Смарагдова планета

ПЕРША ЧАСТИНА

Історія повторюється: в одному райцентрі Одеської області (колишній Мамонтовці) жив-був один із тих відставних майорів, котрим по завершенні двадцятип’ятирічної сумлінної служби в тайзі чи на Далекій Півночі дозволено прописуватися всюди, де тільки душа забажає (крім, звісно, столиць та курортів — то вже для генералів), і чиє майно, образно кажучи, складається з пошарпаної валізи, зіпсованого чорно-білого телевізора, двобортного костюма і «командирського» годинника з фосфоресцентним циферблатом.

Прізвище цього відставного майора казна-чому складалося з двох простих прізвищ — чи то Прохоров-Лукін, чи то Титов-Афанасьєв. Через цю простоту воно важко запам’ятовувалось.

— Як там його?.. Ну цей, божевільний… Ну… Петров-Водкін, чи як? — згадували у райвійськкоматі напередодні державних свят. Проте ім’я та по-батькові пам’ятали і друкували на вітальній листівці:

«Шановний Федоре Федоровичу! Дозвольте від імені та за дорученням… привітати Вас із Днем Конституції».

Або щось подібне до цього.

Федір Федорович був людиною порівняно не бідною, але всю свою військову пенсію і трудові заощадження витрачав на придбання так званої науково-фантастичної літератури…

Скільки він мав книжок? Грузовик з причепом.

Мешкав він в біло-кахельній хрущовській п’ятиповерхівці, заселеній місцевим начальством, — через це, мабуть, і охрестили цей будинок «Домищем на набережній». Його однокімнатна оселя, де ще до Федора Федоровича жив віруючий художник-дисидент, була захаращена книжками й нагадувала навіть не бібліотеку, а книжковий склад у якомусь своєрідному храмі божому: цей виселений на Захід дисидент помалював усі двері квартири з обох боків скіфськими бовванами, а також ликами Шиви, Будди, Конфуція, Христа й (навіть!) Магомета.

Федору Федоровичу боги не заважали, він їх не зафарбовував. Нехай собі…

Чим він годувався — невідомо. Вдома Федір Федорович не куховарив: кухню також відвів під книжки, а ще виміняв нову електричну плиту, що залишив художник-дисидент, на синє «огоньківське» зібрання творів Герберта Уеллса. День крізь день він поглинав наукову фантастику під мудре мовчання зіпсованого телевізора. Хоча, певно, окрім фантастики, Федір Федорович ще чимось харчувався, бо інколи взував гумові чоботи і перетинав убрід шлях до їдальні із дивною для нього назвою «Піццерій», звідки долинали пахощі смажених пиріжків з яблучним повидлом. А потім знову читав, умостившись у зручному кріслі, яке на ніч перетворювалося фантастичним чином на ліжко. В усякому разі, так йому марилося. Звичайнісіньке розкладне крісло…

Ех, бідака, старий бідака! Не мав він ані Росінанта, ані Санчо Панси, ані навіть пристойного ліжка, і не кидався він з притикою на залізобетонний елеватор визволяти награбований селянський хліб у цього голодного позаземного чудиська, і місцеву колючу хімзону в царині райцентру оминав темними провулками, не без підстав рахуючи вишку з чатовим за бойовий марсіанський триніжок, — взагалі, Федір Федорович не був буйним. Втім, здебільшого історія повторювалася, він збився з пантелику через сучасну наукову фантастику і викидав коники ще дивніші, аніж його знаменитий попередник чотириста років тому. Щовесни, скажімо, Федір Федорович починав нидіти, збирався у дорогу й летів з Одеси до Зауральська на день народження славнозвісної Аеліти Толентовської. Туди з’їжджалися кілька десятків його юних друзів, таких, як і він, дивакуватих шанувальників фантастики. Їхня кількість рік у рік зростала чи не вдвічі, немов міжпланетні відстані згідно із законами Тіціуса-Боде. Деякі з мандрівців запевняли Федора Федоровича, що дістаються Зауральська завдяки «нуль-транспортуванню через надпростір», а він так щиро вірив цим глузіям, що зрештою і свій приліт на звичайнісінькому літаку почав сприймати саме як оте «нуль-транспортування».

А нову Аеліту щороку обирали на конкурсі у Зауральську загальним відкритим голосуванням. Й знаходилися такі гарнесенькі шанувальниці наукової фантастики, що здавалися на сцені ще нагішими, ніж насправді. (Скільки там на ній отого купальника!..) Вони уявляли себе спадкоємицями знаменитої марсіянки тільки через те, що їхні інопланетні ноги виростали, здавалося, із самої шиї. І в першу ж обраницю Федір Федорович закохався до безтями й подарував їй придбану в зауральському універмазі дорогу малахітову скриньку з вигравіруваним написом:

«Аеліті-82» з любов’ю від Ф. Ф. Лося-Гусєва».

У відповідь вона своїми ніжками зробила кніксен, поцілувала його чоло й промовила:

— Щиро дякую, таточку!

Хоча Федір Федорович згодився б їй у дідусі.

Фени його любили, мали за свого, але нещадно обдурювали, підсовуючи найгірші книжки за несусвітню ціну. Втім Федору Федоровичу все ставало в пригоді, він усе читав у захопленні, навіть збірники фантастики видавництва «Молодая гвардия». Повсюди йому марилися літаючі тарілки з інопланетянами, снилися страхолюдні членистоногі пришельці, а сидячі на унітазі, він уявляв собі якесь Велике Кільце і Братів по Розуму, які присіли спочити десь скраєчку того кільця.

Далі — гірше.

Одного разу, повертаючись із Зауральська через Москву, Федір Федорович добився аудієнції в самого Аристарха Кузанського! Того самого, автора відомої «Палахкотіючої порожнечі». Федір Федорович з тремтливим почуттям уперше бачив живого письменника-фантаста… Виявилося, що зустрівся Яким з таким! Аристарх Кузанський теж вірив у пришельців, демонстрував як доказ барвисті закордонні альбоми про життя і діяльність на Землі позаземних цивілізацій і подарував Федорові Федоровичу перше видання своєї «Палахкотіючої порожнечі» (раритет 1937 року) з дарчим написом:

«Дорогому соратникові й однодумцеві Ф. Ф. Бєлову-Маркову від автора». Підпис: «Ар. Куз».

Це вже було занадто для розпаленого розуму Федора Федоровича!

Після повернення додому, Федір Федорович вирішив налагодити контакти з письменниками і любителями фантастики усієї земної кулі з метою об’єднання у те саме Кільце. Коли марсіяни існують, — а хто має сумніви? — то, насамперед, їх треба шукати саме серед цього обмеженого контингенту людства…

Де ж іще!

Відразу ж він написав листа Рею Бредбері: привітав його з черговим ювілеєм, оголосив про створення Великого Кільця й попросив придбати там, у Сполучених Штатах, й надіслати сюди, до колишньої Мамонтівки, післяплатою кольорові фотоальбоми, що розкривають тему міжпланетних палеоконтактів, яких грошей вони б не коштували.

Заклеїв конверт, поміркував і надписав адресу: «Сполучені Штати Америки, Вашингтон, Рею Бредбері».

«Дійде», — вирішив.

І почав Федір Федорович писати листи…

Із радянськими адресами складностей не виникало: «Москва, журнал «Знание — сила», братам А. І Б. Стругацьким», «Новосибірськ, Геннадію Прашкевичу», «Київ, журнал «Знання та праця», Олександрові Тесленку»…

З іноземними — також: «Польща, Варшава, Станіславу Лему», «Японія, Токіо, Саке Комацу», «Франція, Париж, П’єру Булю»…

І так далі.

«Марсіяни усіх країн, єднайтеся!» — закликав Федір Федорович.

Так розігнався, що написав листа навіть Герберту Уеллсу: «Великобританія, Лондон, Герберту Уеллсу», вкинув конверт до поштової скриньки й не подумав, що видатний винахідник машини часу давно помер.

Написав він також до Зауральська Аеліті-82, нагадав про свою батьківську любов, закликав єднатися з марсіянами. Дуже хотів запросити в гості, але не насмілився, злякався… Саму Аеліту Толентовську!

Не спливло й півроку, як Федора Федоровича запросили до поштового відділення, де ретельно перевіривши його пачпорт, вручили кимось уже читану кореспонденцію з Нью-Йорку. На іменному голубому папері із зображенням власного двоповерхового котеджу Рей Бредбері повідомляв своїм характерним почерком про те, що…

Але щодо змісту — залишалося тільки гадати.

Федір Федорович заметушився. Мало того, за чверть століття на Далекій Півночі він не спромігся опанувати англійську мову, так ще ж і почерк нерозбірливий.

Ледь дочекався вечора, взув гумові чоботи, прихопив весло для заміру глибини багнюки і, обминаючи смітник, що нахабно розкинувся біля будинку ще з часів льодовика, попрямував до клубу «Водоканалізація» на платні курси іноземних мов.

Як вище зазначалося: вечоріло. Райцентр містився посеред глибокого русла річки, що засохла, а колись струменіла аж до Евксінського Понта. Тобто, будинок і справді стояв на колишній набережній — звідки й взялась назва. Тут не дули вітри, не було протягів, проте не бракувало прохолоди й сирості від ґрунтових вод, що стікали з урвищ, і панували якісь одвічні сутінки через те, що Сонце зазирало сюди лише одного разу опівдні — зупиниться найближча до нас зірка над укосом, гляне, плюне, і вбік відійде, зітхаючи…

Хто тут мешкав? Населення.

Працювало воно на цукровому заводі, виробляло цукор з буряків, відвідувало пошарпаний порожній універмаг, їло, пило, закушувало. Всіляке тут було, отже мало хто на що дивувався… Це ми знаємо. Це — вже бачили. А цього покуштували. Нічим їх не візьмеш. На платних курсах іноземних мов, окрім англійської, ніяким іншим мовам не навчали. Та й охочих викласти свої кровні за цю сумнівну насолоду знайшлося в райцентрі один-два та й дзуськи: двоє українців і один громадянин єврейської національності. Навчалися вони в цьому іноземному гуртку бозна для чого. Українці збиралися до Канади, а єврей ще остаточно не вирішив куди — звідки надійде виклик, туди й майне… Туди, де Денне Світило справно сходить і заходить вранці і ввечері. Всім було нудно, всім набрид цей «паст індефініт тенз». Англійська мова— вона і в Греції англійська, — навіть в Африці можна її опанувати. Отже, навчалися вони в клубі «Водоканалізація» скоріш для ритуалу чи власної самообмани, не більше.

Проте лист від Рея Бредбері їх приємно розрадив. Уся четвірка припинила заняття (четвертою була викладачка курсів Людмила Петрівна, якій теж остогидло готувати кадри для закордону) й взялися перекладати. Переклад набув приблизно такого вигляду:

«Дорогий май френд, пане Ванько Жукофф! — відповідав Рей Бредбері. — Особисто в мене все о’кей, чого й тобі зичу! З приємністю довідався, що мої справи в Росії теж йдуть (стоять?) найчудово. Виявляється, навіть у скіфських степах є мої прихильники, хоча ваш ВААП не сплачує мені гонорарів до 1973 року (Це чудово! Вони добре влаштувалися!) Як ся маєш? Сподіваюсь, вері гуд? Будеш у Нью-Йорку — бий у рейку! Вітай супругу, дітлахів. Гуд бай!» Дата. Підпис: «Твій Р. Бр.».

