатньо було давним-давно, ще в дитинстві, запам’ятати номер, дві чорні цифри на вигнутій бляшці… До речі, як після тих-ото читань, що вони «до упору», повертатися додому через їхній район, пішки і з ноутом, він уявляв собі вкрай туманно.

Якщо Леся взагалі його дочекається. Може, вона відразу ж підвелася, сміючись, з-за столика, і всі решта, з ким вона там, теж повставали і рушили реготливим натовпом геть, яскраво малюючи одне перед одним, як він летітиме до них у «Склянку», висолопивши язика. Навіщо їй?.. ну, хтозна…

Ти бовдур, укотре констатував Богдан; злетів трикутними сходами, тримаючись зовнішнього, широкого краю. Ти ж однак підеш.

Він вийшов на вулицю. У «Підвалі» смачно і парко пахло випічкою, а повітря надворі здавалось пронизливо свіжим, наче розрізаний кавун чи трава з-під косарки. Вже геть споночіло. Продиратися заплутаними вуличками, не гублячи напрямку, йому не вдавалося навіть удень, тому Богдан обігнув півкварталу і опинився на проспекті. Раніше, ще до вступу, він бував у центрі добре як зо два рази на рік — однокурсники довго взагалі не йняли віри, що він тутешній: сказитися, як можна аж так не знати міста. Тепер ходив тут щодня, крім вихідних, пересуваючись складносурядною, але завченою вже напам’ять ламаною лінією — головний корпус, корпус мехмату, лабораторії, спортзал, бібліотека, — а проте воно й досі проймало, зачаровувало, перехоплювало дух. Надто вечорами.

Після темної вузької вулички-апендикса — раптове світло й широчінь, і доріжки миготливих вогнів, а посередині — нервом, мов опорна вісь, — алея низеньких дерев, обплетених сяйливими барвистими гірляндами… А ще вивіски з вітринами і столики центральних кав’ярень, вічно запруджені веселими ошатними людьми, і сила народу, цілі юрмища, які рухаються в обох напрямках, але завжди, чомусь переважно назустріч, — кольористе, гомінке, нескінченне свято.

Богдан розумів, що не має до нього жодного стосунку. І певно, не матиме ніколи. Та простувати проспектом було чудово — неначе летіти в космічному просторі, де зусібіч сліпучо мерехтять зорі й усім до тебе байдуже. Він міг так блукати годинами, точніше — дві години сорок хвилин відтоді, як зачиняється бібліотека, — і до останньої маршрутки, бо мав же якось дістатися додому. Варіантів у нього однак не було.

Час — він завше такий. Найнелогічніша, нерівномірна матерія: то провисне, безрозмірний і непотрібний — перебути його якось у кав’ярні, перебути в місті, перемолоти, вбити, — то несподівано забракне до краю, і мусиш кудись мчати, запізнюватися, встигати. Коли у Богдана завис був на два тижні годинник у майстерні (тоді він ще вважав себе ідейним противником мобільних телефонів: примха, звісно, надто коли тобі просто не дають на нього грошей), це був жах. Єдиний спосіб хоч якось опанувати час — постійно його контролювати. Щохвилини. Завжди.

У вуличному гаморі нереально було почути мобільник, та щось-таки вібрувало в сумці, Богдан стишив ходу, витягнув рурку: ні, здалося. Леся й на думці не мала передзвонювати, вона давно, сто відсотків, про нього забула. Пертися до «Склянки» тупо і безглуздо, значно краще просто собі погуляти, поваландатися містом, задерши підборіддя до чорного неба, де між карнизів старовинних будівель уже проступали світляні гірлянди, що пунктирно перетікали згори донизу, скидаючись на золотий зоряний дощ. Самому так добре. Нащо кудись іти?

Годі, урвав він себе. Вона ж дзвонила, кликала!., до речі, вперше в житті отак просто взяла і зателефонувала — запитати про завдання чи які завтра пари — це не рахується. І ми домовилися.

Потрібний поворот Богдан традиційно проґавив. Казали, що «Склянку» взагалі може знайти лише людина, яку вона покличе сама — з особливим придихом цю легенду переповідали приїжджі сільські дівчата, — та якийсь сенс притягати містику там, де цілком вистачало його особистого топографічного кретинізму? Повернув іще раз, силкуючись бодай приблизно визначити напрямок; що ж це за бісове місто?! Вогні проспекту давно залишилися позаду, і ось уже згас навіть спогад про них, начебто жодного освітлення в центрі й не передбачалося. Я банально заблукав. Лишається тільки знову вийти на проспект, потинятися ще трохи — і на маршрутку, і до дідька.

Аж ось вибухнув мобільний.

— Ти йдеш? Де ти є?!

Леся промовляла ображено і вимогливо, і трубка все-таки зволожилася в долоні, і він мовчав, глитаючи раз у раз, дедалі чіткіше розуміючи: щойно озветься — почне ганебно мимрити. І що ж він має сказати — що заблукав серед трьох вулиць?..

— Богдане?

Він завертів головою, шукаючи табличку з назвою — бодай конкретно відповісти на запитання! — і побачив їх. Вони йшли назустріч ґелґотливою щільною юрбою, яка поночі могла б видатись і ворожою, і загрозливою, та попереду всіх ішла Леся з мобільником біля скроні, Леся в коротенькому білому плащі, що майже світився в пітьмі, Леся, яка щойно, лише мить тому, рішуче і лунко вигукнула його ім’я… І теж помітила його, заледве перед тим, як вони зіткнулися носами, і засміялася.

А потім з’ясувалося, що він уже йде з ними, в самісінькому центрі юрми, напівнезнайомої, Леська завжди мала багацько друзів, не лише зі свого курсу, і всі галасували довкіл, навперейми, навперебій, хтозна про що:

— Прикинь!

— Арна точно буде. Вона заміж вийшла, знаєте?

— А мені верлібри — так собі.

— У суботу зустріч із Марковичем у «Тамбурі», хто зі мною?

— Реально всю ніч?

— Торік до третьої всі вже порозходилися.

— Де-де?

— Мені в Арночки оце подобається: якщо тобі я щось покажу, а ти не злякаєшся і не втечеш…

— За якогось француза, тобто німця, банкіра чи щось таке.

— Рима — це милиці для поезії!

— Це концептуальна кнайпа на Новій площі, на розі. До речі, пиво недороге.

— Блін, у суботу ніяк.

— А народу вже, мабуть, точно по зав’язку, раніше слід було виповзати…

Леся всміхнулася. До нього. Здається.

Богдан ішов то швидше, то повільніше, намагаючись потрапити з ними в ритм, та ніяк не потрапляв, бо, власне, й ритму жодного не було, натомість було якесь таємниче непорозуміння, герметичний хаос, що до нього ніяк не вдавалося прилаштуватись. І Леся перебувала там, всередині, а він — зовні, хоч скач, хоч плач. І ні бісової матері, ну геть нічого не міг второпати з їхніх балачок.

— А тобі подобається еротична поезія?

Це запитала Леся, і він дурнувато здригнувся, і напоровся на чийсь лікоть, і на думку не спало нічого мудрішого:

— Авжеж.

— Усі хлопці пруться від Нечипорука. Та, як на мене, він брутальний.

— Ну так… є трохи.

— А хто твій улюблений поет?

Вони йшли лабіринтом неосвітлених вуличок — для нього це був лабіринт, усі решта простували бадьоро, впевнено орієнтуючись тут, як і в еротичній поезії, про яку Богдан узагалі знав лише те, що Леся… Згадав ім’я:

— Арна.

— А правда ж? Арночка — сонце!

— Ага.

— Силабо-тонічна система неактуальна ще з позаминулого сторіччя, — зауважив хтось, напевно, філолог, у Лесьчиному товаристві завжди було повно філологів, до того ж хлопців!.. і Богдан прикусив язика. Ляпну щось не те… вони всі сміятимуться. І Леся.

Компанія повернула, вийшла на сяк-так освітлену вулицю, і він нарешті збагнув, де це: вона дотикалася до універу, не з боку парку, а з іншого. Назустріч їм трапились якісь незнайомі — йому — дівчата, однозначно філологині чи з факультету іноземних мов, Леся сповільнила крок і цмокнулася з однією з них.

— Як там? Почалося?

— Нечипорук уже читав. А загалом — жах, скільки народу, в проходах тиснуться… Ми вирішили — ну їх.

— Блін. А ми сиділи, як ідіоти, чекали на якогось Лесьчиного фізика.

Хто це сказав, Богдан не помітив, та й чи не все одно, хто саме, Лесі й на гадку не спало познайомити його з кимось зі свого товариства, і справді — нащо вони на нього чекали, нащо вона подзвонила?.. Сидів би зараз спокійненько в «Підвалі»… хоча ні, вже не сидів би, акумулятор ґиґнув. Ну, тоді тинявся би вуличками, а потім поїхав би додому останньою маршруткою. Ще є час так і зробити. Якщо вони зараз передумають і вирішать нікуди не йти…

— Лесько, а нам справді туди треба? Однак же місць немає…

— І Нечипорук уже відчитав, прикро. Може, розбіжимося? Пізно вже.

Додому. Її, звісно ж, хтось проведе. А я ще встигаю на маршрутку, до десятої вже доберуся. Ганька, сподіваюся, давно і надійно залипла в жежешці, а як пощастить, то й узагалі сьогодні вдома не ночуватиме, в неї начебто новий кавалер, ото вже матиме хтось щастя. З татом повинно бути все нормально, вечорами цей тиждень футбольний чемпіонат, а другий канал у нас не ловить, тому старий сто відсотків у сусідів. От, правда, мама. Та якщо з нею автоматично погоджуватись, а він цьому давно вже навчився, а головне, вчасно встрянути і попросити поїсти… Словом, є шанс, що на решту вечора мені дадуть спокій.

— Богдасику!

Дівчата-філологині пішли собі далі, а Леся озирнулась і в якийсь незбагненний спосіб опинилася просто перед ним, близенько, впритул, на відстані випростаної руки. І випростала руку!

— Ти ж ідеш? Арна ще не читала!

Він переклав важелезний ноут у ліву, в останній момент мало не впустивши його додолу. Поправив на плечі зсунуту лямку від рюкзака. Лесьчина долоня ясніла в напівтемряві, перламутрова, з тонкою заглибинкою, схожа на тропічну мушлю.

На дотик вона була суха і тепла. Не те що, мабуть, у мене.

— Іду.

— То ходімо!

І вони рушили далі, всім натовпом, від якого, здається, ніхто не відокремився. А він, Богдан, ішов з Лесею за руку, отак собі йшов і все, сам із себе дивуючись, і не виникло жодного розряду чи спалаху, не було жодних імпульсів, поколювань, тремтіння, і рука швидко зігрілась, але — ура — схоже, й не думала пітніти. Нарешті він упіймав спільний ритм, нарешті не почувався стороннім, зайвим, який плутається під ногами — бо Леся була ядром, осердям, а він тримав її за руку. І майже потрапляв у такт з її кроками.

Метрів за десять до приміщення студентського театру (Богдан там ніколи не бував, але повз вивіску проходив багато разів) вони поступово, мов цівка піску, всипались у величезну загальну юрму, веселу, галасливу, що курила і клубочилася; ближче до входу вона дедалі щільнішала. Схоже, вони з Леською розгубили всіх попутників, то й грець із ними, найголовніше було — не відпускати її руки. Лесю безперервно хтось упізнавав, чи вона когось упізнавала, розкидала вітання і повітряні цьомки, проте вперед рухалася чітко, мов маленький білий криголам. Богдан незграбно дріботів за нею, ліва рука з ноутом повсякчас відставала, чіпляючись за чиїсь тіла, і все, чим він міг зарадити, — намертво вп'ястися в ручку. В ручку на сумці для ноута, телепню, а не в Лесьчину руку; долоня повільно і невблаганно почала зволожуватися.

Дверний отвір щільно забивали тіла, немов вихід на палубу якогось «Титаніка». Зсередини лунав розмірений і нечіткий звук чоловічого голосу з виразною луною мікрофона.

— Нечипорук, — мовила Леся. — Чого ж це вони набрехали?

І відважно, немов збираючись пробити щонайбільше димову завісу, рушила вперед. Останньої миті, перш ніж угвинтитися в суцільний натовп, Богдан зметикував притиснути ноут до грудей — і випустив її руку.

Довелося пропихатися самому. Навколо цикали дівчата, обурювалися хлопці, але чомусь без матів, Богдан аж здивувався — і раптом опинився всередині, сам собі нагадавши коркотяг, що крізь пробку подолав вузьку шийку пляшки.

Всередині було парко і спекотно, проте набагато вільніше, ніж можна б передбачити. Він навіть непогано роздивився — понад головами пунктуальних щасливчиків, які встигли запосісти місця в залі, — всю сцену разом із великим задишкуватим, доволі-таки старим дядьком із залисинами та цапиною борідкою. Зала скажено аплодувала, істерично верещали дівчата, і зробилося навіть трохи прикро, що не вдалося послухати його віршів.

А Леся зникла. Богдан крутив головою в усі боки: не було її ніде!..

Він геть упрів. Розстібнув куртку.

Дощана сцена, облямована з одного боку звислою зеленою кулісою, а з іншого якимись ящиками, була порожня.

Посеред неї стримів чорний мікрофон на ніжці, відкидаючи щонайменше чотири тіні, різних завдовжки і за чіткістю.

Пауза вочевидь затяглася, зала почала ремствувати… А Леськи ніде не було!

Аж раптом невідь звідки — не з-за лаштунків, бо він саме туди дивився, — на сцену вистрибнуло дівчисько, дрібне і дуже коротко пострижене (придивившись, він збагнув, що таки геть поголене), в обтислій маєчці та дірявих шортах. Вхопило мікрофон, і тієї ж миті він перетворився в її руках на щось таке непристойне, аж Богдан відчув, як нестримно і пришелепувато зашарівся.

А зала волала, мов один колективний шаленець:

— Ар-на! Ар-на!! Ар-на!!!

Аж ось Богдан побачив Лесю.

Леся волала найгучніше, Леся плескала в долоні нещадніше за всіх, Леся підстрибувала і совалася на своєму місці — на колінах у якогось парубійка, який сидів скраю у другому з кінця ряду, і цей юнак теж волав «Арна», тільки не плескав, бо руки в нього були зайняті: одна лежала на Лесьчиному коліні, а друга блукала десь під білим плащиком…

Дрібонька поетка Арна легенько вдарила нігтем по мікрофону, і лунке «клац» ніби вимкнуло звук оскаженілої зали. В тиші залунало м’яко і вкрадливо:

— Якщо тобі я щось покажу…

Стоп. Нічого виняткового не сталося. Просто взяти і піти звідси; він аж сам здивувався з власного спокою, зі своєї ясної і чистої, мов звук налаштованої струни, адекватності. Забратися геть зі спеки й задухи, від загального безуму і цілковитого безглуздя всього, що тут відбувається. Якнайшвидше і якнайдалі.

