Справа командора

КОЛИ ПРИРОДА ЖАРТУЄ

«Краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим…»

Це прислів'я в окрузі Лобіту, в африканській країні Анголі, звучало так: «Краще бути сеньйором Луїсом Фернандес де Арготе, ніж африканцем Ньгаячокве». Бо ж не було в усьому окрузі людини, багатшої і здоровішої за сеньйора де Арготе, і не було істоти, біднішої й нещаснішої, ніж старий самотній Ньгаячокве.

«За все життя я не витратив на лікарів жодного анголара», — говорив сеньйор Луїс, і це було чистісінькою правдою.

Тому так і здивувався лікар Уолтер Кроумен, коли по нього заїхав чорношкірий шофер сеньйора Луїса.

— Ну, що там у вас трапилось? — спитав він у шофера.

— У сеньйора болить живіт. Сеньйор стогне. Я сам бачив, — заторохтів африканець. — Сеньйор послав за вами. «Мерщій!» — сказав сеньйор Луїс.

— Сеньйор Луїс? — насупив брови лікар.

— Так, так, пан сеньйор Луїсфернанготе, — закивав головою африканець, з'єднуючи ім'я і прізвище хазяїна в одне слово.

«Мабуть, якийсь там апендицит», — подумав Уолтер, уявляючи собі високого, стрункого сеньйора, завзятого наїзника й баскетболіста, і згадуючи слова старого лікаря Вальєроса: «Ніколи не зустрічав такого могутнього організму».

Він допитувався далі:

— А у лікаря Вальєроса ти вже був? Що з ним?

— Мій пан сказав: потрібні ви.

Уолтер знизав плечима, взяв чемоданчик з інструментами, що завжди стояв напоготові, й попрямував за африканцем.

Автомобіль помчав вузьким звивистим шляхом поміж акацій і велетнів—баобабів.

Уолтер, витираючи хусткою спітнілий лоб, дивувався: що ж примусило знатного сеньйора звернутися до нього, а не до відомого в окрузі лікаря Вальєроса?

Уолтеру минав тридцять четвертий рік. Він був бідний і тому, діставши після дев'яти років навчання й стажування право на приватну практику і не знайшовши роботи, поїхав «у чортове африканське пекло до тітоньки цеце». Звідси він регулярно надсилав гроші своїй сестрі, яка з трьома малими дітьми залишилася в далекій Пенсільванії, і постійно нарікав на спеку, на холодний вітер, на посуху, на уряд, на пихатих португальських сеньйорів, які завжди лікувались у інших, і на чорношкірих африканців, які не мали чим платити за лікування. Правда, тим бідакам подавав він допомогу майже безплатно, але щоразу бурчав, що це «востаннє».

Автомобіль звернув в алею фінікових пальм і зупинився коло великого двоповерхового будинку.

На ліжку біля вікна лежав сеньйор Луїс. На білій подушці чітко окреслювалось його пещене гордовите обличчя з маленькими вусиками й чорним клинцем борідки.

— День добрий! — привітався лікар.

— Здрастуйте, сеньйоре! — відповів господар, уперше повеличавши так Уолтера, — до цього він називав його просто Кроуменом. — Ви, мабуть, здивовані, чому я покликав вас. Справа в тому, що я серйозно захворів і хочу, щоб мене оглянув молодий і здібний лікар.

До мене дійшли чутки, що ви бунтівник і заколотник. І я подумав: ось здібна людина. Тільки той, хто відчуває, що, незважаючи на бідність, він чого-небудь вартий, бунтуватиме.

Він говорив, граючи у відвертість.

— Я сподіваюсь, що ви — людина скромна і вмієте берегти таємниці своїх пацієнтів. Лікар Вальєрос цим похвалитися не міг.

«Ага, ось ще одна причина!»

— Дозвольте насамперед оглянути вас, — запропонував Уолтер, підходячи до ліжка.

Він вислухав пульс, спитав, на що скаржиться хворий.

