Книга перша
Шлях королів
4500 років по тому
Пролог
Убити
«Людська любов холодна, наче води гірського потоку, що тече за лічені кроки від льодовика. Ми в його владі. О, Прародителю бур… ми в його владі. Ще якихось тисяча днів — і подме Вічновій», — записано в перший день тижня пала місяця шаш року 1171 зі слів темноокої породіллі середніх років за тридцять одну секунду до того, як вона померла. Дитину врятувати не вдалося.
«Людська любов холодна, наче води гірського потоку, що тече за лічені кроки від льодовика. Ми в його владі. О, Прародителю бур… ми в його владі. Ще якихось тисяча днів — і подме Вічновій», — записано в перший день тижня пала місяця шаш року 1171 зі слів темноокої породіллі середніх років за тридцять одну секунду до того, як вона померла. Дитину врятувати не вдалося.
Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, одягся в біле того дня, коли мав убити короля. Взагалі-то в таких випадках у біле традиційно вбиралися паршенді, чужий для нього народ. Але він робив те, що вимагали від нього господарі, та не ставив зайвих запитань.
Він сидів у просторій кам’яній кімнаті, розжареній омахами багать, що палахкотіли у величезних жаровнях і кидали яскраві відблиски на постаті гульвіс, котрі, обливаючись потом, танцювали, пиячили, галасували, співали та плескали в долоні. Дехто не витримував і валився додолу. Їхні зчервонілі обличчя яскраво свідчили про те, що гульби з них, напевно, досить і що їхні шлунки — не бозна-які міхи для вина. На перший погляд здавалося, що падають вони замертво — принаймні доки товариші не переносили їхніх тіл з бенкетної зали на завбачливо приготовані ліжка.
Сет не розхитувався в такт барабанного бою, не пив сапфірового вина та не підводився з місця, щоб долучитися до танцю. Він тихо сидів на одній із задніх лав — просто служник у білому одязі. На цьому бенкеті, приуроченому підписанню угоди, мало хто звертав на нього увагу. Служник як служник, звичайнісінький шин — кому є до нього діло? Тут, на Сході, більшість жителів були переконані, що Сет і подібні до нього — народ тямущий і незлостивий. І найчастіше вони мали рацію.
Раптом барабанники змінили ритм. Їхні удари змусили Сета здригнутися: мовби чотири серця забилися в унісон, женучи кімнатою хвилі невидимої крові. Сетові господарі сиділи за окремими столами, адже жителі цивілізованіших королівств мали їх за дикунів. Їхня чорна шкіра була рясно поцяцькована червоними плямами. Здебільшого їх знали під ім’ям паршенді, і вони доводилися ріднею покірнішим народам, відомим у більшості країн світу як паршмени. Дивина та й годі. Самі вони ніколи не називали себе паршенді — так іменували їх алеті, і це слово можна було приблизно перекласти як «паршмени виду сапієнс». Але чомусь жодна зі сторін не вбачала в цьому образи.
Саме паршенді привели з собою музик. Спочатку світлоокі алеті сумнівалися, як розцінювати такий крок, адже для них барабани асоціювалися з музикою темноокої черні. Але вино швидко змусило їх забути про традиції та пристойність, і тепер алеті витанцьовували, нетямлячись від захвату.
Сет підвівся й потихеньку попрямував у потрібний йому закут кімнати. Гульба тривала вже довго — навіть король залишив гостей іще кілька годин тому. Але багато хто ще не нагульбанився. По дорозі йому довелося пройти повз Далінара Холіна, рідного брата короля, котрий у п’яній знемозі завалився на невеличкий столик. Цей уже немолодий, але ще міцний чолов’яга вперто відмахувався від тих, хто намагався спровадити його в ліжко. А де ж Джасна, донька короля? Елгокар, королівський син і спадкоємець трону, сидів за столом на помості та, з огляду на відсутність батька, перебрав на себе обов’язки господаря. Він водночас вів розмову з двома співбесідниками: смаглявим азішем із дивною блідою плямою на щоці та якимось худорлявим чоловіком, на вигляд алетійцем, котрий раз по раз озирався через плече.
Горілчані брати престолонаслідника мало цікавили Сета. Він узагалі уникав його, намагаючись триматися ближче до стін, де сиділи барабанники. У повітрі довкола них зі свистом носилися музикузьки — крихітні духи-спрени, які можуть прибирати подоби покручених прозорих стрічок. Коли Сет проходив повз музикантів, ті звернули на нього увагу. Незабаром вони залишать свято разом з іншими паршенді.
Вони не скидалися на ображених, не виглядали злими. Але водночас і збиралися порушити договір, який самі ж підписали всього кілька годин тому. У цьому не було ані найменшої логіки, проте Сет не ставив зайвих запитань.
Ближче до виходу із зали він пройшов уздовж плінтуса, інкрустованого кількома рядами блакитних вогників, що світилися рівним сяйвом. То були сапфіри, заряджені Буресвітлом. Яке блюзнірство! І як у жителів цих земель піднімалася рука використовувати таку святиню просто для освітлення? Ще й гірш од того: ходили чутки, ніби алетійські вчені впритул наблизилися до створення нових Сколкозбройців. Сет дуже сподівався, що то були звичайні хвастощі та намагання видати бажане за дійсне. Бо якби таке сталося, світ змінився б. Найвірогідніше, мешканці всіх країв, від далекої Тайлени й аж до гористого Джа Кеведу, навчали би своїх дітей алетійської.
Що правда, то правда: алеті були великим народом. Навіть крізь чад сп’яніння в них прозирала якась вроджена шляхетність. Їхні високі, статні чоловіки носили темні шовкові сюртуки, що застібалися не на грудях, а з боків та були майстерно розшиті золотом і сріблом. Кожен із них скидався на командувача у парадному мундирі.
Жінки мали ще імпозантніший вигляд. Вони носили пишні шовкові сукні, що облягали стан, а їхні яскраві кольори різко контрастували з темними тонами чоловічого одягу. Лівий рукав сукні обов’язково був довший за правий і повністю вкривав руку. Алетійські уявлення про пристойність були доволі дивні.
Чорне, мовби воронове крило, волосся вгорі було зібране й заколоте шпильками, а нижче спадало або химерним плетивом кіс, або вільними пасмами. У нього нерідко вплітали золоті стрічки й інші прикраси, а також напоєне Буресвітлом коштовне каміння. І що тут скажеш — гарно! Так, нечестиво, але ж і красиво!
Бенкетна зала залишилася позаду. Одразу ж за нею Сет проминув двері, що вели до іншої зали, де тривала Гульба жебраків. Цього вимагав алетійський звичай: в окремій кімнаті накривалися столи, і найбідніші містяни пригощалися наїдками й напитками, що були незгірш від тих, якими частували королівських гостей. Якийсь чоловік із довгою чорною бородою, яку вже посріблила сивина, осів додолу просто на порозі, дурнувато всміхаючись. Сет не міг визначити, чи то від недоумкуватості, чи, може, й від вина.
«Ми з тобою… бува… не знайомі?» — поцікавився жебрак, ледь ворушачи неслухняним язиком. Потому засміявся й забелькотів якусь тарабарщину, знову тягнучись до бурдюка з вином. Отже, все-таки п’яний. Сет швидко пройшов повз нього і далі вздовж шеренги статуй, ще зображували Десятьох Вісників із прадавніх воринських вірувань: Джезерезе, Іші, Келек, Таленелат. Він перелічив усіх і раптом усвідомив, що їх лише дев’ять. Як не крути, а однієї бракувало. Чому прибрали статую Шалаша? Усі знали, що король Ґавілар був ревним послідовником воринського культу. Дехто навіть сказав би, що аж надто ревним.
У цьому місці коридор повертав направо, по периметру огинаючи увінчаний куполом палац. Це був третій, королівський, поверх, стіни, стеля й підлога якого були змуровані зі скельного каменю. І тут блюзнірство! На камінь не годиться ступати ногами. Але що він міг удіяти? Він був Заблудлим і чинив так, як наказували господарі.
Сьогодні вони наказали йому вбратися в біле — у широкі білі штани, підперезані мотузкою, і тонку сорочку з довгими рукавами та глибоким вирізом. Одягати вбивцю в біле було однією з традицій паршенді. І хоча Сет не запитував, господарі пояснили чому.
Біле додає відваги. Вбраний у біле не зливається з ніччю. Біле попереджає.
Адже якщо ти йдеш убивати людину, вона має право знати, що ти наближаєшся.
Сет повернув праворуч, пірнувши в коридор, який вів прямо до королівських покоїв. На стінах горіли смолоскипи, проте їхнє світло його не вдовольняло: так по-справжньому зголодніла людина навряд чи насититься ріденькою юшкою. Довкола танцювали вогнекузьки — схожі на комах спрени, чиї крихітні тільця утворені самим лишень загуслим світлом. Факели були йому ні до чого. Він простягнув уже руку до капшука зі сферами, як раптом передумав, запримітивши попереду блакитні вогні: на стіні висіла пара світильників із Буресвітлом, усередині яких горіли сяючі сапфіри. Сет підійшов до однієї з них і простягнув руку, благально підставивши долоню під коштовний камінь, прихований за склом.
«Гей, ти!» — долетів до нього окрик алетійською. На утворюваному коридорами перехресті стояло двоє вартових. Тієї ночі кількість охорони подвоїли, адже в Холінар навідалися дикуни. Так, тепер вони нібито було союзниками, але ж яка це непевна річ — союзи.
Конкретно цей, наприклад, не протримається навіть години.
Сет спокійно спостерігав, як двоє вартових наближалися до нього. З озброєння в них були лише списи: стражі не були світлоокими, а тому не мали права носити мечі. Однак їхні пофарбовані в червоне нагрудники були вигадливо оздоблені — так само як і шоломи. Темноокі чи ні, але вони були іменитими громадянами й обіймали значні посади в рядах королівської варти.
Зупинившись за кілька кроків від нього, перший з охоронців махнув списом: «Геть звідси! Тобі тут не місце!». У нього була смаглява шкіра алетійця та ріденькі вуса, що обрамовували рот, спускалися вниз і там утворювали борідку.
Сет стояв, як укопаний.
«Ну?! — повторив охоронець. — Зі слухом погано?»
Сет зробив глибокий вдих, викликаючи Буресвітло. Воно хлинуло в нього, струменіючи з двох сапфірових світильників на стінах, немов і справді всотувалося разом із потоком вдихуваного повітря. Буресвітло бушувало в ньому, і в коридорі раптом стало темніше — мовби на верхівці пагорба, яку вкрила тінь від хмарки, що набігла на сонце.
Сет відчував тепло Буресвітла, його шал — неначе буря бур завирувала у його венах. Ця сила була життєдайною, але й небезпечною. Вона штовхала до дії. До руху. До бою.
Затамувавши подих, він щосили намагався не розплескати Світла. Та все одно відчував, як воно поступово полишає його. Буресвітло можна втримати на якийсь час — щонайбільше на кілька хвилин. Воно просто витікало: адже людське тіло — це занадто пориста ємність. Подейкували, начебто Спустошувачі могли втримувати його як завгодно довго. Та чи ж існували вони взагалі? Висновуючи з його покарання — нічого подібного. Виходячи з його уявлень про честь — вони не могли не існувати.
Охоплений полум’ям священної енергії, Сет повернувся до вартових. Вони бачили, що той просто стікав Буресвітлом: його пасма звивалися над шкірою, немов струминки люмінесцентного диму. Перший страж примружив очі, придивляючись, і стривожено насупився. Сет був упевнений, що той ніколи не бачив чогось подібного. Наскільки він міг пригадати, кожен із тих, хто по-блюзнірському топтав камінь і бачив, на що здатний Сет, швидко знаходив смерть від його руки.
— Хто… хто ти? — у голосі вартового тепер уже не було колишньої рішучості. — Людина чи дух?
— Хочеш знати, хто я? — прошепотів Сет, зронивши з губ краплинку Буресвітла й дивлячись повз охоронця вглиб довгого коридору. — Той, кому дуже шкода…
Він кліпнув очима й кинувся до віддаленої частини проходу. Вируюче Буресвітло несамовито линуло з нього, обпікаючи шкіру холодом, а сила земного тяжіння перестала діяти. Натомість його потягло вглиб коридору, до обраного ним місця, — і воно тепер начебто опинилося «внизу».
Це був Простий викид, перший із трьох видів. Він давав змогу протидіяти законам фізики, спренам чи богам — хоч би що там тягло людину донизу. Силою Простого викиду він міг притягувати людей або предмети до різних поверхонь, а також розкидати у різних напрямках.
У його сприйнятті коридор перетворився на глибокий шахтний стовбур, на дно якого він падав, а двійко вартових стояли на одній з його вертикальних стінок. Вони були просто ошелешені, коли Сет ногами зацідив одразу обом в обличчя, зваливши додолу. Тоді змінив кут огляду й Кидком повернувся на підлогу. З нього потоком лилося Буресвітло. Підлога коридору знову стала його «низом», і він приземлився між двох охоронців. Задубілий на морозі одяг потріскував, і з нього сипалися кришталики паморозі. Сет підвіся, готуючись прикликати свого Сколкозбройця.
Один із вартових мацав рукою в пошуках списа. Нахилившись, Сет торкнувся плеча стража, водночас дивлячись на стелю. Він зосередився на точці прямо в себе над головою, подумки переливаючи Буресвітло зі свого тіла в охоронцеве, а відтак силою Викиду притягнув бідолаху до стелі.
Нажаханий страж заволав, щойно «верх» став для нього «низом». Залишаючи за собою Буресвітловий слід, він урізався в стелю і випустив зброю. Сет не спрямовував Викиду безпосередньо на спис, тож він полетів додолу та з грюкотом упав біля його ніг.
Убивство — найбільший з усіх гріхів. Але осьде він, Сет, — Заблудлий, котрий нечестиво топтав камінь, використаний іншими для будівництва — і нічого. І кінця-краю цьому не буде. Існувало лиш одне життя, на яке йому заборонялося зазіхати, — його власне.
Разом із десятим ударом серця він відчув, як у його простягнутій руці опинився Сколкозброєць. Він матеріалізувався, немов згустившись з імли, і по всій його довжині проступили краплинки вологи. Його Сколкозброєць був довгим і тонким, обосічним, дещо коротшим, ніж в інших. Сет замахнувся, і клинок пройшов крізь шию іншого стража. На кам’яній підлозі коридору лишилась подряпина від леза.
Використання Сколкозбройця давало дивний ефект. Його лезо з легкістю проходило крізь камінь, сталь чи будь-яку неживу речовину, але щойно торкалося людської шкіри, як починало поводитись по-іншому. Не те щоби Сет перетяв шию стража — на ній не лишилося й сліду, але очі небораки відразу ж узялися димом і спалахнули. Вони чорніли, зморщуючись в очницях, а сам він замертво повалився долілиць. Сколкозброєць не рубав живої плоті — цілив прямісінько в душу.
Зверху заворушився другий вартовий. Він якось спромігся звестися на ноги, хоча вони й були притиснуті до стелі.
«Сколкозбройний! — щосили заволав він. — Сколкозбройний у королівському палаці! До бою!»
«Схаменулися», — подумав Сет. Вони й гадки не мали, що той витворяв із Буресвітлом, але безпомильно розпізнали Сколкозброєць.
Сет нагнувся й підняв списа, що впав з-під стелі, і нарешті видихнув — адже він затримав дихання ще тоді, коли втягнув носом Буресвітло. Поки не дихав, Світла ніби й вистачало, але у двох світильниках його було не так багато, тож він мав знайти нове джерело живлення. Тепер, коли Сет дихав у звичному ритмі, воно витікало з нього ще швидше.
Він зіпер тупий кінець списа об підлогу та глянув угору. Вартовий на стелі перестав волати й здивовано витріщив очі, помітивши, як поли його сорочки поповзли вгору, — земля під ним повертала собі домінуючі позиції. Потік Буресвітла, що струмувало з його тіла, помітно поменшав.
Він глянув униз на Сета, на вістря списа, націлене прямісінько йому в серце. З кам’яної стелі під його ногами повиповзали фіолетові страхокузьки.
Потік вичерпався. Вартовий упав.
Він закричав, напоровшись на списа, що пробив йому грудну клітку. Сет випустив ратище з рук, і воно з глухим стуком упало на землю. Радше навіть гепнуло — адже на вістрі корчилося людське тіло. Стискаючи в руці Сколкозброєць, Сет звернув у боковий коридорчик, покладаючись на вивчену напам’ять схему. Щойно він зник за рогом і притиснувся до стіни, як до вбитого стража приспів ще один наряд вартових. Новоприбулі відразу ж здійняли ґвалт.
Отримані ним інструкції були недвозначні: вбити короля, але так, щоби його помітили. Нехай алеті знають, що він наближається і з якою метою. Але навіщо? Навіщо паршенді взагалі погодилися на цей договір, якщо збиралися підіслати вбивцю у вечір його підписання?
На стінах коридорчика світилися ще кілька бра із сапфірами. Король Ґавілар любив показну розкіш — він і гадки не мав, що таким чином готує джерела живлення для Викидів тому, хто прийде його вбивати. Адже штучок на кшталт тих, які виробляв Сет, ніхто не бачив упродовж тисячоліть. Від тих часів не збереглося жодних писаних свідчень, а легенди жахливо все перебріхували.
Сет знову виглянув у коридор. Один із вартових, які стояли на перехресті, помітив його і щосили закричав, тицяючи пальцем. Сет переконався, що його таки помітили, і знову зник з-перед їхніх очей. На бігу він глибоко вдихнув, викликаючи Буресвітло зі світильників. Воно оживило Сета: швидкість бігу зросла, м’язи розривалися від припливу енергії. Світло бушувало в ньому, у вухах гупала кров. Це було страшне й водночас чудове відчуття.
Прямо, знову прямо, а тоді вбік. Він відчинив двері підсобного приміщення та на хвильку забарився: рівно настільки, щоби вартовий встиг вискочити з-за рогу й уздріти його. А тоді ввірвався в кімнату. Готуючись до Повного викиду, він підняв руку й силою думки сконцентрував у ній потік Буресвітла — так, що туго натягнута шкіра аж запроменилася сяйвом. А тоді різким рухом спрямував її у бік одвірків, бризкаючи світінням, немов краплями білої фарби. Двері з грюкотом зачинилися перед самим носом у вартових.
Буресвітло втримувало двері силою сотні рук. Повний викид давав змогу з’єднувати предмети між собою — аж доки не закінчувався заряд. Він потребував довше часу на підготовку, ніж Простий викид, та й світло витікало значно швидше. Спочатку затряслася дверна клямка, далі затріщала деревина: стражі намагалися висадити двері, щосили гамселячи в них ногами та плечима. Хтось закричав, щоби принесли сокиру.
Сет перетнув кімнату швидкими широкими кроками, маневруючи між меблями, які зберігалися в ній. Вони були з дорогих порід дерева, оббиті червоною тканиною. Він підійшов до протилежної стіни кімнати і, готуючись до ще одного блюзнірства, замахнувся Сколкозбройцем і горизонтально рубонув по темно-сірому каменю. Скельна порода піддалася: Сколкозброєць легко розтинав будь-яку неживу матерію. Потім приспіла черга двох вертикальних ударів, а тоді ще одного горизонтального — знизу. Утворилася велика квадратна брила. Він приклав до неї свою руку, силою думки заряджаючи камінь Буресвітлом.
Двері за його спиною почали піддаватись і вже заледве трималися. Озирнувшись через плече, він зосередив увагу на них, відтак Кидком перемістив брилу в тому напрямку. На одязі виступили кришталики інею, адже для того, щоби силою Викиду перемістити таке громаддя, потрібно немало Світла. Буря всередині Сета вщухла — немов ураган змінився мжичкою.
Він відійшов убік. Важка кам’яна брила здригнулася та почала сповзати в кімнату. За нормальних умов зрушити її з місця йому було би понад свої сили. Під дією власної ваги вона міцно сиділа б у стіні, спираючись на кам’яну кладку в її основі. Однак тепер під дією тієї ж таки власної ваги вона вивільнялася звідти: адже для брили протилежна стіна, в якій розміщувалися двері, стала «низом». З глухим скреготом вона вислизнула зі свого місця та повалилася в кімнату, трощачи меблі.
Нарешті вартові пробилися крізь двері та, знесилено хитаючись, зайшли до кімнати. І саме у той момент їх накрила гігантська кам’яна брила. Сет повернувся спиною до того місця, звідки лунали жахливі крики причавлених, звук розколюваної деревини та хрускіт кісток. Пригнувши голову, він проліз у щойно утворену діру та вийшов у коридор з протилежного боку.
Він ішов неспішно, всотуючи Буресвітло з настінних світильників, що траплялися на його шляху, і підживлюючи бурю всередині. У міру того, як їхнє світло слабшало, у коридорі ставало темніше. Він закінчувався масивними дерев’яними дверима, і поки Сет прямував до них, маленькі страхокузьки, що скидалися на краплинки якоїсь липкої, лілового кольору гидоти, стали виповзати з кам’яної кладки. Що ближче було до дверної пройми, тим їх більшало. Спренів притягував жах, який панував з того боку дверей.
Сет розчахнув їх і ввійшов в останній коридор, що вів просто до королівських покоїв. Високі й червоні керамічні вази вишикувалися вздовж проходу, чергуючись зі знервованими солдатами, котрі стояли з обох боків довгого, вузького килимка — червоного, мов річка крові.
Списоносці не стали чекати, доки Сет наблизиться. Вони підтюпцем задріботіли навперейми, заносячи свої короткі дротики. Сет різко викинув руку вбік, посилаючи Буресвітло у пройму дверей і застосовуючи третій та останній тип Викидів — Зворотний. Принцип його дії був інакший, ніж у випадку з двома іншими. Одвірки не випромінювали Буресвітла — навпаки, вони ніби почала всотувати звичайне світло довкола себе, поринувши в дивний напівморок.
Вартові метнули списи, але Сет не рушив із місця, продовжуючи тримати руку на одвірку. Хоча, порівняно з іншими, Зворотний викид потребував небагато Буресвітла, для нього необхідним був неперервний доторк. Зате все, що наближалося до Сета, особливо тіла з невеликою масою, притягувалося силою самого Викиду.
Дротики змінили курс і ввігналися у дверну раму по обидва боки від Сета. Щойно той почув, що їхні вістря вп’ялися в деревину, як одразу ж підскочив у повітря та Кидком перемістився на поверхню правої стіни, глухо стукнувши ногами у момент приземлення.
Сет одразу ж скоригував перспективу. З його точки зору на стіні стояв не він, а супротивники, поміж яких звисав криваво-червоний килим, мов небаченої довжини гобелен.
Сет рвонув уздовж коридору, побіжно різонувши Сколкозбройцем по шиях двох солдатів, котрі метнули в нього дротики. Їхні очі спалахнули, й обоє осіли додолу.
Решта вартових запанікували: одні пробували атакувати, інші гукали підмогу, ще інші злякано задкували. Нападники знітилися: їх спантеличувала необхідність битися з супротивником, котрий якимось дивом стоїть на стіні. Сет убив ще кількох, а тоді підстрибнув, зробивши сальто в повітрі, та кинувся назад на підлогу.
Він приземлився у саму солдатську гущу: зусібіч оточений, але зі Сколкозбройцем у руці.
За легендою, незліченні століття тому Сколкозбройці спершу носили на поясі Променисті лицарі. Це був дар їхніх богів, даний для того, щоби ті могли боронитися від Спустошувачів — страховиськ із полум’я й каменю в десятки футів заввишки, чиї очі палали ненавистю. Адже якщо у твого супротивника шкіра тверда, наче камінь, криця мало чим могла зарадити. Потрібно було щось надприродне.
Сет випростався: його просторий білий одяг покрився брижами, а щелепи мимоволі стиснулися від усвідомлення гріховності того, що він збирався зробити. Він завдав удару: на поверхні клинка зблиснуло відбите світло смолоскипів. Змах меча — навідліг, за ним ще один, іще. Майстерна робота. Він не міг затулити долонями вуха, щоби не чути криків поранених, не міг заплющити очі, щоб не бачити, як ті валяться додолу. Вони сипалися, мов іграшки, перекинуті змахом руки вередливої дитини. Якщо Сколкозброєць проходив крізь хребет, людина помирала, світячи наостанок палаючими очима. Якщо зачіпав кінцівку, тоді вона всихала. Ген пошкандибав кудись один із солдатів, чия рука безпорадно теліпалася, хоча все ще була одним цілим із плечем. Він уже ніколи не відчуватиме її та не зможе користуватися нею.
Сет опустив Сколкозбройця, стоячи в оточенні трупів із випаленими у попіл очима. Тут, в Алеткарі, часто переповідали легенди про те, як нелегко дісталася людству перемога над Спустошувачами. Але коли зброю, покликану боронитися від нічних жахіть, піднімали проти звичайних солдатів, людське життя ставало дешевшим за щербатий гріш.
Сет повернувся й попрямував далі, ступаючи пантофлями по м’якому червоному килимові. Його Сколкозброєць, як і завжди, лиснів сріблом і чистотою. Смерть від такого меча безкровна. Це ніби знак: Сколкозброєць — лише знаряддя в чужих руках, на ньому немає провини за вбивства.
Двері в кінці коридору з шумом відчинилися. Сет завмер, спостерігаючи, як звідти вискочив невеличкий загін солдатів, супроводжуючи чоловіка в королівському вбранні, який пригнув голову, ніби намагаючись уберегтися від стріл. На бійцях були темно-сині мундири — форма особистої гвардії короля. Ці ветерани й не думали зупинятися, щоби повитріщатися на трупи: вони й без того знали, на що здатен Сколкозброєць. Прочинивши бокові двері, вони впустили туди свого підопічного, а тоді відступили, наїжачившись списами в Сетову сторону.
Із королівських покоїв вийшла ще одна постать, закована в блакитну збрую зі щільно з’єднаних пластин. На відміну від звичайних панцирних обладунків, тут на стиках не помітно було ні шкіри, ні кольчужних кілець — лиш ідеально підігнані менші за розміром пластини. Обладунок був розкішний: його блакить відтіняла золота інкрустація у вигляді смужок, що облямовували кожну пластину, а шолом був оздоблений трьома рядами крилець, які скидалися на ріжки.
Це була Сколкозбруя — традиційне доповнення до Сколкозбройця. Саме її і стискав у руці новоприбулий: довжелезний шестифутовий клинок, прикрашений візерунком у вигляді омахів полум’я. Сріблястий метал його леза виблискував так, що, здавалося, от-от спалахне. Грізна зброя, розрахована на те, щоб убивати темних богів. Та ще й набагато довша за Сетову.
Той вагався: він не міг розпізнати тип обладунку. Його не попередили завчасно про це завдання, тож просто не було коли осягати тонкощі конструкцій лат і мечів, які мали в своєму розпорядженні алеті. Але зі Сколкозбройним слід було розібратися до того, як він кинеться навздогін королю: такого ворога не можна було лишати за спиною.
Крім того, Сколкозбройний міг здолати його, вбити, покласти край його жалюгідному життю. Його Викиди були б безсилі проти суперника, закованого в Сколкозбрую, адже вона лиш підсилюватиме, зміцнюватиме його. Сетова честь не дозволить йому відступитися від своєї місії чи шукати смерті. Проте якщо вона сама завітає до нього, він зустріне її з розпростертими обіймами.
Сколкозбройний завдав удару, і Сет, підстрибнувши та крутнувшись у повітрі, Кидком перемістився на стіну коридору. Він задкував, пританцьовуючи, і тримав клинок напоготові. Сколкозбройний прибрав загрозливої пози, ставши в одну з тих фехтувальних стійок, які вподобали бійці зі Сходу. Він виявився куди моторнішим, ніж можна було очікувати від супротивника в такому громіздкому обладунку. Сколкозбруя була особливою річчю — такою ж древньою та магічною, як і Сколкозброєць, що утворював із нею комплект.
Сколкозбройний знову змахнув мечем. Сет відскочив убік і силою Викиду перемістився на стелю, ледь встигнувши уникнути смертоносного леза, що впилося в стіну. Охоплений змагальним азартом, Сет кинувся вперед і завдав удару зверху вниз із викидом руки, цілячи в шолом Сколкозбройного. Той ухилився, припавши на одне коліно, — і клинок зі свистом розтяв повітря.
Сет відскочив назад саме вчасно: Сколкозбройний, змахнувши клинком над головою, цього разу ввігнав його в стелю. Сет не мав власної Сколкозбруї, та й вона була йому ні до чого: енергія напоєних Буресвітлом сапфірів могла або підзаряджати на Викиди, або живити Сколкозбрую — тож доводилось обирати.
Поки Сколкозбройний обертався, він прожогом метнувся вперед по стелі. Як і слід було очікувати, той знову завдав удару, тож Сет відстрибнув убік і покотився. Потім умить звівся на ноги та Кинувся назад на підлогу, прокрутивши в повітрі сальто. Він приземлився якраз за неприкритою спиною супротивника та щосили рубонув по ній Сколкозбройцем.
На жаль, Сколкозбруя надавала своєму власнику одну важливу перевагу: такий меч її просто не брав. Зброя Сета влучила в ціль: по задній поверхні обладунку розповзлося мереживо тріщин, з яких сочилося Буресвітло. Проте на ньому не залишилося жодних вм’ятин чи вгинів, що неминуче з’явилися би на звичайному панцирі. Сет мав поцілити в те саме місце ще хоча б раз, щоби пробити броню.
Пританцьовуючи, він відступив, а розлючений супротивник гнівно змахнув мечем, силкуючись розсікти йому коліна. Буря, що бушувала всередині Сета, давала чимало вигод — включно з можливістю швидко загоювати неглибокі рани. Але навіть вона не змогла би відновити кінцівки, по яких різонули Сколкозбройцем.
Сет обійшов Сколкозбройного, а тоді вибрав вдалий момент і ринувся вперед. Той знову наніс удар, але шин миттю Кинувся на стелю — шугонув угору, опинившись над вістрям меча — і зразу ж Кидком повернувся додолу. Приземлившись, він без загаяння рубонув супротивника, але Сколкозбройний швидко зорієнтувався та вклав у новий удар ще й інерцію попереднього. Вийшло майже ідеально: схибив не більше, ніж на волосину.
Сетів суперник орудував Сколкозбройцем із небезпечною майстерністю. Багато хто аж надто покладався на саму лише силу своєї зброї й обладунку. Проте цей боєць був явно не з таких.
Сет стрибнув на стіну й атакував суперника швидкими, короткими наскоками, мов розлючена мурена. Сколкозбройний відбивав їх замашними, стрімкими ударами у відповідь. Довжина його клинка не давала Сету змоги наблизитися.
«Щось це все надто затягується!» — промайнуло в його голові. Якщо король дістанеться своєї схованки, Сетова місія автоматично провалиться, скільки б алетійців він не вбив. Пригнувши голову, шин знову спробував завдати удару, проте Сколкозбройний змусив його відступити. Кожна зайва секунда цього двобою збільшувала шанси короля на щасливу втечу.
Настав час забути про розважливість. Сет злинув у повітря та, Кинувшись в інший кінець коридору, почав падати на супротивника, виставляючи ноги вперед. Той одразу ж змахнув мечем, але Сет встиг змінити кут Кидка й опустився додолу — лезо Сколкозбройця просвистіло в повітрі якраз над його головою.
Він приземлився навпочіпки й використав силу інерції, щоби, відштовхнувшись, рвонути вперед і рубонути Сколкозбройного в бік — туди, де збруя дала тріщину. Удар вийшов страшним: намічена пластина розлетілася на друзки, а навсебіч бризнули краплини розплавленого металу. Суперник зойкнув, припавши на одне коліно, і підніс руку до ушкодженого боку. Сет зарядив туди ще й ногою, і цей підсилений Буресвітлом удар відкинув супротивника назад.
Закутий у важкий обладунок Сколкозбройний врізався у двері королівських покоїв, розтрощив їх і впав на порозі, наполовину залетівши в кімнату позаду них. Сет залишив його лежати, пірнувши у прохід справа, — навздогін королю. У цьому коридорі лежав такий же червоний килим, а лампи з Буресвітлом, що висіли на стінах, дали йому можливість підживити бурю всередині.
Енергія знову кипіла в ньому, і він побіг швидше. Якщо він матиме достатньо часу, то зможе спершу покінчити з королем, а там уже до переможного кінця відбиватиметься від Сколкозбройного. Це буде нелегко: Повний викид із прив’язкою до дверей не зупинить його, а збруя дозволить бігти з неуявною швидкістю. Сет озирнувся через плече.
Сколкозбройний не переслідував його. Він сидів на землі, вочевидь приголомшений. Сет ледь бачив його: людська постать на порозі, всипана скіпками від розколотих дверей. Напевно, він поранив його сильніше, ніж гадав.
А може…
Сет застиг на місці. Перед очима промайнула низько схилена голова людини, котру поспіхом виводили гвардійці — так, щоб не можна було розгледіти обличчя. А Сколкозбройний усе ще не поспішав кидатися навздогін. І щось він аж надто майстерно орудував мечем. Ходили чутки, що небагато бійців могли тягатися з Ґавіларом Холіном у мистецтві володіння холодною зброєю. Отже…
Сет повернувся і рвонув назад, покладаючись на свою інтуїцію. Щойно Сколкозбройний угледів його, як енергійно звівся на ноги. Сет побіг іще швидше. Бо що безпечніше для короля? Втікати, довіривши своє життя охоронцям? Чи надягти Сколкозбрую та залишитися, замаскувавшись під одного з них?
«Спритний хід», — зметикував Сет, а донедавна млявий Сколкозбройний став у ще одну фехтувальну стійку. Шин із подвоєною силою ринувся в бій, розмахуючи мечем та осипаючи супротивника градом ударів. А Сколкозбройний, котрий виявився королем, завзято відбивався широкими, замашними порухами клинка. Він одного з них Сет ледь устиг відсахнутися: лезо розтяло повітря за лічені дюйми від нього, обдавши вітерцем. А тоді, вибравши вдалий момент, він раптом ринувся вперед і пірнув під вістря меча, відведене в сторону силою інерції.
Очікуючи чергового удару в поранений бік, король напівобернувся, прикриваючи ліктем вільної руки діру в Сколкозбруї. Це дало Сетові можливість проскочити мимо нього та дістатися до королівських покоїв.
Король повернувся, щоб кинутися навздогін, але Сет уже мчав щедро вмебльованою кімнатою, розмахуючи рукою й намагаючись доторкнутися до кожного громіздкого предмета на своєму шляху. Він заряджав їх Буресвітлом, Кидками переміщуючи в точку позаду короля. Меблі завалювалися, немов кімната повернулася набік: на остовпілого короля раптом посипалися дивани, стільці та столи. Ґавілар припустився помилки, спробувавши боронитися від них Сколкозбройцем: так, ця зброя легко перерубала чималих розмірів диван, але ж порубані рештки все одно падали на нього, збиваючи з ніг. Врешті ослінчик остаточно звалив його додолу.
Ґавілар відкотився вбік, щоби дати дорогу меблям, і знову почав наступати. Крізь розтріскані секції його Сколкозбруї просочувалися струмені Буресвітла. Зібравшись із духом, Сет підскочив у повітря і силою Викиду перемістив своє тіло назад і трохи вправо — подалі від атакуючого короля. Це вивело його з-під удару. А потім різко Кинувся вперед, використавши аж два Прості викиди один за одним. Із нього потоком ринуло палахкотливе Буресвітло, одяг вкрився шаром паморозі — адже він нісся на короля зі швидкістю, що рівно вдвічі перевищувала звичайну швидкість падіння.
Поза короля видала здивування, коли Сет накренився в повітрі, а потому, прокрутивши сальто, ринувся на нього, розмахуючи мечем. Він щосили рубонув по шолому з крильцями, а тоді відразу ж Кинувся на стелю, де впав горілиць, важко гупнувши об кам’яний дах. Він зробив надто багато Кидків у різних напрямках за надто короткий проміжок часу: його тіло було дезорієнтоване, тож граційного приземлення не вийшло. Похитуючись, шин усе ж звівся на ноги.
На долівці під його головою король трохи подався назад, намагаючись якось прилаштуватися та завдати чергового удару. Його розколотий шолом сочився Буресвітлом. Він став у оборонну стійку, прикриваючи бік із проламаною пластиною. Тримаючи меч однією рукою, король замахнувся й рубонув у напрямку стелі. Сет миттєво зробив Кидок униз, помисливши, що випад супротивника не дасть тому змоги вчасно опустити меч.
Але він недооцінив опонента. Той ринувся назустріч, парирувавши удар виставленою вперед головою. І саме в той момент, коли лезо Сетового меча вже вдруге торкнулося шолома — цього разу розтрощивши його на друзки, — затягнутим у латну рукавицю кулаком Ґавілар щосили вдарив його в обличчя.
Сліпуче світло зблиснуло у Сетових очах, немов утішний додаток до страшного й раптового болю, що пронизав його лице. Контури предметів розпливлися, в очах потемніло.
Біль. Який нестерпний біль!
Він заволав, і з широко відкритого рота рікою хлинуло Буресвітло. Спиною він налетів на щось тверде — балконні двері. Тепер біль перекинувся ще й на плечі, немов у них впилася сотня кинджалів. Він звалився додолу, покотився й застиг, дрижачи всім тілом. Звичайна людина такого удару не пережила б.
«Нема часу на біль. Нема часу на біль. Нема часу на біль!»
Сет кліпав очима, тряс головою, але довколишній світ уперто залишався розпливчатим і темним. Невже він осліп? Ні, це надворі стемніло. Він лежав на дерев’яному балконі: удар був такої сили, що двері не витримали. Глухий стукіт. А-а-а… це чиїсь важкі кроки. Сколкозбройний!
Сет із останніх сил звівся на ноги. Перед очима все пливло. З одного боку обличчя юшила кров, зі шкіри парувало Буресвітло, засліплюючи ліве око. Світло. Воно зцілить його, якщо це можливо. Нижня щелепа вільно теліпалася. Невже зламана? Та ще й Сколкозбройця зронив!
Перед очима рухалася незграбна тінь: крізь понівечений обладунок короля витекло немало Буресвітла, тож тепер він насилу йшов. Але наближався.
Скрикнувши, Сет рухнув на коліна й почав гарячково заряджати балкон Буресвітлом, щоб силою Викиду перемістити його донизу. У повітрі довкола повіяло холодом. Буря ревіла, перекочуючись донизу через його руки та всотуючись у деревину балкона. Він спробував Кидонути його вниз, потім спробував іще раз. Він робив уже четверту спробу, коли на балкон ступив Ґавілар. Під додатковою вагою балкон нарешті загойдався. Затріщала здеформована деревина.
Сколкозбройний вагався.
Сет спробував уп’яте — опорні балки підломилися, а вся споруда відділилася від основної будівлі. Крик вирвався з-позад його зламаної щелепи, і він витратив останню порцію Буресвітла на те, щоб Кидком переміститися на бічний мур палацу. Завалившись набік, він пролетів мимо приголомшеного Ґавілара, впав на стіну й покотився.
Балкон рухнув додолу. Нажаханий король дивився вгору, а твердь утікала в нього з-під ніг. Падіння було недовгим. У місячному світлі Сет із серйозним виглядом спостерігав — хоч в одному оці все ще туманилося, а на друге він узагалі не бачив, — як балконна споруда з грюкотом врізалася в кам’яні плити двору. Стіна палацу затремтіла, і тріск розтрощеного дерева луною відбився від сусідніх будівель.
Усе ще маючи під собою мур палацу замість підлоги, Сет застогнав і підвівся. Він почувався дуже ослаблим, адже використав увесь запас Буресвітла надто швидко і тим перенапружив тіло. Насилу тримаючись на ногах, він пошкутильгав униз по стіні — туди, де валялися уламки балкона.
Король усе ще ворушився. Взагалі-то Сколкозбруя захистила б його від такого падіння, але довгий скривавлений уламок деревини простромив бік короля якраз там, де Сет раніше пробив йому панцир. Шин опустився навколішки, вдивляючись у спотворене болем обличчя монарха. Вольові риси, квадратне підборіддя, чорна борода, що подекуди взялася сивиною, пронизливий погляд світло-зелених очей. Ґавілар Холін.
«Я… чекав… на тебе», — ледь вимовив він у перервах між судомними подихами.
Сет просунув руку за нагрудник королівської кіраси та спробував намацати й розстібнути ремені. Вони піддалися, і Сет повністю зняв його. Зворотний бік захисної пластини був оснащений сапфірами: два з них тріснули й перегоріли, а троє інших усе ще світилися. Не вірячи своїм очам, Сет різко вдихнув, усотуючи Буресвітло.
Усередині знову забушувала буря. Випари Світла, що здіймалися над однією стороною обличчя, погустішали, зцілюючи поранену шкіру та кістки. Біль усе не вщухав: лікувальна дія Буресвітла аж ніяк не миттєва. Знадобляться години, доки він остаточно прийде в норму.
Король закашлявся:
— Скажи… Тайдакару… що він запізнився…
— Я не знаю, хто це такий, — ледь вимовив Сет, намагаючись не ворушити зламаною щелепою. Потому підвівся й виставив руку вбік, прикликаючи Сколкозбройця.
— А хто ж тоді? — нахмурився король. — Рестарес? Садеас? Ніколи б не подумав…
— Мене підіслали паршенді, — відказав Сет. Щойно збігли десять ударів серця, як вогкий від конденсату Сколкозброєць знову опинився в його руці.
— Паршенді? Але ж це божевілля, — Ґавілар знову закашлявся, а тоді підніс тремтячу руку до грудей і став порпатись у внутрішній кишені. Незабаром він видобув звідти невеличку кришталеву сферу на ланцюжку. — Візьми. Вона не повинна потрапити до їхніх рук, — скидалося на те, що в ньому згасала свідомість. — Передай… передай моєму братові… нехай підбере найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік…
Ґавілар затих.
Сет на якусь мить завагався, а тоді опустився навколішки й узяв сферу до рук. Вона виглядала дивно — геть не схожа на ті, що він бачив раніше. Хоч і зовсім темна, вона якимсь дивом світилася особливим, чорним світлом.
«Паршенді? — як сказав було Ґавілар. — Але ж це божевілля».
— Тепер усе чистісіньке божевілля, — прошепотів Сет, ховаючи дивину до кишені. — І все рушиться прямо на очах. Вибачай, алетійський королю. Хоча тобі, гадаю, наплювати. Принаймні тепер, — Сет підвівся. — Тобі хоча б не доведеться переживати кінець світу, який чекає на решту з нас.
Біля бездушного тіла короля з імли матеріалізувався його Сколкозброєць і дзенькнув об каміння, немов випавши з мертвої руки колишнього власника. Він вартував цілого багатства: у боротьбі за оволодіння одним-єдиним Сколкозбройцем занепадали та гинули королівства.
Зсередини палацу долинули стривожені крики. Сет мав поспішати. Але…
«Передай моєму братові…»
Для Сетових одноплемінників передсмертне прохання вмираючого було священним. Тож він узяв королеву руку, вмочив її у його ж власну кров та вивів на уламку деревини: «Брате, підбери найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік».
Упоравшись із цим, Сет зник у темряві. Він не взяв із собою королівського Сколкозбройця — навіщо? І його власний був цілком достатнім прокляттям.
Частина перша
Поверх тиші
Каладін / Шаллан
1
Буреблагословенний
«Ви вбили мене. Покидьки, ви мене вбили! Сонце ще не згасло, а я помираю!» — записано в п’ятий день тижня чач місяця бетаб 1171 року зі слів тридцятиоднорічного темноокого солдата за десять секунд до смерті. Автентичність зразка вважається сумнівною.
П’ять років по тому
«Мене ж уб’ють, правда?» — запитав Ценн.
Загартований ветеран, який стояв поруч, обернувся і глянув на хлопчину. Усю нижню частину обличчя бувалого в бувальцях воїна вкривала коротко підстрижена чорна борода, що на щоках уже взялася сивиною.
«Мене вб’ють, — думав Ценн, стискаючи спис, ратище якого стало слизьким від поту. — Я загину. О, Прародителю бур, я загину».
«Скільки тобі років, синку?» — поцікавився ветеран. Ценн не пам’ятав його імені. Нелегко було пригадати хоч щось, дивлячись, як армія супротивника шикується в бойові лави з іншого боку всіяної камінням рівнини. Здавалося, ніби в рухах воїнів проглядало щось цивільне: аж надто акуратне й організоване. Озброєні дротиками — у першій лінії, за ними ті, хто мав метального чи ударного списа, і лучники з боків. Обладунки темнооких списників були такими ж, як і Ценнів: шкіряна куртка без рукавів, спідниця до колін з аналогічного матеріалу, простий сталевий шолом і такий же нагрудник.
Багато хто зі світлооких мав повний комплект спорядження. Вони сиділи верхи на конях в оточенні почесної варти в нагрудниках, що виблискували винним чи темно-зеленим, мов ліс, кольорами. Чи були серед них Сколкозбройні? У ясновельможного Амарама Сколкозбройця не було. А в його людей? А якщо Ценнові випаде битися зі Сколкозбройним? Звичайному солдату такого ворога не здолати. Це траплялося настільки рідко, що кожен окремий випадок одразу ж обростав легендами.
«Цього разу все насправжки», — подумав він, відчуваючи, як усередині наростає страх. Це тобі не муштра в таборі, не польові збори, на яких вони махали палками замість мечів. Це відбувалося наяву. Щойно він по-справжньому взяв у тямку цей факт, як його серце закалатало, немов налякана тварина, що рвалася з грудної клітки на волю, а ноги підкосилися. Ценн раптом усвідомив, що насправді він боягуз. Не треба було йому полишати стада! Ох, не треба було…
— То скільки тобі стукнуло, синку? — наполегливо перепитав ветеран.
— П’ятнадцять, сер.
— А як тебе звати?
— Ценн, сер.
Бородатий велетень кивнув у відповідь:
— А я Даллет.
— Даллет, — повторив Ценн, усе ще вдивляючись у шеренги ворожого війська. Скільки ж їх було! Тисячі. — Мене ж уб’ють, правда?
— Ні, — хрипко й непривітно відказав той, але якраз такий тон і вплинув на хлопця заспокійливо. — Нічого з тобою не трапиться. Вище голову! І тримайся решти загону.
— Але ж я пройшов усього тримісячний курс підготовки! — він ладен був заприсягтися, що чує ледь уловимий дзенькіт ворожих обладунків і щитів. — Я заледве вмію тримати в руках списа! О, Прародителю бур, мені гаплик! Я навіть не можу…
— Синку, — м’яко, але рішуче увірвав його Даллет, кладучи свою руку тому на плече. За спиною ветерана зблиснув край великого круглого щита, відбиваючи сонячне проміння. — Повторюю: з тобою все буде гаразд.
— Звідки ви знаєте? — у голосі хлопця бриніло благання.
— Звідти, голубе. Бо ти входиш до загону Каладіна Буреблагословенного.
Воїни, що стояли довкола, ствердно закивали головами.
За їхніми спинами нові й нові партії бійців шикувалися в шеренги — тисячі бійців. Ценнові випало бути в одній із передніх лав, у складі загону Каладіна, що нараховував близько тридцяти бійців. Чому Ценна в останній момент перевели до нового загону? Очевидно, командування табору для новобранців мало на те свої причини.
Чому цей загін виставили в авангарді, де кількість втрат неминуче мала бути найбільшою? Маленькі страхокузьки, немов краплинки якоїсь липкої лілуватої гидоти, стали видобуватися з-під землі, сповзаючись до його ніг. На якусь мить хлопця пройняв такий жах, що він ладен був кинути спис і дати драла. Але рука Даллета ще міцніше стиснула його плече. Дивлячись у спокійні чорні очі Даллета, Ценн вагався.
— Ти сходив до вітру, перш ніж стати в стрій? — запитав Даллет.
— Часу не було…
— То давай зараз — хутко.
— Прямо… тут?..
— Якщо ти цього не зробиш, усе закінчиться тим, що сеча потече в тебе по нозі під час бою і відволіче твою увагу. Може, це навіть вартуватиме тобі життя. Ну ж бо!
Знітившись, Ценн попросив Даллета потримати списа й відлив прямо на каміння. Коли справу було зроблено, він окинув поглядом тих воїнів, котрі стояли поблизу. Жоден із Каладінових бійців навіть не всміхнувся. Вони стояли так само непорушно — списи при боці, щити за спиною.
Армія супротивника закінчувала останні приготування. Поле битви, що розділяло обидва війська, являло собою голе кам’янисте пустище, напрочуд рівне та гладке, на якому лиш де-не-де траплялися скелебруньки. Із нього вийшло б непогане пасовисько. У Ценнове обличчя дмухнув теплий вітер, напоєний вологими запахами великобурі, що бушувала минулої ночі.
— Даллете, — гукнув хтось.
Пробравшись крізь шеренги бійців, до них наблизився чоловік, котрий ніс у руці дротик, до древка якого були прикріплені пара ножів у шкіряних піхвах. Новоприбулий був молодим — може, років на чотири старшим за Ценна в його п’ятнадцять, — але на кілька пальців вищим навіть за Даллета. На ньому був звичайний шкіряний одяг списника, але з-під нього виглядала пара темних штанів. Ценн гадав, що таке взагалі-то не дозволялося.
Його чорне хвилясте волосся алетійця сягало плечей, а очі були карими. На плечах куртки без рукавів теліпалися аксельбанти з білого шнурка — знак того, що він командир загону. Усі тридцять бійців довкола Ценна виструнчилися, піднімаючи списи у привітанні. «Тож це і є Каладін Буреблагословенний? — із недовірою подумав Ценн. — Такий молодий?»
— Даллете, до нас незабаром приєднається новобранець, — сказав Каладін добре поставленим командним голосом. — Я хочу, щоби ти…
І раптом замовк, помітивши Ценна.
— Він прибув у розташування загону кілька хвилин тому, сер, — мовив Даллет, усміхаючись. — Я тут якраз готую його до битви.
— От і добре, — відповів Каладін. — Я заплатив чималі гроші, щоби вирвати цього хлопчину з пазурів Ґара. Цей горе-вояка настільки некомпетентний, що я взагалі дивуюся, чому він не в стані наших ворогів — це було би принаймні чесно.
«Що? — подумалося Ценнові. — Чого б це хтось став платити за мене гроші?»
— Яка твоя думка про поле битви? — запитав Каладін. Іще кілька списників, що стояли поруч, прикрили очі козирками долонь, прочісуючи поглядом каміння.
— Може, підійде та улоговина біля двох валунів аж ген справа?
— Підходи занадто нерівні, — похитав головою Каладін.
— Так точно, сер, ваша правда. А як щодо того невисокого горбка ондечки? Він досить віддалений, щоби перечекати першу навалу, і достатньо близько, щоб не відриватися від основних сил.
— Здається, підійде, — кивнув Каладін, хоча Ценн ніяк не міг уторопати, на що саме вони дивилися.
— А ви, бовдури, — всі почули?
Бійці високо здійняли списи.
— Наглядай за новачком, Даллете, — сказав Каладін. — Адже він не знає сигналів.
— Так, звісно, — відповів усмішливий Даллет.
Він ще й усміхався! Як тут можна було всміхатися? У ворожому стані засурмили в сурми. Це що ж — вони вже готові? І хоча Ценн щойно відлив, а все ж відчув, як по нозі збігла цівка сечі.
— Тримайтеся! — гукнув Каладін, а тоді швидким кроком рушив уздовж передньої шеренги, щоби перемовитися з командиром сусіднього загону. За спинами Ценна й товаришів усе ще дошиковувалися кілька десятків лав. Лучники по боках приготувалися стріляти.
— Не хвилюйся, синку, — знову заспокоїв його Даллет. — З нами все буде добре. Адже наш командир Каладін — справжній щасливчик.
Воїн по іншу руку від Ценна кивнув. Це був довготелесий, рудоволосий веден, чия смаглява шкіра була занадто темною як для алетійця. І що він забув в алетійській армії?
— Щира правда. Адже наш Каладін — Благословенний бурею. Що є, те є… Скільки це ми втратили були в минулій битві?.. Здається, лише одного?
— Але ж хтось таки загинув, — зауважив Ценн.
— То й що? — знизав плечима Даллет. — На війні завжди гинуть. У нашому загоні втрати найменші. Скоро сам побачиш.
Каладін закінчив розмову з іншим командиром і бігцем повернувся назад. Хоча в руці у нього був, строго кажучи, дротик — з ним належало вправлятися однією рукою, а в іншій тримати щита, — цей дротик був на добрий лікоть довшим, ніж у решти бійців.
— До бо-о-ою — …ту-у-уйсь! — скомандував Даллет.
На відміну від командирів інших загонів, Каладін не став у стрій, а так і залишився попереду своїх бійців. Воїни довкола Ценна знервовано переминалися, рвучись уперед. Ці звуки ланцюжком пробігли по лавах усієї величезної армії: на зміну затишшю прийшла буря. Зачовгали сотні ніг, заляскали щити, задзенькотіли пряжки. Каладін залишався непорушним, вдивляючись у бойовий стрій ворожої армії. «Спокійно, хлопці!» — наказав він, не обертаючись.
Позад них проскакав світлоокий офіцер: «До бою! Спустіть із них кров. Порвіть на шматки!»
— Спокійно, — повторив свій наказ Каладін, щойно вершник проїхав мимо.
— Розімнися — зараз будемо бігти, — сказав Ценнові Даллет.
— Бігти? Але нас учили наступати, маршируючи в шерензі! Ні в якому разі не ламати строю!
— Так то воно так, — відповів Даллет. — Але в тому й біда, що таких, як ти, недовчених, тут більшість. Тих же, хто і справді вміє воювати, посилають на Розколоті рівнини битися з паршенді. Каладін хоче трохи підівчити нас і перебратися туди — воювати за короля. Більшість із присутніх тут поламають стрій і наступатимуть кожен сам по собі, — Даллет кивнув головою вздовж вишикуваних рядів. — Зі світлооких не настільки добрі командири, щоби змусити їх залишатися в шеренгах. Тож тримайся нас і біжи.
— Мені виставити поперед себе щита?
У більшості лав довкола Каладінового загону воїни саме розстібали ремені своїх щитів, але в бійців Каладіна ті, як і раніше, висіли за спинами.
Перш ніж Даллет встиг відповісти, позаду засурмили наступ.
— Уперед, — наказав Даллет.
У Ценна не залишалося вибору. Уся армія прийшла в рух, під чобітьми солдатів задвигтіла земля. Як і пророкував Даллет, їхні лави недовго залишалися рівними: хтось крикнув «ура», інші підхопили. Світлоокі теж не відставали: «Пішли! Бігом марш! До бою!» Стрій розпорошився.
Щойно це сталося, як загін Каладіна щодуху рвонув і помчав на повній швидкості, забігаючи поперед інших. Нажаханий Ценн поспішав ледь не на чотирьох, та все ж не відставав від решти: земля була не така рівна, як здавалося, і він заледве не перечепився об непомітну скелебруньку, що втягнула своє гудиння в мушлю.
Потому він знову зіп’явся на ноги й летів уперед, стискаючи в руці спис. Важкий щит боляче бив його по спині. Ворожа армія, що виднілася вдалині, теж зарухалася: супротивник так само мчав полем битви їм назустріч. Нічого схожого на бойовий лад чи акуратно вишикувану шеренгу. Усе це навіть віддалено не нагадувало того, до чого їх готували на військовій муштрі.
Ценн навіть не знав, проти кого вони битимуться. Якийсь магнат зазіхав на вотчину ясновельможного Амарама, сюзереном якого, своєю чергою, був великий князь Садеас. Це була звичайна прикордонна сутичка, а противник, найімовірніше, належав до іншого алетійського князівства. Чому вони не мирилися між собою? Монарх, напевно, міг би покласти край їхнім чварам, але якраз відбув на Розколоті рівнини, де прагнув помститися за смерть свого батька, короля Ґавілара, вбитого за п’ять років до того.
Лучників ворогові було не позичати. Ценнів переляк сягнув апогею, коли в повітря знялася перша хвиля стріл. Він знову зам’явся, відчуваючи сильну спокусу дістати з-за спини щит. Але Даллет ухопив його за руку й потягнув за собою.
Небо розкололи сотні стріл, застуючи сонце. Вони описували в повітрі дугу й падали долі, кидаючись на здобич, немов небесні мурени. Воїни Амарама здійняли щити. Але не загін Каладіна: там обходилися без них.
Ценн скрикнув.
А стріли вп’ялися в середні лави Амарамової армії, далеко позаду нього. Ценн на бігу озирнувся через плече: стріли падали позаду. Почувся хрускіт деревини, що ламалася об крицю щитів. Закричали поранені. Лише декілька заблукалих стріл потрапили в передні ряди.
— Але як так? — крикнув він Даллетові. — Звідки ви знали?
— Лучники стріляють туди, де бачать найбільше скупчення живої сили, — відказав гігант, — так вони хоч у когось та поцілять.
Лише декілька групок бійців у складі передового загону не стали піднімати своїх щитів. Але більшість навскісно звели їх до неба, побоюючись стріл, що не так уже їм і загрожували, та незграбно бігли, відстаючи. Відтак наражалися на справжню небезпеку: їх могли затоптати солдати із задніх лав, у яких ті й справді вціляли. Та все ж і Ценнові кортіло підняти щит: без нього він почувався все одно що голим.
У небо звився другий залп, і ті, у кого він влучив, заволали від болю. Загін Каладіна щодуху мчав у напрямку рядів супротивника, які теж ріділи від стріл Амарамових лучників. До Ценнових вух долинав бойовий клич ворожих солдатів, його очі розрізняли окремі обличчя. Раптом бійці Каладіна уповільнили біг і зупинилися, збившись тісною купкою. Вони досягли невеличкого схилу, що його Каладін і Даллет намітили раніше.
Даллет ухопив Ценна за руку та втягнув його в саму гущу Каладінових воїнів. Перед лицем ворога, котрий невпинно наближався, вони опустили списи й дістали з-за спин щити. Лави супротивника давно перемішалися: метальники дротиків уже не були строго попереду, а озброєні ударними списами — позаду. Усі вони просто бігли вперед, несамовито волаючи.
Ценн копошився, марно намагаючись розщібнути ремені та розвернути щит у потрібний бік. Загони зійшлися врукопаш, задзвеніли схрещені списи. На Каладінових бійців ринула група ворожих солдатів, які, напевно, бажали захопити командну висоту. Десятків зо три нападників сяк-так трималися купи, але куди їм було до того тісного строю, який тримав атакований ними загін. Ворог, здавалося, вирішив компенсувати цю обставину завзяттям: солдати розлючено закричали, стрімким валом налітаючи на стан воїнів Буреблагословенного. Але ряди Каладінових бійців залишались непорушними, прикриваючи Ценна, неначе він був якимось світлооким, а вони — його почесною вартою. Супротивники зійшлись у двобої: скрегіт металу загородив шлях дереву; стикаючись, загриміли щити. Ценн зіщулився від страху.
За кілька секунд усе було скінчено. Ворожий загін відступив, залишивши на кам’янистому схилі двох убитих. Серед Каладінових воїнів загиблих не було. Наїжачившись списами, вони вперто тримали стрій, знаний як «клин» або ж «свиня», хоч один із бійців і відійшов на кілька кроків назад та дістав сувійчик полотна, щоби перев’язати рану на стегні. Але решта солдатів стали щільніше, і ця прогалина в шерензі зникла. Поранений був справжнім здоровилом із м’язистими руками. Хоч він і лаявся на всі заставки, його рана все ж не виглядала серйозною. За якусь мить той знову був на ногах, але на старе місце не повернувся. Натомість він став у самому кінці клиноподібного строю, де було безпечніше.
На полі битви панував хаос. Ряди обох армій уже так перемішалися, що не можна було розрізнити, де ж свої. Повітря повнилося брязканням, хрускотом і криками. Багато загонів розпорошилися: їхні бійці кидалися з однієї сутички в іншу. Вони гасали, мовби хижаки на полюванні: збившись у групи по троє-четверо, вишукували солдатів, котрі відстали від своїх, і по-звірячому накидалися на них всією зграєю.
Воїни Каладіна утримували свою позицію, вступаючи в бій лише з тими загонами супротивника, які підходили занадто близько. Невже такою й була справжня битва? Під час муштри Ценна готували до атаки в довгій шерензі солдатів, вишикуваних плече до плеча. Але аж ніяк не до такої божевільної мішанини, не до цього кромішнього пекла й вавилонського стовпотворіння. Чому інші не тримали строю?
«Справжніх солдатів більше не залишилось, — подумав Ценн, — Усі вони там, на Розколотих рівнинах, — ось де точиться справжня битва. Не дивно, що й Каладін прагне домогтися, щоби його загін перекинули туди».
З усіх сторін поблискували наконечники списів. Важко було розібратися, де ворог, а де друг. Не допомагали навіть герби на нагрудниках і пофарбовані в однаковий колір щити. Поле битви розпалося на сотні маленьких сутичок, немов на ньому одразу вели тисячу різних війн.
Після кількох найперших зіткнень із ворогом Даллет узяв Ценна за плече та поставив його в стрій у самому кінці клиноподібного бойового ладу. Хоча користі від нього не було жодної: щойно загін вступав у черговий двобій із супротивником, як уся військова наука миттю вилітала з Ценнової голови. Межею його можливостей був сам факт того, що він залишався там, куди його поставили, тримаючи виставленого перед собою списа й намагаючись прибрати якомога грізнішого вигляду.
Бійці Каладіна займали той невеличкий горбок уже з годину, тримаючись разом, плече до плеча. Каладін часто полишав своє місце на самому вістрі бойового клина, кидаючись то в один бік, то в інший і постукуючи списом об щит у якомусь дивному ритмі.
«Ось вони, сигнали», — втямив Ценн, коли Каладінів загін перешикувався зі свині у кільце. За криками агонізуючих і перегуком тисяч солдатів практично неможливо було розчути голос однієї-єдиної людини. Але різкий брязкіт командирського списа об метал його щита чітко вирізнявся на такому фоні. Щоразу, коли вони перешиковувались, Даллет брав Ценна за плече і скеровував його в потрібне місце.
У загоні Каладіна не було мисливців на відсталих: усі воїни тримали оборону. І хоча кілька його людей отримали поранення, убитих не було. Вони наганяли надто великий страх на нечисленні ворожі угруповання, а більші загони супротивника після кількох сутичок відступили, шукаючи слабших суперників.
Але врешті-решт щось змінилося. Каладін обернувся, вдивляючись у вир битви своїми проникливими карими очима. Відтак підняв спис і дзвінко вибив ним об щит якийсь швидкий ритм, якого Ценн іще не чув. Даллет ухопив новачка за руку й потягнув його геть від горбка. Але навіщо було полишати позицію саме тепер?
І якраз у ту мить основні сили Амарамового війська подалися, солдати кинулися врозтіч. Ценн і гадки не мав, до чого ж невдало склався хід битви для їхньої сторони. Коли загін Каладіна відступав, вони пройшли повз багатьох поранених і вмираючих, і Ценн відчув приступ нудоти: животи декотрих солдатів були розпороті, а нутрощі вивалилися назовні.
Але жахатися було ніколи: відступ швидко переріс у безладну втечу. Даллет вилаявся, а Каладін знову забарабанив об щит. Загін змінив напрям руху й тепер прямував на схід. Там, як помітив Ценн, усе ще трималася велика група воїнів Амарама.
Проте забачивши їхні остаточно розсіяні лави, ворог збадьорився й посміливішав. Групки солдатів супротивника кинулися вперед — мов дикі сокирогончаки на вепра, що відбився від стада. І перш ніж бійці Каладіна встигли здолати половину наміченого шляху по всипаному трупами й конаючими полю битви, дорогу їм загородила велика група ворожих воїнів. Каладін знехотя загрюкав об щит, і загін уповільнив рух.
Ценн відчував, як його серце калатало все швидше і швидше. Неподалік супротивник добивав групу Амарамових бійців: вони спотикалися й падали, волаючи від страху та намагаючись утекти. Вороги використовували свої списи на манір рожнів, насаджуючи на них тіла впалих, немов крєм’ячків.
Каладінові хлопці зустріли неприятеля гуркотом списів і щитів. Вир солдатських тіл, що протискувалися з усіх сторін, затягував Ценна — у нього аж голова пішла обертом. Це місиво з друзів і ворогів, котрі гинули та вбивали, просто приголомшило його. Стільки людей водночас бігли в стількох напрямках!
У паніці він кинувся геть, шукаючи безпечного місця. Неподалік виднілася група бійців у алетійській формі. Загін Каладіна! Ценн кинувся туди, але коли дехто з них обернувся в його бік, він налякано усвідомив, що не впізнає їх. Це був не загін Буреблагословенного, а купка незнайомих солдатів, котрі з останніх сил тримали нерівний стрій із багатьма прогалинами. Укриті ранами й нажахані, вони кинулися врозтіч, щойно ворожий загін наблизився до них.
Ценн застиг на місці, стискаючи спис у спітнілій руці. Воїни супротивника рухалися прямісінько на нього. Інстинкти підказували йому тікати, але ж він тільки-но бачив силу-силенну тих, кого переловили поодинці. Він повинен був залишатися на місці! Повинен був зустрітися з ними лице в лице! Не можна було втікати — ніяк не можна…
Він дико закричав і тицьнув списом у найближчого з ворогів. Той завиграшки відбив його щитом й увіп’яв свого дротика Ценнові в стегно. Біль пронизав його тіло гарячою хвилею: такою гарячою, що кров, яка бризнула з ноги, порівняно з нею здавалась холодною. Ценн задихався від болю.
Солдат висмикнув спис із рани. Хитаючись, новобранець задкував, впустивши спис і щит, а тоді впав на кам’янисту землю, бруднячись іще в чиїйсь крові. Ворог високо заніс дротика, нависаючи над ним темним силуетом, що різко контрастував із безхмарною блакиттю неба, і готуючись встромити його Ценнові в серце.
І тут з’явився він.
Його командир. Буреблагословенний. Його спис немов матеріалізувався з нічого й заледве встиг відвести удар, який мав би порішити Ценна. А потому виступив уперед: сам-один проти шістьох ворожих списників. Він не тремтів перед ними — він наступав.
Усе відбувалося так швидко! Каладін звалив із ніг солдата, який поранив Ценна. Коли той упав, він потягнувся вгору й вихопив ніж із піхов, прив’язаних до ратища дротика. У повітрі промайнула його рука: зблиснуло лезо, вганяючись у стегно іншого супротивника. Той припав на одне коліно й заволав.
Третій списник застиг на місці, витріщившись на своїх поранених товаришів. Каладін рвонув уперед повз одного з них і всадив вістря списа в живіт третього нападника. За ним упав і четвертий: із його очниці стирчав ніж. І коли Каладін устиг вихопити його з піхов? Він крутився між решти двох, орудуючи списом, мов кийком із залізним наконечником: так швидко, що людське око заледве могло відстежувати його рух. На мить Ценнові здалося, що в повітрі довкола його командира витає щось іще: воно було незвичне, немовби вітер раптом став видимим.
«Я втратив багато крові. Вона просто струменіє…»
Каладін кружляв, відбиваючи удари, і незабаром двоє останніх списників повалилися додолу з характерним бульканням, у якому, як на Ценнову думку, вчувалося здивування. Здолавши всіх шістьох ворогів, командир обернувся й опустився навколішки біля хлопця. Він відклав убік списа й вихопив із кишені смужку білої тканини, якою туго й уміло перев’язав Ценнову ногу. І зробив він це з тією легкістю, на яку здатна лише людина, котра вже накладала пов’язки на рани не один десяток разів.
«Каладіне… Сер…» — заледве проговорив Ценн, тицяючи пальцем у бік одного з солдатів, яких щойно вивів із ладу його командир. Притримуючи руками поранену ногу, супротивник намагався підвестися. Однак буквально за мить до них підлетів велетень Даллет і відштовхнув ворога щитом. Він не став добивати його, а дав відійти — скульгавілому та беззбройному.
Тут приспіла й решта загону, вишикувавшись у коло, що захищало Каладіна, Даллета й Ценна з усіх боків. Командир звівся на ноги й поклав спис на плече. Даллет подав йому ножі, які повисмикував із тіл уражених ними ворогів.
— Ну й змусили ви мене похвилюватися, сер, — сказав Даллет. — Це ж треба: отак просто взяли та рвонули з місця.
— Я знав, що ви побіжите за мною, — відповів Каладін. — Підняти червоний прапор! Коратере, Цине, повернетесь із хлопчиною в тил. А ти, Даллете, залишайся тут. Стрій Амарамового війська випинається якраз у цьому напрямку. Незабаром ви будете в безпеці.
— А ви, сер? — запитав Даллет.
Каладін окинув поглядом поле битви. Шеренги ворожого війська утворили прогалину, і звідти виїхав вершник на білому коні, помахуючи грізною на вигляд булавою. Він був з голови до п’ят закутий у панцирний обладунок, що виблискував начищеним сріблом.
— Сколкозбройний! — зойкнув Ценн.
Даллет фиркнув:
— Ні, дякувати Прародителю бур. Це всього лише світлоокий офіцер. Сколкозбройні занадто дорого обходяться, щоби марнувати їх на дрібний прикордонний конфлікт.
Каладін дивився на світлоокого, й у ньому аж кипіла ненависть — та сама, яку виказував Ценнів батько, ведучи мову про чалокрадів, або та, якою спалахувала його мати, коли хтось згадував ім’я Куширі, котра втекла з сином шевця.
— Сер? — запитав Даллет, вагаючись.
— Другий і Третій взводи, беремо його в кліщі! — скомандував Каладін, і в його голосі чувся метал. — Будемо скидати ясновельможного з трону.
— А ви впевнені, що це гарна ідея, сер? Адже серед нас є поранені.
Каладін обернувся до Даллета.
— Це один з офіцерів Галлава. Можливо, навіть він сам.
— Сер, ви не знаєте цього напевно.
— Ну й наплювати: він командир батальону. Якщо ми вб’ємо офіцера такого рангу, то гарантовано опинимося в наступній же партії тих, кого відправлятимуть на Розколоті рівнини. Він наш.
Вираз Каладінових очей підказував, що подумки він уже там.
— Ти лишень уяви собі, Даллете! Справжні солдати. Військовий табір зі справжньою дисципліною, світлоокі, які мають моральні принципи. Місце, де ми воюватимемо в ім’я чогось і справді важливого.
Той зітхнув, проте ствердно кивнув головою. Каладін махнув рукою групі своїх солдатів, і вони прожогом кинулися через поле битви. Менша група бійців, разом із Даллетом, залишилась охороняти поранених. Один із них, худий алетієць із чорним волоссям, що пістрявіло жменькою білявих пасем — ознакою якихось чужорідних домішок, — витягнув з кишені довгу червону стрічку й начепив її на вістря списа. Потім високо здійняв його, так що розгойдувана вітром стяжка замайоріла.
— Це знак санітарам, що в нас є поранені, яких треба винести з поля бою, — пояснив Ценнові Даллет. — Скоро ти будеш у цілковитій безпеці. А ти — хоробрий хлопчина: один не злякався шістьох.
— Втікати теж був не вихід, — відказав Ценн, намагаючись не думати про поранену ногу. — Коли всюди така сила поранених, чи можемо ми взагалі сподіватись на те, що санітари прийдуть по нас?
— Наш командир щоразу дає їм хабара, — пояснив Даллет. — Зазвичай вони виносять у тил лише світлооких — але ж санітарів набагато більше, ніж серед тих буває поранених. Каладін витрачає на підкупи більшу частину своєї платні.
— Цей загін і справді особливий, — мовив Ценн, відчуваючи, як паморочиться в голові.
— А що я тобі казав!
— Але ж це не талан — це результат злагоджених дій…
— Хто злагоджено діє, тому й таланить! Щастить, бо кожен із нас знає: якщо йому випаде отримати поранення, Каладін подбає про те, щоби його винесли з поля бою.
Він замовк, оглядаючись через плече. Як і пророкував Каладін, лави Амарамового війська знову сунули вперед, помалу оговтуючись від удару.
А ворожий світлоокий вершник затято розмахував булавою: енергійні удари сипалися на всі боки. Частина його почесної варти змістилася вбік і зіткнулася зі взводами Каладіна. Світлоокий повернув коня. На ньому був шолом із відкритим забралом і пологими боками, увінчаний плюмажем. Ценн не міг роздивитися колір його очей, але був упевнений, що вони блакитні чи зелені. А може, і жовті чи світло-сірі. Адже він був ясновельможним, якого Вісники обрали ще в момент народження та позначили цією міткою правителів.
Він байдуже спостерігав за солдатами, які билися поряд. Аж раптом один із Каладінових ножів уп’явся йому в праве око.
Ясновельможний заверещав, завалюючись назад у сідлі, а Каладін якось прослизнув через ворожі шеренги й наскочив на нього, занісши списа.
— Так, почасти це результат злагоджених дій, — знову озвався Даллет, хитаючи головою. — Але передовсім це все завдяки йому. Цей чоловік змітає всіх на своєму шляху, немов буревій, і думає вдвічі швидше за інших. Узяти хоча б те, як він інколи рухається…
— Він перев’язав мені ногу, — сказав Ценн, усвідомлюючи, що починає верзти дурниці через завелику втрату крові. До чого тут перебинтована нога? Це ж просто, як двері.
Даллет лише кивнув у відповідь.
— Каладін добре знається на ранах. І ґліфи вміє читати. Він дивна людина як для темноокого списника-плебея, що ним і є наш командир, — а тоді додав, повернувшись до Ценна обличчям: — Але побережи сили, синку. Він гніватиметься, якщо ми тебе втратимо, адже він стільки заплатив, щоб тебе перевели в його загін…
— Але навіщо? — запитав Ценн.
Тепер на полі битви ставало тихіше, ніби багато хто з агонізуючих устиг скричатися до хрипоти. Довкола були практично самі лише дружні солдати, але Даллет усе одно пильнував, аби переконатися, що пораненим із загону Буреблагословенного не загрожує жодна небезпека.
— Навіщо, Даллете? — повторив своє запитання Ценн. — Чому мене взяли в його загін? Чому саме мене?
Даллет похитав головою.
— Такий уже він уродився. Йому ненависна сама думка про те, що таких хлопчаків, як ти, котрі заледве вміють тримати зброю в руках, кидають у бій. Час від часу він надивляється одного з таких і бере до себе в загін. Добрих півдесятка наших солдатів прийшли колись до нас такими, як ось ти тепер.
В очах Даллета з’явився якийсь відсутній вираз, і він додав:
— Гадаю, усі ви нагадуєте йому когось…
Ценн глянув на ушкоджене стегно. Болекузьки, які скидалися на крихітні помаранчеві кисті рук із занадто довгими пальцями, повзали довкола, прикликані його стражданнями. Тепер вони розверталися та поспішали в інших напрямках, на пошуки інших поранених, адже біль ущухав. Ценнова нога — та, зрештою, і все тіло — заніміли.
Відкинувшись назад, він задивився в небо. Раптом пролунав не надто гучний перекіт грому. У цьому було щось дивне, бо ж на небі — ні хмаринки.
Даллет вилаявся.
Ценн обернувся: страх вивів його з заціпеніння. На них галопом мчав здоровенний чорний кінь, несучи на собі вершника в лискучому обладунку, що, здавалося, випромінював світло. На його латах не було швів: жодного кольчужного плетіння спіднизу — лише менші за розміром пластини неймовірно вигадливої роботи. На голові — закритий шолом без будь-яких прикрас, але з позолоченим забралом. В одній руці лицаря був затиснутий важкий меч — завдовжки зі зріст середньої людини. Це був не звичайний, прямий меч, а вигнутий, і його ненагострену сторону вкривали борозни, що скидалися на розбурхані хвилі. Лезо меча прикрашали вигравірувані візерунки.
Клинок був гарний — справжній витвір мистецтва. Ценн ніколи не бачив Сколкозбройного, але одразу ж зрозумів, що це він і є. І як він міг переплутати звичайного світлоокого, нехай і закутого в обладунок, з одним із цих величних створінь?
Але ж Даллет казав, що тут Сколкозбройних не буде! Той миттю скочив на ноги й наказав взводу шикуватися. Ценн залишився там, де й сидів. Він усе одно не зміг би підвестися з такою раною на нозі.
Як же сильно паморочилося в голові! Скільки крові він втратив? Хлопець заледве здатен був думати.
Так чи інак, а битися він не міг: хіба ж із такими б’ються? На панцирному обладунку виблискувало сонячне проміння. А цей розкішний, хитромудрий, звивистий меч? Це виглядало, ніби… ніби сам Всемогутній набув людської подоби, щоби ступити на це поле брані.
А з якого переляку комусь спало б на думку битися із Всемогутнім?
Ценн заплющив очі.
2
Мертва честь
«Десять орденів. І нас колись кохали. Чому ти полишив нас, Всемогутній? Осколку душі моєї, де ти?» — записано какаша другого дня року 1171 зі слів світлоокої жінки на третьому десятку за п’ять секунд до того, як вона померла.
Вісім місяців по тому
У животі Каладіна забурчало, коли, просунувши руку між ґратами, він узяв належну йому миску баланди. Він протиснув цю невеличку мисочку — радше навіть чашку — назад, понюхав її та скорчив гидливу міну, а забраний ґратами фургон тим часом знову рушив з місця. Отримана ним баланда була сірого кольору, а на вигляд і запах нагадувала твань. Її готували з переварених зерен телью, а конкретно його порція була здобрена ще й зачерствілими залишками вчорашнього обіду.
Та яку б огиду вона не викликала, обирати все одно не доводилося. Звісивши просунуті між ґратами ноги, він почав їсти, спостерігаючи, як перед очима змінювались краєвиди. Решта рабів, які були в клітці, полохливо схилилися над міцно затиснутими в руках мисками, побоюючись, щоби хто-небудь їх не вкрав. У перший день один із них намагався поцупити Каладінову пайку, і той заледве не зламав йому руки. Тепер йому дали спокій.
А Каладінові було тільки того й треба.
Їв він руками, не звертаючи уваги на бруд. Каладін перестав звертати на нього увагу ще кілька місяців тому. Але ще гіршим було те, що він почав виявляти деякі ознаки того тваринного страху, який виказували решта, — і ненавидів його в собі. Але як могло бути інакше після восьми місяців побоїв, нестатків і знущань?
Він боровся з цим страхом. Ні, він не стане таким, як вони. Навіть якщо він махне рукою на все інше, навіть якщо в нього відберуть останнє, навіть якщо не залишиться жодної надії на втечу. Проте цю одну-єдину річ він збереже. Так, він був рабом — але він не стане мислити як раб.
Він швидко впорався з баландою. Один із рабів неподалік неголосно закашлявся. У фургоні було десять невільників: самі чоловіки, оброслі скуйовдженими бородами та вкриті кірками бруду. Це був один із трьох фургонів їхнього каравану, що рухався Нічийними пагорбами.
На горизонті палало червонувато-біле сонце — того ж відтінку, що й полум’я в найгарячішій частині ковальського горна. Воно підсвічувало довколишні хмари кольоровими відблисками, немов рука якогось мазія абияк квецяла фарбою по полотну. Пагорби, порослі високою, одноманітно зеленою травою, здавалися безкраїми. На одному з них, якраз поблизу, довкола заростів кружляла маленька постать. Вона миготіла, пританцьовуючи, немов комаха, що тріпоче крильцями, — безформна та напівпрозора. Вітрокузьки були підступними спренами, що мали схильність перебувати саме там, де їм були не раді. Каладін сподівався, що спренові врешті-решт набридне і той полетить геть, та коли він хотів був пожбурити вбік свою дерев’яну миску, виявилось, що вона прилипла йому до пальців.
Спрен засміявся, проносячись мимо, — безформна стрічка світла. Каладін вилаявся та смикнув миску. Спрени вітру полюбляли такі витівки. Тоді підчепив її, і миска нарешті відстала. Каладін з грюкотом жбурнув її одному з інших рабів. Той миттю кинувся вилизувати залишки баланди.
— Гей, — прошепотів до нього чийсь голос.
Каладін глянув убік. Невільник із темною шкірою і сплутаним волоссям боязливо підповз до нього, ніби очікував, що той у поганому гуморі.
— Ти не такий, як решта.
Чорні очі раба глянули вгору, на лоб Каладіна, де стояли три тавра. Два перших являли собою диґліф, яким його затаврували вісім місяців тому, в останній день його служби в армії Амарама. Третє було свіже: його поставив останній із Каладінових господарів. Цей ґліф читався як «шаш» і означав «небезпечний».
Одна рука раба була прикрита лахміттям — його одягом. Може, ніж? Облиш, це ж смішно. Ніхто з цих невільників не міг мати схованої зброї. Листки під Каладіновим поясом — ось максимум того, що можна було сховати. Але старих звичок нелегко позбутися, тож Каладін уважно спостерігав за тією рукою.
— Я чув, що балакали поміж себе охоронці, — повів далі невільник, підсовуючись ближче. У нього був тик, і він кліпав занадто часто. — Вони казали, що ти пробував утікати й раніше. І якось був навіть утік.
Каладін мовчав.
— Послухай, — сказав раб, виймаючи руку з-під лахміття: у ній виявилася миска з його порцією баланди. Вона була спорожнена лише наполовину. — Наступного разу візьми мене з собою, — зашепотів він, — і я дам тобі це. Віддаватиму половину своєї їжі віднині й аж доти, доки ми не втечемо. Прошу тебе.
Мова невільника привернула увагу кількох голодокузьок. Вони скидалися на майже невидимих оку коричневих мушок, що зароїлися біля його голови.
Каладін відвернувся, дивлячись на нескінченний каскад пагорбів і їхні неспокійні, рухливі трави. Зігнутою в лікті рукою він сперся об ґрати й поклав на неї свою голову, так само погойдуючи ногами.
— Ну, то як? — запитав раб.
— Ти ідіот. Якщо ти віддаватимеш мені половину свого раціону, то занадто ослабнеш, щоб утекти зі мною — навіть якби я й збирався це зробити. А я не збираюся. Це нічого не дає.
— Але…
— Я зробив десять спроб, — прошепотів Каладін. — Десять спроб за вісім місяців. Утікав від п’яти різних хазяїв. І скільки з них увінчалися успіхом?
— Ну… тобто… якщо ти все ще тут…
Вісім місяців. Вісім місяців невільницького життя. Вісім місяців баланди та побоїв. Йому вони здавалися вічністю. Він заледве міг пригадати часи своєї служби у війську.
— Рабу нема де сховатися, — сказав Каладін, — не з таким тавром на лобі. Так, кілька разів мені щастило втекти. Але вони завжди знаходили мене. І все починалося спочатку…
Колись його називали щасливчиком. Буреблагословенним. То були пусті балачки. Радше навіть навпаки: про нього цілком можна було б сказати «не з твоїм щастям»… Солдати — народ забобонний. І хоч спочатку він намагався був покласти край таким розмовам, вони лише ще більше ширилися. Кожного, кого він хоч коли намагався захистити, незмінно підстерігала смерть — знову та знову. А тепер ось де він опинився: навіть у гіршому положенні, ніж те, з якого починав. Краще було не опиратися. Така була його доля, і він примирився з нею.
У такому погляді на життя була якась дещиця сили, дещиця свободи. Свободи того, кому нема про що турбуватися.
Врешті раб утямив, що Каладін більше нічого не скаже, і повернувся на своє місце, доїдаючи баланду. Фургони так само котилися, а на всі боки так само простягалися порослі зеленню поля. Однак та частина шляху, що впритул підступала до деренчливих коліс фургонів, була голою. З їхнім наближенням трава ховалася: кожна окрема травинка втягувалася у вузеньку, немов проколоту шпилькою, дірку в камені. І лише коли фургони проїжджали, вона боязко виглядала зі схованки й витягувала свою стеблинку на свіже повітря. Отож фургони ніби їхали по широкій кам’яній дорозі, прокладеній спеціально для них.
Тут, майже в самому серці Нічийних пагорбів, великобурі бушували з надзвичайною силою. Рослинам довелося вчитися, як виживати. Усе, що треба робити, це вчитися виживати. Зібратися з силами і пережити бурю.
Каладін унюхав запах ще одного спітнілого, немитого тіла та почув шаркання кроків. Він підозріливо глянув убік, очікуючи повернення того самого раба.
Але цього разу до нього підійшов інший. У нього була довга чорна борода, брудна та сплутана, у якій застрягли залишки їжі. Каладінова борода була коротшою: час від часу він дозволяв найманцям Твлаква обрубувати її. Як і Каладін, раб був одягнений у залишки підперезаного мотузкою коричневого мішка і, звичайно ж, був темнооким. Імовірно, він мав очі густо-зеленого кольору, хоча хто їх, темнооких, розбере. Їхні очі завжди здавалися карими або чорними, аж доки не глянеш на них при правильному освітленні.
Новоприбулий зіщулився, подаючись назад, і підняв руки вгору. Кисть однієї з них укривав висип, від якого шкіра здавалася ніби вицвілою. Мабуть, він підійшов тому, що бачив, як Каладін щось відповідав іншому невільнику. З першого ж дня раби боялися його, але й поглядали з неприхованою цікавістю.
Каладін зітхнув і відвернувся. А чоловік нерішуче присів біля нього.
— Вибач, друже, але як ти став рабом? От не второпаю — і край, а знати ж хочеться. Ми всі тут голови над цим ламаємо.
Висновуючи з вимови й темного волосся, він був алетійцем, як і Каладін. Власне, більшість рабів були алетійцями. Каладін нічого йому не відповів.
— Сам то я вкрав стадо чалів, — повів далі невільник. Його голос був по-особливому різким, ніби хтось тер один об одний два аркуші паперу. — Якби був узяв лише одного — може, просто побили б. А то ціле стадо. Сімнадцять голів… — і здавлено засміявся сам до себе, у захваті від власної хоробрості.
У дальньому кінці фургона хтось знову закашлявся. Вони являли собою жалюгідне видовище — навіть як для рабів. Слабкі, хворобливі, недогодовані. Дехто з них, як і Каладін, неодноразово пробував утекти, проте тавро «шаш» стояло на лобі лише в колишнього Буреблагословенного. Тут були зібрані найупослідженіші представники їхньої нікчемної касти — ті, кого продають із величезною знижкою. Тепер їх напевно везли на перепродаж у якийсь віддалений куток, жителі якого страшенно потребували робочих рук. Узбережжя Нічийних пагорбів було всіяне невеликими вільними містами, де воринські закони, що регулювали поводження з рабами, сприймалися як невиразні чутки.
Подорожувати в цьому напрямку було небезпечно. Ці землі нікому не підкорялися, а тому, подавшись навпростець через відкриту місцевість і віддалившись від усталених торговельних шляхів, Твлакв запросто міг нарватися на безробітних найманців — людей геть-чисто позбавлених честі, які не побоялися б убити работорговця та його рабів, лиш би вкрасти кілька чалів і фургони.
Люди без честі. А що, невже траплялися й інші?
«Ні, — подумалося Каладінові. — Честь уже вісім місяців як мертва».
— Ну, — перепитав раб із кошлатою бородою, — то що ж ти такого встругнув, що й тебе запроторили до наших лав?
Каладін знову сперся рукою об ґрати.
— А як тебе впіймали?
— Та-а-ак, дивна штука — життя… — протягнув невільник. Каладін так нічого йому й не відповів, але той відповів сам собі — та тим і вдовольнився. — Усе через жінку, аякже. Мав би здогадатися, що вона мене видасть…
— Не треба було тобі красти чалів — надто неповороткі. От якби коней…
Той голосно зареготав.
— Коней? За кого ти мене маєш — за божевільного? Якби я виявився конокрадом, мене би повісили! А за чалів я хоча б усього лишень заробив тавро раба…
Каладін глянув убік. Випалене на лобі співбесідника тавро було більш давнє, ніж його власне: шкіра довкола шраму вицвіла й побіліла. Що це за диґліф? «Сас мором», — уголос прочитав Каладін. Так називалась вотчина феодала, де викрадача чалів затаврували як раба.
Чоловік звів на нього спантеличені очі.
— Ого, то ти й ґліфи знаєш? — кілька ближніх рабів заворушилися, зачувши таку дивину. — Тоді історія твого життя має бути ще цікавішою, ніж я гадав.
Каладін окинув поглядом трави, які похитував легкий вітерець. Щойно він посилювався, найбільш вразливі стеблинки ховалися до своїх нірок, від чого пейзаж ставав строкатим, мов лисіюча шкіра хворого коня. Спрен вітру був тут як тут, перепурхуючи з одного клаптя зелені на інший. Скільки ж часу минуло відтоді, як той ув’язався за ним? Щонайменше пару місяців. От дивина! Хоч це могла бути й інша вітрокузька: як їх розрізниш?
— Ну? — під’юджував раб. — То як ти тут опинився?
— З багатьох причин, — одказав Каладін. — Через невдачі. Злочини. Зради. Власне, як і чи не всі з-поміж нас.
Кілька чоловік довкола пробурмотіли щось на знак згоди. В одного з них це мимрення переросло в сухий, уривчастий кашель. «Постійні приступи кашлю, — механічно промайнуло в Каладіновій голові, — супроводжувані надлишковим виділенням мокроти та нічним маренням. Скидається на скреготит».
— Ну, гаразд, — знову озвався балакучий чолов’яга, — поставимо питання по-іншому. «Ближче до справи», як любила повторювати покійна матінка. Кажи тільки те, що хочеш сказати, і проси саме те, що хочеш отримати. Як на твоєму лобі з’явилося ось це, перше тавро?
Каладін сидів на місці й відчував, як під ним, постукуючи, котиться фургон.
— Убив світлоокого.
Його безіменний товариш по нещастю знову присвиснув — цього разу навіть шанобливіше, ніж уперше.
— Дивно, що тебе залишили в живих.
— Мене перетворили на раба не через те вбивство, — сказав Каладін. — Уся річ в іншому світлоокому, якого я не вбив.
— Це ж як?
Каладін похитав головою і перестав відповідати на запитання балакучого чоловіка. Той врешті-решт перебрався до передньої частини їхньої клітки на колесах, де опустився на долівку, витріщившись на свої босі ноги.
* * *
Кілька годин опісля Каладін усе ще сидів на старому місці, знічев’я потираючи ґліфи на лобі. Таким було його життя: лічити дні, трясучись у цих клятих фургонах.
Два перші тавра давно зарубцювалися, але шкіра довкола ґліфа «шаш» була зчервонілою, подразненою та вкритою струпами. Рана пульсувала, немов іще одне серце. Біль від неї був навіть сильнішим, ніж у дитинстві, коли він обпікся, вхопивши за розпечену ручку казанок, що висів над вогнем.
У пам’яті спливли уроки, які втовкмачив йому в голову батько, і підказували, як правильно лікувати опік. Змастити бальзамом, щоб не почалося зараження, промивати раз на день. Однак ці спогади не втішали — від них тільки гіршало. У нього не було ні соку чотирилисника, ні витопленого з лістера жиру. У нього не було навіть води, щоби промити рану.
Ті частини опіку, що взялися струпами, натягували шкіру, і йому здавалося, що м’язи лоба постійно напружені. Він заледве міг витримати декілька хвилин без того, щоб у черговий раз не помасувати чоло, і далі подразнюючи рану. Він також звик раз по раз проводити рукою по лобі, витираючи рівчачки крові, що сочилася з тріщин, — нею було густо перемазане все передпліччя його правиці. Якби в нього було люстерко, він, напевно, помітив би крихітних червоних гнилокузьок, що обсіли як саму рану, так і прилеглі ділянки шкіри.
На заході сонце вже сховалося, але фургони не зупинялися. Фіолетовий Салас виглянув з-за обрію на сході — попервах нерішуче, ніби бажаючи переконатися, що сонце справді зникло з небосхилу. Ніч була ясною, у вишині мерехтіли зорі. О цій порі року Шрам Тална — широка смуга темно-червоних зірок, що різко виділялися на тлі мерехтливих білих, — стояв практично в зеніті.
Раб, котрий раз по раз покашлював раніше, знову розбухикався. Цього разу кашель був різким, вологим. Колись Каладін одразу поспішив би на допомогу, але щось у ньому змінилося: скількох тих, кому він силкувався допомогти, вже не було серед живих? Йому чомусь здавалося — на підсвідомому рівні, — що для хворого ж буде краще, якщо він не втручатиметься. Адже підвівши спочатку Тіена, тоді Даллета з усім загоном, а за ними, одну за одною, аж десять груп рабів, важко було знайти в собі волю, щоби спробувати знову.
Лише через дві години після того, як зійшов Перший місяць, Твлакв нарешті наказав зупинятися. Двійко його звіроподібних найманців позлазили зі своїх місць на дахах фургонів і взялися розпалювати невеличке багаття. Довготелесий Таран, підліток-прислужник, порався коло чалів. Ці здоровенні ракоподібні були не набагато меншими за самі фургони. Вони вляглися на землю й позалазили на ніч у панцирі, запасливо набравши повні клешні зерна. У навислій темряві їхні тіла скоро перетворилися на три брили, що їх заледве можна було відрізнити від валунів. І лише тоді Твлакв почав по одному перевіряти, як там його раби, даючи кожному ківшик води та впевняючись, що об’єкти його інвестицій здорові. Чи принаймні здорові в тій мірі, у якій цього варто було очікувати від таких доходяг.
Твлакв розпочав із першого фургона, і Каладін — усе ще сидячи — запустив пальці під свій імпровізований пояс, перевіряючи, чи на місці листки, які він там заховав. Вони слухняно затріщали — негнучкі, висушені, шорсткі на дотик. Він поки що й сам не знав, що з ними робитиме. Каладін зірвав їх просто з примхи в один із тих разів, коли його випустили з фургона, щоби розім’яти ноги. Він мав великі сумніви, що хтось іще в цілому каравані вмів розпізнати чорнотруйник — вузьке листя на тризубому, наче вила, стеблі, тож він не надто сильно ризикував.
З неуважливим виглядом Каладін видобув листки з-за пояса і, тримаючи на долоні, потер їх вказівним пальцем іншої руки. Перш ніж вони набудуть сили, їх треба було як слід висушити. Чому він не викинув їх? Збирався отруїти ними Твлаква й таким чином помститися? А може, беріг про всяк випадок: а раптом справи будуть зовсім кепські, і просто не стане сили терпіти далі?
«Ну ні, до такого я ще не дійшов», — подумав він. Найімовірніше, у ньому просто спрацював набутий інстинкт заволодівати зброєю — де б він її не надибував і як би дивно вона не виглядала. Довколишній пейзаж поглинула темрява. Салас був найменший і найтьмяніший з усіх місяців, і хоча його фіолетове світло надихало міріади поетів, воно мало чим допомагало, коли йшлося про необхідність побачити власну руку в себе перед носом.
— Ой… — пролунав м’який жіночий голос. — А що це в тебе таке?
Напівпрозорий силует, не більш як у п’ядь заввишки, визирнув з-за краю настилу біля Каладіна, а тоді поліз нагору й забрався всередину фургона, немов здираючись на високе плато. Спрен вітру прибрав подобу молодої дівчини — більші спрени могли змінювати форму та розмір — з різкими рисами обличчя й довгим, спадаючим волоссям, яке розпливалося за її спиною, наче туман. Вона — Каладін мимоволі подумав про спрена в жіночому роді — була зіткана з тьмяних відтінків блакитного й білого, вбрана у просту білу сукню дівочого крою та з плавними лініями, що спускалася до середини литок. Як і волосся, поділ із самого споду перетворювався на імлу. Її ноги, руки й обличчя були чітко окресленими, а стегна та бюст — такими, як зазвичай бувають у стрункої жінки.
Каладін спідлоба зиркнув на духа. Хоча довкола аж кишіло спренами, їх здебільшого ігнорували. Але цей був якимось дивним. Спрен вітру попрямувала вгору, ніби піднімаючись невидимими сходами. Вона досягла тієї точки, з якої могла роздивитися, що там у Каладіновій долоні, тож він прикрив чорні листки пальцями, стиснувши руку в кулак. Тоді описала навкруг неї коло. І хоч вона блищала — такий образ зостається перед очима, якщо дивитися на сонце, — проте не давала справжнього світла.
Спрен нахилилася, оглядаючи його руку під різними кутами, мов дитина, котра сподівається знайти заховану цукерку.
— Що це? — її голос скидався на шепіт. — Покажи, не бійся. Я нікому не скажу. Там скарб? Чи ти відрізав клапоть накидки ночі й сховав його? А може, там серце жука — крихітне, але могутнє?
Він мовчав, і спрен закопилила губки. Хоч і не маючи крил, вона злетіла вгору й, зависнувши в повітрі, зазирнула йому в очі.
— Каладіне, чому ти так уперто мене не помічаєш?
Той здригнувся:
— Що ти сказала?
Вона пустотливо всміхнулась і відскочила від нього, а контури її постаті затьмарилися, перетворившись на довгу стрічку блакитно-білого світла. За мить вона промайнула між ґратами, звиваючись і жолоблячись у повітрі, мовби смужка тканини, підхоплена вітром, — і кинулася під фургон.
— Буря на твою голову! — крикнув Каладін, стрибком зводячись на ноги. — Гей, духу! Що ти сказала? Повтори!
Спрени не називають людей на ім’я. У них відсутні розумові здібності. Найбільші з них, як-от спрени вітру чи річкові спрени, вміють удавати людські голоси й навіть відтворювати цілі фрази, але вони, власне кажучи, не здатні мислити. Вони не…
— Ви теж це чули? — запитав Каладін, повертаючись до інших мешканців клітки. Дах був якраз достатньої висоти, щоби він міг стояти. Усі вони напівлежали в очікуванні своєї порції води. Він не отримав відповіді, якщо лише не брати до уваги невдоволеного бурчання кількох рабів через зчинений ним ґвалт і чергового нападу кашлю від хворого в кутку. Навіть Каладінів «друг», котрий підходив побалакати вдень, не звернув на нього уваги. Він впав у прострацію і так само витріщався на свої ноги, час від часу ворушачи пальцями.
Може, вони не бачили спрена. Багато крупніших спренів були невидимими для всіх, крім того, кому докучали. Каладін знову сів на дно фургона та звісив ноги назовні. Так, спрен назвала його на ім’я, та вона, очевидно, просто повторила те, що чула раніше. От тільки… жоден чоловік у клітці не знав його імені.
«А може, я божеволію, — подумав Каладін. — Бачу, чого немає. Чую голоси».
Він глибоко вдихнув, а тоді розтулив кулак. Стиснуті в ньому листки розтріскалися й поламалися. Напевно, треба сховати їх, щоб уникнути подальшого…
— Цікавенькі листочки, — проговорив той самий жіночий голос. — Вони тобі до вподоби, хіба ж ні?
Каладін підскочив, повернувшись убік. Спрен стояла в повітрі просто поруч із його головою, і її біла суконька струменіла під повівами вітру, якого чоловік не відчував.
— Звідки ти знаєш моє ім’я? — зажадав відповіді Каладін.
Спрен не відповіла. Просто по повітрю вона підійшла до ґрат, тоді просунула крізь них голову, спостерігаючи, як работорговець Твлакв поїть останніх кількох невільників у першому фургоні. Потім озирнулася до Каладіна:
— Чому ти більше не борешся? Ти завжди боровся. А тепер здався.
— А яке тобі до мене діло? Чому не байдуже?
Вона схилила голову набік:
— Не знаю, — відповіла, ніби сама дивуючись своїм словам. — Але мені не байдуже. Чи ж не дивина?
Це було щось більше, ніж просто дивина. Що думати про спрена, який не лише називав його на ім’я, але й, виходить, пам’ятав, що той робив багато тижнів тому?
— Знаєш, Каладіне, а люди не їдять листя, — сказала вона, схрестивши на грудях напівпрозорі ручки. — Чи їдять? Ніяк не згадаю. Ви такі диваки: то пхаєте щось до рота, а то воно, навпаки, виходить із вас — це тоді, коли ви думаєте, що ніхто не бачить.
— Звідки ти знаєш моє ім’я? — прошепотів той.
— А звідки ти його знаєш?
— Я знаю його, тому що… тому що мене так звати. Батьки нарекли мене так — і сказали мені. Ну, не знаю…
— От бачиш, і я не знаю, — мовила вона, кивнувши, ніби щойно здолала його у важливій суперечці.
— Добре, — повів далі Каладін. — А чому ти називаєш мене на ім’я?
— Тому що чинити так — ввічливо. А от ти неввічливий.
— Облиш, спрени не знають, що таке ввічливість!
— От я й кажу, — проговорила спрен, тицяючи в нього пальцем, — неввічливий.
Каладін закліпав очима. Що ж, він був далеко від рідних місць, ходив по чужинному каменю і їв чужинську їжу. Можливо, тутешні спрени відрізнялися від тих, до яких він звик удома.
— То чому ти більше не борешся? — повторила вона, перепурхнувши на його ноги, щоби присісти й перепочити. Каладін не відчував її ваги.
— Я більше не можу, — тихо відказав він.
— Але ж раніше міг.
Він заплющив очі й нахилився вперед, сперши голову об ґрати.
— Я так утомився.
Він не мав на увазі фізичної знемоги, хоча вісім місяців на недоїдках позбавили його колишніх м’язистості та сили, яких він набув за часів війни. Він почувався стомленим. Навіть коли вдавалося виспатись. Навіть у ті нечасті дні, коли його не мучили голод і холод, а тіло не нило від побоїв. Страшенно стомленим…
— Ти стомлювався і раніше.
— Я зазнав поразки, духу, — відповів він, ще сильніше зажмурюючи очі. — Годі мене терзати.
Усі вони були мертві. Ценн і Даллет, а до них Туккс і Такери. А ще раніше — Тіен. А до того кров на його руках і труп молодої дівчини з блідою шкірою.
Кілька ближніх рабів забурмотіли щось між собою, ймовірно, подумавши, що в нього не всі вдома. Так, спрен може причепитися до кого завгодно, але ж і дитина знає, що розмовляти з ними безглуздо. А якщо він і справді збожеволів? Можливо, йому варто було би радіти — у божевіллі крилося спасіння від болю. Та натомість ця думка злякала його.
Він розплющив очі. Твлакв нарешті шкандибав до їхнього фургона з відром у руці. Цей огрядний кароокий чолов’яга ходив, злегенька накульгуючи, — не інакше, як колись зламав ногу. Він був тайленом, а у всіх тайленських чоловіків росли однакові білосніжні бороди та сиві брови — незалежно від віку й кольору волосся на голові. Брови виростали дуже довгі, і тайлени носили їх, заправляючи за вуха. А тому здавалося, що його чорне волосся посріблили два сиві пасма.
Його одяг — смугасті чорно-червоні штани та темно-синій светр у тон в’язаної шапчини — свого часу виглядав ошатно, але відтоді обтріпався. Чи колись він був кимсь більшим за пересічного работоргівця? Таке життя — купівля та продаж людської плоті, що ставали буденною справою, — накладало свій відбиток на людей. Воно наповнювало гаманець, проте й виснажувало душу.
Тримаючись осторонь Каладіна, Твлакв ближче підніс масляного ліхтаря й узявся оглядати хворого раба в передній частині клітки. Тоді гукнув найманців. Блут — Каладін і сам не знав, нащо завдав собі клопоту запам’ятати їхні імена — ліниво підійшов до хазяїна. Твлакв щось тихо сказав йому, тицьнувши в невільника пальцем. У світлі ліхтаря брилисте обличчя найманця вкрилося тінями. Він кивнув і витягнув з-за пояса палицю.
Спрен вітру набула форми білої стрічки і майнула у бік хворого. Вона крутилася, описуючи кола в повітрі, допоки не приземлилася на настил фургона, знову прибравши дівочого образу. Нагнулася й стала роздивлятись хворого — достоту як допитлива дитина.
Каладін відвернувся й заплющив очі, та все одно чув кашель раба. У голові пролунав батьків голос — турботливий і чіткий: «Щоби вилікувати скреготит, щодня давай хворому дві жмені порошку з кривавого плюща. Якщо його немає, нехай багато п’є — бажано питва з підмішаним у нього цукром. Якщо організм не страждатиме від зневоднення, то пацієнт, найімовірніше, виживе. Ця хвороба не така вже небезпечна, як може здатися, висновуючи з назви».
«Найімовірніше, виживе»…
Кашель не вщухав. Хтось відчинив двері клітки. Чи знають вони, як допомогти йому? Адже це так просто. Дайте йому пити — і він житиме.
А, байдуже. Краще не втручатися.
Люди, котрі гинуть на полі бою. Молоде обличчя, таке знайоме й дороге, звернене до Каладіна в пошуках порятунку. Рана від меча, що збоку розсікає шию. Сколкозбройний, який наступає крізь шеренги Амарамового війська.
Кров. Смерть. Поразка. Біль.
І батьків голос: «І ти ось так візьмеш і кинеш його, синку? Дозволиш йому загинути, хоча міг би врятувати?»
«Буря на мою голову!»
— Зупиніться! — скрикнув Каладін, зводячись на ноги.
Решта рабів повідскакували. Блут вистрибнув із фургона, з ляскотом зачинивши за собою двері, і підняв палицю, тримаючи її напоготові. Твлакв сховався за спину найманця, використовуючи його як прикриття.
Каладін зробив глибокий вдих, стиснувши в одній руці листя, а іншу підніс до чола, щоб витерти пляму крові. Чалапаючи босими ногами по дереву, він перетнув невеличку клітку й дістався кутка, де лежав хворий. Блут пильно спостерігав, як той опустився біля нього навколішки. У мерехтливому світлі ліхтаря показалося видовжене, змарніле обличчя й майже безкровні губи. Хворий відхаркував слиз — зеленкуватий і густий. Каладін обмацав шию бідолахи, перевіряючи, як сильно вона набрякла. Тоді оглянув його карі очі. І нарешті сказав:
— У нього скреготит. Він виживе, якщо давати йому ківш води що дві години протягом п’яти днів чи щось близько того. Вам самим доведеться вливати її йому в горлянку. Підмішайте в неї цукру, якщо він у вас є.
Блут почухав своє масивне підборіддя, тоді глянув на нижчого зростом власника раба.
— Витягни його, — наказав Твлакв.
Хворий невільник прокинувся, коли Блут відімкнув двері клітки. Найманець одразу ж замахав на Каладіна палицею, щоби той відійшов, і Каладін знехотя підкорився. Після цього Блут заткнув за пояс зброю, ухопив раба під пахви та витягнув із фургона, весь час знервовано позираючи на Каладіна. Під час останньої невдалої спроби втечі, яку той здійснив, він мав під своєю орудою двадцятьох озброєних рабів. За таку витівку господар мав би скарати його на смерть, але постановив, що той «кумедний», тож обмежився тим, що затаврував його ґліфом «шаш», а тоді продав за символічну суму.
Здавалося, завжди існувала причина, з якої Каладін залишався в живих, а ті, кому він намагався допомогти, гинули. Комусь це могло здаватися благословенням, але сам він сприймав це як особливий, гірко-іронічний різновид мучення. Живучи в попереднього власника, він провів якийсь час, спілкуючись з рабом із Заходу, селаєм, котрий переповідав йому їхні легенди про Стару магію та її здатність насилати прокляття на людей. Може, він і сам став її жертвою?
«Не дурій», — подумки сказав собі Каладін.
Двері фургона знову ляснули й замкнулися. Клітки були необхідністю: Твлакв мав захищати своє тендітне майно від руйнівного впливу великобур. Вони були оснащені дерев’яними боковинами, які можна було дістати й закріпити у вертикальному положенні в очікуванні найлютіших поривів вітру.
Блут підтягнув невільника до багаття та непочатого барильця з водою. Каладін відчув полегшення. «От бачиш, — подумалося йому, — може, ти все ще здатен допомагати. Можливо, таки існує якась підстава, щоб не залишатися байдужим».
Каладін розтулив кулак і глянув на розкришені чорні листки на долоні. Ні, не потрібні вони йому: підсипати їх у питво Твлаква буде не лише складно, але й ні до чого. Та чи й справді він хоче його смерті? І що ж це дасть?
У повітрі пролунав низький, тріскучий звук. За ним іще один, тихіший, немов хтось різко опустив долі мішок зерна. Каладін різко звів голову та глянув туди, де Блут прилаштував хворого невільника. Найманець якраз заніс палицю ще раз і з силою змахнув нею, від чого тишу знову розколов тріск, щойно вона вдарилася об череп раба.
Із вуст хворого не вирвалося й крику: ні від болю, ні благального — про пощаду. У темряві почулося, як його тіло остаточно завалилося на землю й обм’якло. Блут недбало підняв його й перекинув через плече.
— Ні! — заволав Каладін, кількома стрибками долаючи тісний простір клітки й молотячи руками об ґрати в її іншому кінці.
Твлакв стояв біля вогнища й грівся.
— Буря на твою голову! — закричав Каладін. — Він міг би вижити — чуєш, ти, покидьку?!
Твлакв глянув на нього. Тоді неспішно підійшов ближче, поправляючи свою темно-синю плетену шапчину.
— Та бачиш, він би всіх вас перезаразив… — роботорговець розмовляв із легким акцентом: слова наповзали одне на одне, а належні склади не виділялися логічним наголосом. Як на Каладінове вухо, усі тайлени не говорили, а мимрили. — Я не хочу втратити весь фургон через одну людину.
— Він був уже не заразним! — вигукнув Каладін, знову забарабанивши долонями об ґрати. — Якби хтось із нас мав підхопити скреготит, то це вже сталося б!
— Сподіваюся, що й не станеться. Не думаю, що його можна було врятувати.
— Я ж сказав тобі, як це зробити!
— І чого б це я мав вірити тобі — дезертиру? — явно збиткуючись, запитав Твлакв. — Людині, чиї очі аж світяться від ненависті? Ти б убив мене, — він знизав плечима. — Та мені все одно. Аби ти залишався таким само сильним аж доти, коли надійде час торгу. Ти мав би дякувати мені, адже я порятував тебе від хвороби, що вразила того раба.
— Я й подякую — твоєму могильному кургану, коли сам натягаю на нього каміння! — відрубав Каладін.
Твлакв усміхнувся і попрямував назад до багаття.
— Побережи свою лють, дезертире. І силу. Я візьму за них добрі гроші, коли ми добудемося на місце.
«Ти спочатку доживи», — подумав Каладін. Твлакв завжди кип’ятив залишок води у відрі, з якого поїв невільників. Вішав над вогнем, а тоді заварював собі чай. І якщо Каладін зуміє влаштувати так, що йому дадуть напитися останнім, а там розімне листя на потерть і вкине її в…
Каладін застиг, а тоді глянув на свої руки. За поспіхом він забув, що якраз тримав у них чорнотруйник. Він випустив розкришені листки, коли гамселив руками об ґрати. До долонь пристало лише кілька крихт: їх не вистачить, щоби когось отруїти.
Він озирнувся: настил клітки був укритий шаром бруду. Якщо листяна потерть й упала на нього, зібрати її було неможливо. Раптом здійнявся вітер, здмухуючи з дна фургона пил, крихти і бруд та з кінцями видуваючи потерть у довколишню темряву.
Навіть у цьому Каладін зазнав поразки.
Він важко опустився на дно фургона, обперся спиною об ґрати й похнюпив голову. Знову невдача. Клята спрен усе ще носилася довкола й збентежено поглядала на нього.
3
Місто дзвоників
«Чоловік стояв на краю стрімчака й дивився, як його батьківщина перетворювалася на руїни. Води здіймалися аж ген унизу, так далеко внизу. І він почув, як плаче дитя. Ті води були його слізьми», — записано місяця танатес четвертого дня року 1171 зі слів доволі знаного шевця, за тридцять секунд до смерті.
Харбрант, Місто дзвоників, не належало до переліку тих місцин, які Шаллан колись усерйоз сподівалася відвідати. Хоча вона часто мріяла про мандри, скидалося на те, що молодість вона вимушено проведе самітницею в чотирьох стінах родового маєтку, де її єдиною розрадою були книги з бібліотеки батька, а тоді вийде заміж за котрогось із його союзників і решту життя також просидить сиднем, але вже в домі чоловіка.
Однак сподівання чимось схожі на тонку порцеляну: що міцніше її тримаєш, то більше шансів, що вона трісне.
Їй перехопило подих, коли, притискаючи до грудей альбом для малювання, вона стояла й дивилася, як портові робітники підтягували корабель до причалу. Харбрант був гігантським містом. Приліпившись на крутому схилі, воно мало форму клина: ніби вбудоване в широку розщелину, відкритий бік якої був звернений до океану. Схожі на кам’яні брили, будинки з квадратними вікнами здавалися глинобитними чи принаймні вкритими обмазкою з глини та соломи. А може, із крєму? Вони були пофарбовані в яскраві кольори, найчастіше червоний чи помаранчевий, але траплялися й блакитні та жовті.
Вона вже чула звук дзвоників, що подзенькували чистими голосами, розхитувані вітром. Їй довелося високо задерти голову, щоби побачити найдальший край міста. Харбрант височів над нею, наче гора. Скільки ж людей могло жити в такому мегаполісі? Тисячі? Десятки тисяч? Приголомшена, але й захоплена, вона знову затремтіла, а тоді з зусиллям кліпнула очима, закарбовуючи образ міста у своїй пам’яті.
Довкола метушилися моряки. «Усолода вітру» була вузьким одномачтовим судном, на борту якого заледве вистачало місця для неї, капітана, його дружини та шістьох членів екіпажу. Спочатку воно здавалось їй надто маленьким, проте капітан Тозбек виявився людиною спокійною та завбачливою: чудовий моряк, хоч і язичник, він обережно вів корабель уздовж узбережжя та завжди знаходив невелику, але добре захищену бухту, де можна було перечекати чергову великобурю.
Капітан наглядав за роботою матросів, поки ті швартували судно. Тозбек був невисоким на зріст чоловіком, чиє плече якраз сягало плеча Шаллан, і носив свої довгі білі брови тайлена на дивний манір: навощував і залишав отримані зубці стирчати доверху. Здавалося, ніби над очима в нього два розкриті віяла — кожне у фут завдовжки. Він ходив у чорному бушлаті зі срібними ґудзиками та простій плетеній шапчині. А той шрам на щоці, гадала Шаллан, капітан отримав під час запеклої морської битви з піратами, і була розчарована, коли напередодні дізналася, що якось у шторм його вдарила погано закріплена такелажна снасть.
Його дружина Ашлв уже спускалася сходнями, щоб зареєструвати судно. Тозбек помітив, що Шаллан уважно дивиться на нього, і підійшов ближче. Він був діловим партнером її сім’ї, який тривалий час користувався батьковою довірою. Це було їй наруч, оскільки придуманий нею та братами план не залишав можливості взяти з собою дуенью чи няньку.
Цей план змушував Шаллан нервуватися. Дуже, дуже сильно нервуватися. Вона ненавиділа лицемірство. Але ж фінансовий стан її родини… Виникала необхідність або несусвітнього фінансового вливання, або ж отримання ще якоїсь переваги в тій боротьбі, яку вели між собою веденські династії. А інакше їм не протягнути до кінця року…
«Діло насамперед, — подумала Шаллан, примушуючи себе заспокоїтись. — Спочатку треба знайти Джасну Холін, якщо, звичайно, вона знову не поїхала без мене».
— Ваша Світлосте, я послав юнгу від вашого імені, — сказав Тозбек. — Якщо принцеса все ще тут, ми незабаром про це дізнаємося.
Шаллан кивнула на знак вдячності, усе ще притискаючи свій альбом. Місто аж кишіло людьми. Деякі з них були вбрані у знайомий одяг: штани й сорочки зі шнурівкою спереду на чоловіках, спідниці й барвисті блузки — у жінок. Може, вони з її батьківщини, Джа Кеведу? Але Харбрант був вільним містом. Маленьким, політично нестабільним містом-державою, яке володіло невеликою територією, але чиї причали були відкриті для всіх кораблів, що пропливали мимо, незалежно від національності чи статусу. Тож люди стікалися сюди…
Цим і пояснювався той факт, що багато хто з перехожих у неї перед очима мав екзотичний вигляд. Убрання з суцільного шматка тканини вказувало на те, що одягнені в нього чоловік чи жінка прибули з Ташикку — це далеко на заході. Довгі халати, що сягали щиколоток, але спереду були відкритими, мов плащі… звідки ж це прибули їхні власники? Вона в житті не бачила стількох паршменів, скільки їх працювало на причалах, переносячи на спинах вантажі. Як і ті, що ними колись володів її батько, ці паршмени були огрядні й широкі в кості та мали дивне забарвлення шкіри, що скидалася на мармур, — світлі або чорні плями чергувалися з темно-червоними. Кожен із таких строкатих узорів був унікальний.
Скоро шість місяців, як Шаллан ганяється за Джасною Холін від міста до міста, а тому починала думати, що так і не наздожене. Може, принцеса навмисно уникала її? Ні, це здавалося малоймовірним: просто Шаллан не була досить важливою для того, щоби на неї чекати. Її Світлість Джасна Холін була однією з наймогутніших жінок у світі. Й однією з тих, хто мав найзаплямованішу репутацію. Вона була єдиним членом правовірної королівської династії, який привселюдно заявив про свої єретичні переконання.
Шаллан намагалася вгамувати наростаючу тривогу. Найімовірніше, вкотре з’ясується, що Джасна залишила місто. «Усолода вітру» простоїть ніч біля причалу, а Шаллан домовиться з капітаном про ціну — як завжди, з великою знижкою, з огляду на ті інвестиції, які зробила її сім’я в судноплавне підприємство Тозбека, — за яку той доправить її до наступного порту.
Минули місяці відтоді, як Тозбек мав би вибавитися від її товариства. Вона ніколи не відчувала з його боку обурення: честь і вірність щоразу штовхали його до того, щоби пристати на її чергове прохання. Однак його терпінню мав рано чи пізно прийти кінець, як і її грошам. Вона й так уже витратила більшу половину тих сфер, що взяла з собою. Звичайно, він не залишить її в незнайомому місті, але цілком може із жалем наполягти на тому, щоб вони всі разом поверталися до Веденару.
— Капітане! — закричав якийсь моряк, підбігаючи до сходнів. На ньому були лише жилетка й широкі, мішкуваті штани, а начорно загоріла шкіра вказувала на те, що він працює на свіжому повітрі. — Сер, повідомлення про вибуття немає. Портовий реєстратор стверджує, що Джасна ще тут.
— Ба! — сказав капітан, обертаючись до Шаллан. — Полювання скінчилося.
— Слава Вісникам, — тихо відповіла вона.
Задерикувато здійняті брови капітана здавалися потоками світла, що випромінювалося з його очей. Він усміхнувся:
— Не інакше, як вашому прекрасному обличчю завдячуємо ми цим щасливим вітром! Навіть його спрени виявилися зачаровані вами, Ваша Світлосте Шаллан, і привели нас сюди!
Та зашарілася, маючи на думці відповідь, яка була б не зовсім пристойною.
— А! — капітан тицьнув пальцем у її бік. — Бачу, у вас є що мені відповісти — по очах бачу, панянко! Ну ж бо, сміливіше. Розумієте, слова не розраховані на те, щоби тримати їх усередині. Вони — вільні істоти, а якщо посадити їх під замок, можна заробити розлад травлення.
— Але вийде непристойно… — запротестувала Шаллан.
Тозбек зареготав:
— Ми вже багато місяців подорожуємо разом, а ви знову за своє! Кажу ж вам, що ми моряки! Ми забуваємо, що таке ввічливість, щойно вперше ступаємо на палубу. Нас уже не виправиш.
Вона всміхнулася. Суворі няньки й гувернантки вчили її тримати язика за зубами, та, на жаль, її брати виявили ще більше рішучості, підбурюючи її до протилежного. Тож вона завела звичку розважати їх дотепними зауваженнями, коли вони лишалися без нагляду. Дівчина з любов’ю пригадала години, проведені у великій залі маєтку, біля каміна, у якому потріскували дрова, в оточенні трьох із чотирьох її братів, котрі купчилися довкола неї, дослухаючись до ущипливих коментарів щодо ще одного батькового лизоблюда чи мандрівного подвижника. Шаллан нерідко вигадувала пустотливі сценарії бесід, що приписувалися тим відвідувачам, яких вони, діти, бачили, але чиїх слів не чули.
Так у ній сформувалось те, що няньки в один голос називали «зухвалою жилкою». А моряки цінували дошкульні зауваження навіть більше, ніж колись її брати.
— Бачите, — мовила Шаллан до капітана, знову беручись рум’янцем, але все ще не втративши охоти висловити те, що на умі, — я от що подумала: ви стверджуєте, що моя краса улестила вітри чимшвидше доправити нас до Харбранта. Але ж хіба з цього не випливає, що під час попередніх плавань якраз брак моєї краси спричинювався до того, що ми прибували запізно?
— Ну… тобто… ні…
— Виходить, — вела далі Шаллан, — що насправді ви сказали мені, що я була гарною рівно одну шосту частину часу, який ми провели в морі.
— Дурниці! Ви, молода панно, схожі на світанок — і крапка!
— На світанок? Ви маєте на увазі, що я аж надто червона, — тут вона злегенька смикнула себе за довге руде волосся, — і що, забачивши мене, люди нерідко стають буркотливими?
Він засміявся, і до його сміху долучилося кілька інших моряків, які опинилися були поблизу.
— Ну добре, — сказав капітан Тозбек, — тоді ви схожа на квітку.
— У мене на них алергія, — скривилася вона.
Він звів брову.
— Ні, серйозно, — зізналася дівчина. — Я гадаю, що вони дуже милі. Але якби ви подарували мені букет, то незабаром стали б свідком настільки сильного нападу чхання, що вам довелося би віддирати від стін веснянки, які позлітали б із мене.
— Ну що ж, навіть якщо це правда, я продовжую стверджувати, що ви гарна, мов квітка.
— Якщо це дійсно так, тоді молоді люди мого віку вочевидь потерпають від такої ж алергії, оскільки тримаються від мене на чималій відстані, — вона скривилася. — От бачите, я ж казала, що це неввічливо. Молоді панянки не повинні поводитися настільки нестримано.
— Ах, панночко, — сказав капітан, салютуючи їй, тобто ледь торкаючись двома пальцями краю своєї плетеної шапчини, — нам із хлопцями не вистачатиме вашого гострого язичка. Навіть не знаю, що ми робитимемо без вас.
— Гадаю, плисти, — відказала вона, — а також їсти, співати, дивитися на хвилі. Точнісінько те ж саме, що й зараз, тільки маючи на це більше часу, бо вам не доведеться спотикатися об дівчисько, яке весь час сидить на палубі, малюючи ескізи та щось бурмочучи собі під ніс. Але дякую вам, капітане, за цю чудову подорож, хоч вона й дещо затяглася.
Капітан ще раз торкнувся краю шапочки, даючи зрозуміти, що цінує її слова.
Шаллан широко всміхнулася: вона не очікувала, що ця самостійно здійснювана поїздка принесе з собою таке сильне відчуття свободи. Брати хвилювалися за неї, побоюючись, що вона неодмінно перелякається. Вони вважали її боягузкою через те, що дівчина не любила сперечатися і зазвичай мовчала, якщо в розмові одночасно брала участь завелика кількість людей. Імовірно, їй і справді було трішки страшно — адже вона забралася так далеко від Джа Кеведу, і це приголомшувало її. Але водночас ця подорож була чудова: вона стратила три альбоми, заповнивши їх малюнками істот і людей, які зустрічалися на її шляху, і хоча турбота про фінансовий стан родини постійно нависала над нею темною хмарою, вона врівноважувалася непідробним захватом від нових вражень.
Тозбек узявся віддавати розпорядження, пов’язані зі стоянкою судна. Він був хорошою людиною. Що ж до дифірамбів її уявній красі, то вона добре розуміла, що саме за ними крилося: щирий, хоча й перебільшений, вияв прихильності. Вона мала бліду шкіру, а надворі стояла епоха, коли ознакою справжньої краси вважалася алетійська смаглявість. І хоча її очі були світло-блакитні, сторонні домішки в крові родини проявилися в рудому волоссі червонясто-коричневого відтінку. Ані єдиного пасемця, яке було би по-справжньому чорним! Дякувати Вісникам, її веснянки трохи вицвіли, відколи з дівчинки вона перетворилася на дівчину, але все ще вкривали щоки та ніс.
— Панянко, — звернувся до неї капітан, переговоривши з матросами, — практично не випадає сумніватися, що Її Світлість Джасну ви зможете знайти в Конклаві.
— О, це в Паланеумі?
— Так, так. Там само живе й король. Це, так би мовити, у центрі міста. Тільки тут під центром мають на увазі горішню частину, — він потер підборіддя. — Як би там не було, а Джасна — особа королівської крові, тож у всьому Харбранті їй просто ніде більше зупинитися. Ось Ялб покаже вам дорогу. А ваш багаж ми доправимо пізніше.
— Щиро дякую, капітане, — сказала вона і додала: — Шайлор мкабат ноур.
Це була тайленська формула подяки, яка дослівно означала «вітри донесли нас благополучно».
На капітановому обличчі з’явилася широка усмішка:
— Мкаї баде фортентіс!
Вона й гадки не мала, що це означає. Шаллан могла читати тайленською — досить швидко й без словника, але на слух розуміла погано. Тож вона всміхнулася йому — і, здається, цілком доречно, оскільки той засміявся, показуючи щось жестами одному з матросів.
— Ми простоїмо біля цього причалу два дні, — сказав він їй. — На завтра прогнозують великобурю, тож ми все одно не зможемо підняти якір. І якщо справа, яку ви маєте до Її Світлості Джасни, піде не так, як ви сподіваєтесь, ми залюбки доправимо вас назад у Джа Кевед.
— Ще раз дякую.
— Не варто, панночко, — відказав капітан, — адже ми однаково робили б те саме. А тут можна завантажитися товарами й таке інше. Та й на малюнку, який ви подарували мені, щоби прикрасити каюту, моя дружина виглядає такою схожою на себе — ну просто як жива!
Він підійшов до Ялба і став давати вказівки. Шаллан чекала, тим часом заховавши альбом назад у шкіряну папку. Ялб. Та вона зламає свого веденського язика, доки вимовить таке ім’я! І чому тайлени так люблять громадити приголосні, не розбавляючи їх голосними?
Ялб клично махнув їй рукою, і вона рушила вслід за ним.
— Будьте обережні, панночко, — застеріг капітан, коли вона проходила повз нього. — Навіть у такому безпечному місті, як Харбрант, криються свої небезпеки. Тож будьте насторожі й глядіть не стратьте розуму.
— Не хвилюйтеся, я не самогубиця. Та й дорогою не планую заходити ні до в’язниці, ні до крамниці… — відказала вона, обережно ступаючи на сходні.
Капітан засміявся і помахав їй рукою на прощання, поки вона спускалася трапом, тримаючись за поручні «вільною» рукою — правою. Як і в усіх прихильниць воринського віровчення, її ліва, «захищена», рука була покритою, і лише правиця залишалася виставленою на загальний огляд. Темноокі простолюдинки зазвичай обходилися рукавичкою, але від жінки її статусу очікувалось більше скромності. Тож захищена рука була повністю прибрана під достатньо довгий лівий рукав сукні, манжета якого ще й наглухо застібалася на ґудзики.
Шаллан носила плаття традиційного воринського крою, яке щільно облягало бюст, плечі й талію, а потім переходило в ширшу спідницю з плавними лініями — воно було синього шовку з ґудзиками з чалового панцира по боках. Тож спускаючись сходнями, вона захищеною рукою притискала до грудей портфель, а вільною трималася за поручні.
Щойно зійшовши з трапа, вона відразу ж потрапила у вир гарячкової діяльності, що розгорталася на пристані, де в усі сторони мчали посильні, а вбрані в червоні жакети жінки вносили належні відмітки у ґросбухи, відслідковуючи шлях вантажів. Як і Алеткар та її рідний Джа Кевед, Харбрант був воринським королівством. Його жителі не були язичниками, а тому письмо вважалося жіночою справою: чоловіків навчали лише ґліфам, залишаючи написання листів і читання їхнім сестрам чи дружинам.
Шаллан не запитувала прямо, але була впевнена, що капітан Тозбек уміє читати. Вона бачила його з книгами в руках, і їй було соромно за нього. Чоловікам не годилося читати — принаймні тим із них, хто не належав до подвижників.
— Бажаєте покататися? — запитав Ялб. Він розмовляв якимось сільським діалектом тайленської, і Шаллан заледве могла розібрати слова.
— Так, охоче.
Він кивнув і зник у натовпі, залишивши її на причалі в оточенні групи паршменів, які напружено працювали, переносячи дерев’яні ящики з одного пірса на інший. Паршмени тупі від природи, але робітники з них хоч куди. Ніколи ні на що не скаржаться й завжди виконують те, що від них вимагають. Колись її батько надавав їм перевагу перед звичайними рабами.
Невже на Розколотих рівнинах алеті й справді воювали з паршменами? Для Шаллан це звучало дивно — паршмени ж не б’ються! Вони покірні й безсловесні. Щоправда, висновуючи з чуток, ті, що там, на Розколотих рівнинах, — так звані паршенді — фізично відрізняються від звичайних паршменів. Вони сильніші, вищі, розумніші. Найімовірніше, ті навіть не були власне кажучи паршменами, а доводилися їм якимись далекими родичами.
На її подив, усюди на причалі виднілися сліди тутешньої фауни. У повітрі звивалося кілька небесних мурен, видивляючись пацюків чи рибин. У розщілинах між дошками пристані ховалися крихітні краби, а до товстих паль причепилося гроно клямкунів. Уздовж затіненого боку вулиці, яка вела вглиб міста, кралася в’юнка норка, вишукуючи шматочки чогось їстівного, що його могли зронити перехожі.
Шаллан не могла втриматися від того, щоб дістати й розкрити свою папку з ескізами, та почала замальовувати наскок небесної мурени. І як вона не боялася стількох людей довкола? У покритих пальцях захищеної руки вона затисла вершечок етюдника, а вільною орудувала вуглиною для малювання. Не встигла вона закінчити малюнок, як повернувся її провідник із якимось чоловіком, котрий тягнув за собою дивну машинерію, оснащену двома великими колесами та вкритим пологом сидінням. Шаллан із сумнівом глянула на неї, опускаючи альбом. Узагалі-то вона очікувала на паланкін…
Чоловік, який тягнув цей пристрій, був невеликий на зріст, з темною шкірою, широкою усмішкою та пухлими губами. Він знаками запросив Шаллан сідати, що вона й зробила з тією скромною грацією, яку виховали в ній гувернантки. Рикша щось запитав, звернувшись до неї якоюсь рубленою, уривчастою мовою, що її вона не розпізнала.
— Чого йому треба? — запитала вона у Ялба.
— Він хоче знати, якою дорогою вас везти: довгою чи короткою, — Ялб почухав потилицю. — Я не впевнений, у чому між ними різниця.
— Підозрюю, що однією з них довше їхати, — мовила Шаллан.
— А ви й справді розумна!
Ялб сказав щось рикші тією ж занадто чіткою мовою, і чоловік відповів.
— Їдучи довгою дорогою, можна вдосталь помилуватися містом, — пояснив Ялб. — Натомість коротка дорога веде прямо до Конклаву, але гідних уваги принад по ній майже не трапляється. Гадаю, він помітив, що ви тут уперше.
— Я так сильно виділяюся? — запитала Шаллан, червоніючи.
— Е-е-е… ні… звичайно, ні, Ваша Світлосте.
— І під цим ви маєте на увазі, що я виділяюся, мов бородавка на носі в королеви.
Ялб засміявся:
— Боюся, нічим крити. Але ж мені здається, що не можна потрапити куди-небудь удруге, спочатку не побувавши там уперше. Вряди-годи кожному доводиться виділятися — тож краще вже робити це так мило й невимушено, як ви!
Їй довелося звикнути до легкого флірту у виконанні моряків. Вони ніколи не були аж надто прямолінійними, і Шаллан підозрювала, що капітанова дружина провела з ними серйозну бесіду, коли помітила, як їхні компліменти змушували дівчину червоніти. Адже в маєтку її батька слуги — навіть ті, котрі мали повні громадянські права, — завжди знали своє місце.
Рикша все ще чекав на відповідь.
— Скажіть йому, будь ласка, щоб їхав короткою дорогою, — попросила вона Ялба, хоч і палко жадала проїхатися мальовничою. Це ж треба: нарешті вона у справжньому місті й мусила їхати напрямки! Але Її Світлість Джасна на ділі довела, що застати її не легше, ніж упіймати дикого співунця. Тож краще було поспішити.
Головна дорога повзла схилом угору, але то здіймалася вверх, то опускалася вниз, тож навіть їдучи коротким шляхом, Шаллан багато що встигла побачити. Від усіх цих дивних людей, видів і дзвонів, що дзенькотіли на всі лади, у неї аж у голові паморочилося. Вона відкинулася на спинку сидіння й жадібно всотувала все, що бачила. Виявилося, що будівлі групуються за кольорами, і кожен колір щось означає. Крамниці, де торгували однаковим товаром, були пофарбовані в однакові кольори: у фіолетових продавався одяг, у зелених — харчі. Будинки теж фарбували за певним принципом, але Шаллан не могла збагнути, яким. Переважали кольори м’якої палітри — пастельні та приглушені.
Ялб крокував обіч візка, тож рикша знову заговорив до неї, обертаючись через плече. Ялб перекладав, засунувши руки в кишені жилета:
— Він каже, що особливістю цього міста є лейт.
Шаллан кивнула: багато міст будувалося в лейтах — місцинах, захищених від великобур прилеглими скельними формаціями.
— Харбрант — це одне з найзахищеніших великих міст у всьому світі, — перекладав далі Ялб, — і символом цього є дзвоники. Кажуть, ніби їх уперше порозвішували для того, щоби повідомляти про настання великобурі — адже люди просто не звертали уваги на легенький вітерець, — Ялб зам’явся. — Та він просто розказує байки, Ваша Світлосте, бо хоче отримати щедрі чайові. Я чув цю історію й гадаю, що вона просто сміховинна. Якщо пориви вітру були досить сильними, щоб розгойдувати язики дзвонів, то й люди неминуче б їх відчули. Та й, крім того, як вони примудрялися не помічати дощу, що періщив на їхні дурні голови?
Шаллан усміхнулася:
— Нічого, хай розповідає далі.
Візник знову затеревенив на свій рубаний лад — що ж це, врешті-решт, за мова? Шаллан слухала Ялбів переклад і всотувала види, звуки і, на жаль, запахи. Вона з дитинства звикла до свіжого запаху щойно протертих від пилу меблів і пахощів пласких перепічок, що випікалися на кухні. Її мандрівка океаном познайомила її з новими ароматами — солоної води та чистого морського повітря.
Але тутешні запахи не містили й натяку на чистоту. З кожного провулка шибало в ніс неповторне амбре, зіткане з різних відтінків смороду. Вони чергувалися ще й із пряними ароматами їжі, яку продавали вуличні торгівці, і якраз це нашарування було особливо нудотним. На щастя, рикша змістився в центр проїжджої частини, відтак запахи послабшали, проте це дещо пригальмувало їхню швидкість, оскільки їм доводилося маневрувати в досить щільному транспортному потоці. Витріщивши очі, дівчина дивилася на людей, яких вони проминали. Ось ці чоловіки із затягнутими в рукавички руками та шкірою блакитнуватого відтінку — з Натанатану. Але хто ці високі, сповнені гідності люди в чорних одежах? А ці чоловіки з бородами, обплетеними тонкою мотузкою, — так, що скидалися на жезли?
Звуки нагадали Шаллан про співочі змагання, які влаштовували під вікнами її дому дикі співунці, — тільки тут вони були різноманітніші й гучніші. Не менше сотні горлянок перегукувались між собою, чергуючись зі звуками ляскання дверей, гуркоту коліс по бруківці та поодинокими криками небесних мурен. А на задньому фоні подзенькували всюдисущі дзвоники, і їхні звуки посилювалися, щойно задував вітер. Вони були виставлені у вітринах крамниць і звисали з кроков. Кожен ліхтарний стовп уздовж вулиці був оснащений прив’язаним під лампою дзвоником. Навіть із самого краю пологу на її візку звисав один — маленький, сріблястий — і видзвонював чистим голоском. Коли вони були приблизно на півдорозі вверх по схилу, їх раптом накрила ще й хвиля голосного передзвону годинників із боєм, чиї різномасті, безладні удари злилися в брязкітливий, надокучливий шум.
Із наближенням до верхнього кварталу «в центрі» натовп рідшав, і врешті рикша підвіз її до масивної будівлі на самій верхівці міста. Пофарбована в білий колір, вона, здавалося, була висічена в самій скелі, а не збудована з цегли чи глини. Колони, що височіли спереду, просто-таки виростали з каменю без будь-яких видимих швів, а задня частина споруди плавно з’єднувалася зі стрімчаком. Перекриття даху, що виступали з нього, мов оголені пласти скельної породи, були увінчані приземкуватими куполами й пофарбовані в металеві відтінки. Світлоокі жінки, вбрані в такі ж сукні, як і Шаллан, — із лівою рукою, надійно захованою в чохол застібнутої манжети, — заходили в будівлю та виходили з неї, несучи письмове приладдя. Чоловіки ж, які курсували в палац і з нього, були вбрані у воринські сюртуки військового крою з жорсткими стоячими комірцями, що закривали всю шию, і штани з цупкої матерії — ті й інші застібнуті на всі ґудзики з боків. Багато хто мав при боці меча, що висів на ремені, туго затягнутому поверх довгого, до колін, мундира.
Рикша зупинився і щось сказав, звертаючись до Ялба. Взявши руки в боки, матрос вступив у суперечку. Шаллан усміхнулася, забачивши лютий вираз на обличчі моряка, та з зусиллям кліпнула очима, закарбовуючи його в пам’яті, щоби потім намалювати.
— Він пропонує, щоб ми з ним поділити між собою різницю, якщо я дозволю йому здерти з вас утридорога за поїздку, — обурено проговорив Ялб, хитаючи головою та простягаючи Шаллан руку, щоб допомогти спуститися з візка. Вона злізла й глянула на рикшу, який стенув плечима, усміхаючись, мов дитина, яку спіймали на крадіжці солодощів.
Дівчина затиснула портфель у покритій руці, і стала порпатися там «вільною» правою, шукаючи гаманець.
— То скільки ж мені йому дати?
— Двох світлоскалок цілком вистачить. Я пропонував одну. А цей грабіжник хотів заломити п’ять.
До цієї поїздки Шаллан ніколи не використовувала грошей за прямим призначенням — вона лише милувалася красою сфер. Кожна з них складалася зі скляної намистини, трішки більшої за ніготь великого пальця, і значно меншого коштовного каменя всередині, що був ніби оправлений у неї. Самоцвіти мали здатність всотувати Буресвітло, і через це сфери світилися. Коли вона відкрила гаманець, на її обличчі засяяли відблиски рубінів, смарагдів, діамантів і сапфірів. Вона видобула три діамантові скалки найменшої вартості. Найціннішими були смарагди, оскільки Душезаклиначі могли використовувати їх для виготовлення їжі.
Скляна частина більшості сфер була однакового розміру: їхня цінність визначалася величиною самоцвіту в центрі. Так, кожна з трьох скалок містила в собі лише крихітний шматочок діаманта. Та навіть його було достатньо, щоби сфера сяяла від Буресвітла — набагато слабше, ніж світильник, але все ж помітно. Вогнемарка — сфера середньої вартості — світилася хіба трохи тьмяніше, ніж свічка, і дорівнювала п’яти світлоскалкам.
У її гаманці були лише заряджені сфери, оскільки вона чула, що затьмарені багато хто вважає підозрілими, і подекуди для того, щоби переконати їх у справжності самоцвіту, доводиться звертатися до послуг міняйла. Найцінніші зі своїх сфер вона, звичайно ж, тримала в окремому «захищеному» капшуку, прикріпленому ґудзиками з внутрішнього боку її лівого рукава.
Шаллан вручила три скалки Ялбу, котрий схилив голову набік. Потому кивнула рикші, заливаючись рум’янцем і раптово усвідомлюючи, що машинально поставила Ялба у становище такого собі дворецького — посередника між господарем і слугою. А раптом він образиться?
Матрос засміявся й виструнчився, немов удаючи справжнього мажордома, і заплатив рикші з удавано суворим виразом обличчя. Той теж засміявся, вклонився Шаллан і потягнув свій візок куди-інде.
— А це тобі, — сказала дівчина, витягаючи з гаманця рубінову марку й вручаючи її Ялбові.
— Ваша Світлосте, це забагато!
— Частково це знак моєї вдячності, — пояснила вона, — а почасти плата за те, щоби ти кілька годин побув тут і почекав — на той випадок, якщо я повернуся.
— Почекати кілька годин за вогнемарку? Та це ж моя платня за тиждень у морі!
— Тоді цього точно має вистачити, аби гарантувати, що ти нікуди не подінешся.
— Стоятиму тут, як укопаний! — запевнив її Ялб, складаючи їй вишуканий і на диво добре виконаний уклін.
Шаллан глибоко вдихнула й покрокувала сходами в бік вражаючого на вигляд входу до Конклаву. Різьблення на скельному камені й справді заслуговувало на увагу — її душа художниці понад усе воліла затриматися та детально його оглянути, проте дівчина не сміла. Здавалося, що ввійти в цю величезну будівлю — все одно що бути поглинутим живцем. На стінах фойє розміщувалися ряди люстр із Буресвітлом, що випромінювали біле сяйво. Найімовірніше, вони були оснащені діамантовими броамами, адже Буресвітло використовувалось у побуті в більшості розкішних будинків. Броам — найдорожча зі сфер — за яскравістю випромінювання дорівнював кільком свічкам.
Це світло рівно й м’яко розливалося по постатях прислужників, писців і світлооких, які снували просторим передпокоєм і далі вглиб коридору. Скидалося на те, що будівля була спланована у вигляді одного широкого, високого та довгого тунелю, що заривався в скелю. З боків розміщувалися ряди величних кімнат, і бокові коридори ніби відгалужувалися від цього грандіозного центрального проспекту. Вона раптом відчула себе куди впевненіше, ніж назовні: це місце з його метушливими слугами й невисоких рангів світлопанством здалося їй чимось знайомим.
Вона звела вгору свою вільну руку, сигналізуючи, що потребує допомоги, і в ту ж мить до неї поспішив мажордом у хрусткій білій сорочці та чорних штанах.
— Ваша Світлосте? — звернувся він до неї її рідною веденською — очевидно, з огляду на колір її волосся.
— Я шукаю Джасну Холін, — мовила вона, — і мені сказали, що зараз вона перебуває в цих стінах.
Мажордом церемонно вклонився. Більшість із них пишалися своєю делікатною службою — і не в останню чергу тією властивою їй бундючністю, яку Ялб висміював усього кілька хвилин тому.
— Чекайте на моє повернення, Ваша Світлосте.
Скидалося на те, що він належав до другого нану й був темнооким громадянином дуже високого рангу. Згідно з воринськими уявленнями, Покликання людини — справа, якій вона присвячує своє життя, — річ надзвичайно серйозна. Найкращим способом забезпечити собі достойне місце в загробному житті було обрання підходящої професії та безнастанне вдосконалення в ній. Нерідко саме обране людиною Покликання визначало ту конгрегацію, членом якої вона ставала.
Схрестивши руки на грудях, Шаллан чекала. Свого часу вона довго розмірковувала над власним Покликанням. Очевидним вибором було мистецтво: вона ж так любила ескізи. Але її вабило щось більше, ніж просто малювання як таке, — її захоплював і дослідницький складник, зокрема й ті питання, які виникали в процесі спостереження. Чому небесні мурени не бояться людей? Чим харчуються клямкуни? Чому популяція пацюків процвітає в одному ареалі й не може вижити в іншому? Тому замість малювання вона обрала своїм Покликанням природничу історію.
Дівчина мріяла стати справжнім науковцем, здобути належну освіту та присвятити свій час глибоким дослідженням і науковим студіям. Чи не це стало однією з причин того, що вона розробила цей сміливий план, згідно з яким їй треба було знайти Джасну та стати її підопічною? Можливо. Але їй не можна було втрачати концентрацію. Стати підопічною Джасни, а отже, і її ученицею, — це лише перший крок.
Отак розмірковуючи, Шаллан знічев’я підійшла до колони й провела вільною рукою по відшліфованому каменю. Як і більша частина Рошару, за винятком деяких регіонів уздовж узбережжя, Харбрант покоївся на голому, необробленому камені. Решта будівель були зведені просто на скельній породі, але саме ця врізалася в неї. Попри уривчасті знання з геології, Шаллан здогадалася, що колона була з граніту.
Долівку встеляли довгі, цеглисто-жовтогарячі килими. Матеріал був цупким і розрахованим на те, щоб виглядати по-багатому й водночас витримувати нескінченний потік відвідувачів. У широкому прямокутному фойє віяло старовиною. В одній із книжок, що її вона якось читала, стверджувалося, ніби Харбрант був заснований ще в дні мороку, задовго до Останньої Руйнації. Якщо це правда, то він і дійсно старий. Його історія налічує тисячі років і сягає часів, що передували жахіттям Ієрократії та навіть — і то набагато — Ренегатству. Аж тієї сивої давнини, коли, як вважалося, Спустошувачі все ще носили по землі свої кам’яні тіла.
— Ваша Світлосте? — пролунав чийсь голос.
Шаллан обернулася й побачила, що служник уже встиг повернутися.
— Прошу сюди, Ваша Світлосте.
Вона кивнула слузі, і той швидко повів її вздовж запрудженого людьми коридору. Вона замислилася над тим, у якому світлі їй варто було би постати перед Джасною. Ця жінка була живою легендою. Навіть Шаллан із глушини Джа Кеведу чула про блискучу єретичку, сестру алетійського короля. Джасні було лише тридцять чотири, але багато хто усвідомлював, що, якби не привселюдні нападки на релігію, її голову давно вже увінчала би академічна шапочка магістра наук. Особливо різко вона критикувала конгрегації, тобто різні релігійні братства, у які об’єднувалися воринські віряни.
Недоречні саркастичні зауваження тут не допоможуть. Вона повинна поводитися належним чином. Статус підопічної при уславленій жінці давав найкращу можливість отримати підготовку в царині жіночих мистецтв, до яких належали музика, малювання, письмо, логіка та природничі науки. Це багато в чому нагадувало процес проходження молодим чоловіком військової підготовки у складі почесної варти поважаного ним ясновельможного.
А взагалі Шаллан спочатку написала Джасні листа з проханням про опіку суто з відчаю і зовсім не очікувала на позитивну відповідь. Проте коли отримала послання, яке сповіщало, що її прохання вдовольнили, та містило наказ прибути в розпорядження авторки в Думадарі через два тижні, у неї був справжній шок. Саме відтоді вона й ганялася за своєю кореспонденткою.
Джасна була єретичкою. А чи не зажадає вона від Шаллан, щоб і та зреклася віри? Вона сумнівалася, що змогла би зважитися на такий крок. Воринські вчення про Славу та Покликання людини були для неї однією з нечисленних розрад у ті нелегкі дні, коли батько ставав по-справжньому нестерпним.
Вони звернули у вужчий прохід і запетляли системою коридорів, що вели все далі й далі від основної печери. Врешті-решт на одному з поворотів служник зупинився й жестом запросив Шаллан іти далі. З коридору праворуч від неї доносилися голоси.
Шаллан вагалася. Вона інколи дивувалася, як узагалі дожилася до такого: росла тихою, боязкою, була найменшою з п’яти дітей і єдиною дівчинкою. Її весь час захищали й оберігали. А тепер усі сподівання родини виявилися покладеними на її плечі.
Її батько був мертвий, але існувала життєва необхідність тримати це у таємниці.
Дівчина не любила згадувати про той день: витіснила його зі своєї пам’яті та привчила себе думати про інше. Але наслідки такої втрати аж ніяк не випадало ігнорувати. Батько був щедрим на обіцянки: ділові угоди, хабарі або й щось середнє між першим і другим. Дім Давар заборгував величезні суми грошей незліченній кількості людей, тож тепер, за відсутності його глави, котрий умів умиротворяти всіх, кредитори мали от-от заявити про свої права.
Ні до кого було звернутися по допомогу. Головно через батька її родину ненавиділи навіть союзники. Великий князь Валам — ясновельможний, котрому вони принесли васальну присягу на вірність, — був серйозно хворий і більше не пропонував їм свого покровительства. Коли стане відомо, що її батька нема серед живих, а родина збанкрутіла, Дому Давар прийде кінець. Їх поглине і підкорить своїй владі інший рід.
Задля покарання їх змусять працювати до сьомого поту. Можливо, їм навіть світить перспектива загинути від рук розлючених кредиторів. Вдасться чи ні відвернути таку долю, залежало від Шаллан, і першим кроком на шляху до порятунку була Джасна Холін.
Шаллан глибоко вдихнула й звернула за ріг коридору.
4
Розколоті рівнини
«Я ж умираю, чи не так? Знахарю, навіщо тобі моя кров? А хто це біля тебе, зі смугастою головою? Вдалині я бачу сонце, темне й холодне, що сяє в чорному небі», — записано джеснана третього дня 1172 року зі слів решійця, за фахом приборкувача чалів, за одинадцять секунд до того, як він помер. Зразок заслуговує на особливу увагу.
— Чому ти не плачеш? — запитала спрен.
Каладін сидів, розвернувшись спиною в куток клітки та потупивши очі. Дошки настилу, на які падав його погляд, покололися, ніби хтось намагався видряпати їх голими нігтями. Розщеплена частина днища була вкрита темними плямами в тих місцях, де суха, сірого кольору деревина увібрала в себе кров. Даремна, примарна спроба втекти.
Фургон котився далі. Кожного дня одне й те ж саме. Він прокидався змученим і розбитим після переривчастого сну на голих дошках — без сінника чи ковдри. Потім, фургон за фургоном, рабів по черзі випускали, і ті шкутильгали з кайданами на ногах, маючи трошки часу, щоб розім’ятися та справити нужду. Відтак їх пакували назад, давали вранішню порцію баланди, і фургони котилися далі — аж до обідньої зупинки. Потім знову їхали. Тоді вечірня баланда, а після неї ківшик води перед сном.
Тавро «шаш» на лобі в Каладіна було так само вкрите тріщинами й кровоточило. Добре хоча б, що дах фургона давав тінь, затуляючи від сонця.
Спрен вітру знову перетворилася на імлу й летіла за кліткою на колесах, мовби крихітна хмаринка. Вона наблизилася до Каладіна, і від цього поруху в її передній частині проступили контури обличчя, ніби зустрічний вітер трохи розігнав туман, і з-під нього проглянуло щось істотніше — повітряно-прозоре, жіночне й кутасте. І з напрочуд допитливими очима. У жодного з бачених ним раніше спренів таких не було.
— Вночі інші плачуть, — сказала вона, — а от ти — ні.
— А чого плакати? — запитав він, відкидаючи голову на ґрати позаду. — Що це змінить?
— Не знаю. А чому люди плачуть?
Він усміхнувся й заплющив очі:
— Постав це запитання Всемогутньому, маленька. Але не мені.
Через вологість Східного літа з його чола градом котився піт і, просочуючись у рану, ятрив її. Залишалося сподіватись, що незабаром природа знову втішить їх кількома тижнями весни. Погоди й пори року не можна було передбачити. Спробуй дізнайся, скільки вони триватимуть, хоча зазвичай тяглість кожної з них складала декілька тижнів.
Фургон котився далі. Через деякий час Каладін відчув на своєму обличчі сонячне світло. Розплющив очі. З-під даху клітки падали сонячні промені. Отже, друга чи третя година пополудні. А де ж обідня миска баланди? Ухопившись однією рукою за сталеві ґрати, Каладін підвівся. Він не міг розгледіти Твлаква, який правив чалами першого фургона, — лише пласколицього Блута на передку заднього. Найманець був одягнений у брудну сорочку зі шнурівкою спереду та крислатий капелюх від сонця. Спис і палиця лежали на лаві поряд нього. Меча він не мав: цього не міг собі дозволити навіть Твлакв — не тоді, коли вони так близько від земель алеті.
Трава так само розступалася перед фургонами: ховалася перед самими їхніми колесами, а після того, як вони проїжджали, — знову виповзала. Довколишній пейзаж був поцяткований дивними кущами, яких Каладін не міг розпізнати. У них були товсті стовбурці та стебла, вкриті зеленими колючками. Щойно фургони під’їжджали надто близько, їхні голки ховалися в стебла, залишаючи по собі лише покручені, мов черви, стовбури з вузлуватими гілочками. Вони всівали горбистий краєвид, підносячись над вкритими травою скелями, мов мініатюрні вартові.
Фургони просто їхали далі, хоч було вже добре за полудень. «Чому ми не зупиняємося на обід?» — подумав Каладін.
Нарешті головний фургон зупинився. Услід за ним, захитавшись, стали й інші два, а червонопанцирні чали завовтузилися та заворушили щупальцями. Ці скринеподібні тварини мали опуклі, тверді, мов камінь, щитки та товсті червоні ноги, що скидалися на стовбури дерев. Каладін чув, ніби своїми клешнями вони завиграшки можуть перекусити людині руку. Та чали, особливо одомашнені, були покірними, і за всю його службу в армії він ніколи не стикався з тим, щоби вони завдали комусь більшої шкоди, ніж несміливий щипок.
Блут і Таґ позлазили з фургонів і підійшли до Твлаква. Работорговець стояв, зіп’явшись на передок своєї клітки на колесах, — однією рукою прикриваючи очі від білого сонячного світла, а в іншій тримаючи аркуш паперу. Зчинилася суперечка. Твлакв наполегливо махав рукою в той бік, у який вони їхали, і тицяв пальцем в аркуш паперу.
— Що, Твлакве, заблукав? — гукнув до нього Каладін. — То помолися Всемогутньому — нехай виведе тебе на правильний шлях. Подейкують, що в нього особливе ставлення до работорговців. У Геєні навіть є для вас окрема комірчина.
Один із рабів по ліву руку від Каладіна — той самий чоловік із довгою бородою, який розмовляв із ним кілька днів тому, — боком подався назад, не бажаючи, щоби його помітили поряд із невільником, котрий провокує хазяїна.
Твлакв завагався, а тоді різко махнув найманцям рукою, щоб вони замовкли. Потім цей огрядний чоловік зіскочив з передка фургона й підійшов до Каладіна.
— Гей, ти, дезертире, — гукнув він, наближаючись. — Алетійські армії ходять цими землями в походи. Тобі, бува, не знайома ця місцевість?
— Покажи мапу, — відповів той.
Твлакв знову засумнівався, але зрештою простягнув її Каладінові. Той просунув руку крізь ґрати й ухопив папір. А тоді, навіть не глянувши на нього, миттю розірвав надвоє. За лічені секунди він розшматував мапу на сотні клаптів просто на очах заціпенілого від страху Твлаква.
Работорговець загукав найманців, але доки ті з’явилися, у руках Каладіна вже було дві жмені конфеті, яким він осипав новоприбулих.
— Щасливого Середпразника, покидьки, — встиг кинути він, поки паперові сніжинки все ще кружляли в повітрі довкола них. А тоді повернувся та перейшов у інший бік клітки, де й опустився на настил обличчям до них.
Твлакв стояв, як громом приголомшений, — йому просто відібрало мову. Тоді побагровів і, тицяючи пальцем у бік Каладіна, прошипів щось своїм поплічникам. Блут ступив був крок у напрямку клітки, але відразу ж передумав. Він глянув на Твлаква, знизав плечима й відійшов убік. Твлакв повернувся до Таґа, але той лише похитав головою і тихо щось пробурмотів.
Показившись кілька хвилин через найманців-боягузів, Твлакв обійшов навколо фургона й наблизився до місця, де сидів Каладін. Коли чоловік заговорив, його голос звучав навдивовижу спокійно:
— Бачу, ти не дурень, дезертире. Ти зумів стати для мене безцінним. Інші раби нетутешні, та й сам я ніколи не бував у цих краях. Тож можеш торгуватися. Чого ти хочеш в обмін на те, щоби стати нашим провідником? Як щодо того, аби я щодня давав тобі зайву порцію їжі, — якщо, звичайно, ти зумієш її заслужити?
— Ти хочеш, щоби я вів караван?
— Скажімо так: твої вказівки не будуть зайвими.
— Добре. Тоді спочатку знайди путящий стрімчак.
— Ти що, хочеш вилізти на нього та як слід озирнутися довкола?
— Ні, — сказав Каладін, — просто так мені буде звідки скинути тебе.
Твлакв роздратовано поправив шапчину й зализав назад довгу білу брову.
— Ти ненавидиш мене. Це добре. Ненависть надасть тобі сили, і я зможу дорого тебе продати. Але ти не зможеш помститися мені, якщо в мене не буде шансу доправити тебе на невільничий ринок. Я не дам тобі втекти. Але, може статися, хтось інший дасть. Бачиш: у твоїх інтересах, щоб я тебе продав.
— Я не хочу мститися, — сказав Каладін.
Повернулася спрен вітру, котра на якийсь час відлучалася, щоб роздивитися один із дивних кущів. Вона приземлилася прямо в повітрі й узялася походжати довкола обличчя Твлаква, уважно вивчаючи його. Проте той, здавалося, просто не бачив її.
Работорговець насупився:
— Не хочеш помсти?
— Вона не приносить полегшення, — відповів Каладін. — Я засвоїв цей урок ще давним-давно.
— Давним-давно? Дезертире, тобі не більше вісімнадцяти.
Майже вгадав: йому було дев’ятнадцять. Невже від часу, коли він вступив до Амарамового війська, минуло лише чотири роки? Каладіну здавалося, що відтоді він постарів на добру дюжину.
— Ти молодий, — вів далі Твлакв, — і міг би спробувати втекти від своєї долі. Бувало й таке, що люди поверталися до життя навіть із тавром раба на лобі. Адже можна виплатити свою вартість, розумієш? Чи переконати одного з хазяїв, щоби дав тобі свободу. Ти міг би знову стати вільним — це не так уже й малоймовірно.
Каладін презирливо пирхнув:
— Ні, Твлакве, мені не стати вільним від цих тавр. Ти сам добре знаєш, що я намагався втекти десять разів, знову і знову, — і кожна спроба закінчувалася невдачею. Адже не самі лише ґліфи на моєму лобі змушують твоїх найманців бути насторожі.
— Але ж поразка в минулому не означає, що немає шансу в майбутньому.
— Мені кінець. І начхати, — він глянув на работорговця: — А крім того, ти й сам не віриш своїм словам. Не думаю, що людина на кшталт тебе могла би спокійно спати вночі, якби й справді думала, що раби, яких вона продала, можуть одного дня знову стати вільними й податися на пошуки свого старого друга.
Твлакв засміявся:
— Може, що й так, дезертире. Можливо, і твоя правда. А може, я просто думаю, що якби тобі й випало знов опинитися на волі, ти би будь-що намагався вистежити того, хто колись продав тебе в рабство, — га? Ясновельможного Амарама — хіба ні? Його смерть була би мені попередженням, і я встиг би дати драла.
Як він дізнався? Де почув про Амарама? «Я знайду його, — подумав Каладін, — я власноруч випущу йому кишки. Я відкручу йому голову. Я…»
— Угу, — сказав Твлакв, вдивляючись в обличчя Каладіна, — здається, ти прибріхував, коли казав, ніби не жадаєш помсти. Ясно.
— Звідки ти знаєш про Амарама? — запитав Каладін, кинувши на нього сердитий погляд. — Відтоді я пройшов через півдюжини рук.
— Людям ротів не позашиваєш. А работорговці — народ балакучий. Бач, ми мусимо дружити між собою, бо інші нас на дух не терплять.
— Тоді ти знаєш, що мене затаврували не за дезертирство.
— Ха! Проте ми маємо вдавати, що це правда, — втямив? Винні в тяжких злочинах погано продаються. Через той ґліф «шаш» на твоєму лобі за тебе й так важко буде взяти хорошу ціну. А якщо я не зможу тебе продати, тоді… словом, тобі не сподобається. Тож ми гратимемо в цю гру разом. Я скажу, що ти дезертир. А ти мовчатимеш. Усе дуже просто…
— Це незаконно.
— Тут тобі не Алеткар, — відказав Твлакв, — і його закони тут не діють. Крім того, дезертирство було вказане як офіційна причина твого продажу в рабство. Скажеш, що все було інакше, — і нічого не наживеш, окрім слави брехуна.
— І головного болю для тебе.
— Але ж ти щойно сказав, що не хочеш мститися мені.
— Може, ще захочу.
Твлакв засміявся:
— Ні, якщо ти й досі цього не захотів, то вже, напевно, і не захочеш! А крім того, хіба ти не погрожував скинути мене зі скелі? Тому гадаю, ти все ж захотів. Але зараз нам конче треба вирішити, як бути далі. Адже мою мапу спостигла передчасна смерть.
Каладін повагався, тоді зітхнув.
— Нічим не можу допомогти, — щиро зізнався він, — я теж тут уперше.
Твлакв насупився. Тоді нахилився ближче до клітки, вдивляючись в обличчя Каладіна, — хоч і з безпечної відстані. За хвилину він похитав головою:
— Я вірю тобі, дезертире. Шкода. Що ж, покладуся на власну пам’ять. А та мапа все одно нікуди не годилася. Я майже радий, що ти її порвав, бо й самому не раз кортіло зробити те саме. Якщо раптом я надибаю де-небудь портрети своїх колишніх дружин, то неодмінно потурбуюся, щоби вони потрапили тобі до рук, і тоді матиму зиск із твоїх унікальних талантів.
І він неспішно покрокував геть.
Каладін провів його поглядом, а тоді вилаявся собі під ніс.
— Ти чого? — запитала спрен вітру й підійшла до нього, схиливши голову набік.
— Він мені без п’яти хвилин подобається, — сказав Каладін, відкинувши голову на ґрати.
— Але… після того, що він зробив…
Каладін стенув плечима.
— Я не сказав, що Твлакв не покидьок. Просто він із тих покидьків, що викликають симпатію, — він задумався, а тоді скривився. — Вони найгірші з усіх: коли їх убиваєш, то врешті-решт почуваєшся винним.
* * *
Під час великобур фургон протікав. Воно й не дивно: Каладін давно підозрював, що Твлакв узявся за работоргівлю, підхльостуваний ударами лихої долі. Він би залюбки торгував чим-небудь іншим, але щось — може, брак коштів або необхідність спішно покинути звичне середовище — змусило його зайнятися цим найменш шанованим ремеслом.
Люди на подобу нього не могли дозволити собі не те що розкіш — навіть прийнятну якість. Вони заледве встигали розраховуватися з боргами. Звідси й діряві дахи фургонів. Накладні боковини були досить міцними, щоби протистояти вітрам великобур, але про комфорт доводилося забувати.
Твлакв ледь не проґавив моменту, коли належало готуватися до чергового погіршення погоди. Очевидно, мапа, яку подер Каладін, також містила таблицю з датами великобур, куплену в якогось мандрівного буревартівника. Бурю можна спрогнозувати математичним способом: колись Каладіновому батькові це правило за розвагу, і він угадував точну дату вісім разів із десяти.
Дошки гриміли об ґрати клітки, коли вітер шмагав по фургону, тряс і розхитував його, немов той став іграшкою в руках незграбного велетня. Деревина скрипіла, і крізь тріщини проникали струмені льодяного дощу. Крізь них також пробивалися спалахи блискавок, супроводжувані перекотами грому. У рабів тільки й було світла, що від тих заграв.
Іноді блискавиці не супроводжувались громом, і тоді раби стогнали від жаху, бо уява малювала їм Прародителя бур, примари Загублених Променистих чи Спустошувачів — усіх тих, хто, як вважалося, бродить у напівтемряві буремних днів і ночей. Вони збилися в купу в дальньому кінці фургона, гріючи один одного теплом свого тіла. Каладін не став їм заважати й сидів сам, спершись спиною об ґрати.
Він не вірив у побрехеньки про істот, що приходять із бурями. Якось за часів служби в армії йому довелося перечікувати кілька великобур під краєм кам’яного звису або під ще якимось імпровізованим прихистком. Що й казати, охочих залишатися надворі під час грози такої сили не знаходилося, але інколи вибору просто не було. Усі ті, хто з’являється в бурю — хоч би й сам їхній Прародитель, — і близько не становили такої смертельної небезпеки, як здійняті ураганом у повітря уламки скель і гілки дерев. Проте найбільшу загрозу являла собою «буряна стіна» — первинний шквал вітру та води. Що довше вдавалось протриматися після нього, то слабшала буря, аж доки на завершальному етапі не перетворювалася на звичайну мжичку.
Ні, його нітрохи не лякали Спустошувачі, що рискали в пошуках поживи з людської плоті. Він хвилювався, як би не трапилося чогось із Твлаквом. Работорговець перечікував грозу в тісному дерев’яному укритті, вбудованому в днище їхнього фургона. На перший погляд, це було найбезпечніше місце в усьому каравані, проте якийсь нещасливий випадок — кинутий вітром валун чи обвал фургона — міг спричинити його смерть. А тоді, як добре розумів Каладін, Блут і Таґ повтікають, так і залишивши їх у замкнених клітках із закріпленими боковинами. Тож раби повільно помиратимуть від голоду й зневоднення, живцем запікаючись на сонці у своїх коробках.
Буря продовжувала лютувати, струшуючи фургон. Інколи такі вітри здавалися живими істотами. А хто візьметься стверджувати, що це не так? Узяти хоча би спренів вітру: їх що, притягують його пориви чи вони самі і є тими поривами? Душами тієї сили, яка наразі так завзято старалася розтрощити їхній фургон?
Однак ця сила — одухотворена чи ні — зазнала невдачі, адже фургони стояли прикуті ланцюгами до ближніх валунів, а їхні колеса були заблоковані. Пориви вітру зробилися млявішими. Перестали спалахувати блискавки, а барабанний бій дощу, який доводив до сказу, змінився тихим постукуванням. Лише раз за всю поїздку сталося так, що один із фургонів перекинувся у великобурю. Але як сам фургон, так і раби всередині нього залишилися цілими, відбувшись кількома тріщинами або ж, відповідно, синцями.
Раптом дерев’яна боковина справа від хлопця затряслася, а тоді відвалилася — це Блут повідкривав запори. Найманець був убраний у шкіряний плащ, що захищав від негоди, а з крисів його капелюха збігали потоки води. Натомість ґрати — та й тих, хто перебував за ними — він, навпаки, підставляв під струмені, що лилися з неба. Дощ був холодний, хоча й не такий пронизливо-льодяний, як у самий розпал бурі. Каладіна та скупчених долі невільників миттю забризкало з голови до ніг. Твлакв завжди наказував знімати бокові панелі ще до того, як дощ припинявся: він казав, що тільки так можна хоч трохи позмивати з рабів їхній сморід.
Блут засунув дерев’яного щита на належне йому місце під днищем фургона, а далі зняв і два інші. Перегородка в передній частині клітки, якраз позад лави візника, не знімалася.
— Щось зарано ти їх ховаєш, Блуте, — сказав Каладін, бо до «позбувайла» — етапу наприкінці великобурі, коли дощик м’яко окроплював землю, — було ще далеченько. Лило наче з відра, та й вітер вряди-годи жвавішав.
— Хазяїн хоче, щоби сьогодні ви були чистими, мовби свині в дощ.
— Чому? — запитав Каладін, зводячись на ноги, від чого з його коричневого дрантя струмками полилася вода.
Та Блут і вухом не повів. «Напевно, ми наближаємося до кінцевої точки маршруту», — подумав хлопець, оглядаючи довколишній пейзаж.
Протягом кількох останніх днів горби остаточно поступилися місцем нерівним скелястим відкладенням, поцяцькованим крихкими стрімчаками й зазубреними обрисами, утвореними в процесі невпинного вивітрювання. Кам’янисті схили, на які падало найбільше сонячного проміння, поросли травою, а в затінку буяла інша флора. У ті проміжки часу, що безпосередньо наставали за великобурями, земля просто кишіла життям. Поліпи скелебруньок розкривалися й випускали своє гудиння. Інші види повзучих рослин, в’ючись, вигулькували з ущелин й активно всотували вологу. Розпускалося листя кущів і дерев. Крєм’ячки усіх видів вовтузилися в калюжах, насолоджуючись бенкетом. У повітрі дзижчали комахи, зі схованок вилазили ракоподібні — краби й багатоноги. Здавалося, що самі скелі оживали.
Каладін помітив, як угорі над його головою промайнули з півдюжини спренів вітру, чиї напівпрозорі тільця немов силкувалися наздогнати останні повіви великобурі — а може, навпаки, планерували, користуючись ними. Біля рослин з’явилися крихітні вогники — життєкузьки або ж спрени життя, що на вигляд скидалися на світні зелені порошинки чи рої крихітних напівпрозорих комах.
Здибивши свої волосоподібні колючки, що попереджають про зміну вітру, бортом фургона проповз багатоніг, чиє довгасте тіло оснащене не одною дюжиною пар лапок. І хоч у цьому не було нічого дивного, проте Каладін ніколи не бачив багатонога, чий пурпурний панцир був би аж такого темного відтінку. Куди ж Твлакв вів караван? Цілинні схили довколишніх пагорбів здавались ідеальними для землеробства. У пору слабших бур, що настає після Ридання, варто лишень удобрити їх живицею вагобрубка змішаною з лавісовим насінням — і за якихось чотири місяці весь схил укриють більші за людську голову поліпи, що аж потріскуватимуть від зерна всередині.
Незграби-чали неспішно переміщувалися туди-сюди, ласуючи скелебруньками, слимаками, а також меншими ракоподібними, що повиповзали після бурі. Таґ і Блут спокійно припрягали худобин до фургонів, коли зі своєї водонепроникної схованки виліз сердитий на вигляд Твлакв. Работорговець натягнув шапку та вбрався в темно-чорний плащ, щоб захиститися від дощу. Він рідко коли полишав укриття до того, як буря повністю припинялася, і це могло означати лиш одне: йому не терпілося чимшвидше дістатися до місця призначення. Невже вони були так близько до узбережжя? Воно було чи не єдиним місцем на всіх Нічийних пагорбах, де траплялися міста.
За лічені хвилини фургони знову котилися по нерівній землі. Каладін відкинувся спиною на ґрати — небо вже вияснилося, а буря перетворилася на чорну пляму на західному обрії. Сонце принесло з собою жадане тепло, і невільники грілися під його промінням, а з їхньої одежі скрапувала вода й потоками збігала назовні крізь задню стінку хиткої клітки.
Незабаром до Каладіна підлетіла напівпрозора стрічка світла. Ще трохи — і він сприйматиме присутність цього спрена як належне. Під час бурі вона була кудись зникла, але тепер знову повернулася — як і завжди.
— Я бачив твоїх товаришів, — знічев’я сказав Каладін.
— Товаришів? — перепитала спрен, набуваючи подоби молодої дівчини. Вона взялася походжати в повітрі довкола нього й час від часу кружляла, ніби пританцьовуючи під якийсь нечутний ритм.
— Спренів вітру, — пояснив Каладін, — тих, що летять услід за бурею. Ти впевнена, що не хочеш приєднатися до них?
З палким бажанням в очах вона глянула в західному напрямку.
— Ні, — зрештою сказала вона, і далі танцюючи, — мені й тут непогано.
Каладін стенув плечима. Вона вже не пустувала так сильно, як колись, а він більше не дозволяв собі дратуватися через її присутність.
— Тут поблизу є інші, — сказала вона, — такі само, як ти.
— Раби?
— Не знаю. Люди. Не ці, що тут. Інші.
— Де?
Крутнувши напівпрозорим білим пальчиком, вона тицьнула ним у східному напрямку:
— Там. Їх багато. Дуже-дуже багато.
Каладін підвівся. Він і гадки не мав, що спрени розбираються в тому, як вимірюються відстань і кількість. «Так… — примружив очі Каладін, вдивляючись у горизонт. — Це дим, але ж чи з коминів?» Вітерець доніс до нього й запах. Якби не дощ, він би, ймовірно, занюхав його раніше.
Та хіба не все одно? Де бути рабом, а вільним все одно не стати. Він змирився зі своєю долею. Так він тепер і житиме: ні тривог, ані турбот.
Та все ж він зацікавлено вглядався вперед, поки фургон виїжджав на схил пагорба, поступово даючи рабам змогу як слід роздивитися картину, що поставала перед їхніми очима. То було не місто, а дещо набагато більше, дещо величніше. То був гігантський військовий табір.
— Великий Прародителю бур… — прошепотів Каладін.
Десять армій стояли бівуаком на знайомий йому алетійський манір — у формі кола, залежно від рангу конкретного з’єднання: обозники по краях, за ними кільце найманців, солдати-громадяни ближче до центру та світлоокі офіцери в самій середині. Військо облаштувалось у величезних скельних заглибленнях, подібних до кратерів — тільки краї були більш нерівними, зазубреними. Мов розбиті яєчні шкаралупи.
Вісім місяців тому Каладін полишив достоту таку саму армію, тільки Амарамове військо було значно менше. Натомість це займало милі й милі кам’янистої рівнини, далеко простягаючись як у північному, так і в південному напрямках. У повітрі гордо майоріло не менше тисячі знамен із не менш як тисячею диґліфів, що позначали різні роди. Із зовнішнього боку табору траплялися й намети, проте більшість воїнів були розміщені у великих кам’яних казармах. Отже, без Душезаклиначів не обійшлося.
Над табірною стоянкою просто перед ними вився прапор, який Каладін бачив у книжках. Темно-синій із білими ґліфами «хох» і «лініл», стилізованими під меч поряд із короною. Дім Холін. Королівська династія.
Передчуваючи недобре, Каладін глянув у далину по інший бік бівуаку. Пейзаж на схід від нього виглядав достеменно так, як про нього й оповідалося в дюжині різних історій про кампанію короля проти зрадників-паршенді. Скільки сягало око, простилалася величезна й розтріскана скеляста рівнина — така широка, що іншого краю було не побачити, — поколота й порізана крутими проваллями та розколинами у двадцять, а то й тридцять футів завширшки. Вони були такими глибокими, що ховалися в темряві, утворюючи зубчасту мозаїку нерівних плато — як величеньких, так і крихітних. Розлога рівнина скидалася на таріль, яку спочатку розбили, а потім осколки знову склали докупи, позалишавши між ними трохи вільного простору.
— Розколоті рівнини, — прошепотів Каладін.
— Що? — запитала спрен вітру. — Що таке?
Приголомшений Каладін похитав головою:
— Я роками домагався, щоб мене направили сюди. Цього хотів Тіен — принаймні наприкінці. Потрапити сюди, щоб воювати в армії короля…
І ось Каладін був тут. Нарешті. Суто випадково. Через абсурдність ситуації його розбирав сміх. «Я мав би допетрати, — подумав він, — мав би здогадатися. Ми їхали не в бік узбережжя й тамтешніх міст. Ми їхали сюди — де йде війна».
На цій території діяли алетійські закони й правила, тож він гадав, що Твлакв триматиметься подалі від таких місць. Але ж і ціни тут обіцяли бути найвищими.
— Розколоті рівнини? — перепитав один із рабів. — Справді?
Інші юрмилися довкола, роздивляючись нову місцевість. Через раптове збудження, що охопило їх, вони, здавалося, забули про страх перед Каладіном.
— Так, це дійсно Розколоті рівнини, — сказав іще один чоловік. — Це королівське військо.
— Може, тут ми знайдемо справедливість, — озвався інший.
— Я чув, ніби слуги з королівського палацу живуть не згірше за найбагатших купців, — втрутився й третій. — Ймовірно, і до рабів там ставляться краще. Ми житимемо у воринських землях — нам навіть платитимуть.
Це була чиста правда. За виконану роботу невільникам належало видавати невеличку платню — половину від того, що отримав би вільний, а ця сума вже була меншою від тієї, яку зажадав би за ту ж працю повноправний громадянин. Та це було краще, ніж нічого, й алетійське законодавство юридично закріплювало таку практику. Лише подвижникам не треба було платити — але вони й так не могли мати нічого у власності. Їм — і паршменам. Але ж ті були радше тваринами, ніж людьми.
Раб міг витрачати свої заощадження на покриття боргу перед господарем і після багаторічної праці викупити себе з неволі — принаймні теоретично. Чоловіки продовжували гомоніти, доки фургони з’їжджали схилом униз, але Каладін перебрався у задню частину клітки. Він бо підозрював, що нібито надана рабам можливість сплатити свою вартість була не більше, ніж хитрим трюком, розрахованим на те, щоби тримати їх у покорі. Адже борг невільника був величезним — набагато більшим, ніж та ціна, за яку його купували, — і таку суму практично неможливо було погасити.
Від попередніх хазяїв він завжди вимагав, щоби платню видавали йому на руки. Та вони знаходили сотню способів ошукати його — то виставляли рахунок за житло, то за їжу. І всі світлоокі були такими. Рошон, Амарам, Катаротам… Кожен світлоокий, із яким коли-небудь стикався Каладін, — хоч у дні свободи, хоч із тавром на лобі — незмінно виявлявся розбещеним до самих кісток, попри всю його позірну красу й вишукані манери. Вони скидалися на гниючі трупи, загорнуті в дорогі шовкові савани.
Решта рабів і далі балакали про королівську армію та справедливість. «Справедливість, — подумав Каладін, відкидаючись на ґрати. — Не впевнений, що така штука існує». Та все ж його мозок активно працював. Ось воно, королівське військо — армії всіх десяти великих князів, які прийшли, щоби виконати Пакт помсти.
Якщо на світі й залишалася якась річ, що про неї він усе ще дозволяв собі помріяти, то це про можливість потримати в руці списа. Знову битися, ще раз спробувати віднайти в собі ту людину, якою він колись був. Людину, якій не байдуже.
Якщо цим мріям і судилося збутися, то тільки тут.
5
Єретичка
«Я зрів кінець і відаю його назву — Ніч скорбот, Справжня Руйнація. Вічновій», — записано нанеса першого дня року 1172 зі слів темноокого юнака незнаного роду-племені за п’ятнадцять секунд до того, як він помер.
Шаллан не очікувала, що Джасна Холін виявиться такою вродливою.
То була велична, зріла краса — як-от можна узріти на портреті якоїсь ученої давноминулих днів. Шаллан раптом усвідомила, що наївно сподівалася зустріти потворну стару діву — одну з тих жорстоких і бундючних святенниць, які колись опікувалися її вихованням. А якою ж іще уявляти собі єретичку, якій добряче за тридцять і яка все ще незаміжня?
Джасна і близько на них не скидалася: висока, струнка, з гладкою шкірою, тонкими чорними бровами й густим волоссям кольору дуже темного онікса. Частину його вона збирала доверху, закручуючи довкола маленької золотої прикраси у формі сувою та заколюючи двома шпильками, а решта вільно спадала ззаду маленькими, пружними кучериками. Навіть укладене й звите, воно все одно сягало їй до плечей, а отже, було тієї ж довжини, що й волосся Шаллан, — майже до пояса.
Її обличчя було радше квадратної форми, а проникливі очі — світло-фіолетовими. Вона слухала, що говорив їй якийсь чоловік у цеглисто-жовтогарячому з білим вбранні — кольорах правлячої в Харбранті королівської династії. Її Світлість Холін була на кілька пальців вищою за нього — очевидно, слава про зріст алетійців не була перебільшеною. Глянувши на Шаллан, Джасна відмітила про себе її присутність і повернулася до перерваної розмови.
Прародителю бур! Ця жінка була сестрою самого короля! Стримана, велична, у бездоганному блакитно-сріблястому вбранні. Як і сукня самої Шаллан, її плаття застібалося з боків і мало високий комір, хоча груди Джасни й були значно повніші. Починаючи від талії, спідниці розширялися донизу та щедрим потоком опускалися на підлогу. Рукави були довгими й пишними, а застібнута на ґудзики манжета лівого ховала її захищену руку.
Вільну руку Джасни прикрашав незвичний ювелірний виріб: дві каблучки та браслет, з’єднані кількома ланцюжками, що утримували на тильній стороні долоні утворюваний коштовним камінням трикутник. Це був Душезаклинач — це слово вживали як на позначення людей, задіяних у відповідному процесі, так і фабріала, що його уможливлював.
Потихеньку, ледь не крадькома, Шаллан стала просуватися ближче, прагнучи краще роздивитися великі, сяючі самоцвіти. Її серце забилося швидше: цей Душезаклинач виглядав достоту так само, як і той, що вона з братами колись знайшла у внутрішній кишені батькового сюртука.
Усе ще занурені в розмову, Джасна й чоловік у цеглисто-жовтогарячому та білому рушили в напрямку Шаллан. Як відреагує Джасна, коли дізнається, що новоспечена підопічна нарешті наздогнала її? Чи сердитиметься на неї за її забарність? Не вона була в тому винна, але ж людям властиво очікувати нерозумних кроків від тих, хто нижчий від них за статусом.
Як і та величезна печера, з якої вона щойно прибула, це приміщення теж було висічене у скелі, але мало багатше оздоблення, включно з вишукано прикрашеними канделябрами із зарядженими Буресвітлом самоцвітами. Більшість із них були фіолетовими гранатами темного відтінку — менш коштовними, якщо порівнювати з іншим камінням. Та навіть попри це кожна з люстр вартувала цілого багатства — з огляду на саму лише кількість блискотливих фіолетових вогників. Проте навіть більше, ніж гранати, Шаллан вразили симетричність композиції та краса структури кристалів, що звисали по краях світильників.
У міру їхнього зближення до Шаллан стали долітати деякі зі слів, сказані Джасною:
— …усвідомлюєте, що цей крок може спричинити небажану реакцію з боку конгрегацій? — мовила вона алетійською. Ця мова дуже близька до рідної для Шаллан веденської, тож іще в дитинстві вона добре засвоїла її.
— Так, Ваша Світлосте, — відповів убраний у королівські кольори чоловік. Він був уже поважних літ і мав ріденьку білу бороду та світло-сірі очі. На його відкритому добродушному обличчі проступало занепокоєння. Голову чоловіка покривав невисокий, циліндричної форми капелюх, колір якого гармоніював із тонами одягу. Багата мантія. Може, це якийсь королівський управник?
Але ні. Ці самоцвіти в нього на пальцях, те, як він тримається, почет світлооких, котрі намагаються вгадати його бажання… «Прародителю бур! — подумала Шаллан. — Не інакше, як це сам король!» Не брат Джасни, Елгокар, а король Харбранта, Тараванджіан.
Шаллан квапливо присіла у відповідному ситуації реверансі, і Джасна це помітила.
— Подвижники мають тут неабиякий вплив, Ваша Величносте, — продовжувала вона спокійним тоном.
— Як і я, — відповів король. — Вам не варто за мене хвилюватися.
— Дуже добре, — сказала Джасна. — Ваші умови цілком прийнятні. Проведіть мене на місце, і я подивлюся, що можна зробити. Щоправда, на шляху туди я, з вашого дозволу, на хвилинку відволічуся — мені треба про декого подбати.
Джасна різко махнула Шаллан рукою, щоби та приєдналася до них.
— Звичайно, Ваша Світлосте, — відказав король. Здавалося, він ставився до співбесідниці з підкресленою шаною. Харбрант був дуже маленьким королівством — власне, всього-на-всього містом, — тоді як Алеткар належав до наймогутніших королівств у світі. Як би там не виходило за протоколом, а з точки зору реального впливу алетійська принцеса безумовно перевершувала його.
Шаллан пришвидшила кроки, щоб наздогнати Джасну, котра йшла трішки позаду короля, тоді як той заговорив до когось зі свого почту.
— Ваша Світлосте, — сказала дівчина, — мене звати Шаллан Давар, і це мені ви призначили аудієнцію. Я глибоко шкодую стосовно того, що не застала вас у Думадарі.
— Це не твоя провина, — відповіла Джасна, легенько змахнувши пальцями. — Я й не очікувала, що ти встигнеш, бо й сама не знала, куди відбуду з Думадарі, коли надсилала тобі того листа.
Джасна не гнівалася, і це був добрий знак. Шаллан відчула, як її хвилювання дещо вляглося.
— Я вражена твоєю завзятістю, дитя моє, — вела далі принцеса. — Чесно кажучи, не думала, що ти зайдеш аж так далеко, вирушивши вслід за мною. Після Харбранта я планувала утримуватись від того, щоб і надалі залишати тобі записки, оскільки вважала, що ти облишиш цю справу. Більшість саме так і чинять уже після перших кількох зупинок.
Більшість? Отже, це було щось на зразок випробування? І Шаллан його успішно пройшла?
— Так, дійсно, — продовжувала Джасна із задумливістю в голосі. — Можливо, я і справді дозволю тобі подати клопотання щодо місця підопічної при моїй особі.
Приголомшена Шаллан заледве не спіткнулася. Клопотання? Але ж хіба вона вже цього не зробила?
— Ваша Світлосте, — проговорила Шаллан. — Я гадала, що… ваш лист…
Джасна кинула на неї пильний погляд:
— Я дала тобі дозвіл на аудієнцію, юна панно. Але не обіцяла взяти тебе в підопічні. Підготовка підопічної та турбота про неї потребують уваги, а зараз у мене нема на це ні часу, ні терпіння. Та якщо вже ти так далеко забралася, я візьму до уваги твоє прохання, але ти маєш розуміти, що в мене суворі вимоги.
Шаллан притлумила невдоволену гримасу.
— Хм, обійшлося без істерики, — зауважила Джасна. — Це добрий знак.
— Істерики, Ваша Світлосте? У світлоокої?
— Це, напевно, здивує тебе, — мовила принцеса сухо, — проте саме лишень належне поводження не забезпечить тобі жаданого місця. Наскільки ґрунтовні твої знання?
— Подекуди досить ґрунтовні, — відповіла Шаллан. А потім, повагавшись, додала: — А подекуди твердження про їхню наявність майже не мають під собою ґрунту.
— Дуже добре, — сказала Джасна.
Король попереду них, здавалося, поспішав, але був такий старий, що навіть ідучи у терміновій справі, пересувався повільно.
— Тоді давай оцінимо їх. Відповідай правдиво й не перебільшуй, оскільки я швидко викрию твою брехню. Але й не напускай на себе вдаваної скромності. У мене бракує терпіння на манірниць.
— Слухаю, Ваша Світлосте.
— Почнемо з музики. Як би ти оцінила свої здібності?
— У мене хороший слух, Ваша Світлосте, — чесно відповіла Шаллан. — Мене навчали грі на цитрі та флейті, але моя сильна сторона — голос. Я навряд чи опинюся серед найкращих співаків, яких ви чули, але й до найгірших мені виявиться далеко. Більшість історичних балад я знаю напам’ять.
— Тоді я хочу почути рефрен зі «Співунки Адрін».
— Тут?
— Я не люблю повторювати свої накази двічі, дитя моє.
Шаллан зашарілася, але почала співати. Це був не найкращий її виступ, проте голос звучав чисто, та й у словах вона не збилася.
— Добре, — сказала Джасна, коли Шаллан зупинилася, щоби набрати повітря. — А як справи з мовами?
Дівчина на хвильку затнулася, силкуючись відволікти свою увагу від несамовитих спроб пригадати наступний рядок. Мови?
— Ви й сама чуєте, що я володію вашою рідною алетійською, — відповіла вона. — А ще досить пристойно читаю по-тайленському й добре розмовляю азішською. Трохи можу говорити й селайською, але читати по-їхньому не вмію.
Джасна нічого на це не відповіла, і Шаллан почала нервувати.
— Письмо?
— Я знаю всі основні, допоміжні та тематичні ґліфи і вмію каліграфічно їх писати.
— Це саме може більшість дітей.
— Зображувані мною охоронні ґліфи справляють досить сильне враження на моїх знайомих.
— Охоронні ґліфи? — перепитала Джасна. — Я ж бо гадала, що ти хочеш стати вченою, а не поборницею дурного марновірства.
— Я з дитинства веду щоденник, — продовжувала Шаллан, — щоби тренувати свої навики письма.
— Мої вітання, — парирувала принцеса. — Якщо раптом мені знадобиться той, хто вміє написати трактат про іграшкового поні чи звіт про випадкову знахідку чудернацького камінчика, я пошлю за тобою. Ти й справді не можеш запропонувати моїй увазі нічого кращого, щоб довести свою майстерність?
Шаллан зашарілася.
— При всій належній повазі, Ваша Світлосте, у вас є власноруч написаний мною лист, який здався вам достатньою підставою для того, щоб призначити мені цю аудієнцію.
— Приймається, — відказала Джасна, кивнувши. — Щоби написати такого листа, треба довгенько вправлятися. Яку підготовку ти маєш із логіки та суміжних мистецтв?
— Я досконало засвоїла основи математики, — відповіла все ще збентежена Шаллан, — і часто допомагала батьку вести простіші підрахунками. Я прочитала повні зібрання праць Тормас, Нашан, Ніалі Справедливої і, звичайно ж, Ногадона.
— А Плаціні?
Кого?
— Ні.
— А як щодо таких імен: Ґабратін, Юстара, Маналіне, Сйасікк, Шаука-дочка-Гасвета?
Шаллан збентежено зіщулилася. Останнє ім’я вочевидь було шинським. Невже серед шинів узагалі траплялися фахівці з логіки? І невже Джасна справді очікує від потенційних підопічних обізнаності з такими маловідомими текстами?
— Усе ясно, — мовила Джасна, — ну, а як у тебе з історією?
Історія. Тут Шаллан зіщулилася ще сильніше.
— Я… Це якраз одна з тих галузей, у яких я не маю достатніх знань, Ваша Світлосте. Мій батько так і не зумів підшукати для мене підходящу наставницю. Але я читала історичні праці з його бібліотеки…
— Які саме?
— Головно повне зібрання «Тем» Барлеші Лган.
Джасна зневажливо махнула вільною рукою.
— Вони заледве варті того часу, який пішов на їхнє написання. У кращому разі це просто популярний переказ загальновідомих історичних подій.
— Мені шкода, Ваша Світлосте.
— Це прикра прогалина. Історія — найважливіше з допоміжних літературних мистецтв. І при цьому видається самоочевидним, що твої батьки мали би приділити особливу увагу цій сфері, якщо вже вони збиралися відправити тебе на навчання до історика — наприклад, до мене.
— У мене особливі обставини, Ваша Світлосте.
— У невігластві немає нічого особливого, панянко Давар. Що довше я живу, то чіткіше усвідомлюю, що воно являє собою природний стан людського розуму. Хоч багато хто лягає кістьми, захищаючи його недоторканність, і навіть очікує, що його зусилля справлять на когось враження.
Шаллан знову зашарілася. Вона й сама усвідомлювала, що подекуди їй бракувало знань, але ж у Джасни були завищені очікування! Проте змовчала, продовжуючи йти поруч із вищою за неї співбесідницею. У цього коридору взагалі був кінець? Вона так розхвилювалася, що навіть не помічала картин, повз які проходила. Вони звернули за ріг, усе глибше занурюючись у гірський схил.
— Що ж, перейдемо до природничих наук, — сказала Джасна невдоволеним тоном. — Чим ти можеш похвалитися в цій царині?
— У мене досить ґрунтовні знання з природничих наук як для дівчини мого віку, — відповіла Шаллан дещо менш невимушено, ніж їй би хотілося.
— Тобто?
— Я здатна компетентно висновувати про предмети, пов’язані з географією, геологією, фізикою та хімією. Поглиблено займалася біологією та ботанікою, оскільки в батьковому маєтку я мала змогу студіювати ці дисципліни з дозволеною мірою самостійності. Та якщо ви гадаєте, що я здатна за п’ять хвилин розв’язати головоломку Фабрісан, то, боюся, будете розчаровані.
— Чи не вважаєш, бува, ти, юна панно Давар, що я не маю права висувати певні здійсненні вимоги до своїх потенційних учениць?
— Здійсненні? Ваші вимоги приблизно такі ж здійсненні, як ті, що висунули Десятьом Вісникам у День випробування! При всій належній повазі, Ваша Світлосте, але ви, здається, хочете, щоби пошукачки опіки приходили з готовим ступенем магістра наук. Якщо як слід покопирсатися, цілком можливо, що в усьому місті знайдеться пара вісімдесятирічних подвижників, які — суто теоретично — зуміли би задовольнити ваші очікування. Вони навіть могли би з’явитися на співбесіду, та, боюся, ці претенденти занадто погано чують, щоби як слід відповідати на ваші запитання.
— Зрозуміло, — сказала Джасна. — А зі своїми батьками ти теж розмовляєш з таким зарозумілим зухвальством?
Шаллан здригнулася. Час, проведений у товаристві моряків, відучив її вчасно прикушувати язика. Хіба ж вона подолала весь цей шлях лише для того, щоб образити Джасну? Дівчина згадала про братів, які там, удома, жили в злиднях, з останніх сил удаючи, ніби все гаразд. Невже їй доведеться повернутися до них ні з чим, так нерозважно змарнувавши цю можливість?
— Ні, я не розмовляла з ними так, Ваша Світлосте. І з Вами не мала би. Прийміть мої вибачення.
— Що ж, принаймні ти маєш достатньо смирення, щоби визнавати свої помилки. Та все ж я розчарована. І чого б це твоя мати вирішила, ніби ти готова до учнівства?
— Моя мати померла, коли я була ще зовсім маленькою, Ваша Світлосте.
— І незабаром твій батько одружився вдруге. Здається, із Маліс Гевельмар?
Її обізнаність змусила Шаллан здригнутися. Так, рід Даварів був старовинним, та все ж цілком посереднім з огляду на силу та впливовість. Тож сам факт того, що Джасна знала ім’я її мачухи, промовисто свідчив про те, з ким дівчина мала справу.
— Моя мачуха нещодавно померла. Вона не відправляла мене до вас в учениці. Я сама вирішила зробити такий крок.
— Прийми мої співчуття, — сказала Джасна. — Можливо, тобі варто було би залишатися з батьком, допомагати в управлінні маєтком і втішати його, а не марнувати мій час.
Чоловіки, котрі йшли попереду, звернули в іще один боковий прохід. Джасна й Шаллан не відставали й опинилися в меншому за розміром коридорі, підлогу якого встеляв червоно-жовтий килим з химерними візерунками, а на стінах висіли дзеркала.
Шаллан обернулася до Джасни:
— Батько не потребує моєї допомоги, — (Що ж, адже вона не брехала). — Проте, як ще раз довела сама ця співбесіда, я дуже потребую вашої. Якщо вас так обурює неуцтво, як ви можете зі спокійною совістю не скористатися з можливості позбавити мене від нього?
— Не ти перша, не ти остання, юна панночко Давар. У цьому році ти вже дванадцята претендентка на мою опіку.
«Дванадцята? — подумала Шаллан. — І це за один рік?» А вона ще гадала, що жінки тримаються подалі від Джасни через її вороже ставлення до конгрегацій.
Вони дісталися кінця вузького коридорчика й знову звернули за ріг, як раптом — на превеликий подив Шаллан — наткнулися на місце, де зі стелі обвалився великий уламок скелі. Біля нього стояла з дюжина стривожених на вигляд королівських слуг. Що трапилося?
Висновуючи з усього, основну масу дрібних камінців устигли прибрати, проте дірка, що зяяла в стелі, виглядала лиховісно. Крізь неї не проглядало небо, адже вони весь час спускалися, тож, імовірно, тепер перебували глибоко під землею. Важелезний камінь, вищий за зріст середньої людини, обрушився, перекривши приступ до дверей ліворуч від них. Пробратися повз нього та потрапити до кімнати було абсолютно неможливо. Шаллан здалося, що вона чує якісь звуки, що долинали з іншого боку дверей. Король підступив ближче до каменя та щось говорив заспокійливим тоном. Видобувши з кишені хустинку, він витер піт зі свого старечого чола.
— Ось вона — небезпека проживання в будівлі, яка висічена в скелі, — мовила Джасна, виходячи наперед. — Коли це сталося?
Очевидно, її не запрошували до міста спеціально через це — король усього лише вирішив скористатися її присутністю.
— Під час нещодавньої великобурі, Ваша Світлосте, — відповів монарх. Він похитав головою, і його рідкі й обвислі сиві вуса затремтіли. — Придворні архітектори могли б спробувати пробити нові двері до кімнати, та це зайняло би багато часу, а чергова великобуря має грянути вже за кілька днів. Крім того, спроба проробити отвір у стіні може спричинити новий обвал стелі.
— Я гадала, що Харбрант захищений від великобур, Ваша Величносте, — промовила Шаллан, мимоволі змушуючи Джасну виразно поглянути на неї.
— Саме місто захищене, молода панно, — відказав король. — Але кам’яній горі за нашими спинами добряче дістається. Інколи від цього з протилежного боку сходять лавини, і тоді, буває, увесь схил аж дрижить, — він кинув погляд на стелю. — Обвали трапляються дуже рідко, і ми вважали цю частину приміщення цілком безпечною, але…
— Але скеля є скеля, — докінчила за нього Джасна. — І при цьому неможливо встановити, чи не залягає десь під самою її поверхнею слабка жила, — вона оглянула моноліт, що обвалився зі стелі. — Це буде непросто. Найімовірніше, мені доведеться залишитися без дуже цінного фокального самоцвіту.
— Я… — почав був король, знову витираючи чоло. — Якби лишень у нас був Сколкозброєць…
Порухом руки Джасна зробила йому знак помовчати.
— Це не було спробою переглянути умови нашої угоди, Ваша Величносте. Доступ до Паланеуму того вартий. Нам знадобляться мокрі ганчірки. І нехай більшість слуг переберуться в інший кінець коридору. Вам варто було б і самому там зачекати…
— Я залишусь тут, — сказав король, спричиняючи численні заперечення з боку його почту, а надто від здорованя у чорній шкіряній кірасі — напевно, охоронця. Монарх звів догори вкриту старечими зморшками руку, і в коридорі запанувала тиша. — Я не ховатимуся, мов боягуз, коли моя внучка опинилась у пастці.
Не дивно, що він був такий схвильований. Джасна не стала сперечатися з ним, і з виразу її очей Шаллан зрозуміла, що принцесі було байдуже, ризикував той життям чи ні. Те саме, очевидно, стосувалося й самої дівчини, оскільки Джасна не наказала їй відійти. Тут з’явилися служники зі зволоженими клаптями тканини й роздали їх присутнім. Принцеса відмовилася взяти один собі. Натомість король та охоронець піднесли ганчірки до облич, затуляючи рот і ніс.
Свій клапоть Шаллан узяла. Але що з ним робити? Через шпарину між каменем і стіною двійко слуг передали кілька вологих ганчірок заблокованим за дверима. Опісля ж усі прислужники спішно попрямували в інший кінець коридору.
Джасна копирсалася, з усіх боків оглядаючи камінь.
— Панно Давар, — звернулася вона до дівчини, — який би метод ти використала, щоби визначити масу цього каменя?
Шаллан кліпнула очима:
— Що ж… Гадаю, я би запитала у Його Величності — адже не випадає сумніватися, що придворні архітектори вже вирахували її.
Джасна схилила голову набік:
— Гідна відповідь. І справді вирахували, Ваша Величносте?
— Так, Ваша Світлосте Холін, — відповів король. — Вона становить близько п’ятнадцяти тисяч кавалів.
Джасна глянула на Шаллан:
— Очко на твою користь, панночко Давар. Учена на те й учена, щоби не гаяти часу, повторно встановлюючи вже відомі істини. Це якраз той урок, який я інколи забуваю.
Від цих слів у Шаллан просто виросли крила. Вона ж бо вже мала змогу переконатися, що у Джасни нелегко заслужити таку похвалу. То, може, вона ще не визначилась остаточно, як бути з дванадцятою претенденткою?
Джасна підняла вільну руку. На тлі смаглявої шкіри зблиснув Душезаклинач. Шаллан відчула, як удари її серця пришвидшилися. Вона ніколи не бачила процесу Душезаклинання на власні очі. Подвижники за жодних обставин не користувалися фабріалами при сторонніх, тож вона й гадки не мала, що в батька він також був, — аж доки той не знайшовся серед його речей. Звичайно ж, у неробочому стані. У цьому й крилася одна з найголовніших причин, що привели її у Харбрант.
Величезні самоцвіти, якими був оснащений Душезаклинач Джасни, здалися Шаллан чи не найбільшими з усіх, які вона коли-небудь бачила, — і кожен вартував багатьох сфер. Серед них був димчастий кварц — чистий глянсуватий темний камінь. Був діамант. А третім самоцвітом був рубін. Усі вони були ограновані, адже такий камінь здатен усотувати більше Буресвітла, від чого вони набули овальної форми. Їхні численні грані іскрилися.
Джасна заплющила очі й притисла руку до кам’яної брили. Відтак підняла голову та повільно вдихнула. Самоцвіти на тильній стороні її долоні несамовито засіяли — особливо димчастий кварц, яскраве світло якого просто сліпило.
Шаллан затамувала подих. Єдине, на що в неї стало відваги, це частіше кліпати очима, закарбовуючи побачене в пам’яті. Настала довга, немов розтягнута, хвилина, коли нічого не відбувалося.
А тоді Шаллан на мить вловила якийсь звук, низький і монотонний, наче далекий хор голосів тягнув одну-єдину чисту ноту.
Рука Джасни занурилася в камінь.
І камінь зник.
Почувся якийсь сплеск, і в коридорі звився клуб густого чорного диму. Він засліпив Шаллан. Їй здалося, що це був дим тисячі вогнищ, який ніс із собою запах горілого дерева. Вона квапливо піднесла вологу ганчірку до обличчя й повалилася на коліна. З якоїсь дивної причини у дівчини заклало вуха, ніби вона щойно спустилася з великої висоти. Їй довелося зглитнути, щоби позбавитися цього відчуття.
Шаллан міцно заплющила очі, що почали сльозитися, і затримала дихання. У вухах шуміло.
Помалу все минуло. Коли вона знову розплющила очі, то побачила, що зіщулені король та охоронець привалилися до стіни неподалік від неї. Залишки диму все ще клубочилися під стелею, і в коридорі відчувався його різкий запах. Джасна стояла із заплющеними очима, не звертаючи уваги на дим, як і на те, що її одяг та обличчя вкрив наліт сажі, сліди якої залишилися й на стінах.
Шаллан колись читала про таке, та її все ще охоплював благоговійний трепет. Джасна перетворила брилу на дим, а оскільки густина каменю набагато переважає густину диму, то в результаті такої трансформації відбувся його інтенсивний викид — радше навіть вибух.
Отже, це правда: у Джасни дійсно був справний Душезаклинач. Та ще й такий потужний. Дев’ять із десяти Душезаклиначів були придатними лише для обмеженого набору трансформацій: перетворити камінь на воду чи зерно, а повітря чи тканину — на типові однокімнатні кам’яні будинки. Але потужніший фабріал — такий, як у Джасни — міг здійснити будь-яку трансформацію: у буквальному сенсі перетворити що завгодно на що завгодно. Як же, напевно, дратує подвижників те, що така могутня, така священна реліквія перебуває в руках людини, яка не входить до їхніх лав! Та ще й єретички!
Шаллан звелася на ноги, усе ще притискаючи ганчірку до рота й дихаючи вологим, зате не забрудненим сажею повітрям. Вона знову зглитнула, й у вухах вкотре стрельнуло — це тиск у коридорі повертався до нормальних показників. За мить по тому король прожогом кинувся у приступну тепер кімнату. Маленька дівчинка, а також кілька її няньок та інших придворних слуг сиділи по той бік дверей і заходилися в кашлі. Король схопив дівчинку на руки. Вона була замалою для рукава скромності.
Джасна розплющила очі й одразу ж закліпала ними, немов якусь мить не могла зорієнтуватися, де перебуває. Вона глибоко вдихнула, проте не закашлялася, а всміхнулася, наче запах диму приносив їй задоволення.
Відтак повернулася до Шаллан і вп’ялася у неї поглядом.
— Ти все ще чекаєш на відповідь. Боюся, тобі не сподобається те, що я скажу.
— Але ж ви ще не закінчили перевіряти мою підготовку, — мовила Шаллан, примушуючи себе набратися хоробрості. — Адже доти ви не станете виносити остаточне рішення.
— Не закінчила? — запитала Джасна, спохмурнівши.
— Ви не поставили жодних запитань стосовно жіночих мистецтв. Залишили осторонь живопис і графіку.
— Я завжди вважала їх марною тратою часу.
— Але ж і вони — мистецтва, — сказала доведена до відчаю Шаллан: саме в цій царині її здобутки були найбільшими! — Багато хто вважає, що образотворчі мистецтва — найвитонченіші з усіх. Я принесла свою папку з малюнками. І хотіла би показати вам своє вміння.
Джасна стулила губи.
— Образотворчі мистецтва — вияв легкодумності. Я зважила факти, дитя моє, і прийняти тебе не можу. Мені шкода.
У Шаллан обірвалося серце.
— Ваша Величносте, — звернулася Джасна до короля. — Я хотіла би піти до Паланеуму.
— Просто зараз? — запитав король, притискаючи до грудей онучку. — Але зараз у нас буде бенкет…
— Я ціную ваше запрошення, — відказала Джасна, — але мені нічого так не бракує, як часу.
— Так, звичайно, — відповів король. — Я особисто вас проведу. Дякую за все, що ви для нас зробили. Коли я довідався, що ви запросили в’їзну візу… — і продовжив базікати, звертаючись до Джасни, яка мовчки йшла вслід за ним по коридору, залишивши Шаллан позад себе.
Та прибрала з обличчя клапоть тканини і притисла до грудей портфель. Шість місяців гонитви — і все заради цього? Від досади вона так стиснула ганчірку, що з-поміж пальців закапала чорна від сажі вода. Їй хотілося плакати. Вона б, напевно, саме так і зробила, якби все ще залишалася тією дитиною, якою була шість місяців тому.
Та відтоді багато що змінилося. А головне — змінилися вона. Якщо в неї нічого не вийде, то й Дім Давар не вистоїть. Шаллан відчула, що її рішучість подвоїлася, хоч вона й не змогла втримати кілька гірких сльозинок, що виступили в куточках очей. Ні, вона не здасться. Принаймні доти, доки Джасна не буде змушена закувати її в кайдани й не вимагатиме від властей, щоби ті вишпурнули її з міста.
На диво твердим кроком вона рушила в тому ж напрямку, у якому зникла Джасна. Шість місяців тому вона посвятила братів у свій продиктований відчаєм план. Вона стане підопічною Джасни Холін — ученої та єретички. Але не заради освіти. Не заради престижу. А для того, щоби дізнатися, де та зберігає свій Душезаклинач.
І тоді Шаллан вкраде його.
6
Міст № 4
«Мені холодно. Мамо, мені холодно. Мамо? Чому я все ще чую дощ? Він припиниться?» — записано вевішеса 1172 року зі слів приблизно шестирічної світлоокої дитини жіночої статі за 32 секунди до смерті.
Твлакв повипускав із кліток усіх рабів заразом. Тепер він не боявся, що хтось утече чи що невільники піднімуть бунт: позаду в них була гола пустка, а попереду — понад сотня тисяч озброєних солдатів.
Каладін зліз із фургона. Вони перебували в одній зі схожих на кратери формацій, зубчаста стіна якої здіймалася трохи далі на схід. Рослинність була відсутня, і його босі ноги ковзали по гладкій скельній породі. У западинах стояли калюжі дощової води. Повітря було чистим і свіжим, а над головою світило яскраве сонце, хоча через характерну для Сходу підвищену вологість повітря він постійно почувався мокрим.
Довкола виднілися сліди армії, яка давно стоїть на одному місці, адже ця війна точилася від самої смерті короля, тобто майже шість років. Про ту ніч, коли дикуни-паршенді вбили Його Величність Ґавілара, ходила сила-силенна чуток.
Повз них проходили загони солдатів, орієнтуючись по дороговказах у вигляді намальованих на кожному перехресті кругів. Хоча табір був напхом напханий довгими кам’яними бункерами, наметів теж було більше, ніж Каладін розгледів зверху. Бо якщо кожне укриття будувати з каменю — Душезаклиначів не настачишся. Після смороду невільничого каравану місцевий запах здавався приємним, особливо до болю знайомі аромати вичиненої шкіри та змащеної зброї. Однак багато хто з солдатів мав неохайний вигляд. Не те щоби вони були брудними, але й над-то дисциплінованими не виглядали: валандалися зграями по табору, порозстібавши мундири. Дехто тицяв у бік рабів пальцями, потішаючись із них. То це й була армія великого князя? Ті елітні підрозділи, що воювали за честь Алеткару? Це до її рядів Каладін так прагнув вступити?
Блут і Таґ уважно спостерігали, як Каладін шикувався в шеренгу разом з іншими невільниками, хоч той і не планував жодних вибриків. Момент був непідходящим: він-бо бачив, як поводяться найманці, коли поряд солдати регулярної армії, тож дратувати їх не випадало. Обоє щосили грали свою роль, випнувши груди й тримаючись за руків’я зброї. Вони з силою штовхонули кількох рабів на їхні місця, а одному зацідили палицею в живіт, обклавши брудною лайкою.
Але Каладіна не займали.
— Королівське військо, — озвався наступний за ним невільник. Це був той самий чоловік зі смаглявою шкірою, котрий розмовляв із ним про втечу. — Я гадав, нас запроторять працювати в копальнях. А тут буде непогано: прибиратимемо нужники чи ремонтуватимемо дороги.
Дивні амбіції: мріяти про чистку нужників чи роботу під пекучим сонцем! Каладін сподівався чогось більшого. Сподівався. Саме так: як виявилося, він усе ще міг сподіватися. Потримати спис у руках. Зійтися з ворогом у двобої. Ось яке життя влаштувало б його.
Твлакв розмовляв зі світлоокою жінкою в малиновій сукні, що скидалася на важливу персону. Її темне волосся було зібране доверху та заплетене в складну зачіску, у якій поблискували заряджені аметисти. Вона була дуже схожа на Ларал — принаймні на ту, якою вона стала під кінець. Жінка, ймовірно, належала до четвертого чи п’ятого дану й була дружиною та писаркою одного з офіцерів.
Твлакв почав був нахвалювати свій товар, але жінка звела вгору тендітну руку.
— Я бачу, що купую, — проказала вона з по-особливому плавною, аристократичною вимовою. — Хочу сама їх оглянути.
У супроводі кількох солдатів вона попрямувала вздовж шеренги. Крій її сукні слідував моді алетійської знаті: суцільний відріз шовку — зверху вужчий, підігнаний по фігурі, а знизу елегантні спідниці. Плаття застібалося з боків — від талії до шиї, де його увінчував невеличкий, розшитий золотом комірець. Ліва манжета була довшою і ховала захищену руку. Каладінова мати просто носила рукавичку, що здавалося йому значно практичнішим.
Висновуючи з виразу її обличчя, жінка була не надто вражена вибором.
— Ці люди кволі та змарнілі від голоду, — сказала вона, беручи тоненький жезл, що подала їй молода помічниця. Вона скористалася ним, щоби відкинути волосся з лоба одного з рабів і роздивитися його тавро. — Ти просиш два смарагдові броами за голову?
Твлакв укрився потом.
— Сторгуємося за півтора.
— А нащо вони мені? Замазур на подобу твоїх я і близько не підпущу до їжі, а решту роботи в нас виконують паршмени.
— Якщо ваша милість невдоволені, я запропоную свій товар іншим великим князям…
— Ні, — мовила вона і вдарила раба, бо той злякано відсахнувся, щойно вона взялася оглядати його. — Один із чвертю. Вони валитимуть для нас ліс у північних хащах… — забачивши Каладіна, вона замовкла. — Ти ба. А ця особина значно краща за решту товару.
— Я так і думав, що цей раб вам сподобається, — проговорив Твлакв, підходячи до неї. — Він цілком…
Жінка підняла свій жезл і зробила тому знак замовкнути. На губі у неї була невеличка виразка. Їй пішов би на користь мелений корінь лай-трави.
— Оголи торс! — наказала вона.
Каладін глянув їй просто в блакитні очі та відчув непоборне бажання плюнути в обличчя цієї жінки. Але ні. Ні, він не міг собі цього дозволити. Не тоді, коли в нього був шанс. Він висмикнув руки зі своєї схожої на мішок одежини, і її верхня частина повисла на поясі, відкриваючи груди.
Попри вісім місяців рабства, його мускулатура була куди кращою, ніж у решти.
— Чимало шрамів як для такого молодого, — задумливо промовила аристократка. — Ти з колишніх солдатів?
— Так.
Спрен підлетіла до жінки й почала вдивлятися в її обличчя.
— Найманець?
— Армія Амарама, громадянин другого нану, — відповів Каладін.
— Колишній громадянин, — миттю втрутився Твлакв. — Він був…
Жінка знову скористалася жезлом, щоби змусити того замовкнути, і гнівно блиснула очима.
Тоді відкинула жезлом Каладінове волосся й оглянула тавро.
— Ґліф «шаш», — сказала вона й зацмокала язиком. До неї підскочило кілька ближніх солдатів, ухопившись за руків’я мечів. — У мене на батьківщині рабів, котрі заслуговують на нього, просто страчують.
— Їхнє щастя, — відказав Каладін.
— А як ти опинився тут?
— Декого вбив, — відповів Каладін, старанно готуючись брехати. «Будь ласка… — звернувся він подумки до Вісників. — Молю». Чимало води спливло відтоді, як він востаннє про щось їх просив.
Жінка звела брову.
— Я вбивця, Ваша Світлосте, — продовжив Каладін. — Напився й наробив дурниць. Але списом я орудую не гірше за інших. Візьміть мене до війська вашого ясновельможного. Дозвольте знову воювати.
Вийшло не надто переконливо, та ця аристократка ніколи б не дозволила йому вдруге стати в стрій, якби гадала, що він дезертир. Краще вже зажити слави вбивці з необережності.
«Будь ласка…» — вкотре подумав він. Знову стати солдатом. На мить це здалося йому найбажанішою річчю з усіх, що він коли-небудь хотів. Краще вже загинути в бою, ніж животіти, випорожнюючи нічні посудини.
Обіч нього до світлоокої підступив Твлакв. Він глянув на Каладіна й зітхнув.
— Він дезертир, Ваша Світлосте. Не слухайте його.
«Ні!»
Каладін відчув, як вибух палаючої люті спопеляє його надію. Він простягнув руки до Твлаква. Задушити цю погань, а тоді…
Щось ляснуло його по спині. Він застогнав, втратив рівновагу й завалився на одне коліно. Аристократка відступила назад і стривожено притисла захищену руку до грудей. Один із солдатів ухопив Каладіна й знову підняв на ноги.
— Що ж, — нарешті сказала вона, — шкода…
— Я можу битися, — проричав Каладін, перемагаючи біль. — Дайте мені списа. Дозвольте мені…
Вона підняла свій жезл, роблячи знак замовкнути.
— Ваша Світлосте, — втрутився Твлакв, уникаючи погляду Каладіна. — Я б не довірив йому зброї. Він не лише вбивця, він ще й не виконує наказів і зчиняє бунти проти господарів. Я не можу продати його як закріпаченого солдата. Совість не дозволить, — і трішки помовчавши, додав: — Та й решта невільників з його фургона — чи не збив він їх із пуття своїми балачками про втечу? Моя честь вимагає, щоби я повідомив вас про це.
Каладін заскрипів зубами. Він відчував спокусу звалити з ніг солдата за спиною, вихопити в нього списа й провести останні секунди життя, протикаючи ним огрядне черево Твлаква. Чому? Яке рабовласникові діло до того, як ставитимуться до Каладіна в цій армії?
«Не треба було мені шматувати мапу, — подумав він. — За образу віддячують частіше, ніж за доброту». Одна із батькових приказок.
Жінка кивнула й рушила далі.
— Покажіть мені, хто їхав із ним, — мовила вона. — Через вашу чесність я все ж візьму їх. Мостовій обслузі бракує людей.
Зраділий Твлакв з готовністю кивнув. Однак перш ніж рушити з місця, він на мить затримався й нахилився до Каладіна.
— Я не можу покластися на твою хорошу поведінку. І командири цієї армії зроблять винним торговця, який не сказав усього, що знав. Я… мені шкода, — проговорив він і почимчикував геть.
Каладін видав гортанний рик, а тоді вирвався з рук солдатів, однак залишився стояти в шерензі. Так тому й бути. Що рубати дерева, що будувати мости, що служити в армії. Яке це мало значення? Він просто житиме далі. У нього відібрали свободу, родину, друзів і — найдорожче — мрії. Що ще вони могли йому зробити?
Оглянувши товар, аристократка взяла в помічниці дошку для письма й зробила кілька швидких нотаток на прикріпленому до неї папері. Твлакв дав їй бухгалтерську книгу, у якій було зазначено, яку саме частину рабського боргу погасив кожен із невільників. Каладін мигцем побачив, що згідно з записами жоден із них нічого не сплатив. Не інакше, як Твлакв підробив їх. З нього станеться.
Цього разу Каладін збирався погодитися на те, щоб уся його платня йшла на покриття боргу. Нехай покорчаться, коли він нарешті змусить їх викласти карти на стіл. Цікаво, що вони робитимуть, якщо він і справді впритул наблизиться до виплати боргу? Напевно, він так ніколи і не дізнається: залежно від розміру плати мостобудівника, для цього могло знадобитися від десяти до п’ятдесяти років.
Світлоока направила більшість рабів валити ліс. Із півдюжини найбільш охлялих потрапили на роботу в їдальні — всупереч тому, що вона говорила раніше.
— А цих десятьох, — сказала аристократка, вказуючи жезлом на Каладіна та решту рабів із його фургона, — відправте в команди мостонавідників. Скажіть Ламарілу та Ґазу, що ось цей високий заслуговує на всю повноту їхньої гостинності.
Солдати засміялися, й один із них штурханами погнав невільників уперед по стежці. Каладін стерпів: у цих людей не було причин для ніжності, і він не дасть їм приводу для ще більшої жорстокості, адже якщо солдати-громадяни й ненавиділи когось іще сильніше, ніж найманців, то це дезертирів.
Ідучи, куди вели, він не міг не помітити прапора, що майорів над табором. На його полотнищі був той самий символ, що й на мундирах солдатів: жовтий диґліф у формі башти й молота на темно-зеленому полі. Це було знамено великого князя Садеаса, верховного правителя рідного округу Каладіна. Що ж привело його сюди — іронія долі чи посмішка фортуни?
Солдати байдикували й валандалися без діла — навіть ті, хто, здавалося, був на посту. Вулиці табору вкривали купи сміття. Траплялися численні цивільні: повії, жінки-робітниці, бондарі, свічкарі та доглядачі худоби. Навіть діти бігали по вулицях цього напівміста-напівтабору.
Були й паршмени: носили воду, рили канави, тягали мішки. Це здивувало його. Хіба вони не воювали з паршменами? І хіба ніхто не побоювався, що ті можуть підняти повстання? Здавалося, ні. Ці паршмени працювали з тією ж старанністю, що й ті, яких він бачив у Гартстоуні. Може, вони й мали на свій лад рацію. Алеті воювали проти алеті, коли він служив у армії на батьківщині. То чому б і паршменам не бути по обидва боки конфлікту?
Солдати провели Каладіна аж до північно-східної околиці табору, і такий похід зайняв чимало часу. Хоча всі створені за допомогою Душезаклинача кам’яні казарми виглядали однаково, зовнішня межа укріплення утворювала ламану лінію, мов гірське пасмо. Старі звички спонукали його запам’ятати дорогу. В одному місці височенна кам’яна стіна була зруйнована незліченними великобурями, і з-за неї відкривався широкий вид у східному напрямку. Ця відкрита територія була годящою місциною для зосередження армії перед тим, як вона мала спуститися схилом униз й опинитися на самих Розколотих рівнинах.
З північного краю поля розташовувався окремий, допоміжний табір із кількома дюжинами казарм і складом деревини у центрі, в якому було повно теслярів. Вони валили ті кремезні дерева, що їх Каладін бачив на рівнинах із того боку, знімали з них волокнисту кору й розпилювали на дошки. Інша бригада теслярів складала з цих дощок громіздкі конструкції.
— Ми теж будемо теслярами? — запитав Каладін.
Один із солдатів зареготав.
— Ви будете поповненням для мостонавідників, — відповів він і показав туди, де на камінні в затінку казарми сиділа групка чоловіків жалюгідного вигляду, котрі пальцями брали їжу з дерев’яних мисок і відправляли до рота. Їжа до болю нагадувала баланду, якою годував їх Твлакв.
Один із вояків знову штовхнув Каладіна вперед, і той, спотикаючись, спустився некрутим схилом й опинився біля казарми. За ним надійшла черга решти дев’ятьох невільників, яких солдати гнали, мов стадо худоби. Ніхто з тих, що сиділи біля казарми, навіть не глянув на них. На чоловіках були шкіряні жилети й грубі штани. На декотрих ще й нечисті сорочки зі шнурівкою замість ґудзиків, в інших проглядали голі груди. Брудні та жалюгідні, вони недалеко втекли від рабів, хоча їхня фізична форма й була трохи кращою.
— Ґазе, новобранці! — гукнув один із солдатів.
Чоловік, який ліниво сидів у затінку дещо осторонь від тих, котрі їли, повернув у їхню сторону обличчя — на ньому було стільки шрамів, що борода росла кущиками. Одного ока йому бракувало — наявне було карим, — проте він не завдавав собі клопоту носити пов’язку. Білі аксельбанти на плечах видавали в ньому сержанта, а підтягнута жилавість, як знав Каладін із досвіду, свідчила про те, що на полі бою він почувався як удома.
— Ці здохляки? — кинув Ґаз, підходячи до них і щось жуючи. — Та стріла нахромить їх і полетить далі!
Ближній до Каладіна солдат стенув плечима й на додаток ще раз штовхнув його в спину.
— Її Світлість Гашал веліла передати, щоби для цього ти вигадав щось особливе. А щодо решти — дивися сам.
Ґаз обвів невільників очима. Зрештою глянув на Каладіна.
— Я маю військову підготовку, — сказав Каладін. — Отримав в армії ясновельможного Амарама.
— А мені плювати, — урвав його Ґаз і справді сплюнув убік щось чорне.
Каладін завагався, але проводовжив:
— Коли Амарам…
— Знову ти за своє! — гарикнув Ґаз. — Ну служив ти в якогось пересічного феодала — і що, я маю бути вражений?
Каладін зітхнув. Він стикався з людьми такого типу й раніше — молодшими сержантами без надії на підвищення. Єдиною насолодою в їхньому житті була влада над іншими, ще жалюгіднішими за них. Що ж, будь що буде.
— На тобі тавро раба, — фиркнув Ґаз. — Сумніваюся, що ти коли-небудь тримав у руках списа. Так чи інак, а доведеться тобі, ваше благороддя, виявити поблажливість і приєднатися до нас.
Каладінова спрен пурхнула донизу й уважно оглянула Ґаза, а тоді заплющила одне око, передражнюючи його. Не знати чому, та, забачивши її, хлопець усміхнувся. Ґаз невірно витлумачив його усмішку. Він нахмурився й зробив крок уперед, тицяючи в того пальцем.
У ту ж мить табором рознісся голосний спів сурм. Теслярі попідводили голови, а солдати, котрі супроводжували Каладіна, прожогом кинулися до центру укріплення. Невільники за спиною хлопця схвильовано заозиралися.
— Прародителю бур! — вилаявся Ґаз. — Мостонавідники! Ану повставали, бовдури! Уперед! — він копняками піднімав тих, хто ще доїдав.
Ті відшпурювали свої миски й хутко зводилися на ноги. Замість належних черевиків на них були примітивні сандалії.
— Гей ти, ваше благороддя, — сказав Ґаз, жестом вказуючи на Каладіна.
— Я не казав…
— А мені плювати, що ти там — поглинь тебе Геєна — казав! Ти в команді Четвертого мосту, — він тицьнув пальцем у бік групи чоловіків, які саме кудись направлялися. — Решті ждати он там! Я розподілю вас пізніше. І жвавіше перебирайте ногами, бо я вас за них попідвішую!
Каладін знизав плечима й підтюпцем побіг навздогін своїй команді мостонавідників — одній із багатьох, що висипáли з казарм чи виринали з проходів. Схоже, що їх було таки чимало. Близько п’ятдесяти казарм, нехай у кожній чоловіків із двадцять-тридцять, тож виходило… що в цій армії було приблизно стільки ж мостонавідників, скільки й солдатів у всьому Амарамовому війську.
Команда Каладіна перетнула будівельний майданчик, огинаючи штабелі дощок і купи тирси, і підійшла до великої дерев’яної конструкції. Скидалося на те, що вона пережила кілька великобур і побувала в битвах. Дірки та вм’ятини, розкидані по всій її довжині, були підозріло схожими на сліди від стріл. То це і є той «міст», що його вони «наводитимуть»?
«Так», — подумав Каладін. Дерев’яний міст — близько тридцяти футів завдовжки, вісім футів завширшки. Його передня й задня частини мали ухил донизу. Перил не було. Дошки були товстими, а центр укріплювали грубезні балки. І таких мостів стояло сорок чи п’ятдесят у ряд. Напевно, по одному на кожну казарму, тобто по загону на міст? Довкола збиралися близько двадцяти загонів мостової обслуги.
Ґаз роздобув собі дерев’яного щита й блискучу булаву, але для інших такого спорядження не знайшлося. Він швидко проінспектував групи мостонавідників і спантеличено зупинився біля команди Четвертого мосту.
— А де ваш старший? — запитав він.
— На тому світі, — відказав один з чоловіків. — Кинувся в Безодню Честі вчора ввечері.
Ґаз вилаявся.
— То у вас командири й на тиждень не затримуються? Буря на ваші голови! Вишикуватися! Я бігтиму поряд із вами. Слухати мої команди! Нічого, підберемо вам іншого, щойно з’ясується, хто ж залишиться в живих, — Ґаз вказав на Каладіна. — Ти, вельможне сім’я, будеш позаду. А решта — ворушіться! Бо я — буря на ваші голови — не збираюся знову отримувати прочухана через таких йолопів, як ви. Пішли! Хутчіш!
Решта взялися й стали піднімати міст. У Каладіна не залишалося вибору, окрім як зайняти своє місце у хвості. Він трохи помилився у своїх розрахунках: скидалося на те, що кожна команда налічувала від тридцяти п’яти до сорока чоловіків. Поперек мосту вистачало місця для п’яти — три під настилом і два по боках, а вздовж — для восьми, хоча в його команді був некомплект.
Каладін долучився до роботи, і міст нарешті підняли. Найвірогідніше, для його спорудження використовували найлегші породи деревини, та все ж готова конструкція була, хай їй буря, важкою. Каладін покректував, піднімаючи її на достатню висоту, а тоді майнув під настил. Решта теж кинулися до своїх місць по всій довжині мосту й помалу опустили його собі на плечі. Добре, що під днищем були хоч спеціальні держаки, за які його можна було тримати.
В інших членів команди плечі жилетів були підшиті м’якою набивкою, яка слугувала для амортизації та вирівнювання різниці у зрості. Каладіну не видали жилета, тож дерев’яний держак тиснув йому на голе плече. Він нічого не бачив: зі спіднього боку настилу була виїмка для голови, і це перекривало огляд у всіх напрямках. Ті, хто стояв скраю, бачили більше: він підозрював, що їхні місця вважалися найбажанішими.
Дерево пахло оліфою та потом.
— Пішли! — долинув приглушений голос Ґаза, який стояв збоку.
Команда зрушила з місця й побігла підтюпцем. Каладін пихтів. Він не бачив, куди прямує, і лише щосили намагався не перечепитися, коли мостонавідники спускалися східним схилом на Розколоті рівнини. За лічені хвилини Каладін уже обливався потом і лаявся собі під ніс, а деревина натирала йому плече — просто вгризалася в нього. Незабаром із рани засочилася кров.
— Бідолашний дурник, — долинув голос збоку.
Каладін глянув управо, але огляд перекривали держаки.
— Ти… — задихаючись, ледь вимовив він. — Це ти мені?
— Не треба було дратувати Ґаза, — продовжив чоловік, і його голос звучав ніби з порожнечі. — Він інколи дозволяє новачкам бігти з зовнішнього боку. Хоч і рідко.
Каладін спробував щось відповісти, та йому вже забило дух. Він гадав, що перебуває в кращій формі, але ж він провів вісім місяців, харчуючись баландою, терплячи побої та перечікуючи великобурі в льохах, що протікали, брудних хлівах або клітках. Навряд чи він був той же, що й колись.
— Глибоко вдихни й видихни, — сказав приглушений голос. — Зосередься на кроках. Рахуй їх. Це допомагає.
Каладін прислухався до поради. Він чув, що поруч біжать інші мостонавідні команди. А ззаду долинали знайомі звуки маршу піхоти та цокання копит по каменю. Армія йшла за ними.
Під ногами весь час траплялися скелебруньки та невеликі пасма сланцекірки, і він спотикався об них. Ландшафт Розколотих рівнин виявився ламаним, нерівним, рваним — часто траплялися місцини, де оголена гірська порода виходила на поверхню. Саме тому мости й не були оснащені колесами: по такій пересіченій місцевості носії пересувалися значно швидше.
Незабаром його ноги перетворилися на суцільну рану. Невже не можна було видати йому черевики? Від болю він міцно стиснув зуби й продовжував бігти. Це просто чергова робота. Він витримає, він не здасться.
Звуки глухих ударів. Він ступає по деревині. Це стаціонарний міст, перекинутий через прірву між двома плато Розколотих рівнин. За лічені секунди Каладінова команда опинилася по інший його бік, і він знову відчув під ногами каміння.
— Ворушіться! Ворушіться! — горлав Ґаз. — Не знижувати темпу, буря на ваші голови!
І вони бігли вперед, а за їхніми спинами армія ступила на міст: розлігся тупіт сотень чобіт, що ступали по дереву. Збігла ще дещиця часу, і кров з Каладінового плеча заструмувала по тулубу вниз. Дихати стало мукою, у боці болісно кололо. Він чув, як сильно засапалися інші — у тісному просторі під настилом ці звуки здавалися особливо гучними. Що ж, не один він мучиться. Хоч би чимшвидше добутися на місце.
Та ці надії були марні.
Наступна година перетворилася на справжні тортури, гірші за будь-які побої, що їх він зазнав у дні рабства, і за будь-яку рану, що її він отримав на полі бою. Здавалося, їм просто не буде кінця. Каладін туманно пригадував, що бачив стаціонарні мости, ще коли дивився на ці рівнини з-за ґрат фургона. Вони з’єднували плато там, де прірви були найвужчими, а не там, де було би зручніше подорожнім. А це означало, що їм часто доводилося відхилятися в північному чи південному напрямках, перш ніж продовжити рух на схід.
Члени команди бурчали, лаялися, стогнали, а тоді замовкли. Вони перетинали міст за мостом, одне плато за іншим. Каладін так і не зміг роздивитися жодної прірви. Він просто біг — усе далі й далі. Ніг не відчував. Але біг. Він знав, що варто лишень зупинитися, і його вибатожать. Здавалося, що плече стерлося до кісток. Він пробував рахувати кроки, та був занадто змучений навіть для цього.
Проте не припиняв бігти.
Нарешті Ґаз змилувався й наказав їм зупинитися. Каладін закліпав очима й зупинився, спотикнувшись і ледь не завалившись додолу.
«Віра!» — проревів Ґаз.
Мостонавідники підкорилися команді. Руки Каладіна заледве слухалися його — вони ж бо стільки часу пробули в одному положенні, тримаючи настил.
«Майна!»
Чоловіки відійшли вбік, і ті, хто був під днищем, тепер взялися за міст із боків. Було важко й незручно, та, видно, члени обслуги мали достатню практику. Опускаючи, вони зуміли втримали міст, і той не перевернувся.
«Штовхай!»
Розгублений Каладін відступив на крок назад, а решта вхопилися за міст із боків або ззаду. Вони були на краю прірви, над якою не було постійного моста. Обабіч них інші мостонавідні команди теж штовхали свої мости вперед.
Хлопець озирнувся через плече. Це була армія із двох тисяч чоловіків, вбраних у темно-зелене та біле. Дванадцять сотень темнооких списників, кілька сотень кавалеристів на дорогих конях рідкісних порід. За ними великий загін важкоозброєних піхотинців і світлоокі у важких обладунках, з булавами та квадратними сталевими щитами.
Здавалося, вони навмисно обрали місце, де провалля було вузьким, а одне плато — трохи вищим за інше. Міст був удвічі довшим, аніж ширина розколини. Ґаз вилаяв Каладіна, і той долучився до решти чоловіків, котрі зі скреготом штовхали міст по нерівній кам’янистій поверхні. Коли міст із глухим звуком вдарився об плато з протилежного боку прірви та став на місце, мостонавідники відступили, даючи дорогу кавалерії, яка на рисях перетнула його.
Каладін був настільки змучений, що навіть не дивився в той бік, а впав на каміння й лежав там горілиць, дослухаючись до звуків солдатських ніг, що гупали по настилу. Тоді повернув голову вбік. Решта мостонавідників також лежали. Між різними командами походжав Ґаз і, відкинувши щита на спину, хитав головою й бурчав щось про те, які вони всі нікчеми.
Каладін не хотів підводитись: кортіло й далі лежати там, вдивляючись у небо та забувши про все на світі. Але військовий досвід підказував, що це могло спричинити судоми. І тоді зворотний шлях виявиться ще важчим. Той досвід… він належав іншій людині, з іншого життя. Заледве не з днів мороку. Може, Каладін і не був більше тим чоловіком, та він усе ще міг дослухáтися до його порад.
А тому, застогнавши, він примусив себе сісти й взявся розтирати м’язи. Солдати перетинали Міст номер чотири, високо тримаючи списи й виставивши вперед щити. Ґаз дивився на них із неприхованою заздрістю, а навколо його голови танцювала Каладінова спрен. Попри втому, хлопця на мить узяли ревнощі: чому вона докучала тому пустобреху, а не йому?
За кілька хвилин Ґаз помітив Каладіна й спідлоба кинув на нього сердитий погляд.
— Він дивується, чому ти не лежиш, — промовив знайомий голос. Чоловік, котрий раніше біг поряд, тепер лежав на землі неподалік і дивився в небо. Він був старшим за Каладіна та мав — на додачу до м’якого, дружелюбного голосу — бите сивиною волосся й видовжене обличчя, обтягнуте загрубілою шкірою. І виглядав не менш змореним, ніж сам Каладін.
Каладін продовжував розтирати ноги, підкреслено не звертаючи уваги на Ґаза. Потім відірвав кілька шматків від свого мішкуватого лахміття й перев’язав ними ступні ніг і плечі. На щастя, за вісім місяців рабства він звик ходити босоніж, тож ушкодження виявилися не такими вже й страшними.
Коли він упорався, мостом проходили останні солдати. За ними їхало декілька світлооких вершників у сяючих латах. У центрі скакав величного вигляду чоловік у начищеній червоній Сколкозбруї. Вона відрізнялася від тих, які Каладін бачив раніше — вважалося, що кожен такий обладунок був унікальним витвором мистецтва, — проте справляла таке саме враження. Багато оздоблена, зі щільно підігнаних пластин, увінчана красивим шоломом із відкритим забралом.
І все ж видавалася чимось чужорідним. Вона була створена в іншу епоху — у ті далекі часи, коли по землях Рошару ступали боги.
— Це король? — запитав Каладін.
Мостонавідник з обвітреним обличчям стомлено засміявся:
— Авжеж, щоб не часом!
Каладін повернувся до нього й нахмурився.
— Якби це був король, — додав чоловік, — то це означало б, що ми з тобою в армії ясновельможного Далінара.
Каладін невиразно пригадував це ім’я.
— Він великий князь, так? Дядько короля?
— Ага. Найкращий із людей, найшанованіший Сколкозбройний у всій королівській армії. Кажуть, він ніколи не порушував слова.
Каладін презирливо чмихнув носом. Практично те саме говорили й про Амарама.
— Ти, хлопче, повинен мріяти про те, щоби потрапити до війська великого князя Далінара, — сказав старший чоловік. — Там немає мостонавідних команд. А якщо і є, то не такі.
— Годі валятися, крєм’ячки! — проревів Ґаз. — Ану підйом!
Мостонавідники застогнали, через силу зводячись на ноги. Каладін зітхнув. Короткий перепочинок лише виявив, наскільки змореним він був.
— Скоріше б назад, — пробурмотів він.
— Назад? — перепитав чоловік із загрубілим обличчям.
— А хіба ми не повертаємося?
Його новий приятель здавлено засміявся.
— Хлопче, ми ще й близько не на місці. І радій, що ми не там. Бо тоді розпочнеться найгірше.
І кошмар вступив у другу фазу. Вони перетнули міст, втягли його за собою і знову завдали собі на намуляні, скривавлені плечі. Знову підтюпцем побігли по плато і, досягши протилежного краю, так само опустили міст і навели його через іншу прірву. Армія пройшла по ньому, й усе треба було починати спочатку.
І так повторювалося з добру дюжину разів. Між перебіжками їм перепадало трохи відпочити, та Каладін був такий змучений і спрацьований, що цих коротких перерв не вистачало. Він заледве встигав віддихатися, як його знову змушували піднімати міст.
Вони мали працювати в темпі. Мостонавідники могли відпочивати, доки армія перетинала чергове провалля, але повинні були надолужити цей час завдяки бігу по плато — поминаючи шеренги солдатів, — щоби добутися до наступної розколини раніше за армію. У якийсь момент новий знайомий із загрубілим обличчям попередив його, що в разі, якщо моста не виявиться на належному місці достатньо швидко, після повернення до табору їх відшмагають канчуками.
Ґаз командував, на чім світ стоїть лаяв мостонавідників, роздавав копняки, якщо ті рухалися надто повільно, але, крім цього, і за холодну воду не брався. Каладін дуже скоро відчув кипучу ненависть до цього кощавого чоловіка з пошрамованим обличчям. Дивно: раніше він не відчував нічого подібного до інших своїх сержантів. Така в них була робота — лаяти солдатів і, як уже можеш, підбадьорювати.
Однак не це обурювало Каладіна. Ґаз відправив його на завдання без сандалій і жилета. Попри накладені пов’язки, на пам’ять про цей день у нього залишаться шрами. До ранку його тіло настільки задерев’яніє та вкриється синцями, що він навряд чи зможе пересуватися.
Вчинок Ґаза характеризував того як нікчемного задираку. Він міг втратити мостовика, ризикував успіхом цілої операції — і все через хапливу образу.
«От бурепокидьок», — подумав Каладін, скеровуючи свою ненависть до Ґаза на те, щоби вона допомогла йому подолати це випробування. Кілька разів після того, як вони штовхали міст уперед на належне місце, Каладін знесилено падав, більше не сподіваючись підвестися. Та коли Ґаз знову наказував уставати, хлопець якимось дивом зводився на ноги. Бо інакше б Ґаз переміг.
Чому їм доводилося проходити крізь усе це пекло? Заради чого? Чому вони стільки бігали? Адже вони повинні захищати свій міст, свій вантаж, свою безцінну ношу. Вони повинні тримати на своїх плечах небо й бігти… Вони повинні…
Його свідомість затьмарювалася. Ноги, що біжать. Раз-два, раз-два, раз-два.
— Стій!
Він зупинився.
— Віра!
Він здійняв руки вгору.
— Майна!
Він відійшов убік, а тоді опустив міст.
— Штовхай!
Він штовхнув.
— Умри!
Останній наказ Каладін щоразу подумки віддавав собі сам. Він горілиць повалився на кам’янисту землю, і скелебрунька, що росла поблизу, спішно втягнула своє гудиння, яке той зачепив. Він заплющив очі, не маючи більше сил думати про судоми, — занурився в транс, у напівсон, що пролетів для нього як одна мить.
— Встати!
Він уставав, нетвердо тримаючись на скривавлених ногах.
— Переходь!
Він переходив, не звертаючи уваги на смертоносну прірву під ногами.
— Тягни!
Він хапався за міст і втягував його за собою на інший бік провалля.
— Помінятися місцями!
Каладін розгублено стояв. Він не зрозумів цієї команди: Ґаз іще ніколи її не віддавав. Військо шикувалося в шеренги, рухаючись із тією сумішшю безтурботної грайливості та позірної розслабленості, яку часто відчувають солдати перед боєм. Зі скелі проклюнулося кілька спренів очікування — схожих на червоні стрічки, що виростали із землі й майоріли на вітрі, — і загойдалися поміж воїнів.
Битва?
Ґаз ухопив Каладіна за плече й штовхнув його в напрямку передньої частини мосту.
— Новачки починають свою кар’єру звідси, ваше благороддя, — сказав сержант, злостиво посміхаючись.
Каладін мовчки підняв міст разом з іншими та звів його над головою. Крім стандартних держаків, спереду був ще й пропил якраз на рівні його обличчя, і крізь нього було видно назовні. Усі мостонавідники помінялися місцями: ті, котрі раніше бігли спереду, опинилися ззаду, а ті, що були ззаду — включно з Каладіном і чоловіком із загрубілим обличчям, — перейшли наперед.
Він не питав, нащо це треба. Йому було байдуже. Хоча спереду виявилося краще: тепер він бачив, куди ступає, і бігти стало легше.
Краєвид на плато виглядав типово для важкопрохідних буреземель: там-сям латками траплялася трава, але камінь був занадто твердим, і вона не могла як слід укорінитися. Бульбашкоподібні скелебруньки траплялися частіше: вони вкривали все плато, маскуючись під валуни завбільшки з людську голову. Багато з них порозкривалися, випустивши гудиння, схоже на товсті зелені язики. Декілька навіть цвіло.
Після стількох годин, коли він страждав від задухи в тісному просторі під настилом, бігти спереду було майже насолодою. Чому вони віддали таке чудове місце новачку?
— Таленелат’Елін, страдник зі страдників, — наляканим голосом промовив чоловік праворуч від нього. — Кепські справи. Вони вже вишикувалися! Ох, і дістанеться ж нам…
Каладін примружився, зосереджуючи погляд на щоразу ближчому проваллі. На іншому його боці стояли шеренги воїнів, чия чорна шкіра була вкрита темно-червоними розводами. На них були дивні іржаво-жовтогарячі обладунки, що захищали передпліччя, груди, голови та ноги. Його затуманеному розумові знадобився якийсь час, щоб усвідомити.
Паршенді.
Вони не скидалися на звичайних робітників-паршменів. Ці були набагато м’язистіші, набагато масивніші. Міцної солдатської статури, і в кожного з-за спини виглядала зброя. У декотрих були темно-червоні чи чорні бороди з уплетеними в них камінцями. Обличчя інших — чисто поголені.
Каладін побачив, як воїни з першої шеренги опустилися на одне коліно. У їхніх руках були короткі луки з наготованими стрілами й напнутими тятивами. Не довгі, з яких стріляють на далеку відстань, цілячи високо, а короткі, із загнутими вперед кінцями — з них стріляють прямо, швидко й сильно. Якраз годяща зброя для того, щоби перебити обслугу, перш ніж та встигне навести міст.
«Бо тоді розпочнеться найгірше…»
Й ось настав справжній кошмар.
Ґаз відстав та так і залишився позаду, горлаючи їм звідти, щоби не збавляли темпу. Каладінові інстинкти настирливо підказували, що треба чимшвидше забиратися з лінії вогню, проте сила інерції мосту тягла його вперед — простісінько в роззявлену пащеку звіра, всіяну гострими іклами.
Знемога та біль відступили, і від страху Каладін знову прийшов до тями. Мости неслися вперед, і з-під них лунали крики. Волання тих, хто біг назустріч смерті.
Лучники випустили стріли.
Перший залп поцілив у Каладінового приятеля із загрубілим обличчям, який завалився додолу з одразу трьома стрілами, що стирчали з нього. Чоловік ліворуч від Каладіна також упав — той навіть не встиг роздивитися його обличчя. Опинившись на землі, він заверещав від болю: стріла лише поранила його, та справу довершили ноги мостонавідників. У міру того, як довкола падали люди, міст помітно важчав.
Паршенді спокійно натягнули тятиви й дали другий залп. Боковим зором Каладін помітив, як поруч безсило борсалася інша команда. Здавалося, паршенді зосереджували вогонь на окремих із них, тож цю групу мостонавідників накрив справжній шквал стріл, випущених не одною дюжиною лучників. Люди в перших трьох рядах повалилися замертво, збиваючи з ніг тих, котрі бігли ззаду. Міст накренився, а тоді пішов юзом, видаючи огидний, навіть нудотний звук: під ним опинилися тіла вбитих і розчавлених.
Повз Каладіна просвистіли стріли та вбили інших двох мостонавідників, котрі були з ним у першій лінії. Ще кілька вп’ялося в деревину зовсім близько від нього, й одна розітнула шкіру на щоці.
Він закричав. Від страху, шоку, болю — від межового сум’яття. Ніколи ще він не почувався таким беззахисним на полі бою. Він наступав на ворожі укріплення, біг уперед під градом стріл, але завжди відчував, що якоюсь мірою контролює ситуацію. Тоді у нього був спис, у нього був меч, він міг дати відсіч.
Але не цього разу. Мостонавідники скидалися на свиней, яких гнали на заріз.
Лучники вистрілили втретє, і ще одна з двадцяти команд опинилася долі. Хмари стріл летіли й з алетійського боку і, приземляючись, потрапляли в паршенді. Команда Каладіна майже впритул наблизилася до прірви. Він бачив чорні очі паршенді по той бік розколини, міг розгледіти риси їхніх худих, крапчастих облич. Усюди довкола нього волали від болю мостонавідники, яких ворожі стріли просто викошували з-під настилів. Із гуркотом повалився ще один міст — його більше не було кому тримати.
Ззаду долетів викрик Ґаза:
— Піднімайте й опускайте, ідіоти!
Мостонавідна команда незграбно зупинилася, й у цей момент паршенді дали новий залп. Люди позад Каладіна заволали. Стрільбу перервала хмара стріл, що прилетіли у відповідь з алетійського боку. І хоч від шоку він утратив здатність відчувати, рефлекси підказували йому, що робити. Опустити міст і приготуватися штовхати.
Однак без прикриття залишилися ті мостонавідники, які перебували в задніх рядах і до цього часу почувалися в безпеці. Паршендійські лучники, очевидно, знали про це: вони приготувалися й випустили останній залп. Хвиля стріл обрушилась на міст — із півдюжини чоловіків упало, забризкавши темне дерево кров’ю. З нього несподівано з’явилися страхокузьки — вертляві та фіолетові — і зароїлися в повітрі. Міст накренився: тепер, коли вони раптом втратили стількох людей, штовхати його стало набагато важче.
Каладін перечепився, і міст почав вислизати з рук. Він упав на коліна і відлетів до краю прірви, над якою завис, заледве встигнувши схопитися. Так він і балансував: одна рука розгойдувалася над проваллям, а інша міцно стискала його край. У перенапруженій голові запаморочилося, коли він глянув углиб тієї прямовисної розколини, у темряву внизу. Висота манила його. Він завжди любив лазити по високих скелях разом із Тіеном.
Слідуючи інстинкту, Каладін знову втягнув своє тіло на плато, відповзши назад. Група прикритих щитами піхотинців зайняла їхні місця і штовхала міст. Поки дружні лучники перестрілювалися з ворожими, солдати спромоглися навести міст через прірву, важка кавалерія прогримкотіла по ньому і врізалася в паршендійські ряди. Чотири мости повалилися, але шістнадцять стояли в ряд, уможливлюючи проведення масованої атаки.
Каладін намагався зрушити з місця, відповзти від мосту. Але просто впав там, де й був, оскільки тіло відмовлялось коритися йому. Він не мав навіть сили перевернутися на живіт.
«Я повинен піти… — змучено думав він. — Піти й перевірити — може, чоловік із загрубілим обличчям ще живий… Перев’язати йому рани… Врятувати».
Але не міг. Не міг рухатися. Не міг думати. На його сором, він просто дозволив собі заплющити очі й поринути в забуття.
* * *
— Каладіне.
Він не хотів розплющувати очі. Прокинутися означало повернутися до того жахливого світу болю. Світу, в якому беззахисних, виснажених людей примушували наступати на шеренги лучників. Той світ був кошмаром.
— Каладіне! — жіночий голос звучав м’яко, наче шепіт, та все ж наполегливо. — Вони збираються покинути тебе. Вставай! Ти помреш!
«Немає сил… Немає сил повертатися… Облиш мене».
Щось ляпнуло його по обличчю — легенький ляпанець енергії, який ніби жалив. Він зіщулився. Це було ніщо порівняно з іншими ранами, але чомусь виявилося набагато дієвішим. Він підняв руку, відмахуючись. Цього поруху було достатньо, щоби струсити з себе останні рештки заціпеніння.
Каладін спробував розплющити очі. Одне не розплющувалося: туди збігла кров із розрізаної щоки і присохла довкола повіки. Сонце стояло в іншому місці. Сплили години. Він застогнав і підвів тулуб, витираючи з ока кров, що запеклася. Земля довкола нього була всипана тілами. У повітрі стояв запах крові й дечого ще менш запашного.
Двоє жалюгідних на вигляд мостонавідників по черзі трясли кожне тіло, шукаючи живих, а тоді стягували з трупів жилети й сандалії, полохаючи крєм’ячків, що вже копошилися біля мертвих тіл. Вони б не стали перевіряти Каладіна. На ньому не було нічого, що могло б їх зацікавити. Залишили б його серед трупів на цьому плато, наче човна на мілині.
Каладінова спрен вітру пурхала в повітрі довкола нього, і в її рухах вгадувалася тривога. Він потер щелепу в тому місці, де вона дала йому ляпанця. Більші спрени на зразок неї могли пересувати невеличкі предмети і несильно щипатися зарядами енергії. І цим ще сильніше дратували.
Цього разу це майже напевно врятувало Каладіну життя. Він застогнав, одночасно відчувши біль майже в усьому тілі.
— У тебе є ім’я, духу? — запитав він, через силу зводячись на зранені ноги.
На іншому плато, куди перебралася армія, солдати обнишпорювали трупи паршенді, чогось шукаючи. Може, підбирали спорядження? Скидалося на те, що військо Садеаса перемогло. Принаймні живих паршенді було не видно. Усі вони або загинули, або втекли.
Плато, на якому відбулася битва, здавалося достоту таким самим, як і ті, що їх вони перетнули. Єдине, що вирізняло його, це якась велика грудка… чогось у його центрі. Вона скидалася на велетенську скелебруньку — напевно, якась хризаліда чи мушля у добрих двадцять футів заввишки. З одного боку її розрубали, виставивши напоказ вкриті слизом нутрощі. Він не помітив її під час атаки: тоді його увагу без залишку поглинули лучники.
— Ім’я, — сказала спрен вітру, і в її голосі чулася відстороненість. — Так, у мене є ім’я.
Вона здавалася здивованою, коли глянула на Каладіна.
— А чому в мене є ім’я?
— Звідки мені знати? — відказав Каладін, примушуючи себе зробити крок уперед. Ноги просто горіли від болю. Він заледве кульгав.
Мостонавідники, які були поблизу, здивовано витріщилися на нього, та він не звернув на них уваги й далі шкандибав через плато, доки не знайшов трупа, на якому все ще були жилет і сандалії. Це був той самий чоловік із загрубілим обличчям, який так по-дружньому ставився до нього. Тепер із його шиї стирчала стріла. Хлопець не глянув у його нажахані очі, які безтямно дивилися в небо, а натомість розжився вбранням — шкіряним жилетом, такими ж сандаліями та сорочкою на шнурівці з червоними плямами крові. Каладін відчував відразу до самого себе, але він не збирався розраховувати на те, що одяг видасть Ґаз.
Він опустився на землю й використав чистіші частини сорочки на те, щоби змінити свої імпровізовані пов’язки, а тоді одягнув жилет і сандалії, намагаючись якомога менше рухатися. Задув легкий вітерець і поніс геть запах крові та голоси солдатів, що перегукувалися між собою. Кавалерія вже шикувалася, ніби не могла дочекатись повернення.
— Ім’я, — сказала спрен, проходячи повітрям і зупиняючись біля його обличчя. Вона знову набула подоби молодої дівчини — з тендітними ніжками та в сукні з вільно спадаючими складками. — Сильфрена.
— Сильфрена, — повторив Каладін, зав’язуючи ремінці сандалій.
— Сил, — сказала дух і схилила голову набік. — От потіха. Схоже, тепер у мене є і пестливе ім’я.
— Мої вітання, — проговорив Каладін і, похитуючись, знову звівся на ноги.
Віддалік, збоку від нього, вперши руки в боки й закинувши щита за спину, стояв Ґаз.
— Гей, ти! — гукнув він, тицяючи пальцем у Каладіна. І тоді жестом вказав на міст.
— Ви що, жартуєте? — здригнувся Каладін, дивлячись на залишки мостонавідної команди: у ній залишилося менше половини людей, що зібралися довкола мосту.
— Або неси, або залишайся тут, — відрубав Ґаз. Здавалося, він був чимось сильно роздратований.
«Він гадав, що мене вб’ють, — дійшло до Каладіна. — Тому й не подбав про жилет чи сандалії. Я ж біг у першому ряду». Він був єдиним з усіх мостонавідників переднього краю, хто залишився в живих.
Каладін ладен був сісти й дозволити їм піти без нього. Та перспектива померти від спраги на безлюдному плато теж не видавалася привабливою. І Каладін пошкутильгав до мосту.
— Не бійся, — сказав йому один з мостонавідників. — Тепер нам дозволять іти повільно, частенько зупиняючись перепочити. І дадуть кількох солдат на підмогу: щоби підняти міст, треба щонайменше двадцять п’ять чоловіків.
Каладін зітхнув і зайняв своє місце. Кілька невдах із числа солдатів долучилися до них. Разом вони підняли міст у повітря. Він був страшенно важкий, та все ж вони якось на це спромоглися.
Каладін ішов, відчуваючи внутрішнє заціпеніння. Він гадав, що життя нічого більше не могло йому зробити — нічого гіршого, ніж тавро раба з ґліфом «шаш», нічого страшнішого, ніж втрата всіх близьких на війні, нічого жахливішого, ніж коли підводиш тих, кого поклявся захищати.
Та виявилось, що він помилявся. Була ще одна річ, яку вони могли йому заподіяти. Остання мука, яку світ приберіг спеціально для Каладіна.
І називалася вона «Міст № 4».
7
Будь-що припустиме
«Вони охоплені полум’ям. Вони горять. Вони приносять із собою темряву, і все, що ти бачиш, — це їхню палаючу вогнем шкіру. Горять, горять, горять…» — записано в палагішев 1172 року зі слів підмайстра пекаря за 21 секунду до того, як він помер.
Шаллан спішно йшла цеглисто-жовтогарячим коридором, стеля та верхня частина стін якого були тепер вкриті плямами через проведене Джасною Душезаклинання. Вона лишень сподівалася, що картини на стінах не постраждали.
Попереду з’явилася невелика група паршменів, що несли ганчірки, відра й драбини, лаштуючись відмивати кіптяву. Коли вона проходила повз них, ті мовчки вклонилися. Паршмени вміли говорити, проте рідко користувалися цим умінням. Багато хто справляв враження німих. У дитинстві розводи на їхній схожій на мармур шкірі здавалися їй красивими. Та це було ще до того, як батько категорично заборонив їй проводити час у їхньому товаристві.
Дівчина зосередила увагу на своєму завданні. Як вона переконає Джасну Холін, одну з найвпливовіших жінок у цілому світі, змінити свою думку щодо її опіки? Адже та вочевидь була вперта: вона роками противилася спробам конгрегацій щодо примирення.
Шаллан знову опинилася в широкій головній печері з її височезною кам’яною стелею та метушливими, гарно вдягненими відвідувачами. Їй було страшно, але мигцем побачений Душезаклинач манив її за собою. За останні роки її родина, Дім Давар, збагатилася й зажила слави. Цим вони передусім завдячували батьковим талантам політика — його багато хто ненавидів, та все ж притаманна йому безжальність дала неабиякі плоди. Свою роль відіграли й статки, отримані внаслідок відкриття кількох багатих покладів мармуру на землях Даварів.
Шаллан ніколи не втаємничували в сімейні справи настільки, щоб у неї з’явилися підозри стосовно того, звідки бралося таке багатство. Щоразу, коли одна з каменоломень виснажувалася, батько йшов разом із маркшейдером і розвідував нові поклади. І лише детально поспілкувавшись з останнім, Шаллан та її брати дізналися правду: використовуючи заборонений Душезаклинач, батько потихеньку створював їх. Не такі великі, щоби викликати підозри, але достатні для забезпечення необхідними коштами на просування його політичних цілей.
Ніхто не знав, звідки він роздобув фабріал, який зараз лежав у її захищеному капшуку. Він був у неробочому стані: отримав пошкодження того страшного вечора, коли помер її батько. «Не думай про це», — зусиллям волі наказала собі дівчина.
Вони занесли Душезаклинач на ремонт до ювеліра, але він так і не запрацював. Їхній дворецький — одна з довірених осіб батька, радник на ім’я Луеш, — умів користуватися цим пристроєм, однак у нього також нічого не вийшло.
Сума батькових боргів і фінансових зобов’язань виявилася просто нечуваною. Вони не мали особливого вибору. У родини залишалося трішки часу — можливо, з рік, — після чого ситуація з простроченими виплатами мала стати катастрофічною, а батькова відсутність — надто помітною. Перший та останній раз у житті самітний родинний маєток у глушині став їхньою перевагою, оскільки його розташуванням можна було пояснити затримки з доставкою кореспонденції. Її брати напускали туману, писали листи від батькового імені та кілька разів з’являлися на публіці, поширюючи чутки, ніби ясновельможний Давар затіває щось грандіозне.
І все це заради того, щоби дати їй час утілити в життя свій зухвалий план. Розшукати Джасну Холін. Стати її підопічною. Дізнатися, де вона тримає Душезаклинач. А тоді підмінити його несправним.
Маючи фабріал, вони зможуть створювати нові поклади й відновлять сімейні статки. Зможуть створювати їжу, щоби годувати феодальне військо. Маючи на руках достатньо грошей для сплати боргів і роздачі хабарів, вони могли оприлюднити факт батькової смерті й не зазнати краху.
Шаллан трохи затрималася в головному коридорі, обдумуючи свій наступний хід. Те, що вона планувала, було дуже ризикованим. Їй треба буде вчасно втекти, щоб уникнути звинувачень у крадіжці. Хоч вона й багато про це думала, однак усе ще не уявляла, як влаштувати цю справу. Усі знали, що в Джасни багато ворогів. Мав бути якийсь спосіб звалити на них «поломку» фабріала.
Але це буде потім. А поки що Шаллан просто мусила переконати Джасну взяти її під опіку. Будь-який інший результат був неприйнятний.
Шаллан нервово склала руки в жесті, що означав прохання про допомогу: її покрита захищена рука зігнулася поперек грудей, торкаючись ліктя вільної — піднятої догори та з витягнутими пальцями. До неї підійшла повна жінка, вбрана в туго накрохмалену білу сорочку зі шнурівкою та чорну спідницю, за якими можна було безпомильно розпізнати мажордома.
Вона присіла в реверансі.
— Ваша Світлосте?
— У Паланеум, — сказала дівчина.
Та кивнула й повела Шаллан далі, у глибини довгого коридору. У більшості жінок довкола — включно зі служницями — волосся було прибране, і вона відчувала, як впадає в око її власне, розпущене. Його насичений рудий колір змушував дівчину ще сильніше виділятися.
Незабаром довгий коридор став круто спускатися вниз. Та коли минуло ще півгодини, виявилося, що вона все ще чула звук далеких дзвоників у себе за спиною. Напевно, саме за це тутешні люди їх так любили: навіть у підземеллях Конклаву можна було чути зовнішній світ.
Служниця провела Шаллан до дивовижних на вигляд двостулкових сталевих дверей. Тоді вклонилася дівчині, і та кивком голови відпустила її.
Шаллан не могла не замилуватися красою тих дверей: поверхню покривала різьба у вигляді складних узорів правильної форми — з колами, лініями та ґліфами. Це було щось на кшталт мапи, розділеної на дві половини там, де двері відчинялися. На жаль, вона не мала часу роздивитися всі деталі, а тому поминула їх.
За дверима виявилася величезна кімната, від самих розмірів якої перехоплювало подих. Стіни з гладенької скелі спиналися високо вгору: через тьмяне освітлення вона не могла сказати, на яку саме висоту, проте бачила мерехтіння далеких вогників. Їхні вертикальні поверхні вкривали дюжини маленьких балконів, схожих на приватні ложі в театрі. З багатьох лилося м’яке світло. Чутно було лише звуки перегортуваних сторінок і неясний шепіт. Шаллан здійняла захищену руку до грудей: у цих величних покоях вона почувалася крихітною.
— Ваша Світлосте? — звернувся до неї молодий мажордом, підходячи ближче. — Ви щось шукаєте?
— Певно, нове відчуття перспективи, — з відсутнім виглядом сказала Шаллан. — Як…
— Цю кімнату називають Завісою, — тихо пояснив служник. — Вона передує самому Паланеуму. Обоє існували ще до того, як було засноване місто. Дехто вважає, що ці покої були висічені в скелі самими Співцями зорі.
— А де книги?
— До Паланеуму вам ось сюди, — жестом вказав служник, підводячи її до ряду дверей з іншого боку кімнати.
Пройшовши крізь них, вона опинилася в меншій залі, поділеній на частини товстими кришталевими перегородками. Шаллан підійшла до найближчої з них і провела рукою. Поверхня кришталю була шорстка, мов тесана скеля.
— Створено за допомогою Душезаклинача? — запитала вона.
Її супутник ствердно кивнув. Позаду нього пройшов ще один слуга, вказуючи дорогу старезному подвижнику. Як і більшість із них, той мав поголену голову й довгу бороду. Його просте сіре вбрання було підперезане коричневим поясом. Слуга провів його за ріг, і Шаллан заледве могла розгледіти їхні силуети з іншого боку — мов тіні, що плавали в кришталі.
Вона ступила крок уперед, але служник стиха кашлянув:
— Мені знадобиться ваш вхідний талон, Ваша Світлосте.
— А скільки він коштує? — вагаючись, запитала Шаллан.
— Тисячу сапфірових броамів.
— Так дорого?
— Численні лікарні Його Величності потребують значних коштів на їхнє утримання, — вибачливо сказав чоловік. — А Харбрант тільки й може торгувати, що рибою, дзвониками й інформацією. На два перші товари в нас навряд чи є монополія. Але третій… що ж, у Паланеумі зберігається найбагатша колекція фоліантів і сувоїв у всьому Рошарі. Навіть більша, ніж у Святому анклаві у Валаті. Як виявив останній підрахунок, наше зібрання налічує понад сімсот тисяч окремих текстів.
У її батька було рівно вісімдесят сім книг. Шаллан перечитала їх усі по кілька разів. Скільки ж усього можуть вмістити сімсот тисяч книжок? Вага такого об’єму інформації приголомшила її. Дівчина відчула сильне бажання пробігти поглядом по тих прихованих полицях. Вона змогла би місяцями просто читати назви.
Але ні. Може, після того, як забезпечить майбутнє братів, як фінансові справи родини покращаться, вона ще повернеться. Можливо.
Вона почувалася так, ніби, помираючи з голоду, відмовлялася від свіжого фруктового пирога.
— Де б я могла зачекати, — запитала вона, — якщо той, хто мені потрібен, зараз усередині?
— Ви можете скористатися однією з ніш для читання, — запропонував служник із полегшенням у голосі. Він, певно, боявся, що та влаштує сцену. — Для цього не потрібен вхідний талон. У нас є носії-паршмени, які можуть підняти вас на вищі яруси, якщо забажаєте.
— Дякую, — сказала Шаллан, повертаючись спиною до Паланеуму. Вона знову відчула себе дитиною, яку замкнули в кімнаті, не дозволяючи побігати в саду через батькову параноїдальну тривожність. — А для Її Світлості Джасни вже зарезервована ніша?
— Я можу дізнатися, — відповів служник, ведучи її назад до Завіси з її далекою, невидимою стелею. Він поспішив геть, щоби переговорити з кимось, залишивши Шаллан стояти біля входу до Паланеуму.
Вона могла забігти всередину. Непомітно прослизнути…
Але ні. Брати дражнили її за полохливість, проте не вона втримувала дівчину. Там, поза сумнівом, була охорона, а тому спроба ввірватися всередину неминуче виявилася б не просто марною, а ще й позбавила б її будь-яких шансів змусити Джасну передумати.
Переконати її, проявити свої таланти. Сама думка про це викликала в неї відразу. Шаллан ненавиділа протиборство. За юних літ вона почувалася крихкою кришталевою статуеткою, що зберігається за склом буфета для посуду — дивитися можна, а торкатися — зась. Єдина донька, остання пам’ять про кохану дружину ясновельможного Давара. Їй усе ще здавалося дивним, що саме вона взяла на себе відповідальність після… Після того випадку… Після…
Її обступили спогади. Нан Балат у синцях, його одяг розірваний. Довгий, сріблястий меч у її руці — такий гострий, що розтинає каміння, мов масло.
«Ні, — промайнуло в голові Шаллан. Спершись спиною об кам’яну стіну, вона гарячково стискала у руках портфель. — Ні. Не треба згадувати минуле».
Вона думала знайти розраду в малюванні, і пальці потяглися до портфеля у пошуках паперу й олівців. Та перш ніж устигли їх видобути, повернувся служник.
— Її Світлість Джасна й справді просила, щоби для неї підготували читальну нішу, — сказав він. — Можете почекати там, якщо бажаєте.
— Так, дякую, — мовила Шаллан.
Служник підвів її до затіненої вигородки, де на міцній дерев’яній платформі стояли четверо паршменів. Служник і Шаллан ступили на неї, і ті потягли за мотузки, пропущені через закріплений зверху блок, рухаючи платформу вгору по кам’яній шахті. Єдиним джерелом освітлення були броамові сфери в кожному з кутків стелі ліфта. Аметисти, що давали м’яке, фіолетове світло.
Їй потрібен був план. Джасна Холін не справляла враження людини, яка легко змінює свою думку. Шаллан повинна здивувати, вразити її.
Вони піднялися приблизно на сорок футів над долівкою, і служник махнув паршменам, щоб ті зупинилися. Шаллан прослідувала за мажордомом по темному коридору до одного з невеличких балкончиків, що виступали зі стін уздовж усієї Завіси. Він був круглим, мов башточка, і мав кам’яну загорожу, що сягала їй по пояс й увінчувалася дерев’яними поручнями. Інші зайняті ніші поблискували різними кольорами, оскільки для їхнього освітлення використовувалися сфери. У темряві величезного простору здавалося, що вони просто висіли в повітрі.
У ніші стояли довгий і вигнутий кам’яний стіл, вбудований просто в загорожу балкона, один стілець і кришталева чаша, яка більше нагадувала кубок. Шаллан вдячно кивнула служникові, і той залишив її саму. Відтак вона видобула жменю сфер і кинула їх у чашу, освітлюючи балкон. Вона зітхнула, сідаючи на стілець і кладучи свій портфель на столик. Тоді розщібнула на ньому ремені, шукаючи собі заняття й намагаючись придумати що-небудь — хоч би там що, — аби переконати Джасну.
«Передусім, — вирішила вона, — мені треба зібратися з думками».
Шаллан витягнула з портфеля пачку цупкого паперу для малювання, набір вугільних олівців різної довжини, кілька пензлів і сталевих пер, чорнило й акварельні фарби. Наостанок дістала свій менший блокнот, переплетений у вигляді книжки, що містив ескізи краєвидів, які вона зробила впродовж тижнів, проведених на борту «Усолоди вітру».
Це були простенькі малюнки, які вартували для неї більше, ніж ціла скриня сфер. Шаллан узяла зі стосу аркуш, тоді обрала п’ятикутний вугільний олівець і повертіла його у пальцях. Вона заплющила очі й викликала в пам’яті образ Харбранта, яким запам’ятала його в ту мить, коли їхній корабель тільки-но пришвартувався. Хвилі, що набігають на дерев’яні палі, запах солі в повітрі, матроси, які лазять по вантах і збуджено перегукуються між собою. І саме місто, що здіймається схилом угору, будинки, які громадяться один на одний, щоб і дещиці землі не пропало марно. А ще далекі дзвоники, чиє подзенькування тихо розноситься у повітрі.
За мить вона розплющила очі й взялася малювати. Пальці рухалися самі по собі, спершу накидаючи грубші лінії. Схожа на розпадину долина, у якій розташоване місто. Порт. Тут — квадрати, що стануть будинками, а там — коса лінія, що позначає ту горбисту магістраль, яка веде до Конклаву. Поступово, одну за одною, вона додавала деталі. Тіні на місці вікон. Лінії, щоби промалювати дороги. Подоби людей та екіпажів, щоби передати сум’яття запруджених вулиць.
Колись вона читала, як працюють скульптори. Багато хто бере звичайну кам’яну брилу й спочатку надає їй невиразної форми. Тоді обробляє її знову й знову, за кожним заходом висікаючи все нові елементи. Малювала вона за цим же принципом: спочатку жирні лінії, потім деякі деталі, тоді ще більше — і так до найтонших штрихів. Шаллан ніколи не вчилася графіки: просто робила так, як підказували почуття.
Місто під її рукою набувало форми. Вона умовляла його постати — лінія за лінією, штрих за штрихом. Що б вона без цього робила? Напруження полишало тіло, немов збігало її пальцями, всотуючись в олівець.
За роботою вона забувала про час. Інколи вона ніби впадала в транс, і все довкіл відступало. Її пальці немов рухалися на власний розсуд. Малюючи, набагато легше думалося.
Їй знадобилося не так багато часу, щоби перелити свій Спогад на аркуш. Вона піднесла його до очей — вдоволена, заспокоєна, з ясною головою. Закарбований у пам’яті образ Харбранта зник із її свідомості: вона вивільнила його в ескіз. І в цьому теж було щось від розслаблення. Розум ніби перебував у постійній напрузі, втримуючи Спогади, доки не траплялася нагода використати їх.
Далі вона намалювала Ялба, який стоїть у жилеті на голе тіло й, активно жестикулюючи, втовкмачує щось невисокому рикші, котрий підвіз її до Конклаву. Вона працювала й усміхалася, згадавши привітний голос моряка. Зараз він, напевно, вже повернувся на «Усолоду вітру». Адже дві години минули? Здається, так.
Її завжди більше захоплювало малювати тварин і людей, аніж предмети. Перенесення живої істоти на папір якось бадьорило. Місто складалося з ліній і клітинок, а людина — з кіл і кривих. Чи вдасться їй правильно зобразити ту усмішку на Ялбовому обличчі? Чи зуміє вона передати його ліниву вдоволеність, те, як він залицяється до жінки, набагато вищої від нього за суспільним становищем? І рикшу з його тонкими пальцями та взутими в сандалії ногами, у довгому лапсердаку й мішкуватих штанях. Його дивну мову, проникливий погляд, хитрий план зі збільшення чайових: він ж пропонував не просто поїздку, а цілу екскурсію.
Малюючи, вона відчувала, що працює не лише з вугільним олівцем і папером. При створенні портрета основним інструментом виступала душа. Існують рослини, від яких можна відщипнути крихітний кусочок — листок чи частинку стебла, — посадити його й виростити їхню точну копію. Коли в неї залишався Спогад про людину, вона немов брала садові ножиці та відділяла пагін її душі, а тоді висаджувала і плекала його на альбомному аркуші. З вуглини проростали сухожилля, із товщі паперу — кістки, з чорнила — кров, із шерхлості аркуша — шкіра. Із рухів її пальців поставав ритм, такт, і шкрябання олівця здавалося звуками подиху тих, кого вона зображала.
Біля ватману закопошилися спрени творення, придивляючись до її роботи. Вважалося, що — як і решта спренів — вони завжди поруч, але зазвичай невидимі. Інколи вдавалося принадити їх, а інколи — ні. У малюванні це залежало від майстерності.
Спрени творення були середніх розмірів, завбільшки з її палець, і світилися тьмяним сріблястим світлом. Вони постійно змінювали подобу, набуваючи нових форм — зазвичай тих речей, що їх нещодавно бачили. Вази, людини, стола, колеса, цвяха. Завжди того ж сріблястого кольору, завжди того ж малесенького розміру. Вони точно копіювали форму предметів, але дивно їх пересували. Стіл котився, мов колесо, а ваза розбивалася і склеювалася знову.
Малювання Шаллан назбирало їх із півдюжини: привабило актом творчості — так яскраве полум’я притягує спренів вогню. Вона навчилася не звертати на них уваги. Ті були нематеріальними: варто було лишень торкнутися когось із них рукою, як його фігурка розмазувалась — розповзалася, мов розсипаний пісок, — а потому знову з’являлася. Проте на дотик не відчувалося нічого.
Нарешті, задоволена, вона підняла аркуш, щоби помилуватися. На ньому пишалися детально промальовані Ялб і рикша, з натяками на метушливе місто позаду. Вона правильно вловила вираз їхніх очей. А це найважливіше. Кожній із Десяти сутностей відповідала певна частина людського тіла: кров — рідині, волосся — дереву тощо. Очі співвідносилися з кришталем і склом, адже вони — вікна в людський розум і душу.
Дівчина відклала аркуш убік. Дехто збирав трофеї. Інші збирали зброю чи щити. Багато хто збирав сфери.
А Шаллан збирала людей. Людей і цікавих істот. Напевно, так сталося через те, що значна частина її юності пройшла неначе в ув’язненні. Вона розвинула в собі звичку запам’ятовувати обличчя, щоби згодом відтворити їх на папері. Це почалося після того, як батько застав її за малюванням садівників. Його дочка? Малює портрети темнооких? Він просто оскаженів — це був один із тих нечастих випадків, коли жертвою його горезвісної вдачі стала донька.
Після того людей вона зображала лише на самоті, а решту часу, не криючись, малювала комах, ракоподібних і рослин, що їх бачила в садах маєтку. Батько не заперечував проти цього (адже зоологія й ботаніка — годящі для жінки заняття) і заохочував її обрати природничу історію своїм Покликанням.
Вона взяла третій незайманий аркуш. Він, здавалося, благав замалювати його. Чистий папір був усього лише потенційною можливістю, від якої ні холодно ні жарко, доки не скористаєшся з неї. Немов повністю заряджена сфера, заслана в монастир капшука без можливості прислужитися своїм світлом.
«Замалюй мене».
Довкола аркуша зібралися спрени творення. Поводились тихо, немовби вичікували, сповнені цікавості. Шаллан заплющила очі й уявила Джасну Холін: вона стоїть перед заблокованими дверима, а на її руці поблискує Душезаклинач. У коридорі напружена тиша, і лиш чутно, як плаче, пошморгуючи носом, дитина. Почет, що затамував подих. Занепокоєний король. Безмовне благоговіння.
Шаллан розплющила очі й почала енергійно малювати, цілеспрямовано поринаючи в забуття. Що менше вона буде в «зараз» і що більше в «тоді», то кращим вийде ескіз. Два інші малюнки були підготовчими вправами — цей мав стати шедевром дня. Захищеною рукою вона тримала планшет із закріпленим на ньому аркушем, а права літала над ним, час від часу беручи інший олівець. М’яка вуглина для насиченої, густої чорноти, як-от прекрасне волосся Джасни. Тверда — для світло-сірих відтінків, як-от могутні хвилі світла, випромінювані самоцвітами Душезаклинача.
На кілька довгих хвилин Шаллан знов опинилася в тому коридорі й спостерігала за тим, чого не мало би бути: як єретичка повеліває однією з найсвященніших сил на всьому білому світі. Силою зміни в чистому вигляді, силою, за допомогою якої Всемогутній створив Рошар. У нього було ще одне ім’я, вимовляти яке могли лише вуста подвижників: Елітанатіль — «Той, Що Перетворює».
Шаллан знову вдихала запах цвілі в коридорі. Чула, як скімлить дитина. Відчувала, як гупотить її серце в очікуванні. Скоро брила трансформується. Висмокче Буресвітло з самоцвіту Джасни й поступиться своєю сутністю, ставши чимось новим. У Шаллан перехопило подих.
А тоді спогад розплився — і вона знову опинилася в тихій, м’яко освітленій ніші. Тепер аркуш вкривало бездоганно точне зображення тієї сцени, виконане в чорних і сірих тонах. Горда постать принцеси, котра звернула свій погляд на камінь, вимагаючи скоритися її волі. Це й справді була вона. З інтуїтивною впевненістю художника Шаллан усвідомлювала, що це була одна з найкращих робіт, які їй будь-коли вдавалося створити. На свій дуже скромний лад вона зробила те, на що конгрегації так і не спромоглися, — підкорила Джасну Холін. Тілом пробіг дрож ейфорії. Навіть якщо ця жінка знову відмовить їй, один факт залишиться незмінним: Джасна Холін стала частиною колекції Шаллан.
Дівчина витерла пальці спеціальною ганчірочкою, а тоді піднесла сторінку перед обличчя. Вона мимохіть помітила, що приманила вже дві дюжини спренів творення. Доведеться покрити аркуш живицею древофанерника, щоб закріпити вугіль і запобігти його розмазуванню, — у портфелі був її невеличкий запас. Та спочатку вона хотіла як слід роздивитися малюнок і зображену на ньому постать. Яка вона — Джасна Холін? Точно не з тих, кого можна залякати. Вона була жінкою аж до самих кісток, магістром жіночих наук, проте аж ніяк не відзначалася тендітністю.
Така жінка оцінить цілеспрямованість Шаллан. Вона вислухає ще одне прохання про опіку, якщо лише подати його належним чином.
Джасна також була раціоналісткою, жінкою, якій ставало сміливості заперечувати існування самого Всемогутнього, базуючись на власних умовиводах. Вона оцінить силу, однак лише якщо в її основі лежатиме логіка.
Шаллан кивнула сама собі, взяла четвертий аркуш і пензель для письма з тонким кінчиком, тоді струснула й відкрила каламар із чорнилом. Джасна вимагала доказів її вмінь з логічного мислення й письма. Що ж, хіба є кращий спосіб продемонструвати їх, аніж викласти своє прохання на папері?
«Ваша Світлосте Джасно Холін, — написала Шаллан, виводячи літери так акуратно й красиво, як лише вміла. Можна було би скористатися пером з очеретини, але пензель для письма був спеціально призначений для витворів мистецтва, а її лист якраз і мав стати одним із них. — Ви відхилили моє прохання. Я приймаю Ваше рішення. Однак, як відомо кожному, хто має належну підготовку у сфері проведення наукових досліджень, жодне припущення не повинне сприйматися як аксіоматичне». Насправді ця максима зазвичай формулювалася так: «жодне припущення — крім того, що стосується існування Всемогутнього, — не може розглядатися як аксіоматичне». Але її варіант мав більше сподобатися Джасні.
«Учена має бути готовою переглянути свої теорії, якщо результати експериментальних досліджень спростовують їх. Я маю надію, що Ви підходите до ухвалення рішень за цим же принципом: як до попередньо отриманих результатів, що можуть підлягати уточненню у світлі нововідкритих фактів.
Із нашої короткої розмови я зрозуміла, що Ви високо цінуєте наполегливість. Ви похвалили мене за те, що я не припинила розшукувати Вас. Висновуючи з цього, я гадаю, що Ви не сприймете мого листа як ознаку поганого тону. Прошу Вас потрактувати його як доказ мого палкого бажання стати Вашою підопічною, а не як вияв зневаги до висловленого Вами рішення».
Шаллан торкнулася губів верхнім кінчиком пензля, обдумуючи наступну фразу. Спрени творення повільно розтанули й зникли. Вона чула, ніби існують спрени логіки, схожі на крихітні буряні хмарки — їх притягують особливо переконливі аргументи, — проте сама їх ніколи не бачила.
«Ви очікуєте доказів того, що я гідна Вашої опіки, — вела далі Шаллан. — Я б дуже хотіла продемонструвати, що рівень моєї підготовки кращий, ніж виявила наша співбесіда. На жаль, у мене немає підстав апелювати до цього. Моя здатність до розуміння не вільна від недоліків. Це очевидно й не створює жодних розумних засад для дискусій.
Але людське життя — це не звичайна собі логічна головоломка: для прийняття вдалих рішень неоціненним є контекст індивідуального досвіду. Мої знання з логіки не дотягують до Ваших стандартів, однак навіть мені відомо, що в раціоналістів існує правило: не слід залучати логіку в якості абсолютного мірила там, де задіяні люди. Адже ми не тільки мислячі істоти.
З огляду на це суть моєї аргументації зводиться до того, щоби продемонструвати причини мого неуцтва. Не тому, що я шукаю собі виправдання, а тому, що хочу пояснити. Ви висловили невдоволення стосовно того, що в особи на кшталт мене такий невідповідний рівень підготовки. Куди дивилася моя мачуха? Де були мої наставниці? Чому моєю освітою опікувалися так недбало?
Факти не дають підстав для того, щоби пишатися ними. Я мала дуже небагато наставниць і практично не здобула освіти. Мачуха намагалася цьому зарадити, проте їй самій бракувало необхідних знань. Це таємниця за сімома печатями, однак у багатьох провінційних веденських родинах манкірують належним навчанням жінок.
Ще коли я була малою, то мала трьох різних наставниць, проте жодна з них не затримувалася довше, ніж на кілька місяців, після чого залишала дім, посилаючись на батьків важкий характер і невихованість. Тож у плані освіти я опинилася полишеною на власну волю. Що могла, дізнавалася з книг, заповнюючи прогалини завдяки перевагам своєї допитливої вдачі. Та я, звичайно ж, не можу рівнятися ерудицією з тими, хто здобув повноцінну — і недешеву — освіту.
Чому це є аргументом на користь того, щоби Ви прийняли мене? Тому що все, що я засвоїла, дісталося мені ціною величезних особистих зусиль. Те, що іншим подавали на блюдці, я мала виривати з боєм. Гадаю, що з огляду на це моя освіта, якою б обмеженою вона не була, має додаткову цінність. Я поважаю Ваші рішення, але прошу переглянути одне з них. Яку б із підопічних Ви краще воліли мати? Ту, котра здатна повторювати правильні відповіді, тому що їх втлумачила їй щедро оплачувана наставниця, чи ту, якій доводилося боротися за кожну дещицю своїх знань?
Запевняю Вас, що одна з них цінуватиме Ваші уроки куди вище, ніж інша».
Шаллан відняла пензель від аркуша. Тепер, коли вона ще раз обдумала свої аргументи, ті здалися їй непереконливими. Виставила напоказ своє невігластво і чекає, що Джасна схопить її в обійми? Та все ж скидалося на те, що так і треба було діяти, хоча цей лист і був брехнею. Брехнею, зітканою з правд. Насправді вона прибула не для того, щоби долучитися до знань Джасни. Вона збиралася її обікрасти.
