Шлях Срібного Яструба

Глава 1. Воїн Алауган

Коли Атей зміг знову сприймати все, що було навколо, сонце вже піднімалося над обрієм. «Невже я не помітив, як минула ніч?» — здивовано подумав хлопець, озираючись навкруги. Виявилося, що він лежав на землі, неподалік тривожно хропів його кінь. Земля була кам’яниста, лише де-не-де зеленіли дерева з широкими кронами. Таких дерев Атей ніколи не бачив у Скіфському Степу. Та й усе навколо було незнайомим і дивним. Спочатку Атею здалося, що він опинився у величезному кам’яному лабіринті — прямо біля його ніг відкривалася глибока кам’яна прірва, а неподалік здіймалася у небо височезна гора. Вершину гори не можна було навіть побачити — вона губилася між білих хмар. Десь вдалечині чулося ревіння гірського потоку. У Атея, який все своє життя провів у відкритому степу, із незвички навіть запаморочилося в голові і перехопило дихання. Йому здавалося, що повітря навколо п’янило його голову. Атей відразу схопився за Щит Таргітая і глибоко з полегшенням зітхнув — від Щита струменіла сила, яка заспокоїла хлопця. Атей підвівся, поправив акінак, що висів на поясі, міцніше зав’язав вузол, яким був стягнутий шкіряний чохол із Щитом Таргітая, і підійшов до свого коня.

— Здається, ми змогли потрапити у Нартію — Країну сорока річок, — промовив Атей, заспокійливо потріпавши холку свого скакуна, — але де нам тепер шукати знак Золотого Дебета?

Так, неспішно розмовляючи зі своїм конем, Атей повів його, тримаючи за повідця, до вузької стежинки, що вела кудись вздовж підніжжя гори.

Атей не відчував втоми, хіба що тільки дуже хотілося їсти. Стежка, протоптана чи людьми, чи дикими тваринами, поступово вивела його на кам’янисте плато, на якому пінився могутнім потоком водоспад, з ревінням падаючи у велике озеро під скелею.

На краю плато під великим деревом Атей побачив чоловіка. Чоловік був кремезний, на його спину була накинута широка кошлата біла шкіра. Голова чоловіка була виголена, і тільки широке пасмо волосся, заплетене у косу, спускалося на ліве плече. У незнайомця були довгі чорні вуса, і своїм зовнішнім виглядом він трохи нагадував ватажка Отана. Під деревом пасся великий, широкогрудий кінь чоловіка. На ряднині, недбало кинутій на землю, лежали довгий меч, тяжка булава, лук зі стрілами і тяжкий шолом. На чересі воїна висів довгий кинджал. Перед ногами воїна була розстелена велика ведмежа шкіра, на якій лежала велика срібна таріль. У тарілі Атей побачив запашні шматки гарячого м’яса, судячи з усього, оленини, декілька круглих хлібин. Поруч стояв великий кувшин. Воїн уважно дивився на водоспад і, здавалося, не звертав ніякої уваги на Атея. В руках воїн тримав довгу сопілку, зроблену, скоріше за все, зі слонячої кістки. Атей навіть подумав — чи не варто йому піти далі цією стежкою у пошуках більш балакучого співбесідника, як незнайомець відклав свою сопілку і широко посміхнувся:

— Давно я не бачив скіфів у наших краях! А тим більше біля великої гори Мінгі Тау.[32] Славним воїнам-сколотам я завжди радий. Думаю, що ти з’явився у Нартії не просто так, тому, якщо ти хочеш здійснити якійсь подвиг, то приєднуйся до мене.

Атей тільки тепер зрозумів, що означає їжа, яка лежала на шкурі перед воїном. Атей знав, що за давнім звичаєм воїн, який відправлявся на якусь воєнну виправу, запрошував проїжджих розділити з собою трапезу. Якщо подорожній наступав ногою на шкіру і приєднувався до нього, це означало, що вони разом відправляться назустріч небезпечній пригоді.

— Дякую за запрошення, воїне, — чемно відповів Атей, — я із задоволенням розділю з тобою їжу і буду тобі вірним побратимом, але у мене є негайна справа. Я прибув до Нартії, щоб відшукати Золотого Дебета.

— Як, ти теж шукаєш Золотого Дебета? — підскочив здивовано воїн. — Тоді у нас з тобою дійсно спільна дорога!

Атей твердо став ногою на ведмежу шкіру, взяв з тарілі соковитий шмат оленини, який ще парував, і з насолодою вкусив його.

— Тепер у нас спільна справа! — урочисто промовив воїн і протягнув Атею руку, — я збираюсь відправитися у подорож, щоб розшукати чарівний жезл Золотого Дебета. Тепер ми відправимося туди разом. Мене звуть Алауган! Я воїн-нарт і старший син з роду Золотого Дебета.

— А я Атей з роду коваля Аріанта, — промовив Атей і потис руку Алаугану.

— Колись, дуже давно, земля вночі була закрита суцільною темрявою. На небі зовсім не було зірок. Народу нартів, а наш народ, треба тобі сказати, є одним з найбільш справедливих у світі, приходилося битися з численними ворогами, хижими левами, тиграми, ведмедями, драконами, двоголовими потворами емегенами та різною іншою нечистю, якої ой як багато живе у цих краях, майже голими руками. Ось тоді бог неба Тейрі вирішив наділити нартів своєю чарівною силою. Із частини свого золотого серця — сонця — він створив Золотого Дебета, якому передав чарівне ковальське мистецтво. Дебет міг бачити будь-який предмет наскрізь. Коли Дебет спустився на землю, то він знайшов у горах великий блискучий камінь. Він стиснув його у руці, і на землю впали перші краплі розпеченого металу. От тоді Дебет і почав добувати та плавити залізо, кувати для своїх синів зброю та знаряддя праці. Коли він бив кулаком, а потім молотом по ковадлу, то жаринки, що вилітали з його кузні, розсипалися по небу і перетворювалися на зірки. Ночі після того стали світлими, і нарти за допомогою зброї почали перемагати своїх численних ворогів. Бог Тейрі наказав нартам встановити на землі мир і справедливість. Ось так нарти оволоділи ковальським мистецтвом. У Дебета було дев’ятнадцять синів, але більшість з них загинула. Мене і моїх братів запросив на бенкет могутній нартський ватажок Юрузмек. Під час бенкету спалахнула суперечка, і всі мої брати були вбиті. Залишився один я…

Атей уважно слухав Алаугана. Йому навіть не вірилося, що він знайшов для себе такого досвідченого супутника у незнайомій і загадковій країні Нартії.

— А що сталося далі з Золотим Дебетом? — запитав він у Алаугана.

— Коли Золотий Дебет допоміг нартам оволодіти чарівним ковальським мистецтвом, він поселився на самоті на далекій горі Тирмітау і побудував там для себе кузню. Одночасно він став головним охоронцем Яхонтової печери, в якій зберігаються скарби нартів. Коли ж Золотий Дебет вирішив, що він завершив усі свої справи на землі, то побудував для себе крилату колісницю і полетів на небо. Там він і зараз працює у своїй кузні для людей, які живуть на небі. І якщо ти бачиш зорепади, то знай — це жаринки, які вилітають з-під ударів його молоту.

— Отже, Золотого Дебета вже немає в Нартії, але ж мені треба отримати його Знак на свій Щит Таргітая! — із розпачем скрикнув Атей.

— Щит Таргітая! — підхопився з місця Алауган, — звідки ж він в тебе?

Прийшлося і Атею розповісти свою історію…

…Алауган уважно слухав розповідь Атея.

— Так, виявляється, коваль Аріант — твій батько. Що ж, у нього славний і гідний син. Я бачив твого батька, коли він збирав руду для Щита Таргітая. Сам Таргітай є другом Золотого Дебета. Втім, зараз не про це. А щодо Знака Золотого Дебета, то знай — коли Золотий Дебет вирішив залишити Нартію, він виготовив чарівний жезл. На верхній частині цього жезлу була вирізьблена голова оленя, а знизу — копито. Це був магічний жезл, він міг виліковувати від всіх хвороб, гоїти смертельні рани, наганяти страх на ворогів, давати сили і багато чого іншого. Тому і Щит Таргітая вповні здобуде свою силу, якщо жезл Золотого Дебета залишить на ньому свій знак.

Атей полегшено зітхнув:

— А де зараз знаходиться жезл Золотого Дебета?

Алауган спохмурнів:

— В тім-то й справа, що жезл зник…

— Як так? — запитав ошелешений Атей.

— Та ось так. Жезл зберігався у великого воїна Сурхата. Але декілька тижнів тому Сурхат відправився у Сухий ліс, щоб битися з величезним емегеном Цохом, який довгий час нападав разом з потворними велетнями на поселення нартів. Через тиждень бурхливі води Терка[33] прибили до берега вбитого емегена Цоха, але Сурхат додому не повернувся, а невдовзі до оселі, в якій жила родина Сурхата, повернувся його осідланий кінь. Ось я і зібрався відправитися у Залізний ліс, щоб дізнатися, що сталося з Сурхатом та куди подівся жезл Золотого Дебета.

