Спляча красуня

Ще раз цього ранку Павлік втиснувся за робочий стіл, перевіряючи позицію краснодарців. Другий стрілець одночасно виконував функції зв’язківця і навігатора, і тому працював у парі з командиром. Нагляд за вогневою позицією машини переходив до нього тільки у випадку десантування другої пари. Було це, зрештою, значною мірою теорією, бо всю четвірку в БТРі підготували, щоб в разі потреби, кожен міг взяти на себе функції кожного. Крім того справжніх боїв, таких як в статуті й на тренуваннях, майже не траплялося. Противником були не регулярні військові частини, а більше чи менше безладні банди, з якими могли собі дати раду навіть чесняки. БТРи запевняли їм тільки розвідку, і в разі потреби, вогневу підтримку.

До звичних обов’язків Павліка належала саме розвідка. Робота була не надто важкою, особливо якщо ти вже вистежив злочинців і увімкнув автоматичні процедури в бортовому комп’ютері.

Саме так було і зараз. Цілу ніч комп’ютер кожних півхвилини відсіював з гущі, змішаних на тій самій частоті, цифрових сигналів, трансляцію одного з американських супутників телевиявлення, декодував її та передавав у оперативну пам'ять. Павлік навіть не замислювався, чи вони користуються цим сигналом легально, чи ні – якщо в них були програми, які дозволяли це робити, то, очевидно, хтось їх їм дав. Розкодовані зображення йшли на обробку, а потім на аналіз. Якщо програма, яка це аналізувала, не зауважувала змін, які б порушували прописані в інструкції умови тривоги, вона стискала дані й відправляла їх в архів. В іншому випадку вмикала тривогу.

Властиво, Павлік не мусив втручатися. Був самісінький ранок, більшість підрозділу ще відходила від сну, або займалася ранковою гімнастикою, а майор бродив по галявині. Це не була поважна експедиція. Хтось хотів втерти носа краснодарцям – комусь на Хортиці їхній конвой видався підозрілим, він наказав затримати їх та обшукати, а у випадку, якби вони порушили мирні угоди, перевозячи наркотики, або інші матеріали, право на транспортування яких належить іншим бригадам, спалити. Найпростіше це зробити, зачаївшись на Чортовому Віражі. Навіть те, що на таке банальне завдання відправили аж два БТРи, вісьмох солдатів, коли було достатньо чесняків, і особиста участь майора Ступака видавалися зайвими.

Павлік пробіг пальцями по клавіатурі, наказуючи показати поточну ситуацію. Так склалося, що він знав, чому майор особисто вирушив на завдання. Командир підрозділу завжди багато знає, від нього важко щось приховати. Майор погано зносив недавнє службове підвищення і переведення з луганської станиці в штаб, і використовував кожну можливість, щоб на кілька днів вирватися в поле. Казав, що йому бракує руху. Павлік знав, які саме рухи має на увазі майор, але з ніким про це не розмовляв. Зрештою, всі в роті здогадувалися. Федір Ступак був щасливим батьком трьох малих спадкоємців імені та маєтку, а Скребец, чим більше укріпляв свою владу на Півдні, тим завзятіше нав’язував своєму оточенню правила вікторіанського двору. З іншого боку, для Павліка було очевидним, що хтось такий як Ступак, в два рази сильніший, який в два рази більше їсть і в два рази більше може випити, не потягне довго з однією жінкою, на додаток, щораз менш апетитною.

Павлік придивився до зображення на екрані. Скидалося на те, що краснодарський конвой взагалі не збирався сьогодні рушати. Вантажівки й машина супроводу від вчора стояли на витоптаному під паркінг сквері.

Навколо них не було видно жодних приготувань до виїзду.

Щось змусило його задуматися. Він пробіг курсором по списку команд, відкриваючи наступні меню, і наказав показати всі зображення за останню годину.

На фотографіях, зроблених кожних півхвилини, повинно бути більше людей. Адже вони не можуть спати так довго, вони повинні приготувати їжу, вилізати з машин, хоча б для того, щоб посцяти. Однак на наступних кадрах він бачив всього лиш кілька людей. А вчора був цілий мурашник. Факт, що вони могли бути з іншого конвою, який, очевидно, вже поїхав.

-- Щоб мене, -- він ледь не схопився за голову. Зрозумів, що його розвели, немов кролика, найпростішим, найбільш примітивним способом, який тільки можна собі уявити. Він машинально давав комп’ютеру наступні команди, наказуючи завантажити дані з пам’яті Штаб-квартири, прочесати дорогу і знайти машини, запарковані вчора біля краснодарського конвою. Він був певен, що вони аж ніяк не будуть на схід від Києва, як виникало з їхнього попереднього маршруту. Що вони повернули на Львів.

Не припиняючи пошуків, Павлік викликав Ступака.

-- Мене обвели навколо пальця, -- признав він відкрито. – Поміняли машини, мабуть, вже в дорозі.

-- Здіймай тривогу, -- коротко скомандував майор. Один жест рукою і всі на поляні схопилися на ноги від пронизливого електронного завивання, яке видобувалося з навушників, особистих комунікаторів, підсилювачів і колонок в кабінах машин. Павлік знав, що за мить навколо все зароїться, як у вулику, що всі вже біжать, кожен найкоротшим шляхом на своє місце, що зараз заревуть мотори, та не мине і двох хвилин, як колона вирушить на максимальній швидкості польовою дорогою вниз, в бік Чортового Віражу.

За спиною Павліка гепнула підлога машини, коли один з його товаришів важко зіскочив прямо з верхнього люка.

Поспішно пристібаючись, він не відводив погляду від екрана, на якому досі пульсувала зелена рамка: „Decoding… please wait”. Павлік і так знав, що побачить, його тільки цікавило, чи паршивці вже встигли доїхати до Чортового Віражу, а якщо ні, то як далеко від нього вони зараз були.

*

Коли Перхат побачив червону плямку на борту машини Великої П’ятниці, він вже не міг нічого вдіяти.

Програма закінчувалася. Вендзиловіч сказав свій текст, дівчинка продекламувала вивчену на пам'ять подяку на французькій, з якої не розуміла жодного слова, а Жаклін, стоячи на фоні відкритого фургона, саме проголошувала останні в цій програмі заклики до глядачів, підключатися до доброчинної діяльності.

Клод, який в слухавках поєднаних з мікрофоном, виглядав немов контролер стартів на авіаносці, стояв на даху телевізійної вантажівки біля панорамної камери. В ту мить, коли на телесуфлері Жаклін з’явився останній параграф тексту, він підняв високо руку, а потім різко опустив.

Мотор машини Великої П’ятниці заревів потужним басом, за мить долучилися наступні. Ще кілька секунд і велика вантажівка захиталася, смикнулася, а потім раптовим ривком вирвалася з кола, що оточувало майданчик, на під’їзну дорогу до автостради. П’ятниця хизувався перед камерою, рушаючи з затягнутим гальмом, на високих оборотах, але, мабуть, робив це на вимогу Клода.

Не дивлячись на монітори, Перхат чудово знав, як це на них виглядає. Жаклін віддалилася, потім зображення на мить затремтіло, коли перетнулися поля зору обох камер, і нарешті в центрі екранів опинився трак П’ятниці, який різко рушив з місця.

Саме тоді, в мить, коли вантажівка готувалася до стрибка, до того, як встигла наблизитися до виїзду на трасу, Перхат зауважив у неї на борту червону пляму світла, не більшу від монети. Він знав, що це. Не розумів, як це могло трапитися, але вже знав, що відбудеться за долю секунди, хотів крикнути, змусити людей діяти, хоча разом з тим усвідомлював, що вже нічого, абсолютно нічого не зможе зробити. Він тільки встиг відкрити рота.

Перш, ніж він видав з себе якийсь звук, борт вантажівки П’ятниці раптово ввігнувся і на всі боки, немов конфетті, посипалися шматки металу. Здавалося, що на неї налетів вітер, настільки потужний, щоб надути кількаміліметрову, ребристу бляху, наче вітрило. Трак захитався, немов зупинений міцним кулаком, і відхилився набік, так, що на якусь мить його кілька десятків тон знаходилося тільки на половині коліс.

Телевізійники ще кілька секунд не могли зрозуміти, що вони бачать. Здавалося, ніби у вантажівці завівся великий, вогняний хробак, який блискавично звивався всередині контейнерів, по кабіні та причепі, за кожним обертом зачіпаючи полум’яними боками борти машини так, що від них на кілька метрів відлітали палаючі уламки. Палаючий хробак хвостом зачепив мотор, той захлинувся і розлетівся на тисячу іскор. В кабіні водія хробак посіяв зерно вогню, яке за долю секунди виросло у полум’яну кулю, витискаючи назовні вікна і вириваючи з завіс двері. Жахливе тіло, яке шаленіло у вантажівці, росло з кожною секундою, немов пожираючи розпалений собою вогонь і дим, поки в певний момент не натрапило на баки й машину буквально розніс потужний вибух, в якому ще тільки мить виднівся чорний, обвуглений скелет кузова і причепа, який за інерцією досі повільно котився.