Шаллан відчула докори сумління — вона ледь не схопила аркуш і не зіжмакала його. Від кроків у коридорі в неї завмерло серце. Вона скочила на ноги й заметушилася, притискаючи захищену руку до грудей. Гарячково підбирала слова, щоб пояснити Джасні Холін свою присутність.
У коридорі замерехтіло світло, чергуючись із тінями, і в нішу несміливо зазирнула незнайома постать, тримаючи на долоні одну-єдину білу сферу замість ліхтарика. Це була не Джасна. Там стояв чоловік років двадцяти із хвостиком, у простому сірому вбранні. Подвижник. Шаллан дещо заспокоїлася.
Чоловік помітив її. У нього було вузьке обличчя й проникливі блакитні очі. Коротко підстрижена борода прямокутної форми, поголена голова.
— Ой, вибачте, Ваша Світлосте, — проговорив він тоном освіченої та вихованої людини. — Я гадав, що це ніша Джасни Холін.
— Ви не помилилися, — сказала Шаллан.
— Он як. А ви теж її чекаєте?
— Так.
— Ви будете дуже сильно заперечувати, якщо я почекаю разом із вами?
У нього був легкий гердазійський акцент.
— Звичайно, ні, подвижнику.
Вона кивнула йому на знак пошани, а тоді спішно зібрала свої речі, звільняючи для нього місце.
— Я не можу зайняти ваш стілець, Ваша Світлосте! Я принесу собі інший.
Вона підняла руку, протестуючи, але той уже вийшов. Він повернувся за кілька секунд, несучи стілець з іншої ніші. Чоловік був високий і худорлявий, а також — як, дещо знітившись, вирішила Шаллан — досить привабливий. Її батько мав у своєму володінні лише трьох подвижників — і всі як один старенькі. Вони мандрували його землями, навідувалися в села, проповідуючи простолюду та допомагаючи досягти Віх його Слави та Покликань. Їхні обличчя були в її колекції портретів.
Подвижник опустив стілець, але сідати не квапився, поглядаючи на стіл.
— От так-так! — здивовано промовив він.
На якусь мить Шаллан подумала, що той читає її листа, і відчула безрозсудний напад паніки. Але подвижник розглядав три малюнки, що лежали в узголів’ї столу в очікуванні на лак.
— Це ви намалювали, Ваша Світлосте?
— Так, подвижнику, — відповіла Шаллан і потупила очі.
— До чого ці формальності? — сказав той, нахиляючись уперед і поправляючи окуляри, щоби краще роздивитися її роботу. — Можете називати мене брат Кабсал або просто Кабсал. Серйозно, усе гаразд. А вас як звати?
— Шаллан Давар.
— Присягаюся золотими ключами Веделедева, Ваша Світлосте! — сказав брат Кабсал, опускаючись на стілець. — Це Джасна Холін навчила вас так вправно орудувати олівцем?
— Ні, подвижнику, — сказала вона, так і не сідаючи.
— І знов офіціоз, — проговорив він, усміхаючись до неї. — Скажіть, невже я такий страшний?
— Мене виховували в дусі пошани до подвижників.
— Що ж, особисто я вважаю, що пошана — як гній: нанесіть його помірним шаром — і вруна буятимуть, та варто перестаратися — і залишиться лише сморід.
Його очі зблиснули.
Це що ж, подвижник — слуга Всемогутнього — тільки-но говорив про гній?
— Подвижник — це представник самого Всемогутнього, — сказала вона. — Виявляти недостатньо поваги до вас означає не шанувати і Його.
— Ясно. То як ви б відреагували, якби вам явився тут сам Всемогутній? Протокольним пієтетом і поклонами?
Вона замислилася.
— Гадаю, ні.
— Ага-а. А як би ви відреагували?
— Підозрюю, що волала би від болю, — відказала вона, занадто легко вибовкуючи свою думку. — Адже писано є: «Слава Всемогутнього така, що кожен, хто узрить його, відразу ж спопеліє».
Подвижник засміявся:
— І справді мудрі слова. Але прошу вас, сядьте.
Повагавшись, вона скорилася.
— Здається, ви ще сумніваєтеся, — сказав він, беручи до рук намальований нею портрет Джасни. — Що мені зробити, щоб ви розслабилися? Залізти на цей стіл і станцювати джигу?
Вона здивовано закліпала очима.
— Заперечень немає? — сказав брат Кабсал. — Ну що ж…
Він поклав портрет і став вилазити на стілець.
— Будь ласка, не треба, — мовила Шаллан, виставляючи вперед вільну руку.
— Точно?
Він кинув на стіл оцінювальний погляд.
— Так, — спішно відказала Шаллан, уявляючи собі, як подвижник розгойдується на ньому, оступається, падає з балкона і, пірнувши в порожнечу, опиняється на підлозі за десятки футів під ними. — Будь ласка! Обіцяю більше вас не поважати!
Фиркнувши від сміху, він зістрибнув зі стільця, сів і по-змовницькому нахилився до неї.
— Погроза джигою на столі майже завжди спрацьовує. За весь час мені довелося втілити її в життя лише раз, коли я програв заклад брату Лганіну. Подвижник-настоятель нашого монастиря ледве не зомлів із переляку.
Сама того не бажаючи, Шаллан усміхнулася.
— Але ви подвижник, вам заборонено мати власність. На що ж ви закладалися?
— На два глибокі понюхи аромату чемерника, — відповів брат Кабсал, — і сонячне тепло на шкірі, — він усміхнувся. — Інколи ми досить винахідливі. Роками маринуючись у монастирі, мимоволі таким станеш. Але ж ви збиралися пояснити мені, де навчилися так майстерно володіти олівцем.
— Тренуючись, — сказала Шаллан. — Підозрюю, що, зрештою, всі саме так і вчаться.
— І знову мудрі слова. Я починаю сумніватися, хто ж із нас подвижник. Але ви безперечно вчилися у когось.
— У Дандоса Маслоклятвеного.
— О-о-о, якщо когось і можна назвати великим графіком, то це його. Хм, не те щоб я сумнівався у правдивості слів Вашої Світлості, проте ви заінтригували мене: як же це Дандос Геральдін міг бути вашим наставником із малювання, якщо — наскільки мені відомо — він страждає від хронічного й невиліковного захворювання, яке зазвичай іменують смертю. І то вже цілих триста років.
Шаллан зашарілася.
— У мого батька була книга його повчань.
— І ви навчилися цьому, — сказав Кабсал, знову беручи малюнок зі столу, — по книзі.
— Ну… так… а що?
Він ще раз глянув на портрет.
— Мені варто більше читати.
Шаллан мимоволі засміялася з виразу подвижникового обличчя й залишила собі Спогад про те, як він сидить, розглядаючи її малюнок, потирає одним пальцем заросле підборіддя, а в його рисах проступає суміш здивування й захоплення.
Поклавши картину на стіл, він приємно всміхнувся.
— У вас є лак?
— Є, — відповіла вона, дістаючи з портфеля флакон, оснащений розпилювачем із грушею — на кшталт тих, у яких зазвичай бувають парфуми.
Він узяв цю невеличку пляшечку, провернув затискач на шийці, струснув її і випробував лак на тильній стороні долоні. Тоді вдоволено кивнув і потягнувся до малюнка.
— Неприпустимо наражати такий шедевр на небезпеку бути затертим.
— Я сама можу залакувати його, — мовила Шаллан. — Вам не варто завдавати собі клопоту.
— Це не клопіт, а честь. Крім того, я подвижник. А ми не знаємо, куди себе подіти, якщо не крутимося під ногами в інших і не виконуємо за них роботи, з якою вони й самі могли б упоратися. Краще просто зробити мені цю приємність, — відповів він і взявся наносити лак, акуратно прискаючи на аркуш.
Вона заледве стримувалася, щоб не вихопити малюнка. На щастя, подвижник був обережний, і лак лягав рівномірно. Очевидно, він мав досвід.
— Ви з Джа Кеведу, правда ж?
— Визначили за волоссям? — запитала вона, підносячи руку до своїх рудих кучерів. — Чи за акцентом?
— За ставленням до подвижників. Веденська церква — найконсервативніша з усіх. Я бував у вашій чарівній країні двічі, і хоча ваша їжа добре приживається в моєму шлунку, проте всі ті поклони й розшаркування, якими ви осипаєте подвижників, були мені неприємні.
— Можливо, вам варто було кілька разів станцювати на столі.
— Я подумував про це, — сказав він, — але мої брат і сестра в подвижництві, ваші земляки, попадали би мертвими від сорому. Для мене було би нестерпно мати на совісті такий тягар. Всемогутній не виявляє поблажливості до тих, хто вбиває його слуг.
— Гадаю, він з осудом ставиться до вбивства як такого, — відповіла вона, все ще слідкуючи, як той наносить лак. Дивно було бачити, що хтось інший працює над її малюнком.
— А що думає про ваш талант Її Світлість Джасна? — запитав він, не припиняючи роботи.
— Гадаю, що їй байдуже, — відповіла Шаллан і скривилася, пригадавши свою розмову з нею. — Не схоже, щоби вона аж надто високо цінувала образотворчі мистецтва.
— І я чув те саме. На жаль, це один з її нечисленних недоліків.
— А інший — та суща дрібниця, що вона єретичка?
— Точно, — погодився Кабсал, усміхаючись. — Мушу зізнатися, що, заходячи сюди, я очікував не на по-, а на зне-вагу. А як ви потрапили до її оточення?
Шаллан здригнулася, вперше усвідомивши, що брат Кабсал, очевидно, прийняв її за одну з фрейлін принцеси. А може, за підопічну.
— Тьху ти, — прошепотіла вона.
— Перепрошую?
— Схоже, я мимоволі ввела вас в оману, брате Кабсал. Я ніяк не пов’язана з Її Світлістю Джасною. Принаймні поки що. Я намагалася домогтися, щоби вона взяла мене під свою опіку.
— Он воно як, — сказав він, закінчуючи лакування.
— Вибачте.
— За що? Ви не зробили нічого поганого, — він дмухнув на малюнок, а тоді повернув його, показуючи їй. Лак був нанесений ідеально, без єдиного патьоку. — Чи не могли би ви дещо зробити для мене, дитя моє? — попросив він, відкладаючи аркуш убік.
— Так, будь-що.
Почувши це, той здивовано звів брову.
— Будь-що припустиме, — виправилася дівчина.
— І хто ж це припускатиме?
— Гадаю, що я.
— Шкода, — сказав він, підводячись. — Доведеться обмежити себе. Чи не були б ви така люб’язна повідомити Її Світлість Джасну, що я заходив, але не дочекався її?
— Ви з нею знайомі?
І які ж це справи могли бути у гердазійського подвижника та Джасни, несосвітенної безбожниці?
— Ну, я б так не сказав, — відповів той. — Хоча сподіваюся, їй знайоме моє ім’я, оскільки я неодноразово просив аудієнції.
Шаллан кивнула, підводячись.
— Гадаю, ви хочете спробувати навернути її?
— Вона просто унікальний екземпляр — по-справжньому міцний горішок. Не думаю, що зміг би жити в мирі з собою, якби хоча б не спробував переконати її.
— Нам хотілося б, щоб ви все ж таки жили, — зауважила Шаллан, — бо інакше ми знову зіткнемося з вашою бридкою звичкою замалим не вбивати подвижників.
— Це точно. У будь-якому разі я гадаю, що особисто передане вами повідомлення може виявитися дієвим там, де письмові звернення залишилися без уваги.
— Я… сумніваюся…
— Ну, якщо вона відмовиться, то це лише означатиме, що я повернусь, — усміхнувся він. — І сподіваюся, з цього також випливатиме, що ми зустрінемося знову. Тож я з нетерпінням чекаю на це.
— Як і я. І ще раз вибачте за непорозуміння.
— Ваша Світлосте! Прошу — не беріть на себе відповідальності за мої припущення.
Шаллан теж усміхнулася:
— Я не ризикну брати на себе відповідальність за вас, брате Кабсал, — у жодній мірі і з жодного приводу. Та все ж почуваюся якось не дуже.
— Минеться, — відказав він, зблиснувши блакитними очима. — Та все ж я зроблю все від мене залежне, щоби ви, так би мовити, «одужали». Скажіть, що ви любите? Крім, звичайно, вшанування подвижників і малювання чудових картин.
— Варення.
Він схилив голову набік.
— Воно смачне, — пояснила дівчина, знизавши плечима. — Ви запитали, що я люблю. Ну от, варення.
— Отже, домовилися.
Подвижник ступив у темний коридор, копирсаючись у кишені мантії в пошуках сфери, щоб освітити шлях. За кілька секунд він зник з-перед очей.
Чому він не дочекався повернення Джасни? Шаллан похитала головою. Тоді залакувала два інші малюнки. Щойно ті просохли й вона спакувала їх у портфель, як у коридорі знову почулися кроки, і дівчина впізнала голос Джасни.
Залишивши лист на столі, Шаллан поспішливо зібрала свої речі і відійшла в бокову частину ніші, де й вирішила чекати. За мить увійшла Джасна Холін у супроводі невеликої групи служників.
Вигляд у неї був невдоволений.
8
Ближче до вогню
«Перемога! Ми стоїмо на верхів’ї гори! Вони розбігаються перед нами! Їхні домівки стають нашими вертепами, а їхні землі тепер — наші мизи! І вони горітимуть, як колись ми, там, де порожнеча й пустка», — записано ішашана 1172 року зі слів світлоокої старої діви восьмого дану за 18 секунд до того, як вона померла.
Побоювання Шаллан підтвердилися, щойно Джасна глянула прямо на неї, а тоді вперлася захищеною рукою у бік, демонструючи роздратування.
— Отже, ти все ж тут.
Шаллан зіщулилася.
— Вам слуги сказали, так?
— Ти ж не думала, що вони залишать когось у моїй ніші, не попередивши мене?
У коридорі за її спиною загаялася невелика група паршменів, кожен із яких тримав у руках стіс книжок.
— Ваша Світлосте Холін, — проговорила Шаллан, — я лише…
— Я вже змарнувала на тебе досить часу, — перебила її Джасна, злютовано поблискуючи очима. — Зараз ти підеш геть, панно Давар. І ми не побачимося знову, допоки я залишатимусь тут. Я ясно висловилася?
Надії Шаллан пішли прахом. Вона зіщулилася ще сильніше. Джасна Холін вміла бути переконливою. Їй не можна було перечити. Досить було просто глянути в її очі, щоб зрозуміти це.
— Вибачте, що потурбувала вас, — прошепотіла Шаллан, стискаючи портфель. Відтак дівчина полишила нішу з усією гідністю, на яку лишень спромоглася. Вона швидко йшла коридором, заледве стримуючи сльози прикрості й розчарування, і почувалася цілковитою дурепою.
Вона дісталася шахти підйомника, але паршмени, які щойно доправили Джасну, вже повернулися вниз. Шаллан не стала смикати за шнур дзвоника, щоб знову викликати їх, а сперлася спиною об стіну і сповзла додолу. Вона підібгала коліна до грудей, притиснувши ними й портфель, обвила руки навколо щиколоток, через тканину манжети обхопивши вільною рукою захищену, і заледве дихала.
Сердиті люди вибивали її з колії. Вона мимоволі згадувала батькові філіппіки, знову чула гарикання, крики та скімлення. Може, вона була слабкою через те, що протиборство так негативно впливало на неї? Їй здавалося, що так.
«От дурне дівчисько, — подумала вона, і зі стіни поряд з її головою виповзло кілька болекузьок. — І чому ти вирішила, що в тебе вийде? Та ти ж за все життя бувала далі рідного маєтку щонайбільше з півдюжини разів! Ідіотка, ідіотка, ідіотка!»
А вона ще й переконала братів вірити в неї, покладати надії на її сміховинний план. І чого вона досягла? Змарнувала шість місяців, упродовж яких їхні вороги підібралися ближче.
— Ваша Світлосте Давар? — пролунав невпевнений голос.
Шаллан звела погляд угору, усвідомивши, наскільки сильно занурилася в своє горе, — навіть не бачила, як підійшов служник. Це був молодий іще чоловік, одягнений у чорну уніформу, але без емблеми на грудях. Не мажордом, а, ймовірно, стажист.
— Її Світлість Холін хотіла би поговорити з вами, — молодий чоловік жестом вказав углиб коридору позад себе.
«І далі паплюжити мене?» — подумала Шаллан, і на її обличчі проступила гримаса образи. Але ж така можновладна пані, як Джасна, завжди отримує те, чого хоче. Шаллан зусиллям волі вгамувала дрож і звелася на ноги. Вона хоча би спромоглася не розплакатись, тож з її макіяжем було все гаразд. Дівчина пішла за служником назад до освітленої ніші, виставивши перед собою портфель, немов щит на полі бою.
Джасна Холін сиділа на тому ж стільці, що й Шаллан незадовго до того, а на столі лежали стоси книг. Вільною рукою принцеса потирала чоло. На тильній стороні її долоні так само красувався Душезаклинач, але вставлений у нього димчастий кварц потемнів і розтріскався. Хоча Джасна виглядала стомленою, вона трималася ідеально прямо; її сукня з тонкого шовку сягала до землі, а захищена рука лежала на колінах.
Джасна зосередила погляд на Шаллан й опустила вільну руку.
— Панно Давар, мені не слід було так гніватись на тебе, — промовила вона стомленим голосом. — Ти просто проявила наполегливість, а це та риса, яку я зазвичай заохочую. Грім і блискавка, я й сама нерідко хибую на впертість. Інколи найважче прийняти в інших якраз те, що плекаєш у собі. Моїм єдиним виправданням може слугувати те, що останнім часом я занадто перенапружувала свої сили.
Шаллан вдячно кивнула, хоча почувалася страшенно ніяково.
Джасна повернулася й виглянула з ніші у темний простір Завіси.
— Я знаю, що про мене говорять. Насмілюся сподіватися, що я не така безсердечна, як дехто вважає, хоча жінка може зажити й куди гіршої слави, ніж репутації мегери. Вона хоча би може стати в пригоді.
Шаллан через силу стримувала нервове тремтіння. Може, їй варто піти?
Джасна похитала головою сама до себе, та Шаллан не могла здогадатися, які ж саме думки спричинили цей несвідомий жест. Врешті-решт вона повернулася до дівчини й махнула рукою у бік великої, схожої на кубок, чаші, яка стояла на столі. У ній так і залишилося з дюжину її сфер.
Нажахана Шаллан затисла вільною рукою рот. Вона зовсім забула про гроші! Дівчина вдячно вклонилася Джасні, а тоді поквапливо зібрала сфери.
— Ваша Світлосте, доки не вилетіло з голови: обіцяла вам передати, що коли я тут чекала, до вас заходив подвижник, брат Кабсал. Він просив переказати вам, що хоче поговорити.
— Я не здивована, — відказала Джасна. — А ти, здається, і думати забула про сфери, панно Давар. Я гадала, що ти чекаєш у коридорі, щоб забрати їх. Хіба не через це ти залишалася поблизу?
— Ні, Ваша Світлосте. Я просто намагалася вгамувати нерви.
— А-а-а…
Шаллан прикусила губу. Здавалося, принцеса відійшла від нещодавнього нападу гніву. Можливо…
— Ваша Світлосте, — запитала вона, зіщулившись від власного нахабства, — вам сподобався мій лист?
— Лист?
— Я… — дівчина глянула на стіл. — Під ось цим стосом книг, Ваша Світлосте.
Служник миттю відсунув книги вбік. Напевно, паршмени поклали їх на папір, самі цього не помітивши. Здійнявши брову, Джасна взяла лист, а Шаллан похапцем розщібнула портфель і сховала сфери у гаманець. А потому вилаяла себе за цю похапливість, позаяк не мала більше чого робити, окрім як стояти, чекаючи, доки Джасна закінчить читати.
— Це правда? — запитала Джасна, піднімаючи погляд від аркуша. — Ти здобула освіту самотужки?
— Так, Ваша Світлосте.
— Що ж, це вражає.
— Дякую, Ваша Світлосте.
— І твій лист — удалий хід. Ти правильно припустила, що я дам відповідь на письмове звернення. Ти продемонструвала вміння володіти словом, а риторика листа доводить твою здатність мислити логічно й підбирати влучні аргументи.
— Дякую, Ваша Світлосте, — мовила Шаллан, відчуваючи ще один приплив надії, змішаної з утомою. За останні кілька годин її нерви аж надто часто смикали взад-вперед, немов канат на змаганні з перетягування.
— Тобі слід було залишити для мене цю записку й піти ще до мого повернення.
— Але тоді вона б загубилася під стосом книг.
У відповідь Джасна здійняла брову, немов показуючи, що не любить, коли її виправляють.
— Що ж, гаразд. Життєві обставини окремої людини і справді важливі. У твоєму конкретному випадку вони не можуть слугувати виправданням за брак знань з історії та філософії, але я виявлю поблажливість. Ти отримаєш дозвіл повторно звернутися до мене пізніше, а це привілей, з якого ще ніколи не користувалася жодна претендентка на мою опіку. Щойно отримаєш достатню підготовку з цих двох предметів, прибудеш до мене знову. І якщо виявиш достатні успіхи, я прийму тебе.
У Шаллан обірвалося серце. Пропозиція Джасни й справді була щедрою, але щоби задовольнити її вимоги, знадобляться роки навчання. До того часу Дім Давар упаде, його землі розділять між кредиторами, а братів і її саму позбавлять титулу та, вірогідно, продадуть у рабство.
— Дякую, Ваша Світлосте, — сказала Шаллан, вклоняючись.
Принцеса кивнула, даючи зрозуміти, що питання вичерпане. Шаллан залишила її, тихо пройшла по коридору й смикнула за шнур дзвінка, викликаючи ліфтерів.
Джасна — ні багато ні мало — пообіцяла прийняти її пізніше. Для більшості претенденток це була би величезна перемога. Навчання у Джасни Холін, яку багато хто вважав найталановитішою серед учених-сучасниць, забезпечило б Шаллан осяйне майбутнє. Вона би дуже вдало вийшла заміж — напевно, за сина великого князя, — і перед нею би відкрилися двері до нових соціальних кіл. Власне, якби в Шаллан було доволі часу, щоби вчитись у Джасни, сама лишень престижність такого зв’язку з принцесою Холін могла би виявитися достатньою, щоб урятувати її родину.
Якби ж.
Зрештою Шаллан вийшла з Конклаву. Воріт перед будівлею не було — лише колони біля входу до її роззявленої пащі. Вона здивувалася, помітивши, що вже сутеніло. Дівчина стомлено спустилася великими сходинками й звернула на вужчу й більш доглянуту бокову доріжку, де вона нікому не заважала. Уздовж алеї тяглися невисокі пасма декоративної сланцекірки, і деякі її види випустили свої схожі на віяла вусики, які погойдував вечірній вітерець. Кілька життєкузьок, що нагадували світні зелені порошинки, ліниво перепурхували з гілки на гілку.
Шаллан сперлася спиною на одну з цих кам’янистих рослин, і та відразу ж втягнула й заховала свої вусики. З цього місця їй було видно весь Харбрант, вогні якого світилися внизу, немов вогненний каскад, що струмував униз по схилу стрімчака. У неї та її братів залишався єдиний вихід — втеча. Покинути напризволяще родинний маєток у Джа Кеведі й шукати притулку. Але де? Хіба ж залишалися ще старі союзники, яких її батько не відштовхнув?
А ще той дивний набір мап, який вони знайшли в його кабінеті. Що він означав? Батько рідко коли відкривав дітям свої плани. Навіть його радники знали дуже небагато. Геларану, її найстаршому братові, було відомо більше, проте він зник понад рік тому, і батько оголосив його мертвим.
Як і завжди, від згадки про батька їй стало недобре, і груди стиснув біль. Вона піднесла вільну руку до голови, відчувши раптове знесилення від усієї серйозності ситуації, в якій опинився Дім Давар, її ролі в цій ситуації та тієї таємниці, яку вона зберігала, ховаючи за десятьма ударами серця.
— Агов, панянко! — пролунав чийсь голос. Вона обернулась і з подивом побачила Ялба, котрий стояв на скелястому пагорку недалеко від входу до Конклаву. Група чоловіків у формі вартових сиділи довкола нього.
— Ялб? — приголомшено витиснула із себе Шаллан: він уже давно мав повернутися на корабель. Вона швидко наблизилася до нього й стала під невисоким виступом оголеної породи. — Чому ти все ще тут?
— Та, — сказав він, усміхаючись, — я ось прилаштувався грати в кабер із цими чесними й достойними панами з міської варти. Зметикував, що стражі правопорядку навряд чи мене обмахлюють, тож ми затіяли джентльменську гру, допоки я чекав.
— Але ти не повинен був чекати.
— Вигравати у цих добродіїв вісімдесят світлоскалок мене теж ніхто не примушував, — зі сміхом відказав Ялб. — Але я зробив і те, і друге!
Чоловіки, які сиділи довкола нього, виглядали куди менш життєрадісними. Їхня форма — лицарські плащі жовтогарячого кольору, підперезані білими крамними поясами.
— Що ж, гадаю, мені саме час вести вас назад на корабель, — мовив Ялб, знехотя ховаючи сфери, що купкою лежали біля його ніг. Вони переливалися різноманітними відтінками. Світло було слабким — там були самі лише світлоскалки, — проте це був неймовірний виграш.
Шаллан відступила, і Ялб зістрибнув з пагорка. Його партнери запротестували, та він жестом вказав на Шаллан:
— Ви що, хочете, щоб я дозволив світлоокій жінці її суспільного стану самій добиратися на корабель? А я був гадав, що ви — люди честі!
Протести стихли.
Ялб придушено хихикнув сам до себе, вклонився Шаллан і повів її далі вздовж алеї. Його очі блищали.
— Прародителю бур, ну й сміхота: залишив законників без штанів. Щойно ця чутка розповзеться містом — і в усіх портових генделиках мені наливатимуть за рахунок закладу.
— Тобі не слід грати в азартні ігри, — сказала Шаллан, — не слід намагатися вгадати майбутнє. Я дала тобі ту сферу не для того, щоби ти змарнував її на такі безпутства.
Ялб засміявся:
— А хіба ж це азартна гра, якщо наперед знаєш, що виграєш?
— Ти махлював? — нажахано прошипіла вона, оглядаючись на вартових, які знову посідали, збираючись продовжити гру при світлі сфер, розкладених на каменях перед ними.
— Не треба так кричати, — тихо проговорив Ялб. Однак скидалося на те, що він був дуже вдоволений із себе. — Пошити в дурні чотирьох вартових — це вам не абищо. І досі не віриться, що я це зробив!
— Ти розчарував мене. Так поводитись не годиться.
— Ще й як годиться, якщо ти моряк, юна панно, — стенув той плечима. — Вони від мене саме цього й чекали. Слідкували за кожним моїм рухом, немов приборкувачі небесних мурен, — а як же інакше? Адже справа була не в картах: вони намагалися збагнути, як саме я махлюю, а я намагався не дати їм вивести мене на чисту воду. Ох, попсували би вони мені шкіру, якби вчасно не з’явилися ви!
Однак було схоже, що така перспектива його не надто лякала.
О цій порі дорога до порту й близько не була такою запрудженою, як раніше, проте довкола все ще снувала напрочуд велика кількість людей. Вулиця освітлювалася масляними ліхтарями — бо сфери швидко потрапили б у чийсь гаманець, — але багато перехожих мали з собою сфероліхтарики, заливаючи бруківку веселкою кольорового світла. Люди були майже як спрени — кожен окремого кольору — і рухалися хто куди.
— То як, молода панно? — запитав Ялб, обережно ведучи її через людський потік. — Ви й справді хочете повернутися? Я ж бо сказав те, що сказав, лиш би виплутатися з тієї гри.
— Так, я дійсно хочу назад на корабель.
— А як справи з вашою принцесою?
— Наша зустріч… не дала сподіваних результатів, — скривилася Шаллан.
— Вона не прийняла вас? Та що з нею таке?
— Хронічне всезнайство, гадаю. Вона досягла такого успіху в житті, що тепер висуває нереальні вимоги до інших.
Ялб нахмурився, допомагаючи Шаллан оминути групу гульвіс, котрі, спотикаючись, пленталися по дорозі. Чи не зарано було для таких розваг? Ялб випередив її на кілька кроків, тоді повернувся і попрямував задом наперед, весь час поглядаючи на неї.
— Але ж це якесь безглуздя, панянко. Чого ж їй іще може кортіти, якщо не вас?
— Очевидно, куди більшого.
— Але ж ви — сама досконалість! Даруйте, що кажу вам це прямо в обличчя.
— Це тому, що ти йдеш задом.
— Зате повторюю без задньої думки: ви, панянко, виглядаєте хоч куди — з якого боку не подивись.
Вона мимоволі всміхнулася. Матроси капітана Тозбека були про неї аж надто високої думки.
— З вас би вийшла ідеальна підопічна, — вів далі Ялб. — Гарна, шляхетна, з вишуканими манерами і таке інше. Мені не надто до душі ваша думка про азартні ігри, але цього варто було очікувати. Бо ж яка пристойна жінка через це не сваритиметься?! Це все одно, якби сонце перестало світити чи море побіліло.
— Або Джасна Холін усміхнулася.
— Точно! У будь-якому разі ви просто бездоганна.
— Ти дуже люб’язний.
— Але ж це правда, — сказав він і зупинився, вперши руки в боки. — То, значить, на цьому й усе? Ви збираєтесь здатися?
Вона спантеличено глянула на нього. Той стояв серед метушливої вулиці, облитий жовтогарячим світлом ліхтаря, що падало зверху: руки в боки, білі брови тайлена звисають уздовж щік, із розхристаного жилета виглядають голі груди. У маєтку її батька такої пози не наважувався прибрати жоден громадянин — хоч якого високого рангу.
— Але ж я зробила все можливе, щоб переконати її, — відказала Шаллан, заливаючись рум’янцем. — Пішла до неї вдруге, і вона знову відмовила мені.
— Дві спроби, так? Коли граєш у карти, треба обов’язково зробити й третю. Вона найчастіше виявляється виграшною.
Шаллан нахмурилася:
— Але ж це неправда. Закони ймовірності та статистики…
— Я мало що петраю в математиці, побий її грім, — мовив Ялб, схрестивши руки на грудях, — але дещо тямлю в Пристрастях. Виграш приходить саме тоді, коли він конче потрібен — ось у чім річ.
Пристрасті. Поганське марновірство. Проте Джасна говорила те саме й про охоронні ґліфи, тож, напевно, усе залежить від того, з якого боку глянути.
Спробувати втретє… Шаллан здригнулася від самої думки про те, яким гнівом спалахне Джасна, якщо потурбувати її ще раз. Не випадало сумніватися, що вона візьме назад свою пропозицію щодо навчання у неї в майбутньому.
Але ж Шаллан усе одно ніколи не зможе скористатися нею. Це ніби скляна сфера, всередині якої немає самоцвіту. Гарненька дрібничка, яка нічого не варта. Тож чи не краще було натомість скористатися з останнього шансу посісти місце, якого вона потребувала негайно?
Нічого не вийде. Джасна висловилася чітко й недвозначно: поки що Шаллан бракує знань.
Поки що бракує знань…
У голові Шаллан спалахнула ідея. Приклавши захищену руку до грудей, вона стояла посеред дороги, зважуючи всю зухвалість свого задуму. Найімовірніше, її вишпурнуть із міста на вимогу Джасни.
З другого боку, якщо вона повернеться додому, не вичерпавши всіх можливостей, то чи стане їй духу глянути братам у вічі? Вони залежали від неї. Уперше в житті вона була комусь потрібна. Ця відповідальність спонукала її до дії. І лякала її.
— Мені би розшукати торговця книгами, — мимоволі проговорила вона, і її голос ледь затремтів.
У відповідь Ялб звів брову.
— Третя спроба — найчастіше виграшна. Як гадаєш, ти зможеш знайти для мене торговця книгами, чия крамниця ще відкрита о цій порі?
— Харбрант — велике портове місто, панночко, — відповів той зі сміхом. — Крамниці тут відкриті допізна. Просто почекайте на мене тут.
Він ринувся у вечірній натовп, залишивши її в тривожному очікуванні та з невисловленим протестом на вустах.
Зітхнувши, вона скромно присіла на кам’яний цоколь ліхтарного стовпа. Там мало бути безпечно. Вона бачила інших світлооких жінок, котрі проходили вулицею, хоча нерідко їх несли в паланкінах чи везли в уже знайомих їй маленьких ручних візках. Час від часу вона навіть бачила справжні екіпажі, хоча лише дуже багаті люди могли дозволити собі тримати коней.
За кілька хвилин, немов матеріалізувавшись нізвідки, з натовпу вискочив Ялб і заклично махнув їй рукою. Вона підвелася й поспішила до нього.
— Може, візьмемо візника? — запитала Шаллан, йдучи за ним у напрямку широкого провулка, що вів кудись убік по схилу, на якому стояло місто. Ступала вона обережно: її спідниця була досить довга, і дівчина боялася подерти поділ об каміння. Оторочку на ній неважко було замінити, проте Шаллан не могла дозволити собі марнувати сфери на такі витребеньки.
— Нє-є, — відповів Ялб, — це зовсім поруч.
Він вказав рукою кудись углиб іще однієї бічної вулиці. На ній стояла ціла низка крамниць, що здиралися крутим схилом угору, і над входом до кожної з них красувалася вивіска з диґліфом, що означав «книга». Причому ґліфи, які утворювали його, нерідко бували ще й стилізованими під те, що позначали, щоб неписьменні слуги, котрих відправили по покупки, могли без проблем їх розпізнати.
— Торговці однаковим товаром чомусь люблять триматися купи, — пояснив Ялб, потираючи підборіддя. — Дурість, як на мене, та, видно, гендлярі — вони як риби: де клюнула одна, там і решту лови.
— Те саме можна сказати про ідеї, — мовила Шаллан, рахуючи. Шість різних крамниць. Вітрини кожної були залиті Буресвітлом — рівним і холодним.
— Третій зліва, — сказав Ялб, указуючи рукою. — Торговця звати Артмирн. За моїми даними, він найкращий.
Це було тайленське ім’я. Схоже, Ялб розпитував своїх земляків, і ті направили його сюди.
Дівчина кивнула морякові, і вони помалу видряпалися крутою кам’янистою вулицею, діставшись до магазину. Ялб не став заходити: вона помітила, що багато хто з чоловіків почувався ніяково, щойно справа доходила до книжок і читання — навіть ті, хто не визнавав воринізму.
Вона протиснулася крізь двері — масивні, дерев’яні, з двома кришталевими панелями — й опинилася в теплій кімнаті, не знаючи, чого очікувати. Шаллан ніколи не ходила до крамниці, щоби що-небудь купити: або посилала слуг, або торговці приходили до неї.
Приміщення виглядало дуже привабливо. Два великі, зручні крісла стояли біля каміна, довкола палаючих головешок якого танцювали вогнекузьки. Підлога була дерев’яною. Суцільне дерево — без жодних швів між дошками. Напевно, її створили за допомогою Душезаклинача просто з кам’яного фундаменту. Що ж, і справді на широку ногу.
У задній частині кімнати за прилавком стояла жінка. На ній були вишита спідниця й блузка, а не глянсувата шовкова сукня-хава, яку носила Шаллан. Хоч та й була темноокою, та гроші в неї явно водилися. У воринському королівстві вона б належала до першого чи другого нану. У тайленів був власний табель про ранги. Вони хоча б не були цілковитими язичниками: з повагою ставилися до кольору очей, а захищена рука жінки була затягнута в рукавичку.
Книжок там було небагато. Кілька на прилавку й одна на пюпітрі біля крісел. На стіні цокав годинник, до якого знизу було підвішено з дюжину мерехтливих срібних дзвоників. Кімната радше справляла враження чиєїсь домівки, ніж крамниці.
Жінка сунула в книжку закладку і всміхнулася до Шаллан. Улеслива, нав’язлива посмішка — ледь не хижа.
— Прошу, Ваша Світлосте, сідайте, — сказала вона, махнувши рукою в сторону крісел.
Її довгі білі брови тайленки були звиті й звисали з обох боків обличчя, наче буклі зачіски.
Шаллан несміливо сіла, а жінка задзвонила у дзвоник, захований під прилавком. Незабаром до кімнати перевальцем зайшов огрядний чоловік, убраний у жилет, який, здавалося, от-от мав луснути під натиском черева. Його волосся вкривала сивина, а брови були зализані назад, за вуха.
— Ах, — сказав він, сплеснувши пухкими руками, — мила юна панно. Ви шукаєте цікавий роман? Таке собі, знаєте, легке чтиво, щоб заповнити жорстокі години розлуки з утраченим коханням? Чи, може, книгу з географії, що містила би детальний опис екзотичних країв?
Він звертався до Шаллан її рідною веденською, але в тоні вчувалася певна поблажливість.
— Я… Ні, дякую. Мені потрібна розлога добірка книг з історії та три праці з філософії, — вона задумалася, намагаючись пригадати імена, які згадувала Джасна. — У вас є Плаціні, Ґабратін, Юстара, Маналіне та Шаука-дочка-Гасвета?
— Нелегкий перелік для такої молодої особи, — зауважив чоловік, кивнувши жінці, яка, напевно, доводилась йому дружиною.
Та зникла в задній кімнаті. Її допомога була необхідною, щойно треба було щось прочитати, адже навіть якщо торговець і сам це вмів, він не став би ображати відвідувачів, займаючись таким неподобством у їхній присутності. Його справою були гроші: у більшості випадків торгівля вважалася чоловічим мистецтвом.
— Але чому така квітка, як ви, панянко, переймається такими темами? — запитав продавець, опускаючись у крісло навпроти неї. — Чи не можу я зацікавити вас милою романтичною історією? Моя крамниця якраз спеціалізується на них. Молоді дами з усього міста звертаються до мене й завжди знаходять тут найкращий вибір.
Його тон дратував Шаллан. Їй і так було неприємно усвідомлювати, що вона — гіперопікувана дитина. Невже існувала гостра необхідність іще й нагадувати їй про це?
— Романтичною історією? — повторила вона, тримаючи портфель ближче до грудей. — А чого ж, непогана ідея. Чи не знайдеться у вас раптом примірничка «Ближче до вогню»?
Торговець закліпав очима. «Ближче до вогню» була написана від імені чоловіка, який повільно сповзає у божевілля, ставши свідком голодної смерті власних дітей.
— А ви впевнені, що бажаєте чогось аж настільки… хм… амбітного?
— А ви вважаєте амбіції аж такою неналежною для молодої жінки річчю?
— Ні, ну що ви, аж ніяк, — він знову всміхнувся — тією густо намазаною, зубатою посмішкою, якою часто всміхаються гендлярі, намагаючись улестити клієнта. — Бачу, що ви — дама з перебірливим смаком.
— Саме так, — твердо вимовила Шаллан, хоч її серце злякано тріпотіло. Невже їй судилося вступати в суперечку з кожним зустрічним? — Завжди вимагаю, щоб їжу для мене готували вкрай ретельно, і, трапляється, перебираю харчами, бо мої смакові рецептори дуже чутливі.
— Даруйте. Я мав на увазі, що у вас перебірливий смак щодо книг.
— От чого не куштувала, того не куштувала.
— Гадаю, Ваша Світлість зволить кепкувати з мене.
— Поки що ні. Я ще до пуття й не починала.
— Я…
— Втім, — вела далі Шаллан, — ви мали рацію, порівнюючи розум зі шлунком.
— Але ж…
— Дуже багато хто з нас, — знову перебила вона торговця, — аж надто переймається тим, що кладе собі в рот, і набагато менше — тим, чим наповнює свої вуха й очі. Хіба не так?
Він кивнув, очевидно, не сподіваючись, що відвідувачка дасть йому відповісти і в черговий раз не переб’є. Десь у глибині душі Шаллан відчувала, що дозволяла собі аж надто багато, та що причиною цього були знервованість і роздратування після зустрічей із Джасною.
Проте в той момент її це не цікавило.
— Перебірливий, — повторила вона, немов пробуючи на смак. — Не впевнена, що можу погодитися з вашим вибором слів. Перебирати означає мати упередження проти чогось, прагнути до винятковості. Та хіба ж можна дозволити собі прагнути до винятковості там, де, навпаки, йдеться про те, щоби щось вкладати? Хоч їжу, хоч думки?
— Гадаю, так, — відповів торговець. — Адже ви сама це щойно сказали.
— Я сказала, що ми маємо вдумливо обирати те, що читаємо чи їмо. Та я не говорила про винятковість. Скажіть, що, на вашу думку, станеться з людиною, яка їсть лише солодощі?
— Мені це добре відомо, — відказав той. — У моєї своячки час від часу трапляються розлади травлення саме з цієї причини.
— От бачите, це тому, що вона аж надто перебірлива. Щоб залишатися здоровим, тіло потребує багато різної їжі. А розуму потрібні багато різних ідей, щоб залишатися гострим. Хіба не правда? А отже, якби я читала лише ті нісенітні любовні романи, якими, на вашу думку, мають обмежуватися мої амбіції, мій розум відчував би ту ж нудоту, що й шлунок вашої своячки. Тож я гадаю, що ваша метафора дуже влучна. Ви розумна людина, пане Артмирн.
На обличчі торговця знову з’явилася посмішка.
— Звісно, — зауважила вона, не всміхаючись у відповідь, — коли з тобою розмовляють зверхньо, це шкодить як розуму, так і шлунку. Тому дуже мило з вашого боку, що ви доповнили свою блискучу метафору ще й таким переконливим наочним прикладом. Ви з усіма відвідувачами так розмовляєте?
— Ваша Світлосте… гадаю, ви сповзаєте в сарказм.
— Кумедно. А я гадала, ніби щодуху мчу до нього та ще й щосили волаю.
Він почервонів і підвівся.
— Піду допоможу дружині.
І спішно вийшов.
Шаллан відкинулася на спинку крісла й усвідомила, що сердиться на себе, бо дозволила своєму роздратуванню вихлюпнутися назовні. Саме від цього її й застерігали гувернантки. Молода жінка повинна ретельніше підбирати слова й думати, що говорить. Нестриманий язик її батька вже й так здобув їхньому дому прикру репутацію. Невже вона прагне її укріпити?
Заспокоївшись, Шаллан насолоджувалася теплом і милувалася танком вогнекузьок, аж доки торговець із дружиною не повернулися, несучи кілька стосів книжок. Чоловік знов опустився в крісло, а жінка, підтягнувши для себе стільця, поклала томи на підлогу, а тоді по одному показувала їх, поки той говорив.
— Що стосується історії, то тут у нас є два варіанти, — проказав торговець, і з його голосу кудись зникли як зверхність, так і дружелюбність. — Ось Ренкальт, «Часи і їхнє проминання» — однотомник, що містить огляд історії Рошару після Ієрократії.
Жінка підняла вгору червоний том у крамній палітурці.
— Я говорив дружині, що ви, ймовірно, будете ображені, якщо запропонувати вам таку поверхову працю, але вона наполягала.
— Дякую, — сказала Шаллан, — я не ображена, проте мені й справді потрібно щось ґрунтовніше.
— Тоді, можливо, вам стане в пригоді «Етернатіс», — мовив він, а жінка підняла блакитно-сірий чотиритомник. — Це філософська праця, у якій розглядається той самий період, та акцент робиться винятково на взаємовідносинах п’яти воринських королівств. Як бачите, це вичерпне дослідження.
Кожен із чотирьох томів був товстим. П’ять воринських королівств? Вона завжди вважала, що їх існує лише чотири: Джа Кевед, Алеткар, Харбрант і Натанатан. Об’єднані спільністю релігії, вони були вірними союзниками впродовж багатьох років після Ренегатства. Яке ж королівство було п’ятим?
Ці томи заінтригували її.
— Я беру їх.
— Чудово, — відказав продавець, і в його очах знову проглянула дещиця колишнього блиску. — Що стосується перелічених вами філософських робіт, то в нас немає нічого за авторством Юстари. Є по одній праці Плаціні й Маналіне, але обидві вони являють собою збірки уривків із найвідоміших їхніх творів. Мені читали книгу Плаціні — вона досить глибокодумна.
Шаллан кивнула.
— Що ж до Ґабратіна, — вів далі торговець, — то в нас знайшлося чотири різні томи. Ну й ну, але ж і плідним він був! А, і ще є одна книга Шауки-дочки-Гасвета, — його дружина здійняла тоненький зелений томик. — Мушу зізнатися, мені ніколи не читали жодної з її робіт. Я й гадки не мав, що серед шинів трапляються варті уваги філософи.
Шаллан глянула на чотири книги Ґабратіна. Вона й близько не уявляла собі, яка з них була їй потрібна, тож вирішила залишити це питання осторонь, вказавши на дві збірки, згадані першими, і єдиний наявний томик Шауки-дочки-Гасвета. Філософ з далекого Шиновару, де люди жили в багнюці й поклонялися камінню. Чоловік, який майже шість років тому вбив батька Джасни, спричинивши війну проти паршенді в Натанатані, був шином. Убивця в білому — ось як його називали.
— Я беру ось ці три, — сказала Шаллан, — і чотиритомник з історії.
— Чудово! — повторив продавець. — За гуртову покупку я зроблю вам хорошу знижку. Скажімо, десять смарагдових броамів?
Шаллан ледь не задихнулася. Смарагдовий броам був сферою найбільшої цінності й дорівнював тисячі діамантових скалок. Тож десять таких сфер складали суму в кілька разів більшу, ніж вартість її подорожі до Харбранта!
Вона відкрила портфель і зазирнула в свій гаманець. Там залишалося близько восьми смарагдових броамів. Очевидно, їй доведеться взяти менше книг, але які ж потрібніші?
Раптом двері з грюкотом відчинилися. Шаллан аж підстрибнула від несподіванки й здивувалася, побачивши, що там стоїть схвильований Ялб, тримаючи в руці шапку. Він кинувся до її крісла й опустився на одне коліно. Вона була аж надто приголомшена, щоби щось сказати. Чому він такий стурбований?
— Ваша Світлосте, — проказав він, схиливши голову, — мій хазяїн просить вас повернутися. Він обміркував вашу пропозицію. Щиро кажучи, ми можемо пристати на вашу ціну.
Шаллан відкрила було рота, проте оніміла від здивування.
Ялб глянув на торговця.
— Ваша Світлосте, не купуйте в цього чоловіка. Він брехун і шахрай. Мій хазяїн продасть вам набагато кращі книги за вигіднішою ціною.
— Це ще що таке? — насилу видобув Артмирн, підводячись. — Як ти смієш! Хто твій хазяїн?
— Бармест, — Ялб не збирався здаватися.
— То цей пацюк посилає помічника в мою крамницю, щоби переманити мого покупця? Нечувано!
— Вона спочатку прийшла до нас! — гнув своє Ялб.
Шаллан нарешті оговталася від здивування. «Прародителю бур! Та він справжній актор».
— У вас був шанс, — сказала вона Ялбові. — Біжи назад і передай своєму хазяїнові, що я не дозволю, щоб мене ошукали. Я обійду всі крамниці в місті, але знайду розсудливого книготорговця.
— Тоді вам не до Артмирна, — процідив Ялб і сплюнув убік.
Злютований продавець витріщив на нього очі.
— Побачимо, — відказала Шаллан.
— Ваша Світлосте, — звернувся до неї зчервонілий Артмирн, — правда ж, ви не вірите в ці висмоктані з пальця звинувачення!
— А скільки ти збирався з неї здерти?
— Десять смарагдових броамів, — сказала Шаллан, — за ось ці сім книжок.
Ялб зареготав:
— І ви не розвернулися й не пішли геть! Адже ви майже домовилися з моїм хазяїном, а він пропонував вам кращу ціну! Ваша Світлосте, прошу, ходімо зі мною. Ми навіть готові…
— Десять була стартова ціна, — втрутився Артмирн. — Я й не очікував, що вона погодиться, — він перевів погляд на Шаллан. — Звичайно ж, вісім…
Ялб знову засміявся:
— Я впевнений, що в нас є точно такі самі книги, Ваша Світлосте. І б’юсь об заклад, що мій хазяїн віддасть вам їх за два.
Артмирн аж збагрянів і забурмотів:
— Ваша Світлосте, адже ви не потуратимете людині, котрій стало безпардонності послати помічника в чужу крамницю, щоби красти чужих покупців!
— А чому б і ні? — парирувала Шаллан. — Принаймні він був кращої думки про мої розумові здібності.
Артмирнова дружина люто зиркнула на чоловіка, і той почервонів іще дужче.
— Два смарагдові й три сапфірові. Більше скинути я не можу. Якщо шукаєте ще дешевше, йдіть до цього мерзотника Барместа. Але приготуйтеся до того, що в книжках бракуватиме сторінок.
Шаллан завагалася і глянула на Ялба. Той захоплено грав свою роль, кланяючись і плазуючи. Їхні погляди зустрілися, і він неначе стенув плечима.
— Домовилися, — сказала вона торговцю, і з вуст Ялба вирвався стогін. Він вислизнув з крамниці, супроводжуваний прокльонами Артмирнової дружини. Шаллан встала й відрахувала належні сфери — ті самі смарагдові броами, які видобула із захищеного капшука.
Незабаром вона вийшла з крамниці, несучи важку полотняну сумку. Дівчина спустилася крутою вулицею і побачила Ялба, котрий ліниво стояв біля ліхтарного стовпа. Вона всміхнулася, коли той взяв у неї ношу.
— Звідки ти дізнався, скільки насправді коштує книга? — запитала вона.
— Скільки коштує? Книга? — повторив той, завдаючи сумку собі на спину. — І гадки не маю. Я просто змикитив, що він намагатиметься здерти з вас, скільки зможе. Тож попитав у людей по сусідству, хто його найбільший конкурент, і повернувся, щоби допомогти вам зробити того гендляра розсудливішим.
— А що, було настільки очевидно, що я дам себе ошукати? — запитала вона, заливаючись рум’янцем, коли вони якраз виходили з бічної вулиці.
Ялб хихикнув:
— Ну, може зовсім трішки. Так чи інак, а пошити в дурні типчика на подобу цього — розвага не згірша, ніж обмахлювати вартових. Гадаю, ви могли б іще збити ціну: варто було лишень піти зі мною, а дещо пізніше повернутися й дати йому другий шанс.
— Звучить аж надто складно.
— Гендлярі — що найманці, як казала моя старенька хрещена. Єдина різниця в тому, що вони знімуть з тебе голову, проте все одно вдаватимуть друзів.
І це говорив чоловік, який провів вечір, дурячи вартових за грою в карти…
— Що ж, як би там не було, а я тобі дуже вдячна.
— Та нема за що. Було весело, хоч я й досі не можу повірити, що ви заплатили йому такі гроші. Адже це просто в’язка дров. Я ось теж можу назбирати плавнику та нашкрябати на ньому кілька кумедних закарлючок — і що, ви й мені сферами заплатите?
— Боюся, що ні, — відповіла вона, копирсаючись у портфелі, і незабаром видобула звідти малюнок, що зображував Ялба та рикшу. — Але прошу, візьми ось це на знак моєї вдячності.
Ялб узяв аркуш і став під світло ближнього ліхтаря, щоб роздивитися його. Він засміявся, схиливши голову набік. Тоді широко всміхнувся:
— Прародителю бур! Оце так-так. Просто як живий — немов бачу себе в начищеній тарілці. Я не можу прийняти цього, Ваша Світлосте.
— Будь ласка. Я наполягаю.
Шаллан знову кліпнула очима, залишивши Спогад про те, як він стоїть під ліхтарем, обхопивши рукою підборіддя, і роздивляється свій портрет. Вона ще раз намалює його пізніше. Після того, що він для неї зробив, їй дуже хотілося мати його в своїй колекції.
Ялб акуратно вклав малюнок між сторінок книги, підняв сумку й рушив далі. Вони знову були на головній вулиці. Щойно зійшов Номон — середній місяць — і залив місто блідо-блакитним світлом. У батьковому домі їй рідко коли випадала можливість не лягати аж так пізно, проте здавалося, що міщани довкола них навряд чи помічають, котра година. Ну й дивне місто це було.
— То що, назад на корабель? — запитав Ялб.
— Ні, — відповіла Шаллан, глибоко вдихнувши. — Назад до Конклаву.
Він здійняв брову, однак повів її назад. Добувшись туди, вона попрощалася з Ялбом і нагадала йому, щоби забрав малюнок. Він так і зробив і побажав їй успіху, перш ніж поспішити геть від Конклаву, певно, побоюючись зустрічі з вартовими, яких раніше обмахлював.
Шаллан віддала книги служникові, щоби той ніс їх замість Ялба, і пройшла коридором назад до Завіси. Щойно поминувши вишукано прикрашені залізні двері, вона підкликала до себе мажордома.
— Так, Ваша Світлосте? — запитав чоловік. О цій порі у більшості ніш було темно, і служники терпляче повертали томи в безпечне місце за кришталевими стінами.
Струснувши з себе втому, Шаллан порахувала ряди. У ніші Джасни все ще світилося.
— Я би хотіла скористатися ось цією нішею, — відказала вона, вказуючи на балкон, сусідній із принцесиним.
— У вас є вхідний талон?
— Боюся, що ні.
— Тоді вам доведеться орендувати її, якщо ви плануєте користуватися нею регулярно. Дві небомарки.
Зачувши таку ціну, Шаллан здригнулася, проте видобула належні сфери й заплатила. Її гаманці худшали з гнітючою швидкістю. Ліфтери-паршмени підняли її на потрібний ярус, і вона тихо пройшла до своєї ніші. Діставшись туди, дівчина переклала всі сфери, які ще залишалися в неї, до здоровенного кубка, що правив за настільну лампу. Щоби стало достатньо видно, вона змушена була скористатися сферами всіх дев’яти кольорів та всіх трьох розмірів, тож освітлення вийшло строкатим і різнобарвним.
Шаллан нишком глянула поверх перил своєї ніші на сусідній балкон. Джасна сиділа, занурена в роботу, не звертаючи уваги на пізню годину, і її кубок був по вінця наповнений чистими діамантовими броамами. Вони найкраще підходили для освітлення, проте не надто годилися для Душезаклинання, тому не вважалися аж такими цінними.
Шаллан відсахнулася. Із самого краєчка стола в її ніші було місце, де вона могла сидіти, прихована від Джасни стіною, тож там вона й розташувалася. Можливо, їй варто було обрати нішу на іншому ярусі, та вона хотіла наглядати за принцесою. Дівчина сподівалася, що та проведе тут декілька тижнів, заглибившись у дослідження. А це залишало їй досить часу, щоб несамовито взятися за зубріння. Її здатність запам’ятовувати образи та сцени не поширювалася на тексти, проте вона могла заучувати списки й факти зі швидкістю, яку її наставниці вважали вартою подиву.
Вона опустилася на стілець, дістала книги та розклала їх. Тоді потерла очі. Було вже й справді пізно, та не можна було гаяти часу. Джасна сказала, що Шаллан може знову звернутися до неї з клопотанням, щойно заповнить прогалини в своїх знаннях. Що ж, Шаллан збиралася ліквідувати згадані прогалини за рекордно короткий час, а тоді знову постати перед нею. Вона зробить це, коли Джасна збереться залишити Харбрант.
Це була її остання, розпачлива надія — настільки примарна, що більш-менш істотний спротив несприятливих обставин цілком міг зруйнувати її. Глибоко вдихнувши, Шаллан відкрила першу з книг історичного чотиритомника.
— Я ніколи тебе не здихаюся, так? — пролунав тихий жіночий голос.
Та підстрибнула від подиву й ледь не скинула на підлогу книг, повертаючись до дверей. Там стояла Джасна Холін. Темно-блакитна сукня принцеси була розшита сріблом, і в її шовковому полиску відбивалося світло сфер Шаллан. Душезаклинач був прикритий чорною рукавичкою без пальців, щоби приховати яскраві самоцвіти.
— Ваша Світлосте, — мовила Шаллан, піднімаючись і роблячи реверанс із незграбною поквапливістю, — я не хотіла потурбувати вас. Я…
Помахом руки Джасна зробила їй знак замовкнути. Тоді відступила вбік, і до ніші Шаллан увійшов паршмен, несучи стілець. Він залишив його біля столу. Джасна пропливла нішею й опустилася на нього.
Шаллан намагалася збагнути, у якому вона настрої, та емоції цієї жінки неможливо було прочитати.
— Я й справді не хотіла вас турбувати.
— Я підкупила слуг, щоби вони повідомили мене, якщо ти повернешся до Завіси, — з відсутнім виглядом відказала Джасна, беручи зі столу один із томів і читаючи назву. — Не хотіла, щоб мені знову заважали.
— Я… — Шаллан потупила очі й залилася густим рум’янцем.
— Не трать часу на вибачення, — мовила Джасна. Вона виглядала стомленою — навіть більш змученою, ніж Шаллан. Тоді перебрала книги. — Вдала добірка, розумне рішення.
— Насправді мені не надто було з чого обирати, — сказала Шаллан. — Це мало не все, що знайшлось у продавця.
— Гадаю, ти збиралася швидко простудіювати їх? — у задумі запитала Джасна. — І зробити останню спробу вразити мене, перш ніж я залишу Харбрант?
Шаллан повагалася й кивнула.
— Хід конем. Мені варто було накласти часове обмеження на твоє повторне клопотання, — вона окинула дівчину поглядом. — Ти дуже наполеглива й цілеспрямована. Це добре. І я знаю, чому ти так відчайдушно прагнеш стати моєю підопічною.
Шаллан здригнулася. Вона знала?
— У твоєї родини багато ворогів, — вела далі Джасна. — А твій батько — схильний до самітництва. Тобі непросто буде вдало вийти заміж без тактично грамотного альянсу.
Шаллан заспокоїлася, хоча й намагалася не виказувати цього.
— Покажи, що у тебе в портфелі, — попросила Джасна.
Шаллан насупилася, ледь переборюючи бажання присунути його до себе.
— Ваша Світлосте?
Джасна простягла руку.
— Ти пригадуєш, що я говорила щодо повторення своїх слів?
Шаллан неохоче подала їй портфель. Принцеса обережно видобула весь його вміст, акуратно розклавши в рядочок пензлі, олівці, ручки, флакончик лаку, чорнило й розчинник. Тоді так само впорядковано розташувала на столі стоси паперу, записники й готові малюнки. Потім дістала гаманці, з подивом помітивши, що вони порожні. Глянула на лампу-кубок, прикидаючи, скільки там сфер, і здійняла брову.
Далі взялася проглядати малюнки дівчини. Спочатку ті, що на окремих аркушах, серед яких затримала погляд на власному портреті. Шаллан слідкувала за її обличчям. Що проступало на ньому? Вдоволеність? Подив? Осуд через те, що дівчина провела стільки часу, малюючи матросів і служниць?
Нарешті надійшла черга блокнота, заповненого малюнками рослин і тварин, яких побачила Шаллан за час своєї подорожі. Джасна роздивлялася його найдовше, читаючи кожну замітку.
— Чому ти зробила всі ці ескізи? — зрештою запитала вона.
— Чому, Ваша Світлосте? Ну, тому що… мені цього хотілося.
Дівчина скривилася. Може, їй варто було натомість сказати щось глибокодумне?
Джасна повільно кивнула. Тоді підвелася.
— Я маю у своєму розпорядженні апартаменти в Конклаві, які надав мені король. Збирай свої речі й ходімо туди. Ти виглядаєш втомленою.
— Ваша Світлосте? — запитала Шаллан, встаючи, й одразу ж відчула, як тілом пробігає дрож хвилювання.
Джасна затрималася в дверях.
— Під час першого знайомства я прийняла тебе за провінційну кар’єристку, яка просто прагне використати моє ім’я, щоби поправити свої статки.
— А тепер змінили свою думку?
— Ні, — відказала Джасна. — У тобі безперечно є щось від неї. Проте всі ми занадто різні, кожен несхожий на інших, а про людину багато що можуть сказати речі, які та із собою носить. Висновуючи з цього записника, у свій вільний час ти займаєшся дослідженнями просто заради задоволення. А це вселяє оптимізм. І є чи не найкращим аргументом на твою користь, який ти лише могла б навести. Тож якщо я не можу здихатися твоєї присутності, — вела далі принцеса, — варто хоча б скористатися з неї. Йди і відпочинь. Нам завтра рано вставати. Ми розподілимо твій час між навчанням і допомогою мені у проведенні досліджень.
Сказавши це, Джасна пішла.
Приголомшена Шаллан сиділа, стомлено кліпаючи очима. Вона видобула аркуш паперу й нашвидку нашкрябала подячну молитву, яку збиралася спалити пізніше. Тоді похапцем зібрала книги й подалася шукати служника, щоби послати на «Усолоду вітру» по її багаж.
У неї видався дуже, дуже довгий день. Проте вона виграла. Перший крок було зроблено.
Тепер починалося її справжнє завдання.
9
Геєна
«Десять чоловіків із сяючими Сколкозбройцями стоять перед чорно-біло-червоною стіною», — записано в єсачев 1173 року зі слів одного з наших подвижників, якого підслухали в останні миті його життя — за 12 секунд до того, як він помер.
Те, що Каладіна призначили в команду Четвертого мосту, не було звичайною випадковістю. З-поміж усіх обслуг саме там були найвищі втрати особового складу. Це заслуговувало на увагу ще й тому, що під час однієї-єдиної атаки середньостатистична команда зазвичай втрачала від третини до половини своєї чисельності.
Обіпершись спиною об стіну казарми, Каладін сидів знадвору, під бризками дощу. Не великобурі, а звичайного собі тихого весняного дощику — бідного родича стихій.
Сил сиділа в нього на плечі. Чи нависала над ним. Яка різниця?! Він усе одно не відчував її ваги. Каладін сидів, зсутулившись, звісивши підборіддя на груди, і дивився на западину в землі, яка повільно заповнювалась водою.
Йому варто було би перебратися всередину відведеної їм казарми. Вона була холодною й необладнаною, та все ж захищала від дощу. Але він… нездатен був перейматися. Скільки вже він пробув у команді? Два тижні? Три? Вічність?
Із тих двадцяти п’яти чоловіків, котрі пережили перше у його житті мостонаведення, двадцяти трьох уже не було в живих. Двох із них перевели до інших команд, бо вони зуміли якось підлеститися до Ґаза, проте це їм не допомогло. Залишилися тільки Каладін і ще один чоловік. Двоє з майже сорока.
Особовий склад команди поповнювали новими нещасними, і більшість із них теж гинула. Їх замінювали знову. І багато з тих, хто приходив на заміну, ізнов помирали. Вибирали й переобирали одного командира за іншим. Це мала би бути вигідна посада — той завжди біг там, де було найбезпечніше. Та у випадку з Мостом № 4 вона нічого не давала.
Деякі з вилазок бували не такими й поганими. Якщо алеті випереджали паршенді, мостонавідники не гинули. А якщо вони спізнювалися, то, траплялося, там уже була армія іншого великого князя. І тоді Садеас не допомагав: він розвертав військо й подавався назад до табору. Навіть у разі нещасливої вилазки паршендійські лучники нерідко зосереджувалися на обстрілі окремих команд, намагаючись перебити їх по одній. Бувало, обслуга гинула дюжинами, а Міст № 4 не втрачав жодної людини.
Але таке траплялося рідко. З невідомої причини їхня команда завжди потрапляла під удар. Каладін не завдавав собі клопоту запам’ятовувати імена товаришів. Та й жоден інший мостонавідник цього не робив. А навіщо? Вивчиш чиєсь ім’я, а до кінця тижня один із вас загине. Є всі шанси, що й обидва. А може, і варто їх запам’ятовувати? Тоді йому буде з ким перекинутися словом у Геєні. Вони зможуть згадувати, яким жахливим було життя в команді Четвертого мосту, і підтакувати один одному, що вічні муки куди приємніші.
Він невесело всміхнувся, так само вдивляючись у кам’янисту землю перед собою. Скоро по них прийде Ґаз і відправить на роботу. Драїти сортири, мести вулиці, чистити стайні, збирати каміння. Куди завгодно, лиш би менше думали про свою долю.
Він так і не знав, за що вони воюють на цих — побий їх грім — плато. Не обійшлося тут без тих великих коконів-хризалід. Не інакше, як всередині у них самоцвіти. Але як це пов’язане з Пактом помсти?
Поруч лежав іще один мостонавідник — молодий веден із біляво-рудуватим волоссям — і дивився в небо, що обпльовувало його. Дощова вода збиралася в кутиках карих очей, а тоді збігала по обличчю. Він не моргав.
Утекти вони не могли. З їхнього табору вийшла би цілком пристойна в’язниця. Мостовій обслузі дозволялося ходити до маркітантів, щоб витратити свої жалюгідні заробітки на дешеве вино та повій, але категорично заборонялося полишати табір. Його периметр надійно охоронявся. Почасти це робилося для того, щоби віднадити солдатів з інших таборів: коли армії контактували, це неминуче породжувало суперництво. Та головним завданням караульних було не дати мостонавідникам і рабам розбігтися.
Чому? Чому все це мало бути таким жахіттям? Та ще й настільки безглуздим. Чому б не дозволити кільком мостонавідникам бігти попереду, прикриваючи решту щитами? Адже це захистило би від стріл. Він запитав, і йому відповіли, що це занадто їх уповільнить. Він запитав знову, і йому сказали, що якщо він не стулить пельку, його виставлять біля ганебного стовпа.
Світлоокі поводилися так, немов увесь цей розгардіяш був якоюсь грандіозною грою. Якщо й так, мостонавідники не знали її правил, достоту як фігурки на дошці не мають навіть приблизного уявлення про обрану гравцем стратегію.
— Каладіне? — звернулася до нього Сил, спускаючись нижче й сідаючи йому на ногу, все ще у подобі дівчини в довгій сукні, поділ якої перетворювався на імлу. — Каладіне? Ти мовчиш уже не перший день.
Зсутулившись, він так само дивився в нікуди. Існував один вихід. Можна було піти до найближчої від табору прірви. Правилами таке суворо заборонялося, та караульні заплющували на них очі. Вважалося, що це єдина милість, на яку заслуговують мостонавідники.
Жоден із тих, хто проходив цією стежкою, не повертався.
— Каладіне, — промовила Сил тихим, стривоженим голосом.
— Мій батько колись казав, що на світі є два типи людей, — хрипко прошепотів Каладін, — ті, що забирають життя, і ті, що їх рятують.
Сил насупилася, схиливши голову набік. Такі розмови збивали її з пантелику: вона не сприймала абстрактних понять.
— Раніше я думав, що він помилявся. Гадав, що існує й третя група: ті, хто вбиває, щоби врятувати, — продовжив він, похнюпившись. — Я був дурний. Є третя група, та ще й немаленька. Але не така, як я вважав.
— Яка група? — запитала вона, наморщивши чоло, і сіла йому на коліно.
— Люди, які існують для того, щоб їх урятували чи вбили. Група посередині. Ті, що не можуть нічого іншого, окрім як померти чи потрапити під захист. Жертви. І я серед них.
Піднявши голову, він окинув поглядом мокрий складський двір. Теслярі порозходилися, накривши необроблений матеріал брезентом і забравши інструменти, що могли поіржавіти. Казарми мостонавідників тяглися вздовж західної та північної околиць складу. Команда Мосту № 4 була розміщена дещо осторонь від решти, немов невезіння — украй заразна хвороба. Небезпека контактного інфікування, як сказав би Каладінів батько.
— Ми існуємо, щоб загинути, — промовив Каладін. Змигнувши очима, він кинув погляд на кількох інших членів обслуги Четвертого мосту, котрі байдужливо сиділи під дощем. — Якщо ми вже не мертві.
* * *
— Не можу тебе таким бачити, — сказала Сил, снуючи навколо Каладінової голови, поки його команда втягувала на склад колоду. Паршенді нерідко підпалювали найбільш віддалені стаціонарні мости, тож інженери й теслярі великого князя Садеаса без роботи не сиділи.
Колишній Каладін, напевно, здивувався б, чому армії не спрямовували належних зусиль на те, щоб захистити мости.
«Щось тут не те! — підказував йому внутрішній голос. — Ти упускаєш якусь деталь цієї головоломки. Вони марнують ресурси й життя мостонавідників. Схоже, їх зовсім не турбує необхідність просування вперед чи масованої атаки на паршендійські позиції. Вони просто сходяться в поодиноких битвах на плато, а тоді повертаються до таборів і святкують. Чому? ЧОМУ?»
Проте він не звертав на цей голос уваги. Той голос належав людині, якої більше не було.
— Колись ти був сповнений сил, — мовила спрен. — Так багато людей дивилося на тебе з повагою та захопленням. Солдати з твого загону. Вороги, з якими ти бився. Інші раби. Навіть деякі світлоокі.
Наближався час обіду. Після нього він міг поспати, доки командир не дасть копняка й не відправить на пообіднє несення служби.
— Я спостерігала, як ти б’єшся, — вела далі Сил. — Хоч і заледве пригадую це. Мої спомини про той час розпливчасті, наче я дивлюся на тебе крізь суцільну завісу дощу.
Чекай-но. Це щось дивне. Сил причепилася до нього вже після того, як його витурили з армії. Та й то спочатку поводилася як звичайний спрен вітру. Загаявшись, він заробив від доглядача прокльон та удар батогом по спині.
Каладін знову взявся тягти. Мостонавідників, котрі були загайними в роботі, батожили, а тих, котрі були загайними на вилазках, страчували. Із цим в армії було суворо. Відмовишся наступати на паршенді, спробуєш відстати від інших команд — і позбудешся голови. Власне, така доля була уготована лише за цей конкретний злочин.
Існувало багато видів покарання, на які наражався мостонавідник. Могли дати позачерговий наряд на роботу, висікти канчуками, урізати платню. Того, хто надто сильно проштрафився, прив’язували до стовпа чи стіни й залишали там під час великобурі — «виставляли на суд Прародителя бур». Але, власне кажучи, стратити могли лише за одне — за відмову бігти на штурм паршендійських позицій.
Розрахунок був простий: беручи участь у вилазці, мостонавідник міг загинути, та якщо відмовлявся — гинув напевне.
Каладін і його команда підняли колоду й поклали її у штабель до решти, тоді відчепили буксири та знову подалися до дальньої межі складу, де на них чекала нова.
— Ґазе! — гукнув чийсь голос. На краю відведеної обслузі території стояв високий вояк із біляво-чорним волоссям, а за його спиною купчилася групка жалюгідних на вигляд чоловіків. Це був Лареш — один із тих солдатів, які чергували в наметі днювальних. Він привів нових мостонавідників на заміну загиблим.
День був ясний, у небі — ані хмаринки, і сонце припікало Каладінову спину. Ґаз поспішив приймати поповнення, а Каладін та інші якраз рушили в тому напрямку по чергову колоду.
— Ну й здохляки, — сказав Ґаз, оглядаючи новобранців. — З другого боку, якби тут було на що дивитися, їх би сюди й не направили.
— Це точно, — відповів Лареш. — Ось ці десятеро в першому ряду — контрабандисти. Ти знаєш, що треба робити.
Нові мостонавідники були завжди потрібні, але й людської худоби, щоби гнати на забій, ніколи не бракувало. Часто присилали рабів, але не зрідше й злодіїв та інших злочинців з-поміж того наброду, який тінню ходив за табором. Але паршменів — ніколи. Вони були занадто цінні, та ще й доводилися паршенді якоюсь далекою ріднею. Тож краще було, щоб ці трудяги зайвий раз не бачили, як їхніх родичів убивають алеті.
Інколи до мостових команд могли запроторити й солдата. Але тільки коли він скоїв щось нечуване — наприклад, вдарив офіцера. За що в більшості армій вішали, тут відправляли в мостонавідники. Вважалося, що того, хто вціліє після сотні вилазок, повинні відпустити. І навіть ходили чутки, ніби раз чи два таке траплялося. Та, найімовірніше, то були легенди, покликані дати їм хоч крихітну надію на виживання.
Потупивши очі, Каладін та його команда пройшли мимо новачків і взялися кріпити буксири до наступної колоди.
— В обслузі Четвертого мосту бракує людей, — мовив Ґаз, потираючи підборіддя.
— Їх там завжди бракує, — відказав Лареш. — Не турбуйся. Для Четвертого у мене спеціальна поставка, — і кивнув у бік іншої партії поповнення, ще більш різношерстої, що якраз наближалася.
Каладін повільно випрямився. Одним із в’язнів у групі новоприбулих був парубійко, якому заледве виповнилося чотирнадцять чи п’ятнадцять. Низькорослий, худий, кругловидий. «Тіен?» — прошепотів Каладін, ступаючи крок уперед.
Він зупинився й струснув головою. Тіен був мертвий. Але цей новачок із його наляканими карими очима здавався таким знайомим. Каладінові захотілося захистити хлопчину. Оберігати його.
Але… у нього це не виходило. Усі, кого він намагався захистити — від Тіена до Ценна, — зрештою гинули. Тож який сенс?
І він знову взявся тягти колоду.
— Каладіне, — сказала Сил, опускаючись на неї. — Я збираюся полишити тебе.
Він ошелешено закліпав очима. Сил. Полишити його? Але ж… вона останнє, що в нього є.
— Ні, — прошепотів він. Вийшло щось середнє між кумканням і карканням.
— Я намагатимуся повернутись. Але не знаю, що станеться, коли я полишу тебе. Усе це так незвично. У мене дивні спогади. Ні, це навіть не спогади — інстинкти. Й один із них підказує мені, що, полишивши тебе, я можу загубити себе.
— Тоді не йди, — мовив він, жахаючись.
— Мушу, — зіщулившись, відказала вона. — Не можу більше на це дивитися. Я спробую повернутись.
Вона виглядала засмученою.
— Прощавай, — і з цим спурхнула в повітря — немов вихорець прозорих листочків, що опадають.
Заціпенілий Каладін провів її очима.
Тоді знову взявся тягти колоду. А що йому залишалося робити?
***
Хлопчина, котрий нагадав йому Тіена, загинув у наступній же вилазці.
Вона була дуже нещасливою. Паршенді завчасно зайняли позиції, чигаючи на Садеаса. Каладін штурмував провалля й навіть не здригався, коли довкола падали вбиті. Його гнала вперед не відвага. І навіть не жага того, щоб одна зі стріл нарешті вцілила у нього та поклала всьому край. Він просто біг. Оце й усе, що він робив. Мов камінь, що котиться з гори, чи дощ, що падає з неба. У них нема вибору. І в нього не було. Він був не людиною — річчю, а речі просто функціонують.
Обслуга навела мости щільно в ряд. Чотири команди загинули. Підрозділ Каладіна зазнав критичних втрат і ледь не зупинився.
Навівши міст, Каладін відвернувся. Тепер настилом проходила армія, щоб розпочати справжню битву. Він пошкутильгав назад по плато. За кілька хвилин він знайшов, що шукав. Труп того парубійка.
Вітер торгав його волосся, а Каладін стояв і дивився на тіло. Воно лежало горілиць у невеличкій западині в камені. Він згадав, як уже лежав у схожій вибоїні, тримаючи на руках схожий труп.
Неподалік упав ще один мостонавідник, наїжачившись стрілами. Це був той самий чоловік, котрий пережив першу в житті Каладіна вилазку всі ці тижні тому назад. Він завалився набік і лежав на пласті оголеної породи десь на фут вище за парубійка. Із вістря стріли, що стирчало з його спини, скрапувала кров. Рубінові краплі падали одна за одною і потрапляли в широко відкрите, безживне око хлопчини. З одного боку обличчя збіг невеличкий патьок червоної рідини. Мов пурпурові сльози.
Тієї ночі Каладін, зіщулившись, лежав у казармі та дослухався, як великобуря трощила стіну. Він скрутився калачиком на холодному камені. Надворі перекоти грому розколювали небо.
«Я більше не можу, — подумав він. — Я мертвий усередині, неначе спис прохромив мені шию».
Буря продовжувала свою гнівну тираду. І вперше за рік Каладін відчув, що плаче.
10
Оповідки про лікарів
За дев’ять років до того
Кел увірвався в операційну, і крізь відчинені двері разом із ним проникло сонячне світло. У його десять років по ньому вже було видно, що хлопець виросте високий і худий. Він завжди надавав перевагу своєму зменшувальному імені, Кел, перед повним — Каладін. Коротше ім’я більше йому пасувало. «Каладін» звучало немов ім’я якогось світлоокого.
— Вибач, батьку, — сказав він.
Келів батько, Лірін, обережно затягнув ремінь довкола зап’ястка молодої дівчини, прив’язаної до вузького операційного столу. Її очі були заплющені: Кел пропустив момент, коли їй вводили знеболювальне.
— Про твоє запізнення поговоримо пізніше, — відповів Лірін, фіксуючи іншу руку пацієнтки. — Зачини двері.
Кел зіщулився й зробив, що веліли. Вікна були затемнені та забрані віконницями, тож єдиним джерелом освітлення була велика кругляста ємність, наповнена зарядженими Буресвітлом сферами. Кожна із них являла собою броам, і їхня сукупна кількість становила неймовірну суму, отриману в безстрокову позику від градоправителя Гартстоуна. Каганці мерехтіли, а Буресвітло завжди давало рівне сяйво. Це рятувало людські життя, говорив батько Кела.
Схвильований хлопець підійшов до столу. Молода дівчина, Сані, мала лискуче чорне волосся, без єдиного шатенового чи білявого пасемця. Їй було п’ятнадцять, і її вільну руку вкривала подерта, закривавлена пов’язка. Кел скривився, помітивши, як невміло її наклали: скидалося на те, що смугу тканини відірвали від чиєїсь сорочки й нашвидку намотали.
Голова Сані відкотилася вбік, і дівчина пробурмотіла щось крізь наркотичний транс. На ній була лише біла бавовняна сорочка, і її захищена рука залишалася неприкритою. Старші хлопці з містечка розповідали, масно хихикаючи, як їм вдавалося — так принаймні виходило з їхніх слів — підгледіти за дівчатами в самих сорочках, та Кел не розумів причин такого збудження. Він хвилювався за Сані. Він завжди хвилювався, коли хтось бував поранений.
На щастя, рана не здавалася аж надто жахливою. Якби вона загрожувала життю, батько вже розпочав би операцію, а Келова мати — Гесіна — асистувала б йому.
Лірін підійшов до медичної шафки і дістав кілька маленьких прозорих пляшечок. Він був невисокий і, попри відносну молодість, лисів. На ньому були окуляри, які він називав найдорожчим подарунком із усіх будь-коли отриманих. Він рідко коли діставав їх, окрім як для операцій, адже ті були надто цінними, щоби носити кожного дня. А раптом подряпаються чи поб’ються? Гартстоун був чималим містечком, але його віддалене розташування на півночі Алеткару перетворило б заміну окулярів на проблему.
Кімнату утримували в порядку, щоранку миючи полиці та стіл, і кожна річ незмінно лежала на своєму місці. Лірін говорив, що про людину багато чого можна сказати, висновуючи з вигляду її робочого місця. Воно акуратне чи занехаяне? До інструментів виявляють повагу чи залишають їх розкиданими там і сям? На конторці стояв єдиний у містечку фабріаловий годинник. По центру цей маленький пристрій був оснащений циферблатом, посередині якого світився димчастий кварц — його треба було заряджати, щоб годинник ішов. Ніхто в цілому містечку не переймався через хвилини й години більше, ніж Лірін.
Кел підсунув стільчик, щоби залізти на нього й краще роздивитися. Скоро це йому не знадобиться: день за днем він невпинно підростав. Хлопчик уважно оглянув руку Сані. «З нею все буде добре, — сказав він собі, повторюючи батькові слова. — Хірург має зберігати спокій. Хвилюватися — це тільки гайнувати час».
Такої поради було нелегко дотримуватися.
— Руки, — сказав Лірін, не обертаючись, і продовжував готувати інструменти.
Зітхнувши, Кел зістрибнув зі стільчика й поспішив до таза з теплою та мильною водою, що стояв біля дверей.
— Навіщо це потрібно?
Він хотів чимшвидше взятися до роботи, щоб допомогти Сані.
— Мудрість Вісників, — неуважливо відказав Лірін, знову повторюючи повчання, яке Кел мав би вже й запам’ятати. — Спрени смерті та спрени гниття ненавидять воду. Це відлякає їх.
— А Геммі каже, що це дурня, — мовив Кел. — І що спрени смерті дуже-дуже добре вміють убивати людей. Тож чого б це вони злякалися якоїсь там водички?
— Мудрість Вісників перевершувала нашу здатність до розуміння.
Кел скривився:
— Але, батьку, вони демони. Я чув це від того подвижника, який приходив проповідувати минулої весни.
— Це стосувалося Променистих, — різко поправив Лірін. — Ти знову їх переплутав.
Кел зітхнув.
— Вісників послали вчити людство, — вів далі його батько. — Вони повели нас на бій проти Спустошувачів після того, як ми були скинуті з небес. А Променисті — це лицарські ордени, що вони заснували.
— Які були демонами.
— Які зрадили нас, щойно Вісники пішли, — сказав Лірін, здійнявши палець. — І були вони не демонами, а звичайними людьми, у яких виявилося забагато влади й недостатньо розуму. Так чи інак, а ти повинен завжди мити руки. Хоча спренів смерті й не видно, та все ж ти сам бачиш вплив, який це справляє на гнилокузьок.
Кел іще раз зітхнув і зробив, що сказано. Лірін знову підійшов до столу, несучи тацю з маленькими скляними пляшечками й акуратно розкладеними ножами. Його слова не трималися купи: хоча Лірін турбувався про те, щоби син не плутав Вісників із Загубленими Променистими, Кел на власні вуха чув, як його батько висловлював думку, ніби Спустошувачів не існує. Сміховинно. А хто ж іще винен, коли вночі пропадають речі або на врожай нападають черви-копачі?
Решта жителів містечка вважали, що Лірін проводить забагато часу з книжками та хворими, тому-то й став таким дивним. У його товаристві вони почувалися ні в сих ні в тих — а заодно й у синовому. Кел лише починав усвідомлювати, наскільки болісним бувало відчуття несхожості на інших.
Помивши руки, він застрибнув назад на стільчик. І знову почав хвилюватися, хоч і сподівався, що все пройде добре. За допомогою дзеркала батько сфокусував світло сфер на руку Сані, а тоді обережно розрізав імпровізовану пов’язку хірургічним ножем. Рана не загрожувала життю, але рука й справді була скалічена досить серйозно. Коли два роки тому батько розпочинав навчати його, від таких видовищ хлопця нудило. Але тепер він звик до пошматованої плоті.
От і добре. Кел гадав, що це стане йому в пригоді, коли одного дня він подасться на війну, щоби битися за свого великого князя та світлооких.
Три пальці Сані були зламані, а шкіра на руці — розсічена й подряпана. До рани потрапили скіпки та бруд. Середній палець постраждав найбільше: він був роздроблений і неприродно вивернутий, а з-під шкіри стирчали осколки кістки. Кел обмацав його по всій довжині, вивчаючи поламані фаланги та синці на шкірі. Він обережно витер вологою ганчіркою засохлу кров та бруд і вибрав скалки каменя та скабки, доки батько нарізав нитки для зашивання.
— Середній палець доведеться відтяти, правда? — запитав Кел, перетягуючи його джгутом, щоб зупинити кров.
Батько кивнув, і на його обличчі промайнула тінь усмішки. Він чекав, що Кел це зрозуміє. Лірін часто повторював, що мудрий хірург знає, що відрізати, а що лікувати. Якби ще цей середній палець із самого початку належно вправили… а так — тепер його було не врятувати. Пришити його на місце означало би залишити гноїтися та відмирати.
Саму ампутацію проводив батько. У нього була обережна й точна рука. Підготовка хірурга займала більше десяти років, тож мало сплисти ще чимало часу, перш ніж Лірін дозволив би сину взяти до рук ножа. Натомість Кел витирав кров, подавав батькові інструменти й притримував сухожилля, щоб не плуталися, доки той зашивав рану. Наскільки це було в їхніх силах, вони склали поламані кості, працюючи швидко, проте акуратно.
Батько Кела закінчив накладати останній шов, вочевидь задоволений із того, що йому вдалося врятувати інші чотири пальці. Але батьки Сані сприймуть це інакше. Вони будуть зовсім не в захваті від того, що рука їхньої красуні-доньки залишиться понівеченою. Так бувало майже завжди: спочатку спричинений пораненням страх, а тоді злість на лікаря через його неспроможність творити чудеса. Це тому, казав Лірін, що люди в містечку звикли до його наявності. Для них лікування стало рутиною, а не рідкісною перевагою.
Проте батьки Сані були хорошими людьми. Вони зроблять невелике пожертвування Келовій родині — батькам, йому самому та молодшому братику Тіену, — і їм буде за що купити харчів. Здавалося дивним, що вони виживали завдяки нещастю інших. Можливо, почасти саме через це їх не любили інші жителі містечка.
Тоді Лірін узяв маленький розжарений прутик і припік рану в тих місцях, де швів, на його думку, могло виявитись недостатньо. І наостанок змазав усю руку різким на запах лістеровим жиром, щоб запобігти зараженню: цей жир відлякував гнилокузьок навіть краще, ніж вода та мило. Кел обережно наклав чисту пов’язку, стараючись не змістити поламаних фаланг.
Лірін позбувся ампутованого пальця, і Кел трохи заспокоївся. З нею все буде добре.
— Тобі все ще треба працювати над своїми нервами, синку, — м’яко сказав лікар, відмиваючи руки від крові.
Кел потупив очі.
— Не залишатися байдужим — добре, — вів далі Лірін, — але, як і будь-що інше, це може стати проблемою, якщо заважатиме тобі робити операції.
«Бути аж надто небайдужим — проблема? — подумки огризнувся Кел. — А як щодо патологічної безкорисливості, яка не дозволяє брати гроші за роботу?» Однак сказати це вголос він не наважився.
Тепер треба було навести лад в операційній. Скидалося на те, що Кел проводив півжиття, прибираючи в ній, та Лірін не дозволив би йому піти, доки цього не було зроблено. Він хоча б відчинив віконниці, впускаючи потік сонячного світла. Сані не прокидалася: дози зимника лікарського мало вистачити, щоби тримати її непритомною впродовж іще кількох годин.
— То де ти був? — запитав Лірін, і пляшечки з жиром і спиртом, які він розставляв по місцях, дзенькнули одна об одну.
— Із Джамом.
— Джам на два роки старший за тебе, — мовив лікар, — і я сумніваюся, що він охоче проводить час із хлопцями, набагато меншими за нього.
— Батько взявся тренувати його орудувати палицею, — поквапливо проказав Кел, — тож ми з Тіеном ходили подивитися, чому він навчився, — і зіщулився в очікуванні нотації.
Та Лірін і далі робив своє: по черзі протирав кожен ланцет спочатку спиртом, а тоді жиром, як і заповідала стародавня традиція. Він не обернувся до Кела.
— Батько Джама був солдатом в армії ясновельможного Амарама, — обережно додав Кел.
Ясновельможний Амарам! Шляхетний світлоокий генерал, який оберігав спокій північного Алеткару. Кел так хотів побачити справжнього світлоокого, а не старого шкарбана Вістіова. Воїна, чиє ім’я в усіх на вустах, про якого складають легенди.
— Мені відома історія Джамового батька, — мовив Лірін. — Я вже тричі оперував його скалічену ногу — сувенір на згадку про славне солдатське минуле.
— Але нам потрібні солдати. Ти що, хочеш, щоби тайлени зазіхали на непорушність наших кордонів?
— Тайлена — острівне королівство, — спокійно відказав Лірін, — і воно з нами не межує.
— Отже, вони можуть напасти з моря!
— Там здебільшого живуть купці та ремісники. Кожен тайлен, із яким я мав справу, намагався ошукати мене, та це не зовсім те саме, що й загарбання.
Усі хлопці любили розказувати історії про далекі краї. Та в Кела весь час вилітало з голови, що його батько — єдиний житель містечка, котрий належав до другого нану — замолоду побував аж у Харбранті.
— Ну, з кимось же ми воюємо, — не здавався Кел, беручись мити підлогу.
— Так, — помовчавши, відповів його батько. — Король Ґавілар завжди знаходить для нас супротивника. Тут ти маєш рацію.
— Тож нам потрібні солдати, як я й казав.
— Але лікарі потрібніші, — промовив Лірін і, гучно зітхнувши, обернувся від шафки до Кела. — Синку, ти ледь не плачеш щоразу, як до нас доправляють пацієнта, і скрегочеш зубами від хвилювання навіть під час простих процедур. Звідки ти взяв, що зможеш заподіяти комусь біль?
— Я переборю себе.
— Це чиста дурість. Хто втовкмачив тобі в голову ці думки? З якої такої причини тобі закортіло вчитися, як гамселити інших дрючком?
— Заради честі, батьку, — відповів Кел. — Їй-Всемогутній, хто ж складає легенди про лікарів?!
— Діти тих чоловіків і жінок, чиї життя ми рятуємо, — рівним тоном проказав Лірін, дивлячись Келові в очі. — Ось хто розповість про нас. І не легенди, а правдиві оповідки.
Кел почервонів і зіщулився, а тоді знову взявся скребти підлогу.
— На цьому світі є два типи людей, сину, — суворо мовив батько. — Ті, що рятують життя. І ті, що їх забирають.
— А як щодо тих, хто захищає й обороняє? Хто рятує життя, забираючи їх?
Його батько фиркнув:
— Це все одно, що пробувати зупинити бурю, передмухавши її. Сміховинно. Не можна захистити, вбиваючи.
Кел мовчки скріб підлогу.
Зрештою батько зітхнув, підійшов до нього й, опустившись на коліна, став допомагати.
— Перерахуй властивості зимника лікарського.
— Гіркий смак, — миттю випалив Кел. — Через це його безпечніше зберігати, оскільки зменшується ризик помилково вжити в їжу. Висушену рослину треба розтовкти на порох, змішати з олією й давати з розрахунку одна ложка на десять цегломас ваги пацієнта, якому даєш знеболювальне. Спричиняє глибокий сон упродовж близько п’яти годин.
— А як розпізнати хворого на скрипалеву віспу?
— Нервове збудження, — відказав Кел, — спрага, проблеми зі сном і набряки під пахвами.
— Сину, у тебе така світла голова, — тихо мовив Лірін. — Мені знадобилися роки, щоби вивчити те, що ти засвоїв за лічені місяці. Я відкладаю гроші. Коли тобі виповниться шістнадцять, хочу відправити тебе в Харбрант — учитися в справжніх медиків.
Кел відчув приплив збудження. Харбрант? Та це ж у зовсім іншому королівстві! Його батько побував там як кур’єр, проте медичної освіти не здобував. Вчився у старого Вата з Шорсбруна — найближчого населеного пункту, що за бажанням міг вважатися містечком.
— Ти отримав свій дар від самих Вісників, — сказав Лірін, кладучи руку Келові на плече. — І можеш стати в десять разів кращим хірургом, аніж я. Не плекай тих самих дріб’язкових мрій, що й інші. Наші діди-прадіди важкою працею та великими грішми пробивалися до другого нану, щоби ми з тобою були повноправними громадянами й мали привілей подорожувати. Не марнуй цього на вбивства.
Кел завагався, проте незабаром відчув, що згідливо киває.
11
Краплинки
«Троє з шістнадцяти правили, але тепер володарює Розбитий», — записано в чачанан 1173 року зі слів кишенькового злодюжки, хворого на змарноти, за 84 секунди до того, як він помер.
Зрештою великобуря вщухла. Впали сутінки того дня, коли загинув хлопчина і коли його полишила Сил. Каладін натягнув сандалії — ті самі, які зняв із чоловіка з загрубілим обличчям у перший день — і підвівся. Пройшов через напхом напхану казарму.
Ліжок не було: мостонавідника належало забезпечити лише тоненькою ковдрою. Кожен сам вирішував, як скористатися нею, — щоби стало м’якше чи тепліше. Хочеш — відлежуй боки, а не хочеш — мерзни. Оце й увесь вибір. Хоча дехто знаходив своїй ковдрі ще й третє застосування. Нею обмотували голову, наглухо ізолюючи очі, вуха та носи. Грали в піжмурки зі світом.
Проте світ усе одно їх знаходив. У цій грі рівні йому не було.
Надворі лило мов із відра, і все ще дув сильний вітер. На західному обрії спалахували блискавки: туди змістився епіцентр бурі. До «позбувайла» залишалося ще з годину, проте той, хто хотів, уже міг спробувати полишити укриття.
Тобто хотіти вийти назовні у великобурю не бажав ніхто. Проте надійшла та найперша мить, коли зробити це стало безпечно. Блискавка більше не била, а вітер не валив із ніг.
Згорбившись від вітру, Каладін пройшов темним складом деревини. Кругом валялися гілляки, наче кості у лігві білошипника, а шорсткі стіни казарми були обклеєні шаром розмоклого листя. Він брьохав по калюжах. Це так студило йому ноги, що він більше не відчував їх. От і добре — адже вони все ще боліли після денної вилазки.
Хвилі крижаного дощу вирували довкола нього: струмені води стікали з волосся, збігали по обличчю й ховалися в кошлатій бороді. Він ненавидів її — особливо те, як чухмарилося від неї в куточках рота. Бороди — мов ті цуценята сокирогончих. Хлопчики мріяли про той день, коли й собі таке заведуть, навіть не підозрюючи, як сильно воно може дратувати.
— Гуляти зволимо, ваше благороддя? — пролунав голос.
Каладін підняв голову й побачив Ґаза, який зібгався в проході між двома казармами неподалік. І що він шукав під дощем?
А-а, он воно що. До підвітряної стіни однієї з казарм був причеплений невеликий металевий козуб, і звідти лилося м’яке, яскраве світло. Не інакше, як Ґаз залишав там свої сфери, щоб ті підзарядилися під час великобурі, а тепер загодя вийшов забрати їх.
Він ризикував. Навіть прив’язаний у захищеному місці, кошик цілком міг зірвати вітер. Дехто вірив, що тіні Загублених Променистих бродять у бурю, крадучи сфери. Може, це була й правда. Та за часів служби в армії Каладін не раз стикався з тим, як люди отримували поранення, у розпал бурі шастаючи околицями в пошуках сфер. Тож не випадало сумніватися, що марновірство зародилося не без допомоги крадіїв із плоті та крові.
Існували й безпечніші способи зарядити сфери. Міняйли брали тьмяні сфери в обмін на заряджені. Або можна було заплатити їм і зарядити свої власні в одному з їхніх потаємних кубел, що надійно охоронялися.
— Що ти тут робиш? — вимогливо допитувався Ґаз. Цей одноокий недомірок притис свій козуб до грудей. — Якщо ти вкрав чужі сфери, я тебе за ноги підвішу.
Каладін відвернувся від нього.
— Буря на твою голову! Підвішу, якщо й не крав! Не думай, що зможеш утекти: вартові стоять навіть у таку погоду. Ти…
— Я йду до Безодні Честі, — тихо відповів Каладін. Через бурю його голос був заледве чутний.
Ґаз стулив пельку. Безодня Честі. Він опустив свою металеву корзинку й нічого більше не сказав. Людям, які йшли тією дорогою, віддавали щось на кшталт останньої шани.
Каладін продовжив свій шлях внутрішнім двором.
— Гей, вельможне сім’я, — гукнув Ґаз.
Каладін обернувся.
— Залиш сандалії та жилет, — сказав сержант. — Не хочу потім посилати когось униз, щоб забрав їх.
Каладін через голову стягнув шкіряний жилет і жбурнув на землю, здійнявши хмару бризок. Тоді в калюжі опинилися сандалії. На ньому залишилися тільки брудна сорочка та коричневі штани з цупкої тканини — одне й друге зняте з покійника.
Каладін ішов крізь бурю до східної околиці складу. Із заходу долинали низькі перекоти грому. Стежка, що спускалася на Розколоті рівнини, була йому тепер добре знайома. Разом із мостовою обслугою він пробігав у цьому напрямку дюжину разів. Битви траплялися не щодня — може, разів зо три на тиждень, — і не всі команди брали участь у кожній вилазці. Але багато штурмів були настільки спустошливими, настільки жахливими, що мостонавідники залишалися в ступорі й решту днів, майже не реагуючи на зовнішні подразники.
У багатьох з них починалися проблеми з ухваленням рішень. Те саме траплялось із солдатами, які переживали шок на полі бою. Каладін на собі відчув наслідки цього. Навіть рішення прийти до прірви далося йому нелегко.
Але кровоточиві очі того безіменного хлопчини не давали йому спокою. Він не стане змушувати себе пройти через щось подібне знову. Не може.
Каладін дістався до підніжжя схилу. Підхоплені вітром потоки дощу шмагали його по обличчю, немов намагаючись загнати назад до табору. Проте він уперто йшов уперед, простуючи до найближчої прірви — Безодні Честі, як називали її мостонавідники, оскільки саме в цьому місці вони могли ухвалити для себе те єдине рішення, яке ще залежало від них. «Почесне» рішення. Смерть.
Не схоже було, щоби тутешні розколини мали природне походження. Конкретно ця спочатку була вузенькою, але, тягнучись далі на схід, ширшала — і глибшала — у неймовірному темпі. Усього за десять футів від початку вона була вже такою широкою, що перестрибнути її ставало важко. Прикріплені до виступів у скелі, тут висіли шість мотузяних драбин із дерев’яними щаблями, по яких мостонавідники зазвичай спускалися вниз, щоби роздягти трупи тих, хто падав у такі прірви під час вилазок.
Каладін окинув поглядом рівнини, проте через темряву й дощ він мало що побачив. Ні, це місце явно виглядало неприродно. Земля тут була розламана. І тепер ламала людей, що на неї прийшли. Каладін проминув драбини й пройшов трохи далі вздовж краю провалля. Тоді сів, звісивши туди ноги, і задивився вниз. Довкола так само падав дощ, і його краплі пірнали в темну глибину.
Обабіч нього найметкіші з крєм’ячків уже повилазили зі своїх нірок і копошилися довкола, об’їдаючи рослини, що всотували вологу. Лірін колись пояснював, що великобуряні дощі багаті на поживні речовини. Буревартівники з Холінара та Веденара довели, що рослини, які поливалися дощовою водою, випереджали в рості тих, що зрошувалися з річки чи озера. І чому вчені так носяться з відкриттями, що давно відомі нескінченним поколінням селян?
Каладін спостерігав, як краплинки води летіли до забуття на дні розколини. Маленькі стрибуни-самогубці. Тисячі за тисячами. Мільйони за мільйонами. Хтозна, що чекає на них там, у темряві? Її не видно, її не осягнути, доки не долучишся до них. Не зістрибнеш у порожнечу, щоби вітер поніс тебе вниз…
— Ти мав рацію, батьку, — прошепотів Каладін, — неможливо зупинити бурю, передмухавши її. Не можна рятувати одних, убиваючи інших. Нам усім треба стати лікарями. Усім до останньої людини…
Він немовби марив. Але дивним чином його свідомість була ясніша, ніж будь-коли за всі останні тижні. Напевно, так впливала ясність перспективи. Багато хто проводив усе життя, силкуючись зазирнути в майбутнє. Що ж, у його майбутньому нічого більше не було. Тож він оглядався назад, думаючи про батька, про Тіена, про рішення.
Колись його життя здавалося простим. Це було ще до того, як він втратив брата, до того, як його зрадили у війську Амарама. Чи повернувся б Каладін назад у ті наївні дні, якби лишень міг? Чи волів би краще вдавати, що все довкола — просто?
Ні. До свого падіння він ішов не так легко, як ці крапельки. Його тіло вкривалося шрамами. Він бився об стіни, кривавлячи обличчя й руки. Сам того не бажаючи, убивав невинних людей. Ходив поруч із тими, чиї серця чорні, мовби вуглини, і захоплювався ними. Він брався й видирався, спотикався й падав.
І ось де опинився. Сягнув кінця всього цього. Розуміючи незмірно більше, та чомусь не почуваючись мудрішим. Каладін звівся на ноги на краю тієї прірви і відчув, як батькове розчарування нависає над ним, немов грозяні хмари над головою.
Він заніс одну ногу над порожнечею.
— Каладіне!
Цей м’який, але пронизливий голос змусив його завмерти. Тріпочучи вверх-униз у повітрі, крізь дощ, який усе слабшав, до нього наближалася напівпрозора постать. Вона стрімко рвалася вперед, тоді йшла на приземлення, потім знову піднімалася вище, немовби несла щось важке. Каладін опустив ногу назад і простягнув руку. Сил безцеремонно всілася на неї — цього разу в образі небесної мурени, яка стискала в пащі щось темне.
Спрен набула знайомої подоби молодої дівчини. Її поділ майорів на вітрі, звиваючись навколо ніг. У руках вона тримала вузький густозелений листок-трійчатку. Чорнотруйник.
— Що це? — запитав Каладін.
Вона виглядала втомленою.
— А ці штуки важкі! — відказала вона, піднімаючи листок. — Я принесла його для тебе.
Каладін узяв листок двома пальцями. Чорнотруйник. Трутизна.
— Навіщо ти принесла це мені? — різко запитав він.
— Я гадала… — промовила Сил, сахаючись. — Ну, ти тоді так беріг ті інші листочки. А потім загубив їх, коли намагався допомогти тому чоловікові з невільничого каравану. Тож я подумала, що ти дуже зрадієш, якщо я принесу тобі інший.
Каладін ледь не засміявся. Вона й гадки не мала, що зробила, принісши йому листок однієї з найбільш смертоносних отруйних рослин в усьому Рошарі, бо хотіла, щоби він зрадів. Це було сміховинно. І мило.
— Усе пішло шкереберть після того, як ти загубив ті листки, — тихо сказала Сил. — До того ти боровся.
— Я зазнав поразки.
Спрен опустилася на коліна й зіщулилася на його долоні. Імлиста спідниця обвила її ніжки. Краплі дощу проходили крізь її тіло, і воно ледь-ледь брижилося.
— То він тобі не подобається? А я так далеко літала… Заледве не загубила себе. Але я повернулася. Я повернулася, Каладіне.
— Чому? — благально запитав він. — Чому тобі не байдуже?
— Тому що, — мовила вона, схиливши голову набік. — Знаєш, а я слідкувала за тобою. Ще в тій армії. Ти завжди знаходив молодих, недосвідчених новобранців і захищав їх, хоч і сам наражався на небезпеку. Я пам’ятаю. Дуже туманно, та все ж.
— Я підвів їх. І тепер вони мертві.
— Без тебе вони загинули б іще швидше. Ти зробив так, що в армії у них з’явилася родина. Я пам’ятаю їхню вдячність. Вона мене передовсім і привабила. Ти допоміг їм.
— Ні, — відказав він, стискаючи в пальцях чорнотруйник. — Усе, чого я торкаюся, чахне й помирає.
Каладін балансував на краю провалля. Удалині пролунав перекіт грому.
— Усі ці люди в мостонавідній команді, — прошепотіла Сил. — Ти міг би допомогти їм.
— Занадто пізно, — він заплющив очі, згадавши хлопчину, який загинув удень. — Занадто пізно. Я не зміг. Вони мертві. Усі вони помруть, і виходу немає.
— То чому б не зробити ще одну спробу? — її голос був тихий, але чомусь перекривав шум бурі. — Адже гірше не стане.
Мостонавідник мовчав.
— Цього разу ти не можеш програти, Каладіне. Ти ж сам так сказав. Усі вони й так загинуть.
Він згадав Тіена і його мертві очі, що дивилися в небо.
— Зазвичай я не розумію, що ти маєш на увазі, коли говориш, — сказала вона, — у мене думки плутаються. Та якщо ти хвилюєшся, щоби не заподіяти людям шкоди, тобі, гадаю, не варто боятися допомагати мостонавідникам. Хіба їх можна ще більше занапастити?
— Я…
— Ще одну спробу, Каладіне, — прошепотіла Сил. — Будь ласка.
Ще одна спроба…
Скупчені в казармі люди, які й ковдру навряд чи можуть назвати своєю. Налякані бурею. Налякані один одним. Налякані тим, що готує наступний день.
Ще одна спроба…
Він згадав, як оплакував смерть незнайомого хлопчини. Парубійка, якому навіть не спробував допомогти.
Ще одна спроба…
Каладін розплющив очі. Він замерз і змок, але відчував, як усередині нього спалахнув крихітний теплий вогник рішучості. Каладін стиснув руку, розчавлюючи в кулаці лист чорнотруйника, а тоді викинув його в прірву. Й опустив іншу руку, на якій сиділа Сил.
Та схвильовано спурхнула в повітря.
— Каладіне?
Він попрямував геть від провалля, ляскаючи босими ногами по калюжах і необачно наступаючи на гудиння скелебруньок. Схил, яким він недавно спустився, був укритий пласкими, сланцеподібними рослинами, які, наче книжки, порозгорталися назустріч дощу. Їхні «палітурки» з’єднувало мереживно-гофроване червоне й зелене листя. Життєкузьки — малесенькі зелені цятки мерехтливого світла, яскравіші за Сил, але крихітні, мовби спори — танцювали між рослинами, ухиляючись від дощових крапель.
Каладін крокував уверх, а вода стікала мимо нього невеличкими струмочками. Добувшись на вершину, він повернувся до мостового двору. Там усе ще нікого не було, окрім Ґаза, котрий прив’язував на місце розірваний брезент.
Каладін пройшов половину відстані, що розділяла їх, допоки Ґаз помітив його. Жилавий сержант нахмурився:
— Що, ваше благороддя, сили в пупі нема довести справу до кінця? Але якщо ти гадаєш, що я віддам…
Раптом слова змінились муканням, неначе його рот заткнули кляпом: це Каладін ринувся вперед і схопив Ґаза за горло. Сержант здивовано підняв руку, але нападник відбив її та підсік його, зваливши з ніг на кам’янистий ґрунт, від чого в повітря здійнялася хмара бризок. Очі Ґаза широко розкрилися від страху та болю, а сила Каладінового хвату на горлі не давала йому дихати.
— Світ щойно змінився, Ґазе, — сказав Каладін, нахиляючись ближче. — Я знайшов свою смерть на дні того провалля. І тепер тобі доведеться мати справу з моїм мстивим духом.
Корчачись, Ґаз несамовито озирався довкола в пошуках підмоги, якої не було. Каладін завиграшки втримував його на землі. Служба мостонавідника вирізнялася однією особливістю: якщо ти досить довго залишався в живих, то м’язи твої неодмінно міцніли.
Каладін трохи послабив тиск на Ґазову шию, даючи тому вхопити повітря, а відтак нагнувся ще ближче:
— Ми все почнемо спочатку, ти і я. Із чистого аркуша. І я хочу, щоби ти одразу ж дещо затямив. Я уже мертвий. Ти не можеш завдати мені болю. Ясно?
Ґаз повільно кивнув, і Каладін дав йому зробити ще один ковток холодного й вологого повітря.
— Міст № 4 — мій, — вів далі Каладін. — Ти можеш ставити перед нами завдання, але командуватиму я. Сьогодні якраз загинув мій попередник, тож тобі все одно треба шукати когось на його місце. Уторопав?
Ґаз знову кивнув.
— Ти швидко вчишся, — мовив Каладін, даючи сержантові змогу безперешкодно дихати. Він зробив крок назад, і Ґаз несміливо зіп’явся на ноги. У його очах проглядала прихована ненависть. Здавалося, він був чимось стурбований — чимось серйознішим за Каладінові погрози.
— Я хочу припинити виплату свого рабського боргу, — продовжив Каладін. — Скільки заробляють мостонавідники?
— Дві світломарки на день, — відказав Ґаз, спідлоба зиркаючи на нього й потираючи шию.
Отже, платня раба має складати половину цієї суми. Одну діамантову марку. Жалюгідні гроші, та Каладін потребуватиме і їх. Йому також необхідно буде тримати Ґаза на гачку.
— Я отримуватиму свою платню на руки, — мовив Каладін, — але кожна п’ята марка діставатиметься тобі.
Ґаз здригнувся й кинув на нього швидкий погляд при тьмяному світлі затягнутого хмарами неба.
— За твої труди, — додав Каладін.
— Які труди?
— Праведні: адже ти — поглинь тебе Геєна — не плутатимешся в мене під ногами.
Ґаз знову кивнув, і Каладін пішов геть. Йому до болю шкода було витрачати гроші на хабар, але сержант потребував невпинного й послідовного нагадування, чому Каладін повинен залишатися в живих. Одна марка що п’ять днів не надто підходила для такої справи, але для людини, готової ризикнути та вийти надвір у розпал великобурі, лиш би вбезпечити свої сфери, її могло виявитись достатньо.
Каладін попрямував назад до тісної казарми Четвертого мосту й відчинив масивні дерев’яні двері. Усередині скупчилися люди — точнісінько такі, як він їх і залишав. Але щось змінилося. Невже вони завжди виглядали настільки жалюгідно?
Так. Виглядали. Це Каладін змінився, а не вони. Він відчув дивне жамевю, немовби дозволив собі забути — хоча б почасти — останні дев’ять місяців. Немов озирнувся назад крізь час і тепер уважно розглядав чоловіка, яким колись був. Того, котрий усе ще бився — і бився на славу.
Каладін не міг знову стати ним — не міг позбутися шрамів, — проте міг учитися в того чоловіка, як-от новий командир відділення вчився у звитяжних генералів минулого. Каладін Буреблагословенний був мертвий, але Каладін Мостонавідник був його кревним. Багатообіцяльним нащадком.
Каладін підійшов до найближчого скоцюрбленого тіла. Чоловік не спав: хіба ж можна було спати у великобурю? Він зіщулився, коли той опустився на коліна біля нього.
— Як тебе звати? — запитав Каладін, а Сил пурхнула донизу й стала вдивлятися в чоловікове обличчя. Той не міг її побачити.
Він був уже в літах, з обвислими щоками, карими очима та коротко підстриженим, битим сивиною волоссям. Його борода була короткою, а на лобі не стояло тавро раба.
— Як тебе звати? — рішучим тоном повторив Каладін.
— Іди ти в бурю, — відказав чоловік і перевернувся на інший бік.
Каладін завагався, а тоді нахилився ближче й тихо проговорив:
— Слухай-но сюди, друже. Або ти скажеш своє ім’я, або я й далі докучатиму тобі. Продовжиш упиратися, і я витягну тебе в таку бурю надвір і підвішу за одну ногу над прірвою — аж доки не скажеш.
Чоловік озирнувся через плече. Каладін повільно кивнув, витримавши його погляд.
— Тефт, — зрештою сказав той. — Мене звати Тефт.
— От бачиш — і зовсім не страшно, — мовив Каладін, простягаючи тому руку. — А я Каладін. Твій командир.
Чоловік повагався, та все ж потиснув простягнуту руку, розгублено наморщивши чоло. Каладін туманно пригадував його. Він уже провів у їхній команді якийсь час, щонайменше кілька тижнів. А до того входив до іншої групи обслуги. Одним із покарань за порушення мостонавідниками табірної дисципліни було переведення до Мосту № 4.
— Відпочинь, — сказав Каладін, відпускаючи Тефтову руку. — Завтра в нас буде важкий день.
— Звідки ти знаєш? — запитав Тефт, потираючи заросле щетиною підборіддя.
— Тому що ми — мостонавідники, — відповів Каладін, підводячись. — У нас кожен день — тяжкий.
Тефт помовчав, а тоді мляво всміхнувся:
— Келек свідок, що так воно і є.
Полишивши його, Каладін рухався далі вздовж ряду скупчених постатей. Він обходив кожного й штурханами чи погрозами змушував називатися. Жоден не відповів одразу ж. Імена були немов останньою їхньою власністю, якої ніхто не хотів позбуватися задешево, хоч вони й виглядали здивованими — а може, навіть підбадьореними — через те, що комусь було до цього діло.
Він хапався за ці імена, кожне подумки повторював, поводячись із ними так, немов ті були коштовними самоцвітами. Ці імена мали значення. Ці люди мали значення. Каладін міг загинути під час наступної вилазки чи не витримати непосильного навантаження й дозволити Амараму здобути остаточну перемогу. Проте, вмостившись на долівці, щоб обміркувати свій план, він відчув, як, випромінюючи тепло, усередині рівно горить той крихітний вогник.
Це було тепло ухвалених рішень і поставленої цілі. Це була відповідальність.
Коли він сидів, пошепки повторюючи імена мостонавідників, Сил опустилася йому на ногу. Вона виглядала підбадьореною. Веселою. Щасливою. Він же почувався зовсім не так — був похмурим, стомленим і мокрим. Він кутався у відповідальність, яку взяв на себе, — відповідальність за цих людей. Тримався за неї так, як скелелаз, котрий, зависнувши над прірвою, хапається за останній прискалочок.
Він знайде спосіб їх захистити.
Кінець першої частини
1
Буреблагословенний
«Ви вбили мене. Покидьки, ви мене вбили! Сонце ще не згасло, а я помираю!» — записано в п’ятий день тижня чач місяця бетаб 1171 року зі слів тридцятиоднорічного темноокого солдата за десять секунд до смерті. Автентичність зразка вважається сумнівною.
«Мене ж уб’ють, правда?» — запитав Ценн.
Загартований ветеран, який стояв поруч, обернувся і глянув на хлопчину. Усю нижню частину обличчя бувалого в бувальцях воїна вкривала коротко підстрижена чорна борода, що на щоках уже взялася сивиною.
«Мене вб’ють, — думав Ценн, стискаючи спис, ратище якого стало слизьким від поту. — Я загину. О, Прародителю бур, я загину».
«Скільки тобі років, синку?» — поцікавився ветеран. Ценн не пам’ятав його імені. Нелегко було пригадати хоч щось, дивлячись, як армія супротивника шикується в бойові лави з іншого боку всіяної камінням рівнини. Здавалося, ніби в рухах воїнів проглядало щось цивільне: аж надто акуратне й організоване. Озброєні дротиками — у першій лінії, за ними ті, хто мав метального чи ударного списа, і лучники з боків. Обладунки темнооких списників були такими ж, як і Ценнів: шкіряна куртка без рукавів, спідниця до колін з аналогічного матеріалу, простий сталевий шолом і такий же нагрудник.
Багато хто зі світлооких мав повний комплект спорядження. Вони сиділи верхи на конях в оточенні почесної варти в нагрудниках, що виблискували винним чи темно-зеленим, мов ліс, кольорами. Чи були серед них Сколкозбройні? У ясновельможного Амарама Сколкозбройця не було. А в його людей? А якщо Ценнові випаде битися зі Сколкозбройним? Звичайному солдату такого ворога не здолати. Це траплялося настільки рідко, що кожен окремий випадок одразу ж обростав легендами.
«Цього разу все насправжки», — подумав він, відчуваючи, як усередині наростає страх. Це тобі не муштра в таборі, не польові збори, на яких вони махали палками замість мечів. Це відбувалося наяву. Щойно він по-справжньому взяв у тямку цей факт, як його серце закалатало, немов налякана тварина, що рвалася з грудної клітки на волю, а ноги підкосилися. Ценн раптом усвідомив, що насправді він боягуз. Не треба було йому полишати стада! Ох, не треба було…
— То скільки тобі стукнуло, синку? — наполегливо перепитав ветеран.
— П’ятнадцять, сер.
— А як тебе звати?
— Ценн, сер.
Бородатий велетень кивнув у відповідь:
— А я Даллет.
— Даллет, — повторив Ценн, усе ще вдивляючись у шеренги ворожого війська. Скільки ж їх було! Тисячі. — Мене ж уб’ють, правда?
— Ні, — хрипко й непривітно відказав той, але якраз такий тон і вплинув на хлопця заспокійливо. — Нічого з тобою не трапиться. Вище голову! І тримайся решти загону.
— Але ж я пройшов усього тримісячний курс підготовки! — він ладен був заприсягтися, що чує ледь уловимий дзенькіт ворожих обладунків і щитів. — Я заледве вмію тримати в руках списа! О, Прародителю бур, мені гаплик! Я навіть не можу…
— Синку, — м’яко, але рішуче увірвав його Даллет, кладучи свою руку тому на плече. За спиною ветерана зблиснув край великого круглого щита, відбиваючи сонячне проміння. — Повторюю: з тобою все буде гаразд.
— Звідки ви знаєте? — у голосі хлопця бриніло благання.
— Звідти, голубе. Бо ти входиш до загону Каладіна Буреблагословенного.
Воїни, що стояли довкола, ствердно закивали головами.
За їхніми спинами нові й нові партії бійців шикувалися в шеренги — тисячі бійців. Ценнові випало бути в одній із передніх лав, у складі загону Каладіна, що нараховував близько тридцяти бійців. Чому Ценна в останній момент перевели до нового загону? Очевидно, командування табору для новобранців мало на те свої причини.
Чому цей загін виставили в авангарді, де кількість втрат неминуче мала бути найбільшою? Маленькі страхокузьки, немов краплинки якоїсь липкої лілуватої гидоти, стали видобуватися з-під землі, сповзаючись до його ніг. На якусь мить хлопця пройняв такий жах, що він ладен був кинути спис і дати драла. Але рука Даллета ще міцніше стиснула його плече. Дивлячись у спокійні чорні очі Даллета, Ценн вагався.
— Ти сходив до вітру, перш ніж стати в стрій? — запитав Даллет.
— Часу не було…
— То давай зараз — хутко.
— Прямо… тут?..
— Якщо ти цього не зробиш, усе закінчиться тим, що сеча потече в тебе по нозі під час бою і відволіче твою увагу. Може, це навіть вартуватиме тобі життя. Ну ж бо!
Знітившись, Ценн попросив Даллета потримати списа й відлив прямо на каміння. Коли справу було зроблено, він окинув поглядом тих воїнів, котрі стояли поблизу. Жоден із Каладінових бійців навіть не всміхнувся. Вони стояли так само непорушно — списи при боці, щити за спиною.
Армія супротивника закінчувала останні приготування. Поле битви, що розділяло обидва війська, являло собою голе кам’янисте пустище, напрочуд рівне та гладке, на якому лиш де-не-де траплялися скелебруньки. Із нього вийшло б непогане пасовисько. У Ценнове обличчя дмухнув теплий вітер, напоєний вологими запахами великобурі, що бушувала минулої ночі.
— Даллете, — гукнув хтось.
Пробравшись крізь шеренги бійців, до них наблизився чоловік, котрий ніс у руці дротик, до древка якого були прикріплені пара ножів у шкіряних піхвах. Новоприбулий був молодим — може, років на чотири старшим за Ценна в його п’ятнадцять, — але на кілька пальців вищим навіть за Даллета. На ньому був звичайний шкіряний одяг списника, але з-під нього виглядала пара темних штанів. Ценн гадав, що таке взагалі-то не дозволялося.
Його чорне хвилясте волосся алетійця сягало плечей, а очі були карими. На плечах куртки без рукавів теліпалися аксельбанти з білого шнурка — знак того, що він командир загону. Усі тридцять бійців довкола Ценна виструнчилися, піднімаючи списи у привітанні. «Тож це і є Каладін Буреблагословенний? — із недовірою подумав Ценн. — Такий молодий?»
— Даллете, до нас незабаром приєднається новобранець, — сказав Каладін добре поставленим командним голосом. — Я хочу, щоби ти…
І раптом замовк, помітивши Ценна.
— Він прибув у розташування загону кілька хвилин тому, сер, — мовив Даллет, усміхаючись. — Я тут якраз готую його до битви.
— От і добре, — відповів Каладін. — Я заплатив чималі гроші, щоби вирвати цього хлопчину з пазурів Ґара. Цей горе-вояка настільки некомпетентний, що я взагалі дивуюся, чому він не в стані наших ворогів — це було би принаймні чесно.
«Що? — подумалося Ценнові. — Чого б це хтось став платити за мене гроші?»
— Яка твоя думка про поле битви? — запитав Каладін. Іще кілька списників, що стояли поруч, прикрили очі козирками долонь, прочісуючи поглядом каміння.
— Може, підійде та улоговина біля двох валунів аж ген справа?
— Підходи занадто нерівні, — похитав головою Каладін.
— Так точно, сер, ваша правда. А як щодо того невисокого горбка ондечки? Він досить віддалений, щоби перечекати першу навалу, і достатньо близько, щоб не відриватися від основних сил.
— Здається, підійде, — кивнув Каладін, хоча Ценн ніяк не міг уторопати, на що саме вони дивилися.
— А ви, бовдури, — всі почули?
Бійці високо здійняли списи.
— Наглядай за новачком, Даллете, — сказав Каладін. — Адже він не знає сигналів.
— Так, звісно, — відповів усмішливий Даллет.
Він ще й усміхався! Як тут можна було всміхатися? У ворожому стані засурмили в сурми. Це що ж — вони вже готові? І хоча Ценн щойно відлив, а все ж відчув, як по нозі збігла цівка сечі.
— Тримайтеся! — гукнув Каладін, а тоді швидким кроком рушив уздовж передньої шеренги, щоби перемовитися з командиром сусіднього загону. За спинами Ценна й товаришів усе ще дошиковувалися кілька десятків лав. Лучники по боках приготувалися стріляти.
— Не хвилюйся, синку, — знову заспокоїв його Даллет. — З нами все буде добре. Адже наш командир Каладін — справжній щасливчик.
Воїн по іншу руку від Ценна кивнув. Це був довготелесий, рудоволосий веден, чия смаглява шкіра була занадто темною як для алетійця. І що він забув в алетійській армії?
— Щира правда. Адже наш Каладін — Благословенний бурею. Що є, те є… Скільки це ми втратили були в минулій битві?.. Здається, лише одного?
— Але ж хтось таки загинув, — зауважив Ценн.
— То й що? — знизав плечима Даллет. — На війні завжди гинуть. У нашому загоні втрати найменші. Скоро сам побачиш.
Каладін закінчив розмову з іншим командиром і бігцем повернувся назад. Хоча в руці у нього був, строго кажучи, дротик — з ним належало вправлятися однією рукою, а в іншій тримати щита, — цей дротик був на добрий лікоть довшим, ніж у решти бійців.
— До бо-о-ою — …ту-у-уйсь! — скомандував Даллет.
На відміну від командирів інших загонів, Каладін не став у стрій, а так і залишився попереду своїх бійців. Воїни довкола Ценна знервовано переминалися, рвучись уперед. Ці звуки ланцюжком пробігли по лавах усієї величезної армії: на зміну затишшю прийшла буря. Зачовгали сотні ніг, заляскали щити, задзенькотіли пряжки. Каладін залишався непорушним, вдивляючись у бойовий стрій ворожої армії. «Спокійно, хлопці!» — наказав він, не обертаючись.
Позад них проскакав світлоокий офіцер: «До бою! Спустіть із них кров. Порвіть на шматки!»
— Спокійно, — повторив свій наказ Каладін, щойно вершник проїхав мимо.
— Розімнися — зараз будемо бігти, — сказав Ценнові Даллет.
— Бігти? Але нас учили наступати, маршируючи в шерензі! Ні в якому разі не ламати строю!
— Так то воно так, — відповів Даллет. — Але в тому й біда, що таких, як ти, недовчених, тут більшість. Тих же, хто і справді вміє воювати, посилають на Розколоті рівнини битися з паршенді. Каладін хоче трохи підівчити нас і перебратися туди — воювати за короля. Більшість із присутніх тут поламають стрій і наступатимуть кожен сам по собі, — Даллет кивнув головою вздовж вишикуваних рядів. — Зі світлооких не настільки добрі командири, щоби змусити їх залишатися в шеренгах. Тож тримайся нас і біжи.
— Мені виставити поперед себе щита?
У більшості лав довкола Каладінового загону воїни саме розстібали ремені своїх щитів, але в бійців Каладіна ті, як і раніше, висіли за спинами.
Перш ніж Даллет встиг відповісти, позаду засурмили наступ.
— Уперед, — наказав Даллет.
У Ценна не залишалося вибору. Уся армія прийшла в рух, під чобітьми солдатів задвигтіла земля. Як і пророкував Даллет, їхні лави недовго залишалися рівними: хтось крикнув «ура», інші підхопили. Світлоокі теж не відставали: «Пішли! Бігом марш! До бою!» Стрій розпорошився.
Щойно це сталося, як загін Каладіна щодуху рвонув і помчав на повній швидкості, забігаючи поперед інших. Нажаханий Ценн поспішав ледь не на чотирьох, та все ж не відставав від решти: земля була не така рівна, як здавалося, і він заледве не перечепився об непомітну скелебруньку, що втягнула своє гудиння в мушлю.
Потому він знову зіп’явся на ноги й летів уперед, стискаючи в руці спис. Важкий щит боляче бив його по спині. Ворожа армія, що виднілася вдалині, теж зарухалася: супротивник так само мчав полем битви їм назустріч. Нічого схожого на бойовий лад чи акуратно вишикувану шеренгу. Усе це навіть віддалено не нагадувало того, до чого їх готували на військовій муштрі.
Ценн навіть не знав, проти кого вони битимуться. Якийсь магнат зазіхав на вотчину ясновельможного Амарама, сюзереном якого, своєю чергою, був великий князь Садеас. Це була звичайна прикордонна сутичка, а противник, найімовірніше, належав до іншого алетійського князівства. Чому вони не мирилися між собою? Монарх, напевно, міг би покласти край їхнім чварам, але якраз відбув на Розколоті рівнини, де прагнув помститися за смерть свого батька, короля Ґавілара, вбитого за п’ять років до того.
Лучників ворогові було не позичати. Ценнів переляк сягнув апогею, коли в повітря знялася перша хвиля стріл. Він знову зам’явся, відчуваючи сильну спокусу дістати з-за спини щит. Але Даллет ухопив його за руку й потягнув за собою.
Небо розкололи сотні стріл, застуючи сонце. Вони описували в повітрі дугу й падали долі, кидаючись на здобич, немов небесні мурени. Воїни Амарама здійняли щити. Але не загін Каладіна: там обходилися без них.
Ценн скрикнув.
А стріли вп’ялися в середні лави Амарамової армії, далеко позаду нього. Ценн на бігу озирнувся через плече: стріли падали позаду. Почувся хрускіт деревини, що ламалася об крицю щитів. Закричали поранені. Лише декілька заблукалих стріл потрапили в передні ряди.
— Але як так? — крикнув він Даллетові. — Звідки ви знали?
— Лучники стріляють туди, де бачать найбільше скупчення живої сили, — відказав гігант, — так вони хоч у когось та поцілять.
Лише декілька групок бійців у складі передового загону не стали піднімати своїх щитів. Але більшість навскісно звели їх до неба, побоюючись стріл, що не так уже їм і загрожували, та незграбно бігли, відстаючи. Відтак наражалися на справжню небезпеку: їх могли затоптати солдати із задніх лав, у яких ті й справді вціляли. Та все ж і Ценнові кортіло підняти щит: без нього він почувався все одно що голим.
У небо звився другий залп, і ті, у кого він влучив, заволали від болю. Загін Каладіна щодуху мчав у напрямку рядів супротивника, які теж ріділи від стріл Амарамових лучників. До Ценнових вух долинав бойовий клич ворожих солдатів, його очі розрізняли окремі обличчя. Раптом бійці Каладіна уповільнили біг і зупинилися, збившись тісною купкою. Вони досягли невеличкого схилу, що його Каладін і Даллет намітили раніше.
Даллет ухопив Ценна за руку та втягнув його в саму гущу Каладінових воїнів. Перед лицем ворога, котрий невпинно наближався, вони опустили списи й дістали з-за спин щити. Лави супротивника давно перемішалися: метальники дротиків уже не були строго попереду, а озброєні ударними списами — позаду. Усі вони просто бігли вперед, несамовито волаючи.
Ценн копошився, марно намагаючись розщібнути ремені та розвернути щит у потрібний бік. Загони зійшлися врукопаш, задзвеніли схрещені списи. На Каладінових бійців ринула група ворожих солдатів, які, напевно, бажали захопити командну висоту. Десятків зо три нападників сяк-так трималися купи, але куди їм було до того тісного строю, який тримав атакований ними загін. Ворог, здавалося, вирішив компенсувати цю обставину завзяттям: солдати розлючено закричали, стрімким валом налітаючи на стан воїнів Буреблагословенного. Але ряди Каладінових бійців залишались непорушними, прикриваючи Ценна, неначе він був якимось світлооким, а вони — його почесною вартою. Супротивники зійшлись у двобої: скрегіт металу загородив шлях дереву; стикаючись, загриміли щити. Ценн зіщулився від страху.
За кілька секунд усе було скінчено. Ворожий загін відступив, залишивши на кам’янистому схилі двох убитих. Серед Каладінових воїнів загиблих не було. Наїжачившись списами, вони вперто тримали стрій, знаний як «клин» або ж «свиня», хоч один із бійців і відійшов на кілька кроків назад та дістав сувійчик полотна, щоби перев’язати рану на стегні. Але решта солдатів стали щільніше, і ця прогалина в шерензі зникла. Поранений був справжнім здоровилом із м’язистими руками. Хоч він і лаявся на всі заставки, його рана все ж не виглядала серйозною. За якусь мить той знову був на ногах, але на старе місце не повернувся. Натомість він став у самому кінці клиноподібного строю, де було безпечніше.
На полі битви панував хаос. Ряди обох армій уже так перемішалися, що не можна було розрізнити, де ж свої. Повітря повнилося брязканням, хрускотом і криками. Багато загонів розпорошилися: їхні бійці кидалися з однієї сутички в іншу. Вони гасали, мовби хижаки на полюванні: збившись у групи по троє-четверо, вишукували солдатів, котрі відстали від своїх, і по-звірячому накидалися на них всією зграєю.
Воїни Каладіна утримували свою позицію, вступаючи в бій лише з тими загонами супротивника, які підходили занадто близько. Невже такою й була справжня битва? Під час муштри Ценна готували до атаки в довгій шерензі солдатів, вишикуваних плече до плеча. Але аж ніяк не до такої божевільної мішанини, не до цього кромішнього пекла й вавилонського стовпотворіння. Чому інші не тримали строю?
«Справжніх солдатів більше не залишилось, — подумав Ценн, — Усі вони там, на Розколотих рівнинах, — ось де точиться справжня битва. Не дивно, що й Каладін прагне домогтися, щоби його загін перекинули туди».
З усіх сторін поблискували наконечники списів. Важко було розібратися, де ворог, а де друг. Не допомагали навіть герби на нагрудниках і пофарбовані в однаковий колір щити. Поле битви розпалося на сотні маленьких сутичок, немов на ньому одразу вели тисячу різних війн.
Після кількох найперших зіткнень із ворогом Даллет узяв Ценна за плече та поставив його в стрій у самому кінці клиноподібного бойового ладу. Хоча користі від нього не було жодної: щойно загін вступав у черговий двобій із супротивником, як уся військова наука миттю вилітала з Ценнової голови. Межею його можливостей був сам факт того, що він залишався там, куди його поставили, тримаючи виставленого перед собою списа й намагаючись прибрати якомога грізнішого вигляду.
Бійці Каладіна займали той невеличкий горбок уже з годину, тримаючись разом, плече до плеча. Каладін часто полишав своє місце на самому вістрі бойового клина, кидаючись то в один бік, то в інший і постукуючи списом об щит у якомусь дивному ритмі.
«Ось вони, сигнали», — втямив Ценн, коли Каладінів загін перешикувався зі свині у кільце. За криками агонізуючих і перегуком тисяч солдатів практично неможливо було розчути голос однієї-єдиної людини. Але різкий брязкіт командирського списа об метал його щита чітко вирізнявся на такому фоні. Щоразу, коли вони перешиковувались, Даллет брав Ценна за плече і скеровував його в потрібне місце.
У загоні Каладіна не було мисливців на відсталих: усі воїни тримали оборону. І хоча кілька його людей отримали поранення, убитих не було. Вони наганяли надто великий страх на нечисленні ворожі угруповання, а більші загони супротивника після кількох сутичок відступили, шукаючи слабших суперників.
Але врешті-решт щось змінилося. Каладін обернувся, вдивляючись у вир битви своїми проникливими карими очима. Відтак підняв спис і дзвінко вибив ним об щит якийсь швидкий ритм, якого Ценн іще не чув. Даллет ухопив новачка за руку й потягнув його геть від горбка. Але навіщо було полишати позицію саме тепер?
І якраз у ту мить основні сили Амарамового війська подалися, солдати кинулися врозтіч. Ценн і гадки не мав, до чого ж невдало склався хід битви для їхньої сторони. Коли загін Каладіна відступав, вони пройшли повз багатьох поранених і вмираючих, і Ценн відчув приступ нудоти: животи декотрих солдатів були розпороті, а нутрощі вивалилися назовні.
Але жахатися було ніколи: відступ швидко переріс у безладну втечу. Даллет вилаявся, а Каладін знову забарабанив об щит. Загін змінив напрям руху й тепер прямував на схід. Там, як помітив Ценн, усе ще трималася велика група воїнів Амарама.
Проте забачивши їхні остаточно розсіяні лави, ворог збадьорився й посміливішав. Групки солдатів супротивника кинулися вперед — мов дикі сокирогончаки на вепра, що відбився від стада. І перш ніж бійці Каладіна встигли здолати половину наміченого шляху по всипаному трупами й конаючими полю битви, дорогу їм загородила велика група ворожих воїнів. Каладін знехотя загрюкав об щит, і загін уповільнив рух.
Ценн відчував, як його серце калатало все швидше і швидше. Неподалік супротивник добивав групу Амарамових бійців: вони спотикалися й падали, волаючи від страху та намагаючись утекти. Вороги використовували свої списи на манір рожнів, насаджуючи на них тіла впалих, немов крєм’ячків.
Каладінові хлопці зустріли неприятеля гуркотом списів і щитів. Вир солдатських тіл, що протискувалися з усіх сторін, затягував Ценна — у нього аж голова пішла обертом. Це місиво з друзів і ворогів, котрі гинули та вбивали, просто приголомшило його. Стільки людей водночас бігли в стількох напрямках!
У паніці він кинувся геть, шукаючи безпечного місця. Неподалік виднілася група бійців у алетійській формі. Загін Каладіна! Ценн кинувся туди, але коли дехто з них обернувся в його бік, він налякано усвідомив, що не впізнає їх. Це був не загін Буреблагословенного, а купка незнайомих солдатів, котрі з останніх сил тримали нерівний стрій із багатьма прогалинами. Укриті ранами й нажахані, вони кинулися врозтіч, щойно ворожий загін наблизився до них.
Ценн застиг на місці, стискаючи спис у спітнілій руці. Воїни супротивника рухалися прямісінько на нього. Інстинкти підказували йому тікати, але ж він тільки-но бачив силу-силенну тих, кого переловили поодинці. Він повинен був залишатися на місці! Повинен був зустрітися з ними лице в лице! Не можна було втікати — ніяк не можна…
Він дико закричав і тицьнув списом у найближчого з ворогів. Той завиграшки відбив його щитом й увіп’яв свого дротика Ценнові в стегно. Біль пронизав його тіло гарячою хвилею: такою гарячою, що кров, яка бризнула з ноги, порівняно з нею здавалась холодною. Ценн задихався від болю.
Солдат висмикнув спис із рани. Хитаючись, новобранець задкував, впустивши спис і щит, а тоді впав на кам’янисту землю, бруднячись іще в чиїйсь крові. Ворог високо заніс дротика, нависаючи над ним темним силуетом, що різко контрастував із безхмарною блакиттю неба, і готуючись встромити його Ценнові в серце.
І тут з’явився він.
Його командир. Буреблагословенний. Його спис немов матеріалізувався з нічого й заледве встиг відвести удар, який мав би порішити Ценна. А потому виступив уперед: сам-один проти шістьох ворожих списників. Він не тремтів перед ними — він наступав.
Усе відбувалося так швидко! Каладін звалив із ніг солдата, який поранив Ценна. Коли той упав, він потягнувся вгору й вихопив ніж із піхов, прив’язаних до ратища дротика. У повітрі промайнула його рука: зблиснуло лезо, вганяючись у стегно іншого супротивника. Той припав на одне коліно й заволав.
Третій списник застиг на місці, витріщившись на своїх поранених товаришів. Каладін рвонув уперед повз одного з них і всадив вістря списа в живіт третього нападника. За ним упав і четвертий: із його очниці стирчав ніж. І коли Каладін устиг вихопити його з піхов? Він крутився між решти двох, орудуючи списом, мов кийком із залізним наконечником: так швидко, що людське око заледве могло відстежувати його рух. На мить Ценнові здалося, що в повітрі довкола його командира витає щось іще: воно було незвичне, немовби вітер раптом став видимим.
«Я втратив багато крові. Вона просто струменіє…»
Каладін кружляв, відбиваючи удари, і незабаром двоє останніх списників повалилися додолу з характерним бульканням, у якому, як на Ценнову думку, вчувалося здивування. Здолавши всіх шістьох ворогів, командир обернувся й опустився навколішки біля хлопця. Він відклав убік списа й вихопив із кишені смужку білої тканини, якою туго й уміло перев’язав Ценнову ногу. І зробив він це з тією легкістю, на яку здатна лише людина, котра вже накладала пов’язки на рани не один десяток разів.
«Каладіне… Сер…» — заледве проговорив Ценн, тицяючи пальцем у бік одного з солдатів, яких щойно вивів із ладу його командир. Притримуючи руками поранену ногу, супротивник намагався підвестися. Однак буквально за мить до них підлетів велетень Даллет і відштовхнув ворога щитом. Він не став добивати його, а дав відійти — скульгавілому та беззбройному.
Тут приспіла й решта загону, вишикувавшись у коло, що захищало Каладіна, Даллета й Ценна з усіх боків. Командир звівся на ноги й поклав спис на плече. Даллет подав йому ножі, які повисмикував із тіл уражених ними ворогів.
— Ну й змусили ви мене похвилюватися, сер, — сказав Даллет. — Це ж треба: отак просто взяли та рвонули з місця.
— Я знав, що ви побіжите за мною, — відповів Каладін. — Підняти червоний прапор! Коратере, Цине, повернетесь із хлопчиною в тил. А ти, Даллете, залишайся тут. Стрій Амарамового війська випинається якраз у цьому напрямку. Незабаром ви будете в безпеці.
— А ви, сер? — запитав Даллет.
Каладін окинув поглядом поле битви. Шеренги ворожого війська утворили прогалину, і звідти виїхав вершник на білому коні, помахуючи грізною на вигляд булавою. Він був з голови до п’ят закутий у панцирний обладунок, що виблискував начищеним сріблом.
— Сколкозбройний! — зойкнув Ценн.
Даллет фиркнув:
— Ні, дякувати Прародителю бур. Це всього лише світлоокий офіцер. Сколкозбройні занадто дорого обходяться, щоби марнувати їх на дрібний прикордонний конфлікт.
Каладін дивився на світлоокого, й у ньому аж кипіла ненависть — та сама, яку виказував Ценнів батько, ведучи мову про чалокрадів, або та, якою спалахувала його мати, коли хтось згадував ім’я Куширі, котра втекла з сином шевця.
— Сер? — запитав Даллет, вагаючись.
— Другий і Третій взводи, беремо його в кліщі! — скомандував Каладін, і в його голосі чувся метал. — Будемо скидати ясновельможного з трону.
— А ви впевнені, що це гарна ідея, сер? Адже серед нас є поранені.
Каладін обернувся до Даллета.
— Це один з офіцерів Галлава. Можливо, навіть він сам.
— Сер, ви не знаєте цього напевно.
— Ну й наплювати: він командир батальону. Якщо ми вб’ємо офіцера такого рангу, то гарантовано опинимося в наступній же партії тих, кого відправлятимуть на Розколоті рівнини. Він наш.
Вираз Каладінових очей підказував, що подумки він уже там.
— Ти лишень уяви собі, Даллете! Справжні солдати. Військовий табір зі справжньою дисципліною, світлоокі, які мають моральні принципи. Місце, де ми воюватимемо в ім’я чогось і справді важливого.
Той зітхнув, проте ствердно кивнув головою. Каладін махнув рукою групі своїх солдатів, і вони прожогом кинулися через поле битви. Менша група бійців, разом із Даллетом, залишилась охороняти поранених. Один із них, худий алетієць із чорним волоссям, що пістрявіло жменькою білявих пасем — ознакою якихось чужорідних домішок, — витягнув з кишені довгу червону стрічку й начепив її на вістря списа. Потім високо здійняв його, так що розгойдувана вітром стяжка замайоріла.
— Це знак санітарам, що в нас є поранені, яких треба винести з поля бою, — пояснив Ценнові Даллет. — Скоро ти будеш у цілковитій безпеці. А ти — хоробрий хлопчина: один не злякався шістьох.
— Втікати теж був не вихід, — відказав Ценн, намагаючись не думати про поранену ногу. — Коли всюди така сила поранених, чи можемо ми взагалі сподіватись на те, що санітари прийдуть по нас?
— Наш командир щоразу дає їм хабара, — пояснив Даллет. — Зазвичай вони виносять у тил лише світлооких — але ж санітарів набагато більше, ніж серед тих буває поранених. Каладін витрачає на підкупи більшу частину своєї платні.
— Цей загін і справді особливий, — мовив Ценн, відчуваючи, як паморочиться в голові.
— А що я тобі казав!
— Але ж це не талан — це результат злагоджених дій…
— Хто злагоджено діє, тому й таланить! Щастить, бо кожен із нас знає: якщо йому випаде отримати поранення, Каладін подбає про те, щоби його винесли з поля бою.
Він замовк, оглядаючись через плече. Як і пророкував Каладін, лави Амарамового війська знову сунули вперед, помалу оговтуючись від удару.
А ворожий світлоокий вершник затято розмахував булавою: енергійні удари сипалися на всі боки. Частина його почесної варти змістилася вбік і зіткнулася зі взводами Каладіна. Світлоокий повернув коня. На ньому був шолом із відкритим забралом і пологими боками, увінчаний плюмажем. Ценн не міг роздивитися колір його очей, але був упевнений, що вони блакитні чи зелені. А може, і жовті чи світло-сірі. Адже він був ясновельможним, якого Вісники обрали ще в момент народження та позначили цією міткою правителів.
Він байдуже спостерігав за солдатами, які билися поряд. Аж раптом один із Каладінових ножів уп’явся йому в праве око.
Ясновельможний заверещав, завалюючись назад у сідлі, а Каладін якось прослизнув через ворожі шеренги й наскочив на нього, занісши списа.
— Так, почасти це результат злагоджених дій, — знову озвався Даллет, хитаючи головою. — Але передовсім це все завдяки йому. Цей чоловік змітає всіх на своєму шляху, немов буревій, і думає вдвічі швидше за інших. Узяти хоча б те, як він інколи рухається…
— Він перев’язав мені ногу, — сказав Ценн, усвідомлюючи, що починає верзти дурниці через завелику втрату крові. До чого тут перебинтована нога? Це ж просто, як двері.
Даллет лише кивнув у відповідь.
— Каладін добре знається на ранах. І ґліфи вміє читати. Він дивна людина як для темноокого списника-плебея, що ним і є наш командир, — а тоді додав, повернувшись до Ценна обличчям: — Але побережи сили, синку. Він гніватиметься, якщо ми тебе втратимо, адже він стільки заплатив, щоб тебе перевели в його загін…
— Але навіщо? — запитав Ценн.
Тепер на полі битви ставало тихіше, ніби багато хто з агонізуючих устиг скричатися до хрипоти. Довкола були практично самі лише дружні солдати, але Даллет усе одно пильнував, аби переконатися, що пораненим із загону Буреблагословенного не загрожує жодна небезпека.
— Навіщо, Даллете? — повторив своє запитання Ценн. — Чому мене взяли в його загін? Чому саме мене?
Даллет похитав головою.
— Такий уже він уродився. Йому ненависна сама думка про те, що таких хлопчаків, як ти, котрі заледве вміють тримати зброю в руках, кидають у бій. Час від часу він надивляється одного з таких і бере до себе в загін. Добрих півдесятка наших солдатів прийшли колись до нас такими, як ось ти тепер.
В очах Даллета з’явився якийсь відсутній вираз, і він додав:
— Гадаю, усі ви нагадуєте йому когось…
Ценн глянув на ушкоджене стегно. Болекузьки, які скидалися на крихітні помаранчеві кисті рук із занадто довгими пальцями, повзали довкола, прикликані його стражданнями. Тепер вони розверталися та поспішали в інших напрямках, на пошуки інших поранених, адже біль ущухав. Ценнова нога — та, зрештою, і все тіло — заніміли.
Відкинувшись назад, він задивився в небо. Раптом пролунав не надто гучний перекіт грому. У цьому було щось дивне, бо ж на небі — ні хмаринки.
Даллет вилаявся.
Ценн обернувся: страх вивів його з заціпеніння. На них галопом мчав здоровенний чорний кінь, несучи на собі вершника в лискучому обладунку, що, здавалося, випромінював світло. На його латах не було швів: жодного кольчужного плетіння спіднизу — лише менші за розміром пластини неймовірно вигадливої роботи. На голові — закритий шолом без будь-яких прикрас, але з позолоченим забралом. В одній руці лицаря був затиснутий важкий меч — завдовжки зі зріст середньої людини. Це був не звичайний, прямий меч, а вигнутий, і його ненагострену сторону вкривали борозни, що скидалися на розбурхані хвилі. Лезо меча прикрашали вигравірувані візерунки.
Клинок був гарний — справжній витвір мистецтва. Ценн ніколи не бачив Сколкозбройного, але одразу ж зрозумів, що це він і є. І як він міг переплутати звичайного світлоокого, нехай і закутого в обладунок, з одним із цих величних створінь?
Але ж Даллет казав, що тут Сколкозбройних не буде! Той миттю скочив на ноги й наказав взводу шикуватися. Ценн залишився там, де й сидів. Він усе одно не зміг би підвестися з такою раною на нозі.
Як же сильно паморочилося в голові! Скільки крові він втратив? Хлопець заледве здатен був думати.
Так чи інак, а битися він не міг: хіба ж із такими б’ються? На панцирному обладунку виблискувало сонячне проміння. А цей розкішний, хитромудрий, звивистий меч? Це виглядало, ніби… ніби сам Всемогутній набув людської подоби, щоби ступити на це поле брані.
А з якого переляку комусь спало б на думку битися із Всемогутнім?
Ценн заплющив очі.
2
Мертва честь
«Десять орденів. І нас колись кохали. Чому ти полишив нас, Всемогутній? Осколку душі моєї, де ти?» — записано какаша другого дня року 1171 зі слів світлоокої жінки на третьому десятку за п’ять секунд до того, як вона померла.
У животі Каладіна забурчало, коли, просунувши руку між ґратами, він узяв належну йому миску баланди. Він протиснув цю невеличку мисочку — радше навіть чашку — назад, понюхав її та скорчив гидливу міну, а забраний ґратами фургон тим часом знову рушив з місця. Отримана ним баланда була сірого кольору, а на вигляд і запах нагадувала твань. Її готували з переварених зерен телью, а конкретно його порція була здобрена ще й зачерствілими залишками вчорашнього обіду.
Та яку б огиду вона не викликала, обирати все одно не доводилося. Звісивши просунуті між ґратами ноги, він почав їсти, спостерігаючи, як перед очима змінювались краєвиди. Решта рабів, які були в клітці, полохливо схилилися над міцно затиснутими в руках мисками, побоюючись, щоби хто-небудь їх не вкрав. У перший день один із них намагався поцупити Каладінову пайку, і той заледве не зламав йому руки. Тепер йому дали спокій.
А Каладінові було тільки того й треба.
Їв він руками, не звертаючи уваги на бруд. Каладін перестав звертати на нього увагу ще кілька місяців тому. Але ще гіршим було те, що він почав виявляти деякі ознаки того тваринного страху, який виказували решта, — і ненавидів його в собі. Але як могло бути інакше після восьми місяців побоїв, нестатків і знущань?
Він боровся з цим страхом. Ні, він не стане таким, як вони. Навіть якщо він махне рукою на все інше, навіть якщо в нього відберуть останнє, навіть якщо не залишиться жодної надії на втечу. Проте цю одну-єдину річ він збереже. Так, він був рабом — але він не стане мислити як раб.
Він швидко впорався з баландою. Один із рабів неподалік неголосно закашлявся. У фургоні було десять невільників: самі чоловіки, оброслі скуйовдженими бородами та вкриті кірками бруду. Це був один із трьох фургонів їхнього каравану, що рухався Нічийними пагорбами.
На горизонті палало червонувато-біле сонце — того ж відтінку, що й полум’я в найгарячішій частині ковальського горна. Воно підсвічувало довколишні хмари кольоровими відблисками, немов рука якогось мазія абияк квецяла фарбою по полотну. Пагорби, порослі високою, одноманітно зеленою травою, здавалися безкраїми. На одному з них, якраз поблизу, довкола заростів кружляла маленька постать. Вона миготіла, пританцьовуючи, немов комаха, що тріпоче крильцями, — безформна та напівпрозора. Вітрокузьки були підступними спренами, що мали схильність перебувати саме там, де їм були не раді. Каладін сподівався, що спренові врешті-решт набридне і той полетить геть, та коли він хотів був пожбурити вбік свою дерев’яну миску, виявилось, що вона прилипла йому до пальців.
Спрен засміявся, проносячись мимо, — безформна стрічка світла. Каладін вилаявся та смикнув миску. Спрени вітру полюбляли такі витівки. Тоді підчепив її, і миска нарешті відстала. Каладін з грюкотом жбурнув її одному з інших рабів. Той миттю кинувся вилизувати залишки баланди.
— Гей, — прошепотів до нього чийсь голос.
Каладін глянув убік. Невільник із темною шкірою і сплутаним волоссям боязливо підповз до нього, ніби очікував, що той у поганому гуморі.
— Ти не такий, як решта.
Чорні очі раба глянули вгору, на лоб Каладіна, де стояли три тавра. Два перших являли собою диґліф, яким його затаврували вісім місяців тому, в останній день його служби в армії Амарама. Третє було свіже: його поставив останній із Каладінових господарів. Цей ґліф читався як «шаш» і означав «небезпечний».
Одна рука раба була прикрита лахміттям — його одягом. Може, ніж? Облиш, це ж смішно. Ніхто з цих невільників не міг мати схованої зброї. Листки під Каладіновим поясом — ось максимум того, що можна було сховати. Але старих звичок нелегко позбутися, тож Каладін уважно спостерігав за тією рукою.
— Я чув, що балакали поміж себе охоронці, — повів далі невільник, підсовуючись ближче. У нього був тик, і він кліпав занадто часто. — Вони казали, що ти пробував утікати й раніше. І якось був навіть утік.
Каладін мовчав.
— Послухай, — сказав раб, виймаючи руку з-під лахміття: у ній виявилася миска з його порцією баланди. Вона була спорожнена лише наполовину. — Наступного разу візьми мене з собою, — зашепотів він, — і я дам тобі це. Віддаватиму половину своєї їжі віднині й аж доти, доки ми не втечемо. Прошу тебе.
Мова невільника привернула увагу кількох голодокузьок. Вони скидалися на майже невидимих оку коричневих мушок, що зароїлися біля його голови.
Каладін відвернувся, дивлячись на нескінченний каскад пагорбів і їхні неспокійні, рухливі трави. Зігнутою в лікті рукою він сперся об ґрати й поклав на неї свою голову, так само погойдуючи ногами.
— Ну, то як? — запитав раб.
— Ти ідіот. Якщо ти віддаватимеш мені половину свого раціону, то занадто ослабнеш, щоб утекти зі мною — навіть якби я й збирався це зробити. А я не збираюся. Це нічого не дає.
— Але…
— Я зробив десять спроб, — прошепотів Каладін. — Десять спроб за вісім місяців. Утікав від п’яти різних хазяїв. І скільки з них увінчалися успіхом?
— Ну… тобто… якщо ти все ще тут…
Вісім місяців. Вісім місяців невільницького життя. Вісім місяців баланди та побоїв. Йому вони здавалися вічністю. Він заледве міг пригадати часи своєї служби у війську.
— Рабу нема де сховатися, — сказав Каладін, — не з таким тавром на лобі. Так, кілька разів мені щастило втекти. Але вони завжди знаходили мене. І все починалося спочатку…
Колись його називали щасливчиком. Буреблагословенним. То були пусті балачки. Радше навіть навпаки: про нього цілком можна було б сказати «не з твоїм щастям»… Солдати — народ забобонний. І хоч спочатку він намагався був покласти край таким розмовам, вони лише ще більше ширилися. Кожного, кого він хоч коли намагався захистити, незмінно підстерігала смерть — знову та знову. А тепер ось де він опинився: навіть у гіршому положенні, ніж те, з якого починав. Краще було не опиратися. Така була його доля, і він примирився з нею.
У такому погляді на життя була якась дещиця сили, дещиця свободи. Свободи того, кому нема про що турбуватися.
Врешті раб утямив, що Каладін більше нічого не скаже, і повернувся на своє місце, доїдаючи баланду. Фургони так само котилися, а на всі боки так само простягалися порослі зеленню поля. Однак та частина шляху, що впритул підступала до деренчливих коліс фургонів, була голою. З їхнім наближенням трава ховалася: кожна окрема травинка втягувалася у вузеньку, немов проколоту шпилькою, дірку в камені. І лише коли фургони проїжджали, вона боязко виглядала зі схованки й витягувала свою стеблинку на свіже повітря. Отож фургони ніби їхали по широкій кам’яній дорозі, прокладеній спеціально для них.
Тут, майже в самому серці Нічийних пагорбів, великобурі бушували з надзвичайною силою. Рослинам довелося вчитися, як виживати. Усе, що треба робити, це вчитися виживати. Зібратися з силами і пережити бурю.
Каладін унюхав запах ще одного спітнілого, немитого тіла та почув шаркання кроків. Він підозріливо глянув убік, очікуючи повернення того самого раба.
Але цього разу до нього підійшов інший. У нього була довга чорна борода, брудна та сплутана, у якій застрягли залишки їжі. Каладінова борода була коротшою: час від часу він дозволяв найманцям Твлаква обрубувати її. Як і Каладін, раб був одягнений у залишки підперезаного мотузкою коричневого мішка і, звичайно ж, був темнооким. Імовірно, він мав очі густо-зеленого кольору, хоча хто їх, темнооких, розбере. Їхні очі завжди здавалися карими або чорними, аж доки не глянеш на них при правильному освітленні.
Новоприбулий зіщулився, подаючись назад, і підняв руки вгору. Кисть однієї з них укривав висип, від якого шкіра здавалася ніби вицвілою. Мабуть, він підійшов тому, що бачив, як Каладін щось відповідав іншому невільнику. З першого ж дня раби боялися його, але й поглядали з неприхованою цікавістю.
Каладін зітхнув і відвернувся. А чоловік нерішуче присів біля нього.
— Вибач, друже, але як ти став рабом? От не второпаю — і край, а знати ж хочеться. Ми всі тут голови над цим ламаємо.
Висновуючи з вимови й темного волосся, він був алетійцем, як і Каладін. Власне, більшість рабів були алетійцями. Каладін нічого йому не відповів.
— Сам то я вкрав стадо чалів, — повів далі невільник. Його голос був по-особливому різким, ніби хтось тер один об одний два аркуші паперу. — Якби був узяв лише одного — може, просто побили б. А то ціле стадо. Сімнадцять голів… — і здавлено засміявся сам до себе, у захваті від власної хоробрості.
У дальньому кінці фургона хтось знову закашлявся. Вони являли собою жалюгідне видовище — навіть як для рабів. Слабкі, хворобливі, недогодовані. Дехто з них, як і Каладін, неодноразово пробував утекти, проте тавро «шаш» стояло на лобі лише в колишнього Буреблагословенного. Тут були зібрані найупослідженіші представники їхньої нікчемної касти — ті, кого продають із величезною знижкою. Тепер їх напевно везли на перепродаж у якийсь віддалений куток, жителі якого страшенно потребували робочих рук. Узбережжя Нічийних пагорбів було всіяне невеликими вільними містами, де воринські закони, що регулювали поводження з рабами, сприймалися як невиразні чутки.
Подорожувати в цьому напрямку було небезпечно. Ці землі нікому не підкорялися, а тому, подавшись навпростець через відкриту місцевість і віддалившись від усталених торговельних шляхів, Твлакв запросто міг нарватися на безробітних найманців — людей геть-чисто позбавлених честі, які не побоялися б убити работорговця та його рабів, лиш би вкрасти кілька чалів і фургони.
Люди без честі. А що, невже траплялися й інші?
«Ні, — подумалося Каладінові. — Честь уже вісім місяців як мертва».
— Ну, — перепитав раб із кошлатою бородою, — то що ж ти такого встругнув, що й тебе запроторили до наших лав?
Каладін знову сперся рукою об ґрати.
— А як тебе впіймали?
— Та-а-ак, дивна штука — життя… — протягнув невільник. Каладін так нічого йому й не відповів, але той відповів сам собі — та тим і вдовольнився. — Усе через жінку, аякже. Мав би здогадатися, що вона мене видасть…
— Не треба було тобі красти чалів — надто неповороткі. От якби коней…
Той голосно зареготав.
— Коней? За кого ти мене маєш — за божевільного? Якби я виявився конокрадом, мене би повісили! А за чалів я хоча б усього лишень заробив тавро раба…
Каладін глянув убік. Випалене на лобі співбесідника тавро було більш давнє, ніж його власне: шкіра довкола шраму вицвіла й побіліла. Що це за диґліф? «Сас мором», — уголос прочитав Каладін. Так називалась вотчина феодала, де викрадача чалів затаврували як раба.
Чоловік звів на нього спантеличені очі.
— Ого, то ти й ґліфи знаєш? — кілька ближніх рабів заворушилися, зачувши таку дивину. — Тоді історія твого життя має бути ще цікавішою, ніж я гадав.
Каладін окинув поглядом трави, які похитував легкий вітерець. Щойно він посилювався, найбільш вразливі стеблинки ховалися до своїх нірок, від чого пейзаж ставав строкатим, мов лисіюча шкіра хворого коня. Спрен вітру був тут як тут, перепурхуючи з одного клаптя зелені на інший. Скільки ж часу минуло відтоді, як той ув’язався за ним? Щонайменше пару місяців. От дивина! Хоч це могла бути й інша вітрокузька: як їх розрізниш?
— Ну? — під’юджував раб. — То як ти тут опинився?
— З багатьох причин, — одказав Каладін. — Через невдачі. Злочини. Зради. Власне, як і чи не всі з-поміж нас.
Кілька чоловік довкола пробурмотіли щось на знак згоди. В одного з них це мимрення переросло в сухий, уривчастий кашель. «Постійні приступи кашлю, — механічно промайнуло в Каладіновій голові, — супроводжувані надлишковим виділенням мокроти та нічним маренням. Скидається на скреготит».
— Ну, гаразд, — знову озвався балакучий чолов’яга, — поставимо питання по-іншому. «Ближче до справи», як любила повторювати покійна матінка. Кажи тільки те, що хочеш сказати, і проси саме те, що хочеш отримати. Як на твоєму лобі з’явилося ось це, перше тавро?
Каладін сидів на місці й відчував, як під ним, постукуючи, котиться фургон.
— Убив світлоокого.
Його безіменний товариш по нещастю знову присвиснув — цього разу навіть шанобливіше, ніж уперше.
— Дивно, що тебе залишили в живих.
— Мене перетворили на раба не через те вбивство, — сказав Каладін. — Уся річ в іншому світлоокому, якого я не вбив.
— Це ж як?
Каладін похитав головою і перестав відповідати на запитання балакучого чоловіка. Той врешті-решт перебрався до передньої частини їхньої клітки на колесах, де опустився на долівку, витріщившись на свої босі ноги.
Кілька годин опісля Каладін усе ще сидів на старому місці, знічев’я потираючи ґліфи на лобі. Таким було його життя: лічити дні, трясучись у цих клятих фургонах.
Два перші тавра давно зарубцювалися, але шкіра довкола ґліфа «шаш» була зчервонілою, подразненою та вкритою струпами. Рана пульсувала, немов іще одне серце. Біль від неї був навіть сильнішим, ніж у дитинстві, коли він обпікся, вхопивши за розпечену ручку казанок, що висів над вогнем.
У пам’яті спливли уроки, які втовкмачив йому в голову батько, і підказували, як правильно лікувати опік. Змастити бальзамом, щоб не почалося зараження, промивати раз на день. Однак ці спогади не втішали — від них тільки гіршало. У нього не було ні соку чотирилисника, ні витопленого з лістера жиру. У нього не було навіть води, щоби промити рану.
Ті частини опіку, що взялися струпами, натягували шкіру, і йому здавалося, що м’язи лоба постійно напружені. Він заледве міг витримати декілька хвилин без того, щоб у черговий раз не помасувати чоло, і далі подразнюючи рану. Він також звик раз по раз проводити рукою по лобі, витираючи рівчачки крові, що сочилася з тріщин, — нею було густо перемазане все передпліччя його правиці. Якби в нього було люстерко, він, напевно, помітив би крихітних червоних гнилокузьок, що обсіли як саму рану, так і прилеглі ділянки шкіри.
На заході сонце вже сховалося, але фургони не зупинялися. Фіолетовий Салас виглянув з-за обрію на сході — попервах нерішуче, ніби бажаючи переконатися, що сонце справді зникло з небосхилу. Ніч була ясною, у вишині мерехтіли зорі. О цій порі року Шрам Тална — широка смуга темно-червоних зірок, що різко виділялися на тлі мерехтливих білих, — стояв практично в зеніті.
Раб, котрий раз по раз покашлював раніше, знову розбухикався. Цього разу кашель був різким, вологим. Колись Каладін одразу поспішив би на допомогу, але щось у ньому змінилося: скількох тих, кому він силкувався допомогти, вже не було серед живих? Йому чомусь здавалося — на підсвідомому рівні, — що для хворого ж буде краще, якщо він не втручатиметься. Адже підвівши спочатку Тіена, тоді Даллета з усім загоном, а за ними, одну за одною, аж десять груп рабів, важко було знайти в собі волю, щоби спробувати знову.
Лише через дві години після того, як зійшов Перший місяць, Твлакв нарешті наказав зупинятися. Двійко його звіроподібних найманців позлазили зі своїх місць на дахах фургонів і взялися розпалювати невеличке багаття. Довготелесий Таран, підліток-прислужник, порався коло чалів. Ці здоровенні ракоподібні були не набагато меншими за самі фургони. Вони вляглися на землю й позалазили на ніч у панцирі, запасливо набравши повні клешні зерна. У навислій темряві їхні тіла скоро перетворилися на три брили, що їх заледве можна було відрізнити від валунів. І лише тоді Твлакв почав по одному перевіряти, як там його раби, даючи кожному ківшик води та впевняючись, що об’єкти його інвестицій здорові. Чи принаймні здорові в тій мірі, у якій цього варто було очікувати від таких доходяг.
Твлакв розпочав із першого фургона, і Каладін — усе ще сидячи — запустив пальці під свій імпровізований пояс, перевіряючи, чи на місці листки, які він там заховав. Вони слухняно затріщали — негнучкі, висушені, шорсткі на дотик. Він поки що й сам не знав, що з ними робитиме. Каладін зірвав їх просто з примхи в один із тих разів, коли його випустили з фургона, щоби розім’яти ноги. Він мав великі сумніви, що хтось іще в цілому каравані вмів розпізнати чорнотруйник — вузьке листя на тризубому, наче вила, стеблі, тож він не надто сильно ризикував.
З неуважливим виглядом Каладін видобув листки з-за пояса і, тримаючи на долоні, потер їх вказівним пальцем іншої руки. Перш ніж вони набудуть сили, їх треба було як слід висушити. Чому він не викинув їх? Збирався отруїти ними Твлаква й таким чином помститися? А може, беріг про всяк випадок: а раптом справи будуть зовсім кепські, і просто не стане сили терпіти далі?
«Ну ні, до такого я ще не дійшов», — подумав він. Найімовірніше, у ньому просто спрацював набутий інстинкт заволодівати зброєю — де б він її не надибував і як би дивно вона не виглядала. Довколишній пейзаж поглинула темрява. Салас був найменший і найтьмяніший з усіх місяців, і хоча його фіолетове світло надихало міріади поетів, воно мало чим допомагало, коли йшлося про необхідність побачити власну руку в себе перед носом.
— Ой… — пролунав м’який жіночий голос. — А що це в тебе таке?
Напівпрозорий силует, не більш як у п’ядь заввишки, визирнув з-за краю настилу біля Каладіна, а тоді поліз нагору й забрався всередину фургона, немов здираючись на високе плато. Спрен вітру прибрав подобу молодої дівчини — більші спрени могли змінювати форму та розмір — з різкими рисами обличчя й довгим, спадаючим волоссям, яке розпливалося за її спиною, наче туман. Вона — Каладін мимоволі подумав про спрена в жіночому роді — була зіткана з тьмяних відтінків блакитного й білого, вбрана у просту білу сукню дівочого крою та з плавними лініями, що спускалася до середини литок. Як і волосся, поділ із самого споду перетворювався на імлу. Її ноги, руки й обличчя були чітко окресленими, а стегна та бюст — такими, як зазвичай бувають у стрункої жінки.
Каладін спідлоба зиркнув на духа. Хоча довкола аж кишіло спренами, їх здебільшого ігнорували. Але цей був якимось дивним. Спрен вітру попрямувала вгору, ніби піднімаючись невидимими сходами. Вона досягла тієї точки, з якої могла роздивитися, що там у Каладіновій долоні, тож він прикрив чорні листки пальцями, стиснувши руку в кулак. Тоді описала навкруг неї коло. І хоч вона блищала — такий образ зостається перед очима, якщо дивитися на сонце, — проте не давала справжнього світла.
Спрен нахилилася, оглядаючи його руку під різними кутами, мов дитина, котра сподівається знайти заховану цукерку.
— Що це? — її голос скидався на шепіт. — Покажи, не бійся. Я нікому не скажу. Там скарб? Чи ти відрізав клапоть накидки ночі й сховав його? А може, там серце жука — крихітне, але могутнє?
Він мовчав, і спрен закопилила губки. Хоч і не маючи крил, вона злетіла вгору й, зависнувши в повітрі, зазирнула йому в очі.
— Каладіне, чому ти так уперто мене не помічаєш?
Той здригнувся:
— Що ти сказала?
Вона пустотливо всміхнулась і відскочила від нього, а контури її постаті затьмарилися, перетворившись на довгу стрічку блакитно-білого світла. За мить вона промайнула між ґратами, звиваючись і жолоблячись у повітрі, мовби смужка тканини, підхоплена вітром, — і кинулася під фургон.
— Буря на твою голову! — крикнув Каладін, стрибком зводячись на ноги. — Гей, духу! Що ти сказала? Повтори!
Спрени не називають людей на ім’я. У них відсутні розумові здібності. Найбільші з них, як-от спрени вітру чи річкові спрени, вміють удавати людські голоси й навіть відтворювати цілі фрази, але вони, власне кажучи, не здатні мислити. Вони не…
— Ви теж це чули? — запитав Каладін, повертаючись до інших мешканців клітки. Дах був якраз достатньої висоти, щоби він міг стояти. Усі вони напівлежали в очікуванні своєї порції води. Він не отримав відповіді, якщо лише не брати до уваги невдоволеного бурчання кількох рабів через зчинений ним ґвалт і чергового нападу кашлю від хворого в кутку. Навіть Каладінів «друг», котрий підходив побалакати вдень, не звернув на нього уваги. Він впав у прострацію і так само витріщався на свої ноги, час від часу ворушачи пальцями.
Може, вони не бачили спрена. Багато крупніших спренів були невидимими для всіх, крім того, кому докучали. Каладін знову сів на дно фургона та звісив ноги назовні. Так, спрен назвала його на ім’я, та вона, очевидно, просто повторила те, що чула раніше. От тільки… жоден чоловік у клітці не знав його імені.
«А може, я божеволію, — подумав Каладін. — Бачу, чого немає. Чую голоси».
Він глибоко вдихнув, а тоді розтулив кулак. Стиснуті в ньому листки розтріскалися й поламалися. Напевно, треба сховати їх, щоб уникнути подальшого…
— Цікавенькі листочки, — проговорив той самий жіночий голос. — Вони тобі до вподоби, хіба ж ні?
Каладін підскочив, повернувшись убік. Спрен стояла в повітрі просто поруч із його головою, і її біла суконька струменіла під повівами вітру, якого чоловік не відчував.
— Звідки ти знаєш моє ім’я? — зажадав відповіді Каладін.
Спрен не відповіла. Просто по повітрю вона підійшла до ґрат, тоді просунула крізь них голову, спостерігаючи, як работорговець Твлакв поїть останніх кількох невільників у першому фургоні. Потім озирнулася до Каладіна:
— Чому ти більше не борешся? Ти завжди боровся. А тепер здався.
— А яке тобі до мене діло? Чому не байдуже?
Вона схилила голову набік:
— Не знаю, — відповіла, ніби сама дивуючись своїм словам. — Але мені не байдуже. Чи ж не дивина?
Це було щось більше, ніж просто дивина. Що думати про спрена, який не лише називав його на ім’я, але й, виходить, пам’ятав, що той робив багато тижнів тому?
— Знаєш, Каладіне, а люди не їдять листя, — сказала вона, схрестивши на грудях напівпрозорі ручки. — Чи їдять? Ніяк не згадаю. Ви такі диваки: то пхаєте щось до рота, а то воно, навпаки, виходить із вас — це тоді, коли ви думаєте, що ніхто не бачить.
— Звідки ти знаєш моє ім’я? — прошепотів той.
— А звідки ти його знаєш?
— Я знаю його, тому що… тому що мене так звати. Батьки нарекли мене так — і сказали мені. Ну, не знаю…
— От бачиш, і я не знаю, — мовила вона, кивнувши, ніби щойно здолала його у важливій суперечці.
— Добре, — повів далі Каладін. — А чому ти називаєш мене на ім’я?
— Тому що чинити так — ввічливо. А от ти неввічливий.
— Облиш, спрени не знають, що таке ввічливість!
— От я й кажу, — проговорила спрен, тицяючи в нього пальцем, — неввічливий.
Каладін закліпав очима. Що ж, він був далеко від рідних місць, ходив по чужинному каменю і їв чужинську їжу. Можливо, тутешні спрени відрізнялися від тих, до яких він звик удома.
— То чому ти більше не борешся? — повторила вона, перепурхнувши на його ноги, щоби присісти й перепочити. Каладін не відчував її ваги.
— Я більше не можу, — тихо відказав він.
— Але ж раніше міг.
Він заплющив очі й нахилився вперед, сперши голову об ґрати.
— Я так утомився.
Він не мав на увазі фізичної знемоги, хоча вісім місяців на недоїдках позбавили його колишніх м’язистості та сили, яких він набув за часів війни. Він почувався стомленим. Навіть коли вдавалося виспатись. Навіть у ті нечасті дні, коли його не мучили голод і холод, а тіло не нило від побоїв. Страшенно стомленим…
— Ти стомлювався і раніше.
— Я зазнав поразки, духу, — відповів він, ще сильніше зажмурюючи очі. — Годі мене терзати.
Усі вони були мертві. Ценн і Даллет, а до них Туккс і Такери. А ще раніше — Тіен. А до того кров на його руках і труп молодої дівчини з блідою шкірою.
Кілька ближніх рабів забурмотіли щось між собою, ймовірно, подумавши, що в нього не всі вдома. Так, спрен може причепитися до кого завгодно, але ж і дитина знає, що розмовляти з ними безглуздо. А якщо він і справді збожеволів? Можливо, йому варто було би радіти — у божевіллі крилося спасіння від болю. Та натомість ця думка злякала його.
Він розплющив очі. Твлакв нарешті шкандибав до їхнього фургона з відром у руці. Цей огрядний кароокий чолов’яга ходив, злегенька накульгуючи, — не інакше, як колись зламав ногу. Він був тайленом, а у всіх тайленських чоловіків росли однакові білосніжні бороди та сиві брови — незалежно від віку й кольору волосся на голові. Брови виростали дуже довгі, і тайлени носили їх, заправляючи за вуха. А тому здавалося, що його чорне волосся посріблили два сиві пасма.
Його одяг — смугасті чорно-червоні штани та темно-синій светр у тон в’язаної шапчини — свого часу виглядав ошатно, але відтоді обтріпався. Чи колись він був кимсь більшим за пересічного работоргівця? Таке життя — купівля та продаж людської плоті, що ставали буденною справою, — накладало свій відбиток на людей. Воно наповнювало гаманець, проте й виснажувало душу.
Тримаючись осторонь Каладіна, Твлакв ближче підніс масляного ліхтаря й узявся оглядати хворого раба в передній частині клітки. Тоді гукнув найманців. Блут — Каладін і сам не знав, нащо завдав собі клопоту запам’ятати їхні імена — ліниво підійшов до хазяїна. Твлакв щось тихо сказав йому, тицьнувши в невільника пальцем. У світлі ліхтаря брилисте обличчя найманця вкрилося тінями. Він кивнув і витягнув з-за пояса палицю.
Спрен вітру набула форми білої стрічки і майнула у бік хворого. Вона крутилася, описуючи кола в повітрі, допоки не приземлилася на настил фургона, знову прибравши дівочого образу. Нагнулася й стала роздивлятись хворого — достоту як допитлива дитина.
Каладін відвернувся й заплющив очі, та все одно чув кашель раба. У голові пролунав батьків голос — турботливий і чіткий: «Щоби вилікувати скреготит, щодня давай хворому дві жмені порошку з кривавого плюща. Якщо його немає, нехай багато п’є — бажано питва з підмішаним у нього цукром. Якщо організм не страждатиме від зневоднення, то пацієнт, найімовірніше, виживе. Ця хвороба не така вже небезпечна, як може здатися, висновуючи з назви».
«Найімовірніше, виживе»…
Кашель не вщухав. Хтось відчинив двері клітки. Чи знають вони, як допомогти йому? Адже це так просто. Дайте йому пити — і він житиме.
А, байдуже. Краще не втручатися.
Люди, котрі гинуть на полі бою. Молоде обличчя, таке знайоме й дороге, звернене до Каладіна в пошуках порятунку. Рана від меча, що збоку розсікає шию. Сколкозбройний, який наступає крізь шеренги Амарамового війська.
Кров. Смерть. Поразка. Біль.
І батьків голос: «І ти ось так візьмеш і кинеш його, синку? Дозволиш йому загинути, хоча міг би врятувати?»
«Буря на мою голову!»
— Зупиніться! — скрикнув Каладін, зводячись на ноги.
Решта рабів повідскакували. Блут вистрибнув із фургона, з ляскотом зачинивши за собою двері, і підняв палицю, тримаючи її напоготові. Твлакв сховався за спину найманця, використовуючи його як прикриття.
Каладін зробив глибокий вдих, стиснувши в одній руці листя, а іншу підніс до чола, щоб витерти пляму крові. Чалапаючи босими ногами по дереву, він перетнув невеличку клітку й дістався кутка, де лежав хворий. Блут пильно спостерігав, як той опустився біля нього навколішки. У мерехтливому світлі ліхтаря показалося видовжене, змарніле обличчя й майже безкровні губи. Хворий відхаркував слиз — зеленкуватий і густий. Каладін обмацав шию бідолахи, перевіряючи, як сильно вона набрякла. Тоді оглянув його карі очі. І нарешті сказав:
— У нього скреготит. Він виживе, якщо давати йому ківш води що дві години протягом п’яти днів чи щось близько того. Вам самим доведеться вливати її йому в горлянку. Підмішайте в неї цукру, якщо він у вас є.
Блут почухав своє масивне підборіддя, тоді глянув на нижчого зростом власника раба.
— Витягни його, — наказав Твлакв.
Хворий невільник прокинувся, коли Блут відімкнув двері клітки. Найманець одразу ж замахав на Каладіна палицею, щоби той відійшов, і Каладін знехотя підкорився. Після цього Блут заткнув за пояс зброю, ухопив раба під пахви та витягнув із фургона, весь час знервовано позираючи на Каладіна. Під час останньої невдалої спроби втечі, яку той здійснив, він мав під своєю орудою двадцятьох озброєних рабів. За таку витівку господар мав би скарати його на смерть, але постановив, що той «кумедний», тож обмежився тим, що затаврував його ґліфом «шаш», а тоді продав за символічну суму.
Здавалося, завжди існувала причина, з якої Каладін залишався в живих, а ті, кому він намагався допомогти, гинули. Комусь це могло здаватися благословенням, але сам він сприймав це як особливий, гірко-іронічний різновид мучення. Живучи в попереднього власника, він провів якийсь час, спілкуючись з рабом із Заходу, селаєм, котрий переповідав йому їхні легенди про Стару магію та її здатність насилати прокляття на людей. Може, він і сам став її жертвою?
«Не дурій», — подумки сказав собі Каладін.
Двері фургона знову ляснули й замкнулися. Клітки були необхідністю: Твлакв мав захищати своє тендітне майно від руйнівного впливу великобур. Вони були оснащені дерев’яними боковинами, які можна було дістати й закріпити у вертикальному положенні в очікуванні найлютіших поривів вітру.
Блут підтягнув невільника до багаття та непочатого барильця з водою. Каладін відчув полегшення. «От бачиш, — подумалося йому, — може, ти все ще здатен допомагати. Можливо, таки існує якась підстава, щоб не залишатися байдужим».
Каладін розтулив кулак і глянув на розкришені чорні листки на долоні. Ні, не потрібні вони йому: підсипати їх у питво Твлаква буде не лише складно, але й ні до чого. Та чи й справді він хоче його смерті? І що ж це дасть?
У повітрі пролунав низький, тріскучий звук. За ним іще один, тихіший, немов хтось різко опустив долі мішок зерна. Каладін різко звів голову та глянув туди, де Блут прилаштував хворого невільника. Найманець якраз заніс палицю ще раз і з силою змахнув нею, від чого тишу знову розколов тріск, щойно вона вдарилася об череп раба.
Із вуст хворого не вирвалося й крику: ні від болю, ні благального — про пощаду. У темряві почулося, як його тіло остаточно завалилося на землю й обм’якло. Блут недбало підняв його й перекинув через плече.
— Ні! — заволав Каладін, кількома стрибками долаючи тісний простір клітки й молотячи руками об ґрати в її іншому кінці.
Твлакв стояв біля вогнища й грівся.
— Буря на твою голову! — закричав Каладін. — Він міг би вижити — чуєш, ти, покидьку?!
Твлакв глянув на нього. Тоді неспішно підійшов ближче, поправляючи свою темно-синю плетену шапчину.
— Та бачиш, він би всіх вас перезаразив… — роботорговець розмовляв із легким акцентом: слова наповзали одне на одне, а належні склади не виділялися логічним наголосом. Як на Каладінове вухо, усі тайлени не говорили, а мимрили. — Я не хочу втратити весь фургон через одну людину.
— Він був уже не заразним! — вигукнув Каладін, знову забарабанивши долонями об ґрати. — Якби хтось із нас мав підхопити скреготит, то це вже сталося б!
— Сподіваюся, що й не станеться. Не думаю, що його можна було врятувати.
— Я ж сказав тобі, як це зробити!
— І чого б це я мав вірити тобі — дезертиру? — явно збиткуючись, запитав Твлакв. — Людині, чиї очі аж світяться від ненависті? Ти б убив мене, — він знизав плечима. — Та мені все одно. Аби ти залишався таким само сильним аж доти, коли надійде час торгу. Ти мав би дякувати мені, адже я порятував тебе від хвороби, що вразила того раба.
— Я й подякую — твоєму могильному кургану, коли сам натягаю на нього каміння! — відрубав Каладін.
Твлакв усміхнувся і попрямував назад до багаття.
— Побережи свою лють, дезертире. І силу. Я візьму за них добрі гроші, коли ми добудемося на місце.
«Ти спочатку доживи», — подумав Каладін. Твлакв завжди кип’ятив залишок води у відрі, з якого поїв невільників. Вішав над вогнем, а тоді заварював собі чай. І якщо Каладін зуміє влаштувати так, що йому дадуть напитися останнім, а там розімне листя на потерть і вкине її в…
Каладін застиг, а тоді глянув на свої руки. За поспіхом він забув, що якраз тримав у них чорнотруйник. Він випустив розкришені листки, коли гамселив руками об ґрати. До долонь пристало лише кілька крихт: їх не вистачить, щоби когось отруїти.
Він озирнувся: настил клітки був укритий шаром бруду. Якщо листяна потерть й упала на нього, зібрати її було неможливо. Раптом здійнявся вітер, здмухуючи з дна фургона пил, крихти і бруд та з кінцями видуваючи потерть у довколишню темряву.
Навіть у цьому Каладін зазнав поразки.
Він важко опустився на дно фургона, обперся спиною об ґрати й похнюпив голову. Знову невдача. Клята спрен усе ще носилася довкола й збентежено поглядала на нього.
3
Місто дзвоників
«Чоловік стояв на краю стрімчака й дивився, як його батьківщина перетворювалася на руїни. Води здіймалися аж ген унизу, так далеко внизу. І він почув, як плаче дитя. Ті води були його слізьми», — записано місяця танатес четвертого дня року 1171 зі слів доволі знаного шевця, за тридцять секунд до смерті.
Харбрант, Місто дзвоників, не належало до переліку тих місцин, які Шаллан колись усерйоз сподівалася відвідати. Хоча вона часто мріяла про мандри, скидалося на те, що молодість вона вимушено проведе самітницею в чотирьох стінах родового маєтку, де її єдиною розрадою були книги з бібліотеки батька, а тоді вийде заміж за котрогось із його союзників і решту життя також просидить сиднем, але вже в домі чоловіка.
Однак сподівання чимось схожі на тонку порцеляну: що міцніше її тримаєш, то більше шансів, що вона трісне.
Їй перехопило подих, коли, притискаючи до грудей альбом для малювання, вона стояла й дивилася, як портові робітники підтягували корабель до причалу. Харбрант був гігантським містом. Приліпившись на крутому схилі, воно мало форму клина: ніби вбудоване в широку розщелину, відкритий бік якої був звернений до океану. Схожі на кам’яні брили, будинки з квадратними вікнами здавалися глинобитними чи принаймні вкритими обмазкою з глини та соломи. А може, із крєму? Вони були пофарбовані в яскраві кольори, найчастіше червоний чи помаранчевий, але траплялися й блакитні та жовті.
Вона вже чула звук дзвоників, що подзенькували чистими голосами, розхитувані вітром. Їй довелося високо задерти голову, щоби побачити найдальший край міста. Харбрант височів над нею, наче гора. Скільки ж людей могло жити в такому мегаполісі? Тисячі? Десятки тисяч? Приголомшена, але й захоплена, вона знову затремтіла, а тоді з зусиллям кліпнула очима, закарбовуючи образ міста у своїй пам’яті.
Довкола метушилися моряки. «Усолода вітру» була вузьким одномачтовим судном, на борту якого заледве вистачало місця для неї, капітана, його дружини та шістьох членів екіпажу. Спочатку воно здавалось їй надто маленьким, проте капітан Тозбек виявився людиною спокійною та завбачливою: чудовий моряк, хоч і язичник, він обережно вів корабель уздовж узбережжя та завжди знаходив невелику, але добре захищену бухту, де можна було перечекати чергову великобурю.
Капітан наглядав за роботою матросів, поки ті швартували судно. Тозбек був невисоким на зріст чоловіком, чиє плече якраз сягало плеча Шаллан, і носив свої довгі білі брови тайлена на дивний манір: навощував і залишав отримані зубці стирчати доверху. Здавалося, ніби над очима в нього два розкриті віяла — кожне у фут завдовжки. Він ходив у чорному бушлаті зі срібними ґудзиками та простій плетеній шапчині. А той шрам на щоці, гадала Шаллан, капітан отримав під час запеклої морської битви з піратами, і була розчарована, коли напередодні дізналася, що якось у шторм його вдарила погано закріплена такелажна снасть.
Його дружина Ашлв уже спускалася сходнями, щоб зареєструвати судно. Тозбек помітив, що Шаллан уважно дивиться на нього, і підійшов ближче. Він був діловим партнером її сім’ї, який тривалий час користувався батьковою довірою. Це було їй наруч, оскільки придуманий нею та братами план не залишав можливості взяти з собою дуенью чи няньку.
Цей план змушував Шаллан нервуватися. Дуже, дуже сильно нервуватися. Вона ненавиділа лицемірство. Але ж фінансовий стан її родини… Виникала необхідність або несусвітнього фінансового вливання, або ж отримання ще якоїсь переваги в тій боротьбі, яку вели між собою веденські династії. А інакше їм не протягнути до кінця року…
«Діло насамперед, — подумала Шаллан, примушуючи себе заспокоїтись. — Спочатку треба знайти Джасну Холін, якщо, звичайно, вона знову не поїхала без мене».
— Ваша Світлосте, я послав юнгу від вашого імені, — сказав Тозбек. — Якщо принцеса все ще тут, ми незабаром про це дізнаємося.
Шаллан кивнула на знак вдячності, усе ще притискаючи свій альбом. Місто аж кишіло людьми. Деякі з них були вбрані у знайомий одяг: штани й сорочки зі шнурівкою спереду на чоловіках, спідниці й барвисті блузки — у жінок. Може, вони з її батьківщини, Джа Кеведу? Але Харбрант був вільним містом. Маленьким, політично нестабільним містом-державою, яке володіло невеликою територією, але чиї причали були відкриті для всіх кораблів, що пропливали мимо, незалежно від національності чи статусу. Тож люди стікалися сюди…
Цим і пояснювався той факт, що багато хто з перехожих у неї перед очима мав екзотичний вигляд. Убрання з суцільного шматка тканини вказувало на те, що одягнені в нього чоловік чи жінка прибули з Ташикку — це далеко на заході. Довгі халати, що сягали щиколоток, але спереду були відкритими, мов плащі… звідки ж це прибули їхні власники? Вона в житті не бачила стількох паршменів, скільки їх працювало на причалах, переносячи на спинах вантажі. Як і ті, що ними колись володів її батько, ці паршмени були огрядні й широкі в кості та мали дивне забарвлення шкіри, що скидалася на мармур, — світлі або чорні плями чергувалися з темно-червоними. Кожен із таких строкатих узорів був унікальний.
Скоро шість місяців, як Шаллан ганяється за Джасною Холін від міста до міста, а тому починала думати, що так і не наздожене. Може, принцеса навмисно уникала її? Ні, це здавалося малоймовірним: просто Шаллан не була досить важливою для того, щоби на неї чекати. Її Світлість Джасна Холін була однією з наймогутніших жінок у світі. Й однією з тих, хто мав найзаплямованішу репутацію. Вона була єдиним членом правовірної королівської династії, який привселюдно заявив про свої єретичні переконання.
Шаллан намагалася вгамувати наростаючу тривогу. Найімовірніше, вкотре з’ясується, що Джасна залишила місто. «Усолода вітру» простоїть ніч біля причалу, а Шаллан домовиться з капітаном про ціну — як завжди, з великою знижкою, з огляду на ті інвестиції, які зробила її сім’я в судноплавне підприємство Тозбека, — за яку той доправить її до наступного порту.
Минули місяці відтоді, як Тозбек мав би вибавитися від її товариства. Вона ніколи не відчувала з його боку обурення: честь і вірність щоразу штовхали його до того, щоби пристати на її чергове прохання. Однак його терпінню мав рано чи пізно прийти кінець, як і її грошам. Вона й так уже витратила більшу половину тих сфер, що взяла з собою. Звичайно, він не залишить її в незнайомому місті, але цілком може із жалем наполягти на тому, щоб вони всі разом поверталися до Веденару.
— Капітане! — закричав якийсь моряк, підбігаючи до сходнів. На ньому були лише жилетка й широкі, мішкуваті штани, а начорно загоріла шкіра вказувала на те, що він працює на свіжому повітрі. — Сер, повідомлення про вибуття немає. Портовий реєстратор стверджує, що Джасна ще тут.
— Ба! — сказав капітан, обертаючись до Шаллан. — Полювання скінчилося.
— Слава Вісникам, — тихо відповіла вона.
Задерикувато здійняті брови капітана здавалися потоками світла, що випромінювалося з його очей. Він усміхнувся:
— Не інакше, як вашому прекрасному обличчю завдячуємо ми цим щасливим вітром! Навіть його спрени виявилися зачаровані вами, Ваша Світлосте Шаллан, і привели нас сюди!
Та зашарілася, маючи на думці відповідь, яка була б не зовсім пристойною.
— А! — капітан тицьнув пальцем у її бік. — Бачу, у вас є що мені відповісти — по очах бачу, панянко! Ну ж бо, сміливіше. Розумієте, слова не розраховані на те, щоби тримати їх усередині. Вони — вільні істоти, а якщо посадити їх під замок, можна заробити розлад травлення.
— Але вийде непристойно… — запротестувала Шаллан.
Тозбек зареготав:
— Ми вже багато місяців подорожуємо разом, а ви знову за своє! Кажу ж вам, що ми моряки! Ми забуваємо, що таке ввічливість, щойно вперше ступаємо на палубу. Нас уже не виправиш.
Вона всміхнулася. Суворі няньки й гувернантки вчили її тримати язика за зубами, та, на жаль, її брати виявили ще більше рішучості, підбурюючи її до протилежного. Тож вона завела звичку розважати їх дотепними зауваженнями, коли вони лишалися без нагляду. Дівчина з любов’ю пригадала години, проведені у великій залі маєтку, біля каміна, у якому потріскували дрова, в оточенні трьох із чотирьох її братів, котрі купчилися довкола неї, дослухаючись до ущипливих коментарів щодо ще одного батькового лизоблюда чи мандрівного подвижника. Шаллан нерідко вигадувала пустотливі сценарії бесід, що приписувалися тим відвідувачам, яких вони, діти, бачили, але чиїх слів не чули.
Так у ній сформувалось те, що няньки в один голос називали «зухвалою жилкою». А моряки цінували дошкульні зауваження навіть більше, ніж колись її брати.
— Бачите, — мовила Шаллан до капітана, знову беручись рум’янцем, але все ще не втративши охоти висловити те, що на умі, — я от що подумала: ви стверджуєте, що моя краса улестила вітри чимшвидше доправити нас до Харбранта. Але ж хіба з цього не випливає, що під час попередніх плавань якраз брак моєї краси спричинювався до того, що ми прибували запізно?
— Ну… тобто… ні…
— Виходить, — вела далі Шаллан, — що насправді ви сказали мені, що я була гарною рівно одну шосту частину часу, який ми провели в морі.
— Дурниці! Ви, молода панно, схожі на світанок — і крапка!
— На світанок? Ви маєте на увазі, що я аж надто червона, — тут вона злегенька смикнула себе за довге руде волосся, — і що, забачивши мене, люди нерідко стають буркотливими?
Він засміявся, і до його сміху долучилося кілька інших моряків, які опинилися були поблизу.
— Ну добре, — сказав капітан Тозбек, — тоді ви схожа на квітку.
— У мене на них алергія, — скривилася вона.
Він звів брову.
— Ні, серйозно, — зізналася дівчина. — Я гадаю, що вони дуже милі. Але якби ви подарували мені букет, то незабаром стали б свідком настільки сильного нападу чхання, що вам довелося би віддирати від стін веснянки, які позлітали б із мене.
— Ну що ж, навіть якщо це правда, я продовжую стверджувати, що ви гарна, мов квітка.
— Якщо це дійсно так, тоді молоді люди мого віку вочевидь потерпають від такої ж алергії, оскільки тримаються від мене на чималій відстані, — вона скривилася. — От бачите, я ж казала, що це неввічливо. Молоді панянки не повинні поводитися настільки нестримано.
— Ах, панночко, — сказав капітан, салютуючи їй, тобто ледь торкаючись двома пальцями краю своєї плетеної шапчини, — нам із хлопцями не вистачатиме вашого гострого язичка. Навіть не знаю, що ми робитимемо без вас.
— Гадаю, плисти, — відказала вона, — а також їсти, співати, дивитися на хвилі. Точнісінько те ж саме, що й зараз, тільки маючи на це більше часу, бо вам не доведеться спотикатися об дівчисько, яке весь час сидить на палубі, малюючи ескізи та щось бурмочучи собі під ніс. Але дякую вам, капітане, за цю чудову подорож, хоч вона й дещо затяглася.
Капітан ще раз торкнувся краю шапочки, даючи зрозуміти, що цінує її слова.
Шаллан широко всміхнулася: вона не очікувала, що ця самостійно здійснювана поїздка принесе з собою таке сильне відчуття свободи. Брати хвилювалися за неї, побоюючись, що вона неодмінно перелякається. Вони вважали її боягузкою через те, що дівчина не любила сперечатися і зазвичай мовчала, якщо в розмові одночасно брала участь завелика кількість людей. Імовірно, їй і справді було трішки страшно — адже вона забралася так далеко від Джа Кеведу, і це приголомшувало її. Але водночас ця подорож була чудова: вона стратила три альбоми, заповнивши їх малюнками істот і людей, які зустрічалися на її шляху, і хоча турбота про фінансовий стан родини постійно нависала над нею темною хмарою, вона врівноважувалася непідробним захватом від нових вражень.
Тозбек узявся віддавати розпорядження, пов’язані зі стоянкою судна. Він був хорошою людиною. Що ж до дифірамбів її уявній красі, то вона добре розуміла, що саме за ними крилося: щирий, хоча й перебільшений, вияв прихильності. Вона мала бліду шкіру, а надворі стояла епоха, коли ознакою справжньої краси вважалася алетійська смаглявість. І хоча її очі були світло-блакитні, сторонні домішки в крові родини проявилися в рудому волоссі червонясто-коричневого відтінку. Ані єдиного пасемця, яке було би по-справжньому чорним! Дякувати Вісникам, її веснянки трохи вицвіли, відколи з дівчинки вона перетворилася на дівчину, але все ще вкривали щоки та ніс.
— Панянко, — звернувся до неї капітан, переговоривши з матросами, — практично не випадає сумніватися, що Її Світлість Джасну ви зможете знайти в Конклаві.
— О, це в Паланеумі?
— Так, так. Там само живе й король. Це, так би мовити, у центрі міста. Тільки тут під центром мають на увазі горішню частину, — він потер підборіддя. — Як би там не було, а Джасна — особа королівської крові, тож у всьому Харбранті їй просто ніде більше зупинитися. Ось Ялб покаже вам дорогу. А ваш багаж ми доправимо пізніше.
— Щиро дякую, капітане, — сказала вона і додала: — Шайлор мкабат ноур.
Це була тайленська формула подяки, яка дослівно означала «вітри донесли нас благополучно».
На капітановому обличчі з’явилася широка усмішка:
— Мкаї баде фортентіс!
Вона й гадки не мала, що це означає. Шаллан могла читати тайленською — досить швидко й без словника, але на слух розуміла погано. Тож вона всміхнулася йому — і, здається, цілком доречно, оскільки той засміявся, показуючи щось жестами одному з матросів.
— Ми простоїмо біля цього причалу два дні, — сказав він їй. — На завтра прогнозують великобурю, тож ми все одно не зможемо підняти якір. І якщо справа, яку ви маєте до Її Світлості Джасни, піде не так, як ви сподіваєтесь, ми залюбки доправимо вас назад у Джа Кевед.
— Ще раз дякую.
— Не варто, панночко, — відказав капітан, — адже ми однаково робили б те саме. А тут можна завантажитися товарами й таке інше. Та й на малюнку, який ви подарували мені, щоби прикрасити каюту, моя дружина виглядає такою схожою на себе — ну просто як жива!
Він підійшов до Ялба і став давати вказівки. Шаллан чекала, тим часом заховавши альбом назад у шкіряну папку. Ялб. Та вона зламає свого веденського язика, доки вимовить таке ім’я! І чому тайлени так люблять громадити приголосні, не розбавляючи їх голосними?
Ялб клично махнув їй рукою, і вона рушила вслід за ним.
— Будьте обережні, панночко, — застеріг капітан, коли вона проходила повз нього. — Навіть у такому безпечному місті, як Харбрант, криються свої небезпеки. Тож будьте насторожі й глядіть не стратьте розуму.
— Не хвилюйтеся, я не самогубиця. Та й дорогою не планую заходити ні до в’язниці, ні до крамниці… — відказала вона, обережно ступаючи на сходні.
Капітан засміявся і помахав їй рукою на прощання, поки вона спускалася трапом, тримаючись за поручні «вільною» рукою — правою. Як і в усіх прихильниць воринського віровчення, її ліва, «захищена», рука була покритою, і лише правиця залишалася виставленою на загальний огляд. Темноокі простолюдинки зазвичай обходилися рукавичкою, але від жінки її статусу очікувалось більше скромності. Тож захищена рука була повністю прибрана під достатньо довгий лівий рукав сукні, манжета якого ще й наглухо застібалася на ґудзики.
Шаллан носила плаття традиційного воринського крою, яке щільно облягало бюст, плечі й талію, а потім переходило в ширшу спідницю з плавними лініями — воно було синього шовку з ґудзиками з чалового панцира по боках. Тож спускаючись сходнями, вона захищеною рукою притискала до грудей портфель, а вільною трималася за поручні.
Щойно зійшовши з трапа, вона відразу ж потрапила у вир гарячкової діяльності, що розгорталася на пристані, де в усі сторони мчали посильні, а вбрані в червоні жакети жінки вносили належні відмітки у ґросбухи, відслідковуючи шлях вантажів. Як і Алеткар та її рідний Джа Кевед, Харбрант був воринським королівством. Його жителі не були язичниками, а тому письмо вважалося жіночою справою: чоловіків навчали лише ґліфам, залишаючи написання листів і читання їхнім сестрам чи дружинам.
Шаллан не запитувала прямо, але була впевнена, що капітан Тозбек уміє читати. Вона бачила його з книгами в руках, і їй було соромно за нього. Чоловікам не годилося читати — принаймні тим із них, хто не належав до подвижників.
— Бажаєте покататися? — запитав Ялб. Він розмовляв якимось сільським діалектом тайленської, і Шаллан заледве могла розібрати слова.
— Так, охоче.
Він кивнув і зник у натовпі, залишивши її на причалі в оточенні групи паршменів, які напружено працювали, переносячи дерев’яні ящики з одного пірса на інший. Паршмени тупі від природи, але робітники з них хоч куди. Ніколи ні на що не скаржаться й завжди виконують те, що від них вимагають. Колись її батько надавав їм перевагу перед звичайними рабами.
Невже на Розколотих рівнинах алеті й справді воювали з паршменами? Для Шаллан це звучало дивно — паршмени ж не б’ються! Вони покірні й безсловесні. Щоправда, висновуючи з чуток, ті, що там, на Розколотих рівнинах, — так звані паршенді — фізично відрізняються від звичайних паршменів. Вони сильніші, вищі, розумніші. Найімовірніше, ті навіть не були власне кажучи паршменами, а доводилися їм якимись далекими родичами.
На її подив, усюди на причалі виднілися сліди тутешньої фауни. У повітрі звивалося кілька небесних мурен, видивляючись пацюків чи рибин. У розщілинах між дошками пристані ховалися крихітні краби, а до товстих паль причепилося гроно клямкунів. Уздовж затіненого боку вулиці, яка вела вглиб міста, кралася в’юнка норка, вишукуючи шматочки чогось їстівного, що його могли зронити перехожі.
Шаллан не могла втриматися від того, щоб дістати й розкрити свою папку з ескізами, та почала замальовувати наскок небесної мурени. І як вона не боялася стількох людей довкола? У покритих пальцях захищеної руки вона затисла вершечок етюдника, а вільною орудувала вуглиною для малювання. Не встигла вона закінчити малюнок, як повернувся її провідник із якимось чоловіком, котрий тягнув за собою дивну машинерію, оснащену двома великими колесами та вкритим пологом сидінням. Шаллан із сумнівом глянула на неї, опускаючи альбом. Узагалі-то вона очікувала на паланкін…
Чоловік, який тягнув цей пристрій, був невеликий на зріст, з темною шкірою, широкою усмішкою та пухлими губами. Він знаками запросив Шаллан сідати, що вона й зробила з тією скромною грацією, яку виховали в ній гувернантки. Рикша щось запитав, звернувшись до неї якоюсь рубленою, уривчастою мовою, що її вона не розпізнала.
— Чого йому треба? — запитала вона у Ялба.
— Він хоче знати, якою дорогою вас везти: довгою чи короткою, — Ялб почухав потилицю. — Я не впевнений, у чому між ними різниця.
— Підозрюю, що однією з них довше їхати, — мовила Шаллан.
— А ви й справді розумна!
Ялб сказав щось рикші тією ж занадто чіткою мовою, і чоловік відповів.
— Їдучи довгою дорогою, можна вдосталь помилуватися містом, — пояснив Ялб. — Натомість коротка дорога веде прямо до Конклаву, але гідних уваги принад по ній майже не трапляється. Гадаю, він помітив, що ви тут уперше.
— Я так сильно виділяюся? — запитала Шаллан, червоніючи.
— Е-е-е… ні… звичайно, ні, Ваша Світлосте.
— І під цим ви маєте на увазі, що я виділяюся, мов бородавка на носі в королеви.
Ялб засміявся:
— Боюся, нічим крити. Але ж мені здається, що не можна потрапити куди-небудь удруге, спочатку не побувавши там уперше. Вряди-годи кожному доводиться виділятися — тож краще вже робити це так мило й невимушено, як ви!
Їй довелося звикнути до легкого флірту у виконанні моряків. Вони ніколи не були аж надто прямолінійними, і Шаллан підозрювала, що капітанова дружина провела з ними серйозну бесіду, коли помітила, як їхні компліменти змушували дівчину червоніти. Адже в маєтку її батька слуги — навіть ті, котрі мали повні громадянські права, — завжди знали своє місце.
Рикша все ще чекав на відповідь.
— Скажіть йому, будь ласка, щоб їхав короткою дорогою, — попросила вона Ялба, хоч і палко жадала проїхатися мальовничою. Це ж треба: нарешті вона у справжньому місті й мусила їхати напрямки! Але Її Світлість Джасна на ділі довела, що застати її не легше, ніж упіймати дикого співунця. Тож краще було поспішити.
Головна дорога повзла схилом угору, але то здіймалася вверх, то опускалася вниз, тож навіть їдучи коротким шляхом, Шаллан багато що встигла побачити. Від усіх цих дивних людей, видів і дзвонів, що дзенькотіли на всі лади, у неї аж у голові паморочилося. Вона відкинулася на спинку сидіння й жадібно всотувала все, що бачила. Виявилося, що будівлі групуються за кольорами, і кожен колір щось означає. Крамниці, де торгували однаковим товаром, були пофарбовані в однакові кольори: у фіолетових продавався одяг, у зелених — харчі. Будинки теж фарбували за певним принципом, але Шаллан не могла збагнути, яким. Переважали кольори м’якої палітри — пастельні та приглушені.
Ялб крокував обіч візка, тож рикша знову заговорив до неї, обертаючись через плече. Ялб перекладав, засунувши руки в кишені жилета:
— Він каже, що особливістю цього міста є лейт.
Шаллан кивнула: багато міст будувалося в лейтах — місцинах, захищених від великобур прилеглими скельними формаціями.
— Харбрант — це одне з найзахищеніших великих міст у всьому світі, — перекладав далі Ялб, — і символом цього є дзвоники. Кажуть, ніби їх уперше порозвішували для того, щоби повідомляти про настання великобурі — адже люди просто не звертали уваги на легенький вітерець, — Ялб зам’явся. — Та він просто розказує байки, Ваша Світлосте, бо хоче отримати щедрі чайові. Я чув цю історію й гадаю, що вона просто сміховинна. Якщо пориви вітру були досить сильними, щоб розгойдувати язики дзвонів, то й люди неминуче б їх відчули. Та й, крім того, як вони примудрялися не помічати дощу, що періщив на їхні дурні голови?
Шаллан усміхнулася:
— Нічого, хай розповідає далі.
Візник знову затеревенив на свій рубаний лад — що ж це, врешті-решт, за мова? Шаллан слухала Ялбів переклад і всотувала види, звуки і, на жаль, запахи. Вона з дитинства звикла до свіжого запаху щойно протертих від пилу меблів і пахощів пласких перепічок, що випікалися на кухні. Її мандрівка океаном познайомила її з новими ароматами — солоної води та чистого морського повітря.
Але тутешні запахи не містили й натяку на чистоту. З кожного провулка шибало в ніс неповторне амбре, зіткане з різних відтінків смороду. Вони чергувалися ще й із пряними ароматами їжі, яку продавали вуличні торгівці, і якраз це нашарування було особливо нудотним. На щастя, рикша змістився в центр проїжджої частини, відтак запахи послабшали, проте це дещо пригальмувало їхню швидкість, оскільки їм доводилося маневрувати в досить щільному транспортному потоці. Витріщивши очі, дівчина дивилася на людей, яких вони проминали. Ось ці чоловіки із затягнутими в рукавички руками та шкірою блакитнуватого відтінку — з Натанатану. Але хто ці високі, сповнені гідності люди в чорних одежах? А ці чоловіки з бородами, обплетеними тонкою мотузкою, — так, що скидалися на жезли?
Звуки нагадали Шаллан про співочі змагання, які влаштовували під вікнами її дому дикі співунці, — тільки тут вони були різноманітніші й гучніші. Не менше сотні горлянок перегукувались між собою, чергуючись зі звуками ляскання дверей, гуркоту коліс по бруківці та поодинокими криками небесних мурен. А на задньому фоні подзенькували всюдисущі дзвоники, і їхні звуки посилювалися, щойно задував вітер. Вони були виставлені у вітринах крамниць і звисали з кроков. Кожен ліхтарний стовп уздовж вулиці був оснащений прив’язаним під лампою дзвоником. Навіть із самого краю пологу на її візку звисав один — маленький, сріблястий — і видзвонював чистим голоском. Коли вони були приблизно на півдорозі вверх по схилу, їх раптом накрила ще й хвиля голосного передзвону годинників із боєм, чиї різномасті, безладні удари злилися в брязкітливий, надокучливий шум.
Із наближенням до верхнього кварталу «в центрі» натовп рідшав, і врешті рикша підвіз її до масивної будівлі на самій верхівці міста. Пофарбована в білий колір, вона, здавалося, була висічена в самій скелі, а не збудована з цегли чи глини. Колони, що височіли спереду, просто-таки виростали з каменю без будь-яких видимих швів, а задня частина споруди плавно з’єднувалася зі стрімчаком. Перекриття даху, що виступали з нього, мов оголені пласти скельної породи, були увінчані приземкуватими куполами й пофарбовані в металеві відтінки. Світлоокі жінки, вбрані в такі ж сукні, як і Шаллан, — із лівою рукою, надійно захованою в чохол застібнутої манжети, — заходили в будівлю та виходили з неї, несучи письмове приладдя. Чоловіки ж, які курсували в палац і з нього, були вбрані у воринські сюртуки військового крою з жорсткими стоячими комірцями, що закривали всю шию, і штани з цупкої матерії — ті й інші застібнуті на всі ґудзики з боків. Багато хто мав при боці меча, що висів на ремені, туго затягнутому поверх довгого, до колін, мундира.
Рикша зупинився і щось сказав, звертаючись до Ялба. Взявши руки в боки, матрос вступив у суперечку. Шаллан усміхнулася, забачивши лютий вираз на обличчі моряка, та з зусиллям кліпнула очима, закарбовуючи його в пам’яті, щоби потім намалювати.
— Він пропонує, щоб ми з ним поділити між собою різницю, якщо я дозволю йому здерти з вас утридорога за поїздку, — обурено проговорив Ялб, хитаючи головою та простягаючи Шаллан руку, щоб допомогти спуститися з візка. Вона злізла й глянула на рикшу, який стенув плечима, усміхаючись, мов дитина, яку спіймали на крадіжці солодощів.
Дівчина затиснула портфель у покритій руці, і стала порпатися там «вільною» правою, шукаючи гаманець.
— То скільки ж мені йому дати?
— Двох світлоскалок цілком вистачить. Я пропонував одну. А цей грабіжник хотів заломити п’ять.
До цієї поїздки Шаллан ніколи не використовувала грошей за прямим призначенням — вона лише милувалася красою сфер. Кожна з них складалася зі скляної намистини, трішки більшої за ніготь великого пальця, і значно меншого коштовного каменя всередині, що був ніби оправлений у неї. Самоцвіти мали здатність всотувати Буресвітло, і через це сфери світилися. Коли вона відкрила гаманець, на її обличчі засяяли відблиски рубінів, смарагдів, діамантів і сапфірів. Вона видобула три діамантові скалки найменшої вартості. Найціннішими були смарагди, оскільки Душезаклиначі могли використовувати їх для виготовлення їжі.
Скляна частина більшості сфер була однакового розміру: їхня цінність визначалася величиною самоцвіту в центрі. Так, кожна з трьох скалок містила в собі лише крихітний шматочок діаманта. Та навіть його було достатньо, щоби сфера сяяла від Буресвітла — набагато слабше, ніж світильник, але все ж помітно. Вогнемарка — сфера середньої вартості — світилася хіба трохи тьмяніше, ніж свічка, і дорівнювала п’яти світлоскалкам.
У її гаманці були лише заряджені сфери, оскільки вона чула, що затьмарені багато хто вважає підозрілими, і подекуди для того, щоби переконати їх у справжності самоцвіту, доводиться звертатися до послуг міняйла. Найцінніші зі своїх сфер вона, звичайно ж, тримала в окремому «захищеному» капшуку, прикріпленому ґудзиками з внутрішнього боку її лівого рукава.
Шаллан вручила три скалки Ялбу, котрий схилив голову набік. Потому кивнула рикші, заливаючись рум’янцем і раптово усвідомлюючи, що машинально поставила Ялба у становище такого собі дворецького — посередника між господарем і слугою. А раптом він образиться?
Матрос засміявся й виструнчився, немов удаючи справжнього мажордома, і заплатив рикші з удавано суворим виразом обличчя. Той теж засміявся, вклонився Шаллан і потягнув свій візок куди-інде.
— А це тобі, — сказала дівчина, витягаючи з гаманця рубінову марку й вручаючи її Ялбові.
— Ваша Світлосте, це забагато!
— Частково це знак моєї вдячності, — пояснила вона, — а почасти плата за те, щоби ти кілька годин побув тут і почекав — на той випадок, якщо я повернуся.
— Почекати кілька годин за вогнемарку? Та це ж моя платня за тиждень у морі!
— Тоді цього точно має вистачити, аби гарантувати, що ти нікуди не подінешся.
— Стоятиму тут, як укопаний! — запевнив її Ялб, складаючи їй вишуканий і на диво добре виконаний уклін.
Шаллан глибоко вдихнула й покрокувала сходами в бік вражаючого на вигляд входу до Конклаву. Різьблення на скельному камені й справді заслуговувало на увагу — її душа художниці понад усе воліла затриматися та детально його оглянути, проте дівчина не сміла. Здавалося, що ввійти в цю величезну будівлю — все одно що бути поглинутим живцем. На стінах фойє розміщувалися ряди люстр із Буресвітлом, що випромінювали біле сяйво. Найімовірніше, вони були оснащені діамантовими броамами, адже Буресвітло використовувалось у побуті в більшості розкішних будинків. Броам — найдорожча зі сфер — за яскравістю випромінювання дорівнював кільком свічкам.
Це світло рівно й м’яко розливалося по постатях прислужників, писців і світлооких, які снували просторим передпокоєм і далі вглиб коридору. Скидалося на те, що будівля була спланована у вигляді одного широкого, високого та довгого тунелю, що заривався в скелю. З боків розміщувалися ряди величних кімнат, і бокові коридори ніби відгалужувалися від цього грандіозного центрального проспекту. Вона раптом відчула себе куди впевненіше, ніж назовні: це місце з його метушливими слугами й невисоких рангів світлопанством здалося їй чимось знайомим.
Вона звела вгору свою вільну руку, сигналізуючи, що потребує допомоги, і в ту ж мить до неї поспішив мажордом у хрусткій білій сорочці та чорних штанах.
— Ваша Світлосте? — звернувся він до неї її рідною веденською — очевидно, з огляду на колір її волосся.
— Я шукаю Джасну Холін, — мовила вона, — і мені сказали, що зараз вона перебуває в цих стінах.
Мажордом церемонно вклонився. Більшість із них пишалися своєю делікатною службою — і не в останню чергу тією властивою їй бундючністю, яку Ялб висміював усього кілька хвилин тому.
— Чекайте на моє повернення, Ваша Світлосте.
Скидалося на те, що він належав до другого нану й був темнооким громадянином дуже високого рангу. Згідно з воринськими уявленнями, Покликання людини — справа, якій вона присвячує своє життя, — річ надзвичайно серйозна. Найкращим способом забезпечити собі достойне місце в загробному житті було обрання підходящої професії та безнастанне вдосконалення в ній. Нерідко саме обране людиною Покликання визначало ту конгрегацію, членом якої вона ставала.
Схрестивши руки на грудях, Шаллан чекала. Свого часу вона довго розмірковувала над власним Покликанням. Очевидним вибором було мистецтво: вона ж так любила ескізи. Але її вабило щось більше, ніж просто малювання як таке, — її захоплював і дослідницький складник, зокрема й ті питання, які виникали в процесі спостереження. Чому небесні мурени не бояться людей? Чим харчуються клямкуни? Чому популяція пацюків процвітає в одному ареалі й не може вижити в іншому? Тому замість малювання вона обрала своїм Покликанням природничу історію.
Дівчина мріяла стати справжнім науковцем, здобути належну освіту та присвятити свій час глибоким дослідженням і науковим студіям. Чи не це стало однією з причин того, що вона розробила цей сміливий план, згідно з яким їй треба було знайти Джасну та стати її підопічною? Можливо. Але їй не можна було втрачати концентрацію. Стати підопічною Джасни, а отже, і її ученицею, — це лише перший крок.
Отак розмірковуючи, Шаллан знічев’я підійшла до колони й провела вільною рукою по відшліфованому каменю. Як і більша частина Рошару, за винятком деяких регіонів уздовж узбережжя, Харбрант покоївся на голому, необробленому камені. Решта будівель були зведені просто на скельній породі, але саме ця врізалася в неї. Попри уривчасті знання з геології, Шаллан здогадалася, що колона була з граніту.
Долівку встеляли довгі, цеглисто-жовтогарячі килими. Матеріал був цупким і розрахованим на те, щоб виглядати по-багатому й водночас витримувати нескінченний потік відвідувачів. У широкому прямокутному фойє віяло старовиною. В одній із книжок, що її вона якось читала, стверджувалося, ніби Харбрант був заснований ще в дні мороку, задовго до Останньої Руйнації. Якщо це правда, то він і дійсно старий. Його історія налічує тисячі років і сягає часів, що передували жахіттям Ієрократії та навіть — і то набагато — Ренегатству. Аж тієї сивої давнини, коли, як вважалося, Спустошувачі все ще носили по землі свої кам’яні тіла.
— Ваша Світлосте? — пролунав чийсь голос.
Шаллан обернулася й побачила, що служник уже встиг повернутися.
— Прошу сюди, Ваша Світлосте.
Вона кивнула слузі, і той швидко повів її вздовж запрудженого людьми коридору. Вона замислилася над тим, у якому світлі їй варто було би постати перед Джасною. Ця жінка була живою легендою. Навіть Шаллан із глушини Джа Кеведу чула про блискучу єретичку, сестру алетійського короля. Джасні було лише тридцять чотири, але багато хто усвідомлював, що, якби не привселюдні нападки на релігію, її голову давно вже увінчала би академічна шапочка магістра наук. Особливо різко вона критикувала конгрегації, тобто різні релігійні братства, у які об’єднувалися воринські віряни.
Недоречні саркастичні зауваження тут не допоможуть. Вона повинна поводитися належним чином. Статус підопічної при уславленій жінці давав найкращу можливість отримати підготовку в царині жіночих мистецтв, до яких належали музика, малювання, письмо, логіка та природничі науки. Це багато в чому нагадувало процес проходження молодим чоловіком військової підготовки у складі почесної варти поважаного ним ясновельможного.
А взагалі Шаллан спочатку написала Джасні листа з проханням про опіку суто з відчаю і зовсім не очікувала на позитивну відповідь. Проте коли отримала послання, яке сповіщало, що її прохання вдовольнили, та містило наказ прибути в розпорядження авторки в Думадарі через два тижні, у неї був справжній шок. Саме відтоді вона й ганялася за своєю кореспонденткою.
Джасна була єретичкою. А чи не зажадає вона від Шаллан, щоб і та зреклася віри? Вона сумнівалася, що змогла би зважитися на такий крок. Воринські вчення про Славу та Покликання людини були для неї однією з нечисленних розрад у ті нелегкі дні, коли батько ставав по-справжньому нестерпним.
Вони звернули у вужчий прохід і запетляли системою коридорів, що вели все далі й далі від основної печери. Врешті-решт на одному з поворотів служник зупинився й жестом запросив Шаллан іти далі. З коридору праворуч від неї доносилися голоси.
Шаллан вагалася. Вона інколи дивувалася, як узагалі дожилася до такого: росла тихою, боязкою, була найменшою з п’яти дітей і єдиною дівчинкою. Її весь час захищали й оберігали. А тепер усі сподівання родини виявилися покладеними на її плечі.
Її батько був мертвий, але існувала життєва необхідність тримати це у таємниці.
Дівчина не любила згадувати про той день: витіснила його зі своєї пам’яті та привчила себе думати про інше. Але наслідки такої втрати аж ніяк не випадало ігнорувати. Батько був щедрим на обіцянки: ділові угоди, хабарі або й щось середнє між першим і другим. Дім Давар заборгував величезні суми грошей незліченній кількості людей, тож тепер, за відсутності його глави, котрий умів умиротворяти всіх, кредитори мали от-от заявити про свої права.
Ні до кого було звернутися по допомогу. Головно через батька її родину ненавиділи навіть союзники. Великий князь Валам — ясновельможний, котрому вони принесли васальну присягу на вірність, — був серйозно хворий і більше не пропонував їм свого покровительства. Коли стане відомо, що її батька нема серед живих, а родина збанкрутіла, Дому Давар прийде кінець. Їх поглине і підкорить своїй владі інший рід.
Задля покарання їх змусять працювати до сьомого поту. Можливо, їм навіть світить перспектива загинути від рук розлючених кредиторів. Вдасться чи ні відвернути таку долю, залежало від Шаллан, і першим кроком на шляху до порятунку була Джасна Холін.
Шаллан глибоко вдихнула й звернула за ріг коридору.
4
Розколоті рівнини
«Я ж умираю, чи не так? Знахарю, навіщо тобі моя кров? А хто це біля тебе, зі смугастою головою? Вдалині я бачу сонце, темне й холодне, що сяє в чорному небі», — записано джеснана третього дня 1172 року зі слів решійця, за фахом приборкувача чалів, за одинадцять секунд до того, як він помер. Зразок заслуговує на особливу увагу.
— Чому ти не плачеш? — запитала спрен.
Каладін сидів, розвернувшись спиною в куток клітки та потупивши очі. Дошки настилу, на які падав його погляд, покололися, ніби хтось намагався видряпати їх голими нігтями. Розщеплена частина днища була вкрита темними плямами в тих місцях, де суха, сірого кольору деревина увібрала в себе кров. Даремна, примарна спроба втекти.
Фургон котився далі. Кожного дня одне й те ж саме. Він прокидався змученим і розбитим після переривчастого сну на голих дошках — без сінника чи ковдри. Потім, фургон за фургоном, рабів по черзі випускали, і ті шкутильгали з кайданами на ногах, маючи трошки часу, щоб розім’ятися та справити нужду. Відтак їх пакували назад, давали вранішню порцію баланди, і фургони котилися далі — аж до обідньої зупинки. Потім знову їхали. Тоді вечірня баланда, а після неї ківшик води перед сном.
Тавро «шаш» на лобі в Каладіна було так само вкрите тріщинами й кровоточило. Добре хоча б, що дах фургона давав тінь, затуляючи від сонця.
Спрен вітру знову перетворилася на імлу й летіла за кліткою на колесах, мовби крихітна хмаринка. Вона наблизилася до Каладіна, і від цього поруху в її передній частині проступили контури обличчя, ніби зустрічний вітер трохи розігнав туман, і з-під нього проглянуло щось істотніше — повітряно-прозоре, жіночне й кутасте. І з напрочуд допитливими очима. У жодного з бачених ним раніше спренів таких не було.
— Вночі інші плачуть, — сказала вона, — а от ти — ні.
— А чого плакати? — запитав він, відкидаючи голову на ґрати позаду. — Що це змінить?
— Не знаю. А чому люди плачуть?
Він усміхнувся й заплющив очі:
— Постав це запитання Всемогутньому, маленька. Але не мені.
Через вологість Східного літа з його чола градом котився піт і, просочуючись у рану, ятрив її. Залишалося сподіватись, що незабаром природа знову втішить їх кількома тижнями весни. Погоди й пори року не можна було передбачити. Спробуй дізнайся, скільки вони триватимуть, хоча зазвичай тяглість кожної з них складала декілька тижнів.
Фургон котився далі. Через деякий час Каладін відчув на своєму обличчі сонячне світло. Розплющив очі. З-під даху клітки падали сонячні промені. Отже, друга чи третя година пополудні. А де ж обідня миска баланди? Ухопившись однією рукою за сталеві ґрати, Каладін підвівся. Він не міг розгледіти Твлаква, який правив чалами першого фургона, — лише пласколицього Блута на передку заднього. Найманець був одягнений у брудну сорочку зі шнурівкою спереду та крислатий капелюх від сонця. Спис і палиця лежали на лаві поряд нього. Меча він не мав: цього не міг собі дозволити навіть Твлакв — не тоді, коли вони так близько від земель алеті.
Трава так само розступалася перед фургонами: ховалася перед самими їхніми колесами, а після того, як вони проїжджали, — знову виповзала. Довколишній пейзаж був поцяткований дивними кущами, яких Каладін не міг розпізнати. У них були товсті стовбурці та стебла, вкриті зеленими колючками. Щойно фургони під’їжджали надто близько, їхні голки ховалися в стебла, залишаючи по собі лише покручені, мов черви, стовбури з вузлуватими гілочками. Вони всівали горбистий краєвид, підносячись над вкритими травою скелями, мов мініатюрні вартові.
Фургони просто їхали далі, хоч було вже добре за полудень. «Чому ми не зупиняємося на обід?» — подумав Каладін.
Нарешті головний фургон зупинився. Услід за ним, захитавшись, стали й інші два, а червонопанцирні чали завовтузилися та заворушили щупальцями. Ці скринеподібні тварини мали опуклі, тверді, мов камінь, щитки та товсті червоні ноги, що скидалися на стовбури дерев. Каладін чув, ніби своїми клешнями вони завиграшки можуть перекусити людині руку. Та чали, особливо одомашнені, були покірними, і за всю його службу в армії він ніколи не стикався з тим, щоби вони завдали комусь більшої шкоди, ніж несміливий щипок.
Блут і Таґ позлазили з фургонів і підійшли до Твлаква. Работорговець стояв, зіп’явшись на передок своєї клітки на колесах, — однією рукою прикриваючи очі від білого сонячного світла, а в іншій тримаючи аркуш паперу. Зчинилася суперечка. Твлакв наполегливо махав рукою в той бік, у який вони їхали, і тицяв пальцем в аркуш паперу.
— Що, Твлакве, заблукав? — гукнув до нього Каладін. — То помолися Всемогутньому — нехай виведе тебе на правильний шлях. Подейкують, що в нього особливе ставлення до работорговців. У Геєні навіть є для вас окрема комірчина.
Один із рабів по ліву руку від Каладіна — той самий чоловік із довгою бородою, який розмовляв із ним кілька днів тому, — боком подався назад, не бажаючи, щоби його помітили поряд із невільником, котрий провокує хазяїна.
Твлакв завагався, а тоді різко махнув найманцям рукою, щоб вони замовкли. Потім цей огрядний чоловік зіскочив з передка фургона й підійшов до Каладіна.
— Гей, ти, дезертире, — гукнув він, наближаючись. — Алетійські армії ходять цими землями в походи. Тобі, бува, не знайома ця місцевість?
— Покажи мапу, — відповів той.
Твлакв знову засумнівався, але зрештою простягнув її Каладінові. Той просунув руку крізь ґрати й ухопив папір. А тоді, навіть не глянувши на нього, миттю розірвав надвоє. За лічені секунди він розшматував мапу на сотні клаптів просто на очах заціпенілого від страху Твлаква.
Работорговець загукав найманців, але доки ті з’явилися, у руках Каладіна вже було дві жмені конфеті, яким він осипав новоприбулих.
— Щасливого Середпразника, покидьки, — встиг кинути він, поки паперові сніжинки все ще кружляли в повітрі довкола них. А тоді повернувся та перейшов у інший бік клітки, де й опустився на настил обличчям до них.
Твлакв стояв, як громом приголомшений, — йому просто відібрало мову. Тоді побагровів і, тицяючи пальцем у бік Каладіна, прошипів щось своїм поплічникам. Блут ступив був крок у напрямку клітки, але відразу ж передумав. Він глянув на Твлаква, знизав плечима й відійшов убік. Твлакв повернувся до Таґа, але той лише похитав головою і тихо щось пробурмотів.
Показившись кілька хвилин через найманців-боягузів, Твлакв обійшов навколо фургона й наблизився до місця, де сидів Каладін. Коли чоловік заговорив, його голос звучав навдивовижу спокійно:
— Бачу, ти не дурень, дезертире. Ти зумів стати для мене безцінним. Інші раби нетутешні, та й сам я ніколи не бував у цих краях. Тож можеш торгуватися. Чого ти хочеш в обмін на те, щоби стати нашим провідником? Як щодо того, аби я щодня давав тобі зайву порцію їжі, — якщо, звичайно, ти зумієш її заслужити?
— Ти хочеш, щоби я вів караван?
— Скажімо так: твої вказівки не будуть зайвими.
— Добре. Тоді спочатку знайди путящий стрімчак.
— Ти що, хочеш вилізти на нього та як слід озирнутися довкола?
— Ні, — сказав Каладін, — просто так мені буде звідки скинути тебе.
Твлакв роздратовано поправив шапчину й зализав назад довгу білу брову.
— Ти ненавидиш мене. Це добре. Ненависть надасть тобі сили, і я зможу дорого тебе продати. Але ти не зможеш помститися мені, якщо в мене не буде шансу доправити тебе на невільничий ринок. Я не дам тобі втекти. Але, може статися, хтось інший дасть. Бачиш: у твоїх інтересах, щоб я тебе продав.
— Я не хочу мститися, — сказав Каладін.
Повернулася спрен вітру, котра на якийсь час відлучалася, щоб роздивитися один із дивних кущів. Вона приземлилася прямо в повітрі й узялася походжати довкола обличчя Твлаква, уважно вивчаючи його. Проте той, здавалося, просто не бачив її.
Работорговець насупився:
— Не хочеш помсти?
— Вона не приносить полегшення, — відповів Каладін. — Я засвоїв цей урок ще давним-давно.
— Давним-давно? Дезертире, тобі не більше вісімнадцяти.
Майже вгадав: йому було дев’ятнадцять. Невже від часу, коли він вступив до Амарамового війська, минуло лише чотири роки? Каладіну здавалося, що відтоді він постарів на добру дюжину.
— Ти молодий, — вів далі Твлакв, — і міг би спробувати втекти від своєї долі. Бувало й таке, що люди поверталися до життя навіть із тавром раба на лобі. Адже можна виплатити свою вартість, розумієш? Чи переконати одного з хазяїв, щоби дав тобі свободу. Ти міг би знову стати вільним — це не так уже й малоймовірно.
Каладін презирливо пирхнув:
— Ні, Твлакве, мені не стати вільним від цих тавр. Ти сам добре знаєш, що я намагався втекти десять разів, знову і знову, — і кожна спроба закінчувалася невдачею. Адже не самі лише ґліфи на моєму лобі змушують твоїх найманців бути насторожі.
— Але ж поразка в минулому не означає, що немає шансу в майбутньому.
— Мені кінець. І начхати, — він глянув на работорговця: — А крім того, ти й сам не віриш своїм словам. Не думаю, що людина на кшталт тебе могла би спокійно спати вночі, якби й справді думала, що раби, яких вона продала, можуть одного дня знову стати вільними й податися на пошуки свого старого друга.
Твлакв засміявся:
— Може, що й так, дезертире. Можливо, і твоя правда. А може, я просто думаю, що якби тобі й випало знов опинитися на волі, ти би будь-що намагався вистежити того, хто колись продав тебе в рабство, — га? Ясновельможного Амарама — хіба ні? Його смерть була би мені попередженням, і я встиг би дати драла.
Як він дізнався? Де почув про Амарама? «Я знайду його, — подумав Каладін, — я власноруч випущу йому кишки. Я відкручу йому голову. Я…»
— Угу, — сказав Твлакв, вдивляючись в обличчя Каладіна, — здається, ти прибріхував, коли казав, ніби не жадаєш помсти. Ясно.
— Звідки ти знаєш про Амарама? — запитав Каладін, кинувши на нього сердитий погляд. — Відтоді я пройшов через півдюжини рук.
— Людям ротів не позашиваєш. А работорговці — народ балакучий. Бач, ми мусимо дружити між собою, бо інші нас на дух не терплять.
— Тоді ти знаєш, що мене затаврували не за дезертирство.
— Ха! Проте ми маємо вдавати, що це правда, — втямив? Винні в тяжких злочинах погано продаються. Через той ґліф «шаш» на твоєму лобі за тебе й так важко буде взяти хорошу ціну. А якщо я не зможу тебе продати, тоді… словом, тобі не сподобається. Тож ми гратимемо в цю гру разом. Я скажу, що ти дезертир. А ти мовчатимеш. Усе дуже просто…
— Це незаконно.
— Тут тобі не Алеткар, — відказав Твлакв, — і його закони тут не діють. Крім того, дезертирство було вказане як офіційна причина твого продажу в рабство. Скажеш, що все було інакше, — і нічого не наживеш, окрім слави брехуна.
— І головного болю для тебе.
— Але ж ти щойно сказав, що не хочеш мститися мені.
— Може, ще захочу.
Твлакв засміявся:
— Ні, якщо ти й досі цього не захотів, то вже, напевно, і не захочеш! А крім того, хіба ти не погрожував скинути мене зі скелі? Тому гадаю, ти все ж захотів. Але зараз нам конче треба вирішити, як бути далі. Адже мою мапу спостигла передчасна смерть.
Каладін повагався, тоді зітхнув.
— Нічим не можу допомогти, — щиро зізнався він, — я теж тут уперше.
Твлакв насупився. Тоді нахилився ближче до клітки, вдивляючись в обличчя Каладіна, — хоч і з безпечної відстані. За хвилину він похитав головою:
— Я вірю тобі, дезертире. Шкода. Що ж, покладуся на власну пам’ять. А та мапа все одно нікуди не годилася. Я майже радий, що ти її порвав, бо й самому не раз кортіло зробити те саме. Якщо раптом я надибаю де-небудь портрети своїх колишніх дружин, то неодмінно потурбуюся, щоби вони потрапили тобі до рук, і тоді матиму зиск із твоїх унікальних талантів.
І він неспішно покрокував геть.
Каладін провів його поглядом, а тоді вилаявся собі під ніс.
— Ти чого? — запитала спрен вітру й підійшла до нього, схиливши голову набік.
— Він мені без п’яти хвилин подобається, — сказав Каладін, відкинувши голову на ґрати.
— Але… після того, що він зробив…
Каладін стенув плечима.
— Я не сказав, що Твлакв не покидьок. Просто він із тих покидьків, що викликають симпатію, — він задумався, а тоді скривився. — Вони найгірші з усіх: коли їх убиваєш, то врешті-решт почуваєшся винним.
Під час великобур фургон протікав. Воно й не дивно: Каладін давно підозрював, що Твлакв узявся за работоргівлю, підхльостуваний ударами лихої долі. Він би залюбки торгував чим-небудь іншим, але щось — може, брак коштів або необхідність спішно покинути звичне середовище — змусило його зайнятися цим найменш шанованим ремеслом.
Люди на подобу нього не могли дозволити собі не те що розкіш — навіть прийнятну якість. Вони заледве встигали розраховуватися з боргами. Звідси й діряві дахи фургонів. Накладні боковини були досить міцними, щоби протистояти вітрам великобур, але про комфорт доводилося забувати.
Твлакв ледь не проґавив моменту, коли належало готуватися до чергового погіршення погоди. Очевидно, мапа, яку подер Каладін, також містила таблицю з датами великобур, куплену в якогось мандрівного буревартівника. Бурю можна спрогнозувати математичним способом: колись Каладіновому батькові це правило за розвагу, і він угадував точну дату вісім разів із десяти.
Дошки гриміли об ґрати клітки, коли вітер шмагав по фургону, тряс і розхитував його, немов той став іграшкою в руках незграбного велетня. Деревина скрипіла, і крізь тріщини проникали струмені льодяного дощу. Крізь них також пробивалися спалахи блискавок, супроводжувані перекотами грому. У рабів тільки й було світла, що від тих заграв.
Іноді блискавиці не супроводжувались громом, і тоді раби стогнали від жаху, бо уява малювала їм Прародителя бур, примари Загублених Променистих чи Спустошувачів — усіх тих, хто, як вважалося, бродить у напівтемряві буремних днів і ночей. Вони збилися в купу в дальньому кінці фургона, гріючи один одного теплом свого тіла. Каладін не став їм заважати й сидів сам, спершись спиною об ґрати.
Він не вірив у побрехеньки про істот, що приходять із бурями. Якось за часів служби в армії йому довелося перечікувати кілька великобур під краєм кам’яного звису або під ще якимось імпровізованим прихистком. Що й казати, охочих залишатися надворі під час грози такої сили не знаходилося, але інколи вибору просто не було. Усі ті, хто з’являється в бурю — хоч би й сам їхній Прародитель, — і близько не становили такої смертельної небезпеки, як здійняті ураганом у повітря уламки скель і гілки дерев. Проте найбільшу загрозу являла собою «буряна стіна» — первинний шквал вітру та води. Що довше вдавалось протриматися після нього, то слабшала буря, аж доки на завершальному етапі не перетворювалася на звичайну мжичку.
Ні, його нітрохи не лякали Спустошувачі, що рискали в пошуках поживи з людської плоті. Він хвилювався, як би не трапилося чогось із Твлаквом. Работорговець перечікував грозу в тісному дерев’яному укритті, вбудованому в днище їхнього фургона. На перший погляд, це було найбезпечніше місце в усьому каравані, проте якийсь нещасливий випадок — кинутий вітром валун чи обвал фургона — міг спричинити його смерть. А тоді, як добре розумів Каладін, Блут і Таґ повтікають, так і залишивши їх у замкнених клітках із закріпленими боковинами. Тож раби повільно помиратимуть від голоду й зневоднення, живцем запікаючись на сонці у своїх коробках.
Буря продовжувала лютувати, струшуючи фургон. Інколи такі вітри здавалися живими істотами. А хто візьметься стверджувати, що це не так? Узяти хоча би спренів вітру: їх що, притягують його пориви чи вони самі і є тими поривами? Душами тієї сили, яка наразі так завзято старалася розтрощити їхній фургон?
Однак ця сила — одухотворена чи ні — зазнала невдачі, адже фургони стояли прикуті ланцюгами до ближніх валунів, а їхні колеса були заблоковані. Пориви вітру зробилися млявішими. Перестали спалахувати блискавки, а барабанний бій дощу, який доводив до сказу, змінився тихим постукуванням. Лише раз за всю поїздку сталося так, що один із фургонів перекинувся у великобурю. Але як сам фургон, так і раби всередині нього залишилися цілими, відбувшись кількома тріщинами або ж, відповідно, синцями.
Раптом дерев’яна боковина справа від хлопця затряслася, а тоді відвалилася — це Блут повідкривав запори. Найманець був убраний у шкіряний плащ, що захищав від негоди, а з крисів його капелюха збігали потоки води. Натомість ґрати — та й тих, хто перебував за ними — він, навпаки, підставляв під струмені, що лилися з неба. Дощ був холодний, хоча й не такий пронизливо-льодяний, як у самий розпал бурі. Каладіна та скупчених долі невільників миттю забризкало з голови до ніг. Твлакв завжди наказував знімати бокові панелі ще до того, як дощ припинявся: він казав, що тільки так можна хоч трохи позмивати з рабів їхній сморід.
Блут засунув дерев’яного щита на належне йому місце під днищем фургона, а далі зняв і два інші. Перегородка в передній частині клітки, якраз позад лави візника, не знімалася.
— Щось зарано ти їх ховаєш, Блуте, — сказав Каладін, бо до «позбувайла» — етапу наприкінці великобурі, коли дощик м’яко окроплював землю, — було ще далеченько. Лило наче з відра, та й вітер вряди-годи жвавішав.
— Хазяїн хоче, щоби сьогодні ви були чистими, мовби свині в дощ.
— Чому? — запитав Каладін, зводячись на ноги, від чого з його коричневого дрантя струмками полилася вода.
Та Блут і вухом не повів. «Напевно, ми наближаємося до кінцевої точки маршруту», — подумав хлопець, оглядаючи довколишній пейзаж.
Протягом кількох останніх днів горби остаточно поступилися місцем нерівним скелястим відкладенням, поцяцькованим крихкими стрімчаками й зазубреними обрисами, утвореними в процесі невпинного вивітрювання. Кам’янисті схили, на які падало найбільше сонячного проміння, поросли травою, а в затінку буяла інша флора. У ті проміжки часу, що безпосередньо наставали за великобурями, земля просто кишіла життям. Поліпи скелебруньок розкривалися й випускали своє гудиння. Інші види повзучих рослин, в’ючись, вигулькували з ущелин й активно всотували вологу. Розпускалося листя кущів і дерев. Крєм’ячки усіх видів вовтузилися в калюжах, насолоджуючись бенкетом. У повітрі дзижчали комахи, зі схованок вилазили ракоподібні — краби й багатоноги. Здавалося, що самі скелі оживали.
Каладін помітив, як угорі над його головою промайнули з півдюжини спренів вітру, чиї напівпрозорі тільця немов силкувалися наздогнати останні повіви великобурі — а може, навпаки, планерували, користуючись ними. Біля рослин з’явилися крихітні вогники — життєкузьки або ж спрени життя, що на вигляд скидалися на світні зелені порошинки чи рої крихітних напівпрозорих комах.
Здибивши свої волосоподібні колючки, що попереджають про зміну вітру, бортом фургона проповз багатоніг, чиє довгасте тіло оснащене не одною дюжиною пар лапок. І хоч у цьому не було нічого дивного, проте Каладін ніколи не бачив багатонога, чий пурпурний панцир був би аж такого темного відтінку. Куди ж Твлакв вів караван? Цілинні схили довколишніх пагорбів здавались ідеальними для землеробства. У пору слабших бур, що настає після Ридання, варто лишень удобрити їх живицею вагобрубка змішаною з лавісовим насінням — і за якихось чотири місяці весь схил укриють більші за людську голову поліпи, що аж потріскуватимуть від зерна всередині.
Незграби-чали неспішно переміщувалися туди-сюди, ласуючи скелебруньками, слимаками, а також меншими ракоподібними, що повиповзали після бурі. Таґ і Блут спокійно припрягали худобин до фургонів, коли зі своєї водонепроникної схованки виліз сердитий на вигляд Твлакв. Работорговець натягнув шапку та вбрався в темно-чорний плащ, щоб захиститися від дощу. Він рідко коли полишав укриття до того, як буря повністю припинялася, і це могло означати лиш одне: йому не терпілося чимшвидше дістатися до місця призначення. Невже вони були так близько до узбережжя? Воно було чи не єдиним місцем на всіх Нічийних пагорбах, де траплялися міста.
За лічені хвилини фургони знову котилися по нерівній землі. Каладін відкинувся спиною на ґрати — небо вже вияснилося, а буря перетворилася на чорну пляму на західному обрії. Сонце принесло з собою жадане тепло, і невільники грілися під його промінням, а з їхньої одежі скрапувала вода й потоками збігала назовні крізь задню стінку хиткої клітки.
Незабаром до Каладіна підлетіла напівпрозора стрічка світла. Ще трохи — і він сприйматиме присутність цього спрена як належне. Під час бурі вона була кудись зникла, але тепер знову повернулася — як і завжди.
— Я бачив твоїх товаришів, — знічев’я сказав Каладін.
— Товаришів? — перепитала спрен, набуваючи подоби молодої дівчини. Вона взялася походжати в повітрі довкола нього й час від часу кружляла, ніби пританцьовуючи під якийсь нечутний ритм.
— Спренів вітру, — пояснив Каладін, — тих, що летять услід за бурею. Ти впевнена, що не хочеш приєднатися до них?
З палким бажанням в очах вона глянула в західному напрямку.
— Ні, — зрештою сказала вона, і далі танцюючи, — мені й тут непогано.
Каладін стенув плечима. Вона вже не пустувала так сильно, як колись, а він більше не дозволяв собі дратуватися через її присутність.
— Тут поблизу є інші, — сказала вона, — такі само, як ти.
— Раби?
— Не знаю. Люди. Не ці, що тут. Інші.
— Де?
Крутнувши напівпрозорим білим пальчиком, вона тицьнула ним у східному напрямку:
— Там. Їх багато. Дуже-дуже багато.
Каладін підвівся. Він і гадки не мав, що спрени розбираються в тому, як вимірюються відстань і кількість. «Так… — примружив очі Каладін, вдивляючись у горизонт. — Це дим, але ж чи з коминів?» Вітерець доніс до нього й запах. Якби не дощ, він би, ймовірно, занюхав його раніше.
Та хіба не все одно? Де бути рабом, а вільним все одно не стати. Він змирився зі своєю долею. Так він тепер і житиме: ні тривог, ані турбот.
Та все ж він зацікавлено вглядався вперед, поки фургон виїжджав на схил пагорба, поступово даючи рабам змогу як слід роздивитися картину, що поставала перед їхніми очима. То було не місто, а дещо набагато більше, дещо величніше. То був гігантський військовий табір.
— Великий Прародителю бур… — прошепотів Каладін.
Десять армій стояли бівуаком на знайомий йому алетійський манір — у формі кола, залежно від рангу конкретного з’єднання: обозники по краях, за ними кільце найманців, солдати-громадяни ближче до центру та світлоокі офіцери в самій середині. Військо облаштувалось у величезних скельних заглибленнях, подібних до кратерів — тільки краї були більш нерівними, зазубреними. Мов розбиті яєчні шкаралупи.
Вісім місяців тому Каладін полишив достоту таку саму армію, тільки Амарамове військо було значно менше. Натомість це займало милі й милі кам’янистої рівнини, далеко простягаючись як у північному, так і в південному напрямках. У повітрі гордо майоріло не менше тисячі знамен із не менш як тисячею диґліфів, що позначали різні роди. Із зовнішнього боку табору траплялися й намети, проте більшість воїнів були розміщені у великих кам’яних казармах. Отже, без Душезаклиначів не обійшлося.
Над табірною стоянкою просто перед ними вився прапор, який Каладін бачив у книжках. Темно-синій із білими ґліфами «хох» і «лініл», стилізованими під меч поряд із короною. Дім Холін. Королівська династія.
Передчуваючи недобре, Каладін глянув у далину по інший бік бівуаку. Пейзаж на схід від нього виглядав достеменно так, як про нього й оповідалося в дюжині різних історій про кампанію короля проти зрадників-паршенді. Скільки сягало око, простилалася величезна й розтріскана скеляста рівнина — така широка, що іншого краю було не побачити, — поколота й порізана крутими проваллями та розколинами у двадцять, а то й тридцять футів завширшки. Вони були такими глибокими, що ховалися в темряві, утворюючи зубчасту мозаїку нерівних плато — як величеньких, так і крихітних. Розлога рівнина скидалася на таріль, яку спочатку розбили, а потім осколки знову склали докупи, позалишавши між ними трохи вільного простору.
— Розколоті рівнини, — прошепотів Каладін.
— Що? — запитала спрен вітру. — Що таке?
Приголомшений Каладін похитав головою:
— Я роками домагався, щоб мене направили сюди. Цього хотів Тіен — принаймні наприкінці. Потрапити сюди, щоб воювати в армії короля…
І ось Каладін був тут. Нарешті. Суто випадково. Через абсурдність ситуації його розбирав сміх. «Я мав би допетрати, — подумав він, — мав би здогадатися. Ми їхали не в бік узбережжя й тамтешніх міст. Ми їхали сюди — де йде війна».
На цій території діяли алетійські закони й правила, тож він гадав, що Твлакв триматиметься подалі від таких місць. Але ж і ціни тут обіцяли бути найвищими.
— Розколоті рівнини? — перепитав один із рабів. — Справді?
Інші юрмилися довкола, роздивляючись нову місцевість. Через раптове збудження, що охопило їх, вони, здавалося, забули про страх перед Каладіном.
— Так, це дійсно Розколоті рівнини, — сказав іще один чоловік. — Це королівське військо.
— Може, тут ми знайдемо справедливість, — озвався інший.
— Я чув, ніби слуги з королівського палацу живуть не згірше за найбагатших купців, — втрутився й третій. — Ймовірно, і до рабів там ставляться краще. Ми житимемо у воринських землях — нам навіть платитимуть.
Це була чиста правда. За виконану роботу невільникам належало видавати невеличку платню — половину від того, що отримав би вільний, а ця сума вже була меншою від тієї, яку зажадав би за ту ж працю повноправний громадянин. Та це було краще, ніж нічого, й алетійське законодавство юридично закріплювало таку практику. Лише подвижникам не треба було платити — але вони й так не могли мати нічого у власності. Їм — і паршменам. Але ж ті були радше тваринами, ніж людьми.
Раб міг витрачати свої заощадження на покриття боргу перед господарем і після багаторічної праці викупити себе з неволі — принаймні теоретично. Чоловіки продовжували гомоніти, доки фургони з’їжджали схилом униз, але Каладін перебрався у задню частину клітки. Він бо підозрював, що нібито надана рабам можливість сплатити свою вартість була не більше, ніж хитрим трюком, розрахованим на те, щоби тримати їх у покорі. Адже борг невільника був величезним — набагато більшим, ніж та ціна, за яку його купували, — і таку суму практично неможливо було погасити.
Від попередніх хазяїв він завжди вимагав, щоби платню видавали йому на руки. Та вони знаходили сотню способів ошукати його — то виставляли рахунок за житло, то за їжу. І всі світлоокі були такими. Рошон, Амарам, Катаротам… Кожен світлоокий, із яким коли-небудь стикався Каладін, — хоч у дні свободи, хоч із тавром на лобі — незмінно виявлявся розбещеним до самих кісток, попри всю його позірну красу й вишукані манери. Вони скидалися на гниючі трупи, загорнуті в дорогі шовкові савани.
Решта рабів і далі балакали про королівську армію та справедливість. «Справедливість, — подумав Каладін, відкидаючись на ґрати. — Не впевнений, що така штука існує». Та все ж його мозок активно працював. Ось воно, королівське військо — армії всіх десяти великих князів, які прийшли, щоби виконати Пакт помсти.
Якщо на світі й залишалася якась річ, що про неї він усе ще дозволяв собі помріяти, то це про можливість потримати в руці списа. Знову битися, ще раз спробувати віднайти в собі ту людину, якою він колись був. Людину, якій не байдуже.
Якщо цим мріям і судилося збутися, то тільки тут.
5
Єретичка
«Я зрів кінець і відаю його назву — Ніч скорбот, Справжня Руйнація. Вічновій», — записано нанеса першого дня року 1172 зі слів темноокого юнака незнаного роду-племені за п’ятнадцять секунд до того, як він помер.
Шаллан не очікувала, що Джасна Холін виявиться такою вродливою.
То була велична, зріла краса — як-от можна узріти на портреті якоїсь ученої давноминулих днів. Шаллан раптом усвідомила, що наївно сподівалася зустріти потворну стару діву — одну з тих жорстоких і бундючних святенниць, які колись опікувалися її вихованням. А якою ж іще уявляти собі єретичку, якій добряче за тридцять і яка все ще незаміжня?
Джасна і близько на них не скидалася: висока, струнка, з гладкою шкірою, тонкими чорними бровами й густим волоссям кольору дуже темного онікса. Частину його вона збирала доверху, закручуючи довкола маленької золотої прикраси у формі сувою та заколюючи двома шпильками, а решта вільно спадала ззаду маленькими, пружними кучериками. Навіть укладене й звите, воно все одно сягало їй до плечей, а отже, було тієї ж довжини, що й волосся Шаллан, — майже до пояса.
Її обличчя було радше квадратної форми, а проникливі очі — світло-фіолетовими. Вона слухала, що говорив їй якийсь чоловік у цеглисто-жовтогарячому з білим вбранні — кольорах правлячої в Харбранті королівської династії. Її Світлість Холін була на кілька пальців вищою за нього — очевидно, слава про зріст алетійців не була перебільшеною. Глянувши на Шаллан, Джасна відмітила про себе її присутність і повернулася до перерваної розмови.
Прародителю бур! Ця жінка була сестрою самого короля! Стримана, велична, у бездоганному блакитно-сріблястому вбранні. Як і сукня самої Шаллан, її плаття застібалося з боків і мало високий комір, хоча груди Джасни й були значно повніші. Починаючи від талії, спідниці розширялися донизу та щедрим потоком опускалися на підлогу. Рукави були довгими й пишними, а застібнута на ґудзики манжета лівого ховала її захищену руку.
Вільну руку Джасни прикрашав незвичний ювелірний виріб: дві каблучки та браслет, з’єднані кількома ланцюжками, що утримували на тильній стороні долоні утворюваний коштовним камінням трикутник. Це був Душезаклинач — це слово вживали як на позначення людей, задіяних у відповідному процесі, так і фабріала, що його уможливлював.
Потихеньку, ледь не крадькома, Шаллан стала просуватися ближче, прагнучи краще роздивитися великі, сяючі самоцвіти. Її серце забилося швидше: цей Душезаклинач виглядав достоту так само, як і той, що вона з братами колись знайшла у внутрішній кишені батькового сюртука.
Усе ще занурені в розмову, Джасна й чоловік у цеглисто-жовтогарячому та білому рушили в напрямку Шаллан. Як відреагує Джасна, коли дізнається, що новоспечена підопічна нарешті наздогнала її? Чи сердитиметься на неї за її забарність? Не вона була в тому винна, але ж людям властиво очікувати нерозумних кроків від тих, хто нижчий від них за статусом.
Як і та величезна печера, з якої вона щойно прибула, це приміщення теж було висічене у скелі, але мало багатше оздоблення, включно з вишукано прикрашеними канделябрами із зарядженими Буресвітлом самоцвітами. Більшість із них були фіолетовими гранатами темного відтінку — менш коштовними, якщо порівнювати з іншим камінням. Та навіть попри це кожна з люстр вартувала цілого багатства — з огляду на саму лише кількість блискотливих фіолетових вогників. Проте навіть більше, ніж гранати, Шаллан вразили симетричність композиції та краса структури кристалів, що звисали по краях світильників.
У міру їхнього зближення до Шаллан стали долітати деякі зі слів, сказані Джасною:
— …усвідомлюєте, що цей крок може спричинити небажану реакцію з боку конгрегацій? — мовила вона алетійською. Ця мова дуже близька до рідної для Шаллан веденської, тож іще в дитинстві вона добре засвоїла її.
— Так, Ваша Світлосте, — відповів убраний у королівські кольори чоловік. Він був уже поважних літ і мав ріденьку білу бороду та світло-сірі очі. На його відкритому добродушному обличчі проступало занепокоєння. Голову чоловіка покривав невисокий, циліндричної форми капелюх, колір якого гармоніював із тонами одягу. Багата мантія. Може, це якийсь королівський управник?
Але ні. Ці самоцвіти в нього на пальцях, те, як він тримається, почет світлооких, котрі намагаються вгадати його бажання… «Прародителю бур! — подумала Шаллан. — Не інакше, як це сам король!» Не брат Джасни, Елгокар, а король Харбранта, Тараванджіан.
Шаллан квапливо присіла у відповідному ситуації реверансі, і Джасна це помітила.
— Подвижники мають тут неабиякий вплив, Ваша Величносте, — продовжувала вона спокійним тоном.
— Як і я, — відповів король. — Вам не варто за мене хвилюватися.
— Дуже добре, — сказала Джасна. — Ваші умови цілком прийнятні. Проведіть мене на місце, і я подивлюся, що можна зробити. Щоправда, на шляху туди я, з вашого дозволу, на хвилинку відволічуся — мені треба про декого подбати.
Джасна різко махнула Шаллан рукою, щоби та приєдналася до них.
— Звичайно, Ваша Світлосте, — відказав король. Здавалося, він ставився до співбесідниці з підкресленою шаною. Харбрант був дуже маленьким королівством — власне, всього-на-всього містом, — тоді як Алеткар належав до наймогутніших королівств у світі. Як би там не виходило за протоколом, а з точки зору реального впливу алетійська принцеса безумовно перевершувала його.
Шаллан пришвидшила кроки, щоб наздогнати Джасну, котра йшла трішки позаду короля, тоді як той заговорив до когось зі свого почту.
— Ваша Світлосте, — сказала дівчина, — мене звати Шаллан Давар, і це мені ви призначили аудієнцію. Я глибоко шкодую стосовно того, що не застала вас у Думадарі.
— Це не твоя провина, — відповіла Джасна, легенько змахнувши пальцями. — Я й не очікувала, що ти встигнеш, бо й сама не знала, куди відбуду з Думадарі, коли надсилала тобі того листа.
Джасна не гнівалася, і це був добрий знак. Шаллан відчула, як її хвилювання дещо вляглося.
— Я вражена твоєю завзятістю, дитя моє, — вела далі принцеса. — Чесно кажучи, не думала, що ти зайдеш аж так далеко, вирушивши вслід за мною. Після Харбранта я планувала утримуватись від того, щоб і надалі залишати тобі записки, оскільки вважала, що ти облишиш цю справу. Більшість саме так і чинять уже після перших кількох зупинок.
Більшість? Отже, це було щось на зразок випробування? І Шаллан його успішно пройшла?
— Так, дійсно, — продовжувала Джасна із задумливістю в голосі. — Можливо, я і справді дозволю тобі подати клопотання щодо місця підопічної при моїй особі.
Приголомшена Шаллан заледве не спіткнулася. Клопотання? Але ж хіба вона вже цього не зробила?
— Ваша Світлосте, — проговорила Шаллан. — Я гадала, що… ваш лист…
Джасна кинула на неї пильний погляд:
— Я дала тобі дозвіл на аудієнцію, юна панно. Але не обіцяла взяти тебе в підопічні. Підготовка підопічної та турбота про неї потребують уваги, а зараз у мене нема на це ні часу, ні терпіння. Та якщо вже ти так далеко забралася, я візьму до уваги твоє прохання, але ти маєш розуміти, що в мене суворі вимоги.
Шаллан притлумила невдоволену гримасу.
— Хм, обійшлося без істерики, — зауважила Джасна. — Це добрий знак.
— Істерики, Ваша Світлосте? У світлоокої?
— Це, напевно, здивує тебе, — мовила принцеса сухо, — проте саме лишень належне поводження не забезпечить тобі жаданого місця. Наскільки ґрунтовні твої знання?
— Подекуди досить ґрунтовні, — відповіла Шаллан. А потім, повагавшись, додала: — А подекуди твердження про їхню наявність майже не мають під собою ґрунту.
— Дуже добре, — сказала Джасна.
Король попереду них, здавалося, поспішав, але був такий старий, що навіть ідучи у терміновій справі, пересувався повільно.
— Тоді давай оцінимо їх. Відповідай правдиво й не перебільшуй, оскільки я швидко викрию твою брехню. Але й не напускай на себе вдаваної скромності. У мене бракує терпіння на манірниць.
— Слухаю, Ваша Світлосте.
— Почнемо з музики. Як би ти оцінила свої здібності?
— У мене хороший слух, Ваша Світлосте, — чесно відповіла Шаллан. — Мене навчали грі на цитрі та флейті, але моя сильна сторона — голос. Я навряд чи опинюся серед найкращих співаків, яких ви чули, але й до найгірших мені виявиться далеко. Більшість історичних балад я знаю напам’ять.
— Тоді я хочу почути рефрен зі «Співунки Адрін».
— Тут?
— Я не люблю повторювати свої накази двічі, дитя моє.
Шаллан зашарілася, але почала співати. Це був не найкращий її виступ, проте голос звучав чисто, та й у словах вона не збилася.
— Добре, — сказала Джасна, коли Шаллан зупинилася, щоби набрати повітря. — А як справи з мовами?
Дівчина на хвильку затнулася, силкуючись відволікти свою увагу від несамовитих спроб пригадати наступний рядок. Мови?
— Ви й сама чуєте, що я володію вашою рідною алетійською, — відповіла вона. — А ще досить пристойно читаю по-тайленському й добре розмовляю азішською. Трохи можу говорити й селайською, але читати по-їхньому не вмію.
Джасна нічого на це не відповіла, і Шаллан почала нервувати.
— Письмо?
— Я знаю всі основні, допоміжні та тематичні ґліфи і вмію каліграфічно їх писати.
— Це саме може більшість дітей.
— Зображувані мною охоронні ґліфи справляють досить сильне враження на моїх знайомих.
— Охоронні ґліфи? — перепитала Джасна. — Я ж бо гадала, що ти хочеш стати вченою, а не поборницею дурного марновірства.
— Я з дитинства веду щоденник, — продовжувала Шаллан, — щоби тренувати свої навики письма.
— Мої вітання, — парирувала принцеса. — Якщо раптом мені знадобиться той, хто вміє написати трактат про іграшкового поні чи звіт про випадкову знахідку чудернацького камінчика, я пошлю за тобою. Ти й справді не можеш запропонувати моїй увазі нічого кращого, щоб довести свою майстерність?
Шаллан зашарілася.
— При всій належній повазі, Ваша Світлосте, у вас є власноруч написаний мною лист, який здався вам достатньою підставою для того, щоб призначити мені цю аудієнцію.
— Приймається, — відказала Джасна, кивнувши. — Щоби написати такого листа, треба довгенько вправлятися. Яку підготовку ти маєш із логіки та суміжних мистецтв?
— Я досконало засвоїла основи математики, — відповіла все ще збентежена Шаллан, — і часто допомагала батьку вести простіші підрахунками. Я прочитала повні зібрання праць Тормас, Нашан, Ніалі Справедливої і, звичайно ж, Ногадона.
— А Плаціні?
Кого?
— Ні.
— А як щодо таких імен: Ґабратін, Юстара, Маналіне, Сйасікк, Шаука-дочка-Гасвета?
Шаллан збентежено зіщулилася. Останнє ім’я вочевидь було шинським. Невже серед шинів узагалі траплялися фахівці з логіки? І невже Джасна справді очікує від потенційних підопічних обізнаності з такими маловідомими текстами?
— Усе ясно, — мовила Джасна, — ну, а як у тебе з історією?
Історія. Тут Шаллан зіщулилася ще сильніше.
— Я… Це якраз одна з тих галузей, у яких я не маю достатніх знань, Ваша Світлосте. Мій батько так і не зумів підшукати для мене підходящу наставницю. Але я читала історичні праці з його бібліотеки…
— Які саме?
— Головно повне зібрання «Тем» Барлеші Лган.
Джасна зневажливо махнула вільною рукою.
— Вони заледве варті того часу, який пішов на їхнє написання. У кращому разі це просто популярний переказ загальновідомих історичних подій.
— Мені шкода, Ваша Світлосте.
— Це прикра прогалина. Історія — найважливіше з допоміжних літературних мистецтв. І при цьому видається самоочевидним, що твої батьки мали би приділити особливу увагу цій сфері, якщо вже вони збиралися відправити тебе на навчання до історика — наприклад, до мене.
— У мене особливі обставини, Ваша Світлосте.
— У невігластві немає нічого особливого, панянко Давар. Що довше я живу, то чіткіше усвідомлюю, що воно являє собою природний стан людського розуму. Хоч багато хто лягає кістьми, захищаючи його недоторканність, і навіть очікує, що його зусилля справлять на когось враження.
Шаллан знову зашарілася. Вона й сама усвідомлювала, що подекуди їй бракувало знань, але ж у Джасни були завищені очікування! Проте змовчала, продовжуючи йти поруч із вищою за неї співбесідницею. У цього коридору взагалі був кінець? Вона так розхвилювалася, що навіть не помічала картин, повз які проходила. Вони звернули за ріг, усе глибше занурюючись у гірський схил.
— Що ж, перейдемо до природничих наук, — сказала Джасна невдоволеним тоном. — Чим ти можеш похвалитися в цій царині?
— У мене досить ґрунтовні знання з природничих наук як для дівчини мого віку, — відповіла Шаллан дещо менш невимушено, ніж їй би хотілося.
— Тобто?
— Я здатна компетентно висновувати про предмети, пов’язані з географією, геологією, фізикою та хімією. Поглиблено займалася біологією та ботанікою, оскільки в батьковому маєтку я мала змогу студіювати ці дисципліни з дозволеною мірою самостійності. Та якщо ви гадаєте, що я здатна за п’ять хвилин розв’язати головоломку Фабрісан, то, боюся, будете розчаровані.
— Чи не вважаєш, бува, ти, юна панно Давар, що я не маю права висувати певні здійсненні вимоги до своїх потенційних учениць?
— Здійсненні? Ваші вимоги приблизно такі ж здійсненні, як ті, що висунули Десятьом Вісникам у День випробування! При всій належній повазі, Ваша Світлосте, але ви, здається, хочете, щоби пошукачки опіки приходили з готовим ступенем магістра наук. Якщо як слід покопирсатися, цілком можливо, що в усьому місті знайдеться пара вісімдесятирічних подвижників, які — суто теоретично — зуміли би задовольнити ваші очікування. Вони навіть могли би з’явитися на співбесіду, та, боюся, ці претенденти занадто погано чують, щоби як слід відповідати на ваші запитання.
— Зрозуміло, — сказала Джасна. — А зі своїми батьками ти теж розмовляєш з таким зарозумілим зухвальством?
Шаллан здригнулася. Час, проведений у товаристві моряків, відучив її вчасно прикушувати язика. Хіба ж вона подолала весь цей шлях лише для того, щоб образити Джасну? Дівчина згадала про братів, які там, удома, жили в злиднях, з останніх сил удаючи, ніби все гаразд. Невже їй доведеться повернутися до них ні з чим, так нерозважно змарнувавши цю можливість?
— Ні, я не розмовляла з ними так, Ваша Світлосте. І з Вами не мала би. Прийміть мої вибачення.
— Що ж, принаймні ти маєш достатньо смирення, щоби визнавати свої помилки. Та все ж я розчарована. І чого б це твоя мати вирішила, ніби ти готова до учнівства?
— Моя мати померла, коли я була ще зовсім маленькою, Ваша Світлосте.
— І незабаром твій батько одружився вдруге. Здається, із Маліс Гевельмар?
Її обізнаність змусила Шаллан здригнутися. Так, рід Даварів був старовинним, та все ж цілком посереднім з огляду на силу та впливовість. Тож сам факт того, що Джасна знала ім’я її мачухи, промовисто свідчив про те, з ким дівчина мала справу.
— Моя мачуха нещодавно померла. Вона не відправляла мене до вас в учениці. Я сама вирішила зробити такий крок.
— Прийми мої співчуття, — сказала Джасна. — Можливо, тобі варто було би залишатися з батьком, допомагати в управлінні маєтком і втішати його, а не марнувати мій час.
Чоловіки, котрі йшли попереду, звернули в іще один боковий прохід. Джасна й Шаллан не відставали й опинилися в меншому за розміром коридорі, підлогу якого встеляв червоно-жовтий килим з химерними візерунками, а на стінах висіли дзеркала.
Шаллан обернулася до Джасни:
— Батько не потребує моєї допомоги, — (Що ж, адже вона не брехала). — Проте, як ще раз довела сама ця співбесіда, я дуже потребую вашої. Якщо вас так обурює неуцтво, як ви можете зі спокійною совістю не скористатися з можливості позбавити мене від нього?
— Не ти перша, не ти остання, юна панночко Давар. У цьому році ти вже дванадцята претендентка на мою опіку.
«Дванадцята? — подумала Шаллан. — І це за один рік?» А вона ще гадала, що жінки тримаються подалі від Джасни через її вороже ставлення до конгрегацій.
Вони дісталися кінця вузького коридорчика й знову звернули за ріг, як раптом — на превеликий подив Шаллан — наткнулися на місце, де зі стелі обвалився великий уламок скелі. Біля нього стояла з дюжина стривожених на вигляд королівських слуг. Що трапилося?
Висновуючи з усього, основну масу дрібних камінців устигли прибрати, проте дірка, що зяяла в стелі, виглядала лиховісно. Крізь неї не проглядало небо, адже вони весь час спускалися, тож, імовірно, тепер перебували глибоко під землею. Важелезний камінь, вищий за зріст середньої людини, обрушився, перекривши приступ до дверей ліворуч від них. Пробратися повз нього та потрапити до кімнати було абсолютно неможливо. Шаллан здалося, що вона чує якісь звуки, що долинали з іншого боку дверей. Король підступив ближче до каменя та щось говорив заспокійливим тоном. Видобувши з кишені хустинку, він витер піт зі свого старечого чола.
— Ось вона — небезпека проживання в будівлі, яка висічена в скелі, — мовила Джасна, виходячи наперед. — Коли це сталося?
Очевидно, її не запрошували до міста спеціально через це — король усього лише вирішив скористатися її присутністю.
— Під час нещодавньої великобурі, Ваша Світлосте, — відповів монарх. Він похитав головою, і його рідкі й обвислі сиві вуса затремтіли. — Придворні архітектори могли б спробувати пробити нові двері до кімнати, та це зайняло би багато часу, а чергова великобуря має грянути вже за кілька днів. Крім того, спроба проробити отвір у стіні може спричинити новий обвал стелі.
— Я гадала, що Харбрант захищений від великобур, Ваша Величносте, — промовила Шаллан, мимоволі змушуючи Джасну виразно поглянути на неї.
— Саме місто захищене, молода панно, — відказав король. — Але кам’яній горі за нашими спинами добряче дістається. Інколи від цього з протилежного боку сходять лавини, і тоді, буває, увесь схил аж дрижить, — він кинув погляд на стелю. — Обвали трапляються дуже рідко, і ми вважали цю частину приміщення цілком безпечною, але…
— Але скеля є скеля, — докінчила за нього Джасна. — І при цьому неможливо встановити, чи не залягає десь під самою її поверхнею слабка жила, — вона оглянула моноліт, що обвалився зі стелі. — Це буде непросто. Найімовірніше, мені доведеться залишитися без дуже цінного фокального самоцвіту.
— Я… — почав був король, знову витираючи чоло. — Якби лишень у нас був Сколкозброєць…
Порухом руки Джасна зробила йому знак помовчати.
— Це не було спробою переглянути умови нашої угоди, Ваша Величносте. Доступ до Паланеуму того вартий. Нам знадобляться мокрі ганчірки. І нехай більшість слуг переберуться в інший кінець коридору. Вам варто було б і самому там зачекати…
— Я залишусь тут, — сказав король, спричиняючи численні заперечення з боку його почту, а надто від здорованя у чорній шкіряній кірасі — напевно, охоронця. Монарх звів догори вкриту старечими зморшками руку, і в коридорі запанувала тиша. — Я не ховатимуся, мов боягуз, коли моя внучка опинилась у пастці.
Не дивно, що він був такий схвильований. Джасна не стала сперечатися з ним, і з виразу її очей Шаллан зрозуміла, що принцесі було байдуже, ризикував той життям чи ні. Те саме, очевидно, стосувалося й самої дівчини, оскільки Джасна не наказала їй відійти. Тут з’явилися служники зі зволоженими клаптями тканини й роздали їх присутнім. Принцеса відмовилася взяти один собі. Натомість король та охоронець піднесли ганчірки до облич, затуляючи рот і ніс.
Свій клапоть Шаллан узяла. Але що з ним робити? Через шпарину між каменем і стіною двійко слуг передали кілька вологих ганчірок заблокованим за дверима. Опісля ж усі прислужники спішно попрямували в інший кінець коридору.
Джасна копирсалася, з усіх боків оглядаючи камінь.
— Панно Давар, — звернулася вона до дівчини, — який би метод ти використала, щоби визначити масу цього каменя?
Шаллан кліпнула очима:
— Що ж… Гадаю, я би запитала у Його Величності — адже не випадає сумніватися, що придворні архітектори вже вирахували її.
Джасна схилила голову набік:
— Гідна відповідь. І справді вирахували, Ваша Величносте?
— Так, Ваша Світлосте Холін, — відповів король. — Вона становить близько п’ятнадцяти тисяч кавалів.
Джасна глянула на Шаллан:
— Очко на твою користь, панночко Давар. Учена на те й учена, щоби не гаяти часу, повторно встановлюючи вже відомі істини. Це якраз той урок, який я інколи забуваю.
Від цих слів у Шаллан просто виросли крила. Вона ж бо вже мала змогу переконатися, що у Джасни нелегко заслужити таку похвалу. То, може, вона ще не визначилась остаточно, як бути з дванадцятою претенденткою?
Джасна підняла вільну руку. На тлі смаглявої шкіри зблиснув Душезаклинач. Шаллан відчула, як удари її серця пришвидшилися. Вона ніколи не бачила процесу Душезаклинання на власні очі. Подвижники за жодних обставин не користувалися фабріалами при сторонніх, тож вона й гадки не мала, що в батька він також був, — аж доки той не знайшовся серед його речей. Звичайно ж, у неробочому стані. У цьому й крилася одна з найголовніших причин, що привели її у Харбрант.
Величезні самоцвіти, якими був оснащений Душезаклинач Джасни, здалися Шаллан чи не найбільшими з усіх, які вона коли-небудь бачила, — і кожен вартував багатьох сфер. Серед них був димчастий кварц — чистий глянсуватий темний камінь. Був діамант. А третім самоцвітом був рубін. Усі вони були ограновані, адже такий камінь здатен усотувати більше Буресвітла, від чого вони набули овальної форми. Їхні численні грані іскрилися.
Джасна заплющила очі й притисла руку до кам’яної брили. Відтак підняла голову та повільно вдихнула. Самоцвіти на тильній стороні її долоні несамовито засіяли — особливо димчастий кварц, яскраве світло якого просто сліпило.
Шаллан затамувала подих. Єдине, на що в неї стало відваги, це частіше кліпати очима, закарбовуючи побачене в пам’яті. Настала довга, немов розтягнута, хвилина, коли нічого не відбувалося.
А тоді Шаллан на мить вловила якийсь звук, низький і монотонний, наче далекий хор голосів тягнув одну-єдину чисту ноту.
Рука Джасни занурилася в камінь.
І камінь зник.
Почувся якийсь сплеск, і в коридорі звився клуб густого чорного диму. Він засліпив Шаллан. Їй здалося, що це був дим тисячі вогнищ, який ніс із собою запах горілого дерева. Вона квапливо піднесла вологу ганчірку до обличчя й повалилася на коліна. З якоїсь дивної причини у дівчини заклало вуха, ніби вона щойно спустилася з великої висоти. Їй довелося зглитнути, щоби позбавитися цього відчуття.
Шаллан міцно заплющила очі, що почали сльозитися, і затримала дихання. У вухах шуміло.
Помалу все минуло. Коли вона знову розплющила очі, то побачила, що зіщулені король та охоронець привалилися до стіни неподалік від неї. Залишки диму все ще клубочилися під стелею, і в коридорі відчувався його різкий запах. Джасна стояла із заплющеними очима, не звертаючи уваги на дим, як і на те, що її одяг та обличчя вкрив наліт сажі, сліди якої залишилися й на стінах.
Шаллан колись читала про таке, та її все ще охоплював благоговійний трепет. Джасна перетворила брилу на дим, а оскільки густина каменю набагато переважає густину диму, то в результаті такої трансформації відбувся його інтенсивний викид — радше навіть вибух.
Отже, це правда: у Джасни дійсно був справний Душезаклинач. Та ще й такий потужний. Дев’ять із десяти Душезаклиначів були придатними лише для обмеженого набору трансформацій: перетворити камінь на воду чи зерно, а повітря чи тканину — на типові однокімнатні кам’яні будинки. Але потужніший фабріал — такий, як у Джасни — міг здійснити будь-яку трансформацію: у буквальному сенсі перетворити що завгодно на що завгодно. Як же, напевно, дратує подвижників те, що така могутня, така священна реліквія перебуває в руках людини, яка не входить до їхніх лав! Та ще й єретички!
Шаллан звелася на ноги, усе ще притискаючи ганчірку до рота й дихаючи вологим, зате не забрудненим сажею повітрям. Вона знову зглитнула, й у вухах вкотре стрельнуло — це тиск у коридорі повертався до нормальних показників. За мить по тому король прожогом кинувся у приступну тепер кімнату. Маленька дівчинка, а також кілька її няньок та інших придворних слуг сиділи по той бік дверей і заходилися в кашлі. Король схопив дівчинку на руки. Вона була замалою для рукава скромності.
Джасна розплющила очі й одразу ж закліпала ними, немов якусь мить не могла зорієнтуватися, де перебуває. Вона глибоко вдихнула, проте не закашлялася, а всміхнулася, наче запах диму приносив їй задоволення.
Відтак повернулася до Шаллан і вп’ялася у неї поглядом.
— Ти все ще чекаєш на відповідь. Боюся, тобі не сподобається те, що я скажу.
— Але ж ви ще не закінчили перевіряти мою підготовку, — мовила Шаллан, примушуючи себе набратися хоробрості. — Адже доти ви не станете виносити остаточне рішення.
— Не закінчила? — запитала Джасна, спохмурнівши.
— Ви не поставили жодних запитань стосовно жіночих мистецтв. Залишили осторонь живопис і графіку.
— Я завжди вважала їх марною тратою часу.
— Але ж і вони — мистецтва, — сказала доведена до відчаю Шаллан: саме в цій царині її здобутки були найбільшими! — Багато хто вважає, що образотворчі мистецтва — найвитонченіші з усіх. Я принесла свою папку з малюнками. І хотіла би показати вам своє вміння.
Джасна стулила губи.
— Образотворчі мистецтва — вияв легкодумності. Я зважила факти, дитя моє, і прийняти тебе не можу. Мені шкода.
У Шаллан обірвалося серце.
— Ваша Величносте, — звернулася Джасна до короля. — Я хотіла би піти до Паланеуму.
— Просто зараз? — запитав король, притискаючи до грудей онучку. — Але зараз у нас буде бенкет…
— Я ціную ваше запрошення, — відказала Джасна, — але мені нічого так не бракує, як часу.
— Так, звичайно, — відповів король. — Я особисто вас проведу. Дякую за все, що ви для нас зробили. Коли я довідався, що ви запросили в’їзну візу… — і продовжив базікати, звертаючись до Джасни, яка мовчки йшла вслід за ним по коридору, залишивши Шаллан позад себе.
Та прибрала з обличчя клапоть тканини і притисла до грудей портфель. Шість місяців гонитви — і все заради цього? Від досади вона так стиснула ганчірку, що з-поміж пальців закапала чорна від сажі вода. Їй хотілося плакати. Вона б, напевно, саме так і зробила, якби все ще залишалася тією дитиною, якою була шість місяців тому.
Та відтоді багато що змінилося. А головне — змінилися вона. Якщо в неї нічого не вийде, то й Дім Давар не вистоїть. Шаллан відчула, що її рішучість подвоїлася, хоч вона й не змогла втримати кілька гірких сльозинок, що виступили в куточках очей. Ні, вона не здасться. Принаймні доти, доки Джасна не буде змушена закувати її в кайдани й не вимагатиме від властей, щоби ті вишпурнули її з міста.
На диво твердим кроком вона рушила в тому ж напрямку, у якому зникла Джасна. Шість місяців тому вона посвятила братів у свій продиктований відчаєм план. Вона стане підопічною Джасни Холін — ученої та єретички. Але не заради освіти. Не заради престижу. А для того, щоби дізнатися, де та зберігає свій Душезаклинач.
І тоді Шаллан вкраде його.
6
Міст № 4
«Мені холодно. Мамо, мені холодно. Мамо? Чому я все ще чую дощ? Він припиниться?» — записано вевішеса 1172 року зі слів приблизно шестирічної світлоокої дитини жіночої статі за 32 секунди до смерті.
Твлакв повипускав із кліток усіх рабів заразом. Тепер він не боявся, що хтось утече чи що невільники піднімуть бунт: позаду в них була гола пустка, а попереду — понад сотня тисяч озброєних солдатів.
Каладін зліз із фургона. Вони перебували в одній зі схожих на кратери формацій, зубчаста стіна якої здіймалася трохи далі на схід. Рослинність була відсутня, і його босі ноги ковзали по гладкій скельній породі. У западинах стояли калюжі дощової води. Повітря було чистим і свіжим, а над головою світило яскраве сонце, хоча через характерну для Сходу підвищену вологість повітря він постійно почувався мокрим.
Довкола виднілися сліди армії, яка давно стоїть на одному місці, адже ця війна точилася від самої смерті короля, тобто майже шість років. Про ту ніч, коли дикуни-паршенді вбили Його Величність Ґавілара, ходила сила-силенна чуток.
Повз них проходили загони солдатів, орієнтуючись по дороговказах у вигляді намальованих на кожному перехресті кругів. Хоча табір був напхом напханий довгими кам’яними бункерами, наметів теж було більше, ніж Каладін розгледів зверху. Бо якщо кожне укриття будувати з каменю — Душезаклиначів не настачишся. Після смороду невільничого каравану місцевий запах здавався приємним, особливо до болю знайомі аромати вичиненої шкіри та змащеної зброї. Однак багато хто з солдатів мав неохайний вигляд. Не те щоби вони були брудними, але й над-то дисциплінованими не виглядали: валандалися зграями по табору, порозстібавши мундири. Дехто тицяв у бік рабів пальцями, потішаючись із них. То це й була армія великого князя? Ті елітні підрозділи, що воювали за честь Алеткару? Це до її рядів Каладін так прагнув вступити?
Блут і Таґ уважно спостерігали, як Каладін шикувався в шеренгу разом з іншими невільниками, хоч той і не планував жодних вибриків. Момент був непідходящим: він-бо бачив, як поводяться найманці, коли поряд солдати регулярної армії, тож дратувати їх не випадало. Обоє щосили грали свою роль, випнувши груди й тримаючись за руків’я зброї. Вони з силою штовхонули кількох рабів на їхні місця, а одному зацідили палицею в живіт, обклавши брудною лайкою.
Але Каладіна не займали.
— Королівське військо, — озвався наступний за ним невільник. Це був той самий чоловік зі смаглявою шкірою, котрий розмовляв із ним про втечу. — Я гадав, нас запроторять працювати в копальнях. А тут буде непогано: прибиратимемо нужники чи ремонтуватимемо дороги.
Дивні амбіції: мріяти про чистку нужників чи роботу під пекучим сонцем! Каладін сподівався чогось більшого. Сподівався. Саме так: як виявилося, він усе ще міг сподіватися. Потримати спис у руках. Зійтися з ворогом у двобої. Ось яке життя влаштувало б його.
Твлакв розмовляв зі світлоокою жінкою в малиновій сукні, що скидалася на важливу персону. Її темне волосся було зібране доверху та заплетене в складну зачіску, у якій поблискували заряджені аметисти. Вона була дуже схожа на Ларал — принаймні на ту, якою вона стала під кінець. Жінка, ймовірно, належала до четвертого чи п’ятого дану й була дружиною та писаркою одного з офіцерів.
Твлакв почав був нахвалювати свій товар, але жінка звела вгору тендітну руку.
— Я бачу, що купую, — проказала вона з по-особливому плавною, аристократичною вимовою. — Хочу сама їх оглянути.
У супроводі кількох солдатів вона попрямувала вздовж шеренги. Крій її сукні слідував моді алетійської знаті: суцільний відріз шовку — зверху вужчий, підігнаний по фігурі, а знизу елегантні спідниці. Плаття застібалося з боків — від талії до шиї, де його увінчував невеличкий, розшитий золотом комірець. Ліва манжета була довшою і ховала захищену руку. Каладінова мати просто носила рукавичку, що здавалося йому значно практичнішим.
Висновуючи з виразу її обличчя, жінка була не надто вражена вибором.
— Ці люди кволі та змарнілі від голоду, — сказала вона, беручи тоненький жезл, що подала їй молода помічниця. Вона скористалася ним, щоби відкинути волосся з лоба одного з рабів і роздивитися його тавро. — Ти просиш два смарагдові броами за голову?
Твлакв укрився потом.
— Сторгуємося за півтора.
— А нащо вони мені? Замазур на подобу твоїх я і близько не підпущу до їжі, а решту роботи в нас виконують паршмени.
— Якщо ваша милість невдоволені, я запропоную свій товар іншим великим князям…
— Ні, — мовила вона і вдарила раба, бо той злякано відсахнувся, щойно вона взялася оглядати його. — Один із чвертю. Вони валитимуть для нас ліс у північних хащах… — забачивши Каладіна, вона замовкла. — Ти ба. А ця особина значно краща за решту товару.
— Я так і думав, що цей раб вам сподобається, — проговорив Твлакв, підходячи до неї. — Він цілком…
Жінка підняла свій жезл і зробила тому знак замовкнути. На губі у неї була невеличка виразка. Їй пішов би на користь мелений корінь лай-трави.
— Оголи торс! — наказала вона.
Каладін глянув їй просто в блакитні очі та відчув непоборне бажання плюнути в обличчя цієї жінки. Але ні. Ні, він не міг собі цього дозволити. Не тоді, коли в нього був шанс. Він висмикнув руки зі своєї схожої на мішок одежини, і її верхня частина повисла на поясі, відкриваючи груди.
Попри вісім місяців рабства, його мускулатура була куди кращою, ніж у решти.
— Чимало шрамів як для такого молодого, — задумливо промовила аристократка. — Ти з колишніх солдатів?
— Так.
Спрен підлетіла до жінки й почала вдивлятися в її обличчя.
— Найманець?
— Армія Амарама, громадянин другого нану, — відповів Каладін.
— Колишній громадянин, — миттю втрутився Твлакв. — Він був…
Жінка знову скористалася жезлом, щоби змусити того замовкнути, і гнівно блиснула очима.
Тоді відкинула жезлом Каладінове волосся й оглянула тавро.
— Ґліф «шаш», — сказала вона й зацмокала язиком. До неї підскочило кілька ближніх солдатів, ухопившись за руків’я мечів. — У мене на батьківщині рабів, котрі заслуговують на нього, просто страчують.
— Їхнє щастя, — відказав Каладін.
— А як ти опинився тут?
— Декого вбив, — відповів Каладін, старанно готуючись брехати. «Будь ласка… — звернувся він подумки до Вісників. — Молю». Чимало води спливло відтоді, як він востаннє про щось їх просив.
Жінка звела брову.
— Я вбивця, Ваша Світлосте, — продовжив Каладін. — Напився й наробив дурниць. Але списом я орудую не гірше за інших. Візьміть мене до війська вашого ясновельможного. Дозвольте знову воювати.
Вийшло не надто переконливо, та ця аристократка ніколи б не дозволила йому вдруге стати в стрій, якби гадала, що він дезертир. Краще вже зажити слави вбивці з необережності.
