Сонячна магія

Розділ 1

Дзигарі на вежі головної площі міста пробили дванадцяту, і з останнім їхнім ударом настав час Магії Півночі.

Музика була невибаглива, проте зворушувала серця. Звучали губна гармоніка та триструнне банджо, подзвякував бубон. Старий Бодар сидів на барилі та награвав, як завше, з приплющеними повіками, відбиваючи ритм ударами босої п’яти об бруківку. Кукса Пляма пританцьовувала та трусила бубоном, а Пак Спритник відпрацьовував свою звичну програму.

Його тіло рухалося в ритмі музики, так що юні городянки очей не могли відвести. Особливий відтінок шкіри виказував, що Спритник — акс, представник рідкісного в цьому світі племені. Якби Куксі Плямі, котру ще звали Пронозою, було літ на сім більше, то вона теж привертала б до себе увагу натовпу, та поки що на неї дивилися з усього зібраного люду лише кілька хлопчаків. Так само, як і Пак Спритник, вона була аксою, для свого віку — зовсім невеличкою на зріст, мала рожевощоке личко та біляве, постійно розкошлане волосся, що стирчало врізнобіч жорсткими соломинками.

Майже два роки, чверть свого короткого життя, вона була безнадійно та пристрасно закохана в Пака Спритника.

У світлі смолоскипів він вигнувся в дугу, виконав «місток», став на руки, перекинувся через голову та почав жонглювати маленькими жовтими кулями, котрі досі невідомо де ховав. Кукса частіше забила в бубон, Бодар і собі прискорив ритм. Ніхто з глядачів не помітив, як Спритник дістав кулі. Збоку це нагадувало чари.

Натовп затамував подих, заворожено стежачи за миготінням куль. Кукса підняла з бруківки шапку Бодаря та зібралася завершити виставу. Момент для збору мідяків був якраз найбільш вдалий.

Хтось закричав, і на майданчик, що його утворювали фургон мандрівного цирку, поміст ешафота й нечисленна юрба мешканців Літона, вилетіла людина. Вона покотилася бруком, скочила й завмерла, насторожено вглядаючись у п’ять постатей, що відділилися від натовпу. Музичний ритм збився, а згодом взагалі запала тиша — Кукса Пляма опустила бубон, Бодар перестав перебирати струни. Пак Спритник якось особливо змахнув руками, й жовті кулі одна за одною щезли, ніби розчинилися в повітрі.

Той, хто вискочив із натовпу, був хлопчиськом років десяти, кепсько вдягненим і брудним. Куксі здалося, що очі його дивляться в різні боки.

Натовп відступив і полишив серед майданчика непорушного чоловіка в дорогому оксамитовому камзолі, лосинах із тієї самої тканини та ботфортах з височенними підборами. Граф Сокольник — пригадала Кукса. Дальній родич покійного короля, що віддав Богові душу минулої ночі.

П’ятеро охоронців графа розходились, обступаючи маленького злодійчука. Позад них Бодар важко підвівся, застромив банджо під пахву й неквапом рушив до фургона, демонструючи таким чином, що виставу скінчено. Кукса зрозуміла, що тепер ніхто не заплатить ні шеляга, і взялася руками в боки, сердито спостерігаючи за всім, що відбувалося на площі.

Жертва кинулася ліворуч, та один зі стражників метнув беручі — дві всипані гостряками залізні кульки на тонкому довгому ланцюжку, який обвив ногу хлопчиська. Кулі з голосним стукотом зіткнулися, змусили нещасного болісно скрикнути, впасти на брук.

Проноза повернула голову. Сокольник втупився в неї та глузливо заломив брову, ніби запитував: «Не боїшся?»

— Що він зробив? — виклично поспитала дівчинка.

Граф озвався неначе знехотя:

— Він нічого не встиг зробити. Йому здумалося зрізати мого гаманця.

Хлопчисько тим часом намагався відповзти, сховатися під цирковим фургоном, однак той стражник, що скористався беручі, кинувся вперед і вдарив його кулаком по потилиці. Голова малого гучно вдарилась об каміння, й це послужило сигналом — четверо інших підскочили та заходилися копати лежачого ногами.

На відміну від більшості малих дівчат, Кукса не була жалісливою. Нявкання кошенят і гугукання немовлят не викликали в неї нападів верескливого захвату й бажання їх потримати чи погладити. Але тут важливим був принцип — не можна дозволити, щоб хтось бив слабшого. Вона повернулася до Спритника, який розгублено спостерігав цю сцену. Навіть у такій ситуації він не забував, що навколо люди, й тому стояв у дуже мальовничій позі, зі складеними на грудях руками та виставленою вперед правою ногою. Серденько Пронози солодко стислося.

Стражники й далі молотили хлопчиська, натовп тихцем розходився, граф Сокольник замислено споглядав сцену розправи.

Спритник скоса глянув на Куксу.

— Зараз вони його зовсім приб’ють, — неголосно кинула та. — Не допоможеш?

Краєчком ока вона помітила, що Сокольник дивиться на них і, швидше за все, дослухається до розмови.

Спритникові очевидячки не хотілося брати в цьому участь, проте маленька акса не зводила з нього пильного погляду.

— Значить, нехай убивають?

— Агов, хлопці, може, годі? — Пак нарешті набрався сміливості й зробив крок до стражників, які обступали злодійчука, що кволо ворушився на бруці. На той час літній Бодар уже зник у фургоні, а з усіх городян на майдані лишилося кілька найцікавіших — чи й найдурніших — глядачів.

Спритник доторкнувся до плеча одного зі стражників. Той рвучко обернувся, здіймаючи руку з беручі.

Пак Спритник, та й сама Кукса Пляма не вміли битися, як більшість мешканців цього світу, що звався Аквадор. У школі, де виховувалися діти племені аксів, не навчали звичайної бійки. Їх навчали Акробатики, та не простої, а з усілякими хитромудрими, потаємними прийомами й вивертами.

— Він же акс! — вигукнув другий стражник, схиляючись до напарника, що не знати як за частку секунди опинився горілиць на бруківці й очманіло потирав зап’ястя. — Не зв’язуйся!

— Відпустіть його, — з погрозливою лагідністю попрохав Спритник.

Позад них почувся стогін, і всі озирнулись. Беручі, вибиті Паком із руки стражника, вцілили графові в голову. Одна з куль відскочила й ударила його в спину, а друга глибоко поранила щоку — тепер Сокольник стояв навколішки, намагаючись змотати з обличчя тонкий ланцюжок.

— Схопити його! — із перекошеного від болю та гніву графового рота виривалося люте хрипіння. — У Погреби!

Злодійчук, про котрого всі забули, поповз під фургон.

Стражники всі разом накинулися на Спритника.

Акробатика аксів гарна для бою, і, можливо, Спритник міг би впоратися з усіма. Та від натовпу, що так серйозно порідшав, зненацька долинули нажахані вигуки, й на майдан вискочило страховисько-жабур. Це нечисленне плем’я мешкало в болотах десь дуже далеко від Літона, тут його представники траплялися надзвичайно рідко. Зважаючи на гаптований камзол, комір якого відстовбурчувався на велетенському навіть як на жабурине плем’я дихальному міхурі, цей чужоземець мав значне становище серед міської сторожі.

Із жабуром та п’ятьма стражниками не зміг упоратися навіть Пак.

Поки його в’язали та волокли геть з майдану, Проноза стояла, очам своїм не вірячи. Коли нарешті все стихло, вона розгублено огледілась довкола. Два з чотирьох смолоскипів, які освітлювали майдан, уже згасли; тіні виповзли з-під стін будинків, зі зливних рівчаків та підворіть, спустилися скатами дахів.

— А цей… Косоокий! — ахнула раптом Кукса, та злодійчука вже не було на майдані… Там тепер взагалі нікого не було й стояла мертва тиша, тільки з фургона долинало приглушене бурчання Бодаря.

Холодний вітер подув на неї просто з всипаного зорями неба.

Погреби! Що ж це за Погреби такі?

Бідолашна ще раз безтямно озирнулася, по тому підвела очі. На вежі головної міської площі дзигарі показували чверть на першу.

Розділ 2

Перевдяглася вона дуже швидко — на те, щоб натягти найширшу з усіх спідниць свого гардеробу, накинути жакетку, взути вузькі сап’янці та крутонутися перед каламутним дзеркалом, пішло всього п’ятнадцять хвилин. Ще хвилина знадобилася для того, щоб увіткнути у волосся п’ять дерев’яних шпильок-«рятувалок». Колись їх було дванадцять, але сім штук Проноза витратила за різних складних обставин протягом останнього року.

Темно-зелена хустинка відшукалася в кутку скрині, й Кукса затягла її кінчики тугим вузлом на потилиці. По тому обв’язала стан дуже довгим і тонким пружним шнуром.

У фургоні стояли напівтемрява й задуха. Старий Бондар лежав у своєму гамаку, попихкував люлькою та меланхолійно спостерігав за метанням Пронози. Він також був аксом, але тільки наполовину — «полукровкою».

— Куди йдеш? — нарешті старий вдостоїв її того, щоб поцікавитися, й ліниво перевернувся на інший бік, оглянув любовно розставлені на спеціальному стояку обіч стіни короткі вигнуті ключки та жовті кістяні кульки із зображенням сонця.

— Ти що, досі не втямив? Спритника замели! — вереснула Кукса.

Бодар був відомий як палкий аматор старовинної гри в крокет. У Аквадорі крокетом називалася така гра, коли треба ключками вдаряти по кулях і збивати поставлені вертикально дерев’яні фігурки на кшталт тих, що використовуються в городках. Грали зазвичай на рівних, укритих травою галявах. Кожен гравець мав певну кількість куль, а удари наносилися строго за чергою. Вигравав той, хто збивав більше фігур. Чомусь у цій грі брали участь завжди лише чоловіки.

— Здоровецький жабур кудись поволік його! Піду витягати. Ти бодай щось знаєш про це місто? Що таке Погреби?

Бодар знизав плечима.

— Краще не йди. Все саме владнається.

Кукса кинула на нього зневажливий погляд і повернулася до виходу з фургона.

— Інельда, — промовив Бодар. — Вона, здається, тутешня відьма.

— До чого тут відьма? Його забрали стражники графа Сокольника. Ти сам про нього розповідав…

— А, цей мерзотник… — старий позіхнув. — Не забудь амулета.

— Та кому він потрібен! — Проноза, однак, повернулася, взяла зі стояка одну з крокетних куль та поклала до кишеньки жакета. На виході озирнулася.

— Гаразд, погуляй. — Бодар дивився на неї примруженими очима. — Я з фургоном чекатиму на околиці міста.

— Сама впораюсь! — заявила Кукса.

Вона спритно вискочила назовні, швидко зорієнтувалася й рушила в північному напрямку, геть від центру Літона. План дій був простий і зрозумілий — у Кукси Плями взагалі все було завжди просто й зрозуміло, досі плавна, без стрімнин та вирів, течія життя порушувалася хіба що нерозділеним коханням до Пака Спритника.

Вона проминула два квартали, уважно роззираючись навсібіч. Місто повнилося сторожкою тишею, жодного перехожого не зустрілося їй.

Будинки ставали дедалі обшарпаніші, а вулиці — брудніші. Ближе до центру їх ще освітлювали вогні газових ліхтарів, але на околиці було зовсім темно, тільки владарка ночі, Пані-Місяць, посилала з небес холодне скупе світло. Дівчина проминула ще одну вулицю й побачила на дальньому кінці глухого кута червонясті відблиски. Звідти долинали стишені голоси. Вона кивнула сама собі й звернула в той бік.

Навкруг невеличкого багаття розмістився цілий виводок хлопчаків віку від п’яти до п’ятнадцяти. Кілька безпритульних спали, решта грала в саморобні карти просто на землі. Вони зачули кроки й почали налякано озиратися, та коли розгледіли Пронозу, трохи заспокоїлись, хоча вигляд у всіх був здивований.

— Привіт, — кинула Кукса й відкашлялась, щоб додати діловитості своєму тону. — Мені потрібен Косоокий.

Найвищий на зріст із усього товариства повільно звівся на рівні. У світлі вогнища акса добре розгледіла його рябе підпухле обличчя.

— Косоокий — це хто? — хрипко поспитав він. — Ти сама хто будеш?

Проноза не звернула жодної уваги на друге запитання, проте на перше відповіла:

— Він такий малий, личко зморщене, як у старого. А на вигляд років має, скільки й ти, Тичко. То де він?

Зо двоє чи троє безпритульних стали справа та зліва від Пронози, й вона ледь відступила, щоб не випускати їх із поля зору.

— Правильно, — погодився довготелесий. — Є такий. А хто його шукає?

— Я його шукаю, — Кукса втілювала саму суворість.

Замість відповіді ватажок уважно оглянув нічну гостю. Проноза була начебто й не пишно вбрана, та порівняно з недоносками безпритульних її одяг міг би видатися мало не королівським.

— Яка ж ти мала, — прохрипів довготелесий, силкуючись вдавати дорослого чоловіка. — Чого ходиш тут сама?

Кукса відступила ще на півкроку. Ліворуч від довготелесого з’явився ще один хлопчисько — нижчий і кремезніший.

— На біса ти з нею взагалі балакаєш? — вигукнув він, недобре усміхаючись.

Проноза вирішила, що настав час завершувати допит. Невловимим блискавичним рухом вона вихопила з волосся шпильку, метнула її в Тичку, водночас спритно розвернулася в стрибку й кулачком вільної руки тицьнула йому в ніс. Довготелесий і оком змигнути не встиг, як гостра шпилька прохромила йому в руку, а в очах застрибали іскорки. Решта лише роти пороззявляли.

Справа набирала серйозних обертів.

За півгодини глухий кут з вогнищем і розгромленими безпритульними залишився далеко позаду. Тичка хрипів і несамовито лаявся, та вдіяти нічого не міг. Проноза вивернула йому руку за спину й міцно тримала за волосся. Тепер він мляво чеберяв ногами, зігнутий у три погибелі, майже торкаючись бруку лобом.

— Ліворуч, — вичавлював він, — тепер прямо…

Пронозі довелося дорогою застосувати ще зо два заспокійливі прийоми, аби вивідати в Тички, що Косоокого насправді звуть Бобриком і що він має звичку ночувати в підворітті одного з міських шинків, стара власниця котрого нібито прихильна до бідолахи й навіть іноді підгодовує недоїдками.

Кукса понукала Тичку доти, поки бідолаха не довів її до того шинку. Тут він зробив спробу звільнитися, а коли вона виявилась невдалою, захрипів, підігнув ноги й повалився на брук.

— Далі не піду, — заскімлив нещасний, трусячи головою та розмазуючи шмарклі по обличчю. — Що хоч роби зі мною, а не піду!

Кукса відштовхнула його й рушила далі. У підворітті, що вело до внутрішнього двору шинку, стояла напівтемрява й тхнуло котами. Під стіною, поряд зі зливним рівчаком, темніла купа якогось ганчір’я. Проноза зупинилась, огледілася. Начебто нікого… Й тут просто з-під її ніг щось вискочило та кинулося геть. Кукса підстрибнула, мов кішка, та устигла підставити втікачеві ногу. Лише по тому вона зрозуміла нарешті, що обіч рівчака для помий лежало не клоччя.

Бобрик упав, та миттю рвонувся, щоб утікати, однак Кукса вже вмостилася на нього верхи.

— Це хто? — перелякано пробелькотів хлопчисько. — Я не хотів! Пустіть!

— Лежи тихо! — звеліла дівчина підводячись.

Бобрик повернувся, втупився знизу вгору в її обличчя. Навіть у півтемряві було помітно, як йому сьогодні перепало — під обома очима розпливалися синці, а вуха так розпухли, що нагадували коржі.

— Ну ти й красень! — не стрималася Кукса. — Ну-бо, скажи мені, що таке Погреби?

— То це ти?! — хлопчисько завовтузився й зробив ще одну спробу звільнитись.

Негарно бити вже побитих, вирішила Проноза. Тому вона схилилася до свого бранця й легенько ляпнула долонею по розпухлому вуху.

— Ай! — заволав той. — Ти чого?!

— Слухай-но, — почала Кукса, — відповідай усе по порядку. Що таке Погреби — перше запитання…

— Руїни під палацом, — заскімлив Бобрик. — Рештки Старого Міста… Там у Мармадука темниці.

— Так… — Кукса у всьому любила порядок, тому почала ставити запитання одне за одним:

— Що таке старе місто?

— Ти не знаєш? — здивувався Бобрик. — Наші предки жили під землею, тому що ховалися від гірських драконів. Та згодом драконів усіх перебили, а згори впав Чортів Наперсток, проломив печери… Ось ми й переселилися на поверхню. А руїни лишилися.

— Значить, унизу печери? — Кукса тицьнула пальцем у бруківку.

— Атож.

— І їх називають Погребами?

— Так.

— І в них є тюрма, куди запхали Спритника?

— Якого Спритника?

— Не має значення. Хто такий Мармадук?

Та Бобрик відмовився відповідати на останнє запитання — єдина згадка цього імені змусила його дрібно тремтіти. Кукса змогла тільки з’ясувати, що входів до печер небагато, а найближчий знаходиться неподалік від королівського палацу.

Вона скрутила хлопчиська так само, як Тичку, й виволокла з підворіття.

У школі аксів її навчили визначати час за світилами о будь-якій порі. Стояло літо вповні, й зважаючи на розташування сузір’їв, було вже приблизно пів на другу ночі.

Розділ З

Вони сиділи поряд, мов давні друзі, та навіть не вдавали добрих почуттів один до одного.

Коли Творець замислив графа Сокольника, він добре скористався лекалом та циркулем, а ось лінійки жодного разу не застосував. Хвилясті й криві лінії переважали в постаті графа: груди ввігнуті, животик, навпаки, випнутий, щоки та очі запалі, а лоб надто випуклий, плечі похилі, ноги криві, ніс гакуватий, брови дугами, а біле, ріденьке, ніби приклеєне до голови столярним клеєм волосся складалося з дрібних кучериків. Людина з такою зовнішністю не може виявитися абиким, вона просто зобов’язана стати або найчарівнішим добрягою, або ж перетворитися з літами на запеклого мерзотника.

Добрягою Сокольник не був ніколи.

Навпроти нього сидів чаклун Мармадук, якого не можна було б назвати настільки колоритною особою, як граф. Просто товстий п’ятдесятилітній чоловічок з постійно червоними від недосипання та отруйних магічних випарів очицями. Він добре усвідомив усю свою потворність, тому завжди носив пістряву одіж, обчіплену незліченними мережками, стрічками, шнурками та бантами. Одна мало помітна, але цікава деталь була в його зовнішності: якщо дивитися на Мармадука трішки збоку, то його постать уявлялася огорнутою блідо-блакитним маревом, ніби сповитою у згусток туману.

Тремтячою рукою він підніс до рота келих з вином і скоса зиркнув на графа. Вогонь, що палав у каміні, був єдиним джерелом світла в кімнаті, розташованій на другому підземному поверсі королівського палацу Літона. Вікон тут не було, й лише майже непомітні вузенькі дверцята обіч каміна вели назовні — кімната вважалася потаємною.

— Треба щось робити, ой, треба! — вкотре проникливо повторював Мармадук. — Народ може вийти з покори.

Граф Сокольник скривив рота й глузливо кинув:

— А я, між іншим, уже знайшов цьому раду. Кого городяни не люблять?

— Усіх, — не замислюючись, заявив чаклун.

— Не заперечую. Та кого вони особливо не люблять?

— Нас.

— І це правда. А кого ще?

Виникла пауза, за час якої співрозмовники обмінялися поглядами, сповненими відвертої ненависті.

«Щоб ти лопнув, — подумав Мармадук, — зі своїми загадками!»

«Який же ти дурень! — подумав Сокольник. — Щоб ти провалився!»

— Кого ж іще? — нарешті вичавив чаклун.

— Аксів. Особисто я завжди вважав незрозумілою цю неприязнь простолюду до іноземців, я сам з дитинства добре ставлюся до всіх, крім, звісно, горців, островитян, жінок, дітей та декого іншого, проте кого на цьому світі цікавить приватна думка скромного графа?

— Ох-ох, теж мені скромняга! — придворний чаклун Літона хрипко закашлявся й розлив на свій розцяцькований камзол трохи вина. — Перед Інельдою було потрібно лицемірити, переді мною нащо?

— Як вона там, до речі? — поцікавився граф.

— О цій порі відьми особливо могутні. Довелося ввімкнути чарівне ложе. Спить, напевне спить.

— Не завадило б піти перевірити. Мене завжди цікавило, як це ви змогли підкорити собі чарівне ложе, як взагалі примудрилися бодай щось допетрати в Чортовім Наперстку? Вашої жалюгідної сили тут очевидячки забракло б.

— Моя сила не жалюгідніша за вашу, — з гідністю заперечив чаклун. — А в тій справі мені допоміг Жовтий.

— Жовтий? — граф здавався враженим. — Але ж він був найвидатнішим магом Аквадора! Легендарна особистість! Не хочете ж ви сказати, що дружили з Жовтим? Цікаво, що з ним сталося нині?

— Дружив — то навряд. Іноді надавав сякі-такі послуги, а він у відплату допомагав мені… І я сном-духом не відаю, що він поробляє нині, коли полишив монастир. Він завжди був лінюхом, та й самолюбство мав зовсім слабеньке, так, слабеньке. Одного чудового дня він просто взяв і щез, утік із того монастиря… Ми шукали його, та навіть сліду не знайшли… — Мармадук підвів голову й раптом розкричався до графа. — На біса, скажіть мені, вам знадобилися мої Гончаки?!

Не так давно граф Сокольник і чаклун побилися об заклад. Певна річ, після того, як старий король Літона мав випити отруєне молоко, чаклунові неодмінно доводилося вступати в боротьбу з охоронницею короля, відьмою. Мармадук стверджував, що впорається з Інельдою за хвилину, а граф — що на це буде витрачено більше часу. Чаклун поставив на кін одне зі своїх заклять, що мало назву Гончаки, а граф — свій заміський дім.

— Суперечку виграв я, — мовив Сокольник. — Як ви смієте висловлювати якісь претензії?

— Заміський маєток, який можна використовувати для всіляких темних справ — це до-о-обре… — плаксиво протягнув Мармадук. — Йому будь-хто знайде застосування, так, будь-хто. Але навіщо звичайній людині, тим більше, такому нудному типові, як ви, чарівничі Гончаки? Вам більше пасують стилети, різки та отруєні дротики. У мене були Гончаки — чудові злостиві тварюки, а що ж тепер? — патетично звернувся він ніби сам до себе й сам собі відповів: — А тепер чудових злісних Гончаків у мене нема! О, я просто переповнений скорботою і всілякими болячками! — Мармадук сумно висякався в рукав.

Сокольник з презирством дивився цей спектакль.

— Який же ви огидний, — промовив він нарешті.

— Огидний? — скрикнув чаклун. — Ось я сиджу тут перед вами, ось я сиджу — літня, стомлена людина. Мої нирки та печінку отруєно випарами, шкіру поїдено хімікатами, я близорукий, у мене нежить, хворий шлунок, викривлення хребта і, що найголовніше, я лисію, тому що переважну частку свого невдалого життя провів в алхімічних лабораторіях, змішуючи та виготовляючи магічні речовини й отрути… Ми отруїли короля, безневинну, добру людину, замкнули в темниці няньку-відьму, що так любила його, вплуталися в авантюру, з якої, можливо, не виплутаємося… І все-таки я задоволений. Знаєте, чому? Тому, що мене через усе це мучить сумління, а вас — ні! Значить ви — ще більший негідник, ніж я!

Граф Сокольник широко позіхнув.

— Тепер уже ви не лицемірте. Нічого вас не мучить, окрім страху, що нашу змову розкриють. Хоча тепер і розкривати нема кому. У нас лишилися тільки одні супротивники — ті нікчеми, що називають себе змовниками. Та з ними легко впораємось. І необхідно завершити ще одну справу. Городяни любили старого короля й навряд чи вдасться обдурити всіх байками, що його отруїв хтось із мешканців Літона. Проте аксів у місті не люблять. Сьогодні моя охорона заарештувала одного хлопчиська. Ми скажемо, що він — шпигун, зумисне підісланий, аби отруїти короля.

— Не минути потім проблем із аксами… — проворкотів чаклун, подумав хвилину, похитав головою і ще додав: — Не бракуватиме проблем.

— Цей акс всього-на-всього якийсь дрібний цирковий фігляр. Хоча б’ється, як і всі вони, варто визнати, чудово… Знадобився жабур, аби вгамувати його.

— Де зараз цей хлопчисько?

— У Погребах, звісно. Ходімо глянемо, що поробляє Інельда, а заразом й аксом помилуємося.

Обоє підвелися, й граф поклав до кишені невеличку, туго перетягнуту в горловині та запечатану коричневим сургучем полотняну торбинку — виграних у суперечці з чаклуном чарівних Гончаків.

Темна пора для темних справ — і не тільки Мармадук із Сокольником цієї ночі ладнали військову раду.

Неподалік від головного міського майдану в цокольному поверсі нічим не примітного дому, за наглухо зачиненими дубовими віконницями зібралися троє — згадані графом змовники. Один із них, старий лихвар Нілсон, був господарем цього дому, решта двоє, що носили імена Боден Девідсон і Жур Харлик, щойно прийшли.

Вони й не підозрювали, що графові з чаклуном давно відомо про їхнє таємне товариство.

— Це вже нікуди не годиться, — заявив Нілсон, коли всі втрьох розсілися за круглим столом, посеред якого в глиняному блюдечку тьмяно горіла дешева свічка. — Тепер їхні люди заарештували якогось акса. Як гадаєте, навіщо?

На палацових інтригах найкраще знався Жур Харлик, бо свого часу обіймав посаду начальника королівської варти, яку тепер віддали страшному жабурові на ймення Топ-Ганка.

— Тут усе просто, — озвався він. — Сокольникові треба звинуватити когось у вбивстві короля. Аксів не люблять…

— Але це вже надто кепсько! — Нілсон стурбовано засовався на стільці. — Ми розраховували, що Сокольникові з Мармадуком не буде на кого покласти провину за отруєння… А вони знайшли на кого її звалити! Ми мусимо діяти, й діяти негайно… А ви що думаєте з цього приводу, Девідсоне?

Боден Девідсон носив гучні титули Убивці Дюжини Драконів та Рятівника Одинадцяти Принцес, але нині також перебував в опалі. Досі в списках, які щороку розповсюджувались Гільдією Золотого Меча, він неодмінно потрапляв до першої трійки найкращих лицарів Аквадору, тепер же потерпав від утисків графа, котрий відмовився видати з королівської казни суму, необхідну для придбання чергового комплекту обладунків, і не потрапив навіть до першого десятка. Лицар грізно насупив густі чорні брови та впав у тяжку задуму. Девідсон умів добре битися, а ось говорити — не дуже, тому за мить по напружених роздумах прогарчав:

— Меча мені! Відсічу к дідьку Сокольникову макітру!

Нілсон заперечив:

— Але не меншу проблему складає Мармадук. Він не раз брав у мене в борг на свої чаклунські експерименти, а тепер скористався завойованим становищем у палаці і відмовляється розраховуватись! Як голова гільдії лихварів Літона я…

— Та заждіть ви зі своїми відсотками! — перебив Жур Харлик. — Нам треба вирішити…

— Він каже «заждіть із відсотками»! — обурився господар. — Ай, молодий чоловіче, не морочте мені голови… Відсотки не можуть чекати!

— У вас тут є чим промочити горлянку? — поцікавився колишній начальник палацової варти.

— Вина! — хрипко підхопив Девідсон. — І доброї закуски!

— Вони кажуть «пити і їсти»! — Нілсон патетично сплеснув руками. — Я бідний старий… е… старий, у котрого обманом витягли мало не всі накопичені за довгі роки невтомного лихварства заощадження, я голий, босий, злиденний і е… сивий… — він поляскав себе по голові, прикрашеній довгими, підфарбованими чорного косметичною смолою кучериками. — Мене практично позбавили засобів до існування, а вони кажуть про пити і їсти… Сира вода й сухарики влаштують? — по виголошенні цієї тиради Нілсон відчув, як щось припекло йому п’яти, й опустив погляд. У підлозі, якраз на тому місці, де нині перебували взуті в подерті капці стопи Нілсона, було влаштовано приховану маленькою, непомітною лядою криївку, вщерть натоптану золотими зливками. На суму, якої вони коштували, можна було придбати приблизно два з половиною такі міста-держави, як Літон. Лихвар кашлянув і відвів погляд.

— Коли народ побачить страту акса, всьому настане край, — сказав невдоволений Жур Харлик. — Люди й без того збуджені, жадають крові. А отримають криваве видовище — і заспокояться. Мусимо діяти до страти.

— Як діяти? — насторожився господар.

— Штурмувати палац. Девідсон повинен урочисто, перед зібранням усього народу, заколоти графа. Тоді нам повірять.

— А чаклун?

— Поки що не можу сказати, як упоратися з ним. Що нині діється з Інельдою?

— Наскільки мені відомо, Мармадук замкнув її в чарівному ложі. Ця така незрозуміла… штука знаходиться в Наперстку. Вона змушує поринати в глибокий синій сон.

— Щит мені! Меч! — знову хрипко вигукнув Боден Девідсон.

— Правильно, — підбив підсумок Харлик. — У поєдинку з графом наш славний Ед повинен мати пристойний вигляд. Вам, Нілсоне, доведеться сьогодні вранці викласти грошики за нові обладунки для нього. Я скличу вірних прибічників та готуватимуся до нападу на палац.

Розділ 4

Напівзруйновані ворота, якими можна було ввійти до підземного міста, ніким не охоронялись. Поміж двох перекошених колон зіяло глибоке темне провалля, із якого догори здіймалося щось схоже на мерехтливий яскраво-червоний димок.

Кукса Пляма відпустила Бобрика, який відразу ж присів навпочіпки та заходився розтирати плече.

— Спершу я хотіла приволокти тебе до графа та обміняти на Спритника, — мовила дівчина. — Та, бач, передумала. Все одно пуття з того не вийде, граф на таке не погодиться.

— Хто такий цей спритник? — простогнав Бобрик.

— Для тебе — Пак Спритник! — відрубала Проноза. — Він, щоб ти знав, вибавив тебе з рук графової варти!

— То це той! — зойкнув хлопчисько. — Ох, і здоровий же лось!

Кукса розвернулася й вліпила йому потиличника.

— Чого ти знов?! — заскімлив Бобрик.

Поки вона тягла його, Бобрик разів зо два намагався втекти, а одного разу навіть побився з нею, та швидко відмовився від своїх намірів, бо врешті-решт втямив, що з такою Пронозою йому не впоратись.

— Кажи, де вони точно, ті темниці, — звеліла вона. — І хто їх стереже?

— Та звідки маю знати? У тюрму, яка в підвалах королівського палацу, можна потрапити, й можна вийти. Але з темниць оцих не виходять. Хоча мені розповідали, що вони в північному крилі, під річкою…

— А що то світиться?

— Ну ж ти й дурна! Це гном’яча лупа, пліснява така. Вона харчується людьми й світиться в темряві.

— Ким харчується? — не второпала Проноза.

— Людьми, кажу! Якщо хтось, приміром, засне там, унизу, де-небудь на землі, то вона полізе по ньому й за ніч дочиста з’їсть. Самі кості зостануться, та й ті блискучі, зовсім об’їдені. Тому там ніхто й не живе.

— Ну гаразд, — по нетривалому роздумі промовила Кукса. — Я, звісно, побоююся трішки, але ж Спритника все одно рятувати треба. Бувай, Бобрику, до зустрічі… — Вона рішуче розвернулася до колон, що біліли в пітьмі.

— Стій! — скрикнув позаду хлопчисько. — Ти що, збираєшся туди сама?

Кукса не озвалася. Мовчки поминула ворота й почала спускатися вузькими, вкритими мохом сходами. Невдовзі стало прохолодніше й мерехтлива каламуть гном’ячої лупи витіснила бліде світло Пані-Місяця. Сходи закінчилися невеликим коридором. Кукса перетнула його, минула крутий поворот… і раптово зупинилася, тому що далі підлоги не було.

Біля її ніг зіяла безодня.

Проноза завмерла, розгублено дивлячись у гігантське провалля. Дальній його край просто губився — пітьма ховала його. Все-таки «безодня» — недоречне слово, вирішила акса, «дуже глибока ущелина» точніше буде. Цікаво, скільки ж тут ліктів? — вона зазирнула вниз.

Дна, як і дальнього краю, видно не було, хоча, зважаючи на все, відстань до нього дорівнювала приблизно милі…

І вся ця миля була заповнена руїнами. Будинки, — але не такі, як у Літоні та інших містах, що їх досі бачила Пляма, — а багатоповерхові, височенні та жахливо перекошені, височіли тут і там без будь-якого порядку чи плану. На їхніх дахах (а деякі з них були просто під ногами в Пронози, в той час як інші — далеко внизу) зіяли діри. Поверхи різних будівель з’єднувалися один з одним висячими містками та сходами. Весь підземний простір був ущерть наповнений тьмяним червоним світінням, хвилі якого здіймалися від гном’ячої лупи, що поприставала до стін і дахів.

Позаду щось хруснуло, вона почала озиратися, і її п’ята зіслизнула з краєчку — Проноза майже втратила рівновагу, однак хлопчисько встиг схопити її за руку й смикнути до себе.

— Ти що тут робиш? — зарикала Кукса, насилу переводячи подих.

— Вирішив допомогти, — ніяково озвався Бобрик. — Такій малій, як ти, не видобутися з Погребів самотужки.

— Гаразд, хай я поки що й мала, — зітхнула Кукса, яка в усьому намагалася дотримуватись принципів справедливості. — Але ось від тебе якраз допомога ніяка буде.

— Хіба? А як ти спускатимешся вниз? — в’їдливо поцікавився він.

Замість відповіді Кукса змотала з пояса пружний шнурок. На одному його кінці була петля, на другому — досить складний металевий пристрій, щось середнє між альпіністським карабіном, трипалою «кішкою» та маленьким гарпуном. Такий набір вручався юнакам і дівчатам-аксам по досягненні «першого повноліття» — у їхнього племені воно наставало в сім років. Дівчина відшукала в підлозі підходящу щілину серед каміння, примірялася й глибоко всадила в неї загнуті вістря. По тому накинула на себе петлю, затягла її під пахвами й недбало кинула Бобрикові через плече:

— Іди-но назад.

— Що ти збираєшся робити? — перелякано скрикнув він, але Проноза й цього разу не відповіла, а зробила крок уперед і стрибнула.

У похмурих сутінках тонкий, вертикально натягнутий шнур було важко розгледіти. Кукса стягла з себе петлю й глянула вгору. Стеля печери нагадувала низьке кам’яне небо, а стіни звідси були схожі на гірські схили, що підпирали його тупими верхівками, зусібіч обступаючи руїни Старого Міста. Тут панував червонястий півморок гном’ячої лупи.

«У північному крилі, під річкою…» — у школі юних аксів її навчили також визначати сторони світу й тепер було задіяно «внутрішній компас». Вона кілька секунд прислухалася до своїх відчуттів, а по тому, коли незрима магнітна стрілка в її голові нарешті повернулася та вказала потрібний напрямок, рушила вперед.

Крізь провал у даху акса потрапила на верхній майданчик довжелезних гвинтових сходів, якими й почала спускатися, стиха насвистуючи щось немелодійне.

Гном’яча лупа мерехтіла скрізь. Вона вкривала всі поверхні хутряним килимом, по якому раз у раз пробігали яскраво-червоні хвилі холодного світіння. Здавалося, що там протікає якесь приховане життя: по килиму рухалися тіні, що їх нібито кидали крихітні створіння, які в ньому жили. Аксі ввижалося, що до неї долинає дуже тихий гул.

Так нікого й не зустріла вона тут. Згодом вийшла з будівлі крізь пролом у стіні. Вулиця, яка постала перед Пронозою, була темна й порожня. Поки що на Куксиному шляху траплялися самі провалля, ями, купи сміття та ще якісь покручені металеві конструкції незрозумілого призначення.

Вона йшла, оточена хмарою червоного світіння, й чула тільки тихі звуки, що їх видавали дивні мешканці гном’ячої лупи.

Далі їй почало здаватися, що попереду хтось пищить.

Кукса придивилася пильніше. За купою кам’яних уламків щось ворухнулося, а згодом з’явились пацюки.

Проноза кинулася до найближчого високого стовпа, видерлась майже на самий його вершечок і звідтіля почала спостерігати за метушнею тварин.

Вони виявилися якимись неправильними: по-перше, завеликими, як на звичайних гризунів, а по-друге, зі смарагдовими очима, які дивно світилися. Безперервний потік пацюків заповнив цілу вулицю, деякі, найпрудкіші, обгонили решту, стрибали на стіни та пробігали по них якусь відстань, а потім зіслизали назад. Писк стояв неймовірний.

Кукса підвела голову, розглядаючи сталеву трубу-коридор, що тяглася над вулицею. Теоретично вона могла б залізти туди й продовжити шлях уже зовнішньою поверхнею труби, та Проноза вирішила, що невдовзі й без того зможе рушити далі. Чомусь зненацька пригадалося: пацюки втікають із корабля, що має втонути. Цікаво, звідки тут міг би взятися корабель?

За якусь хвилину, коли вже останні пацюки зникли з-перед очей, акса сплигнула й рушила далі, відчуваючи, що до гострого духу гном’ячої лупи додався тепер ще й бридкий запах гризунів.

Ще за якийсь час відлуння її кроків стало гучніше й дивно протяжне. Будівлі розступилися, вулиця скінчилась високим отвором, початком тунелю, прорубаного в товщі кам’яної стіни. Труба-коридор втягувалася туди.

Кукса увійшла всередину й побачила, що тут стеля стала нижчою. Крокуючи рівно та впевнено, дівчина за п’ять хвилин перетнула тунель і опинилася з іншого боку. Акса зрозуміла, що майже прийшла.

Труба-коридор тут також закінчувалась, від неї до землі звисала мотузяна драбина. Перед Куксою височів Чортів Наперсток — і нічого більш дивного за цю штукенцію вона в своєму житті не бачила. У мертвій підземній тиші чулося лише сопіння двох охоронців Наперстка.

У Кукси було замало досвіду спілкування з усілякими не схожими на людей створіннями, та вона вирішила, що впорається й без досвіду.

Ця парочка, на її погляд, належала до особливо капосних різновидів — дризгів та сельгубів. Один зі старих аксів розповідав на уроці історії, про те, що держави під назвою Панторе й Кульку, які знаходяться далі на південь і мають дуже спекотний клімат, є головними поставниками дурнуватих найманців, ладних за сущі копійки виконувати яку завгодно брудну роботу.

Вигляд охоронців міг і на дорослого нагнати поторочу, та Пронозу їхня зовнішність зовсім не хвилювала.

Вона рішуче рушила вперед, і далі розглядаючи громаддя Наперстка. Для опису цієї споруди Куксі забракло б слів, вона вже знала, що пізніше, згадуючи про неї, зможе сказати лише те, що Наперсток — це щось велике й незрозуміле.

Сельгуб трохи підняв на лоба широкополого солом’яного бриля, проревів:

— Куди?.. — й пазуристою лапою в лусці дістав наваху.

Кукса Пляма не відповіла — саме витягала з волосся шпильку.

— Далеко ще? — буркотливо допитувався Сокольник, широко крокуючи трохи позаду за Мармадуком, який дрібно перебирав ніжками, та періодично відмахуючись від прозорих клаптів туману, що їх полишав за собою чаклун. — Чому ми не подолали всього шляху поверхнею?

— Трястися в кареті — це недобре, — відповідав чаклун. — Іти гладенькою, гарною, залізною трубою — це приємно, приємно…

— Ото вже недорозвинене створіння! — зауважив граф, оглядаючи сріблясті плити стін. — Звідкіля, до речі, взявся коридор?

— Це — рукав, протягнутий від Наперстка, — відгукнувся чаклун. — Колись він був суцільний, та через недавній землетрус незначна частина побіля Наперстка провалилася. Там доведеться спускатися та йти по землі.

— Гаразд, але чи ж далеко ще…

— Ми вже прийшли, — відрубав Мармадук. — Ви ж були тут, коли доставили сюди акса, були! Чому тепер запитуєте?

— Я тут був? Та ніколи в житті! Я доручив відвести його сюди стражникам.

Коридор скінчився несподівано, й вони зупинилися, дивлячись униз на…

— Перекинуте відро — ось що це мені найбільше нагадує, — пробурмотів граф і по роздумі додав: — Здоровецьке відро… А де ж ваша охорона?

— Охорона! — ахнув Мармадук. — Дризг і сельгуб, ах! — він судомно закашлявся. — Що з ними, куди вони поділися?!

Обидва поквапом спустилися мотузяною драбиною — у чаклуна, якого мучили всі мислимі й немислимі хвороби, тут-таки запаморочилась голова — і зупинилися біля входу. Чаклун розгублено огледівся й пробурмотів:

— Нічого не розумію? Куди вони могли подітися?

— Так! — Сокольник замислився. — А що коли це… Невже сюди проникла… Мармадуку, чи готові ви до бою?

— Завжди готовий, — без особливого ентузіазму озвався чаклун.

— Це добре. А я прихопив Гончаків. Можливо, тепер вони нам знадобляться… Котра година?

Мармадук витяг із кишені розкішного золотого годинника, клацнув кришкою і сповістив:

— Третя ночі.

Розділ 5

Пак Спритник деколи вголос розмовляв сам із собою, і Кукса віднедавна також придбала цю звичку.

— Звідкіля ж це могло взятися? — бурмотіла вона, повільно обходячи круглу залу з темними віконцями та якоюсь дивною тумбою в центрі. — Це з’явилося звідкись дуже здалеку…

Поверхню тумби було всіяно безліччю скелець і кружалець, але магія цього місця вже давно не діяла. Проноза вирішила, що потрапила в капище якогось давно-давно забутого бога, а тумба — олтар.

За олтарем вузький коридор-серпантин круто відходив угору. Дівчина почала сходити ним, стискаючи в руці рятувальну шпильку.

На другому поверсі Кукса вирішила, що помилилась. Там, унизу, було не капище й не олтар, а всього-на-всього щось на зразок холу, який мусив підготувати гостя до подальших чудес. Насправді капище мало б бути тут.

Навколо широкої діри тягнувся круглий майданчик із поренчатами по внутрішньому краю. По інший бік від проходу, з якого Кукса вступила на майданчик, виднілися три отвори. Із центральної діри, осяяної червоним світлом, долинав рівний гул. Проноза зробила крок до поренчат і глянула вниз.

Здавалось, що Чортів Наперсток вріс у землю своєю нижньою частиною — глибина круглої шахти, яка відкривалася внизу, була ніяк не менша за сотню ліктів. На самому дні кволо бурлила густа яскраво-червона калюжа якоїсь розжареної речовини. Від металевих стін відходили виступи, подібні до підків. Їхні нижні частини, сірі й гладенькі, нагадували графіт і були занурені в калюжу. Вкриті яскраво-червоними пухирями хвилі ніби знехотя ліниво омивали їх.

— Врата до Пекла, — вголос промовила Кукса Пляма. — Нічого дивного…

Вона ще помилувалася вогняною калюжею, а далі обійшла майданчик і зазирнула в один із отворів.

На вузькій поличці, що стирчала просто зі стіни, лежав Пак Спритник.

Першої миті Кукса подумала, що він мертвий, і скрикнула від жаху, та згодом допетрала: Спритник просто обрав, як завжди, найменш підходящий для відпочинку час.

Вона спробувала вдарити кулаками в напівпрозору плівку, натягнуту впоперек отвору. Плівка не піддавалася. Кукса хотіла всадити в неї шпильку, та викувана ковалями аксів із загартованого сталевого дерева «рятувалка» несподівано зламалася.

— От прикрість! — дівчина сердито тупнула ногою і почала підкрадатися до іншого отвору, бо виявила, що в тому місці плівка відсутня.

Кукса ступнула всередину, бормочучи: «Яка ж я розлючена! Зі страшенної купи заліза, що пішло на цей Наперсток, можна до біса зброї викувати!»

Посеред кімнати (стіни, підлога та стеля якої дійсно були виключно залізні) стояла труна з коліщатками… принаймні так Куксі здалося першої миті. У довгастої скрині були якісь розмиті обриси та прозоре віко, під яким на білосніжному простирадлі лежала древня стара.

— Інельда, — прошепотіла Проноза. — Б’юся об заклад чиєю завгодно головою — це Інельда. Місцева дурепа-відьма!

«Що місцева, то правда, — пролунав у її голові добре поставлений гучний голос. — А що дурепа — брехня».

Проноза витріщилась на скляне віко. Їй здалося, що голова старої ледь хитнулась, а повіки здригнулися, ніби та намагалась розплющити очі.

— Адже це називається телепатією? — вголос промовила Проноза. — Ти чуєш мої думки, а я твої? Як мені відчинити сусідню кімнату?

«Тільки з моєю допомогою, дрібното. Нахилися!»

— Навіщо це?

Проноза мимоволі сахнулася: з власного досвіду вона непогано знала, що від старих відьом добра чекати не варто.

«А тому підійти мусиш, що в цьому ложі я безпорадна. Крім того, я скоро вирушу в останню мандрівку до моєї Лілової Повелительки. Хочу передати тобі накопичений досвід».

Тіло під прозорим віком ворухнулося.

— Лілова Повелителька? Це Пані-Місяць, чи що? — здивувалася Проноза.

«Місяць повеліває всім нам, — забубоніло з труни. — Вночі моя магія особливо сильна. Вона поступово слабнутиме, а в полудень умре. Треба встигнути стати на заваді мерзотникам, що хочуть захопити владу в Літоні».

— Мерзотники… Сокольник із цим чаклуном… Мармадуком, чи як там його? Тут я згодна, вони й справді мерзотники. Якби мала вільний час, то неодмінно взялася б до них, та ба, нині ніколи! Мушу рятувати Спритника. Як порвати кляту плівку?

«Вони йдуть! — ахнула відьма. — Наперсток сказав мені про це! Поквапся, трухлява шкапо, жвавіш ворушися, стара карго!» — підбадьорюючи саму себе такими словами, відьма сильніше зашпорталася під віком… І раптом, не розплющуючи очей, звелася на лікті.

«Як це Наперсток міг сказати щось?» — на язиці в Пронози крутилося запитання, але зірватись не встигло.

У вухах залунав тонкий дзвін, а очі заволокло туманом, в якому переважали всі відтінки лілового. Дівчинка побачила, що прозоре віко труни на коліщатах взялося тріщинами. Кукса мимоволі нахилилася вперед, притислася носом до холодної поверхні. Обличчя відьми насунулось на неї, заступило все навколо.

Щось ледь чутно луснуло.

Кукса Пляма опинилася в дивній кімнаті.

Найдивовижніше було те, що кімнати ніби й не було. Проноза відчувала стіни, підлогу та стелю, але саме відчувала, а не бачила. Відьма Інельда була присутня у вигляді розрідженої блідо-лілової хмаринки, а сама Кукса стала теж хмаркою — маленькою і дуже сердитою. У кутку неіснуючої кімнати плавала ще одна хмара, незвичайно щільна, густа, темно-лілового кольору. І абсолютно кругла.

«Повелителько! — безгучно промовила хмаринка-Інельда. — Е-е, дщер сія нетямуща та нахабна, але дозволь мені передати їй свій талант, хоча б, кгм, тимчасово, аби ворогам роду людського спротив чинити!»

Густо-лілова хмара тільки щось подумала у відповідь, але її глас був надзвичайно потужний і надто гучний та всеосяжний, щоб Проноза могла зрозуміти, що саме ВОНО думає. Дівчина здогадалася тільки, що пані-Місяць дає свій високий дозвіл. По тому ВОНО мовби почало думати якось тихіше та простіше, тож Кукса змогла вловити уривок фрази:

«…НЕБЕСНИЙ ДІМ ПРИЗРІННЯ ЧЕКАЄ НА ТЕБЕ…»

«Гаразд, — погодилась відьма. — Давно мрію про спочинок».

«Ну-бо ви, старі корови, негайно випускайте мене назовні! — втрутилася в розмову Проноза. — Мене ваші справи не обходять…» — і не доказала, тому що густа хмара грізно насупилась, розрослося, заступила собою всю неіснуючу кімнату, й проникла всередину Кукси Плями.

Відчуття було жахливо неприємне, й Проноза заверещала, та відразу вмовкла, бо хмара-Повелителька зникла й полишила саму хмарку-Пронозу наодинці з хмаринкою-Інельдою.

Тут тільки Кукса й зрозуміла, що в дивній кімнаті присутній ще дехто. Пані-Місяць і відьма хоча й відчувались як ті невизначені згущення туману, та при цьому нічого принципово нелюдського в них не було… Та ось дещо третє позначилося раптом у кутку.