Двоє українців, один єврей і Людмила Петрівна гаряче привітали Федора Федоровича. Це ж тільки сказати — виклик із Сполучених Штатів від самого Рея Бредбері! Хитрі ці американці, переманюють кращі уми за океан. Нехай Федір Федорович завтра вранці вирушає автобусом до Одеського ОВІРу і починає оформляти документи на виїзд.

Хто такий ОВІР Федір Федорович і гадки не мав. ОВІР був для нього набором заголовних літер. Що ОВІР, що ВААП — цими загадковими богатирями він не цікавився. Інша річ, проблеми СЕТІ чи там НЛО! Коротше кажучи, обидва українці, один єврей і Федір Федорович придбали в «Продмазі» у Варвари Степанівни пляшку горілки і вже смерком розпили її у кущах бузку за здоров’я прогресивного американського фантаста.

Федір Федорович повертався додому у духовному і фізичному сп’янінні непроглядною темрявою з бузковим букетом під пахвою. Лише «командирський» годинник світився і вказував дорогу. Раз провалився в багнюку по коліна. Вдруге підсковзнувся й сів посеред калюжі. На нього мовчки плигнула холодна жаба. Вона жадала тепла. Над урвищем, роздумуючи, зійшов Місяць, аби понюхати бузок. Місяць уже не був таким самовпевненим — звідтоді, як американці, нацьковані Реєм Бредбері, потоптали його ногами. Врожай бузку цього року видався як ніколи, хоч вези на елеватор. Пахощі стояли такі, наче райцентр сприснули бузковим одеколоном від комарів. Федір Федорович сидів посеред калюжі під цнотливим Місяцем зі свійською жабкою на плечі й розмірковував про Рея Бредбері.

Щодо інопланетних альбомів американець не сказав ані півслова. Про Велике кільце — ще менш…

«Не хоче єднатися, — проникливо метикував Федір Федорович. — Ніколи йому там, в Нью-Йорку, блукати по чорному ринку й шукати в книжкових жучків кольорові фотоальбоми для Федора Федоровича. Але, головне, — відписав. Людиною виявився, а не марсіанином… Людина все ж таки ближче…»

Жаба квакнула, Місяць здригнувся, Федір Федорович отямився, зігнав жабку й попрямував додому.

Вдома на нього очікував ще один сюрприз! Доки він вештався, до нього завітала в гості Аеліта-82, відімкнула нігтем мізинця засув і вже встигла похазяйнувати в квартирі: домалювала помадою Магометові червоні будьоннівські вуса й порозкидала скрізь свої марсіанські речі: малахітову скриньку, баскетбольну сумку і французькі парфуми «Нічна магія». Їх аромат Федір Федорович одразу оцінив — це вам не бузковий одеколон.

— Добридень, таточку! О, це для мене бузок? Звідкіля ти такий брудний?

Вона стягнула з Федора Федоровича, який наче отерп, чоботи й вимила їх під краном. У поєднаному санвузлі вже висіли її трусики, ліфчики і знаменитий, але вже давно злинялий купальник. Цей купальник Аеліта ще брала із собою, хоча влізти в нього вже не могла так само, як до пересохлих марсіанських каналів чи до тієї ж річки, що струменіла колись до Евксинського Понту. Все спливло, без якоїсь машини часу. Куди й ділися її «юнацька витонченість» і «біло-голубуватість», від яких Олексій Толстой був у захопленні? «Піднесений ніс» і «ледь подовжені вуста» не були вже «дитячо ніжні», а у «величезних зіницях попелястих очей» не світилися зворушливі жаринки. Рік у рік Аеліта-82 товстішала згідно із законами Тиціуса-Боде. Лист від Федора Федоровича їй переслали із Зауральська до Петропавловська-на-Камчатці, звідти — до Ташкента, з Ташкента — ще кудись, бо Аеліті не сиділося на місці, а вешталася вона по країні чи з фенами, чи з рокерами, чи з рок-групами, чи навіть з примітивними футбольними фанами…

«Спа-ар-так — чем-ні-он».

Потрапила на Землю і загуляла. Загастролювала. Невидимий світові синець на стегні, припудрений ліхтар під оком, відчутна охриплість (Аеліта заговорила, наче торкнулася музичного інструмента, — таким гарним був її голос), закоханість у шампанське, безліч інших закоханостей — не вели до добра. Знову ж таки — впала з Місяця чи прилетіла з Марса, а де ж жити без постійної прописки? По чужих хатах? Чи кутки знімати? Де? У Зауральську, Нижньовартовську, гуртожитках? На острові Врангеля? А працювати де? Ким? Трубоукладачкою?..

Тут не смішно, адже треба марсіянській Аеліті якось жити на Землі? Треба ж їй хоч куди-небудь залягти, як отій субмарині? Всюди крейсери, лінкори і панцерники… Так і намагаються!

Федір Федорович все вислухав, напоїв, нагодував, гріхи відпустив і стала Аеліта жити в його кімнаті на розкладному кріслі, а він на ковдрі посеред кухні. Ніколи ще Федір Федорович не був такий щасливий! Всі його заповітні бажання збулися. Аеліта приїхала, Рей Бредбері називає його своїм дорогим френдом, Велике Кільце почало функціонувати. Пішов він до пошарпаного порожнього універмагу, що за смітником, і придбав собі розкладачку з матрацом. Взагалі ходив іменинником і всім, всім, всім показував лист Рея Бредбері — Варварі Степанівні у «Продмазі», керівним сусідам, подавальницям в їдальні, паспортистці у міліції, куди він прийшов клопотати постійну прописку для Аеліти на своїй житловій площі. Так похоробрів, що одного разу з безтурботним виглядом прогулявся повз хімзону і дав дулі охоронцеві в марсіанському триніжку.

Якісь незнайомці зупиняли його і запитували:

— Дядьку, то як там — є життя на Марсі?

Він статечно пояснював, що американські «Вікінги» його не виявили, але все це нічого не доводить.

Спливло три дні. На пошту його більше не викликали і листів не приносили. Ніхто поки не відповідав — ані Лем, ані Буль, ані брати Стругацькі. Мовчали також Азімов, Шеклі і Гарі Гаррісон. Звісно, ще пишуть…

Федір Федорович умів читати. Він заспокоївся і знов почав студіювати придбані книжки, водночас прагнучи прилучити Аеліту до сфери інтересів Великого Кільця. Чому б Аеліті не стати його секретаркою? Та Аеліта позіхала і гострила нігті, очікуючи штемпеля на прописку й зникнення синця під оком. Схоже було, що вона взагалі нічого не читала, окрім, хіба що «Колобка», хоча й зажила серед футбольних фанатів репутації шанувальниці фантастики. Більше вона полюбляла малювати. Магомет завдяки її помаді перетворився на Будьонного, Христос — на лагідного старосту Калініна, Конфуцій на звичайнісінького п’яничку. До скіфських бовванів і японських богів Аеліта допоки придивлялася, залишаючи їх на потім.

Врешті-решт синяк під оком зник, хоча з пропискою ані руш — своє свідоцтво про народження, без якого прописка аж ніяк неможлива, Аеліта загубила десь на Марсі. Слід було відновлювати за місцем народження, писати запити. Аеліта зітхнула, вхопила синю помаду, прицілилася й домалювала скіфським бовванам мужні натуралістичні достоїнства. Потім пофарбувала нігті зеленим лаком і промовила:

— Нудно. Треба телевізор полагодити.

Повернулась вона наступного ранку з п’яним телемайстром, схожим на Алена Делона, а ще із свіжим ліхтарем, тільки вже під іншим оком.

Телевізор аби помститися, із останніх сил вдарив телемайстра електрострумом, а сам згорів. Повалив дим, прибули пожежники, швидка допомога…

— Ален Делон не вжива одеколон, — натякнув Аеліті лікар «швидкої», збираючи телемайстра до лікарні.

— І говорить по-французьки, — погодилася Аеліта.

Цього разу все обійшлося, хоча Федір Федорович вельми злякався за книжки:

— Одна пожежа, — і все згорить!

Пішов він до відділу кадрів цукрового заводу домовлятись про влаштування Аеліти на роботу в режимний цех, де перероблюють цукор на солодкий спирт, а по ходу обміняв у тамтешнього пожежника-дружинника свій запасний примірник «Палахкотіючої порожнечі» на такий же порожній червоний вогнегасник. Дружинник, якому солодкий спирт вже остогид, обіцяв вогнегасник згодом наповнити, а «Палахкотіючу порожнечу» після того, як Федір Федорович пішов, обміняв у «Продмазі» на пляшку державної горілки, яку, коли відкоркував під час обідньої перерви, з прокльонами розбив, бо в пляшці виявилася звичайнісінька вода…

І таке трапляється. І Варвара Степанівна не винна…

І скаржитись нема кому… І взагалі ніхто не завинив. І справедливості дотримано: палахкотіюча порожнеча — на порожній вогнегасник — і на порожню пляшку. Так на так.

І щодо Аелітиного працевлаштування комірницею режимного цеху теж нічого не вийшло — у відділі кадрів зажадали постійної прописки. А метрика, як уже сказано, на Марсі. А туди…

Отаке. Проте у відділі кадрів запропонували роботу самому Федорові Федоровичу — начальником штабу цивільної оборони цукрового заводу.

— Відбиватися від НЛО, чи як? — серйозно поцікавився Федір Федорович.

У відділі кадрів образилися і зняли свою пропозицію.

Невдовзі по райцентру поповзли чутки, ніби Федір Федорович одержує листа від якогось «євРея Бредбері» і, скидається на те, що незабаром має наміри нахиляти «за бугор». І всі, всі, всі почали писати на нього скарги й викази: і якійсь б… на ім’я прального порошку дав притулок, і вогнегасник навіщось притягнув, і газом у квартирі тхне — чого доброго, будинок злетить у повітря. Навіть Варвара Степанівна у «Продмазі» мурмотіла:

— Старий чортяка, через нього вся горілка скисла!

Ба, навіть охоронці хімзони подали керівництву рапорт: мовляв, вештається тут якийсь козел й дулі крутить. Може провокатор?

Зрозуміло, дійшли ті чутки та скарги до «куди-слід». Почались відвідини представників різних організацій. Раніше вони на Федора Федоровича чвиркати хотіли, а нині табуном пішли…

«Громадянин Попов-Кулібін? Еф-еф? Великий російський винахідник? Водоканалізація… Що тут у вас із Кільцем діється? Труби не протікають? На здоров’я не скаржитесь?

І хвалити бога. Розпишіться, що озвіріли в одержанні інструкції… Перепрошую, ознайомлені в одержанні… Розпишіться навпроти галочки». Перевірили паспортну дисципліну, ганяли на флюорографію, зазирали в унітаз, цікавилися газовою плитою, хоча ніколи ще від своєї стародавньої історії Мамонтівка не була газифікована, газом тут і не пахло.