«Будь ласка…» — вкотре подумав він. Знову стати солдатом. На мить це здалося йому найбажанішою річчю з усіх, що він коли-небудь хотів. Краще вже загинути в бою, ніж животіти, випорожнюючи нічні посудини.
Обіч нього до світлоокої підступив Твлакв. Він глянув на Каладіна й зітхнув.
— Він дезертир, Ваша Світлосте. Не слухайте його.
«Ні!»
Каладін відчув, як вибух палаючої люті спопеляє його надію. Він простягнув руки до Твлаква. Задушити цю погань, а тоді…
Щось ляснуло його по спині. Він застогнав, втратив рівновагу й завалився на одне коліно. Аристократка відступила назад і стривожено притисла захищену руку до грудей. Один із солдатів ухопив Каладіна й знову підняв на ноги.
— Що ж, — нарешті сказала вона, — шкода…
— Я можу битися, — проричав Каладін, перемагаючи біль. — Дайте мені списа. Дозвольте мені…
Вона підняла свій жезл, роблячи знак замовкнути.
— Ваша Світлосте, — втрутився Твлакв, уникаючи погляду Каладіна. — Я б не довірив йому зброї. Він не лише вбивця, він ще й не виконує наказів і зчиняє бунти проти господарів. Я не можу продати його як закріпаченого солдата. Совість не дозволить, — і трішки помовчавши, додав: — Та й решта невільників з його фургона — чи не збив він їх із пуття своїми балачками про втечу? Моя честь вимагає, щоби я повідомив вас про це.
Каладін заскрипів зубами. Він відчував спокусу звалити з ніг солдата за спиною, вихопити в нього списа й провести останні секунди життя, протикаючи ним огрядне черево Твлаква. Чому? Яке рабовласникові діло до того, як ставитимуться до Каладіна в цій армії?
«Не треба було мені шматувати мапу, — подумав він. — За образу віддячують частіше, ніж за доброту». Одна із батькових приказок.
Жінка кивнула й рушила далі.
— Покажіть мені, хто їхав із ним, — мовила вона. — Через вашу чесність я все ж візьму їх. Мостовій обслузі бракує людей.
Зраділий Твлакв з готовністю кивнув. Однак перш ніж рушити з місця, він на мить затримався й нахилився до Каладіна.
— Я не можу покластися на твою хорошу поведінку. І командири цієї армії зроблять винним торговця, який не сказав усього, що знав. Я… мені шкода, — проговорив він і почимчикував геть.
Каладін видав гортанний рик, а тоді вирвався з рук солдатів, однак залишився стояти в шерензі. Так тому й бути. Що рубати дерева, що будувати мости, що служити в армії. Яке це мало значення? Він просто житиме далі. У нього відібрали свободу, родину, друзів і — найдорожче — мрії. Що ще вони могли йому зробити?
Оглянувши товар, аристократка взяла в помічниці дошку для письма й зробила кілька швидких нотаток на прикріпленому до неї папері. Твлакв дав їй бухгалтерську книгу, у якій було зазначено, яку саме частину рабського боргу погасив кожен із невільників. Каладін мигцем побачив, що згідно з записами жоден із них нічого не сплатив. Не інакше, як Твлакв підробив їх. З нього станеться.
Цього разу Каладін збирався погодитися на те, щоб уся його платня йшла на покриття боргу. Нехай покорчаться, коли він нарешті змусить їх викласти карти на стіл. Цікаво, що вони робитимуть, якщо він і справді впритул наблизиться до виплати боргу? Напевно, він так ніколи і не дізнається: залежно від розміру плати мостобудівника, для цього могло знадобитися від десяти до п’ятдесяти років.
Світлоока направила більшість рабів валити ліс. Із півдюжини найбільш охлялих потрапили на роботу в їдальні — всупереч тому, що вона говорила раніше.
— А цих десятьох, — сказала аристократка, вказуючи жезлом на Каладіна та решту рабів із його фургона, — відправте в команди мостонавідників. Скажіть Ламарілу та Ґазу, що ось цей високий заслуговує на всю повноту їхньої гостинності.
Солдати засміялися, й один із них штурханами погнав невільників уперед по стежці. Каладін стерпів: у цих людей не було причин для ніжності, і він не дасть їм приводу для ще більшої жорстокості, адже якщо солдати-громадяни й ненавиділи когось іще сильніше, ніж найманців, то це дезертирів.
Ідучи, куди вели, він не міг не помітити прапора, що майорів над табором. На його полотнищі був той самий символ, що й на мундирах солдатів: жовтий диґліф у формі башти й молота на темно-зеленому полі. Це було знамено великого князя Садеаса, верховного правителя рідного округу Каладіна. Що ж привело його сюди — іронія долі чи посмішка фортуни?
Солдати байдикували й валандалися без діла — навіть ті, хто, здавалося, був на посту. Вулиці табору вкривали купи сміття. Траплялися численні цивільні: повії, жінки-робітниці, бондарі, свічкарі та доглядачі худоби. Навіть діти бігали по вулицях цього напівміста-напівтабору.
Були й паршмени: носили воду, рили канави, тягали мішки. Це здивувало його. Хіба вони не воювали з паршменами? І хіба ніхто не побоювався, що ті можуть підняти повстання? Здавалося, ні. Ці паршмени працювали з тією ж старанністю, що й ті, яких він бачив у Гартстоуні. Може, вони й мали на свій лад рацію. Алеті воювали проти алеті, коли він служив у армії на батьківщині. То чому б і паршменам не бути по обидва боки конфлікту?
Солдати провели Каладіна аж до північно-східної околиці табору, і такий похід зайняв чимало часу. Хоча всі створені за допомогою Душезаклинача кам’яні казарми виглядали однаково, зовнішня межа укріплення утворювала ламану лінію, мов гірське пасмо. Старі звички спонукали його запам’ятати дорогу. В одному місці височенна кам’яна стіна була зруйнована незліченними великобурями, і з-за неї відкривався широкий вид у східному напрямку. Ця відкрита територія була годящою місциною для зосередження армії перед тим, як вона мала спуститися схилом униз й опинитися на самих Розколотих рівнинах.
З північного краю поля розташовувався окремий, допоміжний табір із кількома дюжинами казарм і складом деревини у центрі, в якому було повно теслярів. Вони валили ті кремезні дерева, що їх Каладін бачив на рівнинах із того боку, знімали з них волокнисту кору й розпилювали на дошки. Інша бригада теслярів складала з цих дощок громіздкі конструкції.
— Ми теж будемо теслярами? — запитав Каладін.
Один із солдатів зареготав.
— Ви будете поповненням для мостонавідників, — відповів він і показав туди, де на камінні в затінку казарми сиділа групка чоловіків жалюгідного вигляду, котрі пальцями брали їжу з дерев’яних мисок і відправляли до рота. Їжа до болю нагадувала баланду, якою годував їх Твлакв.
Один із вояків знову штовхнув Каладіна вперед, і той, спотикаючись, спустився некрутим схилом й опинився біля казарми. За ним надійшла черга решти дев’ятьох невільників, яких солдати гнали, мов стадо худоби. Ніхто з тих, що сиділи біля казарми, навіть не глянув на них. На чоловіках були шкіряні жилети й грубі штани. На декотрих ще й нечисті сорочки зі шнурівкою замість ґудзиків, в інших проглядали голі груди. Брудні та жалюгідні, вони недалеко втекли від рабів, хоча їхня фізична форма й була трохи кращою.
— Ґазе, новобранці! — гукнув один із солдатів.
Чоловік, який ліниво сидів у затінку дещо осторонь від тих, котрі їли, повернув у їхню сторону обличчя — на ньому було стільки шрамів, що борода росла кущиками. Одного ока йому бракувало — наявне було карим, — проте він не завдавав собі клопоту носити пов’язку. Білі аксельбанти на плечах видавали в ньому сержанта, а підтягнута жилавість, як знав Каладін із досвіду, свідчила про те, що на полі бою він почувався як удома.
— Ці здохляки? — кинув Ґаз, підходячи до них і щось жуючи. — Та стріла нахромить їх і полетить далі!
Ближній до Каладіна солдат стенув плечима й на додаток ще раз штовхнув його в спину.
— Її Світлість Гашал веліла передати, щоби для цього ти вигадав щось особливе. А щодо решти — дивися сам.
Ґаз обвів невільників очима. Зрештою глянув на Каладіна.
— Я маю військову підготовку, — сказав Каладін. — Отримав в армії ясновельможного Амарама.
— А мені плювати, — урвав його Ґаз і справді сплюнув убік щось чорне.
Каладін завагався, але проводовжив:
— Коли Амарам…
— Знову ти за своє! — гарикнув Ґаз. — Ну служив ти в якогось пересічного феодала — і що, я маю бути вражений?
Каладін зітхнув. Він стикався з людьми такого типу й раніше — молодшими сержантами без надії на підвищення. Єдиною насолодою в їхньому житті була влада над іншими, ще жалюгіднішими за них. Що ж, будь що буде.
— На тобі тавро раба, — фиркнув Ґаз. — Сумніваюся, що ти коли-небудь тримав у руках списа. Так чи інак, а доведеться тобі, ваше благороддя, виявити поблажливість і приєднатися до нас.
Каладінова спрен пурхнула донизу й уважно оглянула Ґаза, а тоді заплющила одне око, передражнюючи його. Не знати чому, та, забачивши її, хлопець усміхнувся. Ґаз невірно витлумачив його усмішку. Він нахмурився й зробив крок уперед, тицяючи в того пальцем.
У ту ж мить табором рознісся голосний спів сурм. Теслярі попідводили голови, а солдати, котрі супроводжували Каладіна, прожогом кинулися до центру укріплення. Невільники за спиною хлопця схвильовано заозиралися.
— Прародителю бур! — вилаявся Ґаз. — Мостонавідники! Ану повставали, бовдури! Уперед! — він копняками піднімав тих, хто ще доїдав.
Ті відшпурювали свої миски й хутко зводилися на ноги. Замість належних черевиків на них були примітивні сандалії.
— Гей ти, ваше благороддя, — сказав Ґаз, жестом вказуючи на Каладіна.
— Я не казав…
— А мені плювати, що ти там — поглинь тебе Геєна — казав! Ти в команді Четвертого мосту, — він тицьнув пальцем у бік групи чоловіків, які саме кудись направлялися. — Решті ждати он там! Я розподілю вас пізніше. І жвавіше перебирайте ногами, бо я вас за них попідвішую!
Каладін знизав плечима й підтюпцем побіг навздогін своїй команді мостонавідників — одній із багатьох, що висипáли з казарм чи виринали з проходів. Схоже, що їх було таки чимало. Близько п’ятдесяти казарм, нехай у кожній чоловіків із двадцять-тридцять, тож виходило… що в цій армії було приблизно стільки ж мостонавідників, скільки й солдатів у всьому Амарамовому війську.
Команда Каладіна перетнула будівельний майданчик, огинаючи штабелі дощок і купи тирси, і підійшла до великої дерев’яної конструкції. Скидалося на те, що вона пережила кілька великобур і побувала в битвах. Дірки та вм’ятини, розкидані по всій її довжині, були підозріло схожими на сліди від стріл. То це і є той «міст», що його вони «наводитимуть»?
«Так», — подумав Каладін. Дерев’яний міст — близько тридцяти футів завдовжки, вісім футів завширшки. Його передня й задня частини мали ухил донизу. Перил не було. Дошки були товстими, а центр укріплювали грубезні балки. І таких мостів стояло сорок чи п’ятдесят у ряд. Напевно, по одному на кожну казарму, тобто по загону на міст? Довкола збиралися близько двадцяти загонів мостової обслуги.
Ґаз роздобув собі дерев’яного щита й блискучу булаву, але для інших такого спорядження не знайшлося. Він швидко проінспектував групи мостонавідників і спантеличено зупинився біля команди Четвертого мосту.
— А де ваш старший? — запитав він.
— На тому світі, — відказав один з чоловіків. — Кинувся в Безодню Честі вчора ввечері.
Ґаз вилаявся.
— То у вас командири й на тиждень не затримуються? Буря на ваші голови! Вишикуватися! Я бігтиму поряд із вами. Слухати мої команди! Нічого, підберемо вам іншого, щойно з’ясується, хто ж залишиться в живих, — Ґаз вказав на Каладіна. — Ти, вельможне сім’я, будеш позаду. А решта — ворушіться! Бо я — буря на ваші голови — не збираюся знову отримувати прочухана через таких йолопів, як ви. Пішли! Хутчіш!
Решта взялися й стали піднімати міст. У Каладіна не залишалося вибору, окрім як зайняти своє місце у хвості. Він трохи помилився у своїх розрахунках: скидалося на те, що кожна команда налічувала від тридцяти п’яти до сорока чоловіків. Поперек мосту вистачало місця для п’яти — три під настилом і два по боках, а вздовж — для восьми, хоча в його команді був некомплект.
Каладін долучився до роботи, і міст нарешті підняли. Найвірогідніше, для його спорудження використовували найлегші породи деревини, та все ж готова конструкція була, хай їй буря, важкою. Каладін покректував, піднімаючи її на достатню висоту, а тоді майнув під настил. Решта теж кинулися до своїх місць по всій довжині мосту й помалу опустили його собі на плечі. Добре, що під днищем були хоч спеціальні держаки, за які його можна було тримати.
В інших членів команди плечі жилетів були підшиті м’якою набивкою, яка слугувала для амортизації та вирівнювання різниці у зрості. Каладіну не видали жилета, тож дерев’яний держак тиснув йому на голе плече. Він нічого не бачив: зі спіднього боку настилу була виїмка для голови, і це перекривало огляд у всіх напрямках. Ті, хто стояв скраю, бачили більше: він підозрював, що їхні місця вважалися найбажанішими.
Дерево пахло оліфою та потом.
— Пішли! — долинув приглушений голос Ґаза, який стояв збоку.
Команда зрушила з місця й побігла підтюпцем. Каладін пихтів. Він не бачив, куди прямує, і лише щосили намагався не перечепитися, коли мостонавідники спускалися східним схилом на Розколоті рівнини. За лічені хвилини Каладін уже обливався потом і лаявся собі під ніс, а деревина натирала йому плече — просто вгризалася в нього. Незабаром із рани засочилася кров.
— Бідолашний дурник, — долинув голос збоку.
Каладін глянув управо, але огляд перекривали держаки.
— Ти… — задихаючись, ледь вимовив він. — Це ти мені?
— Не треба було дратувати Ґаза, — продовжив чоловік, і його голос звучав ніби з порожнечі. — Він інколи дозволяє новачкам бігти з зовнішнього боку. Хоч і рідко.
Каладін спробував щось відповісти, та йому вже забило дух. Він гадав, що перебуває в кращій формі, але ж він провів вісім місяців, харчуючись баландою, терплячи побої та перечікуючи великобурі в льохах, що протікали, брудних хлівах або клітках. Навряд чи він був той же, що й колись.
— Глибоко вдихни й видихни, — сказав приглушений голос. — Зосередься на кроках. Рахуй їх. Це допомагає.
Каладін прислухався до поради. Він чув, що поруч біжать інші мостонавідні команди. А ззаду долинали знайомі звуки маршу піхоти та цокання копит по каменю. Армія йшла за ними.
Під ногами весь час траплялися скелебруньки та невеликі пасма сланцекірки, і він спотикався об них. Ландшафт Розколотих рівнин виявився ламаним, нерівним, рваним — часто траплялися місцини, де оголена гірська порода виходила на поверхню. Саме тому мости й не були оснащені колесами: по такій пересіченій місцевості носії пересувалися значно швидше.
Незабаром його ноги перетворилися на суцільну рану. Невже не можна було видати йому черевики? Від болю він міцно стиснув зуби й продовжував бігти. Це просто чергова робота. Він витримає, він не здасться.
Звуки глухих ударів. Він ступає по деревині. Це стаціонарний міст, перекинутий через прірву між двома плато Розколотих рівнин. За лічені секунди Каладінова команда опинилася по інший його бік, і він знову відчув під ногами каміння.
— Ворушіться! Ворушіться! — горлав Ґаз. — Не знижувати темпу, буря на ваші голови!
І вони бігли вперед, а за їхніми спинами армія ступила на міст: розлігся тупіт сотень чобіт, що ступали по дереву. Збігла ще дещиця часу, і кров з Каладінового плеча заструмувала по тулубу вниз. Дихати стало мукою, у боці болісно кололо. Він чув, як сильно засапалися інші — у тісному просторі під настилом ці звуки здавалися особливо гучними. Що ж, не один він мучиться. Хоч би чимшвидше добутися на місце.
Та ці надії були марні.
Наступна година перетворилася на справжні тортури, гірші за будь-які побої, що їх він зазнав у дні рабства, і за будь-яку рану, що її він отримав на полі бою. Здавалося, їм просто не буде кінця. Каладін туманно пригадував, що бачив стаціонарні мости, ще коли дивився на ці рівнини з-за ґрат фургона. Вони з’єднували плато там, де прірви були найвужчими, а не там, де було би зручніше подорожнім. А це означало, що їм часто доводилося відхилятися в північному чи південному напрямках, перш ніж продовжити рух на схід.
Члени команди бурчали, лаялися, стогнали, а тоді замовкли. Вони перетинали міст за мостом, одне плато за іншим. Каладін так і не зміг роздивитися жодної прірви. Він просто біг — усе далі й далі. Ніг не відчував. Але біг. Він знав, що варто лишень зупинитися, і його вибатожать. Здавалося, що плече стерлося до кісток. Він пробував рахувати кроки, та був занадто змучений навіть для цього.
Проте не припиняв бігти.
Нарешті Ґаз змилувався й наказав їм зупинитися. Каладін закліпав очима й зупинився, спотикнувшись і ледь не завалившись додолу.
«Віра!» — проревів Ґаз.
Мостонавідники підкорилися команді. Руки Каладіна заледве слухалися його — вони ж бо стільки часу пробули в одному положенні, тримаючи настил.
«Майна!»
Чоловіки відійшли вбік, і ті, хто був під днищем, тепер взялися за міст із боків. Було важко й незручно, та, видно, члени обслуги мали достатню практику. Опускаючи, вони зуміли втримали міст, і той не перевернувся.
«Штовхай!»
Розгублений Каладін відступив на крок назад, а решта вхопилися за міст із боків або ззаду. Вони були на краю прірви, над якою не було постійного моста. Обабіч них інші мостонавідні команди теж штовхали свої мости вперед.
Хлопець озирнувся через плече. Це була армія із двох тисяч чоловіків, вбраних у темно-зелене та біле. Дванадцять сотень темнооких списників, кілька сотень кавалеристів на дорогих конях рідкісних порід. За ними великий загін важкоозброєних піхотинців і світлоокі у важких обладунках, з булавами та квадратними сталевими щитами.
Здавалося, вони навмисно обрали місце, де провалля було вузьким, а одне плато — трохи вищим за інше. Міст був удвічі довшим, аніж ширина розколини. Ґаз вилаяв Каладіна, і той долучився до решти чоловіків, котрі зі скреготом штовхали міст по нерівній кам’янистій поверхні. Коли міст із глухим звуком вдарився об плато з протилежного боку прірви та став на місце, мостонавідники відступили, даючи дорогу кавалерії, яка на рисях перетнула його.
Каладін був настільки змучений, що навіть не дивився в той бік, а впав на каміння й лежав там горілиць, дослухаючись до звуків солдатських ніг, що гупали по настилу. Тоді повернув голову вбік. Решта мостонавідників також лежали. Між різними командами походжав Ґаз і, відкинувши щита на спину, хитав головою й бурчав щось про те, які вони всі нікчеми.
Каладін не хотів підводитись: кортіло й далі лежати там, вдивляючись у небо та забувши про все на світі. Але військовий досвід підказував, що це могло спричинити судоми. І тоді зворотний шлях виявиться ще важчим. Той досвід… він належав іншій людині, з іншого життя. Заледве не з днів мороку. Може, Каладін і не був більше тим чоловіком, та він усе ще міг дослухáтися до його порад.
А тому, застогнавши, він примусив себе сісти й взявся розтирати м’язи. Солдати перетинали Міст номер чотири, високо тримаючи списи й виставивши вперед щити. Ґаз дивився на них із неприхованою заздрістю, а навколо його голови танцювала Каладінова спрен. Попри втому, хлопця на мить узяли ревнощі: чому вона докучала тому пустобреху, а не йому?
За кілька хвилин Ґаз помітив Каладіна й спідлоба кинув на нього сердитий погляд.
— Він дивується, чому ти не лежиш, — промовив знайомий голос. Чоловік, котрий раніше біг поряд, тепер лежав на землі неподалік і дивився в небо. Він був старшим за Каладіна та мав — на додачу до м’якого, дружелюбного голосу — бите сивиною волосся й видовжене обличчя, обтягнуте загрубілою шкірою. І виглядав не менш змореним, ніж сам Каладін.
Каладін продовжував розтирати ноги, підкреслено не звертаючи уваги на Ґаза. Потім відірвав кілька шматків від свого мішкуватого лахміття й перев’язав ними ступні ніг і плечі. На щастя, за вісім місяців рабства він звик ходити босоніж, тож ушкодження виявилися не такими вже й страшними.
Коли він упорався, мостом проходили останні солдати. За ними їхало декілька світлооких вершників у сяючих латах. У центрі скакав величного вигляду чоловік у начищеній червоній Сколкозбруї. Вона відрізнялася від тих, які Каладін бачив раніше — вважалося, що кожен такий обладунок був унікальним витвором мистецтва, — проте справляла таке саме враження. Багато оздоблена, зі щільно підігнаних пластин, увінчана красивим шоломом із відкритим забралом.
І все ж видавалася чимось чужорідним. Вона була створена в іншу епоху — у ті далекі часи, коли по землях Рошару ступали боги.
— Це король? — запитав Каладін.
Мостонавідник з обвітреним обличчям стомлено засміявся:
— Авжеж, щоб не часом!
Каладін повернувся до нього й нахмурився.
— Якби це був король, — додав чоловік, — то це означало б, що ми з тобою в армії ясновельможного Далінара.
Каладін невиразно пригадував це ім’я.
— Він великий князь, так? Дядько короля?
— Ага. Найкращий із людей, найшанованіший Сколкозбройний у всій королівській армії. Кажуть, він ніколи не порушував слова.
Каладін презирливо чмихнув носом. Практично те саме говорили й про Амарама.
— Ти, хлопче, повинен мріяти про те, щоби потрапити до війська великого князя Далінара, — сказав старший чоловік. — Там немає мостонавідних команд. А якщо і є, то не такі.
— Годі валятися, крєм’ячки! — проревів Ґаз. — Ану підйом!
Мостонавідники застогнали, через силу зводячись на ноги. Каладін зітхнув. Короткий перепочинок лише виявив, наскільки змореним він був.
— Скоріше б назад, — пробурмотів він.
— Назад? — перепитав чоловік із загрубілим обличчям.
— А хіба ми не повертаємося?
Його новий приятель здавлено засміявся.
— Хлопче, ми ще й близько не на місці. І радій, що ми не там. Бо тоді розпочнеться найгірше.
І кошмар вступив у другу фазу. Вони перетнули міст, втягли його за собою і знову завдали собі на намуляні, скривавлені плечі. Знову підтюпцем побігли по плато і, досягши протилежного краю, так само опустили міст і навели його через іншу прірву. Армія пройшла по ньому, й усе треба було починати спочатку.
І так повторювалося з добру дюжину разів. Між перебіжками їм перепадало трохи відпочити, та Каладін був такий змучений і спрацьований, що цих коротких перерв не вистачало. Він заледве встигав віддихатися, як його знову змушували піднімати міст.
Вони мали працювати в темпі. Мостонавідники могли відпочивати, доки армія перетинала чергове провалля, але повинні були надолужити цей час завдяки бігу по плато — поминаючи шеренги солдатів, — щоби добутися до наступної розколини раніше за армію. У якийсь момент новий знайомий із загрубілим обличчям попередив його, що в разі, якщо моста не виявиться на належному місці достатньо швидко, після повернення до табору їх відшмагають канчуками.
Ґаз командував, на чім світ стоїть лаяв мостонавідників, роздавав копняки, якщо ті рухалися надто повільно, але, крім цього, і за холодну воду не брався. Каладін дуже скоро відчув кипучу ненависть до цього кощавого чоловіка з пошрамованим обличчям. Дивно: раніше він не відчував нічого подібного до інших своїх сержантів. Така в них була робота — лаяти солдатів і, як уже можеш, підбадьорювати.
Однак не це обурювало Каладіна. Ґаз відправив його на завдання без сандалій і жилета. Попри накладені пов’язки, на пам’ять про цей день у нього залишаться шрами. До ранку його тіло настільки задерев’яніє та вкриється синцями, що він навряд чи зможе пересуватися.
Вчинок Ґаза характеризував того як нікчемного задираку. Він міг втратити мостовика, ризикував успіхом цілої операції — і все через хапливу образу.
«От бурепокидьок», — подумав Каладін, скеровуючи свою ненависть до Ґаза на те, щоби вона допомогла йому подолати це випробування. Кілька разів після того, як вони штовхали міст уперед на належне місце, Каладін знесилено падав, більше не сподіваючись підвестися. Та коли Ґаз знову наказував уставати, хлопець якимось дивом зводився на ноги. Бо інакше б Ґаз переміг.
Чому їм доводилося проходити крізь усе це пекло? Заради чого? Чому вони стільки бігали? Адже вони повинні захищати свій міст, свій вантаж, свою безцінну ношу. Вони повинні тримати на своїх плечах небо й бігти… Вони повинні…
Його свідомість затьмарювалася. Ноги, що біжать. Раз-два, раз-два, раз-два.
— Стій!
Він зупинився.
— Віра!
Він здійняв руки вгору.
— Майна!
Він відійшов убік, а тоді опустив міст.
— Штовхай!
Він штовхнув.
— Умри!
Останній наказ Каладін щоразу подумки віддавав собі сам. Він горілиць повалився на кам’янисту землю, і скелебрунька, що росла поблизу, спішно втягнула своє гудиння, яке той зачепив. Він заплющив очі, не маючи більше сил думати про судоми, — занурився в транс, у напівсон, що пролетів для нього як одна мить.
— Встати!
Він уставав, нетвердо тримаючись на скривавлених ногах.
— Переходь!
Він переходив, не звертаючи уваги на смертоносну прірву під ногами.
— Тягни!
Він хапався за міст і втягував його за собою на інший бік провалля.
— Помінятися місцями!
Каладін розгублено стояв. Він не зрозумів цієї команди: Ґаз іще ніколи її не віддавав. Військо шикувалося в шеренги, рухаючись із тією сумішшю безтурботної грайливості та позірної розслабленості, яку часто відчувають солдати перед боєм. Зі скелі проклюнулося кілька спренів очікування — схожих на червоні стрічки, що виростали із землі й майоріли на вітрі, — і загойдалися поміж воїнів.
Битва?
Ґаз ухопив Каладіна за плече й штовхнув його в напрямку передньої частини мосту.
— Новачки починають свою кар’єру звідси, ваше благороддя, — сказав сержант, злостиво посміхаючись.
Каладін мовчки підняв міст разом з іншими та звів його над головою. Крім стандартних держаків, спереду був ще й пропил якраз на рівні його обличчя, і крізь нього було видно назовні. Усі мостонавідники помінялися місцями: ті, котрі раніше бігли спереду, опинилися ззаду, а ті, що були ззаду — включно з Каладіном і чоловіком із загрубілим обличчям, — перейшли наперед.
Він не питав, нащо це треба. Йому було байдуже. Хоча спереду виявилося краще: тепер він бачив, куди ступає, і бігти стало легше.
Краєвид на плато виглядав типово для важкопрохідних буреземель: там-сям латками траплялася трава, але камінь був занадто твердим, і вона не могла як слід укорінитися. Бульбашкоподібні скелебруньки траплялися частіше: вони вкривали все плато, маскуючись під валуни завбільшки з людську голову. Багато з них порозкривалися, випустивши гудиння, схоже на товсті зелені язики. Декілька навіть цвіло.
Після стількох годин, коли він страждав від задухи в тісному просторі під настилом, бігти спереду було майже насолодою. Чому вони віддали таке чудове місце новачку?
— Таленелат’Елін, страдник зі страдників, — наляканим голосом промовив чоловік праворуч від нього. — Кепські справи. Вони вже вишикувалися! Ох, і дістанеться ж нам…
Каладін примружився, зосереджуючи погляд на щоразу ближчому проваллі. На іншому його боці стояли шеренги воїнів, чия чорна шкіра була вкрита темно-червоними розводами. На них були дивні іржаво-жовтогарячі обладунки, що захищали передпліччя, груди, голови та ноги. Його затуманеному розумові знадобився якийсь час, щоб усвідомити.
Паршенді.
Вони не скидалися на звичайних робітників-паршменів. Ці були набагато м’язистіші, набагато масивніші. Міцної солдатської статури, і в кожного з-за спини виглядала зброя. У декотрих були темно-червоні чи чорні бороди з уплетеними в них камінцями. Обличчя інших — чисто поголені.
Каладін побачив, як воїни з першої шеренги опустилися на одне коліно. У їхніх руках були короткі луки з наготованими стрілами й напнутими тятивами. Не довгі, з яких стріляють на далеку відстань, цілячи високо, а короткі, із загнутими вперед кінцями — з них стріляють прямо, швидко й сильно. Якраз годяща зброя для того, щоби перебити обслугу, перш ніж та встигне навести міст.
«Бо тоді розпочнеться найгірше…»
Й ось настав справжній кошмар.
Ґаз відстав та так і залишився позаду, горлаючи їм звідти, щоби не збавляли темпу. Каладінові інстинкти настирливо підказували, що треба чимшвидше забиратися з лінії вогню, проте сила інерції мосту тягла його вперед — простісінько в роззявлену пащеку звіра, всіяну гострими іклами.
Знемога та біль відступили, і від страху Каладін знову прийшов до тями. Мости неслися вперед, і з-під них лунали крики. Волання тих, хто біг назустріч смерті.
Лучники випустили стріли.
Перший залп поцілив у Каладінового приятеля із загрубілим обличчям, який завалився додолу з одразу трьома стрілами, що стирчали з нього. Чоловік ліворуч від Каладіна також упав — той навіть не встиг роздивитися його обличчя. Опинившись на землі, він заверещав від болю: стріла лише поранила його, та справу довершили ноги мостонавідників. У міру того, як довкола падали люди, міст помітно важчав.
Паршенді спокійно натягнули тятиви й дали другий залп. Боковим зором Каладін помітив, як поруч безсило борсалася інша команда. Здавалося, паршенді зосереджували вогонь на окремих із них, тож цю групу мостонавідників накрив справжній шквал стріл, випущених не одною дюжиною лучників. Люди в перших трьох рядах повалилися замертво, збиваючи з ніг тих, котрі бігли ззаду. Міст накренився, а тоді пішов юзом, видаючи огидний, навіть нудотний звук: під ним опинилися тіла вбитих і розчавлених.
Повз Каладіна просвистіли стріли та вбили інших двох мостонавідників, котрі були з ним у першій лінії. Ще кілька вп’ялося в деревину зовсім близько від нього, й одна розітнула шкіру на щоці.
Він закричав. Від страху, шоку, болю — від межового сум’яття. Ніколи ще він не почувався таким беззахисним на полі бою. Він наступав на ворожі укріплення, біг уперед під градом стріл, але завжди відчував, що якоюсь мірою контролює ситуацію. Тоді у нього був спис, у нього був меч, він міг дати відсіч.
Але не цього разу. Мостонавідники скидалися на свиней, яких гнали на заріз.
Лучники вистрілили втретє, і ще одна з двадцяти команд опинилася долі. Хмари стріл летіли й з алетійського боку і, приземляючись, потрапляли в паршенді. Команда Каладіна майже впритул наблизилася до прірви. Він бачив чорні очі паршенді по той бік розколини, міг розгледіти риси їхніх худих, крапчастих облич. Усюди довкола нього волали від болю мостонавідники, яких ворожі стріли просто викошували з-під настилів. Із гуркотом повалився ще один міст — його більше не було кому тримати.
Ззаду долетів викрик Ґаза:
— Піднімайте й опускайте, ідіоти!
Мостонавідна команда незграбно зупинилася, й у цей момент паршенді дали новий залп. Люди позад Каладіна заволали. Стрільбу перервала хмара стріл, що прилетіли у відповідь з алетійського боку. І хоч від шоку він утратив здатність відчувати, рефлекси підказували йому, що робити. Опустити міст і приготуватися штовхати.
Однак без прикриття залишилися ті мостонавідники, які перебували в задніх рядах і до цього часу почувалися в безпеці. Паршендійські лучники, очевидно, знали про це: вони приготувалися й випустили останній залп. Хвиля стріл обрушилась на міст — із півдюжини чоловіків упало, забризкавши темне дерево кров’ю. З нього несподівано з’явилися страхокузьки — вертляві та фіолетові — і зароїлися в повітрі. Міст накренився: тепер, коли вони раптом втратили стількох людей, штовхати його стало набагато важче.
Каладін перечепився, і міст почав вислизати з рук. Він упав на коліна і відлетів до краю прірви, над якою завис, заледве встигнувши схопитися. Так він і балансував: одна рука розгойдувалася над проваллям, а інша міцно стискала його край. У перенапруженій голові запаморочилося, коли він глянув углиб тієї прямовисної розколини, у темряву внизу. Висота манила його. Він завжди любив лазити по високих скелях разом із Тіеном.
Слідуючи інстинкту, Каладін знову втягнув своє тіло на плато, відповзши назад. Група прикритих щитами піхотинців зайняла їхні місця і штовхала міст. Поки дружні лучники перестрілювалися з ворожими, солдати спромоглися навести міст через прірву, важка кавалерія прогримкотіла по ньому і врізалася в паршендійські ряди. Чотири мости повалилися, але шістнадцять стояли в ряд, уможливлюючи проведення масованої атаки.
Каладін намагався зрушити з місця, відповзти від мосту. Але просто впав там, де й був, оскільки тіло відмовлялось коритися йому. Він не мав навіть сили перевернутися на живіт.
«Я повинен піти… — змучено думав він. — Піти й перевірити — може, чоловік із загрубілим обличчям ще живий… Перев’язати йому рани… Врятувати».
Але не міг. Не міг рухатися. Не міг думати. На його сором, він просто дозволив собі заплющити очі й поринути в забуття.
— Каладіне.
Він не хотів розплющувати очі. Прокинутися означало повернутися до того жахливого світу болю. Світу, в якому беззахисних, виснажених людей примушували наступати на шеренги лучників. Той світ був кошмаром.
— Каладіне! — жіночий голос звучав м’яко, наче шепіт, та все ж наполегливо. — Вони збираються покинути тебе. Вставай! Ти помреш!
«Немає сил… Немає сил повертатися… Облиш мене».
Щось ляпнуло його по обличчю — легенький ляпанець енергії, який ніби жалив. Він зіщулився. Це було ніщо порівняно з іншими ранами, але чомусь виявилося набагато дієвішим. Він підняв руку, відмахуючись. Цього поруху було достатньо, щоби струсити з себе останні рештки заціпеніння.
Каладін спробував розплющити очі. Одне не розплющувалося: туди збігла кров із розрізаної щоки і присохла довкола повіки. Сонце стояло в іншому місці. Сплили години. Він застогнав і підвів тулуб, витираючи з ока кров, що запеклася. Земля довкола нього була всипана тілами. У повітрі стояв запах крові й дечого ще менш запашного.
Двоє жалюгідних на вигляд мостонавідників по черзі трясли кожне тіло, шукаючи живих, а тоді стягували з трупів жилети й сандалії, полохаючи крєм’ячків, що вже копошилися біля мертвих тіл. Вони б не стали перевіряти Каладіна. На ньому не було нічого, що могло б їх зацікавити. Залишили б його серед трупів на цьому плато, наче човна на мілині.
Каладінова спрен вітру пурхала в повітрі довкола нього, і в її рухах вгадувалася тривога. Він потер щелепу в тому місці, де вона дала йому ляпанця. Більші спрени на зразок неї могли пересувати невеличкі предмети і несильно щипатися зарядами енергії. І цим ще сильніше дратували.
Цього разу це майже напевно врятувало Каладіну життя. Він застогнав, одночасно відчувши біль майже в усьому тілі.
— У тебе є ім’я, духу? — запитав він, через силу зводячись на зранені ноги.
На іншому плато, куди перебралася армія, солдати обнишпорювали трупи паршенді, чогось шукаючи. Може, підбирали спорядження? Скидалося на те, що військо Садеаса перемогло. Принаймні живих паршенді було не видно. Усі вони або загинули, або втекли.
Плато, на якому відбулася битва, здавалося достоту таким самим, як і ті, що їх вони перетнули. Єдине, що вирізняло його, це якась велика грудка… чогось у його центрі. Вона скидалася на велетенську скелебруньку — напевно, якась хризаліда чи мушля у добрих двадцять футів заввишки. З одного боку її розрубали, виставивши напоказ вкриті слизом нутрощі. Він не помітив її під час атаки: тоді його увагу без залишку поглинули лучники.
— Ім’я, — сказала спрен вітру, і в її голосі чулася відстороненість. — Так, у мене є ім’я.
Вона здавалася здивованою, коли глянула на Каладіна.
— А чому в мене є ім’я?
— Звідки мені знати? — відказав Каладін, примушуючи себе зробити крок уперед. Ноги просто горіли від болю. Він заледве кульгав.
Мостонавідники, які були поблизу, здивовано витріщилися на нього, та він не звернув на них уваги й далі шкандибав через плато, доки не знайшов трупа, на якому все ще були жилет і сандалії. Це був той самий чоловік із загрубілим обличчям, який так по-дружньому ставився до нього. Тепер із його шиї стирчала стріла. Хлопець не глянув у його нажахані очі, які безтямно дивилися в небо, а натомість розжився вбранням — шкіряним жилетом, такими ж сандаліями та сорочкою на шнурівці з червоними плямами крові. Каладін відчував відразу до самого себе, але він не збирався розраховувати на те, що одяг видасть Ґаз.
Він опустився на землю й використав чистіші частини сорочки на те, щоби змінити свої імпровізовані пов’язки, а тоді одягнув жилет і сандалії, намагаючись якомога менше рухатися. Задув легкий вітерець і поніс геть запах крові та голоси солдатів, що перегукувалися між собою. Кавалерія вже шикувалася, ніби не могла дочекатись повернення.
— Ім’я, — сказала спрен, проходячи повітрям і зупиняючись біля його обличчя. Вона знову набула подоби молодої дівчини — з тендітними ніжками та в сукні з вільно спадаючими складками. — Сильфрена.
— Сильфрена, — повторив Каладін, зав’язуючи ремінці сандалій.
— Сил, — сказала дух і схилила голову набік. — От потіха. Схоже, тепер у мене є і пестливе ім’я.
— Мої вітання, — проговорив Каладін і, похитуючись, знову звівся на ноги.
Віддалік, збоку від нього, вперши руки в боки й закинувши щита за спину, стояв Ґаз.
— Гей, ти! — гукнув він, тицяючи пальцем у Каладіна. І тоді жестом вказав на міст.
— Ви що, жартуєте? — здригнувся Каладін, дивлячись на залишки мостонавідної команди: у ній залишилося менше половини людей, що зібралися довкола мосту.
— Або неси, або залишайся тут, — відрубав Ґаз. Здавалося, він був чимось сильно роздратований.
«Він гадав, що мене вб’ють, — дійшло до Каладіна. — Тому й не подбав про жилет чи сандалії. Я ж біг у першому ряду». Він був єдиним з усіх мостонавідників переднього краю, хто залишився в живих.
Каладін ладен був сісти й дозволити їм піти без нього. Та перспектива померти від спраги на безлюдному плато теж не видавалася привабливою. І Каладін пошкутильгав до мосту.
— Не бійся, — сказав йому один з мостонавідників. — Тепер нам дозволять іти повільно, частенько зупиняючись перепочити. І дадуть кількох солдат на підмогу: щоби підняти міст, треба щонайменше двадцять п’ять чоловіків.
Каладін зітхнув і зайняв своє місце. Кілька невдах із числа солдатів долучилися до них. Разом вони підняли міст у повітря. Він був страшенно важкий, та все ж вони якось на це спромоглися.
Каладін ішов, відчуваючи внутрішнє заціпеніння. Він гадав, що життя нічого більше не могло йому зробити — нічого гіршого, ніж тавро раба з ґліфом «шаш», нічого страшнішого, ніж втрата всіх близьких на війні, нічого жахливішого, ніж коли підводиш тих, кого поклявся захищати.
Та виявилось, що він помилявся. Була ще одна річ, яку вони могли йому заподіяти. Остання мука, яку світ приберіг спеціально для Каладіна.
І називалася вона «Міст № 4».
7
Будь-що припустиме
«Вони охоплені полум’ям. Вони горять. Вони приносять із собою темряву, і все, що ти бачиш, — це їхню палаючу вогнем шкіру. Горять, горять, горять…» — записано в палагішев 1172 року зі слів підмайстра пекаря за 21 секунду до того, як він помер.
Шаллан спішно йшла цеглисто-жовтогарячим коридором, стеля та верхня частина стін якого були тепер вкриті плямами через проведене Джасною Душезаклинання. Вона лишень сподівалася, що картини на стінах не постраждали.
Попереду з’явилася невелика група паршменів, що несли ганчірки, відра й драбини, лаштуючись відмивати кіптяву. Коли вона проходила повз них, ті мовчки вклонилися. Паршмени вміли говорити, проте рідко користувалися цим умінням. Багато хто справляв враження німих. У дитинстві розводи на їхній схожій на мармур шкірі здавалися їй красивими. Та це було ще до того, як батько категорично заборонив їй проводити час у їхньому товаристві.
Дівчина зосередила увагу на своєму завданні. Як вона переконає Джасну Холін, одну з найвпливовіших жінок у цілому світі, змінити свою думку щодо її опіки? Адже та вочевидь була вперта: вона роками противилася спробам конгрегацій щодо примирення.
Шаллан знову опинилася в широкій головній печері з її височезною кам’яною стелею та метушливими, гарно вдягненими відвідувачами. Їй було страшно, але мигцем побачений Душезаклинач манив її за собою. За останні роки її родина, Дім Давар, збагатилася й зажила слави. Цим вони передусім завдячували батьковим талантам політика — його багато хто ненавидів, та все ж притаманна йому безжальність дала неабиякі плоди. Свою роль відіграли й статки, отримані внаслідок відкриття кількох багатих покладів мармуру на землях Даварів.
Шаллан ніколи не втаємничували в сімейні справи настільки, щоб у неї з’явилися підозри стосовно того, звідки бралося таке багатство. Щоразу, коли одна з каменоломень виснажувалася, батько йшов разом із маркшейдером і розвідував нові поклади. І лише детально поспілкувавшись з останнім, Шаллан та її брати дізналися правду: використовуючи заборонений Душезаклинач, батько потихеньку створював їх. Не такі великі, щоби викликати підозри, але достатні для забезпечення необхідними коштами на просування його політичних цілей.
Ніхто не знав, звідки він роздобув фабріал, який зараз лежав у її захищеному капшуку. Він був у неробочому стані: отримав пошкодження того страшного вечора, коли помер її батько. «Не думай про це», — зусиллям волі наказала собі дівчина.
Вони занесли Душезаклинач на ремонт до ювеліра, але він так і не запрацював. Їхній дворецький — одна з довірених осіб батька, радник на ім’я Луеш, — умів користуватися цим пристроєм, однак у нього також нічого не вийшло.
Сума батькових боргів і фінансових зобов’язань виявилася просто нечуваною. Вони не мали особливого вибору. У родини залишалося трішки часу — можливо, з рік, — після чого ситуація з простроченими виплатами мала стати катастрофічною, а батькова відсутність — надто помітною. Перший та останній раз у житті самітний родинний маєток у глушині став їхньою перевагою, оскільки його розташуванням можна було пояснити затримки з доставкою кореспонденції. Її брати напускали туману, писали листи від батькового імені та кілька разів з’являлися на публіці, поширюючи чутки, ніби ясновельможний Давар затіває щось грандіозне.
І все це заради того, щоби дати їй час утілити в життя свій зухвалий план. Розшукати Джасну Холін. Стати її підопічною. Дізнатися, де вона тримає Душезаклинач. А тоді підмінити його несправним.
Маючи фабріал, вони зможуть створювати нові поклади й відновлять сімейні статки. Зможуть створювати їжу, щоби годувати феодальне військо. Маючи на руках достатньо грошей для сплати боргів і роздачі хабарів, вони могли оприлюднити факт батькової смерті й не зазнати краху.
Шаллан трохи затрималася в головному коридорі, обдумуючи свій наступний хід. Те, що вона планувала, було дуже ризикованим. Їй треба буде вчасно втекти, щоб уникнути звинувачень у крадіжці. Хоч вона й багато про це думала, однак усе ще не уявляла, як влаштувати цю справу. Усі знали, що в Джасни багато ворогів. Мав бути якийсь спосіб звалити на них «поломку» фабріала.
Але це буде потім. А поки що Шаллан просто мусила переконати Джасну взяти її під опіку. Будь-який інший результат був неприйнятний.
Шаллан нервово склала руки в жесті, що означав прохання про допомогу: її покрита захищена рука зігнулася поперек грудей, торкаючись ліктя вільної — піднятої догори та з витягнутими пальцями. До неї підійшла повна жінка, вбрана в туго накрохмалену білу сорочку зі шнурівкою та чорну спідницю, за якими можна було безпомильно розпізнати мажордома.
Вона присіла в реверансі.
— Ваша Світлосте?
— У Паланеум, — сказала дівчина.
Та кивнула й повела Шаллан далі, у глибини довгого коридору. У більшості жінок довкола — включно зі служницями — волосся було прибране, і вона відчувала, як впадає в око її власне, розпущене. Його насичений рудий колір змушував дівчину ще сильніше виділятися.
Незабаром довгий коридор став круто спускатися вниз. Та коли минуло ще півгодини, виявилося, що вона все ще чула звук далеких дзвоників у себе за спиною. Напевно, саме за це тутешні люди їх так любили: навіть у підземеллях Конклаву можна було чути зовнішній світ.
Служниця провела Шаллан до дивовижних на вигляд двостулкових сталевих дверей. Тоді вклонилася дівчині, і та кивком голови відпустила її.
Шаллан не могла не замилуватися красою тих дверей: поверхню покривала різьба у вигляді складних узорів правильної форми — з колами, лініями та ґліфами. Це було щось на кшталт мапи, розділеної на дві половини там, де двері відчинялися. На жаль, вона не мала часу роздивитися всі деталі, а тому поминула їх.
За дверима виявилася величезна кімната, від самих розмірів якої перехоплювало подих. Стіни з гладенької скелі спиналися високо вгору: через тьмяне освітлення вона не могла сказати, на яку саме висоту, проте бачила мерехтіння далеких вогників. Їхні вертикальні поверхні вкривали дюжини маленьких балконів, схожих на приватні ложі в театрі. З багатьох лилося м’яке світло. Чутно було лише звуки перегортуваних сторінок і неясний шепіт. Шаллан здійняла захищену руку до грудей: у цих величних покоях вона почувалася крихітною.
— Ваша Світлосте? — звернувся до неї молодий мажордом, підходячи ближче. — Ви щось шукаєте?
— Певно, нове відчуття перспективи, — з відсутнім виглядом сказала Шаллан. — Як…
— Цю кімнату називають Завісою, — тихо пояснив служник. — Вона передує самому Паланеуму. Обоє існували ще до того, як було засноване місто. Дехто вважає, що ці покої були висічені в скелі самими Співцями зорі.
— А де книги?
— До Паланеуму вам ось сюди, — жестом вказав служник, підводячи її до ряду дверей з іншого боку кімнати.
Пройшовши крізь них, вона опинилася в меншій залі, поділеній на частини товстими кришталевими перегородками. Шаллан підійшла до найближчої з них і провела рукою. Поверхня кришталю була шорстка, мов тесана скеля.
— Створено за допомогою Душезаклинача? — запитала вона.
Її супутник ствердно кивнув. Позаду нього пройшов ще один слуга, вказуючи дорогу старезному подвижнику. Як і більшість із них, той мав поголену голову й довгу бороду. Його просте сіре вбрання було підперезане коричневим поясом. Слуга провів його за ріг, і Шаллан заледве могла розгледіти їхні силуети з іншого боку — мов тіні, що плавали в кришталі.
Вона ступила крок уперед, але служник стиха кашлянув:
— Мені знадобиться ваш вхідний талон, Ваша Світлосте.
— А скільки він коштує? — вагаючись, запитала Шаллан.
— Тисячу сапфірових броамів.
— Так дорого?
— Численні лікарні Його Величності потребують значних коштів на їхнє утримання, — вибачливо сказав чоловік. — А Харбрант тільки й може торгувати, що рибою, дзвониками й інформацією. На два перші товари в нас навряд чи є монополія. Але третій… що ж, у Паланеумі зберігається найбагатша колекція фоліантів і сувоїв у всьому Рошарі. Навіть більша, ніж у Святому анклаві у Валаті. Як виявив останній підрахунок, наше зібрання налічує понад сімсот тисяч окремих текстів.
У її батька було рівно вісімдесят сім книг. Шаллан перечитала їх усі по кілька разів. Скільки ж усього можуть вмістити сімсот тисяч книжок? Вага такого об’єму інформації приголомшила її. Дівчина відчула сильне бажання пробігти поглядом по тих прихованих полицях. Вона змогла би місяцями просто читати назви.
Але ні. Може, після того, як забезпечить майбутнє братів, як фінансові справи родини покращаться, вона ще повернеться. Можливо.
Вона почувалася так, ніби, помираючи з голоду, відмовлялася від свіжого фруктового пирога.
— Де б я могла зачекати, — запитала вона, — якщо той, хто мені потрібен, зараз усередині?
— Ви можете скористатися однією з ніш для читання, — запропонував служник із полегшенням у голосі. Він, певно, боявся, що та влаштує сцену. — Для цього не потрібен вхідний талон. У нас є носії-паршмени, які можуть підняти вас на вищі яруси, якщо забажаєте.
— Дякую, — сказала Шаллан, повертаючись спиною до Паланеуму. Вона знову відчула себе дитиною, яку замкнули в кімнаті, не дозволяючи побігати в саду через батькову параноїдальну тривожність. — А для Її Світлості Джасни вже зарезервована ніша?
— Я можу дізнатися, — відповів служник, ведучи її назад до Завіси з її далекою, невидимою стелею. Він поспішив геть, щоби переговорити з кимось, залишивши Шаллан стояти біля входу до Паланеуму.
Вона могла забігти всередину. Непомітно прослизнути…
Але ні. Брати дражнили її за полохливість, проте не вона втримувала дівчину. Там, поза сумнівом, була охорона, а тому спроба ввірватися всередину неминуче виявилася б не просто марною, а ще й позбавила б її будь-яких шансів змусити Джасну передумати.
Переконати її, проявити свої таланти. Сама думка про це викликала в неї відразу. Шаллан ненавиділа протиборство. За юних літ вона почувалася крихкою кришталевою статуеткою, що зберігається за склом буфета для посуду — дивитися можна, а торкатися — зась. Єдина донька, остання пам’ять про кохану дружину ясновельможного Давара. Їй усе ще здавалося дивним, що саме вона взяла на себе відповідальність після… Після того випадку… Після…
Її обступили спогади. Нан Балат у синцях, його одяг розірваний. Довгий, сріблястий меч у її руці — такий гострий, що розтинає каміння, мов масло.
«Ні, — промайнуло в голові Шаллан. Спершись спиною об кам’яну стіну, вона гарячково стискала у руках портфель. — Ні. Не треба згадувати минуле».
Вона думала знайти розраду в малюванні, і пальці потяглися до портфеля у пошуках паперу й олівців. Та перш ніж устигли їх видобути, повернувся служник.
— Її Світлість Джасна й справді просила, щоби для неї підготували читальну нішу, — сказав він. — Можете почекати там, якщо бажаєте.
— Так, дякую, — мовила Шаллан.
Служник підвів її до затіненої вигородки, де на міцній дерев’яній платформі стояли четверо паршменів. Служник і Шаллан ступили на неї, і ті потягли за мотузки, пропущені через закріплений зверху блок, рухаючи платформу вгору по кам’яній шахті. Єдиним джерелом освітлення були броамові сфери в кожному з кутків стелі ліфта. Аметисти, що давали м’яке, фіолетове світло.
Їй потрібен був план. Джасна Холін не справляла враження людини, яка легко змінює свою думку. Шаллан повинна здивувати, вразити її.
Вони піднялися приблизно на сорок футів над долівкою, і служник махнув паршменам, щоб ті зупинилися. Шаллан прослідувала за мажордомом по темному коридору до одного з невеличких балкончиків, що виступали зі стін уздовж усієї Завіси. Він був круглим, мов башточка, і мав кам’яну загорожу, що сягала їй по пояс й увінчувалася дерев’яними поручнями. Інші зайняті ніші поблискували різними кольорами, оскільки для їхнього освітлення використовувалися сфери. У темряві величезного простору здавалося, що вони просто висіли в повітрі.
У ніші стояли довгий і вигнутий кам’яний стіл, вбудований просто в загорожу балкона, один стілець і кришталева чаша, яка більше нагадувала кубок. Шаллан вдячно кивнула служникові, і той залишив її саму. Відтак вона видобула жменю сфер і кинула їх у чашу, освітлюючи балкон. Вона зітхнула, сідаючи на стілець і кладучи свій портфель на столик. Тоді розщібнула на ньому ремені, шукаючи собі заняття й намагаючись придумати що-небудь — хоч би там що, — аби переконати Джасну.
«Передусім, — вирішила вона, — мені треба зібратися з думками».
Шаллан витягнула з портфеля пачку цупкого паперу для малювання, набір вугільних олівців різної довжини, кілька пензлів і сталевих пер, чорнило й акварельні фарби. Наостанок дістала свій менший блокнот, переплетений у вигляді книжки, що містив ескізи краєвидів, які вона зробила впродовж тижнів, проведених на борту «Усолоди вітру».
Це були простенькі малюнки, які вартували для неї більше, ніж ціла скриня сфер. Шаллан узяла зі стосу аркуш, тоді обрала п’ятикутний вугільний олівець і повертіла його у пальцях. Вона заплющила очі й викликала в пам’яті образ Харбранта, яким запам’ятала його в ту мить, коли їхній корабель тільки-но пришвартувався. Хвилі, що набігають на дерев’яні палі, запах солі в повітрі, матроси, які лазять по вантах і збуджено перегукуються між собою. І саме місто, що здіймається схилом угору, будинки, які громадяться один на одний, щоб і дещиці землі не пропало марно. А ще далекі дзвоники, чиє подзенькування тихо розноситься у повітрі.
За мить вона розплющила очі й взялася малювати. Пальці рухалися самі по собі, спершу накидаючи грубші лінії. Схожа на розпадину долина, у якій розташоване місто. Порт. Тут — квадрати, що стануть будинками, а там — коса лінія, що позначає ту горбисту магістраль, яка веде до Конклаву. Поступово, одну за одною, вона додавала деталі. Тіні на місці вікон. Лінії, щоби промалювати дороги. Подоби людей та екіпажів, щоби передати сум’яття запруджених вулиць.
Колись вона читала, як працюють скульптори. Багато хто бере звичайну кам’яну брилу й спочатку надає їй невиразної форми. Тоді обробляє її знову й знову, за кожним заходом висікаючи все нові елементи. Малювала вона за цим же принципом: спочатку жирні лінії, потім деякі деталі, тоді ще більше — і так до найтонших штрихів. Шаллан ніколи не вчилася графіки: просто робила так, як підказували почуття.
Місто під її рукою набувало форми. Вона умовляла його постати — лінія за лінією, штрих за штрихом. Що б вона без цього робила? Напруження полишало тіло, немов збігало її пальцями, всотуючись в олівець.
За роботою вона забувала про час. Інколи вона ніби впадала в транс, і все довкіл відступало. Її пальці немов рухалися на власний розсуд. Малюючи, набагато легше думалося.
Їй знадобилося не так багато часу, щоби перелити свій Спогад на аркуш. Вона піднесла його до очей — вдоволена, заспокоєна, з ясною головою. Закарбований у пам’яті образ Харбранта зник із її свідомості: вона вивільнила його в ескіз. І в цьому теж було щось від розслаблення. Розум ніби перебував у постійній напрузі, втримуючи Спогади, доки не траплялася нагода використати їх.
Далі вона намалювала Ялба, який стоїть у жилеті на голе тіло й, активно жестикулюючи, втовкмачує щось невисокому рикші, котрий підвіз її до Конклаву. Вона працювала й усміхалася, згадавши привітний голос моряка. Зараз він, напевно, вже повернувся на «Усолоду вітру». Адже дві години минули? Здається, так.
Її завжди більше захоплювало малювати тварин і людей, аніж предмети. Перенесення живої істоти на папір якось бадьорило. Місто складалося з ліній і клітинок, а людина — з кіл і кривих. Чи вдасться їй правильно зобразити ту усмішку на Ялбовому обличчі? Чи зуміє вона передати його ліниву вдоволеність, те, як він залицяється до жінки, набагато вищої від нього за суспільним становищем? І рикшу з його тонкими пальцями та взутими в сандалії ногами, у довгому лапсердаку й мішкуватих штанях. Його дивну мову, проникливий погляд, хитрий план зі збільшення чайових: він ж пропонував не просто поїздку, а цілу екскурсію.
Малюючи, вона відчувала, що працює не лише з вугільним олівцем і папером. При створенні портрета основним інструментом виступала душа. Існують рослини, від яких можна відщипнути крихітний кусочок — листок чи частинку стебла, — посадити його й виростити їхню точну копію. Коли в неї залишався Спогад про людину, вона немов брала садові ножиці та відділяла пагін її душі, а тоді висаджувала і плекала його на альбомному аркуші. З вуглини проростали сухожилля, із товщі паперу — кістки, з чорнила — кров, із шерхлості аркуша — шкіра. Із рухів її пальців поставав ритм, такт, і шкрябання олівця здавалося звуками подиху тих, кого вона зображала.
Біля ватману закопошилися спрени творення, придивляючись до її роботи. Вважалося, що — як і решта спренів — вони завжди поруч, але зазвичай невидимі. Інколи вдавалося принадити їх, а інколи — ні. У малюванні це залежало від майстерності.
Спрени творення були середніх розмірів, завбільшки з її палець, і світилися тьмяним сріблястим світлом. Вони постійно змінювали подобу, набуваючи нових форм — зазвичай тих речей, що їх нещодавно бачили. Вази, людини, стола, колеса, цвяха. Завжди того ж сріблястого кольору, завжди того ж малесенького розміру. Вони точно копіювали форму предметів, але дивно їх пересували. Стіл котився, мов колесо, а ваза розбивалася і склеювалася знову.
Малювання Шаллан назбирало їх із півдюжини: привабило актом творчості — так яскраве полум’я притягує спренів вогню. Вона навчилася не звертати на них уваги. Ті були нематеріальними: варто було лишень торкнутися когось із них рукою, як його фігурка розмазувалась — розповзалася, мов розсипаний пісок, — а потому знову з’являлася. Проте на дотик не відчувалося нічого.
Нарешті, задоволена, вона підняла аркуш, щоби помилуватися. На ньому пишалися детально промальовані Ялб і рикша, з натяками на метушливе місто позаду. Вона правильно вловила вираз їхніх очей. А це найважливіше. Кожній із Десяти сутностей відповідала певна частина людського тіла: кров — рідині, волосся — дереву тощо. Очі співвідносилися з кришталем і склом, адже вони — вікна в людський розум і душу.
Дівчина відклала аркуш убік. Дехто збирав трофеї. Інші збирали зброю чи щити. Багато хто збирав сфери.
А Шаллан збирала людей. Людей і цікавих істот. Напевно, так сталося через те, що значна частина її юності пройшла неначе в ув’язненні. Вона розвинула в собі звичку запам’ятовувати обличчя, щоби згодом відтворити їх на папері. Це почалося після того, як батько застав її за малюванням садівників. Його дочка? Малює портрети темнооких? Він просто оскаженів — це був один із тих нечастих випадків, коли жертвою його горезвісної вдачі стала донька.
Після того людей вона зображала лише на самоті, а решту часу, не криючись, малювала комах, ракоподібних і рослин, що їх бачила в садах маєтку. Батько не заперечував проти цього (адже зоологія й ботаніка — годящі для жінки заняття) і заохочував її обрати природничу історію своїм Покликанням.
Вона взяла третій незайманий аркуш. Він, здавалося, благав замалювати його. Чистий папір був усього лише потенційною можливістю, від якої ні холодно ні жарко, доки не скористаєшся з неї. Немов повністю заряджена сфера, заслана в монастир капшука без можливості прислужитися своїм світлом.
«Замалюй мене».
Довкола аркуша зібралися спрени творення. Поводились тихо, немовби вичікували, сповнені цікавості. Шаллан заплющила очі й уявила Джасну Холін: вона стоїть перед заблокованими дверима, а на її руці поблискує Душезаклинач. У коридорі напружена тиша, і лиш чутно, як плаче, пошморгуючи носом, дитина. Почет, що затамував подих. Занепокоєний король. Безмовне благоговіння.
Шаллан розплющила очі й почала енергійно малювати, цілеспрямовано поринаючи в забуття. Що менше вона буде в «зараз» і що більше в «тоді», то кращим вийде ескіз. Два інші малюнки були підготовчими вправами — цей мав стати шедевром дня. Захищеною рукою вона тримала планшет із закріпленим на ньому аркушем, а права літала над ним, час від часу беручи інший олівець. М’яка вуглина для насиченої, густої чорноти, як-от прекрасне волосся Джасни. Тверда — для світло-сірих відтінків, як-от могутні хвилі світла, випромінювані самоцвітами Душезаклинача.
На кілька довгих хвилин Шаллан знов опинилася в тому коридорі й спостерігала за тим, чого не мало би бути: як єретичка повеліває однією з найсвященніших сил на всьому білому світі. Силою зміни в чистому вигляді, силою, за допомогою якої Всемогутній створив Рошар. У нього було ще одне ім’я, вимовляти яке могли лише вуста подвижників: Елітанатіль — «Той, Що Перетворює».
Шаллан знову вдихала запах цвілі в коридорі. Чула, як скімлить дитина. Відчувала, як гупотить її серце в очікуванні. Скоро брила трансформується. Висмокче Буресвітло з самоцвіту Джасни й поступиться своєю сутністю, ставши чимось новим. У Шаллан перехопило подих.
А тоді спогад розплився — і вона знову опинилася в тихій, м’яко освітленій ніші. Тепер аркуш вкривало бездоганно точне зображення тієї сцени, виконане в чорних і сірих тонах. Горда постать принцеси, котра звернула свій погляд на камінь, вимагаючи скоритися її волі. Це й справді була вона. З інтуїтивною впевненістю художника Шаллан усвідомлювала, що це була одна з найкращих робіт, які їй будь-коли вдавалося створити. На свій дуже скромний лад вона зробила те, на що конгрегації так і не спромоглися, — підкорила Джасну Холін. Тілом пробіг дрож ейфорії. Навіть якщо ця жінка знову відмовить їй, один факт залишиться незмінним: Джасна Холін стала частиною колекції Шаллан.
Дівчина витерла пальці спеціальною ганчірочкою, а тоді піднесла сторінку перед обличчя. Вона мимохіть помітила, що приманила вже дві дюжини спренів творення. Доведеться покрити аркуш живицею древофанерника, щоб закріпити вугіль і запобігти його розмазуванню, — у портфелі був її невеличкий запас. Та спочатку вона хотіла як слід роздивитися малюнок і зображену на ньому постать. Яка вона — Джасна Холін? Точно не з тих, кого можна залякати. Вона була жінкою аж до самих кісток, магістром жіночих наук, проте аж ніяк не відзначалася тендітністю.
Така жінка оцінить цілеспрямованість Шаллан. Вона вислухає ще одне прохання про опіку, якщо лише подати його належним чином.
Джасна також була раціоналісткою, жінкою, якій ставало сміливості заперечувати існування самого Всемогутнього, базуючись на власних умовиводах. Вона оцінить силу, однак лише якщо в її основі лежатиме логіка.
Шаллан кивнула сама собі, взяла четвертий аркуш і пензель для письма з тонким кінчиком, тоді струснула й відкрила каламар із чорнилом. Джасна вимагала доказів її вмінь з логічного мислення й письма. Що ж, хіба є кращий спосіб продемонструвати їх, аніж викласти своє прохання на папері?
«Ваша Світлосте Джасно Холін, — написала Шаллан, виводячи літери так акуратно й красиво, як лише вміла. Можна було би скористатися пером з очеретини, але пензель для письма був спеціально призначений для витворів мистецтва, а її лист якраз і мав стати одним із них. — Ви відхилили моє прохання. Я приймаю Ваше рішення. Однак, як відомо кожному, хто має належну підготовку у сфері проведення наукових досліджень, жодне припущення не повинне сприйматися як аксіоматичне». Насправді ця максима зазвичай формулювалася так: «жодне припущення — крім того, що стосується існування Всемогутнього, — не може розглядатися як аксіоматичне». Але її варіант мав більше сподобатися Джасні.
«Учена має бути готовою переглянути свої теорії, якщо результати експериментальних досліджень спростовують їх. Я маю надію, що Ви підходите до ухвалення рішень за цим же принципом: як до попередньо отриманих результатів, що можуть підлягати уточненню у світлі нововідкритих фактів.
Із нашої короткої розмови я зрозуміла, що Ви високо цінуєте наполегливість. Ви похвалили мене за те, що я не припинила розшукувати Вас. Висновуючи з цього, я гадаю, що Ви не сприймете мого листа як ознаку поганого тону. Прошу Вас потрактувати його як доказ мого палкого бажання стати Вашою підопічною, а не як вияв зневаги до висловленого Вами рішення».
Шаллан торкнулася губів верхнім кінчиком пензля, обдумуючи наступну фразу. Спрени творення повільно розтанули й зникли. Вона чула, ніби існують спрени логіки, схожі на крихітні буряні хмарки — їх притягують особливо переконливі аргументи, — проте сама їх ніколи не бачила.
«Ви очікуєте доказів того, що я гідна Вашої опіки, — вела далі Шаллан. — Я б дуже хотіла продемонструвати, що рівень моєї підготовки кращий, ніж виявила наша співбесіда. На жаль, у мене немає підстав апелювати до цього. Моя здатність до розуміння не вільна від недоліків. Це очевидно й не створює жодних розумних засад для дискусій.
Але людське життя — це не звичайна собі логічна головоломка: для прийняття вдалих рішень неоціненним є контекст індивідуального досвіду. Мої знання з логіки не дотягують до Ваших стандартів, однак навіть мені відомо, що в раціоналістів існує правило: не слід залучати логіку в якості абсолютного мірила там, де задіяні люди. Адже ми не тільки мислячі істоти.
З огляду на це суть моєї аргументації зводиться до того, щоби продемонструвати причини мого неуцтва. Не тому, що я шукаю собі виправдання, а тому, що хочу пояснити. Ви висловили невдоволення стосовно того, що в особи на кшталт мене такий невідповідний рівень підготовки. Куди дивилася моя мачуха? Де були мої наставниці? Чому моєю освітою опікувалися так недбало?
Факти не дають підстав для того, щоби пишатися ними. Я мала дуже небагато наставниць і практично не здобула освіти. Мачуха намагалася цьому зарадити, проте їй самій бракувало необхідних знань. Це таємниця за сімома печатями, однак у багатьох провінційних веденських родинах манкірують належним навчанням жінок.
Ще коли я була малою, то мала трьох різних наставниць, проте жодна з них не затримувалася довше, ніж на кілька місяців, після чого залишала дім, посилаючись на батьків важкий характер і невихованість. Тож у плані освіти я опинилася полишеною на власну волю. Що могла, дізнавалася з книг, заповнюючи прогалини завдяки перевагам своєї допитливої вдачі. Та я, звичайно ж, не можу рівнятися ерудицією з тими, хто здобув повноцінну — і недешеву — освіту.
Чому це є аргументом на користь того, щоби Ви прийняли мене? Тому що все, що я засвоїла, дісталося мені ціною величезних особистих зусиль. Те, що іншим подавали на блюдці, я мала виривати з боєм. Гадаю, що з огляду на це моя освіта, якою б обмеженою вона не була, має додаткову цінність. Я поважаю Ваші рішення, але прошу переглянути одне з них. Яку б із підопічних Ви краще воліли мати? Ту, котра здатна повторювати правильні відповіді, тому що їх втлумачила їй щедро оплачувана наставниця, чи ту, якій доводилося боротися за кожну дещицю своїх знань?
Запевняю Вас, що одна з них цінуватиме Ваші уроки куди вище, ніж інша».
Шаллан відняла пензель від аркуша. Тепер, коли вона ще раз обдумала свої аргументи, ті здалися їй непереконливими. Виставила напоказ своє невігластво і чекає, що Джасна схопить її в обійми? Та все ж скидалося на те, що так і треба було діяти, хоча цей лист і був брехнею. Брехнею, зітканою з правд. Насправді вона прибула не для того, щоби долучитися до знань Джасни. Вона збиралася її обікрасти.
Шаллан відчула докори сумління — вона ледь не схопила аркуш і не зіжмакала його. Від кроків у коридорі в неї завмерло серце. Вона скочила на ноги й заметушилася, притискаючи захищену руку до грудей. Гарячково підбирала слова, щоб пояснити Джасні Холін свою присутність.
У коридорі замерехтіло світло, чергуючись із тінями, і в нішу несміливо зазирнула незнайома постать, тримаючи на долоні одну-єдину білу сферу замість ліхтарика. Це була не Джасна. Там стояв чоловік років двадцяти із хвостиком, у простому сірому вбранні. Подвижник. Шаллан дещо заспокоїлася.
Чоловік помітив її. У нього було вузьке обличчя й проникливі блакитні очі. Коротко підстрижена борода прямокутної форми, поголена голова.
— Ой, вибачте, Ваша Світлосте, — проговорив він тоном освіченої та вихованої людини. — Я гадав, що це ніша Джасни Холін.
— Ви не помилилися, — сказала Шаллан.
— Он як. А ви теж її чекаєте?
— Так.
— Ви будете дуже сильно заперечувати, якщо я почекаю разом із вами?
У нього був легкий гердазійський акцент.
— Звичайно, ні, подвижнику.
Вона кивнула йому на знак пошани, а тоді спішно зібрала свої речі, звільняючи для нього місце.
— Я не можу зайняти ваш стілець, Ваша Світлосте! Я принесу собі інший.
Вона підняла руку, протестуючи, але той уже вийшов. Він повернувся за кілька секунд, несучи стілець з іншої ніші. Чоловік був високий і худорлявий, а також — як, дещо знітившись, вирішила Шаллан — досить привабливий. Її батько мав у своєму володінні лише трьох подвижників — і всі як один старенькі. Вони мандрували його землями, навідувалися в села, проповідуючи простолюду та допомагаючи досягти Віх його Слави та Покликань. Їхні обличчя були в її колекції портретів.
Подвижник опустив стілець, але сідати не квапився, поглядаючи на стіл.
— От так-так! — здивовано промовив він.
На якусь мить Шаллан подумала, що той читає її листа, і відчула безрозсудний напад паніки. Але подвижник розглядав три малюнки, що лежали в узголів’ї столу в очікуванні на лак.
— Це ви намалювали, Ваша Світлосте?
— Так, подвижнику, — відповіла Шаллан і потупила очі.
— До чого ці формальності? — сказав той, нахиляючись уперед і поправляючи окуляри, щоби краще роздивитися її роботу. — Можете називати мене брат Кабсал або просто Кабсал. Серйозно, усе гаразд. А вас як звати?
— Шаллан Давар.
— Присягаюся золотими ключами Веделедева, Ваша Світлосте! — сказав брат Кабсал, опускаючись на стілець. — Це Джасна Холін навчила вас так вправно орудувати олівцем?
— Ні, подвижнику, — сказала вона, так і не сідаючи.
— І знов офіціоз, — проговорив він, усміхаючись до неї. — Скажіть, невже я такий страшний?
— Мене виховували в дусі пошани до подвижників.
— Що ж, особисто я вважаю, що пошана — як гній: нанесіть його помірним шаром — і вруна буятимуть, та варто перестаратися — і залишиться лише сморід.
Його очі зблиснули.
Це що ж, подвижник — слуга Всемогутнього — тільки-но говорив про гній?
— Подвижник — це представник самого Всемогутнього, — сказала вона. — Виявляти недостатньо поваги до вас означає не шанувати і Його.
— Ясно. То як ви б відреагували, якби вам явився тут сам Всемогутній? Протокольним пієтетом і поклонами?
Вона замислилася.
— Гадаю, ні.
— Ага-а. А як би ви відреагували?
— Підозрюю, що волала би від болю, — відказала вона, занадто легко вибовкуючи свою думку. — Адже писано є: «Слава Всемогутнього така, що кожен, хто узрить його, відразу ж спопеліє».
Подвижник засміявся:
— І справді мудрі слова. Але прошу вас, сядьте.
Повагавшись, вона скорилася.
— Здається, ви ще сумніваєтеся, — сказав він, беручи до рук намальований нею портрет Джасни. — Що мені зробити, щоб ви розслабилися? Залізти на цей стіл і станцювати джигу?
Вона здивовано закліпала очима.
— Заперечень немає? — сказав брат Кабсал. — Ну що ж…
Він поклав портрет і став вилазити на стілець.
— Будь ласка, не треба, — мовила Шаллан, виставляючи вперед вільну руку.
— Точно?
Він кинув на стіл оцінювальний погляд.
— Так, — спішно відказала Шаллан, уявляючи собі, як подвижник розгойдується на ньому, оступається, падає з балкона і, пірнувши в порожнечу, опиняється на підлозі за десятки футів під ними. — Будь ласка! Обіцяю більше вас не поважати!
Фиркнувши від сміху, він зістрибнув зі стільця, сів і по-змовницькому нахилився до неї.
— Погроза джигою на столі майже завжди спрацьовує. За весь час мені довелося втілити її в життя лише раз, коли я програв заклад брату Лганіну. Подвижник-настоятель нашого монастиря ледве не зомлів із переляку.
Сама того не бажаючи, Шаллан усміхнулася.
— Але ви подвижник, вам заборонено мати власність. На що ж ви закладалися?
— На два глибокі понюхи аромату чемерника, — відповів брат Кабсал, — і сонячне тепло на шкірі, — він усміхнувся. — Інколи ми досить винахідливі. Роками маринуючись у монастирі, мимоволі таким станеш. Але ж ви збиралися пояснити мені, де навчилися так майстерно володіти олівцем.
— Тренуючись, — сказала Шаллан. — Підозрюю, що, зрештою, всі саме так і вчаться.
— І знову мудрі слова. Я починаю сумніватися, хто ж із нас подвижник. Але ви безперечно вчилися у когось.
— У Дандоса Маслоклятвеного.
— О-о-о, якщо когось і можна назвати великим графіком, то це його. Хм, не те щоб я сумнівався у правдивості слів Вашої Світлості, проте ви заінтригували мене: як же це Дандос Геральдін міг бути вашим наставником із малювання, якщо — наскільки мені відомо — він страждає від хронічного й невиліковного захворювання, яке зазвичай іменують смертю. І то вже цілих триста років.
Шаллан зашарілася.
— У мого батька була книга його повчань.
— І ви навчилися цьому, — сказав Кабсал, знову беручи малюнок зі столу, — по книзі.
— Ну… так… а що?
Він ще раз глянув на портрет.
— Мені варто більше читати.
Шаллан мимоволі засміялася з виразу подвижникового обличчя й залишила собі Спогад про те, як він сидить, розглядаючи її малюнок, потирає одним пальцем заросле підборіддя, а в його рисах проступає суміш здивування й захоплення.
Поклавши картину на стіл, він приємно всміхнувся.
— У вас є лак?
— Є, — відповіла вона, дістаючи з портфеля флакон, оснащений розпилювачем із грушею — на кшталт тих, у яких зазвичай бувають парфуми.
Він узяв цю невеличку пляшечку, провернув затискач на шийці, струснув її і випробував лак на тильній стороні долоні. Тоді вдоволено кивнув і потягнувся до малюнка.
— Неприпустимо наражати такий шедевр на небезпеку бути затертим.
— Я сама можу залакувати його, — мовила Шаллан. — Вам не варто завдавати собі клопоту.
— Це не клопіт, а честь. Крім того, я подвижник. А ми не знаємо, куди себе подіти, якщо не крутимося під ногами в інших і не виконуємо за них роботи, з якою вони й самі могли б упоратися. Краще просто зробити мені цю приємність, — відповів він і взявся наносити лак, акуратно прискаючи на аркуш.
Вона заледве стримувалася, щоб не вихопити малюнка. На щастя, подвижник був обережний, і лак лягав рівномірно. Очевидно, він мав досвід.
— Ви з Джа Кеведу, правда ж?
— Визначили за волоссям? — запитала вона, підносячи руку до своїх рудих кучерів. — Чи за акцентом?
— За ставленням до подвижників. Веденська церква — найконсервативніша з усіх. Я бував у вашій чарівній країні двічі, і хоча ваша їжа добре приживається в моєму шлунку, проте всі ті поклони й розшаркування, якими ви осипаєте подвижників, були мені неприємні.
— Можливо, вам варто було кілька разів станцювати на столі.
— Я подумував про це, — сказав він, — але мої брат і сестра в подвижництві, ваші земляки, попадали би мертвими від сорому. Для мене було би нестерпно мати на совісті такий тягар. Всемогутній не виявляє поблажливості до тих, хто вбиває його слуг.
— Гадаю, він з осудом ставиться до вбивства як такого, — відповіла вона, все ще слідкуючи, як той наносить лак. Дивно було бачити, що хтось інший працює над її малюнком.
— А що думає про ваш талант Її Світлість Джасна? — запитав він, не припиняючи роботи.
— Гадаю, що їй байдуже, — відповіла Шаллан і скривилася, пригадавши свою розмову з нею. — Не схоже, щоби вона аж надто високо цінувала образотворчі мистецтва.
— І я чув те саме. На жаль, це один з її нечисленних недоліків.
— А інший — та суща дрібниця, що вона єретичка?
— Точно, — погодився Кабсал, усміхаючись. — Мушу зізнатися, що, заходячи сюди, я очікував не на по-, а на зне-вагу. А як ви потрапили до її оточення?
Шаллан здригнулася, вперше усвідомивши, що брат Кабсал, очевидно, прийняв її за одну з фрейлін принцеси. А може, за підопічну.
— Тьху ти, — прошепотіла вона.
— Перепрошую?
— Схоже, я мимоволі ввела вас в оману, брате Кабсал. Я ніяк не пов’язана з Її Світлістю Джасною. Принаймні поки що. Я намагалася домогтися, щоби вона взяла мене під свою опіку.
— Он воно як, — сказав він, закінчуючи лакування.
— Вибачте.
— За що? Ви не зробили нічого поганого, — він дмухнув на малюнок, а тоді повернув його, показуючи їй. Лак був нанесений ідеально, без єдиного патьоку. — Чи не могли би ви дещо зробити для мене, дитя моє? — попросив він, відкладаючи аркуш убік.
— Так, будь-що.
Почувши це, той здивовано звів брову.
— Будь-що припустиме, — виправилася дівчина.
— І хто ж це припускатиме?
— Гадаю, що я.
— Шкода, — сказав він, підводячись. — Доведеться обмежити себе. Чи не були б ви така люб’язна повідомити Її Світлість Джасну, що я заходив, але не дочекався її?
— Ви з нею знайомі?
І які ж це справи могли бути у гердазійського подвижника та Джасни, несосвітенної безбожниці?
— Ну, я б так не сказав, — відповів той. — Хоча сподіваюся, їй знайоме моє ім’я, оскільки я неодноразово просив аудієнції.
Шаллан кивнула, підводячись.
— Гадаю, ви хочете спробувати навернути її?
— Вона просто унікальний екземпляр — по-справжньому міцний горішок. Не думаю, що зміг би жити в мирі з собою, якби хоча б не спробував переконати її.
— Нам хотілося б, щоб ви все ж таки жили, — зауважила Шаллан, — бо інакше ми знову зіткнемося з вашою бридкою звичкою замалим не вбивати подвижників.
— Це точно. У будь-якому разі я гадаю, що особисто передане вами повідомлення може виявитися дієвим там, де письмові звернення залишилися без уваги.
— Я… сумніваюся…
— Ну, якщо вона відмовиться, то це лише означатиме, що я повернусь, — усміхнувся він. — І сподіваюся, з цього також випливатиме, що ми зустрінемося знову. Тож я з нетерпінням чекаю на це.
— Як і я. І ще раз вибачте за непорозуміння.
— Ваша Світлосте! Прошу — не беріть на себе відповідальності за мої припущення.
Шаллан теж усміхнулася:
— Я не ризикну брати на себе відповідальність за вас, брате Кабсал, — у жодній мірі і з жодного приводу. Та все ж почуваюся якось не дуже.
— Минеться, — відказав він, зблиснувши блакитними очима. — Та все ж я зроблю все від мене залежне, щоби ви, так би мовити, «одужали». Скажіть, що ви любите? Крім, звичайно, вшанування подвижників і малювання чудових картин.
— Варення.
Він схилив голову набік.
— Воно смачне, — пояснила дівчина, знизавши плечима. — Ви запитали, що я люблю. Ну от, варення.
— Отже, домовилися.
Подвижник ступив у темний коридор, копирсаючись у кишені мантії в пошуках сфери, щоб освітити шлях. За кілька секунд він зник з-перед очей.
Чому він не дочекався повернення Джасни? Шаллан похитала головою. Тоді залакувала два інші малюнки. Щойно ті просохли й вона спакувала їх у портфель, як у коридорі знову почулися кроки, і дівчина впізнала голос Джасни.
Залишивши лист на столі, Шаллан поспішливо зібрала свої речі і відійшла в бокову частину ніші, де й вирішила чекати. За мить увійшла Джасна Холін у супроводі невеликої групи служників.
Вигляд у неї був невдоволений.
8
Ближче до вогню
«Перемога! Ми стоїмо на верхів’ї гори! Вони розбігаються перед нами! Їхні домівки стають нашими вертепами, а їхні землі тепер — наші мизи! І вони горітимуть, як колись ми, там, де порожнеча й пустка», — записано ішашана 1172 року зі слів світлоокої старої діви восьмого дану за 18 секунд до того, як вона померла.
Побоювання Шаллан підтвердилися, щойно Джасна глянула прямо на неї, а тоді вперлася захищеною рукою у бік, демонструючи роздратування.
— Отже, ти все ж тут.
Шаллан зіщулилася.
— Вам слуги сказали, так?
— Ти ж не думала, що вони залишать когось у моїй ніші, не попередивши мене?
У коридорі за її спиною загаялася невелика група паршменів, кожен із яких тримав у руках стіс книжок.
— Ваша Світлосте Холін, — проговорила Шаллан, — я лише…
— Я вже змарнувала на тебе досить часу, — перебила її Джасна, злютовано поблискуючи очима. — Зараз ти підеш геть, панно Давар. І ми не побачимося знову, допоки я залишатимусь тут. Я ясно висловилася?
Надії Шаллан пішли прахом. Вона зіщулилася ще сильніше. Джасна Холін вміла бути переконливою. Їй не можна було перечити. Досить було просто глянути в її очі, щоб зрозуміти це.
— Вибачте, що потурбувала вас, — прошепотіла Шаллан, стискаючи портфель. Відтак дівчина полишила нішу з усією гідністю, на яку лишень спромоглася. Вона швидко йшла коридором, заледве стримуючи сльози прикрості й розчарування, і почувалася цілковитою дурепою.
Вона дісталася шахти підйомника, але паршмени, які щойно доправили Джасну, вже повернулися вниз. Шаллан не стала смикати за шнур дзвоника, щоб знову викликати їх, а сперлася спиною об стіну і сповзла додолу. Вона підібгала коліна до грудей, притиснувши ними й портфель, обвила руки навколо щиколоток, через тканину манжети обхопивши вільною рукою захищену, і заледве дихала.
Сердиті люди вибивали її з колії. Вона мимоволі згадувала батькові філіппіки, знову чула гарикання, крики та скімлення. Може, вона була слабкою через те, що протиборство так негативно впливало на неї? Їй здавалося, що так.
«От дурне дівчисько, — подумала вона, і зі стіни поряд з її головою виповзло кілька болекузьок. — І чому ти вирішила, що в тебе вийде? Та ти ж за все життя бувала далі рідного маєтку щонайбільше з півдюжини разів! Ідіотка, ідіотка, ідіотка!»
А вона ще й переконала братів вірити в неї, покладати надії на її сміховинний план. І чого вона досягла? Змарнувала шість місяців, упродовж яких їхні вороги підібралися ближче.
— Ваша Світлосте Давар? — пролунав невпевнений голос.
Шаллан звела погляд угору, усвідомивши, наскільки сильно занурилася в своє горе, — навіть не бачила, як підійшов служник. Це був молодий іще чоловік, одягнений у чорну уніформу, але без емблеми на грудях. Не мажордом, а, ймовірно, стажист.
— Її Світлість Холін хотіла би поговорити з вами, — молодий чоловік жестом вказав углиб коридору позад себе.
«І далі паплюжити мене?» — подумала Шаллан, і на її обличчі проступила гримаса образи. Але ж така можновладна пані, як Джасна, завжди отримує те, чого хоче. Шаллан зусиллям волі вгамувала дрож і звелася на ноги. Вона хоча би спромоглася не розплакатись, тож з її макіяжем було все гаразд. Дівчина пішла за служником назад до освітленої ніші, виставивши перед собою портфель, немов щит на полі бою.
Джасна Холін сиділа на тому ж стільці, що й Шаллан незадовго до того, а на столі лежали стоси книг. Вільною рукою принцеса потирала чоло. На тильній стороні її долоні так само красувався Душезаклинач, але вставлений у нього димчастий кварц потемнів і розтріскався. Хоча Джасна виглядала стомленою, вона трималася ідеально прямо; її сукня з тонкого шовку сягала до землі, а захищена рука лежала на колінах.
Джасна зосередила погляд на Шаллан й опустила вільну руку.
— Панно Давар, мені не слід було так гніватись на тебе, — промовила вона стомленим голосом. — Ти просто проявила наполегливість, а це та риса, яку я зазвичай заохочую. Грім і блискавка, я й сама нерідко хибую на впертість. Інколи найважче прийняти в інших якраз те, що плекаєш у собі. Моїм єдиним виправданням може слугувати те, що останнім часом я занадто перенапружувала свої сили.
Шаллан вдячно кивнула, хоча почувалася страшенно ніяково.
Джасна повернулася й виглянула з ніші у темний простір Завіси.
— Я знаю, що про мене говорять. Насмілюся сподіватися, що я не така безсердечна, як дехто вважає, хоча жінка може зажити й куди гіршої слави, ніж репутації мегери. Вона хоча би може стати в пригоді.
Шаллан через силу стримувала нервове тремтіння. Може, їй варто піти?
Джасна похитала головою сама до себе, та Шаллан не могла здогадатися, які ж саме думки спричинили цей несвідомий жест. Врешті-решт вона повернулася до дівчини й махнула рукою у бік великої, схожої на кубок, чаші, яка стояла на столі. У ній так і залишилося з дюжину її сфер.
Нажахана Шаллан затисла вільною рукою рот. Вона зовсім забула про гроші! Дівчина вдячно вклонилася Джасні, а тоді поквапливо зібрала сфери.
— Ваша Світлосте, доки не вилетіло з голови: обіцяла вам передати, що коли я тут чекала, до вас заходив подвижник, брат Кабсал. Він просив переказати вам, що хоче поговорити.
— Я не здивована, — відказала Джасна. — А ти, здається, і думати забула про сфери, панно Давар. Я гадала, що ти чекаєш у коридорі, щоб забрати їх. Хіба не через це ти залишалася поблизу?
— Ні, Ваша Світлосте. Я просто намагалася вгамувати нерви.
— А-а-а…
Шаллан прикусила губу. Здавалося, принцеса відійшла від нещодавнього нападу гніву. Можливо…
— Ваша Світлосте, — запитала вона, зіщулившись від власного нахабства, — вам сподобався мій лист?
— Лист?
— Я… — дівчина глянула на стіл. — Під ось цим стосом книг, Ваша Світлосте.
Служник миттю відсунув книги вбік. Напевно, паршмени поклали їх на папір, самі цього не помітивши. Здійнявши брову, Джасна взяла лист, а Шаллан похапцем розщібнула портфель і сховала сфери у гаманець. А потому вилаяла себе за цю похапливість, позаяк не мала більше чого робити, окрім як стояти, чекаючи, доки Джасна закінчить читати.
— Це правда? — запитала Джасна, піднімаючи погляд від аркуша. — Ти здобула освіту самотужки?
— Так, Ваша Світлосте.
— Що ж, це вражає.
— Дякую, Ваша Світлосте.
— І твій лист — удалий хід. Ти правильно припустила, що я дам відповідь на письмове звернення. Ти продемонструвала вміння володіти словом, а риторика листа доводить твою здатність мислити логічно й підбирати влучні аргументи.
— Дякую, Ваша Світлосте, — мовила Шаллан, відчуваючи ще один приплив надії, змішаної з утомою. За останні кілька годин її нерви аж надто часто смикали взад-вперед, немов канат на змаганні з перетягування.
— Тобі слід було залишити для мене цю записку й піти ще до мого повернення.
— Але тоді вона б загубилася під стосом книг.
У відповідь Джасна здійняла брову, немов показуючи, що не любить, коли її виправляють.
— Що ж, гаразд. Життєві обставини окремої людини і справді важливі. У твоєму конкретному випадку вони не можуть слугувати виправданням за брак знань з історії та філософії, але я виявлю поблажливість. Ти отримаєш дозвіл повторно звернутися до мене пізніше, а це привілей, з якого ще ніколи не користувалася жодна претендентка на мою опіку. Щойно отримаєш достатню підготовку з цих двох предметів, прибудеш до мене знову. І якщо виявиш достатні успіхи, я прийму тебе.
У Шаллан обірвалося серце. Пропозиція Джасни й справді була щедрою, але щоби задовольнити її вимоги, знадобляться роки навчання. До того часу Дім Давар упаде, його землі розділять між кредиторами, а братів і її саму позбавлять титулу та, вірогідно, продадуть у рабство.
— Дякую, Ваша Світлосте, — сказала Шаллан, вклоняючись.
Принцеса кивнула, даючи зрозуміти, що питання вичерпане. Шаллан залишила її, тихо пройшла по коридору й смикнула за шнур дзвінка, викликаючи ліфтерів.
Джасна — ні багато ні мало — пообіцяла прийняти її пізніше. Для більшості претенденток це була би величезна перемога. Навчання у Джасни Холін, яку багато хто вважав найталановитішою серед учених-сучасниць, забезпечило б Шаллан осяйне майбутнє. Вона би дуже вдало вийшла заміж — напевно, за сина великого князя, — і перед нею би відкрилися двері до нових соціальних кіл. Власне, якби в Шаллан було доволі часу, щоби вчитись у Джасни, сама лишень престижність такого зв’язку з принцесою Холін могла би виявитися достатньою, щоб урятувати її родину.
Якби ж.
Зрештою Шаллан вийшла з Конклаву. Воріт перед будівлею не було — лише колони біля входу до її роззявленої пащі. Вона здивувалася, помітивши, що вже сутеніло. Дівчина стомлено спустилася великими сходинками й звернула на вужчу й більш доглянуту бокову доріжку, де вона нікому не заважала. Уздовж алеї тяглися невисокі пасма декоративної сланцекірки, і деякі її види випустили свої схожі на віяла вусики, які погойдував вечірній вітерець. Кілька життєкузьок, що нагадували світні зелені порошинки, ліниво перепурхували з гілки на гілку.
Шаллан сперлася спиною на одну з цих кам’янистих рослин, і та відразу ж втягнула й заховала свої вусики. З цього місця їй було видно весь Харбрант, вогні якого світилися внизу, немов вогненний каскад, що струмував униз по схилу стрімчака. У неї та її братів залишався єдиний вихід — втеча. Покинути напризволяще родинний маєток у Джа Кеведі й шукати притулку. Але де? Хіба ж залишалися ще старі союзники, яких її батько не відштовхнув?
А ще той дивний набір мап, який вони знайшли в його кабінеті. Що він означав? Батько рідко коли відкривав дітям свої плани. Навіть його радники знали дуже небагато. Геларану, її найстаршому братові, було відомо більше, проте він зник понад рік тому, і батько оголосив його мертвим.
Як і завжди, від згадки про батька їй стало недобре, і груди стиснув біль. Вона піднесла вільну руку до голови, відчувши раптове знесилення від усієї серйозності ситуації, в якій опинився Дім Давар, її ролі в цій ситуації та тієї таємниці, яку вона зберігала, ховаючи за десятьма ударами серця.
— Агов, панянко! — пролунав чийсь голос. Вона обернулась і з подивом побачила Ялба, котрий стояв на скелястому пагорку недалеко від входу до Конклаву. Група чоловіків у формі вартових сиділи довкола нього.
— Ялб? — приголомшено витиснула із себе Шаллан: він уже давно мав повернутися на корабель. Вона швидко наблизилася до нього й стала під невисоким виступом оголеної породи. — Чому ти все ще тут?
— Та, — сказав він, усміхаючись, — я ось прилаштувався грати в кабер із цими чесними й достойними панами з міської варти. Зметикував, що стражі правопорядку навряд чи мене обмахлюють, тож ми затіяли джентльменську гру, допоки я чекав.
— Але ти не повинен був чекати.
— Вигравати у цих добродіїв вісімдесят світлоскалок мене теж ніхто не примушував, — зі сміхом відказав Ялб. — Але я зробив і те, і друге!
Чоловіки, які сиділи довкола нього, виглядали куди менш життєрадісними. Їхня форма — лицарські плащі жовтогарячого кольору, підперезані білими крамними поясами.
— Що ж, гадаю, мені саме час вести вас назад на корабель, — мовив Ялб, знехотя ховаючи сфери, що купкою лежали біля його ніг. Вони переливалися різноманітними відтінками. Світло було слабким — там були самі лише світлоскалки, — проте це був неймовірний виграш.
Шаллан відступила, і Ялб зістрибнув з пагорка. Його партнери запротестували, та він жестом вказав на Шаллан:
— Ви що, хочете, щоб я дозволив світлоокій жінці її суспільного стану самій добиратися на корабель? А я був гадав, що ви — люди честі!
Протести стихли.
Ялб придушено хихикнув сам до себе, вклонився Шаллан і повів її далі вздовж алеї. Його очі блищали.
— Прародителю бур, ну й сміхота: залишив законників без штанів. Щойно ця чутка розповзеться містом — і в усіх портових генделиках мені наливатимуть за рахунок закладу.
— Тобі не слід грати в азартні ігри, — сказала Шаллан, — не слід намагатися вгадати майбутнє. Я дала тобі ту сферу не для того, щоби ти змарнував її на такі безпутства.
Ялб засміявся:
— А хіба ж це азартна гра, якщо наперед знаєш, що виграєш?
— Ти махлював? — нажахано прошипіла вона, оглядаючись на вартових, які знову посідали, збираючись продовжити гру при світлі сфер, розкладених на каменях перед ними.
— Не треба так кричати, — тихо проговорив Ялб. Однак скидалося на те, що він був дуже вдоволений із себе. — Пошити в дурні чотирьох вартових — це вам не абищо. І досі не віриться, що я це зробив!
— Ти розчарував мене. Так поводитись не годиться.
— Ще й як годиться, якщо ти моряк, юна панно, — стенув той плечима. — Вони від мене саме цього й чекали. Слідкували за кожним моїм рухом, немов приборкувачі небесних мурен, — а як же інакше? Адже справа була не в картах: вони намагалися збагнути, як саме я махлюю, а я намагався не дати їм вивести мене на чисту воду. Ох, попсували би вони мені шкіру, якби вчасно не з’явилися ви!
Однак було схоже, що така перспектива його не надто лякала.
О цій порі дорога до порту й близько не була такою запрудженою, як раніше, проте довкола все ще снувала напрочуд велика кількість людей. Вулиця освітлювалася масляними ліхтарями — бо сфери швидко потрапили б у чийсь гаманець, — але багато перехожих мали з собою сфероліхтарики, заливаючи бруківку веселкою кольорового світла. Люди були майже як спрени — кожен окремого кольору — і рухалися хто куди.
— То як, молода панно? — запитав Ялб, обережно ведучи її через людський потік. — Ви й справді хочете повернутися? Я ж бо сказав те, що сказав, лиш би виплутатися з тієї гри.
— Так, я дійсно хочу назад на корабель.
— А як справи з вашою принцесою?
— Наша зустріч… не дала сподіваних результатів, — скривилася Шаллан.
— Вона не прийняла вас? Та що з нею таке?
— Хронічне всезнайство, гадаю. Вона досягла такого успіху в житті, що тепер висуває нереальні вимоги до інших.
Ялб нахмурився, допомагаючи Шаллан оминути групу гульвіс, котрі, спотикаючись, пленталися по дорозі. Чи не зарано було для таких розваг? Ялб випередив її на кілька кроків, тоді повернувся і попрямував задом наперед, весь час поглядаючи на неї.
— Але ж це якесь безглуздя, панянко. Чого ж їй іще може кортіти, якщо не вас?
— Очевидно, куди більшого.
— Але ж ви — сама досконалість! Даруйте, що кажу вам це прямо в обличчя.
— Це тому, що ти йдеш задом.
— Зате повторюю без задньої думки: ви, панянко, виглядаєте хоч куди — з якого боку не подивись.
Вона мимоволі всміхнулася. Матроси капітана Тозбека були про неї аж надто високої думки.
— З вас би вийшла ідеальна підопічна, — вів далі Ялб. — Гарна, шляхетна, з вишуканими манерами і таке інше. Мені не надто до душі ваша думка про азартні ігри, але цього варто було очікувати. Бо ж яка пристойна жінка через це не сваритиметься?! Це все одно, якби сонце перестало світити чи море побіліло.
— Або Джасна Холін усміхнулася.
— Точно! У будь-якому разі ви просто бездоганна.
— Ти дуже люб’язний.
— Але ж це правда, — сказав він і зупинився, вперши руки в боки. — То, значить, на цьому й усе? Ви збираєтесь здатися?
Вона спантеличено глянула на нього. Той стояв серед метушливої вулиці, облитий жовтогарячим світлом ліхтаря, що падало зверху: руки в боки, білі брови тайлена звисають уздовж щік, із розхристаного жилета виглядають голі груди. У маєтку її батька такої пози не наважувався прибрати жоден громадянин — хоч якого високого рангу.
— Але ж я зробила все можливе, щоб переконати її, — відказала Шаллан, заливаючись рум’янцем. — Пішла до неї вдруге, і вона знову відмовила мені.
— Дві спроби, так? Коли граєш у карти, треба обов’язково зробити й третю. Вона найчастіше виявляється виграшною.
Шаллан нахмурилася:
— Але ж це неправда. Закони ймовірності та статистики…
— Я мало що петраю в математиці, побий її грім, — мовив Ялб, схрестивши руки на грудях, — але дещо тямлю в Пристрастях. Виграш приходить саме тоді, коли він конче потрібен — ось у чім річ.
Пристрасті. Поганське марновірство. Проте Джасна говорила те саме й про охоронні ґліфи, тож, напевно, усе залежить від того, з якого боку глянути.
Спробувати втретє… Шаллан здригнулася від самої думки про те, яким гнівом спалахне Джасна, якщо потурбувати її ще раз. Не випадало сумніватися, що вона візьме назад свою пропозицію щодо навчання у неї в майбутньому.
Але ж Шаллан усе одно ніколи не зможе скористатися нею. Це ніби скляна сфера, всередині якої немає самоцвіту. Гарненька дрібничка, яка нічого не варта. Тож чи не краще було натомість скористатися з останнього шансу посісти місце, якого вона потребувала негайно?
Нічого не вийде. Джасна висловилася чітко й недвозначно: поки що Шаллан бракує знань.
Поки що бракує знань…
У голові Шаллан спалахнула ідея. Приклавши захищену руку до грудей, вона стояла посеред дороги, зважуючи всю зухвалість свого задуму. Найімовірніше, її вишпурнуть із міста на вимогу Джасни.
З другого боку, якщо вона повернеться додому, не вичерпавши всіх можливостей, то чи стане їй духу глянути братам у вічі? Вони залежали від неї. Уперше в житті вона була комусь потрібна. Ця відповідальність спонукала її до дії. І лякала її.
— Мені би розшукати торговця книгами, — мимоволі проговорила вона, і її голос ледь затремтів.
У відповідь Ялб звів брову.
— Третя спроба — найчастіше виграшна. Як гадаєш, ти зможеш знайти для мене торговця книгами, чия крамниця ще відкрита о цій порі?
— Харбрант — велике портове місто, панночко, — відповів той зі сміхом. — Крамниці тут відкриті допізна. Просто почекайте на мене тут.
Він ринувся у вечірній натовп, залишивши її в тривожному очікуванні та з невисловленим протестом на вустах.
Зітхнувши, вона скромно присіла на кам’яний цоколь ліхтарного стовпа. Там мало бути безпечно. Вона бачила інших світлооких жінок, котрі проходили вулицею, хоча нерідко їх несли в паланкінах чи везли в уже знайомих їй маленьких ручних візках. Час від часу вона навіть бачила справжні екіпажі, хоча лише дуже багаті люди могли дозволити собі тримати коней.
За кілька хвилин, немов матеріалізувавшись нізвідки, з натовпу вискочив Ялб і заклично махнув їй рукою. Вона підвелася й поспішила до нього.
— Може, візьмемо візника? — запитала Шаллан, йдучи за ним у напрямку широкого провулка, що вів кудись убік по схилу, на якому стояло місто. Ступала вона обережно: її спідниця була досить довга, і дівчина боялася подерти поділ об каміння. Оторочку на ній неважко було замінити, проте Шаллан не могла дозволити собі марнувати сфери на такі витребеньки.
— Нє-є, — відповів Ялб, — це зовсім поруч.
Він вказав рукою кудись углиб іще однієї бічної вулиці. На ній стояла ціла низка крамниць, що здиралися крутим схилом угору, і над входом до кожної з них красувалася вивіска з диґліфом, що означав «книга». Причому ґліфи, які утворювали його, нерідко бували ще й стилізованими під те, що позначали, щоб неписьменні слуги, котрих відправили по покупки, могли без проблем їх розпізнати.
— Торговці однаковим товаром чомусь люблять триматися купи, — пояснив Ялб, потираючи підборіддя. — Дурість, як на мене, та, видно, гендлярі — вони як риби: де клюнула одна, там і решту лови.
— Те саме можна сказати про ідеї, — мовила Шаллан, рахуючи. Шість різних крамниць. Вітрини кожної були залиті Буресвітлом — рівним і холодним.
— Третій зліва, — сказав Ялб, указуючи рукою. — Торговця звати Артмирн. За моїми даними, він найкращий.
Це було тайленське ім’я. Схоже, Ялб розпитував своїх земляків, і ті направили його сюди.
Дівчина кивнула морякові, і вони помалу видряпалися крутою кам’янистою вулицею, діставшись до магазину. Ялб не став заходити: вона помітила, що багато хто з чоловіків почувався ніяково, щойно справа доходила до книжок і читання — навіть ті, хто не визнавав воринізму.
Вона протиснулася крізь двері — масивні, дерев’яні, з двома кришталевими панелями — й опинилася в теплій кімнаті, не знаючи, чого очікувати. Шаллан ніколи не ходила до крамниці, щоби що-небудь купити: або посилала слуг, або торговці приходили до неї.
Приміщення виглядало дуже привабливо. Два великі, зручні крісла стояли біля каміна, довкола палаючих головешок якого танцювали вогнекузьки. Підлога була дерев’яною. Суцільне дерево — без жодних швів між дошками. Напевно, її створили за допомогою Душезаклинача просто з кам’яного фундаменту. Що ж, і справді на широку ногу.
У задній частині кімнати за прилавком стояла жінка. На ній були вишита спідниця й блузка, а не глянсувата шовкова сукня-хава, яку носила Шаллан. Хоч та й була темноокою, та гроші в неї явно водилися. У воринському королівстві вона б належала до першого чи другого нану. У тайленів був власний табель про ранги. Вони хоча б не були цілковитими язичниками: з повагою ставилися до кольору очей, а захищена рука жінки була затягнута в рукавичку.
Книжок там було небагато. Кілька на прилавку й одна на пюпітрі біля крісел. На стіні цокав годинник, до якого знизу було підвішено з дюжину мерехтливих срібних дзвоників. Кімната радше справляла враження чиєїсь домівки, ніж крамниці.
Жінка сунула в книжку закладку і всміхнулася до Шаллан. Улеслива, нав’язлива посмішка — ледь не хижа.
— Прошу, Ваша Світлосте, сідайте, — сказала вона, махнувши рукою в сторону крісел.
Її довгі білі брови тайленки були звиті й звисали з обох боків обличчя, наче буклі зачіски.
Шаллан несміливо сіла, а жінка задзвонила у дзвоник, захований під прилавком. Незабаром до кімнати перевальцем зайшов огрядний чоловік, убраний у жилет, який, здавалося, от-от мав луснути під натиском черева. Його волосся вкривала сивина, а брови були зализані назад, за вуха.
— Ах, — сказав він, сплеснувши пухкими руками, — мила юна панно. Ви шукаєте цікавий роман? Таке собі, знаєте, легке чтиво, щоб заповнити жорстокі години розлуки з утраченим коханням? Чи, може, книгу з географії, що містила би детальний опис екзотичних країв?
Він звертався до Шаллан її рідною веденською, але в тоні вчувалася певна поблажливість.
— Я… Ні, дякую. Мені потрібна розлога добірка книг з історії та три праці з філософії, — вона задумалася, намагаючись пригадати імена, які згадувала Джасна. — У вас є Плаціні, Ґабратін, Юстара, Маналіне та Шаука-дочка-Гасвета?
— Нелегкий перелік для такої молодої особи, — зауважив чоловік, кивнувши жінці, яка, напевно, доводилась йому дружиною.
Та зникла в задній кімнаті. Її допомога була необхідною, щойно треба було щось прочитати, адже навіть якщо торговець і сам це вмів, він не став би ображати відвідувачів, займаючись таким неподобством у їхній присутності. Його справою були гроші: у більшості випадків торгівля вважалася чоловічим мистецтвом.
— Але чому така квітка, як ви, панянко, переймається такими темами? — запитав продавець, опускаючись у крісло навпроти неї. — Чи не можу я зацікавити вас милою романтичною історією? Моя крамниця якраз спеціалізується на них. Молоді дами з усього міста звертаються до мене й завжди знаходять тут найкращий вибір.
Його тон дратував Шаллан. Їй і так було неприємно усвідомлювати, що вона — гіперопікувана дитина. Невже існувала гостра необхідність іще й нагадувати їй про це?
— Романтичною історією? — повторила вона, тримаючи портфель ближче до грудей. — А чого ж, непогана ідея. Чи не знайдеться у вас раптом примірничка «Ближче до вогню»?
Торговець закліпав очима. «Ближче до вогню» була написана від імені чоловіка, який повільно сповзає у божевілля, ставши свідком голодної смерті власних дітей.
— А ви впевнені, що бажаєте чогось аж настільки… хм… амбітного?
— А ви вважаєте амбіції аж такою неналежною для молодої жінки річчю?
— Ні, ну що ви, аж ніяк, — він знову всміхнувся — тією густо намазаною, зубатою посмішкою, якою часто всміхаються гендлярі, намагаючись улестити клієнта. — Бачу, що ви — дама з перебірливим смаком.
— Саме так, — твердо вимовила Шаллан, хоч її серце злякано тріпотіло. Невже їй судилося вступати в суперечку з кожним зустрічним? — Завжди вимагаю, щоб їжу для мене готували вкрай ретельно, і, трапляється, перебираю харчами, бо мої смакові рецептори дуже чутливі.
— Даруйте. Я мав на увазі, що у вас перебірливий смак щодо книг.
— От чого не куштувала, того не куштувала.
— Гадаю, Ваша Світлість зволить кепкувати з мене.
— Поки що ні. Я ще до пуття й не починала.
— Я…
— Втім, — вела далі Шаллан, — ви мали рацію, порівнюючи розум зі шлунком.
— Але ж…
— Дуже багато хто з нас, — знову перебила вона торговця, — аж надто переймається тим, що кладе собі в рот, і набагато менше — тим, чим наповнює свої вуха й очі. Хіба не так?
Він кивнув, очевидно, не сподіваючись, що відвідувачка дасть йому відповісти і в черговий раз не переб’є. Десь у глибині душі Шаллан відчувала, що дозволяла собі аж надто багато, та що причиною цього були знервованість і роздратування після зустрічей із Джасною.
Проте в той момент її це не цікавило.
— Перебірливий, — повторила вона, немов пробуючи на смак. — Не впевнена, що можу погодитися з вашим вибором слів. Перебирати означає мати упередження проти чогось, прагнути до винятковості. Та хіба ж можна дозволити собі прагнути до винятковості там, де, навпаки, йдеться про те, щоби щось вкладати? Хоч їжу, хоч думки?
— Гадаю, так, — відповів торговець. — Адже ви сама це щойно сказали.
— Я сказала, що ми маємо вдумливо обирати те, що читаємо чи їмо. Та я не говорила про винятковість. Скажіть, що, на вашу думку, станеться з людиною, яка їсть лише солодощі?
— Мені це добре відомо, — відказав той. — У моєї своячки час від часу трапляються розлади травлення саме з цієї причини.
— От бачите, це тому, що вона аж надто перебірлива. Щоб залишатися здоровим, тіло потребує багато різної їжі. А розуму потрібні багато різних ідей, щоб залишатися гострим. Хіба не правда? А отже, якби я читала лише ті нісенітні любовні романи, якими, на вашу думку, мають обмежуватися мої амбіції, мій розум відчував би ту ж нудоту, що й шлунок вашої своячки. Тож я гадаю, що ваша метафора дуже влучна. Ви розумна людина, пане Артмирн.
На обличчі торговця знову з’явилася посмішка.
— Звісно, — зауважила вона, не всміхаючись у відповідь, — коли з тобою розмовляють зверхньо, це шкодить як розуму, так і шлунку. Тому дуже мило з вашого боку, що ви доповнили свою блискучу метафору ще й таким переконливим наочним прикладом. Ви з усіма відвідувачами так розмовляєте?
— Ваша Світлосте… гадаю, ви сповзаєте в сарказм.
— Кумедно. А я гадала, ніби щодуху мчу до нього та ще й щосили волаю.
Він почервонів і підвівся.
— Піду допоможу дружині.
І спішно вийшов.
Шаллан відкинулася на спинку крісла й усвідомила, що сердиться на себе, бо дозволила своєму роздратуванню вихлюпнутися назовні. Саме від цього її й застерігали гувернантки. Молода жінка повинна ретельніше підбирати слова й думати, що говорить. Нестриманий язик її батька вже й так здобув їхньому дому прикру репутацію. Невже вона прагне її укріпити?
Заспокоївшись, Шаллан насолоджувалася теплом і милувалася танком вогнекузьок, аж доки торговець із дружиною не повернулися, несучи кілька стосів книжок. Чоловік знов опустився в крісло, а жінка, підтягнувши для себе стільця, поклала томи на підлогу, а тоді по одному показувала їх, поки той говорив.
— Що стосується історії, то тут у нас є два варіанти, — проказав торговець, і з його голосу кудись зникли як зверхність, так і дружелюбність. — Ось Ренкальт, «Часи і їхнє проминання» — однотомник, що містить огляд історії Рошару після Ієрократії.
Жінка підняла вгору червоний том у крамній палітурці.
— Я говорив дружині, що ви, ймовірно, будете ображені, якщо запропонувати вам таку поверхову працю, але вона наполягала.
— Дякую, — сказала Шаллан, — я не ображена, проте мені й справді потрібно щось ґрунтовніше.
— Тоді, можливо, вам стане в пригоді «Етернатіс», — мовив він, а жінка підняла блакитно-сірий чотиритомник. — Це філософська праця, у якій розглядається той самий період, та акцент робиться винятково на взаємовідносинах п’яти воринських королівств. Як бачите, це вичерпне дослідження.
Кожен із чотирьох томів був товстим. П’ять воринських королівств? Вона завжди вважала, що їх існує лише чотири: Джа Кевед, Алеткар, Харбрант і Натанатан. Об’єднані спільністю релігії, вони були вірними союзниками впродовж багатьох років після Ренегатства. Яке ж королівство було п’ятим?
Ці томи заінтригували її.
— Я беру їх.
— Чудово, — відказав продавець, і в його очах знову проглянула дещиця колишнього блиску. — Що стосується перелічених вами філософських робіт, то в нас немає нічого за авторством Юстари. Є по одній праці Плаціні й Маналіне, але обидві вони являють собою збірки уривків із найвідоміших їхніх творів. Мені читали книгу Плаціні — вона досить глибокодумна.
Шаллан кивнула.
— Що ж до Ґабратіна, — вів далі торговець, — то в нас знайшлося чотири різні томи. Ну й ну, але ж і плідним він був! А, і ще є одна книга Шауки-дочки-Гасвета, — його дружина здійняла тоненький зелений томик. — Мушу зізнатися, мені ніколи не читали жодної з її робіт. Я й гадки не мав, що серед шинів трапляються варті уваги філософи.
Шаллан глянула на чотири книги Ґабратіна. Вона й близько не уявляла собі, яка з них була їй потрібна, тож вирішила залишити це питання осторонь, вказавши на дві збірки, згадані першими, і єдиний наявний томик Шауки-дочки-Гасвета. Філософ з далекого Шиновару, де люди жили в багнюці й поклонялися камінню. Чоловік, який майже шість років тому вбив батька Джасни, спричинивши війну проти паршенді в Натанатані, був шином. Убивця в білому — ось як його називали.
— Я беру ось ці три, — сказала Шаллан, — і чотиритомник з історії.
— Чудово! — повторив продавець. — За гуртову покупку я зроблю вам хорошу знижку. Скажімо, десять смарагдових броамів?
Шаллан ледь не задихнулася. Смарагдовий броам був сферою найбільшої цінності й дорівнював тисячі діамантових скалок. Тож десять таких сфер складали суму в кілька разів більшу, ніж вартість її подорожі до Харбранта!
Вона відкрила портфель і зазирнула в свій гаманець. Там залишалося близько восьми смарагдових броамів. Очевидно, їй доведеться взяти менше книг, але які ж потрібніші?
Раптом двері з грюкотом відчинилися. Шаллан аж підстрибнула від несподіванки й здивувалася, побачивши, що там стоїть схвильований Ялб, тримаючи в руці шапку. Він кинувся до її крісла й опустився на одне коліно. Вона була аж надто приголомшена, щоби щось сказати. Чому він такий стурбований?
— Ваша Світлосте, — проказав він, схиливши голову, — мій хазяїн просить вас повернутися. Він обміркував вашу пропозицію. Щиро кажучи, ми можемо пристати на вашу ціну.
Шаллан відкрила було рота, проте оніміла від здивування.
Ялб глянув на торговця.
— Ваша Світлосте, не купуйте в цього чоловіка. Він брехун і шахрай. Мій хазяїн продасть вам набагато кращі книги за вигіднішою ціною.
— Це ще що таке? — насилу видобув Артмирн, підводячись. — Як ти смієш! Хто твій хазяїн?
— Бармест, — Ялб не збирався здаватися.
— То цей пацюк посилає помічника в мою крамницю, щоби переманити мого покупця? Нечувано!
— Вона спочатку прийшла до нас! — гнув своє Ялб.
Шаллан нарешті оговталася від здивування. «Прародителю бур! Та він справжній актор».
— У вас був шанс, — сказала вона Ялбові. — Біжи назад і передай своєму хазяїнові, що я не дозволю, щоб мене ошукали. Я обійду всі крамниці в місті, але знайду розсудливого книготорговця.
— Тоді вам не до Артмирна, — процідив Ялб і сплюнув убік.
Злютований продавець витріщив на нього очі.
— Побачимо, — відказала Шаллан.
— Ваша Світлосте, — звернувся до неї зчервонілий Артмирн, — правда ж, ви не вірите в ці висмоктані з пальця звинувачення!
— А скільки ти збирався з неї здерти?
— Десять смарагдових броамів, — сказала Шаллан, — за ось ці сім книжок.
Ялб зареготав:
— І ви не розвернулися й не пішли геть! Адже ви майже домовилися з моїм хазяїном, а він пропонував вам кращу ціну! Ваша Світлосте, прошу, ходімо зі мною. Ми навіть готові…
— Десять була стартова ціна, — втрутився Артмирн. — Я й не очікував, що вона погодиться, — він перевів погляд на Шаллан. — Звичайно ж, вісім…
Ялб знову засміявся:
— Я впевнений, що в нас є точно такі самі книги, Ваша Світлосте. І б’юсь об заклад, що мій хазяїн віддасть вам їх за два.
Артмирн аж збагрянів і забурмотів:
— Ваша Світлосте, адже ви не потуратимете людині, котрій стало безпардонності послати помічника в чужу крамницю, щоби красти чужих покупців!
— А чому б і ні? — парирувала Шаллан. — Принаймні він був кращої думки про мої розумові здібності.
Артмирнова дружина люто зиркнула на чоловіка, і той почервонів іще дужче.
— Два смарагдові й три сапфірові. Більше скинути я не можу. Якщо шукаєте ще дешевше, йдіть до цього мерзотника Барместа. Але приготуйтеся до того, що в книжках бракуватиме сторінок.
Шаллан завагалася і глянула на Ялба. Той захоплено грав свою роль, кланяючись і плазуючи. Їхні погляди зустрілися, і він неначе стенув плечима.
— Домовилися, — сказала вона торговцю, і з вуст Ялба вирвався стогін. Він вислизнув з крамниці, супроводжуваний прокльонами Артмирнової дружини. Шаллан встала й відрахувала належні сфери — ті самі смарагдові броами, які видобула із захищеного капшука.
Незабаром вона вийшла з крамниці, несучи важку полотняну сумку. Дівчина спустилася крутою вулицею і побачила Ялба, котрий ліниво стояв біля ліхтарного стовпа. Вона всміхнулася, коли той взяв у неї ношу.
— Звідки ти дізнався, скільки насправді коштує книга? — запитала вона.
— Скільки коштує? Книга? — повторив той, завдаючи сумку собі на спину. — І гадки не маю. Я просто змикитив, що він намагатиметься здерти з вас, скільки зможе. Тож попитав у людей по сусідству, хто його найбільший конкурент, і повернувся, щоби допомогти вам зробити того гендляра розсудливішим.
— А що, було настільки очевидно, що я дам себе ошукати? — запитала вона, заливаючись рум’янцем, коли вони якраз виходили з бічної вулиці.
Ялб хихикнув:
— Ну, може зовсім трішки. Так чи інак, а пошити в дурні типчика на подобу цього — розвага не згірша, ніж обмахлювати вартових. Гадаю, ви могли б іще збити ціну: варто було лишень піти зі мною, а дещо пізніше повернутися й дати йому другий шанс.
— Звучить аж надто складно.
— Гендлярі — що найманці, як казала моя старенька хрещена. Єдина різниця в тому, що вони знімуть з тебе голову, проте все одно вдаватимуть друзів.
І це говорив чоловік, який провів вечір, дурячи вартових за грою в карти…
— Що ж, як би там не було, а я тобі дуже вдячна.
— Та нема за що. Було весело, хоч я й досі не можу повірити, що ви заплатили йому такі гроші. Адже це просто в’язка дров. Я ось теж можу назбирати плавнику та нашкрябати на ньому кілька кумедних закарлючок — і що, ви й мені сферами заплатите?
— Боюся, що ні, — відповіла вона, копирсаючись у портфелі, і незабаром видобула звідти малюнок, що зображував Ялба та рикшу. — Але прошу, візьми ось це на знак моєї вдячності.
Ялб узяв аркуш і став під світло ближнього ліхтаря, щоб роздивитися його. Він засміявся, схиливши голову набік. Тоді широко всміхнувся:
— Прародителю бур! Оце так-так. Просто як живий — немов бачу себе в начищеній тарілці. Я не можу прийняти цього, Ваша Світлосте.
— Будь ласка. Я наполягаю.
Шаллан знову кліпнула очима, залишивши Спогад про те, як він стоїть під ліхтарем, обхопивши рукою підборіддя, і роздивляється свій портрет. Вона ще раз намалює його пізніше. Після того, що він для неї зробив, їй дуже хотілося мати його в своїй колекції.
Ялб акуратно вклав малюнок між сторінок книги, підняв сумку й рушив далі. Вони знову були на головній вулиці. Щойно зійшов Номон — середній місяць — і залив місто блідо-блакитним світлом. У батьковому домі їй рідко коли випадала можливість не лягати аж так пізно, проте здавалося, що міщани довкола них навряд чи помічають, котра година. Ну й дивне місто це було.
— То що, назад на корабель? — запитав Ялб.
— Ні, — відповіла Шаллан, глибоко вдихнувши. — Назад до Конклаву.
Він здійняв брову, однак повів її назад. Добувшись туди, вона попрощалася з Ялбом і нагадала йому, щоби забрав малюнок. Він так і зробив і побажав їй успіху, перш ніж поспішити геть від Конклаву, певно, побоюючись зустрічі з вартовими, яких раніше обмахлював.
Шаллан віддала книги служникові, щоби той ніс їх замість Ялба, і пройшла коридором назад до Завіси. Щойно поминувши вишукано прикрашені залізні двері, вона підкликала до себе мажордома.
— Так, Ваша Світлосте? — запитав чоловік. О цій порі у більшості ніш було темно, і служники терпляче повертали томи в безпечне місце за кришталевими стінами.
Струснувши з себе втому, Шаллан порахувала ряди. У ніші Джасни все ще світилося.
— Я би хотіла скористатися ось цією нішею, — відказала вона, вказуючи на балкон, сусідній із принцесиним.
— У вас є вхідний талон?
— Боюся, що ні.
— Тоді вам доведеться орендувати її, якщо ви плануєте користуватися нею регулярно. Дві небомарки.
Зачувши таку ціну, Шаллан здригнулася, проте видобула належні сфери й заплатила. Її гаманці худшали з гнітючою швидкістю. Ліфтери-паршмени підняли її на потрібний ярус, і вона тихо пройшла до своєї ніші. Діставшись туди, дівчина переклала всі сфери, які ще залишалися в неї, до здоровенного кубка, що правив за настільну лампу. Щоби стало достатньо видно, вона змушена була скористатися сферами всіх дев’яти кольорів та всіх трьох розмірів, тож освітлення вийшло строкатим і різнобарвним.
Шаллан нишком глянула поверх перил своєї ніші на сусідній балкон. Джасна сиділа, занурена в роботу, не звертаючи уваги на пізню годину, і її кубок був по вінця наповнений чистими діамантовими броамами. Вони найкраще підходили для освітлення, проте не надто годилися для Душезаклинання, тому не вважалися аж такими цінними.
Шаллан відсахнулася. Із самого краєчка стола в її ніші було місце, де вона могла сидіти, прихована від Джасни стіною, тож там вона й розташувалася. Можливо, їй варто було обрати нішу на іншому ярусі, та вона хотіла наглядати за принцесою. Дівчина сподівалася, що та проведе тут декілька тижнів, заглибившись у дослідження. А це залишало їй досить часу, щоб несамовито взятися за зубріння. Її здатність запам’ятовувати образи та сцени не поширювалася на тексти, проте вона могла заучувати списки й факти зі швидкістю, яку її наставниці вважали вартою подиву.
Вона опустилася на стілець, дістала книги та розклала їх. Тоді потерла очі. Було вже й справді пізно, та не можна було гаяти часу. Джасна сказала, що Шаллан може знову звернутися до неї з клопотанням, щойно заповнить прогалини в своїх знаннях. Що ж, Шаллан збиралася ліквідувати згадані прогалини за рекордно короткий час, а тоді знову постати перед нею. Вона зробить це, коли Джасна збереться залишити Харбрант.
Це була її остання, розпачлива надія — настільки примарна, що більш-менш істотний спротив несприятливих обставин цілком міг зруйнувати її. Глибоко вдихнувши, Шаллан відкрила першу з книг історичного чотиритомника.
— Я ніколи тебе не здихаюся, так? — пролунав тихий жіночий голос.
Та підстрибнула від подиву й ледь не скинула на підлогу книг, повертаючись до дверей. Там стояла Джасна Холін. Темно-блакитна сукня принцеси була розшита сріблом, і в її шовковому полиску відбивалося світло сфер Шаллан. Душезаклинач був прикритий чорною рукавичкою без пальців, щоби приховати яскраві самоцвіти.
— Ваша Світлосте, — мовила Шаллан, піднімаючись і роблячи реверанс із незграбною поквапливістю, — я не хотіла потурбувати вас. Я…
Помахом руки Джасна зробила їй знак замовкнути. Тоді відступила вбік, і до ніші Шаллан увійшов паршмен, несучи стілець. Він залишив його біля столу. Джасна пропливла нішею й опустилася на нього.
Шаллан намагалася збагнути, у якому вона настрої, та емоції цієї жінки неможливо було прочитати.
— Я й справді не хотіла вас турбувати.
— Я підкупила слуг, щоби вони повідомили мене, якщо ти повернешся до Завіси, — з відсутнім виглядом відказала Джасна, беручи зі столу один із томів і читаючи назву. — Не хотіла, щоб мені знову заважали.
— Я… — Шаллан потупила очі й залилася густим рум’янцем.
— Не трать часу на вибачення, — мовила Джасна. Вона виглядала стомленою — навіть більш змученою, ніж Шаллан. Тоді перебрала книги. — Вдала добірка, розумне рішення.
— Насправді мені не надто було з чого обирати, — сказала Шаллан. — Це мало не все, що знайшлось у продавця.
— Гадаю, ти збиралася швидко простудіювати їх? — у задумі запитала Джасна. — І зробити останню спробу вразити мене, перш ніж я залишу Харбрант?
Шаллан повагалася й кивнула.
— Хід конем. Мені варто було накласти часове обмеження на твоє повторне клопотання, — вона окинула дівчину поглядом. — Ти дуже наполеглива й цілеспрямована. Це добре. І я знаю, чому ти так відчайдушно прагнеш стати моєю підопічною.
Шаллан здригнулася. Вона знала?
— У твоєї родини багато ворогів, — вела далі Джасна. — А твій батько — схильний до самітництва. Тобі непросто буде вдало вийти заміж без тактично грамотного альянсу.
Шаллан заспокоїлася, хоча й намагалася не виказувати цього.
— Покажи, що у тебе в портфелі, — попросила Джасна.
Шаллан насупилася, ледь переборюючи бажання присунути його до себе.
— Ваша Світлосте?
Джасна простягла руку.
— Ти пригадуєш, що я говорила щодо повторення своїх слів?
Шаллан неохоче подала їй портфель. Принцеса обережно видобула весь його вміст, акуратно розклавши в рядочок пензлі, олівці, ручки, флакончик лаку, чорнило й розчинник. Тоді так само впорядковано розташувала на столі стоси паперу, записники й готові малюнки. Потім дістала гаманці, з подивом помітивши, що вони порожні. Глянула на лампу-кубок, прикидаючи, скільки там сфер, і здійняла брову.
Далі взялася проглядати малюнки дівчини. Спочатку ті, що на окремих аркушах, серед яких затримала погляд на власному портреті. Шаллан слідкувала за її обличчям. Що проступало на ньому? Вдоволеність? Подив? Осуд через те, що дівчина провела стільки часу, малюючи матросів і служниць?
Нарешті надійшла черга блокнота, заповненого малюнками рослин і тварин, яких побачила Шаллан за час своєї подорожі. Джасна роздивлялася його найдовше, читаючи кожну замітку.
— Чому ти зробила всі ці ескізи? — зрештою запитала вона.
— Чому, Ваша Світлосте? Ну, тому що… мені цього хотілося.
Дівчина скривилася. Може, їй варто було натомість сказати щось глибокодумне?
Джасна повільно кивнула. Тоді підвелася.
— Я маю у своєму розпорядженні апартаменти в Конклаві, які надав мені король. Збирай свої речі й ходімо туди. Ти виглядаєш втомленою.
— Ваша Світлосте? — запитала Шаллан, встаючи, й одразу ж відчула, як тілом пробігає дрож хвилювання.
Джасна затрималася в дверях.
— Під час першого знайомства я прийняла тебе за провінційну кар’єристку, яка просто прагне використати моє ім’я, щоби поправити свої статки.
— А тепер змінили свою думку?
— Ні, — відказала Джасна. — У тобі безперечно є щось від неї. Проте всі ми занадто різні, кожен несхожий на інших, а про людину багато що можуть сказати речі, які та із собою носить. Висновуючи з цього записника, у свій вільний час ти займаєшся дослідженнями просто заради задоволення. А це вселяє оптимізм. І є чи не найкращим аргументом на твою користь, який ти лише могла б навести. Тож якщо я не можу здихатися твоєї присутності, — вела далі принцеса, — варто хоча б скористатися з неї. Йди і відпочинь. Нам завтра рано вставати. Ми розподілимо твій час між навчанням і допомогою мені у проведенні досліджень.
Сказавши це, Джасна пішла.
Приголомшена Шаллан сиділа, стомлено кліпаючи очима. Вона видобула аркуш паперу й нашвидку нашкрябала подячну молитву, яку збиралася спалити пізніше. Тоді похапцем зібрала книги й подалася шукати служника, щоби послати на «Усолоду вітру» по її багаж.
У неї видався дуже, дуже довгий день. Проте вона виграла. Перший крок було зроблено.
Тепер починалося її справжнє завдання.
9
Геєна
«Десять чоловіків із сяючими Сколкозбройцями стоять перед чорно-біло-червоною стіною», — записано в єсачев 1173 року зі слів одного з наших подвижників, якого підслухали в останні миті його життя — за 12 секунд до того, як він помер.
Те, що Каладіна призначили в команду Четвертого мосту, не було звичайною випадковістю. З-поміж усіх обслуг саме там були найвищі втрати особового складу. Це заслуговувало на увагу ще й тому, що під час однієї-єдиної атаки середньостатистична команда зазвичай втрачала від третини до половини своєї чисельності.
Обіпершись спиною об стіну казарми, Каладін сидів знадвору, під бризками дощу. Не великобурі, а звичайного собі тихого весняного дощику — бідного родича стихій.
Сил сиділа в нього на плечі. Чи нависала над ним. Яка різниця?! Він усе одно не відчував її ваги. Каладін сидів, зсутулившись, звісивши підборіддя на груди, і дивився на западину в землі, яка повільно заповнювалась водою.
Йому варто було би перебратися всередину відведеної їм казарми. Вона була холодною й необладнаною, та все ж захищала від дощу. Але він… нездатен був перейматися. Скільки вже він пробув у команді? Два тижні? Три? Вічність?
Із тих двадцяти п’яти чоловіків, котрі пережили перше у його житті мостонаведення, двадцяти трьох уже не було в живих. Двох із них перевели до інших команд, бо вони зуміли якось підлеститися до Ґаза, проте це їм не допомогло. Залишилися тільки Каладін і ще один чоловік. Двоє з майже сорока.
Особовий склад команди поповнювали новими нещасними, і більшість із них теж гинула. Їх замінювали знову. І багато з тих, хто приходив на заміну, ізнов помирали. Вибирали й переобирали одного командира за іншим. Це мала би бути вигідна посада — той завжди біг там, де було найбезпечніше. Та у випадку з Мостом № 4 вона нічого не давала.
Деякі з вилазок бували не такими й поганими. Якщо алеті випереджали паршенді, мостонавідники не гинули. А якщо вони спізнювалися, то, траплялося, там уже була армія іншого великого князя. І тоді Садеас не допомагав: він розвертав військо й подавався назад до табору. Навіть у разі нещасливої вилазки паршендійські лучники нерідко зосереджувалися на обстрілі окремих команд, намагаючись перебити їх по одній. Бувало, обслуга гинула дюжинами, а Міст № 4 не втрачав жодної людини.
Але таке траплялося рідко. З невідомої причини їхня команда завжди потрапляла під удар. Каладін не завдавав собі клопоту запам’ятовувати імена товаришів. Та й жоден інший мостонавідник цього не робив. А навіщо? Вивчиш чиєсь ім’я, а до кінця тижня один із вас загине. Є всі шанси, що й обидва. А може, і варто їх запам’ятовувати? Тоді йому буде з ким перекинутися словом у Геєні. Вони зможуть згадувати, яким жахливим було життя в команді Четвертого мосту, і підтакувати один одному, що вічні муки куди приємніші.
Він невесело всміхнувся, так само вдивляючись у кам’янисту землю перед собою. Скоро по них прийде Ґаз і відправить на роботу. Драїти сортири, мести вулиці, чистити стайні, збирати каміння. Куди завгодно, лиш би менше думали про свою долю.
Він так і не знав, за що вони воюють на цих — побий їх грім — плато. Не обійшлося тут без тих великих коконів-хризалід. Не інакше, як всередині у них самоцвіти. Але як це пов’язане з Пактом помсти?
Поруч лежав іще один мостонавідник — молодий веден із біляво-рудуватим волоссям — і дивився в небо, що обпльовувало його. Дощова вода збиралася в кутиках карих очей, а тоді збігала по обличчю. Він не моргав.
Утекти вони не могли. З їхнього табору вийшла би цілком пристойна в’язниця. Мостовій обслузі дозволялося ходити до маркітантів, щоб витратити свої жалюгідні заробітки на дешеве вино та повій, але категорично заборонялося полишати табір. Його периметр надійно охоронявся. Почасти це робилося для того, щоби віднадити солдатів з інших таборів: коли армії контактували, це неминуче породжувало суперництво. Та головним завданням караульних було не дати мостонавідникам і рабам розбігтися.
Чому? Чому все це мало бути таким жахіттям? Та ще й настільки безглуздим. Чому б не дозволити кільком мостонавідникам бігти попереду, прикриваючи решту щитами? Адже це захистило би від стріл. Він запитав, і йому відповіли, що це занадто їх уповільнить. Він запитав знову, і йому сказали, що якщо він не стулить пельку, його виставлять біля ганебного стовпа.
Світлоокі поводилися так, немов увесь цей розгардіяш був якоюсь грандіозною грою. Якщо й так, мостонавідники не знали її правил, достоту як фігурки на дошці не мають навіть приблизного уявлення про обрану гравцем стратегію.
— Каладіне? — звернулася до нього Сил, спускаючись нижче й сідаючи йому на ногу, все ще у подобі дівчини в довгій сукні, поділ якої перетворювався на імлу. — Каладіне? Ти мовчиш уже не перший день.
Зсутулившись, він так само дивився в нікуди. Існував один вихід. Можна було піти до найближчої від табору прірви. Правилами таке суворо заборонялося, та караульні заплющували на них очі. Вважалося, що це єдина милість, на яку заслуговують мостонавідники.
Жоден із тих, хто проходив цією стежкою, не повертався.
— Каладіне, — промовила Сил тихим, стривоженим голосом.
— Мій батько колись казав, що на світі є два типи людей, — хрипко прошепотів Каладін, — ті, що забирають життя, і ті, що їх рятують.
Сил насупилася, схиливши голову набік. Такі розмови збивали її з пантелику: вона не сприймала абстрактних понять.
— Раніше я думав, що він помилявся. Гадав, що існує й третя група: ті, хто вбиває, щоби врятувати, — продовжив він, похнюпившись. — Я був дурний. Є третя група, та ще й немаленька. Але не така, як я вважав.
— Яка група? — запитала вона, наморщивши чоло, і сіла йому на коліно.
— Люди, які існують для того, щоб їх урятували чи вбили. Група посередині. Ті, що не можуть нічого іншого, окрім як померти чи потрапити під захист. Жертви. І я серед них.
Піднявши голову, він окинув поглядом мокрий складський двір. Теслярі порозходилися, накривши необроблений матеріал брезентом і забравши інструменти, що могли поіржавіти. Казарми мостонавідників тяглися вздовж західної та північної околиць складу. Команда Мосту № 4 була розміщена дещо осторонь від решти, немов невезіння — украй заразна хвороба. Небезпека контактного інфікування, як сказав би Каладінів батько.
— Ми існуємо, щоб загинути, — промовив Каладін. Змигнувши очима, він кинув погляд на кількох інших членів обслуги Четвертого мосту, котрі байдужливо сиділи під дощем. — Якщо ми вже не мертві.
— Не можу тебе таким бачити, — сказала Сил, снуючи навколо Каладінової голови, поки його команда втягувала на склад колоду. Паршенді нерідко підпалювали найбільш віддалені стаціонарні мости, тож інженери й теслярі великого князя Садеаса без роботи не сиділи.
Колишній Каладін, напевно, здивувався б, чому армії не спрямовували належних зусиль на те, щоб захистити мости.
«Щось тут не те! — підказував йому внутрішній голос. — Ти упускаєш якусь деталь цієї головоломки. Вони марнують ресурси й життя мостонавідників. Схоже, їх зовсім не турбує необхідність просування вперед чи масованої атаки на паршендійські позиції. Вони просто сходяться в поодиноких битвах на плато, а тоді повертаються до таборів і святкують. Чому? ЧОМУ?»
Проте він не звертав на цей голос уваги. Той голос належав людині, якої більше не було.
— Колись ти був сповнений сил, — мовила спрен. — Так багато людей дивилося на тебе з повагою та захопленням. Солдати з твого загону. Вороги, з якими ти бився. Інші раби. Навіть деякі світлоокі.
Наближався час обіду. Після нього він міг поспати, доки командир не дасть копняка й не відправить на пообіднє несення служби.
— Я спостерігала, як ти б’єшся, — вела далі Сил. — Хоч і заледве пригадую це. Мої спомини про той час розпливчасті, наче я дивлюся на тебе крізь суцільну завісу дощу.
Чекай-но. Це щось дивне. Сил причепилася до нього вже після того, як його витурили з армії. Та й то спочатку поводилася як звичайний спрен вітру. Загаявшись, він заробив від доглядача прокльон та удар батогом по спині.
Каладін знову взявся тягти. Мостонавідників, котрі були загайними в роботі, батожили, а тих, котрі були загайними на вилазках, страчували. Із цим в армії було суворо. Відмовишся наступати на паршенді, спробуєш відстати від інших команд — і позбудешся голови. Власне, така доля була уготована лише за цей конкретний злочин.
Існувало багато видів покарання, на які наражався мостонавідник. Могли дати позачерговий наряд на роботу, висікти канчуками, урізати платню. Того, хто надто сильно проштрафився, прив’язували до стовпа чи стіни й залишали там під час великобурі — «виставляли на суд Прародителя бур». Але, власне кажучи, стратити могли лише за одне — за відмову бігти на штурм паршендійських позицій.
Розрахунок був простий: беручи участь у вилазці, мостонавідник міг загинути, та якщо відмовлявся — гинув напевне.
Каладін і його команда підняли колоду й поклали її у штабель до решти, тоді відчепили буксири та знову подалися до дальньої межі складу, де на них чекала нова.
— Ґазе! — гукнув чийсь голос. На краю відведеної обслузі території стояв високий вояк із біляво-чорним волоссям, а за його спиною купчилася групка жалюгідних на вигляд чоловіків. Це був Лареш — один із тих солдатів, які чергували в наметі днювальних. Він привів нових мостонавідників на заміну загиблим.
День був ясний, у небі — ані хмаринки, і сонце припікало Каладінову спину. Ґаз поспішив приймати поповнення, а Каладін та інші якраз рушили в тому напрямку по чергову колоду.
— Ну й здохляки, — сказав Ґаз, оглядаючи новобранців. — З другого боку, якби тут було на що дивитися, їх би сюди й не направили.
— Це точно, — відповів Лареш. — Ось ці десятеро в першому ряду — контрабандисти. Ти знаєш, що треба робити.
Нові мостонавідники були завжди потрібні, але й людської худоби, щоби гнати на забій, ніколи не бракувало. Часто присилали рабів, але не зрідше й злодіїв та інших злочинців з-поміж того наброду, який тінню ходив за табором. Але паршменів — ніколи. Вони були занадто цінні, та ще й доводилися паршенді якоюсь далекою ріднею. Тож краще було, щоб ці трудяги зайвий раз не бачили, як їхніх родичів убивають алеті.
Інколи до мостових команд могли запроторити й солдата. Але тільки коли він скоїв щось нечуване — наприклад, вдарив офіцера. За що в більшості армій вішали, тут відправляли в мостонавідники. Вважалося, що того, хто вціліє після сотні вилазок, повинні відпустити. І навіть ходили чутки, ніби раз чи два таке траплялося. Та, найімовірніше, то були легенди, покликані дати їм хоч крихітну надію на виживання.
Потупивши очі, Каладін та його команда пройшли мимо новачків і взялися кріпити буксири до наступної колоди.
— В обслузі Четвертого мосту бракує людей, — мовив Ґаз, потираючи підборіддя.
— Їх там завжди бракує, — відказав Лареш. — Не турбуйся. Для Четвертого у мене спеціальна поставка, — і кивнув у бік іншої партії поповнення, ще більш різношерстої, що якраз наближалася.
Каладін повільно випрямився. Одним із в’язнів у групі новоприбулих був парубійко, якому заледве виповнилося чотирнадцять чи п’ятнадцять. Низькорослий, худий, кругловидий. «Тіен?» — прошепотів Каладін, ступаючи крок уперед.
Він зупинився й струснув головою. Тіен був мертвий. Але цей новачок із його наляканими карими очима здавався таким знайомим. Каладінові захотілося захистити хлопчину. Оберігати його.
Але… у нього це не виходило. Усі, кого він намагався захистити — від Тіена до Ценна, — зрештою гинули. Тож який сенс?
І він знову взявся тягти колоду.
— Каладіне, — сказала Сил, опускаючись на неї. — Я збираюся полишити тебе.
Він ошелешено закліпав очима. Сил. Полишити його? Але ж… вона останнє, що в нього є.
— Ні, — прошепотів він. Вийшло щось середнє між кумканням і карканням.
— Я намагатимуся повернутись. Але не знаю, що станеться, коли я полишу тебе. Усе це так незвично. У мене дивні спогади. Ні, це навіть не спогади — інстинкти. Й один із них підказує мені, що, полишивши тебе, я можу загубити себе.
— Тоді не йди, — мовив він, жахаючись.
— Мушу, — зіщулившись, відказала вона. — Не можу більше на це дивитися. Я спробую повернутись.
Вона виглядала засмученою.
— Прощавай, — і з цим спурхнула в повітря — немов вихорець прозорих листочків, що опадають.
Заціпенілий Каладін провів її очима.
Тоді знову взявся тягти колоду. А що йому залишалося робити?
Хлопчина, котрий нагадав йому Тіена, загинув у наступній же вилазці.
Вона була дуже нещасливою. Паршенді завчасно зайняли позиції, чигаючи на Садеаса. Каладін штурмував провалля й навіть не здригався, коли довкола падали вбиті. Його гнала вперед не відвага. І навіть не жага того, щоб одна зі стріл нарешті вцілила у нього та поклала всьому край. Він просто біг. Оце й усе, що він робив. Мов камінь, що котиться з гори, чи дощ, що падає з неба. У них нема вибору. І в нього не було. Він був не людиною — річчю, а речі просто функціонують.
Обслуга навела мости щільно в ряд. Чотири команди загинули. Підрозділ Каладіна зазнав критичних втрат і ледь не зупинився.
Навівши міст, Каладін відвернувся. Тепер настилом проходила армія, щоб розпочати справжню битву. Він пошкутильгав назад по плато. За кілька хвилин він знайшов, що шукав. Труп того парубійка.
Вітер торгав його волосся, а Каладін стояв і дивився на тіло. Воно лежало горілиць у невеличкій западині в камені. Він згадав, як уже лежав у схожій вибоїні, тримаючи на руках схожий труп.
Неподалік упав ще один мостонавідник, наїжачившись стрілами. Це був той самий чоловік, котрий пережив першу в житті Каладіна вилазку всі ці тижні тому назад. Він завалився набік і лежав на пласті оголеної породи десь на фут вище за парубійка. Із вістря стріли, що стирчало з його спини, скрапувала кров. Рубінові краплі падали одна за одною і потрапляли в широко відкрите, безживне око хлопчини. З одного боку обличчя збіг невеличкий патьок червоної рідини. Мов пурпурові сльози.
Тієї ночі Каладін, зіщулившись, лежав у казармі та дослухався, як великобуря трощила стіну. Він скрутився калачиком на холодному камені. Надворі перекоти грому розколювали небо.
«Я більше не можу, — подумав він. — Я мертвий усередині, неначе спис прохромив мені шию».
Буря продовжувала свою гнівну тираду. І вперше за рік Каладін відчув, що плаче.
10
Оповідки про лікарів
Кел увірвався в операційну, і крізь відчинені двері разом із ним проникло сонячне світло. У його десять років по ньому вже було видно, що хлопець виросте високий і худий. Він завжди надавав перевагу своєму зменшувальному імені, Кел, перед повним — Каладін. Коротше ім’я більше йому пасувало. «Каладін» звучало немов ім’я якогось світлоокого.
— Вибач, батьку, — сказав він.
Келів батько, Лірін, обережно затягнув ремінь довкола зап’ястка молодої дівчини, прив’язаної до вузького операційного столу. Її очі були заплющені: Кел пропустив момент, коли їй вводили знеболювальне.
— Про твоє запізнення поговоримо пізніше, — відповів Лірін, фіксуючи іншу руку пацієнтки. — Зачини двері.
Кел зіщулився й зробив, що веліли. Вікна були затемнені та забрані віконницями, тож єдиним джерелом освітлення була велика кругляста ємність, наповнена зарядженими Буресвітлом сферами. Кожна із них являла собою броам, і їхня сукупна кількість становила неймовірну суму, отриману в безстрокову позику від градоправителя Гартстоуна. Каганці мерехтіли, а Буресвітло завжди давало рівне сяйво. Це рятувало людські життя, говорив батько Кела.
Схвильований хлопець підійшов до столу. Молода дівчина, Сані, мала лискуче чорне волосся, без єдиного шатенового чи білявого пасемця. Їй було п’ятнадцять, і її вільну руку вкривала подерта, закривавлена пов’язка. Кел скривився, помітивши, як невміло її наклали: скидалося на те, що смугу тканини відірвали від чиєїсь сорочки й нашвидку намотали.
Голова Сані відкотилася вбік, і дівчина пробурмотіла щось крізь наркотичний транс. На ній була лише біла бавовняна сорочка, і її захищена рука залишалася неприкритою. Старші хлопці з містечка розповідали, масно хихикаючи, як їм вдавалося — так принаймні виходило з їхніх слів — підгледіти за дівчатами в самих сорочках, та Кел не розумів причин такого збудження. Він хвилювався за Сані. Він завжди хвилювався, коли хтось бував поранений.
На щастя, рана не здавалася аж надто жахливою. Якби вона загрожувала життю, батько вже розпочав би операцію, а Келова мати — Гесіна — асистувала б йому.
Лірін підійшов до медичної шафки і дістав кілька маленьких прозорих пляшечок. Він був невисокий і, попри відносну молодість, лисів. На ньому були окуляри, які він називав найдорожчим подарунком із усіх будь-коли отриманих. Він рідко коли діставав їх, окрім як для операцій, адже ті були надто цінними, щоби носити кожного дня. А раптом подряпаються чи поб’ються? Гартстоун був чималим містечком, але його віддалене розташування на півночі Алеткару перетворило б заміну окулярів на проблему.
Кімнату утримували в порядку, щоранку миючи полиці та стіл, і кожна річ незмінно лежала на своєму місці. Лірін говорив, що про людину багато чого можна сказати, висновуючи з вигляду її робочого місця. Воно акуратне чи занехаяне? До інструментів виявляють повагу чи залишають їх розкиданими там і сям? На конторці стояв єдиний у містечку фабріаловий годинник. По центру цей маленький пристрій був оснащений циферблатом, посередині якого світився димчастий кварц — його треба було заряджати, щоб годинник ішов. Ніхто в цілому містечку не переймався через хвилини й години більше, ніж Лірін.
Кел підсунув стільчик, щоби залізти на нього й краще роздивитися. Скоро це йому не знадобиться: день за днем він невпинно підростав. Хлопчик уважно оглянув руку Сані. «З нею все буде добре, — сказав він собі, повторюючи батькові слова. — Хірург має зберігати спокій. Хвилюватися — це тільки гайнувати час».
Такої поради було нелегко дотримуватися.
— Руки, — сказав Лірін, не обертаючись, і продовжував готувати інструменти.
Зітхнувши, Кел зістрибнув зі стільчика й поспішив до таза з теплою та мильною водою, що стояв біля дверей.
— Навіщо це потрібно?
Він хотів чимшвидше взятися до роботи, щоб допомогти Сані.
— Мудрість Вісників, — неуважливо відказав Лірін, знову повторюючи повчання, яке Кел мав би вже й запам’ятати. — Спрени смерті та спрени гниття ненавидять воду. Це відлякає їх.
— А Геммі каже, що це дурня, — мовив Кел. — І що спрени смерті дуже-дуже добре вміють убивати людей. Тож чого б це вони злякалися якоїсь там водички?
— Мудрість Вісників перевершувала нашу здатність до розуміння.
Кел скривився:
— Але, батьку, вони демони. Я чув це від того подвижника, який приходив проповідувати минулої весни.
— Це стосувалося Променистих, — різко поправив Лірін. — Ти знову їх переплутав.
Кел зітхнув.
— Вісників послали вчити людство, — вів далі його батько. — Вони повели нас на бій проти Спустошувачів після того, як ми були скинуті з небес. А Променисті — це лицарські ордени, що вони заснували.
— Які були демонами.
— Які зрадили нас, щойно Вісники пішли, — сказав Лірін, здійнявши палець. — І були вони не демонами, а звичайними людьми, у яких виявилося забагато влади й недостатньо розуму. Так чи інак, а ти повинен завжди мити руки. Хоча спренів смерті й не видно, та все ж ти сам бачиш вплив, який це справляє на гнилокузьок.
Кел іще раз зітхнув і зробив, що сказано. Лірін знову підійшов до столу, несучи тацю з маленькими скляними пляшечками й акуратно розкладеними ножами. Його слова не трималися купи: хоча Лірін турбувався про те, щоби син не плутав Вісників із Загубленими Променистими, Кел на власні вуха чув, як його батько висловлював думку, ніби Спустошувачів не існує. Сміховинно. А хто ж іще винен, коли вночі пропадають речі або на врожай нападають черви-копачі?
Решта жителів містечка вважали, що Лірін проводить забагато часу з книжками та хворими, тому-то й став таким дивним. У його товаристві вони почувалися ні в сих ні в тих — а заодно й у синовому. Кел лише починав усвідомлювати, наскільки болісним бувало відчуття несхожості на інших.
Помивши руки, він застрибнув назад на стільчик. І знову почав хвилюватися, хоч і сподівався, що все пройде добре. За допомогою дзеркала батько сфокусував світло сфер на руку Сані, а тоді обережно розрізав імпровізовану пов’язку хірургічним ножем. Рана не загрожувала життю, але рука й справді була скалічена досить серйозно. Коли два роки тому батько розпочинав навчати його, від таких видовищ хлопця нудило. Але тепер він звик до пошматованої плоті.
От і добре. Кел гадав, що це стане йому в пригоді, коли одного дня він подасться на війну, щоби битися за свого великого князя та світлооких.
Три пальці Сані були зламані, а шкіра на руці — розсічена й подряпана. До рани потрапили скіпки та бруд. Середній палець постраждав найбільше: він був роздроблений і неприродно вивернутий, а з-під шкіри стирчали осколки кістки. Кел обмацав його по всій довжині, вивчаючи поламані фаланги та синці на шкірі. Він обережно витер вологою ганчіркою засохлу кров та бруд і вибрав скалки каменя та скабки, доки батько нарізав нитки для зашивання.
— Середній палець доведеться відтяти, правда? — запитав Кел, перетягуючи його джгутом, щоб зупинити кров.
Батько кивнув, і на його обличчі промайнула тінь усмішки. Він чекав, що Кел це зрозуміє. Лірін часто повторював, що мудрий хірург знає, що відрізати, а що лікувати. Якби ще цей середній палець із самого початку належно вправили… а так — тепер його було не врятувати. Пришити його на місце означало би залишити гноїтися та відмирати.
Саму ампутацію проводив батько. У нього була обережна й точна рука. Підготовка хірурга займала більше десяти років, тож мало сплисти ще чимало часу, перш ніж Лірін дозволив би сину взяти до рук ножа. Натомість Кел витирав кров, подавав батькові інструменти й притримував сухожилля, щоб не плуталися, доки той зашивав рану. Наскільки це було в їхніх силах, вони склали поламані кості, працюючи швидко, проте акуратно.
Батько Кела закінчив накладати останній шов, вочевидь задоволений із того, що йому вдалося врятувати інші чотири пальці. Але батьки Сані сприймуть це інакше. Вони будуть зовсім не в захваті від того, що рука їхньої красуні-доньки залишиться понівеченою. Так бувало майже завжди: спочатку спричинений пораненням страх, а тоді злість на лікаря через його неспроможність творити чудеса. Це тому, казав Лірін, що люди в містечку звикли до його наявності. Для них лікування стало рутиною, а не рідкісною перевагою.
Проте батьки Сані були хорошими людьми. Вони зроблять невелике пожертвування Келовій родині — батькам, йому самому та молодшому братику Тіену, — і їм буде за що купити харчів. Здавалося дивним, що вони виживали завдяки нещастю інших. Можливо, почасти саме через це їх не любили інші жителі містечка.
Тоді Лірін узяв маленький розжарений прутик і припік рану в тих місцях, де швів, на його думку, могло виявитись недостатньо. І наостанок змазав усю руку різким на запах лістеровим жиром, щоб запобігти зараженню: цей жир відлякував гнилокузьок навіть краще, ніж вода та мило. Кел обережно наклав чисту пов’язку, стараючись не змістити поламаних фаланг.
Лірін позбувся ампутованого пальця, і Кел трохи заспокоївся. З нею все буде добре.
— Тобі все ще треба працювати над своїми нервами, синку, — м’яко сказав лікар, відмиваючи руки від крові.
Кел потупив очі.
— Не залишатися байдужим — добре, — вів далі Лірін, — але, як і будь-що інше, це може стати проблемою, якщо заважатиме тобі робити операції.
«Бути аж надто небайдужим — проблема? — подумки огризнувся Кел. — А як щодо патологічної безкорисливості, яка не дозволяє брати гроші за роботу?» Однак сказати це вголос він не наважився.
Тепер треба було навести лад в операційній. Скидалося на те, що Кел проводив півжиття, прибираючи в ній, та Лірін не дозволив би йому піти, доки цього не було зроблено. Він хоча б відчинив віконниці, впускаючи потік сонячного світла. Сані не прокидалася: дози зимника лікарського мало вистачити, щоби тримати її непритомною впродовж іще кількох годин.
— То де ти був? — запитав Лірін, і пляшечки з жиром і спиртом, які він розставляв по місцях, дзенькнули одна об одну.
— Із Джамом.
— Джам на два роки старший за тебе, — мовив лікар, — і я сумніваюся, що він охоче проводить час із хлопцями, набагато меншими за нього.
— Батько взявся тренувати його орудувати палицею, — поквапливо проказав Кел, — тож ми з Тіеном ходили подивитися, чому він навчився, — і зіщулився в очікуванні нотації.
Та Лірін і далі робив своє: по черзі протирав кожен ланцет спочатку спиртом, а тоді жиром, як і заповідала стародавня традиція. Він не обернувся до Кела.
— Батько Джама був солдатом в армії ясновельможного Амарама, — обережно додав Кел.
Ясновельможний Амарам! Шляхетний світлоокий генерал, який оберігав спокій північного Алеткару. Кел так хотів побачити справжнього світлоокого, а не старого шкарбана Вістіова. Воїна, чиє ім’я в усіх на вустах, про якого складають легенди.
— Мені відома історія Джамового батька, — мовив Лірін. — Я вже тричі оперував його скалічену ногу — сувенір на згадку про славне солдатське минуле.
— Але нам потрібні солдати. Ти що, хочеш, щоби тайлени зазіхали на непорушність наших кордонів?
— Тайлена — острівне королівство, — спокійно відказав Лірін, — і воно з нами не межує.
— Отже, вони можуть напасти з моря!
— Там здебільшого живуть купці та ремісники. Кожен тайлен, із яким я мав справу, намагався ошукати мене, та це не зовсім те саме, що й загарбання.
Усі хлопці любили розказувати історії про далекі краї. Та в Кела весь час вилітало з голови, що його батько — єдиний житель містечка, котрий належав до другого нану — замолоду побував аж у Харбранті.
— Ну, з кимось же ми воюємо, — не здавався Кел, беручись мити підлогу.
— Так, — помовчавши, відповів його батько. — Король Ґавілар завжди знаходить для нас супротивника. Тут ти маєш рацію.
— Тож нам потрібні солдати, як я й казав.
— Але лікарі потрібніші, — промовив Лірін і, гучно зітхнувши, обернувся від шафки до Кела. — Синку, ти ледь не плачеш щоразу, як до нас доправляють пацієнта, і скрегочеш зубами від хвилювання навіть під час простих процедур. Звідки ти взяв, що зможеш заподіяти комусь біль?
— Я переборю себе.
— Це чиста дурість. Хто втовкмачив тобі в голову ці думки? З якої такої причини тобі закортіло вчитися, як гамселити інших дрючком?
— Заради честі, батьку, — відповів Кел. — Їй-Всемогутній, хто ж складає легенди про лікарів?!
— Діти тих чоловіків і жінок, чиї життя ми рятуємо, — рівним тоном проказав Лірін, дивлячись Келові в очі. — Ось хто розповість про нас. І не легенди, а правдиві оповідки.
Кел почервонів і зіщулився, а тоді знову взявся скребти підлогу.
— На цьому світі є два типи людей, сину, — суворо мовив батько. — Ті, що рятують життя. І ті, що їх забирають.
— А як щодо тих, хто захищає й обороняє? Хто рятує життя, забираючи їх?
Його батько фиркнув:
— Це все одно, що пробувати зупинити бурю, передмухавши її. Сміховинно. Не можна захистити, вбиваючи.
Кел мовчки скріб підлогу.
Зрештою батько зітхнув, підійшов до нього й, опустившись на коліна, став допомагати.
— Перерахуй властивості зимника лікарського.
— Гіркий смак, — миттю випалив Кел. — Через це його безпечніше зберігати, оскільки зменшується ризик помилково вжити в їжу. Висушену рослину треба розтовкти на порох, змішати з олією й давати з розрахунку одна ложка на десять цегломас ваги пацієнта, якому даєш знеболювальне. Спричиняє глибокий сон упродовж близько п’яти годин.
— А як розпізнати хворого на скрипалеву віспу?
— Нервове збудження, — відказав Кел, — спрага, проблеми зі сном і набряки під пахвами.
— Сину, у тебе така світла голова, — тихо мовив Лірін. — Мені знадобилися роки, щоби вивчити те, що ти засвоїв за лічені місяці. Я відкладаю гроші. Коли тобі виповниться шістнадцять, хочу відправити тебе в Харбрант — учитися в справжніх медиків.
Кел відчув приплив збудження. Харбрант? Та це ж у зовсім іншому королівстві! Його батько побував там як кур’єр, проте медичної освіти не здобував. Вчився у старого Вата з Шорсбруна — найближчого населеного пункту, що за бажанням міг вважатися містечком.
— Ти отримав свій дар від самих Вісників, — сказав Лірін, кладучи руку Келові на плече. — І можеш стати в десять разів кращим хірургом, аніж я. Не плекай тих самих дріб’язкових мрій, що й інші. Наші діди-прадіди важкою працею та великими грішми пробивалися до другого нану, щоби ми з тобою були повноправними громадянами й мали привілей подорожувати. Не марнуй цього на вбивства.
Кел завагався, проте незабаром відчув, що згідливо киває.
11
Краплинки
«Троє з шістнадцяти правили, але тепер володарює Розбитий», — записано в чачанан 1173 року зі слів кишенькового злодюжки, хворого на змарноти, за 84 секунди до того, як він помер.
Зрештою великобуря вщухла. Впали сутінки того дня, коли загинув хлопчина і коли його полишила Сил. Каладін натягнув сандалії — ті самі, які зняв із чоловіка з загрубілим обличчям у перший день — і підвівся. Пройшов через напхом напхану казарму.
Ліжок не було: мостонавідника належало забезпечити лише тоненькою ковдрою. Кожен сам вирішував, як скористатися нею, — щоби стало м’якше чи тепліше. Хочеш — відлежуй боки, а не хочеш — мерзни. Оце й увесь вибір. Хоча дехто знаходив своїй ковдрі ще й третє застосування. Нею обмотували голову, наглухо ізолюючи очі, вуха та носи. Грали в піжмурки зі світом.
Проте світ усе одно їх знаходив. У цій грі рівні йому не було.
Надворі лило мов із відра, і все ще дув сильний вітер. На західному обрії спалахували блискавки: туди змістився епіцентр бурі. До «позбувайла» залишалося ще з годину, проте той, хто хотів, уже міг спробувати полишити укриття.
Тобто хотіти вийти назовні у великобурю не бажав ніхто. Проте надійшла та найперша мить, коли зробити це стало безпечно. Блискавка більше не била, а вітер не валив із ніг.
Згорбившись від вітру, Каладін пройшов темним складом деревини. Кругом валялися гілляки, наче кості у лігві білошипника, а шорсткі стіни казарми були обклеєні шаром розмоклого листя. Він брьохав по калюжах. Це так студило йому ноги, що він більше не відчував їх. От і добре — адже вони все ще боліли після денної вилазки.
Хвилі крижаного дощу вирували довкола нього: струмені води стікали з волосся, збігали по обличчю й ховалися в кошлатій бороді. Він ненавидів її — особливо те, як чухмарилося від неї в куточках рота. Бороди — мов ті цуценята сокирогончих. Хлопчики мріяли про той день, коли й собі таке заведуть, навіть не підозрюючи, як сильно воно може дратувати.
— Гуляти зволимо, ваше благороддя? — пролунав голос.
Каладін підняв голову й побачив Ґаза, який зібгався в проході між двома казармами неподалік. І що він шукав під дощем?
А-а, он воно що. До підвітряної стіни однієї з казарм був причеплений невеликий металевий козуб, і звідти лилося м’яке, яскраве світло. Не інакше, як Ґаз залишав там свої сфери, щоб ті підзарядилися під час великобурі, а тепер загодя вийшов забрати їх.
Він ризикував. Навіть прив’язаний у захищеному місці, кошик цілком міг зірвати вітер. Дехто вірив, що тіні Загублених Променистих бродять у бурю, крадучи сфери. Може, це була й правда. Та за часів служби в армії Каладін не раз стикався з тим, як люди отримували поранення, у розпал бурі шастаючи околицями в пошуках сфер. Тож не випадало сумніватися, що марновірство зародилося не без допомоги крадіїв із плоті та крові.
Існували й безпечніші способи зарядити сфери. Міняйли брали тьмяні сфери в обмін на заряджені. Або можна було заплатити їм і зарядити свої власні в одному з їхніх потаємних кубел, що надійно охоронялися.
— Що ти тут робиш? — вимогливо допитувався Ґаз. Цей одноокий недомірок притис свій козуб до грудей. — Якщо ти вкрав чужі сфери, я тебе за ноги підвішу.
Каладін відвернувся від нього.
— Буря на твою голову! Підвішу, якщо й не крав! Не думай, що зможеш утекти: вартові стоять навіть у таку погоду. Ти…
— Я йду до Безодні Честі, — тихо відповів Каладін. Через бурю його голос був заледве чутний.
Ґаз стулив пельку. Безодня Честі. Він опустив свою металеву корзинку й нічого більше не сказав. Людям, які йшли тією дорогою, віддавали щось на кшталт останньої шани.
Каладін продовжив свій шлях внутрішнім двором.
— Гей, вельможне сім’я, — гукнув Ґаз.
Каладін обернувся.
— Залиш сандалії та жилет, — сказав сержант. — Не хочу потім посилати когось униз, щоб забрав їх.
Каладін через голову стягнув шкіряний жилет і жбурнув на землю, здійнявши хмару бризок. Тоді в калюжі опинилися сандалії. На ньому залишилися тільки брудна сорочка та коричневі штани з цупкої тканини — одне й друге зняте з покійника.
Каладін ішов крізь бурю до східної околиці складу. Із заходу долинали низькі перекоти грому. Стежка, що спускалася на Розколоті рівнини, була йому тепер добре знайома. Разом із мостовою обслугою він пробігав у цьому напрямку дюжину разів. Битви траплялися не щодня — може, разів зо три на тиждень, — і не всі команди брали участь у кожній вилазці. Але багато штурмів були настільки спустошливими, настільки жахливими, що мостонавідники залишалися в ступорі й решту днів, майже не реагуючи на зовнішні подразники.
У багатьох з них починалися проблеми з ухваленням рішень. Те саме траплялось із солдатами, які переживали шок на полі бою. Каладін на собі відчув наслідки цього. Навіть рішення прийти до прірви далося йому нелегко.
Але кровоточиві очі того безіменного хлопчини не давали йому спокою. Він не стане змушувати себе пройти через щось подібне знову. Не може.
Каладін дістався до підніжжя схилу. Підхоплені вітром потоки дощу шмагали його по обличчю, немов намагаючись загнати назад до табору. Проте він уперто йшов уперед, простуючи до найближчої прірви — Безодні Честі, як називали її мостонавідники, оскільки саме в цьому місці вони могли ухвалити для себе те єдине рішення, яке ще залежало від них. «Почесне» рішення. Смерть.
Не схоже було, щоби тутешні розколини мали природне походження. Конкретно ця спочатку була вузенькою, але, тягнучись далі на схід, ширшала — і глибшала — у неймовірному темпі. Усього за десять футів від початку вона була вже такою широкою, що перестрибнути її ставало важко. Прикріплені до виступів у скелі, тут висіли шість мотузяних драбин із дерев’яними щаблями, по яких мостонавідники зазвичай спускалися вниз, щоби роздягти трупи тих, хто падав у такі прірви під час вилазок.
Каладін окинув поглядом рівнини, проте через темряву й дощ він мало що побачив. Ні, це місце явно виглядало неприродно. Земля тут була розламана. І тепер ламала людей, що на неї прийшли. Каладін проминув драбини й пройшов трохи далі вздовж краю провалля. Тоді сів, звісивши туди ноги, і задивився вниз. Довкола так само падав дощ, і його краплі пірнали в темну глибину.
Обабіч нього найметкіші з крєм’ячків уже повилазили зі своїх нірок і копошилися довкола, об’їдаючи рослини, що всотували вологу. Лірін колись пояснював, що великобуряні дощі багаті на поживні речовини. Буревартівники з Холінара та Веденара довели, що рослини, які поливалися дощовою водою, випереджали в рості тих, що зрошувалися з річки чи озера. І чому вчені так носяться з відкриттями, що давно відомі нескінченним поколінням селян?
Каладін спостерігав, як краплинки води летіли до забуття на дні розколини. Маленькі стрибуни-самогубці. Тисячі за тисячами. Мільйони за мільйонами. Хтозна, що чекає на них там, у темряві? Її не видно, її не осягнути, доки не долучишся до них. Не зістрибнеш у порожнечу, щоби вітер поніс тебе вниз…
— Ти мав рацію, батьку, — прошепотів Каладін, — неможливо зупинити бурю, передмухавши її. Не можна рятувати одних, убиваючи інших. Нам усім треба стати лікарями. Усім до останньої людини…
Він немовби марив. Але дивним чином його свідомість була ясніша, ніж будь-коли за всі останні тижні. Напевно, так впливала ясність перспективи. Багато хто проводив усе життя, силкуючись зазирнути в майбутнє. Що ж, у його майбутньому нічого більше не було. Тож він оглядався назад, думаючи про батька, про Тіена, про рішення.
Колись його життя здавалося простим. Це було ще до того, як він втратив брата, до того, як його зрадили у війську Амарама. Чи повернувся б Каладін назад у ті наївні дні, якби лишень міг? Чи волів би краще вдавати, що все довкола — просто?
Ні. До свого падіння він ішов не так легко, як ці крапельки. Його тіло вкривалося шрамами. Він бився об стіни, кривавлячи обличчя й руки. Сам того не бажаючи, убивав невинних людей. Ходив поруч із тими, чиї серця чорні, мовби вуглини, і захоплювався ними. Він брався й видирався, спотикався й падав.
І ось де опинився. Сягнув кінця всього цього. Розуміючи незмірно більше, та чомусь не почуваючись мудрішим. Каладін звівся на ноги на краю тієї прірви і відчув, як батькове розчарування нависає над ним, немов грозяні хмари над головою.
Він заніс одну ногу над порожнечею.
— Каладіне!
Цей м’який, але пронизливий голос змусив його завмерти. Тріпочучи вверх-униз у повітрі, крізь дощ, який усе слабшав, до нього наближалася напівпрозора постать. Вона стрімко рвалася вперед, тоді йшла на приземлення, потім знову піднімалася вище, немовби несла щось важке. Каладін опустив ногу назад і простягнув руку. Сил безцеремонно всілася на неї — цього разу в образі небесної мурени, яка стискала в пащі щось темне.
Спрен набула знайомої подоби молодої дівчини. Її поділ майорів на вітрі, звиваючись навколо ніг. У руках вона тримала вузький густозелений листок-трійчатку. Чорнотруйник.
— Що це? — запитав Каладін.
Вона виглядала втомленою.
— А ці штуки важкі! — відказала вона, піднімаючи листок. — Я принесла його для тебе.
Каладін узяв листок двома пальцями. Чорнотруйник. Трутизна.
— Навіщо ти принесла це мені? — різко запитав він.
— Я гадала… — промовила Сил, сахаючись. — Ну, ти тоді так беріг ті інші листочки. А потім загубив їх, коли намагався допомогти тому чоловікові з невільничого каравану. Тож я подумала, що ти дуже зрадієш, якщо я принесу тобі інший.
Каладін ледь не засміявся. Вона й гадки не мала, що зробила, принісши йому листок однієї з найбільш смертоносних отруйних рослин в усьому Рошарі, бо хотіла, щоби він зрадів. Це було сміховинно. І мило.
— Усе пішло шкереберть після того, як ти загубив ті листки, — тихо сказала Сил. — До того ти боровся.
— Я зазнав поразки.
Спрен опустилася на коліна й зіщулилася на його долоні. Імлиста спідниця обвила її ніжки. Краплі дощу проходили крізь її тіло, і воно ледь-ледь брижилося.
— То він тобі не подобається? А я так далеко літала… Заледве не загубила себе. Але я повернулася. Я повернулася, Каладіне.
— Чому? — благально запитав він. — Чому тобі не байдуже?
— Тому що, — мовила вона, схиливши голову набік. — Знаєш, а я слідкувала за тобою. Ще в тій армії. Ти завжди знаходив молодих, недосвідчених новобранців і захищав їх, хоч і сам наражався на небезпеку. Я пам’ятаю. Дуже туманно, та все ж.
— Я підвів їх. І тепер вони мертві.
— Без тебе вони загинули б іще швидше. Ти зробив так, що в армії у них з’явилася родина. Я пам’ятаю їхню вдячність. Вона мене передовсім і привабила. Ти допоміг їм.
— Ні, — відказав він, стискаючи в пальцях чорнотруйник. — Усе, чого я торкаюся, чахне й помирає.
Каладін балансував на краю провалля. Удалині пролунав перекіт грому.
— Усі ці люди в мостонавідній команді, — прошепотіла Сил. — Ти міг би допомогти їм.
— Занадто пізно, — він заплющив очі, згадавши хлопчину, який загинув удень. — Занадто пізно. Я не зміг. Вони мертві. Усі вони помруть, і виходу немає.
— То чому б не зробити ще одну спробу? — її голос був тихий, але чомусь перекривав шум бурі. — Адже гірше не стане.
Мостонавідник мовчав.
— Цього разу ти не можеш програти, Каладіне. Ти ж сам так сказав. Усі вони й так загинуть.
Він згадав Тіена і його мертві очі, що дивилися в небо.
— Зазвичай я не розумію, що ти маєш на увазі, коли говориш, — сказала вона, — у мене думки плутаються. Та якщо ти хвилюєшся, щоби не заподіяти людям шкоди, тобі, гадаю, не варто боятися допомагати мостонавідникам. Хіба їх можна ще більше занапастити?
— Я…
— Ще одну спробу, Каладіне, — прошепотіла Сил. — Будь ласка.
Ще одна спроба…
Скупчені в казармі люди, які й ковдру навряд чи можуть назвати своєю. Налякані бурею. Налякані один одним. Налякані тим, що готує наступний день.
Ще одна спроба…
Він згадав, як оплакував смерть незнайомого хлопчини. Парубійка, якому навіть не спробував допомогти.
Ще одна спроба…
Каладін розплющив очі. Він замерз і змок, але відчував, як усередині нього спалахнув крихітний теплий вогник рішучості. Каладін стиснув руку, розчавлюючи в кулаці лист чорнотруйника, а тоді викинув його в прірву. Й опустив іншу руку, на якій сиділа Сил.
Та схвильовано спурхнула в повітря.
— Каладіне?
Він попрямував геть від провалля, ляскаючи босими ногами по калюжах і необачно наступаючи на гудиння скелебруньок. Схил, яким він недавно спустився, був укритий пласкими, сланцеподібними рослинами, які, наче книжки, порозгорталися назустріч дощу. Їхні «палітурки» з’єднувало мереживно-гофроване червоне й зелене листя. Життєкузьки — малесенькі зелені цятки мерехтливого світла, яскравіші за Сил, але крихітні, мовби спори — танцювали між рослинами, ухиляючись від дощових крапель.
Каладін крокував уверх, а вода стікала мимо нього невеличкими струмочками. Добувшись на вершину, він повернувся до мостового двору. Там усе ще нікого не було, окрім Ґаза, котрий прив’язував на місце розірваний брезент.
Каладін пройшов половину відстані, що розділяла їх, допоки Ґаз помітив його. Жилавий сержант нахмурився:
— Що, ваше благороддя, сили в пупі нема довести справу до кінця? Але якщо ти гадаєш, що я віддам…
Раптом слова змінились муканням, неначе його рот заткнули кляпом: це Каладін ринувся вперед і схопив Ґаза за горло. Сержант здивовано підняв руку, але нападник відбив її та підсік його, зваливши з ніг на кам’янистий ґрунт, від чого в повітря здійнялася хмара бризок. Очі Ґаза широко розкрилися від страху та болю, а сила Каладінового хвату на горлі не давала йому дихати.
— Світ щойно змінився, Ґазе, — сказав Каладін, нахиляючись ближче. — Я знайшов свою смерть на дні того провалля. І тепер тобі доведеться мати справу з моїм мстивим духом.
Корчачись, Ґаз несамовито озирався довкола в пошуках підмоги, якої не було. Каладін завиграшки втримував його на землі. Служба мостонавідника вирізнялася однією особливістю: якщо ти досить довго залишався в живих, то м’язи твої неодмінно міцніли.
Каладін трохи послабив тиск на Ґазову шию, даючи тому вхопити повітря, а відтак нагнувся ще ближче:
— Ми все почнемо спочатку, ти і я. Із чистого аркуша. І я хочу, щоби ти одразу ж дещо затямив. Я уже мертвий. Ти не можеш завдати мені болю. Ясно?
Ґаз повільно кивнув, і Каладін дав йому зробити ще один ковток холодного й вологого повітря.
— Міст № 4 — мій, — вів далі Каладін. — Ти можеш ставити перед нами завдання, але командуватиму я. Сьогодні якраз загинув мій попередник, тож тобі все одно треба шукати когось на його місце. Уторопав?
Ґаз знову кивнув.
— Ти швидко вчишся, — мовив Каладін, даючи сержантові змогу безперешкодно дихати. Він зробив крок назад, і Ґаз несміливо зіп’явся на ноги. У його очах проглядала прихована ненависть. Здавалося, він був чимось стурбований — чимось серйознішим за Каладінові погрози.
— Я хочу припинити виплату свого рабського боргу, — продовжив Каладін. — Скільки заробляють мостонавідники?
— Дві світломарки на день, — відказав Ґаз, спідлоба зиркаючи на нього й потираючи шию.
Отже, платня раба має складати половину цієї суми. Одну діамантову марку. Жалюгідні гроші, та Каладін потребуватиме і їх. Йому також необхідно буде тримати Ґаза на гачку.
— Я отримуватиму свою платню на руки, — мовив Каладін, — але кожна п’ята марка діставатиметься тобі.
Ґаз здригнувся й кинув на нього швидкий погляд при тьмяному світлі затягнутого хмарами неба.
— За твої труди, — додав Каладін.
— Які труди?
— Праведні: адже ти — поглинь тебе Геєна — не плутатимешся в мене під ногами.
Ґаз знову кивнув, і Каладін пішов геть. Йому до болю шкода було витрачати гроші на хабар, але сержант потребував невпинного й послідовного нагадування, чому Каладін повинен залишатися в живих. Одна марка що п’ять днів не надто підходила для такої справи, але для людини, готової ризикнути та вийти надвір у розпал великобурі, лиш би вбезпечити свої сфери, її могло виявитись достатньо.
Каладін попрямував назад до тісної казарми Четвертого мосту й відчинив масивні дерев’яні двері. Усередині скупчилися люди — точнісінько такі, як він їх і залишав. Але щось змінилося. Невже вони завжди виглядали настільки жалюгідно?
Так. Виглядали. Це Каладін змінився, а не вони. Він відчув дивне жамевю, немовби дозволив собі забути — хоча б почасти — останні дев’ять місяців. Немов озирнувся назад крізь час і тепер уважно розглядав чоловіка, яким колись був. Того, котрий усе ще бився — і бився на славу.
Каладін не міг знову стати ним — не міг позбутися шрамів, — проте міг учитися в того чоловіка, як-от новий командир відділення вчився у звитяжних генералів минулого. Каладін Буреблагословенний був мертвий, але Каладін Мостонавідник був його кревним. Багатообіцяльним нащадком.
Каладін підійшов до найближчого скоцюрбленого тіла. Чоловік не спав: хіба ж можна було спати у великобурю? Він зіщулився, коли той опустився на коліна біля нього.
— Як тебе звати? — запитав Каладін, а Сил пурхнула донизу й стала вдивлятися в чоловікове обличчя. Той не міг її побачити.
Він був уже в літах, з обвислими щоками, карими очима та коротко підстриженим, битим сивиною волоссям. Його борода була короткою, а на лобі не стояло тавро раба.
— Як тебе звати? — рішучим тоном повторив Каладін.
— Іди ти в бурю, — відказав чоловік і перевернувся на інший бік.
Каладін завагався, а тоді нахилився ближче й тихо проговорив:
— Слухай-но сюди, друже. Або ти скажеш своє ім’я, або я й далі докучатиму тобі. Продовжиш упиратися, і я витягну тебе в таку бурю надвір і підвішу за одну ногу над прірвою — аж доки не скажеш.
Чоловік озирнувся через плече. Каладін повільно кивнув, витримавши його погляд.
— Тефт, — зрештою сказав той. — Мене звати Тефт.
— От бачиш — і зовсім не страшно, — мовив Каладін, простягаючи тому руку. — А я Каладін. Твій командир.
Чоловік повагався, та все ж потиснув простягнуту руку, розгублено наморщивши чоло. Каладін туманно пригадував його. Він уже провів у їхній команді якийсь час, щонайменше кілька тижнів. А до того входив до іншої групи обслуги. Одним із покарань за порушення мостонавідниками табірної дисципліни було переведення до Мосту № 4.
— Відпочинь, — сказав Каладін, відпускаючи Тефтову руку. — Завтра в нас буде важкий день.
— Звідки ти знаєш? — запитав Тефт, потираючи заросле щетиною підборіддя.
— Тому що ми — мостонавідники, — відповів Каладін, підводячись. — У нас кожен день — тяжкий.
Тефт помовчав, а тоді мляво всміхнувся:
— Келек свідок, що так воно і є.
Полишивши його, Каладін рухався далі вздовж ряду скупчених постатей. Він обходив кожного й штурханами чи погрозами змушував називатися. Жоден не відповів одразу ж. Імена були немов останньою їхньою власністю, якої ніхто не хотів позбуватися задешево, хоч вони й виглядали здивованими — а може, навіть підбадьореними — через те, що комусь було до цього діло.
Він хапався за ці імена, кожне подумки повторював, поводячись із ними так, немов ті були коштовними самоцвітами. Ці імена мали значення. Ці люди мали значення. Каладін міг загинути під час наступної вилазки чи не витримати непосильного навантаження й дозволити Амараму здобути остаточну перемогу. Проте, вмостившись на долівці, щоб обміркувати свій план, він відчув, як, випромінюючи тепло, усередині рівно горить той крихітний вогник.
Це було тепло ухвалених рішень і поставленої цілі. Це була відповідальність.
Коли він сидів, пошепки повторюючи імена мостонавідників, Сил опустилася йому на ногу. Вона виглядала підбадьореною. Веселою. Щасливою. Він же почувався зовсім не так — був похмурим, стомленим і мокрим. Він кутався у відповідальність, яку взяв на себе, — відповідальність за цих людей. Тримався за неї так, як скелелаз, котрий, зависнувши над прірвою, хапається за останній прискалочок.
Він знайде спосіб їх захистити.
Кінець першої частини
Інтерлюдії
Ішикк / Нан Балат / Сет
I-1
Ішикк
Тихо насвистуючи, Ішикк чалапав на зустріч із дивними чужинцями. На плечах у нього лежала жердина, з обох кінців якої звисало по відру. На його занурених у воду ногах були озерні сандалії, а вище — бриджі до колін. Сорочки він не носив. Ну Ралік борони! Справжній чистозерець ніколи не покриває плечей, коли світить сонце. Якщо не отримувати достатньо сонячного світла, то й до хвороби недалеко.
Він насвистував, але не тому, що в нього видався хороший день. Власне, день, який послав Ну Ралік, був ледь не жахливим. У відрах Ішикка плавало лише п’ять рибин, четверо з яких належали до того найменш цінного різновиду, що зустрічався найчастіше. Припливи й відпливи траплялися нерегулярно, немов саме Чистозеро було не в гуморі. Погані близилися дні, ой погані, — це ж ясно, як сонце та приплив.
Чистозеро на сотні миль простягалося в усі сторони, і його скляниста поверхня була ідеально прозорою. У найглибших місцях від мерехтливої гладі до дна було не більше шести футів, але зазвичай тепла, лінива вода сягала лишень до середини литки. У воді аж кишіло маленькими рибками, різноколірними крєм’ячками та схожими на вугрів річковими спренами.
Чистозеро було самим життям. Колись на цю землю зазіхнув король. Села Талес — так називалася його держава, одне з королівств Епохи. Що ж, нехай називають, як хочуть, та Ну Ралік знав, що природні межі були куди важливішими за кордони країн. Ішикк був чистозерцем. Передусім і хай там що. Приплив і сонце тому свідки.
Він упевнено йшов бродом, хоча на дні подекуди траплялися сюрпризи. Приємно теплувата вода хлюпотіла об його ноги трошки нижче колін, і він крокував майже без сплесків. Ішикк пам’ятав, що рухатися треба повільно й обережно, не опускаючи всієї маси тіла на ногу, доки не переконаєшся, що не наступиш на шипогрива чи гострий кам’яний виступ.
Попереду нього склянисту ідилію порушувало селище Фу Абра — групка будівель, що примостилися на сідалах зі схованих під водою брил. Округлі дахи робили їх схожими на скелебруньки, що повиростали з дна, і лише вони порушували гладінь Чистозера на багато миль довкола.
Поряд траплялися й інші люди, які пересувалися тією ж повільною ходою. По воді можна було бігти, але рідко коли з’являлася на те причина. Що могло бути аж таким важливим, щоби поспішати до нього з шумом і бризками?
Ця думка змусила Ішикка похитати головою. Лише чужинці були такими квапливими. Він кивнув Таспіку — смаглявому чоловікові, який порівнявся з ним, тягнучи за собою невеличкого плота. На ньому були складені кілька стосів білизни, яку той, напевно, носив прати.
— Агов, Ішикку, — гукнув сухорлявий чоловік. — Як риболовля?
— Жахливо, — крикнув той у відповідь. — Сьогодні Вун Макак добряче зіпсував мені життя. А в тебе як справи?
— Загубив сорочку, поки прав, — відказав Таспік приємним голосом.
— Ох, таке воно життя. А мої чужинці тут?
— Звісно. Вони в хижі Маїб.
— Дай Вун Макак, щоби вони геть-чисто всього в неї не вижерли, — промовив Ішикк, ідучи далі. — Та ще й не заразили її своїми постійними клопотами на додачу.
— Дай цього сонце і приплив, — хихикнувши, додав Таспік, рухаючись уперед.
Хижа Маїб була майже в центрі селища. Ішикк не міг сказати, чого б це вона захотіла в ній жити. Особисто він проводив більшість ночей на плоту й чудово висипався. На Чистозері ніколи не бувало холодно, хіба що у великобурі, а їх, з Ну Раліковою допомогою, цілком можна було пережити.
Коли вони налітали, води Чистозера стікали в ями й западини, тож треба було просто загнати свій пліт в ущелину між двома кам’яними пасмами та зібгатися під цим прихистком, ховаючись від шалу стихії. Тут бурі були не такими страшними, як на Сході, де вони жбурляли валуни та здували будинки. Ох, і наслухався він розповідей про таке життя! Не дай Ну Ралік, щоби йому колись довелося опинитись у такому жахливому місці.
Крім того, там, напевно, було холодно. Ішиккові було шкода тих, кому доводилося жити в холоді. Чому б їм просто не перебратися на Чистозеро?
«Не дай Ну Ралік», — подумав він, підходячи до хижі Маїб. Якби кожен знав, як добре живеться на Чистозері, то всі вони неодмінно захотіли б жити тут, і тоді не можна було би ступити й кроку, не перечепившись об якогось чужинця!
Він піднявся в приміщення, підставляючи свої литки повітрю. Долівка була досить низькою, щоби її все ще вкривали кілька дюймів води: у чистозерців було так прийнято. Це дозволяло їм почуватися природно, хоча коли вода спадала, будинки іноді осушувалися.
Біля пальців його ніг носилась риб’яча дрібнота. Поширені види, які нічого не варті. Маїб, яка стояла всередині, чаклуючи над казанком рибної юшки, кивнула йому. Це була повна жінка, котра роками полювала на Ішикка, намагаючись заманити його до шлюбу своїми кулінарними талантами. Може, одного дня він і згодиться стати її трофеєм.
Чужинці сиділи в кутку, за столом, який лише вони й могли обрати: трішки вивищеним над долівкою та з підставкою для ніг, щоб нетутешні їх, бува, не замочили. «Ну Раліку мій, ну й дурні! — подумав він із веселим подивом. — Ховаються від сонця в приміщенні, носять сорочки, щоби захиститись від його тепла, і тримають ноги сухими. Не дивно, що в голові у них таке робиться».
Кивнувши Маїб, він опустив відра на підлогу.
Вона глянула на нього.
— Добре порибалив?
— Жахливо.
— Ну що ж, Ішикку, тоді юшка для тебе сьогодні безкоштовна. Це тобі компенсація за прокляття Вун Макака.
— Красно дякую, — відказав він, беручи з її рук паруючу миску.
Жінка всміхнулася. Тепер він був її боржником. Скоро таких мисок назбирається достатньо, і йому доведеться одружитися з нею.
— Там у відрі на тебе чекає колґріл, — кинув він. — Спіймав сьогодні вранці.
На її повнуватому обличчі проступила розгубленість: колґріл — це дуже щасливий улов. З’ївши цю рибу, можна було на добрий місяць забути про болі в суглобах, а інколи ще й заздалегідь дізнаватися за формою хмар, коли у тебе загостюють друзі. Маїб була до колґрілів дуже охоча через болі в пальцях, що послав їй Ну Ралік. Один колґріл вартував двох тижнів юшки, тож тепер вона ставала його боржником.
— Щоб Вун Макак очей із тебе не зводив, — роздратовано пробурмотіла вона, підходячи й заглядаючи у відро. — А він нічогенький. І як би це мені коли-небудь зловити тебе, чоловіче?
— Я рибалка, Маїб, — відказав він, відсьорбнувши юшки: миска мала годящу форму, і пити можна було відразу з неї. — А рибалку нелегко впіймати. І ти це знаєш.
Ішикк пирснув сміхом і підійшов до своїх чужинців, поки Маїб виловлювала колґріла з відра.
Їх було троє. Два з них — темношкірі макабакі, хоч вони були найдивнішими з усіх макабакі, яких він коли-небудь бачив. Один жилавий і широкий у кості, хоча його одноплемінники зазвичай бували мініатюрними й тендітними, та ще й голомозий, наче коліно. Інший був вищий, мав коротке темне волосся, нерозвинені м’язи та широкі плечі. Ішикк подумки називав їх Буркотуном та Хамлом, маючи на увазі їхні особистісні риси.
Шкіра третього була помірно смаглявою — як-от в алетійця. Проте й у ньому проглядало щось не те: розріз очей не такий, як треба, та й акцент був аж ніяк не алетійським. Селайською він говорив гірше за інших двох, і зазвичай мовчав. Хоча виглядав зануреним у думки. Ішикк називав його Мислителем.
«Цікаво, як він заробив той шрам через усю голову», — подумав Ішикк. Життя за межами Чистозера було повне небезпек. Увесь час вíйни, особливо у східному напрямку.
— Ти запізнився, подорожній, — мовив високий, суворий на вигляд Хамло. У нього були статура й вигляд солдата, хоча жоден із трійці не мав при собі зброї.
Ішикк насупився й сів, неохоче витягаючи ноги з води:
— А хіба сьогодні не варлі-день?
— День правильний, друже, — відказав Буркотун. — Але ми домовлялися зустрітись опівдні. Розумієш, про що я?
— Більш-менш так і вийшло, — мовив Ішикк. Ні, ну чесне слово. Кому яке діло до того, котра зараз година? Чужинці. Завжди їм ніколи.
Буркотун тільки похитав головою, і Маїб принесла їм юшки. В усьому селищі лише її хижа чимось віддалено скидалася на трактир. Вона подала Ішикку м’яку матер’яну серветку та чималу чашу вина, намагаючись чимшвидше врівноважити ефект від його рибини.
— Що ж, — мовив Буркотун, — давай заслухаємо твій звіт, друже.
— Цього місяця я побував у Фу Раліс, Фу Намір, Фу Альбаст і Фу Мурін, — сказав Ішикк, відсьорбнувши юшки. — Ніхто не бачив того, кого ви шукаєте.
— А ти ставив правильні запитання? — втрутився Хамло. — Упевнений?
— Ще б пак, — відказав Ішикк, — адже я цим уже Ну Ралік зна відколи займаюся.
— П’ять місяців, — виправив його Хамло, — і то без жодних результатів.
Ішикк стенув плечима:
— А ви хочете, щоби я казки вам розповідав? Вун Макак був би мною вдоволений.
— Ні, друже, казок не треба, — кинув Буркотун. — Ми хочемо чути лише правду.
— Що ж, якраз її я вам щойно і виклав.
— І готовий заприсягтися Ну Раліком, цим вашим божком?
— Цитьте! — зашипів Ішикк. — Не вимовляйте його імені. Ви що, ідіоти?
Буркотун насупився.
— Але ж він ваш бог. Так? Чи це ім’я священне? І його не можна вимовляти?
Але ж і дурноверхими були всі чужинці. Звісно, що Ну Ралік був їхнім богом, але ж кожен із них прикидався, що це не так. Вун Макак — його молодший, злостивий брат — мав думати, що поклоняються йому, бо інакше його брали заздрощі. Про такі речі можна було говорити лише в священному гроті.
— Присягаюся Вуном Макаком, — сказав Ішикк, особливо підкреслюючи це ім’я. — Хай охороняє він мене та проклинає, скільки йому завгодно. Шукав я старанно. Жоден чужинець, схожий на того, що ви описуєте — білоголовий, гострий на язик та з клиноподібним обличчям, — там не з’являвся.
— Інколи він фарбує волосся, — мовив Буркотун, — і змінює зовнішність.
— Я розпитував, згадуючи ті імена, які ви назвали, — відказав Ішикк. — Його ніхто не бачив. Тож тепер я, напевно, міг би знайти рибу, щоб з’ясувати, де він перебуває, — він потер своє щетинисте підборіддя. — Б’юсь об заклад, що товстопузому корту це було би цілком під силу. Хоча мені може знадобитися час, щоби зловити його.
Уся трійця глянула на нього.
— А знаєте, можливо, в усіх цих рибах щось і є, — сказав Хамло.
— Марновірство, — парирував Буркотун. — Ти завжди їх шукаєш, Вао.
«Вао» не було справжнім ім’ям того чоловіка, Ішикк був упевнений, що всі вони користувались вигаданими. От чому він сам попридумував їм імена. Якщо вони збирались називатися фальшивими йменнями, то й він відповість тим же.
— А сам ти, Темпо? — огризнувся Хамло. — Ми не можемо просто собі просторікувати, коли йдеться про…
— Панове, — втрутився Мислитель. Він кивнув у бік Ішикка, який усе ще посьорбував юшку. Усі троє перейшли на іншу мову й продовжили суперечку.
Ішикк слухав у піввуха, намагаючись визначити, якою мовою вони говорили. Він ніколи не мав хисту до інших мов. А навіщо вони йому? Ані ловити, ані продавати рибу це не допомагало.
Він і справді шукав того чоловіка. Чимало попоходив, побував багато де по всьому Чистозеру. Це була одна з причин, чому він не хотів, щоб Маїб його впіймала. Йому довелося б осісти, а це погано позначилося б на улові. Принаймні особливо рідкісних риб.
Він не завдавав собі клопоту цікавитися, навіщо їм здався цей Гойд, хто би він не був. Чужинці завжди шукали щось, чого не могли мати. Ішикк відкинувся назад, бовтаючи у воді пальцями ніг. Ах, яке чудове відчуття! Зрештою вони скінчили свою суперечку. Дали йому ще деякі інструкції, вручили капшук зі сферами й ступили у воду.
Як і більшість чужинців, вони були взуті в чоботи з грубої шкіри, що сягали колін. Бризкаючи водою, трійця пішла до виходу. Ішикк подався за ними, махнувши рукою Маїб і прихопивши свої відра. Він збирався повернутися пізніше, щоби повечеряти.
«А може, варто дозволити їй упіймати мене, — подумав він, знову вийшовши під промені сонця й полегшено зітхнувши. — Ну Ралік свідок, що я старію. Може, й непогано було би розслабитися».
Його чужинці чалапали вглиб Чистозера. Буркотун ішов останнім. Він здавався дуже невдоволеним.
— Гей, Волоцюго, ти де? Що за дурні пошуки… — а тоді додав рідною мовою: — Алаванта камалу кайяна.
І почалапав услід за товаришами.
— Що стосується «дурних», то тут твоя правда, — сказав Ішикк, усміхаючись, а тоді звернув у потрібний йому бік і подався перевіряти верші.
I-2
Нан Балат
Нану Балату подобалося вбивати.
Не людей. Їх — ні. А от тварин — тих він міг убивати.
Особливо маленьких. Він і сам не знав, чого йому від цього кращало, просто так він почувався.
Він сидів на веранді свого особняка, по одній висмикуючи ніжки невеликого краба. Відривати їх було приємно: спочатку легенько тягнув за кінцівку, й істота заклякала. Тоді шарпав сильніше, і вона починала корчитися. Зв’язка натягувалася і, не витримуючи, рвалася з коротким тріском. Краб продовжував сіпатися, а Нан Балат піднімав ніжку вгору, стискаючи тварючку двома пальцями іншої руки.
Хлопець удоволено зітхав: висмикуючи ніжку, він заспокоювався, і болі в його тілі відступали. Тоді кидав її через плече та брався до нової.
Балат не любив розмов про цю свою звичку. Навіть з Ейлітою цього не обговорював. Так йому хотілося — і на тому край. Кожен сам шукає, як не з’їхати з глузду.
Покінчивши з ніжками, він підвівся, спираючись на ціпок, і, виглянувши надвір, окинув поглядом сади Даварів — кам’яні стіни, увиті різними видами ліан. Вони були гарними, хоча по-справжньому їхню красу цінувала лише Шаллан. Ця частина Джа Кеведу — височина на південний захід від Алеткару, перетята горами на кшталт Піків рогоїдів — славилася своїми ліанами. Вони росли всюди: вкривали будинок, обплутували східці. У дикій природі ліани звисали з дерев, увивали кам’янисті пустища й були такими ж всюдисущими, як трава в інших частинах Рошару.
Балат підійшов до краю веранди. Удалині чулися рулади диких співунців, які видавали звуки, шкрябаючи свої гребенясті панцирі. Кожен виконував власний приспів у власному темпі, хоча назвати це мелодіями було важко. Мелодії породжують люди, а не тварини. Та все ж кожен з них і справді був піснею. Інколи здавалося, що вони переспівуються між собою.
Обережно, сходинка за сходинкою, Балат спускався вниз, і ліани, погойдуючись, розповзалися з-під його ніг. З від’їзду Шаллан минуло майже шість місяців. Цього ранку вони отримали від неї звістку по телестилеграфу й дізналися, що та успішно реалізувала першу частину свого плану, ставши підопічною Джасни Холін. А отже, його маленька сестричка — яка до цього ніколи не полишала маєтку — готувалася пограбувати найвпливовішу жінку світу.
Спускатися східцями було для нього гнітюче важко. «Лише двадцять три роки, — подумав він, — і вже каліка». Він усе ще відчував постійний ниючий біль. Перелом був складний, і хірург заледве не вирішив відтяти всю ногу. Напевно, йому варто було би радіти, що такої необхідності все ж не виникло, хоча він і ходитиме з ціпком до кінця своїх днів.
Скрак гралася з чимось на газоні, де вирощували культурну траву, борючись з ліанами. Притиснувши вусики до голови, велика сокирогонча качалася та щось гризла.
— Скрак, — гукнув Балат, шкутильгаючи ближче, — що це там у тебе, дівчинко?
Сокирогонча звела очі на хазяїна й настовбурчила вусики. Двома голосами, що озивалися луною, накладаючись один на одного, вона видала трубний звук і знову повернулася до гри.
«От бісова тварина, — з любов’ю подумав Балат, — ніколи до пуття не слухається». Він розводив сокирогончих ще з юних літ і з’ясував — як і багато хто до нього, — що чим розумнішою була тварина, тим більше схильною до непослуху. Ні, Скрак була вірною, але відмовлялася коритися в дрібницях. Мов мала дитина, що намагається довести свою незалежність.
Підійшовши ближче, він побачив, що Скрак вдалося впіймати співунця. Ця істота завбільшки з кулак за формою нагадувала загострений диск, з ребра якого стирчали чотири верхні кінцівки, що й видобували звуки, шкрябаючи вздовж горішнього боку панцира. Чотирма нижніми кінцівками з протилежної сторони вона зазвичай чіплялася за кам’яну стіну, але Скрак їх уже відгризла. Відірвала й дві верхні, а також примудрилася розколоти панцир. Балат ледь не відібрав у неї здобич, щоб самому відірвати решту, але вирішив, що краще було дати Скрак побавитися.
Та облишила співунця й глянула на Балата, запитливо звівши вусики. Її підтягнуте тіло лиснілося, і, припавши на задок, вона витягнула перед собою всі шість кінцівок. У сокирогончих немає панцира чи шкіри, натомість їхнє тіло вкрите чимось середнім між першим і другим, гладким на дотик та еластичнішим за справжній панцир, але цупкішим за шкіру й утвореним зі щільно з’єднаних пластин. Кутасте обличчя тварини, здавалося, виражало цікавість. Глибокими чорними очима вона уважно дивилася на Балата. Відтак тихо засурмила.
Балат усміхнувся і, нахилившись, почухав сокирогончу за вушними отворами. Тварина притулилася до нього. Вона, напевно, важила стільки ж, як і він. Великі сокирогончі сягали людині до пояса, але Скрак була іншої породи — дрібнішої та прудкішої.
Співунець почав смикатися, і Скрак жадібно накинулася на нього, трощачи панцир своїми сильними зовнішніми жувальцями.
— Скажи, Скрак, я — боягуз? — запитав Балат, опускаючись на лаву. Він відклав убік ціпок й ухопив маленького краба, що ховався на боковій поверхні лави. Його панцир забарвився у білий колір, зливаючись із каменем.
Він підняв тваринку, що гарячково перебирала ніжками. Траву газону спеціально вивели менш полохливою, і вона повизирала зі своїх нірок уже через кілька секунд після того, як він пройшов. Розцвітали інші екзотичні рослини, визираючи зі скойок чи шпаринок у землі, і скоро довкола нього вітер погойдував червоні, жовтогарячі та блакитні пасма. Хоча простір біля сокирогончої залишався голим. Скрак настільки захопилася своєю здобиччю, що навіть культурні рослини сиділи через неї по норах.
— Я не міг податися навздогін Джасні, — сказав Балат, беручись висмикувати краб’ячі ніжки. — Лише жінка могла би підібратися до неї достатньо близько, щоби вкрасти Душезаклинач. Ми це обговорили. Крім того, треба ж комусь залишатися тут, дбаючи про маєток.
Жалюгідні відмовки. Він і справді почувався боягузом. Балат висмикнув іще кілька ніжок, та це не принесло задоволення. Краб був замалим, і вони відривалися надто легко.
— Імовірно, цей план навіть не спрацює, — вів далі він, закінчуючи з ніжками. Дивне враження справляє така істота, коли кінцівок у неї більше нема. Краб був усе ще живий. Хоча звідки це відомо? Без ніжок, якими можна було би ворушити, тварючка здавалася такою ж мертвою, як і камінь.
«Руки, — подумав він, — ми розмахуємо ними, щоби здаватися живими. Ось яка від них користь». Він просунув пальці між половинками краб’ячого панцира і взявся виважувати їх, беручи на злам. Так йому хоча би приємно було відчувати спротив.
Їхня родина була зруйнована. Роками терплячи жорстоку вдачу батька, Аша Джушу погруз у розпусті, а Тет Вікім упав у відчай. Лише Балат залишився неушкодженим. Балат і Шаллан. Батько дав їй спокій і ніколи не зачіпав. Інколи Балат ненавидів її за це, та хіба ж можна по-справжньому ненавидіти когось на подобу Шаллан? Сором’язливу, тиху, тендітну.
«Мені не слід було відпускати її, — подумав він. — Мав знайтися інший шлях». Сама вона нізащо не впорається — напевно, страшенно налякана. Чудом було вже те, що їй вдалося аж стільки зробити.
Він пожбурив половинки краба через плече. «Якби лише Геларан був живий!» Їхній брат — тоді його називали Нан Геларан, оскільки він був найстаршим сином — не раз давав батькові відсіч. Що ж, тепер він, як і батько, мертвий. А після них залишилася сім’я калік.
— Балате! — гукнув чийсь голос. На веранді з’явився Вікім. Здавалося, у молодшого брата минув нещодавній напад меланхолії.
— Що? — запитав той.
Вікім метнувся східцями вниз і спішно попростував до нього, тож ліани — а потому й трава — ховалися від його кроків.
— У нас проблема.
— Наскільки серйозна?
— Я б сказав, достатньо серйозна. Ходімо.
I-3
Тріумф невідання
Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, сидів на дерев’яній підлозі таверни, і лавісове пиво повільно просочувало його коричневі штани.
Брудний, заношений та обтріпаний, його одяг сильно відрізнявся від того простого, проте елегантного білого вбрання, яке він носив понад п’ять років тому, коли вбив короля Алеткару.
Голова опущена, руки на колінах, зброї немає. Він роками не прикликав Сколкозбройця і, здавалося, стільки ж не мився. Сет не скаржився. Якщо виглядаєш наче лайдак, то й довколишні ставляться до тебе як до лайдака. А лайдаків не посилають убивати людей.
— То, кажеш, він виконає все, що ти забажаєш? — запитав один із шахтарів, які сиділи за столом. Його одяг був ненабагато кращий від Сетового: вкритий таким шаром бруду й пилу, що складно було сказати, де закінчувалася брудна шкіра й починалася брудна тканина. Їхня компанія складалася з чотирьох чоловіків із глиняними кухлями в руках. У кімнаті смерділо тванню та потом. Стеля була низька, вікна — і то лише з підвітряної сторони — просто щілинами. Стіл був на живу нитку скріплений кількома шкіряними ременями, позаяк стільниця посередині розкололася надвоє.
Тук, нинішній Сетів господар, поставив свій кухоль на похилий край столу, що просідав під вагою його руки.
— Угу, зробить що завгодно. Гей, курпе, ану глянь сюди.
Сет звів очі. На місцевому бавському діалекті курп означало «дитина». Він звик до таких зневажливих кличок. Хоча йому йшов тридцять п’ятий рік — і сьомий, відколи його оголосили Заблудлим, — однак через властиві шинам великі, круглі очі, невисокий зріст і схильніть до облисіння жителі Сходу твердили, що ті схожі на дітей.
— Встань, — наказав Тук.
Сет підкорився.
— Пострибай.
Сет виконав наказ.
— Вилий Тонове пиво собі на голову.
Сет потягнувся за кухлем.
— Гей, ти! — крикнув Тон, відсовуючи глиняну посудину. — Ану припини! Я ж іще не допив!
— Бо якби допив, — відказав Тук, — то як би він вилив його собі на голову?
— Нехай зробить щось інше, — пробурчав Тон.
— Що ж, можна, — Тук витягнув з-за халяви ножа й кинув його Сетові. — Курпе, поріж собі руку.
— Туку… — гугнявим від застуди голосом промовив інший чоловік на ймення Амарк, — так не робиться, і ти це знаєш.
Тук не скасовував наказу, тож Сет виконав його: підхопивши ніж, узявся різати руку. З-під брудного леза сочилася кров.
— Переріж собі горлянку, — сказав Тук.
— Туку, облиш! — знову втрутився Амарк, підводячись. — Я не…
— Цить уже, — кинув Тук. Тепер за ними спостерігали й іще кілька компаній, що сиділи за іншими столами. — Зараз усе зрозумієш. Курпе, переріж собі горлянку.
— Я не маю права зазіхати на власне життя, — тихо проговорив Сет бавською мовою. — Оскільки я Заблудлий, природа мого страждання полягає в забороні пізнати смак смерті від власної руки.
Із дурнуватим виглядом Амарк опустився на місце.
— Прародителько праху, — сказав Тон, — він що, завжди так балакає?
— Так — це як? — запитав Тук, зробивши великий ковток із кухля.
— Гладко, складно, правильно — немов світлоокий.
— Ага, — відказав Тук. — Він як раб, тільки кращий, бо він — шин. Не втікає, не огризається — нічого такого. І платити йому не треба. Як паршмен, але розумніший. Вартує цілої купи сфер, я б сказав, — він обвів присутніх поглядом. — Могли б узяти його з собою горбатитися в шахті, а платню забирали б собі. Він робив би те, чого ви не хочете. Чистив убиральню, білив хату. Словом, приносив би користь.
— І де ж ти його такого надибав? — запитав один із присутніх, чухаючи підборіддя. Тук був перекотиполем, і тинявся від одного містечка до іншого в пошуках роботи. Показуючи Сета, він швидко заводив друзів.
— О, та це ціла історія, — відповів Тук. — Ішов я якось горами, що на південь звідси, і почув якесь, знаєте, дивне завивання. Не таке, як-от, бува, вітер… Ну і…
Його розповідь була чистісінькою вигадкою. Попередній господар Сета — хлібороб з одного із ближніх сіл — віддав його Тукові за мішок насіння. А селянину він дістався від мандрівного купця, який роздобув його у шевця, а той виграв його в підпільну азартну гру. А до нього були ще кілька дюжин.
Спочатку темноокому простолюду подобалося це нове для них відчуття — мати у власності людину.
Більшості з них раби були не по кишені, а паршмени коштували ще дорожче. Тож завести когось на кшталт Сета й помикати ним і справді було новинкою. Він мив підлогу, пиляв дрова, допомагав у полі, переносив вантажі. Дехто ставився до нього добре, а дехто — ні.
Та зрештою вони завжди здихувалися його.
Напевно, нутром відчували правду: він був здатен на значно більше, ніж те, що вони насмілювалися йому доручати. Мати власного раба — це одна справа. Та якщо цей раб говорив, мов світлоокий, і знав більше за господаря? Це змушувало їх ніяковіти.
Сет намагався грати свою роль, пробував прикинутися менш вишуканим. Це давалося йому дуже важко. Виявилося майже неможливим. Що б сказали ці люди, якби дізналися, що той, хто випорожнює їхні нічні посудини, — Сколкозбройний і Приборкувач сплесків? Вітробігун, наче Променисті за старожитніх часів? Що коли він прикликaє свого Клинка, його очі з темно-зелених стають світло-сапфіровими і ледь не світяться — такий унікальний ефект породжує його меч?
І як же добре було, що вони не довідалися! Сет тріумфував: його таланти не знаходили застосування. Кожен день, коли йому наказували прибирати чи копати, замість того щоб убивати, ставав перемогою. Той вечір п’ятилітньої давнини все ще не давав йому спокою. Йому й до того наказували вбивати, але завжди потайки, тишком-нишком. Ще ніколи йому не давали таких цілеспрямовано жахливих інструкцій.
«Убивай, винищуй, мечем проклади собі шлях до короля. Нехай при цьому тебе побачать. Залишай свідків. Поранених, але живих…»
— …ось тоді-то він і присягнувся служити мені впродовж усього мого життя, — закінчив свою розповідь Тук. — І з того часу він зі мною.
Слухачі обернулися до Сета.
— Це правда, — мовив він, виконуючи попередньо отриманий наказ. — Від першого до останнього слова.
Тук усміхнувся. Він не почувався збентеженим через Сета: видно, вважав само собою зрозумілим, що той його слухається. Можливо, через це він залишатиметься його господарем довше, ніж інші.
— Що ж, — сказав Тук, — мені час іти. Завтра рано вирушати в путь. Побачити нові краї, пройти незвіданими дорогами…
Він любив удавати з себе бувалого у бувальцях мандрівника, хоча, наскільки Сет міг виснувати, той просто переміщувався в межах великого кола. У цій частині Бавландії було багато невеличких копалень — і, відповідно, невеличких селищ. Мабуть, Тук уже бував у цьому самому містечку кілька років тому, але на шахтах знаходилася робота для багатьох тимчасових працівників. Було малоймовірно, що його запам’ятають, якщо лише хтось не зверне уваги на просто жахливі перебільшення в його розповідях.
Жахливі чи ні, та все ж схоже було, що шахтарям кортіло добавки. Вони всіляко заохочували його, пропонували нову порцію випивки, і той скромно погодився.
Сет тихо сидів, підібгавши ноги й поклавши руки на коліна. По одній із них стікала кров. Чи знали паршенді, на що прирікали його, викинувши геть його присяжний камінь тієї ночі, коли втікали з Холінара? Сет повинен був знайти його, а тоді стояти там, при дорозі, гадаючи, чи не знайдуть і його та не стратять — сподіваючись, що знайдуть і стратять, — доки проїжджий купець не зацікавився ним, запитавши, у чому річ. На той момент Сет залишився в самій лише пов’язці на стегнах. Честь змусила його викинути біле вбрання, оскільки воно полегшило б його упізнання. Він мав берегти себе, щоб і далі страждати.
Після короткого пояснення, що залишало осторонь викривальні деталі, Сет опинився на задку купцевого воза. Цей торговець — його звали Авадо — був досить розумним, щоби збагнути, що внаслідок смерті короля чужинці могли стикнутися з поганим ставленням до себе. Тож він подався до Джа Кеведу, навіть не підозрюючи, що взяв собі за слугу вбивцю Ґавілара.
Алеті не шукали його. Вони виходили з того, що він, горезвісний «Убивця в білому», відступив разом із паршенді, і, напевно, очікували знову зустрітися з ним десь посеред Розколотих рівнин.
Зрештою шахтарі втомилися від усе більш маловрозумливих розповідей Тука. Вони попрощалися з ним, залишаючи без уваги прозорі натяки, що ще один кухоль пива міг би спонукати його розказати найкращу свою історію — із тих часів, коли він бачив саму Охоронницю ночі та вкрав сферу, що світилася чорним уночі. Ця історія завжди викликала в Сета неприємні асоціації: він пригадував ту дивну чорну сферу, яку дав йому Ґавілар. Він надійно заховав її у Джа Кеведі. Сет не знав, що воно таке, але не хотів ризикувати тим, щоб котрийсь із хазяїв забрав її в нього.
Коли ніхто не запропонував Тукові знову пригостити його, він нетвердо й неохоче підвівся зі стільця та махнув Сетові, щоби той ішов услід за ним із таверни. Надворі панувала темінь. У цьому містечку, що звалося Айронсвей, була справжня центральна площа, кілька сотень будинків і три різні таверни. Тож воно було фактичною столицею Бавландії — маленької та здебільшого занехаяної смужки землі прямо на південь від Піків рогоїдів. Строго кажучи, ця територія належала Джа Кеведу, але навіть у його великого князя рідко коли доходили до неї руки.
Сет ішов услід за господарем вулицями, що вели до бідних кварталів містечка. Тук був занадто скупий, щоб заплатити за кімнату в його пристойній чи хоча б скромній частинах. Сет озирнувся через плече, воліючи, щоби Старша сестра — яку тут, на Сході, називали Номон — нарешті зійшла й від цього стало трошки світліше.
Підпилий Тук шкандибав, спотикаючись, а тоді впав просто посеред вулиці. Сет зітхнув. Це була не перша ніч, коли йому доводилося нести хазяїна додому в ліжко. Він опустився на коліно, щоби підняти Тука.
Але застиг. Під тілом господаря калюжею розтікалася якась тепла рідина. І лише тоді він помітив ніж, що стирчав із Тукової шиї.
Він миттю насторожився, і нараз із провулка вислизнула шайка розбійників. Один із них здійняв руку, і в зоряному світлі зблиснув затиснутий у пальцях ніж, що його він збирався метнути в Сета. Той напружився. У Туковому капшуку лежали заряджені сфери, з яких можна було всотати Буресвітло.
— Зажди, — прошипів один з розбійників.
Чоловік із ножем зупинився. Ще один підійшов ближче й уважно оглянув Сета.
— Та він шин. Такий і крєм’ячка не скривдить.
Решта потягли труп у провулок. Чоловік із ножем знову здійняв зброю.
— Та все ж може закричати.
— То чому й досі мовчить? Кажу вам, вони сумирні. Майже як паршмени. Ми можемо продати його.
— Може, й так, — мовив інший. — Він нажаханий. Ти лише глянь на нього.
— Йди сюди, — сказав перший розбійник, махнувши Сетові рукою.
Він підкорився та зайшов у провулок, який раптом освітився, щойно решта нападників розв’язали Тукового капшука.
— Келеку мій, — сказав один із них. — Вважай, даремно старалися. Жменя скалок і дві марки — ні однісінького тобі броама.
— Повторюю вам, — знову втрутився перший розбійник. — Можна продати цього хлопця в рабство. Слуги-шини користуються попитом.
— Та він же зовсім жовторотий.
— Та ні-і. Вони всі так виглядають. Гей, а що це там у тебе? — і вихопив з руки чоловіка, який рахував здобич, мерехтливий уламок скелі завбільшки зі сферу. На вигляд звичайнісінький, нічим не примітний камінець з кількома кристалами кварцу й іржавою залізною жилою з одного боку. — І як це розуміти?
— Мотлох якийсь, — кинув один із розбійників.
— Мушу сказати вам, — тихо мовив Сет, — що ви тримаєте в руці мій присяжний камінь. Допоки він у вас, ви мій господар.
— Що-що? — запитав один із нападників, підводячись.
Перший розбійник затиснув камінь у кулаці й обвів решту ватаги настороженим поглядом. Тоді знову глянув на Сета:
— Твій господар? І що ж саме це означає, розтлумач-но мені до пуття?
— Я мушу коритися вам в усьому, — сказав Сет, — за винятком наказу вбити себе, — він також не виконав би наказу віддати свій Клинок, але згадувати про це саме тепер було ні до чого.
— Ти коритимешся мені? — перепитав розбійник. — Тобто робитимеш, як я скажу?
— Так.
— Що б я не сказав?
Сет заплющив очі:
— Так.
— Що ж, а це вже цікаво, — задумливо проказав чоловік. — Дуже й дуже цікаво…
I-1 Ішикк
Тихо насвистуючи, Ішикк чалапав на зустріч із дивними чужинцями. На плечах у нього лежала жердина, з обох кінців якої звисало по відру. На його занурених у воду ногах були озерні сандалії, а вище — бриджі до колін. Сорочки він не носив. Ну Ралік борони! Справжній чистозерець ніколи не покриває плечей, коли світить сонце. Якщо не отримувати достатньо сонячного світла, то й до хвороби недалеко.
Він насвистував, але не тому, що в нього видався хороший день. Власне, день, який послав Ну Ралік, був ледь не жахливим. У відрах Ішикка плавало лише п’ять рибин, четверо з яких належали до того найменш цінного різновиду, що зустрічався найчастіше. Припливи й відпливи траплялися нерегулярно, немов саме Чистозеро було не в гуморі. Погані близилися дні, ой погані, — це ж ясно, як сонце та приплив.
Чистозеро на сотні миль простягалося в усі сторони, і його скляниста поверхня була ідеально прозорою. У найглибших місцях від мерехтливої гладі до дна було не більше шести футів, але зазвичай тепла, лінива вода сягала лишень до середини литки. У воді аж кишіло маленькими рибками, різноколірними крєм’ячками та схожими на вугрів річковими спренами.
Чистозеро було самим життям. Колись на цю землю зазіхнув король. Села Талес — так називалася його держава, одне з королівств Епохи. Що ж, нехай називають, як хочуть, та Ну Ралік знав, що природні межі були куди важливішими за кордони країн. Ішикк був чистозерцем. Передусім і хай там що. Приплив і сонце тому свідки.
Він упевнено йшов бродом, хоча на дні подекуди траплялися сюрпризи. Приємно теплувата вода хлюпотіла об його ноги трошки нижче колін, і він крокував майже без сплесків. Ішикк пам’ятав, що рухатися треба повільно й обережно, не опускаючи всієї маси тіла на ногу, доки не переконаєшся, що не наступиш на шипогрива чи гострий кам’яний виступ.
Попереду нього склянисту ідилію порушувало селище Фу Абра — групка будівель, що примостилися на сідалах зі схованих під водою брил. Округлі дахи робили їх схожими на скелебруньки, що повиростали з дна, і лише вони порушували гладінь Чистозера на багато миль довкола.
Поряд траплялися й інші люди, які пересувалися тією ж повільною ходою. По воді можна було бігти, але рідко коли з’являлася на те причина. Що могло бути аж таким важливим, щоби поспішати до нього з шумом і бризками?
Ця думка змусила Ішикка похитати головою. Лише чужинці були такими квапливими. Він кивнув Таспіку — смаглявому чоловікові, який порівнявся з ним, тягнучи за собою невеличкого плота. На ньому були складені кілька стосів білизни, яку той, напевно, носив прати.
— Агов, Ішикку, — гукнув сухорлявий чоловік. — Як риболовля?
— Жахливо, — крикнув той у відповідь. — Сьогодні Вун Макак добряче зіпсував мені життя. А в тебе як справи?
— Загубив сорочку, поки прав, — відказав Таспік приємним голосом.
— Ох, таке воно життя. А мої чужинці тут?
— Звісно. Вони в хижі Маїб.
— Дай Вун Макак, щоби вони геть-чисто всього в неї не вижерли, — промовив Ішикк, ідучи далі. — Та ще й не заразили її своїми постійними клопотами на додачу.
— Дай цього сонце і приплив, — хихикнувши, додав Таспік, рухаючись уперед.
Хижа Маїб була майже в центрі селища. Ішикк не міг сказати, чого б це вона захотіла в ній жити. Особисто він проводив більшість ночей на плоту й чудово висипався. На Чистозері ніколи не бувало холодно, хіба що у великобурі, а їх, з Ну Раліковою допомогою, цілком можна було пережити.
Коли вони налітали, води Чистозера стікали в ями й западини, тож треба було просто загнати свій пліт в ущелину між двома кам’яними пасмами та зібгатися під цим прихистком, ховаючись від шалу стихії. Тут бурі були не такими страшними, як на Сході, де вони жбурляли валуни та здували будинки. Ох, і наслухався він розповідей про таке життя! Не дай Ну Ралік, щоби йому колись довелося опинитись у такому жахливому місці.
Крім того, там, напевно, було холодно. Ішиккові було шкода тих, кому доводилося жити в холоді. Чому б їм просто не перебратися на Чистозеро?
«Не дай Ну Ралік», — подумав він, підходячи до хижі Маїб. Якби кожен знав, як добре живеться на Чистозері, то всі вони неодмінно захотіли б жити тут, і тоді не можна було би ступити й кроку, не перечепившись об якогось чужинця!
Він піднявся в приміщення, підставляючи свої литки повітрю. Долівка була досить низькою, щоби її все ще вкривали кілька дюймів води: у чистозерців було так прийнято. Це дозволяло їм почуватися природно, хоча коли вода спадала, будинки іноді осушувалися.
Біля пальців його ніг носилась риб’яча дрібнота. Поширені види, які нічого не варті. Маїб, яка стояла всередині, чаклуючи над казанком рибної юшки, кивнула йому. Це була повна жінка, котра роками полювала на Ішикка, намагаючись заманити його до шлюбу своїми кулінарними талантами. Може, одного дня він і згодиться стати її трофеєм.
Чужинці сиділи в кутку, за столом, який лише вони й могли обрати: трішки вивищеним над долівкою та з підставкою для ніг, щоб нетутешні їх, бува, не замочили. «Ну Раліку мій, ну й дурні! — подумав він із веселим подивом. — Ховаються від сонця в приміщенні, носять сорочки, щоби захиститись від його тепла, і тримають ноги сухими. Не дивно, що в голові у них таке робиться».
Кивнувши Маїб, він опустив відра на підлогу.
Вона глянула на нього.
— Добре порибалив?
— Жахливо.
— Ну що ж, Ішикку, тоді юшка для тебе сьогодні безкоштовна. Це тобі компенсація за прокляття Вун Макака.
— Красно дякую, — відказав він, беручи з її рук паруючу миску.
Жінка всміхнулася. Тепер він був її боржником. Скоро таких мисок назбирається достатньо, і йому доведеться одружитися з нею.
— Там у відрі на тебе чекає колґріл, — кинув він. — Спіймав сьогодні вранці.
На її повнуватому обличчі проступила розгубленість: колґріл — це дуже щасливий улов. З’ївши цю рибу, можна було на добрий місяць забути про болі в суглобах, а інколи ще й заздалегідь дізнаватися за формою хмар, коли у тебе загостюють друзі. Маїб була до колґрілів дуже охоча через болі в пальцях, що послав їй Ну Ралік. Один колґріл вартував двох тижнів юшки, тож тепер вона ставала його боржником.
— Щоб Вун Макак очей із тебе не зводив, — роздратовано пробурмотіла вона, підходячи й заглядаючи у відро. — А він нічогенький. І як би це мені коли-небудь зловити тебе, чоловіче?
— Я рибалка, Маїб, — відказав він, відсьорбнувши юшки: миска мала годящу форму, і пити можна було відразу з неї. — А рибалку нелегко впіймати. І ти це знаєш.
Ішикк пирснув сміхом і підійшов до своїх чужинців, поки Маїб виловлювала колґріла з відра.
Їх було троє. Два з них — темношкірі макабакі, хоч вони були найдивнішими з усіх макабакі, яких він коли-небудь бачив. Один жилавий і широкий у кості, хоча його одноплемінники зазвичай бували мініатюрними й тендітними, та ще й голомозий, наче коліно. Інший був вищий, мав коротке темне волосся, нерозвинені м’язи та широкі плечі. Ішикк подумки називав їх Буркотуном та Хамлом, маючи на увазі їхні особистісні риси.
Шкіра третього була помірно смаглявою — як-от в алетійця. Проте й у ньому проглядало щось не те: розріз очей не такий, як треба, та й акцент був аж ніяк не алетійським. Селайською він говорив гірше за інших двох, і зазвичай мовчав. Хоча виглядав зануреним у думки. Ішикк називав його Мислителем.
«Цікаво, як він заробив той шрам через усю голову», — подумав Ішикк. Життя за межами Чистозера було повне небезпек. Увесь час вíйни, особливо у східному напрямку.
— Ти запізнився, подорожній, — мовив високий, суворий на вигляд Хамло. У нього були статура й вигляд солдата, хоча жоден із трійці не мав при собі зброї.
Ішикк насупився й сів, неохоче витягаючи ноги з води:
— А хіба сьогодні не варлі-день?
— День правильний, друже, — відказав Буркотун. — Але ми домовлялися зустрітись опівдні. Розумієш, про що я?
— Більш-менш так і вийшло, — мовив Ішикк. Ні, ну чесне слово. Кому яке діло до того, котра зараз година? Чужинці. Завжди їм ніколи.
Буркотун тільки похитав головою, і Маїб принесла їм юшки. В усьому селищі лише її хижа чимось віддалено скидалася на трактир. Вона подала Ішикку м’яку матер’яну серветку та чималу чашу вина, намагаючись чимшвидше врівноважити ефект від його рибини.
— Що ж, — мовив Буркотун, — давай заслухаємо твій звіт, друже.
— Цього місяця я побував у Фу Раліс, Фу Намір, Фу Альбаст і Фу Мурін, — сказав Ішикк, відсьорбнувши юшки. — Ніхто не бачив того, кого ви шукаєте.
— А ти ставив правильні запитання? — втрутився Хамло. — Упевнений?
— Ще б пак, — відказав Ішикк, — адже я цим уже Ну Ралік зна відколи займаюся.
— П’ять місяців, — виправив його Хамло, — і то без жодних результатів.
Ішикк стенув плечима:
— А ви хочете, щоби я казки вам розповідав? Вун Макак був би мною вдоволений.
— Ні, друже, казок не треба, — кинув Буркотун. — Ми хочемо чути лише правду.
— Що ж, якраз її я вам щойно і виклав.
— І готовий заприсягтися Ну Раліком, цим вашим божком?
— Цитьте! — зашипів Ішикк. — Не вимовляйте його імені. Ви що, ідіоти?
Буркотун насупився.
— Але ж він ваш бог. Так? Чи це ім’я священне? І його не можна вимовляти?
Але ж і дурноверхими були всі чужинці. Звісно, що Ну Ралік був їхнім богом, але ж кожен із них прикидався, що це не так. Вун Макак — його молодший, злостивий брат — мав думати, що поклоняються йому, бо інакше його брали заздрощі. Про такі речі можна було говорити лише в священному гроті.
— Присягаюся Вуном Макаком, — сказав Ішикк, особливо підкреслюючи це ім’я. — Хай охороняє він мене та проклинає, скільки йому завгодно. Шукав я старанно. Жоден чужинець, схожий на того, що ви описуєте — білоголовий, гострий на язик та з клиноподібним обличчям, — там не з’являвся.
— Інколи він фарбує волосся, — мовив Буркотун, — і змінює зовнішність.
— Я розпитував, згадуючи ті імена, які ви назвали, — відказав Ішикк. — Його ніхто не бачив. Тож тепер я, напевно, міг би знайти рибу, щоб з’ясувати, де він перебуває, — він потер своє щетинисте підборіддя. — Б’юсь об заклад, що товстопузому корту це було би цілком під силу. Хоча мені може знадобитися час, щоби зловити його.
Уся трійця глянула на нього.
— А знаєте, можливо, в усіх цих рибах щось і є, — сказав Хамло.
— Марновірство, — парирував Буркотун. — Ти завжди їх шукаєш, Вао.
«Вао» не було справжнім ім’ям того чоловіка, Ішикк був упевнений, що всі вони користувались вигаданими. От чому він сам попридумував їм імена. Якщо вони збирались називатися фальшивими йменнями, то й він відповість тим же.
— А сам ти, Темпо? — огризнувся Хамло. — Ми не можемо просто собі просторікувати, коли йдеться про…
— Панове, — втрутився Мислитель. Він кивнув у бік Ішикка, який усе ще посьорбував юшку. Усі троє перейшли на іншу мову й продовжили суперечку.
Ішикк слухав у піввуха, намагаючись визначити, якою мовою вони говорили. Він ніколи не мав хисту до інших мов. А навіщо вони йому? Ані ловити, ані продавати рибу це не допомагало.
Він і справді шукав того чоловіка. Чимало попоходив, побував багато де по всьому Чистозеру. Це була одна з причин, чому він не хотів, щоб Маїб його впіймала. Йому довелося б осісти, а це погано позначилося б на улові. Принаймні особливо рідкісних риб.
Він не завдавав собі клопоту цікавитися, навіщо їм здався цей Гойд, хто би він не був. Чужинці завжди шукали щось, чого не могли мати. Ішикк відкинувся назад, бовтаючи у воді пальцями ніг. Ах, яке чудове відчуття! Зрештою вони скінчили свою суперечку. Дали йому ще деякі інструкції, вручили капшук зі сферами й ступили у воду.
Як і більшість чужинців, вони були взуті в чоботи з грубої шкіри, що сягали колін. Бризкаючи водою, трійця пішла до виходу. Ішикк подався за ними, махнувши рукою Маїб і прихопивши свої відра. Він збирався повернутися пізніше, щоби повечеряти.
«А може, варто дозволити їй упіймати мене, — подумав він, знову вийшовши під промені сонця й полегшено зітхнувши. — Ну Ралік свідок, що я старію. Може, й непогано було би розслабитися».
Його чужинці чалапали вглиб Чистозера. Буркотун ішов останнім. Він здавався дуже невдоволеним.
— Гей, Волоцюго, ти де? Що за дурні пошуки… — а тоді додав рідною мовою: — Алаванта камалу кайяна.
І почалапав услід за товаришами.
— Що стосується «дурних», то тут твоя правда, — сказав Ішикк, усміхаючись, а тоді звернув у потрібний йому бік і подався перевіряти верші.
I-2 Нан Балат
Нану Балату подобалося вбивати.
Не людей. Їх — ні. А от тварин — тих він міг убивати.
Особливо маленьких. Він і сам не знав, чого йому від цього кращало, просто так він почувався.
Він сидів на веранді свого особняка, по одній висмикуючи ніжки невеликого краба. Відривати їх було приємно: спочатку легенько тягнув за кінцівку, й істота заклякала. Тоді шарпав сильніше, і вона починала корчитися. Зв’язка натягувалася і, не витримуючи, рвалася з коротким тріском. Краб продовжував сіпатися, а Нан Балат піднімав ніжку вгору, стискаючи тварючку двома пальцями іншої руки.
Хлопець удоволено зітхав: висмикуючи ніжку, він заспокоювався, і болі в його тілі відступали. Тоді кидав її через плече та брався до нової.
Балат не любив розмов про цю свою звичку. Навіть з Ейлітою цього не обговорював. Так йому хотілося — і на тому край. Кожен сам шукає, як не з’їхати з глузду.
Покінчивши з ніжками, він підвівся, спираючись на ціпок, і, виглянувши надвір, окинув поглядом сади Даварів — кам’яні стіни, увиті різними видами ліан. Вони були гарними, хоча по-справжньому їхню красу цінувала лише Шаллан. Ця частина Джа Кеведу — височина на південний захід від Алеткару, перетята горами на кшталт Піків рогоїдів — славилася своїми ліанами. Вони росли всюди: вкривали будинок, обплутували східці. У дикій природі ліани звисали з дерев, увивали кам’янисті пустища й були такими ж всюдисущими, як трава в інших частинах Рошару.
Балат підійшов до краю веранди. Удалині чулися рулади диких співунців, які видавали звуки, шкрябаючи свої гребенясті панцирі. Кожен виконував власний приспів у власному темпі, хоча назвати це мелодіями було важко. Мелодії породжують люди, а не тварини. Та все ж кожен з них і справді був піснею. Інколи здавалося, що вони переспівуються між собою.
Обережно, сходинка за сходинкою, Балат спускався вниз, і ліани, погойдуючись, розповзалися з-під його ніг. З від’їзду Шаллан минуло майже шість місяців. Цього ранку вони отримали від неї звістку по телестилеграфу й дізналися, що та успішно реалізувала першу частину свого плану, ставши підопічною Джасни Холін. А отже, його маленька сестричка — яка до цього ніколи не полишала маєтку — готувалася пограбувати найвпливовішу жінку світу.
Спускатися східцями було для нього гнітюче важко. «Лише двадцять три роки, — подумав він, — і вже каліка». Він усе ще відчував постійний ниючий біль. Перелом був складний, і хірург заледве не вирішив відтяти всю ногу. Напевно, йому варто було би радіти, що такої необхідності все ж не виникло, хоча він і ходитиме з ціпком до кінця своїх днів.
Скрак гралася з чимось на газоні, де вирощували культурну траву, борючись з ліанами. Притиснувши вусики до голови, велика сокирогонча качалася та щось гризла.
— Скрак, — гукнув Балат, шкутильгаючи ближче, — що це там у тебе, дівчинко?
Сокирогонча звела очі на хазяїна й настовбурчила вусики. Двома голосами, що озивалися луною, накладаючись один на одного, вона видала трубний звук і знову повернулася до гри.
«От бісова тварина, — з любов’ю подумав Балат, — ніколи до пуття не слухається». Він розводив сокирогончих ще з юних літ і з’ясував — як і багато хто до нього, — що чим розумнішою була тварина, тим більше схильною до непослуху. Ні, Скрак була вірною, але відмовлялася коритися в дрібницях. Мов мала дитина, що намагається довести свою незалежність.
Підійшовши ближче, він побачив, що Скрак вдалося впіймати співунця. Ця істота завбільшки з кулак за формою нагадувала загострений диск, з ребра якого стирчали чотири верхні кінцівки, що й видобували звуки, шкрябаючи вздовж горішнього боку панцира. Чотирма нижніми кінцівками з протилежної сторони вона зазвичай чіплялася за кам’яну стіну, але Скрак їх уже відгризла. Відірвала й дві верхні, а також примудрилася розколоти панцир. Балат ледь не відібрав у неї здобич, щоб самому відірвати решту, але вирішив, що краще було дати Скрак побавитися.
Та облишила співунця й глянула на Балата, запитливо звівши вусики. Її підтягнуте тіло лиснілося, і, припавши на задок, вона витягнула перед собою всі шість кінцівок. У сокирогончих немає панцира чи шкіри, натомість їхнє тіло вкрите чимось середнім між першим і другим, гладким на дотик та еластичнішим за справжній панцир, але цупкішим за шкіру й утвореним зі щільно з’єднаних пластин. Кутасте обличчя тварини, здавалося, виражало цікавість. Глибокими чорними очима вона уважно дивилася на Балата. Відтак тихо засурмила.
Балат усміхнувся і, нахилившись, почухав сокирогончу за вушними отворами. Тварина притулилася до нього. Вона, напевно, важила стільки ж, як і він. Великі сокирогончі сягали людині до пояса, але Скрак була іншої породи — дрібнішої та прудкішої.
Співунець почав смикатися, і Скрак жадібно накинулася на нього, трощачи панцир своїми сильними зовнішніми жувальцями.
— Скажи, Скрак, я — боягуз? — запитав Балат, опускаючись на лаву. Він відклав убік ціпок й ухопив маленького краба, що ховався на боковій поверхні лави. Його панцир забарвився у білий колір, зливаючись із каменем.
Він підняв тваринку, що гарячково перебирала ніжками. Траву газону спеціально вивели менш полохливою, і вона повизирала зі своїх нірок уже через кілька секунд після того, як він пройшов. Розцвітали інші екзотичні рослини, визираючи зі скойок чи шпаринок у землі, і скоро довкола нього вітер погойдував червоні, жовтогарячі та блакитні пасма. Хоча простір біля сокирогончої залишався голим. Скрак настільки захопилася своєю здобиччю, що навіть культурні рослини сиділи через неї по норах.
— Я не міг податися навздогін Джасні, — сказав Балат, беручись висмикувати краб’ячі ніжки. — Лише жінка могла би підібратися до неї достатньо близько, щоби вкрасти Душезаклинач. Ми це обговорили. Крім того, треба ж комусь залишатися тут, дбаючи про маєток.
Жалюгідні відмовки. Він і справді почувався боягузом. Балат висмикнув іще кілька ніжок, та це не принесло задоволення. Краб був замалим, і вони відривалися надто легко.
— Імовірно, цей план навіть не спрацює, — вів далі він, закінчуючи з ніжками. Дивне враження справляє така істота, коли кінцівок у неї більше нема. Краб був усе ще живий. Хоча звідки це відомо? Без ніжок, якими можна було би ворушити, тварючка здавалася такою ж мертвою, як і камінь.
«Руки, — подумав він, — ми розмахуємо ними, щоби здаватися живими. Ось яка від них користь». Він просунув пальці між половинками краб’ячого панцира і взявся виважувати їх, беручи на злам. Так йому хоча би приємно було відчувати спротив.
Їхня родина була зруйнована. Роками терплячи жорстоку вдачу батька, Аша Джушу погруз у розпусті, а Тет Вікім упав у відчай. Лише Балат залишився неушкодженим. Балат і Шаллан. Батько дав їй спокій і ніколи не зачіпав. Інколи Балат ненавидів її за це, та хіба ж можна по-справжньому ненавидіти когось на подобу Шаллан? Сором’язливу, тиху, тендітну.
«Мені не слід було відпускати її, — подумав він. — Мав знайтися інший шлях». Сама вона нізащо не впорається — напевно, страшенно налякана. Чудом було вже те, що їй вдалося аж стільки зробити.
Він пожбурив половинки краба через плече. «Якби лише Геларан був живий!» Їхній брат — тоді його називали Нан Геларан, оскільки він був найстаршим сином — не раз давав батькові відсіч. Що ж, тепер він, як і батько, мертвий. А після них залишилася сім’я калік.
— Балате! — гукнув чийсь голос. На веранді з’явився Вікім. Здавалося, у молодшого брата минув нещодавній напад меланхолії.
— Що? — запитав той.
Вікім метнувся східцями вниз і спішно попростував до нього, тож ліани — а потому й трава — ховалися від його кроків.
— У нас проблема.
— Наскільки серйозна?
— Я б сказав, достатньо серйозна. Ходімо.
I-3 Тріумф невідання
Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, сидів на дерев’яній підлозі таверни, і лавісове пиво повільно просочувало його коричневі штани.
Брудний, заношений та обтріпаний, його одяг сильно відрізнявся від того простого, проте елегантного білого вбрання, яке він носив понад п’ять років тому, коли вбив короля Алеткару.
Голова опущена, руки на колінах, зброї немає. Він роками не прикликав Сколкозбройця і, здавалося, стільки ж не мився. Сет не скаржився. Якщо виглядаєш наче лайдак, то й довколишні ставляться до тебе як до лайдака. А лайдаків не посилають убивати людей.
— То, кажеш, він виконає все, що ти забажаєш? — запитав один із шахтарів, які сиділи за столом. Його одяг був ненабагато кращий від Сетового: вкритий таким шаром бруду й пилу, що складно було сказати, де закінчувалася брудна шкіра й починалася брудна тканина. Їхня компанія складалася з чотирьох чоловіків із глиняними кухлями в руках. У кімнаті смерділо тванню та потом. Стеля була низька, вікна — і то лише з підвітряної сторони — просто щілинами. Стіл був на живу нитку скріплений кількома шкіряними ременями, позаяк стільниця посередині розкололася надвоє.
Тук, нинішній Сетів господар, поставив свій кухоль на похилий край столу, що просідав під вагою його руки.
— Угу, зробить що завгодно. Гей, курпе, ану глянь сюди.
Сет звів очі. На місцевому бавському діалекті курп означало «дитина». Він звик до таких зневажливих кличок. Хоча йому йшов тридцять п’ятий рік — і сьомий, відколи його оголосили Заблудлим, — однак через властиві шинам великі, круглі очі, невисокий зріст і схильніть до облисіння жителі Сходу твердили, що ті схожі на дітей.
— Встань, — наказав Тук.
Сет підкорився.
— Пострибай.
Сет виконав наказ.
— Вилий Тонове пиво собі на голову.
Сет потягнувся за кухлем.
— Гей, ти! — крикнув Тон, відсовуючи глиняну посудину. — Ану припини! Я ж іще не допив!
— Бо якби допив, — відказав Тук, — то як би він вилив його собі на голову?
— Нехай зробить щось інше, — пробурчав Тон.
— Що ж, можна, — Тук витягнув з-за халяви ножа й кинув його Сетові. — Курпе, поріж собі руку.
— Туку… — гугнявим від застуди голосом промовив інший чоловік на ймення Амарк, — так не робиться, і ти це знаєш.
Тук не скасовував наказу, тож Сет виконав його: підхопивши ніж, узявся різати руку. З-під брудного леза сочилася кров.
— Переріж собі горлянку, — сказав Тук.
— Туку, облиш! — знову втрутився Амарк, підводячись. — Я не…
— Цить уже, — кинув Тук. Тепер за ними спостерігали й іще кілька компаній, що сиділи за іншими столами. — Зараз усе зрозумієш. Курпе, переріж собі горлянку.
— Я не маю права зазіхати на власне життя, — тихо проговорив Сет бавською мовою. — Оскільки я Заблудлий, природа мого страждання полягає в забороні пізнати смак смерті від власної руки.
Із дурнуватим виглядом Амарк опустився на місце.
— Прародителько праху, — сказав Тон, — він що, завжди так балакає?
— Так — це як? — запитав Тук, зробивши великий ковток із кухля.
— Гладко, складно, правильно — немов світлоокий.
— Ага, — відказав Тук. — Він як раб, тільки кращий, бо він — шин. Не втікає, не огризається — нічого такого. І платити йому не треба. Як паршмен, але розумніший. Вартує цілої купи сфер, я б сказав, — він обвів присутніх поглядом. — Могли б узяти його з собою горбатитися в шахті, а платню забирали б собі. Він робив би те, чого ви не хочете. Чистив убиральню, білив хату. Словом, приносив би користь.
— І де ж ти його такого надибав? — запитав один із присутніх, чухаючи підборіддя. Тук був перекотиполем, і тинявся від одного містечка до іншого в пошуках роботи. Показуючи Сета, він швидко заводив друзів.
— О, та це ціла історія, — відповів Тук. — Ішов я якось горами, що на південь звідси, і почув якесь, знаєте, дивне завивання. Не таке, як-от, бува, вітер… Ну і…
Його розповідь була чистісінькою вигадкою. Попередній господар Сета — хлібороб з одного із ближніх сіл — віддав його Тукові за мішок насіння. А селянину він дістався від мандрівного купця, який роздобув його у шевця, а той виграв його в підпільну азартну гру. А до нього були ще кілька дюжин.
Спочатку темноокому простолюду подобалося це нове для них відчуття — мати у власності людину.
Більшості з них раби були не по кишені, а паршмени коштували ще дорожче. Тож завести когось на кшталт Сета й помикати ним і справді було новинкою. Він мив підлогу, пиляв дрова, допомагав у полі, переносив вантажі. Дехто ставився до нього добре, а дехто — ні.
Та зрештою вони завжди здихувалися його.
Напевно, нутром відчували правду: він був здатен на значно більше, ніж те, що вони насмілювалися йому доручати. Мати власного раба — це одна справа. Та якщо цей раб говорив, мов світлоокий, і знав більше за господаря? Це змушувало їх ніяковіти.
Сет намагався грати свою роль, пробував прикинутися менш вишуканим. Це давалося йому дуже важко. Виявилося майже неможливим. Що б сказали ці люди, якби дізналися, що той, хто випорожнює їхні нічні посудини, — Сколкозбройний і Приборкувач сплесків? Вітробігун, наче Променисті за старожитніх часів? Що коли він прикликaє свого Клинка, його очі з темно-зелених стають світло-сапфіровими і ледь не світяться — такий унікальний ефект породжує його меч?
І як же добре було, що вони не довідалися! Сет тріумфував: його таланти не знаходили застосування. Кожен день, коли йому наказували прибирати чи копати, замість того щоб убивати, ставав перемогою. Той вечір п’ятилітньої давнини все ще не давав йому спокою. Йому й до того наказували вбивати, але завжди потайки, тишком-нишком. Ще ніколи йому не давали таких цілеспрямовано жахливих інструкцій.
«Убивай, винищуй, мечем проклади собі шлях до короля. Нехай при цьому тебе побачать. Залишай свідків. Поранених, але живих…»
— …ось тоді-то він і присягнувся служити мені впродовж усього мого життя, — закінчив свою розповідь Тук. — І з того часу він зі мною.
Слухачі обернулися до Сета.
— Це правда, — мовив він, виконуючи попередньо отриманий наказ. — Від першого до останнього слова.
Тук усміхнувся. Він не почувався збентеженим через Сета: видно, вважав само собою зрозумілим, що той його слухається. Можливо, через це він залишатиметься його господарем довше, ніж інші.
— Що ж, — сказав Тук, — мені час іти. Завтра рано вирушати в путь. Побачити нові краї, пройти незвіданими дорогами…
Він любив удавати з себе бувалого у бувальцях мандрівника, хоча, наскільки Сет міг виснувати, той просто переміщувався в межах великого кола. У цій частині Бавландії було багато невеличких копалень — і, відповідно, невеличких селищ. Мабуть, Тук уже бував у цьому самому містечку кілька років тому, але на шахтах знаходилася робота для багатьох тимчасових працівників. Було малоймовірно, що його запам’ятають, якщо лише хтось не зверне уваги на просто жахливі перебільшення в його розповідях.
Жахливі чи ні, та все ж схоже було, що шахтарям кортіло добавки. Вони всіляко заохочували його, пропонували нову порцію випивки, і той скромно погодився.
Сет тихо сидів, підібгавши ноги й поклавши руки на коліна. По одній із них стікала кров. Чи знали паршенді, на що прирікали його, викинувши геть його присяжний камінь тієї ночі, коли втікали з Холінара? Сет повинен був знайти його, а тоді стояти там, при дорозі, гадаючи, чи не знайдуть і його та не стратять — сподіваючись, що знайдуть і стратять, — доки проїжджий купець не зацікавився ним, запитавши, у чому річ. На той момент Сет залишився в самій лише пов’язці на стегнах. Честь змусила його викинути біле вбрання, оскільки воно полегшило б його упізнання. Він мав берегти себе, щоб і далі страждати.
Після короткого пояснення, що залишало осторонь викривальні деталі, Сет опинився на задку купцевого воза. Цей торговець — його звали Авадо — був досить розумним, щоби збагнути, що внаслідок смерті короля чужинці могли стикнутися з поганим ставленням до себе. Тож він подався до Джа Кеведу, навіть не підозрюючи, що взяв собі за слугу вбивцю Ґавілара.
Алеті не шукали його. Вони виходили з того, що він, горезвісний «Убивця в білому», відступив разом із паршенді, і, напевно, очікували знову зустрітися з ним десь посеред Розколотих рівнин.
Зрештою шахтарі втомилися від усе більш маловрозумливих розповідей Тука. Вони попрощалися з ним, залишаючи без уваги прозорі натяки, що ще один кухоль пива міг би спонукати його розказати найкращу свою історію — із тих часів, коли він бачив саму Охоронницю ночі та вкрав сферу, що світилася чорним уночі. Ця історія завжди викликала в Сета неприємні асоціації: він пригадував ту дивну чорну сферу, яку дав йому Ґавілар. Він надійно заховав її у Джа Кеведі. Сет не знав, що воно таке, але не хотів ризикувати тим, щоб котрийсь із хазяїв забрав її в нього.
Коли ніхто не запропонував Тукові знову пригостити його, він нетвердо й неохоче підвівся зі стільця та махнув Сетові, щоби той ішов услід за ним із таверни. Надворі панувала темінь. У цьому містечку, що звалося Айронсвей, була справжня центральна площа, кілька сотень будинків і три різні таверни. Тож воно було фактичною столицею Бавландії — маленької та здебільшого занехаяної смужки землі прямо на південь від Піків рогоїдів. Строго кажучи, ця територія належала Джа Кеведу, але навіть у його великого князя рідко коли доходили до неї руки.
Сет ішов услід за господарем вулицями, що вели до бідних кварталів містечка. Тук був занадто скупий, щоб заплатити за кімнату в його пристойній чи хоча б скромній частинах. Сет озирнувся через плече, воліючи, щоби Старша сестра — яку тут, на Сході, називали Номон — нарешті зійшла й від цього стало трошки світліше.
Підпилий Тук шкандибав, спотикаючись, а тоді впав просто посеред вулиці. Сет зітхнув. Це була не перша ніч, коли йому доводилося нести хазяїна додому в ліжко. Він опустився на коліно, щоби підняти Тука.
Але застиг. Під тілом господаря калюжею розтікалася якась тепла рідина. І лише тоді він помітив ніж, що стирчав із Тукової шиї.
Він миттю насторожився, і нараз із провулка вислизнула шайка розбійників. Один із них здійняв руку, і в зоряному світлі зблиснув затиснутий у пальцях ніж, що його він збирався метнути в Сета. Той напружився. У Туковому капшуку лежали заряджені сфери, з яких можна було всотати Буресвітло.
— Зажди, — прошипів один з розбійників.
Чоловік із ножем зупинився. Ще один підійшов ближче й уважно оглянув Сета.
— Та він шин. Такий і крєм’ячка не скривдить.
Решта потягли труп у провулок. Чоловік із ножем знову здійняв зброю.
— Та все ж може закричати.
— То чому й досі мовчить? Кажу вам, вони сумирні. Майже як паршмени. Ми можемо продати його.
— Може, й так, — мовив інший. — Він нажаханий. Ти лише глянь на нього.
— Йди сюди, — сказав перший розбійник, махнувши Сетові рукою.
Він підкорився та зайшов у провулок, який раптом освітився, щойно решта нападників розв’язали Тукового капшука.
— Келеку мій, — сказав один із них. — Вважай, даремно старалися. Жменя скалок і дві марки — ні однісінького тобі броама.
— Повторюю вам, — знову втрутився перший розбійник. — Можна продати цього хлопця в рабство. Слуги-шини користуються попитом.
— Та він же зовсім жовторотий.
— Та ні-і. Вони всі так виглядають. Гей, а що це там у тебе? — і вихопив з руки чоловіка, який рахував здобич, мерехтливий уламок скелі завбільшки зі сферу. На вигляд звичайнісінький, нічим не примітний камінець з кількома кристалами кварцу й іржавою залізною жилою з одного боку. — І як це розуміти?
— Мотлох якийсь, — кинув один із розбійників.
— Мушу сказати вам, — тихо мовив Сет, — що ви тримаєте в руці мій присяжний камінь. Допоки він у вас, ви мій господар.
— Що-що? — запитав один із нападників, підводячись.
Перший розбійник затиснув камінь у кулаці й обвів решту ватаги настороженим поглядом. Тоді знову глянув на Сета:
— Твій господар? І що ж саме це означає, розтлумач-но мені до пуття?
— Я мушу коритися вам в усьому, — сказав Сет, — за винятком наказу вбити себе, — він також не виконав би наказу віддати свій Клинок, але згадувати про це саме тепер було ні до чого.
— Ти коритимешся мені? — перепитав розбійник. — Тобто робитимеш, як я скажу?
— Так.
— Що б я не сказав?
Сет заплющив очі:
— Так.
— Що ж, а це вже цікаво, — задумливо проказав чоловік. — Дуже й дуже цікаво…
Частина друга
Осяйні бурі
Далінар / Каладін / Адолін
12
Єдність
Старий друже, сподіваюся, що це послання застане тебе в доброму здоров’ї. Хоча — оскільки ти тепер, по суті, безсмертний — підозрюю, що здоров’я стало для тебе звичною даністю.
— Сьогодні чудовий день, щоби вбити бога, — проголосив король Елгокар, їдучи верхи під чистим блакитним небом. — Хіба не так?
— Поза сумнівом, Ваша Величносте, — миттю відповів Садеас із улесливою, проникливою посмішкою. — Можна навіть сказати, що богам узагалі варто остерігатися алетійської знаті. Принаймні більшості з нас.
Адолін трохи сильніше стиснув вуздечку: він дратувався щоразу, коли говорив великий князь Садеас.
— Нам конче треба бути тут, у перших рядах? — пошепки запитав Ренарін.
— Я хочу послухати, — тихо відказав Адолін.
Вони з братом їхали в голові кавалькади, поряд із королем і великими князями. Позад них розтяглася велична процесія: тисячі солдатів у синіх мундирах — кольору династії Холін, — дюжини слуг і навіть жінки в паланкінах, які мали вести хроніки полювання. Потягнувшись за флягою, Адолін окинув поглядом усю цю валку.
На ньому була Сколкозбруя, тож флягу доводилося брати обережно, щоб не розчавити. У цьому обладунку м’язи реагували швидше, ставали сильнішими та спритнішими, й освоєння його потребувало практики. Час від часу Адолін усе ще давав маху, хоча й отримав ці лати — успадковані по материнській лінії роду — на свій шістнадцятий день народження. Тобто сім років тому.
Він повернувся і зробив затяжний ковток теплуватої води. Садеас скакав ошую від короля, а міцна постать Далінара — Адолінового батька — височіла в сідлі одесную монарха. Вама, ще один великий князь, який брав участь у полюванні, до Сколкозбройних не належав.
У своїй золотій Сколкозбруї король був просто осяйний — що й казати, такі лати будь-кому надавали монаршого вигляду. Навіть закований у багряну Збрую Садеас здавався величним, хоча товсті щоки та червонуватий колір обличчя дещо псували цей ефект. Садеас і король вочевидь хизувалися своїми Збруями. І… що ж, Адолін, напевно, теж. Свій обладунок він наказав пофарбувати в синій колір, а до шолома й наплічників приварити кілька прикрас, щоби здаватись іще грізнішим. А як можна не випендрюватись, коли на тобі щось настільки величне, як Сколкозбруя?
Адолін зробив ще один ковток, прислухаючись, як король говорив про свій запал до полювання, що от-от мало розпочатися. Лише один Сколкозбройний у кавалькаді — власне, єдиний у всіх десяти арміях — не фарбував і не прикрашав своєї Збруї. Далінар Холін. Адолінів батько волів, щоб його обладунок зберігав свій природний аспідно-сірий колір.
Похмурий Далінар скакав поруч із королем. Його шолом був приторочений до сідла, залишаючи відкритим квадратне обличчя, увінчане коротким чорним волоссям, що на скронях узялося сивиною. Небагато жінок вважали Далінара Холіна красенем: не та форма носа, грубі риси обличчя — жодної тендітності. Обличчя воїна.
Він їхав верхи на здоровенному чорному ришадіумі — чи не найбільшому коні, якого коли-небудь бачив Адолін, — і коли заковані в лати король і Садеас виглядали по-монаршому, Далінарові якимось дивом вдавалося зберігати вигляд солдата. Для нього Збруя була не прикрасою, а знаряддям. Він ніби ніколи й не дивувався з тієї сили чи швидкості, яких вона надавала. Здавалося, що носіння Сколкозбруї Далінар Холін сприймав як цілком природний стан, а от коли він залишався без неї — тоді й починалися аномалії. Можливо, саме в цьому полягала одна з причин, завдяки якій він здобув репутацію одного із найславетніших воїнів і генералів, які будь-коли жили на світі.
Мимоволі Адолін жагуче забажав, щоб в осяжному майбутньому його родитель доклав іще деяких зусиль, щоби підкріпити цю репутацію.
«Він думає про свої видіння», — здогадався Адолін, вдивляючись у відсутній вираз батькового обличчя та сповнені тривоги очі.
— Минулої ночі це сталося знову, — тихо сказав він Ренарінові. — Під час великобурі.
— Я знаю, — відповів той.
Голос Ренаріна був зважений і спокійний. Він завжди на мить замовкав, перш ніж відповісти на запитання, немов звіряючи в голові те, що збирався сказати. Деякі зі знайомих жінок зізнавались Адолінові, що манера Ренаріна змушувала їх почуватися так, неначе той подумки їх препарує. Вони тремтіли, згадуючи його ім’я, хоч сам Адолін ніколи не відчував ані найменшого збентеження, спричиненого присутністю молодшого брата.
— Як ти гадаєш, що вони означають? — запитав Адолін настільки тихим голосом, що почути його міг лише Ренарін. — Ці батькові… напади?
— Не знаю.
— Ренаріне, ми більше не можемо закривати на них очі. Солдати чешуть язики. Чутки розповзаються по всіх десяти арміях!
Далінар Холін божеволів. Щоразу під час великобурі він падав додолу й бився у корчах. Відтак починав марити, верзти якусь маячню. Нерідко підводився та, галюцинуючи, дико водив блакитними очима, кидався в різні боки й несамовито розмахував руками, немов із кимось воюючи. Адолінові доводилося тримати його, щоби той не поранив себе чи інших.
— Він щось бачить, — сказав Адолін. — Чи принаймні вважає, що бачить.
Від галюцинацій страждав колись Адолінів дід. Коли він постарів, йому стало ввижатися, ніби він знову на війні. Чи не те саме трапилось і з Далінаром? Може, він повторно проживав битви молодості, дні, коли здобув свою славу? А чи знову й знову бачив ту жахливу ніч, коли від руки Убивці в білому загинув його брат? І чому він так часто поминав Променистих лицарів невдовзі після нападів?
Від усього цього Адоліну ставало зле. Далінар був Чорношипом, генієм поля бою та живою легендою. Разом із братом вони поклали край ворожнечі між великими князями й об’єднали Алеткар після століть міжусобиць. Він переміг на дуелях незліченну кількість суперників, виграв не одну дюжину битв. Усе королівство дивилося на нього знизу вверх. А тут таке.
Що ж тепер робити йому, синові, коли людина, яку він любить — найвидатніша серед живих, — з’їжджає з глузду?
Садеас розповідав про нещодавню перемогу. Два дні тому він здобув ще одне яхонтосерце, а король, здавалося, нічого про це не чув. Адолін нервувався, вислуховуючи його хвастощі.
— Нам треба трохи відстати, — мовив Ренарін.
— Ми достатньо родовиті, щоби їхати тут, — відказав Адолін.
— Мені не подобається, яким ти стаєш, коли поблизу Садеас.
«Ми повинні наглядати за ним, Ренаріне, — подумав Адолін. — Він знає, що батько втрачає силу. І спробує завдати удару». Натомість він змусив себе всміхнутися, позаяк намагався виглядати спокійним і впевненим заради Ренаріна. Зазвичай це було нескладно. Він радо провів би все життя, б’ючись на дуелях, валандаючись без діла й час від часу упадаючи за гарненькими дівчатами. Проте останнім часом, здавалося, саме життя заперечувало проти того, щоб він насолоджувався цими простими радощами.
— …взірець хоробрості останнім часом, Садеасе, — говорив король. — Ти чудово проявив себе в завоюванні яхонтосердець. Твої старання варті похвали.
— Дякую, Ваша Величносте. Хоча змагання стають усе менш захопливими, оскільки дехто, схоже, не цікавиться участю в них. Гадаю, навіть найкращі мечі з часом тупляться.
Далінар, який колись міг би й відповісти на таку інсинуацію, мовчав. Адолін зціпив зуби. З огляду на теперішній стан його батька подібні закиди були кричущим безчестям з боку Садеаса. Може, йому варто було би кинути цьому бундючному виродку виклик? Із великими князями не билися на дуелях — таке було не прийнято, хіба що хтось був готовий здійняти довкола цього велику бучу. А може, він і готовий. Може…
— Адоліне, — застеріг його Ренарін.
Адолін глянув убік. Він уже виставив був руку, ніби збираючись прикликати Сколкозбройця, тож тепер натомість схопив нею вуздечку. «Буря на твою голову, — подумав він. — Дай моєму батькові спокій».
— Чому б нам не поговорити про полювання? — запропонував Ренарін. Як і зазвичай, молодший Холін тримався в сідлі позірно прямо, сховавши очі за скельцями окулярів — ну просто взірець пристойності та статечності. — Хіба воно тебе не хвилює?
— От іще! — відказав старший брат. — Мені завжди здавалося, що полювання й близько не таке цікаве заняття, як усі щоразу обіцяють. Плювати, наскільки великого звіра цькують, — зрештою це всього лише бійня.
От дуель — вона й справді захоплює. І що то за відчуття, коли, стискаючи в руці Сколкозбройця, ти повертаєшся обличчям до якогось підступного, майстерного, обережного супротивника! Чоловік проти чоловіка, сила проти сили, інтелект проти інтелекту. Лóви якоїсь там безсловесної тварини годі з цим навіть порівнювати.
— Може, тобі варто було запросити Джаналу? — запитав Ренарін.
— Вона б не прийшла, — відказав Адолін. — Тільки не після того, як… Ну, ти розумієш. Учора Рілла дуже розходилася. Краще було просто піти.
— Ти й справді мав би повестися з нею мудріше, — мовив Ренарін, і в його голосі почулося несхвалення.
Замість відповіді Адолін промимрив щось ухильне. Він був не винен, що його стосунки нерідко вигасали, ледь устигнувши зав’язатися. Тобто, щиро кажучи, цього разу то й справді була його провина. Але зазвичай бувало навпаки. Просто тут так вийшло.
Король почав на щось скаржитись. Але брати відстали, й Адолін не чув, про що саме йшлося.
— Давай під’їдемо ближче, — сказав він, підганяючи коня.
Ренарін закотив очі, але поїхав услід.
* * *
«Об’єднай їх», — прошепотів голос у голові Далінара. Він ніяк не міг спекатися цих слів. Вони гризли його весь час, поки він риссю гнав Баского по скелястому, всіяному валунами плато на Розколотих рівнинах.
— Чи не мали б ми вже бути на місці? — запитав король.
— Ми все ще за два чи три плато від місця полювання, Ваша Величносте, — з відсутнім виглядом проказав Далінар. — Дотримуючись належних у таких випадках правил, гадаю, ми доберемося за годину. Якби поблизу була командна висота, ми б напевно побачили з неї шатро…
— Командна висота? А той стрімчак попереду не підійде?
— Гадаю, цілком, — відказав Далінар, оглядаючи схожу на вежу скелю. — Можна послати розвідників, щоби перевірили.
— Розвідників? Іще чого! Мені треба розім’ятися. Закладаюся на п’ять повновагих броамів, що опинюся на вершині раніше за тебе.
І з цими словами та під гуркіт копит король щодуху поскакав геть, залишаючи позад себе ошелешений почет зі світлооких, слуг та охоронців.
— А щоб тобі буря! — вилаявся Далінар, пришпорюючи коня. — Адоліне, залишаєшся за старшого! Про всяк випадок перевірте наступне плато.
Його син, трохи відставши, рвучко кивнув. І Далінар галопом поскакав навздогін королю — постаті в золотому обладунку й довгому синьому плащі. Копита лунко стукотіли по каменю, мимо проносилися скельні формації. Попереду, із самого краю плато, здіймався крутий, шипоподібний останець. Він був типовим для пейзажу Розколотих рівнин.
«От клятий хлопчисько!» Далінар усе ще мав Елгокара за дитину, хоча тому йшов уже двадцять сьомий рік. Та все ж інколи він поводився інфантильно. Хіба ж не можна було попередити, перш ніж викинути черговий фокус?
І попри те Далінар на скаку відмітив про себе, як добре було летіти ось так уперед — без шолома, підставивши обличчя вітру. Тепер, у розпал перегонів, його пульс прискорився, і він пробачив королю їхній бурхливий початок. На якусь мить Далінар дозволив собі забути турботи й слова, що настирливо лунали в голові.
Королю закортіло перегонів? Що ж, він йому їх влаштує.
Далінар пронісся повз короля. Елгокарів жеребець був доброго заводу, та хіба ж міг він тягатися з Баским — чистокровним ришадіумом, дюймів на вісім вищим і набагато сильнішим за звичайного коня. Ці тварини самі обирали собі верхівців, і лише дюжині людей з усіх військових таборів так поталанило. Одним із них був Далінар, а ще одним — Адолін.
За лічені секунди Далінар опинився біля підніжжя стрімчака. Він зіскочив із сідла раніше, ніж Баский устиг зупинитися. Його ноги важко гупнули об землю, але Сколкозбруя амортизувала силу зіткнення, і під металевими підошвами, що, гальмуючи, йшли юзом, затріщало каміння. Людям, котрі ніколи не носили Збруї (а надто тим, хто звик до її сьомої води на киселі — звичайних лат і кольчуги), ніколи не зрозуміти цього. Сколкозбруя була не просто обладунком, а чимось неуявно більшим.
Він підбіг до прямовисного схилу останця, поки Елгокар усе ще скакав позаду. Далінар підстрибнув — заковані в Збрую ноги піднесли його футів на вісім над землею — і вхопився за виступ у камені, відтак ривком підтягнувся: Збруя надавала йому нелюдської сили. Далінара пройняв змагальний Запал — не такий гострий, як Запал битви, та все ж гідний замінник останнього.
Унизу заскреготала скеля: Елгокар теж почав підніматися. Далінар не дивився вниз. Він зосередив погляд на невеличкій природній платформі на верхівці сорокафутового останця й мацав закованими в броню пальцями, шукаючи, за що б ухопитися. Старовинний обладунок якимось дивом не заважав чутливості пальців — йому здавалося, немовби руки були не в латних, а в лайкових рукавицях.
Скрегіт долинув справа, супроводжуваний тихою лайкою. Елгокар обрав інший маршрут, сподіваючись обійти Далінара, але опинився в такій частині кручі, де зачіпок більше не було. Його підйом застопорився.
Король кинув оком на Далінара, і його золота Сколкозбруя зблиснула на сонці. Зціпивши зуби, Елгокар глянув угору, а тоді в потужному стрибку шпурнув своє тіло до виступу.
«От дурний хлопчисько!» — подумав великий князь, спостерігаючи, як той спочатку ніби на мить завис у повітрі, а тоді вхопився за прискалок і повис на ньому, а ще за якусь мить підтягнувся та продовжив сходження.
Далінар несамовито дерся вгору. Скеля скреготіла під його закутими в метал пальцями, і з-під них сипалися уламки каменю. Вітер торгав його плащ. Далінар рвучко підтягувався, напружуючи сили, і просувався вперед, не даючи королю себе обігнати. До вершини залишалися лічені фути. Запал аж співав у ньому. Далінар тягнувся до цілі, сповнений рішучості перемогти. Програти було не можна. Він повинен був…
«Об’єднай їх».
На якусь мить він загаявся, сам не знаючи чому, і племінник обійшов його.
Елгокар зіп’явся на ноги на вершині останця й тріумфально розсміявся. Він повернувся до Далінара й простягнув йому руку.
— А бодай тебе, дядьку, буревій ухопив — ну й змусив ти мене попріти! Під кінець я був на сто відсотків упевнений, що все — твоя взяла.
Тріумфально-зраділий вираз Елгокарового обличчя змусив Далінара всміхнутися. Тепер цей хлопчина як ніколи потребував перемог. Навіть невеличкі вікторії підуть йому на користь. Спрени слави — схожі на крихітні прозорі кульки золотавого світла — одним за одним з’являлися довкола нього, принаджені відчуттям успіху. Благословивши свою забарність, Далінар ухопився за руку короля, і той підтягнув його вгору. На верхівці цієї природної вежі було якраз достатньо місця для них обох.
Важко дихаючи, Далінар поплескав короля по спині, і метал дзенькнув об метал.
— У нас вийшло й справді гарне змагання, Ваша Величносте. І ви гідно виступили на ньому.
Король засіяв. Його золота Сколкозбруя виблискувала на полудневому сонці. Він підняв забрало, оголивши світло-жовті очі, орлиний ніс і чисто поголене обличчя, що здавалося майже занадто привабливим — із повними вустами, широким чолом і вольовим підборіддям. Ґавілар теж колись так виглядав — допоки йому не зламали носа, а підборіддя не вкрив той відразливий шрам.
Унизу під їхніми ногами до стрімчака підскакали солдати з Кобальтової гвардії та дехто з Елгокарового почту, включно із Садеасом. Його обладунок виблискував червоним, проте він не був повноцінним Сколкозбройним — Збрую він мав, а от Сколкозбройця бракувало.
Далінар звів очі. З такої височини він міг охопити поглядом широку смугу Розколотих рівнин, і на мить у нього з’явилося дивне відчуття дежавю. Йому здалося, ніби він уже стояв на верхівці цього зручного спостережного пункту й дивився вниз на пересічений ландшафт.
Та ця мить одразу ж сплила.
— Онде, — сказав Елгокар, вказуючи рукою в золотій латній рукавиці. — Я бачу кінцеву мету нашого походу.
Долонею прикривши очі від сонця, Далінар угледів велике матер’яне шатро за три плато від них, над яким майорів королівський прапор. Туди вели широкі стаціонарні мости: вони були порівняно близько до алетійського боку Розколотих рівнин, стояли на тих плато, що контролювалися людьми самого Далінара.
Здоровенний прірводемон, що водився тут, мусив би стати законним трофеєм Далінара, і саме він мав привілеєве право полювати на нього.
— І знову виявилася твоя правда, дядьку, — сказав Елгокар.
— Стараюся, щоби це ввійшло в мене у звичку.
— Гадаю, мені нема за що тебе винуватити. Хоч вряди-годи я й можу здолати тебе на перегонах.
Далінар усміхнувся:
— Я немов повернувся в молодість, коли ганявся отак за вашим батечком через якесь сміховинне парі.
Губи Елгокара стислися в тонку лінію, і спрени слави зникли. Від згадок про Ґавілара він похмурнів, підозрюючи, що порівняння з попереднім королем були не на його користь. І, на жаль, почасти мав рацію.
Далінар поспішливо повів далі:
— Ми, напевно, скидалися на десяток дурнів, коли отак ринулися в невідомість. Було б дуже непогано, якби ви завчасно мене попередили, і я підготував би вашу почесну варту. Адже тут зона бойових дій.
— От іще! Ти занадто переймаєшся цим, дядьку. Паршенді роками не підходили аж так близько до нашої сторони Рівнин.
— Що ж, дві ночі тому ваша безпека й вас тривожила.
Елгокар голосно зітхнув:
— Скільки разів я маю пояснювати тобі, дядьку? Я не боюся зіткнутися віч-на-віч із ворожими солдатами, якщо в моїй руці Сколкозброєць. Ти маєш захищати мене від тих, кого вони можуть підіслати потай, коли довкола темрява й тиша.
Далінар промовчав. Елгокарова знервованість — навіть параноя — щодо гіпотетичного замовного вбивства була непоборною. Та хто би став докоряти йому після того, що трапилося з його батьком?
«Прости мене, брате», — подумав він, як і щоразу, коли згадував про ніч Ґавіларової загибелі, смерть наодинці з убивцею — адже поруч не виявилося брата, щоб захистити його.
— Я розібрався в тій справі, як ви й просили, — мовив Далінар, женучи геть неприємні спогади.
— Справді? І що ж ти з’ясував?
— Боюся, небагато. На вашому балконі не було сторонніх слідів, і ніхто зі служників не бачив неподалік чужинців.
— Але там хтось був — і слідкував за мною з нічної темряви.
— Якщо й так, Ваша Величносте, то більше він не повертався. І не залишив для нас жодних зачіпок.
Елгокар виглядав невдоволеним, відтак запала напружена мовчанка. Внизу Адолін зустрічав розвідників і готував війська до переходу на наступне плато. Елгокар заперечував проти того, щоби Далінар брав із собою аж стільки людей. На полюванні більшість із них були ні до чого: мисливський трофей мали добути Сколкозбройні, а не солдати. Проте дядько дуже хотів убезпечити племінника. За роки війни вилазки паршенді стали менш зухвалі — алетійські писарки схилялися до думки, що їх залишилось із чверть від первинної кількості, хоча напевно складно було сказати, — але присутності короля могло виявитися достатньо, щоби спокусити їх на відчайдушно сміливу атаку.
Вітри обвівали Далінара, і на їхніх крилах поверталося те легке дежавю, яке він відчув кілька хвилин тому: немов він уже стояв на цій вершині й дивився на довколишню пустку. Та сама жахлива й приголомшлива картина.
«Згадав! — подумав він. — Я й справді стояв на вершині схожого стрімчака. Це було…»
В одному з його видінь. У найпершому.
«Ти повинен об’єднати їх, — знову вчувалися йому ті ж дивні, рокітливі слова. — Готуйся. Вибудуй зі свого народу твердиню сили та миру, стіну, що протистоятиме вітрам. Облиште чвари та єднайтеся. Гряде Вічновій».
— Ваша Величносте, — мимоволі промовив Далінар, — я…
І змовк так само несподівано, як і почав. Що він міг сказати? Що йому були видіння? І що — всупереч усім релігійним догматам і здоровому глузду — він гадає, що вони послані Всемогутнім? І що, на його думку, вони повинні полишити поле бою та повернутися до Алеткару?
Суцільна маячня.
— Дядьку? — запитав король. — Чого тобі?
— Нічого. Ходімо, час повертатися до гурту.
* * *
Сидячи верхи на коні, Адолін в очікуванні нової партії донесень від розвідників знічев’я накручував на палець гнуздечку із вепрмантину. Він спромігся витіснити з голови думки про батька й Садеаса і натомість розмірковував, як би це йому виставити свою сварку з Ріллою в такому світлі, щоби заслужити більшої ласки з боку Джанали.
Вона любить стародавні епічні поеми, тож, може, варто розповісти про їхній розрив у драматичному ключі? Він усміхнувся, згадавши її розкішне чорне волосся та лукаву посмішку. Вона дражнила його, немов кидаючи виклик, хоч і знала, що він упадав коло іншої. На цьому теж можна зіграти. Напевно, Ренарін мав рацію — може, і варто було запросити її на це полювання. Перспектива зітнутися з великопанцирником була би значно привабливіша, якби це відбувалося на очах однієї довговолосої кралі.
— Отримано нові донесення від розвідників, ясновельможний Адоліне, — відрапортував Тарілар, підбігши до нього.
І той знову спрямував думки на вирішення нагальних проблем. Разом із кількома іншими Кобальтовими гвардійцями він зайняв позицію біля підніжжя стрімчака, на верхівці якого король із його батьком усе ще бесідували. Тарілар, командир розвідників, мав видовжене обличчя, широкі, випнуті груди та м’язисті плечі. Із деяких ракурсів його голова виглядала непомірно маленькою як для такого тіла, тож здавалося, ніби від неї відбили кілька шматків.
— Доповідай, — звелів Адолін.
— Авангард розвідників зустрівся з єгермейстером і повернувся. На прилеглих плато паршенді не виявлено. Вісімнадцята й Двадцять перша роти зайняли позиції, ще вісім рот наразі на марші.
Адолін кивнув:
— Нехай Двадцять перша рота вишле кілька роз’їздів, щоби вели спостереження з плато номер чотирнадцять і шістнадцять. І ще по парі дозорців — на плато шість і вісім.
— Шість і вісім? Але ж вони позаду нас…
— Якби я збирався влаштувати засідку на нашу кавалькаду, — сказав Адолін, — я б обійшов її аж ген із флангу й відрізав нам шлях до відступу. Робіть, як наказано.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте, — козирнув Тарілар і поспішив геть, щоб віддати відповідні розпорядження.
— Ти справді гадаєш, що в цьому є необхідність? — запитав Ренарін, під’їжджаючи до Адоліна.
— Ні. Але батько неодмінно захоче, щоби це було зроблено в будь-якому разі. Ти й сам це знаєш.
Постаті на верхівці скелі зарухались. Адолін звів голову якраз вчасно, щоби побачити, як король зістрибнув зі стрімчака і, тріпочучи плащем, що розвівався за спиною, пролетів футів сорок, перш ніж опустився на кам’янисту землю. Адолінів батько стояв із самого краю вершини, і його старший син добре уявляв, якими словами той лається про себе, дивлячись на такий непотрібний ризик. Сколкозбруя здатна захистити при падінні з такої висоти, але все ж та була достатньою, щоби становити небезпеку.
Елгокар приземлився з гучним тріском, здійнявши в повітря уламки каменю та чималий клуб Буресвітла, але спромігся втриматися на ногах. Адолінів батько обрав безпечніший шлях униз, спустившись на невисокий уступ, перш ніж зістрибнути.
«Схоже, останнім часом він усе частіше обирає безпечнішу дорогу, — мимохіть відмітив подумки Адолін. — І, здається, ще й раз по раз знаходить причини, щоби передоручити мені командування». У задумі він риссю погнав коня геть від утворюваного останцем затінку. Треба було отримати донесення від ар’єргарду — батько неодмінно захоче його почути.
Його шлях пролягав повз компанію світлооких з оточення Садеаса. Король, Садеас, Вама — кожен із них прибув у супроводі цілого збіговиська служників, помічників і підлабузників. Дивлячись на їхнє зручне шовкове вбрання, на відкриті коміри сюртуків і затінені сидіння паланкінів, Адолін раптом відчув, як обливається потом у громіздких латах. Сколкозбруя виглядала чудово й надавала неабиякої сили, та під пекучим сонцем вона все ж трохи обтяжувала.
Але, звичайно ж, він не міг носити повсякденний одяг, як-от інші. Він мав бути у формі — навіть на полюванні. Алетійський військовий Кодекс це суворо вимагав. То й що з того, що ніхто не слідував його приписам уже не перше століття? Чи, точніше, ніхто, крім Далінара Холіна, — отже, за замовчуванням, і його синів.
Адолін поминув двійко гульвіс-світлооких, Вартіана та Ломарда — парочку нещодавніх Садеасових похлібців. Вони розмовляли досить голосно, щоб він міг почути. Цілком можливо, що навмисно.
— І знову бігають за королем, — проказав Вартіан, хитаючи головою. — Немов кімнатні сокирогончі, які, пустуючи, хапають хазяїна за п’яти.
— Просто ганьба, — докинув Ломард. — Скільки це минуло часу, відколи Далінар востаннє здобував яхонтосерце? Він здатен вибороти його хіба тоді, коли король дозволяє йому робити це поза конкурсом.
Зціпивши зуби, Адолін поїхав далі. Згідно з батьковим тлумаченням Кодексу, його синові заборонялося викликати хоч кого на дуель, перебуваючи на службі чи виконуючи обов’язки командувача. Адолін дратувався з цих непотрібних обмежень, але Далінар говорив із ним не як батько, а як командир. А це не лишало жодного місця для дискусій. Йому доведеться знайти спосіб кинути виклик цим двом лизоблюдам за інших обставин і вказати на їхнє місце. На жаль, він не міг влаштовувати дуель із кожним, хто не тим тоном згадував про його батька.
Найбільша складність полягала в тому, що в сказаному крилася й певна частка правди. Алетійські князівства були чимось на зразок самостійних королівств, оскільки все ще зберігали колосальний ступінь автономії попри те, що визнали Ґавілара своїм сюзереном. Елгокар успадкував трон, а Далінар по праву сів княжити в Холіні.
Однак більшість великих князів визнавали верховну владу короля суто номінально. Тому Елгокар залишився без вотчини, у якій міг би почуватися повновладним господарем, але поводився так, ніби був великим князем Холіну, і виявляв великий інтерес до його повсякденних проблем. Тож Далінар, який мав би сам бути верховним правителем, потурав його примхам і спрямовував свої ресурси на захист племінника, через що в очах інших виглядав слабаком — таким собі уславленим викидайлом.
Раніше, коли Далінара боялися, про такі речі не сміли згадувати навіть пошепки. А тепер? Далінар усе рідше й рідше брав участь у вилазках на плато, і його люди пасли задніх у справі здобування дорогоцінних яхонтосердець. Поки інші билися й перемагали, Далінар із синами гаяли час на бюрократичну ремиґачку.
Адолін хотів брати участь у битвах, винищувати паршенді. Який сенс дотримуватися Військового кодексу, якщо ти рідко коли воюєш? «Це все через ті галюцинації». Далінар не був слабовільним, і в жодному разі — боягузом, що би там не сплітали злі язики. Його просто вибило з колії.
Командири ар’єргарду ще не вишикувалися, тож Адолін вирішив поки сам доповісти королю. Він риссю пустив до нього коня, приєднавшись до Садеаса, котрий зробив те саме. Той, звісна річ, насупився. Великий князь ненавидів Адоліна, оскільки в нього був Сколкозброєць, що його багато років кортіло мати й самому Садеасу, але так і не довелося здобути.
Адолін з усмішкою зустрів його погляд. «Хочеш викликати мене на поєдинок заради мого Сколкозбройця — вперед, Садеасе, спробуй. Я до твоїх послуг у будь-який час». Чого б він тільки не зробив, щоби ця мурена в людській подобі опинилася з ним на дуельному рингу. Щойно Далінар і король під’їхали, як Адолін одразу ж заговорив, поки його не випередив Садеас.
— Ваша Величносте, у мене донесення від розвідників.
Король зітхнув.
— Підозрюю, чи не всі пустопорожні. Дядьку, чесне слово, невже конче необхідно супроводжувати донесенням кожну дрібницю, що трапляється у великій армії?
— Ваша Величносте, ми на війні, — відповів Далінар.
Елгокар болісно зітхнув.
«Дивна ти людина, кузене», — подумав Адолін. Елгокар бачив підісланих убивць у кожній тіні, але часто недооцінював загрозу з боку паршенді. Він міг гайнути будь-куди, як-от сьогодні, сам-один без почесної варти, чи зістрибнути з вершини сорокафутового стрімчака. І водночас не спати ночами, жахаючись, що його прийдуть убивати.
— Доповідай, сину, — звелів Далінар.
Адолін зволікав, тепер почуваючись по-дурному через брак змістовності в тому, що він збирався сказати:
— Розвідники не виявили жодних слідів паршенді. Зустрілися з єгермейстером. Дві роти взяли під контроль наступне плато, і ще вісьмом знадобиться деякий час, щоби переправитися туди. Однак ми вже близько.
— Так, ми зверху бачили, — мовив Елгокар. — Можливо, дехто з нас міг би поскакати вперед…
— Ваша Величносте, — втрутився Далінар, — сенс залучення моїх військ стане дещо неочевидним, якщо ви залишите їх позаду.
Елгокар закотив очі. Далінар не піддавався, вираз його обличчя залишався таким же незворушним, як скелі довкола них. Бачачи батька таким — непохитним, незламним перед випробуванням, — Адолін усміхнувся від гордості за нього. Чому він не міг увесь час залишатися таким? Чого він так часто ковтав образи й пасував перед викликами?
— Гаразд, — погодився король. — Зробимо привал і зачекаємо, доки вся армія перебереться через провалля.
