Сонячна магія

Пролог Нічна погоня

Зовні будинок здавався набагато меншим, аніж усередині. Він нагадував старий барак без вікон, з єдиними вузькими дверима і стояв на краю незвичайного міста, над стрімким урвищем, на березі океану. У ньому жив старий маг. І цієї ночі маг зрозумів, що його збираються вбити.

Старий мав біляву скуйовджену бороду, а його обличчя природа засіяла великим жовтогарячим ластовинням. Він писав за столом при світлі свічки, що опливала в глиняному черепку. Поруч із великою чорнильницею на столі лежало деяке чаклунське причандалля, пташині пера та чотки. У доволі просторому приміщенні не стояло нічого, крім того столу, двох стільців та громіздкого комода. По кроквах було порозвішувано в’язки старих висушених заклинань, у густій тіні, що залягла під високим дахом, пурхали якісь малесенькі істоти, десь тихо дзюрчала вода.

Знадвору почувся приглушений звук удару, і все навколо ледь помітно здригнулося.

Старий підвів голову, дослухаючись, по тому знову схилився над столом і почав писати швидше, кваплячись закінчити сторінку. У глибині дому пролунав звук важких кроків — поки ще далеких, але вони швидко наближалися. Хтось поспішав до кімнати, де сидів маг.

Він не звернув уваги на те, що двері розчинилась і до приміщення вступила огрядна постать. Освітлюючи собі шлях лампою, хтось наблизився до мага.

— Що? — мовив старий, однією рукою продовжуючи писати, а іншу засовуючи під стіл.

— Господарю, там…

— Так, я чув. Ще трохи…

Не дивлячись на слугу, він витяг з-під столу торбинку.

— Треба йти, господарю.

— Звісно. Але май на увазі, я не знаю, де ми можемо заховатися.

Розгонистим рухом старий згріб у торбинку все, що лежало на столі, й повернувся. Товстун — слуга й охоронець мага — стояв із піднятою над головою лампою. Тьмяне світло падало на його обличчя. Схоже на людське… але все-таки не людське.

— Що з тобою? — маг помітив, як товстун хитнувся. — Тебе поранено?

— Бився з ними, — пробурчав той. — Їх багато, вони сильні… — говорив він теж трохи незвичайно, не так, як говорять люди. — Налетіли згори. Замкнув двері, але…

Знову пролунав удар, підлога задрижала.

— Згори? — повторив старий, перекидаючи торбинку через плече. — Що це значить?

— Крила, — пояснив слуга. — Літають.

— Так…

Маг постояв у роздумах, нарешті голосно повторив:

— Так!

Вони глянули один на одного й озирнулися на двері, коли в приміщення проникло далеке рипіння дерева, яке гнулося під ударами.

— Є інший вихід, — мовив нарешті старий. — Постривай, тільки прихоплю ще двійко потрібних речей. Ось це й це. Гаразд, тепер ходімо. Хоча я не бачу сенсу в тому, щоб утікати — нам нема куди подітися.

Останні слова він кинув уже на ходу. Товстун важко тупотів за хазяїном, так само з високо піднятою лампою.

Під дахом повільно рухалися тіні, щось невидиме перепурхувало з крокви на крокву, приглушено пищало. І далі тихо дзюрчала вода. Двоє поминули кілька темних коридорів: коло світла від лампи ковзало по підлозі, вихоплюючи з темряви дошки, в щілини між якими проросли трава й квіти. Стебла випростовувались, великі бутони поверталися вслід за ними, потім згиналися одне до одного, начебто перешіптувались, обговорювали втечу власника дому.

Коридор поширшав. Підлогу змінив пісок, стіни — пологі бархани. Тепер навколо подорожніх розляглася пустеля.

— Отакої… — протягнув маг. — Щодня тут з’являється щось нове!

Двоє вповільнили крок. Пісок мерехтів, від доторку стопи над ним злітали порошинки світла. З-поза бархану долинув шелест, немов там щось повзло, і слуга гукнув хазяїна:

— Можемо заблукати!

Не обертаючись, маг похитав головою. Дзюркотіння стало голосніше, бархани зникли: втікачі опинилися в новій залі. Стіни та стеля відступили, зникли, немов їх і не було. Тут усе просочила волога, наповнена порошинками, що світилися — немовби осяйним борошном, яке хтось висипав у воду, й тепер воно клубилося, розпливаючись хмарою.

— Швидше! — звелів старий.

Вони рушили залою, крізь теплу водяну завісу, як крізь щойно випрані та вивішені сушитися мокрі завіси з тюлю. Товстун захлюпав носом, відпльовуючись, вогонь лампи в його руці замерехтів, ніби мав от-от згаснути.

Швидким потоком втікачів потягло вперед, до круглого отвору. Їх зігнуло, похилило, старий навіть упав, але не вдарився об підлогу, а поплив над нею, безглуздо розмахуючи руками. Водяне світло замерехтіло. Слуга схопив хазяїна за литки, намагаючись втримати, але його теж перекинуло, й потік виніс обох назовні.

З невеликої висоти вони впали в калюжу й відразу скочили на рівні. З широкої труби, що виходила надвір крізь задню стіну будинку, вируючи виливався світлопад.

— Тепер бігцем! — наказав старий.

Вони побігли вузькою смужкою зарослої бур’яном землі між стіною та урвищем. Одяг на їхніх плечах обважнів від вологи, з їхніх боків стікало світло, черевики хлюпали, й на кожному кроці від них розліталися мерехтливі бризки. Внизу тихо плюскотіла неосяжна темна чаша океану, вгорі світився м’яким зеленим світлом овальний, сплюснутий внизу та вгорі місяць.

Втікачі вискочили на вулицю — і тої ж миті на тлі місяця промайнула крилата тінь.

— Куди бігти? — видихнув товстун.

— Геть із міста. І тихо.

Їх все одно помітили. Бідолашні тільки й встигли добігти до рогу, коли позаду пролунав закличний шиплячий звук, а у відповідь другий, майже такий само — наче дві змії перемовлялися своєю мовою.

Маг повернув назад, спробував перелізти через невисоку огорожу, та зачепився. Слузі довелося схопити його за комір, підняти й переступити з такою ношею через перешкоду. Місячне світло на мить потьмяніло — овальний диск знову перекреслила крилата тінь. Неголосний свист переслідував двох, які намагалися втекти. Вони вже перебігли внутрішній двір, перекинулися через другу огорожу й опинились на круглому майдані з високою спорудою посередині. Колони, що підтримували дашок над ґанком, широкі сходи, стіни й дах — усе було зроблено з чорного мармуру. Блідо-зелене світло місяця освітлювало щит із гербом у вигляді драконячої голови над входом. Вузькі очі прямо, пильно й холодно вдивлялися в кожного, чий погляд падав на герб. Відкрита хижа паща показувала гострі ікла.

Місто скінчилося — потягнулися садочки, городи, низькі домочки з солом’яними дахами, комори…

Петляючи вони бігли далі. Шиплячого звуку тепер не було чути, але старий знав, що переслідувачі десь поруч.

А далі почалася пустеля. Не така, як у будинку мага, а справжня. Стало прохолодно, пісок уже віддав ночі накопичене за день тепло. Вітер шелестів у затінку між барханами.

Грузнучи по кісточки, вони подолали кілька положистих пагорбів. Товстун дихав дедалі важче, а маг здавався цілковито знесиленим. Що далі вони заглиблювалися в пустелю, то спекотніше ставало. Далеко вгорі зі схилу раптом здійнявся стовп полум’я, згорнувся в смерч і зник.

— Гулгор кашляє, — на вершині бархану маг повалився горілиць. — Не спиться старому. Все, не можу більше.

— От-от наздоженуть! — слуга сів поруч, примружився, вдивляючись у темряву. Поки що він не міг розрізнити крилатих переслідувачів, але, швидше за все, вони вже досягли заміських садочків.

— А якщо… — товстун повернув голову й махнув рукою в бік гори, — якщо попросити допомоги в Гулгора?

— Ти так гадаєш? — маг із сумнівом похитав головою. — Але де він сховає нас? Та й не встигнемо ми туди добратися.

— Тоді побігли! — слуга підвівся.

— Ні, стривай. Бігтимемо чи ні, нам все одно не дадуть дістатися до гори. Але взагалі… Взагалі, є інший спосіб.

— Який?

— Мені важко пояснити тобі. Але, можливо… — старий замислено колупнув пісок ногою і звівся. — Так, зараз це єдине, що може врятувати нас.

Розділ 1 У пошуках негідника

Настала ніч. Лютувала негода — поганий хазяїн собаки на вулицю не вигнав би. Хоча її ніхто й не гнав, вона сама втекла.

Неймовірно бридкий клишоногий цуцик на ймення Ноббі, ненажера й ледар із самовдоволеним писочком, жив у великому будинку, що належав панові Шлапу, найбагатшій людині міста. Дружина його, пані Шлап, любила тварин куди більше, ніж людей: у домі жили ще троє котів, п’ять кішок, бульдог і двійко хом’ячків із двадцятьма трьома своїми нащадками.

Весь цей звіринець доглядав юний слуга, якого звали Геб Гебвін. Зараз він, загорнутий у пальто, з насунутою низько на лоба шапкою брів крізь пургу, іноді голосно вигукуючи:

— Ноббі! Ноббі, ти де, дурнику?

Дурник не озивався. Взагалі, Геб волів би назвати його негідником, що не раз випадково й траплялося в присутності господарки. І отримував від неї на горіхи.

— Такі слова неприпустимі в пристойному товаристві! — заявляла пані Шлап. І навіть якщо цуцик трішки побавиться, то найбільш лайливі слова, які до нього можна застосовувати, — це «дурник» або «пустун».

— Ноббі! — знову закричав Геб, майже з ненавистю дивлячись на дім Шлапів. Холодними вечорами дурник Ноббі полюбляв качатися на оксамитових подушках софи, біля великого каміна в залі другого поверху, й дрімати там, іноді буркотливо порикуючи на кожного, хто намагався наблизитися до нього. На всіх, за винятком своєї володарки, пані Шлап, у якої він був улюбленцем. Пані перед тим, як лягти, завжди приходила до Ноббі, казала йому «добраніч» і ніжно цьомкала в слинявий писок. Цього вечора вона не виявила пса на звичному місці та здійняла жахливий шарварок. Побудили слуг, обшукали весь будинок — Ноббі зник. Він не вперше втікав, і, як завше, в усьому звинуватили Гебвіна. Ось так і вийшло, що тепер він брів крізь пургу схилом пагорба на околиці міста, замість того, щоб лежати у своєму ліжку.

З настанням ночі дедалі холоднішало. Вітер уже не свистів, а тонко підвивав, наче голодний пес на ланцюгу, шарпав поли пальта, люто накидався на Геба й хапав його за носа гострими крижаними зубами. Освітлене вікно дому Шлапів давно зникло в пітьмі, як і сам будинок. Навколо бовваніли тільки пагорби та розстелялися засніжені поля. Містечко залишилось позаду, і з пітьми виступив Каштелянів замок.

Хлюпаючи чобітьми в каші зі снігу та болота, Геб Гебвін біг щодуху — хвилину тому він запримітив Ноббі.

— Сюди! Ходи-но сюди! — волав Геб, розмахуючи ще не запаленим смолоскипом. — Ноббі, дурнику, облиш ти того пацюка!

Але маленька тінь, ледь помітна крізь пелену заметілі, вже промайнула в проламі стіни, що оточувала замок, до хлопця долинуло тільки дзявкання, майже заглушене завиванням вітру.

— Адже це ти навмисне… — бурмотів Гебвін, перебираючись через каміння. — Чи ж я тебе не знаю? Навмисне, щоб познущатися з мене!

Він зупинився, роззирнувся навсібіч. Стіни утворювали трикутник навколо великої центральної будівлі. Поряд із нею височіла Безвихідна вежа. Її швидше варто було б назвати Безвхідною, тому що дотепер нікому не вдавалося проникнути за її товсті стіни. У них не було видно жодного вікна чи дверей, жодного отвору, так що важко було зрозуміти, для чого взагалі вона потрібна. Вежа височіла в імлі похмурою тінню, ще більш темною в порівнянні з іншими тінями, що огортали по-двір’я замку. Вона була справді дуже висока, навіть вища за шпиль міської ратуші.

Вітер ущух. Попереду знову почулося дзявкання.

— Ноббі! — загорлав Геб, прискорюючи біг. Чоботи грузли в болоті, Гебвін раз за разом спотикався об залишки старого муру й розкидане каміння. — Ноббі, негіднику… Пустунчику, ходи сюди!

Пустун виявляв свій знаний Гебом норов — і не думав слухатися, та й взагалі не звертав уваги на людину, а як завжди, робив що заманеться. І цієї ночі йому з невідомих причини заманулося полювати на пацюків у Каштеляновім замку, в якому, подейкували, жив колись чаклун. Геб перестрибнув через давно висохлий колодязь і майже наздогнав пса. Він уже розрізнив його перед собою, уже простяг руку, щоб схопити дурника за куцого хвоста, але тут Ноббі чи то гавкнув, чи то вереснув і рвонувся вперед, просто в отвір дверей центральної будівлі. Геб помчав слідом, лаючись і виловлюючи в кишені кресало. Брудний сніг під ногами змінився кам’яною підлогою.

Спереду пролунав цокіт собачих кігтиків об сходинки — Ноббі збігав нагору. Геб знову простяг руку вперед, намацав холодне поруччя й собі рушив сходами, водночас намагаючись розпалити смолоскип.

Просочені смолою ганчірки спалахнули тієї миті, коли він досяг другого поверху. Геб мигцем розгледів довгий коридор, двері, купу сміття… й кінчик хвоста, що майнув за поруччям — Ноббі втікав далі, нагору.

Розмахуючи смолоскипом, Геб помчав слідом і єдиним духом злетів під дах вежі.

Виявилося, що весь поверх займала єдина велика зала з високим склепінням. Світла не вистачало, щоб розгледіти все приміщення, Геб роздивився лише кам’яну стіну, під якою стояв.

Вітер із проламу на нижньому поверсі не задував сюди, і було тепло. Затхле повітря здавалося дуже сухим. Геб чхнув і завмер, прислухаючись. Гонитва скінчилася, Ноббі вирішив погратися в хованки. Залягла глуха, мертва тиша — навіть свисту вітру не чути було крізь товсті кам’яні стіни…

— Ноббі! — прошепотів Геб.

Ані шереху. Пес зачаївся десь у чорнильному мороці, неприродно густому, ніби аж в’язкому. Морок той всмоктував, поглинав світло, не дозволяючи йому поширитися залою. Хоча Гебвін і без світла добре уявляв собі, що навколо нього: непотріб, сміття та павутиння.

Він витріщив очі, вдивляючись у пітьму. Зробив обережний крок, завмер, знову прислухався. Повторив уривчастим шепотом: «Ноббі!» — й підняв ногу, щоб зробити крок. Ліворуч, зовсім близько, почулося гарчання. Гебвин спіткнувся, поточився, скрикнув з переляку й упав.

Він гепнувся лобом об підлогу, перед очима закружляли різнобарвні зірочки. Смолоскип вилетів з руки й щось із дзенькотом перекинув. Гарчання повторилося, тепер воно було перелякане й водночас злісне. Гебвін повз уперед, поки не наткнувся на смолоскип, що лежав біля довгої триноги — тобто біля поваленого свічника з десятком свічок.

Гарчання змовкло, пролунало якесь шкряботіння, потім форкання. Геб схопив майже згаслий смолоскип і одну за одною запалив свічки. Взяв свічник, став навколішки й високо підняв його над головою.

Морок пручався, супив чорні брови й глухо бурмотів, не дозволяючи світлу вперше за багато років показати гостеві залу. Але свічки були з гарного воску, тому пітьма струменями диму втяглася під килими на підлозі й пишні гобелени на стінах, чорнильними ляпками зачаїлася в кутах і вигинах мармурових статуй, сховалася за великими порцеляновими вазами…

Килими, гобелени, статуї, вази?

Геб Гебвін задихнувся від подиву, коли побачив, як зблискує золотом, сріблом і шовком усе в цій залі. Вона вся сяяла, вогники переморгувалися й сліпили Гебові очі.

Під стіною стояв широкий, гаптований золотом диван. На ньому горілиць лежав старий з кучерявою світлою борідкою, в халаті, з ковпаком на голові. На грудях у нього стояв Ноббі, вищиряв зуби й гарчав старому просто в обличчя.

Розділ 2 Переселення душі

Геб придивився до незнайомця. Не можна було зрозуміти, живий той чи мертвий. Очі його втупилися в одну точку на стелі, груди не здіймались від подиху… Але на обличчі, вкритому великим яскравим ластовинням, не було смертельної блідості, щоки рожевіли. Геб перевів погляд на масивний стіл у центрі зали. Там широкими червоними лініями було накреслено п’ятикутник. Сам Гебвін ніколи з таким не стикався, але чув, що це називається пентаграмою.

У центрі пентаграми стояв круглий акваріум.

Хоча спочатку Геб вирішив, що це магічна сфера. Звичайно, ніяких магічних сфер він теж ніколи не бачив, однак чув, що вони існують, а де ще можна побачити магічну сферу? Певна річ, у помешканні мага. Тому Гебвін і вирішив першої миті, що це сфера, але коли придивився, зрозумів — ні, звичайний круглий акваріум на підставці.

Акваріум було накрито дерев’яною покришкою, навскіс її перетинала тонка чорна нитка, що тяглася кудись догори. Вона була така чорна, що здавалася просто тонесенькою смужкою мороку. Геб простежив за нею поглядом і виявив, що нитка майже сягає стіни, але все-таки не доходить до неї, а просто зникає в повітрі.

Коли світло свічок проникло до акваріуму, по воді пробігли брижі, порошини звихрилися, огорнули червоний будиночок хмарою, котра не переставала ходити хвилями. Тільки тепер Геб помітив великий золотий замок на покришці. У замковій шпарі стирчав зламаний іржавий цвях. Гебвін скоса глянув на Ноббі, який і досі так само гарчав на світлобородого старого, і ступив до столу.

Зблизька стало видно, що замок не золотий. Просто його поверхня мала незвичайний жовтогарячий колір. Геб завжди легко міг упоратися із будь-якими засувами й замками, але цей здавався аж надто масивним та міцним. Хлопець посмикав цвях і вирішив, що механізм, зважаючи на все, заклинило. Тоді він із цікавістю припав до акваріума, щоб краще розгледіти будиночок крізь зелений туман, далі випростався, обома руками схопив замок і смикнув.

Щось клацнуло, золотаве світіння розлилося в повітрі. Геб відскочив із замком у руці — той розкрився.

З віконець червоного будиночка полилося світло. Він миттєво став дуже яскравим, в акваріумі начебто багаття розгорілося. Скляна куля загула, наливаючись сяйвом, покришка ворухнулася, рух передався вгору чорною ниткою. Вона здригнулася… і не видала ні звуку.

Ні, звук усе-таки був, але надто високий, надто проникливий, щоб його могло розчути людське вухо. Він хвилею розійшовся навколо, весь Каштелянів замок здригнувся, тихо зарипіло каміння в мурованій стіні. Нечутний дзенькіт чорної нитки вирвався назовні й пішов далі, прокотився засніженими пагорбами й темними долинами, змовк вдалині.

Стінка акваріума лопнула, промінь жовтогарячого світла простягнувся до софи. Геб побачив у цьому промені неприродно витягнуту людську постать, яка звивалася. Вогні всіх свічок, разом яскраво спалахнули і майже згасли.

Ноббі поставив передні лапи на лоб старому й саме вчепився зубами в ковпак, що вінчав сиву голову, та з гарчанням потяг його на себе. Почувся такий звук, ніби щось ляснуло, акваріум підскочив над столом, і жовтогарячий промінь зник.

Усе змовкло. У грізній тиші Гебові здалося, що десь дуже далеко й високо, за пагорбами й долинами, на самій межі того величезного простору, що його зумів пронизати дзенькіт чорної нитки, пролунав невиразний голос, який промовив єдине слово:

— НЕВЖЕ?

Свічки знову розгорілися, у залі посвітлішало. Акваріум зник, у пентаграмі на столі залишилися тільки скалки скла та калюжа води. Озеро, синьо-зелені рослини, червоний будиночок з равликом — усе, що раніше було на дні, зникло.

Згори почувся тріск, на підлогу посипався пил.

— Кха! — кашлянув хтось. — І де це я?

Геб повернувся до софи.

Ноббі стояв на задніх лапах на грудях у старого, а правою передньою щосили ляскав себе по волохатому чолу.

— Невже повернувся, га?

Геб розтулив рота, стулив, потім знову роззявив, але так нічого й не сказав.

Ноббі ніяково повернувся, його ніс опинився біля самого носа старого.

— А-а-а-а-а! — закричав він страшним голосом, підскочив і звалився з софи на підлогу. — Це ж я! Я!!!

— Що таке? — пробурмотів Геб, якого зовсім не слухався язик. — Ти… ви хто?

— Хто? Хто я?! — Ноббі вищирився, загавкав, але відразу ошелешено замовк, затиснув передніми лапами пащу. Далі знову підвівся на задні лапи й хрипко прокашлявся, постукав себе по грудях, поступово заспокоюючись, зігнувся, ненароком побачив зваляну шерсть на кінці свого хвоста й знову закричав.

— Це моє? Хвіст?!! — пес крутонувся дзиґою, впав, але відразу ж підхопився. По тому поклав передні лапи на краєчок софи, став навшпиньки — якщо, звичайно, так можна сказати про собаку, — заглянув у веснянкувате обличчя старого й після паузи вимовив з тугою:

— Так… зрозумів.