— Чортівня і фантасмагорія! — дивувався Федір Федорович.

І отак день крізь день.

У військкоматі, уточнюючи службову анкету, ніби між іншим, запитали: а чи не збирається Федір Федорович куди-небудь у віддалені краї?

— Ближчим часом? — перепитував.

— Нехай буде найближчим.

— У травні збираюсь до Зауральська, — казав Федір Федорович.

— Навіщо?

А це Федору Федоровичу як на руку ковінька! Він вскочив на свого коника й погнав алюром нісенітниці про нуль-транспортування, Велике Кільце, Рея Бредбері…

— Досить, досить!.. А хто він такий? — нашорошилися у військкоматі.

Федір Федорович розпалився:

— Та як же воно так! Безкультур’я! Та це ж!.. Видатний письменник-фантаст! Американський! Колишні наші союзники!..

Одне слово, не знали вже як від нього спекатись. Вручили чергову ювілейну листівку за взяття Кенігсбергу й навіть забули поцікавитись, чи не збирається Федір Федорович майнути куди-небудь у прийдешньому?

І ще одна зустріч.

А це між нами…

Вона приходила втаємничено («нікому ані слова»), за відсутності Аеліти, яка саме тоді вишивала з лікарем на «швидкій допомозі». Подзвонив у двері представник «звідки-належить» і, не перекручуючи прізвища, запитав, чи справді перед ним товариш, ну, скажімо, Борисов-Завгородов?

Відповідь була ствердною.

Тоді, той пред’явив посвідчення. А потім придивився до червоного Магомета і промовив схвально:

— Добрий був рубака в цих місцях!

— Еге, чимало посік своїх співвітчизників! — Погодився Федір Федорович.

До портрета всесоюзного старости представник теж поставився прихильно. Спантеличено оглянув вогнегасник і запитав:

— У хаті нікого нема?

— Окрім нас с вами.

Федір Федорович був вдоволений тим, що його прізвище вперше не перекрутили. Він показав гостеві кухню, похвалився бібліотекою, посадив на покуті, сам присів на стос книжок. Представник отієї контори мовчав, позираючи на посинілі від холоду достоїнства скіфських бовванів.

— Ось так і живу, — порушив паузу Федір Федорович. — Самотиною… Поки що. Хочу дочку приписати.

— Так вона доводиться вам дочкою?

— Названа.

Всю ту бесіду довго переповідати.

Серйозна була розмова, представник і справді глибоко копав, відразу видно, що не з військкомату. З Аелітою все з’ясувалося, з отим пральним порошком питання відійшло. Про Рея Бредбері майже й не згадували, бо хто ж не знає Рея Бредбері? Рей Бредбері справді прогресивна і видатна людина, про нього хіба що у «Водоканалізації» можуть не знати. А «451 градус за Фаренгейтом», про те, як книжки палять, навіть у пожежній частині читали й схвально поцінували роботу американських колег. Отже, щодо листів Рея Бредбері до Федора Федоровича ніяких претензій. Мости, понтони й переправи на підручних засобах з американцями можна і треба налагоджувати. Як на Ельбі. Тільки не тікати туди, користуючись нуль-транспортуванням, а культурненько… А от щодо Герберта Уеллса питання спірне, неясне…

— Так Герберт Уеллс теж прогресивний! — втягував у дискусію співрозмовника Федір Федорович. — Прогресивний великобританський письменник-фантаст!

— А також видатний! — нагадав гість.

— Він Леніна бачив!

— Хіба хто заперечує? Та справа в тім, що цей прогресивний письменник-фантаст давно помер.

— Як це «помер»? — тихо перепитав Федір Федорович. — Коли? Доведіть!

— 13 серпня 1946 року. Я спеціально з’ясовував.

— Він безсмертний! — з тихим пафосом вимовив Федір Федорович.

— В якому розумінні? У морально-літературному? Тут ніхто сумнівів не має.

— І в біологічному також!

— Ви це серйозно?

— Герберт Уеллс живий. Як от ми з вами.

Представник контори глибокого буріння безпорадно зазирнув у очі п’яному Конфуцію, шукаючи підтримки. Той йому підморгнув: тримайся, мовляв!

Представник кинув погляд на багаторукого Шиву. Однією з багатьох своїх рук той крутив пальцем біля скроні, а іншою вказував на Федора Федоровича.

«Божевільний…», — здогадався «бурильник». — Або баптист…»

— Ви певно?..

— Бога немає! — відразу спростував це припущення Федір Федорович. — Але життя після смерті існує на науковому підґрунті. Це доведено.

— Ким? Конкретну! Коли? Факти! — скипів представник, але відразу ж схаменувся. — Перепрошую, погарячкував. Ну, гаразд… Можливо… Нехай життя існує у яких завгодно формах. Нехай після смерті. Нехай собі після життя. Але ви написали у листі до Герберта Уеллса… Цитую напам’ять: «Приїздіть до нас через десять років… Наш райцентр ви не впізнаєте. Він стане столицею Великого Кільця. Всі матимуть по сучасній квартирі, буде вирішено продовольчу проблему…» Це ж ви писали?

— Негарно читати чужі листи, молодий чоловіче, — посварився пальцем Федір Федорович.

— Така наша робота, — розвів руками представник контори. — Але ви не відповіли.

— Це я написав. А, власне, в чому річ? Чого б це Герберту Уеллсу до нас не приїхати? Мамонтівку навіть Ісаак Бабель відвідував. А от Ільф і Петров, на жаль, не зібралися…

— Ви маєте рацію, — замислився представник. — Коли Герберт Уеллс живий, чому б і справді йому до нас не приїхати? Я про це якось не подумав.

— Саме так. До речі, змушений закинути вам, що наша організація із Бабелем занадто погарячкувала. Занадто! — хоробро зазначив Федір Федорович.

— Мене тоді ще серед живих не було, однак готовий вибачитись щодо Бабеля. Коли хочете, можете і його запросити погостювати, — зробив поступку представник контори. — Але маємо повернутися до Герберта Уеллса… Ви впевнені, що продовольчу проблему до появи Уеллса буде вирішено?

— Абсолютно.

— І житлову?

— Кожному по квартирі!

«Божевільний…», — визначив остаточний діагноз представник.

Вони мали тривалу розмову.

Глибоководний представник цікавився Великим Кільцем:

— Що це за Кільце? Кооператив? Ні? Така організація письменників і шанувальників лицарських романів?.. Чи то, наукової фантастики? Неформальна? Еге, всесвітня! Всесвітня і неформальна? Дуже цікаво! І яка ж у неї мета, завдання, наміри? Структура? Фонди? Членські внески?

Цікавився, а сам тим часом думав про інше.

Треба щось робити із цим Федором Федоровичем, слід якось допомогти йому. Райцентр нуртує, відволікається від вирішення нагальних проблем і не варить цукру з буряків, тоді як країні бракує солодощів. Чолов’яга він, по-всьому, некривдний, добрий, жити з ним у райцентрі стало веселіше, втім, коли навіть іспанський адміністративно-командний апарат не мав змоги витримувати шалені вибрики свого Дон-Кіхота, то, тим паче, у наш час кому це стало до вподоби?

На прощання, представник контори звернув свій погляд за порадою до Будьонного й Калініна.

«Треба рятувати людину», — хитнув головою Будьонний.

«Треба рятувати людину», — погодився з ним всесвітній староста.

«Так і вчинимо», — вирішив представник.

ДРУГА ЧАСТИНА

У квітні, коли Федір Федорович виїхав на день до Одеси, щоб придбати нову валізу для чергового нуль-транспортування до Зауральська, у його оселі було скликано таємничий консиліум усіх заінтересованих сторін, громадян та організацій.

Відчинила двері Аеліта:

— Хто такі?

Та на неї не звернули уваги, прочимчикували, розсілися на книжках і почали міркувати.

Треба щось робити, негайно рятувати людину. Залишити напризволяще — небезпечно.

Безвихідних становищ не буває. План врятування Федора Федоровича бачився здалеку — приклад для наслідування вже був.

Ще до Федора Федоровича стався прецедент в особі божевільного краєзнавця. Все життя райцентр називався Мамонтівкою, а перейменували його після громадянської війни, завбачивши в назві недобиту тінь денікінського генерала, якого розколошматив Будьонний. Після викриття культу генералісимуса, краєзнавець почав розсилати листи по всіх інстанціях: мовляв, Мамонтівка з отим диким генералом аж ніяк не пов’язана, і що її чесне ім’я походить від праслонів, яких тут свого часу водилося бозна скільки. Про що свідчать окремі кістки, уламок ікла й навіть шматок рудої шкіри, знайдені тутечки минулого сторіччя Пржевальським (мо’ й не Пржевальським, та справа не в тім). Місцева легенда стверджує, повідомляв шалений краєзнавець, що наші предки консервували мамонтів за допомогою живиці в якийсь особливий спосіб, — а це вже наукове відкриття, не гірше від винаходу колеса. Отож, пошук копчених мамонтів слід вести далі, знайти хоча б один ласий шматок й отим довести: місцеве російсько-українське-єврейське населення походить не від російськомовних кроманьйонців з якоїсь печери у Франції, як це припускає письменник-фантаст Владлен Чердаков, а… навпрошки від неандертальців з Мамонтівки. Між тим, наша країна може закріпити свій пріоритет щодо м’ясокоптіння, а безвинно потерпіла Мамонтівка знову посяде належне їй місце на картах земної кулі.

Отакі листи писав божевільний краєзнавець. Дописався аж до Верховної Ради. Листи, як годиться, поверталися до мамонтівського райвиконкому. Краєзнавця викликали. Мали з ним доброзичливу розмову. Переконували. Запитували:

— А чи був той мамонт?!

Непогамовний краєзнавець хилив на своє: Будьонний, Пржевальський, неандертальці, Владлен Чердаков….

— Мамонти десь тут! — твердо стояв на своєму.

Доки стояв, його не чіпали. Але ж згодом він почав копати. Вранці чимчикував з двома лопатами — штиковою і совковою, — й до самісінького вечора длубав райцентр у різних місцях. Глузливі добродії радили йому:

— Ти ліпше смітник копай. Там, починаючи з льодовикового періоду… ого-го!

Ну, й кому таке сподобається?

Районне керівництво скликало консиліум й направило копача до божевільні (на той час ще дозволялося), де рік потому він тихесенько сконав з мамонтами на вустах.

Отже, досвід є, але Хтось же мав вимовити перше речення…

Про всяк випадок ще раз перепровірили Аеліту. Старший лейтенант міліції суворо запитав: хто вона є? Що спільного має з відставним майором? Чи не збирається заграбастати цю квартиру в Домі на набережній?

— Дуже треба! — пирхнула Аеліта. — Мешкати у цій норі при цукровому заводі? Комірницею? Нехай без мене скарби шукають. Я тут тимчасово. А ви всі разом мізинця його не варті!

Це вона молодець, гарно відбрила!