— Тепер ми їдемо разом, — рішуче промовив Атей.

За годину вони вже їхали верхи, віддаляючись від гори. Кінь Атея, який не звик до гір та вузьких кам’янистих стежинок, лякався і тривожно хропів. Атей ледь стримував його, хоча і сам іноді відчував страх, дивлячись на глибокі провалля, вздовж яких іноді проходила їх стежка. Втім, кінь Алаугана легко біг, немов сам вибирав собі шлях. Алауган весело наспівував якусь давню пісню, майже не дивлячись, куди несе його кінь:

— І хороший в тебе кінь, друже, — не без легкої заздрості промовив Атей.

— О, ти ще не знаєш мого коня, — посміхнувся Алауган, — звуть його Крилатий Гемуда. Їхати нам ще довго, тому я розповім тобі, як мені вдалося здобути його собі. Це не простий кінь. Ще давно я почув, що у морі живе дивний кінь, який може плавати, немов риба, і літати, немов птах. Довго сидів я у засідці на березі моря, аж поки не побачив однієї ночі, як над водою з’явилася голова коня. Тоді я накинув на його шию аркан, тяжко мені було витягнути Гемуду з води, але коли я це зробив, кінь став вірою і правдою служити мені. Справжній вигляд у цього коня трохи інший і далеко не кожний може побачити його. У мирний час живе він у підземній стайні та їсть залізну тирсу…

Атей з недовірою глянув на Алаугана, але вирішив, що у країні, до якої можна потрапити таким незвичайним чином, можуть траплятися і не такі дива…

Глава 2. Сухий ліс

Під вечір мандрівники виїхали на схил великої гори. Біля підніжжя гори починався великий ліс, що похмуро темнів між двома розщілинами. Здавалося, що вечірня темрява виповзає з самого лісу, поглинаючи навколишні гори.

— А ось і ліс, в якому зник Сурхат, — промовив Алауган, — тут вже треба бути обережним. Нарт торкнувся руків’я свого меча, а Атей поправив Щит Таргітая, який висів у нього за спиною.

Вони помітили вузеньку стежку, якою міг проїхати лише один вершник, і в’їхали до лісу. Попереду їхав Алауган, а за ним Атей. Ніколи ще не бачив Атей такого лісу — сухі стовбури дерев були покручені, немов якась зловісна і надлюдська сила покрутила їх у несамовитій злобі. Довге гілля без жодного листа тягнулось до вершників. Атею стало вже зовсім не по собі, коли вони заглибилися у чащу. Навіть повітря тут, здавалося, було просякнуте якимись отруйними випарами.

Десь попереду почувся гавкіт собак.

— О, здається, тут не тільки емегени, але і люди живуть! — посміхнувся Алауган, — ану завітаймо до цієї оселі.

Вони проїхали ще трохи і виїхали на невелику галявину, оточену темною стіною покручених стовбурів. Посеред галявини стояла невелика дерев’яна хатина, біля якої заходився гавкотом кудлатий чорний пес. З невеличкого віконця блимало світло.

— Агов, чи є тут люди? — запитав Алауган.

Запала тиша, і через мить двері хатини відчинилися. На порозі, освітлена вогниками свічок, що палали всередині хати, з’явилася висока красива жінка. Довгі чорні коси спадали майже до самих п’ят, біле обличчя світилося якимось дивним срібним відблиском. Чорні очі дивилися прямо на мандрівників.

— Доброго вечора вам, славетні воїни! — промовила тихим, напрочуд мелодійним голосом жінка, — бачу, що ваш шлях був довгим і тяжким.

— Так, добра жінко, — вклонився Алауган, — хоча і довгий час ми провели, долаючи цей шлях, а все ж він вартий був того, щоб побачити таку красу.

Жінка трохи зашарилася і опустила голову:

— Бачу я, що ви чемні воїни. Тому і запрошую вас переночувати у своїй оселі, як і лічить нашим законам гостинності.

— Дякуємо тобі, але як звуть таку красуню, що не боїться жити у цьому лісі?

— Звуть мене Карушан, воїни, — ледь схилила голову жінка.

Алауган назвав своє ім’я, а Атей своє.

Вони спішилися і зайшли у хату. На диво, світлиця була велика і простора. На стінах висіли килими, посуд, розставлений навколо вогнища, був досить коштовний, оздоблений сріблом. Вони розсілися на підлозі. Карушан розставила перед ними миски з м’ясом, фруктами і хлібом. Зголоднілий Атей, не примушуючи себе довго запрошувати, відразу узявся за їжу. Йому навіть спало на думку, що він майже забув за останні місяці, що таке спокій і неспішна вечеря. Так за неспішними розмовами пройшов час і, судячи по повному місяцю, який завис у віконці, була вже глуха ніч.

— Ну що ж, дякуємо за вечерю, господине, але нам треба трохи відпочити — завтра на нас очікує довга дорога.

Господиня ввічливо схилила голову:

— Добре, на моїх килимах ви зможете непогано відпочити, але спробуйте ще вина, яке я сама зробила з винограду, що росте на чарівній горі Дих Тау.

За цими словами господиня простягнула Атею і Алаугану два високих срібних келиха, наповнених запашною темно-червоною рідиною.

— О, це дійсно вино, яке варте самого Золотого Дебета, — промовив Алауган і кивнув Атею:

— Спробуй, друже, такого вина немає навіть у греків!

Атей підніс келих до рота і зробив декілька ковтків. Дійсно, вино було густе і терпке, воно відразу зігріло тіло і, здавалося, миттєво зняло втому.

Атей посміхнувся і вже хотів подякувати госпо-' дині, як відчув, що в голові у нього все запаморочилося, а очі немов заслав туман.

Хлопець захитався і спробував підвестися, але тіло не слухалося. Немов здалеку до нього донеслися слова Алаугана:

— А в тебе дійсно чарівне вино, клята відьмо…

Краєм ока Атей побачив, як нартський воїн впав навзнак, з рота його хлинула червона рідина, він тіпнувся і завмер, безсило схопившись за руків’я меча…

Атей лежав, не в змозі ні поворухнутися, ні сказати слово. Господиня, яка щойно була такою милою, лагідною та доброзичливою, змінилася. Очі її палали люттю, обличчя кривила хижа посмішка.

Вона крутилася посеред світлиці, сплескуючи руками і шипіла:

— Що ви думаєте, дурні нарти, що можете ось так погостювати у Карушан і залишитися в живих? Багато ще вас загине від моєї руки! Але ніколи моя жага помсти не буде насичена до кінця, кров усіх нартів не зможе затопити мій біль за вбитим моїм Цохо!

Карушан вихопилася з хати. З двору донісся її пронизливий крик:

— Емегени! Я очікую вас, ще є для вас пожива! Ще двоє нартів потрапили до моєї пастки!!!

Карушан знову заскочила у світлицю і нахилилася над непритомним Алауганом.

— Сам великий воїн Алауган, син Золотого Дебета, попався, немов нерозумний юнак! Що ж, вічна ганьба впаде на твою голову, особливо коли її настромлять на спис і поставлять на стіну могутньої фортеці емегенів Темір-Капу разом з головою вбивці мого чоловіка — Сурхата!

Коси Карушан розплелися і тепер вона нагадувала жахливу потвору. Будь-що людське в неї зникло і, здавалося, вона ось-ось увіп’ється гострими іклами у горлянку безпомічного Алаугана. Карушан вихопила з широкого рукава своєї сукні довгий кривий кинджал і зашипіла:

— Але і мені самій хочеться побачити і відчути твою кров, нарте!

У повітрі зблиснуло лезо кинджалу. Атей знову спробував підхопитися, але лише безсило застогнав.

Карушан перехопила руків’я кинджалу обома руками і занесла його над горлянкою непритомного воїна.

Раптом Алауган блискавично перехопив правицею руки Карушан і відвів кинджал у бік.

— А ти що, відьмо, дійсно думала, що Алауган такий нікчема і дурень?

Алауган підвівся на ноги і легко відкинув Карушан у кут світлиці.

— Могла б і помітити, що я не проковтнув твоє відьомське вариво, — промовив він глузливо, розмотуючи кільця аркану, — а тепер кажи — Жезл Золотого Дебета, який був у Сурхата, ти теж віддала емегенам?

— Клятий нарт! — захрипіла відьма, — зараз з’являться емегени і здеруть з вас шкіри!

— Це ми ще побачимо! — засміявся Алауган, прив’язуючи арканом Карушан до стовпа посередині світлиці.