— Біль у шлункові й вище, важко дихати, — коротко відповів сеньйор Луїс, запитливо і пильно глянувши у вічі лікарю.

Уолтер нахилився ближче, вдивляючись у жовтаво-землисте обличчя. «Невже?» — майнуло в думці.

Лікар прощупав затвердіння і надто збільшену печінку.

— Рентген? — запитав Уолтер.

Сеньйор Луїс посміхнувся куточками вуст, але посмішка ця дуже скидалася на гримасу страху. Він витяг шухлядку столика, що стояв поруч ліжка, дістав звідти кілька рентгенограм.

Варто було Уолтеру глянути на них — і здогад перейшов у впевненість.

Лікар опустив очі і зустрів пильний погляд хворого.

— Ну що, сеньйоре лікарю?

Уолтер відвів погляд.

— Як вам сказати…

— А ви кажіть правду. — Здавалося, Луїс гіпнотизував його. — Адже я трохи вчився на медичному факультеті… У мене рак? Рак шлунка? З метастазами в печінку?

— Якщо ви знаєте, то чому ж раніше?.. — майже закричав Уолтер.

— Раніше не знав, — тихо відповів сеньйор Луїс. — Упав з коня, забився. Гадав — наслідки падіння, минеться…

Дружині поки що ні слова. Повідомте тільки старшу дочку. Вона в мене молодчина.

Поступово голос сеньйора Луїса ставав твердіший:

— Крім старшої дочки — нікому. І що, на вашу думку, слід робити?

— Треба негайно замовити літак. Може, до Філадельфії? Я міг би порадити хорошу клініку.

— Ви летітимете зі мною, — сказав сеньйор Луїс, і слова його прозвучали як наказ.

Паккард чекав лікаря біля під'їзду. Звернувши з пальмової алеї, він помчав вузьким курним шляхом. Невдовзі вдалині показалися злиденні халупи.

Лікар вийшов з машини й попрямував до однієї з них. Він підняв сплетену з ліан запону і мимоволі поморщився від смороду. Тут не було ні стола, ані ліжка — нічого, крім брудної циновки, на якій лежав напівголий африканець.

— О пане лікарю! — Африканець спробував підвестися.

Ковдра, з якої вилізли шматки вати, сповзла, оголивши обтягнуті шкірою ключиці. Вони були такі гострі, що здавалося, шкіра на них ось-ось прорветься.

— Лежи, лежи, старина! — крикнув Уолтер. — Ну, як справи, чи танцюватимеш на збиранні бавовни?

Лікар не встиг відсмикнути руку, як старий схопив її й притиснув до великих порепаних губ.

Уолтер вихопив руку, насупив густі брови. На його жовтому, висмоктаному пропасницею обличчі вони були єдиною прикрасою.

— Ньгаячокве незабаром збиратиме бавовну у бога, — застогнав африканець.

— Годі тобі скиглити! Ще не раз покуштуєш хлиста наглядача Хуана, — з властивою йому грубуватістю втішав лікар старого, дивуючись, як це він досі не вмер. Сім місяців тому він звернув увагу на посіріле обличчя Ньгаячокве і, силком оглянувши його, визначив рак шлунка з метастазами в підшлункову залозу. «Смерть покладе край його стражданням», — думав лікар, дивлячись на бідолаху.

Ньгаячокве жив одинаком. Усі його рідні й близькі померли. Якщо до нього не забігала сусідчина дочка, то нікому було навіть подати води, він не міг підвестися, і доводилось їсти лише сирі плоди й овочі.

— Мені треба їхати, старина, — сказав Уолтер. — Я їду надовго і далеко з сеньйором Луїсом, який тяжко захворів.

— Щасти вам, пане лікарю, — відповів африканець. — Коли ви повернетесь, старого Ньгаячокве вже не буде.

— Не говори дурниць! — суворо сказав Уолтер. — Хіба мені не краще відомо?