Помахала хвостом, і щоб бува не пристати до цього малопристойного консиліуму, пішла до клубу «Водоканалізація» дивитися «Маленьку Віру».

Щодо неї — заспокоїлися остаточно. Та все ж, як вчинити з Федором Федоровичем?

— Будемо лікувати… — нарешті хтось вимовив сакраментально.

Правильно! Вручити Федору Федоровичу направлення до одеського психоневрологічного диспансеру, що по вулиці Свердлова, колишній Канатній. Учинити з ним, як з божевільним краєзнавцем. Гарна штука прецедент! Тут гадати нема чого! Доставити Федора Федоровича на вулицю Свердлова-Канатну на райвиконкомівському «рафіку» начебто під виглядом нуль-транспортування на Магелланову Хмару. Він нічого й не зрозуміє, проте відразу ж познайомиться з усіма своїми друзями — і марсіянами, і альдебаранцями.

Звичайно, нараз виникли певні юридичні сумніви щодо прав людини в правовій державі. Знайшлися й знервовані, й слабохарактерні опоненти.

— Не та вже доба, людину до божевільні отак просто не засадити, — сказав лікар «швидкої допомоги» й непомітно злиняв за Аелітою, оскільки квитки на «Маленьку Віру» знаходилися у його кишені.

Навіть старший лейтенант міліції засумнівався:

— А коли Рей Бредбері візьме та й подасть запит до ООН, — куди оце, мовляв, Федір Федорович запропастився? Був й вже немає, на листи не відповідає…

— Товариші! Ви не зрозуміли! — почала пояснювати перший заступник голови райвиконкому, яку всі поза очі називали Матусею. — Ніхто не намагається відправляти Федора Федоровича до божевільні. Ми повеземо його до психдиспансеру на ОБСТЕЖЕННЯ! Відпочине там тижнів зо два, зо три, поп’є снодійного, заспокоїться й повернеться додому здоровою людиною. А ця його… Лоліта… Нехай поки що живе без прописки. Квартиру доглядає. Прописка — то реліктовий пережиток кріпацтва. Більше того…

Далі Матуся виголосила таку несусвітню промову, що належало б її саму вбрати у гамівну сорочку й відправити «рафиком» на вулицю Свердлова-Канатну:

— І не лише це! Доки Федір Федорович відпочиватиме, ми — на суботник і упорядкуємо Федору Федоровичу тепле кубельце! Почистимо, помиємо, побілимо… Гадаю, все це наші жінки візьмуть на себе. Де наша англійка Людмила Петрівна? А Варвара Степанівна де? Й роздавальницю з «їдальні» теж прилучимо. Кухню оздобимо кахлем, встановимо нову електроплитку, поміняємо сантехніку. Все це на совісті «Водоканалізації». Від військкомату: кольоровий телевізор нашому ветеранові! Потягне військкомат? Не чую… Двері, оці брудні, замінити, та не викидати — ще знадобляться. Виготовити нову столярню… І паркет теж. Холодильником забезпечить райспоживспілка. Потрібен «Мінськ». Гаразд? Визначили. Меблі югославські. Гарнітур… у кредит. Перший внесок сплачує райвиконком, а далі побачимо. Що ще?.. Люстра, портьєри, шпалери… Де ті двоє українців і один єврей, що очікують дозволу на виїзд? Нехай побігають за фінськими шпалерами… Інакше довго чекатимуть…

Оглянула Матуся дещо спантеличений консиліум і посміхнулася. Невже й справді гадають, що райвиконком взявся задурно відремонтувати, та ще із шиком, оселі вітчизняним Дон Кіхотам? Та ні за що! А для чого ж тоді увесь цей гембель?

Зрештою Матуся таки відкрила карти і витягла свого козирного туза:

— Річ у тім, що до нас їде дисидент!

Знаменитої німої сцени не сталося. Втім, на це Матуся й не сподівалася. Всі відразу зрозуміли, про що йдеться. Лише деякі поцікавилися:

— І хто саме?

— Ну, той, Кеша, який голубого Леоніда Ілліча намалював у демонтованому вигляді, — пояснила Матуся.

— Сюрреалізм у стилі Пабло Пікассо блакитного періоду, — уточнила Людмила Петрівна.

— Точно! — засвідчив старший лейтенант міліції. — За що й був виселений за двадцять чотири години без права листування. Приятель мій Кеша…

— Ну, то й що тут потрібно твоєму приятелеві? — невдоволено запитав старший лейтенант із військкомату. Цей, певно, був не з кмітливих.

Матуся пояснила: Кеша-дисидент виявився хлопцем з головою і зробив у своєму Сан-Франциско блискучу кар’єру художника-мільйонера. Випікає світові шедеври, як наша «їдальня» пиріжки з варенням, нівроку почувається й навіть не звідує запаморочення. Наподобу отого… Йосипа Бродського. Кажуть, підстригся, помолодів, так що й не впізнати. Та не в тому річ. Написав він недавно листа до Верховної Ради, де вельми непокоїться щодо оцих дверцят…

— Виявляється, тут, у квартирі, не аби що, а цілий мільйонний статок, — вела далі Матуся. — Бажає приїхати по двері і забрати з собою, оскільки іспанський музей «Прадо», як тільки-но побачив Кешині фотографії, зажадав ці двері придбати… Так-так, ці самі. З Будьонним, Калініним і з отією… порнографією, чи як там ще, нехай буде «еротикою», коли Людмилі Петрівні так краще, — зробила поступку Матуся. — Висітимуть оці двері у «Прадо» поряд з Муррильо, Гойї і Веласкеса. Можливо, боввани оті для їхньої моралі щось значать, але навіщо Іспанії Будьоний? Не знаю… Як попові гармошка. Але то вже їхній клопіт. А наш — не барложитися перед гостем, відремонтувати квартиру й гідно зустріти заморського земляка. Дозвіл на вивезення дверей він уже має. Тож нехай відвідає свій колишній будинок, втішиться дверима, походить, згадає, як йому тут дідька лисого зичили, пройметься ностальгією… Може, й доларів трохи підкине рідному райцентру, — приморгнула наприкінці Матуся.

— А його, — поки дисидент-Кеша поринатиме в ностальгію, — на обстеження!

Як консиліум замислив, отак і вчинили.

Після свят Федір Федорович спорядив нову валізу із білизною та святковими пиріжками з варенням, поцілував Аеліту (а вона геть нічого не знала про можливу навалу пришельців, бо замислила використати оселю для власної насолоди), зазирнув до поштової скриньки, витяг звідти вітальну листівку з військкомату, і ще раз переконався, що Кір Буличов, Єремій Парнов і Володимир Савченко уподобують таємниче мовчання, зітхнув й почимчикував до автобусної зупинки.

А там на нього вже чекали «рафік», медсестра з направленням до психдиспансеру і старший лейтенант міліції.

— Сідайте, Федоре Федоровичу, підкинемо! Нуль-транспортування до ваших послуг. Одеса? Зауральськ? Бензину повний бак, — можна і на Велику Ведмедицю!

Все добропристойно, шляхетно…

Легковірний Федір Федорович вліз до «рафіка» й за годину потрапив до божевільні на граничній швидкості, де його здали на поруки білим лікарям. Перевдягнули у запрану блакитну піжаму і, нарешті, він опинився в палаті серед членистоногих інопланетян, що мали по три роти відразу: один — для їжі, другий — для пиття, третій — для розмов. Зручно ж бо!

Якась дивна туманність Андромеди впливла в голову Федора Федоровича. Лікарняну палату він сприйняв за відсік міжгалактичного зорельоту, а лікарів — за бозна-яких істот. Повагом усівся на ліжку й почав розповідати «пришельцям» історію Голови Професора Доуеля, а ті пили, їли, говорили кожен своє…

Поки Федір Федорович озирався й крутив головою, у Домі на набережній розпочався суботник. (Аеліта саме поїхала з лікарем на «швидкій допомозі» відпочивати у Дофінівку й прихопила з собою толстовську «Аеліту»: «Треба хоч щось почитати на пляжі, бо через отих тральників усі літери забуду — так і силкуються затралити!»)

Збиралися о дев’ятій ранку: двоє теслярів-злочинців, яких прислала зона для заміни дверей і паркету, Варка Степанівна із роздавальницею «їдальні» (Людмилу Петрівну, як представницю англійської інтелігенції, звільнили од миття підлоги — «Оце бачили? Отакої — помию я їм підлогу!»), прийшли також двоє українців і один єврей із фінськими шпалерами, а ще — електрик із люстрою від райспоживспілки. Двері відчинили нігтем. Потім забрів слюсар із «Водоканалізації», постовбичив біля порогу в глибокій задумі і пішов розвальцем — надумав відкласти доручену йому роботу на наступний день. Та оскільки «завтра» випало на «неділю», то міняти труби почав лише у четвер. Пив, сіромаха, п’ять днів поспіль й тим самим затримав просування ремонту на кухні й у санвузлі.

Керувати суботником уповноважила себе Варка Степанівна, бо із вищого начальства ніхто не з’явився. Теслярі-кримінальники виявилися сумирними людьми, до речі, відбували строк в зоні за хабарі по господарській частині. Цих було шкода. Двоє українців і один єврей враз порозумілися з електриком, що пристав до них, і після короткого перешіптування скинулися. Жаліслива роздавальниця з мовчазної згоди Варвари Степанівни кудись побігла, а повернулася з двома пляшками спиртухи й пиріжками з варенням впридачу.

Запнули газетною скатеркою стоси книжок, на інших посідали самі. Випили, закусили, поговорили про те і се…

— То що, Бог на поміч?.. — порушив було запалу мовчанку електрик.

Але до праці ніхто не поривався, навіть Варка Степанівна..

Надворі була весна…

— А що з оцим робити? — несміливо вказала поглядом на книжки роздавальниця.

От і дійшли найважливішого: а книжки?

Який до біса ремонт, коли квартира захаращена книжками!

Як клеїти фінські шпалери, яким побитом стелити паркет, коли на перешкоді завали книг! Як же так сталося, громадяни! Обійшли увагою книги! Навіть завбачлива Матуся…

А що Варка Степанівна скаже?

— Спалити! — по-начальницьки рубанула владна жінка.

На якусь мить знітилися.

— Через оту фантастику людина з глузду з’їхала! — запально пояснила Варка Степанівна. — Спалити!

— Може, на макулатуру здати? — несміливо підказали розсудливі кримінальники. — Якось не теє…

— На макулатуру? Там же дітлахи вештаються! Порозтягують оцю заразу. Не приведи, Господи, ще хтось збожеволіє! — не вгавала Варка Степанівна.

Кримінальники заперечувати не наважилися — вони люди підневільні. «А книжок, мабуть, тисяч на п’ять…», — подумав один злочинець. «Помнож на десять…», — зателепатував йому сусід.

Двоє українців і один єврей утрималися від міркувань. Краще мовчати, хай йому грець, можуть не дати дозволу на виїзд. Електрика ж несподівана корекція суботника дещо потішила — зрештою, палити книжки — то хоч якась розвага.

Двоє українців і один єврей розчинили вікно.

Варка Степанівна подала приклад: перша пачка книжок із свистом полетіла на вулицю.