— Так, а ти, друже, як ся маєш? — промовив нарт, нахилившись над Атеєм. — Бачу, що тобі це вино теж не прийшлось до вподоби!

Алауган витягнув із мішечка, що висів у нього на грудях, жменьку якогось сірого порошку і сипонув його на обличчя скіфа. Атей чхнув і відразу підхопився на ноги — дурман, що труїв його, миттєво зник.

— Оце так гостинність, — тільки й промовив він.

Алауган зареготав. В ту ж мить за вікном почулося пронизливе ревіння та іржання схарапуджених коней.

— А емегени не забарилися! — промовив Алауган і вихопив з піхов свій меч. — Скоріше за все, Жезл Золотого Дебета дійсно опинився у фортеці емегенів — Темір-Капу — Залізній Брамі. Інакше ця клята відьма з його допомогою дійсно змогла б подолати нас… А тепер по конях!

Вони, тримаючи зброю напоготові, вискочили на подвір’я. Десь з лісової гущавини чулося хиже ревіння. Алагаун присів на коліно і випустив декілька стріл у темряву. З лісу почувся пронизливий вереск. Атей прикрився Щитом Таргітая і виставив лезом вперед свій акінак. Судячи з тріску хмизу, до них наближалося кільканадцять невидимих ворогів. Місяць зник за хмарою, і Атей міг побачити тільки те, що потрапляло у невелике коло світла з відкритих дверей оселі відьми.

Раптом величезна темна постать стрибнула прямо на галявину. У темряві зблиснуло широке лезо сокири. Хлопець спробував відбити удар, але акінак у його руках розлетівся на уламки, Атей відскочив і перехопив Щит Таргітая. Тінь з ревінням нависла над ним. Атей закляк на місці — при слабкому світлі він ясно побачив, що потворна істота мала людський тулуб із двома головами. Потвора знову здійняла свою зброю. Атей неслухняними пальцями намагався висмикнути Щит Таргітая з чохла. Над головою скіфа свиснула стріла, і емеген, який стояв перед ним, застиг із піднесеною сокирою. Із його грудей стирчала стріла.

— Швидше! На коней! — почув Атей крик Алагуана і кинувся до свого коня…

Глава 3. Підземелля Залізної Брами

…Лише вранці Атей і Алауган вибралися з Сухого лісу. Позаду залишилися пронизливі завивання емегенів, оселя, в якій жила відьма Карушан, і декілька вбитих потвор.

Коли мандрівники виїхали із лісу, Атей вже радісно дивився на високі гори, що велично підіймалися перед ним, осяяні ранковим сонцем.

— Погано, що не було у нас часу довше побути у Сухому лісі, — бідкався Алауган, — ми б усіх емегенів там перебили. А так ще подумають, що Алауган втікав від небезпеки.

— Але ж у нас дійсно немає часу, — промовив Атей, згадавши про своїх друзів, які так очікували на його повернення.

— Добре, наступного разу я знищу всіх потвор у Сухому лісі, присягаюся Золотим Дебетом! — урочисто промовив Алауган, — а зараз нам дійсно треба відправлятися у країну емегенів і відвідати їх головну фортецю — Залізну Браму.

Вони сиділи на галявині у підніжжя довгого гірського хребта. Наскільки сягало око, тягнулася суцільна гірська гряда.

— Там, за цією грядою, Залізна Брама, до неї ведуть лише два перевали, на яких знаходяться сильні застави емегенів.

— А довго до неї добиратися? — обережно запитав Атей.

— Якщо твоїм конем, то довго прийдеться, — загадково відповів Алауган.

Атей спохмурнів.

— Не сумуй, брате! — поплескав його по плечу Алауган, — ти забув про мого коня Гемуду.

— А що він — набагато швидший за мого коня? — трохи ображено кинув Атей.

Алауган тільки посміхнувся:

— В Нартії набагато більше див, ніж ти можеш собі уявити.

Нарт підвівся і підійшов до свого коня. Потріпавши його по холці, він промовив, звертаючись до свого скакуна:

— Ну що, Гемудо, сьогодні нам прийдеться подолати довгий шлях.

Кінь заіржав.

— Ось і добре, — кивнув головою Алауган і озирнувся на Атея, — що ж, прийдеться тобі залишити свого коня тут. Розсідлай його — нехай пасеться собі спокійно. Не турбуйся — невдовзі з гір будуть спускатися табуни нартів, і про нього подбають.

Атей, не тямлячи, до чого веде нарт, розсідлав свого коня.

Алауган кивнув головою і заскочив на Гемуду.

— Сідай позаду, брате! — гукнув він Атея. Той заскочив на спину скакуна Гемуди, нарт пронизливо свиснув, і кінь, відразу зірвавшись у галоп, помчав уперед.

Гемуда скакав легко, немов не відчував на собі тягаря двох вершників. Вони швидко минули долину і дісталися до краю розщілини. Втім, Алауган не повернув свого коня, навпаки, він зовсім відпустив повіддя, і Гемуда стрибнув у розщілину. У Атея перехопило дихання, і він мимоволі заплющив очі. Йому здалося, що він летить. Раптом скіф відчув, як хвиля повітря майнула йому у обличчя. Атей відкрив очі і побачив, що вони летять все вище і вище на широких крилах, які раптом з’явилися у Гемуди. Атей закинув голову назад і радісно засміявся — дивне відчуття переповнювало його груди. Гори і долини залишилися десь далеко, навколо тепер розкинулися дивовижні білі замки і чудернацькі фігури. Атей навіть не відразу здогадався, що вони летять серед білих хмар.

Вони пролітали над широкими долинами, на яких паслися безмежні табуни і отари, полями, засіяними пшеницею та ячменем, великими поселеннями, бурхливими ріками та водоспадами.

— Це землі нартів! — урочисто повідомив Алауган, — але зараз, як тільки ми перетнемо гірський хребет, почнеться земля емегенів.

Тепер вони пролітали прямо над гірським хребтом, хмари стали темними, десь, майже біля них, прорізала небо блискавка. Коли через деякий час Атей знову наважився подивитися вниз, то побачив тільки темні скелі, землю, вкриту камінням, і чорні ліси.

— А ось і Залізна Брама, — промовив Алауган, вказуючи на чорні стіни і башти, що похмуро темніли на вершині гори.

Раптом почувся пронизливий свист. Атей озирнувся і побачив великі крилаті створіння, які швидко наближалися.

— А ось і крилаті дракони емегенів, вони охороняють підступи до Залізної Брами! — крикнув Алауган і схопив свій лук.

Дракони швидко наближалися. Атей ясно бачив їх величезні червоні очі, лускату зеленувату шкіру, гострі гребені вздовж могутнього зміїного тулуба, довгі пазури на лапах, широкі жорсткі крила.

Драконів було троє, вони летіли, повільно змахуючи своїми крилами.

— Швидше затулися Щитом Таргітая! — крикнув Алауган. Атей швидко перекинув Щит собі на плече. І вчасно. Дракон, який був зовсім близько, розкрив пащу, звідки вирвався довгий язик полум’я. Атей відчув жар, але йому здалося, що його Щит немовби створив могутнє захисне коло, проти якого вогонь драконів був безсилим.

— Хто ж так зустрічає гостей! — вигукнув Алауган, — що ж, прийдеться і нам віддячити господарям!

За цими словами він вихопив зі свого сагайдака лук і пустив декілька стріл у найближчого дракона із трьома головами. Всі стріли влучили у шию дракона. Той різко заплескав крилами, намагаючись вирівняти свій лет, але остання стріла вп’ялася йому прямо у вищирену пащу. Дракон безсило сплеснув крилами і стрімко полетів на землю.

В цей же час інший дракон вже опинився прямо над головою Алаугана. Нарт миттєво зірвав булаву, що висіла біля сідла Гемуди, і щосили вдарив нею по лапі, якою дракон намагався схопити його за голову. Дракон із пронизливим ревінням відлетів у бік, але нарт встиг добряче оперещити його по крилу.

Третій дракон розвернувся і швидко щез між хмарами.

— Ну що ж, ось ми і дісталися землі емегенів, — промовив Алауган, повернувши голову до Атея.

Невдовзі крилатий кінь Гемуда опустив мандрівників на берег невеликого струмка, який котився з високої скелі. Навколо росли дерева, і навряд чи це місце могли побачити дракони чи сторожа емегенів. Десь вдалечині можна було побачити між горами верхівки Залізної Брами.

Відпустивши коня пастися, Алауган сів на березі струмка і, здавалося, занурився у якісь думи. Атей тим часом дістав Щит Таргітая і став уважно розглядати складне плетиво візерунків, викарбуване на його поверхні. У нього з голови все не йшли слова Анахарсія — «Щит на все зможе дати відповідь…»

Немовби вгадавши його думки, Алауган підвівся і торкнувся пальцями Щита.