— Вам відомо краще, пане лікарю, — погодився африканець. — Дякую за все, що ви зробили. Такого доброго лікаря не знайти в усій Анголі. Хай боги оберігають вашу доброту!

— Я залишу тобі трохи грошей. Даси їх сусідці, щоб вона варила тобі юшку. — Уолтер поклав гроші під циновку. — Почнеш працювати — повернеш мені борг.

— Я неодмінно поверну його. І за гірку воду… Тільки-но вийду на плантацію…

Уолтер вийшов з халупи, і спекотливе нерухоме повітря здалося йому свіжим і запашним.

«Поверну… тільки-но вийду на плантацію», — пригадав він слова африканця. «Ех, бідолаха! Якщо за життя сеньйора Луїса я не поставив би й тридцяти анголарів проти ста, то за твоє не поставлю навіть одного проти тисячі,—думав лікар. — Бо якщо у сеньйора Луїса — могутній організм і великі гроші, за які до його послуг усі досягнення медицини, то в тебе, Ньгаячокве, ні того, ні іншого…»

Сеньйор Луїс лежав на обертовому ліжкові перед кобальтовою гарматою, і потоки гамма-проміння пронизували його тіло. Хворий сторожко прислухався. Ось занило щось у передпліччі, напружились і ослабли м'язи ноги… Тут, у лікарні, вперше за все життя Луїс трохи побув не плантатором, не «членом клубу двадцяти семи», не наїзником, а звичайнісіньким слабеньким чоловічком, який надто боїться смерті.

Але ось сеанс опромінення закінчився. Погасли червоні лампочки. До кабінету зайшли Уолтер Кроумен і шеф клініки, відомий професор-онколог, у супроводі лікарів. І тієї ж миті на обличчі хворого ніби з'явилась маска, яку він носив усе життя. Воно стало байдужим, непроникливим і владним.

Хворий знову став сеньйором Луїсом Фернандес де Арготе.

Уолтер Кроумен повертався до готелю. Автомобіль м'яко заколисував, навіюючи дрімоту. Уолтер боровся з нею, і в пам'яті знову спливали рентгенівські знімки, вищирені зуби кардіограм, показання численних аналізів. В організмі сеньйора Луїса виникли клітини, які майже не контролює нервова система. Науці поки що невідомо, як вони виникають. Уолтер пригадав запеклі суперечки на факультеті. Там були представники багатьох напрямків.

Віллі Теллер доводив, наприклад, правильність теорії багатопричинності:

— Рак виникає як хвороблива реакція організму на подразнення.

— Нісенітниця! — переконано заперечував його брат Грехем Теллер. — Медицина знає тисячі випадків, коли такі ж тривалі подразнення не викликали неоплазми.[1] Раковий вірус існує в організмі в латентному — прихованому стані. Потім зовнішній поштовх — і вірус починає бурхливо розмножуватись, отруює клітини продуктами життєдіяльності, викликає їх перетворення.

— Антагонізм органічних речовин, антиметаболіти[2] — ось справжня причина. Можливо, у випадках неоплазми вони виникають за участю вірусів, — казав Майкл Брайян, і не можна було зрозуміти, підтримує він Грехема Теллера чи виступає проти нього.

— Збудник рака — бактеріофаг, який переродився! — запевняв Томас Фішер, примушуючи Уолтера замислитись над безперервною зміною і перетворенням живого.

«Хіба життя — це застигла форма? — запитував він у своїх уявних опонентів. — Хіба воно — не перебіг і зміна процесів з повторенням цих змін насамперед у часі?»

Від цих загальних думок він знову повертався до неоплазми та її таємничого збудника. Уолтер, як і Грехем, повірив у паразитичну основу рака, але, як Томас, вважав, що цей паразит — вірус або ультравірус — може постійно змінюватись.