— Гей, громадяни! — долинуло знизу жартівливе. — Такички і вбити ж можна!

Це повернулися з Одеси старший лейтенант міліції разом з медсестрою.

— Що чинимо, громадяни? — поцікавився лейтенант, увійшовши з медсестрою до квартири. Обоє були в гарному настрої.

— Книжки палимо, — гордо відповів Володя-електрик, потрясаючи вогнегасник й дослухаючись його нутра.

— Отаке! — проказав старший лейтенант і закурив. — А що господар на це скаже, коли повернеться?

— А ми йому скажемо, що прилітали пришельці, перетягли книжки на свою тарілку, та тільки їх і бачили! — зметикувала Варка Степанівна.

У вікно випурхнула друга пачка книжок.

— Він повірить, — погодився старший лейтенант, розгортаючи підняту на підлозі книжку. — А це що за писанина? Хто з вас на фантастиці розуміється?

— То «Заповідник гобеленів» Кліфорда Саймака, — пояснив один з кримінальників. — Коли я директорував у вагоні-ресторані — Тархунов моє прізвище — мені іноді приносили дефіцитні книжки. Кліфорд Саймак тоді високо цінувався.

— Що ж візьму синові. Можливо й сам прочитаю, — вирішив старший лейтенант.

Варка Степанівна жбурнула у віконну пройму третій оберемок..

— А чи не можна і нам узяти до зони дещицю? — ґречно запитав другий кримінальник. — Там фантастики дуже бракує.

— Фантастика — в зоні! — патетично виголосив старший лейтенант.

— Беріть! Скільки подужаєте! — великодушно дозволила Варка Степанівна.

Кримінальники відразу заходилися відбирати для зони книжки.

— І ви беріть, — звернулася Варка Степанівна до українців і єврея.

— Нам не треба, ми скоро поїдемо.

— Як хочете.

А книжки все летіли й летіли…

— Хто знає, це що таке? Три полиці у білих обкладинках…

— Де? — перепитав колишній директор вагону-ресторану. — Це наукова фантастика видавництва «Молода гвардія». Гидота несусвітенна.

— Хіба? І все гидота?

— Усе.

— У полум’я!

Три полиці книжок з білими обкладинками теж полетіли до смітника.

— А оцю книжку віддайте мені! — хтиво зойкнула медсестра. — «Важко бути богом». Дуже хороша книжка! Братами Стругацькими я захоплювалася ще з малих літ… Ой! Та тут ще й «Населений острів» й «Пікнік на узбіччі»…

Отак були врятовані від вогню брати Стругацькі…

Знизу Таїсія і Анюта повідомляли:

— Бензин принесли!

— Кидайте повільніше, не встигаємо підтягувати!

— А ось і «Доба Бика» Івана Єфремова, — поважно відрекомендував томик колишній директор вагон-ресторану. — «Доба Бика» зазнала утисків в застійний період, бо під виглядом утопії викривала недоліки нашого суспільства. Цього у вогнище не треба. Краще візьмемо до зони.

— Цікаво… Я теж хочу прочитати, — поспішно озвався старший лейтенант.

— Тримайте, їх тут два примірники.

— А чи не бажаєте сто краплинок? — улесливо запропонував Володя-електрик старшому лейтенанту. — Суботник все ж…

— Не відмовлюся.

Випили, і Володя-електрик потягнув старшого лейтенанта на кухню обсмоктати найулюбленіші чоловічі теми.

А книжки все гупали й гупали за вікном…

Внизу, біля смітника вивершилася така собі напівпіраміда Хеопса.

— Про кухню ж забули! — схаменулася Варка Степанівна.

А на кухні книжок!

Старшого лейтенанта і Володю вигнали пащекувати до передпокою.

А у передпокої книжок!

— Боже збав, для чого йому стільки!

— Всі не забирайте, трохи залиште, — попросили двоє українців і один єврей.

— Навіщо? Ви ж їдете?

— Розпотрошимо їх і під шпалери навзамін газет наклеїмо.

— Цілком правильно! І журнали теж із фантастикою…

— Під шпалери часописи!

— Варко Степанівно, не викидайте Герберта Уеллса — ми його до зони візьмемо. І Олександра Бєляєва зібрання давайте сюди!

— Та не подужаєте стільки!

— Ми ще завтра повернемося — паркет стелитимемо.

— Хлопці, а Бабеля тут нема? — запитав єврей двох українців. — Давно волію почитати. Як не є, однієї з ним національності.

— Так він же, наче, не фантаст.

— А… Що тоді він робив тут, у райцентрі?

— Просто приїздив. Полював на мамонтів.

— А це що за дивні видання?

— Все палити! Нема коли розбиратися.

— А оце? «Палахкотіюча порожнеча» якась… Поглянь із дарчим написом…

— От нехай і палахкотить яскравим полум’ям! Через неї людина збожеволіла!

— І оці двері спаскуджені — у вікно!

Зняли двері, таки надумали й їх спалити. Підтягнули до вікна, почали проштовхувати, але хтось натякнув, що Будьонний з Калініним — то вже політика й відволокли їх на кухню. Політика, а хай їй… Скіфських бовванів та японських богів не чіпали, проявили толерантність і до релігій різних країн та народів…

Політика — так собі релігія — може бути, фантастику ж — у полум’я.

Близько полудня на книжковій єгипетській піраміді розпласталися поламані полиці та стелажі. Туди ж приперли застарий, одного разу вже спалений, чорно-білий телевізор. Спустилися вниз, облили піраміду бензином і Володя-електрик зайняв належну позицію з вогнегасником. Підпалювати доручили директору вагона-ресторану, але той закомизився… Звиняйте громадяни-начальники, але палити книжки не маю аніякогісінького морального права. За таке довір’я можуть подовжити строк.

— Дай-но сюди сірники, — розійшлася Варка Степанівна. — Годуй оце вас, напувай…

Піднесла запалений сірник до славетного роману «451 градус за Фаренгейтом»…

І підпалила.

Сонце стояло якраз в зеніті.

Старший лейтенант востаннє затягнувся і жбурнув недопалок у пащу полум’я.

Відвернися, шанувальнику фантастики!

Втім, наберися мужності й дивися…

Відомо, — книжки чудовий горючий матеріал. Як завважив ще Рей Бредбері, горять однаково — і погані, і хороші. Палали там, у колишній Мамонтівці, поблизу смітника і Жуль Верн із Аристархом Кузанським, і Конан Дойль вкупі з отими трьома полицями білих обкладинок. Побраталися Кобо Абе з Т. Упіциним, до категорії попелу перекочували Артур Кларк і Владлен Чердаков, М. Ведмідьов і Айзек Азімов.

Ніяких непорозумінь, ніяких літературних угруповань, ніхто не висовувався вперед до полум’я. Всі, були рівні перед лицем вогню!

Згоріла знаменита 25-томна передплатна «Сучасна фантастика» шістдесятих років. Поглинув вогонь томи й повні зібрання творів. Регіональна фантастика перетворилась на жупел — ані сибірської, ані прибалтійської, ані південно-західної вже не існувало. Пішли за димом всі покоління радянських фантастів: перше, друге, третє, четверте. Всі критики і літературознавці згоріли.

Згоріли відомі відьми Урсула ле Гуїн і Ольга Ларіонова, що так і не спромоглися відповісти Федору Федоровичу на його вітання з 8-им Березня… Так, жінок теж палили, нікому не було прощення!

Наукової фантастики більше не існувало!

Втім, дехто, як було сказано, уберігся від цього аутодафе — братам Стругацьким дала притулок закохана по вуха в них медсестра. Кліффорда Саймака врятував старший лейтенант міліції, Олександра Бєляєва, Івана Єфремова і Герберта Уеллса — в’язні, перетягши за колючий дріт, де згодом їх зачитували до дірок хабарники, злодії й рекетири — дай Боже, аби на користь!

Отак і не вір долі! Отак і не вір у життя після смерті!

Та ще завдячуючи диву з див, врятувалася толстовська «Аеліта», яку випадково евакуювали на пляж у «швидкій допомозі».

ТРЕТЯ ЧАСТИНА

Федір Федорович на час спалювання книг ніби щось передчував… До його зорельотного відсіку саме доставили стандартний космічний обід — жовтий суп із пір’їнами, бліду рибу з теплою злиплою лапшою та глеюватий кисіль. Його попутники, потираючи долоні, накинулися на їжу, а Федору Федоровичу та лапша застрявала в горлянці. Він підійшов до ілюмінатора, що виходив на «зелену зону» (незадовго перед цим було пояснено, що він перебуває на міжгалактичному кораблі, який чимчикує до туманності Андромеди). Підсвічувало сонечко, білими свічками цвіли каштани, а вільні від трудових вахт члени екіпажу відпочивали у понумерованих синіх робах на реєстрованих лавах, чи гуляли в супроводі роботів у білих халатах. Двоє в синьому стислися в обіймах і ніяк не могли подолати невагомість — їх кидало від стежки до паркану й навпаки.

Все, як на Землі.

Федір Федорович врешті-решт заспокоївся і сів обідати… Все гаразд, оце тільки шкодував за пиріжками з яблуками, які разом з валізою і двобортним костюмом ще напередодні старту здали до камери схову міжгалактичного зорельота…

А тим часом пожежа не згасала — гірше того, вона поповзла у непередбачений Варкою Степанівною бік. Війнув розбишака-вітерець і смітник враз спалахнув позаторішнім листям, трощеною тарою та іншим мотлохом.

— Володю, гаси його! — замахала руками Варка Степанівна. — Гаси!

Володя-електрик стукнув вогнегасником по земній тверді, але з горловини нічого не цвиркнуло. Тоді стусонув кулаком по «макітрі» і. той засичав по-гадючому.

На диво, смітник згорів підозріло швидко… А можливо, вогонь захопився смітником?

Ну, згорів, то й згорів.

Ніщо не віщувало лиха — книжки догоряли, смітник ледь курився і вже, здавалося, можна було б розбігатися по домівках, або ж розпити третю пляшку спирту… Та не даремно нітилася душа Варки Степанівни: смітник начебто й згорів, але ж у його нутрі щось відверто булькотіло…

«Буль-бульк-бульк…» — ніби в готовому до виверження вулкані.

Знову війнув вітерець…

Із смітника клубами повалував дим, та такий чорний, що «аж синій», не раз наголошувала Варка Степанівна.

— А… смердючий же, боже борони! — доповідала вона авторитетній комісії наступного дня після екологічної катастрофи. — І чим далі, тим жахливіше: бульк-бульк-бульк… Ніби у тому казані, що чорти смолу варять.

Спершу вітерець побавився отим дідьковим димом, поганяв по райцентру, а потім закрутив чорним собачим хвостом й потурив його на фасад Дому на набережній. Ох, і виписував же його стіни тим чорним хвостом, наче маляр пензлем: туди-сюди, сюди-туди…

Одні спостерігачі пожежі на колишній набережній порозбігалися, затуляючи носи; інші — навпаки, збігалися на той душок з усіх кінців райцентру. Не забарилися прибути й пожежники, але сморід не дозволив їм наблизитися до епіцентру виверження. Деякий час простовбичили ні в тих, ні в сих, оскільки забули прихопити протигази. Буває й таке. Довелося прийняти рішення згідно непередбаченої ситуації. Однак ударний струмінь води, пущений пожежниками, наробив ще більшого лиха: смітник викинув таку густу димову завісу, що Дім на набережній згодом потонув, як сказав би Герберт Уеллс, «уві млі».