— О, Тейрі! Як я відразу не здогадався! — вигукнув нарт, — тепер я знаю, хто зможе нам допомогти! Брате Атею — сам великий бог Тейрі послав тебе сюди!

Алауган радісно обхопив Атея за плечі.

— Завжди скіфи були нашими братами!

Схвильований нарт узяв Щит Таргітая і підніс його до свого чола. Потім обережно поклав його на землю і почав легенько стукати по ньому своїм мечем. Почувся тихий дзвін. Атей здивовано дивився на Алаугана. Нарт відклав свій меч і припав вухом до поверхні Щита. На його суворому обличчі з’явилася задоволена посмішка.

Вловивши здивований погляд Атея, нарт махнув рукою:

— Зачекай, брате, зараз сам побачиш…

Атей сів під деревом і почав дивитися на дивні дії Алаугана, майже впевнений, що його побратим трохи не в собі.

Раптом земля біля Щита заворушилася, потім почала осипатися, немовби якийсь величезний кріт вперто вибирався назовні, торуючи собі хід. Через деякий час утворився досить великий отвір, з якого спочатку вилетів заступ, а потім на поверхні з’явилася замурзана голова. Атей ошелешено вскочив на ноги.

Якийсь бородань із довгим скуйовдженим чорним волоссям, чхаючи від пилу, озирався навкруги. Помітивши Алаугана, він останній раз чхнув і промовив:

— І що тобі не сидиться вдома, Алаугане? Самому не сидиться та іншим не даєш займатися своїми справами. Якби не дзвін Щита Таргітая, нізащо б не поперся я з самої печери Кришталевого Велетня до цієї клятої Залізної Брами! Чого регочеш, краще допоможи мені видертися на поверхню!

Алауган підійшов до чоловіка і протягнув йому руку. Той вчепився своєю маленькою рукою у широку долоню і швидко видряпався на поверхню. Атей побачив, що дивний незнайомець був напрочуд маленьким на зріст, не більше чотирирічної дитини, але мав широкі плечі, був одягнутий у цупку шкіряну сорочку і на його широкому чересі висів величезний кинджал у срібних піхвах. Опинившись на поверхні, чоловік марно спробував обтрусити свій одяг від бруду і пилу, а потім звернувся, немов за співчуттям, до Атея:

— Цей навіжений нарт Алауган завжди такий! Він і тебе втягнув до якоїсь карколомної витівки? До речі, Алаугане, як звуть твого супутника?

— О, це хоробрий воїн зі Скіфського Степу! Його звуть Атей.

— Радий вітати тебе, Атею! — бородань протягнув хлопцю свою руку, — я багато чув про ваш славетний степ, але сам там жодного разу не бував. Немає у вас гір. Ось. А мене звуть Жехту, я голова роду підземних мешканців і, на свою голову, побратим цього непосидючого телепня Алаугана.

— Так ось що привело вас під цю кляту Залізну Браму, — промовив Жехту, коли Алауган завершив розповідь про мету своєї подорожі, — що ж, дещо я чув про цю справу. Два тижні тому тисяча емегенів привезли у Залізну Браму закутого у кайдани воїна Сурхата. Зараз він знаходиться у підземній в’язниці Залізної Брами. Завтра його повинні стратити на площі Смерті. Ось і все, що я знаю…

— Так ось які справи, — повільно промовив Алауган, — прибули ми вчасно. А ти нічого не чув про жезл Золотого Дебета?

Жехту сплеснув руками:

— Аякже! Як я міг забути про жезл Золотого Дебета! Разом з Сурхатом емегени привезли і чарівний жезл Золотого Дебета. Але користі їм від нього ніякої. Той відразу, як тільки потрапив до Залізної Брами, перетворився на звичайну палицю. Але цар емегенів Нуцах тримає його біля свого трону — сподівається, що знов оживе чарівна сила жезла.

— Ну, тоді нам залишається одне — пробратися у Залізну Браму, звільнити Сурхата, потім викрасти жезл Золотого Дебета і повернутися. Дуже просто… — бадьоро промовив Алауган.

— Так, дійсно дуже просто, — криво посміхнувся Жехту, — а як це ви думаєте пробратися у фортецю?

— А ти хіба не здогадуєшся? — щиро здивувався Алауган, — ти сам нас і проведеш. Хто краще за тебе знає всі підземні лази і ходи і хто краще за тебе зможе прорити хід усюди?

Тут вже настав час здивуватися Жехту:

— А хіба ти не знаєш, нарте, що ми, жителі підземних печер, не воюємо з емегенами? І це твоя справа, а не моя.

— Е ні, брате, — протягнув Алауган, — а хіба ми з тобою не побратими? Хіба не я врятував одного разу твоїх родичів від велетнів-людожерів, коли ті вирішили влаштувати на вас полювання? Тим більше, ніхто тебе не примушує битися із емегенами. Ти нас тільки проведи до підземної в’язниці, де знаходиться Сурхат, а далі ми вже самі впораємося.

Жехту трохи подумав, запустивши долоню у свою скуйовджену бороду, і нарешті погодився, кивнув головою:

— Згода, воїни, нехай буде по-вашому! Знаю я один забутий підземний хід, якщо його трохи доробити, то він приведе саме до підземної в’язниці.

— Ось і добре, друже, — хлопнув по плечу карлика Алауган, — зараз трохи відпочинемо, поїмо, і гайда на Залізну Браму! До речі, Атею, твоя зброя була потрощена емегенами, на, візьми мій кинджал. Його вже не зламає жодна сокира емегенів.

Глава 4. В’язниця Залізної Брами

Надвечір Жехту, Атей і Алауган відправилися вниз вздовж гірського потоку. Несподівано стежка урвалася, і вони побачили, що річка із гуркотом падає у безодню. Водоспад кипів, немов сніговий буран. Водяний пил хмарами підіймався у повітря. Атей вже нічого не міг почути через могутнє ревіння. Жехту майнув рукою, щоб вони йшли за ним і почав спускатися ледь помітною стежкою до водоспаду. Пройшовши вузенькою стежкою майже до самого водоспаду, Атей помітив, що вона веде далі і губиться десь за водоспадом. Дійсно, невдовзі вони пробралися, хоч і мокрі до п’ят, у печеру під водоспадом. Могутній водяний потік суцільною стіною гримів прямо перед їх очима. Жехту пройшов углиб печери і показав рукою на чорний, досить широкий отвір. Нарт кивнув головою, і вони один за одним забралися у потаємний хід…

…Жехту, який передбачливо прихопив із собою декілька товстих гілок, швидко обмотав їх якимись ганчірками, що витяг із шкіряної торби, спритно висік кресалом вогонь і підпалив смолоскип. При мерехтінні смолоскипу Атей побачив, що стіни тунелю досить майстерно викладені камінням.

— Цей хід колись пробили мої предки, тепер про нього всі забули. Окрім мене, звичайно, — промовив Жехту.

Далі тунель став набагато вужчим. Жехту спокійно собі йшов вперед, Атею вже прийшлось трохи зігнутися, а здоровезний Алауган ледь-ледь протискувався між кам’яних брил. Атей навіть не міг уявити, яку відстань вони подолали. Йому навіть здалося, що він так і буде вічно пробиратися у цій напівтемряві. Але Жехту раптом зупинився і промовив:

— Здається, ми добралися.

Потім приклав вухо до стіни, послухав, про щось подумав і додав:

— А тепер трохи почекайте.

Промовивши це, Жехту витяг кірку, що висіла у нього за спиною, і почав надзвичайно швидко довбати стіну. Робив він це навдивовижу тихо, хіба що тільки земля із шерехом падала на підлогу. Атей і оком не встиг кліпнути, як Жехту вже заглибився у стіну. Через деякий час із отвору висунувся Жехту і промовив:

— Все, тепер обережно і тихо за мною.

Атей і Алауган ледь протиснулися у вузький лаз і поповзли за Жехту, який невтомно просувався вперед, швидко пробиваючи заступом прохід. Так вони дісталися до стіни, що складалася з викладених кам’яних брил.

— За цією стіною і знаходиться в’язниця, — прошепотів Жехту, — зараз я спробую знайти слабкий камінь. Жехту м’яко провів долонею по каменям, немовби це були живі істоти.

— Ось, це він, — радісно прошепотів Жехту і натиснув на камінь обома долонями. Камінь повільно провернувся, і карлик витягнув його зі стіни. Відразу з темного провалля, що відкрилося перед ним, майнуло холодним і тяжким повітрям.

— Зачекай, брате, — Алауган м’яко відсторонив Жехту, витягнув свій меч і першим обережно ступив у прохід…

…Тепер вони опинилися у похмурому підземеллі. Коли очі Атея трохи звикли до темряви, він побачив чорні стіни, із яких стирчали іржаві гаки, ланцюги, що звисали зі стель, і чорні провалля у стінах. В одному проваллі він побачив велику іржаву клітку, в якій білів людський кістяк.