«Ми кажемо: «бактеріофаг». Але «фагом» це тіло є зараз, коли ми його спостерігаємо. Воно руйнує бактерію і виходить з неї. А чим стає воно потім по відношенню вже не до бактерії, а до нашого організму? З кожною новою зміною клітини може змінюватися й вірус, і щоразу перед нами — нова картина.

Наші очі дивляться у простір, і тому кожне нове життя ми шукаємо там. Але ж те, що ми шукаємо, може бути і не новим життям, а лише новим його проявом».

Їхня суперечка триває і нині. Правда, вже вдалося побачити й виділити вірус деяких видів неоплазми. Але чому ж не вдається цього зробити для інших видів? Чи не тому, що всі шукають у просторі, а не в часі?

Думки Уолтера знову на мить повертаються до африканця Ньгаячокве. Він вмирає на брудній циновці, і ніхто навіть не подасть йому води. А в сеньйора є ще деякі шанси. В його організм вводять найновіші препарати. Потоки гамма-квантів з кобальтової гармати ламають хромосомний апарат клітини.

Але гамма-проміння руйнує не лише злоякісні, а й нормальні клітини. І, щоб воно, вбиваючи хворобу, не вбило хворого, важливо визначити дозу опромінення. І тут до послуг сеньйора Луїса — електронний дозиметр. На перфорованій стрічці в нього вводять зашифровані показання аналізів і рентгеноскопії, а вже за кілька хвилин апарат видає цифру граничної дози.

Кожна хвилина дії електронного дозиметра в приватній клініці професора обходиться в багато доларів, а бідолаха Ньгаячокве за все життя не зміг заробити навіть на кілька десятків секунд роботи цього апарата.

І все-таки електронний дозиметр помилився. Після восьмого сеансу опромінення сеньйор Луїс Фернандес де Арготе раптово помер. Рятівне гамма-проміння припинило розвиток пухлини, але, мабуть, зруйнувало також якісь важливі органи, ділянки нервів або залоз внутрішньої секреції.

Тіло сеньйора Луїса привезли в Анголу літаком. За труною вісімнадцять слуг у чорному одязі несли стільки ж орденів небіжчика. Траурний похід розтягнувся на півтора кілометра. Над могилою сеньйора пролунав артилерійський салют.

А втім, для того, що лишилося від сеньйора Луїса, все це вже не мало ніякого значення. Бо все одно, ким бути — багатим мерцем чи бідним мерцем.

…Лікар Кроумен повертався з похорону в пригніченому настрої.

Попереду на узбіччі дороги замаячила зігнута постать. Було в ній щось знайоме, тривожне…

«Ні, це неможливо… Казна-що!.. Невже?..»

Якось мимоволі Уолтер торкнувся плеча шофера, і той загальмував. Автомобіль ще не встиг зупинитись, як зігнута постать випросталась і кинулась назустріч, простягаючи руки.

— О пане лікарю! Пане лікарю!

Так, це був Ньгаячокве. Той самий Ньгаячокве, якому за велінням логіки і долі пора було вже давно спочивати в могилі, що надійно сховала б його від хлиста наглядача Хуана.

— О пане лікарю, тепер бачу, що я старий дурень. Я не вірив вам. А ви ж бо знали: мені судилося ще збирати бавовну, ще доведеться скуштувати хлиста.

Уолтер ніяк не міг отямитись.

«Що ж сталося? Чудес не буває, це я добре знаю. І в цьому переконанні мене ніхто не похитне, — твердив він собі. — Але як же воскрес з мертвих африканець? Адже він був приречений, коли я його бачив, приречений на всі сто процентів».

— Тільки два дні, як я зміг вийти в поле, — розповідав Ньгаячокве. — Але не турбуйтесь, пане лікарю, з перших же зароблених грошей я поверну вам борг.

Він зніяковіло переступав з ноги на ногу, не знаючи, чи можна йому вже йти додому.

— Заждіть мене тут, — звернувся Уолтер до шофера і, вистрибнувши з автомобіля, пішов поруч з Ньгаячокве до його халупи, підтримуючи африканця під руку.

