Скотохутір

ПЕРЕДМОВА

Найпророчіші слова щодо суспільства, привид якого бродив по Європі на початку нашого століття, прозвучали з уст не критика марксизму, а його послідовника, перекладача творів Енгельса, письменника із загостреним чуттям соціальної справедливості. 1903 року в статті «Що таке поступ?» Іван Франко писав: «Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».

Твір, який ми представляємо у нашому часописі в перекладі, написано пізніш, і все-таки тоді, коли єдина в світі держава робітників і селян, зразок та надія для всіх знедолених, вражала своїми успіхами. У сатирі «Скотохутір» відомий англійський письменник та публіцист, фантазер і пророк Джордж Оруелл зумів до дрібниць проглянути подальшу долю створеного в Радянському Союзі «безкласового» суспільства аж до його нинішнього фіналу.

Вигнавши жорстоких господарів, тварини створюють власний моральний кодекс, теоретичне обгрунтування майбутньої практики, і, оборонивши ферму від людських зазіхань, виявляють чудеса трудової звитяги, однак приходять до життя гіршого, аніж те, проти якого збунтувалися. Хай читач оцінить гострий сюжет цієї казки для дорослих, ми ж спробуємо коротко відповісти на запитання, чому прекрасна мрія зазнала краху.

Один із героїв твору — кінь Боксер, могутній, хоч і не дуже розумний, сповнений безмежного альтруїзму битюг, який на всі проблеми реагує особистим девізом: «Я працюватиму ще більше!» Перед його копитом відступають не лише титанічна робота, а й озброєні револьверами люди й навіть вишколені псиська, карний апарат Великого Вождя — кабана Наполеона. Здавалося б, така істота спроможна втілити в життя ідеал рівності й братерства всіх тварин, захисту слабких і самовідданості сильних. Та перед одним Боксер і йому подібні зовсім безпорадні — перед свинством, цинічним, облудним, нахабним свинством, котре крізь свої черева пропускає і плоди тяжкої праці товаришів, і всі високі ідеї, перетворюючи їх на п’яну ригачку. Свині органічно не усвідомлюють свого падіння; інші ж не припускають, що взагалі можна так низько впасти після тих висот моралі й духу, на які начебто піднеслися всі разом, що красиві гасла є тільки способом вилізти на шию тому, хто щиро їх сповідує. Ниці перемагають благородніших не завдяки тому, що мають, а завдяки тому, чого не мають: совісті, сорому, порядності.

І ось наслідок: люди, що на запрошення свиней приїздять ознайомитися із станом справ на фермі, збираються переймати досвід, як у власному господарстві розв’язувати «проблеми малого раціону, тривалого робочого дня й жорсткої системи керування»; «Скотохутір» оголошується кооперативною установою із закріпленим за свинями правом власності, йому повертається колишня назва «Садиба» й усувається останнє, що нагадувало про спробу побудувати нове суспільство, — «дурна звичка звертатися один до одного „товаришу!“» Ще раніш було заборонено старий гімн і переписано моральні заповіді.

Читач має нагоду самотужки порівняти деталі твору з тим, що відбулося на його очах, а за невеликої дози домислу й впізнати в чотириногих героях блискучої сатири Оруелла знайомих йому політичних діячів.

І благородний Боксер, і дурні овечки, котрі з самого ранку й до самого вечора співають нав’язану ним примітивну сентенцію, і поет-лизоблюд Мімікус, і жорстокий деспот кабан Наполеон, котрий все навколо освинячує, — це реалії людства, де між окремими особами відмінності в духовному, моральному та інтелектуальному розвитку більші, аніж між мухою і слоном, а відтак про рівність можна тільки мріяти.

І що ж робити?

Відповімо на це запитання словами Івана Франка з того ж таки «Що таке поступ?»: «Так само всі ми знаємо, що й повного громадського щастя, повного, так сказати, раю на землі люди не діб’ються ніколи. Але се ще не рація, щоб ми закладали руки й байдужно дивилися, як багач кривдить та висисає бідного, як одиниці кривдять та руйнують сотки і тисячі людей. Чи буде, чи не буде з того рай на землі, а ми борімося з кожним поодиноким лихом, з кожною поодинокою кривдою та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти її в тім однім випадку, але також про те, аби по змозі заткати джерело подібного лиха й на будуче».

Отже, все одно боротьба за ідеали соціальної справедливості, без якої наш світ немислимий. Але — з поправкою на свинство, на його справді геніальний талант витискати із благородних гасел зиск для власного черева.

НАТАЛЯ ОКОЛІТЕНКО