Далі пес сів на краєчок софи, заклав ногу за ногу, точніше, лапу за лапу, й глибоко замислився, здавалось, навіть забув про Геба.

Геб Гебвін стояв, не знаючи, що йому тепер робити. Потрапляти в настільки безглузду ситуацію йому ще не доводилося. Спочатку він, звичайно, злякався, та поступово почав гніватися. Ноббі, який розмовляв, здався йому ще бридкішим за Ноббі, який гавкав та скавучав. Та й голос у собаки був неприємний, верескливий.

Тріск угорі тривав, тепер разом із пилом на підлогу сипалася потерть з перетрухлого дерева. Здавалося, звук чорної нитки проник усередину стін і даху, розхитав камені й заодно пошкодив складну конструкцію з крокв, які підтримували купол вежі.

— Так, малий, а ти хто такий? — мовив пес, коли нарешті зволив звернути увагу на Гебвіна. — Що тут робиш?

— Я… — почав Геб. Вуха Ноббі раптом стали сторчма, він звалився з софи на всі чотири лапи, витягнув шию і знову загарчав.

— Це що таке? Чуєш? Ти чуєш?!

Далеко від них Бардо Тодол прокинувся.

Його спальня була завбільшки із залу для прийомів у якомусь королівському палаці. Те, на чому Тодол спав, не можна було назвати ліжком у звичайному розумінні цього слова — таких ліжок просто не буває, навіть у королів. Швидше, тут підійшло б слово «ложе». Саме ложе, просторе, як палуба великого корабля.

У приміщенні стояло ніжне золотаве світло. Дивна річ — тут були відсутні стільці та крісла, зате вздовж далекої стіни тяглися різні за розміром гранітні постаменти. На кожному височіла навіки застигла постать якоїсь тварини. «Звірятка» — ось як називав їх Тодол. «Мої звірятка».

Їх була безліч, і всі різні. Собака, кішка, вовк, опосум, гірський цап, ондатра, хом’як… Усі, кого Бардо Тодолу вдалося зібрати для своєї галереї. Ряд починався з маленької мишки, а закінчувався істотою таких розмірів, що могла поміститися тільки в цій величезній спальні.

Звірятка були непорушні. Не статуї, витесані з каменю чи дерева. І навіть не опудала.

Бардо Тодол збирав кістяки.

Він підвівся, кліпаючи спросоння, і зрозумів, що саме збудило його. У головах ложа стояла скриня. Невелика й така похмура з вигляду, що нагадувала могильний камінь із чорного граніту.

У тиші розмірено цокав настінний годинник. Тодол втупився в скриню.

Віко скрині тримав великий магриловий замок, а на шиї в Тодола висів магриловий ланцюжок із магриловим ключем.

Зі скрині долинув звук, начебто хтось зачепив туго натягнуту волосінь. Саме цей звук збудив Бардо хвилину тому. Тодол чекав. Звук повторився — тоді маг зняв із шиї ключа й відімкнув замок.

Посеред скрині висіла книга в чорній шкіряній обкладинці, прикута до дна двома грубими ланцюгами. Замість назви на ній красувалося велике око.

Не намальоване й не витиснуте — просто опукле живе око. Вузьке, з сіруватим білком і чорною зіницею, воно нагадувало бездонний колодязь, який вів до іншого світу, світу безіменної книги в чорній палітурці.

— Невже? — голосно мовив Бардо Тодол, схиляючись над скринею.

Здавалося, що око розумне й теж дивиться на Тодола. Причому, дивиться з певним і дуже сильним почуттям.

Цим почуттям була ненависть.

Бардо ледь помітно всміхнувся й глянув у опуклу чорну зіницю.

У ній він побачив подвір’я замку й Безвихідну вежу посеред нього. У вежі щось відбувалося, але Тодол поки не міг зрозуміти, що саме. Зате він зрозумів головне: старий ворог прокинувся й потривожив чорну нитку.

А нитка раптом порвалася. Щойно вона була туго натягнута в повітрі, а тепер із пронизливим «ДЗЕНННЬ!!!» зникла.

Це могло означати лише одне: Каштелян на волі.

Погляд Бардо повільно пройшов уздовж галереї, досяг кінця, затримався на миші, рушив назад і зрештою зупинився на одному з кістяків. Кістяки не були потрібні Тодолу для того, що він збирався зробити. Вони просто допомагали магові вибрати підходяще звірятко з тих, що могли виконати його завдання.

— Ти, — сказав Бардо Тодол і знову схилився над скринею. — Ти підійдеш найкраще.

Розділ З Чорне око

Геб прислухався.

Здавалося, що звуки проникають сюди з якогось потойбічного світу, навіки схованого за завісою мряки. Уривчастий рик.

Дзявкання.

Рипіння снігу під важкими кроками.

Скреготіння зубів.

— Прототвар! — Ноббі розвернувся, при цьому кінчик хвоста потрапив у поле його зору. Пес презирливо пирхнув, глянув на уривок чорної нитки, що лежала долі. — Тодол наслав по нас свою бестію! Розумієш?

— Ні, — відповів Геб сердито.

Ноббі знову спробував стати, як людина, але похитнувся, засмучено махнув лапою і знову опустився на чотири лапи.

— Не розумієш, малий? Бардо Тодол поставив сигнальну нитку. Вона порвалася, тепер Тодол знає, що я на волі. І він послав за мною прототвар. Поки не зрозумів, яку саме. Але незабаром зрозумію! Зараз вона примчить сюди… — Ноббі навіщось поліз під софу, з-під якої долинули притишені слова: «Зараз як примчить сюди…» — й виліз по інший бік, і далі бурмочучи: «Як примчить вона сюди, й тоді…» — двічі оббіг навколо столу та зупинився біля ніг Гебвіна, знизу вгору дивлячись на нього.

— Як примчить, і тоді… знаєш, що тоді буде?!

— Ні, — повторив Геб. Це була найбільш вдала відповідь, яку він у такій ситуації міг давати практично на будь-яке запитання.

— Від нас залишиться ще менше, ніж від його звіряток! — вереснув Ноббі.

— Яких звіряток?.. — зовсім заплутався Геб.

— Не має значення! — пес вчепився передніми лапами в холоші Геба й почав смикати його, волаючи: — Вода, вода тут є, малий?

— Не знаю. Яка вода?

— Мокра! Бочка або дві? Немає, так? Тоді треба змотуватися! Швидко, швидко, швидко!

Гебвін вирішив, що відповідь «ні» буде цього разу недоречною, тому поцікавився:

— Куди?

— У підвал, — відрубав Ноббі й здригнувся, глянув угору, бо йому на голову впала чимала тріска. — Вежа валиться! У мене в підвалі був потаємний хід… — він прослизнув поміж ногами Геба та рвонув сходами донизу.

Рипіння снігу та гарчання наближалися. Геб услід за Ноббі скотився трьома сходовими маршами, проліз через люк у підлозі, а далі вузькими дерев’яними східцями спустився в темний, звивистий коридор. Йому здавалося, що кроки й рик таємничої прототварі лунають над головою, серед руїн.

Сопіння Ноббі, що біг попереду, перемежовувалося голосінням і тихою лайкою. Коридор зробився вужчим, Гебові довелося пригнутися, коли він почав торкатися земляної стелі головою. Підлога під ногами затрусилась.

— Тут! — дзявкнув Ноббі. — Стій, малий, на мене не наступи!

Перед ними був пересохлий колодязь. На однаковій відстані зі стіни стирчали іржаві залізні скоби.

— Ось він, мій потаємний хід, — повідомив Ноббі.

У темряві Геб тільки й зміг розгледіти, як пес поставив передні лапи на другу знизу скобу, потім закріпив задні на нижній. Судомно підібгав хвоста й спробував піднятися далі, але звалився на спину, під ноги Гебвінові.

— Лапи! — заверещав він, смикаючись і звиваючись, як безпорадне дитинча. — Лапи, а не руки! За що такі напасті, га? Агов, малий, ти де? Чуєш мене?

— Чую, — мовив Геб, схиляючись над псом. — Не репетуй, тут я.

— Як же не репетуй, коли не руки, а лапи? Думаєш, приємно це? Підніми мене. Тільки обережно!

Довелося перекинути пса через плече й притримувати його рукою. Ноббі вчепився кігтями в його пальто й пихкав та скавулів над вухом, поки Геб незграбно пнувся від скоби до скоби.

У страху не тільки очі великі, але й вуха — коли вони опинилися на поверхні, Геб зрозумів, що прототвар поки ще не так близько, як йому здавалося. Шелест снігу під її лапами чувся не серед руїн замку Каштеляна, а десь за найближчим пагорбом. Зате в замковому дворі панували рипіння та потріскування Безвихідної вежі, яка поволі осідала.

Витягнутий з колодязя Ноббі підбадьорився й зіскочив на землю.

Він уже забув про хвилинну безпорадність і вже командував: «За мною, малий!» Пес помчав уперед, петляючи поміж кам’яних брил, геть від вежі… й раптом зупинився.

Гебвін мало не налетів на нього й теж зупинився. Ноббі завмер, дивлячись у небо.

— Бардо? — промовив він.

Геб теж поглянув угору. Просто над замком чорнота густішала, там плавало якесь розпливчасте тіло. Воно повільно переміщувалося в повітрі слідом за втікачами, і всередині нього поступово вимальовувалося тьмяне коло світла. Ще кілька секунд Геб дивився, не розуміючи, що це, а потім і біля його ніг виникло світло. Гебвін перевів погляд на пса. Той зігнувся і крутився на одному місці, перебираючи лапами дедалі швидше й швидше.

— Що ти робиш? — здивувався Геб.

Відповіддю йому був свист повітря навколо тіла Ноббі, який, обертаючись, перетворився на сіру дзиґу. Від нього навсібіч полетіли іскри.

— Ноббі, що з тобою? — повторив Гебвін.

Іскри зібралися в мерехтливий ковпак, що накрив Ноббі, яскраво спалахнули й згасли.

Пес залишився колишнім, хоча Геб помітив одну дивну річ — якщо він відводив погляд і дивився трохи збоку, то йому починало здаватися, що тіло Ноббі накриває ковпак, по якому зміяться іскри.

— Маскування, — пояснив пес. — Щоб Тодол не міг зрозуміти, якого я прибрав тепер вигляду. Хоча тебе він розгледів добре. У цьому тілі чаклувати дуже важко. Добре, не стовбич, мерщій ходімо!

Вони поминули пролам у стіні й пологим схилом збігли до поля. Товстий шар снігу нагадував вершковий крем, що вкривав величезний торт. Ліворуч і праворуч поле тяглося, скільки оком можна було охопити, а попереду закінчувалося на узліссі. Поки вони були в замку, вітер устиг розігнати хмари. Над засніженим краєвидом у всій своїй зимовій красі чорніло зимове небо.

А посеред неба плавало око. Завбільшки воно було як двоповерховий будинок, а формою нагадувало човен. У центрі мерехтіло коло зіниці.

Геб почув гуркіт позад себе й озирнувся. Безвихідна вежа впала.

— Край, прощавай, старе тіло, — мовив Ноббі скорботно. — Привіт вам, блохи, будка, «фу» й «лежати»!

Неспокійна тиша стояла над пагорбами й лісом — тиша морозяної зимової ночі — тільки замет, просідаючи, зарипить чи затріщить під вагою снігу гілка, забурчить уві сні, перевертаючись із боку на бік, ведмідь у своєму барлозі…

Стискаючи волохатий зашийок, Геб повернувся в тому напрямку, де, як йому здавалося, стояв дім Шлапів. І тут Ноббі схопив його за руку зубами — не сильно, але відчутно. Геб зойкнув і мимохіть випустив пса.

— Що за фамільярність?! — засопів той, відпльовуючись. — Зовсім ти, малий, оскаженів? Я… — він спробував прибрати величної пози, — я великий чаропльот… — і замовк, нашорошив вуха. — О, чуєш, знову?

Геб глянув на небо — чорне око невідступно пливло за ними.

— Не розумію, що це за штука? — Ноббі теж глянув угору. — Тобто зрозуміло, що це Тодол спостерігає за нами. Око надіслав саме він, але чиє це око? Кому воно належало раніше? І взагалі, не відволікай мене! Прото-твар близько, а води в нас нема!

Розділ 4 Зимовий ельф

Коли Геб почув слово «прототвар», він зміркував, що примарні звуки тепер поголоснішали.

Протяжне гарчання.

Хрипке, люте дзявкання.

Клацання ікол, що замикаються.

Шурхіт снігу під дужими лапами.

І все це лунало поруч — за найближчим пагорбом.

— На руки, на руки мене візьми! — наказав Ноббі. — І вперед, до лісу!

«Чому я його слухаюся? — міркував Геб за хвилину по тому. — Адже це лише негідник Ноббі, домашній пес моїх хазяїв…»

Втім, хоч яке далеке було все його попереднє життя від пентаграм, чорних чаклунських ниток, могутніх магів і лиховісних прототварів, Геб Гебвін розумів, що істота на його руках уже не хазяйський цуцик. Тобто, залишаючись з вигляду псом, всередині він став тепер кимось іншим.

Грузнучи в снігу по кісточки, Гебвін біг попереду. Після того, як випав сніг, це поле до нього не перетинав ще ніхто — біла поверхня нагадувала чисту сторінку. Лише один ряд слідів, які залишали чоботи Гебвіна, начебто рядок літер, простягся від краю до краю. Ось рядок перетнув третину відстані, ось перевалив за середину й потягся далі, до близького вже Кривого лісу. І відразу, накладаючись на них, інший рядок стрімко розсік край поля.

Сліди від лап були трикутні, з вузькими клинцями глибоко продавленого снігу — відбитками пазурів. Вони рухалися білосніжною сторінкою в тому самому напрямку, що й сліди чобіт, але куди швидше, й досягли середини поля, коли Гебвін тільки встиг добігти до Кривого лісу.

На узліссі Геб озирнувся. Прототвар наближалася: витягнута тінь, схожа на широке імлисте пасмо диму, що його розметало сильним поривом вітру.

Дві пари потужних лап — сніг під ними вже не рипів, а жалібно похрупував.

Двоє яскраво-синіх очей ліхтарями освітлювали поле попереду.

Вищирена пащека, з якої лезами шабель стирчали блискучі ікла.

Геб досі ніяк не міг зрозуміти, якого ж звіра нагадує прототвар. Але він вирішив, що навіть озброєна своїм капцем могутня й непохитна пані Шлап навряд чи змогла б упоратися з цим виплодком первісної пітьми.

Він зробив крок і начебто перегорнув білу сторінку — стало темно, криві стовбури з голим чорним гіллям сховали засніжене поле. Ноббі вже набридло трястися на руках у Гебвіна, він пирхнув і зістрибнув у сніг.

— Так… — заторохтів пес, спрямовуючись уперед. — Кривий ліс, еге ж? І де тут у нас… — він оббіг одне дерево, потім інше. — Де ж тут у нас…

Геб мчав слідом. У лісі було менше снігу, лише під деревами намело замети. Стовбури безмовно височіли навколо, покручене галуззя переплелося над головою. Воно майже заступило небо, але навіть крізь нього виднілося око, яке, зважаючи на все, ще нижче опустилося до землі.

Здавалося, що разом із лісовими тваринами впав у зимову сплячку й сам ліс. Тиша, ще глухіша за ту, що панувала в Безвихідній вежі, накривала його периною з чорного пуху.

Десь поруч пролунало глухе бурчання. Геб озирнувся, намагаючись зрозуміти, звідки воно долинає.

Замет похитнувся. Зарипів прим’ятий сніг, далі почулося дихання — замет розвалився, з нього виліз ведмідь.

Геб підхопився. Лісовий мешканець звівся на задні лапи, й стало видно, що він на голову вищий за Гебвіна.

— Хо-хо-хо! Хто кричить? — мовив ведмідь добре поставленим, гучним, як в оперного співака, голосом. — Кому не спиться снігової зими?

— Відчини двері, за нами женеться прототвар!

— Не-евже? — протягнув ведмідь і зробив до них крок. — А ви хто такі?

— Відчиняй мерщій, потім зрозумієш.

— Знайомий голос… — лісовий мешканець нагнувся, придивляючись до пса. — Але я не знаю тебе, дрібний собачко. Хто ви такі, щоб я впустив вас на…

— Вона й тебе зжере! — вереснув пес. — Відчиняй негайно, бо я…

Що він зробить, Ноббі не встиг сказати, тому що зовсім близько пролунало низьке виття.

— Ну, раз такі справи… — пробурмотів ведмідь і ступнув до дерева. Він повернув сучок, і в стовбурі відчинилися широкі двері. За ними важкою чорною завісою стояла пітьма.

— Коли вже так — заходьте…

Виття стало голосніше, в темряві затремтіли дерева. Гілки ходили ходором. Звихрився сніг — ніби зграї білих склубочених пластівців супроводили прототвар лісом.

— Давай, давай… — Ноббі вчепився зубами в холошу Геба й потяг його до дуба. Гебвін переступив поріг, ведмідь увійшов слідом. Всередині стовбура Геб озирнувся. Він побачив, що на галявинку біля дуба вискочила прототвар, побачив її сині очі-ліхтарі, її роззявлену пащу й величезні вигнуті ікла.

І нарешті зрозумів, кого нагадував цей звір.

Темний силует ведмедя заступив галяву з прототваррю, двері зачинилися, стало темно. Дуб здригнувся від сильного удару ззовні, потім ще раз. Геб ступнув уперед і ненароком наступив на Ноббі, який заходився верещати й лаятися. Ведмідь промовив у темряві над вухом Гебвіна:

— Гаразд, пошукаємо вимикача, хо-хо…

Він поволік Геба кудись углиб стовбура. Гебвін виставив перед собою руку й втягнув голову в плечі, побоюючись, що зараз вдариться об протилежну стіну, але вони йшли і йшли, повертаючи то ліворуч, то праворуч, а ніяких стін не було. Під ногами відчувалася тверда й рівна поверхня, протяг знизу був дивно теплий.

— Ти ввімкнеш, чи ні? — дзявкнув Ноббі з темряви. — Гаргантюа, чуєш мене?

— Хо-хо, звідки маленький собачка знає це ім’я? — запитав ведмідь, відпускаючи руку Геба. — Зараз… нехай стане світло!

Світло не просто стало — його стало так багато, що Геб замружився й лише за кілька секунд розплющив спочатку одне око, а потім друге.

Лампи, підвішені на перехресних кроквах під високою стелею, освітлювали широкі сходи, ослони й завіси. Геб від несподіванки похитнувся, схопився за поруччя, що тяглося вздовж стіни, вигиналося донизу й закінчувалося біля квадратної заглибини в підлозі — платформи ліфта.

Розміром і формою приміщення нагадувало залу міської ратуші, хоча між ними була одна істотна відмінність: і поруччя, і сходи, і ліфт — усе було дерев’яне.

— Ласкаво просимо на станцію Дорогоцінної Дороги, — мовив ведмідь, знімаючи із себе шкіру. — Так, недовга в мене цієї зими вийшла сплячка.

Розділ 5 Станція Криволісся

У Геба вистачило сили тільки прошепотіти «Що таке Дорогоцінна Дорога?» — а по тому він роззявив рота, дивлячись на огрядну, круглолицю істоту з гострими вухами. Вона ж повісила на поруччя кошлатого темно-коричневого кожуха, взялася в боки, випнула живіт завбільшки як барило й обвела людину та пса поглядом великих темних очей.

— Хо! — мовило це страховисько, пригладжуючи широкою долонею скуйовджене волосся. У ньому стирчало двійко яскравих павиних пер. — Дорога, яку ще називають «З вітерцем». Ви збудили мене, бо взимку ми завжди замикаємося на два найхолодніші місяці. Я — доглядач станції Криволісся. А ви хто такі?

Стіну, біля якої вони стояли, зі скреготінням простромили три вигнуті кістяні леза. Геб відскочив. Ікла прототварі глибоко встромилися в дуб. Кінці їх, до того гострі, що здавалося, ніби над ними хтось добре попрацював з точильним колом, мало не зачепили доглядача станції. З лементом «Хо-хо!» ельф Гаргантюа відскочив.

— Я ж казав! — гаркнув пес, коли ікла зникли. — Це тобі не якийсь цуцик — прототвар самого Бардо Тодола! До речі, малий, ти встиг розгледіти, на кого вона схожа?

— Так, — сказав Геб, — я не дуже впевнений, але, по-моєму, на вовка.

— Та-ак… — протягнув пес. — Протововк, кажеш?

Гаргантюа взяв свого кожуха й зістрибнув у квадратну заглибину ліфта.

— Ходіть сюди, чи що, — покликав він. — Спустимося нижче.

Коли Геб з Ноббі пішли за його прикладом, уся зала станції, неймовірним чином вміщена в стовбурі звичайнісінького з вигляду дуба, знову здригнулася від удару.

— Незабаром прорветься всередину, — зауважив ельф, широкою п’ятірнею налягаючи на важіль, від чого платформа з гудінням пішла вниз. — Кажете, протововк Тодола? То чому він женеться за вами?

Геб розгублено знизав плечима, а пес відповів:

— Не дурій, Гагро. Міг би й здогадатися вже…

— Як мене назвало ти, маленьке собача? — зачудувався товстун. — Звідки воно знає… — він раптом опустився на коліна й наблизив обличчя до псячого писка.

— Хо-хо… — замислено пробурмотів Гаргантюа по нетривалій паузі. Нарешті випростовуючись додав: — Очі!