— Розкажи мені, що було після того, як я поїхав. Постарайся пригадати всі подробиці.

— Усе було так, як ви сказали. Але сусідку трусив злий дух, і вона не могла готувати мені юшку. Зате молода Макуонда — вона чистить батати на кухні покійного сеньйора Луїса — продала мені цілу гору зіпсованих бататів, бананів і кукурудзи.

— А потім? — нетерпляче спитав Уолтер.

— Потім усе було так, як ви сказали, пане. Ньгаячокве одужав.

— Ні,— сердито відмахнувся Уолтер. — Що було після того, як вона продала тобі овочі, і перед тим, як тобі полегшало?

— Я їв їх сирими, пане, багато лежав, тому що не міг підвестися, дуже боліло в голові, у грудях. Я бачив різні сни, хоч лежав з розплющеними очима, бачив своїх дітей в країні духів, свою дружину. Мені здавалось, що я сам уже переселився туди. Та я лише старий дурний африканець. Що я можу знати?! Усе було так, як ви сказали, пане. Я одужав — і пан Хуан погнав мене в поле. Я казав, що слабую ще, та він знав краще. Першого ж дня я впав на плантації і нічого не пам'ятав. А сьогодні вже працював цілий день…

Лікар зрозумів, що нічого не дізнається від Ньгаячокве. Але він не міг заспокоїтись. Десь перед самісіньким його носом добродійка природа ховала одну з своїх таємниць — чудесне зцілення африканця. Невже до довгого списку нерозкритих чудес додано буде ще одне?

І Уолтер сказав собі: «Сталася незвичайна подія. Це не могло бути самовилікування. І не тільки тому, що, як твердять, самовилікування у випадках неоплазми не буває. Навіть якби організм африканця був здатний на це, пухлина зникла б значно раніше і не дійшло б до метастазів».

Лікар пригадав повідомлення французького хірурга Огюста Б'єра про те, що в одного з його хворих злоякісна пухлина розсмокталась після виникнення бешихового запалення.

Уолтер насилу діждався, поки вони прийшли до халупи, де він міг уважно оглянути й вислухати Ньгаячокве. Але й тут ніяких слідів «сторонньої» хвороби лікар не виявив.

«Що ж трапилось? Чим відрізнявся перебіг хвороби у Ньгаячокве від тисяч інших, нині мертвих людей?» — знов і знов запитував себе Уолтер.

Він чхнув, не витримавши огидного запаху гнилизни, що йшов десь із кутка халупи. Уолтер подивився і… закляк од раптового здогаду.

«Самотність і жахлива бідність — ось що відрізняло хворого африканця і що перемогло його хворобу!» — беззвучно скрикнув Уолтер і тут же подумав, що, якби він вимовив ці слова на зборах учених, його вважали б божевільним. Але наступною фразою було б: «Тому що тільки самотність і страшенні злидні примусили людину їсти такі овочі, та ще й сирі».

Не відводячи очей, дивився він на купку бататів. Це були не звичайні овочі: на звичайні у Ньгаячокве не вистачило б грошей. Кожен батат був знівечений глибокими чорними тріщинами та численними кулястими опухами, що трохи нагадували виноградне гроно.

«Рак батата», — відразу ж визначив Уолтер.

В його голові закружляли спогади, уривки газетних інформацій, повідомлення солідних медичних журналів, істориків…

…У давнину пухлини лікували настоями березових наростів…

…Аргентінський учений Марксер виявив, що введення рогатій худобі та курям вакцини, виготовленої з вірусу тютюнової мозаїки, імунізує тварин проти захворювання на ящур, а курей робить несприйнятливими до захворювання на несправжню чумку. У цьому відкритті, зазначав один журнал, найцікавіше було те, що віруси, які спричиняють хвороби рослин, виявились антагоністами вірусів, що є збудниками хвороб тварин…

«Можливо, рак батата врятував життя Ньгаячокве? Вірус рослини переміг раковий вірус людини, якщо збудником цієї страшної хвороби є вірус. Або ж викликав сильну реакцію і перебудову діяльності нервової системи, несприятливу для пухлини, мобілізував захисні сили організму?»

