Сказання про дітей Гуріна

Передмова

Годі заперечити, що для більшості читачів «Володаря Перстенів» легенди Прадавніх Часів (у різних формах попередньо опубліковані в «Сильмариліоні», «Незавершених оповідях» й «Історії Середзем'я») або не відомі цілком, або ж відомі лише за чутками про них як про дивовижні та недоступні за способом і стилем викладу. Тому мені завжди здавалося, що найдоцільніше буде видати повну батькову версію легенди про дітей Гуріна як самостійний твір, окремою книгою, з мінімумом редакторської присутності, а понад усе — у формі неперервної оповіді, без білих плям і прогалин, якщо цього вдасться досягти (з огляду на незавершений вигляд, у якому батько залишив деякі частини), не перекручуючи тексту й нічого не домислюючи.

Я подумав, що саме в такому вигляді історія про долю Туріна та Ніенор — дітей Гуріна та Морвен — проллє світло на місце дії та сюжет, що розгортається на тлі незнаного Середзем'я. Адже все це — хоч задумане як легенда, що дійшла до нас із віддалених епох — сповнене життєвої безпосередності: і затоплені землі на заході по той бік Синіх Гір, де в юності гуляв Деревобородий, і життя Туріна Турамбара в Дорломіні, Доріаті, Нарґотронді та Бретілському Лісі.

Тож книгу цю адресовано найперше тим читачам, котрі, ймовірно, пригадують сказане про надзвичайно тверду шкуру Шелоби, що її «не міг би пробити навіть найсильніший чоловік, хоч би й ельфи чи гноми викували сталь, а тримала цю зброю рука Берена чи Туріна», — або те, як Елронд, розмовляючи з Фродо в Рівендолі, згадував про Туріна та називав його «давнім могутнім другом ельфів», — проте нічого іншого про цього героя ще не знають.

Задовго до появи бодай найменшого натяку на оповіді, які пізніше ввійдуть до «Гобіта» чи «Володаря Перстенів», допіру ще юнаком у часи Першої світової війни, батько взявся писати збірку оповідань під назвою «Книга втрачених оповідей». То був його перший, доволі розлогий, фантазійний літературний витвір, адже навіть у незавершеному вигляді він містив чотирнадцять готових оповідей. Саме у «Книзі втрачених оповідей» уперше розповідається про богів, або валарів; про ельфів і людей, котрі виступають у ролі Дітей Ілуватара (Творця); про Мелкора-Морґота — великого Ворога; про балроґів і орків, а також про землі, де відбуваються зображені в «Оповідях» події: Валінор — «землю богів» по той бік західного океану та «Великі Землі» (пізніше названі «Середзем'ям», поміж морями Сходу та Заходу).

Три з-поміж «Втрачених оповідей» вирізнялися великим обсягом і особливою повнотою, й усі три розповідають і про людей, і про ельфів: «Сказання про Тінувіель» (у скороченій формі з'являється на сторінках «Володаря Перстенів» як Араґорнова історія про Берена та Лутіен, яку розповіли гобітам на горі Грозовій; його мій батько написав у 1917 році); «Турамбар і Фоалоке» (про Туріна Турамбара та Дракона, написано 1919 року, якщо не раніше); «Загибель Ґондоліна» (1916–1917 рр.). У часто цитованому фрагменті з довгого листа, датованого 1951 роком (тобто за три роки до публікації «Братства Персня»), описуючи власну творчу працю, мій батько розповідає і про свої ранні амбіції: «Колись давно (відтоді я потроху опустився на землю) мені заманулося створити основну частину більш-менш цілісної легенди, яка від опису космогонії поволі переходила б у романтичну казкову історію, де більше ґрунтувалося би на меншому, дотичному до землі, а менше збагачувалося би з широкого тла… Деякі з великих оповідей я б описав детально, та більшість накидав би тільки у вигляді схем, загальними рисами».

З цього спомину видно, що віддавна частиною батькової концепції твору, який пізніше отримав назву «Сильмариліон», було значно детальніше розгорнути деякі «Оповіді». І справді, в уже цитованому листі від 1951 року він навмисно означує три згадані тут історії як найдовші у «Книзі втрачених оповідей». Там же він називає сказання про Берена і Лутіен «найважливішим серед оповідань, які ввійшли до „Сильмариліона“», а ще каже, що «ця героїчно-казково-романтична розповідь (на мою думку, прекрасна та вражаюча) цілком сприйнятна сама собою, бо вимагає тільки загального несистематизованого знання передісторії. Проте вона є також фундаментальною ланкою в циклі й тому поза певним місцем у ньому втрачає повноту багатозначності». «Є також інші оповідання, однаково детальні в потрактуванні, — продовжує він, — й однаково незалежні, хоч і прив'язані до загальної історії». Тут ідеться про «Дітей Гуріна» та «Загибель Ґондоліна».

Отож, якби мій батько, за його власними словами, спромігся надати розповідям того кінцевого та завершеного вигляду, якого він прагнув, то залишив би три «Великі оповіді» Прадавніх Часів (про Берена та Лутіен, про дітей Гуріна та про загибель Ґондоліна) цілком самодостатніми творами, що не потребують знання основної частини легенди, відомої як «Сильмариліон». З іншого боку, зазначає батько в тому самому місці, «Сказання про дітей Гуріна» невід'ємне від історії ельфів і людей Прадавніх Часів, тож там обов'язково знайдеться досить багато посилань на події та обставини, про які йдеться у більшій оповіді.

Обтяжувати читача надлишком зауваг про осіб і про події, не вельми суттєві для самої розповіді, означало би повністю суперечити духові цієї книги. Проте подекуди такі підказки можуть і справді стати у пригоді, тож у «Вступі» я подав дуже короткий нарис історії Белеріанду та народів, які його населяли, незадовго до кінця Прадавніх Часів, коли народилися Турін і Ніенор. Окрім карти Белеріанду та Північних земель, я подав також перелік усіх власних назв, які трапляються в тексті, зі стислим поясненням кожної, та спрощену генеалогію.

У кінці книги вміщено «Додаток», що складається з двох частин. Перша стосується намагань батька надати трьом оповідям остаточної форми, а друга — композиції тексту, адже вона в цій книзі, з багатьох поглядів, відрізняється від тієї, що була в «Незавершених оповідях».

Я щиро вдячний моєму синові Адамові Толкіну за безцінну допомогу в організації та поданні матеріалів у «Вступі» й «Додатку» та за полегшення (для мене) складного процесу перетворення книги в електронний варіант.