— О, — улещено дзявкнув пес і сів на задні лапи.

— Гагра впізнає ці очі… — бурмотів і далі ельф.

— Атож. Очі — дзеркало душі.

— Ці знайомі, хитрі очиці, що завжди бігають, із жовтими зіницями, мокрі, як недосмажена яєчня, ці тьмяні оченята…

— Годі! — гаркнув пес. — Що за жарти?

— Великий Каштелян! — заревів товстун, обхопив пса обома руками й закружляв так, що платформа гойднулася.

— Могутній Каштелян прокинувся! — радісно ревів він, обіймаючи пса. — Він знову зі старим Гагрою!

Геб уже й сам зметикував, що відбувається, чия саме душа вселилася в тіло цуцика Ноббі, й тепер скоса поглядав на них, хоча не забував тримати в полі зору й те, що діялось навколо.

Підлога станції залишилась нагорі, вони ж спускалися все глибше вздовж чотирьох довгих штанг, а навколо тяглися темні яруси, заповнені механізмами незрозумілого призначення. Між грубезними стовпами оберталися масивні колеса, з невидимих отворів вистрілювали струмені пари, щось гуло й рівномірно побрязкувало.

— І це все під Кривим лісом? — тихо мовив Геб.

Ельф на ймення Гаргантюа та на прізвисько Гагра почув його. Він відпустив Каштеляна й повернувся до Гебвіна. Павине пір’я, що стирчало з його смолисто-чорної чуприни, погойдувалися в потоках повітря, зелений комбінезон, з холош якого звисали довгі китиці, тісно обтягував живіт. Взутий він був у м’які мокасини, на шиї мав намисто з перламутрових мушлів. Вуха в ельфа були довгасті, гострі, начебто в дитинстві Гаргантюа підвісили за них сушитися на мотузці за допомогою прищіпок, та довго не знімали.

— Із собакою Гагра розібрався, — мовив смагляволиций товстун, смикаючи пальцями кругле золоте кільце в лівому вусі. — Тепер ти, біла людино. Хто такий?

— Авжеж, — подав голос Каштелян, всідаючись. — Ми так і не познайомилися. Тебе як звати, малий? Звідки ти? І що робив у моєму замку разом… разом із цим псом?

Поки Геб розповідав, звідки він і що робив у замку разом з Ноббі, ліфт зупинився. За цей час згори кілька разів долинало протяжне відлуння гуркоту — протововк намагався прорватися на станцію.

— Кепські справи, — Гагра зістрибнув з платформи. — Від тварини так просто не втечеш.

Яруси широкою спіраллю підносилися навколо, зусібіч лунав брязкіт. Крізь димний півморок Геб ледве розгледів великі круглі двері, до яких кинулися Гагра й Каштелян. Боячись відстати, Гебвін побіг за ними.

Короткий коридор вивів у тунель — прямий і такий довгий, що обидва його кінці зникали в сірому тумані. Вдалину тяглися рейки, на них стояв вагон. Обшито його було листами фанери, які з’єднанували великі круглі заклепки. Три сходинки вели до розчинених дверцят.

Гагра пірнув у отвір і скомандував:

— За мною!

Каштелян стрибнув слідом, потім всередину заліз і Геб.

— Зачини, — наказав Гагра звідкись із задньої частини вагона.

Геб повернувся й наліг на двері — ті голосно клацнули.

У світлі синього ліхтаря вони побачили довгі дерев’яні сидіння, між якими лежав скинутий ельфів кожух. Спереду була кабіна з важелями та двома кріслами, а позаду, під круглим віконцем, розміщалася топка. З неї стирчала вигнута труба, що зникала в стіні вагона, а поруч височіла гора золотавих брикетів. Каштелян сів між кріслами на підлогу кабіни, Гагра ж відсунув заслінку, схопив коротку лопату й заходився кидати кубики в топку.

— Що це? — Геб підійшов до нього. — Що ти робиш?

— Гагра розводить пари, — відгукнувся ельф, щосили працюючи лопатою. — Настав час відчалювати.

З укритого кіптявою залізного боку топки стирчав короткий ґніт.

— Це вугілля? — Геб підняв брикет, який на дотик виявився м’яким і теплим, майже гарячим. — Ух, а чому від нього так гаряче?

— Це магрил! — відрубав Гагра, забираючи в Гебвіна брикет і кидаючи його в топку. — Його гноми добувають по всьому світу. Вони ж і збудували Дорогоцінну Дорогу.

— Магрил? — Гебові пригадалися старі казки. — А я думав, з нього кольчуги роблять. Обладунки всілякі…

— Ти кажешш — кольчуги? — ельф випростався й опустив лопату. — Який дурень ходитиме в кольчузі з магрилу? Це все одно, що надягти на себе барило з порохом. Іди та сядь, зараз поїдемо…

Тут у кругле віконце над топкою Геб побачив тварину, що вбігла в тунель із коридору, який вів від ліфта, й закричав:

— Оно, оно він!

Протововк, не знижуючи швидкості, розвернувся мордою до вагона.

Геб позадкував, заворожено розглядаючи страшну личину тварюки, що їх переслідувала. Ікла її нагадували широкі вигнуті щілини, що ведуть в інший світ, задимлений, темний — у те саме потойбічне місце, з якого за викликом чорної нитки й з’явився протововк. Ікла ворухнулися згори вниз, пащека роззявилася, немов тварина збиралась проковтнути вагон. Тепер усе віконце затуляла рожево-червона горлянка з червоним язиком, що звивався, немов змія.

Щось спалахнуло, пронизливо загуло. Пролунав гуркіт, у Геба заклало вуха. Із труби, що стирчала за вагоном, вистрілив тугий струмінь розжареного золотавого диму, такого густого, що здавався чимось твердим. Струмінь всотався в горлянку протововка. Тунель освітив спалах, розбурхана заметіль із жмутів палаючої шерсті наповнила його. Всього цього Геб Гебвін уже не бачив — він упав під задню стінку вагона в обійми Гагри, який теж не втримався на ногах. Вагон зірвався з місця так стрімко, що Каштеляна винесло з кабіни. Він пропоров пазурами підлогу, здійнявся в повітря і, нестямно волаючи, впав на голову Геба.

Розділ 6 З вітерцем

Тунель то звужувався настільки, що стінки вагона майже зачіпали його, то знову розширювався до колишніх розмірів. Газовий ліхтар, який теліпався на гаку під стелею, кидав на обличчя Геба та Гаргантюа синяве світло. Каштелян поклав голову на лапи й принишк між кріслами. Іноді він підводив морду та починав говорити своїм тонким верескливим голосом, і тільки це нагадувало зараз Гебвіну, що пес — уже не пес, а, як висловився коваль Сигізмунд, страшний маг із таємничого Цукату.

— Вагони не для пасажирів, — мовив Гаргантюа, що сидів у кріслі. — Вони для перевезення магрилу.

— Магрил звозять звідусюди в одне місце? — уточнив Каштелян.

— Атож.

Каштелян кивнув і про щось замислився.

Хоча минуло не більше двох годин, Сигізмунд здавався тепер Гебу далекою малознайомою людиною, як і подружжя Шлапів, їхній будинок, та й усе містечко, де він жив. Йому ввижалося, що минуле — дитинство, бабуся Снок, яка його виховувала, дім Шлапів — усе це сон, і тільки зараз, коли він зустрів Каштеляна й ельфа Гаргантюа, повільно прокидається. А сон залишився далеко позаду, загублений разом із Кривим лісом серед засніжених пагорбів і полів.

Вигнутою трубою магрилове вугілля справно викидало з топки струмінь золотавого жару. Не такий потужний, як перший, котрий зупинив протововка, але все-таки достатній для того, щоб вагон мчав уперед, з гулом розсікаючи повітря.

— Агов, могутній Каштеляне, — сказав ельф, важко повертаючись у кріслі, — розкажи старому Гагрі, що сталося. Як ти виплутався? І чому Каштелян тепер… Має такий вигляд, хо-хо?

— Він мене збудив, — дзявкнув маг і повів кудлатою мордою в бік Гебвіна. — Ти ж чув — він за хазяйським псом побіг. Бардо Тодол приспав мене, а він відімкнув замок і розбудив…

— Відімкнув замок? — перебив Гаргантюа й шанобливо глянув на Геба. — Гагра не зміг відімкнути того замка! Довго намагався, але не зміг. Гагра навіть колупав його цвяхом…

А в нього вийшло, причому легко. Треба подумати над тим, хто такий насправді наш Геббі. Отож, я б повернувся у своє тіло, так поруч, на лихо, виявився цей пес! Ну, мене й втягло…

Вони помовчали, але Геба мучила цікавість, і він зважився запитати:

— А чорне око, що плавало над нами? Що це таке?

Каштелян похитав головою.

— За допомогою цієї штуки Тодол за нами спостерігав, але я поки не можу зрозуміти, що воно таке. Ніколи не стикався з такою магією…

Із м’яким гудінням розсікаючи повітря, вагон мчав уперед, і від рівномірного перестуку коліс в Геба почали злипатися повіки. Він широко позіхнув, покосував на супутників. Каштелян уже заснув з головою на лапах. Гаргантюа, сидячи в кріслі, зрідка розплющував одне око й поглядав на розмиті від швидкості стіни тунелю. Він прикрутив ґніт газового ліхтаря, і в кабіні запанував півморок. Ельф пробурмотів:

— Поки що тихо.

Геб пововтузився, влаштовуючись зручніше, простяг ноги, заплющив очі — і відразу заснув.

Вагон мчав з колишньою швидкістю, навколо нічого не змінилося — ті самі стіни й рейки між ними.

— Напевно, ніч уже закінчується, — подав голос Каштелян. — Старий телепню, а що-небудь серйозніше за сир у тебе є?

Гагра похитав головою.

— Каштеляне, що ти збираєшся робити далі? — запитав Геб, дожовуючи бутерброд.

— Мені треба дістатися до Зубастика.

— Зубастика? Що таке Зубастик?

Після цього запитання Каштелян мовчав дуже довго.

— Не зможу пояснити тобі, — мовив він нарешті. — Це… ні, не зможу. Цей предмет напевне знайомий тобі, але насправді Зубастик — зовсім не те, за що ти приймеш його з першого погляду. Він перебуває в центрі цього світу.

— Не розумію… — почав Гебвін, і тут Гагра підняв до стелі вагона товстий, як сарделька, палець і мовив:

— Чуєте?

Рівномірне гудіння змінилося, немов потік зустрічного повітря став не таким щільним. Геб глянув у переднє вікно. Тунель стрімко розширювався, стіни зникли. Рейки зігнулися, і вагон гойднувся на повороті.

Якась сила підняла Гебвіна в кріслі. На мить йому здалося, що він раптом зірвався в бездонну прірву й падає. Дух захопило, Геб вчепився в підлокіття, роззявив рота.

Під вагоном простягався океанський берег.

Рейки, зринаючи з темного отвору тунелю, вигинались, перетинаючи лабіринт торосів, що розкинувся біля підніжжя гір. Океан, наче спрут, простяг між ними свої щупальця. Довгі затоки, звиваючись поміж нагромадженням крижаних брил, тяглися далі, до гір, що обступали прибережну долину.

Вагон круто злетів угору. Геб впав у крісло, його притисло до спинки. Гноми, що побудували Дорогоцінну Дорогу, напевне, вирішили, що петляти між торосами надто довго, і підняли рейки на високих опорах.

Поки Геб, який усе життя провів у рідних долинах між пологих пагорбів і не звик до таких величезних відстаней, розглядав усе це, Гагра вийшов з кабіни і відразу позаду пролунав його голос:

— У нас майже скінчився магрил, а тварина й досі біжить за нами!

Розділ 7 Світло в холодній воді

Притримуючись за стіну, Геб пройшов назад і визирнув у кругле віконце. Далеко по ниточках рейок мчала імлиста тінь. Гудіння магрилу в топці стало тихіше.

— Еге ж… — подав голос Каштелян. — Це ж протововк. Якщо Бардо його на когось нацькував, він уже не зупиниться.

— То що тепер робити? — звернувся Гебвін до Гаргантюа. — У кабіні є важелі — напевне, ти можеш збільшити швидкість?

Ельф із сумнівом постукав носком мокасина по топці й похитав головою.

— Ні, тепер не вийде. І так мало палива залишилося… — його обличчя було серйозне й зосереджене. — От що старий Гагра скаже вам: кепські справи.

Вони повернулися в кабіну. Гори наблизилися, попереду був насип, що сягав рейок, від яких у цьому місці відходила вузька залізна драбинка. Біля підніжжя насипу стояв будиночок і тяглася доріжка, що закінчувалася біля дивної споруди, яка здіймалася на океанському березі.

— Гагро, що це? — запитав Каштелян.

Замість відповіді ельф вчепився у важелі, й вагон почав гальмувати.

— Проміжна станція, — повідомив Гаргантюа. — Тут можна заправитися.

— А що за будівля біля океану? На ній крутилося щось на зразок куполів.

Ельф знизав плечима.

— Гагра не знає.

Під підлогою засичало, зарипіло, вагон гойднувся й зупинився біля насипу. Всі троє залишили кабіну, ельф відчинив двері й ступив назовні.

В обличчя вдарив холодний вітер. Вони почали спускатися залізною драбинкою. Геб розгледів протововка — поки ще далекого, схожого на прилиплий до рейок клаптик туману.

Гаргантюа зістрибнув з останнього щабля, плечем розчахнув двері будинку й ввалився всередину. Коли Геб із Каштеляном увійшли за ним, Гагра стояв посеред невеликого приміщення й мружився.

У темряві під дальньою стіною виднілися накриті покришками цебра.

Порожньо… порожньо… — покришки з дзенькотом полетіли врізнобіч, коли Гаргантюа заходився одну за іншою скидати їх на підлогу. — І тут порожньо… І тут…

Він розвернувся до супутників.

— Магрилу немає!

— Чому його нема? — запитав Каштелян.

— Украли. Або не зробили запасу, усе відправили до Плато. Гагра не знає.

— Так… Добре, ходімо далі. Перевіримо.

— А протововк? — нагадав Гебвін.

— Однаково без магрилу далеко не заїдемо. Ідемо швидше.

Стежку занесло снігом, але йти нею було все-таки легше, ніж заметами, що тяглися обабіч. Вітер, що дув у один бік, до гір, гув над торосами. Холод стояв такий, що навіть у пальті Геба почало трусити. У небі над їхніми головами щось пролетіло, Геб присів — налякався, що це чорне око опускається згори, але ні, воно була надто великим, і до того ж, тьмяно світилося.

— Що це? — прокричав Гебвін крізь виття вітру, але йому не відповіли.

Стежка, що звивалася між торосами, незабаром вивела їх до берега. Вода, яка ближче до землі здавалася свинцевою, далі темнішала, а потім ставала чорною й зливалася з небом, начебто над океаном панувала вічна полярна ніч.

І серед цієї ночі від берега йшла широка молочна смуга.

Будинок стояв наполовину на землі, наполовину — у воді. Задня стіна була похилою, у ній темніли широкі отвори, крізь які хвилі захльостували всередину.

— Млин… — розгублено мовив Каштелян.

Це й справді виявився млин, але незвичайний — з куполом. Він високо підносився над мандрівниками, біле світло лилося з вікон широкими смугами. Густі тіні від обертових крил повільно прокручувалися — то розходилися, зливаючись в одне темне полотнище, то зникали, поступаючись місцем світлу.

Вітер ненадовго стих, з важким рипінням крила повернулися ще трохи й зупинились. Тіні застигли, від купола відірвалася хмара, схожа на великий сніп, але не сіна, а ніжно-золотавої вати. Вона мерехтіла в півтемряві, відповзаючи геть, підкоряючись повітряному плину.

— Дивіться, там є інші… — Гебвін вказав уздовж берега. Далеко від них виднівся ще один млин, потім — третій, уже зовсім маленький.

Ельф нарешті знайшов і відчинив двері, яскраве світло полилося назовні.

У приміщенні з високою стелею голосно хлюпотіла вода. Із глибокого басейну вона проціджувалася далі крізь м’яку пористу перегородку й потрапляла в резервуар, а звідти вигнутими трубами, вируючи та пінячись, викидалася назад в океан. Геб помітив, що рідина в басейні золотиться, а та, що повертається назад, має вже звичайний колір.

— Що це? — запитав Гебвін.

Від губчастої перегородки до купола тяглася труба-гармошка. Вона ритмічно хлюпотіла, немов витягала з перегородки жовтогаряче світло. У верхній її частині крутилися жорна — світло, потрапляючи на них, дробилося на дрібну крихту й через кришталеву спіраль проникало у велику колбу, підтримувану двома ланцюгами над пательнею, що палала синім полум’ям. Біля колби був широкий розтруб, язики полум’я облизували його дно. Всередині кипіло й булькало. Поки Геб розглядав усе це, з розтрубу повільно виповзла золотава ватяна хмара, піднялося крізь отвір у куполі. Вітер підхопив її та потяг до гір.

Частина світла не потрапляла в колбу, а зсипалася вниз із жорен і, ніби дрібний борошняний пил, висіла в повітрі. Гагра почухав потилицю й запитливо подивився на Каштеляна. Маг замислено обійшов пристрій, зупинився біля вигнутого крана, під яким стояло цебро, принюхався, пирхнув…

— Так, — сказав він нарешті. — Світловий млин. Звісно, його поставив тут Бардо Тодол, більше нікому.

Цієї миті зовні зарипіли крила, труба-гармошка почала ритмічно рухатися, витягаючи магію з губчастої перегородки. Зашуміло повітря, у колбі загуло, і третя хмара спливла над нею.

— Океан повен магії. Млин фільтрує воду, виціджує магію та відправляє її далі повітрям.

— Куди відправляє?

Якби Каштелян мав вказівний палець, то, напевне, зараз він багатозначно підняв би його.

— До центру світу. Туди, куди вирушаємо ми. Гагро, знаєш, що це?

Гаргантюа схилився над цебром, у яке з крана посипався блідо-жовтий порошок. Ельф придивився до нього, насупився й заперечно помотав головою.

— Гагра не розуміє.

— Макуха, — пояснив пес. — Сухі магічні рештки. Ним можна заправити топку, як гадаєш?

— О! Великий Каштелян, розумний Каштелян… Треба тільки почекати, поки цебро наповниться.

Пес глянув на Геба й раптом сказав:

— Слухай-но, а тобі тут залишатися небезпечно. Ну-бо вийди назовні.

— Чому небезпечно… — запротестував Гебвін, але Каштелян гаркнув:

— Вийди, я сказав!

Геб похмуро покосував на нього і вийшов. Крила оберталися, тіні від них повільно рухалися по колу, то перетинали вікна млина й стискалися, то потрапляли на неосвітлені ділянки й розширювалися, густішали. Гебвін обійшов будинок і зупинився біля самого берега.

Вітер протяжно завивав над океаном, женучи безперервну низку дрібних хвиль. Вони наповзали на скрижанілу гальку, з тихим шелестом відкочувалися й наповзали знову. Геб присів навпочіпки й опустив руку. Вода виявилася холодною, але не крижаною. І ще щось незвичне було в тому, як вона торкалася шкіри. Вода начебто лоскотала її…

Геб підняв зігнуту човником долоню, підніс до очей. Рідина кишіла дрібними порошинками світла та зграями мушок — часточок магії, — які безперервно снували то туди, то сюди. Гебвін довго заворожено розглядав живе магічне світло крізь холодну воду, потім обережно розсунув пальці й дозволив їй вилитися в океан.

У переднє вікно вагона було видно, що підтримувані опорами рейки зникають у вузькій ущелині між схилами гір.

— Великий Каштелян! — сказав Гагра, тицяючи пальцем у пса. — Чарівник. Чарівник. Могутній маг у тілі пса. Магопес! То чому б йому не почаклувати й не позбавити нас цього протововка?

— Я тобі зараз як начаклую! — магопес гнівно застукав хвостом по підлозі. — Щоб чаклувати, руки потрібні й пальці. Це ж мистецтво, а не трах-бах — і готово. Я замаскувався від Бардо, і годі. Якщо в цьому тілі спробую чаклувати, таке може статися… Ет, та що з тобою говорити!

Ельф знизав плечима і знову метнувся у хвіст вагона. Геб поквапився слідом.

Прибережні тороси зникли, тепер навколо простягалися тільки зарослі мохами уступи та круті схили. Протововк наближався, зустрічний вітер зривав з безформного тіла жмути імли й ніс далі. Тварина мчала слідом за ними вузьким коридором зі схилів, таких близьких, що до них можна було дотягтися рукою. Яскраво-сині плями очей-ліхтарів рухалися довгими зигзагами, тьмяні відблиски переливалися на вигнутій поверхні шабельних ікол.

Каштелян гукнув з кабіни:

— Тут поворот! Ущелина закінчується!

Тварина роззявила пащу, протяжно завила. Відлунюючи поміж схилів, виття пішло гуляти ущелиною та повертатися до втікачів оглушливою луною. Схили затремтіли, на дах вагона посипалися сніг і дрібні камінчики. Кілька більших камінців ударилося об рейки позаду, підстрибуючи та відскакуючи далі, в пітьму, що залягла на дні ущелини.

Протововк стрибнув.

Горлянка його миттєво заступила все за вікном. На даху й під днищем вагона брязнуло, а потім ікла, одночасно просунувшись згори та знизу, зімкнулися й ледь не відрізали ельфові ногу. Вагон здригнувся, Гебвін упав на коліна, вчепився в сидіння.