— А ти не злякаєшся і не втечеш…

Він спробував розвернутися — і побачив, що ззаду суне натовп, багатошарова непробивна людська юрба, яка важко дихає, смердить потом, дезиками і навіть спермою, огидна, моторошна, нестерпна.

На це не було ради.

Тактильним екраном бігає Паютка, шестинога моя істота, зелена, лупата — киш! — хочу нарешті взятися до справи. Ображається, підтискає лапки, даремно я з нею отак, нечемно, щиглем. Лоскочу пучкою пальця між величезними фасетковими очима, переводжу в економ-режим і відтягую на край панелі. Спи.

Мережа надсилає запит про особистий час.

Фільтр хронобезпеки невдоволено блимає, дозволяючи доступ — звісно ж, видає попередження. Хотів би я глянути на вас, тих, хто запускає ці попередження і визначає допустимі параметри коливань мережевої хронопохибки — коли ви, хлопчики, дійдете моїх літ, якщо, звісно, дійдете. Та і я в своєму віці, хоч як це дивно, вельми полюбляю жити. І не надто кваплюся. Тим більше в наш час (ніяк не відвикну мислити давніми категоріями), коли у кращий світ не квапиться ніхто.

У роботі це, звісно, створює певні незручності. Ми, наше покоління, яке зросло в єдиному спільному для всіх часі, звикло жити стрімко, наввипередки, на швидкості, пам’ятаючи, що успіх — це встигнути; і я встигав, я завжди був першим і тому перемагав. А потім усі ці наші життєві перегони обнулилися, позбулися сенсу, втратили будь-яке значення. І ті з моїх ровесників, хто не зумів своєчасно (ось, знову — ні, це незнищенне) зрозуміти, пристосуватися, радикально трансформувати свій бізнес і життя, нині догнивають у спільному просторі, у плебс-кварталі… якщо хтось із них, звісно, ще досі живий. А це навряд.

Поки триває мережева софт-синхронізація (вельми і вельми софт), підводжусь і йду на кухню зварити собі кави. Ясна річ, у мене встановлено найкращу хронооптимізовану техніку, але є — суто ностальжі, бо я собі можу це дозволити — і антикварна, уявіть собі, газова плитка. Часом мені подобається:

Покрутити вентиль.

Креснути сірником. З його голівки безкінечно сиплються іскри, потім на самому кінчику займається маленький вогник, що поступово розростається. Часом, правда, згасає, не розгорівшись, і я беру інший, сірників у мене багато, спецпоставки у стилі ретро — десять екво за пачку, але для мене це не сума. З конфорки починає точитися невидимий, але відчутний за специфічним запахом — його вигадали колись для безпеки наші бідолашні пращури — газ.

Підношу сірник і милуюся, як навколо круглої, з дірочками по краю, конфорки повільно-повільно розпускається блакитнаво-фіолетова, з жовтогарячими пістрявинками, чужопланетно прекрасна квітка.

Так само повільно і неквапно плинуть усі несвідомі біологічні процеси в моєму організмі. Тягуче діляться клітини, проходять тривалий життєвий цикл, поступово старіють і дуже, дуже нескоро помирають, звільняючи місце для нових, тих, що народжуються. Мій особистий час майже застиг, я нікуди не поспішаю. Єдине, за чим шкода, — жалкую аж до глибокої пекучо-колької хлопчачої образи, — що так пізно випало почати.

Брунатна пінка помалу, лінькувато набрякає скупченнями дрібних веселкових бульок. Чекаю, поки вона почне сунути догори, потім вичікую, цілком спокійно і незворушно, коли долізе до самісінького пруга джезви. Я, на відміну від них, сучасних (добре вже, нехай), знаю, що таке терпіння.

Історія швидко довершила мале коло. Там, де всі вони знову квапляться, розганяють на несамовиту швидкість особистий час, необачно марнуючи життя, штовхаються, намагаючись когось випередити і кудись устигнути!.. я просто пильний і точний. І тому навіть по кілька сотень чи навіть по мільйон-два екво — зневірившись, заблукавши у власних зіжмаканих хроносах, самі себе загнавши у безнадійну пастку, — вони приходять до мене. І ніколи не навпаки.

Повертаюся. Пригубивши гарячущої, у моєму особистому просторі вкрай рідко щось вистигає, пряної кави, розгортаю на екрані еквосхему, загальний план.

Ось вона, красуня. Тріпотлива, гнучка, розкидиста, схожа на донну тварину офіуру, які раніше водилися в морях. Блакитною мерехтливою кров’ю перетікають із гілки до гілки динамічні еквопотоки, активуються і затухають вектори, набрякають і спадають, мов бульбашки, локальні накопичення: розігнати, не дати перерости, еквомаса має весь час рухатися, лише так вона зберігає і примножує свою міць. Ви запитаєте, як я за нею встигаю, живучи у перманентному екстрахроносповільненні? Даруйте, але мені смішно. В ідеально відрегульованій системі нікому нікуди не потрібно встигати.

Десь, для когось минають зараз тижні та місяці, а для надто прудких і нетерплячих навіть роки, а я милуюся своєю досконалою, мов перлина, еквосхемою, і може здатися, нічого не роблю. Лише вряди-годи — легкий дотик до тактильних сенсорів. Раптовий, швидкий, точний. Так, я знаю, що є прийнятна — точніше, прийнята зі скрипом хронофізіологами та лікарями — амплітуда між швидкістю свідомих мозкових імпульсів і фоновим режимом організму… і мені на неї начхати.

Утім, як і на будь-які допустимі (ким?!) похибки, коливання та амплітуди.

Ось так. І ще раз. А далі сама. Розумничка.

А чи знаєте, що я застав іще справжні гроші, їх називали тоді «готівкою». Отож-бо, я вже трохи старий. Звісно, я був тоді хлопчиськом і ніколи не мав більше ніж кілька пожмаканих соток, не враховуючи жмені дрібняків… тьху ти, здається, треба пояснювати, що воно таке. Добре, що я вже давно (таки справді, без жодних поправок на ретросленг — давно) спілкуюся переважно з найадекватнішим серед можливих співрозмовників — із самим собою.

До речі. У нас комунікація. Погляньмо.

Активую канал і воістину насолоджуюся, спостерігаючи, як на хронострічці профілю співрозмовника різко вповільнюють темп і нарешті цілком зупиняються рухомі циферки. Синхронізація перед контактом — завжди на мою користь. Адже їм це завжди потрібніше, ніж мені.

«Доброго часу, пане Сун».

Уже починаючи з цього безглуздого мережевого привітання, що завжди мене смішило, я можу — і не омину нагоди — вказати прохачеві на його місце:

«Добрий вечір».

У тому, що це прохач, я не маю жоднісінького сумніву.

«Це Аластер Морлі. Якщо пам’ятаєте, ми з вами бачилися на проекті…»

«Морлі, у мене встановлено ідентифікатор».

Активувати ідентифікатор я забув і поки що не бачу в цьому сенсу. Та він у мене справді є — на п’ятнадцятому ступені доступу приватності, аж до вторгнення в особистий простір. Весь час використовувати цю цяцьку дорого навіть для мене — проте потенційним клієнтам знати про неї корисно.

«Чудово. Отже, відразу перейдімо до справи».

У цій фразі мене смішить усе: і «відразу», і «справа», а надто «чудово». Власне, йому тепер залишається назвати суму, а мені — озвучити відсотки.

«Йдеться про вектор соцвиплат у плебс-квартал. Пане Сун, нагадайте, коли ви провели останній еквопотік за цим вектором?»

Так. Неймовірно, та, схоже, я помилився. Це слово змушує мене напружуватися в будь-яких перемовинах: «коли».

«За абсолютним часом?»

«Атож».

«Ви представник еквоконтрольних органів?»

«Пане Сун, я свій особистий представник. У вас же встановлено ідентифікатор».

Комунікацію підсвічено зеленавим фільтром іронії. Недвозначний натяк: співрозмовник знає, що ніхто і не намагався його ідентифікувати, отже, в нього встановлено аналогічну, якщо не потужнішу систему. Активувати ідентифікатор зараз, просто в нього на очах, доволі комічно, проте іншої ради я, на жаль, не маю. Неточний рух — чорт забирай, з віком дедалі важче концентруватися, долаючи нейронний хроноконфлікт, — і пучка пальця зачіпає Паютку, яка спить на краєчку панелі; вона радісно вистрибує на середину екрана, пританцьовуючи на колінчастих ніжках. Киш!..

Чорний квадрат. Доступ відсутній. Та-ак.

«Чому ви цікавитеся моїми соцвиплатами? Це суто адміністративне питання і конфіденційна інформація».

«Та, що я маю для вас, теж конфіденційна, пане Сун».

«Чому ви вважаєте, що вона мене зацікавить?»

«Бо ви один із найвизначніших еквокоординаторів. Ваш бізнес безпосередньо залежить від загальної стабільності системи».

Активую іронічний фільтр, яскравий, під колір Паютчиних очей:

«Чергова теорія змови?»

«Ні».

Тримаю паузу. Він мусить про все розповісти сам — а я маю встигнути обміркувати. Вперше за багато — не років, звісно, та все ж за дуже тривалий відтинок особистого часу — мені кортить непомітно прискоритися, дістати фору на роздуми.

«Пане Сун, матиму до вас невеличке прохання. У цій ситуації не цілком слушно вести перемовини в екстрасповільненому хронорежимі. Чи не дискомфортно було би вам спілкуватися трохи швидше? Якщо не заперечуєте, я встановлю параметри».

«Добре».

Примружую очі. Долоню кладу на панель медсенсора — про всяк випадок. Клятий вік, кляті роки. От би все це з’явилось у мене раніше — на тридцять, на сорок тоді ще загальних років! — свій простір і свій час… Як би я вільніше і впевненіше почувався. Наскільки більше міг би встигнути.

Шум у вухах перетворюється на шемріт сипкого піску. Безгучно промовляю скоромовку про попа, а потім послідовність чисел Фібоначчі: у моєму віці необхідно весь час контролювати ясність думки, надто в умовах хрономінливості. Глипаю на медсенсор: трохи скочив тиск і рівень цукру, та це пусте. Хто ж він такий, цей бісів Аластер Морлі?! — ми ніколи не перетиналися з цією людиною, я ніколи досі не чув його імені.

Комунікація відновлюється:

«Пане Сун, у плебс-кварталі відбувається перерозподіл соцвиплат. Уже досить давно, близько трьох загальних місяців. Ви, пане Сун, повільно живете і, схоже, поки що цього не зауважили. Та ми знаємо, що ви пильно контролюєте свої еквопотоки і могли б допомогти відстежити, де саме ваш соціальний потік розщеплюють. Якщо їх не впіймати на гарячому зараз, дозволити контрафактне еквонакопичення, можуть виникнути серйозні проблеми».

«Ми», — непохибно виокремлюю головне; не такий вже я сповільнений і ще аж ніяк не старий. — «То все-таки „ми“, пане Морлі».

«Я кажу про нас, еквокоординаторів. Коли постає загроза загальним інтересам, саме час згуртуватися».

Блакитнавий фільтр латентного запитання. І відразу ж запитання пряме, без фільтра:

«Ви ж розумієте, чим нам усім загрожує хронорозшарування плебсу?»

Я розумію. Не розумію іншого: чому він звернувся саме до мене — маючи достатньо ресурсів заблокувати ідентифікатор п’ятнадцятого рівня. З такими особистими засобами соціальний еквопотік цього Морлі аж ніяк не поступається потужністю моєму — то на біса?!..

Без сумніву, підставна особа. Чия, навіщо?

«Добре, я проконтролюю потік».

І навздогінці, перш ніж він встигає відреагувати:

«Але не обіцяю, що поділюся з вами здобутою інформацією».

«Сподіваюся, таки поділитеся. Але, пане Сун, це вирішуватимете ви і тільки ви».

Комунікацію оповиває перлинний фільтр ґречності:

«На все добре. Можете відновлювати свій хронорежим».

Хлопчисько.

Лайнувшись, запускаю щадне хроносповільнення. Дуже, дуже поступово, бо хоч як крути, моєму спрацьованому організмові нині досить потрясінь. Поки хронос непомітно пульсує на кордонах особистого простору (просторові налаштування сталі, переміщатися мені нікуди та й нема чого), активую еквосхему.

І відразу бачу. Стоп.

Хворий, висохлий, ледь живий відросток-вектор. Гарячково, насилу влучаючи пальцями по сенсорах, викликаю його характеристики — і вибухаю найбруднішою лайкою, що сягає ще тих часів, коли в людей була готівка в кишенях, а інші люди в тих кишенях нишпорили. Спустошений і безсилий, неспроможний нічого вдіяти заднім числом, лютий найперше на самого себе — роззяву, телепня, фраєра, який дозволив так себе нагріти!..

Поки я висів на комунікації з цим «морлі», якого неможливо ідентифікувати, поки слухняно змінював хронорежим і обговорював проблеми плебс-кварталу, мене елементарно облупили на… зараз-зараз… на сім тисяч екво. Аж дивно, що така скромна сума.

Мене, еквокоординатора-мільярдера Ебенізера Суна!!! — обікрали на гріш, впіймавши на щонайелементарніший гачок, на який з давніх-давен (так, не добиратиму слів) ловлять усіх — на страх.

Плебс-кварталу бояться всі. Цієї хисткої, аморфної, безвісної колонії людських організмів без щонайменших ознак індивідуальності. Ми звикли, що плебс — одне ціле, де спільне все: простір, час, екворесурси, що в рамках соцпрограм постачаємо їх ми. Споживаючи їх і нічого не виробляючи натомість, плебс, безперечно, дуже обтяжливий, зате безпечний. Насправді ми годуємо його заради того, щоб він не змінювався, залишався таким же відразливим, але інертним і безпечним болотом десь на периферії наших еквосхем. Розшарування плебсу — спершу на рівні еквопотоку, а згодом простору і зрештою часу! — один із найпопулярніших, я б навіть сказав, попсових конспірологічних сценаріїв-страшилок, хоча від цього він не стає неможливим. А розшарований, індивідуалізований, отже, оскаженілий плебс… аж мороз поза плечима пішов. Щось мені геть не хочеться фантазувати на цю тему.