Це дещо виявилося якимось уже й зовсім чудернацьким та незрозумілим. Це була Скриня з Чорними Стінками. Думки, що блукали в ній, здебільшого зводилися до одного: «ХОЧУ ДОДОМУ!!!» — безгучно волала Чорна Скриня.

«Ну заспокойся, пупсику, — заходилась вмовляти її хмаринка-Інельда. — Не хвилюйся, серденько… Скоро ти вирушиш у далеку-далеку подорож і зустрінеш своїх рідних…»

«Додому, додому! — плаксиво ревів незнайомий голос. — До Татка з Мамкою хочу-у!!!»

«Він весь час їх згадує. Здається, це головний конструктор з дружиною, теж панею вченою. Наперсток прилетів з іншого світу понад чорним океаном, у якому живе Лілова Повелителька. Він ніс у собі тамтешніх мешканців, та сталась аварія, і Наперсток звалився на Аквадор. Ті, кого він віз, зовсім не такі, як ми, й не могли жити в нашому світі. Вони створили для себе власний всесвіт, де й оселилися. Ми називаємо їх гном’ячою лупою»… — розповідала хмаринка-Інельда хмарці-Пронозі.

«Та це просто маячня якась! — голосно подумала Проноза. — Якщо ти негайно не випустиш мене, то я щось жахливе зараз влаштую!»

«Невже? А що ж ти можеш зробити, люба?»

Кукса потяглась була до «рятувалок», та з’ясувалося, що вони чомусь поза зоною досяжності… А коли все-таки знайшла їх, то виявила дивні зміни.

«Маєш!» — подумала вона та шпурнула одну «рятувалку» немов дротик. Сіру тишу дивної кімнати розпоров яскравий зигзаг блискавки, яка з дзижчанням вп’ялася в бік хмаринки.

«А-я-яй! Ти чого стріляєшся?!» — заверещала відьма, і, вторячи їй, Чорна Скриня плаксиво залепетала: «До Татка з Мамкою хочу! Відпустіть мене, тітоньки! Хіба вам шкода, хіба вам важко повернути рубильник?!»

«Вороги зовсім близько! — відьма від жаху перестала голосити. — У чарівному місці, де ми зараз, час повільніше тече, але вони вже піднімаються… Зараз я звільню тебе. Ти повинна будеш відразу ж увійти до третьої кімнати. Наперсток називає її рубкою. Там є червона, е-е… штукенція у формі літери „П“. Це рубильник, поверни його. Мармадук давно міг дати Наперсткові волю, та не хотів відпускати його. Тут багато чарівних лож, схожих на те, в якому зараз сплю я. У них мешканці того світу спали під час тривалої подорожі».

«Не збираюсь я повертати ніяких червоних рубильників, — впиралася Проноза. — Як мені…»

«До свого красеня ти все одно не потрапиш, поки не, е-е… як це називається, пупсику?»

«Поки вона не ввімкне пристрій зльоту, я не скину захисну мембрану з тієї каюти…» — заявив Наперсток.

«Я не хочу…» — почала хмарка-Кукса, та хмаринка-відьма перебила її:

«Ну годі, Повелителька кличе мене до себе. Геть звідси, нахабна дрібното!»

Хмаринка щось зробила з чарівним простором, який оточував Пронозу, почулося пронизливе й нестерпне, та все одно нечутне ревіння, по тому почався вбивчий для хмарок, хоча й невідчутний дріж…

Кукса Пляма, як пробка з горлечка пляшки, вилетіла з дивної кімнати.

Вона побачила, що прозоре віко труни на коліщатах розсипалося скалками. Стара, що лежала горілиць, була цілковито непорушна й тепер уже мертва.

Проноза відступила й помотала головою, щоб дати лад своїм думкам. Але попри це в голові щось було не так — в ній з’явилося дещо нове.

Ззаду почувся шум, далі хтось чхнув. Дівчина озирнулась, зробила крок до отвору й побачила, що круглим майданчиком до неї швидко наближаються двоє людей: граф Сокольник і ще один, незнайомий, причепурений, у кумедному пістрявому шматті.

Вхід до тієї кімнати, де вона бачила Пака Спритника, й досі затуляла плівка, тож Проноза прожогом кинулася до іншого отвору, пригнулась і пірнула в нього. За інерцією вона пробігла кілька кроків, зупинилася, очманіло роззираючись. Здається, саме тут знаходилося те, що Наперсток називав «рубкою».

«Ось чому пацюки втікали, — ще встигла подумати Проноза. — Це й справді корабель. І вони відчули, що настав час накивати п’ятами».

Ліхтарів, які горіли тут, вистачило б для того, щоб освітити невеличке місто.

Кукса здивовано свиснула, бо виявила ще й залізну шафу, всю поверхню якої було всіяно мерехтливими квадратиками, якимись циферблатами, стрілочками та пімпочками.

Із шафи на висоті її голови стирчало червоне П-подібне руків’я.

На Куксу впали тіні, й вона озирнулася. З двох боків наближалися озброєний кривим кинджалом Сокольник і Пістрявий.

Дзень!.. Кинджал висік іскри зі стінки шафи просто над головою у Кукси, та вона вчасно пригнулася.

— Ловіть її, Мармадуку! — гукав граф, відскакуючи й гарячково трясучи рукою. — Це вона вбила ваших охоронців!

— Дуже небезпечна, дуже… Акса — це вам не звичайна людина! — чхаючи, бурмотів чаклун і безладно розставляв руки на показ графові, ніби слухняно намагаючись схопити Пронозу, та вона скористалась незграбністю чаклуна й замішанням графа — вужем прослизнула між кривих ніжок Мармадука, беркицьнулась через голову, скочила за десять кроків від переслідувачів, пригнулася, визираючи з-за чогось, що нагадувало стіл, але, як і решта тутешніх речей, було залізне. Сокольник ще тільки піднімав з підлоги погнутий кинджал, Пістрявий розгублено кліпав і повільно витягав з-за пояса довгого нагая.

— Зліва, обходьте її зліва, Мармадуку! — кричав граф, оббігаючи справа залізний стіл. — І ледь ворухнеться — стріляйте!

Проноза скочила на слизьку поверхню та проїхалася по столі в протилежний від графа бік.

— Пістрявий — ти не Пістрявий! Ти — Синій, я впізнала тебе! — пронизливо верещала вона на бігу.

Дівчина добігла вже до краю столу, коли граф зробив неймовірний ривок і схопив її за підбор. Проноза смикнулася, вискочила з власного чобота й пірнула зі столу долілиць — тільки ноги брикнули в повітрі. Попереду була залізна шафа, і щоб не врізатись у неї лобом, бідолашна виставила перед собою руки і в щось вчепилася.

— Не чіпай цього!!! — заверещав Мармадук, здіймаючи руку з нагаєм. — Уб’ю!

Проноза повисла, теліпаючись над залізною підлогою, об яку щойно мало не розбилась. Те, за що вона трималася, повільно опускалося під її вагою.

Синій замахнувся. Він був зовсім поряд і не міг не поцілити. З іншого боку вже надбігав граф. Штукенція, за яку трималась Проноза, опустилася до кінця й клацнула. Акса розтисла занімілі від напруги пальці й важко впала на коліна, боляче вдарилася об кам’яну долівку, але саме це її і врятувало. Граф знову промахнувся: кривий кинджал тільки вдруге висік іскру трохи вище її голови, та над нею нависла звивиста тінь чаклунового нагая. Синій опустив важкого нагая — і саме цієї миті камінюка глухо гупнулася об його потилицю. Невідомо звідки за спиною Синього виник не хто інший як Бобрик.

Розділ 6

Глухий гул заповнив усе приміщення, вогники забігали поверхнею шафи. Вони переморгувались дедалі швидше. Гул наростав, у ньому виразно чулися пронизливо-радісні нотки.

Мармадук захитався, здивовано приклав долоню до потилиці. Нагай випав із його руки. Бобрик ще раз копнув його ногою ззаду й кинувся до акси, яка й досі не мала сили звестися з колін і тремтячою рукою гарячково виловлювала з поплутаного волосся шпильку. Та шлях хлопчиськові перетнув граф Сокольник, який невмолимо наближався до дівчинки. Вона вперше за сьогоднішню ніч відчула себе безпорадною — тільки дивилася на нього знизу вгору страшно розширеними очима. Граф простяг руку, щоб схопити її за волосся, та Проноза рвучко пригнулась, і в його руці лишилася тільки темно-зелена хустинка.

Кукса зойкнула, коли граф втретє заніс над нею кинджал. Бобрик наскочив на нього ззаду, але був відкинутий одним ударом дужої руки, відлетів на лікоть і завмер на кам’яній підлозі. Пронозі не було часу звернути на це увагу, бо Мармадук потроху приходив до тями: він зробив два невпевнені кроки, несамовито витріщаючи очі, але й досі стурбовано обмацуючи потилицю.

«Непогано!» — пролунав у голові Пронози Інельдин голос.

Гул наростав, під ногами здригнулася підлога — це внизу, в шахті з вогняним озером, вмикався двигун космічного корабля. Кукса нарешті якось випручала «рятувалку» з волосся й невловимим рухом метнула її в коліно Сокольника. Граф скрикнув, відскочив та збив при цьому й Синього, що поспішав йому на поміч. Сплутані в один клубок, вони покотилися по підлозі й щезли в отворі входу.

«Ми тут поспілкувалися з Наперстком, — так, наче нічого й не сталося, промовила Інельда в голові акси. — Він просить вибачення, але каже, що таки нарешті відлітає звідси. Якщо не бажаєте вирушити в тривалу мандрівку разом із ним, вам краще якнайшвидше катапультуватися».

«Геть із моєї голови, стара відьмо!» — хотіла крикнути Проноза у відповідь, але зі стіни позад неї вистромилося крісло й боляче штовхнуло під коліна, змусило знову присісти. Від підлокіть відділилися гнучкі металеві ремені й обплутали її руки вище ліктів, не дозволили підвестися.

«Хлопчику, сідай! — голосно подумала відьма з голови Пронози. — Бо перетворишся на яєшню».

Бобрик уже отямився, сів на підлозі й вражено зойкнув, коли голос пролунав у його побитій голові — мабуть, сприйняв це як власне марення. Втім, голос не просто лунав, він спонукав до дії — і Бобрик не знати як дістався до крісла, де сиділа прикута дівчина, й опинився в Кукси на колінах.

— Злазь, лишенько моє! — закричала Проноза. — Злазь, бо я тобі…

Більше нічого вона сказати не встигла, тому що над ними щось шумно роз’їхалося, і вже знайомий запах гном’ячої лупи вдарив у ніздрі. «Приємно було познайомитися, дітки», — подумав звідкілясь здалеку Наперсток.

Крісло рвонулося вгору зі швидкістю гарматного ядра. Бобрик закричав несвоїм голосом.

Кукса Пляма замружилась. Швидкість стала ще більшою. Аксу почало нудити.

«Принаймні в такій ситуації я зробила все, що могла», — вирішила Проноза і з почуттям виконаного обов’язку втратила свідомість.

Коли граф Сокольник розплющив очі, навкруг було дивно тихо. Граф полежав трохи, поки остаточно отямився, звівся на ліктях і виявив, що стискає в руці дуже пом’яту темно-зелену хустинку. Сутінки, що раніше панували в підземному світі, розсіялися, стало значно світліше. Граф глянув угору — в стелі печери зіяв пролом, такий великий, що країв не можна було розгледіти. Тепер Погреби здавалися не печерою, а просто широкою заглибиною.

Десь тихо капала вода, поряд хтось жалібно стогнав. Сокольник огледівся. Біля нього на кам’яній підлозі лежали Мармадук і хлопець-акс. Стогнав чаклун — він лежав із заплющеними очима й далі обмацував свою потилицю. Пак Спритник поки що не рухався.

У Сокольника саднило все побите тіло, але найбільше боліло під лівим оком. Він торкнувся до того місця пальцем, охнув, понишпорив по кишенях, знайшов невеличке люстерко й глянув у нього.

— Ах ти ж! — заголосив він. Під оком розплився здоровенний синячисько. — Усю красу мені споганили!

Граф сховав люстерко й спробував підвестися, та знову охнув — давався взнаки пекучий біль у коліні. Сокольник покинув хустинку, висмикнув зі своєї ноги дерев’яну шпильку, заскреготав зубами, намагаючись зламати її, але не зміг і теж відкинув геть.

Пак Спритник досі не рухався, зате Мармадук підвів голову й кинув на графа безтямний погляд. Видно було, що чаклун погано уявляє, що сталося й де він взагалі.

Ну, принаймні акс нікуди не подівся! — пробурмотів граф. — Треба зв’язати його міцніше… — він похитав головою, знову здивовано глянув на пролом у стелі печери. Крізь цей пролом кілька хвилин тому, радісно завиваючи стартовими сиренами та вивергаючи з дюзів струмені реактивного полум’я, в невідому далеч помчав Чортів Наперсток.

— Ну якого дідька там розляглися? До чого ж нікчемна особа! — граф болісно скривився, але все-таки став навколішки. — Мені що, тягти тепер цього циркового хлопчиська на своїх благородних плечах, не призначених, між іншим, для тяжкої фізичної праці? Отже, так: щойно виберемося на поверхню, треба буде, — Сокольник почав загинати пальці, — по-перше, викликати жабура. По-друге, оголосити, що того, хто отруїв старого короля, нами знайдено й післязавтра його стратять. А ще — звеліти, аби підфарбували ешафот! По-третє… — граф знову глянув угору й помітив, що крізь пролом з піднебесного світу помітні деякі зміни: — Ого, довго ж ми тут вилежувались! Ні, ну справді навіжене дівчисько!

Мармадук нарешті всівся, погляд його став більш притомним. Він помітив акса, що лежав поряд, здригнувся й почав порпатися в своїх кишенях.

Сокольник між тим не вгавав:

— Якщо, звісно, вона досі жива… Та дарма, я маю хустку з її запахом… Буде на що нацькувати… Я негайно… — Сокольник дістав вже знайому невеличку, туго перехоплену шнурком та запечатану торбинку, — негайно спускаю Гончаків!

Мармадук тим часом відшукав потрібну річ — скляну пляшечку. Відкоркував її, підніс до носа Спритника, який саме ворухнувся. Графові здалося, що з пляшечки почала виповзати молочно-біла гадючка, й він вражено закліпав. Виявилось, що це не гадючка, а густе пасмо диму. Він втягся в ніздрі акса — той голосно зітхнув і завмер.

— Снодійна пара… — прохрипів Мармадук, ховаючи пляшечку до кишені. — Тепер хлопчисько два дні проспить і збудити його буде неможливо.

Сокольник розкрив полотняну торбинку й тут-таки злякано відкинув її подалі. Вони з чаклуном одночасно здригнулися, коли побачили, як торбинка впала на каміння, заворушилася й кілька разів підскочила, водночас роздуваючись, збільшуючись.

— От так-так! — вигукнув ошелешений Сокольник.

Одне за одним із торбинки з’явились п’ятеро приземкуватих тіл, оброслих густим бурим волоссям. Це було щось середнє між пацюками й таксами — пащі з хижими зубами, загострені на кінцях вуха, короткі хвости й дужі криві лапи.

— Які чарівні… — замилувався граф і кинув їм хустинку Кукси.

Гончаки голосно зафоркали, збилися в купу навколо неї, обнюхали, а по тому одночасно вчепилися зубами, розірвали на клапті, повернулися та стрімко помчали геть.

— М-да, побігли… — замислено промовив Сокольник. — За запахом вони точно її знайдуть?

Мармадук і далі стогнав. Нарешті, ніби й не чуючи графа, він устав, тримаючись за поперек.

— Знайдуть, неодмінно знайдуть. І розірвуть на шмаття. Її й того хлопчиська, що так засвітив мені в голову. Що робитимемо далі, графе?

— Ну-бо, підштовхніть його… — прогарчав Сокольник, хапаючи Пака Спритника за плечі.

З допомогою чаклуна він звалив акса собі на спину; згорбився під його вагою і повільно поволік ноги до сходів, що вели нагору. Мармадук, охкаючи, голосячи, без кінця хапаючись за свою побиту голову, побрів за ним.

— Не довіряю я вашим Гончакам, — сказав граф. — Це все дурниці. Ви бачили, як те дівчисько б’ється? За традицією три дні по смерті короля страти в Літоні заборонено. Значить, акса можна буде стратити лише післязавтра. А де ховати його весь цей час? Тепер, коли Погреби зруйновано, де мені його тримати, га?

— У нашому палаці є чудові темниці… — озвався чаклун.

— Який же ви дурень, Мармадуку! — поморщився граф. — Якщо вона змогла проникнути сюди, то зможе й туди пробратися. Ні, в місті його не можна залишати.

— Куди ж ви його сховаєте?

Деякий час Сокольник ішов мовчки, розмірковуючи над цією проблемою, а потім зупинився й кинув Пака на кам’яну долівку.

— Чого стали? — запитав чаклун.

— Я стомився, треба перепочити.

Сокольник повів плечима й присів навпочіпки, розглядаючи безтурботне обличчя сонного акса.

— Ага! — вигукнув він раптом. — Придумав! Літон же недалеко від узбережжя, чи не так? А в океані недалеко від наших місць є острів Лімбо. Ось туди ми його й відішлемо.

Граф знову звалив Спритника на спину й побрів далі.

— Ну, а якщо… Той пекельний виплодок у спідниці дізнається, куди ми поділи хлопчиська, та спробує відбити його дорогою? — висловив свої міркування Мармадук.

— А ми відішлемо його під надійною охороною.

Мармадук похитав головою, зморщився, потираючи потилицю:

— Під якою охороною, графе? Після смерті короля половина стражників розбіглася. Їх не вистачає навіть на те, щоб стерегти палац. Та ще й змовники…

— Колишній начальник варти Харлик, лицар Боден Девідсон і лихвар Нілсон, — перелічив граф. — Звісно, мої шпигуни стежать за ними. Ці змовники смішні. Я ніколи не сприймав їх серйозно.

— А все одно, якщо вони нападуть на палац? Або раптом городяни збунтуються, коли ми оголосимо себе новими повелителями Літона? Ні-ні, зараз не можна полишати замок без захисту.

Те, що чаклун сказав «коли ми оголосимо себе повелителями», не сподобалося Сокольнику. Річ у тім, що вони поки ще не обговорювали, як збираються поділити владу. У кожного були свої плани…

— Як ви обридли мені! Чому ви постійно сперечаєтеся зі мною? — пробурчав граф. — Ну гаразд, гаразд, я ще подумаю, як розв’язати цю проблему! Поки що треба дістатися до палацу.

Вони йшли та йшли далі, аж поки попереду замаячіли кам’яні сходи, якими можна було зійти на поверхню. Тіні, що вкривали підземне місто, потроху блідли. Починався світанок.

Розділ 1

Як завжди, з настанням ранку магія Пані-Місяць слабшала. Круглий, рожевощокий Князь-Сонце, що добре виспався за ніч, з’явився над обрієм, глянув на місто Літон і побачив, що за ніч той досить відчутно змінився. На околиці тепер зіяло величезне провалля. Городяни, розбуджені грюкотом і надсадним виттям Наперстка, що злітав, потихеньку вибиралися на вулиці й терли очі, силкуючись зрозуміти, що сталося. Найбільш тямущі відразу ж поверталися назад і починали поквапливо пакуватися в дорогу…

Проноза ще не цілком прийшла до тями, коли виявила, що її голова лежить на чиїхось колінах. Очі самі собою широко розплющилися, й вона побачила обличчя Бобрика, що схилилося над нею. Кукса рвучко сіла, не звертаючи уваги на легке запамороченння, повернулася до злодійчука. Деякий час вони розглядали одне одного, аж поки Бобрик не потупився.

— Ти того… — почала Кукса й затнулася. — Навіщо поліз за мною?

Бобрик хрипко зітхнув.

— Мабуть, я в тебе закохався, — констатував він і витер рукавом носа. — Знайшов у кого…

— Що значить «знайшов у кого»? — обурилась Кукса.

— Ти ж акса… Та ще й фіглярка. Сіли у свій фургон — і нема вас…

— Авжеж, а як же інакше? — здивувалась вона. — А тому спробуй це перебороти. З досвіду знаю, це до дідька складно, та моє серце належить іншому… — з цими словами Проноза рішуче встала й огледілась.

Вони були на тій самій кам’яній полиці, з якої починалась мандрівка до Погребів. Крісло, що закинуло їх сюди, лежало під стіною, перевернуте. Тепер тут стало значно світліше: нагорі зіяла величезна діра, крізь яку проникало розріджене вранішнє світло, що забарвило дахи підземного міста в рожеві тони. Акса підійшла до краю полиці.

— Я, коли ще ззовні був, то почув, як ти назвала чаклуна «Синім», — згадав хлопчисько. — Чому?

Кукса знизала плечима.

— Усі чаклуни та чаклунки поділяються на різні типи. Ця ваша Інельда була Лілова, тому що черпала свою силу в Пані-Місяця…. — Проноза раптом ляпнула долонею собі по потилиці. — По-моєму, її магія застрягла в моїй голові… Я спершу не второпала, а потім розібралася — Мармадук-бо насправді Синій. Його чари пов’язані з вологою, туманом…

— Як пов’язані? — здивувався Бобрик. — Що це значить?

— Звідкіля я знаю? Просто так нас навчали в школі.

— А! — сказав хлопчисько з погано прихованими заздрощами. — А я зроду в школі не вчився. Ото ще, нащо вона потрібна? Мене й кликали туди, просили, йди, мовляв, Бобре, до нас, у школу, будеш там учитися, та я їм казав… На біса, казав, мені ваша школа? Не потрібна мені… — він закліпав і змовк під глузливим поглядом акси, хвильку помовчав, а потім вигукнув, ніби згадав щось нове: — А Жовтий? Адже ж був ще такий чаклун — Жовтий! Страх який знаменитий. Та про нього останнім часом чогось не чути…

— Атож, був такий, — погодилась Проноза. — Він і зараз є…

Несподівано її сердечко похололо, й вона по-новому глянула на провалля у стелі печери.

— Наперсток! — ахнула Кукса. — Він полетів! А як же Спритник?

— Теж полетів, — озвався Бобрик. — А тебе тут покинув.

— Це в тебе ревнощі, — Кукса почала поквапливо витягати пружинний шнур, який досі ще висів на тому самому місці, де вона його лишила. — А я впевнена, що граф устиг витягти його звідти. Спритник дуже потрібен Сокольникові — тільки ось ніяк не второпаю, навіщо. Ходімо шукати графа.

Бобрик не здавався:

— Він, напевно, давно в палаці. Там його не дістанеш.

Кукса, що саме обмотувала шнур навколо талії, завмерла з піднятою рукою, по тому озирнулася на хлопчиська і з невблаганністю гірської лавини, що набирає сили, заявила:

— Я дістануся до нього, де б він не був!

Із-за повороту кам’яного карниза долинули оскаженіле дзявкання й тупіт. Далі звідти вискочили п’ятеро приземкуватих псів.

— Стережися! — заволав Бобрик. Перше зі створінь, які вже нападали, відштовхнулося короткими кривими лапами, стрімко стрибнуло на Пронозу.

Вона, як завше, зреагувала миттєво — присіла, й гончак пролетів над її головою і зник за краєм карниза. «У-у-у-уй!!!» — луною розкотилося над підземним містом розчароване виття. Не звертаючи жодної уваги на Бобрика, четверо інших тварюк сновигали навколо Кукси, яка виставила перед собою передостанню «рятувалку».

По смерті старого короля міський кат, загальний улюбленець, веселун на ймення Бурун Тавот зник невідомо куди. Але таке велике місто, як Літон, просто не могло обійтися без ката, й на цю посаду Мармадук тимчасово призначив єдиного родича Буруна, його племінника, якого кликали Заклад Тавот. Навіть Мармадук, який відзначався непрактичністю, навряд чи зміг би знайти більш невдалу кандидатуру.

Є люди, що бояться змій, є такі, що не терплять павуків, або, приміром, як маленькі діти, лякаються темряви. Тавот страждав від рідкісної хвороби, що називалася гострофобія: його лякав будь-який гострий, колючий предмет — усе, що могло різати. А ще він не зносив вигляду будь-якої рідини червоного кольору. Бідолаха навіть не пив червоного вина. Поки що Тавоту не доводилося виконувати своїх безпосередніх обов’язків, і він страшенно радів з того.

Новий міський кат прокинувся від голосного стукоту у двері. Він солодко потягнувся, виповз із-під ковдри, взув капці й заляпав ними до дверей. Палацовий служка, що стояв надворі, заторохтів йому в обличчя:

— Звелено прибути до камер якомога швидше… — і втік.

— Що ж це таке?.. — невдоволено забурмотів Тавот. — Зранку метушня!

Він поквапливо накинув халат і вискочив з кімнати, відведеної йому в палацових покоях. Щоб дістатися до камер, слід було подолати п’ять вузьких сходових маршів для службового користування й проминути два пости вартових. Коли варта зачула кроки нового ката, вона витяглася струнко й завмерла, витріщаючи очі. Серед палацових службовців Тавота вважали ще більшим негідником, ніж навіть Сокольника. Хоча, звичайно, кат мав куди менший вплив. З вигляду це був щиросердний черевань, ще досить молодий. Розмовляв він з усіма завжди чемно й не скупився на посмішки. Однак за спиною міг влаштувати таку капость, що, бувало, всі без жодних коментарів тільки головами похитають (якщо, звичайно, ще залишалося чим хитати).

Під сходами тягнувся кам’яний коридор. Ляпаючи задниками капців по п’ятах, Тавот промчав його й біля ґрат однієї з камер побачив стражника-тюремника з графом Сокольником.

У графа був дивний вигляд. Всі звикли до того, що він завжди хизувався модним вбранням, був ретельно зачесаний, пудрив обличчя… Та нині бідолаха нагадував опудало — одяг подертий, волосся скуйовджене, обличчя подряпане, а під оком синець.

— Дивися сюди! — заклопотано заговорив Сокольник при появі ката. — Бачиш це?

Тавот глянув. У камері біля стіни спав якийсь хлопчисько.

— Бачу, — кивнув кат-невдаха, заздалегідь холодіючи від жаху. — Начебто, це акс…

— Так, це акс! — гаркнув Сокольник, пронизуючи Тавота поглядом. На думку графа, новий кат був навіть гірший за чаклуна Мармадука — зовсім жалюгідна, дрібна особа.

— Саме він отруїв нашого улюбленого короля, зрозумів? Ти повинен простежити за тим, щоб упорядкували й пофарбували ешафот. А за два дні відрубаєш йому голову. Що з тобою, тобі зле?

Коли Тавот почув останні слова, бідолаха відступив до стіни, прихилився до неї та заплющив очі. Йому справді стало погано, запаморочилася голова й затремтіли ноги. Адже для того, щоб виконати наказ графа, довелося б узятись за сокиру, а сокира в ката міста Літона була дуже, дуже гостра.

Жабур на ймення Топ-Ганка, той самий, що цієї ночі на площі допоміг стражникам упоратися з хлопчиськом-аксом, також прокинувся у своїй водяній постелі. Хтось несміливо постукував у двері його кімнати. Жабур складався ніби з двох частин, з пари начебто окремих істот, змушених жити разом, — жабура Топа і його вершника, істоти, схожої на маленьку люту мавпочку, що її звали Ганка. Поки Топ важко перевертаючись і булькаючи зеленою водою, продував дихальний міхур, Ганка засукав худими лапками, наближаючись до дверей, насилу дотягся до замка й відімкнув його. Той самий служка, цього разу шанобливо схилився й прошепотів у волохате вушко:

— Граф Сокольник викликає до себе, шановного… — й так само поквапливо ретирувався, злякано озираючись через плече.

Ганка скептично скривив писок, скособочився, бридкий та липкий зі сну, пошкандибав назад до басейну, з якого саме вибирався жабур.

— Звідколи Сокольник має право викликати, а не запрошувати нас до себе? — обурено запитала мавпочка, не очікуючи, втім, відповіді. Адже, крім Ганки, єдиною живою істотою в кімнаті був Топ, а він особливим розумом не відзначався і тому волів мовчати.

— Ну гаразд… — Ганка витяг із шухляди величезний дерев’яний гребінь і заходився розчісувати буру шерсть, яка звалялася за ніч.

Жабур виліз із басейну, натяг на лискучі нижні кінцівки широчезні шорти й розпочав найвідповідальнішу ранкову процедуру. Кожен палець жовто-зеленої перепончастої лапи він увінчав наперстком-пазуром з вузьким тонким лезом, на могутні похилі плечі натягнув перев’яз із трьома томагавками та дюжиною дротиків, у шкіряні піхви поясного ременя встромив коротку криву шаблю, а до стегна пристебнув пару беручі. Потім надяг на ліве плече дитяче оксамитове сідло, яке пристебнув попругами під пахвою.

Ганка, що на той час завершив зачіску, заліз у це сідло, після чого жабур залишив кімнату.

Граф чекав у своїх покоях. Він устиг прийняти душ, надягти халат і покрити синець жовтою пудрою. Від графа несло парфумами «Ніжність пастушки», і чутливий писок Ганки зморщився.

— Ви знаєте, що знайдено того, хто отруїв короля? — почав Сокольник, щойно жабур переступив поріг.

— А хіба він не був відомий раніше? — пропищав Ганка, тонко натякаючи на те, що навіть найостанніший дурень у палаці в курсі, хто саме підлив отрути старому в молоко.

— Ні, не був, — відрізав граф, — пригадуєте акса, якого ви схопили минулої ночі?

Топ кивнув пухирчастою головою, а Ганка промовчав, очікуючи продовження.

— Саме він і отруїв короля, — з невинними очима завірив Сокольник. — Незабаром його стратять… Якщо звичайно цей дурень Тавот зможе втримати в руках сокиру. Але дехто хоче врятувати акса. Поки що не вдаватимуся до подробиць. Я використав Гончаків, і, можливо, вони її загризуть… А можливо, й ні. Ми з Мармадуком порадилися, і я вирішив, що злочинця-акса треба сховати за містом. Найкраще для цього підходить острів Лімбо. Він недалеко від узбережжя, але все-таки потрапити туди без корабля неможливо. Наймете корабель, пересидите якийсь час на острові, а по тому повернетеся. Тепер слухайте уважно. Зараз підете на задній двір і візьмете собі фургон. Стражників я відрядити не зможу, тож поїдете з самим Мармадуком…

Граф не встиг скінчити свою мову, як двері відчинилися й до покою увійшов чаклун.

— Що я чую?! — закричав він. — Ви збираєтеся вислати мене з міста, вислати мене?!

Сокольник невдоволено скривився, наче в нього болів зуб.

— Один жабур може не впоратися з аксою… — тут Ганка з Топом здивовано перезирнулися. — Їм знадобиться ваша магія.

— На острів Лімбо, де живуть ці мерзенні друїди? Крім того, нас із жабуром буде всього двоє — всього-на-всього двоє проти цього маленького чудовиська? — не міг вгамуватися чаклун. — Навіть і не думайте, графе, що я погоджуся на цю авантюру!

Сокольник підвищив голос:

— Але ми вже все обговорили! Не починайте суперечки наново. Поки ми тут сваримося, маленьке чудовисько вже, напевне, наближається до палацу…

Це змусило Мармадука тривожно озирнутися, ніби він злякався, що Кукса Пляма з’явиться зараз звідкілясь із-під дивана, на якому сидів жабур, чи раптом зіскочить просто зі стелі.

— У всякому разі, без додаткової охорони я не поїду! відрубав він.

Чаклун і Сокольник з ненавистю втупилися один в одного. Топ-Ганка мовчали, намагаючись зрозуміти, що це за «дівчисько» — «маленьке чудовисько», якого так побоюються граф та чаклун.

— Ну добре, добре… — здався нарешті Сокольник. — Адже акс і досі не прокинувся? Ви можете покласти його в фургон і дорогою заїхати на ринок найманців. Наберете загін, який схочете. Я оплачу… Тобто королівська скарбниця оплатить витрати.

За півгодини з невеличких задніх воріт палацу виїхав фургон. Всередині лежав просто на підлозі сонний Пак Спритник, а поруч сидів жабур. Топ відразу ж задрімав, а знудьгований Ганка забавлявся тим, що щипав Спритника за щоку й веселився, спостерігаючи, як той уві сні морщиться та смикає головою. У фургон були впряжені два великі чорні жеребці, а на облучку сидів Мармадук. Їм належало виїхати з Літона через східні ворота, подолати невелику відстань до портового міста під назвою Улов, найняти там корабель і доплисти до острова Лімбо. Але дорогою Мармадук збирався завернути на ринок, де кожен, хто вирушав у похід, завжди міг найняти собі в поміч декількох відважних шибайголів.

Сокольник випроводив жабура з чаклуном, полегшено зітхнув, поснідав, а по тому швиденько написав указ. Він викликав до себе королівських вісників, вручив їм указ і звелів негайно оголосити його, а потім розвішати на всіх вулицях Літона. В указі повідомлялося, що вбивцю короля знайдено і йому відрубають голову післязавтра рівно опівдні на головній міській площі.

Мармадука, найпершого суперника графа, що претендував на королівський трон, вдалося випровадити.

Сокольник сподівався, що за час його відсутності встигне домовитися з дворянами та баронами, які мали маєтки навколо Літона, та налаштувати їх проти чаклуна.

Вісники незабаром повернулися й повідомили, що указ вони оголосили та розвішали, але слухати й читати особливо нема кому — зважаючи на все, населення Літона зменшилося цієї ночі приблизно втроє, усі, хто міг, розбіглися. «Нічого, повернуться», — вирішив Сокольник і вийшов на балкон провітритися.

З третього поверху палацу він міг скільки завгодно оглядати широкий майдан, оточений будинками, на якому зараз не було жодного городянина. Раптом зовсім недалеко щось із оглушливим шипінням розірвалося. Граф примружився, здивовано озираючись, і побачив, що з-за дахів угору вдарив сніп густо-лілового світла. Уся площа здригнулась.

Був би тут Мармадук, він би зміг розтлумачити Сокольникові, що це схоже на магію відьми Інельди. Сам же граф нічого в магії не тямив. А сталося ось що…

Розділ 2

— Давай! — Кукса підтяглася на одній руці, виволікаючи Бобрика за собою.

Хлопчисько схопив її за шию і нарешті підібрався до карниза, що виступав на шість ліктів над підлогою. Найспритніший із гончаків, що залишилися, підстрибнув особливо високо, його зуби клацнули просто біля п’яти Пронози.

Вона заходилася розплутувати пружинний шнур, який устигла дістати з прірви. Неподалік від них у стелі виднівся широкий отвір, що вів, швидше за все, на поверхню — більше йому вести було просто нікуди. Залишалося дістатися до нього…

Бобрик важко дихав.

— Де ти навчилася таке витворяти? — кліпаючи пробурмотів він і здригнувся. — У своїй школі? Коли вони разом накинулися… І двох ти відразу заколола, але інші залишилися… Я думав, нам уже капець… Але тут ти відірвала їй хвоста!..

Не слухаючи хлопчиська, Проноза розмотала шнур і пожбурила «кішку» в отвір. З тихим бряжчанням залізні гаки за щось зачепилися. Проноза посмикала — начебто міцно.

— Давай, ти перший! — наказала вона, вручаючи Бобрику кінець шнура. — Відштовхуйся — і як на гойдалці…

Він спробував був заперечити, але Проноза вже впевнилася, що Бобрик міцно стискає шнур, і штовхнула його. Цю мить гончак обрав для того, щоб знову напасти. Його тіло здійнялося в повітря, зуби клацнули. Бобрик закричав з ляку, розтис пальці та полетів униз. Шнур гойднувся, відскочив назад до карниза — Кукса підхопила його, вглядаючись туди, де чотири витягнуті морди зімкнулися над хлопчиськом.

— Ай! — писнула раптом Проноза. — Що відбувається? Припини, бридка бабо!

«Не бійся, я зовсім трішки допоможу тобі», — мовила Інельда в її голові.

Пронозі здалося, що в тімені проклюнувся раптом гарячий міхур. Він швидко розрісся, заповнюючи голову і не перестаючи нагріватися.

— Ай! — знову вереснула вона, й відразу по тому спрацювала магія Інельди.

Не відразу вдалося Бобрику витягти Пронозу на поверхню. Нарешті він зупинився на краю провалля, поклав її на землю, а сам присів поруч навпочіпки. Поплескав її по блідих щоках. «Не красуня, але симпатична», — подумав хлопець і зітхнув. Проноза розплющила очі й глянула на хлопчиська, що й собі зосереджено розглядав її.

— Де це ми? — запитала нарешті вона.

— Біля того місця, звідкіля Наперсток злетів, — пояснив Бобрик. — Люди всі звідси повтікали, тому тут тихо.

Проноза повільно сіла.

— Що сталося?

— А ти не пам’ятаєш?

— Я… — вона приклала долоні до скронь і насупилася. — Тоді Інельда влізла в мою голову і залишила в ній свою магію… Вона сказала: ця магія краще працює вночі, але може іноді придатися і вдень. Хоча вдень вона значно слабкіша. То що ж сталося?

— У тебе з очей раптом вдарило таке яскраве світло… Двох гончаків спалило дощенту, а двох кудись віднесло. Але тебе й саму підкинуло, і ти вдарилася головою об стелю, так сильно… Я думав, вона в тебе трісне. Але тріснула стеля. Ну, а потім я тебе взяв і потяг звідтіля, поки ті двоє псів, що начебто залишилися живі, не повернулися.

— Голова в мене не тріснула, — повідомила Проноза, підводячись. — Тому що голова — моє найсильніше місце. А взагалі, мені все це набридло! Стараєшся, працюєш, а тут ні з якого дива з’являються якісь псюри та починають кусатися! Звідки вони взагалі взялися?

Бобрик знизав плечима.

— Може, Мармадук?..

— Атож, можливо, — Кукса раптом тупнула ногою і рішуче підтягла порвану спідницю. — Я жодного разу в житті не втрачала свідомості, а тут двічі поспіль! Це просто неподобство! Ти, Бобрику, як хочеш, а я йду в палац. Таке легеньке завдання — витягти Спритника, а я ніяк не можу впоратися!

Людей на вулицях було зовсім мало — дорогою Проноза з Бобриком зустріли всього три вози, на яких городяни цілими родинами їхали геть із Літона.

Вони вирішили, що нема рації підходити до палацу з парадного входу, а треба спробувати зайти з тилу, й рушили в обхід. Коли вже майже прийшли, Бобрик раптом відсахнувся й потяг Куксу за собою. Вони відскочили та присіли, сховалися в кущах, які росли обабіч дороги.

— Дивися, дивись… — хлопчисько вказав на запряжений парою чорних коней фургон, що також їхав геть від палацу. — Це ж чаклун там сидить!

Справді, на облучку сидів Мармадук, якого навіть здалека легко було впізнати по строкатій, немов у клоуна, одежі.

— А добряче я йому тоді каменюкою засвітив, — похвалився Бобрик. — Бац!

— Куди це він зібрався? — пробурмотіла Проноза, не слухаючи його. — І хто там ще їде в його фургоні?

Але віконця фургона були зсередини затулені чорними фіранками, які не давали змоги розгледіти пасажирів.

Вони провели фургон поглядом і рушили далі, до вузьких воріт у кам’яній стіні задньої частини палацу. Біля воріт чергували двоє стражників, а по обидва боки вздовж стіни були густі зарості ожини.

— Будемо битися? — діловито запропонував Бобрик. — Я візьму камінь…

Кукса похитала головою.

— А якщо вони здіймуть галас? Побити ми їх поб’ємо, але можуть прибігти інші, а я зараз не в найкращій формі. Ні, краще зробимо інакше.

Вона потягла Бобрика за комір. На такій відстані, з якої стражники не могли їх побачили, вони швидко перебігли відкритий простір і пірнули в ожинові зарості. Сонце вже стояло високо, у кущах було задушливо, голосно дзижчали бджоли. Проноза наблизилась до самої стіни, змотала з пояса пружинний шнур, гарненько прицілилася та кинула «кішку». Один із гаків зачепився, Проноза, як завше, посмикала, щоб перевірити міцність.

— Ну гаразд, — кинула вона. — Ти поки побудь тут…

Бобрик ображено насупився.

— Знову ти за своє? Я чоловік і не можу відпустити тебе у вороже лігвисько саму. Взагалі я мушу лізти першим.

— Дівчатам слід поступатися, — тупнула ногою Кукса. — Та й навіщо ти мені там потрібен? Я сама тихо проберуся, а з тобою…

— Я теж тихо проберуся! — обурено закричав хлопчисько, так що навіть зграйка бджіл здійнялася в повітря, налякана його лементом. — Я ж спритний, я ж…

— Тільки не кричи! Стражники зараз прибіжать. Добре, не хочеш залишатися, ходімо разом. Але я перша, зрозумів? А інакше взагалі з собою не візьму!

Набурмосений Бобрик якусь мить обмірковував сказане.

— Хай уже буде по-твоєму, — нарешті знехотя озвався він, — пропускаю тебе вперед. Але ти нічого такого не думай, це я просто з ввічливості, тому що звик до жіноцтва ставитися з повагою.

— А я нічого й не думаю, — Проноза схопилася за шнур і, спритно перебираючи руками, почала швидко лізти вгору.

По інший бік стояло кілька возів із сіном. Поруч — стайня з розчиненими ворітьми. Всередині хтось ходив, іноді звідти долинало іржання.

Кукса з Бобриком перебігли подвір’я і опинилися біля відчинених дверей, з яких смачно пахло. Бобрик голосно втягнув носом повітря й проковтнув слину.

— Млинці… — замріяно простогнав бідолаха. — 3 яблуками… А ще… Зараз… Ще пиріжки з м’ясом, варені яйця, фруктовий салат і перловка… Тьху, перловка!

— А я люблю, — зітхнула Проноза. — Добре, не відволікайся. Ходімо.

Вони вступили до широкого коридору, по один бік якого було кілька дверей. Найближчі були відчинені. Кукса пройшла вздовж стіни, обережно зазирнула туди й побачила кухню. Там кілька кухарчуків, стоячи спиною до дверей, під орудою дебелого кухаря щось нарізували, чистили та фарширували. Поряд на плиті шкварчали пательні та булькав суп у великій каструлі. Приміщення повнилося парою, постаті в білих фартухах ледве мріли в ній.

— Давай! — прошепотіла Кукса й навшпиньки рушила далі. У кінці коридору донизу вели кам’яні сходи.

— Спускаймося.

Проноза не почула відповіді, озирнулася й не побачила Бобрика. Він зник.

На далекій околиці Літона, там, де починався шлях до океанського узбережжя та портового Улову, розкинувся великий ринок. Тут купували та продавали різний крам не лише городяни, сюди з’їздилася безліч купців із інших місць. Придбати на ринку можна було що завгодно — починаючи від зброї та закінчуючи різними засобами пересування на кшталт возів і візків. Ятки й крамниці тяглися довгими рядами, але не врізнобій. Продавці подібного краму намагалися триматися разом, щоб збивати одне одному ціну та переманювати покупців. Тому тут були Зброярський, Гончарний, Мисливський, Винний і навіть Сміттєвий ряди, де лахмітники й не надто щасливі лихварі торгували всілякою нікчемною мізерією — старим одягом, побитим посудом і дірками від бубликів.

Того ранку, коли Мармадуків фургон із жабуром і сонним Паком Спритником виїхав із задніх воріт королівського палацу, до ринку пішки наближалися два чоловіки. Це були бунтівники, що збиралися скинути графа з чаклуном, — начальник палацової варти Жур Харлик і переможець безлічі турнірів, убивця дюжини драконів і рятівник одинадцяти принцес, славетний лицар Боден Девідсон. Лицар, високий чоловік із товстими, як стовбури дерев, руками, повільно й важко переставляв ноги в дорожній куряві. Рухливіший Жур то виривався вперед, те повертався й іноді починав схвильовано бігати навколо Девідсона.

— Ви б поквапилися! — нарешті мовив він, коли попереду вже завиднілись ринкові ятки. — Нілсон, певне, давно чекає.

Напередодні вночі, по нараді в домі лихваря, бунтівники розійшлися спати, однак домовилися зустрітись вранці просто на ринку. Нілсон мусив прийти раніше й вибрати для лицаря обладунки, в яких той збирався битися з графом Сокольником.

Девідсон розтулив був рота, збираючись відповісти, зробив кілька кроків — і знову стулив, так нічого й не сказавши. Як і жабурові Топу, слова давалися йому важко, бідолаха взагалі волів не розмовляти, а просто бити по головах мечем чи хоча б списом.

Сонце ставало дедалі яскравіше, здійнята важкими чобітьми лицаря пилюка муляла очі.

— Хух, прийшли нарешті, — мовив Жур, коли змовники нарешті дісталися до крайніх яток. Він витер чоло долонею та озирнувся. — Так, і куди нам тепер?

Голова Бодена Девідсона повільно повернулася і ледь опустилась. Боден глянув на Харлика й поволі зморщив чоло.

— Куди-и? — промовив лицар низьким голосом. — Я не зна-аю… — у розмові він завжди розтягував звуки, що давало зайвий час, аби обміркувати наступне слово.

— Ну як же, любий мій? Якщо Нілсон купує зброю, то нам потрібно в… — Харлик, який давно втратив надію, що в лицаря будь-коли розів’ється кмітливість, багатозначно замовк.

Але Девідсон теж мовчав і лише тупо дивився в перенісся Жура.

— Об-ла-дун-ки… — по складах повторив той. — Зброя, це що?

— Що? — здивовано повторив Боден Девідсон. — Зброя? А-а-а… — він ляснув по своїх плечах, приклав долоні до грудей, а по тому почав поплескувати себе по голові, ніби зображаючи напліччя, нагрудник і шолом… — Такі, а-а-а… штуки…

— Атож, атож, такі штуки, — Харлик нетерпляче підскочив, знизу вгору намагаючись зазирнути в позбавлені й тіні думки ясні очі лицаря. — Штуки, що…

— Які-і… — тягнув Девідсон, не відриваючи долоні від чола.

— От-от, штуки, що…

— А-а-а… — широке червоне обличчя Бодена спотворилося від напруги. — Яа-ак залізна одежа-а?

— Ну так, так, так! — закричав Жур. — До деякої міри ми це так і можемо назвати — залізним одягом. Але зараз не це важливо. Нам треба йти в…

Боден опустив руки і з радісною посмішкою дитини, що нарешті впоралася зі складним завданням, вигукнув:

— Одежний ряд!

— Хух… — видихнув Жур. Він стомлено зсутулився й почав у тузі колупати землю носком чобота. — Ні, любий мій. Обладунки — це не стільки одяг, скільки захисна зброя. Вони продаються в Зброярському ряду.

— Не-евже… — протягнув Девідсон і здивовано розвів руками. — Ну, ти подума-ай…

— Ну гаразд, годі, ходімо вже, — Харлик роздратовано підштовхнув лицаря вперед.

Між ятками товклося безліч люду. Боден Девідсон, не звертаючи ні на кого анінайменшої уваги, розмірено тупотів уперед. На лотках лежали щити, мечі, списи, кийки, ножі та луки. Цілі вітрини було віддано під заморські арбалети й самостріли, на спеціальних підпірках висіли обладунки. Боден повільно крутив головою зліва направо, й очі його похмуро поблискували, коли він розглядав зброю. Жур прилаштувався позаду, даючи лицарю змогу розштовхувати натовп могутніми грудьми, й теж роззирався навсібіч, але не на крам, а на покупців, намагаючись вгледіти лихваря. Якийсь злодійчук підкрався ззаду та простяг руку до чималої кишені лицаря, однак тут Боден зреагував миттєво: однією рукою схопив хирлявого хлопчака за шию, підняв і заніс над його головою могутнього кулака.

— А-а-а… прибити його? — поспитав він, неквапом повертаючись до Харлика. Злодійчук у його руці несамовито витріщав очі та безгучно роззявляв рота, мов риба на піску, не в змозі ані дихнути, ані писнути.

— Відпустіть його, відпустіть… — наказав Жур, озираючись на натовп. — Він же дитина ще.

— Ну то й що?

— Прибережіть жорстокість для графа.

— А-а-а, ну добре… — Боден щосили відкинув злодія, і той з голосним брязкотом гепнувся на купу щитів.

Вельможі рушили далі. Їм довелося обійти весь Зброярський ряд. Стомлені лицарі зупинилися в самім його кінці.

— У чому річ? — дивувався Жур. — Де ж лихвар?

— Одежний ря-ад? — з надією запитав лицар. — Тут немає… Значить там?

Харлик підняв палець, змушуючи Бодена замовкнути. Йому здалося, що серед гудіння сотень голосів вдалося вловити дещо знайоме.

— Стривайте-но… Так… Ага, йдіть за мною! — з цими словами Жур кинувся далі.