Вони зробили ще декілька кроків і завмерли — десь попереду почулися чиїсь кроки. Алауган майнув рукою і вони заскочили за виступ в стіні. Десь у кінці тунелю блимнули вогні смолоскипів. Алауган перехопив руків’я свого меча обома руками. Тяжкі кроки наближалися. Атей побачив, що до них йдуть троє емегенів — великі потворні істоти. Емегени нагадували людей, але були дуже високі, з широкими плечима і тулубами, потворними пащами, з яких стирчали ікла, рогатими головами. Їх зброя була виготовлена з чорного металу. Раптом один з емегенів застиг і потягнув носом повітря. Він заричав, вказуючи у бік, де ховалися Атей, Алауган і Жехту. В ту ж мить Алауган вийшов зі свого сховища. Емегени замерли з несподіванки. Цієї миті Алаугану вистачило, щоб одним стрибком опинитися біля них. Зблиснув його меч, і двоє емегенів, розсічені навпіл, впали біля його ніг. Один емеген кинувся тікати, але нарт метнув в нього свій меч, і той покотився, пронизаний наскрізь довгим лезом.

— А тепер швидше! — промовив Жехту, — Сурхат має знаходитися там!

Вони підбігли до печери, вхід до якої перегороджували товсті ґрати. За ґратами Атей побачив могутнього скривавленого нарта, який сидів на кам’яній підлозі, прикутий до стіни іржавими ланцюгами.

— Вітаю, Сурхате! — промовив Алауган, одним ударом булави вибивши ґрати, — і не набридло тобі тут?

Закутий нарт повільно підняв голову:

— Щось ти забарився, Алаугане. Я вже думав, що ти десь добряче загуляв.

— Нічого, тепер разом погуляємо, — Алауган декількома могутніми ударами булави розбив ланцюги, якими Сурхат був прикутий до стіни.

Нарт підвівся, розминаючи закляклі руки.

— Тримай, — Алауган протягнув йому свою булаву, — що ж, тепер нам залишилося знайти жезл Золотого Дебета.

— Тоді нам шлях до тронної зали царя емегенів, — відповів Сурхат.

Вони вискочили з печери і побігли тунелем. Невдовзі вони опинилися у великій печері, на стінах якої палали смолоскипи.

— Стійте, — раптом промовив Жехту, — щось тут негаразд. Він постояв, озираючись навкруги.

— Що сталося? — запитав його Алауган.

— Чомусь нема сторожі, але я відчуваю багато емегенів навкруги, — промовив Жехту, і на якусь мить у його очах блимнув стривожений вираз.

— Дійсно, зазвичай тут сновигає безліч цих потвор, а зараз… — Сурхат не встиг договорити… Печера миттєво загула від тупоту лап емегенів, вибухнула ричанням і брязкотом зброї. З усіх боків у печеру заскочило не менше сотні емегенів.

Втікачі миттєво збилися у коло, виставивши свою зброю наперед. Натовп емегенів оточив їх щільним кільцем. Атей почув над головою шелест крил — під високими зводами печери кружляли чорними тіньми величезні кажани.

— О, зараз буде весело! — зареготав Алауган, споглядаючи на потворні постаті емегенів, які поступово наближалися. Атей вихопив кинджал, що йому подарував нарт і закинув Щит Таргітая собі на ліву руку.

Раптом у печері запала тиша. Емегени повільно розступилися, звільняючи прохід. Почулися тяжкі кроки, і перед очима втікачів з’явилися дві постаті. Першим йшов величезний емеген, на його потворній голові тьмяно блищала корона, прикрашена зображеннями людських черепів. Поруч з ним Атей побачив… Гістаса…

— Дякую тобі, Алаугане, за те, що ти навідав мою фортецю, — заговорив емеген, — тепер у мене буде велика радість — замість одного нарта завтра на площі Смерті буде страчено двох. Та ще одного скіфа. Довго я чекав, коли ти сам з’явишся до страти. Вранці сто тисяч емегенів прийдуть до фортеці подивитись на вашу страту. Яка буде дуже довгою.

— Боюся, царе Нуцаху, що тобі навряд чи прийдеться потішитись! — промовив Алауган.

— Взяти їх! — заричав цар емегенів.

Емегени із завиванням кинулися на втікачів, на мить спалахнув несамовитий бій. Атей встиг відбити декілька ударів, як раптом щось вдарило його по голові, і він покотився під ноги бійців. Втрачаючи свідомість, він побачив, як нетопирі падають чорною хмарою на голови і плечі його побратимів, як злітає сталева сітка, і почув пронизливий голос Гістаса:

— Скіф залишиться мені!

Атей очуняв від того, що хтось вилив на нього ціле цебро холодної води.

— Ну от і все, Атею, — почув він голос Гістаса, — все завершилося. Щит Таргітая у мене, а вранці тебе стратять разом із цими навіженими нартами.

Атей підвів голову. Гістас стояв перед ним, тримаючи в руках Щит Таргітая. Хлопець зібрав всі сили і кинувся на чаклуна. В ту ж мить він впав навзнак — руки і ноги Атея були скуті тяжкими ланцюгами.

— А щоб тобі було про що подумати в останні години свого життя, то я тобі дещо скажу, — продовжив Гістас, — за допомогою Щита я зможу привести сотні тисяч емегенів у степи над Борисфеном і тоді вони підкоряться мені. А допоміг мені в цьому саме ти. Ось так, невдахо…

Промовивши ці слова, Гістас пнув ногою хлопця і вийшов із печери.

Атей застогнав від розпачу. Поруч він побачив своїх скривавлених друзів, вони теж були прикуті до стіни. Тяжкі залізні двері закривали вихід із печери, де вони знаходилися.

— Здається, я тут вже був, — промовив Сурхат, дзенькнувши своїми кайданами.

— Але зваж, в якому вишуканому товаристві ти тепер опинився! — посміхнувся Алауган.

— Ну ось, а я вже хочу їсти, — промовив Жехту, — цікаво, коли тут дають їсти?

— Не сумуй, друже, — відповів Алауган, — невдовзі ти сам станеш їжею для якогось емегена-людожера.

— Або для кількох людожерів, — додав Сурхат.

— Ні, мене вистачить тільки на одного, — майже із жалем сказав Жехту, — єдине, що мене втішає, так це те, що ви забезпечите сніданок для цілого десятка потвор.

— Ну ось, ніколи не думав, що потраплю на бенкет у киплячому казані, — промовив Алауган і спробував розірвати ланцюги.

— Даремна справа, — спокійно промовив Сурхат, — думаєш, чим я тут два тижні займався? Ці кайдани виготовлені із проклятого заліза, яке здобувають невільники емегенів в рудниках Металевого Дракона.

— Здається, так воно і є, — погодився Алауган. Атей тим часом теж заходився досліджувати свої

кайдани. Були вони зроблені з якогось напрочуд міцного і тяжкого заліза і важили, мабуть, більше за нього самого. Замикав ланцюги величезний замок. Атей замислено покрутив замок у руках. Він бачив подібні — батько декілька разів виготовляв замки для грецьких купців. І тут Атей згадав про фібулу, що подарувала йому Орія на кургані Анахарсія. Атей зберігав цю фібулу приколотою до зворотного краю своєї шкіряної сорочки. І вона дивом не загубилась. Атей витягнув її і заходився возитися з замком.

— Ти що, брате, зайнявся чаклунством? — почув він голос Алаугана.

— Так, трохи, — буркнув Атей, коли замок нарешті дзенькнув і кайдани злетіли з його рук і ніг.

Через мить Атей звільнив від ланцюгів і своїх друзів.

— Дійсно, ми тут засиділися! — промовив Алауган, — це ж треба, до чого дійшло — почали міркувати, кого і як з’їдять…

Глава 5. Знак Золотого Дебета

— А тепер я розлютився, третій раз мене сюди вже не запроторять — спокійно промовив Сурхат, рішуче підійшов до дверей і щосили копнув її ногою. Залізні двері аж затрусилися. Ззовні почулося тупотіння і крики. Двері почали зі скрипом відкриватися. Сурхат щосили зацідив ланцюгом у емегена, який сунувся у двері, висмикнув у нього меч і вискочив із печери. Здавалося, вся в’язниця вибухнула криками і брязкотом зброї.

— Перший раз бачу, щоб Сурхат розлютився, — замислено промовив Алауган, — боюся, що невдовзі у нас взагалі не залишиться ворогів. Треба поспішати, щоб уся слава не залишилася йому.

З цими словами нарт підхопив у жменю довгий ланцюг і вискочив з печери.

— Я ж кажу — навіжені, — позіхнув Жехту, — тепер моя справа закінчилася. Що ж, приємно було познайомитися. Завжди буду радий бачити тебе, Атею.

Жехту потис руку Атею і зник, немов розчинився у темряві.