Тільки зараз до Перхата дійшов оглушливий гук, і факт, що він опирається спиною на борт машини телевізійників, на яку його кинув гарячий потік.

А вогняний хробак не бив байдики. Пожерши Велику П’ятницю і Товстий Четвер, він вискочив зі згарища, не чекаючи ані миті, поки пожежа пригасне, і налетів на наступні вантажівки. Перерізав навпіл трак Перхата, а тоді побіг по кабінах наступних машин, проламуючи дахи й засіваючи зерна вогню всюди там, де знаходилися озброєні люди.

Перш ніж Перхат встиг зорієнтуватися, що відбувається, палало вже все навколо. Поміж полум’я він зауважив, як наближається вантажівка, за нею наступні. Тільки пізніше він зрозумів, звідки вони взялися – їхали протилежною смугою, в напрямку Львова, не привертаючи нічиєї уваги, поки не опинилися на висоті виїзду, саме в ту мить, коли розпочався смертельний вогонь з пагорба. А докладніше навпаки, це вогонь розпочався в ту мить, коли перша вантажівка різко завернула, перетинаючи смугу землі між пасмами траси, прямо на середину паркінгу. За кілька секунд вона опинилася біля лікарняного фургона. Машина ще не встигла загальмувати, як зсередини висипали люди з автоматами, стріляючи в повітря, і пронизливо заверещали по-руськи: “На землю! Всі на землю!”

Перхат усвідомив собі, що його автомат саме горить в кабіні трака, разом з тілом Вєнічки. В нього не було навіть ножа. Щонайбільше, він міг кинутися на нападників з голими кулаками.

Але навіть якби в нього була зброя, найімовірніше, він не скористався би нею. Не тому, що розсудливий. Зі страху. Він завжди був переконаний, що не знає цього почуття, і дійсно, не знав, але, очевидно, зараз все змінилося. Він не хотів помирати. Не зараз. Не сьогодні. Нізащо. Не хотів.

І знов, Перхат немов опинився поза своїм тілом, немов дивився на все не тільки здалека, а ще й через обернений бінокль. Він бачив, як група бандитів, не зважаючи на ніщо, поспішно носить до лікарняного фургона якісь скрині. Бачив, як один з головорізів верещить щось і вимахує автоматом, штовхаючи Жаклін на землю, обличчям в чорний гравій. Він мимовільно рушив у його бік, але в ту саму мить, наче з-під землі, перед ним виросла постать, яка потім ще довго снитиметься йому в нічних кошмарах – зарослий, брудний чоловік з обличчям калмика, одягнений у військові штани й посірілу від грязюки, колись рожеву футболку, на якій досі виднів блискучий напис: FAST GIRL. На голові, не дивлячись на спеку, в нього була гостроверха, брудна, як весь він, хутряна шапка з піднятими навушниками, що стирчали, немов роги диявола. Калмик тримав перед собою обома руками великокаліберний кулемет. Його рот рухався, але Перхат не чув криків. Він ще тільки побачив, як нападник підіймає кулемет, як різко замахується прикладом, і за якусь мить приклад потрапив Перхату в щелепу, на кілька десятків секунд милосердно позбавивши його свідомості.

*

Режисер в машині телевізійників проявив витримку і не випустив танок вогняного хробака з кадру довше, ніж на секунду. Оператор, який показував Жаклін, встиг захопити в кадр вантажівку, що під’їжджала до лікарняного фургона. Перш, ніж його разом з іншими кинули на землю, він встиг заблокувати камеру на штативі. Завдяки цьому передавальний центр DCI 6 в Понтуаз весь час отримував у чудовій якості зображення і звук того, що відбувалося на відлюдному паркінгу між Параховкою і Чортовим Віражем.

В передавальному центрі в Понтуаз чергували в цей час три працівники. Керівника зміни звали П’єр Буйома, і він був людиною наділеною рефлексом, необхідним при такій роботі. Особливість його роботи полягала в тому, що можна було дрімати під час десятків нудних чергувань, розкинувшись у кріслі, але коли раптово щось починало діятися, коли потрібно було блискавично організувати couerage нової події, з’єднатися з іншими каналами або надати їм прямий ефір, не можна було втратити ані секунди. Кожна змарнована мить означала втрату каналом грошей і відповідні наслідки для винних у цьому осіб.

Буйома не мав навіть миті на роздуми. Секунду після того, як машина П’ятниці, від удару в борт струменем вогню, піднялася на бічні колеса, керівник зміни вже був біля термінала і криком підганяв своїх підлеглих.

Першим, що повинна тепер зробити зміна в передавальному центрі, було підготувати матеріал для інших мереж, які – як можна було очікувати – за кілька десятків секунд почнуть звертатися з пропозиціями завантажити програму DCI 6. Спочатку це будуть інформаційні мережі. Потім, якщо інформація перетвориться у довшу виставу в прямому ефірі, по наступні блоки почнуть звертатися оператори регіональних і тематичних мереж, що використовують різноманітні сектори Оболонки – всеосяжного сплетіння інфострад цифрового всесвіту, який в чисельних пунктах перетинається з реальністю і становить її прихований вимір. Потрібно було негайно орендувати нові домени й ґейти, та в той самий час якомога швидше активувати всю дрімаючу міць центральних комп’ютерів центру.

Буйома відразу оцінив – всього, що є в наявності, не вистачить. В ту мить, коли NewsNet і його відгалуження запустять через центри світової мережі трейлери даного ефіру, число охочих отримувати його почне зростати в геометричній прогресії, а кожен, хто щойно приєднається до передачі, захоче разом з прямим ефіром завантажити архівні записи. Тому запустивши рутинну процедуру і залишивши комп'ютер продовжувати, Буйома перестрибнув до іншого термінала і зайнявся пошуками й бронюванням для потреб майбутнього ефіру всього вільного простору публічної інфостради та комерційних мереж, які йому вдалося знайти. Протягом двох хвилин, Буйома підняв таким чином ціну гігабайта на найближчих вузлах на п’ятдесят відсотків, але продовжував шукати, переконаний, зрештою слушно, що невдовзі й так виявиться, що він взяв усе за безцінь.

Перша справа – запевнити майбутнім клієнтам доступ до матеріалів, перш, ніж це встигне зробити своїми силами якась з мереж, що орендує їхній сигнал. Друга справа – якомога швидше обробити цей матеріал. Поки першим займався Буйома, над другим вже працювала одна з його підлеглих. В її випадку, найневідкладнішим було викликати з пам’яті центру YiMaker, програму для обробки зображення і звукової доріжки та виконати попередню, швидку обробку запису вибуху вантажівки П’ятниці, так щоб інформаційні мережі мали змогу розмістити в своїх засобах вже належно змінене зображення, перебиваючи розмахом і видовищністю все, що в той самий час зможе запропонувати конкуренція. Звичайно, потім, коли на це буде час, коли вже знайдуть і в авральному режимі посадять людей до роботи, початкове зображення опрацюють ще раз, цього разу з максимальною ретельністю. YiMaker після запуску діяв на кількох рівнях – крім підготовки архівного запису, він одночасно взяв на себе прямий ефір і автоматично обробляв його згідно з отриманими інструкціями. З часу, коли Буйома підтвердив відповідне рішення, натиснувши на своїй панелі мигаючу іконку, саме ця версія стала головним сигналом, що завантажувався у мережу. Оскільки вона дещо запізнювалася відносно базового сигналу, цю зміну відразу можна було зауважити на моніторах центру. Кілька з них далі показували те саме зображення, більшість повторювала його з невеличкою затримкою.

У третього з чергових працівників центру ще залишався час, щоб приготуватися до справжньої праці. На відміну від інших, він не мав відношення до обслуги ефіру, а належав до бухгалтерії, куди входила майже половина працівників DCI 6, і яка займалася маркетингом, рекламою і всією фінансовою стороною фірми. В його обов’язки входила відповідна монетизація росту телеаудиторії. Спеціалізовані центри Оболонки невпинно моніторили рух в секторах інтерактивного телебачення, надаючи дані, які допомагали приймати рішення рекламним агенціям. Якщо якась програма на цій безперервній біржі різко йшла вгору, якщо кількість глядачів, які підключалися до неї, раптово зростала, як це починало відбуватися з DCI 6, а блискавично обрахований статистичний профіль аудиторії починав пасувати до бажаного рекламодавцями портрета споживача -- то було зрозуміло, що зараз цю програму засиплють пропозиціями, що агенції обсядуть її як стадо стерв’ятників труп, кожне намагаючись вирвати свою умову першою, до того, як ціна рекламної секунди зросте ще більше. Третій вештався по центрі саме для того, щоб у разі чого дати собі раду зі зливою пропозицій і витиснути з неї максимум зиску для станції.