Зі скреготінням задня стіна разом із круглим віконцем зім’ялася й зникла в пащі. Вагон наповнився холодним повітрям, стрімко закружляли сніжинки. Протововк ковтнув, витріщив сині очі, за дві секунди вплів уламки й знову стрибнув, роззявляючи пащеку. Та раптом його заслонила могутня спина Гаргантюа — ельф широко розставив ноги, зігнувся і обома руками вчепився в краї магрилової топки.

Він закректав, у підмурівку топки щось хруснуло.

— Х-о-о-о-о… — натужно простогнав Гагра, випростовуючись. Величезна горлянка наблизилася до нього впритул. Гебу здалося, що Гаргантюа стоїть на тлі червоно-рожевої, лійки, яка стрімко обертається, і от-от неминуче звалиться в неї, закрутиться по спіралі, що дедалі звужується, й зникне на дні страшного багряного горла.

Ельф заревів, заносячи над головою вирвану з підлоги топку.

Вузький язик, що звивався гадюкою, метнувся до нього, вдарив по ногах. Гагра відхитнувся й упав на спину, але встиг випрямити руки й запхати топку, в якій стугонів вогонь, у горло протововка.

Вагон нахилився — вони досягли кінця ущелини й повороту.

— Тримайтеся! — заволав попереду магопес.

— Тримайся! — закричав Гагрі Геб, однією рукою чіпляючись за лаву, а другу простягаючи ельфові.

— Тримаюся! — пробасив Гаргантюа, хапаючи Гебвіна за зап’ястя, в той час, як ноги його стирчали над рейками, і довгі китиці холош скажено полоскалася в потоці вітру.

Протововк відсахнувся. Відтягаючи ельфа від краю, Гебвін побачив, що тварина раптом різко зупинилася. Паща розтяглася, немов у безглуздій посмішці — з неї навскіс догори, наче сигара, стирчав уламок димаря, що й досі курів. Усіма лапами протововк вчепився в рейки, ікла його заходили ходором, перемелюючи топку.

— Стережися! — гаркнув Гагра над вухом у Геба, перекинув його на спину й сам упав поруч та накрив голову руками.

Пролунав приглушений вибух. Морду протововка роздуло так, що вона стала майже круглою. Очі з пищанням вискочили й захиталися на чомусь, що нагадувало білі пружинки. З вух, із ніздрів, з-під зімкнутої пащі вистрілили тонесенькі струмочки диму. Мить протововк, схожий на кульку з намальованою на ній карикатурною мордою, вражено витріщався вслід вагонові.

— УАААААИИХ! — пащека розкрилася так широко, ніби тварина хотіла вивернутися навиворіт, і випустила назовні широкий потік золотого диму. Він тараном пробив морозяне повітря, майже досяг вагона, обдув обличчя Гебвіна жаром. З ревінням протововка віднесло рейками геть. За одну мить він перетворився на чорнильну ляпку, потім на крапку, супроводжувану золотавою комою магрилового струменя, — і зник.

Розділ 8 Плато чудес

Пролунало низьке виття, схил колихнувся. Гебвін глянув униз: величезне димове тіло повзло за ними, і там, де на схилі був сніг, у повітря піднімалися клуби сизої пари.

— Все-таки він наздоганяє.

Каштелян вчепився всіма чотирма лапами в кожух Гагри й повернув голову.

— Старий телепню, ти можеш швидше?

— Гагра намагається, — видихнув ельф. — Гагра може впасти, якщо повзтиме швидше.

— Я тобі впаду! Ворушіться, ми майже на середині… А це що таке?

Вище зі схилу стирчав кущ, гілки якого були всіяні малесенькими камінчиками. Дуже незвичайними камінчиками — начебто краплями, з’єднаними павутинням золотих ниток. Вітер дув без перестанку, в потоці повітря кущ тремтів і тихо дзеленчав.

Геб розтулив рота, щоб поставити чергове запитання, та Каштелян перебив його.

— Знаю, знаю, зараз ти знову запитуватимеш. Це плутанка.

— Що таке…

— Заклинання, що ж іще. Летіло, та й зачепилося, напевне. Повзіть до нього.

Схил затремтів так, що Гебвін мало не зірвався. Ривком підтягнув тіло вище, схопився за одну з гілок куща й глянув під ноги. Протововк був набагато ближче, ніж досі, — Геб уже добре бачив голову, від якої курів дим, і червоний провал пащі.

— Хапайся, Геббі! Гагро, притримай його!

Гаргантюа простяг руку й долонею вперся в спину Геба, притискаючи його до схилу. Гебвін якось зумів просунути руку в чергову тріщину й ухопився за іншу гілку, товщу. З-під його ніг посипалися камінчики, внизу протововк роззявив пащу. Каміння посипалося в червоний отвір, здійняло вогняні снопи й зникло. З темного нутра тварини почулося бурчання.

— Не за кущ, Геббі, візьмися за плутанку!

Геб послухався й поклав руку на золотаве павутиння. Виникло дивне відчуття — він раптом побачив заклинання ніби зсередини. Схил, Плато, протововк, Гагра й Каштелян — усе відсунулося кудись на задній план, а сам Гебвін неймовірним чином перемістився всередину плутанки. Ні, він усе ще розумів, що перебуває там, де й раніше, відчував, як падає за комір сніг, як горять вогнем пальці, але відчуття ці стали далекими, невиразними.

Зате плутанка була просто перед ним, швидше навіть — довколо нього. Навсібіч тяглися тонкі жовтогарячі волосинки — потоки магічної енергії. Вони з’єдну-валися вузлами, і кожен вузол був мерехтливою краплею магії. Усе це здавалося дуже гарним, тому що плутанка була тонким, складним заклинанням, для створення якого знадобилося неабияке мистецтво…

Звідкись здалеку долинув приглушений голос:

— Геббі, я сподіваюся, що не помилявся в тобі. Це заклинання зламане, полагодь його.

Зламане? Але воно таке прекрасне в своїй досконалості, так мистецьки зроблене й точно налаштоване… Тут він зрозумів, що в глибині павутиння посеред золотавого плетива висить темна грудка. У тому місці магічні нитки переплуталися, й від того заклинання вийшло з ладу. Здавалося, що причина очевидна й виправити це буде легко. Тепер і схил, і протововк зникли остаточно, залишилося лише чарівне павутиння. Пальці Геба самі собою проникли крізь сплетіння, яке тонко дзвеніло. Він начебто збоку спостерігав за тим, як пальці торкнулися темного вузлика, розправили кілька ниток, обережно потягли за одну з них… Усе павутиння стрепенулося, магічні вузлики задзвеніли дзвіночками.

— Кидай її вниз, Геббі!

Кинути її? Взяти це витончене плетиво, брутально схопити його й пожбурити кудись? Він знову пошкодить заклинання, тепер уже незворотно…

Шипуча сиза пара огорнула Гебвіна, й навколишній світ ривком повернувся на своє звичайне місце. Лапа протововка опустилася на схил просто біля ніг втікачів.

— Кидай!

Плутанка задзвеніла, коли Геб зірвав її з куща й кинув униз. Вона розгорнулася, широко розпласталась у повітряному потоці й упала на тварину.

— Тепер нагору, незабаром буде легше!

Геб досі ще не міг струснути зачарування золотої павутини, тож Гагрі довелося боляче ляснути його по спині. Гебвін мотнув головою і поповз далі, чуючи утробне гарчання протововка. Тільки коли вони потрапили на пологішу ділянку схилу, ризикнули озирнутися.

Десятки заклинань летіли над ними в одному напрямку. Вигнуті літери незнайомої мови, вогненні змії, звірі з диму й пари, незвичайні, напівлюдські постаті — все це повільно проповзало на тлі неба й зникало за краєм Плато. Внизу протововк боровся з плутанкою, що сповила його. Золотаві нитки пропалювали тварину, повільно поринали в неї. Від протововка відвалювалися клуби густого диму й сповзали вздовж схилу.

— Йому кінець? — запитав Геб, залазячи в неглибоку розпадину, що тяглася навскіс до вершини Плато.

— Ні, тварина впорається з плутанкою, — Каштелян, який і досі сидів на спині Гагри, дивився на Геба так, начебто бачив його вперше. — Але ти затримав його. Виходить, я не помилився у своєму припущенні про те, як саме ти зміг відімкнути магриловий замок Бардо Тодола.

Розділ 9 Примарне місто

З магопсом на руках Геб ішов між двома схилами слідом за Гагрою. Шипіння снігу під стопами протововка майже стихло, але незабаром його змінили тріск льоду й гуркіт каміння — чудовисько не відставало від втікачів, проламуючи та розширюючи ущелину перед собою.

— Агов, куди ми йдемо? — прокричав Каштелян.

«Ідемо… демо… емо…» — рознесла між схилами луна.

Ельф знизав плечима.

— Ти що, не знаєш? — знову закричав магопес.

«Знаєш… єшш… шшш…»

Між Гагрою та Гебом у сніг упала велика бурулька.

— Тихше, — мовив Гаргантюа. — Не треба кричати. Ми спускаємося до внутрішньої долини.

Ущелина звузилася, тепер і Гебу довелося йти боком. Хід вигинався то вліво, то вправо — і неухильно вів донизу. Напевне, колись тут текла невелика гірська річка. Гуркіт каміння позаду стихав: протововк поступово відставав.

Прохід вкотре повернув, ельф зник за поворотом.

— Тварина незабаром відстане, — долинув його приглушений голос. — Дивіться, що тут… Хо!

Геб пішов швидше. Ущелина закінчувалася невеликим майданчиком, який приліпилася до схилу. Стоячи на його краєчку, Гаргантюа мовчки дивився вниз.

Там було крижане місто, нагромадження пірамід і конусів, широких ковзанок і крутих гірок. У ясному, холодному світлі зимового дня лід здавався сіро-синім. Шпилі будівель, тонкі, немов шпиці, досягали висоти, на якій зараз зупинилися втікачі. Менші обступали великий будинок, що підносився на іншому кінці міста — накритий сніговою шапкою циліндр із льоду.

— Так… — магопес вивернувся з рук Геба й зіскочив. Він став на край майданчика, витягнув шию, розглядаючи краєвид, що відкривався з цієї висоти. — Старий телепню, ти знаєш, що ми бачимо?

— Гагра знає… — у голосі ельфа було благоговіння. Він замовк, придивляючись до вирубаних у камені сходів, які вели від майданчика вниз.

— Спустимося, — вирішив Гаргантюа й обережно поставив ногу на перший щабель.

Трохи пізніше Каштелян пробурмотів:

— Дуже цікаво… Адже це місто Мануїла…

Сходи закінчилися, вони зробили ще кілька кроків і опинилися в крижаному царстві. Геб послизнувся, ледве не впав і схопився за Гаргантюа. Ельф широко розставив ноги на слизькій поверхні, роззирнувся навсібіч, приклав долоню козирком до лоба.

— Нас веде доля, — проголосив він. — Мало кому вдавалося потрапити сюди. Колись давно тут жили гірські ельфи. Більшість загинула, лише декому вдалося втекти від гніву Мануїла. Це примарне місто, прокляте місце.

Вони перетнули площу й зупинилися біля підніжжя широких сходів, що вели всередину крижаного циліндра.

Усередині вежа була порожньою — одна величезна зала з похилими стінами, що з’єднувалися далеко вгорі. Їх укривали крижані плити, а посеред зали підносилася велика статуя з чистого небесно-блакитного льоду.

— Жителі Цукату зовсім не такі, як місцеві мешканці, — говорив магопес. — Ми… уяви, що ти розглядаєш чорно-білу картину, на якій намальована одна кольорова постать. От вона й здається тобі яскравішою, жвавішою за всі інші. Ми з Гагрою — ось такі кольорові постаті на чорно-білому тлі. Поруч із нами ти почуваєшся живішим за все інше, за твоє минуле, котре відступає в тінь, правильно?

— Я пам’ятаю тільки, що раніше було тепліше. Увесь світ був тепліший, а барви яскравіші. Тепер усе потьмяніло, й зими настали дуже холодні.

— Та не переживай ти! Головне, тепер нам ясно, що ти можеш упоратися з магічними речами, полагодити їх.

— Але чому я майже нічого не пам’ятаю?

— Зараз я не зможу пояснити тобі.

Вони перетнули залу й зупинилися перед статуєю. У великому кріслі сидів ельф-велетень. Лівою рукою він упирався в підлокіття, праву, зігнуту в лікті, підняв перед собою на висоті грудей. Здавалося, ельф збирався підхопитися з крісла, але щось перешкодило йому. Піднята рука стискала короткий жезл, увінчаний великою сніжинкою із сімома гострими променями. Стіни й підлога зали, крісло й ельф — усе всередині вежі складалося з блакитного льоду, крім жезла та сніжинки на її кінці.

— Отакої… — промовив Каштелян розгублено. — Ніяк не очікував побачити це тут!

— Сніжинка залізна? — запитав Геб. — А руків’я дерев’яне, так? Чому вони не крижані, як усе інше?

— Тому що це чарівний жезл, — мовив Гаргантюа, опускаючись на одне коліно перед статуєю. — Мануїл, ельфійський герой, переміг ним снігових ведмедів.

Його слова урочистою луною рознеслися по залі. Геб розгледів гордий профіль Мануїла, прямий ніс, високе чоло і сказав Каштелянові, який стояв перед кріслом, уважно дивлячись на жезл:

— Я не розумію. Розкажи.

— Та що там розповідати. Ельфи жили в місті, їм докучали снігові ведмеді. Зараз їх уже не лишилося, але в минулому вони багато разів нападали на місто, й ельфи розуміли, що програють війну.

А Мануїл був героєм. Ельфійські владики довідалися, що на вершині далекої гори в печері живе прадавній демон гір, який має жезл. Із його допомогою демон викликає морозяних псів, псів-примар, коли хоче влаштувати в горах снігову бурю. Вони послали Мануїла до демона гір. Демон свій жезл, ясна річ, віддавати не хотів, у них з Мануїлом відбулася битва, й Мануїла демона здолав. Але той, вмираючи, прокляв героя. Сказав, що жезл не принесе йому щастя. Коли Мануїл повернувся з жезлом, снігові ведмеді саме знову напали на місто й майже прорвалися до Вежі, де замкнулися ельфійські владики. Мануїл за допомогою жезла закликав морозяних псів і перетворив усіх ведмедів на крижини. Місто раділо, городяни славили героя, владики вийшли з Вежі… І тут збулося прокляття демона. Серце Мануїла опанували жадібність та прагнення до влади. Мануїл вирішив — раз він рятівник міста, то й управляти містом йому. І прямо на площі всім про це оголосив. Владики, ясна річ, не погодилися, та й городяни теж, загалом, не були задоволені. Герой-воїн — це одне, а хазяїн міста — зовсім інше. Убивати він уміє, але на міському управлінні не знається. Одним словом, йому дали зрозуміти, що можуть поставити йому пам’ятник поруч із Вежею, подарувати нові обладунки, меча якого-небудь, але владикою міста йому не бути. Мануїл розлютився і почав трощити все праворуч і ліворуч. Прикликав псів-примар, і вони заморозили все місто, ельфійських владик, усіх городян, які не встигли втекти… Коли нікого не лишилося, Мануїл отямився, сів у крісло і раптом зрозумів, що накоїв. Збожеволів з жаху й почав був підводитися, та випадково скерував жезл на себе. А може, й не випадково. Ну, й теж заморозився, звичайно. Цікава історія, повчальна.

— Ага, — погодився Геб. — То цей жезл, виходить, дуже могутній?

— Гадаю, що так, — магопес вимовив щось зовсім незрозуміле. — Природно, ельфи включили Закладку у свою легенду. Треба ж було якось пояснити її існування…

Протягом розповіді Гаргантюа мовчав, стоячи в тій самій позі, а тепер заговорив:

— Душі ельфів, що не встигли втекти, заморозилися разом із їхніми тілами й дотепер блукають містом, тужать за волею. Через Мануїла прокляття демона впало й на них. Відтоді в цих горах завжди зима й лід ніколи не сходить із гірських озер. Жезл — могутня зброя…

— А це ми зараз перевіримо, — мовив Каштелян, став на задні лапи, зубами вчепився в дерев’яний держак жезла.

Геб не зміг добре розгледіти, що відбулося по тому. Задзвеніло, іскри на сніжинці спалахнули золотом, навколо статуї закружляла заметіль із крижаних зірок. Насправді зірки були блискучим холодним вогнем, що палав у очах снігових чотириногих. Почулося виття, крижані пальці статуї розтислися, й жезл упав на підлогу.

Голосний дзенькіт розлігся залою. Геб випростався, покрутив жезл, розглядаючи його зусібіч, і нарешті запитав:

— То ми можемо залишити його собі?

Від того місця, де сніжинка пробила підлогу, в усі боки розбіглося павутиння тріщин. Крижані склепіння загули, мов дзвони, згори посипалася снігова потерть. Небесно-блакитний лід побілів і почав розпадатися на шматки…

Розділ 10 Агу дурку

— Покажи-но його ще раз, — попросив Каштелян. Коли мова йшла про жезл, у голосі магопса з’являлася повага.

Гебвін застромив руку під пальто, обережно дістав жезл. Тепер, коли вони полишили крижану піраміду, давня зброя втратила свою похмуру загадковість. Гебу здавалося, що він тримає в руках звичайний дерев’яний брусок з великою жовтогарячою сніжинкою на кінці. Ось тільки дерево мало незвичайний яскраво-жовтий колір, а по сніжинці іноді пробігали холодні іскри.

— І ти нічого не відчув, коли доторкнувся до нього?

— Ні, нічого. А що я повинен був відчути?

— Що він мав відчути! — Каштелян пирхнув. — Бачив, як мене беркицьнуло? Якби я був звичайним псом, а не магом, перетворився б на головешку. Можливо, я прийняв на себе накопичений у ньому за всі ці роки заряд? — магопес підняв передню лапу, збираючись доторкнутися до жезла, але останньої миті відсмикнув її. — Ні, сховай. Справа не в тому, що жезл розрядився. Справа в тобі.

— Але що зі мною?

— Потім зрозумієш. Краще сховай його й не діставай. Коли-небудь згодом я розповім…

Коли вони підійшли, Гагра дивився на крижану поверхню широкого озера, що розкинулося біля підніжжя гір. Оточені високою огорожею, там стояли круглі білі будиночки. Між ними сновигали малесенькі постаті, все це освітлювали ліхтарі на високих щоглах.

Із середини озера здіймалася гора зі схилами, що виблискували сріблом.

— Що це? — запитав Геб. Срібна гора була дуже висока. І незвичайної форми — внизу вужча, догори розширена, хоча вершини Геб розгледіти не міг: надто далеко вона була.

Каштелян сказав:

— Ми майже дісталися до кінцевої станції Дорогоцінної Дороги. Поруч шахта, в якій видобувають магрил, а господарюють тут гноми. А це — Голка. Її так називають, Голка. Там, у таємній печері, заховано Зубастика.

— Ти що, жив тут? — здивувався Геб. — Але ти ж казав, що прийшов сюди з Цукату…

— Правильно. Я ніколи не жив у Голці по-справжньому. Раніше її не було в цьому світі, вона з’явилася раптово, сама собою. Я хотів зрозуміти, що це. Добрався до неї та виявив, що Голка пронизана вкрапленнями магрилу. Випадково я виявив таємне місце. Воно мені сподобалося, я вирішив, що можна покинути замок і перебратися сюди. Залишив Зубастика в Голці, а коли повернувся до замку, там на мене зненацька напав Бардо Тодол. Виявилося, що він уже якийсь час перебуває тут, більше того, він сам жив на Голці, тільки я не знав про це. Він при-спав мене. А Зубастик залишився в потаємному місці, під носом у Тодола.

— Але чому ти думаєш, що він не знайшов Зубастика?

— Та тому, що в такому разі ми б із тобою зараз не розмовляли. І потім, шлях у те місце… досить незвичайний. Не всякий здогадається скористатися ним.

Нижче схилом тяглася смуга рідколісся. Чутливі вуха Гаргантюа ворухнулися — вловили приглушені звуки, що долинули з-за дерев.

На схилі росли вічнозелені дерева невідомої Гебвіну породи з довгими м’якими голками замість листя, але на ялини не схожі. Може, то були якісь карликові гірські сосни.

Мандрівники поминули рідколісся й опинилися біля кам’яного вигину. Під ним простягнулася невелика ущелина, точніше, дуже широка тріщина, що розсікала схил. Унизу переморгувалися вогні ліхтарів, що освітлювали озерну станцію, але тут стояв півморок. Лише тьмяні червоні відблиски, що проникали з глибини ущелини, звивалися на снігу в примарному танку.

— Тс-с! — Гагра приклав палець до губів і з’їхав зі схилу.

Вітер не задував сюди. Крокуючи напрочуд безгучно, ельф рушив уперед. Звуки стали виразніші, тепер можна було розрізнити, що вони складаються з глухих ритмічних ударів — туммм… туммм… тумммм… — голосів, що бурмочуть щось незрозуміле, й тріску гілок. Сніг під ногами придбав брудно-коричневого кольору і стало зрозуміло, що недавно тут ходила безліч ніг.

Ущелина круто повернула вбік, Гагра зупинився й виглянув. Геб навшпиньки підійшов ближче, протиснувся між ельфом і кам’яним укосом.