Попрощавшись з Жехту, Атей вийшов з печери і побіг вздовж тунелю, прислухаючись до вигуків і брязкоту зброї. Кам’яна підлога була встелена вбитими та пораненими емегенами. Атей підхопив бойову сокиру і вийшов на подвір’я. Виявилося, що ранок тільки починався, але сонце ще не з’явилося на обрії.

Атей застиг, озираючись навкруги. Прямо перед ним знаходилася велика кам’яна площа, по краях якої стояли шибениці і плахи. Її оточувала велика стіна із залізною брамою. На стіні парували на вогнищах величезні казани із киплячою смолою. Але воїнів на стінах не було. Посередині площі вирувала несамовита битва. Алауган і Сурхат билися з величезним натовпом емегенів. Нарти нагадували сталевих велетнів, їх зброя, немов блискавка, валила на землю ворогів. Цар Нуцах і Гістас стояли осторонь, споглядаючи за битвою. В руках Гістас тримав Щит Таргітая.

На мить бій перервався. Емегени, тяжко дихаючи, збиралися знову напасти на нартів. Алауган, який вже десь роздобув свою булаву, побачив Атея і крикнув:

— Зачини браму! А ми тут самі впораємося.

Емегени з ревінням кинулися на нартів. Знову спалахнула люта різанина. Але вже було видно, що емегени втратили своє завзяття і перемога хилиться на бік нартів. Атей стрибнув на кам’яні сходини і побіг на стіну. Між її зубців він побачив, як з усіх боків до фортеці тягнеться суцільна сіра хвиля. Атей із жахом зрозумів, що це тисячі і тисячі емегенів сунуть на заклик свого царя. Атей швидко побіг до брами, яку утримували два великих ланцюги. Але не встиг він підбігти до великого колеса із важелями, на яких були намотані ланцюги, як навперейми йому вискочив здоровезний емеген. Атей завмер, готуючись приняти бій, як раптом емеген покотився по сходам із мечем у грудях.

— Не барись, Атею! — почув хлопець крик Алаугана.

Атей підбіг до ланцюгів, на яких трималася брама, і почав рубати важелі. Канати були цупкі, із вплетеними сталевими нитками. Атей встиг вже перерубати три з чотирьох канатів, як побачив Гістаса, який біг до нього разом з трьома своїми чорними воїнами-мерцями. Атей безпорадно озирнувся. Емегени вже були не більше ніж за декілька десятків кроків від брами.

— Смерть тобі, клятий скіфе! — харчав Гістас.

Атей опустив сокиру і з ненавистю подивився на чаклуна.

— Прощавай, Гістасе, — повільно промовив він і щосили штовхнув ногою казан із киплячою смолою на Гістаса і його мерців…

Почувся вереск, і Гістас закрутився по площі, охоплений полум’ям, але Атей вже не дивився на нього — декількома ударами сокири він перерубав останній канат, і залізна брама із гуркотом впала перед емегенами, закриваючи їм вхід до фортеці.

Тим часом нарти, перебивши більшість емегенів, відтіснили решту до сходинок, що вели на стіни. Миттєво вони опинилися на стінах, цар Нуцах відступав останнім, ледь відбиваючи удари Сурхата.

— Тебе вже заждалися твої потвори! — крикнув нарт і ударив ногою царя у груди. Той із зойком полетів зі стіни прямо на списи емегенів, що купчилися під стінами. Невдовзі у фортеці залишилися тількі вбиті та поранені емегени.

— Здається, ми перемогли, — промовив Алауган, витираючи піт з чола.

— Слухай, мені щось не хочеться повертатися підземним лазом з фортеці, — промовив Сурхат.

— І мені, — погодився Алауган, — щось придумаємо, треба тільки завершити справу.

Вони підійшли до трону, на якому щойно сидів цар емегенів. Біля трону лежала велика палиця.

Алагаун нахилився підняв її і поштиво приклав до свого чола. Раптом палиця заблищала дивним золотим відблиском і перетворилася на жезл, прикрашений зверху золотою головою оленя. Атей, тримаючи Щит Таргітая, підійшов до нього.

— Нема більшої честі, ніж поставити Знак Золотого Дебета на Щит Таргітая після перемоги, — урочисто промовив Алауган і торкнувся поверхні Щита Таргітая жезлом. Атею здалося, що Щит у його руках заструменів чарівним сяйвом і відізвався глибоким срібним дзвоном.

— Вітаю, брате, — промовив Алауган, — ти зміг досягнути своєї мети.

Тим часом ворота дрижали від ударів тарану, який притягнули емегени.

— Нам пора забиратися звідси, — спокійно промовив Сурхат.

— Я не заперечую, — кивнув головою Алауган, пронизливо свиснув і підвів голову, дивлячись на небо, — а ось і мій вірний Гемуда!

Глава 6. Сонце над прірвою

На небі з’явилася тінь, і невдовзі на площу спустився крилатий кінь Гемуда.

«Але ж кінь не зможе винести нас трьох!» — подумав Атей.

Немовби вгадавши його думки, Сурхат вигукнув:

— Здається, мені ще треба вбити десяток-другий емегенів! А ви вже летіть удвох.

— Ні, брате, — промовив Алауган, — я прийшов сюди, що б врятувати тебе і жезл Золотого Дебета. Отже, забирай жезл і мого коня і лети з моїм побратимом у Нартію. А я вже якось і сам впораюся…

Поки вони так сперечались, брама фортеці захиталась і ось-ось мала впасти.

Тим часом нарти продовжували свою суперечку. Нарешті Алауган примирливо сказав:

— І чого це ми скубемося? Нехай Атей летить сам, а нам удвох буде веселіше.

— Згода! — погодився Сурхат і озирнувся, — а де ж Атей?

А Атей, схопивши Щит Таргітая, вже біг по сходинам, що вели на вершину найбільшої башти Залізної Брами.

— Атею!!! — в один голос закричали нарти, але хлопець тільки махнув їм рукою.

Через мить Атей вже видерся на вершину головної башти. Вітер вдарив йому у обличчя. Величний краєвид відкрився перед ним. Здавалося, що зараз він може узяти на долоню цілий світ. Щит світився дивним полум’ям, від нього струменіла нездоланна сила. Він нахилився і крикнув нартам:

— Прощавайте, брати, ми ще зустрінемось!

Нарти замахали йому руками. Брама під ударами таранів емегенів почала падати. Чорні тіні драконів з’явилися вдалечині, вони стрімко наближалися. Атей глянув униз — прямо у підніжжя башти відкривалося чорне провалля прірви.

Атей ще раз озирнувся навкруги — декілька драконів неслися прямо на нього, він вже бачив їх огидні пащі, з яких вилітали струмені полум’я. Сурхат і Алауган злетіли на крилатому коні за мить до того, як площу Смерті затопили юрби емегенів. Вони намагалися перерізати шлях драконам, які летіли на Атея.

Атей міцніше схопився за Щит, відійшов на декілька кроків від краю башти і набрав повні груди повітря.

— Агов!!! Таргітай!!! — закричав він і щосили стрибнув з краю башти назустріч ранковому сонцю, яке щойно зависло над обрієм.

Атей стояв на кургані Кам’яного Воїна. Яскраво-червоне марево у його очах поступово розсіялося, і крізь нього він побачив запеклий бій. Здавалося, що тут, навколо цього кургану, все застигло, поки він перебував у Нартії, а тепер знову закрутилося у вихорі битви.

Атей бачив, як андрофаги лізуть на вози антів, як Доброгаст, притримуючи поранену руку, рубається з декількома людожерами, як Велемир ледь відбивається від нападників, оточений десятком ворожих вершників, як Орія спливає кров’ю серед поранених антів, як решта воїнів-антів намагається пробитися до своїх ватажків.

Атей стрибнув на якогось коня, що іржав, втратив ши вершника, і кинувся у саму веремію битви. Хлопець став на стремена і підняв у гору Щит Таргітая. Андрофаги, що траплялися йому на дорозі, падали на землю, немов вражені блискавками, їх коні, немов засліплені, починали битися, збиваючи своїх вершників під копита.

За мить все змінилося. Андрофаги, які вже вважали себе переможцями, охоплені якимось надлюдським жахом, почали панічно тікати. Анти, сили яких, здавалося, збільшилися у десятки разів, перейшли в атаку. Невдовзі лише окремі постаті втікачів чорніли, швидко зникаючи у степу…

…Доброгаст, тяжко дихаючи і витираючи кров з чола, підійшов до Атея.

— Ти зміг повернутися, — прохрипів він.

— Але я ще мушу встигнути на річку Сірої Вовчиці, — промовив Атей. Він зіскочив з сідла і кинувся до Орії. Та ледь змогла відкрити очі, відчувши долоню Атея на своєму плечі.

— Я повернувся, Оріє, ти врятувала мені життя, — сказав Атей.