— А двері?! — скрикнула Матуся, яка щойно прибігла на пожежу. — Невже згоріли?

— Та кому вони потрібні, — заспокоїли її. — Двері на кухні.

Сонце прощально блимнуло і зникло у чорній безодні. Яке йому діло до того?

Настало затемнення. Від розпачу у пожежників випали з рук шланги. Райцентр перейшов під владу чорної стихії, затьмарився світ. Майже за годину Дім на набережній переінакшився з білокахельного на синяво-чорну потвору. Більше того, під смітником геть вигоріла туша мамонта, запечена у стародавній смолі, що, власне, й спричинило викиди пекельного диму, як визначила авторитетна комісія на чолі з Матусею. Мабуть, ніде й ніколи в світі не курило, не смерділо й не очорнювало дійсність так, як кремація консервованого мамонта з льодовикового періоду!

І всі охнули!

Наступного дня жителі райцентру балакали лише про чинники та наслідки екологічної катастрофи, що їх спіткала.

— Отакої! Жили на мамонті! І де лежав? Під смітником! Стародавня палеонтологічна стоянка! (Правильно: «палеолітична»), А ми й не знали! Не там копирсався краєзнавець! Авжеж, не там!.. І радили ж йому! Мав би й сам здогадатися: де стоянка, там і смітник!

Щодо спалених книжок, першопричини чорного диму, який закоптив Дім на набережній масним уїдливим шаром, що й зубами не відгризти, — ані слова. Й зникнення Федора Федоровича інтересу не викликало. Жив собі, а потім не стало. Ніби його й не було ніколи.

— Хто ж, зрештою, винний? — силкувалося з’ясувати керівництво, яке вже повернулося з пляжу й оглядало закіптюжені стелі.

Матуся, аби відволікти увагу від спаленої бібліотеки, звалювала все на неандертальців і заповзято вихваляла божевільного краєзнавця:

— Нема пророка у своїй Вітчизні! Дарма колишні застійні керівники запроторили нашого краєзнавця в жовтий дім! Ох, даремно! А неандертальці, хоч і непогані хлопці, та все ж з коротким розумом. Вже там, у глибині минулих століть, проявили рідну вдачу до безгосподарності-мамонта порішили, закоптили, палеонтологічну стоянку облишили й подалися у Францію — дисидентами… Тьху, вщент очманіла… тими кроманьйонцями!

Та тільки Матусине керівництво не надто вже Матусі довіряло… Воно її добре знало:

—. Неандертальці? Гаразд. Мамонти? Гаразд. І з краєзнавцем теж зрозуміло. Повісимо йому меморіальну дошку, коли заслужив. Все логічно. А хто підпалив смітник — не ясно. Оце загадка!

Відповіді катма.

— Стривайте, а хто з нас відповідає за той смітник? — трималося своєї позиції керівництво.

Взагалі — це нікому не відомо.

— А особисто хто відповідає?

Двірник Анюта!

Ура, відшукали крайню! Та тільки що з Анюти візьмеш? Шкіра та кістки, й ущипнути нема за що. Її виробничий обов’язок — палити позаторішнє листя.

Таким чином до книжкового вогнища Матусине керівництво й не доскіпалося, а про Федора Федоровича і не згадувало. Проте стихійні сили хоч трохи, а помстилися за спалену бібліотеку.

Федір Федорович вже на той час перебував в анабіозі. Виявилося, що Головний Штурман переплутав туманності: відправив зореліт до Андромеди, тоді як належало б — до Крабовидної. Це розтлумачив йому білий робот. А при здійсненні маневру на сто вісімдесят градусів всі мешканці міжгалактичного корабля мають занурити в анабіоз.

Федір Федорович занурився. Він завжди був дисциплінованою людиною.

У колишній Мамонтівці після пожежі настали смутні часи…

— Треба щось міняти! Не можна жити так і далі!

Почали сіяти смуту.

— Це що ж виходить? — обурювався Володя-електрик, вганяючи гак в стелю, щоб повісити люстру. — Все ж таки мамонт був?! Так в чому ж річ? Є таке місто Будьоннівськ, а наше чим гірше? Отже, Будьоннівськ — можна, а Мамонтівці — зась?!

— Пишемо петицію до Верховної Ради, як запорожці султанові, — підтримав його сантехнік й забряжчав іржавими трубами у сумісному санвузлі. — Треба щось змінювати. Почнемо з назви.

Двоє українців і один єврей наклеювали шпалери й мовчали через відому причину, хоча й починали вже розуміти, що нікуди від своєї долі не поїдуть, а житимуть, як і раніше, горілку питимуть в кущах бузку.

Знову скликали суботник, аби відшкребти Дім на набережній своїми силами, але, як то кажуть, тільки козу потішили. Прийняли було рішення замалювати кіптяву, але ж: де дістати товарняк цинкового білила. Щоправда, є на складі дві бочки іржавої вохри, та то ж курам на сміх!

Отак і стояв чорний Дім на похмурій набережній, тоді як ремонт у квартирі Федора Федоровича не припинявся. Варка Степнівна разом із Таїсою й Анютою зашпаровували свою провину.

Принагідно зазначимо: керівництво не було у захваті від цього експерименту для дисидента… Подумаєш, дисидент. Ну то й що? А може, Матуся збирається віддати йому на відкуп увесь райцентр з метою експериментального художнього оформлення? Блакитний, рожевий і фіолетовий періоди в розібраному стані? У стилі Сальвадора Далі? Не бувати цьому, доки керівництво ще в силі. У самих стелі почорніли, а тут… Матуся, схоже зовсім з глузду з’їхала на терені іноземної валюти й отих дверей.

Поки начальство розмірковувало з приводу доцільності Матусиних дій, вона тим часом навідалася до Аеліти й мала з нею тривалу, майже тригодинну розмову. Після пожежного пікніка Аеліта втратила апетит, як і тягу до вештання по райцентру. Незалежно лежала на тлі ремонту в розкладному фотелі і штудіювала врятованого нею ж Олексія Толстого. Читалося важко, хоча й літери ще не забула.

«Слова — спочатку лише звуки, потім ледь просвітлені, ніби як крізь туман, поняття — потроху наливалися соком життя. Тепер, коли хтось вимовляв ім’я — Аеліта, воно непокоїло його подвійно: смутком першого слова АЕ, що означало «той, кого бачать востаннє» і відчуттям сріблястого світила — ЛІТА, тобто «світла зірка». — Так мова нового світу найтоншою матерією вливалася в уяву».

Нічого не второпати!

Коли фотель викинули, розляглася на югославській канапі з наміром будь-що, а дочитати «Аеліту» до кінця…

Нарешті можна й щось втлумачити…

«Родити, ростити істоти для смерті, ховати… Непотрібне, сліпе продовження життя…» Так розмірковувала Аеліта і думки її були мудрими, але тривога не минала. Тоді вона вилізла з постелі, вдягла плетені пантофлі, накинула на голі плечики халатик й пішла до ванної кімнати; роздяглася, стягнула волосся вузлом й почала спускатися мармуровими сходами до басейну».

По тому Аеліта відчула нестримний потяг до ідентичності: сповзла з югославської канапи, встромила ноги в пантофлі і почовгала до суміщеного санвузла приймати крижаний душ — гарячої води у Мамонтівці не було споконвічно. Затим знову розпласталася на канапі і заходилася читати. А це вже цілком зрозуміло:

«Іхошка сіла неподалік Сина Неба й почала чистити овочі. Її густі вії підморгували, тож відчувалося — веселе дівча.

— Чого це у вас на Марсі баби якісь сині? — заговорив Гусєв російською. — Дурепа ти, Іхошка, життя справжнього не знаєш».

Зайнята розумовою працею Аеліта не забувала пожаліти Федора Федоровича, а заодно себе, усвідомлюючи, що така шикарна квартира не на добро — незабаром її звідсіля виженуть.

От і Матуся прийшла… Зараз і розпочнеться.

Але Матуся звернулася до неї на диво поштиво: на ім’я ще й по-батькові:

— А чи не збираєтеся, Аеліто Олексіївно, ближнім часом відвідати Сан-Франциско? Не все ж на канапі вилежуватися?

Дві обійдені долею жінки порозумілися з півслова. Та й про що теревенити? Аеліта твердо вирішила: вискочити заміж за дисидента-Кешу й нараз розв’язати затяжне питання з пропискою на цій землі. А тривалу тригодинну розмову зайняв перегляд кольорового телевізора, де того вечора крутили п’ятдесят восьму і п’ятдесят дев’яту серії «Рабині Ізаури».

Пообливалися слізьми над поневіряннями бразильської рабині й склали такий план: першого дня прибулець дисидент-Кеша відвідує оселю й натрапляє на Аеліту, яка заманливо лежатиме на канапі. Другого дня він поведе Аеліту до ЗАГСу, де Матуся власноруч обвінчає їх без усіляких тримісячних перевірок почуттів. Третього дня Аеліта з дисидентом забирають двері й шурують до Москви, Москви, Москви, — а там і до Сан-Франціско рукою подати. Але ж на другий день може трапитись небажане ускладнення: чи поведе Кеша Аеліту до ЗАГСу?

— Якщо завагається — ти сама його поведеш, — наполягала Матуся.

Домовились: Аеліті — дисидент-Кеша і Сан-Франциско, Матусі — десять тисяч конвертованих карбованців для ремонту Дому на набережній.

— Сто! — розщедрилася Аеліта. — Для вас я з нього сто тисяч злуплю!

На тому й порозумілися.

Аеліта відкинула книжку, належало потурбуватися про свій невідпорний імідж. Буде. щоранку піднімати іржаві труби, витанцьовувати аеробіку, брати крижаний душ, а також не обідати і не вечеряти, аби ж у той ерзац-купальник влізти. Вирішила отак: звідси дисидент-Кеша без неї не поїде. Одружений він там чи холостяк — одновалентно, бо до Сан-Франциско вона ще не навідувалася. На Марсі була, у Нижньовартовську, а от у Сан-Франциско — ні. Нехай собі той дисидент буде старим, жонатим, ба навіть горбатим, але до Сан-Франциско він її нуль-транспортує, взявши під руку, чи, на худий кінець, у подвійній валізі.

Наближалася розв’язка. Поспішали. Он вже з міністерства закордонних справ надійшла телеграма: дисидент приїздить завтра вранці чорним «фордом», зустрічайте. Негайно нагнали в райцентр кримінальників, які підмели і вилизали колишню Мамонтівку, заасфальтували всі паркани двома бочками іржавої вохри — нічого, зійде після дощу. Та чорний Дім однак стримів на всі сторони, наче обеліск на цвинтарі.

— Це кому у вас меморіал? — запитували водії, що вивозили із цукрового заводу цукрове «вугілля».