За поворотом схилу, що поріс карликовими деревами, ущелина ширшала, закруглювалися, утворювала невеличку затишну низину. Тут горіли вогнища, світло їхнє вихоплювало з пітьми намети зі шкур, тварин незрозумілої породи, які лежали в снігу, замотані в хутра постаті. Хтось сидів з підібганими ногами, інші, судячи з голосів, що долинали звідти, розташувався всередині наметів, а ще інші танцювали довкола довгої тички, що стирчала посеред галявини. До тички, оточеної купами гілля, було прив’язано карлика. Віддалік присіли навпочіпки музики, що били в барабани довгими ціпками з круглими набалдашниками.

— Ельфи? — прошепотів Геб.

З-за наметів вийшов ельф, такий само огрядний, як і Гаргантюа, й повільно рушив поміж танцюристами. Ті втягли його до свого танцю, почали рухатися, притупуючи та присідаючи, довкола нього. За вбрання цьому ельфові слугували хутряні штани, такі самі шапка та жилетка, що залишала оголеними пухкі руки. У носі висіло кільце, з мочки вуха стирчала тонка кісточка, обличчя прикрашали мазки червоної фарби.

— У-даа… бу-даа… гу-даа… — лунало з усіх боків.

У лівій руці вождь тримав довгий запалений смолоскип. Він зупинився біля тички, між двох купок гілля. Зв’язаний чоловічок, який, зважаючи на все, досі не виявляв надто великого інтересу до того, що відбувалося, підвів голову й глянув на нього.

— Дабуа-бадуа? — поспитав у нього вождь.

— Напевно, цікавиться, чи готовий той до смерті, — подав голос Каштелян, якого Геб і досі тримав на руках.

Геб постукав Гаргантюа по плечі.

— Вони збираються спалити його? Ми ж втрутимося?

— Ні, ми не втрутимося! — негайно відгукнувся магопес, хоча його ніхто ні про що не запитував. — Це величний стародавній звичай! Ще бракувало нам порушувати їхні традиції…

Голос барабанів разом змовк, музики завмерли, як і танцюристи, схилилися до тички в очікуванні відповіді. Карлик почав щось говорити і говорив досить довго.

— Ууууу… — почулося зусібіч чи то розчароване, чи то сповнене поваги підвивання.

Вождь статечно кивнув і опустив палаючий кінець смолоскипа до гілок.

— Стривай! — вереснув Каштелян, коли Гагра широко покрокував уперед. — Ти куди, старий телепню?

Ельфи разом повернулися на рипіння снігу. Гагра пройшов повз них, зупинився перед вождем. Геб теж ступив уперед, але на нього ніхто уваги не звернув — усі погляди зосередилися на двох майже однакових постатях біля тички. Вождь окинув Гагру уважним поглядом, розгледів пір’я у волоссі, золоте кільце у вусі й запитав:

— Кадука-мадука?

— Мануал-будуал, — відгукнувся Гаргантюа.

— Ууу… — вождь задумався, смикаючи намисто з маленьких черепів, що затишно влаштувалися в густих заростях чорного волосся на його широчезних грудях. — Губанедура, — зауважив він нарешті й ніби прийняв остаточне рішення — виніс короткий вирок: — Уба.

— Убааа… — залунало з усіх боків. — Убаа, глюп, убааа!

Вражений таким аргументом, Гагра відступив з роззявленим ротом, а вождь знову опустив смолоскип, маючи намір підпалити галуззя. Тут Каштелян зістрибнув з рук Геба, пробіг між ніг ельфів, вискочив до тички. Шерсть магопса була запорошена снігом, вуса перетворилися на довгі крижані колючки, хвіст укрився кригою, що поблискувала у світлі багаття.

— Скільки можна розмовляти? — заволав він, стаючи на задні лапи, а передніми впираючись у живіт вождя. — Ти, тупаку, тобі що сказано? Відпусти його!

Усі ельфи племені ошелешено завмерли. Вождь впустив смолоскип, нагнувся, розглядаючи пса з таким виразом, наче це була маленька подушка, що раптом зіскочила зі свого місця в узголів’ї ліжка та загавкала.

— Уф! — видихнув магопес, опускаючись на чотири лапи й презирливо оглядаючись. Одна з тих тварин, що лежали в снігу по всьому становищу, стомлено й повільно підійшла до нього. Виявилося, що це волохатий пес, увесь, від лоба до кінчика хвоста зарослий густою темною шерстю. Він втупився в магопса.

— Чого треба? — недбало запитав у нього Каштелян, повертаючись до собаки задом.

— Шатан? — звернувся до Гагри вождь, шанобливо вказуючи пальцем на Каштеляна. — Бандуба дурку?

— Шатан, шатан, — погодився Гаргантюа, вишукуючи поглядом Гебвіна. — Агу дурку шатан.

— Дурку! — вигукнув вождь і раптом зареготав, обхопив Гагру за плечі, наступив на смолоскип і загасив його.

— Дурку агу! Дурку агу шатан! — заголосило плем’я. Музики знову вдарили в барабани, але тепер швидше, так що над табором залунало радісніше, святковіше «тумм-тумм-тумм», ніж раніше. Вождь підхопив кар-лика під пахви, високо підняв над головою та рушив до найбільшого намета стану.

Незабаром усе повинне скінчитися — втікачі майже прийшли до нього.

— Треба лише трохи підштовхнути події, — мовив Тодол.

Бардо підвівся, пройшов уздовж своєї галереї та зупинився в її кінці. На високому й вузькому гранітному циліндрі стояв кістяк кажана. Бардо дуже обережно взяв його та переніс на стіл, де поруч із чорнильницею і декількома аркушами пергаменту лежало сім здохлих пацюків. Поряд стояли три глечики, різні за розміром, а на клапті полотна — сім мініатюрних червоних штанців і сім списів завбільшки як голка.

З ящика маг дістав вузьку чорну стрічечку. Він схилився на кут столу й написав на пергаментному аркуші кілька рядків, згорнув його та стрічкою прив’язав до лапки кістяка. По тому відкрив глечик, срібною ложечкою зачерпнув чогось звідти й вилив на череп миші.

Густа рідина спінилася, тихо засичала й всоталася в кістку. Бардо уважно спостерігав, що відбувається.

Уздовж тонких вигнутих кісточок миші пробігли брижі.

— Давай, давай! — мовив він.

Кістяк ворухнувся. Власне, це був уже не кістяк — він укрився шкірою, між кісточками крил простяглися тонкі перетинки. Тільки череп залишився колишнім.

Кажан писнув і зігнувся, порожні очниці повернулися до згорнутого в трубочку пергаменту, прив’язаного чорною стрічкою до лапки.

— Униз, — наказав Бардо Тодол. — Лети вниз, передай послання.

Розділ 11 Горді й вільні

Старійшини племені, кілька наймогутніших воїнів, вождь, Гаргантюа, Геб і врятований карлик сиділи на хутряних підстилках навколо багаття, що горіло в центрі намету. Прикрашали намет дублені шкіри з малюнками. Здебільшого там були чоловічки зі списами, що переслідували якихось рогатих тварин.

У руки гостям дали глиняні мисочки з густою гарячою рідиною, а також палички, на яких було нанизано шматочки чогось добре обсмаженого. Рідину можна було пити, а шматочки їсти, хоча до кінця бенкету Геб так і не зрозумів, чим саме їх пригощають.

Каштелян влаштувався трохи осторонь. Іноді він з огидою принюхувався до рідини у своїй мисці, після чого рипучим голосом повідомляв усе, що він думає про кулінарні вміння гірських ельфів. Обабіч трикутного входу в намет лежали двоє волохатих собак. Коли магопес починав говорити, вуха їхні ставали сторч, собаки підводили голови і з цікавістю дивилися на нього.

— Дирибим! — вождь ляснув Геба по плечі так, що той мало не перекинувся головою в багаття. — Кирдих дирибим Тадол.

— Гагра сказав, ми не друзі Тодола, а навпаки — дирибим… вороги, тобто, — пояснив Гаргантюа у відповідь на ще один запитливий погляд Гебвіна. — І збираємося його того, кирдикнути… Як би це перекласти на мову білих людей? Ум’яти. Уплести. Затюкати. Причавити п’ятою. Взяти під ніготь.

Неподалік від Гебвіна сидів той, кого ельфи хотіли спалити. Геб скосив на нього погляд, й досі дивуючись — гном це чи не гном? На зріст Гебу до пояса, худий та тонкий, чоловічок мав на собі вузькі штани, шкіряну куртку та оксамитові чобітки. На світлому вилицюватому обличчі блищали намистинки поту, нижня щелепа, непропорційно велика в порівнянні з усім іншим, рішуче виступала вперед. Все-таки не гном, подумав Геб. Гноми бородаті, широкі такі, кремезні, а цей…

У цього обличчя було чисто виголене, крім ділянки шкіри над верхньою губою, де були піскового кольору вуса. З-під них стирчала люлька з коротким мундштуком і широкою чашечкою. Біляве, немов лляне волосся було розчесане на акуратний прямий проділ.

Врятований поглядав навколо зарозуміло, але без злості.

— Ви зацікавилися моєю скромною персоною? — неголосно запитав чоловічок. — Можливо, бажаєте познайомитися з тим, хто сидить перед вами біля багаття цих… — карлик скоса глянув на мисочку в своїй руці, — хлібосольних ельфів?

Він кивнув самому собі, присунувся ближче й повів мову далі:

— У такому разі, дозвольте повідомити, що мене кличуть Грюон Блюмкін. Гном, — тут він замовк, виразно глянув Гебові у вічі.

Через деякий час той зміркував, чого саме від нього чекають, відкашлявся й мовив:

— Геб Гебвін, — і замовк, оскільки не знав, що тут ще можна сказати.

Виникла тривала пауза. Нарешті Грюон Блюмкін, який очікував, видно, продовження, але так його й не дочекався, підвів ліву брову:

— Що завжди приємно дивує мене, що мені найбільше подобається в співрозмовникові, то це вміння бути небагатослівними, висловлюватися стисло й по суті. Не приховаю, ви відразу ж здобули найщирішу мою прихильність, наймиліший Геббі, коли настільки вичерпно відгукнулися на мої велемовні просторікування.

Тут у розмову втрутився Гаргантюа, котрий, як Гебвін раптово з подивом зрозумів, знав Грюона Блюмкіна раніше.

— Як справи у славного слідопита? — запитав Гагра, відволікаючись від дружньої бесіди з Мангулом Гуром. — Чи така сама тверда його рука, чи по-колишньому прудкі ноги?

— Незважаючи на те що кінцівки мої трохи затерпли від довгого стояння у прив’язаному вигляді до довгого ціпка, іменованого гостинними ельфами «тичкою», тепер, зважаючи на все, до них повернулася колишня рухливість і гнучкість, — чемно відповів Грюон.

Оскільки саме в цей момент один із воїнів підсів до Блюмкіна та заговорив із ним, Гебвін повернувся до Гаргантюа й тихо спитав:

— Хто він?

Гагра глянув на Блюмкіна, що з піднятою бровою вислуховував просторікування, ельфа-воїна, й також тихо відповів:

— Біловолосий карла — видатний мисливець і слідопит.

— А за що ельфи взяли його в полон?

Гагра замислено почухав лоба.

— Колись нічия нога, крім взутих у мокасини ніг вільних ельфів, не ступала по снігу цих гір, — неквапливо почав він. — Гори належали лише ельфам, так. Але ось одного разу тут з’явилися карли й розпочали велике будівництво. Старійшини ельфів, незадоволені цим, спустилися до озера, щоб поговорити з головними карлами, але… — Гаргантюа сумно зітхнув, — карли не схотіли слухати їх. Вони посміялися зі старійшин, прогнали їх і продовжили своє будівництво. Незабаром віковічну тишу гір порушило ревіння вагонів Дорогоцінної Дороги. Воно лякає дітей і порушує нічний сон дорослих. З того часу ельфи й карли ворогують. І він був одним із тих, хто хотів якось домовитися з ельфами й не зачиняти ворожнечі.

— Він усе-таки на боці племені? Навіщо ж тоді ельфи так із ним повелися?

— А хіба не все одно? — просто відповів Гагра. — Карла — він і є карла.

— Але чому ельфи послухалися Каштеляна?

Гаргантюа посміхнувся.

— Вони вирішили, що Великий Каштелян один із псів-примар демона гір, того, що живе в глибокій печері та виє ночами… — ельф скосив око на клишоноге створіння, що ввіткнулося мордою в миску. — Хо, така маленька й балакуча примара… Загалом, наш Каштелян дуже розсмішив їх.

Геб відставив миску, підвівся й вислизнув із намету. На нього ніхто не звернув уваги, тільки один із волохатих собак, що чатували при вході, розплющив око, глянув на Гебвіна й знову заплющив.

Напевне, вже перейшло за північ. Надворі всі спали, догоряли багаття, могутнє хропіння лунало з наметів. Геб пройшов до краю стану, туди, де схил ущелини був нижчий і не надто стрімкий. Хапаючись за гілля кущів і плутаючись у полах пальта, він зійшов нагору й випростався, озираючись навсібіч.

Щось вдарило його під коліна. Бідолаха змахнув руками й полетів униз — просто в обійми до кількох гномів, які ховалися поміж кущами так мистецьки, що, сходячи повз них схилом, Геб не помітив їх.

Йому заткнули рота чимсь вовняним і колючим, а руки зв’язали за спиною. Відбулося це настільки швидко, що приголомшений Геб не встиг видати ні звуку.

Нападники зникли, а Гебвін і далі лежав між кущів горілиць, дивився в небо й слухав звуки, що долинали з табору. Там здійнялася неабияка метушня.

Насамперед — глухі постріли (поки його зв’язували, Геб устиг розгледіти в руках у гномів щось на кшталт рушниць із широкими стволами). А ще — крики, гавкіт собак, шелест, тріск гілок і рипіння снігу.

Незабаром стало ясно, що гномів, які захопили стан, досить багато. Через деякий час полонених посадовили на машини і кавалькада рушила в табір. Гебвіна трусило за спиною в гнома, і він щосили, аби не впасти, стискав ногами похилі боки машини, на якій сидів.

Кавалькада швидко їхала крижаною пустелею. Після пекучого повітря ельфового намету на вітрі його лихоманило. Розстібнуте пальто майже не зігрівало, руки були стягнуті за спиною. Нічого доброго очікувати не доводилось…

Розділ 12 Розмови

Приміщення мало низьку стелю й тільки одне віконце, таке вузьке, що назовні через нього не протиснувся б навіть пес. Підлога, стіни — все складалося з пористого білого матеріалу.

То що ми маємо тут? — швидко дрібочучи короткими кривими лапами, Каштелян обійшов приміщення, дряпнув пазурами підлогу, замислено помовчав.

Вождь щось невиразно бубонів крізь шарф. З-за стіни чулася приглушена музика.

Геб виглянув у вікно, але побачив лише бік снігохода з закритою скляним ковпаком кабіною.

— Передбачаючи ваше запитання, відповім — це великий снігохід, — зауважив Блюмкін і став навшпиньки біля вікна. — Снігохід його превосходительства головнокомандувача.

— Головнокомандувач… — прорипів Каштелян, вкладаючись на підлогу біля колін вождя. — Хто він такий?

Блюмкін сів під стіною, дістав з кишені дзеркальце, вигнутий перламутровий гребінь і заходився розчісувати своє лляне волосся.

— Начальник станції, начальник Дорогоцінної Дороги, начальник озброєної охорони, директор рудника…

— Тут і рудник є? — здивувався Геб.

— Пащека! — вигукнув Гагра. Він скочив і збуджено замахав руками. — Чорна Пащека — ось як його називають вільні ельфи!

— Хай так, — підтвердив Каштелян. — Пащекою справді називають цей рудник.

— А що там добувають?

— Біла людина запитує, що там добувають? — і далі хвилювався Гаргантюа. — Гагра відповість. Там розробляють магрилову руду, але головне не те, що там роблять, головне — хто це робить!

— Стривай… — почав Геб, пригадуючи, як уже по досягненні озера гноми розділилися й полонених ельфів повезли кудись за станцію. — Ти хочеш сказати, гноми змушують працювати ельфів?

— Так!

— А вас чому гноми в полон узяли? — буркнув Гебвін. — Грюоне, ви теж гном. Та ще й будували Дорогоцінну Дорогу. Я не зрозумію…

— Відомості, якими ви володієте, на жаль, не зовсім вірні, — сумно промовив Блюмкін. — Мені складно буде роз’яснити це вам, але, по суті, саме я був причиною появи Голки. Авжеж, не дивуйтеся, можна сказати, що я створив Голку. Після цього я вирушив у подорож і мандрував довго, а коли повернувся в гори, Дорога вже існувала. Під керівництвом Бардо Тодола її почали будувати без моєї участі. Не можу не згадати, як сильно я здивувався, коли побачив цих істот, настільки схожих на мене. Так чи інакше, але спочатку я зацікавився проектом і вирішив надати посильну допомогу. Мені здавалося, Дорога — благо й принесе користь цьому світові. На жаль, з’ясувалося, що я прикро помилявся. Тільки потім я зрозумів, для чого насправді вона потрібна Тодолу. Крім того, у мене з іншими… будемо називати їхнім звичним словом — «гноми»… Отож, у мене з гномами виникли певні розбіжності, викликані різними поглядами на взаємини з дикими… — Грюон скоса глянув на Гаргантюа, — тобто гірськими ельфами… Загалом, мене вигнали.

Стало дуже тихо. Каштелян, Гаргантюа й Блюмкін по черзі глянули один на одного, потім на Геба.

Несподіваний здогад виник у голові Геба, і він у свою чергу окинув поглядом супутників і звернувся до гнома:

— Грюон, ви теж із Цукату?

Блюмкін скосив око на Каштеляна й відвів погляд.

— Чому ви мовчите? Що таке Цукат? Де він перебуває? — від обурення Гебвін застукав кулаком по підлозі. — Я вважав, що Цукат — це казка…

— Ха, казка! — пирхнув магопес. — Звісно, ні.

— Каштеляне, я хочу знати, через що ви з Тодолом стали ворогами. Ви постійно щось приховуєте від мене.

— Це довга історія, — відгукнувся магопес. — Розповідь займе багато часу.

— Ну то й що? Нам же нікуди поспішати, ми однаково не можемо вийти.

— Гаразд, тоді слухай, Геббі. Колись ми з Бардо Тодолом були друзями. Близькими друзями. Мешкали на окраїні Цукату, в найбіднішому районі, і всі свої сили віддавали чароплітству. Чаропльоти, — роздільно повторив він. — Так називають там магів.

— Так, ми були могутніми чаропльотами, — провадив Каштелян. — Могутніми… і бідними. Розумієш, Геб, сама по собі магія не дає прибутків. Увесь вільний від сну та їжі час і всі сили твої ідуть на вдосконалення вмінь, на те, щоб здобувати нові знання. Ми були могутніми чаропльотами, однак тулилися на околиці Цукату. Спершу це не мало ніякого значення — надто нас поглинули наші заняття, й ми не зважали на такі дрібниці, як старий одяг, вбога їжа, відсутність зручностей. Ми писали книги, кожен свою. Книгу всього свого життя… І обоє були щасливі. Однак із віком злидні почали набридати. Нас мучило запитання: чому найостанніший дурень, що отримав багатство в спадок від батьків, купається в розкоші й при цьому жодного разу в житті пальцем об палець не вдарить, аби цю розкіш заслужити, а ми, найрозумніші з розумних, бідуємо, як церковні миші? Повторюю, це пригнічувало нас обох, хоча друга мого Бардо Тодола — набагато сильніше. І одного разу ми вирішили, що час розбагатіти.

Гагрантюа й Грюон Блюмкін слухали магопса так само уважно, як і Геб. Напевне, в подробицях цієї історії дотепер не знав ніхто, крім Бардо Тодола й Каштеляна.

— Атож, саме так, одного чудового дня ми просто вирішили, що мусимо стати багатими, — неквапом провадив він, — і тоді виникло питання, яке ставить кожен, хто вирішив розбагатіти: як? Саме Тодолу спала вдала думка. Він згадав про одного нашого знайомого дракона. Цей старійшина крилатого племені прозивався Гулгором і жив у печері на вершині великої гори. Він був останнім представником давнього роду, який подарував світові не маленьких безмозких драконів, яких у Цукаті використовують для перевезень, але могутніх, величезних, розумних чудовиськ. Ми піднялися на гору, де жив Гулгор, знайшли печеру дракона і запропонували йому позичити нам частку своїх скарбів, щоб… — Каштелян глянув на завороженого розповіддю Геба й своїм звичайним рипучим голосом закінчив: — Надто довго про все це розповідати. Врешті-решт Гулгор дав нам те, що ми просили. Не зовсім віддав, але дозволив скористатися. Ми розбагатіли, потім посварилися, Тодол вирішив мене вбити, я сховався від нього в такому місці, де, як гадав, він ніколи мене не знайде… Але все-таки він зробив неможливе й розшукав мене.

Від такого несподіваного закінчення історії Гебвін розгубився.

— І все? Ну чому ти весь час щось приховуєш!

— Щоб ти не збожеволів, Геббі.

— Не називай мене Геббі!

Він підхопився, кусаючи губи, почав ходити від стіни до стіни. Зрештою Гебвін зупинився перед дверима, нагнувся, розглядаючи широку замкову шпару, посмикав ручку.

— Спробуй відчинити, — запропонував Каштелян, уважно спостерігаючи за ним.

— Як же я їх відчиню?

— Не знаю. Просто спробуй.

Геб знизав плечима, знову посмикав ручку, а по тому, не довго думаючи, застромив у шпару мізинець і повернув його.

Щось клацнуло.

— Ага! — вигукнув задоволений Каштелян. — Чудово!