Дякувати Богові, це справді лише фантазії. Тому, либонь, варто змиритися з безглуздою втратою семи тисяч… і все ж, чому саме така, дрібна і некругла, сума?

Мерехтить комунікація. Той, кому я зараз навіщось здався, про це пошкодує.

Активую. Мстиво споглядаю процес синхронізації, хроносповільнення по той бік. Найприкріше і найпринизливіше в нинішній пригоді — що мене змусили прискоритися. Тобто вкрали не лише дещицю моїх екво, але й додаткові хвилини мого єдиного і вже аж ніяк не безмежного життя…

«Діду…»

Що?

Виявляється, я забув відімкнути ідентифікатор, і зараз він прискіпливо зчитує особистий профіль. Іґар Сун; припізнившись на півсекунди, згадую, хто це взагалі такий, і мені вдруге за прикро малий відтинок особистого часу стає соромно. Боже милий, хлопчику, скільки ж тобі зараз — квапливо вирубавши систему, намагаюся нелогічно, без достатніх даних, прикинути — скільки йому може бути років?

Ліловий фільтр жалю:

«Діду, вибач. Я намагався пробитися, але в тебе геть усе було екрановано. Ти вже помітив?»

«Що?»

«Мені страшенно потрібні були екви. Я… Словом, хроноконфлікт у Загальному просторі. Влетів на сім штук».

«Іґаре!» Потроху починаю розуміти, змішуючи зачудування та сардонічний регіт. «Як тобі це вдалося?»

«Ти ж мені сам показував код. Ми з тобою тоді ще разом вектори ганяли, пам’ятаєш?»

Пам’ятаю. Багряний фільтр докору на Елізиній лінії: «А може, дідуню, ти вділиш бодай п’ять хвилин свого коштовного (на багряний накладається зелений, і виходить брунатна каламуть) особистого часу єдиному правнукові?!» «Аякже, крихітко. Давай його сюди, в приват-лінію. Іґар, адже так?» «Тішуся, що хоч ім’я пам’ятаєш».

Приват-відеолінією я практично ніколи не користуюся, на світі не так багато людей, що їхня зовнішність цікавила би мене, і геть немає таких, кому я сам прагнув би показатися; тому переважно обходжуся звичайною комунікацією, дешевше і простіше. Та для цієї оказії я навіть розчесався і замість халата вбрав м’який хатній костюм. І, ясна річ, доволі-таки прискорився — за медичними рекомендаціями дітям хроносповільнюватися заборонено.

Такий худенький, серйозний хлопчик з великими очима. Очі Лізки, а так — не схожий ні на кого (його татусика я бачив у весільному ролику — більше, ясна річ, його нема де побачити, хіба що навмисне шукати віяловим ідентифікатором).

Спершу сумирний, а потім одне правильне запитання, друге, десяте — і я сам захопився, взявся пояснювати, чимраз яскравіше роздмухуючи вогонь допитливості в широко розплющених оченятах, — адже немає нічого захопливішого і прекраснішого, ніж розповідати вдячному слухачеві про те, що любиш і на чому знаєшся сам. Надто коли твоє життя практично позбавлене можливості з кимось про це поговорити.

Коли це було? Два, три тижні тому?.. йдеться, звісно, про мої особисті тижні.

«Іґаре… скільки ж це вже тобі років?»

«Двадцять чотири».

Чому ж вони всі так поспішають жити?!

«Дорослий хлопчик».

Ліловий фільтр:

«Діду, чесно, я хотів… Але якби чекав, вона б уже сама заплатила».

«Дівчина?»

«Так».

«Хроноконфлікт із дівчиною. Сказитися. І як же це ви?..»

«Я просто дуже давно її не бачив… Справді, по-дурному. В тусівці не розрахував руху, а в неї збилися налаштування хроноса, словом, довго пояснювати. Діду, я тобі все поверну. В мене накльовується одна перспективна робота, і платню непогану обіцяють… не відразу, звісно…»

«Іґаре. Облиш. Краще, знаєш що?»

«Що?»

«Забігай до мене вряди-годи в комунікацію. Я живу повільно, буде страшенно цікаво дізнаватися про твої новини. Як там у тебе… з тією дівчиною».

Комунікація має рожевий фільтр зніяковіння, проте використовують його, звісно ж, тільки жінки. Іґар забарвлює своє останнє повідомлення в жовтогарячий фільтр вдячності:

«Домовилися. Дякую, діду».

Навряд чи я ще колись матиму від нього звістку — хіба що знову знадобиться сотня-дві моїх екво. На жаль, це факт. Хоча значно приємніше було б вичавити з очей сльозу, згадати пухкеньку новонароджену Лізку та втішено зітхнути: хороший хлопчик…

Код, ясна річ, я зміню. І годі вже. До справи.

Активую еквосхему і кількома точними рухами перерозподіляю еквопотоки, оживляючи всохлий вектор. І ось вона знову пульсує в усіх напрямках, симетрична, досконала, жива. До речі, коли вже з’ясувалося, що такий собі Аластер Морлі не просто шахрай, є сенс поміркувати щодо його пропозиції і ретельніше придивитися до соціального вектора…

Але не зараз. Утомився. В моєму віці навіть екстрахроносповільнення не рятує від банальної знемоги.

Вимикаю еквосистему і випускаю на екран Паютку. Оживши, вона принюхується до пучок моїх пальців, підстрибом береться витанцьовувати навколо, а потім, прикривши прозорими мембранами здоровецькі очиська, лагідно треться об долоню.

Моя зелена звірюка. Щаслива істота, яка нічого не знає про час.

Віра обвела очима залу. Прийшло багато людей, набагато більше, ніж вона сподівалася. До четвертого ряду (не рахуючи першого, бо там ніхто не сідає) зала була практично заповнена, далі рідшала, перетворюючись на зоряне розсипище — таки справді зоряне, вона бачила і Берштейна, і Скуркіса, і Красоткіна з Машенькою: в них теж скоро кав’ярняні читання, люди завжди сідають у задніх рядах, коли не впевнені, що добудуть до кінця. В кав’ярні, хоч їй теж пропонували, вона читати не схотіла: якісь сторонні відвідувачі їстимуть, питимуть, гукатимуть кельнерок… А коли їм з дівчатами дали залу на сто з гаком осіб, страшенно збентежилася, півночі не спала, випила піґулку. Та люди прийшли. І дякувати Богу.

Стиснула в пальцях зелену намистину, талісман; перед публічними виступами руки завжди починали тремтіти, але поволі це минається. Випростала спину і піднялася на сцену.

Одразу вірші. Вона ніколи не зверталася до публіки перед віршами. Якщо конче треба про щось говорити — а нині вона мусила: представити дівчат, розповісти про майбутню збірку, — краще вже потім.

— Хмара вдосвіта

Напівпрозора

Мов янголове крило…

Зала притихла. Так було завжди, щойно Віра починала читати, і цю найпершу хвилю тиші вона любила найдужче. Зробила коротку паузу між рядками — для себе, щоб почути.

Завершила і відразу ж, уникаючи зумисної перерви на оплески — схлипи ріденьких увічливих аплодисментів знищують живе звучання вірша певніше за постріли — почала наступний, перекотистий, гортанний:

— Сплюндрованою величчю пролягли попереду

Горді руйновиська Часу…

Вона вже була цілком спокійна, ввійшла в ритм, упіймала хвилю і могла добре роздивитися залу. В другому ряду дівчатка: Таня заклала пальцем тоненьку збірочку з її юною світлиною на звороті обкладинки, Люся машинально тормошить стосик роздруківок, Аґлая заплющила очі і хтозна — слухає вона чи подумки наостанок промовляє власний текст. А Катя мовбито й не хвилюється, вона така гарна, худенька і ще геть молода… тридцять шість, тридцять сім? Кажуть, сам Берштейн до неї нерівно дихає, написав навіть рекомендацію до Спілки — люди в усьому знайдуть зачіпку для пліток, хоч у Каті справді хороші вірші.

Незнайомих облич у залі не було. Не всіх, звісно, Віра знала на ім’я, проте в кожному спрямованому на неї погляді невловно мерехтіла прозора тінь упізнавання, незримі, наче давно зниклі кола на воді, відбитки давніх випадкових здибанок, контрапунктів, зустрічей. Вірі часом здавалося, що весь світ заселено кількома десятками — до сотні — так чи інак знайомих, пов’язаних між собою, опосередковано близьких людей. А всі решта, не вплетені в їхню тонку перламутрову мережу, не мають ні облич, ні значення, ні окремих життів. Юрба надворі, в автобусі, в метро; сусіди по сходовому майданчику чи колеги з колишніх робіт сприймалися хіба як уламки натовпу, такі ж безликі. Вони існували як даність, і, звісно ж, безглуздо й немилосердно було бажати, щоб вони зникли кудись, щоб їх узагалі не стало. Та хай там як, а до значущих царин світу й життя ці рухомі незрячі маси не мали жоднісінького стосунку.

Дочитавши «Поему про час», вона замовкла, щоб дати справжнім, чуйним і близьким, давно вже не чужим людям у залі, витримавши мить тиші, долучитися оплесками.

Читати Віра могла нескінченно довго, не зазираючи до жодних папірців — як можна не пам’ятати власних віршів? — і майже не втомлюючись горлом; щоправда, останні роки голос усе-таки здавав, сідав, але вже згодом, наступного дня.

Утім, пора було сказати про збірку і надати слово дівчатам. Вони кілька місяців готувалися до презентації (Віра і не зносила, і все ж парадоксально любила це занадто ділове, претензійне і водночас пишне слово) тут, на фестивалі, куди з’їжджаються геть усі.

— Дякую. А зараз хочу дещо оголосити. Якось, кілька місяців тому, сидячи в кав’ярні з чудовими поетесами…

Вона сказала «поетесами», і це був серйозний прокол, багато хто з дівчат — принаймні Аґлая точно, ось вона скривджено підвела голову і стріпнула віями — ображалися, коли їх називали таким легковажним словом, яка ще «поетеса», лише і тільки «поет». Віра знала, пам’ятала і окремо застовпила в пам’яті цей момент, щоб не помилитися, — та раптом помітила, що здоровань Міша Красоткін подає якісь знаки із задніх рядів. Відволіклась, обмовилася. Промовляти зі сцени їй усе життя вдавалося набагато гірше, ніж читати вірші, тому намагалася цього уникати; але ж збірка, але ж дівчата… Знову затремтіли руки, і гранчаста намистина ослизла у стиснутих пучках.

Виправилася, назвала імена, розповіла про їхню ідею, приголомшливу ідею поетичної збірки з авторськими фото самого Романа Коваля і з Лєноччиною графікою, у твердій палітурці та на якісному папері, залишилося тільки знайти фінансування, бо ж нереально видати таке коштом поетів-учасниць… Говорити про гроші Віра геть не вміла, і думати теж, а ще й гадки не мала, де їх шукати, — і зараз, стоячи на сцені, збагнула, що й починати розмову про це перед публікою, мабуть, не варто було, дурнувато все вийшло, краще просто читати вірші…

Красоткін підняв руку на рівень грудей і поворушив пальцями, немовби показуючи людину, яка йде. Дрібненька сива Машенька вже звелась, їхні голови нарешті опинилися на одному рівні. Перш ніж випростатися на весь свій височезний, навіть коли зігнутий у три дуги, зріст, Міша зробив закличний жест — ніби підгріб до себе повітря грабаркою долоні.

Як вони пішли, в залі начебто вдвічі поменшало народу. Далі Віра тремтливим голосом оголосила Танине ім’я і зійшла зі сцени. Сіла на краєчок фотелю у першому ряду й приготувалася слухати. На Танині вірші, занадто дзвінкі, лункі, немов оптимістичний музичний інструмент на кшталт литавр чи піонерської сурми, вона мусила налаштуватися, зосередитися, підвищити внутрішній шумовий поріг.

Мимовільно глянула ліворуч, у бік виходу. І побачила у дверях грабарку Красоткінової руки, що громадила повітря.

Таня тремтячими пальцями розгорнула збірочку, піднесла її впритул до обличчя, затуливши себе собою ж давніх прекрасних літ, і почала читати.

Закусивши губу — як же незручно, — Віра навшпиньках вийшла.

У холі чекали і Міша з Машенькою, і Скуркіс, і Берштейн — коли вони встигли всі вийти?.. і як? — мабуть, зметикувала Віра, в залі були ще одні двері. Таня точно це бачила, а як же важко читати, коли хтось виходить…

Поглянула на них із докором. Скуркіс уже встромив у хащі бороди цигарку, без якої не витримував більше чверті години, Берштейн галантно подавав Машеньці плащ, а Міша Красоткін усміхався одним зі своїх неперевершених усміхів, схожих на густий березняк:

— Вірусику! Вбирайся! Ми йдемо відзначати… ну-бо, відгадай, що?

— Мішо! Дівчата читають. Я не можу, йдіть самі.

— Відгадуй-відгадуй, — зронив Берштейн.

З-за дверей переможно зринув високим переливом горна Танин голос — і стихло, потім захлюпали, мов збурена вода у ванні, ріденькі оплески. Далі в нас Аґлая, потрібно повернутись, оголосити…

— Хлопці, я побігла, вдало вам відсвятку…

Залунав низький хрипкуватий голос Аґлаї; тієї ж миті Віра затнулася, бо згадала і зрозуміла.

— Без тебе відчитають, — невиразно, крізь цигарку, прохамаркав Скуркіс. — Ходімо, імениннице. Скільки тобі стукнуло?

— Скуркісе, ти худоба, — мовила Машенька, — ти цинік і брутальна тварюка, жінкам таких запитань не ставлять.

— Сімнадцять! — прорік Красоткін. — Вірусикові завжди сімнадцять. Ходімо!

— Незручно, — вона ще намагалася пручатися. — Я до вас потім… дослухаю і підійду…

— Ми йдемо в «Склянку», — сказав Берштейн. — найавтентичніший заклад цього міста. А «Склянку» неможливо знайти. Вона показується лише тим, кого сама кличе.

— Невже ти чуєш її голос?

— Ні, Машенько, але мені показали дорогу.

Авжеж, я мусила залишитися, думала Віра, жахливо, як я потім дивитимусь в очі дівчатам, це так неввічливо — йти геть, щойно відчитавши своє, хто ж іще слухатиме поетів, як не колеги по цеху?