Королівська свита відреагувала миттєво: чоловіки почали спішуватися, жінки наказували носіям паланкінів опустити їх на землю. Адолін відлучився, щоб вислухати донесення ар’єргарду, а коли повернувся, Елгокар уже був у центрі загальної уваги. Одні слуги напнули невеличкий навіс, щоб зробити для нього затінок, а інші подавали вино. До того ж охолоджене: для цього скористалися одним із нових фабріалів, здатним знижувати температуру предметів.
Адолін зняв шолом і витер спітніле чоло чепраком, знову подумавши про те, що непогано було би приєднатися до решти й випити трішки вина. Натомість він зліз із коня й вирушив на пошуки батька. Склавши заковані в броню руки за спиною, Далінар стояв осторонь навісу й дивився на схід, у бік Першопочатку — далекого, невидимого місця, де зароджувалися великобурі. Обіч нього стояв Ренарін і теж дивився в тому напрямку, немов намагаючись збагнути, що ж такого цікавого вгледів там батько.
Адолін поклав руку братові на плече, і той усміхнувся йому. Княжич розумів, що молодший брат, котрому виповнилося дев’ятнадцять, почувався ні в сих ні в тих. Хоча при боці в нього висів меч, він заледве знав, як дати собі з ним раду. Захворювання крові не залишало йому можливості витрачати на тренування хоч якусь істотну кількість часу.
— Батьку, — мовив Адолін, — а чи не мав король рації? Можливо, нам варто було рухатися далі. Я би волів, щоби це полювання чимшвидше закінчилося.
Далінар глянув на нього.
— Коли я був у твоєму віці, то дочекатися не міг, коли ж розпочнеться полювання на кшталт такого. Вполювати великопанцирника — та це ж була найбільша подія в житті молодого чоловіка за цілий рік.
«Тільки не це», — подумав Адолін. І чому всі довкола так обурювалися з того, що він не вважає полювання чимось захопливим?
— Батьку, та це ж просто чал-переросток.
— Ці «чали-переростки» сягають п’ятдесяти футів у висоту й здатні роздерти мисливця, навіть якщо на ньому Сколкозбруя.
— Угу, — відказав Адолін, — тож ми будемо годинами виманювати його, смажачись на сонці. Якщо він усе ж з’явиться, ми осиплемо його стрілами та наблизимося лише тоді, коли він настільки ослабне, що заледве зможе пручатися, а тоді рубатимемо його Сколкозбройцями, аж доки той не сконає. Який подвиг!
— Це тобі не дуель, — мовив Далінар, — це полювання. Велична традиція.
Адолін звів брову.
— І, мабуть, тут є трохи твоєї правди, — додав його батько, — воно може здаватися нудним. Але король наполягав.
— Просто ти все ще болісно переживаєш свою сварку з Ріллою, брате, — сказав Ренарін. — Бо тиждень тому ти з нетерпінням чекав на ці лови. Тобі й справді варто було запросити Джаналу.
— Вона ненавидить полювання. Вважає їх варварством.
Далінар насупився:
— Джанала? Хто це така?
— Дочка ясновельможного Люстоу, — мовив Адолін.
— І ти залицяєшся до неї?
— Я старався, але поки безуспішно.
— А куди поділася та, інша дівчина? Невисока така — вона ще любить сріблясті стрічки у волоссі?
— Ділі? — здогадався Адолін. — Батьку, я порвав із нею понад місяць тому!
— Справді?
— Так.
Далінар потер підборіддя.
— Між нею та Джаналою були й іще дві, — зауважив Адолін. — Тобі варто слідкувати уважніше.
— Допоможи Всемогутній тому нещасному, хто спробує розібратись у твоїх заплутаних амурних справах, сину.
— Останньою була Рілла, — вставив Ренарін.
Далінар насупив брови:
— І ви двоє…
— Побили глеки вчора ввечері, — продовжив Адолін. Він кашлянув, збираючись змінити тему. — Так чи інак, але чи не здається тобі дивним, що король наполіг на тому, щоб особисто вирушити на це полювання?
— Ні, не дуже. Адже нечасто трапляється, щоб доросла особина прірводемона забрела в наші краї, а королю рідко випадає брати участь у вилазках на плато. Для нього це можливість зітнутись у двобої.
— Але ж він справжній параноїк! Чому б це йому раптом заманулося полювати на Рівнинах, підставляючись під можливий удар?
Далінар глянув у бік королівського намету.
— Я знаю, що він справляє дивне враження, сину. Але в короля значно складніша натура, ніж декому може здатися. Його непокоїть те, що підданці вважають його боягузом — адже він так боїться, що до нього підішлють убивць. От і шукає способів довести свою мужність. Нехай вони інколи й безглузді — та він не перша людина на моїй пам’яті, яка відважно кидається в бій і водночас нажахано щулиться, бо у вечірніх сутінках їй всюди ввижаються ножі. Показна відвага — це ознака невпевненості в собі. Король вчиться правити. Йому потрібні ці лови. Елгокар прагне довести собі й іншим, що він усе ще сповнений рішучості та гідний правувати королівством у часи війни. Ось чому я заохочував його. Вдале полювання за контрольованих обставин могло би покращити його репутацію й надати впевненості у власних силах.
Адолін повільно стулив вуста: батькові слова позбавили його нарікання будь-якого ґрунту. Було аж дивно, наскільки осмисленими й послідовними виглядали вчинки короля після того, як їх отак пояснили. Адолін звів очі на батька. «І як вони можуть шептатися, ніби він боягуз? Невже не бачать його мудрості?»
— Так, — промовив Далінар, і в його погляді проступила задума. — Мій племінник — краща людина, ніж багато хто гадає, і сильніший правитель. Принаймні він цілком міг би ним стати. Я лише повинен знайти спосіб переконати його відступити з Розколотих рівнин.
Адолін здригнувся:
— Що-що?
— Я спочатку не розумів, — продовжував Далінар. — Об’єднай їх. Я повинен об’єднати їх. Та хіба вони вже не об’єднані? Адже ми пліч-о-пліч б’ємося тут, на Розколотих рівнинах. У нас спільний ворог — паршенді. Але я починаю усвідомлювати, що ми згуртовані лише номінально. Великі князі не шкодують красних слів для Елгокара, проте ця війна — ця облога — для них лише забавка. Привід позмагатися один з одним. Ми не можемо об’єднати їх тут. Нам слід повернутися до Алеткару й забезпечити добробут нашої батьківщини, навчитися разом працювати задля спільного блага — стати єдиним народом. Розколоті рівнини розділяють нас. Усі занадто переймаються тим, щоби сягнути багатства та зажити слави.
— Батьку, багатство та слава — це наріжні камені алетійськості як такої! — заперечив Адолін. Невже йому це не почулося? — А як же Пакт помсти? Великі князі заприсяглися шукати покари на голови паршенді!
— Ми й шукали її, — промовив Далінар, глянувши на Адоліна. — Я розумію, що це звучить жахливо, сину мій, однак на світі є речі, важливіші за помсту. Я любив Ґавілара. Мені страх як не вистачає його, і я ненавиджу паршенді за вчинене ними. Але справою братового життя було об’єднання Алеткару, і я радше опинюся в Геєні, ніж дозволю йому розпастися.
— Батьку, — сказав княжич, почуваючись враженим у саме серце. — Якщо тут щось і йде не так, то це тому, що ми недостатньо стараємося. Гадаєш, великі князі граються в ігри? То подай приклад, як їм варто було би діяти! Замість розбалакувань про відхід ми повинні говорити про наступ — слід завдати паршенді удару, а не тримати їх в облозі.
— Можливо.
— Так чи інак, а про відступ не можна й згадувати, — відрубав Адолін. Люди вже гомоніли, що Далінар стає безхребетним. А що ж вони скажуть, зачувши таке? Але ти ж іще не обговорював цього з королем, правда?
— Ще ні. Я поки не знаю, як йому це правильно подати.
— Прошу тебе, не говори з ним про це.
— Побачимо, — Далінар знову обернувся в бік Розколотих рівнин, і в його очах з’явився відсутній вигляд.
— Батьку…
— Ти сказав, що думаєш, сину, і вислухав мою відповідь. Не ускладнюй ситуації. Ти отримав донесення від ар’єргарду?
— Так.
— А як справи в авангарду?
— Я щойно перевірив і… — він замовк. А бодай йому. Напевно, вони пробули тут уже досить довго, і королівському кортежу був саме час вирушати далі, адже якась частина армії не могла полишити це плато, доки монарх благополучно не добудеться на інший бік прірви.
Адолін зітхнув і пішов вислуховувати донесення. Незабаром усі вони перебралися через провалля та їхали по сусідньому плато. Ренарін рисив поруч із Адоліном і намагався зав’язати розмову, але той лише односкладно буркав у відповідь.
На нього наринула дивна туга. Більшість воїнів поважнішого віку — навіть усього на кілька років старших за Адоліна — билися пліч-о-пліч із батьком у дні його слави. Він мимоволі відчув заздрість до всіх тих, хто знав родителя та бачив його на полі бою ще до того, як старий зовсім схибнувся на Кодексі.
Ці зміни почалися зразу після братової смерті. У той жахливий день, з якого все пішло шкереберть. Втрата Ґавілара ледь не зламала Далінара, й Адолін ніколи не пробачить паршенді, що ті завдали його батькові такого болю. Ніколи. Люди воювали на Розколотих рівнинах із різних причин, але він прибув сюди саме через це. Може, якщо вони розіб’ють паршенді, його батько знову стане колишнім? Може, щезнуть ті моторошні видіння, від яких він так потерпає?
Попереду нього Далінар тихо бесідував із Садеасом. В обох були насуплені обличчя: вони заледве терпіли один одного, хоча колись були друзями. Проте ніч Ґавіларової загибелі змінила й це. Що ж трапилося між ними?
День помалу збігав, і зрештою вони добулися до місця ловитви — двох плато, на одне з яких мали виманити чудовисько для атаки, а інше, на безпечній відстані, призначалося для глядачів. Як і більшість плато, вони являли собою пересічену місцевість, вкриту витривалими рослинами, що адаптувалися до постійних бур. Скелясті уступи, западини та численні нерівності поверхні перетворювали ці плато на вельми ненадійну арену для такого поєдинку.
Адолін приєднався до батька, який чекав біля останнього мосту, доки король у супроводі роти солдатів перебереться на плато для глядачів. Слідом за ним мав рушити почет.
— Ти добре справляєшся з обов’язками командира, сину, — похвалив Далінар, кивнувши у бік групи воїнів, котрі марширували мимо, віддаючи честь.
— Вони славні хлопці, батьку. Їм навряд чи потрібен командир, щоби перейти з одного плато на інше.
— Так, — відповів на це Далінар. — Але тобі потрібно здобувати досвід командувача, а вони мають привчатися до того, що саме ти віддаєш їм накази.
До них підрисив Ренарін — напевно, час було перебиратися на плато для глядачів. Далінар кивнув синам, щоб ті їхали першими.
Адолін повернув був коня, але зупинився, помітивши щось на плато позаду них. Вершника, котрий щодуху скакав з боку військових таборів навздогін мисливцям.
— Батьку! — гукнув Адолін, вказуючи в той бік.
Далінар миттю обернувся в напрямку жесту. Однак його старший син незабаром упізнав верхівця. Усупереч його очікуванням, це виявився не вістовець.
— Дотепник! — сказав Адолін, махнувши рукою.
Новоприбулий підрисив до них. Високий і худий, королівський Дотепник впевнено сидів на спині чорного мерина. На ньому був чорний сюртук із цупкої тканини й такого ж кольору штани, що пасували до його темно-оніксового волосся. Хоча при боці в Дотепника висів довгий і тонкий меч, ця зброя, наскільки Адолін міг виснувати, ніколи не полишала піхов. Її функція була суто символічна: вона радше скидалася на дуельну рапіру, ніж на бойовий меч.
Наблизившись, Дотепник кивнув їм, наліпивши на обличчя одну зі своїх уїдливих посмішок. Він мав блакитні очі, але справжнім світлооким не був. Хоча не належав і до темнооких. Він був… скажімо так… королівським Дотепником. І подальшій класифікації не підлягав.
— Кого я бачу! Юний княжич Адолін! — вигукнув він. — То ти й справді спромігся відірватися від жіночої частини табору досить надовго, щоби долучитися до полювання? Я вражений.
Адолін знічено хихикнув:
— Правду кажучи, останнім часом про це всяке пліткують…
Дотепник звів брову.
Адолін зітхнув. Зрештою, той усе-одно довідається — від цієї людини практично неможливо було щось приховати.
— Учора я запросив одну панну на обід, але… як би це сказати… був небайдужий і до іншої. А та виявилася ревнивою. І тепер зі мною не розмовляють обидві.
— Твій талант влипати у такі халепи, Адоліне, є для мене невичерпним джерелом подиву. Причому кожен новий випадок збуджує ще більше за попередній!
— Отож-бо й воно. Збуджує. Краще й не скажеш.
Той знову засміявся, хоча в його манері поводитися завжди проглядало почуття власної гідності. Королівський Дотепник був не якимось там пришелепкуватим придворним блазнем, як-от буває в інших державах. Він являв собою інструмент, зброю правителя. Ображати підданців було нижче монаршої гідності, тож достоту так само, як якусь гидоту беруть не голими руками, а в рукавицях, король тримав при собі Дотепника, щоб йому не доводилося принижувати власну гідність, опускаючись до грубості чи зневаги.
Конкретно цей служив йому вже кілька місяців, і було в ньому щось… особливе. Він знав речі, яких не мав би знати. Важливі речі. І корисні.
Чоловік кивнув Далінару.
— Ваша Ясновельможносте.
— Дотепнику, — сухо кинув той.
— І молодий княжичу Ренаріне!
Юнак опустив очі.
— Ти не вітаєшся зі мною, Ренаріне? — запитав Дотепник, потішаючись.
Той мовчав.
— Мій брат гадає, що ти глузуватимеш із нього, варто лишень з тобою заговорити, — пояснив Адолін. — Сьогодні вранці він сказав мені, що й словом не обмовиться у твоїй присутності.
— Чудово! — вигукнув Дотепник. — Тож я можу плести все, що заманеться, і він не заперечуватиме?
Ренарін насторожився.
Дотепник нахилився до Адоліна:
— Я розповідав тобі про той вечір два дні назад, коли княжич Ренарін і я пішли прогулятися вулицями табору? Ми надибали двох сестричок — таких, знаєш, блакитнооких і…
— Брехня! — не витримав зчервонілий Ренарін.
— Що ж, добре, — сказав Дотепник, не змигнувши й оком, — тоді зізнаюся, що насправді сестер було три, та оскільки княжич Ренарін вчинив нечесно, заграбаставши одразу двох, а я не хотів псувати собі репутацію тим, що…
— Дотепнику, — суворим тоном втрутився Далінар.
Одягнений у чорне чоловік перевів погляд на нього.
— Можливо, тобі варто приберегти свої кпини для тих, хто на них заслуговує.
— Ясновельможний Далінаре, гадаю, я саме це й робив.
Великий князь ще більше спохмурнів. Він ніколи не любив Дотепника, а дошкульні жарти на адресу молодшого сина були чудовим способом викликати його гнів. Адолін міг зрозуміти батька, хоча Дотепник майже завжди обходився з Ренаріном добродушно.
Полишаючи їхнє товариство, жартун проїжджав мимо Далінара. Адолін заледве зміг розчути слова, коли Дотепник нахилився до королевого дядька й прошепотів йому на вухо: «На мої кпини “заслуговують” ті, кому вони можуть піти на користь, ясновельможний Далінаре. Обрана мною жертва не така тендітна, як ви вважаєте». Він підморгнув і розвернув коня, щоби виїхати на міст.
— А бодай йому вітер з бурею! Ну й до душі мені цей чолов’яга, — мовив Адолін. — Найкращий Дотепник, і лише Всемогутній зна відколи!
— А мене він дратує, — тихо сказав Ренарін.
— Без нього не було би так весело!
Далінар промовчав. Їхня трійця перетнула міст, поминувши Дотепника, який саме зупинився, щоб допекти групі офіцерів — світлооких досить низького рангу, щоби постати перед необхідністю служби у війську заради платні. Декілька з них сміялися, поки вбраний у чорне чоловік дошкуляв їхньому побратиму.
Щойно всі троє приєдналися до короля, як до нього зразу ж підійшов єгермейстер Башин. Це був невисокий чоловічок із чималим черевцем, поверх грубого одягу він натягнув шкіряний плащ, а голову покрив крисатим капелюхом. Головний мисливець був темнооким першого нану — найвищого та найпрестижнішого з усіх, на які лишень міг претендувати. Цей ранг навіть давав право через шлюб ріднитися зі світлоокими.
Башин уклонився королеві.
— Ваша Величносте, ви якраз вчасно! Ми щойно розкидали принаду.
— Чудово! — відказав Елгокар, злізаючи з сідла. Адолін і Далінар узяли з нього приклад, і їхні Сколкозбруї тихо дзенькнули. Далінар відв’язав шолом від сідла. — Скільки це забере часу?
— Найімовірніше, дві-три години, — мовив Башин, приймаючи повіддя королевого жеребця, поки двома ришадіумами зайнялися конюхи. — Ми розташувалися он там.
Башин вказав у бік ловчого плато — меншого з двох, на якому й планувалося забити звіра, — подалі від почту й основної маси солдатів. Кілька мисливців водили вздовж краю прірви вайлуватого чала, що тягнув за собою мотузку, інший кінець якої із прив’язаною принадою скинули вниз.
— Ми використали свинячі туші, — пояснив Башин. — І пообливали схили урвища кров’ю. Патрулі зауважували тут прірводемона добру дюжину разів. Я на сто відсотків упевнений, що десь неподалік його гніздо. Він тут не для того, щоби залялькуватися — надто великий вимахав і щось дуже вже крутиться поблизу. Тож полювання має вийти на славу! Щойно він з’явиться, ми випустимо кілька диких свиней, щоб відволікти його, а ви тим часом не жалійте стріл — нехай вимотається.
Вони мали з собою великостріли: здоровенні сталеві луки з товстими тятивами (такими тугими, що натягнути їх було під силу лише Сколкозбройному), з яких випускали дротики в три пальці завтовшки. Великостріли були технічною новинкою, нещодавньою розробкою алетійських інженерок, що базувалася на досягненнях фабріалогії. Кожен був оснащений невеликим зарядженим самоцвітом, щоб потужна сила натягу не спричиняла деформації металу. Адолінова тітка Навані — вдова короля Ґавілара та матір Елгокара і його сестри Джасни — особисто очолювала конструкторську групу з їхньої розробки.
«Шкода, що її тут немає», — промайнуло в голові Адоліна. Навані була цікавою людиною. З нею не засумуєш.
Дехто став називати цю зброю Сколколуками, але йому цей термін був не до вподоби. Сколкозбройці та Сколкозбруї були чимось особливим, реліктами іншої ери — часів, коли по землях Рошару ступали ноги Променистих. Ніяка фабріалогія і близько не підійшла до того, щоб їх відтворити.
Башин провів короля та великих князів до призначеного для глядачів павільйону в центрі плато. Адолін приєднався до батька, збираючись відрапортувати про перехід. Близько половини солдатів уже були на місці, але багато хто з почту все ще перебирався великим стаціонарним мостом на потрібний бік провалля. Над павільйоном майорів королівський прапор, а всередині вже встановили стійки з напоями та закусками. Позаду солдат ставив у козли чотири великостріли — глянцеві й грізні на вигляд. Поряд із кожним лежав сагайдак з товстими чорними дротиками.
— Гадаю, ви чудово проведете день на цих ловах, — сказав Башин Далінарові. — Очевидці кажуть, що ця тварюка здоровезна. Найбільша з усіх, що вам траплялося вполювати, Ваша Ясновельможносте.
— Покійний Ґавілар завжди мріяв здобути такий трофей, — з тугою в голосі промовив Далінар. — Він любив ходити на великопанцирників, але вполювати прірводемона не траплялося. Навіть дивно, що я тепер аж стільки їх перебив.
Удалині замукав чал, що тягав принаду.
— Вам треба цілити йому в ноги, Ваша Ясновельможносте, — повів далі Башин. Поради мисливцям перед полюванням були частиною його обов’язків, і він серйозно ставився до їхнього виконання. — Адже ви звикли бити прірводемонів іще в коконах. Не забувайте, які вони лихі, коли не заляльковуються. А такого велетня, як цей, треба відволікти, а відтак зайти з… — він раптом змовк, а тоді застогнав і тихо вилаявся. — А побий цю худобину грім! І що за дурень її дресирував?
Він дивився по той бік провалля, на інше плато. Адолін прослідкував за його поглядом. Крабоподібний чал, що тягав був принаду, тепер незграбно відповзав від розщелини — повільно, але рішуче. Погоничі кричали, біжучи йому навздогін.
— Вибачте, Ваша Ясновельможносте, — пробурмотів Башин. — Ця скотина цілий день таке витворяє.
Чал хрипко ревів. «Щось тут не те», — подумалось Адоліну.
— Ми можемо послати по іншого, — сказав Елгокар. — Навряд чи це займе аж так багато часу…
— Башине? — у голосі Далінара раптом забриніла тривога. — А хіба на кінці тієї мотузки не має бути принада?
Єгермейстер заціпенів. Мотузка, яку тягав за собою чал, була обірвана.
Щось темне — і приголомшливо величезне — вилазило з провалля на товстих хітинових ногах. Воно видиралося на плато — не на те, маленьке, де планувалося провести полювання, а на відведене для глядачів, де стояли Далінар та Адолін. Довкола було повно членів королівського почту, беззбройних гостей, писарок і неготових до бою солдатів.
— Ах, Геєно ж ти вогненна! — тільки й спромігся видобути Далінар.
13
Десять ударів серця
Я розумію, що ти, ймовірно, усе ще сердишся. Усвідомлювати це приємно. Як і властиве тобі незмінне здоров’я, твоє невдоволення мною я звик сприймати як даність. Гадаю, це одна з великих констант космеру.
Десять ударів серця.
Один.
Рівно стільки часу було потрібно, щоби прикликати Сколкозбройця. Якщо Далінарове серце аж вистрибувало з грудей, цей час скорочувався. Якщо билося спокійно — чекати доводилося довше.
Два.
На полі битви здавалося, що ці удари розтягувалися на цілу вічність. На бігу він натягнув шолома.
Три.
Одним помахом передньої кінцівки прірводемон розтрощив міст, на якому було напхом напхано солдатів і членів почту. Люди волали, звалюючись у прірву. Сколкозбруя пришвидшила його біг, і Далінар ринувся вперед услід за королем.
Чотири.
Прірводемон височів, наче гора з тісно зчеплених щиткових пластин кольору темно-фіолетового чорнила. Далінар розумів, чому паршенді називали цих істот богами. Потвора мала вигнуту клиноподібну морду й пащу, повну всіяних шипами жувалець. Хоча монстр віддалено скидався на ракоподібне, це був аж ніяк не вайлуватий, сумирний чал. Із його широких плечей стирчали чотири грізні клешні — кожна завбільшки з коня, — а дюжиною менших ніг чудовисько чіплялося за край плато.
П’ять.
Хітин заскреготів по каменю, щойно тварюка остаточно вибралася на плато й швидким рухом клешні вхопила тяглового чала.
Шість.
— До бою! До бою! — кричав Елгокар, біжучи попереду Далінара. — Лучники, вогонь!
Сім.
— Відволікайте його від беззбройних! — гукнув Далінар своїм солдатам.
Монстр розколов панцир чала — шматки розміром із тацю з грюкотом посипалися на плато, — тоді запхав тварину собі в пащеку та став придивлятися до писарок і супровідних осіб, які розбігалися в різні боки. Чал перестав ревіти, лише коли страховисько з хрумкотом роздушило його між щелепами.
Вісім.
Далінар переплигнув через скелястий уступ і пролетів п’ять ярдів, перш ніж гупнув ногами об землю, здійнявши в повітря уламки каменю.
Дев’ять.
Прірводемон видав огидний верескливий рев — протрубив чотирма голосами, що озивалися луною, накладаючись один на одного.
Лучники натягнули тятиви. Відразу попереду Далінара Елгокар викрикував команди, і його синій плащ розвівався на вітрі.
Далінарова долоня аж затремтіла в очікуванні.
Десять!
І тут Сколкозброєць — Присяжник, — згустившись із імли, матеріалізувався в його руці, щойно в грудях удесяте глухо стукнуло серце. Від вістря до ефеса в ньому було шість футів довжини, що робило такий меч непридатним для того, на кому нема Сколкозбруї. Але Далінарові він був якраз упору. Великий князь володів Присяжником із юності, зв’язавши себе з ним обітницею, ще коли йому сповнилося двадцять Ридань. Лезо було довге й трішки вигнуте, у п’ядь завширшки, його прикрашали хвилясті зазубрини біля руків’я. Загин на кінці Присяжника нагадував гачок риболова, і всю поверхню клинка вкривали краплини холодної роси.
Цей меч був частиною його сутності. Далінар відчував, як лезом пробігали потоки енергії, немовби воно саме рвалося до бою. Той, хто ніколи не кидався в гущу битви — у Сколкозбруї та зі Сколкозбройцем, — не знав справжнього життя.
— Роздратуйте його! — кричав Елгокар, і його Сколкозброєць — Сонцебудитель — вистрибнув з імли просто йому в руку. Він був довгий і тонкий, із великою гардою у вигляді поперечки, оздоблений по боках гравіруванням із десяти основних ґліфів. Король не бажав, щоби монстр утік — Далінар чув це в його голосі. Великий князь більше хвилювався за солдатів і членів почту — ця ловитва й так уже пішла далеко не за планом. Можливо, варто якомога довше відволікати страховисько, щоб усі мали час утекти, а потому відступити, давши йому можливість смачно пообідати чалами та свиньми.
Монстр знову видав багатоголосий рев і з розмаху опустив клішню прямо в гущу солдатів. Розляглися людські крики, хрускіт кісток і чавкання роздушених тіл.
Лучники дали залп, цілячи в голову. Сотня стріл здійнялися в повітря, проте лише декілька вп’ялися у м’яку м’язисту плоть між хітиновими пластинами. Позад них Садеас кричав зброєносцям, щоби ті подали йому великостріл. Далінар не міг собі дозволити отак чекати: страхітливе й оскаженіле чудовисько громадилося перед ним і вбивало його людей. З луком треба півдня морочитися. Це була робота для Сколкозбройця.
Верхи на Чистокровному повз нього промчав Адолін. Юнак одразу ж кинувся по жеребця, замість того щоби спішитися, як це зробив Елгокар. Проте сам Далінар мусив залишатися з королем. Решта коней — навіть бойових — схарапудилися, та не Адолінів білий ришадіум. Через мить і його Баский був як тут, підрисивши до Далінара. Той ухопив повіддя і, відштовхнувшись підсиленими Сколкозбруєю ногами, здійнявся в повітря й застрибнув у сідло. Сила його приземлення могла би переламати хребет звичайному коневі, але Баский був із міцнішого тіста.
Елгокар опустив забрало, і боки його шолома оповила імла.
— Тримайтеся позаду, Ваша Величносте, — на скаку гукнув Далінар. — Дайте нам з Адоліном трохи вимотати його.
Великий князь звів руку догори й також опустив своє забрало. Фіксуючи його, він побачив, що з боків шолома заклубочився туман, і для Далінара вони стали прозорими. І попри те, що оглядова щілина все одно була необхідною, адже крізь бокові стінки видно не краще, ніж через немите скло, все ж ця напівпрозорість вважалася однією із найдивовижніших властивостей Сколкозбруї.
Далінар дістався тіні, яку відкидало страховище. Довкола метушилися солдати, стискаючи списи. Їх не готували до бою з монстрами у тридцять футів заввишки, тож переконливим доказом їхньої звитяги було вже те, що вони однаково шикувалися, намагаючись відволікти увагу чудовиська від лучників, а також від людей із почту, які розбігалися врізнобіч.
Злива стріл відскакувала від панцира монстра, завдаючи більшої шкоди солдатам унизу, ніж йому самому. Далінар звів угору вільну від вуздечки руку, прикриваючи оглядову щілину, і заблукана стріла із дзенькотом відскочила від шолома.
Адолін відступив, коли тварюка з розмаху зацідила по загону лучників, розмазавши їх по каменю однією зі своїх клішень.
— Беру на себе ліву, — приглушено долинув крізь шолом його голос.
Далінар кивнув, забираючи вправо, галопом промчав повз групу приголомшених солдатів і знову виїхав під промені сонця, у той час як прірводемон заніс увінчану клішнею передню кінцівку для нового удару. Далінар підскакав прямо під неї, перехопив лівою рукою Присяжника і, тримаючи його на відльоті, рубонув по одній із ніг прірвомонстра, що скидалися на стовбури дерев.
Сколкозброєць перетяв товстий хітин так легко, що Далінарова рука майже не відчула спротиву. Як і зазвичай, цей меч не різав живої плоті, хоча й знеживив кінцівку не менш надійно, ніж якби відрубав її. Вона сковзнула, ставши змертвілою та непотрібною.
Монстр заричав усім своїм нутряним багатоголоссям. На іншому боці Далінар розгледів Адоліна, який якраз черконув по ще одній нозі.
Смикнувшись, чудовисько повернулося до Далінара. Обидві підтяті кінцівки безживно волочилися. Монстр був довгий і вузький, немов рак, — і з пласким хвостом. Він пересувався на чотирнадцяти ногах. Скільки ж їх треба було знеживити, щоби звалити його додолу?
Далінар розвернув Баского і понісся назустріч Адоліну, чия блакитна Сколкозбруя сяяла на сонці, а за спиною розвівався плащ. Описавши широкі півкола, вони помінялися місцями, і кожен рвонув до нової кінцівки.
— Зустрічай свою смерть, тварюко! — гукнув Елгокар.
Далінар обернувся. Король розшукав свого жеребця та спромігся змусити його коритися. Месник хоч і не належав до ришадіумів, але був верховою твариною найкращого шинського заводу. Сівши на скакуна, Елгокар кинувся в наступ і заніс над головою Сколкозбройця.
Що ж, заборонити йому битися було не в Далінаровій владі. Нічого, Сколкозбруя захистить його, аби лиш він невпинно рухався.
— По ногах, Елгокаре! — крикнув йому великий князь.
Проте король не звернув на нього уваги, цілячись прямісінько в грудину. Далінар вилаявся та пришпорив Баского, а монстр у цей час завдав нового удару. Елгокар повернув коня в останню мить і, припавши до сідла, пірнув під помах страшного лаписька. Клішня прірводемона з тріском гепнула об каміння. Схибивши, той злютовано заревів, і цей звук луною прокотився розколинами.
Король круто розвернув коня і, наче вітер, промчав повз Далінара.
— Дурню, я відволікаю його! Чого не атакуєш?! — гукнув він на скаку.
— Піді мною ришадіум! — крикнув Далінар у відповідь. — Я відволікатиму його — я швидший!
Та племінник знову не звернув уваги на його слова. Далінар зітхнув. Що характерно, Елгокара не можна було втримати. Вступати з ним у суперечку зараз означало лише гаяти час і людські життя, тож великий князь зробив, як веліли. Копита Баского зацокотіли по кам’янистій землі, і Далінар ще раз зайшов збоку, щоби завдати нового удару. Усю увагу чудовиська привернув на себе Елгокар, тож його дядько зміг наблизитися та рубонути Сколкозбройцем по ще одній кінцівці.
Монстр видав лункий чотириголосий рев і повернувся до Далінара. Але в цю мить мимо проскакав Адолін, прямуючи до іншого боку, і спритним ударом перетяв чергову ногу. Вона підігнулась. Водночас донизу продовжував сипатися град стріл, оскільки лучники не припиняли посилати їх.
Страховище затряслося, збите з пантелику одночасними атаками з усіх сторін. Сили потроху полишали монстра, і Далінар звів руку догори в командному жесті. Він наказував решті піхоти відступити до павільйону. Розпорядившись таким чином, великий князь прослизнув уперед і знеживив іще одну ногу. Тепер мінус п’ять. Можливо, був саме час дати чудовиську пошкутильгати геть: добити його означало наражати людські життя на непотрібну небезпеку.
Він гукнув до короля, котрий скакав, тримаючи Сколкозбройця на відльоті, неподалік. Племінник глянув на нього, але добре не розчув. Прірводемон продовжував маячити перед ними, й Елгокар круто розвернув Месника вправо, у бік Далінара.
Зненацька щось тихо ляснуло, і за мить король і сідло перекидьки злетіли в повітря. Через різкий поворот коня тріснула, не витримавши, сідельна попруга, адже під вагою закованого у Сколкозбрую вершника непереливки доводиться як коневі, так і сідлу.
Далінар, якого охопив гострий напад страху, натягнув повіддя Баского. Елгокар гупнувся на землю, впустивши Сколкозбройця. Меч знову перетворився на імлу та зник. У цьому полягав один із захисних механізмів: щоб не потрапити до ворожих рук, клинки зникали, якщо лише власник, випускаючи їх, подумки не наказував залишитися.
— Елгокаре! — гукнув Далінар. Король покотився, намотуючи плащ на своє тіло, а тоді затих і якусь мить лежав напівпритомний. На одному плечі обладунок тріснув, і звідти сочилося Буресвітло. Проте Сколкозбруя повинна була амортизувати удар. З ним усе буде добре.
Якщо лише…
Над королем нависла клішня.
Знову відчувши напад панічного страху, Далінар розвернув Баского, щоби ринутись на захист короля. Але ж йому не встигнути! До того часу ця тварюка…
Розколовши хітин, у голову прірводемона вп’ялася гігантська стріла. З рани цівкою забила лілова кров, і монстр затрубив у агонії. Далінар обернувся в сідлі.
Позаду стояв Садеас у своїй червоній Збруї та саме брав із рук зброєносця ще одного масивного дротика. Він натягнув тятиву і з пронизливим тріском всадив товстого цурпалка в плече потвори.
Віддаючи йому належне, Далінар підняв угору свого Присяжника. Садеас подякував, ледь здійнявши лук. Вони не були друзями, навіть терпіти не могли один одного.
Але вони захистять короля. От що об’єднувало їх.
— Відійдіть у безпечне місце! — гукнув Далінар королеві, проносячись мимо. Елгокар, похитуючись, звівся на ноги й кивнув.
Великий князь мчав уперед. Він повинен був відволікти увагу тварюки на достатній час, щоб Елгокар встиг утекти. У ціль потрапили ще кілька Садеасових стріл, але монстр більше не звертав на них уваги. Його млявість кудись зникла, а ревіння стало гнівним, диким, несамовитим. Саме зараз він і справді починав лютувати.
Це була найнебезпечніша стадія ловитви: надалі навіть мови не могло бути про те, що прірводемон утече. Тепер він ганятиметься за ними, доки не переб’є усіх або сам не загине.
Клішня гепнула об землю зовсім близько від Баского, і в повітря злетіли уламки каменю. Далінар низько пригнувся, завбачливо виставивши поперед себе Сколкозбройця, і перетяв іще одну ногу. З іншого боку Адолін зробив те саме. Тепер потворі бракувало семи ніг — рівно половини. Скільки ж іще чекати, доки вона завалиться? Зазвичай на цьому етапі ловитви з прірвомонстра стирчало вже кілька дюжин стріл. Проте складно сказати, як бути мисливцю, якщо такої попередньої підготовки нема. А крім того, він ще ніколи не полював на такого велетня.
Далінар розвернув Баского, намагаючись упасти в око тварюці. Залишалось лише сподіватися, що Елгокар устиг…
— Гей ти, бог! — проревів раптом голос останнього.
Далінар застогнав, озирнувшись через плече. Король і не думав про втечу. Він крокував до чудовиська, тримаючись однією рукою за бік.
— Я кидаю тобі виклик, монстре! — пронизливо закричав Елгокар. — Я прийшов по твоє життя! Вони уздрять, як падуть їхні боги, та побачать труп свого державця біля моїх ніг! Я викликаю тебе!
«Геєно вогненна, що за дурень!» — подумав Далінар, розвертаючи Баского.
У руці Елгокара знову матеріалізувався Сколкозброєць. Він атакував, цілячи монстрові в груди, а з розтрісканих пластин на його плечі сочилося Буресвітло. Король наблизився й завдав удару по корпусу, відрубавши шматок хітину: Сколкозброєць відітнув його наче людське волосся або нігті. Тоді Елгокар всадив лезо у груди страховища, намагаючись поцілити в серце.
Тварюка заревіла й стрепенулася, струснувши з себе Елгокара. Він заледве втримав у руці меча. Монстр крутнувся, шмагонувши при цьому хвостом у напрямку Далінара. Той вилаявся та смикнув повіддя, щоби різко розвернути Баского, але хвіст насувався занадто швидко й просто врізався в коня. І за один удар серця Далінар покотився по землі, а Присяжник, вислизнувши з його пальців, залишив довгу борозну на кам’янистому ґрунті й перетворився на імлу.
— Батьку! — долинув здалеку голос.
Далінар розпластався на камінні, відчуваючи запаморочення. Він підняв голову й побачив, як Баский зводиться на ноги. На превелике щастя, кінь нічого собі не зламав, хоч на одну ногу й ступав обережно. З подряпин на його тілі сочилася кров.
— Геть! — наказав Далінар. Ця команда була покликана відіслати тварину в безпечне місце. На відміну від Елгокара, Баский його слухався.
Великий князь важко зіп’явся на ноги. Зліва долинув скреготливий звук, і Далінар обернувся саме вчасно, щоби хвіст почвари влучив йому простісінько в груди, відкинувши назад.
Світ перед очима знову захитався, а метал юзом пішов по камінню під акомпанемент какофонії звуків.
«Ні!» — подумав він, виставивши вниз долоню в латній рукавиці, а тоді рвучко підвівся, за допомогою інерції ковзання підкинувши себе у вертикальне положення. Небо завертілося, а потім щось ніби виправилося, неначе Збруя сама знала, де саме в неї низ. Приземлившись, він усе ще ковзав по камінню, яке скреготіло під його ногами.
Відновивши рівновагу, він кинувся до короля, на бігу повторно розпочинаючи процес прикликання Сколкозбройця. Десять ударів серця. Ціла вічність.
Лучники продовжували давати залпи, і чимало їхніх стріл уже стирчали з морди прірводемона. Той не звертав на них уваги, хоча дротики Садеаса, здається, відволікали його. Адолін перетяв іще одну ногу, і страховисько непевно захиталося — адже вісім з його чотирнадцяти ніг волочилися, не приносячи жодної користі.
— Батьку!
Обернувшись, Далінар побачив, як Ренарін — вбраний у цупку синю військову форму холінського зразка, довгий сюртук якої защібався аж під шию, — скакав через кам’янисте пустище.
— Батьку, ти в порядку? Я можу чимось допомогти?
— Дурний хлопчисько! — крикнув йому Далінар і, показуючи рукою, додав: — Геть!
— Але…
— Ти без Зброї та без Збруї! — проревів батько. — Миттю назад, доки цілий!
Ренарін зупинив свого чалого коня.
— ГЕТЬ!
І син послухався. Далінар розвернувся й побіг до Елгокара, а Присяжник якраз матеріалізувався з імли в його очікувально протягнутій руці. Король продовжував наносити удари, цілячи в живіт тварюки, — фрагменти плоті, чорніючи, відмирали, щойно в них потрапляв Сколкозброєць. Якби він сторчма увігнав меча в правильному місці, можна було би зупинити серце чи легені, але доки монстр тримався вертикально, зробити це не виходило.
Адолін — як завжди, сповнений рішучості — спішився біля свого правителя. Він намагався вкоротити прірводемону клішні, рубаючи їх мечем, коли той завдавав ударів. На жаль, клішень було аж чотири, а Адолін тільки один. Дві з них налетіли на нього водночас, і хоч від одної він відтяв чималий кусок, проте не бачив іншої, що неслася до його спини.
Далінарове «стережись!» пролунало запізно. Сколкозбруя дзвякнула, коли страхітлива клішня підкинула Адоліна в повітря. Він описав дугу та впав, прокрутивши сальто. Дякувати Вісникам, його Збруя не розкололася, але нагрудник і бокова пластина вкрилися широкими тріщинами, з яких клубилися пасма білого диму.
Заледве усвідомлюючи, що відбувається, Адолін покотився, розмахуючи руками. Він був живий.
Тепер не час думати про нього. Елгокар залишився сам.
Монстр знову завдав удару, вгативши об землю поблизу короля й збивши того з ніг. Королівський клинок щез, й Елгокар долілиць повалився на каміння.
Усередині Далінара щось змінилося. Усі обмеження зникли. Інші тривоги стали безглуздими. Синові його брата загрожувала небезпека.
Він підвів Ґавілара: лежав, упившись вином, поки його брат боронив своє життя. Далінар мав би бути там і захистити його. Лише дві речі нагадували йому про дорогого серцю брата, дві речі, що їх міг захищати Далінар, сподіваючись хоч якоюсь мірою спокутувати свою провину: Ґавіларове королівство та Ґавіларів син.
Елгокар залишився сам, і йому загрожувала небезпека.
Усе інше не мало значення.
* * *
Оглушений Адолін струснув головою, відтак підняв забрало й зробив ковток свіжого повітря, щоби прояснилося в мізках.
Битва. Вони билися. Він чув, як волали люди, тряслися скелі, й усе це перекривав жахливий розкотистий рев. У ніс шибонуло якоюсь пліснявою. Кров великопанцирника.
«Прірводемон!» — згадав він. Ще до того, як у голові прояснилося, Адолін знову розпочав прикликати Сколкозбройця та змусив себе зіп’ятися накарачки.
Чудовисько височіло майже поряд — темна тінь, що застувала небо. Щойно в очах перестало розпливатися, він побачив, що король лежить долі, а його обладунок тріснув від удару, якого той зазнав.
Прірводемон заніс велетенську клішню, готуючись обрушити її на котрогось із мисливців. Адолін раптом усвідомив, перед лицем якої катастрофи вони опинилися. Король загине на звичайному полюванні. Держава розповзеться по швах, великі князі погрузнуть у чварах, щойно порветься та одна-єдина слабка ланка, яка втримує їх укупі.
«Ні!» — приголомшено подумав усе ще напівпритомний Адолін, намагаючись хоч якось просуватися вперед.
І тоді він побачив батька.
Далінар рвонув до короля, несучись із такою швидкістю та благородством рухів, на які не спромігся би жоден смертний — навіть у Сколкозбруї. Він перестрибнув скелястий уступ, тоді підпірнув під націлений у нього помах клешні й ковзнув по камінню. Інші воїни гадали, ніби дещо тямлять у Сколкозбройцях зі Сколкозбруями, але Далінар Холін… хай і нечасто, але ділом доводив, що в них іще молоко на губах не обсохло.
Великий князь випростався й підстрибнув — так само рухаючись уперед — і пролетів у лічених дюймах над другою клішнею, яка розтрощила на друзки скелястий уступ позаду нього.
Усе це зайняло лише мить. Один подих. Третя клішня вже обрушувалася на короля, і Далінар, дико скрикнувши, стрибнув уперед. Він випустив з рук Сколкозбройця — той упав на землю і щез, — прослизнув під падаючу клішню, звів догори руки і…
І перехопив клішню. Далінар зігнувся під цим ударом і припав на одне коліно. Від зіткнення щитка об броню повітря сповнилося лунким дзвоном.
Але він перехопив її.
«Прародителю бур!» — подумав Адолін, дивлячись, як його батько стоїть над королем, вгинаючись під немислимою вагою монстра, багатократно більшого за нього. Приголомшені лучники перестали давати залпи. Садеас опустив свого великостріла. У грудях Адоліна перехопило подих.
Далінар утримував клішню, не поступаючись чудовиську силою — постать, закута в темно-сріблястий обладунок, який, здавалося, майже світився. Над його головою тварюка трубно заревла, і той відповів могутнім, непокірливим риком.
У ту мить Адолін зрозумів, що бачить його. Чорношипа, з яким він мріяв битися пліч-о-пліч. Броня Далінарових рукавиць і наплічників пішла тріщинами, і по старовинному обладунку розповзлася світна павутина. Адолін нарешті стріпонувся й заворушився. «Я повинен допомогти!»
Сколкозброєць матеріалізувався в його руці, і він, пересилюючи себе, якось добрався до боку страховиська й рубонув по найближчій до себе нозі. Пролунав тріск. Позбувшись стількох кінцівок, тварюка не могла триматися на тих, що залишалися, а надто через те, що з усієї сили старалася роздушити Далінара. Тож решта ніг із правого боку з нудотливим тріском підломилися, бризнувши ліловою сукровицею, і монстр завалився набік.
Земля задвигтіла так, що Адолін ледь не впав на коліна. Далінар відштовхнув убік тепер уже мляву клішню. З численних тріщин його обладунку парувало Буресвітло. Поруч нього підвівся із землі король: з моменту його падіння минули лічені секунди.
Елгокар зіп’явся на ноги та глянув на поваленого монстра, відтак повернувся до свого дядька, Чорношипа.
Далінар удячно кивнув Адолінові, а тоді різким жестом вказав на те, що при бажанні можна було назвати шиєю істоти. Елгокар махнув головою, тоді прикликав свого Сколкозбройця й глибоко всадив його в плоть чудовиська. Позбавлені виразу зелені очі тварюки почорніли й зморщилися, а в повітря звився димок.
Приєднавшись до батька, Адолін спостерігав, як Елгокар увігнав меча в грудину прірводемона. Тепер, коли той був мертвий, Сколкозброєць міг різати його плоть. Знов заюшила лілова сукровиця. Елгокар відкинув клинка й запустив підсилені Збруєю руки в рану, порпаючись там і зрештою щось намацавши.
Він вирвав яхонтосерце чудовиська — величезний самоцвіт, що росте всередині кожного прірводемона. Хоч і горбкуватий та негранований, проте це був смарагд чистої води завбільшки з людську голову — найкрупніше яхонтосерце з усіх, що коли-небудь бачив Адолін, хоча навіть невеличкі з них вартували цілого статку.
Елгокар високо здійняв свій моторошний трофей, довкола нього з’явилися золоті спрени слави, а солдати вибухнули тріумфальними криками.
14
Платня
Дозволь насамперед запевнити тебе, що елементу нічого не загрожує. Я знайшов для нього безпечне місце. Можна сказати, що я дбаю про його захист не менше, ніж про власну шкуру.
Того ранку, який настав після прийнятого у великобурю рішення, Каладін подбав про те, щоби прокинутися раніше за інших. Він відкинув ковдру й пройшовся кімнатою, сповненою скулених під ряднами клубків. Він не почувався схвильованим, але був сповнений рішучості. І готовий боротися знову.
Він розпочав цю боротьбу з того, що розчинив двері назустріч новому дню. Позад нього залунали стогони й прокляття — то прокидалися змучені мостонавідники. Узявши руки в боки, Каладін розвернувся до них. Наразі команда Четвертого мосту налічувала тридцять чотири людини. Їхня кількість весь час коливалася, але для підняття мосту потрібно було щонайменше двадцять п’ять чоловіків. Хоч на одного менше — і міст неминуче перекинеться. Таке інколи траплялося навіть тоді, коли носіїв було більше.
— Підйом! Шикуйсь! — крикнув Каладін у кращих традиціях свого військового минулого й сам злякався тієї владності, яка бриніла в його командному голосі.
Мостонавідники закліпали заспаними очима.
— Це означає, — гаркнув Каладін, — усім вийти з казарми й стати в шеренги! І ви — буря на ваші голови! — зробите це прямо зараз, або я вас по одному туди перетягаю!
Сил спурхнула донизу й сіла йому на плече, зацікавлено спостерігаючи за дійством. Деякі з чоловіків посідали в «ліжках», спантеличено зиркаючи в його бік, натомість інші щільніше загорнулися в рядна й повернулися до нього спиною.
Каладін глибоко вдихнув.
— Що ж, я попереджав, — він зайшов до казарми й зупинив свій вибір на жилавому алетійцеві на ймення Моаш. Моаш був дужим чолов’ягою, а Каладін якраз і потребував наочного прикладу, тож миршаві Данні або Нарм категорично не підходили. Крім того, Моаш був одним із тих, які повернулися на інший бік і спокійно собі спали далі.
Каладін ухопив Моаша за руку і, щосили смикнувши, рвучко його підняв. Той зіп’явся на ослаблі ноги. Він був ще молодий — приблизно Каладінів одноліток — і мав яструбине обличчя.
— Іди ти в бурю! — огризнувся Моаш, висмикуючи руку.
Каладін зарядив Моашу під дих, щоби тому забило дух. Шокований Моаш зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря, а Каладін ступив крок уперед, ухопив небораку за ноги й закинув собі на плече.
Каладін ледь не завалився під такою вагою. На щастя, перенесення мостів було жорстоким, але ефективним способом потренувати м’язи. Звісно, небагатьом мостонавідникам випадало прожити достатньо довго, щоб отримати з цього зиск. Не допомагало й те, що між вилазками траплялися непередбачувані періоди тимчасового затишшя. Якраз навпаки, у цьому й крилася частина проблеми: обслуга проводила більшість часу, виконуючи чорну роботу або даючи співунцям дулі, а тоді змушена була знову бігти багато миль із мостом на плечах.
Каладін виніс переляканого Моаша надвір й опустив на каміння. Решта табору була вже на ногах: на склад деревини сходилися теслярі, а солдати підтюпцем поспішали на сніданок або тренування. Інші мостонавідні команди, звичайно ж, були ще в казармах. Їм часто дозволялося спати допізна, якщо лише зранку не планувалося вилазки.
Каладін облишив Моаша й знову зайшов до казарми з її низько навислою стелею.
— Я зроблю те саме з кожним із вас, якщо доведеться.
Проте йому не довелося. Перелякані мостонавідники вервечкою подалися на світло, кліпаючи очима. Більшість стояли, підставивши сонцю голі спини, у самому лишень спідньому до колін. Моаш звівся на ноги, потираючи живіт і люто позиркуючи на Каладіна.
— Для Мосту № 4 настають нові часи, — сказав той. — І, поміж іншого, ніхто більш не спатиме до обіду.
— А що ми робитимемо натомість? — запитав Сиґзіл. У нього були темно-брунатна шкіра й чорне волосся, що видавали в ньому макабакі, уродженця південно-західного Рошару. Він єдиний з усіх мостонавідників не мав бороди і, висновуючи з м’якого акценту, був азішем чи емулійцем. У мостовій обслузі чужоземців було хоч гать гати: ті, котрі не вписувалися кудись-інде, часто опинялись у цих «вершках» армійського суспільства, а влучніше сказати — в його крємі.
— Чудове запитання, — відповів Каладін. — Ми будемо тренуватися. Кожного ранку, перш ніж приступити до своїх щоденних обов’язків, ми робитимемо пробіжку з мостом на плечах, щоби загартувати свою витривалість.
Зачувши ці слова, не одне з облич спохмурніло.
— Я знаю, що ви думаєте, — вів далі Каладін. — Хіба наше життя не достатньо важке? Чи ж не варто нам хоч трохи відпочити впродовж тих коротких часинок, які нам для цього надані?
— Еге ж, — кинув Лейтен, високий огрядний чолов’яга з кучерявим волоссям. — Оце ти сказав, наче в око влучив.
— Ні, — гарикнув Каладін. — Мостонавідні вилазки так сильно вимотують нас тому, що більшість часу ми б’ємо байдики. Так, я знаю, що в нас є обов’язки: обшукувати провалля, драїти нужники, мити підлогу. Проте солдати не надто розраховують на плоди нашої праці — їм усього лише треба, щоби ми були чимось зайняті. Завдяки цій роботі вони можуть не звертати на нас уваги.
Моїм першочерговим обов’язком як командира є збереження ваших життів. Оскільки впливу на паршендійські стріли я не маю, мені доведеться змінювати вас. Я повинен зробити вас витривалішими, щоб під час чергової вилазки — під зливою стріл долаючи останній відрізок шляху, — ви могли бігти швидше, — він почергово глянув у вічі всім чоловікам, котрі стояли шеренгою. — Я збираюся влаштувати так, щоби наш Міст № 4 не втратив більше жодної людини.
Обслуга недовірливо витріщилася на нього. Зрештою м’язистий здоровань у задніх рядах зареготав. Він мав смагляву шкіру, темно-руде волосся, дужі руки й могутній торс. Зросту в ньому було чи не сім футів. Ункалакі — яких багато хто звав просто рогоїдами — були малочисельним народцем, що проживав у центральному Рошарі, поблизу Джа Кеведу. Минулої ночі цей чоловік назвався «Скелею».
— Здурів! — сказав рогоїд. — Геть-чисто здурів осьдо цей-го, котрий думає вести нас!
Він вибухнув нутряним сміхом. До нього приєдналися інші, хитаючи головами у відповідь на Каладінові слова. Кілька спренів сміху — схожих на риб’ячу дрібноту сріблястих духів, що носяться в повітрі, описуючи кола — запурхали довкола них.
— Гей, Ґазе, — гукнув Моаш, склавши долоні рупором.
Одноокий сержант-коротун якраз теревенив із кількома солдатами поблизу.
— Чого тобі? — гаркнув той, насупившись.
— Тут ось один розумник хоче, щоби ми вправлялися, тягаючи туди-сюди моста, — крикнув Моаш у відповідь. — Ми справді маємо робити, як він каже?
— От іще, — махнув рукою Ґаз. — Накази командирів мостової обслуги обов’язкові до виконання лише в бойовій обстановці.
Моаш глянув на Каладіна.
— Скидається на те, друзяко, що ти й справді можеш забиратися під три бурі. Якщо лишень не збираєшся силою змусити всіх нас коритися.
Стрій розпорошився: дехто поплентався назад у казарму, а решта подалися до їдальні. Стоячи на кам’янистому плаці, Каладін залишився сам-один.
— Вийшло не надто гладко, — зауважила Сил, яка й далі сиділа в нього на плечі.
— Що є, те є.
— Схоже, ти здивований.
— Ні, просто пригнічений, — сказав він, люто зиркнувши на Ґаза. Сержант мостонавідників демонстративно відвернувся від нього. — В Амарамовому війську мені присилали недосвідчених новобранців, проте я ніколи не стикався з такою кричущою непокорою.
— А яка різниця? — запитала Сил.
Таке от невинне запитання. Відповідь мала би здаватись очевидною, але спрен спантеличено схилила голову набік.
— Солдати Амарамової армії знали, що їх можуть запроторити туди, де набагато гірше. Їх можна було покарати. А мостонавідники усвідомлюють, що досягли самого дна, — він зітхнув, і його нервова напруга дещо спала. — Я радію вже з того, що змусив їх вийти з казарми.
— І що ж ти робитимеш тепер?
— Не знаю, — Каладін глянув убік, де Ґаз усе ще точив ляси з солдатами. — Хоча ні, знаю.
Сержант помітив наближення Каладіна, і на його обличчі зненацька проступив вираз непідробного жаху. Він раптово перервав розмову та спішно метнувся за штабель колод.
— Сил, — попросив Каладін, — ти не могла би прослідкувати за ним?
Усміхнувшись, та перетворилася на ледь помітну білу смужку й кулею промчалася в повітрі, залишивши по собі слід, що повільно розвіювався. Каладін зупинився там, де щойно стояв Ґаз.
За якусь мить Сил повернулася та знову набула дівочої подоби.
— Він ховається між он тими двома казармами, — показала вона. — Зачаївся там і на всі боки озирається, чи не йдеш ти, бува, вслід.
Каладін усміхнувся й попрямував кружним шляхом довкола бараків. В одному з проходів він помітив постать, яка присіла в тіні та якраз дивилася в інший бік. Відтак Каладін прокрався вперед і вхопив Ґаза за плече. Той зойкнув з переляку і, розвернувшись, замахнувся. Каладін завиграшки перехопив його кулак.
Ґаз звів на нього нажахані очі.
— Я не збирався брехати! Ну немає в тебе — буря на твою голову — влади поза полем битви. Якщо ти знову… хоч пальцем… я тебе…
— Заспокойся, Ґазе, — сказав Каладін, відпускаючи його. — Я не збираюся задавати тобі прочухана — принаймні поки що.
Коротун позадкував, потираючи плече й зиркаючи на Каладіна.
— Сьогодні третій захід, — мовив той, — день платні.
— Отримаєш за годину разом з усіма.
— Ні. Вона в тебе з собою. Я бачив, як ти розмовляв там із кур’єром, — сказав Каладін і вимогливо простягнув руку.
Ґаз роздратовано щось пробурмотів, але видобув гаманця й заходився рахувати сфери. У центрі кожної зблискував крихітний, мерехтливий вогник. Діамантові марки, кожна вартістю у п’ять діамантових скалок. За одну скалку можна було купити буханець хліба.
Ґаз відрахував чотири марки, хоча в тижні, як відомо, п’ять днів. Сержант віддав їх Каладінові, але той не поспішав забирати руку, так само наставляючи долоню.
— З тебе ще одна, Ґазе.
— Ти ж казав…
— Ну ж бо!
Той підскочив, а тоді дістав сферу.
— Ти, ваше благороддя, якось дивно розумієш, що означає дотримувати слова. Ти обіцяв мені…
І змовк, щойно Каладін узяв сферу, яку тільки-но отримав, і вручив її назад.
Сержант насупився.
— Не забувай, звідки вона береться, Ґазе. Я дотримаю свого слова, але ти не забиратимеш собі частини моєї платні. Я даватиму її тобі. Втямив?
Той виглядав спантеличеним, однак миттю вхопив сферу з Каладінової руки.
— Якщо зі мною щось трапиться, грошей ти більше не побачиш, — мовив мостонавідник, ховаючи інші чотири сфери до кишені, а тоді ступив крок уперед. Каладін був чималого зросту й просто височів над набагато нижчим Ґазом. — Пам’ятай про нашу угоду. І не смій заважати мені.
Проте сержант не давав себе залякати. Він сплюнув убік, і темний згусток мокротиння прилип до кам’яної стіни, помалу сповзаючи донизу.
— Я не стану задля тебе брехати. Якщо ти гадаєш, що за якусь обкрєм’яну марку на тиждень я буду…
— Я очікую лише на те, про що сказав. Які сьогодні наряди в Четвертого мосту на території табору?
— Відповідаєте за прибирання в їдальні після вечері.
— А мостове чергування?
— Післяобідня зміна.
Це означало, що ранок був у їхньому розпорядженні. Команді це сподобається: можна буде провести день платні, марнуючи сфери на азартні ігри та повій, і навіть на якусь часинку забути про те жалюгідне життя, яке випало на їхню долю. Після обіду їм доведеться повернутися для чергування, тобто очікування на території складу деревини на випадок можливої вилазки. А після вечері вони вишкрібатимуть казанки.
Ще один змарнований день. Каладін повернувся, щоб іти назад до складу деревини.
— Ти нічого не зміниш, — гукнув йому вслід Ґаз. — Вас запроторили в мостонавідники не з доброго дива.
Каладін не стишував кроку. Сил спурхнула з даху й опустилася йому на плече.
— У тебе немає влади, — і далі горланив сержант. — Ти не якийсь там польовий командир. Ти всього лишень бурещасний мостонавідник. Чуєш? Не можна отримати владу, не маючи звань!
Прохід між казармами залишився позаду.
— Він помиляється.
Сил перебралася перед його обличчя й зависла так на весь час, доки він ішов.
— Влада береться не від звання, — мовив Каладін, перебираючи сфери в кишені.
— А звідки ж?
— Від людей, які наділяють тебе нею. Це єдиний спосіб її отримати, — він озирнувся в той бік, звідки йшов. Ґаз усе ще стояв у проході. — Сил, адже ти не спиш, так?
— Спрен спить? — здавалося, сама думка про таке насмішила її.
— Ти не могла би початувати наді мною вночі? — попросив він. — Попильнувати, щоби Ґаз, бува, не підкрався, поки я спатиму, і не спробував щось встругнути? Цілком можливо, що він захоче раз і назавжди позбутися мене.
— Гадаєш, він і справді це зробить?
Каладін на хвильку замислився.
— Ні, не думаю. Я стикався з дюжиною таких, як він, — дрібних капосників, яким тільки й стає сили, щоби дратувати. Ґаз, звісно, покидьок, та навряд чи здатний на вбивство. Крім того, за його логікою, необхідність укоротити мені віку відсутня — досить просто почекати, доки я загину під час однієї з вилазок. Проте береженого і Всемогутній береже. Наглянь за мною, якщо не важко. І розбуди, щойно він спробує щось утнути.
— Залюбки. Але якщо він поскаржиться командуванню? Домагатиметься, щоби тебе стратили?
Каладін скривився.
— Тут я нічим не зможу зарадити. Однак навряд чи Ґаз на це піде. Адже тоді він виглядатиме слабаком в очах начальства.
Крім того, страту через стинання голови берегли спеціально для тих мостонавідників, котрі відмовлялися бігти на штурм паршендійських позицій. Тож допоки він погоджувався наступати, смерть від своїх йому не загрожувала. Власне, армійське командування взагалі не горіло бажанням карати мостову обслугу. На Каладіновій пам’яті член однієї з команд скоїв убивство, і того дурня всього лише підвісили надворі на час великобурі. А крім цього випадку, він був свідком хіба того, як кільком його товаришам урізали платню за бійку, та ще парочку висікли батогами за те, що занадто повільно бігли на початковому етапі вилазки.
Усі відбувалися мінімальними покараннями. Головнокомандувачі добре розуміли, що життя мостонавідників і так висіли на волосині — варто було натягнути її ще сильніше, і ті остаточно махнули би на себе рукою та ледь не з доброї волі наражалися на паршендійські стріли.
На жаль, із цього також випливало, що Каладін мало що міг удіяти щодо покарання членів власної команди — навіть якби й мав необхідні повноваження. Він повинен був знайти інший спосіб мотивації. Перетнувши складський двір, новоспечений командир підійшов до того місця, де теслярі будували нові мости. Трохи роззирнувшись довкола, Каладін знайшов шукане — товстий брус, що лежав в очікуванні своєї черги стати фрагментом ще одного переносного мосту. З одногу боку до нього вже був приладнаний держак для майбутнього носія.
— Можна позичити цю штуковину? — запитав він у тесляра, котрий проходив мимо.
Той звів догори руку й почухав усипану тирсою голову.
— Позичити?
— З двору я ні ногою, — пообіцяв Каладін, піднімаючи брус і завдаючи його собі на плече. Той виявився важчим, ніж здавалося, і він подумки благословив м’яку набивку під сподом шкіряного жилета.
— Він нам зрештою знадобиться, — сказав тесляр, але не знайшов гідних уваги заперечень, тож Каладін подався пріч разом зі своєю ношею.
Він приглянув відносно рівну камінну стяжку якраз навпроти казарм. Тоді взявся швидким кроком курсувати з одного кінця двору в інший, несучи брус на плечі та відчуваючи гарячі промені вранішнього сонця в себе на шкірі. Він марширував туди й назад, туди й назад. Тренувався бігати підтюпцем, відтак на повній швидкості, а потім знову ходити. Вправлявся носити брус на плечі, тоді вище — на витягнутих руках.
Каладін працював до сьомого поту. Власне, кілька разів він ледве не падав, але щоразу звідкись брався черговий резерв сил. Тож він продовжував рухатися, зціпивши зуби від болю та знемоги, і рахував кроки, щоби сконцентруватися. Тесляр-підмайстер, із яким розмовляв Каладін, привів за собою десятника. Не знімаючи шапки, той почухав потилицю, дивлячись на дивака, та зрештою стенув плечима, й обидва подалися геть.
Невдовзі довкола зібрався невеликий натовп: робітники зі складського двору, кілька солдатів і чимало мостонавідників. Дехто з інших команд уголос насміхався, але обслуга Четвертого мосту здебільшого помовчувала. Багато хто не звертав на нього уваги. Інші ж — як-от сивочолий Тефт, моложавий Данні та ще кілька чоловіків — стояли рядком і просто дивилися, немовби не могли повірити в те, що відбувалося.
Ті погляди — нехай навіть приголомшені чи ворожі — почасти й надавали Каладінові наснаги. А ще він біг, щоби виплеснути своє розчарування, той киплячий, нуртівний казан злості у своїй душі. Злості на себе за те, що підвів Тіена. Злості на Всемогутнього за те, що створив такий світ, де одні валяться під стіл на бучному бенкеті, а інші — падають мертвими, несучи мости.
Виснажуючи себе в такий спосіб, він зазнавав на диво приємного відчуття. Немов повертався в ті кілька перших місяців після Тіенової смерті, коли вправлявся зі списом, аби забути про все на світі. Коли дзвони пробили полудень — подаючи солдатам сигнал обіду, — він нарешті зупинився й опустив чималенький брус на землю. Круговими рухами розім’яв плече. Він бігав упродовж кількох годин. І де він узяв сили?
Окропляючи потом каміння під ногами, Каладін потрюхав у бік халабуди теслярів, де досхочу напився води з бочки. Зазвичай вони гнали в шию мостонавідників, яким кортіло зробити те саме, але тепер ніхто й слова не сказав, коли той вихлебтав два повні ковші дощівки з металевим присмаком. Потому струснув посудину, вдячно кивнув парі підмайстрів і підтюпцем подався до залишеного бруса.
Скеля — кремезний, смаглявий рогоїд — саме піднімав його і при цьому чомусь хмурився.
Помітивши Каладіна, Тефт кивнув у бік здоровила:
— Він побився з кількома з нас об заклад на скалку, що ти носив порожнистого бруса, щоби справити враження.
Якби вони могли відчути його втому, куди би й подівся їхній скепсис. Він примусив себе забрати в Скелі брус. Спантеличений гевал випустив його з рук і провів поглядом Каладіна, який бігцем поніс брус туди, де його взяв. Жестом виразивши підмайстрові свою вдячність, він потрюхав назад, до невеличкої компанії мостонавідників. Скеля тим часом неохоче роздавав програні світлоскалки.
— На обід — розійдись! — скомандував Каладін. — У нас післяобіднє мостове чергування, тож за годину щоб були тут. А коли виб’є останній дзвін перед заходом сонця, усім зібратися біля їдальні. Наш сьогоднішній табірний наряд — прибирання після вечері. Хто прийде останнім, вишкрібатиме казанки.
Усі здивовано дивилися йому вслід, коли він підтюпцем побіг пріч зі складського двору. Проминувши два квартали, він пірнув у боковий прохід і сперся об стіну. А потому, хрипко й засапано дихаючи, сповз долі й розтягнувся на землі.
Він почувався так, немов порвав усі м’язи свого тіла. Ноги горіли вогнем, а коли він спробував стиснути руку в кулак, пальці виявилися занадто слабкими, щоби повною мірою слухатися. Кашляючи, він судомно робив глибокі вдихи й видихи. Солдат, котрий проходив мимо, кинув був на нього погляд, але, побачивши форму мостонавідника, пішов геть, не сказавши й слова.
Зрештою Каладін відчув, як хтось легенько торкнувся його грудей. Розплющивши очі, він угледів Сил, котра лежала ниць у повітрі, повернувшись до нього обличчям. Вона простягла ніжки у бік стіни, але вся її поза — та й, власне, те, як обвисала її сукня — справляли таке враження, ніби вона стоїть прямо, а не лежить долілиць.
— Каладіне, — мовила вона, — мені треба тобі дещо сказати.
Він знову заплющив очі.
— Каладіне, це важливо.
На одній із повік він відчув легенький поштовх енергії. То було дуже дивне відчуття. Мостонавідник забурчав, розплющив очі та змусив себе сісти. Спрен пройшлася повітрям, немов оминаючи невидиму сферу, доки не зупинилася, зайнявши бажане положення.
— Я вирішила, — заявила Сил, — що радію з того, що ти дотримав даного Ґазу слова, хоча він і огидний тип.
Каладінові знадобилася якась хвилинка, щоб утямити, що вона мала на увазі.
— Ти про сфери?
Та кивнула.
— Я гадала, що ти можеш і порушити свою обіцянку, але рада, що ти цього не зробив.
— От і добре. Дякую, що сказала, угу.
— Каладіне, — мовила Сил, дратуючись і стискаючи кулачки. — Це важливо.
— Я… — він змовк, а тоді сперся головою об стіну. — Сил, я заледве можу дихати, не те що думати. Прошу тебе. Просто скажи мені, що тебе турбує.
— Я знаю, коли люди говорять неправду, — сказала вона, підходячи ближче й сідаючи йому на коліно. — А всього кілька тижнів тому я навіть не розуміла, що таке брехня. Але зараз щаслива з того, що ти не збрехав. Хіба ж ти не розумієш?
— Ні.
— Я змінююся. — Вона затремтіла — найімовірніше, навмисно, оскільки контури її постаті на мить розплилися. — Я знаю речі, про які й гадки не мала кілька днів тому. Це відчуття таке дивне.
— Що ж, гадаю, це добре. Себто, що більше ти розумієш, то краще. Хіба не так?
Вона опустила погляд.
— Коли вчора після бурі я знайшла тебе біля прірви, — прошепотіла вона, — ти збирався вбити себе, так?
Каладін мовчав. Учора. Це було цілу вічність тому.
— Я дала тобі листок, — сказала спрен, — отруйний листок. Ти міг скористатися ним, щоб убити себе чи когось іншого. Ось на що ти, певно, хотів їх спочатку пустити — ще тоді, у фургоні, — Сил знову звела очі, зустрівшись із ним поглядом, і її ледь чутний голосок звучав налякано. — Сьогодні я знаю, що таке смерть. Чому я знаю це, Каладіне?
Той насупився.
— Ти завжди була дивною як для спрена. Навіть попервах.
— Із самого початку?
Він помовчав, пригадуючи. Ні, коли вона прилітала перші кілька разів, то поводилася, як і будь-який спрен. Вдавалася до різних витівок, приклеювала черевика до підлоги, тоді ховалася. Навіть коли не полишала його впродовж усіх місяців рабства, то здебільшого чинила, як звичайний спрен. Пурхала собі довкола, ні на чому надовго не зосереджуючись.
— Учора я не знала, що таке смерть, — сказала вона, — а сьогодні знаю. Кілька місяців тому я не розуміла, що чинила дивно як для спрена, а тепер утямила, що так і було. Та звідки ж мені знати, як слід поводитися спрену? — зіщулившись, вона ніби стала меншою. — Що зі мною коїться? Хто я?
— Не знаю. Та хіба це важливо?
— А по-твоєму, ні?
— Я теж не знаю, хто я. Мостонавідник? Лікар? Солдат? Невільник? Усе це просто ярлики. Я — такий, який я всередині. І цей «я» зовсім не схожий на того, яким був лише рік тому, та з цим нічого не вдієш, тож я просто йду вперед, сподіваючись, що ноги самі винесуть мене, куди треба.
— Ти не сердишся на мене за те, що я принесла тобі той листок?
— Сил, якби ти не перешкодила мені, я й справді ступив би в провалля. І твій листок виявився саме тим, що й було мені потрібно. Чомусь він прийшовся якраз до речі.
Вона всміхнулася і стала спостерігати, як Каладін потягується, розминаючись. Закінчивши вправи, він підвівся та знову вийшов на вулицю, загалом оговтавшись від перевтоми. Вона спурхнула в повітря й опустилася йому на плече — сіла, спершись руками позад себе та звісивши попереду ноги, мов дівчина на уступі стрімчака.
— Я рада, що ти не злишся. Хоч при цьому гадаю, що це ти винний у всьому, що зі мною коїться. До зустрічі з тобою мені ніколи не доводилося думати про смерть чи брехню.
— Ось такий він я, — промовив Каладін сухо, — несу з собою смерть і брехню, куди лишень не поткнуся. Я й Охоронниця ночі — солодка парочка.
Сил насупилася.
— Це був… — почав він.
— Так, — сказала вона, — сарказм, — і схилила голову набік. — Я знаю, що це таке, — тоді з хитринкою всміхнулася: — Я знаю, що таке сарказм!
«Прародителю бур, — подумав Каладін, дивлячись у її радісні оченята, — а в цьому є щось лиховісне».
— Зажди-но, — промовив він, — а з тобою не траплялося такого раніше?
— Не знаю. Я не пам’ятаю нічого давнішого, ніж коли рік тому вперше побачила тебе.
— Справді?
— У цьому нема нічого дивного, — відказала Сил, стенувши напівпрозорими плечиками. — У більшості спренів коротка пам’ять. От не розумію: звідки я це знаю?
— Що ж, цілком можливо, що це нормально. Може, ти вже проходила через такий цикл, але просто забула.
— Звучить не надто втішно. Мені не подобається вся ця справа із забуванням.
— Але ж смерть і неправда гнітять тебе?
— Ще й як. Та якби мені довелося забути всі ці спогади… — вона звела очі вгору, і Каладін, прослідкувавши за її поглядом, помітив пару спренів вітру, що ширяли в небі, ловлячи повіви легкого вітерцю, — безтурботні та вільні.
— Боїшся йти вперед, — утямив Каладін, — але й жахаєшся знову стати тією, ким була.
Вона кивнула.
— Мені знайоме це відчуття, — сказав він. — Ходімо. Треба попоїсти, а після обіду я планую дещо зробити.
15
Манок
Ти не погоджуєшся з моїм заміром. Я розумію це, наскільки взагалі можу зрозуміти того, з ким цілком і повністю розходжуся в думках.
Через чотири години після бою з прірводемоном Адолін усе ще наглядав за очищенням території. Під час битви монстр зруйнував міст, що вів назад до військових таборів. На щастя, з іншого боку провалля залишалася група солдатів, які тепер подалися по мостонавідну команду.
Адолін ходив між вояків, збираючи донесення, а передвечірнє сонце повільно схилялося до горизонту. У повітрі висів цвілий, пліснявий сморід — запах крові великопанцирника. Сама тварюка з розпанаханою грудиною лежала там, де й повалилася. Кілька солдатів поралися коло неї, знімаючи щиток, в оточенні цілого полчища крєм’ячків, що позлазилися поласувати тушею. Ліворуч від Адоліна на нерівній поверхні плато довгими рядами лежали поранені, підклавши під голову плащі й сорочки замість подушок. Лікарі з Далінарової армії надавали їм допомогу. Княжич подумки благословив батька за те, що завжди бере їх із собою — навіть на позірно безпечну вилазку на кшталт цієї.
Він пішов далі, усе ще закований у Сколкозбрую. Військо могло добутися назад до табору й кружним шляхом, адже з іншого боку плато зберігся міст, що вів далі, углиб Рівнин. Можна було вирушити в східному напрямку, а тоді розвернутися. Однак Далінар кинув клич залишатися на місці й потурбуватися про поранених, витрачаючи на відпочинок ті кілька годин, які мало зайняти очікування на мостонавідників, чим викликав справжнє сум’яття в Садеаса.
Адолін глянув у бік павільйону, звідки доносився дзвінкий сміх. Декілька крупних рубінів яскраво світилися, насаджені на кінчики тонких паль із вигадливими золотими зубцями, що й утримували камені на місці. Це були фабріали, які випромінювали тепло без будь-яких ознак горіння. Він не розумів принципу їхньої дії — знав лише, що для функціонування найбільш вражаючих із них необхідні були великі самоцвіти.
І знову те саме: інші світлоокі насолоджувалися відпочинком, поки він працював. Та цього разу він не мав нічого проти. Для нього було би немислимо радіти життю після такого лиха. Власне, справжньої катастрофи. Підійшов світлоокий офіцер невисокого рангу, який приніс остаточний перелік втрат. Із ним була дружина, яка й зачитала його, після чого обоє пішли геть, залишивши княжича стояти зі списком у руці.
Загалом недорахувалися п’ятдесяти чоловіків убитими та вдвічі більше пораненими. Багатьох із них Адолін знав особисто. Коли королю повідомили попередню оцінку кількості жертв, він просто відмахнувся від цих смертей, зауваживши, що за свою доблесть загиблі воїни отримають високі чини в небесному Воїнстві Вісників. Здавалося, він якось дуже швидко та зручно забув, що й сам опинився би поміж них, якби не Далінар.
Адолін шукав очима батька. Той стояв на краю плато й знову дивився на схід. І що він хотів там розгледіти? Княжич уже не раз ставав свідком незвичайних учинків батька, але цей здавався особливо драматичним. Ось він стоїть перед здоровенним прірводемоном, не даючи тому вбити свого племінника, і його Сколкозбруя аж сяє. Цей образ навіки закарбувався в пам’яті Адоліна.
У присутності Далінара інші світлоокі раптом стали обережніші на поворотах, і впродовж кількох останніх годин Адолін не чув жодного натяку на його слабкість — навіть від людей Садеаса. Проте він боявся, що це ненадовго. Далінар і справді бував героєм, але надто рідко. Мине кілька тижнів, і люди знову забалакають про те, як нечасто той бере участь у вилазках на плато та що він втратив колишній запал.
Адолін мимоволі відчув, що жадає повторення. Сьогодні, коли Далінар ринувся на захист Елгокара, він знову став таким, як оповідалося в легендах про його молодість. Адолін волів, щоби той чоловік повернувся. Королівство потребувало його.
Княжич зітхнув і відвернувся. Треба було подати королю рапорт про остаточне число загиблих. Найімовірніше, його візьмуть на кпини, але, можливо — доки він чекатиме своєї черги, — йому вдасться підслухати Садеаса. Адолін усе ще відчував, що випускає з уваги щось важливе стосовно цього чоловіка. Дещо, очевидне його батькові, проте непомітне для нього самого.
Тож, подумки готуючись до насмішок, він попрямував до павільйону.
***
Зчепивши за спиною заковані в броню руки, Далінар дивився на схід. Десь там, у самому серці Рівнин, розміщувалася військова база паршенді.
Алеткар воював уже майже шість років, ведучи затяжну облогу. Стратегію блокади запропонував сам Далінар, оскільки для завдання удару безпосередньо по паршендійській базі довелося б отаборитися на Рівнинах, переживати просто неба великобурі та покладатися на велику кількість ненадійних мостів. Одна програна битва — й алеті могли б опинитися в оточенні без жодної надії повернутися на укріплені позиції.
Проте Розколоті рівнини могли стати пасткою і для паршенді. Східна й південна крайки були непрохідними: плато в тих місцях зазнали настільки сильної ерозії, що багато з них були заледве не шпилями, і паршенді не могли подолати відстань між ними. Рівнини були оточені горами, а на межі між першими та другими рискали зграї прірводемонів — здоровенних і небезпечних.
Подітися паршенді було нікуди: алетійська армія тіснила їх із заходу та півночі, про всяк випадок виславши розвідників ще й у південному та східному напрямках. Далінар доводив, що у противника закінчаться припаси. І тоді йому доведеться або, підставляючись під удар, намагатися відступити з Рівнин, або атакувати алеті в їхніх добре укріплених військових таборах.
Це був чудовий план. За винятком того, що Далінар не подумав про яхонтосерця.
Він відвернувся від провалля й побрів через плато. Йому дуже кортіло піти й перевірити, як там його люди, але слід було продемонструвати довіру до Адоліна. Зараз командував його син, і він якнайкраще з цим упорається. Здавалося, що той якраз і збирався подати Елгокарові остаточні донесення.
Дивлячись на сина, Далінар усміхнувся. Той був нижчий за батька, і мав пістряве, біляво-чорне волосся. Його світлу половину він успадкував від матері — принаймні так сказали Далінару. Сам він не пам’ятав тієї жінки. Вона була вирізана з його пам’яті, залишивши по собі дивні прогалини й затуманені фрагменти. Інколи в нього виходило пригадати цілий епізод, усі учасники якого вимальовувалися ясно й чітко, а от її образ розпливався. Він навіть не пам’ятав її імені. Коли хтось інший згадував його у розмові, воно одразу ж вислизало з пам’яті, як-от грудочка масла зісковзує із занадто гарячого ножа.
Він не став заважати Адоліну подавати донесення й підійшов до туші прірводемона. Вона лежала, завалившись набік, — з вигорілими очима й роззявленою пащекою. Язика не було — лише прикметні для великопанцирника дивної форми зуби та складна й заплутана система щелеп. Кілька пласких пластинчастих різців, щоб розгризати й дробити панцирі, а також менші за розміром жувальця, щоби здирати з них плоть і пропихати глибше в горлянку. Поблизу порозкривалися скелебруньки та випустили своє гудиння, щоб вихлебтати та злизати кров страховиська. Існує якийсь таємничий зв’язок між мисливцем і впольованою здобиччю, і Далінар завжди відчував дивну меланхолію, вбивши таку величну істоту, як прірводемон.
Більшість яхонтосердець добувалися зовсім не так, як сьогоднішнє. Дивний життєвий цикл прірводемонів включав періоди, коли ті мігрували в західну частину Рівнин, де плато були розлогіші. Там вони видиралися якомога вище й заляльковувалися в кам’янисті кокони в очікуванні настання великобурі.
У цей період вони ставали вразливими. Варто було лишень добутися на потрібне плато, розбити кокон молотами чи розрубати Сколкозбройцем і готово — вирізай яхонтосерце. Легкий спосіб заробити цілий статок. А монстри приходили часто, нерідко кілька разів на тиждень, аж допоки не наступало надто сильне похолодання.
Далінар окинув поглядом здоровенну тушу. Крихітні, майже невидимі кузьки вилітали з тіла тварини та зникали в повітрі. Вони скидалися на пасма диму, які, буває, звиваються вгору з ґнота щойно погашеної свічки. Ніхто не міг сказати, спренами чого вони були — їх просто помічали біля трупів щойно вбитих великопанцирників.
Він похитав головою. Яхонтосерця повністю змінили хід цієї кампанії. Паршенді теж їх потребували — причому так сильно, що аж зі шкури пнулися. Війна за контроль над популяцією великопанцирників була не позбавлена сенсу, адже паршенді не могли поповнювати свої ряди новобранцями, як робили це алеті. Тож боротьба за яхонтосерця була прибутковим і тактично грамотним способом утримання облоги.
Із настанням вечірніх сутінків Далінар помітив, як по всіх Рівнинах заблищали вогники. То були багаття сторожових веж, з яких солдати видивлялися, чи не повзе який прірводемон заляльковуватися. Вони чатуватимуть усю ніч, хоча монстри рідко коли з’являлися в цей час доби. Розвідники долали провалля за допомогою жердин для стрибків та легко переміщалися з одного плато на інше, не потребуючи жодних мостів. Забачивши прірводемона, вони подавали сигнал, і починалися перегони — алеті проти паршенді. Зайняти плато й утримувати його достатньо довго, щоби здобути яхонтосерце, або ж вибити звідти ворога, якщо той виявився швидшим.
Кожен великий князь потребував цих яхонтосердець. Утримувати багатотисячне наймане військо було недешевим задоволенням, а одне-єдине яхонтосерце могло покрити його видатки за кілька місяців. Крім того, що крупнішим був самоцвіт, використовуваний у процесі Душезаклинання, то меншав ризик, що він трісне. Величезні камені, добуті з великопанцирників, надавали приладові практично необмеженого потенціалу. Тож великі князі відчайдушно суперничали. Хто першим діставався до кокона — той і бився з паршенді за оволодіння яхонтосерцем.
Вони могли би встановити чергу, та це було б не по-алетійському. Змагальність усмоктувалася з молоком матері. Згідно з воринським віровченням, після смерті найкращі воїни отримують священний привілей приєднатися до Вісників і спільно битися проти Спустошувачів, щоби повернути собі Ідилічні палаци. Великі князі були союзниками, але заразом і конкурентами. Віддати яхонтосерце іншому… ну, знаєте, це було б неподобством. Краще поборотися. І те, що розпочиналося як війна, перетворилося на змагання. На смертельний спорт — але ж саме він і подобається найбільше.
Далінар полишив тушу позаду себе. Він розумів усі етапи процесу, що розгортався впродовж цих шести років. Деякі з них навіть наближав. І лише тепер почав хвилюватися. Прогрес у скороченні чисельності паршендійців був очевидним, але первинна мета кампанії — помста за вбивство Ґавілара — майже відійшла в забуття. Алеті валандалися без діла, забавлялися та били байдики.
Хоч вони й винищили чимало паршенді — зі строю вибуло не менше чверті ворожих воїнів, виходячи з первинної оцінки їхньої чисельності, — це зайняло аж надто багато часу. Облога тривала вже шість років і цілком могла розтягтися ще на шість. Ця думка не давала йому спокою. Очевидно, паршенді очікували на цю блокаду. Вони підготували склади з продовольством і всім миром перебралися на Розколоті рівнини, де отримали змогу використовувати ці прокляті Вісниками прірви й плато в якості сотень кріпосних ровів і фортифікаційних споруд.
Елгокар посилав парламентарів, вимагаючи відповіді: за що паршенді вбили його батька? Проте так її і не отримав. Ті взяли на себе відповідальність за смерть Ґавілара, не надавши жодних пояснень. Останнім часом скидалося на те, що Далінар залишився єдиним, кого ця історія все ще цікавила.
Великий князь звернув убік. Елгокарів почет перемістився в павільйон, де насолоджувався вином і закусками. Великий, відкритий із боків намет був пофарбований у фіолетовий та жовтий кольори, і парусина брижилася під легким вітерцем. За словами буревартівників, існувала невеличка вірогідність того, що сьогодні ввечері або, може, вночі приспіє чергова великобуря. Дай-то Всемогутній, щоб армія вчасно повернулася до табору, якщо таке й справді станеться.
Великобурі. Видіння.
«Об’єднай їх…»
Чи й справді він вірить у те, що бачив? Чи й справді гадає, що сам Всемогутній промовляв до нього? Він, Далінар Холін, Чорношип, грізний воєначальник?
«Об’єднай їх».
Із павільйону вийшов Садеас. Він зняв шолома, оголивши кучму густого чорного волосся, яке, звиваючись, спадало йому на плечі. Закована в Сколкозбрую, його постать справляла сильне враження — у латах він однозначно виглядав набагато краще, ніж в одному з тих сміховинних шовково-мереживних костюмів, що якраз були в моді.
Зустрівшись поглядом із Далінаром, він ледь кивнув. «Я свою справу зробив», — говорив цей кивок. Трохи прогулявшись, Садеас повернувся в павільйон.
Отже, той пам’ятав, для чого на це полювання запросили Ваму. Доведеться Далінару розшукати його. Великий князь попрямував до павільйону. Адолін і Ренарін тихенько стояли біля короля. Чи подав уже хлопчина свій рапорт? Схоже було, що Адолін — уже вкотре — намагався підслухати розмову Садеаса з королем. Треба буде Далінарові якось цьому зарадити: синова особиста ворожнеча з цим вельможею була на свій лад зрозумілою, проте не приносила жодної користі, крім шкоди.
Садеас невимушено бесідував з Елгокаром. Далінар рушив був у напрямку Вами — цей великий князь перебував у задній частині павільйону, — але йому завадив король.
— Далінаре, — звернувся до нього правитель, — ходи-но сюди. Тут ось Садеас розповідає мені, що здобув три яхонтосерця лише за кілька останніх тижнів!
— Так і було, — відказав Далінар, наближаючись.
— А скільки виборов ти?
— Включно з сьогоднішнім?
— Ні, — відповів монарх, — раніше.
— Жодного, Ваша Величносте, — зізнався великий князь.
— Уся справа в Садеасових мостах, — промовив король, — вони ефективніші за твої.
— Може, я й не маю чим похвалитися впродовж цих кількох тижнів, — холодно сказав Далінар, — зате в минулому моя армія здобула не менше перемог, аніж інші.
«А ваші яхонтосерця нехай хоч Геєна поглине — я й оком не змигну».
— Можливо, — парирував Елгокар. — Але що ти робив останнім часом?
— Був зайнятий іншими важливими справами.
Садеас звів брову.
— Важливішими за війну? Важливішими за помсту? Хіба таке можливо? А чи ти просто шукаєш виправдання?
Далінар кинув на іншого великого князя різкий погляд. Той лише стенув плечима. Вони були союзниками, але не друзями. Принаймні тепер.
— Тобі варто перейти на такі ж мости, як у нього, — порадив Елгокар.
— Ваша Величносте, — відказав Далінар, — його мости марнують багато життів.
— Але при цьому вони швидкі, — спокійним тоном кинув Садеас. — Покладатися на оснащені колесами мости — це дурість, Далінаре. Пересувати їх по такій пересіченій місцевості — справа повільна та марудна.
— У Кодексі сказано, що генерал не має права вимагати від солдата того, чого не зробив би сам. Скажи мені, Садеасе: ти би побіг на вилазку в перших рядах своїх мостонавідників?
— Їхньої каші я теж не став би їсти, — сухо відповів Садеас. — Як і копати канави.
— Не зарікайся, життя би змусило, — парирував Далінар. — Але з мостами інша історія. Прародителю бур, їм навіть заборонено прикриватись латами чи щитами. А сам би ти пішов у бій без Сколкозбруї?
— Мостонавідники виконують дуже важливу функцію, — огризнувся Садеас. — Відволікають увагу паршендійських лучників від моїх бійців. Спочатку я пробував видавати їм щити. І знаєш, що виходило? Ворог переставав звертати на них увагу й кожен залп натомість летів у моїх солдатів і коней. З’ясувалося, що варто лише подвоїти кількість команд, котрі беруть участь у вилазці, і максимально звільнити їх від баласту — жодних там обладунків або щитів, які уповільнювали б їх, — і толку стає набагато більше. Втямив, Далінаре? Беззахисна мостова обслуга — занадто спокуслива мішень для супротивника, щоби стріляти в когось іще! Звісно, під час кожного штурму ми втрачаємо кілька команд, але рідко коли аж так багато, щоб завадити нам. Паршенді знову й знову стріляють по них: здається, вони з якоїсь причини гадають, що винищення мостонавідників завдає нам непоправної шкоди. Так ніби беззахисна людина, яка несе моста, становить для армії таку ж цінність, що й закований у Сколкозбрую лицар, — Садеас похитав головою від явної сміховинності такої думки.
Далінар нахмурився. «Брате, — написав йому Ґавілар, — підбери найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік»… Цитата зі старовинної книги «Шлях королів». Вона категорично суперечить тому, до чого хилив зараз Садеас.
— І попри все, — тим часом той вів далі, — ти аж ніяк не можеш заперечувати високої ефективності мого методу.
— Інколи, — відказав Далінар, — мета не виправдовує засобів. Те, яким чином здобута перемога, важить не менше, ніж вона сама.
Не вірячи власним вухам, Садеас глянув на Далінара. Навіть Адолін і Ренарін, які підійшли ближче, здавалися приголомшеними батьковим твердженням. Такий спосіб мислення був абсолютно чужим справжньому алетійцеві.
Через свої видіння та слова з тієї книги, які останнім часом крутилися в його голові, Далінар почувався не надто по-алетійському.
— Мета виправдовує будь-які засоби, ясновельможний Далінаре, — сказав Садеас. — Перемога в змаганні варта яких завгодно жертв і зусиль.
— Це війна, а не турнір, — відповів Далінар.
— Усе наше життя — один великий турнір, — мовив Садеас, махнувши рукою. — Усі стосунки між людьми — це серія поєдинків, у яких одні виграють, а інші зазнають поразки. А декого взагалі розбивають у пух і в прах.
— Мій батько — один із найуславленіших воїнів Алеткару! — відрубав Адолін, встряючи в їхню суперечку. Король звів на нього брову, проте не поспішав долучатися до розмови. — І ти, Садеасе, на власні очі бачив, що він тільки-но зробив, поки сам ти зі своїм луком ошивався аж ген біля павільйону. Мій батько стримав монстра. А ти — боя…
— Адоліне! — втрутився Далінар. Усе це заходило надто далеко. — Опануй себе.
Той зціпив зуби і виставив руку вбік, немов йому кортіло прикликати Сколкозбройця. Ренарін зробив крок уперед і м’яко торкнувся братового п’ястка. Адолін неохоче відступив назад.
Із зарозумілою посмішкою на вустах Садеас обернувся до Далінара.
— Один син заледве здатен стримувати себе, а інший — жива недолугість. То ось кого ти залишиш після себе — га, старий друзяко?
— І я пишаюсь ними обома, що б ти там собі не думав, Садеасе.
— Баламута я ще можу зрозуміти, — відказав вельможа. — Колись ти й сам був гарячою головою, а яблучко від яблуньки… Але як бути з іншим? Ти ж бачив, як він вискочив сьогодні на поле бою. Меча з піхов не витягнув, лука не прихопив. Та він просто нікчема!
Ренарін зашарівся й опустив очі. Адолін скинув голову, знову відставив руку вбік і ступив крок у напрямку Садеаса.
— Адоліне! — застеріг його Далінар. — Я сам розберуся.
Син перевів погляд на батька. Його блакитні очі палали люттю, проте Сколкозбройця він так і не прикликав.
Далінар перемкнув свою увагу на Садеаса й тихо мовив, підкреслюючи кожне слово:
— Садеасе, мені, звичайно ж, здалося, ніби щойно ти привселюдно — та ще й у присутності короля — назвав мого сина нікчемним. Звісно, ти б такого не сказав, оскільки подібна образа змусила б мене прикликати Сколкозбройця й пролити твою кров. Розтоптати Пакт помсти. Спричинити смертельний поєдинок між двома найвпливовішими союзниками короля. Ясно, що ти не вчинив би так по-дурному. Очевидно, мені просто почулося.
Запала глибока мовчанка. Садеас зволікав із відповіддю. Він не бажав відступатися від своїх слів і витримував погляд Далінара, але все ж таки вагався.
— Можливо, — тихо відповів Садеас, — ти й справді не розібрав сказаного. Я не міг образити твого сина. Це було б… нерозумно з мого боку.
Утупивши один в одного очі, вони, здавалось, досягли порозуміння, і Далінар кивнув. Садеас зробив те саме — короткий ствердний помах голови. Вони не дозволять своїй взаємній ненависті стати загрозою для короля. Шпильки — це одне, а образи, за які викликають на дуель, — зовсім інше. Не можна було наражатися на таку небезпеку.
— Що ж… — сказав Елгокар.
Він був не проти, щоби великі князі суперничали, змагаючись за вплив і визнання. Король вважав, що це лише йде їм на користь, і мало хто докоряв йому — адже таким був загальноприйнятий спосіб правління. Проте Далінарові він усе менше й менше подобався.
«Об’єднай їх»…
— Гадаю, цей інцидент вичерпано, — додав король.
Адолін, котрий стояв обіч нього, виглядав невдоволеним, немов і справді сподівався, що батько прикличе Сколкозбройця й зіткнеться з Садеасом. У Далінара й самого кров закипала в жилах, Запал спокушав його, проте князь не давав йому волі. Ні. Не тут. Не зараз. Не тоді, коли вони потрібні Елгокару.
— Напевно, ви маєте рацію, — промовив Садеас. — Хоч я й сумніваюся, що цій суперечці між мною та Далінаром коли-небудь прийде кінець. Принаймні доти, доки він знову не навчиться поводитись, як годиться чоловікові.
— Я сказав, досить уже, Садеасе, — вгамував його монарх.
— Кажете, досить уже? — пролунав голос когось новоприбулого. — Я гадаю, що одного-єдиного Садеасового слова «уже досить» для кожного.
Дотепник пробирався крізь королівський почет, тримаючи в руці чашу з вином. При боці в нього теліпався срібний меч.
— Дотепнику! — вигукнув Елгокар. — Коли ти сюди дістався?
— Я наздогнав мисливців перед самою битвою, Ваша Величносте, — сказав той, уклоняючись. — Хотів був поговорити з вами, але прірводемон випередив мене. Я чув, що ваша бесіда з ним вийшла досить жвавою.
— Але ж виходить, що ти прибув багато годин тому! Що ти робив увесь цей час? Як я міг не помітити тебе?
— У мене були… деякі справи, — відказав Дотепник. — Та я не міг проґавити це полювання й допустити, щоби вам бракувало мене.
— Поки що я непогано справлявся без тебе.
— Та все ж були не-Дотепою, — зауважив жартівник.
Далінар приглядався до вбраного в чорне чоловіка. І що він за один, цей Дотепник? Розуму в нього не відбереш. Та все ж він надто вільнодумний, як недавно продемонстрував випадок із Ренаріном. Дотепник справляв дивне враження, і Далінар ніяк не міг розкусити його.
— Ясновельможний Садеасе, — мовив штукар, потягуючи вино. — Мені надзвичайно шкода бачити вас тут.
— А я гадаю, — сухо кинув Садеас, — що в глибині душі ти радієш. Адже я завжди приношу тобі стільки втіхи.
— На жаль, це правда, — відказав Дотепник.
— На жаль?
— Саме так. Бачите, Садеасе, з вами занадто легко. Брати вас на глум під силу навіть темному й недоумкуватому хлопчику на побігеньках — та ще й із неабиякого перепою. Мені немає чого п’ястися: сама ваша натура немов насміхається з моїх кпинів. І зрештою виходить, що через вашу непролазну тупість я видаюся неумійком.
— Послухайте, Елгокаре, — не витримав Садеас. — Чи так уже конче ми повинні терпіти цього… цю істоту?
— А мені він подобається, — сказав Елгокар, усміхаючись, — бо звеселяє мене.
— За рахунок тих, хто відданий вам.
— Рахунок? — втрутився Дотепник. — Та ви ніколи й сфери мені не заплатили. Але ні, прошу вас, навіть не пропонуйте. Я не можу прийняти ваших грошей, оскільки знаю, скільком іще ви маєте заплатити, щоб отримати бажане.
Садеас почервонів, але стримався.
— Жарт про повій, Дотепнику? І це все, на що ти здатний?
Той знизав плечима.
— Я прагну засвідчити істину, де б не стикнувся з нею, ясновельможний Садеасе. У кожного своє призначення. Я задаю перцю, а ви перчите, якщо котрась дає.
Садеас заціпенів, а тоді з червоного став багровим.
— Ти просто жалюгідний блазень.
— Ну, якщо Дотепник — блазень, то людям можна лише поспівчувати. Пропоную вам от що, Садеасе. Якщо, відкривши рота, ви не скажете нічого сміховинного, я дам вам спокій до кінця тижня.
— Що ж, я мислю, це буде не так уже й складно.
— І ви зразу ж сіли в калошу, — зітхнувши, мовив Дотепник. — Адже сказали «я мислю», а я не уявляю собі нічого сміховиннішого, ніж вас — мислячого. А як щодо тебе, юний княжичу Ренаріне? Твій батько хоче, щоб я дав тобі спокій. А ти можеш відкрити рота і сказати хоч щось несмішне?
Погляди присутніх звернулися до Ренаріна, який стояв позаду брата. Молодший княжич мовчав, широко відкривши очі, спантеличений загальною увагою. Далінар почав хвилюватися.
— Хоч щось несмішне, — повільно проговорив Ренарін.
Дотепник засміявся.
— Овва — гадаю, така відповідь мене задовольнить. Дуже винахідливо. Якщо ясновельможний Садеас якось утратить самовладання й нарешті вб’є мене, ти зможеш претендувати на вакантну посаду Дотепника. Схоже, твої мізки працюють у правильному напрямку.
Ренарін збадьорився, і це ще більше затьмарило настрій Садеаса. Далінар пильно стежив за великим князем: рука того саме потяглася до ефеса. Не Сколкозбройця — його Садеас не мав. Але носив при боці звичайного меча світлооких. У його руках це була грізна зброя — Далінар не раз бився пліч-о-пліч із Садеасом і знав, наскільки майстерно той нею володіє.
Дотепник ступив уперед.
— То як, Садеасе? — тихо запитав він. — Зробите Алеткару послугу, вибавивши його від присутності нас обох?
Вбивство королівського Дотепника не заборонялося законом. Але вчинивши його, Садеас заразом позбувся би титулу та земель. Більшість вважали такий обмін надто нерівноцінним, щоби піти на цей крок відкрито. Звичайно, якби хтось спромігся вбити Дотепника так, щоб ніяких свідків і кінці в воду, — тоді зовсім інша справа.
Садеас повільно забрав долоню з руків’я меча, коротко кивнув королю і відійшов пріч.
— Дотепнику, — мовив Елгокар. — Садеас користується моєю прихильністю. Не треба його так мучити.
— Я не згоден, — відказав той. — Бути у фаворі в короля — для більшості це й так достатня мука. Але не для нього.
Король зітхнув і перевів погляд на Далінара.
— Я маю піти й заспокоїти Садеаса. Але все хотів тебе запитати: чи з’ясував ти щось у тій справі, про яку я згадував раніше?
Далінар похитав головою.
— Мою увагу поглинули потреби армії. Але я займуся цим просто зараз, Ваша Величносте.
Правитель кивнув і поспішив услід Садеасу.
— Про що це він, батьку? — запитав Адолін. — Усе ще ввижаються шпигуни?
— Ні, — відповів Далінар, — тут дещо новеньке. Я незабаром тобі покажу.
Великий князь глянув на Дотепника. Вбраний у чорне чоловік почергово хрускав суглобами пальців, дивлячись на Садеаса, а потому подався геть.
— Мені він до вподоби, — повторив Адолін.
— Можливо, колись я і погоджуся з тобою, — сказав Далінар, потираючи підборіддя. — Ренаріне, — продовжив він, — принеси мені рапорти про поранених. Адоліне, ходімо зі мною. Треба перевірити те, про що говорив король.
Обидва сини виглядали спантеличеними, але зробили, як велів батько. Далінар попрямував по плато в тому напрямку, де лежала туша прірводемона.
«Що ж, давай подивимось, чим спричинене твоє занепокоєння цього разу, племіннику», — подумав він.
***
Адолін крутив у руках довгого ременя — майже у п’ядь завширшки, у палець завтовшки та з нерівним, обірваним кінцем. Це була попруга королевого сідла — шкіряний пас, що затягувався під кінським животом. Під час битви вона несподівано тріснула, так що сідло — а з ним і вершник — злетіли долі.
— Ну, і що ти думаєш? — запитав Далінар.
— Не знаю, — відповів Адолін. — Вона не виглядає зношеною, та гадаю, все ж відслужила своє, бо інакше б не тріснула, адже так?
Із задумливим виглядом Далінар знову взяв ремінь із синових рук. Небо вже темніло, а солдати й досі не привели мостонавідної команди.
— Батьку, — запитав Адолін, — а чому Елгокар попросив нас зайнятися цим? Він що, хоче, щоби ми всипали конюхам за неналежний догляд за його сідлом? Чи, може … — Адолін замовк, несподівано збагнувши сенс батькового мовчання. — Король вважає, що попругу підрізали навмисно, так?
Далінар кивнув. Він вертів ремінь у вкритих бронею пальцях, й Адолін приблизно уявляв собі, що той про все це думає. Попруга могла сильно зноситися й тріснути, особливо натягнута під вагою вершника у Сколкозбруї. Ремінь порвався якраз у місці з’єднання з сідлом, тобто там, де конюхи цілком могли не помітити тріщини. Таким було найраціональніше пояснення. Та якщо глянути на всю цю історію трохи підозріливішими очима, могло здатися, що не обійшлося тут без якогось підлого трюку.
— Батьку, — мовив Адолін, — у нього розвивається справжня параноя. Ти й сам це знаєш.
Далінар мовчав.
— Він бачить найманого вбивцю в кожній тіні, — вів далі Адолін. — Попруги тріскали, тріскають і будуть тріскатись. Та це не означає, що хтось зазіхав на його життя.
— Якщо король занепокоєний, — відказав Далінар, — ми повинні розібратися з цим. Лінія розриву з одного боку рівніша, так ніби хтось підрізав ременя, щоби той луснув, коли натягнеться.
Адолін нахмурився.
— Може, й так, — сам він цього не помітив. — Однак лишень поміркуй над цим, батьку. Навіщо комусь різати його попругу? Якщо на вершнику Сколкозбруя, падіння з коня йому нічим не загрожує. Якщо це й був замах на життя, то напрочуд недолугий.
— Якщо мала місце спроба вбивства, — відповів Далінар, — нехай навіть і недолуга, тоді нам є про що хвилюватися. Це сталося, коли ми його охороняли, а королівського коня готували наші конюхи. Ми повинні прояснити цю справу.
Адолін застогнав, і якась частина його невдоволення прорвалася назовні.
— Довкола вже й так шепчуться, що ми стали улюбленцями й особистими охоронцями короля. А що говоритимуть, коли поповзуть чутки, що ми ретельно розслідуємо кожен виплід його параноїдальної уяви, яким би абсурдним він не був?
— Мені завжди було байдуже, хто й що балакає.
— Ми гайнуємо весь свій час на бюрократичну тяганину, доки інші здобувають багатство та славу. Ми рідко беремо участь у вилазках на плато, тому що зайняті дурнею на кшталт цієї! Ми маємо бути там, на полі битви, якщо збираємося наздогнати Садеаса!
Далінар дивився на сина і все більше хмурнішав, тож Адолін прикусив язика, перш ніж із нього зірвалася чергова філіппіка.
— Бачу, що розмова в нас уже не про порвану попругу, — зауважив Далінар.
— Я… Мені шкода. Я говорив, не подумавши.
— Напевно, так і було. Але, знову ж таки, мені, ймовірно, треба було це почути. Я помітив, що тобі не надто сподобалося, як я щойно утримав тебе від сутички з Садеасом.
— Я знаю, що ти його також ненавидиш, батьку.
— Ти знаєш менше, ніж гадаєш, — сказав Далінар. — За хвилину ми спробуємо цьому зарадити. Але зараз, присягаюсь… ця попруга й справді виглядає так, наче її попсували. Можливо, ми щось упускаємо. Це могло бути частиною якогось масштабнішого задуму, але щось пішло не так, як планувалося.
Адолін мовчав. Усе це здавалося аж надто притягнутим за вуха, але якщо в цілому Рошарі й існував прошарок людей, що полюбляв саме такі, максимально заплутані, змови, то це алетійські світлоокі.
— Гадаєш, це робота одного з великих князів?
— Усе може бути, — відповів Далінар, — та я сумніваюся, що його смерть комусь із них наруч. Допоки править Елгокар, вони ведуть цю війну, як самі хочуть, і лише набивають свої калитки. Він не висуває до них жодних вимог. Якраз такий король їм і потрібен.
— Люди подекуди прагнуть посісти трон заради самих лише почестей.
— Щира правда. Коли повернемося, розвідай, чи не нахвалявся хтось аж надто сильно останнім часом. З’ясуй також, чи Ройон усе ще сердиться на Дотепника за ту образу під час бенкету минулого тижня, і нехай Талата прогляне контракти, які запропонував королеві великий князь Бетаб за використання його чалів. Попереднього разу в текст «вкралося» формулювання, яке підкріпило б його претензії на престол при виборі наступника. Він просто знахабнів відтоді, як поїхала твоя тітка Навані.
Адолін кивнув.
— Спробуй також відстежити походження попруги, — мовив Далінар. — Покажи її лимареві — нехай скаже, що він думає про цей розрив. Розпитай конюхів, чи не помітили вони чогось підозрілого, й уважно пильнуй, чи не муляють комусь із них у кишені невідомо звідки роздобуті сфери, — він помовчав. — І збільш удвічі охорону короля.
Адолін обернувся й глянув на павільйон. Звідти якраз виходив Садеас. Княжич примружив очі:
— А чи не думаєш ти…
— Ні, — перебив його Далінар.
— Садеас — справжній в’юн.
— Сину, ти повинен позбавитися цієї нав’язливої ідеї. Він любить Елгокара, чого не скажеш про більшість інших. Він один із небагатьох, кому я довірив би безпеку короля.
— Скажу тобі прямо, батьку, що я б не зробив того самого.
Якусь мить Далінар мовчав.
— Ходімо зі мною, — він передав Адоліну сідельну попругу й попрямував через плато в напрямку до павільйону. — Хочу показати тобі дещо, пов’язане з Садеасом.
Адолін покірно рушив услід. Вони пройшли повз освітлений павільйон. Усередині темноокі служники подавали наїдки та напої, а жінки сиділи й писали повідомлення чи хроніки битви. Світлоокі збуджено й просторікувато перемовлялися між собою, вихваляючи хоробрість короля. Їхній одяг був темних чоловічих тонів: червонувато-коричневий, темно-синій, кольору лісової зелені або насичено цеглисто-жовтогарячий.
Далінар підійшов до великого князя Вами, котрий стояв надворі в оточенні власного почту світлооких. На ньому була стильна довга брунатна мантія з численними прорізами, з-під яких проглядала яскраво-жовта шовкова підкладка. Це був дещо приглушений варіант актуальної моди — не настільки нарочитий, як повністю шовкове вбрання. Адоліну сподобався такий фасон.
Сам Вама був круглолицим, лисіючим чоловіком. Залишки його коротко підстриженого волосся стирчали догори, а очі були світло-сірі. Князь мав звичку мружити їх, що він і зробив, коли підійшли Далінар із сином.
«Що відбувається?» — подумав Адолін.
— Ясновельможний, — сказав Далінар, звертаючись до Вами, — я прийшов переконатися, що про ваш комфорт подбали.
— Я би почувався максимально комфортно, якби ми могли негайно пуститися у зворотний шлях, — Вама люто зиркнув за сонце, що ховалося за обрій, немов ганив його за якусь провину. Такий поганий настрій узагалі-то був невластивий йому.
— Я впевнений, що мої люди поспішають з усіх сил, — промовив Далінар.
— Ми б не забарилися аж так допізна, якби ви весь час не затримували нас по дорозі сюди, — відказав Вама.
— Обережність не буває зайвою, — відповів Далінар. — До речі, про обережність: існує дещо, про що я хотів би переговорити з вами. Чи не могли б ви кілька хвилин побесідувати зі мною й сином наодинці?
Вама насупився, однак дозволив Далінарові відвести себе вбік від почту. Адолін рушив услід, почуваючись усе більше й більше спантеличеним.
— А ця тварюка була здоровенною, — мовив Далінар до Вами, киваючи в бік поверженого прірводемона. — Найбільшою з усіх, які я бачив.
— Гадаю, що так.
— Я чув, ніби ваші нещодавні вилазки на плато увінчались успіхом, і ви самостійно здобули кілька залялькованих прірводемонів. Вас можна привітати.
Вама стенув плечима:
— Упольовані нами особини були невеличкі. Нічого схожого на те яхонтосерце, яким заволодів сьогодні Елгокар.
— Маленьке яхонтосерце все ж краще, ніж нічого, — ввічливо сказав Далінар. — Ходять чутки, ніби ви плануєте укріпити стіни вашого військового табору.
— Гм? Так. Залатати кілька проломів, покращити оборонні споруди.
— Я неодмінно сповіщу Його Величність, що ви бажаєте оплатити додатковий доступ до Душезаклиначів.
— Душезаклиначів? — обернувся до нього Вама, нахмурившись.
— Вам знадобиться деревина, — спокійним тоном пояснив Далінар. — Адже ви не зможете замурувати отвори у стінах без риштовання. А тут, на цих віддалених рівнинах, — це ще наше щастя, що в нас є Душезаклиначі, щоби створювати прості речі на зразок дерева, хіба не так?
— Ну-у… так, — протяг Вама, усе більше насуплюючись. Адолін перевів погляд із нього на батька. У цієї розмови був якийсь підтекст. Далінар мав на увазі не лише деревину для стін — адже всі великі князі користувалися Душезаклиначами, щоби годувати свої армії.
— Король виявляє надзвичайну щедрість, дозволяючи доступ до своїх Душезаклиначів, — гнув свою лінію Далінар. — Ви згодні зі мною, Вамо?
— Я зрозумів, до чого ви ведете, Далінаре, — сухо промовив великий князь. — Нема потреби й далі тицяти мене носом.
— Я ніколи не користувався славою делікатної людини, Ваша Ясновельможносте. А от в ефективності мені не відмовиш, — відповів Далінар і покрокував геть, махнувши синові, щоб ішов слідом.
Адолін так і зробив, озираючись через плече на іншого великого князя.
— Він прилюдно нарікав на непомірну плату, якої вимагає Елгокар за право користування своїми Душезаклиначами, — тихо сказав Далінар.
Це була основна форма оподаткування, яку король наклав на великих князів. Сам Елгокар не боровся за яхонтосерця і, ясна річ, не здобував їх, окрім як інколи на полюванні. Як і годилося монарху, він тримався осторонь від особистої участі у війні.
— І це означає?.. — не зрозумів Адолін.
— Тож я нагадав Вамі, наскільки сильно він залежить від короля.
— Що ж, гадаю, це важливо. Але до чого тут Садеас?
Далінар не відповів. Він і далі простував по плато, підступаючи до краю урвища. Адолін очікувально слідував за ним. За кілька секунд хтось підійшов до них ззаду, подзенькуючи Сколкозбруєю. На край провалля обіч Далінара ступив Садеас. Забачивши його, Адолін витріщив очі, а Садеас здійняв брову, проте нічого не сказав щодо його присутності.
— Далінаре, — озвався Садеас, звертаючи погляд уперед та окидаючи ним Рівнини.
— Садеасе, — розміреним голосом коротко кинув Далінар.
— Ти говорив із Вамою?
— Так. Він швидко збагнув, до чого я хилю.
— Ще б пак, — у голосі Садеаса промайнула подоба веселості. — Я б на твоєму місці іншого й не чекав.
— Ти сказав йому, що піднімаєш плату за деревину?
Садеас контролював єдиний великий ліс в окрузі.
— Подвоюю, — уточнив Садеас.
Адолін озирнувся через плече. Вама спостерігав за ними, і вираз його обличчя метав блискавиці, мов небо у великобурю. З землі довкола нього — немов бульбашки з гейзера — здіймалися спрени гніву, схожі на невеличкі калюжки киплячої крові. Далінар і Садеас, які об’єдналися, — зміст такого послання був прозорим і недвозначним. «Ага… так ось чому вони запросили його на полювання, — збагнув Адолін, — щоби зманіпулювати ним».
— Гадаєш, це спрацює? — запитав Далінар.
— Упевнений, що так, — відказав Садеас. — Вама швидко стає поступливим, якщо притиснути його до стіни: він зрозуміє, що краще користуватися Душезаклиначами, ніж витрачати цілий статок, щоби протягнути лінію постачання аж із Алеткару.
— Можливо, нам варто повідомити короля про такий стан речей, — мовив Далінар, кидаючи погляд на монарха, котрий стояв у павільйоні, не відаючи про те, що сталося.
Садеас зітхнув:
— Я намагався, проте йому бракує тями для такої роботи. Дай йому спокій, Далінаре, нехай займається своїми справами. У нього на умі великі ідеали справедливості, в ім’я яких він скаче в бій із батьковими ворогами, високо здійнявши меча.
— Здається, останнім часом його менше турбують паршенді, а більше вбивці, які скрадаються в нічній темряві, — сказав Далінар. — Хлопцева зацикленість непокоїть мене. Я не розумію, звідки вона береться.
Садеас засміявся:
— Далінаре, ти серйозно?
— Я завжди серйозний.
— Знаю, знаю. Але ж ти не можеш не бачити, звідки в його параної ростуть ноги!
— З того, як убили його батька?
— З того, як поводиться з ним дядько! Тисяча охоронців? Зупинки на кожнісінькому плато, щоб солдати мали час «убезпечити» наступне? Далінаре, ну чесне слово…
— Обережність не буває зайвою.
— Таку обережність інші називають параноєю.
— Кодекс…
— Кодекс — це добірка ідеалістичної маячні, — перебив його Садеас, — вигаданої поетами, щоб описати, яким, на їхню думку, мав би бути цей світ.
— Ґавілар вірив у ці ідеї.
— То й поглянь, де він через них опинився.
— А де був ти, Садеасе, коли він боронив своє життя?
Той примружив очі:
— Ми що, знову будемо пережовувати минуле? Мов колишні коханці, які випадково зустрілися на бенкеті?
Далінар мовчав. Адолін уже вкотре був спантеличений природою їхніх стосунків. Шпильки були невдавані: досить було лишень глянути в їхні очі, щоби зрозуміти: вони заледве терпіли один одного.
Та водночас ось вони, полюбуйтеся, — не інакше як розробляють і втілюють у життя спільний план, в якому ще одному великому князю відведена роль маріонетки.
— Я захищатиму хлопця по-своєму, — сказав Садеас, — а ти чини, як знаєш. Але не жалійся мені на його одержимість, коли сам же й наполягаєш, щоби він і спати лягав у формі — просто, знаєте, на випадок того, якщо раптом паршенді, усупереч здоровому глузду й попри відсутність прецедентів, вирішать напасти на військові табори. І справді — «звідки вона береться»?
— Ходімо, Адоліне, — сказав Далінар, повертаючись, щоби податися геть.
— Далінаре, — гукнув іззаду Садеас.
Той зупинився, озираючись.
— Ти вже знайшов відповідь? — запитав Садеас. — Чому він написав ті слова?
Далінар похитав головою.
— Ти й не знайдеш її, — додав великий князь. — Це гонитва за химерами, старий друзяко. Вона й терзає твою душу. Я знаю, що відбувається з тобою у великобурі. Твій розум тріщить по швах від усіх тих тягарів, які ти на себе звалив.
Далінар продовжив свій шлях. Адолін поспішав за ним. Про що це вони щойно говорили? Як це — «він» написав? Чоловіки не пишуть. Адолін розкрив було рота, щоби про це запитати, але вчув батьків настрій. Тепер був не час його смикати.
Разом із Далінаром він підійшов до невисокого скелястого пагорка на плато. Вони вибралися на його вершину й глянули звідти на поверженого прірводемона. Далінарові люди продовжували утилізувати його панцир і м’ясо.
Син із батьком постояли там якийсь час, Адоліна переповнювали запитання, але він ніяк не міг знайти спосіб правильно їх сформулювати.
Нарешті Далінар заговорив:
— Чи розповідав я тобі коли-небудь, якими були останні звернені до мене слова Ґавілара?
— Ні, ніколи. Мене завжди цікавило, що саме тоді сталося.
— «Брате, слідуй Кодексу цієї ночі. Вітри навіюють щось дивне» — ось що він мені сказав. Це були його останні адресовані мені слова, і зразу після них він розпочав бенкет, приурочений до підписання угоди.
— Я не знав, що дядько Ґавілар дотримувався Кодексу.
— Він і був першим, хто його мені показав. Ґавілар знайшов десь його, цю реліквію стародавнього Алеткару, ще тоді, коли ми щойно об’єдналися. І почав дотримуватися його незадовго до смерті, — Далінар помовчав, немов йому забракло слів. — То були дивні дні, сину. Джасна та я не знали що й думати про зміни, які відбувалися з Ґавіларом. Я ж бо тоді вважав Кодекс дурістю, навіть той його параграф, який вимагає від офіцера не вживати алкогольних напоїв у часи війни. Особливо його, — голос князя ще більше стишився. — Коли вбивали Ґавілара, я валявся на долівці, п’яний, як чіп. Пам’ятаю голоси тих, хто намагався мене розбудити, але вино геть задурманило мені мізки. Я мав би бути поруч і допомогти йому, — він глянув на Адоліна. — Не можна жити минулим. Бо чинити так — безрозсудність. Я виную себе в смерті Ґавілара, але зараз із цим нічого не вдієш.
Адолін кивнув.
— Сину, я плекаю надію, що, змушуючи тебе дотримуватися Кодексу впродовж досить тривалого часу, допоможу тобі збагнути — як збагнув колись я — усю його важливість. Сподіваюся, тобі не знадобиться такий драматичний приклад, як мені. Так чи інак, ти маєш розуміти. Ти згадуєш про Садеаса, про те, щоби кинути йому виклик, щоби змагатися з ним. А чи знаєш ти, як повівся Садеас у ніч смерті мого брата?
— Він став манком, — відказав Адолін. Садеас, Ґавілар і Далінар були добрими друзями аж до самої смерті короля. Усі це знали. Разом вони підкорили Алеткар.
— Так, — промовив Далінар, — він перебував із королем і почув крики солдатів, що їх атакує Сколкозбройний. Уся ця ідея з манком належала Садеасу — він надягнув одну з Ґавіларових мантій і кинувся навтьоки замість нього. То було суще самогубство, але він пішов на це. Не маючи Збруї, принаджував Сколкозбройного вбивцю кинутися за ним у погоню. Я щиро вважаю, що то був один із найхоробріших вчинків, які коли-небудь здійснював хтось зі знайомих мені людей.
— Але цей план не спрацював.
— Так. І якась частина мене ніколи не пробачить Садеасові того провалу. Я знаю, що це нерозумно, але він мав би залишатися там, із Ґавіларом. Як і я. Ми обоє підвели нашого короля й не можемо вибачити один одному. Проте його й мене все ще об’єднує дещо. Того дня ми поклялися, що захистимо Ґавіларового сина. Байдуже, якою ціною, байдуже, що може між нами статися, — ми захистимо Елгокара. Тож ось чому я тут, на цих Рівнинах. Не заради слави чи багатства. Я давно збайдужів до них обох. Я прибув сюди заради брата, якого любив, і заради племінника, якого люблю безвідносно до його батька. У певному сенсі саме це й розділяє мене та Садеаса — те саме, що й об’єднує. Він-бо гадає, що найкращий спосіб захистити Елгокара — це вбивати паршенді. Тож не жаліє ні себе, ні своїх людей — лише вперед, на ці плато, на битву. Гадаю, якась частина його вважає, що я порушую клятву, не чинячи так само. Проте так Елгокара не захистиш. Йому потрібен надійний трон і союзники, що підтримують його, а не гризня між великими князями. Збудувавши сильний Алеткар, ми краще захистимо його, ніж убиваючи наших ворогів. Такою була мета всього Ґавіларового життя — об’єднати великих князів…
Він замовк. Адолін чекав на продовження, але його не було.
— Садеас, — сказав нарешті княжич. — Мені… дивно чути, що ти називаєш його хоробрим.
— Бо він таким і є. А ще хитрим. Інколи я припускаюся помилки, дозволяючи його екстравагантним шатам і витонченим манерам вводити себе в оману, та недооцінюю його. Проте всередині Садеас хороша людина, сину. Він нам не ворог. Ми інколи сваримося через дрібниці, й обоє буваємо в цьому винні. Але він старається захистити Елгокара, тож я прошу тебе поважати це.
І що на таке відповісти? «Сам ти його ненавидиш, а мене просиш утриматися?»
— Добре, — мовив Адолін, — я ретельно слідкуватиму за собою в його присутності. Але, батьку, я все ж йому не довіряю. Прошу тебе, візьми до уваги хоча б гіпотетичну можливість того, що він не настільки відданий, як ти, і водить тебе за ніс.
— Гаразд, — пообіцяв Далінар, — я поміркую над цим.
Адолін кивнув. Це було хоча б щось.
— А що то він таке сказав під кінець? Про якусь писанину?
Далінар не поспішав із відповіддю.
— Це наша з ним спільна таємниця. Крім нас, лише Джасна й Елгокар знають про неї. Я довгенько роздумував над тим, чи варто тобі про це казати, адже ти займеш моє місце, якщо я загину. Я розповідав тобі про останні слова, які сказав мені брат.
— Просив тебе дотримуватися Кодексу.
— Так. Але це не все, він сказав і ще дещо, просто не усно. Натомість ці слова він… написав.
— Ґавілар умів писати?
— Коли Садеас знайшов тіло короля, він також виявив, що на уламку дошки Ґавіларовою ж власною кров’ю щось нашкрябано. «Брате, — говорилося там, — підбери найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік». Садеас заховав той уламок, а Джасна пізніше прочитала нам текст. Якщо він і справді вмів писати — а інші можливості видаються малоймовірними, — то тримав цей ганебний секрет за сімома печатями. Як я й казав, під кінець життя його вчинки здавалися дуже дивними.
— А що це означає? Ці слова?
— Це цитата, — сказав Далінар, — зі старовинної книги під назвою «Шлях королів». У свої останні дні Ґавілар любив, щоби йому читали з цього фоліанта і часто мені про нього говорив. Донедавна я не знав, що ця цитата саме звідти, — Джасна з’ясувала це для мене. Тепер цю книгу прочитали мені вже кілька разів, але поки що я не знайшов нічого, що могло би пояснити, чому він написав саме ці слова, — великий князь помовчав. — Променисті використовували цей текст як своєрідний путівник по життю, як джерело повчань щодо того, як правильно його проживати.
Променисті? «Прародителю бур!» — подумав Адолін. Адже батькові галюцинації… нерідко здавалися якось пов’язаними з Променистими. Тож це був іще один доказ того, що їх породжувало Далінарове почуття провини за смерть брата.
Але чим міг Адолін допомогти йому?
Каміння позаду них заскреготіло під закутими в метал ногами. Княжич обернувся й шанобливо кивнув королю, котрий підходив до них, — усе ще в своїй золотій Сколкозбруї, хоча шолома він уже зняв. Елгокар був на кілька років старшим за Адоліна та мав мужнє обличчя з випнутим носом. Дехто вважав, що в нього істинно королівські манери й гідна монарха постава, а жінки, до думки яких Адолін прислухався, по секрету зізнавалися, що вважають його привабливим.
Звісно, не таким красенем, як Адолін, однак усе ж примітним.
Але їхній правитель був одружений. Його дружина, королева, залишилася в Алеткарі, де займалася чоловіковими справами.
— Дядьку, — мовив Елгокар, — хіба ми не можемо пуститися в дорогу? Я впевнений, що нам, Сколкозбройним, під силу перестрибнути цю прірву. Тож ти і я змогли би незабаром повернутися до таборів.
— Я не залишу своїх людей, Ваша Величносте, — відказав Далінар. — І сумніваюся, що ви захочете впродовж кількох годин поодинці бігти цими плато, підставляючись під удар і не маючи належної охорони.
— Напевно, ти маєш рацію, — відказав король. — Так чи інак, я все ж хотів подякувати тобі за сьогоднішній вияв хоробрості. Схоже, я вкотре завдячую тобі життям.
— Оберігати життя мого правителя — це ще одна звичка, яку я щосили намагаюся культивувати в собі, Ваша Величносте.
— Мені залишається тільки радіти з цього. Ти перевірив те, про що я тебе просив? — Елгокар кивнув на ремінь, що його, як раптом усвідомив Адолін, він усе ще стискав у своїх закованих у броню пальцях.
— Так, — відповів Далінар.
— Ну і?
— Ми не змогли встановити, Ваша Величносте, — мовив Далінар, беручи в сина попругу й передаючи її королю. — Можливо, її і підрізали. З одного боку лінія розриву рівніша. Так ніби пас ослабили, щоби він неминуче луснув.
— Я так і знав! — Елгокар підніс ременя до очей, уважно оглядаючи.
— Ми не лимарі, Ваша Величносте, — вів далі князь. — Треба, щоби фахівці оглянули попругу з обох боків та висловили свою думку. Я доручив Адоліну зайнятися цим.
— Її справді порізали, — сказав Елгокар. — Я чітко це бачу — ось тут, у цьому місці. Тож укотре повторюю тобі, дядьку: хтось намагається мене вбити. Вони хочуть моєї смерті, як колись хотіли і батькової.
— Але ж ви не думаєте, ніби це зробили паршенді, — промовив украй спантеличений Далінар.
— Я не знаю, хто це зробив. Цілком можливо, котрийсь із учасників цього ж полювання.
Адолін насупився. На що це натякає Елгокар? Більшість присутніх на цій ловитві були людьми Далінара.
— Ваша Величносте, — відверто мовив Далінар, — ми розберемося з цим. Але ви маєте готувати себе до думки, що це міг бути просто нещасний випадок.
— Ти не віриш мені, — з категоричністю в голосі сказав Елгокар. — Ніколи мені не віриш.
Далінар зробив глибокий вдих, і Адолін помітив, як його батько бореться з собою, щоби стриматися.
— Я такого не говорив. Навіть потенційна загроза вашому життю надзвичайно мене хвилює. Але я наполягаю, щоби ви не робили поспішних висновків. Як слушно зазначив Адолін, це був би надзвичайно недолугий спосіб зазіхнути на ваше життя. Падіння з коня практично нічим не загрожує вершникові, який має на собі Сколкозбрую.
— Так, але ж це сталося на полюванні, — гнув своє Елгокар. — Можливо, вони хотіли, щоби мене розтерзав прірводемон.
— Ловитва не мала становити для нас загрози, — не здавався Далінар. — Планувалося, що ми обстрілюватимемо великопанцирника з безпечної відстані, а тоді підскачемо ближче й покінчимо з ним.
Примружившись, Елгокар глянув на Далінара, а тоді на Адоліна. На якусь мить здалося, ніби король підозрює їх. Але цей вираз одразу ж зник із його очей. А може, Адолінові просто привиділося? «Прародителю бур!» — подумав він.
Ззаду долинав голос Вами, який гукав короля. Елгокар глянув на нього й кивнув.
— Питання ще не закрите, дядьку, — сказав він Далінарові. — З’ясуй, що й до чого з цією попругою.
— Буде зроблено.
Король віддав йому ременя й пішов, подзенькуючи обладунком.
— Батьку, — одразу ж почав Адолін, — ти помітив…
— Я поговорю з ним про це, — обірвав його Далінар, — підберу момент, коли він трохи заспокоїться.
— Але…
— Я поговорю з ним, Адоліне. А ти займися попругою. Та йди збирай своїх людей, — він кивнув у бік чогось аж ген на заході. — Здається, я бачу мостонавідну команду.
«Нарешті», — подумав Адолін, прослідкувавши за його поглядом. Удалині виднілася невеличка купка постатей, які перетинали плато, високо здійнявши Далінарів стяг, та вели за собою групу обслуги з переносним мостом Садеаса на плечах. Їм знадобився один із них, оскільки його можна було доправити швидше, ніж громіздкі мости Далінара, до яких припрягали чалів.
Адолін поспішив геть, щоби належним чином розпорядитися, хоча ніяк не міг зосередитись: у голові крутились батькові слова, передсмертне послання Ґавілара, а тепер ще й недовірливий погляд короля. Скидалося на те, що йому буде над чим поламати голову під час довгої поїздки назад до таборів.
***
Далінар провів поглядом сина, який метнувся виконувати його наказ. Адолінів нагрудник усе ще вкривало павутиння тріщин, хоча Буресвітло вже не сочилося з них. Через деякий час обладунок самовідновиться. Він зберіг би здатність до регенерації, навіть якби був повністю розбитий.
Його хлопчик любив понарікати, та все ж кожен хотів би мати такого сина. До самозречення вірний, ініціативний і з неабияким талантом полководця. Солдати його шанували. Може, він і тримався з ними дещо запанібрата, але таке можна пробачити. Можна було би заплющити очі навіть на його гарячковість, якби він навчився обертати її собі на користь.
Далінар полишив юнака займатися своїми справами, а сам пішов перевірити, як там Баский. Він знайшов свого ришадіума біля конюхів, котрі влаштували імпровізовану загорожу з південного боку плато. Вони перев’язали йому садна, і кінь більше не припадав на одну ногу.
Далінар поплескав велетенського жеребця по шиї, зазираючи в його непроглядно чорні очі. Кінь здавався присоромленим.
— Ти не винен, що я вилетів із сідла, Баский, — сказав Далінар заспокійливим тоном. — Я лиш радію з того, що тобі не надто сильно дісталося.
Він обернувся до ближнього конюха:
— Дай йому сьогодні ввечері більше корму та дві хрусткодині.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте. Але він не їстиме більше належного. Скільки ми не пробували годувати його додатково, а Баский завжди відмовляється.
— Сьогодні їстиме, — запевнив Далінар, знову плескаючи ришадіума по шиї. — Він бере їжу лише тоді, коли відчуває, що заслужив її. Отак-то, синку.
Хлопчина виглядав спантеличеним. Як і більшість конюхів, він гадав, що ришадіум — це просто ще одна порода скакунів. Неможливо вповні збагнути, що це за тварини, доки одна з них не прийме тебе як наїзника. Це як носити Сколкозбрую — абсолютно непередаваний словами досвід.
— Щоби з’їв мені обидві хрусткодині, — сказав Далінар, тицяючи в коня пальцем. — Ти заслужив їх.
Баский невпевнено зафиркав.
— А я кажу, заслужив, — повторив князь. Кінь заіржав, вочевидь вдоволений. Далінар перевірив, як там його нога, а тоді кивнув конюхові:
— Як слід піклуйся про нього, синку. Назад я поїду на іншому.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте.
Йому підібрали скакуна — міцну мишасту кобилу. Далінар із особливою обережністю забрався у сідло. Звичайні коні завжди здавалися йому надто тендітними.
Елгокар виїхав зразу ж за першим загоном, Дотепник обіч короля, а Садеас, як помітив Далінар, скакав, трохи відставши, на безпечній відстані від жартівника.
Обслуга мовчки чекала, відпочиваючи, поки король із процесією перетинали міст. Як і більшість команд Садеаса, вона являла собою мішанину з людського непотребу. Чужинці, дезертири, злодії, вбивці та раби. Багато з них, напевно, заслуговували на покарання, але той жахливий спосіб, у який Садеас згодовував їх м’ясорубці війни, викликав у Далінара відразу. Скільки ще має минути часу, перш ніж він виявиться не в змозі поповнювати мостонавідні команди годящими кадрами? Невже будь-хто з людей, навіть убивця, заслуговував на таку долю?
У пам’яті Далінара мимоволі зринув епізод зі «Шляху королів». Він слухав читані йому уривки з цієї книги частіше, ніж вдавав під час розмови з Адоліном.
«Якось бачив я худого чоловічка, що ніс на спині камінь, більший за його голову, — говорилося в ньому. — Він спотикався під такою вагою, а сонце пекло його голе тіло, адже на ньому була лише пов’язка на стегнах. Непевною ходою ішов він по жвавій вулиці. Люди розступалися перед ним. Не тому, що співчували йому, а тому, що боялися інерції його кроків. Таким, як він, дороги не загороджують.
Правитель подібний до цього чоловіка: він шкандибає вперед, зваливши на плечі вагу цілого королівства. Багато хто розступається перед ним, але так мало тих, хто хоче підійти та допомогти йому нести свій камінь. Вони не бажають долучатися до такої праці, бо інакше приречуть себе на життя, сповнене зайвих тягарів.
Того дня я вийшов із карети, завдав камінь собі на плечі та поніс, допомагаючи чоловічкові. Гадаю, мої охоронці були збентежені. Можна не звертати уваги на нагого бідолаху, але не на короля, котрий поділяє його ношу. Можливо, нам варто частіше мінятися місцями. Якщо люди бачитимуть, що король звалює на себе ношу найнещаснішого з них, можливо, знайдуться й ті, хто захоче допомогти йому з його власним тягарем — зовсім невидимим, та все ж таким застрашливим».
Далінар був приголомшений тим, що пам’ятає цю оповідь слово в слово, хоча, напевно, не мав би. Силкуючись докопатися до смислу передсмертного послання Ґавілара, він наказував читати собі цю книгу чи не щодня впродовж останніх кількох місяців.
Великий князь був розчарований, коли з’ясувалося, що залишена Ґавіларом цитата не має однозначного тлумачення. Та він усе одно продовжував слухати, хоча й намагався не виказувати свого інтересу. Ця книга мала погану славу не тільки тому, що пов’язувалась із Загубленими Променистими. Історії на кшталт тієї, де король працює за чорнороба, належали до її найменш приголомшливих пасажів, адже в інших місцях прямо говорилося, що світлоокі нижчі за темнооких. А це суперечило воринському віровченню.
Так, нічого про це розводитися. Далінар не кривив душею, коли сказав Адолінові, ніби його не обходить, що саме про нього балакають. Та якби чутки стали на заваді його спроможності захистити Елгокара, то почали би становити загрозу, тож він мав бути обережний.
Далінар розвернув кобилу, і її копита зацокотіли по настилу. Тоді кивнув мостонавідникам на знак удячності. Вони були найпослідущими в армії, та все ж несли на собі тягар королів.
16
Кокони
За сім з половиною років до того
— Він хоче відправити мене у Харбрант, — сказав Кел, умостившись на верхівці каменя.
— Он як, справді? — запитала Ларал, йдучи по краю іншої брили, якраз навпроти нього. Її довге чорне волосся, у якому траплялися золотисті пасма, розвівалося під поривами вітру, поки вона, випроставши руки в сторони, намагалася тримати рівновагу.
Дуже незвичне волосся. Але, звісно, ще незвичайнішими були її очі — яскраві, блідо-зелені. Такі несхожі на світло-коричневі чи карі, як-от у жителів їхнього містечка. Бути світлооким і дійсно означало відчутно вирізнятися.
— Так, справді, — пробуркотів Кел. — Він говорить про це вже декілька років.
— І ти не сказав мені?
Кел знизав плечима. Він і Ларал видерлися на верхівку невисокого пасма валунів на схід від Гартстоуна. Тіен, його молодший брат, грався внизу, біля підніжжя, перебираючи камінці. Праворуч від Кела, у західному напрямку, виднілася купка невисоких пагорбів. Їхні схили були всіяні насадженнями напівдостиглих лавісових поліпів.
Окинувши поглядом поля, повні занурених у роботу селян, він відчув дивну тугу. Кожен із цих темно-брунатних поліпів виросте завбільшки з добру диню, наповнену зерном. Після просушки вони годуватимуть все містечко та армії їхнього ясновельможного. Подвижники, які проходили їхніми краями, старанно втлумачували, що Покликання хлібороба — благородне й одне з найвищих, за винятком Покликання солдата. Натомість Келів батько ледь чутно бурмотів, що особисто він вважає значно почеснішим годувати королівство, ніж битися та гинути в безглуздих війнах.
— Келе? — наполегливо повторила Ларал. — Чому ти не сказав мені?
— Вибач, — відповів той, — я не був упевнений, наскільки серйозні його плани. А тому мовчав.
Це була неправда. Він знав, що батько говорив абсолютно серйозно. Кел просто не хотів згадувати, що поїде вчитися на лікаря, особливо в розмові з Ларал.
Вона взяла руки в боки:
— Я думала, ти збираєшся стати солдатом.
Кел знизав плечима.
Дівчина закотила очі й перестрибнула зі свого гребеня на камінь по сусідству з ним.
— Хіба ти не хочеш стати світлооким? Здобути Сколкозбройця?
— Батько каже, що це не так часто трапляється.
Вона опустилася на коліна біля нього.
— Я впевнена, що тобі це було би під силу.
Ці її очі, такі яскраві та живі, що виблискували зеленим — кольором самого життя!
Кел усе частіше й частіше відчував, що йому подобалося дивитись на Ларал. Суто логічно він розумів, що з ним відбувалося. Батько змалював йому всі етапи дорослішання з хірургічною точністю. Проте такі суто теоретичні описи залишили без пояснення ті надзвичайно сильні почуття, емоції, що супроводжували цей процес. Деякі з них були пов’язані з Ларал чи іншими дівчатами з містечка. Інші ж стосувалися того дивного покрову меланхолії, який подекуди неждано-негадано огортав Кела.
— Я… — почав було він.
— Поглянь, — перебила його Ларал, підводячись і вибираючись на верхівку своєї брили. Її ошатна жовта сукня майоріла на вітрі. Мине ще один рік, і вона почне носити на лівій руці рукавичку — знак того, що дівчинка перетворюється на дівчину. — Та вставай же ти, ну! Поглянь.
Кел звівся на ноги та глянув на схід. Там, довкола стовбурів могутніх маркелових дерев, розкинулися непролазні зарості вузлохмизняка.
— Що ти бачиш? — вимогливо запитала Ларал.
— Вузлохмизняк коричневий. Схоже, що він усох.
— Там Першопочаток, — сказала вона, вказуючи рукою. — А це — буреземлі. Мій батько каже, що наша місія — слугувати щитом для вразливіших країв на заході, — вона повернулася до хлопця. — За нами стоїть благородна традиція, Келе, — хоч за темноокими, хоч за світлоокими. Ось чому найкращі воїни — завжди уродженці Алеткару. Великий князь Садеас, генерал Амарам… навіть сам король Ґавілар.
— Гадаю, так і є.
Вона перебільшено зітхнула:
— От ненавиджу розмовляти з тобою, коли ти такий.
— Який?
— Такий, як-от зараз. Сам знаєш, який. Нудиш світом, зітхаєш.
— Це ти щойно зітхнула, Ларал.
— Ти зрозумів, що я хотіла сказати.
Закопиливши губи, вона зістрибнула з каменя, полишаючи його самого та вочевидь збираючись ображатися. З нею інколи таке бувало. Кел залишився, де й був, дивлячись на схід. Батько дуже хотів, щоби син став лікарем, а от сам він вагався. І не лише через легенди, що вражали та захоплювали. Він відчував, що, ставши солдатом, зможе щось змінити. По-справжньому змінити. Якась частина його мріяла вирушити на війну, захищати Алеткар, битися пліч-о-пліч зі світлоокими героями. Творити добро деінде, а не в крихітному містечку, куди впливові люди й носа не потикали.
Він опустився на камінь. Інколи він про таке мріяв, а інколи йому до всього було байдуже. Безрадісні почуття чорним вугром звивалися в ньому. Он той вузлохмизняк перестоював бурі, бо ріс дуже скупчено довкола стовбурів могутніх маркелових дерев. Їхня кора була вкрита шаром каменю, а гілки — завтовшки з людську ногу. Але тепер вузлохмизняк усох. Не вижив. Згуртувавшись, зібратися з силами — цього для нього виявилося замало.
— Каладіне? — долинув іззаду чийсь голос.
Він обернувся й побачив Тіена. Його брату виповнилося десять. Між ним і Келом було два роки різниці, проте здавався він куди меншим. Інші діти дражнили його «кнопкою», але Лірін пояснював, що той просто ще не витягнувся. Може, що й так, але через круглі рум’яні щічки та тендітну статуру Тіен і справді виглядав п’ятилітнім карапузом.
— Каладіне, — повторив він, тримаючи долоні чашечкою й позираючи на нього широко розплющеними очима, — куди ти дивишся?
— На всохлі кущі.
— А-а. Ти глянь краще сюди.
— Що це?
Тіен розтулив долоні, у яких виявився маленький камінець, увесь відшліфований водою та вітром, але з одного боку — із зазубреною тріщиною. Кел підніс його до очей і повертів, оглядаючи. Камінець як камінець — нічого особливого. Власне, там не було на що й дивитися.
— Це просто галька, — мовив Кел.
— Не просто галька, — відказав Тіен, дістаючи флягу.
Він змочив великого пальця й потер ним по пласкому боці каменя. Від вологи той потемнів, і на обточеній гірській породі проступила сітка білих візерунків.
— Бачиш? — запитав Тіен, знову простягаючи його Келові.
У структурі камінця чергувалися білий, коричневий і чорний пласти. Разом вони утворювали дивовижний малюнок. Звісно, це все ж було ніщо інше, як звичайнісінький камінь. Проте, сам не відаючи чому, Кел зненацька всміхнувся.
— Молодець, Тіене!
І зробив порух, щоби повернути гальку, але брат похитав головою:
— Я знайшов його для тебе. Щоби розрадити тебе.
— Я…
Це був усього лише дурнуватий камінець, але якимось незбагненним чином Келів настрій і справді покращав.
— Дякую. Слухай, а знаєш що? Готовий побитися об заклад, що десь серед цих каменів ховається кілька лурґів. Може, подивимося, чи вдасться нам знайти хоча б одного?
— Так, так, так! — загукав зраділий Тіен. Він засміявся й почав спускатися з купи валунів. Кел рушив був услід, але зупинився, пригадавши одну з батькових розповідей.
Із власної фляжки він налив собі в долоню трішки води та бризнув нею на коричневі зарості вузлохмизняка. Куди б не потрапили розпорошені краплинки, кущі миттю зеленіли, немов він приснув на них фарбою. Хмизняк не всох — він просто тимчасово зачах в очікуванні бур. Кел спостерігав, як латки зелені, поглинувши воду, помаленьку знову в’янули й хиріли, набуваючи коричневого забарвлення.
— Каладіне! — галасував Тіен. Він часто називав Кела повним ім’ям, хоч той і просив цього не робити. — Це він?
Кел став і собі спускатися із пасма валунів, ховаючи до кишені подарований камінець. Дорогою він проминув Ларал. Вона дивилася на захід, у бік маєтку своєї родини. Її батько був градоправителем Гартстоуна. Кел знову відчув, що не може відірвати від неї очей. Це її контрастне, двоколірне волосся було таким гарним!
Вона обернулася до Кела й насупилася.
— Ми тут зібралися полювати на лурґів, — пояснив він, усміхаючись і жестом вказуючи на Тіена. — Ходімо з нами.
— Щось ти раптом звеселився.
— Я й сам не розумію чому. Але почуваюся краще.
— І як він це робить, хотіла б я знати?
— Хто і що робить?
— Твій брат, — сказала Ларал, дивлячись у бік Тіена. — Він змінює тебе.
Тіенова голова якраз вигулькнула з-за каменів. Малюк нетерпляче махав рукою, аж підстрибуючи від хвилювання.
— Просто важко бути похмурим, коли він поряд, — промовив Кел. — Пішли. Ти хочеш подивитися на лурґа чи ні?
— Напевно, хочу, — зітхнувши, сказала Ларал і простягнула йому руку.
— А це ще навіщо? — запитав Кел, дивлячись на неї.
— Щоби ти допоміг мені спуститися.
— Ларал, з тебе кращий скелелаз, ніж із мене чи Тіена. Тобі не потрібна допомога.
— Зате так вийде ввічливо, дурнику, — не здавалася вона, усе наполегливіше пропонуючи свою руку. Зітхнувши, Кел узяв її, після чого Ларал, стрибаючи з каменя на камінь, одразу ж продовжила спуск, навіть не спираючись на неї та зовсім не потребуючи його допомоги.
«Останнім часом вона поводиться дуже дивно», — подумав хлопець.
Вони обоє долучилися до Тіена, який застрибнув у западину між кількома валунами. Малий збуджено тикав у щось пальцем. З розколини в одному з каменів проглядав жмут чогось білого й шовковистого — якісь тонесенькі ниточки, сплетені в клубок завбільшки з хлоп’ячий кулак.
— Моя правда, хіба не так? — допитувався Тіен. — Це він?
Кел підняв фляжку й линув трохи води, яка збігла краєм брили й потрапила на білий жмутик. Під імпровізованим дощем нитки´ розчинилися, і кокон розтанув, являючи очам присутніх маленьку істоту з гладкою брунатно-зеленою шкірою. У лурґа було шість лапок, якими він хапався за камінь, й очі по центру спини. Він вистрибнув із розколини, шукаючи комах. Тіен засміявся, слідкуючи, як той стрибає з валуна на валун, приклеюючись до них. Куди б ця істота не приземлилася, вона скрізь залишала по собі плями слизу.
Кел відкинувся на камінь, спостерігаючи за братом і згадуючи дні — не такі вже й далекі, — коли гонитва за лурґами здавалася більш захопливою справою.
— Ну, — мовила Ларал, склавши руки на грудях, — і що ти тепер робитимеш? Якщо твій батько спробує відправити тебе в Харбрант?
— Не знаю, — відказав Кел. — Лікарі не беруть в учні тих, кому ще немає шістнадцяти Ридань, тож у мене залишається час подумати.
У Харбранті вчилися найкращі лікарі та цілителі. Це було відомо кожному. Подейкували, ніби там більше лікарень, аніж таверн.
— Схоже, батько змушує тебе робити те, чого хоче він сам, а не чого хочеш ти, — зауважила Ларал.
— Але ж так чинять усі, — мовив Кел, чухаючи потилицю. — Інші хлопці не проти бути селянами, оскільки ними є і їхні батьки, а Рал щойно став новим містечковим теслярем. І не бачить нічого страшного в тому, що цим же займався і його батько. То чому б мені не стати лікарем?
— Я просто… — здавалось, що Ларал злиться. — Келе, якщо ти вирушиш на війну та здобудеш Сколкозбройця, то станеш світлооким… Тобто… Ай, усе це ні до чого.
Вона вгамувалася, ще тісніше схрестивши руки.
Кел і далі чухав потилицю. Вона й справді поводилася дивно.
— Я був би не проти податися на війну, зажити слави й таке інше. Передусім мені хотілось би побачити світу. Здійснити подорож іншими землями.
Він чув розповіді про екзотичних тварин, як-от гігантських ракоподібних чи співочих мурен. Про Ралл Елорім, Місто тіней, про Курт, Місто блискавиць.
Упродовж останніх кількох років він багато часу присвячував навчанню. Келова мати бідкалася, що в її хлопчика відбирають дитинство, змушуючи весь час дбати про майбутнє. Лірін доводив, що харбрантські лікарі дуже ретельно ставляться до прийому вступних іспитів, тому якщо Кел усерйоз збирається стати їхнім учнем, він повинен завчасу розпочати підготовку.
І, попри все, стати солдатом… Інші хлопці мріяли потрапити в армію, битися під проводом короля Ґавілара. Ходили чутки, ніби скоро має розпочатися війна із Джа Кеведом, причому не на життя, а на смерть. Що б він відчув, якби нарешті побачив декого з тих героїв, про яких оповідають легенди? Або воював пліч-о-пліч із великим князем Садеасом чи Далінаром Чорношипом?
Зрештою лурґ збагнув, що його ошукали. Він опустився на брилу, щоби зіткати собі новий кокон. Кел підняв із землі невеличкий гладкий камінчик і поклав руку Тіенові на плече, не даючи йому знову тицьнути в стомлену амфібію. Потому ступив крок уперед і двома пальцями злегенька штурхнув лурґа, щоби той перескочив з валуна на підготований для нього камінець. Тоді передав його Тіенові, який широко розплющеними очима дивився, як земноводне плело собі кокон: випльовувало мокру шовкову пряжу та, орудуючи крихітними лапками, обмотувало її навколо себе. Загерметизована сухим слизом, зсередини така оболонка була вологонепроникною, але дощова вода, потрапивши ззовні, знову розчинила б чохол.
Кел усміхнувся, тоді підніс до рота флягу й напився. Вода була прохолодною та чистою — в ній уже відстоявся крєм. Бо якщо ковтнути крєму — коричневої мулистої речовини, що випадала разом із дощем, — можна було завиграшки захворіти. Усі це знали, не лише лікарі. Воді завжди давали відстоятися з деньок, тоді зливали питну верховідку, а крєм пускали на гончарні вироби.
Лурґ нарешті закінчив свій кокон. Тіен одразу ж потягнувся за фляжкою.
Кел стримав його руку.
— Тіене, він стомився. І не буде більше стрибати туди-сюди.
— У-у.
Старший брат опустив фляжку, плескаючи меншого по плечу.
— Я посадив лурґа на цей камінчик, щоб ти міг узяти його з собою. Пізніше зможеш знову з ним погратися.
Кел хмикнув:
— Або підкинути батькові в ванну через вікно.
Зачувши про таку можливість, Тіен розплився в усмішці.
— Йди подивися, чи не видно де ще одного кокона. Якщо спіймаємо двох, то з одним ти гратимешся, а іншого підкинеш у ванну.
Тіен обережно відклав камінець убік і весело понісся через валуни. Кілька місяців тому схил цього пагорба був зруйнований під час великобурі. Розтрощений, ніби по ньому зацідила кулаком якась величезна істота. Люди балакали, що така стихія могла розвалити й будинок. Вони пускали до Всемогутнього димом свої подячні молитви й одночасно шепталися про небезпечних істот, що бродять у темряві під час великобур. Хто ж стояв за цим розором — Спустошувачі чи примари Загублених Променистих?
Ларал знову дивилася у бік маєтку. Дівчинка нервово розгладжувала сукню: останнім часом вона стала куди охайнішою та вже не бруднила одягу так, як раніше.
— Ти все ще думаєш про війну? — запитав Кел.
— Хм… Так. Думаю.
— Я так і знав, — промовив він. Усього кілька тижнів тому через їхнє містечко проходили армійські вербувальники, які забрали з собою кількох старших хлопців, хоч і змушені були попередньо заручитися згодою градоправителя Вістіова. — Як ти гадаєш, що розтрощило ці скелі під час великобурі?
— Хто його знає.
Кел глянув на схід. Звідки беруться великобурі? Його батько казав, що жоден із кораблів, які виходили в море, щоби досягти Першопочатку бур, так і не повернувся. За весь час лише дуже небагато суден наважувалися відійти від берега далі, ніж при каботажному плаванні. Згідно з переказами, якщо таке судно у відкритому морі заскочувала буря, це означало неминучу смерть.
Він знову ковтнув із фляги, а тоді закоркував її, приберігаючи залишок води на той випадок, якщо Тіен знайде ще одного лурґа. Удалині на полях працювали люди, вбрані в робочі штани на шлейках, коричневі сорочки зі шнурівкою та міцні черевики. Стояла пора знечервлення. Один-єдиний черв’як міг перепаскудити весь урожай зерна, що містився в поліпі. Його личинка розвивалася всередині та повільно поїдала підростаючі зернини. І коли восени поліп нарешті розкривали, усередині не було нічого, крім великого товстого слимака завбільшки з дві людські руки. Тому їх вишукували навесні, ретельно обдивляючись кожен поліп. Якщо виявляли червоточину, то засовували в неї вмочену в цукор очеретину, за яку й чіплявся паразит. Його витягували, розчавлювали ногою, а дірочку замазували крємом.
Щоб як слід знечервити поле, могло знадобитися кілька тижнів, а селяни зазвичай проходили свої схили по три-чотири рази, ще й водночас удобрюючи їх. Хто жив у містечку на кшталт Гартстоуна, той напевно чув, як селяни скаржаться на черву.
Як не дивно, але в розпал роботи Кел помітив компанію старших хлопців, які збиралася біля підніжжя одного з пагорбів. Звичайно ж, він упізнав їх усіх. Брати Джост і Джест. Морд, Тіфт, Наґет, Хав та інші. Самі лише прості, поширені імена алетійських темнооких. Не такі, як його власне. «Каладін» — це інша справа.
— Чому вони не знечервлюють? — запитав він.
— Не знаю, — відказала Ларал, переводячи увагу на хлопців. У її очах стояв дивний вираз. — Ходімо подивимось.
І, перш ніж Кел устиг розкрити рота, вона чкурнула схилом униз. Він почухав потилицю й глянув у бік Тіена:
— Ми спустимося он до того пагорба.
З-за валуна показалася дитяча голівка. Тіен енергійно закивав і знову взявся за пошук. Кел зісковзнув із валуна й попрямував схилом униз услід за Ларал. Та вже підійшла до хлопців, які зніяковіло поглядали на неї, адже вона ніколи не проводила в їхньому товаристві багато часу — на відміну від Кела й Тіена. Їхні батьки були досить добрими друзями, попри те, що один був світло-, а інший темнооким.
Ларал присіла на камінь неподалік, мовчки чекаючи. Підійшов Кел. І чому вона захотіла спуститися сюди, якщо не збиралася розмовляти з іншими хлопцями?
— Агов, Джосте, — сказав Кел. Чотирнадцятирічний Джост був найстаршим серед хлопців, майже чоловіком, і виглядав відповідно. Його груди були над свої літа широкими, а ноги — товстими й міцними, як і в його батька. Він тримав у руках стовбур молодого деревцяти, що внаслідок обтесування набув деякої подоби бойової палиці. — Чому ти не знечервлюєш?
Не варто було йому такого казати, і він одразу ж це зрозумів. Обличчя декількох присутніх хлопців спохмурніли. Кел наступив їм на болючу мозолю: сам він ніколи не працював на цих схилах. Усі його пояснення — що він незліченними годинами мучиться, зазубрюючи назви м’язів, кісток і властивості цілющих зіль, — хлопці пускали мимо вух. Усе, що вони бачили, — це однолітка, котрий міг днями розкошувати в холодку, доки вони гнули спину під палючим сонцем.
— Старий Тарн виявив латку поліпів, що якось неправильно ростуть, — мовив нарешті Джост, кидаючи швидкий погляд на Ларал. — Тож відпустив нас на день, доки вони там вирішують: висадити натомість нові чи залишити ті, які є, та подивитися, що з них вийде.
Кел кивнув, почуваючись ніяково перед цими дев’ятьма хлопцями. Від них тхнуло потом, а латки на колінах їхніх штанів — результат рачкування кам’янистими схилами — були ще й густо забрьохані крємом. Натомість Кел був чистенький, вбраний в ошатні штани, які його мати купила всього кілька тижнів тому. Батько вирядив їх із Тіеном гуляти серед дня, бо сам клопотався коло чогось у маєтку градоправителя. Келові доведеться надолужувати цей час, займаючись пізно ввечері при Буресвітлі настільної лампи, але пояснювати це хлопцям було марною справою.
— Ну, то… е-е… — нерішуче видобув Кел, — про що ви всі тут говорили?
Замість відповіді Наґет сказав:
— Келе, ти в нас розумник, — білявий і довготелесий, він був найвищим серед усієї ватаги. — Еге ж? Чимало знаєш про світ і таке інше?
— Угу, — погодився Кел, чухаючи потилицю. — Дещо знаю.
— А ти коли-небудь чув, щоби темноокий та став світлооким? — запитав Наґет.
— Звісно, — відповів Каладін. — Батько каже, що таке трапляється. Багаті темноокі купці беруть шлюб із маломаєтними світлоокими та стають частиною їхньої родини. А тоді, напевно, у них народжуються світлоокі діти. Якось так.
— Ні, ми не про них, — устряв Хав. У нього були навислі брови, тому обличчя здавалося вічно насупленим. — Йдеться про справжніх темнооких — утямив? Таких, як ми.
«А не ти», — вчувалося в його тоні. В усьому містечку лише Келова родина належала до другого нану. Усі решта — до четвертого чи п’ятого, тож високий ранг Кела змушував їх бентежитися в його присутності, а батькова дивна професія лише ускладнювала ситуацію.
Через усе це Кел вочевидь почувався ні в сих ні в тих.
— Ви й самі знаєте, як це буває, — сказав Кел. — Запитайте в Ларал. Вона щойно про це говорила. Якщо воїн здобуває Сколкозбройця на полі бою, його очі світліють.
— Чиста правда, — підтвердила Ларал. — Це відомо кожному. Навіть раб може стати світлооким, якщо здобуде Сколкозбройця.
Хлопці закивали головами. У кожного з них були брунатні, карі або ще якісь темнаві очі. Можливість здобути Сколкозбройця була однією з головних причин, які штовхали простолюд до участі у війні. У воринських королівствах кожен мав шанс вивищитися. Це був, як сказав би Келів батько, засадничий принцип їхнього суспільства.
— Угу, — нетерпляче втрутився Наґет. — Але чи чув ти коли-небудь про такий випадок? Тобто, окрім як у легендах, — ось що я маю на увазі. Чи трапляється таке насправді?
— Звісно, — відповів Кел. — А як же інакше? Чому б тоді стільки людей ішли на війну?
— Тому, — мовив Джест, — що нам треба готувати народ до битви за Ідилічні палаци. Постачати Вісникам нових солдат. Подвижники завжди про це говорять.
— І вони ж за одним духом кажуть, що бути селянином теж нічого, — кинув Хав. — Мовляв, хліборобство на другому місці чи щось на подобу того.
— Ну-ну, — не витримав Тіфт. — Мій татко хлібороб — і до того ж неабиякий. Це благородне Покликання! Та й ваші батьки не гірші.
— Гаразд, добре, — сказав Джост, — та не про це в нас балачка. Йдеться про Сколкозбройних. На війну йдуть, щоби здобути Сколкозбройця та стати світлооким. От мій старий — він мав отримати Сколкозбройця. Але один гад, що був із ним, забрав його собі, доки мій предок лежав, утративши памороки. Сказав офіцерові, ніби це він убив Сколкозбройного, й отримав меч, а мій старий…
Його розповідь урвав дзвінкий сміх Ларал. Кел насупився. Якийсь єхидний, навіть дратівливий, цей сміх був не схожий на той, який він зазвичай від неї чув.
— Джосте, то ти стверджуєш, що твій батько здобув Сколкозбройця? — запитала вона.
— Ні. Його поцупили в нього з-під носа, — відказав підліток.
— А хіба твій батько воював не в мерзотратних сутичках на півночі? — вела далі Ларал. — Скажи йому, Каладіне.
— Вона має рацію, Джосте. Там не було ніяких Сколкозбройних — лише харцизники-решійці, котрі сподівалися скористатись сум’яттям від сходження на престол нового короля. Вони зроду-віку не мали Сколкозбройців. Якщо твій батько десь його й бачив, він усе ж неминуче щось плутає.
— Щось плутає? — перепитав Джост.
— Е-е, звісно, — швидко сказав Каладін. — Я не кажу, що він бреше, Джосте. У нього просто могли бути посттравматичні галюцинації чи щось на кшталт того.
Хлопці принишкли, поглядаючи на Кела. Один із них почухав потилицю.
Джост сплюнув убік. Здавалося, краєчком ока він спостерігав за Ларал. Та виразно глянула на Каладіна й усміхнулася йому.
— Тобі завжди треба, щоб усі довкола почувались ідіотами, чи не так, Келе? — запитав Джост.
— Що? Ні, я…
— Ти хочеш виставити мого старого дурнем, — процідив Джост, червоніючи. — А мене з моїми розповідями — кретином. Що ж, не кожному пощастило день при дні набивати черево фруктами й вилежуватися, задерши ноги. От нам, наприклад, треба працювати.
— Я не…
Джост кинув Келові палицю. Той незграбно її впіймав. Тоді Джост узяв у брата ще одну.
— Хто ображає мого старого, той мусить захищатися. Це справа честі. Адже ти знаєш, що це таке, — га, ваше благороддя?
— Я тобі не благороддя, — Кел сплюнув. — Прародителю бур! Джосте, я всього на кілька нанів вищий від тебе.
При згадці про нани в очах Джоста побільшало злості. Він здійняв свою палицю.
— То ти будеш захищатися чи ні?
Біля його ніг почали з’являтися маленькі яскраво-червоні калюжки — спрени гніву.
Кел знав, до чого прагнув Джост. Хлопці почасти шукали спосіб продемонструвати, що вони кращі за нього. Батько казав, що це пов’язано з їхнім почуттям невпевненості в собі. Він би порадив Келові просто кинути палицю та піти геть.
Але онде сиділа Ларал і всміхалася йому, а чоловіки не стають героями, йдучи геть.
— Добре. Без питань.
Джост одразу ж завдав удару — швидше, ніж очікував Кел. Решта хлопців спостерігали за поєдинком із сумішшю злорадства, замішання та подиву. Кел заледве встиг здійняти свою палицю. Два кийки хряснули один об другий, і Келовими руками, а за ними й усім тілом пробіг дрож.
Він утратив рівновагу. Ступивши крок убік, Джост швидко перемістився та спрямував дрючка донизу, влучивши Келу по нозі. Той скрикнув, щойно гомілку пронизав спалах болю. Одна його рука випустила палицю й потяглася до ушкодженого місця.
Джост прокрутив свою зброю в повітрі та зацідив Келу в бік. Той судомно хапнув повітря, випустив кийка, який із грюкотом упав на каміння, і вхопився за вражену частину тулуба, осідаючи на коліна. Заледве перемагаючи біль, він важко й часто дихав. Із кам’янистої землі довкола нього повиповзали маленькі, кощаві болекузьки — світні блідо-помаранчеві спрени у формі кистей рук, схожі на напнуті м’язи чи сухожилля.
Опершись однією рукою на каміння, Кел нахилився вперед, усе ще тримаючись за бік. «Для тебе ж краще, якщо ти не зламав мені ребер, крєм’ячок смердючий», — подумав він.
Обіч нього Ларал підібгала губи. Кел раптом відчув всепоглинальний сором.
Збентежений Джост опустив палицю.
— Ну, — сказав він, — як бачиш, мій старий натренував мене до пуття. Буде тобі наука. Усе, що він розповідає, — правда, і…
Заричавши від злості та болю, Кел підхопив із землі дрючка й стрибонув до Джоста. Старший підліток вилаявся, позадкував, спотикаючись, але здійняв зброю. Кел заревів і щосили змахнув палицею.
І в ту мить щось змінилося. Тримаючи в руках зброю, Кел відчув приплив енергії, якесь особливе збудження, що заступило собою біль. Він крутнувся та з розмаху засвітив палицею Джостові по руці.
Той скрикнув і розтулив пальці. Описавши коло у повітрі, кийок Кела уперіщив хлопця в бік. Він ще ніколи не тримав у руках зброї, жодного разу не потрапляв у серйозну бійку — хіба що подекуди жартома борюкався з Тіеном. Але затиснута в його п’ястках палиця була на своєму місці. Він сам був вражений тим, як чудово почувався в ту мить.
Джост закректав, знову спотикнувшись, і Кел розмахнувся, приміряючись заїхати тому по пиці. Він заніс палицю — і завмер. Рука Джоста, уражена його кийком, кривавила. Зовсім трішки, але то була кров.
Він завдав комусь болю.
Джост заревів і, похитуючись, випростався. Кел і ойкнути не встиг, як кремезніший підліток підсік його та звалив із ніг на землю, вибивши дух із грудей. Це роз’ятрило його ушкоджений бік. Долі забігали болекузьки: присмоктуючись до забитого місця, вони вкрили його суцільним помаранчевим шрамом, ласуючи Келовим стражданням.
Джост зробив крок назад. Кел лежав горілиць, відхекуючись. Його переповнювали несумісні емоції. Якусь мить тому, тримаючи в руках палицю, він почувався чудово. Неймовірно. І водночас обіч себе він бачив Ларал. Вона підвелася і, замість того щоби турботливо схилитися над ним, розвернулася й попрямувала до батькового маєтку.
В очах у Кела забриніли сльози. Скрикнувши, він перевернувся на живіт і знову вхопив палицю. Він не здасться!
— Ану облиш, — пролунав іззаду голос Джоста. Кел відчув у себе на спині щось тверде — черевик, що втрамбовував його в камінь. Джест вирвав дрючка з Келових пальців.
«У мене не вийшло. Я… програв». Він ненавидів це відчуття, ненавидів значно сильніше, ніж біль.
— Ти непогано тримався, — знехотя процідив Джост. — А тепер угамуйся, бо доведеться віддубасити тебе по-справжньому — а я цього не хочу.
Кел опустив голову, впираючись лобом у нагрітий на сонці камінь. Джост забрав ногу, і гомінка ватага хлопців подалася геть, шаркаючи черевиками по камінню. Кел через силу зіп’явся накарачки, а потому звівся на ноги.
Джост насторожено обернувся, стискаючи в руці палицю.
— Навчи мене, — попросив Кел.
Здивований Джост закліпав очима. Тоді кинув погляд на брата.
— Навчи мене, Джосте, — благав Кел, підступаючи до нього. — А я знечервлюватиму за тебе. Кожного дня по обіді в мене є дві години вільного часу. Упродовж них я робитиму твою роботу, якщо вечорами ти вчитимеш мене орудувати палицею — як-от твій батько тренує тебе.
Він повинен був навчитися. Повинен був знову відчути зброю в руках. Обов’язково мав перевірити, чи не була та неймовірна мить простою — хоч і щасливою — випадковістю. Джост повагався, але зрештою похитав головою:
— Не можу. Твій старий мене приб’є. Щоб оці твої ручки хірурга та всі покрилися мозолями? Так не робиться, — він відвернувся. — Іди своєю дорогою, Келе, а я піду своєю.
Кел довго стояв, дивлячись їм услід. Потім опустився на камінь. Постать Ларал виднілася вже доволі далеко. Кілька служників спускалися схилом, щоби завести її додому. Може, побігти їй навздогін? Бік так і не перестав боліти, а ще він злився на дівчину: це ж вона потягнула його до них. Та й, передовсім, Кел усе ще почувався присоромленим.
Він відкинувся назад на каміння. Усередині вирували емоції, і розібратися в них було нелегко.
— Каладіне?
Він обернувся, соромлячись сліз, що навернулися на очі, і побачив Тіена, який сидів на землі поряд нього.
— Давно ти тут? — роздратовано запитав Кел.
Тіен усміхнувся й поклав на землю камінчик. Тоді звівся на ноги й почимчикував геть, не реагуючи на окрики брата. Буркочучи під ніс, Кел натужно підвівся й підійшов, щоби підняти гальку.
Ще один звичайнісінький нікчемний камінець. Така була Тіенова манера — вишукувати їх, гадаючи, що вони неймовірно цінні. Удома в нього була ціла колекція такого добра. Причому він напам’ять знав, де знайшов кожен із них, і міг без запинки пояснити, що саме в ньому особливого.
Зітхнувши, Кел попрямував назад у бік містечка.
«Іди своєю дорогою, а я піду своєю».
Його бік пронизував пекучий біль. Чому він не вдарив Джоста, коли мав таку можливість? Чи міг він привчити себе не завмирати отак посеред бою? Він міг навчитися заподіювати біль. Чи не міг?
І чи хотів?
«Іди своєю дорогою».
Що робити людині, котра не знає, яка дорога її? Чи навіть куди вона хоче потрапити?
Зрештою він добувся до самого Гартстоуна. Десь із сотню чи близько того будинків розташовувалися рядами — кожен у формі клина, вістря якого вказувало в ту сторону, звідки налітали бурі. Збудовані з міцної деревини дахи були просмолені, щоби не протікали у дощ. З північного чи південного боків більшість будинків не мали вікон, зате фасади — повернуті на захід, у напрямку від стихії — були просто всіяні ними. Як і характер місцевої рослинності, життя тутешніх людей залежало від великобур.
Келова домівка стояла майже на околиці. Будинок лікаря був просторішим за більшість інших: він мав ширше чоло, що дозволяло вмістити операційну, до якої вів окремий вхід. Його двері якраз були нещільно закриті, тож Кел зазирнув усередину. Він очікував побачити свою матір, зайняту прибиранням, але натомість виявилося, що його батько вже повернувся з маєтку ясновельможного Вістіова. Лірін сидів на краєчку операційного столу, поклавши руки на коліна й похнюпивши голомозу голову. Окуляри він тримав у руці й загалом виглядав змученим.
— Батьку? — запитав Кел. — Чому ти сидиш у темряві?
Лірін звів погляд угору. Його обличчя було похмуре та відсторонене.
— Батьку? — перепитав Кел, починаючи хвилюватися.
— Ясновельможного Вістіова забрали вітри.
— Він мертвий? — Кел був настільки шокований, що забув про свій бік. Вістіов був невід’ємним складником їхнього містечка. Він не міг отак просто взяти й упокоїтись. А що ж буде з Ларал? — Але ж іще минулого тижня він навіть не хворів!
— Наш градоправитель ніколи не був здоров’яком, Келе, — сказав Лірін. — Врешті-решт Всемогутній кожного прикликає назад у Царство Духу.
— І ти нічого не зробив? — бовкнув Кел і відразу ж пошкодував про ці слова.
— Я зробив усе, що міг, — сказав його батько, підводячись. — Можливо, лікар із кращою підготовкою, ніж у мене… Що ж, жалем справі не зарадиш.
Він відійшов до стіни та зняв чорний чохол із лампи у формі кубка, наповненої діамантовими сферами. Вона відразу ж освітила кімнату, засяявши, мов крихітне сонце.
— Тож ми залишилися без градоправителя, — мовив Кел, беручись рукою за голову. — Адже сина в нього не було…
— Можновладці з Холінара призначать нам нового, — відказав Лірін. — Нехай пошле їм Всемогутній мудрості при здійсненні цього вибору.
Він глянув на лампу-кубок. Сфери у ній належали їхньому покійному ясновельможному. Невеличкий статок.
Келів батько знову покрив кубок чохлом, ніби щойно й не робив протилежного. Від цього поруху кімната занурилася в пітьму, і хлопець закліпав очима, пристосовуючись до зміни.
— Він залишив ці сфери нам, — сказав батько.
Кел здригнувся. «Що?»
— Коли тобі виповниться шістнадцять, ми повинні послати тебе у Харбрант. Ці сфери підуть на оплату твоєї поїздки. Так заповідав ясновельможний Вістіов — це був його останній вияв турботи про своїх підданців. Ти відправишся туди й станеш справжнім, висококваліфікованим лікарем, а потім повернешся у Гартстоун.
У ту мить Кел усвідомив, що його долю вирішено. Якщо цього вимагав ясновельможний Вістіов, він поїде у Харбрант. Не сказавши більше батькові й слова, Кел розвернувся та вийшов із темної операційної на сонячне світло.
Хлопець сів на східцях ґанку. А чого хотів він сам? Відповіді в нього не було, і в цьому й полягала проблема. Слава, честь і те, про що говорила Ларал… нічого з цього набору насправді не цікавило його. Проте існувало щось, що він відчув, тримаючи палицю. А тепер раптом цю можливість вибирати у нього відібрали.
Камінці, які знайшов для нього Тіен, так і лежали в кишені. Кел видобув їх звідти, а тоді зняв із пояса флягу й промив їх водою. На першому з братикових подарунків проступили білі закрутні та різноколірні нашарування. Як виявилося, на іншому теж був прихований візерунок.
Це було схоже на утворене білими вкрапленнями обличчя, що всміхалося йому. Кел і сам мимоволі усміхнувся, але все це швидко зблякло. Камінець не розв’яже його проблем.
На жаль — хоча він довгенько просидів там, роздумуючи, — скидалося на те, що його проблеми взагалі були нерозв’язними. Він не був упевнений, чи хоче стати лікарем, і раптом відчув себе скованим тим вибором, який нав’язувало йому життя.
Але та коротка мить, коли він тримав у руках палицю, співала в ньому. Єдина мить ясності серед суцільної плутанини світу.
17
Кривавий захід червоного сонця
Чи можу я бути цілком відвертим? Ти якось запитував, чому це мене так непокоїть. Ось у чому полягає причина.
— Ну він і старий! — трепетно промовила Сил, пурхаючи довкола аптекаря. — Просто старезний. Я не знала, що люди доживають до такого віку. А ти впевнений, що це не спрен гниття, який набув людської подоби?
Каладін усміхнувся. Фармацевт помалу човгав у його бік, спираючись на ціпок і не помічаючи присутності невидимої спрен вітру. Зморщок на його обличчі було не менше, ніж тріщин на Розколотих рівнинах, — вони снувалися химерним візерунком із його глибоко запалих очей. Дідок був одягнений у темну мантію, а кінчик його носа осідлала пара окулярів із товстими скельцями.
Каладінів батько розповідав йому про аптекарів — людей, які ходять по тонкій межі, що розділяє травників і лікарів. Уява простолюду окутує мистецтво зцілення достатньою кількістю марновірств, тож провізору неважко напускати на себе таємничий вигляд. Дерев’яні стіни були завішані крамними охоронними ґліфами, що утворювали загадкові візерунки, а по той бік прилавка височіли полиці, заставлені рядами слоїків. У дальному кутку висів повний скелет людини, скріплений дротом. Кімната не мала вікон, й освітлювалася в’язками гранатових сфер, поначіплюваними по кутках.
Попри все це, приміщення було чистим та охайним. У повітрі витав знайомий Каладіну запах антисептика, що викликав у пам’яті батькову операційну.
— А, юний мостонавідник, — коротун-аптекар поправив окуляри та нахилився вперед, куйовдячи пальцями свою ріденьку сиву борідку. — Прийшов по амулет від небезпеки, я вгадав? Чи, може, тобі в око впала молода прачка з табору? Є тут у мене одне зіллячко: варто лишень підлити трішки їй у питво, і вона миттю стане до тебе прихильною.
Каладін звів брову.
Але Сил аж рот відкрила від подиву:
— Каладіне, треба напоїти ним Ґаза. Адже було би непогано, якби ти більше йому подобався.
«Сумніваюсь, що воно призначене для цього», — подумки всміхнувся Каладін.
— Молодий чоловіче? — запитав фармацевт. — А може, бажаєш талісман, що захистить від зла?
Батько розповідав Каладіну про такі штучки. Багато хто з аптекарів приторговував так званими приворотними трунками чи любовними амулетами, що нібито зцілювали всі сердечні недуги. Вони не містили нічого, крім дещиці цукру та кількох щіпок поширених трав, здатних викликати жвавість чи сонливість, — залежно від бажаного ефекту. Усе це були дурниці, хоча Каладінова мати палко вірила в силу охоронних ґліфів. Натомість батько завжди висловлював розчарування щодо того, як уперто вона чіпляється за ці «забобони».
— Мені потрібен перев’язувальний матеріал, — сказав Каладін. — А також флакон лістерового жиру або соку мáківниці. А ще голка та кишкова жила, якщо вони у вас знайдуться.
Здивований фармацевт витріщив на нього очі.
— Я — лікарський син, — зізнався Каладін. — І засвоював основи медицини під батьковим керівництвом. А сам він навчався у медика, котрий здобув освіту у Великому зібранні Харбранта.
— А-а, — протягнув аптекар, — он воно що, — він підтягнувся, відставив убік ціпка й обтрусив мантію. — То кажеш, бинти? І ще антисептик? Зараз подивлюся, — і повернувся до полиць із препаратами.
Каладін закліпав очима. Вік цього чоловіка залишився тим же, що й був, але тепер він і близько не виглядав таким хворобливим. Його хода потвердішала, а в голосі зникли старечі скрипучість і пришіптування. Провізор длубався серед склянок і бурмотів собі під ніс, читаючи ярлики.
— Ти міг би просто піти до лікарської зали. Вони й узяли б набагато менше.
— Вона не для мостонавідників, — відповів Каладін, скривившись. Там йому вказали на двері. Їхні запаси призначалися для справжніх солдатів.
— Ясно, — сказав аптекар, поставивши на прилавок якогось слоїка, а тоді нагнувся та став копирсатися в шухлядах.
Сил підлетіла до Каладіна.
— Щоразу, коли він нагинається, я боюся, що він трісне, наче гілка.
Вона й справді починала розуміти абстрактні поняття, та ще й у навдивовижу швидкому темпі.
«Я знаю, що таке смерть…» Він усе ще вагався: співчувати їй чи ні.
Каладін узяв невеличкий флакон, вийняв корок і принюхався до вмісту.
— Ларміковий слиз? — він скривився від гидотного запаху. — Але ж він і близько не такий ефективний, як ті два засоби, що я просив.
— Зате набагато дешевший, — сказав дідок, підходячи до нього з великою коробкою в руках. Він підняв кришку — всередині виявилися стерильні білі бинти. — А ти в нас, як уже зазначалося, мостонавідник.
— І почому ж тоді слиз? — це питання хвилювало його: батько ніколи не згадував про те, скільки коштували медичні препарати.
— Дві кровомарки за слоїк.
— І ви вважаєте, що це дешево?
— Жир лістера коштує дві сапфірових марки.
— А сік мáківниці? — запитав Каладін. — Та я сам бачив кілька її тростин, що ростуть прямо за стіною табору! Про неї аж ніяк не скажеш, що вона, мовляв, рідкісна.
— А ти знаєш, скільки соку можна отримати з однієї рослини? — запитав фармацевт, тицяючи в нього пальцем.
Каладін мовчав. Ішлося, звичайно, не про сік, а про таке собі молочко, яке можна вичавити зі стебел. Принаймні так говорив батько.
— Ні, — зрештою зізнався він.
— Одну-єдину краплю, — сказав аптекар. — І це якщо пощастить. Він дешевший за лістеровий жир, це правда, але дорожчий за слиз. Хоча останній і дійсно смердить, мов дупа самої Охоронниці ночі.
— У мене стільки немає, — мовив Каладін.
Одна гранатова марка дорівнювала п’яти діамантовим. Викласти десятиденний заробіток за флакончик антисептика. Прародителю бур!
Провізор шмигнув носом:
— Голка та кишкова жила обійдуться у дві світломарки. Хоча б їх ти можеш собі дозволити?
— Заледве. А скільки ж за бинти? Два повновагих броами?
— Та це просто старе лахміття, яке я вибілив і прокип’ятив. Дві світлоскалки за лікоть.
— Плачу марку за всю коробку.
— Дуже добре.
Каладін поліз до кишені, щоби видобути сфери, а старий аптекар повів далі:
— Ви, лікарі, всі однакові. І пальцем не поворухнете, щоби дізнатися, звідки ж беруться ваші препарати. Розбазарюєте направо й наліво, ніби їм кінця-краю не буде.
— Людське життя не має ціни, — мовив Каладін. Одна з батькових приказок. Це була найголовніша причина, з якої Лірін ніколи не вимагав плати за свої послуги.
Хлопець дістав свої чотири марки. І застиг, побачивши їх. Лише одна все ще світилася м’яким, чистим світлом. Три інші потьмяніли, й окрушинки діаманта заледве виднілися в центрі скляних намистинок.
— От тобі й маєш, — сказав аптекар, примружившись. — Хочеш збути мені липові сфери? — і перш ніж Каладін устиг відкрити рота, той ухопив одну з них, і його рука сягнула під прилавок, чогось шукаючи. Він видобув звідти ювелірну лупу і, знявши окуляри, підніс сферу до світла. — А, ні, самоцвіт справжній. Тобі варто зарядити свої сфери, мостонавіднику. Не всі такі довірливі, як я.
— Вони світилися ще сьогодні вранці, — запротестував Каладін. — Ґаз, напевно, заплатив мені напівздохлими сферами.
Провізор заховав лупу та знову надів окуляри. Він вибрав три марки, включно з тією, що світилася.
— Можна я залишу цю собі? — попросив Каладін.
Аптекар нахмурився.
— Треба завжди мати в кишені заряджену сферу, — пояснив мостонавідник. — Щоби щастило.
— Упевнений, що тобі не треба приворотного трунку?
— Якщо мене застане темрява, матиму світло, — гнув своє Каладін. — Крім того, ви ж самі сказали, що більшість людей не такі довірливі.
Фармацевт неохоче обміняв заряджену марку на згаслу — хоча для певності й глянув на неї через лупу. Тьмяна сфера вартувала рівно стільки ж, як і заряджена. Треба було лишень залишити її надворі впродовж великобурі, і тоді резерв люмінесценції поновлювався й вона знову світилася десь із тиждень.
Каладін сховав заряджену сферу до кишені й узяв свою покупку. Тоді кивнув на прощання фармацевтові, забрав із собою Сил і вийшов на табірну вулицю.
Цього дня він провів деякий час, дослухаючись до розмов солдатів у їдальні, і дещо довідався про військові табори. Він мав би дізнатися про це ще кілька тижнів тому, але був занадто пригнічений, щоб цікавитися такими речами. Тепер Каладін був поінформований про кокони на плато, яхонтосерця в них усередині та змагання між великими князями. Він зрозумів, чому Садеас так завзято гнав своїх людей уперед, а також починав брати втямки, чому великий князь наказував повертати назад, якщо вони діставалися до плато пізніше за іншу армію. Але таке траплялося рідко. Зазвичай Садеас устигав першим, і повертатися доводилось іншим алетійським арміям, які прибували після них.
Військові табори були величезні. Сукупна кількість солдатів у різних алетійських таборах перевалювала за сотню тисяч — багатократно більше, ніж населення Гартстоуна. І це не рахуючи цивільних. Навіть польовий військовий табір притягував цілий натовп маркітантів і різноманітних шукачів пригод, а табори постійної дислокації, як-от на Розколотих рівнинах, манили їх іще дужче.
Кожен із десяти таборів розташовувався у власному кратері та був напхом напханий неймовірною сумішшю створених Душезаклиначами будівель, халуп і наметів. Декому з торговців — як, наприклад, аптекарю — ставало грошей звести дерев’яну споруду. Ті ж, хто жив у наметах, стягували їх на час бур і платили за прихисток деінде. Навіть усередині кратера буревії сильно відчувалися, особливо там, де зовнішня стіна була занизькою чи пошкодженою. А деякі місця — як-от склад деревини — узагалі залишалися незахищеними.
Вулиця кишіла звичним натовпом. Жінками в блузках і спідницях — дружинами, сестрами чи доньками солдатів, маркітантів і ремісників. Робітниками в штанях чи робах. Великою кількістю солдатів у шкіряних обладунках, зі списами та щитами. Усі як один були воїнами Садеаса. Бійці з одного табору не контактували з солдатами з іншого. Нíчого шастати кратером чужого ясновельможного — хіба що ти йдеш у справах.
У замішанні Каладін похитав головою.
— Що? — запитала Сил, опускаючись йому на плече.
— Я не очікував, що тут пануватиме такий розлад між таборами. Гадав, що всі вони є єдиним королівським військом.
— Де люди, там і розлад, — зауважила спрен.
— Що ти маєш на увазі?
— Усі ви по-різному думаєте та по-різному чините. Ніхто більше так не робить: тварини поводяться схоже, і, у певному сенсі, всі спрени є, по суті, одним індивідуумом. Звідси й виникає гармонія. Але це не про вас: складається таке враження, що навіть двійко людей не можуть просто домовитись — ніколи й ні про що. Весь світ чинить по-людськи, окрім самих людей. Можливо, саме тому ви так часто хочете вбивати один одного.
— Але не всі спрени діють однаково, — сказав Каладін, відкриваючи коробку й засовуючи кілька бинтів до кишені, яку нашив зі спіднього боку шкіряного жилета. — Ти сама є доказом цього.
— Я знаю, — тихо мовила вона. — Може, тепер ти зрозумієш, чому це мене так турбує.
Каладін не знав, що на це відповісти. Зрештою він добувся до складського двору. Кілька членів обслуги Четвертого мосту розвалилися в затінку зі східного боку їхньої казарми. Цікаво було би подивитися, як створюється одна з таких казарм, адже всі вони були результатом перетворення повітря на камінь за допомогою Душезаклинача. На жаль, Душезаклинання проводилися лише вночі та під суворою охороною, щоб убезпечити священний ритуал від сторонніх свідків. Спостерігати за ним могли лише подвижники та світлоокі найвищих рангів.
Перший пообідній дзвін пролунав, щойно Каладін підійшов до казарми. Командир вловив на собі лютий погляд Ґаза: він ледь не спізнився на мостове чергування. Суть цього «чергування» головно зводилася до того, щоби сидіти поблизу та чекати, чи не заграють сурми. Що ж, Каладін не збирався гаяти час. З огляду на можливість близької вилазки, не варто було ризикувати, вимотуючи себе носінням бруса, але існувала змога трохи розім’ятися чи…
У повітрі пролунав чіткий і чистий звук горна. Наче звук того міфічного рога, який, подейкували, скликає душі хоробрих на небесне поле бою. Каладін завмер. Як і завжди, він чекав на повторний сигнал, немов якась підсвідома частина його особистості потребувала почути підтвердження. І він не забарився — знову долинув поклик сурми, що сповіщав про місцезнаходження залялькованого прірводемона.
Солдати кинулися до плацу для шикування поряд зі складським двором, інші мчали до табору по спорядження.
— Шикуйсь! — закричав Каладін, підлітаючи до своєї команди. — Буря на вашу голову! Усім в шеренгу!
Мостонавідники не звернули на нього уваги. На декому не було жилетів, і тепер вони ринулися до казарми, утворивши в дверях справжнє захаращення. Ті, хто мав на собі жилет, побігли по міст. Роздратований Каладін поспішив за ними. Діставшись туди, обслуга розташувалася довкола настилу, дотримуючись строгого, наперед спланованого розпорядку. Кожному випадав шанс зайняти найкраще місце: до прірви бігти в першій лінії, а там, на фінальній стадії вилазки, перебратися у відносно безпечні задні ряди.
Проводилася жорстка ротація, помилок не припускалися й не пробачали. У мостонавідних бригад існувала нещадна система самоорганізації: якщо хтось намагався махлювати, решта змушували його бігти в першій лінії на етапі безпосереднього зближення з ворогом. Таке взагалі-то заборонялося, але Ґаз закривав на це своє єдине око. І не брав хабарів в обмін на дозвіл поміняти місце. Напевно, він розумів, що єдиним джерелом стабільності — і єдиною надією — у житті мостонавідника була ротація. Життя несправедливе, як і доля мостової обслуги, але принаймні якщо ти біг у лінії смертників і залишився живий, наступного разу бігтимеш у задніх рядах.
Існував єдиний виняток. Будучи командиром, більшість шляху Каладін мав бігти попереду, а перед самим штурмом переміститися назад. Його місце було найбезпечнішим, хоча жоден мостонавідник не почувався по-справжньому в безпеці. Каладін був такою собі цвілою скоринкою на тарілці голодуючого — не лакомина, але голодному і хрущ м’ясо.
Він приготувався. Чекали лише на Йака, Данні та Малопа. Щойно й вони зайняли свої місця, як Каладін віддав наказ піднімати. Його трохи здивувало те, що обслуга послухалася, хоча зрештою майже завжди існував хтось, хто командував під час вилазки. Голос змінювався, а прості накази залишалися тими ж. Віра, бігом марш, майна.
Двадцять мостонавідних команд спускалися схилом, що вів від складського двору до Розколотих рівнин. Каладін помітив кілька чоловіків з обслуги Сьомого мосту, що з полегшенням спостерігали за ними. Їхнє чергування тривало до першого пообіднього дзвону, тож від цієї вилазки їх врятували лічені секунди.
Мостонавідники старалися з усіх сил. І не лише через погрози отримати канчуків — вони бігли так несамовито, тому що хотіли опинитися на потрібному плато раніше за паршенді. Якщо їм це вдасться, не буде ні стріл, ані смертей. А тому єдине, що мостонавідник робив, не лінуючись і не шкодуючи сил, — це біг, несучи міст. І хоча багато хто з них ненавидів своє життя, він усе ж завзято хапався за нього — аж до побілілих кісточок пальців.
Вони протупотіли першим зі стаціонарних мостів. Каладінові м’язи нили, протестуючи проти чергового — та ще й такого скорого — перенапруження, але він намагався не думати про втому. Великобуряні дощі минулої ночі призвели до того, що більшість рослин були розкриті, скелебруньки повипускали гудиння, квітучі бранзи здіймали з ущелин до неба свої віти, схожі на кігтисті лапи. Де-не-де траплявся також колючник — укриті голками невисокі кущики з кам’яним гіллям, на які Каладін звернув увагу, ще коли вперше тут пробігав. У численних тріщинах і западинах, що вкривали поверхню нерівного плато, стояли калюжі води.
Ґаз вигукував, управо чи вліво забирати та якої стежки триматися. На багатьох ближніх плато було по три-чотири мости, від яких далі по Рівнинах розповзались розгалужені стежки. Біг став якимось механічним. Він вимотував, але й не був новиною, тож добре було опинитися в першій лінії та бачити, куди прямуєш. Каладін узявся бурмотіти свою звичну мантру — лічити кроки, як колись порадив йому той безіменний мостонавідник, чиї сандалії він усе ще носив.
Зрештою вони дісталися останнього зі стаціонарних мостів. Перетнули невеличке плато, поминаючи тліючі залишки мосту, який паршенді зруйнували минулої ночі. І як їм це вдалося — адже надворі бушувала великобуря? Раніше, дослухаючись до розмов солдатів, Каладін дізнався, що вони сприймали паршенді з сумішшю ненависті, люті та чималої долі страху. Це тобі не флегматичні, майже безсловесні паршмени, які працювали по всьому Рошару. Ці «паршмени сапієнс» чи то паршенді були неабиякими вояками. Та все ж Каладіна вразила така несумісність. Паршмени? Б’ються? Нісенітниця якась.
Як і інші групи обслуги, Команда № 4 опустила міст, навівши його над прірвою в одному з найвужчих місць. Його люди повалилися долі довкола настилу, відпочиваючи, доки армія переходила на інше плато. Каладін заледве не приєднався до них — власне, його коліна аж підгиналися в очікуванні того самого.
«Ні, — подумав він, пересилюючи себе. — Ні. Я залишуся стояти».
Це був нерозумний вчинок. Решта команди заледве звертали на нього увагу. А один із них, Моаш, навіть вилаявся на його адресу. Але тепер, коли постанова була винесена, Каладін вперто дотримувався її: склавши руки за спиною та ставши у стройову стійку, що відповідала команді «вільно», він дивився, як армія перетинала провалля.
— Агов, мостонавідничку! — крикнув йому якийсь солдат із-поміж тих, що чекали своєї черги. — Розбирає цікавість, як виглядають справжні воїни?
Каладін обернувся до жартівника — міцного брунатноокого типа, чиї руки завтовшки були такими ж, як у багатьох — стегна. Висновуючи з аксельбантів на плечі його шкіряної куртки без рукавів, він був командиром загону. Колись такі ж носив і Каладін.
— Як ти поводишся зі своїми списом і щитом, командире? — гукнув він у відповідь.
Солдат нахмурився, але Каладін знав, що той думає. Спорядження вояка було його життям. Про зброю піклувалися так, як піклуються про власних дітей, нерідко дбаючи про її належний стан насамперед, а про їжу та відпочинок — уже потім.
Каладін кивнув у бік моста.
— Це мій міст, — гучно проговорив він. — Моя зброя — єдина, яку мені дозволено мати. Ставтеся до неї добре.
— А то що ти зробиш? — гукнув ще один із солдатів, від чого шеренгами прокотився сміх. Командир загону мовчав. Він виглядав стурбованим.
Каладінові слова були простою бравадою. Насправді він ненавидів цей міст, та все ж залишився стояти.
За декілька секунд Міст № 4 перетнув великий князь Садеас власною персоною. Ясновельможний Амарам завжди здавався настільки героїчним, настільки статечним. Такий собі воєначальник-джентльмен. А цей Садеас був із зовсім іншого тіста — з круглим обличчям, кучерявим волоссям і набундюченою міною. Він їхав немов на параді: однією рукою легенько притримував перед собою вуздечку, а іншою стискав під пахвою шолома. Його обладунок був пофарбований у червоне, а шолом оздоблений фривольними китицями. Увесь цей надмір безглуздої пишноти ледь не затьмарював чудесного стародавнього артефакту.
Каладін забув про втому, і його руки стислися в кулаки. Перед ним був світлоокий, котрого він мав усі підстави ненавидіти навіть сильніше, ніж більшість із них, — людина настільки безсердечна, що кожного місяця ні за цапову душу кидала на вітер життя сотень мостонавідників. Істота, яка з усе ще незбагненних для Каладіна причин недвозначно заборонила їм користуватися щитами.
Незабаром Садеас і його почесна варта опинилися по інший бік розколини, і Каладін збагнув, що, напевно, мав би вклонитися. Садеас не помітив, але якби звернув на це увагу, то можна було нажити клопоту. Хитаючи головою, Каладін підняв свою команду, хоча знадобилися ексклюзивні штурхани, щоби підвівся й почав ворушитися Скеля — здоровань-рогоїд. Перетнувши міст останніми, вони завдали його собі на плечі й побігли до наступної прірви.
Цей процес повторився достатню кількість разів, щоб Каладін збився з ліку. Щоразу, коли військо перетинало міст, він відмовлявся лягати. Стояв, склавши руки за спиною, і дивився, як настилом проходить армія. Іще кілька солдатів помітили його та пробували брати на кпини, але Каладін не звертав на них уваги, і до п’ятого чи шостого провалля кепкування вщухло. Коли він знову побачив ясновельможного Садеаса, то склав уклін, хоча від цього в Каладіна й зсудомило шлунок. Він не служив тому чоловікові. Не присягав йому на вірність. Але він служив своїм хлопцям з Четвертого мосту. Він збирався врятувати їх, а це означало, що він не мав права наражатися на покарання за зухвалість.
— Бігунам помінятися місцями! — крикнув Ґаз. — Перейти й помінятися!
Каладін різко повернувся. Наступне мостонаведення повинно було перерости у штурм. Він примружив очі, дивлячись у далину, і заледве зміг розгледіти шеренгу темних постатей, що збиралися на сусідньому плато. Паршенді вже прибули й шикувалися в бойові порядки. Позаду них окрема група людей була зайнята розбиванням хризаліди.
Каладін відчув укол досади. Їхня швидкість була недостатньою. І тепер — хоч якими знеможеними вони були — Садеас забажає швидкої атаки, щоби не дати паршенді часу видобути яхонтосерце з кокона.
Мовчазна, занурена в невтішні думки мостова обслуга зводилася на ноги після відпочинку. Вони знали, що на них чекало. Їхня команда перетнула міст, втягла його за собою та перешикувалася у зворотному порядку. Солдати вистроїлися в шеренги. Усе це відбувалося в такій тиші, ніби вони готувалися нести труну на похоронне вогнище.
Мостонавідники залишили для командира місце позаду — захищене та вбезпечене. Сильфрена опустилася на настил, дивлячись на дещицю вільного простору. Туди підійшов Каладін, неймовірно стомлений — і тілом, і душею. Він не давав собі пощади зранку, а потім знову — коли стояв замість того, щоби відпочивати. І що за одержимість підштовхнула його до цього? А тепер він заледве переставляв ноги.
Каладін окинув поглядом мостонавідників. В обличчях його людей проглядали смирення, зневіра, жах. Якщо відмовляться бігти на штурм, їх стратять. Якщо побіжать, наткнуться на стріли. Вони не дивилися на лінію паршендійських лучників удалині. Натомість їхні очі впиналися в землю.
«Вони — твої люди, — сказав собі Каладін. — І потребують тебе як командира, навіть якщо самі цього не знають.
А як же ти вестимеш уперед іззаду?»
Він вийшов зі своєї шеренги й обійшов міст. Два члени команди — Дрегі та Тефт — звели на нього приголомшені погляди, коли він їх поминав. На «позиції смертника», якраз посередині першої лінії, стояв Скеля — кремезний смаглявий рогоїд. Каладін поплескав його по плечу:
— Ти зайняв моє місце, друже.
Той витріщив на нього здивовані очі.
— Але…
— Дуй у задній ряд.
Скеля насупив брови. Пролізти вперед їхньої черги не намагався ще ніхто й ніколи.
— У тебе висотна хвороба, низовинцю, — мовив він із різким акцентом, — хочеш померти? То чого не піти й не плигнути в прірву? Так було би легше.
— Я тут командую. І бігти в першій лінії — моя прерогатива. Виконуй!
Скеля знизав плечима, але зробив, як веліли, і зайняв Каладінове місце в останньому ряду. Ніхто й слова не сказав. Якщо командир сам рвався на той світ, то хто вони такі, щоб нарікати?
Каладін обвів очима свою команду.
— Що більше часу нам знадобиться на встановлення моста, то більше стріл вони зможуть у нас випустити. Тож виявіть твердість, рішучість і швидкість. Підняти міст!
Обслуга виконала наказ, внутрішні ряди перемістилися під настил і розташувалися шеренгами по п’ять чоловіків ушир. Каладін прилаштувався з самого переду. Зліва від нього стояв високий огрядний мостонавідник на ім’я Лейтен, а справа — довготелесий Мерк. Адіс і Корл були по краях. От і вся їхня перша лінія. П’ятірка приречених.
Щойно всі команди попіднімали мости, Ґаз віддав команду:
— На штурм!
І вони побігли, проносячись мимо армійських колон, що стояли в очікуванні, проминаючи солдатів, котрі стискали списи та щити. Дехто зацікавлено спостерігав за ними, напевно, забавляючись таким видовищем: упосліджені мостонавідники щодуху мчать назустріч смерті. Інші відводили очі, мабуть, соромлячись, що їхня переправа через прірву коштуватиме стількох життів.
Каладін зосереджено дивився вперед, силкуючись притлумити той скептичний внутрішній голос, який волав, що його вчинок — несосвітенна дурість. Він летів до останньої ущелини, сконцентрувавши увагу на паршендійському строю. На постатях із чорно-червоною шкірою та луками в руках.
Сил пурхала поблизу Каладінової голови, але вже не в людській подобі — миготіла, мов стрічка світла. Вона блискавкою майнула вперед.
Луки знялися вгору. Каладіну не траплялося бути на позиції смертника під час аж такого небезпечного приступу ще відтоді, як сплив його перший день у команді. Звідси починалася ротація — і сюди завжди ставили новачків. Резон був простий: якщо вони гинули, не треба було клопотатися про їхню підготовку.
Паршендійські лучники натягнули тятиви, вибірково цілячи у п’ять чи шість команд обслуги. Четвертий міст точно потрапляв до їхнього числа.
Звилися стріли.
— Тіене! — заволав Каладін, ледве не божеволіючи від втоми та краху ілюзій. Він вигукував це ім’я вголос — хоч і сам не відав чому, — а назустріч йому неслася стіна стріл. Каладін відчув приплив енергії, раптовий підйом сил — неочікуваний і непояснимий.
Стріли досягли цілей.
Мерк беззвучно повалився долі — у нього вп’ялися чотири чи п’ять стріл, забризкавши його кров’ю каміння. Впав і вже мертвий Лейтен, а з ним як Адіс, так і Корл. Стріли з тріском ламалися, потрапляючи в землю під ногами Каладіна, а добрих півдюжини ввігналися в дерево біля самих його рук та голови.
Каладін не знав, поцілили в нього чи ні. Його по вінця переповнювали енергія та тривога. Він і далі біг та кричав, тримаючи на плечах моста. Не знати чому, група паршендійських стрільців попереду опустили луки. Він бачив їхню мармурового кольору шкіру, дивні червонуваті чи жовтогарячі шоломи та простий коричневий одяг. Вони здавалися збентеженими.
Якою б не була причина, але це подарувало Четвертому мосту кілька дорогоцінних секунд. Доки паршенді знову звели луки, Каладінова команда досягла ущелини. Його люди порівнялися з обслугою інших мостів — тепер їх було лише п’ятнадцять. П’ять винищили по дорозі. Уцілілі ж, підбігаючи, зсувалися щільніше, щоб ліквідувати прогалини в строю.
Каладін викрикнув команду «майна» під черговим градом стріл. Одна з них пропорола йому шкіру на ребрах і впала, відскочивши від кості. Він відчув її удар, але болю не було. Потому майнув уздовж краю настилу, допомагаючи штовхати. Його команда з грюкотом навела міст через прірву, доки злива алетійських стріл відволікала лучників-паршенді.
Настилами процокотіли копита кавалерійського ескадрону. Про обслугу швидко забули. Каладін осів на коліна біля мосту, а решта членів його команди — скривавлені та поранені — зашкутильгали геть. Свою роль у цій битві вони вповні зіграли.
Він ухопився за бік і намацав кров. «Пряма рвана рана, усього з дюйм завдовжки, не настільки широка, щоб становити небезпеку».
Це був голос його батька.
Каладін важко дихав. Йому треба було дістатися в безпечне місце. Над головою свистіли стріли, які випускали алетійські лучники.
«Одні забирають життя. Інші його рятують».
Але ж він іще не закінчив. Каладін натужно звівся на ноги й пошкандибав туди, де біля настилу хтось лежав. Це був мостонавідник, котрий звався Гоббер. Його ногу пронизала стріла. Він стогнав, тримаючись за стегно.
Каладін ухопив його під пахви й потягнув геть від мосту. Напівпритомний, той лаявся від болю, доки командир волік його до западини за невеличким кам’янистим виступом, де знайшли прихисток Скеля та ще кілька членів обслуги.
Залишивши там Гоббера — стріла не зачепила життєво важливих артерій, і той міг якийсь час почекати, — Каладін обернувся й хотів знову кинутись на поле бою. Але послизнувся, спотикнувшись від утоми, та з хрипким стогоном важко гупнув на землю.
«Одні забирають життя. Інші його рятують».
Умиваючись потом, він зіп’явся на ноги й метнувся назад до мосту, а у вухах стояв батьків голос. Наступний член команди, який трапився на його шляху — на ймення Курм, — був мертвий. Каладін облишив тіло.
У Ґадоля була глибока рана в боку, де стріла пройшла навиліт. Його обличчя заливала кров, що юшила з глибокого порізу на скроні, та він усе ж спромігся трошки відповзти від мосту. Його нестямні карі очі дивилися вгору, а довкола нього кружляли помаранчеві болекузьки. Каладін ухопив його під пахви й потягнув пріч лише за мить до того, як по місцю, де він лежав, галопом прогримотіли копита кінноти.
Каладін перетягнув Ґадоля до западини, дорогою помітивши ще два трупи. Він швиденько порахував. Виходило двадцять дев’ять мостонавідників — включно з покійниками, яких він бачив. П’ятьох бракувало. І Каладін, спотикаючись, знову пошкандибав на поле битви.
Солдати збилися в купу біля тильної сторони мосту, з боків шикувалися лучники, посилаючи стріли в паршендійські лави, а важка кавалерія, яку вів сам великий князь Садеас, практично невразливий у своїй Сколкозбруї, намагалася відкинути ворога назад.
Каладін вагався: у нього паморочилося в голові, а вигляд стількох людей, які бігли, кричали, пускали стріли й метали списи, вселяв сум’яття. П’ять мостонавідників — найімовірніше, мертвих — загубилися десь серед усього цього…
Він помітив постать, що зіщулилася на самому краю прірви, а над її головою в обох напрямках летіли стріли. Це був Даббід, член його команди. Він скрутився клубком, а його рука була неприродно вивернута.
Каладін ринувся вперед. Він упав на землю й по-пластунському поповз під хмарою свистячих стріл, сподіваючись, що паршенді не звернуть уваги на двох беззбройних мостонавідників. Даббід навіть не помітив Каладіна, коли той дістався до нього. Він був у шоці: його губи беззвучно ворушилися, а в очах застиг приголомшений вираз. Каладін неспосібно вхопив його, не ризикуючи підводитися аж надто високо, щоб не зловити заблуканої стріли.
Незграбним напівповзком Каладін відтягував Даббіда від краю провалля. Раз по раз послизаючись на пролитій крові, падаючи, здираючи руки об каміння чи вдаряючись у нього обличчям, він уперто повз далі, витягуючи свого молодшого товариша з-під обстрілу. Нарешті він добувся досить далеко, щоб відважитися підвестись. Намагався підняти й Даббіда, але м’язи так ослабли… Зробив іще одне зусилля, але посковзнувся та знеможено повалився на каміння.
І лежав, судомно хапаючи повітря, а біль від пораненого боку нарешті захлеснув усе його єство. Як же він утомився…
Зіп’явшись на хисткі ноги, Каладін знову спробував підхопити Даббіда, але виявився заслабким навіть для того, щоби тягти його волоком. Він швидко закліпав очима, проганяючи сльози безсилля.
— Нема на вас висотної хвороби, кляті низовинці, — гаркнув чийсь голос.
Каладін обернувся й побачив Скелю. Здоровань-рогоїд ухопив Даббіда під пахви й потягнув.
— Іздурів, — буркнув він командирові, проте легко підняв пораненого мостонавідника й поніс назад до западини.
Каладін не відставав. Досягши западини, він просто рухнув додолу, привалившись спиною до виступу. Уцілілі мостонавідники скупчилися довкола нього, поблискуючи загнаними очима. Скеля опустив Даббіда на землю.
— Іще четверо, — ледь видобув Каладін у перервах між знесиленим хеканням. — Треба знайти їх…
— Мерк і Лейтен, — сказав Тефт. Під час штурму цей немолодий мостонавідник був у задніх рядах і не отримав поранень. — Та ще Адіс і Корл. Вони були в першій лінії.
«І правда, — подумав знеможений Каладін. — Як це я міг забути…»
— Мерк на тому світі, — мовив він, — а решта, може, і живі.
І спробував звестися на ноги.
— Ідіот, — втрутився Скеля. — Сиди тут. Усе гаразд. Сам зроблю, — і, помовчавши, додав: — Видно, я теж ідіот.
Він насупився, але знову подався на поле бою. Тефт пом’явся, а потім кинувся за ним.
Тримаючись за бік, Каладін судомно вдихав і видихав повітря. Він ніяк не міг визначитись, що ж сильніше боліло: ребро від удару стріли чи поріз на шкірі.
«Рятують життя…»
Він підповз до трьох поранених. Гоббер — зі стрілою в нозі — міг почекати, а Даббід усього лише зламав руку. Найтяжчий випадок був у Ґадоля з його діркою у боці. Каладін витріщився на рану. У нього не було навіть антисептика, не кажучи вже про операційний стіл. Як же він мав хоч чимось зарадити?
Він опанував себе.
— Метніться котрийсь і принесіть мені ножа, — звелів командир мостонавідникам. — Витягніть з-за пояса у вбитого солдата. А ще хто-небудь розкладіть багаття.
Ті перезирнулися між собою.
— Данні, збігай по ножа, — сказав Каладін, підносячи руку до рани Ґадоля й намагаючись зупинити кровотечу. — Нарме, ти можеш розпалити вогнище?
— А з чого? — запитав той.
Каладін стягнув із себе жилет, а тоді сорочку, яку й передав Нарму.
— Скористайся нею як трутом, а замість хмизу назбирай стріл. У когось знайдуться кремінь і кресало?
На щастя, знайшлися — у Моаша. Усе, що в кого було цінного, брали з собою на вилазку: якщо залишити в казармі, інші мостонавідники могли приробити йому ноги.
— Тільки хутко! — наказав Каладін. — А ще хтось гайніть розбийте скелебруньку, видобудьте з неї міхура з водою та принесіть мені.
Кілька секунд вони просто стояли. А тоді, хвала небесам, подалися робити, як велено. Напевно, були аж надто приголомшені, щоб опиратися. Каладін розірвав сорочку Ґадоля, оголюючи рану. Вона була небезпечна, страшенно небезпечна. Якщо стріла пропорола кишківник чи якісь інші органи…
Він наказав одному з мостонавідників притиснути тампон до чола Ґадоля, щоб зупинити меншу кровотечу — яка не яка, а поміч, — а сам оглянув поранений бік — максимально оперативно, як учив його батько. Незабаром повернувся Данні, несучи ножа. Але в Нарма щось ніяк не ладналося з багаттям. Він лаявся, знову й знову б’ючи кресалом об кремінь.
У Ґадоля почалися судоми. Каладін притискав тампони до продірявленого боку, почуваючись безсилим. На таку рану, як ця, джгута не накладеш. Він нічого не міг удіяти, окрім як…
Ґадоль виплюнув згусток крові й закашлявся.
— Вони крушать саму землю! — прошипів він, дико поводячи очима. — Хочуть загарбати її, але у своєму гніві зруйнують. Так скнара віддає своє добро на знищення вогнем, лиш би воно не дісталося його ворогам! Вони йдуть!
Він судомно втягнув повітря, а тоді затих. Мертві очі вдивлялися в небо, а підборіддям збігла цівка кривавої слини. Його останні слова ніяк не йшли з голови та немов нависали над ними. Неподалік билися та кричали солдати, однак мостонавідники справляли мовчанку.
Каладін відкинувся назад, як завжди, приголомшений болем утрати. Батько любив повторювати, що з часом його вразливість притупиться.
Однак у цьому Лірін помилився.
Він почувався таким стомленим. Скеля й Тефт поспішали назад до западини, несучи якесь тіло.
«Вони б не стали нікого нести, якби він не був живий, — сказав собі Каладін. — Думай про тих, кому ти можеш допомогти».
— Підтримуй цей вогонь! — сказав він, тицьнувши в Нарма пальцем. — Не дай йому згаснути! І прожарте хтось у ньому ножа.
Нарм підскочив, неначе вперше помітивши, що йому, власне, вдалося розгнітити невеличке вогнище. Каладін відвернувся від мертвого Ґадоля й звільнив місце для Скелі та Тефта. Вони опустили на землю Лейтена, всього залитого кров’ю. Він заледве дихав, і з нього стирчали дві стріли — одна з плеча, а друга з передпліччя іншої руки. Ще одна зачепила живіт в області шлунка, і краї цієї рани розтулилися під час переміщення. Скидалося на те, що його ліва нога потрапила під кінські копита: вона була зламана, і там, де тріснула шкіра, зяяла глибока рана.
— Решта троє мертві, — сказав Тефт. — Та й цей, вважай, у могилі. Ми майже нічим не можемо зарадити. Але ти сказав принести його, тож…
Каладін миттю опустився на коліна, діючи максимально ефективно — швидко, але обережно. Він притиснув тампон до боку пораненого, утримуючи його на місці коліном, тоді нашвидку наклав джгут на ногу, наказавши одному зі своїх людей підняти її та міцно тримати.
— Де там той ніж?! — гукнув Каладін, спішно обгортаючи ще один джгут навколо руки. Слід було негайно зупинити кров. Про те, як врятувати кінцівку, він турбуватиметься пізніше.
До нього підскочив моложавий Данні, подаючи розжареного ножа. Каладін відтулив тампона, якого наклав на діру в боці, та швидко припік рану. Лейтен був непритомний, і його дихання все слабшало.
— Ти не помреш, — тихо повторював Каладін, — ти не помреш!
Його розум заціпенів, але пальці самі знали, що робити. На якусь мить він ніби знову опинився в батьковій операційній і слухав його ретельні інструкції. Вирізав стрілу з руки Лейтена, але залишив ту, що застрягла в плечі, після чого звелів знову прожарити ножа.
Нарешті повернувся Пійт, несучи міхура. Каладін миттю вхопив його й використав воду, щоби промити рану на нозі, яка була найскладнішою, адже її спричинило здавлювання. Коли йому знову подали ножа, Каладін висмикнув стрілу з плеча і, як міг, припік рану, а тоді перев’язав її одним зі своїх швидко витрачуваних бинтів.
Він наклав на ногу шини з древків стріл — нічого кращого під рукою не виявилось, а тоді, скривившись, припік і цю рану. Йому аж ніяк не хотілося залишати стільки шрамів, але не можна було допустити ще більшої крововтрати. Незабаром знадобиться антисептик. Як скоро він отримає змогу роздобути того слизу?
— Не смій помирати! — сказав Каладін, заледве усвідомлюючи, що щось говорить. Він швидко перев’язав рану на нозі, а тоді скористався голкою та ниткою, щоби зашити рану на руці. Потому перев’язав її й ослабив джгут.
Зрештою, цілковито знеможений, він знову опустився на землю, дивлячись на пораненого. Лейтен усе ще дихав. Як довго це протриває? Його шанси на виживання були невисокі.
Мостонавідники стояли чи сиділи довкола Каладіна, сповнені невластивої їм шанобливості. А той стомлено перемістився до Гоббера та зайнявся раною у нього на нозі. Припікати її було не потрібно. Тож він промив її, вирізав кілька скіпок, а тоді зашив. Навколо пораненого аж кишіло болекузьками — крихітними помаранчевими кистями рук, що витягалися з-під землі.
Каладін відрізав найчистішу частину марлі, яку вже використав як тампон для рани Ґадоля, і перев’язав нею Гобберову ногу. Йому й самому було гидко, що вона така брудна, але обирати не доводилося. Тоді вправив Даббідові переламану руку й наклав шини зі стріл, по які попередньо послав інших мостонавідників, закріпивши їх його ж власною сорочкою. І лише тоді він нарешті знову сів, спершись спиною на камінь, і видав довге, стомлене зітхання.
Позаду лунали дзвін металу об метал та крики солдатів. Він так утомився. Настільки сильно, що навіть не міг заплющити очі. Волів би вічно так сидіти й витріщатися в землю.
Обіч нього долі опустився Тефт. Цей посивілий чоловік тримав у руках міхур, на дні якого ще залишалося трішки рідини.
— Пий, хлопче. Тобі треба освіжитися.
— Нам слід промити рани інших, — механічно відказав Каладін. — У них подряпини — а в декого я бачив порізи, — і їх варто…
— Пий, — повторив Тефт, і в його надтріснутому голосі звучала впертість.
Каладін повагався, а потім випив воду. Вона була дуже гіркою на смак, як і та рослина, з якої її видобули.
— Де ти навчився так спритно вправлятися з ранами? — запитав Тефт. Почувши це запитання, кілька ближніх мостонавідників обернулися в його бік.
— Я не завжди був рабом, — прошепотів Каладін.
— Усе те, що ти зробив, нічого не змінить, — сказав Скеля, підходячи до нього. Здоровило-рогоїд опустився навпочіпки. — Ґаз змусить нас залишити поранених, які не можуть іти самі. Постійний наказ-інструкція зверху.
— Я переговорю з Ґазом, — сказав Каладін, опускаючи голову на камінь. — Ідіть поверніть той ніж туди, де взяли. Не хочу, щоби мене звинуватили в крадіжці. А потім, коли надійде час повертатися, мені треба, щоб двоє з вас узяли на себе Лейтена, і ще двійко — Гоббера. Ми прив’яжемо їх зверху до настилу й понесемо. А коли перетинатимемо прірви, вам доведеться ворушитися й відв’язувати їх, перш ніж армія зійде на міст, — а потім знову прив’язувати. Нам також знадобиться хтось, щоби вести Даббіда, якщо його шок іще не минув.
— Ґаз такого не потерпить, — сказав Скеля.
Каладін заплющив очі, відмовляючись продовжувати суперечку.
Битва тривала довго. Лише під вечір паршенді нарешті відступили, пострибавши геть через розколини на своїх неприродно сильних ногах. Пролунав хор тріумфальних вигуків алеті, котрі здобули перемогу. Каладін через силу підвівся й подався на пошуки Ґаза. Сплине ще чимало часу, доки вони розіб’ють кокон — бо за твердістю він не поступався каменю, — але йому треба було порозумітися з сержантом мостової обслуги.
Він знайшов Ґаза далеко позаду лінії зіткнення, звідки той спостерігав за битвою. Начальник зиркнув на Каладіна своїм єдиним оком.
— І яка ж частина цієї крові натекла особисто з тебе?
Каладін окинув себе поглядом, уперше усвідомивши, що його вкриває суцільна кірка темної, закипілої крові — в основному тих мостонавідників, яким він допомагав. Але сержантове запитання залишилося без відповіді.
— Ми забираємо поранених із собою.
Ґаз похитав головою:
— Якщо вони не можуть іти, то залишаться тут. Постійний наказ-інструкція. Не я її вигадав.
— Ми забираємо їх, — просто повторив Каладін, не додаючи голосу ні твердості, ні гучності.
— Ясновельможний Ламаріл цього не потерпить.
Так звали безпосереднього начальника Ґаза.
— Ти відправиш Четвертий міст останнім — він супроводжуватиме поранених солдатів назад до табору. Ламаріл не чекатиме на них, а поспішить уперед з основними силами, щоб не проґавити Садеасів бенкет на вшанування перемоги.
Ґаз розкрив рота.
— Мої люди рухатимуться швидко й діятимуть ефективно, — вів далі Каладін, не даючи сержантові вставити й слова. — Нікому не доведеться на них чекати, — він видобув з кишені останню сферу й віддав її Ґазу. — А ти просто мовчатимеш.
Той узяв її та пирхнув:
— Одна світломарка? І ти гадаєш, що заради цього я наражатимуся на такий ризик?
— Якщо ти цього не зробиш, — спокійним голосом проговорив Каладін, — я вб’ю тебе й дозволю, щоб мене стратили.
Спантеличений Ґаз закліпав очима.
— Ти ніколи…
Каладін ступив один-єдиний крок уперед. Увесь залитий кров’ю, він мав являти собою страхітливе видовище. Ґаз зблід. Тоді вилаявся, здіймаючи руку зі сферою, що не світилася.
— Та ще й тьмяну сферу підсовуєш.
Каладін нахмурився. Він був певен, що перед початком вилазки вона ще світилася.
— Сам винен. Це ти мені її дав.
— Ті сфери були тільки-но заряджені вчора ввечері, — відказав Ґаз. — Надійшли прямісінько від скарбника ясновельможного Садеаса. Що ти з ними робив?
Каладін похитав головою — занадто стомлений, щоби думати. Сил опустилася йому на плече, коли він якраз повертався, щоб іти назад до мостонавідників.
— Та хто вони тобі такі? — крикнув Ґаз йому вслід. — Чому ти взагалі переймаєшся?
— Вони мої люди.
І Ґаз залишився позаду.
— Я не довіряю йому, — мовила Сил, озираючись через плече. — Він може просто сказати, що ти погрожував йому, і послати людей, щоб тебе заарештували.
— Можливо, саме це він і зробить, — відповів Каладін. — Гадаю, мені залишається розраховувати лише на те, що він і надалі чекатиме на мої хабарі.
Каладін крокував уперед, дослухаючись до криків переможців і стогонів поранених. Плато були всіяні трупами. Найбільше їх лежало вздовж країв провалля, де за контроль над мостами точилася найзапекліша битва. Паршенді — як і завжди — не забрали своїх убитих. Казали, вони не роблять цього навіть тоді, коли здобувають перемогу. Алеті ж чинили по-людському: посилали назад солдатів і мостонавідні команди, щоби спалити тіла своїх загиблих і відправити їхні душі в потойбічне життя, де найкращі з них воюватимуть в армії Вісників.
— Сфери, — сказала Сил, усе ще дивлячись на Ґаза. — Мені здається, на них не надто можна покластися.
— Може, й так. А може, і ні. Я бачив, як він дивиться на них. Йому потрібні мої гроші. І мабуть, досить сильно, щоб залишатися в мене під контролем, — Каладін похитав головою. — Те, що ти сказала раніше, — правда. Люди й справді багато в чому ненадійні. Але існує одна річ, на яку ти можеш покластися, — це їхня жадібність.
То була гірка думка. Але й день видався гіркий. Обнадійливий, яскравий початок — і кривавий захід червоного сонця.
Власне, як і щодня.
18
Великий князь війни
Аті був колись доброю та щедрою людиною, і ти бачив, що з ним сталося. Райз, з другого боку, був одним із найбільш огидних, підступних і небезпечних типів, з якими я коли-небудь стикався.
— Угу, її підрізано, — сказав огрядний лимар Адолінові, котрий спостерігав, як той підніс ближче до очей обривки попруги, оглядаючи їх. — Хіба не так, Їсе?
Інший лимар кивнув. Їс був жовтооким іріалійцем з однотонним золотистим волоссям. Не білявим, а саме золотистим — воно навіть відливало металом. Він коротко стригся й носив шапку. Очевидно, не хотів привертати до нього увагу. Багато хто вважав пасмо іріалійського волосся оберегом, що приносить удачу.
Його товариш, на ймення Аваран, був темнооким алетійцем, який начепив фартух поверх жилета. Якщо ці двоє працювали на традиційний лад, то один брав на себе більші та цупкіші частини упряжі — наприклад, сідла, — а другий спеціалізувався на тонких деталях. Позаду трудилася група підмайстрів, котрі різали і зшивали вепрмантин.
— Підкраяно, — погодився Їс, беручи в Аварана обривки. — Я теж такої думки.
— Поглинь мене Геєна, — пробурмотів Адолін. — Тож із ваших слів виходить, що насправді Елгокар мав рацію?
— Адоліне, — долинув ззаду жіночий голос, — ти сказав, що ми підемо на прогулянку.
— Ми саме цим і зайняті, — відказав він, обертаючись, щоби послати Джаналі усмішку. Та стояла, схрестивши руки на грудях, вбрана у глянсувату жовту сукню бездоганного крою, що застібалася з боків та увінчувалася жорстким, розшитим малиновою ниткою комірцем довкола шиї.
— Я гадала, — мовила вона, — що у прогулянку входитиме більше гуляння.
— Гм, — відповів той. — Так. Незабаром ми саме до цього й перейдемо. Вийде просто грандіозно. Будемо досхочу походжати, шпацирувати та здійснимо… е-е…
— Променад? — обережно припустив лимар Їс.
— А хіба це не якийсь напій? — запитав Адолін.
— Хм, ні, Ваша Ясновельможносте. Я практично впевнений, що це просто ще одна назва прогулянки.
— Ну, що ж, — сказав Адолін, — у такому разі ми зробимо і його. Променад. Обожнюю добрячий променад, — він забрав реміння назад і потер підборіддя. — Наскільки ти впевнений щодо цієї попруги?
— Аж ніяк не випадає сумніватися, Ваша Ясновельможносте, — сказав Аваран. — Це не простий розрив. Вам варто бути обережнішим.
— Обережнішим?
— Так, — пояснив Аваран. — Слід перевірити, чи, бува, ніяка погано закріплена пряжка не дряпає шкіру або не врізається в неї. Схоже, це щось на сідлі. Подекуди, розсідлуючи на ніч коня, кінці попруги так і залишають розстібнутими, тож їх може що-небудь прищемити. Гадаю, це й стало причиною підрізу.
— А-а, — протягнув Адолін, — то ти не вважаєш, що її попсували навмисно?
— Що ж, могло бути й так, — відповів Аваран. — Але навіщо комусь псувати таку попругу?
«І справді — навіщо?» — подумав Адолін. Він попрощався з обома лимарями, засунув реміння у кишеню, а тоді запропонував Джаналі взяти його під руку, що вона й зробила «вільною» правицею, вочевидь щаслива з того, що можна нарешті спекатися лимарні. Там витав ледь уловимий неприємний запах, хоча й близько не такий нудотливий, як у чинбарні. Він помітив, як Джанала кілька разів тяглася по хустинку, причому скидалося на те, ніби вона хотіла притулити її до носа.
Вони вийшли на полудневе сонячне світло. Надворі на них чекали Тібон і Маркс — двоє світлооких Кобальтових гвардійців, а також служниця Джанали, Фалксі, — молода темноока азішка. Уся трійця рушила вслід за Адоліном і Джаналою, коли ті вийшли на вулицю табору, причому Фалксі з акцентом бурмотіла собі під ніс, нарікаючи на відсутність належного для її господарки паланкіна.
Джанала ж, здавалося, не мала нічого проти: глибоко вдихала свіже повітря й чіплялася за руку Адоліна. Вона була досить вродливою, хоча й дуже любила поговорити про себе. Зазвичай така жіноча риса, як балакучість, імпонувала йому, але того дня він ніяк не міг устежити за перипетіями останніх придворних пліток, які взялася переказувати Джанала.
Попруга була підрізана, проте обидва лимарі припустили, що таке сталося внаслідок нещасного випадку. А це означало, що їм уже траплялося бачити такі підрізи. Шкіру підкраяла погано закріплена пряжка чи ще щось подібне до неї.
От тільки цього разу це спричинило падіння короля з коня у розпал бою. Чи могло за цим щось критися?
— …як ти гадаєш, Адоліне? — запитала Джанала.
— Безсумнівно, — підтакнув той, слухаючи краєм вуха.
— То ти поговориш із ним?
— Хм?
— Із твоїм батьком. Попросиш, щоби він час від часу дозволяв своїм людям носити що-небудь інше, а не цю жахливо старомодну військову форму?
— Бачиш, у цьому питанні він досить категоричний, — відказав Адолін. — А крім того, не така вже вона й старомодна.
Джанала кинула на нього кислий погляд.
— Ну добре, — визнав той. — Дещо одноманітна.
Як і кожен світлоокий старший офіцер Далінарової армії, Адолін носив простий темно-синій однострій військового крою. Довгий однотонний сюртук — жодних тобі галунів — і штани з цупкої тканини, хоча тепер була мода на жилети, шовкові аксесуари та шарфи. Батьків диґліф «хох лініл» — Холін — досить нав’язливо пишався на грудях і спині, а застібався такий мундир на два ряди срібних ґудзиків — по одному з кожного боку. Просто, легко впізнавано, але страшенно непримітно.
— Твого батька, Адоліне, підданці люблять, — сказала Джанала, — але його вимоги й справді починають набридати.
— Повір, я знаю. Проте мені не вдасться змусити його передумати.
Як би це пояснити? Попри шість років війни, Далінарова рішучість у дотриманні Кодексу анітрохи не ослабла. Якщо вже на те пішло, то вона, навпаки, зросла.
Тепер Адолін хоча б трохи розумів чому. Таким було останнє прохання Далінарового любого брата: «дотримуйся Кодексу». Щоправда, воно було висловлене у прив’язці до одного-єдиного конкретного випадку, але його батько славився вмінням доводити все до абсурду.
Адоліну лише хотілося, щоби той не висував такої ж вимоги і до всіх інших. Кожне окремо взяте положення Кодексу спричиняло тільки дрібні незручності — на людях завжди з’являтися в мундирі, не бувати п’яним, уникати дуелей. Однак у сукупності вони ставали справжнім тягарем.
Його відповідь Джаналі перервали звуки сурми, що рознеслися табором. Адолін збадьорився та повернувся обличчям на схід, вдивляючись у бік Розколотих рівнин. Він порахував наступну серію сигналів. На плато один-сорок сім розвідники помітили кокон. Це було в межах досяжності!
Юнак затамував подих в очікуванні того, чи не заспіває сурма втретє, скликаючи Далінарове військо до бою. Це могло статися лише за наказом його батька.
Якась частина його єства знала, що третя партія сигналів не прозвучить. Один-сорок сім — це досить близько до табору Садеаса, і цей великий князь неодмінно спробує сам здобути яхонтосерце.
«Давай, батьку, — подумав Адолін. — Ми можемо з ним потягатися!»
Сурма мовчала.
Адолін глянув на Джаналу. Вона обрала своїм Покликанням музику й практично не звертала уваги на війну, хоча її батько був одним із кавалерійських офіцерів Далінара. З виразу її обличчя Адолін збагнув, що навіть вона розуміла, що означає відсутність третьої сурми.
Далінар Холін укотре вирішив не брати участі в битві.
— Ходімо, — сказав Адолін, повертаючись і крокуючи в іншому напрямку та ледве не тягнучи Джаналу під руку. — Є ще одна річ, яку мені кортить з’ясувати.
* * *
Далінар стояв, склавши руки за спиною, і прочісував поглядом Розколоті рівнини. Він був на одній з нижніх терас із зовнішньої сторони Елгокарового палацу, побудованого на височині, — король проживав не в одному з десяти військових таборів, а в невеличкій обгородженій резиденції, що простяглася вздовж схилу пагорка неподалік. Звуки сурми якраз перервали Далінарів підйом до неї.
Він простояв досить довго, щоби побачити, як усередині табору Садеаса його армія збиралася виступати. Далінар міг би послати гінця, щоби той приготував людей до бою. І вже зовсім було зібрався це зробити.
— Ваша Ясновельможносте? — долинув збоку голос. — Бажаєте продовжити?
«Захищай його по-своєму, Садеасе, — подумав Далінар, — а я захищатиму по-своєму».
— Так, Тешав, — сказав він, обертаючись і продовжуючи підйом горбастим схилом.
Тешав приєдналася до нього. Її чорне волосся алетійки з білявими пасмами було зібране у високу зачіску із химерного плетива кіс. А у фіолетових очах, як і на всьому змарнілому обличчі загалом, застиг неспокій. Для неї це було нормально: здавалось, вона завжди знаходила, через що хвилюватися.
Тешав та її секретарка були дружинами його офіцерів. Далінар довіряв їм. Зазвичай. Нелегко було довіряти комусь цілковито. «Припини, — подумав він, — ти стаєш таким самим параноїком, як і король».
Так чи інак, а він дуже зрадіє поверненню Джасни. Якщо та колись збереться повернутися. Дехто зі старших офіцерів натякав, що йому варто було б одружитися вдруге — хоч би для того, щоб завести собі основну діловодку. Вони гадали, ніби він не дослухається до їхніх порад, бо все ще кохає першу дружину, — не знали, що та просто зникла, щезла з його спогадів, перетворившись на оповиту туманом прогалину в пам’яті. Хоча в чомусь його офіцери мали рацію. Він не поспішав одружитися вдруге, бо йому була ненависна сама думка про те, щоб замінити її іншою. У нього забрали все, пов’язане з дружиною. Залишилася тільки діра, і заповнити її заради того, щоб отримати особисту секретарку, здавалося виявом бездушності.
Далінар продовжував свій шлях. Окрім двох жінок, його супроводжували Ренарін і три Кобальтові гвардійці. На останніх були формені головні убори з темно-синього фетру, такого ж кольору штани та ще плащі, накинуті поверх сріблястих нагрудників. Вони були світлоокими невисокого рангу, які мали право носити мечі для ближнього бою.
— Отож, Ваша Ясновельможносте, — промовила Тешав. — Ясновельможний Адолін велів мені доповісти про те, як просувається розслідування у справі сідельної попруги. Наразі він саме консультується з лимарями, але поки що відрапортувати практично нічого. Свідків того, щоби хтось здійснював підозрілі маніпуляції з сідлом Його Величності, виявити не вдалося. Наші інформатори повідомляють, що ніхто з інших таборів не нахвалявся та жоден із членів нашого табору не отримував підозрілих значних грошових сум — принаймні наскільки ми змогли з’ясувати.
— А що з конюхами?
— Кажуть, що перевіряли сідло, — відповіла жінка, — але під тиском зізнаються, що не можуть достеменно пригадати, чи перевіряли попругу, — вона похитала головою. — Нести на собі Сколкозбройного — це неабияке навантаження, хоч на коня, хоч на сідло. Якби лишень можна було якимось чином приручити більше ришадіумів…
— Як на мене, легше приручити великобурі, Ваша Світлосте. Що ж, гадаю, це добрі новини. Буде краще для нас усіх, якщо вся ця історія з попругою виявиться пшиком. Але тепер з’явилося ще дещо, і я хотів би, щоби ви цим зайнялися.
— Рада служити Вашій Ясновельможності.
— Останнім часом великий князь Аладар став заводити річ, що хоче ненадовго отримати звільнення та з’їздити на побувку в Алеткар. Я хочу знати, наскільки серйозні його балачки.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте, — кивнула Тешав. — А хіба це може створити проблему?
— Чесно кажучи, не знаю.
Він не довіряв великим князям, однак доки всі вони були тут, за ними хоча б можна було наглядати. Якщо ж один із них повертався до Алеткару, то міг там безперешкодно плести інтриги. З другого боку, навіть короткі наїзди могли допомогти стабілізувати ситуацію на батьківщині.
Що було важливіше? Стабільність чи можливість контролювати інших? «Кров моїх пращурів, — подумав він, — ну не створений я для всього цього інтриганства й політиканства. Я народився, щоб орудувати мечем і вибивати з сідла ворогів».
У будь-якому разі він зробить те, що має бути зроблено.
— Тешав, ви, здається, сказали, що маєте інформацію про рахунки короля?
— Саме так, — підтвердила жінка, тим часом продовжуючи їхню невеличку прогулянку. — Ви не помилилися, звелівши мені перевірити бухгалтерські книги, оскільки з’ясувалося, що троє великих князів — Танадал, Гатам і Вама — мають чималу заборгованість із платежів. Окрім вас, лише великий князь Садеас вніс належні кошти наперед, як того й вимагає воєнна доктрина.
Далінар кивнув.
— Що довше тягнеться ця війна, то привільніше почуваються великі князі. Вони вже починають ставити запитання. Навіщо оплачувати Душезаклинання за високими тарифами воєнного часу? Чому б не переселити сюди селян і не почати вирощувати власні запаси провізії?
— Вибачте, Ваша Ясновельможносте, — сказала Тешав, коли вони огинали черговий горб на схилі. Її секретарка йшла позаду, несучи в портфелі кілька ґросбухів, прикріплених до дощечок для письма. — Але чи розумно перешкоджати цьому? Альтернативне джерело постачання могло би виявитися корисним як резерв.
— Торговці вже забезпечують нас резервами, — відповів Далінар, — і в цьому полягає одна з причин, чому я не витурив їх геть. Я би не відмовився від ще однієї ресурсної бази, але Душезаклиначі — наша єдина управа на великих князів. Вони присягнули на вірність Ґавіларові, але не поспішають поширювати її і на його спадкоємця, — Далінар примружив очі. — Це життєво важливий момент, Тешав. Ви читали літописи, які я вам порадив?
— Так, Ваша Ясновельможносте.
— Тоді ви розумієте. Найвразливіший період в історії королівства наступає впродовж життя нащадка його засновника. Під час правління людини на кшталт Ґавілара підданці зберігають йому вірність із поваги до нього. А при зміні поколінь вони починають сприймати себе як частину королівства, монолітну силу, що освячена традицією. Але правління першого наступника… ось де криється небезпека. Ґавілара, який зцементовував усіх і вся, більше немає, а традиція алетійського самодержавства ще не склалася. Тож ми повинні протриматися достатньо довго, щоби великі князі почали сприймати себе як частину масштабнішого цілого.
— Так, Ваша Ясновельможносте.
Ця жінка нічого не розпитувала. Як і більшість його офіцерів, Тешав була глибоко віддана йому. Вони не допитувалися, чому для нього було так важливо, щоби десять князівств усвідомлювали себе єдиною нацією. Напевно, гадали, що це через Ґавілара. Так, братова мрія про об’єднаний Алеткар і справді була однією з причин, але існувала й інша.
Гряде Вічновій. Справжня руйнація. Ніч скорбот.
Він притлумив дрож. Видіння аж ніяк не провіщали, ніби в нього в запасі є безліч часу.
— Підготуйте чорновий варіант послання від імені короля, — сказав Далінар, — згідно з яким тарифи за користування Душезаклиначами знижуються для тих, хто вчасно здійснював проплату. Це повинно змусити боржників ворушитися. Передайте його писаркам Елгокара, і нехай розтлумачать йому, про що йдеться. Сподіваюся, він погодиться з необхідністю такого кроку.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте, — мовила Тешав. — Насмілюся зауважити, що я була дуже здивована, коли ви запропонували мені ознайомитися з тими хроніками. Раніше такі речі не входили до сфери ваших інтересів.
— Останнім часом я роблю багато чого такого, що не входить до сфери моїх інтересів чи обдарувань, — відказав Далінар, скривившись. — Але брак моїх здібностей не змінює потреб королівства. Ви зібрали донесення про рівень бандитизму на підконтрольній території?
— Так, Ваша Ясновельможносте, — вона зам’ялася. — Його показники вселяють неабияку тривогу.
— Повідомте свого чоловіка, що я передаю під його командування Четвертий батальйон. Я хочу, щоби спільними зусиллями ви розробили більш ефективну систему патрулювання Нічийних пагорбів. Допоки алетійська корона зберігає тут свою присутність, я не бажаю, щоби ця земля була краєм беззаконня.
— Так, Ваша Світлосте, — відповіла Тешав із ваганням у голосі. — Та чи свідомі ви того, що таким чином виділяєте на патрулювання два батальйони у повному складі?
— Так, — підтвердив Далінар. Він просив допомоги в інших великих князів. Їхня реакція варіювала від потрясіння до сміху. Проте жоден не дав навіть одного солдата.
— І це на додачу до батальйону, який ви відвели для підтримання порядку на території між військовими таборами та прилеглими торжищами маркітантів, — додала Тешав. — Загалом це більше чверті наявних тут експедиційних сил, Ваша Ясновельможносте.
— Мої накази залишаються в силі, Тешав, — сказав він. — Прослідкуйте за їхнім виконанням. Але спершу мені треба обміркувати з вами ще дещо — це стосується бухгалтерських книг. Ідіть уперед і зачекайте на нас у канцелярії.
Та шанобливо кивнула.
— Як накажете, Ваша Ясновельможносте.
І пішла, супроводжувана помічницею.
До Далінара підступив Ренарін.
— Їй це не сподобалося, батьку.
— Вона хоче, щоби її чоловік воював, — промовив той. — Усі вони сподіваються, що я здобуду тут іще одного Сколкозбройця, а тоді подарую їм.
У паршенді вони були. Небагато, але й один-єдиний був у дивовижу. Ніхто не міг пояснити, де вони їх узяли. Далінар захопив паршендійського Сколкозбройця та Збрую до нього ще у перший рік кампанії. Він віддав їх Елгокарові, щоби той нагородив ними воїна, який, на його думку, виявиться найкориснішим для Алеткару та зробить найбільший внесок у перемогу.
Далінар повернув убік і ввійшов безпосередньо до палацу. Вартові на вході віддали честь йому та Ренаріну. Юнак дивився прямо перед собою і ні на що не звертав уваги. Дехто вважав його беземоційним, але Далінар розумів, що Ренарінова голова просто зайнята іншим.
— Я все збирався поговорити з тобою, сину, — сказав Далінар. — Про те полювання минулого тижня.
Хлопець закліпав очима й присоромлено потупив погляд, а кутики його вуст розтяглись у гримасі. Ні, у нього були почуття. Просто він не виказував їх так часто, як інші.
— Ти ж розумієш, що тобі не слід було кидатися в бій у такий спосіб, — суворо мовив Далінар. — Той прірводемон міг убити тебе.
— А як би вчинив ти, батьку, коли небезпека нависла б наді мною?
— Я докоряю тобі не за брак відваги, а за брак мудрості. А якби з тобою стався один із твоїх нападів?
— Тоді, напевно, той монстр змів би мене з плато, — з гіркотою відказав Ренарін, — і всім вам більше не довелося би гаяти на мене час.
— Не смій такого говорити! Навіть жартома.
— А хто жартує? Батьку, я не можу битися.
— Іти у бій — це не єдина путня справа, яку може робити людина.
Подвижники завжди на цьому наголошували. Так, найвищим Покликанням для кожного було посмертно долучитися до битви за відвоювання Ідилічних палаців, але Всемогутньому була угодна висока майстерність будь-якого чоловіка чи жінки, чим би вони не займалися.
Треба було лише з усіх сил старатися, обравши собі професію та один з атрибутів Всемогутнього як взірець для наслідування. Покликання та Слава — так це називалося. Кожен повинен невпинно вдосконалюватись у професії та проживати життя, керуючись одним-єдиним ідеалом. Всемогутній прийме таку жертву, а надто від світлоокого — до того ж що шляхетніше його походження, то більше природженої Слави йому даровано.
Покликанням Далінара було лідерство, а обраною ним Славою — рішучість. Такий вибір він зробив іще замолоду, хоча тепер розумів їхню суть зовсім по-іншому, ніж колись.
— Ти, звичайно ж, маєш рацію, батьку, — сказав Ренарін. — Я не перший син героя, від народження позбавлений воєнних талантів. Усі інші якось пережили це. Впораюсь і я. Напевно, стану градоправителем якогось маленького містечка. Це якщо не пострижуся в подвижники якої-небудь конгрегації.
Хлопчина знову звів очі перед собою.
«Я все ще сприймаю його як хлопчину, — упіймав себе на думці Далінар, — хоча йому пішов уже двадцятий рік». Дотепник мав рацію. Як батько, він недооцінював Ренаріна. «А як би повівся я, коли б мені заборонили битися? Якби сторонився жінок і торговців?»
На його місці Далінар би озлобився, особливо на Адоліна. Власне, у дитинстві він нерідко заздрив Ґавілару. Натомість Ренарін був найбільшим прибічником Адоліна. Він просто боготворив старшого брата й виявив достатньо мужності, щоб, знехтувавши небезпекою, кинутися в саму гущу битви, де потвора з нічних сновидь не залишала мокрого місця від списників і шпурляла навсібіч Сколкозбройних.
Далінар кашлянув.
— Можливо, настав час іще раз спробувати навчити тебе володіти мечем.
— Але моє недокрів’я…
— Не матиме жодного значення, якщо ми закуємо тебе в повний комплект Сколкозбруї, а в руку вкладемо Сколкозбройця, — перебив його Далінар. — Такий обладунок хоч кому надасть витривалості, а вага Сколкозбройця практично не відчувається.
— Батьку, — млявим тоном заперечив Ренарін, — мені ніколи не стати Сколкозбройним. Ти ж сам казав, що Зброя та Збруї, які ми відбиваємо у паршенді, мають дістатися найвправнішим воїнам.
— Жоден із решти великих князів не відмовляється від здобутих трофеїв на користь короля, — сказав Далінар. — Тож хто візьметься дорікати мені, якщо одного разу я зроблю синові подарунок?
Ренарін зупинився посеред коридору, демонструючи незвичайну для нього силу афекту: його очі широко розплющилися, а на обличчі проступило нетерпіння.
— Ти це серйозно?
— Присягаюся тобі, сину. Якщо мені вдасться здобути ще одного Сколкозбройця чи Сколкозбрую, вони стануть твоїми, — він усміхнувся. — Чесно кажучи, я зроблю це просто заради того, щоби побачити обличчя Садеаса, коли ти станеш повноцінним Сколкозбройним. А крім того, якщо ти зрівняєшся силою з іншими, я гадаю, що твій природний хист проявиться в усій красі.
Ренарін і собі всміхнувся. Сколкозбруя не розв’яже всіх його проблем, але в нього з’явиться шанс. Далінар подбає про це. «Я знаю, що таке бути другим сином, — подумав батько, коли вони знову попрямували до покоїв короля, — і залишатися в тіні старшого брата, якого любиш і якому в той же час заздриш. Прародителю бур, ще й як знаю.
Я й досі ним почуваюся».
* * *
— А, мій славний ясновельможний Адоліне! — вигукнув подвижник, підходячи до нього з розпростертими обіймами.
Кадаш був високим чоловіком немолодих уже літ, мав поголену голову й прямокутної форми бороду, як і належало людині його Покликання. Довкола його тімені зміївся шрам — сувенір на згадку про минулі дні, коли він служив у війську в чині офіцера.
Незвично було зустріти людину на кшталт нього — світлоокого, який колись був солдатом — у рядах подвижників. Власне, зміна Покликання взагалі вважалася дивиною. Але не заборонялася, і Кадаш зумів високо піднятися по ієрархічній драбині подвижництва, беручи до уваги той факт, як пізно він почав. Далінар вважав це свідченням ревної віри або завзяття. Можливо, й того, й іншого.
Табірний храм починав своє існування як великий Душезаклятий купол, а згодом Далінар виділив кошти та мулярів, щоби перетворити його на споруду, більш придатну для відправлення культу. Тепер внутрішню поверхню стін прикрашали різьблення, що зображали Вісників, а з підвітряного боку додалися широкі засклені вікна, які впускали сонячне світло. З високої стелі звисали грона діамантових сфер, а для повчання, вправляння й екзаменування в царинах різних мистецтв були споруджені кафедри.
Усередині якраз перебувало багато жінок, які отримували напучування від подвижників. Представників сильної статі було менше. У часи війни в чоловічих мистецтвах простіше вправлятися на полі бою.
Стоячи біля Адоліна, Джанала схрестила руки на грудях і взялася з неприхованим невдоволенням оглядати храм.
— Спочатку смердюча лимарня, а тепер храм? А я була гадала, що ми підемо кудись, де хоч трішки віє романтикою.
— Релігія — романтична річ, — заперечив Адолін, чухаючи потилицю. — Вічне кохання і таке інше, хіба ні?
Та лише зиркнула на нього.
— Піду почекаю знадвору, — вона розвернулася й попрямувала до виходу в супроводі служниці. — І роздобудьте мені хтось — побий його грім — паланкін.
Проводжаючи її поглядом, Адолін нахмурився.
— Підозрюю, мені доведеться купити їй щось дійсно недешеве, щоб загладити свою провину.
— Не розумію, у чім проблема, — зауважив Кадаш. — Як на мене, релігія — справді романтична річ.
— Ви — подвижник, — мляво пожартував Адолін. — А крім того, цей шрам надає вам дещо надмірної брутальності, як на мій вишуканий смак, — він зітхнув. — Джанала завелася не так через храм, як через брак уваги з мого боку. Сьогодні з мене вийшов далеко не найкращий кавалер.
— Найсвітліший, вас щось гнітить? — запитав Кадаш. — Це пов’язано з вашим Покликанням? Останнім часом ви не надто просунулися вперед.
Адолін скривився. Він обрав своїм Покликанням дуелі. Працюючи під керівництвом подвижників над постановкою особистісних цілей і втіленням їх у життя, він міг продемонструвати Всемогутньому свої досягнення. На жаль, з огляду на воєнний стан, положення Кодексу вимагали від Адоліна обмежити кількість дуелей, оскільки легковажне бретерство могло поранити офіцерів, у котрих є потреба на полі бою.
Але його батько все частіше й частіше уникав битв. Тож який був сенс у тому, щоб утримуватися від дуелей?
— Найсвятіший, — сказав Адолін, — мені треба переговорити з вами, але там, де нас не зможуть підслухати.
Кадаш здійняв брову та провів Адоліна довкола центрального узвишшя. Воринські храми завжди будувалися круглими, з пологим пагорбом посередині — як велить звичай, рівно у десять футів заввишки. Ця будівля була присвячена Всемогутньому й утримувалася Далінаром та його подвижниками. Проводити тут зібрання могла будь-яка з конгрегацій, хоча більшість із них мали свої молитовні в одному з військових таборів.
— То що ж такого вам могло від мене знадобитися, Найсвітліший? — запитав подвижник, щойно вони дісталися до більш віддаленої частини просторого приміщення. Кадаш виявляв належну поштивість, хоча свого часу був наставником і вчителем малого Адоліна.
— Мій батько божеволіє? — запитав княжич. — Чи його й справді можуть відвідувати послані Всемогутнім видіння, у що він, я гадаю, вірить?
— А ваше запитання досить відверте!
— Ви знайомі з ним чи не найдовше, Кадаше, і мені відомо, що ви йому відданий. Я також знаю вас як людину, котра має довгі вуха та багато що підмічає, а тому впевнений: ви чули пересуди, — Адолін стенув плечима. — Схоже, саме час говорити відверто, наскільки це взагалі можливо.
— Тож я так розумію, що чутки не позбавлені ґрунту.
— На жаль, ваша правда. Це трапляється кожної великобурі. Він марить і метається, а потім стверджує, що мав видіння.
— Які саме видіння?
— Я точно не впевнений, — скривився Адолін. — Щось пов’язане з Променистими. А також, можливо… з тим, що має статися.
Кадаш, здавалось, стривожився.
— Ви ступаєте на небезпечну територію, Найсвітліший. Те, про що ви запитуєте, може ввести мене в спокусу порушити обітниці. Я подвижник, котрий належить вашому батькові та зберігає йому вірність.
— Але ж він не ваш духовний очільник.
— Ні. Але він посланий Всемогутнім захисник цієї громади, поставлений пильнувати за мною та не допускати, щоб я забував своє місце, — Кадаш міцно стулив губи. — Ми балансуємо на тонкій грані, Найсвітліший. Чи багато ви знаєте про Ієрократію, про Війну втрати?
— Церква намагалася захопити всеосяжний контроль, — сказав Адолін, знизавши плечима. — Священики пробували підкорити весь світ і при цьому стверджували, що це для його ж блага.
— Почасти це правда, — мовив Кадаш. — Точніше, та її частина, про яку найчастіше говориться. Але корені проблеми сягають набагато глибше. У ті далекі часи церква горнулася до знань. Люди не могли самі намічати свою релігійну стезю: віровчення було віддане на відкуп священикам, і лише дуже небагато членів церкви мали право на ознайомлення з теологією. Народ навчали коритися священикам. Не Всемогутньому чи Вісникам, а священикам.
Він рушив вздовж краю церковного приміщення, ведучи за собою й Адоліна. Вони поминули скульптурні фігури Вісників — п’ять чоловічих і п’ять жіночих. Насправді Адолін мав дуже слабке уявлення, про що говорить Кадаш. Він ніколи не виявляв хисту до історії, яка не мала прямого стосунку до командування військами.
— Суть проблеми, Найсвітліший, — вів далі Кадаш, — полягала в містицизмі. Священики твердили, що простолюд не здатен осягнути релігію чи Всемогутнього. Там, де мала би запанувати відкритість, панували димова завіса й перешіптування по кутках. Священики стали приписувати собі видіння та пророцтва, хоча подібні речі засуджували самі Вісники. Приборкування порожнечі — справа темна та згубна, і в її основі лежали спроби провіщати майбутнє.
Адолін застиг.
— Заждіть, то ви хочете сказати…
— Прошу вас, Найсвітліший, не забігайте наперед, — утихомирив княжича Кадаш, повертаючись до нього. — Коли Ієрократію було повалено, Творець Сонця доклав особливих зусиль, щоби допитати кожного з клерикалів і переглянути їхнє листування між собою. З’ясувалося, що не було жодних пророцтв. І ніяких містичних обіцянок Всемогутнього. Існували лише вигадки, сфабриковані священиками, щоб утихомирити народ і маніпулювати ним.
Адолін насупився.
— До чого ви ведете, Кадаше?
— До правди, Найсвітліший, — відповів подвижник. — Принаймні настільки близько, наскільки смію підступитися. Адже я не можу говорити так само відверто, як ви.
— То ви гадаєте, що батькові видіння — вигадки.
— Я б ніколи не звинуватив великого князя у брехні, — сказав Кадаш, — чи навіть у немічності. Але я також не можу потурати містицизму чи будь-яким пророцтвам. Пристати на таке означало би зректися воринізму. Дні священиків минули. Сплили часи, коли народу брехали, тримаючи його в темряві. Тепер кожен сам обирає свій шлях, а подвижники допомагають наблизитися ним до Всемогутнього. Замість туманних пророцтв та удаваних здібностей, що були прерогативою небагатьох, ми маємо населення, яке поголовно розуміє, у що вірить та в чому полягає його зв’язок із Господом.
Він підійшов ближче й дуже тихо продовжив:
— Ваш батько не заслужив, щоби над ним насміхалися чи применшували його заслуги. Якщо його видіння справжні, тоді це тільки між ним і Всемогутнім. Я можу сказати лише таке: мені дещо відомо про те, як почувається людина, котру переслідують спричинені війною смерті та спустошення. В очах вашого батька я бачу чимало того, що відчував і сам, — але його муки сильніші. На мою особисту думку, те, що він бачить, — це радше відображення його минулого, ніж справжній містичний досвід.
— Тобто, він божеволіє, — прошепотів Адолін.
— Я такого не говорив.
— Ви натякнули, що Всемогутній, найімовірніше, не послав би таких видінь.
— Це правда.
— І що ці видіння — виплід його власного розуму.
— Схоже, що так, — відказав подвижник, здіймаючи палець. — Балансування на тонкій грані — ви ж розумієте. І його особливо важко втримати, коли розмовляєш із рідним сином твого великого князя, — він потягнувся до Адолінової руки й підбадьорливо стиснув її. — Якщо комусь і судилося допомогти йому, то це тільки вам. Ніхто інший із цим не впорається, навіть я сам.
Адолін задумливо кивнув:
— Дякую.
— А тепер вам, напевно, час іти, щоб наглянути за тією молодою особою.
— Так, — зітхнувши, сказав Адолін. — Боюся, навіть якщо я вгадаю з подарунком, наше знайомство довго не протриває. Ренарін знову з мене кепкуватиме.
Кадаш усміхнувся:
— Не варто так легко здаватися, Найсвітліший. А тепер ідіть. Але якось обов’язково зайдіть знову, щоби ми змогли обговорити ваші цілі, які стосуються Покликання. Минуло надто багато часу, відколи ви востаннє Вдосконалювалися.
Адолін кивнув і поспішив залишити приміщення.
* * *
Після багатьох годин, проведених над бухгалтерськими книгами в товаристві Тешав, Далінар і Ренарін дісталися коридору, що вів до королівських покоїв. Вони йшли мовчки, і грюкіт підошов їхніх чобіт по мармуровій долівці луною відбивався від кам’яних стін.
Коридори військової резиденції короля тиждень за тижнем виглядали все багатшими. Колись цей прохід був просто ще одним Душезаклятим кам’яним тунелем. Проте коли Елгокар перебрався сюди, то зажадав покращень. З підвітряної сторони прорізали вікна. Підлогу виклали мармуровими плитами. На стінах вирізьбили барельєфи, а кутки оздобили мозаїкою. Далінар і Ренарін проминули групу мулярів, котрі старанно витісували сцену, де Налан’Елін, випромінюючи сонячне світло, заніс над головою меч відплати.
Вони дійшли до королівського передпокою — великої кімнати без вхідних дверей чи портьєр, яку охороняли десять членів Королівської гвардії, вбраних у блакитне із золотом. Далінар упізнав кожне з облич: він особисто створював цей підрозділ, по крупинці підбираючи кадри.
Великий князь Рутар чекав на аудієнцію з монархом. Його м’язисті руки були схрещені на грудях, а рот облямовувала коротка чорна борода. Червоний шовковий сюртук був надто короткополим і не застібався на ґудзики. Власне, він радше скидався на жилет із рукавами та був таким собі символічним жестом у бік встановлених зразків алетійської військової форми. З-під нього проглядала біла сорочка з гофрованим коміром, а сині штани були просторими та мали широкі закоти.
Рутар глянув у бік Далінара та кивнув йому, тим самим суто формально засвідчуючи повагу, а тоді відвернувся, щоби потеревенити з одним із членів свого почту. Однак відразу ж замовк, щойно вартові біля дверей розступилися, даючи Далінарові дорогу. Рутар шмигнув носом від досади. Та легкість, із якою Далінар отримував доступ до самодержця, дратувала великих князів.
У кордегардії короля не виявилося, але широкі балконні двері були відчинені. Далінарові гвардійці залишилися чекати в кімнаті, а сам він ступив на балкон. Ренарін, повагавшись, рушив услід за батьком. З наближенням заходу сонця надворі тьмянішало світло. Розташування військової резиденції на узвишші на кшталт цього було тактично грамотним кроком, але це означало, що її немилосердно торгали бурі. Над цією головоломкою віддавна билися полководці: слід обирати місце, де найзручніше перечікувати бурі, чи все ж захоплювати командні висоти?
Більшість обрала би перший варіант: їхнім таборам на окраїнах Розколотих рівнин практично не загрожувала небезпека штурму, тож захоплення командних висот не мало вирішального значення. Але королі зазвичай надавали перевагу пагоркам. У цьому конкретному питанні Далінар про всяк випадок підтримав Елгокара.
Балкон являв собою монолітну кам’яну платформу, висічену на вершині невисокого піка й обнесену металевими поручнями. Покої короля розміщувались усередині Душезаклятого склепіння, зведеного на природному фундаменті, а система критих пандусів і сходових маршів вела до ярусів, розташованих нижче по схилу. Там були розквартировані численні члени королівського почту: охоронці, буревартівники, подвижники й далекі родичі. У себе в таборі Далінар займав окремий бункер, але відмовлявся йменувати його палацом.
Король стояв, спершись ліктями об перила, а двоє вартових спостерігали за ним іздалеку. Далінар зробив знак Ренарінові, щоби той відійшов трохи, а він отримав змогу переговорити з королем віч-на-віч.
Повітря було прохолодним — на якийсь час наступила весна — та сповненим солодких вечірніх ароматів: розквітлих скелебруньок і вологого каменю. Унизу, під ними, у військових таборах спалахували вогники — десять блискотливих кругів, наповнених сторожовими багаттями, вогнищами польових кухонь, світлом ламп і рівним сяйвом заряджених самоцвітів. Елгокар дивився поверх таборів, углиб Розколотих рівнин. Вони були оповиті суцільним мороком, за винятком поодинокого мерехтіння вогників сторожових постів.
— Вони слідкують за нами звідти? — запитав Елгокар, коли Далінар приєднався до нього.
— Нам відомо, що їхні диверсійні групи пересуваються в темну пору доби, Ваша Величносте, — сказав Далінар, кладучи руку на металеві поручні. — Я теж не можу спекатися думки, що так воно і є.
Військова форма короля включала традиційний довгий сюртук із ґудзиками з боків, але досить просторий, щоб не сковувати рухів. З-за коміра та з-під манжетів виглядало гофроване мереживо. Штани були однотонно синіми, але скроєними за тим же мішкуватим фасоном, що й Рутарові. Це все здавалося Далінару занадто фривольним. Усе більше й більше їхніх солдатів вела вперед група розхлябаних ледарів, котрі виряджалися в мереживо та проводили вечори на бенкетах.
«Саме це й передбачав Ґавілар, — подумалося Далінарові. — От чому він так наполягав, щоби ми дотримувалися Кодексу».
— Ти виглядаєш замисленим, дядьку, — сказав Елгокар.
— Просто розмірковую над минулим, Ваша Величносте.
— Минуле не має значення. Я дивлюся лише вперед.
Далінар був не певен, чи міг він погодитись хоча б з одним із цих тверджень.
— Я інколи думаю, що повинен спромогтись угледіти паршенді, — мовив Елгокар. — У мене виникає таке відчуття, що коли я дивитимуся досить довго, то знайду їх, виявлю їхнє точне місцезнаходження і зможу кинути їм виклик. Нехай би вони просто вийшли зі мною на битву — як люди честі.
— Якби вони були людьми честі, — проговорив Далінар, складаючи руки за спиною, — то б не вбили вашого батька — принаймні в такий спосіб.
— Як ти гадаєш, чому вони це зробили?
Далінар похитав головою.
— Це запитання весь час крутиться в моїй голові — знову і знову, — мовби валун, що котиться з гори. Чи ми чимось зачепили їхній гонор? А чи мало місце якесь міжкультурне непорозуміння?
— «Міжкультурне непорозуміння» означало би, що в них є культура. Примітивні дикуни. Хто знає, чому кінь брикається, а сокирогончак кусається? Не треба було мені запитувати.
Далінар нічого не відповів. Колись і він відчував таке саме презирство, таку саму лють — упродовж багатьох місяців після вбивства Ґавілара. Він міг зрозуміти бажання Елгокара просто відмахнутися від цих дивних паршменів із неходжених земель, списавши все на їхню напівзвірячу сутність.
Але він бачив їх у ті далекі дні. Мав із ними справу. Так, вони й справді були примітивними, але не дикунами. Не дурнями. «Ми ніколи до пуття не розуміли їх, — подумав він. — Гадаю, ось у чому й суть проблеми».
— Елгокаре, — тихо озвався він, — можливо, саме час поставити собі деякі непрості запитання.
— Як-от?..
— Як-от скільки ще триватиме ця війна.
Елгокар здригнувся, а тоді, обернувшись, глянув просто на Далінара.
— Ми битимемось, аж доки Пакт помсти не буде виконаний, а мій батько — відомщений!
— Шляхетні слова, — промовив Далінар. — Але ми вже шість років не бачили Алеткару. Збереження двох далеко рознесених центрів управління не йде на користь королівству.
— Королі часто вирушають на війну надовго, дядьку.
— Але рідко коли аж так надовго, — відказав Далінар. — І рідко коли беруть із собою кожного Сколкозбройного та великого князя в цілому королівстві. Наші ресурси виснажуються, а з дому доходять чутки, що прикордонні вторгнення з боку реші стають усе зухваліші. Ми все ще не згуртовані в єдину націю, не поспішаємо довіряти один одному, і сам характер цієї війни, у якій ми загрузли, — відсутність ясного шляху до перемоги та акцент на здобутті багатств, а не територій — аж ніяк цьому не сприяє.
На верхівці стрімкої скелі їх обдував вітерець. Елгокар шмигнув носом.
— Ти стверджуєш, що не існує ясного шляху до перемоги? Ми беремо верх. Набіги паршенді трапляються все рідше і не сягають аж так далеко на захід, як колись. Під час бойових дій ми винищили тисячі їхніх воїнів.
— Цього недостатньо, — заперечив Далінар. — У них іще досить сил. І ця облога вимотує нас не менше, якщо не більше, ніж їх.
— Та хіба ж не ти сам уперше запропонував таку тактику?
— Я був тоді іншою людиною, мене переповнювали горе й лють.
— І ти більше їх не відчуваєш? — скептично запитав Елгокар. — Дядьку, та я власним вухам не вірю! Ти ж не всерйоз пропонуєш мені облишити цю війну, правда ж? Невже ти хотів би, щоб я подріботів додому, підібгавши хвоста, мов той сокирогончак, якого вилаяв господар?
— Я сказав, що це непрості запитання, Ваша Величносте, — відказав Далінар, стримуючи свій гнів. Це давалося йому нелегко. — Але їх необхідно обміркувати.
Роздратований Елгокар зітхнув:
— Те, про що шепочуться Садеас і решта, правда. Ти змінюєшся, дядьку. Це якось пов’язане з цими твоїми нападами, еге ж?
— Вони тут ні до чого, Елгокаре. Послухайте мене! Чим ми готові пожертвувати заради помсти?
— Чим завгодно.
— А якщо це означає всім тим, заради чого не шкодував зусиль ваш батько? Невже ми гідно вшануємо його пам’ять, якщо зруйнуємо закладені ним підвалини нового Алеткару, — і все заради того, щоби помститися від його імені?
Король завагався.
— Ви переслідуєте паршенді, — продовжив Далінар. — Це похвально. Але ви не повинні дозволяти своїй жадобі справедливої відплати засліплювати вам очі, коли йдеться про потреби королівства. Пакт помсти скеровував інтереси великих князів у спільне русло, але що трапиться, щойно ми здобудемо перемогу? Чи не розпадемося знову? Я гадаю, ми повинні сплавити їх у спільному горнилі, об’єднати їх. Ми ведемо цю війну так, ніби ми десять різних народів, які б’ються поряд, але не пліч-о-пліч.
Король не поспішав із відповіддю. Зрештою, здавалося, що дядькові слова повільно просочувалися в його свідомість. Він був хорошою людиною і мав більше спільного зі своїм батьком, ніж інші вважали за необхідне визнавати.
Обіпершись на поручні, він відвернувся від Далінара.
— Ти вважаєш, що з мене поганий король, чи не так, дядьку?
— Що? Звісно, ні!
— Ти завжди говориш про те, що я мав би робити й де мені чогось не вистачає. Скажи чесно, дядьку: коли ти дивишся на мене, ти хотів би натомість бачити обличчя мого батька?
— Звичайно, — зізнався Далінар.
Лице Елгокара спохмурніло.
Далінар поклав руку племінникові на плече.
— Я був би поганим братом, якби не хотів, щоб Ґавілар залишився в живих. Я підвів його — то була найбільша, найжахливіша помилка, якої я припустився в житті, — Елгокар обернувся до нього, і Далінар витримав його погляд, піднявши палець. — Але з того, що я любив вашого батька, ще не випливає, ніби я вважаю вас невдахою. Не означає це й того, що я не люблю вас безвідносно до нього. Сам Алеткар міг упасти після смерті Ґавілара, але ви організували наші сили та завдали удару у відповідь. Ви чудовий король.
Правитель мляво кивнув.
— Тобі знову читали ту книгу, я вгадав?
— Так, читали.
— А знаєш, ти говориш, як він, — сказав Елгокар, знову відвертаючись і дивлячись на схід. — Під кінець. Коли він став поводитися… непередбачувано.
— Поза сумнівом, зі мною все не настільки погано.
— Можливо. Але це дуже схоже на нього. Балачки про закінчення війни, захоплення Загубленими Променистими, наполягання, щоб усі дотримувалися Кодексу…
Далінар пам’ятав як ті дні, так і власні суперечки з Ґавіларом. «Яку таку честь ми шукаємо на полі брані, поки наш народ мре з голоду? — запитав його якось король. — І чи багато честі в тому, що наші світлоокі плетуть змови й інтриги, наче мурени у відрі, що звиваються одна по одній, силкуючись вкусити за хвіст?»
Він погано відреагував тоді на такі слова. Точнісінько як Елгокар, котрий тепер не сприймав Далінарових власних слів. «Прародителю бур! Я і справді починаю говорити, як він, хіба ж не так?»
Це тривожило, та все ж чомусь водночас і надихало. Так чи інак, а Далінар дещо збагнув. Адолін мав рацію. Елгокар — а з ним і великі князі — ніколи не пристануть на пропозицію відступити. Далінар неправильно вибудував розмову. «Нехай буде благословенний Всемогутній за те, що послав мені сина, котрий говорить, що думає».
— А може, ви й маєте рацію, Ваша Величносте, — мовив Далінар. — Закінчити війну? Залишити поле бою, коли на ньому все ще хазяйнує ворог? Це зганьбило би нас.
Елгокар кивнув на знак згоди.
— Радий, що ти це розумієш.
— Але щось необхідно змінити. Слід оптимізувати нашу тактику.
— Що вже й зробив Садеас. Я розмовляв із тобою про його мости. Вони такі ефективні, і він здобув стільки яхонтосердець.
— Яхонтосерця нічого не дають, — сказав Далінар. — Усе це ні до чого, якщо ми не знайдемо спосіб помститися, чого всі й бажаємо. Адже не станете ви стверджувати, що вам до душі спостерігати, як гризуться між собою великі князі, практично забувши про справжню мету нашого тут перебування.
Елгокар мовчав, проте виглядав невдоволеним.
«Об’єднай їх». Він не забув цих слів, що набатом гуділи в його голові.
— Елгокаре, — промовив князь, якого якраз осінила ідея. — Чи пам’ятаєте ви, про що ми з Садеасом говорили з вами, коли вперше прибули сюди, на війну? Про спеціальні завдання для великих князів?
— Так, — відповів Елгокар.
Колись у давнину кожен із десяти великих князів Алеткару отримував спеціальне завдання, пов’язане з управлінням королівством. Один був найвищою інстанцією в усьому, що стосувалося торгівлі, і його війська патрулювали дороги всіх десяти князівств. Інший здійснював контроль за судочинством та органами прокуратури.
Ґавілару дуже імпонувала ця ідея. Він твердив, що то був розумний механізм, розрахований на те, щоби змусити великих князів співпрацювати. Свого часу ця система не залишала їм іншого вибору, окрім як схилятися перед владою один одного. Таке не практикувалося вже багато століть, аж відколи Алеткар розколовся на десять автономних князівств.
— Елгокаре, а якби ви призначили мене Великим князем війни? — запитав Далінар.
Той не засміявся, і це був добрий знак.
— Я гадав, ніби ви з Садеасом вирішили, що решта збунтуються, коли ми спробуємо щось на кшталт цього.
— Можливо, я помилявся й у цьому.
Здавалося, Елгокар розмірковував над почутим. Зрештою король похитав головою:
— Ні. Вони заледве терплять мою владу. Якби я зробив щось подібне, мене би вбили.
— Я би захистив вас.
— Аякже! Ти не сприймаєш серйозно навіть нинішні замахи на моє життя.
Далінар зітхнув.
— Ваша Величносте, я сприймаю загрози вашому життю з усією можливою серйозністю. Мої писарки та помічники саме розбираються в тій історії з попругою.
— І що вони з’ясували?
— Ну, наразі в нас немає жодних незаперечних доказів. Ніхто не взяв на себе відповідальності за спробу вбити вас, навіть висновуючи з чуток. Ніхто не помітив нічого підозрілого. Але Адолін консультується з лимарями. Можливо, він дізнається щось істотніше.
— Її підрізали, дядьку.
— Не будемо поспішати з висновками.
— Ти не віриш мені, — сказав Елгокар, червоніючи. — А мав би намагатися з’ясувати, яким був план убивць, замість того щоби докучати мені своїми зарозумілими амбіціями щодо верховенства над усією армією!
Далінар зціпив зуби.
— Я роблю це для вас, Елгокаре.
На якусь мить їхні погляди зустрілися, і в блакитних очах Елгокара знову спалахнула підозра — як і тиждень тому.
«Кров моїх пращурів! — подумав Далінар. — Що далі, то гірше».
За хвильку вираз королевого обличчя пом’якшав, і він, здавалося, розслабився. Що би він не побачив у Далінарових очах, але це заспокоїло його.
— Я знаю, що ти хочеш як краще, дядьку, — сказав король. — Але ти маєш визнати, що став поводитися дивно. Те, як ти реагуєш на бурі, ця твоя одержимість останніми словами мого батька…
— Я намагаюся зрозуміти його.
— Під кінець він став уже не той, — мовив Елгокар. — Усі це знають. Я не повторюватиму його помилок, та й ти мав би їх уникати — замість дослухатися до слів книги, у якій стверджується, що світлоокі мають бути рабами темнооких.
— Там нічого такого не сказано, — заперечив Далінар. — Цю тезу вирвали з контексту. Це просто збірка оповідок, які вчать, що вождь повинен служити тим, кого веде за собою.
— От іще. Її написали Загублені Променисті!
— Вони не писали її, а надихалися нею. Автором був Ногадон, простий смертний.
Елгокар зиркнув на нього, звівши брову. «От бачиш, — неначе промовляв його погляд, — ти вже захищаєш її».
— Дядьку, сили полишають тебе. Я не намагатимуся зіграти на цьому. Але так учинять інші.
— З моїми силами все гаразд, — і знову Далінар примусив себе зберігати спокій. — Наша розмова збилася на манівці. Великим князям потрібен єдиний очільник, котрий приневолить їх співпрацювати. Присягаюся, що коли ви призначите мене Великим князем війни, я потурбуюся про вашу безпеку.
— Так само, як потурбувався про батькову?
Далінар заціпив рота.
Елгокар відвернувся.
— Мені не слід було цього говорити. Ти на таке не заслужив.
— Ні, — заперечив Далінар, — це була одна з найгіркіших правд, які я чув від вас, Елгокаре. Можливо, ви чините правильно, не покладаючись на мій захист.
Елгокар зацікавлено глянув на нього.
— Чому ти так поводишся?
— «Так» — це як?
— Колись, якби хтось сказав тобі таке, ти би прикликав Сколкозбройця й зажадав дуелі! А тепер ти, натомість, погоджуєшся.
— Я…
— Під кінець мій батько теж почав відмовлятися від дуелей, — Елгокар забарабанив пальцями по перилах. — Я розумію, чому ти відчуваєш потребу у Великому князі війни, і, цілком можливо, у чомусь ти й маєш слушність. Але інші хотіли би залишити все так, як є.
— Тому що це для них зручно. Якщо ми збираємося здобути перемогу, нам доведеться їх засмутити, — Далінар ступив кров уперед. — Елгокаре, можливо, збігло вже достатньо часу. Шість років тому призначення Великого князя війни майже напевно було би помилкою. Але як щодо тепер? Ми ближче познайомилися один з одним і спільними зусиллями протистояли паршенді. Можливо, час зробити наступний крок.
— Може, і так, — відказав король. — Ти гадаєш, вони готові? Я дам тобі змогу довести це мені. Якщо ти зможеш наочно продемонструвати, що вони не проти працювати з тобою, дядьку, я подумаю про те, щоби призначити тебе Великим князем війни. Така постановка питання задовольнить тебе?
Це був розумний компроміс.
— Цілком.
— От і добре, — сказав король, випростуючи спину. — Тоді давай поки що розходитися. Година вже не рання, а я ще маю почути, чого хоче від мене Рутар.
Далінар кивнув на прощання й попрямував назад, знову проходячи крізь королівські покої, де до нього долучився Ренарін.
Що більше він розмірковував, то сильніше відчував, що це було правильне рішення. Відступ — це не той номер, який пройде з алеті, особливо з огляду на їхній нинішній умонастрій. Але якби йому вдалося збити з них пиху та змусити залучити агресивнішу стратегію…
Він усе ще був занурений у роздуми над цим, коли вони полишили королівську резиденцію та спустилися пандусами туди, де залишили своїх коней. Далінар сів верхи на Баского, вдячно киваючи конюхові, котрий доглядав за ришадіумом. Кінь остаточно одужав після падіння на полюванні, і його нога була міцною та здоровою.
До Далінарового табору було недалеко, і вони їхали мовчки. «З ким із великих князів мені слід поговорити в першу чергу? — думав Далінар. — Із Садеасом?»
Ні. Не годиться: його й Садеаса і так надто часто помічали за співпрацею. Якщо решта великих князів учують, що між ними тісний союз, це підштовхне їх до спротиву його плану. Краще спочатку звернутися до менш впливових із них, намагаючись залучити до якихось колективних дій. Можливо, до спільної вилазки на плато?
Насамкінець йому доведеться поговорити з Садеасом. Ця думка аж ніяк не радувала його. Життя завжди бувало значно простішим, якщо вони мали можливість працювати на безпечній відстані один від одного. Він…
— Батьку, — сказав Ренарін, і в його голосі чулася тривога.
Далінар випрямився в сідлі й озирнувся довкола, а його рука потяглася до меча, що висів при боці, хоч одночасно він збирався прикликати Сколкозбройця. Ренарін показував пальцем. На схід. Звідки налітали бурі.
Обрій поступово темнів.
— Хіба на сьогодні прогнозували великобурю? — запитав стривожений Далінар.
— Елтебар казав, що це малоймовірно, — відповів Ренарін. — Але йому й раніше траплялося помилятись.
Коли йшлося про великобурю, будь-хто міг припуститися помилки. Їх можна було передбачати, та це ніколи не було точною наукою. Далінар примружив очі, а його серце ледь не вистрибувало з грудей. Так, тепер він і сам помічав прикмети: пил здіймався вгору, змінилися запахи. Стояв вечір, та все ж надворі мало бути видніше. Натомість темніло просто на очах. У самому повітрі вчувався якийсь шал.
— Може, подамося до Аладара? — запропонував Ренарін, вказуючи рукою.
Саме до табору цього великого князя їм було найближче, хоча й від околиць Далінарового власного їх відділяло, може, із чверть години.
Люди Аладара впустять його. Ніхто не відмовить великому князю в прихистку на час стихії. Але Далінар здригнувся від думки про те, що доведеться перечікувати великобурю в незнайомому місці, в оточенні почту іншого вельможі. Вони побачать, що коїться з ним під час нападів. І щойно це станеться, чутки розлетяться, наче стріли над полем бою.
— Помчали! — гукнув він, пришпорюючи Баского.
Ренарін і гвардійці поскакали вслід, і грім кінських копит немов віщував пришестя великобурі. Заціпенілий Далінар припав до шиї ришадіума. Сіре небо вкрили плями пилу та листя, які гнало вітром буряної стіни, а повітря загусло, сповнившись передгрозовою вологою. Горизонт затягували хмари, що згущалися просто на очах. Далінар і його супутники галопом промчали повз передні пости Аладара, на яких метушились дозорці, притримуючи від вітру поли сюртуків і плащів.
— Батьку? — гукнув іззаду Ренарін. — Чи ти…
— Час іще є! — прокричав Далінар.
Вони нарешті досягли зубчастої стіни військового табору Холіна. Солдати в синьо-білих мундирах, які ще залишалися на посту, віддали йому честь. Але більшість уже перебралась у сховища. Далінару довелося вповільнити біг Баского, щоби минути пропускний пункт. Однак від місця постою його відділяв іще один короткий галоп. Він повернув ришадіума, ладнаючись пуститися вскач.
— Батьку! — застеріг Ренарін, вказуючи на схід.
Буряна стіна висіла в повітрі, немов гігантська портьєра, і стрімко просувалася до табору. Суцільна пелена дощу була сріблясто-сірою, а хмари над нею — оніксово-чорними, підсвічувані зсередини поодинокими спалахами блискавок. Солдати, які відсалютували йому, поспішали сховатися в бункері неподалік.
— Ми встигнемо, — сказав Далінар. — Ми…
— Батьку! — сказав Ренарін, під’їжджаючи до нього й хапаючи за руку. — Мені шкода.
Їх хльоскав вітер, і Далінар зціпив зуби, дивлячись на сина. За скельцями окулярів Ренарінові очі розширилися від занепокоєння.
Князь знову кинув погляд на буряну стіну. За лічені миті вона буде тут.
«А він має рацію».
Далінар передав повіддя Баского стривоженому солдату, який прийняв і вуздечку Ренарінового коня, і вони обоє спішилися. Конюх кинувся геть, тягнучи скакунів до кам’яної стайні. Далінар ледь не рушив услід — у конюшні буде менше свідків, — але двері ближньої казарми були відчинені, і зсередини йому схвильовано махали руками. Там буде безпечніше.
Скорившись неминучому, Далінар приєднався до Ренаріна, й обоє прожогом кинулися під захист кам’яних стін казарми. Солдати потіснилися, даючи їм місце. Усередині також знайшла притулок група служників. У Далінаровому таборі нікому не доводилося пересиджувати урагани в буренаметах чи благеньких дерев’яних халупках, і ні з кого не вимагали плати за прихисток у кам’яних спорудах.
Скупчені у казармі люди виглядали шокованими, коли поріг переступили їхній великий князь і його син; декілька облич зблідли, щойно двері з грюкотом зачинилися. Єдиним джерелом освітлення були кілька гранатових сфер, розвішаних на стінах. Хтось зайшовся в кашлі, а знадвору вітер рясно посипав будівлю порошею з уламків каменю. Далінар намагався не звертати уваги на збентежені очі довкола себе. Ззовні доносилося завивання вітру. Можливо, нічого й не станеться. Може, цього разу…
Грянула буря.
І воно прийшло.
19
Зорепад
Йому належить найстрашніший і найжахітніший з-поміж усіх Сколків. Поміркуй над цим якийсь час, старий ти ящере, і повідом мені, чи так само категорично наполягаєш на невтручанні. Оскільки, запевняю тебе, Райз не проявить аналогічної стриманості.
Далінар закліпав очима. Задушлива, тьмяно освітлена казарма зникла. Натомість він стояв у темряві. У повітрі витав густий запах просушеного зерна, і коли він виставив уперед ліву руку, то намацав дерев’яну стіну. Він перебував у якійсь клуні.
Прохолодна ніч була тиха та ясна — жодного натяку на бурю. Він обережно помацав себе за бік. Меч кудись зник, а з ним і мундир. Натомість на ньому виявились підперезана поясом домоткана туніка та пара сандалій. Саме такий одяг, що його він бачив на стародавніх статуях.
«Буревії, куди ви занесли мене цього разу?» Кожне видіння було не схоже на інші. Це вже дванадцяте з тих, що він бачив. «Лише дванадцять?» — подумав він. Здавалося, їх було незмірно більше, але таке почало з ним траплятися лише кілька місяців тому.
У темряві щось заворушилося. Він спантеличено відсахнувся, коли до нього притислося щось живе. Заледве не вдарив по ньому, але завмер, почувши, що воно плаче. Він обережно опустив руку, на дотик вивчаючи тильну сторону тільця. Маленьке й тендітне — дитина. Вона дрижала.
— Тату, — її голос тремтів. — Тату, що коїться?
Як і зазвичай, його приймали за когось іншого — органічного для цього місця й часу. Дівчинка хапалася за нього, вочевидь налякана. Було надто темно, щоби розгледіти страхокузьок, але він підозрював, що ті якраз вибиралися з-під землі.
Далінар поклав руку їй на спину.
— Тсс. Усе буде добре.
Здавалося, саме ці слова могли хоч чимось зарадити.
— Мама…
— З нею все буде гаразд.
У темряві кімнати дівчинка ще тісніше притулилася до нього. Він не рухався, відчуваючи: щось не так. Будівля поскрипувала на вітрі. Вона була не надто міцною: дошка під його рукою розхиталася, і він відчував спокусу зовсім відірвати її, щоби можна було виглянути назовні. Але ця тиша, ця налякана дитина… У повітрі стояв дивний запах гнилі.
У дальньому кінці клуні, біля стіни, щось тихесенько зашкреблося. Немовби хтось водив нігтем по дерев’яній стільниці.
Дівчинка зарюмсала, і шкрябання стихло. Далінар затамував подих, його серце несамовито закалатало. Він інстинктивно виставив руку вбік, щоби прикликати Сколкозбройця, але в нього не вийшло. У видіннях той ніколи не слухався.
Дальня стіна будівлі неначе вибухнула, причому в напрямку до них.
У темряві розлетілися тріски, і всередину вломилась якась велика постать. У світлі місяця й зірок, яке проникало знадвору, ця чорна істота виглядала більшою за сокирогончака. Далінар не міг розгледіти деталей, але здавалося, що вона якоїсь неприродної, неправильної форми.
Дівчинка закричала, а князь, вилаявшись, підхопив її однією рукою та відкотився вбік, щойно чорна тварюка плигонула на них. Вона мало не дістала дитини, проте Далінар рвучко висмикнув її з-під самих пазурів чудовиська. Дівча задихалося від жаху, і крик увірвався.
Далінар крутнувся й відштовхнув дівчинку собі за спину. Потихеньку задкуючи, він боком зачепив купу мішків із зерном. У клуні запанувала тиша. Надворі з неба лилося фіолетове світло Саласа, проте цей маленький місяць був не настільки яскравим, щоб освітити середину приміщення. Тварюка забилася в тінистий закуток, тож князь майже не бачив її.