Коли Буйома міг нарешті дозволити собі присвятити частину уваги зображенню на моніторах, його охопив жахливий страх, що зараз нічого більше вже не трапиться. Через поле зору камер пробігали озброєні люди, складали якісь скрині й з’єднували їх кабелями, мікрофони глухнули від канонади та нерозбірливих криків, але все це було тільки мерехтінням випадкових сцен, не складалося в одне ціле, яке могло надовго прикувати увагу глядача. Керівник зміни відчув, як наближається паніка. Якщо він помилково оцінив ситуацію, якщо прямий ефір зараз раптово обірветься, вони залишаться з нічим, крім астрономічних рахунків за заблоковані без потреби порти Оболонки.

Проте перш, ніж Буйома встиг цій паніці піддатися, на екрані, на місці, де раніше була Жаклін, з’явився Клод. Він був блідим і закусував куточки губ, але явно встиг більш-менш зібратися. Клод зайшов перед камеру непевним кроком, його вів під дулом автомата чувак з такою бандитською фізіономією, що жоден голлівудський спеціаліст по кастингу не знайшов би кращого.

-- Пані та панове… Кохані, -- розпочав тремтячим від хвилювання голосом Клод. – Не знаю, чи ви мене чуєте. Говорить Клод Фінуа, керівник прямого ефіру. На наш конвой напали терористи. Поки що, ми не знаємо, хто ці люди. Не знаємо, чого вони хочуть. Не знаємо наших втрат. Але знаю, що нам точно знадобиться допомога. Благаю, не залишайте нас у такий момент. Мені вдалося домовитися не переривати наш прямий ефір. Я вірю, нам вдасться пережити це. Вірю, ви не залишите нас…

Він говорив короткими, рваними реченнями, сповненими емоціями, страхом, але і надією, коротко і зрозуміло. В такій ситуації, кращого було годі й сподіватися.

-- І ще одне, -- промовив він, підштовхуваний під ребра дулом, що з’явилося з-поза кадру. – Особа, яка ними керує, сказала, що за п’ять хвилин висуне свої вимоги.

Буйома, немов пришпорений, кинувся до термінала, щоб через внутрішню комунікаційну програму швидко знайти перекладачів з російської, української, арабської та польської; котрийсь з них зараз точно знадобиться.

Цим разом Буйомі було простіше, бо з кожною миттю на роботу зголошувалося щораз більше працівників DCI 6. Оголошений аврал підіймав їх з-за столів, витягував з басейнів, припиняв залицяння і справи. В локальній мережі фірми було щораз тісніше від їхніх повідомлень – віртуальних фантомів, які сигналізували зумовлену контрактом доступність і готовність до праці. Згідно з статутом фірми, доки не зголосився якийсь з членів ради директорів, Буйома був у DCI 6 найвищою владою. Не завагавшись ні на мить, він почав розподіляти роботу і призначати кожному завдання.

Як і обіцяв Клод, докладно через п’ять хвилин після його включення – Буйома заповнив цей час повторюючи з різних ракурсів і з різною швидкістю, вже оброблені у ViMaker, сцени нападу на конвой, а також коротким відео з історією Gingko Foundation – перед досі заблокованою на штативі камерою з’явився дуже коротко пострижений росіянин, який наближався до сороківки, одягнений в камуфляжну куртку, тільник і натягнений набакир блакитний берет.

-- Мене звати майор Кольцов, -- заявив він, дивлячись прямо в об’єктив, холодним, незворушним поглядом. – Я командую підрозділом, який конфіскував цей конвой. Перш, ніж перейти до подробиць, скажу відразу: я не хочу, щоб загинула ще хоча б одна особа. Сподіваюся, нам вдасться порозумітися. Але якщо хтось спробує вжити проти нас силу, ми не завагаємося ні на мить.

Кольцов відсунувся набік, показуючи камері досі відчинені задні двері лікарняного фургона. До плутанини медичної апаратури, що оточувала дівчинку, додалися штабелі темно-зелених скринь, які контрастували з лікарняною білизною.

-- Це, як ви, мабуть, здогадуєтеся, вибухівка, -- пояснив Кольцов, показуючи пальцем. – А тепер погляньте сюди.

Кольцов вказав пальцем на коробочку з шорсткого, чорного пластику, яку він носив на поясі.

-- Це військовий біомедичний набір. В народі його називають бустер. Апаратура, яка слідкує за пульсом, тиском і життєвими функціями. В кожного з моїх людей є така штука, а радіосигнали, які передають наші бустери, отримує бортовий комп'ютер вантажівки, з’єднаний з детонаторами. Якщо когось з нас застрелять, вирубають, паралізують електрошоком, або атакують іншим чином, вантажівка злетить в повітря. І дівчинка разом з нею. У цих скринях достатньо вибухівки, щоб від фургона залишилася тільки жменька попелу. Сподіваюся, я переконав вас, що з нами краще вести переговори, ніж воювати. Тепер я даю власникам конвою п’ять хвилин на підготовку, а тоді оголошу наші вимоги.

Кольцов повернувся і по-військовому вийшов з поля зору. Буйома перемкнув передачу на другу з камер. Монітори заповнив вид на паркінг, оточений подвійною шеренгою людей в таких самих, як Кольцов, камуфляжних куртках і смугастих тільниках. Частина, що оточувала паркінг ззовні, відлякувала роззяв, яких збиралося щораз більше з машин і вантажівок, що зупинялися поблизу. Кілька інших пильнувало людей з конвою, які лежали обличчям до землі поряд з лікарняним фургоном. Буйома відшукав в групі полонених Жаклін і видав YiMaker команду наблизити її. Протримав це зображення кільканадцять секунд, а потім запустив лого каналу і перший з вже приготованих рекламних блоків. Тоді випрямився і чекаючи, коли в телецентрі з’являться вже викликані додаткові працівники, вперше з моменту нападу на конвой, знайшов час, щоб витерти піт з чола.

*

Дагу Шлафу було добре. В той час, коли Перхат втрачав притомність після удару калмика, Даг повільно занурювався в сон, з головою на бюсті дівчини з бару, надто неподатливому на земне тяжіння, щоб не запідозрити хірургічне втручання. Його думки ліниво кружляли навколо того, що на світі, мабуть, існують країни, де жінки віддаються чоловікам з десятків різноманітних причин. Де вони інколи роблять це через кохання, інколи через брак розваг, з хтивості, або на зло іншому чоловікові… Американки з цієї точки зору були страшенно нудними, знали тільки одну достойну причину займатися сексом – інвестиції. Вони йшли до ліжка так, немов купляли акції, тільки якщо чоловік міг запевнити належну товариську позицію і престиж. При доволі строгих звичаях, які вражали в Штатах прибульців зі Старого Світу, бути тут Дон Жуаном не становило проблем. Особливо для професійного менеджера.

Чи можна, до дідька, відчувати докори сумління, якщо граєш у щось, в що грають усі? Завтра йому доведеться делікатно усвідомити Паолі, що вона зробила погану інвестицію, що він, Даг, вільна птаха і не має наміру одружуватися. Він повторював це вже стільки разів, однак в таку мить йому завжди було прикро, що доводиться розчаровувати дівчину. Особливо, якщо вона старалася так, як Паола. В слабому світлі, що било з-за відхиленого вікна, він зауважив легко відвислу шкіру на шиї та мережу дрібнесеньких зморшок навколо очей. Мабуть, їй вже поза тридцять. Мабуть, кожного ранку вона прокидалася зі свідомістю, що часу, щоб добитися успіху щораз менше і потрібно поспішати, перш, ніж одного дня виявиться, що вже запізно.

До біса, адже це не його вина. Інколи його охоплював страх, що він надто порядний, щоб добитися справжнього успіху в цьому світі.

Він не мусить говорити їй це відразу завтра, подумав Даг сонно, опускаючись в м’яке забуття. Всі справи, якими він займався, йшли чудово, тож він, напевно, затримається в Сіетлі ще на кілька днів.

Саме в цю мить обізвався телефон. Звук, який видавав з себе цей невеличкий апарат, інтегрований з годинником, органайзером, і базовими функціями мережевої станції, розпрацьовували довгими місяцями під керівництвом різноманітних отоларингологів і психіатрів. Цей звук, що лунав десь на межі частоти слуху, немов цвірінькання, від якого вивертало всі нутрощі, міг підняти мертвого з могили. Даг не уявляв собі, як вони добилися цього ефекту, але в усякому разі знав, і це підтверджував кожен, з ким він розмовляв, що запрограмований в їхніх телефонах сигнал тривоги на кілька секунд викликав приступ ірраціонального, панічного страху.