Самоїдські думки ліпилися в ланцюжок, ритмічно синхронний із вервицею вогнів посеред проспекту; придивившись, Віра зрозуміла, що це маленькі декоративні деревця, обвиті гірляндами, як гарно… В цьому місті вона була вперше. А Берштейн і Красоткін з Машенькою їздили щороку і її кликали вже багато разів: ти що, це ж саме той фестиваль, туди їдуть УСІ — так-таки, наголошуючи, самими великими літерами.

Але вона відмовлялася, тому що була жива мама — єдина людина, з якою Віра з року в рік відзначала день народження. Жасминовий чай у тонкому чайничку з ієрогліфами та японською пташкою, блюдечко з горіховими коржиками, мама їх дуже любила… і жодної промовленої вголос цифри, їхній з мамою час давно зупинився, у замкненому світі — що менший він і непроникніший для чужих, то легше підтримувати свій, окремішній час. Власне, у поетичних колах він теж майже не рухався: фестивалі, читання, посиденьки у кав’ярнях, вервечка незмінних знайомих облич — милий Міша, нерозлучний із чарівливою Машенькою, милий Скуркіс, талановиті дівчата, видатний Берштейн…

Мама померла навесні. А мені сьогодні виповнилося п’ятдесят сім.

— Отут повертаємо, — сказав Берштейн. — Усі проминають цей поворот, а я минулого разу знайшов для себе орієнтир: ось, бачите щербатий камінь?

— Вони тут усі щербаті, — засміялася Машенька.

— За десять кроків має бути арка. Якщо її не буде, то я, звісно, зганьбився.

— І арки тут скрізь…

У темряві, такій несподіваній після освітленого проспекту, аркове склепіння нависло важко, немов грозове небо, їхні кроки нерівною бруківкою звучали здвоєно і лунко, — а Віра ніколи не любила замкнутого простору і тягаря над головою, відразу почало тиснути в скронях і вона гостро відчула, яка неправильна, випадкова, непотрібна її тут присутність. День народження — нащо? Любі, близькі, майже рідні люди — до речі, всі вони її обігнали і там, попереду, щось жваво обговорювали, арочне відлуння спотворювало їхні голоси, — їй не хотілося, категорично не хотілося святкувати з ними, вислуховувати їхні вдавані, щирих на п’ятдесятисемиріччя не буває, розлогі компліменти, брати участь у спільній розмові про долю поезії та батьківщини… Наскільки краще було б залишитися, послухати хороші вірші. А потім просто погуляти містом з дівчатами або й самій — звісно, освітленими вулицями.

Попереду пролунав багатоголосий захоплений вигук, а потім сповнений безмежного самозамилування голос Берштейна:

— А дехто сумнівався.

— Дай-но, дорогенький, я тебе розцілую. Красоткін, відвернись і не підглядай!

Віра підійшла до них і побачила над головами вивіску, що мерехтіла в посвіті блакитнавого ліхтаря вітражними літерами з перламутрового та кольорового скла: справжній витвір мистецтва.

— «Склянка»! — оголосив Скуркіс; із напруженою галантністю потягнув на себе важелезні, товстющі на ребрі двері. — Вірусику, ти перша.

Нерівні кам’яні сходи вели в темряву і вниз, назустріч здіймалося курне солодкаве повітря, і шляху для відступу вже не залишалось. А може, воно й на краще. Можливо, мені було б зараз стократ тоскніше, якби ніхто не згадав про цей день.

— Нам неабияк пощастило, що є вільний столик, — мовив Берштейн, вмощуючись між Вірою та Машенькою; Скуркіса як наймолодшого відрядили на пошуки п’ятого стільця для нього ж самого. — Це дуже, дуже популярне місце. Серед тих, хто знає.

За сусідніми столиками щебетала переважно молодь, вочевидь, студентська, по-пташиному пістрява, в чудернацькому пір’ї — Віра вже давно зареклася дошукуватись якихось закономірностей і стилю в сучасному тінейджерському одязі. Вибухи реготу, невиразний гамір, окремі дзвінкі слівця, геть незрозумілі поза контекстом, ніби чужою мовою. Смішно. Ти ж тягнешся до молодих, спілкуєшся з ними як рівня і пишаєшся цим, тобі цікаво з ними, твоїми дівчатками, молодшими на десять, п’ятнадцять, чи й на всі двадцять років; а тим часом уже виросло покоління, яке й молоддю назвати не можна — цілком інакші істоти, незбагненні, далекі. На їхньому тлі раптово проступають зморшки на занадто рідних, а тому незмінних з роками обличчях ровесників, що їх зараз підсвічує автентична ажурна лампочка на столику.

Здається, всі вони подумали приблизно про те саме.

— Цим ось поезія не потрібна, — промовив Скуркіс, підсуваючись ближче на роздобутому стільці й даючи зачіпку для літературної балачки.

— Наша поезія, — безжально уточнив Берштейн. — Будьте певні, у них є свої кумири. І збирають, до речі, повнісінькі зали.

— Знаю, бачив. Зазирнув був на ті їхні читання. Дівульки з голими пупами.

— Не лише. Взяти хоча б Нечипорука. Якщо не помиляюся, Жорко, він твій ровесник.

— О, я щойно його слухала, застала вже під кінець. Такий еротичний чоловік!.. правда ж, Красоткін?

— По-перше, він з ними відверто заграє! Хіба справжній поет догоджатиме сопливій аудиторії? А по-друге, ваш Нечипорук — зірочка локального масштабу. Назви його прізвище десь поза межами цього міста…

— Але тут його кожен собака знає. І кожен студент. А ти вийди на вулицю нашої славетної столиці та й запитай у першого-ліпшого студента, хто такий Скуркіс.

— Міш, я не претендую. От якщо про Берштейна запитати…

— Навіть якщо про Берштейна. Ми варимося у власному соку, Жоро, ми не цікаві молоді, тому, насправді — нікому. Наш час минає, якщо вже не минув.

— Хлопці, тільки без декадансу. Теж мені, порівняли… Це ж місто з культурними традиціями, воно живе від фестивалю до фестивалю. Бути поетом тут легко і приємно.

— Машенько, біля тебе завжди легко і приємно.

— Скуркіс, облиш, Міша ревнуватиме…

Їхня розмова, така звична, вивірена, передбачувана в кожній репліці, сприймана радше тембрально: рокотання басу Красоткіна, безжальні уривчасті репліки Берштейна, Скуркісова скоромовка, ляский Машеньчин голосок, — лунала поруч м’яко і ненав’язливо, гармонійно зливаючись зі стишеною музикою та фоновими звуками хорошої кав’ярні: дзенькотом ложечок, коротким дзижчанням кавомолки, приглушеними теревенями та молодим сміхом за сусідніми столиками. Тут пахло кавою, смоляною деревиною зі справжнього вогнища при дальній стіні, ще чимось приємним, невловним. Тут добре, думала Віра, правильно і чудово, що я сюди прийшла. Що вони мене привели.

Підійшла кельнерка в білому фартушку, зі сміхотливими ямочками на біло-рожевих щоках, вислухала, не записуючи, потік розхристаних замовлень (Вірі хотілося лише жасминового чаю, та Красоткін узяв ще й місцевої наливки і шампанського на всіх), та й пішла, а за якусь хвилину повернулася з тацею. Її поява відвернула увагу товариства від обговорення долі літератури; в паузі розреготалися студентки за столиком біля входу, встаючи і соваючи важкими кріслами, і Віра стежила крізь миготіння спритних дівочих рук у мереживних манжетах, як строкате молоде товариство виходить, а на їхнє місце переможно сідають нові щасливчики. Долоня діткнулась холодного круглястого скла, і погляд перескочив на ближнє коло. Золотава наливка у вузьких мініатюрних чарках, бульбашки шампанського, лискучі волосинки у бороді Берштейна.

— Люба Віронько!..

Вона здивовано стрепенулася, і згадала, й пожалкувала, бо мить тому щиро сподівалася, що всі про неї забули.

— Я знаю, — кивнув Берштейн, зазираючи їй у вічі й глибше; у такі моменти не лишалося жодного сумніву, що він геній, нетутешній, вища істота. — Багато з жінок, яким уже не сімнадцять, воліли би назавжди забути про цей день. Але ж, Віро! — голос його піднісся, — ти ж не жінка, ти Поет. А поет не має віку. Це з одного боку…

Він хитро, суто по-Берштейнівському, примружився і повів далі:

— А з іншого — день появи на світ поета — свято для людства. Ми не маємо права за це не випити. За тебе, Віронько!

— Браво! — заволав Скуркіс, не знати, чи тосту, чи його адресатці; дзвін келихів і Машеньчин сміх доєдналися до його вигуку, відтак, коли всі випили, розмова полинула звичною течією:

— А ви чули, NN таки покинув свою стару опасисту дружину.

— Машенько, та невже?!

— У нього виник роман з однією юною поетесою… он, Віра її знає. Така собі Катруся.

— Ми всі її знаємо. Надто Берштейн.

— Скуркіс, ти цинік і брутальне чудовисько!

— Що я такого сказав?

— Нічого такого. Я справді знаю Катю, навіть, пригадую, рекомендував її… Прекрасний поет! Машенько, люба, ти щось переплутала, в неї не може бути нічого спільного з NN…

Розкотистий контрабас, ляскучі ударні, заливчаста скрипка, затушкована віолончель… Як добре і гарно, якщо не дослухатися до слів. Здається, пролунав іще один тост, Віра надпила наливки з вузької, майже аптекарської чарки тонкого скла — скло у «Склянці», розкішно, так, мабуть, і задумано, — м’який жар обпалив горло, тілом розлилося лінькувате тепло, і час зупинився, і нехай собі, вона була згодна, щоб так тривало завжди. Які ж вони милі, як я всіх їх люблю. Як чудово, що вони (цікаво, хто? — Берштейн, Машенька, Скуркіс?… утім, хіба не все одно) не забули про мій день народження. Яка дивовижа, що ми потрібні принаймні одне одному. Ми самі та наші вірші…

— До речі, початок за сім хвилин.

— То й що? Поки народ зійдеться, поки місцеві почитають…

— Порядний поет, як і порядна дівчина, ніколи не приходить вчасно.

— Красоткін, ти не схожий на порядну дівчину! Але справді, хлопці. Ми, звісно, добре сидимо, але ж перед організаторами незручно…

— Організаторам точно байдуже. У них зараз бенкет.

— Справді?

— Для обраних. Нас не запросили.

— Жоро, тільки не треба заздрити! Попроси краще рахунок.

— Машенько, ти диво…

— Хтось знає, чи далеко вона, та кав’ярня? І як туди взагалі дістатися?

— А ми зараз у панночки запитаємо.

Поки біло-рожева кельнерка докладно і доброзичливо пояснювала, як дістатися до артистичної кав’ярні, де, либонь, уже починалися читання, Віра допила бурштинову наливку і поглянула крізь порожню чарку на вигнутий знаком запитання світильник. А може, не варто було відмовлятися читати в тій кав’ярні, пішли б зараз разом, і чудовий вечір тривав би легко і невимушено… ні. Я втомилася, я хочу додому.

Додому — означає у напівпідвальний хостел у самісінькому історичному центрі міста: Машенька з Красоткіним знайшли цю автентичну й недорогу місцину кілька років тому і дуже цим пишалися — відтоді все столичне поетичне товариство лише тут і зупинялося. Віра винайняла кімнату на трьох із дівчатами, Аґлаєю та Катею. Господи, як усе-таки незручно, доведеться тепер пояснювати, чому не залишилася їх послухати, а якщо сказати про день народження, то потрібно виставити бодай щось до чаю… не забути б купити дорогою.

А дороги до хостелу вона, до речі, не пам’ятала. Абсолютно.

Вони вийшли надвір, в імлисту непроглядну темряву. Здається, сильно похолоднішало, а може, так здавалося через контраст із теплом приміщення. Скуркіс, Красоткін і Машенька негайно задиміли сигаретами, а Берштейн ґрунтовно розкурив свою знамениту люльку.

— До речі, сьогодні приїздить Маркович, — затягуючись, мовив Скуркіс. — Треба з ним випити.

Машенька з Красоткіним перезирнулись і розреготалися, мов школярі.

— А що? Пригадую, ми з ним якось наприкінці дев’яностих… Його тоді ніхто не знав.

— Ще б пак! Скільки йому років узагалі? Тридцять п’ять, сорок?

— Не більше — це точно.

— Машенько, ти чудове чудовисько. Вважаєш, я вже такий старий?

— Скуркіс, як на мене, ти дивовижний. До речі, я бачила, в програмі є зустріч із Марковичем. Здається, в суботу, так, Міш? Я би пішла, талановитий хлопчина. І головне, розумний.

— Тому і не бідний.

— Красоткін, тільки не треба заздрити!

— Панове, — Берштейн підвищив голос, і аркове відлуння подвоїло звук. — Усе це вельми цікаво, але нам час. Вірусику, ось тобі моя рука, матиму за честь.

— Я в хостел, — винуватою скоромовкою відповіла вона. — Втомилася… голова болить.

Будь-хто на його місці став би наполягати, вмовляти — але не мудрий Берштейн; опускаючи руку, він співчутливо кивнув, і сповнена вдячності Віра кволо всміхнулася.

— Не заблукаєш?

— Я проведу, — втрутився Скуркіс. — Починайте без мене.

Машенька засміялася:

— Там давно вже почали без нас.

Крізь довгий арковий перегін вони пройшли разом, а потім їхні шляхи розійшлися у різні боки, і дзвінка оркестровка голосів поетичного товариства віддалилася, розчиняючись у скупих звуках примовклого під вечір міста. Десь задеренчав трамвай, заплакала дитина, з одного вікна, повз яке вони проходили, пробубонів щось недоречний телевізор. Бруківка під ногами посилювала їхні з Скуркісом кроки до виразного ритмічного стукоту. Всередині ще жевріли залишки жару з денця бурштинової чарки, лише прийти додому, лише лягти спати… все добре.

— Ти мене теж вважаєш нікчемою? — запитав раптом Скуркіс, і Віра аж здригнулася. — У сорок п’ять років пишаюся, що знайомий з відомою людиною… а чим іще мені пишатися? Вони, звісно, мають рацію, Віруню. Таки нікчема.

— Та що ти, Жоро, — озвалась автоматично, неспроможна так швидко налаштуватися на інше, на серйозну, душевну і не потрібну їй зараз розмову. — Не кажи такого… в тебе хороші вірші…

— Дякую, дорогенька. Вчора написав нового… Прочитати?