Через цей чорний обеліск районне начальство мандражувало і накидалося на Матусю, як собаки на прив’язі. Начальство панічно боялося звинувачень в очорненні дійсності.

Матуся храбрилася, заспокоювала:

— Як на мене, нічого… Дивіться… Чому чорний форд — можна, а чорний Дім — зась?

Незадовго до приїзду дисидента начальство не витримало і ганебно втекло до Одеси на консультацію в психоневрологічний диспансер, щоб зняти нервовий мандраж і не брати участь в урочистій зустрічі. Там, на цей період, в каюті Командира міжгалактичного зорельота вирішувалася доля Федора Федоровича.

— Що з ним?… Ну, цього, котрий… Гіперболоїд інженера Гаріна, — проходжаючи каютою мовив Командир зорельоту своєму Головному Штурману. — Навіщо його затримуємо? Гадаю, пора виштовхувати у відкритий космос. Старий нормальний, на здоров’я не скаржиться. Не бонапартист. Тихий. Загалом нікуди не жаліється. Вестибулярний апарат в ажурі. Реакції — адекватний. Ну, є маячний психозик, таки є… — зморщився Командир зорельоту. — Ну, із заскоком, з ким не трапляється. Фантазує. Ну, начитався фантастики… А хто не без гріха?

Отож… Як це його?.. Гарін Михайловський, колишній військовий інженер-будівельник. Практично здоровий.

І завтра — під три чорти…

До виходу Федора Федоровича у відкритий Космос залишалося близько доби.

Упродовж дня Вовчик-електрик із сантехніком встановлювали на честь дисидента блакитний унітаз й обговорювали листа «запорожців» до Верховної Ради.

Увечері до Аеліти востаннє завітала Матуся, Вони вже не могли одна без одної. Уточнювали подробиці, а заодно переглянули шістдесят п’яту і шістдесят шосту серії «Рабині». Спостерігаючи оте плантаторське життя, Аеліта знов пустила сльозу й заспівала блатну пісеньку:

Співучасниця витерла своїм подолом сльози грішниці. Не хвилюйся, дівчинко! Матуся добре знає дисидента-Кешу ще за минулої дійсності. Дурень дурнем! Ласий до гульок, божевільний до нестями, нерозважний у виборі. А підчепимо його на отому самому коханні, що з першого погляду.

Та вийшло дещо не так, як мислилося. Вночі надійшла екстрена телеграма з міністерства закордонних справ: дисидент приїздить лише на один день, просить прискорити формальності з дверима; прийняти до виконання.

І матримоніальні плани сколапсували — належало обкрутити «гостя» за один день…

— Якби хоч ще на одну ніч затримався, — зажурилася на мить Матуся. — Ех, вибору немає, тож будемо прискорюватися. Де наше не пропадало!

— Всюди пропадало, — пхинькнула Аеліта.

Глухої ночі під її вікнами вешталися сантехнік, Вовчик-електрик і телемайстер із баяном. Телемайстер мав образу на Аеліту, а Вовчик із сантехніком — на все населення Мамонтівки, яке не схвалило листа «запорожців» до Верховної Ради. Тому й влаштували демонстрацію із частівками. Телемайстер грав на баяні й наспівував:

Сантехнік із електриком підхоплювали:

Мало хто спав тієї ночі. Полегшено зітхнули, коли вранці до Дому на набережній підкотив уживаний не один рік чорний «форд», і тим шляхом, що коли сухо, то проскочиш. Стоячи за портьєрою, Аеліта бачила, як із «форда» виповз дисидент. Син Неба, дещо схожий на Бельмондо, сподобався їй одразу. Не лише вона, а й вся Мамонтівка підглядала: «Кеша повернувся! Той самий, який Леоніда Ілліча… Якого довго не могли відшукати, щоб вишпурити з країни, бо три дні відсипався у смітнику просто неба. Богема! П’ятнадцять літ спливло, а він он як помолодшав! Й бороду поголив… І що тільки гроші з людиною не зроблять!»

Передусім Кеша помітив чорний будинок.

— Мама мія! — мимоволі вихопилося італійською. — Оце так дизайн!

— Мамо моя, — залюбки переклала Людмила Петрівна, її запросили до почту зустрічаючих на випадок, а раптом дисидент позабув російську. — Каже: в нас дуже гарно.

Дисидент-Кеша підбіг до Дому на набережній і поколупав пальцем фасад.

— Бляха-муха, не здирається! — замилувався він. — Повний кінець! Що то за фарба, б-млин? Як труна з музикою? Це ж треба! Чорний Дім! Хто дотелепав? Так… Запозичую досвід… Ну, чо’ вирячилися, бляхи-мухи? Не жартую! Фарба як називається? Чиє виробництво? Наче не «Сажа газова» і не «Персикова чорна»… На «Кістку палену» не схожа… що за б-млин, питаю?

Всі промовчали.

— У мене що, з мовою не теє? — занепокоївся Кеша. — Може акцента підчепив? Чи мене вже на Батьківщині не розуміють, дебела воша?

Очевидці німо зиркнули на Людмилу Петрівну.

— Раді-бога, у вас гарна вимова, — прощебетала вона.

— То що ж то за фарба, япона-мама?

Тепер вже всі дивилися на Матусю.

— «Копчена мамонтівська», — відповіла Матуся, проймаючись дрижаками.

Син Неба замислився. Земляки знали з гіркого досвіду: якщо Кеша починає думати — добра не жди.

— Ну, то як там у Сан-Франциско, Кеша? — звернувся старший лейтенант міліції, аби відволікти дисидента від важких дум про чорну фарбу.

— Що тобі сказати, Вітьок… Трясе там, б-млин дуже… Землетруси й гульня всіляка.

Невдовзі дисидента запросили до квартири. Всі райцентрівські кози та кури замекали і закудахтали, а Кеша’ ніяк не міг второпати — то комизуються з нього чи ні?

— Пробачте, але ніяк не вкумекаю… Здається, вас витурили? — напівзапитав старший лейтенант з військкомату, супроводжуючи дисидента на третій поверх.

— Із Сан-Франціско? — перепитав дисидент.

— Та ні, від нас.

— Ну?..

— Що?..

— Чого ж тобі треба, м-блин?

— Чи відчували там ностальгію?

— А то як же! Нудьгував без тебе, трахнутий комар.

У своїй колишній оселі Кеша навіть оком не кинув на Аеліту в купальнику і з відкритою книжкою на канапі.

— А двері де? — наполохано спитав він, забачивши нові.

Його заспокоїли й спрямували на кухню, де незабутній «шедевр» експонувався подібно музею «Прадо» — заходь, б-млин, й любуйся!

— Майн ґотт! — вхопився за голову дисидент, угледівши Будьонного, Калініна й оті штуки скіфських бовванів.

— Боже мій! — переклала з німецької Людмила Петрівна.

— Хто це накоїв! Кому врізати по пиці?! — заревів Кеша ведмедячим риком.

Про подальші події в квартирі свідчень не збереглося. Знаючи Кешу, всі кинулися навтьоки. Ретирувалися навіть старші лейтенанти. Щоправда, Матуся зосталася — в неї від жаху відняло ноги. Можна тільки здогадуватися, як їй та Аеліті вдалося приборкати Кешу за двадцять хвилин, затим вивести з Дому на набережній і покотити чорним «фордом» до мамонтівського ЗАГСу. Спробуємо вжити «принцип навпаки» й відновити події за кінцевим результатом.

На відміну від своєї покровительки Аеліта ні на мить не позбулася присутності духу, бо стикалася за своє життя з божевільними не один раз. Звичайно, вона побоювалася, аби Син Земної Кулі не почепив чергового ліхтаря під оком, однак наважилася увійти на кухню і гордо заявити:

— Ну, я це зробила! Чого репетуєш, козел недоклепаний?!

Чи оте бісівське «козел», чи легендарне кохання з першого погляду — але, вочевидь, на Кешу подіяло, і він заспокоївся. Маємо сказати, Аеліта була в чудовій формі, кращій аніж 1982 року. Син Неба «дивився, розчулений і схвильований… Які б муки він прийняв би зараз, аби ніколи не засмучувати це дивне обличчя, аби зупинити загибель принади, юні, цнотливого дихання, — вона дихала і пасмо попелястого волосся, що трималося щоки, здіймалося».

— Якщо не подобається — бери ганчірку і сам змивай, мурло! — пішла в наступ незбагненна Аеліта. — І взагалі ти, б-млин, умієш розмовляти по-людськи? Чи, мо’, розучився?

Кеша відвів убік очі, в яких уже роздмухувалося «кохання з першого погляду», і вдаючи з себе ділка запитав:

— То як ота фарба називається?

— «Копчена мамонтівська», — улесливо проспівала Матуся.

— Вас зрозумів, — усміхнувся Кеша. — Тобі на оздоровлення Мамонтівки скільки доларів треба?

— Де-десять… — пробелькотіла Матуся.

— … тисяч, — продовжив Кеша. — Знаю, долари потрібні. Але чомусь всі прагнуть мене обшахраювати. А я за так долари не розкидаю. Лихого не пам’ятаю, але «за так» нічого не вийде. Давай співробітничати: я тобі десять тисяч, а ти мені рецепт «Копченої мамонтівки». Маю намір хмарочоса фарбувати. Ну, то як?

— Згода, — кивнула Матуся.

Де ж краєзнавець? Куди його занапастило? Треба негайно викопати ще одного мамонта!

— Даруйте, але фарби вже нема, — прошепотіла Матуся. — Усю до мазка роз… розфарбували.

— Мене не фарба цікавить… Ти мені рецепта на стіл, а я тобі — валюту на бочку, — Кеша витяг записничок й приготувався занотовувати.

— Ага, йдеться про рецепт, — пожвавішала Матуся. — Тоді занотовуйте. Береться один мамонт…

У Кеші побільшали очі.

— … вариться смола, — продовжувала Матуся, ледь не ридаючи.

Кеша рвучко стулив записника:

— Годі. Я вже чув це. Мамонта закопчують, вивалюють у смолі й кладуть в льодовикову нішу.

У Матусі бризнули сльози.

— Дай їй сто тисяч, — милосердно проказала Аеліта.

— Дам, якщо підеш за мене заміж, — круто повернув Син Неба.

— Чому б і не піти. Хіба я собі ворог?

— Коли? — Кеші, вочевидь, нетерпеливилося.

— А хоч і зараз, — втрутилася уже без сліз Матуся.

— Тоді вдягайся.

— Може відмити двері? — смиренно запропонувала Аеліта.

— Не треба. Тепер Будьонний із Калініним ходовий товар… Продам як найдорожчу ікону.

Що було далі? Одна проза. По дорозі до ЗАГСу заскочили до Мамонтівського райвиконкому й полюбовно склали угоду на сто тисяч доларів стосовно посередництва Матусі в благодійницьких намірах Кеші. Потім майнули до ЗАГСу і мерщій додому. Шампанського у продмазі не знайшлося, а горілку купувати у Варки Степанівни не наважилися, адже Кеша за кермом, до того ж, йому випало гнати машину до кордону всю ніч. Замість шампанського молодятам відсалютував у передпокої забутий вогнегасник, що несподівано дав залп і облив усіх шумовинням.