Вони потрапили до найбільш зневаженого серед торговців Сміттєвого ряду. Тут навіть не було яток — продавці розкладали свій крам просто на землі. Харлик з Девідсоном побачили огрядну постать лихваря, одягненого в сіру хламиду з грубої ряднини, босого та підперезаного розкошланою мотузкою.

— Що ж це таке? — верещав Нілсон, простягаючи худому продавцеві руку, в якій було затиснуто кілька мідних монет. — Посоромився б такої жадібності! Це ж нікуди не годиться, ти просто зобов’язаний поступитися мені ще двома мідяками! Треба ж совість мати, як же так? Ні, все-таки звідки в тебе така жадібність, щоб вимагати стільки за ці нікчемні уламки обладунків!

Продавець співчутливо кивав, запопадливо посміхався, закочував очі, немовби бажаючи сказати, що він цілком згоден із усіма аргументами Нілсона й сам не розуміє, який скнара здатен вимагати настільки велику плату за такий нікчемний товар — і весь це час намагався скорченими пальцями видряпати монети з руки лихваря.

Нілсон почув тяжкі кроки лицаря, озирнувся і відразу розтис пальці.

— Чудова криця! — плаксиво вигукнув він, другою рукою відпихаючи від себе продавця. А той заволодів нарешті грішми і поквапився відскочити подалі та мерщій сховати монети в свою калитку. — Мені довелося обійти півринку! Сам Князь… — вказівним пальцем він багатозначно тицьнув угору, на сонце, що яскраво світило в безхмарному небі, — сам Князь, кажу, вважав би за честь убратися в таку броню! Погляньте лишень! — він зробив крок убік, щоб вельможі могли помилуватися купою чогось жовто-рудого, зваленого на землі поруч з іншим крамом худого продавця.

Боден Девідсон і Жур Харлик підступили ближче, аби й справді розгледіти придбання Нілсона. Перед ними лежало кілька погнутих штукенцій, що, напевне, колись могли яскраво блищати в сонячних променях, але давно втратили цю здатність, бо нині їх суцільно вкривав бурий наліт іржі. Якщо гарненько придивитися, можна було розрізнити серед іншого щось на кшталт вчавленого нагрудника, тріснутих наколінних чашечок та страшенно подовбаного цебра з ґратами на боці — хоча насправді це був шолом з вивернутим набакир забралом.

Харлик кашлянув і дуже обережно доторкнувся до купи іржавого залізяччя носком чобота. Купа просіла, почувся тихий і якийсь жалюгідний брязкіт.

Нілсон, який ревниво спостерігав за ними, підскочив до Жура з криком:

— Не смійте, ви ж їх зламаєте!

— А-а-а… — розгублено почав Боден Девідсон і замовк, не знаходячи потрібних слів.

— Ху-у… — простогнав Харлик, витираючи долонею раптово зопріле чоло. — Ну що ж, любий мій… Гадаєте, граф погодиться вийти на бій із вами, якщо ви будете вдягнені у… у таке… у такі… не побоюся цього слова, обладунки?

— Дивіться! — прошепотів раптом лихвар, хапаючи їх обох за плечі. — Дивіться, хто приїхав!

Харлик з Девідсоном разом озирнулися й побачили фургон, що зупинився неподалік від ринку. На передку сидів чаклун Мармадук, а з-за його плеча саме вистромився писочок Ганки, що сидів на плечі Топа.

— Навіщо вони сюди приїхали? — злякано залепетав Нілсон. — Девідсоне, Харлику, забирайте мерщій ці чудові обладунки та ховаймося, поки він не побачив, що саме купуємо. Що, як вони запідозрять нас у чому-небудь та донесуть Сокольникові?

Розділ З

Кукса Пляма нервово вдивлялася в дальній кінець коридору, та Бобрик несподівано виринув з дверей кухні разом із клубом пари. Раз у раз озираючись, він побіг до неї та на ходу продемонстрував здобич — великий млинець з добре пропеченого тіста, посеред якого лежала дрібно порізана тушкована морква, сіру торбу та моток мотузки.

— Ти що робиш?! — обурено засичала до нього Проноза. — А якби тебе побачили? Я тут Спритника рятую, а тобі аби лишень черево натоптати!

— Та цим і не натопчеш… — протяг Бобрик, затискаючи торбинку під пахвою та згортаючи млинець у рурочку. — Так, на один зуб… — Він відірвав половину і подав дівчинці. — Це тобі.

Кукса презирливо відштовхнула його ліктем і сердито покрокувала коридором до сходів.

— Ну, як хочеш, — бубонів ззаду Бобрик, голосно плямкаючи.

Дівчинка зробила кілька кроків кам’яними сходинками й зупинилася. Хлопчисько позаду й далі смачно плямкав і, хоча вона не бачила, напевне, ще й облизувався.

— Гаразд, дай шматочок, — пробурчала вона обертаючись.

Тої ж миті в руку їй було вкладено половинку масного млинця. Хоча Кукса й не любила, здавалося, тушкованої моркви, однак швидко все зжувала.

— Смачно, та мало, — зітхнув Бобрик. — Там у них ще яєчня була на пательні, але така гаряча, що ніяк не схопиш.

— А мотузка тобі навіщо? І що в торбі?

— Мотузка придасться, а в торбі… — Бобрик зазирнув туди й гмикнув. — Буряк… Лише один. Будеш?

— Та ти що! Хто ж це сирі буряки їсть?

Хлопець знизав плечима:

— Я їм…

Кукса з жахом побачила, як Бобрик дістав з торби велику, вкриту засохлою землею бурячину, широко роззявив рота й намірився вгризтися в неї зубами. Змушена була дати йому потиличника. Від цього рот хлопчиська зі стукотом закрився, а Проноза вихопила в нього буряк і кинула вниз зі сходів.

— Ти здурів? Він же весь у землі!

— Ну то й що? — запхинькав Бобрик. — Так навіть смачніше! Я завжди немите їм, кажуть, це корисно, шлунок зміцнює…

— Ой, який же ти темний, — зітхнула Кукса. — Що там корисного — навпаки, можеш до смерті отруїтися! І торбу викинь, вона брудна…

Знизу почулися швидкі кроки, й просто на них раптом вискочив здивований стражник, в одній руці якого була бурячина, а в другій меч. Кукса, що саме зібралася прочитати Бобрикові лекцію з гігієни, першої миті розгубилася й встигла тільки відступити вбік, щоб стражник не налетів на неї. Той щось забурчав, змахнув мечем, та Проноза виставила ногу. Стражник перечепився, дико витріщив очі й зі страшним гуркотом гепнувся на сходи. Меч і буряк полетіли в різні боки. Бідолаха спробував підвестися, але Бобрик, який підкрався ззаду, накинув йому на голову мішок. Цієї ж миті Кукса стрибнула стражникові на спину й звичним прийомом вивернула йому руку за спину:

— Давай, чого стоїш?! — гукнула вона до Бобрика.

Той якимось дивом зрозумів, чого від нього вимагають, розмахнувся й кинув їй мотузку. За хвилину руки стражникові було скручено за спиною, а самого за шию прив’язано до поруччя.

— Не задихнеться? — Бобрик стурбовано глянув на бранця, що глухо мукав крізь мішок, намагаючись випручатися з мотузки.

— Мішок драний, повітря пропускає достатньо, — зауважила спостережлива Проноза. Стражник смикнувся особливо сильно, мотузка затріщала.

Бобрик вчепився обома руками в меч і з натугою підняв його.

— Шкода, що не задихнеться, — промовив він голосно, щоб полонений почув. — Ну, Громило, давай тоді його мечем заколемо…

Стражник щось промекав крізь мішок і злякано замовк, ніби дослухаючись.

— А що, можна, — погодилася Кукса, подумала якусь мить і додала: — Тільки ти, Зарізяко, дай мені, я сама хочу…

— Ні, я! — вигукнув Бобрик. — Тих двох ти ж зарізала, мені не лишила жодного. А потім ще трьох, пам’ятаєш, Громило? А перед цим ще тих шістьох, там один такий здоровенний був, страшний, я його сам хотів, але ти знов не дала мені погратися. А тепер моя черга…

Стражник мовчки слухав і дихав під мішком дедалі тихше.

— Ти ж із першого разу мечем не влучиш, — не вгавала Кукса. — У тебе негарно виходить, Зарізяко, ти їх так незграбно рубаєш на шмаття… У мене швидше і… вона клацнула пальцями, — веселіше якось, чи що…

Стражник, тихо охнув і стиснувся, ніби хотів злитися з поруччям.

— Ну, вже добре, добре, — зітхнув Бобрик. — Давай, Громило, трішки зачекаємо, подивимося, що він перше зробить. Якщо поворухнеться, тоді я, а коли якийсь звук видасть, тоді ти.

— Згода! Так і зробимо. Тільки тепер помовч, щоб не пропустити.

Навшпиньки вони спустилися сходами й опинились у просторому коридорі, обабіч якого тяглися ґратчасті двері. Бобрик уже спітнів під вагою меча, тому обережно, щоб не дзвякнув, опустив його на підлогу. Двоє малих шпигунів перезирнулися й, не змовляючись, почали по черзі заглядати в усі камери, кожен по свій бік коридору. Та клятий коридор виявився не надто довгим і незабаром скінчився суцільною кам’яною стіною.

— Дивно, — знизав плечима Бобрик. — Чому жодного в’язня нема? Взагалі нікого!

- І Спритника теж нема… — пробурмотіла Проноза. Ой, не подобається це мені! А пам’ятаєш фургон із чаклуном, що повз нас проїхав? Ну-бо, ходім назад!

Щойно повернулися до сходів, надзвичайно стурбована Кукса все-таки згадала про стражника:

— Він же застогнав, чи не так, адже ти чув, Зарізяко? Тобто, Шкуродере?

— Ні, він поворухнувся! — якомога голосніше озвався Бобрик. — Я бачив, він затремтів!

Стражник, який і не стогнав і не тремтів, а навпаки, закам’янів, після цих слів і затремтів і застогнав одночасно.

— Чому в камерах порожньо?! — гаркнув Бобрик над самим його вухом.

— А-а-а-а… — почули вони глухе мукання з-під мішка. — Ам…

— Що він говорить? — намагався дослухатись Бобрик.

— Ти що говориш? — підвищила голос Проноза.

— Ам-ністія… — ледве вимовив стражник.

— Ам-ніс-ті-я, — по складах повторила Кукса. — Що це таке?

Хлопчисько зі знанням справи пояснив:

— Це така штука, коли всіх ув’язнених відпускають. Ну, начебто пробачають їхні злочини. Ага, ось чому тут нікого немає.

— А для чого їх пробачають? — і далі дивувалася Проноза.

— Ну, зазвичай це роблять до якихось великих ювілеїв. Чи просто до свят. Або через якісь дуже важливі події. А зараз, напевне, через смерть короля, — він раптом спохопився, ляснув себе по чолу й страшним голосом додав: — Ось що, Горлорізе… тобто, Громило, то хто ж його… — він черкнув долонею по горлянці: — я чи ти?

Стражник, який дрібно кивав головою, поки хлопчисько пояснював про амністію, перестав кивати.

— Чекай, чекай… — Проноза нахилилася до нещасного бранця. — Агов, дядьку! А до вас недавно привозили такого хлопця… — вона замовкла на мить, скоса глянула на Бобрика, й раптом рішуче продовжила: — Такого вродливого білявця, м’язистого такого… ну, акса, одним словом?

Настала пауза, під час якої Бобрик похмуро розмірковував над словами Пронози, а стражник — невідомо що робив під своїм мішком.

— Привозили, — нарешті глухо долинуло звідти.

— І де він тепер?

— Відвезли… — почулося з-під мішка.

— Так, дядьку, — мовила Кукса. — Коротше кажучи, якщо хочеш, щоб ми пішли, а тебе не чіпали, розповідай усе.

— Його чаклун відвіз, — жваво відгукнувся стражник. — Чаклун із жабуром. Я сам чув, як вони казали, який корабель краще до Лімбо наймати.

— Лімбо? — повторила Кукса. — Стривай, Лімбо — це ж острів? Тут недалечко?

— Атож, острів. Вони спершу на ринок, щоб загін у дорогу найняти, потім — до Удова, а вже звідтіля на острів.

— Так… — Кукса поставила останнє запитання: — А навіщо вони його туди повезли?

— А на те, — почулося з мішка, — що тут його залишати не можна, бо Сокольник не хотів, щоб якесь чудовисько рознесло його в’язницю на друзки.

— Ага… — Проноза випросталась і побігла нагору, голосно цокаючи підборами по кам’яних сходинках. — Бобер, давай за мною! Може, ще встигнемо!

І досі похмурий Бобрик поплескав стражника по плечі та замислено пробурмотів:

— Це вже все, дядьку, не бійся. Ще хвилин десять так посидиш, а потім можеш голосно кликати на допомогу, зрозумів?

Він швидко пішов за Куксою, тихо бурмочучи на ходу:

— Подумаєш, білявий… М’язистий… Я теж… — Бобрик поторкав обличчя, після нічних пригод прикрашене синцями та саднами, — …теж хлопець привабливий.

Розділ 4

Так уже вийшло, що цього дня на міському ринку довелося побувати всім учасникам подій. Після колишнього начальника королівської варти Жура Харлика, славного лицаря Бодена Девідсона та лихваря Нілсона туди завітали чаклун Мармадук і жабур Топ-Ганка.

Точніше, жабур спочатку виліз був із фургона, та потім вирішив, що зовні надто спекотно, — а волога пухирчаста шкіра Топа погано переносила прямі сонячні промені — і повернувся назад у фургон, тим більше, що там лежав сонний Пак Спритник. Мармадук запевняв жабура, що його сонна пара ще довго не дозволить Спритнику прокинутися. Але Ганка не надто довіряв усіляким чаклунським штукам і, до того ж, це був акс, а не звичайна людина…

Ряд, де найманці — як місцеві, так і прибулі здалеку — пропонували свої послуги, дуже відрізнявся від інших торгових рядів. Замість яток і крамниць він був зайнятий возами й людьми… чи нелюдьми.

Річ у тім, що на просторах Аквадору жили не тільки люди, а й деякі інші племена двоногих розумних істот. Були двометрові ящірки-дризги, були сельгуби — щось середнє між мавпами й людьми, та ще деякі інші. Мармадук навіть трохи розгубився від такої кількості облич, пащ, морд і рил — він повільно йшов повз найманців і ніяк не міг зміркувати, хто ж найкраще йому підходить. Крім іншого, його бентежило, що найманці, як правило, пропонували свої послуги поодинці, якнайбільше втрьох або вчотирьох, чаклун же думав, що для надійного захисту йому знадобиться не менш як десяток охоронців. До того ж, оплачувати їхні послуги він мав не зі своєї кишені, а з тієї суми, що її видав граф Сокольник. Мармадук досяг уже кінця ряду й розгублено повернув назад, коли хтось погукав його:

— Агов, пане!

Чаклун озирнувся. Поряд стояли два однакові вози, за якими на землі розташувалася юрба істот, які більше за інших найманців нагадували нелюдей. Але зараз Мармадук дивився не на них, а на того, хто виступив із-за возів і озвався до нього. Зовсім лисий, незнайомець носив довгий, гаптований дрібним бісером камзол до колін, вузькі штани з пишними китицями та мокасини, мав при боці коротку криву шаблю на ремені. Обличчя в нього було дуже бліде, якесь недобре, з довгим прямим носом і впалими щоками.

— Шукаєте рішучих хлопців? — неприємний чоловік підступив ближче.

— Так, рішучих! — закивав Мармадук. — Рішучих і відважних! А ще сміливих. Дужих, умілих бійців… І не надто жадібних.

— Ну, тоді вважайте, що вже знайшли. Гляньте… — з цими словами незнайомець міцно схопив чаклуна за рукав і потягнув.

Коли він виявився зовсім близько до Мармадука, той відчув, що від найманця поширюється холод. Вони пройшли за вози.

— Це снігові люди, — поважно мовив незнайомець. — Для зручності можете називати їх сніжняками.

Снігові люди виявилися дуже схожими один на одного здоровенними хлопцями — усі нівроку, але з невиразними обличчями й товстими, немов колоди, руками. Чимось вони нагадали Мармадуку лицаря Бодена Девідсона, якого чаклун разів зо два бачив на міських турнірах, тільки от у лицаря обличчя було все-таки розумніше. До того ж, він цілком, від тім’я до п’ят, був людиною, а сніжняків, як і в їхнього проводиря, від людей все-таки відрізняв неприродно білий колір шкіри. Їхній одяг складався в основному з вузьких штанів з китицями, а замість камзолів вони носили сорочки з різнобарвним гаптуванням. Волосся на їхніх головах майже не росло, тільки з самого тімені звисали чуби — в кого коротші, в кого довші. У руках сніжняки стискали довгі бамбукові трубки, а на шиї в кожного висів шнурок, на якому теліпалася хутряна рукавиця. Від того місця, де вони сиділи, розходилось холодне повітря.

— Це відкіля вони такі? — здивувався Мармадук. — І до речі, ви хто такий?

— Мене кличуть Амор Купадор, — назвався проводир. — Наголос на першому складі, «Амор», а не «Амор». Я знаменитий полководець.

— Знаменитий? — усміхнувся чаклун.

— Так. Певна річ, знаменитий у тій області Аквадору, звідкіля я родом. На півночі.

Час квапив, Мармадук дедалі більше побоювався, що маленьке чудовисько, «дівчисько-акса», якимось чином зможе вистежити їхній фургон.

— Ну добре, добре! — вигукнув він. — У мене всього три запитання до вас, всього три. Перше — чи вміють ці… сніжняки битися. Друге — що за трубки в них у руках? Третє — наскільки невелику плату ви з мене зажадаєте?

Амор Купадор знову схопив Мармадука за рукав.

— Я відповідатиму коротко й на кожне запитання по порядку. Сніжняки б’ються, мов демони! Не думайте: хоча їх так називають, це не означає, що вони складаються зі снігу — просто натуральна температура їхніх тіл дуже низька. О, таких бійців ще треба пошукати — кожен сніжняк вартий цілого загону звичайних людей! Якби навіть на їхньому шляху трапився могутній жабур зі страшного племені, вони б не відступили й тоді…

Чаклун перебив:

— Добре, добре! Друге запитання. Що це за трубки?

— Трубки… — багатозначно повторив Купадор. — Як ви вірно зауважили, це трубки. Трубки з північного бамбука, несприйнятливого до будь-якого, навіть найжахливішого морозу.

— Так… І навіщо потрібні ці трубки, несприйнятливі до морозу?

— А на те, що ми користуємося таємною зброєю.

— Якою такою таємною зброєю? — підозріло перепитав Мармадук.

— Пане, якби я вголос казав усім, що це за зброя, вона б перестала бути таємною. Чи не так?

Чаклун, обміркувавши ці слова, змушений був погодитися.

— Та гаразд, гаразд, але я маю знати, чим озброєні ті, кого я — можливо! — збираюся найняти.

— А давайте я шепну вам на вухо, — запропонував Амор Купадор.

Мармадук кивнув, і той схилився до нього та зашепотів. Чаклун відчув, як його вухо обвіяло хвилею холоду.

— Що? — перепитав він по нетривалій паузі. — Що ви говорите? Крижані?

— Авжеж! — підтвердив Амор. — Аж дух перехоплює — такі крижані.

— Нічого не розумію… — чаклун розтирав змерзле вухо. — Ну, припустимо… А вони що, живі?

— Хто живий? — здивувався Купадор. — Як ця зброя може бути живою?

— Ну, ви ж самі назвали їх їжаками…

— Цссс! — перебив Амор Купадор і з тривогою озирнувся навсібіч. — Я ж кажу: коли навколо стільки чужих вух, не варто вимовляти назву цієї зброї вголос. Просто вона так називається, і край…

— Гаразд. Я дуже поспішаю. А боєзапас… ну, ці таємні снаряди у вас із собою?

— Ось вони… — проводир снігових людей вказав на закриті покришками великі плетені кошики обабіч возів. — У моєму загоні два десятки сніжняків. Усі — хлопці з твердими крижаними м’язами, що пройшли вогонь і воду. Озброєні до зубів. Що ще потрібно тому, хто хоче забезпечити собі надійний захист?

— А ще потрібно, щоб із нас запросили не надто багато, — відгукнувся Мармадук. — Скільки ви хочете?

Амор Купадор суворо посміхнувся і схрестив руки на грудях.

— А це… — мовив він, — залежить від того, хто ваші вороги, від того, які саме небезпеки чигатимуть на нас у дорозі, й від того, наскільки ця дорога далека.

Чаклун повернувся обличчям до Амора і прямо глянув йому в очі:

— Так, просто розважальна прогулянка. Круїз до острова Лімбо й назад, усього днів на два. Ну а вороги… Ой, не смішіть мене, які там вороги? Адже ваших крижаних хлопців не налякає восьмирічне дівчисько?

Коли запряжений парою чорних коней фургон і два вози, в яких розмістилися снігові люди, полишали ринок з одного боку, з іншого до нього швидким кроком наближалися Кукса Пляма з Бобриком. Вони зупинились, оглядаючи залиті сонячним світлом ряди яток і галасливу юрбу навколо.

— Он бачиш, там залишають свої візки покупці, — хлопчисько вказав на зелену луку поруч із ринком. — І ніякого фургона там нема. Виходить, вони вже поїхали. Але пішки ми їх не наздоженемо…

Кукса ще раз зміряла ринок поглядом.

— Так, вони, напевно, вже поїхали до Улову. Я знаю, де цей Улов, ми там якось показували виставу.

— Ви ж фіглярі, так? Цей Спритник, ти й той ваш дід?

Кукса виправила:

— Не дід, а Старий Бодар. Насправді, він рідний дідусь Спритника, а я так… годованка.

— І де він зараз?

— Чекає з фургоном на іншому кінці міста, — Проноза й далі в безнадії розглядала ринок.

— То чого ж ти в нього допомоги не попросиш?

Вона похитала головою.

— Ну то вже ні! Бодар із самого початку запропонував допомогти, але я тоді відмовилася. А тепер мені гордість не дозволяє. Сама впораюся… Тобто ми з тобою самі впораємося. Ось, знайшла, ходімо…

— Куди, куди? — здивувався Бобрик, коли вона швидко рушила до одного з рядів. — Що ти там знайшла?

Проноза крокувала, не оглядаючись.

— Ти ж сам сказав, що пішки не наздоженемо, — через плече недбало кинула вона. — Виходить, треба придбати надійний транспортний засіб.

— Що придбати?

— Ну, купити щось, на чому можна їхати. А надійне — це таке, щоб не розвалилося дорогою. Ондечки Каретний ряд. Чи він називається Фургонним?

— Насправді це називається Рядом возів, — виправив Бобрик, — тому що в нас тут не на каретах і не на фургонах, у нас люд здебільшого на возах їздить. Карети ж дорогі, та й фургони не дешевші. На них тільки багатії катаються, а їм майстри спеціально на замовлення роблять… Слухай, а гроші в тебе є?

— Є трохи. Має вистачити.

Виявилося, що все-таки не вистачить, тому що, збираючись купувати віз, Кукса якось забула, що до нього потрібен ще й кінь. Але коні до возів безкоштовно не додавалися, за них потрібно було платити окремо.

Вони обійшли весь ряд, повернулися назад до його початку і знову пройшли до кінця, але нічого придатного не знайшли. Найжалюгідніший віз коштував стільки, що в Кукси залишалася всього якась монета чи дві, а цього не те що на коня, навіть на стару шкапу з облізлим хвостом, уже не вистачало.

— Давай, може, все-таки підемо до цього твого Бодаря? — несміливо запропонував Бобрик, коли вони вдруге зупинилися в кінці ряду. — У нього грошей візьмемо? Чи поїдемо на вашому фургоні?

— Та що ти верзеш! Поки ми через усе місто пройдемо, поки потім назад доїдемо, скільки часу мине? І ще не забувай, я ж не всіх гончаків повбивала, двоє залишилося. Зараз вони, напевно, втратили наш слід, але якщо знову почнемо сновигати туди-сюди, можуть і знайти.

Бобрика пересмикнуло, коли він згадав злісних, схожих на великих пацюків тварин, і тут його увагу привернула тиха музика, що лунала зовсім поряд. Хлопець озирнувся — неподалік стояв невеличкий фургон, до якого вони раніше навіть не підходили, адже в будь-якому разі він мусив коштувати більше за віз із конем.

Кукса помітила, що хлопчисько повернув голову, і простежила за його поглядом. Біля фургона сидів, підгорнувши під себе ноги, дуже смаглявий чоловік у самих трусах. Точніше, замість трусів його стегна було обмотано білим рушником, а ще один рушник, згорнутий у вигляді чалми, вкривав голову. Чоловік тримав у руках тонку сопілочку й тихо награвав. Трава перед його колінами сама собою ворушилася, ходила хвилями.

— Це хто такий? — прошепотів хлопчисько.

— Не знаю, — пробурмотіла Проноза. — Якийсь дивак.

— Ич, як цікаво він убраний, — зауважив Бобрик.

Іноземець тим часом перестав грати (трава перед ним завмерла), поклав сопілочку та кивнув їм, підкликаючи до себе. Обоє, мов по команді, наблизилися, й Бобрик при цьому не переставав із цікавістю розглядати незвичайного чоловіка. Куксу ж цікавив фургон.

Фургон, як стало видно зблизька, був дуже старий, але ретельно полагоджений, весь в акуратних латках.

— Дядьку, ми тут не можемо вирішити, хто ти такий? — серйозно звернувся до іноземця Бобрик. — Начебто й не дризг, і не сельгуб, і не жабур, звичайна людина. А вдягнений якось не по-нашенськи…

— Не по-нашому, — виправила Проноза.

— Я — Факір, — ще серйозніше за Бобрика озвався власник фургона.

— Невже? — Бобрик був вражений жодного разу досі не чутим словом. — Справді? А це що означає?

— Це означає, що я з Факирії. Так називається моя батьківщина. Що ви шукаєте, діти?

Кукса вже встигла добре розгледіти фургон і навіть зазирнути під нього.

— Він, звичайно, дитина, а я ні, — недбало кинула вона.

— Тю! — сказав Факір, виражаючи, видимо, таким дивним словом свій подив. — Тоді хто ти така?

— Я не дитина, я акса.

— І я не дитина, — хлопчисько випнув груди й хрипко додав: — Дозвольте представитися — Бобер. Бобер Літонський.

— Овва! — Факір, здається, нічого не зрозумів. — Та що ви кажете? Отож-бо й дивлюся — начебто, дівчинка з хлопчиком. А потім пригледівся: аж ні. Це ж акса та Бобер Літонський!

Тут Пронозі здалося, що з них глузують. Вона уважніше глянула на Факіра — ні, начебто, цілком серйозний…

— Що ви шукаєте на цьому ринку? — не вгавав він.

— Ось, хотіли б придбати надійний транспортний засіб, — вагомо повторив Бобрик «мудрі» Куксині слова.

— І чого ж не придбали?

— Та ніяк не можемо прицінитися…

— А навіщо вам віз?

Кукса зітхнула.

— Розумієте, у нас друга лихо спіткало й нам терміново потрібно до міста Улова.

Факір глянув Куксі у вічі, кивнув і підвівся. Виявилося, що він дуже довгий і дуже худий. Руки й ноги були як ціпки.

— Ой, дядьку! — вигукнув Бобрик. — Та ти ще худіший за мене, як днів зо два не поїм!

Проноза штовхнула його ліктем у бік.

— Ми, факіри, всі такі, — чоловік, схоже, не образився. — Коротше кажучи, діти, я ось що зрозумів. Вам грошей бракує, а їхати дуже треба, так?

Обоє з готовністю закивали.

— То купіть мій фургон, — провадив Факір.

— Тю! — Бобрик, якому дуже сподобалася пропозиція Факіра, тільки сплюнув. — Я думав, ти щас…

— Не щас, а зараз, — виправила Проноза.

— Ну, хай буде зараз… Що ти запропонуєш нас підвезти. А ти такий, як і всі вони… — Бобрик махнув рукою в бік ринку й продавців. — Як же ми твій фургон купимо, якщо в нас і на віз не вистачає?

Проноза знизала плечима.

— Годі, що з ним говорити? Ми й так забагато часу тут витратили. Ходімо, пошукаємо ще, може, хтось їде звідси до Улову…

Обоє відвернулися від Факіра, та він гукнув услід:

— Мій фургон коштує три срібні монети!

Як по команді, Кукса з Бобриком розвернулися до нього.

— Всього три монети? — Проноза зняла з пояса гаманець, розв’язала і зазирнула всередину. — А в мене цілих шість!

— Але за найгірший віз у нас просили п’ять! — недовірливо скрикнув Бобрик. — Тю! Дядьку, а чи немає тут якого підступу?

Факір посміхнувся й підняв завісу зі строкатої матерії — дві такі завіси закривали задню та передню частини фургона.

— Ось, дивіться самі. Він, звичайно, старенький, але ще цілком на ходу. Колеса змазані, все прибито й пришито, тож коли навіть піде дощ, усередину вода не потрапить. На цьому фургоні я подолав дві пустелі, плавав на кораблі через океан, їздив гірськими дорогами. Мені він добре послужив, а тепер прислужиться й вам.

— А чого це ти раптом вирішив його нам продати, та ще й так дешево? — недовірливо допитувався Бобрик. — Тобі він що, вже не потрібен?

Факір відпустив завісу й присів перед хлопчиськом навпочіпки.

— Розумієш, я не люблю звикати до речей, — серйозно відповів він. — Бачиш, у мене майже нічого нема? Хоча я міг би бути дуже багатим, володіти безліччю речей, але мені нецікаво. Я хочу бути вільним. Останнім часом я відчуваю, що надто звик до цього фургона. З моїми скромними потребами трьох монет саме вистачить, щоб повернутися додому без будь-якої поклажі. Та й крім того, в мене буде для вас завдання…

— А кінь? — подала голос не менше за Бобрика здивована Проноза. — Коня в тебе немає?

Факір знову посміхнувся, випростався й раптом голосно, переливчасто свиснув.

З-поза фургона почувся шелест, який швидко наближався, й уже наступної миті Кукса відскочила, а Бобрик не встояв на ногах і перекинувся горілиць.

Просто на них вискочив величезний птах, здавалося, суцільно складений із довгих цибатих ніг і ще довшої, гнучкої, схожої на змію шиї. Між ногами та шиєю був тулуб — ніби великий клубок пір’я — а на кінці шиї сиділа маленька голова з коротким широким дзьобом і витрішкуватими жовтогарячими очима.

— Це хто?! — пискнула ошелешена Проноза, визираючи з-за фургона.

Диво-птах зупинився біля Факіра й голосно курликнув. На голові в нього був рудий чубчик з пір’я, а коли він кліпнув, стало видно, що повіки прикрашені довгими та густими віями.

— Взагалі, ці птахи називаються страусами, — пояснив Факір, — раніше вони жили у Факирії та на її околицях. Ну а це — їздовий страус на ймення Бій.

Бобрик повільно підвівся і з роззявленим ротом обійшов навколо страуса.

— Щоб я луснув… — пробурмотів він, обережно простягаючи руку, щоб доторкнутися до пір’я Боя. Страус зігнув шию і своїми витрішкуватими очима спостерігав за хлопцем. — У нього що, крил нема, самі ноги?

— Крила теж є, але зовсім маленькі, — пояснив Факір. — Літати він не вміє, зате дужий, витривалий і бігає швидко.

Кукса вже засоромилася свого переляку, тому вийшла з-за фургона й собі запитала:

— Їздовий? То його що, можна запрягати, як коня?

— Ну звісно, — підтвердив Факір. — Звичайний страус, належить до виду безкрилевих двопалоніжних птахів. Але Бой походить із украй рідкісного підвиду страусів вогненногребінцевих.

— Це тому в нього такий… така зачіска? — запитав Бобрик.

— Атож.

— І він потягне фургон?

— Запросто.

— А що він їсть?

— Усе, що на очі потрапить. Головне, не давайте йому…

— Отакої… — протяг Бобрик, повільно приходячи до тями. — Як сказала одного разу моя знайома куховарка, коли випадково вихлюпнула недоїдки з цебра проти вітру: цей світ дуже складний і розмаїтий. А скільки ти за нього хочеш, дядьку?

— І чому ти сказав, що страуси жили у Факирії раніше? — додала Кукса.

— А тому, — сумно зітхнув Факір, — що їх усіх винищили. Але я чув, що десь в Аквадорі якось бачили страуса. Тому Боя вам віддам просто так, але з однією умовою. Ви знайдете інших страусів. Ну, хоча б одного. І тоді відпустите його. То що, забираєте фургон і Боя, поки я не передумав?

Кукса Пляма й Бобер Літонський перезирнулися й одночасно кивнули.

Розділ 5

Коли місто вже лишилося позаду, снігові люди на возах затягли тиху, сумовиту пісню, що ніяк не відповідала зеленим пагорбам і долинам, сповненим пташиного щебету гаям і безхмарному небу, з якого Князь-Сонце заливав усе навколо океаном палючих променів.

Мармадуків фургон рухався посередині, один віз зі сніжняками їхав попереду, а другий замикав процесію. За спиною в чаклуна могутньо хропів Топ, йому вторило тихе сопіння Ганки. Чаклун іноді підводився на облучку й тривожно озирався. Сутичка в Чортовім Наперстку полишила в душі Мармадука глибокий слід. Хоча місто було вже далеко, він і досі побоювався, що невідь звідки раптом з’явиться маленьке чудовисько-акса, нападе на фургон з возами та всіх переб’є.

Нічого такого однак не відбувалося. Широка немощена дорога западала в улоговини, що кучерявилися гаями, добігала до маленьких сіл і поминала їх, звивалася поміж ланів, на яких порпалися селяни, Князь-Сонце сліпив очі, стояла тиша. Мармадук підвів голову, глянув на Амора Купадора, постать якого маячила на першому возі. Інші сніжняки сиділи вздовж бортів. Ноги їхні теліпалися зовні, а духові бамбукові трубки лежали на колінах. Їхній проводир, мабуть, показуючи Мармадуку, з якою відповідальністю він підходить до справи захисту свого хазяїна від усіляких розбійників та інших недобрих людей, випростався на весь зріст, приклав долоню козирком до чола та роздивлявся навсібіч.

Амор Купадор був родом із далекої північної країни і воював, як йому іноді тепер здавалося, все своє життя. Він починав з посади рядового солдата в армії відомого воїна Ташку Туташку, що підкорила чотири країни, але, зрештою, була розгромлена сніговими варварами. Купадор був на той час уже командиром обозу з припасами, що скрізь мандрував за армією Туташку. Амор зумів уникнути зустрічі з ворогами та зник разом із обозом, а за півроку знову з’явився, але вже в іншій країні й значно багатший, ніж колись: обоз він продав із зиском. Купадор став так званим незалежним полководцем без полку, тобто людиною, що має військовий досвід і пропонує свої послуги тим, у кого є військо, але хто сам воювати не вміє.

Протягом декількох років він командував різними військами, хоча удача йому не посміхалася і війни він чомусь завше програвав. Одні казали, що це через хабарі, які Купадор приймав від тих, проти кого скеровував своїх вояків. Чи, можливо, Купадорові просто бракувало військового вміння чи не таланило. Так чи інакше, з деякого часу в нього з’явилися могутні вороги — хазяї армій, котрі під керівництвом Купадора програвали бої. Йому довелося ховатися. Тож спритник зібрав невеликий загін снігових людей, представників одного з північних племен Аквадору, переплив з ними океан і опинився в Літоні.

У черговий раз Купадор озирнувся, зустрівся поглядом з Мармадуком, і кивнув йому. Вози та фургон саме з’їхали з пагорба, і тепер на вершині цього пагорба Купадор побачив якийсь рух. Він придивився. Здається, там їхав ще один фургон — не такий великий, як у чаклуна, і запряжений якоюсь невідомою твариною.

Коли подорожани залишили місто, Бой прискорив біг. На відміну від більшості коней, яких зустрічала Проноза, його не доводилося поганяти. Страус, здається, був і сам упевнений, що чим швидше, тим краще. На бадьорість його духу не впливала навіть самотність, а швидкості пересування не заважав великий фургон, який бідолаха мусив тягти за собою.

Кукса сиділа на передку, Бобрик же вовтузився з чимось за її спиною, всередині.

— Коли ми з Факіром розмовляли, ти сказав, що він ще худіший за тебе, якщо днів зо два не попоїси, — не повертаючи голови, голосно спитала Проноза. — Це правда, що тобі не завжди вдається поїсти?

— Та ні! — почулося з фургона. — Це я таки загнув. Я тоді стаю набагато худіший за Факіра…

— Невже бувало, що ти по два дні не їв?

По нетривалій паузі хлопчисько весело озвався:

— Бувало, що й по три!

Кукса похитала головою. Так, життя безпритульного в Літоні було не надто солодке. І попри це Бобрик, здавалося, сприймав усе навдивовижу легко, не скаржився й не кляв свою долю.

— Якщо буде час, у місті я почастую тебе гарною вечерею. Але тільки не з морепродуктів: я їх не люблю.

Бобрик саме знайшов у куті фургона невелику скриню та вчепився в її віко.

— Що таке морепродукти? — поцікавився він.

— Ну, риба всіляка. А ще креветки, краби, омари, рапани, катрани, устриці…

— А чому ти говориш «море»? — Бобрик підняв віко й зазирнув до скрині. — Улов же на березі океану? Виходить, океанопродукти… Оце так! — він надовго замовк.

— Що там? — нарешті не витримала цікава Проноза.

— Факір залишив нам свою дудку.

— Як же це? Напевне, забув… Але ми зараз не можемо повертатися. Нема часу. Якщо він ще не зникне, поки ми знову потрапимо до Літона після повернення з острова, то віддамо йому.

— Та ні, — відгукнувся хлопчисько, — не може бути, щоб він забув! Ось глянь…

Позаду Кукси зашелестіло, й вона озирнулася. Бобрик випростався на весь зріст і, притримуючись рукою за дерев’яну дугу, одну з тих, на яких кріпилося ганчір’яне запинало фургона, демонстрував своє нове вбрання. Він начепив на себе довгого сріблястого плаща з каптуром, що сховав майже все обличчя. Тобто насправді плащ був не дуже й довгий, просто на Бобрику здавався таким, бо його нижній край майже сягав днища фургона. Плащ був розстебнутий, і під ним на грубому ланцюжку висів медальйон — коло з жовтого металу із зображенням Князя-Сонця. У руці хлопчисько тримав дудку Факіра.

— Я — Великий Маг! — глухим голосом завив він з-під каптура. — Могутній і жахливий!

Тримаючись однією рукою за віжки, другою Проноза помацала поли плаща.

— Дивна якась тканина, — замислено мовила вона, — гладенька дуже. А це… — вона тицьнула пальцем у медальйон, — золото?

— Аякже! — Бобрик сів поруч, зняв із шиї ланцюжок і простяг медальйон Куксі. — Напевно, золото. А ще він теплий, спробуй…

Вона торкнулася металу, що справді був майже гарячий, хоча за цей час ніяк не встиг би нагрітися в сонячних променях.

— Теплий…

— А дудка лежала в кишені плаща. Факір що — спочатку її туди поклав, сховав плащ у скриню, а потім забув? Ні, він навмисно все це нам залишив.

Кукса уважно розглянула зображення на медальйоні й пробурмотіла:

— А раптом це він нам якусь пастку влаштував? Ти знаєш що, Бобер… Ну-бо згорни це все та поклади назад. І скрині тієї більше не відчиняй.

Бобрикові це не сподобалося.

— Чому? — запротестував він. — Навіщо ховати? Чого ти боягузка така, га? Яка ж це може бути пастка, він просто нам подарунки залишив…

— Поклади, поклади, — наполягала Проноза. — Це якісь незрозумілі речі, небезпечно їх носити. Ось коли повернемося, покажемо Старому Бодарю, а він нам скаже, усе з ними гаразд, чи ні.

— А я хотів плаща трішки поносити… — хлопчисько зітхнув і поліз назад у фургон. — Зручний такий…

Коли він з’явився знову, тепер без плаща, дудки й медальйона, Проноза, яка вже давно уважно вдивлялася в дорогу поперед себе, раптом спитала:

— Подивися, це хто там їде?

Фургон саме виїхав на вершину пагорба. Перед мандрівниками відкривалася широка балка. Нею рухалися два вози й фургон поміж ними, але не такий, як у них — більший і дорожчий. Кукса смикнула поводи, зупиняючи Боя, і потяглася до широкого квітчастого пояса, на якому в неї висів чорний футляр. З його чохла Проноза витягла коротку підзорну трубу й глянула крізь неї. Тепер стало видно, що на возах їдуть якісь люди в пістрявих сорочках, з незвичайною білою шкірою. Голови у всіх були поголені та з довгими чубчиками.

Проноза відсахнулася, коли просто перед нею пролетіло якесь чудовисько, опустила трубу… й побачила величезну комаху з барвистими, дуже яскравими крилами. На півдні Аквадору зустрічалася безліч усіляких комах, а цей конкретний представник нагадував щось середнє між великим коником і бабкою, але з крилами метелика. Він задзижчав і спробував сісти на самісіньку підзорну трубу перед носом у Пронози. Дівчина відігнала його, щось на трубі підрегулювала й глянула ще раз. Тепер уже можна було роздивитися, що парою чорних жеребців, запряжених у фургон, керує Мармадук. Він саме випростався на облучку й чомусь озирнувся.

— Це чаклун! — скрикнула Проноза, поквапливо ховаючи трубу в футляр. — А Спритник, напевно, в тому фургоні. Зараз наздоженемо, надаємо їм усім по вухах і звільнимо його!

— Але їх же багато… — налякався Бобрик.

Не слухаючи його, Кукса, схопилася за віжки.

Тим часом коник-бабка, яку відігнала акса, встигла зробити коло над головою страуса й раптом опустилася йому просто на дзьоб. Птах, якщо так можна сказати про це створіння, від несподіванки зупинився й завмер, ніби йому дали команду «струнко» — щосили витягнув ноги та шию. Його жовтогарячі очі скосилися на дзьоба й мало не вискакували з орбіт, нагадуючи невеличкі блюдця. Коник-бабка голосно загудів, помахав блискучими крильми й неквапливо рушив дзьобом, ніби містком, з цікавістю розглядаючи свої перевернуті відображення в очах страуса. Рудий чубчик на голові Боя настовбурчився, він роззявив дзьоба, пронизливо закричав і раптом з розмаху вдарився лобом об землю.

Дорога, що вела від Літона до океану, існувала вже багато років, тому була щільно утрамбована копитами, колесами, ногами й лапами тих, хто за цей час їздив і ходив нею. Голова страуса з голосним стукотом вдарилася об землю й відскочила, ніби м’ячик — Куксі здалося, що якби не шия, то вона відірвалася б, підстрибнула б та покотилася б із пагорба вниз. Комаха виявилася настирливою — нікуди не поділася з дзьоба страуса, а навпаки підійшла вже зовсім близько до його лоба, спокійнісінько склала крила за спиною, підвелася на задніх лапках і правою передньою обперлася не на що інше як на око птаха, при цьому дивлячись кудись убік, достеменно як стомлений подорожанин, що на вершині стрімчака прихилився до стовбура самотнього дерева та оглядає краєвид. Бій, приголомшений і переляканий ще більше, знову пронизливо курликнув і щосили рвонувся вперед. Його довгі цибаті ноги замиготіли, як спиці колеса, що обертається надто швидко, повітря так і засвистіло навколо фургона.

Мармадук почув якийсь гамір, підвівся й огледівся. З вершини пагорба, з якого вони щойно спустилися, донизу мчало щось із невиразними обрисами, майже приховане хмарою куряви. Чаклун зміг розгледіти якусь дивну істоту, запряжену чи то у велику карету, чи то в невеликий фургон. Усе разом невпинно наближалося і при цьому тонко деренчало. Цей звук поступово переходив у більш низьке, надсадне виття. Мармадук примружився й побачив двох дітей. Він зойкнув, бо впізнав у одній з них несамовиту аксу, повернувся та хльоснув чорних жеребців й одночасно закричав до Амора Купадора:

— Погоня! За нами женуться!!

Кукса з Бобриком вчепились у віжки та смикали їх у різні боки, сварячись на страуса й одне на одного. Ноги Боя миготіли так швидко, що стали майже невидимі. Він мало не летів з витягнутою паралельно до землі шиєю, розсікав повітря дзьобом, на якому й досі спочивав коник-бабка.

На возах по команді Купадора сніжняки відкрили великі плетені кошики. Кожен скористався рукавицею, що висіла на шиї, аби дістати з кошиків свої таємні бойові снаряди та вставити їх у духові трубки.

Запряжені у фургон чаклуна чорні жеребці вже мчали чвалом, але до швидкості, яку розвив Бій, їм було далеко. Настирливий коник-бабка обхопив дзьоб страуса всіма чотирма лапками, притиснувся до нього, немов вершник до норовливого коня. Страус із неприродно скошеними до носа очима не чув дороги під собою. Навколо все гуло й підстрибувало. Повз фургон Факіра промайнув той віз, що замикав процесію Мармадука. У ньому безладно метушилися та розмахували довгими трубками білошкірі люди з довгими чубами на головах.

Кукса, Бобрик і Мармадук одночасно закричали, та наступної миті Бой полишив чаклунів фургон позаду, але ще встиг зачепити його бортом. Вітер розкуйовдив волосся на голові чаклуна, а чорні жеребці, злякано заіржали, стали дибки й так рвонулися вперед, що відразу врізались у перший віз. Там сніжники вже скупчилися вздовж бортів, приставили до губів заряджені трубки, прицілилися. Від раптового поштовху всі вони попадали один на одного й утворили мальовничу купу посеред воза. Один усе-таки встиг вистрілити, але зовсім не туди, куди збирався, а в днище власного засобу пересування, бо не стямився, як опинився долілиць під заплутаним клубком тіл своїх товаришів.

Клуби здійнятої страусом пилюки потроху осідали, але пил чомусь змінив колір, побілів. З-під перекинутого воза розтеклися звивисті крижані змійки. Вони швидко з різних боків обтекли і вози, і фургон, злилися в єдину блискучу блакитну поверхню. Пил уже перетворився на сніг. Він великими пластівцями опадав на снігових людей. Постогнуючи та обмацуючи боки, ті поволі підводилися. Мармадук охопив себе руками за плечі й тремтів — йому здавалося, що просто зі спекотного літа він раптом потрапив у зимову хуртовину. Єдине, що зігрівало зараз його душу, — ні божевільної істоти, ні фургона, ні страшного маленького чудовиська видно вже не було. За чаклуном відкинулося запинало, побуджені Топ із Ганкою здивовано вистромились назовні.

Амор Купадор виповз із-під воза і приголомшено витріщився на чаклуна.

— Що це було? — придушено запитав він, майже не ворушачи губами, на яких сріблився іній. — Ви… ви сказали: просто розважальна прогулянка! Нас переслідує маленька дитина! Мені здається, я замало запросив з вас за таку роботу.

— Так, це восьмирічне дівчисько! — вицокуючи зубами, з викликом відповів Мармадук, а за ним і Ганка глузливо посміхнувся. — Тільки вона взяла собі в помічники якогось хлопчиська. І ви не змогли з нею впоратися — сором і ганьба! І ще ви так розхвалювали вашу таємну зброю, цих крижаних їжаків. Ну й де користь від них? Я точно знаю, у мене вже почалося запалення легенів! Добре, що принаймні зараз вони кудись поділися. Накажіть своїм недотепам поставити воза на колеса та їдьмо далі. Саме так, їдьмо якомога швидше!

Страус мчав, не знижуючи швидкості. Кукса й Бобрик уже лишили спроби зупинити його — тепер для них головне було не впасти. Фургон з деренчанням і рипінням підскакував на вибоях. Але так було спочатку, та коли перевалили через вершину наступного пагорба й помчали донизу черговим схилом, він перестав гойдатися, тому що тепер майже летів, ледь торкаючись колесами землі.

Перед ними був ще один пагорб, куди вищий і крутіший за попередні. Дорога не піднімалася на нього, а обгинала, різко завертаючи праворуч. Бобрик відпустив Пронозу, за яку тримався обома руками, та спробував схопити віжки, але не зумів — коли пальці вже майже дотяглися до них, Бой збіг з дороги. Їх трусонуло так, що хлопчисько стрімголов покотився назад і зник всередині фургона. Кукса протрималася трохи довше.

Вони опинилися під накриттям фургона на дошках, що танцювали, мов скажені. Напинало розгойдувалося, ніби крона дерева в бурю, дерев’яні ребра, на яких воно кріпилося, здригались, а невелика скриня Факіра підскакувала та ляскала віком, немов крокодил щелепами.

— Там попереду щось яскраве! — заволала Проноза, намагаючись перекричати гуркіт. — Яскраво-синє!

— Синє? — відгукнувся Бобрик, який лежав на животі з широко розкинутими руками й ногами. — Але до океану ще далеко!