Він вискочив з ліжка, мов ошпарений, з калатаючим серцем, і кинувся навпомацки шукати джерело жахливого звуку. Нарешті знайшов апарат в купі кинутого на крісло одягу. Коли Даг його розкладав, зауважив, що Паола сидить в ліжку, судорожно притиснувши простирадло до накачаних силіконом грудей, і такими витріщеними від жаху очима, що за інших обставин він, мабуть, пирхнув би зі сміху.

-- Лі Мітчер, центральний офіс, -- відізвався голос в телефоні. – Даг, у нас поважні проблеми. Залогуйся по швидкій лінії.

-- Аж так? – Даг вже одягався, стискаючи телефон між плечем і вухом.

-- Ага. Ти в себе?

-- Так.

-- Тоді буде швидше, якщо ти поїдеш в офіс. Я зараз розбуджу там кого треба, нехай підготується. Кризова група почне роботу через тринадцять хвилин. Це все.

Даг не хотів бути тим членом групи, який запізниться.

-- Ей, зажди, -- він пригадав собі це питання в останню мить, коли людина з центрального офісу вже виключалася. – А, властиво, що трапилося?

-- Контакт з Санта Клаусом під серйозною загрозою. Включи собі пряму трансляцію.

Він знайшов час, щоб погладити дівчину по довгому, чорному волоссю і сказати кілька слів з проханням вибачити, але це були тільки механічні рухи. Він вже не міг думати ні про що, крім незавершеної операції.

Річ в тому, що він вів цю угоду від початку до кінця. Що б там не трапилося, не повинно виявитися, що це він помилився.

Бувало, що він інколи нарікав на цей відносно невеличкий, позбавлений розкоші готель, у вікна якого заглядала реклама пирогів Тьомкіна. Але він обрав його з думкою про такі ситуації, як ця. Бути постійно на зв’язку -- одна з трьох головних вимог, які ставилися перед менеджерами його рівня. Потрібно було або тягати за собою купу спорядження, або не віддалятися від комунікаційного центру більше, ніж на прописані в статуті десять хвилин. Даг мав невдалий досвід з центрами у великих готелях, в критичну мить там завжди виявлялося, що щось не пасує, щось неможливо відрегулювати, а єдина особа, яка має хоч якесь уявлення про місцевий брухт, саме пропала з єдиним екземпляром карти, що відкриває доступ до контрольної панелі системи. З двох зол він волів бути прив’язаним до місцевого офісу на десятихвилинному поводку.

О цій порі, на порозі ночі, в околицях набережної було вже майже порожньо. Він розігнався довгою, вузькою вулицею, що вела до океану, потім повернув наліво на головну магістраль, а вже за мить під’їхав під великий, срібний офісний будинок, що нагадував дольку апельсина у поперечному розтині. Це зайняло тільки кілька хвилин, тому Даг навіть не мав часу увімкнути в машині прямий ефір. Внизу у вестибюлі система безпеки будинку поглянула Шафу на райдужну оболонку, зісканувала папілярні лінії й тільки тоді прийняла його магнітну картку. На нього вже чекав ліфт, а на двадцять третьому поверсі, в офісах NFG, готовий комунікаційний центр і досі дещо заспаний черговий. Даг, не витрачаючи часу на привітання, кинувся до робочого місця, однією рукою вставляючи в щілину картку, другою розпочинаючи процедури ідентифікації та підключення до віртуального стола для телеконференцій.

Повітря за спиною Шлафа помутніло, перегородки, між якими він сидів, вкрилися чорною плівкою непроникного поля. Комп'ютер підтвердив його присутність. Він сидів у вузькій кабінці, немов у чашечці бджолиного стільника, маючи перед собою тільки екрани, клавіатуру з вбудованим глайдбоксом і витріщене на нього око камери.

З моменту дзвінка пройшло сім хвилин і п’ятдесят секунд, але в нього не було часу, щоб відчути з цієї причини задоволення, він повністю заглибився у приготований комп’ютером переказ недавніх подій на Київській трасі.

Тільки ознайомившись з повідомленнями NewsNet, Даг почав перевіряти, хто бере участь у нараді. Чотирьох людей з центрального офісу він чудово знав; сивуватий другий шеф ради директорів, якому овальні окуляри з дротяною оправою надавали вигляду продавця з дев’ятнадцятого століття, два керівники телепередач і смаглява керівничка політичного відділу, яка розпачливо приховувала свою старість. Він також був поверхнево знайомий з кількома людьми з групи експертів. Двоє з них використовували неповне з’єднання, в них був тільки звук. Даг перемикав наступні екрани, поки не натрапив на шатенку середнього віку, з прямим волоссям, довжиною до половини вуха, одягнену в картатий блакитно-зелений костюмчик. Ще до того, як Даг потягнувся до клавіатури, щоб перевірити, хто це, він знав, що ця особа має ключове значення для справи. Тільки значно пізніше, він усвідомив собі, звідки він це знав. Жінка була надто старанно приготована, як на середину ночі, яка зараз вкривала Східне узбережжя. Макіяж, бездоганний одяг і зачіска вказували, що її ніхто не викликав терміновим дзвінком.

-- Гадаю, довше ми чекати не будемо, -- обізвався Другий Шеф.

Комп’ютер видав Дагу інформацію, з якої виходило, що жінка в блакиті та зелені, Лана Шуйських – уповноважений представник нью-йоркської юридичної спілки VanderOve. Звичайно, що Даг чудово знав цю фірму. Вона виконувала роль американського представника головних російських мафій і було неможливо не знати її, якщо ти мав якісь справи зі Сходом і Центральною Європою. Однак з Ланою Шуйських він досі не стикався.

-- Всі вже знають в загальних рисах, в чому справа, тому не будемо втрачати час, -- тягнув Другий. – Даг, поясни нам, якщо твоя ласка, яке відношення має наша Група до цієї операції.

Він не дозволив собі жодної секунди зволікання. На бічному екрані в нього були вже всі записи з його приватного банку даних, але поки що не було потреби до них звертатися.

-- В цьому контракті ми виступаємо в ролі представника… гм, назвемо його просто Клієнтом. Ця особа прагне зберегти повну анонімність, що, зрештою, цілком зрозуміло, зваживши, що розголос міг би призвести до її репутаційних втрат. Якщо дуже коротко, наш клієнт потребує донора для пересадки нервової тканини й клітин гіпоталамуса для важкохворої дитини. Такі операції, що дозволяють цілковите вилікування дитячого церебрального паралічу, вже виконуються з дуже добрими прогнозами, однак існують поважні труднощі з отриманням матеріалу для трансплантацій. Наскільки мені відомо, для вдалого лікування необхідно знайти донора з майже ідентичною характеристикою нейромедіаторів. Навіть мінімальна невідповідність загрожує відторгненням транспланта з летальним ефектом. При традиційних процедурах отримання матеріалів для трансплантації, це робить лікування практично неможливим. Перепрошую за ці медичні подробиці, але мені здається, що вони необхідні, щоб пояснити, звідки така велика вартість контракту.

Це була неправда. Він розповів це перш за все для того, щоб сподобатися Другому. Здається, йому це вдалося, бо той схвально кивнув головою.

-- Зрештою, пошуки відповідного донора і його підготовку до операції я доручив концерну Laboratoires d`Yvelines, це французька агенція з в основному урядовим капіталом. Вони обрали лікарню на території Росії, тобто, перепрошую, в Україні, ймовірно, справу вирішили їхні міністерські контакти. Ця лікарня, яка в наших архівах виступає під назвою Санта Клаус, є власником десяти відсотків угоди, з яких три відсотки вона отримала, як задаток за пошуки донора. Наступних двадцять відсотків належить Європейській Доброчинній Раді, яка взяла на себе організацію транспорту і забезпечення медичної сторони, аж до моменту доставки донора до клініки, вказаної Клієнтом. Відносно низька комісія ЄДБ виникає з двох факторів. По-перше, як організація афілійована з центральною владою Європейського Союзу, вона діє на дещо інших юридичних засадах. Не приховую, що в такій ситуації, ми були просто змушені скористатися їхніми послугами. По-друге, комісію було зменшено внаслідок знайденого компромісу. Частина їхніх стратегічних партнерів пов’язана з телевізійним каналом DCI 6, який в свою чергу є головним спонсором Gingko Foundation. Менша комісія була ціною за нашу згоду провести транспортування таким чином, з висвітленням у ЗМІ.

Для економії часу, я пропущу кількох дрібніших підрядників, чия спільна частка в операції не виходить за межі десяти відсотків. Таким чином, вже відповідаючи безпосередньо на запитання голови, наша частка в контракті становить шістдесят відсотків його вартості, а тому ми беззаперечно залишаємося єдиним представником інтересів Клієнта, з виключним правом приймати стратегічні рішення.