— Звісно, залюбки послухаю.

Скуркіс пожвавішав, випростав плечі, потім, навпаки, схилився і почав упівголоса декламувати сантиметрів за десять від її щоки. Віра слухала уважно, чесно; його вірші були складні, сповнені багаторівневих тропів, алюзій та ремінісценцій, закільцьовані в чудернацькі рими, їх дуже важко було сприймати на слух — але вона старалася. Через силу женучи від себе, мов приблудного пса, якого не можна ж отак приручати!.. думку про те, що живі, справжні вірші попри всю їхню безмежну розмаїтість, простоту чи вибагливість, класику чи авангард, насправді дуже просто відрізнити від не-віршів.

Те, що читав Скуркіс, було від початку мертве. Та вона забороняла собі це визнавати. Вслухалася. Шукала красу і сенс…

Урешті-решт, він же їх таки написав. У нього була потреба, і він зміг — по-своєму, по-чоловічому, поетам-жінкам завжди непросто зрозуміти поетів-чоловіків… А я нині знову читала «Хмару» і «Поему про час». Хороші вірші. Але ж «Поемі» п’ять, а «Хмарі» вже майже вісім років. А речі, вистраждані та вимучені — невипадкові синоніми з оманливо протилежним змістом — за останні місяці перед фестивалем, не читала (і не читатиму!) нікому…

Тим часом вони шаснули у вуличку, що її, немов старовинне намисто з чорної яшми, унизували однакові аркові прорізи. Віра впізнала місце: хостел був десь тут, в одному з них, але вона ніколи б не визначила, де саме. Відчула вдячність до Скуркіса, який саме замовкнув і після паузи буденно запитав «то як?» — і відповіла майже щиро:

— Дуже гарно… Дякую, Жоро.

Вони перетнули довгу арку, спустилися кількома вузькими сходами з розсохлими різьбленими бильцями. В хостелі було порожньо, за стійкою світилася настільна лампа в абажурі з потертої тканини, але не було ні господині, чепуристої бабці з бузковим волоссям, ні її дочки, ні сміхотливої онуки, які зазвичай змінювали одна одну на посту. Пожильців теж не було. Всі теперішні мешканці так чи інак були причетні до фестивалю — і, вочевидь, так рано повертатися не збиралися.

Віра намацала ключ (добре, що він у неї, бо мало не віддала Аґлаї), трохи поморочившись, таки впоралася з замком, увімкнула світло й обернулася, щоб попрощатися з Скуркісом.

Але він увійшов за нею. Роззирнувся і сів на одне з трьох ліжок, застелених пістрявими етнічними ліжниками.

— Запар, Вірусику, чаю.

— Добре, але ж ти запізнишся.

— Начхати.

Глянула на нього спантеличено. Скуркіс відкинувся на Катиному, здається, ліжку, лопатками до грубого килима на стіні, й зараз напівлежав, широко розчепіривши ноги.

— Я не піду. Теж мені радість — читати для хлопчиків і дівчєт, які сидять і ремиґають… і для буцімто колег, які вважають тебе нікчемою. Лише ти, Віронько, мене розумієш. Іди сюди.

Озирнулася, тримаючи в руках кип’ятильник:

— Що?

— Іди до мене.

Кімната була малесенька, тісна, скринька на три кроки вільного простору, і йому навіть вставати не довелося — так, ледь-ледь звестися, — щоб упіймати за лікоть, шарпнути, притягнути до себе; Віра ледве втримала рівновагу, зробила два мимовільних кроки, кип’ятильник загойдався на проводі, наче дзвоник. Від Скуркіса тхнуло невипраним після потяга светром і цигарковим димом. Він перехопив руку, ледь обійняв за талію, і Віра шарпнулася, намагаючись випручатись, вирватися:

— Жоро! Відпусти!

— Яка ж ти!.. Я розумію — виховання, порода. Але ж ти сама хочеш, я ж бачу… сама…

— Ти збожеволів?!

— Перестань. Та що ж ти…

Вона віддерла від себе його пальці, немов якихось волохатих ворушких морських істот, скочила, відсахнулася якнайдалі — до щільно зачиненого вікна, в якому вранці на рівні очей золотавилося на бруківці опале листя, а зараз із непевної мли проступало лише її відображення. А слід було навпаки, до дверей, і відразу тікати, в хостелі ж нікого, кликати на допомогу марно, Боже мій, Жора Скуркіс, ми ж вічність знайомі, що за дика ситуація, мені п’ятдесят сім років…

— Жоро, я літня жінка. Я тобі за матір… тобто, звісно… я набагато старша за тебе!

Скуркіс покрутив долонею, роздивляючись, як червоніють басамани, потім потягнувся на ліжку, мов величезний кіт, і пружно, мало не стрибнувши, звівся на ноги. Віра втиснулася попереком у холодне, аж крижане підвіконня. Яка маячня. Який жах…

— Отже, люба, ми з тобою трагічно розминулися в часі, — він на крок відступив і широко посміхнувся, взявшись за клямку. — На добраніч… На біса тоді, цікаво, по фестивалях волочитися?.. — промимрив він уже десь далеко в коридорі, гуркітливо піднімаючись кам’яними сходами.

Віра ще довго стояла біля вікна, завмерла, застигла, мов комаха, скорившись дії млистого холоду, що йшов звідтіля.

Потім перестелила ковдру на Катаному ліжку.

Підняла з підлоги кип’ятильник.

Набрала в горня води.

І аж тоді заплакала — про все на світі.

Мене звуть Блискавка. Було — давно — й інше ім’я, та мені до вподоби це.

Сьогодні знову прокидаюся раніше за таймер. Заплющую очі, намагаючись знову зануритися в сон; не люблю. Проте самої цієї думки достатньо, щоб остаточно прокинутися. От і добре. Залишилося лише вісім хвилин. Вісім комунальних хвилин.

Усі довкола ще хроплять, не було такого, щоб хтось із них прокинувся раніше за таймер, про який вони, ясна річ, і гадки не мають, таймер налаштовано винятково на мою хроночастоту. Хропить качок із драконами на біцепсах, закинутих за виголену голову, і зі скрученою змією на животі. Хропить долілиць хлопчик-мулат із дредами, похропує білявка, розкинувши по обидва боки величезні цицьки в пірсингу, і її коротконога руда приятелька теж хропить — чи вона подружка того старого з шерстю на грудях?.. Уночі ліворуч від мене хтось трахався, ненавиджу мастаків трахатися і спати в одному й тому ж домі, вони б іще жерли тут, дайте їм тільки волю. Воля індивіда священна і т. д, і т. ін… читай кодекс вільного громадянина Світу-комуни — та, на щастя, щоб забезпечувати порядок у світі, є я. Мене звуть Блискавка, якщо хто забув. Я — ліквідатор.

Задуха і сморід, як і кожного ранку, коли я мушу дихати з ними спільним повітрям. Дві хвилини до таймера. Довго. Можна було б уже піднятись і навіть піти в душ, але я не хочу ні на секунду бути таким же, як вони.

На відміну від них — усіх до одного! — я маю роботу. Маю мету. Я маю — жоден із цих сопунів у дві дірки навіть не второпав би, про що це я, — свій час.

Чекаю, заплющивши очі, щоб не бачити їхніх мармиз, і повіки важчають, і я встигаю побачити мікросон про стрімчасті скелі та залізні шипи на черевиках, про натягнутий трос, що раптово вислизає з рук…

Таймер!!!

Він вмикається нечутно — для всіх, крім мене. І починає дедалі швидший відлік мого і лише мого робочого часу.

Хапаю форму і мобільник, і ось я вже під душем, струмені гатять у шию та плечі, розганяючи кров і нервові імпульси, стають дибки мокрі волосинки по всьому тілу, вибухають вулканчиками острівці жару в мозку, зливаючись у гарячий шолом на поголеній голові, клякнуть м’язи, перш ніж налитися залізом, на мить стискаються яйця, встає член. Організм стріпується, перебудовуючись, входячи в робочий ритм, і краплі зі стелі летять повільно і ширяють, мов сніг, я можу завиграшки вхопити долонею кожну з них, попередньо позначивши непомильним поглядом. Але я не маю на це часу.

Якусь мить дивлюся в дзеркало, я люблю дивитися на себе у формі, в обтислому комбінезоні, протестованому на максимальну оптичну непомітність у робочому режимі. У формі нас не бачить ніхто, себто жоден із комуналів. Інструкція вимагає перевдягатися до фінального таймера, та особисто я ненавиджу комунальне лахміття — краще під кінець робочого часу просто опинитись у дім-сні, роздягнутись і вирубатися відразу, раніше за них усіх. Мабуть, тому я завжди прокидаюся так рано.

Перш ніж вийти з дому, ліквідую чиїсь смердючі шкарпетки, жмутки волосся, плювки та брудні сліди на підлозі — така інструкція, ліквідатор не має права залишати після себе срач по периметру дім-сну. Огидно, але ж ніхто й не обіцяв, що моя робота буде суцільною втіхою. На той момент, коли мене вже майже нема, білявка раптом відриває голову від матраца, повільно сідає, не розплющуючи очей, роззявляє рота в нескінченному позіху, повисають у повітрі куделі, здіймаються догори, мов повітряні кулі, здоровецькі цицьки. Того, як вони спланерують назад на її живіт, схожий на морду шарпея, я вже не бачу.

Лечу вулицею, розтинаючи гостре ранкове повітря. Ранок — найкласніша частина мого часу, ранок належить лише нам. Комунали дрихнутимуть іще не менше двох-трьох годин — їхніх годин, що про них зараз і думати смішно. Принагідно ліквідую сліди вчорашнього нічного життя, всі ці бляшанки, пляшки, упаковки від їдла, шприци, зужиті презики та лахи. Манатки, згідно з інструкцією, слід здавати в дім-одяг, але тільки якщо їх не пошкоджено, читай пункт вісім дріб чотирнадцять, а якась діромаха завжди знайдеться; крім того, мені просто подобається дивитися, як пістряве комунальне ганчір’я корчиться, щулячись у радіусі ліквіда. Це швидко, я не марную часу.

Вулиця різко перехняблюється на повороті; піднімаю руку, здалеку вітаючи такого ж, як я. Щастя — знати, що ти не сам. Просто знати, не заморочуючись деталями, не думаючи навіть наблизитись, я взагалі зневажаю багаторазові контакти на кшталт дружби, нехай у це бавляться комунали. Постать у сірому махає у відповідь, робить стрімкий віраж і зникає за рогом. Того хлопця, можливо, теж звати Блискавкою.

А ось, прошу, перший труп.

Визначаю миттєво, на око, я фахівець — та все ж виконую всі приписи інструкції: індикатор дихання, сітківка, пульс, витримую контрольний період замірювання. Цю дурню розроблено для новачків, з незвички таки складно відрізнити труп від, скажімо, тіла в алкогольній чи наркотичній відключці — з ритму свого часу. У трупа розпанаханий череп, у волоссі запеклася кривавиця, визирає зубцювата закраїна жовтої кістки. Фізичні ушкодження не завжди є прямою настановою до ліквідації, особисто я не можу цього збагнути, та й узагалі намагаюся оминати дім-шпиталі десятою дорогою, вони мене гнітять, а надто — шпитальні дівки, які працюють удвічі швидше за нас. Але цього разу про доставку точно не йдеться. Налаштовую поле, в радіусі заодно опиняється кілька зім’ятих бляшанок з-під пива, і це чудово, люблю раціоналізувати свою працю.

Огинаю ріг. Тут починається найголовніша ділянка моєї роботи — гостьова зона. Зовні вона нічим не відрізняється від решти, Світ-комуна чесний і прозорий, ми ні для кого не напускаємо туману; зростає лише рівень відповідальності, і я відчуваю це фізично, тонким лоскітним дзвоном, що підіймається з низу живота і розпирає груди.

Тут уже чисто, хтось устиг пройтися до мене, і це добре: за інструкцією гостьову зону щодня мусять відпрацьовувати принаймні троє ліквідаторів, і за кожним новим проходом відповідальність зростає, а я люблю це тремке відчуття. Поворот за поворотом, пташина плямка на стіні, голка від шприца, що випала з чийогось радіуса, зелені пасмуги засохлої органіки світяться в спектралці; чисто не там, де не свинячать комунали, чисто там, де пройшовся ліквідатор.

Гості шизіють від нашої нереальної вранішньої чистоти, хоча вдень вони так само шизіють, і ввечері, на гостей узагалі дуже смішно дивитися, смішніше, ніж на будь-кого з місцевих. Різко розвертаюся і проходжу ділянку ще раз — хтозна, може, іншого ліквідатора сьогодні вже не буде, тому за гостей відповідаю я, Блискавка. Гість має захотіти залишитись у Світі-комуні за перші вісім годин перебування (звісно ж, комунальних годин): це межа. Якщо ж ні, відповідатимуть усі служби, і насамперед ми. Наше завдання — зруйнувати гостьовий шаблон.

На нашому боці час. Мій робочий час.

Він летить уперед, відлунюючи у вухах веселим свистом, я багато що встиг, сорок вісім ліквідованих епізодів штибу два дріб чотири, самих лише трупів дев’ять штук, я завжди багато встигаю перед тим, як вони починають виповзати на вулиці — перші комунали, ранні пташки, ми їх так називаємо поміж себе, коли взагалі помічаємо, коли кортить пореготати. Вони шкандибають перевальцем, похитуючись на кожній нозі, роблячи купу зайвих, непотрібних, розтягнутих часом рухів. Якось у робочому режимі зустрів був на вулиці Нато, одну зі своїх колишніх, а тоді ще не колишню, а навіть багаторазову, словом, просвистали, відтоді на комуналок у мене не встає, сорі, дівчатка. Вона ще любила повторювати, що я постарів. Кожної, матері її, ночі.

Таймер на сніданок, лунає завше зненацька і начебто раніше, ніж треба, я люблю свою роботу, мені впадло її переривати. Зарулюю до найближчого дім-стола. Тут ще немає нікого з комуналів, не те що під час обіду чи вечері, коли доводиться видлубувати їх зі стільців, розчищаючи місце: сказитися зо сміху. Винятково свої хлопці. Сірі комбінезони. Блискавки.

Злагоджений дзвін виделок лунає, ніби важкий метал, і так само злагоджено ходять щелепи, ліквідатор їсть охайно, бидлотять лише комунали. Калорійна здорова їжа. Переді мною виникає шмат соєвого м’яса, весь у патьоках гострого запашного соусу, краї звисають з тарілки, а звідки він узявся, я, як завжди, не помітив, столові дівки теж пораються швидше за нас — хоча не набагато, ні.