Вона просто злилася з тінню. У напруженому очікуванні Далінар виставив уперед кулаки. З темряви долинало тихе посопування, моторошне й віддалено схоже на ритмічний шепіт.
«Дихає? — подумав князь. — Ні. Пробує внюхати нас».
Істота кинулася вперед. Далінар миттю сягнув рукою вбік, ухопив мішок із зерном і виставив його попереду. Звірюка налетіла на лантух і впилася в нього зубами, а князь смиконув його до себе — груба тканина не витримала, і в повітря звилася запашна хмара лавісового зерна впереміш із пилом. Відтак він відступив убік та щосили заїхав по тварюці ногою.
На дотик істота виявилась на диво еластичною, так наче він копнув бурдюк із водою. Від удару та повалилася долі й зашипіла. Далінар підкинув напівпорожній мішок угору, сповнюючи повітря ще більшою кількістю висушених зерен і пилу.
Звірюка зіп’ялася на лапи й закрутилася на місці, а на її гладкій шкірі затанцювали відблиски місячного сяйва. Здавалось, вона втратила орієнтацію. Хай там що, але воно полювало, покладаючись на нюх, і пил у повітрі збивав його з пантелику. Далінар ухопив дівчинку, перекинув її через плече й прожогом кинувся повз очманілу істоту просто через діру в проламаній стіні.
Він вискочив під фіолетове світло місяця й опинився в невеличкому лейті — широкій розколині в скелі з достатньо добрим водостоком, щоб уникнути повеней, та високим кам’яним виступом — «хвилерізом» від великобур. У цьому конкретному лейті східна частина скельного утворення мала форму гігантського буруна, даючи прихисток маленькому сільцю.
От чого клуня була така вутла! Там-сям у заглибині мерехтіли вогники, вказуючи на те, що поселення нараховувало кілька дюжин домівок. Далінар перебував на околиці: праворуч був загін для свиней, ліворуч — далекі хатини, а прямо попереду — приліпившись на кам’янистому схилі — стояв середніх розмірів селянський будинок, зведений на старовинний лад, із крємової цегли.
Рішення напрошувалося саме собою. Та істота пересувалася швидко, як і всі хижаки. Утекти від неї Далінарові не вдалося б, тож він кинувся до будинку. Ззаду долинув тріск дерев’яної стіни: звірюка вибралася з клуні. Далінар підбіг до вхідних дверей, проте вони виявились запертими. Голосно вилаявшись, він щосили забарабанив у них.
Тварюка пристрибом мчала йому вслід: по каменю шкряботіли кігті. Далінар якраз пробував висадити двері плечем, коли ті раптом відчинилися.
Спотикаючись, він влетів усередину, зронив дівчинку на підлогу, та й сам заледве втримався на ногах. За дверима стояла жінка середніх років. Фіолетового місячного світла було достатньо, щоби розгледіти її кучеряве волосся та широко розплющені, нажахані очі. Вона з грюкотом зачинила за ним двері й закрила їх на засув.
— Слава Вісникам! — вигукнула вона, підхопивши дівча на руки. — Ти знайшов її, Гебе. Дай тобі Всемогутній здоров’я!
Далінар боком наблизився до незаскленого вікна й виглянув назовні. Схоже, віконниця була відірвана й зачинити її було неможливо. Тварюки ніде не було видно. Він озирнувся через плече. Підлога будинку виявилась кам’яною, другого поверху не спостерігалося. Біля однієї зі стін було викладене з цегли огнище, і над ним — уже згаслим — висів недоладний залізний казанок. Усе це виглядало таким примітивним. У який рік він потрапив?
«Це просто видіння, — подумав він. — Сон наяву».
Але чому ж тоді все здається таким реальним?
Він знову виглянув із вікна. Надворі було тихо. З правого боку обійстя росли два рядки скелебруньок — напевно, прюква чи ще якийсь овоч. Гладенька земля відбивала місячне світло. Куди ж поділася тварюка? Невже вона…
Щось чорне і гладкошкіре відірвалося від землі та з грюкотом вдарилось об вікно. Воно розтрощило раму, і Далінар, лаючись, повалився долі — істота підім’яла його під себе. Якийсь гостряк шмагонув його по обличчю, розпанахавши щоку та рясно оббризкавши кров’ю.
Дівча знову завищало.
— Світло! — проревів Далінар. — Запаліть світло!
Він збоку зацідив істоті кулаком по занадто м’якій голові, а другою рукою перехопив кігтисту лапу. Щока палала від болю. Щось шкрябонуло його по боці, роздерши туніку й протявши шкіру.
Піднатужившись, він рвучко відкинув від себе істоту. Та гепнулась об стіну, а захеканий Далінар, перекотившись, звівся на ноги. Поки в темряві кімнати звірюка знову спиналася на лапи, він навпомацки задкував; у ньому прокидалися старі інстинкти, і біль відступав, змінюючись Запалом битви, що пронизував його тіло. Йому необхідна зброя! Ніжка від стола чи ослона. Кімната була така…
Замерехтів вогник: це жінка зняла чохол із запаленої глиняної лампи. Зовсім примітивної — на маслі замість Буресвітла, однак і такої було більш ніж достатньо, щоб освітити її нажахане обличчя та постать дівчинки, яка чіплялася за мішкувату сукню матері. У кімнаті стояли невисокий стіл і пара табуретів, але його увагу привернуло маленьке огнище.
Там, спершись на цегляний обмурівок і поблискуючи, наче Клинок честі з прадавніх переказів, стояла звичайна залізна коцюба. Її кінчик був білий від попелу. Далінар ринувся вперед, однією рукою вхопив це нехитре знаряддя та закрутив ним у повітрі, щоби відчути центр рівноваги. Свого часу його навчали класичній Вітростійці, проте він, натомість, обрав Димостійку, яка краще підходила для недосконалої зброї. Одна нога витягнута вперед, інша відведена назад, а меч — або, як у цьому випадку, коцюба — виставлений перед собою і націлений вістрям у серце супротивника.
Лише завдяки рокам тренувань він не порушив набутої пози, коли побачив, що стояло навпроти нього. Гладка, непроглядно чорна шкіра істоти відбивала світло, немов калюжа смоли. Очей не спостерігалося, а насаджена на еластичну, безкісткову шию голова рясніла чорними, схожими на ножі зубами. Шість тендітних лап, що вигиналися з боків, здавалися затонкими, щоб утримати вагу леткого чорнильного тіла.
«Це не видіння, — подумав Далінар, — це кошмар».
Клацнувши зубами, істота підняла голову й зашипіла, пробуючи повітря.
— Солодка мудрість Баттара, — видихнула жінка, пригортаючи до себе дитину. Тремтячими руками вона здійняла вгору лампу, наче збираючись захищатися нею.
Знадвору долинуло якесь шкряботіння, і крізь розбите вікно прослизнуло ще три пари павучих ніжок. Новоприбула звірюка забралася в кімнату та приєдналася до своєї товаришки, яка в нервовому вичікуванні припала до землі, на відстані обнюхуючи Далінара. У ній проглядала якась обережність, немовби вона відчувала, що перед нею озброєний — або, щонайменше, рішучий — супротивник.
Далінар обізвав себе дурнем, підносячи руку до боку, щоби зупинити кровотечу. Суто логічно він усвідомлював, що насправді все ще перебуває в казармі з Ренаріном. Усе це відбувалось у нього в голові, тож необхідності битися не було.
Але кожнісінький інстинкт, кожна краплина честі спонукали його ступити кілька кроків убік та загородити собою жінку від звірюк. Видіння це, спогад чи марення — а залишитися осторонь він не міг.
— Гебе, — знервовано озвалася та. За кого вона його мала? За чоловіка? А може, за наймита? — Не роби дурниць! Ти не знаєш, як…
Тварюки кинулися на нього. Далінар стрибнув уперед — постійний рух був суттю Димостійки — і крутнувся між двох нападниць, змахнувши коцюбою вбік. Він улучив по тій, що зліва, глибоко розпоровши її аж надто гладку шкіру.
Із рани пішов дим.
Маневруючи позаду істот, Далінар знову наніс удар, підсікши лапи вцілілої звірюки, від чого та повалилася долі. А тоді використав силу інерції та заїхав плазом коцюби по морді пораненої тварі, яка саме обернулася й клацнула на нього зубами.
Старий добрий Запал, смак битви, повністю поглинув його. Не роз’ярив, як декого, проте все довкола немов стало яснішим, чіткішим. М’язи були слухняними, а дихання — глибшим. Він неначе ожив.
Потвори знову напосілися на нього, і Далінар відстрибнув назад. Ударом ноги він перевернув стола, обрушивши його на одне зі страховиськ. А тоді ввігнав коцюбу прямо в роззявлену пащу іншого. Як він і сподівався, зсередини рот звірюки виявився вразливим. Істота зашипіла від болю й відсахнулася.
Далінар підскочив до перевернутого стола і відбив одну з ніжок. Миттю підхопив її та став у кинджально-мечовий варіант Димостійки. Відбиваючись дерев’яною опорою від однієї з тварюк, він тим часом тричі зацідив по морді іншої, спричинивши глибоку рану на щоці, яка з шипінням взялася димом.
Знадвору долинув далекий лемент. «Кров моїх пращурів, — подумав князь, — та їх тут не тільки дві». Треба було кінчати з ними — і то чимшвидше. Бо якщо бій затягнеться, вони вимотають його скоріше, ніж він їх. Та ще й хто його зна, чи ці звірюки взагалі стомлюються?
Він із криком стрибнув уперед. З чола градом котився піт, і в кімнаті ніби трохи потемнішало. Чи ні, не так — наче навелося на різкість. Лише він і тварюки. Та ще вітер від помахів його зброї, та ще тупіт його ніг по долівці, та ще ритмічне пульсування його серця.
Раптовий смерч його випадів спантеличив потвор. Одну він оперіщив ніжкою від столу, чим змусив позадкувати, а тоді накинувся на іншу, заробивши кігтистою лапою по руці, але й всадивши коцюбу в грудину тварюки. Її шкіра спершу пручалася, а тоді піддалася, і кочерга легко проникла всередину.
Далінарову руку обкутав дим, що могутнім струменем повалив із рани. Він відсмикнув її, і чудовисько пошкутильгало назад — його лапи на очах тоншали, а тіло здувалося, немов дірявий бурдюк із вином.
Він знав, що, атакуючи, сам підставляється під удар. Йому нічого не залишалося, окрім як прикритися здійнятою вверх рукою, коли інша звірюка наскочила на нього, черконувши лоб та лікоть і вгризаючись йому в плече. Далінар скрикнув, знову й знову молотячи по голові страховиська ніжкою від столу. Він намагався відірвати його від себе, однак створіння було надто жилавим.
Тож князь сковзнув горілиць на підлогу, підібгавши ноги, а тоді різко розпрямив їх, перекинувши тварюку собі через голову. Ікла вирвалися з Далінарового плеча, ринула кров. Створіння гепнулося долі, задерши численні чорні лапи.
У голові Далінара паморочилося, проте він понад силу підвівся і став у стійку. «Завжди тримай стійку». Потвора зіп’ялась на лапи майже водночас із ним, і князь змусив себе забути про біль і кров, дозволяючи Запалу сповнити його єство концентрацією. Він звів коцюбу. Ніжка від столу вислизнула з його обкривавлених пальців.
Тварюка припала до землі, а тоді кинулася вперед. Далінар дозволив плинній за природою Димостійці спрямувати себе — він відступив убік і вдарив коцюбою по лапах страховиська. Воно спіткнулося, а князь розвернувся та, вхопивши кочергу обіруч, з усієї сили спрямував її донизу — прямо на хребет істоти.
Удар був такої сили, що коцюба пропорола шкіру, пройшла крізь тіло звірюки та вдарилась об кам’яну підлогу. Потвора заборсалася, гребучи всіма лапами, а з дірок у її спині та животі з шипінням виходив дим. Далінар відступив, витираючи кров із чола та випустивши з рук зброю, кінець якої все ще пронизував чудовисько, і вона із дзенькотом упала.
— Трійця богів, Гебе, — прошепотіла жінка.
Він обернувся й побачив, що вона приголомшено дивиться на туші, які продовжували здуватися.
— Я повинна була допомогти, — бурмотіла вона, — вхопити що-небудь і вдарити їх. Але ти діяв так швидко. Це… це зайняло всього кілька ударів серця. Де… як?.. — вона зосередила на ньому погляд. — Я ніколи не бачила нічого подібного, Гебе. Ти бився немов… немов один із самих Променистих. Де ти цьому навчився?
Далінар не відповів. Він стягнув із себе сорочку, морщачись від болю в ранах, який знову повернувся. По-справжньому серйозного ушкодження зазнало лише плече, і саме ця рана була небезпечною: його ліва рука починала німіти. Князь роздер сорочку надвоє, обмотавши одну половину навколо глибокого порізу на правій руці, а з іншої зробив тампон, який притиснув до плеча. Відтак підійшов до помітно схудлого тіла, яке тепер радше скидалося на чорний шовковий мішок, і висмикнув із нього коцюбу. Тоді рушив до вікна. Стало зрозуміло, що інші будинки також зазнали нападу: там світилися вогні, а вітер доносив приглушені крики.
— Нам треба перебратися в безпечне місце, — сказав він. — Тут поблизу є погріб?
— Що-що є?
— Печера в скелі, рукотворна чи природна.
— Печер нема, — сказала жінка, стаючи поряд із ним біля вікна. — Хіба таке можливо, щоби людина зробила в камені дірку?
Сколкозбройцем або Душезаклиначем. Або й просто гірничим способом, хоча це може бути складно — адже виробки забиватиме крємом, а великобуряні дощі становитимуть надзвичайно велику загрозу через підтоплення. Далінар знову виглянув у вікно. У місячному світлі виднілися темні силуети, і деякі простували в їхньому напрямку.
Відчувши запаморочення, він похитнувся. Втратив багато крові. Зціпивши зуби, Далінар встояв на ногах, спершись на віконну раму. Скільки ще триватиме це видіння?
— Нам потрібна річка. Якась водойма, щоби збити їх із нашого сліду. Поблизу знайдеться щось таке?
Жінка кивнула та зблідла, помітивши темні постаті в нічному мороці.
— Гей, жінко, візьми дівчинку.
— «Дівчинку»? Це ж Селі, наша дочка. І відколи це я для тебе «гей, жінко»? Невже так складно вимовити «Таффа»? Грім і блискавка, Гебе, та що з тобою?
Він похитав головою, підійшов до дверей і відчинив їх, усе ще тримаючи в руці коцюбу.
— Прихопи лампу. Світло не видасть нас — навряд чи вони здатні бачити.
Жінка підкорилася, спішно схопивши за руку Селі — на вигляд дитині було років шість-сім, — а тоді вийшла надвір услід за Далінаром, несучи глиняну лампу, тендітний вогник якої мерехтів у темряві. За формою він чимось нагадував пантофлю.
— Де річка? — запитав Далінар.
— Ти ж знаєш…
— Таффо, я вдарився головою, — промовив князь. — Мені світ перед очима крутиться. Навіть думати важко.
Зачувши таке, жінка вочевидь стривожилася, але, висновуючи з усього, вдовольнилася цією відповіддю. Вона вказала в напрямку від села.
— Ходімо, — сказав він, рушаючи в темряву. — І часто нападають ці тварюки?
— Може, у періоди Руйнацій, але не на моїй пам’яті! Грім і блискавка, Гебе. Тебе треба зводити до…
— Ні, — відрізав князь. — Ми підемо далі.
І вони попрямували стежкою, що звивалася вгору, ведучи вглиб хвилеподібної скельної формації. Далінар увесь час озирався назад, на селянські будиночки. Скільки ж людей помирало там, унизу, розтерзані цими тварюками, виплодами Геєни? А де ж солдати тутешнього ясновельможного?
Можливо, це сільце було аж надто віддаленим і важкодоступним, щоб перебувати під безпосереднім захистом якогось градоправителя. Або, що цілком можливо, у цю епоху та в цьому місці життя було влаштоване інакше. «Доведу жінку з дитиною до річки, а тоді повернуся й організую оборону. Якщо хтось іще залишиться в живих».
Ця думка здавалася сміховинною. Йому доводилось спиратися на коцюбу, щоб не впасти. І як же це він збирається організовувати оборону?
Князь послизнувся на крутому відтинку стежки, і стривожена Таффа поставила лампу й ухопила його за руку. Місцевість була всипана валунами й скелебруньками, які порозпускали своє гудиння та листя назустріч прохолодній, вологій ночі. Воно шелестіло на вітрі. Далінар вирівнявся, а тоді кивнув жінці та жестом звелів їй іти далі.
У темряві ночі почулося слабке шарудіння — Далінар напружився й обернувся.
— Гебе? — зляканим голосом запитала жінка.
— Підніми вище лампу.
Та послухалася, і схил залило мерехтливе жовте світло. Через скелебруньки й валуни скрадалася добра дюжина опівнічно-темних плям із занадто гладкою шкірою. Чорними були навіть зуби та кігті.
Селі заскімлила, тісніше пригортаючись до матері.
— Тікайте, — тихо промовив Далінар, здіймаючи коцюбу.
— Гебе, вони…
— Тікайте! — крикнув він.
— Але вони й попереду нас!
Повернувшись, він помітив такі ж темні плями далі по стежці. Князь вилаявся й озирнувся довкола.
— Туди, — сказав він, вказуючи на високу й пласку скелю неподалік. Далінар штовхнув Таффу вперед, а та потягла за собою Селі, і їхні блакитні сукні з суцільних шматків тканини замайоріли на вітрі.
Вони бігли швидше, ніж князю дозволяв його стан, і Таффа першою дісталася прямовисної скелі. Жінка глянула вгору, немов приміряючись забратися наверх. Для цього стрімчак був надто крутим: Далінар просто хотів, щоби його спину прикривало щось надійне. Він ступив на пласку, відкриту ділянку скельної породи перед самим останцем і здійняв зброю. Чорні тварюки обережно пробиралися через каміння. Може, їх вдасться якимось чином відволікти, щоб дві його супутниці отримали шанс врятуватися? Та як же паморочилось у голові!
«Чого б я тільки не дав за свого Сколкозбройця…»
Селі розплакалася. Мати намагалася втішити дочку, але в її власному голосі вчувався розпач. Вона все зрозуміла. Знала, що ці згустки чорноти, мовби клапті ожилої ночі, розтерзають їх на шматки. Яке це слово вона щойно вжила? Руйнація. Про них згадувалося в книзі. Руйнації траплялися впродовж напівміфічних днів мороку, ще до того, як розпочалася історія в справжньому розумінні. До того, як людство перемогло Спустошувачів, а війна перемістилася на небеса.
Спустошувачі. Чи не ними були ці істоти? Міфами. Міфами, які ожили, щоб убити його.
Кілька тварюк стрибнуло вперед, і він відчув, як його знову проймає Запал, підсилюючи помахи зброї. Ті обачно відскочили назад, вишукуючи слабини в його обороні. Інші нюхали повітря, неспокійно чатуючи. Вони хотіли добратися до жінки й дитини.
Далінар зробив випад і змусив їх відступити, сам не відаючи, звідки взялися сили. Одна з потвор підібралася ближче, і він замахнувся на неї, ставши в Димостійку, оскільки для нього вона була найбільш звичною. Ці удари навідліг, ця грація…
Він із силою опустив зброю, влучивши у бік тварюки, але ще дві стрибнули на нього збоку. Кігті шматували йому спину, і під такою вагою він упав на каміння. Лаючись, князь перекотився й ударив почвару кулаком, відкинувши її назад. Інша ж укусила його за зап’ясток, і від спалаху болю він мимоволі випустив коцюбу. Далінар рикнув і зацідив кулаком тварюці в щелепу, яка рефлексивно розтислася, звільнивши його руку.
Чудовиська насідали. З горем-бідою князь звівся на ноги і, спотикаючись, позадкував до стрімчака. Жінка пожбурила лампу в тварюку, яка підібралася надто близько, — масло бризнуло на каміння й загорілося. Однак було схоже, що вогонь анітрохи не заважав цим істотам.
Такий порух залишив без захисту Селі, оскільки, замахуючись, Таффа втратила рівновагу. Одне страховище збило жінку з ніг, тоді як інші кинулися до дівчинки. Але Далінар першим скочив до неї і, схопивши в обійми, опустився навпочіпки, прикривши своїм тілом від монстрів. Один застрибнув йому на спину. Кігті протяли шкіру.
Селі захникала від жаху. Таффа несамовито кричала: потвори насідали з усіх сторін.
— Чому ти показуєш це мені! — заволав Далінар у ніч. — Чому я маю проживати саме це видіння? Будь ти проклятий!
Кігті шматували спину, яку той дугою вигинав від болю, продовжуючи притискати дівча. Він звів очі вгору, до неба.
З нього падав блискучий синій вогник.
Він скидався на метеорит, що летить з неймовірною швидкістю. Далінар скрикнув, коли вогник вдарився об землю недалеко від них, від чого навсібіч розлетілися камінні одробини. Земля затряслася. Тварюки завмерли.
Не відчуваючи тіла, Далінар повернувся в той бік і здивовано побачив, як вогник підводиться, розправляючи руки та ноги. То була ніяка не зірка. То виявилась людина — так, людина в сяючій блакитній Сколкозбруї, зі Сколкозбройцем у руці, а з її тіла здіймалися струмені Буресвітла.
Звірюки люто зашипіли й зненацька кинулися на прибульця, геть забувши про Далінара й дві інші жертви. Сколкозбройний підняв свій меч і майстерно замахав ним перед собою, роблячи випади.
Далінар лежав приголомшений. Це було не схоже на жодного зі Сколкозбройних, яких він коли-небудь бачив. Збруя світилася рівним блакитним сяйвом, а метал покривали гравіровані ґліфи — як знайомі йому, так і ні. З кожного клубочилася блакитна пара.
Плавно рухаючись і подзенькуючи Збруєю, воїн рубав тварюк. Він без видимих зусиль розтинав їх навпіл, жбурляючи в ніч кавалки, з яких клубочився чорний дим.
Далінар підповз до Таффи. Вона була жива, хоча в її боці зяяла рвана рана. Селі торсала матір і заходилася плачем. «Треба… щось… зробити», — промайнуло в голові приголомшеного князя.
— Заспокойся, — пролунав чийсь голос.
Далінар нахилився, обертаючись, і побачив, що поряд із ним опустилась навколішки жінка у вишуканій Сколкозбруї, яка тримала в руці щось яскраве. Цим «щось» виявилися топаз і геліодор, вставлені в спільну металеву оправу тонкої роботи, причому кожен із каменів був завбільшки з кулак. Жінка мала світло-брунатні очі, які, здавалося, сяяли в темряві. Шолома вона не носила, а волосся було зібране ззаду у жмут. Воїтелька здійняла руку й торкнулася його чола.
Тілом прокотилася льодова хвиля. І біль раптом щез.
Жінка подалася вперед і торкнулася Таффи. Плоть на руці останньої вмить відросла: понівечений м’яз залишився на місці, але решта тканин просто утворилися там, де були вирвані цілі шматки. Зверху їх затягнуло шкірою, і від рани не залишилося й сліду, лиш Сколкозбройна стерла кров і клапті плоті білою ганчірочкою.
Сповнена благоговіння, Таффа звела на неї очі.
— Ви прийшли, — прошепотіла вона. — Слава Всемогутньому.
Сколкозбройна підвелася. Її обладунок сяяв рівним бурштиновим світлом. Усміхнувшись, вона повернулася вбік, у її руці матеріалізувався з імли Сколкозброєць, і лицарка кинулася на допомогу товаришу.
«Це ж треба: жінка — і Сколкозбройна», — подумав Далінар. Він ніколи не бачив нічого подібного.
Князь обережно підвівся. Він почувався сильним і здоровим, ніби щойно прокинувся після тривалого нічного сну. Стягнув імпровізовану пов’язку й оглянув ушкоджену руку. Стерши кров і шматки відірваної шкіри, Далінар виявив, що рана під ними повністю загоїлась. Він кілька разів глибоко вдихнув, тоді стенув плечима, підняв коцюбу й долучився до битви.
— Гебе? — гукнула ззаду Таффа. — Чи ти здурів?
Той не відповів. Ну не міг він просто сидіти осторонь, доки двоє незнайомців билися, захищаючи його. Чорних почвар було кілька дюжин. Він помітив, як одна з істот нанесла дряпучий удар по блакитних латах лицаря — кіготь занурився в метал, залишивши рубець, а обладунком розповзлися тріщини. Ці Сколкозбройні наражалися на реальну небезпеку.
Жінка у Збруї обернулася до Далінара. Тепер на ній був шолом. І коли вона встигла його надягнути? Сколкозбройна виглядала приголомшеною, побачивши, як Далінар накинувся на одну з чорних тварюк і перетягнув її коцюбою. Ставши у Димостійку, він парирував напад у відповідь. Жінка-воїн розвернулася до свого товариша, й вони обоє стали у стійки, утворивши трикутник із Далінаром, який тримався ближче до стрімчака.
Поряд із двома Сколкозбройними баталія просувалася значно веселіше, ніж допіру в будинку. Він зумів розправитися лише з однією тварюкою — ті були прудкими й сильними, тож Далінар переважно оборонявся, намагаючись відволікти їхню увагу та послабити натиск на Сколкозбройних. Істоти не відступали. Вони продовжували нападати, доки жінка-воїн не розрубала навпіл останньої з них.
Захеканий князь перевів подих та опустив коцюбу. У напрямку до села з неба впали — та й продовжували падати — інші вогники. Ймовірно, там теж приземлилися кілька цих дивних Сколкозбройних.
— Що ж, — пролунав гучний голос, — повинен сказати, що мені ще ніколи не випадала честь битися пліч-о-пліч із товаришем, котрий мав би таке… нестандартне озброєння.
Далінар обернувся й побачив, що Сколкозбройний розглядає його. Куди подівся його шолом? Лицар стояв, поклавши меча на покрите бронею плече, і дивився на Далінара настільки світлими блакитними очима, що ті здавалися майже білими. А чи то вони просто сяяли, променіючи Буресвітлом? Його шкіра була темно-брунатною, як у макабакі, а коротко підстрижене волосся — чорним і кучерявим. Збруя воїна більше не світилася, хоча один великий символ — нанесений по центру нагрудника — все ще тьмяно поблискував голубим.
Далінар упізнав цей знак — по-особливому стилізоване зображення Подвійного ока, вісім сфер, з’єднаних із двома посередині. Це був символ Загублених Променистих, ще коли вони називалися Променистими лицарями.
Сколкозбройна дивилася в бік села.
— Хто навчав тебе володіти мечем? — запитав лицар у Далінара.
Великий князь глянув йому в очі. Він і гадки не мав, як відповісти.
— Це мій чоловік Геб, добрий лицарю, — пояснила Таффа, вибігаючи наперед і ведучи доньку за руку. — Наскільки мені відомо, він зроду не бачив меча.
— Мені незнайомі твої стійки, — сказав воїн. — Але в них проглядає натренована точність. Такий рівень майстерності досягається лише після багатьох років вправляння. Мені нечасто траплялося бачити, щоби людина — хай там лицар чи солдат — фехтувала так віртуозно, як ти.
Далінар усе ще мовчав.
— Що, не припас для мене слів? — усміхнувся Сколкозбройний. — Ну й нехай. Та якщо ти раптом захочеш знайти застосування цим своїм загадковим умінням, ласкаво просимо в Урітіру.
— Урітіру? — перепитав князь. Десь він уже чув цю назву.
— Так, — відказав лицар. — Не можу гарантувати тобі членства в одному з орденів, бо це не від мене залежить, але якщо мечем ти орудуєш не гірше, ніж опалювальним начинням, то я впевнений, що тобі знайдеться місце серед нас, — він повернувся на схід, у напрямку села. — Перекажи іншим, що знаки на кшталт цього не з’являються з доброго дива. Гряде Руйнація, — він глянув на свою товаришку. — Я піду. А ти охороняй цих трьох і проведи до села. Ми не можемо залишити їх самих посеред небезпек цієї ночі.
Та кивнула. Блакитний обладунок лицаря тьмяно засвітився, і за мить той здійнявся у небо так, неначе впав у нього. Приголомшений Далінар незграбно позадкував, спостерігаючи, як злітає вгору осяйна блакитна постать, а тоді дугоподібно знижується, наближаючись до села.
— Пішли, — сказала Сколкозбройна, і її голос бринів, луною відбиваючись від стінок шолома. Вона попрямувала схилом униз.
— Зачекай! — гукнув до неї Далінар, поспішаючи вслід, а Таффа, вхопивши доньку, кинулася за ним. Позад них догоряло розлите масло.
Жінка-воїн уповільнила ходу, щоби Далінар і Таффа поспівали за нею.
— Я хочу запитати, — промовив Далінар, почуваючись по-дурному. — Який зараз рік?
Лицарка обернулася до нього. Її шолом кудись зник. Він спантеличено закліпав очима: коли вона встигла його зняти? На відміну від свого товариша, жінка мала світлу шкіру — не бліду, як у шинів, а від природи трішки смагляву, наче в алетійки.
— Восьма епоха, триста тридцять сьомий рік.
«Восьма епоха? — подумав Далінар. — І що б це означало?» Це видіння було не схоже на решту. По-перше, усі інші тривали коротше. І той голос, що промовляв до нього… Чому його не чути?
— Де я? — знову звернувся до жінки Далінар. — У якому королівстві?
Лицарка насупила брови.
— Хіба ти не зцілився?
— Я в порядку. Просто… мені треба це знати. У якому я королівстві?
— Це Натанатан.
Далінар видихнув. «Натанатан». Розколоті рівнини розташовувались на території, яка колись була Натанатаном. Це королівство впало багато століть тому.
— І ви воюєте за короля Натанатану? — допитувався великий князь.
Його співбесідниця засміялася.
— Променисті лицарі не воюють за жодного з королів, вони б’ються за всіх монархів водночас.
— Ну, а де ви живете?
— Наші ордени базуються в Урітіру, але ми живемо в містах по всій Алетелі.
Далінар застиг на місці. Алетела. Такою була історична назва території, що пізніше стала Алеткаром.
— І ви перетинаєте кордони королівств, вирушаючи на битви?
— Гебе, — втрутилася Таффа. Вона виглядала дуже стурбованою. — Адже це ти пообіцяв мені, що Променисті з’являться, щоб захистити нас, — якраз перед тим, як пішов шукати Селі. У тебе й досі каша в голові? Пані лицарко, чи не могли би ви зцілити його ще раз?
— Я маю заощаджувати Регенерант для інших, які могли отримати поранення, — відповіла жінка, дивлячись на село. Здавалося, бій стихав.
— Зі мною все гаразд, — гнув своє Далінар. — Алетк… Алетела. Ви там живете?
— Це наш обов’язок і привілей, — відказала жінка, — пильнувати від Руйнації. Одне королівство вивчає мистецтво війни, щоби решта могли жити в мирі. Ми помираємо, щоб жили ви. Такою завжди була наша доля.
Далінар непорушно стояв, осмислюючи почуте.
— Нам потрібен кожен, хто здатний битися, — мовила лицарка. — І всі, у кого є відповідне бажання, мають неодмінно прибути до Алетели. Битва, навіть ось ця, проти Десяти смертей, неминуче змінює людину. Ми навчимо тебе воювати, не руйнуючи себе. Приєднуйся до нас.
Далінар мимоволі кивнув.
— Для кожного пасовища необхідні три речі, — продовжила жінка, і її голос змінився, ніби вона цитувала по пам’яті. — Стада, щоби рости, пастухи, щоби доглядати, і стражі по краях. Ми, алетельці, і є тими стражами — воїнами, котрі захищають і б’ються. Ми — хоронителі жахливого мистецтва умертвіння, яке з настанням Руйнації передаємо іншим.
— Руйнація, — повторив Далінар. — Адже це означає Спустошувачі, еге ж? То це проти них ми билися цієї ночі?
Лицарка поблажливо шмигнула носом.
— Ось це? Спустошувачі? Ні, це була Опівнічна сутність, хоча хто випустив її, все ще лишається таємницею, — вона глянула вбік, і її обличчя зневиразнилося. — Гаркейлен каже, що Руйнація близько, а він нечасто помиляється. Він…
Ніч прорізав раптовий зойк. Жінка вилаялась і глянула в той бік.
— Чекайте тут. Покличте мене, якщо Сутність повернеться. Я почую.
І ринулася в темінь.
Далінар підняв руку, розриваючись між бажанням кинутися вслід і необхідністю залишитися охороняти Таффу та її дочку. «Прародителю бур!» — подумав він, усвідомлюючи, що їх залишили в темряві, адже поряд більше не було осяйного обладунку лицарки.
Він обернувся до Таффи. Та стояла на стежці поряд нього, і в її очах застиг дивний вираз — вони немов дивилися всередину.
— Таффо? — звернувся до неї князь.
— Я сумую за цими часами, — промовила жінка.
Далінар підскочив. Це був не її голос, а чоловічий — низький і владний. Саме він промовляв до князя в кожному видінні.
— Хто ти? — запитав Далінар.
— Колись вони були єдиним цілим, — сказала Таффа чи хто б то не був іще. — Ці ордени. Люди. Звісно, виникали проблеми й конфлікти. Проте вони мали спільну мету.
Далінара продер мороз. Щось у цьому голосі завжди здавалося йому віддалено знайомим. Навіть у найпершому видінні.
— Прошу, скажи мені, до чого це все, навіщо ти показуєш мені такі речі? Хто ти? Якийсь слуга Всемогутнього?
— Якби я лише міг допомогти тобі, — промовила Таффа, дивлячись на Далінара, але пускаючи повз вуха його запитання. — Ти повинен об’єднати їх.
— Я вже чув це раніше! Але мені потрібна допомога. Те, що лицарі розповіли про Алеткар, правда? Ми справді знову можемо такими стати?
— Розмови про гіпотетичне заборонені, — відказав голос. — А розмови про минуле залежать від точки зору. Однак я спробую допомогти.
— То дай мені щось істотніше за розпливчасті відповіді!
Таффа похмуро дивилася на нього. Якимось дивом лише при зоряному світлі вдалося розгледіти її брунатні очі. По той бік їхнього погляду крилося щось глибоке й загрозливе.
— Скажи мені хоча б от що, — мовив Далінар, хапаючись за можливість поставити конкретне запитання. — Я довіряв великому князю Садеасу, але мій син — Адолін — вважає, що я поводився по-дурному. Мені варто й надалі вірити Садеасові?
— Так, — відповіла незрима сутність. — І це важливо. Не дозволяй собі погрузнути в чварах. Будь сильним. Чини по честі, і честь допоможе тобі.
«Нарешті, — подумав Далінар. — Хоча б щось конкретне».
Він почув голоси. Темний краєвид довкола Далінара затуманився.
— Ні! — він потягнувся до жінки. — Не відсилай мене поки назад. А що мені робити з Елгокаром та війною?
— Я дам тобі, що зможу, — голос ставав нерозбірливим. — Вибач, що не даю більшого.
— Та що це за відповідь?! — проревів Далінар.
Він смикався, силкуючись звільнитися. Його тримали чиїсь руки. Звідки вони взялися? Князь лаявся, відбиваючись від них, і звивався, намагаючись вирватися.
А тоді завмер. Він був у казармі на Розколотих рівнинах, і по даху барабанив тихий дощ. Найгрізніша частина бурі минулася. Кілька солдатів утримували Далінара долі, а стривожений Ренарін уважно спостерігав.
Далінар застиг із відкритим ротом. Він кричав. Бійці виглядали збентеженими. Вони переглядалися між собою, уникаючи його очей. Якщо все відбувалося, як і раніше, отже, він сповна відігрував усе, що бачив у видінні, говорив по-тарабарському й вимахував руками.
— Мій розум прояснився, — сказав Далінар. — Усе добре. Можете відпустити мене.
Ренарін кивнув іншим, і ті нерішуче забрали руки. Княжич, затинаючись, забелькотів якісь пояснення — мовляв, батька просто взяла нетерплячка, аж надто закортіло в бій… Вийшло не надто переконливо.
Далінар відійшов у дальній кінець казарми, опустився на підлогу між двох змотаних матраців і, ритмічно вдихаючи-видихаючи, думав. Він довіряв своїм видінням, але останнім часом його похідно-польове життя стало достатньо складним і без того, щоб довколишні вважали його божевільним.
«Чини по честі, і честь допоможе тобі».
У видінні йому веліли довіряти Садеасу. Та він ніколи не зможе пояснити цього Адолінові, який не лише ненавидів Садеаса, але й уважав видіння виплодом хворого розуму Далінара. Єдине, що йому залишалося, — це діяти, як діяв.
І якимось чином віднайти спосіб, щоби змусити великих князів співпрацювати.
20
Багрянець
За сім років до того
— Я можу врятувати її, — сказав Кел, стягуючи сорочку.
Дівчинці було всього п’ять років. Вона впала з великої висоти.
— Я можу врятувати її, — бурмотів він. Зібрався натовп. Минуло два місяці з дня смерті ясновельможного Вістіова; нового градоправителя їм поки що не прислали. Упродовж цього часу він практично не бачив Ларал.
Келу було всього тринадцять, проте він отримав добру підготовку. Загроза номер один крилась у крововтраті. Дитина мала зламану ногу — відкритий перелом, — і звідти, де кістка прорвала шкіру, бив червоний струмінь. Кел відчув, як тремтять його руки, коли він затиснув пальцями рану. Зламана кістка ослизла від крові — навіть зазубрений кінець. Які ж артерії порвалися?
— Що ти робиш із моєю дочкою? — плечистий Гарл протискувався крізь товщу зівак. — Ти, крєм’ячок! Буревикидень! Не чіпай Міасаль! Не торкайся…
Гарл змовк, коли кілька чоловіків із натовпу відтягнули його назад. Вони розуміли, що цей хлопчина, котрий випадково проходив мимо, є її найкращим шансом на порятунок. Аліма вже послали по Келового батька.
— Я можу врятувати її, — сказав Кел. Обличчя дівчинки було бліде, і вона не рухалася. Ця рана в неї на голові, можливо…
«Немає часу думати про це». Тріснула одна з артерій гомілки. Він зробив зі своєї сорочки джгут, який наклав, щоби зупинити кров, але та продовжувала сочитися. Усе ще затискаючи пальцями місце розриву, він крикнув:
— Вогню! Мені потрібен вогонь! Швидше! І дайте хтось свою сорочку!
Пару чоловіків кинулися на пошуки, а один спішно простягнув одежину, і Кел підняв ушкоджену ногу. Хлопчина знав, у якому місці стиснути, щоби перекрити артерію; джгут зісковзнув, але хват його пальців не ослаб. Затампонувавши рану сорочкою, він стискав артерію, доки не повернувся Валама, несучи запалену свічку.
Вони вже почали прожарювати ножа. От і добре. Кел узяв його та припік рану, сповнивши повітря їдким запахом смаленої плоті. Подув прохолодний вітерець, і сморід розвіявся.
Келові руки перестали тремтіти. Він знав, що треба робити. І сам здивувався тій спритності, з якою бездоганно припік рану — вправляння під батьковим керівництвом дали результат. Артерію все ще треба було перетягти джгутом — припікання настільки великої судини могло виявитись неефективним, — проте одне в поєднанні з іншим мали спрацювати.
Коли він закінчив, кровотеча припинилася. Кел випростався, усміхаючись. І тоді помітив, що рана на голові Міасаль теж не кривавиться. А її грудна клітка нерухомо застигла.
— Ні! — Гарл упав на коліна. — Ні! Зроби що-небудь!
— Я… — почав був Кел. Він зупинив кровотечу. Він…
Він втратив її.
Хлопчина не знав, що сказати, як відповісти. Його захлеснула сильна, просто жахлива нудота. Гарл завив, відштовхнувши його, і Кел повалився на спину. Його знову кинуло в дрож, коли Гарл пригорнув мертве тіло.
Натовп довкола них мовчав.
* * *
За годину Кел сидів на східцях, що вели до операційної, і плакав. Його скорбота протікала у м’якій формі: то судомно смикнеться м’яз, то щоками скотиться кілька непроханих сльозинок.
Він сидів, підібгавши коліна до грудей та обхопивши руками ноги, і намагався збагнути, як утамувати свій біль. Чи існував від нього якийсь бальзам? Або пов’язка на очі, щоби спинити сльози? Він повинен був урятувати її.
Зачулись кроки, і на Кела впала тінь. Лірін опустився навколішки поруч сина.
— Я оглянув твою роботу, синку. Ти все зробив правильно. І я пишаюсь тобою.
— У мене не вийшло, — прошепотів хлопчина.
Його одяг укривали червоні плями. До того, як Кел відмив руки від крові, вони були яскравого відтінку, але просочивши тканину, плями потьмяніли, поруділи.
— Я знав людей, які вправлялися безлік годин, і все одно впадали в ступор, коли стикалися з пораненням. Їм іще гірше: необхідність діяти застає їх зненацька. А ти не розгубився, одразу кинувся до неї, надав допомогу. І все зробив правильно.
— Я не хочу бути лікарем, — сказав Кел. — Я не дам собі ради.
Лірін зітхнув, обійшов східці та сів поруч із сином.
— Келе, таке трапляється. Дівчинку, звісно, шкода, але ти не міг зробити більшого. Її маленьке тільце занадто швидко стекло кров’ю.
Кел мовчав.
— Сину, тобі доведеться навчитися, коли слід переживати, а коли — відпускати, — тихо промовив Лірін. — Скоро ти сам зрозумієш. І в мене були такі ж проблеми, коли я був молодший. Ти наростиш мозолі.
«Невже це добре? — подумав Кел, і його щокою збігла ще одна сльозинка. — Бути змушеним навчитися, коли слід переживати… а коли відпускати…»
Удалині все ще побивався Гарл.
21
Чому люди брешуть
Варто лише глянути на наслідки його короткого візиту до Сел, щоби переконатись у слушності моїх слів.
Каладіну не хотілося розплющувати очей. Бо якщо він їх розплющить, то прокинеться. А якщо прокинеться, то весь цей біль (пекучий — у боці, ниючий — у ногах і тупий, пульсуючий — у руках та плечах) перестане бути просто кошмаром. І стане реальністю. Його реальністю.
Він притлумив стогін і повернувся на бік. Боліло все. Кожен м’яз, кожен квадратний дюйм шкіри. У голові гуло. Здавалось, нили навіть кості. Хотілося лежати непорушно, нехай і пройнятому болем, аж доки Ґаз не буде змушений прийти й витягти його з казарми за ноги. Це було би легко. Хіба не заслужив він один-єдиний раз учинити так, як легше?
Але не міг. Припинити рухатися, здатись означало б те саме, що померти, а цього він ніяк не міг допустити. Він уже ухвалив це для себе. Він допоможе мостонавідникам.
«Будь ти проклятий, Гаве, — подумав Каладін. — Ти й зараз одним копняком можеш підняти мене з постелі». Він відкинув ковдру і змусив себе підвестися. Двері в казарму були прочинені для вентиляції.
Навстоячки він почувався гірше, але мостонавідницьке життя не збиралося чекати на його одужання. Або ти тримаєшся, або здохнеш. Щоби не впасти, Каладін сперся рукою на неприродно гладку, душезакляту кам’яну стіну казарми, відтак зробив глибокий вдих і перетнув приміщення. Як не дивно, але чимало його людей уже не спали. Вони сиділи на своїх убогих ложах і мовчки спостерігали за командиром.
«Вони чекали, — збагнув Каладін. — Хотіли побачити, чи я підведуся».
Троє поранених лежали там, де він їх і залишив, — біля входу в казарму. Затамувавши подих, перевірив Лейтена. На його подив, той був усе ще живий. Дихання поверхневе, пульс ще слабкий, рани жахливі — але він не помер.
Однак без антисептика він довго так не протягне. Поки що в жодній із ран гнилокузьок було не видно, але в такому брудному приміщенні це лише справа часу. Він конче мав роздобути хоч трохи аптекарського ліку. Але як?
Каладін оглянув інших двох. Гоббер широко всміхався. Він був круглолиций і худий, із щербинкою між зубами та коротким чорним волоссям.
— Дякую, — сказав він. — Спасибі, що врятував мене.
Той буркнув щось у відповідь, обдивляючись поранену ногу.
— З тобою все буде гаразд, але ти не зможеш ходити впродовж кількох тижнів. Я носитиму тобі їжу з їдальні.
— Дякую, — прошепотів Гоббер, ловлячи Каладінову руку та стискаючи її. Власне, здавалося, що в нього очі на мокрому місці.
Ця усмішка розігнала пригніченість, і біль та знемога відступили. Батько розповідав Каладіну про такі усмішки. Не вони підштовхнули Ліріна стати лікарем, але саме вони надихали його залишатись у професії.
— Відпочивай, — сказав командир, — і пильнуй, щоби рана була чистою. Нíчого приманювати гнилокузьок. Одразу скажи мені, якщо вгледиш хоча б одну. Вони манісінькі, червоні — схожі на крихітних комах.
Гоббер енергійно закивав, і Каладін перевів увагу на Даббіда. Молодий мостонавідник виглядав достоту як напередодні — дивився перед собою невидющими очима.
— Так він сидів і коли я заснув, сер, — промовив Гоббер. — Схоже, за цілу ніч він не поворухнувся. У мене аж мурашки по шкірі, чесне слово.
Каладін клацнув пальцями перед Даббідовими очима. Той смикнувся від різкого звуку, зосередив погляд на пальцях і слідкував за ними очима, поки командир водив рукою.
— Гадаю, йому добряче дісталося по голові, — припустив Гоббер.
— Ні, — відповів Каладін. — Це бойовий шок. Він минеться. «Сподіваюся», — додав він подумки.
— Як скажете, сер, — мовив Гоббер, чухаючи над вухом.
Каладін підвівся та повністю відчинив двері, впускаючи всередину світло. Сонце заледве піднялося над горизонтом, але день обіцяв бути погожим. З боку військового табору вже долинали звуки: гупав по металу молот — це коваль зранку став до роботи, — а в стайні трубили чали. Повітря було прохолодним, усе ще передсвітанково студеним. Пахло свіжістю й чистотою. Весняна погода.
«Якщо встав, — сказав собі Каладін, — то будь уже послідовним». Він примусив себе вийти надвір і зробити розминку, хоча тіло протестувало проти кожного руху. Тоді оглянув власну рану. Не надто серйозна, але інфекція запросто могла цьому зарадити.
«Щоб того аптекаря буревій ухопив!» — подумав він, зачерпуючи ківш води з мостонавідницької бочки, щоб промити рану.
Й одразу ж пошкодував, що даремно розгнівався на старенького фармацевта. А що той мав робити? Віддати йому антисептик за спасибі? Ясновельможного Садеаса — от кого слід було проклинати! Це через нього Каладін отримав поранення, і саме він заборонив лікарській залі відпускати свої запаси мостонавідникам, рабам і прислузі нижчих нанів.
Доки він закінчив розминку, декілька його людей повставали й вийшли з казарми, щоби напитися. Тепер вони стояли довкола бочки й дивилися на командира.
У нього не залишалося вибору. Зціпивши зуби, він перетнув територію складу й розшукав брус, якого тягав напередодні. Теслярі ще не прилаштували цієї деталі до мосту, тож Каладін підняв її та попрямував назад до казарми. А тоді взявся вправлятись у той же спосіб, що й за день до того.
Він не міг рухатися так само швидко. Власне, здебільшого просто ходив. Але в процесі тренування біль стихав. Потроху відпускало голову. Ноги та плечі все ще боліли, і давалося взнаки глибинне, накопичене виснаження. Та все ж він не осоромився падінням.
Виконуючи вправи, Каладін проходив повз інші мостонавідницькі казарми. Людей, котрі стояли біля входу, заледве можна було відрізнити від обслуги Четвертого мосту. Такі ж темні, заплямовані потом жилети, накинуті на голе тіло чи поверх мішкуватих сорочок. Там-сям траплялися іноземці, здебільшого тайлени або ведени. Але всі вони були на одне лице — кощаві, зарослі й із зацькованими очима. Мешканці деяких казарм позирали на Каладіна з неприхованою ворожістю. Може, боялися, що його ініціатива підштовхне їхніх власних командирів тренувати своїх людей?
Він сподівався, що дехто з його команди приєднається до розминки. Врешті-решт, вони ж корилися йому під час вилазки — і навіть допомагали з пораненими. Проте його надія була марною. Одні спостерігали за ним, інші не звертали уваги, та долучатися ніхто не поспішав.
Зрештою Сил спурхнула донизу й присіла на край бруса, схожа тепер на королеву в паланкіні.
— Твої люди говорять про тебе, — сказала спрен, коли він якраз проминав казарму Четвертого мосту.
— Воно й не дивно, — ледь вимовив захеканий Каладін.
— Дехто думає, що ти збожеволів, — продовжувала вона. — Мов той поранений, що весь час сидить, витріщаючись у підлогу. Кажуть, що від бойового стресу ти звихнувся розумом.
— Може, вони й мають рацію. Я якось не думав про це.
— А що таке божевілля? — запитала вона, підібгавши одну ногу до грудей. Тріпотливий край її невагомої сукні звивався довкола литок, розчиняючись в імлі.
— Це коли люди не так думають, — відповів Каладін, радіючи, що розмова відволікає його.
— Люди, здається, завжди думають не так.
— Божевілля — це коли все гірше за норму, — всміхнувшись, мовив Каладін. — Насправді все залежить від твого оточення. Наскільки сильно ти відрізняєшся від нього. Того, хто надто виділяється, вважають божевільним — якось так.
— То всі ви просто… вирішуєте це голосуванням? — запитала вона, скривившись.
— Ну, не в буквальному сенсі. Але в принципі правильно.
Якийсь час вона задумливо сиділа мовчки, а потому нарешті сказала:
— Каладіне, а чому люди брешуть? Я розумію, що таке брехня, але не збагну, чому люди вдаються до неї.
— З багатьох причин, — відказав той, незайнятою рукою стираючи піт із чола, а тоді поправляючи нею бруса.
— Це вияв божевілля?
— Не знаю, чи так можна сказати. Адже брешуть усі.
— То, може, усі ви трохи божевільні?
Він фиркнув від сміху.
— А що? Цілком можливо…
— Проте якщо всі брешуть, — промовила вона, спираючись підборіддям на коліно, — тоді той, хто говорить правду, і є божевільним, еге ж? Хіба не це ти щойно сказав?
— Ну, виходить, що так. Та я не думаю, що на світі можна знайти людину, яка б жодного разу не збрехала.
— Далінар.
— Хто?
— Дядько короля, — пояснила Сил. — Усі кажуть, що він ніколи не бреше. Навіть твої мостонавідники інколи про це говорять.
І справді. Чорношип. Каладін чув про нього навіть іще хлопчиськом.
— Він світлоокий. А значить, брехун.
— Але…
— Усі вони однакові, Сил. І що благороднішими здаються, то розбещеніші всередині. Це все облуда.
Він замовк, дивуючись силі свого озлоблення. «Буря на твою голову, Амараме. Це ти мене таким зробив». Він надто часто обпікався, щоби довіряти вогню.
— Я не думаю, що люди завжди були такими, — неуважливо проказала спрен, дивлячись відсутнім поглядом.
Каладін гадав, що Сил продовжить свою думку, але та мовчала. Він знову пройшов повз казарму Четвертого мосту: багато з його людей насолоджувалися спокоєм, спершись спинами об стіну й чекаючи, коли їх накриє пообідній затінок. Вони рідко коли ждали всередині. Напевно, просидіти цілий день у чотирьох стінах було аж надто похмурою перспективою — навіть для мостонавідників.
— Сил? — нарешті не витримав він. — Ти збиралася щось сказати?
— Здається, я чула, як люди говорили про часи, коли брехні не було.
— Ходять такі історії, — погодився Каладін, — про давноминулі Епохи Вісників, коли люди керувалися честю. Однак тих, хто розповідає байки про нібито кращі часи, ніколи не бракує. Просто придивися: от у загоні солдатів з’являється новачок, і перше, що він зробить, — це розповідатиме, як добре йому жилося в старому загоні. Ми пам’ятаємо щасливі та нещасливі часи, забуваючи, що більшість із них неможливо віднести до перших чи других. Вони просто настають і минають.
Він побіг підтюпцем. Над головою почало припікати сонце, але йому хотілося руху.
— І ці твої казочки, — повів він далі у перервах між хеканням, — лише доводять мою правоту. Що сталося з Вісниками? Вони покинули нас. Що сталося з Променистими лицарями? Вони зазнали поразки й утратили блиск. Що сталося з королівствами Епохи? Вони рухнули, коли церква спробувала захопити владу. Сил, не можна вірити нікому з тих, хто має вплив.
— І як же тоді бути? Залишитися без провідників?
— Ні. Передати владу світлооким, і нехай вона розбещує їх. А потому триматись від них якнайдалі.
От тільки його слова розходилися з ділом. Яких успіхів досяг особисто він, якщо говорити про уникання світлооких? Здається, він завжди крутився поміж них, потопаючи в смердючому болоті змов, інтриг і жадібності.
Сил замовкла, і після останнього кола пробіжки Каладін вирішив, що з тренуванням час закруглятися. Не можна було дозволити собі знову виснажитися. Він повернув брус на місце. Теслярі почухали потилиці, але сваритися не стали. Тоді він повернувся до мостонавідників, помітивши, що невеличка групка його людей — включно зі Скелею та Тефтом — про щось гомонять, поглядаючи на нього.
— А знаєш, — звернувся Каладін до Сил, — розмови з тобою, напевно, не допомагають мені позбутися репутації божевільного.
— Я зроблю все можливе, щоб не бути більше такою цікавою, — сказала спрен, підлітаючи ближче. Вона вперла руки в боки, а тоді плюхнулася йому на плече та всміхнулася, вочевидь задоволена своєю відповіддю.
Перш ніж Каладін устиг дістатися до казарми, він помітив Ґаза, який пробирався через складський двір у його напрямку.
— Гей, ти! — гукнув Ґаз, тицяючи в нього пальцем. — Затримайся на хвильку.
Каладін зупинився й чекав, схрестивши руки на грудях.
— Маю для тебе новини, — сказав сержант, примруживши своє зряче око. — Ясновельможний Ламаріл довідався, як ти вчинив із пораненими.
— Звідки?
— Буря на твою голову, молокососе! — гарикнув Ґаз. — А ти гадав, що позашиваєш людям роти? Чи, може, збирався сховати трьох чоловіків прямо посеред усього чесного народу?
Каладін глибоко вдихнув, але не став лізти на рожен. Ґаз мав рацію.
— Ну, гаразд. А кому яке діло? Ми не затримали армії.
— Угу, — відповів Ґаз, — от тільки Ламарілу не надто всміхається перспектива видавати харчі та платню мостонавідникам, які не можуть працювати. Він доповів про цей випадок великому князю Садеасу, наміряючись виставити тебе на суд Прародителя бур.
Каладіна мороз продер по шкірі. Виставити на такий суд означало підвісити надворі на час великобурі, а там уже слід покластися на милість Прародителя бур. По суті, це був смертний вирок.
— Ну і?
— Ясновельможний Садеас не дозволив йому такого зробити.
Що? Невже він помилився в Садеасі? Не може бути. Це просто частина облуди.
— Ясновельможний Садеас, — похмуро промовив Ґаз, — звелів Ламарілу, щоби той дозволив тобі залишити поранених, але не годував їх і не платив навіть сфери, поки вони нездатні працювати. Сказав, що це наочно продемонструє, чому він змушений залишати мостонавідників, які зазнали ран.
— От крєм’ячок! — пробурмотів Каладін.
Ґаз зблід.
— Ану цить. Ти не про казна-кого говориш, жовторотику, а про самого великого князя.
Він зиркнув довкіл, придивляючись, чи хтось, бува, не почув їх.
— Садеас хоче, щоби приклад моїх людей став наукою іншим. Хоче, щоби решта мостонавідників бачили, як поранені мучаться й помирають голодною смертю. Прагне, щоб здавалося, ніби він милостиво залишає поранених на полі бою.
— Що ж, може, і його правда.
— Чинити так — безсердечно, — сказав Каладін. — Він забирає з собою поранених солдатів. А мостонавідників залишає тому, що дешевше роздобути нових рабів, ніж піклуватися про тих, котрі тимчасово вибули зі строю.
Ґаз замовк.
— Дякую, що переказав мені цю новину.
— Новину? — гарикнув Ґаз. — Мене послали, щоби передати тобі накази, ваше благороддя. Не намагайся вициганити в їдальні додаткові порції їжі для своїх поранених — тобі їх не дадуть.
І з цим сержант подався геть, щось бурмочучи собі під ніс.
Каладін попрямував назад до казарми. Прародителю бур! І де ж узяти достатньо їжі, щоби прохарчувати трійко людей? Він міг ділитися з ними власною пайкою, однак хоча мостонавідники й не ходили голодними, від пуза їх теж не годували. Зі свого раціону він міг утримувати хіба одну людину, крім себе самого, — та й то заледве. Ділити його на чотирьох означатиме, що пораненим не вистачить сил на одужання, а Каладіну — на мостонавідні вилазки. І йому все ще потрібен був антисептик! На війні гнилокузьки й хвороби вбили значно більше солдатів, аніж ворог.
Каладін підійшов до своїх людей, котрі байдикували біля казарми. Більшість із головою занурилась у звичні для мостонавідників заняття: розтягнувшись на землі, вони пригнічено витріщались у небо, сиділи та не менш пригнічено витріщались у землю, стояли та пригнічено витріщались у далину. Цього дня їхня команда була вільною від мостового чергування, а наряди на роботу мали роздати після третього дзвону пополудні.
— Ґаз каже, що нашим пораненим не видаватимуть ні їжі, ні платні, аж доки вони не одужають, — повідомив він тих, хто був присутній.
Дехто з них — Сиґзіл, Пійт і Кулф — закивали, ніби саме на це й очікували.
— Великий князь Садеас бажає, щоби наш приклад став наукою для інших, — продовжив Каладін. — Хоче довести, що мостонавідників не варто лікувати, і з цією метою залишить Гоббера, Лейтена та Даббіда помирати повільною, болісною смертю, — він глибоко вдихнув. — Я пропоную мобілізувати наші ресурси, щоби придбати ліки та їжу для поранених. Ми можемо зберегти цій трійці життя, якщо декілька з вас ділитимуться з ними своєю їжею. Нам знадобиться дюжини зо дві світломарок або близько того, щоб купити необхідні медикаменти й продукти. Хто може чимось поділитися?
Підлеглі витріщилися на нього, а тоді Моаш розреготався. Інші долучилися до сміху. Потому зневажливо змахнули руками й розійшлися, залишивши Каладіна стояти з прохально простягнутою долонею.
— Наступного разу на їхньому місці можете опинитися ви! — гукнув він. — І що ж ви робитимете, коли медична допомога знадобиться вам?
— Я помру, — відказав Моаш, навіть не завдаючи собі клопоту обернутися. — Там, на полі битви, швидко, а не за тиждень і тут.
Каладін опустив долоню. Зітхнувши, він повернувся й ледь не зіштовхнуся зі Скелею. Високий, наче вежа, здоровило-рогоїд стояв, схрестивши руки, нагадуючи смуглошкіру статую. Командир з надією звів на нього погляд.
— Сфер нема, — буркнув Скеля. — Уже всі розтратив.
Каладін зітхнув.
— Це все одно нічого би не змінило. Лише ми вдвох не назбирали б на ліки. Самотужки такого не зробити.
— Я дам їжу, — пробурмотів рогоїд.
Здивований Каладін кинув на нього швидкий погляд.
— Але тільки тóму, котрий зі стрілою в нозі, — додав Скеля, так само тримаючи руки на грудях.
— Гобберу?
— Байдуже, як його там, — промовив здоровань. — Здається, він може одужати. А інший, він помре. Це точно. І мені не жаль того, котрий сидить і нічого не робить. Але для першого можеш узяти в мене їжі. Небагато.
Каладін усміхнувся, здійнявши руку й поплескавши велетня трохи вище ліктя — до плеча не дістав.
— Дякую.
Скеля знизав плечима:
— Ти зайняв моє місце. Якби не це, я був би мертвий.
Така логіка викликала в Каладіна усмішку.
— Але ж я живий, друже. І ти був би в порядку.
Скеля похитав головою:
— Я б загинув. З тобою щось не те. Усі це бачать, хоча й не хочуть про таке балакати. Я дивився на міст, де ти стояв. Стріли вціляли кругом довкола — біля голови, коло рук. Але не в тебе.
— Пощастило.
— З доброго дива нікому не щастить, — Скеля зиркнув на Каладінове плече. — А крім того, тебе завжди супроводжує мафаг’лікі.
Здоровань-рогоїд поштиво вклонився Сил, а тоді зробив дивний жест рукою, торкнувшись спершу своїх плечей, а потім лоба.
Каладін здригнувся.
— То ти бачиш її?
Він кинув швидкий погляд на Сил. Вона була спреном вітру й могла показуватися тим, кому хотіла, — а це зазвичай означало: лише Каладіну.
Але та здавалася приголомшеною. Ні, вона не являлася Скелі навмисно.
— Я алаіі’їку, — пояснив рогоїд, стенувши плечима.
— Що означає…
Скеля насупився:
— От низовинці, висотна хвороба вам у бік. Невже ви нічого до пуття не тямите? Так чи інак, а ти — особлива людина. Четвертий міст учора втратив вісьмох, рахуючи з трьома пораненими.
— Знаю, — відказав Каладін. — Я порушив свою першу обіцянку. Бо казав, що не втрачу більше жодного.
Скеля фиркнув:
— Ми мостонавідники, а тому гинемо. Так уже це влаштовано. Із тим же успіхом ти міг пообіцяти, що змусиш місяці ганятися один за одним! — велетень обернувся й тицьнув пальцем у бік однієї з казарм. — Із тих мостів, що потрапили під обстріл, більшість втратила багато народу. П’ять із них впали. Кожен позбувся понад двадцятьох людей, і знадобилися солдати, щоб доправити їх назад. Міст номер два недорахувався одинадцятьох, а паршенді навіть не цілили в нього навмисно, — він обернувся до Каладіна. — Четвертий міст утратив вісьмох чоловіків. Вісьмох — і це в одній з найгірших вилазок сезону. І, можливо, ти ще врятуєш двох поранених. У нашій команді зі строю вибуло найменше людей серед усіх мостів, які потрапили під планомірний обстріл. У Четвертого мосту втрати ніколи не бували найменшими. Усі це знають.
— Пощастило…
Скеля тицьнув у нього товстим пальцем, обірвавши на півслові.
— Висотнохворий низовинець.
Це й справді було везіння. А втім, чому б і не сприймати це як маленьке благословення? Каладін не бачив сенсу сперечатися, коли хоч хтось нарешті вирішив, що варто дослухатися до нього.
Проте однієї людини було замало. Навіть якщо він і Скеля сидітимуть на половинному пайку, хтось із поранених усе одно голодуватиме. Йому потрібні були сфери. Просто конче необхідні. Але він був рабом, і закон забороняв йому заробляти гроші більшістю способів. Якби лише в нього було щось, що годилося би на продаж. Але Каладін нічого не мав. У нього…
І тут йому спала на думку ідея.
— Ходімо, — сказав він, крокуючи пріч від казарми. Скеля з цікавості пішов услід. Каладін прочісував поглядом складський двір, доки не запримітив Ґаза, котрий розмовляв з одним із командирів навпроти казарми третього мосту. Як траплялося все частіше, сержант зблід, запримітивши Каладіна, і, схоже, намилився чкурнути геть.
— Ґазе, зажди! — гукнув Каладін, простягаючи руку. — Маю для тебе пропозицію.
Сержант мостонавідників завмер. Командир обслуги Третього мосту, котрий стояв поруч Ґаза, кинув на Каладіна похмурий погляд. І раптом те, як ставилися до нього останнім часом члени інших команд, склалося в єдиний пазл. Вони були збентежені, коли його люди вийшли з битви з порівняно невеликими втратами. Четвертий міст мав неодмінно бути нещасливим. Кожному потрібен той, на кого можна поглядати звисока, і члени інших команд могли втішати себе тією дещицею, що вони — не з його обслуги. А Каладін усе це зіпсував.
Чорнобородий командир відійшов, залишивши Ґаза наодинці з Каладіном і Скелею.
— Що ти пропонуєш цього разу? — запитав сержант. — Іще кілька тьмяних сфер?
— Ні, — відповів Каладін, метикуючи на ходу. Задумане ним потребувало максимальної делікатності. — Їх у мене більше немає. Але так далі тривати не може: ти уникаєш мене, а решта команд ненавидять.
— Не бачу, як ми можемо цьому зарадити.
— Я скажу тобі, як, — мовив мостонавідник, роблячи вигляд, ніби в нього раптом з’явилась ідея. — Хтось отримав сьогодні наряд на збір каміння?
— Угу, — відповів Ґаз, жестом вказуючи собі через плече. — Третій міст. Ось Буссік якраз пробував переконати мене, що в його команди для цього не вистачить сил. Побий мене грім, та я вірю йому. Учора він втратив дві третини особового складу, а якщо вцілілі не зберуть достатньо каміння, щоб покрити квоту, мене командування поїдом їстиме.
Каладін співчутливо закивав. Збір каміння був одним із найменш бажаних нарядів на роботу: він передбачав вихід за межі табору й навантаження підвід великими валунами. Душезаклиначі годували армію, перетворюючи камені на зерно, і для них було зручніше — з лише їм відомих причин — працювати з окремими, крупними кругляками. Тож їх і збирали. Це була брудна, потогінна, виснажлива, марудна праця. Якраз для мостонавідників.
— То чому б тобі не послати туди іншу команду? — запитав Каладін.
— Авжеж, — відказав Ґаз. — Ти й сам знаєш, чим це закінчиться. Нехай лише хтось помітить, що в мене є улюбленці, і скаргам кінця-краю не буде.
— Ніхто не скаржитиметься, якщо ти відправиш на цю роботу Четвертий міст.
Ґаз зиркнув на нього, примруживши своє єдине око:
— Я не думав, що ти так легко сприймеш упереджене ставлення.
— Якось перебуду, — мовив Каладін, скривившись. — Але тільки цього разу. Послухай, Ґазе, я не хочу провести решту своїх днів, воюючи з тобою.
Сержант вагався:
— Твої люди розсердяться. Мені не треба, щоби вони думали, наче це я підклав їм таку свиню.
— Я скажу, що це була моя ідея.
— Тоді домовились. Зустрінемося після третього дзвону біля західного пропускного пункту. А Третій міст хай вишкрібає казанки.
І він швидко попростував геть, немов побоювався, що Каладін передумає.
Скеля підступив до Каладіна, дивлячись услід Ґазу:
— А знаєш, цей коротун має рацію. Люди зненавидять тебе за це. Вони чекали на легкий деньок.
— Переживуть.
— Але навіщо мінятися на важчу роботу? Виходить, то правда — ти здурів, еге ж?
— Можливо. Але моє божевілля дозволить нам вибратися за межі табору.
— А для чого це треба?
— Для того, — сказав Каладін, озираючись на казарму. — Це питання життя і смерті. Але нам знадобиться ще чиясь допомога.
— Іншої команди?
— Ні, я маю на увазі, що допомога знадобиться нам двом — тобі й мені. Потрібна ще хоча б одна людина.
Він окинув поглядом складський двір і помітив когось, хто сидів у затінку їхньої казарми. Тефт. Цей сивуватий мостонавідник не був із числа тих, котрі щойно сміялися з Каладіна, а напередодні він виявив готовність допомагати, коли кинувся вслід за Скелею і приніс Лейтена.
Каладін глибоко вдихнув і попростував через двір. Скеля не відставав. Сил полишила плече свого друга, спурхнула в повітря і затанцювала, підхоплена раптовим поривом вітру. Коли командир і рогоїд наблизилися, Тефт звів на них очі. Цей уже немолодий чоловік забрав із собою сніданок і їв на самоті.
З-під його миски виглядав шматок перепічки, а на бороді виднілися плями від карі. Він недовірливо зиркнув на Каладіна, тоді витер губи рукавом і сказав:
— Синку, моя пайка мені й самому смакує. Навряд чи вона достатньо ситна навіть для одного. Не кажучи вже про двох.
Каладін присів навпочіпки напроти нього. Скеля сперся на стіну та схрестив руки на грудях, мовчки спостерігаючи.
— Ти потрібен мені, Тефте, — мовив Каладін.
— Я сказав…
— Не твоя їжа. Ти. Твоя вірність. Твоя підтримка.
Літній мостонавідник знову запрацював щелепами. На ньому, як і на Скелі, не стояло рабського тавра. Каладін не знав їхніх історій. Він знав лише те, що ці двоє допомогли йому, коли інші відмовилися. Тож вони ще остаточно не зламалися.
— Тефте… — почав командир.
— Мені вже траплялося виявляти вірність, — відказав той. — Навіть аж надто часто. І завжди виходило те саме.
— Твою довіру зраджували? — тихо запитав Каладін.
Тефт фиркнув:
— Ні, хай йому буря. Це я зраджував сам собі. На мене не варто покладатися, синку. Тут, серед мостонавідників, мені й місце.
— Але вчора я залежав від тебе, і ти приємно мене вразив.
— Щаслива випадковість.
— Дозволь мені думати про це інакше, — заперечив Каладін. — Тефте, ми всі тут зламані, хоч і кожен на свій лад. Бо інакше не опинилися б у мостовій обслузі. Я теж облажався. Через мене загинув мій власний брат.
— То навіщо й далі пнутися?
— Тому що або так, або здатися й померти.
— Може, воно й на краще?
Усе завжди впиралося саме в це запитання. От чому мостонавідникам було байдуже, допомагає він пораненим чи ні.
— Смерть не буває бажаним вибором, — заперечив Каладін, дивлячись Тефту у вічі. — Облиш, це зараз легко верзти дурниці. Але коли станеш на краю та заглянеш у ту чорну, бездонну прірву — ох, як швидко передумаєш. Як-от Гоббер. Як я, — він помовчав, помітивши щось в очах немолодого мостонавідника. — Гадаю, ти й сам її бачив.
— Угу, — тихо проговорив Тефт. — Було діло.
— То як, ти з нами? — запитав Скеля, опускаючись навпочіпки.
«З нами?» — подумав Каладін, ледь помітно всміхаючись.
Тефт кілька разів зміряв поглядом обох співбесідників.
— І моя пайка залишиться при мені?
— Так, — пообіцяв Каладін.
Тефт стенув плечима:
— Що ж, тоді домовились. Навряд чи це буде гірше, ніж сидіти тут і гратися зі смертю, хто перший кліпне.
Каладін простягнув йому руку. Тефт зам’явся, але потиснув її.
Простягнув своє лаписько й рогоїд:
— Я — Скеля.
Той глянув на нього і, випустивши одну долоню, одразу взявся за іншу.
— А мене звати Тефт.
«Прародителю бур, — подумав Каладін, — я ж забув, що більшість із них навіть не завдає собі клопоту запам’ятовувати імена один одного».
— А що це за ім’я таке — Скеля? — запитав Тефт, випускаючи рогоїдову руку.
— Дурне, — відказав той з незворушним виразом обличчя, — але в ньому хоча б є смисл. А твоє ім’я щось означає?
— Гадаю, ні, — промовив Тефт, потираючи заросле підборіддя.
— Скеля — не справжнє моє ім’я, — зізнався рогоїд. — Та його хоча б можуть вимовити низовинці.
— А як же тебе насправді звати? — запитав Тефт.
— У тебе не вийде звертатися так до мене.
Той звів брову.
— Нумугукумакіакі’аіалунамор, — назвався рогоїд.
Тефт помовчав, а тоді всміхнувся.
— Що ж, гадаю, у такому разі «Скеля» цілком підійде.
Той засміявся та сів поруч:
— У нашого командира є план. Сміливий і неперевершений. Він якось пов’язаний із тим, що ми півдня тягатимемо каміння, смажачись на сонці.
Каладін усміхнувся, нахиляючись уперед:
— Нам треба назбирати одного хитрого зілля, що росте невеличкими кущиками за межами табору і схоже на очеретини…
22
Очі, руки чи сфери?
Якщо ти пустив позавіч це нещастя, мушу тебе звідомити, що Аона та Скаї мертві, а те, чим вони володіли, Розщеплене. Очевидно, щоб унеможливити появу конкурента, здатного кинути виклик Райзу.
Через два дні після випадку, що стався у великобурю, Далінар із синами простували через кам’янисту місцевість у напрямку водойми, де король улаштовував бенкет.
Буревартівники великого князя пророкували ще два тижні весни, після яких мало повернутися літо. Залишалося лише сподіватись, що натомість не прийде зима.
— Я розмовляв зі ще трьома лимарями, — тихо сказав Адолін. — Їхні думки розійшлися. Скидається на те, що ще до того, як попругу попсували — якщо її і справді попсували, — вона вже була сильно потертою, і це дуже заплутує справу. Загалом вони дійшли згоди, що поріз мав місце, але не обов’язково навмисний — ножем. Причиною могло стати звичайне зношування.
Далінар кивнув:
— Оце й усі факти, які хоча б натякають, що в тій історії з попругою щось може бути нечисто.
— Тож ми мусимо визнати, що все це просто наслідок королівської параної.
— Я поговорю з Елгокаром, — вирішив Далінар. — Поставлю його до відома, що розслідування вперлося в стіну, і з’ясую, чи не бажає він, щоби ми зайшли з якогось іншого боку.
— Гаразд, — здавалось, Адолін завагався, про щось розмірковуючи. — Батьку, а ти не хочеш поговорити про те, що сталося під час бурі?
— Нічого такого, чого б не траплялося раніше.
— Але…
— Насолоджуйся вечором, Адоліне, — рішуче урвав його Далінар. — Я в нормі. Може, воно й на краще, що люди стали свідками того. Коли ми робили з цього таємницю, вона лише породжувала чутки, до того ж часто гірші за правду.
Зітхнувши, Адолін усе ж кивнув.
Королівські бенкети завжди влаштовувалися на свіжому повітрі, біля підніжжя пагорба, на якому стояв палац Елгокара. Якщо буревартівники попереджали про близькість стихії — або псувалася суто земна погода, — гульбу скасовували. Далінарові подобалося, що все відбувалося надворі. Навіть оздоблені Душезакляті будівлі надто вже нагадували печери.
Пересохлу бенкетну водойму знову наповнили, перетворивши її на неглибоке штучне озеро. З води визирали округлі помости для гостей, немов невеличкі кам’янисті острівці. Такий вигадливий мініатюрний ландшафт був створений королівськими Душезаклиначами, які відвели воду зі струмка неподалік. «Нагадує Села Талес, — подумав Далінар, перетинаючи перший міст. Замолоду він побував на цій західній околиці Рошару. — І Чистозеро».
П’ять острівців з’єднували між собою містки, перила яких, орнаментовані завитками, були настільки тонкої роботи, що після кожного бенкету їх акуратно демонтували, побоюючись пошкодження великобурями. Цього вечора повільна течія водойми несла за собою квіти. Час від часу мимо пропливав крихітний човник — усього в п’ядь завширшки, — навантажений зарядженим самоцвітом.
Далінар, Ренарін та Адолін піднялися на перший поміст для гостей.
— По чаші синього, — попередив синів Далінар, — а потому — лише помаранчеве.
Адолін гучно зітхнув:
— Та чому ми не можемо хоч раз…
— Доки ти належиш до мого Дому, Адоліне, ти дотримуватимешся Кодексу. Моя воля непорушна.
— Гаразд, — відказав той. — Ходім, Ренаріне.
І двійко юнаків відокремилися від батька, щоб залишитися на першому помості, де збиралася світлоока молодь.
Далінар перейшов по містку на інший острівець. Цей, середній, поміст призначався для світлооких невисоких рангів. Зліва та справа від нього розміщувались роздільні гостьові платформи — одесную для чоловіків, ошую — для жінок. Однак на трьох центральних острівцях статі змішалися.
Довкола великого князя дворяни, яких вшанували запрошенням, уповні насолоджувалися королівською гостинністю. Душезаклята їжа неминуче була прісною та несмачною, але на розкішних монарших бенкетах завжди подавали привізні приправи й екзотичні види м’яса. Далінарів ніс уловив запах смаженої на рожні свинини та навіть курчат. Чимало води спливло, відколи він востаннє куштував м’ясо цих дивних шинських летючих істот.
Пройшов темноокий служник у тонкій червоній мантії, несучи тацю з помаранчевими крабовими ніжками. Далінар попростував через острівець, оминаючи компанії гульвіс. Більшість пили фіолетове вино — найбільш п’янке та багате на смак і запах з-поміж усіх різнокольорових напоїв. Практично на жодному не було мундира. Лише дехто вбрався в кургузі, обтислі жакети, проте інші відкинули всі умовності, нарядившись натомість у просторі шовкові сорочки з рюшами на манжетах і такого ж стилю пантофлі. Багата тканина поблискувала в світлі ламп.
Ці модники кидали на Далінара оцінювальні погляди, неначе подумки зважували його. Він пам’ятав часи, коли на таких бенкетах довкола нього аж кишіло друзями, знайомими — що там казати, навіть лизоблюдами. Тепер до нього не підходив ніхто, хоча перед ним усі розступалися. Елгокар міг вважати, що його дядько вже не той, однак сама лишень його репутація вмить утихомирювала більшість маломаєтних світлооких.
Незабаром він дістався містка, що вів на останній із острівців — королівський. Його оточували оснащені самоцвітами ліхтарі, з яких лилося синє Буресвітло, а по центру помосту стояла жаровня. У її утробі жевріли темно-червоні вуглини, випромінюючи тепло. Елгокар головував за столом якраз позад огнища, ділячи трапезу з кількома великими князями. Столи вздовж краю платформи займали менш сановиті запрошені, причому чоловіки й жінки сиділи окремо.
Із самого краю мосту, що вів на острівець, на високому табуреті сидів Дотепник. Він-то якраз і був убраний, як належить світлоокому, — у чорний мундир із цупкої тканини, підперезаний срібним мечем. У відповідь на таку насмішку Далінар лише похитав головою.
Дотепник сипав обрáзами в адресу кожного, чия нога ступала на острівець.
— Ваша Світлосте Маракаль! Ну й жахіття ця ваша зачіска — ви хоробра жінка, якщо зважилися показати її всьому світу. Ясновельможний Маракалю, шкода, що ви заздалегідь не повідомили нас про свій прихід — я би відмовився від вечері: просто ненавиджу, коли мене нудить після ситної трапези. Ясновельможний Каділаре, як же я радий вас бачити! Ваше обличчя нагадує мені про декого, дорогого моєму серцю.
— Справді? — запитав укритий старечими зморшками Каділар, уповільнюючи крок.
— Так, — відповів Дотепник, махаючи йому, щоби той не затримувався, — мого коня. А, ясновельможний Нетебе, ну й запашок від вас сьогодні — ви що, полювали на мокрого білошипника, чи то він просто на вас начхав? Вельмишановна Аламі! Ні-ні, благаю, мовчіть — так мені значно легше плекати ілюзії щодо ваших розумових здібностей. І ясновельможний Далінар, — Дотепник кивнув великому князю, коли той проходив повз нього. — А, ось мій любий ясновельможний Таселін. Усе ще проводите свій експеримент зі встановлення максимального порога людської дурості? Успіхів вам на цій ниві! Раджу метод інтроспекції.
Далінар затримався біля табурета Дотепника, а Таселін перевальцем продріботів мимо, роздратовано фиркнувши.
— Дотепнику, — промовив великий князь, — це вже занадто. Прямо скажемо, через лад.
— І чого ж це в мене аж так занадто, що воно мені на який ляд? — поцікавився Дотепник, і його погляд заблищав. — Очей, рук чи сфер? Я би позичив вам одне очко, але оскільки — як заведено — очко в людини лиш одне, то, віддавши його вам, я захлинусь нечистотами власних дотепів. Я б і руку одну позичив, але боюся, що мої скромні ручки аж надто часто копирсалися в лайні, тож такому, як ви, не підійдуть. А якщо я віддам вам одну зі сфер, то який же зиск матиму з іншої? Бачите, я дуже прив’язаний до обох своїх сфер, — він засумнівався. — Хоча де там, ви ж не бачите. Хочете поглянути? — він підвівся з табурета й потягнувся рукою до ширінки.
— Дотепнику! — сухо присадив його Далінар.
Той засміявся та поплескав князя по руці.
— Ґречно перепрошую. Цей набрід спонукає мене лише на низькопробні жарти. Напевно, уся річ у тому лайні, про яке я щойно говорив. Адже я з усіх сил намагаюся, щоби мій продиктований огидою гумор звучав піднесено, але з такими, як вони, це нелегко.
— Стережися, Дотепнику, — сказав Далінар. — Людці на кшталт цих не терпітимуть тебе вічно. Мені б не хотілося, щоб ти знайшов свою смерть від їхніх ножів, бо ти, як я бачу, достойний чоловік.
— Так, — відказав той, окинувши поглядом платформу. — Вона виявилася смачною, коли потрапила мені на язик. Але боюся, Далінаре, ви не того попереджаєте. Краще кілька разів повторіть свої побоювання дзеркалу, коли повернетеся додому. Бо ходять чутки…
— Чутки?
— Так. Жахливі поголоси. Валом валують.
— Навіть «валують»? Собака гавкає, а вітер носить?
— Слухайте, про вас подейкують…
— Про мене завжди подейкують.
— Е, ні, тут дещо гірше, — промовив Дотепник, дивлячись йому у вічі. — Ви справді говорили про відмову від Пакту помсти?
Далінар глибоко вдихнув:
— На чотири ока — лише з королем.
— Що ж, значить, він розповів про це іншим. Уся ця негідь — боягуз на боягузі, тож не випадає сумніватися, що вони мають себе за неабияких фахівців у відповідній царині, оскільки останнім часом вочевидь не шкодували для вас цього титулу.
— Прародителю бур!
— Ні, я всього лише Дотепник. Але добре розумію, як легко нас переплутати.
— Тому, що кидаєш слова на вітер, а чи тому, що теж можеш наробити глуму? — огризнувся Далінар.
Широке обличчя Дотепника розпливлося в усмішці.
— Он як, Далінаре? Я вражений! Може, варто зробити вас Дотепником, а я натомість міг би стати великим князем, — він змовк. — Хоча ні, мені таке не підходить. Я би сказився вже на другій секунді вислуховування їхньої маячні, а тоді, напевне, усіх повбивав би. Може, призначив би на їхні посади крєм’ячків. Королівство, поза сумнівом, лише виграло би від цього.
Далінар розвернувся, збираючись іти:
— Дякую за попередження.
Великий князь попростував геть, а Дотепник знову вмостився на табурет:
— Нема за що. А, ясновельможний Габатаб! Як глибокодумно й турботливо з вашого боку вдягнути червону сорочку, так сильно обпікшись на сонці! Якщо ви й далі будете аж настільки полегшувати мені роботу, боюся, мій гострий розум стане таким само тупим, як у ясновельможного Тумула! О, ясновельможний Тумул! Я зовсім не очікував побачити вас тут! І в жодному разі не збирався ображати вашу тупість. Поклавши руку на серце — вона просто дивовижна й заслуговує всіляких похвал. Вельмишановний Йонатане та вельмишановна Мейрав, цього разу я утримаюся від образ на вашу адресу, щоби не псувати вам медового місяця, хоча мушу зауважити, що твій капелюх, Йонатане, просто вражає. Гадаю, дуже зручно носити на голові те, з чого під вечір можна спорудити намет. А чи не вельмишановна це Навані ховається там позаду вас? Скільки ви вже пробули на Рівнинах, і як це я не унюхав характерного запаху?
Далінар застиг. Що?
— Очевидно, твій власний сморід, Дотепнику, геть його перебив, — проказав привітний жіночий голос. — Це що ж, ніхто й досі не зробив моєму синові послуги — не вхопив тебе за шию і не скрутив в’язів?
— Ні, навіть не намагався, — весело відказав жартівник. — Адже всім відомо, що Дотепнику рота не зашиєш, язика не зав’яжеш і навіть дулі не скрутиш.
Приголомшений Далінар обернувся. Навані, матір короля, була величною жінкою з хитромудро заплетеним чорним волоссям. І її не мало бути серед присутніх.
— Ну годі вже, Дотепнику, — мовила вона. — Я гадала, що такий гумор нижче твоєї гідності.
— Як і ви, у суто технічному розумінні, — всміхаючись, відрізав закид зубоскал із верхівки свого довгоногого табурета.
Та закотила очі.
— На жаль, Ваша Світлосте, — зітхнувши, пояснив Дотепник, — я взяв собі за звичку формулювати власні óбрази таким чином, щоби ця шушваль їх розуміла. Але якщо це зробить вам приємність, я спробую підкоригувати свою манеру висловлюватись у бік більшої пишномовності, — він запнувся. — До речі, не підкажете рими до слова «обгидити»?
Навані просто відвернулася й перевела погляд своїх світло-фіолетових очей на Далінара. На ній була елегантна сукня, мерехтливу червону строгість якої не порушувала вишивка. Самоцвіти в її волоссі — його чорноту прокреслювали кілька сивих пасом — теж були червоними. Мати короля зажила слави однієї з найпривабливіших жінок Алеткару, хоча Далінар завжди вважав таку характеристику неадекватною, оскільки, поза всяким сумнівом, у цілому Рошарі не було красуні, яка могла би дорівнятися до неї.
«Недоумку, — подумав великий князь, насилу відриваючи від неї погляд. — Це вдова твого брата». Тепер, після смерті Ґавілара, він мав ставитися до неї як до сестри. А крім того, як бути з його власною дружиною? Так, вона вже десять років як мертва й стерта з пам’яті через його власну дурість. Та хоч він і не міг її пригадати, йому належало її шанувати.
Чому Навані повернулася? Доки інші жінки вигукували їй привітання, Далінар спішно пробрався до королівського столу. Щойно він зайняв своє місце, як до нього вмить підлетів слуга, несучи наповнену тарілку, — вони пам’ятали, що саме він любить.
На ній лежало паруюче, наперчене курча, порізане медальйонами й викладене поверх смажених кружалець тенему — м’якого, світло-оранжевого овочу. Далінар ухопив шматок перепічки та витягнув з піхов за халявою правого чобота обіднього ножа. Доки він їстиме, норми етикету не дозволять Навані підійти до нього.
Їжа була смачною. Власне, вона завжди бувала такою на цих Елгокарових бенкетах — у цьому син пішов у батька. Король кивнув Далінару зі свого краю столу, а тоді продовжив розмову з Садеасом. Великий князь Ройон сидів за кілька місць від нього. Через пару днів Далінар планував зустріч із ним — першим із великих князів, з яким вирішив перебалакати, щоби спробувати переконати в необхідності спільної вилазки на плато.
Жоден інший великий князь не сів біля Далінара. Лише вони — і ті, кому розсилалися спеціальні запрошення — мали право займати місця за королівським столом. Один із тих, кому пощастило отримати таке послання, сидів ліворуч від Елгокара, вочевидь вирішуючи, варто йому долучатися до розмови чи ні.
У струмку за спиною Далінара дзюрчала вода, а перед ним тривали веселощі. Надійшов час розслабитися, проте алеті були стриманим народом, принаймні порівняно зі значно темпераментнішими етносами на кшталт реші чи рогоїдів. Та все ж, коли порівнювати з тим, що він пам’ятав із днів дитинства, Далінарові одноплемінники стали більш схильними до розкошів і потурання своїм забаганкам. Вино лилося рікою, шкварчала запашна печеня. На першому острівці кілька молодиків зайшли в коло для спарингу, збираючись влаштувати товариську дуель. На бенкетах молодь нерідко знаходила привід скинути сюртуки й продемонструвати своє вміння орудувати мечем.
Жінки виявляли більшу скромність у демонстрації талантів, але теж не цуралися її. На помості, де сидів Далінар, кілька дам встановили мольберти й узялися робити ескізи, малювати чи вправлятися в каліграфії. Як і зазвичай, ліву руку кожної з них приховував рукав, а правиця творила вишукане мистецтво. Вони сиділи на високих табуретах, таких, як допіру Дотепник, — він, напевно, поцупив один із них для свого невеличкого спектаклю одного актора. Дехто з жінок зумів привабити спренів творення — крихітних постатей, що вертілися з верхнього краю їхніх мольбертів або столів.
Навані зібрала довкола себе групу впливових світлооких жінок. Перед Далінаром пройшов слуга, котрий ніс жінкам їжу. Йому здалося, що то теж була екзотична курятина, але перемішана з тушкованими фруктами меті й полита червонувато-коричневим соусом. Ще хлопчиком Далінар із цікавості крадькома куштував жіночу їжу. Вона здалася йому нудно-солодкою.
Навані поклала щось перед собою, якийсь шліфований латунний пристрій завбільшки з кулак із великим зарядженим рубіном у центрі. Червоне Буресвітло залило увесь стіл, кидаючи тіні на білосніжну скатертину. Навані взяла цю штукенцію та покрутила її в руках, показуючи своїм співтрапезницям схожі на ніжки виступи. У такому положенні вона чимось скидалася на ракоподібне.
«Ніколи ще не бачив такого фабріала». Далінар звів очі на її обличчя, милуючись контуром щік. Навані зажила слави неперевершеної Душезаклиначки. Можливо, цей пристрій був…
Навані кинула на нього погляд, і Далінар застиг. Вона послала йому скороминущу усмішку, завуальовану й усерозуміючу, а тоді відвернулася, перш ніж він зміг якось відреагувати. «Яка жінка, буря на мою голову!» — подумав великий князь, підкреслено зосереджуючи увагу на їжі.
Він був голодний і так захопився трапезою, що не одразу помітив, як до нього наближався Адолін. Білявий юнак привітав Елгокара, а тоді поспішливо зайняв одне з вільних місць коло Далінара.
— Батьку, — промовив Адолін приглушеним голосом, — ти чув, що вони говорять?
— Про що?
— Про тебе! Я вже бився на трьох дуелях проти тих, хто називав тебе — і весь наш рід — боягузами. Вони кажуть, ніби ти вмовляв короля відмовитися від Пакту помсти!
Далінар ухопився за стіл і ледь не зіп’явся на ноги, але таки стримав себе.
— Нехай балакають, якщо хочуть, — мовив він, наколюючи ножем шматок перченої курятини й підносячи його до рота.
— Ти й справді до цього причетний? — запитав Адолін. — Це про таке ти розмовляв із королем під час вашої зустрічі два дні тому?
— Так, — зізнався Далінар.
Із грудей Адоліна вирвався стогін:
— Я вже й почав хвилюватися. Коли я…
— Адоліне, — урвав його батько, — ти довіряєш мені?
Старший син глянув на нього — у його чесних, широко розплющених юнацьких очах прозирав біль.
— Принаймні хочу. Буря на мою голову, батьку. Я справді хочу цього.
— Те, що я роблю, — важливо. І це має бути зроблено.
Адолін нахилився до нього й тихо спитав:
— А раптом це й справді галюцинації? А якщо ти просто… старієш?
Це був перший випадок, коли хтось заговорив із ним про це так відверто.
— Я був би нещирий, якби став приховувати, що думав про це. Але себе не обдуриш. Я вірю, що вони справжні. Я відчуваю, що вони правдиві.
— Але…
— Тут не місце для такої дискусії, сину, — сказав Далінар. — Поговоримо про це пізніше, і я вислухаю — й обміркую — твої заперечення. Обіцяю тобі.
Адолін підібгав губи:
— Добре, домовились.
— Ти правильно робиш, що хвилюєшся за нашу репутацію, — мовив Далінар, кладучи лікоть на стіл. — Я гадав, що в Елгокара вистачить тактовності тримати нашу розмову в таємниці, але мені слід було прямо його попросити про це. До речі, ти правильно спрогнозував його реакцію. Під час нашої розмови я зрозумів, що він ніколи не погодиться на відступ, тож я змінив тактику.
— І яким же чином?
— Ми повинні виграти цю війну, — твердо мовив Далінар. — Більше жодних сутичок за яхонтосерця. Кінець терплячій, нескінченній облозі. Ми повинні знайти спосіб виманити якомога більше паршенді на Рівнини і влаштувати там засідку. Якщо нам вдасться знищити критичну кількість ворожих воїнів, ми підірвемо їхню здатність вести війну. Коли ж це не спрацює, ми придумаємо, як завдати удару в саме серце паршендійської диспозиції, щоб убити чи захопити в полон їхніх ватажків. Навіть прірводемон припиняє битву, якщо відрубати йому голову. Пакт помсти буде виконаний, і ми зможемо повернутися додому.
Адолін довгенько мовчав, обдумуючи почуте, а тоді різко кивнув:
— Гаразд.
— Жодних заперечень? — запитав Далінар. Зазвичай у старшого сина їх було хоч греблю гати.
— Ти щойно попросив довіряти тобі, — відказав Адолін. — А крім того, дати жару паршенді? Така тактика мені до душі. Нам, щоправда, знадобиться грамотний план, який спростує ті заперечення, що їх ти сам висунув шість років тому.
Далінар кивнув, постукуючи пальцем по столу.
— Тоді навіть я сприймав нас як окремі князівства. Якби ми атакували центр їхніх позицій поодинці, кожен сам по собі, нас би оточили й знищили. Але якби всі десять армій виступили разом? Із Душезаклиначами, щоби створювати продовольство, із солдатами, навантаженими переносними сховищами на час великобур? Понад сто п’ятдесят тисяч війська? Тоді паршенді нехай лише спробують нас оточити. За допомогою Душезаклиначів ми навіть могли би створювати деревину для мостів, якби виникла така потреба.
— Для цього необхідний неабиякий кредит довір’я, — із сумнівом сказав Адолін. Він кинув погляд уздовж їхнього столу для почесних гостей — туди, де сидів Садеас, — і вираз його обличчя спохмурнів. — Ми застрягнемо там на багато днів — варячись у власному соку, відрізані від решти світу. І якщо серед походу великі князі погрузнуть у чварах, наслідки можуть виявитись катастрофічними.
— Спочатку ми змусимо їх співпрацювати між собою, — пояснив Далінар. — Ми впритул підійшли до цього — ближче, ніж будь-коли. За шість років жоден із великих князів не дозволив своїм солдатам вступати в сутички з чужими.
Тільки не вдома, в Алеткарі. Там вони все ще вели безглузді баталії за право землеволодіння або через старі образи. Це було сміховинно, але не давати алеті воювати — це все одно, що не давати вітру дути.
Адолін кивнув:
— Це хороший план, батьку. Набагато кращий, ніж розмови про відступ. Але вони будуть не в захваті від того, що сутичкам на плато прийде кінець. Їм подобається пов’язаний із ними азарт.
— Я знаю. Але якщо мені вдасться переконати одного-двох із них виділити людей і ресурси для спільних вилазок на плато, це може стати першим кроком до того, що знадобиться нам у майбутньому. У мене все ще не йде з голови ідея про те, щоби виманити значні сили паршенді на Рівнини й підстерегти їх на одному з просторіших плато, але я поки що не знаю, як втілити її в життя. Так чи інак, а нашим розрізненим арміям необхідно буде навчитися координувати свої дії.
— А як бути з тим, що про тебе подейкують люди?
— Випущу офіційне спростування, — відказав Далінар. — Треба буде ретельно підібрати слова — так, щоб і правду пояснити, і не виставити короля брехуном.
Адолін зітхнув:
— Батьку, офіційне спростування?..
— Так.
— Але чому не дуель? — із запалом спитав Адолін, нахиляючись ближче. — Якась там лицемірна заява, може, і прояснить суть твоїх поглядів, але не справить на публіку потрібного враження. Вибери когось із тих, хто величає тебе боягузом, кинь їм виклик і нагадай кожному, яка це непоправна помилка — ображати Чорношипа!
— Я не можу на це піти, — відповів великий князь. — Кодекс забороняє подібні вчинки людям мого стану.
Напевно, Адолін також мав би втримуватись від дуелей, але щодо сина Далінар не став накладати на них цілковиту заборону. Поєдинки були його життям — вони та жінки, за якими той упадав.
— Тоді поклади на мене захист честі нашого Дому, — мовив Адолін. — Я сам битимуся з ними! Зустріну при Сколкозбройці та в Збруї — і покажу їм, що значить посягати на твою честь.
— Синку, це було би все одно, що самому таке зробити.
Адолін похитав головою, не зводячи очей із Далінара. Здавалося, він шукав відповідь на якесь запитання.
— У чому річ? — поцікавився Далінар.
— Та просто намагаюся збагнути, що змінило тебе найбільше, — пояснив Адолін. — Видіння, Кодекс чи та книга — якщо між ними взагалі є різниця.
— Кодекс тут ні до чого, — запротестував князь. — Це спадщина стародавнього Алеткару.
— Ні, батьку. Вони пов’язані між собою. Усі ці три фактори якось переплетені в тобі.
Далінар на хвильку замислився над цим. Може, хлопчина й справді має рацію?
— Я розповідав тобі притчу про короля, який ніс валун?
— Так, — відповів Адолін.
— Справді?
— Навіть двічі. А потому ще й наказав мені теж послухати, коли цей уривок читали тобі.
— Он як. Річ у тім, що в тому самому розділі також є фрагмент, у якому природа примусу людей до прямування за тобою протиставляється дозволу на те саме. Так от у нас, в Алеткарі, занадто часто примушують. Дуель, спричинена тим, що хтось називає мене боягузом, не змінить суті цих переконань. Може, вона й позакриває роти, але не вплине на умонастрої. Я знаю, що маю рацію в цьому. Тому тобі доведеться просто ще раз довіритися мені.
Адолін зітхнув і підвівся:
— Що ж, гадаю, офіційне спростування краще, ніж нічого. Принаймні ти не зовсім махнув рукою на захист своєї честі.
— Цього ніколи не станеться, — заспокоїв сина Далінар. — Просто мені слід діяти обережно. Я не можу дозволити собі й далі нас розділяти.
І він продовжив перервану трапезу, наштрикуючи на ніж останній шматочок курятини й відправляючи собі до рота.
— Тоді пішов я назад на свій острівець, — сказав Адолін. — Я… Стривай, а чи не тітка це Навані?
Далінар підняв очі й здивувався, побачивши, що та й справді підходить до них. Князь перевів погляд на свою тарілку. Там було голо: він дочиста спорожнив її, сам того не помітивши.
Тож він зітхнув, збираючись із силами, і підвівся, щоб її привітати.
— Матано, — сказав Далінар, вклоняючись та використовуючи офіційне звертання до старшої сестри. Навані народилася аж на три місяці раніше за нього, але суто формально це слово можна було вживати.
— Далінаре, — відказала та з ледь помітною усмішкою. — І любий мій Адоліне.
Адолін широко всміхнувся. Він обігнув стіл, щоб обійняти тітку. Та поклала обтягнуту тканиною захищену руку йому на плече — жест, можливий лише між родичами.
— Коли ви повернулися? — запитав Адолін, відпускаючи її.
— Лише сьогодні по обіді.
— А чому ти повернулася? — холодно поцікавився Далінар. — У мене склалося враження, що ти збиралася допомогти нашій королеві із захистом монарших інтересів в Алеткарі.
— Ох, Далінаре, — промовила Навані ласкавим тоном. — Ти в своєму репертуарі — сама церемонність. Адоліне, серденько, як там справи на любовному фронті?
Далінар пирхнув:
— Він тільки те й робить, що міняє партнерок, немов танцює якийсь танок, і то під дуже ритмічну музику.
— Батьку! — запротестував той.
— От і молодець, Адоліне, — мовила Навані. — Ти ще занадто молодий, щоби зв’язувати себе обіцянками. У тому й сенс юності, щоб пізнати розмаїття, доки воно все ще становить інтерес, — вона кинула погляд на Далінара. — Це лише з віком життя змушує нас ставати нудними.
— Дякую, тітонько, — відказав Адолін, широко всміхаючись. — Вибачте. Я маю йти сказати Ренарінові, що ви повернулися.
І він поспішив геть, залишивши Далінара ніяково переминатися по інший бік стола від Навані.
— Невже я така загрозлива, Далінаре? — спитала та, зводячи на нього брову.
Далінар потупив погляд і раптом збагнув, що все ще стискає свій обідній ніж — широке зубчасте лезо, яке в хвилину небезпеки цілком могло правити й за зброю. Він випустив його і сам же перелякано здригнувся, коли ніж із грюкотом упав на стіл. Здавалось, уся та впевненість, яку він відчував, розмовляючи з Адоліном, умить полишила його.
«Та заспокойся ти! — подумки наказав він собі. — Вона просто член сім’ї». Щоразу, спілкуючись із Навані, він почувався так, немов зіткнувся з найлютішим із хижаків.
— Матано, — промовив Далінар, усвідомлюючи, що вони все ще стоять по різні боки вузького столу, — може, нам варто перебратися…
Він змовк, коли Навані махнула рукою дівчинці-служниці, яка заледве мала достатньо років, щоби носити рукав скромності. Дитина кинулася до неї, несучи низенький ослінчик. Господарка жестом вказала на місце біля себе — усього за кілька футів від столу. Дівчинка завагалася, однак королева-мати тицьнула пальцем іще наполегливіше, і та зробила, як веліли.
Навані граційно опустилась на ослінчик. Вона не сіла за королівський стіл — обідати за ним годилося лише чоловікам, — але, безперечно, достатньо близько, щоб кинути виклик нормам етикету. Служниця пішла. Зі свого кінця столу Елгокар помітив материн маневр, але промовчав. Навані Холін зауваження не зробиш, навіть якщо ти — король.
— Та сядь ти вже, Далінаре, — сказала вона, і в її голосі вчувалося роздратування. — Нам є про що поговорити.
Той зітхнув, але сів. Місця´ довкола них усе ще були незайняті, а музика та гамір розмов на їхньому острівці звучали досить гучно, щоб не дати стороннім їх підслухати. Дехто з жінок взявся грати на флейті, і в повітрі довкола них закружляли спрени музики.
— Ти запитував, чому я повернулася, — тихо почала Навані. — По-перше, я хотіла повідомити, що ведени вдосконалили свої «напівсколки», як вони їх називають, і тепер нахваляються, що такі щити можуть відбивати удар Сколкозбройця.
Далінар схрестив руки, спираючись ними на стіл. Він чув такі балачки, але ставився до них скептично. Завжди знаходилися ті, хто заявляв, що впритул наблизився до створення нових Сколків, однак ці обіцянки так і залишалися пустим звуком.
— А сама ти бачила хоч один?
— Ні. Але я маю підтвердження від тієї, котрій довіряю. Вона каже, що ці штукенції можуть набувати лише щитоподібної форми й не мають жодних інших виняткових якостей Сколкозбруї. Але вони можуть витримувати удар Сколкозбройця.
Це був крок — дуже маленький, та все ж крок — у напрямку створення Сколкозбруї. І це вселяло тривогу. Він не повірить у таке, доки сам не пересвідчиться, на що здатні ці «напівсколки».
— Але ж ти могла надіслати цю новину телестилеграфом, Навані.
— Бачиш, дуже скоро після повернення до Холінару я усвідомила, що мій від’їзд звідси був політичною помилкою. Що далі, то більше ці військові табори перетворюються на справжній центр нашого королівства.
— Так, — тихо відказав Далінар. — Наша відсутність небезпечна для батьківщини.
Хіба ж не цей аргумент попервах переконав був Навані повернутися додому?
Велична жінка зневажливо відмахнулася:
— Я дійшла висновку, що королева в достатній мірі наділена необхідними вміннями, щоб контролювати ситуацію в Алеткарі. Інтриги та змови були, є і будуть, але по-справжньому серйозні гравці неминуче перебираються сюди.
— Твоєму синові й досі ввижається, що за кожним рогом чатують убивці, — тихо промовив Далінар.
— А як може бути інакше? Після того, що трапилося з його батьком…
— Що правда, то правда, але, боюся, його підозріливість не знає меж. Він не довіряє навіть союзникам.
Навані склала руки на колінах, причому вільна лежала поверх захищеної.
— Він не надто добре справляється, еге ж?
Приголомшений Далінар закліпав очима.
— Що? Елгокар — хороша людина! Він чесніший і принциповіший за будь-якого світлоокого в цілій армії.
— Але з нього слабкий правитель, — заперечила Навані. — Ти повинен це визнати.
— Він — король, — твердо промовив Далінар, — і доводиться мені племінником. Тож може розраховувати на мій меч і моє серце, і я не дозволю, щоби про нього погано говорили, навіть якщо так чинить його власна мати.
Та не зводила з нього очей. Це що ж, вона перевіряла його на вірність? Як і її дочка, Навані була політиком. Від плетення інтриг вона розквітала, немов скелебрунька в тихому й вологому місці. Однак, на відміну від Джасни, Навані важко було довіряти. Той, хто стикався з принцесою, хоча б чітко розумів, що й до чого, і Далінар укотре мимоволі відчув, що хотів би, щоб та відклала свої проекти й повернулася на Розколоті рівнини.
— Я не кажу недоброго про свого сина, Далінаре, — відказала Навані. — Ми обоє знаємо, що я не менш віддана йому, ніж ти. Але я волію усвідомлювати, із чим маю справу, а для цього треба називати речі своїми іменами. Його сприймають як слабака, і я хочу, щоби він перебував під захистом. Якщо буде потреба — навіть попри його власну волю.
— Тоді ми прагнемо одного й того ж. Але якщо бажання захистити його було другою причиною твого повернення, то в чому ж полягала третя?
Вона послала йому фіолетовооку, червоновусту усмішку. Багатозначну усмішку.
«Кров моїх пращурів… — подумав Далінар. — Вітер із бурею, але ж вона і красуня. Хоча краса її — смертоносна». Він вбачав особливу іронію в тому, що обличчя дружини стерлося з його пам’яті, однак він завиграшки міг пригадати найдрібніші деталі тих місяців, упродовж яких ця жінка гралася з ним і Ґавіларом. Вона маніпулювала ними, нацьковуючи одного на другого та роздмухуючи їхнє бажання, доки врешті-решт не обрала старшого з братів.
Усі троє весь час усвідомлювали, що та обере Ґавілара. Але все одно було боляче.
— Якось нам треба буде поговорити віч-на-віч, — мовила Навані. — Хочу почути твою думку щодо того, про що плещуть язиками в таборі.
Вона, напевно, мала на увазі чутки, які ходять про нього.
— Я… Я дуже зайнятий.
Та закотила очі:
— Можу собі уявити. Але ми зустрінемось у будь-якому разі, щойно я до пуття облаштуюся тут та випущу щупальці. Скажімо, за тиждень — згода? Я прийду, щоби почитати тобі з тієї книжки покійного чоловіка, а потому зможемо потеревенити. Десь у людному місці. Домовились?
Той зітхнув.
— Гаразд. Але…
— Великі князі та світлоокі, — раптом проголосив Елгокар. Далінар і Навані обернулися до краю столу, де підвівся з місця монарх — у повній військовій формі та королівській мантії з короною на додачу.
Він здійняв угору руку в напрямку до острівця. Присутні принишкли, і незабаром єдиним звуком було дзюрчання води в струмках.
— Я впевнений, що до багатьох із вас дійшли чутки про замах на моє життя, який стався три дні тому під час полювання, — заявив Елгокар. — Коли попругу мого сідла було підрізано.
Далінар кинув погляд на Навані. Та здійняла в його напрямку вільну руку й змахнула нею, сигналізуючи, що не вважає таких балачок переконливими. Звісно ж, вона чула ці поголоски. Дайте Навані п’ять хвилин у незнайомому місті, і вона збере всі до єдиної плітки, які хоч трохи заслуговують на увагу.
— Запевняю вас, що мені ніколи не загрожувала справжня небезпека, — вів далі Елгокар, — не в останню чергу завдячуючи королівській гвардії та пильності мого дядька. Водночас я вважаю за розважливе сприймати будь-яку загрозу з належною мірою серйозності й обачності. З огляду на це я призначаю ясновельможного Торола Садеаса Великим князем інформації та доручаю йому дошукатися правди в тому, що стосується замаху на моє життя.
Приголомшений Далінар закліпав очима, а потім заплющив їх і тихо простогнав.
— Дошукатися правди? — скептично повторила Навані. — Садеас?
— Кров моїх… Він думає, що я не звертаю уваги на загрози його життю, тож натомість звернувся до Садеаса.
— Що ж, я гадаю, у цьому немає нічого поганого, — сказала жінка. — Я певною мірою довіряю цій людині.
— Навані, — промовив Далінар, розплющуючи очі. — Цей інцидент стався під час спланованого мною полювання, коли про безпеку дбали мої гвардійці та солдати. Королівського коня готували мої конюхи. Він публічно попросив мене розібратися в усій цій історії з попругою, а тепер просто взяв і передав це розслідування іншому.
— Ой, лишенько…
Вона нарешті збагнула. Це було практично те саме, якби Елгокар заявив, що підозрює свого дядька. Будь-яка інформація стосовно цього «замаху на вбивство», що її міг накопати Садеас, неминуче мала негативно позначитися на Далінарові.
Коли в Садеасовій душі зіштовхнуться ненависть до Далінара й любов до Ґавілара, що візьме гору? «Але ж видіння. Мені було сказано довіряти йому».
Елгокар зайняв своє місце, й острівцем знову прокотився гул розмов — тепер уже гучніший. Король, здавалося, одразу ж викинув із голови те, що тільки-но зробив. Садеас широко всміхався. Він підвівся з-за столу, попрощався з королем і поринув у вир бенкетного шарварку.
— І ти все ще не згоден, що з нього нікудишній правитель? — прошепотіла Навані. — Мій бідний, збентежений, неуважний хлопчик!
Далінар підвівся й підійшов до столу, за яким король продовжував трапезу.
Елгокар звів на нього очі:
— А, Далінар. Гадаю, ти захочеш допомогти Садеасу.
Великий князь опустився на лаву. На столі все ще стояла мідна тарілка, повна Садеасових недоїдків, — місива зі шматків м’яса та розтерзаної перепічки.
— Елгокаре, — насилу видобув із себе Далінар. — Я розмовляв із вами всього кілька днів тому. Просив призначити мене Великим князем війни, і ви сказали, що це занадто небезпечно.
— Так і є, — відповів монарх. — Я розмовляв про це з Садеасом, і він погодився зі мною. Великі князі нізащо не стерплять, щоби хтось був поставлений над ними в тому, що стосується війни. Натомість він зауважив, що якби я розпочав із чогось менш загрозливого, як-от призначення Великого князя інформації, це могло би підготувати інших до того, чого домагаєшся ти.
— То це ідея Садеаса, — спокійним тоном промовив Далінар.
— Звісно, — відказав Елгокар. — Приспів час призначити Великого князя інформації, і він особливо наголосив, що хотів би розібратися в історії з підрізаною попругою. Садеас пам’ятає, як ти завжди казав, що не годишся для таких справ.
«Кров моїх пращурів, — подумав Далінар, дивлячись у центр острівця, де довкола Садеаса зібралася група світлооких. — Мене щойно обійшли на повороті. Та ще й як майстерно!»
Великий князь інформації мав необхідні повноваження для проведення кримінальних розслідувань, особливо тих, що становили інтерес для корони. У певному сенсі він отримував не меншу владу, ніж Великий князь війни, однак Елгокар не здатен був осягнути цього. Він бачив лише одне: нарешті знайдеться хтось, ладний вислуховувати його параноїдальні побоювання.
Садеас був дуже й дуже розумною людиною.
— Вище ніс, дядьку! — сказав Елгокар. — Я й гадки не мав, що ти теж забажаєш посісти таку посаду, а Садеас, той просто обома руками вхопився за цю ідею. Може, він нічого й не розкопає — ну, потерлася шкіра та й годі. І ти будеш повністю виправданий: адже хто завжди твердив, що мені й близько не загрожує така небезпека, як я гадаю?
— Виправданий? — тихо повторив Далінар, усе ще дивлячись на Садеаса. «Ох, не схоже, щоб усе йшло до цього».
23
Широке поле застосування
Ти звинуватив мене в самовпевненості моїх замірів. Ти звинуватив мене в увіковіченні давніх порахунків із Райзом і Бавадіном. І те, й друге справедливо.
Каладін зіп’явся на ноги в коробі воза, прочісуючи поглядом ландшафт за стінами табору, доки Скеля й Тефт утілювали в життя його план — хороший чи поганий, але обирати не доводилось.
На батьківщині повітря було сухіше. Якщо пройтися околицями за день до великобурі, то все довкола здавалось пустелею. Та й після дощу рослини чимскоріш утягувалися назад у скойки, тріщини та схованки, заощаджуючи воду. Але тут, у вологішому кліматі, вони не поспішали. Багато скелебруньок ніколи повністю не ховали свого гудиння в мушлю. Траплялися численні латки трави. Ліс, який забезпечував Садеаса деревиною, простягався на північ від військових таборів. Але на цій рівнині теж подекуди зустрічалися його відростки — велетенське, кремезне дерев’яччя, похилене в західному напрямку; товсті, схожі на пальці чи кігті корені впивалися в камінь і з плином літ укривали прилеглу місцевість розколинами й тріщинами.
Каладін зістрибнув з воза. Його завданням було піднімати камені, які інші мостонавідники підносили йому, складаючи на купи неподалік, і вантажити у короб.
Їхня команда працювала на широкій рівнині поміж скелебруньок, клаптів трави та пучків бур’яну, що виглядали з-під валунів. Найбільше їх росло із західної сторони, щомиті готових сховатися під захист каменя при наближенні великобурі. Це створювало дивний ефект: кожен кругляк здавався головою літнього чоловіка з пасмами зеленкувато-коричневого волосся, що стирчало з-за вух.
Ці пасма були надзвичайно важливі, оскільки серед них ховалися тоненькі тростинки, знані як мáківниця. Їхні цупкі стебла увінчувалися тендітними гілочками з листочками, які могли втягуватися в бадилини. Самé бадилля було нерухоме, але, ростучи за валунами, не надто наражалося на небезпеку. Під час кожної великобурі декілька з них виривало з коренем, але щойно вітер стихав, як ті знову хапалися за камінь, приживаючись на новому місці.
Каладін підняв каменюку, опустив її в короб підводи й перекотив ближче до решти. Зі споду кругляк був вологий від лишайнику та крєму.
Мáківниця була не те щоб рідкісною, але й не такою поширеною, як інше зілля. Короткого опису її прикмет виявилося достатньо, щоби пошуки Скелі й Тефта увінчалися певним успіхом. Однак справжній прорив стався тоді, коли до збору долучилася Сил. Каладін кинув погляд убік, коли спустився долі за новим каменем. Спрен перепурхувала з місця на місце — ледь помітний, майже невидимий силует, — водячи Скелю від одного пучка тростинок до іншого. Тефт ніяк не міг уторопати, як це здоровилу-рогоїдові раз за разом вдавалося знаходити набагато більше стеблин, ніж йому, але Каладін не мав наміру пояснювати. Передусім, він так і не зрозумів, чому Скеля міг бачити Сил. Рогоїд сказав, що це було щось вроджене.
Підійшли двійко мостонавідників — моложавий Данні та Безвухий Джакс, — тягнучи за собою дерев’яні полозки, навантажені великою брилою. З їхніх облич струменів піт. Коли вони дісталися воза, Каладін, струснувши пил із долонь, допоміг їм підняти брилу. Безвухий Джакс спідлоба глянув на нього та пробурмотів щось собі під ніс.
— Нічогенький екземпляр, — сказав Каладін, киваючи на камінь. — Молодці.
Джакс люто зиркнув на нього й роздратовано попростував геть. Данні стенув плечима й поспішив услід за старшим товаришем. Як і пророкував Скеля, позачерговий наряд на збір каміння не сприяв популярності Каладіна. Але іншого виходу не існувало. Це був єдиний спосіб допомогти Лейтену й іншим пораненим.
Щойно Джакс і Данні пішли, Каладін із байдужливим виглядом заліз на підводу, опустився навколішки та відкинув брезент, під яким виявилась чимала купа стебел мáківниці. Завдовжки вони були приблизно з людське передпліччя. Вдаючи, ніби надійніше складає камені на возі, він натомість скрутив два великі пучки бадилин у в’язку, використовуючи тонке гудиння скелебруньок.
Відтак перекинув її через короб воза. Їздовий якраз подався до іншої підводи потеревенити зі своїм напарником, тож Каладін залишився сам, якщо не брати до уваги чала, який сидів, забившись у кам’яний панцир, і поглядав звідти на сонце своїми схожими на намистини очима ракоподібного.
Мостонавідник зістрибнув долі й поклав у короб ще один камінь. Тоді став навколішки, немов збираючись витягнути з-під хури велику брилу. Насправді ж він спритно причепив в’язку під днищем підводи, якраз поряд із двома такими ж. Обіч осі під возом було вдосталь вільного місця, а дерев’яний нагель, що стирчав донизу, давав чудову можливість закріпити такий вантаж.
«Пошли, Джезерезе, щоби нікому не спало на гадку перевірити днище, коли ми в’їжджатимемо в табір».
Фармацевт казав: одна крапля зі стебла. Скільки ж тростин знадобиться Каладіну? Він відчував, що знає відповідь на це запитання навіть без особливого обдумування.
Стільки, скільки пощастить роздобути.
Він вибрався з-під воза й навантажив на нього ще один валун. До підводи наближався Скеля; кремезний смаглявий рогоїд тарабанив довгастий камінь, який здався би більшості мостонавідників заважким, щоби нести самотужки. Здоровань помаленьку човгав уперед, а Сил пурхала довкола його голови та час від часу опускалася на брилу, спостерігаючи.
Каладін зліз із воза й підтюпцем поспішив по нерівній місцевості на допомогу. Рогоїд вдячно кивнув. Разом вони дотягли каменюку до підводи й завантажили в короб. Скеля витер спітніле чоло, повернувшись до командира спиною. З його кишені стирчав жмут тростин. Каладін миттю вихопив його і сховав під брезент.
— А як будемо відбріхуватися, коли хтось помітить, що ми робимо? — мимохіть запитав Скеля.
— Скажу, що я плетільник, — відповів Каладін, — і подумую сплести собі капелюха від сонця.
Скеля фиркнув.
— Може, я й справді його зроблю, — мовив командир, витираючи спітніле чоло. — У таку спеку він би не завадив. Але краще, щоби ніхто не бачив. Самого факту, що нам навіщось потрібні ці тростини, може виявитися достатньо, щоб спонукати охорону відібрати їх у нас.
— Що правда, то правда, — відказав рогоїд, потягуючись і позираючи вгору на Сил, яка пронеслася просто перед його очима. — Я сумую за Піками.
Сил вказала на щось, і Скеля поштиво кивнув, перш ніж податися за нею. Однак щойно той попростував у правильному напрямку, спрен пурхнула назад до Каладіна, знялась у повітря тріпотливою стрічкою, а тоді, каменем кинувшись униз, опустилася на краєчок воза й знову набула дівочої подоби. Її сукня майоріла, обвиваючи стан.
— Мені, — заявила вона, здіймаючи пальчик, — він дуже до вподоби.
— Хто? Скеля?
— Так, — сказала вона, схрещуючи ручки. — Він шанобливий. На відміну від декотрих.
— От і добре, — мовив її товариш, навантажуючи на віз іще один камінь. — Можеш причепитися до нього замість того, щоб докучати мені.
Каладін намагався не виказувати занепокоєння, промовляючи ці слова: він уже звик до її товариства.
Та шмигнула носиком:
— Я не можу цього зробити. Він аж надто шанобливий.
— Але ж ти щойно сказала, що тобі це до вподоби.
— Угу. А ще з душі верне, — сказала спрен із непідробною щирістю, ніби й не помічаючи суперечності. Вона зітхнула, примощуючись на бортик воза. — Пустуючи, я привела його до купи чалових кізяків. А він навіть не нагримав на мене! Стояв і витріщався, немов силкувався збагнути якийсь прихований сенс, — вона скривилася. — Це ненормально.
— Напевно, рогоїди поклоняються спренам чи щось на подобу того, — припустив Каладін, витираючи чоло.
— Але ж це дурня.
— Люди вірять і в куди дурніші речі. Гадаю, у тому, щоби божествити спренів, є своя логіка. Ви й справді, сказати б, дивні — тобто, чудесні.
— Я не дивна! — запротестувала спрен, підводячись. — Я вродлива та здатна ясно виражати свої думки.
Вона вперла руки в боки, проте з виразу її обличчя Каладін зрозумів, що насправді Сил не гнівається. Здавалося, вона змінювалась не щоднини, а щогодини, стаючи все більш і більш…
Якою? Ні, не схожою на людину. Просто сповненою індивідуальності. А ще тямущою.
Спрен замовкла, коли підійшов іще один мостонавідник — Натам. Цей довгобразий чолов’яга ніс не надто великий камінець, вочевидь стараючись не перенапружуватися.
— Агов, Натаме! — гукнув Каладін, спускаючись, щоби забрати в нього камінь. — Як працюється?
Той стенув плечима.
— Хіба ти не казав, що свого часу був хліборобом?
Натам прохолоджувався біля воза, не звертаючи уваги на командира.
Каладін опустив камінь і перекотив його в потрібне місце.
— Вибачай, що доводиться гарувати, але нам потрібна прихильність Ґаза й інших мостонавідних команд.
Той знову нічого не відповів.
— Це допоможе нам вціліти, — додав Каладін. — Повір моєму слову.
Натам лише ще раз стенув плечима, а потому подався пріч.
Каладін зітхнув:
— Було б легше, якби зміну наряду можна було звалити на Ґаза.
— Однак це було б не надто чесно, — обурилася Сил.
— А чого б це тобі так перейматися чесністю?
— А от переймаюся — і все.
— Та що ти кажеш? — сказав Каладін, покректуючи та знову беручись до роботи. — А приводити людей до куп кізяків? Це як, по-твоєму, — чесно?
— Це інша річ. Я просто пожартувала.
— Щось я не бачу в цьому…
Він змовк, оскільки наближався ще один мостонавідник. Каладін сумнівався, чи ще хтось із них володів дивним умінням Скелі бачити Сил, тож не хотів, щоб його люди примітили, як їхній командир розмовляє сам із собою.
Цей низькорослий, жилястий мостонавідник свого часу назвався Шраммом, хоча Каладін не зауважив на його обличчі жодного помітного рубця. Той мав коротке темне волосся й кутасте обличчя. Командир спробував зав’язати розмову і з ним, але той — ані пари з вуст. Ще й більш од того: він завдав собі клопоту показати Каладіну непристойний жест, перш ніж так само мовчки потупати назад.
— Щось я роблю не так, — припустив Каладін, хитаючи головою та зістрибуючи з грубо змайстрованого воза.
— Не так? — Сил підступила до краю підводи, уважно дивлячись на нього.
— Я гадав, що, дивлячись, як я рятую цих трьох, мої люди зможуть сповнитися надією. Але вони так і зосталися байдужі.
— Дехто спостерігав, як ти недавно бігав, — сказала Сил. — Коли вправлявся з брусом.
— Роззяв не бракувало, — мовив Каладін, — але всім плювати на поранених. Ніхто не допомагає їм, крім Скелі, та й він це робить лише тому, що завинив мені. Навіть Тефт не захотів ділитися їжею.
— Вони егоїсти.
— Ні. Я не думаю, що це слово їм пасує, — він підняв камінь, силкуючись пояснити те, що відчуває. — Коли я був невільником… тобто я й досі ним є. Але в найжахливіші часи, коли господарі намагалися вибити з мене здатність до спротиву, я був таким же, як зараз мої люди. Це не егоїзм: я тоді надто вже збайдужів до себе. Так ніби став твариною. Просто робив, що робив, — не замислюючись.
Сил нахмурилася. Воно й не дивно: Каладін і сам не розумів, що плете. Однак, промовивши це вголос, він почав усвідомлювати, що ж насправді має на увазі.
— Я показав їм, що ми можемо вижити. Але це нічого не означає. Бо якщо життя для них не варте того, щоб за нього чіплятися, то їхня байдужість ніколи не зникне. Це все одно, якби я пропонував їм купу сфер, але позбавляв можливості хоч якось витрачати таку силу грошей.
— Гадаю, у цьому щось є, — погодилася Сил. — Але чим ти можеш зарадити?
Він озирнувся в напрямку військового табору, від якого їх відділяла кам’яниста рівнина. Із кратерів здіймався дим численних польових кухонь.
— Не знаю. Але думаю, що нам знадобиться набагато більше бадилин.
* * *
Тієї ночі Каладін, Тефт і Скеля простували імпровізованими вулицями Садеасового військового табору. Номон — середній місяць — освітлював їхній шлях своїм блідим, блакитно-білим світлом. Масляні ліхтарі, що висіли перед будинками, вказували на чергові таверну чи бордель. Сфери були би надійнішим джерелом освітлення, та ще й поновлюваним, але за одну-єдину сферу можна було купити зв’язку свічок або бурдюк масла. Тож через це користуватись останніми нерідко виходило дешевше, особливо якщо лампу збиралися повісити там, де її запросто могли поцупити.
Садеас не запроваджував комендантської години, однак Каладін із досвіду знав, що вночі мостовикам краще не виходити за межі складського двору поодинці. Раз по раз їх поминали, прогулюючись, напівп’яні солдати в заплямованих мундирах, шепочучи щось на вухо повіям або вихваляючись перед друзями. Вони вигукували образи на адресу мостонавідників і нестримно реготали. Вулиці було погано освітлені, навіть попри ліхтарі та місячне сяйво, а хаотична забудова табору — кам’яні будівлі упереміш із дерев’яними халупами та звичайними наметами — лише посилювала відчуття неорганізованості й небезпеки.
Каладін і двійко його супутників відійшли вбік, даючи дорогу чималій компанії солдатів у розщібнутих мундирах. Ті були лише трохи під мухою. Один вояка почав було придивлятися до мостонавідників, та оскільки їх було аж троє — а серед них ще й дужий рогоїд, — цього виявилося достатньо, щоб угамувати його запал. Він тільки розсміявся та штовхнув Каладіна, проходячи мимо.
Від бійця несло потом і дешевим елем. Каладін стримався. Дай здачі — і тобі обріжуть платню за вуличну бійку.
— Мені це не подобається, — сказав Тефт, озираючись через плече на групу вояків. — Пішов я назад до табору.
— А я кажу, ти залишишся, — гарикнув до нього Скеля.
Тефт закотив очі:
— Гадаєш, я злякаюся незграбного чала на подобу тебе? Я піду, якщо захочу, і…
— Тефте, — тихо промовив Каладін, — ти потрібен нам.
«Потрібен». Це слово дивно впливало на людей. Дехто, зачувши його, кидався навтьоки, інші ж починали нервувати. А Тефту, здавалося, тільки його й треба було. Він кивнув, пробурмотівши щось собі під ніс, але пішов далі разом із ними.
Незабаром вони дісталися обозного двору. Цей обнесений парканом кам’янистий чотирикутник розміщувався поблизу західної околиці табору. Уночі там не було ні душі. Довгими рядами вишикувалися підводи, а в загоні неподалік дрімали чали, що скидалися на невисокі горби. Каладін обережно крався попереду, побоюючись вартових, однак, судячи з усього, ніхто й не думав, що здоровенного воза можуть украсти ледь не з-під носа цілої армії.
Скеля ткнув його ліктем і показав у бік занурених у темряву загонів для чалів. На одному зі стовпів загорожі сидів самотній хлопчина й дивився на місяць. Чали були досить цінні, тому потребували сторожа. От бідолаха. Як же часто йому доводилося не спати ночей, пильнуючи цих неповоротких тварюк?
Каладін пригнувся біля одного з возів, і двійко інших узяли з нього приклад. Він тицьнув пальцем в один із рядів, і Скеля вирушив у вказаному напрямку. Командир зробив жест в інший бік — Тефт закотив очі, але зробив, як просили.
А сам він, скрадаючись, рушив уздовж середнього ряду. Усього там стояло близько тридцяти підвід, по десять у ряду, але перевірка відбувалася швидко. Треба було лише провести пальцями по задній дощечці, шукаючи знак, який нашкрябав там Каладін. Минуло всього кілька хвилин, як у його ряд прослизнула окутана тінями постать. Скеля. Рогоїд жестом вказав убік і звів догори п’ять пальців. П’ятий віз із голови валки. Каладін кивнув і рушив туди.
Щойно він добрався до вказаної підводи, як зі сторони, в яку подався Тефт, долинув приглушений скрик. Каладін здригнувся, а тоді зиркнув угору в напрямку сторожа. Хлопчина так само дивився на місяць, знічев’я постукуючи носаками черевиків по сусідньому стовпу.
За мить до командира підтюпнули Скеля та зніяковілий Тефт.
— Вибач, — прошепотів Тефт, — я злякався ходячої гори.
— Якщо я — гора, — пробурчав рогоїд, — то чому ти не почув, що я наближаюся? Га?
Каладін фиркнув, обмацуючи задок вказаної підводи. Нарешті його пальці налапали позначку «Х» на деревині. Вдихнувши, він ліг на спину та заповз під днище.
Тростини все ще були на місці, усі двадцять прив’язаних пучків, кожен у п’ядь завтовшки.
— Слава Іші, Віснику талану, — прошепотів Каладін, відчіплюючи першу в’язку.
— Усі на місці, так? — запитав Тефт, нахиляючись до нього, і в місячному світлі Каладін побачив, як той чухмарить бороду. — Повірити не можу, що ми аж стільки їх назбирали. Не інакше, як висмикнули кожну бадилину на всій рівнині.
Командир подав йому перший пучок. Без Сил вони не зібрали б і третини від цієї кількості. Вона літала зі швидкістю комахи і, здавалось, тямила, де й що шукати. Каладін зняв наступний жмут і передав товаришам. Тефт прилаштував його до першого, щоби вийшла більша в’язанка.
Поки Каладін працював, під возом пронісся вихор маленьких білих листочків і перетворився на фігурку Сил, яка остаточно зупинилася біля самої його голови.
— Я не помітила жодного охоронця. Лише хлопчина в загоні для чалів.
Її біло-блакитна напівпрозора постать була заледве видимою в темряві.
— Сподіваюся, ці тростини все ще годяться, — прошепотів Каладін. — Бо якщо вони пересохли…
— Усе буде добре. Не хвилюйся так, хвилювальнику. Я знайшла для тебе кілька пляшок.
— Справді? — не повірив той своєму щастю. Від збудження він ледь не сів, але опам’ятався саме вчасно — за мить до того, як мав розбити голову.
Сил кивнула:
— Я покажу тобі. Принести не змогла. Занадто важкі.
Каладін швидко повідв’язував решту пучків, передаючи їх знервованому Тефту. Тоді вибрався з-під воза й підняв два більші оберемки бадилин — у кожному по три пучки. Два інші взяв Тефт, а Скеля примудрився вхопити відразу три, засунувши один під пахву. Їм потрібне було тихе місце, де ніхто не заважав би працювати. Хоч мáківниця здавалася непотребом, Ґаз знайшов би, до чого придертися, щоб завадити їм, якби побачив, що відбувається.
«Спочатку пляшки», — подумав Каладін. Він кивнув Сил, яка вивела їх із обозного двору та підлетіла до одної з таверн. Скидалося, що її нашвидкуруч склепали з другосортної деревини, та це не втримувало її відвідувачів від того, щоби розважатися на повну. Вони гульбанили так бучно, що Каладін боявся, щоби весь той курник не завалився.
Позад шинку стояла поколота дерев’яна тара, повна порожніх пляшок з-під спиртного. Скло було досить дороге, тож цілі пляшки використовували повторно, але ті, що лежали в ящику, уже не годилися — пішли тріщинами або не мали шийок. Каладін опустив додолу свої в’язанки та вибрав три майже цілі пляшки. Тоді вимив їх у бочці з водою, що трапилася неподалік, і заховав у мішок, який спеціально прихопив із собою.
Він знову завдав на себе оберемки та махнув головою супутникам.
— Намагайтеся справити враження, ніби зайняті чимось марудним, — сказав командир. — Опустіть голови.
Двоє інших згідливо кивнули, і вони всі разом вийшли на головну вулицю, несучи в’язанки з таким виглядом, ніби виконують якийсь наряд. Тепер вони привертали набагато менше уваги, ніж до того.
Тримаючись осторонь складського двору, трійця перетнула відкриту кам’янисту ділянку, яку зазвичай використовували як район зосередження сил, і спустилася нерівним схилом, що вів на Розколоті рівнини. Вони потрапили на очі чатовому, і Каладін затамував було подих, але той нічого не сказав. Висновуючи з їхнього заклопотаного вигляду, він, очевидно, припустив, що мостонавідники йдуть кудись не задля власного задоволення. Якби вони намагалися залишити розташування табору, це була б інша річ, але прилегла частина плато аж до перших кількох проваль не підпадала під заборону.
Невдовзі вони дісталися місця, де Каладін ледь не наклав на себе руки. Як сильно все змінилося лише за кілька днів! Він почувався іншою людиною — дивним гібридом того, ким був колись, невільника, яким став, і жалюгідного бідолахи, котрого все ще мав побороти в собі. Він згадав, як стояв на краю тієї прірви й дивився униз. Темрява в її глибині досі жахала його.
«Якщо в мене не вийде врятувати мостонавідників, той бідолаха знову візьме гору. І наступного разу таки вчинить по-своєму…» Від цієї думки Каладін здригнувся. Він опустив оберемки на землю неподалік від краю прірви, а тоді сів. Двійко його супутників сторожко вчинили так само.
— Ми що, викинемо їх у провалля? — запитав Тефт, чухаючи бороду. — Після стількох поневірянь?
— Звісно, що ні, — відказав Каладін. Він не знав, як учинити: Номон світив яскраво, але ніч є ніч. — У тебе, бува, не знайдеться кількох сфер?
— Навіщо тобі? — підозріливо запитав Тефт.
— Не бійся — щоб підсвітити.
Буркочучи, той видобув жменю гранатових скалок.
— Сьогодні якраз збирався витратити… — сказав він. Сфери сяяли у нього на долоні.
— Ну, гаразд, — промовив Каладін, висмикуючи одну тростину. Що ж це казав про них його батько? Повагавшись, він відламав пухнасту верхівку, з-під якої проглянула порожниста серцевина. Він затиснув у пальцях інший кінець стеблини й провів ними по всій її довжині, немовби видоюючи. У підставлену порожню пляшку впали дві краплі білої молочної рідини.
Каладін вдоволено всміхнувся, а тоді повторив процедуру. За другим разом нічого вичавити не вдалося, тож він пожбурив тростину в прірву. Попри всі балачки про плетіння капелюха він не хотів залишати докази.
— Гей, ти ж казав, що ми не будемо їх викидати! — запротестував Тефт.
Каладін здійняв угору пляшку.
— Лише після того, як добудем ось це.
— А що воно таке? — Скеля нахилився ближче, придивляючись.
— Сік мáківниці. Точніше, її молочко — не думаю, що це можна назвати соком. Хай там як, ця рідина — сильний антисептик.
— Анти… що? — запитав Тефт.
— Вона відлякує гнилокузьок, — пояснив Каладін. — А ті викликають інфекцію. Це молочко — один із найкращих антисептиків. Воно допомагає, навіть якщо нанести його на вже заражене ушкодження.
Це було дуже до речі, оскільки Лейтенові рани встигли набути подразнено-червоного відтінку, і в них аж кишіло гнилокузьками.
Тефт фиркнув, а тоді глянув на в’язанки.
— Але ж тут таких тростин чималенько.
— Я знаю, — сказав Каладін, видаючи кожному з них по пляшці. — Тому й радію, що мені не доведеться «доїти» їх усі самому.
Тефт зітхнув, але опустився долі й розв’язав один з оберемків. Скеля навіть не муркнув — сів, широко розчепіривши зігнуті в колінах ноги, і, стиснувши ступнями пляшку, заходився працювати.
Знявся легкий вітерець і зашурхотів бадиллям.
— Чому ти переймаєшся ними? — зрештою спитав Тефт.
— Бо вони мої люди.
— Але це не входить в обов’язки командира мосту.
— У його обов’язки входить усе, що ми вирішимо туди внести, — заперечив Каладін, помічаючи Сил, котра підлетіла ближче, щоб послухати. — Ти, я і всі решта.
— Ти гадаєш, вони дозволять тобі таке? — запитав Тефт. — Усі ці світлоокі з капітанами?
— А ти думаєш, вони звертають на нас достатньо уваги, щоб хоча би помітити це?
Тефт замислився, а тоді фиркнув і взявся витискати молочко з чергової стеблини.
— Цілком можливо, що й так, — відповів замість нього Скеля. Цей здоровань вичавлював рідину з воістину дивовижною акуратністю. Каладін і гадки не мав, що товсті пальці рогоїда здатні на такі обережні й точні порухи. — Світлоокі — вони такі: часто помічають саме те, що ти намагаєшся приховати.
Тефт знову фиркнув — цього разу на знак згоди.
— Скеле, а як ти опинився тут? — запитав Каладін. — Чого б це раптом рогоїд полишив гори й спустився на рівнини?
— Про такі речі не питають, синку, — відповів Тефт, сварячись на нього пальцем. — Тут ніхто не говорить про своє минуле.
— Тут ніхто ні про що не говорить, — виправив Каладін. — Ви обоє не знали навіть імен один одного.
— Імена іменами, — буркнув Тефт, — а минуле — це інша річ. Я…
— Усе нормально, — втрутився Скеля. — Я залюбки розповім про себе.
Тефт пробурмотів щось під ніс, але зацікавлено нахилився вперед, щоб і собі послухати, коли Скеля заговорив.
— У мого народу нема Сколкозбройців, — почав Скеля своїм низьким, гуркітливим голосом.
— Нічого дивного, — вставив Каладін. — Окрім Алеткару та Джа Кеведу, рідко в якому королівстві їх буває багато.
В арміях дехто пишався цим.
— Неправда, — заперечив Скеля. — У Тайлені є п’ять Сколкозбройців і три повні комплекти Збруї. Селаї теж мають свою частку як мечів, так і лат. Інші королівства, як-от Гердаз, володіють одим-єдиним клинком та обладунком, що передаються в спадок від одного члена правлячої династії до іншого. Але в нас, ункалакі, немає жодного Сколкозбройця. Багато хто з наших нуатома — це як ваші світлоокі, от тільки очі в них не світлі…
— А як можна бути світлооким, не маючи світлих очей? — запитав Тефт, насупившись.
— Із темними очима, — відказав Скеля таким тоном, ніби йшлося про щось саме собою зрозуміле. — Ми не обираємо собі вождів за цією ознакою. Складно пояснити. Не перебивай оповідки, — він вичавив молоко зі ще одного стебла, кинувши спорожнену бадилину на купу поряд себе. — Нуатома сприймають відсутність у нас Сколкозбройців як велику ганьбу. І дуже хочуть здобути таке оружжя. Вважається, що нуатома, котрий першим його роздобуде, стане королем — а його в нас не було з незапам’ятних літ. Жоден пік не піде війною на той, де живе володар одного з цих благословенних клинків.
— То ти прийшов, щоби купити його? — запитав Каладін.
Жоден Сколкозбройний не продасть свого меча. Кожен із них є унікальною реліквією, яку забрали в одного з Загублених Променистих після їхньої зради.
Скеля зареготав:
— Ну ти й сказонув! Купити? Ні, ми не настільки дурні. Але мій нуатома знав про цю вашу традицію — ну, ви ж у курсі. Мовляв, якщо вб’єш Сколкозбройного, то можеш забрати його Зброю та Збрую — вони тепер твої. Тож мій нуатома та його рід утворили величну процесію, яка спустилася з гір, щоби відшукати й убити одного з ваших Сколкозбройних.
Каладін ледь не засміявся:
— Гадаю, усе виявилось не так просто.
— Мій нуатома був не дурень, — виправдовуючись, пояснив Скеля. — Він знав, що це буде нелегко, але ваша традиція дає нам надію, розумієш? Час від часу черговий хоробрий нуатома спускається з Піків на бій зі Сколкозбройним. Колись один із них переможе — і в нас теж будуть Сколки.
— Можливо, — сказав Каладін, викидаючи у провалля вичавлену стеблину. — Якщо лише вони погодяться битися з вами до смерті.
— О, погоджуються як миленькі, — усміхнувся Скеля. — Нуатома приносить із собою великі багатства й обіцяє все своє майно переможцю. Не такі вони люди, ваші світлоокі, щоби пройти мимо настільки ласого шматочка! Вбити ункалакі без Сколкозбройного — та це ж раз плюнути! Мій нуатома загинув. Але нічого. Врешті-решт ми переможемо.
— І здобудете один набір Сколків, — додав Каладін. — А в Алеткару їх багато дюжин.
— Один — це лише початок, — мовив Скеля, стенувши плечима. — Але мій нуатома зазнав поразки, тож тепер я мостонавідник.
— Зажди, — втрутився Тефт. — Ти подолав увесь цей шлях разом зі своїм ясновельможним, а коли той програв, ти раз — і подався в мостонавідники?
— Ні-ні, ти не розумієш, — відповів рогоїд. — Мій нуатома кинув виклик великому князеві Садеасу. Адже добре відомо, що тут, на Розколотих рівнинах, трапляється чимало Сколкозбройних. Мій нуатома гадав, що можна полегшити собі завдання: спочатку перемогти суперника в самій лише Збруї, а Зброю здобути потім.
— Ну, і…? — не витримав Тефт.
— Щойно нуатома програв ясновельможному Садеасу, як ми всі стали його власністю.
— Отже, ти — раб? — запитав Каладін, підносячи руку до лоба й обмацуючи свої тавра.
— Ні, у нас таке не прийнято, — відказав Скеля. — Я був не рабом, а родичем свого нуатома.
— Родичем? — перепитав Тефт. — Келек! То ти світлоокий!
Скеля знову від душі зареготав — гучно й заразливо. Каладін мимоволі всміхнувся. Здавалося, спливла ціла вічність, відколи він востаннє чув такий сміх.
— Ні, ні. Я доводився йому всього лишень умарті’а — двоюрідним братом по-вашому.
— От і виходить, що ти був його кревним!
— У нас, на Піках, — пояснив рогоїд, — родичі ясновельможного стають його слугами.
— Та як ви там живете?! — роздратовано кинув Тефт. — Прислужувати власним родичам? А хай йому буря! Та я б краще помер, їй-Всемогутній.
— Усе не так погано, — заспокоїв його Скеля.
— Це ти просто не знаєш моїх родичів, — здригнувшись, мовив Тефт.
Той знову розсміявся:
— А ти б краще служив у когось незнайомого? Як-от цей ваш Садеас? У чоловіка, котрий тобі ніхто? — він похитав головою. — Що тут скажеш — низовинці. У вас тут забагато повітря. Тому й мізки набакир.
— Забагато повітря? — не зрозумів Каладін.
— Угу, — підтвердив Скеля.
— А як його може бути забагато? Адже воно всюди.
— Складно.
Скеля добре розмовляв алетійською, проте інколи забував вставляти службові слова, тож про них доводилося здогадуватись. Але здебільшого мостонавідник вживав їх доладно, і речення виходили правильні. Що швидше він говорив, то більше слів бракувало.
— Повітря — занадто. Піднімися на Піки. Второпаєш.
— Ну, не знаю, — сказав Каладін, кинувши погляд на Тефта, який лише знизав плечима. — Але в одному ти помиляєшся. Ти стверджуєш, що ми служимо незнайомцям. Але я добре знайомий із ясновельможним Садеасом. Знаю його як облупленого.
Скеля звів брову.
— Він бундючний, — мовив командир, — мстивий, жадібний і аж до кісток розбещений.
Рогоїд усміхнувся:
— А що, гадаю, твоя правда. Цей чоловік — не найкращий зі світлооких.
— Серед них не буває «найкращих», друже. Усі вони одним крємом мазані.
— То вони добряче тобі насолили?
Каладін лише стенув плечима. Це запитання роз’ятрувало рани, які ще не затяглися.
— Так чи інак, а твоєму господарю пощастило.
— Тому, що загинув від руки Сколкозбройного?
— Тому, що помер, не довідавшись, як жорстоко його ошукали, — пояснив Каладін. — Ніхто би не дозволив йому забрати Садеасову Збрую.
— Дурниці, — втрутився Тефт. — Традиція…
— Традиція — це сліпий свідок, якого радо викликає прокурор, — промовив Каладін. — Приваблива обгортка, яка приховує їхню брехню. І змушує нас служити їм, Тефте.
Той випнув щелепу.
— Я прожив на світі куди довше за тебе, синку. Тож дещо тямлю в тому, як він улаштований. Якщо простолюдин уб’є ворожого Сколкозбройного, він стане світлооким. І ніяк інакше.
Каладін не став сперечатися. Якщо Тефтові ілюзії хоч якось допомагали йому змиритися зі своїм місцем у цій пародії на війну, то хто він такий, щоби відбирати їх у нього?
— То кажеш, ти був слугою? — звернувся Каладін до Скелі. — При особі ясновельможного? А яким саме? — він затнувся, силкуючись видобути з пам’яті потрібне слово й пригадуючи часи, коли мав справу з Вістіовом чи Рошоном. — Лакеєм? Ключником?
Той засміявся:
— Я був кухарем. Мій нуатома не спустився б у низовини без власного кухаря: у вашій їжі стільки приправ, що годі второпати, що їси. Ви й наперчене каміння гризли б!
— І хто б це розбалакував про кулінарію? — мовив Тефт, сердито зиркнувши на нього. — Рогоїд!
Каладін нахмурився:
— А все ж — чому ваш народ так прозивають?
— Тому що вони їдять роги та панцирі впольованих тварин, — пояснив Тефт. — Зовнішній скелет.
Скеля усміхнувся, і в його очах проступила туга.
— Ох, але яке ж воно смачне!
— То ви й справді їсте мушлі? — здивувався Каладін.
— У нас дуже міцні зуби, — гордо відказав Скеля. — Але дай же доказати. Ясновельможний Садеас не знав, як бути з більшістю таких, як я. Одних віддали в солдатчину, інші прислужують у його домі. Але скуштувавши мого обіду, він відправив мене в мостонавідники, — рогоїд зам’явся. — Я ж бо трішки… е-е… покращив смак супу.
— Покращив? — перепитав Каладін, здійнявши брови.
Той, здавалося, зніяковів.
— Та бачиш, я дуже розсердився через смерть мого нуатоми. От і подумав собі: язики низовинців усе одно обпечені й осмалені тутешньою їжею. Який там ще смак? Ну і…
— «Ну і» — що?
— Чалове капшо, — пробурмотів Скеля. — Але в нього, мабуть, сильніший смак, ніж я гадав.
— Стривай-но, — сказав Тефт. — Ти поклав чалове лайно в суп великого князя Садеаса?
— Ну… так… — зізнався рогоїд. — Власне кажучи, ще й у хліб. А також подав як гарнір до свинячого стейка. Крім того, зварґанив із нього присмáку до намазаних маслом ґарамів. Я вирішив, що в нього широке поле застосування.
Тефт зареготав так, що його сміх луною розлігся Рівнинами. Завалившись на бік, він корчився на камінні, і Каладін лишень слідкував, щоби той не скотився в прірву.
— Рогоїде, — відсміявшись, видобув із себе Тефт, — з мене випивка.
Скеля всміхнувся. А приголомшений Каладін похитав головою. Усе раптом стало на свої місця.
— Що таке? — спитав Скеля, вочевидь зауваживши вираз його обличчя.
— То от що нам треба, — відповів Каладін. — Це ж бо воно і є! А я ніяк не міг уторопати.
Помовчавши, рогоїд спантеличено перепитав:
— Чалове лайно? А навіщо воно тобі?
Тефт захлинувся в новому нападі сміху.
— Ні, — мовив командир. — Це я про… Хоча ні, краще покажу. Але спершу треба розібратися з молоком мáківниці.
Вони заледве дали раду одній в’язці, а в нього вже боліли пальці.
— А як щодо тебе, Каладіне? — запитав Скеля. — Я розповів тобі мою історію. Не хочеш поділитися своєю? Як ти дожився до цих міток на лобі?
— Угу, — докинув Тефт, витираючи сльози. — Кому ти насрав у тарілку?
— Мені почулося, чи ти й справді казав, що в мостонавідника не годиться питати про минуле? — шпигнув його Каладін.
— Ти викликав Скелю на відвертість, синку, — сказав Тефт. — Тож усе по-чесному.
— А якщо я розповім свою історію, ти теж повідаєш нам власну?
Той миттю насупився:
— Слухай-но сюди, я не збираюся…
— Я вбив людину, — урвав його командир.
Тефт принишк. Скеля нашорошив вуха. А Сил, як помітив Каладін, усе ще зацікавлено спостерігала. Це було нетипово для неї; її увага зазвичай швидко розсіювалася.
— Ти вбив людину? — перепитав рогоїд. — І за це тебе продали в рабство? А хіба ж за вбивство не карають на смерть?
— Ішлося не про банальне вбивство, — тихо відповів Каладін, пригадуючи того чоловіка з кошлатою бородою, який ставив йому ці ж запитання в невільницькому фургоні. — Власне, дехто дуже впливовий навіть подякував мені за нього.
Він замовк.
— І? — нарешті озвався Тефт.
— І… — сказав Каладін, дивлячись на затиснуту в пальцях тростину. На заході сідав Номон, а на сході здіймався маленький зелений диск останнього з місяців — Мішима. — І виявилося, що світлооким не до вподоби, коли хтось відмовляється від їхніх дарунків.
Слухачі очікували продовження, але Каладін знову замовк, зосередившись на стеблах. Він і сам був шокований, наскільки болісними виявилися спогади про ті далекі події часів служби в Амарамовому війську.
Чи то Скеля і Тефт вловили Каладінів настрій, а чи відчули, що сказаного досить, але кожен із них взявся до роботи й більше його не смикав.
24
Галерея мап
Жодне з цих тверджень не скасовує правдивості того, про що я написав тобі в цьому листі.
У королівській Галереї мап було витримано баланс між красою та функціональністю. Гладкі стіни просторої, увінчаної куполом будівлі з Душезаклятого каменю зливалися зі скельним фундаментом без жодного натяку на шви. Вона мала форму довгастого буханця тайленського хліба. Широкі світлові люки в стелі пропускали сонячні промені, що підсвічували привабливі з вигляду пасма сланцекірки.
Далінар проминув одне з них: рожеві, яскраво-зелені та блакитні відростки, переплітаючись, утворювали візерунок, що сягав йому по плече. Ці жорсткі, немов зачерствілі, рослини не мали, власне кажучи, стебел чи листків — лише виткі вусики, схожі на різноколірні кучері. Але якщо не брати їх до уваги, сланцекірка радше скидалася на мінерал, ніж на органічну речовину. Та все ж учені доводили, що її слід вважати флорою з огляду на те, як вона розростається, тягнучись до світла.
«Люди теж так чинили, — подумав він. — Свого часу».
Склавши руки за спиною, великий князь Ройон стояв перед однією з мап, а його численний почет скупчився в іншому кінці галереї. Ясновельможний був високим чоловіком із блідою шкірою та акуратно підстриженою темною бородою. На маківці він починав лисіти. Як і більшість вельмож, Ройон убрався в короткий жакет із глибоким коміром, на який наповзала червона тканина сорочки, що прозирала з-під нього.
«Яка нечупарність!» — подумав Далінар, хоча таке вбрання вважалося дуже модним. Але він просто хотів би, щоб ця нова мода не була аж такою… як би це сказати… нечупарною.
— Ясновельможний Далінаре, — мовив Ройон. — Я не зовсім розумію мету цієї зустрічі.
— Давай трішки пройдемося, ясновельможний Ройоне, — запропонував Далінар, киваючи вбік.
Той зітхнув, але приєднався до нього й попростував уздовж проходу між групами рослин та стінами, уквітчаними мапами. Почет Ройона рушив услід: він включав як чашоносця, так і зброєносця.
Кожну мапу підсвічували діаманти, оправлені в начищену до дзеркального блиску сталь. Самі ж мапи — дуже деталізовані — були накреслені чорнилом на неприродно великих, безшовних аркушах пергаменту. Ясна річ, Душезаклятого. Наблизившись до центру приміщення, великі князі опинилися біля Головної мапи — величезної високодеталізованої карти, вставленої в прикріплену до стіни раму. На ній була представлена вся розвідана територія Розколотих рівнин. Стаціонарні мости позначалися червоним, а на прилеглих до алетійського боку плато стояли диґліфи, які показували, хто з великих князів їх контролював. Що далі на схід, то рівень деталізації знижувався, аж доки лінії взагалі не зникали.
По центру пролягала спірна територія — та група плато, куди прірводемони найчастіше приходили заляльковуватися. Вони рідко навідувались у ближню зону, де стояли стаціонарні мости. А якщо й потикалися, то не споруджувати кокони, а полювати.
Контроль за прилеглими плато все одно залишався важливим, оскільки, за спільною домовленістю, жоден великий князь не мав права перетинати зону впливу іншого, не отримавши дозволу. Тож цим визначалося, у кого був найкращий доступ до центральних плоскогір’їв, а також хто мав утримувати в порядку капітальні мости та сторожові вежі на відповідній території. Великі князі гендлювали такими плато між собою.
Іще один аркуш пергаменту, осторонь Головної мапи, містив перелік усіх великих князів і кількість яхонтосердець, які здобув кожен із них. Це було дуже по-алетійському — підтримувати високий рівень мотивації, відкрито демонструючи, хто виривається вперед, а хто пасе задніх.
Ройонові очі відразу ж розшукали в списку власне ім’я. З усіх великих князів він виборов найменше яхонтосердець.
Далінар здійняв руку до Головної мапи та провів нею по пергаменту. Задля зручності користувачів центральні плато були пронумеровані чи отримали назви. Найважливішим із них було велике плоскогір’я, що зухвало височіло в небезпечній близькості від позицій паршенді. Воно називалося Вежею. Це нетипово розлоге, дивної форми плато чомусь особливо вподобали прірводемони, які внадилися туди заляльковуватись.
Глянувши на нього, Далінар замислився. Розмір оспорюваного плато визначав кількість військ, які можна було там розмістити. Паршенді зазвичай виступали на Вежу великими силами й уже двадцять сім разів відбивали алетійські атаки. Жоден алетієць іще не здобував перемоги в сутичці на ньому. Двічі Далінар і сам був змушений відступати звідти.
Просто воно розміщувалось аж надто близько від позицій паршенді: ті завжди встигали першими добутися туди й вишикуватись, зручно розташувавшись на схилі — командній висоті. «Проте якби ми могли оточити їх там, — подумав він, — залучивши достатню кількість власного війська…» Це дало б змогу загнати в пастку та знищити величезну кількість ворожих солдатів. Може, і достатню, щоби позбавити паршенді можливості продовжувати війну на Рівнинах.
Тут було над чим подумати. Однак щоб уможливити таку операцію, князеві знадобляться союзники. Його пальці перемістилися західніше.
— А великий князь Садеас досяг неабияких успіхів останнім часом, — Далінар постукав пальцем по військовому табору колишнього друга. — Він поступово скуповував плато в інших воєначальників, і йому ставало все легше й легше першим добиратися на поле бою.
— Так, — сказав Ройон, нахмурившись. — Але щоб зрозуміти це, навряд чи треба мати перед очима карту, Далінаре.
— Ти лише глянь, які вони завбільшки, — промовив той. — За шість років безперервної війни ніхто навіть не бачив центру Розколотих рівнин.
— Бо це ніколи не правило за мету. Ми блокуємо їх, тримаємо в облозі, моримо голодом і змушуємо самих іти в наступ. Хіба ж не ти запропонував такий план?
— Усе правильно, але я ніколи не думав, що це аж настільки затягнеться. Тож тепер раз по раз замислююсь, чи не час нам змінити тактику.
— Навіщо? Адже й ця непогано спрацьовує. Не минає й тижня без однієї-двох сутичок із паршенді. Хоча, з дозволу сказати, останнім часом твій власний бойовий дух навряд чи може вважатися взірцем для наслідування.
Він кивнув у бік Далінарового імені на меншому з аркушів. Біля нього стояло чимало рисок, що позначали здобуті яхонтосерця. Однак тільки дуже небагато з них були свіжі.
— Поговорюють, ніби Чорношип затупився, — додав Ройон.
Він виявив достатньо обережності, щоб уникнути відвертої образи, та все ж дозволив собі більше, ніж наважився б колись. Новини про те, що трапилось у казармі, де Далінар перечікував великобурю, встигли розповзтися.
Той примусив себе зберігати спокій.
— Ройоне, ми не можемо й далі сприймати цю війну як гру.
— Усі війни — ігри. До того ж найзахопливіші з них, бо замість фігур втрачаєш справжні життя, а здобуті призи приносять справжні багатства! Для цього й живуть на світі чоловіки — щоб воювати, вбивати, перемагати, — він цитував Творця Сонця — останнього алетійського короля, котрий зумів об’єднати великих князів. Свого часу Ґавілар шанував це ім’я.
— Можливо, — відказав Далінар. — Однак до чого це все? Ми воюємо, щоб здобути Сколкозбройці, якими потім б’ємося, щоб захопити їх іще більше. Це замкнене коло, по якому ми ходимо, знову й знову женучись за власним хвостом, щоб іще швидше за ним ганятися.
— Ми воюємо, щоб підготувати себе до відвоювання небес і повернення того, що по праву належить нам.
— Можна вправлятися не на війні та воювати не за казна-що. Так було не завжди. Ми переживали й часи, коли наші війни були не просто іграми.
Ройон здійняв брову:
— Далінаре, ще трохи — і я почну вірити чуткам. Подейкують, ти втратив смак до битви й більше не бажаєш воювати, — він знову глянув на співбесідника. — А дехто додає, що тобі час зректися влади на користь сина.
— Такі чутки неправдиві, — різко обізвався той.
— Це…
— Повторюю: неправдиві, — твердо повторив Далінар, — якщо із них випливає, що тепер мені байдуже, — він знову притиснув пальці до поверхні мапи й провів ними по гладкому пергаменту. — Мені не байдуже, Ройоне. Далеко не байдуже. Що буде з нашим народом. З моїм племінником. Чим закінчиться ця війна. Тому я й пропоную, щоби відтепер ми перейшли до агресивнішої тактики.
— Що ж, тоді, гадаю, це добра звістка.
«Об’єднай їх…»
— Я хочу, щоб ми з тобою спробували здійснити спільну вилазку на плато, — мовив Далінар.
— Що?
— Я хочу, щоб ти і я скоординували наші зусилля й атакували водночас, діючи разом.
— А навіщо б нам таке робити?
— Щоб підвищити наші шанси на здобуття яхонтосердець.
— Якби цього можна було досягти, просто збільшивши кількість війська, то мені вистачило б і власних солдатів, — сказав Ройон. — Ці плато замалі для багатолюдних армій, а маневреність важливіша за чисельність.
У цьому він мав рацію: на Рівнинах «більше» не завжди означало «краще». Обмежений простір і необхідність діставатися на поле битви форсованим маршем істотно змінювали характер ведення війни. Точне число залучених солдатів визначалося розміром плато та полководським генієм конкретного правителя.
— Наша співпраця не зводитиметься лише до того, щоб виставити якнайбільше людей, — пояснив Далінар. — В армії кожного з великих князів є щось таке, чого бракує іншим. Моя славиться важкоозброєними піхотинцями, у твоїй найкращі лучники. У Садеаса найшвидші мостонавідники. Взаємодіючи, ми могли б випробовувати нові тактичні прийоми. Усі витрачають надто багато сил, наввипередки добираючись до плато. А якби не спричинений загальним суперництвом поспіх, може, ми могли б оточити його? Дозволити паршенді дістатися туди першими, а тоді атакувати — так, як вигідно нам, а не їм.
Його співрозмовник вагався. Далінар провів не один день, обговорюючи зі своїми генералами можливість сумісної вилазки. У теорії виходило, що це дасть істотні переваги, але щоб упевнитися, необхідно було спробувати.
Власне, здавалося, що Ройон усерйоз обдумує таку можливість.
— А кому дістанеться яхонтосерце?
— Поділимо його вартість порівну, — відповів Далінар.
— А якщо захопимо Сколкозбройця?
— Він дістанеться, ясна річ, тому з воїнів, хто його здобуде.
— І ним, найімовірніше, станеш ти, — мовив Ройон, насупившись. — Оскільки ви з сином уже маєте Сколки.
У цьому й полягала найбільша проблема, пов’язана із захопленням Зброї чи Збруї: здобути ту чи іншу було практично неможливо, якщо нападник іще не мав Сколків. Володіння тільки одним із них здебільшого мало що давало. На полі бою Садеас стикався з паршендійськими Сколкозбройними, проте щоразу змушений був відступити, рятуючи власне життя.
— Я впевнений, що ми могли б знайти якесь справедливе рішення, — нарешті сказав Далінар. Якщо пощастить відбити Сколки, він сподівався влаштувати так, щоб ті дісталися Ренаріну.
— Угу, не сумніваюся, — скептично промовив Ройон.
Далінар глибоко вдихнув. Слід було діяти сміливіше.
— А якщо я пообіцяю їх тобі?
— Прошу?
— Ми спробуємо провести сумісну атаку. Якщо я здобуду Сколкозбройця чи Збрую, ти отримаєш перший комплект. Але другий відійде мені.
Ройон примружив очі:
— Ти справді це зробиш?
— Присягаюся честю.
— Що ж, такій клятві повірив би кожен. Але й обережності ніхто не скасовував…
— І чим же вона спричинена?
— Я — великий князь, Далінаре, — сказав Ройон. — Так, моє князівство найменше, але я ні від кого не залежу. І не хочу виявитися підпорядкованим комусь потужнішому.
«Ти вже став частиною дечого потужнішого, — роздратовано подумав Далінар. — Це відбулося в той момент, коли ти присягнув на вірність Ґавіларові». Ройон і всі решта відмовлялися виконувати свої обіцянки.
— Ройоне, наше королівство може стати куди кращим, ніж є.
— Можливо. Та якщо я задоволений з того, що маю? Так чи інак, а твоя пропозиція цікава. Мені треба як слід її обміркувати.
— Гаразд, — відповів Далінар, але чуття підказувало йому, що Ройон відмовиться. Він був надто підозріливий. Великі князі заледве довіряли один одному в достатній мірі, щоб співпрацювати хоч би тоді, коли на кону не стояли Сколкозбройці та яхонтосерця.
— Ми побачимося на бенкеті сьогодні ввечері? — запитав Ройон.
— А що нам може завадити? — мовив Далінар, зітхнувши.
— Та бачиш, буревартівники попереджають, що цієї ночі існує деяка ймовірність великобурі…
— Я там буду, — твердо сказав Далінар.
— Так, звісно, — кинув Ройон, здавлено хихикнувши. — А чого б це ти мав не прийти?
Він усміхнувся Далінару та пішов, супроводжуваний своїм почтом.
Зітхнувши, той повернувся до Головної мапи, прокручуючи в голові розмову та силкуючись спрогнозувати її наслідки. Він довго простояв там, окидаючи Рівнини поглядом, наче бог із небес. Ці плато скидалися на архіпелаг або на зубчасті скельця велетенського вітража. Далінару вже не вперше здавалося, ніби він от-от збагне принцип їхнього розташування. Може, якби він глянув на них уживу?.. А якщо розколини й справді пролягають не хаотично, то що б це могло означати?
Усі інші турбувалися про те, щоб виглядати сильними, щоб проявити себе. Невже він і справді був єдиний, хто усвідомлював, яка це все марнота? Сила заради сили? А яка користь від сили, яку ні до чого не прикладають?
«Колись Алеткар був світлом, — подумав він. — Так говориться в Ґавіларовій книзі, і саме це я бачу у видіннях. У сиву давнину, коли Алеткаром правив Ногадон. Ще до того, як Вісники покинули нас».
Далінар почувався так, ніби йому залишалося ступити останній крок. Назустріч таємниці. До того, що так хвилювало Ґавілара за кілька місяців до смерті. Ще одне невеличке зусилля — і він розгледить. Побачить складений людськими життями пазл. І зрештою зрозуміє.
Але хіба ж не цим він займався впродовж шести останніх років? Хапався, тягнувся, силкувався ще трішки просунутись уперед. Але що ближче він добувався, то віддаленішими здавалися відповіді.
***
До Галереї мап зайшов Адолін. Його батько ще не залишив її, але стояв сам. Двоє Кобальтових гвардійців наглядали за ним, тримаючись на віддалі. Ройона не було видно.
Княжич неспішно наблизився. В очах Далінара застиг той самий відсутній вираз, який останнім часом ставав характерним для нього. Навіть у перервах між видіннями він наче не повністю оговтувався від них. Був не такий, як колись.
— Батьку? — озвався Адолін, підступаючи до нього.
— Привіт, Адоліне.
— Як пройшла зустріч із Ройоном? — поцікавився син, намагаючись надати голосу бадьорості.
— Невтішно. У дипломатії я куди слабший, ніж колись у воєнному мистецтві.
— Мир не приносить вигоди.
— Усі так кажуть. Але колись ми жили мирно, і в нас, здається, непогано виходило. Навіть краще, ніж тепер.
— Миру не було від самих Ідилічних покоїв, — миттю заперечив Адолін. — Жити у Рошарі означає боротися.
Це була цитата з «Аргументів».
Здивований, Далінар обернувся до сина:
— Ти — і раптом цитуєш мені священну книгу?
Той знизав плечима, почуваючись по-дурному:
— Та бачиш, Малаша досить побожна, тож я щойно прослухав…
— Зажди, — перебив його батько. — Малаша? А це ще хто така?
— Дочка ясновельможного Севекса.
— А як же та інша дівчина, Джанала?
Адолін скривився, пригадавши катастрофічні наслідки прогулянки, на яку вони відправились на днях. Загладжування провини мало обійтися йому в кілька нічогеньких подаруночків. До того ж тепер, коли він більше не упадав біля іншої, та не виявляла до нього й половини колишнього інтересу.
— Там усе складно. Малаша видається привабливішою перспективою, — він швидко змінив тему: — То я так розумію, що в найближчому майбутньому Ройон не збирається з нами на спільні вилазки.
Далінар похитав головою:
— Він надто побоюється, що я намагаюся заманити його в пастку та позбавити вотчини. Напевно, було помилкою звертатися до найслабшого з князів першим. Ройон вважає за краще зіщулитись і спробувати пережити послане долею — йому б лише зберегти те, що має. Він не гратиме в ризиковану гру, сподіваючись на більше.
Далінар вдивлявся в мапу з тим самим відсутнім виразом очей.
— Ґавілар мріяв про об’єднання Алеткару. Колись я думав, що брат досяг цього, хоча сам він так не вважав. Однак що довше я маю справу з цими людьми, то глибше усвідомлюю, що Ґавілар мав рацію. Ми зазнали поразки: підкорили їх, так і не об’єднавши.
— То ти все ще збираєшся переговорити з рештою?
— Так. Адже досить, щоб погодився лише один — і справа зрушить з мертвої точки.
— Ой, не знаю, — відказав Адолін. — Але поки суд та діло, гадаю, тобі слід дізнатися от про що: Садеас прислав нáрочного, прохаючи дозволу прибути до нашого табору. Він хоче опитати конюхів, які опікувалися конем Його Величності під час полювання.
— Нова посада дає йому право висувати такі вимоги.
— Батьку, — промовив Адолін, підходячи ближче та стишуючи голос. — Я думаю, він збирається провернути з нами якусь комбінацію.
Далінар подивився на нього.
— Я знаю, що ти довіряєш йому, — швидко повів далі Адолін. — І тепер розумію чому. Але вислухай мене. Такий хід дає йому ідеальну можливість підкопатися під нас. Король остаточно схибнувся на ґрунті параної та підозрює навіть тебе й мене — я знаю, що ти й сам це помітив. Тож усе, що потрібно Садеасові, — це роздобути уявні «докази», які пов’язували б Холінів із замахом на вбивство короля, і тоді він зможе налаштувати Елгокара проти нас.
— Напевно, доведеться ризикнути.
Адолін нахмурився:
— Але…
— Я вірю Садеасу, сину, — промовив великий князь. — Але навіть якби не вірив, ми не могли б заважати розслідуванню чи заборонити йому доступ до табору. Так ми не лише виглядали б винними в очах короля, але й поставили б під сумнів його владу, — він похитав головою. — Якщо я хочу, щоб інші великі князі коли-небудь визнали мене своїм головнокомандувачем, я маю дозволити Садеасу здійснювати його повноваження Великого князя інформації. Я не можу апелювати до старовинних традицій, коли йдеться про мою владу над іншими, відмовляючи Садеасові в тому самому.
— Звучить логічно, — визнав Адолін. — Але ми все ж могли б підготуватися. Невже ти запевнятимеш мене, що анітрохи не хвилюєшся?
Далінар завагався:
— Можливо. Це загрозливий маневр з його боку. Однак мені було сказано, як поводитись: «Довіряй Садеасу. Будь сильним. Чини по честі, і честь допоможе тобі». Ось яку пораду я отримав.
— Від кого?
Далінар глянув на сина, і той усе зрозумів.
— Тож ми ставимо на карту майбутнє нашого Дому, бо так повеліли видіння, — рівним тоном промовив Адолін.
— Я б так не сказав, — відповів Далінар. — Якби Садеас і справді завдав удару, я б не дозволив йому просто взяти й відтіснити нас. Але й нападати першим я не збираюся.
— Бо таке тобі приверзлося, — кинув Адолін, втрачаючи терпіння. — Батьку, ти обіцяв вислухати те, що я хочу сказати щодо твоїх видінь. Тож, будь ласка, послухай зараз.
— Тут непідхоже місце.
— У тебе завжди знаходиться відмовка, — наполягав син. — Я вже п’ять разів намагався поговорити з тобою про них, і ти щоразу відшивав мене!
— Може, я просто знаю, що ти збираєшся сказати, — відповів Далінар. — І розумію, що нічого путнього з цього не вийде.
— А може, ти просто хочеш і далі закривати очі на правду?
— Годі, Адоліне.
— Ні, не годі! З нас сміються в кожному таборі, наші влада й авторитет ідуть на спад із кожним днем, а ти не хочеш і пальцем поворухнути, щоб цьому зарадити.
— Адоліне!.. Я не збираюся вислуховувати таке від власного сина.
— А від будь-кого іншого — залюбки? Чому так відбувається, батьку? Коли інші мелють про нас казна-що, ти й вухом не ведеш. Але коли Ренарін або я робимо хоч найменший крок у напрямку того, що ти вважаєш неналежним, як одразу отримуємо на горіхи! Хто завгодно може брехати, а мені й правду сказати зась? Невже твої сини так мало важать для тебе?
Далінар застиг, немов отримав ляпаса.
— Батьку, з тобою не все гаразд, — вів далі Адолін. Якась частина його усвідомлювала, що він зайшов надто далеко й говорить надто голосно, але з нього рвалося те, що давно накипіло. — Ми маємо нарешті глянути фактам в обличчя! Годі вигадувати все більш фантастичні пояснення, щоб прикрити свої ляпсуси! Я розумію, що таке важко прийняти, проте інколи люди старіють. А голови перестають варити, як належить.
Я не знаю, що з тобою не так. Можливо, ти почуваєшся винним у смерті Ґавілара. Ця твоя книга, твій Кодекс, твої видіння — може, усе це спроби втекти від реальності, спокутувати провину, абстрагуватися? Але того, що ти бачиш, не існує. Твоє життя перетворилося на суцільний пошук обґрунтування для власних ірраціональних вчинків — так можна й спробувати прикинутись, що проблеми взагалі не існує. Але поглинь мене Геєна, якщо я, не сказавши й слова, дозволю тобі тягти за собою в прірву і весь наш Дім!
Останні слова він мало не прокричав. Ті луною розкотилися великим приміщенням, й Адолін відчув, що його трясе. За всі роки свого життя він ніколи не розмовляв із батьком таким тоном.
— Гадаєш, мені самому не спадало на думку те саме? — запитав Далінар. Його голос був холодний, а погляд — жорсткий. — Я знову й знову повертався до кожного з твоїх зауважень не менше дюжини разів.
— То, може, варто обміркувати їх іще разок-другий.
— Я повинен довіряти сам собі. Видіння намагаються донести до мене щось важливе. Я не можу обґрунтувати цю свою впевненість чи пояснити, звідки вона береться. Але це правда.
— Воно й не дивно, що ти так думаєш, — сказав Адолін, остаточно знетямлюючись. — Як же ти сам не розумієш? Адже це якраз те, що ти волієш відчувати. Люди — великі мастаки на те, щоб угледіти бажане! Подивися на короля. У кожній тіні йому ввижається вбивця, а потерта попруга стає хитромудрою змовою, щоб позбавити його життя.
Далінар не відповідав.
— Батьку, інколи прості відповіді — правильні! — додав княжич. — Ремінь королівського сідла просто зносився. А ти… бачиш те, чого не існує. Мені шкода.
Вони вп’ялися один в одного поглядами. Адолін не відвів очей. Він нізащо б цього не зробив.
Урешті-решт Далінар відвернувся від нього.
— Будь ласка, залиш мене.
— Гаразд. Добре. Але я хочу, щоб ти поміркував над моїми словами. Я хочу, щоб ти…
— Адоліне. Йди.
Той зціпив зуби, але розвернувся й покрокував пріч. «Комусь треба було це сказати», — подумки мовив він до себе, полишаючи галерею.
Однак ці слова анітрохи не стишили його пригніченості, спричиненої тим, що стати цим «кимось» довелося саме йому.
25
М’ясник
За сім років до того
— Недобре вони коять, ой, недобре, — промовив жіночий голос. — Не годиться чикрижити живих людей і витріщатися на те, що Всемогутній недарма вирішив приховати.
Кел застиг на місці, стоячи в провулку між двома будинками Гартстоуна. Над головою нависало тьмяно-сіре небо — на якийсь час настала зима. Тільки-но минуло Ридання, і великобурі траплялися нечасто. Проте рослинам було аж надто холодно, щоб насолоджуватися перепочинком: скелебруньки переживали зимові тижні, згорнувшись калачиком у своїх мушлях. Більшість живих істот повпадала в сплячку, очікуючи на повернення тепла. На щастя, пори року зазвичай тривали всього кілька тижнів. Суцільна непередбачуваність. Так уже влаштований світ. Постійність наставала лише після смерті. Принаймні саме це проповідували подвижники.
Кел одягнув цупке стебноване пальто на ваті отвородеревника. Пофарбований у темно-коричневий колір матеріал був кусючий, але теплий. Хлопець натягнув каптур, а руки тримав у кишенях. Праворуч від нього стояв будинок пекаря: його фасад був відведений під крамницю, а родина тіснилася в трикутному закапелку позаду. Ліворуч розміщувалась одна з гартстоунських таверн, де впродовж зимових тижнів рікою текли лавісовий ель і пивотвань.
Він почув голоси двох жінок, які — невидимі для нього — теревенили десь неподалік.
— А ти знаєш, що він обікрав покійного градоправителя? — сказала одна з них напівпошепки. — Поцупив повний кубок сфер. Сам-то він бреше, що отримав їх у подарунок, але ж там нікого більше не було, коли Вістіов помер.
— Я чула, ніби є якась бомага, — долинув голос першої.
— Аякже, два з половиною ґліфи. Хіба то справжній заповіт? Та ще й хто написав його? Сам же лікар і нашкрябав. Де ж це видано, щоб у градоправителя та не було жінки-писарки? Кажу тобі: ох, недобре вони коять.
Кел зціпив зуби, борючись зі спокусою ступити крок-другий, щоби пліткарки побачили, що він усе чув. Але батько не схвалив би такого вчинку. Лірін не хотів би стати причиною збентеження чи сварки.
Проте Кел — не батько. Тож він упевненим кроком вийшов із провулка, проминаючи нану Теріт і нану Реліну, котрі стояли навпроти пекарні й чесали язиками. Теріт — товстуха з темним кучерявим волоссям — була дружиною пекаря. Кел застав її якраз посеред чергового наклепу. Хлопець виразно глянув на неї та задоволено помітив у її карих очах замішання.
Він обережно перетнув площу, оминаючи замерзлі калюжі. За його спиною з грюкотом зачинилися двері пекарні — пліткарки відступили всередину.
Його задоволення було недовгим. І чому про батька завжди верзуть такі нісенітниці? Називають його психічнохворим збоченцем, а самі табунами збігаються до проїжджого аптекаря чи торговця талісманами, щоб накупити охоронних ґліфів та амулетів. Змилуйся, Всемогутній, над людиною, котра й справді робить щось корисне, стараючись допомогти!
Усе ще киплячи від обурення, Кел проминув кілька кварталів і підійшов до матері, котра, стоячи на розкладній драбині, акуратно сколювала щось зі звису будівлі міської ратуші. Гесіна була високою на зріст жінкою, і зазвичай збирала своє волосся у хвостик на потилиці, після чого покривала голову хустиною. Того дня поверх останньої вона одягла ще й плетеного капелюшка. На ній було довге коричневе пальто на подобу Келового, з-під споду якого заледве проглядав поділ її блакитної спідниці.
Предметом материних турбот була низка схожих на бурульки кам’яних наростів, що утворилися на карнизах даху. Великобурі обрушували на землю потоки води, а разом з нею і крєму. Якщо цю справу пускали на самоплив, крєм врешті-решт тверднув, перетворюючись на камінь. На будівлях виростали сталактити, утворені дощовою водою, що повільно скрапувала зі звисів. Їх доводилося регулярно сколювати, бо інакше виникав ризик того, що дах обвалиться під власною вагою.
Помітивши сина, вона всміхнулася. Її щоки пашіли від холоду. Вузьке обличчя, виразне підборіддя та повні вуста робили Гесіну привабливою жінкою. Принаймні так здавалося Келові. В усякому разі, кращою за пекареву дружину.
— Батько вже відпустив тебе з уроків? — запитала вона.
— Його всі ненавидять, — бовкнув Кел.
Мати знову взялася до роботи.
— Каладіне, тобі вже тринадцять. І ти достатньо дорослий, щоб не верзти таких дурниць.
— Але це правда, — вперто повторив той. — Я щойно чув, як двоє жінок балакали між собою. Вони казали, що батько вкрав сфери в ясновельможного Вістіова. А ще говорили, що він отримує задоволення, чикрижачи людей і витворюючи з ними протівоєстєствєнниє штучки.
— Протиприродні.
— Чому я не можу розмовляти, як усі решта?
— Тому, що це неправильно.
— А от для нани Теріт — нормально.
— А сам ти що про неї думаєш?
Кел замислився.
— Вона — невігласка. І любить базікати про те, у чому навіть на сміх не тямить.
— Ну от, ти сам собі відповів. Тож якщо хочеш брати з неї приклад, мені нíчого на це заперечити.
Кел скривився. Розмовляючи з Гесіною, слід було насторожити вуха: вона на очах перекручувала сказане, обертаючи його проти тебе. Він сперся спиною на стіну міської ратуші, спостерігаючи, як з рота клубочиться пара його віддиху. Можливо, якась інша тактика спрацює?
— Мамо, за що люди ненавидять батька?
— Це не так, — відповіла вона. Однак спокійний тон, яким було поставлене запитання, спонукав її до того, щоб продовжити: — Але він і справді змушує їх бентежитися.
— Чому?
— Тому що дехто жахається обізнаності. Твій батько — високоосвічена людина та знає те, чого інші не можуть збагнути. Тож у їхніх очах це неминуче виглядає чимось темним і таємничим.
— Але ж вони не бояться торговців талісманами й охоронних ґліфів!
— Бо вони зрозумілі для них, — спокійно пояснила мати. — Спалюєш охоронний ґліф навпроти свого будинку — і це відвертає наврочливе око. Усе просто. А от твій батько такого ґліфа хворому не дасть. Він вимагатиме, щоби він залишався в ліжку, пив воду, приймав якісь гидкі ліки й щодня промивав рани. Це складно. І люди краще воліють довіритися долі.
Кел замислився над почутим.
— А я гадаю, що вони ненавидять його, бо він занадто часто виявляється безсилим.
— І в цьому є доля істини. Якщо охоронний ґліф не допомагає, можна пояснити це тим, що така вже воля Всемогутнього. А якщо не допомагає твій батько, то винен він і тільки він. Ну, так це принаймні сприймається, — мати продовжувала працювати, і кам’яні уламки сипалися долі довкола неї. — Люди ніколи не зненавидять твого батька — для цього він надто корисний. Але й одним із них він довіку не стане. Такою є ціна лікарського фаху. Влада над життями інших — неприємна відповідальність.
— А якщо я не хочу такої відповідальності? Якщо я бажаю стати таким, як усі — пекарем, хліборобом чи… «Чи солдатом», — додав він подумки. Кілька разів він потайки брав до рук палицю, і хоча йому так і не вдалося відтворити ту ейфорію, яка охопила його під час бійки з Джостом, стискаючи зброю, він і справді відчував якийсь приплив бадьорості. Щось таке, що манило й хвилювало його.
— Гадаю, — сказала мати, — ти швидко переконаєшся, що життя пекарів і хліборобів не таке вже й завидне.
— Принаймні в них є друзі.
— Як і в тебе. Чим тобі кепський Тіен?
— Тіен мені не друг, мамо. Він — мій брат.
— А хіба він не може бути заразом і тим, й іншим?
Кел закотив очі:
— Ти добре розумієш, про що я.
Вона спустилася з драбини й поплескала його по плечу.
— Так, розумію. Вибач, що я з такою легкістю відмахуюся від твоєї проблеми. Але ти опинився в складній ситуації. Ти хочеш мати друзів, але чи й справді ти готовий жити так, як інші хлопці? Облишити навчання заради рабської праці на полях? Дочасно постаріти, весь вік горбатячись і смажачись на сонці?
Кел мовчав.
— Те, чим володіють інші, завжди видається кращим за те, що є у тебе, — промовила Гесіна. — Візьми драбину.
Кел слухняно пішов за матір’ю, огинаючи ратушу півколом, й опустив свою ношу з протилежного боку будівлі, щоб, залізши на неї, вона знову могла взятися до роботи.
— Вони гадають, що батько вкрав ті сфери, — Кел засунув руки в кишені. — Думають, що то він склав отой наказ від імені ясновельможного Вістіова та вмовив старого підписати його, коли той уже не усвідомлював, що робить.
Мати мовчала.
— Ненавиджу їхні брехні та плітки, — просичав хлопець. — І їх усіх ненавиджу за те, що вигадують таке про нас.
— Не треба їх ненавидіти, Келе. Вони хороші люди. І в цьому випадку просто повторюють те, що чули.
Жінка кинула погляд на маєток градоправителя, який виднівся вдалині на пагорбі, що височів над містом. Щоразу, коли Кел бачив його, він відчував потяг піти туди й поговорити з Ларал. Проте останні кілька спроб закінчилися невдачею: йому не дозволили побачитися з нею. Тепер, коли її батька не стало, за нею невідступно стежила гувернантка, яка не вважала, що її вихованці личить лигатися з містечковими хлопчаками.
А чоловік тієї гувернантки, Мілів, служив у ясновельможного Вістіова ключником. І якщо всі брудні чутки про Келову родину походили з єдиного джерела, то, найімовірніше, від нього. Лірін ніколи йому не подобався. Що ж, незабаром Мілів стане порожнім місцем. Прибуття нового градоправителя очікували з дня на день.
— Мамо, — промовив Кел, — ті сфери лише без пуття збирають пил і світяться. Невже ми не можемо витратити частину з них, щоб тобі не доводилося приходити сюди працювати?
— Я люблю працювати, — відповіла вона, знову здираючи крєм зі звису. — Це прочищає мізки.
— Але ж хіба не ти щойно сказала, що мені не треба трудитися? Що я дочасно чи то згорблюся, чи то засмажуся, чи ще щось у такому ж дусі?
Вона помовчала, а тоді засміялася:
— Розумний хлопчик.
— Замерзлий хлопчик, — пробурчав той, хапаючи дрижаки.
— Я працюю, тому що сама цього хочу. Витрачати ті сфери ми не можемо — вони відкладені на твоє навчання, — тож краще, щоб я теж заробляла, ніж щоби твій батько змушений був вимагати плату за зцілення.
— Може, нас більше поважали б, якби він так і робив.
— Та ні, вони поважають нас. Не думаю, що вся річ у цьому, — вона опустила очі на Кела. — Ти ж знаєш, що ми належимо до другого нану.
— Звісно, — відказав Кел, стенувши плечима.
— Талановитий молодий лікар такого рангу може привернути увагу небагатої шляхетної родини, яка потребує грошей і визнання. У великих містах таке трапляється.
Кел знову кинув погляд на маєток.
— То от чому ти так заохочувала мене гратися з Ларал. Хотіла одружити мене з нею, еге ж?
— Я припускала таку можливість, — відповіла Гесіна, знову беручись до роботи.
Щиро кажучи, він і сам не знав, як йому така перспектива. Упродовж кількох останніх місяців Келове життя складалося дивно. Батько примушував його займатися, але потайки він проводив багато часу, вправляючись із палицею. Дві можливі дороги. І кожна вабила. Келу й справді подобалося навчання, він марив можливістю допомагати людям, перев’язувати їхні рани, зараджувати їм. У батьковій праці він вбачав істинну шляхетність.
Однак йому здавалося, що якби в нього вийшло стати воїном, він робив би ще шляхетнішу справу. Захищав би рідну землю, немов легендарні світлоокі герої. А тут іще це неповторне відчуття, яке з’являлося, щойно він стискав у руці зброю.
Дві дороги. Які, фактично, вели в протилежних напрямках. А обрати потрібно було лиш одну.
Його мати все ще сколювала крєм зі звису, і Кел, зітхнувши, приніс із комірчини ще одну драбину й набір інструментів, а тоді долучився до неї. Він був високий як на свій вік, та все ж йому довелося залізти аж на верхні щаблі. Працюючи, він краєм ока помітив материну усмішку: жінка, без сумніву, раділа, що виховала такого послужливого сина. Насправді ж Келу просто кортіло зірвати злість, гамселячи по чомусь.
Як би він почувався, одружившись із кимось на кшталт Ларал? Йому ніколи не стати їй рівнею. Хто зна, світлоокими чи темноокими народилися б їхні нащадки, тож навіть його власні діти могли би переважати Кела за рангом. Він розумів, що почувався би страх як ніяково. І в цьому полягав іще один аспект лікарської кар’єри. Ступивши на цю дорогу, він автоматично обирав життя свого батька — відлюдницьке, а то й ізгойське.
Проте якби він подався на війну, то знайшов би там місце для себе. Можливо, йому навіть вдалось би здійснити практично немислиме — здобути Сколкозбройця та стати справжнім світлооким. Тоді він зміг би одружитися з Ларал як рівня з рівнею. Чи не тому вона завжди заохочувала його стати солдатом? Невже вона ще тоді розмірковувала про такі речі? Ще тоді, коли всі ці рішення — стосовно шлюбу чи кар’єри — здавались неймовірно далекими самому Келу.
Він почувався таким юним. А чи й справді існувала необхідність обдумувати ці запитання? Доки харбрантські лікарі дозволять йому складати вступні іспити, мине ще не один рік. Однак якщо натомість він таки збереться стати солдатом, треба буде завербуватися в армію ще до того. Як відреагує батько, коли Кел просто подасться з вербувальниками — і тільки його й бачили? Він-бо не певен, що зможе глянути в розчаровані очі Ліріна.
Ніби у відповідь на його думки неподалік пролунав батьків голос:
— Гесіно!
Келова мати обернулася, усміхаючись та ховаючи назад під хустину неслухняне пасмо темного волосся. Батько мчав вулицею, і його обличчя виглядало схвильованим. Кел відчув раптовий укол тривоги. Хто травмувався? Чому Лірін не послав по нього когось іншого?
— Що таке? — запитала мати, спускаючись із драбини.
— Він тут, Гесіно, — відповів батько.
— Давно пора.
— Хто? — запитав Кел, зістрибуючи долі. — Хто тут?
— Новий градоправитель, синку, — сказав Лірін, і в морозному повітрі заклубочилася пара його віддиху. — Його звати ясновельможний Рошон. Боюся, перевдягатись нíколи, бо ще проґавимо його першу промову. Ходімо!
Усі троє поспішили геть, і Келові думки та побоювання відступили перед лицем можливості побачити нового світлоокого.
— Він не попередив про своє прибуття, — напівпошепки промовив Лірін.
— Можливо, це добрий знак, — відказала Гесіна. — Може, йому ні до чого фальшиві прояви всенародної любові.
— Або йому просто плювати на цей народ і його любов чи нелюбов. Прародителю бур, ненавиджу зміну правителів. Я завжди почуваюся так, ніби кидаю жменю камінців, граючи у зламай-шию. Що ж нам випаде — «королева» чи «башта»?
— Ми зовсім скоро дізнаємося, — сказала Гесіна, кинувши погляд на Кела. — Не дозволяй батьковим словам позбавляти тебе самовладання. У такі хвилини він схильний впадати в песимізм.
— Неправда, — втрутився Лірін.
Дружина виразно глянула на нього.
— Наведи ще хоч один приклад.
— Коли ти знайомився з моїми батьками.
Той зупинився, як укопаний, і закліпав очима.
— Вітер із бурею, — пробурмотів він, — будемо сподіватися, що все пройде й наполовину не так погано, як тоді.
Кел зацікавлено прислухався. Він ніколи не бачив материних батьків, та й про них рідко коли говорили. Незабаром їхня трійця добулася до південної околиці містечка. Там зібрався цілий натовп, серед якого на них уже чекав Тіен. Він схвильовано замахав їм рукою, підстрибуючи від нетерплячки.
— Якби мені та хоч половину його наснаги, — промовив Лірін.
— Я підібрав для нас місце! — схвильовано загукав Тіен, тицяючи пальцем. — Там, біля бочок із дощовою водою! Хутчіш! Бо ще проґавимо!
Він прожогом кинувся туди й виліз наверх. Помітивши його, кілька містечкових хлопчаків заштурхали один одного ліктями, а котрийсь навіть відпустив коментар, якого Кел не розчув. Решта ж зареготали з малюка, і його старший брат миттю розлютився. Тіен не заслуговував на кпини лише через те, що був трішки субтильний для свого віку.
Однак тепер був не час стикатися з ними, тож Кел із похмурим виглядом приєднався до батьків, які розташувалися біля бочок. Тіен усміхнувся йому, стоячи на покришці однієї з них. Він купками розклав довкола себе кілька своїх улюблених камінчиків — різних кольорів і форм. Такого добра валялося довкола хоч гать гати, але Тіен єдиний серед його оточення вмів помічати в них дивовижне. Хвильку повагавшись, Кел теж зіп’явся на бочку — дуже обережно, щоб не розкидати братових скарбів, — щоб і самому краще роздивитися кортеж градоправителя.
Він був довжелезний. Процесія нараховувала ніяк не менше дюжини фургонів, що тяглися вслід за елегантною чорною каретою, запряженою четвіркою лиснючих вороних коней. У Кела мимоволі відвисла щелепа. Вістіов мав лише одну шкапу, та й та здавалася його ровесницею.
Хіба могла одна людина, нехай навіть і світлоока, мати аж стільки меблів? І де він їх усі ставитиме? А були ще ж і люди. Багато дюжин, котрі їхали у фургонах чи йшли пішки, збившись у групи. Також промарширувало з десяток солдатів у сяючих нагрудниках і шкіряних спідницях. У цього світлоокого була навіть власна почесна варта.
Зрештою процесія дісталася повороту на Гартстоун. Вершник, який очолював її, спрямував карету та солдатів у бік містечка, тоді як більшість фургонів продовжили свій шлях у напрямку маєтку. Келове хвилювання зростало з кожною миттю, доки екіпаж поволі котився до зустрічальників. Невже йому таки поталанить побачити справжнього світлоокого героя? Містечком ходили чутки, що новим градоправителем, найімовірніше, стане хтось із тих, чиї заслуги у війнах за об’єднання Алеткару король Ґавілар чи великий князь Садеас відзначили підвищенням по службі.
Карета розвернулася боком — так, щоб, вийшовши з неї, пасажир опинився якраз перед натовпом. Коні похропували й били копитами, а кучер зіскочив із козел і швидко відчинив дверцята. Зсередини видобувся чоловік середніх років із короткою сивуватою бородою. На ньому був фіолетовий сюртук із гофрованими манжетами й коміром, причому скроєний так, що спереду сягав лише до талії, проте ззаду теліпалися фрачні фалди. З-під нього виглядала золотиста такама — довга пряма спідниця, що спускалася до литок.
Такама. Тепер їх мало хто носив, але старі солдати з їхнього містечка розповідали про часи, коли таке вбрання було популярне серед воїнів. Кел не очікував, що такама виявиться настільки схожою на жіночу сукню, та все ж це був добрий знак. Сам Рошон здавався трішки застарим і дещо занадто опасистим як на справжнього воїна. Однак меча носив.
Світлоокий обвів поглядом присутніх, і на його обличчі проступила відраза, ніби він ковтнув щось гірке. Позад нього з карети визирнули ще двійко людей. Молодик із вузьким обличчям і літня жінка, чиє волосся було заплетене в коси. Роздивившись натовп, Рошон похитав головою та розвернувся, збираючись знову залізти в екіпаж.
Кел насупився. Він що — і словом до них не обізветься? Юрба зустрічальників, схоже, поділяла його приголомшення: там-сям зачулося тривожне перешіптування.
— Ясновельможний Рошоне! — гукнув Келів батько.
Натовп затих. Світлоокий озирнувся через плече. Люди позадкували, та й сам Кел мимоволі зіщулився під його суворим поглядом.
— Хто звернувся до мене? — низьким баритоном зажадав відповіді Рошон.
Лірін виступив наперед, піднявши руку.
— Ваша Ясновельможносте, як ви доїхали? Чи не бажаєте оглянути місто? Якщо так, то ми до ваших послуг.
— Як тебе звати?
— Лірін, Ваша Ясновельможносте. Тутешній лікар.
— А, — промовив Рошон. — То це ти дав старому Вістіову померти, — обличчя градоправителя спохмурніло. — Можна сказати, що саме через тебе мене запроторили в цю жалюгідну діру на задвірках королівства, — він закректав, тоді забрався до карети та з грюкотом зачинив дверцята. Кучер за лічені секунди прибрав східці, скочив на передок і взявся розвертати екіпаж.
Келів батько повільно опустив руку, і та безсило обвисла вздовж тулуба. Містяни миттю загомоніли, обмінюючись враженнями про солдатів, карету та коней.
Кел опустився на бочку, на якій стояв. «Що ж, — подумав він. — Напевно, від воїна не варто було очікувати жодних реверансів». Герої легенд не обов’язково бували втіленням люб’язності. Вбивство й витійство не завжди пасують одне до одного, як сказав йому колись старий Джарел.
Лірін повернувся до гурту, на його обличчі проступало занепокоєння.
— Ну? — запитала Гесіна, силкуючись надати голосу бадьорості. — Яка твоя думка? Що нам випало — «королева» чи «башта»?
— Ні те, ні інше.
— Он як? А що ж тоді ми викинули?
— Поки не знаю, — відказав той, озираючись через плече. — Напевно, пара та трійка. Ходімо додому.
Спантеличений Тіен почухав потилицю, але Кел збагнув усю вагомість батькових слів. За правилами гри у зламай-шию, «башту» утворювали три пари, а «королеву» — дві трійки. Перша означала миттєвий програш, а друга — миттєвий виграш.
Та якщо випадали пара й трійка, то така комбінація називалася «м’ясник». І виграєш ти чи ні, залежало від твоїх наступних кидків.
А також — і це найважливіше — від кидків решти гравців.
26
Безгоміння
Мене переслідують. Підозрюю, що це твої приятелі з Сімнадцятого Сколка. Гадаю, вони все ще блукають у темряві, йдучи по фальшивому сліду, що я для них залишив. Їм же й краще. Сумніваюся, що в них є хоч приблизне уявлення, як вчинити зі мною в тому разі, якщо й справді мене впіймають.
— «Я стояв у темному монастирському покої, — читала Літіма за кафедрою, на якій лежав розгорнутий том, — і його дальні закути, куди не досягало світло, були немов залиті чорною фарбою. Я опустився на підлогу, розмірковуючи про цю темряву, про це Незриме. Я не міг з певністю сказати, що крилося в тому мороці. Імовірно, за ним таїлися стіни, товсті та надійні, та чи ж міг я знати це напевне, не бачачи? Коли все приховано, на що може покластися людина як на Істинне?»
Висока й огрядна Літіма — одна з Далінарових писарок — була вбрана в шовкову фіолетову сукню з жовтою оторочкою. Жінка читала великому князю, який стояв, розглядаючи мапи на стіні своєї вітальні. Та була обставлена розкішними дерев’яними меблями та встелена тканими килимами, привезеними з самого Марата. На високому сервірувальному столику в кутку стояла кришталева карафка з післяобіднім вином — помаранчевим, найменш п’янким, — поблискуючи у світлі діамантових сфер, вставлених у люстри, що звисали зі стелі.
— «Вогники свічок, — продовжила Літіма. Так називався розділ із “Шляху королів”, який вона читали йому з того ж примірника, що належав колись Ґавілару. — На полиці переді мною догоряла дюжина свічок. Від кожного мого подиху вони здригалися. Для них я був чудовиськом, яке вселяло жах і сіяло руйнування. Та все ж якби я раптом занадто наблизився, вони могли би завдати шкоди мені. Мій невидимий віддих, ритм життя з його припливами та відпливами, міг завиграшки покласти їм край, однак мої пальці не могли зробити того самого без болісної відплати».
Занурений у роздуми Далінар механічно вертів на пальці перстень із печаткою — на його сапфіровому щитку був вирізьблений диґліф Холінів. Поруч нього стояв Ренарін, одягнений у синьо-сріблястий сюртук із золотими еполетами, що вказували на його статус княжича. Адоліна не було. Вони з Далінаром старанно уникали один одного після сварки у Галереї.
— «І в мить спокою я збагнув, — читала далі Літіма, — що вогники тих свічок скидалися на життя людей. Такі тендітні. І такі смертоносні. Якщо залишити їх у спокої, вони світять і зігрівають. Однак доведені до сказу, вони зруйнують те, що мали б освітлювати. Це зародки багать, кожен з яких містить сíм’я нищення — досить потужне, щоби перетворювати міста на руїни й повергати на коліна королів. Багато років потому я подумки повертався в той тихий, безмовний вечір, коли дивився на шеренги живих вогнів. І розумів: того, кому присягають на вірність, заряджають, немов самоцвіт, та наділяють страхітливою владою знищення не лише самого себе, а й усе, чим він дорожить».
Літіма замовкла. На цьому розділ закінчився.
— Дякую, Ваша Світлосте Літімо, — промовив Далінар. — Наразі достатньо.
Жінка шанобливо кивнула. Тоді зробила знак молодій помічниці, яка чекала на неї в куточку, й обидві пішли, так і залишивши книгу на кафедрі.
Цей розділ став для Далінара одним із улюблених. Слухаючи його, він нерідко знаходив розраду. Хтось колись уже знав, хтось колись розумів, як саме він почувається. Однак того дня він не приніс звичного заспокоєння, а лише нагадав про Адолінові аргументи. Жоден із них не містив нічого такого, про що князь і сам би не думав, проте коли їх озвучив той, кому Далінар довіряв, це змішало всі карти. Він упіймав себе на тому, що витріщається на мапи — зменшені копії тих, що висіли в Галереї. Їх відтворив для нього королівський картограф, Ісасік Шулін.
А якщо Далінарові видіння й справді були лише фантазмами? Він-бо просто марив славетними днями в історії Алеткару. Невже візії стали відповіддю його розуму на цю тугу, знайденим підсвідомістю способом дозволити собі бути героєм, підшукати виправдання за ту одержимість, із якою він щоразу йшов до мети?
Тривожна думка. Бо з другого боку, ці накази «об’єднати», що лунали в його голові, видавалися підозріло схожими на лозунги Ієрократії, яка намагалася підкорити світ п’ять століть тому.
Далінар відвернувся від мап і перетнув кімнату, ступаючи по м’якому килиму взутими в черевики ногами. По занадто вишуканому килиму. Більша частина його життя минула у військових таборах: він спав у фургонах, кам’яних казармах і наметах, встановлених упритул до підвітряного боку скельних формацій. Якщо порівнювати з тими часами, його нинішнє житло здавалося ледь не маєтком. Так і кортіло взяти й викинути геть усі ці витребеньки. Але що б це дало?
Князь зупинився біля кафедри й провів пальцями по цупких сторінках, укритих виведеними фіолетовим чорнилом рядками. Він не міг прочитати слів, однак заледве не відчував їх, немовби вони випромінювалися аркушем, як Буресвітло — сферою. А раптом у письменах цієї книги й крилася причина його проблем? Видіння почалися через кілька місяців після того, як він уперше прослухав зачитані з неї уривки.
Він поклав долоню на холодні, поцяцьковані чорнилом сторінки. Їхня батьківщина тріщала по швах, війна зайшла у безвихідь, а його зненацька полонили ті ж ідеали та міфи, що призвели до братової загибелі. У такі часи алеті потрібен був Чорношип, а не старий стомлений солдат, який уявив себе філософом.
«Гори воно все синім полум’ям, — подумав він. — А я був гадав, ніби вже розібрався з цим!» Він з такою силою закрив переплетений у шкіру фоліант, що корінець аж затріщав. Відтак князь повернув його на звичне місце на полиці.
— Батьку? — запитав Ренарін. — Я можу тобі чимось допомогти?
— Хотів би я, щоб це було так, сину, — Далінар легенько стукнув по ребру книжкової палітурки. — Яка іронія! Колись ця праця вважалася одним із шедеврів політичної філософії. Ти це знав? Джасна розповідала мені, що свого часу правителі по всьому світі щоденно її студіювали. А тепер вона сприймається як ледь не богохульна.
Ренарін мовчав.
— Як би там не було, — вів Далінар далі, знову підходячи до мапи на стіні, — а великий князь Аладар відмовився від моєї пропозиції про союзництво — повторилася історія з Ройоном. У тебе є якісь думки щодо того, з ким мені варто поговорити далі?
— Адолін вважає, що ми надто легковажно сприймаємо Садеасову хитрість, покликану знищити нас, — варто приділити їй більше уваги.
У кімнаті запала мовчанка. Такою була Ренарінова манера: точково знищувати розмови, як ворожий лучник — офіцерів на полі бою.
— Твій брат слушно хвилюється, — промовив Далінар. — Але, виступивши проти Садеаса, ми поставимо під загрозу цілісність Алеткару. З цієї ж причини Садеас не ризикне вчиняти проти нас недружні дії. Він теж це зрозуміє.
«Сподіваюся».
Знадвору раптом заспівали сурми, і їхні низькі, розкотисті поклики розляглися луною. Далінар і Ренарін завмерли. На Рівнинах були помічені паршенді. Прозвучала друга серія сигналів. Двадцять третє плато другого квадранта. Далінарові розвідники вважали, що оспорюване плато розташоване досить близько, щоб їхні сили дісталися туди першими.
Великий князь прожогом перетнув кімнату, глухо тупаючи по килиму взутими ногами та на якийсь час викинувши з голови всі інші думки. Він розчахнув двері й метнувся вниз по залитому Буресвітлом коридору.
Двері до штабної кімнати були відчинені навстіж, і Телеб — старший офіцер, котрий саме чергував, — віддав Далінарові честь, коли той постав на порозі. Телеб мав взірцеву військову поставу та світло-зелені очі. Своє довге волосся він заплітав у косу, а на його щоці синіло татуювання, що видавало в ньому Старокровного. Ближче до стіни, за письмовим столом із довгими ніжками, сиділа на високому табуреті його дружина — Каламі. Її розкішне темне волосся тільки з боків обрамляли дві невеличкі кіски, решта ж вільно спадала по обтягнутій фіолетовою сукнею спині, сягаючи сидіння табурета. Вона була знаним істориком і свого часу запросила дозволу на протоколювання зустрічей на кшталт цієї, оскільки планувала написати хроніку алетійсько-паршендійської війни.
— Сер, — відрапортував Телеб, — прірводемон вибрався на плато ось у цьому місці менш як чверть години тому, — він вказав точку на карті воєнних дій, де кожне плато було позначене ґліфом. Далінар підійшов ближче, і довкола нього зібралася група офіцерів.
— Як би ви оцінили відстань туди? — запитав великий князь, потираючи підборіддя.
— Дорога займе близько двох годин, — відповів Телеб, вказуючи на маршрут, який один із його людей проклав на карті. — Сер, я гадаю, що цього разу в нас хороші шанси. Ясновельможному Аладарові доведеться перетнути шість нічийних плато, щоб дістатися до оспорюваного, тоді як від нас це майже по прямій. Ясновельможному Садеасові довелося б нелегко, оскільки він був би змушений обходити кілька широких проваль, які не по зубах його мостонавідникам. Б’юсь об заклад, що він навіть не намагатиметься.
Маршрут від табору Далінара й справді був найменш звивистим. Але князь вагався. Спливли місяці, відколи він востаннє брав участь у вилазці на плато. Його увага була поглинута іншим, а війська потрібні були для захисту шляхів сполучення та патрулювання великих ринків, що виросли за межами військових таборів. А тепер його ще й гнітив тягар наново порушених Адоліном запитань. Гіршого моменту для участі в битві годі було й придумати.
«Ні, — подумав він, — варто спробувати».
Перемога у вилазці на плато істотно підняла би бойовий дух його армії та сприяла б розвінчуванню чуток, що ходили табором.
— Виступаємо! — скомандував Далінар.
На радощах у декого з офіцерів вирвалися войовничі вигуки — нечуваний вияв емоцій для зазвичай стриманих алеті.
— Ясновельможний, а як бути з вашим сином? — запитав Телеб. Він знав про їхню сварку. Далінар сумнівався, чи в усіх десяти військових таборах знайшлась би хоч одна людина, яка ще не чула про неї.
— Пошліть за ним, — твердо промовив великий князь. Адоліну ця вилазка була потрібна не менше за самого Далінара, якщо й не більше.
Офіцери кинулися хто куди. А за мить увійшли князівські Збруєносці. Сурми проспівали всього кілька хвилин тому, але після шести років боїв воєнна машина працювала злагоджено й задіювалася при першій же необхідності. Знадвору залунала третя серія сигналів, що скликали Холінових людей на битву.
Збруєносці оглянули взуття Далінара, перевіривши, чи досить туго затягнуті шнурки, після чого надійшла черга підбитого ватою жилета, який накинули на нього поверх мундира. Далі внесли сабатони — латні черевики — і поставили перед ним на підлозі. Ті з усіх сторін покривали шкіряне взуття, а шорстка поверхня їхніх підошов немов прилипала до каміння під ногами. Зсередини вони світилися від сапфірів, вставлених у спеціальні заглиблення.
Це нагадало Далінарові останнє видіння. Променистий у латах, на яких сяяли ґліфи. Новочасна Збруя так не світилася. Чи міг його розум вигадати цю характерну деталь? Наскільки таке вірогідно?
«Тепер не час це обмірковувати», — промайнуло в його голові. Він прогнав від себе будь-яку тривогу й нерішучість, як навчився робити ще замолоду, під час своїх перших битв. Воїн повинен бути зосереджений. Адолінові запитання нікуди не дінуться й після вилазки. Але в цю мить він не міг собі дозволити невіри у власні сили чи хоча б невпевненості в них. Прийшов час знову стати Чорношипом.
Князь ступив у сабатони, і їхні ремені самі собою затяглися, обвившись довкола черевиків. Далі надійшла черга нагомілковиків, що кріпилися до сабатонів, захищаючи ноги до колін. Сколкозбруя — не те, що звичний обладунок: жодного кольчужного плетіння чи шкіряних попруг на стиках. Її шви прикривали менші за розміром пластини — взаємно зчеплені або з напуском, але неймовірно хитромудро влаштовані, — не залишаючи жодних вразливих місць. Вони практично не терлися одна об одну та майже не подразнювали шкіри: кожна була ідеально підігнана, наче ці лати виготовлялися спеціально для Далінара.
Сколкозбрую завжди надягають, починаючи з ніг і закінчуючи головою. Цей обладунок надзвичайно важкий: без тієї додаткової сили, яку він же і надає, битися в ньому не зміг би жоден смертний. Далінар спокійно стояв, поки Збруєносці облачали його стегна в набедреники та кріпили їх до набедрених щитків і кулета — довкола талії чи на поясниці та нижче спини. Потому причепили латну спідницю з невеликих, зчеплених між собою пластин, яка сягала якраз до колін.
— Ваша Ясновельможносте, — сказав Телеб, підступаючи до нього. — Чи обміркували ви мою пропозицію щодо мостів?
— Телебе, вам відоме моє ставлення до мостів, які переносять люди, — відповів Далінар, доки Збруєносці кріпили на місце нагрудник, а тоді взялися до поручів і налокітників. Він уже відчував, як у ньому здіймається дарована Сколкозбруєю сила.
— Нам не довелось би використовувати такі облегшені мости безпосередньо в процесі атаки, — зауважив Телеб. — Лише для того, щоби дістатися до оспорюваного плато.
— Ми все одно змушені були би залучати гужові мости, щоби перебратися через останню прірву, — відказав Далінар. — І я не впевнений, що мостонавідні команди хоч якось вплинули б на нашу швидкість. Не тоді, коли ми змушені чекати, доки до переправи дістануться чали.
Телеб зітхнув.
А Далінар тим часом змінив думку. Хороший офіцер — це той, який приймає накази до виконання, навіть якщо не згоден із ними. Проте ознакою чудового офіцера є ще й намагання запроваджувати інновації та вносити раціоналізаторські пропозиції.
— Даю вам дозвіл на те, щоби завербувати й вишколити одну мостонавідну команду, — промовив Далінар. — Побачимо, що з того вийде. У таких перегонах навіть кілька хвилин можуть виявитися вирішальними.
Телеб усміхнувся:
— Дякую, сер.
Той махнув шуйцею, оскільки на десницю Збруєносці якраз надягали латну рукавицю. Він стиснув долоню в кулак, і крихітні пластинки бездоганно повторили його форму. Тоді надійшла черга лівої рукавиці. Затим його шию покрив панцерний комір, плечі — нараменники, а голову — шолом. І нарешті до наплічників Збруєносці прикріпили плащ.
Далінар зробив глибокий вдих, відчуваючи, як перед лицем близької битви в ньому прокидається Запал. Твердим, важким кроком він вийшов з кімнати. Слуги та члени почту розступалися перед ним, даючи дорогу. Той, хто одягав Сколкозбрую після тривалої перерви, почувався так, немов після неглибокого, тривожного сну несподівано прокидався бадьорим і сповненим сил. Пружність ходи і дарований Збруєю стимул спонукали князя бігцем кинутись по коридору та…
А чому б і ні?
І він помчав. Телеб і решта здивовано скрикнули й метнулися слідом, силкуючись не відставати. Далінар легко відірвався від них, досяг головної брами, вискочив назовні та перелетів через довгі східці, що вели до його резиденції. Він радісно всміхався, на якийсь час зависнувши в повітрі, а тоді з грюкотом опустився долі. Сила удару була така, що камінь під його ногами розколовся, а сам він напівприсів.
Просто перед ним тяглись акуратні ряди казарм його військового табору, розміщені радіально: так, що в центрі розташування кожного батальйону містились їдальня і плац. Його офіцери якраз добігли до верхнього кінця сходів і здивовано поглядали вниз. Затулившись долонею від сонця, серед них стояв і Ренарін, зодягнений у свій мундир, що ніколи не бував у битві.
Далінар почувався по-дурному. Хіба він жовторотий юнак, який оце вперше одягнув Сколкозбрую? «До роботи. Досить забавок».
Піхотний генерал Перетом віддав честь, щойно великий князь наблизився.
— Ваша Ясновельможносте, сьогодні чергують Другий і Третій батальйони. Вони саме шикуються, готуючись виступати.
— Перша команда мостової обслуги до вилазки готова, Ваша Ясновельможносте, — відрапортував, підійшовши, Гавара — генерал інженерних військ. Він був невисокий на зріст, і в його жилах текла якась домішка гердазійської крові: на це вказували темні, кристалічні нігті, хоч він і не носив іскровикрешувача. — Від Ашелема надійшла інформація, що рота лучників також готова.
— Що з кавалерією? — запитав Далінар. — І де мій син?
— Я тут, батьку, — долинув знайомий голос. Адолін пробирався крізь натовп, який на очах густішав. Княжичева Збруя була пофарбована в темно-синій — колір Дому Холінів. Забрало його шолома було підняте, і на обличчі проступала нетерплячість, хоча зустрівшись із родителем поглядами, він миттю зиркнув убік.
Далінар здійняв руку, роблячи знак мовчати кільком офіцерам, які хотіли були відрапортувати. Він підійшов до Адоліна, і юнак звів на нього очі, цього разу витримуючи батьків погляд.
— Ти висловив те, що щиро вважав за необхідне, — мовив Далінар.
— І я не розкаююся в тому, що зробив, — відповів Адолін. — Але я дуже шкодую про те, як і де саме я це сказав. Такого більше не повториться.
Великий князь кивнув, і на цьому інцидент був вичерпаний. Адолін помітно заспокоївся, скинувши з пліч тягар, а Далінар знов обернувся до офіцерів. За мить, очоливши групу військових, батько та син уже поспішали до місця збору. Однак на шляху туди Далінар помітив, як Адолін помахав дівчині в червоній сукні та з привабливо заплетеним у високу зачіску волоссям, котра стояла край дороги.
— То це… як же її…
— Малаша? — запитав Адолін. — Так.
— Здається милою.
— Здебільшого так і є, хоча сьогодні вона трохи сердиться, бо я не взяв її з собою.
— Вона хотіла вирушити з тобою на битву?
Адолін стенув плечима:
— Сказала — з цікавості.
Далінар промовчав. Війна — чоловіче мистецтво. Жінка, яка прагне побувати на полі бою, — це все одно, що… хм… що чоловік, котрому закортіло почитати. Збочення якесь.
Попереду них, на місці збору, батальйони вишиковувалися в шеренги, і до Далінара поспішив приземкуватий світлоокий офіцер. Його здебільшого темне волосся алетійця пістрявіло рудими пасмами, а довгі вуса були однотонно руді. Іламар, генерал від кавалерії.
— Ваша Ясновельможносте, — відчеканив він. — Прошу вибачення за затримку. Кіннотники в сідлах і готові виступати.
— Тож висуваємося, — сказав Далінар. — Усім шеренга-а-ам…
— Ваша Ясновельможносте! — долинув голос.
Далінар обернувся, і до нього наблизився один із вістових — темноокий, убраний у шкіряний одяг із синіми стрічками на рукавах. Він віддав честь і доповів:
— Великий князь Садеас вимагає, щоби його допустили на територію табору!
Далінар глянув на Адоліна. Синове обличчя спохмурніло.
— Він заявляє, що таке право надає йому королівська грамота на проведення розслідування, — додав вістовий.
— Впустіть його, — звелів Далінар.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте, — козирнув той і зробив поворот кругом. Один із молодших офіцерів, Моратель, подався разом із ним, щоби Садеаса міг зустріти й привітати світлоокий, як і личило тому за статусом. Серед усіх офіцерів свити Моратель мав найнижче звання, тож усі розуміли, що саме його Далінар і послав би.
— Як ти гадаєш, чого хоче Садеас цього разу?
— Нашої крові. Бажано теплої. Можливо, підсолодженої краплиною бренді із зерен телью.
Далінар скривився, і вони обоє заспішили повз солдатські шеренги. Воїни високо здіймали списи, і їхні обличчя виражали нетерпляче очікування. По боках стояли темноокі офіцери-громадяни з бойовими сокирами на плечах. А попереду війська похропували й порпалися в камінні під ногами з десяток чалів, припряжених до кількох величезних пересувних мостів.
Конюхи тримали за поводи Баского та Чистокровного — білого жеребця Адоліна, — котрі нетерпляче били копитами. Ришадіумів не треба було підганяти. Якось Баский виламав дверці стійла та самостійно вирушив до місця збору, оскільки конюх надто довго вовтузився. Далінар поплескав свого чорного, мов ніч, бойового скакуна по шиї та скочив у сідло.
Він обвів поглядом вишикувані загони, а тоді здійняв руку, щоби віддати команду виступати. Проте помітив групу вершників, котрі учвал поспішали до місця збору. Попереду скакав чоловік у темно-червоній Збруї. Садеас.
Далінар подавив зітхання та наказав колоні почати рух, хоча сам залишився чекати на Великого князя інформації. Верхи на Чистокровному до нього під’їхав Адолін і кинув на батька погляд, у якому читалося: «Не хвилюйся. Я поводитимусь, як належить».
Як і завжди, Садеас був взірцем стильності: обладунок наново пофарбований, а шолом оздоблений зовсім іншим металевим гребенем, аніж минулого разу. Тепер його стилізували під сонячні промені, що визирають з-за хмари, від чого він скидався ледь не на корону.
— Ясновельможний Садеасе, — промовив Далінар. — Зараз невдалий момент для проведення розслідування.
— На жаль, — відказав той, натягуючи повіддя, — Його Величності не терпиться отримати відповіді, тож я не можу призупинити дізнання — навіть на час вилазки на плато. Мені треба опитати декого з ваших солдатів. І я займуся цим по дорозі.
— Тож ви хочете вирушити з нами?
— А чом би й ні? Я вас не затримаю, — він кинув погляд на чалів, які вайлувато зашкандибали вперед, тягнучи за собою громіздкі мости. — Сумніваюся, що вам можна додати забарності, — навіть якби я вирішив повзти.
— Ясновельможний, наші воїни мають зосередитися на підготовці до битви, — втрутився Адолін. — Їх не можна відволікати.
— Королівська воля повинна збутися, — промовив Садеас, стенувши плечима та навіть не завдаючи собі клопоту глянути на співрозмовника. — Чи мені пред’явити грамоту? Я ж бо гадав, що ви не станете перешкоджати слідству.
Далінар глянув на колишнього друга — подивився йому прямо в очі, силкуючись зазирнути в душу. На обличчі Садеаса щось не видно було характерної самовдоволеної посмішки, яка зазвичай з’являлася, коли комбінація йшла як по маслу. А може, той просто розумів, що Далінар умів читати по його обличчю, і тому приховував свої почуття?
— У цьому немає потреби, Садеасе. Мої люди у вашому розпорядженні. Якщо вам знадобиться що-небудь, просто скажіть. Адоліне, за мною.
Далінар розвернув Баского та галопом помчав повз шеренги крокуючих воїнів у напрямку голови колони. Княжич знехотя рушив услід, а Садеас із почтом залишилися позаду.
Розпочався тривалий марш. Стаціонарні мости на цій території обслуговувалися й охоронялися солдатами та розвідниками Далінара, оскільки з’єднували плато, які той контролював. Садеас усю дорогу тримався ближче до центру двотисячної колони, періодично доручаючи комусь із супровідних осіб викликати зі строю потрібних йому солдатів.
Далінар упродовж походу подумки готувався до битви, що чекала на них попереду. Він обговорив з офіцерами розташування плато, вислухав донесення про те, де саме прірводемон вирішив залялькуватися, і вислав уперед розвідників, які мали пильнувати паршенді. Відправлені на завдання бійці перестрибували з плато на плато за допомогою довгих жердин і не залежали від мостів.
Нарешті Далінарове військо залишило позаду останню обладнану переправу й надалі було змушене чекати, доки над черговою прірвою наведуть гужові мости. Для цього використовували схожі на облогові вежі машини з величезними колесами й покритими бронею боковинами, ховаючись за якими солдати могли їх штовхати. Біля провалля чалів відпрягали, машину вручну викочували вперед і, застосовуючи храповик, опускали настил. Щойно міст був наведений, техніку відчіплювали та переправляли через розколину. Конструкція настилу давала можливість під’єднати цю ж машину і до його іншого кінця, тож міст піднімали, розвертали, а тоді знову припрягали чалів.
Це було марудною справою. Сидячи в обтягнутому вепрмантином сідлі та знічев’я постукуючи по ньому пальцями, Далінар спостерігав, як наводили міст над першою прірвою. Можливо, Телеб мав рацію. А якщо для подолання проміжних проваль користуватися легшими та портативнішими мостами, а облогові залучати лише на завершальному етапі вилазки?
Стукіт копит по камінню сповістив про те, що до нього наближався вершник, який тримався обіч колони. Далінар обернувся, очікуючи побачити Адоліна, але натомість виявив Садеаса.
Чому той домагався посади Великого князя інформації та чому так уперто не полишав цієї справи з порваною попругою? Якщо він дійсно вирішив сфабрикувати докази Далінарової провини…
«У видінні мені веліли, щоб я йому довіряв», — твердо сказав собі князь. Але колишня впевненість у надійності побаченого помалу залишала його. Де межа того, чим варто ризикнути, додержуючись отриманої вказівки?
— Твої воїни цілком віддані тобі, — зауважив Садеас, наблизившись.
— Вірність — найперший урок у солдатському житті, — відказав Далінар. — І я б занепокоївся, дізнавшись, що мої люди й досі його не засвоїли.
Садеас зітхнув:
— Слухай, Далінаре, до чого це твоє вічне святенництво?
Той нічого не відповів.
— Аж дивно, якою мірою командир може вплинути на солдатів, — повів далі Садеас. — Дуже багато з них — просто зменшені копії тебе. Ходячі набори емоцій, сповиваних і зв’язуваних доти, допоки вони не стужавіють під тиском. Такі надійні в одному, і такі хисткі в іншому.
Далінар і далі тримав рот на замку. «У яку гру ти граєш, Садеасе?»
Той усміхнувся і, нахилившись ближче, тихо мовив:
— І як же тобі кортить напуститися на мене — адже так, Далінаре? Ти й колись терпіти не міг, коли хтось натякав на твою нестійкість. А в ті далекі дні твоє невдоволення нерідко закінчувалося тим, що по камінні котилися одна-дві голови.
— Багато хто з убитих мною не заслуговував смерті, — сказав Далінар. — Людина не повинна боятися, що залишиться без голови, варто їй лишень крихту перебрати.
— Можливо, — безтурботно мовив Садеас. — Однак невже тобі не хочеться дати йому волю, як бувало колись. Хіба ж не б’ється воно всередині тебе, немов жива істота, котру накрив великий барабан? І от воно грюкає там, дріботить, силкуючись вибратися?
— Так, — відповів Далінар.
Здавалося, що це зізнання здивувало Садеаса.
— А ще Запал, Далінаре. Скажи, ти все ще відчуваєш його?
Про Запал — радість і шал битви — вголос згадували нечасто. Він був інтимною річчю.
— Я відчуваю все те, про що ти згадав, Садеасе, — мовив Далінар, дивлячись уперед. — Але не завжди дозволяю цьому заволодіти мною. Почуття чоловіка є тим, що визначає його сутність, але ознакою справжньої сили є здатність приборкувати їх. Нічого не відчувати означає померти, але піддаватися кожному почуттю означає впасти в дитинство.
— Від цього несе якоюсь цитатою. Чи не з Ґавіларової книжечки повчань?
— Звідти.
— Тож тебе взагалі не хвилює, що Променисті зрадили нас?
— Байки. Ренегатство — подія настільки давня, що з тим же успіхом могла би статись у дні мороку. Що насправді зробили Променисті? Чому вони так учинили? Нам це невідомо.
— Ми знаємо достатньо. Вони пускалися на неабиякі хитрощі, вдаючи, ніби володіють нечуваними здібностями та виконують священну місію. А коли їхній обман відкрився — втекли.
— Їхні здібності — не брехня. Вони справді в них були.
— Та що ти? — вдавано здивувався Садеас. — І тобі про це відомо? Але ж хіба не ти щойно сказав, що ця подія настільки давня, що з тим же успіхом могла б статись у дні мороку? Якщо Променисті були наділені такими чудесними силами, чому ніхто не може відтворити їх? Куди ж поділася їхня неймовірна майстерність?
— Не знаю, — тихо сказав Холін. — Можливо, ми просто більше не заслуговуємо на них.
Садеас пирхнув сміхом, і Далінар пошкодував, що вчасно не прикусив язика. Єдиними доказами правдивості сказаного були його видіння. І все ж коли Садеас принижував значення чого-небудь, він відчував інстинктивне бажання стати на захист знецінюваного.
«Я не можу собі цього дозволити. Мені треба сконцентруватися на битві, яка чекає попереду».
— Садеасе, — мовив він, сповнений рішучості змінити тему. — Нам слід докласти більше зусиль для об’єднання військових таборів. І коли вже ти Великий князь інформації, мені потрібна твоя допомога.
— Що ти хочеш робити?
— Те, що має робитися. Задля блага Алеткару.
— Я саме цим і зайнятий, старий друзяко, — відказав Садеас. — Вбиваю паршенді. Здобуваю для нашого королівства славу й багатство. Шукаю можливість помститися. Благом для Алеткару було б, якби ти перестав гаяти стільки часу, сидячи в таборі, а також припинив балачки про гідну боягузів утечу. Справжнім благом для Алеткару було б, якби ти знову почав поводитись, як личить чоловікові.
— Годі, Садеасе! — сказав Далінар гучніше, ніж збирався. — Я дав тобі дозвіл приєднатися до нас, щоб ти міг вести розслідування, а не глузувати з мене!
Той шмигнув носом:
— Та книга звела зі світу Ґавілара. А тепер і ти йдеш його стопами. Так наслухався притч із неї, що твоя голова напхом напхана хибними ідеалами. Та насправді ніхто й ніколи не жив за вимогами Кодексу.
— Облиш, Садеасе! — кинув Далінар, махнувши рукою і розвертаючи Баского. — Сьогодні я не маю часу на твої приховані кпини.
Він риссю погнав коня пріч, гніваючись на Садеаса, а відтак, і то ще сильніше, на себе — за те, що втратив самовладання.
Киплячи від люті, він перетнув міст, а в голові досі крутилися щойно почуті слова. Ті нагадали йому про день, коли вони з братом стояли біля Неможливих водоспадів Холінару.
— Усе змінилось, Далінаре, — говорив тоді йому Ґавілар. — Тепер я неначе прозрів: розумію те, чого не міг збагнути раніше. Хотів би я розтлумачити тобі, що саме маю на увазі.
А за три дні його не стало.
***
Десять ударів серця.
Далінар заплющив очі, дихаючи глибоко й розмірено, поки вони готувалися до атаки, тримаючись позаду обложного мосту. Забути про Садеаса. Забути про видіння. Забути про всі тривоги та страхи. Просто зосередитися на пульсації серця.
Неподалік чали шкрябали по камінню своїми жорсткими хітиновими кінцівками. Його обличчя обвівав вітер, несучи запах вогкості. У цих сирих буреземлях вологість повітря завжди була висока.
Звідусіль долинав брязкіт зброї та скрип шкіри. Далінар звів обличчя до неба, відчуваючи, як у грудях глухо постукує серце. Сяюче біле сонце пофарбувало опущені повіки в багрянець.
Солдати переминалися з ноги на ногу, перегукувалися, лаялися, совали взад-уперед мечі у піхвах, перевіряли тятиви луків. Він відчував їхнє напруження, змішану зі збудженням тривогу. Довкола них з-під землі випурхували спрени очікування — довгі вузькі стрічки, одним кінцем прикріплені до каміння, тоді як інший майорів у повітрі. Де-не-де серед них траплялися й бульбашки страхокузьок.
— Ти готовий? — тихо запитав Далінар. У ньому здіймався Запал.
— Так, — нетерплячим голосом відповів Адолін.
— Ти ніколи не скаржишся на те, як проводяться наші атаки, — мовив Далінар, усе ще не розплющуючи очей. — Ми жодного разу не сперечалися про це.
— Бо так виходить найкраще. Адже вони й мої люди. Який сенс бути Сколкозбройним, якщо не можеш сам повести їх у наступ?
У Далінарових грудях пролунав десятий удар серця: він завжди чув їх, коли прикликав Сколкозбройця, хоч би який шум стояв довкола нього. Що швидше вони збігали, то скоріше з’являвся меч. Тож чим терміновішою була потреба в захисті, тим оперативніше задовольнялася. Так робилося навмисно, а чи просто з примхи його Сколкозбройця?
Рука відчула звичну масивність Присяжника, який вклався в неї.
— Уперед, — сказав Далінар, розплющуючи очі. Він із шумом опустив забрало, і те саме зробив Адолін. Шоломи щільно закрилися, ставши зсередини напівпрозорими, і їхні боки заклубочилися Буресвітлом. Вони обоє вискочили з-поза громіздкого мосту: по Сколкозбройному з кожної сторони, один у синьому обладунку, а другий — в аспідно-сірому.
Далінар кинувся через кам’янисте пустище, вимахуючи руками в такт крокам і відчуваючи, як його тілом пульсує дарована латами сила. Миттю звилася зграя стріл, випущених паршендійськими лучниками, котрі припали на одне коліно з іншого боку прірви. Щойно Далінар виставив руку, захищаючи оглядову шпару, як усього його обсипали оснащені вістрями древка, подекуди з тріском ламаючись. Було таке відчуття, ніби біжиш проти скісного граду.
Справа долинув приглушений шоломом голос Адоліна, який видав бойовий клич. Коли вони наблизилися до прірви, Далінар опустив руку, незважаючи на стріли. Треба було розглядітися, зорієнтуватися в обстановці. Провалля лежало за лічені фути від нього. Діставшись його краю, він відчув приплив наданих Збруєю сил.
І стрибнув.
Якусь мить він ширяв над чорнильно-непроглядною безоднею: плащ тріпотав, немов крила, а повітря довкола нього сповнила хмара стріл. Це нагадало йому політ Променистого, бачений у видінні. Але в тому, що відбувалося з ним, не було ніякої містики: звичайний стрибок, підсилений Сколкозбруєю. Далінар перескочив розколину та з грюкотом приземлився на іншому боці, навідліг змахнувши Сколкозбройцем — зверху вниз, по діагоналі, — і єдиним ударом стяв одразу трьох паршенді.
Їхні очі обвуглилися, закурившись, і ті повалилися долі. Князь знову завдав удару. Там, де щойно літали стріли, у повітря знялися уламки броні та зброї, розколотих його мечем. Як і завжди, той розсікав будь-яку неживу речовину, але, торкнувшись плоті, затуманювався, немов перетворюючись на імлу.
Через те, як клинок реагував на живу тканину, при цьому легко ріжучи сталь, Далінару інколи здавалося, ніби він орудує зброєю з чистого диму. Допоки її лезо рухалося, воно просто не могло застрягнути в прорубаній щілині чи бути зупинене товщею того, із чим стикалося.
Князь вертівся веретеном, окреслюючи помахами клинка лінію смерті. Той розтинав надвоє не тіла, а душі, тож паршенді нічого не залишалось, окрім як мертвими валитися додолу. Тоді він копняком пожбурив один із трупів просто в мармизи ворогів, які були поблизу. Ще кілька штовханів і літаючих трупів — а підсилений Збруєю пендель міг запросто відшурнути мертвяка на тридцять футів, — і простір довкола нього очистився, даючи можливість для маневру.
Адолін приземлився на плато неподалік Далінара і, закрутившись, став у Вітростійку. Врізавшись плечем у групу лучників, княжич швиргонув їх назад, а декількох звалив у прірву. Обіруч ухопивши Сколкозбройця, він навідліг змахнув ним, наслідуючи батьків приклад, і ворогів поменшало зразу на шість.
Паршенді співали. Багато з них мали бороди, у яких поблискували дрібні неогранені самоцвіти. У бою вони завжди щось наспівували, і тепер мелодія змінилася, щойно ті відклали луки та — взявшись хто за сокиру, хто за меч, хто за булаву — накинулися на двох Сколкозбройних.
Далінар тримався на оптимальній відстані від Адоліна, дозволяючи синові прикривати свої сліпі зони, однак без того, щоб занадто зближуватися. Двійко Сколкозбройних билися — усе ще неподалік від краю провалля, — стинаючи паршенді, котрі несамовито намагалися скинути їх у нього, взявши не вмінням, а кількістю. Лише так вони могли сподіватися на успіх у протистоянні зі Сколкозбройними. Далінар та Адолін були тільки вдвох, без почесної варти. А від падіння з такої висоти навіть воїн у Збруї неминуче мав загинути.
Тіло пройняв солодкий екстаз Запалу. Далінар відшпурнув черговий труп, хоча місця йому вистачало. Просто Холіни помітили, що паршенді аж казилися, коли ті не давали спокою їхнім убитим. Тоді відфутболив іще одне тіло, дражнячи ворогів і приманюючи їх до себе — по двоє, як вони зазвичай і нападали.
Він звалив групу нападників, котрі співали сердитими голосами, обурюючись заподіяному покійникам. Неподалік Адолін узявся роздавати тумаки, підпустивши паршенді ближче: він полюбляв таку тактику, почергово стискаючи меч то однією рукою, то обома. Трупи паршенді розліталися на всі боки, стусани проламували броню та дробили кості, каменисту землю рясно окроплювала жовтогаряча паршендійська кров.
Запал поглинув Далінара, даруючи силу, зосередженість, міць. Битва ставала нечувано славною. Як же йому бракувало цього весь той час! Тепер він ясно це усвідомлював. Їм і справді варто було посилити натиск, розширити географію вилазок, здобувати більше яхонтосердець.
Далінар став Чорношипом. Стихійною силою, яку годі й пробувати спинити. Він став самою смертю. Він…
…раптом відчув жахливу відразу — такий гострий напад нудоти, що аж захапав ротом повітря. Князь послизнувся: частково виною цьому була калюжа крові, але не меншою мірою й те, що його коліна зненацька підкосилися.
Навалені перед ним трупи враз здалися шокуючим видовищем. Вигорілі очі, немов вугільна зола. Обм’яклі, переламані тіла з роздробленими кістками — слідами Адолінового кулака. Розчереплені голови. І все це впереміш із кров’ю, мізками та нутрощами. Кривава бійня, масова смерть. Від Запалу не лишилося й сліду.
Як може людина впиватися цим?
Вал паршенді хлинув до нього. За якийсь удар серця Адолін був уже тут, атакуючи з більшою вправністю, ніж будь-хто з відомих Далінару воїнів. Хлопчина був генієм Сколкозбройця, художником, на палітрі якого була лиш одна фарба. Удари виходили майстерними, і паршенді вимушено задкували. Князь струснув головою та знову став у стійку.
Він змусив себе продовжити битву, і щойно Запал вкотре проявив себе, несміливо вхопився за нього. Нещодавня нудота відступила, і гору взяли бойові інстинкти. Він угвинтився в лаву нападників, і на них посипалися грізні, замашні удари Сколкозбройця.
Йому потрібна була ця перемога. Для себе, для Адоліна, для своїх людей. І від чого він так вжахнувся? Паршенді вбили Ґавілара. Тож їх варто було винищувати.
Він був солдатом. Битися — його робота. І він добре з нею справлявся.
Загін паршенді, що наступав на Далінара, не витримав його натиску й розпорошився. Уцілілі кинулися назад — у напрямку більшого скупчення воїнів, котрі спішно шикувалися в шеренги. Далінар ступив крок назад і мимоволі опустив погляд на трупи з почорнілими очима, що валялися довкола нього. З очниць декотрих усе ще вився димок.
Нудота підкотила знову.
Як швидко закінчується життя! Сколкозброєць був утіленням руйнування, найпотужнішою силою на цьому полі битви. «А колись така зброя призначалася для захисту», — прошепотів голос усередині нього.
Три мостові настили з грюкотом опустилися на край прірви в кількох футах від них, а вже за мить ними промчала кавалерія, яку вів приземкуватий Іламар. Мимо промайнули кілька майже невидимих спренів вітру, танцюючи в повітрі. Адолін гукав, щоб йому підвели коня, а Далінар просто стояв і дивився на вбитих. Паршендійська кров була жовтогарячою і на запах нагадувала цвіль. Але ж їхні обличчя — мармурові, чорно-чи біло-червоні — виглядали такими людськими. Далінара практично виростила нянька-паршменка.
«Життя, а не смерть».
Що це був за голос?
Він озирнувся на протилежний бік прірви, де на безпечній відстані від ворожих луків залишився Садеас із почтом. У позі колишнього друга Далінар уловив несхвалення. Вони з Адоліном ризикували собою, наважившись на небезпечний стрибок через прірву. Штурмова тактика того типу, яку започаткував Садеас, вартувала би більше життів. Але скількох людей не дорахувалася б армія Далінара, якби одного з її Сколкозбройних зіштовхнули в прірву?
Баский промчав мостом обіч колони солдатів, котрі проводжали його схвальними вигуками. Біля Далінара кінь уповільнив біг, і той ухопив вуздечку. Він був потрібен, і то негайно. Його люди билися й гинули, тож шкодувати було ніколи, а передумувати — запізно.
Підсилений Збруєю стрибок — і князь опинився в сідлі. А тоді, високо здійнявши Сколкозбройця, кинувся в атаку — вбивати заради своїх людей. Не за таке воювали Променисті. Але це було хоча б щось.
***
Вони перемогли в тій битві.
Стомлений Далінар відійшов назад, а честь здобути яхонтосерце дісталась Адоліну. Сам кокон нагадував гігантську видовжену скелебруньку в п’ятнадцять футів заввишки, прикріплену до нерівної кам’янистої поверхні чимось, що скидалося на крєм. Землю довкола нього всівали трупи — як людей, так і паршенді. Вороги намагалися чимшвидше проламати оболонку, вихопити здобич і втекти, але спромоглися лише на кілька тріщин у панцирі.
Тут, довкола хризаліди, точилася найзапекліша битва. Обіпершись спиною на скельний виступ, Далінар зняв шолома й підставив спітніле чоло прохолодному вітерцю. Сонце над головою стояло високо: битва тривала години зо дві.
Адолін діяв уміло. Спочатку за допомогою Сколкозбройця він акуратно зрізав частину оболонки. Тоді майстерно увігнав його в отвір, убивши лялечку, однак не зачепивши яхонтосерця.
Отже, з істотою було покінчено. Тепер уже мертва плоть почала піддаватися лезу, й Адолін зрізав її шматок за шматком. Бризнула лілова сукровиця — це княжич сягнув рукою всередину в пошуках яхонтосерця. Солдати радісно загукали, щойно той витяг його назовні, і над усім військом закружляли спрени слави, немов сотні сяючих сфер.
А Далінар подався геть, стискаючи в лівій руці шолом. Він перетнув поле битви, проминаючи лікарів, котрі допомагали пораненим, і похоронні команди, які зносили вбитих алетійців назад до мостів. Позаду возів із запряженими в них чалами для мертвих чіплялися ще й санчата, щоб тих можна було з належними почестями піддати спаленню після повернення до табору.
Багато трупів були паршендійськими. Дивлячись на них тепер, князь не відчував ані огиди, ані збудження. Лише втому.
Він побував у дюжинах, якщо не сотнях битв. І ще ніколи не почувався так, як цього дня. Відраза відволікла його, і це могло коштувати життя. Битва — непідхожий час для роздумів, уся увага має бути зосереджена на вчинках.
Впродовж усієї битви Запал здавався притлумленим, тож він воював аж ніяк не так майстерно, як бувало колись. Ця битва мала би внести ясність, а натомість вона лише посилила його тривогу. «Кров моїх пращурів, — подумав він, підступаючи до верхівки невеликого скелястого пагорбка. — Та що ж це коїться зі мною?»
Його сьогоднішня слабкість здавалася найбільш свіжим і переконливим аргументом на підтвердження того, що говорив про нього Адолін — та й, власне, не тільки він. Князь стояв на вершині пагорба й дивився на схід — у бік Першопочатку. Його погляд так часто скеровувався в тому напрямку. Чому? Що було…
Він застиг, помітивши групу паршенді на одному з прилеглих плато. Його розвідники обережно спостерігали за ними. Це була та сама армія, яку Далінарові люди змусили відступити. Хоча цього дня вони перебили чимало паршенді, більшість встигла втекти, покинувши свої позиції, щойно їм стало ясно, що битву програно. У цьому й полягала одна з причин, через які ця війна так затяглася. Противник добре розумів, що таке стратегічний відступ.
Ворожа армія стояла, вишикувавшись у шеренги та розбившись на бойові пари. Попереду височів воєначальник — кремезний паршендієць у виблискуючих латах. Сколкозбройний. Навіть на відстані неважко було помітити різницю між ним і якимось простолюдином.
Участі в самій битві Сколкозбройний не брав. То чому ж об’явився зараз? Може, запізно прибув?
Постать в обладунку та решта паршенді розвернулися й подалися геть, перестрибнувши через прірву позаду них, — вочевидь прямуючи до свого невидимого лігва в самому серці Розколотих рівнин.
27
Наряд у провалля
Якщо хоч щось зі сказаного мною дійшло до твоїх курячих мізків, гадаю, ти відкличеш їх. Або ж ти міг би вразити мене, звелівши їм хоч раз за вік зробити щось корисне.
Каладін пропхався до аптеки, двері якої з грюкотом зачинилися за його спиною. Як і під час першого візиту, старий фармацевт прикинувся немічним і йшов, опираючись на ціпок, аж доки не впізнав Каладіна. Після цього він трішки підтягнувся.
— А, це ти.
Минуло ще дві довгі доби. Удень вони працювали й тренувалися — Тефт і Скеля тепер вправлялися разом з ним, — а вечорами ходили до ближнього провалля, де зі схованки в розколині діставали тростини й годинами вичавлювали з них молочко. Минулого вечора Ґаз помітив, як вони спускалися на плато, тож тепер сержант мостонавідників точно щось підозрював. Але цьому не можна було зарадити.
Того дня Четвертий міст брав участь у вилазці. На щастя, вони дісталися на місце раніше за паршенді, і жодна з команд обслуги не втратила й людини. Проте для регулярної армії все склалося не настільки добре. Під натиском паршенді алетійські ряди зрештою подалися, і мостонавідникам довелося доправляти назад до табору стомлених, злих, деморалізованих солдатів.
В очах Каладіна туманилося від утоми: вичавлювати з тростин молочко доводилося до глупої ночі. У животі постійно бурчало, оскільки він отримував обмаль необхідної їжі: командир ділився пайкою з двома пораненими. Але того дня все це мало скінчитися. Аптекар пройшов за прилавок, а Каладін підступив до нього з другого боку. У приміщення стрілою влетіла Сил, на ходу перетворюючись із маленької стрічки світла на дівчину. Прокрутивши гідне акробата сальто, вона граційно опустилася на стіл.
— Чого тобі? — запитав аптекар. — Знову бинтів? Що ж, я міг би…
І замовк, коли Каладін гучно поставив на стіл середніх розмірів пляшку з-під спиртного. Хоча шийка й була надбита, її все ж вдалося заткнути. Мостонавідник витягнув корок, і всередині завиднівся молочно-білий сік мáківниці. Першу партію зібраної рідини він витратив на рани Лейтена, Даббіда та Гоббера.
— Що це? — запитав старенький аптекар, поправляючи окуляри й нахиляючись ближче. — Випити пропонуєш? Я тепер гіркої в рот не беру. Погано для шлунка.
— Це не алкоголь. Тут сік мáківниці. Ви сказали, що він дорого коштує. А якщо так, то скільки ви заплатите мені за нього?
Фармацевт закліпав очима, а тоді нахилився ще ближче й принюхався до вмісту пляшки:
— Де ти його взяв?
— Зібрав із тростин, що ростуть за межами табору.
Вираз аптекаревого обличчя спохмурнів. Дідок знизав плечима:
— Боюся, він нічого не вартий.
— Що?
— Сік диких рослин не досить сильнодіючий, — аптекар закоркував пляшку. Будівля затряслася від вітру, що задував з-під дверей, змішуючи запахи численних пігулок і зміцнювальних засобів, якими той торгував. — Від нього практично ніякої користі. Можу дати тобі дві світломарки, і вважай це щедрою пропозицією. Мені доведеться перегнати його, і тоді, якщо пощастить, я отримаю ложку-другу справжніх ліків.
«Дві марки! — подумав Каладін у відчаї. — І це за три дні роботи, упродовж яких ми гарували, мов прокляті, щоночі уриваючи всього по кілька годин на сон? І все це заради того, що вартує хіба кількаденної платні?»
Але ж ні. На ранах Лейтена сік спрацював: гнилокузьки розбіглися й зараження відступило. Каладін примружив очі, а фармацевт видобув з гамана дві марки й поклав їх на стіл. Як і більшість сфер, з одного боку вони були трішки приплюснуті, щоб не скочуватися долі.
— А знаєш, — сказав аптекар, потираючи підборіддя, — дам-но я тобі три, — і вийняв ще одну марку. — Дивитися не можу, як усі твої старання йдуть прахом.
— Каладіне, — обізвалася Сил, придивляючись до аптекаря, — щось він нервується. Гадаю, бреше!
— Я знаю, — відказав той.
— Що-що? — не зрозумів дідок. — Коли ти знав, що він нічого не вартий, то нащо ж витратив на нього стільки сил?
І потягнувся до пляшки. Каладін перехопив його руку.
— А знаєте, з кожної тростини ми отримали по дві краплі, а то й більше.
Фармацевт нахмурився.
— Минулого разу, — продовжив мостонавідник, — ви сказали, що моє щастя, якщо з кожної тростини я зможу видобути хоч по краплі. І пояснили, що саме тому сік мáківниці такий дорогий. Але не згадували про те, що в «диких» він слабший.
— Ну, я ж не думав, що ти підеш їх збирати, а тоді спробуєш… — і змовк, щойно Каладін глянув йому в очі.
— В армії цього не знають, еге ж? — запитав той. — Навіть не підозрюють, наскільки цінні трави ростуть за два кроки від табору. А ви їх збираєте, продаєте сік та натоптуєте калитку, бо антисептика воякам треба до холєри.
Старий аптекар вилаявся, відсмикнувши руку.
— Не розумію, що ти таке мелеш.
Каладін забрав пляшку назад.
— А якщо я піду до санітарного намету й розповім там, де взяв ось це?
— У тебе його відберуть! — миттю відказав дідок. — Не будь дурнем, хлопче. На тобі тавро раба. Вони подумають, що ти десь поцупив цю пляшку.
Каладін розвернувся, збираючись іти.
— Я заплачу тобі небомарку, — вичавив провізор. — Це половина тієї суми, яку я запросив би з військових за таку кількість соку.
Каладін обернувся:
— Ви здираєте з них дві небомарки за те, що можна зібрати за кілька днів?
— Не один я такий, — насупившись, відповів старий. — Будь-хто з аптекарів зажадав би стільки ж. Ми якось влаштували зустріч, на якій домовилися про справедливу ціну.
— І як же це така ціна вийшла у вас «справедливою»?
— Нам треба якось заробляти на прожиття у цій забутій Всемогутнім землі! Відкрити крамницю, утримувати її та себе, найняти охорону — усе це коштує грошей.
Покопирсавшись у капшуку, він видобув звідти сферу, яка світилася темно-синім. Сапфірова сфера вартувала у двадцять п’ять разів більше діамантової. А оскільки Каладін заробляв одну діамантову марку за день, небомарка дорівнювала його платні за півмісяця. З іншого боку, рядовий темноокий солдат щодня отримував п’ять світломарок, тож для нього це був тижневий заробіток.
Колись це здалось би Каладінові чималими грішми. Тепер же це був цілий статок. Та все ж він вагався.
— Я повинен виказати вас. Через вашу жадібність гинуть люди.
— А по-моєму, усі живісінькі, — відказав фармацевт. — Для великих князів це більш ніж посильна сума, беручи до уваги, які гроші вони загрібають на цих плато. Ми забезпечуємо їх пляшечками з соком за першою ж вимогою. Єдине, чого ти досягнеш, виказавши нас, — це дозволиш упирям на кшталт Садеаса заощадити кілька сфер!
З аптекаря градом котився піт. Каладін погрожував звести нанівець увесь його бізнес на Розколотих рівнинах. А молочко приносило такий зиск, що все це могло скінчитися дуже погано. Заради збереження таких таємниць люди наважувалися на вбивство.
— Виходить, логіка проста: набивай кишеню собі або ясновельможному, — підсумував Каладін. — Гадаю, на неї заперечити нічого, — він знову поставив пляшку на прилавок. — Ми домовимося, якщо ви додасте ще й кілька бинтів.
— От і добре, — мовив аптекар, заспокоюючись. — Але тримайся подалі від таких тростин. Я взагалі здивований, як тобі вдалося їх знайти — поблизу мáківниці практично не лишилося. Моїм збирачам доводиться все важче.
«Бо їм не допомагає спрен вітру», — подумав Каладін.
— Тоді чому ви прагнете відбити в мене охоту до продовження? Я міг би принести вам іще.
— Так-то воно так, — промовив фармацевт. — Та от тільки…
— Займатися цим самому виходить дешевше, — закінчив за нього Каладін, нахиляючись ближче. — Але так ви завжди зможете відбрехатися. Я приноситиму сік і матиму з цього свою небомарку. А якщо світлоокі колись довідаються, що витворяли аптекарі, ви зробите вигляд, що нічого не знали: просто скуповували молочко в якогось мостонавідника, а тоді перепродували армії з цілком помірною накруткою.
Скидалося на те, що старому сподобалась така ідея.
— Що ж, напевно, я не ставитиму зайвих запитань щодо того, де ти це роздобув. Це твоя справа, юначе. Я би навіть сказав, твоя «власна справа»…
Він прошкандибав у задню частину приміщення й незабаром повернувся з коробкою бинтів. Каладін узяв її та вийшов з аптеки, не сказавши й слова.
— А ти не боїшся? — запитала Сил, підлітаючи ближче до його голови, коли той вийшов під промені пообіднього сонця. — Якщо Ґаз дізнається про твої витівки, у тебе можуть бути неприємності.
— А що ще вони можуть мені заподіяти? — і собі поцікавився Каладін. — Не думаю, що це той злочин, за який мені світить ганебний стовп.
Сил озирнулася, перетворюючись у щось на подобу хмаринки з легким натяком на жіночу постать.
— Не можу визначитися, чи був твій вчинок нечесним.
— Ні, не то щоб нечесним — просто в цьому вся суть торгівлі, — він скривився. — Візьмемо лавісове зерно. Його вирощують хлібороби та продають за безцінь купцям, які везуть його в міста, де продають іншим торговцям, які перепродують його людям за ціною в чотири чи п’ять разів вищою за ту, яку первинно за нього сплатили.
— То чому ти взагалі переймаєшся? — запитала Сил, нахмурившись: мимо якраз проходив загін солдатів, один із яких пожбурив Каладіну в голову кісточку палафрукта. Решта засміялися.
Мостонавідник потер скроню.
— У мені й досі живі прищеплені батьком дивні уявлення — мовляв, неприпустимо дерти втридорога за надання медичної допомоги.
— Висновуючи з його слів, він був дуже щедрою людиною.
— От тільки добра йому з цього не було жодного.
Звичайно, у певному сенсі й Каладінові справи йшли не краще. На зорі свого рабства він пішов би практично на що завгодно, лиш би отримати змогу пересуватися без нагляду, як-от тепер. Межі гарнізону охоронялися, але якщо йому вдалося переправити в табір мáківницю, напевно, можна було знайти спосіб облагодити те саме і з самим собою — правда, у зворотному напрямку.
А ця сапфірова марка навіть забезпечувала фінансовий бік справи. Так, на ньому було тавро раба, але один швидкий, хоча й болючий порух ножа — і воно перетворилось би на «бойовий рубець». Він умів розмовляти й битися, як солдат, тож усе б виглядало правдоподібно. Його прийняли би за дезертира, але таке можна пережити.
У цьому полягав його план упродовж більшості пізніших місяців неволі, проте завжди бракувало необхідних коштів. Гроші потрібні були на дорогу — щоб від’їхати досить далеко від місць, де поширюватимуть опис його прикмет. На винайм житла в якомусь обшарпаному кварталі, де ніхто не ставить зайвих запитань — доки гоїтиметься його власноруч заподіяна рана.
А ще, як на гріх, поруч завжди бували інші. Тож він залишався, сподіваючись прихопити з собою стількох із них, скількох лише вдасться. Проте щоразу зазнавав невдачі. І ось тепер знову робив те ж.
— Каладіне? — звернулася до нього Сил, сидячи на плечі. — У тебе дуже серйозний вигляд. Про що ти думаєш?
— Розмірковую, чи не варто мені втекти. Дати драла з цього — хай йому буря — табору й розпочати нове життя.
Сил помовчала.
— Тут живеться несолодко, — сказала вона зрештою. — Не знаю, чи хтось дорікатиме тобі.
«Скеля, — подумав він. — І Тефт». Обоє працювали, щоб отримати сік мáківниці. Вони не знали, скільки той коштує. Гадали, що це лише для лікування поранених. Якщо він утече, то зрадить їх. Покине мостонавідників напризволяще.
«Рви кігті, дурню, — сказав собі Каладін. — Ти не врятуєш їх. Як не врятував і Тіена. Ти повинен утекти».
— І що тоді? — прошепотів він.
Сил обернулася до нього:
— Га?
Що вона дасть, його втеча? Можливість усе життя гарувати за кілька скалок у нетрях якої-небудь клоаки, що йменується містом? Ні.
Він не міг покинути їх. Як щоразу був не в змозі полишити й будь-кого з тих, кому він, на його думку, ставав потрібен. Він повинен був захищати їх. Просто зобов’язаний.
Заради Тіена. І щоби не з’їхати з глузду.
* * *
— Наряд у провалля, — сказав Ґаз, спльовуючи вбік. Через листя ямми, яке той жував, його слина була чорного кольору.
— Що?
Каладін тільки-но повернувся від аптекаря, якому продав молочко мáківниці, й одразу ж довідався, що Ґаз замінив для їхньої команди наряд на роботу. Графік не передбачав для них жодних мостових чергувань — вилазка, у якій вони брали участь напередодні, звільняла їх від цього. Натомість його людей мали відправити до табірної кузні допомагати тягти виливанці й інше причандалля.
І хоча сторонньому така робота могла би здатися чимось важким, насправді вона була не бий лежачого — одна з найлегших, що випадали мостовій обслузі. Ковалям не потрібні були помічники. А може, вони просто гадали, що незграбні мостонавідники лише плутатимуться під ногами. Тож зазвичай наряд до кузні передбачав лише кілька годин праці, а решту зміни можна було байдикувати.
Ґаз і Каладін стояли під променями сонця, яке щойно звернуло з полудня.
— Бачиш, яка справа, — розпочав сержант, — на днях ти змусив мене замислитися. Усім плювати, якщо Четвертому мосту випадають несправедливі наряди на роботу. А наряд у провалля всі просто ненавидять. От я й вирішив, що тобі буде байдуже.
— Скільки вони тобі заплатили? — прошипів Каладін, підступаючи ближче.
— Йди під три великобурі, — відказав той і знову сплюнув. — Усі обурені вами. А тому для твоєї ж команди буде краще, коли вони побачать, що ви розплачуєтеся за скоєне.
— За те, що вціліли?
Ґаз стенув плечима:
— Усі знають, що ви порушили правила, коли принесли ту трійцю назад. Якщо й інші так чинитимуть, кожна казарма буде напхом напхана вмирущими ще до кінця підвітряної сторони місяця!
— Вони люди, Ґазе. І якщо казарми не напхані напхом пораненими, то це тому, що їх залишають помирати на полі битви.
— Хоч там, хоч тут — усе одно помруть.
— Це ми ще побачимо.
Сержант глянув на нього, примруживши очі. Скидалося на те, що той заднім числом запідозрив якийсь фортель із Каладінового боку, коли він сам викликався на збір каміння. Ґаз, імовірно, вже встиг спуститись у провалля, намагаючись збагнути, що ж робили там Каладін і решта двоє.
«Поглинь тебе Геєна!» — подумав мостонавідник. Він-бо гадав, що достатньо залякав сержанта, щоби той не рипався.
— Ми підемо, — відрубав він, повертаючись до Ґаза спиною. — Але в очах моїх людей винним цього разу буду не я. Вони довідаються, що це твоїх рук справа.
— Якось переживу, — гукнув той йому вслід, а тоді додав собі під ніс: — А може, мені пощастить, і всю вашу шоблу зжере прірводемон.
* * *
Наряд у провалля. Більшість мостонавідників радше воліла би цілий день тягати каміння, ніж працювати там.
Із прив’язаним до спини незапаленим промасленим смолоскипом Каладін спустився вниз по ненадійній мотузяній драбині. У цьому місці провалля було неглибоке, усього близько п’ятдесяти футів до дна, але цього було достатньо, щоб потрапити в інший світ. Світ, у який сонце заглядало лише через тріщину високо в небі. Світ, що і в найспекотніші дні залишався вогким, у вічно вологе царство моху, грибків і витривалих рослин, які виживали навіть при тьмяному світлі.
Що ближче до дна, то розколини ширшали — імовірно, внаслідок великобур. Вони спричиняли небаченої сили потоки, що з гуркотом проносилися прірвами. Бути заскоченим бурею у проваллі означало смерть. Осад затверділого крєму згладжував нерівності ґрунту, але протоптана по дну стежка піднімалася й опускалася через нерівномірне вимивання корінної підстильної породи. Подекуди відстань від неї до краю плато складала всього футів сорок. Однак здебільшого становила сотню, а то й більше футів.
Каладін стрибнув із драбини і, пролетівши кілька футів, зі сплеском приземлився в калюжу дощової води. Запаливши смолоскип, він високо здійняв його та кинув погляд уздовж темної ущелини. Її стінки вогко лисніли, вкриті темно-зеленим мохом, а кілька тонких лоз невідомого йому виду спускалися долі з проміжних уступів над головою. Уламки дерева та кісток, а також клапті матерії всівали дно й позастрягали в щілинах.
Хтось із хлюпотом приземлився поруч. Тефт вилаявся, оглядаючи промоклі сандалії та холоші, а тоді вибрався з великої калабані.
— Буря на голову того крєм’ячка Ґаза, — бурмотів немолодий мостонавідник. — Це ж треба додуматися — послати нас сюди позачергово. Та я його не те що на бобах — без бобів залишу.
— Не сумніваюся, що він дуже тебе боїться, — сказав Скеля, зіскакуючи з драбини на сухе. — Він там, у таборі, аж хлипає зі страху.
— Іди в бурю, — буркнув Тефт, струшуючи воду з лівої ноги.
Обоє несли незапалені смолоскипи. Каладін за допомогою кременя й кресала запалив свій факел, але решта цього не зробили. Витрачати їх доводилось ощадливо.
Біля нижнього краю драбини поступово збиралися й інші члени його команди, тримаючись купою. Кожен четвертий з них запалював смолоскип, але їхнє світло не надто допомагало розігнати морок, хіба що дало Каладінові змогу краще роздивитися неприродний пейзаж довкола. У тріщинах росли дивні, трубчасті грибки. Вони були блідо-жовті, немов шкіра дитини, хворої на жовтяницю. Від світла навсібіч розбігалися крєм’ячки. Ці крихітні ракоподібні були напівпрозоро-червонуваті: коли один із них проповз мимо нього по схилу, Каладін звернув увагу, що крізь панцир проглядали нутрощі.
Пляма світла впала й на скрючене, понівечене тіло, що лежало неподалік під самою стінкою урвища. Командир здійняв вище факел і підійшов до трупа. Мертвяк уже починав смердіти, і Каладін, опускаючись на коліна, інстинктивно підніс руку до обличчя, прикриваючи ніс і рот.
Це був — принаймні раніше — мостонавідник однієї з інших команд. Він лежав там недовго, щонайбільше кілька днів, бо інакше великобуряний потік відніс би тіло Спустошувач батька зна куди. Позаду Каладіна зібралися його люди, мовчки дивлячись на того, хто обрав для себе стрибок у прірву.
— Нехай знайдеться для тебе колись гідне місце в Ідилічних покоях, загиблий брате, — промовив Каладін, і його голос розлігся луною. — І нехай наш кінець буде кращим за твій.
Він підвівся, здійняв вище смолоскип та, обходячи труп, повів уперед свою команду, яка знервовано поспішала за ним.
Каладін швидко збагнув основну тактику ведення війни на Розколотих рівнинах. Вона зводилася до масованих атак, покликаних притиснути супротивника до краю плато. Ось чому для алеті битви нерідко оберталися таким кровопролиттям: ті зазвичай прибували пізніше паршенді.
Алеті користувалися мостами, а натомість ці дивні паршмени зі Сходу були здатні перестрибувати провалля, взявши достатній розбіг. Проте і тим, й іншим доводилося несолодко, коли ворог притискав їх до урвища: солдати втрачали рівновагу і буквально сипались у прірву. З алетійського боку їхня кількість бувала достатня, щоб з’являлося бажання дістати втрачене спорядження. Для цього й посилали вниз мостонавідників: усе одно що грабувати могили, от тільки самих могил не було.
Прихопивши мішки, вони годинами шастали по дну розколин, видивляючись трупи загиблих і вишукуючи щось цінне. Сфери, нагрудники, шоломи, зброю. Траплялися дні, коли після недавньої вилазки вони могли спробувати добутися аж туди, де проходив штурм, й обнишпорити ще свіжі тіла. Однак здебільшого великобурі робили ці намагання марними. Варто лише забаритися на кілька днів, і трупи змиє бозна-куди.
Крім того, провалля були наче приголомшливим лабіринтом, а тому добутися до конкретного оспорюваного плато й повернутися звідти за більш-менш реальний проміжок часу було практично неможливо. Досвід підказував, що найкраще почекати, доки великобуря приб’є тіла до алетійського боку Рівнин — адже стихія завжди рухається зі сходу на захід, — а тоді послати мостонавідників на розшуки.
Тим доводилось чимало поблукати, діючи навмання. Але з роками в прірви нападало достатньо трупів, тож натрапити на місцину, де можна було поживитися, виявлялось не так вже й важко. Від команди вимагали підняти на поверхню встановлений обсяг трофеїв, інакше їй урізали тижневу платню, проте ця норма не була надто обтяжливою. Достатньою, щоб мостонавідники не сиділи без діла, але й не такою, щоб змусити їх працювати до сьомого поту. Як і більшість мостонавідницьких нарядів, ця робота була чи не передусім покликана відволікати їх від зайвих думок.
Коли вони проходили першим проваллям, дехто з Каладінових людей повиймав лантухи та заходився підбирати трофеї, які траплялися на шляху. Там щит, сям шолом. Кожен пильно видивлявся, чи не зблисне десь сфера. Якщо хтось знаходив її — причому достатньої цінності, — уся команда отримувала невеличку винагороду. Звісно ж, їм не дозволялося брати з собою в прірву гроші чи інше майно. А на виході всіх ретельно обшукували. Принизливість цього обшуку — перевіряли ж бо кожне місце, де могла сховатися сфера — була однією з причин, чому наряд у провалля так ненавиділи.
Але тільки однією. У міру їхнього просування дно розколини ширшало, сягаючи п’ятнадцяти футів. Схили в цьому місці рясніли схожими на шрами пасмугами, глибокими зазубринами, де клешні поздирали мох, — подряпини вкривали навіть камінь. Мостонавідники намагались не затримувати на них погляду. Час від часу цими розколинами никали прірводемони, вишукуючи падло чи підхоже для заляльковування плато. Ризик натрапити на одного з них був малоймовірним, але все ж був.
— О, Келеку, до чого ж я ненавиджу це місце! — озвався Тефт, котрий ішов поруч Каладіна. — Я чув, ніби одного разу прірводемон зжер тут цілу мостонавідну команду: загнав у глухий кут, а тоді наминав одного за одним. Просто засів біля виходу й хапав тих, хто намагався проскочити повз нього.
Скеля приснув сміхом:
— Якщо він усіх поїв, хто ж тоді повернувся назад і розповів цю історію?
Тефт потер підборіддя:
— А я знаю? Може, у тім-то й річ, що не повернувся ніхто.
— Тоді, напевно, вони просто втекли. Дезертирували.
— Ні, — сказав той, — без драбини з цих ущелин не вибратися.
Він подивився вгору — туди, де за сімдесят футів над ними крізь вузьку щілину проглядала блакить, окреслюючи вигин плато.
Каладін теж глянув угору. Синє небо над головою здавалося таким далеким. Недосяжним. Ніби світло самих Покоїв. Бо навіть якщо тобі пощастить вибратися на поверхню десь там, де провалля не таке глибоке, ти або застрягнеш на Рівнинах, не маючи жодної змоги перебратися через розколини, або тебе помітять розвідники, коли перетинатимеш стаціонарні мости. Можна було би спробувати податися на схід — туди, де внаслідок ерозії плато перетворилися на звичайні останці. Але вирушити в тому напрямку пішки означало би провести в дорозі не один тиждень і пережити просто неба не одну великобурю.
— Скеле, чи застукувала тебе колись злива у щілинному каньйоні? — спитав Тефт, імовірно, міркуючи про щось схоже.
— Ні, — відповів рогоїд. — У нас на Піках їх немає. Вони трапляються лише там, де влаштувалися жити дурні.
— Ти також тут живеш, друже, — зауважив Каладін.
— Бо дурний, — відказав здоровило, хихикнувши. — Хіба ти сам не помітив?
За останні два дні він дуже змінився. Попривітнішав, якоюсь мірою знову набувши тих рис, що, на думку Каладіна, були в основі рогоїдської вдачі.
— Тож ми зупинилися на щілинних каньйонах, — повів далі Тефт. — Ану спробуй здогадатися, що буде, якщо нас прямо тут накриє великобуря.
— Гадаю, буде багато води, — припустив Скеля.
— Так, багато води, яка шукатиме, куди б їй подітися, — промовив Тефт. — Утворяться гігантські хвилі, які з гуркотом покотяться цим тісним простором, — з такою силою, що вивертатимуть валуни. Власне, навіть звичайний дощ видасться тут великобурею. А справжня стихія… Що ж, коли вона нагряне, тут буде чи не найгірше місце в усьому Рошарі.
Зачувши таке, Скеля нахмурився та звів погляд угору:
— Тоді краще, щоби вона нас тут не застала.
— Ото ж бо, — кинув його співбесідник.
— А з іншого боку, Тефте, — завагався рогоїд, — у такому разі ти хоча би приймеш ванну, яка тобі конче необхідна.
— Гей, — пробурчав той, — ти натякаєш, що від мене тхне?
— Ні, — заспокоїв його Скеля. — Я натякаю лише на те, що мені доводиться нюхати. Інколи мені здається, що краще вже паршендійська стріла в оці, ніж аромат цілої мостонавідної команди, закритої на ніч у казармі.
Тефт фиркнув від сміху:
— Я б образився на такі слова, якби вони не були чистою правдою, — він втягнув носом вологе, затхле повітря розколини. — Тут теж не квітник. Смердить гірше, ніж рогоїдові чоботи взимку, — він затнувся. — Е-е, тільки давай без образ. Нічого особистого.
Каладін усміхнувся, озираючись через плече. Близько тридцяти мостонавідників примарами йшли вслід. Здавалося, декотрі з них трималися ближче до командира та компанії — щоби можна було і підслуховувати, і не надто кидатись у вічі.
— Тефте, — звернувся до приятеля Каладін, — в ім’я Покоїв і всього святого, поясни мені, як він може не ображатися на фразу: «смердить гірше, ніж рогоїдові чоботи»?
— Та це ж просто вислів такий, — відказав той, насупившись. — Вирвався, а я лише потім збагнув, що бовкнув.
— На жаль, я вже встиг зобидитись, — промовив Скеля, на ходу зриваючи зі стінки урвища клапоть моху й уважно його розглядаючи. — Якби ми були на Піках, я викликав би тебе на поєдинок у кращих традиціях аліл’тікі’і.
— Це ж як? — запитав Тефт. — На списах?
Скеля зареготав:
— Ні, ні. У нас на Піках цього вашого низовинного варварства не водиться.
— А як же ви там живете? — запитав Каладін, щиро здивований.
— Ну, — почав рогоїд, викидаючи мох та обтрушуючи руки, — обходимося пивотванню та співами.
— І що ж це за дуель така виходить?
— Переможцем стає той, хто все ще може співати, перепивши суперника. А крім того, усі незабаром стають аж настільки налигані, що нерідко забувають, у чому ж полягала суперечка.
Тефт засміявся:
— Гадаю, це краще, ніж на світанку — та ножем у спину.
— А мені здається, що тут не все так просто, — припустив Каладін.
— А що ж у цьому складного?
— Ну, якщо ти торговець ножами… Правду я кажу, Данні?
Інші двоє глянули в той бік, з якого до них прилаштувався довготелесий юнак, нашорошивши вуха. Він аж підстрибнув, заливаючись рум’янцем:
— Та я… теє…
Каладінові слова розсмішили Скелю.
— Данні… — мовив він до молодика. — Дивне ім’я. А що воно означає?
— Означає? — перепитав той. — Не знаю. Імена не завжди щось означають.
Невдоволений рогоїд похитав головою:
— Низовинці, щоб вам пусто було. І звідки ж вам знати, хто ви, коли ваші імена — порожній звук.
— То твоє власне ім’я щось означає? — спитав Тефт. — Як там тебе — Ну… ма… ну?..
— Нумугукумакіакі’аіалунамор, — без запинки промовив Скеля. Рідні звуки рогоїдської мови легко злітали з його вуст. — Звісно, означає. Це опис особливого на вигляд уламка скелі, знайденого моїм батьком за день до мого народження.
— Тобто твоє ім’я — ціле речення? — несміливо перепитав Данні, бо не був упевнений, чи має на це право.
— Навіть вірш, — відказав Скеля. — У нас на Піках кожне ім’я — це вірш.
— Справді? — підпустив шпильку Тефт, чухмарячи бороду. — Тож скликати сім’ю до столу — це чималий кусок роботи?
Скеля засміявся:
— Атож, атож. А ще це дає матеріал для вельми цікавих суперечок. На Піках найкращі обрáзи — віршовані, якщо за структурою та римою вони скидаються на ім’я опонента.
— Борони нас Келек, — пробурчав Тефт. — Ну й складно ж це все.
— Можливо, саме тому більшість сварок і закінчується гулянками, — сказав Скеля.
Данні всміхнувся, вагаючись.
— Гей ти, блазню-здоровило, — тхнеш, немов спітнілий кнур. Що задер на місяць рило з твані? Пек тобі і цур!
Скеля нестримно зареготав, і його гучний голос луною розлігся по ущелині.
— Ой, славно, славно, — заледве видобув він, витираючи очі. — Простенько, але зі смаком.
— Прозвучало майже як пісня, Данні, — зауважив Каладін.
— Ну, просто це перше, що спало мені на думку. Я поклав слова на мотив «Двох коханців Марі», щоби не збитися з ритму.
— Ти вмієш співати? — запитав Скеля. — Ану ж бо, ану…
— Але… — почав було Данні.
— Співай! — наказав рогоїд, тицьнувши в того пальцем.
Данні злякано зойкнув, але послухався та затягнув пісню, якої Каладін ніколи не чув, — кумедну історію про двох близнюків і жінку, котра вважала їх одним і тим самим чоловіком. Юнак виводив її чистим тенорком, причому співав він упевненіше, ніж говорив.
Виходило гарно. Коли Данні розпочав другий куплет, Скеля взявся мугикати своїм низьким басом, вторячи йому. Рогоїд, очевидно, мав неабияку практику. Каладін озирнувся на решту мостонавідників, сподіваючись, що хтось іще долучиться до розмови чи підтягне рядочок-другий. Він усміхнувся Шрамму, але той лише хмуро зиркнув у відповідь. Моаш і Сиґзіл — темношкірий азіш — навіть не дивилися в його бік. Пійт зосереджено розглядав свої ноги.
Коли пісня скінчилася, Тефт вдячно зааплодував:
— Ви проспівали її краще, ніж я чув у більшості генделиків.
— Приємно зустріти низовинця, який вміє співати, — похвалив Скеля, нахиляючись, щоби підняти шолом, і засовуючи його в лантух. Того дня в цій конкретній ущелині не надто було чим поживитися. — Бо я вже почав був думати, що в усіх вас зі слухом, як у старої сокирогончої мого батька. А тут на тобі!
Данні зашарівся, проте його хода наче стала трохи впевненішою.
Вони пішли далі, зрідка проминаючи бічні відгалуження або тріщини в камені, куди водою нанесло чималі купи різного мотлоху. У таких місцях їхня робота ставала ще огиднішою, оскільки, щоби дістатись до бажаного, доводилося спершу відтягувати тіла чи розбирати завали кісток, заледве стримуючи нудоту. Каладін звелів поки що не чіпати найвідразливіші чи геть зігнилі трупи. Довкола мертвих аж кишіло гнилокузьок. Якщо їм так і не вдасться зібрати достатньо трофеїв, можна буде зайнятися ними на зворотному шляху.
На кожному перехресті чи повороті Каладін залишав на камені білу відмітку крейдою. Це був один із його командирських обов’язків, і він ставився до нього серйозно. Ніяк не можна допустити, щоби команда заблукала в цих ущелинах.
У міру того, як вони працювали, просуваючись уперед, Каладін підтримував розмову. Він сміявся — принаймні змушував себе сміятися — за компанію з іншими. І хоча цей сміх видавався йому нещирим, решта, схоже, не помічали цього. А може, ті й самі, як і він, відчували, що навіть вимучений сміх був кращим, ніж сповзання назад у ту самозанурену, скорботну мовчанку, що оповивала більшість мостонавідників.
За якусь хвилю Данні вже сміявся й гомонів зі Скелею та Тефтом — куди й поділася його сором’язливість. Кілька інших членів команди — Йак, Мапа та ще дехто — трималися відразу позаду них: достоту як дикі створіння, приваблені світлом і теплом багаття. Каладін спробував втягнути їх у загальну розмову, але це не спрацювало, тож він дав їм спокій.
Врешті вони добулися до місця, де валялося чимало свіжих трупів. Каладін не міг з упевненістю сказати, які гідродинамічні параметри породжували такий ефект: на вигляд ця частина провалля нічим не відрізнялася від інших. Можливо, була трохи вужчою. Інколи в одних і тих же місцинах вони не раз збирали гарний «урожай», а іноді там бувало порожньо, зате деінде мертві траплялися дюжинами.
Скидалося на те, що їх принесло водами великобуряного потоку, які потім повільно відступили, а тіла зосталися на мілині. Жодне з них не належало ворогові, і всі вони були понівечені й пошматовані — внаслідок падіння чи у вирах повені. Багатьом бракувало кінцівок.
У вогкому повітрі висів сморід крові та нутрощів. Каладін ще вище здійняв смолоскип, а його товариші змовкли. Холод, що пробирав до кісток, не давав трупам розкладатися надто швидко, але надмірна вологість у якійсь мірі протидіяла цьому. Крєм’ячки вже почали об’їдати шкіру на руках і хазяйнувати в очницях, а животи от-от мали пообдиматися від газів. По тілах уже повзали гнилокузьки — червоні, крихітні й напівпрозорі.
Сил спурхнула донизу й опустилася Каладіну на плече, суплячись від огиди. Як і завжди, вона не пояснила, де пропадала.
Каладінові люди знали, що треба робити. Навіть попри спренів гниття це місце здавалося надто багатообіцяючим, щоби пройти мимо. Вони взялися до роботи, розкладаючи трупи в ряд, щоб зручніше було оглядати. Командир, котрий підбирав із землі довкола покійників безладно розкидані трофеї, махнув рукою Тефту та Скелі, щоб ті долучилися до нього. До них пристав і Данні.
— На цих тілах кольори великого князя, — зауважив Скеля, коли Каладін підбирав пом’ятий сталевий шолом.
— Б’юсь об заклад, що це учасники тієї вилазки кількаденної давнини, яка так дорого обійшлась армії Садеаса, — відказав той.
— Ясновельможного Садеаса, — поправив Данні. А тоді зніяковіло похнюпився: — Вибачте, я не збирався вас поправляти. Просто я колись забував додавати титул. І господар лупцював мене щоразу, коли таке траплялося.
— Господар? — перепитав Тефт, піднімаючи з землі списа та зчищаючи з ратища мох.
— Я був підмайстром. Тобто до того, як… — Данні змовк і сховав очі.
Тефт мав рацію: мостонавідники не любили говорити про своє минуле. Так чи інак, а Данні добре зробив, що виправив його. Каладіна би покарали, почувши, як він ігнорує почесний титул світлоокого.
Каладін заховав шолома в мішок, тоді увігнав смолоскип у розколину між двома порослими мохом валунами й заходився допомагати іншим викладати трупи в ряд. Він не заохочував товаришів до розмови. Мертві заслуговували на хоч якусь пошану — якщо таке взагалі можливо, коли їх при цьому грабуєш.
Потому мостонавідники познімали з убитих обладунки: шкіряні жилети з лучників, нагрудники — з піхотинців. У цій партії попався й світлоокий у гарному вбранні під ще кращими латами. Інколи тіла загиблих світлооких діставали з проваль спеціальні команди, щоб, скориставшись Душезаклиначем, їх можна було перетворити на статуї. Трупи темнооких, якщо лише ті не були фантастичними багатіями, спалювали. А на рештки солдатів, котрі падали в прірви, ніхто не звертав уваги. Табірне начальство пояснювало, що розколини — це священні місця упокоєння, але правда полягала в тому, що зусилля та небезпека, пов’язані з підйомом тіл на поверхню, не вартували кінцевого результату.
Та якщо вони знайшли світлоокого, це означало, що в рідні виявилося замало грошей чи забагато байдужості, щоби послати людей по тіло. Його обличчя було спотворене до невпізнання, але знаки розрізнення вказували, що той належав до сьомого дану. Безземельний член почту якогось могутнішого офіцера.
Щойно і його лати опинилися в мостонавідників, як ті заходилися збирати кинджали та стягувати чоботи з кожного трупа підряд — чого-чого, а чобіт завжди не вистачало. Одяг залишили мертвим: от тільки познімали ремені й позрізали з сорочок чимало ґудзиків. Поки вони працювали, Каладін послав Тефта і Скелю оглянути околиці — перевірити, чи не видно поблизу інших тіл.
Щойно з обладунками, зброєю та взуттям було покінчено, надійшла черга найвідразливішої процедури — обшуку кишень і капшуків щодо сфер і ювелірних виробів. Таких трофеїв траплялося найменше, зате їхня цінність була найбільшою. Щоправда, жодного броама не знайшли, тож мостонавідникам не світила навіть сміховинна винагорода.
Доки його люди виконували це мерзенне завдання, Каладін помітив вістря списа, що стирчало з калюжі неподалік. Під час первинного прочісування місцевості він залишився непоміченим.
Каладін у задумі витягнув списа, струснув з нього воду та поніс до купи зі зброєю. Там він на хвильку загаявся, тримаючи ратище однією рукою, і краплі холодної вологи почали падати прямо на трофеї. Пальці пробігли по гладкій деревині. За вагою, пропорційністю та шліфовкою він безпомильно зауважив, що це добротна річ. Міцна, на совість зроблена, доглянута.
Він заплющив очі, пригадуючи дні, коли хлопчиком вправлявся з палицею.
У пам’яті сплили Тукксові слова, почуті ним багато років назад того погожого літнього дня, коли в Амарамовій армії він уперше взяв у руки зброю. «Передусім не можна залишатися байдужим, — зашепотів, здавалося, Тукксів голос. — Дехто розбалакує про те, що на полі битви не місце емоціям. Що ж, гадаю, зберігати самовладання — важливо. Але я ненавиджу відчуття, породжене спокійним, холоднокровним убивством. Я не раз помічав, що небайдужі б’ються завзятіше, настирливіше, краще. У цьому й полягає різниця між найманцями та справжніми солдатами. Відмінність між захистом батьківщини та загарбанням чужих земель.
Небайдужість не заважає в бою, але не можна дозволити їй до решти заволодіти тобою. Не намагайся вбити в собі почуття. Ти зненавидиш того, ким станеш».
Спис затремтів у Каладіновій руці, немов благаючи про змах, про оберт, про танець.
— І що ж ти збираєшся робити, ваше благороддя? — долинув чийсь голос. — Всадити цього списа самому собі в живіт?
Каладін звів погляд, шукаючи мовця очима. Ним виявився Моаш — усе ще один із найбільших огудників Каладіна, — котрий стояв біля веренви трупів. Де він почув про «благороддя»? Поспілкувався з Ґазом?
— Він видає себе за дезертира, — мовив той до Нарма, який працював поруч. — Розповідає, що був неабияким воякою, навіть командував загоном чи щось у такому дусі. Але Ґаз пояснив мені, що все це брехливі хвастощі. Його не запроторили б у мостонавідники, якби він і справді годився для строю.
Каладін опустив списа.
Моаш із недоброю посмішкою знову взявся до роботи. Проте інші немов уперше помітили Каладіна.
— Гляньте-но на нього, — сказав Сиґзіл. — Командир недороблений! Гадаєш, ти велике цабе? Не нам, грішним, рівня? Думаєш, удаючи, ніби ми твоє феодальне військо, ти зможеш щось змінити?
— Облиш його, — втрутився Дрегі, який саме проходив мимо, і відштовхнув Сиґзіла. — Він хоча б намагається.
Безвухий Джакс фиркнув, стягуючи чобіт із мертвої ноги:
— Аякже, намагається — якомога вище дерти носа. Навіть якщо він і дійсно служив в армії, то день при дні тільки й робив, що чистив нужники.
Здавалося, врешті знайшлося дещо, здатне вивести мостонавідників з їхнього мовчазного заціпеніння — ненависть до Каладіна. Зачулися й інші голоси, які вигукували насмішки:
— …це з його милості ми зараз тут…
— …хоче до знемоги ганяти команду в наш вільний час, щоби відчути свою владу…
— …послав нас тягати каміння, лиш би показати, що може помикати нами…
— …б’юсь об заклад, що за все життя він і списа в руках не тримав…
«За все життя і списа в руках не тримав». Може, якби він не підібрав тоді те перше ратище, нічого цього не сталося б.
Долонею він відчув гладку, ослизлу від води деревину, і його спогади змішалися в безладну купу. Він вправлявся, щоби забути, вправлявся, щоби помститися, вправлявся, щоби навчитися і не повторювати помилок.
Не думаючи про все це, він ухопив списа під пахву — вістрям донизу — і став в оборонну стійку. Його спину забризкали краплі води, що злетіли з ратища.
Моаш раптом затнувся посеред чергової насмішки. Роздратоване бурмотіння мостонавідників змовкло. У розколині запала тиша.
А Каладін опинився в іншому місці.
Ось Туккс дає йому прочухана.
Ось зачувся Тіенів сміх.
Ось мати дражнить його, як завжди майстерно та дотепно.
Ось він на полі бою — в оточенні ворогів, зате в компанії друзів.
Ось він дослухається до насмішкуватого голосу батька, а той пояснює йому, що списом лише вбивають. Але, вбиваючи, не захистиш.
Ось він стоїть сам-один на дні глибокої розколини в землі, тримаючи списа, що належав убитому. Його пальці стискають мокру деревину, і звідкись здалеку долинає ледь чутний звук скрапуючої води.