Геб, сам не вірячи тому, що в нього вийшло, втретє потяг ручку. Двері залишилися замкненими, але тепер їх заважав розчинити тільки засув із зовнішнього боку.

— Але як?.. — почав він, задкуючи від дверей.

Каштелян мовчав.

Засув брязнув, у двері простромилася голова вартового, який сторожко оглянув кімнату. Погляд затримався на магопсі. З’явилася перемотана ганчіркою рука й поманила бранців.

— Виходити по одному. Повільно.

Під пильними поглядами чотирьох озброєних гномів бранці пройшли в сусідню кімнату, де чекав Головнокомандувач. Він сидів з випростаною спиною, так, начебто рушницю проковтнув, і слухав музику, що долинала з розтруба грамофона на білій тумбочці.

На стіні висіла рушниця, що нагадувала зброю гномів, але більших розмірів, із широким прикладом і безліччю стволів. Геб нарахував їх сім. На прикладі сиділа істота, від вигляду якої він здригнувся. Схожа на кажана, тільки замість звичайної голови в неї був довгастий череп. На лапці страшний кажан мав чорну стрічечку. Ще Геб побачив жезл — той лежав на розстеленому плащі в кутку.

Щойно вони з’явилися, Головнокомандувач розгорнув пергаментний аркуш і встав. Мабуть, для контрасту з інтер’єром, він був цілковито в чорному. Вузькі високі чоботи блищали дзеркальним глянцем, штани-галіфе мали барву воронячого крила, а жалобний колір кітеля пожвавлювали тільки тонкі золоті облямівки по краях синяво-чорних погонів.

Гноми, які привели бранців, завмерли в дверях зі зброєю напереваги. Начальник станції перевів пронизливий погляд з магопса на Гагру, з Гагри на Геба, і, зрештою, втупився в Грюона Блюмкіна.

— Що. Робили. У ельфів? — різко запитав він.

Гаргантюа набурмосився, згори вниз дивлячись на гнома, й ледь ворухнув губами:

— Туристи.

— Брешеш, — відгукнувся Головнокомандувач. Він стояв непорушно, лише носок правого чобота здригався в такт грамофонному маршу.

— І що це. Побий мене грім. За собака?

— Ви даремно витрачаєте на нас своє красномовство, ваша величність. Це просто цуцик… — заговорив Грюон гордовито, але Головнокомандувач перебив його:

— А, Блюмкін! Злигалися з ельфами? Бардо Тодол недавно запитував про вас. Ви знаєте, ми розширюємо Дорогу. Хочемо, щоб вона обплутала увесь світ. Тодол бажає прискорити збір магрилу.

— Дорога й так уже обплутала світ, — заперечив Блюмкін. — Вона зашморгом стягла його.

Головнокомандувач уперше дозволив собі короткий жест — підвів руку й клацнув пальцями.

— О! Чудовий проект. Прямий маршрут звідси до самого узбережжя. Добре. Бардо зараз на вершині Голки, вас доставлять до нього. Ельфа й хлопчиська — у шахту, працювати! — скомандував він гномам, і тут зовні ввімкнулася сирена — її пронизливе виття проникло в приміщення, заглушило шипіння старої пластинки та музику.

Виття лунало кілька секунд, а потім різко ввірвалося, ніби захлинулось. Почувся крик, гудіння пропелерів, далі пролунав вибух, будинок здригнувся й запала тиша.

— Що таке? — запитав Головнокомандувач. Відповіддю йому був тріск піноснігу — стіну за спиною гнома прорізала тріщина. Лівий кут кімнати з хрускотом зім’явся й зник у темно-червоній пащі.

Розділ 13 Тріщина

Частина будинку обвалилася, причавила протововка. Знову пролунав вибух, за ним ще один, і Гебвін пригадав ящики з зображенням черепа та кісток, складені під брезентовим наметом.

— То він не загинув! — прокричав Геб.

Глухо завиваючи, тварина заходилася вовтузитись під уламками, щосили працюючи щелепами та розчищаючи собі шлях.

Першим зміркував що й до чого Грюон Блюмкін, за ним — Гаргантюа. Гном однією рукою підхопив з підлоги магопса, другою вчепився в лікоть Гебвіна та поволік їх до пролому в стіні з віконцем. Геб устиг лише схопити жезл.

Гагрантюа смикнув вождя і з голосним «Хо!» штовхнув у пролом.

Знову пролунали вибухи. Від кімнати залишилися одна стіна та підлога. Під перекинутим столом із прокльонами вовтузився Головнокомандувач.

Вони вискочили назовні. Половина щогл зникла, та ліхтарі, що залишилися, освітлювали засипане снігом крижане озеро й похилий бік великого снігохода з гостинно відкинутим люком. У хвостовій частині машини виднілися довгі лопасті пропелера.

Зусібіч лунали крики, постріли. Частина круглих будиночків розвалилася, в огорожі з металевої сітки зіяв широкий отвір. По станції металися постаті у фіолетових плащах.

Чорна тріщина зигзагами простяглася по озеру від того місця, де колись стояв брезентовий намет з ящиками.

Гагра підштовхнув вождя до люка снігохода, схопив за комір гнома, що пробігав повз них, притяг його до себе й прогарчав у обличчя:

— Агов, карло! Що трапилося?

Гном слабко пручався в руці ельфа.

— Говори! — гаркнув знову Гагра, й гном писнув:

— Чудовисько! Тит по ньому… з рушниці! Не вцілив… поцілив у склад. У склад!!! А там вибухівка для рудника…

— Ясно. Тварина повернулася за нами, — Гаргантюа відкинув гнома і з такою силою штовхнув Гебвіна, що той влетів у снігохід, швидко дрібочучи ногами, й упав на одне з крісел перед прозорим ковпаком кабіни.

Протововк майже виборсався з-під уламків будинку. Головнокомандувач стояв навколішки та щось кричав гномам, які метушилися навколо малих снігоходів, і розмахував зброєю із сімома стволами.

У сусіднє крісло впав Гагра, Блюмкін прослизнув уперед і схопився за кермо. Вождь сів на підлогу між кріслами — його білки скажено блискали, він мукав, жалібно ухкав крізь шарф. Геб простяг до нього руку й звільнив рот Мангула Гура.

— Шатан кир-дих глюп дирибим!

— Це стає одноманітним, — зауважив Каштелян. — Чого стоїте? Ану вперед!

Тріщина, що пробігла від того місця, де раніше стояв намет із динамітом, дедалі ширшала. Вона розсікла лід надвоє, залишила снігохід по один бік, а прототвар і руїни по інший.

— Давай! — шаленів Каштелян. — Тварюка наздоганяє!

Геб скосив погляд ліворуч. Протововк майже порівнявся зі снігоходом, тепер їх розділяла тільки смуга чорної води, яка дедалі ширшала.

— Чому він не стрибає? — прокричав Геб.

— Вода! — відгукнувся магопес. — Єдине, чого прототварі бояться. Для них вона, як для нас — вогонь. Може спалити. Не відволікайся, Геббі, тисни, тисни!

Скажений ритм погоні порушили слова Грюона Блюмкіна, який уважно дивився вперед.

— На жаль чи на щастя, але обставини такі, що в нас майже не лишилося можливостей для маневру, — як завжди неквапно заговорив він. — Ми не можемо звернути, а попереду схил, і…

— Так, так, це Голка, — перебив магопес. — Там ще будка охоронців, бачите? Ви чули, що сказав Головнокомандувач? Бардо Тодол зараз на вершині Голки! Але й мій Зубастик теж там!

Хоча ліхтарі давно залишилися позаду, підніжжя Голки було добре видно — справжня барикада похилих крижаних наростів. Далі підносився стрімкий схил, у ньому темніло кругле провалля рудника. Впритул до нього стояв будиночок, освітлений ліхтарем, поруч тупцював охоронець. Він прикладав долоню до лоба, вдивляючись у бік станції, і намагався зміркувати, що за метушня там зчинилася.

А станція вже зникла. Геб не міг зараз озирнутися, але зважаючи на те, як розширювалася тріщина, половина озера тепер звільнилася від крижаного панцира.

Снігохід не їхав, а майже летів, тільки ледь торкаючись полозами криги. Передавальний механізм вже не скрекотів, а жалібно потріскував. Рокіт пропелера перетворився на виття.

Схил наближався. Він довшав і ширшав; срібляста поверхня, що звіддаля здавалася рівною, на очах мінялася, на ній виростали пучки тріщин, крокви та виступи. Ще за мить Геб побачив смужку неба. Він устиг помітити, що воно світлішає, а далі схил заслонив усе.

Пащека рудника зіяла перед ними. Від проходу в його глибину тяглися два ланцюжки тьмяних жовтих вогників.

А протововк нарешті зважився перестрибнути тріщину.

— Стрибає! — закричав Геб. Грюон Блюмкін наліг на кермо, вивертаючи його до упору.

Лижі снігохода повернулися майже під прямим кутом. Пропелер завив, машина осіла носом, вдарилася в берег і стала дибки. Хвостову частину підняло й розвернуло до тріщини — назустріч протововку. Захрумтіли, застогнали лопасті, коли тварина вдарилася об них. Снігохід Головнокомандувача ухилився, прослизнув під днищем машини й упав у воду.

Усіх, хто був у кабіні, жбурнуло вперед крізь розбитий ковпак.

Цієї миті ранкове світло осяяло вершини, безгучною лавиною скотилося схилами й шубовснуло в озеро, розприскуючи навсібіч чорнильні краплі пітьми. І тої ж секунди тріщина досягла Голки.

Немов запущений із нелюдською силою спис, вона встромилася в берег і прорубала барикаду крижаних наростів. Завихрився білий смерч, із дзенькотом гострі скалки полетіли на всі боки, зблискуючи та виграючи в сонячному промінні. Протововк заревів, димною медузою розтікаючись по задній частині машини.

Мить снігохід стояв на прочавленій кабіні, а потім повалився набік і впав у вир поміж уламків криги. Від пасом імли, які намотувалися на пропелер, що й досі поволі обертався, повалили клуби ядучого диму. Криві ікла стирчали з корпуса машини, але одне відломилося, пішло під воду й відразу спливло, погойдуючись, зашипіло густою парою.

Розділ 14 Срібна голка

Денне світло перетворило краєвид, пожвавило похмурі схили й темні ущелини, заіскрилося в затишних долинах, осяяло вершини гір.

Геб уперся руками в коліна, встав, виплюнув сніг. Він лежав на початку широкого тунелю, що тягнувся донизу навскіс. Під срібною стелею горіли ліхтарі.

Охаючи, потираючи боки, навколо підводилися супутники.

— Чому вони влаштували станцію на льоду? — запитав Гебвін, ні до кого конкретно не звертаючись. — А як же влітку?

— Тут не буває літа, — заперечив Гагра, посміхаючись. — Тут завжди холодно, озеро завжди під кригою… Але тільки не зараз, хо-хо!

По всьому озеру гноми, перескакуючи з крижини на крижину, наближалися до Голки.

— Цілеспрямованість їх може сперечатися лише з їхньою настирливістю, — зауважив Грюон Блюмкін. Правий рукав його шкіряної куртки було порвано від манжета до самого плеча, світлі вуса відстовбурчилися, але гном однаково примудрявся мати елегантний вигляд. — Друзі мої, ми потрапили в пастку. Попереду озброєні гноми, а позаду — Голка й Бардо Тодол.

Каштелян оглянув супутників і заперечив:

— І Зубастик. Ходімо!

Мандрівники розвернулись, побігли вглиб тунелю. За їхніми спинами пролунало хлюпання мокрих чобіт, часті постріли. Кулі голосно заклацали по камінні.

Тьмяно світили ліхтарі під стелею, від срібних виступів простягнися глибокі тіні. Геб стомився — йому так і не вдалося поспати цієї довгої-довгої ночі. Він біг, важко дихаючи, раз у раз спотикаючись об каміння.

Довгий проліт вів догори. Тут стояли залізні триноги зі смолоскипами, що освітлювали похилі стіни широченного тунелю — похилого колодязя, всередині якого й розташовувалися сходи.

Позаду поспішали переслідувачі, й Каштелян скомандував:

— Піднімаємося.

Луна далеко рознесла тупіт ніг по щаблях. Геб біг поруч із Гагрою. Срібні стіни було прикрашено зображеннями заклинань. Вони подолали сходовий марш, проминули майданчик і почали збігати вище. Коли втікачі досягли середини другого маршу, гноми добігли до його початку.

На щаблях попереду лежав мокрий млинець, на його масній поверхні розпливалися веселкові плями.

— Заклинання Потоку! — вигукнув магопес зі спини Гагри. — Геббі, полагодь його!

Тупіт гномів наближався. Геб схопився за краї млинця, підняв його й повернувся. Млинець виявився досить важким. Як і минулого разу, в Гебвіна виникло відчуття, що він бачить заклинання зсередини: золотаву тканину, тремтливі згустки магічної енергії…

Геб став обличчям до переслідувачів і підняв млинець у витягнутих руках.

Лише на три сходинки нижче був Головнокомандувач. Гебвін навів на нього заклинання, а сім темних дул націлилися йому в лоб. Геб уже зрозумів, чому заклинання зіпсувалося, бачив, де порвалось кілька золотавих ниток, що становили тканину магічного візерунка. Він потягся до цього місця — але не рукою, а свідомістю, — з’єднуючи нитки.

Стволи зброї почали оберталися з сухим шелестом, звук перетворився на гудіння…

Вони вистрілили одночасно. Сім куль вилетіли з рушниці, а заклинання випустило із себе тугий потік води, наповненої світловими магічними порошинками. Потік був настільки щільний, що збив кулі — вони ніби наткнулися на залізну стіну, сплющилися й опали. Вода пузирилася та пінилась, поки вдарила Головнокомандувача та змела його з щаблів. Водяний вал покотився сходами разом із гномами, які відчайдушно репетували та розмахували руками. Геб відкинув заклинання, розвернувся й побіг за супутниками, що встигли подолати другий сходовий марш.

Вони збігали нагору так довго, що навіть дихання могутнього Гаргантюа стало важким та хрипким. Сходи скінчилися несподівано — щойно під ногами були щаблі, й раптом їх змінила рівна підлога. Тут починався срібний лабіринт. Пес зістрибнув зі спини ельфа й мовив:

— Ми всередині Голки. За мною Гноми, зважаючи на гамір, були ще десь далеко внизу, й звуки погоні дедалі тихшали. Услід за магопсом втікачі звернули ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч…

— Куди ти нас ведеш? — запитав Геб, і тут вони ввійшли до печери.

З далекої стелі звисали сталактити. У молочно-білих глибинах гігантських бурульок пливли, вигинались і переливалися плями світла. Далі підносився справжній ліс гострих сталагмітів, їхні чорні тіні перехрещувалися на срібній підлозі, на рівній і темній, немов закіптюжене скло, поверхні підземного озерця.

— Ух! — тільки й зміг сказати Геб, розглядаючи казкову картину.

Хлюпання мокрих чобіт досягло печери, й Каштелян підхопився.

— Гноми. Поринаємо…

— Як поринаємо? Куди? — Геб глянув на озерце. — Ти хочеш, щоб ми…

— Гагра не буде, — заявив ельф. — Гагра боїться.

Каштелян перебив:

— Як хочете. Зубастик там… — і шубовснув у озеро. Вода не хлюпнула, а розійшлася ледачими перекатами — тільки хвіст майнув над поверхнею і зник.

— Гадаю, нам варто скористатися прикладом нашого доблесного магічного пса, — розважливо зауважив Грюон, озираючись на прохід, де вже миготіли постаті гномів. Він зігнув руки в ліктях, склав разом долоні й пірнув «щучкою». За мить його приклад наслідував Геб. Тупіт і голоси лунали десь за лісом сталактитів. Гагра зітхнув і важко стрибнув у темну воду.

Розділ 15 Потаємна печера

Бардо Тодол надягнув штанці на задні лапи пацюків. Поклав сірі тулубці у велику срібну чашу й вилив туди ж рідину з глечика, що стояв ліворуч.

«Пфух!» — пролунало в спальні, над столом піднявся клуб золотавого диму. Маг зачекав якусь мить, зачерпнув ложечкою рідину з глечика, що стояв праворуч, і теж вилив у чашу. Від розрідженого магрилу знову пішов дим, виник неприємний запах. Сторонній людині здалося б, що по спальні поширилися дуже тихі звуки, які долинали начебто з іншого світу. Ці звуки поступово голоснішали, та й неприємний запах посилювався.

Тодол поморщився взяв третій глечик і, вже не користуючись ложечкою, хлюпнув чималу частину його вмісту в чашу.

Якийсь час нічого не відбувалося, а по тому над чашею спух веселковий міхур. Маг зрозумів, що передав куті меду з останнім інгредієнтом, і підвівся.

Міхур безшумно лопнув, виплюнув клуб густого диму, забарвленого в усі кольори веселки. Примарні голоси залунали виразніше, запахло так, що маг відсахнувся.

Різнобарвний дим піднявся до стелі, над чашею знову спух і лопнув міхур, нова хвиля густих міазмів поширилася по спальні. З очей Тодола потекли сльози, й маг відступив від столу. Над чашею здійнявся третій міхур.

І лопнув. Примарні голоси лунали дедалі гучніше, зі злісною радістю. На стінах виникли сірі тіні, що кривилися, немов їх відкидали невидимі потойбічні істоти, яким належали голоси.

Бардо Тодол ще сильніше зморщив носа й щось замугикав. Над чашею здійнялася півсфера, за її веселковими стінками вгадувався безладний рух. Примарні голоси хихотіли й мерзотно лаялися незрозумілою таємною говіркою.

Четвертий міхур лопнув.

Четвертий міхур лопнув, і кімнату заволокло різнобарвним димом. Бардо Тодол присів, не припиняючи бурмотіти. Тіні на стінах ставали дедалі виразніші, вигиналися в дикому танці, примарні голоси верещали та стогнали в нападі божевільних веселощів.

Бардо нарешті скінчив заклинання. Третій глечик сам собою піднявся, підплив до чаші та нахилився, виливаючи в неї свій вміст.

Пролунав дуже голосний і водночас безгучний ляскіт, ніби невидимий велетень з розмаху зімкнув гігантські долоні. У Тодола заклало вуха. У дзвінкій тиші змовкли примарні голоси, багаторукі та багатоногі тіні перестали метатися по стінах. Різнобарвний дим розсіявся й зник, запах теж. Тіні зі стін так і не зникли й нагадували тепер шпалери з темними малюнками застиглих постатей чи то людей, чи звірів. Тодол ступнув до столу.

На ньому в густих калюжах валялися черепки глечиків; поверхнею срібної чаші пробігло павутиння тріщин. На стільниці розтікалася масна калюжа, в якій щось вовтузилося.

Дослід виявився вдалим: у калюжі на зігнутих задніх лапах стояло і пронизливо пищало семеро сірих звірят. Бардо Тодол вискалився й лагідно мовив:

— Крисятники…

Істоти підібрали списи-голки, й підтягуючи штанці, вишикувалися в ряд. Тодол забурмотів, вони нашорошили вуха, видно, усвідомили, що від них потрібно, й один за іншим зіскочили зі столу та кинулися геть зі спальні.

— Я думав, потаємне місце мага має бути не таким, — промовив Геб, розглядаючи порожню напівтемну печеру. — Тут же взагалі нічого нема…

— Заходьте вже, — пробурчав Каштелян.

Вони увійшли, Гагра причинив двері, стало ще темніше.

Геб почув плюскіт води, шелест. Примарні тіні заклубочилися перед ним, приховуючи ледь помітні постаті супутників, а далі розступилися…

— Звичайно, видатні, хай навіть і бідні, маги не живуть у звичайних печерах, — мовив магопес, перестрибуючи через струмок, що дзюркотів з боку невеличкого пінявого водограю. — Я її трішки розширив.

Підлога була кам’яна, плити нагадували мармур із безліччю тонких золотавих прожилків. Вони ледь мерехтіли, здавалося, що йдеш по жовтогарячому павутинню. По підлозі розтікалася прозора плівка води. Численні маленькі водоспади наповнювали печеру теплою вологою. Розгледіти стіни та стелю Геб не міг — згори звисали широкі, порослі мохом сталактити. З них сочилася наповнена порошинками світла вода.

Та й взагалі, місцина, в якій вони опинилися, не нагадувала печеру — швидше, затишний таємний простір, захований від сторонніх очей.

— Ходімо, ходімо, — квапив Каштелян.

Переступаючи струмки, вони йшли за магопсом крізь теплі бризки. Густа завіса дрібних крапель колихалася навколо вологим простирадлом.

Вони йшли та йшли, а відблиски мармурового павутиння колихалися навколо, то спалахуючи золотавими сніжинками, то вгасаючи. Гебу здавалося, що навколо не печера, а дивовижний ліс — він навіть почав дивитися вгору, намагаючись розгледіти крони. Але над головою завіса вологи згущувалася так, що ставала схожою на товсту стелю з каламутного скла, в глибині якого сновигали часточки магії.

За лісом волохатих сталактитів відкрилося озеро. Його береги заросли синьо-зеленими рослинами. Пласке довге листя повільно звивалося, кінці його зникали під невидимою стелею.

За озером стояв будиночок. Геб стишив ходу — раптом зміркував, на що саме схожа ця місцина. Пофарбована в червоне дерев’яна будівля з похилим дахом і трикутними віконцями дивно нагадувала будиночок з акваріума в Безвихідній вежі.

Трикутні віконця запітніли так, що зовні нічого не було видно. Тихий шелест води проникав у будиночок. За одним із віконець промайнула тінь, пролунав писк, далі все змовкло.