Випростовую руку і хапаю її за поділ, чи за що там вийшло вхопити. Вона не пручається, регоче і ледь сповільнюється, виходячи на синхрон. Хлопець навпроти схвально підморгує; столова дівка совається в мене на колінах, вона сміхотлива і з великими цицьками, одна з них якраз поміщається в руку, спокійно, мала, спершу їдло, ненавиджу мастаків, які примудряються поєднувати.

Щось вона таке робить, уміють вони, ці досвідчені сучки, розширює межі свого часу і впускає мене всередину: це суворо заборонено інструкцією, читай пункт одинадцять дріб дев’ять — але на трошечки можна, до того ж свої хлопці не здадуть. Від прискорення мене хапають дрижаки, м’ясне волокно застряє в зубах, дівуля зслизає просто під стіл, і поки вона там вправно і швидко вовтузиться, я длубаюся в роті спершу язиком, а потім і пальцем, і в дупу хлопців навпроти, які жеруть та іржуть, хоч і свої, та зараз загальмовані, мов послідущі комунали, я теж пореготав би, якби мені було до того. Витягнув, кінчив, устиг; дякую, лялечко. Розсинхронізація, режим робочого часу, таймер.

Ми виходимо одночасно, і перші комунали, які приваландалися до дім-столу, все-таки можуть нас помітити — щільне сіре поле розходиться конусом, схожим на промінь ліквіда, що його ніхто з них, звісно ж, ніколи не бачив.

Усе, просвистали, нас уже нема, кожен пішов своїм маршрутом стрімкою ходою ліквідатора.

Я люблю свою роботу. Але денну — дужче за ранкову. Стократ.

Комунали сунуть вулицею, парами та великими гуртами, рідко поодинці, їхні голоси зливаються в гудіння на низьких частотах, вони кишать так прокволо, що вже навіть не смішно. Вилупки. Пістряве ганчір’я, дурнуваті зачіски і брязкітки, комуналам нічого не треба, тільки викаблучитись одне перед одним. Комунали прості, як інструкція на два пункти, передбачувані в кожному русі. З ними легко працювати. Легко і приємно.

Осьо зграя підлітків із кольоровими патлами і залізяччям, натицяним у всіх місцях, остаточно загальмовується посеред вулиці й починає розтікатися на дві купки, ледь-ледь соваючи млявими кінцівками. Майже не змінюю траєкторії, на віражі пролітаю поміж ідіотів, розкидаючи їх на всі боки, вліплюючи в стіну. Конфлікт ліквідовано в зародку, чиста робота. Мене звуть Блискавка.

Лечу далі, принагідно їх розтягуючи, не даючи проламувати макітри і панахати артерії, без мене комунали тільки те й робили б, мало їм ночі, коли Світ-комуна переходить у режим енергофінансової економії, коли я лягаю спати; вночі можна матлошитися донесхочу, ранковий ліквідатор розбереться! — але їм замало, ага. Вони пхаються, сунуть, наїжджають одне на одного в перервах між траханням та їдлом, макіяжем та пошуком лахів, повзучим валанданням від дому до дому і чим там іще?.. гадки не маю. Я геть забув комунальне життя, не було там про що пам’ятати. Закарбовується тільки свій час.

Я стрімкий, я не можу не встигнути чи, подумати смішно, не відстежити завчасно конфліктний епізод — але іноді втручаюся трохи пізніше, всі ліквідатори так чинять, а декотрі мало не через раз. У цьому найбільший кайф. Та коли вже потішатися, то до останку, до ліквіда, інакше інструкція зобов’язує здійснювати доставку, а дім-шпиталів я ненавиджу, я вже, здається, казав. Але до останку — це прокволо, нестерпно довго, і поки чекаєш, увесь кайф зникає. Надто, коли б’ються дівки.

Одна чорна і сухоребра, в чомусь золотому, друга червоно-руда, майже гола, що вони там не поділили, я б уже давно ліквідував конфлікт, але дуже вже потішно дивитися, як повільно виписують вісімки та кола шмигасті цицьки, клишоного здіймаються ступні, скарлючені кігті плавно занурюються в кудли…

Аж ось — раптовий грім на моїй хроночастоті — сигналить мобільник.

Я забуваю про дівок, про конфліктний епізод, про інструкцію, навіть про свій час. Мобільник — головне у спорядженні ліквідатора, важливіший за робочі однострої і навіть за ліквід. За весь мій час він дзвонив лиш одного разу. Зараз удруге.

— Блискавка. Слухаю.

— Андрій Маркович… а прізвище? — суворо запитала тітонька з відповідним наголосом.

Діти заливчасто вибухнули, штовхаючись, підстрибуючи, а дехто (Марія) ще й гойдаючись на кільцях в одвірку передпокою, — наче вперше таке почули, еге ж. Дружина спробувала їх погукати з глибини квартири, її голос поблукав десь там невиразним відлунням, і ніхто, ясна річ, не відреагував. Фахово зберігаючи серйозний вигляд, Андрій пояснив дамі помилку, відкупився належною соткою, поставив підпис, зачинив двері і грізно розвернувся:

— Що? Дуже смішно?

Ніхто не злякався:

— Андрій Маркович! Андрій Маррркович! А прізвище?!

Надійка, наймолодша, недавно подолала «р», тому старалася найдужче. Заливчасто і дзвінко, дуже схоже на звірррячий будильник, із яким Андрій воював у дитинстві — вже тоді він не розумів і не приймав зазіхань на свій і тільки свій час. Той будильник і досі живий, цокає десь на горищі заміського будинку.

— На що збирали, знову на похорон? — Інна намалювалася в дверях, нахилилась і обійняла дочку за плечі. — Не розумію, вони читати не вміють?

— Вони?.. жартуєш, звідки? Ні, начебто на якийсь асфальт. Ти готова?

— Нічого-нічого, тобі корисно нагадати.

— Нагадати про що?

— Про межі твоєї світової письменницької слави. Так, я вже.

Вона була в білому костюмі й босоніж; себто ні, не босоніж, у тілесних колготках, але на вигляд майже однаково. Вузенькі ступні розміру, якого не існує в природі, за винятком дитячих магазинів — Андрій знав, адже це вже тринадцять років було саме його проблемою, — тридцять четвертого чи навіть тридцять третього з половиною. Така смішнюча, коли без черевичків. Дівчисько.

— Тат, а можна й мені з тобою?

— І мені!

— І мені!!!

Дружина відвернулася від дзеркала і пішла на перемовини, і це була її помилка:

— Що ви робитимете в аеропорту?

— Будемо добре поводитися!

— Будемо чемні!

— Будемо дивитися на літаки!

Довелося втрутитися:

— Філе, у тебе, взагалі-то, англійська і, здається, ти вже запізнюєшся. Мерщій!

— А нам з Надійкою не треба на англійську!

— Маріє!..

Андрій зробив суворе обличчя, донечка натомість вдала, що її це вразило. Опустила величезні, таких ні в кого більше не було (враховуючи фамільні портрети по обох лініях, а також решту людства), очиська — і різко змінила вектор:

— А що ти нам привезеш?

— Треба подумати. По-перше, нові книжечки…

— А ще?

— Ні, Інко, ти чула? Самих книжок їм уже не досить. Добре, зараз подумаємо, що його звідти привозять… Смоктульки-ведмедики і печиво зі «Склянки», мигдалеве безе, як минулого разу, піде?

— Уррра-а-а!!!

— А ти скоро повернешся?

— За три дні. Філе, я серйозно, швидше давай. Це твій час!

— Ага. Па-па, тату.

Вони з сином синхронно підняли долоні, і хлопчик умить випарувався за дверима, залишивши за собою порух повітря, що його в давніх американських мультфільмах зображали у вигляді кольорових вихриків. Він не запізниться, зі спокійною впевненістю зауважив Андрій. Мій син давно вже нікуди не запізнюється.

— Могли б і підвезти, — Інна стурбовано звела брови, дослухаючись, як даленіють лункі, стрибучі кроки. — Там дві дороги переходити.

— Йому одинадцять років. Їдьмо. Дівчатка, чемно поводитися, слухатися маму й Олену Іванівну і…

— Не гайнувати часу!

— Точно.

Няня виникла в передпокої непомітно, у слушний момент — коли він уже відпустив розціловану Марію і цьомнув Надійку в зворушливий носик-кнопку, а Інна взулась і пов’язала шарф, — лише такі люди, ненав’язливі і точні, працювали в нього вдома. У помешканні, де все завжди відбувалося вчасно і ненапружено, а показне веселе безладдя, що завжди збивало з пантелику сторонніх, лише увиразнювала внутрішню впорядкованість, розраховану до секунди.

Андрій передав малу їй на руки, підхопив на плече рюкзак (ніколи не брав у дорогу багато речей, навіть на закордонні ярмарки, шокуючи от-кутюрних видавничих дам своїми джинсами та регланами), і вони з Інною вийшли на сходовий майданчик, весь у гігантських ліанах і фікусах. Далеко не вся рослинність, яку вирощувала дружина, поміщалася в їхніх шістьох кімнатах, тому особисті Інчині джунглі, як і в природі, потроху захоплювали суміжні території.

— Знову, — присіла навпочіпки, встромила руку під шкірясте листя і витягла недопалок у гидливих пучках. — І як же їм не соромно?

— Їм соромно. Інакше б він валявся на підлозі.

— Андрію… от навіщо нам?..

— Обговорімо це, коли буде час.

Інна хотіла щось відповісти, і він навіть знав, що саме, не вперше про це заходило і не востаннє, — але не озвучила, тільки невдоволено ворухнула закопиленими губками і, не чекаючи ліфта, побігла вниз сходами: маленькі ніжки, дзвінкі підбори, ляскуча луна. Коли я зійду, вона чекатиме біля машини, витираючи серветкою пальці від охайно викинутого в контейнер недопалка, всміхатиметься і не починатиме розмов у недозволений час.

Добре, зараз наздожену. Я теж умію і люблю стрімголов летіти вниз, перестрибуючи через кілька сходинок і хапаючись за поручні, щоб не заносило на поворотах.

Під’їхав ліфт і безгучно розсунув дзеркальні двері.

Нарешті злетіли.

Запізнившись на п’ятнадцять хвилин, саме тих, що вони простирчали в корку — п’ятниця, виїхати з міста неможливо, чому він, Андрій, це не врахував? — і що їх Інна все-таки використала на чергову розмову про заміський будинок, який пустує дев’ять місяців на рік і в якому вони давно б могли жити без усіляких сходових майданчиків, тіток, що збирають гроші, та недопалків у квітах. І дихати чистим повітрям. І возити дітей у школу на заняття, а потім забирати їх звідти і не сіпатися щоразу. І самі вони — останній аргумент він почув уперше і захоплено навів різкість, як же хвацько вона, його розумна дружинонька, використовує проти нього його ж власний улюблений арсенал, ніби старовинну шаблю з килима на стіні, що опинилася напохваті, — зможуть планувати своє життя і свій час!

Якби вона могла, то жила б не просто за містом — а у своєму власному, окремішньому і герметичному просторі, в задраєному відсіку, в особистому світі-капсулі. Де нічого не відбувалось би, не змінювалося і не рухалося. Де щоразу, повертаючись із літературних поїздок, бачив би її точнісінько такою ж — молодою і стрункою, неправдоподібно оточеною нашими дітьми, усміхненою, з маленькими руками по лікоть у землі, незмірно далекою від того, що коїться там, у зовнішньому і спільному для решти людей світі, — і так усе життя. Інка була б щаслива.

Він теж був би щасливий, і знав це. З жінкою, яка за будь-яких обставин (він і не такі важливі речі завжди ретельно прораховував заздалегідь) перестала би бути цікавою і жаданою, просто не варто було б одружуватися.

Усе, звісно, сходилося на дітях.

У момент їхньої ключової і глобальної розбіжності, безпрецедентно тривалих перемовин і неможливого, як на стороннє око, компромісу корок нарешті зрушив з місця, і дружина зосередилася на дорозі. На щастя, вона належала до унікального, майже вимерлого під тягарем природного добору, підвиду жінок, здатних у конкретний відтинок часу робити лише щось одне.

Вони встигли, як встигали завжди, і ось літак уже набирає висоту, а внизу розкинулося місто, красиве, як і будь-яке інше, — справді, я бачив їх більше ніж досить — кожне місто світу, коли дивитися на нього звідси, через ілюмінатор, по-дитячому тицьнувшись носом у скло. Місто необхідне, а тому досконале. Місто — наш загальний простір, єдиний організм зі спільною циркуляцією крові й нервових імпульсів, а також усього потрібного для нормальної життєдіяльності: і його власної, і кожної конкретної людини. Місто встановлює власні правила, власний ритм і власний час.

Спробуй вбудуватися, вжитися, врости, казав Андрій синові, і дівчаткам теж збирався сказати, старшій уже от-от. І лише оволодівши загальним часом — зможеш розвернути його на себе і зробити по-справжньому своїм.

Я знаю напевно. У мене він давно вже є.

Свій час.

Зустріч з читачами і обидві автограф-сесії призначено на суботу (на рецепції видали конверт з особистим графіком — організація на фестивалі завжди була притомна, цілком європейського рівня), а на сьогоднішній вечір заплановано бенкет — окремий квадратик рожевого паперу, мабуть, без нього не пустять.

У літературних колах бенкети з фуршетами заведено зневажати з особливим завзяттям, що його можна порівняти лише з ретельно приховуваною жагою халяви; а йому, Андрієві, подобалося. Хіба ж не чудово — водночас і смачно поїсти, і поспілкуватися з колегами, не витрачаючи ні на те, ні на те зайвих ресурсів? До того ж запрошення на бенкет, хоч як це смішно, не перестало бути переконливим способом конвертації статусу — від часів перспективної літературної юності й дотепер. Статус у нашій високій сфері взагалі річ вельми і вельми відносна, і підтвердження цьому Андрій отримував щоразу, коли хтось укотре приймав його прізвище за по батькові.

Хороші готелі коштом організаторів він, до речі, теж цінував.

Увійшовши і обдивившись, Андрій кинув рюкзак на дальній край широчезного — що вони, цікаво, про мене думають? — ліжка і навскоси витягнувся на покривалі. До бенкету залишалося години півтори порожнього часу (епітет «вільний» смішив: його час був вільний за визначенням), і він давав цій порожнечі шанс наповнитися в природний спосіб, як це завжди й буває у фестивальному житті з його збивчастим напруженим ритмом. А як ні, це малоймовірно, проте на краще, піду прогуляюся, вип’ю кави. У цьому місті, як і в усіх інших, він мав улюблену кав’ярню.