Дівчина ледь посміхнулася.

— Ми спробуємо вилікувати її, — тронув Атея за плече Велемир. Атей кивнув. Він підвівся і пішов до свого коня…

…Над степом вітер здіймав чорний пил…

Глава 7. Річка Сірої Вовчиці

Річка Сірої Вовчиці отримала свою назву після того, як два покоління тому на її рівнині загін аланів зустрівся з декількома десятками якихось дивних вершників. Постаті вершників і їх одяг відрізнялися від звичайного вигляду народів, що мешкали на Борисфені. Вони мали надзвичайно широкі й могутні тулуби, але ноги їх були короткими й кривими. Алани сиділи на своїх конях, одягнуті в товсті войлочні каптани, на їх головах були кудлаті міхові шапки. Круглі обличчя з широкими вилицями були пошрамовані, вузькі очі дивилися хижо й пронизливо. На їх прапорі була зображена сіра вовчиця. Провідник загону загадкових вершників сказав аланам, що його воїни належать до народу Сірої Вовчиці, який прийшов із великої пустелі, що пролягла вздовж країни Хань. Спалахнула сутичка, під час якої майже всі аланськи воїни загинули. Воїни народу Сірої Вовчиці на своїх швидких конях уникали прямого бою з тяжко озброєними сарматськими вершниками, але їх стріли напрочуд влучно вражали ворогів. Перемігши аланів, вершники Сірої Вовчиці сказали тим, хто залишився живим, що невдовзі весь їх народ прийде в степи над Борисфеном. Загадкові вершники зникли так само швидко, як і з’явилися, але на ознаку своєї перемоги залишили на березі ріки свій прапор із зображенням Сірої Вовчиці…

Тепер на цій рівнині зійшлися два війська, щоб остаточно вирішити подальшу долю клану Срібного Яструба.

Першими туди прибули воїни Отана. Вранці скіфи перейшли вбрід річку Сірої Вовчиці й розташувалися вздовж її уривчастого берега. Зазвичай скіфи шикували свої війська, маючи за спиною відкритий простір, щоб застосовувати свою звичну тактику — відступаючи, осипати ворога зливами стріл, маневрувати, дроблячи ворожі війська на розпорошені відділи. Але ця битва мала бути незвичайною. Скіфи прийшли, щоб або перемогти, або загинути всім до одного. Сподіватися на довгу, виснажливу, партизанську війну із переважаючими силами ворога вже не приходилося. І Отан добре знав, що його воїни краще поляжуть всі до одного, ніж зроблять хоча б один крок назад.

І воїни Срібного Яструба дійсно готувалися до смерті, після якої зі славою відправляться на вічне й щасливе полювання зі своїми предками. Їх обличчя були суворими, а постаті нерухомими. Коли військо вишикувалося на рівнині, Отан повільно, не поспішаючи, пустив свого коня вздовж лав своїх воїнів. Загалом на рівнину Сірої Вовчиці прибуло близько трьох тисяч скіфів. Вперше за довгий час, відколи декілька сторіч тому занепала сила народу скіфів — сколотів, зібралося таке чисельне військо. Скіфська кіннота вишикувалася у декілька довгих шеренг. Попереду нерухомо сиділи на конях старійшини, перед якими Астаг тримав знамено із зображенням Срібного Яструба. Військо скіфів поділялося на сотні. Над кожною сотнею тріпотіло знамено із зображенням сотенного тотему. На лівому фланзі стояла відбірна сотня, яка складалася із відбірних воїнів-агатирсів, під прапором із зображенням змії. Ніхто краще за них не міг долати ріки, влаштовувати засідки серед плавень, ніхто краще за них не міг вночі підкрастися до ворожих вартових. Воїни сотні Змії були неперевершеними розвідниками. Вони завжди труїли свої стріли, наконечники яких пронизливо й жахливо свистіли у повітрі, несучи миттєву смерть. Ці воїни носили надзвичайно легкі і в той же час міцні панцири, сплетені із металевих кілець, які на сонці лускато блищали, немов зміїні шкіри.

На правому фланзі була розташована кіннота сотні Вовків. Це були вершники, коні яких були невтомні і під час переслідування ворога, і під час довгого відступу, щоб заманити переслідувачів у смертельну пастку. Воїни-вовки найкраще за всіх зналися на таємній магії Великого Вовка. Казали, що вони можуть перетворюватися на вовчі зграї. А під час атаки з їх горлянок вихоплювалося справжнє вовче завивання, від якого чманіли коні ворогів, скидаючи на землю своїх вершників. До наконечників своїх списів воїни-Вовки прив’язували вовчі хвости, а замість плащів носили вовчі шкіри. Воїни-вовки були озброєні довгими бойовими канчуками, у які були вплетені металеві дроти, тяжкі бронзові кулі й гострі залізні гачки — «пазури Чорних Вовків Папая». Одним ударом такого канчука воїн-вовк міг легко вибити ворога із сідла.

В центрі розташувалися кремезні воїни сотні Турів. На грудях їх коней були прив’язані черепи турів з довгими рогами. А самі коні, особливої породи, яку розводили на таємних пасовищах, були могутніми й невтомними. Одним сильним ударом своїх грудей такий кінь міг збити на землю навіть тяжко озброєного сарматського катафрактрія. Коли сотня Турів йшла у атаку, земля тремтіла під копитами їх коней, і здавалося, ніщо не може витримати їх натиску. Зазвичай воїни-тури користувалися тяжкими й довгими списами, удару яких не міг витримати жоден щит чи панцир.

Позаду кінноти виструнчилися у кільканадцять рядів скіфи-піхотинці. Це були скіфи-орачі, які покинули свої лани, що золотилися пшеницею. На їх прапорі була зображена богиня Апі — покровителька землі. Скіфи-орачі були високими й широкоплечими. Йшли вони у наступ, зімкнувшись пліч-о-пліч, виставивши наперед списи. Ніхто краще за них не міг витримати атаку кінноти, а свої чотириколісні, окуті залізом вози вони могли надзвичайно швидко, з’єднавши товстими ланцюгами, ставити у коло, перетворюючи на неприступні фортеці.

Рештки колишньої потуги скіфського народу зібралися для вирішальної битви, але і це, порівняно нечисленне, військо здавалося грізним і незламним.

Запала тиша. І у цій тиші тріпотіли знамена й чулося іржання коней.

І ось здалеку почувся спочатку тихий, а потім все більш і більш гучний гул. Отан і бувалі воїни добре розуміли, що означає цей гул — це земля здригалася від повільно крокуючого війська.

Невдовзі на обрії з’явилася довжелезна блискуча смуга. Здавалося, залізна хвиля насувається на скіфське військо, оточуючи його з усіх боків. Смуга наближалася. Тепер можна було добре побачити, як тріпотять прапори над загонами аланських катафрактріїв і майорять яскравими кольорами значки на тисячах списах вершників. Попереду просувалася кіннота аланів і готів. Готські вершники з ведмежими шкірами на плечах тримали в руках довгі списи й тяжкі сокири. Розсипавшись окремими загонами, гарцювали перед важкими вершниками зграї легкоозброєних кіннотників — вправних стрільців з луків. Позаду кінноти незліченними хмарами сунула піхота. Це були готські і сарматські піхотинці. Окремо крокували грецькі найманці у шоломах, прикрашених яскравими гребнями із круглими, майже у зріст людини, щитами із зображеннями скорпіонів, левів і блискавок. Найманці йшли рівно і їх фаланга нагадувала величезну металеву потвору, всіяну голками довгих списів — саріс.

Вверху по течії ріки показалися чорні готські кораблі, заповнені воїнами, готовими в будь-яку мить висадитися на берег і піти в атаку.

Військо готів і аланів виструнчилося перед скіфами. Воно простягнулося величезною смугою, охопивши скіфів широким півколом. Відразу було видно, що готсько-аланське військо налічує не менше ніж шістдесят тисяч воїнів.

Чорні вершники з’явилися несподівано, коли Атею здавалося, що на цей раз він зможе уникнути небезпеки. Вони вихопилися з якогось урочища — залишки колишнього чорного воїнства Гістаса і, прагнучи помститися за свого володаря, кинулися на Атея….

Атей чимдуж гнав свого коня — погоня наближалася. Змучений кінь Атея вже був увесь змилений і великі клапті білої піни падали з його голови на землю. Повз саму голову Атея просвистіло декілька стріл. Атей обернувся й декілька разів вистрілив у переслідувачів. Один вершник, розкинувши руки, зі стрілою у грудях вилетів із сідла. Атей закинув Щит Таргітая за спину — дві стріли, одна за одною, вдарилися у Щит і впали на землю. Але відчувалося, що коні Чорних Вершників вже заморені. Атею здавалося, що порятунок вже досить близько. Він нахилився до самої гриви й похапцем заговорив:

— Давай, давай, конику! Давай, лети швидше, обгони вітер і чорних вершників!