— Так, далеко, але…

Цієї миті шлях їм перетнув глибокий рівчак, через який Бій, не довго думаючи, перестрибнув — тільки розчепірив свої недорозвинені крила. Фургон злетів, завис у повітрі та всіма чотирма колесами опустився на землю по інший бік рівчака. Заднє ліве колесо з хряскотом тріснуло й відлетіло далеко вбік. Це, втім, не завадило страусу помчати далі, а фургону пострибати за ним на трьох колесах.

Кукса спробувала проповзти трохи вперед. Для цього доводилося вставляти пальці в щілини дощаної підлоги, аби не відкотитися до стінки фургона. Бобрик зробив так само. Обоє ціною неймовірних зусиль досягли передньої частини візка, перезирнулися, глибоко зітхнули й нарешті зважились виглянути назовні. Зарості й дерева по берегах невеликого озерця; ліворуч — дерев’яна будівля. Бой у смерчі листя й зламаних гілок вибіг якраз до розчинених дверей.

Це виявилася занедбана повітка. Двері були широкі майже ворота. Але все-таки їхнього отвору виявилося не досить для фургона. Вся передня стіна разом із дверима хруснула, почала завалюватися всередину, дерев’яні ребра під напиналом з тріском зламалися, і тканина вкрила Куксу з Бобриком. Вони встигли почути, як зовні щось обвалилося, ще щось голосно клацнуло, ніби порвалося. Потужним подувом вітру тут-таки й зірвало накриття, що затуляло світ, але перше, що побачила Кукса, — це воду навколо.

Вона ще вхопила добрий ковток повітря, тому особливої паніки не було, тим більше, що вода виявилась досить теплою. Акса пірнула, побачила дно, відштовхнулася від нього, але вчасно зрозуміла, що випливати треба не нагору, а вбік, щоб не потрапити під удар ще чогось, що могло звалитися в озеро слідом за нею.

Нарешті Кукса зринула на поверхню, голосно пирхнула й закліпала, струшуючи краплі з вій. Крутий берег ліктів на два здіймався над озером і, на щастя, був зовсім поруч. Від повітки залишилися тільки дві стіни без даху. Між ними теліпалася хмара з пташиного пір’я та пилу, що огорнув уламки фургона. Їх встелила подерта різнобарвна матерія, що колись була напиналом. Біля самого берега спиною до всього цього неподобства височів страус, із боків якого звисали уривки постромків.

Почулось порипування, звідкілясь збоку викотилося тріснуте, викривлене колесо й упало біля ніг Боя. Страус, який досі страшно скошеними очима дивився на кінчик свого дзьоба (коник-бабка вже кудись подівся, напевно, вирішив, що годі бавитися, й полетів у своїх справах) нарешті глянув на колесо й переможно поставив на нього ногу. Біля берега над водою виникла голова, далі й рука Бобрика. Нещасний щось пробулькав і відразу знову зник під водою, за мить ще раз змахнув руками, вдарив долонями по воді та з голосним бульканням занурився глибше.

— Саме час для забавок! — гукнула йому Кукса. — Вилазь-но!

Бобрик пирхнув у відповідь і втретє сховався. Бой зацікавлено спостерігав за ним, аж поки навіщось зігнув шию та опустив голову під воду. Стискаючи дзьобом Бобриків комір, страус витяг його на берег — і тільки тоді Проноза зрозуміла, в чому справа. Вона вилізла слідом і присіла навпочіпки перед Бобриком.

— Ти що, плавати не вмієш?

— Ото ще! — обурився він, стягнув через голову сорочку та заходився сердито її викручувати, намагаючись при цьому не зустрічатися з Куксою поглядом. — Я плаваю, мов риба!

Кукса обміркувала ці слова.

— Тобто ти хочеш сказати, що плаваєш тільки у воді… Ну, тобто ніби всередині води, а на поверхні триматися не вмієш, так?

— Ну то й що? — хлопчисько насупився ще більше. — Зате в мене є безліч інших переваг!

— Цього ж ніхто не заперечує, — Проноза випросталася, глянула на зруйнований фургон, — але плавати все-таки не вмієш…

Бобрик нарешті натягнув мокру сорочку й підвівся.

— Справи кепські, — він штовхнув ногою уламок фургона, — й на чому ж ми тепер поїдемо? Ех ти… птах!

Обоє повернулися на Боя. Той і собі гордовито оглянув результати своєї праці, зігнув шию, схопив дзьобом краєчок пошматованої матерії та заходився неквапом її ковтати, швидко затягаючи в свій шлунок.

— Зголоднів, — пояснив Куксі Бобрик. — Якби я так побігав, теж зголоднів би. Стривай, а подарунки Факіра? — вигукнув він злякано та кинувся гарячково порпатися серед уламків.

Проноза вийшла зі зруйнованої повітки й огледілась. Здається, вони потрапили на якусь давно покинуту ферму. Виднілася перекошена, місцями проламана огорожа навколо пустирища, яке, напевно, колись була городом. Поруч здіймався чорний кістяк згорілого одноповерхового будинку, де, мабуть, раніше мешкали хазяї. Трохи осторонь, біля земляного пагорба з провалом на місці дверей, який, швидше за все, був льохом, виднілася єдина більш-менш ціла будівля. Кукса рушила до нього.

З’ясувалося, що це ще одна господарська споруда. Всередині стояв віз без коліс, спиці якого спиралися на дерев’яні опецьки, та невелика бричка. Кукса обійшла навколо неї, уважно розглядаючи зусібіч. Вигляд візок мав цілком непоганий, лише матерія, колись натягнута на сидіння, майже зотліла. Зате всі колеса були на місці, та й сама бричка справляла враження цілком придатної для їзди.

— Бобрику! — голосно покликала Проноза. — Агов, Бобер, ходи-но сюди!

Незабаром з’явився хлопчисько — виявилося, він розшукав і плащ, і дудку, і навіть золотий медальйон. Бій статечно крокував за ним. Проноза на той час розвернула візок передком до дверей і встигла навіть залізти під нього, перевіряючи, чи цілі дошки.

— Овва! — вигукнув Бобрик. — А мені подобається… Непоганий транспортний засіб. А колеса не заіржавіли? — і замислено постукав по одному з них ногою.

— Вони ж дерев’яні, — Кукса схопилася за візок і підштовхнула його. Колеса зарипіли й ніби знехотя почали переміщувати бричку до дверей.

Удвох вони витягли це розхитане страховисько назовні й зупинилися, аби перевести подих.

— Це Боєві навіть легше буде тягти, — зрадів Бобрик.

Наближався вечір, полуденна спека спадала, а Князь-Сонце вже повільно підкрадався до обрію.

— Слухай, нам же треба поспішати. Давай швиденько запряжемо його та поїдемо. Ті, за ким женемося, вже, напевно, в Улові.

Розділ 6

Під керівництвом Амора Купадора снігові люди знову поставили перевернутий віз на колеса, й загін рушив далі. Однак спочатку Купадор довго торгувався з Мармадуком, доводячи, що тепер платню, за яку вони підрядилися супроводити чаклуна до острова й назад, необхідно збільшити. На думку Амора, справа виявилася куди небезпечнішою, ніж це йому описував чаклун.

— Але ви ж розгледіли їх?! — кричав Мармадук, якому зовсім не хотілося розлучатися із зайвими монетами. — Розгледіли тих, хто сидів на тім фургоні? Всього-на-всього лише хлопчак із дівчиськом!

На це Купадор відповів багатозначно:

— Те, що вони мали вигляд дітей, ще не означає, що вони є дітьми.

— Це ви якусь дурницю мелете! — наступав чаклун. — Є — не є… звичайні безневинні дітлахи.

— Е, ні…

Амор зсунув покришку одного з плетених кошиків і продемонстрував чаклуну її вміст — кулі з блакитного льоду завбільшки як дитячий кулачок, суцільно втикані тонкими короткими гостряками.

— На що це, по-вашому, схоже?

— Ну… — Мармадук нахилився й простягнув був руку, щоб доторкнутися до однієї кульки, але Амор щось застережливо рикнув, і чаклун останньої миті відсмикнув долоню.

— Я б сказав, що це схоже на невеликі крижані кульки, вкриті гостряками, та й годі.

Купадор підтвердив:

— Правильно. Тобто вони мають такий вигляд. А насправді це могутня таємна зброя. Ну от, а ці діти… тобто істоти у фургоні зі страшним невідомим птахом без крил… Вони тільки нагадують дітей, а справді є такою самою таємною зброєю. Могутньою зброєю. Ну, тобто це якісь монстри, слово честі!

— Та з чого ви взяли? — не здавався Мармадук. — Так про все на світі можна сказати, що воно насправді не таке, яким здається. Ось візьміть мене… Я маю вигляд літнього безневинного мага, чи не так? Може, ви тоді почнете стверджувати, що насправді я якийсь там бридкий мерзотник, що отруїв короля? Ні, я маю вигляд літнього безневинного мага — і я є літнім безневинним магом, ось і все!

— Ну гаразд, а чому ж ви тоді так поквапилися сховатись від цих «звичайних дітей» і виїхали з рідного міста? — насупився Купадор. — Чому не наказали просто в Літоні зловити їх та кинути в темницю?

Топ із Ганкою — вони вже давно вилізли з фургона й дослухалися — разом посміхнулись, очікуючи на чаклунову відповідь. Мармадук розтулив рота… й знову стулив. Надто вже переконливий був аргумент Амора, відповіді старий так і не знайшов. Тож довелося чаклунові розпрощатися ще з декількома монетами з суми, якою його спорядив його граф Сокольник, і пообіцяти Амору, що по завершенні подорожі ще додасть.

Дорога повернула навколо гаю, побігла з пагорба. Далеко внизу синів океан, на березі якого стояло портове місто Улов. Якщо довго вдивлятися, то можна було крізь блакитний серпанок розрізнити біле шумовиння прибою на берегах острова Лімбо в океанській далечині — ясно-коричневої плями неправильної форми.

Коли загін під’їхав до воріт Улову, Князь-Сонце вже сховався за обрієм, але ще не смеркало. Міська стіна починалася з берега океану, тяглася півколом, охоплюючи Улов, і закінчувалася знову при березі. Океан називався Зеленим, тому що вода в ньому через надмір особливих водоростей набула ніжного смарагдового відтінку. Ворота Улову мали не зовсім звичайний вигляд: дві вежі у формі поставлених вертикально, носами догори, рибальських яликів, а стулки вкривав візерунок, що нагадував сіті.

До воріт понад ровом, що кишів окунями, було перекинуто неширокий дерев’яний місток зі сторожкою. Мармадук пробурчав щось про жадібність міської влади й сплатив гостьове мито. Стражники відчинили ворота. Процесія в’їхала в місто.

Без зупинок вони перетнули весь Улов і пригальмували вже тільки біля пристані. Амор Купадор зіскочив з воза й підійшов до чаклунового фургона:

— Що робитимемо тепер?

Мармадук зазирнув у фургон. Хлопчисько-акс спав у куті, жабур сидів на лаві, вірніше, на ній сидів Топ, а Ганка прилаштувався в оксамитовому сідлі на його плечі. Топ підняв зелене лускате лаписько, а Ганка чистив йому пазурі маленьким кинджалом, схожим на іграшковий.

— Мені треба декуди піти, — звернувся до них Мармадук. — Ви поки тут сидіть, охороняйте бранця.

Чаклун зіскочив на землю, обтрусив з одягу дорожню пилюку й огледівся. Від берега в океан відходило кілька довгих земляних насипів, до яких швартувалися кораблі. Однак в океані чомусь не плавало жодного судна чи навіть човника. На березі громадилися портові будівлі, на дерев’яних містках стояла розкішна яхта. Літній, гарно вдягнений пан із віхтем і цебром фарбував її борт.

— Агов, шановний! — погукав його чаклун, підходячи ближче. — Що це ви робите?

Старий поставив цебро, обережно поклав свого віхтя, неквапно повернувся й окинув чаклуна уважним поглядом.

— Ну що ж, — замислено мовив він, просовуючи великі пальці під фартух, одягнений поверх дорогого камзола. — Якщо уважно розглянути це питання, то можна прийти до висновку, що, мабуть, я зайнятий, бо фарбую борт ось цієї яхти.

— Ага… — простягнув Мармадук, трохи здивований такою манерою розмови, й голосно чхнув від різкого запаху фарби. — Ну, це я зрозумів, зрозумів! А ось чия вона, ця яхта, не підкажете?

— Ви запитуєте, чия це яхта? — гмикнув поважний пан. — Ну що ж, ну що ж… Гадаю, ніщо не заважає мені відповісти, що це яхта Паллада Уловського, нікого іншого, як мера нашого чудового міста. Власне, і це теж неважко зміркувати, саме тому нашого мера кличуть саме Палладом Уловським, а не, скажімо, Палладом Бурмотанським чи там яким-небудь Палладом Дуболомським. От якби… — пан багатозначно підняв вказівний палець, і Купадор з Мармадуком здивовано простежили за ним поглядами… — От якби, кажу, наше чудове місто називалося, приміром, Бурмотан, чи, припустимо, Дуболом, то котресь із цих імен було б цілком до речі, а так…

— Так, дуже цікаво, дуже, — перебив Мармадук. — А от скажіть, шановий, а ви хто такий?

Пан окинув чаклуна ще одним поглядом, далі глянув на Купадора, відступив назад на півкроку, вклонився, випростався й мовив:

— Ну що ж, ну що ж… Гадаю, вам буде цікаво дізнатися, що я всього-на-всього скромний начальник цього порту, а кличуть мене Палладом Портовим.

Зовсім уже здивований таким поворотом Мармадук пробурмотів:

— О, пробачте, пробачте! Я й не подумав… Ну, не подумав, що сам начальник порту фарбуватиме яхту, нехай навіть це яхта мера. А скажіть, чому ви… тобто чому у вас такі схожі імена?

— Ну що ж… ну що ж… — знову завів своєї старий. — Видно, нема ніяких перешкод до того, щоб я поділився з вами цими відомостями. Ми з мером нашого славного міста рідні брати, тільки я трохи старший, а він відповідно молодший, і цією причиною саме й пояснюється схожість імен. Що ж до першої частини вашого запитання, пане, чийого імені я досі не знаю, то не побоюся заявити, що фарбування яхт, а так само й будь-яких інших плавучих засобів є моїм улюбленим видом проведення дозвілля, деякою мірою — моїм хобі, що сприяє воцарінню в моїй стомленій душі спокою і, не побоюся цього слова, умиротворення.

— Уф! — чаклун, якому було важко стежити за вибагливою мовою начальника порту, витер долонею чоло й прибрав гордовитої пози. — Ну тоді дозвольте відрекомендуватися. Мармадук Синій, придворний маг міста-держави Літона. А це… — він махнув рукою на вози зі сніговими людьми, фургон і Амора Купадора… — мій почет.

— Синій? — повторив старий. — Отож-бо я дивлюся: від вас начебто таке синювате світіння випромінюється.

— А це тому, що я могутній маг. У мене ще одне запитання до вас. Чому в океані не видно жодного корабля?

Паллад Портовий статечно оглянувся, ніби бажаючи переконатися в тому, що Мармадук правий і в океані справді не видно жодного корабля, подумав трохи, покивав головою і нарешті відповів:

— А тому, пане магу, що ми довідалися, начебто друїди острова Лімбо (того самого острова неподалік від нас) вирішили, що весла наших кораблів знищують океанські водорості. Друїди, знаєте, дуже стурбовані долею океанських водоростей. Вони так нею стурбовані, що надіслали до нас посла з вимогою заборонити плавання на веслових кораблях і різко скоротити використання кораблів вітрильних, позаяк, на їхню думку, вітрильні кораблі своїми носами теж псують водорості. А друїдів це дуже непокоїть. Звичайно, ми не могли на таке погодитися, і тоді посол заявив, що вони отруїли всю рибу на багато миль зокола й тепер кожен, хто з’їсть її, умре в муках.

— Але це ж нісенітниця! — вигукнув здивований Купадор. — Як це вони могли отруїти всю рибу?

Старий покивав і провадив далі:

— Коли їхній посол відплив назад на острів, я висловив своєму братові меру той самий сумнів. Дуже складно, майже неможливо отруїти всю рибу в цих водах. Але деяка ймовірність такого підступу з боку друїдів усе-таки залишалася. Брат мій мер сприйняв погрозу друїдів куди серйозніше, ніж я. Скажу навіть, що брат засмучений, наляканий і боїться убивць, яких, за його словами, можуть підіслати до нього друїди. Брат у мене взагалі людина дуже вразлива та боязка. Тому ми спіймали трохи риб різних видів і віддали їх міським лікарям для всебічного дослідження, аби підтвердити, що ніякої отрути в риб’ячих потрухах немає. Лікарі пообіцяли доповісти результати досліджень завтра вранці, а доти кораблям плавати заборонено…

— Усім? Але чому? — перебив Мармадук. — Адже не всі кораблі рибальські, є й торгівельні, й пасажирські, врешті-решт.

— А про всяк випадок, — відповів Паллад Портовий. Поки вони розмовляли, старий зняв фартух, перекинув його через плече та підхопив із землі цебро з віхтем. — Добродії, мені щойно спала одна думка. Я поставив собі запитання: що така важлива персона, як придворний маг Літона, робить на пристані Улову, так ще й із почтом? Я трохи поворушив мізками, і, як мені здається, знайшов вірну відповідь на це запитання — ви прибули сюди, щоб найняти корабель і переправитися кудись?

Отут Мармадук узявся натхненно брехати, чесно дивлячись просто у вічі старого:

— О, я бачу, ви на своєму місці, наймиліший Палладе, адже проникливість ваша цілком відповідає займаній вами відповідальній посаді. Ми справді прибули сюди з метою найняти невеликий корабель. А знаєте, яка причина цього?

Паллад, вочевидь, був улещений компліментом.

— Ну що ж… Ну що ж… — почав бурмотіти старий, але Мармадук, відчуваючи, що так вони проговорять до наступного ранку, поквапився перебити його:

— Насправді, ми — спеціальний бойовий загін. Навіть до Літона дійшли чутки про те, як несправедливо намагаються вчинити з вами друїди Лімбо, позбавляючи Улов головного джерела його існування. Ми послані на Лімбо зумисне, аби розібратися з ними. Що ви на це скажете?

— А скажу… — неквапом озвався старий, по обличчю якого було видно, що він нітрохи не повірив Мармадуку, — що це дуже шляхетно та сміливо з вашого боку й завтра вранці ви цілком зможете відплисти, щоб завершити свою місію.

— Але чому ж тільки завтра вранці, чому? — бідкався чаклун. — Ви дуже мене засмучуєте. Обставини вимагають мого найшвидшого повернення в Літон, і нам дуже бажано відплисти негайно. Негайно!

Старий розвів руками з вдаваним співчуттям і засмучено похитав головою.

— Ніяк неможливо.

Тут Купадор схилився до вуха чаклуна і щось прошепотів йому. Мармадук зморщився, але все-таки змушений був погодитися з пропозицією Амора, тому дістав з кошеля золоту монету.

— Ось, візьміть, — він поклав монету в долоню старого. Раніше той рухався дуже статечно й неквапно, а ось долоню підставив з несподіваною моторністю. — Це внесок у, так би мовити, справу благоустрою порту.

— Не надто великий внесок, — зауважив Паллад. — Я гадаю, що, так би мовити, справі благоустрою порту необхідно ніяк не менше трьох золотих монет.

— Трьох?! — Мармадук оглянув багате вбрання співрозмовника. — Порт має цілком доглянутий вигляд, навіщо ж так багато? Я впевнений, що двох монет буде цілком достатньо для, так би мовити, благоустрою порту, — він поклав на досі простягнену долоню другу монету. — А тепер давайте вирішимо наше питання. Який корабель ви порадите нам найняти?

Старий повернувся й окинув пристань довгим поглядом.

— Ну що ж, ну що ж… Бачите он той пароплав-фрегат? Капітаном на ньому Харон. Команда його, та й він сам трохи дивні, але гарні моряки. Гадаю, він дорого з вас не візьме. Але відплисти ви зможете тільки вночі.

— Чому ж уночі?

— А тому, що вдень хто-небудь обов’язково побачить корабель, який відпливає, та побіжить до мого брата мера з доносом. І тоді з двох цих монет тільки одна піде на справу благоустрою порту. А другу, на превеликий мій жаль, доведеться віддати на, так би мовити, справу благоустрою мерії.

Вози та фургон залишилися на краю пристані, а Мармадук і Купадор наблизилися до вказаного Палладом пароплава-фрегата. Корабель називався так, видно, тому, що мав не тільки три високі щогли, але й гребне колесо з правого борту. А з лівого було перекинуто трап, яким вони перейшли на палубу. Там нікого не було видно, і Мармадук голосно покликав:

— Агов, є тут хто?

З-за купи зваленого посеред палуби такелажу почулися дивні звуки — чи то шипіння, чи то шелест, — і наступної миті Купадор скрикнув і вихопив з піхов шаблю, а Мармадук злякано заслонився руками.

Перед ними постав величезний, майже по плечі звичайній людині пацюк, на задніх лапах.

Ні, все-таки не зовсім пацюк. Пропорції тіла нагадували людські, хоча істоту вкривала коротка темно-сіра шерсть. А ще дивне створіння мало витягнуту вузьку морду з ікластою пащею та червоними очима, маленькі трикутні вушка й хвіст, доволі грубий на початку, який дедалі звужувався, ще й був прикрашений китичкою на кінці. За одяг йому слугували короткі, до колін, штани з розпоріхою для хвоста, розхристана на волосатих грудях жилетка й трикутний капелюх з пером. З пащі стирчала люлька.

— Ахрш! — прошипіла істота. — Чим завдячую?

— Ви хто такий? — запитав Мармадук, опускаючи руки.

— Оце запитання! — відповіло створіння. — Хтось приходить на мій корабель і ще запитує, хто я такий. Капітан Хххарон, так, ось хто я такий.

За його спиною з’явилося ще кілька таких самих тварин у широких парусинових штанях і з пістрявими банданами на гостровухих головах.

— Просто я ніколи раніше не бачив таких, як ви, — чаклун спробував виправдати свій переляк. — Мене звуть Мармадук, я придворний маг міста-держави Літона. З почтом, — він вказав на вози, що лишилися на пристані. — Ми хочемо найняти ваш корабель.

— Я — гомопацюк, — пояснив капітан Харон. — Наше плем’я живе в затоках Південного Архххіпелагу. А ви, кажете, маг? Гаразд, і куди збираєтеся плисти?

— На острів Лімбо.

— Ахрш! — прохрипів капітан. — До цих капосників друїдів? Ну, до Лімбо недалечко.

— І ось саме тому, я гадаю, ми зійдемося на ціні… — почав був Мармадук.

— Але щоб я луснув, якщо зараз власті Улову не заборонили відпливати, — провадив Харон, не слухаючи. — Принаймні до ранку. Я не хочу псувати з ними ссстосунки.

Мармадук пояснив:

— Начальник порту дав нам дозвіл.

— Невже? Мені треба особисто почччути це від нього.

Мармадук ще раз оглянув матросів-гомопацюків, які стояли осторонь і прислухалися до розмови. Вітер, що дув з океану, зробився вже прохолодним, небо почало сіріти.

— Ну гаразд, поговоріть із ним, — зітхнув чаклун. — Те саме почуєте, що і я сказав. Скільки ви хочете за перевезення?

Кілька хвилин вони торгувалися, а коли нарешті зійшлися в ціні, капітан наказав матросам виставити ширший трап, яким змогли б проїхати вози. Коли всі розмістилися на палубі (гомопацюки скупчилися під одним бортом, а сніжняки під іншим, і обидві групи заходилися насторожено розглядали один одного), Мармадук наказав Амору Купадору залишатися на кораблі та стежити за тим, щоб його загін не побився з командою, сам же разом із капітаном спустився на пристань.

— Де знаходиться міська ратуша, ви знаєте? — запитав він у Харона. — Хоча до цього часу мер уже, напевно, повернувся додому? Де він живе?

— Наскільки я знаю, він і живе, й працює в ратушшші, — прошипів Харон. — Вона за два квартали звідси, о-он там. А навіщо вам мер?

Мармадук посміхнувся.

— У мене є для нього деякі відомості.

— Згода, я попитаю в старого Паллада, чи справді нам можна відпливати, — мовив Харон, повертаючи до будинку портової адміністрації. — А ви поки вирішшшіть свої справи та повертайтесь.

Розділ 7

Вони дісталися до Улову, коли вже почало вечоріти. З візком за спиною Бой міг мчати ще швидше, ніж із фургоном, Кукса раз у раз натягала віжки, змушуючи страуса стримати біг.

Два стражники вже збиралися повісити на ворота величезний замок, щоб ніхто не міг проникнути всередину до самого ранку. Мандрівники були останніми, хто потрапив у місто цього дня.

Вечірній Улов постав перед ними у всій своїй красі.

Поки вони, об’їжджаючи купи сміття та зливні рівчаки, поминали квартали на околиці, встигло стемніти. На краю однієї з вулиць виявилися освітлені смолоскипами ятки та невелика, але гамірна юрба.

— Я зараз! — зрадів Бобрик, зіскочив з візка й кинувся вперед.

Він повернувся за хвилину з величезною в’яленою тріскою і задоволеним виглядом людини, яка по тривалій перерві знову, хоча б ненадовго, потрапила в рідну стихію. Вони швидко проковтнули рибину, й Проноза спитала:

— Тут, звісно, океанопродукти дешеві, але все-таки, де ти гроші взяв?

— Гроші? — здивувався Бобрик.

— Ти що, украв це?

— Мої… е… колеги в Літоні звикли використовувати інший вираз.

— Он як? І що ж це за вираз?

— Позичив на деякий час.

— Ну, це все одно. — Проноза повернулася й уперлася вказівним пальцем у груди хлопчиська. — Значить, так: зараз ти пообіцяєш мені назавжди розпрощатися зі своїм злочинним минулим.

— А чим же мені тоді на життя заробляти?

— Вивчишся якої-небудь професії. А інакше я тебе з собою на острів не візьму. Ну? — Вона очікувально втупилася в обличчя Бобрика. Той якийсь час мовчав, поки нарешті кивнув:

— Добре, домовилися.

— Не брешеш?

— Не брешу, не брешу.

— Спробуємо повірити, — Кукса знову взялася за віжки.

Візок проїхав Матроським, Щогловим кварталами, Боцманською Слободою, поминув квартали Матроських Дружин і Риб’ячого Потруху, неухильно наближаючись до центру. Будинки навколо стали багатшими, пристойнішими.

— У, здоровенні домиська! — бурмотів здивований Бобрик, розглядаючи п’яти- і шестиповерхові хмарочоси, яких у Літоні не бачив. — Чес-слово!

— Правильно треба казати «слово честі», — вкотре виправила його Кукса. Вона невдоволено морщилася від всепрониклого рибного запаху, що витав околицями.

— Я все одно їсти хочу, — заскімлив Бобрик. — Дуже сильно хочу!

— Але ми ж поспішаємо, — намагалася вгамувати його Кукса.

А ти обіцяла почастувати мене вечерею. Обіцянки треба виконувати.

Посеред круглої площі, яскраво освітленої ліхтарями на риб’ячому жирі, височіла величезна скульптура. Це був символ того, чим годувалося місто Улов: здоровенний товстобокий сом із кучерявими вусами, з роззявленого рота якого, як із рога достатку, дугою падав потік усіляких предметів, починаючи від каструльок і закінчуючи мініатюрними корабликами; усе це мармурове і скріплене вигнутими залізними лозинами.

— Дядечко Сомець — символ Улову, — пояснила Кукса Бобрику, що здивовано витріщив очі. — А он там далі — таверна «Великий Кльов». А поруч — міська ратуша.

— А які тут ще є визначні пам’ятки, розкажи, — попросив хлопчисько. — Я ж ніколи за кордоном не був.

— Ну, є ще міська в’язниця. А більше я ніяких визначних пам’яток тут не знаю.

Навколо постаменту, на якому спочивав дядечко Сомець, стояли всілякі екіпажі та походжали люди. Торговці з переносними ятками щосили пропонували повітряні кульки з міхурів особливо великих мешканців океану, пиріжки з риб’ячою начинкою, вино з назвою «Китовий вус» і парфуми «Пристрасть Каракатиці». Бій, що страждав від запахів навіть сильніше за Пронозу та Бобрика, форкав і намагався брикнути цибатою ногою когось із перехожих, які з роззявленими ротами його розглядали.

З десяток торговців побажали встромити їм до рук маринованого омара, мазь із товчених водоростей та ще якийсь океанопродукт, але малим вдалося сяк-так відбитись. Нарешті під’їхали до таверни «Великий Кльов». Дім з вигляду був як перевернутий гострий сачок для лову креветок.

— Старий Бодар казав, що тут бувають команди з кораблів, — пояснила Кукса, зіскакуючи на брук. — Виходить, ми повечеряємо й заодно спробуємо домовитися з ким-небудь.

Бобрик поквапливо почав натягати плащ, начепив на шию медальйон.

— Навіщо ти це з собою тягнеш? — скривилася Кукса.

— Не можна таке залишати — це ж тобі не фургон! Тут усе на очах. Повернемося — а речей і слід прохолов.

Куксі довелося погодитися з цим, але не могла не докинути:

— І з золотим медальйоном на шиї розгулювати не можна. Скінчиться тим, що на нас якісь грабіжники нападуть. Я, звісно, грабіжників не боюся, але все одно, небажано зараз марнувати час на з’ясування стосунків з ними. Сховай його куди-небудь.

Бобрик подумав-подумав і застромив медальйон у свій стоптаний черевик, поклав під п’яту. І лише по таких приготуваннях наші мандрівники зважилися ввійти до таверни.

Люду тут було не те що дуже багато, але й не сказати, щоб зовсім мало. На круглій сцені оркестр із п’яти осіб виконував відому народну баладу «Ой, спіймала я ляща». Кукса з Бобриком знайшли столик у дальньому кінці залу, сіли, й Бобрик відразу замахав руками, заволав, підкликаючи офіціанта. Той з’явився доволі швидко.

— Значить, так, — хлопчисько випнув губи й узявся руками в боки, аби вдати з себе досвідченого завсідника різних таверн, ресторанів і закусочних, — ми тут збираємося добре повечеряти. Тягни сюди що-небудь м’ясне. На твій вибір, малий.

— Але ніяких океанопродуктів, — докинула Кукса.

— І пляшку молока, — додав Бобрик, — дволітрову.

— Що значить «ніяких океанопродуктів»? — уточнив офіціант. — Ви навіть і не скуштуєте нашої фірмової страви, філе з дзеркальної тріски, запеченої в щучому потруху, із салатом з осетрової ікри з водоростями та медузами?

— Ось тут ти влучив у ціль, — погодився Бобрик, а Кукса скривилася. — Навіть і не скуштуємо. Давай, давай, ми голодні.

— А на десерт сир зі сметаною. І присипте його цукром, — додала Проноза.

Офіціант почухав потилицю.

— У вас грошей вистачить? Рибні страви значно дешевші…

— Вистачить, не турбуйся, — запевнив Бобрик і, коли офіціант почав віддалятися, гукнув услід: — І молока не забудь! — по тому повернувся до Кукси й стурбовано запитав: — Ти впевнена щодо сиру? Я сиру не хочу. Кажуть, він для зубів дуже шкідливий.

Кукса замахала на нього руками.

— Ти знову все переплутав. Навпаки — сир корисний для зубів!

Поки офіціант ходив за замовленням, Бобрик розпитував Пронозу:

— А як твоя голова, Куко? Ну, це відьмине чаклунство? Ти казала, воно в тебе в голові застрягло? Відчуваєш що-небудь?

Проноза поторкала свою потилицю і знизала плечима.

— Ні, зараз нічого не відчуваю. Ти розумієш, Інельда ж усе життя провела в Літоні. І мені здається, що її чаклунство діє тільки там. А ми зараз надто далеко від міста, тому воно… Ну, ніби відімкнулося на якийсь час.

Нарешті офіціант приніс їхнє замовлення і відразу кинувся до інших відвідувачів. Користуючись тим, що Проноза почала ретельно перевіряти вміст своєї тарілки, намагаючись виявити в ній хоча б натяк на водоплавних тварин, Бобрик сьорбнув молока просто з пляшки й заходився руками вихоплювати з тарілки шматки м’яса.

— Ти зовсім не вмієш поводитися за столом, — виговорювала йому Кукса. — Ну-бо, візьми виделку в праву руку, а ніж у ліву… Ой, тобто навпаки. — Вона сама взяла пляшку й розлила молоко по склянках.

Бобрик запротестував:

— Мені так зручніше! — Але Кукса так глянула на нього, що він поквапливо схопив виделку з ножем. — Добре, добре. Куко, я чув, що на острові Лімбо є двоє цікавих місць. Одне — місто друїдів, а друге — Амфітеатр на вершині вулкану. Що таке Амфітеатр?

— А що ти взагалі чув про вулкани? — поцікавилась Кукса, і хлопчисько знизав плечима. — Це така стара легенда. Кажуть, магія прийшла в Аквадор з іншого світу. Ну, приблизно як Чортів Наперсток, тільки Наперсток прилетів згори… — Проноза тицьнула пальцем спочатку в стелю, а потім у підлогу… — А магія прийшла знизу. Там, у кратері вулкану, є така глибока діра. Її називають чомусь Діра-Провалля. Вона тягнеться невідомо куди. І ось через цей вулкан усе й сталося. Кажуть, саме після найбільшого виверження, коли сильний буревій розметав попіл мало не по всьому Аквадору, й почалася в нас магія. Вона піднялася з Діри-Провалу та почала вивергатися разом із вогнем. Утворився попіл, але не звичайний, а… — вона замислилася, згадуючи, що говорив учитель неприродних наук у школі аксів… — загалом, це був якийсь дивний попіл. І ті місця, де він накопичувався, стали чарівними. Звичайно, разом із людьми, які там жили. У них теж виявилися всілякі здібності. Це було багато століть тому й відтоді магія встигла поширитися по всьому Аквадору. А там, у кратері, жили жерці, які поклонялися цій Дірі-Проваллю. Вони все чекали, що магія знову вийде з неї. Ну, жерців уже давно немає, але Амфітеатр, у центрі якого Діра-Провалля, є й дотепер.

— Цікаво-о, — Бобрик аж рота роззявив, — мені вже набрид Літон. Скрадаєшся, крадеш… Тобто працюєш, працюєш без кінця. А тут така цікава подорож, із катанням у візку, із прогулянкою океаном. Гарна в мене відпустка виходить.

Поки вони їли, оркестр дограв баладу. Відразу від сусіднього столика до сцени кинувся якийсь кремезненький гном на зріст ненабагато вищий за Пронозу, в грубому светрі, шароварах і відкритих плетених капцях, судячи з одягу — іноземець. Він щось прошепотів на вухо солістові, який схилився до низенького гостя, й широким жестом простяг йому дрібну монету.

— Виконується хіт минулого сезону, — оголосив соліст, — музика гномська, текст також. «А я такий маленький».

Коротун засвітився від гордощів і неквапом вмостився за свій столик, де його голосними схвальними вигуками зустріло товариство з шести таких самих гномів у светрах і шароварах. Оркестр заграв.

— Важко буде знайти корабель до Лімбо, — зітхнула Кукса. Вона добряче попоїла й тепер відкинулася на стільці, замислено колупаючи виделкою в рештках сиру та теліпаючи ногами, які не діставали до підлоги. — Моряки не дуже полюбляють туди плавати через друїдів.

— А хто вони взагалі такі? — Бобрику припали до вподоби Куксині розповіді, й він чекав нових.

— А ось дістанемося туди, сам побачиш.

— Молоко скінчилося! — раптом занепокоївся Бобрик. — Я, розумієш, страшенно молоко люблю. А попити мені його вдається рідко. Давай ще замовимо…

— Краще не треба, — намагалася стримати ненажеру акса. — Годі на сьогодні.

— То ти така жадібна? — образився хлопчисько.

— Просто якщо ти давно не пив молока, живіт може заболіти. І взагалі, годі: нам же потрібно ще знайти корабель.

— А ось ми зараз перевіримо, яка ти нежадібна… — Бобрик замахав руками, підкликаючи офіціанта, і, коли той підійшов, позичив у нього олівець із клаптиком паперу, на якому старанно вивів «Вашому столу від нашого столу».

— Що п’ють он ті гноми? — запитав він. — Ель, кажеш? Значить, візьми пляшку елю, причепи до неї цю записку й постав їм на стіл. Так, і включи в наш рахунок.

І він показав Пронозі язика.

Бобрик усе вірно розрахував. За хвилину офіціант поставив на їхній стіл нову пляшку з молоком, до горлечка якої було приліплено клаптик паперу з написом «А це — навпаки».

— А! — сказав Бобрик, хапаючи подарунок. — Незручно відмовлятися! Ти, напевне, більше не питимеш? Бо раптом живіт заболить. А я, мабуть, ще сьорбну… — він наповнив свою склянку, повернувся до сусіднього столика і проголосив:

— За здоров’я всіх, хто на зріст як горщик!

Не звертаючи уваги на напружену тишу, яка запанувала по тому за сусіднім столиком, Бобрик випив молоко, і над його верхньою губою залишилися білі вуса.

Той гном, що замовляв пісню, хрипким баском спитав:

— Ти на що натякаєш?

Він зліз зі стільця, прошкандибав до них і звернувся до Кукси:

— Можна?

— Давай, — дозволила вона.

Гном сів поруч.

— У тості твого приятеля був якийсь натяк? — гном пильно глянув їй у вічі.

Бобрик накивав на нього пальцем:

— Ніякого натяку, приятелю.

— Невже? — гном підозріло оглянув їх. — А чому ви сидите тут самі, без дорослих?

— А ви чому сидите без дорослих? — не здавався хлопчисько, та Проноза під столом штовхнула його ногою.

— А ми й самі дорослі, — на цей раз гном уже не образився.

— А я акса, — нарешті Проноза вирішила, що настав час відрекомендуватися.

— Ну, тоді зрозуміло. Мене звуть Здорованем. Пересідайте до нас, — запропонував гном.

— А що? — зрадів Бобрик. — З-за нашого столу — за ваш стіл!

Цей жарт викликав вибух реготу в Здорованя та шістьох його друзів. Кукса трохи поморщилася і відмовилась.

— Дякую, але нам дуже рано вставати.

— Шкода, — щиро засмутився Здоровань і почав злазити з високого стільця. — Ну, вибачте. Ми тут відпочиваємо перед відплиттям.

— Яким відплиттям? — в один голос запитали Кукса й Бобрик.

Розділ 8

Перед дверима ратуші чергувало троє стражів порядку в одностроях зі сріблястої тканини зі знаками у вигляді луски, що робила їх схожими на окунів з ногами й руками. У місті стражів порядку, до речі, так і називали — окуні. Вони були озброєні короткими важкими піками, на шиї носили шнурки зі свистками.

Багатий одяг вечірнього гостя викликав у них пошану, тому старший окунь відкашлявся, перш ніж запитати:

— Чого бажаєте?

— Бажаю поговорити з мером, — гордовито відповів чаклун, — у терміновій справі, в надзвичайно терміновій.

Окунь підозріло його оглянув і пробурчав:

— Що це за термінова справа, коли вже північ незабаром? Приходьте завтра.

— Справа стосується друїдів Лімбо. Друїдів, ти чуєш, що я кажу? І якщо мер довідається, що ви не дозволили мені повідомити йому про надзвичайно важливі речі, як гадаєте, скільки після цього ви ще залишитеся на такій роботі, скільки? — Мармадук поманив стража порядку пальцем, і коли той нахилився до нього, тихо й вагомо додав: — Небезпека загрожує всьому, всьому містові!

Окунь наморщив чоло, поворушив бровами й нарешті зважився:

— Гаразд, ідіть за мною.

Вони проминули хол із високою стелею та колонами, прикрашеними орнаментом у вигляді риб, зійшли широкими мармуровими сходами і зупинилися перед масивними дверима. Біля них чергували ще двоє стражів порядку з піками напереваги. Старший окунь звернувся до чаклуна:

— Почекайте тут.

Він постукав, відчинив двері й зазирнув усередину. З кімнати почулися здавлені, як здалося Мармадуку, злякані вигуки. Окунь зник усередині й причинив за собою двері. Мармадук чекав, а стражі порядку свердлили його недобрими поглядами. Нарешті двері відчинилися, окунь вистромив голову в коридор і запросив:

— Заходьте.

Чаклун побачив просторий кабінет з безліччю шаф уздовж стін та великим письмовим столом темного дерева. Стіл весь був завалений паперами, ще там стояв чорнильний набір і кілька брудних чашок із блюдечками.

Із-за столу обережно визирав чоловічок, який здався чаклунові невисоким і товстеньким. Він був нібито схожий на начальника порту, тільки мав кругле й червоне обличчя.

— Ви хто? — писнув Паллад Уловський.

Старший окунь зупинився біля столу й пограв своїм списом. Вигляд при цьому мав дуже багатозначний, демонструючи, що він напоготові й не дозволить заподіяти улюбленому меру ніякої шкоди.

— Мармадук Синій, — уже вкотре за сьогодні відрекомендувався чаклун. — Так, Синій. Придворний маг міста-держави Літона. До нас потрапили надзвичайно важливі відомості, тому я поспішаю донести їх до вашого, е…

— Що, аж із самого Літона? — мер, здається, вже трохи оговтався від переляку й вийшов із-за столу. Стало видно, що він справді маленький і товстенький. — А які такі відомості ви хочете донести?

— О, я приніс вам страшну, страшну звістку! — у своїй звичній манері вигукнув Мармадук і тільки тепер помітив, що передав куті меду — мер присів з переляку, рожеві щічки його затрусилися. — Хоча, може, й не дуже страшну, — спробував сам себе виправити. — Так, лише трішки страшнувату. Одним словом, ми дізналися, що друїди найняли агентів, які повинні проникнути в місто й вчинити тут зухвалий злочин. Зухвалий, зухвалий злочин!

При слові «друїди» мер підскочив мало не до стелі.

— Знову друїди! — простогнав він. — Знову вони воду каламутять! Що за напасті такі без кінця!

Голосячи та заламуючи руки, він позадкував і впав у крісло за столом.

— Ну, кажіть уже, кажіть, що за агенти, що за злочин?

Цілу дорогу від пристані чаклун репетирував свої слова й тепер заговорив, як по писаному:

— Нам вдалося довідатися, що це дві істоти, які криються в подобі маленьких дітей, хлопчика й дівчинки. Але, — багатозначно вигукнув він, згадуючи слова Амора Купадора, — вони тільки мають такий вигляд, хоча насправді не є дітьми. Ви мене розумієте? Їхня сутність не відповідає їхній формі, ось що я хочу сказати — зовсім не відповідає! Насправді це чудовиська, монстри, вирощені друїдами в Амфітеатрі вулкану. Ми зовсім випадково дізналися, що цих двох послано сюди, щоб убити мера Улову й захопити владу в місті — у всьому місті!

Коли він скінчив свою мову, мер здавлено схлипнув і зіщулився в кріслі, обома руками стискаючи свою м’ясисту шию, ніби хотів її захистити від пазурів кровожерливих чудовиськ.

— Убити мене? — прошепотів він і закотив очі. Мармадук похмуро кивнув. — І вони вже в Улові? Чому ж ви не сказали раніше, ми б зачинили ворота…

— Я поспішав, поспішав, я прибув сюди, щойно зміг! Можливо, вони вже в місті, можливо, ні. Цього я, на жаль, не знаю.

— Але що ж нам тепер робити?

Мармадук сів у друге крісло перед столом.

— Накажіть зібрати всіх своїх стражів… — він кивнув на завмерлого зі списом напереваги окуня, — нехай прочешуть місто, спіймають монстрів і кинуть у темницю.

— Якщо вони в подобі звичайних дітей, то як же ми знайдемо їх? — подав голос старший окунь. Мармадук повернувся до нього.

— Це дівчинка і хлопчик. Дівчинка схожа на аксу. Ти знаєш, який вигляд зазвичай мають акси? Вона така рожевощока, зі світлим волоссям, скуйовдженим, наче копиця соломи. Того, хто вдає з себе хлопчика, я, щоправда, майже не розгледів, але, здається, він трохи старший. Є ще одне, що допоможе вам спіймати їх. У те, на чому вони прибули до міста, запряжено не звичайного коня, а великого птаха з довгими ногами та шиєю. Цей птах уміє дуже швидко бігати.

Окунь приплющив очі, ніби намагався точніше уявити собі все, описане чаклуном, і глянув на мера.

— Так-так, іди, — кивнув той. — Збери всіх і починайте негайно.

За столом гномів Бобрик перш за все проголосив:

— Гномів не буває! Тобто я їх не бачив, а тому вважав, що гноми — це казка.

— Взагалі, якщо ти чогось не бачив, це ще не значить, що його нема, — заперечив йому коротун на ймення Здоровань, що єдиний з усього товариства мав інтелігентний вигляд, тому що носив окуляри. — Гноми бувають, так і знай! Але ми не гноми.

— Отакої! — здивувався Бобрик. — А хто ж ви тоді?

— Ліліпути. Карлики.

— Недомірки! — хтось радісно підтримав його. Кукса вже зрозуміла, що за цей вечір нові знайомі встигли випити досить елю.

— Від горшка три вершка, а четвертий — покришка! — той, що говорив, скочив на стіл і вдарився в танок, стрибаючи між посудом.

— У нас був мандрівний ліліпутський театр «Атланти», — провадив Здоровань, звертаючись до Пронози. — Ми весь Аквадор об’їздили. Ну, невже не чули про наш знаменитий мімічний номер «Моя дрібнота — над усіх» зі мною в ролі Дрібноти?

Кукса, яка сиділа праворуч від Здорованя, зажуреного від надміру елю, скрушно похитала головою.

— Еге ж, — глибоко й сумно зітхнув Здоровань, — ви надто юні, щоб чути про нас. А колись же ми були знамениті…

Настрій за столом різко змінився, почулися зітхали, а Здоровань голосно висякався.

— Так і минуло наше життя… — захлипав він у вухо аксі. — Ми ж давали концерт у самого Вічного Баронета. Мімічний номер «Гном-богоборець боре богів» зворушив Баронета до гикавки.

— І чим ви тепер займаєтеся? — Бобрик не пропустив повз вуха зауваження Здорованя щодо швидкого відплиття ліліпутів. — Ми саме у відпустці, подорожуємо. А ви?

— Ну, мода мінлива. Щойно тебе запрошували до палаців — а по тому раптом виявляється, що ти виступаєш тільки на сільських ярмарках, та й то без особливого успіху. Тож ви у відпустці, а ми на пенсії. Довго думали, чим займатимемось далі. Колектив-бо гарний, дружний…

— Дружний, гарний… — закивали всі.

— Ну, й вирішили, щоб не розпадатися, взятися разом до комерції. Продали бутафорію, костюми… Майже все… маски, грим. Був я директором мандрівного театру, а став капітаном. Тому що купили ми корабель.

— Дуже гарну шхуру, — докинув коротун на прізвисько Дебелий. — Чи шкуру?

— А по-моєму, це каралева, — заперечив хтось із протилежного кінця столу.

— Не каралева, а кавалера. До того ж, це шкіра.

— Та ні ж, браття, взагалі правильно казати каравела. Але в нас — галета, — встряв третій.

— Ха, галета! — обурився Здоровань. — Не галета, а галера. І взагалі, на галетах гроблять веслами. Сам поміркуй, Жердино, де ти в нас бачив весла?

— Є одне, — не вгавав Жердина, найнижчий і наймолодший за всіх. — На цьому… На фокстроті валяється. Зараз кого завгодно можна пригріти.

— Фокстрот — це матчі. І не фокстрот, а фагот. І не весло, а багор у нас валяється на компасі, тобто на кампусі, та й той поламаний. Що, з’їв?

— І все одно, веслами гроблять не на галетах, а на в’яликах, — пробурчав затятий Жердина. — І фагот — це музичний інструмент, і ніякого стосунку до щогли він не має.

— То навіщо вам корабель? — не витримала Проноза.

Жердина, що саме почав зі знанням справи просторікувати про розходження катів і маранів, затнувся й замовк. Запанувала стривожена тиша. Ліліпути перезирнулися.

— Ну ти, того… — зніяковів Здоровань. — Ось вона, дитяча безпосередність! Хіба ти не знаєш? На кораблях же… — він оглянув Куксу з Бобриком одночасно збентеженим і прохальним поглядом. — Адже на них плавають, чи не так?

— Точно, Здорованю! — підтримав його жалісливий Бобрик. — На кораблях плавають. Тут ти цілком правий, що ж іще на них можна робити? Плавати, рибу ловити, пасажирів перевозити…

Усі посміхнулися, небажану напругу було знято.

— Кого-небудь коли-небудь обов’язково перевеземо, — щиро пообіцяв Жердина.

— Ну, нам час іти… — заквапилася раптом Проноза.