Другий знов схвально кивнув головою.

-- Наступне питання, -- оголосив він. – Яке ми повинні собі поставити, звучить: до якої суми нам буде оплачуватися витрачати подальші кошти, пов’язані з цим контрактом. Хто з Вас…?

Слово взяв один з постійних експертів Групи, перераховуючи скільки приблизно потрібно коштів, щоб повторити цілу операцію. Даг не прислухався. Він викликав на бічній панелі зображення і коментар з NewsNet, де по гарячих слідах обговорювали перебіг подій на дорозі. Він був готовий закластися, що сума, яку остаточно нарахує експерт, буде дещо меншою від того, що спочатку зажадають терористи. Значно меншою, але водночас настільки близькою, щоб хотілося вести переговори.

Все рухалося саме в цьому напрямку і залишалося тільки чекати пропозиції.

Її висунули на п’ятнадцятій хвилині наради.

-- Пані та панове, -- промовив Даг, випрямляючись за своїм столом. – Тепер, коли ми вже орієнтуємося в цілій справі, дозвольте мені надати слово пані Шуйських. Фірма, яку вона представляє, звернулася до нас з пропозицією, яка, хоча й не безпосередньо, має відношення до теперішньої кризи. Пані Шуйських, будь ласка.

-- Дякую. Пані та панове, клієнт, якого я тут представляю, також прагне залишитися анонімним, принаймні до часу підписання обов’язкового для обох сторін контракту. Однак я можу сказати, що йдеться про поважний консорціум, який має досвід ведення справ на Сході та який володіє необхідними зв’язками й відповідним капіталом, зрештою, це гарантує факт, що ми їх представляємо. Консорціум, про який йдеться, володіє певними засобами впливу, які могли б успішно зупинити терористів і схилити їх задовольнитися розумною сумою. Однак, наш клієнт, вживаючи ці форми тиску, сам ризикує зазнати збитків. Не дивлячись на це, він все одно готовий запропонувати свою допомогу.

-- Ясно, -- Другий кивнув головою. Даг ніколи не розумів, чому росіяни завжди ходили коло та навколо. – Продовжуйте.

-- Дозволю собі зауважити, що при організації конвою Gingko Foundation ваш французький підрядник припустив кілька фатальних помилок при забезпеченні безпеки операції. Її довірили агенціям, які не в стані виконувати подібні завдання. Останні події – яскравий цьому доказ. На жаль, Європейська Доброчинна Рада займає неймовірно жорстку позицію. Можливо це не мало б такого значення, якби не факт, що ваш французький партнер готується до значно ширшої доброчинної програми, яка охоплює, поміж іншим, переселення дітей з територій з особливо важкою ситуацією до західних країн. Даний конвой є пробним для цієї програми.

Пані Лана Шуйських на мить замовкла, щоб суть її слів дійшла до всіх.

-- Наш клієнт визнав би достатньою винагородою за свої зусилля, -- продовжила вона. – Якби NFG вплинула на свого європейського партнера, щоб саме він став головним місцевим партнером у цій програмі.

Запала тиша.

“Ваші думки?” – з’явився напис на одній з бічних панелей, призначеній для безпосередніх консультацій.

Даг підсунувся до камери, так щоб в її поле зору не потрапили пальці на клавіатурі. Він завжди вважав, найважливіше щоб добитися успіху в житті -- це здатність приймати швидкі рішення.

“Дуже ризиковано, високий зиск, цікаво, -- писав він. – Ринок з високим рівнем криміналізації. Я б не погоджувався без ретельної перевірки, кого вони представляють. Умова угоди: позитивний відгук Східних Миротворчих Сил, без їхньої згоди ризик надто високий, краще навіть втратити конвой. Даг Шлаф.”

Він відкинувся вигідно в кріслі й чекав, поки Другий ознайомиться з всіма думками і відповість пані Шуйській. На бічній панелі він краєм ока слідкував за повідомленнями з конвою.

*

Майору Ступаку довелося зібрати всю свою волю в кулак, щоб стримати гнів.

-- Гаразд, -- повторив він. – Зрозумів. У цій справі ми не виступаємо, як сторона і підлаштовуємося до бажань Святого Миколи.

-- Зрозумій Грубий, -- зітхнув голос у слухавці. Його знали там надто добре, щоб з самого тону не відчути, що він думає. – У нас домовленості з лікарнею і ми повинні їх дотримуватися…

-- Мені забракло кілька хвилин! Та навіть зараз я можу знищити їх за п'ятнадцять секунд.

-- Старий, якщо ти зробиш це так, щоб їм не вдалося висадити в повітря фургон, то чудово. Але якщо вони його висадять, то в лікарні будуть до нас поважні претензії, а розплачуватися доведеться тобі.

З цим було важко не погодитися. За своїх людей він міг помститися будь-коли, а в лікарні, як здається, під загрозою поважні гроші, й не варто їм заважати.

Від Чорного Віражу вони мчали на повній швидкості, пострілами в повітря зганяючи з дороги машини. В ту мить, коли виявилося, що чесняки на пагорбі не відповідають на сигнал і коли Павлік дістав з комп’ютера супутникову фотографію розложеної на могилі гармати, все стало зрозумілим.

Але було надто пізно. Найбільший поспіх вже не міг змінити ситуацію. Перш, ніж БТРи встигли відкрити вогонь, Кольцов пригрозив, що висадить дівчинку в повітря.

-- Чорт, -- пробурмотів Ступак і обірвавши зв'язок, висвітив на забралі шолома план ситуації. Два БТРи він розмістив на протилежних кінцях конвою, так щоб снаряди їхніх гармат якомога швидше досягли всі цілі. З кожної машини висадив по одному підрозділу десантників. Вони вже зайняли призначені позиції біля підніжжя пагорба так, що паркінг виявився оточеним чотирма, розміщеними квадратом, вогневими точками, на відстані кілометра одна від одної. Всі цілі вже кілька хвилин, як були відстежені комп’ютером, ідентифіковані, поділені й введені в програму. На забралах десантників і на екранах стрільців БТРів з’являлися поправки, які вносилися в реальному часі, як тільки котрийсь з краснодонців рухався хоча б на крок. Зрештою, це було неважко. Вони зовсім не крилися, впевнені, що тепер, коли в них заручники, ніхто їм нічого не зробить.

Майора Ступака не залишало враження, що дула гармат, вогнеметів і великокаліберних кулеметів аж дрижать від нетерплячки, щоб засипати кацапів вогнем і свинцем. Це була б стрільба, як на навчаннях, ефектний залп – дві секунди й по справі.

-- Слухайте хлопці, -- сказав майор, включившись на загальну частоту. – Руські боягузи бавляться з нами в кішки-мишки. Ну й нехай. Ми почекаємо. Побачимо, в кого міцніші нерви, в нас чи в цієї банди. У відповідний момент, ми знімемо їх одним залпом. Не втрачайте пильності.

Він вслухався, як наступні підрозділи підтверджували наказ.

-- Накажи вантажівкам бути наготові, -- кинув майор Павліку. – Після нашого залпу, нехай відразу заїдуть на повній швидкості на паркінг і зачистять територію. І нехай вважають на заручників, -- додав він після коротких роздумів.

*

-- Як вони можуть! – Жаклін стояла біля нього на колінах, стискаючи дрібні руки в кулаки. Малі, безсильні кулачки дівчинки, світ якої раптово перетворився у пекло. В кутиках її очей сяяли сльози. – Негідники! Як вони можуть!

В нього досі крутилася голова.

Коли його кинули, напівпритомного після отриманого удару, серед лежачих, Жаклін зірвалася на ноги. Він намагався дати їй знак, не робити цього – вона не зрозуміла, а може не хотіла розуміти. На щастя, їм явно суворо наказали не стріляти в знімальну групу. Потужний головоріз, який підскочив до Жаклін, тільки шарпав її та вимахував у неї над головою автоматом. Тоді з’явився інший, спокійніший і стримав товариша. Зрештою, вони дозволили їй наблизитися до Перхата і сісти біля нього.

-- Ти, хаза, -- повторив кілька разів той другий. – Нє вставай. Нє льзя. Поняла?

“Хаза” на ідиш означає ліфчик. З якихось причин, мусульмани називали так всіх білих жінок, а від них це слово перейшло в жаргон Дороги.

-- Чого вони хочуть? Адже в нас немає грошей!

Він мовчав. Серед зігнаних в одне місце, утримуваних під вартою в’язнів, він зауважив тільки кількох своїх людей. Боже, це була звичайна різня. Вони навіть не встигли повилізати з машин, ба, навіть подумати, що відбувається.