Одночасно задзвонив мобільник у кишені куртки й телефон на тумбочці. До тумбочки вдалось дотягнутися, не встаючи.

— Андрій Ігоревич?

— Слухаю вас.

— Це адміністратор. Ви зручно влаштувалися?

Не вгадав, краще було б узяти мобільник.

— Так, дякую.

— До вас тут прийшли. Запитують, чи можна піднятися в номер. Полтороцький Сергій Володимирович.

Долинув приглушений бас: Полтороцький, і Андрій мало не розсміявся вголос із цієї видимої парності, з римування ситуацій; бігме, жоден статус не є абсолютним, нічиї слова і значущість не здатні сягнути кожного готельного адміністратора. А моє ім’я та по батькові, не варто себе дурити, у них просто записано в реєстраційній книзі.

— Сергія Володимировича можете пропускати до мене будь-коли, — чітко промовив Андрій так само діловито і серйозно. — Але краще перекажіть, що я зараз зійду.

Полтороцький сидів у передпокої на пуфиках, на двох одразу, та й узагалі його було багато, дуже багато! — як завше. Побачивши Андрія, він жваво розкинув руки, немов риболов у розмові з колегою, через це дорогий сріблясто-сірий піджак перехнябився на його могутньому тілі, а дизайнерська краватка вислизнула назовні:

— Андрюхо!!!

Від полтороцьківських обіймів він завбачливо ухилився, та по плечу його все-таки поплескали, і Андрій, як завжди, відчув себе чоловіком занадто тендітної статури, мало не з пір’їну завважки — це погано вкладалося в картину світу і сприйняття в тому світі себе, та Полтороцькому традиційно пробачалося як чудовому дядькові та розкішному типажеві. І якщо в білялітературних колах або в менш близьких Андрієві колах артистичних різноманітних унікумів було хоч греблю гати, то у владі, принаймні вітчизняній, він був такий один. Хоч як це прикро для країни.

— Де б ми ще побачилися, — життєрадісно рокотав Полтороцький. — У столиці так просто не впіймаєш.

— Тебе теж.

— От не треба брехати, добре? У мене по дві вистави на місяць, міг би і зайти.

— Але ж квитків не добудеш.

— А ти пробував? Можу, до речі, влаштувати запрошення для вас із дружиною на прем’єру двадцять восьмого…

— Двадцять восьмого я в Барселоні на ярмарку.

— Отож-бо.

Юнак-адміністратор захоплено спостерігав з-за стійки. Може, й упізнав — свого часу Полтороцький мелькав у кіно, і стрічки з ним регулярно крутили на центральних каналах з нагоди воєнних та патріотичних річниць, а також, на радість дамам, до Восьмого березня, — але не факт. Андрій давно зауважив, що ця людина викликає загальний захват незалежно від власної впізнаваності, сама собою, наповнюючи будь-який простір і перетворюючись на його центр. Це я можу з’явитися будь-де інкогніто і залишитися непомітним; і не знати, хто кому має заздрити.

— Маячимо, — перехопивши його думку, погодився Полтороцький. — Ходімо звідси. Треба відзначити.

— Ходімо. Але щодо відзначити не певен, мені ще сьогодні на бенкет.

— Ти підеш на це збіговисько? — всю свою зневагу він уклав в обертові двері, й Андрій легко проскочив надвір на наступному оберті, не торкаючись стулок. — Ну добре, тоді я теж піду. Хотів був сачконути, хоча з іншого боку, навіщо Ольгу ображати, хороша тітка… Але відзначити мусимо. Ось під’їдемо в одну місцинку… ч-чорт, я ж Володьку відпустив. Уявляєш, зараз навіть тут після шостої шалені корки! Скоро взагалі не матиме сенсу тримати машину, якщо хочеш бодай менш-більш розраховувати час.

— То прогуляймося.

— Гаразд. Не запізнимося? — Полтороцький глипнув був на годинник, надмірно дорогий, як і все в нього, такого зворушливого в пристрасті до кричущої розкоші; але тієї ж миті перевів погляд на Андрія, підсміхнувся. — Забув. Ти ж у нас ніколи й нікуди не запізнюєшся.

До «Склянки» вони не дійшли: довелось би дати великий гак і потім квапитись, а цього Андрій не дозволяв у принципі, вилучивши зі свого життя раз і назавжди. Зупинилися в симпатичній цукерні — в цьому місті вони траплялися на кожному розі, практично як у Європі, що йому, ласунові, вельми подобалося. Полтороцький, щоправда, страждав, адже тут, крім лікеру в каву, алкоголю не подавали, — страждав фізично, зримо; схоже, він уже таки алкоголік, хоч і категорично це заперечує, вкотре подумав Андрій.

— Бо таке життя, Андрію. Вчора голосували поправку до авторського права в інтернеті, тобі це має бути цікаво, га?.. То я, щоб ти знав, передав картку Боброву, бо вже дивитися не можу на ті пики. Плюнув та й поїхав у Пущу рибалити. Мене можуть позбавити мандата тільки так. Картка, до речі, досі в Боброва, ото наголосує там, поки я у відрядженні…

— То що з поправкою? Пройшла?

— А хіба мені не один чорт?

— Навіщо тоді взагалі балотувався?

— По дружбі, Мишко попросив. Йому потрібна була публічна особа в списках. Хіба мені для Мишка шкода?

— Не бреши, — мовив Андрій, помішуючи довгою ложечкою цукор у лате. — Ти хотів у владу. Всі хочуть. І мені справді цікаво: навіщо?

Полтороцький зареготав і все-таки плеснув його по плечу, перехилившись через столик — келих із лате вдалося врятувати, — і в цьому його жесті, і в оксамитному акторському басовитому сміху проступала така філігранна техніка, що нею можна було захоплюватись, але жодним чином не вірити. Перехопив Андріїв погляд і враз замовк, наче вимкнув звук.

— Відверто? А так. Розумієш, цього, — точковий наголос і пауза, — я досі не робив. А хотілося.

— І як?

Полтороцький стенув плечима:

— Нудьга. Наче кіно, тільки ще каламутніше.

Андрій кивнув, погоджуючись: в активній нелюбові до кіно, точніше, до світу кіновиробництва, що їх, до речі, і звів колись, — то був єдиний у його житті випадок, коли молодий ще письменник Маркович спокусився на запрошення написати сценарій для великої студії — вони були цілком солідарні. У безглуздішому середовищі, де всі завжди квапилися, водночас бездіяльно зависаючи на довгі години, безтолково юрмилися, мимоволі і зумисне заважаючи одне одному, особливо завзято блокуючи і зводячи на пси чужу працю, де кожен постійно був у чомусь винен, а всі разом бездарно нищили час, — він не опинявся ніколи, ні до, ні, тим більше після. Полтороцький доволі звикло сприймав кіношний абсурд із неперевершеним презирством зірки; він і досі, як знав Андрій, не гребував засвітитись у серіалі з хорошим бюджетом. Але вони розуміли один одного.

— Ці безглузді засідалова, голосувалки, балаканина для преси… Брифінги, шмифінги, тьху. А потім іще до глупої ночі реальні тари-бари по саунах… моторошна каламуть. Час, мов крізь пальці. Минулої суботи я ледь на виставу не спізнився. Думав, вона через тиждень.

— Та загалом тобі подобається.

— З чого ти взяв?

Андрій усміхнувся:

— Бо ти й досі ще там. А ти ж у нас незалежна людина. Інакше би пішов.

Полтороцький повів бровою, здвигнув усім своїм рухливим каучуковим лицем, обмірковуючи цю думку, і ствердно кивнув:

— Пішов би.

Маєстатично потягнувся до столика наготованим захватом із двох пальців і поморщився, торкнувшись до філіжанки з кавою. Гидливо вихилив, немов мікстуру.

— Андрюхо, ми на бенкет не запізнюємось?

— Поки що ні, сиди.

Він надпив іще трохи лате, розтягуючи задоволення, смакуючи медовий присмак на денці й вистиглу, та все одно розкішну пінку з корицею. До цього міста варто було приїздити лише заради кави. Навпроти неквапно оберталася на стійці різноманітна випічка, унікальна в кожному тутешньому закладі: а й справді, хай йому грець, тому бенкету…

— Розумієш, у чому річ, — озвався Полтороцький. — Ти молодий. Сороківки ще немає, а все вже при тобі: визнання, гроші, ну ти зрозумів… усе вчасно. А головне, є запас. У твоєму-то віці! Точно сподіваєшся колись написати свій найвидатніший роман, га? Отож-бо й воно. Не думай, що лише ти тут інженер людських душ.

Андрій кивнув:

— Звісно, що сподіваюсь, інакше який сенс?

— А я вже — ні.

Він знову неправильно взяв чашку, зазирнув до неї, гидливо відставив убік, поплямкав. Повів далі:

— Скажімо, в мене зараз ідуть Тев’є та Лір, що там, що там я геніальний, це не жарт, ти ж мене знаєш. Двадцять восьмого прем’єра, до речі, можу вам з дружиною… а, вже пропонував, забув. І нафіг, постановка паскудна, правду кажучи. Лише на мені й витягують, ну ще Наталя, вона добре працює, молодець дівка. То й що?.. Андрію, через себе я вже не перескочу. В театрі. Про кіно взагалі мовчу. До речі, «Оскара» мені дулю дадуть, а все решту вже дали. Отже, треба спробувати щось іще. Для початку бодай політику. А може, з мене буде користь народові, вітчизні, га? — він хитро підморгнув. — Час же, час спливає…

— Полтороцький, — Андрій знову всміхнувся, — я тебе люблю.

— Марковичу, я встидаюся!

Він підхопив зі столу взірчасту серветку і, згрібши її в пальці, кумедно зобразив знічену пані з віялом; Андрій реготав до сліз, привернувши загальну і, либонь, зайву увагу. Втім, він давно помітив, що дві дамочки постбальзаківського віку в дальньому кутку давно вже перешіптуються, поглядаючи в їхній бік. Перезирнулися, а потім одна з них рішуче звелася і пішла, петляючи між столиками, дорогою порпаючись у торбинці:

— Сергію Володимировичу… якщо можна… знаєте, я ще студенткою… Будь ласка, дайте автограф!

Полтороцький посерйознішав. Не дивлячись на жінку, охайно склав серветку вчетверо, накрив нею порожню чашку — і лише тоді зволив ледь-ледь повернути голову, скоса глянув бундючним оком і з непомірним гонором зронив:

— Ні.

Тітонька зашарілась і подалася назад, наштовхуючись на стільці. Темне вікно докладно відображало, як вони з подружкою гарячково підфарбовують вуста, кличуть кельнерку, негайно розраховуються, натягують пальчатки. Бідолашної шанувальниці Полтороцького шкода було навіть у відображенні.

— Даремно ти так, — мовив Андрій. — Я б дав.

— А в тебе, зауваж, ніхто й не просив.

Він зайшовся достоту мефістофельським реготом, під звук якого скривджені дами втекли з кав’ярні. Андрій задля годиться поглянув на годинник на стіні: він давно вже цього не потребував, вбудований таймер цокав у нього десь всередині, вдало маскуючись під серце, надійний і безвідмовний, що не підводив ніколи:

— Ходімо.

Біля ресторану вирувала звична штовханина. Запрошені літератори, показуючи рожеві папірці, заходили всередину, ті, кого не запросили, пильнували знайомих і просотувалися вслід за ними: охорона та фейс-контроль на фестивальних бенкетах ніколи не були надто пильні. За півхвилини з Андрієм встигли привітатися осіб п’ятнадцять, трьох він навіть розпізнав, а ще з півдюжини згадав в обличчя, без імен та обставин знайомства. Дві гарненькі панночки, блондинка та брюнетка, затрималися поруч у промовистому упованні.

Андрій покопирсався в кишенях: рожевого аркушика, звісно ж, не знайшов — найімовірніше, я взагалі забув його в готелі. Доведеться скористатися знайомством із Полтороцьким.

Та на фейс-контролі стояв Паша з дружнього видавництва, який широко до них усміхнувся:

— Андрію, Сергію Володимировичу, нарешті, Ольга Петрівна вже цікавилася…

— Ми вчасно, — прогудів Полтороцький. — Як годинник. Де Оленька? Жадаю припасти до царственої ручки.

— Проходьте, будь ласка.

Дівчата в останню мить загальмували, й Андрій змушений був підхопити обох попід руки, тягнучи досередини. Врешті-решт його залізобетонну репутацію взірцевого сім’янина давно пора було як не зруйнувати, то бодай поставити під сумнів. І, ясна річ, одразу напоровся на Ольгу, яка особисто зустрічала гостей біля входу в залу.

— Андрійку? — трохи знічено промовила вона.

На щастя, між ними виросла широчезна спина Полтороцького. Зарокотів його поставлений баритон:

— Оленько, радий бачити. Вітаю господиню нашого феєричного свята, натхненницю літературного життя країни! Люба моя, ти нині гарна як ніколи.

Дівчиська безладно щось пробелькотіли, сипонули врозтіч і, змішавшись із натовпом, двома тонкими струмочками полинули до зали. За вигадливо вигнутою лінією довгих столів, що пістрявіли наїдками, здається, вже не лишилося живого місця — а літератори з голодними очима прибували і прибували. Полтороцький, з бездоганним вишколом обцілувавши Ольжину руку, теж пішов досередини, не чекаючи на Андрія; його спина випромінювала стурбованість і спрагу.

Ольга всміхнулася. Вона сяяла розсипищем стразів на чорному оксамиті, схожа на невисокий, міцно збитий Чумацький шлях. Андрій знав її вже років сто. Принаймні п’ятнадцять із них вона робила цей фестиваль, гаруючи весь рік, мов коняка і каскадер в одній особі, — тож могла собі дозволити трохи посяяти, в усіх сенсах.

— Вітаю, Олю.

— Молодець, що приїхав, — вона понишпорила очима довкола нього. — Ти сьогодні, здається, не сам?

Андрій засміявся:

— Молоді письменниці, — пояснив він. — Моя майстерня.

— Це ж чудово!

Позаду вже підтискали.

— Ще, думаю, побачимося, — мовив Андрій.

— Неодмінно. Не забудь, завтра в тебе зустріч із читачами! «Тамбур», чотирнадцята нуль-нуль.