Починаючи складне ката, Каладін крутнув списа вгору й відчув, як у ньому здіймається вал енергії. Тіло рухалося ніби саме собою, послідовно перебираючи позиції, у набутті яких він так часто вправлявся. Ратище танцювало в руках, наче було їхнім продовженням. Каладін вертів ним, вимахував навкруг себе, а те лягало то поперек шиї, то поверх руки, й уколи змінювались ударами. Хоча минули місяці, відколи він тримав у руках зброю, його м’язи знали, що треба робити. Здавалося, ніби це знав сам спис.
Зникла напруга, відступила злість, і його тіло вдоволено зітхнуло, хоча він не давав йому пощади. Знайоме відчуття. І бажане. Для цього він і народився на світ.
Каладінові часто казали, що він б’ється, як ніхто інший. Він відчув це того далекого дня, коли вперше взяв до рук палицю, хоча Тукксові поради допомогли йому відшліфувати свої здібності та спрямувати їх у потрібне русло. Б’ючись, Каладін не бував байдужим. Або відстороненим чи холодним. Він орудував зброєю, щоби зберегти життя своїх людей.
В усьому загоні не було новобранця, який би так хапав усе на льоту. Як тримати списа, як сходитися з суперником у двобої. Він практично не потребував пояснень. Це приголомшувало Туккса. Але чому? Адже нікого не дивує, що дитина від народження вміє дихати. Не спантеличує перший політ небесної мурени. То що ж неймовірного в тому, що, тільки-но взявши до рук ратище, Каладін Буреблагословенний уже вмів ним орудувати?
Він докручував списа в останніх обертах ката, забувши про прірву, мостонавідників і втому. На якусь мить залишився тільки він. Він і вітер. Каладін бився з ним, і той сміявся.
Він повернув списа у вихідне положення, тримаючи ратище в четвертинній позиції — вістря спрямоване донизу, а саме древко затиснуте під пахвою так, що його кінець піднявся над головою. Каладін глибоко вдихнув, тремтячи всім тілом.
«Ох, як же мені цього бракувало».
Він розплющив очі. Світло тріскучого смолоскипа падало на групу ошелешених мостонавідників, які стояли в сирому кам’яному проході, а на вкритих вологою схилах танцювали відблиски полум’я. Посеред спантеличеної мовчанки Моаш — який із роззявленим ротом витріщався на Каладіна — зронив жменю сфер. Ті булькнули в калюжу біля його ніг, яка освітилася зсередини, але ніхто з обслуги не помітив цього. Усі жерли очима командира, котрий усе ще стояв у бойовій стійці, напівприпавши до землі, а по його обличчю струменів піт.
Втямивши, що накоїв, Каладін закліпав очима. Коли Ґазові донесуть, що він тут грався зі списами… Раб випростався та пожбурив ратище на купу зброї.
— Вибач, — шепнув він спису, сам не знаючи чому. А тоді — голосніше — додав: — Ану до роботи! Не хочу, щоби нас тут застала ніч.
Мостонавідники позривалися з місць. У глибині кам’яного коридору він помітив Скелю й Тефта. Невже вони все бачили? Спаленівши, Каладін поспішив до них. Сил мовчки опустилася йому на плече.
— Каладіне, хлопчику мій, — шанобливо звернувся Тефт. — Це було…
— Безглуздо, — докінчив за нього Каладін. — Звичайнісіньке ката. Годиться, щоби розім’яти м’язи та відпрацювати основні уколи, випади та змахи. Форсу в ньому куди більше, ніж пуття.
— Але…
— Ні, я серйозно, — не став він слухати заперечень. — Лишень уяви собі людину, яка під час справжньої битви ось так вимахує списом навколо шиї. Та їй умить випустять кишки.
— Хлопчику мій, — не здавався Тефт. — Мені траплялося бачити ката. Але щоб таке — ні разочку. Те, як ти рухався… Твоя швидкість, твоя грація… А ще біля тебе носився якийсь спрен — звивався довкола ратища, поблискуючи приглушеним світлом. Вийшло гарно.
Скеля здригнувся:
— То ти помітив його?
— Звісно, — відказав той. — Зроду не бачив такого спрена. Запитай в інших — я звернув увагу, як декотрі з них тицяли пальцями.
Каладін, насупившись, кинув погляд на Сил, котра вмостилася в нього на плечі. Та гонористо сиділа, схрестивши ніжки й склавши ручки на колінах, і підкреслено не дивилася в його бік.
— Просто забавка та й годі, — гнув своє Каладін.
— Ні, — заперечив і собі Скеля. — Це аж ніяк не забавка. Можливо, тобі варто було би кинути виклик Сколкозбройному. Дивись і став би ясновельможним!
— Я не пнусь у світлоокі, — урвав його Каладін, може, різкіше, ніж слід було, бо двоє його співбесідників аж підскочили. — Крім того, — додав він, відводячи погляд, — колись я вже намагався. А куди зник Данні?
— Зажди, — втрутився рогоїд, — ти…
— Куди подівся Данні? — твердо запитав Каладін, наголошуючи на кожному слові. «Прародителю бур, — подумав він. — Треба тримати рота на замку».
Тефт і Скеля обмінялися поглядами, і старший із мостонавідників зробив вказівний жест:
— Там, за поворотом, ми знайшли кілька мертвих паршенді, тож вирішили, що ти захочеш про це дізнатися.
— Паршенді, — задумливо промовив Каладін. — Ходімо подивимось. А раптом знайдемо щось цінне?
Він ще ніколи не мародерствував над їхніми трупами: паршенді падали в прірви набагато рідше, ніж алеті.
— Можливо, — сказав рогоїд, який ішов попереду з запаленим смолоскипом, показуючи дорогу. — На них збереглася зброя — до речі, нічого така. І самоцвіти в бородах.
— Не кажучи вже про обладунки, — докинув Каладін.
Той похитав головою:
— Ні, обладунків нема.
— Скеле, я бачив їхні лати. Вони завжди в них ходять.
— Ну, так, але нам вони не підійдуть.
— Це ж чому? — не зрозумів Каладін.
— Ходімо, — рогоїд зробив закличний жест. — Краще один раз побачити…
Каладін знизав плечима. Вони звернули за ріг. Скеля взявся чухати підборіддя, заросле довгою рудою щетиною.
— Дурнувате волосся, — пробурчав він. — Ох, коли б уже знову привести його до ладу. Той і не зовсім чоловік, у кого борода не така, як треба.
Каладін потер і власну рослинність на обличчі. Ось він візьметься відкладати гроші, купить бритву та позбудеться цієї клятої бороди. Та навряд чи. Сфери знадобляться йому на інше.
Проминувши поворот, вони наштовхнулися на Данні, котрий викладав у ряд тіла паршендійців. Їх було чотири, і скидалося на те, що припливли вони здалеку. Крім них, знайшлося й ще кілька трупів алеті.
Каладін попростував уперед, махнувши рукою Скелі, щоби той підніс світло ближче, а тоді опустився навколішки оглянути мертвих паршенді. Мармурова шкіра в чорно-червоних виводах робила їх схожими на паршменів. Їхнім єдиним одягом були чорні спідниці до колін. Троє мали бороди, яких паршмени зазвичай не носили, з уплетеними в них неограненими самоцвітами.
Як і очікував Каладін, на них були блідо-червоні обладунки. Нагрудники, шоломи на головах, наголінники й нараменники. Досконале спорядження як для звичайних піхотинців. Окремі його частини розтріскалися — чи то внаслідок падіння, а чи вже коли потік волочив трупи по дну. А отже, воно не було металевим. Може, фарбована деревина?
— Ти нібито говорив, що на них немає лат, — промовив Каладін. — Що ти хотів цим сказати? Що не смієш зняти їх із мертвих?
— Не смію? — хмикнув Скеля. — О, Каладіне, ясновельможний пане, героїчний командире мостонавідників, приборкувачу списа, а сам ти зможеш їх познімати?
Той стенув плечима. Під батьковим керівництвом він звів близьке знайомство зі смертю та присмертними, і хоча грабувати покійників не годилося, гидливим він аж ніяк не був. Тож обнишпорив першого паршендійця, зауваживши ніж. Підібрав його і заходився шукати ремінь, який утримував на місці нараменник.
Але такого паса не було. Нахмурившись, він заглянув під нараменник, а тоді спробував виважити його. Разом із ним відривалася й шкіра.
— Прародителю бур! — вирвалося в нього. Каладін оглянув шолом. Той вріс у голову. А може, виріс із неї. — Це ще що таке?
— Не знаю, — відказав Скеля, знизавши плечима. — Схоже, вони відрощують собі власні лати, хіба ні?
— Це ж сміховинно, — присоромив його Каладін. — Вони звичайні люди. А люди — навіть паршмени — не відрощують обладунків.
— А от паршенді — відрощують, — промовив Тефт.
Каладін і двоє інших обернулися до нього.
— От тільки не треба так на мене дивитися, — сказав їхній немолодий товариш, насупившись. — Я кілька років пропрацював у таборі, доки мене не запроторили в мостонавідники, — не питайте за що, все одно не скажу, пішли ви в бурю. Так чи інак, а серед солдатів ходять такі чутки. Ніби паршенді відрощують панцирі.
— Я стикався з паршменами, — не здавався Каладін. — У містечку, звідки я родом, їх жило кілька душ — прислуговували градоправителю. Але жоден із них броні не відрощував.
— Ну, це якась інша порода паршменів, — виснував усе ще насуплений Тефт. — Вони сильніші, кремезніші. Заради Келека, та вони провалля перестрибують. І відрощують панцирі. Хочеш вір, а хочеш — ні.
Заперечувати це не випадало, тож вони просто взялися підбирати те, що могли. Багато паршенді користувалися важкою зброєю — бойовими молотами й сокирами, — і її не принесло разом з тілами, як-от чимало списів і стріл алетійських воїнів. Та все ж біля тіл паршендійців їм вдалося знайти кілька ножів та один пишно оздоблений меч.
Спідниці паршенді не мали кишень, але на трупах були капшуки, прив’язані до поясів. Однак там виявилися лише трути, кремені, гострильні камені й тому подібні елементарні приладдя. Тож Каладін та решта поопускалися навколішки й заходилися висмикувати з борід самоцвіти. Ті містили просвердлені отвори, щоб їх легше було вплітати, і були заряджені Буресвітлом, хоча й не світилися так яскраво, як могли б, якби мали належну огранку.
Доки Скеля висмикував камені з бороди останнього паршендійця, Каладін підніс один із ножів ближче до світла смолоскипа Данні й уважно розглянув тонке різьблення.
— Схоже на ґліфи, — промовив він, показуючи візерунки Тефту.
— Хлопче, я все одно не вмію їх читати.
«А й справді», — подумав Каладін. Що ж, якщо це й були ґліфи, то такі, яких він і сам не знав. Звичайно, більшість із них можна зобразити по-різному, і це ускладнює сприйняття — треба точно знати, що шукаєш. По центру ефеса пишалася тонко вирізьблена фігура. Якийсь чоловік в обладунку. Поза сумнівом, у Сколкозбруї. Позаду нього та з боків був вигравіруваний загадковий символ, що немов виростав зі спини, як-от крила.
Каладін показав знахідку Скелі, котрий підійшов подивитися, що того аж так зацікавило.
— Паршенді вважаються варварами, — сказав Каладін, — а їхня культура — примітивною. Тож звідки в них такі ножі? Готовий заприсягтися, що це зображення одного з Вісників. Джезерезе чи Налана.
Рогоїд стенув плечима. Каладін зітхнув і, вклавши ножа в піхви, кинув його в мішок. Згодом вони знову звернули й приєдналися до решти. Команда назбирала повні лантухи лат, ременів, чобіт і сфер. Кожен також узяв по спису, щоби, прямуючи до драбини, скористатися ним як ціпком. Один залишили Каладінові, але той кинув його Скелі. Він не довіряв собі — боявся, що, взявши ратище до рук, піддасться спокусі прокрутити ще одне ката.
На зворотному шляху нічого особливого не трапилося, хоча в присмеркових сутінках мостонавідники сахалися від кожного звуку. Каладін знову завів розмову з Тефтом, Скелею і Данні, хоча цього разу він домігся того, що Дрегі та Торфін також вставили по кілька слів.
Вони благополучно добулися до першого провалля, і його люди помітно збадьорилися. Каладін наказав їм підніматися один за одним, а сам збирався зробити це останнім. Скеля чекав разом із ним, і щойно нагору поліз Данні, залишивши їх наодинці, як здоровило-рогоїд поклав руку Каладінові на плече й тихо промовив:
— Ти робиш хорошу справу. Гадаю, за кілька тижнів вони схиляться на твій бік.
Каладін похитав головою:
— Ми — мостова обслуга, друже. У нас нема кількох тижнів. Якщо для завоювання їхніх симпатій мені знадобиться аж стільки часу, половина з нас опиниться на тому світі.
Рогоїд спохмурнів:
— Звучить сумно.
— Саме тому ми повинні здобути довіру інших негайно.
— Але як?
Каладін звів очі на драбину, що теліпалася прямо над ними, розгойдувана тілами мостонавідників. Вона витримувала не більше чотирьох людей одночасно.
— Зустрінемося після обшуку. Підемо на табірний базар.
— Гаразд, — погодився Скеля, повисаючи на драбині, щойно на плато видряпався Безвухий Джакс. — А чого ми цим хочемо досягти?
— Випробувати мою секретну зброю.
Рогоїд засміявся. Командир притримав для нього мотуззя.
— І що ж це за зброя така? — запитав Скеля.
— Власне, моя зброя — це ти, — усміхнувся Каладін.
* * *
Дві години по тому, при першому фіолетовому світлі Саласа, Каладін і Скеля крокували назад до складського двору. Хоча сонце тільки-но сіло, багато мостонавідників от-от мали вкладатися спати.
«У нас мало часу», — подумав Каладін, махнувши Скелі, щоби той підніс свій вантаж майже до самого виходу з казарми Четвертого мосту. Здоровань-рогоїд опустив свою ношу біля Тефта й Данні, котрі, виконуючи наказ Каладіна, виклали з каміння невеличке коло та понаносили цурпалля, яке знайшли на складському смітнику. Брати його дозволяли будь-кому. Навіть мостонавідникам цього не забороняли, і дехто любив що-небудь з нього повистругувати.
Каладін дістав сферу, щоб присвітити. Рогоїдів вантаж являв собою старий металевий казан. І хоча він був не новий, на нього пішла значна частина суми, заробленої на молоці мáківниці. Скеля взявся видобувати з посудини принесені з базару припаси, а командир заходився складати обрізки дерева всередині утворюваного камінням кола.
— Данні, будь другом, збігай по воду, — попросив Каладін, вийнявши кремінь. Той кинувся набрати з однієї з бочок відро дощівки. Тим часом рогоїд нарешті спорожнив казан, діставши з нього всі пакуночки, що обійшлися в не меншу кількість сфер, аніж сама ємність. У Каладіна залишилася тільки жменя світлоскалок.
Поки вони працювали, з казарми, накульгуючи, вийшов Гоббер. Він швидко одужував, хоча стан двох інших поранених, якими опікувався командир, усе ще залишався тяжким.
— Каладіне, що це ти надумав? — запитав Гоббер, коли той розпалив багаття.
Каладін підвівся, усміхаючись:
— Сідай.
Поранений так і зробив. Його глибока вдячність командиру, котрий урятував йому життя, нікуди не зникла. Радше навпаки: Гобберова відданість іще більше зросла.
Повернувся Данні з відром води, яку вилив у казан, а потому метнувся разом із Тефтом, щоби принести ще. Каладін підтримував вогонь, а Скеля, мугикаючи якийсь мотивчик, взявся нарізати кубиками бульбу й розгортати пакунки з приправами. Менш як за півгодини під казаном аж гуло полум’я, а всередині булькало рагу.
Тефт примостився на одному з чурбаків, гріючи руки.
— То це і є твоя секретна зброя?
Каладін і собі опустився долі біля літнього мостонавідника.
— Скажи мені, Тефте, скільки солдатів ти знав на своєму віку?
— Надивився вдосталь.
— А чи був серед них хоч один, здатний відмовитися від жаркого вогнища та миски потравки під кінець нелегкого дня?
— Що ні, то ні… Але ж мостонавідники — не солдати.
І це теж було правдою. Каладін обернувся на двері казарми. Скеля та Данні в два голоси затягнули пісню, а Тефт приплескував долонями в такт. Дехто з обслуги інших мостів іще не пішов спати, проте їхньою єдиною реакцією стали насуплені погляди у бік трійці.
Усередині казарми заворушилися чиїсь постаті. Двері були відчинені, а запах рогоїдового рагу помалу ставав сильнішим. І спокусливішим.
«Ну ж бо, — подумки припрошував Каладін. — Згадайте, заради чого ми живемо. Згадайте тепло, згадайте смачну їжу. Згадайте друзів, пісні, вечори біля багаття.
Ви ж іще живі. Буря на ваші голови! Якщо ви не повиходите…»
І раптом усе це здалося йому таким силуваним. І вимучений спів, і рагу — акт відчаю та й годі. Приречена спроба на якусь мить відволіктися від того жалюгідного життя, яке він змушений був проживати.
У дверях замаячила чиясь постать, і в коло світла від багаття ступив Шрамм — невисокий, із широкою бородою та пронизливим поглядом. Каладін усміхнувся йому. Удаваною посмішкою. Кращій було просто ніде взятися. «Нехай би вже вистачило й такої», — благально подумав він, підводячись і зачерпуючи дерев’яною мискою приготоване Скелею рагу.
А тоді простягнув її Шрамму. Над поверхнею коричнюватої рідини клубочилася пара.
— Приєднуйся, — запросив Каладін. — Тримай.
Шрамм звів на нього очі, тоді знов опустив їх на рагу. Потому засміявся та взяв пропоновану миску:
— Та я би підсів до багаття самої Охоронниці ночі, якби й там чим-небудь частували!
— Жуй обережно, — попередив Тефт. — Це рагу по-рогоїдському. Тож у ньому трапляються черепашки равликів і крабові клешні.
— Нічого подібного! — гарикнув Скеля. — Мені прикро з ваших грубих низовинських смаків, але я готував його так, як велів наш любий командир.
Каладін усміхнувся і полегшено видихнув, коли Шрамм опустився долі біля вогнища. За ним потягнулися й інші — брали пропоновану порцію та сідали до гурту. Дехто вдивлявся в полум’я, заледве зронивши кілька слів, інші ж починали сміятися та співати. Мимо пройшов Ґаз, недобре зиркаючи на них своїм єдиним оком, наче силкуючись пригадати, яке ж саме правило табірного розпорядку вони порушують. Вони не порушували жодного. Каладін перевірив.
Він зачерпнув мискою порцію варива й простягнув його Ґазу. Сержант насмішкувато фиркнув і гордовито подався геть.
«Що ж, для одного вечора чудес і так достатньо», — подумав Каладін, зітхнувши, а тоді опустився долі та скуштував рагу. Вийшло цілком пристойно. Усміхнувшись, він став підспівувати Данні, який саме затягнув новий куплет.
* * *
Наступного ранку, коли Каладін скомандував підйом, із казарми висипали три чверті мостонавідників — практично всі, крім несосвітенних скигліїв: Моаша, Сиґзіла, Нарма та кількох інших. Ті, хто з’явився на його заклик, виглядали на диво свіжими, хоча напередодні допізна засиділися, співаючи та ласуючи рагу. Коли ж він віддав наказ долучитися до нього, щоб разом повправлятись у носінні моста, майже всі вони виконали його.
Не поголовно, але в достатній кількості.
У Каладіна було відчуття, що Моаш із компанією теж незабаром здадуться. Усі вони їли командирове рагу. Ніхто не відмовився від частування. Тож тепер, коли аж стільки людей були на його боці, решта почуватимуться по-дурному, якщо й собі не зроблять того самого. Міст № 4 повірив йому.
Він мав подбати про їхнє виживання впродовж достатньо тривалого часу, щоб у цій вірі з’явився хоч якийсь сенс.
28
Рішенець
Бо я ще ніколи не присвячував себе важливішій меті, і самі стовпи, що підпирають небо, здригнуться від наслідків війни, яку ми ведемо тут. Тож я знову звертаюся до тебе. Підтримай мене. Не стій осторонь, дозволяючи лихові поглинути ще більше життів. Я ніколи ні про що не просив тебе, старий друже. Але тепер — благаю.
Адолін був наляканий.
Він стояв поруч батька на місці збору. Далінар виглядав… змарнілим. Старечі зморшки в кутиках очей, поорана борозенками шкіра. Чорне волосся, що посивіло на скронях, немов вигоріла на сонці скеля. Та як же міг чоловік, закутий у повний комплект Сколкозбруї, — та ще й той, який, попри вік, зберіг солдатську поставу — виглядати хирлявим?
Попереду них двійко чалів у супроводі погонича ступили на міст. Дерев’яний настил був перекинутий через два штабелі тесаних каменів, між якими простяглося іграшкове провалля всього в декілька футів завглибшки. Членистоногі посмикували схожими на гарапники щупальцями, клацали жувальцями та поводили чорними очима завбільшки з кулак. Вони тягли важкий обложний міст, що котився на скрипучих колесах.
— Він набагато ширший за мости Садеаса, — сказав Далінар Телебу, який стояв біля них.
— Інакше обложні мости просто не помістились би, Ваша Ясновельможносте.
Далінар неуважливо кивнув. Адолін підозрював, що лише він зумів розгледіти батькову пригніченість. Великий князь прибрав звичного впевненого вигляду: голова високо закинута, а голос — командний, твердий.
Але очі… Надто червоні, надто напружені. Якщо батько відчував напругу, то ставав холодним і заклопотаним. Та коли він заговорив із Телебом, у його тоні вчувався надмір самовладання.
Далінар Холін раптом здався людиною, яка знемагає під непосильним тягарем. І саме Адолін завдав цей тягар йому на плечі.
Чали просувалися вперед. Їхні схожі на валуни панцирі були пофарбовані жовтим і блакитним — ці кольори та утворюваний ними візерунок вказували на острів, звідки прибули дресирувальники-решійці. Настил під ними застогнав, віщуючи недобре, щойно на нього викотився більший обложний міст. Солдати з усього плацу обернулися на звук, придивляючись. Навіть чорнороби в його східному кінці, які довбали в каменистому ґрунті глибоку яму під убиральню, опустивши кирки, почали спостерігати.
Стогони мосту погучнішали. А тоді змінилися різким тріском. Погоничі спинили чалів і глянули на Телеба.
— Він не витримає, так? — запитав Адолін.
— А хай йому буря, — зітхнув Телеб, — я ж бо так сподівався… Виходить, розширивши облегшений міст, ми занадто стоншили його. Але якщо ми зробимо його товстішим, він стане заважким як для переносного, — він кинув погляд на Далінара. — Пробачте за змарнований час, Ваша Ясновельможносте. Ви мали рацію: це не міст, а казна-що.
— Адоліне, яка твоя думка? — поцікавився великий князь.
Той нахмурився.
— Що ж… Гадаю, нам не варто згортати розробку. Адже це лише перша спроба, Телебе. Може, й існує якийсь вихід. А якщо зробити обложні мости вужчими?
— Це може обійтися дуже недешево, Ваша Ясновельможносте, — попередив той.
— Якщо це допоможе нам вибороти на одне яхонтосерце більше, то ми кількаразово перекриємо свої видатки.
— Так, — погодився Телеб, киваючи головою. — Я поговорю з ясновельможною Каланою. Можливо, їй вдасться спроектувати нову модель.
— Добре, — сказав Далінар, надовго задивившись на міст. А тоді ні з того ні з сього обернувся й глянув у протилежний кінець плацу, де чорнороби довбали яму під вбиральню.
— Батьку? — звернувся до нього Адолін.
— Як ти гадаєш, — запитав Далінар, — чому не існує робочих комбінезонів, влаштованих за принципом Сколкозбруї?
— Що?
— Вона надає неймовірної сили, але ми рідко користуємося нею для чогось іще, крім війни, цебто вбивства. Чому Променисті виготовляли лише зброю? Чому не робили знарядь праці, якими користувалися б простолюдини?
— Не знаю, — відповів Адолін. — Може, війна для них була просто найголовнішою.
— Можливо, — сказав Далінар, і його голос пом’якшав. — І це — чи не найкращий аргумент проти них та їхніх ідеалів. Попри всі пишномовні заяви, вони так і не поділилися Збруєю чи її секретами з сіромою.
— Я… не зовсім розумію, до чого ти хилиш, батьку.
Той ледь помітно сіпнувся:
— Нам слід продовжувати інспекцію. Де Ладент?
— Тут, Ваша Ясновельможносте.
До князя підступив невисокий чоловічок. Лисий і бородатий подвижник був одягнений у цупку, багатошарову блакитно-сіру мантію, з-під якої заледве виднілися руки. Він скидався на краба, якому надто просторо в своєму панцирі. У такому вбранні мало би бути дуже жарко, але той, здавалося, не мав нічого проти.
— Пошліть вістового у П’ятий батальйон, — звелів йому Далінар. — Вони будуть наступними.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте.
Адолін і Далінар рушили вперед. Відправляючись того дня на інспекцію, обоє вбралися у Сколкозбрую. У цьому не було нічого дивного: багато хто зі Сколкозбройних користувався першою-ліпшою нагодою, щоб попишатись у Збруї. До того ж людям корисно було бачити великого князя та його спадкоємця, оточених ореолом могутності.
Вони привернули загальну увагу, коли, полишивши плац, увійшли у військовий табір. Як і Адолін, Далінар ходив без шолома, але його латний комір був високий і товстий та вкривав шию на подобу металевого шарфа, сягаючи підборіддя. Князь кивнув солдатам, які віддали йому честь.
— Адоліне, — запитав Далінар. — А от у битві ти відчуваєш Запал?
Той здригнувся. Він добре знав, що має на увазі батько, проте все ж був шокований, зачувши ці слова. Про таке нечасто говорили вголос.
— Я… Ну… звичайно. А хто ж його не відчуває?
Далінар нічого не відповів. Останнім часом він став такий замкнений. Чи не біль проглядав у його очах? «Той, яким він був раніше — у полоні химер, але й сповнений упевненості, — більше мені подобався», — подумав княжич.
Далінар не порушував мовчанки, й обоє простували вглиб табору. За шість років солдати як слід обжилися. Казарми пістрявіли позначками рот і взводів, а вільний простір між ними був оснащений кострищами, лавочками й обідніми столами під парусиновими навісами. Адолінів батько цього не забороняв — лише регламентував, щоб уникнути безладу.
Він також удовольнив більшість прохань про перевезення сімей на Розколоті рівнини. При офіцерах, звісно, і так були дружини, адже хороший світлоокий командир — це насправді тандем: чоловік розпоряджається й воює, а дружина читає, пише, винаходить і підтримує порядок у таборі. Адолін усміхнувся, подумавши про Малашу. Чи ж не виявиться так, що саме вона стане його помічницею? Останнім часом дівчина була трохи холоднуватою до нього. Але існувала ще й Данлан. Вони щойно познайомилися, однак та його заінтригувала.
Проте Далінар роздавав дозволи на перевіз сімей і рядовим темнооким солдатам. І навіть покривав половинну вартість такого перевезення. Коли Адолін зажадав пояснень, той відповів, що забороняти їм це не дозволяла совість. Ворог більше не атакував військових таборів, тож загрози для цивільних не існувало. Адолін підозрював, що батько міркував так: коли живеш у розкошах замалим не палацу, можна й людям дозволити насолодитися сімейним затишком.
Тож вулицями табору гасали, граючись, дітлахи. Жінки вивішували білизну та малювали охоронні ґліфи, доки чоловіки гострили списи й начищали нагрудники. Усередині казарм були поставлені перегородки, завдяки чому утворилась якась подоба кімнатчин.
— Гадаю, ти мав рацію, — на ходу мовив Адолін, силкуючись відволікти батька від роздумів. — Тобто коли дозволив стільком людям перевезти з собою сім’ї.
— Так, але скільки з них повернуться назад, коли все це скінчиться?
— А хіба це має значення?
— Сам не знаю. Розколоті рівнини де-факто стали алетійською провінцією. Як виглядатиме це місце через сотню років? Чи стануть ці скупчення казарм міськими кварталами? А крамниці за стінами табору — справжніми ринками? А ці пагорби на заході — полями хліборобів? — він похитав головою. — Схоже, яхонтосерця тут ніколи не переведуться. А доки залишатимуться вони, тут залишатимуться й люди.
— Але ж це добре, хіба не так? Звичайно, якщо йдеться про алеті, — хихикнув Адолін.
— Можливо. Але що буде з ціною на яхонтосерця, якщо ми й далі здобуватимемо їх у тому ж темпі?
— Я…
Це було слушне запитання.
— От цікаво: що трапиться, коли ця найбільш рідкісна та водночас найбажаніша річ в усьому королівстві раптом коштуватиме дешевше бруду? Тут багато що відбувається, сину. Чимало такого, про що ми не подумали. Яхонтосерця, паршенді, Ґавіларова смерть. Ти повинен бути готовим узяти до уваги всі ці фактори.
— Я? — перепитав Адолін. — Що ти хочеш цим сказати?
Замість відповіді Далінар кивнув командиру П’ятого батальйону, який поспішно підійшов до них і віддав честь. Адолін зітхнув, салютуючи у відповідь. Двадцять перша та Двадцять друга роти тренувалися атакувати в зімкненому строю — мало хто з цивільних коли-небудь осягав справжню важливість такої муштри. А Двадцять третя та Двадцять четверта відпрацьовували розімкнений — або бойовий — стрій, вправляючись у шикуванні та переміщенні, як-от на полі битви.
Звичні правила ведення війни погано підходили для кампанії на Розколотих рівнинах, що й довели кричущі втрати алеті на її початковому етапі. Паршенді були кремезні, м’язисті та мали цю свою дивну, прирослу до шкіри броню. Вона не вкривала їх так щільно, як справжній обладунок, та все ж виявилася значно ефективнішою за той захист, який мала більшість алетійської інфантерії. По суті, кожен паршендієць був нечувано мобільним важкоозброєним піхотинцем.
Ворог завжди атакував попарно й не тримав бойового строю. Це мало би полегшити дисциплінованим шеренгам алеті із завдання´м поразки. Але кожна пара паршенді наступала з такою швидкістю та була так добре захищена, що без особливих труднощів пробивала щитовий заслін. А подекуди через їхню неймовірну стрибучість цілі групи паршенді раптом опинялися в алетійському тилу.
Окрім усього цього, загони паршенді ще й якось по-особливому переміщувалися полем битви. У їхніх маневрах проглядала незбагненна скоординованість. І те, що спершу здавалося чистісіньким варварством і дикунством, зненацька виявилося прикриттям чогось підступнішого й небезпечнішого.
Досвід підказував лише два надійні способи здолати паршенді. Перший полягав у використанні Сколкозбройця. Попри ефективність, його застосування було обмеженим. Уся армія Холінів мала на озброєнні тільки пару Клинків, і хоча Сколки були неймовірно потужними, вони потребували належної підтримки. Один у полі не воїн: вороги навалювалися всім миром і збивали Сколкозбройного з ніг. Власне, той єдиний раз, коли Адолін став свідком перемоги звичайного солдата над повнокомплектним Сколкозбройним, став можливим через те, що того оточив рій списників, які пробили нагрудник. Тоді світлоокий лучник з п’ятдесяти кроків увігнав в отвір стрілу та здобув собі його Сколки. Не надто героїчний кінець.
Другий спосіб дієво протистояти паршенді полягав у швидкості, з якою рухалися й перешиковувалися загони. Суміш гнучкості та дисципліни: перша дозволяла оперативно реагувати на моторошну паршендійську тактику, а друга — тримати стрій і врівноважувати фізичні дані ворогів.
Гавром, командир П’ятого батальйону, чекав на Далінара й Адоліна, вишикувавши своїх ротних у шеренгу. Вони відсалютували прибулим, скинувши правий кулак до правого плеча, кісточками назовні.
Далінар кивнув у відповідь:
— Чи виконали ви мої накази, ясновельможний Гавроме?
— Так точно, великий князю, — за статурою той нагадував башту, а бороду носив на рогоїдський манір: зі щік звисали довгі бакенбарди, але підборіддя було чисто поголене. Він мав якихось родичів на Піках. — Ті, хто вам потрібен, чекають у приймальному наметі.
— Про що мова? — запитав Адолін.
— Зараз побачиш, — відказав Далінар. — Спочатку проінспектуй війська.
Адолін нахмурився, але ж солдати чекали. Гавром почергово наказував ротам шикуватися. А княжич проходив перед строєм, окидаючи поглядом шеренги та мундири. Ті були охайні й акуратні, хоча Адолін знав, що дехто з бійців їхньої армії нарікав на те, скільки лоску від них вимагалося. І в цьому був із ними згоден.
Під кінець інспекції він вибірково опитав кількох солдатів: дізнався, хто в якому чині, і поцікавився, чи нема в них якихось нарікань. Таких ні в кого не виявилось. Вони й справді були задоволені, а чи просто залякані?
Коли зі справою було покінчено, Адолін повернувся до батька.
— Ти добре впорався, — похвалив Далінар.
— Із чим? Пройшов уздовж шеренги?
— Так, але ти справив гарне враження. Вони знають, що ти турбуєшся про їхні потреби, і поважають тебе, — князь кивнув якимось своїм думкам. — Ти виявився здібним учнем.
— Гадаю, ти робиш надто далекосяжні висновки з простої інспекції, батьку.
Далінар махнув головою Гавромові, і командир батальйону провів їх до приймального намету на узбіччі плацу. Спантеличений Адолін кинув погляд на батька.
— Я наказав Гаврому зібрати солдатів, з якими нещодавно розмовляв Садеас, — пояснив Далінар. — Усіх тих, кого він опитував під час вилазки на плато.
— А, — збагнув Адолін, — ми дізнаємося, чого той хотів від них.
— Так, — відповів Далінар.
Він жестом пропустив сина вперед, а тоді увійшов сам, супроводжуваний кількома зі своїх подвижників. Усередині на лавках чекала групка з десяти бійців. Вони підвелися й віддали честь.
— Вільно, — скомандував Далінар, склавши за спиною руки в латних рукавицях. — Адоліне? — князь кивком голови вказав на солдатів, даючи зрозуміти, що саме син має взяти на себе роль слідчого.
Той притлумив зітхання. Знову?
— Хлопці, нам треба знати, про що розпитував вас Садеас і що ви йому відповіли.
— Не хвилюйтеся, Ваша Ясновельможносте, — сказав один із них з якимось сільським північноалетійським акцентом. — Ми йому нічо’ не вибовкали.
Решта енергійно закивали.
— Ми знаємо, що він справжній в’юн, — додав інший.
— Він великий князь, — суворо промовив Далінар. — І я вимагаю від вас поваги до нього.
Боєць зблід, а тоді кивнув.
— Що саме його цікавило? — запитав Адолін.
— Він хотів знати про наші обов’язки в таборі, Ваша Ясновельможносте, — відказав перший солдат. — Ми ж бо, теє, конюхи.
Крім власне воєнних умінь, кожен із воїнів володів іще одним-двома навиками. Мати кількох солдатів, котрі вміли ходити коло коней, було корисно, оскільки на вилазки тоді не доводилося брати цивільних.
— Він випитував… — почав один із бійців. — Ну, тобто, його люди цим займалися… Коротше, вони з’ясували, що це ми готували королівського коня в день полювання на прірводемона.
— Ми нічо’ не сказали, — гнув своє перший солдат. — Щоби не загнати вас у глухий кут, сер. Ми не дамо цьому в’ю… теє… цьому великому князю, Ваша Ясновельможносте, сер, зашморгу в руки, щоб він накинув його вам на шию.
Адолін заплющив очі. Якщо вони поводилися так і з Садеасом, то це кидало на них із батьком ще більшу тінь, ніж сама підрізана попруга. Він не міг дорікати їм за вірність, але вони поводилися так, немов гадали, що Далінар і справді в чомусь винен, а тому мали його вигороджувати.
Княжич розплющив очі.
— Пригадую, що я вже розмовляв із декотрими з вас. Але запитую ще раз. Чи бачив хтось із вас, що попруга на королівському сідлі підрізана?
Бійці переглядалися, хитаючи головами.
— Ні, Ваша Ясновельможносте, — відповів один із них. — Якби ми таке помітили, то замінили б її, це вже як водиться.
— Бачите, Ваша Ясновельможносте, — додав інший, — того дня стояв справжній розгардіяш, а людей — аж в очах темно. Це ж була не звичайна вилазка на плато або щось подібне. Ну й, чесно кажучи, сер, кому б із нас спало на думку, що з усього майна під Покоями треба найдужче пильнувати королівське сідло?
Далінар кивнув Адоліну, й обоє вийшли з намету.
— Ну, що скажеш?
— Боюся, що їхні відповіді лише нашкодили нам, — промовив Адолін, скривившись. — Попри все їхнє завзяття. Чи радше саме через нього.
— На жаль, сперечатися не випадає, — Далінар зітхнув. А тоді махнув рукою Тадету — невисокому подвижнику, який стояв обіч намету. — Поговори з кожним із них окремо, — тихо звелів йому князь. — Спробуй видобути з них деталі розмови. За можливості дізнайся, які саме вирази вживав Садеас, і що вони — дослівно — йому відповідали.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте.
— Ходімо, Адоліне, — сказав Далінар. — Нам усе ще треба провести кілька інспекцій.
— Батьку, — мовив Адолін, беручи того за руку. Їхні обладунки тихо дзенькнули один об одний.
Далінар обернувся до нього, нахмурившись, й Адолін зробив швидкий жест у бік Кобальтових гвардійців, наказуючи дати їм змогу поговорити приватно. Ті швидко відійшли на достатню відстань, залишивши князя з княжичем удвох.
— Батьку, у чому річ? — тихо, але наполегливо поцікавився Адолін.
— Тобто? Ні в чому — інспектуємо війська й наглядаємо за ходом справ у таборі.
— І ти щоразу висуваєш мене на передній план, — не здавався Адолін. — І то подекуди, я б сказав, досить незграбно. Що не так? Що зріє у твоїй голові?
— Я гадав, ти вже визначився з тим, що там визріло, і воно тобі не сподобалося.
Адолін поморщився.
— Батьку, я…
— Ні-ні, все гаразд, Адоліне. Я просто намагаюся вирішити дещо непросте. І воно мені легше дається, якщо я не сиджу на місці, — Далінар скривився. — Інший усамітнився б у тихому куточку та поринув у роздуми, але мені це ніколи не допомагало. Маю надто багато справ.
— А що це за рішення? — запитав Адолін. — Можливо, я дав би якусь пораду.
— Ти й так уже це зробив. Я… — Далінар змовк, нахмурившись. До плацу П’ятого батальйону наближався невеличкий загін солдатів, що супроводжували якогось чоловіка в червоно-коричневому. Це були кольори Танадала.
— Хіба ти не призначив йому зустрічі сьогодні ввечері? — запитав Адолін.
— Так, — відповів Далінар.
Нітер, командир Кобальтової гвардії, кинувся навперейми новоприбулим. Він інколи бував занадто підозріливий, але це не така вже й погана риса для охоронця. За мить він повернувся до Далінара й Адоліна. Нітер мав засмагле обличчя та коротко підстрижену чорну бороду. Він був світлооким дуже низького рангу й прослужив у гвардії багато років.
— Він каже, що всупереч домовленості великий князь Танадал не зможе зустрітися сьогодні з вами.
Вираз Далінарового обличчя спохмурнів.
— Я сам поговорю з гінцем.
Нітер знехотя махнув рукою довготелесому посланцю. Наблизившись, той опустився перед Далінаром на одне коліно:
— Ваша Ясновельможносте.
Цього разу Далінар не став просити Адоліна, щоби той вів розмову.
— Я слухаю.
— Ясновельможний Танадал шкодує, що не зможе прибути до вас сьогодні.
— Він запропонував перенести зустріч на інший час?
— Йому дуже шкода, однак він надто зайнятий. Але буде радий колись побесідувати з вами на одному з королівських бенкетів.
«На людях, — подумав Адолін. — Де одна половина присутніх підслуховуватиме, а друга — і то разом із самим Танадалом — не в’язатиме лика».
— Ясно, — відказав Далінар. — А чи не згадував він, коли — хоча б орієнтовно — трохи розбереться зі справами?
— Ваша Ясновельможносте, — промовив посланець, ніяковіючи. — У разі, коли ви наполягатимете, я отримав інструкції пояснити, що він мав розмову з деким із великих князів і здогадується, що саме вас цікавить. Тож звелів переказати, що не бажає союзницьких відносин із вами, а також не має наміру проводити сумісну вилазку на плато.
Далінарове обличчя спохмурніло ще більше. Помахом руки він відпустив посланця, а тоді повернувся до Адоліна. Кобальтові гвардійці все ще трималися на віддалі й не підпускали сторонніх, щоби батько з сином могли поговорити.
— Залишався лише Танадал, — видобув Далінар. Кожен великий князь відшивав його по-своєму. Гатам — із надмірною люб’язністю, Бетаб залишив надання пояснень своїй дружині, Танадал — із коректною неприязню. — Принаймні не беручи до уваги Садеаса.
— Сумніваюся, що звертатися до нього з такою пропозицією було би мудро, батьку.
— Імовірно, ти маєш рацію, — холодно промовив Далінар. Він був сердитий. Навіть злютований. — Вони дають мені зрозуміти, що їм ніколи не подобалося, що я маю на короля такий вплив, тож князі прагнуть стати свідками мого падіння. Не хочуть приставати на моє прохання, бо з їхньою допомогою я, чого доброго, можу і встояти.
— Батьку, мені шкода.
— Може, воно й на краще. Важливо одне: у мене не вийшло. Я не можу домогтися від них співпраці. Елгокарова була правда, — він глянув на Адоліна. — Я б хотів, щоби ти закінчив за мене перевірку, сину. Мені треба дещо зробити.
— Що саме?
— Та є тут одна справа, яку, очевидно, відкладати не можна.
Адолін хотів заперечити, проте не зміг підібрати слів. Тож зрештою, зітхнувши, кивнув.
— Але ж ти колись скажеш мені, що це за справа така?
— Скоро, — пообіцяв Далінар. — Дуже скоро.
* * *
Великий князь провів поглядом сина, який заклопотано попрямував геть. З нього вийде гідний правитель. Запитання, що стояло перед Далінаром, було простим.
Чи не надійшов час відступитися й дати синові посісти його місце?
Якщо він зважиться на цей крок, то повинен буде триматися осторонь політики та відбути до своїх земель, передавши стерно влади Адоліну. Обдумувати це було болісно, і він мав проявити обережність, щоб отак спохвату не наламати дров. Але якщо він і справді божеволів — а так, здається, вважав чи не кожен у таборі, — то просто зобов’язаний був зійти з політичної арени. І то негайно: доки хвороба не спрогресувала аж настільки, що зректися престолу при доброму розумі стане неможливо.
«Монарх — це управління, — подумав він, пригадуючи уривок зі “Шляху королів”. — Забезпечення стабільності. Це його служіння та ремесло. Якщо він не здатен керувати собою, то як же керуватиме підданими? Хіба купець, котрий знає ціну Буресвітла, і сам не користає зі свого товару?»
Дивно, що такі цитати все ще зринали в пам’яті навіть тепер, коли він розмірковував, чи не вони — принаймні частково — підштовхнули його до божевілля.
— Нітере, — озвався він, — нехай мій бойовий молот доправлять на плац.
Думаючи, Далінару хотілося рухатись, працювати. Князь швидким кроком рушив проходом між казармами Шостого і Сьомого батальйонів, і гвардійці кинулися вслід, силкуючись не відставати. Кількох із них Нітер послав по зброю. У його голосі чулося дивне збудження, неначе він думав, що Далінар збирається зробити щось вражаюче.
Але той підозрював, що розчарує свого підлеглого. Натрешті він добувся до плацу. За його спиною тріпотів плащ, а сабатони дзенькали об каміння. На молот не довелося чекати довго: незабаром двійко гвардійців підкотили його на візку. Тоді, вмиваючись потом, вивантажили. Його держак був завтовшки з людський зап’ясток, а обух — ширший за розчепірену долоню. Навіть удвох його заледве можна було підняти.
Рукою в латній рукавиці Далінар ухопив молот і закинув собі на плече. Не звертаючи уваги на солдатів, котрі вправлялися на плацу, він попрямував туди, де бригада брудних чорноробів довбала яму під вбиральню. Ті полякалися, коли, звівши очі, побачили, що над ними височіє закута у Збрую постать самого великого князя.
— Хто тут за старшого? — запитав Далінар.
Неохайного вигляду робітник у коричневих штанях нервово звів догори руку.
— Чим можемо служити, Ваша Ясновельможносте?
— Тим, що трохи перепочинете, — відказав князь. — Геть звідси.
Приголомшені копачі повидряпувалися з ями. Позаду збиралися світлоокі офіцери, спантеличені діями Далінара.
Покритим бронею п’ястком той ухопив держак молота — його металеве руків’я було туго обтягнуте шкірою. Глибоко вдихнувши, він зістрибнув у напівзакінчену яму, заніс молот над головою, а тоді змахнув ним, обрушуючи зброю на скельну породу.
Плацом розлігся могутній тріск, а по Далінарових руках пробігла ударна хвиля. Сколкозбруя амортизувала основну частину віддачі, а в камені з’явилася широка щілина. Він знову заніс молота й змахнув ним, цього разу відколовши чималу брилу. Хоча двоє або й троє звичайних людей навряд чи підняли б її, Далінар схопив брилу однією рукою і відкинув убік. Та загрюкотіла по камінню.
То де ж були Сколки для простолюду? Чому древні, які були неймовірно мудрі, не створили нічого йому на підмогу? Далінар продовжував працювати. Удари молота здіймали в повітря уламки каменю та хмари пилу, і він завиграшки виконував роботу двадцятьох. Збрую можна було використовувати на безліч різних ладів, полегшуючи життя трударів і темнооких по всьому Рошару.
Яке ж хороше відчуття, коли працюєш! Приносиш якусь користь. Останнім часом йому здавалося, що зусилля марнуються на біг по колу. За роботою краще думалося.
Він і справді втрачав жагу до битви. Це турбувало його, адже Запал — насолода війною та жадання її — був важливим складником того, що рухало алеті як народом. Найвеличнішим із чоловічих мистецтв вважалося воєнне, а найважливішим Покликанням — стати уславленим воїном. Сам Всемогутній залежав від вправності алеті у великому мистецтві бою: після смерті вони мали долучитися до армії Вісників, щоб відвоювати Ідилічні покої.
Та все ж думки про вбивство почали викликати в нього нудоту. І з часу останньої вилазки на плато стало тільки гірше. Чого ж можна чекати наступного разу, коли він рушить на бій? У такому стані він не міг вести за собою інших. Це була найголовніша з причин, чому зречення на користь Адоліна здавалося правильним.
Він і далі змахував молотом. Знову й знову гамселив по каменю. Довкола ями збиралися бійці, та й чорнороби — попри його наказ — не квапилися йти відпочивати. Вони ошелешено спостерігали, як Сколкозбройний гарує за них. Час від часу він прикликав Сколкозбройця та відрізав шматки скелі, щоби потім розколоти їх молотом.
Він, напевно, смішно виглядав. Не міг же ж він працювати за всіх робітників табору: його час був розписаний між важливішими заняттями. Князь не мав жодної причини спускатися в яму й надриватися. І все ж він почувався чудово. Яке ж це щастя — безпосередньо допомогти табору! Результати його старань, спрямовані на захист Елгокара, здебільшого було важко оцінити, тож він тішився можливістю зробити щось таке, де його досягнення стануть очевидними.
Та навіть тут він діяв згідно з ідеалами, які заполонили його свідомість. У книзі оповідалося про короля, котрий носить тягарі своїх підданих. Там стверджувалося, що очільники — найупослідженіші з людей, бо від них вимагається служити кожному. І цей вихор крутився в ньому. Кодекс, повчання з книги й те, що бачив він у видіннях, — а може, галюцинаціях.
Ніколи ні з ким не вступай у бій, окрім як вимушено — на війні.
Хрясь!
Нехай тебе захищають твої дії, а не слова.
Хрясь!
Очікуй від зустрічних гідного поводження, даючи їм шанс повестися саме так.
Хрясь!
Прав так, як хотів би, щоби правили тобою.
Хрясь!
Він по пояс занурився в те, що зрештою мало стати відходком, а у вухах стояв тріск розколюваного каменю. Він починав вірити в ці ідеали. Ні, він уже повірив у них. А тепер жив відповідно до них. Яким став би світ, якби всі жили так, як проповідувала ця книга?
Комусь же треба було почати. Хтось мав стати взірцем для інших. І це давало підставу утриматися від зречення. Божевільний чи ні, але тепер він діяв достойніше, ніж Садеас та іже з ним. Досить лише поглянути, як живуть його солдати та підданці, щоб упевнитись, що це правда.
Хрясь!
Щоби змінити камінь, треба гамселити по ньому. А може, і з людьми на кшталт нього відбувається те саме? Чи не тому все раптом стало таким нелегким? Але чому він? Далінар не був філософом чи ідеалістом. Він був солдатом. А замолоду — ніде правди діти — ще й підпалювачем війни та тираном. І якщо на схилку літ уявити себе послідовником настанов, сформульованих достойнішими за тебе, то чи спокутуєш цим життя, проведене в кровопролитті?
Далінар упрів від роботи. Прорубана ним траншея була з людський зріст завширшки, сягала йому до грудей і тяглася ярдів із тридцять. Що довше він працював, то більше людей збиралося довкола, спостерігаючи за ним і перешіптуючись.
Сколкозбруя була святинею. Це що ж, великий князь справді копав у ній яму під нужник? Невже це так на нього вплинув стрес? Страшиться великобур. Став боягузом. Уникає дуелей і не борониться від наклепів. Лякається на полі битви й хоче покінчити з війною.
Підозрюється в замаху на вбивство короля.
Зрештою Телеб вирішив, що дозволяти стільком людям витріщатися на князя означає виявляти непоштивість, і наказав їм повернутися до виконання своїх обов’язків. Затим розігнав чорноробів, звелівши їм — у строгій відповідності з Далінаровим розпорядженням — сісти в затінку й «безтурботно погомоніти». Хтось інший віддав би таку команду з усмішкою, але для Телеба вказівки начальства були непорушні, мов скеля.
А Далінар і далі працював. Він знав, де мала закінчуватись яма, адже особисто затверджував проект. Планувалося вирубати довгий котлован у формі корита з похилими краями, а тоді накрити його промасленими й просмоленими дошками, щоб законсервувати запах. Саму вбиральню планувалося звести в його вищому кінці та що кілька місяців перетворювати нечистоти на дим за допомогою Душезаклинача.
Залишившись наодинці, князь відчув навіть більший смак до роботи. Працюєш собі сам, трощиш скелю, удар за ударом. Мов барабани, на яких грали паршенді того невимовно далекого дня. Йому все ще вчувалися ті ритми, вони звучали в його пам’яті, змушуючи здригатися.
«Вибач, брате».
Він розмовляв із подвижниками про свої видіння. Ті були схильні вважати їх породженням перенапруженої психіки.
Далінар не мав підстав вірити в правдивість побаченого в них. Ідучи за видінням, він не просто закривав очі на Садеасові інтриги, а й ризикував, спустошуючи свої ресурси. Репутація князя була на межі краху. Існувала небезпека, що його падіння потягне за собою в прірву і весь Дім Холінів.
І в цьому полягав найголовніший аргумент на користь зречення. Якщо він продовжить у тому ж дусі, це запросто може закінчитися смертю Адоліна, Ренаріна та Елгокара. Заради ідеалів він ладен був ризикнути власним життям, але чи мав він право піддавати небезпеці життя синів?
Відскакуючи від Збруї, навсібіч розліталися скалки. Поступово почали підкрадатися знесилення та втома. Обладунок не працював за нього: він підсилював удари, але ж кожен помах молотом він робив сам. Від нескінченної вібрації руків’я німіли пальці. Він впритул наблизився до рішення. Розум був свіжий і холодний.
Він знову замахнувся молотом.
— Чи не краще було би скористатися Сколкозбройцем? — долинув стриманий жіночий голос.
Далінар завмер, й обух молота немов прикипів до розбитого каменя. Він озирнувся й побачив, що біля ями стоїть Навані, вбрана в синьо-червонувату сукню, а несподівано близьке до заходу сонце підсвічує її бите сивиною волосся. Королеву-матір супроводжували двоє молодих жінок — не її власні підопічні, а «позичені» в когось зі світлооких матрон із табору.
Навані стояла, склавши руки на грудях, і сонячне світло немов утворювало німб довкола її голови. Далінар нерішуче здійняв закуту в обладунок руку, захищаючись від променів.
— Матано?
— Я про скелю, — сказала Навані, кивком указуючи на жолоб. — Не те щоб я дозволяла собі повчати тебе: гамселити по чому-небудь — чоловіче мистецтво. Але хіба ти не маєш у своєму розпорядженні меча, який — як мені колись пояснювали — «ріже камінь з тією ж легкістю, з якою великобуря валить з ніг гердазійця»?
Далінар перевів погляд на скелю. Тоді знову заніс молот і з приємним його слуху тріском обрушив обух на камінь.
— Сколкозбройці надто добре ріжуть.
— Хм, — тільки й видобула вона. — Постараюся зробити вигляд, що в цьому є якийсь сенс. А чи звертав ти коли-небудь увагу, що більшість чоловічих мистецтв пов’язані з руйнуванням, тоді як жіночі мистецтва мають справу з творенням?
Далінар знову змахнув молотом. Хрясь! Аж дивно, наскільки легше давалася розмова з Навані, варто було лише відвернутися.
— Я користуюся Сколкозбройцем, щоби відтяти камінь з боків і по центру, та його однаково доводиться дробити. Ти коли-небудь пробувала підняти вирізану Сколкозбройцем брилу?
— Не можу похвалитися таким досвідом.
— Це нелегко. — Хрясь! — Від нього затонка лінія розсічення, тож відокремлені фрагменти скелі й далі затискають один одного. Їх важко вхопити й витягти. — Хрясь! — А тому ось так виходить найкраще.
Навані струснула з сукні кілька кам’яних скалок.
— Бачу, що й бруду набагато більше.
Хрясь!
— То як, ти збираєшся просити вибачення?
— За що?
— За те, що не з’явився на призначену зустріч.
Далінар завмер із занесеним молотом. Він геть чисто забув, що на бенкеті — коли Навані тільки-но повернулася — вони домовилися, що та йому сьогодні почитає. Він не сказав про зустріч своїм писаркам. Досадуючи тепер на себе, князь обернувся в її бік. Він щойно злився на те, що Танадал скасував їхню зустріч, але той хоч потурбувався прислати вістового.
Навані стояла, схрестивши руки так, що вільна ховала захищену, і її глянсувата сукня, здавалося, аж палала на сонці. На вустах королеви-матері грала подоба усмішки. Далінар не дотримав обіцянки й тепер, будучи людиною честі, опинився у її владі.
— Я справді дуже шкодую, — мовив він. — Останнім часом мене обсіли неприємні роздуми, але це не може слугувати виправданням моєї забудькуватості.
— Знаю. І поміркую над тим, як дати тобі загладити цей промах. Та наразі маю повідомити, що один із твоїх телестилів блимає.
— Що? Який саме?
— Твої писарки кажуть, що той, який забезпечує зв’язок із моєю дочкою.
Джасна! Минули тижні, відколи вони востаннє спілкувалися: надіслані ним повідомлення вдостоїлися лише вкрай лаконічних відповідей. Коли Джасна з головою занурювалася в один зі своїх проектів, то нерідко залишала поза увагою будь-що інше. І якщо принцеса слала йому якісь звістки, це означало, що вона або зробила відкриття, або, даючи собі перепочинок, поновлювала зв’язки з кореспондентами.
Обернувшись, Далінар окинув поглядом рів. Він був майже готовий, і князь раптом збагнув, що підсвідомо збирався остаточно вирішити, щойно закінчить роботу. Йому кортіло працювати далі.
Але якщо Джасна хотіла поспілкуватися…
Він і сам мав поговорити з нею. Може, вдасться переконати її повернутися на Розколоті рівнини. Князь почувався би значно спокійнішим щодо престолозречення, якби знав, що вона нагляне за Елгокаром та Адоліном.
Далінар відкинув молот убік — від ударів його держак на добрих тридцять градусів скривився, а обух став неправильної форми ґулею — і вискочив з траншеї. Зброю йому викують нову — зі Сколкозбройними таке траплялося часто-густо.
— Даруй, Матано, — мовив Далінар, — але боюся, що мушу, з твого дозволу, піти — хоча прохання про це дуже близьке від нещодавнього прохання про вибачення. Я маю ознайомитися з тим повідомленням.
Уклонившись їй, він розвернувся й заспішив геть.
— Власне кажучи, — долинув з-за спини голос Навані, — це я маю дещо в тебе попросити. Минули місяці, відколи я востаннє спілкувалася з дочкою. Тому, якщо дозволиш, я би радо приєдналася до тебе.
Той завагався, але не міг відмовити їй після того, як сам же тільки-но завдав образи.
— Так, звичайно.
Далінар зачекав, доки жінка підійде до паланкіна та вмоститься в нього. Щойно носії підняли ноші, як князь знову рушив уперед, а ті разом із позиченими підопічними Навані подалися вслід.
— Ти добра людина, Далінаре Холін, — мовила вона з тією ж лукавою усмішкою на вустах, відкинувшись на м’якому сидінні. — Боюсь, я змушена визнати тебе чарівним.
— Загострене почуття честі перетворює мене на зручний об’єкт для маніпуляції, — сказав Далінар, дивлячись уперед. Зараз він не мав ані найменшого бажання з’ясовувати з нею стосунки. — Я знаю, що це так і є. Тож не треба гратися зі мною, Навані.
Жінка тихенько засміялася.
— Я не намагаюсь скористатися твоєю принциповістю, Далінаре, я лише… — вона з мить позволікала. — Ну, може, і намагаюся, але зовсім трішки. Та я не «граюся» з тобою. Особливо впродовж останнього року, коли ти став тим, ким решта себе проголошують. Хіба ти не розумієш, наскільки це інтригує?
— Я роблю це не для того, щоби справити враження.
— Бо тоді це й не спрацювало б! — жінка нахилилася до нього. — Ти знаєш, чого багато років тому я обрала не тебе, а Ґавілара?
Грім і блискавка! Слова Навані — та й сама її присутність — впливали на криштальну ясність його думок, мов щойно випитий кубок темного вина. Та незатьмареність свідомості, якої він шукав у тяжкій праці, швидко полишала його. Невже вона неодмінно має бути такою прямолінійною? Князь нічого їй не відповів. Лише прискорив кроки, сподіваючись, що та зрозуміє його небажання обговорювати цю тему.
Але марно:
— Я обрала його не тому, що він був спадкоємцем трону, Далінаре. Хоча всі впевнені у протилежному. Я зупинила вибір на ньому, тому що ти мене лякав. Ця твоя внутрішня сила… А знаєш, твій брат також її побоювався.
Він мовчав.
— І вона все ще вирує в тобі, — продовжила жінка. — Я бачу її у твоїх очах. Але ти закував її в броню, у саркофаг сяючої Сколкозбруї. У цьому й полягає для мене якась частина твоєї чарівності.
Зупинившись, він глянув на неї. Носії паланкіна пригальмували.
— Нічого не вийде, Навані, — тихо промовив князь.
— Гадаєш, ні?
Він похитав головою.
— Я не зганьблю братової пам’яті.
Він спрямував на неї твердий погляд, і та зрештою кивнула.
Далінар попрямував далі. Навані мовчала, проте час від часу грайливо поглядала на нього. Зрештою вони добулися до його особистої резиденції, легко впізнаваної за майорінням синіх прапорів із ґліфами «хох» та «лініл» — перший стилізований під корону, а другий — під башту. Авторство оригінального ескізу належало Далінаровій матері, і саме така монограма була вирізьблена на його персні, хоч Елгокар натомість використовував меч і корону.
Солдати на вході віддали йому честь, але князь затримався, чекаючи, доки до нього приєднається Навані. Схоже на печеру приміщення освітлювалося зарядженими сапфірами. Щойно вони дісталися вітальні, як Далінар знову звернув увагу, наскільки пишною вона стала за всі місяці, що минули.
Троє його секретарок чекали в супроводі дівчаток-помічниць. Коли він увійшов, усі шестеро підвелися. Разом із ними був і Адолін.
Глянувши на сина, Далінар нахмурився:
— Хіба ти не маєш бути зайнятий інспекцією?
Той здригнувся.
— Батьку, я закінчив її кілька годин тому.
— Справді? «Прародителю бур! Скільки ж це часу я провів, гамселячи по камінню?»
— Батьку, — промовив Адолін, підступаючи до нього, — чи не могли б ми на кілька хвилин залишитися наодинці й поговорити?
Як і зазвичай, біляве з чорним волосся Адоліна являло собою неслухняну кучму. Він уже зняв Збрую та прийняв ванну, і тепер пишався в модному — але й підхожому для битви — мундирі, що складався з довгого синього сюртука, застібнутого з боків, з-під якого виглядали цупкі коричневі штани.
— Я поки не готовий це обговорювати, сину, — тихо сказав Далінар. — Мені потрібно трохи більше часу.
Занепокоєний Адолін окинув батька неспішним поглядом. «Із нього вийде славний великий князь, — подумав Далінар. — Для цього я й виховував у ньому те, чого колись не отримав сам».
— Що ж, гаразд, — відповів Адолін. — Але, крім цього, я хочу тебе про дещо попросити.
Він вказав у бік однієї з секретарок, яка мала червонясто-коричневе волосся з усього кількома пасмами чорного. Гнучка та довгошия, вона була вбрана в зелену сукню, а її голову вінчала висока зачіска з хитромудрого плетива кіс, скріплених традиційно — чотирма сталевими шпильками.
— Це Данлан Моракота, — тихо сказав Адолін батьку. — Вона прибула до табору вчора, щоби провести кілька місяців зі своїм татом, ясновельможним Моракотою. Нещодавно Данлан кілька разів зверталася до мене по допомогу, і я взяв на себе сміливість запропонувати їй місце однієї з твоїх секретарок, доки вона залишатиметься тут.
Далінар закліпав очима.
— А як же…
— Малаша? — Адолін зітхнув. — Не склалося.
— А це що за одна? — запитав Далінар, і в його приглушеному голосі вчувалась недовіра. — Скільки, ти кажеш, ця дівуля вже в таборі? Аж відучора? І ви вже на такій короткій нозі, що вона звертається до тебе з проханнями?
Адолін знизав плечима:
— Ти ж розумієш, що мені треба підтримувати репутацію.
Далінар зітхнув, поглядаючи на Навані, яка стояла досить близько, щоб усе чути, але з міркувань пристойності вдавала, що не слухає.
— А знаєш, зазвичай обирають одну дівчину, у котрої й шукають прихильності. «Тобі знадобиться хороша дружина, сину. І може статися — вже зовсім скоро».
— Коли я стану старим і нудним, може, тоді… — відказав Адолін, усміхаючись юнці. Вона була гарненька. Але всього за день, проведений у таборі? «Кров моїх пращурів», — подумав Далінар. Сам він три роки залицявся до жінки, яка зрештою стала його дружиною. Навіть якщо він не міг пригадати її обличчя, він усе ж добре пам’ятав, як наполегливо упадав коло неї.
Далінар, поза сумнівом, кохав її. Усі пов’язані з нею емоції зникли, стерті з пам’яті силами, яких не варто було спокушати. На жаль, він яскраво пригадував і те, як палко жадав Навані ще за кілька років до того, як зустрів свою майбутню обраницю.
«Припини», — наказав собі Далінар. Лічені хвилини тому він був за крок від того, щоби зректися трону великого князя. Тепер був непідхожий час, щоб відволікатись на Навані.
— Ваша Світлосте Данлан Моракота, — мовив він, звертаючись до молодої жінки. — Радий вітати вас серед моїх секретарок. Наскільки я розумію, мені прийшло повідомлення?
— Саме так, Ваша Ясновельможносте, — відказала та, присідаючи в реверансі. Дівчина кивнула в бік шеренги з п’яти телестилів, що сторчма вишикувалися на полиці, устромлені в тримачі. Вони скидалися на звичайне письмове приладдя, проте до кожного з них був прикріплений невеличкий заряджений рубін. Крайній стиль справа зрідка поблимував.
Серед писарок була й Літіма, котра, поступаючись старшинством, кивнула Данлан, щоби та подала телестиль. Дівчина поспішила до полиці й переставила миготливий пристрій на маленький письмовий столик біля кафедри. Акуратно прикріпивши до планшета аркуш паперу, вона встромила в спеціальний отвір флакончик чорнила, спритно крутнула його, щоби той став на місце, а тоді витягла корок. Світлоокі жінки з неабиякою вправністю обходилися самою лише вільною рукою.
Данлан сіла, звівши на нього погляд і неначе злегка нервуючись. Далінар, звісно, остерігався її: вона запросто могла виявитися шпигункою, засланою кимось із великих князів. На жаль, тепер, коли Джасна поїхала, у таборі не залишилося жодної жінки, якій би він повністю довіряв.
— Я готова, Ваша Ясновельможносте, — сказала Данлан. Голос дівчини звучав хрипло, а слова вона вимовляла з придихом. Якраз такі й вабили Адоліна. Далінар лише сподівався, що вона не була такою ж пустопорожньою, як її попередниці.
— Починайте, — розпорядився Далінар, жестом пропонуючи Навані зайняти одне з плюшевих крісел, що стояли в кімнаті. Решта секретарок знов опустилися на призначену для них лаву.
Данлан повернула самоцвіт телестилю на одну поділку, сигналізуючи адресанту, що його заявку на сеанс зв’язку вдовольнили. Тоді перевірила ватерпаси по краях планшета — крихітні пляшечки масла з бульбашками по центру, що давало змогу привести його в ідеально горизонтальне положення. Зрештою вона вмокнула телестиль у чорнило й помістила його на точку у верхньому кутку аркуша зліва. Утримуючи стиль у вертикальному положенні, вона ще раз прокрутила великим пальцем оправу самоцвіту, а тоді забрала руку.
Упершись кінчиком у папір, телестиль залишився на місці, немов затиснутий у невидимих пальцях. А тоді почав писати, точно відтворюючи рухи Джасни, яка за багато миль звідти орудувала пером, що утворювало пару з Далінаровим.
Схрестивши закуті в броню руки, князь стояв біля столика. Він помітив, що від тісного сусідства з ним Данлан ніяково, та йому аж надто не терпілося, щоб присісти й зачекати.
Джасна мала вишуканий почерк. А як могло бути інакше — вона рідко коли робила хоч що-небудь, не завдавши собі клопоту вдосконалитися в цьому. Далінар нахилився ближче, щойно аркуш почали вкривати знайомі — нехай і нерозбірливі — яскраво-фіолетові рядки. Із самоцвіту звивалися вгору тонкі струминки червонуватого диму.
Стиль зупинив свій біг і завмер на місці.
— Дядьку, — прочитала Данлан, — сподіваюся, що в тебе все гаразд.
— Так і є, — відповів князь. — Оточення сумлінно піклується про мене.
Це була кодова фраза, яка означала, що він остерігався — або просто не знав — когось зі слухачів. Тепер Джасна проявить обережність і не передаватиме секретної інформації.
Данлан узяла стиль, покрутила самоцвіт, а тоді записала продиктовані слова, пересилаючи їх Джасні за океан. Та чи була вона все ще в Тукарі? Закінчивши писати, секретарка повернула пристрій на точку в лівому верхньому кутку — там мали опинитися обидва стилі, щоби Джасна могла продовжити сеанс зв’язку, — а тоді переналаштувала рубін.
— Як і слід було очікувати, я опинилася в Харбранті, — прочитала Данлан. — Секрети, до яких мені кортить прилучитися, занадто потаємні навіть для Паланеуму, але неясні натяки трапляються. Темні місця. Чи все добре в Елгокара?
«Натяки? Місця? Про що вона?» Джасна була така — любила драматичні ефекти. Добре хоч не ходульну театральність, як-от король.
— Кілька тижнів тому твій брат щосили прагнув знайти смерть від клішень прірводемона, — продиктував у відповідь Далінар. Зачувши це, Адолін усміхнувся, спершись плечем об книжкову шафу. — Та, видно, має Вісника-охоронця. Він у порядку, хоча всім нам страх як не вистачає тебе. Я впевнений, що Елгокару не завадили б твої поради. Зараз за помічницю йому здебільшого править Її Світлість Лалай.
Може, це спонукатиме Джасну повернутися? Принцеса й Садеасова кузина не надто полюбляли одна одну, проте на час відсутності королеви саме та очолила монарших писарок.
Данлан шкряботіла, виводячи слова. Обіч делікатно кашлянула Навані.
— Ох, — спохопився Далінар, — і ще допишіть: твоя мати повернулася до таборів.
За якусь мить перо знову самовільно написало:
— Засвідчи матері мою повагу, але тримайся від неї на відстані витягнутої руки. Вона кусається.
Навані шмигнула носом, і Далінар збагнув, що не попередив свою кореспондентку про її присутність. Він зчервонівся, а Данлан тим часом читала далі:
— Я не можу обговорювати свою роботу по телестилеграфу, але вона все більше мене захоплює. За всім цим і справді щось криється, приховане за штабелями сторінок історичних хронік.
Джасна була вериститалійкою. Принцеса якось пояснювала йому, що належала до ордену вчених, котрі намагалися віднайти істину в минулому. Прагнули створити неупереджений, максимально фактографічний опис подій давнини, щоби шляхом їхньої екстраполяції спрогнозувати майбутнє. Далінар так до пуття й не зрозумів, чому вони вважали, що різняться від звичайних істориків.
— Чи не плануєш ти повернутися? — запитав Далінар.
— Не можу з упевненістю сказати, — прочитала Данлан, щойно отримала відповідь. — Не смію переривати своє дослідження. Проте скоро може настати час, коли залишатися осторонь мені теж буде понад сили.
«Що?» — не зрозумів Далінар.
— У будь-якому разі, — читала далі Данлан, — я маю до тебе кілька запитань. Треба, щоби ти знову описав мені, що саме трапилося, коли сім років тому ви вперше зіштовхнулися з патрулем паршенді.
Далінар нахмурився. Попри даровану Збруєю міць, робота в траншеї виснажила його. Він не наважувався сісти в одне з розставлених у кімнаті крісел, не знявши обладунку, але стягнув одну з рукавиць і провів пальцями по волоссю. Князь не любив говорити на цю тему, та все ж якась його частина раділа можливості відволіктися, приводу відкласти рішенець, який назавжди змінить його життя.
Данлан глянула на нього, виражаючи готовність продовжувати. Навіщо Джасні знову ворушити цю історію? Хіба вона вже не описала відповідних подій у біографії свого батька?
Що ж, врешті-решт вона й сама йому це пояснить, а якщо висновувати з її попередніх відкриттів, то й нинішній проект мав становити неабияку цінність. Як би йому хотілося, щоб і Елгокар успадкував хоч дещицю тієї мудрості, яка дісталася його сестрі.
— Це болючі спогади, Джасно. Я безмірно шкодую, що переконав твого батька вирушити в ту експедицію. Якби ми не відкрили паршенді, вони зрештою не вбили б його. Перша зустріч трапилася, коли ми досліджували не нанесений на карти ліс. Це сталося на південь від Розколотих рівнин, у долині, що за два тижні ходу від Всихаючого моря.
Замолоду Ґавілара цікавили тільки дві речі — завоювання та лови. І якщо він не був зайнятий першим, то пропадав на других. Тож пропозиція відправитись на полювання в той момент здавалася розумною. Ґавілар поводився дивно та втрачав смак до битви. Поповзли пересуди, що він слабак. Далінар хотів нагадати братові про славні дні їхньої юності, тому й влаштував ловитву на легендарного прірводемона.
— Твого батька не було поряд, коли я натрапив на них, — продовжував Далінар, занурюючись у спогади. Стоянки на вільглих лісистих пагорбах. Розпитування через перекладача натанських аборигенів. Пошуки кізяків або повалених дерев. — На чолі загону розвідників я виступив вверх за течією однієї з приток Смертозакрут-ріки, а Ґавілар подався в протилежному напрямку. На іншому її березі ми й наткнулися на табір паршенді. Я спочатку очам своїм не повірив. Паршмени. Отаборилися — отже, вільні й організовані. Та ще й при зброї. І то не якійсь там примітивній. Мечі, списи з різьбленими ратищами…
Він змовк. Ґавілар теж не повірив, коли брат розповів йому. Вільних племен паршменів не існувало. Вони прислужували іншим — і притому завжди.
— Чи були в них тоді Сколкозбройці? — запитала Данлан. Далінар не одразу зрозумів, що це Джасна надіслала повідомлення.
— Ні.
За деякий час стиль знову заскрипів по паперу:
— Зате є тепер. Коли ти вперше побачив Сколкозбройного паршендійця?
— Після смерті Ґавілара, — відказав він.
Далінар склав докупи факти. Ніхто й ніколи не розумів, навіщо покійному королю взагалі знадобився той договір із паршенді. Добувати великопанцирників на Рівнинах можна було й без нього — тоді паршенді там ще не жили.
Великого князя пройняло морозом. Невже його брат знав, що ті мали доступ до Сколкозбройців? Й уклав договір, сподіваючись дізнатися, звідки вони взяли такі клинки?
«То йдеться про його смерть? — подумав Далінар. — У цьому й полягає таємниця, розгадку якої шукає Джасна?» На відміну від Елгокара, та ніколи не зациклювалась на помсті: сестра мислила по-іншому, ніж брат. Месництво не надихало її. А от запитання — це інша річ.
— І ще одне, дядьку, — прочитала Данлан, — перш ніж я зможу далі копирсатися в цій бібліотеці, що більше скидається на лабіринт. Я інколи почуваюся, мов той грабіжник могил, котрий просіває кістки давно упокоєних. Але ближче до діла. Так от, паршенді — ти якось був розповідав, наскільки швидко вони засвоїли нашу мову…
— Так, — відказав Далінар. — Минули лічені дні, а вони вже забалакували з нами, і ми їх добре розуміли. Дивина та й годі.
Хто би міг подумати, що паршменам раптом стане клепки на такий фортель? Більшість тих, з якими він стикався, взагалі заледве вміли говорити.
— Чим вони насамперед поцікавилися в тебе? — прочитала Данлан. — Які питання прозвучали передусім? Спробуй пригадати.
Далінар заплющив очі, відновлюючи в пам’яті дні, коли паршенді стояли табором відразу за рікою. Ґавілар був просто в захваті від них.
— Вони хотіли подивитися на наші мапи.
— Чи не згадували вони про Спустошувачів?
Спустошувачів?
— Здається, ні. А чому ти питаєш?
— Я поки воліла б не пояснювати. Однак хочу тобі дещо показати. Нехай твоя секретарка підготує чистий аркуш.
Данлан замінила папір, прикріплений до планшета. Тоді помістила стиль у куток і відняла руку. Той піднявся вгору та зашкрябав, смикаючись туди-сюди. Він малював — швидкими, жирними штрихами. Далінар ступив крок уперед, та й Адолін присунувся ближче. Очеретина й чорнило не надто підходили для цього, і передані телестилеграфом зображення не відзначалися точністю. Перо підтікало, залишаючи крихітні ляпки, яких не було у вихідному повідомленні, тож хоч каламар і стояв у строго аналогічному місці щодо аркуша, дозволяючи Джасні вмочати свій стиль заодно з Далінаровим, його очеретина подекуди ставала сухою швидше, ніж її пара на іншому кінці з’єднання.
Та все ж виходило чудово. «Це не Джасна малює», — збагнув Далінар. Хто б не водив її телестилем, він був незмірно талановитіший за його племінницю.
На папері з’являлося зображення високої примари, що нависала над якимись будівлями. Тонші чорнильні лінії натякали на щиток і клішні, а тіні передавалися густим мереживом ледь помітних штрихів.
Данлан відклала аркуш убік і знову підготувала новий. Далінар взяв малюнок у руки. Адолін зазирнув збоку. Схожа на нічний кошмар тварюка, утворена лініями й тінями, здавалася начебто знайомою. Неначе…
— Це прірводемон, — обізвався Адолін, тицяючи пальцем. — Просто не дуже вийшов: морда куди агресивніша, плечі ширші, і я не бачу ще однієї пари передніх клішень — але хтось напевне намагався зобразити одного з них.
— Схоже на те, — погодився Далінар, потираючи підборіддя.
— Так виглядає ілюстрація в одній із тутешніх книг, — прочитала Данлан. — Моя нова підопічна — вправна художниця, тож я звеліла скопіювати малюнок для вас. Скажіть, це нічого вам не нагадує?
«Нова підопічна?» — подумав Далінар. Минули роки, відколи Джасна востаннє опікувалася кимось. Завжди казала, що не має на це часу.
— Це зображення прірводемона, — продиктував Далінар.
Секретарка переслала його слова. За мить прийшла відповідь.
— У книзі стверджується, що так виглядають Спустошувачі, — Данлан насупилась, схиливши голову набік. — Ідеться про скопійований примірник тексту, написаного ще до Ренегатства. Проте ілюстрації до нього запозичені з іншого рукопису, навіть старовиннішого. Власне, дехто вважає, що цей малюнок був зроблений лише через два-три покоління після того, як нас полишили Вісники.
Адолін тихенько присвиснув. Старовиннішого не буває. Наскільки Далінар міг виснувати, від днів мороку збереглося дуже небагато мистецьких артефактів чи літературних творів. «Шлях королів» був одним із найдавніших, а також єдиним повним текстом. Та навіть він дійшов до них лише в перекладі — автентичних примірників не існувало.
— Але не поспішайте з висновками, — далі прочитала Данлан. — Я зовсім не хочу сказати, що Спустошувачі й прірводемони — суть одне й те ж. Гадаю, стародавня художниця просто не знала, як виглядає Спустошувач, а тому зобразила найжахливішу з відомих їй істот.
«Але звідки ж ілюстраторка оригінального рукопису дізналася, на що схожий прірводемон? — подумав Далінар. — Адже ми тільки-но відкрили Розколоті рівнини…»
Ну звісно ж! Хоча тепер Нічийні пагорби збезлюдніли, колись вони були заселеним королівством. Тож хтось у давнину почув про прірводемонів, причому дізнався достатньо, щоб намалювати одного з них, але пойменував Спустошувачем.
— Тепер мені час іти, — мовила Джасна вустами Данлан. — Дядьку, наглянь за Елгокаром, доки мене нема на місці.
— Джасно, — диктував Далінар, старанно підбираючи слова. — У нас тут усе складно. Буревії стали просто нестримні, тож трясеться й скрипить уся будівля. Незабаром до тебе можуть дійти приголомшливі чутки. Було б дуже добре, якби ти могла повернутися й допомогти порадами.
Князь мовчки чекав, що ж нашкрябає у відповідь стиль.
— Хотіла б я пообіцяти, що приїду тоді-то, — Далінарові навіть вчувся її спокійний, врівноважений голос. — Та мені важко сказати, коли ж дослідження буде завершене.
— Джасно, це дуже важливо, — наполягав князь. — Прошу, подумай іще раз.
— Дядьку, не сумнівайся, що зрештою я повернуся. Просто не знаю коли.
Далінар зітхнув.
— Зауваж, — додала Джасна, — як сильно мені кортить на власні очі побачити прірводемона.
— Але тільки мертвого, — підхопив Далінар. — Нізащо не дозволю тобі повторити братові геройства кількатижневої давнини.
— Ах, Далінаре, золотий мій гіперпіклувальнику, — відписалася Джасна. — Настане день, коли ти змушений будеш визнати, що твої улюблені племінниця й племінник виросли.
— Я матиму вас за дорослих, допоки ваша поведінка буде цьому підтвердженням, — продиктував Далінар. — Не барися там, і ми вб’ємо для тебе здоровенного прірводемона. Бувай.
Вони почекали, чи не надійде якоїсь відповіді, але самоцвіт перестав блимати — Джасна закінчила сеанс зв’язку. Данлан прибрала телестиль і планшет, а Далінар подякував секретаркам за їхню допомогу. Ті подалися до виходу. Схоже, Адолін хотів затриматися, але князь жестом звелів йому піти.
Невдоволений Далінар опустив погляд на малюнок із прірводемоном. І що дала йому ця розмова? Ще кілька туманних натяків? Що аж такого важливого могло бути в дослідженні Джасни, щоби на його тлі всі загрози королівству здавалися дрібницями?
Доведеться скласти дохідливіше послання, щойно він виступить із заявою, пояснюючи, чому вирішив зректися трону. Може, це підштовхне її до повернення.
І в ту мить він нажахано усвідомив, що вже все для себе вирішив. Десь у проміжку між полишенням траншеї та теперішнім моментом у роздумах князя про зречення оте «якщо» змінилося на «коли». Це був правильний крок. Він почувався пригніченим, але впевненим. Інколи доводиться робити й неприємні речі.
«То все ця розмова з Джасною, — збагнув Далінар. — І спогади про її батька». Тепер він і справді поводився, як Ґавілар перед смертю. Тоді це замалим не зруйнувало королівства. Що ж, він сам зупинить себе, допоки до цього не дійшло. Можливо, те, що відбувалося з ним, було якоюсь душевною хворобою, успадкованою братами від батьків. Воно…
— А ти дуже прив’язаний до Джасни, — мовила Навані.
Далінар тремтливо озирнувся, відриваючи погляд від зображення прірводемона. Він-бо гадав, що та вийшла вслід за Адоліном. Однак вона все ще стояла неподалік і дивилася на нього.
— Чому б це ти так настирливо домагався її повернення? — поцікавилася Навані.
Обернувшись, він глянув їй в обличчя і раптом усвідомив, що та відіслала обох своїх юних помічниць разом із секретарками. Тепер вони залишилися вдвох.
— Навані, — сказав він. — Це ні в які ворота не лізе.
— От іще. Ми родина, і я вимагаю відповідей.
Далінар завагався, а тоді рушив у центр кімнати. Жінка стояла біля виходу. На щастя, її помічниці залишили двері в кінці передпокою навстіж, по інший бік яких, у вестибюлі, несли службу двоє караульних. Ситуація складалася не ідеальна, але допоки князь бачив їх, а вони його, ця розмова з Навані зберігала хоч мінімальну пристойність.
— Далінаре? — допитувалася жінка. — То ти збираєшся відповідати? Чому ти так довіряєш моїй доньці, хоч інші ледь не одностайно її паплюжать?
— Я вважаю їхню зневагу до неї за найкращу рекомендацію, — відказав той.
— Вона єретичка.
— Джасна відмовилася вступити до будь-якої конгрегації, оскільки не вірить проповідям жодної з них. Вона відкинула компроміс, продиктований святенницькою мораллю, і повелася чесно — не стала давати обітниць, яких не збиралася виконувати. Я вважаю це виявом гідності.
Навані фиркнула:
— Ви немов двійко цвяхів, що стирчать з одного одвірка. Загартовані, непохитні, колючі — де вже там до буревія вас висмикнути.
— А тепер тобі краще піти, — мовив Далінар, киваючи в бік вестибюля. Він раптом відчув страшенну втому. — Бо люди язиками плескатимуть.
— Ну й нехай. Нам треба скласти план, Далінаре. Ти найвпливовіший великий князь у…
— Навані, — перебив він її, — я хочу зректися влади на користь Адоліна.
Та здивовано закліпала очима.
— Звільню місце для сина, щойно закінчу необхідні приготування. Це займе щонайбільше кілька днів.
Вимовляючи ці слова, князь почувався дивно — неначе від проговорювання його рішенець матеріалізувався.
На обличчі Навані проступив страдницький вираз.
— Ох, Далінаре, — прошепотіла вона. — Ти робиш жахливу помилку.
— Я маю на неї право. А ще я змушений повторити своє прохання. Мені треба багато чого обдумати, тож зараз я не можу приділити тобі належної уваги.
І вказав на вихід.
Навані закотила очі, але пішла, як її й просили, і зачинила за собою двері.
«От і все, — подумав Далінар, роблячи тривалий видих. — Усе вирішено».
Надто знеможений, щоби самому зняти Збрую, він опустився на підлогу й сперся головою об стіну. Вранці він повідомить про свій рішенець Адоліна, потім упродовж тижня оголосить його на бенкеті. А тоді повернеться до Алеткару та своєї вотчини.
І на цьому все.
Кінець другої частини
12
Єдність
Старий друже, сподіваюся, що це послання застане тебе в доброму здоров’ї. Хоча — оскільки ти тепер, по суті, безсмертний — підозрюю, що здоров’я стало для тебе звичною даністю.
— Сьогодні чудовий день, щоби вбити бога, — проголосив король Елгокар, їдучи верхи під чистим блакитним небом. — Хіба не так?
— Поза сумнівом, Ваша Величносте, — миттю відповів Садеас із улесливою, проникливою посмішкою. — Можна навіть сказати, що богам узагалі варто остерігатися алетійської знаті. Принаймні більшості з нас.
Адолін трохи сильніше стиснув вуздечку: він дратувався щоразу, коли говорив великий князь Садеас.
— Нам конче треба бути тут, у перших рядах? — пошепки запитав Ренарін.
— Я хочу послухати, — тихо відказав Адолін.
Вони з братом їхали в голові кавалькади, поряд із королем і великими князями. Позад них розтяглася велична процесія: тисячі солдатів у синіх мундирах — кольору династії Холін, — дюжини слуг і навіть жінки в паланкінах, які мали вести хроніки полювання. Потягнувшись за флягою, Адолін окинув поглядом усю цю валку.
На ньому була Сколкозбруя, тож флягу доводилося брати обережно, щоб не розчавити. У цьому обладунку м’язи реагували швидше, ставали сильнішими та спритнішими, й освоєння його потребувало практики. Час від часу Адолін усе ще давав маху, хоча й отримав ці лати — успадковані по материнській лінії роду — на свій шістнадцятий день народження. Тобто сім років тому.
Він повернувся і зробив затяжний ковток теплуватої води. Садеас скакав ошую від короля, а міцна постать Далінара — Адолінового батька — височіла в сідлі одесную монарха. Вама, ще один великий князь, який брав участь у полюванні, до Сколкозбройних не належав.
У своїй золотій Сколкозбруї король був просто осяйний — що й казати, такі лати будь-кому надавали монаршого вигляду. Навіть закований у багряну Збрую Садеас здавався величним, хоча товсті щоки та червонуватий колір обличчя дещо псували цей ефект. Садеас і король вочевидь хизувалися своїми Збруями. І… що ж, Адолін, напевно, теж. Свій обладунок він наказав пофарбувати в синій колір, а до шолома й наплічників приварити кілька прикрас, щоби здаватись іще грізнішим. А як можна не випендрюватись, коли на тобі щось настільки величне, як Сколкозбруя?
Адолін зробив ще один ковток, прислухаючись, як король говорив про свій запал до полювання, що от-от мало розпочатися. Лише один Сколкозбройний у кавалькаді — власне, єдиний у всіх десяти арміях — не фарбував і не прикрашав своєї Збруї. Далінар Холін. Адолінів батько волів, щоб його обладунок зберігав свій природний аспідно-сірий колір.
Похмурий Далінар скакав поруч із королем. Його шолом був приторочений до сідла, залишаючи відкритим квадратне обличчя, увінчане коротким чорним волоссям, що на скронях узялося сивиною. Небагато жінок вважали Далінара Холіна красенем: не та форма носа, грубі риси обличчя — жодної тендітності. Обличчя воїна.
Він їхав верхи на здоровенному чорному ришадіумі — чи не найбільшому коні, якого коли-небудь бачив Адолін, — і коли заковані в лати король і Садеас виглядали по-монаршому, Далінарові якимось дивом вдавалося зберігати вигляд солдата. Для нього Збруя була не прикрасою, а знаряддям. Він ніби ніколи й не дивувався з тієї сили чи швидкості, яких вона надавала. Здавалося, що носіння Сколкозбруї Далінар Холін сприймав як цілком природний стан, а от коли він залишався без неї — тоді й починалися аномалії. Можливо, саме в цьому полягала одна з причин, завдяки якій він здобув репутацію одного із найславетніших воїнів і генералів, які будь-коли жили на світі.
Мимоволі Адолін жагуче забажав, щоб в осяжному майбутньому його родитель доклав іще деяких зусиль, щоби підкріпити цю репутацію.
«Він думає про свої видіння», — здогадався Адолін, вдивляючись у відсутній вираз батькового обличчя та сповнені тривоги очі.
— Минулої ночі це сталося знову, — тихо сказав він Ренарінові. — Під час великобурі.
— Я знаю, — відповів той.
Голос Ренаріна був зважений і спокійний. Він завжди на мить замовкав, перш ніж відповісти на запитання, немов звіряючи в голові те, що збирався сказати. Деякі зі знайомих жінок зізнавались Адолінові, що манера Ренаріна змушувала їх почуватися так, неначе той подумки їх препарує. Вони тремтіли, згадуючи його ім’я, хоч сам Адолін ніколи не відчував ані найменшого збентеження, спричиненого присутністю молодшого брата.
— Як ти гадаєш, що вони означають? — запитав Адолін настільки тихим голосом, що почути його міг лише Ренарін. — Ці батькові… напади?
— Не знаю.
— Ренаріне, ми більше не можемо закривати на них очі. Солдати чешуть язики. Чутки розповзаються по всіх десяти арміях!
Далінар Холін божеволів. Щоразу під час великобурі він падав додолу й бився у корчах. Відтак починав марити, верзти якусь маячню. Нерідко підводився та, галюцинуючи, дико водив блакитними очима, кидався в різні боки й несамовито розмахував руками, немов із кимось воюючи. Адолінові доводилося тримати його, щоби той не поранив себе чи інших.
— Він щось бачить, — сказав Адолін. — Чи принаймні вважає, що бачить.
Від галюцинацій страждав колись Адолінів дід. Коли він постарів, йому стало ввижатися, ніби він знову на війні. Чи не те саме трапилось і з Далінаром? Може, він повторно проживав битви молодості, дні, коли здобув свою славу? А чи знову й знову бачив ту жахливу ніч, коли від руки Убивці в білому загинув його брат? І чому він так часто поминав Променистих лицарів невдовзі після нападів?
Від усього цього Адоліну ставало зле. Далінар був Чорношипом, генієм поля бою та живою легендою. Разом із братом вони поклали край ворожнечі між великими князями й об’єднали Алеткар після століть міжусобиць. Він переміг на дуелях незліченну кількість суперників, виграв не одну дюжину битв. Усе королівство дивилося на нього знизу вверх. А тут таке.
Що ж тепер робити йому, синові, коли людина, яку він любить — найвидатніша серед живих, — з’їжджає з глузду?
Садеас розповідав про нещодавню перемогу. Два дні тому він здобув ще одне яхонтосерце, а король, здавалося, нічого про це не чув. Адолін нервувався, вислуховуючи його хвастощі.
— Нам треба трохи відстати, — мовив Ренарін.
— Ми достатньо родовиті, щоби їхати тут, — відказав Адолін.
— Мені не подобається, яким ти стаєш, коли поблизу Садеас.
«Ми повинні наглядати за ним, Ренаріне, — подумав Адолін. — Він знає, що батько втрачає силу. І спробує завдати удару». Натомість він змусив себе всміхнутися, позаяк намагався виглядати спокійним і впевненим заради Ренаріна. Зазвичай це було нескладно. Він радо провів би все життя, б’ючись на дуелях, валандаючись без діла й час від часу упадаючи за гарненькими дівчатами. Проте останнім часом, здавалося, саме життя заперечувало проти того, щоб він насолоджувався цими простими радощами.
— …взірець хоробрості останнім часом, Садеасе, — говорив король. — Ти чудово проявив себе в завоюванні яхонтосердець. Твої старання варті похвали.
— Дякую, Ваша Величносте. Хоча змагання стають усе менш захопливими, оскільки дехто, схоже, не цікавиться участю в них. Гадаю, навіть найкращі мечі з часом тупляться.
Далінар, який колись міг би й відповісти на таку інсинуацію, мовчав. Адолін зціпив зуби. З огляду на теперішній стан його батька подібні закиди були кричущим безчестям з боку Садеаса. Може, йому варто було би кинути цьому бундючному виродку виклик? Із великими князями не билися на дуелях — таке було не прийнято, хіба що хтось був готовий здійняти довкола цього велику бучу. А може, він і готовий. Може…
— Адоліне, — застеріг його Ренарін.
Адолін глянув убік. Він уже виставив був руку, ніби збираючись прикликати Сколкозбройця, тож тепер натомість схопив нею вуздечку. «Буря на твою голову, — подумав він. — Дай моєму батькові спокій».
— Чому б нам не поговорити про полювання? — запропонував Ренарін. Як і зазвичай, молодший Холін тримався в сідлі позірно прямо, сховавши очі за скельцями окулярів — ну просто взірець пристойності та статечності. — Хіба воно тебе не хвилює?
— От іще! — відказав старший брат. — Мені завжди здавалося, що полювання й близько не таке цікаве заняття, як усі щоразу обіцяють. Плювати, наскільки великого звіра цькують, — зрештою це всього лише бійня.
От дуель — вона й справді захоплює. І що то за відчуття, коли, стискаючи в руці Сколкозбройця, ти повертаєшся обличчям до якогось підступного, майстерного, обережного супротивника! Чоловік проти чоловіка, сила проти сили, інтелект проти інтелекту. Лóви якоїсь там безсловесної тварини годі з цим навіть порівнювати.
— Може, тобі варто було запросити Джаналу? — запитав Ренарін.
— Вона б не прийшла, — відказав Адолін. — Тільки не після того, як… Ну, ти розумієш. Учора Рілла дуже розходилася. Краще було просто піти.
— Ти й справді мав би повестися з нею мудріше, — мовив Ренарін, і в його голосі почулося несхвалення.
Замість відповіді Адолін промимрив щось ухильне. Він був не винен, що його стосунки нерідко вигасали, ледь устигнувши зав’язатися. Тобто, щиро кажучи, цього разу то й справді була його провина. Але зазвичай бувало навпаки. Просто тут так вийшло.
Король почав на щось скаржитись. Але брати відстали, й Адолін не чув, про що саме йшлося.
— Давай під’їдемо ближче, — сказав він, підганяючи коня.
Ренарін закотив очі, але поїхав услід.
«Об’єднай їх», — прошепотів голос у голові Далінара. Він ніяк не міг спекатися цих слів. Вони гризли його весь час, поки він риссю гнав Баского по скелястому, всіяному валунами плато на Розколотих рівнинах.
— Чи не мали б ми вже бути на місці? — запитав король.
— Ми все ще за два чи три плато від місця полювання, Ваша Величносте, — з відсутнім виглядом проказав Далінар. — Дотримуючись належних у таких випадках правил, гадаю, ми доберемося за годину. Якби поблизу була командна висота, ми б напевно побачили з неї шатро…
— Командна висота? А той стрімчак попереду не підійде?
— Гадаю, цілком, — відказав Далінар, оглядаючи схожу на вежу скелю. — Можна послати розвідників, щоби перевірили.
— Розвідників? Іще чого! Мені треба розім’ятися. Закладаюся на п’ять повновагих броамів, що опинюся на вершині раніше за тебе.
І з цими словами та під гуркіт копит король щодуху поскакав геть, залишаючи позад себе ошелешений почет зі світлооких, слуг та охоронців.
— А щоб тобі буря! — вилаявся Далінар, пришпорюючи коня. — Адоліне, залишаєшся за старшого! Про всяк випадок перевірте наступне плато.
Його син, трохи відставши, рвучко кивнув. І Далінар галопом поскакав навздогін королю — постаті в золотому обладунку й довгому синьому плащі. Копита лунко стукотіли по каменю, мимо проносилися скельні формації. Попереду, із самого краю плато, здіймався крутий, шипоподібний останець. Він був типовим для пейзажу Розколотих рівнин.
«От клятий хлопчисько!» Далінар усе ще мав Елгокара за дитину, хоча тому йшов уже двадцять сьомий рік. Та все ж інколи він поводився інфантильно. Хіба ж не можна було попередити, перш ніж викинути черговий фокус?
І попри те Далінар на скаку відмітив про себе, як добре було летіти ось так уперед — без шолома, підставивши обличчя вітру. Тепер, у розпал перегонів, його пульс прискорився, і він пробачив королю їхній бурхливий початок. На якусь мить Далінар дозволив собі забути турботи й слова, що настирливо лунали в голові.
Королю закортіло перегонів? Що ж, він йому їх влаштує.
Далінар пронісся повз короля. Елгокарів жеребець був доброго заводу, та хіба ж міг він тягатися з Баским — чистокровним ришадіумом, дюймів на вісім вищим і набагато сильнішим за звичайного коня. Ці тварини самі обирали собі верхівців, і лише дюжині людей з усіх військових таборів так поталанило. Одним із них був Далінар, а ще одним — Адолін.
За лічені секунди Далінар опинився біля підніжжя стрімчака. Він зіскочив із сідла раніше, ніж Баский устиг зупинитися. Його ноги важко гупнули об землю, але Сколкозбруя амортизувала силу зіткнення, і під металевими підошвами, що, гальмуючи, йшли юзом, затріщало каміння. Людям, котрі ніколи не носили Збруї (а надто тим, хто звик до її сьомої води на киселі — звичайних лат і кольчуги), ніколи не зрозуміти цього. Сколкозбруя була не просто обладунком, а чимось неуявно більшим.
Він підбіг до прямовисного схилу останця, поки Елгокар усе ще скакав позаду. Далінар підстрибнув — заковані в Збрую ноги піднесли його футів на вісім над землею — і вхопився за виступ у камені, відтак ривком підтягнувся: Збруя надавала йому нелюдської сили. Далінара пройняв змагальний Запал — не такий гострий, як Запал битви, та все ж гідний замінник останнього.
Унизу заскреготала скеля: Елгокар теж почав підніматися. Далінар не дивився вниз. Він зосередив погляд на невеличкій природній платформі на верхівці сорокафутового останця й мацав закованими в броню пальцями, шукаючи, за що б ухопитися. Старовинний обладунок якимось дивом не заважав чутливості пальців — йому здавалося, немовби руки були не в латних, а в лайкових рукавицях.
Скрегіт долинув справа, супроводжуваний тихою лайкою. Елгокар обрав інший маршрут, сподіваючись обійти Далінара, але опинився в такій частині кручі, де зачіпок більше не було. Його підйом застопорився.
Король кинув оком на Далінара, і його золота Сколкозбруя зблиснула на сонці. Зціпивши зуби, Елгокар глянув угору, а тоді в потужному стрибку шпурнув своє тіло до виступу.
«От дурний хлопчисько!» — подумав великий князь, спостерігаючи, як той спочатку ніби на мить завис у повітрі, а тоді вхопився за прискалок і повис на ньому, а ще за якусь мить підтягнувся та продовжив сходження.
Далінар несамовито дерся вгору. Скеля скреготіла під його закутими в метал пальцями, і з-під них сипалися уламки каменю. Вітер торгав його плащ. Далінар рвучко підтягувався, напружуючи сили, і просувався вперед, не даючи королю себе обігнати. До вершини залишалися лічені фути. Запал аж співав у ньому. Далінар тягнувся до цілі, сповнений рішучості перемогти. Програти було не можна. Він повинен був…
«Об’єднай їх».
На якусь мить він загаявся, сам не знаючи чому, і племінник обійшов його.
Елгокар зіп’явся на ноги на вершині останця й тріумфально розсміявся. Він повернувся до Далінара й простягнув йому руку.
— А бодай тебе, дядьку, буревій ухопив — ну й змусив ти мене попріти! Під кінець я був на сто відсотків упевнений, що все — твоя взяла.
Тріумфально-зраділий вираз Елгокарового обличчя змусив Далінара всміхнутися. Тепер цей хлопчина як ніколи потребував перемог. Навіть невеличкі вікторії підуть йому на користь. Спрени слави — схожі на крихітні прозорі кульки золотавого світла — одним за одним з’являлися довкола нього, принаджені відчуттям успіху. Благословивши свою забарність, Далінар ухопився за руку короля, і той підтягнув його вгору. На верхівці цієї природної вежі було якраз достатньо місця для них обох.
Важко дихаючи, Далінар поплескав короля по спині, і метал дзенькнув об метал.
— У нас вийшло й справді гарне змагання, Ваша Величносте. І ви гідно виступили на ньому.
Король засіяв. Його золота Сколкозбруя виблискувала на полудневому сонці. Він підняв забрало, оголивши світло-жовті очі, орлиний ніс і чисто поголене обличчя, що здавалося майже занадто привабливим — із повними вустами, широким чолом і вольовим підборіддям. Ґавілар теж колись так виглядав — допоки йому не зламали носа, а підборіддя не вкрив той відразливий шрам.
Унизу під їхніми ногами до стрімчака підскакали солдати з Кобальтової гвардії та дехто з Елгокарового почту, включно із Садеасом. Його обладунок виблискував червоним, проте він не був повноцінним Сколкозбройним — Збрую він мав, а от Сколкозбройця бракувало.
Далінар звів очі. З такої височини він міг охопити поглядом широку смугу Розколотих рівнин, і на мить у нього з’явилося дивне відчуття дежавю. Йому здалося, ніби він уже стояв на верхівці цього зручного спостережного пункту й дивився вниз на пересічений ландшафт.
Та ця мить одразу ж сплила.
— Онде, — сказав Елгокар, вказуючи рукою в золотій латній рукавиці. — Я бачу кінцеву мету нашого походу.
Долонею прикривши очі від сонця, Далінар угледів велике матер’яне шатро за три плато від них, над яким майорів королівський прапор. Туди вели широкі стаціонарні мости: вони були порівняно близько до алетійського боку Розколотих рівнин, стояли на тих плато, що контролювалися людьми самого Далінара.
Здоровенний прірводемон, що водився тут, мусив би стати законним трофеєм Далінара, і саме він мав привілеєве право полювати на нього.
— І знову виявилася твоя правда, дядьку, — сказав Елгокар.
— Стараюся, щоби це ввійшло в мене у звичку.
— Гадаю, мені нема за що тебе винуватити. Хоч вряди-годи я й можу здолати тебе на перегонах.
Далінар усміхнувся:
— Я немов повернувся в молодість, коли ганявся отак за вашим батечком через якесь сміховинне парі.
Губи Елгокара стислися в тонку лінію, і спрени слави зникли. Від згадок про Ґавілара він похмурнів, підозрюючи, що порівняння з попереднім королем були не на його користь. І, на жаль, почасти мав рацію.
Далінар поспішливо повів далі:
— Ми, напевно, скидалися на десяток дурнів, коли отак ринулися в невідомість. Було б дуже непогано, якби ви завчасно мене попередили, і я підготував би вашу почесну варту. Адже тут зона бойових дій.
— От іще! Ти занадто переймаєшся цим, дядьку. Паршенді роками не підходили аж так близько до нашої сторони Рівнин.
— Що ж, дві ночі тому ваша безпека й вас тривожила.
Елгокар голосно зітхнув:
— Скільки разів я маю пояснювати тобі, дядьку? Я не боюся зіткнутися віч-на-віч із ворожими солдатами, якщо в моїй руці Сколкозброєць. Ти маєш захищати мене від тих, кого вони можуть підіслати потай, коли довкола темрява й тиша.
Далінар промовчав. Елгокарова знервованість — навіть параноя — щодо гіпотетичного замовного вбивства була непоборною. Та хто би став докоряти йому після того, що трапилося з його батьком?
«Прости мене, брате», — подумав він, як і щоразу, коли згадував про ніч Ґавіларової загибелі, смерть наодинці з убивцею — адже поруч не виявилося брата, щоб захистити його.
— Я розібрався в тій справі, як ви й просили, — мовив Далінар, женучи геть неприємні спогади.
— Справді? І що ж ти з’ясував?
— Боюся, небагато. На вашому балконі не було сторонніх слідів, і ніхто зі служників не бачив неподалік чужинців.
— Але там хтось був — і слідкував за мною з нічної темряви.
— Якщо й так, Ваша Величносте, то більше він не повертався. І не залишив для нас жодних зачіпок.
Елгокар виглядав невдоволеним, відтак запала напружена мовчанка. Внизу Адолін зустрічав розвідників і готував війська до переходу на наступне плато. Елгокар заперечував проти того, щоби Далінар брав із собою аж стільки людей. На полюванні більшість із них були ні до чого: мисливський трофей мали добути Сколкозбройні, а не солдати. Проте дядько дуже хотів убезпечити племінника. За роки війни вилазки паршенді стали менш зухвалі — алетійські писарки схилялися до думки, що їх залишилось із чверть від первинної кількості, хоча напевно складно було сказати, — але присутності короля могло виявитися достатньо, щоби спокусити їх на відчайдушно сміливу атаку.
Вітри обвівали Далінара, і на їхніх крилах поверталося те легке дежавю, яке він відчув кілька хвилин тому: немов він уже стояв на цій вершині й дивився на довколишню пустку. Та сама жахлива й приголомшлива картина.
«Згадав! — подумав він. — Я й справді стояв на вершині схожого стрімчака. Це було…»
В одному з його видінь. У найпершому.
«Ти повинен об’єднати їх, — знову вчувалися йому ті ж дивні, рокітливі слова. — Готуйся. Вибудуй зі свого народу твердиню сили та миру, стіну, що протистоятиме вітрам. Облиште чвари та єднайтеся. Гряде Вічновій».
— Ваша Величносте, — мимоволі промовив Далінар, — я…
І змовк так само несподівано, як і почав. Що він міг сказати? Що йому були видіння? І що — всупереч усім релігійним догматам і здоровому глузду — він гадає, що вони послані Всемогутнім? І що, на його думку, вони повинні полишити поле бою та повернутися до Алеткару?
Суцільна маячня.
— Дядьку? — запитав король. — Чого тобі?
— Нічого. Ходімо, час повертатися до гурту.
Сидячи верхи на коні, Адолін в очікуванні нової партії донесень від розвідників знічев’я накручував на палець гнуздечку із вепрмантину. Він спромігся витіснити з голови думки про батька й Садеаса і натомість розмірковував, як би це йому виставити свою сварку з Ріллою в такому світлі, щоби заслужити більшої ласки з боку Джанали.
Вона любить стародавні епічні поеми, тож, може, варто розповісти про їхній розрив у драматичному ключі? Він усміхнувся, згадавши її розкішне чорне волосся та лукаву посмішку. Вона дражнила його, немов кидаючи виклик, хоч і знала, що він упадав коло іншої. На цьому теж можна зіграти. Напевно, Ренарін мав рацію — може, і варто було запросити її на це полювання. Перспектива зітнутися з великопанцирником була би значно привабливіша, якби це відбувалося на очах однієї довговолосої кралі.
— Отримано нові донесення від розвідників, ясновельможний Адоліне, — відрапортував Тарілар, підбігши до нього.
І той знову спрямував думки на вирішення нагальних проблем. Разом із кількома іншими Кобальтовими гвардійцями він зайняв позицію біля підніжжя стрімчака, на верхівці якого король із його батьком усе ще бесідували. Тарілар, командир розвідників, мав видовжене обличчя, широкі, випнуті груди та м’язисті плечі. Із деяких ракурсів його голова виглядала непомірно маленькою як для такого тіла, тож здавалося, ніби від неї відбили кілька шматків.
— Доповідай, — звелів Адолін.
— Авангард розвідників зустрівся з єгермейстером і повернувся. На прилеглих плато паршенді не виявлено. Вісімнадцята й Двадцять перша роти зайняли позиції, ще вісім рот наразі на марші.
Адолін кивнув:
— Нехай Двадцять перша рота вишле кілька роз’їздів, щоби вели спостереження з плато номер чотирнадцять і шістнадцять. І ще по парі дозорців — на плато шість і вісім.
— Шість і вісім? Але ж вони позаду нас…
— Якби я збирався влаштувати засідку на нашу кавалькаду, — сказав Адолін, — я б обійшов її аж ген із флангу й відрізав нам шлях до відступу. Робіть, як наказано.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте, — козирнув Тарілар і поспішив геть, щоб віддати відповідні розпорядження.
— Ти справді гадаєш, що в цьому є необхідність? — запитав Ренарін, під’їжджаючи до Адоліна.
— Ні. Але батько неодмінно захоче, щоби це було зроблено в будь-якому разі. Ти й сам це знаєш.
Постаті на верхівці скелі зарухались. Адолін звів голову якраз вчасно, щоби побачити, як король зістрибнув зі стрімчака і, тріпочучи плащем, що розвівався за спиною, пролетів футів сорок, перш ніж опустився на кам’янисту землю. Адолінів батько стояв із самого краю вершини, і його старший син добре уявляв, якими словами той лається про себе, дивлячись на такий непотрібний ризик. Сколкозбруя здатна захистити при падінні з такої висоти, але все ж та була достатньою, щоби становити небезпеку.
Елгокар приземлився з гучним тріском, здійнявши в повітря уламки каменю та чималий клуб Буресвітла, але спромігся втриматися на ногах. Адолінів батько обрав безпечніший шлях униз, спустившись на невисокий уступ, перш ніж зістрибнути.
«Схоже, останнім часом він усе частіше обирає безпечнішу дорогу, — мимохіть відмітив подумки Адолін. — І, здається, ще й раз по раз знаходить причини, щоби передоручити мені командування». У задумі він риссю погнав коня геть від утворюваного останцем затінку. Треба було отримати донесення від ар’єргарду — батько неодмінно захоче його почути.
Його шлях пролягав повз компанію світлооких з оточення Садеаса. Король, Садеас, Вама — кожен із них прибув у супроводі цілого збіговиська служників, помічників і підлабузників. Дивлячись на їхнє зручне шовкове вбрання, на відкриті коміри сюртуків і затінені сидіння паланкінів, Адолін раптом відчув, як обливається потом у громіздких латах. Сколкозбруя виглядала чудово й надавала неабиякої сили, та під пекучим сонцем вона все ж трохи обтяжувала.
Але, звичайно ж, він не міг носити повсякденний одяг, як-от інші. Він мав бути у формі — навіть на полюванні. Алетійський військовий Кодекс це суворо вимагав. То й що з того, що ніхто не слідував його приписам уже не перше століття? Чи, точніше, ніхто, крім Далінара Холіна, — отже, за замовчуванням, і його синів.
Адолін поминув двійко гульвіс-світлооких, Вартіана та Ломарда — парочку нещодавніх Садеасових похлібців. Вони розмовляли досить голосно, щоб він міг почути. Цілком можливо, що навмисно.
— І знову бігають за королем, — проказав Вартіан, хитаючи головою. — Немов кімнатні сокирогончі, які, пустуючи, хапають хазяїна за п’яти.
— Просто ганьба, — докинув Ломард. — Скільки це минуло часу, відколи Далінар востаннє здобував яхонтосерце? Він здатен вибороти його хіба тоді, коли король дозволяє йому робити це поза конкурсом.
Зціпивши зуби, Адолін поїхав далі. Згідно з батьковим тлумаченням Кодексу, його синові заборонялося викликати хоч кого на дуель, перебуваючи на службі чи виконуючи обов’язки командувача. Адолін дратувався з цих непотрібних обмежень, але Далінар говорив із ним не як батько, а як командир. А це не лишало жодного місця для дискусій. Йому доведеться знайти спосіб кинути виклик цим двом лизоблюдам за інших обставин і вказати на їхнє місце. На жаль, він не міг влаштовувати дуель із кожним, хто не тим тоном згадував про його батька.
Найбільша складність полягала в тому, що в сказаному крилася й певна частка правди. Алетійські князівства були чимось на зразок самостійних королівств, оскільки все ще зберігали колосальний ступінь автономії попри те, що визнали Ґавілара своїм сюзереном. Елгокар успадкував трон, а Далінар по праву сів княжити в Холіні.
Однак більшість великих князів визнавали верховну владу короля суто номінально. Тому Елгокар залишився без вотчини, у якій міг би почуватися повновладним господарем, але поводився так, ніби був великим князем Холіну, і виявляв великий інтерес до його повсякденних проблем. Тож Далінар, який мав би сам бути верховним правителем, потурав його примхам і спрямовував свої ресурси на захист племінника, через що в очах інших виглядав слабаком — таким собі уславленим викидайлом.
Раніше, коли Далінара боялися, про такі речі не сміли згадувати навіть пошепки. А тепер? Далінар усе рідше й рідше брав участь у вилазках на плато, і його люди пасли задніх у справі здобування дорогоцінних яхонтосердець. Поки інші билися й перемагали, Далінар із синами гаяли час на бюрократичну ремиґачку.
Адолін хотів брати участь у битвах, винищувати паршенді. Який сенс дотримуватися Військового кодексу, якщо ти рідко коли воюєш? «Це все через ті галюцинації». Далінар не був слабовільним, і в жодному разі — боягузом, що би там не сплітали злі язики. Його просто вибило з колії.
Командири ар’єргарду ще не вишикувалися, тож Адолін вирішив поки сам доповісти королю. Він риссю пустив до нього коня, приєднавшись до Садеаса, котрий зробив те саме. Той, звісна річ, насупився. Великий князь ненавидів Адоліна, оскільки в нього був Сколкозброєць, що його багато років кортіло мати й самому Садеасу, але так і не довелося здобути.
Адолін з усмішкою зустрів його погляд. «Хочеш викликати мене на поєдинок заради мого Сколкозбройця — вперед, Садеасе, спробуй. Я до твоїх послуг у будь-який час». Чого б він тільки не зробив, щоби ця мурена в людській подобі опинилася з ним на дуельному рингу. Щойно Далінар і король під’їхали, як Адолін одразу ж заговорив, поки його не випередив Садеас.
— Ваша Величносте, у мене донесення від розвідників.
Король зітхнув.
— Підозрюю, чи не всі пустопорожні. Дядьку, чесне слово, невже конче необхідно супроводжувати донесенням кожну дрібницю, що трапляється у великій армії?
— Ваша Величносте, ми на війні, — відповів Далінар.
Елгокар болісно зітхнув.
«Дивна ти людина, кузене», — подумав Адолін. Елгокар бачив підісланих убивць у кожній тіні, але часто недооцінював загрозу з боку паршенді. Він міг гайнути будь-куди, як-от сьогодні, сам-один без почесної варти, чи зістрибнути з вершини сорокафутового стрімчака. І водночас не спати ночами, жахаючись, що його прийдуть убивати.
— Доповідай, сину, — звелів Далінар.
Адолін зволікав, тепер почуваючись по-дурному через брак змістовності в тому, що він збирався сказати:
— Розвідники не виявили жодних слідів паршенді. Зустрілися з єгермейстером. Дві роти взяли під контроль наступне плато, і ще вісьмом знадобиться деякий час, щоби переправитися туди. Однак ми вже близько.
— Так, ми зверху бачили, — мовив Елгокар. — Можливо, дехто з нас міг би поскакати вперед…
— Ваша Величносте, — втрутився Далінар, — сенс залучення моїх військ стане дещо неочевидним, якщо ви залишите їх позаду.
Елгокар закотив очі. Далінар не піддавався, вираз його обличчя залишався таким же незворушним, як скелі довкола них. Бачачи батька таким — непохитним, незламним перед випробуванням, — Адолін усміхнувся від гордості за нього. Чому він не міг увесь час залишатися таким? Чого він так часто ковтав образи й пасував перед викликами?
— Гаразд, — погодився король. — Зробимо привал і зачекаємо, доки вся армія перебереться через провалля.
Королівська свита відреагувала миттєво: чоловіки почали спішуватися, жінки наказували носіям паланкінів опустити їх на землю. Адолін відлучився, щоб вислухати донесення ар’єргарду, а коли повернувся, Елгокар уже був у центрі загальної уваги. Одні слуги напнули невеличкий навіс, щоб зробити для нього затінок, а інші подавали вино. До того ж охолоджене: для цього скористалися одним із нових фабріалів, здатним знижувати температуру предметів.
Адолін зняв шолом і витер спітніле чоло чепраком, знову подумавши про те, що непогано було би приєднатися до решти й випити трішки вина. Натомість він зліз із коня й вирушив на пошуки батька. Склавши заковані в броню руки за спиною, Далінар стояв осторонь навісу й дивився на схід, у бік Першопочатку — далекого, невидимого місця, де зароджувалися великобурі. Обіч нього стояв Ренарін і теж дивився в тому напрямку, немов намагаючись збагнути, що ж такого цікавого вгледів там батько.
Адолін поклав руку братові на плече, і той усміхнувся йому. Княжич розумів, що молодший брат, котрому виповнилося дев’ятнадцять, почувався ні в сих ні в тих. Хоча при боці в нього висів меч, він заледве знав, як дати собі з ним раду. Захворювання крові не залишало йому можливості витрачати на тренування хоч якусь істотну кількість часу.
— Батьку, — мовив Адолін, — а чи не мав король рації? Можливо, нам варто було рухатися далі. Я би волів, щоби це полювання чимшвидше закінчилося.
Далінар глянув на нього.
— Коли я був у твоєму віці, то дочекатися не міг, коли ж розпочнеться полювання на кшталт такого. Вполювати великопанцирника — та це ж була найбільша подія в житті молодого чоловіка за цілий рік.
«Тільки не це», — подумав Адолін. І чому всі довкола так обурювалися з того, що він не вважає полювання чимось захопливим?
— Батьку, та це ж просто чал-переросток.
— Ці «чали-переростки» сягають п’ятдесяти футів у висоту й здатні роздерти мисливця, навіть якщо на ньому Сколкозбруя.
— Угу, — відказав Адолін, — тож ми будемо годинами виманювати його, смажачись на сонці. Якщо він усе ж з’явиться, ми осиплемо його стрілами та наблизимося лише тоді, коли він настільки ослабне, що заледве зможе пручатися, а тоді рубатимемо його Сколкозбройцями, аж доки той не сконає. Який подвиг!
— Це тобі не дуель, — мовив Далінар, — це полювання. Велична традиція.
Адолін звів брову.
— І, мабуть, тут є трохи твоєї правди, — додав його батько, — воно може здаватися нудним. Але король наполягав.
— Просто ти все ще болісно переживаєш свою сварку з Ріллою, брате, — сказав Ренарін. — Бо тиждень тому ти з нетерпінням чекав на ці лови. Тобі й справді варто було запросити Джаналу.
— Вона ненавидить полювання. Вважає їх варварством.
Далінар насупився:
— Джанала? Хто це така?
— Дочка ясновельможного Люстоу, — мовив Адолін.
— І ти залицяєшся до неї?
— Я старався, але поки безуспішно.
— А куди поділася та, інша дівчина? Невисока така — вона ще любить сріблясті стрічки у волоссі?
— Ділі? — здогадався Адолін. — Батьку, я порвав із нею понад місяць тому!
— Справді?
— Так.
Далінар потер підборіддя.
— Між нею та Джаналою були й іще дві, — зауважив Адолін. — Тобі варто слідкувати уважніше.
— Допоможи Всемогутній тому нещасному, хто спробує розібратись у твоїх заплутаних амурних справах, сину.
— Останньою була Рілла, — вставив Ренарін.
Далінар насупив брови:
— І ви двоє…
— Побили глеки вчора ввечері, — продовжив Адолін. Він кашлянув, збираючись змінити тему. — Так чи інак, але чи не здається тобі дивним, що король наполіг на тому, щоб особисто вирушити на це полювання?
— Ні, не дуже. Адже нечасто трапляється, щоб доросла особина прірводемона забрела в наші краї, а королю рідко випадає брати участь у вилазках на плато. Для нього це можливість зітнутись у двобої.
— Але ж він справжній параноїк! Чому б це йому раптом заманулося полювати на Рівнинах, підставляючись під можливий удар?
Далінар глянув у бік королівського намету.
— Я знаю, що він справляє дивне враження, сину. Але в короля значно складніша натура, ніж декому може здатися. Його непокоїть те, що підданці вважають його боягузом — адже він так боїться, що до нього підішлють убивць. От і шукає способів довести свою мужність. Нехай вони інколи й безглузді — та він не перша людина на моїй пам’яті, яка відважно кидається в бій і водночас нажахано щулиться, бо у вечірніх сутінках їй всюди ввижаються ножі. Показна відвага — це ознака невпевненості в собі. Король вчиться правити. Йому потрібні ці лови. Елгокар прагне довести собі й іншим, що він усе ще сповнений рішучості та гідний правувати королівством у часи війни. Ось чому я заохочував його. Вдале полювання за контрольованих обставин могло би покращити його репутацію й надати впевненості у власних силах.
Адолін повільно стулив вуста: батькові слова позбавили його нарікання будь-якого ґрунту. Було аж дивно, наскільки осмисленими й послідовними виглядали вчинки короля після того, як їх отак пояснили. Адолін звів очі на батька. «І як вони можуть шептатися, ніби він боягуз? Невже не бачать його мудрості?»
— Так, — промовив Далінар, і в його погляді проступила задума. — Мій племінник — краща людина, ніж багато хто гадає, і сильніший правитель. Принаймні він цілком міг би ним стати. Я лише повинен знайти спосіб переконати його відступити з Розколотих рівнин.
Адолін здригнувся:
— Що-що?
— Я спочатку не розумів, — продовжував Далінар. — Об’єднай їх. Я повинен об’єднати їх. Та хіба вони вже не об’єднані? Адже ми пліч-о-пліч б’ємося тут, на Розколотих рівнинах. У нас спільний ворог — паршенді. Але я починаю усвідомлювати, що ми згуртовані лише номінально. Великі князі не шкодують красних слів для Елгокара, проте ця війна — ця облога — для них лише забавка. Привід позмагатися один з одним. Ми не можемо об’єднати їх тут. Нам слід повернутися до Алеткару й забезпечити добробут нашої батьківщини, навчитися разом працювати задля спільного блага — стати єдиним народом. Розколоті рівнини розділяють нас. Усі занадто переймаються тим, щоби сягнути багатства та зажити слави.
— Батьку, багатство та слава — це наріжні камені алетійськості як такої! — заперечив Адолін. Невже йому це не почулося? — А як же Пакт помсти? Великі князі заприсяглися шукати покари на голови паршенді!
— Ми й шукали її, — промовив Далінар, глянувши на Адоліна. — Я розумію, що це звучить жахливо, сину мій, однак на світі є речі, важливіші за помсту. Я любив Ґавілара. Мені страх як не вистачає його, і я ненавиджу паршенді за вчинене ними. Але справою братового життя було об’єднання Алеткару, і я радше опинюся в Геєні, ніж дозволю йому розпастися.
— Батьку, — сказав княжич, почуваючись враженим у саме серце. — Якщо тут щось і йде не так, то це тому, що ми недостатньо стараємося. Гадаєш, великі князі граються в ігри? То подай приклад, як їм варто було би діяти! Замість розбалакувань про відхід ми повинні говорити про наступ — слід завдати паршенді удару, а не тримати їх в облозі.
— Можливо.
— Так чи інак, а про відступ не можна й згадувати, — відрубав Адолін. Люди вже гомоніли, що Далінар стає безхребетним. А що ж вони скажуть, зачувши таке? Але ти ж іще не обговорював цього з королем, правда?
— Ще ні. Я поки не знаю, як йому це правильно подати.
— Прошу тебе, не говори з ним про це.
— Побачимо, — Далінар знову обернувся в бік Розколотих рівнин, і в його очах з’явився відсутній вигляд.
— Батьку…
— Ти сказав, що думаєш, сину, і вислухав мою відповідь. Не ускладнюй ситуації. Ти отримав донесення від ар’єргарду?
— Так.
— А як справи в авангарду?
— Я щойно перевірив і… — він замовк. А бодай йому. Напевно, вони пробули тут уже досить довго, і королівському кортежу був саме час вирушати далі, адже якась частина армії не могла полишити це плато, доки монарх благополучно не добудеться на інший бік прірви.
Адолін зітхнув і пішов вислуховувати донесення. Незабаром усі вони перебралися через провалля та їхали по сусідньому плато. Ренарін рисив поруч із Адоліном і намагався зав’язати розмову, але той лише односкладно буркав у відповідь.
На нього наринула дивна туга. Більшість воїнів поважнішого віку — навіть усього на кілька років старших за Адоліна — билися пліч-о-пліч із батьком у дні його слави. Він мимоволі відчув заздрість до всіх тих, хто знав родителя та бачив його на полі бою ще до того, як старий зовсім схибнувся на Кодексі.
Ці зміни почалися зразу після братової смерті. У той жахливий день, з якого все пішло шкереберть. Втрата Ґавілара ледь не зламала Далінара, й Адолін ніколи не пробачить паршенді, що ті завдали його батькові такого болю. Ніколи. Люди воювали на Розколотих рівнинах із різних причин, але він прибув сюди саме через це. Може, якщо вони розіб’ють паршенді, його батько знову стане колишнім? Може, щезнуть ті моторошні видіння, від яких він так потерпає?
Попереду нього Далінар тихо бесідував із Садеасом. В обох були насуплені обличчя: вони заледве терпіли один одного, хоча колись були друзями. Проте ніч Ґавіларової загибелі змінила й це. Що ж трапилося між ними?
День помалу збігав, і зрештою вони добулися до місця ловитви — двох плато, на одне з яких мали виманити чудовисько для атаки, а інше, на безпечній відстані, призначалося для глядачів. Як і більшість плато, вони являли собою пересічену місцевість, вкриту витривалими рослинами, що адаптувалися до постійних бур. Скелясті уступи, западини та численні нерівності поверхні перетворювали ці плато на вельми ненадійну арену для такого поєдинку.
Адолін приєднався до батька, який чекав біля останнього мосту, доки король у супроводі роти солдатів перебереться на плато для глядачів. Слідом за ним мав рушити почет.
— Ти добре справляєшся з обов’язками командира, сину, — похвалив Далінар, кивнувши у бік групи воїнів, котрі марширували мимо, віддаючи честь.
— Вони славні хлопці, батьку. Їм навряд чи потрібен командир, щоби перейти з одного плато на інше.
— Так, — відповів на це Далінар. — Але тобі потрібно здобувати досвід командувача, а вони мають привчатися до того, що саме ти віддаєш їм накази.
До них підрисив Ренарін — напевно, час було перебиратися на плато для глядачів. Далінар кивнув синам, щоб ті їхали першими.
Адолін повернув був коня, але зупинився, помітивши щось на плато позаду них. Вершника, котрий щодуху скакав з боку військових таборів навздогін мисливцям.
— Батьку! — гукнув Адолін, вказуючи в той бік.
Далінар миттю обернувся в напрямку жесту. Однак його старший син незабаром упізнав верхівця. Усупереч його очікуванням, це виявився не вістовець.
— Дотепник! — сказав Адолін, махнувши рукою.
Новоприбулий підрисив до них. Високий і худий, королівський Дотепник впевнено сидів на спині чорного мерина. На ньому був чорний сюртук із цупкої тканини й такого ж кольору штани, що пасували до його темно-оніксового волосся. Хоча при боці в Дотепника висів довгий і тонкий меч, ця зброя, наскільки Адолін міг виснувати, ніколи не полишала піхов. Її функція була суто символічна: вона радше скидалася на дуельну рапіру, ніж на бойовий меч.
Наблизившись, Дотепник кивнув їм, наліпивши на обличчя одну зі своїх уїдливих посмішок. Він мав блакитні очі, але справжнім світлооким не був. Хоча не належав і до темнооких. Він був… скажімо так… королівським Дотепником. І подальшій класифікації не підлягав.
— Кого я бачу! Юний княжич Адолін! — вигукнув він. — То ти й справді спромігся відірватися від жіночої частини табору досить надовго, щоби долучитися до полювання? Я вражений.
Адолін знічено хихикнув:
— Правду кажучи, останнім часом про це всяке пліткують…
Дотепник звів брову.
Адолін зітхнув. Зрештою, той усе-одно довідається — від цієї людини практично неможливо було щось приховати.
— Учора я запросив одну панну на обід, але… як би це сказати… був небайдужий і до іншої. А та виявилася ревнивою. І тепер зі мною не розмовляють обидві.
— Твій талант влипати у такі халепи, Адоліне, є для мене невичерпним джерелом подиву. Причому кожен новий випадок збуджує ще більше за попередній!
— Отож-бо й воно. Збуджує. Краще й не скажеш.
Той знову засміявся, хоча в його манері поводитися завжди проглядало почуття власної гідності. Королівський Дотепник був не якимось там пришелепкуватим придворним блазнем, як-от буває в інших державах. Він являв собою інструмент, зброю правителя. Ображати підданців було нижче монаршої гідності, тож достоту так само, як якусь гидоту беруть не голими руками, а в рукавицях, король тримав при собі Дотепника, щоб йому не доводилося принижувати власну гідність, опускаючись до грубості чи зневаги.
Конкретно цей служив йому вже кілька місяців, і було в ньому щось… особливе. Він знав речі, яких не мав би знати. Важливі речі. І корисні.
Чоловік кивнув Далінару.
— Ваша Ясновельможносте.
— Дотепнику, — сухо кинув той.
— І молодий княжичу Ренаріне!
Юнак опустив очі.
— Ти не вітаєшся зі мною, Ренаріне? — запитав Дотепник, потішаючись.
Той мовчав.
— Мій брат гадає, що ти глузуватимеш із нього, варто лишень з тобою заговорити, — пояснив Адолін. — Сьогодні вранці він сказав мені, що й словом не обмовиться у твоїй присутності.
— Чудово! — вигукнув Дотепник. — Тож я можу плести все, що заманеться, і він не заперечуватиме?
Ренарін насторожився.
Дотепник нахилився до Адоліна:
— Я розповідав тобі про той вечір два дні назад, коли княжич Ренарін і я пішли прогулятися вулицями табору? Ми надибали двох сестричок — таких, знаєш, блакитнооких і…
— Брехня! — не витримав зчервонілий Ренарін.
— Що ж, добре, — сказав Дотепник, не змигнувши й оком, — тоді зізнаюся, що насправді сестер було три, та оскільки княжич Ренарін вчинив нечесно, заграбаставши одразу двох, а я не хотів псувати собі репутацію тим, що…
— Дотепнику, — суворим тоном втрутився Далінар.
Одягнений у чорне чоловік перевів погляд на нього.
— Можливо, тобі варто приберегти свої кпини для тих, хто на них заслуговує.
— Ясновельможний Далінаре, гадаю, я саме це й робив.
Великий князь ще більше спохмурнів. Він ніколи не любив Дотепника, а дошкульні жарти на адресу молодшого сина були чудовим способом викликати його гнів. Адолін міг зрозуміти батька, хоча Дотепник майже завжди обходився з Ренаріном добродушно.
Полишаючи їхнє товариство, жартун проїжджав мимо Далінара. Адолін заледве зміг розчути слова, коли Дотепник нахилився до королевого дядька й прошепотів йому на вухо: «На мої кпини “заслуговують” ті, кому вони можуть піти на користь, ясновельможний Далінаре. Обрана мною жертва не така тендітна, як ви вважаєте». Він підморгнув і розвернув коня, щоби виїхати на міст.
— А бодай йому вітер з бурею! Ну й до душі мені цей чолов’яга, — мовив Адолін. — Найкращий Дотепник, і лише Всемогутній зна відколи!
— А мене він дратує, — тихо сказав Ренарін.
— Без нього не було би так весело!
Далінар промовчав. Їхня трійця перетнула міст, поминувши Дотепника, який саме зупинився, щоб допекти групі офіцерів — світлооких досить низького рангу, щоби постати перед необхідністю служби у війську заради платні. Декілька з них сміялися, поки вбраний у чорне чоловік дошкуляв їхньому побратиму.
Щойно всі троє приєдналися до короля, як до нього зразу ж підійшов єгермейстер Башин. Це був невисокий чоловічок із чималим черевцем, поверх грубого одягу він натягнув шкіряний плащ, а голову покрив крисатим капелюхом. Головний мисливець був темнооким першого нану — найвищого та найпрестижнішого з усіх, на які лишень міг претендувати. Цей ранг навіть давав право через шлюб ріднитися зі світлоокими.
Башин уклонився королеві.
— Ваша Величносте, ви якраз вчасно! Ми щойно розкидали принаду.
— Чудово! — відказав Елгокар, злізаючи з сідла. Адолін і Далінар узяли з нього приклад, і їхні Сколкозбруї тихо дзенькнули. Далінар відв’язав шолом від сідла. — Скільки це забере часу?
— Найімовірніше, дві-три години, — мовив Башин, приймаючи повіддя королевого жеребця, поки двома ришадіумами зайнялися конюхи. — Ми розташувалися он там.
Башин вказав у бік ловчого плато — меншого з двох, на якому й планувалося забити звіра, — подалі від почту й основної маси солдатів. Кілька мисливців водили вздовж краю прірви вайлуватого чала, що тягнув за собою мотузку, інший кінець якої із прив’язаною принадою скинули вниз.
— Ми використали свинячі туші, — пояснив Башин. — І пообливали схили урвища кров’ю. Патрулі зауважували тут прірводемона добру дюжину разів. Я на сто відсотків упевнений, що десь неподалік його гніздо. Він тут не для того, щоби залялькуватися — надто великий вимахав і щось дуже вже крутиться поблизу. Тож полювання має вийти на славу! Щойно він з’явиться, ми випустимо кілька диких свиней, щоб відволікти його, а ви тим часом не жалійте стріл — нехай вимотається.
Вони мали з собою великостріли: здоровенні сталеві луки з товстими тятивами (такими тугими, що натягнути їх було під силу лише Сколкозбройному), з яких випускали дротики в три пальці завтовшки. Великостріли були технічною новинкою, нещодавньою розробкою алетійських інженерок, що базувалася на досягненнях фабріалогії. Кожен був оснащений невеликим зарядженим самоцвітом, щоб потужна сила натягу не спричиняла деформації металу. Адолінова тітка Навані — вдова короля Ґавілара та матір Елгокара і його сестри Джасни — особисто очолювала конструкторську групу з їхньої розробки.
«Шкода, що її тут немає», — промайнуло в голові Адоліна. Навані була цікавою людиною. З нею не засумуєш.
Дехто став називати цю зброю Сколколуками, але йому цей термін був не до вподоби. Сколкозбройці та Сколкозбруї були чимось особливим, реліктами іншої ери — часів, коли по землях Рошару ступали ноги Променистих. Ніяка фабріалогія і близько не підійшла до того, щоб їх відтворити.
Башин провів короля та великих князів до призначеного для глядачів павільйону в центрі плато. Адолін приєднався до батька, збираючись відрапортувати про перехід. Близько половини солдатів уже були на місці, але багато хто з почту все ще перебирався великим стаціонарним мостом на потрібний бік провалля. Над павільйоном майорів королівський прапор, а всередині вже встановили стійки з напоями та закусками. Позаду солдат ставив у козли чотири великостріли — глянцеві й грізні на вигляд. Поряд із кожним лежав сагайдак з товстими чорними дротиками.
— Гадаю, ви чудово проведете день на цих ловах, — сказав Башин Далінарові. — Очевидці кажуть, що ця тварюка здоровезна. Найбільша з усіх, що вам траплялося вполювати, Ваша Ясновельможносте.
— Покійний Ґавілар завжди мріяв здобути такий трофей, — з тугою в голосі промовив Далінар. — Він любив ходити на великопанцирників, але вполювати прірводемона не траплялося. Навіть дивно, що я тепер аж стільки їх перебив.
Удалині замукав чал, що тягав принаду.
— Вам треба цілити йому в ноги, Ваша Ясновельможносте, — повів далі Башин. Поради мисливцям перед полюванням були частиною його обов’язків, і він серйозно ставився до їхнього виконання. — Адже ви звикли бити прірводемонів іще в коконах. Не забувайте, які вони лихі, коли не заляльковуються. А такого велетня, як цей, треба відволікти, а відтак зайти з… — він раптом змовк, а тоді застогнав і тихо вилаявся. — А побий цю худобину грім! І що за дурень її дресирував?
Він дивився по той бік провалля, на інше плато. Адолін прослідкував за його поглядом. Крабоподібний чал, що тягав був принаду, тепер незграбно відповзав від розщелини — повільно, але рішуче. Погоничі кричали, біжучи йому навздогін.
— Вибачте, Ваша Ясновельможносте, — пробурмотів Башин. — Ця скотина цілий день таке витворяє.
Чал хрипко ревів. «Щось тут не те», — подумалось Адоліну.
— Ми можемо послати по іншого, — сказав Елгокар. — Навряд чи це займе аж так багато часу…
— Башине? — у голосі Далінара раптом забриніла тривога. — А хіба на кінці тієї мотузки не має бути принада?
Єгермейстер заціпенів. Мотузка, яку тягав за собою чал, була обірвана.
Щось темне — і приголомшливо величезне — вилазило з провалля на товстих хітинових ногах. Воно видиралося на плато — не на те, маленьке, де планувалося провести полювання, а на відведене для глядачів, де стояли Далінар та Адолін. Довкола було повно членів королівського почту, беззбройних гостей, писарок і неготових до бою солдатів.
— Ах, Геєно ж ти вогненна! — тільки й спромігся видобути Далінар.
13
Десять ударів серця
Я розумію, що ти, ймовірно, усе ще сердишся. Усвідомлювати це приємно. Як і властиве тобі незмінне здоров’я, твоє невдоволення мною я звик сприймати як даність. Гадаю, це одна з великих констант космеру.
Десять ударів серця.
Один.
Рівно стільки часу було потрібно, щоби прикликати Сколкозбройця. Якщо Далінарове серце аж вистрибувало з грудей, цей час скорочувався. Якщо билося спокійно — чекати доводилося довше.
Два.
На полі битви здавалося, що ці удари розтягувалися на цілу вічність. На бігу він натягнув шолома.
Три.
Одним помахом передньої кінцівки прірводемон розтрощив міст, на якому було напхом напхано солдатів і членів почту. Люди волали, звалюючись у прірву. Сколкозбруя пришвидшила його біг, і Далінар ринувся вперед услід за королем.
Чотири.
Прірводемон височів, наче гора з тісно зчеплених щиткових пластин кольору темно-фіолетового чорнила. Далінар розумів, чому паршенді називали цих істот богами. Потвора мала вигнуту клиноподібну морду й пащу, повну всіяних шипами жувалець. Хоча монстр віддалено скидався на ракоподібне, це був аж ніяк не вайлуватий, сумирний чал. Із його широких плечей стирчали чотири грізні клешні — кожна завбільшки з коня, — а дюжиною менших ніг чудовисько чіплялося за край плато.
П’ять.
Хітин заскреготів по каменю, щойно тварюка остаточно вибралася на плато й швидким рухом клешні вхопила тяглового чала.
Шість.
— До бою! До бою! — кричав Елгокар, біжучи попереду Далінара. — Лучники, вогонь!
Сім.
— Відволікайте його від беззбройних! — гукнув Далінар своїм солдатам.
Монстр розколов панцир чала — шматки розміром із тацю з грюкотом посипалися на плато, — тоді запхав тварину собі в пащеку та став придивлятися до писарок і супровідних осіб, які розбігалися в різні боки. Чал перестав ревіти, лише коли страховисько з хрумкотом роздушило його між щелепами.
Вісім.
Далінар переплигнув через скелястий уступ і пролетів п’ять ярдів, перш ніж гупнув ногами об землю, здійнявши в повітря уламки каменю.
Дев’ять.
Прірводемон видав огидний верескливий рев — протрубив чотирма голосами, що озивалися луною, накладаючись один на одного.
Лучники натягнули тятиви. Відразу попереду Далінара Елгокар викрикував команди, і його синій плащ розвівався на вітрі.
Далінарова долоня аж затремтіла в очікуванні.
Десять!
І тут Сколкозброєць — Присяжник, — згустившись із імли, матеріалізувався в його руці, щойно в грудях удесяте глухо стукнуло серце. Від вістря до ефеса в ньому було шість футів довжини, що робило такий меч непридатним для того, на кому нема Сколкозбруї. Але Далінарові він був якраз упору. Великий князь володів Присяжником із юності, зв’язавши себе з ним обітницею, ще коли йому сповнилося двадцять Ридань. Лезо було довге й трішки вигнуте, у п’ядь завширшки, його прикрашали хвилясті зазубрини біля руків’я. Загин на кінці Присяжника нагадував гачок риболова, і всю поверхню клинка вкривали краплини холодної роси.
Цей меч був частиною його сутності. Далінар відчував, як лезом пробігали потоки енергії, немовби воно саме рвалося до бою. Той, хто ніколи не кидався в гущу битви — у Сколкозбруї та зі Сколкозбройцем, — не знав справжнього життя.
— Роздратуйте його! — кричав Елгокар, і його Сколкозброєць — Сонцебудитель — вистрибнув з імли просто йому в руку. Він був довгий і тонкий, із великою гардою у вигляді поперечки, оздоблений по боках гравіруванням із десяти основних ґліфів. Король не бажав, щоби монстр утік — Далінар чув це в його голосі. Великий князь більше хвилювався за солдатів і членів почту — ця ловитва й так уже пішла далеко не за планом. Можливо, варто якомога довше відволікати страховисько, щоб усі мали час утекти, а потому відступити, давши йому можливість смачно пообідати чалами та свиньми.
Монстр знову видав багатоголосий рев і з розмаху опустив клішню прямо в гущу солдатів. Розляглися людські крики, хрускіт кісток і чавкання роздушених тіл.
Лучники дали залп, цілячи в голову. Сотня стріл здійнялися в повітря, проте лише декілька вп’ялися у м’яку м’язисту плоть між хітиновими пластинами. Позад них Садеас кричав зброєносцям, щоби ті подали йому великостріл. Далінар не міг собі дозволити отак чекати: страхітливе й оскаженіле чудовисько громадилося перед ним і вбивало його людей. З луком треба півдня морочитися. Це була робота для Сколкозбройця.
Верхи на Чистокровному повз нього промчав Адолін. Юнак одразу ж кинувся по жеребця, замість того щоби спішитися, як це зробив Елгокар. Проте сам Далінар мусив залишатися з королем. Решта коней — навіть бойових — схарапудилися, та не Адолінів білий ришадіум. Через мить і його Баский був як тут, підрисивши до Далінара. Той ухопив повіддя і, відштовхнувшись підсиленими Сколкозбруєю ногами, здійнявся в повітря й застрибнув у сідло. Сила його приземлення могла би переламати хребет звичайному коневі, але Баский був із міцнішого тіста.
Елгокар опустив забрало, і боки його шолома оповила імла.
— Тримайтеся позаду, Ваша Величносте, — на скаку гукнув Далінар. — Дайте нам з Адоліном трохи вимотати його.
Великий князь звів руку догори й також опустив своє забрало. Фіксуючи його, він побачив, що з боків шолома заклубочився туман, і для Далінара вони стали прозорими. І попри те, що оглядова щілина все одно була необхідною, адже крізь бокові стінки видно не краще, ніж через немите скло, все ж ця напівпрозорість вважалася однією із найдивовижніших властивостей Сколкозбруї.
Далінар дістався тіні, яку відкидало страховище. Довкола метушилися солдати, стискаючи списи. Їх не готували до бою з монстрами у тридцять футів заввишки, тож переконливим доказом їхньої звитяги було вже те, що вони однаково шикувалися, намагаючись відволікти увагу чудовиська від лучників, а також від людей із почту, які розбігалися врізнобіч.
Злива стріл відскакувала від панцира монстра, завдаючи більшої шкоди солдатам унизу, ніж йому самому. Далінар звів угору вільну від вуздечки руку, прикриваючи оглядову щілину, і заблукана стріла із дзенькотом відскочила від шолома.
Адолін відступив, коли тварюка з розмаху зацідила по загону лучників, розмазавши їх по каменю однією зі своїх клішень.
— Беру на себе ліву, — приглушено долинув крізь шолом його голос.
Далінар кивнув, забираючи вправо, галопом промчав повз групу приголомшених солдатів і знову виїхав під промені сонця, у той час як прірводемон заніс увінчану клішнею передню кінцівку для нового удару. Далінар підскакав прямо під неї, перехопив лівою рукою Присяжника і, тримаючи його на відльоті, рубонув по одній із ніг прірвомонстра, що скидалися на стовбури дерев.
Сколкозброєць перетяв товстий хітин так легко, що Далінарова рука майже не відчула спротиву. Як і зазвичай, цей меч не різав живої плоті, хоча й знеживив кінцівку не менш надійно, ніж якби відрубав її. Вона сковзнула, ставши змертвілою та непотрібною.
Монстр заричав усім своїм нутряним багатоголоссям. На іншому боці Далінар розгледів Адоліна, який якраз черконув по ще одній нозі.
Смикнувшись, чудовисько повернулося до Далінара. Обидві підтяті кінцівки безживно волочилися. Монстр був довгий і вузький, немов рак, — і з пласким хвостом. Він пересувався на чотирнадцяти ногах. Скільки ж їх треба було знеживити, щоби звалити його додолу?
Далінар розвернув Баского і понісся назустріч Адоліну, чия блакитна Сколкозбруя сяяла на сонці, а за спиною розвівався плащ. Описавши широкі півкола, вони помінялися місцями, і кожен рвонув до нової кінцівки.
— Зустрічай свою смерть, тварюко! — гукнув Елгокар.
Далінар обернувся. Король розшукав свого жеребця та спромігся змусити його коритися. Месник хоч і не належав до ришадіумів, але був верховою твариною найкращого шинського заводу. Сівши на скакуна, Елгокар кинувся в наступ і заніс над головою Сколкозбройця.
Що ж, заборонити йому битися було не в Далінаровій владі. Нічого, Сколкозбруя захистить його, аби лиш він невпинно рухався.
— По ногах, Елгокаре! — крикнув йому великий князь.
Проте король не звернув на нього уваги, цілячись прямісінько в грудину. Далінар вилаявся та пришпорив Баского, а монстр у цей час завдав нового удару. Елгокар повернув коня в останню мить і, припавши до сідла, пірнув під помах страшного лаписька. Клішня прірводемона з тріском гепнула об каміння. Схибивши, той злютовано заревів, і цей звук луною прокотився розколинами.
Король круто розвернув коня і, наче вітер, промчав повз Далінара.
— Дурню, я відволікаю його! Чого не атакуєш?! — гукнув він на скаку.
— Піді мною ришадіум! — крикнув Далінар у відповідь. — Я відволікатиму його — я швидший!
Та племінник знову не звернув уваги на його слова. Далінар зітхнув. Що характерно, Елгокара не можна було втримати. Вступати з ним у суперечку зараз означало лише гаяти час і людські життя, тож великий князь зробив, як веліли. Копита Баского зацокотіли по кам’янистій землі, і Далінар ще раз зайшов збоку, щоби завдати нового удару. Усю увагу чудовиська привернув на себе Елгокар, тож його дядько зміг наблизитися та рубонути Сколкозбройцем по ще одній кінцівці.
Монстр видав лункий чотириголосий рев і повернувся до Далінара. Але в цю мить мимо проскакав Адолін, прямуючи до іншого боку, і спритним ударом перетяв чергову ногу. Вона підігнулась. Водночас донизу продовжував сипатися град стріл, оскільки лучники не припиняли посилати їх.
Страховище затряслося, збите з пантелику одночасними атаками з усіх сторін. Сили потроху полишали монстра, і Далінар звів руку догори в командному жесті. Він наказував решті піхоти відступити до павільйону. Розпорядившись таким чином, великий князь прослизнув уперед і знеживив іще одну ногу. Тепер мінус п’ять. Можливо, був саме час дати чудовиську пошкутильгати геть: добити його означало наражати людські життя на непотрібну небезпеку.
Він гукнув до короля, котрий скакав, тримаючи Сколкозбройця на відльоті, неподалік. Племінник глянув на нього, але добре не розчув. Прірводемон продовжував маячити перед ними, й Елгокар круто розвернув Месника вправо, у бік Далінара.
Зненацька щось тихо ляснуло, і за мить король і сідло перекидьки злетіли в повітря. Через різкий поворот коня тріснула, не витримавши, сідельна попруга, адже під вагою закованого у Сколкозбрую вершника непереливки доводиться як коневі, так і сідлу.
Далінар, якого охопив гострий напад страху, натягнув повіддя Баского. Елгокар гупнувся на землю, впустивши Сколкозбройця. Меч знову перетворився на імлу та зник. У цьому полягав один із захисних механізмів: щоб не потрапити до ворожих рук, клинки зникали, якщо лише власник, випускаючи їх, подумки не наказував залишитися.
— Елгокаре! — гукнув Далінар. Король покотився, намотуючи плащ на своє тіло, а тоді затих і якусь мить лежав напівпритомний. На одному плечі обладунок тріснув, і звідти сочилося Буресвітло. Проте Сколкозбруя повинна була амортизувати удар. З ним усе буде добре.
Якщо лише…
Над королем нависла клішня.
Знову відчувши напад панічного страху, Далінар розвернув Баского, щоби ринутись на захист короля. Але ж йому не встигнути! До того часу ця тварюка…
Розколовши хітин, у голову прірводемона вп’ялася гігантська стріла. З рани цівкою забила лілова кров, і монстр затрубив у агонії. Далінар обернувся в сідлі.
Позаду стояв Садеас у своїй червоній Збруї та саме брав із рук зброєносця ще одного масивного дротика. Він натягнув тятиву і з пронизливим тріском всадив товстого цурпалка в плече потвори.
Віддаючи йому належне, Далінар підняв угору свого Присяжника. Садеас подякував, ледь здійнявши лук. Вони не були друзями, навіть терпіти не могли один одного.
Але вони захистять короля. От що об’єднувало їх.
— Відійдіть у безпечне місце! — гукнув Далінар королеві, проносячись мимо. Елгокар, похитуючись, звівся на ноги й кивнув.
Великий князь мчав уперед. Він повинен був відволікти увагу тварюки на достатній час, щоб Елгокар встиг утекти. У ціль потрапили ще кілька Садеасових стріл, але монстр більше не звертав на них уваги. Його млявість кудись зникла, а ревіння стало гнівним, диким, несамовитим. Саме зараз він і справді починав лютувати.
Це була найнебезпечніша стадія ловитви: надалі навіть мови не могло бути про те, що прірводемон утече. Тепер він ганятиметься за ними, доки не переб’є усіх або сам не загине.
Клішня гепнула об землю зовсім близько від Баского, і в повітря злетіли уламки каменю. Далінар низько пригнувся, завбачливо виставивши поперед себе Сколкозбройця, і перетяв іще одну ногу. З іншого боку Адолін зробив те саме. Тепер потворі бракувало семи ніг — рівно половини. Скільки ж іще чекати, доки вона завалиться? Зазвичай на цьому етапі ловитви з прірвомонстра стирчало вже кілька дюжин стріл. Проте складно сказати, як бути мисливцю, якщо такої попередньої підготовки нема. А крім того, він ще ніколи не полював на такого велетня.
Далінар розвернув Баского, намагаючись упасти в око тварюці. Залишалось лише сподіватися, що Елгокар устиг…
— Гей ти, бог! — проревів раптом голос останнього.
Далінар застогнав, озирнувшись через плече. Король і не думав про втечу. Він крокував до чудовиська, тримаючись однією рукою за бік.
— Я кидаю тобі виклик, монстре! — пронизливо закричав Елгокар. — Я прийшов по твоє життя! Вони уздрять, як падуть їхні боги, та побачать труп свого державця біля моїх ніг! Я викликаю тебе!
«Геєно вогненна, що за дурень!» — подумав Далінар, розвертаючи Баского.
У руці Елгокара знову матеріалізувався Сколкозброєць. Він атакував, цілячи монстрові в груди, а з розтрісканих пластин на його плечі сочилося Буресвітло. Король наблизився й завдав удару по корпусу, відрубавши шматок хітину: Сколкозброєць відітнув його наче людське волосся або нігті. Тоді Елгокар всадив лезо у груди страховища, намагаючись поцілити в серце.
Тварюка заревіла й стрепенулася, струснувши з себе Елгокара. Він заледве втримав у руці меча. Монстр крутнувся, шмагонувши при цьому хвостом у напрямку Далінара. Той вилаявся та смикнув повіддя, щоби різко розвернути Баского, але хвіст насувався занадто швидко й просто врізався в коня. І за один удар серця Далінар покотився по землі, а Присяжник, вислизнувши з його пальців, залишив довгу борозну на кам’янистому ґрунті й перетворився на імлу.
— Батьку! — долинув здалеку голос.
Далінар розпластався на камінні, відчуваючи запаморочення. Він підняв голову й побачив, як Баский зводиться на ноги. На превелике щастя, кінь нічого собі не зламав, хоч на одну ногу й ступав обережно. З подряпин на його тілі сочилася кров.
— Геть! — наказав Далінар. Ця команда була покликана відіслати тварину в безпечне місце. На відміну від Елгокара, Баский його слухався.
Великий князь важко зіп’явся на ноги. Зліва долинув скреготливий звук, і Далінар обернувся саме вчасно, щоби хвіст почвари влучив йому простісінько в груди, відкинувши назад.
Світ перед очима знову захитався, а метал юзом пішов по камінню під акомпанемент какофонії звуків.
«Ні!» — подумав він, виставивши вниз долоню в латній рукавиці, а тоді рвучко підвівся, за допомогою інерції ковзання підкинувши себе у вертикальне положення. Небо завертілося, а потім щось ніби виправилося, неначе Збруя сама знала, де саме в неї низ. Приземлившись, він усе ще ковзав по камінню, яке скреготіло під його ногами.
Відновивши рівновагу, він кинувся до короля, на бігу повторно розпочинаючи процес прикликання Сколкозбройця. Десять ударів серця. Ціла вічність.
Лучники продовжували давати залпи, і чимало їхніх стріл уже стирчали з морди прірводемона. Той не звертав на них уваги, хоча дротики Садеаса, здається, відволікали його. Адолін перетяв іще одну ногу, і страховисько непевно захиталося — адже вісім з його чотирнадцяти ніг волочилися, не приносячи жодної користі.
— Батьку!
Обернувшись, Далінар побачив, як Ренарін — вбраний у цупку синю військову форму холінського зразка, довгий сюртук якої защібався аж під шию, — скакав через кам’янисте пустище.
— Батьку, ти в порядку? Я можу чимось допомогти?
— Дурний хлопчисько! — крикнув йому Далінар і, показуючи рукою, додав: — Геть!
— Але…
— Ти без Зброї та без Збруї! — проревів батько. — Миттю назад, доки цілий!
Ренарін зупинив свого чалого коня.
— ГЕТЬ!
І син послухався. Далінар розвернувся й побіг до Елгокара, а Присяжник якраз матеріалізувався з імли в його очікувально протягнутій руці. Король продовжував наносити удари, цілячи в живіт тварюки, — фрагменти плоті, чорніючи, відмирали, щойно в них потрапляв Сколкозброєць. Якби він сторчма увігнав меча в правильному місці, можна було би зупинити серце чи легені, але доки монстр тримався вертикально, зробити це не виходило.
Адолін — як завжди, сповнений рішучості — спішився біля свого правителя. Він намагався вкоротити прірводемону клішні, рубаючи їх мечем, коли той завдавав ударів. На жаль, клішень було аж чотири, а Адолін тільки один. Дві з них налетіли на нього водночас, і хоч від одної він відтяв чималий кусок, проте не бачив іншої, що неслася до його спини.
Далінарове «стережись!» пролунало запізно. Сколкозбруя дзвякнула, коли страхітлива клішня підкинула Адоліна в повітря. Він описав дугу та впав, прокрутивши сальто. Дякувати Вісникам, його Збруя не розкололася, але нагрудник і бокова пластина вкрилися широкими тріщинами, з яких клубилися пасма білого диму.
Заледве усвідомлюючи, що відбувається, Адолін покотився, розмахуючи руками. Він був живий.
Тепер не час думати про нього. Елгокар залишився сам.
Монстр знову завдав удару, вгативши об землю поблизу короля й збивши того з ніг. Королівський клинок щез, й Елгокар долілиць повалився на каміння.
Усередині Далінара щось змінилося. Усі обмеження зникли. Інші тривоги стали безглуздими. Синові його брата загрожувала небезпека.
Він підвів Ґавілара: лежав, упившись вином, поки його брат боронив своє життя. Далінар мав би бути там і захистити його. Лише дві речі нагадували йому про дорогого серцю брата, дві речі, що їх міг захищати Далінар, сподіваючись хоч якоюсь мірою спокутувати свою провину: Ґавіларове королівство та Ґавіларів син.
Елгокар залишився сам, і йому загрожувала небезпека.
Усе інше не мало значення.
Оглушений Адолін струснув головою, відтак підняв забрало й зробив ковток свіжого повітря, щоби прояснилося в мізках.
Битва. Вони билися. Він чув, як волали люди, тряслися скелі, й усе це перекривав жахливий розкотистий рев. У ніс шибонуло якоюсь пліснявою. Кров великопанцирника.
«Прірводемон!» — згадав він. Ще до того, як у голові прояснилося, Адолін знову розпочав прикликати Сколкозбройця та змусив себе зіп’ятися накарачки.
Чудовисько височіло майже поряд — темна тінь, що застувала небо. Щойно в очах перестало розпливатися, він побачив, що король лежить долі, а його обладунок тріснув від удару, якого той зазнав.
Прірводемон заніс велетенську клішню, готуючись обрушити її на котрогось із мисливців. Адолін раптом усвідомив, перед лицем якої катастрофи вони опинилися. Король загине на звичайному полюванні. Держава розповзеться по швах, великі князі погрузнуть у чварах, щойно порветься та одна-єдина слабка ланка, яка втримує їх укупі.
«Ні!» — приголомшено подумав усе ще напівпритомний Адолін, намагаючись хоч якось просуватися вперед.
І тоді він побачив батька.
Далінар рвонув до короля, несучись із такою швидкістю та благородством рухів, на які не спромігся би жоден смертний — навіть у Сколкозбруї. Він перестрибнув скелястий уступ, тоді підпірнув під націлений у нього помах клешні й ковзнув по камінню. Інші воїни гадали, ніби дещо тямлять у Сколкозбройцях зі Сколкозбруями, але Далінар Холін… хай і нечасто, але ділом доводив, що в них іще молоко на губах не обсохло.
Великий князь випростався й підстрибнув — так само рухаючись уперед — і пролетів у лічених дюймах над другою клішнею, яка розтрощила на друзки скелястий уступ позаду нього.
Усе це зайняло лише мить. Один подих. Третя клішня вже обрушувалася на короля, і Далінар, дико скрикнувши, стрибнув уперед. Він випустив з рук Сколкозбройця — той упав на землю і щез, — прослизнув під падаючу клішню, звів догори руки і…
І перехопив клішню. Далінар зігнувся під цим ударом і припав на одне коліно. Від зіткнення щитка об броню повітря сповнилося лунким дзвоном.
Але він перехопив її.
«Прародителю бур!» — подумав Адолін, дивлячись, як його батько стоїть над королем, вгинаючись під немислимою вагою монстра, багатократно більшого за нього. Приголомшені лучники перестали давати залпи. Садеас опустив свого великостріла. У грудях Адоліна перехопило подих.
Далінар утримував клішню, не поступаючись чудовиську силою — постать, закута в темно-сріблястий обладунок, який, здавалося, майже світився. Над його головою тварюка трубно заревла, і той відповів могутнім, непокірливим риком.
У ту мить Адолін зрозумів, що бачить його. Чорношипа, з яким він мріяв битися пліч-о-пліч. Броня Далінарових рукавиць і наплічників пішла тріщинами, і по старовинному обладунку розповзлася світна павутина. Адолін нарешті стріпонувся й заворушився. «Я повинен допомогти!»
Сколкозброєць матеріалізувався в його руці, і він, пересилюючи себе, якось добрався до боку страховиська й рубонув по найближчій до себе нозі. Пролунав тріск. Позбувшись стількох кінцівок, тварюка не могла триматися на тих, що залишалися, а надто через те, що з усієї сили старалася роздушити Далінара. Тож решта ніг із правого боку з нудотливим тріском підломилися, бризнувши ліловою сукровицею, і монстр завалився набік.
Земля задвигтіла так, що Адолін ледь не впав на коліна. Далінар відштовхнув убік тепер уже мляву клішню. З численних тріщин його обладунку парувало Буресвітло. Поруч нього підвівся із землі король: з моменту його падіння минули лічені секунди.
Елгокар зіп’явся на ноги та глянув на поваленого монстра, відтак повернувся до свого дядька, Чорношипа.
Далінар удячно кивнув Адолінові, а тоді різким жестом вказав на те, що при бажанні можна було назвати шиєю істоти. Елгокар махнув головою, тоді прикликав свого Сколкозбройця й глибоко всадив його в плоть чудовиська. Позбавлені виразу зелені очі тварюки почорніли й зморщилися, а в повітря звився димок.
Приєднавшись до батька, Адолін спостерігав, як Елгокар увігнав меча в грудину прірводемона. Тепер, коли той був мертвий, Сколкозброєць міг різати його плоть. Знов заюшила лілова сукровиця. Елгокар відкинув клинка й запустив підсилені Збруєю руки в рану, порпаючись там і зрештою щось намацавши.
Він вирвав яхонтосерце чудовиська — величезний самоцвіт, що росте всередині кожного прірводемона. Хоч і горбкуватий та негранований, проте це був смарагд чистої води завбільшки з людську голову — найкрупніше яхонтосерце з усіх, що коли-небудь бачив Адолін, хоча навіть невеличкі з них вартували цілого статку.
Елгокар високо здійняв свій моторошний трофей, довкола нього з’явилися золоті спрени слави, а солдати вибухнули тріумфальними криками.
14
Платня
Дозволь насамперед запевнити тебе, що елементу нічого не загрожує. Я знайшов для нього безпечне місце. Можна сказати, що я дбаю про його захист не менше, ніж про власну шкуру.
Того ранку, який настав після прийнятого у великобурю рішення, Каладін подбав про те, щоби прокинутися раніше за інших. Він відкинув ковдру й пройшовся кімнатою, сповненою скулених під ряднами клубків. Він не почувався схвильованим, але був сповнений рішучості. І готовий боротися знову.
Він розпочав цю боротьбу з того, що розчинив двері назустріч новому дню. Позад нього залунали стогони й прокляття — то прокидалися змучені мостонавідники. Узявши руки в боки, Каладін розвернувся до них. Наразі команда Четвертого мосту налічувала тридцять чотири людини. Їхня кількість весь час коливалася, але для підняття мосту потрібно було щонайменше двадцять п’ять чоловіків. Хоч на одного менше — і міст неминуче перекинеться. Таке інколи траплялося навіть тоді, коли носіїв було більше.
— Підйом! Шикуйсь! — крикнув Каладін у кращих традиціях свого військового минулого й сам злякався тієї владності, яка бриніла в його командному голосі.
Мостонавідники закліпали заспаними очима.
— Це означає, — гаркнув Каладін, — усім вийти з казарми й стати в шеренги! І ви — буря на ваші голови! — зробите це прямо зараз, або я вас по одному туди перетягаю!
Сил спурхнула донизу й сіла йому на плече, зацікавлено спостерігаючи за дійством. Деякі з чоловіків посідали в «ліжках», спантеличено зиркаючи в його бік, натомість інші щільніше загорнулися в рядна й повернулися до нього спиною.
Каладін глибоко вдихнув.
— Що ж, я попереджав, — він зайшов до казарми й зупинив свій вибір на жилавому алетійцеві на ймення Моаш. Моаш був дужим чолов’ягою, а Каладін якраз і потребував наочного прикладу, тож миршаві Данні або Нарм категорично не підходили. Крім того, Моаш був одним із тих, які повернулися на інший бік і спокійно собі спали далі.
Каладін ухопив Моаша за руку і, щосили смикнувши, рвучко його підняв. Той зіп’явся на ослаблі ноги. Він був ще молодий — приблизно Каладінів одноліток — і мав яструбине обличчя.
— Іди ти в бурю! — огризнувся Моаш, висмикуючи руку.
Каладін зарядив Моашу під дих, щоби тому забило дух. Шокований Моаш зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря, а Каладін ступив крок уперед, ухопив небораку за ноги й закинув собі на плече.
Каладін ледь не завалився під такою вагою. На щастя, перенесення мостів було жорстоким, але ефективним способом потренувати м’язи. Звісно, небагатьом мостонавідникам випадало прожити достатньо довго, щоб отримати з цього зиск. Не допомагало й те, що між вилазками траплялися непередбачувані періоди тимчасового затишшя. Якраз навпаки, у цьому й крилася частина проблеми: обслуга проводила більшість часу, виконуючи чорну роботу або даючи співунцям дулі, а тоді змушена була знову бігти багато миль із мостом на плечах.
Каладін виніс переляканого Моаша надвір й опустив на каміння. Решта табору була вже на ногах: на склад деревини сходилися теслярі, а солдати підтюпцем поспішали на сніданок або тренування. Інші мостонавідні команди, звичайно ж, були ще в казармах. Їм часто дозволялося спати допізна, якщо лише зранку не планувалося вилазки.
Каладін облишив Моаша й знову зайшов до казарми з її низько навислою стелею.
— Я зроблю те саме з кожним із вас, якщо доведеться.
Проте йому не довелося. Перелякані мостонавідники вервечкою подалися на світло, кліпаючи очима. Більшість стояли, підставивши сонцю голі спини, у самому лишень спідньому до колін. Моаш звівся на ноги, потираючи живіт і люто позиркуючи на Каладіна.
— Для Мосту № 4 настають нові часи, — сказав той. — І, поміж іншого, ніхто більш не спатиме до обіду.
— А що ми робитимемо натомість? — запитав Сиґзіл. У нього були темно-брунатна шкіра й чорне волосся, що видавали в ньому макабакі, уродженця південно-західного Рошару. Він єдиний з усіх мостонавідників не мав бороди і, висновуючи з м’якого акценту, був азішем чи емулійцем. У мостовій обслузі чужоземців було хоч гать гати: ті, котрі не вписувалися кудись-інде, часто опинялись у цих «вершках» армійського суспільства, а влучніше сказати — в його крємі.
— Чудове запитання, — відповів Каладін. — Ми будемо тренуватися. Кожного ранку, перш ніж приступити до своїх щоденних обов’язків, ми робитимемо пробіжку з мостом на плечах, щоби загартувати свою витривалість.
Зачувши ці слова, не одне з облич спохмурніло.
— Я знаю, що ви думаєте, — вів далі Каладін. — Хіба наше життя не достатньо важке? Чи ж не варто нам хоч трохи відпочити впродовж тих коротких часинок, які нам для цього надані?
— Еге ж, — кинув Лейтен, високий огрядний чолов’яга з кучерявим волоссям. — Оце ти сказав, наче в око влучив.
— Ні, — гарикнув Каладін. — Мостонавідні вилазки так сильно вимотують нас тому, що більшість часу ми б’ємо байдики. Так, я знаю, що в нас є обов’язки: обшукувати провалля, драїти нужники, мити підлогу. Проте солдати не надто розраховують на плоди нашої праці — їм усього лише треба, щоби ми були чимось зайняті. Завдяки цій роботі вони можуть не звертати на нас уваги.
Моїм першочерговим обов’язком як командира є збереження ваших життів. Оскільки впливу на паршендійські стріли я не маю, мені доведеться змінювати вас. Я повинен зробити вас витривалішими, щоб під час чергової вилазки — під зливою стріл долаючи останній відрізок шляху, — ви могли бігти швидше, — він почергово глянув у вічі всім чоловікам, котрі стояли шеренгою. — Я збираюся влаштувати так, щоби наш Міст № 4 не втратив більше жодної людини.
Обслуга недовірливо витріщилася на нього. Зрештою м’язистий здоровань у задніх рядах зареготав. Він мав смагляву шкіру, темно-руде волосся, дужі руки й могутній торс. Зросту в ньому було чи не сім футів. Ункалакі — яких багато хто звав просто рогоїдами — були малочисельним народцем, що проживав у центральному Рошарі, поблизу Джа Кеведу. Минулої ночі цей чоловік назвався «Скелею».
— Здурів! — сказав рогоїд. — Геть-чисто здурів осьдо цей-го, котрий думає вести нас!
Він вибухнув нутряним сміхом. До нього приєдналися інші, хитаючи головами у відповідь на Каладінові слова. Кілька спренів сміху — схожих на риб’ячу дрібноту сріблястих духів, що носяться в повітрі, описуючи кола — запурхали довкола них.
— Гей, Ґазе, — гукнув Моаш, склавши долоні рупором.
Одноокий сержант-коротун якраз теревенив із кількома солдатами поблизу.
— Чого тобі? — гаркнув той, насупившись.
— Тут ось один розумник хоче, щоби ми вправлялися, тягаючи туди-сюди моста, — крикнув Моаш у відповідь. — Ми справді маємо робити, як він каже?
— От іще, — махнув рукою Ґаз. — Накази командирів мостової обслуги обов’язкові до виконання лише в бойовій обстановці.
Моаш глянув на Каладіна.
— Скидається на те, друзяко, що ти й справді можеш забиратися під три бурі. Якщо лишень не збираєшся силою змусити всіх нас коритися.
Стрій розпорошився: дехто поплентався назад у казарму, а решта подалися до їдальні. Стоячи на кам’янистому плаці, Каладін залишився сам-один.
— Вийшло не надто гладко, — зауважила Сил, яка й далі сиділа в нього на плечі.
— Що є, те є.
— Схоже, ти здивований.
— Ні, просто пригнічений, — сказав він, люто зиркнувши на Ґаза. Сержант мостонавідників демонстративно відвернувся від нього. — В Амарамовому війську мені присилали недосвідчених новобранців, проте я ніколи не стикався з такою кричущою непокорою.
— А яка різниця? — запитала Сил.
Таке от невинне запитання. Відповідь мала би здаватись очевидною, але спрен спантеличено схилила голову набік.
— Солдати Амарамової армії знали, що їх можуть запроторити туди, де набагато гірше. Їх можна було покарати. А мостонавідники усвідомлюють, що досягли самого дна, — він зітхнув, і його нервова напруга дещо спала. — Я радію вже з того, що змусив їх вийти з казарми.
— І що ж ти робитимеш тепер?
— Не знаю, — Каладін глянув убік, де Ґаз усе ще точив ляси з солдатами. — Хоча ні, знаю.
Сержант помітив наближення Каладіна, і на його обличчі зненацька проступив вираз непідробного жаху. Він раптово перервав розмову та спішно метнувся за штабель колод.
— Сил, — попросив Каладін, — ти не могла би прослідкувати за ним?
Усміхнувшись, та перетворилася на ледь помітну білу смужку й кулею промчалася в повітрі, залишивши по собі слід, що повільно розвіювався. Каладін зупинився там, де щойно стояв Ґаз.
За якусь мить Сил повернулася та знову набула дівочої подоби.
— Він ховається між он тими двома казармами, — показала вона. — Зачаївся там і на всі боки озирається, чи не йдеш ти, бува, вслід.
Каладін усміхнувся й попрямував кружним шляхом довкола бараків. В одному з проходів він помітив постать, яка присіла в тіні та якраз дивилася в інший бік. Відтак Каладін прокрався вперед і вхопив Ґаза за плече. Той зойкнув з переляку і, розвернувшись, замахнувся. Каладін завиграшки перехопив його кулак.
Ґаз звів на нього нажахані очі.
— Я не збирався брехати! Ну немає в тебе — буря на твою голову — влади поза полем битви. Якщо ти знову… хоч пальцем… я тебе…
— Заспокойся, Ґазе, — сказав Каладін, відпускаючи його. — Я не збираюся задавати тобі прочухана — принаймні поки що.
Коротун позадкував, потираючи плече й зиркаючи на Каладіна.
— Сьогодні третій захід, — мовив той, — день платні.
— Отримаєш за годину разом з усіма.
— Ні. Вона в тебе з собою. Я бачив, як ти розмовляв там із кур’єром, — сказав Каладін і вимогливо простягнув руку.
Ґаз роздратовано щось пробурмотів, але видобув гаманця й заходився рахувати сфери. У центрі кожної зблискував крихітний, мерехтливий вогник. Діамантові марки, кожна вартістю у п’ять діамантових скалок. За одну скалку можна було купити буханець хліба.
Ґаз відрахував чотири марки, хоча в тижні, як відомо, п’ять днів. Сержант віддав їх Каладінові, але той не поспішав забирати руку, так само наставляючи долоню.
— З тебе ще одна, Ґазе.
— Ти ж казав…
— Ну ж бо!
Той підскочив, а тоді дістав сферу.
— Ти, ваше благороддя, якось дивно розумієш, що означає дотримувати слова. Ти обіцяв мені…
І змовк, щойно Каладін узяв сферу, яку тільки-но отримав, і вручив її назад.
Сержант насупився.
— Не забувай, звідки вона береться, Ґазе. Я дотримаю свого слова, але ти не забиратимеш собі частини моєї платні. Я даватиму її тобі. Втямив?
Той виглядав спантеличеним, однак миттю вхопив сферу з Каладінової руки.
— Якщо зі мною щось трапиться, грошей ти більше не побачиш, — мовив мостонавідник, ховаючи інші чотири сфери до кишені, а тоді ступив крок уперед. Каладін був чималого зросту й просто височів над набагато нижчим Ґазом. — Пам’ятай про нашу угоду. І не смій заважати мені.
Проте сержант не давав себе залякати. Він сплюнув убік, і темний згусток мокротиння прилип до кам’яної стіни, помалу сповзаючи донизу.
— Я не стану задля тебе брехати. Якщо ти гадаєш, що за якусь обкрєм’яну марку на тиждень я буду…
— Я очікую лише на те, про що сказав. Які сьогодні наряди в Четвертого мосту на території табору?
— Відповідаєте за прибирання в їдальні після вечері.
— А мостове чергування?
— Післяобідня зміна.
Це означало, що ранок був у їхньому розпорядженні. Команді це сподобається: можна буде провести день платні, марнуючи сфери на азартні ігри та повій, і навіть на якусь часинку забути про те жалюгідне життя, яке випало на їхню долю. Після обіду їм доведеться повернутися для чергування, тобто очікування на території складу деревини на випадок можливої вилазки. А після вечері вони вишкрібатимуть казанки.
Ще один змарнований день. Каладін повернувся, щоб іти назад до складу деревини.
— Ти нічого не зміниш, — гукнув йому вслід Ґаз. — Вас запроторили в мостонавідники не з доброго дива.
Каладін не стишував кроку. Сил спурхнула з даху й опустилася йому на плече.
— У тебе немає влади, — і далі горланив сержант. — Ти не якийсь там польовий командир. Ти всього лишень бурещасний мостонавідник. Чуєш? Не можна отримати владу, не маючи звань!
Прохід між казармами залишився позаду.
— Він помиляється.
Сил перебралася перед його обличчя й зависла так на весь час, доки він ішов.
— Влада береться не від звання, — мовив Каладін, перебираючи сфери в кишені.
— А звідки ж?
— Від людей, які наділяють тебе нею. Це єдиний спосіб її отримати, — він озирнувся в той бік, звідки йшов. Ґаз усе ще стояв у проході. — Сил, адже ти не спиш, так?
— Спрен спить? — здавалося, сама думка про таке насмішила її.
— Ти не могла би початувати наді мною вночі? — попросив він. — Попильнувати, щоби Ґаз, бува, не підкрався, поки я спатиму, і не спробував щось встругнути? Цілком можливо, що він захоче раз і назавжди позбутися мене.
— Гадаєш, він і справді це зробить?
Каладін на хвильку замислився.
— Ні, не думаю. Я стикався з дюжиною таких, як він, — дрібних капосників, яким тільки й стає сили, щоби дратувати. Ґаз, звісно, покидьок, та навряд чи здатний на вбивство. Крім того, за його логікою, необхідність укоротити мені віку відсутня — досить просто почекати, доки я загину під час однієї з вилазок. Проте береженого і Всемогутній береже. Наглянь за мною, якщо не важко. І розбуди, щойно він спробує щось утнути.
— Залюбки. Але якщо він поскаржиться командуванню? Домагатиметься, щоби тебе стратили?
Каладін скривився.
— Тут я нічим не зможу зарадити. Однак навряд чи Ґаз на це піде. Адже тоді він виглядатиме слабаком в очах начальства.
Крім того, страту через стинання голови берегли спеціально для тих мостонавідників, котрі відмовлялися бігти на штурм паршендійських позицій. Тож допоки він погоджувався наступати, смерть від своїх йому не загрожувала. Власне, армійське командування взагалі не горіло бажанням карати мостову обслугу. На Каладіновій пам’яті член однієї з команд скоїв убивство, і того дурня всього лише підвісили надворі на час великобурі. А крім цього випадку, він був свідком хіба того, як кільком його товаришам урізали платню за бійку, та ще парочку висікли батогами за те, що занадто повільно бігли на початковому етапі вилазки.
Усі відбувалися мінімальними покараннями. Головнокомандувачі добре розуміли, що життя мостонавідників і так висіли на волосині — варто було натягнути її ще сильніше, і ті остаточно махнули би на себе рукою та ледь не з доброї волі наражалися на паршендійські стріли.
На жаль, із цього також випливало, що Каладін мало що міг удіяти щодо покарання членів власної команди — навіть якби й мав необхідні повноваження. Він повинен був знайти інший спосіб мотивації. Перетнувши складський двір, новоспечений командир підійшов до того місця, де теслярі будували нові мости. Трохи роззирнувшись довкола, Каладін знайшов шукане — товстий брус, що лежав в очікуванні своєї черги стати фрагментом ще одного переносного мосту. З одногу боку до нього вже був приладнаний держак для майбутнього носія.
— Можна позичити цю штуковину? — запитав він у тесляра, котрий проходив мимо.
Той звів догори руку й почухав усипану тирсою голову.
— Позичити?
— З двору я ні ногою, — пообіцяв Каладін, піднімаючи брус і завдаючи його собі на плече. Той виявився важчим, ніж здавалося, і він подумки благословив м’яку набивку під сподом шкіряного жилета.
— Він нам зрештою знадобиться, — сказав тесляр, але не знайшов гідних уваги заперечень, тож Каладін подався пріч разом зі своєю ношею.
Він приглянув відносно рівну камінну стяжку якраз навпроти казарм. Тоді взявся швидким кроком курсувати з одного кінця двору в інший, несучи брус на плечі та відчуваючи гарячі промені вранішнього сонця в себе на шкірі. Він марширував туди й назад, туди й назад. Тренувався бігати підтюпцем, відтак на повній швидкості, а потім знову ходити. Вправлявся носити брус на плечі, тоді вище — на витягнутих руках.
Каладін працював до сьомого поту. Власне, кілька разів він ледве не падав, але щоразу звідкись брався черговий резерв сил. Тож він продовжував рухатися, зціпивши зуби від болю та знемоги, і рахував кроки, щоби сконцентруватися. Тесляр-підмайстер, із яким розмовляв Каладін, привів за собою десятника. Не знімаючи шапки, той почухав потилицю, дивлячись на дивака, та зрештою стенув плечима, й обидва подалися геть.
Невдовзі довкола зібрався невеликий натовп: робітники зі складського двору, кілька солдатів і чимало мостонавідників. Дехто з інших команд уголос насміхався, але обслуга Четвертого мосту здебільшого помовчувала. Багато хто не звертав на нього уваги. Інші ж — як-от сивочолий Тефт, моложавий Данні та ще кілька чоловіків — стояли рядком і просто дивилися, немовби не могли повірити в те, що відбувалося.
Ті погляди — нехай навіть приголомшені чи ворожі — почасти й надавали Каладінові наснаги. А ще він біг, щоби виплеснути своє розчарування, той киплячий, нуртівний казан злості у своїй душі. Злості на себе за те, що підвів Тіена. Злості на Всемогутнього за те, що створив такий світ, де одні валяться під стіл на бучному бенкеті, а інші — падають мертвими, несучи мости.
Виснажуючи себе в такий спосіб, він зазнавав на диво приємного відчуття. Немов повертався в ті кілька перших місяців після Тіенової смерті, коли вправлявся зі списом, аби забути про все на світі. Коли дзвони пробили полудень — подаючи солдатам сигнал обіду, — він нарешті зупинився й опустив чималенький брус на землю. Круговими рухами розім’яв плече. Він бігав упродовж кількох годин. І де він узяв сили?
Окропляючи потом каміння під ногами, Каладін потрюхав у бік халабуди теслярів, де досхочу напився води з бочки. Зазвичай вони гнали в шию мостонавідників, яким кортіло зробити те саме, але тепер ніхто й слова не сказав, коли той вихлебтав два повні ковші дощівки з металевим присмаком. Потому струснув посудину, вдячно кивнув парі підмайстрів і підтюпцем подався до залишеного бруса.
Скеля — кремезний, смаглявий рогоїд — саме піднімав його і при цьому чомусь хмурився.
Помітивши Каладіна, Тефт кивнув у бік здоровила:
— Він побився з кількома з нас об заклад на скалку, що ти носив порожнистого бруса, щоби справити враження.
Якби вони могли відчути його втому, куди би й подівся їхній скепсис. Він примусив себе забрати в Скелі брус. Спантеличений гевал випустив його з рук і провів поглядом Каладіна, який бігцем поніс брус туди, де його взяв. Жестом виразивши підмайстрові свою вдячність, він потрюхав назад, до невеличкої компанії мостонавідників. Скеля тим часом неохоче роздавав програні світлоскалки.
— На обід — розійдись! — скомандував Каладін. — У нас післяобіднє мостове чергування, тож за годину щоб були тут. А коли виб’є останній дзвін перед заходом сонця, усім зібратися біля їдальні. Наш сьогоднішній табірний наряд — прибирання після вечері. Хто прийде останнім, вишкрібатиме казанки.
Усі здивовано дивилися йому вслід, коли він підтюпцем побіг пріч зі складського двору. Проминувши два квартали, він пірнув у боковий прохід і сперся об стіну. А потому, хрипко й засапано дихаючи, сповз долі й розтягнувся на землі.
Він почувався так, немов порвав усі м’язи свого тіла. Ноги горіли вогнем, а коли він спробував стиснути руку в кулак, пальці виявилися занадто слабкими, щоби повною мірою слухатися. Кашляючи, він судомно робив глибокі вдихи й видихи. Солдат, котрий проходив мимо, кинув був на нього погляд, але, побачивши форму мостонавідника, пішов геть, не сказавши й слова.
Зрештою Каладін відчув, як хтось легенько торкнувся його грудей. Розплющивши очі, він угледів Сил, котра лежала ниць у повітрі, повернувшись до нього обличчям. Вона простягла ніжки у бік стіни, але вся її поза — та й, власне, те, як обвисала її сукня — справляли таке враження, ніби вона стоїть прямо, а не лежить долілиць.
— Каладіне, — мовила вона, — мені треба тобі дещо сказати.
Він знову заплющив очі.
— Каладіне, це важливо.
На одній із повік він відчув легенький поштовх енергії. То було дуже дивне відчуття. Мостонавідник забурчав, розплющив очі та змусив себе сісти. Спрен пройшлася повітрям, немов оминаючи невидиму сферу, доки не зупинилася, зайнявши бажане положення.
— Я вирішила, — заявила Сил, — що радію з того, що ти дотримав даного Ґазу слова, хоча він і огидний тип.
Каладінові знадобилася якась хвилинка, щоб утямити, що вона мала на увазі.
— Ти про сфери?
Та кивнула.
— Я гадала, що ти можеш і порушити свою обіцянку, але рада, що ти цього не зробив.
— От і добре. Дякую, що сказала, угу.
— Каладіне, — мовила Сил, дратуючись і стискаючи кулачки. — Це важливо.
— Я… — він змовк, а тоді сперся головою об стіну. — Сил, я заледве можу дихати, не те що думати. Прошу тебе. Просто скажи мені, що тебе турбує.
— Я знаю, коли люди говорять неправду, — сказала вона, підходячи ближче й сідаючи йому на коліно. — А всього кілька тижнів тому я навіть не розуміла, що таке брехня. Але зараз щаслива з того, що ти не збрехав. Хіба ж ти не розумієш?
— Ні.
— Я змінююся. — Вона затремтіла — найімовірніше, навмисно, оскільки контури її постаті на мить розплилися. — Я знаю речі, про які й гадки не мала кілька днів тому. Це відчуття таке дивне.
— Що ж, гадаю, це добре. Себто, що більше ти розумієш, то краще. Хіба не так?
Вона опустила погляд.
— Коли вчора після бурі я знайшла тебе біля прірви, — прошепотіла вона, — ти збирався вбити себе, так?
Каладін мовчав. Учора. Це було цілу вічність тому.
— Я дала тобі листок, — сказала спрен, — отруйний листок. Ти міг скористатися ним, щоб убити себе чи когось іншого. Ось на що ти, певно, хотів їх спочатку пустити — ще тоді, у фургоні, — Сил знову звела очі, зустрівшись із ним поглядом, і її ледь чутний голосок звучав налякано. — Сьогодні я знаю, що таке смерть. Чому я знаю це, Каладіне?
Той насупився.
— Ти завжди була дивною як для спрена. Навіть попервах.
— Із самого початку?
Він помовчав, пригадуючи. Ні, коли вона прилітала перші кілька разів, то поводилася, як і будь-який спрен. Вдавалася до різних витівок, приклеювала черевика до підлоги, тоді ховалася. Навіть коли не полишала його впродовж усіх місяців рабства, то здебільшого чинила, як звичайний спрен. Пурхала собі довкола, ні на чому надовго не зосереджуючись.
— Учора я не знала, що таке смерть, — сказала вона, — а сьогодні знаю. Кілька місяців тому я не розуміла, що чинила дивно як для спрена, а тепер утямила, що так і було. Та звідки ж мені знати, як слід поводитися спрену? — зіщулившись, вона ніби стала меншою. — Що зі мною коїться? Хто я?
— Не знаю. Та хіба це важливо?
— А по-твоєму, ні?
— Я теж не знаю, хто я. Мостонавідник? Лікар? Солдат? Невільник? Усе це просто ярлики. Я — такий, який я всередині. І цей «я» зовсім не схожий на того, яким був лише рік тому, та з цим нічого не вдієш, тож я просто йду вперед, сподіваючись, що ноги самі винесуть мене, куди треба.
— Ти не сердишся на мене за те, що я принесла тобі той листок?
— Сил, якби ти не перешкодила мені, я й справді ступив би в провалля. І твій листок виявився саме тим, що й було мені потрібно. Чомусь він прийшовся якраз до речі.
Вона всміхнулася і стала спостерігати, як Каладін потягується, розминаючись. Закінчивши вправи, він підвівся та знову вийшов на вулицю, загалом оговтавшись від перевтоми. Вона спурхнула в повітря й опустилася йому на плече — сіла, спершись руками позад себе та звісивши попереду ноги, мов дівчина на уступі стрімчака.
— Я рада, що ти не злишся. Хоч при цьому гадаю, що це ти винний у всьому, що зі мною коїться. До зустрічі з тобою мені ніколи не доводилося думати про смерть чи брехню.
— Ось такий він я, — промовив Каладін сухо, — несу з собою смерть і брехню, куди лишень не поткнуся. Я й Охоронниця ночі — солодка парочка.
Сил насупилася.
— Це був… — почав він.
— Так, — сказала вона, — сарказм, — і схилила голову набік. — Я знаю, що це таке, — тоді з хитринкою всміхнулася: — Я знаю, що таке сарказм!
«Прародителю бур, — подумав Каладін, дивлячись у її радісні оченята, — а в цьому є щось лиховісне».
— Зажди-но, — промовив він, — а з тобою не траплялося такого раніше?
— Не знаю. Я не пам’ятаю нічого давнішого, ніж коли рік тому вперше побачила тебе.
— Справді?
— У цьому нема нічого дивного, — відказала Сил, стенувши напівпрозорими плечиками. — У більшості спренів коротка пам’ять. От не розумію: звідки я це знаю?
— Що ж, цілком можливо, що це нормально. Може, ти вже проходила через такий цикл, але просто забула.
— Звучить не надто втішно. Мені не подобається вся ця справа із забуванням.
— Але ж смерть і неправда гнітять тебе?
— Ще й як. Та якби мені довелося забути всі ці спогади… — вона звела очі вгору, і Каладін, прослідкувавши за її поглядом, помітив пару спренів вітру, що ширяли в небі, ловлячи повіви легкого вітерцю, — безтурботні та вільні.
— Боїшся йти вперед, — утямив Каладін, — але й жахаєшся знову стати тією, ким була.
Вона кивнула.
— Мені знайоме це відчуття, — сказав він. — Ходімо. Треба попоїсти, а після обіду я планую дещо зробити.
15
Манок
Ти не погоджуєшся з моїм заміром. Я розумію це, наскільки взагалі можу зрозуміти того, з ким цілком і повністю розходжуся в думках.
Через чотири години після бою з прірводемоном Адолін усе ще наглядав за очищенням території. Під час битви монстр зруйнував міст, що вів назад до військових таборів. На щастя, з іншого боку провалля залишалася група солдатів, які тепер подалися по мостонавідну команду.
Адолін ходив між вояків, збираючи донесення, а передвечірнє сонце повільно схилялося до горизонту. У повітрі висів цвілий, пліснявий сморід — запах крові великопанцирника. Сама тварюка з розпанаханою грудиною лежала там, де й повалилася. Кілька солдатів поралися коло неї, знімаючи щиток, в оточенні цілого полчища крєм’ячків, що позлазилися поласувати тушею. Ліворуч від Адоліна на нерівній поверхні плато довгими рядами лежали поранені, підклавши під голову плащі й сорочки замість подушок. Лікарі з Далінарової армії надавали їм допомогу. Княжич подумки благословив батька за те, що завжди бере їх із собою — навіть на позірно безпечну вилазку на кшталт цієї.
Він пішов далі, усе ще закований у Сколкозбрую. Військо могло добутися назад до табору й кружним шляхом, адже з іншого боку плато зберігся міст, що вів далі, углиб Рівнин. Можна було вирушити в східному напрямку, а тоді розвернутися. Однак Далінар кинув клич залишатися на місці й потурбуватися про поранених, витрачаючи на відпочинок ті кілька годин, які мало зайняти очікування на мостонавідників, чим викликав справжнє сум’яття в Садеаса.
Адолін глянув у бік павільйону, звідки доносився дзвінкий сміх. Декілька крупних рубінів яскраво світилися, насаджені на кінчики тонких паль із вигадливими золотими зубцями, що й утримували камені на місці. Це були фабріали, які випромінювали тепло без будь-яких ознак горіння. Він не розумів принципу їхньої дії — знав лише, що для функціонування найбільш вражаючих із них необхідні були великі самоцвіти.
І знову те саме: інші світлоокі насолоджувалися відпочинком, поки він працював. Та цього разу він не мав нічого проти. Для нього було би немислимо радіти життю після такого лиха. Власне, справжньої катастрофи. Підійшов світлоокий офіцер невисокого рангу, який приніс остаточний перелік втрат. Із ним була дружина, яка й зачитала його, після чого обоє пішли геть, залишивши княжича стояти зі списком у руці.
Загалом недорахувалися п’ятдесяти чоловіків убитими та вдвічі більше пораненими. Багатьох із них Адолін знав особисто. Коли королю повідомили попередню оцінку кількості жертв, він просто відмахнувся від цих смертей, зауваживши, що за свою доблесть загиблі воїни отримають високі чини в небесному Воїнстві Вісників. Здавалося, він якось дуже швидко та зручно забув, що й сам опинився би поміж них, якби не Далінар.
Адолін шукав очима батька. Той стояв на краю плато й знову дивився на схід. І що він хотів там розгледіти? Княжич уже не раз ставав свідком незвичайних учинків батька, але цей здавався особливо драматичним. Ось він стоїть перед здоровенним прірводемоном, не даючи тому вбити свого племінника, і його Сколкозбруя аж сяє. Цей образ навіки закарбувався в пам’яті Адоліна.
У присутності Далінара інші світлоокі раптом стали обережніші на поворотах, і впродовж кількох останніх годин Адолін не чув жодного натяку на його слабкість — навіть від людей Садеаса. Проте він боявся, що це ненадовго. Далінар і справді бував героєм, але надто рідко. Мине кілька тижнів, і люди знову забалакають про те, як нечасто той бере участь у вилазках на плато та що він втратив колишній запал.
Адолін мимоволі відчув, що жадає повторення. Сьогодні, коли Далінар ринувся на захист Елгокара, він знову став таким, як оповідалося в легендах про його молодість. Адолін волів, щоби той чоловік повернувся. Королівство потребувало його.
Княжич зітхнув і відвернувся. Треба було подати королю рапорт про остаточне число загиблих. Найімовірніше, його візьмуть на кпини, але, можливо — доки він чекатиме своєї черги, — йому вдасться підслухати Садеаса. Адолін усе ще відчував, що випускає з уваги щось важливе стосовно цього чоловіка. Дещо, очевидне його батькові, проте непомітне для нього самого.
Тож, подумки готуючись до насмішок, він попрямував до павільйону.
Зчепивши за спиною заковані в броню руки, Далінар дивився на схід. Десь там, у самому серці Рівнин, розміщувалася військова база паршенді.
Алеткар воював уже майже шість років, ведучи затяжну облогу. Стратегію блокади запропонував сам Далінар, оскільки для завдання удару безпосередньо по паршендійській базі довелося б отаборитися на Рівнинах, переживати просто неба великобурі та покладатися на велику кількість ненадійних мостів. Одна програна битва — й алеті могли б опинитися в оточенні без жодної надії повернутися на укріплені позиції.
Проте Розколоті рівнини могли стати пасткою і для паршенді. Східна й південна крайки були непрохідними: плато в тих місцях зазнали настільки сильної ерозії, що багато з них були заледве не шпилями, і паршенді не могли подолати відстань між ними. Рівнини були оточені горами, а на межі між першими та другими рискали зграї прірводемонів — здоровенних і небезпечних.
Подітися паршенді було нікуди: алетійська армія тіснила їх із заходу та півночі, про всяк випадок виславши розвідників ще й у південному та східному напрямках. Далінар доводив, що у противника закінчаться припаси. І тоді йому доведеться або, підставляючись під удар, намагатися відступити з Рівнин, або атакувати алеті в їхніх добре укріплених військових таборах.
Це був чудовий план. За винятком того, що Далінар не подумав про яхонтосерця.
Він відвернувся від провалля й побрів через плато. Йому дуже кортіло піти й перевірити, як там його люди, але слід було продемонструвати довіру до Адоліна. Зараз командував його син, і він якнайкраще з цим упорається. Здавалося, що той якраз і збирався подати Елгокарові остаточні донесення.
Дивлячись на сина, Далінар усміхнувся. Той був нижчий за батька, і мав пістряве, біляво-чорне волосся. Його світлу половину він успадкував від матері — принаймні так сказали Далінару. Сам він не пам’ятав тієї жінки. Вона була вирізана з його пам’яті, залишивши по собі дивні прогалини й затуманені фрагменти. Інколи в нього виходило пригадати цілий епізод, усі учасники якого вимальовувалися ясно й чітко, а от її образ розпливався. Він навіть не пам’ятав її імені. Коли хтось інший згадував його у розмові, воно одразу ж вислизало з пам’яті, як-от грудочка масла зісковзує із занадто гарячого ножа.
Він не став заважати Адоліну подавати донесення й підійшов до туші прірводемона. Вона лежала, завалившись набік, — з вигорілими очима й роззявленою пащекою. Язика не було — лише прикметні для великопанцирника дивної форми зуби та складна й заплутана система щелеп. Кілька пласких пластинчастих різців, щоб розгризати й дробити панцирі, а також менші за розміром жувальця, щоби здирати з них плоть і пропихати глибше в горлянку. Поблизу порозкривалися скелебруньки та випустили своє гудиння, щоб вихлебтати та злизати кров страховиська. Існує якийсь таємничий зв’язок між мисливцем і впольованою здобиччю, і Далінар завжди відчував дивну меланхолію, вбивши таку величну істоту, як прірводемон.
Більшість яхонтосердець добувалися зовсім не так, як сьогоднішнє. Дивний життєвий цикл прірводемонів включав періоди, коли ті мігрували в західну частину Рівнин, де плато були розлогіші. Там вони видиралися якомога вище й заляльковувалися в кам’янисті кокони в очікуванні настання великобурі.
У цей період вони ставали вразливими. Варто було лишень добутися на потрібне плато, розбити кокон молотами чи розрубати Сколкозбройцем і готово — вирізай яхонтосерце. Легкий спосіб заробити цілий статок. А монстри приходили часто, нерідко кілька разів на тиждень, аж допоки не наступало надто сильне похолодання.
Далінар окинув поглядом здоровенну тушу. Крихітні, майже невидимі кузьки вилітали з тіла тварини та зникали в повітрі. Вони скидалися на пасма диму, які, буває, звиваються вгору з ґнота щойно погашеної свічки. Ніхто не міг сказати, спренами чого вони були — їх просто помічали біля трупів щойно вбитих великопанцирників.
Він похитав головою. Яхонтосерця повністю змінили хід цієї кампанії. Паршенді теж їх потребували — причому так сильно, що аж зі шкури пнулися. Війна за контроль над популяцією великопанцирників була не позбавлена сенсу, адже паршенді не могли поповнювати свої ряди новобранцями, як робили це алеті. Тож боротьба за яхонтосерця була прибутковим і тактично грамотним способом утримання облоги.
Із настанням вечірніх сутінків Далінар помітив, як по всіх Рівнинах заблищали вогники. То були багаття сторожових веж, з яких солдати видивлялися, чи не повзе який прірводемон заляльковуватися. Вони чатуватимуть усю ніч, хоча монстри рідко коли з’являлися в цей час доби. Розвідники долали провалля за допомогою жердин для стрибків та легко переміщалися з одного плато на інше, не потребуючи жодних мостів. Забачивши прірводемона, вони подавали сигнал, і починалися перегони — алеті проти паршенді. Зайняти плато й утримувати його достатньо довго, щоби здобути яхонтосерце, або ж вибити звідти ворога, якщо той виявився швидшим.
Кожен великий князь потребував цих яхонтосердець. Утримувати багатотисячне наймане військо було недешевим задоволенням, а одне-єдине яхонтосерце могло покрити його видатки за кілька місяців. Крім того, що крупнішим був самоцвіт, використовуваний у процесі Душезаклинання, то меншав ризик, що він трісне. Величезні камені, добуті з великопанцирників, надавали приладові практично необмеженого потенціалу. Тож великі князі відчайдушно суперничали. Хто першим діставався до кокона — той і бився з паршенді за оволодіння яхонтосерцем.
Вони могли би встановити чергу, та це було б не по-алетійському. Змагальність усмоктувалася з молоком матері. Згідно з воринським віровченням, після смерті найкращі воїни отримують священний привілей приєднатися до Вісників і спільно битися проти Спустошувачів, щоби повернути собі Ідилічні палаци. Великі князі були союзниками, але заразом і конкурентами. Віддати яхонтосерце іншому… ну, знаєте, це було б неподобством. Краще поборотися. І те, що розпочиналося як війна, перетворилося на змагання. На смертельний спорт — але ж саме він і подобається найбільше.
Далінар полишив тушу позаду себе. Він розумів усі етапи процесу, що розгортався впродовж цих шести років. Деякі з них навіть наближав. І лише тепер почав хвилюватися. Прогрес у скороченні чисельності паршендійців був очевидним, але первинна мета кампанії — помста за вбивство Ґавілара — майже відійшла в забуття. Алеті валандалися без діла, забавлялися та били байдики.
Хоч вони й винищили чимало паршенді — зі строю вибуло не менше чверті ворожих воїнів, виходячи з первинної оцінки їхньої чисельності, — це зайняло аж надто багато часу. Облога тривала вже шість років і цілком могла розтягтися ще на шість. Ця думка не давала йому спокою. Очевидно, паршенді очікували на цю блокаду. Вони підготували склади з продовольством і всім миром перебралися на Розколоті рівнини, де отримали змогу використовувати ці прокляті Вісниками прірви й плато в якості сотень кріпосних ровів і фортифікаційних споруд.
Елгокар посилав парламентарів, вимагаючи відповіді: за що паршенді вбили його батька? Проте так її і не отримав. Ті взяли на себе відповідальність за смерть Ґавілара, не надавши жодних пояснень. Останнім часом скидалося на те, що Далінар залишився єдиним, кого ця історія все ще цікавила.
Великий князь звернув убік. Елгокарів почет перемістився в павільйон, де насолоджувався вином і закусками. Великий, відкритий із боків намет був пофарбований у фіолетовий та жовтий кольори, і парусина брижилася під легким вітерцем. За словами буревартівників, існувала невеличка вірогідність того, що сьогодні ввечері або, може, вночі приспіє чергова великобуря. Дай-то Всемогутній, щоб армія вчасно повернулася до табору, якщо таке й справді станеться.
Великобурі. Видіння.
«Об’єднай їх…»
Чи й справді він вірить у те, що бачив? Чи й справді гадає, що сам Всемогутній промовляв до нього? Він, Далінар Холін, Чорношип, грізний воєначальник?
«Об’єднай їх».
Із павільйону вийшов Садеас. Він зняв шолома, оголивши кучму густого чорного волосся, яке, звиваючись, спадало йому на плечі. Закована в Сколкозбрую, його постать справляла сильне враження — у латах він однозначно виглядав набагато краще, ніж в одному з тих сміховинних шовково-мереживних костюмів, що якраз були в моді.
Зустрівшись поглядом із Далінаром, він ледь кивнув. «Я свою справу зробив», — говорив цей кивок. Трохи прогулявшись, Садеас повернувся в павільйон.
Отже, той пам’ятав, для чого на це полювання запросили Ваму. Доведеться Далінару розшукати його. Великий князь попрямував до павільйону. Адолін і Ренарін тихенько стояли біля короля. Чи подав уже хлопчина свій рапорт? Схоже було, що Адолін — уже вкотре — намагався підслухати розмову Садеаса з королем. Треба буде Далінарові якось цьому зарадити: синова особиста ворожнеча з цим вельможею була на свій лад зрозумілою, проте не приносила жодної користі, крім шкоди.
Садеас невимушено бесідував з Елгокаром. Далінар рушив був у напрямку Вами — цей великий князь перебував у задній частині павільйону, — але йому завадив король.
— Далінаре, — звернувся до нього правитель, — ходи-но сюди. Тут ось Садеас розповідає мені, що здобув три яхонтосерця лише за кілька останніх тижнів!
— Так і було, — відказав Далінар, наближаючись.
— А скільки виборов ти?
— Включно з сьогоднішнім?
— Ні, — відповів монарх, — раніше.
— Жодного, Ваша Величносте, — зізнався великий князь.
— Уся справа в Садеасових мостах, — промовив король, — вони ефективніші за твої.
— Може, я й не маю чим похвалитися впродовж цих кількох тижнів, — холодно сказав Далінар, — зате в минулому моя армія здобула не менше перемог, аніж інші.
«А ваші яхонтосерця нехай хоч Геєна поглине — я й оком не змигну».
— Можливо, — парирував Елгокар. — Але що ти робив останнім часом?
— Був зайнятий іншими важливими справами.
Садеас звів брову.
— Важливішими за війну? Важливішими за помсту? Хіба таке можливо? А чи ти просто шукаєш виправдання?
Далінар кинув на іншого великого князя різкий погляд. Той лише стенув плечима. Вони були союзниками, але не друзями. Принаймні тепер.
— Тобі варто перейти на такі ж мости, як у нього, — порадив Елгокар.
— Ваша Величносте, — відказав Далінар, — його мости марнують багато життів.
— Але при цьому вони швидкі, — спокійним тоном кинув Садеас. — Покладатися на оснащені колесами мости — це дурість, Далінаре. Пересувати їх по такій пересіченій місцевості — справа повільна та марудна.
— У Кодексі сказано, що генерал не має права вимагати від солдата того, чого не зробив би сам. Скажи мені, Садеасе: ти би побіг на вилазку в перших рядах своїх мостонавідників?
— Їхньої каші я теж не став би їсти, — сухо відповів Садеас. — Як і копати канави.
— Не зарікайся, життя би змусило, — парирував Далінар. — Але з мостами інша історія. Прародителю бур, їм навіть заборонено прикриватись латами чи щитами. А сам би ти пішов у бій без Сколкозбруї?
— Мостонавідники виконують дуже важливу функцію, — огризнувся Садеас. — Відволікають увагу паршендійських лучників від моїх бійців. Спочатку я пробував видавати їм щити. І знаєш, що виходило? Ворог переставав звертати на них увагу й кожен залп натомість летів у моїх солдатів і коней. З’ясувалося, що варто лише подвоїти кількість команд, котрі беруть участь у вилазці, і максимально звільнити їх від баласту — жодних там обладунків або щитів, які уповільнювали б їх, — і толку стає набагато більше. Втямив, Далінаре? Беззахисна мостова обслуга — занадто спокуслива мішень для супротивника, щоби стріляти в когось іще! Звісно, під час кожного штурму ми втрачаємо кілька команд, але рідко коли аж так багато, щоб завадити нам. Паршенді знову й знову стріляють по них: здається, вони з якоїсь причини гадають, що винищення мостонавідників завдає нам непоправної шкоди. Так ніби беззахисна людина, яка несе моста, становить для армії таку ж цінність, що й закований у Сколкозбрую лицар, — Садеас похитав головою від явної сміховинності такої думки.
Далінар нахмурився. «Брате, — написав йому Ґавілар, — підбери найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік»… Цитата зі старовинної книги «Шлях королів». Вона категорично суперечить тому, до чого хилив зараз Садеас.
— І попри все, — тим часом той вів далі, — ти аж ніяк не можеш заперечувати високої ефективності мого методу.
— Інколи, — відказав Далінар, — мета не виправдовує засобів. Те, яким чином здобута перемога, важить не менше, ніж вона сама.
Не вірячи власним вухам, Садеас глянув на Далінара. Навіть Адолін і Ренарін, які підійшли ближче, здавалися приголомшеними батьковим твердженням. Такий спосіб мислення був абсолютно чужим справжньому алетійцеві.
Через свої видіння та слова з тієї книги, які останнім часом крутилися в його голові, Далінар почувався не надто по-алетійському.
— Мета виправдовує будь-які засоби, ясновельможний Далінаре, — сказав Садеас. — Перемога в змаганні варта яких завгодно жертв і зусиль.
— Це війна, а не турнір, — відповів Далінар.
— Усе наше життя — один великий турнір, — мовив Садеас, махнувши рукою. — Усі стосунки між людьми — це серія поєдинків, у яких одні виграють, а інші зазнають поразки. А декого взагалі розбивають у пух і в прах.
— Мій батько — один із найуславленіших воїнів Алеткару! — відрубав Адолін, встряючи в їхню суперечку. Король звів на нього брову, проте не поспішав долучатися до розмови. — І ти, Садеасе, на власні очі бачив, що він тільки-но зробив, поки сам ти зі своїм луком ошивався аж ген біля павільйону. Мій батько стримав монстра. А ти — боя…
— Адоліне! — втрутився Далінар. Усе це заходило надто далеко. — Опануй себе.
Той зціпив зуби і виставив руку вбік, немов йому кортіло прикликати Сколкозбройця. Ренарін зробив крок уперед і м’яко торкнувся братового п’ястка. Адолін неохоче відступив назад.
Із зарозумілою посмішкою на вустах Садеас обернувся до Далінара.
— Один син заледве здатен стримувати себе, а інший — жива недолугість. То ось кого ти залишиш після себе — га, старий друзяко?
— І я пишаюсь ними обома, що б ти там собі не думав, Садеасе.
— Баламута я ще можу зрозуміти, — відказав вельможа. — Колись ти й сам був гарячою головою, а яблучко від яблуньки… Але як бути з іншим? Ти ж бачив, як він вискочив сьогодні на поле бою. Меча з піхов не витягнув, лука не прихопив. Та він просто нікчема!
Ренарін зашарівся й опустив очі. Адолін скинув голову, знову відставив руку вбік і ступив крок у напрямку Садеаса.
— Адоліне! — застеріг його Далінар. — Я сам розберуся.
Син перевів погляд на батька. Його блакитні очі палали люттю, проте Сколкозбройця він так і не прикликав.
Далінар перемкнув свою увагу на Садеаса й тихо мовив, підкреслюючи кожне слово:
— Садеасе, мені, звичайно ж, здалося, ніби щойно ти привселюдно — та ще й у присутності короля — назвав мого сина нікчемним. Звісно, ти б такого не сказав, оскільки подібна образа змусила б мене прикликати Сколкозбройця й пролити твою кров. Розтоптати Пакт помсти. Спричинити смертельний поєдинок між двома найвпливовішими союзниками короля. Ясно, що ти не вчинив би так по-дурному. Очевидно, мені просто почулося.
Запала глибока мовчанка. Садеас зволікав із відповіддю. Він не бажав відступатися від своїх слів і витримував погляд Далінара, але все ж таки вагався.
— Можливо, — тихо відповів Садеас, — ти й справді не розібрав сказаного. Я не міг образити твого сина. Це було б… нерозумно з мого боку.
Утупивши один в одного очі, вони, здавалось, досягли порозуміння, і Далінар кивнув. Садеас зробив те саме — короткий ствердний помах голови. Вони не дозволять своїй взаємній ненависті стати загрозою для короля. Шпильки — це одне, а образи, за які викликають на дуель, — зовсім інше. Не можна було наражатися на таку небезпеку.
— Що ж… — сказав Елгокар.
Він був не проти, щоби великі князі суперничали, змагаючись за вплив і визнання. Король вважав, що це лише йде їм на користь, і мало хто докоряв йому — адже таким був загальноприйнятий спосіб правління. Проте Далінарові він усе менше й менше подобався.
«Об’єднай їх»…
— Гадаю, цей інцидент вичерпано, — додав король.
Адолін, котрий стояв обіч нього, виглядав невдоволеним, немов і справді сподівався, що батько прикличе Сколкозбройця й зіткнеться з Садеасом. У Далінара й самого кров закипала в жилах, Запал спокушав його, проте князь не давав йому волі. Ні. Не тут. Не зараз. Не тоді, коли вони потрібні Елгокару.
— Напевно, ви маєте рацію, — промовив Садеас. — Хоч я й сумніваюся, що цій суперечці між мною та Далінаром коли-небудь прийде кінець. Принаймні доти, доки він знову не навчиться поводитись, як годиться чоловікові.
— Я сказав, досить уже, Садеасе, — вгамував його монарх.
— Кажете, досить уже? — пролунав голос когось новоприбулого. — Я гадаю, що одного-єдиного Садеасового слова «уже досить» для кожного.
Дотепник пробирався крізь королівський почет, тримаючи в руці чашу з вином. При боці в нього теліпався срібний меч.
— Дотепнику! — вигукнув Елгокар. — Коли ти сюди дістався?
— Я наздогнав мисливців перед самою битвою, Ваша Величносте, — сказав той, уклоняючись. — Хотів був поговорити з вами, але прірводемон випередив мене. Я чув, що ваша бесіда з ним вийшла досить жвавою.
— Але ж виходить, що ти прибув багато годин тому! Що ти робив увесь цей час? Як я міг не помітити тебе?
— У мене були… деякі справи, — відказав Дотепник. — Та я не міг проґавити це полювання й допустити, щоби вам бракувало мене.
— Поки що я непогано справлявся без тебе.
— Та все ж були не-Дотепою, — зауважив жартівник.
Далінар приглядався до вбраного в чорне чоловіка. І що він за один, цей Дотепник? Розуму в нього не відбереш. Та все ж він надто вільнодумний, як недавно продемонстрував випадок із Ренаріном. Дотепник справляв дивне враження, і Далінар ніяк не міг розкусити його.
— Ясновельможний Садеасе, — мовив штукар, потягуючи вино. — Мені надзвичайно шкода бачити вас тут.
— А я гадаю, — сухо кинув Садеас, — що в глибині душі ти радієш. Адже я завжди приношу тобі стільки втіхи.
— На жаль, це правда, — відказав Дотепник.
— На жаль?
— Саме так. Бачите, Садеасе, з вами занадто легко. Брати вас на глум під силу навіть темному й недоумкуватому хлопчику на побігеньках — та ще й із неабиякого перепою. Мені немає чого п’ястися: сама ваша натура немов насміхається з моїх кпинів. І зрештою виходить, що через вашу непролазну тупість я видаюся неумійком.
— Послухайте, Елгокаре, — не витримав Садеас. — Чи так уже конче ми повинні терпіти цього… цю істоту?
— А мені він подобається, — сказав Елгокар, усміхаючись, — бо звеселяє мене.
— За рахунок тих, хто відданий вам.
— Рахунок? — втрутився Дотепник. — Та ви ніколи й сфери мені не заплатили. Але ні, прошу вас, навіть не пропонуйте. Я не можу прийняти ваших грошей, оскільки знаю, скільком іще ви маєте заплатити, щоб отримати бажане.
Садеас почервонів, але стримався.
— Жарт про повій, Дотепнику? І це все, на що ти здатний?
Той знизав плечима.
— Я прагну засвідчити істину, де б не стикнувся з нею, ясновельможний Садеасе. У кожного своє призначення. Я задаю перцю, а ви перчите, якщо котрась дає.
Садеас заціпенів, а тоді з червоного став багровим.
— Ти просто жалюгідний блазень.
— Ну, якщо Дотепник — блазень, то людям можна лише поспівчувати. Пропоную вам от що, Садеасе. Якщо, відкривши рота, ви не скажете нічого сміховинного, я дам вам спокій до кінця тижня.
— Що ж, я мислю, це буде не так уже й складно.
— І ви зразу ж сіли в калошу, — зітхнувши, мовив Дотепник. — Адже сказали «я мислю», а я не уявляю собі нічого сміховиннішого, ніж вас — мислячого. А як щодо тебе, юний княжичу Ренаріне? Твій батько хоче, щоб я дав тобі спокій. А ти можеш відкрити рота і сказати хоч щось несмішне?
Погляди присутніх звернулися до Ренаріна, який стояв позаду брата. Молодший княжич мовчав, широко відкривши очі, спантеличений загальною увагою. Далінар почав хвилюватися.
— Хоч щось несмішне, — повільно проговорив Ренарін.
Дотепник засміявся.
— Овва — гадаю, така відповідь мене задовольнить. Дуже винахідливо. Якщо ясновельможний Садеас якось утратить самовладання й нарешті вб’є мене, ти зможеш претендувати на вакантну посаду Дотепника. Схоже, твої мізки працюють у правильному напрямку.
Ренарін збадьорився, і це ще більше затьмарило настрій Садеаса. Далінар пильно стежив за великим князем: рука того саме потяглася до ефеса. Не Сколкозбройця — його Садеас не мав. Але носив при боці звичайного меча світлооких. У його руках це була грізна зброя — Далінар не раз бився пліч-о-пліч із Садеасом і знав, наскільки майстерно той нею володіє.
Дотепник ступив уперед.
— То як, Садеасе? — тихо запитав він. — Зробите Алеткару послугу, вибавивши його від присутності нас обох?
Вбивство королівського Дотепника не заборонялося законом. Але вчинивши його, Садеас заразом позбувся би титулу та земель. Більшість вважали такий обмін надто нерівноцінним, щоби піти на цей крок відкрито. Звичайно, якби хтось спромігся вбити Дотепника так, щоб ніяких свідків і кінці в воду, — тоді зовсім інша справа.
Садеас повільно забрав долоню з руків’я меча, коротко кивнув королю і відійшов пріч.
— Дотепнику, — мовив Елгокар. — Садеас користується моєю прихильністю. Не треба його так мучити.
— Я не згоден, — відказав той. — Бути у фаворі в короля — для більшості це й так достатня мука. Але не для нього.
Король зітхнув і перевів погляд на Далінара.
— Я маю піти й заспокоїти Садеаса. Але все хотів тебе запитати: чи з’ясував ти щось у тій справі, про яку я згадував раніше?
Далінар похитав головою.
— Мою увагу поглинули потреби армії. Але я займуся цим просто зараз, Ваша Величносте.
Правитель кивнув і поспішив услід Садеасу.
— Про що це він, батьку? — запитав Адолін. — Усе ще ввижаються шпигуни?
— Ні, — відповів Далінар, — тут дещо новеньке. Я незабаром тобі покажу.
Великий князь глянув на Дотепника. Вбраний у чорне чоловік почергово хрускав суглобами пальців, дивлячись на Садеаса, а потому подався геть.
— Мені він до вподоби, — повторив Адолін.
— Можливо, колись я і погоджуся з тобою, — сказав Далінар, потираючи підборіддя. — Ренаріне, — продовжив він, — принеси мені рапорти про поранених. Адоліне, ходімо зі мною. Треба перевірити те, про що говорив король.
Обидва сини виглядали спантеличеними, але зробили, як велів батько. Далінар попрямував по плато в тому напрямку, де лежала туша прірводемона.
«Що ж, давай подивимось, чим спричинене твоє занепокоєння цього разу, племіннику», — подумав він.
Адолін крутив у руках довгого ременя — майже у п’ядь завширшки, у палець завтовшки та з нерівним, обірваним кінцем. Це була попруга королевого сідла — шкіряний пас, що затягувався під кінським животом. Під час битви вона несподівано тріснула, так що сідло — а з ним і вершник — злетіли долі.
— Ну, і що ти думаєш? — запитав Далінар.
— Не знаю, — відповів Адолін. — Вона не виглядає зношеною, та гадаю, все ж відслужила своє, бо інакше б не тріснула, адже так?
Із задумливим виглядом Далінар знову взяв ремінь із синових рук. Небо вже темніло, а солдати й досі не привели мостонавідної команди.
— Батьку, — запитав Адолін, — а чому Елгокар попросив нас зайнятися цим? Він що, хоче, щоби ми всипали конюхам за неналежний догляд за його сідлом? Чи, може … — Адолін замовк, несподівано збагнувши сенс батькового мовчання. — Король вважає, що попругу підрізали навмисно, так?
Далінар кивнув. Він вертів ремінь у вкритих бронею пальцях, й Адолін приблизно уявляв собі, що той про все це думає. Попруга могла сильно зноситися й тріснути, особливо натягнута під вагою вершника у Сколкозбруї. Ремінь порвався якраз у місці з’єднання з сідлом, тобто там, де конюхи цілком могли не помітити тріщини. Таким було найраціональніше пояснення. Та якщо глянути на всю цю історію трохи підозріливішими очима, могло здатися, що не обійшлося тут без якогось підлого трюку.
— Батьку, — мовив Адолін, — у нього розвивається справжня параноя. Ти й сам це знаєш.
Далінар мовчав.
— Він бачить найманого вбивцю в кожній тіні, — вів далі Адолін. — Попруги тріскали, тріскають і будуть тріскатись. Та це не означає, що хтось зазіхав на його життя.
— Якщо король занепокоєний, — відказав Далінар, — ми повинні розібратися з цим. Лінія розриву з одного боку рівніша, так ніби хтось підрізав ременя, щоби той луснув, коли натягнеться.
Адолін нахмурився.
— Може, й так, — сам він цього не помітив. — Однак лишень поміркуй над цим, батьку. Навіщо комусь різати його попругу? Якщо на вершнику Сколкозбруя, падіння з коня йому нічим не загрожує. Якщо це й був замах на життя, то напрочуд недолугий.
— Якщо мала місце спроба вбивства, — відповів Далінар, — нехай навіть і недолуга, тоді нам є про що хвилюватися. Це сталося, коли ми його охороняли, а королівського коня готували наші конюхи. Ми повинні прояснити цю справу.
Адолін застогнав, і якась частина його невдоволення прорвалася назовні.
— Довкола вже й так шепчуться, що ми стали улюбленцями й особистими охоронцями короля. А що говоритимуть, коли поповзуть чутки, що ми ретельно розслідуємо кожен виплід його параноїдальної уяви, яким би абсурдним він не був?
— Мені завжди було байдуже, хто й що балакає.
— Ми гайнуємо весь свій час на бюрократичну тяганину, доки інші здобувають багатство та славу. Ми рідко беремо участь у вилазках на плато, тому що зайняті дурнею на кшталт цієї! Ми маємо бути там, на полі битви, якщо збираємося наздогнати Садеаса!
Далінар дивився на сина і все більше хмурнішав, тож Адолін прикусив язика, перш ніж із нього зірвалася чергова філіппіка.
— Бачу, що розмова в нас уже не про порвану попругу, — зауважив Далінар.
— Я… Мені шкода. Я говорив, не подумавши.
— Напевно, так і було. Але, знову ж таки, мені, ймовірно, треба було це почути. Я помітив, що тобі не надто сподобалося, як я щойно утримав тебе від сутички з Садеасом.
— Я знаю, що ти його також ненавидиш, батьку.
— Ти знаєш менше, ніж гадаєш, — сказав Далінар. — За хвилину ми спробуємо цьому зарадити. Але зараз, присягаюсь… ця попруга й справді виглядає так, наче її попсували. Можливо, ми щось упускаємо. Це могло бути частиною якогось масштабнішого задуму, але щось пішло не так, як планувалося.
Адолін мовчав. Усе це здавалося аж надто притягнутим за вуха, але якщо в цілому Рошарі й існував прошарок людей, що полюбляв саме такі, максимально заплутані, змови, то це алетійські світлоокі.
— Гадаєш, це робота одного з великих князів?
— Усе може бути, — відповів Далінар, — та я сумніваюся, що його смерть комусь із них наруч. Допоки править Елгокар, вони ведуть цю війну, як самі хочуть, і лише набивають свої калитки. Він не висуває до них жодних вимог. Якраз такий король їм і потрібен.
— Люди подекуди прагнуть посісти трон заради самих лише почестей.
— Щира правда. Коли повернемося, розвідай, чи не нахвалявся хтось аж надто сильно останнім часом. З’ясуй також, чи Ройон усе ще сердиться на Дотепника за ту образу під час бенкету минулого тижня, і нехай Талата прогляне контракти, які запропонував королеві великий князь Бетаб за використання його чалів. Попереднього разу в текст «вкралося» формулювання, яке підкріпило б його претензії на престол при виборі наступника. Він просто знахабнів відтоді, як поїхала твоя тітка Навані.
Адолін кивнув.
— Спробуй також відстежити походження попруги, — мовив Далінар. — Покажи її лимареві — нехай скаже, що він думає про цей розрив. Розпитай конюхів, чи не помітили вони чогось підозрілого, й уважно пильнуй, чи не муляють комусь із них у кишені невідомо звідки роздобуті сфери, — він помовчав. — І збільш удвічі охорону короля.
Адолін обернувся й глянув на павільйон. Звідти якраз виходив Садеас. Княжич примружив очі:
— А чи не думаєш ти…
— Ні, — перебив його Далінар.
— Садеас — справжній в’юн.
— Сину, ти повинен позбавитися цієї нав’язливої ідеї. Він любить Елгокара, чого не скажеш про більшість інших. Він один із небагатьох, кому я довірив би безпеку короля.
— Скажу тобі прямо, батьку, що я б не зробив того самого.
Якусь мить Далінар мовчав.
— Ходімо зі мною, — він передав Адоліну сідельну попругу й попрямував через плато в напрямку до павільйону. — Хочу показати тобі дещо, пов’язане з Садеасом.
Адолін покірно рушив услід. Вони пройшли повз освітлений павільйон. Усередині темноокі служники подавали наїдки та напої, а жінки сиділи й писали повідомлення чи хроніки битви. Світлоокі збуджено й просторікувато перемовлялися між собою, вихваляючи хоробрість короля. Їхній одяг був темних чоловічих тонів: червонувато-коричневий, темно-синій, кольору лісової зелені або насичено цеглисто-жовтогарячий.
Далінар підійшов до великого князя Вами, котрий стояв надворі в оточенні власного почту світлооких. На ньому була стильна довга брунатна мантія з численними прорізами, з-під яких проглядала яскраво-жовта шовкова підкладка. Це був дещо приглушений варіант актуальної моди — не настільки нарочитий, як повністю шовкове вбрання. Адоліну сподобався такий фасон.
Сам Вама був круглолицим, лисіючим чоловіком. Залишки його коротко підстриженого волосся стирчали догори, а очі були світло-сірі. Князь мав звичку мружити їх, що він і зробив, коли підійшли Далінар із сином.
«Що відбувається?» — подумав Адолін.
— Ясновельможний, — сказав Далінар, звертаючись до Вами, — я прийшов переконатися, що про ваш комфорт подбали.
— Я би почувався максимально комфортно, якби ми могли негайно пуститися у зворотний шлях, — Вама люто зиркнув за сонце, що ховалося за обрій, немов ганив його за якусь провину. Такий поганий настрій узагалі-то був невластивий йому.
— Я впевнений, що мої люди поспішають з усіх сил, — промовив Далінар.
— Ми б не забарилися аж так допізна, якби ви весь час не затримували нас по дорозі сюди, — відказав Вама.
— Обережність не буває зайвою, — відповів Далінар. — До речі, про обережність: існує дещо, про що я хотів би переговорити з вами. Чи не могли б ви кілька хвилин побесідувати зі мною й сином наодинці?
Вама насупився, однак дозволив Далінарові відвести себе вбік від почту. Адолін рушив услід, почуваючись усе більше й більше спантеличеним.
— А ця тварюка була здоровенною, — мовив Далінар до Вами, киваючи в бік поверженого прірводемона. — Найбільшою з усіх, які я бачив.
— Гадаю, що так.
— Я чув, ніби ваші нещодавні вилазки на плато увінчались успіхом, і ви самостійно здобули кілька залялькованих прірводемонів. Вас можна привітати.
Вама стенув плечима:
— Упольовані нами особини були невеличкі. Нічого схожого на те яхонтосерце, яким заволодів сьогодні Елгокар.
— Маленьке яхонтосерце все ж краще, ніж нічого, — ввічливо сказав Далінар. — Ходять чутки, ніби ви плануєте укріпити стіни вашого військового табору.
— Гм? Так. Залатати кілька проломів, покращити оборонні споруди.
— Я неодмінно сповіщу Його Величність, що ви бажаєте оплатити додатковий доступ до Душезаклиначів.
— Душезаклиначів? — обернувся до нього Вама, нахмурившись.
— Вам знадобиться деревина, — спокійним тоном пояснив Далінар. — Адже ви не зможете замурувати отвори у стінах без риштовання. А тут, на цих віддалених рівнинах, — це ще наше щастя, що в нас є Душезаклиначі, щоби створювати прості речі на зразок дерева, хіба не так?
— Ну-у… так, — протяг Вама, усе більше насуплюючись. Адолін перевів погляд із нього на батька. У цієї розмови був якийсь підтекст. Далінар мав на увазі не лише деревину для стін — адже всі великі князі користувалися Душезаклиначами, щоби годувати свої армії.
— Король виявляє надзвичайну щедрість, дозволяючи доступ до своїх Душезаклиначів, — гнув свою лінію Далінар. — Ви згодні зі мною, Вамо?
— Я зрозумів, до чого ви ведете, Далінаре, — сухо промовив великий князь. — Нема потреби й далі тицяти мене носом.
— Я ніколи не користувався славою делікатної людини, Ваша Ясновельможносте. А от в ефективності мені не відмовиш, — відповів Далінар і покрокував геть, махнувши синові, щоб ішов слідом.
Адолін так і зробив, озираючись через плече на іншого великого князя.
— Він прилюдно нарікав на непомірну плату, якої вимагає Елгокар за право користування своїми Душезаклиначами, — тихо сказав Далінар.
Це була основна форма оподаткування, яку король наклав на великих князів. Сам Елгокар не боровся за яхонтосерця і, ясна річ, не здобував їх, окрім як інколи на полюванні. Як і годилося монарху, він тримався осторонь від особистої участі у війні.
— І це означає?.. — не зрозумів Адолін.
— Тож я нагадав Вамі, наскільки сильно він залежить від короля.
— Що ж, гадаю, це важливо. Але до чого тут Садеас?
Далінар не відповів. Він і далі простував по плато, підступаючи до краю урвища. Адолін очікувально слідував за ним. За кілька секунд хтось підійшов до них ззаду, подзенькуючи Сколкозбруєю. На край провалля обіч Далінара ступив Садеас. Забачивши його, Адолін витріщив очі, а Садеас здійняв брову, проте нічого не сказав щодо його присутності.
— Далінаре, — озвався Садеас, звертаючи погляд уперед та окидаючи ним Рівнини.
— Садеасе, — розміреним голосом коротко кинув Далінар.
— Ти говорив із Вамою?
— Так. Він швидко збагнув, до чого я хилю.
— Ще б пак, — у голосі Садеаса промайнула подоба веселості. — Я б на твоєму місці іншого й не чекав.
— Ти сказав йому, що піднімаєш плату за деревину?
Садеас контролював єдиний великий ліс в окрузі.
— Подвоюю, — уточнив Садеас.
Адолін озирнувся через плече. Вама спостерігав за ними, і вираз його обличчя метав блискавиці, мов небо у великобурю. З землі довкола нього — немов бульбашки з гейзера — здіймалися спрени гніву, схожі на невеличкі калюжки киплячої крові. Далінар і Садеас, які об’єдналися, — зміст такого послання був прозорим і недвозначним. «Ага… так ось чому вони запросили його на полювання, — збагнув Адолін, — щоби зманіпулювати ним».
— Гадаєш, це спрацює? — запитав Далінар.
— Упевнений, що так, — відказав Садеас. — Вама швидко стає поступливим, якщо притиснути його до стіни: він зрозуміє, що краще користуватися Душезаклиначами, ніж витрачати цілий статок, щоби протягнути лінію постачання аж із Алеткару.
— Можливо, нам варто повідомити короля про такий стан речей, — мовив Далінар, кидаючи погляд на монарха, котрий стояв у павільйоні, не відаючи про те, що сталося.
Садеас зітхнув:
— Я намагався, проте йому бракує тями для такої роботи. Дай йому спокій, Далінаре, нехай займається своїми справами. У нього на умі великі ідеали справедливості, в ім’я яких він скаче в бій із батьковими ворогами, високо здійнявши меча.
— Здається, останнім часом його менше турбують паршенді, а більше вбивці, які скрадаються в нічній темряві, — сказав Далінар. — Хлопцева зацикленість непокоїть мене. Я не розумію, звідки вона береться.
Садеас засміявся:
— Далінаре, ти серйозно?
— Я завжди серйозний.
— Знаю, знаю. Але ж ти не можеш не бачити, звідки в його параної ростуть ноги!
— З того, як убили його батька?
— З того, як поводиться з ним дядько! Тисяча охоронців? Зупинки на кожнісінькому плато, щоб солдати мали час «убезпечити» наступне? Далінаре, ну чесне слово…
— Обережність не буває зайвою.
— Таку обережність інші називають параноєю.
— Кодекс…
— Кодекс — це добірка ідеалістичної маячні, — перебив його Садеас, — вигаданої поетами, щоб описати, яким, на їхню думку, мав би бути цей світ.
— Ґавілар вірив у ці ідеї.
— То й поглянь, де він через них опинився.
— А де був ти, Садеасе, коли він боронив своє життя?
Той примружив очі:
— Ми що, знову будемо пережовувати минуле? Мов колишні коханці, які випадково зустрілися на бенкеті?
Далінар мовчав. Адолін уже вкотре був спантеличений природою їхніх стосунків. Шпильки були невдавані: досить було лишень глянути в їхні очі, щоби зрозуміти: вони заледве терпіли один одного.
Та водночас ось вони, полюбуйтеся, — не інакше як розробляють і втілюють у життя спільний план, в якому ще одному великому князю відведена роль маріонетки.
— Я захищатиму хлопця по-своєму, — сказав Садеас, — а ти чини, як знаєш. Але не жалійся мені на його одержимість, коли сам же й наполягаєш, щоби він і спати лягав у формі — просто, знаєте, на випадок того, якщо раптом паршенді, усупереч здоровому глузду й попри відсутність прецедентів, вирішать напасти на військові табори. І справді — «звідки вона береться»?
— Ходімо, Адоліне, — сказав Далінар, повертаючись, щоби податися геть.
— Далінаре, — гукнув іззаду Садеас.
Той зупинився, озираючись.
— Ти вже знайшов відповідь? — запитав Садеас. — Чому він написав ті слова?
Далінар похитав головою.
— Ти й не знайдеш її, — додав великий князь. — Це гонитва за химерами, старий друзяко. Вона й терзає твою душу. Я знаю, що відбувається з тобою у великобурі. Твій розум тріщить по швах від усіх тих тягарів, які ти на себе звалив.
Далінар продовжив свій шлях. Адолін поспішав за ним. Про що це вони щойно говорили? Як це — «він» написав? Чоловіки не пишуть. Адолін розкрив було рота, щоби про це запитати, але вчув батьків настрій. Тепер був не час його смикати.
Разом із Далінаром він підійшов до невисокого скелястого пагорка на плато. Вони вибралися на його вершину й глянули звідти на поверженого прірводемона. Далінарові люди продовжували утилізувати його панцир і м’ясо.
Син із батьком постояли там якийсь час, Адоліна переповнювали запитання, але він ніяк не міг знайти спосіб правильно їх сформулювати.
Нарешті Далінар заговорив:
— Чи розповідав я тобі коли-небудь, якими були останні звернені до мене слова Ґавілара?
— Ні, ніколи. Мене завжди цікавило, що саме тоді сталося.
— «Брате, слідуй Кодексу цієї ночі. Вітри навіюють щось дивне» — ось що він мені сказав. Це були його останні адресовані мені слова, і зразу після них він розпочав бенкет, приурочений до підписання угоди.
— Я не знав, що дядько Ґавілар дотримувався Кодексу.
— Він і був першим, хто його мені показав. Ґавілар знайшов десь його, цю реліквію стародавнього Алеткару, ще тоді, коли ми щойно об’єдналися. І почав дотримуватися його незадовго до смерті, — Далінар помовчав, немов йому забракло слів. — То були дивні дні, сину. Джасна та я не знали що й думати про зміни, які відбувалися з Ґавіларом. Я ж бо тоді вважав Кодекс дурістю, навіть той його параграф, який вимагає від офіцера не вживати алкогольних напоїв у часи війни. Особливо його, — голос князя ще більше стишився. — Коли вбивали Ґавілара, я валявся на долівці, п’яний, як чіп. Пам’ятаю голоси тих, хто намагався мене розбудити, але вино геть задурманило мені мізки. Я мав би бути поруч і допомогти йому, — він глянув на Адоліна. — Не можна жити минулим. Бо чинити так — безрозсудність. Я виную себе в смерті Ґавілара, але зараз із цим нічого не вдієш.
Адолін кивнув.
— Сину, я плекаю надію, що, змушуючи тебе дотримуватися Кодексу впродовж досить тривалого часу, допоможу тобі збагнути — як збагнув колись я — усю його важливість. Сподіваюся, тобі не знадобиться такий драматичний приклад, як мені. Так чи інак, ти маєш розуміти. Ти згадуєш про Садеаса, про те, щоби кинути йому виклик, щоби змагатися з ним. А чи знаєш ти, як повівся Садеас у ніч смерті мого брата?
— Він став манком, — відказав Адолін. Садеас, Ґавілар і Далінар були добрими друзями аж до самої смерті короля. Усі це знали. Разом вони підкорили Алеткар.
— Так, — промовив Далінар, — він перебував із королем і почув крики солдатів, що їх атакує Сколкозбройний. Уся ця ідея з манком належала Садеасу — він надягнув одну з Ґавіларових мантій і кинувся навтьоки замість нього. То було суще самогубство, але він пішов на це. Не маючи Збруї, принаджував Сколкозбройного вбивцю кинутися за ним у погоню. Я щиро вважаю, що то був один із найхоробріших вчинків, які коли-небудь здійснював хтось зі знайомих мені людей.
— Але цей план не спрацював.
— Так. І якась частина мене ніколи не пробачить Садеасові того провалу. Я знаю, що це нерозумно, але він мав би залишатися там, із Ґавіларом. Як і я. Ми обоє підвели нашого короля й не можемо вибачити один одному. Проте його й мене все ще об’єднує дещо. Того дня ми поклялися, що захистимо Ґавіларового сина. Байдуже, якою ціною, байдуже, що може між нами статися, — ми захистимо Елгокара. Тож ось чому я тут, на цих Рівнинах. Не заради слави чи багатства. Я давно збайдужів до них обох. Я прибув сюди заради брата, якого любив, і заради племінника, якого люблю безвідносно до його батька. У певному сенсі саме це й розділяє мене та Садеаса — те саме, що й об’єднує. Він-бо гадає, що найкращий спосіб захистити Елгокара — це вбивати паршенді. Тож не жаліє ні себе, ні своїх людей — лише вперед, на ці плато, на битву. Гадаю, якась частина його вважає, що я порушую клятву, не чинячи так само. Проте так Елгокара не захистиш. Йому потрібен надійний трон і союзники, що підтримують його, а не гризня між великими князями. Збудувавши сильний Алеткар, ми краще захистимо його, ніж убиваючи наших ворогів. Такою була мета всього Ґавіларового життя — об’єднати великих князів…
Він замовк. Адолін чекав на продовження, але його не було.
— Садеас, — сказав нарешті княжич. — Мені… дивно чути, що ти називаєш його хоробрим.
— Бо він таким і є. А ще хитрим. Інколи я припускаюся помилки, дозволяючи його екстравагантним шатам і витонченим манерам вводити себе в оману, та недооцінюю його. Проте всередині Садеас хороша людина, сину. Він нам не ворог. Ми інколи сваримося через дрібниці, й обоє буваємо в цьому винні. Але він старається захистити Елгокара, тож я прошу тебе поважати це.
І що на таке відповісти? «Сам ти його ненавидиш, а мене просиш утриматися?»
— Добре, — мовив Адолін, — я ретельно слідкуватиму за собою в його присутності. Але, батьку, я все ж йому не довіряю. Прошу тебе, візьми до уваги хоча б гіпотетичну можливість того, що він не настільки відданий, як ти, і водить тебе за ніс.
— Гаразд, — пообіцяв Далінар, — я поміркую над цим.
Адолін кивнув. Це було хоча б щось.
— А що то він таке сказав під кінець? Про якусь писанину?
Далінар не поспішав із відповіддю.
— Це наша з ним спільна таємниця. Крім нас, лише Джасна й Елгокар знають про неї. Я довгенько роздумував над тим, чи варто тобі про це казати, адже ти займеш моє місце, якщо я загину. Я розповідав тобі про останні слова, які сказав мені брат.
— Просив тебе дотримуватися Кодексу.
— Так. Але це не все, він сказав і ще дещо, просто не усно. Натомість ці слова він… написав.
— Ґавілар умів писати?
— Коли Садеас знайшов тіло короля, він також виявив, що на уламку дошки Ґавіларовою ж власною кров’ю щось нашкрябано. «Брате, — говорилося там, — підбери найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік». Садеас заховав той уламок, а Джасна пізніше прочитала нам текст. Якщо він і справді вмів писати — а інші можливості видаються малоймовірними, — то тримав цей ганебний секрет за сімома печатями. Як я й казав, під кінець життя його вчинки здавалися дуже дивними.
— А що це означає? Ці слова?
— Це цитата, — сказав Далінар, — зі старовинної книги під назвою «Шлях королів». У свої останні дні Ґавілар любив, щоби йому читали з цього фоліанта і часто мені про нього говорив. Донедавна я не знав, що ця цитата саме звідти, — Джасна з’ясувала це для мене. Тепер цю книгу прочитали мені вже кілька разів, але поки що я не знайшов нічого, що могло би пояснити, чому він написав саме ці слова, — великий князь помовчав. — Променисті використовували цей текст як своєрідний путівник по життю, як джерело повчань щодо того, як правильно його проживати.
Променисті? «Прародителю бур!» — подумав Адолін. Адже батькові галюцинації… нерідко здавалися якось пов’язаними з Променистими. Тож це був іще один доказ того, що їх породжувало Далінарове почуття провини за смерть брата.
Але чим міг Адолін допомогти йому?
Каміння позаду них заскреготіло під закутими в метал ногами. Княжич обернувся й шанобливо кивнув королю, котрий підходив до них, — усе ще в своїй золотій Сколкозбруї, хоча шолома він уже зняв. Елгокар був на кілька років старшим за Адоліна та мав мужнє обличчя з випнутим носом. Дехто вважав, що в нього істинно королівські манери й гідна монарха постава, а жінки, до думки яких Адолін прислухався, по секрету зізнавалися, що вважають його привабливим.
Звісно, не таким красенем, як Адолін, однак усе ж примітним.
Але їхній правитель був одружений. Його дружина, королева, залишилася в Алеткарі, де займалася чоловіковими справами.
— Дядьку, — мовив Елгокар, — хіба ми не можемо пуститися в дорогу? Я впевнений, що нам, Сколкозбройним, під силу перестрибнути цю прірву. Тож ти і я змогли би незабаром повернутися до таборів.
— Я не залишу своїх людей, Ваша Величносте, — відказав Далінар. — І сумніваюся, що ви захочете впродовж кількох годин поодинці бігти цими плато, підставляючись під удар і не маючи належної охорони.
— Напевно, ти маєш рацію, — відказав король. — Так чи інак, я все ж хотів подякувати тобі за сьогоднішній вияв хоробрості. Схоже, я вкотре завдячую тобі життям.
— Оберігати життя мого правителя — це ще одна звичка, яку я щосили намагаюся культивувати в собі, Ваша Величносте.
— Мені залишається тільки радіти з цього. Ти перевірив те, про що я тебе просив? — Елгокар кивнув на ремінь, що його, як раптом усвідомив Адолін, він усе ще стискав у своїх закованих у броню пальцях.
— Так, — відповів Далінар.
— Ну і?
— Ми не змогли встановити, Ваша Величносте, — мовив Далінар, беручи в сина попругу й передаючи її королю. — Можливо, її і підрізали. З одного боку лінія розриву рівніша. Так ніби пас ослабили, щоби він неминуче луснув.
— Я так і знав! — Елгокар підніс ременя до очей, уважно оглядаючи.
— Ми не лимарі, Ваша Величносте, — вів далі князь. — Треба, щоби фахівці оглянули попругу з обох боків та висловили свою думку. Я доручив Адоліну зайнятися цим.
— Її справді порізали, — сказав Елгокар. — Я чітко це бачу — ось тут, у цьому місці. Тож укотре повторюю тобі, дядьку: хтось намагається мене вбити. Вони хочуть моєї смерті, як колись хотіли і батькової.
— Але ж ви не думаєте, ніби це зробили паршенді, — промовив украй спантеличений Далінар.
— Я не знаю, хто це зробив. Цілком можливо, котрийсь із учасників цього ж полювання.
Адолін насупився. На що це натякає Елгокар? Більшість присутніх на цій ловитві були людьми Далінара.
— Ваша Величносте, — відверто мовив Далінар, — ми розберемося з цим. Але ви маєте готувати себе до думки, що це міг бути просто нещасний випадок.
— Ти не віриш мені, — з категоричністю в голосі сказав Елгокар. — Ніколи мені не віриш.
Далінар зробив глибокий вдих, і Адолін помітив, як його батько бореться з собою, щоби стриматися.
— Я такого не говорив. Навіть потенційна загроза вашому життю надзвичайно мене хвилює. Але я наполягаю, щоби ви не робили поспішних висновків. Як слушно зазначив Адолін, це був би надзвичайно недолугий спосіб зазіхнути на ваше життя. Падіння з коня практично нічим не загрожує вершникові, який має на собі Сколкозбрую.
— Так, але ж це сталося на полюванні, — гнув своє Елгокар. — Можливо, вони хотіли, щоби мене розтерзав прірводемон.
— Ловитва не мала становити для нас загрози, — не здавався Далінар. — Планувалося, що ми обстрілюватимемо великопанцирника з безпечної відстані, а тоді підскачемо ближче й покінчимо з ним.
Примружившись, Елгокар глянув на Далінара, а тоді на Адоліна. На якусь мить здалося, ніби король підозрює їх. Але цей вираз одразу ж зник із його очей. А може, Адолінові просто привиділося? «Прародителю бур!» — подумав він.
Ззаду долинав голос Вами, який гукав короля. Елгокар глянув на нього й кивнув.
— Питання ще не закрите, дядьку, — сказав він Далінарові. — З’ясуй, що й до чого з цією попругою.
— Буде зроблено.
Король віддав йому ременя й пішов, подзенькуючи обладунком.
— Батьку, — одразу ж почав Адолін, — ти помітив…
— Я поговорю з ним про це, — обірвав його Далінар, — підберу момент, коли він трохи заспокоїться.
— Але…
— Я поговорю з ним, Адоліне. А ти займися попругою. Та йди збирай своїх людей, — він кивнув у бік чогось аж ген на заході. — Здається, я бачу мостонавідну команду.
«Нарешті», — подумав Адолін, прослідкувавши за його поглядом. Удалині виднілася невеличка купка постатей, які перетинали плато, високо здійнявши Далінарів стяг, та вели за собою групу обслуги з переносним мостом Садеаса на плечах. Їм знадобився один із них, оскільки його можна було доправити швидше, ніж громіздкі мости Далінара, до яких припрягали чалів.
Адолін поспішив геть, щоби належним чином розпорядитися, хоча ніяк не міг зосередитись: у голові крутились батькові слова, передсмертне послання Ґавілара, а тепер ще й недовірливий погляд короля. Скидалося на те, що йому буде над чим поламати голову під час довгої поїздки назад до таборів.
Далінар провів поглядом сина, який метнувся виконувати його наказ. Адолінів нагрудник усе ще вкривало павутиння тріщин, хоча Буресвітло вже не сочилося з них. Через деякий час обладунок самовідновиться. Він зберіг би здатність до регенерації, навіть якби був повністю розбитий.
Його хлопчик любив понарікати, та все ж кожен хотів би мати такого сина. До самозречення вірний, ініціативний і з неабияким талантом полководця. Солдати його шанували. Може, він і тримався з ними дещо запанібрата, але таке можна пробачити. Можна було би заплющити очі навіть на його гарячковість, якби він навчився обертати її собі на користь.
Далінар полишив юнака займатися своїми справами, а сам пішов перевірити, як там Баский. Він знайшов свого ришадіума біля конюхів, котрі влаштували імпровізовану загорожу з південного боку плато. Вони перев’язали йому садна, і кінь більше не припадав на одну ногу.
Далінар поплескав велетенського жеребця по шиї, зазираючи в його непроглядно чорні очі. Кінь здавався присоромленим.
— Ти не винен, що я вилетів із сідла, Баский, — сказав Далінар заспокійливим тоном. — Я лиш радію з того, що тобі не надто сильно дісталося.
Він обернувся до ближнього конюха:
— Дай йому сьогодні ввечері більше корму та дві хрусткодині.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте. Але він не їстиме більше належного. Скільки ми не пробували годувати його додатково, а Баский завжди відмовляється.
— Сьогодні їстиме, — запевнив Далінар, знову плескаючи ришадіума по шиї. — Він бере їжу лише тоді, коли відчуває, що заслужив її. Отак-то, синку.
Хлопчина виглядав спантеличеним. Як і більшість конюхів, він гадав, що ришадіум — це просто ще одна порода скакунів. Неможливо вповні збагнути, що це за тварини, доки одна з них не прийме тебе як наїзника. Це як носити Сколкозбрую — абсолютно непередаваний словами досвід.
— Щоби з’їв мені обидві хрусткодині, — сказав Далінар, тицяючи в коня пальцем. — Ти заслужив їх.
Баский невпевнено зафиркав.
— А я кажу, заслужив, — повторив князь. Кінь заіржав, вочевидь вдоволений. Далінар перевірив, як там його нога, а тоді кивнув конюхові:
— Як слід піклуйся про нього, синку. Назад я поїду на іншому.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте.
Йому підібрали скакуна — міцну мишасту кобилу. Далінар із особливою обережністю забрався у сідло. Звичайні коні завжди здавалися йому надто тендітними.
Елгокар виїхав зразу ж за першим загоном, Дотепник обіч короля, а Садеас, як помітив Далінар, скакав, трохи відставши, на безпечній відстані від жартівника.
Обслуга мовчки чекала, відпочиваючи, поки король із процесією перетинали міст. Як і більшість команд Садеаса, вона являла собою мішанину з людського непотребу. Чужинці, дезертири, злодії, вбивці та раби. Багато з них, напевно, заслуговували на покарання, але той жахливий спосіб, у який Садеас згодовував їх м’ясорубці війни, викликав у Далінара відразу. Скільки ще має минути часу, перш ніж він виявиться не в змозі поповнювати мостонавідні команди годящими кадрами? Невже будь-хто з людей, навіть убивця, заслуговував на таку долю?
У пам’яті Далінара мимоволі зринув епізод зі «Шляху королів». Він слухав читані йому уривки з цієї книги частіше, ніж вдавав під час розмови з Адоліном.
«Якось бачив я худого чоловічка, що ніс на спині камінь, більший за його голову, — говорилося в ньому. — Він спотикався під такою вагою, а сонце пекло його голе тіло, адже на ньому була лише пов’язка на стегнах. Непевною ходою ішов він по жвавій вулиці. Люди розступалися перед ним. Не тому, що співчували йому, а тому, що боялися інерції його кроків. Таким, як він, дороги не загороджують.
Правитель подібний до цього чоловіка: він шкандибає вперед, зваливши на плечі вагу цілого королівства. Багато хто розступається перед ним, але так мало тих, хто хоче підійти та допомогти йому нести свій камінь. Вони не бажають долучатися до такої праці, бо інакше приречуть себе на життя, сповнене зайвих тягарів.
Того дня я вийшов із карети, завдав камінь собі на плечі та поніс, допомагаючи чоловічкові. Гадаю, мої охоронці були збентежені. Можна не звертати уваги на нагого бідолаху, але не на короля, котрий поділяє його ношу. Можливо, нам варто частіше мінятися місцями. Якщо люди бачитимуть, що король звалює на себе ношу найнещаснішого з них, можливо, знайдуться й ті, хто захоче допомогти йому з його власним тягарем — зовсім невидимим, та все ж таким застрашливим».
Далінар був приголомшений тим, що пам’ятає цю оповідь слово в слово, хоча, напевно, не мав би. Силкуючись докопатися до смислу передсмертного послання Ґавілара, він наказував читати собі цю книгу чи не щодня впродовж останніх кількох місяців.
Великий князь був розчарований, коли з’ясувалося, що залишена Ґавіларом цитата не має однозначного тлумачення. Та він усе одно продовжував слухати, хоча й намагався не виказувати свого інтересу. Ця книга мала погану славу не тільки тому, що пов’язувалась із Загубленими Променистими. Історії на кшталт тієї, де король працює за чорнороба, належали до її найменш приголомшливих пасажів, адже в інших місцях прямо говорилося, що світлоокі нижчі за темнооких. А це суперечило воринському віровченню.
Так, нічого про це розводитися. Далінар не кривив душею, коли сказав Адолінові, ніби його не обходить, що саме про нього балакають. Та якби чутки стали на заваді його спроможності захистити Елгокара, то почали би становити загрозу, тож він мав бути обережний.
Далінар розвернув кобилу, і її копита зацокотіли по настилу. Тоді кивнув мостонавідникам на знак удячності. Вони були найпослідущими в армії, та все ж несли на собі тягар королів.
16 Кокони
— Він хоче відправити мене у Харбрант, — сказав Кел, умостившись на верхівці каменя.
— Он як, справді? — запитала Ларал, йдучи по краю іншої брили, якраз навпроти нього. Її довге чорне волосся, у якому траплялися золотисті пасма, розвівалося під поривами вітру, поки вона, випроставши руки в сторони, намагалася тримати рівновагу.
Дуже незвичне волосся. Але, звісно, ще незвичайнішими були її очі — яскраві, блідо-зелені. Такі несхожі на світло-коричневі чи карі, як-от у жителів їхнього містечка. Бути світлооким і дійсно означало відчутно вирізнятися.
— Так, справді, — пробуркотів Кел. — Він говорить про це вже декілька років.
— І ти не сказав мені?
Кел знизав плечима. Він і Ларал видерлися на верхівку невисокого пасма валунів на схід від Гартстоуна. Тіен, його молодший брат, грався внизу, біля підніжжя, перебираючи камінці. Праворуч від Кела, у західному напрямку, виднілася купка невисоких пагорбів. Їхні схили були всіяні насадженнями напівдостиглих лавісових поліпів.
Окинувши поглядом поля, повні занурених у роботу селян, він відчув дивну тугу. Кожен із цих темно-брунатних поліпів виросте завбільшки з добру диню, наповнену зерном. Після просушки вони годуватимуть все містечко та армії їхнього ясновельможного. Подвижники, які проходили їхніми краями, старанно втлумачували, що Покликання хлібороба — благородне й одне з найвищих, за винятком Покликання солдата. Натомість Келів батько ледь чутно бурмотів, що особисто він вважає значно почеснішим годувати королівство, ніж битися та гинути в безглуздих війнах.
— Келе? — наполегливо повторила Ларал. — Чому ти не сказав мені?
— Вибач, — відповів той, — я не був упевнений, наскільки серйозні його плани. А тому мовчав.
Це була неправда. Він знав, що батько говорив абсолютно серйозно. Кел просто не хотів згадувати, що поїде вчитися на лікаря, особливо в розмові з Ларал.
Вона взяла руки в боки:
— Я думала, ти збираєшся стати солдатом.
Кел знизав плечима.
Дівчина закотила очі й перестрибнула зі свого гребеня на камінь по сусідству з ним.
— Хіба ти не хочеш стати світлооким? Здобути Сколкозбройця?
— Батько каже, що це не так часто трапляється.
Вона опустилася на коліна біля нього.
— Я впевнена, що тобі це було би під силу.
Ці її очі, такі яскраві та живі, що виблискували зеленим — кольором самого життя!
Кел усе частіше й частіше відчував, що йому подобалося дивитись на Ларал. Суто логічно він розумів, що з ним відбувалося. Батько змалював йому всі етапи дорослішання з хірургічною точністю. Проте такі суто теоретичні описи залишили без пояснення ті надзвичайно сильні почуття, емоції, що супроводжували цей процес. Деякі з них були пов’язані з Ларал чи іншими дівчатами з містечка. Інші ж стосувалися того дивного покрову меланхолії, який подекуди неждано-негадано огортав Кела.
— Я… — почав було він.
— Поглянь, — перебила його Ларал, підводячись і вибираючись на верхівку своєї брили. Її ошатна жовта сукня майоріла на вітрі. Мине ще один рік, і вона почне носити на лівій руці рукавичку — знак того, що дівчинка перетворюється на дівчину. — Та вставай же ти, ну! Поглянь.
Кел звівся на ноги та глянув на схід. Там, довкола стовбурів могутніх маркелових дерев, розкинулися непролазні зарості вузлохмизняка.
— Що ти бачиш? — вимогливо запитала Ларал.
— Вузлохмизняк коричневий. Схоже, що він усох.
— Там Першопочаток, — сказала вона, вказуючи рукою. — А це — буреземлі. Мій батько каже, що наша місія — слугувати щитом для вразливіших країв на заході, — вона повернулася до хлопця. — За нами стоїть благородна традиція, Келе, — хоч за темноокими, хоч за світлоокими. Ось чому найкращі воїни — завжди уродженці Алеткару. Великий князь Садеас, генерал Амарам… навіть сам король Ґавілар.
— Гадаю, так і є.
Вона перебільшено зітхнула:
— От ненавиджу розмовляти з тобою, коли ти такий.
— Який?
— Такий, як-от зараз. Сам знаєш, який. Нудиш світом, зітхаєш.
— Це ти щойно зітхнула, Ларал.
— Ти зрозумів, що я хотіла сказати.
Закопиливши губи, вона зістрибнула з каменя, полишаючи його самого та вочевидь збираючись ображатися. З нею інколи таке бувало. Кел залишився, де й був, дивлячись на схід. Батько дуже хотів, щоби син став лікарем, а от сам він вагався. І не лише через легенди, що вражали та захоплювали. Він відчував, що, ставши солдатом, зможе щось змінити. По-справжньому змінити. Якась частина його мріяла вирушити на війну, захищати Алеткар, битися пліч-о-пліч зі світлоокими героями. Творити добро деінде, а не в крихітному містечку, куди впливові люди й носа не потикали.
Він опустився на камінь. Інколи він про таке мріяв, а інколи йому до всього було байдуже. Безрадісні почуття чорним вугром звивалися в ньому. Он той вузлохмизняк перестоював бурі, бо ріс дуже скупчено довкола стовбурів могутніх маркелових дерев. Їхня кора була вкрита шаром каменю, а гілки — завтовшки з людську ногу. Але тепер вузлохмизняк усох. Не вижив. Згуртувавшись, зібратися з силами — цього для нього виявилося замало.
— Каладіне? — долинув іззаду чийсь голос.
Він обернувся й побачив Тіена. Його брату виповнилося десять. Між ним і Келом було два роки різниці, проте здавався він куди меншим. Інші діти дражнили його «кнопкою», але Лірін пояснював, що той просто ще не витягнувся. Може, що й так, але через круглі рум’яні щічки та тендітну статуру Тіен і справді виглядав п’ятилітнім карапузом.
— Каладіне, — повторив він, тримаючи долоні чашечкою й позираючи на нього широко розплющеними очима, — куди ти дивишся?
— На всохлі кущі.
— А-а. Ти глянь краще сюди.
— Що це?
Тіен розтулив долоні, у яких виявився маленький камінець, увесь відшліфований водою та вітром, але з одного боку — із зазубреною тріщиною. Кел підніс його до очей і повертів, оглядаючи. Камінець як камінець — нічого особливого. Власне, там не було на що й дивитися.
— Це просто галька, — мовив Кел.
— Не просто галька, — відказав Тіен, дістаючи флягу.
Він змочив великого пальця й потер ним по пласкому боці каменя. Від вологи той потемнів, і на обточеній гірській породі проступила сітка білих візерунків.
— Бачиш? — запитав Тіен, знову простягаючи його Келові.
У структурі камінця чергувалися білий, коричневий і чорний пласти. Разом вони утворювали дивовижний малюнок. Звісно, це все ж було ніщо інше, як звичайнісінький камінь. Проте, сам не відаючи чому, Кел зненацька всміхнувся.
— Молодець, Тіене!
І зробив порух, щоби повернути гальку, але брат похитав головою:
— Я знайшов його для тебе. Щоби розрадити тебе.
— Я…
Це був усього лише дурнуватий камінець, але якимось незбагненним чином Келів настрій і справді покращав.
— Дякую. Слухай, а знаєш що? Готовий побитися об заклад, що десь серед цих каменів ховається кілька лурґів. Може, подивимося, чи вдасться нам знайти хоча б одного?
— Так, так, так! — загукав зраділий Тіен. Він засміявся й почав спускатися з купи валунів. Кел рушив був услід, але зупинився, пригадавши одну з батькових розповідей.
Із власної фляжки він налив собі в долоню трішки води та бризнув нею на коричневі зарості вузлохмизняка. Куди б не потрапили розпорошені краплинки, кущі миттю зеленіли, немов він приснув на них фарбою. Хмизняк не всох — він просто тимчасово зачах в очікуванні бур. Кел спостерігав, як латки зелені, поглинувши воду, помаленьку знову в’янули й хиріли, набуваючи коричневого забарвлення.
— Каладіне! — галасував Тіен. Він часто називав Кела повним ім’ям, хоч той і просив цього не робити. — Це він?
Кел став і собі спускатися із пасма валунів, ховаючи до кишені подарований камінець. Дорогою він проминув Ларал. Вона дивилася на захід, у бік маєтку своєї родини. Її батько був градоправителем Гартстоуна. Кел знову відчув, що не може відірвати від неї очей. Це її контрастне, двоколірне волосся було таким гарним!
Вона обернулася до Кела й насупилася.
— Ми тут зібралися полювати на лурґів, — пояснив він, усміхаючись і жестом вказуючи на Тіена. — Ходімо з нами.
— Щось ти раптом звеселився.
— Я й сам не розумію чому. Але почуваюся краще.
— І як він це робить, хотіла б я знати?
— Хто і що робить?
— Твій брат, — сказала Ларал, дивлячись у бік Тіена. — Він змінює тебе.
Тіенова голова якраз вигулькнула з-за каменів. Малюк нетерпляче махав рукою, аж підстрибуючи від хвилювання.
— Просто важко бути похмурим, коли він поряд, — промовив Кел. — Пішли. Ти хочеш подивитися на лурґа чи ні?
— Напевно, хочу, — зітхнувши, сказала Ларал і простягнула йому руку.
— А це ще навіщо? — запитав Кел, дивлячись на неї.
— Щоби ти допоміг мені спуститися.
— Ларал, з тебе кращий скелелаз, ніж із мене чи Тіена. Тобі не потрібна допомога.
— Зате так вийде ввічливо, дурнику, — не здавалася вона, усе наполегливіше пропонуючи свою руку. Зітхнувши, Кел узяв її, після чого Ларал, стрибаючи з каменя на камінь, одразу ж продовжила спуск, навіть не спираючись на неї та зовсім не потребуючи його допомоги.
«Останнім часом вона поводиться дуже дивно», — подумав хлопець.
Вони обоє долучилися до Тіена, який застрибнув у западину між кількома валунами. Малий збуджено тикав у щось пальцем. З розколини в одному з каменів проглядав жмут чогось білого й шовковистого — якісь тонесенькі ниточки, сплетені в клубок завбільшки з хлоп’ячий кулак.
— Моя правда, хіба не так? — допитувався Тіен. — Це він?
Кел підняв фляжку й линув трохи води, яка збігла краєм брили й потрапила на білий жмутик. Під імпровізованим дощем нитки´ розчинилися, і кокон розтанув, являючи очам присутніх маленьку істоту з гладкою брунатно-зеленою шкірою. У лурґа було шість лапок, якими він хапався за камінь, й очі по центру спини. Він вистрибнув із розколини, шукаючи комах. Тіен засміявся, слідкуючи, як той стрибає з валуна на валун, приклеюючись до них. Куди б ця істота не приземлилася, вона скрізь залишала по собі плями слизу.
Кел відкинувся на камінь, спостерігаючи за братом і згадуючи дні — не такі вже й далекі, — коли гонитва за лурґами здавалася більш захопливою справою.
— Ну, — мовила Ларал, склавши руки на грудях, — і що ти тепер робитимеш? Якщо твій батько спробує відправити тебе в Харбрант?
— Не знаю, — відказав Кел. — Лікарі не беруть в учні тих, кому ще немає шістнадцяти Ридань, тож у мене залишається час подумати.
У Харбранті вчилися найкращі лікарі та цілителі. Це було відомо кожному. Подейкували, ніби там більше лікарень, аніж таверн.
— Схоже, батько змушує тебе робити те, чого хоче він сам, а не чого хочеш ти, — зауважила Ларал.
— Але ж так чинять усі, — мовив Кел, чухаючи потилицю. — Інші хлопці не проти бути селянами, оскільки ними є і їхні батьки, а Рал щойно став новим містечковим теслярем. І не бачить нічого страшного в тому, що цим же займався і його батько. То чому б мені не стати лікарем?
— Я просто… — здавалось, що Ларал злиться. — Келе, якщо ти вирушиш на війну та здобудеш Сколкозбройця, то станеш світлооким… Тобто… Ай, усе це ні до чого.
Вона вгамувалася, ще тісніше схрестивши руки.
Кел і далі чухав потилицю. Вона й справді поводилася дивно.
— Я був би не проти податися на війну, зажити слави й таке інше. Передусім мені хотілось би побачити світу. Здійснити подорож іншими землями.
Він чув розповіді про екзотичних тварин, як-от гігантських ракоподібних чи співочих мурен. Про Ралл Елорім, Місто тіней, про Курт, Місто блискавиць.
Упродовж останніх кількох років він багато часу присвячував навчанню. Келова мати бідкалася, що в її хлопчика відбирають дитинство, змушуючи весь час дбати про майбутнє. Лірін доводив, що харбрантські лікарі дуже ретельно ставляться до прийому вступних іспитів, тому якщо Кел усерйоз збирається стати їхнім учнем, він повинен завчасу розпочати підготовку.
І, попри все, стати солдатом… Інші хлопці мріяли потрапити в армію, битися під проводом короля Ґавілара. Ходили чутки, ніби скоро має розпочатися війна із Джа Кеведом, причому не на життя, а на смерть. Що б він відчув, якби нарешті побачив декого з тих героїв, про яких оповідають легенди? Або воював пліч-о-пліч із великим князем Садеасом чи Далінаром Чорношипом?
Зрештою лурґ збагнув, що його ошукали. Він опустився на брилу, щоби зіткати собі новий кокон. Кел підняв із землі невеличкий гладкий камінчик і поклав руку Тіенові на плече, не даючи йому знову тицьнути в стомлену амфібію. Потому ступив крок уперед і двома пальцями злегенька штурхнув лурґа, щоби той перескочив з валуна на підготований для нього камінець. Тоді передав його Тіенові, який широко розплющеними очима дивився, як земноводне плело собі кокон: випльовувало мокру шовкову пряжу та, орудуючи крихітними лапками, обмотувало її навколо себе. Загерметизована сухим слизом, зсередини така оболонка була вологонепроникною, але дощова вода, потрапивши ззовні, знову розчинила б чохол.
Кел усміхнувся, тоді підніс до рота флягу й напився. Вода була прохолодною та чистою — в ній уже відстоявся крєм. Бо якщо ковтнути крєму — коричневої мулистої речовини, що випадала разом із дощем, — можна було завиграшки захворіти. Усі це знали, не лише лікарі. Воді завжди давали відстоятися з деньок, тоді зливали питну верховідку, а крєм пускали на гончарні вироби.
Лурґ нарешті закінчив свій кокон. Тіен одразу ж потягнувся за фляжкою.
Кел стримав його руку.
— Тіене, він стомився. І не буде більше стрибати туди-сюди.
— У-у.
Старший брат опустив фляжку, плескаючи меншого по плечу.
— Я посадив лурґа на цей камінчик, щоб ти міг узяти його з собою. Пізніше зможеш знову з ним погратися.
Кел хмикнув:
— Або підкинути батькові в ванну через вікно.
Зачувши про таку можливість, Тіен розплився в усмішці.
— Йди подивися, чи не видно де ще одного кокона. Якщо спіймаємо двох, то з одним ти гратимешся, а іншого підкинеш у ванну.
Тіен обережно відклав камінець убік і весело понісся через валуни. Кілька місяців тому схил цього пагорба був зруйнований під час великобурі. Розтрощений, ніби по ньому зацідила кулаком якась величезна істота. Люди балакали, що така стихія могла розвалити й будинок. Вони пускали до Всемогутнього димом свої подячні молитви й одночасно шепталися про небезпечних істот, що бродять у темряві під час великобур. Хто ж стояв за цим розором — Спустошувачі чи примари Загублених Променистих?
Ларал знову дивилася у бік маєтку. Дівчинка нервово розгладжувала сукню: останнім часом вона стала куди охайнішою та вже не бруднила одягу так, як раніше.
— Ти все ще думаєш про війну? — запитав Кел.
— Хм… Так. Думаю.
— Я так і знав, — промовив він. Усього кілька тижнів тому через їхнє містечко проходили армійські вербувальники, які забрали з собою кількох старших хлопців, хоч і змушені були попередньо заручитися згодою градоправителя Вістіова. — Як ти гадаєш, що розтрощило ці скелі під час великобурі?
— Хто його знає.
Кел глянув на схід. Звідки беруться великобурі? Його батько казав, що жоден із кораблів, які виходили в море, щоби досягти Першопочатку бур, так і не повернувся. За весь час лише дуже небагато суден наважувалися відійти від берега далі, ніж при каботажному плаванні. Згідно з переказами, якщо таке судно у відкритому морі заскочувала буря, це означало неминучу смерть.
Він знову ковтнув із фляги, а тоді закоркував її, приберігаючи залишок води на той випадок, якщо Тіен знайде ще одного лурґа. Удалині на полях працювали люди, вбрані в робочі штани на шлейках, коричневі сорочки зі шнурівкою та міцні черевики. Стояла пора знечервлення. Один-єдиний черв’як міг перепаскудити весь урожай зерна, що містився в поліпі. Його личинка розвивалася всередині та повільно поїдала підростаючі зернини. І коли восени поліп нарешті розкривали, усередині не було нічого, крім великого товстого слимака завбільшки з дві людські руки. Тому їх вишукували навесні, ретельно обдивляючись кожен поліп. Якщо виявляли червоточину, то засовували в неї вмочену в цукор очеретину, за яку й чіплявся паразит. Його витягували, розчавлювали ногою, а дірочку замазували крємом.
Щоб як слід знечервити поле, могло знадобитися кілька тижнів, а селяни зазвичай проходили свої схили по три-чотири рази, ще й водночас удобрюючи їх. Хто жив у містечку на кшталт Гартстоуна, той напевно чув, як селяни скаржаться на черву.
Як не дивно, але в розпал роботи Кел помітив компанію старших хлопців, які збиралася біля підніжжя одного з пагорбів. Звичайно ж, він упізнав їх усіх. Брати Джост і Джест. Морд, Тіфт, Наґет, Хав та інші. Самі лише прості, поширені імена алетійських темнооких. Не такі, як його власне. «Каладін» — це інша справа.
— Чому вони не знечервлюють? — запитав він.
— Не знаю, — відказала Ларал, переводячи увагу на хлопців. У її очах стояв дивний вираз. — Ходімо подивимось.
І, перш ніж Кел устиг розкрити рота, вона чкурнула схилом униз. Він почухав потилицю й глянув у бік Тіена:
— Ми спустимося он до того пагорба.
З-за валуна показалася дитяча голівка. Тіен енергійно закивав і знову взявся за пошук. Кел зісковзнув із валуна й попрямував схилом униз услід за Ларал. Та вже підійшла до хлопців, які зніяковіло поглядали на неї, адже вона ніколи не проводила в їхньому товаристві багато часу — на відміну від Кела й Тіена. Їхні батьки були досить добрими друзями, попри те, що один був світло-, а інший темнооким.
Ларал присіла на камінь неподалік, мовчки чекаючи. Підійшов Кел. І чому вона захотіла спуститися сюди, якщо не збиралася розмовляти з іншими хлопцями?
— Агов, Джосте, — сказав Кел. Чотирнадцятирічний Джост був найстаршим серед хлопців, майже чоловіком, і виглядав відповідно. Його груди були над свої літа широкими, а ноги — товстими й міцними, як і в його батька. Він тримав у руках стовбур молодого деревцяти, що внаслідок обтесування набув деякої подоби бойової палиці. — Чому ти не знечервлюєш?
Не варто було йому такого казати, і він одразу ж це зрозумів. Обличчя декількох присутніх хлопців спохмурніли. Кел наступив їм на болючу мозолю: сам він ніколи не працював на цих схилах. Усі його пояснення — що він незліченними годинами мучиться, зазубрюючи назви м’язів, кісток і властивості цілющих зіль, — хлопці пускали мимо вух. Усе, що вони бачили, — це однолітка, котрий міг днями розкошувати в холодку, доки вони гнули спину під палючим сонцем.
— Старий Тарн виявив латку поліпів, що якось неправильно ростуть, — мовив нарешті Джост, кидаючи швидкий погляд на Ларал. — Тож відпустив нас на день, доки вони там вирішують: висадити натомість нові чи залишити ті, які є, та подивитися, що з них вийде.
Кел кивнув, почуваючись ніяково перед цими дев’ятьма хлопцями. Від них тхнуло потом, а латки на колінах їхніх штанів — результат рачкування кам’янистими схилами — були ще й густо забрьохані крємом. Натомість Кел був чистенький, вбраний в ошатні штани, які його мати купила всього кілька тижнів тому. Батько вирядив їх із Тіеном гуляти серед дня, бо сам клопотався коло чогось у маєтку градоправителя. Келові доведеться надолужувати цей час, займаючись пізно ввечері при Буресвітлі настільної лампи, але пояснювати це хлопцям було марною справою.
— Ну, то… е-е… — нерішуче видобув Кел, — про що ви всі тут говорили?
Замість відповіді Наґет сказав:
— Келе, ти в нас розумник, — білявий і довготелесий, він був найвищим серед усієї ватаги. — Еге ж? Чимало знаєш про світ і таке інше?
— Угу, — погодився Кел, чухаючи потилицю. — Дещо знаю.
— А ти коли-небудь чув, щоби темноокий та став світлооким? — запитав Наґет.
— Звісно, — відповів Каладін. — Батько каже, що таке трапляється. Багаті темноокі купці беруть шлюб із маломаєтними світлоокими та стають частиною їхньої родини. А тоді, напевно, у них народжуються світлоокі діти. Якось так.
— Ні, ми не про них, — устряв Хав. У нього були навислі брови, тому обличчя здавалося вічно насупленим. — Йдеться про справжніх темнооких — утямив? Таких, як ми.
«А не ти», — вчувалося в його тоні. В усьому містечку лише Келова родина належала до другого нану. Усі решта — до четвертого чи п’ятого, тож високий ранг Кела змушував їх бентежитися в його присутності, а батькова дивна професія лише ускладнювала ситуацію.
Через усе це Кел вочевидь почувався ні в сих ні в тих.
— Ви й самі знаєте, як це буває, — сказав Кел. — Запитайте в Ларал. Вона щойно про це говорила. Якщо воїн здобуває Сколкозбройця на полі бою, його очі світліють.
— Чиста правда, — підтвердила Ларал. — Це відомо кожному. Навіть раб може стати світлооким, якщо здобуде Сколкозбройця.
Хлопці закивали головами. У кожного з них були брунатні, карі або ще якісь темнаві очі. Можливість здобути Сколкозбройця була однією з головних причин, які штовхали простолюд до участі у війні. У воринських королівствах кожен мав шанс вивищитися. Це був, як сказав би Келів батько, засадничий принцип їхнього суспільства.
— Угу, — нетерпляче втрутився Наґет. — Але чи чув ти коли-небудь про такий випадок? Тобто, окрім як у легендах, — ось що я маю на увазі. Чи трапляється таке насправді?
— Звісно, — відповів Кел. — А як же інакше? Чому б тоді стільки людей ішли на війну?
— Тому, — мовив Джест, — що нам треба готувати народ до битви за Ідилічні палаци. Постачати Вісникам нових солдат. Подвижники завжди про це говорять.
— І вони ж за одним духом кажуть, що бути селянином теж нічого, — кинув Хав. — Мовляв, хліборобство на другому місці чи щось на подобу того.
— Ну-ну, — не витримав Тіфт. — Мій татко хлібороб — і до того ж неабиякий. Це благородне Покликання! Та й ваші батьки не гірші.
— Гаразд, добре, — сказав Джост, — та не про це в нас балачка. Йдеться про Сколкозбройних. На війну йдуть, щоби здобути Сколкозбройця та стати світлооким. От мій старий — він мав отримати Сколкозбройця. Але один гад, що був із ним, забрав його собі, доки мій предок лежав, утративши памороки. Сказав офіцерові, ніби це він убив Сколкозбройного, й отримав меч, а мій старий…
Його розповідь урвав дзвінкий сміх Ларал. Кел насупився. Якийсь єхидний, навіть дратівливий, цей сміх був не схожий на той, який він зазвичай від неї чув.
— Джосте, то ти стверджуєш, що твій батько здобув Сколкозбройця? — запитала вона.
— Ні. Його поцупили в нього з-під носа, — відказав підліток.
— А хіба твій батько воював не в мерзотратних сутичках на півночі? — вела далі Ларал. — Скажи йому, Каладіне.
— Вона має рацію, Джосте. Там не було ніяких Сколкозбройних — лише харцизники-решійці, котрі сподівалися скористатись сум’яттям від сходження на престол нового короля. Вони зроду-віку не мали Сколкозбройців. Якщо твій батько десь його й бачив, він усе ж неминуче щось плутає.
— Щось плутає? — перепитав Джост.
— Е-е, звісно, — швидко сказав Каладін. — Я не кажу, що він бреше, Джосте. У нього просто могли бути посттравматичні галюцинації чи щось на кшталт того.
Хлопці принишкли, поглядаючи на Кела. Один із них почухав потилицю.
Джост сплюнув убік. Здавалося, краєчком ока він спостерігав за Ларал. Та виразно глянула на Каладіна й усміхнулася йому.
— Тобі завжди треба, щоб усі довкола почувались ідіотами, чи не так, Келе? — запитав Джост.
— Що? Ні, я…
— Ти хочеш виставити мого старого дурнем, — процідив Джост, червоніючи. — А мене з моїми розповідями — кретином. Що ж, не кожному пощастило день при дні набивати черево фруктами й вилежуватися, задерши ноги. От нам, наприклад, треба працювати.
— Я не…
Джост кинув Келові палицю. Той незграбно її впіймав. Тоді Джост узяв у брата ще одну.
— Хто ображає мого старого, той мусить захищатися. Це справа честі. Адже ти знаєш, що це таке, — га, ваше благороддя?
— Я тобі не благороддя, — Кел сплюнув. — Прародителю бур! Джосте, я всього на кілька нанів вищий від тебе.
При згадці про нани в очах Джоста побільшало злості. Він здійняв свою палицю.
— То ти будеш захищатися чи ні?
Біля його ніг почали з’являтися маленькі яскраво-червоні калюжки — спрени гніву.
Кел знав, до чого прагнув Джост. Хлопці почасти шукали спосіб продемонструвати, що вони кращі за нього. Батько казав, що це пов’язано з їхнім почуттям невпевненості в собі. Він би порадив Келові просто кинути палицю та піти геть.
Але онде сиділа Ларал і всміхалася йому, а чоловіки не стають героями, йдучи геть.
— Добре. Без питань.
Джост одразу ж завдав удару — швидше, ніж очікував Кел. Решта хлопців спостерігали за поєдинком із сумішшю злорадства, замішання та подиву. Кел заледве встиг здійняти свою палицю. Два кийки хряснули один об другий, і Келовими руками, а за ними й усім тілом пробіг дрож.
Він утратив рівновагу. Ступивши крок убік, Джост швидко перемістився та спрямував дрючка донизу, влучивши Келу по нозі. Той скрикнув, щойно гомілку пронизав спалах болю. Одна його рука випустила палицю й потяглася до ушкодженого місця.
Джост прокрутив свою зброю в повітрі та зацідив Келу в бік. Той судомно хапнув повітря, випустив кийка, який із грюкотом упав на каміння, і вхопився за вражену частину тулуба, осідаючи на коліна. Заледве перемагаючи біль, він важко й часто дихав. Із кам’янистої землі довкола нього повиповзали маленькі, кощаві болекузьки — світні блідо-помаранчеві спрени у формі кистей рук, схожі на напнуті м’язи чи сухожилля.
Опершись однією рукою на каміння, Кел нахилився вперед, усе ще тримаючись за бік. «Для тебе ж краще, якщо ти не зламав мені ребер, крєм’ячок смердючий», — подумав він.
Обіч нього Ларал підібгала губи. Кел раптом відчув всепоглинальний сором.
Збентежений Джост опустив палицю.
— Ну, — сказав він, — як бачиш, мій старий натренував мене до пуття. Буде тобі наука. Усе, що він розповідає, — правда, і…
Заричавши від злості та болю, Кел підхопив із землі дрючка й стрибонув до Джоста. Старший підліток вилаявся, позадкував, спотикаючись, але здійняв зброю. Кел заревів і щосили змахнув палицею.
І в ту мить щось змінилося. Тримаючи в руках зброю, Кел відчув приплив енергії, якесь особливе збудження, що заступило собою біль. Він крутнувся та з розмаху засвітив палицею Джостові по руці.
Той скрикнув і розтулив пальці. Описавши коло у повітрі, кийок Кела уперіщив хлопця в бік. Він ще ніколи не тримав у руках зброї, жодного разу не потрапляв у серйозну бійку — хіба що подекуди жартома борюкався з Тіеном. Але затиснута в його п’ястках палиця була на своєму місці. Він сам був вражений тим, як чудово почувався в ту мить.
Джост закректав, знову спотикнувшись, і Кел розмахнувся, приміряючись заїхати тому по пиці. Він заніс палицю — і завмер. Рука Джоста, уражена його кийком, кривавила. Зовсім трішки, але то була кров.
Він завдав комусь болю.
Джост заревів і, похитуючись, випростався. Кел і ойкнути не встиг, як кремезніший підліток підсік його та звалив із ніг на землю, вибивши дух із грудей. Це роз’ятрило його ушкоджений бік. Долі забігали болекузьки: присмоктуючись до забитого місця, вони вкрили його суцільним помаранчевим шрамом, ласуючи Келовим стражданням.
Джост зробив крок назад. Кел лежав горілиць, відхекуючись. Його переповнювали несумісні емоції. Якусь мить тому, тримаючи в руках палицю, він почувався чудово. Неймовірно. І водночас обіч себе він бачив Ларал. Вона підвелася і, замість того щоби турботливо схилитися над ним, розвернулася й попрямувала до батькового маєтку.
В очах у Кела забриніли сльози. Скрикнувши, він перевернувся на живіт і знову вхопив палицю. Він не здасться!
— Ану облиш, — пролунав іззаду голос Джоста. Кел відчув у себе на спині щось тверде — черевик, що втрамбовував його в камінь. Джест вирвав дрючка з Келових пальців.
«У мене не вийшло. Я… програв». Він ненавидів це відчуття, ненавидів значно сильніше, ніж біль.
— Ти непогано тримався, — знехотя процідив Джост. — А тепер угамуйся, бо доведеться віддубасити тебе по-справжньому — а я цього не хочу.
Кел опустив голову, впираючись лобом у нагрітий на сонці камінь. Джост забрав ногу, і гомінка ватага хлопців подалася геть, шаркаючи черевиками по камінню. Кел через силу зіп’явся накарачки, а потому звівся на ноги.
Джост насторожено обернувся, стискаючи в руці палицю.
— Навчи мене, — попросив Кел.
Здивований Джост закліпав очима. Тоді кинув погляд на брата.
— Навчи мене, Джосте, — благав Кел, підступаючи до нього. — А я знечервлюватиму за тебе. Кожного дня по обіді в мене є дві години вільного часу. Упродовж них я робитиму твою роботу, якщо вечорами ти вчитимеш мене орудувати палицею — як-от твій батько тренує тебе.
Він повинен був навчитися. Повинен був знову відчути зброю в руках. Обов’язково мав перевірити, чи не була та неймовірна мить простою — хоч і щасливою — випадковістю. Джост повагався, але зрештою похитав головою:
— Не можу. Твій старий мене приб’є. Щоб оці твої ручки хірурга та всі покрилися мозолями? Так не робиться, — він відвернувся. — Іди своєю дорогою, Келе, а я піду своєю.
Кел довго стояв, дивлячись їм услід. Потім опустився на камінь. Постать Ларал виднілася вже доволі далеко. Кілька служників спускалися схилом, щоби завести її додому. Може, побігти їй навздогін? Бік так і не перестав боліти, а ще він злився на дівчину: це ж вона потягнула його до них. Та й, передовсім, Кел усе ще почувався присоромленим.
Він відкинувся назад на каміння. Усередині вирували емоції, і розібратися в них було нелегко.
— Каладіне?
Він обернувся, соромлячись сліз, що навернулися на очі, і побачив Тіена, який сидів на землі поряд нього.
— Давно ти тут? — роздратовано запитав Кел.