— Уже? — засмутився Бобрик. — Ні, давайте ще посидимо. Такі цікаві ліліпути!

— Ні, ходімо, — Кукса помахала всьому товариству рукою і вже рушила до дверей, коли почула саме те, чого боялася.

— То ми домовились? — говорив за її спиною Бобрик і щосили трусив руку Здорованя. — Підвезете нас?

Проноза рвучко повернулася.

— Про що домовились? — не зрозумів Здоровань.

— Ну як же, ви ж пасажирів можете на свій корабель узяти? А нам треба на Лімбо. Завтра рано-пораненьку.

— Що це — «Лімбо»? — і далі дивувався Здоровань.

— З тебе, дядьку, капітан, як із мене кашалот! — розсердився Бобрик. — Ти чув про острови в океані? Лімбо — це такий острів. В океані, так! А океан — це Велика Солона Калюжа.

— А, знаю, знаю! — замахав руками Здоровань. — Я ж бацмен, мені потрібно знати.

— Боцман, — виправив Бобрик, — отож, нам треба на цей Лімбо. Ми вас наймаємо. Слухай-но… — йому раптом сяйнула нова думка. — А ця… А у вас… у вас там справді… тобто я маю на увазі, який цей ваш корабель з вигляду? Ну, там якір, корма, палуба є? Тобто це й справді корабель?

— Є таке, є! — зрадів Здоровань, до якого нарешті дійшло. — І карма, і пальба, і навіть якер! Слухайте сюди! — радісно закричав він і видряпався на стіл, щоб його усі почули. — У нас з’явилися перші пасажири! Нас тепер найнято!

Ліліпути страшенно зраділи, обступили Бобрика з Куксою та почали палко тиснути їм руки. Здоровань навіть розплакався, ляскаючи хлопчиська по плечі.

— В океані може заколисати й почнеться океанська хвороба, дуже неприємна, — попередила Кукса.

— Не почнеться. Як це прекрасно! — з почуттям промовив Здоровань. — Свіжий вітерець, легенькі цунамі б’ються об якер. Спасибі, друзі!

— Так, але нам потрібно відплисти сьогодні ж уночі, — зробила останню спробу акса. — А вночі дуже небезпечно плисти, нічого ж не видно. І раптом почнеться шторм? Може відбутися аварія.

— А що це таке? — запитали в неї. — Правильно, розтрощимо своєю галетою всі шторми!

— А ще є така океанська хвороба, я вже говорила.

— Нічого, ми риб’ячого жиру з собою прихопимо, він цілющий.

— Чекатимемо на вас на пристані, — замість слів прощання радісно гукав Здоровань услід мандрівникам, коли вони вже потисли всім руки та нарешті зібралися йти. — Нам лишилось тільки підготуватися, тож приходьте години за дві. Ви нас там відразу знайдете за назвою. Наша шкіра… тобто наша галета називається «Бабетта».

У темряві, що з благословення Пані-Місяця опустилася на місто, ледве мрів силует Боя, що разом із візком сумирно спочивав біля таверни та викльовував траву, пророслу між каменями бруківки. Люду навколо стало менше, половину ліхтарів уже загасили. Пані-Місяць сховалася за хмарами, і глибокі тіні вкрили значну частину площі. Бобрик, плутаючись у полах плаща, підійшов до страуса й поплескав його по боці. Бой зігнув шию, скосив на нього витрішкувате око. Кукса вже зробила крок до візка, як раптом здригнулася від протяжного свисту, а коли він стих, звідкілясь із темряви швидко виступила безліч постатей.

— Ви хто такі? — позадкував хлопчисько. Проноза потяглась до волосся, де ще залишалася єдина шпилька-рятувалка, але завмерла з піднятою рукою, коли до неї звернулися наконечники списів відразу всього загону.

Широкоплечі, високі чоловіки в сріблястій, схожій на риб’ячу луску одежі обступили їх зусібіч.

— Ані руш! — наказав один. — Вас оточено.

— Та бачимо, що оточено, — не бажав сперечатися Бобрик. — І ми не рухаємося, не рухаємося. Але все-таки — ви хто такі?

Кукса мовчала, тільки переводила насторожений погляд з одного стража порядку до іншого. Вона вже зміркувала, хто вони, але поки що не зрозуміла, чому їх затримали.

— Так, двоє… — мовив старший окунь, розглядаючи їх і Боя. — Хлопчик із дівчинкою. Хлопчик значно старший… Так, птах із довгою шиєю… Точно, вони!

По цих словах інші стражі помітно напружилися й підступили трохи ближче.

— Агов, агов! — закричав Бобрик, рукою відводячи вбік наконечник піки, що вже майже торкався його плеча. — Ти мене так подряпаєш!

— Вас заарештовано! — проголосив окунь. — І я б не радив вам пручатися, чудовиська, тому що мої хлопці знають свою справу, а ще… — він схилився до них і довірливо докинув: — А ще я так налякав їх, що вони зі страху ладні проткнути вас прямо тут, на місці.

Один зі стражів схопив віжки й потяг за собою Боя, решта обступили мандрівників щільним кільцем, і вся процесія рушила нічними вулицями. Старший окунь довго придивлявся до них, потім протиснувся ближче і зауважив:

— А ви зовсім не схожі на чудовиськ.

— Та які ми чудовиська, дядьку? — зрадів Бобрик. — Тю, ти сам подивися! У чудовиськ лапи, пазурі, крила, ікла всілякі. А в нас ноги-руки, й ніяких крил. Та й іклів зовсім нема, — він роззявив рота, в якому не те що ікол, а навіть декількох звичайних зубів бракувало.

— Чому ви взагалі вирішили, що ми чудовиська? — обережно запитала Проноза.

Окунь почухав потилицю.

— Так сказав той чаклун.

Кукса насторожилася.

— Який чаклун?

— Він назвався, та я забув ім’я.

Вони вже добряче віддалилися від центру міста. Дедалі темнішало — ліхтарів навколо майже не лишилося, а Пані-Місяць і досі ховали хмари.

— Слухай-но, щодо цього чаклуна, — знову заговорила Кукса, — ім’я ти, може, й не запам’ятав, але хоч розгледів його? Який він із себе?

Окунь знизав плечима.

— Ну, іноземець як іноземець. Розмовляє дивно, слова повторює. І одягнений по-іноземному.

— Що значить «по-іноземному»? У такому яскравому безглуздому одязі?

— Атож, атож, — закивав окунь, — таки в безглуздому.

А ще він такий… синій, еге?

Окунь замислено покрутив головою.

— Начебто так. Сам він звичайного кольору, але якщо дивитися не прямо на нього, а ніби трішки збоку… Начебто, від нього синє світіння розходиться. Таке сіро-синє!

— Це тому, що його чаклунство ґрунтується на болотяному тумані, — пояснила Проноза й зітхнула. — Отже, все ясно.

— І мені все ясно, — підтримав Бобрик, — тільки одного не второпаю, що ж тепер робити. Агов, дядьку! — він знову погукав старшого окуня. — Відпустили б ви нас. Ми звичайні мандрівники, так і знайте. А цей синій чаклун — просто негідник. Він придумав про чудовиськ, щоб нас затримали. А взагалі, ні ви, ні ваше місто нас нітрохи не обходять. Ми цієї ночі звідси збиралися відпливати.

Вони повернули за ріг і зупинилися перед дивною будівлею, що нагадувала тризубець: від широкого підмурівка догори розходилися три вигнуті вежі, увінчані гострими шпилями та всіяні маленькими заґратованими віконцями. У цоколі центральної вежі темніли масивні ворота з невеликими дверцятами в лівій стулці. Під ними на лавці сиділи двоє стражів.

— Я теж так думаю, що ніякі ви не чудовиська, — зітхнув окунь, — але це нічого не змінює. Наказ мера. Посидите тут днів зо два, а потім придумаємо, що з вами робити.

В’язниця своїм виглядом, вочевидь, роздратувала Боя. До того він слухняно йшов за стражем, а тут зупинився як укопаний і втупився в «тризубець». Страж намагався волокти його далі, але Бой витягся в струну, роззявив дзьоба й раптом голосно закричав. Усі окуні підскочили від несподіванки й при цьому ледве не закололи заарештованих своїми піками. Бой брикнув стража, вирвав поводи з його рук і, репетуючи без перестанку, рвонув уперед з такою дивною швидкістю, що миттєво зник у темряві.

— Стій! — крикнув услід старший окунь, але страуса вже й слід прохолов, тож стражник лише махнув рукою.

— Ну й добре. Птаха затримувати наказу не було.

Стражі, що чергували на воротах, пропустили їх усередину, де троє тюремників завзято грали в карти.

— Це ті самі чудовиська? — поспитав один, з вигляду найстарший і багатше вбраний, — напевно, Головний Тюремник.

— Ті самі, — підтвердив окунь. — Агов, чудовиська, зброя у вас є?

Кукса без зайвих слів зняла з пояса свої ножики, пружинний шнур і кинула все це на підлогу. Бобрик похитав головою.

— Я взагалі мирна людина. Навіщо мені зброя?

Тюремники витягли зі стояка під стіною метай і підступили до мандрівників.

— Точно нічого нема? — допитувався Головний, поплескуючи з боків спершу Пронозу, а потім Бобрика, що відразу почав хихотіти й звиватися. — Начебто, нічого… Добре, відправимо вас до найвищої камери. Там і ґрати найвужчі, не вибратися.

— У найвищу? — перепитав хлопчисько. — Якась у вас кутузка дивна. Ось у нас, у Літоні, нормальна тюряга, в підвалах. А у вас чомусь нагорі.

— Не тюряга, а темниця, — вже за звичкою виправила його Кукса.

Головний Тюремник посміхнувся.

— Та ти в нас, я бачу, хлопак бувалий!

— Темниця мені — рідний дім, — задер голову Бобрик.

Усі три тюремники стали позаду заарештованих, виставили перед собою мечі та повели їх нагору вузькими гвинтовими сходами всередині однієї з веж. На кожен сходовий марш виходили двері камер.

— У нас тут зазвичай не дуже багато постояльців, — розповідав дорогою Головний Тюремник. — Народ в Улові сумирний, законослухняний. Ну, контрабандистів іноді спіймають, чи там рибалку заарештують, який не послухається заборони та під час нересту в океан вийде. А так тут тихо, спокійно.

Вони йшли досить довго, й Бобрик уже засапався, коли кручені сходи нарешті скінчилися. Головний Тюремник зняв з ременя в’язку ключів і одним із них відімкнув важкі залізні двері під самим дахом вежі.

— Заходьте.

Щойно мандрівники вступили всередину, двері за ними зачинилися, і ключ заскреготів у замку. Почулися кроки, що віддалялися, і веселий голос:

— То що, зіграємо чи спати ляжемо?

А потім усе стихло.

Кукса стала посеред камери й уважно оглянула все навколо. Стіни, підлогу та стелю було складено з великих камінних брил; під ногами вони були неприємно вогкі, від цього відчуття не рятувала навіть устілка з перетлілої соломи, що мала вкрай неприємний запах. В одній стіні були двері, якими бранці ввійшли, а в іншій — квадратне віконце з ґратами. Бобрик уже встиг простромити голову поміж пруття.

— Гляди, вуха відірвеш, — застерегла Проноза.

— Нє-а, у мене голова маленька. Але решта все одно не пролізе.

Проноза стала поруч із хлопчиськом і теж обережно вистромила голову назовні. Двох сусідніх веж звідси не було видно, зате панорама нічного міста розгорнулася б у всій своїй красі, якби Пані-Місяць таки вийшла з-за хмар. Поки що на темних вулицях лише де-не-де блимали ліхтарі.

Бобрик відступив від вікна й згорнув поли плаща — у камері було прохолодно.

— Слухай-но, але ж кепські наші справи, — він стурбовано почухав потилицю. — Ось я зараз не можу придумати, що нам робити. Двері міцні, ґрати теж. Перепиляти їх нема чим. А навіть якби й було, все одно кепсько, тому що ми надто високо.

— А чи не вдасться спуститись по стіні? — Кукса уважно роздивлялася, як закріплено пруття в щілині між каменів. — Їх замазано глиною. Вона, звісно, й сама вже мало не закам’яніла, але я все одно спробую, — Проноза дістала з волосся рятувальну шпильку, встромила її в щілину й не без натуги відколупнула-таки крихітний шматочок глини. — Хоча б щось та робити — не нудьгувати ж тут без діла.

— Робота страшенна, а користі — ні на гріш, — пробурмотів хлопчисько. — Як ти спустишся по цій стіні? Ти глянь, яка висота!

— А я тобі кажу, що в будь-якому разі не можна сидіти склавши руки — неодмінно треба щось робити! Поки ми тут відпочиватимемо, вони там Спритника бозна-куди завезуть.

Розділ 9

Спритника поки ще нікуди не везли — він і далі мирно спав у фургоні, разом із возами завантаженому на палубу фрегата. Снігові люди покотом лежали навколо, жабур теж спав, але всередині фургона, а Купадор присів біля борту, спостерігаючи за тим, як команда гомопацюків під керівництвом капітана Харона готує корабель до відплиття. Тихо хлюпала в борт легка хвиля, у цілковитій темряві мрів єдиний далекий вогник — на палубі одного з кораблів, пришвартованих до сусіднього насипу, здавалося, розіклали багаття. Звідти долинала музика, уривки пісень і тупіт ніг — хтось танцював.

Почулися кроки, і з темряви зринув чаклун, пройшов по трапу, став поруч із Купадором, оглянув палубу й звернувся до капітана Харона, що саме наблизився.

— Коли нарешті відпливемо? І, до речі, не позичите мені підзорну трубу?

— Незабаром, — прошипів у відповідь гомопацюк. Він зняв з ременя трубу, віддав її чаклунові, мовчки повернувся до нього спиною і пішов до своєї команди.

— Що це за свято там? — Мармадук глянув у трубу.

На невеликому судні, в носовій частині якого мінився жар від прогорілих дров у залізній грубці, кілька приземкуватих постатей бряжчали шаблями та алебардами, пританцьовуючи навколо вогню, обіймали один одного за плечі та щось незлагоджено наспівували.

— Карлики якісь… — знизав плечима Мармадук, опустив трубу і звернувся до Купадора. — Я зробив так, що проти наших переслідувачів постали всі міські стражі порядку, всі до єдиного! Напевне, їх уже заарештовано, хоча хтозна… Щоб у останній момент перед відплиттям захистити себе від підступного нападу, вчинимо так — візьміть своїх хлопців і прочешіть пристань.

Купадорові зовсім не хотілося блукати в темряві, але, зрештою, чаклун був його наймачем і платив йому гроші. Тому довелося розбудити сніжняків і пояснити, чого від них вимагають. Вояки дістали з кошиків по кілька крижаних їжаків, насипом спустилися на пристань і, наїжачені духовими трубками, повільно рушили вперед. Озброєний шаблею Купадор ішов попереду.

Бобрик широко позіхнув, загорнувся в плащ і приліг на солому, але відразу й скочив, наляканий голосним тріском. Першої миті здалося, що Кукса висить просто на стіні, а потім він зрозумів, у чому справа.

Проноза встигла-таки розколупати шпилькою широку заглибину в глині, схопилася за один прут, напружилась і, обома ногами впираючись у стіну, спробувала зігнути його. Бобрик підскочив до неї, щоб допомогти, але Кукса вже сама впоралася та зістрибнула назад. Тепер отвір між ґратами став трохи ширший. Проноза пролізла в нього й сіла на вікні так, що одна нога виявилась назовні.

— Погано видно, — повідомила вона, дивлячись униз. — Забагато хмар, зовсім темно, — акса схопилась за пруття й нахилилася.

— Агов, обережніше! — гукнув хлопчисько.

— Тихше в ти: тюремники збіжаться. Так, бачу дві інші вежі… Бачу стіну… бруківку… — вона замовкла на мить, а по тому розчаровано докинула:

— Ні, нічого не вийде.

— Я ж казав. Ану, дай гляну!

— Дивися, будь ласка, — Кукса зіскочила з вікна, й Бобрик, плутаючись у плащі, подерся на її місце.

— Та скинь ти його, — вмовляла хлопчиська Кукса. — Він же, напевне, важкий. І взагалі заважає тобі.

— Ні, зовсім легенький, — Бобрик прилаштувався між пруттям. — Навіть дивно, я його майже не відчуваю.

Якийсь час він дивився з вікна, та нарешті зітхнув і почав спускатися.

— Справді, злізти не вийде.

Саме цю мить Пані-Місяць обрала для того, щоб з’явитися з-за хмари. Дахами та вулицям сонного міста повільно розлилося її сріблясте сяйво, вибілило стіну навколо Улову, пристань, головну площу, ратушу й таверну «Великий Кльов». Нарешті воно дісталося й до в’язниці-тризубця та проникло у віконце камери під дахом однієї з веж.

Бобрик саме сів на підвіконня, щоб зіскочити на підлогу, коли раптом щось погладило його по спині. Це дуже незвичайне відчуття, коли хтось гладить тебе по спині, а ти при цьому сидиш на висоті десятого поверху, у вікні, за яким — порожнеча. Бобрик закричав не своїм голосом — так, що десь унизу загавкали собаки. Він смикнувся, замружився й снопом повалився долілиць. Кукса зробила стрибок з наміром підхопити його, але й вона останньої миті завмерла з роззявленим ротом.

— Що з тобою? — прошепотіла налякана акса.

Дивуючись, чому це зовсім не боляче, Бобрик полежав трохи, поки наважився розплющити очі.

Він просто висів над підлогою, ледве погойдуючись.

— Твій плащ світиться. Сріблиться, як місяць, — Проноза зробила крок до нього, обережно доторкнулася пальцем до тканини.

Бобрик гойднувся й трішки піднявся над підлогою.

— Та ти ж літаєш!

— Невже? — хлопчисько повернув голову, розглядаючи поли плаща, які раптом стали твердими й розгорнулися, наче крила якогось великого птаха чи кажана.

— І справді, — прошепотів Бобрик, вражений. — Цікаво, я можу ними махати?

— Ви чого галасуєте? — почулося з-за дверей.

Там дедалі гучніше лунали кроки тюремників. Бобрик витягся в струнку — й полетів уперед. Зігнувся, відставив ліву руку — і повернув ліворуч.

У замку заскреготів ключ.

— Якщо здійматимете галас, ми вас зв’яжемо і кляпи в роти повставляємо, — долинув з-за дверей голос Головного Тюремника.

Хлопчисько вигукнув:

— Хапайся за мене!

Він уже повернувся обличчям до вікна, коли двері розчахнулися й на поріг стали троє.

— Це що таке? — заволав Головний Тюремник, коли нарешті зміг розгледіти посеред темної камери довгасту пляму світла.

— Дивіться, вони таки чудовиська… — подав голос хтось у нього за спиною.

Бобрик змахнув обома руками так, начебто плив, а Проноза ще раз блискавично стрибнула й опинилася в нього на спині. Бобрик охнув від натуги, ледь опустився, та завзято замахав руками, щоб знову піднятися, намагаючись водночас наблизитись до вікна. Тюремники кинулися до них, заносячи зброю, але в’язні вже вилетіли назовні.

Плащ, який дедалі яскравіше мерехтів сріблястим сяйвом, затріпотів на нічному вітерці, розгорнувся ще ширше. Бобрик опустив голову й весь підібгався, а Кукса щосили притислася до його спини, обхопила за шию.

Услід їм полетів меч, але тюремник промахнувся. Вони ввійшли в круте піке, але від переляку в Бобрика загострилися всі відчуття, невідомо як він зумів вирівнятися, політ став більш плавним. Проноза озирнулася — тризуба в’язниці майже не видно було на тлі чорного неба. Вітер свистів у вухах.

— До пристані! — прокричала вона, нагинаючись до хлопчиська. — Давай-но до пристані!

Бобрик нахилив голову, звертаючи в бік океану. Під ними з величезною швидкістю проносилися вулиці й дахи, осяяні світлом Пані-Місяця. Плащ шелестів за спиною, вітер свистів дедалі пронизливіше, у Бобрика аж у грудях кевкало.

— Я не зможу піднятися вгору, — поскаржився він, — удвох важко…

Кукса бачила, що місто поступово наближається — немовби вони швидко ковзали по дуже довгій і положистій гірці.

— Тягни, скільки можеш, — гукала вона, відвертаючись від вітру, — тут бруківка, розіб’ємося!

— Ой, а це що? — скрикнув хлопчисько.

Вони саме опинилися над широкою вулицею, що вела до площі. Проноза розгледіла щось незрозуміле; воно повільно рухалося вперед, у той самий бік, куди вони летіли. Виявилося, що це Бой з візком — бідолаха вдосталь набігався нічними вулицями й нарешті засапався, тому тепер ішов повільно, понуро переставляючи ноги, з опущеною майже до самої бруківки головою.

— Точно він, наш страус!

Бой зачув щось невиразно знайоме, зігнув шию і озирнувся. У світлі Пані-Місяця, знову майже схованої за хмарою, він побачив, що до нього стрімко мчить щось блискуче й страшне.

Напевне, Бою вони здалися якимось страусячим демоном, що летить на крилах ночі. Він підскочив над бруком так високо, що цибаті ноги почали рухатися ще до того, як страус упав назад. Кукса з Бобриком спустилися вже досить низько й опинились прямо над страусом, та нещасний наляканий до смерті птах відчайдушно рвонувся вперед — і цієї миті хмара остаточна сховала Пані-Місяць. Сріблясте світло розчинилося в повному мороці, плащ погас, поли його втратили пружність, опали, й мандрівники шкереберть полетіли вниз.

Очманілий Бой тільки відчув, як позад нього здригнувся й страшно затріщав візок, і від жаху набрав такої швидкості, що не вписався в поворот і вдарився об стіну. Він упав, а візок перекинувся й накрив його.

Тріск і гуркіт змінилися тишею. Відбувалася все це біля самої пристані, тут уже починались портові будівлі, а житлових будинків не було зовсім. З палуби корабля Мармадук прокричав до Амора Купадора, який стовбичив посеред пристані, оточений своїми сніжинками:

— Це вони, я впевнений! Негайно організуйте оборону, негайно!

З-під візка почулося приглушене курликання, далі обережне рипіння. Візок повільно перевернувся — під ним з піднятими над головою руками стояла Кукса, а поруч сидів ошелешений Бобрик.

— Добре політали, — пробурмотів він.

Вони опинилися біля одноповерхового будиночка з єдиними дверима, замкненими на великий замок. Поряд стояло пузате барило, на стіні висів полотняний плакат. Бобрик уголос, по складах прочитав:

Проноза обережно визирнула з-за рогу складу. Пристань освітлювали ліхтарі на риб’ячому жирі, й засідку вона визначила з першого погляду. Посеред пристані на дерев’яній платформі красувалася витончена яхта, а з-під платформи поблискували в пітьмі чиїсь насторожені очі. Ліворуч, у затінку доків, темніли постаті. Біля довгого насипу вимальовувалися обриси кораблів зі спущеними вітрилами. Тут, при березі, було холодно, поривами налітав нічний вітер.

Проноза раптом присіла й потерла коліно — щойно тільки згадала про падіння. Бой скосив на неї око й голосно клацнув дзьобом.

— Я ногу забила об візок, — поскаржилась Кукса.

Бобрик теж визирнув із-за складу.

— Їх там багато. Можемо не прорватися.

— А куди прориватись? — Кукса розгублено огледілась. — Де твої ліліпути?

— Ондечки…

Біля сусіднього насипу один з кораблів був освітлений великим багаттям, що горіло, здавалося, просто посеред палуби. Там лунала музика, в червонястих відблисках присадкуваті чоловічки витанцьовували та невлад вигукували якусь пісню.

— Я в розвідку, — Бобрик почав діловито збиратися. — А ти чимось ногу перемотай, та тугенько. Не хвилюйся, я вмію ходити тихо-тихо, ти ж знаєш, чим я в Літоні займався?

Не зважаючи на протести Пронози, яка зараз була здатна тільки висловлювати незгоду, але перешкодити ніяк не могла, Бобрик тихо відбіг убік і майже відразу ж уткнувся в невисокий паркан — він починався від складу й тягнувся майже до самого берега.

— Значить, так, — пробурмотів сам до себе Бобрик, — перелізу, а потім у воду.

Він видерся на паркан, сів на нього верхи, ще раз окинув поглядом пристань, зістрибнув по інший бік, швидко добіг до берега, присів і озирнувся. Як і досі, грала музика, палахкотів вогонь у залізній грубці. Під яхтою так само зблискували крижаними білками очі снігових людей. Бобрик схопив широку коротку дошку, яку намацав у себе під ногами, й почав скрадатися вздовж насипу по коліна у воді. Темною водяною поверхнею зміїлися червонясті відблиски, далеко навкруг розносилися в нічній тиші голоси, тупіт і незугарна музика.

Незабаром малий шпигун помітив, що до берега наближаються три постаті. Вони заговорили незнайомою мовою, по тому двоє повернулися назад, а один залишився стояти, стискаючи в руках довгу трубку.

— Оточують насип, — здогадався Бобрик. — А он і трап…

До борту корабля ліліпутів залишалося зовсім трішки. На ньому нерівними літерами було виведено: «Бабетта».

Уздовж борту тяглися вузькі сходи, кінцем занурені у воду.

— Чого ж вони трапу не підняли? — здивувався Бобрик. — А, зрозуміло. Бідолахи, певне, й не знають, що це за штука така. Ну гаразд… — він зітхнув, поклав перед собою дошку і ліг на неї животом. — Попливли.

«П’ятнадцять ліліпутів на скриню мерця!» — долинув до нього радісний вигук. Бобрик відпустив дошку й переліз на трап. Дістався до низенької огорожі вздовж борту, легко й безгучно перестрибнув її і завмер, розглядаючи палубу.

Ліліпути були вдягнені в якісь пістряві ганчірки, в ботфортах, трикутних капелюхах, підперезані широченними поясами. При поясі в кожного теліпалася коротка крива шабля. Боцман Здоровань обома руками притискав до живота дивовижний музичний інструмент, який нагадував суміш барабана з віолончеллю, і з лютим виразом обличчя водив по струнах замість смичка своєю шаблею. Під ці різкі звуки решта, за винятком капітана Дебелого, виконували навколо вогню запальний піратський танець. Крім багаття, палуба освітлювалася ще трьома смолоскипами на залізних підставках. Смолоскипи шипіли й смерділи нестерпно. Біля капітанської рубки височіла ціла гора порохових бочок і складено було старовинну зброю, що вже майже не зустрічалася на півдні Аквадору.

Бобрик пробурмотів:

— Це що за корабель такий дивний?

Корабель був справді незвичайний. Найнесподіванішим здавалося те, що на ньому були відсутні щогли з вітрилами.

— Стривай, а як же він попливе? — вголос здивувався Бобрик.

Це привернуло увагу колишнього директора мандрівного театру, а нині капітана Дебелого.

— О, вітаннячко! — зрадів він. — Ти вже тут? А як сюди потрапив?

Бобрик показав йому великий палець.

— Ви навіть трапу не підняли. Класна вечірка, Дебелий! То ви в нас пірати?

— Після таверни хлопці вирішили продовжити… — палуба під ногами ледь хиталася, й Дебелий теж хитався, але поки що тримався на ногах. Він поплескав по поясі, де в шкіряних петлях висіли крива шабля та підзорна труба. — Залишки нашого театрального реквізиту…

— О, пасажир з’явився! — до них підскочив Здоровань у трикутному капелюсі, насуненому аж на очі. — А де твоя супутниця?

Бобрик розповів, хоча й не був упевнений, що його зрозуміють:

— То ось тепер я гадаю, не варто її кликати сюди. Як же ви збираєтеся плисти без щогли й вітрил?

У нього спочатку запитали, що таке щогла й вітрило, а далі Дебелий пояснив, що вони купили корабель у одного літнього чаклуна, й корабель цей вітрил не потребує, тому що плаває на чаклунстві.

— А, ну тоді інша справа! — зрадів Бобрик. — Можна мені помахати шаблею?

Не чекаючи відповіді, він вихопив у Дебелого шаблю, хвацько змахнув нею та опустив на поруччя. Пролунав дивний глухий звук, і вздовж леза побігла вузька тріщина.

— Ой! Вона ж дерев’яна… — з докором поглянув на капітана Бобрик, повертаючи зламану «зброю», — срібляста фарба, так?

— Точно, — Дебелий розглядав бутафорський клинок, — тепер смолою склеювати доведеться. Цінний реквізит… Ну, та менше з тим! Ми тут усе думали про слова твоєї приятельки. Вона щось таке торочила про океанську хворобу… Ми обговорили це й вирішили, що нас вона не здолає.

— Авжеж, я, приміром, ніколи її не боявся, — Бобрик вказав на трубу Дебелого. — Це теж реквізит?

— Ні, натуральна, — похвалився той. — Дісталася на додаток від чаклуна, що був власником «Бабетти». Тільки ніхто не знає, як нею користуватися.

— Я знаю. Можна? — Бобрик узяв трубу й уважно оглянув її. — Звичайний пристрій… — поважно мовив він, повертаючи щось на трубі та підносячи її кінець до обличчя. — Засновано на принципі збільшення… — повільно повів трубою, намагаючись визначити, що відбувається на пристані.

Біля насипу об’єктив спіймав присадкувату будівлю складу, біля якого ледь помітно рухалися тіні Боя і Кукси. Хлопчисько перевів трубу далі й зненацька наткнувся поглядом на непорушну постать із піднятими руками. Бобрик ледь підгвинтив лінзу, налаштовуючи різкість. І побачив іншу лінзу, що раптом зблиснула в світлі вогнища, і величезне око, що втупилося просто йому в обличчя.

— Чаклун! — труба здригнулася в Бобриковій руці.

На пристані Мармадук, що вже залишив корабель, де команда капітана Харона закінчувала приготування до відплиття, опустив трубу й віддав якийсь наказ Амору Купадору, що стояв поруч. Той передав одному зі сніжняків, який зробив крок уперед, глибоко зітхнув…

Ліліпути, що ходили колом у танку, попадали горілиць, коли крижаний їжак з вереском вгризся в саму середину розжареної грубки. Вона перекинулася, здійнявся стовп тріскучих іскор, палубу огорнули клуби густої пари, крізь яку жовтогарячими плямами замерехтіли вогні смолоскипів. Дебелий повалився на Бобрика, той — на Здорованя. Вітер швидко розносив пару. Хлопчисько вибрався з-під капітана й побачив ліліпутів, які лежали навколо в мальовничому безладі.

— А-а-а! — закричав він від захвату. — Це просто… просто… чудово!

Багаття не зникло, але застигло, як на малюнку. Язички вогню, тепер уже ніжного молочно-білого кольору, стали схожі на пелюстки якоїсь дивовижної квітки з напіврозкритим пуп’янком. Палаючі дрова перетворились на бурульки, купа жарин, укритих льодом, ще жевріла, крізь кришталеву крижану кірку просочувалося ніжно-малинове мерехтіння.

Ліліпути поволі підводилися. На пристані Амор Купадор віддав ще один наказ. Із трьох боків озброєні духовими трубками снігові люди почали наближатися до насипу.

Кукса, полишена Бобриком біля порохового складу, вже встигла розтерти коліно, й воно тепер майже не боліло. Дівчинка звелася навшпиньки, щоб подивитися, що відбувається на пристані. Було відразу зрозуміло, що Бобрика й ліліпутів атакуватимуть, але цієї миті ситуація здавалася вже критичною. Акса зібралася мчати їм на поміч, але останньої миті передумала — надто багато сніжняків встигла нарахувати. У розпачі вона озирнулася на страуса. Той безневинно витріщав очі, й Кукса не стрималася — в задумі погладила його рудий чубчик.

А Бобрик на палубі «Бабетти» намагався залагодити ситуацію:

— Дебелий, хто з вас уміє керувати кораблем?

— Теоретично — всі, — відгукнувся той, — нам продавець показував.

— А практично?

Капітан знизав плечима.

— Ну, начебто Жердина найкраще на цьому знається. Він у нашому театрі був механіком, займався зміною декорацій.

— Ясно. Тоді пошли його в рубку, нехай спробує. А ми приготуємося до оборони.

Ліліпути розібрали порохову зброю та вишикувалися в ряд. У кожного в руках була або важка пищаль, або аркебуза чи великий пороховий пістолет.

— Ці-ільсь! — скомандував Здоровань.

Усі припали на одне коліно й навели свої музейні експонати на пристань. Бобрик стояв осторонь, біля огорожі борту, кидаючи стурбовані погляди то на сніжняків, які перебігали від укриття до укриття й поступово збиралися до насипу, то на ліліпутів. Їхня зброя була підозріло розмаїтою — Бобрик устиг побачити, крім пищалей, мушкетів, аркебуз і величезних пістолів дивовижної конструкції, дещо цілком фантастичне й незнайоме. Сам Здоровань, чия трикутна шапка раз у раз затуляла йому очі, гепнувся на палубу перед небаченим пристроєм, з якого стирчало безліч стволів.

— Увага! — хрипко вигукнув боцман. — Готу-уйсь… — Бобрик про всяк випадок розтулив рота, щоб не захлинутися, та затис долонями вуха. — Плі!

Пролунало дружне сухе клацання. Із широких і вузьких, довгих і коротких дул вискочили дерев’яні палички, на кінцях яких у поривах вітру розвівалися прапорці з написом: «БУМ!»

Сніжняки на пристані попадали в чеканні залпу та так і лежали з руками на потилиці, прикриваючи голови. Лише Амор Купадор підвівся, примруженим оком оглянув палубу «Бабетти».

Вітер розвівав прапорці. Здоровань вів вогонь довгими чергами — прапорці з дул його зброї на мить вистромлялися, втягались назад і відразу з’являлися знову.

Купадор недобре посміхнувся й щось гукнув, махнув рукою. Бобрик глянув у трубу. Чаклун Мармадук похмуро розглядав їх та хитав головою.

— Відставити! — зітхнув Бобрик. — Агов, Здорованю! Ви що, зовсім ні до чого не можете ставитися серйозно? Це ж вам не театральна вистава! Ще бодай поганенька зброя є тут у вас — тільки, бажано, сучасніша?

Здоровань, імітуючи хистку моряцьку ходу, поважно наблизився до Бобрика й радісно загорлав йому в самісіньке вухо, вдаючи, що перекрикує гуркіт бою.

— Ну, то чи ж не завдали ми їм перцю? Вийшло просто чудово! Що далі?

— Далі вони нас захоплять, — зітхнув Бобрик.

— Захоплять? Чому?

— Та ти сам поглянь…

Здоровань вказівним пальцем підняв капелюха з брів і озирнувся. Сніжняки, не знаючи, що на озброєнні ліліпутських піратів поки що нема нічого справді вартого уваги, особливого героїзму не виявляли, але й дезертирувати з Мармадукового війська очевидячки ніхто не збирався. Вони повільно наближалися, й перший ряд уже ступив на насип.

Саме тут до мальовничої групи на палубі надбіг відісланий до капітанської рубки Жердина, виструнчився й доповів:

— Капітане, якір сплив!

— Невже? — здивувався Здоровань. — Кгм, кепська прикмета. Таж, до речі, я не капітан, а боцман.

— Як це сплив? — Бобрик глянув за борт. У темній воді, прив’язаний мотузкою, що тяглася від поренчат палуби, теліпалося дерев’яне рятувальне коло.

— Який же це якір? — крикнув він. — Це ж коло, тягніть його назад. Агов, Здорованю, а нема у вас іншої зброї?

Здоровань почухав під капелюхом.

— Там, на носі, стоять ще дві якісь штукенції. Але одну прикручено до палуби. А ось друга може придатися!

— Покажи…

Вони пройшли вздовж борту, й Бобрик глянув. Однією «штукенцією» виявилася дуже велика гармата з широким дулом. А ось інша…

— Ух! — Бобрик захоплено розглядав її. — Тягніть ЦЕ до корми! Боєприпаси до неї знайдуться? А що це взагалі таке?

На пристані Мармадук, що ховався за платформою яхти, вже потирав пухкі ручки:

— Через хвилину ми їх візьмемо.

— Ого! — Купадор у трубу розглядав палубу корабля. — Здається, вони доп’яли десь гармату. Гляньте…

Чаклун взяв у нього трубу і з острахом почав спостерігати, як троє ліліпутів повільно витягли на корму дивний пристрій на двох широких колесах. Горизонтально розташоване дерев’яне коло на місці дула по периметру вкривали пузатенькі, схожі на молочні глечики мортири.

— Ви ж професійний військовий, професійний, — звернувся Мармадук до Купадора. — Поясніть мені, це що таке?

— Ну, наскільки я розумію, це так звана мортирна батарея на сорок чотири стволи. Стріляє невеликими ядрами. Вогонь ведеться посекційно, а всього там чотири секції…

— І що, вони цим проти нас скористаються?

— Звідки ж я знаю? Якщо в них є порох і ядра, то чому б то ні?

На насипу сніжняки підібралися вже майже до самої «Бабетти».

— Двадцять один снаряд, — прокоментував Здоровань. — Майже половина…

Ліліпути закінчували заряджати мортири невеликими залізними кульками. Здоровань, що висипав з полотняної торбинки порох на зарядну поличку, дістав кресало.

— Усім відійти! — скомандував він. — Зараз як рвоне…

Ліліпути дружно кинулися врозтіч, і на кормі лишилися тільки боцман з Бобриком. Здоровань чиркнув кресалом, іскра впала на порох.

Над краєм насипу з’явилося одночасно кілька голів — сніжняки пішли в останню атаку.

На дерев’яному колесі гармати було видовбано спеціальні жолобки, кожен із яких вів до своєї мортири, й у кожному була порохова доріжка, що тяглася від зарядної полиці. Порох пихнув, засичав і згас.

— Підмочений, — сказав Бобрик, і тут палуба здригнулася — це в капітанській рубці Жердина нарешті розібрався з магічним керуванням.

Найспритніший сніжняк уже зібрався стрибати на борт «Бабетти», коли позад нього з пітьми виступила чиясь постать. Кукса просто звелася на візку, перестрибнула на спину Боя і шпилькою рвонула постромки. Сніжняки повідстрибували хто куди, а візок став на два колеса, ніби звівся дибки, й почав завалюватися назад. Страус виявив, що бігти стало значно легше, й пришвидшив так, що позад нього замість візка в повітрі промайнула ніби сіра смуга. За якусь частку секунди птах з візком вилетів на насип. Кукса, обома руками стискаючи його шию, п’ятою штовхнула сніжняка, що трапився дорогою.

Візок майже перекинувся, але зненацька шлях йому перепинила платформа з яхтою мера Улову. Візок боком в’їхав на неї, підскочив, як на трампліні, описав довгу красиву дугу і з гуркотом упав на дах порохового складу. Дах провалився, чотири не надто тривкі стіни теж почали повільно завалюватися назовні. Мармадук, Амор Купадор і снігові люди завмерли від несподіванки, споглядаючи небачену картину — на їхніх очах будівля розсипалася, ніби це був картковий будиночок.

Цієї миті глухий гул почувся десь усередині «Бабетти», вона здригнулась і почала повільно відділятися від причалу.

Сніжняк стрибнув на борт, а Кукса вдарила Боя п’ятами в боки. Страус курликнув так, що в неї заклало вуха, й спробував зробити те, на що птахи сімейства страусів не здатні — злетіти. Він здійнявся в повітря, відштовхнувся ногами від голови сніжняка, який уже перелазив через борт, і впав на палубу. Кукса зіскочила ще до того, як він зупинився. Бобрик та Здоровань так захопилися, вивченням дивного пристрою з дерев’яним колом і безліччю залізних глечиків, що майже не звернули на неї уваги.

— Це що? — вона й собі підійшла до чудернацького пристрою. Бой тим часом за інерцією кілька разів оббіг рубку й зупинився. Знизу долинув плюскіт — то звалився у воду найспритніший зі сніжняків.

— Це мортирна батарея, — пояснив Бобрик. — Тільки вона… — хлопчисько вказав на порох, що ледве тлів, — не стріляє. Слухай-но, Куксо. Тут ми згадували про цю океанську хворобу. Але ми точно не знаємо, що воно таке. А ти знаєш?

— Не знаєте? — здивувалася Кукса. — Бідолашні, доведеться вам тепер помучитися.

— А тобі — ні?

— А я… — акса презирливо гмикнула, — мене такими штуками не діймеш.

— І мене, — підхопив Здоровань. — Я ж колишній боцман.

На пристані тепер нікого не обходило те, що відбувалося на кораблі. Сніжняки, Амор Купадор і чаклун зачудовано спостерігали, що діялося в пороховому льосі. Чотири стіни повільно хилилися назовні, проломи в них ширшали, звідти вилітали пил і якась потерть. Всередині щось із тріском падало й розсипалося, перекидалися стелажі з вертілками, вони валилися на феєрверки, як борошном, обсипані порохом. Запальна олія розтікалася струмочками в різні боки. З купи цього небезпечного мотлоху поволі з’їжджала вниз крихітна пляшечка з якоюсь вибухівкою — просто на в’язку бенгальських вогнів, голівки яких уже, здається, почали жевріти.

З переможним хряскотом чотири стіни одночасно впали, знову здійнялися клуби пилу, й за ними, немов за завісою, на якийсь час зникла картина руйнування складу. Сніжняки й Мармадук з Купадором замружили очі та зачаїли подих. Курява повільно осіла, все стихло.

Амор Купадор розплющив спершу одне око, потім друге.

— Чаклуне! — покликав він. — Гляньте-но!

Мармадук повернув голову.

Пилюка вже вся вляглася, у тьмяному світлі Пані-Місяця перед ними височіла гора вибухонебезпечного сміття, поруч з яким стояло пузате барило.

— Пронесло? — з надією спитав Мармадук.

— Здається…

Підтримуючи один одного, вони важко звелися на ноги.

— А ці боягузи! — закричав чаклун, широким жестом вказуючи на завмерлих по всій пристані сніжняків. — Дивіться, як вони перелякалися, як перелякалися…

Ну, треба визнати, що і я теж… — почав Купадор. — Розумієте, за всіма законами, коли таке діється на пороховому складі, неминуче мусить статися…

— Нісенітниця, — перебив чаклун. — Зовсім необов’язково, щоб усе скінчилося великим гучним вибухом. Справжній драматизм, навпаки, криється ось у такій багатозначній мертвій тиші… — він приклав руку до вуха, прислухався й схилив голову до зруйнованого складу. — Га? Ні, нічого не чую!

Бобрик і Здоровань нарешті відволіклися від мортирної батареї, і саме цієї миті один хирлявий струмочок диму, звиваючись, немов маленька рухлива змійка, піднявся від зарядної полички. Пш-ш-ш! — навіть не вогонь, а слабкий відблиск виник і відразу згас. Пролунало ще одне, голосніше, шипіння. В одному з жолобків порох почав зникати, аж поки не зник цілком.

«Пух-х…» — прошепотіла мортирка. Бобрик, Здоровань і Кукса Пляма разом озирнулися.

Невелика залізна кулька вилетіла з жерла.

— Повна тиша! — повторив Мармадук, що замість трубки й досі тримав біля вуха зігнуті пальці та прислухався до решток зруйнованої будівлі.

І саме тут кулька пробила стінку барила, зачепила при цьому один із металевих обручів. Блиснула іскра. Всередині барила прокинувся порох.

Звісно, він не міг не вибухнути.

Ранок видався похмурий. Пані-Місяць зникла за обрієм, а Князь-Сонце так і не з’явився — його й далі ховали важкі грозові хмари. Амор Купадор теж був похмурий, він не любив океану, волів стояти ногами на твердій землі, а не на хисткій палубі. Фрегат капітана Харона повільно плив крізь туман — ні попереду, ні позаду нічого не було видно.

— НУ ЩО Ж, УСЕ ДОБРЕ, ЩО ДОБРЕ КІНЧАЄТЬСЯ, — пробурчав Мармадук, підходячи до Купадора та чухаючи обпеченого лоба. — ЗРЕШТОЮ, МИ ПЛИВЕМО ДО ОСТРОВА, ЧИ НЕ ТАК? — він вказав на ніс корабля, де в тумані пересувалися постаті гомопацюків.

— Шторм насувається, — зауважив Купадор, вдивляючись в океан. Він обережно доторкнувся до щоки, що почервоніла й розпухла від опіку.

— ЩО?

— Я кажу, можливо, незабаром почнеться буря.

— Я НЕ РОЗУМІЮ ВАС! — прокричав Мармадук. — ЧОМУ ВИ ГОВОРИТЕ ПОШЕПКИ?

Купадора це просто розлютило. Він розтулив був рота, щоб закричати, але передумав і махнув рукою.

— Гаразд, — пробурмотів він. — Пливімо далі.

— ЩО ВИ СКАЗАЛИ?..

Розділ 1

— Ну, як тобі? — Бобрик широко розставив ноги й міцно вчепився за огорожу.

— Нормально, — крізь зуби озвався Здоровань, який лежав животом упоперек тієї огорожі. Здавалося, він хотів пірнути просто з борту.

— А вигляд у тебе, того… не дуже…

Плечі Здорованя здригнулися.

— Це все від свіжого повітря-а-а-а-а, — зіщулюючись, вичавив бідолаха.

— Ти так думаєш? А мені здавалося, від свіжого повітря навпаки стає краще… А де Кука?

Здоровань, так само щосили тримаючись обома руками за огорожу, повернув голову.

— Слухай, чого ти до мене причепився? — й далі над силу цідив він слова. — Звідки маю знати? Йди, шукай її, якщо ти такий міцний.

— Та мені що, я піду… — бравував Бобрик. Без особливого ентузіазму, щоправда, відірвався він від борту, а боцман так і лишився безпорадно висіти на огорожі. Бобрик невпевнено дибуляв до носа «Бабетти».

Величезні водяні вали раз у раз здіймалися навколо корабля, палуба скажено хилиталася. Хлопець поминув звалену на бік мортирну батарею, з-під якої стирчали ноги двох ліліпутів. За гарматою ще троє лежали трикутником, потилицями на животах, з обличчями, зверненими до хмар і страхітливо зеленими, та голосно сопли. Поряд мучився Бой: його цибаті ноги були також задерті вгору й стирчали, як дві жердини, дзьоба він широко розкрив, навіть рудий чубчик на голові понуро звис. Бобрик обминув цю мальовничу групу й побачив Жердину, що саме виповз із капітанської рубки. Так, саме виповз навкарачки, затискаючи рукою рота.

— Тобі зле? — співчутливо спитав Бобрик.

Жердина підвів на нього збільшені окулярами очі. З їх виразу можна було здогадатися, що людина, яка ставить подібні запитання в такій ситуації, або зовсім дурна, або знущається.

— Може, пити хочеш? — здогадався нарешті Бобрик. — У вас, напевно, ель залишився?

— Е-е-е-ель! — глухо застогнав Жердина і поповзом зник за рогом рубки.

— В-а-а-а… — незабаром долинуло звідти.

Бобрик знизав плечима й зупинився біля носової гармати, широке дуло якої здіймалося ледь вище його голови.

— Куко! — погукав він.

Зсередини почулося тихе тужливе зітхання. Бобрик звівся навшпиньки й зазирнув до ствола.

Там, згорнута калачиком, лежала Кукса.

— Та що з вами всіма коїться? — здивувався Бобрик. — Ось і ти теж!

Тихим, нещасним голосом Проноза спитала:

— Чого тобі?

— Я просто хочу ще раз уточнити щодо цієї хвороби, про яку ви всі товкли з самого початку, — океанської. Вам же вона не загрожує, а ось як мені рятуватися? Я чогось налякався: раптом занедужаю? Як від неї лікуватися?

Проноза насилу повернула голову й глянула пильніше, намагаючись визначити, чи не знущається він. Зважаючи на серйозний вираз обличчя, Бобрик був щирий у своєму занепокоєнні.

— Слухай, іди геть, добре? — кволо попросила вона.

Бобрик знову знизав плечима й повернувся до рубки. На табуреті перед штурвалом сидів Жердина, що вже повернувся з прогулянки до борту корабля. Бідолаха тримався за живіт. У нього навіть окуляри запітніли, так було зле нещасному.

— Ну, що скажеш? — бадьоро підступив до нього Бобрик.

— О-о-ох… — простогнав Жердина. — Нудить, і голова макітриться.

— Ні, я маю на увазі, як із керуванням «Бабетти»?

— А ніяк. Пливе собі, й добре.

Бобрик похитав скрушно головою, постояв, прислухався. Йому здалось, що крізь шум вітру й плюскіт хвиль долинає новий звук. Бобрик відчинив двері, щоб визирнути на корму.

Переставляючи напівзігнуті ноги і щось в’яло бурмочучи, Здоровань і ще один ліліпут обіймаючись брели палубою, з натугою підтримуючи один одного.

«Бабетта» залишала на воді широку смугу з киплячих бурунів — спершу рівну, далі її розбивало хвилями, поступово перетворюючи на короткі білі зигзаги. Небо, вода й повітря — все стало сірим. Бобрик ще трохи послухав, але більше ніяких сторонніх звуків чути не було, й він повернувся в рубку.