Незбагненно, але вона завжди пам’ятала програму назубок. Усю.

Андрій пройшов до зали. Навколо вже гуло ділове, стишене звукове тло, зіткане з уривків розмов, дзвону келихів, цокання ложок та виделок і стереоплямкання: люд бенкетував на повну, не чекаючи офіційної команди. Місць, як і слід було чекати, не залишилось. Із ним знову звідусіль віталися, дружньо здіймали долоні, потім розводили руками і скрушно кривили обличчя. Він пошукав поглядом Полтороцького — і знайшов, оце гарно, в товаристві недавніх брюнетки та блондинки: з однією він цокався, іншу по-батьківському обіймав за талію. Цікаво, вони й справді щось пишуть? Андрій був майже переконаний, що так — але не на всі сто, а Ольга ж перевірить, із неї станеться.

Він переступав із ноги на ногу посеред зали, ситуація ставала дедалі дурнуватіша. Звичка всюди приходити вчасно за наших реалій геть себе не виправдовувала, він уже котрий рік поспіль не міг примусити себе робити апріорі абсурдну поправку на країну.

— Жеруть, — з тихою ненавистю мовив хтось під вухом. — Сам Андрій Маркович стоїть і не може знайти місця, а вони жеруть.

Інтонація, з якою це було мовлено, насторожувала; він глянув упівока і переконався, що має слушність. Дядечко непевного віку в розтягненому светрі та з гемінгвеївською борідкою, вочевидь, був місцевим графоманом, фаховим літтусовщиком зі зневаженими амбіціями та зграями приручених тарганів під лисиною.

Відкараскатися від такого було б складно і за сприятливіших обставин.

На щастя, тут укотре пролунало життєрадісне:

— Андрію!

Озирнувся: від входу поспішав Віктор Стеценко, доцент і прозаїк, — якось вони разом виступали перед студентами і відтоді віталися, перетинаючись вряди-годи на різноманітних заходах.

Андрій квапливо ступив до нього, мов до найкращого друга, якого дивом зустрів:

— Вікторе! Бачу, тут дослівно всі.

— Так фестиваль же!

Вони відійшли трохи вбік і вже не стовбичили просто посеред зали. Втім, місцевий гемінгвей не відставав.

— А я цього року не просто так, — похвалився Стеценко. — У мене нова книжка вийшла! Збірка малої прози. Шкода, не маю з собою, подарував би…

— На ярмарку є? Я куплю.

Віктор засяяв: ніщо так не може ощасливити малотиражних письменників другої-третьої шереги, як обіцянка придбати їхні книжки. Тепер мушу, зав’язав уявний вузлик Андрій, інакше це все одно, що ошукати дитину.

— А ви теж письменник? — встряв гемінгвей. — Познайомимося…

Поки вони знайомилися — Вікторові бракувало досвіду в таких справах і шкодив очевидний надлишок університетської делікатності — Андрій знову перебігся поглядом по залі. Сісти було справді ніде, і це його дивувало: Ольга за своє життя організувала сотню-дві бенкетів, вона ніяк не могла не врахувати халявників. Інша річ, їхньої армії щороку прибуває… Він уже почувався винним, що провів тих дівчат.

— Андрійку, Вітю, хлопці, що ж ви? Проходьте, зараз починаємо. Арночко, ходімо, люба.

Невідь звідки виникла Ольга, підхопила їх зі Стеценком під лікті й посунула поперед себе, ніби гірський потік. У протилежному кінці зали виявилися невидимі, мов потаємний вхід за картиною в старовинному замку, двері до сусіднього приміщення, компактнішого, з бенкетними столами літерою «п», впізнаваними літературними обличчями навколо — і, справді, певною кількістю вільних місць. Андрій сів, вітаючись із присутніми короткими чергами, Віктор і Гемінгвей шелепнулися навпроти. Ольга посадила поруч з Андрієм хирляве дівчисько з величезними кільцями у вухах і випарувалася перш ніж він устиг озирнутися і подякувати.

— Що ж. По першій, — у Гемінгвея вже було налито. — Всі ми тут певним чином письменники. Пропоную випити за наш щоденний…

— Дорогі друзі! — пролунав в обох залах кришталевий Ольжин голос.

— Тссс! — перебив Віктор гема-самозванця. Той замовк і спожив без тосту.

З протилежної відноги літери «п» Андрієві помахав Нечипорук; супер. З Нечипоруком вони вели спільний проект, покликаний представляти молодих письменників у Східній Європі; саме назріла розмова, і Андрій навіть збирався йому телефонувати завтра-післязавтра, щоб спеціально здибатися. Чудова все-таки річ бенкети. До речі: він дегустаційно поклав на тарілку по ложечці всіх салатів, по налиснику з грибами і ще чимсь, розетку з паштетом, по канапці з червоною та білою рибою… тааак. Тарталетки з кав’яром, усі до одної, вже скупчилися на гемівській тарілці, і той пожирав їх так швидко, ніби неподалік стояв представник гіннесівського комітету з секундоміром. Тямовитий Стеценко дотягнувся до сусідньої тарелі і простягнув її Андрієві. Він узяв зо дві, запропонував сусідці, але та взагалі ніяк не відреагувала. Андрій лише зараз зауважив, що в неї геть виголена голова з химеристим татуюванням над вухом.

Ольжин голос линув над головами ненав’язливим тлом; такий знайомий, звичний, він самим лише своїм звучанням повертав час на рік, а потім ще на рік, і ще… Як завше: подяки міській владі, перелік спонсорів, поіменні дякуночки гостям фестивалю — його ім’я пролунало третім чи четвертим, а хто був раніше, Андрій, на жаль, проґавив, — а потім до болю знайоме про катастрофічну культурну ситуацію в країні, про те, що лише всі гуртом… Судячи з того, що катастрофічна ситуація стабільно трималася вже котрий рік поспіль, спільні зусилля не були марні.

— А зараз фестиваль привітає почесний гість, народний артист і народний депутат, наш дорогий Сергій Володимирович Полтороцький!

— У всіх є? — стурбовано запитав гем. — Дівчино, вам налити?

Хирлявка підвела поголену голову і виразно промовила:

— Іди на.

Затуркотів полтороцьківський баритон. Вітання із владних сфер, наш Президент, мовляв, мріяв особисто приїхати, але обставини… маю надію, що й з мого скромного товариства… певна користь…

— Старий пердун, — буркнула хирлявка.

— Даремно ви так, — озвався Андрій. — Сергій Володимирович, по-перше, чудовий актор, по-друге, мій друг, а по-третє…

— Ви Андрій Маркович?

— …жанр привітання — в принципі не найвиграшніший навіть для дуже розумної людини, — завершив він. Закінчувати думку незалежно від того, перебивають її чи намагаються кудись повернути, було його давнім принципом.

Хотів був додати щось про її юний вік, але не став.

— А я Арна, — мовила дівчина. — Справді, не будемо ж ми, як дурні, чекати, поки нас відрекомендують.

Вона говорила як людина, свідома своєї безумовної популярності — не зіркові понти, підживлені комплексами, а нормальна діловита впевненість, так не сумніваються щодо кольору снігу й трави. Після секундної паузи Андрій пригадав: справді, Арна. Якось так склалося, що він жодного разу її не бачив, не перетинався наживо — хоч у вітчизняному літпроцесі знав, здається, всіх. На свої глянцеві й контркультурні світлини вона була геть не схожа.

Усміхнулася:

— Загалом я вам вірю. Мабуть, і справді кльовий дядько, даремно я про нього так.

— Геть даремно. Я вас познайомлю, якщо хочете.

— Так, було б непогано. Він же по культурці? У мене в жовтні турне з «Кадаврами», от якби патронат пробити… Що скажете?

На вигляд їй було років сімнадцять. Вона йому однозначно подобалася.

— …за нашу неймовірну, чарівливу, фантастичну господиню! — провуркотів Полтороцький. — За тебе, Оленько!

Стеценко потягнувся з келихом через стіл, почаркувався з Андрієм і запитально глянув на Арну; вона люб’язно всміхнулася до нього і підняла келих, але Віктора випередив гем зі своєю енною вже чаркою, вдало тицьнувши склом об скло, хоча, можливо, торкнувся й до пальців, Андрій не зауважив.

Арна поставила келих на стіл.

Нависла над спустошеними тарелями, опершись на стіл розчепіреними маленькими руками.

— Я тобі, здається, сказала, — виразно промовила вона. — Іди на.

І додала ще чимало слів, слухаючи які Стеценко кілька разів конвульсивно зітхнув, а потім, схоже, вирішив удати, що не чує. Коли вона закінчила, гема в радіусі досяжності видно вже не було.

Арна задоволено випила.

— А я вас, здається, знаю. Ви поетка? — боязко запитав Стеценко.

— Віктор Стеценко, мій друг, — поквапився представити його Андрій. — Хороший письменник, на ярмарку його свіжа книжка.

— Ух ти! Я куплю.

Стосовно того, що вона далеко піде, не виникало ані найменшого сумніву.

Перша хвиля загального обжирання вщухла, натомість почалася руханина. Краєм ока Андрій помітив, що Нечипорук устав з-за столу і, підхопивши келих, вирушив тусуватися; варто було б його вицупити, поки не втік, до того ж відносно тверезого.

…Коли (обговоривши східноєвропейський проект, а заодно й кілька інших, діставши з півсотні запрошень і пропозицій, що дві-три з них були варті уваги, призначивши на фестивальні дні з півдюжини зустрічей та перецілувавши в щічки зо два десятки знайомих письменниць, а також, упійманий Ольгою, проказавши у мікрофон вітальну промову і тост) він повернувся до столу, Арна та Стеценко вже стиха і душевно спілкувалися, напрочуд легко подолавши віковий бар’єр та відмінності культурного бекґраунду. Андрій аж замилувався. І прислухався звіддаля: не міг позбутися цієї хуліганської звички, пекучої цікавості на межі споглядацької сверблячки. Та, власне, й не намагався, що ж тут.

— Час, — бідкався Стеценко. — Зараз так пришвидшилося життя… Я ж викладаю, у мене одинадцять годин на тиждень, одинадцять, уявляєте? А ще ж методичні плани, перевірка студентських робіт, статті й таке інше. А крім цього, я змушений, так-так, саме змушений, ми платимо іпотеку… репетиторствувати, готувати абітурієнтів. Коли мені писати?!

— А вечорами?

— Та де там… Вечорами всі вдома — дружина, теща. І Віталіка забирають з садочка, я вам не казав? — у нас маленький син.

— Ух ти, класно!

— Так, але я відвик, діти від першої дружини вже дорослі… Ми тулимося в трьох кімнатах, я навіть окремого кабінету не маю! Я не можу так працювати. Потребую тиші, зосередженості… часу…

— З часом засада, — поскаржилась і собі Арна. — Котра вже година? Я сюди відразу після еротичних читань, а ще ж запис сьогодні, «Кадаври», падлюки, економлять на студії. Це щонайменше години до другої, а о п’ятій ефір на «Підйом, країно!», сама ідіотка, треба було послати, а о дванадцятій, блін, знову фест, зустріч із читачами… Коротше, піду я, мабуть. Рада знайомству. Ви кльовий, справді.

Вона розвернулася назустріч Андрієві. І, пригадавши, застопорилася:

— О, до речі. Де там наш Полтороцький?

Світла на поверсі чомусь не було.

Увійшовши навпомацки в номер, Андрій переплутав вимикачі, і лампочка загорілася не в передпокої, а в ванній: яскрава смужка з-за дверей відбилася в дзеркалі, ледь-ледь підсвітивши кімнату. Гаразд; нехай так і буде. В напівтемряві роззувся, почепив куртку, ввімкнув чайник на тумбочці і, присівши навпочіпки перед рюкзаком, зашарудів пакунками. Ніколи не знаєш, чи зручно тебе поселять, чи буде в готелі цілодобовий ресторан і змога замовити чай у номер — а чай вечорами він пив завжди, улюблений, з м’ятою. Андрій сподівався, що до зіркових понтів з райдерами він не докотиться; простіше було брати дещо з собою.

Коли чайник забулькав і, вимикаючись, клацнув, пірамідка вже лежала в дорожній чашці. Пахощі м’яти у півтемряві. І в тиші — жоден із сусідів ще не повернувся з бенкету, дякувати Богові.

З чашкою в руках Андрій вийшов на балкон. На зимному повітрі чай концентрувався в чисту насолоду, прикро, що швидко холонув. Готель здіймався над містом свічкою: місцева інтелігенція палко ненавиділа цю будівлю, даючи їй лише дошкульні та непристойні назвиська, — а йому, Андрієві, подобалася. Польотний краєвид, необмежений простір, все місто внизу. Тонкі обриси веж і дахів, химерно підсвічені історичні будівлі, а як примружитися — суцільне розсипище різнобарвних вогнів. Усі нічні міста з височини легко порівняти чи з новорічною, чи з космічною ілюмінацією, і це прекрасно. У протифазі до загального, непевного, позбавленого індивідуальних рис — надто чітко і точно окреслюється і пульсує свій, єдиний, особистий простір. І час.

Він допив чай і повернувся в номер. За вікном над письмовим столом маячіли нічні вогні, напівстерті серпанком фіранки, а коли Андрій сів, опустивши за собою виднокіл, зосталася лише темрява і майже невидимі, радше домальовані уявою зорі. Він так і не ввімкнув світла. Підняв кришку ноутбука.

Атож, кожного дня. Хоч би де я перебував, хоч би скільки справ і подій, випадкових здибанок і зустрічей, друзів і чужинців, інформації та білого шуму вмістили в себе сакраментальних двадцять чотири години. Їхня швидкоплинність і самовластя здатні будь-кого збентежити і збити з ніг — але я давно знаю, як можеш і мусиш їх подолати. Дуже просто: завжди, за будь-яких обставин, іти від зворотного.

Час — зовсім не те, що думає про нього абсолютна більшість людей. Не даність і не диктат — а ресурс, резерв, скарб. І використати його насправді можна як завгодно. Сповільнити чи прискорити, підострожити чи спинити, вирішити принагідно, чим його наповнити і як розподілити. Я сам керую своїм часом, а не навпаки, як це, на жаль, буває у більшості, і це аж ніяк не метафора — це достеменно так. Погано одне: постійно доводиться робити поправку на них, інакших, на ту-таки більшість, з якою я винятково через недосконалість світобудови змушений ділити його, свій час.

Та на щастя, не завжди. Наприклад, не зараз.

Але ж інтересно виходить.

Направду. Мені самому цікаво, що буде далі.