Мабуть і порожні вогнегасники раз на століття вибухають від подиву.

Безалкогольне весілля справляли втрьох. Метка Матуся збігала до Таїсії й принесла пляшку солодко-терпкого спирту. Обмили знаменну подію, як і годиться. Було й «гірко». Сп’янілий Кеша, між іншим, завважив, що його колишня квартира виглядає, перепрошуємо, хреново. Стильовий різнобій, б-млин, різних країн і народів. Провінція, старе мислення. Відразу видно — тягнули все, що під руки попало… На його думку, чеський унітаз, фінські шпалери і югославський гарнітур в інтер’єрі — не фуричать. Не фунциклюють…

Увечері переглядали шістдесят сьому і шістдесят восьму серії «Ізаури» й іронізували над класовими ворогами. Оце б нам їхні турботи!

Потім знесли вниз двері і прив’язали до «фордівського» багажника.

Ну, поїхали!

Назавжди попрощалися з Матусею, як і розминулися на шляху з автобусом, яким саме повертався після міжгалактичної мандрівки Федір Федорович; і покотили через дві Європи — Східну й Західну (Кешу всюди знали, тож було де заночувати) — до мадридського «Прадо», а там, обминаючи Гібралтар, — до Ріо-де-Жанейро, де за попередньою домовленістю готувалися пофарбувати у червоний колір новий хмарочос бразильської Федерації футболу: напередодні із. Сан-Франциско, скажемо по секрету, Кешу таки вблагали відмовитися від попереднього задуму, оскільки…, а втім, то довга, бляха-муха, історія.

Відносно Сан-Франциско Аеліта поки що нічого не знала, хоча й у Ріо-де-Жанейро теж ще не була! Однак усе на землі варто побачити: музей «Прадо», Ламанчу, бразильську футбольну Федерацію. Та чим ближче просувалися до кордону, тим дужче непокоїло її те, що на митниці можуть зажадати візу і закордонний паспорт. Але обійшлося все чин-чином. Коли в’їхали на митну зону, Син Неба недбало тицьнув лівою рукою в бік «форда», Аеліти, дверей і підтвердив:

— Це зі мною.

І митнарі, завчасно попереджені Міністерством закордонних справ щодо нової Кешиної дружини, не виявили бажання порозумітися із всесвітньо відомим психопатом.

— Відчиняй ворота! Нехай скатертиною стелиться їм дорога! Щастить же дурням — таку жінку урвав!

Пошарпаний «форд» величаво перетнув кордон, заляпавши багнюкою якогось гешефтмахера-буржуя, що поспішав до нас у розкішному «ролс-ройсі»…

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА

Мабуть, щонайменше збожеволів у тій історії саме той, кого запроторили до божевільні. Федір Федорович сидів зранку на пригвинченому до підлоги ліжку (аби не плавало у невагомості) й головував у вченій дискусії щодо походження тунгуського метеорита, коли білий робот офіційно повідомив про вихід Федора Федоровича у відкритий космос.

Інопланетяни кинулися вітати його. Проте вихід у відкритий космос затягнувся на весь день — то Головний Штурман ще не повернувся з розвідки на Літаючу зірку Бернарда і не було кому підмахнути перепустку до шлюзової камери, то Молодший Охоронець загубив ключі, що унеможливило доступ до валізи з пиріжками. То те, то це та се. То обідати час, а то вже пора вечеряти…

Як до божевільні — то відразу, а як вийти звідтіля — доведеться довго очікувати…

Лише ввечері при Федорі Федоровичу було все приналежне: довідка про вихід у космічний простір, двобортний костюм, валіза і зіпсований «вічний двигун». Федір Федорович роздав своїм членистоногим друзям закам’янілі пиріжки з варенням й побажав їм щасливої дороги й м’якої посадки у Крабовидній туманності.

Він поспішив додому. Повернувся пізно ввечері, коли біля Дому на набережній ще не розвіялися пахощі «Нічної магії» й чудний димок чорного «форда». Федір Федорович на якусь мить насторожився, відчуваючи щось неладне. У темряві піднявся на третій поверх й подзвонив у квартиру… Потім постукав — ніякого відгуку. Запалив сірника. Двері чомусь скидалися на чорний дерматиновий пуфик, оббитий сріблястими головастими цвяшками — при бажанні їх можна було б порівняти із зоряною панорамою планетарію. Втім Федір Федорович розізлився. Стусонув чудернацькі двері ногою, і заходився відмикати ключем. Але замок виявився іншим.

Що за напасть: номер квартири був таки його.

Федір Федорович розігнався і висадив плечем зоряні двері й увійшов до квартири.

То була його і водночас не його квартира. Пантофлі у передпокої начебто його, вогнегасник — теж, а решта відгонила чужиною. У кімнаті на гаку висіла гранована під кришталь люстра… Стіл стояв полірований… Замість книжкових стелажів якісь поліровані і скляні чи то шафи, чи то буфети, де химерно віддзеркалювався Федір Федорович. Підлога якась слизька.

Зайшов на кухню — там, не впізнати. Уся в білому кахлі, немов чоловічий туалет у психдиспансері. І плиту хтось затяг…

Зазирнув до суміщеного санвузла — знайомий рудий тарган прошмигнув по блакитному унітазу.

Наче на ковзанах під’їхав до вікна. На вулиці теж щось не теє… І вічний смітник кудись зник…

Все, ну, геть, все змінилося!

«Книжки»! — згадав Федір Федорович.

Він надибав їх у югославському буфеті — то була полиця новеньких макулатурних книжок, які Матуся разом з Людмилою Петрівною відібрала для спасіння його душі. Тут були «Анжеліка», «Прокляті королі» й інші пиріжки з варенням.

Федір Федорович невпевнено ковзнув по паркету.

Ага, окрім пантофлів, бачу щось знайоме!.. Як не є, це його квартира!

Він схопив «Аеліту», яка байдикувала на канапі.

«Дорогому батечкові, — прочитав він, — від люблячої доньки. Пішла заміж за Сина Неба. Не ображайся. Чекаємо на тебе у Сан-Франциско. Кеша надішле виклик. Твоя Аеліта».

Федір Федорович постояв, подумав й пробурмотів:

— Ні, я залишусь з тобою… Не треба мені берега турецького…

Здається, він таки збожеволів. Всю ніч тупотів по паркету, наспівуючи оту старовинну пісеньку: «А я останусь с тобой, родная навек сторона…» Інколи затихав, зупинявся, відкривав навмання «Аеліту» і вголос зачитував кілька фраз.

«Ось чому текли сльози по зморщених щоках Лося. Пташка співала про ту, що залишилася поза зорями, й про сивого зморщеного старого мрійника, який облетів небеса».

Через те читання, співання й тупотіння мимоволі прокинулося районне начальство. Світла воно не вмикало, та й входити до квартири побоювалося. Отак всю ніч й слухало: «Не нужен мне берег турецкий, и Африка мне не нужна…»

Вранці під дощем, без піджака й парасольки Федір Федорович пішов до «Продмагу», де попросив продати чорну мотузку для білизни. Варка Степанівна злякалася і відповіла, що в магазині і в підсобці також, аніякої мотузки нема. «От вам хрест, Федоре Федоровичу. Випийте горілочки, бо наскрізь промокли».

Але Федір Федорович і за ліпших часів не пив, хіба що пляшку на чотирьох у кущах бузку. Тоді попрямував до обшарпаного порожнього універмагу, але Варка Степанівна встигла там попередити:

— Чорної мотузки не продавати! І ніякої взагалі!

До його приходу всі мотузки поховали, і універмаг геть спорожнів. Але Федір Федорович й тут повівся пристойно і навіть не вимагав книжок для скарг.

Зрештою, він не збирався перелицьовуватися з донкіхота на бонапарта, аби помститися за книжки, віддані на поталу, й трощити районне керівництво, він пройшовся порожнім універмагом і натрапив на краватки. Вибирав найдовші і чомусь кольору хакі. Придбав три штуки й з тим повернувся назад.

Вдома Федір Федорович зв’язав краватки морським вузлом. Третя не знадобилась, виліз зачовганими черевиками на полірований стіл й почав знімати люстру. Стеля була низькою, наче для того й спроектована. Акуратно відчепив проводку, зняв люстру і провірив надійність гака. Той тримав мертво — Вовчик-електрик, мабуть, уперше в житті не схалтурив.

Вибір правильний. Й справді, що залишалося робити Федору Федоровичу? Перевтілитися на Бонапарта, в’їхати на жеребці до Сан-Франциско чи піти працювати начальником штабу цивільної оборони цукрового заводу?

Все правильно.

І Федір Федорович почав вив’язувати зашморг.

«Здається, все в готовності за номером один.»

Одним ривком вимахав на стіл, рішуче, теж морським вузлом прив’язав зашморг до гака.

Стоп-кадр! Годилося б написати передсмертне послання Дон Кіхота скіфським запорожцям й висловити все, що про них думалося.

Для такої акції потрібні олівці і папір, зауважив сам собі.

Та поки він шукав олівця, на підвіконні спантеличено задзеленчав зіпсований «вічний двигун»… Як він там опинився? Цілком ймовірно, Федір Федорович поставив його туди? Може, й так. Між іншим, приватизовані речі любили Федора Федоровича — вогнегасник, чорно-білий телевізор, саморозкладне крісло і навіть геть зіпсований «вічний двигун», який залементував, аби врятувати Федора Федоровича від наглої смерті. І олівець теж неспроста заховався під подушкою Аеліти…

Федір Федорович й гадки не мав потовкти будильника на своїй голові. Він чекав, коли той нарешті вщухне. А той, ніби накручений «на вічність», все волав і волав… Хіба повішаєшся під такий затяжний дзвін у вухах…

Федір Федорович підійшов до вікна і прихильно, мов вірного пса, погладив зіпсованого будильника, який відразу замовк.

«І дощ наче вщух…», — визирнув у вікно Федір Федорович. І ще він побачив крізь шибку, як на новий заасфальтований майданчик, що вже потроху перетворювався на смітник, в’їздив довгастий запилюжений автомобіль.

«Ролс-ройс» — визначив Федір Федорович, продовжуючи пестити будильника.

Із брудного «ролс-ройса» поважно вибралася опецькувата буржуазного вигляду особа з вишуканою тростиною. Шанобливо зустрічало її все районне начальство. Матуся тримала над заморським гостем чорну парасолю, а Людмила Петрівна перекладала:

— Містер Герберт Уеллс запитує, і що ви тут натворили у в імлі за сімдесят п’ять років?

— Чудово! Скажіть йому, що ми неодмінно покажемо наш цукровий завод, — вигукнув хтось із керівництва.

Тим часом до квартири Федора Федоровича вбігла Варка Степанівна із телеграмою з Міністерства закордонних справ і несамовито повідомила:

— Федоре Федоровичу! До нас Герберт Уеллс приїхали!

_{Переклав з російської Євген ШКЛЯРЕВСЬКИЙ}