Пульсуючий біль в голові й приголомшення не проходили.

Ще кілька разів пролунали серії пострілів. Це нападники з зовнішнього кола відлякували роззяв, які надто наблизилися. Тоді Кольцов завів на паркінгу свої порядки. Спочатку вартові наказали зголоситися режисеру трансляції. Коли Клод встав і отримав від жилавого бугая, який був у Кольцова за перекладача, відповідні інструкції, його відвели перед камеру.

Потім з-поміж лежачих почали відбирати операторів і обслугу пересувної телестудії.

Перхат дивився з глухою люттю, як нахабний кацап базікає до камери про свою готовність до переговорів. Але здавалося, що Жаклін, коли він переклав його слова, трохи заспокоїлася. Тому він промовчав.

Розлютилася вона тільки під час другого виступу Кольцова, коли той зажадав грошей і визначив півгодинний термін, щоб їх перевели.

-- Вони що, з глузду з’їхали? – вона не змогла стриматися і шарпнула Перхата за куртку, не усвідомлюючи, що таким чином спричиняє біль його запамороченій голові. – Звідки, цей дурень думає, ми візьмемо такі гроші?!

-- Боюся, вони знають, що роблять, -- обізвався Перхат нарешті.

-- Хто їм стільки заплатить?! Це абсурд! Адже це звичайна, бідна дитина, а не дочка мільярдера… Адже…

Вона повторювала це знову і знову, аж поки він не витримав і не сказав, від кого вони сподіваються отримати гроші.

Вже за якусь мить він пошкодував, що зробив це. Вона виглядала так, немов він дав їй ляпаса.

-- Не може бути… Не може бути… -- повторювала вона раз за разом, непритомно розмазуючи по обличчю чорний, гравійний пил.

Він мовчав.

-- Звідки ти це знаєш?

-- Від Ставишина. Він розповів, коли доручав мені цю роботу. А точніше не розповів, а натякнув. Вони ніколи нічого не говорять прямо, потрібно здогадуватися. А якщо ти не надто здогадливий – це твоя проблема.

Вона недовірливо крутила головою.

-- Красуня, -- шептала. – Спляча красуня… Чим вона завинила…

Так. Добре запитання. Чим вона завинила. А чим ми завинили? А чим завинив Вєнічка та інші? Чому люди досі не змогли звільнитися від наївної віри, ніби це має якесь значення, завинив ти чи ні.

-- Це війна, Жаклін. Якась братва побачила шанс на нові, великі зиски і вважає, що варто ризикнути й спробувати відбити їх у інших. Вона тільки претекст, -- він знав, що говорить забагато і без потреби, але хотів якось відвернути її увагу. – Хтось хоче витіснити з ринку Ставишина, тому нищить його контракт. Звична справа. Колись також, як посварилися два барони, то палили собі навзаєм села і вирізали їхніх мешканців…

Здавалося, вона не чула його.

-- Навіщо… Навіщо вона їм? Перхат, що вони збираються з нею зробити?

- Не знаю. Це ти лікарка. Хтось важливий, славний і багатий хоче жити, або хоче, щоб жив хтось з його близьких. Потребує запасних частин. Мабуть, їх важко знайти. Тому він заплатив, щоб йому знайшли когось, хто підходить і за ким ніхто не буде горювати. Жаклін, тут ніхто не має ніяких ілюзій – людина живе тільки завдяки смерті інших. У Святого Миколи, мабуть, жоден костоправ не мав ніяких докорів сумління, вони весь час гроблять людей…

Нарешті він замовк, усвідомивши, наскільки це все не має для неї сенсу. Що ще сказати? Що і так, яке майбутнє чекало тут на малу, бідувати все життя, ховатися від бандитів або продавати себе на узбіччі? Що, напевно, сім’я дівчинки благословила лікарів, які хотіли її забрати, а може ще й заплатили трохи грошей? Що вони зроблять це у пристойній, західній клініці, де їй не буде боляче?

Навіщо говорити. Про що взагалі можна говорити. Він мимовільно шукав поглядом того лікаря від Миколи, але не міг знайти, хоча обидві медсестри знаходилися серед ув’язнених.

Жаклін плакала. Він взяв її за руки й міцно стиснув. Вона дозволила йому, але не реагувала. Сиділа з опущеною головою, сльози текли по її брудних щоках, роблячи борозни в чорному пилі, й тільки час від часу махала недовірливо головою.

Він не знав, скільки минуло часу. Сонце припікало щораз міцніше, на блакитному небі не було навіть маленької хмаринки. Воно було ідеально лазурним, чистим, красивим, як на старовинному, дуже старовинному полотні.

Потім він зауважив, що Кольцов, проходячи між своєю вантажівкою і фургоном, зупинився неподалік, дивиться на Жаклін, і при цьому посміхається. Огидно посміхається. Щось сказав бугаю і рушив далі.

Перхат знов почав звертати увагу на те, що відбувається біля фургона.

Технічна обслуга працювала вже цілком нормально, єдина відмінність, що під доглядом і дулами краснодарців. Кольцов навіть великодушно дозволив оператору обійти паркінг і зняти те, що залишилося від вантажівок Перхата. Тільки таким чином, з зображення на моніторах пересувної телестудії, він довідався, що не всі його люди загинули в кабінах машин. Деякі встигли вискочити, не дивлячись ні на що, намагалися захищатися. Їхні трупи досі стискали в руках зброю.

Порядні хлопці. Все-таки йому вдалося зробити з них людей.

Кольцов знов на якийсь час зник у кабіні своєї вантажівки. Тепер виліз з неї й розсівся всередині лікарняної машини, звісивши ноги назовні, та спершись безтурботно на одну зі скринь з вибухівкою. Наказав принести йому з пересувної телестудії монітор і встановити так, щоб в реальному часі спостерігати за ефіром. Тоді дав Клодові знак рукою, що буде говорити. Почекав якусь мить, даючи час, щоб всі підготувалися.

-- Гаразд, -- сказав він холодно. – Досить жартів. Бачу, ви не збираєтеся розмовляти зі мною серйозно. Я сказав: на протязі пів години керівник Європейської Доброчинної Ради повинен зголоситися по конкретні вказівки щодо способу переказу грошей. Замість цього ви намагаєтеся марнувати мій час і підсилаєте якихось козачків. Ми не маємо наміру сидіти тут годинами.

Кольцов махнув рукою до бугая і шепнув йому щось на вухо, показуючи в бік Перхата. Бугай рушив в їхній бік.

Коли він був за кілька кроків, Перхат набрав глибоко повітря і прикрив очі. Почув, як бугай каже:”Ти! Вставай!”, але більше він свого наказу не повторив. Збоку щось ворухнулося.

Тільки зараз Перхата охопив справжній страх. Він відкрив очі. Бугай вів у бік фургона Жаклін.

Вона йшла опустивши голову, безвольно, немов приголомшена.

Перхат дивився за нею, благаючи небеса проявити милосердя, хоча знав, що тут, над цією Дорогою, немає милосердя і немає небес.

Кольцов схопив її за підборіддя, підтягнув до себе і сказав щось, регочучи.

Свист у вухах.

Кольцов, повернувшись до камери, виголошуючи до глядачів якісь погрози. Тоді витягнув пістолет.

Здавалося, що Жаклін десь далеко. Вона стала на коліна, коли бугай шарпнув її за плечі, і тоді він ще раз на якусь мить побачив її обличчя, сповнене страждання і покірності. Вона не опиралася. Не захищалася. Не кричала, не хапала пазурами катів за мундири. Вона була вже десь далеко.

Кольцов, і далі дивлячись в камеру, театральним жестом приклав Жаклін пістолет до голови.

Це було останнє, що побачив Перхат. Розпачливим, конвульсійним кидком, мов пружина, він зірвався на ноги і помчав у бік фургона.

В нього не було шансів. Калмик, що стояв поряд в брудній, рожевій футболці, немов чекав цього. Він скосив його одним ударом в живіт, завданим з напівоберту. Перхату не щастило з цим чоловіком. В останню мить, він інстинктивно випустив з легенів рештки повітря, напружуючи м’язи, але не дивлячись на це, удар зігнув його навпіл. Він осунувся на коліна, кілька довгих секунд розпачливо намагаючись вдихнути.

Коли, через цілу вічність, йому вдалося нарешті підняти голову, здавалося, що сцена перед фургоном не змінилася. Розпачлива спроба Перхата привела тільки до того, що тепер всі росіяни пильно цілили в них, готовими до стрільби автоматами.

Кольцов закінчив свою промову, і досі тримаючи пістолет, прикладений до голови Жаклін. Він оголосив, що кожних п'ятнадцять хвилин буде вбивати одного заручника, починаючи з єврєєв.

А потім зачекав якусь мить і натиснув на гачок. Натиснув на гачок.