Тіен усміхнувся й поклав на землю камінчик. Тоді звівся на ноги й почимчикував геть, не реагуючи на окрики брата. Буркочучи під ніс, Кел натужно підвівся й підійшов, щоби підняти гальку.
Ще один звичайнісінький нікчемний камінець. Така була Тіенова манера — вишукувати їх, гадаючи, що вони неймовірно цінні. Удома в нього була ціла колекція такого добра. Причому він напам’ять знав, де знайшов кожен із них, і міг без запинки пояснити, що саме в ньому особливого.
Зітхнувши, Кел попрямував назад у бік містечка.
«Іди своєю дорогою, а я піду своєю».
Його бік пронизував пекучий біль. Чому він не вдарив Джоста, коли мав таку можливість? Чи міг він привчити себе не завмирати отак посеред бою? Він міг навчитися заподіювати біль. Чи не міг?
І чи хотів?
«Іди своєю дорогою».
Що робити людині, котра не знає, яка дорога її? Чи навіть куди вона хоче потрапити?
Зрештою він добувся до самого Гартстоуна. Десь із сотню чи близько того будинків розташовувалися рядами — кожен у формі клина, вістря якого вказувало в ту сторону, звідки налітали бурі. Збудовані з міцної деревини дахи були просмолені, щоби не протікали у дощ. З північного чи південного боків більшість будинків не мали вікон, зате фасади — повернуті на захід, у напрямку від стихії — були просто всіяні ними. Як і характер місцевої рослинності, життя тутешніх людей залежало від великобур.
Келова домівка стояла майже на околиці. Будинок лікаря був просторішим за більшість інших: він мав ширше чоло, що дозволяло вмістити операційну, до якої вів окремий вхід. Його двері якраз були нещільно закриті, тож Кел зазирнув усередину. Він очікував побачити свою матір, зайняту прибиранням, але натомість виявилося, що його батько вже повернувся з маєтку ясновельможного Вістіова. Лірін сидів на краєчку операційного столу, поклавши руки на коліна й похнюпивши голомозу голову. Окуляри він тримав у руці й загалом виглядав змученим.
— Батьку? — запитав Кел. — Чому ти сидиш у темряві?
Лірін звів погляд угору. Його обличчя було похмуре та відсторонене.
— Батьку? — перепитав Кел, починаючи хвилюватися.
— Ясновельможного Вістіова забрали вітри.
— Він мертвий? — Кел був настільки шокований, що забув про свій бік. Вістіов був невід’ємним складником їхнього містечка. Він не міг отак просто взяти й упокоїтись. А що ж буде з Ларал? — Але ж іще минулого тижня він навіть не хворів!
— Наш градоправитель ніколи не був здоров’яком, Келе, — сказав Лірін. — Врешті-решт Всемогутній кожного прикликає назад у Царство Духу.
— І ти нічого не зробив? — бовкнув Кел і відразу ж пошкодував про ці слова.
— Я зробив усе, що міг, — сказав його батько, підводячись. — Можливо, лікар із кращою підготовкою, ніж у мене… Що ж, жалем справі не зарадиш.
Він відійшов до стіни та зняв чорний чохол із лампи у формі кубка, наповненої діамантовими сферами. Вона відразу ж освітила кімнату, засяявши, мов крихітне сонце.
— Тож ми залишилися без градоправителя, — мовив Кел, беручись рукою за голову. — Адже сина в нього не було…
— Можновладці з Холінара призначать нам нового, — відказав Лірін. — Нехай пошле їм Всемогутній мудрості при здійсненні цього вибору.
Він глянув на лампу-кубок. Сфери у ній належали їхньому покійному ясновельможному. Невеличкий статок.
Келів батько знову покрив кубок чохлом, ніби щойно й не робив протилежного. Від цього поруху кімната занурилася в пітьму, і хлопець закліпав очима, пристосовуючись до зміни.
— Він залишив ці сфери нам, — сказав батько.
Кел здригнувся. «Що?»
— Коли тобі виповниться шістнадцять, ми повинні послати тебе у Харбрант. Ці сфери підуть на оплату твоєї поїздки. Так заповідав ясновельможний Вістіов — це був його останній вияв турботи про своїх підданців. Ти відправишся туди й станеш справжнім, висококваліфікованим лікарем, а потім повернешся у Гартстоун.
У ту мить Кел усвідомив, що його долю вирішено. Якщо цього вимагав ясновельможний Вістіов, він поїде у Харбрант. Не сказавши більше батькові й слова, Кел розвернувся та вийшов із темної операційної на сонячне світло.
Хлопець сів на східцях ґанку. А чого хотів він сам? Відповіді в нього не було, і в цьому й полягала проблема. Слава, честь і те, про що говорила Ларал… нічого з цього набору насправді не цікавило його. Проте існувало щось, що він відчув, тримаючи палицю. А тепер раптом цю можливість вибирати у нього відібрали.
Камінці, які знайшов для нього Тіен, так і лежали в кишені. Кел видобув їх звідти, а тоді зняв із пояса флягу й промив їх водою. На першому з братикових подарунків проступили білі закрутні та різноколірні нашарування. Як виявилося, на іншому теж був прихований візерунок.
Це було схоже на утворене білими вкрапленнями обличчя, що всміхалося йому. Кел і сам мимоволі усміхнувся, але все це швидко зблякло. Камінець не розв’яже його проблем.
На жаль — хоча він довгенько просидів там, роздумуючи, — скидалося на те, що його проблеми взагалі були нерозв’язними. Він не був упевнений, чи хоче стати лікарем, і раптом відчув себе скованим тим вибором, який нав’язувало йому життя.
Але та коротка мить, коли він тримав у руках палицю, співала в ньому. Єдина мить ясності серед суцільної плутанини світу.
17
Кривавий захід червоного сонця
Чи можу я бути цілком відвертим? Ти якось запитував, чому це мене так непокоїть. Ось у чому полягає причина.
— Ну він і старий! — трепетно промовила Сил, пурхаючи довкола аптекаря. — Просто старезний. Я не знала, що люди доживають до такого віку. А ти впевнений, що це не спрен гниття, який набув людської подоби?
Каладін усміхнувся. Фармацевт помалу човгав у його бік, спираючись на ціпок і не помічаючи присутності невидимої спрен вітру. Зморщок на його обличчі було не менше, ніж тріщин на Розколотих рівнинах, — вони снувалися химерним візерунком із його глибоко запалих очей. Дідок був одягнений у темну мантію, а кінчик його носа осідлала пара окулярів із товстими скельцями.
Каладінів батько розповідав йому про аптекарів — людей, які ходять по тонкій межі, що розділяє травників і лікарів. Уява простолюду окутує мистецтво зцілення достатньою кількістю марновірств, тож провізору неважко напускати на себе таємничий вигляд. Дерев’яні стіни були завішані крамними охоронними ґліфами, що утворювали загадкові візерунки, а по той бік прилавка височіли полиці, заставлені рядами слоїків. У дальному кутку висів повний скелет людини, скріплений дротом. Кімната не мала вікон, й освітлювалася в’язками гранатових сфер, поначіплюваними по кутках.
Попри все це, приміщення було чистим та охайним. У повітрі витав знайомий Каладіну запах антисептика, що викликав у пам’яті батькову операційну.
— А, юний мостонавідник, — коротун-аптекар поправив окуляри та нахилився вперед, куйовдячи пальцями свою ріденьку сиву борідку. — Прийшов по амулет від небезпеки, я вгадав? Чи, може, тобі в око впала молода прачка з табору? Є тут у мене одне зіллячко: варто лишень підлити трішки їй у питво, і вона миттю стане до тебе прихильною.
Каладін звів брову.
Але Сил аж рот відкрила від подиву:
— Каладіне, треба напоїти ним Ґаза. Адже було би непогано, якби ти більше йому подобався.
«Сумніваюсь, що воно призначене для цього», — подумки всміхнувся Каладін.
— Молодий чоловіче? — запитав фармацевт. — А може, бажаєш талісман, що захистить від зла?
Батько розповідав Каладіну про такі штучки. Багато хто з аптекарів приторговував так званими приворотними трунками чи любовними амулетами, що нібито зцілювали всі сердечні недуги. Вони не містили нічого, крім дещиці цукру та кількох щіпок поширених трав, здатних викликати жвавість чи сонливість, — залежно від бажаного ефекту. Усе це були дурниці, хоча Каладінова мати палко вірила в силу охоронних ґліфів. Натомість батько завжди висловлював розчарування щодо того, як уперто вона чіпляється за ці «забобони».
— Мені потрібен перев’язувальний матеріал, — сказав Каладін. — А також флакон лістерового жиру або соку мáківниці. А ще голка та кишкова жила, якщо вони у вас знайдуться.
Здивований фармацевт витріщив на нього очі.
— Я — лікарський син, — зізнався Каладін. — І засвоював основи медицини під батьковим керівництвом. А сам він навчався у медика, котрий здобув освіту у Великому зібранні Харбранта.
— А-а, — протягнув аптекар, — он воно що, — він підтягнувся, відставив убік ціпка й обтрусив мантію. — То кажеш, бинти? І ще антисептик? Зараз подивлюся, — і повернувся до полиць із препаратами.
Каладін закліпав очима. Вік цього чоловіка залишився тим же, що й був, але тепер він і близько не виглядав таким хворобливим. Його хода потвердішала, а в голосі зникли старечі скрипучість і пришіптування. Провізор длубався серед склянок і бурмотів собі під ніс, читаючи ярлики.
— Ти міг би просто піти до лікарської зали. Вони й узяли б набагато менше.
— Вона не для мостонавідників, — відповів Каладін, скривившись. Там йому вказали на двері. Їхні запаси призначалися для справжніх солдатів.
— Ясно, — сказав аптекар, поставивши на прилавок якогось слоїка, а тоді нагнувся та став копирсатися в шухлядах.
Сил підлетіла до Каладіна.
— Щоразу, коли він нагинається, я боюся, що він трісне, наче гілка.
Вона й справді починала розуміти абстрактні поняття, та ще й у навдивовижу швидкому темпі.
«Я знаю, що таке смерть…» Він усе ще вагався: співчувати їй чи ні.
Каладін узяв невеличкий флакон, вийняв корок і принюхався до вмісту.
— Ларміковий слиз? — він скривився від гидотного запаху. — Але ж він і близько не такий ефективний, як ті два засоби, що я просив.
— Зате набагато дешевший, — сказав дідок, підходячи до нього з великою коробкою в руках. Він підняв кришку — всередині виявилися стерильні білі бинти. — А ти в нас, як уже зазначалося, мостонавідник.
— І почому ж тоді слиз? — це питання хвилювало його: батько ніколи не згадував про те, скільки коштували медичні препарати.
— Дві кровомарки за слоїк.
— І ви вважаєте, що це дешево?
— Жир лістера коштує дві сапфірових марки.
— А сік мáківниці? — запитав Каладін. — Та я сам бачив кілька її тростин, що ростуть прямо за стіною табору! Про неї аж ніяк не скажеш, що вона, мовляв, рідкісна.
— А ти знаєш, скільки соку можна отримати з однієї рослини? — запитав фармацевт, тицяючи в нього пальцем.
Каладін мовчав. Ішлося, звичайно, не про сік, а про таке собі молочко, яке можна вичавити зі стебел. Принаймні так говорив батько.
— Ні, — зрештою зізнався він.
— Одну-єдину краплю, — сказав аптекар. — І це якщо пощастить. Він дешевший за лістеровий жир, це правда, але дорожчий за слиз. Хоча останній і дійсно смердить, мов дупа самої Охоронниці ночі.
— У мене стільки немає, — мовив Каладін.
Одна гранатова марка дорівнювала п’яти діамантовим. Викласти десятиденний заробіток за флакончик антисептика. Прародителю бур!
Провізор шмигнув носом:
— Голка та кишкова жила обійдуться у дві світломарки. Хоча б їх ти можеш собі дозволити?
— Заледве. А скільки ж за бинти? Два повновагих броами?
— Та це просто старе лахміття, яке я вибілив і прокип’ятив. Дві світлоскалки за лікоть.
— Плачу марку за всю коробку.
— Дуже добре.
Каладін поліз до кишені, щоби видобути сфери, а старий аптекар повів далі:
— Ви, лікарі, всі однакові. І пальцем не поворухнете, щоби дізнатися, звідки ж беруться ваші препарати. Розбазарюєте направо й наліво, ніби їм кінця-краю не буде.
— Людське життя не має ціни, — мовив Каладін. Одна з батькових приказок. Це була найголовніша причина, з якої Лірін ніколи не вимагав плати за свої послуги.
Хлопець дістав свої чотири марки. І застиг, побачивши їх. Лише одна все ще світилася м’яким, чистим світлом. Три інші потьмяніли, й окрушинки діаманта заледве виднілися в центрі скляних намистинок.
— От тобі й маєш, — сказав аптекар, примружившись. — Хочеш збути мені липові сфери? — і перш ніж Каладін устиг відкрити рота, той ухопив одну з них, і його рука сягнула під прилавок, чогось шукаючи. Він видобув звідти ювелірну лупу і, знявши окуляри, підніс сферу до світла. — А, ні, самоцвіт справжній. Тобі варто зарядити свої сфери, мостонавіднику. Не всі такі довірливі, як я.
— Вони світилися ще сьогодні вранці, — запротестував Каладін. — Ґаз, напевно, заплатив мені напівздохлими сферами.
Провізор заховав лупу та знову надів окуляри. Він вибрав три марки, включно з тією, що світилася.
— Можна я залишу цю собі? — попросив Каладін.
Аптекар нахмурився.
— Треба завжди мати в кишені заряджену сферу, — пояснив мостонавідник. — Щоби щастило.
— Упевнений, що тобі не треба приворотного трунку?
— Якщо мене застане темрява, матиму світло, — гнув своє Каладін. — Крім того, ви ж самі сказали, що більшість людей не такі довірливі.
Фармацевт неохоче обміняв заряджену марку на згаслу — хоча для певності й глянув на неї через лупу. Тьмяна сфера вартувала рівно стільки ж, як і заряджена. Треба було лишень залишити її надворі впродовж великобурі, і тоді резерв люмінесценції поновлювався й вона знову світилася десь із тиждень.
Каладін сховав заряджену сферу до кишені й узяв свою покупку. Тоді кивнув на прощання фармацевтові, забрав із собою Сил і вийшов на табірну вулицю.
Цього дня він провів деякий час, дослухаючись до розмов солдатів у їдальні, і дещо довідався про військові табори. Він мав би дізнатися про це ще кілька тижнів тому, але був занадто пригнічений, щоб цікавитися такими речами. Тепер Каладін був поінформований про кокони на плато, яхонтосерця в них усередині та змагання між великими князями. Він зрозумів, чому Садеас так завзято гнав своїх людей уперед, а також починав брати втямки, чому великий князь наказував повертати назад, якщо вони діставалися до плато пізніше за іншу армію. Але таке траплялося рідко. Зазвичай Садеас устигав першим, і повертатися доводилось іншим алетійським арміям, які прибували після них.
Військові табори були величезні. Сукупна кількість солдатів у різних алетійських таборах перевалювала за сотню тисяч — багатократно більше, ніж населення Гартстоуна. І це не рахуючи цивільних. Навіть польовий військовий табір притягував цілий натовп маркітантів і різноманітних шукачів пригод, а табори постійної дислокації, як-от на Розколотих рівнинах, манили їх іще дужче.
Кожен із десяти таборів розташовувався у власному кратері та був напхом напханий неймовірною сумішшю створених Душезаклиначами будівель, халуп і наметів. Декому з торговців — як, наприклад, аптекарю — ставало грошей звести дерев’яну споруду. Ті ж, хто жив у наметах, стягували їх на час бур і платили за прихисток деінде. Навіть усередині кратера буревії сильно відчувалися, особливо там, де зовнішня стіна була занизькою чи пошкодженою. А деякі місця — як-от склад деревини — узагалі залишалися незахищеними.
Вулиця кишіла звичним натовпом. Жінками в блузках і спідницях — дружинами, сестрами чи доньками солдатів, маркітантів і ремісників. Робітниками в штанях чи робах. Великою кількістю солдатів у шкіряних обладунках, зі списами та щитами. Усі як один були воїнами Садеаса. Бійці з одного табору не контактували з солдатами з іншого. Нíчого шастати кратером чужого ясновельможного — хіба що ти йдеш у справах.
У замішанні Каладін похитав головою.
— Що? — запитала Сил, опускаючись йому на плече.
— Я не очікував, що тут пануватиме такий розлад між таборами. Гадав, що всі вони є єдиним королівським військом.
— Де люди, там і розлад, — зауважила спрен.
— Що ти маєш на увазі?
— Усі ви по-різному думаєте та по-різному чините. Ніхто більше так не робить: тварини поводяться схоже, і, у певному сенсі, всі спрени є, по суті, одним індивідуумом. Звідси й виникає гармонія. Але це не про вас: складається таке враження, що навіть двійко людей не можуть просто домовитись — ніколи й ні про що. Весь світ чинить по-людськи, окрім самих людей. Можливо, саме тому ви так часто хочете вбивати один одного.
— Але не всі спрени діють однаково, — сказав Каладін, відкриваючи коробку й засовуючи кілька бинтів до кишені, яку нашив зі спіднього боку шкіряного жилета. — Ти сама є доказом цього.
— Я знаю, — тихо мовила вона. — Може, тепер ти зрозумієш, чому це мене так турбує.
Каладін не знав, що на це відповісти. Зрештою він добувся до складського двору. Кілька членів обслуги Четвертого мосту розвалилися в затінку зі східного боку їхньої казарми. Цікаво було би подивитися, як створюється одна з таких казарм, адже всі вони були результатом перетворення повітря на камінь за допомогою Душезаклинача. На жаль, Душезаклинання проводилися лише вночі та під суворою охороною, щоб убезпечити священний ритуал від сторонніх свідків. Спостерігати за ним могли лише подвижники та світлоокі найвищих рангів.
Перший пообідній дзвін пролунав, щойно Каладін підійшов до казарми. Командир вловив на собі лютий погляд Ґаза: він ледь не спізнився на мостове чергування. Суть цього «чергування» головно зводилася до того, щоби сидіти поблизу та чекати, чи не заграють сурми. Що ж, Каладін не збирався гаяти час. З огляду на можливість близької вилазки, не варто було ризикувати, вимотуючи себе носінням бруса, але існувала змога трохи розім’ятися чи…
У повітрі пролунав чіткий і чистий звук горна. Наче звук того міфічного рога, який, подейкували, скликає душі хоробрих на небесне поле бою. Каладін завмер. Як і завжди, він чекав на повторний сигнал, немов якась підсвідома частина його особистості потребувала почути підтвердження. І він не забарився — знову долинув поклик сурми, що сповіщав про місцезнаходження залялькованого прірводемона.
Солдати кинулися до плацу для шикування поряд зі складським двором, інші мчали до табору по спорядження.
— Шикуйсь! — закричав Каладін, підлітаючи до своєї команди. — Буря на вашу голову! Усім в шеренгу!
Мостонавідники не звернули на нього уваги. На декому не було жилетів, і тепер вони ринулися до казарми, утворивши в дверях справжнє захаращення. Ті, хто мав на собі жилет, побігли по міст. Роздратований Каладін поспішив за ними. Діставшись туди, обслуга розташувалася довкола настилу, дотримуючись строгого, наперед спланованого розпорядку. Кожному випадав шанс зайняти найкраще місце: до прірви бігти в першій лінії, а там, на фінальній стадії вилазки, перебратися у відносно безпечні задні ряди.
Проводилася жорстка ротація, помилок не припускалися й не пробачали. У мостонавідних бригад існувала нещадна система самоорганізації: якщо хтось намагався махлювати, решта змушували його бігти в першій лінії на етапі безпосереднього зближення з ворогом. Таке взагалі-то заборонялося, але Ґаз закривав на це своє єдине око. І не брав хабарів в обмін на дозвіл поміняти місце. Напевно, він розумів, що єдиним джерелом стабільності — і єдиною надією — у житті мостонавідника була ротація. Життя несправедливе, як і доля мостової обслуги, але принаймні якщо ти біг у лінії смертників і залишився живий, наступного разу бігтимеш у задніх рядах.
Існував єдиний виняток. Будучи командиром, більшість шляху Каладін мав бігти попереду, а перед самим штурмом переміститися назад. Його місце було найбезпечнішим, хоча жоден мостонавідник не почувався по-справжньому в безпеці. Каладін був такою собі цвілою скоринкою на тарілці голодуючого — не лакомина, але голодному і хрущ м’ясо.
Він приготувався. Чекали лише на Йака, Данні та Малопа. Щойно й вони зайняли свої місця, як Каладін віддав наказ піднімати. Його трохи здивувало те, що обслуга послухалася, хоча зрештою майже завжди існував хтось, хто командував під час вилазки. Голос змінювався, а прості накази залишалися тими ж. Віра, бігом марш, майна.
Двадцять мостонавідних команд спускалися схилом, що вів від складського двору до Розколотих рівнин. Каладін помітив кілька чоловіків з обслуги Сьомого мосту, що з полегшенням спостерігали за ними. Їхнє чергування тривало до першого пообіднього дзвону, тож від цієї вилазки їх врятували лічені секунди.
Мостонавідники старалися з усіх сил. І не лише через погрози отримати канчуків — вони бігли так несамовито, тому що хотіли опинитися на потрібному плато раніше за паршенді. Якщо їм це вдасться, не буде ні стріл, ані смертей. А тому єдине, що мостонавідник робив, не лінуючись і не шкодуючи сил, — це біг, несучи міст. І хоча багато хто з них ненавидів своє життя, він усе ж завзято хапався за нього — аж до побілілих кісточок пальців.
Вони протупотіли першим зі стаціонарних мостів. Каладінові м’язи нили, протестуючи проти чергового — та ще й такого скорого — перенапруження, але він намагався не думати про втому. Великобуряні дощі минулої ночі призвели до того, що більшість рослин були розкриті, скелебруньки повипускали гудиння, квітучі бранзи здіймали з ущелин до неба свої віти, схожі на кігтисті лапи. Де-не-де траплявся також колючник — укриті голками невисокі кущики з кам’яним гіллям, на які Каладін звернув увагу, ще коли вперше тут пробігав. У численних тріщинах і западинах, що вкривали поверхню нерівного плато, стояли калюжі води.
Ґаз вигукував, управо чи вліво забирати та якої стежки триматися. На багатьох ближніх плато було по три-чотири мости, від яких далі по Рівнинах розповзались розгалужені стежки. Біг став якимось механічним. Він вимотував, але й не був новиною, тож добре було опинитися в першій лінії та бачити, куди прямуєш. Каладін узявся бурмотіти свою звичну мантру — лічити кроки, як колись порадив йому той безіменний мостонавідник, чиї сандалії він усе ще носив.
Зрештою вони дісталися останнього зі стаціонарних мостів. Перетнули невеличке плато, поминаючи тліючі залишки мосту, який паршенді зруйнували минулої ночі. І як їм це вдалося — адже надворі бушувала великобуря? Раніше, дослухаючись до розмов солдатів, Каладін дізнався, що вони сприймали паршенді з сумішшю ненависті, люті та чималої долі страху. Це тобі не флегматичні, майже безсловесні паршмени, які працювали по всьому Рошару. Ці «паршмени сапієнс» чи то паршенді були неабиякими вояками. Та все ж Каладіна вразила така несумісність. Паршмени? Б’ються? Нісенітниця якась.
Як і інші групи обслуги, Команда № 4 опустила міст, навівши його над прірвою в одному з найвужчих місць. Його люди повалилися долі довкола настилу, відпочиваючи, доки армія переходила на інше плато. Каладін заледве не приєднався до них — власне, його коліна аж підгиналися в очікуванні того самого.
«Ні, — подумав він, пересилюючи себе. — Ні. Я залишуся стояти».
Це був нерозумний вчинок. Решта команди заледве звертали на нього увагу. А один із них, Моаш, навіть вилаявся на його адресу. Але тепер, коли постанова була винесена, Каладін вперто дотримувався її: склавши руки за спиною та ставши у стройову стійку, що відповідала команді «вільно», він дивився, як армія перетинала провалля.
— Агов, мостонавідничку! — крикнув йому якийсь солдат із-поміж тих, що чекали своєї черги. — Розбирає цікавість, як виглядають справжні воїни?
Каладін обернувся до жартівника — міцного брунатноокого типа, чиї руки завтовшки були такими ж, як у багатьох — стегна. Висновуючи з аксельбантів на плечі його шкіряної куртки без рукавів, він був командиром загону. Колись такі ж носив і Каладін.
— Як ти поводишся зі своїми списом і щитом, командире? — гукнув він у відповідь.
Солдат нахмурився, але Каладін знав, що той думає. Спорядження вояка було його життям. Про зброю піклувалися так, як піклуються про власних дітей, нерідко дбаючи про її належний стан насамперед, а про їжу та відпочинок — уже потім.
Каладін кивнув у бік моста.
— Це мій міст, — гучно проговорив він. — Моя зброя — єдина, яку мені дозволено мати. Ставтеся до неї добре.
— А то що ти зробиш? — гукнув ще один із солдатів, від чого шеренгами прокотився сміх. Командир загону мовчав. Він виглядав стурбованим.
Каладінові слова були простою бравадою. Насправді він ненавидів цей міст, та все ж залишився стояти.
За декілька секунд Міст № 4 перетнув великий князь Садеас власною персоною. Ясновельможний Амарам завжди здавався настільки героїчним, настільки статечним. Такий собі воєначальник-джентльмен. А цей Садеас був із зовсім іншого тіста — з круглим обличчям, кучерявим волоссям і набундюченою міною. Він їхав немов на параді: однією рукою легенько притримував перед собою вуздечку, а іншою стискав під пахвою шолома. Його обладунок був пофарбований у червоне, а шолом оздоблений фривольними китицями. Увесь цей надмір безглуздої пишноти ледь не затьмарював чудесного стародавнього артефакту.
Каладін забув про втому, і його руки стислися в кулаки. Перед ним був світлоокий, котрого він мав усі підстави ненавидіти навіть сильніше, ніж більшість із них, — людина настільки безсердечна, що кожного місяця ні за цапову душу кидала на вітер життя сотень мостонавідників. Істота, яка з усе ще незбагненних для Каладіна причин недвозначно заборонила їм користуватися щитами.
Незабаром Садеас і його почесна варта опинилися по інший бік розколини, і Каладін збагнув, що, напевно, мав би вклонитися. Садеас не помітив, але якби звернув на це увагу, то можна було нажити клопоту. Хитаючи головою, Каладін підняв свою команду, хоча знадобилися ексклюзивні штурхани, щоби підвівся й почав ворушитися Скеля — здоровань-рогоїд. Перетнувши міст останніми, вони завдали його собі на плечі й побігли до наступної прірви.
Цей процес повторився достатню кількість разів, щоб Каладін збився з ліку. Щоразу, коли військо перетинало міст, він відмовлявся лягати. Стояв, склавши руки за спиною, і дивився, як настилом проходить армія. Іще кілька солдатів помітили його та пробували брати на кпини, але Каладін не звертав на них уваги, і до п’ятого чи шостого провалля кепкування вщухло. Коли він знову побачив ясновельможного Садеаса, то склав уклін, хоча від цього в Каладіна й зсудомило шлунок. Він не служив тому чоловікові. Не присягав йому на вірність. Але він служив своїм хлопцям з Четвертого мосту. Він збирався врятувати їх, а це означало, що він не мав права наражатися на покарання за зухвалість.
— Бігунам помінятися місцями! — крикнув Ґаз. — Перейти й помінятися!
Каладін різко повернувся. Наступне мостонаведення повинно було перерости у штурм. Він примружив очі, дивлячись у далину, і заледве зміг розгледіти шеренгу темних постатей, що збиралися на сусідньому плато. Паршенді вже прибули й шикувалися в бойові порядки. Позаду них окрема група людей була зайнята розбиванням хризаліди.
Каладін відчув укол досади. Їхня швидкість була недостатньою. І тепер — хоч якими знеможеними вони були — Садеас забажає швидкої атаки, щоби не дати паршенді часу видобути яхонтосерце з кокона.
Мовчазна, занурена в невтішні думки мостова обслуга зводилася на ноги після відпочинку. Вони знали, що на них чекало. Їхня команда перетнула міст, втягла його за собою та перешикувалася у зворотному порядку. Солдати вистроїлися в шеренги. Усе це відбувалося в такій тиші, ніби вони готувалися нести труну на похоронне вогнище.
Мостонавідники залишили для командира місце позаду — захищене та вбезпечене. Сильфрена опустилася на настил, дивлячись на дещицю вільного простору. Туди підійшов Каладін, неймовірно стомлений — і тілом, і душею. Він не давав собі пощади зранку, а потім знову — коли стояв замість того, щоби відпочивати. І що за одержимість підштовхнула його до цього? А тепер він заледве переставляв ноги.
Каладін окинув поглядом мостонавідників. В обличчях його людей проглядали смирення, зневіра, жах. Якщо відмовляться бігти на штурм, їх стратять. Якщо побіжать, наткнуться на стріли. Вони не дивилися на лінію паршендійських лучників удалині. Натомість їхні очі впиналися в землю.
«Вони — твої люди, — сказав собі Каладін. — І потребують тебе як командира, навіть якщо самі цього не знають.
А як же ти вестимеш уперед іззаду?»
Він вийшов зі своєї шеренги й обійшов міст. Два члени команди — Дрегі та Тефт — звели на нього приголомшені погляди, коли він їх поминав. На «позиції смертника», якраз посередині першої лінії, стояв Скеля — кремезний смаглявий рогоїд. Каладін поплескав його по плечу:
— Ти зайняв моє місце, друже.
Той витріщив на нього здивовані очі.
— Але…
— Дуй у задній ряд.
Скеля насупив брови. Пролізти вперед їхньої черги не намагався ще ніхто й ніколи.
— У тебе висотна хвороба, низовинцю, — мовив він із різким акцентом, — хочеш померти? То чого не піти й не плигнути в прірву? Так було би легше.
— Я тут командую. І бігти в першій лінії — моя прерогатива. Виконуй!
Скеля знизав плечима, але зробив, як веліли, і зайняв Каладінове місце в останньому ряду. Ніхто й слова не сказав. Якщо командир сам рвався на той світ, то хто вони такі, щоб нарікати?
Каладін обвів очима свою команду.
— Що більше часу нам знадобиться на встановлення моста, то більше стріл вони зможуть у нас випустити. Тож виявіть твердість, рішучість і швидкість. Підняти міст!
Обслуга виконала наказ, внутрішні ряди перемістилися під настил і розташувалися шеренгами по п’ять чоловіків ушир. Каладін прилаштувався з самого переду. Зліва від нього стояв високий огрядний мостонавідник на ім’я Лейтен, а справа — довготелесий Мерк. Адіс і Корл були по краях. От і вся їхня перша лінія. П’ятірка приречених.
Щойно всі команди попіднімали мости, Ґаз віддав команду:
— На штурм!
І вони побігли, проносячись мимо армійських колон, що стояли в очікуванні, проминаючи солдатів, котрі стискали списи та щити. Дехто зацікавлено спостерігав за ними, напевно, забавляючись таким видовищем: упосліджені мостонавідники щодуху мчать назустріч смерті. Інші відводили очі, мабуть, соромлячись, що їхня переправа через прірву коштуватиме стількох життів.
Каладін зосереджено дивився вперед, силкуючись притлумити той скептичний внутрішній голос, який волав, що його вчинок — несосвітенна дурість. Він летів до останньої ущелини, сконцентрувавши увагу на паршендійському строю. На постатях із чорно-червоною шкірою та луками в руках.
Сил пурхала поблизу Каладінової голови, але вже не в людській подобі — миготіла, мов стрічка світла. Вона блискавкою майнула вперед.
Луки знялися вгору. Каладіну не траплялося бути на позиції смертника під час аж такого небезпечного приступу ще відтоді, як сплив його перший день у команді. Звідси починалася ротація — і сюди завжди ставили новачків. Резон був простий: якщо вони гинули, не треба було клопотатися про їхню підготовку.
Паршендійські лучники натягнули тятиви, вибірково цілячи у п’ять чи шість команд обслуги. Четвертий міст точно потрапляв до їхнього числа.
Звилися стріли.
— Тіене! — заволав Каладін, ледве не божеволіючи від втоми та краху ілюзій. Він вигукував це ім’я вголос — хоч і сам не відав чому, — а назустріч йому неслася стіна стріл. Каладін відчув приплив енергії, раптовий підйом сил — неочікуваний і непояснимий.
Стріли досягли цілей.
Мерк беззвучно повалився долі — у нього вп’ялися чотири чи п’ять стріл, забризкавши його кров’ю каміння. Впав і вже мертвий Лейтен, а з ним як Адіс, так і Корл. Стріли з тріском ламалися, потрапляючи в землю під ногами Каладіна, а добрих півдюжини ввігналися в дерево біля самих його рук та голови.
Каладін не знав, поцілили в нього чи ні. Його по вінця переповнювали енергія та тривога. Він і далі біг та кричав, тримаючи на плечах моста. Не знати чому, група паршендійських стрільців попереду опустили луки. Він бачив їхню мармурового кольору шкіру, дивні червонуваті чи жовтогарячі шоломи та простий коричневий одяг. Вони здавалися збентеженими.
Якою б не була причина, але це подарувало Четвертому мосту кілька дорогоцінних секунд. Доки паршенді знову звели луки, Каладінова команда досягла ущелини. Його люди порівнялися з обслугою інших мостів — тепер їх було лише п’ятнадцять. П’ять винищили по дорозі. Уцілілі ж, підбігаючи, зсувалися щільніше, щоб ліквідувати прогалини в строю.
Каладін викрикнув команду «майна» під черговим градом стріл. Одна з них пропорола йому шкіру на ребрах і впала, відскочивши від кості. Він відчув її удар, але болю не було. Потому майнув уздовж краю настилу, допомагаючи штовхати. Його команда з грюкотом навела міст через прірву, доки злива алетійських стріл відволікала лучників-паршенді.
Настилами процокотіли копита кавалерійського ескадрону. Про обслугу швидко забули. Каладін осів на коліна біля мосту, а решта членів його команди — скривавлені та поранені — зашкутильгали геть. Свою роль у цій битві вони вповні зіграли.
Він ухопився за бік і намацав кров. «Пряма рвана рана, усього з дюйм завдовжки, не настільки широка, щоб становити небезпеку».
Це був голос його батька.
Каладін важко дихав. Йому треба було дістатися в безпечне місце. Над головою свистіли стріли, які випускали алетійські лучники.
«Одні забирають життя. Інші його рятують».
Але ж він іще не закінчив. Каладін натужно звівся на ноги й пошкандибав туди, де біля настилу хтось лежав. Це був мостонавідник, котрий звався Гоббер. Його ногу пронизала стріла. Він стогнав, тримаючись за стегно.
Каладін ухопив його під пахви й потягнув геть від мосту. Напівпритомний, той лаявся від болю, доки командир волік його до западини за невеличким кам’янистим виступом, де знайшли прихисток Скеля та ще кілька членів обслуги.
Залишивши там Гоббера — стріла не зачепила життєво важливих артерій, і той міг якийсь час почекати, — Каладін обернувся й хотів знову кинутись на поле бою. Але послизнувся, спотикнувшись від утоми, та з хрипким стогоном важко гупнув на землю.
«Одні забирають життя. Інші його рятують».
Умиваючись потом, він зіп’явся на ноги й метнувся назад до мосту, а у вухах стояв батьків голос. Наступний член команди, який трапився на його шляху — на ймення Курм, — був мертвий. Каладін облишив тіло.
У Ґадоля була глибока рана в боку, де стріла пройшла навиліт. Його обличчя заливала кров, що юшила з глибокого порізу на скроні, та він усе ж спромігся трошки відповзти від мосту. Його нестямні карі очі дивилися вгору, а довкола нього кружляли помаранчеві болекузьки. Каладін ухопив його під пахви й потягнув пріч лише за мить до того, як по місцю, де він лежав, галопом прогримотіли копита кінноти.
Каладін перетягнув Ґадоля до западини, дорогою помітивши ще два трупи. Він швиденько порахував. Виходило двадцять дев’ять мостонавідників — включно з покійниками, яких він бачив. П’ятьох бракувало. І Каладін, спотикаючись, знову пошкандибав на поле битви.
Солдати збилися в купу біля тильної сторони мосту, з боків шикувалися лучники, посилаючи стріли в паршендійські лави, а важка кавалерія, яку вів сам великий князь Садеас, практично невразливий у своїй Сколкозбруї, намагалася відкинути ворога назад.
Каладін вагався: у нього паморочилося в голові, а вигляд стількох людей, які бігли, кричали, пускали стріли й метали списи, вселяв сум’яття. П’ять мостонавідників — найімовірніше, мертвих — загубилися десь серед усього цього…
Він помітив постать, що зіщулилася на самому краю прірви, а над її головою в обох напрямках летіли стріли. Це був Даббід, член його команди. Він скрутився клубком, а його рука була неприродно вивернута.
Каладін ринувся вперед. Він упав на землю й по-пластунському поповз під хмарою свистячих стріл, сподіваючись, що паршенді не звернуть уваги на двох беззбройних мостонавідників. Даббід навіть не помітив Каладіна, коли той дістався до нього. Він був у шоці: його губи беззвучно ворушилися, а в очах застиг приголомшений вираз. Каладін неспосібно вхопив його, не ризикуючи підводитися аж надто високо, щоб не зловити заблуканої стріли.
Незграбним напівповзком Каладін відтягував Даббіда від краю провалля. Раз по раз послизаючись на пролитій крові, падаючи, здираючи руки об каміння чи вдаряючись у нього обличчям, він уперто повз далі, витягуючи свого молодшого товариша з-під обстрілу. Нарешті він добувся досить далеко, щоб відважитися підвестись. Намагався підняти й Даббіда, але м’язи так ослабли… Зробив іще одне зусилля, але посковзнувся та знеможено повалився на каміння.
І лежав, судомно хапаючи повітря, а біль від пораненого боку нарешті захлеснув усе його єство. Як же він утомився…
Зіп’явшись на хисткі ноги, Каладін знову спробував підхопити Даббіда, але виявився заслабким навіть для того, щоби тягти його волоком. Він швидко закліпав очима, проганяючи сльози безсилля.
— Нема на вас висотної хвороби, кляті низовинці, — гаркнув чийсь голос.
Каладін обернувся й побачив Скелю. Здоровань-рогоїд ухопив Даббіда під пахви й потягнув.
— Іздурів, — буркнув він командирові, проте легко підняв пораненого мостонавідника й поніс назад до западини.
Каладін не відставав. Досягши западини, він просто рухнув додолу, привалившись спиною до виступу. Уцілілі мостонавідники скупчилися довкола нього, поблискуючи загнаними очима. Скеля опустив Даббіда на землю.
— Іще четверо, — ледь видобув Каладін у перервах між знесиленим хеканням. — Треба знайти їх…
— Мерк і Лейтен, — сказав Тефт. Під час штурму цей немолодий мостонавідник був у задніх рядах і не отримав поранень. — Та ще Адіс і Корл. Вони були в першій лінії.
«І правда, — подумав знеможений Каладін. — Як це я міг забути…»
— Мерк на тому світі, — мовив він, — а решта, може, і живі.
І спробував звестися на ноги.
— Ідіот, — втрутився Скеля. — Сиди тут. Усе гаразд. Сам зроблю, — і, помовчавши, додав: — Видно, я теж ідіот.
Він насупився, але знову подався на поле бою. Тефт пом’явся, а потім кинувся за ним.
Тримаючись за бік, Каладін судомно вдихав і видихав повітря. Він ніяк не міг визначитись, що ж сильніше боліло: ребро від удару стріли чи поріз на шкірі.
«Рятують життя…»
Він підповз до трьох поранених. Гоббер — зі стрілою в нозі — міг почекати, а Даббід усього лише зламав руку. Найтяжчий випадок був у Ґадоля з його діркою у боці. Каладін витріщився на рану. У нього не було навіть антисептика, не кажучи вже про операційний стіл. Як же він мав хоч чимось зарадити?
Він опанував себе.
— Метніться котрийсь і принесіть мені ножа, — звелів командир мостонавідникам. — Витягніть з-за пояса у вбитого солдата. А ще хто-небудь розкладіть багаття.
Ті перезирнулися між собою.
— Данні, збігай по ножа, — сказав Каладін, підносячи руку до рани Ґадоля й намагаючись зупинити кровотечу. — Нарме, ти можеш розпалити вогнище?
— А з чого? — запитав той.
Каладін стягнув із себе жилет, а тоді сорочку, яку й передав Нарму.
— Скористайся нею як трутом, а замість хмизу назбирай стріл. У когось знайдуться кремінь і кресало?
На щастя, знайшлися — у Моаша. Усе, що в кого було цінного, брали з собою на вилазку: якщо залишити в казармі, інші мостонавідники могли приробити йому ноги.
— Тільки хутко! — наказав Каладін. — А ще хтось гайніть розбийте скелебруньку, видобудьте з неї міхура з водою та принесіть мені.
Кілька секунд вони просто стояли. А тоді, хвала небесам, подалися робити, як велено. Напевно, були аж надто приголомшені, щоб опиратися. Каладін розірвав сорочку Ґадоля, оголюючи рану. Вона була небезпечна, страшенно небезпечна. Якщо стріла пропорола кишківник чи якісь інші органи…
Він наказав одному з мостонавідників притиснути тампон до чола Ґадоля, щоб зупинити меншу кровотечу — яка не яка, а поміч, — а сам оглянув поранений бік — максимально оперативно, як учив його батько. Незабаром повернувся Данні, несучи ножа. Але в Нарма щось ніяк не ладналося з багаттям. Він лаявся, знову й знову б’ючи кресалом об кремінь.
У Ґадоля почалися судоми. Каладін притискав тампони до продірявленого боку, почуваючись безсилим. На таку рану, як ця, джгута не накладеш. Він нічого не міг удіяти, окрім як…
Ґадоль виплюнув згусток крові й закашлявся.
— Вони крушать саму землю! — прошипів він, дико поводячи очима. — Хочуть загарбати її, але у своєму гніві зруйнують. Так скнара віддає своє добро на знищення вогнем, лиш би воно не дісталося його ворогам! Вони йдуть!
Він судомно втягнув повітря, а тоді затих. Мертві очі вдивлялися в небо, а підборіддям збігла цівка кривавої слини. Його останні слова ніяк не йшли з голови та немов нависали над ними. Неподалік билися та кричали солдати, однак мостонавідники справляли мовчанку.
Каладін відкинувся назад, як завжди, приголомшений болем утрати. Батько любив повторювати, що з часом його вразливість притупиться.
Однак у цьому Лірін помилився.
Він почувався таким стомленим. Скеля й Тефт поспішали назад до западини, несучи якесь тіло.
«Вони б не стали нікого нести, якби він не був живий, — сказав собі Каладін. — Думай про тих, кому ти можеш допомогти».
— Підтримуй цей вогонь! — сказав він, тицьнувши в Нарма пальцем. — Не дай йому згаснути! І прожарте хтось у ньому ножа.
Нарм підскочив, неначе вперше помітивши, що йому, власне, вдалося розгнітити невеличке вогнище. Каладін відвернувся від мертвого Ґадоля й звільнив місце для Скелі та Тефта. Вони опустили на землю Лейтена, всього залитого кров’ю. Він заледве дихав, і з нього стирчали дві стріли — одна з плеча, а друга з передпліччя іншої руки. Ще одна зачепила живіт в області шлунка, і краї цієї рани розтулилися під час переміщення. Скидалося на те, що його ліва нога потрапила під кінські копита: вона була зламана, і там, де тріснула шкіра, зяяла глибока рана.
— Решта троє мертві, — сказав Тефт. — Та й цей, вважай, у могилі. Ми майже нічим не можемо зарадити. Але ти сказав принести його, тож…
Каладін миттю опустився на коліна, діючи максимально ефективно — швидко, але обережно. Він притиснув тампон до боку пораненого, утримуючи його на місці коліном, тоді нашвидку наклав джгут на ногу, наказавши одному зі своїх людей підняти її та міцно тримати.
— Де там той ніж?! — гукнув Каладін, спішно обгортаючи ще один джгут навколо руки. Слід було негайно зупинити кров. Про те, як врятувати кінцівку, він турбуватиметься пізніше.
До нього підскочив моложавий Данні, подаючи розжареного ножа. Каладін відтулив тампона, якого наклав на діру в боці, та швидко припік рану. Лейтен був непритомний, і його дихання все слабшало.
— Ти не помреш, — тихо повторював Каладін, — ти не помреш!
Його розум заціпенів, але пальці самі знали, що робити. На якусь мить він ніби знову опинився в батьковій операційній і слухав його ретельні інструкції. Вирізав стрілу з руки Лейтена, але залишив ту, що застрягла в плечі, після чого звелів знову прожарити ножа.
Нарешті повернувся Пійт, несучи міхура. Каладін миттю вхопив його й використав воду, щоби промити рану на нозі, яка була найскладнішою, адже її спричинило здавлювання. Коли йому знову подали ножа, Каладін висмикнув стрілу з плеча і, як міг, припік рану, а тоді перев’язав її одним зі своїх швидко витрачуваних бинтів.
Він наклав на ногу шини з древків стріл — нічого кращого під рукою не виявилось, а тоді, скривившись, припік і цю рану. Йому аж ніяк не хотілося залишати стільки шрамів, але не можна було допустити ще більшої крововтрати. Незабаром знадобиться антисептик. Як скоро він отримає змогу роздобути того слизу?
— Не смій помирати! — сказав Каладін, заледве усвідомлюючи, що щось говорить. Він швидко перев’язав рану на нозі, а тоді скористався голкою та ниткою, щоби зашити рану на руці. Потому перев’язав її й ослабив джгут.
Зрештою, цілковито знеможений, він знову опустився на землю, дивлячись на пораненого. Лейтен усе ще дихав. Як довго це протриває? Його шанси на виживання були невисокі.
Мостонавідники стояли чи сиділи довкола Каладіна, сповнені невластивої їм шанобливості. А той стомлено перемістився до Гоббера та зайнявся раною у нього на нозі. Припікати її було не потрібно. Тож він промив її, вирізав кілька скіпок, а тоді зашив. Навколо пораненого аж кишіло болекузьками — крихітними помаранчевими кистями рук, що витягалися з-під землі.
Каладін відрізав найчистішу частину марлі, яку вже використав як тампон для рани Ґадоля, і перев’язав нею Гобберову ногу. Йому й самому було гидко, що вона така брудна, але обирати не доводилося. Тоді вправив Даббідові переламану руку й наклав шини зі стріл, по які попередньо послав інших мостонавідників, закріпивши їх його ж власною сорочкою. І лише тоді він нарешті знову сів, спершись спиною на камінь, і видав довге, стомлене зітхання.
Позаду лунали дзвін металу об метал та крики солдатів. Він так утомився. Настільки сильно, що навіть не міг заплющити очі. Волів би вічно так сидіти й витріщатися в землю.
Обіч нього долі опустився Тефт. Цей посивілий чоловік тримав у руках міхур, на дні якого ще залишалося трішки рідини.
— Пий, хлопче. Тобі треба освіжитися.
— Нам слід промити рани інших, — механічно відказав Каладін. — У них подряпини — а в декого я бачив порізи, — і їх варто…
— Пий, — повторив Тефт, і в його надтріснутому голосі звучала впертість.
Каладін повагався, а потім випив воду. Вона була дуже гіркою на смак, як і та рослина, з якої її видобули.
— Де ти навчився так спритно вправлятися з ранами? — запитав Тефт. Почувши це запитання, кілька ближніх мостонавідників обернулися в його бік.
— Я не завжди був рабом, — прошепотів Каладін.
— Усе те, що ти зробив, нічого не змінить, — сказав Скеля, підходячи до нього. Здоровило-рогоїд опустився навпочіпки. — Ґаз змусить нас залишити поранених, які не можуть іти самі. Постійний наказ-інструкція зверху.
— Я переговорю з Ґазом, — сказав Каладін, опускаючи голову на камінь. — Ідіть поверніть той ніж туди, де взяли. Не хочу, щоби мене звинуватили в крадіжці. А потім, коли надійде час повертатися, мені треба, щоб двоє з вас узяли на себе Лейтена, і ще двійко — Гоббера. Ми прив’яжемо їх зверху до настилу й понесемо. А коли перетинатимемо прірви, вам доведеться ворушитися й відв’язувати їх, перш ніж армія зійде на міст, — а потім знову прив’язувати. Нам також знадобиться хтось, щоби вести Даббіда, якщо його шок іще не минув.
— Ґаз такого не потерпить, — сказав Скеля.
Каладін заплющив очі, відмовляючись продовжувати суперечку.
Битва тривала довго. Лише під вечір паршенді нарешті відступили, пострибавши геть через розколини на своїх неприродно сильних ногах. Пролунав хор тріумфальних вигуків алеті, котрі здобули перемогу. Каладін через силу підвівся й подався на пошуки Ґаза. Сплине ще чимало часу, доки вони розіб’ють кокон — бо за твердістю він не поступався каменю, — але йому треба було порозумітися з сержантом мостової обслуги.
Він знайшов Ґаза далеко позаду лінії зіткнення, звідки той спостерігав за битвою. Начальник зиркнув на Каладіна своїм єдиним оком.
— І яка ж частина цієї крові натекла особисто з тебе?
Каладін окинув себе поглядом, уперше усвідомивши, що його вкриває суцільна кірка темної, закипілої крові — в основному тих мостонавідників, яким він допомагав. Але сержантове запитання залишилося без відповіді.
— Ми забираємо поранених із собою.
Ґаз похитав головою:
— Якщо вони не можуть іти, то залишаться тут. Постійний наказ-інструкція. Не я її вигадав.
— Ми забираємо їх, — просто повторив Каладін, не додаючи голосу ні твердості, ні гучності.
— Ясновельможний Ламаріл цього не потерпить.
Так звали безпосереднього начальника Ґаза.
— Ти відправиш Четвертий міст останнім — він супроводжуватиме поранених солдатів назад до табору. Ламаріл не чекатиме на них, а поспішить уперед з основними силами, щоб не проґавити Садеасів бенкет на вшанування перемоги.
Ґаз розкрив рота.
— Мої люди рухатимуться швидко й діятимуть ефективно, — вів далі Каладін, не даючи сержантові вставити й слова. — Нікому не доведеться на них чекати, — він видобув з кишені останню сферу й віддав її Ґазу. — А ти просто мовчатимеш.
Той узяв її та пирхнув:
— Одна світломарка? І ти гадаєш, що заради цього я наражатимуся на такий ризик?
— Якщо ти цього не зробиш, — спокійним голосом проговорив Каладін, — я вб’ю тебе й дозволю, щоб мене стратили.
Спантеличений Ґаз закліпав очима.
— Ти ніколи…
Каладін ступив один-єдиний крок уперед. Увесь залитий кров’ю, він мав являти собою страхітливе видовище. Ґаз зблід. Тоді вилаявся, здіймаючи руку зі сферою, що не світилася.
— Та ще й тьмяну сферу підсовуєш.
Каладін нахмурився. Він був певен, що перед початком вилазки вона ще світилася.
— Сам винен. Це ти мені її дав.
— Ті сфери були тільки-но заряджені вчора ввечері, — відказав Ґаз. — Надійшли прямісінько від скарбника ясновельможного Садеаса. Що ти з ними робив?
Каладін похитав головою — занадто стомлений, щоби думати. Сил опустилася йому на плече, коли він якраз повертався, щоб іти назад до мостонавідників.
— Та хто вони тобі такі? — крикнув Ґаз йому вслід. — Чому ти взагалі переймаєшся?
— Вони мої люди.
І Ґаз залишився позаду.
— Я не довіряю йому, — мовила Сил, озираючись через плече. — Він може просто сказати, що ти погрожував йому, і послати людей, щоб тебе заарештували.
— Можливо, саме це він і зробить, — відповів Каладін. — Гадаю, мені залишається розраховувати лише на те, що він і надалі чекатиме на мої хабарі.
Каладін крокував уперед, дослухаючись до криків переможців і стогонів поранених. Плато були всіяні трупами. Найбільше їх лежало вздовж країв провалля, де за контроль над мостами точилася найзапекліша битва. Паршенді — як і завжди — не забрали своїх убитих. Казали, вони не роблять цього навіть тоді, коли здобувають перемогу. Алеті ж чинили по-людському: посилали назад солдатів і мостонавідні команди, щоби спалити тіла своїх загиблих і відправити їхні душі в потойбічне життя, де найкращі з них воюватимуть в армії Вісників.
— Сфери, — сказала Сил, усе ще дивлячись на Ґаза. — Мені здається, на них не надто можна покластися.
— Може, й так. А може, і ні. Я бачив, як він дивиться на них. Йому потрібні мої гроші. І мабуть, досить сильно, щоб залишатися в мене під контролем, — Каладін похитав головою. — Те, що ти сказала раніше, — правда. Люди й справді багато в чому ненадійні. Але існує одна річ, на яку ти можеш покластися, — це їхня жадібність.
То була гірка думка. Але й день видався гіркий. Обнадійливий, яскравий початок — і кривавий захід червоного сонця.
Власне, як і щодня.
18
Великий князь війни
Аті був колись доброю та щедрою людиною, і ти бачив, що з ним сталося. Райз, з другого боку, був одним із найбільш огидних, підступних і небезпечних типів, з якими я коли-небудь стикався.
— Угу, її підрізано, — сказав огрядний лимар Адолінові, котрий спостерігав, як той підніс ближче до очей обривки попруги, оглядаючи їх. — Хіба не так, Їсе?
Інший лимар кивнув. Їс був жовтооким іріалійцем з однотонним золотистим волоссям. Не білявим, а саме золотистим — воно навіть відливало металом. Він коротко стригся й носив шапку. Очевидно, не хотів привертати до нього увагу. Багато хто вважав пасмо іріалійського волосся оберегом, що приносить удачу.
Його товариш, на ймення Аваран, був темнооким алетійцем, який начепив фартух поверх жилета. Якщо ці двоє працювали на традиційний лад, то один брав на себе більші та цупкіші частини упряжі — наприклад, сідла, — а другий спеціалізувався на тонких деталях. Позаду трудилася група підмайстрів, котрі різали і зшивали вепрмантин.
— Підкраяно, — погодився Їс, беручи в Аварана обривки. — Я теж такої думки.
— Поглинь мене Геєна, — пробурмотів Адолін. — Тож із ваших слів виходить, що насправді Елгокар мав рацію?
— Адоліне, — долинув ззаду жіночий голос, — ти сказав, що ми підемо на прогулянку.
— Ми саме цим і зайняті, — відказав він, обертаючись, щоби послати Джаналі усмішку. Та стояла, схрестивши руки на грудях, вбрана у глянсувату жовту сукню бездоганного крою, що застібалася з боків та увінчувалася жорстким, розшитим малиновою ниткою комірцем довкола шиї.
— Я гадала, — мовила вона, — що у прогулянку входитиме більше гуляння.
— Гм, — відповів той. — Так. Незабаром ми саме до цього й перейдемо. Вийде просто грандіозно. Будемо досхочу походжати, шпацирувати та здійснимо… е-е…
— Променад? — обережно припустив лимар Їс.
— А хіба це не якийсь напій? — запитав Адолін.
— Хм, ні, Ваша Ясновельможносте. Я практично впевнений, що це просто ще одна назва прогулянки.
— Ну, що ж, — сказав Адолін, — у такому разі ми зробимо і його. Променад. Обожнюю добрячий променад, — він забрав реміння назад і потер підборіддя. — Наскільки ти впевнений щодо цієї попруги?
— Аж ніяк не випадає сумніватися, Ваша Ясновельможносте, — сказав Аваран. — Це не простий розрив. Вам варто бути обережнішим.
— Обережнішим?
— Так, — пояснив Аваран. — Слід перевірити, чи, бува, ніяка погано закріплена пряжка не дряпає шкіру або не врізається в неї. Схоже, це щось на сідлі. Подекуди, розсідлуючи на ніч коня, кінці попруги так і залишають розстібнутими, тож їх може що-небудь прищемити. Гадаю, це й стало причиною підрізу.
— А-а, — протягнув Адолін, — то ти не вважаєш, що її попсували навмисно?
— Що ж, могло бути й так, — відповів Аваран. — Але навіщо комусь псувати таку попругу?
«І справді — навіщо?» — подумав Адолін. Він попрощався з обома лимарями, засунув реміння у кишеню, а тоді запропонував Джаналі взяти його під руку, що вона й зробила «вільною» правицею, вочевидь щаслива з того, що можна нарешті спекатися лимарні. Там витав ледь уловимий неприємний запах, хоча й близько не такий нудотливий, як у чинбарні. Він помітив, як Джанала кілька разів тяглася по хустинку, причому скидалося на те, ніби вона хотіла притулити її до носа.
Вони вийшли на полудневе сонячне світло. Надворі на них чекали Тібон і Маркс — двоє світлооких Кобальтових гвардійців, а також служниця Джанали, Фалксі, — молода темноока азішка. Уся трійця рушила вслід за Адоліном і Джаналою, коли ті вийшли на вулицю табору, причому Фалксі з акцентом бурмотіла собі під ніс, нарікаючи на відсутність належного для її господарки паланкіна.
Джанала ж, здавалося, не мала нічого проти: глибоко вдихала свіже повітря й чіплялася за руку Адоліна. Вона була досить вродливою, хоча й дуже любила поговорити про себе. Зазвичай така жіноча риса, як балакучість, імпонувала йому, але того дня він ніяк не міг устежити за перипетіями останніх придворних пліток, які взялася переказувати Джанала.
Попруга була підрізана, проте обидва лимарі припустили, що таке сталося внаслідок нещасного випадку. А це означало, що їм уже траплялося бачити такі підрізи. Шкіру підкраяла погано закріплена пряжка чи ще щось подібне до неї.
От тільки цього разу це спричинило падіння короля з коня у розпал бою. Чи могло за цим щось критися?
— …як ти гадаєш, Адоліне? — запитала Джанала.
— Безсумнівно, — підтакнув той, слухаючи краєм вуха.
— То ти поговориш із ним?
— Хм?
— Із твоїм батьком. Попросиш, щоби він час від часу дозволяв своїм людям носити що-небудь інше, а не цю жахливо старомодну військову форму?
— Бачиш, у цьому питанні він досить категоричний, — відказав Адолін. — А крім того, не така вже вона й старомодна.
Джанала кинула на нього кислий погляд.
— Ну добре, — визнав той. — Дещо одноманітна.
Як і кожен світлоокий старший офіцер Далінарової армії, Адолін носив простий темно-синій однострій військового крою. Довгий однотонний сюртук — жодних тобі галунів — і штани з цупкої тканини, хоча тепер була мода на жилети, шовкові аксесуари та шарфи. Батьків диґліф «хох лініл» — Холін — досить нав’язливо пишався на грудях і спині, а застібався такий мундир на два ряди срібних ґудзиків — по одному з кожного боку. Просто, легко впізнавано, але страшенно непримітно.
— Твого батька, Адоліне, підданці люблять, — сказала Джанала, — але його вимоги й справді починають набридати.
— Повір, я знаю. Проте мені не вдасться змусити його передумати.
Як би це пояснити? Попри шість років війни, Далінарова рішучість у дотриманні Кодексу анітрохи не ослабла. Якщо вже на те пішло, то вона, навпаки, зросла.
Тепер Адолін хоча б трохи розумів чому. Таким було останнє прохання Далінарового любого брата: «дотримуйся Кодексу». Щоправда, воно було висловлене у прив’язці до одного-єдиного конкретного випадку, але його батько славився вмінням доводити все до абсурду.
Адоліну лише хотілося, щоби той не висував такої ж вимоги і до всіх інших. Кожне окремо взяте положення Кодексу спричиняло тільки дрібні незручності — на людях завжди з’являтися в мундирі, не бувати п’яним, уникати дуелей. Однак у сукупності вони ставали справжнім тягарем.
Його відповідь Джаналі перервали звуки сурми, що рознеслися табором. Адолін збадьорився та повернувся обличчям на схід, вдивляючись у бік Розколотих рівнин. Він порахував наступну серію сигналів. На плато один-сорок сім розвідники помітили кокон. Це було в межах досяжності!
Юнак затамував подих в очікуванні того, чи не заспіває сурма втретє, скликаючи Далінарове військо до бою. Це могло статися лише за наказом його батька.
Якась частина його єства знала, що третя партія сигналів не прозвучить. Один-сорок сім — це досить близько до табору Садеаса, і цей великий князь неодмінно спробує сам здобути яхонтосерце.
«Давай, батьку, — подумав Адолін. — Ми можемо з ним потягатися!»
Сурма мовчала.
Адолін глянув на Джаналу. Вона обрала своїм Покликанням музику й практично не звертала уваги на війну, хоча її батько був одним із кавалерійських офіцерів Далінара. З виразу її обличчя Адолін збагнув, що навіть вона розуміла, що означає відсутність третьої сурми.
Далінар Холін укотре вирішив не брати участі в битві.
— Ходімо, — сказав Адолін, повертаючись і крокуючи в іншому напрямку та ледве не тягнучи Джаналу під руку. — Є ще одна річ, яку мені кортить з’ясувати.
Далінар стояв, склавши руки за спиною, і прочісував поглядом Розколоті рівнини. Він був на одній з нижніх терас із зовнішньої сторони Елгокарового палацу, побудованого на височині, — король проживав не в одному з десяти військових таборів, а в невеличкій обгородженій резиденції, що простяглася вздовж схилу пагорка неподалік. Звуки сурми якраз перервали Далінарів підйом до неї.
Він простояв досить довго, щоби побачити, як усередині табору Садеаса його армія збиралася виступати. Далінар міг би послати гінця, щоби той приготував людей до бою. І вже зовсім було зібрався це зробити.
— Ваша Ясновельможносте? — долинув збоку голос. — Бажаєте продовжити?
«Захищай його по-своєму, Садеасе, — подумав Далінар, — а я захищатиму по-своєму».
— Так, Тешав, — сказав він, обертаючись і продовжуючи підйом горбастим схилом.
Тешав приєдналася до нього. Її чорне волосся алетійки з білявими пасмами було зібране у високу зачіску із химерного плетива кіс. А у фіолетових очах, як і на всьому змарнілому обличчі загалом, застиг неспокій. Для неї це було нормально: здавалось, вона завжди знаходила, через що хвилюватися.
Тешав та її секретарка були дружинами його офіцерів. Далінар довіряв їм. Зазвичай. Нелегко було довіряти комусь цілковито. «Припини, — подумав він, — ти стаєш таким самим параноїком, як і король».
Так чи інак, а він дуже зрадіє поверненню Джасни. Якщо та колись збереться повернутися. Дехто зі старших офіцерів натякав, що йому варто було б одружитися вдруге — хоч би для того, щоб завести собі основну діловодку. Вони гадали, ніби він не дослухається до їхніх порад, бо все ще кохає першу дружину, — не знали, що та просто зникла, щезла з його спогадів, перетворившись на оповиту туманом прогалину в пам’яті. Хоча в чомусь його офіцери мали рацію. Він не поспішав одружитися вдруге, бо йому була ненависна сама думка про те, щоб замінити її іншою. У нього забрали все, пов’язане з дружиною. Залишилася тільки діра, і заповнити її заради того, щоб отримати особисту секретарку, здавалося виявом бездушності.
Далінар продовжував свій шлях. Окрім двох жінок, його супроводжували Ренарін і три Кобальтові гвардійці. На останніх були формені головні убори з темно-синього фетру, такого ж кольору штани та ще плащі, накинуті поверх сріблястих нагрудників. Вони були світлоокими невисокого рангу, які мали право носити мечі для ближнього бою.
— Отож, Ваша Ясновельможносте, — промовила Тешав. — Ясновельможний Адолін велів мені доповісти про те, як просувається розслідування у справі сідельної попруги. Наразі він саме консультується з лимарями, але поки що відрапортувати практично нічого. Свідків того, щоби хтось здійснював підозрілі маніпуляції з сідлом Його Величності, виявити не вдалося. Наші інформатори повідомляють, що ніхто з інших таборів не нахвалявся та жоден із членів нашого табору не отримував підозрілих значних грошових сум — принаймні наскільки ми змогли з’ясувати.
— А що з конюхами?
— Кажуть, що перевіряли сідло, — відповіла жінка, — але під тиском зізнаються, що не можуть достеменно пригадати, чи перевіряли попругу, — вона похитала головою. — Нести на собі Сколкозбройного — це неабияке навантаження, хоч на коня, хоч на сідло. Якби лишень можна було якимось чином приручити більше ришадіумів…
— Як на мене, легше приручити великобурі, Ваша Світлосте. Що ж, гадаю, це добрі новини. Буде краще для нас усіх, якщо вся ця історія з попругою виявиться пшиком. Але тепер з’явилося ще дещо, і я хотів би, щоби ви цим зайнялися.
— Рада служити Вашій Ясновельможності.
— Останнім часом великий князь Аладар став заводити річ, що хоче ненадовго отримати звільнення та з’їздити на побувку в Алеткар. Я хочу знати, наскільки серйозні його балачки.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте, — кивнула Тешав. — А хіба це може створити проблему?
— Чесно кажучи, не знаю.
Він не довіряв великим князям, однак доки всі вони були тут, за ними хоча б можна було наглядати. Якщо ж один із них повертався до Алеткару, то міг там безперешкодно плести інтриги. З другого боку, навіть короткі наїзди могли допомогти стабілізувати ситуацію на батьківщині.
Що було важливіше? Стабільність чи можливість контролювати інших? «Кров моїх пращурів, — подумав він, — ну не створений я для всього цього інтриганства й політиканства. Я народився, щоб орудувати мечем і вибивати з сідла ворогів».
У будь-якому разі він зробить те, що має бути зроблено.
— Тешав, ви, здається, сказали, що маєте інформацію про рахунки короля?
— Саме так, — підтвердила жінка, тим часом продовжуючи їхню невеличку прогулянку. — Ви не помилилися, звелівши мені перевірити бухгалтерські книги, оскільки з’ясувалося, що троє великих князів — Танадал, Гатам і Вама — мають чималу заборгованість із платежів. Окрім вас, лише великий князь Садеас вніс належні кошти наперед, як того й вимагає воєнна доктрина.
Далінар кивнув.
— Що довше тягнеться ця війна, то привільніше почуваються великі князі. Вони вже починають ставити запитання. Навіщо оплачувати Душезаклинання за високими тарифами воєнного часу? Чому б не переселити сюди селян і не почати вирощувати власні запаси провізії?
— Вибачте, Ваша Ясновельможносте, — сказала Тешав, коли вони огинали черговий горб на схилі. Її секретарка йшла позаду, несучи в портфелі кілька ґросбухів, прикріплених до дощечок для письма. — Але чи розумно перешкоджати цьому? Альтернативне джерело постачання могло би виявитися корисним як резерв.
— Торговці вже забезпечують нас резервами, — відповів Далінар, — і в цьому полягає одна з причин, чому я не витурив їх геть. Я би не відмовився від ще однієї ресурсної бази, але Душезаклиначі — наша єдина управа на великих князів. Вони присягнули на вірність Ґавіларові, але не поспішають поширювати її і на його спадкоємця, — Далінар примружив очі. — Це життєво важливий момент, Тешав. Ви читали літописи, які я вам порадив?
— Так, Ваша Ясновельможносте.
— Тоді ви розумієте. Найвразливіший період в історії королівства наступає впродовж життя нащадка його засновника. Під час правління людини на кшталт Ґавілара підданці зберігають йому вірність із поваги до нього. А при зміні поколінь вони починають сприймати себе як частину королівства, монолітну силу, що освячена традицією. Але правління першого наступника… ось де криється небезпека. Ґавілара, який зцементовував усіх і вся, більше немає, а традиція алетійського самодержавства ще не склалася. Тож ми повинні протриматися достатньо довго, щоби великі князі почали сприймати себе як частину масштабнішого цілого.
— Так, Ваша Ясновельможносте.
Ця жінка нічого не розпитувала. Як і більшість його офіцерів, Тешав була глибоко віддана йому. Вони не допитувалися, чому для нього було так важливо, щоби десять князівств усвідомлювали себе єдиною нацією. Напевно, гадали, що це через Ґавілара. Так, братова мрія про об’єднаний Алеткар і справді була однією з причин, але існувала й інша.
Гряде Вічновій. Справжня руйнація. Ніч скорбот.
Він притлумив дрож. Видіння аж ніяк не провіщали, ніби в нього в запасі є безліч часу.
— Підготуйте чорновий варіант послання від імені короля, — сказав Далінар, — згідно з яким тарифи за користування Душезаклиначами знижуються для тих, хто вчасно здійснював проплату. Це повинно змусити боржників ворушитися. Передайте його писаркам Елгокара, і нехай розтлумачать йому, про що йдеться. Сподіваюся, він погодиться з необхідністю такого кроку.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте, — мовила Тешав. — Насмілюся зауважити, що я була дуже здивована, коли ви запропонували мені ознайомитися з тими хроніками. Раніше такі речі не входили до сфери ваших інтересів.
— Останнім часом я роблю багато чого такого, що не входить до сфери моїх інтересів чи обдарувань, — відказав Далінар, скривившись. — Але брак моїх здібностей не змінює потреб королівства. Ви зібрали донесення про рівень бандитизму на підконтрольній території?
— Так, Ваша Ясновельможносте, — вона зам’ялася. — Його показники вселяють неабияку тривогу.
— Повідомте свого чоловіка, що я передаю під його командування Четвертий батальйон. Я хочу, щоби спільними зусиллями ви розробили більш ефективну систему патрулювання Нічийних пагорбів. Допоки алетійська корона зберігає тут свою присутність, я не бажаю, щоби ця земля була краєм беззаконня.
— Так, Ваша Світлосте, — відповіла Тешав із ваганням у голосі. — Та чи свідомі ви того, що таким чином виділяєте на патрулювання два батальйони у повному складі?
— Так, — підтвердив Далінар. Він просив допомоги в інших великих князів. Їхня реакція варіювала від потрясіння до сміху. Проте жоден не дав навіть одного солдата.
— І це на додачу до батальйону, який ви відвели для підтримання порядку на території між військовими таборами та прилеглими торжищами маркітантів, — додала Тешав. — Загалом це більше чверті наявних тут експедиційних сил, Ваша Ясновельможносте.
— Мої накази залишаються в силі, Тешав, — сказав він. — Прослідкуйте за їхнім виконанням. Але спершу мені треба обміркувати з вами ще дещо — це стосується бухгалтерських книг. Ідіть уперед і зачекайте на нас у канцелярії.
Та шанобливо кивнула.
— Як накажете, Ваша Ясновельможносте.
І пішла, супроводжувана помічницею.
До Далінара підступив Ренарін.
— Їй це не сподобалося, батьку.
— Вона хоче, щоби її чоловік воював, — промовив той. — Усі вони сподіваються, що я здобуду тут іще одного Сколкозбройця, а тоді подарую їм.
У паршенді вони були. Небагато, але й один-єдиний був у дивовижу. Ніхто не міг пояснити, де вони їх узяли. Далінар захопив паршендійського Сколкозбройця та Збрую до нього ще у перший рік кампанії. Він віддав їх Елгокарові, щоби той нагородив ними воїна, який, на його думку, виявиться найкориснішим для Алеткару та зробить найбільший внесок у перемогу.
Далінар повернув убік і ввійшов безпосередньо до палацу. Вартові на вході віддали честь йому та Ренаріну. Юнак дивився прямо перед собою і ні на що не звертав уваги. Дехто вважав його беземоційним, але Далінар розумів, що Ренарінова голова просто зайнята іншим.
— Я все збирався поговорити з тобою, сину, — сказав Далінар. — Про те полювання минулого тижня.
Хлопець закліпав очима й присоромлено потупив погляд, а кутики його вуст розтяглись у гримасі. Ні, у нього були почуття. Просто він не виказував їх так часто, як інші.
— Ти ж розумієш, що тобі не слід було кидатися в бій у такий спосіб, — суворо мовив Далінар. — Той прірводемон міг убити тебе.
— А як би вчинив ти, батьку, коли небезпека нависла б наді мною?
— Я докоряю тобі не за брак відваги, а за брак мудрості. А якби з тобою стався один із твоїх нападів?
— Тоді, напевно, той монстр змів би мене з плато, — з гіркотою відказав Ренарін, — і всім вам більше не довелося би гаяти на мене час.
— Не смій такого говорити! Навіть жартома.
— А хто жартує? Батьку, я не можу битися.
— Іти у бій — це не єдина путня справа, яку може робити людина.
Подвижники завжди на цьому наголошували. Так, найвищим Покликанням для кожного було посмертно долучитися до битви за відвоювання Ідилічних палаців, але Всемогутньому була угодна висока майстерність будь-якого чоловіка чи жінки, чим би вони не займалися.
Треба було лише з усіх сил старатися, обравши собі професію та один з атрибутів Всемогутнього як взірець для наслідування. Покликання та Слава — так це називалося. Кожен повинен невпинно вдосконалюватись у професії та проживати життя, керуючись одним-єдиним ідеалом. Всемогутній прийме таку жертву, а надто від світлоокого — до того ж що шляхетніше його походження, то більше природженої Слави йому даровано.
Покликанням Далінара було лідерство, а обраною ним Славою — рішучість. Такий вибір він зробив іще замолоду, хоча тепер розумів їхню суть зовсім по-іншому, ніж колись.
— Ти, звичайно ж, маєш рацію, батьку, — сказав Ренарін. — Я не перший син героя, від народження позбавлений воєнних талантів. Усі інші якось пережили це. Впораюсь і я. Напевно, стану градоправителем якогось маленького містечка. Це якщо не пострижуся в подвижники якої-небудь конгрегації.
Хлопчина знову звів очі перед собою.
«Я все ще сприймаю його як хлопчину, — упіймав себе на думці Далінар, — хоча йому пішов уже двадцятий рік». Дотепник мав рацію. Як батько, він недооцінював Ренаріна. «А як би повівся я, коли б мені заборонили битися? Якби сторонився жінок і торговців?»
На його місці Далінар би озлобився, особливо на Адоліна. Власне, у дитинстві він нерідко заздрив Ґавілару. Натомість Ренарін був найбільшим прибічником Адоліна. Він просто боготворив старшого брата й виявив достатньо мужності, щоб, знехтувавши небезпекою, кинутися в саму гущу битви, де потвора з нічних сновидь не залишала мокрого місця від списників і шпурляла навсібіч Сколкозбройних.
Далінар кашлянув.
— Можливо, настав час іще раз спробувати навчити тебе володіти мечем.
— Але моє недокрів’я…
— Не матиме жодного значення, якщо ми закуємо тебе в повний комплект Сколкозбруї, а в руку вкладемо Сколкозбройця, — перебив його Далінар. — Такий обладунок хоч кому надасть витривалості, а вага Сколкозбройця практично не відчувається.
— Батьку, — млявим тоном заперечив Ренарін, — мені ніколи не стати Сколкозбройним. Ти ж сам казав, що Зброя та Збруї, які ми відбиваємо у паршенді, мають дістатися найвправнішим воїнам.
— Жоден із решти великих князів не відмовляється від здобутих трофеїв на користь короля, — сказав Далінар. — Тож хто візьметься дорікати мені, якщо одного разу я зроблю синові подарунок?
Ренарін зупинився посеред коридору, демонструючи незвичайну для нього силу афекту: його очі широко розплющилися, а на обличчі проступило нетерпіння.
— Ти це серйозно?
— Присягаюся тобі, сину. Якщо мені вдасться здобути ще одного Сколкозбройця чи Сколкозбрую, вони стануть твоїми, — він усміхнувся. — Чесно кажучи, я зроблю це просто заради того, щоби побачити обличчя Садеаса, коли ти станеш повноцінним Сколкозбройним. А крім того, якщо ти зрівняєшся силою з іншими, я гадаю, що твій природний хист проявиться в усій красі.
Ренарін і собі всміхнувся. Сколкозбруя не розв’яже всіх його проблем, але в нього з’явиться шанс. Далінар подбає про це. «Я знаю, що таке бути другим сином, — подумав батько, коли вони знову попрямували до покоїв короля, — і залишатися в тіні старшого брата, якого любиш і якому в той же час заздриш. Прародителю бур, ще й як знаю.
Я й досі ним почуваюся».
— А, мій славний ясновельможний Адоліне! — вигукнув подвижник, підходячи до нього з розпростертими обіймами.
Кадаш був високим чоловіком немолодих уже літ, мав поголену голову й прямокутної форми бороду, як і належало людині його Покликання. Довкола його тімені зміївся шрам — сувенір на згадку про минулі дні, коли він служив у війську в чині офіцера.
Незвично було зустріти людину на кшталт нього — світлоокого, який колись був солдатом — у рядах подвижників. Власне, зміна Покликання взагалі вважалася дивиною. Але не заборонялася, і Кадаш зумів високо піднятися по ієрархічній драбині подвижництва, беручи до уваги той факт, як пізно він почав. Далінар вважав це свідченням ревної віри або завзяття. Можливо, й того, й іншого.
Табірний храм починав своє існування як великий Душезаклятий купол, а згодом Далінар виділив кошти та мулярів, щоби перетворити його на споруду, більш придатну для відправлення культу. Тепер внутрішню поверхню стін прикрашали різьблення, що зображали Вісників, а з підвітряного боку додалися широкі засклені вікна, які впускали сонячне світло. З високої стелі звисали грона діамантових сфер, а для повчання, вправляння й екзаменування в царинах різних мистецтв були споруджені кафедри.
Усередині якраз перебувало багато жінок, які отримували напучування від подвижників. Представників сильної статі було менше. У часи війни в чоловічих мистецтвах простіше вправлятися на полі бою.
Стоячи біля Адоліна, Джанала схрестила руки на грудях і взялася з неприхованим невдоволенням оглядати храм.
— Спочатку смердюча лимарня, а тепер храм? А я була гадала, що ми підемо кудись, де хоч трішки віє романтикою.
— Релігія — романтична річ, — заперечив Адолін, чухаючи потилицю. — Вічне кохання і таке інше, хіба ні?
Та лише зиркнула на нього.
— Піду почекаю знадвору, — вона розвернулася й попрямувала до виходу в супроводі служниці. — І роздобудьте мені хтось — побий його грім — паланкін.
Проводжаючи її поглядом, Адолін нахмурився.
— Підозрюю, мені доведеться купити їй щось дійсно недешеве, щоб загладити свою провину.
— Не розумію, у чім проблема, — зауважив Кадаш. — Як на мене, релігія — справді романтична річ.
— Ви — подвижник, — мляво пожартував Адолін. — А крім того, цей шрам надає вам дещо надмірної брутальності, як на мій вишуканий смак, — він зітхнув. — Джанала завелася не так через храм, як через брак уваги з мого боку. Сьогодні з мене вийшов далеко не найкращий кавалер.
— Найсвітліший, вас щось гнітить? — запитав Кадаш. — Це пов’язано з вашим Покликанням? Останнім часом ви не надто просунулися вперед.
Адолін скривився. Він обрав своїм Покликанням дуелі. Працюючи під керівництвом подвижників над постановкою особистісних цілей і втіленням їх у життя, він міг продемонструвати Всемогутньому свої досягнення. На жаль, з огляду на воєнний стан, положення Кодексу вимагали від Адоліна обмежити кількість дуелей, оскільки легковажне бретерство могло поранити офіцерів, у котрих є потреба на полі бою.
Але його батько все частіше й частіше уникав битв. Тож який був сенс у тому, щоб утримуватися від дуелей?
— Найсвятіший, — сказав Адолін, — мені треба переговорити з вами, але там, де нас не зможуть підслухати.
Кадаш здійняв брову та провів Адоліна довкола центрального узвишшя. Воринські храми завжди будувалися круглими, з пологим пагорбом посередині — як велить звичай, рівно у десять футів заввишки. Ця будівля була присвячена Всемогутньому й утримувалася Далінаром та його подвижниками. Проводити тут зібрання могла будь-яка з конгрегацій, хоча більшість із них мали свої молитовні в одному з військових таборів.
— То що ж такого вам могло від мене знадобитися, Найсвітліший? — запитав подвижник, щойно вони дісталися до більш віддаленої частини просторого приміщення. Кадаш виявляв належну поштивість, хоча свого часу був наставником і вчителем малого Адоліна.
— Мій батько божеволіє? — запитав княжич. — Чи його й справді можуть відвідувати послані Всемогутнім видіння, у що він, я гадаю, вірить?
— А ваше запитання досить відверте!
— Ви знайомі з ним чи не найдовше, Кадаше, і мені відомо, що ви йому відданий. Я також знаю вас як людину, котра має довгі вуха та багато що підмічає, а тому впевнений: ви чули пересуди, — Адолін стенув плечима. — Схоже, саме час говорити відверто, наскільки це взагалі можливо.
— Тож я так розумію, що чутки не позбавлені ґрунту.
— На жаль, ваша правда. Це трапляється кожної великобурі. Він марить і метається, а потім стверджує, що мав видіння.
— Які саме видіння?
— Я точно не впевнений, — скривився Адолін. — Щось пов’язане з Променистими. А також, можливо… з тим, що має статися.
Кадаш, здавалось, стривожився.
— Ви ступаєте на небезпечну територію, Найсвітліший. Те, про що ви запитуєте, може ввести мене в спокусу порушити обітниці. Я подвижник, котрий належить вашому батькові та зберігає йому вірність.
— Але ж він не ваш духовний очільник.
— Ні. Але він посланий Всемогутнім захисник цієї громади, поставлений пильнувати за мною та не допускати, щоб я забував своє місце, — Кадаш міцно стулив губи. — Ми балансуємо на тонкій грані, Найсвітліший. Чи багато ви знаєте про Ієрократію, про Війну втрати?
— Церква намагалася захопити всеосяжний контроль, — сказав Адолін, знизавши плечима. — Священики пробували підкорити весь світ і при цьому стверджували, що це для його ж блага.
— Почасти це правда, — мовив Кадаш. — Точніше, та її частина, про яку найчастіше говориться. Але корені проблеми сягають набагато глибше. У ті далекі часи церква горнулася до знань. Люди не могли самі намічати свою релігійну стезю: віровчення було віддане на відкуп священикам, і лише дуже небагато членів церкви мали право на ознайомлення з теологією. Народ навчали коритися священикам. Не Всемогутньому чи Вісникам, а священикам.
Він рушив вздовж краю церковного приміщення, ведучи за собою й Адоліна. Вони поминули скульптурні фігури Вісників — п’ять чоловічих і п’ять жіночих. Насправді Адолін мав дуже слабке уявлення, про що говорить Кадаш. Він ніколи не виявляв хисту до історії, яка не мала прямого стосунку до командування військами.
— Суть проблеми, Найсвітліший, — вів далі Кадаш, — полягала в містицизмі. Священики твердили, що простолюд не здатен осягнути релігію чи Всемогутнього. Там, де мала би запанувати відкритість, панували димова завіса й перешіптування по кутках. Священики стали приписувати собі видіння та пророцтва, хоча подібні речі засуджували самі Вісники. Приборкування порожнечі — справа темна та згубна, і в її основі лежали спроби провіщати майбутнє.
Адолін застиг.
— Заждіть, то ви хочете сказати…
— Прошу вас, Найсвітліший, не забігайте наперед, — утихомирив княжича Кадаш, повертаючись до нього. — Коли Ієрократію було повалено, Творець Сонця доклав особливих зусиль, щоби допитати кожного з клерикалів і переглянути їхнє листування між собою. З’ясувалося, що не було жодних пророцтв. І ніяких містичних обіцянок Всемогутнього. Існували лише вигадки, сфабриковані священиками, щоб утихомирити народ і маніпулювати ним.
Адолін насупився.
— До чого ви ведете, Кадаше?
— До правди, Найсвітліший, — відповів подвижник. — Принаймні настільки близько, наскільки смію підступитися. Адже я не можу говорити так само відверто, як ви.
— То ви гадаєте, що батькові видіння — вигадки.
— Я б ніколи не звинуватив великого князя у брехні, — сказав Кадаш, — чи навіть у немічності. Але я також не можу потурати містицизму чи будь-яким пророцтвам. Пристати на таке означало би зректися воринізму. Дні священиків минули. Сплили часи, коли народу брехали, тримаючи його в темряві. Тепер кожен сам обирає свій шлях, а подвижники допомагають наблизитися ним до Всемогутнього. Замість туманних пророцтв та удаваних здібностей, що були прерогативою небагатьох, ми маємо населення, яке поголовно розуміє, у що вірить та в чому полягає його зв’язок із Господом.
Він підійшов ближче й дуже тихо продовжив:
— Ваш батько не заслужив, щоби над ним насміхалися чи применшували його заслуги. Якщо його видіння справжні, тоді це тільки між ним і Всемогутнім. Я можу сказати лише таке: мені дещо відомо про те, як почувається людина, котру переслідують спричинені війною смерті та спустошення. В очах вашого батька я бачу чимало того, що відчував і сам, — але його муки сильніші. На мою особисту думку, те, що він бачить, — це радше відображення його минулого, ніж справжній містичний досвід.
— Тобто, він божеволіє, — прошепотів Адолін.
— Я такого не говорив.
— Ви натякнули, що Всемогутній, найімовірніше, не послав би таких видінь.
— Це правда.
— І що ці видіння — виплід його власного розуму.
— Схоже, що так, — відказав подвижник, здіймаючи палець. — Балансування на тонкій грані — ви ж розумієте. І його особливо важко втримати, коли розмовляєш із рідним сином твого великого князя, — він потягнувся до Адолінової руки й підбадьорливо стиснув її. — Якщо комусь і судилося допомогти йому, то це тільки вам. Ніхто інший із цим не впорається, навіть я сам.
Адолін задумливо кивнув:
— Дякую.
— А тепер вам, напевно, час іти, щоб наглянути за тією молодою особою.
— Так, — зітхнувши, сказав Адолін. — Боюся, навіть якщо я вгадаю з подарунком, наше знайомство довго не протриває. Ренарін знову з мене кепкуватиме.
Кадаш усміхнувся:
— Не варто так легко здаватися, Найсвітліший. А тепер ідіть. Але якось обов’язково зайдіть знову, щоби ми змогли обговорити ваші цілі, які стосуються Покликання. Минуло надто багато часу, відколи ви востаннє Вдосконалювалися.
Адолін кивнув і поспішив залишити приміщення.
Після багатьох годин, проведених над бухгалтерськими книгами в товаристві Тешав, Далінар і Ренарін дісталися коридору, що вів до королівських покоїв. Вони йшли мовчки, і грюкіт підошов їхніх чобіт по мармуровій долівці луною відбивався від кам’яних стін.
Коридори військової резиденції короля тиждень за тижнем виглядали все багатшими. Колись цей прохід був просто ще одним Душезаклятим кам’яним тунелем. Проте коли Елгокар перебрався сюди, то зажадав покращень. З підвітряної сторони прорізали вікна. Підлогу виклали мармуровими плитами. На стінах вирізьбили барельєфи, а кутки оздобили мозаїкою. Далінар і Ренарін проминули групу мулярів, котрі старанно витісували сцену, де Налан’Елін, випромінюючи сонячне світло, заніс над головою меч відплати.
Вони дійшли до королівського передпокою — великої кімнати без вхідних дверей чи портьєр, яку охороняли десять членів Королівської гвардії, вбраних у блакитне із золотом. Далінар упізнав кожне з облич: він особисто створював цей підрозділ, по крупинці підбираючи кадри.
Великий князь Рутар чекав на аудієнцію з монархом. Його м’язисті руки були схрещені на грудях, а рот облямовувала коротка чорна борода. Червоний шовковий сюртук був надто короткополим і не застібався на ґудзики. Власне, він радше скидався на жилет із рукавами та був таким собі символічним жестом у бік встановлених зразків алетійської військової форми. З-під нього проглядала біла сорочка з гофрованим коміром, а сині штани були просторими та мали широкі закоти.
Рутар глянув у бік Далінара та кивнув йому, тим самим суто формально засвідчуючи повагу, а тоді відвернувся, щоби потеревенити з одним із членів свого почту. Однак відразу ж замовк, щойно вартові біля дверей розступилися, даючи Далінарові дорогу. Рутар шмигнув носом від досади. Та легкість, із якою Далінар отримував доступ до самодержця, дратувала великих князів.
У кордегардії короля не виявилося, але широкі балконні двері були відчинені. Далінарові гвардійці залишилися чекати в кімнаті, а сам він ступив на балкон. Ренарін, повагавшись, рушив услід за батьком. З наближенням заходу сонця надворі тьмянішало світло. Розташування військової резиденції на узвишші на кшталт цього було тактично грамотним кроком, але це означало, що її немилосердно торгали бурі. Над цією головоломкою віддавна билися полководці: слід обирати місце, де найзручніше перечікувати бурі, чи все ж захоплювати командні висоти?
Більшість обрала би перший варіант: їхнім таборам на окраїнах Розколотих рівнин практично не загрожувала небезпека штурму, тож захоплення командних висот не мало вирішального значення. Але королі зазвичай надавали перевагу пагоркам. У цьому конкретному питанні Далінар про всяк випадок підтримав Елгокара.
Балкон являв собою монолітну кам’яну платформу, висічену на вершині невисокого піка й обнесену металевими поручнями. Покої короля розміщувались усередині Душезаклятого склепіння, зведеного на природному фундаменті, а система критих пандусів і сходових маршів вела до ярусів, розташованих нижче по схилу. Там були розквартировані численні члени королівського почту: охоронці, буревартівники, подвижники й далекі родичі. У себе в таборі Далінар займав окремий бункер, але відмовлявся йменувати його палацом.
Король стояв, спершись ліктями об перила, а двоє вартових спостерігали за ним іздалеку. Далінар зробив знак Ренарінові, щоби той відійшов трохи, а він отримав змогу переговорити з королем віч-на-віч.
Повітря було прохолодним — на якийсь час наступила весна — та сповненим солодких вечірніх ароматів: розквітлих скелебруньок і вологого каменю. Унизу, під ними, у військових таборах спалахували вогники — десять блискотливих кругів, наповнених сторожовими багаттями, вогнищами польових кухонь, світлом ламп і рівним сяйвом заряджених самоцвітів. Елгокар дивився поверх таборів, углиб Розколотих рівнин. Вони були оповиті суцільним мороком, за винятком поодинокого мерехтіння вогників сторожових постів.
— Вони слідкують за нами звідти? — запитав Елгокар, коли Далінар приєднався до нього.
— Нам відомо, що їхні диверсійні групи пересуваються в темну пору доби, Ваша Величносте, — сказав Далінар, кладучи руку на металеві поручні. — Я теж не можу спекатися думки, що так воно і є.
Військова форма короля включала традиційний довгий сюртук із ґудзиками з боків, але досить просторий, щоб не сковувати рухів. З-за коміра та з-під манжетів виглядало гофроване мереживо. Штани були однотонно синіми, але скроєними за тим же мішкуватим фасоном, що й Рутарові. Це все здавалося Далінару занадто фривольним. Усе більше й більше їхніх солдатів вела вперед група розхлябаних ледарів, котрі виряджалися в мереживо та проводили вечори на бенкетах.
«Саме це й передбачав Ґавілар, — подумалося Далінарові. — От чому він так наполягав, щоби ми дотримувалися Кодексу».
— Ти виглядаєш замисленим, дядьку, — сказав Елгокар.
— Просто розмірковую над минулим, Ваша Величносте.
— Минуле не має значення. Я дивлюся лише вперед.
Далінар був не певен, чи міг він погодитись хоча б з одним із цих тверджень.
— Я інколи думаю, що повинен спромогтись угледіти паршенді, — мовив Елгокар. — У мене виникає таке відчуття, що коли я дивитимуся досить довго, то знайду їх, виявлю їхнє точне місцезнаходження і зможу кинути їм виклик. Нехай би вони просто вийшли зі мною на битву — як люди честі.
— Якби вони були людьми честі, — проговорив Далінар, складаючи руки за спиною, — то б не вбили вашого батька — принаймні в такий спосіб.
— Як ти гадаєш, чому вони це зробили?
Далінар похитав головою.
— Це запитання весь час крутиться в моїй голові — знову і знову, — мовби валун, що котиться з гори. Чи ми чимось зачепили їхній гонор? А чи мало місце якесь міжкультурне непорозуміння?
— «Міжкультурне непорозуміння» означало би, що в них є культура. Примітивні дикуни. Хто знає, чому кінь брикається, а сокирогончак кусається? Не треба було мені запитувати.
Далінар нічого не відповів. Колись і він відчував таке саме презирство, таку саму лють — упродовж багатьох місяців після вбивства Ґавілара. Він міг зрозуміти бажання Елгокара просто відмахнутися від цих дивних паршменів із неходжених земель, списавши все на їхню напівзвірячу сутність.
Але він бачив їх у ті далекі дні. Мав із ними справу. Так, вони й справді були примітивними, але не дикунами. Не дурнями. «Ми ніколи до пуття не розуміли їх, — подумав він. — Гадаю, ось у чому й суть проблеми».
— Елгокаре, — тихо озвався він, — можливо, саме час поставити собі деякі непрості запитання.
— Як-от?..
— Як-от скільки ще триватиме ця війна.
Елгокар здригнувся, а тоді, обернувшись, глянув просто на Далінара.
— Ми битимемось, аж доки Пакт помсти не буде виконаний, а мій батько — відомщений!
— Шляхетні слова, — промовив Далінар. — Але ми вже шість років не бачили Алеткару. Збереження двох далеко рознесених центрів управління не йде на користь королівству.
— Королі часто вирушають на війну надовго, дядьку.
— Але рідко коли аж так надовго, — відказав Далінар. — І рідко коли беруть із собою кожного Сколкозбройного та великого князя в цілому королівстві. Наші ресурси виснажуються, а з дому доходять чутки, що прикордонні вторгнення з боку реші стають усе зухваліші. Ми все ще не згуртовані в єдину націю, не поспішаємо довіряти один одному, і сам характер цієї війни, у якій ми загрузли, — відсутність ясного шляху до перемоги та акцент на здобутті багатств, а не територій — аж ніяк цьому не сприяє.
На верхівці стрімкої скелі їх обдував вітерець. Елгокар шмигнув носом.
— Ти стверджуєш, що не існує ясного шляху до перемоги? Ми беремо верх. Набіги паршенді трапляються все рідше і не сягають аж так далеко на захід, як колись. Під час бойових дій ми винищили тисячі їхніх воїнів.
— Цього недостатньо, — заперечив Далінар. — У них іще досить сил. І ця облога вимотує нас не менше, якщо не більше, ніж їх.
— Та хіба ж не ти сам уперше запропонував таку тактику?
— Я був тоді іншою людиною, мене переповнювали горе й лють.
— І ти більше їх не відчуваєш? — скептично запитав Елгокар. — Дядьку, та я власним вухам не вірю! Ти ж не всерйоз пропонуєш мені облишити цю війну, правда ж? Невже ти хотів би, щоб я подріботів додому, підібгавши хвоста, мов той сокирогончак, якого вилаяв господар?
— Я сказав, що це непрості запитання, Ваша Величносте, — відказав Далінар, стримуючи свій гнів. Це давалося йому нелегко. — Але їх необхідно обміркувати.
Роздратований Елгокар зітхнув:
— Те, про що шепочуться Садеас і решта, правда. Ти змінюєшся, дядьку. Це якось пов’язане з цими твоїми нападами, еге ж?
— Вони тут ні до чого, Елгокаре. Послухайте мене! Чим ми готові пожертвувати заради помсти?
— Чим завгодно.
— А якщо це означає всім тим, заради чого не шкодував зусиль ваш батько? Невже ми гідно вшануємо його пам’ять, якщо зруйнуємо закладені ним підвалини нового Алеткару, — і все заради того, щоби помститися від його імені?
Король завагався.
— Ви переслідуєте паршенді, — продовжив Далінар. — Це похвально. Але ви не повинні дозволяти своїй жадобі справедливої відплати засліплювати вам очі, коли йдеться про потреби королівства. Пакт помсти скеровував інтереси великих князів у спільне русло, але що трапиться, щойно ми здобудемо перемогу? Чи не розпадемося знову? Я гадаю, ми повинні сплавити їх у спільному горнилі, об’єднати їх. Ми ведемо цю війну так, ніби ми десять різних народів, які б’ються поряд, але не пліч-о-пліч.
Король не поспішав із відповіддю. Зрештою, здавалося, що дядькові слова повільно просочувалися в його свідомість. Він був хорошою людиною і мав більше спільного зі своїм батьком, ніж інші вважали за необхідне визнавати.
Обіпершись на поручні, він відвернувся від Далінара.
— Ти вважаєш, що з мене поганий король, чи не так, дядьку?
— Що? Звісно, ні!
— Ти завжди говориш про те, що я мав би робити й де мені чогось не вистачає. Скажи чесно, дядьку: коли ти дивишся на мене, ти хотів би натомість бачити обличчя мого батька?
— Звичайно, — зізнався Далінар.
Лице Елгокара спохмурніло.
Далінар поклав руку племінникові на плече.
— Я був би поганим братом, якби не хотів, щоб Ґавілар залишився в живих. Я підвів його — то була найбільша, найжахливіша помилка, якої я припустився в житті, — Елгокар обернувся до нього, і Далінар витримав його погляд, піднявши палець. — Але з того, що я любив вашого батька, ще не випливає, ніби я вважаю вас невдахою. Не означає це й того, що я не люблю вас безвідносно до нього. Сам Алеткар міг упасти після смерті Ґавілара, але ви організували наші сили та завдали удару у відповідь. Ви чудовий король.
Правитель мляво кивнув.
— Тобі знову читали ту книгу, я вгадав?
— Так, читали.
— А знаєш, ти говориш, як він, — сказав Елгокар, знову відвертаючись і дивлячись на схід. — Під кінець. Коли він став поводитися… непередбачувано.
— Поза сумнівом, зі мною все не настільки погано.
— Можливо. Але це дуже схоже на нього. Балачки про закінчення війни, захоплення Загубленими Променистими, наполягання, щоб усі дотримувалися Кодексу…
Далінар пам’ятав як ті дні, так і власні суперечки з Ґавіларом. «Яку таку честь ми шукаємо на полі брані, поки наш народ мре з голоду? — запитав його якось король. — І чи багато честі в тому, що наші світлоокі плетуть змови й інтриги, наче мурени у відрі, що звиваються одна по одній, силкуючись вкусити за хвіст?»
Він погано відреагував тоді на такі слова. Точнісінько як Елгокар, котрий тепер не сприймав Далінарових власних слів. «Прародителю бур! Я і справді починаю говорити, як він, хіба ж не так?»
Це тривожило, та все ж чомусь водночас і надихало. Так чи інак, а Далінар дещо збагнув. Адолін мав рацію. Елгокар — а з ним і великі князі — ніколи не пристануть на пропозицію відступити. Далінар неправильно вибудував розмову. «Нехай буде благословенний Всемогутній за те, що послав мені сина, котрий говорить, що думає».
— А може, ви й маєте рацію, Ваша Величносте, — мовив Далінар. — Закінчити війну? Залишити поле бою, коли на ньому все ще хазяйнує ворог? Це зганьбило би нас.
Елгокар кивнув на знак згоди.
— Радий, що ти це розумієш.
— Але щось необхідно змінити. Слід оптимізувати нашу тактику.
— Що вже й зробив Садеас. Я розмовляв із тобою про його мости. Вони такі ефективні, і він здобув стільки яхонтосердець.
— Яхонтосерця нічого не дають, — сказав Далінар. — Усе це ні до чого, якщо ми не знайдемо спосіб помститися, чого всі й бажаємо. Адже не станете ви стверджувати, що вам до душі спостерігати, як гризуться між собою великі князі, практично забувши про справжню мету нашого тут перебування.
Елгокар мовчав, проте виглядав невдоволеним.
«Об’єднай їх». Він не забув цих слів, що набатом гуділи в його голові.
— Елгокаре, — промовив князь, якого якраз осінила ідея. — Чи пам’ятаєте ви, про що ми з Садеасом говорили з вами, коли вперше прибули сюди, на війну? Про спеціальні завдання для великих князів?
— Так, — відповів Елгокар.
Колись у давнину кожен із десяти великих князів Алеткару отримував спеціальне завдання, пов’язане з управлінням королівством. Один був найвищою інстанцією в усьому, що стосувалося торгівлі, і його війська патрулювали дороги всіх десяти князівств. Інший здійснював контроль за судочинством та органами прокуратури.
Ґавілару дуже імпонувала ця ідея. Він твердив, що то був розумний механізм, розрахований на те, щоби змусити великих князів співпрацювати. Свого часу ця система не залишала їм іншого вибору, окрім як схилятися перед владою один одного. Таке не практикувалося вже багато століть, аж відколи Алеткар розколовся на десять автономних князівств.
— Елгокаре, а якби ви призначили мене Великим князем війни? — запитав Далінар.
Той не засміявся, і це був добрий знак.
— Я гадав, ніби ви з Садеасом вирішили, що решта збунтуються, коли ми спробуємо щось на кшталт цього.
— Можливо, я помилявся й у цьому.
Здавалося, Елгокар розмірковував над почутим. Зрештою король похитав головою:
— Ні. Вони заледве терплять мою владу. Якби я зробив щось подібне, мене би вбили.
— Я би захистив вас.
— Аякже! Ти не сприймаєш серйозно навіть нинішні замахи на моє життя.
Далінар зітхнув.
— Ваша Величносте, я сприймаю загрози вашому життю з усією можливою серйозністю. Мої писарки та помічники саме розбираються в тій історії з попругою.
— І що вони з’ясували?
— Ну, наразі в нас немає жодних незаперечних доказів. Ніхто не взяв на себе відповідальності за спробу вбити вас, навіть висновуючи з чуток. Ніхто не помітив нічого підозрілого. Але Адолін консультується з лимарями. Можливо, він дізнається щось істотніше.
— Її підрізали, дядьку.
— Не будемо поспішати з висновками.
— Ти не віриш мені, — сказав Елгокар, червоніючи. — А мав би намагатися з’ясувати, яким був план убивць, замість того щоби докучати мені своїми зарозумілими амбіціями щодо верховенства над усією армією!
Далінар зціпив зуби.
— Я роблю це для вас, Елгокаре.
На якусь мить їхні погляди зустрілися, і в блакитних очах Елгокара знову спалахнула підозра — як і тиждень тому.
«Кров моїх пращурів! — подумав Далінар. — Що далі, то гірше».
За хвильку вираз королевого обличчя пом’якшав, і він, здавалося, розслабився. Що би він не побачив у Далінарових очах, але це заспокоїло його.
— Я знаю, що ти хочеш як краще, дядьку, — сказав король. — Але ти маєш визнати, що став поводитися дивно. Те, як ти реагуєш на бурі, ця твоя одержимість останніми словами мого батька…
— Я намагаюся зрозуміти його.
— Під кінець він став уже не той, — мовив Елгокар. — Усі це знають. Я не повторюватиму його помилок, та й ти мав би їх уникати — замість дослухатися до слів книги, у якій стверджується, що світлоокі мають бути рабами темнооких.
— Там нічого такого не сказано, — заперечив Далінар. — Цю тезу вирвали з контексту. Це просто збірка оповідок, які вчать, що вождь повинен служити тим, кого веде за собою.
— От іще. Її написали Загублені Променисті!
— Вони не писали її, а надихалися нею. Автором був Ногадон, простий смертний.
Елгокар зиркнув на нього, звівши брову. «От бачиш, — неначе промовляв його погляд, — ти вже захищаєш її».
— Дядьку, сили полишають тебе. Я не намагатимуся зіграти на цьому. Але так учинять інші.
— З моїми силами все гаразд, — і знову Далінар примусив себе зберігати спокій. — Наша розмова збилася на манівці. Великим князям потрібен єдиний очільник, котрий приневолить їх співпрацювати. Присягаюся, що коли ви призначите мене Великим князем війни, я потурбуюся про вашу безпеку.
— Так само, як потурбувався про батькову?
Далінар заціпив рота.
Елгокар відвернувся.
— Мені не слід було цього говорити. Ти на таке не заслужив.
— Ні, — заперечив Далінар, — це була одна з найгіркіших правд, які я чув від вас, Елгокаре. Можливо, ви чините правильно, не покладаючись на мій захист.
Елгокар зацікавлено глянув на нього.
— Чому ти так поводишся?
— «Так» — це як?
— Колись, якби хтось сказав тобі таке, ти би прикликав Сколкозбройця й зажадав дуелі! А тепер ти, натомість, погоджуєшся.
— Я…
— Під кінець мій батько теж почав відмовлятися від дуелей, — Елгокар забарабанив пальцями по перилах. — Я розумію, чому ти відчуваєш потребу у Великому князі війни, і, цілком можливо, у чомусь ти й маєш слушність. Але інші хотіли би залишити все так, як є.
— Тому що це для них зручно. Якщо ми збираємося здобути перемогу, нам доведеться їх засмутити, — Далінар ступив кров уперед. — Елгокаре, можливо, збігло вже достатньо часу. Шість років тому призначення Великого князя війни майже напевно було би помилкою. Але як щодо тепер? Ми ближче познайомилися один з одним і спільними зусиллями протистояли паршенді. Можливо, час зробити наступний крок.
— Може, і так, — відказав король. — Ти гадаєш, вони готові? Я дам тобі змогу довести це мені. Якщо ти зможеш наочно продемонструвати, що вони не проти працювати з тобою, дядьку, я подумаю про те, щоби призначити тебе Великим князем війни. Така постановка питання задовольнить тебе?
Це був розумний компроміс.
— Цілком.
— От і добре, — сказав король, випростуючи спину. — Тоді давай поки що розходитися. Година вже не рання, а я ще маю почути, чого хоче від мене Рутар.
Далінар кивнув на прощання й попрямував назад, знову проходячи крізь королівські покої, де до нього долучився Ренарін.
Що більше він розмірковував, то сильніше відчував, що це було правильне рішення. Відступ — це не той номер, який пройде з алеті, особливо з огляду на їхній нинішній умонастрій. Але якби йому вдалося збити з них пиху та змусити залучити агресивнішу стратегію…
Він усе ще був занурений у роздуми над цим, коли вони полишили королівську резиденцію та спустилися пандусами туди, де залишили своїх коней. Далінар сів верхи на Баского, вдячно киваючи конюхові, котрий доглядав за ришадіумом. Кінь остаточно одужав після падіння на полюванні, і його нога була міцною та здоровою.
До Далінарового табору було недалеко, і вони їхали мовчки. «З ким із великих князів мені слід поговорити в першу чергу? — думав Далінар. — Із Садеасом?»
Ні. Не годиться: його й Садеаса і так надто часто помічали за співпрацею. Якщо решта великих князів учують, що між ними тісний союз, це підштовхне їх до спротиву його плану. Краще спочатку звернутися до менш впливових із них, намагаючись залучити до якихось колективних дій. Можливо, до спільної вилазки на плато?
Насамкінець йому доведеться поговорити з Садеасом. Ця думка аж ніяк не радувала його. Життя завжди бувало значно простішим, якщо вони мали можливість працювати на безпечній відстані один від одного. Він…
— Батьку, — сказав Ренарін, і в його голосі чулася тривога.
Далінар випрямився в сідлі й озирнувся довкола, а його рука потяглася до меча, що висів при боці, хоч одночасно він збирався прикликати Сколкозбройця. Ренарін показував пальцем. На схід. Звідки налітали бурі.
Обрій поступово темнів.
— Хіба на сьогодні прогнозували великобурю? — запитав стривожений Далінар.
— Елтебар казав, що це малоймовірно, — відповів Ренарін. — Але йому й раніше траплялося помилятись.
Коли йшлося про великобурю, будь-хто міг припуститися помилки. Їх можна було передбачати, та це ніколи не було точною наукою. Далінар примружив очі, а його серце ледь не вистрибувало з грудей. Так, тепер він і сам помічав прикмети: пил здіймався вгору, змінилися запахи. Стояв вечір, та все ж надворі мало бути видніше. Натомість темніло просто на очах. У самому повітрі вчувався якийсь шал.
— Може, подамося до Аладара? — запропонував Ренарін, вказуючи рукою.
Саме до табору цього великого князя їм було найближче, хоча й від околиць Далінарового власного їх відділяло, може, із чверть години.
Люди Аладара впустять його. Ніхто не відмовить великому князю в прихистку на час стихії. Але Далінар здригнувся від думки про те, що доведеться перечікувати великобурю в незнайомому місці, в оточенні почту іншого вельможі. Вони побачать, що коїться з ним під час нападів. І щойно це станеться, чутки розлетяться, наче стріли над полем бою.
— Помчали! — гукнув він, пришпорюючи Баского.
Ренарін і гвардійці поскакали вслід, і грім кінських копит немов віщував пришестя великобурі. Заціпенілий Далінар припав до шиї ришадіума. Сіре небо вкрили плями пилу та листя, які гнало вітром буряної стіни, а повітря загусло, сповнившись передгрозовою вологою. Горизонт затягували хмари, що згущалися просто на очах. Далінар і його супутники галопом промчали повз передні пости Аладара, на яких метушились дозорці, притримуючи від вітру поли сюртуків і плащів.
— Батьку? — гукнув іззаду Ренарін. — Чи ти…
— Час іще є! — прокричав Далінар.
Вони нарешті досягли зубчастої стіни військового табору Холіна. Солдати в синьо-білих мундирах, які ще залишалися на посту, віддали йому честь. Але більшість уже перебралась у сховища. Далінару довелося вповільнити біг Баского, щоби минути пропускний пункт. Однак від місця постою його відділяв іще один короткий галоп. Він повернув ришадіума, ладнаючись пуститися вскач.
— Батьку! — застеріг Ренарін, вказуючи на схід.
Буряна стіна висіла в повітрі, немов гігантська портьєра, і стрімко просувалася до табору. Суцільна пелена дощу була сріблясто-сірою, а хмари над нею — оніксово-чорними, підсвічувані зсередини поодинокими спалахами блискавок. Солдати, які відсалютували йому, поспішали сховатися в бункері неподалік.
— Ми встигнемо, — сказав Далінар. — Ми…
— Батьку! — сказав Ренарін, під’їжджаючи до нього й хапаючи за руку. — Мені шкода.
Їх хльоскав вітер, і Далінар зціпив зуби, дивлячись на сина. За скельцями окулярів Ренарінові очі розширилися від занепокоєння.
Князь знову кинув погляд на буряну стіну. За лічені миті вона буде тут.
«А він має рацію».
Далінар передав повіддя Баского стривоженому солдату, який прийняв і вуздечку Ренарінового коня, і вони обоє спішилися. Конюх кинувся геть, тягнучи скакунів до кам’яної стайні. Далінар ледь не рушив услід — у конюшні буде менше свідків, — але двері ближньої казарми були відчинені, і зсередини йому схвильовано махали руками. Там буде безпечніше.
Скорившись неминучому, Далінар приєднався до Ренаріна, й обоє прожогом кинулися під захист кам’яних стін казарми. Солдати потіснилися, даючи їм місце. Усередині також знайшла притулок група служників. У Далінаровому таборі нікому не доводилося пересиджувати урагани в буренаметах чи благеньких дерев’яних халупках, і ні з кого не вимагали плати за прихисток у кам’яних спорудах.
Скупчені у казармі люди виглядали шокованими, коли поріг переступили їхній великий князь і його син; декілька облич зблідли, щойно двері з грюкотом зачинилися. Єдиним джерелом освітлення були кілька гранатових сфер, розвішаних на стінах. Хтось зайшовся в кашлі, а знадвору вітер рясно посипав будівлю порошею з уламків каменю. Далінар намагався не звертати уваги на збентежені очі довкола себе. Ззовні доносилося завивання вітру. Можливо, нічого й не станеться. Може, цього разу…
Грянула буря.
І воно прийшло.
19
Зорепад
Йому належить найстрашніший і найжахітніший з-поміж усіх Сколків. Поміркуй над цим якийсь час, старий ти ящере, і повідом мені, чи так само категорично наполягаєш на невтручанні. Оскільки, запевняю тебе, Райз не проявить аналогічної стриманості.
Далінар закліпав очима. Задушлива, тьмяно освітлена казарма зникла. Натомість він стояв у темряві. У повітрі витав густий запах просушеного зерна, і коли він виставив уперед ліву руку, то намацав дерев’яну стіну. Він перебував у якійсь клуні.
Прохолодна ніч була тиха та ясна — жодного натяку на бурю. Він обережно помацав себе за бік. Меч кудись зник, а з ним і мундир. Натомість на ньому виявились підперезана поясом домоткана туніка та пара сандалій. Саме такий одяг, що його він бачив на стародавніх статуях.
«Буревії, куди ви занесли мене цього разу?» Кожне видіння було не схоже на інші. Це вже дванадцяте з тих, що він бачив. «Лише дванадцять?» — подумав він. Здавалося, їх було незмірно більше, але таке почало з ним траплятися лише кілька місяців тому.
У темряві щось заворушилося. Він спантеличено відсахнувся, коли до нього притислося щось живе. Заледве не вдарив по ньому, але завмер, почувши, що воно плаче. Він обережно опустив руку, на дотик вивчаючи тильну сторону тільця. Маленьке й тендітне — дитина. Вона дрижала.
— Тату, — її голос тремтів. — Тату, що коїться?
Як і зазвичай, його приймали за когось іншого — органічного для цього місця й часу. Дівчинка хапалася за нього, вочевидь налякана. Було надто темно, щоби розгледіти страхокузьок, але він підозрював, що ті якраз вибиралися з-під землі.
Далінар поклав руку їй на спину.
— Тсс. Усе буде добре.
Здавалося, саме ці слова могли хоч чимось зарадити.
— Мама…
— З нею все буде гаразд.
У темряві кімнати дівчинка ще тісніше притулилася до нього. Він не рухався, відчуваючи: щось не так. Будівля поскрипувала на вітрі. Вона була не надто міцною: дошка під його рукою розхиталася, і він відчував спокусу зовсім відірвати її, щоби можна було виглянути назовні. Але ця тиша, ця налякана дитина… У повітрі стояв дивний запах гнилі.
У дальньому кінці клуні, біля стіни, щось тихесенько зашкреблося. Немовби хтось водив нігтем по дерев’яній стільниці.
Дівчинка зарюмсала, і шкрябання стихло. Далінар затамував подих, його серце несамовито закалатало. Він інстинктивно виставив руку вбік, щоби прикликати Сколкозбройця, але в нього не вийшло. У видіннях той ніколи не слухався.
Дальня стіна будівлі неначе вибухнула, причому в напрямку до них.
У темряві розлетілися тріски, і всередину вломилась якась велика постать. У світлі місяця й зірок, яке проникало знадвору, ця чорна істота виглядала більшою за сокирогончака. Далінар не міг розгледіти деталей, але здавалося, що вона якоїсь неприродної, неправильної форми.
Дівчинка закричала, а князь, вилаявшись, підхопив її однією рукою та відкотився вбік, щойно чорна тварюка плигонула на них. Вона мало не дістала дитини, проте Далінар рвучко висмикнув її з-під самих пазурів чудовиська. Дівча задихалося від жаху, і крик увірвався.
Далінар крутнувся й відштовхнув дівчинку собі за спину. Потихеньку задкуючи, він боком зачепив купу мішків із зерном. У клуні запанувала тиша. Надворі з неба лилося фіолетове світло Саласа, проте цей маленький місяць був не настільки яскравим, щоб освітити середину приміщення. Тварюка забилася в тінистий закуток, тож князь майже не бачив її.
Вона просто злилася з тінню. У напруженому очікуванні Далінар виставив уперед кулаки. З темряви долинало тихе посопування, моторошне й віддалено схоже на ритмічний шепіт.
«Дихає? — подумав князь. — Ні. Пробує внюхати нас».
Істота кинулася вперед. Далінар миттю сягнув рукою вбік, ухопив мішок із зерном і виставив його попереду. Звірюка налетіла на лантух і впилася в нього зубами, а князь смиконув його до себе — груба тканина не витримала, і в повітря звилася запашна хмара лавісового зерна впереміш із пилом. Відтак він відступив убік та щосили заїхав по тварюці ногою.
На дотик істота виявилась на диво еластичною, так наче він копнув бурдюк із водою. Від удару та повалилася долі й зашипіла. Далінар підкинув напівпорожній мішок угору, сповнюючи повітря ще більшою кількістю висушених зерен і пилу.
Звірюка зіп’ялася на лапи й закрутилася на місці, а на її гладкій шкірі затанцювали відблиски місячного сяйва. Здавалось, вона втратила орієнтацію. Хай там що, але воно полювало, покладаючись на нюх, і пил у повітрі збивав його з пантелику. Далінар ухопив дівчинку, перекинув її через плече й прожогом кинувся повз очманілу істоту просто через діру в проламаній стіні.
Він вискочив під фіолетове світло місяця й опинився в невеличкому лейті — широкій розколині в скелі з достатньо добрим водостоком, щоб уникнути повеней, та високим кам’яним виступом — «хвилерізом» від великобур. У цьому конкретному лейті східна частина скельного утворення мала форму гігантського буруна, даючи прихисток маленькому сільцю.
От чого клуня була така вутла! Там-сям у заглибині мерехтіли вогники, вказуючи на те, що поселення нараховувало кілька дюжин домівок. Далінар перебував на околиці: праворуч був загін для свиней, ліворуч — далекі хатини, а прямо попереду — приліпившись на кам’янистому схилі — стояв середніх розмірів селянський будинок, зведений на старовинний лад, із крємової цегли.
Рішення напрошувалося саме собою. Та істота пересувалася швидко, як і всі хижаки. Утекти від неї Далінарові не вдалося б, тож він кинувся до будинку. Ззаду долинув тріск дерев’яної стіни: звірюка вибралася з клуні. Далінар підбіг до вхідних дверей, проте вони виявились запертими. Голосно вилаявшись, він щосили забарабанив у них.
Тварюка пристрибом мчала йому вслід: по каменю шкряботіли кігті. Далінар якраз пробував висадити двері плечем, коли ті раптом відчинилися.
Спотикаючись, він влетів усередину, зронив дівчинку на підлогу, та й сам заледве втримався на ногах. За дверима стояла жінка середніх років. Фіолетового місячного світла було достатньо, щоби розгледіти її кучеряве волосся та широко розплющені, нажахані очі. Вона з грюкотом зачинила за ним двері й закрила їх на засув.
— Слава Вісникам! — вигукнула вона, підхопивши дівча на руки. — Ти знайшов її, Гебе. Дай тобі Всемогутній здоров’я!
Далінар боком наблизився до незаскленого вікна й виглянув назовні. Схоже, віконниця була відірвана й зачинити її було неможливо. Тварюки ніде не було видно. Він озирнувся через плече. Підлога будинку виявилась кам’яною, другого поверху не спостерігалося. Біля однієї зі стін було викладене з цегли огнище, і над ним — уже згаслим — висів недоладний залізний казанок. Усе це виглядало таким примітивним. У який рік він потрапив?
«Це просто видіння, — подумав він. — Сон наяву».
Але чому ж тоді все здається таким реальним?
Він знову виглянув із вікна. Надворі було тихо. З правого боку обійстя росли два рядки скелебруньок — напевно, прюква чи ще якийсь овоч. Гладенька земля відбивала місячне світло. Куди ж поділася тварюка? Невже вона…
Щось чорне і гладкошкіре відірвалося від землі та з грюкотом вдарилось об вікно. Воно розтрощило раму, і Далінар, лаючись, повалився долі — істота підім’яла його під себе. Якийсь гостряк шмагонув його по обличчю, розпанахавши щоку та рясно оббризкавши кров’ю.
Дівча знову завищало.
— Світло! — проревів Далінар. — Запаліть світло!
Він збоку зацідив істоті кулаком по занадто м’якій голові, а другою рукою перехопив кігтисту лапу. Щока палала від болю. Щось шкрябонуло його по боці, роздерши туніку й протявши шкіру.
Піднатужившись, він рвучко відкинув від себе істоту. Та гепнулась об стіну, а захеканий Далінар, перекотившись, звівся на ноги. Поки в темряві кімнати звірюка знову спиналася на лапи, він навпомацки задкував; у ньому прокидалися старі інстинкти, і біль відступав, змінюючись Запалом битви, що пронизував його тіло. Йому необхідна зброя! Ніжка від стола чи ослона. Кімната була така…
Замерехтів вогник: це жінка зняла чохол із запаленої глиняної лампи. Зовсім примітивної — на маслі замість Буресвітла, однак і такої було більш ніж достатньо, щоб освітити її нажахане обличчя та постать дівчинки, яка чіплялася за мішкувату сукню матері. У кімнаті стояли невисокий стіл і пара табуретів, але його увагу привернуло маленьке огнище.
Там, спершись на цегляний обмурівок і поблискуючи, наче Клинок честі з прадавніх переказів, стояла звичайна залізна коцюба. Її кінчик був білий від попелу. Далінар ринувся вперед, однією рукою вхопив це нехитре знаряддя та закрутив ним у повітрі, щоби відчути центр рівноваги. Свого часу його навчали класичній Вітростійці, проте він, натомість, обрав Димостійку, яка краще підходила для недосконалої зброї. Одна нога витягнута вперед, інша відведена назад, а меч — або, як у цьому випадку, коцюба — виставлений перед собою і націлений вістрям у серце супротивника.
Лише завдяки рокам тренувань він не порушив набутої пози, коли побачив, що стояло навпроти нього. Гладка, непроглядно чорна шкіра істоти відбивала світло, немов калюжа смоли. Очей не спостерігалося, а насаджена на еластичну, безкісткову шию голова рясніла чорними, схожими на ножі зубами. Шість тендітних лап, що вигиналися з боків, здавалися затонкими, щоб утримати вагу леткого чорнильного тіла.
«Це не видіння, — подумав Далінар, — це кошмар».
Клацнувши зубами, істота підняла голову й зашипіла, пробуючи повітря.
— Солодка мудрість Баттара, — видихнула жінка, пригортаючи до себе дитину. Тремтячими руками вона здійняла вгору лампу, наче збираючись захищатися нею.
Знадвору долинуло якесь шкряботіння, і крізь розбите вікно прослизнуло ще три пари павучих ніжок. Новоприбула звірюка забралася в кімнату та приєдналася до своєї товаришки, яка в нервовому вичікуванні припала до землі, на відстані обнюхуючи Далінара. У ній проглядала якась обережність, немовби вона відчувала, що перед нею озброєний — або, щонайменше, рішучий — супротивник.
Далінар обізвав себе дурнем, підносячи руку до боку, щоби зупинити кровотечу. Суто логічно він усвідомлював, що насправді все ще перебуває в казармі з Ренаріном. Усе це відбувалось у нього в голові, тож необхідності битися не було.
Але кожнісінький інстинкт, кожна краплина честі спонукали його ступити кілька кроків убік та загородити собою жінку від звірюк. Видіння це, спогад чи марення — а залишитися осторонь він не міг.
— Гебе, — знервовано озвалася та. За кого вона його мала? За чоловіка? А може, за наймита? — Не роби дурниць! Ти не знаєш, як…
Тварюки кинулися на нього. Далінар стрибнув уперед — постійний рух був суттю Димостійки — і крутнувся між двох нападниць, змахнувши коцюбою вбік. Він улучив по тій, що зліва, глибоко розпоровши її аж надто гладку шкіру.
Із рани пішов дим.
Маневруючи позаду істот, Далінар знову наніс удар, підсікши лапи вцілілої звірюки, від чого та повалилася долі. А тоді використав силу інерції та заїхав плазом коцюби по морді пораненої тварі, яка саме обернулася й клацнула на нього зубами.
Старий добрий Запал, смак битви, повністю поглинув його. Не роз’ярив, як декого, проте все довкола немов стало яснішим, чіткішим. М’язи були слухняними, а дихання — глибшим. Він неначе ожив.
Потвори знову напосілися на нього, і Далінар відстрибнув назад. Ударом ноги він перевернув стола, обрушивши його на одне зі страховиськ. А тоді ввігнав коцюбу прямо в роззявлену пащу іншого. Як він і сподівався, зсередини рот звірюки виявився вразливим. Істота зашипіла від болю й відсахнулася.
Далінар підскочив до перевернутого стола і відбив одну з ніжок. Миттю підхопив її та став у кинджально-мечовий варіант Димостійки. Відбиваючись дерев’яною опорою від однієї з тварюк, він тим часом тричі зацідив по морді іншої, спричинивши глибоку рану на щоці, яка з шипінням взялася димом.
Знадвору долинув далекий лемент. «Кров моїх пращурів, — подумав князь, — та їх тут не тільки дві». Треба було кінчати з ними — і то чимшвидше. Бо якщо бій затягнеться, вони вимотають його скоріше, ніж він їх. Та ще й хто його зна, чи ці звірюки взагалі стомлюються?
Він із криком стрибнув уперед. З чола градом котився піт, і в кімнаті ніби трохи потемнішало. Чи ні, не так — наче навелося на різкість. Лише він і тварюки. Та ще вітер від помахів його зброї, та ще тупіт його ніг по долівці, та ще ритмічне пульсування його серця.
Раптовий смерч його випадів спантеличив потвор. Одну він оперіщив ніжкою від столу, чим змусив позадкувати, а тоді накинувся на іншу, заробивши кігтистою лапою по руці, але й всадивши коцюбу в грудину тварюки. Її шкіра спершу пручалася, а тоді піддалася, і кочерга легко проникла всередину.
Далінарову руку обкутав дим, що могутнім струменем повалив із рани. Він відсмикнув її, і чудовисько пошкутильгало назад — його лапи на очах тоншали, а тіло здувалося, немов дірявий бурдюк із вином.
Він знав, що, атакуючи, сам підставляється під удар. Йому нічого не залишалося, окрім як прикритися здійнятою вверх рукою, коли інша звірюка наскочила на нього, черконувши лоб та лікоть і вгризаючись йому в плече. Далінар скрикнув, знову й знову молотячи по голові страховиська ніжкою від столу. Він намагався відірвати його від себе, однак створіння було надто жилавим.
Тож князь сковзнув горілиць на підлогу, підібгавши ноги, а тоді різко розпрямив їх, перекинувши тварюку собі через голову. Ікла вирвалися з Далінарового плеча, ринула кров. Створіння гепнулося долі, задерши численні чорні лапи.
У голові Далінара паморочилося, проте він понад силу підвівся і став у стійку. «Завжди тримай стійку». Потвора зіп’ялась на лапи майже водночас із ним, і князь змусив себе забути про біль і кров, дозволяючи Запалу сповнити його єство концентрацією. Він звів коцюбу. Ніжка від столу вислизнула з його обкривавлених пальців.
Тварюка припала до землі, а тоді кинулася вперед. Далінар дозволив плинній за природою Димостійці спрямувати себе — він відступив убік і вдарив коцюбою по лапах страховиська. Воно спіткнулося, а князь розвернувся та, вхопивши кочергу обіруч, з усієї сили спрямував її донизу — прямо на хребет істоти.
Удар був такої сили, що коцюба пропорола шкіру, пройшла крізь тіло звірюки та вдарилась об кам’яну підлогу. Потвора заборсалася, гребучи всіма лапами, а з дірок у її спині та животі з шипінням виходив дим. Далінар відступив, витираючи кров із чола та випустивши з рук зброю, кінець якої все ще пронизував чудовисько, і вона із дзенькотом упала.
— Трійця богів, Гебе, — прошепотіла жінка.
Він обернувся й побачив, що вона приголомшено дивиться на туші, які продовжували здуватися.
— Я повинна була допомогти, — бурмотіла вона, — вхопити що-небудь і вдарити їх. Але ти діяв так швидко. Це… це зайняло всього кілька ударів серця. Де… як?.. — вона зосередила на ньому погляд. — Я ніколи не бачила нічого подібного, Гебе. Ти бився немов… немов один із самих Променистих. Де ти цьому навчився?
Далінар не відповів. Він стягнув із себе сорочку, морщачись від болю в ранах, який знову повернувся. По-справжньому серйозного ушкодження зазнало лише плече, і саме ця рана була небезпечною: його ліва рука починала німіти. Князь роздер сорочку надвоє, обмотавши одну половину навколо глибокого порізу на правій руці, а з іншої зробив тампон, який притиснув до плеча. Відтак підійшов до помітно схудлого тіла, яке тепер радше скидалося на чорний шовковий мішок, і висмикнув із нього коцюбу. Тоді рушив до вікна. Стало зрозуміло, що інші будинки також зазнали нападу: там світилися вогні, а вітер доносив приглушені крики.
— Нам треба перебратися в безпечне місце, — сказав він. — Тут поблизу є погріб?
— Що-що є?
— Печера в скелі, рукотворна чи природна.
— Печер нема, — сказала жінка, стаючи поряд із ним біля вікна. — Хіба таке можливо, щоби людина зробила в камені дірку?
Сколкозбройцем або Душезаклиначем. Або й просто гірничим способом, хоча це може бути складно — адже виробки забиватиме крємом, а великобуряні дощі становитимуть надзвичайно велику загрозу через підтоплення. Далінар знову виглянув у вікно. У місячному світлі виднілися темні силуети, і деякі простували в їхньому напрямку.
Відчувши запаморочення, він похитнувся. Втратив багато крові. Зціпивши зуби, Далінар встояв на ногах, спершись на віконну раму. Скільки ще триватиме це видіння?
— Нам потрібна річка. Якась водойма, щоби збити їх із нашого сліду. Поблизу знайдеться щось таке?
Жінка кивнула та зблідла, помітивши темні постаті в нічному мороці.
— Гей, жінко, візьми дівчинку.
— «Дівчинку»? Це ж Селі, наша дочка. І відколи це я для тебе «гей, жінко»? Невже так складно вимовити «Таффа»? Грім і блискавка, Гебе, та що з тобою?
Він похитав головою, підійшов до дверей і відчинив їх, усе ще тримаючи в руці коцюбу.
— Прихопи лампу. Світло не видасть нас — навряд чи вони здатні бачити.
Жінка підкорилася, спішно схопивши за руку Селі — на вигляд дитині було років шість-сім, — а тоді вийшла надвір услід за Далінаром, несучи глиняну лампу, тендітний вогник якої мерехтів у темряві. За формою він чимось нагадував пантофлю.
— Де річка? — запитав Далінар.
— Ти ж знаєш…
— Таффо, я вдарився головою, — промовив князь. — Мені світ перед очима крутиться. Навіть думати важко.
Зачувши таке, жінка вочевидь стривожилася, але, висновуючи з усього, вдовольнилася цією відповіддю. Вона вказала в напрямку від села.
— Ходімо, — сказав він, рушаючи в темряву. — І часто нападають ці тварюки?
— Може, у періоди Руйнацій, але не на моїй пам’яті! Грім і блискавка, Гебе. Тебе треба зводити до…
— Ні, — відрізав князь. — Ми підемо далі.
І вони попрямували стежкою, що звивалася вгору, ведучи вглиб хвилеподібної скельної формації. Далінар увесь час озирався назад, на селянські будиночки. Скільки ж людей помирало там, унизу, розтерзані цими тварюками, виплодами Геєни? А де ж солдати тутешнього ясновельможного?
Можливо, це сільце було аж надто віддаленим і важкодоступним, щоб перебувати під безпосереднім захистом якогось градоправителя. Або, що цілком можливо, у цю епоху та в цьому місці життя було влаштоване інакше. «Доведу жінку з дитиною до річки, а тоді повернуся й організую оборону. Якщо хтось іще залишиться в живих».
Ця думка здавалася сміховинною. Йому доводилось спиратися на коцюбу, щоб не впасти. І як же це він збирається організовувати оборону?
Князь послизнувся на крутому відтинку стежки, і стривожена Таффа поставила лампу й ухопила його за руку. Місцевість була всипана валунами й скелебруньками, які порозпускали своє гудиння та листя назустріч прохолодній, вологій ночі. Воно шелестіло на вітрі. Далінар вирівнявся, а тоді кивнув жінці та жестом звелів їй іти далі.
У темряві ночі почулося слабке шарудіння — Далінар напружився й обернувся.
— Гебе? — зляканим голосом запитала жінка.
— Підніми вище лампу.
Та послухалася, і схил залило мерехтливе жовте світло. Через скелебруньки й валуни скрадалася добра дюжина опівнічно-темних плям із занадто гладкою шкірою. Чорними були навіть зуби та кігті.
Селі заскімлила, тісніше пригортаючись до матері.
— Тікайте, — тихо промовив Далінар, здіймаючи коцюбу.
— Гебе, вони…
— Тікайте! — крикнув він.
— Але вони й попереду нас!
Повернувшись, він помітив такі ж темні плями далі по стежці. Князь вилаявся й озирнувся довкола.
— Туди, — сказав він, вказуючи на високу й пласку скелю неподалік. Далінар штовхнув Таффу вперед, а та потягла за собою Селі, і їхні блакитні сукні з суцільних шматків тканини замайоріли на вітрі.
Вони бігли швидше, ніж князю дозволяв його стан, і Таффа першою дісталася прямовисної скелі. Жінка глянула вгору, немов приміряючись забратися наверх. Для цього стрімчак був надто крутим: Далінар просто хотів, щоби його спину прикривало щось надійне. Він ступив на пласку, відкриту ділянку скельної породи перед самим останцем і здійняв зброю. Чорні тварюки обережно пробиралися через каміння. Може, їх вдасться якимось чином відволікти, щоб дві його супутниці отримали шанс врятуватися? Та як же паморочилось у голові!
«Чого б я тільки не дав за свого Сколкозбройця…»
Селі розплакалася. Мати намагалася втішити дочку, але в її власному голосі вчувався розпач. Вона все зрозуміла. Знала, що ці згустки чорноти, мовби клапті ожилої ночі, розтерзають їх на шматки. Яке це слово вона щойно вжила? Руйнація. Про них згадувалося в книзі. Руйнації траплялися впродовж напівміфічних днів мороку, ще до того, як розпочалася історія в справжньому розумінні. До того, як людство перемогло Спустошувачів, а війна перемістилася на небеса.
Спустошувачі. Чи не ними були ці істоти? Міфами. Міфами, які ожили, щоб убити його.
Кілька тварюк стрибнуло вперед, і він відчув, як його знову проймає Запал, підсилюючи помахи зброї. Ті обачно відскочили назад, вишукуючи слабини в його обороні. Інші нюхали повітря, неспокійно чатуючи. Вони хотіли добратися до жінки й дитини.
Далінар зробив випад і змусив їх відступити, сам не відаючи, звідки взялися сили. Одна з потвор підібралася ближче, і він замахнувся на неї, ставши в Димостійку, оскільки для нього вона була найбільш звичною. Ці удари навідліг, ця грація…
Він із силою опустив зброю, влучивши у бік тварюки, але ще дві стрибнули на нього збоку. Кігті шматували йому спину, і під такою вагою він упав на каміння. Лаючись, князь перекотився й ударив почвару кулаком, відкинувши її назад. Інша ж укусила його за зап’ясток, і від спалаху болю він мимоволі випустив коцюбу. Далінар рикнув і зацідив кулаком тварюці в щелепу, яка рефлексивно розтислася, звільнивши його руку.
Чудовиська насідали. З горем-бідою князь звівся на ноги і, спотикаючись, позадкував до стрімчака. Жінка пожбурила лампу в тварюку, яка підібралася надто близько, — масло бризнуло на каміння й загорілося. Однак було схоже, що вогонь анітрохи не заважав цим істотам.
Такий порух залишив без захисту Селі, оскільки, замахуючись, Таффа втратила рівновагу. Одне страховище збило жінку з ніг, тоді як інші кинулися до дівчинки. Але Далінар першим скочив до неї і, схопивши в обійми, опустився навпочіпки, прикривши своїм тілом від монстрів. Один застрибнув йому на спину. Кігті протяли шкіру.
Селі захникала від жаху. Таффа несамовито кричала: потвори насідали з усіх сторін.
— Чому ти показуєш це мені! — заволав Далінар у ніч. — Чому я маю проживати саме це видіння? Будь ти проклятий!
Кігті шматували спину, яку той дугою вигинав від болю, продовжуючи притискати дівча. Він звів очі вгору, до неба.
З нього падав блискучий синій вогник.
Він скидався на метеорит, що летить з неймовірною швидкістю. Далінар скрикнув, коли вогник вдарився об землю недалеко від них, від чого навсібіч розлетілися камінні одробини. Земля затряслася. Тварюки завмерли.
Не відчуваючи тіла, Далінар повернувся в той бік і здивовано побачив, як вогник підводиться, розправляючи руки та ноги. То була ніяка не зірка. То виявилась людина — так, людина в сяючій блакитній Сколкозбруї, зі Сколкозбройцем у руці, а з її тіла здіймалися струмені Буресвітла.
Звірюки люто зашипіли й зненацька кинулися на прибульця, геть забувши про Далінара й дві інші жертви. Сколкозбройний підняв свій меч і майстерно замахав ним перед собою, роблячи випади.
Далінар лежав приголомшений. Це було не схоже на жодного зі Сколкозбройних, яких він коли-небудь бачив. Збруя світилася рівним блакитним сяйвом, а метал покривали гравіровані ґліфи — як знайомі йому, так і ні. З кожного клубочилася блакитна пара.
Плавно рухаючись і подзенькуючи Збруєю, воїн рубав тварюк. Він без видимих зусиль розтинав їх навпіл, жбурляючи в ніч кавалки, з яких клубочився чорний дим.
Далінар підповз до Таффи. Вона була жива, хоча в її боці зяяла рвана рана. Селі торсала матір і заходилася плачем. «Треба… щось… зробити», — промайнуло в голові приголомшеного князя.
— Заспокойся, — пролунав чийсь голос.
Далінар нахилився, обертаючись, і побачив, що поряд із ним опустилась навколішки жінка у вишуканій Сколкозбруї, яка тримала в руці щось яскраве. Цим «щось» виявилися топаз і геліодор, вставлені в спільну металеву оправу тонкої роботи, причому кожен із каменів був завбільшки з кулак. Жінка мала світло-брунатні очі, які, здавалося, сяяли в темряві. Шолома вона не носила, а волосся було зібране ззаду у жмут. Воїтелька здійняла руку й торкнулася його чола.
Тілом прокотилася льодова хвиля. І біль раптом щез.
Жінка подалася вперед і торкнулася Таффи. Плоть на руці останньої вмить відросла: понівечений м’яз залишився на місці, але решта тканин просто утворилися там, де були вирвані цілі шматки. Зверху їх затягнуло шкірою, і від рани не залишилося й сліду, лиш Сколкозбройна стерла кров і клапті плоті білою ганчірочкою.
Сповнена благоговіння, Таффа звела на неї очі.
— Ви прийшли, — прошепотіла вона. — Слава Всемогутньому.
Сколкозбройна підвелася. Її обладунок сяяв рівним бурштиновим світлом. Усміхнувшись, вона повернулася вбік, у її руці матеріалізувався з імли Сколкозброєць, і лицарка кинулася на допомогу товаришу.
«Це ж треба: жінка — і Сколкозбройна», — подумав Далінар. Він ніколи не бачив нічого подібного.
Князь обережно підвівся. Він почувався сильним і здоровим, ніби щойно прокинувся після тривалого нічного сну. Стягнув імпровізовану пов’язку й оглянув ушкоджену руку. Стерши кров і шматки відірваної шкіри, Далінар виявив, що рана під ними повністю загоїлась. Він кілька разів глибоко вдихнув, тоді стенув плечима, підняв коцюбу й долучився до битви.
— Гебе? — гукнула ззаду Таффа. — Чи ти здурів?
Той не відповів. Ну не міг він просто сидіти осторонь, доки двоє незнайомців билися, захищаючи його. Чорних почвар було кілька дюжин. Він помітив, як одна з істот нанесла дряпучий удар по блакитних латах лицаря — кіготь занурився в метал, залишивши рубець, а обладунком розповзлися тріщини. Ці Сколкозбройні наражалися на реальну небезпеку.
Жінка у Збруї обернулася до Далінара. Тепер на ній був шолом. І коли вона встигла його надягнути? Сколкозбройна виглядала приголомшеною, побачивши, як Далінар накинувся на одну з чорних тварюк і перетягнув її коцюбою. Ставши у Димостійку, він парирував напад у відповідь. Жінка-воїн розвернулася до свого товариша, й вони обоє стали у стійки, утворивши трикутник із Далінаром, який тримався ближче до стрімчака.
Поряд із двома Сколкозбройними баталія просувалася значно веселіше, ніж допіру в будинку. Він зумів розправитися лише з однією тварюкою — ті були прудкими й сильними, тож Далінар переважно оборонявся, намагаючись відволікти їхню увагу та послабити натиск на Сколкозбройних. Істоти не відступали. Вони продовжували нападати, доки жінка-воїн не розрубала навпіл останньої з них.
Захеканий князь перевів подих та опустив коцюбу. У напрямку до села з неба впали — та й продовжували падати — інші вогники. Ймовірно, там теж приземлилися кілька цих дивних Сколкозбройних.
— Що ж, — пролунав гучний голос, — повинен сказати, що мені ще ніколи не випадала честь битися пліч-о-пліч із товаришем, котрий мав би таке… нестандартне озброєння.
Далінар обернувся й побачив, що Сколкозбройний розглядає його. Куди подівся його шолом? Лицар стояв, поклавши меча на покрите бронею плече, і дивився на Далінара настільки світлими блакитними очима, що ті здавалися майже білими. А чи то вони просто сяяли, променіючи Буресвітлом? Його шкіра була темно-брунатною, як у макабакі, а коротко підстрижене волосся — чорним і кучерявим. Збруя воїна більше не світилася, хоча один великий символ — нанесений по центру нагрудника — все ще тьмяно поблискував голубим.
Далінар упізнав цей знак — по-особливому стилізоване зображення Подвійного ока, вісім сфер, з’єднаних із двома посередині. Це був символ Загублених Променистих, ще коли вони називалися Променистими лицарями.
Сколкозбройна дивилася в бік села.
— Хто навчав тебе володіти мечем? — запитав лицар у Далінара.
Великий князь глянув йому в очі. Він і гадки не мав, як відповісти.
— Це мій чоловік Геб, добрий лицарю, — пояснила Таффа, вибігаючи наперед і ведучи доньку за руку. — Наскільки мені відомо, він зроду не бачив меча.
— Мені незнайомі твої стійки, — сказав воїн. — Але в них проглядає натренована точність. Такий рівень майстерності досягається лише після багатьох років вправляння. Мені нечасто траплялося бачити, щоби людина — хай там лицар чи солдат — фехтувала так віртуозно, як ти.
Далінар усе ще мовчав.
— Що, не припас для мене слів? — усміхнувся Сколкозбройний. — Ну й нехай. Та якщо ти раптом захочеш знайти застосування цим своїм загадковим умінням, ласкаво просимо в Урітіру.
— Урітіру? — перепитав князь. Десь він уже чув цю назву.
— Так, — відказав лицар. — Не можу гарантувати тобі членства в одному з орденів, бо це не від мене залежить, але якщо мечем ти орудуєш не гірше, ніж опалювальним начинням, то я впевнений, що тобі знайдеться місце серед нас, — він повернувся на схід, у напрямку села. — Перекажи іншим, що знаки на кшталт цього не з’являються з доброго дива. Гряде Руйнація, — він глянув на свою товаришку. — Я піду. А ти охороняй цих трьох і проведи до села. Ми не можемо залишити їх самих посеред небезпек цієї ночі.
Та кивнула. Блакитний обладунок лицаря тьмяно засвітився, і за мить той здійнявся у небо так, неначе впав у нього. Приголомшений Далінар незграбно позадкував, спостерігаючи, як злітає вгору осяйна блакитна постать, а тоді дугоподібно знижується, наближаючись до села.
— Пішли, — сказала Сколкозбройна, і її голос бринів, луною відбиваючись від стінок шолома. Вона попрямувала схилом униз.
— Зачекай! — гукнув до неї Далінар, поспішаючи вслід, а Таффа, вхопивши доньку, кинулася за ним. Позад них догоряло розлите масло.
Жінка-воїн уповільнила ходу, щоби Далінар і Таффа поспівали за нею.
— Я хочу запитати, — промовив Далінар, почуваючись по-дурному. — Який зараз рік?
Лицарка обернулася до нього. Її шолом кудись зник. Він спантеличено закліпав очима: коли вона встигла його зняти? На відміну від свого товариша, жінка мала світлу шкіру — не бліду, як у шинів, а від природи трішки смагляву, наче в алетійки.
— Восьма епоха, триста тридцять сьомий рік.
«Восьма епоха? — подумав Далінар. — І що б це означало?» Це видіння було не схоже на решту. По-перше, усі інші тривали коротше. І той голос, що промовляв до нього… Чому його не чути?
— Де я? — знову звернувся до жінки Далінар. — У якому королівстві?
Лицарка насупила брови.
— Хіба ти не зцілився?
— Я в порядку. Просто… мені треба це знати. У якому я королівстві?
— Це Натанатан.
Далінар видихнув. «Натанатан». Розколоті рівнини розташовувались на території, яка колись була Натанатаном. Це королівство впало багато століть тому.
— І ви воюєте за короля Натанатану? — допитувався великий князь.
Його співбесідниця засміялася.
— Променисті лицарі не воюють за жодного з королів, вони б’ються за всіх монархів водночас.
— Ну, а де ви живете?
— Наші ордени базуються в Урітіру, але ми живемо в містах по всій Алетелі.
Далінар застиг на місці. Алетела. Такою була історична назва території, що пізніше стала Алеткаром.
— І ви перетинаєте кордони королівств, вирушаючи на битви?
— Гебе, — втрутилася Таффа. Вона виглядала дуже стурбованою. — Адже це ти пообіцяв мені, що Променисті з’являться, щоб захистити нас, — якраз перед тим, як пішов шукати Селі. У тебе й досі каша в голові? Пані лицарко, чи не могли би ви зцілити його ще раз?
— Я маю заощаджувати Регенерант для інших, які могли отримати поранення, — відповіла жінка, дивлячись на село. Здавалося, бій стихав.
— Зі мною все гаразд, — гнув своє Далінар. — Алетк… Алетела. Ви там живете?
— Це наш обов’язок і привілей, — відказала жінка, — пильнувати від Руйнації. Одне королівство вивчає мистецтво війни, щоби решта могли жити в мирі. Ми помираємо, щоб жили ви. Такою завжди була наша доля.
Далінар непорушно стояв, осмислюючи почуте.
— Нам потрібен кожен, хто здатний битися, — мовила лицарка. — І всі, у кого є відповідне бажання, мають неодмінно прибути до Алетели. Битва, навіть ось ця, проти Десяти смертей, неминуче змінює людину. Ми навчимо тебе воювати, не руйнуючи себе. Приєднуйся до нас.
Далінар мимоволі кивнув.
— Для кожного пасовища необхідні три речі, — продовжила жінка, і її голос змінився, ніби вона цитувала по пам’яті. — Стада, щоби рости, пастухи, щоби доглядати, і стражі по краях. Ми, алетельці, і є тими стражами — воїнами, котрі захищають і б’ються. Ми — хоронителі жахливого мистецтва умертвіння, яке з настанням Руйнації передаємо іншим.
— Руйнація, — повторив Далінар. — Адже це означає Спустошувачі, еге ж? То це проти них ми билися цієї ночі?
Лицарка поблажливо шмигнула носом.
— Ось це? Спустошувачі? Ні, це була Опівнічна сутність, хоча хто випустив її, все ще лишається таємницею, — вона глянула вбік, і її обличчя зневиразнилося. — Гаркейлен каже, що Руйнація близько, а він нечасто помиляється. Він…
Ніч прорізав раптовий зойк. Жінка вилаялась і глянула в той бік.
— Чекайте тут. Покличте мене, якщо Сутність повернеться. Я почую.
І ринулася в темінь.
Далінар підняв руку, розриваючись між бажанням кинутися вслід і необхідністю залишитися охороняти Таффу та її дочку. «Прародителю бур!» — подумав він, усвідомлюючи, що їх залишили в темряві, адже поряд більше не було осяйного обладунку лицарки.
Він обернувся до Таффи. Та стояла на стежці поряд нього, і в її очах застиг дивний вираз — вони немов дивилися всередину.
— Таффо? — звернувся до неї князь.
— Я сумую за цими часами, — промовила жінка.
Далінар підскочив. Це був не її голос, а чоловічий — низький і владний. Саме він промовляв до князя в кожному видінні.
— Хто ти? — запитав Далінар.
— Колись вони були єдиним цілим, — сказала Таффа чи хто б то не був іще. — Ці ордени. Люди. Звісно, виникали проблеми й конфлікти. Проте вони мали спільну мету.
Далінара продер мороз. Щось у цьому голосі завжди здавалося йому віддалено знайомим. Навіть у найпершому видінні.
— Прошу, скажи мені, до чого це все, навіщо ти показуєш мені такі речі? Хто ти? Якийсь слуга Всемогутнього?
— Якби я лише міг допомогти тобі, — промовила Таффа, дивлячись на Далінара, але пускаючи повз вуха його запитання. — Ти повинен об’єднати їх.
— Я вже чув це раніше! Але мені потрібна допомога. Те, що лицарі розповіли про Алеткар, правда? Ми справді знову можемо такими стати?
— Розмови про гіпотетичне заборонені, — відказав голос. — А розмови про минуле залежать від точки зору. Однак я спробую допомогти.
— То дай мені щось істотніше за розпливчасті відповіді!
Таффа похмуро дивилася на нього. Якимось дивом лише при зоряному світлі вдалося розгледіти її брунатні очі. По той бік їхнього погляду крилося щось глибоке й загрозливе.
— Скажи мені хоча б от що, — мовив Далінар, хапаючись за можливість поставити конкретне запитання. — Я довіряв великому князю Садеасу, але мій син — Адолін — вважає, що я поводився по-дурному. Мені варто й надалі вірити Садеасові?
— Так, — відповіла незрима сутність. — І це важливо. Не дозволяй собі погрузнути в чварах. Будь сильним. Чини по честі, і честь допоможе тобі.
«Нарешті, — подумав Далінар. — Хоча б щось конкретне».
Він почув голоси. Темний краєвид довкола Далінара затуманився.
— Ні! — він потягнувся до жінки. — Не відсилай мене поки назад. А що мені робити з Елгокаром та війною?
— Я дам тобі, що зможу, — голос ставав нерозбірливим. — Вибач, що не даю більшого.
— Та що це за відповідь?! — проревів Далінар.
Він смикався, силкуючись звільнитися. Його тримали чиїсь руки. Звідки вони взялися? Князь лаявся, відбиваючись від них, і звивався, намагаючись вирватися.
А тоді завмер. Він був у казармі на Розколотих рівнинах, і по даху барабанив тихий дощ. Найгрізніша частина бурі минулася. Кілька солдатів утримували Далінара долі, а стривожений Ренарін уважно спостерігав.
Далінар застиг із відкритим ротом. Він кричав. Бійці виглядали збентеженими. Вони переглядалися між собою, уникаючи його очей. Якщо все відбувалося, як і раніше, отже, він сповна відігрував усе, що бачив у видінні, говорив по-тарабарському й вимахував руками.
— Мій розум прояснився, — сказав Далінар. — Усе добре. Можете відпустити мене.
Ренарін кивнув іншим, і ті нерішуче забрали руки. Княжич, затинаючись, забелькотів якісь пояснення — мовляв, батька просто взяла нетерплячка, аж надто закортіло в бій… Вийшло не надто переконливо.
Далінар відійшов у дальній кінець казарми, опустився на підлогу між двох змотаних матраців і, ритмічно вдихаючи-видихаючи, думав. Він довіряв своїм видінням, але останнім часом його похідно-польове життя стало достатньо складним і без того, щоб довколишні вважали його божевільним.
«Чини по честі, і честь допоможе тобі».
У видінні йому веліли довіряти Садеасу. Та він ніколи не зможе пояснити цього Адолінові, який не лише ненавидів Садеаса, але й уважав видіння виплодом хворого розуму Далінара. Єдине, що йому залишалося, — це діяти, як діяв.
І якимось чином віднайти спосіб, щоби змусити великих князів співпрацювати.
20
Багрянець
— Я можу врятувати її, — сказав Кел, стягуючи сорочку.
Дівчинці було всього п’ять років. Вона впала з великої висоти.
— Я можу врятувати її, — бурмотів він. Зібрався натовп. Минуло два місяці з дня смерті ясновельможного Вістіова; нового градоправителя їм поки що не прислали. Упродовж цього часу він практично не бачив Ларал.
Келу було всього тринадцять, проте він отримав добру підготовку. Загроза номер один крилась у крововтраті. Дитина мала зламану ногу — відкритий перелом, — і звідти, де кістка прорвала шкіру, бив червоний струмінь. Кел відчув, як тремтять його руки, коли він затиснув пальцями рану. Зламана кістка ослизла від крові — навіть зазубрений кінець. Які ж артерії порвалися?
— Що ти робиш із моєю дочкою? — плечистий Гарл протискувався крізь товщу зівак. — Ти, крєм’ячок! Буревикидень! Не чіпай Міасаль! Не торкайся…
Гарл змовк, коли кілька чоловіків із натовпу відтягнули його назад. Вони розуміли, що цей хлопчина, котрий випадково проходив мимо, є її найкращим шансом на порятунок. Аліма вже послали по Келового батька.
— Я можу врятувати її, — сказав Кел. Обличчя дівчинки було бліде, і вона не рухалася. Ця рана в неї на голові, можливо…
«Немає часу думати про це». Тріснула одна з артерій гомілки. Він зробив зі своєї сорочки джгут, який наклав, щоби зупинити кров, але та продовжувала сочитися. Усе ще затискаючи пальцями місце розриву, він крикнув:
— Вогню! Мені потрібен вогонь! Швидше! І дайте хтось свою сорочку!
Пару чоловіків кинулися на пошуки, а один спішно простягнув одежину, і Кел підняв ушкоджену ногу. Хлопчина знав, у якому місці стиснути, щоби перекрити артерію; джгут зісковзнув, але хват його пальців не ослаб. Затампонувавши рану сорочкою, він стискав артерію, доки не повернувся Валама, несучи запалену свічку.
Вони вже почали прожарювати ножа. От і добре. Кел узяв його та припік рану, сповнивши повітря їдким запахом смаленої плоті. Подув прохолодний вітерець, і сморід розвіявся.
Келові руки перестали тремтіти. Він знав, що треба робити. І сам здивувався тій спритності, з якою бездоганно припік рану — вправляння під батьковим керівництвом дали результат. Артерію все ще треба було перетягти джгутом — припікання настільки великої судини могло виявитись неефективним, — проте одне в поєднанні з іншим мали спрацювати.
Коли він закінчив, кровотеча припинилася. Кел випростався, усміхаючись. І тоді помітив, що рана на голові Міасаль теж не кривавиться. А її грудна клітка нерухомо застигла.
— Ні! — Гарл упав на коліна. — Ні! Зроби що-небудь!
— Я… — почав був Кел. Він зупинив кровотечу. Він…
Він втратив її.
Хлопчина не знав, що сказати, як відповісти. Його захлеснула сильна, просто жахлива нудота. Гарл завив, відштовхнувши його, і Кел повалився на спину. Його знову кинуло в дрож, коли Гарл пригорнув мертве тіло.
Натовп довкола них мовчав.
За годину Кел сидів на східцях, що вели до операційної, і плакав. Його скорбота протікала у м’якій формі: то судомно смикнеться м’яз, то щоками скотиться кілька непроханих сльозинок.
Він сидів, підібгавши коліна до грудей та обхопивши руками ноги, і намагався збагнути, як утамувати свій біль. Чи існував від нього якийсь бальзам? Або пов’язка на очі, щоби спинити сльози? Він повинен був урятувати її.
Зачулись кроки, і на Кела впала тінь. Лірін опустився навколішки поруч сина.
— Я оглянув твою роботу, синку. Ти все зробив правильно. І я пишаюсь тобою.
— У мене не вийшло, — прошепотів хлопчина.
Його одяг укривали червоні плями. До того, як Кел відмив руки від крові, вони були яскравого відтінку, але просочивши тканину, плями потьмяніли, поруділи.
— Я знав людей, які вправлялися безлік годин, і все одно впадали в ступор, коли стикалися з пораненням. Їм іще гірше: необхідність діяти застає їх зненацька. А ти не розгубився, одразу кинувся до неї, надав допомогу. І все зробив правильно.
— Я не хочу бути лікарем, — сказав Кел. — Я не дам собі ради.
Лірін зітхнув, обійшов східці та сів поруч із сином.
— Келе, таке трапляється. Дівчинку, звісно, шкода, але ти не міг зробити більшого. Її маленьке тільце занадто швидко стекло кров’ю.
Кел мовчав.
— Сину, тобі доведеться навчитися, коли слід переживати, а коли — відпускати, — тихо промовив Лірін. — Скоро ти сам зрозумієш. І в мене були такі ж проблеми, коли я був молодший. Ти наростиш мозолі.
«Невже це добре? — подумав Кел, і його щокою збігла ще одна сльозинка. — Бути змушеним навчитися, коли слід переживати… а коли відпускати…»
Удалині все ще побивався Гарл.
21
Чому люди брешуть
Варто лише глянути на наслідки його короткого візиту до Сел, щоби переконатись у слушності моїх слів.
Каладіну не хотілося розплющувати очей. Бо якщо він їх розплющить, то прокинеться. А якщо прокинеться, то весь цей біль (пекучий — у боці, ниючий — у ногах і тупий, пульсуючий — у руках та плечах) перестане бути просто кошмаром. І стане реальністю. Його реальністю.
Він притлумив стогін і повернувся на бік. Боліло все. Кожен м’яз, кожен квадратний дюйм шкіри. У голові гуло. Здавалось, нили навіть кості. Хотілося лежати непорушно, нехай і пройнятому болем, аж доки Ґаз не буде змушений прийти й витягти його з казарми за ноги. Це було би легко. Хіба не заслужив він один-єдиний раз учинити так, як легше?
Але не міг. Припинити рухатися, здатись означало б те саме, що померти, а цього він ніяк не міг допустити. Він уже ухвалив це для себе. Він допоможе мостонавідникам.
«Будь ти проклятий, Гаве, — подумав Каладін. — Ти й зараз одним копняком можеш підняти мене з постелі». Він відкинув ковдру і змусив себе підвестися. Двері в казарму були прочинені для вентиляції.
Навстоячки він почувався гірше, але мостонавідницьке життя не збиралося чекати на його одужання. Або ти тримаєшся, або здохнеш. Щоби не впасти, Каладін сперся рукою на неприродно гладку, душезакляту кам’яну стіну казарми, відтак зробив глибокий вдих і перетнув приміщення. Як не дивно, але чимало його людей уже не спали. Вони сиділи на своїх убогих ложах і мовчки спостерігали за командиром.
«Вони чекали, — збагнув Каладін. — Хотіли побачити, чи я підведуся».
Троє поранених лежали там, де він їх і залишив, — біля входу в казарму. Затамувавши подих, перевірив Лейтена. На його подив, той був усе ще живий. Дихання поверхневе, пульс ще слабкий, рани жахливі — але він не помер.
Однак без антисептика він довго так не протягне. Поки що в жодній із ран гнилокузьок було не видно, але в такому брудному приміщенні це лише справа часу. Він конче мав роздобути хоч трохи аптекарського ліку. Але як?
Каладін оглянув інших двох. Гоббер широко всміхався. Він був круглолиций і худий, із щербинкою між зубами та коротким чорним волоссям.
— Дякую, — сказав він. — Спасибі, що врятував мене.
Той буркнув щось у відповідь, обдивляючись поранену ногу.
— З тобою все буде гаразд, але ти не зможеш ходити впродовж кількох тижнів. Я носитиму тобі їжу з їдальні.
— Дякую, — прошепотів Гоббер, ловлячи Каладінову руку та стискаючи її. Власне, здавалося, що в нього очі на мокрому місці.
Ця усмішка розігнала пригніченість, і біль та знемога відступили. Батько розповідав Каладіну про такі усмішки. Не вони підштовхнули Ліріна стати лікарем, але саме вони надихали його залишатись у професії.
— Відпочивай, — сказав командир, — і пильнуй, щоби рана була чистою. Нíчого приманювати гнилокузьок. Одразу скажи мені, якщо вгледиш хоча б одну. Вони манісінькі, червоні — схожі на крихітних комах.
Гоббер енергійно закивав, і Каладін перевів увагу на Даббіда. Молодий мостонавідник виглядав достоту як напередодні — дивився перед собою невидющими очима.
— Так він сидів і коли я заснув, сер, — промовив Гоббер. — Схоже, за цілу ніч він не поворухнувся. У мене аж мурашки по шкірі, чесне слово.
Каладін клацнув пальцями перед Даббідовими очима. Той смикнувся від різкого звуку, зосередив погляд на пальцях і слідкував за ними очима, поки командир водив рукою.
— Гадаю, йому добряче дісталося по голові, — припустив Гоббер.
— Ні, — відповів Каладін. — Це бойовий шок. Він минеться. «Сподіваюся», — додав він подумки.
— Як скажете, сер, — мовив Гоббер, чухаючи над вухом.
Каладін підвівся та повністю відчинив двері, впускаючи всередину світло. Сонце заледве піднялося над горизонтом, але день обіцяв бути погожим. З боку військового табору вже долинали звуки: гупав по металу молот — це коваль зранку став до роботи, — а в стайні трубили чали. Повітря було прохолодним, усе ще передсвітанково студеним. Пахло свіжістю й чистотою. Весняна погода.
«Якщо встав, — сказав собі Каладін, — то будь уже послідовним». Він примусив себе вийти надвір і зробити розминку, хоча тіло протестувало проти кожного руху. Тоді оглянув власну рану. Не надто серйозна, але інфекція запросто могла цьому зарадити.
«Щоб того аптекаря буревій ухопив!» — подумав він, зачерпуючи ківш води з мостонавідницької бочки, щоб промити рану.
Й одразу ж пошкодував, що даремно розгнівався на старенького фармацевта. А що той мав робити? Віддати йому антисептик за спасибі? Ясновельможного Садеаса — от кого слід було проклинати! Це через нього Каладін отримав поранення, і саме він заборонив лікарській залі відпускати свої запаси мостонавідникам, рабам і прислузі нижчих нанів.
Доки він закінчив розминку, декілька його людей повставали й вийшли з казарми, щоби напитися. Тепер вони стояли довкола бочки й дивилися на командира.
У нього не залишалося вибору. Зціпивши зуби, він перетнув територію складу й розшукав брус, якого тягав напередодні. Теслярі ще не прилаштували цієї деталі до мосту, тож Каладін підняв її та попрямував назад до казарми. А тоді взявся вправлятись у той же спосіб, що й за день до того.
Він не міг рухатися так само швидко. Власне, здебільшого просто ходив. Але в процесі тренування біль стихав. Потроху відпускало голову. Ноги та плечі все ще боліли, і давалося взнаки глибинне, накопичене виснаження. Та все ж він не осоромився падінням.
Виконуючи вправи, Каладін проходив повз інші мостонавідницькі казарми. Людей, котрі стояли біля входу, заледве можна було відрізнити від обслуги Четвертого мосту. Такі ж темні, заплямовані потом жилети, накинуті на голе тіло чи поверх мішкуватих сорочок. Там-сям траплялися іноземці, здебільшого тайлени або ведени. Але всі вони були на одне лице — кощаві, зарослі й із зацькованими очима. Мешканці деяких казарм позирали на Каладіна з неприхованою ворожістю. Може, боялися, що його ініціатива підштовхне їхніх власних командирів тренувати своїх людей?
Він сподівався, що дехто з його команди приєднається до розминки. Врешті-решт, вони ж корилися йому під час вилазки — і навіть допомагали з пораненими. Проте його надія була марною. Одні спостерігали за ним, інші не звертали уваги, та долучатися ніхто не поспішав.
Зрештою Сил спурхнула донизу й присіла на край бруса, схожа тепер на королеву в паланкіні.
— Твої люди говорять про тебе, — сказала спрен, коли він якраз проминав казарму Четвертого мосту.
— Воно й не дивно, — ледь вимовив захеканий Каладін.
— Дехто думає, що ти збожеволів, — продовжувала вона. — Мов той поранений, що весь час сидить, витріщаючись у підлогу. Кажуть, що від бойового стресу ти звихнувся розумом.
— Може, вони й мають рацію. Я якось не думав про це.
— А що таке божевілля? — запитала вона, підібгавши одну ногу до грудей. Тріпотливий край її невагомої сукні звивався довкола литок, розчиняючись в імлі.
— Це коли люди не так думають, — відповів Каладін, радіючи, що розмова відволікає його.
— Люди, здається, завжди думають не так.
— Божевілля — це коли все гірше за норму, — всміхнувшись, мовив Каладін. — Насправді все залежить від твого оточення. Наскільки сильно ти відрізняєшся від нього. Того, хто надто виділяється, вважають божевільним — якось так.
— То всі ви просто… вирішуєте це голосуванням? — запитала вона, скривившись.
— Ну, не в буквальному сенсі. Але в принципі правильно.
Якийсь час вона задумливо сиділа мовчки, а потому нарешті сказала:
— Каладіне, а чому люди брешуть? Я розумію, що таке брехня, але не збагну, чому люди вдаються до неї.
— З багатьох причин, — відказав той, незайнятою рукою стираючи піт із чола, а тоді поправляючи нею бруса.
— Це вияв божевілля?
— Не знаю, чи так можна сказати. Адже брешуть усі.
— То, може, усі ви трохи божевільні?
Він фиркнув від сміху.
— А що? Цілком можливо…
— Проте якщо всі брешуть, — промовила вона, спираючись підборіддям на коліно, — тоді той, хто говорить правду, і є божевільним, еге ж? Хіба не це ти щойно сказав?
— Ну, виходить, що так. Та я не думаю, що на світі можна знайти людину, яка б жодного разу не збрехала.
— Далінар.
— Хто?
— Дядько короля, — пояснила Сил. — Усі кажуть, що він ніколи не бреше. Навіть твої мостонавідники інколи про це говорять.
І справді. Чорношип. Каладін чув про нього навіть іще хлопчиськом.
— Він світлоокий. А значить, брехун.
— Але…
— Усі вони однакові, Сил. І що благороднішими здаються, то розбещеніші всередині. Це все облуда.
Він замовк, дивуючись силі свого озлоблення. «Буря на твою голову, Амараме. Це ти мене таким зробив». Він надто часто обпікався, щоби довіряти вогню.
— Я не думаю, що люди завжди були такими, — неуважливо проказала спрен, дивлячись відсутнім поглядом.
Каладін гадав, що Сил продовжить свою думку, але та мовчала. Він знову пройшов повз казарму Четвертого мосту: багато з його людей насолоджувалися спокоєм, спершись спинами об стіну й чекаючи, коли їх накриє пообідній затінок. Вони рідко коли ждали всередині. Напевно, просидіти цілий день у чотирьох стінах було аж надто похмурою перспективою — навіть для мостонавідників.
— Сил? — нарешті не витримав він. — Ти збиралася щось сказати?
— Здається, я чула, як люди говорили про часи, коли брехні не було.
— Ходять такі історії, — погодився Каладін, — про давноминулі Епохи Вісників, коли люди керувалися честю. Однак тих, хто розповідає байки про нібито кращі часи, ніколи не бракує. Просто придивися: от у загоні солдатів з’являється новачок, і перше, що він зробить, — це розповідатиме, як добре йому жилося в старому загоні. Ми пам’ятаємо щасливі та нещасливі часи, забуваючи, що більшість із них неможливо віднести до перших чи других. Вони просто настають і минають.
Він побіг підтюпцем. Над головою почало припікати сонце, але йому хотілося руху.
— І ці твої казочки, — повів він далі у перервах між хеканням, — лише доводять мою правоту. Що сталося з Вісниками? Вони покинули нас. Що сталося з Променистими лицарями? Вони зазнали поразки й утратили блиск. Що сталося з королівствами Епохи? Вони рухнули, коли церква спробувала захопити владу. Сил, не можна вірити нікому з тих, хто має вплив.
— І як же тоді бути? Залишитися без провідників?
— Ні. Передати владу світлооким, і нехай вона розбещує їх. А потому триматись від них якнайдалі.
От тільки його слова розходилися з ділом. Яких успіхів досяг особисто він, якщо говорити про уникання світлооких? Здається, він завжди крутився поміж них, потопаючи в смердючому болоті змов, інтриг і жадібності.
Сил замовкла, і після останнього кола пробіжки Каладін вирішив, що з тренуванням час закруглятися. Не можна було дозволити собі знову виснажитися. Він повернув брус на місце. Теслярі почухали потилиці, але сваритися не стали. Тоді він повернувся до мостонавідників, помітивши, що невеличка групка його людей — включно зі Скелею та Тефтом — про щось гомонять, поглядаючи на нього.
— А знаєш, — звернувся Каладін до Сил, — розмови з тобою, напевно, не допомагають мені позбутися репутації божевільного.
— Я зроблю все можливе, щоб не бути більше такою цікавою, — сказала спрен, підлітаючи ближче. Вона вперла руки в боки, а тоді плюхнулася йому на плече та всміхнулася, вочевидь задоволена своєю відповіддю.
Перш ніж Каладін устиг дістатися до казарми, він помітив Ґаза, який пробирався через складський двір у його напрямку.
— Гей, ти! — гукнув Ґаз, тицяючи в нього пальцем. — Затримайся на хвильку.
Каладін зупинився й чекав, схрестивши руки на грудях.
— Маю для тебе новини, — сказав сержант, примруживши своє зряче око. — Ясновельможний Ламаріл довідався, як ти вчинив із пораненими.
— Звідки?
— Буря на твою голову, молокососе! — гарикнув Ґаз. — А ти гадав, що позашиваєш людям роти? Чи, може, збирався сховати трьох чоловіків прямо посеред усього чесного народу?
Каладін глибоко вдихнув, але не став лізти на рожен. Ґаз мав рацію.
— Ну, гаразд. А кому яке діло? Ми не затримали армії.
— Угу, — відповів Ґаз, — от тільки Ламарілу не надто всміхається перспектива видавати харчі та платню мостонавідникам, які не можуть працювати. Він доповів про цей випадок великому князю Садеасу, наміряючись виставити тебе на суд Прародителя бур.
Каладіна мороз продер по шкірі. Виставити на такий суд означало підвісити надворі на час великобурі, а там уже слід покластися на милість Прародителя бур. По суті, це був смертний вирок.
— Ну і?
— Ясновельможний Садеас не дозволив йому такого зробити.
Що? Невже він помилився в Садеасі? Не може бути. Це просто частина облуди.
— Ясновельможний Садеас, — похмуро промовив Ґаз, — звелів Ламарілу, щоби той дозволив тобі залишити поранених, але не годував їх і не платив навіть сфери, поки вони нездатні працювати. Сказав, що це наочно продемонструє, чому він змушений залишати мостонавідників, які зазнали ран.
— От крєм’ячок! — пробурмотів Каладін.
Ґаз зблід.
— Ану цить. Ти не про казна-кого говориш, жовторотику, а про самого великого князя.
Він зиркнув довкіл, придивляючись, чи хтось, бува, не почув їх.
— Садеас хоче, щоби приклад моїх людей став наукою іншим. Хоче, щоби решта мостонавідників бачили, як поранені мучаться й помирають голодною смертю. Прагне, щоб здавалося, ніби він милостиво залишає поранених на полі бою.
— Що ж, може, і його правда.
— Чинити так — безсердечно, — сказав Каладін. — Він забирає з собою поранених солдатів. А мостонавідників залишає тому, що дешевше роздобути нових рабів, ніж піклуватися про тих, котрі тимчасово вибули зі строю.
Ґаз замовк.
— Дякую, що переказав мені цю новину.
— Новину? — гарикнув Ґаз. — Мене послали, щоби передати тобі накази, ваше благороддя. Не намагайся вициганити в їдальні додаткові порції їжі для своїх поранених — тобі їх не дадуть.
І з цим сержант подався геть, щось бурмочучи собі під ніс.
Каладін попрямував назад до казарми. Прародителю бур! І де ж узяти достатньо їжі, щоби прохарчувати трійко людей? Він міг ділитися з ними власною пайкою, однак хоча мостонавідники й не ходили голодними, від пуза їх теж не годували. Зі свого раціону він міг утримувати хіба одну людину, крім себе самого, — та й то заледве. Ділити його на чотирьох означатиме, що пораненим не вистачить сил на одужання, а Каладіну — на мостонавідні вилазки. І йому все ще потрібен був антисептик! На війні гнилокузьки й хвороби вбили значно більше солдатів, аніж ворог.
Каладін підійшов до своїх людей, котрі байдикували біля казарми. Більшість із головою занурилась у звичні для мостонавідників заняття: розтягнувшись на землі, вони пригнічено витріщались у небо, сиділи та не менш пригнічено витріщались у землю, стояли та пригнічено витріщались у далину. Цього дня їхня команда була вільною від мостового чергування, а наряди на роботу мали роздати після третього дзвону пополудні.
— Ґаз каже, що нашим пораненим не видаватимуть ні їжі, ні платні, аж доки вони не одужають, — повідомив він тих, хто був присутній.
Дехто з них — Сиґзіл, Пійт і Кулф — закивали, ніби саме на це й очікували.
— Великий князь Садеас бажає, щоби наш приклад став наукою для інших, — продовжив Каладін. — Хоче довести, що мостонавідників не варто лікувати, і з цією метою залишить Гоббера, Лейтена та Даббіда помирати повільною, болісною смертю, — він глибоко вдихнув. — Я пропоную мобілізувати наші ресурси, щоби придбати ліки та їжу для поранених. Ми можемо зберегти цій трійці життя, якщо декілька з вас ділитимуться з ними своєю їжею. Нам знадобиться дюжини зо дві світломарок або близько того, щоб купити необхідні медикаменти й продукти. Хто може чимось поділитися?
Підлеглі витріщилися на нього, а тоді Моаш розреготався. Інші долучилися до сміху. Потому зневажливо змахнули руками й розійшлися, залишивши Каладіна стояти з прохально простягнутою долонею.
— Наступного разу на їхньому місці можете опинитися ви! — гукнув він. — І що ж ви робитимете, коли медична допомога знадобиться вам?
— Я помру, — відказав Моаш, навіть не завдаючи собі клопоту обернутися. — Там, на полі битви, швидко, а не за тиждень і тут.
Каладін опустив долоню. Зітхнувши, він повернувся й ледь не зіштовхнуся зі Скелею. Високий, наче вежа, здоровило-рогоїд стояв, схрестивши руки, нагадуючи смуглошкіру статую. Командир з надією звів на нього погляд.
— Сфер нема, — буркнув Скеля. — Уже всі розтратив.
Каладін зітхнув.
— Це все одно нічого би не змінило. Лише ми вдвох не назбирали б на ліки. Самотужки такого не зробити.
— Я дам їжу, — пробурмотів рогоїд.
Здивований Каладін кинув на нього швидкий погляд.
— Але тільки тóму, котрий зі стрілою в нозі, — додав Скеля, так само тримаючи руки на грудях.
— Гобберу?
— Байдуже, як його там, — промовив здоровань. — Здається, він може одужати. А інший, він помре. Це точно. І мені не жаль того, котрий сидить і нічого не робить. Але для першого можеш узяти в мене їжі. Небагато.
Каладін усміхнувся, здійнявши руку й поплескавши велетня трохи вище ліктя — до плеча не дістав.
— Дякую.
Скеля знизав плечима:
— Ти зайняв моє місце. Якби не це, я був би мертвий.
Така логіка викликала в Каладіна усмішку.
— Але ж я живий, друже. І ти був би в порядку.
Скеля похитав головою:
— Я б загинув. З тобою щось не те. Усі це бачать, хоча й не хочуть про таке балакати. Я дивився на міст, де ти стояв. Стріли вціляли кругом довкола — біля голови, коло рук. Але не в тебе.
— Пощастило.
— З доброго дива нікому не щастить, — Скеля зиркнув на Каладінове плече. — А крім того, тебе завжди супроводжує мафаг’лікі.
Здоровань-рогоїд поштиво вклонився Сил, а тоді зробив дивний жест рукою, торкнувшись спершу своїх плечей, а потім лоба.
Каладін здригнувся.
— То ти бачиш її?
Він кинув швидкий погляд на Сил. Вона була спреном вітру й могла показуватися тим, кому хотіла, — а це зазвичай означало: лише Каладіну.
Але та здавалася приголомшеною. Ні, вона не являлася Скелі навмисно.
— Я алаіі’їку, — пояснив рогоїд, стенувши плечима.
— Що означає…
Скеля насупився:
— От низовинці, висотна хвороба вам у бік. Невже ви нічого до пуття не тямите? Так чи інак, а ти — особлива людина. Четвертий міст учора втратив вісьмох, рахуючи з трьома пораненими.
— Знаю, — відказав Каладін. — Я порушив свою першу обіцянку. Бо казав, що не втрачу більше жодного.
Скеля фиркнув:
— Ми мостонавідники, а тому гинемо. Так уже це влаштовано. Із тим же успіхом ти міг пообіцяти, що змусиш місяці ганятися один за одним! — велетень обернувся й тицьнув пальцем у бік однієї з казарм. — Із тих мостів, що потрапили під обстріл, більшість втратила багато народу. П’ять із них впали. Кожен позбувся понад двадцятьох людей, і знадобилися солдати, щоб доправити їх назад. Міст номер два недорахувався одинадцятьох, а паршенді навіть не цілили в нього навмисно, — він обернувся до Каладіна. — Четвертий міст утратив вісьмох чоловіків. Вісьмох — і це в одній з найгірших вилазок сезону. І, можливо, ти ще врятуєш двох поранених. У нашій команді зі строю вибуло найменше людей серед усіх мостів, які потрапили під планомірний обстріл. У Четвертого мосту втрати ніколи не бували найменшими. Усі це знають.
— Пощастило…
Скеля тицьнув у нього товстим пальцем, обірвавши на півслові.
— Висотнохворий низовинець.
Це й справді було везіння. А втім, чому б і не сприймати це як маленьке благословення? Каладін не бачив сенсу сперечатися, коли хоч хтось нарешті вирішив, що варто дослухатися до нього.
Проте однієї людини було замало. Навіть якщо він і Скеля сидітимуть на половинному пайку, хтось із поранених усе одно голодуватиме. Йому потрібні були сфери. Просто конче необхідні. Але він був рабом, і закон забороняв йому заробляти гроші більшістю способів. Якби лише в нього було щось, що годилося би на продаж. Але Каладін нічого не мав. У нього…
І тут йому спала на думку ідея.
— Ходімо, — сказав він, крокуючи пріч від казарми. Скеля з цікавості пішов услід. Каладін прочісував поглядом складський двір, доки не запримітив Ґаза, котрий розмовляв з одним із командирів навпроти казарми третього мосту. Як траплялося все частіше, сержант зблід, запримітивши Каладіна, і, схоже, намилився чкурнути геть.
— Ґазе, зажди! — гукнув Каладін, простягаючи руку. — Маю для тебе пропозицію.
Сержант мостонавідників завмер. Командир обслуги Третього мосту, котрий стояв поруч Ґаза, кинув на Каладіна похмурий погляд. І раптом те, як ставилися до нього останнім часом члени інших команд, склалося в єдиний пазл. Вони були збентежені, коли його люди вийшли з битви з порівняно невеликими втратами. Четвертий міст мав неодмінно бути нещасливим. Кожному потрібен той, на кого можна поглядати звисока, і члени інших команд могли втішати себе тією дещицею, що вони — не з його обслуги. А Каладін усе це зіпсував.
Чорнобородий командир відійшов, залишивши Ґаза наодинці з Каладіном і Скелею.
— Що ти пропонуєш цього разу? — запитав сержант. — Іще кілька тьмяних сфер?
— Ні, — відповів Каладін, метикуючи на ходу. Задумане ним потребувало максимальної делікатності. — Їх у мене більше немає. Але так далі тривати не може: ти уникаєш мене, а решта команд ненавидять.
— Не бачу, як ми можемо цьому зарадити.
— Я скажу тобі, як, — мовив мостонавідник, роблячи вигляд, ніби в нього раптом з’явилась ідея. — Хтось отримав сьогодні наряд на збір каміння?
— Угу, — відповів Ґаз, жестом вказуючи собі через плече. — Третій міст. Ось Буссік якраз пробував переконати мене, що в його команди для цього не вистачить сил. Побий мене грім, та я вірю йому. Учора він втратив дві третини особового складу, а якщо вцілілі не зберуть достатньо каміння, щоб покрити квоту, мене командування поїдом їстиме.
Каладін співчутливо закивав. Збір каміння був одним із найменш бажаних нарядів на роботу: він передбачав вихід за межі табору й навантаження підвід великими валунами. Душезаклиначі годували армію, перетворюючи камені на зерно, і для них було зручніше — з лише їм відомих причин — працювати з окремими, крупними кругляками. Тож їх і збирали. Це була брудна, потогінна, виснажлива, марудна праця. Якраз для мостонавідників.
— То чому б тобі не послати туди іншу команду? — запитав Каладін.
— Авжеж, — відказав Ґаз. — Ти й сам знаєш, чим це закінчиться. Нехай лише хтось помітить, що в мене є улюбленці, і скаргам кінця-краю не буде.
— Ніхто не скаржитиметься, якщо ти відправиш на цю роботу Четвертий міст.
Ґаз зиркнув на нього, примруживши своє єдине око:
— Я не думав, що ти так легко сприймеш упереджене ставлення.
— Якось перебуду, — мовив Каладін, скривившись. — Але тільки цього разу. Послухай, Ґазе, я не хочу провести решту своїх днів, воюючи з тобою.
Сержант вагався:
— Твої люди розсердяться. Мені не треба, щоби вони думали, наче це я підклав їм таку свиню.
— Я скажу, що це була моя ідея.
— Тоді домовились. Зустрінемося після третього дзвону біля західного пропускного пункту. А Третій міст хай вишкрібає казанки.
І він швидко попростував геть, немов побоювався, що Каладін передумає.
Скеля підступив до Каладіна, дивлячись услід Ґазу:
— А знаєш, цей коротун має рацію. Люди зненавидять тебе за це. Вони чекали на легкий деньок.
— Переживуть.
— Але навіщо мінятися на важчу роботу? Виходить, то правда — ти здурів, еге ж?
— Можливо. Але моє божевілля дозволить нам вибратися за межі табору.
— А для чого це треба?
— Для того, — сказав Каладін, озираючись на казарму. — Це питання життя і смерті. Але нам знадобиться ще чиясь допомога.
— Іншої команди?
— Ні, я маю на увазі, що допомога знадобиться нам двом — тобі й мені. Потрібна ще хоча б одна людина.
Він окинув поглядом складський двір і помітив когось, хто сидів у затінку їхньої казарми. Тефт. Цей сивуватий мостонавідник не був із числа тих, котрі щойно сміялися з Каладіна, а напередодні він виявив готовність допомагати, коли кинувся вслід за Скелею і приніс Лейтена.
Каладін глибоко вдихнув і попростував через двір. Скеля не відставав. Сил полишила плече свого друга, спурхнула в повітря і затанцювала, підхоплена раптовим поривом вітру. Коли командир і рогоїд наблизилися, Тефт звів на них очі. Цей уже немолодий чоловік забрав із собою сніданок і їв на самоті.
З-під його миски виглядав шматок перепічки, а на бороді виднілися плями від карі. Він недовірливо зиркнув на Каладіна, тоді витер губи рукавом і сказав:
— Синку, моя пайка мені й самому смакує. Навряд чи вона достатньо ситна навіть для одного. Не кажучи вже про двох.
Каладін присів навпочіпки напроти нього. Скеля сперся на стіну та схрестив руки на грудях, мовчки спостерігаючи.
— Ти потрібен мені, Тефте, — мовив Каладін.
— Я сказав…
— Не твоя їжа. Ти. Твоя вірність. Твоя підтримка.
Літній мостонавідник знову запрацював щелепами. На ньому, як і на Скелі, не стояло рабського тавра. Каладін не знав їхніх історій. Він знав лише те, що ці двоє допомогли йому, коли інші відмовилися. Тож вони ще остаточно не зламалися.
— Тефте… — почав командир.
— Мені вже траплялося виявляти вірність, — відказав той. — Навіть аж надто часто. І завжди виходило те саме.
— Твою довіру зраджували? — тихо запитав Каладін.
Тефт фиркнув:
— Ні, хай йому буря. Це я зраджував сам собі. На мене не варто покладатися, синку. Тут, серед мостонавідників, мені й місце.
— Але вчора я залежав від тебе, і ти приємно мене вразив.
— Щаслива випадковість.
— Дозволь мені думати про це інакше, — заперечив Каладін. — Тефте, ми всі тут зламані, хоч і кожен на свій лад. Бо інакше не опинилися б у мостовій обслузі. Я теж облажався. Через мене загинув мій власний брат.
— То навіщо й далі пнутися?
— Тому що або так, або здатися й померти.
— Може, воно й на краще?
Усе завжди впиралося саме в це запитання. От чому мостонавідникам було байдуже, допомагає він пораненим чи ні.
— Смерть не буває бажаним вибором, — заперечив Каладін, дивлячись Тефту у вічі. — Облиш, це зараз легко верзти дурниці. Але коли станеш на краю та заглянеш у ту чорну, бездонну прірву — ох, як швидко передумаєш. Як-от Гоббер. Як я, — він помовчав, помітивши щось в очах немолодого мостонавідника. — Гадаю, ти й сам її бачив.
— Угу, — тихо проговорив Тефт. — Було діло.
— То як, ти з нами? — запитав Скеля, опускаючись навпочіпки.
«З нами?» — подумав Каладін, ледь помітно всміхаючись.
Тефт кілька разів зміряв поглядом обох співбесідників.
— І моя пайка залишиться при мені?
— Так, — пообіцяв Каладін.
Тефт стенув плечима:
— Що ж, тоді домовились. Навряд чи це буде гірше, ніж сидіти тут і гратися зі смертю, хто перший кліпне.
Каладін простягнув йому руку. Тефт зам’явся, але потиснув її.
Простягнув своє лаписько й рогоїд:
— Я — Скеля.
Той глянув на нього і, випустивши одну долоню, одразу взявся за іншу.
— А мене звати Тефт.
«Прародителю бур, — подумав Каладін, — я ж забув, що більшість із них навіть не завдає собі клопоту запам’ятовувати імена один одного».
— А що це за ім’я таке — Скеля? — запитав Тефт, випускаючи рогоїдову руку.
— Дурне, — відказав той з незворушним виразом обличчя, — але в ньому хоча б є смисл. А твоє ім’я щось означає?
— Гадаю, ні, — промовив Тефт, потираючи заросле підборіддя.
— Скеля — не справжнє моє ім’я, — зізнався рогоїд. — Та його хоча б можуть вимовити низовинці.
— А як же тебе насправді звати? — запитав Тефт.
— У тебе не вийде звертатися так до мене.
Той звів брову.
— Нумугукумакіакі’аіалунамор, — назвався рогоїд.
Тефт помовчав, а тоді всміхнувся.
— Що ж, гадаю, у такому разі «Скеля» цілком підійде.
Той засміявся та сів поруч:
— У нашого командира є план. Сміливий і неперевершений. Він якось пов’язаний із тим, що ми півдня тягатимемо каміння, смажачись на сонці.
Каладін усміхнувся, нахиляючись уперед:
— Нам треба назбирати одного хитрого зілля, що росте невеличкими кущиками за межами табору і схоже на очеретини…
22
Очі, руки чи сфери?
Якщо ти пустив позавіч це нещастя, мушу тебе звідомити, що Аона та Скаї мертві, а те, чим вони володіли, Розщеплене. Очевидно, щоб унеможливити появу конкурента, здатного кинути виклик Райзу.
Через два дні після випадку, що стався у великобурю, Далінар із синами простували через кам’янисту місцевість у напрямку водойми, де король улаштовував бенкет.
Буревартівники великого князя пророкували ще два тижні весни, після яких мало повернутися літо. Залишалося лише сподіватись, що натомість не прийде зима.
— Я розмовляв зі ще трьома лимарями, — тихо сказав Адолін. — Їхні думки розійшлися. Скидається на те, що ще до того, як попругу попсували — якщо її і справді попсували, — вона вже була сильно потертою, і це дуже заплутує справу. Загалом вони дійшли згоди, що поріз мав місце, але не обов’язково навмисний — ножем. Причиною могло стати звичайне зношування.
Далінар кивнув:
— Оце й усі факти, які хоча б натякають, що в тій історії з попругою щось може бути нечисто.
— Тож ми мусимо визнати, що все це просто наслідок королівської параної.
— Я поговорю з Елгокаром, — вирішив Далінар. — Поставлю його до відома, що розслідування вперлося в стіну, і з’ясую, чи не бажає він, щоби ми зайшли з якогось іншого боку.
— Гаразд, — здавалось, Адолін завагався, про щось розмірковуючи. — Батьку, а ти не хочеш поговорити про те, що сталося під час бурі?
— Нічого такого, чого б не траплялося раніше.
— Але…
— Насолоджуйся вечором, Адоліне, — рішуче урвав його Далінар. — Я в нормі. Може, воно й на краще, що люди стали свідками того. Коли ми робили з цього таємницю, вона лише породжувала чутки, до того ж часто гірші за правду.
Зітхнувши, Адолін усе ж кивнув.
Королівські бенкети завжди влаштовувалися на свіжому повітрі, біля підніжжя пагорба, на якому стояв палац Елгокара. Якщо буревартівники попереджали про близькість стихії — або псувалася суто земна погода, — гульбу скасовували. Далінарові подобалося, що все відбувалося надворі. Навіть оздоблені Душезакляті будівлі надто вже нагадували печери.
Пересохлу бенкетну водойму знову наповнили, перетворивши її на неглибоке штучне озеро. З води визирали округлі помости для гостей, немов невеличкі кам’янисті острівці. Такий вигадливий мініатюрний ландшафт був створений королівськими Душезаклиначами, які відвели воду зі струмка неподалік. «Нагадує Села Талес, — подумав Далінар, перетинаючи перший міст. Замолоду він побував на цій західній околиці Рошару. — І Чистозеро».
П’ять острівців з’єднували між собою містки, перила яких, орнаментовані завитками, були настільки тонкої роботи, що після кожного бенкету їх акуратно демонтували, побоюючись пошкодження великобурями. Цього вечора повільна течія водойми несла за собою квіти. Час від часу мимо пропливав крихітний човник — усього в п’ядь завширшки, — навантажений зарядженим самоцвітом.
Далінар, Ренарін та Адолін піднялися на перший поміст для гостей.
— По чаші синього, — попередив синів Далінар, — а потому — лише помаранчеве.
Адолін гучно зітхнув:
— Та чому ми не можемо хоч раз…
— Доки ти належиш до мого Дому, Адоліне, ти дотримуватимешся Кодексу. Моя воля непорушна.
— Гаразд, — відказав той. — Ходім, Ренаріне.
І двійко юнаків відокремилися від батька, щоб залишитися на першому помості, де збиралася світлоока молодь.
Далінар перейшов по містку на інший острівець. Цей, середній, поміст призначався для світлооких невисоких рангів. Зліва та справа від нього розміщувались роздільні гостьові платформи — одесную для чоловіків, ошую — для жінок. Однак на трьох центральних острівцях статі змішалися.
Довкола великого князя дворяни, яких вшанували запрошенням, уповні насолоджувалися королівською гостинністю. Душезаклята їжа неминуче була прісною та несмачною, але на розкішних монарших бенкетах завжди подавали привізні приправи й екзотичні види м’яса. Далінарів ніс уловив запах смаженої на рожні свинини та навіть курчат. Чимало води спливло, відколи він востаннє куштував м’ясо цих дивних шинських летючих істот.
Пройшов темноокий служник у тонкій червоній мантії, несучи тацю з помаранчевими крабовими ніжками. Далінар попростував через острівець, оминаючи компанії гульвіс. Більшість пили фіолетове вино — найбільш п’янке та багате на смак і запах з-поміж усіх різнокольорових напоїв. Практично на жодному не було мундира. Лише дехто вбрався в кургузі, обтислі жакети, проте інші відкинули всі умовності, нарядившись натомість у просторі шовкові сорочки з рюшами на манжетах і такого ж стилю пантофлі. Багата тканина поблискувала в світлі ламп.
Ці модники кидали на Далінара оцінювальні погляди, неначе подумки зважували його. Він пам’ятав часи, коли на таких бенкетах довкола нього аж кишіло друзями, знайомими — що там казати, навіть лизоблюдами. Тепер до нього не підходив ніхто, хоча перед ним усі розступалися. Елгокар міг вважати, що його дядько вже не той, однак сама лишень його репутація вмить утихомирювала більшість маломаєтних світлооких.
Незабаром він дістався містка, що вів на останній із острівців — королівський. Його оточували оснащені самоцвітами ліхтарі, з яких лилося синє Буресвітло, а по центру помосту стояла жаровня. У її утробі жевріли темно-червоні вуглини, випромінюючи тепло. Елгокар головував за столом якраз позад огнища, ділячи трапезу з кількома великими князями. Столи вздовж краю платформи займали менш сановиті запрошені, причому чоловіки й жінки сиділи окремо.
Із самого краю мосту, що вів на острівець, на високому табуреті сидів Дотепник. Він-то якраз і був убраний, як належить світлоокому, — у чорний мундир із цупкої тканини, підперезаний срібним мечем. У відповідь на таку насмішку Далінар лише похитав головою.
Дотепник сипав обрáзами в адресу кожного, чия нога ступала на острівець.
— Ваша Світлосте Маракаль! Ну й жахіття ця ваша зачіска — ви хоробра жінка, якщо зважилися показати її всьому світу. Ясновельможний Маракалю, шкода, що ви заздалегідь не повідомили нас про свій прихід — я би відмовився від вечері: просто ненавиджу, коли мене нудить після ситної трапези. Ясновельможний Каділаре, як же я радий вас бачити! Ваше обличчя нагадує мені про декого, дорогого моєму серцю.
— Справді? — запитав укритий старечими зморшками Каділар, уповільнюючи крок.
— Так, — відповів Дотепник, махаючи йому, щоби той не затримувався, — мого коня. А, ясновельможний Нетебе, ну й запашок від вас сьогодні — ви що, полювали на мокрого білошипника, чи то він просто на вас начхав? Вельмишановна Аламі! Ні-ні, благаю, мовчіть — так мені значно легше плекати ілюзії щодо ваших розумових здібностей. І ясновельможний Далінар, — Дотепник кивнув великому князю, коли той проходив повз нього. — А, ось мій любий ясновельможний Таселін. Усе ще проводите свій експеримент зі встановлення максимального порога людської дурості? Успіхів вам на цій ниві! Раджу метод інтроспекції.
Далінар затримався біля табурета Дотепника, а Таселін перевальцем продріботів мимо, роздратовано фиркнувши.
— Дотепнику, — промовив великий князь, — це вже занадто. Прямо скажемо, через лад.
— І чого ж це в мене аж так занадто, що воно мені на який ляд? — поцікавився Дотепник, і його погляд заблищав. — Очей, рук чи сфер? Я би позичив вам одне очко, але оскільки — як заведено — очко в людини лиш одне, то, віддавши його вам, я захлинусь нечистотами власних дотепів. Я б і руку одну позичив, але боюся, що мої скромні ручки аж надто часто копирсалися в лайні, тож такому, як ви, не підійдуть. А якщо я віддам вам одну зі сфер, то який же зиск матиму з іншої? Бачите, я дуже прив’язаний до обох своїх сфер, — він засумнівався. — Хоча де там, ви ж не бачите. Хочете поглянути? — він підвівся з табурета й потягнувся рукою до ширінки.
— Дотепнику! — сухо присадив його Далінар.
Той засміявся та поплескав князя по руці.
— Ґречно перепрошую. Цей набрід спонукає мене лише на низькопробні жарти. Напевно, уся річ у тому лайні, про яке я щойно говорив. Адже я з усіх сил намагаюся, щоби мій продиктований огидою гумор звучав піднесено, але з такими, як вони, це нелегко.
— Стережися, Дотепнику, — сказав Далінар. — Людці на кшталт цих не терпітимуть тебе вічно. Мені б не хотілося, щоб ти знайшов свою смерть від їхніх ножів, бо ти, як я бачу, достойний чоловік.
— Так, — відказав той, окинувши поглядом платформу. — Вона виявилася смачною, коли потрапила мені на язик. Але боюся, Далінаре, ви не того попереджаєте. Краще кілька разів повторіть свої побоювання дзеркалу, коли повернетеся додому. Бо ходять чутки…
— Чутки?
— Так. Жахливі поголоси. Валом валують.
— Навіть «валують»? Собака гавкає, а вітер носить?
— Слухайте, про вас подейкують…
— Про мене завжди подейкують.
— Е, ні, тут дещо гірше, — промовив Дотепник, дивлячись йому у вічі. — Ви справді говорили про відмову від Пакту помсти?
Далінар глибоко вдихнув:
— На чотири ока — лише з королем.
— Що ж, значить, він розповів про це іншим. Уся ця негідь — боягуз на боягузі, тож не випадає сумніватися, що вони мають себе за неабияких фахівців у відповідній царині, оскільки останнім часом вочевидь не шкодували для вас цього титулу.
— Прародителю бур!
— Ні, я всього лише Дотепник. Але добре розумію, як легко нас переплутати.
— Тому, що кидаєш слова на вітер, а чи тому, що теж можеш наробити глуму? — огризнувся Далінар.
Широке обличчя Дотепника розпливлося в усмішці.
— Он як, Далінаре? Я вражений! Може, варто зробити вас Дотепником, а я натомість міг би стати великим князем, — він змовк. — Хоча ні, мені таке не підходить. Я би сказився вже на другій секунді вислуховування їхньої маячні, а тоді, напевне, усіх повбивав би. Може, призначив би на їхні посади крєм’ячків. Королівство, поза сумнівом, лише виграло би від цього.
Далінар розвернувся, збираючись іти:
— Дякую за попередження.
Великий князь попростував геть, а Дотепник знову вмостився на табурет:
— Нема за що. А, ясновельможний Габатаб! Як глибокодумно й турботливо з вашого боку вдягнути червону сорочку, так сильно обпікшись на сонці! Якщо ви й далі будете аж настільки полегшувати мені роботу, боюся, мій гострий розум стане таким само тупим, як у ясновельможного Тумула! О, ясновельможний Тумул! Я зовсім не очікував побачити вас тут! І в жодному разі не збирався ображати вашу тупість. Поклавши руку на серце — вона просто дивовижна й заслуговує всіляких похвал. Вельмишановний Йонатане та вельмишановна Мейрав, цього разу я утримаюся від образ на вашу адресу, щоби не псувати вам медового місяця, хоча мушу зауважити, що твій капелюх, Йонатане, просто вражає. Гадаю, дуже зручно носити на голові те, з чого під вечір можна спорудити намет. А чи не вельмишановна це Навані ховається там позаду вас? Скільки ви вже пробули на Рівнинах, і як це я не унюхав характерного запаху?
Далінар застиг. Що?
— Очевидно, твій власний сморід, Дотепнику, геть його перебив, — проказав привітний жіночий голос. — Це що ж, ніхто й досі не зробив моєму синові послуги — не вхопив тебе за шию і не скрутив в’язів?
— Ні, навіть не намагався, — весело відказав жартівник. — Адже всім відомо, що Дотепнику рота не зашиєш, язика не зав’яжеш і навіть дулі не скрутиш.
Приголомшений Далінар обернувся. Навані, матір короля, була величною жінкою з хитромудро заплетеним чорним волоссям. І її не мало бути серед присутніх.
— Ну годі вже, Дотепнику, — мовила вона. — Я гадала, що такий гумор нижче твоєї гідності.
— Як і ви, у суто технічному розумінні, — всміхаючись, відрізав закид зубоскал із верхівки свого довгоногого табурета.
Та закотила очі.
— На жаль, Ваша Світлосте, — зітхнувши, пояснив Дотепник, — я взяв собі за звичку формулювати власні óбрази таким чином, щоби ця шушваль їх розуміла. Але якщо це зробить вам приємність, я спробую підкоригувати свою манеру висловлюватись у бік більшої пишномовності, — він запнувся. — До речі, не підкажете рими до слова «обгидити»?
Навані просто відвернулася й перевела погляд своїх світло-фіолетових очей на Далінара. На ній була елегантна сукня, мерехтливу червону строгість якої не порушувала вишивка. Самоцвіти в її волоссі — його чорноту прокреслювали кілька сивих пасом — теж були червоними. Мати короля зажила слави однієї з найпривабливіших жінок Алеткару, хоча Далінар завжди вважав таку характеристику неадекватною, оскільки, поза всяким сумнівом, у цілому Рошарі не було красуні, яка могла би дорівнятися до неї.
«Недоумку, — подумав великий князь, насилу відриваючи від неї погляд. — Це вдова твого брата». Тепер, після смерті Ґавілара, він мав ставитися до неї як до сестри. А крім того, як бути з його власною дружиною? Так, вона вже десять років як мертва й стерта з пам’яті через його власну дурість. Та хоч він і не міг її пригадати, йому належало її шанувати.
Чому Навані повернулася? Доки інші жінки вигукували їй привітання, Далінар спішно пробрався до королівського столу. Щойно він зайняв своє місце, як до нього вмить підлетів слуга, несучи наповнену тарілку, — вони пам’ятали, що саме він любить.
На ній лежало паруюче, наперчене курча, порізане медальйонами й викладене поверх смажених кружалець тенему — м’якого, світло-оранжевого овочу. Далінар ухопив шматок перепічки та витягнув з піхов за халявою правого чобота обіднього ножа. Доки він їстиме, норми етикету не дозволять Навані підійти до нього.
Їжа була смачною. Власне, вона завжди бувала такою на цих Елгокарових бенкетах — у цьому син пішов у батька. Король кивнув Далінару зі свого краю столу, а тоді продовжив розмову з Садеасом. Великий князь Ройон сидів за кілька місць від нього. Через пару днів Далінар планував зустріч із ним — першим із великих князів, з яким вирішив перебалакати, щоби спробувати переконати в необхідності спільної вилазки на плато.
Жоден інший великий князь не сів біля Далінара. Лише вони — і ті, кому розсилалися спеціальні запрошення — мали право займати місця за королівським столом. Один із тих, кому пощастило отримати таке послання, сидів ліворуч від Елгокара, вочевидь вирішуючи, варто йому долучатися до розмови чи ні.
У струмку за спиною Далінара дзюрчала вода, а перед ним тривали веселощі. Надійшов час розслабитися, проте алеті були стриманим народом, принаймні порівняно зі значно темпераментнішими етносами на кшталт реші чи рогоїдів. Та все ж, коли порівнювати з тим, що він пам’ятав із днів дитинства, Далінарові одноплемінники стали більш схильними до розкошів і потурання своїм забаганкам. Вино лилося рікою, шкварчала запашна печеня. На першому острівці кілька молодиків зайшли в коло для спарингу, збираючись влаштувати товариську дуель. На бенкетах молодь нерідко знаходила привід скинути сюртуки й продемонструвати своє вміння орудувати мечем.
Жінки виявляли більшу скромність у демонстрації талантів, але теж не цуралися її. На помості, де сидів Далінар, кілька дам встановили мольберти й узялися робити ескізи, малювати чи вправлятися в каліграфії. Як і зазвичай, ліву руку кожної з них приховував рукав, а правиця творила вишукане мистецтво. Вони сиділи на високих табуретах, таких, як допіру Дотепник, — він, напевно, поцупив один із них для свого невеличкого спектаклю одного актора. Дехто з жінок зумів привабити спренів творення — крихітних постатей, що вертілися з верхнього краю їхніх мольбертів або столів.
Навані зібрала довкола себе групу впливових світлооких жінок. Перед Далінаром пройшов слуга, котрий ніс жінкам їжу. Йому здалося, що то теж була екзотична курятина, але перемішана з тушкованими фруктами меті й полита червонувато-коричневим соусом. Ще хлопчиком Далінар із цікавості крадькома куштував жіночу їжу. Вона здалася йому нудно-солодкою.
Навані поклала щось перед собою, якийсь шліфований латунний пристрій завбільшки з кулак із великим зарядженим рубіном у центрі. Червоне Буресвітло залило увесь стіл, кидаючи тіні на білосніжну скатертину. Навані взяла цю штукенцію та покрутила її в руках, показуючи своїм співтрапезницям схожі на ніжки виступи. У такому положенні вона чимось скидалася на ракоподібне.
«Ніколи ще не бачив такого фабріала». Далінар звів очі на її обличчя, милуючись контуром щік. Навані зажила слави неперевершеної Душезаклиначки. Можливо, цей пристрій був…
Навані кинула на нього погляд, і Далінар застиг. Вона послала йому скороминущу усмішку, завуальовану й усерозуміючу, а тоді відвернулася, перш ніж він зміг якось відреагувати. «Яка жінка, буря на мою голову!» — подумав великий князь, підкреслено зосереджуючи увагу на їжі.
Він був голодний і так захопився трапезою, що не одразу помітив, як до нього наближався Адолін. Білявий юнак привітав Елгокара, а тоді поспішливо зайняв одне з вільних місць коло Далінара.
— Батьку, — промовив Адолін приглушеним голосом, — ти чув, що вони говорять?
— Про що?
— Про тебе! Я вже бився на трьох дуелях проти тих, хто називав тебе — і весь наш рід — боягузами. Вони кажуть, ніби ти вмовляв короля відмовитися від Пакту помсти!
Далінар ухопився за стіл і ледь не зіп’явся на ноги, але таки стримав себе.
— Нехай балакають, якщо хочуть, — мовив він, наколюючи ножем шматок перченої курятини й підносячи його до рота.
— Ти й справді до цього причетний? — запитав Адолін. — Це про таке ти розмовляв із королем під час вашої зустрічі два дні тому?
— Так, — зізнався Далінар.
Із грудей Адоліна вирвався стогін:
— Я вже й почав хвилюватися. Коли я…
— Адоліне, — урвав його батько, — ти довіряєш мені?
Старший син глянув на нього — у його чесних, широко розплющених юнацьких очах прозирав біль.
— Принаймні хочу. Буря на мою голову, батьку. Я справді хочу цього.
— Те, що я роблю, — важливо. І це має бути зроблено.
Адолін нахилився до нього й тихо спитав:
— А раптом це й справді галюцинації? А якщо ти просто… старієш?
Це був перший випадок, коли хтось заговорив із ним про це так відверто.
— Я був би нещирий, якби став приховувати, що думав про це. Але себе не обдуриш. Я вірю, що вони справжні. Я відчуваю, що вони правдиві.
— Але…
— Тут не місце для такої дискусії, сину, — сказав Далінар. — Поговоримо про це пізніше, і я вислухаю — й обміркую — твої заперечення. Обіцяю тобі.
Адолін підібгав губи:
— Добре, домовились.
— Ти правильно робиш, що хвилюєшся за нашу репутацію, — мовив Далінар, кладучи лікоть на стіл. — Я гадав, що в Елгокара вистачить тактовності тримати нашу розмову в таємниці, але мені слід було прямо його попросити про це. До речі, ти правильно спрогнозував його реакцію. Під час нашої розмови я зрозумів, що він ніколи не погодиться на відступ, тож я змінив тактику.
— І яким же чином?
— Ми повинні виграти цю війну, — твердо мовив Далінар. — Більше жодних сутичок за яхонтосерця. Кінець терплячій, нескінченній облозі. Ми повинні знайти спосіб виманити якомога більше паршенді на Рівнини і влаштувати там засідку. Якщо нам вдасться знищити критичну кількість ворожих воїнів, ми підірвемо їхню здатність вести війну. Коли ж це не спрацює, ми придумаємо, як завдати удару в саме серце паршендійської диспозиції, щоб убити чи захопити в полон їхніх ватажків. Навіть прірводемон припиняє битву, якщо відрубати йому голову. Пакт помсти буде виконаний, і ми зможемо повернутися додому.
Адолін довгенько мовчав, обдумуючи почуте, а тоді різко кивнув:
— Гаразд.
— Жодних заперечень? — запитав Далінар. Зазвичай у старшого сина їх було хоч греблю гати.
— Ти щойно попросив довіряти тобі, — відказав Адолін. — А крім того, дати жару паршенді? Така тактика мені до душі. Нам, щоправда, знадобиться грамотний план, який спростує ті заперечення, що їх ти сам висунув шість років тому.
Далінар кивнув, постукуючи пальцем по столу.
— Тоді навіть я сприймав нас як окремі князівства. Якби ми атакували центр їхніх позицій поодинці, кожен сам по собі, нас би оточили й знищили. Але якби всі десять армій виступили разом? Із Душезаклиначами, щоби створювати продовольство, із солдатами, навантаженими переносними сховищами на час великобур? Понад сто п’ятдесят тисяч війська? Тоді паршенді нехай лише спробують нас оточити. За допомогою Душезаклиначів ми навіть могли би створювати деревину для мостів, якби виникла така потреба.
— Для цього необхідний неабиякий кредит довір’я, — із сумнівом сказав Адолін. Він кинув погляд уздовж їхнього столу для почесних гостей — туди, де сидів Садеас, — і вираз його обличчя спохмурнів. — Ми застрягнемо там на багато днів — варячись у власному соку, відрізані від решти світу. І якщо серед походу великі князі погрузнуть у чварах, наслідки можуть виявитись катастрофічними.
— Спочатку ми змусимо їх співпрацювати між собою, — пояснив Далінар. — Ми впритул підійшли до цього — ближче, ніж будь-коли. За шість років жоден із великих князів не дозволив своїм солдатам вступати в сутички з чужими.
Тільки не вдома, в Алеткарі. Там вони все ще вели безглузді баталії за право землеволодіння або через старі образи. Це було сміховинно, але не давати алеті воювати — це все одно, що не давати вітру дути.
Адолін кивнув:
— Це хороший план, батьку. Набагато кращий, ніж розмови про відступ. Але вони будуть не в захваті від того, що сутичкам на плато прийде кінець. Їм подобається пов’язаний із ними азарт.
— Я знаю. Але якщо мені вдасться переконати одного-двох із них виділити людей і ресурси для спільних вилазок на плато, це може стати першим кроком до того, що знадобиться нам у майбутньому. У мене все ще не йде з голови ідея про те, щоби виманити значні сили паршенді на Рівнини й підстерегти їх на одному з просторіших плато, але я поки що не знаю, як втілити її в життя. Так чи інак, а нашим розрізненим арміям необхідно буде навчитися координувати свої дії.
— А як бути з тим, що про тебе подейкують люди?
— Випущу офіційне спростування, — відказав Далінар. — Треба буде ретельно підібрати слова — так, щоб і правду пояснити, і не виставити короля брехуном.
Адолін зітхнув:
— Батьку, офіційне спростування?..
— Так.
— Але чому не дуель? — із запалом спитав Адолін, нахиляючись ближче. — Якась там лицемірна заява, може, і прояснить суть твоїх поглядів, але не справить на публіку потрібного враження. Вибери когось із тих, хто величає тебе боягузом, кинь їм виклик і нагадай кожному, яка це непоправна помилка — ображати Чорношипа!
— Я не можу на це піти, — відповів великий князь. — Кодекс забороняє подібні вчинки людям мого стану.
Напевно, Адолін також мав би втримуватись від дуелей, але щодо сина Далінар не став накладати на них цілковиту заборону. Поєдинки були його життям — вони та жінки, за якими той упадав.
— Тоді поклади на мене захист честі нашого Дому, — мовив Адолін. — Я сам битимуся з ними! Зустріну при Сколкозбройці та в Збруї — і покажу їм, що значить посягати на твою честь.
— Синку, це було би все одно, що самому таке зробити.
Адолін похитав головою, не зводячи очей із Далінара. Здавалося, він шукав відповідь на якесь запитання.
— У чому річ? — поцікавився Далінар.
— Та просто намагаюся збагнути, що змінило тебе найбільше, — пояснив Адолін. — Видіння, Кодекс чи та книга — якщо між ними взагалі є різниця.
— Кодекс тут ні до чого, — запротестував князь. — Це спадщина стародавнього Алеткару.
— Ні, батьку. Вони пов’язані між собою. Усі ці три фактори якось переплетені в тобі.
Далінар на хвильку замислився над цим. Може, хлопчина й справді має рацію?
— Я розповідав тобі притчу про короля, який ніс валун?
— Так, — відповів Адолін.
— Справді?
— Навіть двічі. А потому ще й наказав мені теж послухати, коли цей уривок читали тобі.
— Он як. Річ у тім, що в тому самому розділі також є фрагмент, у якому природа примусу людей до прямування за тобою протиставляється дозволу на те саме. Так от у нас, в Алеткарі, занадто часто примушують. Дуель, спричинена тим, що хтось називає мене боягузом, не змінить суті цих переконань. Може, вона й позакриває роти, але не вплине на умонастрої. Я знаю, що маю рацію в цьому. Тому тобі доведеться просто ще раз довіритися мені.
Адолін зітхнув і підвівся:
— Що ж, гадаю, офіційне спростування краще, ніж нічого. Принаймні ти не зовсім махнув рукою на захист своєї честі.
— Цього ніколи не станеться, — заспокоїв сина Далінар. — Просто мені слід діяти обережно. Я не можу дозволити собі й далі нас розділяти.
І він продовжив перервану трапезу, наштрикуючи на ніж останній шматочок курятини й відправляючи собі до рота.
— Тоді пішов я назад на свій острівець, — сказав Адолін. — Я… Стривай, а чи не тітка це Навані?
Далінар підняв очі й здивувався, побачивши, що та й справді підходить до них. Князь перевів погляд на свою тарілку. Там було голо: він дочиста спорожнив її, сам того не помітивши.
Тож він зітхнув, збираючись із силами, і підвівся, щоб її привітати.
— Матано, — сказав Далінар, вклоняючись та використовуючи офіційне звертання до старшої сестри. Навані народилася аж на три місяці раніше за нього, але суто формально це слово можна було вживати.
— Далінаре, — відказала та з ледь помітною усмішкою. — І любий мій Адоліне.
Адолін широко всміхнувся. Він обігнув стіл, щоб обійняти тітку. Та поклала обтягнуту тканиною захищену руку йому на плече — жест, можливий лише між родичами.
— Коли ви повернулися? — запитав Адолін, відпускаючи її.
— Лише сьогодні по обіді.
— А чому ти повернулася? — холодно поцікавився Далінар. — У мене склалося враження, що ти збиралася допомогти нашій королеві із захистом монарших інтересів в Алеткарі.
— Ох, Далінаре, — промовила Навані ласкавим тоном. — Ти в своєму репертуарі — сама церемонність. Адоліне, серденько, як там справи на любовному фронті?
Далінар пирхнув:
— Він тільки те й робить, що міняє партнерок, немов танцює якийсь танок, і то під дуже ритмічну музику.
— Батьку! — запротестував той.
— От і молодець, Адоліне, — мовила Навані. — Ти ще занадто молодий, щоби зв’язувати себе обіцянками. У тому й сенс юності, щоб пізнати розмаїття, доки воно все ще становить інтерес, — вона кинула погляд на Далінара. — Це лише з віком життя змушує нас ставати нудними.
— Дякую, тітонько, — відказав Адолін, широко всміхаючись. — Вибачте. Я маю йти сказати Ренарінові, що ви повернулися.
І він поспішив геть, залишивши Далінара ніяково переминатися по інший бік стола від Навані.
— Невже я така загрозлива, Далінаре? — спитала та, зводячи на нього брову.
Далінар потупив погляд і раптом збагнув, що все ще стискає свій обідній ніж — широке зубчасте лезо, яке в хвилину небезпеки цілком могло правити й за зброю. Він випустив його і сам же перелякано здригнувся, коли ніж із грюкотом упав на стіл. Здавалось, уся та впевненість, яку він відчував, розмовляючи з Адоліном, умить полишила його.
«Та заспокойся ти! — подумки наказав він собі. — Вона просто член сім’ї». Щоразу, спілкуючись із Навані, він почувався так, немов зіткнувся з найлютішим із хижаків.
— Матано, — промовив Далінар, усвідомлюючи, що вони все ще стоять по різні боки вузького столу, — може, нам варто перебратися…
Він змовк, коли Навані махнула рукою дівчинці-служниці, яка заледве мала достатньо років, щоби носити рукав скромності. Дитина кинулася до неї, несучи низенький ослінчик. Господарка жестом вказала на місце біля себе — усього за кілька футів від столу. Дівчинка завагалася, однак королева-мати тицьнула пальцем іще наполегливіше, і та зробила, як веліли.
Навані граційно опустилась на ослінчик. Вона не сіла за королівський стіл — обідати за ним годилося лише чоловікам, — але, безперечно, достатньо близько, щоб кинути виклик нормам етикету. Служниця пішла. Зі свого кінця столу Елгокар помітив материн маневр, але промовчав. Навані Холін зауваження не зробиш, навіть якщо ти — король.
— Та сядь ти вже, Далінаре, — сказала вона, і в її голосі вчувалося роздратування. — Нам є про що поговорити.
Той зітхнув, але сів. Місця´ довкола них усе ще були незайняті, а музика та гамір розмов на їхньому острівці звучали досить гучно, щоб не дати стороннім їх підслухати. Дехто з жінок взявся грати на флейті, і в повітрі довкола них закружляли спрени музики.
— Ти запитував, чому я повернулася, — тихо почала Навані. — По-перше, я хотіла повідомити, що ведени вдосконалили свої «напівсколки», як вони їх називають, і тепер нахваляються, що такі щити можуть відбивати удар Сколкозбройця.
Далінар схрестив руки, спираючись ними на стіл. Він чув такі балачки, але ставився до них скептично. Завжди знаходилися ті, хто заявляв, що впритул наблизився до створення нових Сколків, однак ці обіцянки так і залишалися пустим звуком.
— А сама ти бачила хоч один?
— Ні. Але я маю підтвердження від тієї, котрій довіряю. Вона каже, що ці штукенції можуть набувати лише щитоподібної форми й не мають жодних інших виняткових якостей Сколкозбруї. Але вони можуть витримувати удар Сколкозбройця.
Це був крок — дуже маленький, та все ж крок — у напрямку створення Сколкозбруї. І це вселяло тривогу. Він не повірить у таке, доки сам не пересвідчиться, на що здатні ці «напівсколки».
— Але ж ти могла надіслати цю новину телестилеграфом, Навані.
— Бачиш, дуже скоро після повернення до Холінару я усвідомила, що мій від’їзд звідси був політичною помилкою. Що далі, то більше ці військові табори перетворюються на справжній центр нашого королівства.
— Так, — тихо відказав Далінар. — Наша відсутність небезпечна для батьківщини.
Хіба ж не цей аргумент попервах переконав був Навані повернутися додому?
Велична жінка зневажливо відмахнулася:
— Я дійшла висновку, що королева в достатній мірі наділена необхідними вміннями, щоб контролювати ситуацію в Алеткарі. Інтриги та змови були, є і будуть, але по-справжньому серйозні гравці неминуче перебираються сюди.
— Твоєму синові й досі ввижається, що за кожним рогом чатують убивці, — тихо промовив Далінар.
— А як може бути інакше? Після того, що трапилося з його батьком…
— Що правда, то правда, але, боюся, його підозріливість не знає меж. Він не довіряє навіть союзникам.
Навані склала руки на колінах, причому вільна лежала поверх захищеної.
— Він не надто добре справляється, еге ж?
Приголомшений Далінар закліпав очима.
— Що? Елгокар — хороша людина! Він чесніший і принциповіший за будь-якого світлоокого в цілій армії.
— Але з нього слабкий правитель, — заперечила Навані. — Ти повинен це визнати.
— Він — король, — твердо промовив Далінар, — і доводиться мені племінником. Тож може розраховувати на мій меч і моє серце, і я не дозволю, щоби про нього погано говорили, навіть якщо так чинить його власна мати.
Та не зводила з нього очей. Це що ж, вона перевіряла його на вірність? Як і її дочка, Навані була політиком. Від плетення інтриг вона розквітала, немов скелебрунька в тихому й вологому місці. Однак, на відміну від Джасни, Навані важко було довіряти. Той, хто стикався з принцесою, хоча б чітко розумів, що й до чого, і Далінар укотре мимоволі відчув, що хотів би, щоб та відклала свої проекти й повернулася на Розколоті рівнини.
— Я не кажу недоброго про свого сина, Далінаре, — відказала Навані. — Ми обоє знаємо, що я не менш віддана йому, ніж ти. Але я волію усвідомлювати, із чим маю справу, а для цього треба називати речі своїми іменами. Його сприймають як слабака, і я хочу, щоби він перебував під захистом. Якщо буде потреба — навіть попри його власну волю.
— Тоді ми прагнемо одного й того ж. Але якщо бажання захистити його було другою причиною твого повернення, то в чому ж полягала третя?
Вона послала йому фіолетовооку, червоновусту усмішку. Багатозначну усмішку.
«Кров моїх пращурів… — подумав Далінар. — Вітер із бурею, але ж вона і красуня. Хоча краса її — смертоносна». Він вбачав особливу іронію в тому, що обличчя дружини стерлося з його пам’яті, однак він завиграшки міг пригадати найдрібніші деталі тих місяців, упродовж яких ця жінка гралася з ним і Ґавіларом. Вона маніпулювала ними, нацьковуючи одного на другого та роздмухуючи їхнє бажання, доки врешті-решт не обрала старшого з братів.
Усі троє весь час усвідомлювали, що та обере Ґавілара. Але все одно було боляче.
— Якось нам треба буде поговорити віч-на-віч, — мовила Навані. — Хочу почути твою думку щодо того, про що плещуть язиками в таборі.
Вона, напевно, мала на увазі чутки, які ходять про нього.
— Я… Я дуже зайнятий.
Та закотила очі:
— Можу собі уявити. Але ми зустрінемось у будь-якому разі, щойно я до пуття облаштуюся тут та випущу щупальці. Скажімо, за тиждень — згода? Я прийду, щоби почитати тобі з тієї книжки покійного чоловіка, а потому зможемо потеревенити. Десь у людному місці. Домовились?
Той зітхнув.
— Гаразд. Але…
— Великі князі та світлоокі, — раптом проголосив Елгокар. Далінар і Навані обернулися до краю столу, де підвівся з місця монарх — у повній військовій формі та королівській мантії з короною на додачу.
Він здійняв угору руку в напрямку до острівця. Присутні принишкли, і незабаром єдиним звуком було дзюрчання води в струмках.
— Я впевнений, що до багатьох із вас дійшли чутки про замах на моє життя, який стався три дні тому під час полювання, — заявив Елгокар. — Коли попругу мого сідла було підрізано.
Далінар кинув погляд на Навані. Та здійняла в його напрямку вільну руку й змахнула нею, сигналізуючи, що не вважає таких балачок переконливими. Звісно ж, вона чула ці поголоски. Дайте Навані п’ять хвилин у незнайомому місті, і вона збере всі до єдиної плітки, які хоч трохи заслуговують на увагу.
— Запевняю вас, що мені ніколи не загрожувала справжня небезпека, — вів далі Елгокар, — не в останню чергу завдячуючи королівській гвардії та пильності мого дядька. Водночас я вважаю за розважливе сприймати будь-яку загрозу з належною мірою серйозності й обачності. З огляду на це я призначаю ясновельможного Торола Садеаса Великим князем інформації та доручаю йому дошукатися правди в тому, що стосується замаху на моє життя.
Приголомшений Далінар закліпав очима, а потім заплющив їх і тихо простогнав.
— Дошукатися правди? — скептично повторила Навані. — Садеас?
— Кров моїх… Він думає, що я не звертаю уваги на загрози його життю, тож натомість звернувся до Садеаса.
— Що ж, я гадаю, у цьому немає нічого поганого, — сказала жінка. — Я певною мірою довіряю цій людині.
— Навані, — промовив Далінар, розплющуючи очі. — Цей інцидент стався під час спланованого мною полювання, коли про безпеку дбали мої гвардійці та солдати. Королівського коня готували мої конюхи. Він публічно попросив мене розібратися в усій цій історії з попругою, а тепер просто взяв і передав це розслідування іншому.
— Ой, лишенько…
Вона нарешті збагнула. Це було практично те саме, якби Елгокар заявив, що підозрює свого дядька. Будь-яка інформація стосовно цього «замаху на вбивство», що її міг накопати Садеас, неминуче мала негативно позначитися на Далінарові.
Коли в Садеасовій душі зіштовхнуться ненависть до Далінара й любов до Ґавілара, що візьме гору? «Але ж видіння. Мені було сказано довіряти йому».
Елгокар зайняв своє місце, й острівцем знову прокотився гул розмов — тепер уже гучніший. Король, здавалося, одразу ж викинув із голови те, що тільки-но зробив. Садеас широко всміхався. Він підвівся з-за столу, попрощався з королем і поринув у вир бенкетного шарварку.
— І ти все ще не згоден, що з нього нікудишній правитель? — прошепотіла Навані. — Мій бідний, збентежений, неуважний хлопчик!
Далінар підвівся й підійшов до столу, за яким король продовжував трапезу.
Елгокар звів на нього очі:
— А, Далінар. Гадаю, ти захочеш допомогти Садеасу.
Великий князь опустився на лаву. На столі все ще стояла мідна тарілка, повна Садеасових недоїдків, — місива зі шматків м’яса та розтерзаної перепічки.
— Елгокаре, — насилу видобув із себе Далінар. — Я розмовляв із вами всього кілька днів тому. Просив призначити мене Великим князем війни, і ви сказали, що це занадто небезпечно.
— Так і є, — відповів монарх. — Я розмовляв про це з Садеасом, і він погодився зі мною. Великі князі нізащо не стерплять, щоби хтось був поставлений над ними в тому, що стосується війни. Натомість він зауважив, що якби я розпочав із чогось менш загрозливого, як-от призначення Великого князя інформації, це могло би підготувати інших до того, чого домагаєшся ти.
— То це ідея Садеаса, — спокійним тоном промовив Далінар.
— Звісно, — відказав Елгокар. — Приспів час призначити Великого князя інформації, і він особливо наголосив, що хотів би розібратися в історії з підрізаною попругою. Садеас пам’ятає, як ти завжди казав, що не годишся для таких справ.
«Кров моїх пращурів, — подумав Далінар, дивлячись у центр острівця, де довкола Садеаса зібралася група світлооких. — Мене щойно обійшли на повороті. Та ще й як майстерно!»
Великий князь інформації мав необхідні повноваження для проведення кримінальних розслідувань, особливо тих, що становили інтерес для корони. У певному сенсі він отримував не меншу владу, ніж Великий князь війни, однак Елгокар не здатен був осягнути цього. Він бачив лише одне: нарешті знайдеться хтось, ладний вислуховувати його параноїдальні побоювання.
Садеас був дуже й дуже розумною людиною.
— Вище ніс, дядьку! — сказав Елгокар. — Я й гадки не мав, що ти теж забажаєш посісти таку посаду, а Садеас, той просто обома руками вхопився за цю ідею. Може, він нічого й не розкопає — ну, потерлася шкіра та й годі. І ти будеш повністю виправданий: адже хто завжди твердив, що мені й близько не загрожує така небезпека, як я гадаю?
— Виправданий? — тихо повторив Далінар, усе ще дивлячись на Садеаса. «Ох, не схоже, щоб усе йшло до цього».
23
Широке поле застосування
Ти звинуватив мене в самовпевненості моїх замірів. Ти звинуватив мене в увіковіченні давніх порахунків із Райзом і Бавадіном. І те, й друге справедливо.
Каладін зіп’явся на ноги в коробі воза, прочісуючи поглядом ландшафт за стінами табору, доки Скеля й Тефт утілювали в життя його план — хороший чи поганий, але обирати не доводилось.
На батьківщині повітря було сухіше. Якщо пройтися околицями за день до великобурі, то все довкола здавалось пустелею. Та й після дощу рослини чимскоріш утягувалися назад у скойки, тріщини та схованки, заощаджуючи воду. Але тут, у вологішому кліматі, вони не поспішали. Багато скелебруньок ніколи повністю не ховали свого гудиння в мушлю. Траплялися численні латки трави. Ліс, який забезпечував Садеаса деревиною, простягався на північ від військових таборів. Але на цій рівнині теж подекуди зустрічалися його відростки — велетенське, кремезне дерев’яччя, похилене в західному напрямку; товсті, схожі на пальці чи кігті корені впивалися в камінь і з плином літ укривали прилеглу місцевість розколинами й тріщинами.
Каладін зістрибнув з воза. Його завданням було піднімати камені, які інші мостонавідники підносили йому, складаючи на купи неподалік, і вантажити у короб.
Їхня команда працювала на широкій рівнині поміж скелебруньок, клаптів трави та пучків бур’яну, що виглядали з-під валунів. Найбільше їх росло із західної сторони, щомиті готових сховатися під захист каменя при наближенні великобурі. Це створювало дивний ефект: кожен кругляк здавався головою літнього чоловіка з пасмами зеленкувато-коричневого волосся, що стирчало з-за вух.
Ці пасма були надзвичайно важливі, оскільки серед них ховалися тоненькі тростинки, знані як мáківниця. Їхні цупкі стебла увінчувалися тендітними гілочками з листочками, які могли втягуватися в бадилини. Самé бадилля було нерухоме, але, ростучи за валунами, не надто наражалося на небезпеку. Під час кожної великобурі декілька з них виривало з коренем, але щойно вітер стихав, як ті знову хапалися за камінь, приживаючись на новому місці.
Каладін підняв каменюку, опустив її в короб підводи й перекотив ближче до решти. Зі споду кругляк був вологий від лишайнику та крєму.
Мáківниця була не те щоб рідкісною, але й не такою поширеною, як інше зілля. Короткого опису її прикмет виявилося достатньо, щоби пошуки Скелі й Тефта увінчалися певним успіхом. Однак справжній прорив стався тоді, коли до збору долучилася Сил. Каладін кинув погляд убік, коли спустився долі за новим каменем. Спрен перепурхувала з місця на місце — ледь помітний, майже невидимий силует, — водячи Скелю від одного пучка тростинок до іншого. Тефт ніяк не міг уторопати, як це здоровилу-рогоїдові раз за разом вдавалося знаходити набагато більше стеблин, ніж йому, але Каладін не мав наміру пояснювати. Передусім, він так і не зрозумів, чому Скеля міг бачити Сил. Рогоїд сказав, що це було щось вроджене.
Підійшли двійко мостонавідників — моложавий Данні та Безвухий Джакс, — тягнучи за собою дерев’яні полозки, навантажені великою брилою. З їхніх облич струменів піт. Коли вони дісталися воза, Каладін, струснувши пил із долонь, допоміг їм підняти брилу. Безвухий Джакс спідлоба глянув на нього та пробурмотів щось собі під ніс.
— Нічогенький екземпляр, — сказав Каладін, киваючи на камінь. — Молодці.
Джакс люто зиркнув на нього й роздратовано попростував геть. Данні стенув плечима й поспішив услід за старшим товаришем. Як і пророкував Скеля, позачерговий наряд на збір каміння не сприяв популярності Каладіна. Але іншого виходу не існувало. Це був єдиний спосіб допомогти Лейтену й іншим пораненим.
Щойно Джакс і Данні пішли, Каладін із байдужливим виглядом заліз на підводу, опустився навколішки та відкинув брезент, під яким виявилась чимала купа стебел мáківниці. Завдовжки вони були приблизно з людське передпліччя. Вдаючи, ніби надійніше складає камені на возі, він натомість скрутив два великі пучки бадилин у в’язку, використовуючи тонке гудиння скелебруньок.
Відтак перекинув її через короб воза. Їздовий якраз подався до іншої підводи потеревенити зі своїм напарником, тож Каладін залишився сам, якщо не брати до уваги чала, який сидів, забившись у кам’яний панцир, і поглядав звідти на сонце своїми схожими на намистини очима ракоподібного.
Мостонавідник зістрибнув долі й поклав у короб ще один камінь. Тоді став навколішки, немов збираючись витягнути з-під хури велику брилу. Насправді ж він спритно причепив в’язку під днищем підводи, якраз поряд із двома такими ж. Обіч осі під возом було вдосталь вільного місця, а дерев’яний нагель, що стирчав донизу, давав чудову можливість закріпити такий вантаж.
«Пошли, Джезерезе, щоби нікому не спало на гадку перевірити днище, коли ми в’їжджатимемо в табір».
Фармацевт казав: одна крапля зі стебла. Скільки ж тростин знадобиться Каладіну? Він відчував, що знає відповідь на це запитання навіть без особливого обдумування.
Стільки, скільки пощастить роздобути.
Він вибрався з-під воза й навантажив на нього ще один валун. До підводи наближався Скеля; кремезний смаглявий рогоїд тарабанив довгастий камінь, який здався би більшості мостонавідників заважким, щоби нести самотужки. Здоровань помаленьку човгав уперед, а Сил пурхала довкола його голови та час від часу опускалася на брилу, спостерігаючи.
Каладін зліз із воза й підтюпцем поспішив по нерівній місцевості на допомогу. Рогоїд вдячно кивнув. Разом вони дотягли каменюку до підводи й завантажили в короб. Скеля витер спітніле чоло, повернувшись до командира спиною. З його кишені стирчав жмут тростин. Каладін миттю вихопив його і сховав під брезент.
— А як будемо відбріхуватися, коли хтось помітить, що ми робимо? — мимохіть запитав Скеля.
— Скажу, що я плетільник, — відповів Каладін, — і подумую сплести собі капелюха від сонця.
Скеля фиркнув.
— Може, я й справді його зроблю, — мовив командир, витираючи спітніле чоло. — У таку спеку він би не завадив. Але краще, щоби ніхто не бачив. Самого факту, що нам навіщось потрібні ці тростини, може виявитися достатньо, щоб спонукати охорону відібрати їх у нас.
— Що правда, то правда, — відказав рогоїд, потягуючись і позираючи вгору на Сил, яка пронеслася просто перед його очима. — Я сумую за Піками.
Сил вказала на щось, і Скеля поштиво кивнув, перш ніж податися за нею. Однак щойно той попростував у правильному напрямку, спрен пурхнула назад до Каладіна, знялась у повітря тріпотливою стрічкою, а тоді, каменем кинувшись униз, опустилася на краєчок воза й знову набула дівочої подоби. Її сукня майоріла, обвиваючи стан.
— Мені, — заявила вона, здіймаючи пальчик, — він дуже до вподоби.
— Хто? Скеля?
— Так, — сказала вона, схрещуючи ручки. — Він шанобливий. На відміну від декотрих.
— От і добре, — мовив її товариш, навантажуючи на віз іще один камінь. — Можеш причепитися до нього замість того, щоб докучати мені.
Каладін намагався не виказувати занепокоєння, промовляючи ці слова: він уже звик до її товариства.
Та шмигнула носиком:
— Я не можу цього зробити. Він аж надто шанобливий.
— Але ж ти щойно сказала, що тобі це до вподоби.
— Угу. А ще з душі верне, — сказала спрен із непідробною щирістю, ніби й не помічаючи суперечності. Вона зітхнула, примощуючись на бортик воза. — Пустуючи, я привела його до купи чалових кізяків. А він навіть не нагримав на мене! Стояв і витріщався, немов силкувався збагнути якийсь прихований сенс, — вона скривилася. — Це ненормально.
— Напевно, рогоїди поклоняються спренам чи щось на подобу того, — припустив Каладін, витираючи чоло.
— Але ж це дурня.
— Люди вірять і в куди дурніші речі. Гадаю, у тому, щоби божествити спренів, є своя логіка. Ви й справді, сказати б, дивні — тобто, чудесні.
— Я не дивна! — запротестувала спрен, підводячись. — Я вродлива та здатна ясно виражати свої думки.
Вона вперла руки в боки, проте з виразу її обличчя Каладін зрозумів, що насправді Сил не гнівається. Здавалося, вона змінювалась не щоднини, а щогодини, стаючи все більш і більш…
Якою? Ні, не схожою на людину. Просто сповненою індивідуальності. А ще тямущою.
Спрен замовкла, коли підійшов іще один мостонавідник — Натам. Цей довгобразий чолов’яга ніс не надто великий камінець, вочевидь стараючись не перенапружуватися.
— Агов, Натаме! — гукнув Каладін, спускаючись, щоби забрати в нього камінь. — Як працюється?
Той стенув плечима.
— Хіба ти не казав, що свого часу був хліборобом?
Натам прохолоджувався біля воза, не звертаючи уваги на командира.
Каладін опустив камінь і перекотив його в потрібне місце.
— Вибачай, що доводиться гарувати, але нам потрібна прихильність Ґаза й інших мостонавідних команд.
Той знову нічого не відповів.
— Це допоможе нам вціліти, — додав Каладін. — Повір моєму слову.
Натам лише ще раз стенув плечима, а потому подався пріч.
Каладін зітхнув:
— Було б легше, якби зміну наряду можна було звалити на Ґаза.
— Однак це було б не надто чесно, — обурилася Сил.
— А чого б це тобі так перейматися чесністю?
— А от переймаюся — і все.
— Та що ти кажеш? — сказав Каладін, покректуючи та знову беручись до роботи. — А приводити людей до куп кізяків? Це як, по-твоєму, — чесно?
— Це інша річ. Я просто пожартувала.
— Щось я не бачу в цьому…
Він змовк, оскільки наближався ще один мостонавідник. Каладін сумнівався, чи ще хтось із них володів дивним умінням Скелі бачити Сил, тож не хотів, щоб його люди примітили, як їхній командир розмовляє сам із собою.
Цей низькорослий, жилястий мостонавідник свого часу назвався Шраммом, хоча Каладін не зауважив на його обличчі жодного помітного рубця. Той мав коротке темне волосся й кутасте обличчя. Командир спробував зав’язати розмову і з ним, але той — ані пари з вуст. Ще й більш од того: він завдав собі клопоту показати Каладіну непристойний жест, перш ніж так само мовчки потупати назад.
— Щось я роблю не так, — припустив Каладін, хитаючи головою та зістрибуючи з грубо змайстрованого воза.
— Не так? — Сил підступила до краю підводи, уважно дивлячись на нього.
— Я гадав, що, дивлячись, як я рятую цих трьох, мої люди зможуть сповнитися надією. Але вони так і зосталися байдужі.
— Дехто спостерігав, як ти недавно бігав, — сказала Сил. — Коли вправлявся з брусом.
— Роззяв не бракувало, — мовив Каладін, — але всім плювати на поранених. Ніхто не допомагає їм, крім Скелі, та й він це робить лише тому, що завинив мені. Навіть Тефт не захотів ділитися їжею.
— Вони егоїсти.
— Ні. Я не думаю, що це слово їм пасує, — він підняв камінь, силкуючись пояснити те, що відчуває. — Коли я був невільником… тобто я й досі ним є. Але в найжахливіші часи, коли господарі намагалися вибити з мене здатність до спротиву, я був таким же, як зараз мої люди. Це не егоїзм: я тоді надто вже збайдужів до себе. Так ніби став твариною. Просто робив, що робив, — не замислюючись.
Сил нахмурилася. Воно й не дивно: Каладін і сам не розумів, що плете. Однак, промовивши це вголос, він почав усвідомлювати, що ж насправді має на увазі.
— Я показав їм, що ми можемо вижити. Але це нічого не означає. Бо якщо життя для них не варте того, щоб за нього чіплятися, то їхня байдужість ніколи не зникне. Це все одно, якби я пропонував їм купу сфер, але позбавляв можливості хоч якось витрачати таку силу грошей.
— Гадаю, у цьому щось є, — погодилася Сил. — Але чим ти можеш зарадити?
Він озирнувся в напрямку військового табору, від якого їх відділяла кам’яниста рівнина. Із кратерів здіймався дим численних польових кухонь.
— Не знаю. Але думаю, що нам знадобиться набагато більше бадилин.
Тієї ночі Каладін, Тефт і Скеля простували імпровізованими вулицями Садеасового військового табору. Номон — середній місяць — освітлював їхній шлях своїм блідим, блакитно-білим світлом. Масляні ліхтарі, що висіли перед будинками, вказували на чергові таверну чи бордель. Сфери були би надійнішим джерелом освітлення, та ще й поновлюваним, але за одну-єдину сферу можна було купити зв’язку свічок або бурдюк масла. Тож через це користуватись останніми нерідко виходило дешевше, особливо якщо лампу збиралися повісити там, де її запросто могли поцупити.
Садеас не запроваджував комендантської години, однак Каладін із досвіду знав, що вночі мостовикам краще не виходити за межі складського двору поодинці. Раз по раз їх поминали, прогулюючись, напівп’яні солдати в заплямованих мундирах, шепочучи щось на вухо повіям або вихваляючись перед друзями. Вони вигукували образи на адресу мостонавідників і нестримно реготали. Вулиці було погано освітлені, навіть попри ліхтарі та місячне сяйво, а хаотична забудова табору — кам’яні будівлі упереміш із дерев’яними халупами та звичайними наметами — лише посилювала відчуття неорганізованості й небезпеки.
Каладін і двійко його супутників відійшли вбік, даючи дорогу чималій компанії солдатів у розщібнутих мундирах. Ті були лише трохи під мухою. Один вояка почав було придивлятися до мостонавідників, та оскільки їх було аж троє — а серед них ще й дужий рогоїд, — цього виявилося достатньо, щоб угамувати його запал. Він тільки розсміявся та штовхнув Каладіна, проходячи мимо.
Від бійця несло потом і дешевим елем. Каладін стримався. Дай здачі — і тобі обріжуть платню за вуличну бійку.
— Мені це не подобається, — сказав Тефт, озираючись через плече на групу вояків. — Пішов я назад до табору.
— А я кажу, ти залишишся, — гарикнув до нього Скеля.
Тефт закотив очі:
— Гадаєш, я злякаюся незграбного чала на подобу тебе? Я піду, якщо захочу, і…
— Тефте, — тихо промовив Каладін, — ти потрібен нам.
«Потрібен». Це слово дивно впливало на людей. Дехто, зачувши його, кидався навтьоки, інші ж починали нервувати. А Тефту, здавалося, тільки його й треба було. Він кивнув, пробурмотівши щось собі під ніс, але пішов далі разом із ними.
Незабаром вони дісталися обозного двору. Цей обнесений парканом кам’янистий чотирикутник розміщувався поблизу західної околиці табору. Уночі там не було ні душі. Довгими рядами вишикувалися підводи, а в загоні неподалік дрімали чали, що скидалися на невисокі горби. Каладін обережно крався попереду, побоюючись вартових, однак, судячи з усього, ніхто й не думав, що здоровенного воза можуть украсти ледь не з-під носа цілої армії.
Скеля ткнув його ліктем і показав у бік занурених у темряву загонів для чалів. На одному зі стовпів загорожі сидів самотній хлопчина й дивився на місяць. Чали були досить цінні, тому потребували сторожа. От бідолаха. Як же часто йому доводилося не спати ночей, пильнуючи цих неповоротких тварюк?
Каладін пригнувся біля одного з возів, і двійко інших узяли з нього приклад. Він тицьнув пальцем в один із рядів, і Скеля вирушив у вказаному напрямку. Командир зробив жест в інший бік — Тефт закотив очі, але зробив, як просили.
А сам він, скрадаючись, рушив уздовж середнього ряду. Усього там стояло близько тридцяти підвід, по десять у ряду, але перевірка відбувалася швидко. Треба було лише провести пальцями по задній дощечці, шукаючи знак, який нашкрябав там Каладін. Минуло всього кілька хвилин, як у його ряд прослизнула окутана тінями постать. Скеля. Рогоїд жестом вказав убік і звів догори п’ять пальців. П’ятий віз із голови валки. Каладін кивнув і рушив туди.
Щойно він добрався до вказаної підводи, як зі сторони, в яку подався Тефт, долинув приглушений скрик. Каладін здригнувся, а тоді зиркнув угору в напрямку сторожа. Хлопчина так само дивився на місяць, знічев’я постукуючи носаками черевиків по сусідньому стовпу.
За мить до командира підтюпнули Скеля та зніяковілий Тефт.
— Вибач, — прошепотів Тефт, — я злякався ходячої гори.
— Якщо я — гора, — пробурчав рогоїд, — то чому ти не почув, що я наближаюся? Га?
Каладін фиркнув, обмацуючи задок вказаної підводи. Нарешті його пальці налапали позначку «Х» на деревині. Вдихнувши, він ліг на спину та заповз під днище.
Тростини все ще були на місці, усі двадцять прив’язаних пучків, кожен у п’ядь завтовшки.
— Слава Іші, Віснику талану, — прошепотів Каладін, відчіплюючи першу в’язку.
— Усі на місці, так? — запитав Тефт, нахиляючись до нього, і в місячному світлі Каладін побачив, як той чухмарить бороду. — Повірити не можу, що ми аж стільки їх назбирали. Не інакше, як висмикнули кожну бадилину на всій рівнині.
Командир подав йому перший пучок. Без Сил вони не зібрали б і третини від цієї кількості. Вона літала зі швидкістю комахи і, здавалось, тямила, де й що шукати. Каладін зняв наступний жмут і передав товаришам. Тефт прилаштував його до першого, щоби вийшла більша в’язанка.
Поки Каладін працював, під возом пронісся вихор маленьких білих листочків і перетворився на фігурку Сил, яка остаточно зупинилася біля самої його голови.
— Я не помітила жодного охоронця. Лише хлопчина в загоні для чалів.
Її біло-блакитна напівпрозора постать була заледве видимою в темряві.
— Сподіваюся, ці тростини все ще годяться, — прошепотів Каладін. — Бо якщо вони пересохли…
— Усе буде добре. Не хвилюйся так, хвилювальнику. Я знайшла для тебе кілька пляшок.
— Справді? — не повірив той своєму щастю. Від збудження він ледь не сів, але опам’ятався саме вчасно — за мить до того, як мав розбити голову.
Сил кивнула:
— Я покажу тобі. Принести не змогла. Занадто важкі.
Каладін швидко повідв’язував решту пучків, передаючи їх знервованому Тефту. Тоді вибрався з-під воза й підняв два більші оберемки бадилин — у кожному по три пучки. Два інші взяв Тефт, а Скеля примудрився вхопити відразу три, засунувши один під пахву. Їм потрібне було тихе місце, де ніхто не заважав би працювати. Хоч мáківниця здавалася непотребом, Ґаз знайшов би, до чого придертися, щоб завадити їм, якби побачив, що відбувається.
«Спочатку пляшки», — подумав Каладін. Він кивнув Сил, яка вивела їх із обозного двору та підлетіла до одної з таверн. Скидалося, що її нашвидкуруч склепали з другосортної деревини, та це не втримувало її відвідувачів від того, щоби розважатися на повну. Вони гульбанили так бучно, що Каладін боявся, щоби весь той курник не завалився.
Позад шинку стояла поколота дерев’яна тара, повна порожніх пляшок з-під спиртного. Скло було досить дороге, тож цілі пляшки використовували повторно, але ті, що лежали в ящику, уже не годилися — пішли тріщинами або не мали шийок. Каладін опустив додолу свої в’язанки та вибрав три майже цілі пляшки. Тоді вимив їх у бочці з водою, що трапилася неподалік, і заховав у мішок, який спеціально прихопив із собою.
Він знову завдав на себе оберемки та махнув головою супутникам.
— Намагайтеся справити враження, ніби зайняті чимось марудним, — сказав командир. — Опустіть голови.
Двоє інших згідливо кивнули, і вони всі разом вийшли на головну вулицю, несучи в’язанки з таким виглядом, ніби виконують якийсь наряд. Тепер вони привертали набагато менше уваги, ніж до того.
Тримаючись осторонь складського двору, трійця перетнула відкриту кам’янисту ділянку, яку зазвичай використовували як район зосередження сил, і спустилася нерівним схилом, що вів на Розколоті рівнини. Вони потрапили на очі чатовому, і Каладін затамував було подих, але той нічого не сказав. Висновуючи з їхнього заклопотаного вигляду, він, очевидно, припустив, що мостонавідники йдуть кудись не задля власного задоволення. Якби вони намагалися залишити розташування табору, це була б інша річ, але прилегла частина плато аж до перших кількох проваль не підпадала під заборону.
Невдовзі вони дісталися місця, де Каладін ледь не наклав на себе руки. Як сильно все змінилося лише за кілька днів! Він почувався іншою людиною — дивним гібридом того, ким був колись, невільника, яким став, і жалюгідного бідолахи, котрого все ще мав побороти в собі. Він згадав, як стояв на краю тієї прірви й дивився униз. Темрява в її глибині досі жахала його.
«Якщо в мене не вийде врятувати мостонавідників, той бідолаха знову візьме гору. І наступного разу таки вчинить по-своєму…» Від цієї думки Каладін здригнувся. Він опустив оберемки на землю неподалік від краю прірви, а тоді сів. Двійко його супутників сторожко вчинили так само.
— Ми що, викинемо їх у провалля? — запитав Тефт, чухаючи бороду. — Після стількох поневірянь?
— Звісно, що ні, — відказав Каладін. Він не знав, як учинити: Номон світив яскраво, але ніч є ніч. — У тебе, бува, не знайдеться кількох сфер?
— Навіщо тобі? — підозріливо запитав Тефт.
— Не бійся — щоб підсвітити.
Буркочучи, той видобув жменю гранатових скалок.
— Сьогодні якраз збирався витратити… — сказав він. Сфери сяяли у нього на долоні.
— Ну, гаразд, — промовив Каладін, висмикуючи одну тростину. Що ж це казав про них його батько? Повагавшись, він відламав пухнасту верхівку, з-під якої проглянула порожниста серцевина. Він затиснув у пальцях інший кінець стеблини й провів ними по всій її довжині, немовби видоюючи. У підставлену порожню пляшку впали дві краплі білої молочної рідини.
Каладін вдоволено всміхнувся, а тоді повторив процедуру. За другим разом нічого вичавити не вдалося, тож він пожбурив тростину в прірву. Попри всі балачки про плетіння капелюха він не хотів залишати докази.
— Гей, ти ж казав, що ми не будемо їх викидати! — запротестував Тефт.
Каладін здійняв угору пляшку.
— Лише після того, як добудем ось це.
— А що воно таке? — Скеля нахилився ближче, придивляючись.
— Сік мáківниці. Точніше, її молочко — не думаю, що це можна назвати соком. Хай там як, ця рідина — сильний антисептик.
— Анти… що? — запитав Тефт.
— Вона відлякує гнилокузьок, — пояснив Каладін. — А ті викликають інфекцію. Це молочко — один із найкращих антисептиків. Воно допомагає, навіть якщо нанести його на вже заражене ушкодження.
Це було дуже до речі, оскільки Лейтенові рани встигли набути подразнено-червоного відтінку, і в них аж кишіло гнилокузьками.
Тефт фиркнув, а тоді глянув на в’язанки.
— Але ж тут таких тростин чималенько.
— Я знаю, — сказав Каладін, видаючи кожному з них по пляшці. — Тому й радію, що мені не доведеться «доїти» їх усі самому.
Тефт зітхнув, але опустився долі й розв’язав один з оберемків. Скеля навіть не муркнув — сів, широко розчепіривши зігнуті в колінах ноги, і, стиснувши ступнями пляшку, заходився працювати.
Знявся легкий вітерець і зашурхотів бадиллям.
— Чому ти переймаєшся ними? — зрештою спитав Тефт.
— Бо вони мої люди.
— Але це не входить в обов’язки командира мосту.
— У його обов’язки входить усе, що ми вирішимо туди внести, — заперечив Каладін, помічаючи Сил, котра підлетіла ближче, щоб послухати. — Ти, я і всі решта.
— Ти гадаєш, вони дозволять тобі таке? — запитав Тефт. — Усі ці світлоокі з капітанами?
— А ти думаєш, вони звертають на нас достатньо уваги, щоб хоча би помітити це?
Тефт замислився, а тоді фиркнув і взявся витискати молочко з чергової стеблини.
— Цілком можливо, що й так, — відповів замість нього Скеля. Цей здоровань вичавлював рідину з воістину дивовижною акуратністю. Каладін і гадки не мав, що товсті пальці рогоїда здатні на такі обережні й точні порухи. — Світлоокі — вони такі: часто помічають саме те, що ти намагаєшся приховати.
Тефт знову фиркнув — цього разу на знак згоди.
— Скеле, а як ти опинився тут? — запитав Каладін. — Чого б це раптом рогоїд полишив гори й спустився на рівнини?
— Про такі речі не питають, синку, — відповів Тефт, сварячись на нього пальцем. — Тут ніхто не говорить про своє минуле.
— Тут ніхто ні про що не говорить, — виправив Каладін. — Ви обоє не знали навіть імен один одного.
— Імена іменами, — буркнув Тефт, — а минуле — це інша річ. Я…
— Усе нормально, — втрутився Скеля. — Я залюбки розповім про себе.
Тефт пробурмотів щось під ніс, але зацікавлено нахилився вперед, щоб і собі послухати, коли Скеля заговорив.
— У мого народу нема Сколкозбройців, — почав Скеля своїм низьким, гуркітливим голосом.
— Нічого дивного, — вставив Каладін. — Окрім Алеткару та Джа Кеведу, рідко в якому королівстві їх буває багато.
В арміях дехто пишався цим.
— Неправда, — заперечив Скеля. — У Тайлені є п’ять Сколкозбройців і три повні комплекти Збруї. Селаї теж мають свою частку як мечів, так і лат. Інші королівства, як-от Гердаз, володіють одим-єдиним клинком та обладунком, що передаються в спадок від одного члена правлячої династії до іншого. Але в нас, ункалакі, немає жодного Сколкозбройця. Багато хто з наших нуатома — це як ваші світлоокі, от тільки очі в них не світлі…
— А як можна бути світлооким, не маючи світлих очей? — запитав Тефт, насупившись.
— Із темними очима, — відказав Скеля таким тоном, ніби йшлося про щось саме собою зрозуміле. — Ми не обираємо собі вождів за цією ознакою. Складно пояснити. Не перебивай оповідки, — він вичавив молоко зі ще одного стебла, кинувши спорожнену бадилину на купу поряд себе. — Нуатома сприймають відсутність у нас Сколкозбройців як велику ганьбу. І дуже хочуть здобути таке оружжя. Вважається, що нуатома, котрий першим його роздобуде, стане королем — а його в нас не було з незапам’ятних літ. Жоден пік не піде війною на той, де живе володар одного з цих благословенних клинків.
— То ти прийшов, щоби купити його? — запитав Каладін.
Жоден Сколкозбройний не продасть свого меча. Кожен із них є унікальною реліквією, яку забрали в одного з Загублених Променистих після їхньої зради.
Скеля зареготав:
— Ну ти й сказонув! Купити? Ні, ми не настільки дурні. Але мій нуатома знав про цю вашу традицію — ну, ви ж у курсі. Мовляв, якщо вб’єш Сколкозбройного, то можеш забрати його Зброю та Збрую — вони тепер твої. Тож мій нуатома та його рід утворили величну процесію, яка спустилася з гір, щоби відшукати й убити одного з ваших Сколкозбройних.
Каладін ледь не засміявся:
— Гадаю, усе виявилось не так просто.
— Мій нуатома був не дурень, — виправдовуючись, пояснив Скеля. — Він знав, що це буде нелегко, але ваша традиція дає нам надію, розумієш? Час від часу черговий хоробрий нуатома спускається з Піків на бій зі Сколкозбройним. Колись один із них переможе — і в нас теж будуть Сколки.
— Можливо, — сказав Каладін, викидаючи у провалля вичавлену стеблину. — Якщо лише вони погодяться битися з вами до смерті.
— О, погоджуються як миленькі, — усміхнувся Скеля. — Нуатома приносить із собою великі багатства й обіцяє все своє майно переможцю. Не такі вони люди, ваші світлоокі, щоби пройти мимо настільки ласого шматочка! Вбити ункалакі без Сколкозбройного — та це ж раз плюнути! Мій нуатома загинув. Але нічого. Врешті-решт ми переможемо.
— І здобудете один набір Сколків, — додав Каладін. — А в Алеткару їх багато дюжин.
— Один — це лише початок, — мовив Скеля, стенувши плечима. — Але мій нуатома зазнав поразки, тож тепер я мостонавідник.
— Зажди, — втрутився Тефт. — Ти подолав увесь цей шлях разом зі своїм ясновельможним, а коли той програв, ти раз — і подався в мостонавідники?
— Ні-ні, ти не розумієш, — відповів рогоїд. — Мій нуатома кинув виклик великому князеві Садеасу. Адже добре відомо, що тут, на Розколотих рівнинах, трапляється чимало Сколкозбройних. Мій нуатома гадав, що можна полегшити собі завдання: спочатку перемогти суперника в самій лише Збруї, а Зброю здобути потім.
— Ну, і…? — не витримав Тефт.
— Щойно нуатома програв ясновельможному Садеасу, як ми всі стали його власністю.
— Отже, ти — раб? — запитав Каладін, підносячи руку до лоба й обмацуючи свої тавра.
— Ні, у нас таке не прийнято, — відказав Скеля. — Я був не рабом, а родичем свого нуатома.
— Родичем? — перепитав Тефт. — Келек! То ти світлоокий!
Скеля знову від душі зареготав — гучно й заразливо. Каладін мимоволі всміхнувся. Здавалося, спливла ціла вічність, відколи він востаннє чув такий сміх.
— Ні, ні. Я доводився йому всього лишень умарті’а — двоюрідним братом по-вашому.
— От і виходить, що ти був його кревним!
— У нас, на Піках, — пояснив рогоїд, — родичі ясновельможного стають його слугами.
— Та як ви там живете?! — роздратовано кинув Тефт. — Прислужувати власним родичам? А хай йому буря! Та я б краще помер, їй-Всемогутній.
— Усе не так погано, — заспокоїв його Скеля.
— Це ти просто не знаєш моїх родичів, — здригнувшись, мовив Тефт.
Той знову розсміявся:
— А ти б краще служив у когось незнайомого? Як-от цей ваш Садеас? У чоловіка, котрий тобі ніхто? — він похитав головою. — Що тут скажеш — низовинці. У вас тут забагато повітря. Тому й мізки набакир.
— Забагато повітря? — не зрозумів Каладін.
— Угу, — підтвердив Скеля.
— А як його може бути забагато? Адже воно всюди.
— Складно.
Скеля добре розмовляв алетійською, проте інколи забував вставляти службові слова, тож про них доводилося здогадуватись. Але здебільшого мостонавідник вживав їх доладно, і речення виходили правильні. Що швидше він говорив, то більше слів бракувало.
— Повітря — занадто. Піднімися на Піки. Второпаєш.
— Ну, не знаю, — сказав Каладін, кинувши погляд на Тефта, який лише знизав плечима. — Але в одному ти помиляєшся. Ти стверджуєш, що ми служимо незнайомцям. Але я добре знайомий із ясновельможним Садеасом. Знаю його як облупленого.
Скеля звів брову.
— Він бундючний, — мовив командир, — мстивий, жадібний і аж до кісток розбещений.
Рогоїд усміхнувся:
— А що, гадаю, твоя правда. Цей чоловік — не найкращий зі світлооких.
— Серед них не буває «найкращих», друже. Усі вони одним крємом мазані.
— То вони добряче тобі насолили?
Каладін лише стенув плечима. Це запитання роз’ятрувало рани, які ще не затяглися.
— Так чи інак, а твоєму господарю пощастило.
— Тому, що загинув від руки Сколкозбройного?
— Тому, що помер, не довідавшись, як жорстоко його ошукали, — пояснив Каладін. — Ніхто би не дозволив йому забрати Садеасову Збрую.
— Дурниці, — втрутився Тефт. — Традиція…
— Традиція — це сліпий свідок, якого радо викликає прокурор, — промовив Каладін. — Приваблива обгортка, яка приховує їхню брехню. І змушує нас служити їм, Тефте.
Той випнув щелепу.
— Я прожив на світі куди довше за тебе, синку. Тож дещо тямлю в тому, як він улаштований. Якщо простолюдин уб’є ворожого Сколкозбройного, він стане світлооким. І ніяк інакше.
Каладін не став сперечатися. Якщо Тефтові ілюзії хоч якось допомагали йому змиритися зі своїм місцем у цій пародії на війну, то хто він такий, щоби відбирати їх у нього?
— То кажеш, ти був слугою? — звернувся Каладін до Скелі. — При особі ясновельможного? А яким саме? — він затнувся, силкуючись видобути з пам’яті потрібне слово й пригадуючи часи, коли мав справу з Вістіовом чи Рошоном. — Лакеєм? Ключником?
Той засміявся:
— Я був кухарем. Мій нуатома не спустився б у низовини без власного кухаря: у вашій їжі стільки приправ, що годі второпати, що їси. Ви й наперчене каміння гризли б!
— І хто б це розбалакував про кулінарію? — мовив Тефт, сердито зиркнувши на нього. — Рогоїд!
Каладін нахмурився:
— А все ж — чому ваш народ так прозивають?
— Тому що вони їдять роги та панцирі впольованих тварин, — пояснив Тефт. — Зовнішній скелет.
Скеля усміхнувся, і в його очах проступила туга.
— Ох, але яке ж воно смачне!
— То ви й справді їсте мушлі? — здивувався Каладін.
— У нас дуже міцні зуби, — гордо відказав Скеля. — Але дай же доказати. Ясновельможний Садеас не знав, як бути з більшістю таких, як я. Одних віддали в солдатчину, інші прислужують у його домі. Але скуштувавши мого обіду, він відправив мене в мостонавідники, — рогоїд зам’явся. — Я ж бо трішки… е-е… покращив смак супу.
— Покращив? — перепитав Каладін, здійнявши брови.
Той, здавалося, зніяковів.
— Та бачиш, я дуже розсердився через смерть мого нуатоми. От і подумав собі: язики низовинців усе одно обпечені й осмалені тутешньою їжею. Який там ще смак? Ну і…
— «Ну і» — що?
— Чалове капшо, — пробурмотів Скеля. — Але в нього, мабуть, сильніший смак, ніж я гадав.
— Стривай-но, — сказав Тефт. — Ти поклав чалове лайно в суп великого князя Садеаса?
— Ну… так… — зізнався рогоїд. — Власне кажучи, ще й у хліб. А також подав як гарнір до свинячого стейка. Крім того, зварґанив із нього присмáку до намазаних маслом ґарамів. Я вирішив, що в нього широке поле застосування.
Тефт зареготав так, що його сміх луною розлігся Рівнинами. Завалившись на бік, він корчився на камінні, і Каладін лишень слідкував, щоби той не скотився в прірву.
— Рогоїде, — відсміявшись, видобув із себе Тефт, — з мене випивка.
Скеля всміхнувся. А приголомшений Каладін похитав головою. Усе раптом стало на свої місця.
— Що таке? — спитав Скеля, вочевидь зауваживши вираз його обличчя.
— То от що нам треба, — відповів Каладін. — Це ж бо воно і є! А я ніяк не міг уторопати.
Помовчавши, рогоїд спантеличено перепитав:
— Чалове лайно? А навіщо воно тобі?
Тефт захлинувся в новому нападі сміху.
— Ні, — мовив командир. — Це я про… Хоча ні, краще покажу. Але спершу треба розібратися з молоком мáківниці.
Вони заледве дали раду одній в’язці, а в нього вже боліли пальці.
— А як щодо тебе, Каладіне? — запитав Скеля. — Я розповів тобі мою історію. Не хочеш поділитися своєю? Як ти дожився до цих міток на лобі?
— Угу, — докинув Тефт, витираючи сльози. — Кому ти насрав у тарілку?
— Мені почулося, чи ти й справді казав, що в мостонавідника не годиться питати про минуле? — шпигнув його Каладін.
— Ти викликав Скелю на відвертість, синку, — сказав Тефт. — Тож усе по-чесному.
— А якщо я розповім свою історію, ти теж повідаєш нам власну?
Той миттю насупився:
— Слухай-но сюди, я не збираюся…
— Я вбив людину, — урвав його командир.
Тефт принишк. Скеля нашорошив вуха. А Сил, як помітив Каладін, усе ще зацікавлено спостерігала. Це було нетипово для неї; її увага зазвичай швидко розсіювалася.
— Ти вбив людину? — перепитав рогоїд. — І за це тебе продали в рабство? А хіба ж за вбивство не карають на смерть?
— Ішлося не про банальне вбивство, — тихо відповів Каладін, пригадуючи того чоловіка з кошлатою бородою, який ставив йому ці ж запитання в невільницькому фургоні. — Власне, дехто дуже впливовий навіть подякував мені за нього.
Він замовк.
— І? — нарешті озвався Тефт.
— І… — сказав Каладін, дивлячись на затиснуту в пальцях тростину. На заході сідав Номон, а на сході здіймався маленький зелений диск останнього з місяців — Мішима. — І виявилося, що світлооким не до вподоби, коли хтось відмовляється від їхніх дарунків.
Слухачі очікували продовження, але Каладін знову замовк, зосередившись на стеблах. Він і сам був шокований, наскільки болісними виявилися спогади про ті далекі події часів служби в Амарамовому війську.
Чи то Скеля і Тефт вловили Каладінів настрій, а чи відчули, що сказаного досить, але кожен із них взявся до роботи й більше його не смикав.
24
Галерея мап
Жодне з цих тверджень не скасовує правдивості того, про що я написав тобі в цьому листі.
У королівській Галереї мап було витримано баланс між красою та функціональністю. Гладкі стіни просторої, увінчаної куполом будівлі з Душезаклятого каменю зливалися зі скельним фундаментом без жодного натяку на шви. Вона мала форму довгастого буханця тайленського хліба. Широкі світлові люки в стелі пропускали сонячні промені, що підсвічували привабливі з вигляду пасма сланцекірки.
Далінар проминув одне з них: рожеві, яскраво-зелені та блакитні відростки, переплітаючись, утворювали візерунок, що сягав йому по плече. Ці жорсткі, немов зачерствілі, рослини не мали, власне кажучи, стебел чи листків — лише виткі вусики, схожі на різноколірні кучері. Але якщо не брати їх до уваги, сланцекірка радше скидалася на мінерал, ніж на органічну речовину. Та все ж учені доводили, що її слід вважати флорою з огляду на те, як вона розростається, тягнучись до світла.
«Люди теж так чинили, — подумав він. — Свого часу».
Склавши руки за спиною, великий князь Ройон стояв перед однією з мап, а його численний почет скупчився в іншому кінці галереї. Ясновельможний був високим чоловіком із блідою шкірою та акуратно підстриженою темною бородою. На маківці він починав лисіти. Як і більшість вельмож, Ройон убрався в короткий жакет із глибоким коміром, на який наповзала червона тканина сорочки, що прозирала з-під нього.
«Яка нечупарність!» — подумав Далінар, хоча таке вбрання вважалося дуже модним. Але він просто хотів би, щоб ця нова мода не була аж такою… як би це сказати… нечупарною.
— Ясновельможний Далінаре, — мовив Ройон. — Я не зовсім розумію мету цієї зустрічі.
— Давай трішки пройдемося, ясновельможний Ройоне, — запропонував Далінар, киваючи вбік.
Той зітхнув, але приєднався до нього й попростував уздовж проходу між групами рослин та стінами, уквітчаними мапами. Почет Ройона рушив услід: він включав як чашоносця, так і зброєносця.
Кожну мапу підсвічували діаманти, оправлені в начищену до дзеркального блиску сталь. Самі ж мапи — дуже деталізовані — були накреслені чорнилом на неприродно великих, безшовних аркушах пергаменту. Ясна річ, Душезаклятого. Наблизившись до центру приміщення, великі князі опинилися біля Головної мапи — величезної високодеталізованої карти, вставленої в прикріплену до стіни раму. На ній була представлена вся розвідана територія Розколотих рівнин. Стаціонарні мости позначалися червоним, а на прилеглих до алетійського боку плато стояли диґліфи, які показували, хто з великих князів їх контролював. Що далі на схід, то рівень деталізації знижувався, аж доки лінії взагалі не зникали.
По центру пролягала спірна територія — та група плато, куди прірводемони найчастіше приходили заляльковуватися. Вони рідко навідувались у ближню зону, де стояли стаціонарні мости. А якщо й потикалися, то не споруджувати кокони, а полювати.
Контроль за прилеглими плато все одно залишався важливим, оскільки, за спільною домовленістю, жоден великий князь не мав права перетинати зону впливу іншого, не отримавши дозволу. Тож цим визначалося, у кого був найкращий доступ до центральних плоскогір’їв, а також хто мав утримувати в порядку капітальні мости та сторожові вежі на відповідній території. Великі князі гендлювали такими плато між собою.
Іще один аркуш пергаменту, осторонь Головної мапи, містив перелік усіх великих князів і кількість яхонтосердець, які здобув кожен із них. Це було дуже по-алетійському — підтримувати високий рівень мотивації, відкрито демонструючи, хто виривається вперед, а хто пасе задніх.
Ройонові очі відразу ж розшукали в списку власне ім’я. З усіх великих князів він виборов найменше яхонтосердець.
Далінар здійняв руку до Головної мапи та провів нею по пергаменту. Задля зручності користувачів центральні плато були пронумеровані чи отримали назви. Найважливішим із них було велике плоскогір’я, що зухвало височіло в небезпечній близькості від позицій паршенді. Воно називалося Вежею. Це нетипово розлоге, дивної форми плато чомусь особливо вподобали прірводемони, які внадилися туди заляльковуватись.
Глянувши на нього, Далінар замислився. Розмір оспорюваного плато визначав кількість військ, які можна було там розмістити. Паршенді зазвичай виступали на Вежу великими силами й уже двадцять сім разів відбивали алетійські атаки. Жоден алетієць іще не здобував перемоги в сутичці на ньому. Двічі Далінар і сам був змушений відступати звідти.
Просто воно розміщувалось аж надто близько від позицій паршенді: ті завжди встигали першими добутися туди й вишикуватись, зручно розташувавшись на схилі — командній висоті. «Проте якби ми могли оточити їх там, — подумав він, — залучивши достатню кількість власного війська…» Це дало б змогу загнати в пастку та знищити величезну кількість ворожих солдатів. Може, і достатню, щоби позбавити паршенді можливості продовжувати війну на Рівнинах.
Тут було над чим подумати. Однак щоб уможливити таку операцію, князеві знадобляться союзники. Його пальці перемістилися західніше.
— А великий князь Садеас досяг неабияких успіхів останнім часом, — Далінар постукав пальцем по військовому табору колишнього друга. — Він поступово скуповував плато в інших воєначальників, і йому ставало все легше й легше першим добиратися на поле бою.
— Так, — сказав Ройон, нахмурившись. — Але щоб зрозуміти це, навряд чи треба мати перед очима карту, Далінаре.
— Ти лише глянь, які вони завбільшки, — промовив той. — За шість років безперервної війни ніхто навіть не бачив центру Розколотих рівнин.
— Бо це ніколи не правило за мету. Ми блокуємо їх, тримаємо в облозі, моримо голодом і змушуємо самих іти в наступ. Хіба ж не ти запропонував такий план?
— Усе правильно, але я ніколи не думав, що це аж настільки затягнеться. Тож тепер раз по раз замислююсь, чи не час нам змінити тактику.
— Навіщо? Адже й ця непогано спрацьовує. Не минає й тижня без однієї-двох сутичок із паршенді. Хоча, з дозволу сказати, останнім часом твій власний бойовий дух навряд чи може вважатися взірцем для наслідування.
Він кивнув у бік Далінарового імені на меншому з аркушів. Біля нього стояло чимало рисок, що позначали здобуті яхонтосерця. Однак тільки дуже небагато з них були свіжі.
— Поговорюють, ніби Чорношип затупився, — додав Ройон.
Він виявив достатньо обережності, щоб уникнути відвертої образи, та все ж дозволив собі більше, ніж наважився б колись. Новини про те, що трапилось у казармі, де Далінар перечікував великобурю, встигли розповзтися.
Той примусив себе зберігати спокій.
— Ройоне, ми не можемо й далі сприймати цю війну як гру.
— Усі війни — ігри. До того ж найзахопливіші з них, бо замість фігур втрачаєш справжні життя, а здобуті призи приносять справжні багатства! Для цього й живуть на світі чоловіки — щоб воювати, вбивати, перемагати, — він цитував Творця Сонця — останнього алетійського короля, котрий зумів об’єднати великих князів. Свого часу Ґавілар шанував це ім’я.
— Можливо, — відказав Далінар. — Однак до чого це все? Ми воюємо, щоб здобути Сколкозбройці, якими потім б’ємося, щоб захопити їх іще більше. Це замкнене коло, по якому ми ходимо, знову й знову женучись за власним хвостом, щоб іще швидше за ним ганятися.
— Ми воюємо, щоб підготувати себе до відвоювання небес і повернення того, що по праву належить нам.
— Можна вправлятися не на війні та воювати не за казна-що. Так було не завжди. Ми переживали й часи, коли наші війни були не просто іграми.
Ройон здійняв брову:
— Далінаре, ще трохи — і я почну вірити чуткам. Подейкують, ти втратив смак до битви й більше не бажаєш воювати, — він знову глянув на співбесідника. — А дехто додає, що тобі час зректися влади на користь сина.
— Такі чутки неправдиві, — різко обізвався той.
— Це…
— Повторюю: неправдиві, — твердо повторив Далінар, — якщо із них випливає, що тепер мені байдуже, — він знову притиснув пальці до поверхні мапи й провів ними по гладкому пергаменту. — Мені не байдуже, Ройоне. Далеко не байдуже. Що буде з нашим народом. З моїм племінником. Чим закінчиться ця війна. Тому я й пропоную, щоби відтепер ми перейшли до агресивнішої тактики.
— Що ж, тоді, гадаю, це добра звістка.
«Об’єднай їх…»
— Я хочу, щоб ми з тобою спробували здійснити спільну вилазку на плато, — мовив Далінар.
— Що?
— Я хочу, щоб ти і я скоординували наші зусилля й атакували водночас, діючи разом.
— А навіщо б нам таке робити?
— Щоб підвищити наші шанси на здобуття яхонтосердець.
— Якби цього можна було досягти, просто збільшивши кількість війська, то мені вистачило б і власних солдатів, — сказав Ройон. — Ці плато замалі для багатолюдних армій, а маневреність важливіша за чисельність.
У цьому він мав рацію: на Рівнинах «більше» не завжди означало «краще». Обмежений простір і необхідність діставатися на поле битви форсованим маршем істотно змінювали характер ведення війни. Точне число залучених солдатів визначалося розміром плато та полководським генієм конкретного правителя.
— Наша співпраця не зводитиметься лише до того, щоб виставити якнайбільше людей, — пояснив Далінар. — В армії кожного з великих князів є щось таке, чого бракує іншим. Моя славиться важкоозброєними піхотинцями, у твоїй найкращі лучники. У Садеаса найшвидші мостонавідники. Взаємодіючи, ми могли б випробовувати нові тактичні прийоми. Усі витрачають надто багато сил, наввипередки добираючись до плато. А якби не спричинений загальним суперництвом поспіх, може, ми могли б оточити його? Дозволити паршенді дістатися туди першими, а тоді атакувати — так, як вигідно нам, а не їм.
Його співрозмовник вагався. Далінар провів не один день, обговорюючи зі своїми генералами можливість сумісної вилазки. У теорії виходило, що це дасть істотні переваги, але щоб упевнитися, необхідно було спробувати.
Власне, здавалося, що Ройон усерйоз обдумує таку можливість.
— А кому дістанеться яхонтосерце?
— Поділимо його вартість порівну, — відповів Далінар.
— А якщо захопимо Сколкозбройця?
— Він дістанеться, ясна річ, тому з воїнів, хто його здобуде.
— І ним, найімовірніше, станеш ти, — мовив Ройон, насупившись. — Оскільки ви з сином уже маєте Сколки.
У цьому й полягала найбільша проблема, пов’язана із захопленням Зброї чи Збруї: здобути ту чи іншу було практично неможливо, якщо нападник іще не мав Сколків. Володіння тільки одним із них здебільшого мало що давало. На полі бою Садеас стикався з паршендійськими Сколкозбройними, проте щоразу змушений був відступити, рятуючи власне життя.
— Я впевнений, що ми могли б знайти якесь справедливе рішення, — нарешті сказав Далінар. Якщо пощастить відбити Сколки, він сподівався влаштувати так, щоб ті дісталися Ренаріну.
— Угу, не сумніваюся, — скептично промовив Ройон.
Далінар глибоко вдихнув. Слід було діяти сміливіше.
— А якщо я пообіцяю їх тобі?
— Прошу?
— Ми спробуємо провести сумісну атаку. Якщо я здобуду Сколкозбройця чи Збрую, ти отримаєш перший комплект. Але другий відійде мені.
Ройон примружив очі:
— Ти справді це зробиш?
— Присягаюся честю.
— Що ж, такій клятві повірив би кожен. Але й обережності ніхто не скасовував…
— І чим же вона спричинена?
— Я — великий князь, Далінаре, — сказав Ройон. — Так, моє князівство найменше, але я ні від кого не залежу. І не хочу виявитися підпорядкованим комусь потужнішому.
«Ти вже став частиною дечого потужнішого, — роздратовано подумав Далінар. — Це відбулося в той момент, коли ти присягнув на вірність Ґавіларові». Ройон і всі решта відмовлялися виконувати свої обіцянки.
— Ройоне, наше королівство може стати куди кращим, ніж є.
— Можливо. Та якщо я задоволений з того, що маю? Так чи інак, а твоя пропозиція цікава. Мені треба як слід її обміркувати.
— Гаразд, — відповів Далінар, але чуття підказувало йому, що Ройон відмовиться. Він був надто підозріливий. Великі князі заледве довіряли один одному в достатній мірі, щоб співпрацювати хоч би тоді, коли на кону не стояли Сколкозбройці та яхонтосерця.
— Ми побачимося на бенкеті сьогодні ввечері? — запитав Ройон.
— А що нам може завадити? — мовив Далінар, зітхнувши.
— Та бачиш, буревартівники попереджають, що цієї ночі існує деяка ймовірність великобурі…
— Я там буду, — твердо сказав Далінар.
— Так, звісно, — кинув Ройон, здавлено хихикнувши. — А чого б це ти мав не прийти?
Він усміхнувся Далінару та пішов, супроводжуваний своїм почтом.
Зітхнувши, той повернувся до Головної мапи, прокручуючи в голові розмову та силкуючись спрогнозувати її наслідки. Він довго простояв там, окидаючи Рівнини поглядом, наче бог із небес. Ці плато скидалися на архіпелаг або на зубчасті скельця велетенського вітража. Далінару вже не вперше здавалося, ніби він от-от збагне принцип їхнього розташування. Може, якби він глянув на них уживу?.. А якщо розколини й справді пролягають не хаотично, то що б це могло означати?
Усі інші турбувалися про те, щоб виглядати сильними, щоб проявити себе. Невже він і справді був єдиний, хто усвідомлював, яка це все марнота? Сила заради сили? А яка користь від сили, яку ні до чого не прикладають?
«Колись Алеткар був світлом, — подумав він. — Так говориться в Ґавіларовій книзі, і саме це я бачу у видіннях. У сиву давнину, коли Алеткаром правив Ногадон. Ще до того, як Вісники покинули нас».
Далінар почувався так, ніби йому залишалося ступити останній крок. Назустріч таємниці. До того, що так хвилювало Ґавілара за кілька місяців до смерті. Ще одне невеличке зусилля — і він розгледить. Побачить складений людськими життями пазл. І зрештою зрозуміє.
Але хіба ж не цим він займався впродовж шести останніх років? Хапався, тягнувся, силкувався ще трішки просунутись уперед. Але що ближче він добувався, то віддаленішими здавалися відповіді.
До Галереї мап зайшов Адолін. Його батько ще не залишив її, але стояв сам. Двоє Кобальтових гвардійців наглядали за ним, тримаючись на віддалі. Ройона не було видно.
Княжич неспішно наблизився. В очах Далінара застиг той самий відсутній вираз, який останнім часом ставав характерним для нього. Навіть у перервах між видіннями він наче не повністю оговтувався від них. Був не такий, як колись.
— Батьку? — озвався Адолін, підступаючи до нього.
— Привіт, Адоліне.
— Як пройшла зустріч із Ройоном? — поцікавився син, намагаючись надати голосу бадьорості.
— Невтішно. У дипломатії я куди слабший, ніж колись у воєнному мистецтві.
— Мир не приносить вигоди.
— Усі так кажуть. Але колись ми жили мирно, і в нас, здається, непогано виходило. Навіть краще, ніж тепер.
— Миру не було від самих Ідилічних покоїв, — миттю заперечив Адолін. — Жити у Рошарі означає боротися.
Це була цитата з «Аргументів».
Здивований, Далінар обернувся до сина:
— Ти — і раптом цитуєш мені священну книгу?
Той знизав плечима, почуваючись по-дурному:
— Та бачиш, Малаша досить побожна, тож я щойно прослухав…
— Зажди, — перебив його батько. — Малаша? А це ще хто така?
— Дочка ясновельможного Севекса.
— А як же та інша дівчина, Джанала?
Адолін скривився, пригадавши катастрофічні наслідки прогулянки, на яку вони відправились на днях. Загладжування провини мало обійтися йому в кілька нічогеньких подаруночків. До того ж тепер, коли він більше не упадав біля іншої, та не виявляла до нього й половини колишнього інтересу.
— Там усе складно. Малаша видається привабливішою перспективою, — він швидко змінив тему: — То я так розумію, що в найближчому майбутньому Ройон не збирається з нами на спільні вилазки.
Далінар похитав головою:
— Він надто побоюється, що я намагаюся заманити його в пастку та позбавити вотчини. Напевно, було помилкою звертатися до найслабшого з князів першим. Ройон вважає за краще зіщулитись і спробувати пережити послане долею — йому б лише зберегти те, що має. Він не гратиме в ризиковану гру, сподіваючись на більше.
Далінар вдивлявся в мапу з тим самим відсутнім виразом очей.
— Ґавілар мріяв про об’єднання Алеткару. Колись я думав, що брат досяг цього, хоча сам він так не вважав. Однак що довше я маю справу з цими людьми, то глибше усвідомлюю, що Ґавілар мав рацію. Ми зазнали поразки: підкорили їх, так і не об’єднавши.
— То ти все ще збираєшся переговорити з рештою?
— Так. Адже досить, щоб погодився лише один — і справа зрушить з мертвої точки.
— Ой, не знаю, — відказав Адолін. — Але поки суд та діло, гадаю, тобі слід дізнатися от про що: Садеас прислав нáрочного, прохаючи дозволу прибути до нашого табору. Він хоче опитати конюхів, які опікувалися конем Його Величності під час полювання.
— Нова посада дає йому право висувати такі вимоги.
— Батьку, — промовив Адолін, підходячи ближче та стишуючи голос. — Я думаю, він збирається провернути з нами якусь комбінацію.
Далінар подивився на нього.
— Я знаю, що ти довіряєш йому, — швидко повів далі Адолін. — І тепер розумію чому. Але вислухай мене. Такий хід дає йому ідеальну можливість підкопатися під нас. Король остаточно схибнувся на ґрунті параної та підозрює навіть тебе й мене — я знаю, що ти й сам це помітив. Тож усе, що потрібно Садеасові, — це роздобути уявні «докази», які пов’язували б Холінів із замахом на вбивство короля, і тоді він зможе налаштувати Елгокара проти нас.