Години за дві всім, крім Кукси, Здорованя і Боя, стало трохи ліпше. На той час пішов дощ і ліліпути зібралися в рубці, досі ще смутні та мовчазні.

Штурвал весь час повертався сам собою. Здавалося, магії, що керує «Бабеттою», дедалі складніше було утримувати правильний курс. Корабель кидало з боку на бік, кілька разів майже розвертало бортом до хвиль. Тоді в трюмі щось починало голосно гудіти, сам собою обертався киль — і «Бабетта» з натугою поверталася до колишнього курсу.

— Чуєте, знову! — сказав Бобрик, піднімаючи палець. — Ось, я й раніше вже…

Усі прислухалися. Крізь шум хвиль і гул долинало ніби приглушене стрекотіння.

— Точно, — сказав Жердина. Він був ще дуже блідий, але почувався вже краще за інших. — Це десь за…

Вони з Бобриком вийшли з рубки. Біля їхніх ніг важко вовтузився і сумно клекотів Бой — страуса в рубку не пустили, але прив’язали мотузкою за ногу до дверей, щоб не змило за борт.

У сірій завісі дощу здіймалися й опадали хвилі, кожна завбільшки як чималенький пагорб. Корабель то ніби провалювався в глибоку улоговину, і тоді навколо здіймалися майже стрімкі водяні схили, то підносився на гребінь, на мить зависав там і стрімко летів донизу. На одній з таких вершин Бобрик штовхнув Жердину ліктем у бік і на щось вказав. Позаду майнув силует великого трищоглового корабля зі спущеними вітрилами й гребним колесом біля правого борту.

— Це схоже на фрегат, — авторитетно заявив Бобрик. — Пароплав-фрегат. Треба попередити інших.

«Бабетта» й інший корабель то підіймалися на гребені хвиль, то опускалися у водяні улоговини. Колесо пароплава-фрегата оберталося, і тому він рухався швидше — щоразу, коли хвиля виносила його на свою вершину, силует корабля виднівся чіткіше і здавався трохи більшим.

— Наздоганяють, — стурбований Бобрик поквапився назад у рубку.

— Ви знаєте, як збільшити швидкість? — запитав він у ліліпутів, оглянув їхні змучені обличчя й сам собі відповів: — Ні, не знаєте.

— А навіщо? — не надто природно поцікавився хтось.

— Наздоганяють ті, за ким ми женемося, — він ще раз глянув на сторопілих ліліпутів. — Ну, ми нібито помінялися місцями, тепер вони женуться за нами, а не ми за ними. А Кука зараз так кепсько почувається, що навряд чи зможе впоратися з ними. Ходімо, самі побачите.

Поки вони видобулись назовні, фрегат наблизився майже впритул. Водяні стіни здіймалися навколо «Бабетти», так що не видно було й неба — немов за щільною завісою.

— Пірати! — вигукнув раптом Здоровань і ні з якого дива помчав до корми. — На абордаж!

Ще один водяний перекат зблизив кораблі настільки, що тепер команда й пасажири «Бабетти» змогли роздивитися сніжняків, які стояли біля борту фрегата, їх було всього двоє, і вони підтримували чаклуна Мармадука, обличчя якого набуло веселої, яскраво-зеленої барви.

— Теж, напевне, океанська хвороба, — зауважив Бобрик. — Решта команди карається десь там… Агов, Куко! Ти як?

— Кепсько, — долинуло зі ствола гармати.

Звідти вистромилися дві п’яти, потім Кукса зіскочила на палубу. Постояла трохи, та ноги в неї підгиналися, тому щоб не впасти, бідолашна сяк-так дошкандибала до дерев’яного рятувального кола й сіла на нього.

Прибіг Здоровань з коротким щупом і почав ним войовничо розмахувати.

— Дай сюди! — Бобрик відібрав у нього металевий гак. — Зараз я їх…

Чергова хвиля піднесла корабель впритул до фрегата. Почувся скрегіт, «Бабетта» нахилилася, й вода хлюпнула через борт.

Здоровань обхопив Дебелого, капітан вчепився в Жердину, а той — у двері рубки. Бобрик, що завис на одній руці, другою за комір тримав Куксу, яка однією рукою схопилася за коло, а іншою — ще за якогось ліліпута. Решта обліпили Боя, що смикався, мов у корчах. Хвиля вдарила в ніс фрегата, кораблі зчепилися бортами. Палуба «Бабетти» стала майже вертикально, суцільний потік води промчав по ній, обмиваючи розпластані на палубі тіла, з сичанням вкриваючи їх піною.

— Оце відпустка! — прокричав Бобрик, коли палуба нарешті вирівнялась.

Він устав на коліна, протираючи очі й пирхаючи. Потім випростався на весь зріст, широко розставив ноги, приклав долоню козирком до чола й огледівся. Із сірого повітря вистромився ніс фрегата, й тепер добре було видно, наскільки він більший за «Бабетту». Він навис над палубою, ще мить — і борт їхнього корабля зім’явся, немов паперовий. Бобрик, який перед цим стільки сили витратив, щоб звестися на рівні, знову з гуркотом покотився по палубі.

Він устиг побачити тільки величезний якір, що висів на ланцюзі біля борту фрегата, а вже наступної миті той валжезний якір насунувся на нього, й Бобрик замружився.

Йому здалося, що минуло всього секунда чи дві, та коли нарешті розплющив очі, виявив, що не знати як потрапив до якогось приміщення. Тут було прохолодно, холодом тягло від люка під стелею. Розсіяне світло, проникало звідти, і при такому тьмяному освітленні можна було розгледіти похилі дерев’яні стіни й короткі ланцюги, через рівні проміжки пригвинчені до залізних скоб. Бобрик обережно поторкав лоба і встав. Голосно дзвякнув ланцюг, і це привернуло увагу інших. Ліліпути, прикуті по обидва боки від хлопчиська, повернули голови.

— Це неправильно, — сказав Жердина. Лінзи в його окулярах тріснули, дужку було зламано, — неправильно, що нас захопили в полон, саме коли ми були корсарами. Повинно бути навпаки, це ми мусили когось захопити в полон.

— А самі винуваті, — зітхнув Дебелий.

— Не розкисайте, — спробував заспокоїти їх Бобрик, — все ще владнається. Ну, як ви почуваєтесь?

— Ой погано…

— Мене нудить…

— У мене голова тріщить…

— А я, здається, мізинець вивихнув…

Зусібіч лунали ці жалібні стогони.

Бобрик співчутливо покивав.

— А я ось нічого не пам’ятаю. Напевне, свідомість втратив. Тобто не напевне, а точно. Що сталося?

— Та тебе, розумієш, якорем ударило. А якір завбільшки з будинок.

— Голова — найміцніше, що в мене є, — похвалився Бобрик, повторюючи слова, почуті колись від Кукси. — Де це ми взагалі?

— У них у трюмі, — пояснив Жердина, марно силкуючись рівніше закріпити на носі окуляри. — Розумієш, коли вони нас протаранили, кораблі зчепилися бортами. Ну, вони спустили трап і змусили нас перейти сюди. А тебе перенесли. Напевне, хочуть продати нас у рабство. Що ще з нас узяти, ми ж усе, що мали, на «Бабетту» витратили…

— Може, їх сама «Бабетта» теж цікавить? Що з нею?

Здоровань невесело посміхнувся.

— Нас тільки зняти й встигли. А вона на дно пішла. Слухай, а де твій плащ?

— Плащ? — Бобрик оглянув себе. — Точно, вони й плаща мого забрали. Ані корабля тепер, ані плаща. Кепсько, ой кепсько…

Круглий люк угорі відчинився, у нього вистромилась голова з опіком на щоці.

— У, це він і є, головний пірат! — прошепотів Жердина, а Бобрик закричав:

— Агов, дядьку, ти куди нас везеш?

Купадор помовчав, обвів усіх лютим поглядом і недбало кинув:

— На цей острів. Де дівчисько?

Бобрик озирнувся. І справді, Кукси тут не було…

Кукса пливла на дерев’яному рятувальному колі. Шторм поступово вщухав, хмари розступилися, стало світліше. Проноза щосили гребла ногами, рухаючись до острова, який уже виднівся попереду.

Коли вона разом з цим колом опинилася у воді, перекочуючись із хвилі на хвилю, сяк-так розгледіла, що ліліпутів переводять на інший корабель. Далі фрегат виринув із-за хвилі-гори вже досить далеко, але рухався він у тому самому напрямку, куди несло Пронозу, однак чи ж могла вона догнати велетенське судно? Невдовзі обриси корабля стерлися, розчинились у сірій пелені.

Коли до острова було вже зовсім недалеко, шторм припинився остаточно. Князь-Сонце з’явився з-за хмари і залив яскравим світлом невелику, охайну бухту на березі Лімбо. Піщаний пляж, за ним лука, згорблений одноповерховий будиночок посеред неї, а за лукою — темна смуга лісу. Схил гори, вершина якої здіймалася якраз у центрі острова, — того самого вулкану, виверження якого і стало причиною появи магії в Еквадорі, — теж вкривали густі ліси. Кукса побачила величезний фрегат, який їх протаранив. Він стояв на якорі в бухті. По інший бік бухти виднівся ще один корабель, менший, і з однією щоглою. Цей другий корабель не знати нащо пофарбували в буро-зелене. Біля фрегата маячили постаті матросів, широким трапом на берег скочувалися вози та фургон.

Кукса трохи поміркувала й вирішила, що спочатку треба з’ясувати, що до чого. Вона почала загрібати однією рукою, щоб коло пливло навскіс: мусила вийти на берег осторонь від бухти, там, де її не могли помітити.

Розділ 2

Мармадук потер руки.

— Я вирішив змінити тактику, — задоволено повідомив старий. — Ловитиму на вас, як на живця. Якщо правда те, що я чув про аксів, ця потвора обов’язково прийде вас рятувати.

Чаклун вийшов. Бобрик лежав під стіною скособоченого дерев’яного будинку на березі. Фрегат став на якір у невеликій бухточці, поряд зі стародавнім кораблем, який, мабуть, простояв на цьому місці не знати скільки років, тому що цілком обріс мохом. Напевне, команда лишила його, щоб вирушити вглиб острова, але назад чомусь не повернулася.

Будинок — напівзруйнований, але досить просторий розділявся навпіл високою перетинкою, і ліліпути зараз були на іншій половині.

А страус знов кудись подівся. Спершу сніговим людям вдалося взяти його в полон, але вже на березі Бой зненацька відчув прилив сил, разкидав цибатими ногами трьох сніжняків, що вели його за повід, і з переможним курликанням помчав до лісу.

Бобрик завовтузився, впираючись у підлогу п’ятами й потилицею, спробував повернутися. Зрештою вклався головою на оберемку соломи під стіною.

Світло, що проникало крізь широкі щілини поміж колод, і далі тьмяніло. Зовні сніжняки ладнали тимчасовий табір; з-за перегородки часом чулися невиразні голоси ліліпутів.

«Добра в нас відпустка. Мені подобається. Треба їх підбадьорити», — вирішив Бобрик.

— Агов, друзяки! — загукав він. — Агов, як чутно?

Бурмотіння за перегородкою стихло, долинув приглушений голос Дебелого:

— Бобер, це ти?

— Я, хто ж іще! — зрадів Бобрик. — Що поробляєте?

— Так, ось у карти вирішили пограти. У Жердини колода знайшлася.

— То ви не скуті? — здивувався хлопчисько.

— Швидше, зв’язані, — це озвався Здоровань. — Були… Ми ж актори. Фіглярі та лицедії. У своїй репризі «Гном-богоборець боре богів» я вибирався з забитої шухляди, зверху обплутаної мотузками й опущеної на дно басейну. Нам розв’язатися — що тобі чхнути.

— То чого ж ви там сидите? Чого мені не допоможете й назовні не вилізете?

— Пробували. Перегородка ця товста, а зовні стоять вартові. Ми в шпарки дивилися. Ми ж не вояки, а тільки актори. Спробуємо вилізти — тут нас і схоплять. І тоді теж закують. Ні, краще не висовуватися. А в тебе як?

— А в мене чудово! Лежу закутий. Спочиваю. Взагалі, я теж можу звільнитися, але раз ви кажете, що зовні багато вартових, то поки не буду. Зачекаю на Куку.

— Гадаєш, прийде? — засумнівався Жердина.

— Неодмінно прийде. Коли зовсім стемніє, неодмінно з’явиться.

Коли зовсім смеркло, Кукса спустилася схилом і залягла на краю табору. «Зовсім» було не дуже доречним словом. Вона виразно бачила вартових, запалені навколо старого дерев’яного будинку вогнища, сніжняків навколо них. Полонених, напевне, тримали в будинку, але як до них підібратися…

Вона видерлася на нижню гілку дерева й звідти довго розглядала табір. Кілька разів у поле зору потрапляла постать чаклуна: Мармадук то підходив до будинку, який і був центром табору, то віддалявся.

Ні про який зухвалий наліт на табір, де сиділо безліч здоровенних озброєних сніжняків, не було й мови. Залишався єдиний шлях: таємне проникнення. Кукса тугіше затягла пояс, злізла з дерева й заходилася чекати.

Незабаром остаточно стемніло, більшість вогнищ потроху згасла. Троє вартових і досі маячили навколо будинку, але решта вже вляглася просто на землі по всьому табору. Світло Пані-Місяця грузло в щільному сивому тумані, що впав на берег.

Кукса почала обережно, поповзом, підкрадатися до табору. Одного разу наткнулася долонею на гострий сучок і довго по тому не рухалася, тільки сторожко поводила очима. Далі мало не влетіла сторчголов у рештки перегорілого багаття. Та попри всі перешкоди, акса рухалася далі — повільно й цілеспрямовано. Коли подолала вже значну частину відстані між лісом і будинком, наткнулася на чергову перешкоду.

Навколо багаття покотом спали сніжняки. Можна було нечутно проповзти поряд з ними, а можна було спробувати вужем просотатися навіть серед них — так скорочувалася відстань. Кукса подумала й обрала другий шлях. Вона обігнула два нерухомі тіла, які видавали голосне хропіння, та раптом здоровенний сніжняк заплямкав губами, перевернувся уві сні на спину й розкинув руки так, що ледь не втрапив однією в червоний жар.

Проноза виявилася між кострищем і витягнутою рукою сніжняка. Вугілля пашіло жаром, а від сніжняка струмував пронизливий холод. Вона завмерла. Снігова людина знову заплямкала губами й ворухнулася. Рукав сорочки затріщав на жару, тканина могла щомиті спалахнути. Кукса зачаїла подих, двома пальцями взялася за рукав сніжняка та дуже обережно потягла, відсовуючи руку подалі від вогню, й відчула крижаний холод тієї неприродно білої руки. Сніжняк пробурмотів щось невиразне незнайомою говіркою. Рука його була важка, немов колода. Кукса закусила губу від напруги, але тягла й тягла, а тканина дедалі більше тліла. Нарешті вона зважилася потягти сильніше, й сніжняк голосно засопів.

Заворушився, забурмотів і той, що спав з ним поруч, напевне, й цього навідав якийсь кошмар. На бурмотіння озвався ще один, що лежав далі, за ним ще й ще… За якусь мить уся центральна частина табору сповнилася хоровим бурмотінням, постогнуванням, цмоканням, скиглінням і сичанням. Кукса завмерла посеред цієї какофонії, що виривалася з двох десятків горлянок.

Поступово звуки почали затихати. Коли останнє плямкання й незрозумілі скарги стихли, Проноза ще якийсь час лежала непорушно, а по тому поволі рушила далі.

Нарешті Проноза підвела голову, озирнулася, стала навколішки й таким чином подолала останній відрізок шляху. Підняла руку й обережно потягла вбік дерев’яний засув, на який було зовні замкнено двері.

Акса не помітила тонкої нитки, що тяглася від засуву догори, й здригнулася, коли зненацька почулось шипіння і щось клацнуло. Кукса відсахнулася, та саме цієї миті на неї впали тенета.

— А-ха! — звідкілясь звалилися троє сніжняків.

Куксі майже вдалося виплутатися з тенет, коли один із них обхопив її за поперек.

З-за дверей почулися гамір і дзенькіт ланцюгів. Проноза оговталася вже наступної миті й вчепилася зубами в коліно сніжняка.

— Чуєте? — долинув зсередини приглушений голос когось із ліліпутів. — Агов, Бобер, напевне, там твою Куку б’ють!

Дзенькіт перетворився на рипіння. Здавалося, всередині хтось намагається звільнитися від ланцюгів. Кукса розтисла зуби, пирхаючи та намагаючись виплюнути клапоть брудної ганчірки. Сніжняк, який міцно тримав її під пахвою, високо підстрибнув на одній нозі й голосно скрикнув. Інші бігали навколо, намагаючись утримати аксу, яка несамовито звивалася й щосили відбрикувалась обома ногами. Голосний лемент переполоханих сніжняків розкотився далеко над островом, і у відповідь завили вовки, які ховалися десь у лісі. По всьому табору сніжняки скакували, хапалися за зброю та спросоння не могли второпати, що відбувається.

Але це не стосувалося Мармадука з Купадором, які й влаштували пастку для Пронози. Вони вже знали, що й до чого, і тепер Купадор біг до будинку, а чаклун підніс руки над головою і щось глухо бурмотів. Від його долонь потекли потоки сіро-блакитного світіння.

Кукса, щосили брикаючись та плюючись, і досі звисала головою донизу під пахвою у сніжняка. Тепер він ніяк не міг її втримати й нарешті випустив, а натомість обома руками схопився за своє коліно. Акса впала на землю, рвучко перекинулася на спину і вже зібралася була пружно скочити… але не встигла. Згори до неї було спрямовано відразу три духові трубки.

Двері, перед якими лежала полонянка, зненацька розчахнулися, і з дому вискочив Бобрик, несамовито розмахуючи ланцюгом, яким щойно був скутий. Постать Купадора виринула з сутінок. Слідом за ним повільно йшов чаклун з піднятими руками. Бобрик махнув ланцюгом на сніжняків, ті позадкували, а Кукса використала цю секунду, щоб відкотитися вбік.

Від Мармадука раптом подув вітер, потягло вогкістю, цвіллю та пліснявою — немов десь поблизу відкрилася ляда величезного, сто років не провітрюваного льоху.

Все навколо затягло сизим серпанком. Кукса здивовано закліпала, а коли розплющила очі, туман перед ними став ще щільніший. Сніжняки перетворились на невиразні темні постаті. Туман синьо-сірою завісою опускався на табір, і вже за якусь мить Проноза перестала будь-що розрізняти навколо себе.

Вона спробувала відповзти вбік, але навіть будинку тепер не могла розгледіти. Варто було тільки простягти руку, як вона від ліктя й вище зникала, ніби занурена в темне чорнильне озеро. Кукса не зважилася стати на ноги, і далі повзла, намагаючись ні на кого не наткнутися. У тиші чулись тепер лише приглушені вигуки, ніби ті, хто кричав, були десь далеко. Крики породжували відлуння, що нагадувало тихий-тихий шепіт, дуже дивний — здавалося, якісь невідомі істоти перегукуються між собою.

— Що за чортовиння? — немов крізь вату долинув до акси вигук Купадора, а голоси зашепотіли: «Тихшшше?.. Тихшшше… Чуєшшш?.. Чую…»

— Це так діє моє закляття! Хапайте мерщій аксу! — це, здається, вигукнув Мармадук, і голоси відгукнулися: «Ляпку… ваксу… ряксу… шмяксу…»

Проноза навмання обрала напрямок, де, на її думку, мав бути ліс, повернула туди й раптом здригнулася: якимось відчуттям вловила, наближення масивного жабура й злякано завмерла. Туман був схожий на кисіль, зварений із болотяного купиння, баговини та осоки або з океанських медуз і водоростей. Він уже заважав навіть дихати, Кукса відчула запаморочення, ноги стали кволими. Звідкілясь, дуже здалеку, виник звук кроків — чаклун брів табором, розшукуючи її. Звук поступово наближався, чаклун рухався напереріз Пронозі. Вона вже ладна була зірватися на рівні й панічно бігти не знати куди.

Цієї миті на шляху чаклуна трапився якийсь сніжняк. Почувся зойк, а чужодальня луна зашепотіла: «Наступив… заступив… причавив… придушив…»

Ще за якусь мить те саме над міру загострене відчуття підказало, що Мармадук уже десь поруч. Кукса майже досягла межі табору, коли з туману обіч неї виткалася висока постать із піднятими над головою руками та очима, що світилися в кисільних сутінках, немов дві жаринки.

— Ніхто не подолає Синього, ніхто! — голосно сичав чаклун. — Я могутній і страшний, тільки Жовтий міг би змагатися зі мною!

«Ріжже… Голить… Рубає… Шпарить…» — зашепотіли голоси.

Чаклун робив якісь повільні, дивні рухи, туман під його руками звивався кільцями, йшов великими брижами та хвилями розходився навсібіч. Кукса пригнулася й по широкій дузі почала обережно обходити темну постать.

— Акса?! — вигук пролунав так похмуро, ніби той, кому належав цей голос, був уже давно мертвий. Кукса б назвала його замогильним. — Агов, тут вона! Купадоре, хапай!

Раптом почувся тихий переливчастий звук, начебто хтось подув у сопілочку. Темна постать із тліючими червоним очима похитнулася. Почувся зойк, постать почала відсовуватися від Пронози, немовби корабель-примара, що безшумно пливе над озером туману. Ліворуч виникла ще одна постать — це наближався Амор Купадор.

Сопілочка змовкла. Кукса почула в себе за спиною зловісний шелест і шипіння, тому, не тямлячись від жаху, кинулася геть. Темні постаті залишились позаду, таємничих голосів також не стало чути. Вона пригнулася нижче, додала швидкості — й вдарилася лобом у дерево.

— Що це з вами? — Амор Купадор впритул розглядав Мармадука.

Чаклун якось дивно змінився: він помітно схуд, обличчя загострилося і стало сірим. Мармадук накинув на плечі плаща, якого вчора забрав у хлопчиська, супутника акси. На запитання Купадора він лише мотнув головою та наказав:

— Піднімайте загін!

Щойно почало світати, темно-сині тіні огортали табір з вогнищами, які давно догоріли, та зруйнований дерев’яний будинок. Бранців там уже не було: і ліліпути, і хлопчисько втекли під час нічного візиту Кукси. Зате лишився акс — Мармадук виявився доволі завбачливим: не замкнув Спритника разом з іншими, а сховав під одним із возів. Тепер за наказом Купадора, його витягли звідти й поклали у фургон. Чаклун наблизився, ледь погойдуючись при ходьбі, зазирнув усередину, вдивився в розовощоке обличчя сонного акса. Повіки в того раптом затріпотіли. Мармадук поквапливо дістав пляшечку, відкоркував і підніс до носа Спритника. Змійка білого диму втяглася в ніздрі сплячого. Акс голосно зітхнув і перестав ворушитися.

Одяг чаклуна змок від роси, у чоботях хлюпотіло. Крім того, Мармадук страждав від головного болю. Відчувалося, що нічна пригода не минула для нього марно. Він потрусив пляшечку, підніс до очей, розглядаючи, й раптом з розмаху пожбурив на землю та почав топтати, потрясаючи кулаками.

— Це все Сокольник, Сокольник! — вигукував він. — О, я все зрозумів! Для чого вивозити акса з Літона, якщо маленьке чудовисько переслідує нас і тут? Треба було з самого початку окопатися в палаці й тримати оборону! Та ж він просто хотів відіслати мене з міста, щоб самому посісти трон!

Купадор, зворушений жалюгідним виглядом свого наймача, спробував його заспокоїти — поклав долоню на плече чаклуна, та відразу й відсмикнув руку.

— Що з вами?

— Га?! Що? — Мармадук звернув на нього безтямний погляд.

— Ви якось змінилися, — пробурмотів Купадор, мимоволі задкуючи. — Ви… не такий, як раніше.

— Змінився! — заревів чаклун так голосно, що сніжняки почали занепокоєно озиратися на нього, а з фургона вистромили заспані писки Топ із Ганкою. — Звісно, я змінився! Хтось застосував проти мене чаклунство. Не знаю, що це таке, але я відчув, як у мене щось дивне вселилося. Таке, чого навіть я, великий Мармадук Синій, не можу зрозуміти! Я намагаюся впоратися з цим, але поки що не вдається… — він по-старечому зігнув спину, поплескав себе по плечах і грудях. — Ця сила поступово опановує мене. Знаєте що, Купадоре, ну-бо запитайте в того пацюкоподібного капітана, чи готовий його корабель до відплиття. Я вирішив якнайшвидше повернутися до Літона.

Купадор вклонився й шанобливо відступив з виглядом граничного занепокоєння. Стан чаклуна вселяв у нього сумніви щодо прибутковості всього заходу для вояків. Проте віддалився він на досить нетривалий час і невдовзі повернувся, скрушно похитуючи головою.

— Капітан Харон каже, що фрегат суттєво пошкоджено під час шторму й зіткнення з ворожим судном. Матросам знадобиться ще не одна година, аби завершити ремонт. А ось той другий корабель… — найманець вказав на покинуте, заросле мохом судно, що погойдувалося в бухті поруч із фрегатом Харона, — зважаючи на все, воно, хоча й старе, але цілком придатне до плавання. Однак Харонової команди не вистачить, аби керувати обома суднами. Крім того, старий відмовляється залишити свій фрегат тут і відплисти на іншому кораблі. Тож доведеться чекати.

Мармадук вліз у фургон і глянув на Ганку. Той сидів на плечі Топа й дерев’яним гребенем розчісував шерсть.

— Ну, з якого приводу галас? — Ганка глузливо зморщив свій чорний носик-п’ятачок. — О, шановний, та ви стали… — він придивився до Мармадука. — Начебто потоншали… Поглянь-но, Топе!

Топ вибалушив величезні, як тарілки для перших страв, зелені баньки й широко посміхнувся. Він взагалі любив посміятися й частенько реготав з найменшого приводу й навіть без приводу. Повітряний міхур під коміром його камзола був надутий і готовий до бою. Коли Топ використовував міхур, то сміх розпирав його ще нестримніше.

— Я вирішив повернутися, так, повернутися, — заявив Мармадук. — Уся ця вигадка з подорожжю виявилася безглуздою, раз акса вистежила і все одно переслідує нас. Але поки що корабель ремонтують. Залишатися тут, посеред голого берега, надто небезпечно, вкрай небезпечно. Зараз ми проїдемося до селища друїдів і там займемо оборону до вечора. Щойно корабель буде споряджено, повернемося й відразу відпливемо. Будьте напоготові, зрозуміли? Напоготові!

Незабаром весь загін знявся з місця й рушив углиб острова Лімбо. Сніжняки оточили вози та фургон і рушили пішки, наїжачені духовими трубками. Дорогою Мармадук розповідав Купадорові, який досі жодного разу не бував у друїдів:

— Там усього дві сотні будинків. Якщо змовчати про деякі речі, то друїди приймуть нас, неодмінно приймуть. Ми зупинимося в центрі, а на підступах до селища виставимо вартових, але тільки так, щоб їх не було видно. Зовсім не видно. Головне, щойно наблизимося до селища, — нехай ваші хлопці сховають трубки під одяг. Обов’язково нехай сховають!

— А це навіщо? — здивувався Купадор, краєм ока спостерігаючи за чаклуном, котрий, як здавалося Амору, при кожнім кроці ледь помітно підстрибував і начебто навіть трішки зависав у повітрі.

— А тому, — чаклун і собі заходився заклопотано обмацувати свої груди, де в нього останнім часом щось постійно кевкало та поклацувало, — тому, що трубки зроблено з дерева.

Щось залоскотало Куксі носа, й вона розплющила очі. Вже зовсім розвиднілося, хоча Князя-Сонця досі не було видно. Бой з цікавістю схилив голову й обмахував її обличчя своїм чубчиком. Кукса відіпхнула його, сіла й озирнулася. Її оточували дерева та кущі, в їхній гущавині чулися хруст сушняку, потріскування гілок і шелест торішнього листу, ухкав якийсь незнайомий птах…

Головне — зникли туман і дивні голоси. Вона згадала все, що відбувалося цієї ночі в таборі, коли Мармадук заходився чаклувати… Проноза часто спостерігала за всіляким чаклунством, і вночі їй здалося, що з чаклуном діється щось незрозуміле, чого Мармадук не очікував, з чим не зміг упоратися.

Бой тихо курликнув, відійшов та постукав дзьобом по стовбуру товстелезного баобаба. Проноза підвелася, доторкнулась до голови й кілька разів присіла, перевіряючи здатність власних ніг до послуху.

З хащі долинули голоси, надто тихі, щоб зрозуміти, кому вони належали, Акса повернулася, прислухаючись. Тепер почувся сміх, галуззя зашелестіло вже зовсім поряд. Вона блискавично скочила на спину Боя і вдарила п’ятами з боків, розвертаючи їздового страуса туди, звідкіля чулися звуки. Бой широко розкрив дзьоба, пронизливо курликнув та кинувся короткими зигзагами, обминаючи стовбури й перестрибуючи кущі.

Вони опинилися на невеликій галявинці, й Кукса потягла за рудий чубчик. Пера на голові Боя, як вона вже зрозуміла, могли виконувати роль поводів, як у звичайного коня. Страус зупинився. Акса уважно оглянула галявину, помітила прим’яті кущі з одного її боку й скерувала Боя туди.

Як вона й побоювалась, на дорозі постала раптова перешкода. Шлях вершниці на страусі перетнули присадкуваті постаті. Бой по-своєму, по-страусячому, став дибки — вигнувся назад, майже припав задом до землі й витягнув довгу шию, до якої Кукса змушена була тепер пригорнутися, обхопити її для певності обома руками.

— Вітаннячко! — радісно загорлав Бобрик. Поруч із ним стояли Здоровань із Довготелесим, інші ліліпути сиділи на траві.

— А! — Кукса зіскочила з Боя. — Осьдечки й ви! А Спритник?

Бобрик похитав головою.

— Ми думали, він з тобою.

— Так! — Кукса вдарила об поли руками. — Виходить, марно я вночі старалася, Пак все одно залишається в них. Хоча дзуськи — не марно все-таки! Вас порятувала, й те добре. Бобер, маю до тебе два запитання. Де твій плащ?

Хлопчисько посмутнішав:

— А з мене його ще тоді зняли як нас полонили. Ти хіба не бачила — його чаклун на себе начепив! Шкода, мені так літати сподобалося…

— Кепсько. Плащ-бо чаклунський, і невідомо, як ним тепер Мармадук скористається. Нічого не вдієш… Але є ще друге запитання. Як ти звільнився від ланцюгів?

Бобрик посміхнувся й поплескав себе по нозі.

— А ким я, по-твоєму, працював у Літоні?

— Ти що, там ще й працював? Ну звісно, кишеньковим злодієм!

— І не тільки. Я взагалі був злодієм. Але це в минулому! — додав він поквапливо, бо Проноза насупилась. — Ми вже вирішили, що з моїм злочинним минулим покінчено назавжди. Чес-слово.

Слово честі, — виправила Кукса.

— Атож, слово честі. Але в мене залишилися відмички. Вони тут, у потайній кишені. Туди я ще сховав сопілочку Факіра. Ось цими відмичками я й відчинив замки на ланцюгах.

Кукса наморщила чоло, міркуючи.

— Ну гаразд, ти поки що їх тримай у потайній кишені, може, придадуться. Але коли вся ця історія скінчиться, викинеш усі до одної! Обіцяєш?

— Ще б пак! А ось іще новина, Куко: сопілочка розсипалася!

— Як розсипалася?

— Сам не знаю як. Коли я відмички з кишені брав, то ненароком і її дістав. А потім, коли вже з того будинку вибрався та поповз до лісу, бачу раптом: Мармадук мало не над головою в мене стоїть. Правду кажу, майже наступив на мене! І ти знаєш, це так незрозуміло сталося, просто само собою! Я підняв руки, ну, начебто щоб захиститися. А сопілочка ж була в руках, ну, випадково, я ж кажу… І не встиг я опам’ятатися, як уже дув у неї, прямо на чаклуна. Вона заграла, а потім взяла й розсипалася.

— Виходить, тепер ми й без сопілочки, і без плаща, — насупилася Проноза, — через тебе позбулися всіх чарівних речей.

— Зате в мене залишився третій подарунок, — хлопчак сів на траву та заходився стягати драний черевик, у який ще в Улові сховав медальйон. Кукса роздратовано повернулася до ліліпутів:

— А ви як?

Здоровань із Довготелесим перезирнулися.

— Нам сподобалось. Дуже веселенька пригода вийшла, але, на жаль, ми свою «Бабетту» втратили.

— Там же в бухті ще один корабель стояв, — подав голос Бобрик, надягаючи на шию медальйон. — Він же не втонув, правильно? Виходить, на ньому ще можна плавати… я так думаю.

— Ви куди зараз? — звернувся до Кукси Жердина.

— Треба повернутися та розвідати обстановку. Якщо табір і досі на березі, ми муситимемо чекати темряви, щоб знову напасти. А якщо ні — виходить, вони рушили вглиб острова. Підемо за ними. Але ви з нами краще не йдіть. Небезпечно дуже, краще на березі зачекайте.

— Так і зробимо, — Жердина схвалив слушну пропозицію. — Ми ж усе-таки лише актори. Проберемося потихеньку на цей старий корабель, оглянемо його та чекатимемо там на вас. Згода?

— А чи надовго ви розраховуєте тут затриматися? — втрутився в розмову Здоровань.

— Ні, спробуємо впоратися швидко, — Кукса потроху набувала своєї звичної впевненості. — Всього й діла, що побити загін з чаклуном, врятувати Спритника та повернутися на корабель…

— Чудово, — потер долоні Здоровань. — Виходить, ненадовго розлучаємося…

Інші ліліпути дружно побажали їм вдалого завершення відпустки.

Розділ З

Розвідка показала, що на березі нікого не лишилося. По різні кінці бухти стояло два кораблі. Палубою одного з них сновигали гомопацюки. Кукса й Бобрик повернули назад вглиб острова, а ліліпути прив’язали до одягу гілки, присипали голови листям, обмазали обличчя землею і заходились поповзом підкрадатися до другого корабля — тепер вони грали роль розвідників-слідопитів. Театральне минуле давалося взнаки — Кукса вже давно махнула рукою на спроби втлумачити ліліпутам, що бодай до чогось у житті слід би таки ставитися серйозно.

А мандрівники рушили полем до недалекого гайка молодих буків. Проноза майже бігла попереду, Бобрик спочатку тупотів за нею, але незабаром це йому набридло. Коли надійшли до гаю, хлопчисько почав щось насвистувати й відходити все далі від супутниці в пошуках грибів, але жодного не знайшов. Бой незворушно прямував за Куксою.

За гаєм відкрився схил пагорба, а внизу — не надто велике селище в оточенні оброблених полів, на яких працювали люди в білому одязі.

— А, вже знаю! — Проноза з цікавістю розглядала справжній лабіринт зарослих мохом дахів та повитих плющем огорож. — Оце і є друїди.

— Чував і я дещо про таких, — підхопив Бобрик. — Мені казали, що їм лишень підстроми до носа ромашку та скажи, що це твій улюблений талісман, який ти вже п’ять років носиш на грудях, а він не в’яне, то відразу тебе назвуть своїм братом і задарма нагодують, напоять, ще й спати вкладуть.

— Це оманливе враження, — Кукса знала трохи більше. — Друїди зовсім не такі вже добренькі. Серед них є великі хитруни.

— Бачив я цих твоїх хитрунів у Літоні, — не вгавав хлопчисько. — Вони на ченців трохи схожі, тільки в зелених рясах. Ходили вулицями, у дзвіночки брязкали та збирали гроші на допомогу ховрашкам, які потерпали від голоду.

— Це були мандрівні проповідники-фауністи. Фауна — це тварини, а флора — рослини. До фауністів і справді потрапляють безневинні дурники. Ти взагалі в цьому питанні, здається, слабко орієнтуєшся. Друїди поділяються на дві групи — фауністів, байдужих до флори, котрі лише тварин відстоюють, і флористів, які навпаки борються за права рослини. А ще в них є об’єднана Армія Захисників Природи. Ті взагалі можуть усі кістки тобі переламати за те, що ти у своєму дворі лопухи викосив чи там випадково кроликові на вухо наступив.

— Отакої! — здивувався Бобрик. — А я й не знав!

Так, за розмовою, мандрівники й не зогледілись, як спустилися схилом і ввійшли в селище, яке зустріло їх цілковитою тишею. З-за невисокої зеленої огорожі виднівся найближчий садок, у якому біля охайної мазанки поралася приємна з лиця тітонька в довгій хламиді та з вінком на голові.

На головній вулиці подорожани побачили окремо поставлений будиночок, над розчиненими дверима якого красувалася декорована в’юном вивіска: «ЗЕЛЕНА КРАМНИЦЯ».

— А я їсти хочу… — звично почав канючити Бобрик. — Ми ж сьогодні ще не обідали. Та й не снідали. Давай зайдемо, купимо якої-небудь їжі. Ти, страусику, — він поплескав по голові Боя, — залишайся поки зовні, — й прудко вскочив у крамницю, так що Кукса й слова не встигла вимовити. Втім, вона відразу почула його здивований вигук «Ой!» і переступила й собі поріг крамниці.

У цьому селищі жили друїди-флористи, що трепетно ставилися до всіляких рослин і навпаки — чхати хотіли на всіх на світі тварин. Це вона зрозуміла, коли побачила здоровенного пузатого дядька, що стояв над колодою, в якій стирчала сокира. На дошці було викладено картинно розпластані шматки свіжого м’яса. Руки дядька були по лікоть у червоному, фартух, надягнутий поверх зеленого комбінезона, вкривали бурі плями, а на обличчі його сяяла найдобросердніша посмішка з усіх, які будь-коли доводилося бачити Пронозі.

— Вітаю, дітоньки, — доброзичливо сказав хазяїн. — Що привело вас до нашого скромного поселення?

— Дядечку, у вас поїсти що-небудь є? — якомога жалібніше скривився Бобрик.

— Поїсти? — перепитав хазяїн. — Я й сам зараз не відмовився б чогось поїсти, — він помовчав і раптом з тривогою запитав: — А як ви ставитеся до квіточок?

— Ось нещодавно я за раз викосив три луки… — почав Бобрик, посміхаючись, але Кукса наступила йому на ногу й поквапливо кинула:

— Ми дуже-дуже любимо квіти. А ви?

— Акса? — запитав хазяїн, придивляючись до Пронози. — Так би відразу й сказала. Куди прямуєш, малеча?

— Довгий шлях подолали ми до острова Лімбо! — зухвалий Бобрик і далі в’їдливо посміхався. — Йдемо тепер на вершину гори, щоб там волошки топта-ати! — й підскочив, коли Проноза вдруге наступила йому на ногу. — А ви не бачили тут недавно сторонніх людей з возами та фургоном?

— Я зранку зі своєї крамнички не виходив, — відповів хазяїн. — Якщо б навіть хто й з’явився, все одно не помітив би.

Тут позаду мандрівників розчинилися двері, й до крамниці ввійшов сивоголовий дідок у білій хламиді з вінком на голові та ціпком у руках.

— Здоровий будь, дядечку Бухтусе, — привітав його хазяїн крамниці з синівською повагою в голосі, — чи давно з полювання?

— Здоров будь, Немвродію. Ранком возвернулись, — проскрипів Бухтус. — Загнали в капкани трьох оленів-одноліток, п’ятьох косуль-бездіток і одного красеня лося, коронованого рогами короля лісу. Я цьому лосеві голову одним махом відітнув, щоб ти тільки бачив! Та Лучіній, здоровило клишоногий, коли лагідних козуль білували, ненароком гілочку в молодого дубка зломив, тож увечері ми його показово судитимемо. Штрафом не відбудеться, бо це вже вдруге. Пам’ятаєш, як він того року вибухівкою рибу глушив і білу лілію в лісовому озері притопив? Як ми ніжну квіточку цю по тому цілу ніч усім селищем рятували? Тепер отримає півроку примусових суспільних робіт з оздоровлення кропиви, отак йому, хай начувається! Хто це там на великій кареті приїхав? Не інакше, ці мандрівники?

— Ні, ми піші, — насторожився Бобрик.

— А що за карета? — й собі стрепенулася Проноза.

— Кажу ж тобі, дитино, велика. Їх ще, здається, фургонами називають. І ще два вози з ними. Вони до центру села проїхали й там зупинилися. Чуєш, Немвродію, а я нове сімейство цибулинних відкрив. Самі жовтенькі, з рожевими прожилками… — старий заговорив дуже лагідно, ніби описував улюблених онученят, — а хвостики в них довгенькі, ніжні такі, зі стрілочками…

Обличчя хазяїна розцвіло посмішкою.

— Мені насіння не підкинеш? — розчулено запитав він. — Уже я б тобі віддячив…

— Дуже салат люблю зі свіжих овочів, — голосно зауважив Бобрик, задкуючи до дверей і тягнучи за собою Пронозу. — Отак нарубаєш молодої цибульки, туди ж перцю з часником, ма-аленьких огірочків, помідорів додаси — таких перестиглих, щоб відразу сік пустили…

На двох обличчях, що звернулися до подорожан, відбився жах.

— Вампіри, як є вампіри! — прошепотів Бухтус і впустив на підлогу ціпок. — Кров томатів п’ють, молодими огірочками не гидують, страхіття яке!

Та помідорові людожери вже вискочили з крамниці, за якусь хвильку промайнули на дальнім кінці вулички й зникли за рогом. Двері крамниці повільно прочинилися й назовні обережно вистромився старий. Якийсь час він оглядався, потім вийшов і, стискаючи ціпок під пахвою, навшпиньки рушив у протилежний бік.

— Дурний ти, — дорікала Кукса Бобрикові. — Навіщо їх дражнив?

— Мені тварин шкода, яких вони вбивають! — обурився хлопчисько. — Цей старий, бач, морквини шкодує, а лосю голову відтяв!

Кукса раптом зупинилася й кинула стривожений погляд спершу праворуч, потім ліворуч, не зважуючись при цьому повернути голову.

— Що сталося? — й собі стривожився Бобрик.

Проноза скосила око на його потилицю. Волосся він мав мишачого кольору, коротке, тільки на лобі чубчик був трохи довший. Бобрик взагалі не відзначався особливою красою, як, припустимо, Пак Спритник. Він був малий і косоокий. Хоча зараз постало питання не про його зовнішність — Пронозу чомусь зацікавило саме волосся.

Вона схопила Бобрика за чубчик і щосили смикнула голову хлопчиська донизу. Від несподіванки бідолаха не встояв на ногах, і обоє покотилася по дорозі донизу. Просто над ними щось із пронизливим вереском і дзенькотом встромилося в стіну. Звук був такий, немов з даху п’ятиповерхового будинку впала й розкололася об бруківку здоровенна бурулька. Колоди стіни вкрилися інеєм. Від них повалила холодна пара.

— Ти чого?! — волав Бобрик, але Проноза, не слухаючи, волокла його далі вулицею, геть від центру селища.

Сніжняк, що в цей час ховався за рогом будинку, знову подув у духову трубку, й ще один крижаний їжак з вереском промчав у повітрі. П’ятеро інших снігових людей спробували оточити втікачів і притиснути їх до огорожі. Кукса підскочила, коліном висадила вікно й влетіла в дім. Бобрик нарешті й собі втямив, що обом буде непереливки, якщо не вчинить так само, й стрибнув за нею.

Кілька сніжняків вправними стрибками досягли дверей, а решта кинулася у вікно, причому зробили це всі одночасно, тому й зіштовхнулися лобами.

У напівтемній кімнаті на застеленій кушетці сидів друїд. Двері з протилежного боку було відчинено, далі виднілися коридор і нижня частина горищних сходів. Проноза зробила три стрибки, щоб дістатися до тих сходів, і, спритно подерлася нагору.

— Вибачте! — на бігу кинув ошелешеному хазяїнові Бобрик.

Найдужчий сніжняк, розштовхав інших, перекинувся через підвіконня, впав на підлогу й навкарачки поповз далі. Проноза відчинила люк і за мить опинилася на горищі. Світло проникало сюди крізь забите хрест-навхрест слухове вікно. Кілька секунд було витрачено на те, щоб зірвати дошки, Кукса вистрибнула крізь віконце на дах і відскочила, пропускаючи хлопчиська.

Дах увесь заріс пухнастим килимом з моху, у якому ноги втопали мало не по кісточки. Поруч із квадратним отвором, з якого долинали крики хазяїна-друїда, впало вивернуте вікно. Бобрик навіщось підняв його.

Проноза підскочила до краю і виглянула, намагаючись визначити, куди бігти далі. Крони букового гаю виднілися на чималій відстані. Щоб дістатися туди, їм довелось би подолати схил пагорба, але спочатку — каскад яскравих дахів, порослих усіляким зелом. Вулиці були не надто широкі, й втікачі змогли б перестрибувати з одного даху на інший, якби Кукса була впевнена, що й Бобрик на таке здатен.

— Е-е-ех! — видихнув він, опускаючи віконну раму на голову з довгим чубом, що з’явилася з отвору. Голова втяглася назад, знизу почулися гуркіт і придушені крики. — Нічого собі, яка в мене відпустка!

— Зможеш перестрибнути? — Проноза кивнула на сусідній дах, і хлопчисько глянув з краю, на якому вони стояли.

— Зможу, — невпевнено озвався він. — Але тільки разом із тобою…

— Тоді тримайся… — Кукса відступила на крок, даючи змогу Бобрикові схопити її за стан, і почала набирати розгін.

Не минуло й кількох хвилин, як було подолано всі невисокі дахи цієї вулиці. Саме таким чином наші втікачі мусили поквапливо залишити негостинне селище друїдів. Коли буковий гай також залишився позаду, перед ними розгорнувся схил, яким тепер треба було зійти догори. На початку він був доволі положистий, але що вище ставав дедалі крутіший.

Загін зупинився посеред селища на невеличкому круглому майдані з сонячним годинником. Купадор разом із кількома сніжняками відразу ж вирушив розставляти вартових. О цій порі більшість друїдів працювали в полі, однак двоє чи троє мешканців селища наблизилися до загону, щоб довідатися, що це за прибульці.

— Ми є шанувальники фауни, тобто флори, так, флори, — пояснив їм Мармадук, загортаючись у сріблястий плащ. Чаклун почувався кепсько, його морозило. — Прийшли сюди битися з двома страшними чудовиськами, які нещадно нищать рослини…

— З вампірами! — почувся крик, і поміж друїдів, які потроху обступали гостей, проштовхався худорлявий старий з вінком на голові та ціпком у руках. Обличчя в нього було злякане й водночас розгніване. — І ви теж вампіри?

— А ви хто такий? — Мармадук мимоволі позіхнув. В оточенні могутніх сніжняків і під захистом жабура він почувався б упевненіше, якби не ця незрозуміла хвороба, що долала дедалі сильніше.

— Я — Бухтус, старійшина роду, — старий потрусив ціпком. — Ви ж — убивці, ось ви хто! — Бухтус вказав підборіддям на сніжняка, що стояв поруч із Мармадуком: у того з-під сорочки стирчав кінчик духової трубки.

Мармадук рвучко повернувся до нього й прошипів: «Я ж наказав сховати це!» — а по тому знову глянув на старого.

— Ну що ви таке кажете! — вдавано посміхнувся він. — Це вирізано не з живої рослини, зовсім ні. Це лише скам’янілості, витягнуті з ґрунту під час розкопок, так, розкопок. Це все одно що різні старі черепки й монети, розумієте, наймиліший? А чому ви раптом заговорили про вампірів?

— Горе нам! — заголосив старий. — Вампіри до нас прийшли в образі двох малолітніх дітей! Один, справді моторошний, з очима бісівськими, косими, хвалився, як недавно загубив душі безневинних помідорів, як із молодих цибулин шкірочку здирав! За гріхи наші тяжкії, за гілочки, що їх обламав ненароком здоровило Лучіній, та за потоптану лілею білу послано нам цю напасть! А ще…

— Неймовірно цікаво, — пробурмотів Мармадук. — І де, де тепер ці вампіри?

— Звідкіля ж мені знати, якщо твої люди їх і злякали? — розвів руками Бухтус. — Коли почали раптом по них своїми крижаними кульками поціляти… Сам тепер і скажи мені, де вампіри. Але чув я, як говорили вони, що збираються йти далі до вершини й убивати там волошки. — Бухтус вказав на зелено-коричневу гору, що здіймалася в центрі острова. — А ви так і не відповіли на моє запитання: хто такі? Що тут робите?

— Шановний, насправді ми загін для виловлювання та знищення всіляких вампірів та інших чудовиськ, — відповів Мармадук.

І тут на площу виткнувся Купадор.