Усе це слід було перевірити.

Уолтер аж тремтів від нетерплячки…

— Як бачите, колего, ваше припущення не підтвердилось, — з особливим задоволенням промовив професор Рескінг, і слово «колего» прозвучало глузливо, підкреслюючи всю різницю між ним, професором, і Уолтером.

Уолтер знову й знову дивився на колби, на півживих пацюків і мавп, на показання аналізів, і його обличчя хмурнішало. Вірус батата, висіяний на ізольовані злоякісні пухлини і згодом введений у пухлини тварин, розмножувався. Але й пухлини почували себе чудово…

— Нічого незвичайного, — весело сказав професор Рескінг. — Усе сталося так, як я писав у своїй останній роботі: тканина неоплазми є сприятливим середовищем для розмноження вірусних частинок.

— Сьогодні ви маєте рацію, — відповів Уолтер. — Але завтра…

— Що завтра? — здивовано спитав професор.

Кроумен і сам не міг сказати точно, що він мав на увазі. Та одне знав напевно: завтра він повернеться в свій округ Лобіту, щоб знову лікувати бідаків. А люди, як і раніше, вмиратимуть від рака шлунка, і зцілення Ньгаячокве залишиться «нерозгаданим чудом»…

Через вісімнадцять днів Уолтер несподівано одержав телеграму: «Негайно прилітайте. Рескінг».

Професор зустрів його на аеродромі. Він подав руку і замість привітання вигукнув:

— Хай вас чорти візьмуть, Уолтер, але в сімнадцяти випадках з двадцяти пухлини й справді зникли!

Вони помчали до лабораторії.

Уолтер довго вдивлявся у рентгенограми, читав історії хвороб, оглядав піддослідних тварин. В усіх випадках зникнення пухлин у них спочатку з'явилась кислота з піримідиновою основою і з заміною урацилу його аналогом — тіоурацилом. Потім ядра клітин змінювали свою форму, поділ припинявся — і клітини ставали здобиччю фагоцитів.

Професор ходив слідом за Уолтером і мовчав. Нарешті він вибухнув:

— Що це ви поводитесь так, ніби я вас морочу, а ви мене перевіряєте. Танцюйте ж, побий вас грім, потрощіть пробірки, викиньте мене у вікно, але зробіть щось незвичайне!

Ледь стримуючи радість, Уолтер відповів:

— Не сталося нічого незвичайного. Спочатку все було так, як ви писали в своїй праці. Але поступово вірус батата розмножився й почав споживати речовин дедалі більше, а пухлина голодувала. Клітини або раковий вірус, який укоренився всередині їх, почали боротьбу з вірусом батата. Вчорашній друг пухлини став її ворогом. Для природи — нічого надзвичайного… Правда? Отож, колего, доведеться вам переглянути свою роботу…

— Ну то як, — старе прислів'я лишається в силі? — спитав через два роки лікар Вальєрос у професора Кроумена, що розповідав історію свого чудового відкриття, яке врятувало від смерті сотні тисяч людей.

— Що ж, — відповів, сміючись, Уолтер, — непогано пожартувала добродійка природа! Бідняк Ньгаячокве лишився живий завдяки злидням…

Він спохмурнів і додав:

— Але прислів'я лишається в силі. Бо то був лише жарт, який нагадав про різноманітність природи і про те, як ще мало ми її вивчили…

І професор Кроумен подумав, що людина ставить мільйони експериментів у своїх лабораторіях, а природа ставить їх щогодини, щомиті в мільйони разів більше. Адже вона сама — лабораторія, і кожен її подих — дослід. І щоразу, коли людині вдається розгадати, збагнути й відновити цей дослід, вона стає трошки сильнішою і вищою…[3]