— А це що? — Геб вказав на книжку.

— Зубастик. Книга заклинань, куди я заносив усе, про що дізнавався, коли займався чароплітством.

— То це і є Зубастик? Всього-на-всього книжка?

— Всього-на-всього, кажеш? Ні, все не так просто.

Пес витягнув шию, обережно схопив книгу ротом і потягнув до себе. Від столу, від підлоги, від стін, просто з повітря — зусібіч потяглися найтонші золотаві нитки. Геб зрозумів, що вони були й раніше, але стали помітні тільки зараз, коли книгу зрушили з місця.

У верхній частині обкладинки проступили великі літери: «ЗУБАСТИК».

— Так звали мого кота, — пояснив Каштелян. — Він помер дуже давно, але на згадку про нього я назвав книгу його ім’ям.

Жовті пергаментні сторінки вкривали якісь малюнки, схеми та написи.

Магопес поклав книжку на підлогу й схилився над нею.

— Так… — забурмотів він. — Ось тут у нас «Легіони пітьми». А отут «Зламаний меч»… — лапою він перегорнув сторінку. — «Темний ельф», «Темний ельф-2»… це те саме захисне заклинання, що двері охороняє. Нам воно зараз ні до чого. «Відкривачка», «Ремонтне заклинання», заклинання-швець — це щоб підошви підбивати… Кгм, а якщо спробувати «Легіони пітьми»?

— У чому ж суть даного чаклунства? — поцікавився Гргоон Блюмкін.

— Воно може викликати всіляких створінь. Не таких сильних, як прототварі, але… Єдина незручність — заклинання само вибирає, який легіон йому викликати. Воно виходить із того, ким є маг, що працює з ним.

— Ти хочеш просто зараз наслати на Бардо Тодола легіон пітьми? — запитав Геб.

— Я спробую… — Каштелян забурмотів щось і зробив лівою передньою лапою дивний жест — спробував зігнути її так, як дотепер жодному псові не вдавалося.

Ззовні долинув тупіт лапок, почувся пронизливий писк. Грюон Блюмкін виглянув у трикутне віконце й швидко відскочив. Тим часом сторінки Зубастика самі собою затріпотіли, зашелестіли. Магопес ще сильніше зігнув лапу, очі його з’їхалися до перенісся від напруги.

— Доблесний Каштеляне, там хтось іде… — почав Блюмкін.

Двері розчахнулися, на дерев’яну підлогу впали тіні. Вони швидко подовжувались, немов ті, хто відкидав їх, стрімко росли.

І одночасно над сторінками Зубастика виникла постать.

У будиночок вбігли сім сірих істот, що виростали просто на очах, зі списами напереваги.

Над шелестом сторінок розрісся й лопнув жовтогарячий міхур. В усі боки вдарив вітер. Стіл з пентаграмою підняло, стільці, на яких сиділи Блюмкін, Гагра та Геб, перекинулися, а самі вони опинились на підлозі. Крисятників теж відкинуло назад, але один устиг метнути списа, що встромився в стіну біля голови ельфа.

Магопес миттєво зник, зате на його місці…

Лежачи на підлозі, Геб закліпав очами, розглядаючи постать, яка відділилася від книги. Вона посвітлішала, стала напівпрозорою, слідом потяглися інші. Крізь них просвічувалася кімната.

На чолі шеренги на задніх лапах прямував великий вусатий кіт у гострому шоломі, важкому нагруднику й кутих рукавичках, озброєний довгим мечем. За ним марширували інші — кожен наступний трохи менший за попереднього — усі в панцирах, з мечами. Коти крокували, одночасно переставляючи лапи, й зважаючи на одночасне роззявляння ротів, навіть співали хором, їх постаті виникали просто з книги, що лежала на підлозі, — спочатку над сторінками з’являвся кінчик шолома, далі голова й усе інше.

У дверях знову з’явилися крисятники. Кіт, який ішов попереду, побачив їх. Вуса його стали сторчма, очі яскраво зблиснули, хвіст заметався з боку в бік, як у розлюченого тигра. Звір засичав, віддаючи команду.

Шеренга котів зламалася, задні кинулися на ворогів. Брязнули, зіштовхуючись, мечі та списи. Геб підхопився й відскочив за стіл, одночасно намацуючи руків’я жезла на поясі.

Виявилося, що жезл не потрібен — усе скінчилося, ніхто й оком не встиг змигнути. Коти вже впоралися з крисятниками, вклали мечі в піхви і знову повернулися в стрій.

Туп… туп… туп… — звук кроків був начебто й нечутний, але водночас, зачаровано спостерігаючи за котами, Гебвін виразно чув його у своїй голові.

Коли останній звір ще тільки до половини виліз із книги, перший крокував уже в повітрі, дедалі вище, поки не почав входити просто в стіну під самою стелею.

Туп… туп… туп… — чулося дедалі тихіше. Майже вся шеренга ввійшла в стіну. Останній кіт, найменший, завбільшки як мізинець, зробив крок — і теж зник. М’який звук кроків стих, запала тиша.

— Гха… — пролунало над головою.

Каштелян висів на крокві під стелею. Передні лапи звішувалися з одного боку, задні — з іншого; він ледь погойдувався, сумно дивлячись униз. В очах його стояли сльози.

— Коти… — прошепотів магопес. — Коти, га? Ви розумієте, що це значить? Гагро, зніми мене!

Ельф і Грюон підвелися. Гебвін на колінах наблизився до книжки й сторожко схилився над нею. Поки Гаргантюа знімав Каштеляна та висмикував зі стіни списа, Гебвін устиг розгледіти сторінку, на якій було розгорнуто Зубастика. Літери незнайомої мови та малюнок — печера, вся заросла волохатими стовпами, озерце, будиночок на березі… Геб обережно перегорнув сторінку. Далі — зображення кімнати, де вони були зараз, столу та яскравої жовтогарячої книги на ньому. «Solos magnus Zubastus» — прочитав він напис над малюнком, а потім, примружився й розібрав слова під ним: «Zubastus vita est».

Літери ледь помітно пульсували жовтогарячим світлом, таким, як і міхур, що здувся над книгою хвилину тому. Геб подумав, що вона хвора. Сторінки сухі та холодні, на обкладинці глибокі зморшки… Начебто книжка вмирала — хоча, звичайно, це було неможливо. Гебвіну схотілося перегорнути наступну сторінку й побачити інші малюнки, він навіть простяг до Зубастика руку, але останньої миті передумав і закрив його.

Розділ 16 Чорний погляд

Вони подолали кілька печер, і тоді почули цей звук. Спочатку — просто тихий гул, що поступово зміцнів і перетворився на рокіт.

Каштелян із пристебнутим до спини Зубастиком ішов попереду, решта рухалися слідом. Геб постійно відставав.

— Каштеляне, ти сказав, ми в пустелі, але й не в пустелі?

— Та скільки можна запитувати? — відгукнувся пес.

— Навколо пісок? А розміри не мають значення?

— Відчепися, Геббі, ти так справді зрештою схибнешся.

— Я зрозумів! — закричав Геб. — Для мага розміри не мають значення!

Тепер низький рокіт пронизував усю срібну товщу. Мандрівники потрапили в похилий коридор. Угорі можна було розгледіти круглий отвір виходу, коридор тремтів, і світла пляма розпливалася.

— Ми в піщині, — проголосив Геб.

Магопес дістався до кінця коридору, коли інші були ще на середині шляху. Клишаве створіння промайнуло в розпливчастому світлі й зникло. Долинув приглушений голос:

— У якій піщині?

— Мені треба було здогадатися раніше. Це світ у зернятку піску, — пояснив Геб.

— Зачекай на Гагру! — розмахуючи списом, витягнутим зі стіни в червоному будиночку, ельф пірнув слідом за магопсом.

Блюмкін, а за ним і Геб перетнули коридор і опинилися у великій печері, найбільший із усіх печер, які Гебвін бачив тут, освітленої не вогнем смолоскипів чи мерехтінням сталактитів, а денним світлом.

Печера нагадувала капелюшок гриба: стеля-купол починалася просто з підлоги. По колу тягнувся ряд отворів, за якими виднілося небо.

Крізь отвори досередини раз у раз влітали хмари магії.

Вона пронизувала всю печеру, насичувала дзвінке від магічної напруги повітря. Клубки золотавих ниток плавали над підлогою.

У центрі зали стояла Машина.

Геб не відразу зрозумів, для чого вона, але з першого погляду розгледів у ній щось страхітливе, навіть смертельне. Потім він так і не зміг відновити в пам’яті всі деталі зовнішнього вигляду Машини. Маніпулятори підтягували хмари магії, вигнуті трубки з хлюпанням всмоктували золотаві нитки. Величезні рипучі шестірні, запалені печі, струмені густої пари, рухливі конвеєри…

Машина здавалася живою. Коли мандрівники ввалилися в печеру, вона насупила димові брови, похмуро зблиснула розжареними очима печей, вискалила зуби-шестірні.

І загула, забурчала так, що вся печера почала дрібно тремтіти.

Відразу стало зрозуміло, що основний пристрій, серце Машини, — прес. Він займав центральне місце в конструкції, всі інші механізми працювали для того, щоб він міг періодично скорочуватися, спресовуючи магію в кубики магрилу, які палали золотавим полум’ям.

Гірко голосячи, Каштелян побіг навколо Машини й зник за нею. Геб рушив слідом, поклав долоню на руків’я жезла. Із пресу магрилові брикети потрапляли на похилий конвеєр і зникали у вузькому отворі в стелі печери.

Коли Гебвін проходив повз піч, з неї вирвався клуб вогню, і він відскочив. Волосся на голові затріщало від спеки. Все навколо тремтіло так, що обриси предметів стали розпливчастими, немов у музеї на великій картині, коли її розглядаєш із дуже близької відстані.

Каштелян стояв біля залізних сходів, що вели до квадратного люка в стелі.

— Куди? Куди?! — він підстрибував, клацав зубами, намагаючись схопити хмарини магії, не дозволити Машині втягти їх. Після чергового стрибка криві лапи його підігнулися, магопес упав на бік і заплакав, трясучи головою та форкаючи.

— Бачите, що він робить? — схлипнув Каштелян, коли товариші обступили його. — Тодол висмоктує життя з мого світу.

— Як перешкодити? — запитав Гагра. — Великий Каштелян не повинен плакати! Нехай скаже, що робити?

Весь цей час Гебвін і далі розмірковував про свій здогад, тому тепер запитав у Каштеляна:

— Але якщо ти зменшив себе з Гагрою та сховався в піщині, то хто я? Адже я не зовні, я жив тут весь час.

— Нехай Каштелян скаже, що робити! — шаленів Гаргантюа.

— Треба зламати її.

Ельф негайно підскочив до конвеєра, схопив магриловий кубик і щосили пожбурив у Машину. Кубик потрапив точно в трикутний отвір між зубами шестірні. Вона поверталася доти, поки зуб іншої шестірні не вперся в магрил. Зарипіло, безперервний рокіт на мить зазвучав тихіше, по тому знову підсилився. Навколо кубика спалахнув золотавий ореол, і Машина розмолола магрил на потерть.

— Ну що ви, друже мій, — звернувся Грюон Блюмкін до ельфа. — Це було б надто просто. І ще… — гном повернувся до Геба: — Ви помилилися, це зовсім не піщина.

Рокіт, що звучав безперервно довгі роки, давно став частиною світу Тодола, й тому, коли тональність звуку на якусь мить змінилася, маг відразу помітив це, хоча спершу й не повірив власним вухам.

— Що таке?! — він нагнувся, прислухаючись. Рокіт посилився. На столі задзвеніли скалки глечиків.

— Вони піді мною!

Зі скрині долинуло рипіння.

Тодол наблизився до неї, зазирнув усередину. Чорна книга розгойдувалася, почергово натягаючи ланцюги. Рухи її були плавними, але сильними, магрилові ланки тихо рипіли від напруги.

— Нічого не вийде, — сказав Тодол книзі та повернувся, пронизливим поглядом оглядаючи кімнату.

Довгий ряд його любих, його чарівних звіряток тягнувся вздовж стіни.

— Ти! — сказав Тодол, вказуючи на одне звірятко. — Ти, і ти, ти, ти, ти, ти…

Він підскочив до столу, схопив ще цілий глечик і помчав уздовж галереї, окропляючи кістяки золотавими бризами магрилової рідини. Коли досяг середини ряду, позаду вже почався рух, клацання, рипіння і стукіт кісток об срібну підлогу. Біля останнього звірятка Бардо зупинився, підняв глечик, щоб вилити рештки, але передумав і озирнувся.

Звірятка зійшли з чорних гранітних постаментів і очікувально дивилися на нього. Зі скрині знову долинуло рипіння ланцюгів, але Тодол не звернув на це уваги.

Звірятка дивилися на нього.

Бардо Тодол широко посміхнувся, перевів погляд на великий квадратний люк у підлозі.

У скрині магрилові ланцюги дзвякнули знову.

Першим отямився Блюмкін. Він підстрибнув, кулаком збив голуба в повітрі й став у боксерську позу, повільно поводячи перед собою зігнутими руками. Гагра щосили розмахував списом, трощив супротивників, Каштелян крутився дзиґою, клацав зубами та гарчав.

А Геб злякався. Кістяки — це було як у кошмарному сні, й він відступив, притиснувся спиною до стіни, так що постаті зникли в диму. Крізь рокотіння Машини чулися тріск і стукіт. Гебвін замружився, стиснув зуби так, що загуло в голові.

І зрозумів, що його долоня весь цей час лежала на руків’ї жезла.

Воно було тепле. Не розплющуючи очей, Геб повільно підняв іншу руку й теж поклав її на жезл.

Він не міг викликати морозяних псів, він взагалі нічого не міг. Він не вмів чаклувати, він не був магом — лише слугою, що ремонтував старе домашнє начиння та за наказом господарки доглядав тварин.

— Каштелян сказав, що я не маг, — прошепотів він.

Поруч пролунало ритмічне перестукування. Повільно витягаючи жезл із-з паска, Геб замружився.

Від Машини долинув зойк Гагри.

Кістки простукотіли зовсім близько, й усе стихло.

Гебвін обома руками заніс жезл над головою, так що сніжинка на кінці дзвякнула об стіну. Каштелян сказав: «Ти не маг», — але ще він сказав: «Магічні речі слухаються тебе». Геб упорався з магриловим замком, але ж із ним не міг упоратися дужий ельф! А ще він зумів полагодити плутанку й заклинання Потоку…

Геб розплющив очі.

Просто перед його обличчям повільно погойдувався з боку на бік череп пітона.

На місці залишилося тільки одне звірятко, але Бардо дуже не хотілося, щоб воно залишало постамент. Ця була зірка галереї, найбільше, наймогутніше звірятко із зібраних ним. Тодол вирішив, що інші впораються без його допомоги, й поставив глечик на підлогу.

Він задоволено прислухався до того, що відбувалося внизу. Звірятка вочевидь тиснули ворогів.

Крізь рокіт і звуки бою знову почулося рипіння. Бардо Тодол озирнувся. Над краєм скрині виднілася чорна обкладинка.

— Тобі не вирватися.

Він наблизився до скрині. Книга була вже біля верхнього краю стінок, утримувана ланцюгами, що натяглися до крайньої межі. Навколо опуклого ока по шкірі повзли синювато-чорні ляпки. Магрилові ланки напружено порипували й повільно розтягалися, з круглих ставали овальними.

Бардо роззявив рота, показуючи книзі довгого, тонкого язика.

— Нічого не вийде, — прошипів він. — Ти — лише моя книга.

Вона ривком подалася вгору, ланцюги натяглися ще сильніше, глухо зарипіли.

— Тихше! — гримнув на неї Тодол. — Я написав тебе, я — твій хазяїн. Що ти можеш зробити мені? Тільки пручатися, шелестіти сторінками… — він нахилився й зі знущальною усмішкою погладив книгу.

Від напруги на обкладинці виступили темно-червоні краплі. Літери проступили в верхній частині, на «чолі» книги, і склалися у двоє слів.

— Ну то й що? — запитав Бардо Тодол. — Я знаю, як тебе звуть. Адже це я дав тобі ім’я.

Знизу долинув болісний зойк, далі — псячий вереск.

— Мій бідолашний маленький ворог… — пробурмотів Тодол. — Він підійшов настільки близько, майже добрався до мене… Чому ти дивишся на мене так?! — раптом закричав він. — Ти маєш любити мене, адже це я тебе створив!

Око розкрилося ширше, зіниця скосилась набік, і повний невситимого голоду чорний погляд уперся в куток спальні, туди, де поруч із отвором конвеєра лежали піраміда магрилових кубиків.

— Ці ланцюги неможливо порвати. Їх зроблено із загартованого в печі, спресованого магрилу. Такий уже не годився тобі на їжу, надто твердий і міцний. Ніяка сила на світі не здатна зламати ланки. Більше я ніколи не відчиню скрині, ти навіки залишишся в ній.

Маг зачинив віко скрині.

— Неможливо розірвати ці ланцюги, — повторив він. — Я давно не годував тебе. Ти виснажений, «Бардо Тодол»?

Зі скрині долинуло пронизливе рипіння шкіри, й віко відскочило.

Розділ 17 Бардо Тодол

Щелепи пітона майже вперлися в чоло Геба. Порожні очниці, у глибині яких кружляли золотаві спіралі магії, дивилися пильно, заворожували. Жезл не відгукувався, Гебвін не відчував присутності морозяних псів у ньому. Але він все одно залишався зброєю — простим зручним дрюком, який мав на кінці сніжинку з загостреними променями.

Пітон гойднувся назад, потім вперед, паща розкрилася ширше, щоб заковтнути голову Гебвіна, й тоді він з розмаху опустив на неї жезл.

Гострий промінь сніжинки пробив череп, розкришив його — скалки посипалися на підлогу. Сніжинка відгукнулася мелодійним дзенькотом. Гебвін глянув на нерухомий ряд хребців біля своїх ніг і ступнув до Машини.

Стискаючи в руках уламки списа, ельф повз до нього, рятуючись від чудовиська, чиї обриси важко вгадувались у задимленому повітрі. Позаду кілька звіряток затисли Блюмкіна в кут — гном ще відбивався, але вже з останніх сил. Із-за Машини долинав відчайдушний собачий вереск, ніби там хтось намагався розірвати магопса на клапті.

— Допоможи Гагрі! — ельф спробував підвестися, але супротивник штовхнув його, і Гаргантюа знову впав. Над його головою брязнули потужні щелепи.

Геб кинувся вперед, побачив, що Гагру переслідує крокодил, який стоїть на задніх лапах, і з ходу тицьнув його кінцем жезла в груди.

Поштовх був слабкий, але звірятко відразу зникло, просто розсипалося по підлозі. Не зупиняючись, Геб двома змахами розкидав супротивників Блюмкіна, і тут із-за Машини з підібганим хвостом, метнувся Каштелян.

— Нагору, — наказав він і став на нижню сходинку.

Потрясаючи уламком списа, ельф ступнув за ним, і тут із-за Машини вилетів кажан-вампір. Пазурами він підчепив пасок, яким було підперезано магопса, і здійнявся до стелі, де його наздогнав спис Гагри. Наконечник наскрізь пробив кажана, й той обсипався на підлогу купою кісток. Каштеляна відкинуло вбік, просто на конвеєр, що повз до стелі.

— Геббі, зупини Машину! — прокричав він.

Чорна книга під назвою «Бардо Тодол» спливла над скринею, і маг Бардо Тодол з жахом побачив, що вона так і не змогла порвати магрилових ланцюгів. Книга порвала себе. У ній зіяли дві наскрізні рани, що залишилися від отворів, колись зроблених Тодолом. Тих отворів, крізь які він протягнув верхні ланки магрилових ланцюгів, прикутих до днища скрині. Тепер там висіли кошлаті уривки шкіри, а навколо них обкладинка зморщилася, скорчилась від болю.

Око розкрилося ширше, зайняло всю середину книги. Синювато-чорні плями пливли по шкірі, зливаючись і поступово набуваючи впізнаваних рис.

Тодол повільно задкував, дивлячись на те, як плями стають запалими щоками, тонким носом і підборіддям, перетворюються на чорне однооке обличчя, що ним стала обкладинка.

Під оком виник кривий рот, блискучі масні губи відкрилися, показуючи провалля — шлях у протосвіт.

Із сухим шелестом сторінок вона полетіла до мага.

— Ти — лише моя книга! — повторив Тодол, і далі задкуючи. — Моя книга! Каштелян назвав свою Зубастиком, а я дав тобі власне ім’я! Я вклав у тебе свій талант, я створив світ всередині тебе! Хіба я не автор книги своєї? Ти нічого не зробиш мені!

Рот скривився в усмішці.

Спина Тодола вперлася в гранітний постамент, лапа зачепилася за щось, і краєм ока він побачив глечик. Не відводячи погляду від книги, Тодол підняв його.

— Я годував тебе магією Зубастика! — дорікнув він книзі.

Рот скривився, і позбавлений життя, сухий, як шелест мертвих сторінок, голос промовив:

— МАЛО.

Коли крізь вузький отвір конвеєр виніс Каштеляна до спальні, маг упав на вершину піраміди з магрилових кубиків і скотився з неї на підлогу. Він став на всі чотири лапи, помотав головою.

У спальні було напівтемно, лише піраміда випромінювала золотаве світло.

— Бардо! — покликав Каштелян.

У відповідь почулися невиразні звуки — щось ніби метушилося.