— Ми їх бачили, — зашепотів він, підбігаючи до Мармадука. — Сніжняки напали на них, а вони кинулися втікати до вулкану. Розумієте, тепер вони від нас утікають, а не ми від них!

Чаклун випростався на возі, озирнувся. У його тілі відбувалося щось незрозуміле. Мармадук широко розставив руки, так що плащ затріпотів на плечах, немов широкі крила, й завмерлі навколо воза друїди позадкували. Чаклун скосив погляд на свої зап’ястя й побачив, що плащ ніби приклеївся до них, зрісся зі шкірою.

— Отож, — мовив Мармадук, і Купадору здалося, що в його голосі почулося шипіння, як у капітана Харона, — залишимо фургон, вози й акса тут під охороною жабура, а самі кинемося навздогін і нарешті знищимо чудовиськ!

Розділ 4

— А де Бой? — озирнувся Бобрик, коли мандрівники вже подолали половину шляху й зупинилися, щоб трохи перепочити. Вони стояли на краєчку вузького кам’яного виступу й дивилися вниз.

Князь-Сонце й досі не з’явився, схований за сіруватим серпанком, що висів над островом. Стало значно світліше, ніж кілька годин тому, але день так чомусь і не почався.

Кукса приклала долоню козирком до очей. Їй здавалося, що між деревами, які росли в нижній частині передгір’я, відбувається якийсь рух, немов безліч постатей сходять схилом.

— Чи не погоня? — кинула вона Бобрикові через плече, й той відгукнувся:

— Авжеж, погоня. Ми з ними знов помінялися місцями: не ми за ними, а вони за нами женуться. Чому так?

Він глянув на Куксу. Та дивилася собі під ноги й чомусь зволікала з відповіддю.

— Що з тобою? — стурбувався хлопчисько. — Ти що, боїшся?

Проноза тупнула ногою, і схилом донизу покотилися дрібні камінчики.

— Нічого я не боюся! — відрубала вона. — Але… побоююсь. Тому що я бачила чаклуна вночі. І ще там ці люди з трубками. До того ж, тепер я не впевнена, що зможу впоратися з ними всіма. Вперше в житті я в собі невпевнена, і мене це страшенно нервує.

— А чого тут нервуватися? Звісно, ти одна… Тобто ми вдвох не зможемо впоратися з такою юрбою, та ще й із чаклуном. О, слухай-но! — Бобрик підняв палець і глянув на великий кам’яний виступ, що горбом стирчав зі схилу над ними. — Здається, чую курликання.

Вони обігнули виступ, за яким просто на схилі не знати як вгніздилася невеличка, заросла травою галявинка. Тут було порожньо, хоча трава й здавалася прим’ятою.

— Бою! — голосно гукнув Бобрик. — Агов, ти де?

Відповіддю була тиша, яку порушував лише пташиний спів.

— Гаразд, ходімо, — зважилася Кукса. — Нехай гуляє собі. Скучить — сам повернеться.

Схил закінчився зненацька. Щойно вони здиралися крутизною, аж раптом вона перетворилася на рівну поверхню, зарослу чагарником і ріденькими карликовими деревцями. Обоє зупинилися, пильно вдивляючись у гору перед собою.

Тут було світліше, в сірому прохолодному повітрі виразно вимальовувалась майже вся вершина гори й круглий кам’яний вал посеред неї.

— Вулкани бувають згаслі, сплячі та діючі, — почала розповідати Кукса, поки вони наближалися до кратера. — А за формою — тріщинні й центральні. Тут у нас центральний згаслий вулкан. Ось це — конус, у якому розташовується кратер, у ньому жерло, під яким починається магматичне вогнище. Це все нам у школі розповідали.

Оаза постала перед мандрівниками зненацька, як і личить прихованому від поглядів випадкових подорожан затишному куточку. Карликові дерева розступилися, й вони побачили гладінь озерця, здичавілий фруктовий садок і дзюркотливий струмочок. Картині, як на Куксин погляд, бракувало двох речей: боязкої газелі та лагідних сонячних променів. Утім, газель при бажанні могла б замінити трепетна лань, хоча особисто Кукса віддала б перевагу все-таки якійсь лякливій козулі. Та мусила б стояти над озерцем із граціозно вигнутою тонкою шиєю і займатися тим, що в шкільних підручниках з природознавства в аксів іменувалося «водопоєм». А лагідні сонячні промені повинні були забарвлювати всю картину в золотаві тони. Однак промені поки що були відсутні, а боязку козулю, як і трепетну лань, замінив на цей час їздовий страус.

Бой щойно з розгону кинувся у воду, здійняв хвилю на озерній гладіні й вибрався назад, ляскаючи крильми та трусячи рудим чубчиком. З чубчика летіли бризки. Не звертаючи уваги на хазяїв, страус оббіг озеро, вдарився лобом об яблуню, з якої посипалися маленькі зелені плоди, й почав хапати їх дзьобом і ковтати.

— Знову зголоднів, як і я, — поспівчував йому Бобрик.

Кукса підійшла до озерця, поторкала рукою воду, набрала в пригорщі й хлюпнула собі в обличчя, а Бобрик, не роздягаючись, розбігся й плигнув у воду. Проноза з насолодою вмилася, протерла долонями очі, глянула назад… і рвучко обернулася до супутника:

— Вилазь швидше! Вони наближаються!

Доводилося чимскоріш залишати чарівну оазу разом зі страусом, що й далі спокійнісінько поїдав яблука. Невдовзі, захекані, вони зупинилися під валом, який оточував місцину по колу. Проноза назвала його «конусом».

З вершини «конуса» їхнім поглядам відкрилися дві картини.

Попереду — стіни Амфітеатру просто у центрі вершини.

Позаду — загін переслідувачів, поки ще далекий, але він, однак, швидко наближався.

Кукса подумала, полишаючи Амфітеатр, що надто вже це нагадує стадіон, на якому в школі аксів проводилися тренування. Тільки тут посеред круглого майданчика зіяв темний отвір Провалодіри, а навкруг височіли каскадами кам’яні виступи-сидіння. Подекуди чорніли провалля й широкі тріщини. Біля Провалодіри встановлено було олтар-чашу, навколо якої кілька масивних кам’яних плит утворювали складну геометричну фігуру.

Бобрик розчаровано свиснув.

— І нічого в цій Провалодірі нема цікавого. Я думав, це діра така величезна, чорна. А тут — просто широкий колодязь.

Вздовж ряду сидінь посипалися камінчики.

— Що там таке? — Бобрик придивився, але нічого підозрілого нібито не побачив. — Є якісь ідеї?

Проноза обвела руїни замисленим поглядом і постукала ногою по каменю.

— Треба подумати.

— Думай швидше, вони вже ондечки!

— Уже придумала, — Проноза вказала на брили. — Зможеш туди залізти?

Бобрик придивився:

— Певна річ!

— Тоді давай спочатку забезпечимо себе боєприпасами, — Кукса почала вибирати на землі більші камені та закидати їх на вершину купи. Бобрик приєднався до неї.

Треба якомога більше накидати їх туди, — бурмотів він, посилаючи на вершину черговий кругляк. — Слухай-но, я тільки не розумію, а коли почнуть по нас тими їжачками стріляти, як ми від них ухилятимемось там, нагорі? Адже ж вузько!

— І не треба від них ухилятися. Я їх збиватиму.

Вони кидали й кидали, поки щось не промайнуло на самім вершечку Амфітеатру. На тлі сірого неба змалювалася голова, яка відразу й зникла, та за мить з’явилася знову.

— Ну годі, тепер мерщій лізьмо нагору.

Встромляючи пальці у вертикальні щілини між брилами, вони видерлися нагору, вляглися там, озирнулись навсібіч — і завмерли від несподіванки: просто на них летів чаклун.

— Але ж білий день надворі! — закричав Бобрик. — Так нечесно! Чому в мене плащ працював тільки при світлі Пані-Місяця?

Мармадук летів із неприродно розставленими руками. Плащ на ньому тепер не здавався сріблястим, він почорнів і начебто став ще ширший — немов не людина, а гігантський кажан ширяв над землею. Постать Мармадука здавалася грубо вирізаним контуром, немов у просторі утворилася дірка. Вона мала форму людини в плащі й рухалася, її наповнювало блідо-лілове світло — крізь діру в Аквадор проникало важке, похмуре сяйво.

За чаклуном, цокаючи підборами по каменях, бігли сніжняки.

Проноза схопила камінь, стала навколішки й глибоко зітхнула, приміряючись, набираючись духу. Далі розмахнулася, на мить завмерла й раптом на голосному видиху щосили пожбурила камінь. Бобрик широко розплющив очі, бо камінь миттєво зник з поля зору.

Почувся короткий свист, повітря пропорола й відразу розтанула вузька сіра смуга.

Чаклун, що вже підлітав до них, із глухим стогоном ляпнувся на землю. Двоє сніжняків, що встигли вистрілити крижаними їжаками, підхопили його під пахви та відтягли назад, під прикриття виступів. Їхні їжаки пролетіли високо над брилами, проте нікому не заподіяли шкоди — просто впали в Провалодіру.

Коли поруч поклали чаклуна, Амор Купадор кинув на нього неуважний погляд. Мармадук тримався за живіт і голосно скреготів зубами — втім, найманцеві здалося, що тепер це вже не зуби, а ікла. Чаклун лякав його дедалі більше. Зміни, що почали відбуватися з Мармадуком ще вранці, посилювалися: шкіра його стала зовсім сірою, пальці ніби подовжилися, на них дуже швидко росли нігті, а очі стали чорними.

— Он як вмазала… — прохрипів чаклун. — Ну, та дарма, хай нападають!

— Стріляйте! — гукнув Купадор, і сніжняки знову відкрили вогонь.

Кукса з Бобриком схопили камені та почали кидати їх один за одним. Кілька крижаних їжаків Проноза збила просто в повітрі, але Бобрик, звісно, без кінця промахувався, й незабаром вони почули голосний звук «ПЛЮММ!» — немовби ополоник швидко опустився у велику каструлю з супом. По каменях розійшлися брижі, похолоднішало, а згори зненацька посипалися сніжинки.

Снігові люди вже бігли сходами, але ні чаклуна, ні Купадора серед них не було видно. Кукса пожбурила ще кілька каменів, Бобрик зробив те саме, хоча й з меншим успіхом. Один, потім ще один і ще один сніжняк упав, решта ж залягла, рятуючись від кам’яних снарядів. Кукса не встигла перепочити, як звідкись збоку раптом вилетів чаклун. Виявляється, під прикриттям сидінь він перебрався далеко вліво й тепер атакував із флангу. Проноза схопила камінь, але кинути не встигла — Мармадук уже опустився поруч, простяг кінцівку, котру тепер ніяк не можна було назвати рукою, цілячись довгими пазурами в її шию.

Бобрик заволав не своїм голосом. Проноза, втім, і сама зреагувала миттєво: встигла перехопити й викрутити назад чаклунову руку. Чи лапу. Їй навіть здалося, що схопилася за щось холодне й неприємно мокре. Тіло чаклуна вже втратило пружність, якось обм’якло, але Мармадук все ще намагався викрутитись, тож аксі довелося схопити його за ногу та звичним прийомом зав’язати її мало не у вузол. Бобрик нарешті зборов свій переляк і теж вчепився в чаклуна, щоб допомагати їй. Мармадук голосно лаявся і скреготів зубами, але вдіяти вже нічого не міг.

Дітлахи майже впоралися з ним, коли в Пронозу мало не влучив крижаний їжак. Однак проти такої напасті в акси також був прийом: вона присіла й виставила перед собою чаклуна, прикриваючись ним, ніби щитом. Знову почулося знайоме плюхкання, їжак зник у ліловому світлі, яким тепер світився Мармадук, і по всьому тілі чаклуна розповзлася крижана шкаралупа. Кукса відчула, що мороз пропікає їй руки й відкинула геть згорток, на який перетворився чаклун. Той миттєво вкрився інеєм і звалився вниз. Бідолаха спробував підвестися, від цього руху по крижаній корі, що його вкривала, розійшлося павутиння тріщинок, а сам він лише похитнувся і знову впав. Лілове світло, що випромінювалося з нього, потьмяніло, коли мороз остаточно скував чаклуна.

Кукса схопила камінь, та цієї миті сніжняки знову відкрили вогонь. Повітря наповнилося свистом, вереском і великими пластівцями снігу.

Супротивники залягли по різні боки Амфітеатру. Стріляли з обох боків не надто влучно. На землі блищали замерзлі калюжки, від кам’яних брил, за якими ховалися Кукса з Бобриком, здіймалася догори морозяна пара. Кілька сніжняків, постогнуючи, поволі відповзали від купи каменів. Чаклун перетворився на тугий згорток, що іскрився сніжинками. Іноді він починав ворушитися, неначе намагався розплутатись і встати, але мороз дедалі більше сковував нещасного.

Бобрик ледь вистромив голову з-за каменя саме тієї миті, коли троє сніжняків короткими перебіжками досягли арени й метнулися до брил, на яких залягли мандрівники. Хлопчисько схопив кожною рукою по каменю й відразу обидва пожбурив униз, однак не вцілив.

— Не поспішай! — гукнула йому Проноза. — Снаряди закінчуються!

Сніжняки ніби почули це й відразу перейшли до наступу. Частина їх побігла до купи каменів, інші знову відкрили вогонь зі схилу Амфітеатру. Їжаки крижаними блискавками з вереском прокреслювали повітря. Кам’яні плити вже помітно охололи.

З-за виступу вистромилася голова Амора Купадора, який спостерігав за боєм із безпечної відстані. Він щось гукнув сніжнякам, які бігли до каменів, і ті раптово зупинились та одночасно вистрілили. Сім чи вісім крижаних їжаків вилетіли з націлених у Пронозу з Бобриком трубок. Акса зрозуміла, що не встигне збити всі, тому лише впала долілиць, накрила голову однією рукою, а другою потягла за плече Бобрика. Їжаки пролетіли повз них, деякі зіштовхнулися й вибухнули крижаними бризками, а один вдарив у груди хлопчиська, який не встиг лягти.

У королівському палаці міста Літона молодий кат Бурун Тавот стояв перед довгим вигнутим футляром, що лежав на спеціальній підставці в окремому кабінеті приміщення, де здавна розміщували міських катів. Бурун то нахилявся й простягав до нього руки, то злякано сахався. Іноді він навіть заплющував очі, ніби не бажаючи ніколи бачити того, що лежало у футлярі, але щоразу робив над собою величезне зусилля й знову відкривав.

Крізь відчинене навстіж вікно до кабінету проникали яскраві промені Князя-Сонця — у Літоні стояла спека. І навкруги панувала тиша. З площі, посеред якої здіймався палац, не долинало ні звуку. Більшість городян полишила місто, а ті, хто залишився, воліли сидіти по будинках і носів на вулицю не показувати. Завтра вранці мали з’явитися гості, яких граф Сокольник запросив до палацу на урочистий обід, запланований по страті вбивці короля. Граф за час відсутності чаклуна мав намір заручитися їхньою підтримкою, щоб потім не ділитися владою з Мармадуком, а ще хотів оголосити на обіді кілька нових указів.

Тавот знову заплющив очі, знову розплющив, затримав подих і потягнувся до футляра. Майже торкнувся до дерев’яної кришки, але його товсті пальці несподівано дрібно затремтіли. Кат різко видихнув і таки відкинув кришку.

У футлярі лежала величезна двогостра сокира, улюблене знаряддя зниклого дядечка, котре той використовував виключно для роботи зі знатними особами й називав шанобливо та ласкаво Малим Рубакою. Промінь сонця блиснув у вигнутому жолобі кровостоку — Тавоту здалося, що Малий підморгує йому вузьким оком. Молодий кат заскімлив, немов побитий пес, і поклав долоню на обух. Малий Рубака був для нього уособленням усього темного і страшного, що тільки могло знайтися в цьому пречудовому світі. В образі жахливої залізної істоти він із пронизливим брязкотом переслідував Тавота в кошмарах, бігав за катом якимись темними лиховісними коридорами.

Тавот боровся з собою недовго — з усього маху зачинив кришку футляра й відступив до столу. Схопив глек з водою і почав пити просто з горлечка, давлячись і кашляючи. Завтра опівдні мусила відбутися страта…

Розділ 5

Їжак ударився об самісінький медальйон на грудях у Бобрика й розсипався хмарою крижинок. Хлопець похитнувся й упав на спину, а медальйон раптом голосно задзвенів.

З нього нагору, у хмари, вдарив тонкий жовтогарячий промінь, яскраво опромінив небо й відразу ж зник. Навколо з’явилося кілька голів — з усіх боків сніжняки дерлися на камені. Бобрик лежав нерухомо, очі його зійшлися до перенісся, рот розкрився. Медальйон світився на грудях.

— Убийте їх! — люто прокричав звідкілясь збоку Амор Купадор. Він підвівся і не поспішаючи пішов до арени зі стиснутою в одній руці трубкою, а другою, на котру було надягнено хутряну рукавицю, вкладав крижаного їжака. — Агов, чого забарилися?

Сніжняки підняли трубки, цілячись у Бобрика й Куксу. Перед пострілом усі вони зітхнули, набираючи в груди повітря, й тут у сірому мареві над краєм Амфітеатру щось спалахнуло…

А по тому над островом Лімбо виникла жовтогаряча куля, схожа на апельсин.

У Літоні, на подвір’ї між будинком і стайнею лихваря Нілсона, змовники готувалися напасти на палац. Лицар Боден Девідсон, одягнений у нові (а точніше, в дуже старі) обладунки, що їх лихвар так вигідно придбав для нього, височів посеред плацу, мов башта. Він завзято тренувався, розмахуючи над головою довгим важкезним списом. Жур Харлик і кілька колишніх палацових стражників скупчилися перед широким возом, укритим грубою рядниною.

У віз було запряжено шкапу, яку лихвар не пошкодував виділити для шляхетної справи. Бідолашній не дали спокійно здохнути в стайні, й тепер вона понуро опустила голову та кволо помахувала облізлим хвостом, більше схожим на ганчірку. Здавалося неймовірним, що ця тварина взагалі може пересуватися, та ще й будь-що тягти за собою. Лихвар саме надійшов, щоб підбадьорливо поплескати її по боці, від чого в повітря здійнявся пил, і прошамкотів:

— Чудовий скакун! Доброго заводу!

— Атож… — гмикнув Харлик. — Але, здається, цей, з дозволу сказати, скакун не надто прудконогий?

— А нам і не треба, щоб він був прудконогий. Те, що він повезе, краще не везти швидко, — Нілсон потяг ряднину, й під нею виявилося кілька туго зав’язаних мішків. Він тицьнув в один з них пальцем, і змовники позадкували.

— Обережно! — вигукнув Харлик. — Порох має вибухнути біля палацу, а не тут! Ага, Нілсоне, ось іще: лицар не може викликати графа на двобій пішим. Йому потрібен добрий кінь.

— Я подбав і про це, — Нілсон ляснув у долоні.

Ворота стайні відчинилися, і слуга вивів величезного коня. Жур придивився: цей принаймні молодший за шкапу… Копита в нього були завбільшки як ковадло й обросли густою шерстю.

— Та це ж першерон! — вигукнув Харлик. — Кінь для перевезення вантажів! Він зовсім не підходить для двобоїв!

— Цілком підходить, — заперечив лихвар. — Наш славний Девідсон, до того ж, обтяжений обладунками, якраз і є вантажем.

Слуга тим часом підвів першерона до лицаря й передав йому повід. Кінь здавався дуже замисленим і незворушним. Вони з лицарем втупилися один в одного й довго не відводили очей.

— Ну що ж, — зітхнув Жур Харлик і звернувся до помічників: — Здається, усе в нас готове. Завтра виступаємо.

Апельсин сплив над Амфітеатром і розкрився, оголив жовтогарячу, розжарену серцевину. У ньому виникла довговуха, вусата фізіономія, з цікавістю оглянула острів, а по тому апельсин закрився й відплив назад. Дуже голосний і дуже шепелявий голос мовив: «Так, тоцно, тут…» «А ти впевнений, со тут?» — засумнівався інший голос, а того підтримав третій: «Ти з постійно все плутаєс, Лисоїде». «Ніцого я не плутаю, Ведмедегризе, сигнал надійсов звідси. Тоцно казу, тут». «Ну гаразд, — погодився другий, — тоді вперед, браття!»

Над Амфітеатром забурлило жовтогаряче світло. Залишаючи за собою блискучі зигзаги, яскраво-вогненні клубки, вдаряючись об сидіння, скотилися вниз і накрили арену. Дзижчання, немов від рою осатанілих бджіл, наповнило Амфітеатр. У цьому звукові чулися голоси, що ніби перегукувалися, та чийсь сміх.

Усім присутнім здалося, що їх закинуто в багаття. Біля Кукси скрикнув якийсь сніжняк. Коли клубок світла вдарив його в груди, бідолаха раптом обсипався на камені арени купою зчорнілого, ніби обвугленого снігу. Та його товариш, який побачив, що від зброї нині мало користі, кинув трубку й схопив Куксу за плече. Проте жовтогаряча куля вдарила його в спину. Найманець упав, захоплюючи з собою Пронозу, але акса перекинулась через голову й стала на коліна, зачудовано озирнулася.

Сніжняк уже розтанув. В яскравих спалахах блискавок Кукса побачила чаклуна. Крижана шкаралупа на ньому тріскалася й стікала струмками. Мармадук заворушився.

Та Проноза не взяла до уваги Амора Купадора, який саме скористався її замішанням, підкрався збоку й приставив до губів кінець духової трубки. Інший її кінець був спрямований якраз у лоб акси, й бідолашній нічого не залишалося, як знизу вгору мовчки дивитися в очі ворогові й очікувати смертельного удару. Втім, жовтогарячий м’ячик, що на відміну від інших учасників битви рухався різкими зигзагами, вочевидь, не збирався припустити кровопролиття. Він зіткнувся з Купадором, відштовхнувся від його грудей і великою волохатою лапою, яка невідомо звідки взялася, вибив з командира сніжняків кумедний барабанний дріб. Амор від несподіванки зітхнув… Але не так, як завше. Не носом, а ротом.

Почувся хрускіт — і зуби Купадора вп’ялися в крижаного їжака. Бідолаха прикусив його разом із верхнім кінцем духової трубки. М’ячик знову відштовхнувся задніми лапами від грудей Купадора, підскочив угору й упав на Бобрика, який і досі ще лежав на вершині кам’яної купи. Амор широко роззявив рота від нестерпного холоду, що опалив йому гортань…

І проковтнув їжака.

Бобрик скосив очі на того, хто так зручненько розташувався на його грудях, — то був великий заєць. Густа шерсть, яка його вкривала, мала яскравий жовтогарячий колір і світилася, очі нагадували дві вогняні плями. Зіниці Бобрика збіглися докупи біля перенісся, потім знову роз’їхалися врізнобіч. І те ж саме відбулося з вогненними очима — заєць теж був косий. Він нахилився, майже притискаючись волохатим писком до Бобрикового носа, і, вдоволений оглядом, відсунувся.

— Косоокий? — діловито поцікавився заєць.

— Еге, — підтвердив Бобрик хрипко й відразу опам’ятався та додав: — Сам ти Косоокий!

— Отакої! — здивувався заєць. — Хто? Я? Я не косоокий. Я — Зизоокий!

За вбрання йому слугувала тільки коротка жилетка з чималою кишенею. З цієї кишені заєць витяг пласку пляшечку, в якій зблискувала жовтим світлом якась густа рідина.

— Хоцес? — прошепелявив Зизоокий, відгвинчуючи ковпачок. — За знайомство?

— А це що? — обережно поспитав Бобрик.

— Сцо-сцо… Небесне молоко. Тебе як кликати?

— Бобер Літонський.

— А мене — Бабах Лисоїд Зизоосий. За знайомство, Бобер Літонський! — він перехилив пляшку й устромив горлечко Бобрикові в рот.

Косоокий мимоволі зробив ковток.

У його шлунку й справді стало гаряче.

Йому навіть здалося, що там запалало літнє сонце.

Вороги перетворювалися на купи снігу, який швидко танув. Поряд почувся голосний тріск, який перекрив навіть крики сніжняків і дзижчання блискавок. Перед Куксою постав заєць-здоровань, одягнений у щось на кшталт шкіряних обладунків. Ще на ньому були рукавички з розтрубами й довжелезні ботфорти. Він змахнув над головою шпагою з блискучим клинком, підступив до Кукси, клацнув підборами, коротко вклонився й відрекомендувався:

— Град Ведмегриз. А сце мене кличуть Братик Жаринка.

Кукса заворожено дивилася на шпагу. Вузьке лезо сяяло вогнем, здавалося, що це не лезо, а тонка смужка, вирізана в просторі, діра, що веде всередину сонця.

— Можна доторкнутися? — насилу зважилась вона тихо попросити.

Братик Жаринка опустився просто Куксі на плече. Тепер вона отримала змогу провести пальцем по руків’ю шпаги й глянула навколо: на купи почорнілого снігу, на жовтогарячі блискавки, що зигзагами снували над ареною, на застиглу крижану постать Амора Купадора.

— Молодці! — гаркнув заєць, теж милуючись своєю роботою. — А ти хто така?

— Кукса Пляма, — відрекомендувалася Проноза. — А ви хто?

— Як це хто? Армія Світла, ось хто.

— Ви — сонячні зайчики!

— Зайцики? — він голосно зареготав. — Ти сцо? Які з ми «зайцики»? — Жаринка гордовито оглянуло своє військо. Його верхні зуби довгі та вигнуті, стирчали вперед, немов мамонтові бивні. — Ні, ми справзні звірі!

— Гарні звірі, — погодилася Кукса, — слухай-но, а від ворогів, по-моєму, вже нікого не лишилося.

Жаринка звівся на задні лапи, приклав одну передню до лоба й озирнувся.

— Ага! — мовив він. — Справді, битву зі злом скінцено. Бійці!!! — раптом заволав він так гучно, що в Кукси вуха заклало. — Сюди!

Хмара, що складалася з сонячних зайців, тих, що зібралися з усього Амфітеатру, стрімко підкотилась ближче й утворила над ними сяючий конус. Оголилась арена, на якій то тут, то там виднілися купки почорнілого від спеки снігу, які стрімко танули просто на очах. Бобрик і досі лежав горілиць на вершині кам’яної купи. З його рота стирчала пласка пляшка, й золотавої рідини в ній уже поменшало вдвічі. На грудях хлопчиська стояв Зизоокий.

— А це сцо таке? — Жаринка вказав лапою на Провалодіру й скрижанілу постать Купадора над нею.

— Той, що на каменях — мій друг, — почала терпляче пояснювати Кукса. — Він гарний хлопець. А он той, крижаний — ворог. Він, здається, їжака проковтнув.

— А діра? — не вгавав Жаринка. — Сцо за діра?

— Та це ж Провалодіра. Та сама, через яку в Аквадор проникла магія. Пам’ятаєш легенду?

— Невже? — Жаринка про щось замислився.

Сонячні зайці ще й досі громадились навколо, розсипаючи навсібіч іскри та розкидаючи разючі блискавки.

Над Амфітеатром гуркотіло. Крізь сяюче жовтогаряче світло Куксі було видно, що відбувається зовні. Дивна річ, було доволі спекотно, але не надто, якраз так, як буває літнього дня на пляжі. Проте жодного сніжняка не лишилося.

Кукса ще раз озирнулась.

— Здається, все скінчено?! — вона спробувала перекричати гамір, що панував навколо. — Дякую вам!

— Завзди раді плислузитися, — братик Жаринка, так само стоячи на задніх лапах, енергійно ляснув передніми, ніби прийняв якесь рішення. — Знаєс, я вирісив почати невелицку експедицію. Подивитися, сцо там унизу. Треба перевірити, чи не так?

Радісний гуркіт, з яким застрибали втішені цією звісткою сонячні зайці, досяг апогею. Тисячі жовтогарячих клубків утворили густу, рухливу, гарячу масу, яка поволі підіймалася над ареною. Сірі тони, в які здавався забарвленим острів Лімбо ще зранку, давно зникли, тепер навколо виблискували найяскравіші кольори. Весь Амфітеатр було вкрито осяйною хмарою сонячного світла.

— Слухай команду, бійці! — закричав Жаринка. По його команді всякий рух припинився, зникли блискавки, Армія Світла застигла над ареною в різних позах, але всі повернули голови до Кукси й Жаринки, що сидів у неї на плечі. Тисячі сонячних зайців у цілковитій тиші непорушно приготувалися слухати.

— До атаки на Провалоділ го-туйсь!

Ж-ж-ж-ж — безліч жовтогарячих голів повернулася до круглого чорного отвору, обіч якого стовбичила безглузда постать Купадора.

— Рів-няйсь!

Знову коротке ж-ж-ж-ж, а далі всі застигли так, що, здавалося, тиша вже задзвеніла й за контрастом із гуркотом, який щойно котився горою, здалася приголомшливою. Жаринка, прошепотів: «Успіхів!», — присів на плечі Кукси, відштовхнувся і вже в стрибку гукнув:

— Уперед!!!

Гуркіт знову піднявся хвилею, і разом з ним зметнувся вал жовтогарячого світла. Він згорнувся в довгасту спіраль, початок якої зник у Провалодірі, а хвіст, звиваючись на тлі блакитного неба, почав поступово вгвинчуватися слідом. Ж-ж-ж-ж — пролунало востаннє, і цьому звукові відлунював інший, що озивався протяжним відлунням, тихшав і поступово вмовкав. Здавалося, він лунав уже звідкілясь ізнизу, з-під землі.

У Кукси знову позакладало вуха й зарябіло в очах. Хвіст спіралі зігнувся, зачепив обмерзлого Купадора й зник, втягнувся в діру. Над нею ще якийсь час здіймався стовп світла, та він поволі тьмянів, аж поки й зовсім зник, поступився місцем звичайному сонячному дню.

Тиша, однак, тривала недовго. Кукса відчула, як щось тицьнулося їй під коліна. Вона озирнулась і побачила Бобрика. Той стояв навкарачки й примудрявся ритмічно погойдуватися навіть у такому положенні. Зубами він і досі стискав горлечко пласкої сулійки, на самому денці якої хлюпалося вже зовсім трішки золотої рідини.

Кукса присіла, вдивляючись в обличчя хлопчиська, на якому застиг вираз невимовного, безтямного блаженства.

— Я… — він посміхнувся безглуздою посмішкою.

— Ні, ви тільки погляньте на нього! — з серцем вигукнула Кукса. — Ти що, п’яний?

— Неправда, — Бобрик, здавалося, трохи опритомнів, навіть спромігся витягти з рота горлечко пляшки, — навпаки…

Кукса здивовано вдивлялася в його обличчя. Зіниці хлопчиська придбали яскравий золотавий колір. Бобрик нарешті остаточно відсторонив пляшку й облизнувся. Із його рота полилося жовте сяйво.

— Хочеш скуштувати? А, ні, пробач… Там уже нічого не лишилося.

Бобрик перекинув сулійку, й остання крапля сонячного молока впала на камені. Почувся тонкий, тихий дзенькіт, із каменів піднявся і розтанув у повітрі клубок гарячого жовтого диму.

Бобрик глянув на медальйон, який так і висів у нього на шиї, — золоте коло потьмяніло. Хлопчисько доторкнувся до нього пальцем, і медальйон раптом розпався жовтою потертю. Бобрик перевів погляд на Пронозу — вона ніяк не могла відірвати погляду від його очей, які вже ледь помітно світилися золотом, але світло це поступово згасало. Хлопчисько більше не був косооким…

— Тут немає возів, — стомлено промовила Кукса. — І фургона зі Спритником. Вони залишили їх десь там… — акса махнула рукою в бік берега. — І чаклун зник. Ходімо швидше.

Коли поминали оазу, Бой з тихим клекотом приєднався до них.

— Боягуз! — докірливо похитав головою Бобрик. — Ми там билися, а ти тут яблуками напихався.

Згори вони побачили далеко внизу маленьку, начебто іграшкову, бухту, на хвилях якої погойдувалися два кораблі. Один, зарослий темно-зеленим мохом, стояв біля самого берега, а другий уже розвертався, збираючись полишити бухту.

— Це вони! — скрикнула Проноза й у розпачі кинулася бігти. — Відпливають!

Вони поквапливо спустилися з гори й осідлали страуса — Бобрик сів ближче до шиї, а Кукса позад нього й обхопила за плечі. Бій, здається, особливо не заперечував проти двох вершників, та й незрозуміло взагалі, чи була різниця відчутною для такого дужого, витривалого птаха. Він помчав уперед зі звичною швидкістю, тож берега вершники досягли за якісь хвилини. Зустріли їх там ліліпути в повному складі. Малі матроси встигли гарненько обстежити невідомо ким покинутий корабель.

У капітанській рубці знайшлася велика навігаційна книга з океанськими картами, яскравими малюнками та безліччю порад щодо того, як керувати вітрилами й штурвалом, щоб корабель плив у потрібному напрямку. Виявилося, що весь цей час ліліпути вивчали книгу та розбиралися з вітрилами. Тепер Здоровань вдоволено спирався плечем на щоглу й потирав руки.

— Зараз попливемо! — гордовито повідомив він Куксі з Бобриком. — У нас усе готове, тільки ось щоглу поки знайти не можемо.

Розділ 1

Граф Сокольник зіперся на поруччя балкона другого поверху палацу, щоб іще раз глянути на площу, де зараз стояло кілька карет. У них прибули гості, запрошені до участі у святковому обіді. Найдорожча та найбільша карета належала сімейству барона Тло Бирона. Тло Бирон, власник величезного маєтку неподалік від Літона та декількох шахт, де видобували алмази, був, мабуть, найбагатшою людиною цієї держави. Сокольник хотів заручитися його підтримкою, а заодно позичити в барона певну суму, щоб поповнити збіднілу міську скарбницю.

Почувся тупіт копит, рипіння коліс, і на площу виїхав фургон. Запряжені в нього чорні жеребці зупинилися, коли Топ-Ганка натягнув віжки.

Граф перегнувся через поруччя й гукнув:

— Агов, панове! Де наш акс?

Топ важко випав з фургона й підвів голову. Ганка, що, як завше, сидів на його плечі, вказав ручкою на фургон і писнув:

— Спить собі, як і досі!

— Ага! — Сокольник вдоволено кивнув. — Несіть його поки що до підвалу, в камеру. За годину страта. Та стривайте! А чаклун де?

— Потім розповімо, — відмахнувся лапою Ганка, а жабур почав витягати з фургона сонного Спритника.

Стражники на дверях розступилися, Топ-Ганка ввійшов до палацу. Граф постояв ще на балконі й повернувся у свій кабінет, щоб там чекати на доповідь.

— Ну то де ж чаклун? — повторив він, коли Топ-Ганка нарешті ввійшов.

Топ мовчав, могутніми лапами погладжуючи дихальний міхур під коміром камзола. Ганка пропищав:

— Зник.

— Розповідай усе, — зажадав Сокольник.

— Мармадук спочатку найняв якихось жителів півночі, потім якихось гомопацюків з кораблем. Вони доставили нас на Лімбо. Ми пішли в селище друїдів. Там з’явилася ця… як ви її називали? Маленьке чудовисько. З якимсь хлопчиськом. Усі розбіглися хто куди, а ми залишились із фургоном, щоб стерегти акса. Чекали-чекали — більше ніхто не з’явився. На вершині вулкану, що в центрі Лімбо, щось відбулося. Там було таке яскраве світло, спалахи якісь, гуркіт… А нам цей чаклун ніколи не подобався. Ну, ми взяли й повернулися на берег, не чекаючи на нього. Сіли на той самий корабель, домовилися з капітаном, і він нас доставив сюди. Оце й усе.

По мірі того, як Ганка розповідав, обличчя графа розпливалося в задоволеній посмішці. Нарешті він вигукнув:

— Чудово! То кажете, Мармадук там залишився? І акса кудись поділася? Виходить, ви заслужили винагороду. Залишилося тільки завершити останню справу. Кат зараз на головній площі, спостерігає за ремонтом ешафота. Сходіть туди, перевірте, щоб усе було як слід. І негайно повертайтеся! Мої агенти повідомили, що змовники готують напад на палац. Сили в них незначні, тож я не надто хвилююся, але необхідна ваша присутність. Я вже розставив стражників на всіх поверхах, а на даху звелів поставити катапульту. Вона, щоправда, стара, але ще діє. Сюди прибули кілька гостей, і саме тому я не наказав знищити змовників раніше. Хочу, щоб гості побачили, як рішуче й легко ми розправимося з ними, та відчули мою силу. Ну, а потім… — посмішка графа ще поширшала. — Потім головна розвага — страта вбивці короля.

Кат Бурун Тавот долонею прикрив очі від променів ранкового сонця, що косо падали на площу крізь щілину між дахів.

Глядачів зібралося на подив мало, лише десятків зо два городян спостерігали за тим, як стражники підфарбовують низький поміст ешафоту, що здавна стояв на головній площі Літона. Обличчя у стражників були розгублені — всі розумні люди вже полишили місто, а їм доводилося стирчати отут. Такі тривожні події, як зліт Чортового Наперстка та діра, що утворилася по тому й поглинула певну кількість міських кварталів, відбуваються не часто і не обіцяють нічого гарного в найближчому майбутньому. Молодий кат дуже хотів би й собі виявитися зараз подалі звідси, причому бажано в такому місці, де нема нічого гострого. Зовсім нічого.

Промені Князя-Сонця впали на те, що лежало поруч із Буруном на колоді посеред помосту. Тавот тяжко зітхнув і сказав сам собі: «Нічого не вдієш, я мушу знову подивитися на нього!» і повільно, дуже повільно, й сумно озирнувся.

На колоді лежав Малий Рубака — величезна двогостра сокира.

За помостом почулися кроки, й Тавот з полегшенням відвів погляд. Жабур Топ-Ганка зупинився біля ешафоту, й стражники, які щось тихо обговорювали стривожено примовкли.

— Що таке? — просичав Ганка, коли побачив Тавота. — Наш малий не любить гостренького?

Топ, як ви вже знаєте, дуже любив посміятися, тому, звісно, відразу ж розреготався — таким дотепним здався йому жарт власного вічного вершника. Він здригався всім тілом і роздував схований під камзолом дихальний міхур. Оксамитове сідло погрозливо застрибало на його плечі.

— Обережніше! — писнув Ганка, чіпляючись лапками за голову Топа.

Тавот, найдобріший з людей, криво посміхнувся й подумки побажав їм обом повільної та болісної смерті.

У глухому куті, на відстані двох кварталів від палацу Жур Харлик вишикував своїх людей та перелічував їх по головах. Вийшло п’ятнадцять бунтівників, а якщо рахувати Бодена Девідсона, то вісімнадцять (лицар був на коні й від голови до ніг закутий у місцями проіржавілі важкі обладунки й тому, на думку Харлика, вартий був цілих трьох). Боден озброївся неймовірно довгим і страшенно важким списом, а всі інші — мечами й пращами, тобто широкими смужками м’якої шкіри, за допомогою яких можна було метати важкі предмети.

Лихвар Нілсон з ними не пішов — пояснив це тим, що його справа фінансувати революції, а не брати в них участь. Фінансова допомога лихваря поки що полягала ось у чому: він придбав іржаві обладунки, виділив здоровенного замисленого першерона, на якому їхав лицар, і стару, як світобудова, шкапу, що тягла віз, навантажений порохом. А ще лихвар купив списа для Девідсона та пращі для решти. Жур, щоправда, хотів, аби їх озброїли арбалетами чи хоча б луками, але пращі коштували дешевше.

— Ми битимемося за правду! — урочисто звернувся Жур Харлик до соратників. — Літон стогне під ярмом графа й чаклуна! Еліта міста, цвіт лицарства… — він вказав на вивищеного над усіма лицаря на ваговозі, — з нами! Ми йдемо на палац із чистим серцем і, так би мовити, піднятим забралом!

З усіх присутніх забрало мав лише Девідсона, який, незважаючи на нестерпну спеку, піднімати його якраз і не поспішав.

— Ббех боббабаю! — долинуло з-під масивного, завбільшки як десятилітрове цебро, шолома.

— Ви чули? — Харлик багатозначно кивнув. — І тут він правий! — Колишній начальник палацової варти став навшпиньки і вказівним пальцем підняв лицарське забрало. — Повторіть іще раз, сер лицар, ваші полум’яні слова!

— Усіх пошматую! — охоче повторив Боден.

— І це буде правильно, — погодився Жур Харлик. — Уперед, братове!

На тому самому ринку, що на краю Літона, де два дні тому лихвар Нілсон купував для лицаря обладунки, а Кукса з Бобриком придбали фургон і Боя, і нині юрмилися продавці та покупці. Раптом ті, хто стояв ближче до дороги, почули звук, який швидко наближався, аж поки не заглушив усе інше. Погляди всіх звернулися на щось дивне… Воно стрімко мчало шляхом у клубах куряви. Якщо придивитися, то можна було розрізнити дивовижного птаха з довгими ногами та шиєю. На його спині сиділи двоє, що нахилися вперед, аби втримати рівновагу.

Кукса била п’ятами в боки страуса, а сама обома руками трималася за Бобрика, той же у свою чергу щосили вчепився в рудий чубчик на голові Боя. Ноги птаха рухалися з такою швидкістю, що нагадували два сірі колеса, шпиці в яких стрімко крутяться. Пилюка, здійнята ними, тяглася за вершниками довгим, густим шлейфом.

Побоюючись, що стражі порядку й досі їх розшукують, мандрівники висадилися не на пристані Улову, а осторонь від міста. Ліліпути завірили своїх нових друзів, що тепер цілком опанували науку керування кораблем, але не приховали й того, що океанські пригоди їм трохи набридли. Здоровань повідомив, що вони порадилися й він вирішив продати корабель, а на отримані гроші купити карусель, гойдалки та ще щось подібне, щоб влаштувати на узбережжі парк атракціонів. Кукса з Бобриком всіляко вітали це їхнє починання — справжніх моряків із ліліпутів не вийшло б, хоч як би вони старалися. Тому діти пообіцяли, що навідуватимуть друзів, осідлали Боя і якомога швидше подалися до Літона.

Незабаром обабіч дороги замиготіли будинки, й ось вони досягли площі біля королівського палацу. Бобрик рвучко потяг за чубчик, змушуючи страуса зупинитися. Обоє зіскочили на бруківку. Кукса глянула просто у витрішкуваті жовтогарячі очі та вказала напрямок.

— Іди туди, — звеліла вона страусові. — Зрозумів? Іди туди й чекай на нас.

Бой закліпав, легко доторкнувся дзьобом до її плеча, немовби хотів сказати, що все зрозумів, і пішов.

— Ховаймося! — прошепотів Бобрик. — Дивися, онде хтось їде!

Кукса озирнулася. Вулицею до площі наближалися люди. Один, у іржавих обладунках, їхав на величезному коні з волохатими копитами. За людьми брела сумовита шкапа, запряжена у візок, накритий рядном.

— Не ховатимуся більше! — Кукса задерла носа. — Набридло ховатися та втікати! Ну гаразд, гаразд, відступімо трохи вбік і подивімося, що тут діється.

Розділ 2

Пущений із пращі камінь з тихим свистом промчав над бруківкою і влучив у лоб одному з палацових стражників, які охороняли ворота. Стражник мовчки сповз по стіні, а його напарник пригнувся, поквапливо витягаючи меч із піхов. Це його і врятувало — другий камінь бухнув у стіну над його головою.

Стражник охнув з ляку, бо кілька постатей виникли з-за рогу. Бідолаха кинувся до дверей, на бігу відчайдушно волаючи:

— Тривога!!!

Його крик почули та взяли до уваги. З більшості дверей і вікон спершу вистромилися цікаві обличчя, а вже потім — списи та шпаги.

Стріли розлетілися над площею, і бунтівники змушені були залягти. Один із них пожбурив торбинку з порохом і підпаленим ґнотом. Вибухнув цей пристрій буквально за кілька ліктів від палацу, але тільки змусив піднятися в чисте ранкове небо зграю голубів із сусіднього даху.

В обідній залі на третьому поверсі палацу з рук графа Сокольника мало не випав кришталевий келих. Граф саме стояв на чільному місці за довгим столом, навколо якого розсілася міська знать, і виголошував промову про те, що він, граф, покладає на себе тягар керування містом-державою Літоном.

Від вибуху заколихалися мережані срібні підвіски на великій люстрі.

— Що це було? — холоднокровно поцікавився барон Тло Бирон, товстий бородатий чоловік з червоним обличчям. Він сидів разом із рудою дружиною і трьома рудими доньками ліворуч від графа. — Ганка з Топа впав?

Присутні тихо загомоніли, намагаючись швидше прожувати й проковтнути вміст своїх тарілок.

— А! — Сокольник, усім своїм виглядом хотів показати, що нітрохи не злякався. — Тут у нас з’явилися такі собі змовники… Ну який же трон без змовників, добродії? Місцевий лихвар Нілсон, потім ще Харлик — пригадуєте його? Цей пан раніше командував охороною палацу… І славний лицар Девідсон. Напевне, зважилися нарешті напасти…

Зовні гримнуло знову, начищені до дзеркального блиску підвіски на люстрі ще раз дружно колихнулися, по залі забігали сонячні зайчики.

— Це трохи заважає засвоювати їжу, — зауважив Тло Бирон. — Хоча так навіть цікавіше, — він із хрускотом розкусив мозкову кістку. — То що ви там казали про тягар відповідальності й підвищення податків, графе?

— О, це дуже важливе питання! — Сокольник з ентузіазмом витяг з рукава грубенький пергаментний згорток. — Саме цієї теми я торкнувся у своїй промові до городян. Дозвольте мені…

Присутні відклали виделки й приготувалися слухати, але тут знадвору почулося якесь ревіння.

— Е-е… — барон прислухався. — Здається, це вас, графе…

Разом із Сокольником вони змушені були відсунути тарілки та підійти до вікна. Звідси видно було залиту променями площу, якою від укриття до укриття перебігало з десяток людей. Ще один вершник, закутий в суцільні залізні лати, з довгим списом напереваги, зайняв позицію в центрі площі.

— Це ще хто такий? — здивувався граф.

— Боден Девідсон, — вагомо промовив Тло Бирон, що добре знався на боях, бійках та двобоях. — Зважаючи на все, викликає вас на поєдинок.

— Бароне, сюди негайно! — наказала з-за столу баронеса, а руді доньки й собі щось осудливо пропищали. — Не втручайтеся!

— О, вибачте… жінки… — барон підморгнув Сокольникові та повернувся до столу.

— М-да… — граф ще трішки потупцювався біля вікна й нарешті наслідував приклад Бирона. Однак не переставав скоса спостерігати за тим, яке враження справляє — всі мусили бачити, як спокійно він ставиться до нападу на палац. — Ну та дарма. Я послав Toп-Ганку до ешафоту, він, напевно, ще не повернувся, але незабаром повернеться. До того ж, нагорі є катапульта. У будь-якому разі, все це не варте нашої уваги, добродії. Треба тільки наказати, щоб акса відвезли на площу… — він підкликав слугу й віддав розпорядження, а по тому знов повернувся до гостей. — Тепер, якщо дозволите, я продовжу, — граф знову витяг з рукава сувій.

Гості, які й собі були повернулися до перерваного обіду, змушені були вдруге за короткий час відкласти виделки з ножами.

Хтось постукав по залізному наколіннику, й Боден Девідсон зі скреготінням нахилив голову. Внизу, біля волохатих копит першерона, стояли двоє дітей. Дівчинка зі скуйовдженими солом’яним волоссям постукала ще раз.

Чого треба? — хрипко каркнув лицар.

— Що ви всі тут робите? — запитала дівчинка, в той час як хлопчак тягнув її за рукав.

Над їхніми головами з вереском промчав пущений з катапульти на даху палацу снаряд.

— Усіх повбиваю! — повідомив лицар. — Вузлом зав’яжу! Я штурмую палац!

— Пхе! — дівчинка нігтем колупнула іржавий наліт на обладунку. — Я, до речі, теж штурмую палац, але нікого вузлом зав’язувати не збираюся. Добре, Бобер, ходімо далі…

Лицар провів поглядом дивну парочку й зітхнув. Таки скнара той Нілсон — міг би купити й трохи новіші обладунки! У цих-бо зовсім не було вентиляції, під шоломом вузьке лицареве чоло вкрилося рясним потом.

Харлик тим часом лежав на своєму командному пункті — за перевернутим барилом. Він підкликав помічника й вказав на дві маленькі постаті в кінці завулка:

— Хто це там?

— Та сам ніяк не можу розгледіти, — помічник почухав потилицю. — Це не з наших. Начебто… діти?

— Час атакувати по-справжньому, — вирішив колишній начальник палацової варти.

Проноза з Бобриком саме наближалися до палацу. Чи то магія відьми Інельди знову почала діяти, коли Кукса повернулася в місто, чи так уже цілилися захисники палацу, але поки вони йшли, стрільці жодного разу не влучили.

Кукса розглядала камені, з яких було складено стіну.