Жаклін впала на спину, інертно, мов скинутий з вантажівки мішок картоплі. Кров. Багато крові. Тиша.

Якусь мить Кольцов стояв нерухомо, нарешті заховав пістолет у кобуру і повільним кроком повернувся на своє місце біля відкритих дверей фургона.

Перхат досі жив. Здавалося, що це неможливо, проте залишалося фактом. Жив. Хоча й не хотів.

Тепер в нього було тільки одне бажання. Його думки прояснилися, як це буває тільки в такі моменти. За долю секунди він усвідомив собі, що існує лишень один шанс зробити це – саме зараз.

Він ще раз напружився, мов пружина і кинувся у стрибку. Цього разу калмик помилився. Переоцінив силу свого першого удару, або недооцінив стійкість Перхата, в усякому разі дозволив собі відволіктися на мить. Тепер він натиснув на гачок на долю секунди запізно. Не дивлячись на це, якби Перхат намагався встати й бігти в бік Жаклін, постріли калмика перерізали б його навпіл. Якби він намагався кинутися на нього, нігтями до горла, отримав би постріл в груди й помер, перш, ніж встиг би впасти.

Але Перхат обрав іншу ціль. Стрибнув низько, попри землю, і не на самого вартового, а за нього – так, що поки той встиг повернутися, Перхат зумів схопити його за пояс на спині та потягнути на себе, на землю. Вони впали на гравій. З цієї позиції калмик не міг скористатися кулеметом. Його товариші боялися стріляти, щоб не поцілити в свого.

Калмик відреагував правильно – замахнувся прикладом кулемета і щосили вдарив в місце, де повинна була знаходитися голова противника. Але важкий приклад, замість того щоб розбити Перхату обличчя, зарився в гравій. Це не було помилкою вартового – він завдав удару так, наче Перхат намагався дістатися до його горла і шиї, що він повинен був зробити згідно зі всіма правилами рукопашного бою.

Але Перхат думав не про калмика. Зараз ця людина його зовсім не обходила. Його вже нічого не обходило, навіть він сам – він знав, що зараз помре і це його не турбувало, аби лиш Кольцов помер раніше.

Йому вдалося, бо він зробив те, чого від нього ніхто не очікував. Він не атакував відкрите горло противника, його шию, чи якусь іншу вразливу точку. Його цікавила тільки невеличка, чорна коробочка в нього на поясі. Він вчепився нігтями в її краї та з усіх сил, нелюдським, смертельним зусиллям, шарпнув бустер на себе.

Коробочка піддалася йому легко, тягнучи за собою вирвані з-під футболки калмика дроти, на кінчиках яких знаходилися плоскі, металеві датчики, закріплені на шкірі біля основи хребта.

Здавалося, що все тривало тільки долю секунди. Лишень пізніше, аналізуючи зображення записане камерою з даху пересувної телестудії – та, що знаходилася ближче, не витримала жару – на сповільнених кадрах і з допомогою комп’ютерної анімації, в DCI 6 було відтворено перебіг подій. Секунда за секундою.

Мабуть, в останню мить Кольцов зрозумів наміри Перхата, бо на записах було видно, як він намагався вихопити пістолет і вистрілити, з надією, що йому вдасться поцілити Перхата, і при цьому не поранити калмика. Спеціалісти оцінили, що в нього було тридцять відсотків на успіх, отже хоча ця спроба була розпачливою, проте раціональною. На останньому збереженому кадрі обличчя Кольцова виражало крайню напругу, але на ньому не було жодного сліду паніки чи страху.

Йому вдалося підняти руку з пістолетом на висоту живота, коли в фургоні, одночасно в кількох місцях, народилося полум’я і блискавично виросло до розмірів вогняного торнадо. В одну мить його гарячий подих охопив Кольцова і спопелив його як шматяну ляльку, а потім підняв сухий, майже невагомий труп у повітря.

Люди Кольцова використали вибухівку, якою наповнюють головки керованих протитанкових снарядів і кумулятивних боєприпасів, якими пробивають бронежилети. Цей матеріал давав короткий імпульс дуже високої температури при відносно невеликій ударній хвилі. Подих, який повалив людей Кольцова на землю, був ефектом вибуху баків з бензином, що відбувся на долю секунди пізніше. Вендзиловіч, який весь цей час доглядав за медичною апаратурою в кабіні фургона, та дівчинка були вже мертві.

YiMaker автоматично зупинив і електронно обробив зображення вибуху вантажівки. З перспективи глядача, який знаходився на дорозі, вибух був не надто видовищним – раптовий, засліплюючий блиск. Перш ніж око глядача відновило здатність акомодації, все вже закінчилося.

Комп'ютер перш за все значно сповільнив зображення, підлаштовуючись до сприйняття людського ока, та відрегулював його яскравість так, щоб телеглядача не осліпило. Занесений в пам'ять запис, він розбив на окремі кадри й показував їх з інтервалом в одну десяту секунди. Це розтягнуло вибух фургона на цілих п’ять секунд і дозволило глядачам насолодитися ним в усій красі, немов у кіно – від моменту, коли з’явилося перше полум’я, через кульмінацію -- стовп вогню, аж до миті, коли полум’я знов сховалося в повністю випалених рештках, вигорілих дотла, до окалини.

В телевізійному ефірі оброблений YiMaker вибух тільки починався, коли на паркінгу за Параховкою, відбувався останній акт драми. Через дві секунди після смерті Кольцова і Сплячої Красуні, обізвалися гармати солдатів Миротворчих Сил, які вже кільканадцять хвилин чекали на цю мить. Комп'ютер, що керував ними, давно обрав і розподілив цілі, а потім весь час сигналізував стрільцям поправки.

Тепер, немов цілій батареї, об’єднаній єдиним командуванням, зняли намордник. Двоствольна пускова установка ПКР на башті БТР Ступака видала з себе протяжний стогін і самонавідний снаряд, тягнучи за собою бліду смужку диму, помчав на пагорб, що панував над околицею. Через пів секунди потужний вибух на його вершині сповістив про кінець скорострільної гармати, яка знищила конвой Перхата. Зрештою, в першу мить це мало хто зауважив, все потонуло у скаженій канонаді з кількох десятків стволів. Голчаті патрони, якими користувалися солдати, розривали тіла краснодарців, ще до того, як котрийсь з них встиг прийняти якесь рішення. Тільки троє, яких подих після вибуху бензини відкинув доволі далеко, і вони на якусь мить випали з наведених на них прицілів, встигли, не дивлячись на все, відкрити вогонь, більше наосліп, ніж в якусь конкретну ціль. Лише одному вдалося прожити довше, ніж кілька секунд, сховавшись в рештках спаленої вантажівки – де його, зрештою, дістав, викликаний комп’ютером на допомогу, снаряд гармати другого БТРа.

Коли на телебаченні щойно закінчувався оброблений у YiMaker вибух, на паркінг раптово повернулася тиша. Хірургічний, точний обстріл, проведений взводом Ступака, пройшов над понівеченими залишками машин і заціпенілими людьми, немов очищаючий вогонь і відразу згас.

Навіть за таких несприятливих умов, маючи в своєму розпорядженні зображення тільки з однієї камери, використовуючи дублікати з пам’яті та частково анімацію, YiMaker вдалося сконструювати дев'ятисекундне відео загибелі краснодарців і передати його невдовзі після вибуху фургона, в ту мить, коли на дорозі вже панувала гробова тиша, яку порушували тільки мотори машин Ступака, що наближалися до паркінгу.

П’єр Буйома спостерігав за цим всім з розташованого посеред передавального центра крісла, звідки він керував працею розширеної вже до семи осіб команди. Він схилився, стиснувши правою рукою плече першого продюсера, що сидів перед ним.

Буйома напружено порівнював зображення з камери з відео обробленим YiMaker. Цифри в лівому нижньому кутку моніторів відраховували час до його завершення.

-- Стоп, лого і рекламний блок, -- віддав він наказ. І не переводячи подих, кинув до дівчини за бічним мікшерським пультом, з’єднаним з архівами. – Біографію Жаклін Тенар, на три, п’ять і сім хвилин, негайно. Спочатку трихвилинну версію, для новин.

Тільки видавши розпорядження, він відкинувся на спинку, зітхнув глибоко і тихо, майже нечутно прошептав:

-- О, Боже.

*

Перхат досі був живий.

Жодна з пролітаючих поблизу куль його навіть не зачепила. Жоден з десятків вогнедишних стволів не вважав за потрібне взяти його на приціл. З якихось причин про нього забули і в небі, і в пеклі.