…Бардо Тодол зник у «Бардо Тодолі». Чорна книга лунко ковтнула й спливла до стелі. Вузьке опукле око глянуло спершу на піраміду магрилових кубиків, а по тому втупилося в магопса.

Мимоволі Каштелян позадкував.

Провалля рота було широко розкрите, за ним клубилася безпросвітна чорнота протосвіту Тодола, де невиразною тінню серед інших тіней блукав тепер і сам маг. Із квадратного люка вистромилася голова Гагри. На грудях у нього зімкнулися дві руки — Блюмкін висів на спині ельфа.

Око знову звернулося до магрилової піраміди, і книга полетіла до неї.

Розділ 18 Зубастик

Звірятка обходили Машину з двох боків, повільно наближаючись до Геба.

Зупинити її? Але він бачив, як легко шестірні перемололи спресований магрил, бачив, що Гагра не зміг пошкодити жодної деталі своїм списом…

Прес вкотре вже опустився, нова порція магії, що стала золотавими кубиками, поповзла нагору конвеєром. З усіх боків через отвори в стіні хмари влітали в печеру й по трубах проникали в Машину.

Магія приходила сюди звідусюди, і світ гинув. Бардо Тодол викрадав саму його суть, і це пояснювало все, крім єдиного: чому Геб майже не пам’ятає свого минулого?

Прес опустився, піднявся, знову пішов донизу. Каштелян сказав: «Зупини Машину», — але не сказав, як зробити це. Звірятка кружляли навколо, лапи й крила тяглися до Гебвіна…

Він ступнув уперед і підставив під прес жезл.

Верхня площина вперлася в промені сніжинки, здавила держак. Сніжинка затріщала, з неї посипалися іскри — і прес зупинився.

Можливо, він не пам’ятає минулого тому, що ніякого минулого в нього просто не було?

Рокіт Машини змінився надривним гудінням. Звірятка разом зупинилися. Геб позадкував, озирнувся й виглянув назовні через широкий отвір над підлогою.

Звідси було видно цілий світ. Гори навколо, засніжені піки під важким сірим небом, долини, пагорби. Дахи будинків, посеред них ратуша, далі зелена пляма Кривого лісу. Нитка рейок, насип проміжної станції… Океан.

І все.

Гебвін нахилився і вдивлявся доти, поки не почало різати в очах.

Край!

Який же маленький світ! Клаптик землі, оточений водою; брудно-сірий, ніби кепський папір, океан із чіткими прямими межами… Він прямокутний і розділений на дві рівні половини вузькою молочною смугою.

Смугою, на якій сходилися прошиті гігантськими стібками сторінки.

Адже Голка — це насправді довга голка, встромлена в розгорнуту книгу. На всі боки від неї розходяться нитки Дорогоцінної Дороги, немов папір потріскався там, де в нього ввійшла голка.

Рокотіння Машини позаду стало якимось панічним. Геб озирнувся.

Прес заклинило, тепер від нього навсібіч розповзалася золотава піна. Лопалися міхури, розліталися густі пластівці. Звірятка підскакували: ті, хто мав крила, намагалися злетіти, але пластівці золотої піни тяглися за ними, ніби руки, волокли назад, і кістяки зникали, розчиняючись у магії.

З розжарених печей вихлюпувався дим, шестірні оберталися дедалі швидше. Повітря затремтіло разом із Машиною, коли пінява маса повалила хвилею, і останнє звірятко зникло. Геб устиг лише змахнути руками — його збило з ніг. Потік золота потягнув його вздовж стіни, почав піднімати. Він наосліп мацав під собою, намагаючись вхопитися за щось, але під руки потрапляли тільки теплі кубики магрилу.

Зуби Каштеляна клацнули біля самого краєчка обкладинки: магопес підстрибнув, але не дотягнувся до чорної книги, що кинулася до піраміди. Кривий рот роззявився, і книга впала на піраміду, із хряскотом заковтуючи магію.

— Зупиніть її! — заволав Каштелян.

Гагра й Блюмкін чимдуж кинулися до книги Бардо Тодола, котра вгризалася в піраміду — та стрімко зменшувалась. Вони схопили її та щосили потягли назад, але запізно — магрил зник, лише суха золотава крихта засівала підлогу поруч із отвором конвеєра.

Нові кубики більше не надходили знизу. Рокотіння Машини, яке долинало з-під підлоги, змінилося, стало різким, деренчливим. Блюмкін відступив, а Гагра ще чіплявся за краєчок обкладинки, але чорна книга злітала до стелі, волочачи його за собою. Вона наїлася магрилу, збільшилася, роздулась. «Бардо Тодол» поглинув магію Каштеляна, і Зубастик, який лежав на підлозі, зморщився.

З корінця чорної книги вистромилася рука й ударила Гагру по лобі. Ельф полетів на підлогу, й магопес відскочив, щоб його не розчавили.

Книга розгорнулася в повітрі, зашелестіла сторінками — стало видно, що вони вкриті темними малюнками, зображеннями дивних і страшних істот, якими населив свій світ Тодол.

«Бардо Тодол» змінював форму, з верхньої його частини проростала голова, з нижньої — ноги. З боків з’явилися дві руки в рукавичках, чорне блискуче волосся заструменіло, витягаючись донизу.

Ослаблий Зубастик, упираючись яскраво розфарбованими сторінками в підлогу, підвівся, обкладинка його розкрилася, немов крила: книга Каштеляна намагалася злетіти.

Високий старий з довгою чорною бородою і єдиним оком посеред чола постав перед ними. У його плечах зіяли глибокі круглі рани — сліди магрилових ланцюгів. Він мовчки оглянув спальню, подивився на ельфа, на гнома й раптом із силою опустив ногу на Зубастика.

Книга розпласталася на підлозі, і Каштелян скрикнув від болю.

— Бардо? — запитав він. — Це ти?

Блискучі масні губи старого розтулилися, позбавлений життя, сухий, як шелест мертвих сторінок, голос мовив:

— НІ, ЦЕ Я.

Гагра стис кулаки і стрибнув на нього, але «Бардо Тодол» широко роззявив рота й проковтнув ельфа. Блюмкін позадкував, уперся спиною в скриню — і зник у чорноті протосвіту, що клубочилася в провалі кривого рота.

Ревіння, що долинало з-під підлоги, на мить змовкло. А потім з голосним шипінням із квадратного люка та з отвору конвеєра полізла золотава піна, що пузирилася. Каштеляна закрутило й жбурнуло до стіни, він ще встиг розрізнити, як потік вніс крізь люк до спальні Геба Гебвіна, а потім усе заступив величезний кривий рот.

— ІДИ СЮДИ, — промовив він.

Геба кинуло на підлогу, Зубастик виявився просто перед ним. Сторінки були зім’яті, через усю обкладинку пролягла ламана тріщина. Книга ще ворушилася, але гримаса смертельного болю скривила жовтогаряче обличчя.

Магічна піна вирувала поміж ніжок ліжка, бушувала серед гранітних постаментів, погойдувала скриню. По пояс занурений у золото, високий чорний старий ішов до Геба. Обома руками він тримав магопса, який відчайдушно звивався.

Геб звівся на лікті. У кожній руці він стискав по магриловому кубику. Зубастик ворухнувся, обкладинка стражденно зморщилася. Геб простяг йому магрил, і Зубастик проковтнув його. Обкладинка трохи розправилася, сторінки стали гладшими. Одна з них була перед очима в Геба — він побачив слово «ЗМІСТ», а нижче: «НІЧНА ПОГОНЯ», «У ПОШУКАХ НЕГІДНИКА», «ПЕРЕСЕЛЕННЯ ДУШІ»… Геб схилився так, що лобом доторкнувся до Зубастика. Тепер перед очима була тільки сторінка з великими літерами, що складалися в одне слово: «КІНЕЦЬ». Сторінка стала великою, як засніжене поле біля Кривого лісу, потім — як гори, як увесь світ… Зала на вершині Голки зникла, ревіння Машини стихло.

Зубастика пронизували нитки магії, якою наповнив свою книгу Каштелян. Увесь світ складався з магії — адже цей світ і був книгою, закопаною Каштеляном у пустелі на вершині бархану.

Спальні більше не було, не було Голки, не стало гір, взагалі все зникло — навколо, скільки сягало око, тягнувся тільки жовтогарячий простір, наповнений магічними нитками. Стишено шепотіло вже з іншого світу, зі світу вічної чорноти:

— Полагодь. Ти ж умієш лагодити. Адже ти — моє найкраще ремонтне заклинання!

Розділ останній Перегортаючи сторінку

Ні, все було на місці: і спальня у вушку Голки, і сама Голка, і гори, і Кривій ліс. Але тепер усе це залишилося далеко внизу. Геб піднявся над сюжетом книги, над розказаною в ній історією; його оточували міріади золотавих ниток, які Каштелян протягнув, коли писав її. Він потрапив у найважливіше місце Зубастика, у кінцівку книги.

Звідси відкривалася вся книга. Геб бачив усі думки та ідеї Каштеляна, всі заклинання, які він створював і записував…

Він бачив людину зі світлою кучерявенькою бородою. Стискаючи в руці перо, світлобородий схилився над столом, де лежала книга в жовтогарячій обкладинці.

Він бачив іншу людину, чорнобороду, яка одночасно створювала свою книгу.

Вони були друзями. Вони обмінювалися задумами й допомагали один одному, вони створювали нові заклинання, писали свої книги й ставали могутнішими…

Але Бардо Тодол заздрив. Він знав, що Каштелян талановитіший, що він уміє створювати сильніші й тонші заклинання.

Він знав, що «Зубастик» кращий і цікавіший за «Бардо Тодола».

Він вирішив позбутися друга й найняв убивць.

Каштелян ледве уник загибелі. Там, де жили маги, йому ніде було сховатися. І тоді він зник у магічному світі своєї книги, населеної створеними ним заклинаннями.

Разом із Каштеляном вирушив у мандри його помічник, ельф, що згодом став ще одним персонажем жовтогарячої книги.

Заздрість і далі палила Бардо. Ворог зник, але не загинув. Бардо Тодол шукав його й не міг знайти. Він шукав довго і зрештою випадково помітив, що з бархану неподалік від Цукату почало бити джерело золотавої магії. Тодол вирушив туди, розкопав бархан і побачив розкриту книгу, в яку було ввіткнуто срібну голку з вкрапленнями магрилу.

По магриловой голці Бардо Тодол проник у світ Зубастика.

Всередині цього світу жили створені Каштеляном заклинання. Адже заклинання — надто складна штука, щоб залишатися простими літерами на папері. Вони не просто почувалися живими — вони й були живі. І підкоряючись закладеному в них прагненню, на сторінках книги вони оживали, ставали людьми, ельфами, гномами.

Через магрилову голку Бардо Тодол проник у жовтогарячий світ. Він огледівся і зрозумів, як вибагливо й тонко налаштовано його. Усе продумано, все тече за своїми законами — законами магії. Тодол розібрався, що до чого і знайшов свого ворога, але знищувати його не зважився, адже невідомо, як вплинула б смерть автора на цей світ. Зубастик міг існувати далі й без нього, а міг зруйнуватися як оком змигнути. Ні, Тодол помстився тонше, вигадливіше. Він впустив у жовтогарячу книгу злостиві заклинання, що прибрали подобу гномів, і з їхньою допомогою побудував Дорогу. Незабаром Тодол виявив, що ворог знає про Голку й навіть відвідав її, але поки він не здогадується, що Тодол тут. І Бардо приспав Каштеляна, котрий ніяк не очікував нападу всередині власної книги.

Дорогоцінною Дорогою зусібіч до Голки, у вушку якої оселився Тодол, звозили магію, талант Каштеляна, без якого світ Зубастика почав умирати. Він блід, стискався, з кожним роком у ньому ставало дедалі холодніше. Отриману магію Бардо згодовував своїй чорній книзі. Його книга росла, міцніла. Не всі чаропльоти можуть дати своїм заклинанням стільки сили, щоб ті ожили, потрібно з великою любов’ю плести чари, щоб вони почали жити. Книга Тодола була мертва — як зомбі. Вона насичувалася чужими заклинаннями, змінювала їх і перетворювала на свої. Золотава магія темніла, стаючи частиною протосвіту.

Зрештою книга «Бардо Тодол» вирішила, що настав час позбутися того, хто її написав.

Магічна піна піднялася вже до пояса, і одноокого старого віднесло до гранітних постаментів. Він рушив уперед, насилу переборюючи зустрічний потік, прагнучи швидше дістатися до книги в жовтогарячій обкладинці, розтоптати її та проковтнути уривки, що залишилися, коли з потоку золотавих міхурів і піни виникла чиясь голова.

Світле волосся, кучерявенька борода, обличчя, вкрите жовтогарячим ластовинням. Якусь мить чорнобородому здавалося, що він бачить усього лише книгу… Але по тому перед ним на весь зріст піднявся його ворог. Жменями зачерпуючи золотаву піну, він почав запихати її до рота. Угорі ліворуч там бракувало одного зуба.

— ТИ? — запитав чорнобородий.

— Я, — сказав старий, в’їдливо посміхаючись.

— НІ, ТИ В МЕНІ. Я ПОГЛИНУВ КАШТЕЛЯНА. ТИ — ЛИШЕ РОЗГОРНУТА КНИГА, ЯКУ ВІН ЗАКОПАВ У ПУСТЕЛІ БІЛЯ ЦУКАТУ.

— АВЖЕЖ, ЦЕ ТАК, — погодився Зубастик.

Піна наповнила вже всю спальню, у вирі, яким закрутилися її потоки, чорна й жовтогаряча книги зійшлися. Бардо Тодол не барився — широко роззявив кривого рота й проковтнув Зубастика.

— ЦЕ БУЛО ПРОСТО, — прошелестів голос. — ЗОВСІМ ПРО...

Він не доказав. Рот роззявився в беззвучному крику. Досі він нагадував півмісяць, а тепер став повним місяцем, перетворився на круглу літеру «О». Він розширювався, швидко займаючи всю поверхню обкладинки. У глибині чорного колодязя тіні протосвіту почали світлішати, ніби вигораючи на яскравому сонці.

А потім на чорній шкірі проступило ластовиння. Спершу бліде та дрібненьке, воно збільшувалося, ставало дедалі яскравішим, поки не зрослося в суцільну жовтогарячу поверхню.

Машина під підлогою перестала працювати. Над Голкою, над горами, над усім світом Зубастика піднялася сяюча жовтогаряча хмара. Вона розрослася, сховала небо, опустилася й заполонила все навколо. Океан забурлив, величезні сторінки затріпотіли, і з голосним стукотом книга захлопнулася.

Далеко, в зовсім іншому місці, серед барханів пустелі раптово подув вітер. Він завихрив смерч піску, загув, розкидаючи навсібіч золотаві струмені, й зник.

Вершина бархану перетворилася на піщану завісу в повітрі. На її місці лежала книга з жовтогарячою обкладинкою. Закрита книга.

І ще — два тіла.

Каштелян підвівся, роззирнувся навсібіч. Повітря було сухе й гаряче, коли старий глибоко зітхнув, у нього зашкребло в горлі. Поруч із книгою над піском виднівся краєчок чогось яскравого й жовтогарячого. Каштелян потягнув його й витягнув вузьку закладку з намальованою на одному кінці золотою семикутною сніжинкою.

— Хо… — пролунало поруч.

Над піском стирчало зламане павине перо. Воно здригнулося, піднялася голова з поплутаним чорним волоссям.

— Де Гагра?

Маг сів і махнув рукою.

— Сам подивися…

— Ми повернулися!

— Точно. Дивися, це ж моя закладка. Одного разу я заклав нею книгу, і вночі вона зникла. Неймовірно! Заклинання втягли її в книгу, й вона стала жезлом…

Ельф стривожено озирнувся.

— А де Геббі?

— Ну, він зник. Розчинився. Та ти не засмучуйся, він же був лише заклинанням. Звичайно, з найкращих, але все-таки — просто невеликий згусток магії.

Гаргантюа голосно зітхнув і вдарив кулаками по піску.

— Ельфи! — закричав він. — Пагорби, міста, гори! Де все?

— Залишилося в книзі. Та не хвилюйся ти так. Агов, старий телепню, отямся! Ти надто вжився в неї. Там усе, як було, тільки тепер без Голки, гномів і Бардо Тодола. Дорога сама собою прийде до занепаду і зруйнується.

— Геббі? — повторив Гагра з тугою.

Каштелян зітхнув.

— Звичайно, я сподівався, що станеться диво, він потрапить у справжній світ, знайде найбільш придатне для нього тіло, але…

— Ви не помилилися, — перебив інший голос.

Ельф і маг озирнулись. Схилом бархану до них повільно сходив Блюмкін.

— Незвичайна картина, — пробурмотів Каштелян. — Маленький гном, який тягне на плечах велику людину… Цікаво.

— Хо! — Гагра підскочив до Грюона й допоміг вкласти непорушне тіло на пісок. Поки ельф, щось бурмочучи, ляскав людину по щоках, Каштелян, з підозрою розглядаючи Грюона, запитав:

— Блюмкін, я хочу впевнитися остаточно: ви — гном із книги чи звичайний гном?

— Звичайний, — сказав Грюон, стомлено сідаючи на пісок. — Я теж із Цукату.

— Гаразд, тоді як ви опинилися в Зубастику?

— Я, бачите, запеклий мандрівник. А ще археолог. Тут, у пустелі, я іноді проводжу розкопки. Вашу книгу я виявив випадково. Деякі знання в галузі магії і в мене є, тому розібратися, що саме я бачу, вдалося без особливої напруги. Переді мною відкрилися неабиякі можливості — потрапити не просто в іншу країну, на інший континент… Потрапити в інший світ. Але як? Я помізкував і знайшов спосіб: роздобув срібну голку з вкрапленнями магрилу, встромив її в середину книги й за допомогою заклинання, котре мені продав один маг, проник усередину. Проте, я обачно залишив Зубастик на тому самому місці.

— Ви залишили його просто на вершині бархану?

— Звісно, ні. Бачите, в Цукаті живе моя рідна сестра. Вона швачка. Відверто кажучи, голку я взяв у неї. Звичайно, сестра намагалася відраяти мені вдаватися до такого, але коли зрозуміла, що я твердо вирішив подорожувати таким чином, погодилась опісля засипати книгу піском. Я не хотів бодай щось змінювати, адже це була магічна книга. І вона лежала в піску розгорнута, розумієте? Виходить, вона мусила залишатися на тому самому місці, в такому самому положенні, як я її знайшов…

— Ви вирушили туди, навіть не знаючи, як усе складеться?

Грюон знизав плечима.

— Я ж повернувся, чи не так? — його брови піднялися. — Звичайно, це з моєї провини Тодол знайшов Зубастика. Коли в сторінки встромилася голка, магія книги почала повільно витікати по ній, і Тодол виявив це. Але так чи інакше, ми знову тут, і пригода вдалася на славу.

Хлопець на піску поворухнувся, його повіки здригнулися.

— Вставай, — сказав Гагра.

Геб розплющив очі й побачив високе блакитне небо. По ньому повзли хмари, і крізь них…

Гебвін скрикнув, затуляючись долонею від блискучої, розжареної кулі, що висіла далеко вгорі, над хмарами.

— Що це?! — закричав він, звиваючись на піску. — Де я? Каштеляне, це ти? Що це горить у небі? Воно зараз упаде на нас!

Старий зі світлою кучерявенькою бородою та обличчям у яскравому ластовинні відповів:

— Та ні, заспокойся. Це лише сонце. Ти ще звикнеш, просто не дивися прямо на нього, можеш осліпнути.

— Де я? — розгублено повторив Геб. Намагаючись не дивитися вгору, він повільно встав. Те, що Каштелян назвав «сонцем», заливало все навколо гарячим золотим світлом. Було спекотно й задушливо.

Маг обвів Гебвіна уважним поглядом від голови до ніг.

— Так… Ну що ж, я створив настільки сильне заклинання, що воно змогло матеріалізуватися в реальному світі. Це робить мені честь. Незвичайна місцина, чи не так? Для тебе незвичайна. Гаразд, слухайте всі. Зараз ми йдемо в місто, намагаючись не привертати до себе уваги. Я не зовсім розумію, куди подівся Бардо Тодол. Тобто, не Бардо Тодол-людина, а його книга. «Зубастика» закрито, але що з «Бардо Тодолом»? Ходімо.

Гаргантюа, Грюон Блюмкін і Каштелян почали спускатися до підніжжя бархану. Геб зробив крок, зойкнув і підскочив, коли щось кольнуло його в п’яту. Він присів навпочіпки, обережно розгріб пісок і двома пальцями опустив на долоню свою знахідку.

Довга голка з потьмянілого від часу срібла з тонесенькими золотавими прожилками. Вузьке вушко на одному кінці й малесенькі, дірочки на іншому, які ледь можна було розгледіти.

Геб підніс долоню близько до очей, сподіваючись розгледіти отвори рудника, але, звичайно ж, нічого не побачив. Тоді він застромив голку в свій комір і випростався.

Супутники повільно йшли далі крізь гаряче марево, яке струменіло над барханами. Геб нерухомо стояв на вершині й дивився вдалину. Вітер тихо зашелестів піском, і це нагадало Гебвіну звук, з яким перегортають сторінку книжки.

Перед ним розстилалося місто Цукат — і нічого дивовижнішого за це місце Геб Гебвін не бачив у своєму житті. Але, з іншого боку, у своєму житті він взагалі поки не бачив майже нічого. Адже, що не кажи, а справжнє його життя почалося всього кілька хвилин тому, з голосним стукотом книги, яку закрили.