— А я Сокольника бачив, — заявив Бобрик. — У вікні на третьому поверсі промайнула його голова. Ти ж не полізеш туди?

— Саме туди й полізу, — відрубала Скалка. — Ти, знаєш що… Залишайся-но краще тут, унизу. Там ще невідомо, як усе обернеться. Я долізу до другого поверху, далі піду сходами, а там же стражники…

— А може, не треба? — зазирнув їй у вічі Бобрик. — Пам’ятаєш гончаків? Ти ж тоді не всіх повбивала, ще двоє залишилося. Раптом вони весь цей час тільки й чекали на нас десь отут, а тепер зачують твій запах і знову нападуть? І взагалі, звідки ти знаєш, що твій Спритник там?

— Цього я не знаю, — зітхнула Кукса. — Зате знаю, що там граф Сокольник. Хочу з ним поговорити.

Бобрик зробив останню спробу:

— Адже хтось і без нас напав на палац! Вони колись таки ввірвуться туди, тоді й ми проскочимо…

— А якщо не ввірвуться? — Проноза встромила пальці в щілину між каменями й поставила ногу на перший виступ стіни.

— Мені це над силу! — крикнув знизу Бобрик. — Я по такій стіні не видерусь!

— Я ж тобі сказала: чекай тут, — прокричала у відповідь Проноза, в черговий раз підтягуючись на стіні. — Сподіваюся незабаром повернутись.

Помічник Жура Харлика вказав на стіну:

— Гляньте-но, там хтось дереться нагору! Запеклі дітлахи! Що робитимемо, шефе?

Харлик зважився трішки звестися над барилом, окинув площу швидким поглядом. Змовники залягли в різних місцях і раз у раз позирали на начальника, очікуючи сигналу до вирішального штурму. З вікон палацу (до одного з них просто по стінці повзла крихітна, мов комаха, постать) кволо пострілювали захисники. Трохи осторонь сумовито похилилася шкапа, запряжена у завантажений порохом віз. Харлик розтулив був рота, щоб голосно віддати наказ про рішучий наступ, але тут почувся крик помічника:

— Жабуре!

Жур Харлик озирнувся. З-за рогу виступила огрядна зелена постать у добре пошитому камзолі. Повітряний міхур під одягом роздувся до загрозливих розмірів.

А Кукса цієї миті простромила свою останню шпильку в щілину, підчепила засувку вікна й штовхнула раму ліктем. У кінці коридору, посеред якого вона опинилася, стражники спиною до неї періодично шпурляли щось із вікон. Акса безгучно зіскочила з підвіконня й сторожко завмерла, але ніхто на неї не зважав. Тоді Скалка прибрала незалежного вигляду й спокійно рушила до сходів, які побачила ліворуч. Вони вели нагору, і якби Проноза знала, що саме зараз з протилежного боку, запасним виходом виносять скутого Пака Спритника, то кинулась би туди, звідкіля можна було спуститися.

— Глянь, таки прийшов! — долинув до неї вигук одного із захисників. Зацікавлена, Кукса наблизилась до вікна, безцеремонно розштовхала стражників і виглянула. На протилежному боці площі повільно розвертався кіннотник у латах, а трохи далі маячила постать жабура.

— Ось як дасть він зараз страшенний залп! Рятуйся, хто може! — стражники сипонули врозтіч. Біля вікна, крім Пронози, лишився тільки один старий вояк із сивими вусами. Він підозріло косував на Куксу, а та у свого чергу теж скосила на нього око.

— А ти чого не втікаєш, дочко? — нарешті озвався старий.

— А ти чого залишився, дядечку?

— Мені втрачати нічого. Хоча, загалом, тут майже безпечно. Дивися, що зараз буде…

Жур Харлик тим часом стурбовано спостерігав, що більшість змовників надто швидко наближається до палацу. Щоправда, так сталося не тому, що вони раптом осміліли, а тому, що палац був саме в протилежному напрямку від жабура.

Виняток складав тільки Боден Девідсон. Граф Сокольник до нього так і не вийшов, а жабур принаймні був гідним супротивником. Крекчучи під тягарем своїх обладунків, лицар почав розвертати замисленого першерона. Харлик, пробігаючи повз нього, крикнув:

— Назад, лицарю, назад! Він надув міхур! — але Боден не відреагував. Він саме скінчив розворот, установив списа в строго горизонтальній позиції і пришпорив коня. Першерон важко рушив уперед, набираючи швидкість, як завантажена до країв баржа.

Харлик відчув, що вони можуть втратити славного лицаря Бодена Девідсона, й висмикнув з-за пояса торбинку з порохом. На ходу чиркнув кресалом, розвернувся, пожбурив бомбу й помчав далі.

Рука не підвела колишнього начальника палацової варти. Торбинка здійнялася в повітря по крутій дузі, кінець якої повинен був припасти якраз на непомірно роздутий міхур жабура. Лицар теж наближався до нього, повільно, але вірно набираючи хід.

Ганка на плечі в жабура затулив долоньками вушка й замружився.

Головна зброя жабура спрацювала.

Над палацовою площею спух прозорий міхур. Повітря навколо його хистких меж спершу розступилося, а далі могутньою хвилею ринуло вперед і стрімко наповнило раптово спорожнілий простір.

Ще до того, як це мало статися, Бобрик знудився під стіною. Якось там стало незатишно. Хлопчисько намислив сховатися за дверима одного з будинків, які обступали площу, й там дочекатися Пронози. Та не зробив він і кількох кроків, як повалився на бруківку.

В околишніх будинках і в самому палаці із дзенькотом посипалися розбиті шибки. По різні кінці площі змовники попадали, роззявляючи роти, як викинуті на берег риби.

Торбинку з порохом, яку метнув Харлик, відкинуло назад, і вона вибухнула просто поряд із Боденом Девідсоном. Здоровенний першерон, який уже давно досяг такого ступеню меланхолії, що дуже слабко реагував на будь-яке оточення, здається, нічого не помітив і не відчув. А от славний лицар усе-таки дещо відчути встиг, але ці його відчуття тривали недовго — Боден раптом зник, зметений смерчем, який закрутився над бруківкою.

Запряжена у віз шкапа згадала далеку молодість, стала дибки й спробувала піти вчвал. Не надто ж це їй вдалося, однак бідолашна мало не наїхала зопалу на Бобрика. Хлопчисько встиг відкотитися від копит, але відразу потрапив під віз. Лежачи на спині, він перелякано дивився на дві пари коліс ліворуч і праворуч від себе. Днище воза, збите з кепсько припасованих дощок, між якими світилися широкі щілини, сховало небо. Бобрик вчепився в ті дошки і якийсь час волочився куприком по кругляках, аж поки зумів устромити в щілину носок черевика та підтягтися. Кінь зробив коло площею, і зупинився неподалік від замисленого першерона. Той позбувся вершника, тільки в стременах залишилась пара порожніх металевих чобіт.

Ганка майже оглух. Він сумно зліз із плеча Топа і, шкутильгаючи сильніше, ніж звичайно, наблизився до шкапи.

— Більше не роби так, коли я поблизу, — мовив він і сам не почув власних слів. — Усі вуха позакладало…

Повітряний міхур Топа опав і скорчився під коміром камзола. Жабур із задоволеним виглядом озирався по площі, його очі, які нагадували матові півсфери діаметром як тарілки для перших страв, почервоніли. Після кожного «пострілу» з повітряного міхура кров приливала до голови Топа — він тоді почувався як людина, що кілька разів поспіль різко вдихала й видихала повітря.

Маленька сіренька мавпочка вилізла на передок воза, під яким ховався Бобрик, і примостилася там, невесело підперла голову лапкою. Знаючи, що він трохи розумніший за Топа, Ганка все життя мучився через те, що був такий слабкий. На тлі могутнього жабура він мав і зовсім кепський вигляд. Мрією Ганки було без допомоги Топа самостійно вбити кого-небудь і тим самим довести собі та іншим, що він також уміє постояти за себе.

— Ну, чого ти зупинився? — звернувся він до Топа. — Іди в палац, поглянь, як там Сокольник, і відразу назад, до ешафоту.

Бобрик побачив, як повз нього рухаються величезні зелені лапи, перечекав, поки пройде жабур, і лише по тому безгучно видобувся назовні з протилежного боку воза, прослизнув під полотно, радіючи, що тут темно, тихо, й ніхто його не бачить.

На деякій відстані від воза лежав без тями Жур Харлик.

А на другому поверсі палацу сивовусий вояк підморгнув Пронозі й мовив:

— Ти, здається, акса?

— Авжеж. А що?

— Та нічого. Знаєш, у чому полягає військовий досвід?

— У чому?

— Військовий досвід — це вміння взяти в полон ворога відразу ж по тому, як його оглушив хто-небудь інший. А ондечки, я бачу, валяється Жур Харлик, що був нашим старшим… Ну, бувай, дочко… — вояк махнув рукою і подався вниз, брати в полон Харлика.

Агов, дядечку, а де мені знайти графа Сокольника? — крикнула вслід Проноза.

— Його милість нині зволять обідати, — не озираючись відповів сивовусий. — У бенкетній залі, на третьому поверсі, де ж іще йому бути…

Розділ З

Іржаве й дуже погнуте цебро влетіло до бенкетної зали. Воно перекинуло стояк із бойовими штандартами та прапорами, насадженими замість ратищ на короткі товсті списи. У графа Сокольника випав з руки сувій, з якого він читав свій указ. Ті зі слухачів, що вже встигли заснути, з переляку полізли під стіл. Ті ж, котрі заснути не встигли, були вже там — усі, крім барона Бирона.

Барон, не звертаючи уваги на злякане квоктання дружини і дочок, неквапно пройшов до перекинутого стояка й носком чобота штовхнув предмет, який щойно влетів до зали.

— Ха! — сказав він по нетривалому розгляді цього предмета. — Як цікаво!

— Що там? — кволо озвався Сокольник, трохи приголомшений вибухом.

— Шолом Девідсона.

— Що ви маєте на увазі? — почав був граф, але його перебила баронеса, що саме виповзла з укриття:

— Бароне, ми негайно йдемо звідси!

— Але ж, метеличку мій…

— Бароне! — голос дружини став надзвичайно рипучим. — Тут із нашими крихітками може що завгодно статися! А ми поки ще навіть не віддали їх заміж!

Три руді крихітки щось ствердно запищали.

— Пробачте, Сокольнику, — вклонився Бирон. — Нам, здається, вже час…

— Але як же… — знітився граф. — Я ж не розвив до кінця свою думку про податки… Бароне, саме від вас я очікував підтримки у своїх починаннях на новій посаді…

— То ви й далі очікуйте… — бадьоро порадив йому Бирон. — Щойно у вас тут кавардак оцей уляжеться, ми повернемося й продовжимо нашу плідну співпрацю. Ви тільки спочатку розберіться зі змовниками і, головне, на очах у народу… Ну, хоча б, тієї частини народу, що поки лишилася в місті, проведіть показову страту вбивці старого короля. Бажано, у вашій присутності і з урочистою промовою, котру ви перед стратою прочитаєте перед зібранням. А вже по тому ви з повним правом зможете посісти трон. Отоді я й повернуся.

З цими словами барон Тло Бирон підхопив дружину, дочок і залишив залу. Видно було, що інші придворні мріють піти за ним. Але вони не були такі незалежні й багаті, як баронсько-биронське сімейство, а тому Сокольник зупинив їх одним грізним поглядом.

— Зараз нам доведеться ненадовго відволіктися, добродії. — Граф сховав так і не дочитаний сувій у рукав. — Незабаром на головній площі відбудеться невелика вистава. Страту необхідно здійснити рівно опівдні, залишилося вже менш як година. Я повинен бути присутній там. Якщо хтось бажає, може піти зі мною…

Сокольник не доказав — двері з гуркотом розчахнулися, і до зали влетів стражник, який охороняв їх. Він головою проорав заставлений посудом стіл і впав по інший його бік.

На порозі постала Кукса Пляма, невловимим рухом витягла щось із волосся й рішуче наблизилася до графа, що саме нагнувся біля напівпритомного стражника.

— Де Спритник? — запитання було вимовлене тихим і лиховісним голосом.

Пак Спритник на той час уже встиг потрапити на головну площу, куди його принесли стражники. На площі, залитій променями Князя-Сонця, що наближався до зеніту, було малолюдно й гостро тхнуло фарбою. Поміст сяяв зеленню, а посеред нього на колоді красувався Малий Рубака. Віддалік у глибокій зажурі сидів навпочіпки Тавот. Він і досі ніяк не міг змусити себе підійти до сокири. Час страти наближався, і кат з кожною хвилиною відчував, дедалі сильніше нервове напруження.

Кілька стражників знехотя вдавали, що стримують юрбу, яка не надто напирала, та й складалася з десятка городян. Спритника пронесли між ними, поклали на помості й прикували до залізної скоби біля колоди.

Тавот глянув на сонного злочинця з осудом, але не тому, що цей малий отруїв короля, а тому, що через акса йому ось-ось належало взятися за страшну сокиру.

«Уже незабаром, — подумав Тавот. — І навіщо ж погодився на цю роботу?»

А тим часом Кукса в бенкетній залі палацу намагалася зберегти свою останню рятувальну шпильку. Як могла, бідолашна акса ліктями розштовхувала стражників, прориваючись до графа. Та несподівано до зали ввалилася юрба людей, що несамовито розмахували мечами й списами. Троє чи четверо лучників відразу випустили в нападників стріли. Проноза, якій на коротку мить дали спокій, метнулася під стіл, безцеремонно, мов через колоди, перелізла через тіла придворних, які терпіли й це, намагаючись бути якомога тихшими й непомітнішими, і зринула з іншого боку.

Стражники вже кинулися їй навперейми. Кукса замахала руками, як млин крильми, скочила на стіл і вже звично помчала по ньому, ухиляючись від клинків. Наступної миті акса блискавично стрибнула до стіни, відштовхнулась від неї, зробила чудове сальто й знову стала на підлогу — але вже позаду стражників. Поки вона, не тямлячись від люті, молотила їх кулаками по спинах, у дверях з’явився сивовусий вояк. Він волочив за собою непритомного Харлика. Вояк відпустив комір колишнього начальника, склав руки на грудях і прихилився плечем до дверей, з очевидним задоволенням спостерігаючи за бійкою. Втручатися він, здається, не збирався.

Кукса, як не дивно, вже встигла впоратися зі стражниками, тому знову пішла в наступ на Сокольника. Цієї миті сивовусий підскочив у дверях, та так високо, що вдарився тім’ям об верхню частину одвірка. Поміж ніг у нього прослизнули дві оброслі бурим волосом істоти, щось середнє між пацюками й таксами.

Очі графа радісно блиснули, і Проноза зрозуміла, що ворогові прийшли на допомогу. Ця мить замішання не минула марно: акса зробила невдалий рух, не встояла на ногах і впала горілиць. Перший гончак уже стрибнув, щоб вчепитися їй у горло, та стрибнув надто високо — промчав над нею і з гуркотом зник за перекинутим стояком зі штандартами.

— Стережися, дочко! — скрикнув сивовусий, кидаючись до стояка. Кукса просто з підлоги зробила сальто, відштовхнулася від краю столу, як від трампліна, зависла, тримаючись обома руками за люстру. Срібні підвіски заколихалися, задзвеніли над її головою.

А тим часом сивовусий підставив гончакові держално одного з прапорів, на яке той з вереском настромився, і його було притиснуто до підлоги. Вояк з переможним виглядом наступив тварині на голову. Другий гончак підстрибував, падав, відскакував назад, розганявся і знову підстрибував. Щоразу його зуби клацали біля Куксиних ніг.

— Ти — мерзенне дівчисько! — проскреготів граф Сокольник, встаючи з підлоги та обтрушуючи одяг. — Бридка, невихована, брутальна особа! Ти… — він затнувся, підшукуючи потрібне слово, й отут у дверях з’явився Топ, — як скалка в мене в пальці! Рівно опівдні на головній площі твоєму Спритнику відрубають голову!

Один з лучників став на коліна, скосив око до повернутого набакир носа й заходився витягати із сагайдака стрілу. Інші поки ще лежали, але потроху починали ворушитися. Кукса висіла над ними якимось велетенським фруктом і тихо погойдувалась.

Жабур двома лапами розстібнув комір над уже роздутим повітряним міхуром і прицілився.

Останньої миті граф Сокольник устиг помітити Топа й гукнув щось застережливе, але запізно. Гончак підстрибнув ще раз, і тут повітряний міхур спрацював. Потік повітря вдарив від нього навскіс нагору, змів Куксу Пляму, люстру й останнього гончака.

Їх винесло із зали крізь овальну верхню шибку великого вікна.

Ганка сидів на передку воза, спочиваючи від недавніх потрясінь. Зненацька почувся дзенькіт і свист. Мавпочка підвела голову. Над нею по небу пролітало щось дивне, начебто поросле срібними китицями — на зразок величезного гриба. Слідом летіли двоє. Ганка провів їх довгим поглядом, так, що навіть повернувся всім тілом за дивним летючим предметом. Уже коли те диво в небі зникло за дахами будинків, він кутовим зором запримітив якийсь рух у задній частині воза. Там хтось швидко пірнув під полотно. Хтось не надто великий і сильний…

На відміну від жабура, Ганка не любив зброї. У нього був тільки маленький гострий кинджал. Ганка витяг його із шкіряного браслета на зап’ясті й зручніше стис тонке руків’я в правій лапці та скоріш хльоснув шкапу. Колись, ще тільки влаштовуючись на роботу в Літоні, Ганка з Топом під час розгону вуличної демонстрації за раз уклали на камені біля двох десятків городян. Точніше, уклав їх Топ своїм повітряним міхуром — Ганка тільки спостерігав за цим захопливим видовищем зі свого сідла. Спостерігав і заздрив.

«Зараз кого-небудь приріжу, — подумав Ганка й знову змахнув батогом. — Може, повеселішаю».

«Отакої, — сумно подумала шкапа. — Знову кудись скакати…»

«Помітив? — гарячкові думки снували в голові Бобрика, що зачаївся під полотном. — Чи не помітив?»

Кукса Пляма в себе нагорі, в польоті, теж не могла позбутися тривожних думок:

«Уперше в Чортовім Наперстку… Вдруге — під час бійки з гончаками… Якщо зараз я, падаючи, знову знепритомнію, то це буде вже втретє!»

Свідомість вона все-таки втратила. Важко не знепритомніти, коли разом із обвішаним срібними бурульками обручем прокочуєшся по даху, падаєш у слухове вікно й по тому ще котишся цілим сходовим маршем з горища.

Цього разу вона отямилася швидко. Сіла і якийсь час зосереджено вдивлялась у хмаринку, що пропливала за слуховим вікном. У домі панувала тиша. Напевне, його мешканці ще вночі полишили Літон. Та ось надворі пролунав голосний вибух, за яким пішла серія інших, тихіших. Це окрилений успіхом сивовусий, що здав графу Сокольникові непритомного Харлика, піднявся на дах палацу, до катапульти. Звідти він зміг побачити, що змовники сяк-так дали собі раду й поновили атаку, а тому відкрив вогонь. Оскільки з обідньої зали він устиг прихопити повну сулію міцного вина, то стрілянина пішла добре. Влучність, щоправда, могла б бути й кращою, зате з дальністю польоту снарядів склалося гарно з самого початку. Просочені смолою, начинені порохом, дерев’яними кілочками і крупною галькою торбинки летіли по вибагливих і, головне, довгих траєкторіях.

Далеко від палацу, просто за возом, теж пролунав вибух. Навсібіч розлетілися розкришені камені та грудки палаючої смоли. Це не вселило спокою в душу шкапи — навпаки, вона ніби прокинулась і спробувала вдарити підтюпцем. Ганка кинув поводи, озирнувся й побачив, що від вибуху полотно в задній частині воза взялося веселим їдучим димком. Ганка почав скрадатися туди, стискаючи кинджал маленькими гострими зубками. Віз проїхав повз жабура, який стрибав у бік головної площі, далі повз графа Сокольника. Він під охороною трьох стражників, які волочили також Харлика, йшов у тім самім напрямку. Полотно тліло дедалі сильніше… Власне кажучи, вже не тліло, а горіло по-справжньому. З-під його краєчка вистромилася голова Бобрика.

Шкапа відчула за спиною жар і заквапилася ще більше, тобто пішла трохи швидше за черепаху, що виповзла з океану на прогулянку.

«Ще трохи, і я впаду від цієї моторошної швидкості», — над силу промовляла сама собі шкапа.

«Зараз я тебе приріжу, хлопчиську», — радів Ганка.

«Він таки хоче зарізати мене!» — в розпачі метався Бобрик.

Він, як і досі, лежав на боці, вдавав, що розглядає стіни, повз які проповзав візок, і не помічає нападника. Але останньої миті, коли чекати далі було нічого, швидко перекинувся на спину й просто під полотном, яке вже палало, випростав зігнуті в колінах ноги.

Удар припав Ганці в черевце. Мавпа тонко писнула й відлетіла назад. Хлопчисько почав вилазити з-під полотна, але сіра істота знову підскочила до нього й таки встигла всадити в бік свій кинджал.

Бобрику здалося, що йому під ребро вставили розжарену й дуже тонку шпицю. Він заволав і долонею пхнув Ганку в ніс. На той час полотно вже майже прогоріло, один з мішків під ним теж почав тліти. Ганка втрапив лапкою у вогонь, дико заверещав і відскочив, а кинджал залишився в тілі хлопчиська. Бобрик висмикнув із себе зброю і пожбурив її в голову супротивника, однак від болю й страшного вигляду крові, що лилася з-під ребер, промахнувся. Ганка упав на всі чотири лапки, підповз до нього й схопив хлопця за горло. У голові в Бобрика запаморочилось, але він таки знайшов сили обома руками штовхнути Ганку в груди.

У мавпи всередині щось кевкнуло. Вона роззявила рота, але не розчепила лап, які душили хлопчину. Бобрик і собі схопив бридку істоту за горло. А вогонь танцював перед ними на мішках, щосекунди порох міг вибухнути. Шкапа зробила останній неймовірний ривок — тепер вони їхали зі швидкістю пішохода, який не надто поспішає.

Дзигарі на головній міській площі показували, що до полудня залишилося двадцять хвилин.

Заради такої нагоди граф Сокольник перевдягнувся у святковий камзол і широкі, вкриті золотими блискітками шаровари. На поясі в нього висіли прикрашені дорогоцінним камінням піхви зі шпагою. Сокольник зійшов на поміст і оглянув площу. Князь-Сонце світив на повну силу, по небу пливли хмарки, їхні тіні раз у раз пробігали по бруківці. Десятка з півтора городян, чи надто сміливих, чи надто дурних, щоб залишити Літон, стояли трохи віддалік, очікуючи початку вистави. Семеро стражників оточили поміст, ще четверо вартували біля сонного Спритника та зв’язаного Харлика.

Незважаючи на прикрі події, затримки й непорозуміння з аксою, загалом усе складалося вдало. Влада в руках графа. Звичайно, місто зменшилося на третину після відльоту Наперстка, безладні постріли катапульти й вибухи не додавали краси прилеглим до палацу кварталам. Крім того, значна частина городян пішла в невідомому напрямку… Але це нічого, вирішив граф. Повернуться, куди їм подітися. Лихвар Нілсон поплатиться за те, що давав гроші змовником. Тепер йому доведеться розщедритись на відбудову та ремонт, інакше граф накаже стратити його так само, як і цих двох. Та й барон Тло Бирон допоможе. І ще вийшло дуже вдало, що Мармадук щез — не доведеться влаштовувати замах на життя чаклуна.

У дальньому кінці площі з’явився Топ. Оксамитове сідло на його плечі було порожнє — Ганка теж кудись зник. Сокольник підкликав жабура до себе. Коли той наблизився, стало видно, що круглі очі його неприродно вирячені й укриті безліччю червоних жилочок — жабурові довелося двічі за такий короткий час використовувати повітряний міхур.

Топ, як звичайно, мовчав, хоча його маслянисті зелені губи ворушилися, а іноді кривилися в усмішці.

— Де Ганка?.. — почав був Сокольник і тут побачив, що з бічної вулички з’явилася знайома постать.

— Ні, ви тільки погляньте! Вона знову тут! Бачиш он те дитинча? — Сокольник звернувся до жабура. — Он ту пронозу?! Піди та поклади нарешті край її витівкам!

Кукса вступила на площу доволі рішучим кроком, бо її метою було поквитатися нарешті з остогидлим Сокольником, та коли побачила в дальньому кінці завулка неприємно знайому огрядну зелену постать, мимоволі стишила ходу. Вони з Топом пильно глянули одне на одного, оцінюючи сили супротивника.

«Спробую встояти», — вирішила Кукса й міцніше вперлася ногами в землю, нагнула голову, трохи нахилилася вперед…

На протилежному боці завулка Топ напружився, вирячив очі ще сильніше…

З голосним виттям вже втретє цього дня спрацював повітряний міхур.

«Не вийшло», — зрозуміла Кукса, пролітаючи вздовж вулиці та врізаючись головою в стіну кутового будинку.

Кругляк, у саму середину якого вона втрапила, дав тріщину. Кукса звалилась на бруківку, трохи полежала й сіла.

Вулиця уявлялася їй у вигляді вузької труби, на дальньому кінці якої маячила жабурова постать.

І труба, і жабур, і небо з Князем-Сонцем на ньому — весь наповнений голосною тишею світ дрижав і розпливався.

Проноза підняла руку й ляснула себе по лобі. У голові чітко дзвякнуло. Вулиця розповзлася, знову скулилася, здригнулась і нарешті знову стала не трубою, а звичайною вулицею.

Кукса міцніше стисла в долоні дивом збережену останню рятувальну шпильку, встала й рушила дивною вулицею.

Топ глянув на поміст. Тавот нарешті змусив себе підступити до сокири й тепер повільно простягав до неї руки, все ніяк не зважуючись узятися за держак. Цілий світ забарвився для жабура в червоне. Кров прилила до голови Топа, до його очей, перетворюючи все навколо на щось дуже кумедне.

Щоб побачити якомога більшу частину цього такого цікавого світу і всмак посміятися від усієї своєї жабуринської душі, Топ став обертатися навколо себе. І побачив, що вулицею до нього знову вперто прямує незнищенна людська дитина.

Це викликало в жабура новий напад сміхотливого здивування. Сила його поступово зменшувалася — важко багато разів підряд нагнітати в міхурі величезний тиск, — але Топ напружився ще раз. Повітряний міхур спрацював учетверте.

«Щось у мене сьогодні не складається», — подумала Проноза, пролітаючи по крутій дузі та падаючи якраз на кутик похилого даху двоповерхового будинку. Її комір зачепився за гострий краєчок черепиці. Мало не вискакуючи з жакетки, вона зависла, погойдуючись, як лялька на забитому в стіну цвяшку.

Звідси гарно було видно всю вулицю, вже обридлу одноманітністю невдач, які тут спіткали Пронозу, і того ще більш обридлого жабура з його невтомним міхуром. Щоправда, тепер Проноза перемістилася значно вище й могла розгледіти частину головної міської площі, край помосту з графом Сокольником і круглий годинник на вежі.

Він показував, що до страти залишилося десять хвилин.

«Я мушу встигнути!» — промайнуло в мозку акси.

«Я б хотіла ще допомогти, — раптом промовив у її голові дуже тихий голос відьми Інельди. — Але вже майже полудень, а тобі ж відомо, що в цей час місячне чаклунство перестає діяти. Незабаром у силу вступить зовсім інша магія».

«Від тебе мені ніякої допомоги не треба, бабусю», — Кукса зігнула ногу в коліні й відразу рвучко випростала. Комір жакетки з тріском відірвався, вона полетіла вниз…

А Топ у цей час мало не задихався від сміху. Такий регіт не рвався з нього ще жодного разу. Він корчився і смикався всім тілом, аж поки ненароком повернув голову й побачив, що вулицею, ніби в нав’язливому кошмарі, до нього знову повільно шкутильгає та самісінька, двічі здмухнута, двічі відплюнута геть маленька постать.

Топ зареготав так, що на нього почали оглядатися.

Не залишалося іншого, як задіяти міхур уп’яте.

Кукса вже й не здивувалася, коли злетіла знову. З цієї висоти було видно майже весь Літон. Точніше те, що від нього лишилося. Провалля, яке утворилося після зльоту Чортового Наперстка, здавалося величезною ямою, а на її дні мерехтів червоний серпанок гном’ячої лупи. Центральні квартали навколо палацу теж значно постраждали. Та й третина самого палацу незабаром мала перетворитися на руїни. Кукса пролетіла ще трохи й почала падати.

Тим часом Топ зрозумів, що наближається час страти. Граф Сокольник уже майже скінчив урочисту промову. Страта людини — найцікавіше видовище на світі, сказав сам собі жабур і обернувся.

До нього наближалася людська дитина.

Здригаючись від реготу, Топ ушосте використав міхур.

За кілька секунд він зробив це всьоме.

Потім ще. І ще.

Топ відчув, що більше не може встояти від веселощів, які буквально розривали його на шмаття, ступнув убік і прихилився м’яким зеленим плечем до стіни.

Дитинча знову наближалося.

Топ ще раз скористався міхуром.

Тепер Кукса лежала спиною на землі. Вона могла тільки трішки підвести голову й глянути вперед. Усе тіло в неї боліло, а в очах темніло від нестерпних ударів головою об камінь. Вона примружилася. Жабур уже не маячив посеред вулиці. Він стояв осторонь, спираючись на стіну, і біля його ніг дещо… Це дещо дуже зацікавило Пронозу.

Вона встала, похитнулася, але втрималася на ногах, хоча коліна й тремтіли. Акса ще раз придивилася до жабура, а по тому повернулася і відчинила двері будинку.

Топу здавалося, що тепер він потрапив у якийсь інший світ. Він стояв посеред Рівнини Сміху, розташованої в затишному куточку Гір Реготу, центрального кряжу Континенту Веселощів. І раптом жабур зрозумів, що більше не бачить маленької акси. «Ну й добре», — подумав Топ. Ось-ось почнеться страта, а це буде ще один чудовий привід, щоб посміятися всмак.

Щось смикнуло його за холошу. Радісно здивований, Топ нагнувся й глянув униз.

У стіні біля його стоп тьмяніло непримітне віконце підвальної комірчини. Зараз воно було відчинене, з нього щось виднілося. Але що саме — жабур не міг розгледіти, бо очі йому заступала червона завіса. Топ нахилився ще нижче.

До Пронози, яка по пояс вистромилася з вікна, наблизилось величезне, витрішкувате око в червонястих жилках і слизьких пухирцях і заступило півнеба. У глибині ока вибухали іскристі вулкани сміху.

Цієї миті десь неподалік пролунав страшенний гуркіт, немов вибухнуло відразу кілька мішків з порохом. Над дахами зметнувся стовп диму й уламків дерева. Бруківка відчутно здригнулася.

Око кліпнуло.

Це тривало якусь частку секунди, та коли око розплющилося знову, сміх уже зник з нього. Тепер в оці ніби віддзеркалилося безкрає, залите багрянцем небо, а під ним темнів цвинтар, якому також не було кінця-краю. Величезний зелений жабур Топ і маленька зморщена мавпочка Ганка провели разом усе життя, і між ними встановився такий міцний зв’язок, що тепер навіть на відстані Топ відчув: Ганки не стало.

Кукса встромила останню шпильку просто в середину страшного ока. І ще встигла глянути на міські дзигарі.

Вони показували, що до страти лишилося дві хвилини.

Розділ 4

— Починай! — скомандував граф, і Тавот нарешті зробив те, чого так боявся. Він узявся за сокиру.

Почати вирішено було з убивці короля, й тому зв’язаний по руках і ногах Харлик лежав поки що осторонь. Акса піднесли ближче, опустили колінами на поміст і поклали його голову на колоду.

Сокольник повернувся, щоб зійти з помосту і наблизитися до народу міста-держави Літона, представленого зараз на площі п’ятнадцятьма цікавими городянами. Тут десь недалеко пролунав вибух, дуже сильний, навіть сильніший за попередній, що на мить відволік усіх від видовища й затримав підготовку до страти. За будинками щось страшно хлюпнуло, і звідти вгору зметнувся стовп дивної зеленавої рідини. Поміст хитнувся. Сокольник зупинився на сходах, з подивом повернув голову…

І побачив дитину, що наближалася до помосту.

— Знову вона! — застогнав граф.

На нього впала тінь, і Сокольник глянув угору.

Ще одна постать наближалася з іншого боку, тільки ця була значно більша, та ще й крилата. Від пояса до тімені чаклуна Мармадука ще можна було впізнати, хоча його обличчя спотворила гримаса, а ліва рука, ніби довга жива гадюка, погойдувалася над головою. Зате нижня частина тіла під обвугленою тканиною перетворилася на вкриті бородавчастими наростами членисті кінцівки з дуже довгими стопами.

Істота, яка, можливо, й досі ще вважала себе чаклуном Мармадуком, але навряд чи могла тепер бути віднесеною до людського роду, опустилася на поміст. Її стопи м’яко спружинили, вона похитнулася й розпростала крила. З пліч колишнього чаклуна стирчали двоє щупалець — колишні руки. Безкровні, вкриті слизом губи розтулилися, й над головною міською площею загримів божевільний голос:

— Графе, я повернувся!

— Бачу, бачу, — Сокольник поволі потягнув шпагу з піхов. — Що це з вами, любий мій? З’їли щось несвіже?

Те, що вже цілком захопило в полон нижню частину тіла Мармадука, повільно поширювалося далі, ніби повзло його тілом догори. Одяг над поясом чомусь затлів, з того місця заструмував чорний димок. З-під прогорілої оболонки проглянула зелена луска, а з боків литок раптом проклюнулися двійко перепончастих крилець, які безладно тріпотіли.

— Мене зачарували, зачарували! — прохрипів чаклун. — І в усьому винні ви, графе! Хотіли позбутися мене?

Сокольник кивнув і посміхнувся.

— Так, хотів. Чого вже там приховувати…

— Помри!!! — заволав Мармадук і змахнув щупальцем.

Сокольник відскочив, швидко тицьнув кінчиком шпаги в щупальце. Звідти бризнула чорна густа рідина.

— Ви ж знаєте, я найкращий фехтувальник до самого узбережжя! — вигукнув він. — Вам зі мною не впоратися.

— Брешеш, брешеш! — прогарчав чаклун. — Тобі кінець, зраднику!

Друге щупальце прокреслило в повітрі дугу. Граф спробував пригнутися, але не встиг. Щупальце вдарило його по голові й збило з помосту. Він відкотився далеко вбік і впав горілиць біля самісіньких ніг Пронози. Шпага вилетіла з його рук, очі закотилися.

У Кукси в голові й досі гуло від ударів. Вона переступила через графа й пішла далі, не в змозі відвести погляду від колоди, перед якою навколішки стояв Спритник, і Тавота, який завмер над ним із сокирою в руках. Коли кат побачив чаклуна, жах скував його й не дав зрушити з місця. Бідолаха, про всяк випадок, ще й замружився.

Кукса перевела погляд на лиховісну постать, яка нагадувала одночасно крокодила й коника. Підскакуючи та погойдуючись, Мармадук наблизився до краю помосту.

— Маленьке чудовисько? — проричав він. — Ти вже не страшна мені, бо я сам тепер — велике чудовисько. Ви, слухайте! — звернувся чаклун до стражників, що так само, як і кат, завмерли від ляку. — Тепер я — король міста-держави Літона!

Від слабкості й страшної думки, що вона не впоралася із завданням, на очі Куксі набігли сльози. Повільно шкутильгаючи до ешафоту, вона почула, як дзигарі на вежі головної міської площі вдарили один раз — часу залишалося тільки до дванадцятого удару.

Губи чаклуна скривилися в усмішці.

— Не встигнеш! — зареготав він в обличчя Куксі й звернувся до Тавота, що й досі стовбичив над колодою із заплющеними очима:

— Починай!

У голові Пронози знову пошепки озвалася Інельда: «Я підтримувала тебе, скільки могла. Але настає полудень. Прощавай…» Голос змовк, і відразу по тому крихітна часточка магічної сили відьми, яка допомагала Пронозі спершу боротися з Топом, а далі йти вперед, до ешафоту, остаточно розтанула.

Коліна в Кукси підігнулися, вона змахнула руками, та якимось дивом втрималася на ногах і вперто пошкандибала ближче до помосту.

БАММ-БАММ! — били дзигарі. — БАММ-БАММ!

— ДВА… ТРИ… ЧОТИРИ… — лічила Кукса свої кроки й удари годинника на вежі.

До помосту було недалеко, стражники не рухалися, тільки чаклун ледь погойдувався з розставленими крильми й заступав колоду зі Спритником.

— П’ЯТЬ… ШІСТЬ…

Чаклун трохи перемістився вбік, начебто зумисне для того, щоб Проноза могла бачити страту Спритника. Кат повільно заносив сокиру над шиєю схиленого акса. Голова засудженого лежала вухом на колоді, обличчя було звернене до Пронози. Вона побачила, як вії його здригнулися, й раптом він розплющив сонні очі.

— СІМ… ВІСІМ…

Тавот випростався, обома руками високо підняв сокиру. Лезо блиснуло в променях Князя-Сонця.

— Плачеш, дівчинко? — глузливо спитав чаклун. — Шкода себе?

БАММ-БАММ!

— Мені шкода не себе, — прохлипала Проноза, однією рукою розмазуючи сльози по обличчю, а другу застромляючи до кишені жакета. — Мені кривдно, що я не змогла впоратися самотужки.

Дзигарі пробили десять разів.

Кукса витягла руку з кишені. У її долоні було затиснуто щось кругле й жовте.

Годинник ударив водинадцяте.

— Давай! — наказав чаклун, і сокира почала опускатися.

Кукса розмахнулась і пожбурила просто в ката кістяну крокетну кульку з зображенням сонця, ту саму, що взяла з собою із фургона Старого Бодаря.

А потім заверещала так голосно й пронизливо, як може верещати лише восьмирічна дівчинка, й цей вереск розкотився, мабуть, по всьому білому світі:

— ДІДУ-У-У!!!

Розділ 5

Дзигарі на вежі головної міської площі пробили дванадцять разів, і з останнім їхнім ударом настав час магії полудня.

Жовта кулька вдарила Тавота в лоб, відскочила, прокотилася помостом, поміж лап чаклуна, впала на брук і зупинилася, обертаючись, мов дзиґа.

На тім місці, де вона крутилась, сонячні промені згустилися в золоту кулю. Ця куля налилася яскравим світлом, набрякла, немов перестигла груша, й раптом лопнула. З неї неквапно виступив Старий Бодар. Хоча насправді його звали інакше.

— Ну, і чого ти хочеш? — пробурчав Бодар Жовтий і ніби знехотя клацнув пальцями. Тавот на помості впустив сокиру, підскочив, скрикнув і обома руками схопився за лоба. — Ти сказала мені, що впораєшся сама, — невдоволено провадив Бодар. — А тепер кличеш на допомогу?

— Діду! — ридала Кукса, б’ючи кулаком у долоню. — У мене нічого не виходить!

Бодар похитав головою.

— Ні, ви тільки гляньте на неї! Сама не може вирішити дріб’язкової проблеми, кличе діда на поміч, та ще й рюмсає!

— Їх багато, а я одна, — спробувала виправдовуватись Кукса.

— Не бреши! — накивав пальцем Бодар. — Я знаю, що ви кликали на допомогу сонячних зайців.

— Звідки знаєш?

— Як це звідки? — Бодар вказав на небо. — Від нього, звісно.

Мармадук ще не прийшов до тями після раптової появи знаменитого чаклуна Жовтого й не встиг втрутитися, а тільки переводив погляд з нього на Куксу й назад, і так само дурнувато витріщалися з’юрмлені біля помосту стражники. Увагу чаклуна привернув якийсь рух біля колоди, й він глянув туди. Акс уже остаточно прокинувся й тепер намагався порвати ланцюги, що приковували його до залізної скоби. Мармадук глянув на ката, збираючись віддати наказ, поки акс не звільнився. Але Тавот не дивився на чаклуна. Він дивився на сокиру, що лежала в нього під ногами.

А Малий Рубака дивився на Тавота.

Молодий кат зараз не зміг би нікому нічого відрубати. Те, що лежало на помості, вже не було сокирою. Воно мало незліченну кількість маленьких і великих, іржавих і блискучих, хвилястих і прямих, та головне, дуже гострих лез. Уся ця складна залізна конструкція погойдувалася на чотирьох тоненьких павучих ніжках і дивилася на Тавота парою матових очиць.

Одне з них раптом примружилося й підморгнуло Тавоту.

Кат глухо скрикнув, і жах, який він тамував у собі все життя, охопив нещасного з нечуваною силою. Тавоту здалося, що він потрапив у темну похмуру місцину, яка снилася йому в кошмарах. Кат позадкував, упав із краю помосту, підхопився й кинувся навтьоки. Малий Рубака щось проскреготів і задріботів слідом. Обоє перетнули площу й швидко зникли з очей.

Чаклун нарешті отямився й закричав стражникам:

— Убийте їх!

Стражники невпевнено переглядалися, поводили плечима, але таки спробували дістати мечі й боязко підступити до Бодаря з Куксою. Чаклунство чаклунством, але Мармадук у своєму новому тілі виглядав куди страшнішим за якогось старого, а тим більше за дитину в сльозах і шмарклях.

— Зіграємо в крокет, — запропонував раптом Бодар. — Але мені потрібен хоча б один партнер. Він підвів голову, приклав долоні до рота і гукнув: — Еге-гей!!!

Крик відлетів кудись у височінь і стих. А потім у небі щось ворухнулося.

— Одну партію! — прокричав Бодар.

Старий зігнув руки, і в них виникла коротка крокетна ключка. Вона була напівпрозора, крізь неї просвічувалася бруківка. Бодар змахнув ключкою, і хоча ніякої кулі видно не було, а до найближчого стражника ключка не дотяглася, той раптом знісся в повітря і перелетів через поміст.

Бодар змахнув ще раз. Другого стражника віднесло за дахи будинків. Інші позадкували, розвернулися й прожогом кинулися геть.

Кукса цього не бачила: вона дивилася в небо. Там Князь-Сонце змінював форму: він витягався, подовжувався. У нього немов проростали ноги-промені, руки-промені та буйний вогненно-рудий чуб розцвітав на круглій голові. Усе це тремтіло, переливалося в золотому мареві, аж поки могутній голос, що звучав, ніби тисяча сурм, прогримів над містом:

— ТИ КЛИКАВ МЕНЕ, ЖОВТИЙ? ЧОГО ТРЕБА ТОБІ?

— Залишилася одна фігура, — відгукнувся Старий Бодар. — Твій удар.

Князь примружив золоте око й оглянув площу — бруком і помостом розбіглися тисячі сонячних зайчиків. Погляд зупинився на Мармадукові.

У руках Князя-Сонця виникла величезна ключка, що палахкотіла вогнем. Він поклав лікоть на найближчу хмаринку, знову примружився, націлився, зручніше прилаштовуючи ключку в руках…

Чаклун зістрибнув з помосту, змахнув крильми й полетів над бруківкою зигзагами, намагаючись ухилитися від удару. Князь-Сонце вичікував, спостерігаючи за ним, примірявся. А далі зробив удар.

Блискуча ключка описала дугу, і в небі над містом розгорнулася веселка. Щось несамовито завило. Поруч з помостом забив водограй вогняних бризок і розпечених уламків каменю. Чаклун згорнувся в кулю, з тріском проломив у помості круглу діру й вилетів з іншого боку. Він рухався дедалі швидше, поки не піднявся над бруківкою, вдарився в стіну, відскочив, дорогою повалив вежу з годинником і злетів угору навскіс. Залишаючи за собою розжарений хвіст, куля промчала над дахами, поступово зменшуючись, перетворилася спершу на цятку, далі на крапку — й зникла.

Кукса з Бодарем провели її поглядом і повернулися до Князя-Сонця.

— Дякую, — мовив старий, вклоняючись. — Чудова гра. Здається, у нас нічия?

Князь-Сонце тільки підморгнув Пронозі. Засліплена його сяйвом, вона закліпала, а коли за мить знову розплющила очі, полуденна мара вже минулася й лише знайома жовтогаряча куля сяяла в небі над головою. Пак Спритник нарешті звільнився від ланцюгів і заодно звільнив Жура Харлика, а по тому легко зіскочив з помосту й озирнувся навколо.

— Ви тут без мене розважаєтесь? — він позіхнув. — А я так добре спав, і раптом чую — гуркіт, лемент… До речі, де це ми? О, а це що за парочка така?

Кукса озирнулась і побачила, що вулицею до них наближається Бобрик і веде за повід Боя. Хлопчисько був весь побитий, із синцями, з садном на лобі. Він накульгував і тримався однією рукою за бік, зате посмішка була від вуха до вуха.

Епілог

Незабаром з міста Літона викотився фургон. Правував, як завжди, Старий Бодар, а Проноза, Спритник і Бобрик сиділи позад нього й пили лимонад із пузатої сулії. Кукса замазала бойові поранення хлопчиська пахучою маззю, й тепер Бобрик волав, що йому пече, йорзався та чухався, а вона покрикувала на нього, вимагаючи, щоб припинив канючити й поводився, як чоловік. Боєві було вирішено дати спочинок, і в фургон його не запрягали, пустили бігти поруч. Він то зникав у заростях обабіч шляху — напевно, клював там щось, — то знову виникав і з голосним курликанням наздоганяв мандрівників.

Куксі Бобрик спочатку трохи заважав, бо вона звикла подорожувати втрьох. Але довелося звикати й до того, що тепер їх мандрівна циркова трупа побільшала. Крім того, Бобрик запевняв, начебто вміє показувати карткові фокуси, а ще — ходити по линві. Щоправда, він потім подумав і додав, що в нього це виходить найкраще, якщо линву покласти на землю.

У місті Бобрик залишатися відмовився навідріз, заявив, що поки не досить пізнав насолоду мандрів і хоче продовжити свою відпустку. Перед тим, як виїхати, вони допомогли Журу Харлику дійти до палацу й побажали йому вдалого царювання, адже тепер виходило, що йому та лихвареві Нілсону доведеться правити містом.

Діти встигли розповісти Старому Бодарю про свої пригоди. Про те, що відбувалося на острові Лімбо, він, як виявилося, і сам уже знав, а ось чарівна сопілочка, плащ і медальйон старого зацікавили. Та коли йому розповіли про Факіра, старий тільки посміхнувся.

— Хто такий цей Факір? — чіплялася до нього Кукса. — Діду, ну розкажи…

— Такий самий маг, як і я. Але в нього нема іншого імені. Він не Зелений, не Жовтий, не Синій і не якийсь там Фіолетовий. Тому що черпає свою силу не з якогось природного явища. Факір — один із останніх магів-механіків, він уміє виготовляти чаклунські речі. Розумієш, нам обом набридло чаклунство як професія. Чаклунство гарне, коли використовуєш його час від часу, та й годі. Ось як зараз, приміром. А якщо займатися цим постійно, нудно стає. Отож, Факір… бачся, придбав звичку з’являтися, коли на нього найменше чекаєш. Гадаю, ми його ще побачимо.

— А Мармадук? — подав голос Бобрик. — Який він страшний став, правда ж? Тобто я його, звичайно, зовсім не злякався, — хлопчисько скосив око на Спритника з Куксою, — але все одно, сподіваюся, ми його більше ніколи не побачимо?

— Хто його зна, — відгукнувся Бодар. — Усе може бути.

Спритник, Бобрик і Кукса, вмостилися на облучку поруч із Бодарем і безтурботно розмахували ногами. Місто Літон уже зникло з очей, попереду розстелялися поля, гаї, долини й пагорби. Дорога звивалася поміж них. Бой вискочив з кущів, оббіг навколо фургона й потрюхикав поруч. Його рудий чубчик розвівав вітер, шия була гордо вигнута, а у витрішкуватих жовтогарячих очах Кукса раптом прочитала дивний смуток.

— Чого він по кущах нипає? — невдоволено буркнув Бодар.

Їжу вишукує, — пояснив Бобрик.

— Ні! — похитала головою Проноза. — Я зрозуміла. Бачте, який він неспокійний? Це він не їжу, це він собі подружку шукає. Чи друзів. Пригадуєш, Бобрику, про що просив Факір?

Бобрик кивнув:

— Атож. Щоб ми розшукали інших таких само страусів і відпустили Боя з ними.

Спритник якусь мить обмірковував думку, далі повернувся до Бодаря:

— Діду, а ти знаєш, де такі страуси живуть? Нам же все одно, куди їхати.

Старий Бодар приклав долоню до лоба, уважніше глянув на Боя і замислено відповів:

— Авжеж, начебто знаю. Але це дуже далеко, на східному узбережжі, біля Цукату.

— Ну то й що? — засміялася Кукса Пляма. — Ми ж нікуди не поспішаємо.