Він сидів на землі, апатичний, бездумно вдивляючись в криваве тіло калмика, що валялося біля його ніг. З боку, яким він був повернений до фургона в момент вибуху, брудно-рожева тканина обвуглилася і тепер смерділа паленим пластиком. Перхату здавалося, що така сама доля спіткала рукав його куртки. Зморщена шкіра на лівій руці пекла, але поки що, він не звертав на це увагу. Він дивився на чудернацько змінене обличчя калмика, штовхав його раз за разом чоботом, не спроможний вловити причину цієї раптової метаморфози, поки до нього не дійшло, що в того зникло волосся.

Якийсь хлопець, один з найнятих водіїв, істерично сміявся. Замовкав на мить, коли в нього закінчувалося повітря, і відразу починав знов. Нормальна, немов з підручника, реакція. В Перхата навіть не було бажання підвести голову і поглянути в його бік. З істеричним сміхом водія змішувалося голосіння Мензурки, медсестра стогнала, навіть вила, як сільська баба над труною, ще хтось горланив з божевільним завзяттям про те, що відчував, мабуть, зовсім не усвідомлюючи, що він так дереться.

Нормальна, немов з підручника, реакція. Він не звертав увагу. Не підводив погляд. Скоріше відчував, ніж бачив, що на паркінгу вже з’явилися солдати й чесняки Скребеца, що неподалік зупинилася наступна вантажівка, що незчисленні пари ніг у військових чоботях скребуть по гравію, пробігаючи повз нього.

Перхат не підводив погляд, бо боявся, що якщо він це зробить, то побачить тіло Жаклін. Він не хотів бачити її зараз – такої. Знав, як виглядає людина, якій зблизька стрелили поміж очі й знав, якщо він її зараз побачить, цей образ завжди буде переслідувати його. І що вже ніколи не зможе пригадати її такою, якою вона була в його обіймах, вже ніколи не побачить солодкої, довірливої посмішки, з якою вона тулилася до його плеча, а тільки розтрощену, моторошну маску.

Він дуже хотів істерично сміятися, базікати або стогнати, як інші. Проте не міг.

Сидів з опущеною головою, нікому не потрібний. Через якесь непорозуміння смерть забула про приреченого до неї Перхата і тепер для нього не було місця на цьому світі.

Біля нього зупинилася пара важких, шкіряних чоботів.

-- Перхат? Гей, Перхат, впізнаєш мене?

Він змусив себе підвести погляд на чесняка, що стояв поряд.

-- Костуркєвич, -- промовив важко.

-- Старий, круто ти їх прикінчив. Я бачив в прямій трансляції…

Перхат не слухав, що чесняк говорив далі. Раптово він зрозумів. Це не була помилка. Смерть не помиляється. Вона залишила його, бо він повинен ще дещо зробити.

Нема чого зволікати. Чим швидше він це зробить, тим швидше його звідси заберуть.

Він різко встав.

-- Де той сучий син? – запитав і не чекаючи на відповідь, рушив вперед, не оглядаючись, охоплений нестримною жагою смерті.

-- Де він, той сучий син? – заревів, наближаючись до пересувного телецентру.

Клод стояв там, з цигаркою в тремтячій руці, розмовляючи з кимось. Він повернувся в бік Перхата, і побачивши на його обличчі смерть, відступив наскільки міг, а потім притиснений до почорнілого, обпаленого жаром борта машини, дивився навколо безпорадним, переляканим поглядом, сповненим благанням про допомогу.

Тільки зараз Перхат усвідомив, що не має зброї. Але це його не зупинило. Навіщо зброя? Він розчавить цю гниду між пальцями. Задушить голими руками, щоб відчувати як ця сволоч хрипить і здихає, б’ючи п’ятами по землі.

Перхат замахнувся, але на якусь долю секунди раніше, перш ніж його кулак проламав тому пещене личко, щось важке опустилося йому на плече, якась сила заблокувала руку, що набирала замах.

-- Пусти, дурню! – гаркнув він, розпачливо молотячи за себе другою рукою, але відразу долучився ще хтось і Перхат, шарпнувшись пару раз, зрозумів, що це кінець. Його тримали фахово і міцно.

-- Гади! – верещав він страшним голосом, з усією силою, яку мав у легенях. – Що ви робите. Пустіть! Дайте мені вбити цю сволоч, адже це вони, вони, розумієте? Вони вбили її, розумієте? Вона хотіла залишити їх, цей цирк, вона сама мені сказала, і все б закінчилося, не розумієте? Не розумієте?!

-- Спокійно, старий, спокійно, -- дихав йому в вухо Костуркєвич.

Він просрав свій шанс. Потрібно було взяти ствол калмика, адже він лежав поряд, і шмальнути гниді в чоло, перш ніж хтось зорієнтується. Тепер він був безпорадний. Раптово його залишили сили, але хватка не ослабла.

-- Невже ви не розумієте? – повторив він безсило, майже крізь сльози. – Вона вже мертва. Тепер вона їх не залишить. Ані слова проти них не скаже. Вони могли втратити свою зірку, а так вона їхня назавжди, ще й свята мучениця… Вони будуть робити на ній бабки, будуть нею розмахувати, а вона бідолашна, мертва, її вбили ці сучі діти, дівчинку, мою ластівочку, і що вона зробить? Нічого, ви дурні, не розумієте, нічого?

Тепер він плакав по-справжньому, сльози текли йому по обличчю.

-- Бідна, бідна дівчинка, -- повторював він щораз невиразніше, слова ледь проходили крізь стиснене розпачем горло.

-- Спокійно, старий, ну, спокійно вже, -- заспокоював його Костуркєвич.

-- Все одно я дістану цього сучого сина, -- ридав він. Тепер його тримали швидше, щоб не впав, ніж щоб не вбив Клода.

Він плакав.

-- Це той самий Перхат? – почув він низький, гугнявий голос когось, хто тільки зараз наблизився до них. Відчув на плечі важку, велику, як буханка лапу.

-- Він зараз розклеївся, пане майоре, -- відповів Костуркєвич. – Але то файний хлоп, слово, я його знаю.

-- Це шок, прошу пана. Він в шоку й меле дурню, -- обізвався Клод, в якого вже пройшов страх.

Ступак мовчки окинув його поглядом, тільки на мить, немов поглянув на стерво, що лежить біля дороги.

-- Тааак… Ну, брате, тепер тобі нема чого шукати у Ставишина. А у Миколи і поготів.

Перхату здавалося, що він почув у цьому гучному голосі зрозуміння, але його горло стиснулося так боляче, що він не міг нічого сказати.

-- Круто він їх прикінчив. Костуркєвич, кажете, знаєте його?

-- Ми їздили разом.

-- Як захоче, скажіть, що може поїхати з вами. І займіться людиною. Щоб його не бачили в такому стані.

-- Слухаюся, пане майоре.

Перхат, надалі ридаючи та повторюючи:”Бідна дівчинка, бідна дівчинка”, дозволив повести себе через паркінг до вантажівки. Костуркєвич посадив його там, на дошках ящика, потім оглянувся, чи ніхто не бачить, заліз до кишені й крадькома витягнув з неї драже, загорнене у вощений папір, як цукерка. Розгорнув його і засунув Перхату просто до рота, немов дав грудку цукру коневі.

-- Все буде добре, старий, -- сказав він при цьому. – Ти ще його дістанеш. Всіх їх дістанеш.

Перхат кивнув головою, насилу переводячи подих. Таблетка смакувала, як хліб, свіжий, щойно з пічки. Він знав, що це. Поклав її під язик. Рот заповнило приємне тепло, а потім наростаючий холод, який поступово розпливався по тілу приємним, блаженним заціпенінням. Язик, ясна і піднебіння перетворилися в крижаний метал. Він дихав щораз спокійніше.

Костуркєвич почекав ще якийсь час, нарешті поплескав його по плечу і пішов.

Перхат залишився сам. Сперся спиною об кант скрині, втупивши мутний погляд в місце, де подвійна нитка дороги зникала за горизонтом. З-під важких повік тупо вдивлявся в конвої, що мчали в обидва боки. Дорога ні на йоту не змінила свого ритму. Нічого не зауважила. Вона просто була, така як кожного дня, зі своїм ревінням важких вантажівок, зі смородом вихлопних газів у сонячній спеці, з крикливими, строкатими базарами на узбіччях і біля паркінгів, з дєвочками, придорожніми барами, пролитим потом, прокляттями, масляними плямами, бійками… Дорога. Стихія. Левіафан.

Дорога, подумав він ще раз і закрив очі, не здатний дочекатися тієї миті, коли хоча б на кілька годин, на кілька милосердних миттєвостей опуститься з полегшенням в небуття.

Воно прийшло раптово, немов хтось одним різким ривком забрав його свідомість. Він опустився в море кольорової ніжності й пізніше ніколи не міг пригадати, що йому тоді снилося.

Він ніколи й не намагався.

Śpiąca Królewna

Rafał Ziemkiewicz

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.