Ворожі війська застигли. Над рівниною зависла напружена тиша, яка могла в будь-яку мить вибухнути галасом і брязкотом смертельної битви.

Отан тронув повіддя свого коня і повільно виїхав перед військом Срібного Яструба. Назустріч йому виїхали два воїна. Один у багато оздобленому бойовому аланському обладунку, другий — у бойовому готському вбранні.

— Ви знаєте Закон Великого Степу! — залунав голос Отана, звернутий до ворожих лав. — Ми чекаємо на вашого звитяжця!

Алан підняв свою руку:

— Я, цар Сай, кажу тобі, вождю Отану й усьому твоєму війську — наш воїн готовий вийти на герць. Але виникла суперечка — хто ж буде битися від нашого війська — гот чи алан? Тому з нашого боку на двобій вийде воїн, який прийшов до нас з далекого острова Скандзі. Його ім’я — Гарм Чорний Пес!

Військо готів і аланів вибухнуло переможними викликами.

З першого ряду аланської кінноти виїхав на великому вороному коні високий широкоплечий воїн.

На його голові був високий шолом з чорного металу. Обличчя Гарма закривав замість забрала людський череп. З верху шолома спускався довгий гребінь з воронячого пір’я. На широченних плечах висіла плямиста шкура гепарда. На панцирі, зробленому з темного, немовби обсмоленого металу, виднілося зображення вовка, а на грудях висів амулет — засушена кістлява людська рука. В правиці Гарм тримав тяжкий спис із широким наконечником, від якого відходив довгий гак. В лівій руці у нього був тяжкий, окутий бронзовими пластинами щит. На боці у північного воїна висів довгий меч у дерев’яних, окутих мідними обручами піхвах, коротка бойова сокира з надзвичайно широким лезом, а біля сідла був прикріплений цілий оберемок метальних дротиків.

— Я, воїн Гарм, готовий прийняти бій не на життя, а на смерть з будь-яким воїном клану Срібного Яструба! І нехай цей бій остаточно вирішить суперечку між скіфами та готсько-аланським союзом! Я готовий битися будь-якою зброєю! І один з нас не вийде живим з цього кола!

Голос Гарма був глухим, здавалося, що він лунає з якоїсь темної і зловісної печери.

Сагір ще раз озирнувся туди, звідки мав з’явитися Атей. Але брата не було.

— Ну що, Астаге, — звернувся Сагір до свого побратима, — прийдеться тобі позичити свій щит.

Астаг кивнув головою, зняв зі свого плеча щит і протягнув його Сагіру.

— Спробуй не приймати ближнього бою, більше намагайся перемогти цього Гарма хитрістю й швидкістю. Видно, що цей дуболом міцний, але, здається, не дуже спритний.

— Здається, що саме так, — кивнув головою Сагір, зручніше перехоплюючи щит Астага.

— Не переймайся, — промовив Астаг, — щит у мене міцний і чимало разів рятував мене від смерті. Я освятив його ще десять років тому…

— Добре, добре! — хлопнув Сагір побратима по плечу, — все буде гаразд. Ну а якщо… То придивись за Атеєм.

Астаг мовчки кивнув головою.

Глава 8. Смертельний двобій

— Я, сколот Сагір, воїн Срібного Яструба, син коваля Аріанта приймаю твій виклик, Гарме! — із цими словами Сагір виїхав назустріч воїну з Півночі, — перший герць я присвячую богу Папаю, покровителю Блискавки!

Ряди скіфських воїнів вибухнули бойовим закликом:

— Агов! — пронісся по шеренгам воїнів Срібного Яструба гучний заклик.

— Одін! — ревонули готи, потрясаючи своєю зброєю.

— Боги Хеля! — закричав Гарм. — Вам я присвячую голову цього жалюгідного скіфського вояки!

Гарм і Сагір пустили своїх коней по колу, постійно залишаючись навпроти один-одного. Коли їх коні вже гнали чвалом, Гарм і Сагір одночасно вихопили з горитів свої луки. Дві стріли одночасно злетіли у повітря і, зіткнувшись у центрі кола, впали на землю. Ще від двох стріл Гарма Сагір встиг ухилитися, відкинувшись на правий бік свого коня. Гарм вправно встиг підставити щит під стріли Сагіра. Одна стріла вп’ялася у дубову кромку щита, окуту темним металом.

Гарм стріляв напрочуд швидко і, хоча Сагір не відставав у спритності, більше часу йому приходилося ухилятися від ворожих стріл або відбивати їх своїм щитом. Нарешті йому вдалося попередити постріл Гарма своїм пострілом. Довга скіфська стріла із білим оперенням свиснула в повітрі і вп’ялася в ногу Гарма. Але той, майже не звертаючи на неї уваги, зламав древко стріли й відкинув її на землю. Сагір вистрілив ще раз, але Гарм відбив стрілу своїм луком і вистрілив у відповідь. Сагір відкинув свій лук і встиг перехопити рукою стрілу біля самого свого обличчя.

Гарм теж відкинув свій лук і схопив довгий спис, який встромив у землю перед початком двобою, і, перехиливши спис перед собою, погнав свого коня прямо на Сагіра.

— Сагіре, спис! — почув Сагір голос Астага і, виставивши навмання руку, схопив кинутий побратимом бойовий спис.

Воїни погнали своїх коней назустріч. Здавалося, що зараз вони водночас простромлять один одного своїми списами.

Воїни дивилися, затамувавши подих, на цей небачений навіть у їх сповненому бойовими виправами житті двобій.

Спис Сагіра вдарив у щит Гарма й розлетівся на трізки. Одночасно ворожий спис з такою силою вдарив у щит Сагіра, що скіф ледь не вилетів з сідла. Кінь його встав на дибки, завалюючись на спину. Уламки щита Сагіра полетіли на землю.

Сагір покотився по землі. Тепер він майже не міг рухати лівою рукою. Він тільки встиг вихопити свій меч, як Гарм знову налетів на нього. Хапаючи ротом повітря, Сагір ледь встиг відбити удар списа. Сили швидко залишали його. Здавалося, що Гарм Чорний Пес за допомогою якоїсь потойбічної здатності витягує зі свого супротивника останні сили. Хитаючись, Сагір підвівся й застиг, очікуючи нової атаки.

Але Гарм, впевнений у своїй перемозі, не поспішав. Він зупинив коня й легко зіскочив з нього. Спис він відкинув, і тепер у його руках грізно зблиснув вороненим лезом довгий меч.

Сагір зробив випад своїм мечем, але Гарм легко відбив його щитом і вдарив ногою у чоботах, окутих залізом, у груди. Сагір, випустивши меч з рук, впав навзнак.

Готи і алани переможно заревіли. Воїни Срібного Яструба похмуро мовчали.

Раптом, поки Гарм Чорний Пес неспішно наближався до Сагіра, готуючись нанести останній, смертельний удар, між рядами скіфських воїнів проскочив змилений кінь і вихопився на край кола, у якому відбувався двобій…

…Атей миттєво зрозумів, що Сагіру до загибелі залишилися лічені секунди.

— Сагіре! — закричав Атей, піднесши над головою Щит Таргітая. — Тримай!

Блискучий диск Щита Таргітая майнув у повітрі, і відблиски червоних вогнів сотень смолоскипів яскраво спалахнули на його поверхні. Сагір встиг схопити Щит, коли Гарм Чорний Пес вже стояв над ним із занесеним мечем. Сагір підняв Щит Таргітая над головою й прийняв ним смертельний удар тяжкого меча Гарма.

Почувся лязкіт, луна від удару прокотилася по рядам воїнів. У руках Гарма залишився тільки уламок меча.

Сагір підхопився на ноги, смертельна втома миттєво полишила його. Він підскочив до Гарма і щосили вдарив його щитом у груди. Від удару Гарм покотився по землі.

Між рядами воїнів Срібного Яструба прокотилася хвиля переможного заклику.

Довге, нелюдське виття вихопилося з грудей Гарма. Він вскочив і, вихопивши свій кинджал, кинувся на Сагіра.

Атей застиг.

Сагір, підхопивши уламок меча Гарма, перехопив однією рукою занесений для удару кинджал і встромив уламок у груди свого ворога.

Запала тиша. Гарм повільно опустився на коліна, голова його схилилася на груди, і він мовчки звалився на землю…

…Коли відгриміли переможні крики, Отан виїхав у центр кола, назустріч йому вирушили конунг Ерманаріх і цар Сай.

— Твій воїн, Отане, переміг, — промовив Ерманаріх, — і ми не будемо битися із твоїм військом, — ви можете йти своїм шляхом!

— Боги подарували нам перемогу, але вони звеліли нам шукати місце, де ми зможемо зберегти свою силу, — сказав Отан. — І наш Шлях проляже туди, куди вкажуть нам боги!