— Напевно, доведеться ризикнути.
Адолін нахмурився:
— Але…
— Я вірю Садеасу, сину, — промовив великий князь. — Але навіть якби не вірив, ми не могли б заважати розслідуванню чи заборонити йому доступ до табору. Так ми не лише виглядали б винними в очах короля, але й поставили б під сумнів його владу, — він похитав головою. — Якщо я хочу, щоб інші великі князі коли-небудь визнали мене своїм головнокомандувачем, я маю дозволити Садеасу здійснювати його повноваження Великого князя інформації. Я не можу апелювати до старовинних традицій, коли йдеться про мою владу над іншими, відмовляючи Садеасові в тому самому.
— Звучить логічно, — визнав Адолін. — Але ми все ж могли б підготуватися. Невже ти запевнятимеш мене, що анітрохи не хвилюєшся?
Далінар завагався:
— Можливо. Це загрозливий маневр з його боку. Однак мені було сказано, як поводитись: «Довіряй Садеасу. Будь сильним. Чини по честі, і честь допоможе тобі». Ось яку пораду я отримав.
— Від кого?
Далінар глянув на сина, і той усе зрозумів.
— Тож ми ставимо на карту майбутнє нашого Дому, бо так повеліли видіння, — рівним тоном промовив Адолін.
— Я б так не сказав, — відповів Далінар. — Якби Садеас і справді завдав удару, я б не дозволив йому просто взяти й відтіснити нас. Але й нападати першим я не збираюся.
— Бо таке тобі приверзлося, — кинув Адолін, втрачаючи терпіння. — Батьку, ти обіцяв вислухати те, що я хочу сказати щодо твоїх видінь. Тож, будь ласка, послухай зараз.
— Тут непідхоже місце.
— У тебе завжди знаходиться відмовка, — наполягав син. — Я вже п’ять разів намагався поговорити з тобою про них, і ти щоразу відшивав мене!
— Може, я просто знаю, що ти збираєшся сказати, — відповів Далінар. — І розумію, що нічого путнього з цього не вийде.
— А може, ти просто хочеш і далі закривати очі на правду?
— Годі, Адоліне.
— Ні, не годі! З нас сміються в кожному таборі, наші влада й авторитет ідуть на спад із кожним днем, а ти не хочеш і пальцем поворухнути, щоб цьому зарадити.
— Адоліне!.. Я не збираюся вислуховувати таке від власного сина.
— А від будь-кого іншого — залюбки? Чому так відбувається, батьку? Коли інші мелють про нас казна-що, ти й вухом не ведеш. Але коли Ренарін або я робимо хоч найменший крок у напрямку того, що ти вважаєш неналежним, як одразу отримуємо на горіхи! Хто завгодно може брехати, а мені й правду сказати зась? Невже твої сини так мало важать для тебе?
Далінар застиг, немов отримав ляпаса.
— Батьку, з тобою не все гаразд, — вів далі Адолін. Якась частина його усвідомлювала, що він зайшов надто далеко й говорить надто голосно, але з нього рвалося те, що давно накипіло. — Ми маємо нарешті глянути фактам в обличчя! Годі вигадувати все більш фантастичні пояснення, щоб прикрити свої ляпсуси! Я розумію, що таке важко прийняти, проте інколи люди старіють. А голови перестають варити, як належить.
Я не знаю, що з тобою не так. Можливо, ти почуваєшся винним у смерті Ґавілара. Ця твоя книга, твій Кодекс, твої видіння — може, усе це спроби втекти від реальності, спокутувати провину, абстрагуватися? Але того, що ти бачиш, не існує. Твоє життя перетворилося на суцільний пошук обґрунтування для власних ірраціональних вчинків — так можна й спробувати прикинутись, що проблеми взагалі не існує. Але поглинь мене Геєна, якщо я, не сказавши й слова, дозволю тобі тягти за собою в прірву і весь наш Дім!
Останні слова він мало не прокричав. Ті луною розкотилися великим приміщенням, й Адолін відчув, що його трясе. За всі роки свого життя він ніколи не розмовляв із батьком таким тоном.
— Гадаєш, мені самому не спадало на думку те саме? — запитав Далінар. Його голос був холодний, а погляд — жорсткий. — Я знову й знову повертався до кожного з твоїх зауважень не менше дюжини разів.
— То, може, варто обміркувати їх іще разок-другий.
— Я повинен довіряти сам собі. Видіння намагаються донести до мене щось важливе. Я не можу обґрунтувати цю свою впевненість чи пояснити, звідки вона береться. Але це правда.
— Воно й не дивно, що ти так думаєш, — сказав Адолін, остаточно знетямлюючись. — Як же ти сам не розумієш? Адже це якраз те, що ти волієш відчувати. Люди — великі мастаки на те, щоб угледіти бажане! Подивися на короля. У кожній тіні йому ввижається вбивця, а потерта попруга стає хитромудрою змовою, щоб позбавити його життя.
Далінар не відповідав.
— Батьку, інколи прості відповіді — правильні! — додав княжич. — Ремінь королівського сідла просто зносився. А ти… бачиш те, чого не існує. Мені шкода.
Вони вп’ялися один в одного поглядами. Адолін не відвів очей. Він нізащо б цього не зробив.
Урешті-решт Далінар відвернувся від нього.
— Будь ласка, залиш мене.
— Гаразд. Добре. Але я хочу, щоб ти поміркував над моїми словами. Я хочу, щоб ти…
— Адоліне. Йди.
Той зціпив зуби, але розвернувся й покрокував пріч. «Комусь треба було це сказати», — подумки мовив він до себе, полишаючи галерею.
Однак ці слова анітрохи не стишили його пригніченості, спричиненої тим, що стати цим «кимось» довелося саме йому.
25
М’ясник
— Недобре вони коять, ой, недобре, — промовив жіночий голос. — Не годиться чикрижити живих людей і витріщатися на те, що Всемогутній недарма вирішив приховати.
Кел застиг на місці, стоячи в провулку між двома будинками Гартстоуна. Над головою нависало тьмяно-сіре небо — на якийсь час настала зима. Тільки-но минуло Ридання, і великобурі траплялися нечасто. Проте рослинам було аж надто холодно, щоб насолоджуватися перепочинком: скелебруньки переживали зимові тижні, згорнувшись калачиком у своїх мушлях. Більшість живих істот повпадала в сплячку, очікуючи на повернення тепла. На щастя, пори року зазвичай тривали всього кілька тижнів. Суцільна непередбачуваність. Так уже влаштований світ. Постійність наставала лише після смерті. Принаймні саме це проповідували подвижники.
Кел одягнув цупке стебноване пальто на ваті отвородеревника. Пофарбований у темно-коричневий колір матеріал був кусючий, але теплий. Хлопець натягнув каптур, а руки тримав у кишенях. Праворуч від нього стояв будинок пекаря: його фасад був відведений під крамницю, а родина тіснилася в трикутному закапелку позаду. Ліворуч розміщувалась одна з гартстоунських таверн, де впродовж зимових тижнів рікою текли лавісовий ель і пивотвань.
Він почув голоси двох жінок, які — невидимі для нього — теревенили десь неподалік.
— А ти знаєш, що він обікрав покійного градоправителя? — сказала одна з них напівпошепки. — Поцупив повний кубок сфер. Сам-то він бреше, що отримав їх у подарунок, але ж там нікого більше не було, коли Вістіов помер.
— Я чула, ніби є якась бомага, — долинув голос першої.
— Аякже, два з половиною ґліфи. Хіба то справжній заповіт? Та ще й хто написав його? Сам же лікар і нашкрябав. Де ж це видано, щоб у градоправителя та не було жінки-писарки? Кажу тобі: ох, недобре вони коять.
Кел зціпив зуби, борючись зі спокусою ступити крок-другий, щоби пліткарки побачили, що він усе чув. Але батько не схвалив би такого вчинку. Лірін не хотів би стати причиною збентеження чи сварки.
Проте Кел — не батько. Тож він упевненим кроком вийшов із провулка, проминаючи нану Теріт і нану Реліну, котрі стояли навпроти пекарні й чесали язиками. Теріт — товстуха з темним кучерявим волоссям — була дружиною пекаря. Кел застав її якраз посеред чергового наклепу. Хлопець виразно глянув на неї та задоволено помітив у її карих очах замішання.
Він обережно перетнув площу, оминаючи замерзлі калюжі. За його спиною з грюкотом зачинилися двері пекарні — пліткарки відступили всередину.
Його задоволення було недовгим. І чому про батька завжди верзуть такі нісенітниці? Називають його психічнохворим збоченцем, а самі табунами збігаються до проїжджого аптекаря чи торговця талісманами, щоб накупити охоронних ґліфів та амулетів. Змилуйся, Всемогутній, над людиною, котра й справді робить щось корисне, стараючись допомогти!
Усе ще киплячи від обурення, Кел проминув кілька кварталів і підійшов до матері, котра, стоячи на розкладній драбині, акуратно сколювала щось зі звису будівлі міської ратуші. Гесіна була високою на зріст жінкою, і зазвичай збирала своє волосся у хвостик на потилиці, після чого покривала голову хустиною. Того дня поверх останньої вона одягла ще й плетеного капелюшка. На ній було довге коричневе пальто на подобу Келового, з-під споду якого заледве проглядав поділ її блакитної спідниці.
Предметом материних турбот була низка схожих на бурульки кам’яних наростів, що утворилися на карнизах даху. Великобурі обрушували на землю потоки води, а разом з нею і крєму. Якщо цю справу пускали на самоплив, крєм врешті-решт тверднув, перетворюючись на камінь. На будівлях виростали сталактити, утворені дощовою водою, що повільно скрапувала зі звисів. Їх доводилося регулярно сколювати, бо інакше виникав ризик того, що дах обвалиться під власною вагою.
Помітивши сина, вона всміхнулася. Її щоки пашіли від холоду. Вузьке обличчя, виразне підборіддя та повні вуста робили Гесіну привабливою жінкою. Принаймні так здавалося Келові. В усякому разі, кращою за пекареву дружину.
— Батько вже відпустив тебе з уроків? — запитала вона.
— Його всі ненавидять, — бовкнув Кел.
Мати знову взялася до роботи.
— Каладіне, тобі вже тринадцять. І ти достатньо дорослий, щоб не верзти таких дурниць.
— Але це правда, — вперто повторив той. — Я щойно чув, як двоє жінок балакали між собою. Вони казали, що батько вкрав сфери в ясновельможного Вістіова. А ще говорили, що він отримує задоволення, чикрижачи людей і витворюючи з ними протівоєстєствєнниє штучки.
— Протиприродні.
— Чому я не можу розмовляти, як усі решта?
— Тому, що це неправильно.
— А от для нани Теріт — нормально.
— А сам ти що про неї думаєш?
Кел замислився.
— Вона — невігласка. І любить базікати про те, у чому навіть на сміх не тямить.
— Ну от, ти сам собі відповів. Тож якщо хочеш брати з неї приклад, мені нíчого на це заперечити.
Кел скривився. Розмовляючи з Гесіною, слід було насторожити вуха: вона на очах перекручувала сказане, обертаючи його проти тебе. Він сперся спиною на стіну міської ратуші, спостерігаючи, як з рота клубочиться пара його віддиху. Можливо, якась інша тактика спрацює?
— Мамо, за що люди ненавидять батька?
— Це не так, — відповіла вона. Однак спокійний тон, яким було поставлене запитання, спонукав її до того, щоб продовжити: — Але він і справді змушує їх бентежитися.
— Чому?
— Тому що дехто жахається обізнаності. Твій батько — високоосвічена людина та знає те, чого інші не можуть збагнути. Тож у їхніх очах це неминуче виглядає чимось темним і таємничим.
— Але ж вони не бояться торговців талісманами й охоронних ґліфів!
— Бо вони зрозумілі для них, — спокійно пояснила мати. — Спалюєш охоронний ґліф навпроти свого будинку — і це відвертає наврочливе око. Усе просто. А от твій батько такого ґліфа хворому не дасть. Він вимагатиме, щоби він залишався в ліжку, пив воду, приймав якісь гидкі ліки й щодня промивав рани. Це складно. І люди краще воліють довіритися долі.
Кел замислився над почутим.
— А я гадаю, що вони ненавидять його, бо він занадто часто виявляється безсилим.
— І в цьому є доля істини. Якщо охоронний ґліф не допомагає, можна пояснити це тим, що така вже воля Всемогутнього. А якщо не допомагає твій батько, то винен він і тільки він. Ну, так це принаймні сприймається, — мати продовжувала працювати, і кам’яні уламки сипалися долі довкола неї. — Люди ніколи не зненавидять твого батька — для цього він надто корисний. Але й одним із них він довіку не стане. Такою є ціна лікарського фаху. Влада над життями інших — неприємна відповідальність.
— А якщо я не хочу такої відповідальності? Якщо я бажаю стати таким, як усі — пекарем, хліборобом чи… «Чи солдатом», — додав він подумки. Кілька разів він потайки брав до рук палицю, і хоча йому так і не вдалося відтворити ту ейфорію, яка охопила його під час бійки з Джостом, стискаючи зброю, він і справді відчував якийсь приплив бадьорості. Щось таке, що манило й хвилювало його.
— Гадаю, — сказала мати, — ти швидко переконаєшся, що життя пекарів і хліборобів не таке вже й завидне.
— Принаймні в них є друзі.
— Як і в тебе. Чим тобі кепський Тіен?
— Тіен мені не друг, мамо. Він — мій брат.
— А хіба він не може бути заразом і тим, й іншим?
Кел закотив очі:
— Ти добре розумієш, про що я.
Вона спустилася з драбини й поплескала його по плечу.
— Так, розумію. Вибач, що я з такою легкістю відмахуюся від твоєї проблеми. Але ти опинився в складній ситуації. Ти хочеш мати друзів, але чи й справді ти готовий жити так, як інші хлопці? Облишити навчання заради рабської праці на полях? Дочасно постаріти, весь вік горбатячись і смажачись на сонці?
Кел мовчав.
— Те, чим володіють інші, завжди видається кращим за те, що є у тебе, — промовила Гесіна. — Візьми драбину.
Кел слухняно пішов за матір’ю, огинаючи ратушу півколом, й опустив свою ношу з протилежного боку будівлі, щоб, залізши на неї, вона знову могла взятися до роботи.
— Вони гадають, що батько вкрав ті сфери, — Кел засунув руки в кишені. — Думають, що то він склав отой наказ від імені ясновельможного Вістіова та вмовив старого підписати його, коли той уже не усвідомлював, що робить.
Мати мовчала.
— Ненавиджу їхні брехні та плітки, — просичав хлопець. — І їх усіх ненавиджу за те, що вигадують таке про нас.
— Не треба їх ненавидіти, Келе. Вони хороші люди. І в цьому випадку просто повторюють те, що чули.
Жінка кинула погляд на маєток градоправителя, який виднівся вдалині на пагорбі, що височів над містом. Щоразу, коли Кел бачив його, він відчував потяг піти туди й поговорити з Ларал. Проте останні кілька спроб закінчилися невдачею: йому не дозволили побачитися з нею. Тепер, коли її батька не стало, за нею невідступно стежила гувернантка, яка не вважала, що її вихованці личить лигатися з містечковими хлопчаками.
А чоловік тієї гувернантки, Мілів, служив у ясновельможного Вістіова ключником. І якщо всі брудні чутки про Келову родину походили з єдиного джерела, то, найімовірніше, від нього. Лірін ніколи йому не подобався. Що ж, незабаром Мілів стане порожнім місцем. Прибуття нового градоправителя очікували з дня на день.
— Мамо, — промовив Кел, — ті сфери лише без пуття збирають пил і світяться. Невже ми не можемо витратити частину з них, щоб тобі не доводилося приходити сюди працювати?
— Я люблю працювати, — відповіла вона, знову здираючи крєм зі звису. — Це прочищає мізки.
— Але ж хіба не ти щойно сказала, що мені не треба трудитися? Що я дочасно чи то згорблюся, чи то засмажуся, чи ще щось у такому ж дусі?
Вона помовчала, а тоді засміялася:
— Розумний хлопчик.
— Замерзлий хлопчик, — пробурчав той, хапаючи дрижаки.
— Я працюю, тому що сама цього хочу. Витрачати ті сфери ми не можемо — вони відкладені на твоє навчання, — тож краще, щоб я теж заробляла, ніж щоби твій батько змушений був вимагати плату за зцілення.
— Може, нас більше поважали б, якби він так і робив.
— Та ні, вони поважають нас. Не думаю, що вся річ у цьому, — вона опустила очі на Кела. — Ти ж знаєш, що ми належимо до другого нану.
— Звісно, — відказав Кел, стенувши плечима.
— Талановитий молодий лікар такого рангу може привернути увагу небагатої шляхетної родини, яка потребує грошей і визнання. У великих містах таке трапляється.
Кел знову кинув погляд на маєток.
— То от чому ти так заохочувала мене гратися з Ларал. Хотіла одружити мене з нею, еге ж?
— Я припускала таку можливість, — відповіла Гесіна, знову беручись до роботи.
Щиро кажучи, він і сам не знав, як йому така перспектива. Упродовж кількох останніх місяців Келове життя складалося дивно. Батько примушував його займатися, але потайки він проводив багато часу, вправляючись із палицею. Дві можливі дороги. І кожна вабила. Келу й справді подобалося навчання, він марив можливістю допомагати людям, перев’язувати їхні рани, зараджувати їм. У батьковій праці він вбачав істинну шляхетність.
Однак йому здавалося, що якби в нього вийшло стати воїном, він робив би ще шляхетнішу справу. Захищав би рідну землю, немов легендарні світлоокі герої. А тут іще це неповторне відчуття, яке з’являлося, щойно він стискав у руці зброю.
Дві дороги. Які, фактично, вели в протилежних напрямках. А обрати потрібно було лиш одну.
Його мати все ще сколювала крєм зі звису, і Кел, зітхнувши, приніс із комірчини ще одну драбину й набір інструментів, а тоді долучився до неї. Він був високий як на свій вік, та все ж йому довелося залізти аж на верхні щаблі. Працюючи, він краєм ока помітив материну усмішку: жінка, без сумніву, раділа, що виховала такого послужливого сина. Насправді ж Келу просто кортіло зірвати злість, гамселячи по чомусь.
Як би він почувався, одружившись із кимось на кшталт Ларал? Йому ніколи не стати їй рівнею. Хто зна, світлоокими чи темноокими народилися б їхні нащадки, тож навіть його власні діти могли би переважати Кела за рангом. Він розумів, що почувався би страх як ніяково. І в цьому полягав іще один аспект лікарської кар’єри. Ступивши на цю дорогу, він автоматично обирав життя свого батька — відлюдницьке, а то й ізгойське.
Проте якби він подався на війну, то знайшов би там місце для себе. Можливо, йому навіть вдалось би здійснити практично немислиме — здобути Сколкозбройця та стати справжнім світлооким. Тоді він зміг би одружитися з Ларал як рівня з рівнею. Чи не тому вона завжди заохочувала його стати солдатом? Невже вона ще тоді розмірковувала про такі речі? Ще тоді, коли всі ці рішення — стосовно шлюбу чи кар’єри — здавались неймовірно далекими самому Келу.
Він почувався таким юним. А чи й справді існувала необхідність обдумувати ці запитання? Доки харбрантські лікарі дозволять йому складати вступні іспити, мине ще не один рік. Однак якщо натомість він таки збереться стати солдатом, треба буде завербуватися в армію ще до того. Як відреагує батько, коли Кел просто подасться з вербувальниками — і тільки його й бачили? Він-бо не певен, що зможе глянути в розчаровані очі Ліріна.
Ніби у відповідь на його думки неподалік пролунав батьків голос:
— Гесіно!
Келова мати обернулася, усміхаючись та ховаючи назад під хустину неслухняне пасмо темного волосся. Батько мчав вулицею, і його обличчя виглядало схвильованим. Кел відчув раптовий укол тривоги. Хто травмувався? Чому Лірін не послав по нього когось іншого?
— Що таке? — запитала мати, спускаючись із драбини.
— Він тут, Гесіно, — відповів батько.
— Давно пора.
— Хто? — запитав Кел, зістрибуючи долі. — Хто тут?
— Новий градоправитель, синку, — сказав Лірін, і в морозному повітрі заклубочилася пара його віддиху. — Його звати ясновельможний Рошон. Боюся, перевдягатись нíколи, бо ще проґавимо його першу промову. Ходімо!
Усі троє поспішили геть, і Келові думки та побоювання відступили перед лицем можливості побачити нового світлоокого.
— Він не попередив про своє прибуття, — напівпошепки промовив Лірін.
— Можливо, це добрий знак, — відказала Гесіна. — Може, йому ні до чого фальшиві прояви всенародної любові.
— Або йому просто плювати на цей народ і його любов чи нелюбов. Прародителю бур, ненавиджу зміну правителів. Я завжди почуваюся так, ніби кидаю жменю камінців, граючи у зламай-шию. Що ж нам випаде — «королева» чи «башта»?
— Ми зовсім скоро дізнаємося, — сказала Гесіна, кинувши погляд на Кела. — Не дозволяй батьковим словам позбавляти тебе самовладання. У такі хвилини він схильний впадати в песимізм.
— Неправда, — втрутився Лірін.
Дружина виразно глянула на нього.
— Наведи ще хоч один приклад.
— Коли ти знайомився з моїми батьками.
Той зупинився, як укопаний, і закліпав очима.
— Вітер із бурею, — пробурмотів він, — будемо сподіватися, що все пройде й наполовину не так погано, як тоді.
Кел зацікавлено прислухався. Він ніколи не бачив материних батьків, та й про них рідко коли говорили. Незабаром їхня трійця добулася до південної околиці містечка. Там зібрався цілий натовп, серед якого на них уже чекав Тіен. Він схвильовано замахав їм рукою, підстрибуючи від нетерплячки.
— Якби мені та хоч половину його наснаги, — промовив Лірін.
— Я підібрав для нас місце! — схвильовано загукав Тіен, тицяючи пальцем. — Там, біля бочок із дощовою водою! Хутчіш! Бо ще проґавимо!
Він прожогом кинувся туди й виліз наверх. Помітивши його, кілька містечкових хлопчаків заштурхали один одного ліктями, а котрийсь навіть відпустив коментар, якого Кел не розчув. Решта ж зареготали з малюка, і його старший брат миттю розлютився. Тіен не заслуговував на кпини лише через те, що був трішки субтильний для свого віку.
Однак тепер був не час стикатися з ними, тож Кел із похмурим виглядом приєднався до батьків, які розташувалися біля бочок. Тіен усміхнувся йому, стоячи на покришці однієї з них. Він купками розклав довкола себе кілька своїх улюблених камінчиків — різних кольорів і форм. Такого добра валялося довкола хоч гать гати, але Тіен єдиний серед його оточення вмів помічати в них дивовижне. Хвильку повагавшись, Кел теж зіп’явся на бочку — дуже обережно, щоб не розкидати братових скарбів, — щоб і самому краще роздивитися кортеж градоправителя.
Він був довжелезний. Процесія нараховувала ніяк не менше дюжини фургонів, що тяглися вслід за елегантною чорною каретою, запряженою четвіркою лиснючих вороних коней. У Кела мимоволі відвисла щелепа. Вістіов мав лише одну шкапу, та й та здавалася його ровесницею.
Хіба могла одна людина, нехай навіть і світлоока, мати аж стільки меблів? І де він їх усі ставитиме? А були ще ж і люди. Багато дюжин, котрі їхали у фургонах чи йшли пішки, збившись у групи. Також промарширувало з десяток солдатів у сяючих нагрудниках і шкіряних спідницях. У цього світлоокого була навіть власна почесна варта.
Зрештою процесія дісталася повороту на Гартстоун. Вершник, який очолював її, спрямував карету та солдатів у бік містечка, тоді як більшість фургонів продовжили свій шлях у напрямку маєтку. Келове хвилювання зростало з кожною миттю, доки екіпаж поволі котився до зустрічальників. Невже йому таки поталанить побачити справжнього світлоокого героя? Містечком ходили чутки, що новим градоправителем, найімовірніше, стане хтось із тих, чиї заслуги у війнах за об’єднання Алеткару король Ґавілар чи великий князь Садеас відзначили підвищенням по службі.
Карета розвернулася боком — так, щоб, вийшовши з неї, пасажир опинився якраз перед натовпом. Коні похропували й били копитами, а кучер зіскочив із козел і швидко відчинив дверцята. Зсередини видобувся чоловік середніх років із короткою сивуватою бородою. На ньому був фіолетовий сюртук із гофрованими манжетами й коміром, причому скроєний так, що спереду сягав лише до талії, проте ззаду теліпалися фрачні фалди. З-під нього виглядала золотиста такама — довга пряма спідниця, що спускалася до литок.
Такама. Тепер їх мало хто носив, але старі солдати з їхнього містечка розповідали про часи, коли таке вбрання було популярне серед воїнів. Кел не очікував, що такама виявиться настільки схожою на жіночу сукню, та все ж це був добрий знак. Сам Рошон здавався трішки застарим і дещо занадто опасистим як на справжнього воїна. Однак меча носив.
Світлоокий обвів поглядом присутніх, і на його обличчі проступила відраза, ніби він ковтнув щось гірке. Позад нього з карети визирнули ще двійко людей. Молодик із вузьким обличчям і літня жінка, чиє волосся було заплетене в коси. Роздивившись натовп, Рошон похитав головою та розвернувся, збираючись знову залізти в екіпаж.
Кел насупився. Він що — і словом до них не обізветься? Юрба зустрічальників, схоже, поділяла його приголомшення: там-сям зачулося тривожне перешіптування.
— Ясновельможний Рошоне! — гукнув Келів батько.
Натовп затих. Світлоокий озирнувся через плече. Люди позадкували, та й сам Кел мимоволі зіщулився під його суворим поглядом.
— Хто звернувся до мене? — низьким баритоном зажадав відповіді Рошон.
Лірін виступив наперед, піднявши руку.
— Ваша Ясновельможносте, як ви доїхали? Чи не бажаєте оглянути місто? Якщо так, то ми до ваших послуг.
— Як тебе звати?
— Лірін, Ваша Ясновельможносте. Тутешній лікар.
— А, — промовив Рошон. — То це ти дав старому Вістіову померти, — обличчя градоправителя спохмурніло. — Можна сказати, що саме через тебе мене запроторили в цю жалюгідну діру на задвірках королівства, — він закректав, тоді забрався до карети та з грюкотом зачинив дверцята. Кучер за лічені секунди прибрав східці, скочив на передок і взявся розвертати екіпаж.
Келів батько повільно опустив руку, і та безсило обвисла вздовж тулуба. Містяни миттю загомоніли, обмінюючись враженнями про солдатів, карету та коней.
Кел опустився на бочку, на якій стояв. «Що ж, — подумав він. — Напевно, від воїна не варто було очікувати жодних реверансів». Герої легенд не обов’язково бували втіленням люб’язності. Вбивство й витійство не завжди пасують одне до одного, як сказав йому колись старий Джарел.
Лірін повернувся до гурту, на його обличчі проступало занепокоєння.
— Ну? — запитала Гесіна, силкуючись надати голосу бадьорості. — Яка твоя думка? Що нам випало — «королева» чи «башта»?
— Ні те, ні інше.
— Он як? А що ж тоді ми викинули?
— Поки не знаю, — відказав той, озираючись через плече. — Напевно, пара та трійка. Ходімо додому.
Спантеличений Тіен почухав потилицю, але Кел збагнув усю вагомість батькових слів. За правилами гри у зламай-шию, «башту» утворювали три пари, а «королеву» — дві трійки. Перша означала миттєвий програш, а друга — миттєвий виграш.
Та якщо випадали пара й трійка, то така комбінація називалася «м’ясник». І виграєш ти чи ні, залежало від твоїх наступних кидків.
А також — і це найважливіше — від кидків решти гравців.
26
Безгоміння
Мене переслідують. Підозрюю, що це твої приятелі з Сімнадцятого Сколка. Гадаю, вони все ще блукають у темряві, йдучи по фальшивому сліду, що я для них залишив. Їм же й краще. Сумніваюся, що в них є хоч приблизне уявлення, як вчинити зі мною в тому разі, якщо й справді мене впіймають.
— «Я стояв у темному монастирському покої, — читала Літіма за кафедрою, на якій лежав розгорнутий том, — і його дальні закути, куди не досягало світло, були немов залиті чорною фарбою. Я опустився на підлогу, розмірковуючи про цю темряву, про це Незриме. Я не міг з певністю сказати, що крилося в тому мороці. Імовірно, за ним таїлися стіни, товсті та надійні, та чи ж міг я знати це напевне, не бачачи? Коли все приховано, на що може покластися людина як на Істинне?»
Висока й огрядна Літіма — одна з Далінарових писарок — була вбрана в шовкову фіолетову сукню з жовтою оторочкою. Жінка читала великому князю, який стояв, розглядаючи мапи на стіні своєї вітальні. Та була обставлена розкішними дерев’яними меблями та встелена тканими килимами, привезеними з самого Марата. На високому сервірувальному столику в кутку стояла кришталева карафка з післяобіднім вином — помаранчевим, найменш п’янким, — поблискуючи у світлі діамантових сфер, вставлених у люстри, що звисали зі стелі.
— «Вогники свічок, — продовжила Літіма. Так називався розділ із “Шляху королів”, який вона читали йому з того ж примірника, що належав колись Ґавілару. — На полиці переді мною догоряла дюжина свічок. Від кожного мого подиху вони здригалися. Для них я був чудовиськом, яке вселяло жах і сіяло руйнування. Та все ж якби я раптом занадто наблизився, вони могли би завдати шкоди мені. Мій невидимий віддих, ритм життя з його припливами та відпливами, міг завиграшки покласти їм край, однак мої пальці не могли зробити того самого без болісної відплати».
Занурений у роздуми Далінар механічно вертів на пальці перстень із печаткою — на його сапфіровому щитку був вирізьблений диґліф Холінів. Поруч нього стояв Ренарін, одягнений у синьо-сріблястий сюртук із золотими еполетами, що вказували на його статус княжича. Адоліна не було. Вони з Далінаром старанно уникали один одного після сварки у Галереї.
— «І в мить спокою я збагнув, — читала далі Літіма, — що вогники тих свічок скидалися на життя людей. Такі тендітні. І такі смертоносні. Якщо залишити їх у спокої, вони світять і зігрівають. Однак доведені до сказу, вони зруйнують те, що мали б освітлювати. Це зародки багать, кожен з яких містить сíм’я нищення — досить потужне, щоби перетворювати міста на руїни й повергати на коліна королів. Багато років потому я подумки повертався в той тихий, безмовний вечір, коли дивився на шеренги живих вогнів. І розумів: того, кому присягають на вірність, заряджають, немов самоцвіт, та наділяють страхітливою владою знищення не лише самого себе, а й усе, чим він дорожить».
Літіма замовкла. На цьому розділ закінчився.
— Дякую, Ваша Світлосте Літімо, — промовив Далінар. — Наразі достатньо.
Жінка шанобливо кивнула. Тоді зробила знак молодій помічниці, яка чекала на неї в куточку, й обидві пішли, так і залишивши книгу на кафедрі.
Цей розділ став для Далінара одним із улюблених. Слухаючи його, він нерідко знаходив розраду. Хтось колись уже знав, хтось колись розумів, як саме він почувається. Однак того дня він не приніс звичного заспокоєння, а лише нагадав про Адолінові аргументи. Жоден із них не містив нічого такого, про що князь і сам би не думав, проте коли їх озвучив той, кому Далінар довіряв, це змішало всі карти. Він упіймав себе на тому, що витріщається на мапи — зменшені копії тих, що висіли в Галереї. Їх відтворив для нього королівський картограф, Ісасік Шулін.
А якщо Далінарові видіння й справді були лише фантазмами? Він-бо просто марив славетними днями в історії Алеткару. Невже візії стали відповіддю його розуму на цю тугу, знайденим підсвідомістю способом дозволити собі бути героєм, підшукати виправдання за ту одержимість, із якою він щоразу йшов до мети?
Тривожна думка. Бо з другого боку, ці накази «об’єднати», що лунали в його голові, видавалися підозріло схожими на лозунги Ієрократії, яка намагалася підкорити світ п’ять століть тому.
Далінар відвернувся від мап і перетнув кімнату, ступаючи по м’якому килиму взутими в черевики ногами. По занадто вишуканому килиму. Більша частина його життя минула у військових таборах: він спав у фургонах, кам’яних казармах і наметах, встановлених упритул до підвітряного боку скельних формацій. Якщо порівнювати з тими часами, його нинішнє житло здавалося ледь не маєтком. Так і кортіло взяти й викинути геть усі ці витребеньки. Але що б це дало?
Князь зупинився біля кафедри й провів пальцями по цупких сторінках, укритих виведеними фіолетовим чорнилом рядками. Він не міг прочитати слів, однак заледве не відчував їх, немовби вони випромінювалися аркушем, як Буресвітло — сферою. А раптом у письменах цієї книги й крилася причина його проблем? Видіння почалися через кілька місяців після того, як він уперше прослухав зачитані з неї уривки.
Він поклав долоню на холодні, поцяцьковані чорнилом сторінки. Їхня батьківщина тріщала по швах, війна зайшла у безвихідь, а його зненацька полонили ті ж ідеали та міфи, що призвели до братової загибелі. У такі часи алеті потрібен був Чорношип, а не старий стомлений солдат, який уявив себе філософом.
«Гори воно все синім полум’ям, — подумав він. — А я був гадав, ніби вже розібрався з цим!» Він з такою силою закрив переплетений у шкіру фоліант, що корінець аж затріщав. Відтак князь повернув його на звичне місце на полиці.
— Батьку? — запитав Ренарін. — Я можу тобі чимось допомогти?
— Хотів би я, щоб це було так, сину, — Далінар легенько стукнув по ребру книжкової палітурки. — Яка іронія! Колись ця праця вважалася одним із шедеврів політичної філософії. Ти це знав? Джасна розповідала мені, що свого часу правителі по всьому світі щоденно її студіювали. А тепер вона сприймається як ледь не богохульна.
Ренарін мовчав.
— Як би там не було, — вів Далінар далі, знову підходячи до мапи на стіні, — а великий князь Аладар відмовився від моєї пропозиції про союзництво — повторилася історія з Ройоном. У тебе є якісь думки щодо того, з ким мені варто поговорити далі?
— Адолін вважає, що ми надто легковажно сприймаємо Садеасову хитрість, покликану знищити нас, — варто приділити їй більше уваги.
У кімнаті запала мовчанка. Такою була Ренарінова манера: точково знищувати розмови, як ворожий лучник — офіцерів на полі бою.
— Твій брат слушно хвилюється, — промовив Далінар. — Але, виступивши проти Садеаса, ми поставимо під загрозу цілісність Алеткару. З цієї ж причини Садеас не ризикне вчиняти проти нас недружні дії. Він теж це зрозуміє.
«Сподіваюся».
Знадвору раптом заспівали сурми, і їхні низькі, розкотисті поклики розляглися луною. Далінар і Ренарін завмерли. На Рівнинах були помічені паршенді. Прозвучала друга серія сигналів. Двадцять третє плато другого квадранта. Далінарові розвідники вважали, що оспорюване плато розташоване досить близько, щоб їхні сили дісталися туди першими.
Великий князь прожогом перетнув кімнату, глухо тупаючи по килиму взутими ногами та на якийсь час викинувши з голови всі інші думки. Він розчахнув двері й метнувся вниз по залитому Буресвітлом коридору.
Двері до штабної кімнати були відчинені навстіж, і Телеб — старший офіцер, котрий саме чергував, — віддав Далінарові честь, коли той постав на порозі. Телеб мав взірцеву військову поставу та світло-зелені очі. Своє довге волосся він заплітав у косу, а на його щоці синіло татуювання, що видавало в ньому Старокровного. Ближче до стіни, за письмовим столом із довгими ніжками, сиділа на високому табуреті його дружина — Каламі. Її розкішне темне волосся тільки з боків обрамляли дві невеличкі кіски, решта ж вільно спадала по обтягнутій фіолетовою сукнею спині, сягаючи сидіння табурета. Вона була знаним істориком і свого часу запросила дозволу на протоколювання зустрічей на кшталт цієї, оскільки планувала написати хроніку алетійсько-паршендійської війни.
— Сер, — відрапортував Телеб, — прірводемон вибрався на плато ось у цьому місці менш як чверть години тому, — він вказав точку на карті воєнних дій, де кожне плато було позначене ґліфом. Далінар підійшов ближче, і довкола нього зібралася група офіцерів.
— Як би ви оцінили відстань туди? — запитав великий князь, потираючи підборіддя.
— Дорога займе близько двох годин, — відповів Телеб, вказуючи на маршрут, який один із його людей проклав на карті. — Сер, я гадаю, що цього разу в нас хороші шанси. Ясновельможному Аладарові доведеться перетнути шість нічийних плато, щоб дістатися до оспорюваного, тоді як від нас це майже по прямій. Ясновельможному Садеасові довелося б нелегко, оскільки він був би змушений обходити кілька широких проваль, які не по зубах його мостонавідникам. Б’юсь об заклад, що він навіть не намагатиметься.
Маршрут від табору Далінара й справді був найменш звивистим. Але князь вагався. Спливли місяці, відколи він востаннє брав участь у вилазці на плато. Його увага була поглинута іншим, а війська потрібні були для захисту шляхів сполучення та патрулювання великих ринків, що виросли за межами військових таборів. А тепер його ще й гнітив тягар наново порушених Адоліном запитань. Гіршого моменту для участі в битві годі було й придумати.
«Ні, — подумав він, — варто спробувати».
Перемога у вилазці на плато істотно підняла би бойовий дух його армії та сприяла б розвінчуванню чуток, що ходили табором.
— Виступаємо! — скомандував Далінар.
На радощах у декого з офіцерів вирвалися войовничі вигуки — нечуваний вияв емоцій для зазвичай стриманих алеті.
— Ясновельможний, а як бути з вашим сином? — запитав Телеб. Він знав про їхню сварку. Далінар сумнівався, чи в усіх десяти військових таборах знайшлась би хоч одна людина, яка ще не чула про неї.
— Пошліть за ним, — твердо промовив великий князь. Адоліну ця вилазка була потрібна не менше за самого Далінара, якщо й не більше.
Офіцери кинулися хто куди. А за мить увійшли князівські Збруєносці. Сурми проспівали всього кілька хвилин тому, але після шести років боїв воєнна машина працювала злагоджено й задіювалася при першій же необхідності. Знадвору залунала третя серія сигналів, що скликали Холінових людей на битву.
Збруєносці оглянули взуття Далінара, перевіривши, чи досить туго затягнуті шнурки, після чого надійшла черга підбитого ватою жилета, який накинули на нього поверх мундира. Далі внесли сабатони — латні черевики — і поставили перед ним на підлозі. Ті з усіх сторін покривали шкіряне взуття, а шорстка поверхня їхніх підошов немов прилипала до каміння під ногами. Зсередини вони світилися від сапфірів, вставлених у спеціальні заглиблення.
Це нагадало Далінарові останнє видіння. Променистий у латах, на яких сяяли ґліфи. Новочасна Збруя так не світилася. Чи міг його розум вигадати цю характерну деталь? Наскільки таке вірогідно?
«Тепер не час це обмірковувати», — промайнуло в його голові. Він прогнав від себе будь-яку тривогу й нерішучість, як навчився робити ще замолоду, під час своїх перших битв. Воїн повинен бути зосереджений. Адолінові запитання нікуди не дінуться й після вилазки. Але в цю мить він не міг собі дозволити невіри у власні сили чи хоча б невпевненості в них. Прийшов час знову стати Чорношипом.
Князь ступив у сабатони, і їхні ремені самі собою затяглися, обвившись довкола черевиків. Далі надійшла черга нагомілковиків, що кріпилися до сабатонів, захищаючи ноги до колін. Сколкозбруя — не те, що звичний обладунок: жодного кольчужного плетіння чи шкіряних попруг на стиках. Її шви прикривали менші за розміром пластини — взаємно зчеплені або з напуском, але неймовірно хитромудро влаштовані, — не залишаючи жодних вразливих місць. Вони практично не терлися одна об одну та майже не подразнювали шкіри: кожна була ідеально підігнана, наче ці лати виготовлялися спеціально для Далінара.
Сколкозбрую завжди надягають, починаючи з ніг і закінчуючи головою. Цей обладунок надзвичайно важкий: без тієї додаткової сили, яку він же і надає, битися в ньому не зміг би жоден смертний. Далінар спокійно стояв, поки Збруєносці облачали його стегна в набедреники та кріпили їх до набедрених щитків і кулета — довкола талії чи на поясниці та нижче спини. Потому причепили латну спідницю з невеликих, зчеплених між собою пластин, яка сягала якраз до колін.
— Ваша Ясновельможносте, — сказав Телеб, підступаючи до нього. — Чи обміркували ви мою пропозицію щодо мостів?
— Телебе, вам відоме моє ставлення до мостів, які переносять люди, — відповів Далінар, доки Збруєносці кріпили на місце нагрудник, а тоді взялися до поручів і налокітників. Він уже відчував, як у ньому здіймається дарована Сколкозбруєю сила.
— Нам не довелось би використовувати такі облегшені мости безпосередньо в процесі атаки, — зауважив Телеб. — Лише для того, щоби дістатися до оспорюваного плато.
— Ми все одно змушені були би залучати гужові мости, щоби перебратися через останню прірву, — відказав Далінар. — І я не впевнений, що мостонавідні команди хоч якось вплинули б на нашу швидкість. Не тоді, коли ми змушені чекати, доки до переправи дістануться чали.
Телеб зітхнув.
А Далінар тим часом змінив думку. Хороший офіцер — це той, який приймає накази до виконання, навіть якщо не згоден із ними. Проте ознакою чудового офіцера є ще й намагання запроваджувати інновації та вносити раціоналізаторські пропозиції.
— Даю вам дозвіл на те, щоби завербувати й вишколити одну мостонавідну команду, — промовив Далінар. — Побачимо, що з того вийде. У таких перегонах навіть кілька хвилин можуть виявитися вирішальними.
Телеб усміхнувся:
— Дякую, сер.
Той махнув шуйцею, оскільки на десницю Збруєносці якраз надягали латну рукавицю. Він стиснув долоню в кулак, і крихітні пластинки бездоганно повторили його форму. Тоді надійшла черга лівої рукавиці. Затим його шию покрив панцерний комір, плечі — нараменники, а голову — шолом. І нарешті до наплічників Збруєносці прикріпили плащ.
Далінар зробив глибокий вдих, відчуваючи, як перед лицем близької битви в ньому прокидається Запал. Твердим, важким кроком він вийшов з кімнати. Слуги та члени почту розступалися перед ним, даючи дорогу. Той, хто одягав Сколкозбрую після тривалої перерви, почувався так, немов після неглибокого, тривожного сну несподівано прокидався бадьорим і сповненим сил. Пружність ходи і дарований Збруєю стимул спонукали князя бігцем кинутись по коридору та…
А чому б і ні?
І він помчав. Телеб і решта здивовано скрикнули й метнулися слідом, силкуючись не відставати. Далінар легко відірвався від них, досяг головної брами, вискочив назовні та перелетів через довгі східці, що вели до його резиденції. Він радісно всміхався, на якийсь час зависнувши в повітрі, а тоді з грюкотом опустився долі. Сила удару була така, що камінь під його ногами розколовся, а сам він напівприсів.
Просто перед ним тяглись акуратні ряди казарм його військового табору, розміщені радіально: так, що в центрі розташування кожного батальйону містились їдальня і плац. Його офіцери якраз добігли до верхнього кінця сходів і здивовано поглядали вниз. Затулившись долонею від сонця, серед них стояв і Ренарін, зодягнений у свій мундир, що ніколи не бував у битві.
Далінар почувався по-дурному. Хіба він жовторотий юнак, який оце вперше одягнув Сколкозбрую? «До роботи. Досить забавок».
Піхотний генерал Перетом віддав честь, щойно великий князь наблизився.
— Ваша Ясновельможносте, сьогодні чергують Другий і Третій батальйони. Вони саме шикуються, готуючись виступати.
— Перша команда мостової обслуги до вилазки готова, Ваша Ясновельможносте, — відрапортував, підійшовши, Гавара — генерал інженерних військ. Він був невисокий на зріст, і в його жилах текла якась домішка гердазійської крові: на це вказували темні, кристалічні нігті, хоч він і не носив іскровикрешувача. — Від Ашелема надійшла інформація, що рота лучників також готова.
— Що з кавалерією? — запитав Далінар. — І де мій син?
— Я тут, батьку, — долинув знайомий голос. Адолін пробирався крізь натовп, який на очах густішав. Княжичева Збруя була пофарбована в темно-синій — колір Дому Холінів. Забрало його шолома було підняте, і на обличчі проступала нетерплячість, хоча зустрівшись із родителем поглядами, він миттю зиркнув убік.
Далінар здійняв руку, роблячи знак мовчати кільком офіцерам, які хотіли були відрапортувати. Він підійшов до Адоліна, і юнак звів на нього очі, цього разу витримуючи батьків погляд.
— Ти висловив те, що щиро вважав за необхідне, — мовив Далінар.
— І я не розкаююся в тому, що зробив, — відповів Адолін. — Але я дуже шкодую про те, як і де саме я це сказав. Такого більше не повториться.
Великий князь кивнув, і на цьому інцидент був вичерпаний. Адолін помітно заспокоївся, скинувши з пліч тягар, а Далінар знов обернувся до офіцерів. За мить, очоливши групу військових, батько та син уже поспішали до місця збору. Однак на шляху туди Далінар помітив, як Адолін помахав дівчині в червоній сукні та з привабливо заплетеним у високу зачіску волоссям, котра стояла край дороги.
— То це… як же її…
— Малаша? — запитав Адолін. — Так.
— Здається милою.
— Здебільшого так і є, хоча сьогодні вона трохи сердиться, бо я не взяв її з собою.
— Вона хотіла вирушити з тобою на битву?
Адолін стенув плечима:
— Сказала — з цікавості.
Далінар промовчав. Війна — чоловіче мистецтво. Жінка, яка прагне побувати на полі бою, — це все одно, що… хм… що чоловік, котрому закортіло почитати. Збочення якесь.
Попереду них, на місці збору, батальйони вишиковувалися в шеренги, і до Далінара поспішив приземкуватий світлоокий офіцер. Його здебільшого темне волосся алетійця пістрявіло рудими пасмами, а довгі вуса були однотонно руді. Іламар, генерал від кавалерії.
— Ваша Ясновельможносте, — відчеканив він. — Прошу вибачення за затримку. Кіннотники в сідлах і готові виступати.
— Тож висуваємося, — сказав Далінар. — Усім шеренга-а-ам…
— Ваша Ясновельможносте! — долинув голос.
Далінар обернувся, і до нього наблизився один із вістових — темноокий, убраний у шкіряний одяг із синіми стрічками на рукавах. Він віддав честь і доповів:
— Великий князь Садеас вимагає, щоби його допустили на територію табору!
Далінар глянув на Адоліна. Синове обличчя спохмурніло.
— Він заявляє, що таке право надає йому королівська грамота на проведення розслідування, — додав вістовий.
— Впустіть його, — звелів Далінар.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте, — козирнув той і зробив поворот кругом. Один із молодших офіцерів, Моратель, подався разом із ним, щоби Садеаса міг зустріти й привітати світлоокий, як і личило тому за статусом. Серед усіх офіцерів свити Моратель мав найнижче звання, тож усі розуміли, що саме його Далінар і послав би.
— Як ти гадаєш, чого хоче Садеас цього разу?
— Нашої крові. Бажано теплої. Можливо, підсолодженої краплиною бренді із зерен телью.
Далінар скривився, і вони обоє заспішили повз солдатські шеренги. Воїни високо здіймали списи, і їхні обличчя виражали нетерпляче очікування. По боках стояли темноокі офіцери-громадяни з бойовими сокирами на плечах. А попереду війська похропували й порпалися в камінні під ногами з десяток чалів, припряжених до кількох величезних пересувних мостів.
Конюхи тримали за поводи Баского та Чистокровного — білого жеребця Адоліна, — котрі нетерпляче били копитами. Ришадіумів не треба було підганяти. Якось Баский виламав дверці стійла та самостійно вирушив до місця збору, оскільки конюх надто довго вовтузився. Далінар поплескав свого чорного, мов ніч, бойового скакуна по шиї та скочив у сідло.
Він обвів поглядом вишикувані загони, а тоді здійняв руку, щоби віддати команду виступати. Проте помітив групу вершників, котрі учвал поспішали до місця збору. Попереду скакав чоловік у темно-червоній Збруї. Садеас.
Далінар подавив зітхання та наказав колоні почати рух, хоча сам залишився чекати на Великого князя інформації. Верхи на Чистокровному до нього під’їхав Адолін і кинув на батька погляд, у якому читалося: «Не хвилюйся. Я поводитимусь, як належить».
Як і завжди, Садеас був взірцем стильності: обладунок наново пофарбований, а шолом оздоблений зовсім іншим металевим гребенем, аніж минулого разу. Тепер його стилізували під сонячні промені, що визирають з-за хмари, від чого він скидався ледь не на корону.
— Ясновельможний Садеасе, — промовив Далінар. — Зараз невдалий момент для проведення розслідування.
— На жаль, — відказав той, натягуючи повіддя, — Його Величності не терпиться отримати відповіді, тож я не можу призупинити дізнання — навіть на час вилазки на плато. Мені треба опитати декого з ваших солдатів. І я займуся цим по дорозі.
— Тож ви хочете вирушити з нами?
— А чом би й ні? Я вас не затримаю, — він кинув погляд на чалів, які вайлувато зашкандибали вперед, тягнучи за собою громіздкі мости. — Сумніваюся, що вам можна додати забарності, — навіть якби я вирішив повзти.
— Ясновельможний, наші воїни мають зосередитися на підготовці до битви, — втрутився Адолін. — Їх не можна відволікати.
— Королівська воля повинна збутися, — промовив Садеас, стенувши плечима та навіть не завдаючи собі клопоту глянути на співрозмовника. — Чи мені пред’явити грамоту? Я ж бо гадав, що ви не станете перешкоджати слідству.
Далінар глянув на колишнього друга — подивився йому прямо в очі, силкуючись зазирнути в душу. На обличчі Садеаса щось не видно було характерної самовдоволеної посмішки, яка зазвичай з’являлася, коли комбінація йшла як по маслу. А може, той просто розумів, що Далінар умів читати по його обличчю, і тому приховував свої почуття?
— У цьому немає потреби, Садеасе. Мої люди у вашому розпорядженні. Якщо вам знадобиться що-небудь, просто скажіть. Адоліне, за мною.
Далінар розвернув Баского та галопом помчав повз шеренги крокуючих воїнів у напрямку голови колони. Княжич знехотя рушив услід, а Садеас із почтом залишилися позаду.
Розпочався тривалий марш. Стаціонарні мости на цій території обслуговувалися й охоронялися солдатами та розвідниками Далінара, оскільки з’єднували плато, які той контролював. Садеас усю дорогу тримався ближче до центру двотисячної колони, періодично доручаючи комусь із супровідних осіб викликати зі строю потрібних йому солдатів.
Далінар упродовж походу подумки готувався до битви, що чекала на них попереду. Він обговорив з офіцерами розташування плато, вислухав донесення про те, де саме прірводемон вирішив залялькуватися, і вислав уперед розвідників, які мали пильнувати паршенді. Відправлені на завдання бійці перестрибували з плато на плато за допомогою довгих жердин і не залежали від мостів.
Нарешті Далінарове військо залишило позаду останню обладнану переправу й надалі було змушене чекати, доки над черговою прірвою наведуть гужові мости. Для цього використовували схожі на облогові вежі машини з величезними колесами й покритими бронею боковинами, ховаючись за якими солдати могли їх штовхати. Біля провалля чалів відпрягали, машину вручну викочували вперед і, застосовуючи храповик, опускали настил. Щойно міст був наведений, техніку відчіплювали та переправляли через розколину. Конструкція настилу давала можливість під’єднати цю ж машину і до його іншого кінця, тож міст піднімали, розвертали, а тоді знову припрягали чалів.
Це було марудною справою. Сидячи в обтягнутому вепрмантином сідлі та знічев’я постукуючи по ньому пальцями, Далінар спостерігав, як наводили міст над першою прірвою. Можливо, Телеб мав рацію. А якщо для подолання проміжних проваль користуватися легшими та портативнішими мостами, а облогові залучати лише на завершальному етапі вилазки?
Стукіт копит по камінню сповістив про те, що до нього наближався вершник, який тримався обіч колони. Далінар обернувся, очікуючи побачити Адоліна, але натомість виявив Садеаса.
Чому той домагався посади Великого князя інформації та чому так уперто не полишав цієї справи з порваною попругою? Якщо він дійсно вирішив сфабрикувати докази Далінарової провини…
«У видінні мені веліли, щоб я йому довіряв», — твердо сказав собі князь. Але колишня впевненість у надійності побаченого помалу залишала його. Де межа того, чим варто ризикнути, додержуючись отриманої вказівки?
— Твої воїни цілком віддані тобі, — зауважив Садеас, наблизившись.
— Вірність — найперший урок у солдатському житті, — відказав Далінар. — І я б занепокоївся, дізнавшись, що мої люди й досі його не засвоїли.
Садеас зітхнув:
— Слухай, Далінаре, до чого це твоє вічне святенництво?
Той нічого не відповів.
— Аж дивно, якою мірою командир може вплинути на солдатів, — повів далі Садеас. — Дуже багато з них — просто зменшені копії тебе. Ходячі набори емоцій, сповиваних і зв’язуваних доти, допоки вони не стужавіють під тиском. Такі надійні в одному, і такі хисткі в іншому.
Далінар і далі тримав рот на замку. «У яку гру ти граєш, Садеасе?»
Той усміхнувся і, нахилившись ближче, тихо мовив:
— І як же тобі кортить напуститися на мене — адже так, Далінаре? Ти й колись терпіти не міг, коли хтось натякав на твою нестійкість. А в ті далекі дні твоє невдоволення нерідко закінчувалося тим, що по камінні котилися одна-дві голови.
— Багато хто з убитих мною не заслуговував смерті, — сказав Далінар. — Людина не повинна боятися, що залишиться без голови, варто їй лишень крихту перебрати.
— Можливо, — безтурботно мовив Садеас. — Однак невже тобі не хочеться дати йому волю, як бувало колись. Хіба ж не б’ється воно всередині тебе, немов жива істота, котру накрив великий барабан? І от воно грюкає там, дріботить, силкуючись вибратися?
— Так, — відповів Далінар.
Здавалося, що це зізнання здивувало Садеаса.
— А ще Запал, Далінаре. Скажи, ти все ще відчуваєш його?
Про Запал — радість і шал битви — вголос згадували нечасто. Він був інтимною річчю.
— Я відчуваю все те, про що ти згадав, Садеасе, — мовив Далінар, дивлячись уперед. — Але не завжди дозволяю цьому заволодіти мною. Почуття чоловіка є тим, що визначає його сутність, але ознакою справжньої сили є здатність приборкувати їх. Нічого не відчувати означає померти, але піддаватися кожному почуттю означає впасти в дитинство.
— Від цього несе якоюсь цитатою. Чи не з Ґавіларової книжечки повчань?
— Звідти.
— Тож тебе взагалі не хвилює, що Променисті зрадили нас?
— Байки. Ренегатство — подія настільки давня, що з тим же успіхом могла би статись у дні мороку. Що насправді зробили Променисті? Чому вони так учинили? Нам це невідомо.
— Ми знаємо достатньо. Вони пускалися на неабиякі хитрощі, вдаючи, ніби володіють нечуваними здібностями та виконують священну місію. А коли їхній обман відкрився — втекли.
— Їхні здібності — не брехня. Вони справді в них були.
— Та що ти? — вдавано здивувався Садеас. — І тобі про це відомо? Але ж хіба не ти щойно сказав, що ця подія настільки давня, що з тим же успіхом могла б статись у дні мороку? Якщо Променисті були наділені такими чудесними силами, чому ніхто не може відтворити їх? Куди ж поділася їхня неймовірна майстерність?
— Не знаю, — тихо сказав Холін. — Можливо, ми просто більше не заслуговуємо на них.
Садеас пирхнув сміхом, і Далінар пошкодував, що вчасно не прикусив язика. Єдиними доказами правдивості сказаного були його видіння. І все ж коли Садеас принижував значення чого-небудь, він відчував інстинктивне бажання стати на захист знецінюваного.
«Я не можу собі цього дозволити. Мені треба сконцентруватися на битві, яка чекає попереду».
— Садеасе, — мовив він, сповнений рішучості змінити тему. — Нам слід докласти більше зусиль для об’єднання військових таборів. І коли вже ти Великий князь інформації, мені потрібна твоя допомога.
— Що ти хочеш робити?
— Те, що має робитися. Задля блага Алеткару.
— Я саме цим і зайнятий, старий друзяко, — відказав Садеас. — Вбиваю паршенді. Здобуваю для нашого королівства славу й багатство. Шукаю можливість помститися. Благом для Алеткару було б, якби ти перестав гаяти стільки часу, сидячи в таборі, а також припинив балачки про гідну боягузів утечу. Справжнім благом для Алеткару було б, якби ти знову почав поводитись, як личить чоловікові.
— Годі, Садеасе! — сказав Далінар гучніше, ніж збирався. — Я дав тобі дозвіл приєднатися до нас, щоб ти міг вести розслідування, а не глузувати з мене!
Той шмигнув носом:
— Та книга звела зі світу Ґавілара. А тепер і ти йдеш його стопами. Так наслухався притч із неї, що твоя голова напхом напхана хибними ідеалами. Та насправді ніхто й ніколи не жив за вимогами Кодексу.
— Облиш, Садеасе! — кинув Далінар, махнувши рукою і розвертаючи Баского. — Сьогодні я не маю часу на твої приховані кпини.
Він риссю погнав коня пріч, гніваючись на Садеаса, а відтак, і то ще сильніше, на себе — за те, що втратив самовладання.
Киплячи від люті, він перетнув міст, а в голові досі крутилися щойно почуті слова. Ті нагадали йому про день, коли вони з братом стояли біля Неможливих водоспадів Холінару.
— Усе змінилось, Далінаре, — говорив тоді йому Ґавілар. — Тепер я неначе прозрів: розумію те, чого не міг збагнути раніше. Хотів би я розтлумачити тобі, що саме маю на увазі.
А за три дні його не стало.
Десять ударів серця.
Далінар заплющив очі, дихаючи глибоко й розмірено, поки вони готувалися до атаки, тримаючись позаду обложного мосту. Забути про Садеаса. Забути про видіння. Забути про всі тривоги та страхи. Просто зосередитися на пульсації серця.
Неподалік чали шкрябали по камінню своїми жорсткими хітиновими кінцівками. Його обличчя обвівав вітер, несучи запах вогкості. У цих сирих буреземлях вологість повітря завжди була висока.
Звідусіль долинав брязкіт зброї та скрип шкіри. Далінар звів обличчя до неба, відчуваючи, як у грудях глухо постукує серце. Сяюче біле сонце пофарбувало опущені повіки в багрянець.
Солдати переминалися з ноги на ногу, перегукувалися, лаялися, совали взад-уперед мечі у піхвах, перевіряли тятиви луків. Він відчував їхнє напруження, змішану зі збудженням тривогу. Довкола них з-під землі випурхували спрени очікування — довгі вузькі стрічки, одним кінцем прикріплені до каміння, тоді як інший майорів у повітрі. Де-не-де серед них траплялися й бульбашки страхокузьок.
— Ти готовий? — тихо запитав Далінар. У ньому здіймався Запал.
— Так, — нетерплячим голосом відповів Адолін.
— Ти ніколи не скаржишся на те, як проводяться наші атаки, — мовив Далінар, усе ще не розплющуючи очей. — Ми жодного разу не сперечалися про це.
— Бо так виходить найкраще. Адже вони й мої люди. Який сенс бути Сколкозбройним, якщо не можеш сам повести їх у наступ?
У Далінарових грудях пролунав десятий удар серця: він завжди чув їх, коли прикликав Сколкозбройця, хоч би який шум стояв довкола нього. Що швидше вони збігали, то скоріше з’являвся меч. Тож чим терміновішою була потреба в захисті, тим оперативніше задовольнялася. Так робилося навмисно, а чи просто з примхи його Сколкозбройця?
Рука відчула звичну масивність Присяжника, який вклався в неї.
— Уперед, — сказав Далінар, розплющуючи очі. Він із шумом опустив забрало, і те саме зробив Адолін. Шоломи щільно закрилися, ставши зсередини напівпрозорими, і їхні боки заклубочилися Буресвітлом. Вони обоє вискочили з-поза громіздкого мосту: по Сколкозбройному з кожної сторони, один у синьому обладунку, а другий — в аспідно-сірому.
Далінар кинувся через кам’янисте пустище, вимахуючи руками в такт крокам і відчуваючи, як його тілом пульсує дарована латами сила. Миттю звилася зграя стріл, випущених паршендійськими лучниками, котрі припали на одне коліно з іншого боку прірви. Щойно Далінар виставив руку, захищаючи оглядову шпару, як усього його обсипали оснащені вістрями древка, подекуди з тріском ламаючись. Було таке відчуття, ніби біжиш проти скісного граду.
Справа долинув приглушений шоломом голос Адоліна, який видав бойовий клич. Коли вони наблизилися до прірви, Далінар опустив руку, незважаючи на стріли. Треба було розглядітися, зорієнтуватися в обстановці. Провалля лежало за лічені фути від нього. Діставшись його краю, він відчув приплив наданих Збруєю сил.
І стрибнув.
Якусь мить він ширяв над чорнильно-непроглядною безоднею: плащ тріпотав, немов крила, а повітря довкола нього сповнила хмара стріл. Це нагадало йому політ Променистого, бачений у видінні. Але в тому, що відбувалося з ним, не було ніякої містики: звичайний стрибок, підсилений Сколкозбруєю. Далінар перескочив розколину та з грюкотом приземлився на іншому боці, навідліг змахнувши Сколкозбройцем — зверху вниз, по діагоналі, — і єдиним ударом стяв одразу трьох паршенді.
Їхні очі обвуглилися, закурившись, і ті повалилися долі. Князь знову завдав удару. Там, де щойно літали стріли, у повітря знялися уламки броні та зброї, розколотих його мечем. Як і завжди, той розсікав будь-яку неживу речовину, але, торкнувшись плоті, затуманювався, немов перетворюючись на імлу.
Через те, як клинок реагував на живу тканину, при цьому легко ріжучи сталь, Далінару інколи здавалося, ніби він орудує зброєю з чистого диму. Допоки її лезо рухалося, воно просто не могло застрягнути в прорубаній щілині чи бути зупинене товщею того, із чим стикалося.
Князь вертівся веретеном, окреслюючи помахами клинка лінію смерті. Той розтинав надвоє не тіла, а душі, тож паршенді нічого не залишалось, окрім як мертвими валитися додолу. Тоді він копняком пожбурив один із трупів просто в мармизи ворогів, які були поблизу. Ще кілька штовханів і літаючих трупів — а підсилений Збруєю пендель міг запросто відшурнути мертвяка на тридцять футів, — і простір довкола нього очистився, даючи можливість для маневру.
Адолін приземлився на плато неподалік Далінара і, закрутившись, став у Вітростійку. Врізавшись плечем у групу лучників, княжич швиргонув їх назад, а декількох звалив у прірву. Обіруч ухопивши Сколкозбройця, він навідліг змахнув ним, наслідуючи батьків приклад, і ворогів поменшало зразу на шість.
Паршенді співали. Багато з них мали бороди, у яких поблискували дрібні неогранені самоцвіти. У бою вони завжди щось наспівували, і тепер мелодія змінилася, щойно ті відклали луки та — взявшись хто за сокиру, хто за меч, хто за булаву — накинулися на двох Сколкозбройних.
Далінар тримався на оптимальній відстані від Адоліна, дозволяючи синові прикривати свої сліпі зони, однак без того, щоб занадто зближуватися. Двійко Сколкозбройних билися — усе ще неподалік від краю провалля, — стинаючи паршенді, котрі несамовито намагалися скинути їх у нього, взявши не вмінням, а кількістю. Лише так вони могли сподіватися на успіх у протистоянні зі Сколкозбройними. Далінар та Адолін були тільки вдвох, без почесної варти. А від падіння з такої висоти навіть воїн у Збруї неминуче мав загинути.
Тіло пройняв солодкий екстаз Запалу. Далінар відшпурнув черговий труп, хоча місця йому вистачало. Просто Холіни помітили, що паршенді аж казилися, коли ті не давали спокою їхнім убитим. Тоді відфутболив іще одне тіло, дражнячи ворогів і приманюючи їх до себе — по двоє, як вони зазвичай і нападали.
Він звалив групу нападників, котрі співали сердитими голосами, обурюючись заподіяному покійникам. Неподалік Адолін узявся роздавати тумаки, підпустивши паршенді ближче: він полюбляв таку тактику, почергово стискаючи меч то однією рукою, то обома. Трупи паршенді розліталися на всі боки, стусани проламували броню та дробили кості, каменисту землю рясно окроплювала жовтогаряча паршендійська кров.
Запал поглинув Далінара, даруючи силу, зосередженість, міць. Битва ставала нечувано славною. Як же йому бракувало цього весь той час! Тепер він ясно це усвідомлював. Їм і справді варто було посилити натиск, розширити географію вилазок, здобувати більше яхонтосердець.
Далінар став Чорношипом. Стихійною силою, яку годі й пробувати спинити. Він став самою смертю. Він…
…раптом відчув жахливу відразу — такий гострий напад нудоти, що аж захапав ротом повітря. Князь послизнувся: частково виною цьому була калюжа крові, але не меншою мірою й те, що його коліна зненацька підкосилися.
Навалені перед ним трупи враз здалися шокуючим видовищем. Вигорілі очі, немов вугільна зола. Обм’яклі, переламані тіла з роздробленими кістками — слідами Адолінового кулака. Розчереплені голови. І все це впереміш із кров’ю, мізками та нутрощами. Кривава бійня, масова смерть. Від Запалу не лишилося й сліду.
Як може людина впиватися цим?
Вал паршенді хлинув до нього. За якийсь удар серця Адолін був уже тут, атакуючи з більшою вправністю, ніж будь-хто з відомих Далінару воїнів. Хлопчина був генієм Сколкозбройця, художником, на палітрі якого була лиш одна фарба. Удари виходили майстерними, і паршенді вимушено задкували. Князь струснув головою та знову став у стійку.
Він змусив себе продовжити битву, і щойно Запал вкотре проявив себе, несміливо вхопився за нього. Нещодавня нудота відступила, і гору взяли бойові інстинкти. Він угвинтився в лаву нападників, і на них посипалися грізні, замашні удари Сколкозбройця.
Йому потрібна була ця перемога. Для себе, для Адоліна, для своїх людей. І від чого він так вжахнувся? Паршенді вбили Ґавілара. Тож їх варто було винищувати.
Він був солдатом. Битися — його робота. І він добре з нею справлявся.
Загін паршенді, що наступав на Далінара, не витримав його натиску й розпорошився. Уцілілі кинулися назад — у напрямку більшого скупчення воїнів, котрі спішно шикувалися в шеренги. Далінар ступив крок назад і мимоволі опустив погляд на трупи з почорнілими очима, що валялися довкола нього. З очниць декотрих усе ще вився димок.
Нудота підкотила знову.
Як швидко закінчується життя! Сколкозброєць був утіленням руйнування, найпотужнішою силою на цьому полі битви. «А колись така зброя призначалася для захисту», — прошепотів голос усередині нього.
Три мостові настили з грюкотом опустилися на край прірви в кількох футах від них, а вже за мить ними промчала кавалерія, яку вів приземкуватий Іламар. Мимо промайнули кілька майже невидимих спренів вітру, танцюючи в повітрі. Адолін гукав, щоб йому підвели коня, а Далінар просто стояв і дивився на вбитих. Паршендійська кров була жовтогарячою і на запах нагадувала цвіль. Але ж їхні обличчя — мармурові, чорно-чи біло-червоні — виглядали такими людськими. Далінара практично виростила нянька-паршменка.
«Життя, а не смерть».
Що це був за голос?
Він озирнувся на протилежний бік прірви, де на безпечній відстані від ворожих луків залишився Садеас із почтом. У позі колишнього друга Далінар уловив несхвалення. Вони з Адоліном ризикували собою, наважившись на небезпечний стрибок через прірву. Штурмова тактика того типу, яку започаткував Садеас, вартувала би більше життів. Але скількох людей не дорахувалася б армія Далінара, якби одного з її Сколкозбройних зіштовхнули в прірву?
Баский промчав мостом обіч колони солдатів, котрі проводжали його схвальними вигуками. Біля Далінара кінь уповільнив біг, і той ухопив вуздечку. Він був потрібен, і то негайно. Його люди билися й гинули, тож шкодувати було ніколи, а передумувати — запізно.
Підсилений Збруєю стрибок — і князь опинився в сідлі. А тоді, високо здійнявши Сколкозбройця, кинувся в атаку — вбивати заради своїх людей. Не за таке воювали Променисті. Але це було хоча б щось.
Вони перемогли в тій битві.
Стомлений Далінар відійшов назад, а честь здобути яхонтосерце дісталась Адоліну. Сам кокон нагадував гігантську видовжену скелебруньку в п’ятнадцять футів заввишки, прикріплену до нерівної кам’янистої поверхні чимось, що скидалося на крєм. Землю довкола нього всівали трупи — як людей, так і паршенді. Вороги намагалися чимшвидше проламати оболонку, вихопити здобич і втекти, але спромоглися лише на кілька тріщин у панцирі.
Тут, довкола хризаліди, точилася найзапекліша битва. Обіпершись спиною на скельний виступ, Далінар зняв шолома й підставив спітніле чоло прохолодному вітерцю. Сонце над головою стояло високо: битва тривала години зо дві.
Адолін діяв уміло. Спочатку за допомогою Сколкозбройця він акуратно зрізав частину оболонки. Тоді майстерно увігнав його в отвір, убивши лялечку, однак не зачепивши яхонтосерця.
Отже, з істотою було покінчено. Тепер уже мертва плоть почала піддаватися лезу, й Адолін зрізав її шматок за шматком. Бризнула лілова сукровиця — це княжич сягнув рукою всередину в пошуках яхонтосерця. Солдати радісно загукали, щойно той витяг його назовні, і над усім військом закружляли спрени слави, немов сотні сяючих сфер.
А Далінар подався геть, стискаючи в лівій руці шолом. Він перетнув поле битви, проминаючи лікарів, котрі допомагали пораненим, і похоронні команди, які зносили вбитих алетійців назад до мостів. Позаду возів із запряженими в них чалами для мертвих чіплялися ще й санчата, щоб тих можна було з належними почестями піддати спаленню після повернення до табору.
Багато трупів були паршендійськими. Дивлячись на них тепер, князь не відчував ані огиди, ані збудження. Лише втому.
Він побував у дюжинах, якщо не сотнях битв. І ще ніколи не почувався так, як цього дня. Відраза відволікла його, і це могло коштувати життя. Битва — непідхожий час для роздумів, уся увага має бути зосереджена на вчинках.
Впродовж усієї битви Запал здавався притлумленим, тож він воював аж ніяк не так майстерно, як бувало колись. Ця битва мала би внести ясність, а натомість вона лише посилила його тривогу. «Кров моїх пращурів, — подумав він, підступаючи до верхівки невеликого скелястого пагорбка. — Та що ж це коїться зі мною?»
Його сьогоднішня слабкість здавалася найбільш свіжим і переконливим аргументом на підтвердження того, що говорив про нього Адолін — та й, власне, не тільки він. Князь стояв на вершині пагорба й дивився на схід — у бік Першопочатку. Його погляд так часто скеровувався в тому напрямку. Чому? Що було…
Він застиг, помітивши групу паршенді на одному з прилеглих плато. Його розвідники обережно спостерігали за ними. Це була та сама армія, яку Далінарові люди змусили відступити. Хоча цього дня вони перебили чимало паршенді, більшість встигла втекти, покинувши свої позиції, щойно їм стало ясно, що битву програно. У цьому й полягала одна з причин, через які ця війна так затяглася. Противник добре розумів, що таке стратегічний відступ.
Ворожа армія стояла, вишикувавшись у шеренги та розбившись на бойові пари. Попереду височів воєначальник — кремезний паршендієць у виблискуючих латах. Сколкозбройний. Навіть на відстані неважко було помітити різницю між ним і якимось простолюдином.
Участі в самій битві Сколкозбройний не брав. То чому ж об’явився зараз? Може, запізно прибув?
Постать в обладунку та решта паршенді розвернулися й подалися геть, перестрибнувши через прірву позаду них, — вочевидь прямуючи до свого невидимого лігва в самому серці Розколотих рівнин.
27
Наряд у провалля
Якщо хоч щось зі сказаного мною дійшло до твоїх курячих мізків, гадаю, ти відкличеш їх. Або ж ти міг би вразити мене, звелівши їм хоч раз за вік зробити щось корисне.
Каладін пропхався до аптеки, двері якої з грюкотом зачинилися за його спиною. Як і під час першого візиту, старий фармацевт прикинувся немічним і йшов, опираючись на ціпок, аж доки не впізнав Каладіна. Після цього він трішки підтягнувся.
— А, це ти.
Минуло ще дві довгі доби. Удень вони працювали й тренувалися — Тефт і Скеля тепер вправлялися разом з ним, — а вечорами ходили до ближнього провалля, де зі схованки в розколині діставали тростини й годинами вичавлювали з них молочко. Минулого вечора Ґаз помітив, як вони спускалися на плато, тож тепер сержант мостонавідників точно щось підозрював. Але цьому не можна було зарадити.
Того дня Четвертий міст брав участь у вилазці. На щастя, вони дісталися на місце раніше за паршенді, і жодна з команд обслуги не втратила й людини. Проте для регулярної армії все склалося не настільки добре. Під натиском паршенді алетійські ряди зрештою подалися, і мостонавідникам довелося доправляти назад до табору стомлених, злих, деморалізованих солдатів.
В очах Каладіна туманилося від утоми: вичавлювати з тростин молочко доводилося до глупої ночі. У животі постійно бурчало, оскільки він отримував обмаль необхідної їжі: командир ділився пайкою з двома пораненими. Але того дня все це мало скінчитися. Аптекар пройшов за прилавок, а Каладін підступив до нього з другого боку. У приміщення стрілою влетіла Сил, на ходу перетворюючись із маленької стрічки світла на дівчину. Прокрутивши гідне акробата сальто, вона граційно опустилася на стіл.
— Чого тобі? — запитав аптекар. — Знову бинтів? Що ж, я міг би…
І замовк, коли Каладін гучно поставив на стіл середніх розмірів пляшку з-під спиртного. Хоча шийка й була надбита, її все ж вдалося заткнути. Мостонавідник витягнув корок, і всередині завиднівся молочно-білий сік мáківниці. Першу партію зібраної рідини він витратив на рани Лейтена, Даббіда та Гоббера.
— Що це? — запитав старенький аптекар, поправляючи окуляри й нахиляючись ближче. — Випити пропонуєш? Я тепер гіркої в рот не беру. Погано для шлунка.
— Це не алкоголь. Тут сік мáківниці. Ви сказали, що він дорого коштує. А якщо так, то скільки ви заплатите мені за нього?
Фармацевт закліпав очима, а тоді нахилився ще ближче й принюхався до вмісту пляшки:
— Де ти його взяв?
— Зібрав із тростин, що ростуть за межами табору.
Вираз аптекаревого обличчя спохмурнів. Дідок знизав плечима:
— Боюся, він нічого не вартий.
— Що?
— Сік диких рослин не досить сильнодіючий, — аптекар закоркував пляшку. Будівля затряслася від вітру, що задував з-під дверей, змішуючи запахи численних пігулок і зміцнювальних засобів, якими той торгував. — Від нього практично ніякої користі. Можу дати тобі дві світломарки, і вважай це щедрою пропозицією. Мені доведеться перегнати його, і тоді, якщо пощастить, я отримаю ложку-другу справжніх ліків.
«Дві марки! — подумав Каладін у відчаї. — І це за три дні роботи, упродовж яких ми гарували, мов прокляті, щоночі уриваючи всього по кілька годин на сон? І все це заради того, що вартує хіба кількаденної платні?»
Але ж ні. На ранах Лейтена сік спрацював: гнилокузьки розбіглися й зараження відступило. Каладін примружив очі, а фармацевт видобув з гамана дві марки й поклав їх на стіл. Як і більшість сфер, з одного боку вони були трішки приплюснуті, щоб не скочуватися долі.
— А знаєш, — сказав аптекар, потираючи підборіддя, — дам-но я тобі три, — і вийняв ще одну марку. — Дивитися не можу, як усі твої старання йдуть прахом.
— Каладіне, — обізвалася Сил, придивляючись до аптекаря, — щось він нервується. Гадаю, бреше!
— Я знаю, — відказав той.
— Що-що? — не зрозумів дідок. — Коли ти знав, що він нічого не вартий, то нащо ж витратив на нього стільки сил?
І потягнувся до пляшки. Каладін перехопив його руку.
— А знаєте, з кожної тростини ми отримали по дві краплі, а то й більше.
Фармацевт нахмурився.
— Минулого разу, — продовжив мостонавідник, — ви сказали, що моє щастя, якщо з кожної тростини я зможу видобути хоч по краплі. І пояснили, що саме тому сік мáківниці такий дорогий. Але не згадували про те, що в «диких» він слабший.
— Ну, я ж не думав, що ти підеш їх збирати, а тоді спробуєш… — і змовк, щойно Каладін глянув йому в очі.
— В армії цього не знають, еге ж? — запитав той. — Навіть не підозрюють, наскільки цінні трави ростуть за два кроки від табору. А ви їх збираєте, продаєте сік та натоптуєте калитку, бо антисептика воякам треба до холєри.
Старий аптекар вилаявся, відсмикнувши руку.
— Не розумію, що ти таке мелеш.
Каладін забрав пляшку назад.
— А якщо я піду до санітарного намету й розповім там, де взяв ось це?
— У тебе його відберуть! — миттю відказав дідок. — Не будь дурнем, хлопче. На тобі тавро раба. Вони подумають, що ти десь поцупив цю пляшку.
Каладін розвернувся, збираючись іти.
— Я заплачу тобі небомарку, — вичавив провізор. — Це половина тієї суми, яку я запросив би з військових за таку кількість соку.
Каладін обернувся:
— Ви здираєте з них дві небомарки за те, що можна зібрати за кілька днів?
— Не один я такий, — насупившись, відповів старий. — Будь-хто з аптекарів зажадав би стільки ж. Ми якось влаштували зустріч, на якій домовилися про справедливу ціну.
— І як же це така ціна вийшла у вас «справедливою»?
— Нам треба якось заробляти на прожиття у цій забутій Всемогутнім землі! Відкрити крамницю, утримувати її та себе, найняти охорону — усе це коштує грошей.
Покопирсавшись у капшуку, він видобув звідти сферу, яка світилася темно-синім. Сапфірова сфера вартувала у двадцять п’ять разів більше діамантової. А оскільки Каладін заробляв одну діамантову марку за день, небомарка дорівнювала його платні за півмісяця. З іншого боку, рядовий темноокий солдат щодня отримував п’ять світломарок, тож для нього це був тижневий заробіток.
Колись це здалось би Каладінові чималими грішми. Тепер же це був цілий статок. Та все ж він вагався.
— Я повинен виказати вас. Через вашу жадібність гинуть люди.
— А по-моєму, усі живісінькі, — відказав фармацевт. — Для великих князів це більш ніж посильна сума, беручи до уваги, які гроші вони загрібають на цих плато. Ми забезпечуємо їх пляшечками з соком за першою ж вимогою. Єдине, чого ти досягнеш, виказавши нас, — це дозволиш упирям на кшталт Садеаса заощадити кілька сфер!
З аптекаря градом котився піт. Каладін погрожував звести нанівець увесь його бізнес на Розколотих рівнинах. А молочко приносило такий зиск, що все це могло скінчитися дуже погано. Заради збереження таких таємниць люди наважувалися на вбивство.
— Виходить, логіка проста: набивай кишеню собі або ясновельможному, — підсумував Каладін. — Гадаю, на неї заперечити нічого, — він знову поставив пляшку на прилавок. — Ми домовимося, якщо ви додасте ще й кілька бинтів.
— От і добре, — мовив аптекар, заспокоюючись. — Але тримайся подалі від таких тростин. Я взагалі здивований, як тобі вдалося їх знайти — поблизу мáківниці практично не лишилося. Моїм збирачам доводиться все важче.
«Бо їм не допомагає спрен вітру», — подумав Каладін.
— Тоді чому ви прагнете відбити в мене охоту до продовження? Я міг би принести вам іще.
— Так-то воно так, — промовив фармацевт. — Та от тільки…
— Займатися цим самому виходить дешевше, — закінчив за нього Каладін, нахиляючись ближче. — Але так ви завжди зможете відбрехатися. Я приноситиму сік і матиму з цього свою небомарку. А якщо світлоокі колись довідаються, що витворяли аптекарі, ви зробите вигляд, що нічого не знали: просто скуповували молочко в якогось мостонавідника, а тоді перепродували армії з цілком помірною накруткою.
Скидалося на те, що старому сподобалась така ідея.
— Що ж, напевно, я не ставитиму зайвих запитань щодо того, де ти це роздобув. Це твоя справа, юначе. Я би навіть сказав, твоя «власна справа»…
Він прошкандибав у задню частину приміщення й незабаром повернувся з коробкою бинтів. Каладін узяв її та вийшов з аптеки, не сказавши й слова.
— А ти не боїшся? — запитала Сил, підлітаючи ближче до його голови, коли той вийшов під промені пообіднього сонця. — Якщо Ґаз дізнається про твої витівки, у тебе можуть бути неприємності.
— А що ще вони можуть мені заподіяти? — і собі поцікавився Каладін. — Не думаю, що це той злочин, за який мені світить ганебний стовп.
Сил озирнулася, перетворюючись у щось на подобу хмаринки з легким натяком на жіночу постать.
— Не можу визначитися, чи був твій вчинок нечесним.
— Ні, не то щоб нечесним — просто в цьому вся суть торгівлі, — він скривився. — Візьмемо лавісове зерно. Його вирощують хлібороби та продають за безцінь купцям, які везуть його в міста, де продають іншим торговцям, які перепродують його людям за ціною в чотири чи п’ять разів вищою за ту, яку первинно за нього сплатили.
— То чому ти взагалі переймаєшся? — запитала Сил, нахмурившись: мимо якраз проходив загін солдатів, один із яких пожбурив Каладіну в голову кісточку палафрукта. Решта засміялися.
Мостонавідник потер скроню.
— У мені й досі живі прищеплені батьком дивні уявлення — мовляв, неприпустимо дерти втридорога за надання медичної допомоги.
— Висновуючи з його слів, він був дуже щедрою людиною.
— От тільки добра йому з цього не було жодного.
Звичайно, у певному сенсі й Каладінові справи йшли не краще. На зорі свого рабства він пішов би практично на що завгодно, лиш би отримати змогу пересуватися без нагляду, як-от тепер. Межі гарнізону охоронялися, але якщо йому вдалося переправити в табір мáківницю, напевно, можна було знайти спосіб облагодити те саме і з самим собою — правда, у зворотному напрямку.
А ця сапфірова марка навіть забезпечувала фінансовий бік справи. Так, на ньому було тавро раба, але один швидкий, хоча й болючий порух ножа — і воно перетворилось би на «бойовий рубець». Він умів розмовляти й битися, як солдат, тож усе б виглядало правдоподібно. Його прийняли би за дезертира, але таке можна пережити.
У цьому полягав його план упродовж більшості пізніших місяців неволі, проте завжди бракувало необхідних коштів. Гроші потрібні були на дорогу — щоб від’їхати досить далеко від місць, де поширюватимуть опис його прикмет. На винайм житла в якомусь обшарпаному кварталі, де ніхто не ставить зайвих запитань — доки гоїтиметься його власноруч заподіяна рана.
А ще, як на гріх, поруч завжди бували інші. Тож він залишався, сподіваючись прихопити з собою стількох із них, скількох лише вдасться. Проте щоразу зазнавав невдачі. І ось тепер знову робив те ж.
— Каладіне? — звернулася до нього Сил, сидячи на плечі. — У тебе дуже серйозний вигляд. Про що ти думаєш?
— Розмірковую, чи не варто мені втекти. Дати драла з цього — хай йому буря — табору й розпочати нове життя.
Сил помовчала.
— Тут живеться несолодко, — сказала вона зрештою. — Не знаю, чи хтось дорікатиме тобі.
«Скеля, — подумав він. — І Тефт». Обоє працювали, щоб отримати сік мáківниці. Вони не знали, скільки той коштує. Гадали, що це лише для лікування поранених. Якщо він утече, то зрадить їх. Покине мостонавідників напризволяще.
«Рви кігті, дурню, — сказав собі Каладін. — Ти не врятуєш їх. Як не врятував і Тіена. Ти повинен утекти».
— І що тоді? — прошепотів він.
Сил обернулася до нього:
— Га?
Що вона дасть, його втеча? Можливість усе життя гарувати за кілька скалок у нетрях якої-небудь клоаки, що йменується містом? Ні.
Він не міг покинути їх. Як щоразу був не в змозі полишити й будь-кого з тих, кому він, на його думку, ставав потрібен. Він повинен був захищати їх. Просто зобов’язаний.
Заради Тіена. І щоби не з’їхати з глузду.
— Наряд у провалля, — сказав Ґаз, спльовуючи вбік. Через листя ямми, яке той жував, його слина була чорного кольору.
— Що?
Каладін тільки-но повернувся від аптекаря, якому продав молочко мáківниці, й одразу ж довідався, що Ґаз замінив для їхньої команди наряд на роботу. Графік не передбачав для них жодних мостових чергувань — вилазка, у якій вони брали участь напередодні, звільняла їх від цього. Натомість його людей мали відправити до табірної кузні допомагати тягти виливанці й інше причандалля.
І хоча сторонньому така робота могла би здатися чимось важким, насправді вона була не бий лежачого — одна з найлегших, що випадали мостовій обслузі. Ковалям не потрібні були помічники. А може, вони просто гадали, що незграбні мостонавідники лише плутатимуться під ногами. Тож зазвичай наряд до кузні передбачав лише кілька годин праці, а решту зміни можна було байдикувати.
Ґаз і Каладін стояли під променями сонця, яке щойно звернуло з полудня.
— Бачиш, яка справа, — розпочав сержант, — на днях ти змусив мене замислитися. Усім плювати, якщо Четвертому мосту випадають несправедливі наряди на роботу. А наряд у провалля всі просто ненавидять. От я й вирішив, що тобі буде байдуже.
— Скільки вони тобі заплатили? — прошипів Каладін, підступаючи ближче.
— Йди під три великобурі, — відказав той і знову сплюнув. — Усі обурені вами. А тому для твоєї ж команди буде краще, коли вони побачать, що ви розплачуєтеся за скоєне.
— За те, що вціліли?
Ґаз стенув плечима:
— Усі знають, що ви порушили правила, коли принесли ту трійцю назад. Якщо й інші так чинитимуть, кожна казарма буде напхом напхана вмирущими ще до кінця підвітряної сторони місяця!
— Вони люди, Ґазе. І якщо казарми не напхані напхом пораненими, то це тому, що їх залишають помирати на полі битви.
— Хоч там, хоч тут — усе одно помруть.
— Це ми ще побачимо.
Сержант глянув на нього, примруживши очі. Скидалося на те, що той заднім числом запідозрив якийсь фортель із Каладінового боку, коли він сам викликався на збір каміння. Ґаз, імовірно, вже встиг спуститись у провалля, намагаючись збагнути, що ж робили там Каладін і решта двоє.
«Поглинь тебе Геєна!» — подумав мостонавідник. Він-бо гадав, що достатньо залякав сержанта, щоби той не рипався.
— Ми підемо, — відрубав він, повертаючись до Ґаза спиною. — Але в очах моїх людей винним цього разу буду не я. Вони довідаються, що це твоїх рук справа.
— Якось переживу, — гукнув той йому вслід, а тоді додав собі під ніс: — А може, мені пощастить, і всю вашу шоблу зжере прірводемон.
Наряд у провалля. Більшість мостонавідників радше воліла би цілий день тягати каміння, ніж працювати там.
Із прив’язаним до спини незапаленим промасленим смолоскипом Каладін спустився вниз по ненадійній мотузяній драбині. У цьому місці провалля було неглибоке, усього близько п’ятдесяти футів до дна, але цього було достатньо, щоб потрапити в інший світ. Світ, у який сонце заглядало лише через тріщину високо в небі. Світ, що і в найспекотніші дні залишався вогким, у вічно вологе царство моху, грибків і витривалих рослин, які виживали навіть при тьмяному світлі.
Що ближче до дна, то розколини ширшали — імовірно, внаслідок великобур. Вони спричиняли небаченої сили потоки, що з гуркотом проносилися прірвами. Бути заскоченим бурею у проваллі означало смерть. Осад затверділого крєму згладжував нерівності ґрунту, але протоптана по дну стежка піднімалася й опускалася через нерівномірне вимивання корінної підстильної породи. Подекуди відстань від неї до краю плато складала всього футів сорок. Однак здебільшого становила сотню, а то й більше футів.
Каладін стрибнув із драбини і, пролетівши кілька футів, зі сплеском приземлився в калюжу дощової води. Запаливши смолоскип, він високо здійняв його та кинув погляд уздовж темної ущелини. Її стінки вогко лисніли, вкриті темно-зеленим мохом, а кілька тонких лоз невідомого йому виду спускалися долі з проміжних уступів над головою. Уламки дерева та кісток, а також клапті матерії всівали дно й позастрягали в щілинах.
Хтось із хлюпотом приземлився поруч. Тефт вилаявся, оглядаючи промоклі сандалії та холоші, а тоді вибрався з великої калабані.
— Буря на голову того крєм’ячка Ґаза, — бурмотів немолодий мостонавідник. — Це ж треба додуматися — послати нас сюди позачергово. Та я його не те що на бобах — без бобів залишу.
— Не сумніваюся, що він дуже тебе боїться, — сказав Скеля, зіскакуючи з драбини на сухе. — Він там, у таборі, аж хлипає зі страху.
— Іди в бурю, — буркнув Тефт, струшуючи воду з лівої ноги.
Обоє несли незапалені смолоскипи. Каладін за допомогою кременя й кресала запалив свій факел, але решта цього не зробили. Витрачати їх доводилось ощадливо.
Біля нижнього краю драбини поступово збиралися й інші члени його команди, тримаючись купою. Кожен четвертий з них запалював смолоскип, але їхнє світло не надто допомагало розігнати морок, хіба що дало Каладінові змогу краще роздивитися неприродний пейзаж довкола. У тріщинах росли дивні, трубчасті грибки. Вони були блідо-жовті, немов шкіра дитини, хворої на жовтяницю. Від світла навсібіч розбігалися крєм’ячки. Ці крихітні ракоподібні були напівпрозоро-червонуваті: коли один із них проповз мимо нього по схилу, Каладін звернув увагу, що крізь панцир проглядали нутрощі.
Пляма світла впала й на скрючене, понівечене тіло, що лежало неподалік під самою стінкою урвища. Командир здійняв вище факел і підійшов до трупа. Мертвяк уже починав смердіти, і Каладін, опускаючись на коліна, інстинктивно підніс руку до обличчя, прикриваючи ніс і рот.
Це був — принаймні раніше — мостонавідник однієї з інших команд. Він лежав там недовго, щонайбільше кілька днів, бо інакше великобуряний потік відніс би тіло Спустошувач батька зна куди. Позаду Каладіна зібралися його люди, мовчки дивлячись на того, хто обрав для себе стрибок у прірву.
— Нехай знайдеться для тебе колись гідне місце в Ідилічних покоях, загиблий брате, — промовив Каладін, і його голос розлігся луною. — І нехай наш кінець буде кращим за твій.
Він підвівся, здійняв вище смолоскип та, обходячи труп, повів уперед свою команду, яка знервовано поспішала за ним.
Каладін швидко збагнув основну тактику ведення війни на Розколотих рівнинах. Вона зводилася до масованих атак, покликаних притиснути супротивника до краю плато. Ось чому для алеті битви нерідко оберталися таким кровопролиттям: ті зазвичай прибували пізніше паршенді.
Алеті користувалися мостами, а натомість ці дивні паршмени зі Сходу були здатні перестрибувати провалля, взявши достатній розбіг. Проте і тим, й іншим доводилося несолодко, коли ворог притискав їх до урвища: солдати втрачали рівновагу і буквально сипались у прірву. З алетійського боку їхня кількість бувала достатня, щоб з’являлося бажання дістати втрачене спорядження. Для цього й посилали вниз мостонавідників: усе одно що грабувати могили, от тільки самих могил не було.
Прихопивши мішки, вони годинами шастали по дну розколин, видивляючись трупи загиблих і вишукуючи щось цінне. Сфери, нагрудники, шоломи, зброю. Траплялися дні, коли після недавньої вилазки вони могли спробувати добутися аж туди, де проходив штурм, й обнишпорити ще свіжі тіла. Однак здебільшого великобурі робили ці намагання марними. Варто лише забаритися на кілька днів, і трупи змиє бозна-куди.
Крім того, провалля були наче приголомшливим лабіринтом, а тому добутися до конкретного оспорюваного плато й повернутися звідти за більш-менш реальний проміжок часу було практично неможливо. Досвід підказував, що найкраще почекати, доки великобуря приб’є тіла до алетійського боку Рівнин — адже стихія завжди рухається зі сходу на захід, — а тоді послати мостонавідників на розшуки.
Тим доводилось чимало поблукати, діючи навмання. Але з роками в прірви нападало достатньо трупів, тож натрапити на місцину, де можна було поживитися, виявлялось не так вже й важко. Від команди вимагали підняти на поверхню встановлений обсяг трофеїв, інакше їй урізали тижневу платню, проте ця норма не була надто обтяжливою. Достатньою, щоб мостонавідники не сиділи без діла, але й не такою, щоб змусити їх працювати до сьомого поту. Як і більшість мостонавідницьких нарядів, ця робота була чи не передусім покликана відволікати їх від зайвих думок.
Коли вони проходили першим проваллям, дехто з Каладінових людей повиймав лантухи та заходився підбирати трофеї, які траплялися на шляху. Там щит, сям шолом. Кожен пильно видивлявся, чи не зблисне десь сфера. Якщо хтось знаходив її — причому достатньої цінності, — уся команда отримувала невеличку винагороду. Звісно ж, їм не дозволялося брати з собою в прірву гроші чи інше майно. А на виході всіх ретельно обшукували. Принизливість цього обшуку — перевіряли ж бо кожне місце, де могла сховатися сфера — була однією з причин, чому наряд у провалля так ненавиділи.
Але тільки однією. У міру їхнього просування дно розколини ширшало, сягаючи п’ятнадцяти футів. Схили в цьому місці рясніли схожими на шрами пасмугами, глибокими зазубринами, де клешні поздирали мох, — подряпини вкривали навіть камінь. Мостонавідники намагались не затримувати на них погляду. Час від часу цими розколинами никали прірводемони, вишукуючи падло чи підхоже для заляльковування плато. Ризик натрапити на одного з них був малоймовірним, але все ж був.
— О, Келеку, до чого ж я ненавиджу це місце! — озвався Тефт, котрий ішов поруч Каладіна. — Я чув, ніби одного разу прірводемон зжер тут цілу мостонавідну команду: загнав у глухий кут, а тоді наминав одного за одним. Просто засів біля виходу й хапав тих, хто намагався проскочити повз нього.
Скеля приснув сміхом:
— Якщо він усіх поїв, хто ж тоді повернувся назад і розповів цю історію?
Тефт потер підборіддя:
— А я знаю? Може, у тім-то й річ, що не повернувся ніхто.
— Тоді, напевно, вони просто втекли. Дезертирували.
— Ні, — сказав той, — без драбини з цих ущелин не вибратися.
Він подивився вгору — туди, де за сімдесят футів над ними крізь вузьку щілину проглядала блакить, окреслюючи вигин плато.
Каладін теж глянув угору. Синє небо над головою здавалося таким далеким. Недосяжним. Ніби світло самих Покоїв. Бо навіть якщо тобі пощастить вибратися на поверхню десь там, де провалля не таке глибоке, ти або застрягнеш на Рівнинах, не маючи жодної змоги перебратися через розколини, або тебе помітять розвідники, коли перетинатимеш стаціонарні мости. Можна було би спробувати податися на схід — туди, де внаслідок ерозії плато перетворилися на звичайні останці. Але вирушити в тому напрямку пішки означало би провести в дорозі не один тиждень і пережити просто неба не одну великобурю.
— Скеле, чи застукувала тебе колись злива у щілинному каньйоні? — спитав Тефт, імовірно, міркуючи про щось схоже.
— Ні, — відповів рогоїд. — У нас на Піках їх немає. Вони трапляються лише там, де влаштувалися жити дурні.
— Ти також тут живеш, друже, — зауважив Каладін.
— Бо дурний, — відказав здоровило, хихикнувши. — Хіба ти сам не помітив?
За останні два дні він дуже змінився. Попривітнішав, якоюсь мірою знову набувши тих рис, що, на думку Каладіна, були в основі рогоїдської вдачі.
— Тож ми зупинилися на щілинних каньйонах, — повів далі Тефт. — Ану спробуй здогадатися, що буде, якщо нас прямо тут накриє великобуря.
— Гадаю, буде багато води, — припустив Скеля.
— Так, багато води, яка шукатиме, куди б їй подітися, — промовив Тефт. — Утворяться гігантські хвилі, які з гуркотом покотяться цим тісним простором, — з такою силою, що вивертатимуть валуни. Власне, навіть звичайний дощ видасться тут великобурею. А справжня стихія… Що ж, коли вона нагряне, тут буде чи не найгірше місце в усьому Рошарі.
Зачувши таке, Скеля нахмурився та звів погляд угору:
— Тоді краще, щоби вона нас тут не застала.
— Ото ж бо, — кинув його співбесідник.
— А з іншого боку, Тефте, — завагався рогоїд, — у такому разі ти хоча би приймеш ванну, яка тобі конче необхідна.
— Гей, — пробурчав той, — ти натякаєш, що від мене тхне?
— Ні, — заспокоїв його Скеля. — Я натякаю лише на те, що мені доводиться нюхати. Інколи мені здається, що краще вже паршендійська стріла в оці, ніж аромат цілої мостонавідної команди, закритої на ніч у казармі.
Тефт фиркнув від сміху:
— Я б образився на такі слова, якби вони не були чистою правдою, — він втягнув носом вологе, затхле повітря розколини. — Тут теж не квітник. Смердить гірше, ніж рогоїдові чоботи взимку, — він затнувся. — Е-е, тільки давай без образ. Нічого особистого.
Каладін усміхнувся, озираючись через плече. Близько тридцяти мостонавідників примарами йшли вслід. Здавалося, декотрі з них трималися ближче до командира та компанії — щоби можна було і підслуховувати, і не надто кидатись у вічі.
— Тефте, — звернувся до приятеля Каладін, — в ім’я Покоїв і всього святого, поясни мені, як він може не ображатися на фразу: «смердить гірше, ніж рогоїдові чоботи»?
— Та це ж просто вислів такий, — відказав той, насупившись. — Вирвався, а я лише потім збагнув, що бовкнув.
— На жаль, я вже встиг зобидитись, — промовив Скеля, на ходу зриваючи зі стінки урвища клапоть моху й уважно його розглядаючи. — Якби ми були на Піках, я викликав би тебе на поєдинок у кращих традиціях аліл’тікі’і.
— Це ж як? — запитав Тефт. — На списах?
Скеля зареготав:
— Ні, ні. У нас на Піках цього вашого низовинного варварства не водиться.
— А як же ви там живете? — запитав Каладін, щиро здивований.
— Ну, — почав рогоїд, викидаючи мох та обтрушуючи руки, — обходимося пивотванню та співами.
— І що ж це за дуель така виходить?
— Переможцем стає той, хто все ще може співати, перепивши суперника. А крім того, усі незабаром стають аж настільки налигані, що нерідко забувають, у чому ж полягала суперечка.
Тефт засміявся:
— Гадаю, це краще, ніж на світанку — та ножем у спину.
— А мені здається, що тут не все так просто, — припустив Каладін.
— А що ж у цьому складного?
— Ну, якщо ти торговець ножами… Правду я кажу, Данні?
Інші двоє глянули в той бік, з якого до них прилаштувався довготелесий юнак, нашорошивши вуха. Він аж підстрибнув, заливаючись рум’янцем:
— Та я… теє…
Каладінові слова розсмішили Скелю.
— Данні… — мовив він до молодика. — Дивне ім’я. А що воно означає?
— Означає? — перепитав той. — Не знаю. Імена не завжди щось означають.
Невдоволений рогоїд похитав головою:
— Низовинці, щоб вам пусто було. І звідки ж вам знати, хто ви, коли ваші імена — порожній звук.
— То твоє власне ім’я щось означає? — спитав Тефт. — Як там тебе — Ну… ма… ну?..
— Нумугукумакіакі’аіалунамор, — без запинки промовив Скеля. Рідні звуки рогоїдської мови легко злітали з його вуст. — Звісно, означає. Це опис особливого на вигляд уламка скелі, знайденого моїм батьком за день до мого народження.
— Тобто твоє ім’я — ціле речення? — несміливо перепитав Данні, бо не був упевнений, чи має на це право.
— Навіть вірш, — відказав Скеля. — У нас на Піках кожне ім’я — це вірш.
— Справді? — підпустив шпильку Тефт, чухмарячи бороду. — Тож скликати сім’ю до столу — це чималий кусок роботи?
Скеля засміявся:
— Атож, атож. А ще це дає матеріал для вельми цікавих суперечок. На Піках найкращі обрáзи — віршовані, якщо за структурою та римою вони скидаються на ім’я опонента.
— Борони нас Келек, — пробурчав Тефт. — Ну й складно ж це все.
— Можливо, саме тому більшість сварок і закінчується гулянками, — сказав Скеля.
Данні всміхнувся, вагаючись.
— Гей ти, блазню-здоровило, — тхнеш, немов спітнілий кнур. Що задер на місяць рило з твані? Пек тобі і цур!
Скеля нестримно зареготав, і його гучний голос луною розлігся по ущелині.
— Ой, славно, славно, — заледве видобув він, витираючи очі. — Простенько, але зі смаком.
— Прозвучало майже як пісня, Данні, — зауважив Каладін.
— Ну, просто це перше, що спало мені на думку. Я поклав слова на мотив «Двох коханців Марі», щоби не збитися з ритму.
— Ти вмієш співати? — запитав Скеля. — Ану ж бо, ану…
— Але… — почав було Данні.
— Співай! — наказав рогоїд, тицьнувши в того пальцем.
Данні злякано зойкнув, але послухався та затягнув пісню, якої Каладін ніколи не чув, — кумедну історію про двох близнюків і жінку, котра вважала їх одним і тим самим чоловіком. Юнак виводив її чистим тенорком, причому співав він упевненіше, ніж говорив.
Виходило гарно. Коли Данні розпочав другий куплет, Скеля взявся мугикати своїм низьким басом, вторячи йому. Рогоїд, очевидно, мав неабияку практику. Каладін озирнувся на решту мостонавідників, сподіваючись, що хтось іще долучиться до розмови чи підтягне рядочок-другий. Він усміхнувся Шрамму, але той лише хмуро зиркнув у відповідь. Моаш і Сиґзіл — темношкірий азіш — навіть не дивилися в його бік. Пійт зосереджено розглядав свої ноги.
Коли пісня скінчилася, Тефт вдячно зааплодував:
— Ви проспівали її краще, ніж я чув у більшості генделиків.
— Приємно зустріти низовинця, який вміє співати, — похвалив Скеля, нахиляючись, щоби підняти шолом, і засовуючи його в лантух. Того дня в цій конкретній ущелині не надто було чим поживитися. — Бо я вже почав був думати, що в усіх вас зі слухом, як у старої сокирогончої мого батька. А тут на тобі!
Данні зашарівся, проте його хода наче стала трохи впевненішою.
Вони пішли далі, зрідка проминаючи бічні відгалуження або тріщини в камені, куди водою нанесло чималі купи різного мотлоху. У таких місцях їхня робота ставала ще огиднішою, оскільки, щоби дістатись до бажаного, доводилося спершу відтягувати тіла чи розбирати завали кісток, заледве стримуючи нудоту. Каладін звелів поки що не чіпати найвідразливіші чи геть зігнилі трупи. Довкола мертвих аж кишіло гнилокузьок. Якщо їм так і не вдасться зібрати достатньо трофеїв, можна буде зайнятися ними на зворотному шляху.
На кожному перехресті чи повороті Каладін залишав на камені білу відмітку крейдою. Це був один із його командирських обов’язків, і він ставився до нього серйозно. Ніяк не можна допустити, щоби команда заблукала в цих ущелинах.
У міру того, як вони працювали, просуваючись уперед, Каладін підтримував розмову. Він сміявся — принаймні змушував себе сміятися — за компанію з іншими. І хоча цей сміх видавався йому нещирим, решта, схоже, не помічали цього. А може, ті й самі, як і він, відчували, що навіть вимучений сміх був кращим, ніж сповзання назад у ту самозанурену, скорботну мовчанку, що оповивала більшість мостонавідників.
За якусь хвилю Данні вже сміявся й гомонів зі Скелею та Тефтом — куди й поділася його сором’язливість. Кілька інших членів команди — Йак, Мапа та ще дехто — трималися відразу позаду них: достоту як дикі створіння, приваблені світлом і теплом багаття. Каладін спробував втягнути їх у загальну розмову, але це не спрацювало, тож він дав їм спокій.
Врешті вони добулися до місця, де валялося чимало свіжих трупів. Каладін не міг з упевненістю сказати, які гідродинамічні параметри породжували такий ефект: на вигляд ця частина провалля нічим не відрізнялася від інших. Можливо, була трохи вужчою. Інколи в одних і тих же місцинах вони не раз збирали гарний «урожай», а іноді там бувало порожньо, зате деінде мертві траплялися дюжинами.
Скидалося на те, що їх принесло водами великобуряного потоку, які потім повільно відступили, а тіла зосталися на мілині. Жодне з них не належало ворогові, і всі вони були понівечені й пошматовані — внаслідок падіння чи у вирах повені. Багатьом бракувало кінцівок.
У вогкому повітрі висів сморід крові та нутрощів. Каладін ще вище здійняв смолоскип, а його товариші змовкли. Холод, що пробирав до кісток, не давав трупам розкладатися надто швидко, але надмірна вологість у якійсь мірі протидіяла цьому. Крєм’ячки вже почали об’їдати шкіру на руках і хазяйнувати в очницях, а животи от-от мали пообдиматися від газів. По тілах уже повзали гнилокузьки — червоні, крихітні й напівпрозорі.
Сил спурхнула донизу й опустилася Каладіну на плече, суплячись від огиди. Як і завжди, вона не пояснила, де пропадала.
Каладінові люди знали, що треба робити. Навіть попри спренів гниття це місце здавалося надто багатообіцяючим, щоби пройти мимо. Вони взялися до роботи, розкладаючи трупи в ряд, щоб зручніше було оглядати. Командир, котрий підбирав із землі довкола покійників безладно розкидані трофеї, махнув рукою Тефту та Скелі, щоб ті долучилися до нього. До них пристав і Данні.
— На цих тілах кольори великого князя, — зауважив Скеля, коли Каладін підбирав пом’ятий сталевий шолом.
— Б’юсь об заклад, що це учасники тієї вилазки кількаденної давнини, яка так дорого обійшлась армії Садеаса, — відказав той.
— Ясновельможного Садеаса, — поправив Данні. А тоді зніяковіло похнюпився: — Вибачте, я не збирався вас поправляти. Просто я колись забував додавати титул. І господар лупцював мене щоразу, коли таке траплялося.
— Господар? — перепитав Тефт, піднімаючи з землі списа та зчищаючи з ратища мох.
— Я був підмайстром. Тобто до того, як… — Данні змовк і сховав очі.
Тефт мав рацію: мостонавідники не любили говорити про своє минуле. Так чи інак, а Данні добре зробив, що виправив його. Каладіна би покарали, почувши, як він ігнорує почесний титул світлоокого.
Каладін заховав шолома в мішок, тоді увігнав смолоскип у розколину між двома порослими мохом валунами й заходився допомагати іншим викладати трупи в ряд. Він не заохочував товаришів до розмови. Мертві заслуговували на хоч якусь пошану — якщо таке взагалі можливо, коли їх при цьому грабуєш.
Потому мостонавідники познімали з убитих обладунки: шкіряні жилети з лучників, нагрудники — з піхотинців. У цій партії попався й світлоокий у гарному вбранні під ще кращими латами. Інколи тіла загиблих світлооких діставали з проваль спеціальні команди, щоб, скориставшись Душезаклиначем, їх можна було перетворити на статуї. Трупи темнооких, якщо лише ті не були фантастичними багатіями, спалювали. А на рештки солдатів, котрі падали в прірви, ніхто не звертав уваги. Табірне начальство пояснювало, що розколини — це священні місця упокоєння, але правда полягала в тому, що зусилля та небезпека, пов’язані з підйомом тіл на поверхню, не вартували кінцевого результату.
Та якщо вони знайшли світлоокого, це означало, що в рідні виявилося замало грошей чи забагато байдужості, щоби послати людей по тіло. Його обличчя було спотворене до невпізнання, але знаки розрізнення вказували, що той належав до сьомого дану. Безземельний член почту якогось могутнішого офіцера.
Щойно і його лати опинилися в мостонавідників, як ті заходилися збирати кинджали та стягувати чоботи з кожного трупа підряд — чого-чого, а чобіт завжди не вистачало. Одяг залишили мертвим: от тільки познімали ремені й позрізали з сорочок чимало ґудзиків. Поки вони працювали, Каладін послав Тефта і Скелю оглянути околиці — перевірити, чи не видно поблизу інших тіл.
Щойно з обладунками, зброєю та взуттям було покінчено, надійшла черга найвідразливішої процедури — обшуку кишень і капшуків щодо сфер і ювелірних виробів. Таких трофеїв траплялося найменше, зате їхня цінність була найбільшою. Щоправда, жодного броама не знайшли, тож мостонавідникам не світила навіть сміховинна винагорода.
Доки його люди виконували це мерзенне завдання, Каладін помітив вістря списа, що стирчало з калюжі неподалік. Під час первинного прочісування місцевості він залишився непоміченим.
Каладін у задумі витягнув списа, струснув з нього воду та поніс до купи зі зброєю. Там він на хвильку загаявся, тримаючи ратище однією рукою, і краплі холодної вологи почали падати прямо на трофеї. Пальці пробігли по гладкій деревині. За вагою, пропорційністю та шліфовкою він безпомильно зауважив, що це добротна річ. Міцна, на совість зроблена, доглянута.
Він заплющив очі, пригадуючи дні, коли хлопчиком вправлявся з палицею.
У пам’яті сплили Тукксові слова, почуті ним багато років назад того погожого літнього дня, коли в Амарамовій армії він уперше взяв у руки зброю. «Передусім не можна залишатися байдужим, — зашепотів, здавалося, Тукксів голос. — Дехто розбалакує про те, що на полі битви не місце емоціям. Що ж, гадаю, зберігати самовладання — важливо. Але я ненавиджу відчуття, породжене спокійним, холоднокровним убивством. Я не раз помічав, що небайдужі б’ються завзятіше, настирливіше, краще. У цьому й полягає різниця між найманцями та справжніми солдатами. Відмінність між захистом батьківщини та загарбанням чужих земель.
Небайдужість не заважає в бою, але не можна дозволити їй до решти заволодіти тобою. Не намагайся вбити в собі почуття. Ти зненавидиш того, ким станеш».
Спис затремтів у Каладіновій руці, немов благаючи про змах, про оберт, про танець.
— І що ж ти збираєшся робити, ваше благороддя? — долинув чийсь голос. — Всадити цього списа самому собі в живіт?
Каладін звів погляд, шукаючи мовця очима. Ним виявився Моаш — усе ще один із найбільших огудників Каладіна, — котрий стояв біля веренви трупів. Де він почув про «благороддя»? Поспілкувався з Ґазом?
— Він видає себе за дезертира, — мовив той до Нарма, який працював поруч. — Розповідає, що був неабияким воякою, навіть командував загоном чи щось у такому дусі. Але Ґаз пояснив мені, що все це брехливі хвастощі. Його не запроторили б у мостонавідники, якби він і справді годився для строю.
Каладін опустив списа.
Моаш із недоброю посмішкою знову взявся до роботи. Проте інші немов уперше помітили Каладіна.
— Гляньте-но на нього, — сказав Сиґзіл. — Командир недороблений! Гадаєш, ти велике цабе? Не нам, грішним, рівня? Думаєш, удаючи, ніби ми твоє феодальне військо, ти зможеш щось змінити?
— Облиш його, — втрутився Дрегі, який саме проходив мимо, і відштовхнув Сиґзіла. — Він хоча б намагається.
Безвухий Джакс фиркнув, стягуючи чобіт із мертвої ноги:
— Аякже, намагається — якомога вище дерти носа. Навіть якщо він і дійсно служив в армії, то день при дні тільки й робив, що чистив нужники.
Здавалося, врешті знайшлося дещо, здатне вивести мостонавідників з їхнього мовчазного заціпеніння — ненависть до Каладіна. Зачулися й інші голоси, які вигукували насмішки:
— …це з його милості ми зараз тут…
— …хоче до знемоги ганяти команду в наш вільний час, щоби відчути свою владу…
— …послав нас тягати каміння, лиш би показати, що може помикати нами…
— …б’юсь об заклад, що за все життя він і списа в руках не тримав…
«За все життя і списа в руках не тримав». Може, якби він не підібрав тоді те перше ратище, нічого цього не сталося б.
Долонею він відчув гладку, ослизлу від води деревину, і його спогади змішалися в безладну купу. Він вправлявся, щоби забути, вправлявся, щоби помститися, вправлявся, щоби навчитися і не повторювати помилок.
Не думаючи про все це, він ухопив списа під пахву — вістрям донизу — і став в оборонну стійку. Його спину забризкали краплі води, що злетіли з ратища.
Моаш раптом затнувся посеред чергової насмішки. Роздратоване бурмотіння мостонавідників змовкло. У розколині запала тиша.
А Каладін опинився в іншому місці.
Ось Туккс дає йому прочухана.
Ось зачувся Тіенів сміх.
Ось мати дражнить його, як завжди майстерно та дотепно.
Ось він на полі бою — в оточенні ворогів, зате в компанії друзів.
Ось він дослухається до насмішкуватого голосу батька, а той пояснює йому, що списом лише вбивають. Але, вбиваючи, не захистиш.
Ось він стоїть сам-один на дні глибокої розколини в землі, тримаючи списа, що належав убитому. Його пальці стискають мокру деревину, і звідкись здалеку долинає ледь чутний звук скрапуючої води.
Починаючи складне ката, Каладін крутнув списа вгору й відчув, як у ньому здіймається вал енергії. Тіло рухалося ніби саме собою, послідовно перебираючи позиції, у набутті яких він так часто вправлявся. Ратище танцювало в руках, наче було їхнім продовженням. Каладін вертів ним, вимахував навкруг себе, а те лягало то поперек шиї, то поверх руки, й уколи змінювались ударами. Хоча минули місяці, відколи він тримав у руках зброю, його м’язи знали, що треба робити. Здавалося, ніби це знав сам спис.
Зникла напруга, відступила злість, і його тіло вдоволено зітхнуло, хоча він не давав йому пощади. Знайоме відчуття. І бажане. Для цього він і народився на світ.
Каладінові часто казали, що він б’ється, як ніхто інший. Він відчув це того далекого дня, коли вперше взяв до рук палицю, хоча Тукксові поради допомогли йому відшліфувати свої здібності та спрямувати їх у потрібне русло. Б’ючись, Каладін не бував байдужим. Або відстороненим чи холодним. Він орудував зброєю, щоби зберегти життя своїх людей.
В усьому загоні не було новобранця, який би так хапав усе на льоту. Як тримати списа, як сходитися з суперником у двобої. Він практично не потребував пояснень. Це приголомшувало Туккса. Але чому? Адже нікого не дивує, що дитина від народження вміє дихати. Не спантеличує перший політ небесної мурени. То що ж неймовірного в тому, що, тільки-но взявши до рук ратище, Каладін Буреблагословенний уже вмів ним орудувати?
Він докручував списа в останніх обертах ката, забувши про прірву, мостонавідників і втому. На якусь мить залишився тільки він. Він і вітер. Каладін бився з ним, і той сміявся.
Він повернув списа у вихідне положення, тримаючи ратище в четвертинній позиції — вістря спрямоване донизу, а саме древко затиснуте під пахвою так, що його кінець піднявся над головою. Каладін глибоко вдихнув, тремтячи всім тілом.
«Ох, як же мені цього бракувало».
Він розплющив очі. Світло тріскучого смолоскипа падало на групу ошелешених мостонавідників, які стояли в сирому кам’яному проході, а на вкритих вологою схилах танцювали відблиски полум’я. Посеред спантеличеної мовчанки Моаш — який із роззявленим ротом витріщався на Каладіна — зронив жменю сфер. Ті булькнули в калюжу біля його ніг, яка освітилася зсередини, але ніхто з обслуги не помітив цього. Усі жерли очима командира, котрий усе ще стояв у бойовій стійці, напівприпавши до землі, а по його обличчю струменів піт.
Втямивши, що накоїв, Каладін закліпав очима. Коли Ґазові донесуть, що він тут грався зі списами… Раб випростався та пожбурив ратище на купу зброї.
— Вибач, — шепнув він спису, сам не знаючи чому. А тоді — голосніше — додав: — Ану до роботи! Не хочу, щоби нас тут застала ніч.
Мостонавідники позривалися з місць. У глибині кам’яного коридору він помітив Скелю й Тефта. Невже вони все бачили? Спаленівши, Каладін поспішив до них. Сил мовчки опустилася йому на плече.
— Каладіне, хлопчику мій, — шанобливо звернувся Тефт. — Це було…
— Безглуздо, — докінчив за нього Каладін. — Звичайнісіньке ката. Годиться, щоби розім’яти м’язи та відпрацювати основні уколи, випади та змахи. Форсу в ньому куди більше, ніж пуття.
— Але…
— Ні, я серйозно, — не став він слухати заперечень. — Лишень уяви собі людину, яка під час справжньої битви ось так вимахує списом навколо шиї. Та їй умить випустять кишки.
— Хлопчику мій, — не здавався Тефт. — Мені траплялося бачити ката. Але щоб таке — ні разочку. Те, як ти рухався… Твоя швидкість, твоя грація… А ще біля тебе носився якийсь спрен — звивався довкола ратища, поблискуючи приглушеним світлом. Вийшло гарно.
Скеля здригнувся:
— То ти помітив його?
— Звісно, — відказав той. — Зроду не бачив такого спрена. Запитай в інших — я звернув увагу, як декотрі з них тицяли пальцями.
Каладін, насупившись, кинув погляд на Сил, котра вмостилася в нього на плечі. Та гонористо сиділа, схрестивши ніжки й склавши ручки на колінах, і підкреслено не дивилася в його бік.
— Просто забавка та й годі, — гнув своє Каладін.
— Ні, — заперечив і собі Скеля. — Це аж ніяк не забавка. Можливо, тобі варто було би кинути виклик Сколкозбройному. Дивись і став би ясновельможним!
— Я не пнусь у світлоокі, — урвав його Каладін, може, різкіше, ніж слід було, бо двоє його співбесідників аж підскочили. — Крім того, — додав він, відводячи погляд, — колись я вже намагався. А куди зник Данні?
— Зажди, — втрутився рогоїд, — ти…
— Куди подівся Данні? — твердо запитав Каладін, наголошуючи на кожному слові. «Прародителю бур, — подумав він. — Треба тримати рота на замку».
Тефт і Скеля обмінялися поглядами, і старший із мостонавідників зробив вказівний жест:
— Там, за поворотом, ми знайшли кілька мертвих паршенді, тож вирішили, що ти захочеш про це дізнатися.
— Паршенді, — задумливо промовив Каладін. — Ходімо подивимось. А раптом знайдемо щось цінне?
Він ще ніколи не мародерствував над їхніми трупами: паршенді падали в прірви набагато рідше, ніж алеті.
— Можливо, — сказав рогоїд, який ішов попереду з запаленим смолоскипом, показуючи дорогу. — На них збереглася зброя — до речі, нічого така. І самоцвіти в бородах.
— Не кажучи вже про обладунки, — докинув Каладін.
Той похитав головою:
— Ні, обладунків нема.
— Скеле, я бачив їхні лати. Вони завжди в них ходять.
— Ну, так, але нам вони не підійдуть.
— Це ж чому? — не зрозумів Каладін.
— Ходімо, — рогоїд зробив закличний жест. — Краще один раз побачити…
Каладін знизав плечима. Вони звернули за ріг. Скеля взявся чухати підборіддя, заросле довгою рудою щетиною.
— Дурнувате волосся, — пробурчав він. — Ох, коли б уже знову привести його до ладу. Той і не зовсім чоловік, у кого борода не така, як треба.
Каладін потер і власну рослинність на обличчі. Ось він візьметься відкладати гроші, купить бритву та позбудеться цієї клятої бороди. Та навряд чи. Сфери знадобляться йому на інше.
Проминувши поворот, вони наштовхнулися на Данні, котрий викладав у ряд тіла паршендійців. Їх було чотири, і скидалося на те, що припливли вони здалеку. Крім них, знайшлося й ще кілька трупів алеті.
Каладін попростував уперед, махнувши рукою Скелі, щоби той підніс світло ближче, а тоді опустився навколішки оглянути мертвих паршенді. Мармурова шкіра в чорно-червоних виводах робила їх схожими на паршменів. Їхнім єдиним одягом були чорні спідниці до колін. Троє мали бороди, яких паршмени зазвичай не носили, з уплетеними в них неограненими самоцвітами.
Як і очікував Каладін, на них були блідо-червоні обладунки. Нагрудники, шоломи на головах, наголінники й нараменники. Досконале спорядження як для звичайних піхотинців. Окремі його частини розтріскалися — чи то внаслідок падіння, а чи вже коли потік волочив трупи по дну. А отже, воно не було металевим. Може, фарбована деревина?
— Ти нібито говорив, що на них немає лат, — промовив Каладін. — Що ти хотів цим сказати? Що не смієш зняти їх із мертвих?
— Не смію? — хмикнув Скеля. — О, Каладіне, ясновельможний пане, героїчний командире мостонавідників, приборкувачу списа, а сам ти зможеш їх познімати?
Той стенув плечима. Під батьковим керівництвом він звів близьке знайомство зі смертю та присмертними, і хоча грабувати покійників не годилося, гидливим він аж ніяк не був. Тож обнишпорив першого паршендійця, зауваживши ніж. Підібрав його і заходився шукати ремінь, який утримував на місці нараменник.
Але такого паса не було. Нахмурившись, він заглянув під нараменник, а тоді спробував виважити його. Разом із ним відривалася й шкіра.
— Прародителю бур! — вирвалося в нього. Каладін оглянув шолом. Той вріс у голову. А може, виріс із неї. — Це ще що таке?
— Не знаю, — відказав Скеля, знизавши плечима. — Схоже, вони відрощують собі власні лати, хіба ні?
— Це ж сміховинно, — присоромив його Каладін. — Вони звичайні люди. А люди — навіть паршмени — не відрощують обладунків.
— А от паршенді — відрощують, — промовив Тефт.
Каладін і двоє інших обернулися до нього.
— От тільки не треба так на мене дивитися, — сказав їхній немолодий товариш, насупившись. — Я кілька років пропрацював у таборі, доки мене не запроторили в мостонавідники, — не питайте за що, все одно не скажу, пішли ви в бурю. Так чи інак, а серед солдатів ходять такі чутки. Ніби паршенді відрощують панцирі.
— Я стикався з паршменами, — не здавався Каладін. — У містечку, звідки я родом, їх жило кілька душ — прислуговували градоправителю. Але жоден із них броні не відрощував.
— Ну, це якась інша порода паршменів, — виснував усе ще насуплений Тефт. — Вони сильніші, кремезніші. Заради Келека, та вони провалля перестрибують. І відрощують панцирі. Хочеш вір, а хочеш — ні.
Заперечувати це не випадало, тож вони просто взялися підбирати те, що могли. Багато паршенді користувалися важкою зброєю — бойовими молотами й сокирами, — і її не принесло разом з тілами, як-от чимало списів і стріл алетійських воїнів. Та все ж біля тіл паршендійців їм вдалося знайти кілька ножів та один пишно оздоблений меч.
Спідниці паршенді не мали кишень, але на трупах були капшуки, прив’язані до поясів. Однак там виявилися лише трути, кремені, гострильні камені й тому подібні елементарні приладдя. Тож Каладін та решта поопускалися навколішки й заходилися висмикувати з борід самоцвіти. Ті містили просвердлені отвори, щоб їх легше було вплітати, і були заряджені Буресвітлом, хоча й не світилися так яскраво, як могли б, якби мали належну огранку.
Доки Скеля висмикував камені з бороди останнього паршендійця, Каладін підніс один із ножів ближче до світла смолоскипа Данні й уважно розглянув тонке різьблення.
— Схоже на ґліфи, — промовив він, показуючи візерунки Тефту.
— Хлопче, я все одно не вмію їх читати.
«А й справді», — подумав Каладін. Що ж, якщо це й були ґліфи, то такі, яких він і сам не знав. Звичайно, більшість із них можна зобразити по-різному, і це ускладнює сприйняття — треба точно знати, що шукаєш. По центру ефеса пишалася тонко вирізьблена фігура. Якийсь чоловік в обладунку. Поза сумнівом, у Сколкозбруї. Позаду нього та з боків був вигравіруваний загадковий символ, що немов виростав зі спини, як-от крила.
Каладін показав знахідку Скелі, котрий підійшов подивитися, що того аж так зацікавило.
— Паршенді вважаються варварами, — сказав Каладін, — а їхня культура — примітивною. Тож звідки в них такі ножі? Готовий заприсягтися, що це зображення одного з Вісників. Джезерезе чи Налана.
Рогоїд стенув плечима. Каладін зітхнув і, вклавши ножа в піхви, кинув його в мішок. Згодом вони знову звернули й приєдналися до решти. Команда назбирала повні лантухи лат, ременів, чобіт і сфер. Кожен також узяв по спису, щоби, прямуючи до драбини, скористатися ним як ціпком. Один залишили Каладінові, але той кинув його Скелі. Він не довіряв собі — боявся, що, взявши ратище до рук, піддасться спокусі прокрутити ще одне ката.
На зворотному шляху нічого особливого не трапилося, хоча в присмеркових сутінках мостонавідники сахалися від кожного звуку. Каладін знову завів розмову з Тефтом, Скелею і Данні, хоча цього разу він домігся того, що Дрегі та Торфін також вставили по кілька слів.
Вони благополучно добулися до першого провалля, і його люди помітно збадьорилися. Каладін наказав їм підніматися один за одним, а сам збирався зробити це останнім. Скеля чекав разом із ним, і щойно нагору поліз Данні, залишивши їх наодинці, як здоровило-рогоїд поклав руку Каладінові на плече й тихо промовив:
— Ти робиш хорошу справу. Гадаю, за кілька тижнів вони схиляться на твій бік.
Каладін похитав головою:
— Ми — мостова обслуга, друже. У нас нема кількох тижнів. Якщо для завоювання їхніх симпатій мені знадобиться аж стільки часу, половина з нас опиниться на тому світі.
Рогоїд спохмурнів:
— Звучить сумно.
— Саме тому ми повинні здобути довіру інших негайно.
— Але як?
Каладін звів очі на драбину, що теліпалася прямо над ними, розгойдувана тілами мостонавідників. Вона витримувала не більше чотирьох людей одночасно.
— Зустрінемося після обшуку. Підемо на табірний базар.
— Гаразд, — погодився Скеля, повисаючи на драбині, щойно на плато видряпався Безвухий Джакс. — А чого ми цим хочемо досягти?
— Випробувати мою секретну зброю.
Рогоїд засміявся. Командир притримав для нього мотуззя.
— І що ж це за зброя така? — запитав Скеля.
— Власне, моя зброя — це ти, — усміхнувся Каладін.
Дві години по тому, при першому фіолетовому світлі Саласа, Каладін і Скеля крокували назад до складського двору. Хоча сонце тільки-но сіло, багато мостонавідників от-от мали вкладатися спати.
«У нас мало часу», — подумав Каладін, махнувши Скелі, щоби той підніс свій вантаж майже до самого виходу з казарми Четвертого мосту. Здоровань-рогоїд опустив свою ношу біля Тефта й Данні, котрі, виконуючи наказ Каладіна, виклали з каміння невеличке коло та понаносили цурпалля, яке знайшли на складському смітнику. Брати його дозволяли будь-кому. Навіть мостонавідникам цього не забороняли, і дехто любив що-небудь з нього повистругувати.
Каладін дістав сферу, щоб присвітити. Рогоїдів вантаж являв собою старий металевий казан. І хоча він був не новий, на нього пішла значна частина суми, заробленої на молоці мáківниці. Скеля взявся видобувати з посудини принесені з базару припаси, а командир заходився складати обрізки дерева всередині утворюваного камінням кола.
— Данні, будь другом, збігай по воду, — попросив Каладін, вийнявши кремінь. Той кинувся набрати з однієї з бочок відро дощівки. Тим часом рогоїд нарешті спорожнив казан, діставши з нього всі пакуночки, що обійшлися в не меншу кількість сфер, аніж сама ємність. У Каладіна залишилася тільки жменя світлоскалок.
Поки вони працювали, з казарми, накульгуючи, вийшов Гоббер. Він швидко одужував, хоча стан двох інших поранених, якими опікувався командир, усе ще залишався тяжким.
— Каладіне, що це ти надумав? — запитав Гоббер, коли той розпалив багаття.
Каладін підвівся, усміхаючись:
— Сідай.
Поранений так і зробив. Його глибока вдячність командиру, котрий урятував йому життя, нікуди не зникла. Радше навпаки: Гобберова відданість іще більше зросла.
Повернувся Данні з відром води, яку вилив у казан, а потому метнувся разом із Тефтом, щоби принести ще. Каладін підтримував вогонь, а Скеля, мугикаючи якийсь мотивчик, взявся нарізати кубиками бульбу й розгортати пакунки з приправами. Менш як за півгодини під казаном аж гуло полум’я, а всередині булькало рагу.
Тефт примостився на одному з чурбаків, гріючи руки.
— То це і є твоя секретна зброя?
Каладін і собі опустився долі біля літнього мостонавідника.
— Скажи мені, Тефте, скільки солдатів ти знав на своєму віку?
— Надивився вдосталь.
— А чи був серед них хоч один, здатний відмовитися від жаркого вогнища та миски потравки під кінець нелегкого дня?
— Що ні, то ні… Але ж мостонавідники — не солдати.
І це теж було правдою. Каладін обернувся на двері казарми. Скеля та Данні в два голоси затягнули пісню, а Тефт приплескував долонями в такт. Дехто з обслуги інших мостів іще не пішов спати, проте їхньою єдиною реакцією стали насуплені погляди у бік трійці.
Усередині казарми заворушилися чиїсь постаті. Двері були відчинені, а запах рогоїдового рагу помалу ставав сильнішим. І спокусливішим.
«Ну ж бо, — подумки припрошував Каладін. — Згадайте, заради чого ми живемо. Згадайте тепло, згадайте смачну їжу. Згадайте друзів, пісні, вечори біля багаття.
Ви ж іще живі. Буря на ваші голови! Якщо ви не повиходите…»
І раптом усе це здалося йому таким силуваним. І вимучений спів, і рагу — акт відчаю та й годі. Приречена спроба на якусь мить відволіктися від того жалюгідного життя, яке він змушений був проживати.
У дверях замаячила чиясь постать, і в коло світла від багаття ступив Шрамм — невисокий, із широкою бородою та пронизливим поглядом. Каладін усміхнувся йому. Удаваною посмішкою. Кращій було просто ніде взятися. «Нехай би вже вистачило й такої», — благально подумав він, підводячись і зачерпуючи дерев’яною мискою приготоване Скелею рагу.
А тоді простягнув її Шрамму. Над поверхнею коричнюватої рідини клубочилася пара.
— Приєднуйся, — запросив Каладін. — Тримай.
Шрамм звів на нього очі, тоді знов опустив їх на рагу. Потому засміявся та взяв пропоновану миску:
— Та я би підсів до багаття самої Охоронниці ночі, якби й там чим-небудь частували!
— Жуй обережно, — попередив Тефт. — Це рагу по-рогоїдському. Тож у ньому трапляються черепашки равликів і крабові клешні.
— Нічого подібного! — гарикнув Скеля. — Мені прикро з ваших грубих низовинських смаків, але я готував його так, як велів наш любий командир.
Каладін усміхнувся і полегшено видихнув, коли Шрамм опустився долі біля вогнища. За ним потягнулися й інші — брали пропоновану порцію та сідали до гурту. Дехто вдивлявся в полум’я, заледве зронивши кілька слів, інші ж починали сміятися та співати. Мимо пройшов Ґаз, недобре зиркаючи на них своїм єдиним оком, наче силкуючись пригадати, яке ж саме правило табірного розпорядку вони порушують. Вони не порушували жодного. Каладін перевірив.
Він зачерпнув мискою порцію варива й простягнув його Ґазу. Сержант насмішкувато фиркнув і гордовито подався геть.
«Що ж, для одного вечора чудес і так достатньо», — подумав Каладін, зітхнувши, а тоді опустився долі та скуштував рагу. Вийшло цілком пристойно. Усміхнувшись, він став підспівувати Данні, який саме затягнув новий куплет.
Наступного ранку, коли Каладін скомандував підйом, із казарми висипали три чверті мостонавідників — практично всі, крім несосвітенних скигліїв: Моаша, Сиґзіла, Нарма та кількох інших. Ті, хто з’явився на його заклик, виглядали на диво свіжими, хоча напередодні допізна засиділися, співаючи та ласуючи рагу. Коли ж він віддав наказ долучитися до нього, щоб разом повправлятись у носінні моста, майже всі вони виконали його.
Не поголовно, але в достатній кількості.
У Каладіна було відчуття, що Моаш із компанією теж незабаром здадуться. Усі вони їли командирове рагу. Ніхто не відмовився від частування. Тож тепер, коли аж стільки людей були на його боці, решта почуватимуться по-дурному, якщо й собі не зроблять того самого. Міст № 4 повірив йому.
Він мав подбати про їхнє виживання впродовж достатньо тривалого часу, щоб у цій вірі з’явився хоч якийсь сенс.
28
Рішенець
Бо я ще ніколи не присвячував себе важливішій меті, і самі стовпи, що підпирають небо, здригнуться від наслідків війни, яку ми ведемо тут. Тож я знову звертаюся до тебе. Підтримай мене. Не стій осторонь, дозволяючи лихові поглинути ще більше життів. Я ніколи ні про що не просив тебе, старий друже. Але тепер — благаю.
Адолін був наляканий.
Він стояв поруч батька на місці збору. Далінар виглядав… змарнілим. Старечі зморшки в кутиках очей, поорана борозенками шкіра. Чорне волосся, що посивіло на скронях, немов вигоріла на сонці скеля. Та як же міг чоловік, закутий у повний комплект Сколкозбруї, — та ще й той, який, попри вік, зберіг солдатську поставу — виглядати хирлявим?
Попереду них двійко чалів у супроводі погонича ступили на міст. Дерев’яний настил був перекинутий через два штабелі тесаних каменів, між якими простяглося іграшкове провалля всього в декілька футів завглибшки. Членистоногі посмикували схожими на гарапники щупальцями, клацали жувальцями та поводили чорними очима завбільшки з кулак. Вони тягли важкий обложний міст, що котився на скрипучих колесах.
— Він набагато ширший за мости Садеаса, — сказав Далінар Телебу, який стояв біля них.
— Інакше обложні мости просто не помістились би, Ваша Ясновельможносте.
Далінар неуважливо кивнув. Адолін підозрював, що лише він зумів розгледіти батькову пригніченість. Великий князь прибрав звичного впевненого вигляду: голова високо закинута, а голос — командний, твердий.
Але очі… Надто червоні, надто напружені. Якщо батько відчував напругу, то ставав холодним і заклопотаним. Та коли він заговорив із Телебом, у його тоні вчувався надмір самовладання.
Далінар Холін раптом здався людиною, яка знемагає під непосильним тягарем. І саме Адолін завдав цей тягар йому на плечі.
Чали просувалися вперед. Їхні схожі на валуни панцирі були пофарбовані жовтим і блакитним — ці кольори та утворюваний ними візерунок вказували на острів, звідки прибули дресирувальники-решійці. Настил під ними застогнав, віщуючи недобре, щойно на нього викотився більший обложний міст. Солдати з усього плацу обернулися на звук, придивляючись. Навіть чорнороби в його східному кінці, які довбали в каменистому ґрунті глибоку яму під убиральню, опустивши кирки, почали спостерігати.
Стогони мосту погучнішали. А тоді змінилися різким тріском. Погоничі спинили чалів і глянули на Телеба.
— Він не витримає, так? — запитав Адолін.
— А хай йому буря, — зітхнув Телеб, — я ж бо так сподівався… Виходить, розширивши облегшений міст, ми занадто стоншили його. Але якщо ми зробимо його товстішим, він стане заважким як для переносного, — він кинув погляд на Далінара. — Пробачте за змарнований час, Ваша Ясновельможносте. Ви мали рацію: це не міст, а казна-що.
— Адоліне, яка твоя думка? — поцікавився великий князь.
Той нахмурився.
— Що ж… Гадаю, нам не варто згортати розробку. Адже це лише перша спроба, Телебе. Може, й існує якийсь вихід. А якщо зробити обложні мости вужчими?
— Це може обійтися дуже недешево, Ваша Ясновельможносте, — попередив той.
— Якщо це допоможе нам вибороти на одне яхонтосерце більше, то ми кількаразово перекриємо свої видатки.
— Так, — погодився Телеб, киваючи головою. — Я поговорю з ясновельможною Каланою. Можливо, їй вдасться спроектувати нову модель.
— Добре, — сказав Далінар, надовго задивившись на міст. А тоді ні з того ні з сього обернувся й глянув у протилежний кінець плацу, де чорнороби довбали яму під вбиральню.
— Батьку? — звернувся до нього Адолін.
— Як ти гадаєш, — запитав Далінар, — чому не існує робочих комбінезонів, влаштованих за принципом Сколкозбруї?
— Що?
— Вона надає неймовірної сили, але ми рідко користуємося нею для чогось іще, крім війни, цебто вбивства. Чому Променисті виготовляли лише зброю? Чому не робили знарядь праці, якими користувалися б простолюдини?
— Не знаю, — відповів Адолін. — Може, війна для них була просто найголовнішою.
— Можливо, — сказав Далінар, і його голос пом’якшав. — І це — чи не найкращий аргумент проти них та їхніх ідеалів. Попри всі пишномовні заяви, вони так і не поділилися Збруєю чи її секретами з сіромою.
— Я… не зовсім розумію, до чого ти хилиш, батьку.
Той ледь помітно сіпнувся:
— Нам слід продовжувати інспекцію. Де Ладент?
— Тут, Ваша Ясновельможносте.
До князя підступив невисокий чоловічок. Лисий і бородатий подвижник був одягнений у цупку, багатошарову блакитно-сіру мантію, з-під якої заледве виднілися руки. Він скидався на краба, якому надто просторо в своєму панцирі. У такому вбранні мало би бути дуже жарко, але той, здавалося, не мав нічого проти.
— Пошліть вістового у П’ятий батальйон, — звелів йому Далінар. — Вони будуть наступними.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте.
Адолін і Далінар рушили вперед. Відправляючись того дня на інспекцію, обоє вбралися у Сколкозбрую. У цьому не було нічого дивного: багато хто зі Сколкозбройних користувався першою-ліпшою нагодою, щоб попишатись у Збруї. До того ж людям корисно було бачити великого князя та його спадкоємця, оточених ореолом могутності.
Вони привернули загальну увагу, коли, полишивши плац, увійшли у військовий табір. Як і Адолін, Далінар ходив без шолома, але його латний комір був високий і товстий та вкривав шию на подобу металевого шарфа, сягаючи підборіддя. Князь кивнув солдатам, які віддали йому честь.
— Адоліне, — запитав Далінар. — А от у битві ти відчуваєш Запал?
Той здригнувся. Він добре знав, що має на увазі батько, проте все ж був шокований, зачувши ці слова. Про таке нечасто говорили вголос.
— Я… Ну… звичайно. А хто ж його не відчуває?
Далінар нічого не відповів. Останнім часом він став такий замкнений. Чи не біль проглядав у його очах? «Той, яким він був раніше — у полоні химер, але й сповнений упевненості, — більше мені подобався», — подумав княжич.
Далінар не порушував мовчанки, й обоє простували вглиб табору. За шість років солдати як слід обжилися. Казарми пістрявіли позначками рот і взводів, а вільний простір між ними був оснащений кострищами, лавочками й обідніми столами під парусиновими навісами. Адолінів батько цього не забороняв — лише регламентував, щоб уникнути безладу.
Він також удовольнив більшість прохань про перевезення сімей на Розколоті рівнини. При офіцерах, звісно, і так були дружини, адже хороший світлоокий командир — це насправді тандем: чоловік розпоряджається й воює, а дружина читає, пише, винаходить і підтримує порядок у таборі. Адолін усміхнувся, подумавши про Малашу. Чи ж не виявиться так, що саме вона стане його помічницею? Останнім часом дівчина була трохи холоднуватою до нього. Але існувала ще й Данлан. Вони щойно познайомилися, однак та його заінтригувала.
Проте Далінар роздавав дозволи на перевіз сімей і рядовим темнооким солдатам. І навіть покривав половинну вартість такого перевезення. Коли Адолін зажадав пояснень, той відповів, що забороняти їм це не дозволяла совість. Ворог більше не атакував військових таборів, тож загрози для цивільних не існувало. Адолін підозрював, що батько міркував так: коли живеш у розкошах замалим не палацу, можна й людям дозволити насолодитися сімейним затишком.
Тож вулицями табору гасали, граючись, дітлахи. Жінки вивішували білизну та малювали охоронні ґліфи, доки чоловіки гострили списи й начищали нагрудники. Усередині казарм були поставлені перегородки, завдяки чому утворилась якась подоба кімнатчин.
— Гадаю, ти мав рацію, — на ходу мовив Адолін, силкуючись відволікти батька від роздумів. — Тобто коли дозволив стільком людям перевезти з собою сім’ї.
— Так, але скільки з них повернуться назад, коли все це скінчиться?
— А хіба це має значення?
— Сам не знаю. Розколоті рівнини де-факто стали алетійською провінцією. Як виглядатиме це місце через сотню років? Чи стануть ці скупчення казарм міськими кварталами? А крамниці за стінами табору — справжніми ринками? А ці пагорби на заході — полями хліборобів? — він похитав головою. — Схоже, яхонтосерця тут ніколи не переведуться. А доки залишатимуться вони, тут залишатимуться й люди.
— Але ж це добре, хіба не так? Звичайно, якщо йдеться про алеті, — хихикнув Адолін.
— Можливо. Але що буде з ціною на яхонтосерця, якщо ми й далі здобуватимемо їх у тому ж темпі?
— Я…
Це було слушне запитання.
— От цікаво: що трапиться, коли ця найбільш рідкісна та водночас найбажаніша річ в усьому королівстві раптом коштуватиме дешевше бруду? Тут багато що відбувається, сину. Чимало такого, про що ми не подумали. Яхонтосерця, паршенді, Ґавіларова смерть. Ти повинен бути готовим узяти до уваги всі ці фактори.
— Я? — перепитав Адолін. — Що ти хочеш цим сказати?
Замість відповіді Далінар кивнув командиру П’ятого батальйону, який поспішно підійшов до них і віддав честь. Адолін зітхнув, салютуючи у відповідь. Двадцять перша та Двадцять друга роти тренувалися атакувати в зімкненому строю — мало хто з цивільних коли-небудь осягав справжню важливість такої муштри. А Двадцять третя та Двадцять четверта відпрацьовували розімкнений — або бойовий — стрій, вправляючись у шикуванні та переміщенні, як-от на полі битви.
Звичні правила ведення війни погано підходили для кампанії на Розколотих рівнинах, що й довели кричущі втрати алеті на її початковому етапі. Паршенді були кремезні, м’язисті та мали цю свою дивну, прирослу до шкіри броню. Вона не вкривала їх так щільно, як справжній обладунок, та все ж виявилася значно ефективнішою за той захист, який мала більшість алетійської інфантерії. По суті, кожен паршендієць був нечувано мобільним важкоозброєним піхотинцем.
Ворог завжди атакував попарно й не тримав бойового строю. Це мало би полегшити дисциплінованим шеренгам алеті із завдання´м поразки. Але кожна пара паршенді наступала з такою швидкістю та була так добре захищена, що без особливих труднощів пробивала щитовий заслін. А подекуди через їхню неймовірну стрибучість цілі групи паршенді раптом опинялися в алетійському тилу.
Окрім усього цього, загони паршенді ще й якось по-особливому переміщувалися полем битви. У їхніх маневрах проглядала незбагненна скоординованість. І те, що спершу здавалося чистісіньким варварством і дикунством, зненацька виявилося прикриттям чогось підступнішого й небезпечнішого.
Досвід підказував лише два надійні способи здолати паршенді. Перший полягав у використанні Сколкозбройця. Попри ефективність, його застосування було обмеженим. Уся армія Холінів мала на озброєнні тільки пару Клинків, і хоча Сколки були неймовірно потужними, вони потребували належної підтримки. Один у полі не воїн: вороги навалювалися всім миром і збивали Сколкозбройного з ніг. Власне, той єдиний раз, коли Адолін став свідком перемоги звичайного солдата над повнокомплектним Сколкозбройним, став можливим через те, що того оточив рій списників, які пробили нагрудник. Тоді світлоокий лучник з п’ятдесяти кроків увігнав в отвір стрілу та здобув собі його Сколки. Не надто героїчний кінець.
Другий спосіб дієво протистояти паршенді полягав у швидкості, з якою рухалися й перешиковувалися загони. Суміш гнучкості та дисципліни: перша дозволяла оперативно реагувати на моторошну паршендійську тактику, а друга — тримати стрій і врівноважувати фізичні дані ворогів.
Гавром, командир П’ятого батальйону, чекав на Далінара й Адоліна, вишикувавши своїх ротних у шеренгу. Вони відсалютували прибулим, скинувши правий кулак до правого плеча, кісточками назовні.
Далінар кивнув у відповідь:
— Чи виконали ви мої накази, ясновельможний Гавроме?
— Так точно, великий князю, — за статурою той нагадував башту, а бороду носив на рогоїдський манір: зі щік звисали довгі бакенбарди, але підборіддя було чисто поголене. Він мав якихось родичів на Піках. — Ті, хто вам потрібен, чекають у приймальному наметі.
— Про що мова? — запитав Адолін.
— Зараз побачиш, — відказав Далінар. — Спочатку проінспектуй війська.
Адолін нахмурився, але ж солдати чекали. Гавром почергово наказував ротам шикуватися. А княжич проходив перед строєм, окидаючи поглядом шеренги та мундири. Ті були охайні й акуратні, хоча Адолін знав, що дехто з бійців їхньої армії нарікав на те, скільки лоску від них вимагалося. І в цьому був із ними згоден.
Під кінець інспекції він вибірково опитав кількох солдатів: дізнався, хто в якому чині, і поцікавився, чи нема в них якихось нарікань. Таких ні в кого не виявилось. Вони й справді були задоволені, а чи просто залякані?
Коли зі справою було покінчено, Адолін повернувся до батька.
— Ти добре впорався, — похвалив Далінар.
— Із чим? Пройшов уздовж шеренги?
— Так, але ти справив гарне враження. Вони знають, що ти турбуєшся про їхні потреби, і поважають тебе, — князь кивнув якимось своїм думкам. — Ти виявився здібним учнем.
— Гадаю, ти робиш надто далекосяжні висновки з простої інспекції, батьку.
Далінар махнув головою Гавромові, і командир батальйону провів їх до приймального намету на узбіччі плацу. Спантеличений Адолін кинув погляд на батька.
— Я наказав Гаврому зібрати солдатів, з якими нещодавно розмовляв Садеас, — пояснив Далінар. — Усіх тих, кого він опитував під час вилазки на плато.
— А, — збагнув Адолін, — ми дізнаємося, чого той хотів від них.
— Так, — відповів Далінар.
Він жестом пропустив сина вперед, а тоді увійшов сам, супроводжуваний кількома зі своїх подвижників. Усередині на лавках чекала групка з десяти бійців. Вони підвелися й віддали честь.
— Вільно, — скомандував Далінар, склавши за спиною руки в латних рукавицях. — Адоліне? — князь кивком голови вказав на солдатів, даючи зрозуміти, що саме син має взяти на себе роль слідчого.
Той притлумив зітхання. Знову?
— Хлопці, нам треба знати, про що розпитував вас Садеас і що ви йому відповіли.
— Не хвилюйтеся, Ваша Ясновельможносте, — сказав один із них з якимось сільським північноалетійським акцентом. — Ми йому нічо’ не вибовкали.
Решта енергійно закивали.
— Ми знаємо, що він справжній в’юн, — додав інший.
— Він великий князь, — суворо промовив Далінар. — І я вимагаю від вас поваги до нього.
Боєць зблід, а тоді кивнув.
— Що саме його цікавило? — запитав Адолін.
— Він хотів знати про наші обов’язки в таборі, Ваша Ясновельможносте, — відказав перший солдат. — Ми ж бо, теє, конюхи.
Крім власне воєнних умінь, кожен із воїнів володів іще одним-двома навиками. Мати кількох солдатів, котрі вміли ходити коло коней, було корисно, оскільки на вилазки тоді не доводилося брати цивільних.
— Він випитував… — почав один із бійців. — Ну, тобто, його люди цим займалися… Коротше, вони з’ясували, що це ми готували королівського коня в день полювання на прірводемона.
— Ми нічо’ не сказали, — гнув своє перший солдат. — Щоби не загнати вас у глухий кут, сер. Ми не дамо цьому в’ю… теє… цьому великому князю, Ваша Ясновельможносте, сер, зашморгу в руки, щоб він накинув його вам на шию.
Адолін заплющив очі. Якщо вони поводилися так і з Садеасом, то це кидало на них із батьком ще більшу тінь, ніж сама підрізана попруга. Він не міг дорікати їм за вірність, але вони поводилися так, немов гадали, що Далінар і справді в чомусь винен, а тому мали його вигороджувати.
Княжич розплющив очі.
— Пригадую, що я вже розмовляв із декотрими з вас. Але запитую ще раз. Чи бачив хтось із вас, що попруга на королівському сідлі підрізана?
Бійці переглядалися, хитаючи головами.
— Ні, Ваша Ясновельможносте, — відповів один із них. — Якби ми таке помітили, то замінили б її, це вже як водиться.
— Бачите, Ваша Ясновельможносте, — додав інший, — того дня стояв справжній розгардіяш, а людей — аж в очах темно. Це ж була не звичайна вилазка на плато або щось подібне. Ну й, чесно кажучи, сер, кому б із нас спало на думку, що з усього майна під Покоями треба найдужче пильнувати королівське сідло?
Далінар кивнув Адоліну, й обоє вийшли з намету.
— Ну, що скажеш?
— Боюся, що їхні відповіді лише нашкодили нам, — промовив Адолін, скривившись. — Попри все їхнє завзяття. Чи радше саме через нього.
— На жаль, сперечатися не випадає, — Далінар зітхнув. А тоді махнув рукою Тадету — невисокому подвижнику, який стояв обіч намету. — Поговори з кожним із них окремо, — тихо звелів йому князь. — Спробуй видобути з них деталі розмови. За можливості дізнайся, які саме вирази вживав Садеас, і що вони — дослівно — йому відповідали.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте.
— Ходімо, Адоліне, — сказав Далінар. — Нам усе ще треба провести кілька інспекцій.
— Батьку, — мовив Адолін, беручи того за руку. Їхні обладунки тихо дзенькнули один об одний.
Далінар обернувся до нього, нахмурившись, й Адолін зробив швидкий жест у бік Кобальтових гвардійців, наказуючи дати їм змогу поговорити приватно. Ті швидко відійшли на достатню відстань, залишивши князя з княжичем удвох.
— Батьку, у чому річ? — тихо, але наполегливо поцікавився Адолін.
— Тобто? Ні в чому — інспектуємо війська й наглядаємо за ходом справ у таборі.
— І ти щоразу висуваєш мене на передній план, — не здавався Адолін. — І то подекуди, я б сказав, досить незграбно. Що не так? Що зріє у твоїй голові?
— Я гадав, ти вже визначився з тим, що там визріло, і воно тобі не сподобалося.
Адолін поморщився.
— Батьку, я…
— Ні-ні, все гаразд, Адоліне. Я просто намагаюся вирішити дещо непросте. І воно мені легше дається, якщо я не сиджу на місці, — Далінар скривився. — Інший усамітнився б у тихому куточку та поринув у роздуми, але мені це ніколи не допомагало. Маю надто багато справ.
— А що це за рішення? — запитав Адолін. — Можливо, я дав би якусь пораду.
— Ти й так уже це зробив. Я… — Далінар змовк, нахмурившись. До плацу П’ятого батальйону наближався невеличкий загін солдатів, що супроводжували якогось чоловіка в червоно-коричневому. Це були кольори Танадала.
— Хіба ти не призначив йому зустрічі сьогодні ввечері? — запитав Адолін.
— Так, — відповів Далінар.
Нітер, командир Кобальтової гвардії, кинувся навперейми новоприбулим. Він інколи бував занадто підозріливий, але це не така вже й погана риса для охоронця. За мить він повернувся до Далінара й Адоліна. Нітер мав засмагле обличчя та коротко підстрижену чорну бороду. Він був світлооким дуже низького рангу й прослужив у гвардії багато років.
— Він каже, що всупереч домовленості великий князь Танадал не зможе зустрітися сьогодні з вами.
Вираз Далінарового обличчя спохмурнів.
— Я сам поговорю з гінцем.
Нітер знехотя махнув рукою довготелесому посланцю. Наблизившись, той опустився перед Далінаром на одне коліно:
— Ваша Ясновельможносте.
Цього разу Далінар не став просити Адоліна, щоби той вів розмову.
— Я слухаю.
— Ясновельможний Танадал шкодує, що не зможе прибути до вас сьогодні.
— Він запропонував перенести зустріч на інший час?
— Йому дуже шкода, однак він надто зайнятий. Але буде радий колись побесідувати з вами на одному з королівських бенкетів.
«На людях, — подумав Адолін. — Де одна половина присутніх підслуховуватиме, а друга — і то разом із самим Танадалом — не в’язатиме лика».
— Ясно, — відказав Далінар. — А чи не згадував він, коли — хоча б орієнтовно — трохи розбереться зі справами?
— Ваша Ясновельможносте, — промовив посланець, ніяковіючи. — У разі, коли ви наполягатимете, я отримав інструкції пояснити, що він мав розмову з деким із великих князів і здогадується, що саме вас цікавить. Тож звелів переказати, що не бажає союзницьких відносин із вами, а також не має наміру проводити сумісну вилазку на плато.
Далінарове обличчя спохмурніло ще більше. Помахом руки він відпустив посланця, а тоді повернувся до Адоліна. Кобальтові гвардійці все ще трималися на віддалі й не підпускали сторонніх, щоби батько з сином могли поговорити.
— Залишався лише Танадал, — видобув Далінар. Кожен великий князь відшивав його по-своєму. Гатам — із надмірною люб’язністю, Бетаб залишив надання пояснень своїй дружині, Танадал — із коректною неприязню. — Принаймні не беручи до уваги Садеаса.
— Сумніваюся, що звертатися до нього з такою пропозицією було би мудро, батьку.
— Імовірно, ти маєш рацію, — холодно промовив Далінар. Він був сердитий. Навіть злютований. — Вони дають мені зрозуміти, що їм ніколи не подобалося, що я маю на короля такий вплив, тож князі прагнуть стати свідками мого падіння. Не хочуть приставати на моє прохання, бо з їхньою допомогою я, чого доброго, можу і встояти.
— Батьку, мені шкода.
— Може, воно й на краще. Важливо одне: у мене не вийшло. Я не можу домогтися від них співпраці. Елгокарова була правда, — він глянув на Адоліна. — Я б хотів, щоби ти закінчив за мене перевірку, сину. Мені треба дещо зробити.
— Що саме?
— Та є тут одна справа, яку, очевидно, відкладати не можна.
Адолін хотів заперечити, проте не зміг підібрати слів. Тож зрештою, зітхнувши, кивнув.
— Але ж ти колись скажеш мені, що це за справа така?
— Скоро, — пообіцяв Далінар. — Дуже скоро.
Великий князь провів поглядом сина, який заклопотано попрямував геть. З нього вийде гідний правитель. Запитання, що стояло перед Далінаром, було простим.
Чи не надійшов час відступитися й дати синові посісти його місце?
Якщо він зважиться на цей крок, то повинен буде триматися осторонь політики та відбути до своїх земель, передавши стерно влади Адоліну. Обдумувати це було болісно, і він мав проявити обережність, щоб отак спохвату не наламати дров. Але якщо він і справді божеволів — а так, здається, вважав чи не кожен у таборі, — то просто зобов’язаний був зійти з політичної арени. І то негайно: доки хвороба не спрогресувала аж настільки, що зректися престолу при доброму розумі стане неможливо.
«Монарх — це управління, — подумав він, пригадуючи уривок зі “Шляху королів”. — Забезпечення стабільності. Це його служіння та ремесло. Якщо він не здатен керувати собою, то як же керуватиме підданими? Хіба купець, котрий знає ціну Буресвітла, і сам не користає зі свого товару?»
Дивно, що такі цитати все ще зринали в пам’яті навіть тепер, коли він розмірковував, чи не вони — принаймні частково — підштовхнули його до божевілля.
— Нітере, — озвався він, — нехай мій бойовий молот доправлять на плац.
Думаючи, Далінару хотілося рухатись, працювати. Князь швидким кроком рушив проходом між казармами Шостого і Сьомого батальйонів, і гвардійці кинулися вслід, силкуючись не відставати. Кількох із них Нітер послав по зброю. У його голосі чулося дивне збудження, неначе він думав, що Далінар збирається зробити щось вражаюче.
Але той підозрював, що розчарує свого підлеглого. Натрешті він добувся до плацу. За його спиною тріпотів плащ, а сабатони дзенькали об каміння. На молот не довелося чекати довго: незабаром двійко гвардійців підкотили його на візку. Тоді, вмиваючись потом, вивантажили. Його держак був завтовшки з людський зап’ясток, а обух — ширший за розчепірену долоню. Навіть удвох його заледве можна було підняти.
Рукою в латній рукавиці Далінар ухопив молот і закинув собі на плече. Не звертаючи уваги на солдатів, котрі вправлялися на плацу, він попрямував туди, де бригада брудних чорноробів довбала яму під вбиральню. Ті полякалися, коли, звівши очі, побачили, що над ними височіє закута у Збрую постать самого великого князя.
— Хто тут за старшого? — запитав Далінар.
Неохайного вигляду робітник у коричневих штанях нервово звів догори руку.
— Чим можемо служити, Ваша Ясновельможносте?
— Тим, що трохи перепочинете, — відказав князь. — Геть звідси.
Приголомшені копачі повидряпувалися з ями. Позаду збиралися світлоокі офіцери, спантеличені діями Далінара.
Покритим бронею п’ястком той ухопив держак молота — його металеве руків’я було туго обтягнуте шкірою. Глибоко вдихнувши, він зістрибнув у напівзакінчену яму, заніс молот над головою, а тоді змахнув ним, обрушуючи зброю на скельну породу.
Плацом розлігся могутній тріск, а по Далінарових руках пробігла ударна хвиля. Сколкозбруя амортизувала основну частину віддачі, а в камені з’явилася широка щілина. Він знову заніс молота й змахнув ним, цього разу відколовши чималу брилу. Хоча двоє або й троє звичайних людей навряд чи підняли б її, Далінар схопив брилу однією рукою і відкинув убік. Та загрюкотіла по камінню.
То де ж були Сколки для простолюду? Чому древні, які були неймовірно мудрі, не створили нічого йому на підмогу? Далінар продовжував працювати. Удари молота здіймали в повітря уламки каменю та хмари пилу, і він завиграшки виконував роботу двадцятьох. Збрую можна було використовувати на безліч різних ладів, полегшуючи життя трударів і темнооких по всьому Рошару.
Яке ж хороше відчуття, коли працюєш! Приносиш якусь користь. Останнім часом йому здавалося, що зусилля марнуються на біг по колу. За роботою краще думалося.
Він і справді втрачав жагу до битви. Це турбувало його, адже Запал — насолода війною та жадання її — був важливим складником того, що рухало алеті як народом. Найвеличнішим із чоловічих мистецтв вважалося воєнне, а найважливішим Покликанням — стати уславленим воїном. Сам Всемогутній залежав від вправності алеті у великому мистецтві бою: після смерті вони мали долучитися до армії Вісників, щоб відвоювати Ідилічні покої.
Та все ж думки про вбивство почали викликати в нього нудоту. І з часу останньої вилазки на плато стало тільки гірше. Чого ж можна чекати наступного разу, коли він рушить на бій? У такому стані він не міг вести за собою інших. Це була найголовніша з причин, чому зречення на користь Адоліна здавалося правильним.
Він і далі змахував молотом. Знову й знову гамселив по каменю. Довкола ями збиралися бійці, та й чорнороби — попри його наказ — не квапилися йти відпочивати. Вони ошелешено спостерігали, як Сколкозбройний гарує за них. Час від часу він прикликав Сколкозбройця та відрізав шматки скелі, щоби потім розколоти їх молотом.
Він, напевно, смішно виглядав. Не міг же ж він працювати за всіх робітників табору: його час був розписаний між важливішими заняттями. Князь не мав жодної причини спускатися в яму й надриватися. І все ж він почувався чудово. Яке ж це щастя — безпосередньо допомогти табору! Результати його старань, спрямовані на захист Елгокара, здебільшого було важко оцінити, тож він тішився можливістю зробити щось таке, де його досягнення стануть очевидними.
Та навіть тут він діяв згідно з ідеалами, які заполонили його свідомість. У книзі оповідалося про короля, котрий носить тягарі своїх підданих. Там стверджувалося, що очільники — найупослідженіші з людей, бо від них вимагається служити кожному. І цей вихор крутився в ньому. Кодекс, повчання з книги й те, що бачив він у видіннях, — а може, галюцинаціях.
Ніколи ні з ким не вступай у бій, окрім як вимушено — на війні.
Хрясь!
Нехай тебе захищають твої дії, а не слова.
Хрясь!
Очікуй від зустрічних гідного поводження, даючи їм шанс повестися саме так.
Хрясь!
Прав так, як хотів би, щоби правили тобою.
Хрясь!
Він по пояс занурився в те, що зрештою мало стати відходком, а у вухах стояв тріск розколюваного каменю. Він починав вірити в ці ідеали. Ні, він уже повірив у них. А тепер жив відповідно до них. Яким став би світ, якби всі жили так, як проповідувала ця книга?
Комусь же треба було почати. Хтось мав стати взірцем для інших. І це давало підставу утриматися від зречення. Божевільний чи ні, але тепер він діяв достойніше, ніж Садеас та іже з ним. Досить лише поглянути, як живуть його солдати та підданці, щоб упевнитись, що це правда.
Хрясь!
Щоби змінити камінь, треба гамселити по ньому. А може, і з людьми на кшталт нього відбувається те саме? Чи не тому все раптом стало таким нелегким? Але чому він? Далінар не був філософом чи ідеалістом. Він був солдатом. А замолоду — ніде правди діти — ще й підпалювачем війни та тираном. І якщо на схилку літ уявити себе послідовником настанов, сформульованих достойнішими за тебе, то чи спокутуєш цим життя, проведене в кровопролитті?
Далінар упрів від роботи. Прорубана ним траншея була з людський зріст завширшки, сягала йому до грудей і тяглася ярдів із тридцять. Що довше він працював, то більше людей збиралося довкола, спостерігаючи за ним і перешіптуючись.
Сколкозбруя була святинею. Це що ж, великий князь справді копав у ній яму під нужник? Невже це так на нього вплинув стрес? Страшиться великобур. Став боягузом. Уникає дуелей і не борониться від наклепів. Лякається на полі битви й хоче покінчити з війною.
Підозрюється в замаху на вбивство короля.
Зрештою Телеб вирішив, що дозволяти стільком людям витріщатися на князя означає виявляти непоштивість, і наказав їм повернутися до виконання своїх обов’язків. Затим розігнав чорноробів, звелівши їм — у строгій відповідності з Далінаровим розпорядженням — сісти в затінку й «безтурботно погомоніти». Хтось інший віддав би таку команду з усмішкою, але для Телеба вказівки начальства були непорушні, мов скеля.
А Далінар і далі працював. Він знав, де мала закінчуватись яма, адже особисто затверджував проект. Планувалося вирубати довгий котлован у формі корита з похилими краями, а тоді накрити його промасленими й просмоленими дошками, щоб законсервувати запах. Саму вбиральню планувалося звести в його вищому кінці та що кілька місяців перетворювати нечистоти на дим за допомогою Душезаклинача.
Залишившись наодинці, князь відчув навіть більший смак до роботи. Працюєш собі сам, трощиш скелю, удар за ударом. Мов барабани, на яких грали паршенді того невимовно далекого дня. Йому все ще вчувалися ті ритми, вони звучали в його пам’яті, змушуючи здригатися.
«Вибач, брате».
Він розмовляв із подвижниками про свої видіння. Ті були схильні вважати їх породженням перенапруженої психіки.
Далінар не мав підстав вірити в правдивість побаченого в них. Ідучи за видінням, він не просто закривав очі на Садеасові інтриги, а й ризикував, спустошуючи свої ресурси. Репутація князя була на межі краху. Існувала небезпека, що його падіння потягне за собою в прірву і весь Дім Холінів.
І в цьому полягав найголовніший аргумент на користь зречення. Якщо він продовжить у тому ж дусі, це запросто може закінчитися смертю Адоліна, Ренаріна та Елгокара. Заради ідеалів він ладен був ризикнути власним життям, але чи мав він право піддавати небезпеці життя синів?
Відскакуючи від Збруї, навсібіч розліталися скалки. Поступово почали підкрадатися знесилення та втома. Обладунок не працював за нього: він підсилював удари, але ж кожен помах молотом він робив сам. Від нескінченної вібрації руків’я німіли пальці. Він впритул наблизився до рішення. Розум був свіжий і холодний.
Він знову замахнувся молотом.
— Чи не краще було би скористатися Сколкозбройцем? — долинув стриманий жіночий голос.
Далінар завмер, й обух молота немов прикипів до розбитого каменя. Він озирнувся й побачив, що біля ями стоїть Навані, вбрана в синьо-червонувату сукню, а несподівано близьке до заходу сонце підсвічує її бите сивиною волосся. Королеву-матір супроводжували двоє молодих жінок — не її власні підопічні, а «позичені» в когось зі світлооких матрон із табору.
Навані стояла, склавши руки на грудях, і сонячне світло немов утворювало німб довкола її голови. Далінар нерішуче здійняв закуту в обладунок руку, захищаючись від променів.
— Матано?
— Я про скелю, — сказала Навані, кивком указуючи на жолоб. — Не те щоб я дозволяла собі повчати тебе: гамселити по чому-небудь — чоловіче мистецтво. Але хіба ти не маєш у своєму розпорядженні меча, який — як мені колись пояснювали — «ріже камінь з тією ж легкістю, з якою великобуря валить з ніг гердазійця»?
Далінар перевів погляд на скелю. Тоді знову заніс молот і з приємним його слуху тріском обрушив обух на камінь.
— Сколкозбройці надто добре ріжуть.
— Хм, — тільки й видобула вона. — Постараюся зробити вигляд, що в цьому є якийсь сенс. А чи звертав ти коли-небудь увагу, що більшість чоловічих мистецтв пов’язані з руйнуванням, тоді як жіночі мистецтва мають справу з творенням?
Далінар знову змахнув молотом. Хрясь! Аж дивно, наскільки легше давалася розмова з Навані, варто було лише відвернутися.
— Я користуюся Сколкозбройцем, щоби відтяти камінь з боків і по центру, та його однаково доводиться дробити. Ти коли-небудь пробувала підняти вирізану Сколкозбройцем брилу?
— Не можу похвалитися таким досвідом.
— Це нелегко. — Хрясь! — Від нього затонка лінія розсічення, тож відокремлені фрагменти скелі й далі затискають один одного. Їх важко вхопити й витягти. — Хрясь! — А тому ось так виходить найкраще.
Навані струснула з сукні кілька кам’яних скалок.
— Бачу, що й бруду набагато більше.
Хрясь!
— То як, ти збираєшся просити вибачення?
— За що?
— За те, що не з’явився на призначену зустріч.
Далінар завмер із занесеним молотом. Він геть чисто забув, що на бенкеті — коли Навані тільки-но повернулася — вони домовилися, що та йому сьогодні почитає. Він не сказав про зустріч своїм писаркам. Досадуючи тепер на себе, князь обернувся в її бік. Він щойно злився на те, що Танадал скасував їхню зустріч, але той хоч потурбувався прислати вістового.
Навані стояла, схрестивши руки так, що вільна ховала захищену, і її глянсувата сукня, здавалося, аж палала на сонці. На вустах королеви-матері грала подоба усмішки. Далінар не дотримав обіцянки й тепер, будучи людиною честі, опинився у її владі.
— Я справді дуже шкодую, — мовив він. — Останнім часом мене обсіли неприємні роздуми, але це не може слугувати виправданням моєї забудькуватості.
— Знаю. І поміркую над тим, як дати тобі загладити цей промах. Та наразі маю повідомити, що один із твоїх телестилів блимає.
— Що? Який саме?
— Твої писарки кажуть, що той, який забезпечує зв’язок із моєю дочкою.
Джасна! Минули тижні, відколи вони востаннє спілкувалися: надіслані ним повідомлення вдостоїлися лише вкрай лаконічних відповідей. Коли Джасна з головою занурювалася в один зі своїх проектів, то нерідко залишала поза увагою будь-що інше. І якщо принцеса слала йому якісь звістки, це означало, що вона або зробила відкриття, або, даючи собі перепочинок, поновлювала зв’язки з кореспондентами.
Обернувшись, Далінар окинув поглядом рів. Він був майже готовий, і князь раптом збагнув, що підсвідомо збирався остаточно вирішити, щойно закінчить роботу. Йому кортіло працювати далі.
Але якщо Джасна хотіла поспілкуватися…
Він і сам мав поговорити з нею. Може, вдасться переконати її повернутися на Розколоті рівнини. Князь почувався би значно спокійнішим щодо престолозречення, якби знав, що вона нагляне за Елгокаром та Адоліном.
Далінар відкинув молот убік — від ударів його держак на добрих тридцять градусів скривився, а обух став неправильної форми ґулею — і вискочив з траншеї. Зброю йому викують нову — зі Сколкозбройними таке траплялося часто-густо.
— Даруй, Матано, — мовив Далінар, — але боюся, що мушу, з твого дозволу, піти — хоча прохання про це дуже близьке від нещодавнього прохання про вибачення. Я маю ознайомитися з тим повідомленням.
Уклонившись їй, він розвернувся й заспішив геть.
— Власне кажучи, — долинув з-за спини голос Навані, — це я маю дещо в тебе попросити. Минули місяці, відколи я востаннє спілкувалася з дочкою. Тому, якщо дозволиш, я би радо приєдналася до тебе.
Той завагався, але не міг відмовити їй після того, як сам же тільки-но завдав образи.
— Так, звичайно.
Далінар зачекав, доки жінка підійде до паланкіна та вмоститься в нього. Щойно носії підняли ноші, як князь знову рушив уперед, а ті разом із позиченими підопічними Навані подалися вслід.
— Ти добра людина, Далінаре Холін, — мовила вона з тією ж лукавою усмішкою на вустах, відкинувшись на м’якому сидінні. — Боюсь, я змушена визнати тебе чарівним.
— Загострене почуття честі перетворює мене на зручний об’єкт для маніпуляції, — сказав Далінар, дивлячись уперед. Зараз він не мав ані найменшого бажання з’ясовувати з нею стосунки. — Я знаю, що це так і є. Тож не треба гратися зі мною, Навані.
Жінка тихенько засміялася.
— Я не намагаюсь скористатися твоєю принциповістю, Далінаре, я лише… — вона з мить позволікала. — Ну, може, і намагаюся, але зовсім трішки. Та я не «граюся» з тобою. Особливо впродовж останнього року, коли ти став тим, ким решта себе проголошують. Хіба ти не розумієш, наскільки це інтригує?
— Я роблю це не для того, щоби справити враження.
— Бо тоді це й не спрацювало б! — жінка нахилилася до нього. — Ти знаєш, чого багато років тому я обрала не тебе, а Ґавілара?
Грім і блискавка! Слова Навані — та й сама її присутність — впливали на криштальну ясність його думок, мов щойно випитий кубок темного вина. Та незатьмареність свідомості, якої він шукав у тяжкій праці, швидко полишала його. Невже вона неодмінно має бути такою прямолінійною? Князь нічого їй не відповів. Лише прискорив кроки, сподіваючись, що та зрозуміє його небажання обговорювати цю тему.
Але марно:
— Я обрала його не тому, що він був спадкоємцем трону, Далінаре. Хоча всі впевнені у протилежному. Я зупинила вибір на ньому, тому що ти мене лякав. Ця твоя внутрішня сила… А знаєш, твій брат також її побоювався.
Він мовчав.
— І вона все ще вирує в тобі, — продовжила жінка. — Я бачу її у твоїх очах. Але ти закував її в броню, у саркофаг сяючої Сколкозбруї. У цьому й полягає для мене якась частина твоєї чарівності.
Зупинившись, він глянув на неї. Носії паланкіна пригальмували.
— Нічого не вийде, Навані, — тихо промовив князь.
— Гадаєш, ні?
Він похитав головою.
— Я не зганьблю братової пам’яті.
Він спрямував на неї твердий погляд, і та зрештою кивнула.
Далінар попрямував далі. Навані мовчала, проте час від часу грайливо поглядала на нього. Зрештою вони добулися до його особистої резиденції, легко впізнаваної за майорінням синіх прапорів із ґліфами «хох» та «лініл» — перший стилізований під корону, а другий — під башту. Авторство оригінального ескізу належало Далінаровій матері, і саме така монограма була вирізьблена на його персні, хоч Елгокар натомість використовував меч і корону.
Солдати на вході віддали йому честь, але князь затримався, чекаючи, доки до нього приєднається Навані. Схоже на печеру приміщення освітлювалося зарядженими сапфірами. Щойно вони дісталися вітальні, як Далінар знову звернув увагу, наскільки пишною вона стала за всі місяці, що минули.
Троє його секретарок чекали в супроводі дівчаток-помічниць. Коли він увійшов, усі шестеро підвелися. Разом із ними був і Адолін.
Глянувши на сина, Далінар нахмурився:
— Хіба ти не маєш бути зайнятий інспекцією?
Той здригнувся.
— Батьку, я закінчив її кілька годин тому.
— Справді? «Прародителю бур! Скільки ж це часу я провів, гамселячи по камінню?»
— Батьку, — промовив Адолін, підступаючи до нього, — чи не могли б ми на кілька хвилин залишитися наодинці й поговорити?
Як і зазвичай, біляве з чорним волосся Адоліна являло собою неслухняну кучму. Він уже зняв Збрую та прийняв ванну, і тепер пишався в модному — але й підхожому для битви — мундирі, що складався з довгого синього сюртука, застібнутого з боків, з-під якого виглядали цупкі коричневі штани.
— Я поки не готовий це обговорювати, сину, — тихо сказав Далінар. — Мені потрібно трохи більше часу.
Занепокоєний Адолін окинув батька неспішним поглядом. «Із нього вийде славний великий князь, — подумав Далінар. — Для цього я й виховував у ньому те, чого колись не отримав сам».
— Що ж, гаразд, — відповів Адолін. — Але, крім цього, я хочу тебе про дещо попросити.
Він вказав у бік однієї з секретарок, яка мала червонясто-коричневе волосся з усього кількома пасмами чорного. Гнучка та довгошия, вона була вбрана в зелену сукню, а її голову вінчала висока зачіска з хитромудрого плетива кіс, скріплених традиційно — чотирма сталевими шпильками.
— Це Данлан Моракота, — тихо сказав Адолін батьку. — Вона прибула до табору вчора, щоби провести кілька місяців зі своїм татом, ясновельможним Моракотою. Нещодавно Данлан кілька разів зверталася до мене по допомогу, і я взяв на себе сміливість запропонувати їй місце однієї з твоїх секретарок, доки вона залишатиметься тут.
Далінар закліпав очима.
— А як же…
— Малаша? — Адолін зітхнув. — Не склалося.
— А це що за одна? — запитав Далінар, і в його приглушеному голосі вчувалась недовіра. — Скільки, ти кажеш, ця дівуля вже в таборі? Аж відучора? І ви вже на такій короткій нозі, що вона звертається до тебе з проханнями?
Адолін знизав плечима:
— Ти ж розумієш, що мені треба підтримувати репутацію.
Далінар зітхнув, поглядаючи на Навані, яка стояла досить близько, щоб усе чути, але з міркувань пристойності вдавала, що не слухає.
— А знаєш, зазвичай обирають одну дівчину, у котрої й шукають прихильності. «Тобі знадобиться хороша дружина, сину. І може статися — вже зовсім скоро».
— Коли я стану старим і нудним, може, тоді… — відказав Адолін, усміхаючись юнці. Вона була гарненька. Але всього за день, проведений у таборі? «Кров моїх пращурів», — подумав Далінар. Сам він три роки залицявся до жінки, яка зрештою стала його дружиною. Навіть якщо він не міг пригадати її обличчя, він усе ж добре пам’ятав, як наполегливо упадав коло неї.
Далінар, поза сумнівом, кохав її. Усі пов’язані з нею емоції зникли, стерті з пам’яті силами, яких не варто було спокушати. На жаль, він яскраво пригадував і те, як палко жадав Навані ще за кілька років до того, як зустрів свою майбутню обраницю.
«Припини», — наказав собі Далінар. Лічені хвилини тому він був за крок від того, щоби зректися трону великого князя. Тепер був непідхожий час, щоб відволікатись на Навані.
— Ваша Світлосте Данлан Моракота, — мовив він, звертаючись до молодої жінки. — Радий вітати вас серед моїх секретарок. Наскільки я розумію, мені прийшло повідомлення?
— Саме так, Ваша Ясновельможносте, — відказала та, присідаючи в реверансі. Дівчина кивнула в бік шеренги з п’яти телестилів, що сторчма вишикувалися на полиці, устромлені в тримачі. Вони скидалися на звичайне письмове приладдя, проте до кожного з них був прикріплений невеличкий заряджений рубін. Крайній стиль справа зрідка поблимував.
Серед писарок була й Літіма, котра, поступаючись старшинством, кивнула Данлан, щоби та подала телестиль. Дівчина поспішила до полиці й переставила миготливий пристрій на маленький письмовий столик біля кафедри. Акуратно прикріпивши до планшета аркуш паперу, вона встромила в спеціальний отвір флакончик чорнила, спритно крутнула його, щоби той став на місце, а тоді витягла корок. Світлоокі жінки з неабиякою вправністю обходилися самою лише вільною рукою.
Данлан сіла, звівши на нього погляд і неначе злегка нервуючись. Далінар, звісно, остерігався її: вона запросто могла виявитися шпигункою, засланою кимось із великих князів. На жаль, тепер, коли Джасна поїхала, у таборі не залишилося жодної жінки, якій би він повністю довіряв.
— Я готова, Ваша Ясновельможносте, — сказала Данлан. Голос дівчини звучав хрипло, а слова вона вимовляла з придихом. Якраз такі й вабили Адоліна. Далінар лише сподівався, що вона не була такою ж пустопорожньою, як її попередниці.
— Починайте, — розпорядився Далінар, жестом пропонуючи Навані зайняти одне з плюшевих крісел, що стояли в кімнаті. Решта секретарок знов опустилися на призначену для них лаву.
Данлан повернула самоцвіт телестилю на одну поділку, сигналізуючи адресанту, що його заявку на сеанс зв’язку вдовольнили. Тоді перевірила ватерпаси по краях планшета — крихітні пляшечки масла з бульбашками по центру, що давало змогу привести його в ідеально горизонтальне положення. Зрештою вона вмокнула телестиль у чорнило й помістила його на точку у верхньому кутку аркуша зліва. Утримуючи стиль у вертикальному положенні, вона ще раз прокрутила великим пальцем оправу самоцвіту, а тоді забрала руку.
Упершись кінчиком у папір, телестиль залишився на місці, немов затиснутий у невидимих пальцях. А тоді почав писати, точно відтворюючи рухи Джасни, яка за багато миль звідти орудувала пером, що утворювало пару з Далінаровим.
Схрестивши закуті в броню руки, князь стояв біля столика. Він помітив, що від тісного сусідства з ним Данлан ніяково, та йому аж надто не терпілося, щоб присісти й зачекати.
Джасна мала вишуканий почерк. А як могло бути інакше — вона рідко коли робила хоч що-небудь, не завдавши собі клопоту вдосконалитися в цьому. Далінар нахилився ближче, щойно аркуш почали вкривати знайомі — нехай і нерозбірливі — яскраво-фіолетові рядки. Із самоцвіту звивалися вгору тонкі струминки червонуватого диму.
Стиль зупинив свій біг і завмер на місці.
— Дядьку, — прочитала Данлан, — сподіваюся, що в тебе все гаразд.
— Так і є, — відповів князь. — Оточення сумлінно піклується про мене.
Це була кодова фраза, яка означала, що він остерігався — або просто не знав — когось зі слухачів. Тепер Джасна проявить обережність і не передаватиме секретної інформації.
Данлан узяла стиль, покрутила самоцвіт, а тоді записала продиктовані слова, пересилаючи їх Джасні за океан. Та чи була вона все ще в Тукарі? Закінчивши писати, секретарка повернула пристрій на точку в лівому верхньому кутку — там мали опинитися обидва стилі, щоби Джасна могла продовжити сеанс зв’язку, — а тоді переналаштувала рубін.
— Як і слід було очікувати, я опинилася в Харбранті, — прочитала Данлан. — Секрети, до яких мені кортить прилучитися, занадто потаємні навіть для Паланеуму, але неясні натяки трапляються. Темні місця. Чи все добре в Елгокара?
«Натяки? Місця? Про що вона?» Джасна була така — любила драматичні ефекти. Добре хоч не ходульну театральність, як-от король.
— Кілька тижнів тому твій брат щосили прагнув знайти смерть від клішень прірводемона, — продиктував у відповідь Далінар. Зачувши це, Адолін усміхнувся, спершись плечем об книжкову шафу. — Та, видно, має Вісника-охоронця. Він у порядку, хоча всім нам страх як не вистачає тебе. Я впевнений, що Елгокару не завадили б твої поради. Зараз за помічницю йому здебільшого править Її Світлість Лалай.
Може, це спонукатиме Джасну повернутися? Принцеса й Садеасова кузина не надто полюбляли одна одну, проте на час відсутності королеви саме та очолила монарших писарок.
Данлан шкряботіла, виводячи слова. Обіч делікатно кашлянула Навані.
— Ох, — спохопився Далінар, — і ще допишіть: твоя мати повернулася до таборів.
За якусь мить перо знову самовільно написало:
— Засвідчи матері мою повагу, але тримайся від неї на відстані витягнутої руки. Вона кусається.
Навані шмигнула носом, і Далінар збагнув, що не попередив свою кореспондентку про її присутність. Він зчервонівся, а Данлан тим часом читала далі:
— Я не можу обговорювати свою роботу по телестилеграфу, але вона все більше мене захоплює. За всім цим і справді щось криється, приховане за штабелями сторінок історичних хронік.
Джасна була вериститалійкою. Принцеса якось пояснювала йому, що належала до ордену вчених, котрі намагалися віднайти істину в минулому. Прагнули створити неупереджений, максимально фактографічний опис подій давнини, щоби шляхом їхньої екстраполяції спрогнозувати майбутнє. Далінар так до пуття й не зрозумів, чому вони вважали, що різняться від звичайних істориків.
— Чи не плануєш ти повернутися? — запитав Далінар.
— Не можу з упевненістю сказати, — прочитала Данлан, щойно отримала відповідь. — Не смію переривати своє дослідження. Проте скоро може настати час, коли залишатися осторонь мені теж буде понад сили.
«Що?» — не зрозумів Далінар.
— У будь-якому разі, — читала далі Данлан, — я маю до тебе кілька запитань. Треба, щоби ти знову описав мені, що саме трапилося, коли сім років тому ви вперше зіштовхнулися з патрулем паршенді.
Далінар нахмурився. Попри даровану Збруєю міць, робота в траншеї виснажила його. Він не наважувався сісти в одне з розставлених у кімнаті крісел, не знявши обладунку, але стягнув одну з рукавиць і провів пальцями по волоссю. Князь не любив говорити на цю тему, та все ж якась його частина раділа можливості відволіктися, приводу відкласти рішенець, який назавжди змінить його життя.
Данлан глянула на нього, виражаючи готовність продовжувати. Навіщо Джасні знову ворушити цю історію? Хіба вона вже не описала відповідних подій у біографії свого батька?
Що ж, врешті-решт вона й сама йому це пояснить, а якщо висновувати з її попередніх відкриттів, то й нинішній проект мав становити неабияку цінність. Як би йому хотілося, щоб і Елгокар успадкував хоч дещицю тієї мудрості, яка дісталася його сестрі.
— Це болючі спогади, Джасно. Я безмірно шкодую, що переконав твого батька вирушити в ту експедицію. Якби ми не відкрили паршенді, вони зрештою не вбили б його. Перша зустріч трапилася, коли ми досліджували не нанесений на карти ліс. Це сталося на південь від Розколотих рівнин, у долині, що за два тижні ходу від Всихаючого моря.
Замолоду Ґавілара цікавили тільки дві речі — завоювання та лови. І якщо він не був зайнятий першим, то пропадав на других. Тож пропозиція відправитись на полювання в той момент здавалася розумною. Ґавілар поводився дивно та втрачав смак до битви. Поповзли пересуди, що він слабак. Далінар хотів нагадати братові про славні дні їхньої юності, тому й влаштував ловитву на легендарного прірводемона.
— Твого батька не було поряд, коли я натрапив на них, — продовжував Далінар, занурюючись у спогади. Стоянки на вільглих лісистих пагорбах. Розпитування через перекладача натанських аборигенів. Пошуки кізяків або повалених дерев. — На чолі загону розвідників я виступив вверх за течією однієї з приток Смертозакрут-ріки, а Ґавілар подався в протилежному напрямку. На іншому її березі ми й наткнулися на табір паршенді. Я спочатку очам своїм не повірив. Паршмени. Отаборилися — отже, вільні й організовані. Та ще й при зброї. І то не якійсь там примітивній. Мечі, списи з різьбленими ратищами…
Він змовк. Ґавілар теж не повірив, коли брат розповів йому. Вільних племен паршменів не існувало. Вони прислужували іншим — і притому завжди.
— Чи були в них тоді Сколкозбройці? — запитала Данлан. Далінар не одразу зрозумів, що це Джасна надіслала повідомлення.
— Ні.
За деякий час стиль знову заскрипів по паперу:
— Зате є тепер. Коли ти вперше побачив Сколкозбройного паршендійця?
— Після смерті Ґавілара, — відказав він.
Далінар склав докупи факти. Ніхто й ніколи не розумів, навіщо покійному королю взагалі знадобився той договір із паршенді. Добувати великопанцирників на Рівнинах можна було й без нього — тоді паршенді там ще не жили.
Великого князя пройняло морозом. Невже його брат знав, що ті мали доступ до Сколкозбройців? Й уклав договір, сподіваючись дізнатися, звідки вони взяли такі клинки?
«То йдеться про його смерть? — подумав Далінар. — У цьому й полягає таємниця, розгадку якої шукає Джасна?» На відміну від Елгокара, та ніколи не зациклювалась на помсті: сестра мислила по-іншому, ніж брат. Месництво не надихало її. А от запитання — це інша річ.
— І ще одне, дядьку, — прочитала Данлан, — перш ніж я зможу далі копирсатися в цій бібліотеці, що більше скидається на лабіринт. Я інколи почуваюся, мов той грабіжник могил, котрий просіває кістки давно упокоєних. Але ближче до діла. Так от, паршенді — ти якось був розповідав, наскільки швидко вони засвоїли нашу мову…
— Так, — відказав Далінар. — Минули лічені дні, а вони вже забалакували з нами, і ми їх добре розуміли. Дивина та й годі.
Хто би міг подумати, що паршменам раптом стане клепки на такий фортель? Більшість тих, з якими він стикався, взагалі заледве вміли говорити.
— Чим вони насамперед поцікавилися в тебе? — прочитала Данлан. — Які питання прозвучали передусім? Спробуй пригадати.
Далінар заплющив очі, відновлюючи в пам’яті дні, коли паршенді стояли табором відразу за рікою. Ґавілар був просто в захваті від них.
— Вони хотіли подивитися на наші мапи.
— Чи не згадували вони про Спустошувачів?
Спустошувачів?
— Здається, ні. А чому ти питаєш?
— Я поки воліла б не пояснювати. Однак хочу тобі дещо показати. Нехай твоя секретарка підготує чистий аркуш.
Данлан замінила папір, прикріплений до планшета. Тоді помістила стиль у куток і відняла руку. Той піднявся вгору та зашкрябав, смикаючись туди-сюди. Він малював — швидкими, жирними штрихами. Далінар ступив крок уперед, та й Адолін присунувся ближче. Очеретина й чорнило не надто підходили для цього, і передані телестилеграфом зображення не відзначалися точністю. Перо підтікало, залишаючи крихітні ляпки, яких не було у вихідному повідомленні, тож хоч каламар і стояв у строго аналогічному місці щодо аркуша, дозволяючи Джасні вмочати свій стиль заодно з Далінаровим, його очеретина подекуди ставала сухою швидше, ніж її пара на іншому кінці з’єднання.
Та все ж виходило чудово. «Це не Джасна малює», — збагнув Далінар. Хто б не водив її телестилем, він був незмірно талановитіший за його племінницю.
На папері з’являлося зображення високої примари, що нависала над якимись будівлями. Тонші чорнильні лінії натякали на щиток і клішні, а тіні передавалися густим мереживом ледь помітних штрихів.
Данлан відклала аркуш убік і знову підготувала новий. Далінар взяв малюнок у руки. Адолін зазирнув збоку. Схожа на нічний кошмар тварюка, утворена лініями й тінями, здавалася начебто знайомою. Неначе…
— Це прірводемон, — обізвався Адолін, тицяючи пальцем. — Просто не дуже вийшов: морда куди агресивніша, плечі ширші, і я не бачу ще однієї пари передніх клішень — але хтось напевне намагався зобразити одного з них.
— Схоже на те, — погодився Далінар, потираючи підборіддя.
— Так виглядає ілюстрація в одній із тутешніх книг, — прочитала Данлан. — Моя нова підопічна — вправна художниця, тож я звеліла скопіювати малюнок для вас. Скажіть, це нічого вам не нагадує?
«Нова підопічна?» — подумав Далінар. Минули роки, відколи Джасна востаннє опікувалася кимось. Завжди казала, що не має на це часу.
— Це зображення прірводемона, — продиктував Далінар.
Секретарка переслала його слова. За мить прийшла відповідь.
— У книзі стверджується, що так виглядають Спустошувачі, — Данлан насупилась, схиливши голову набік. — Ідеться про скопійований примірник тексту, написаного ще до Ренегатства. Проте ілюстрації до нього запозичені з іншого рукопису, навіть старовиннішого. Власне, дехто вважає, що цей малюнок був зроблений лише через два-три покоління після того, як нас полишили Вісники.
Адолін тихенько присвиснув. Старовиннішого не буває. Наскільки Далінар міг виснувати, від днів мороку збереглося дуже небагато мистецьких артефактів чи літературних творів. «Шлях королів» був одним із найдавніших, а також єдиним повним текстом. Та навіть він дійшов до них лише в перекладі — автентичних примірників не існувало.
— Але не поспішайте з висновками, — далі прочитала Данлан. — Я зовсім не хочу сказати, що Спустошувачі й прірводемони — суть одне й те ж. Гадаю, стародавня художниця просто не знала, як виглядає Спустошувач, а тому зобразила найжахливішу з відомих їй істот.
«Але звідки ж ілюстраторка оригінального рукопису дізналася, на що схожий прірводемон? — подумав Далінар. — Адже ми тільки-но відкрили Розколоті рівнини…»
Ну звісно ж! Хоча тепер Нічийні пагорби збезлюдніли, колись вони були заселеним королівством. Тож хтось у давнину почув про прірводемонів, причому дізнався достатньо, щоб намалювати одного з них, але пойменував Спустошувачем.
— Тепер мені час іти, — мовила Джасна вустами Данлан. — Дядьку, наглянь за Елгокаром, доки мене нема на місці.
— Джасно, — диктував Далінар, старанно підбираючи слова. — У нас тут усе складно. Буревії стали просто нестримні, тож трясеться й скрипить уся будівля. Незабаром до тебе можуть дійти приголомшливі чутки. Було б дуже добре, якби ти могла повернутися й допомогти порадами.
Князь мовчки чекав, що ж нашкрябає у відповідь стиль.
— Хотіла б я пообіцяти, що приїду тоді-то, — Далінарові навіть вчувся її спокійний, врівноважений голос. — Та мені важко сказати, коли ж дослідження буде завершене.
— Джасно, це дуже важливо, — наполягав князь. — Прошу, подумай іще раз.
— Дядьку, не сумнівайся, що зрештою я повернуся. Просто не знаю коли.
Далінар зітхнув.
— Зауваж, — додала Джасна, — як сильно мені кортить на власні очі побачити прірводемона.
— Але тільки мертвого, — підхопив Далінар. — Нізащо не дозволю тобі повторити братові геройства кількатижневої давнини.
— Ах, Далінаре, золотий мій гіперпіклувальнику, — відписалася Джасна. — Настане день, коли ти змушений будеш визнати, що твої улюблені племінниця й племінник виросли.
— Я матиму вас за дорослих, допоки ваша поведінка буде цьому підтвердженням, — продиктував Далінар. — Не барися там, і ми вб’ємо для тебе здоровенного прірводемона. Бувай.
Вони почекали, чи не надійде якоїсь відповіді, але самоцвіт перестав блимати — Джасна закінчила сеанс зв’язку. Данлан прибрала телестиль і планшет, а Далінар подякував секретаркам за їхню допомогу. Ті подалися до виходу. Схоже, Адолін хотів затриматися, але князь жестом звелів йому піти.
Невдоволений Далінар опустив погляд на малюнок із прірводемоном. І що дала йому ця розмова? Ще кілька туманних натяків? Що аж такого важливого могло бути в дослідженні Джасни, щоби на його тлі всі загрози королівству здавалися дрібницями?
Доведеться скласти дохідливіше послання, щойно він виступить із заявою, пояснюючи, чому вирішив зректися трону. Може, це підштовхне її до повернення.
І в ту мить він нажахано усвідомив, що вже все для себе вирішив. Десь у проміжку між полишенням траншеї та теперішнім моментом у роздумах князя про зречення оте «якщо» змінилося на «коли». Це був правильний крок. Він почувався пригніченим, але впевненим. Інколи доводиться робити й неприємні речі.
«То все ця розмова з Джасною, — збагнув Далінар. — І спогади про її батька». Тепер він і справді поводився, як Ґавілар перед смертю. Тоді це замалим не зруйнувало королівства. Що ж, він сам зупинить себе, допоки до цього не дійшло. Можливо, те, що відбувалося з ним, було якоюсь душевною хворобою, успадкованою братами від батьків. Воно…
— А ти дуже прив’язаний до Джасни, — мовила Навані.
Далінар тремтливо озирнувся, відриваючи погляд від зображення прірводемона. Він-бо гадав, що та вийшла вслід за Адоліном. Однак вона все ще стояла неподалік і дивилася на нього.
— Чому б це ти так настирливо домагався її повернення? — поцікавилася Навані.
Обернувшись, він глянув їй в обличчя і раптом усвідомив, що та відіслала обох своїх юних помічниць разом із секретарками. Тепер вони залишилися вдвох.
— Навані, — сказав він. — Це ні в які ворота не лізе.
— От іще. Ми родина, і я вимагаю відповідей.
Далінар завагався, а тоді рушив у центр кімнати. Жінка стояла біля виходу. На щастя, її помічниці залишили двері в кінці передпокою навстіж, по інший бік яких, у вестибюлі, несли службу двоє караульних. Ситуація складалася не ідеальна, але допоки князь бачив їх, а вони його, ця розмова з Навані зберігала хоч мінімальну пристойність.
— Далінаре? — допитувалася жінка. — То ти збираєшся відповідати? Чому ти так довіряєш моїй доньці, хоч інші ледь не одностайно її паплюжать?
— Я вважаю їхню зневагу до неї за найкращу рекомендацію, — відказав той.
— Вона єретичка.
— Джасна відмовилася вступити до будь-якої конгрегації, оскільки не вірить проповідям жодної з них. Вона відкинула компроміс, продиктований святенницькою мораллю, і повелася чесно — не стала давати обітниць, яких не збиралася виконувати. Я вважаю це виявом гідності.
Навані фиркнула:
— Ви немов двійко цвяхів, що стирчать з одного одвірка. Загартовані, непохитні, колючі — де вже там до буревія вас висмикнути.
— А тепер тобі краще піти, — мовив Далінар, киваючи в бік вестибюля. Він раптом відчув страшенну втому. — Бо люди язиками плескатимуть.
— Ну й нехай. Нам треба скласти план, Далінаре. Ти найвпливовіший великий князь у…
— Навані, — перебив він її, — я хочу зректися влади на користь Адоліна.
Та здивовано закліпала очима.
— Звільню місце для сина, щойно закінчу необхідні приготування. Це займе щонайбільше кілька днів.
Вимовляючи ці слова, князь почувався дивно — неначе від проговорювання його рішенець матеріалізувався.
На обличчі Навані проступив страдницький вираз.
— Ох, Далінаре, — прошепотіла вона. — Ти робиш жахливу помилку.
— Я маю на неї право. А ще я змушений повторити своє прохання. Мені треба багато чого обдумати, тож зараз я не можу приділити тобі належної уваги.
І вказав на вихід.
Навані закотила очі, але пішла, як її й просили, і зачинила за собою двері.
«От і все, — подумав Далінар, роблячи тривалий видих. — Усе вирішено».
Надто знеможений, щоби самому зняти Збрую, він опустився на підлогу й сперся головою об стіну. Вранці він повідомить про свій рішенець Адоліна, потім упродовж тижня оголосить його на бенкеті. А тоді повернеться до Алеткару та своєї вотчини.
І на цьому все.
Кінець другої частини
Інтерлюдії
Рисн / Аксіс / Сет
I-4
Рисн
Рисн несміливо спустилася долі з переднього фургона каравану. Ноги ступили на м’яку, нерівну землю, яка трішки просідала під її вагою.
Вона злякано здригнулася — передусім від того, що аж надто буйна трава не сховалася, як мала би. Рисн кілька разів тупнула ногою. Стеблини навіть не ворухнулися.
— Вона не заховається, — пояснив Встім. — Трава поводиться тут не так, як деінде. Ти ж, мабуть, і сама про це чула.
Цей літній чоловік сидів під жовтим тентом переднього фургона. Одну руку він поклав на бортик, а в другій тримав стос ґросбухів. Довга біла брова була заправлена за вухо, поки інша вільно теліпалась обіч обличчя. Встім надавав перевагу туго накрохмаленим мантіям — синім або червоним — і капелюхові у формі усіченого конуса. Таке вбрання традиційно носили тайленські купці. І хоча мода на нього минула кілька десятиліть тому, воно все ще залишалось упізнаваним.
— Я чула про траву, — мовила до нього Рисн, — але це так дивно.
Вона знову ступила на зелений килим, обходячи фургон по колу. Так, їй розказували про тутешню рослинність, але дівчина гадала, що шиноварські трави будуть просто млявими. У розповідях ішлося про те, що вони не встигають сховатися, бо надто повільно ворушаться.
Але ні, річ була не в цьому. Трава не рухалася зовсім. Як же вона виживає? Хіба її не повинні вискубти дочиста тварини? Рисн здивовано похитала головою, окидаючи поглядом рівнину. Усю її вкривав поріст. Травинки висіялися так рясно, що землі було просто не видно. Ну й безлад.
— Земля пружинить, — сказала вона, знову наближаючись туди, звідки прийшла. — І це не тільки через траву.
— Угу, — промимрив Встім, не підводячи голови від рахунків. — Це називається ґрунт.
— У мене таке враження, що я зараз провалюся в неї по коліна. І як ці шини тут живуть?
— Вони своєрідний народ. Але хіба тобі не час встановлювати пристрій?
Зітхнувши, Рисн підійшла до задка фургона. Інші фури каравану — усього їх було шість — зупинялися, утворюючи велике коло. Тоді дівчина опустила борт і з зусиллям витягнула назовні дерев’яну триногу, заввишки мало не як вона сама. Завдавши цю ношу собі на плече, вона подалася до центру порослого травою обводу.
Рисн була більшою модницею, ніж бабск. Вона вбиралася в найсучасніший одяг, який носили дівчата її віку: темно-синю шовкову жилетку з візерунками поверх світло-зеленої сорочки з довгими рукавами та жорсткими манжетами. Додільна, по щиколотки, спідниця — також зеленого кольору — була строга та цупка: практичного крою, але з дженджуристою вишивкою.
Її ліву руку обтягувала зелена рукавичка. Покривати захищену руку — всього лиш дурнувата традиція, прояв культурної монополії воринізму. Та про людське око краще було віддавати їй шану. Багато хто з консервативніших тайленів — а серед них, на жаль, і її бабск — досі вважали обурливою поведінку жінки, котра шастає з голою шуйцею.
Вона встановила триногу. Минуло п’ять місяців, відколи Встім став її бабском, а Рисн — його ученицею. Він ставився до неї добре. Не всі бабски так поводилися: згідно з традицією, той був не просто її наставником. За законом вона мала його за батька, аж доки він не оголосить, що та сама готова стати крамаркою.
Їй би дуже хотілося, щоби вони рідше бували в усіх цих дивних краях. Встім мав славу справжнього ділка, і Рисн гадала, що такі, як він, їздять торгувати до екзотичних міст і портів, а не на голі луги в якійсь глухомані.
Упоравшись із триногою, вона повернулася до фургона по фабріал. Задок фури був захищеним місцем із міцними боковинами та накриттям, щоб перечікувати великобурі. Навіть на Заході, де великобурі незмінно бували слабшими, про повну безпеку не йшлося — принаймні доки подорожній не долав перевалів і не потрапляв у Шиновар.
Прихопивши коробку з фабріалом, Рисн поспішила назад до триноги. Відсунувши вбік дерев’яне віко, вона видобула зсередини великий геліодор. Цей блідо-жовтий самоцвіт — щонайменше два дюйми в діаметрі — був вставлений у металевий каркас. Він ледь поблискував, але не настільки яскраво, як можна було очікувати від коштовного каменя такого розміру.
Дівчина встановила його на тринозі, а тоді покрутила кілька ручок налаштування в нижній частині, направляючи фабріал на людей із каравану. Відтак принесла з фургона ослінчик і вмостилася спостерігати. У неї очі на лоб полізли, коли вона дізналася, скільки виклав за такий прилад Встім — це була нова, нещодавно розроблена модель, яка попереджала, якщо наближалися люди. Невже це мало аж таке значення?
Відхилившись назад, Рисн звела очі на самоцвіт, придивляючись, чи не починає той світитись яскравіше. Дивна трава шинських земель похитувалася на вітрі, вперто відмовляючись ховатися — навіть від найсильніших поривів. Удалині височіли білі вершини Імлистих гір, які оберігали цей край. Розбиваючись об них, великобурі втрачали силу, що робило Шиновар одним з небагатьох місць в усьому Рошарі, де ритм і спосіб життя не визначалися стихією.
Рівнина довкола неї була всіяна чудернацькими деревами з прямими стовбурами та жорсткою, скелетоподібною кроною, вкритою листям, що теж не ховалося від вітру. Увесь цей краєвид здавався їй якимось моторошним, неначе мертвим. Жодного тобі поруху. Рисн злякано усвідомила, що не бачить ніякого спрена. Ні однісінького. Хоч вітрокузьки, хоч життєкузьки — як виметено.
Скидалося на те, що вся ця земля була якоюсь туподумною. Мовби той ідіот, котрому від народження бракує мізків — він просто не знає, коли треба боронитися: сидить собі обличчям до стіни та пускає слину. Вона колупнула пальцем землю, а тоді піднесла його до очей, щоб роздивитися «ґрунт», як назвав це Встім. Ну й бруднющий. Що й казати, один достатньо сильний подув вітру міг із коренем повисмикувати траву з усього поля та понести геть. Пощастило цим землям, що великобурі сюди не добираються.
Біля фургонів слуги й охоронці вивантажували ящики та починали таборитися. Раптом геліодор заблимав яскравішим жовтим світлом.
— Учителю! — гукнула вона, підводячись. — По сусідству хтось є.
Встім, зайнятий перевіркою тари, різко підняв голову. Він махнув Килрму, начальнику охорони, і шестеро його підлеглих дістали луки.
— Онде, — сказав один із них, тицяючи пальцем.
Удалині замаячіла група вершників, які наближалися. Вони скакали не надто швидко, бо за ними поспішали кілька чималих тварин на кшталт вгодованих, приземкуватих коней, що тягли за собою фургони. З наближенням незнайомців самоцвіт Душезаклинача блимав усе яскравіше.
— Так, — сказав Встім, поглядаючи на фабріал. — Ця штука стане нам у пригоді. У неї хороший радіус дії.
— Але ж ми знали, що вони під’їжджають, — мовила Рисн, встаючи з ослінчика й підходячи до нього.
— У цьому конкретному випадку, — зауважив той. — Та коли вона попередить нас, що в темряві наближаються розбійники, то дюжину разів окупить свою вартість. Килрме, опустіть луки. Ти ж знаєш, як вони на них реагують.
Охоронці виконали наказ, і загін тайленів завмер в очікуванні. Рисн упіймала себе на тому, що нервово поправляє брови, хоч і сама не знала, чого хвилюється. Новоприбулі були звичайними шинами. Хоча Встім втовкмачував їй, що не варто вважати їх дикунами. Здавалося, він дуже поважав цей народ.
Коли ті наблизилися, дівчину вразило розмаїття їхньої зовнішності. Інші шини, яких вона бачила, носили прості коричневі роби або ще якийсь робочий одяг. Проте на чолі цього загону скакав чоловік, виряджений наче на шинське весілля в яскраву, різнобарвну накидку, яка, повністю вкриваючи його тіло, спереду туго затягувалася на шнурок. Її край спадав по обидва боки коня та замалим не волочився землею. Лише голова стирчала назовні.
Довкола нього їхали четверо вершників, убраних стриманіше. Усе ще яскраво, проте не аж так яскраво. На них були сорочки, штани та барвисті пелерини.
Обіч цієї кавалькади йшли щонайменше три дюжини людей, одягнених у брунатні туніки. Ще декілька правили трьома великими фургонами.
— Ого, — сказала Рисн. — А він узяв із собою чимало слуг.
— Слуг? — не зрозумів Встім.
— Ну, цих, у коричневому.
Її бабск усміхнувся:
— Вони його охоронці, дитино.
— Та що ти? А на вигляд такі непримітні.
— Шини — своєрідний народ, — пояснив той. — У них воїни — найпослідущіші люди, щось на зразок рабів. Їх обмінюють і продають із рук у руки, користуючись для цього невеличкими камінцями, що символізують право власності, і кожен, хто береться за зброю, поповнює їхні ряди, зазнаючи такого ж ставлення. А от чоловік у химерній мантії — землероб.
— Як це — «землероб»? Тобто «землевласник»?
— Ні. Наскільки мені відомо, він щодня — ну, майже щодня, якщо лише не бере участі в таких перемовинах — вирушає на поля та гне там спину. І так вони ставляться до всіх селян — не шкодують уваги та пошанівку.
У Рисн аж щелепа відвисла:
— Але ж більшість сіл напхом напхані ними!
— Так і є, — погодився Встім. — Тому тут їх вважають священними. Чужинця близько не підпустять до ріллі чи поселення землеробів.
«Ну й дива, — подумала дівчина. — Напевно, від життя в такому місці у них щось трапилося з головою».
Килрм і його підлеглі, схоже, були аж ніяк не в захваті від того, що потенційний противник так сильно перевищував їх за чисельністю, але Встіма це зовсім не хвилювало. Щойно шини наблизилися, він вийшов з-за своїх фургонів без тіні побоювання. Рисн поспішила за ним, і поділ її спідниці мів траву.
«От халепа», — подумала вона. У цьому полягала ще одна проблема з тим, що стеблинки не ховалися. Якщо через цю дурнувату траву їй доведеться купити нову оторочку, вона сильно роздратується.
Коли шини порівнялася з купцем, той склав їм незвичний уклін, простягши руки до землі.
— Тан бало кен тала, — проказав він. Рисн не зрозуміла його слів.
Чоловік у накидці — землероб — шанобливо кивнув у відповідь, а один із вершників спішився й вийшов наперед.
— Нехай направлять тебе Вітри талану, мій друже, — його тайленська була чудовою. — Той, хто додає, радіє з твого благополучного прибуття.
— Спасибі тобі, Трешу-сину-Есана, — мовив на це Встім. — І перекажи мою подяку тому, хто додає.
— Що привіз ти нам із твоїх дивних земель, друже? — запитав Треш. — Сподіваюся, знову метал?
Встім махнув рукою, і кілька охоронців піднесли важкий ящик. Опустивши цей вантаж долі, вони підважили віко, відкриваючи зору його специфічний вміст — шматки металевого брухту, більшість — у формі уламків мушлі, хоча траплялися й такі, що нагадували цурпалки. Для Рисн це було просто сміття, яке — з певних незбагненних причин — Душезаклиначі перетворили на метал.
— Ах! — захоплено вигукнув Треш і присів біля ящика, розглядаючи непотріб усередині. — Чудово!
— І крупинки цього добра не добули рудним способом, — сказав Встім. — Жодного каменя не розбили й не переплавили, щоб отримати цей метал, Трешу. Він Душезаклятий — отриманий із мушель, кори та гілок. Я маю документ на підтвердження цього, завірений п’ятьма незалежними тайленськими нотаріусами.
— Тобі не було потреби вдаватись до такого, — відказав Треш. — У цьому питанні ти давно користуєшся нашою цілковитою довірою.
— Та все ж краще виконати всі формальності, — заперечив Встім. — Купець, котрий недбало ставиться до контрактів, рано чи пізно опиняється серед ворогів, яких вважав друзями.
Треш підвівся й тричі сплеснув у долоні. Люди в брунатних мантіях і з потупленими очима відкинули задній борт фургона, з-за якого виднілися ящики.
— Решта з тих, які заїжджають до нас, — зауважив Треш, підходячи до фургона, — не цікавляться нічим, окрім коней. Кожному лиш їх і подавай. Але ти, мій друже, не з таких. Чому б це?
— Коні занадто вибагливі в утриманні, — відповів той, ідучи поруч Треша. — Тож дуже часто пожиток заледве покриває видатки, хоча вони й немаленькі.
— Але з цією живністю все інакше? — запитав шин, піднімаючи один із неважких ящиків, усередині якого щось ворушилося.
— Так, тут годі й порівнювати, — відказав Встім. — За курчат платять добрі гроші, а піклуватися про них — раз плюнути, лиш би корму вистачало.
— Ми чималенько їх тобі привезли, — сказав Треш. — Повірити не можу, що ти купуєш у нас курчат. Та вони й близько не варті того, що ви, чужинці, віддаєте за них. Метал за курчат! Та ще й який — не заплямований зламаним каменем. От чудасія!
Встім знизав плечима:
— У мене на батьківщині цей брухт практично нічого не коштує. Він створюється подвижниками, які вправляються у Душезаклинанні. Виготовляти їжу вони не можуть: варто їм дати маху — і та виявиться отруйною. Тож перетворюють сміття на метал, який потім викидають.
— Але ж його можна перекувати!
— Навіщо мучитись із залізом, — пояснив Встім, — якщо можна вирізати з дерева точну подобу потрібної речі, а тоді Душезаклясти її?
Приголомшений Треш лише похитав головою. Рисн і сама спостерігала за ними з деяким спантеличенням. Це була найбожевільніша оборудка з усіх, які вона коли-небудь бачила. Зазвичай Встім репетував, як базарна баба, і торгувався за кожну світлоскалку. А тут просто взяв і зізнався, що його товар доброго слова не вартий!
Власне, під час розмови обоє аж зі шкури пнулися пояснити, яким непотребом збираються обмінятись. Але зрештою досягли згоди — хоч Рисн так і не змогла второпати, яким дивом — і вдарили по руках, скріплюючи домовленість. Частина солдатів Треша заходилася вивантажувати ящики з курчатами, тканинами й екзотичними сортами в’яленого м’яса. Інші ж узялися за тачки й почали перевозили до своїх фургонів тару з металобрухтом.
— Чи не міг би я купити в тебе якогось солдата? — запитав Встім, доки вони чекали.
— Боюся, чужинцям їх не продають.
— Але ж якось я був виміняв у тебе одного…
— Відтоді минуло майже сім років! — засміявся Треш. — А ти все ніяк не забудеш!
— Ти просто не знаєш, скільки я взяв за нього, — зауважив Встім. — Ти ж бо віддав мені його за безцінь!
— Він був Заблудлим, — пояснив Треш, знизавши плечима. — Тобто взагалі нічого не вартим. Ти силоміць утелющив мені скількись взамін, хоча, чесно кажучи, я викинув твої гроші в річку. Не можна наживатися на Заблудлому.
— Що ж, гадаю, мені нема чого ображатися, — сказав Встім, потираючи підборіддя. — Але якщо колись у тебе з’явиться ще один, повідом мене. То був найкращий слуга з усіх, кого я мав. І досі шкодую, що продав його.
— Я пам’ятатиму, друже, — мовив Треш. — Але не думаю, що серед нас трапиться ще один такий, — він наче збентежився. — Власне, сподіваюся, що ніколи більше не трапиться…
Щойно обмін товарами завершився, вони знову потисли руки, а тоді Встім уклонився землеробу. Рисн спробувала відтворити порух наставника, удостоївшись усмішки від Треша та кількох його супутників, котрі про щось теревенили шепітною мовою шинів.
Така довга й нудна поїздка — і все заради кількахвилинної оборудки. Але Встім мав рацію: на Сході за цих курчат дадуть чимало сфер.
— Ну, і що ти засвоїла? — запитав її бабск, коли вони простували назад до головного фургона.
— Що шини — дивні.
— Ні, — заперечив Встім, але без суворості в голосі. Він ніколи не сердився на неї. — Вони просто не схожі на нас, дитино. Дивні люди поводяться непередбачувано. А про Треша й подібних до нього аж ніяк такого не скажеш. Навіть навпаки, вони дещо занадто прогнозовані. По той бік Імлистих гір світ не стоїть на місці, але шини, схоже, поставили собі за мету залишитися такими, як були. Я привозив їм на продаж фабріали, та вони вважають їх непотребом. Або від лукавого. Або блюзнірством їх використовувати.
— Але це аж ніяк не одне й те саме, наставнику.
— Атож, — промовив той. — Але шини є шини — їх важко зрозуміти. Так чи інак, але що ж ти насправді засвоїла?
— Що для них скромність — все одно що хвастощі для гердазійців, — відповіла дівчина. — Ви обоє щосили п’ялися показати, які нікудишні ваші товари. Я спочатку подумала, що це дурість, але тепер збагнула, що в них, видно, так торгуються.
Бабск широко всміхнувся:
— І цим довела, що розумніша за половину тих, кого я брав із собою. Слухай сюди. Ось твій сьогоднішній урок: ніколи не намагайся ошукати шинів. Говори навпростець, ріж правду-матінку та — якщо вже на те пішло — збивай ціну своєму товару. За це вони тебе на руках носитимуть. І при розрахунку не образять.
Рисн кивнула. Вони підійшли до фургона, і Встім дістав звідкись дивний невеличкий горщик.
— Ось, тримай, — сказав він. — Візьми ножа й наріж трохи цієї трави. Але бери глибоко під корінь, щоб на стеблинах лишилося досить ґрунту. Без нього ці рослини не живуть.
— А нащо мені це робити? — спитала та, наморщивши носа, але горщик усе ж взяла.
— Для того, — відповів бабск, — що ти вчитимешся піклуватися про них. Я хочу, щоби ти дбала про цю траву, аж доки не перестанеш сприймати її як дивну.
— Але чому?
— Бо це зробить із тебе ліпшу крамарку, — відрізав той.
Рисн насупилася. Невже він конче має раз по раз викидати такі коники? Напевно, тому він і був одним з тих нечисленних тайленів, яким вдавалось укладати вигідні угоди з шинами. Бо він такий само дивний, як і вони.
Дівчина пішла виконувати, що веліли. Скаржитися не було сенсу. Але спочатку прихопила пару пошарпаних рукавиць і підсмикнула манжети. Вона не збиралася псувати хорошу сукню заради горщика слинявої, кататонічної, ідіотської трави. І на цьому крапка.
I-5
Аксіс-каталогізатор
Аксіс-каталогізатор застогнав, лежачи на спині. У голові пульсувало від болю. Розплющивши очі, він окинув поглядом своє тіло. У чому мати народила.
«А хай йому всячина», — подумав він.
Що ж, однаково слід було перевірити, наскільки сильно йому дісталося. Пальці ніг немовби вказували в небо. Нігті були темно-сині, та серед їхнього брата аїмійця таке траплялося. Він спробував поворушити ними й задоволено відчув, що ті слухаються.
— Ну, і то добре, — сказав він собі, зронивши голову долі. Під нею хлюпнуло щось м’яке — схоже, гниль зі сміттєвої купи.
Угу, так воно й було. Він відчував її сморід — їдкий та огидний, — тож зосередився на носі, перетворюючи тіло так, щоб відключити нюх. «Ах, — промайнула думка. — Отак значно краще».
Тепер би ще й болю в голові позбутися. Чесне слово, невже сонце конче мусило так світити — і то простісінько над головою? Він заплющив очі.
— Гей, ти все ще в моєму провулку, — долинув ззаду хрипкий голос. Якраз він його і розбудив.
— Я незабаром його звільню, — пообіцяв Аксіс.
— Ти винен мені плату за нічліг.
— У провулку?
— Найкращому в усьому Касіторі.
— А-а. То от де я зараз? Чудово.
Силою зосередженої думки він за кілька ударів серця нарешті позбувся головного болю. Розплющив очі, і цього разу дійшов висновку, що сонечко світить цілком приємно. Обабіч нього в небо здіймалися цегляні стіни, порослі кіркою червоного лишайнику. Довкола невеличкими купками валялися гниючі бульби.
Хоча ні. Не дуже-то й валялися. Вони здавались акуратно розкладеними. Дивна штука. Від них, найімовірніше, і розливалися пахощі, які він уже оцінив. Краще було не спішити з розблокуванням нюху.
Він сів, потягуючись і перевіряючи м’язи. Схоже, усі діяли як слід, хоча синців не бракувало. За мить він розбереться й із ними.
— Та-а-ак, — сказав він, обертаючись. — А чи не знайдеться раптом у тебе запасної пари штанів, га?
Як виявилося, голос належав чоловіку з кошлатою бородою, котрий сидів на ящику в дальньому кінці провулка. Аксіс не впізнавав ані його, ані місця, де перебував. Воно й не дивно, беручи до уваги, що його побили, пограбували й покинули, прийнявши за мертвого. Уже вкотре.
«Чого тільки не зробиш заради науки», — подумав він, зітхнувши.
Пам’ять відновлювалася. Касітор був великим іріалійським містом, що поступалося за розміром лише Ралл Елоріму. Він прибув сюди навмисно. І напився теж не з доброго дива. От тільки горілчаних братів йому, певно, слід було підбирати обачніше.
— Дай-но вгадаю: зайвих штанів у тебе нема, — мовив Аксіс, підводячись та оглядаючи татуювання в себе на руці. — А якби й були, то я порадив би тобі самому їх вдягнути. Що це на тобі, мішок з-під лавісу?
— Із тебе платня за нічліг, — пробурчав чоловік. — І відшкодування за зруйнований храм північного бога.
— Дивно, — сказав Аксіс, озираючись через плече у бік війстя провулка. Там простяглася жвава вулиця. Імовірно, добропорядні жителі Касітора сприймуть його наготу без особливого захоплення. — Не пригадую, щоби руйнував якісь храми. А я зазвичай уважно ставлюся до таких питань.
— Ти вщент розніс половину Хвартухової вулиці, — відказав жебрак. — Розвалив не один будинок. Але я заплющу на це очі.
— Дуже люб’язно з твого боку.
— Останнім часом там занадто смерділо.
Аксіс нахмурився й знову глянув на босяка. Прослідкував за його втупленим у землю поглядом. Купки гниючих овочів були розкладені в дуже специфічному порядку. Наче утворювали план якогось міста.
— А-а-а, — второпав Аксіс, прибираючи ногу з невеличкого квадратика гнилі.
— То була пекарня, — пояснив жебрак.
— Мені страх як шкода.
— Сім’ї не було вдома.
— Радий це чути.
— Вони молилися в храмі.
— У тому, який я…
— Розтрощив своєю довбешкою? Авжеж.
— Упевнений, ти подбаєш про їхні душі.
Жебрак глянув на нього, примруживши очі:
— Ніяк не можу визначитися, ким ти будеш — Спустошувачем чи Вісником?
— Боюся, Спустошувачем, — відказав Аксіс. — Адже я зруйнував храм.
Очі безхатченка стали ще підозріливіші.
— Мене можна прогнати лише священною тканиною, — вів далі аїмієць. — Та оскільки в тебе її… Стривай, а що це в тебе в руці?
Жебрак опустив погляд на свою долоню, яка торкалась однієї з пошарпаних ковдр, накинутих на один з не менш пошарпаних ящиків. Він засідав на підмощеному ганчір’ї, немов… воістину, немов бог, що зрить із небес на своїх вірян.
«Бідолаха», — подумав Аксіс. Йому й справді час було рушати звідти. Не хотілося накликати біду на нещасного дурника.
Безхатченко висмикнув підстилку. Аксіс позадкував, прикриваючись руками. Забачивши таке, жебрак розтягнув губи в усмішці, яка вийшла б кращою, якби додати хоч кілька зубів. Він зістрибнув з ящика, загрозливо здіймаючи ковдру. Аксіс подався назад.
Босяк захихикав і пожбурив у нього підстилкою. Той схопив її на льоту й посварився на дурника кулаком. А тоді вийшов з провулка, навходячки обмотуючи трофей навколо пояса.
— Узріть вигнання мерзенного звіра! — долинув ззаду голос жебрака.
— Угу, а також узріть, — промимрив Аксіс, тугіше стягуючи кінці, — як мерзенний звір уник ув’язнення за непристойну поведінку на публіці.
Іріалі були дуже прискіпливі, коли йшлося про захист громадської моралі. Вони багато до чого так ставилися. Звісно, те саме можна сказати про більшість народів — різниця лише в тому, на що спрямована їхня прискіпливість.
Аксіс-каталогізатор ловив на собі здивовані погляди. І не тому, що був «легко вдягнений»: Ірі розміщувалось на північно-західній околиці Рошару, тож тамтешній клімат здавався куди теплішим, ніж в Алеткарі чи навіть Азірі. Чимало золотоволосих іріалійців розгулювали в самих лише пов’язках на стегнах, а їхню шкіру вкривали різноколірні візерунки. Тут навіть Аксісові татуювання не привертали особливої уваги.
Напевно, уся річ була в його блакитних нігтях та очах, схожих на темно-синій кришталь. Аїмійці — навіть сіа-аїмійці — траплялися не щодня. А може, причина крилася в тому, що він не в той бік відкидав тінь — до світла, а не від нього? Це була дрібниця, та й тіні були короткими, адже сонце стояло так високо. Однак ті, хто помічав це, тихо щось бурмотіли або й відскакували з дороги. Ймовірно, чули про йому подібних. Минуло не так багато часу, відколи його батьківщиною пронеслося нещастя. Якраз достатньо, щоби перекази та легенди поширилися серед більшості народів.
Цілком можливо, що якесь велике цабе обуриться з його вигляду, й Аксіс постане перед мировим суддею. Таке вже не раз бувало. І він давно навчився не хвилюватися. Коли тебе супроводжує Прокляття-тобі-подібних, ти мимоволі засвоюєш, що проблеми треба вирішувати в міру їхньої появи.
Він став насвистувати собі під ніс, оглядаючи татуювання й не звертаючи уваги на тих занадто спостережливих перехожих, які витріщалися на нього, пороззявлявши роти. «Пригадую, що я щось десь записував…» — подумав він, обдивляючись зап’ясток, а тоді повертаючи руку іншим боком, щоб перевірити, чи не з’явилися нові татуювання із тильної сторони. Як і всі аїмійці, він міг змінювати забарвлення й візерунчастість шкіри на власний розсуд. Це було дуже зручно, адже якщо тебе регулярно грабують, роздягаючи до нитки, до холєри складно вести записи в справжньому блокноті. Тож він робив нотатки на власній шкірі — принаймні доки не випадала можливість повернутися в безпечне місце й переписати їх начисто.
Залишалося сподіватись, що він не нализався аж до того стану, коли занотовував спостереження, на чому бачив. Бо одного разу таке сталося, і щоби прочитати його писанину, знадобилися два дзеркала та вкрай засоромлений банщик.
— А-а, ось, — подумав він, виявивши нове татуювання на внутрішньому боці ліктьового згину лівої руки. І взявся незграбно читати, човгаючи схилом униз.
«Експеримент завершився успішно. Спостерігав спренів, що являються лише вкрай сп’янілим. Мають вигляд маленьких коричневих бульбашок, що липнуть до навколишніх предметів. Знадобиться подальша перевірка, щоб унеможливити пояснення у вигляді білої гарячки».
— Дуже добре, — промовив він уголос. — Просто чудово. Хм, і як же мені їх назвати?
У розповідях, які він чув, ті йменувалися бухлокузьками, але це якось не звучить. Спрени алкогольної інтоксикації? Ні, надто хитромудро. А може, пивоспрени? Аксіс відчув приплив збудження. Він роками полював на цей конкретний вид. І якщо їхня справжність підтвердиться, вийде незаперечна перемога.
Але чому вони являлися лише в Ірі? І чого так рідко? Він зробив дюжину спроб, набираючись до отупіння, а спостерігав їх лише разок. Якщо, звичайно, взагалі спостерігав.
Однак спрени бували дуже потайні. Інколи навіть найпоширеніші види — наприклад, спрени вогню — не показувалися і край. А це особливо дратувало того, хто вирішив присвятити життя спостереженню, каталогізації та дослідженню всіх без винятку спренів Рошару.
Продовжуючи насвистувати, він пробирався містом у бік причалу. Довкола струмували потоки золотоволосих іріалі. Як і «воронові крила» алеті, їхнє волосся свідчило про походження: що чистіша кров, то більше золотистих пасом. І то не просто білявих, а по-справжньому золотавих, що виблискували на сонці.
Іріалі подобалися йому. Вони й близько не були такими святенниками, як воринські народи Сходу, і рідко здіймали сварку чи бійку. Тим легше було висліджувати спренів. Хоча, звичайно, бували й такі види, яких побачиш лише на війні.
На причалі зібрався невеличкий натовп. «От і чудово, — подумав він. — Я майже не спізнився». Присутні скупчилися на спеціально збудованій оглядовій платформі. Аксіс надивився собі стояче місце, поправив «священну» ковдру й очікувально відкинувся на поручні.
Чекати довелося недовго. Точнісінько в сім сорок шість ранку — місцеві могли звіряти по ньому годинники — із вод затоки виринув гігантський і синій, як море, спрен. Він був напівпрозорий, і хоча здавалося, що від його підйому на поверхню по воді прокотилися буруни, це була тільки ілюзія. Насправді поверхня затоки залишалася непотривоженою.
«Спрен набуває вигляду великого водяного стовпа, — подумки диктував Аксіс, наносячи ці слова у вигляді татуювання на незайняту ділянку ноги. — По центру він темно-темно синій, немов океанські глибини, але краї — світлішого відтінку. Висновучи зі щогл ближніх суден, я б оцінив його зріст у щонайменше сотню футів. Чи не найбільший з будь-коли бачених мною».
Зі стовпа проросли чотири довгі кінцівки, які, завівши собі пальці, розпростерлися над затокою. Кожна опустилася на золотий п’єдестал, спеціально зведений містянами. Спрен щодня з’являвся в той же час, не пропустивши й разу.
Вони нарекли його Кусіцеш — Захисник. Дехто поклонявся йому як божеству, але більшість просто сприймала його як атрибут міста. Він був унікальний. Належав до одного з небагатьох відомих Аксісові видів, які, схоже, були представлені лиш однією особиною.
«Але спреном чого він є? — записав захоплений Аксіс. — У нього утворилося обличчя, яке дивиться на схід. Прямо в бік Першопочатку. Його риси змінюються з приголомшливою швидкістю. На кінці схожої на куксу шиї з’являються фізії різних людей, перетікаючи одна в одну».
Видовище тривало добрих десять хвилин. Чи повторювалися деякі з них? Складно сказати — вони надто швидко змінювалися. Одні обличчя були чоловічі, інші — жіночі. Щойно показ закінчився, Кусіцеш пірнув у затоку, знову здійнявши ілюзорні хвилі.
Аксіс почувався спустошеним, немов із нього щось висмоктали. Судячи із загальних відгуків, такою була типова реакція. А може — на фоні очікування, — йому це лише здавалося? Чи це відчуття таки реальне?
Доки він розмірковував, повз нього прошмигнув вуличний хлопчисько, який вхопив його за край пов’язки і, регочучи, зірвав її. За мить він кинув ковдру іншим халамидникам, і всі разом чкурнули геть.
Аксіс похитав головою:
— От халепа, — промовив він. Люди довкола порозкривали роти й зашепталися. — Гадаю, поблизу чергують вартові? Аякже. Четверо. Ну й чудово.
Четвірка стражів уже простувала до нього, і золоте волосся, спадаючи на плечі, обрамляло їхні суворі обличчя.
«Що ж, — сказав він собі, роблячи останній запис, коли один із вартових саме вхопив його за плече. — Схоже, мені випаде ще один шанс вистежити кутузкоспренів». Аж дивно, як їм вдавалось залишатися непоміченими впродовж стількох років попри його численні ув’язнення. Він уже починав думати, що насправді їх не існує.
Стражі потягли його в бік міської в’язниці, проте Аксіс не мав нічого проти. Два нові різновиди спренів за таку ж кількість днів! Якщо справа піде такими темпами, то ще якихось кілька століть — і дослідження буде завершене.
Просто шикарно. І він знову взявся насвистувати.
I-6
Витвір мистецтва
Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, зіщулився на високому кам’яному уступі під стіною грального дому. Уступ призначався для ліхтаря, та оскільки його, як і руки й ноги шина, обкутував довгий плащ, здавалося, що Сет звисає зі стіни.
Поблизу світилося всього кілька вогнів. Маккек хотів, щоби той, загорнувшись у накидку, тримався в тіні. Під плащем на ньому був чорний облиплий костюм, а нижню частину обличчя вкривала матер’яна маска — те й інше від кутюр’є Маккека. Плащ був йому завеликий, а одяг під сподом — затісний. Страх яке непідхоже вбрання для вбивці, але господар вимагав театральності, і Сет чинив, як йому велено. Причому завжди.
Можливо, цей спектакль і давав результат. Перехожі лякалися, забачивши лиш очі та голомозу голову. Очі шина — аж надто круглі та трошечки завеликі. Тутешнім людям вони скидалися на дитячі. І чому це їх так непокоїло?
Неподалік примостився в коричневих пелеринах гурт чоловіків, які теревенили, потираючи великим пальцем указівний, від чого звивалися струминки диму, супроводжувані ледь чутним потріскуванням. Подейкували, що розтирання вогнемоху робило людську свідомість сприйнятливішою до нових ідей і думок. Сет якось був спробував — у нього розболілася голова, а пальці вкрилися пухирями. Та, мабуть, якщо наростити мозолі, таки вдавалося зловити кайф.
У центрі круглого шалману працював бар, де подавали широкий асортимент напоїв з іще ширшим асортиментом цін. Барменки були вбрані у фіолетові сукні з глибоким декольте та вирізами по боках. Захищена рука кожної залишалась непокритою, і скидалося, що бавландці — а їхні предки сповідували воринізм — вважали це вершиною спокусливості. Ну й чудасія. Рука як рука.
А по краях кубла повним ходом велися ігри. Ні, не відверто азартні — ніхто не викидав костей і не ставив на «три листи». Різалися в зламай-шию, влаштовували бої дрібнокрабів і — як не дивно — розгадували шаради. У цьому полягала ще одна химерна риса воринських народів: вони уникали відвертих намагань зазирнути в майбутнє. Для забав на кшталт зламай-шиї залучалися гральні кубики, а щодо переможця об заклад не билися. Натомість робили ставки на те, кому яка карта прийде після всіх кидків і роздач.
Таке розмежування здавалося Сету безглуздим, проте воно було глибоко вкорінене в культуру. Навіть тут, в одній із найогидніших клоак міста, де жінки світили голими руками, а чоловіки, не криючись, говорили про злочини, ніхто не смів ображати Вісників, силкуючись вгадати прийдешнє. Навіть прогнозування великобур багато кого змушувало ніяковіти. Та водночас вони і вухом не вели, коли ходили по камінню чи користувались Буресвітлом у побуті. Не зважали на духів речей, які жили довкола них, і їли, що заманеться, у будь-який день тижня.
Дивина. Дивина та й годі. Та вона стала його життям. Останнім часом Сет почав брати під сумнів деякі заборони, яких колись так суворо дотримувався. Хіба ж могли жителі Сходу не ходити по камінню? У їхніх землях ґрунту не було. То як же їм переміщатися, не ступаючи на камінь?
Небезпечні думки. Його спосіб життя був останнім, що залишалося в нього. Якщо він засумнівається в Кам’яному шаманізмі, то чи не піддасть затим сумніву й свій статус Заблудлого? Небезпечно. Ох як небезпечно. Так, убивства й гріхи приречуть його на прокляття, та хоча б власна душа після смерті буде віддана каменю. Він продовжить існування. Терпітиме покутні муки, але не перетвориться в ніщо.
Краще нестерпне існування, ніж безслідне зникнення.
Сам Маккек походжав долівкою грального кубла, на обох руках тримаючи по жінці. Де й поділася його кощава худорба — обличчя поступово набуло соковитої округлості, мов у плода, що достигає після повені. Зникло і його розбійницьке лахміття, поступившись місцем розкоші шовків.
Маккекові товариші, які разом із ним убили Тука, були всі до єдиного мертві. Сет вкоротив їм віку, бо так наказав господар. І все для того, щоб приховати таємницю присяжного каменя. Чому його східні хазяї так соромилися того способу, у який повелівали ним? А може, вони боялися, що хтоcь поцупить той камінець? Жахалися, що зброю, якою так безжально орудували, інші спрямують проти них самих?
Імовірно, Маккек боявся, що легкість контролю за шином стане відомою, зруйнувавши репутацію їх обох. Сет підслухав-бо не одну розмову, в яких ішлося про страхітливу спритність Маккекового таємничого охоронця. І якщо вже такий хижак служив йому, то сам господар мав бути ще небезпечнішим.
Маккек поминув місце, де засів Сет. Одна з жінок у нього на руках заливалася дзвінким сміхом. Він зиркнув на слугу й зробив невеличкий жест. Той кивнув головою в масці, сигналізуючи, що зрозумів. Тоді зісковзнув з уступу й опустився долі. Його просторий плащ затріпотів.
Гравці затихли. Погляди п’яних і тверезих однаково звернулися на Сета, і коли він проходив повз трійцю вогнемохоманів, у тих спітніли пальці. Більшість присутніх у кімнаті знала, що збирався встругнути Сет тієї ночі. У Борнвотер сунулася якась пташечка-залетушечка, відкривши власний шалман навсперечки Маккекові. Схоже, непроханий гість не довіряв репутації його охоронця, того вбивці-привида. Що ж, він мав на те всі підстави. Вона й справді хибувала.
Сет був незмірно небезпечнішим, аніж вважалося.
Він випірнув із кишла, піднявся східцями й через темний магазин на першому поверсі вийшов надвір. Поминаючи якийсь фургон, на ходу жбурнув туди плащ і маску. Від першого — один шум, а в другій — жодного сенсу. Він був єдиним шином у містечку, тому щойно хтось помітить його очі, як одразу впізнає. Тісний чорний одяг скидати не став: на перевдягання пішло би забагато часу.
Борнвотер був найбільшим містом в окрузі — Маккек швидко переріс масштаби Стаплінда. А тепер намилився перебиратись до Ніспайка, де стояв маєток місцевого феодала. Якщо такі плани здійсняться, Сет місяцями брьохатиметься в крові, послідовно висліджуючи та вбиваючи кожного злодія, горлоріза чи шулера, який не прийме Маккека за пахана.
Однак доти залишалося кілька місяців. А поки що і в Борнвотері завівся вискочка — якийсь Ґавашав. Сет скрадався вулицями, не вдаючись до Буресвітла й Сколкозбройця: він сподівався, що природжена спритність рухів та обережність зроблять його невидимим. І насолоджувався недовгою свободою. Такі миті — а не вимушене сидіння сиднем у задимленому гадючнику Маккека — траплялися все рідше.
Прослизаючи між будинками — швидко рухаючись у темряві, відчуваючи на шкірі вологе, холодне повітря, — він подумки немов опинявся в Шиноварі. Довколишні будівлі з по-блюзнірському кам’яних перетворювалися на глинобитні. А приглушені звуки викриків, що долітали з чергового хазяйського кубла, ставали тупотом копит та іржанням диких коней на рівнинах.
Хоча ні. Удома він зроду не відчував такого смороду — коли відходи тижнями квасяться, що аж очі виїдає. Сет був не в Шиноварі. У Долині істини для нього місця не було.
Сет добувся до одного із заможніших кварталів містечка, де між будинками було більше простору. Борнвотер розмістився в лейті, захищений високим стрімчаком, що здіймався на сході. Ґавашав виклично розташувався у великому маєтку на східній околиці селища. Той належав місцевому феодалу, в якого цей заброда був у фаворі. Вельможа чув про Маккека та його швидке сходження на кримінальний Олімп, але надана його супернику підтримка могла в зародку придушити владні амбіції цього урки.
Триповерховий маєток градоправителя стояв в оточенні доглянутого парку, обнесеного по периметру кам’яною стіною. Сет крався до нього, низько пригнувшись. Тут, на задвірках містечка, землю всівали пузаті скелебруньки. Тож коли він проходив мимо, ті шурхотали, втягуючи гудиння в мушлі й неспішно змикаючи стулки.
Він досягнув стіни й притиснувся до неї. Настала найтемніша пора ночі — між першим і другим місяцями. «Ненависна година», як називали її в народі, бо це був один із небагатьох періодів, коли боги не слідкували за людьми. На гребені стіни робили обхід караульні, шаркаючи ногами по камінню. Ґавашав, напевно, почувався в безпеці в такій будівлі, покликаній захищати могутнього світлоокого.
Сет глибоко вдихнув, заряджаючись Буресвітлом від сфер у своєму капшуку. Він засяяв, і над шкірою заклубилися люмінесцентні випари. У темряві це було добре помітно. Залучені ним сили не планувалися для вбивства: Приборкувачі сплесків воювали при світлі дня — боролися з ніччю, а не зливалися з нею.
Та Сет не був одним із них. Тож він просто мав як слід постаратися, щоб залишатися непоміченим.
Через десять ударів серця після того, як пройшла сторожа, Сет силою Викиду перемістив себе на стіну. Цей напрям став для нього «низом», і він отримав змогу збігти вгору по кам’яному укріпленню. Досягши вершини, він стрибнув уперед і миттю відновив положення долу. Потому, згрупувавшись, перекотився через гребінь і знову Кинувся — на протилежну стіну. Спустився по ній, ступаючи по каменю, обличчям до землі. А тоді скочив уперед, повертаючи центр тяжіння в початкову точку, і просто пролетів останні кілька футів.
Парк помережили пасма сланцекірки, підстриженої в формі невисоких терас. Сет зіщулився, пробираючись крізь лабіринтовий ландшафт. Біля кожного входу в будинок стояли караульні, несучи службу при світлі сфер. Як просто було би ринутися на них, всотати Буресвітло, а тоді, зануривши все в пітьму, повбивати.
Та Маккек не давав йому чітких вказівок щодо такої різанини. Ґавашав мав померти, але як саме — вирішував Сет. І він обрав спосіб, що не потребував убивства охоронців. Він завжди так чинив, якщо випадала можливість. Лише так можна було зберегти ту дещицю людяності, яка ще жевріла в ньому.
Шин досяг західної стіни маєтку, тоді Кидком перемістився на неї й вибіг на дах. Той був довгий і плаский, дещо похилий у напрямку Першопочатку — в лейті таке було ні до чого, проте жителі Сходу дивилися на світ через призму великобур. Він хутко попрямував до тильного боку будинку — туди, де його нижчу частину вкривав невеликий кам’яний купол. Сет скочив на нього, і з тіла заструмувало Буресвітло. Матове, люмінесцентне, первісне. Мов дух того вогню, що палав у ньому, спопеляючи душу.
Серед темряви й тиші він прикликав Сколкозбройця та скористався ним, щоби прорізати в куполі діру, тримаючи Клинок так, щоб отримана брила не провалилася всередину. Простягши донизу незайняту руку, він зарядив кам’яне кружало Світлом і Кидонув його кудись у північно-західну частину небосхилу. Переміщення об’єкта у віддалений пункт силою Викиду було можливим, але неточним: це як пускати стрілу з величезної відстані.
Шин ступив крок назад, а кам’яний диск вихитався з купола, вивалився в повітря, і реактивний Буресвітловий струмінь поніс його до розбризканих крапель фарби — зірок у вишині. Сет застрибнув у діру й одразу ж Кинувся на стелю. Прокрутивши в повітрі сальто, він приземлився на спідню сторону купола біля краю прорізаного отвору. У його сприйнятті він стояв на дні гігантської кам’яної чаші з продовбаним у дні вічком, що виходило на зорі під ногами.
Він почав вибиратися з неї, Кидком перемістившись на праву стінку. За лічені секунди Сет був на підлозі, скоригувавши перспективу так, щоби купол здіймався над ним. Удалині почувся приглушений гуркіт: у кам’яної брили закінчилося Буресвітло, тож та впала на землю. Він скеровував її так, щоби це трапилося за містом. Залишалося сподіватись, що ненароком нікого не привалило.
Тепер сторожа відволічеться, шукаючи пояснення далекому шуму. Сет глибоко вдихнув, осушуючи другий капшук самоцвітів. Струмуюче світло пояскравішало, і він зміг оглянути довколишній простір.
Як і планувалося, довкіл нікого не було. Шин потрапив до рідко використовуваної бенкетної зали з її холодними огнищами, столами та лавами. Застояне повітря пахло пліснявою. Немов у склепі. Сет поспішив до дверей, увігнав Сколкозбройця між ними та рамою і перетяв запір. Тоді помаленьку відчинив. Випари Буресвітла, що здіймалися над тілом, розігнали морок у коридорі.
Коли Маккек тільки-но став його господарем, Сет проявляв обережність і не користувався Клинком. Проте коли він почав отримувати все складніші й складніші завдання, то був змушений удатися до нього, щоб уникнути непотрібних жертв. І тоді поголоски про нього зарясніли деталями на кшталт прорізаних у камені дірок і покійників із вигорілими очима.
Його хазяїн почав вірити таким чуткам. Маккек поки не зажадав від Сета, щоби той віддав йому Сколкозбройця — якби він таке зробив, то дізнався б, який же другий наказ не може виконати його слуга. А від нього вимагалося носити Клинок до самої смерті, після чого шинські Кам’яні шамани мали забрати його в того, від чиєї руки він загине.
Сет петляв коридорами. Він не хвилювався, що Маккек відбере в нього меч, але його й справді непокоїло те, як сильно нахабнів цей король кримінальників. Що більших успіхів досягав Сет, то зухвалішим ставав Маккек. Скільки ще залишалося часу, коли він перестане залучати слугу для дрібних розбірок і пошле того натомість убивати Сколкозбройних або світлооких магнатів? І скільки ще залишалося, доки хтось складе два і два? Шинський горлоріз зі Сколкозбройцем, вправний у таємничих фортелях і наділений нелюдською потаємністю? Чи не той це горезвісний Убивця в білому? Маккек дограється, що алетійський король із великими князями полишать війну на Розколотих рівнинах та обрушать свій гнів на Джа Кеведу. Життям заплатять тисячі. Кров рине, наче великобуряна злива — густа, руйнівна, всепроникна.
Пригнувшись, він швидко біг коридором, тримаючи Клинок зворотним хватом у витягнутій позад себе руці. Принаймні цього вечора він збирався вбити того, хто заслуговував на таку долю. Чи ж не занадто тихо довкола? Сет не помітив ні душі, аж відколи спустився з даху. Невже в Ґавашава стало дурості виставити всіх охоронців знадвору, залишивши опочивальню без прикриття?
Попереду, у кінці короткого коридору, з’явилися двері, що вели до хазяйських покоїв. Неосвітлені і без варти. Дивно.
Він прокрався до них і прислухався. Глухо. Трохи позволікавши, Сет кинув погляд убік. Парадні сходи вели на другий поверх. Він метнувся до них і, скориставшись Сколкозбройцем, стяв із балясини перил дерев’яну кулю. Завбільшки вона була як невелика диня. Ще кілька порухів Клинка — і від гардини на вікні відвалився шматок розміром із плащ. Сет поспішив назад до дверей, зарядив дерев’яну сферу Буресвітлом і силою Простого викиду спрямував її на захід, прямо перед собою.
Шин перерізав шпінгалет і прочинив одну стулку. У кімнаті по той бік дверей було темно. А може, Ґавашав проводив вечір деінде? Хоча куди би він міг податися? У місті той поки не почувався в безпеці.
Сет накрив дерев’яну кулю гардиною, тоді підняв її та відпустив. Вона повалилася вперед, у напрямку дальньої стіни. Загорнута в тканину, куля трохи скидалася на людину в плащі, яка, пригнувшись, біжить по кімнаті.
Жоден охоронець не вискочив із засідки, щоб завдати по ній удару. Приманка відскочила від закритого на клямку вікна та зависла, впершись у стіну. З неї все ще сочилося Буресвітло.
Воно освітило маленький столик, на якому щось лежало. Сет примружив очі, силкуючись розгледіти, що ж то було, відтак тихенько рушив уперед, скрадаючись кімнатою — усе ближче й ближче до столика.
Так. На ньому лежала голова. З рисами Ґавашава. Відкинуті Буресвітлом тіні надавали тому жахливому обличчю ще почварнішого вигляду. Хтось випередив Сета.
— Сете-сину-Нетуро, — промовив чийсь голос.
Той обернувся, розмахуючи Сколкозбройцем і стаючи в оборонну стійку. У дальній частині кімнати виднілася оповита темрявою фігура.
— Хто ти? — зажадав відповіді Сет, і його Буресвітлова аура стала яскравішою: заговоривши, він перестав затримувати дихання.
— Сете-сину-Нетуро, тебе влаштовує таке життя? — запитав голос. Він був чоловічий, низький. Що за акцент у ньому чувся? Веденом мовець не був. Може, алетійцем? — Тебе задовольняють дрібні злочини? Убивства під час безглуздих розбірок у глухих шахтарських поселеннях?
Сет мовчав. Він обводив поглядом кімнату, придивляючись, чи не заворушиться ще котрась із тіней. Та схоже, вони були тільки вдвох.
— Я спостерігав за тобою, — вів далі голос. — Тебе посилали залякувати крамарів. Убивати настільки жалюгідних злодюжок, що навіть влада не звертала на це уваги. Виставляли напоказ, щоби вразити хвойд, наче вони високородні світлоокі пані. Яке марнотратство!
— Я виконую те, що велить господар.
— Твої таланти кидають на вітер, — заперечив голос. — Ти не створений для дрібного здирства та вбивств. Залучати тебе таким побитом — це все одно що запрягти жеребця-ришадіума в деренчливий візок базарної перекупки. Або кришити Сколкозбройцем овочі. Або скористатися найтоншим пергаментом, щоб розпалити вогнище й нагріти воду для ванни. Це блюзнірство. Ти — витвір мистецтва, Сете-сину-Нетуро, ти — бог. А Маккек щодня обгиджує тебе лайном.
— Хто ти? — повторив своє питання Сет.
— Поціновувач мистецтв.
— Не називай мене по батькові, — зажадав «син-Нетуро». — Не плямуй його імені прив’язкою до мене.
У дерев’яній кулі на стіні нарешті закінчилося Буресвітло, і вона впала на підлогу з приглушеним гардиною грюкотом.
— Гаразд, — відказала постать. — Але чому тебе не обурює те, як тринькаються твої здібності? Хіба ти не був народжений для величі?
— У вбивстві немає нічого величного, — промовив Сет. — Ти говориш, немов кукорі. Величний той, хто створює їжу чи одяг. Пошани вартий той, хто додає. А я — той, хто забирає. Принаймні вбиваючи людей такого штибу, я можу прикинутися, що роблю послугу решті.
— І це говорить людина, котра ледь не повергла в прах одне з наймогутніших королівств у всьому Рошарі?
— Це говорить людина, котра скоїла одне з наймерзотніших убивств у всьому Рошарі, — виправив Сет.
Постать фиркнула:
— Вчинене тобою — просто вітерець порівняно з тим шквалом винищення, який щодня здіймають над полем битви Сколкозбройні. Та й він лише легкий подув на тлі тих буревіїв, на які здатен ти.
Сет розвернувся й попрямував геть.
— Куди ти йдеш? — запитала постать.
— Ґавашав мертвий. Я повинен повертатися до господаря.
Об підлогу щось грюкнуло. Сет озирнувся, не здіймаючи Сколкозбройця. Це незнайомець пожбурив долі дещо кругле й важке. Воно покотилось підлогою в напрямку Сета.
Ще одна голова. Вона зупинилася, завалившись набік. Шин завмер, коли розгледів риси — заплямовані кров’ю пухлі щоки та широко розплющені нажахані очі. Маккек.
— Як? — запитав Сет.
— Ми схопили його за лічені секунди після того, як ти полишив гральне кубло.
— Ми?
— Слуги твого нового господаря.
— А мій присяжний камінь?
Постать розтулила руку — і на долоні зблиснув самоцвіт, що був нанизаний на ланцюжок, обмотаний довкола пальців. А поруч нього — тепер підсвічений — лежав Сетів присяжний камінь. Обличчя незнайомця приховувала чорнота: він носив маску.
Шин відіслав Сколкозбройця й опустився на одне коліно:
— Що накажете?
— Онде на столі лежить список, — відповіла фігура, стискаючи долоню та ховаючи камінець. — Там перелічені хазяйські побажання.
Сет підвівся й підійшов туди. Біля голови, покладеної на тацю — у неї стікала кров, — був залишений аркуш паперу. Він узяв його, і паруюче з нього Буресвітло вихопило з темряви дюжини зо дві імен, виведених воїнським скорописом його батьківщини. Біля деяких стояли примітки з інструкціями, як саме ті мають померти.
«Рятуйте мої Слави», — подумав Сет.
— Та ж тут поміж інших наймогутніші люди світу! Шість великих князів? Селайський геронтарх? Король Джа Кеведу?
— Нiчого заривати талант у землю, — промовила постать, підходячи до дальньої стіни та кладучи на неї руку.
— Це породить хаос, — прошепотів Сет. — Розбрат. Війну. Такий безлад і біль, які нечасто трапляються на світі.
Нанизаний на ланцюжок самоцвіт на долоні незнайомця заблищав. Стіна щезла, перетворившись на дим. Душезаклинач.
Темна фігура глянула на Сета.
— Саме так. Наш господар велить тобі використовувати тактику, подібну до тої, яку ти успішно застосував у Алеткарі багато років тому. Коли впораєшся, отримаєш подальші інструкції.
І вийшов крізь утворений просвіт, полишивши нажаханого Сета. Його кошмар став реальністю. Він потрапив до рук тим, хто розумів його потенційні можливості й кому не бракувало амбітності спрямувати їх у правильне русло. Якийсь час він стояв і мовчав — ще довго після того, як закінчилося Буресвітло.
Тоді шанобливо згорнув список. Його здивувало, що руки зовсім не тряслися. Він мав би дрижати всім тілом.
Бо невдовзі здригнеться весь світ.
I-4 Рисн
Рисн несміливо спустилася долі з переднього фургона каравану. Ноги ступили на м’яку, нерівну землю, яка трішки просідала під її вагою.
Вона злякано здригнулася — передусім від того, що аж надто буйна трава не сховалася, як мала би. Рисн кілька разів тупнула ногою. Стеблини навіть не ворухнулися.
— Вона не заховається, — пояснив Встім. — Трава поводиться тут не так, як деінде. Ти ж, мабуть, і сама про це чула.
Цей літній чоловік сидів під жовтим тентом переднього фургона. Одну руку він поклав на бортик, а в другій тримав стос ґросбухів. Довга біла брова була заправлена за вухо, поки інша вільно теліпалась обіч обличчя. Встім надавав перевагу туго накрохмаленим мантіям — синім або червоним — і капелюхові у формі усіченого конуса. Таке вбрання традиційно носили тайленські купці. І хоча мода на нього минула кілька десятиліть тому, воно все ще залишалось упізнаваним.
— Я чула про траву, — мовила до нього Рисн, — але це так дивно.
Вона знову ступила на зелений килим, обходячи фургон по колу. Так, їй розказували про тутешню рослинність, але дівчина гадала, що шиноварські трави будуть просто млявими. У розповідях ішлося про те, що вони не встигають сховатися, бо надто повільно ворушаться.
Але ні, річ була не в цьому. Трава не рухалася зовсім. Як же вона виживає? Хіба її не повинні вискубти дочиста тварини? Рисн здивовано похитала головою, окидаючи поглядом рівнину. Усю її вкривав поріст. Травинки висіялися так рясно, що землі було просто не видно. Ну й безлад.
— Земля пружинить, — сказала вона, знову наближаючись туди, звідки прийшла. — І це не тільки через траву.
— Угу, — промимрив Встім, не підводячи голови від рахунків. — Це називається ґрунт.
— У мене таке враження, що я зараз провалюся в неї по коліна. І як ці шини тут живуть?
— Вони своєрідний народ. Але хіба тобі не час встановлювати пристрій?
Зітхнувши, Рисн підійшла до задка фургона. Інші фури каравану — усього їх було шість — зупинялися, утворюючи велике коло. Тоді дівчина опустила борт і з зусиллям витягнула назовні дерев’яну триногу, заввишки мало не як вона сама. Завдавши цю ношу собі на плече, вона подалася до центру порослого травою обводу.
Рисн була більшою модницею, ніж бабск. Вона вбиралася в найсучасніший одяг, який носили дівчата її віку: темно-синю шовкову жилетку з візерунками поверх світло-зеленої сорочки з довгими рукавами та жорсткими манжетами. Додільна, по щиколотки, спідниця — також зеленого кольору — була строга та цупка: практичного крою, але з дженджуристою вишивкою.
Її ліву руку обтягувала зелена рукавичка. Покривати захищену руку — всього лиш дурнувата традиція, прояв культурної монополії воринізму. Та про людське око краще було віддавати їй шану. Багато хто з консервативніших тайленів — а серед них, на жаль, і її бабск — досі вважали обурливою поведінку жінки, котра шастає з голою шуйцею.
Вона встановила триногу. Минуло п’ять місяців, відколи Встім став її бабском, а Рисн — його ученицею. Він ставився до неї добре. Не всі бабски так поводилися: згідно з традицією, той був не просто її наставником. За законом вона мала його за батька, аж доки він не оголосить, що та сама готова стати крамаркою.
Їй би дуже хотілося, щоби вони рідше бували в усіх цих дивних краях. Встім мав славу справжнього ділка, і Рисн гадала, що такі, як він, їздять торгувати до екзотичних міст і портів, а не на голі луги в якійсь глухомані.
Упоравшись із триногою, вона повернулася до фургона по фабріал. Задок фури був захищеним місцем із міцними боковинами та накриттям, щоб перечікувати великобурі. Навіть на Заході, де великобурі незмінно бували слабшими, про повну безпеку не йшлося — принаймні доки подорожній не долав перевалів і не потрапляв у Шиновар.
Прихопивши коробку з фабріалом, Рисн поспішила назад до триноги. Відсунувши вбік дерев’яне віко, вона видобула зсередини великий геліодор. Цей блідо-жовтий самоцвіт — щонайменше два дюйми в діаметрі — був вставлений у металевий каркас. Він ледь поблискував, але не настільки яскраво, як можна було очікувати від коштовного каменя такого розміру.
Дівчина встановила його на тринозі, а тоді покрутила кілька ручок налаштування в нижній частині, направляючи фабріал на людей із каравану. Відтак принесла з фургона ослінчик і вмостилася спостерігати. У неї очі на лоб полізли, коли вона дізналася, скільки виклав за такий прилад Встім — це була нова, нещодавно розроблена модель, яка попереджала, якщо наближалися люди. Невже це мало аж таке значення?
Відхилившись назад, Рисн звела очі на самоцвіт, придивляючись, чи не починає той світитись яскравіше. Дивна трава шинських земель похитувалася на вітрі, вперто відмовляючись ховатися — навіть від найсильніших поривів. Удалині височіли білі вершини Імлистих гір, які оберігали цей край. Розбиваючись об них, великобурі втрачали силу, що робило Шиновар одним з небагатьох місць в усьому Рошарі, де ритм і спосіб життя не визначалися стихією.
Рівнина довкола неї була всіяна чудернацькими деревами з прямими стовбурами та жорсткою, скелетоподібною кроною, вкритою листям, що теж не ховалося від вітру. Увесь цей краєвид здавався їй якимось моторошним, неначе мертвим. Жодного тобі поруху. Рисн злякано усвідомила, що не бачить ніякого спрена. Ні однісінького. Хоч вітрокузьки, хоч життєкузьки — як виметено.
Скидалося на те, що вся ця земля була якоюсь туподумною. Мовби той ідіот, котрому від народження бракує мізків — він просто не знає, коли треба боронитися: сидить собі обличчям до стіни та пускає слину. Вона колупнула пальцем землю, а тоді піднесла його до очей, щоб роздивитися «ґрунт», як назвав це Встім. Ну й бруднющий. Що й казати, один достатньо сильний подув вітру міг із коренем повисмикувати траву з усього поля та понести геть. Пощастило цим землям, що великобурі сюди не добираються.
Біля фургонів слуги й охоронці вивантажували ящики та починали таборитися. Раптом геліодор заблимав яскравішим жовтим світлом.
— Учителю! — гукнула вона, підводячись. — По сусідству хтось є.
Встім, зайнятий перевіркою тари, різко підняв голову. Він махнув Килрму, начальнику охорони, і шестеро його підлеглих дістали луки.
— Онде, — сказав один із них, тицяючи пальцем.
Удалині замаячіла група вершників, які наближалися. Вони скакали не надто швидко, бо за ними поспішали кілька чималих тварин на кшталт вгодованих, приземкуватих коней, що тягли за собою фургони. З наближенням незнайомців самоцвіт Душезаклинача блимав усе яскравіше.
— Так, — сказав Встім, поглядаючи на фабріал. — Ця штука стане нам у пригоді. У неї хороший радіус дії.
— Але ж ми знали, що вони під’їжджають, — мовила Рисн, встаючи з ослінчика й підходячи до нього.
— У цьому конкретному випадку, — зауважив той. — Та коли вона попередить нас, що в темряві наближаються розбійники, то дюжину разів окупить свою вартість. Килрме, опустіть луки. Ти ж знаєш, як вони на них реагують.
Охоронці виконали наказ, і загін тайленів завмер в очікуванні. Рисн упіймала себе на тому, що нервово поправляє брови, хоч і сама не знала, чого хвилюється. Новоприбулі були звичайними шинами. Хоча Встім втовкмачував їй, що не варто вважати їх дикунами. Здавалося, він дуже поважав цей народ.
Коли ті наблизилися, дівчину вразило розмаїття їхньої зовнішності. Інші шини, яких вона бачила, носили прості коричневі роби або ще якийсь робочий одяг. Проте на чолі цього загону скакав чоловік, виряджений наче на шинське весілля в яскраву, різнобарвну накидку, яка, повністю вкриваючи його тіло, спереду туго затягувалася на шнурок. Її край спадав по обидва боки коня та замалим не волочився землею. Лише голова стирчала назовні.
Довкола нього їхали четверо вершників, убраних стриманіше. Усе ще яскраво, проте не аж так яскраво. На них були сорочки, штани та барвисті пелерини.
Обіч цієї кавалькади йшли щонайменше три дюжини людей, одягнених у брунатні туніки. Ще декілька правили трьома великими фургонами.
— Ого, — сказала Рисн. — А він узяв із собою чимало слуг.
— Слуг? — не зрозумів Встім.
— Ну, цих, у коричневому.
Її бабск усміхнувся:
— Вони його охоронці, дитино.
— Та що ти? А на вигляд такі непримітні.
— Шини — своєрідний народ, — пояснив той. — У них воїни — найпослідущіші люди, щось на зразок рабів. Їх обмінюють і продають із рук у руки, користуючись для цього невеличкими камінцями, що символізують право власності, і кожен, хто береться за зброю, поповнює їхні ряди, зазнаючи такого ж ставлення. А от чоловік у химерній мантії — землероб.
— Як це — «землероб»? Тобто «землевласник»?
— Ні. Наскільки мені відомо, він щодня — ну, майже щодня, якщо лише не бере участі в таких перемовинах — вирушає на поля та гне там спину. І так вони ставляться до всіх селян — не шкодують уваги та пошанівку.
У Рисн аж щелепа відвисла:
— Але ж більшість сіл напхом напхані ними!
— Так і є, — погодився Встім. — Тому тут їх вважають священними. Чужинця близько не підпустять до ріллі чи поселення землеробів.
«Ну й дива, — подумала дівчина. — Напевно, від життя в такому місці у них щось трапилося з головою».
Килрм і його підлеглі, схоже, були аж ніяк не в захваті від того, що потенційний противник так сильно перевищував їх за чисельністю, але Встіма це зовсім не хвилювало. Щойно шини наблизилися, він вийшов з-за своїх фургонів без тіні побоювання. Рисн поспішила за ним, і поділ її спідниці мів траву.
«От халепа», — подумала вона. У цьому полягала ще одна проблема з тим, що стеблинки не ховалися. Якщо через цю дурнувату траву їй доведеться купити нову оторочку, вона сильно роздратується.
Коли шини порівнялася з купцем, той склав їм незвичний уклін, простягши руки до землі.
— Тан бало кен тала, — проказав він. Рисн не зрозуміла його слів.
Чоловік у накидці — землероб — шанобливо кивнув у відповідь, а один із вершників спішився й вийшов наперед.
— Нехай направлять тебе Вітри талану, мій друже, — його тайленська була чудовою. — Той, хто додає, радіє з твого благополучного прибуття.
— Спасибі тобі, Трешу-сину-Есана, — мовив на це Встім. — І перекажи мою подяку тому, хто додає.
— Що привіз ти нам із твоїх дивних земель, друже? — запитав Треш. — Сподіваюся, знову метал?
Встім махнув рукою, і кілька охоронців піднесли важкий ящик. Опустивши цей вантаж долі, вони підважили віко, відкриваючи зору його специфічний вміст — шматки металевого брухту, більшість — у формі уламків мушлі, хоча траплялися й такі, що нагадували цурпалки. Для Рисн це було просто сміття, яке — з певних незбагненних причин — Душезаклиначі перетворили на метал.
— Ах! — захоплено вигукнув Треш і присів біля ящика, розглядаючи непотріб усередині. — Чудово!
— І крупинки цього добра не добули рудним способом, — сказав Встім. — Жодного каменя не розбили й не переплавили, щоб отримати цей метал, Трешу. Він Душезаклятий — отриманий із мушель, кори та гілок. Я маю документ на підтвердження цього, завірений п’ятьма незалежними тайленськими нотаріусами.
— Тобі не було потреби вдаватись до такого, — відказав Треш. — У цьому питанні ти давно користуєшся нашою цілковитою довірою.
— Та все ж краще виконати всі формальності, — заперечив Встім. — Купець, котрий недбало ставиться до контрактів, рано чи пізно опиняється серед ворогів, яких вважав друзями.
Треш підвівся й тричі сплеснув у долоні. Люди в брунатних мантіях і з потупленими очима відкинули задній борт фургона, з-за якого виднілися ящики.
— Решта з тих, які заїжджають до нас, — зауважив Треш, підходячи до фургона, — не цікавляться нічим, окрім коней. Кожному лиш їх і подавай. Але ти, мій друже, не з таких. Чому б це?
— Коні занадто вибагливі в утриманні, — відповів той, ідучи поруч Треша. — Тож дуже часто пожиток заледве покриває видатки, хоча вони й немаленькі.
— Але з цією живністю все інакше? — запитав шин, піднімаючи один із неважких ящиків, усередині якого щось ворушилося.
— Так, тут годі й порівнювати, — відказав Встім. — За курчат платять добрі гроші, а піклуватися про них — раз плюнути, лиш би корму вистачало.
— Ми чималенько їх тобі привезли, — сказав Треш. — Повірити не можу, що ти купуєш у нас курчат. Та вони й близько не варті того, що ви, чужинці, віддаєте за них. Метал за курчат! Та ще й який — не заплямований зламаним каменем. От чудасія!
Встім знизав плечима:
— У мене на батьківщині цей брухт практично нічого не коштує. Він створюється подвижниками, які вправляються у Душезаклинанні. Виготовляти їжу вони не можуть: варто їм дати маху — і та виявиться отруйною. Тож перетворюють сміття на метал, який потім викидають.
— Але ж його можна перекувати!
— Навіщо мучитись із залізом, — пояснив Встім, — якщо можна вирізати з дерева точну подобу потрібної речі, а тоді Душезаклясти її?
Приголомшений Треш лише похитав головою. Рисн і сама спостерігала за ними з деяким спантеличенням. Це була найбожевільніша оборудка з усіх, які вона коли-небудь бачила. Зазвичай Встім репетував, як базарна баба, і торгувався за кожну світлоскалку. А тут просто взяв і зізнався, що його товар доброго слова не вартий!
Власне, під час розмови обоє аж зі шкури пнулися пояснити, яким непотребом збираються обмінятись. Але зрештою досягли згоди — хоч Рисн так і не змогла второпати, яким дивом — і вдарили по руках, скріплюючи домовленість. Частина солдатів Треша заходилася вивантажувати ящики з курчатами, тканинами й екзотичними сортами в’яленого м’яса. Інші ж узялися за тачки й почали перевозили до своїх фургонів тару з металобрухтом.
— Чи не міг би я купити в тебе якогось солдата? — запитав Встім, доки вони чекали.
— Боюся, чужинцям їх не продають.
— Але ж якось я був виміняв у тебе одного…
— Відтоді минуло майже сім років! — засміявся Треш. — А ти все ніяк не забудеш!
— Ти просто не знаєш, скільки я взяв за нього, — зауважив Встім. — Ти ж бо віддав мені його за безцінь!
— Він був Заблудлим, — пояснив Треш, знизавши плечима. — Тобто взагалі нічого не вартим. Ти силоміць утелющив мені скількись взамін, хоча, чесно кажучи, я викинув твої гроші в річку. Не можна наживатися на Заблудлому.
— Що ж, гадаю, мені нема чого ображатися, — сказав Встім, потираючи підборіддя. — Але якщо колись у тебе з’явиться ще один, повідом мене. То був найкращий слуга з усіх, кого я мав. І досі шкодую, що продав його.
— Я пам’ятатиму, друже, — мовив Треш. — Але не думаю, що серед нас трапиться ще один такий, — він наче збентежився. — Власне, сподіваюся, що ніколи більше не трапиться…
Щойно обмін товарами завершився, вони знову потисли руки, а тоді Встім уклонився землеробу. Рисн спробувала відтворити порух наставника, удостоївшись усмішки від Треша та кількох його супутників, котрі про щось теревенили шепітною мовою шинів.
Така довга й нудна поїздка — і все заради кількахвилинної оборудки. Але Встім мав рацію: на Сході за цих курчат дадуть чимало сфер.
— Ну, і що ти засвоїла? — запитав її бабск, коли вони простували назад до головного фургона.
— Що шини — дивні.
— Ні, — заперечив Встім, але без суворості в голосі. Він ніколи не сердився на неї. — Вони просто не схожі на нас, дитино. Дивні люди поводяться непередбачувано. А про Треша й подібних до нього аж ніяк такого не скажеш. Навіть навпаки, вони дещо занадто прогнозовані. По той бік Імлистих гір світ не стоїть на місці, але шини, схоже, поставили собі за мету залишитися такими, як були. Я привозив їм на продаж фабріали, та вони вважають їх непотребом. Або від лукавого. Або блюзнірством їх використовувати.
— Але це аж ніяк не одне й те саме, наставнику.
— Атож, — промовив той. — Але шини є шини — їх важко зрозуміти. Так чи інак, але що ж ти насправді засвоїла?
— Що для них скромність — все одно що хвастощі для гердазійців, — відповіла дівчина. — Ви обоє щосили п’ялися показати, які нікудишні ваші товари. Я спочатку подумала, що це дурість, але тепер збагнула, що в них, видно, так торгуються.
Бабск широко всміхнувся:
— І цим довела, що розумніша за половину тих, кого я брав із собою. Слухай сюди. Ось твій сьогоднішній урок: ніколи не намагайся ошукати шинів. Говори навпростець, ріж правду-матінку та — якщо вже на те пішло — збивай ціну своєму товару. За це вони тебе на руках носитимуть. І при розрахунку не образять.
Рисн кивнула. Вони підійшли до фургона, і Встім дістав звідкись дивний невеличкий горщик.
— Ось, тримай, — сказав він. — Візьми ножа й наріж трохи цієї трави. Але бери глибоко під корінь, щоб на стеблинах лишилося досить ґрунту. Без нього ці рослини не живуть.
— А нащо мені це робити? — спитала та, наморщивши носа, але горщик усе ж взяла.
— Для того, — відповів бабск, — що ти вчитимешся піклуватися про них. Я хочу, щоби ти дбала про цю траву, аж доки не перестанеш сприймати її як дивну.
— Але чому?
— Бо це зробить із тебе ліпшу крамарку, — відрізав той.
Рисн насупилася. Невже він конче має раз по раз викидати такі коники? Напевно, тому він і був одним з тих нечисленних тайленів, яким вдавалось укладати вигідні угоди з шинами. Бо він такий само дивний, як і вони.
Дівчина пішла виконувати, що веліли. Скаржитися не було сенсу. Але спочатку прихопила пару пошарпаних рукавиць і підсмикнула манжети. Вона не збиралася псувати хорошу сукню заради горщика слинявої, кататонічної, ідіотської трави. І на цьому крапка.
I-5 Аксіс-каталогізатор
Аксіс-каталогізатор застогнав, лежачи на спині. У голові пульсувало від болю. Розплющивши очі, він окинув поглядом своє тіло. У чому мати народила.
«А хай йому всячина», — подумав він.
Що ж, однаково слід було перевірити, наскільки сильно йому дісталося. Пальці ніг немовби вказували в небо. Нігті були темно-сині, та серед їхнього брата аїмійця таке траплялося. Він спробував поворушити ними й задоволено відчув, що ті слухаються.
— Ну, і то добре, — сказав він собі, зронивши голову долі. Під нею хлюпнуло щось м’яке — схоже, гниль зі сміттєвої купи.
Угу, так воно й було. Він відчував її сморід — їдкий та огидний, — тож зосередився на носі, перетворюючи тіло так, щоб відключити нюх. «Ах, — промайнула думка. — Отак значно краще».
Тепер би ще й болю в голові позбутися. Чесне слово, невже сонце конче мусило так світити — і то простісінько над головою? Він заплющив очі.
— Гей, ти все ще в моєму провулку, — долинув ззаду хрипкий голос. Якраз він його і розбудив.
— Я незабаром його звільню, — пообіцяв Аксіс.
— Ти винен мені плату за нічліг.
— У провулку?
— Найкращому в усьому Касіторі.
— А-а. То от де я зараз? Чудово.
Силою зосередженої думки він за кілька ударів серця нарешті позбувся головного болю. Розплющив очі, і цього разу дійшов висновку, що сонечко світить цілком приємно. Обабіч нього в небо здіймалися цегляні стіни, порослі кіркою червоного лишайнику. Довкола невеличкими купками валялися гниючі бульби.
Хоча ні. Не дуже-то й валялися. Вони здавались акуратно розкладеними. Дивна штука. Від них, найімовірніше, і розливалися пахощі, які він уже оцінив. Краще було не спішити з розблокуванням нюху.
Він сів, потягуючись і перевіряючи м’язи. Схоже, усі діяли як слід, хоча синців не бракувало. За мить він розбереться й із ними.
— Та-а-ак, — сказав він, обертаючись. — А чи не знайдеться раптом у тебе запасної пари штанів, га?
Як виявилося, голос належав чоловіку з кошлатою бородою, котрий сидів на ящику в дальньому кінці провулка. Аксіс не впізнавав ані його, ані місця, де перебував. Воно й не дивно, беручи до уваги, що його побили, пограбували й покинули, прийнявши за мертвого. Уже вкотре.
«Чого тільки не зробиш заради науки», — подумав він, зітхнувши.
Пам’ять відновлювалася. Касітор був великим іріалійським містом, що поступалося за розміром лише Ралл Елоріму. Він прибув сюди навмисно. І напився теж не з доброго дива. От тільки горілчаних братів йому, певно, слід було підбирати обачніше.
— Дай-но вгадаю: зайвих штанів у тебе нема, — мовив Аксіс, підводячись та оглядаючи татуювання в себе на руці. — А якби й були, то я порадив би тобі самому їх вдягнути. Що це на тобі, мішок з-під лавісу?
— Із тебе платня за нічліг, — пробурчав чоловік. — І відшкодування за зруйнований храм північного бога.
— Дивно, — сказав Аксіс, озираючись через плече у бік війстя провулка. Там простяглася жвава вулиця. Імовірно, добропорядні жителі Касітора сприймуть його наготу без особливого захоплення. — Не пригадую, щоби руйнував якісь храми. А я зазвичай уважно ставлюся до таких питань.
— Ти вщент розніс половину Хвартухової вулиці, — відказав жебрак. — Розвалив не один будинок. Але я заплющу на це очі.
— Дуже люб’язно з твого боку.
— Останнім часом там занадто смерділо.
Аксіс нахмурився й знову глянув на босяка. Прослідкував за його втупленим у землю поглядом. Купки гниючих овочів були розкладені в дуже специфічному порядку. Наче утворювали план якогось міста.
— А-а-а, — второпав Аксіс, прибираючи ногу з невеличкого квадратика гнилі.
— То була пекарня, — пояснив жебрак.
— Мені страх як шкода.
— Сім’ї не було вдома.
— Радий це чути.
— Вони молилися в храмі.
— У тому, який я…
— Розтрощив своєю довбешкою? Авжеж.
— Упевнений, ти подбаєш про їхні душі.
Жебрак глянув на нього, примруживши очі:
— Ніяк не можу визначитися, ким ти будеш — Спустошувачем чи Вісником?
— Боюся, Спустошувачем, — відказав Аксіс. — Адже я зруйнував храм.
Очі безхатченка стали ще підозріливіші.
— Мене можна прогнати лише священною тканиною, — вів далі аїмієць. — Та оскільки в тебе її… Стривай, а що це в тебе в руці?
Жебрак опустив погляд на свою долоню, яка торкалась однієї з пошарпаних ковдр, накинутих на один з не менш пошарпаних ящиків. Він засідав на підмощеному ганчір’ї, немов… воістину, немов бог, що зрить із небес на своїх вірян.
«Бідолаха», — подумав Аксіс. Йому й справді час було рушати звідти. Не хотілося накликати біду на нещасного дурника.
Безхатченко висмикнув підстилку. Аксіс позадкував, прикриваючись руками. Забачивши таке, жебрак розтягнув губи в усмішці, яка вийшла б кращою, якби додати хоч кілька зубів. Він зістрибнув з ящика, загрозливо здіймаючи ковдру. Аксіс подався назад.
Босяк захихикав і пожбурив у нього підстилкою. Той схопив її на льоту й посварився на дурника кулаком. А тоді вийшов з провулка, навходячки обмотуючи трофей навколо пояса.
— Узріть вигнання мерзенного звіра! — долинув ззаду голос жебрака.
— Угу, а також узріть, — промимрив Аксіс, тугіше стягуючи кінці, — як мерзенний звір уник ув’язнення за непристойну поведінку на публіці.
Іріалі були дуже прискіпливі, коли йшлося про захист громадської моралі. Вони багато до чого так ставилися. Звісно, те саме можна сказати про більшість народів — різниця лише в тому, на що спрямована їхня прискіпливість.
Аксіс-каталогізатор ловив на собі здивовані погляди. І не тому, що був «легко вдягнений»: Ірі розміщувалось на північно-західній околиці Рошару, тож тамтешній клімат здавався куди теплішим, ніж в Алеткарі чи навіть Азірі. Чимало золотоволосих іріалійців розгулювали в самих лише пов’язках на стегнах, а їхню шкіру вкривали різноколірні візерунки. Тут навіть Аксісові татуювання не привертали особливої уваги.
Напевно, уся річ була в його блакитних нігтях та очах, схожих на темно-синій кришталь. Аїмійці — навіть сіа-аїмійці — траплялися не щодня. А може, причина крилася в тому, що він не в той бік відкидав тінь — до світла, а не від нього? Це була дрібниця, та й тіні були короткими, адже сонце стояло так високо. Однак ті, хто помічав це, тихо щось бурмотіли або й відскакували з дороги. Ймовірно, чули про йому подібних. Минуло не так багато часу, відколи його батьківщиною пронеслося нещастя. Якраз достатньо, щоби перекази та легенди поширилися серед більшості народів.
Цілком можливо, що якесь велике цабе обуриться з його вигляду, й Аксіс постане перед мировим суддею. Таке вже не раз бувало. І він давно навчився не хвилюватися. Коли тебе супроводжує Прокляття-тобі-подібних, ти мимоволі засвоюєш, що проблеми треба вирішувати в міру їхньої появи.
Він став насвистувати собі під ніс, оглядаючи татуювання й не звертаючи уваги на тих занадто спостережливих перехожих, які витріщалися на нього, пороззявлявши роти. «Пригадую, що я щось десь записував…» — подумав він, обдивляючись зап’ясток, а тоді повертаючи руку іншим боком, щоб перевірити, чи не з’явилися нові татуювання із тильної сторони. Як і всі аїмійці, він міг змінювати забарвлення й візерунчастість шкіри на власний розсуд. Це було дуже зручно, адже якщо тебе регулярно грабують, роздягаючи до нитки, до холєри складно вести записи в справжньому блокноті. Тож він робив нотатки на власній шкірі — принаймні доки не випадала можливість повернутися в безпечне місце й переписати їх начисто.
Залишалося сподіватись, що він не нализався аж до того стану, коли занотовував спостереження, на чому бачив. Бо одного разу таке сталося, і щоби прочитати його писанину, знадобилися два дзеркала та вкрай засоромлений банщик.
— А-а, ось, — подумав він, виявивши нове татуювання на внутрішньому боці ліктьового згину лівої руки. І взявся незграбно читати, човгаючи схилом униз.
«Експеримент завершився успішно. Спостерігав спренів, що являються лише вкрай сп’янілим. Мають вигляд маленьких коричневих бульбашок, що липнуть до навколишніх предметів. Знадобиться подальша перевірка, щоб унеможливити пояснення у вигляді білої гарячки».
— Дуже добре, — промовив він уголос. — Просто чудово. Хм, і як же мені їх назвати?
У розповідях, які він чув, ті йменувалися бухлокузьками, але це якось не звучить. Спрени алкогольної інтоксикації? Ні, надто хитромудро. А може, пивоспрени? Аксіс відчув приплив збудження. Він роками полював на цей конкретний вид. І якщо їхня справжність підтвердиться, вийде незаперечна перемога.
Але чому вони являлися лише в Ірі? І чого так рідко? Він зробив дюжину спроб, набираючись до отупіння, а спостерігав їх лише разок. Якщо, звичайно, взагалі спостерігав.
Однак спрени бували дуже потайні. Інколи навіть найпоширеніші види — наприклад, спрени вогню — не показувалися і край. А це особливо дратувало того, хто вирішив присвятити життя спостереженню, каталогізації та дослідженню всіх без винятку спренів Рошару.
Продовжуючи насвистувати, він пробирався містом у бік причалу. Довкола струмували потоки золотоволосих іріалі. Як і «воронові крила» алеті, їхнє волосся свідчило про походження: що чистіша кров, то більше золотистих пасом. І то не просто білявих, а по-справжньому золотавих, що виблискували на сонці.
Іріалі подобалися йому. Вони й близько не були такими святенниками, як воринські народи Сходу, і рідко здіймали сварку чи бійку. Тим легше було висліджувати спренів. Хоча, звичайно, бували й такі види, яких побачиш лише на війні.
На причалі зібрався невеличкий натовп. «От і чудово, — подумав він. — Я майже не спізнився». Присутні скупчилися на спеціально збудованій оглядовій платформі. Аксіс надивився собі стояче місце, поправив «священну» ковдру й очікувально відкинувся на поручні.
Чекати довелося недовго. Точнісінько в сім сорок шість ранку — місцеві могли звіряти по ньому годинники — із вод затоки виринув гігантський і синій, як море, спрен. Він був напівпрозорий, і хоча здавалося, що від його підйому на поверхню по воді прокотилися буруни, це була тільки ілюзія. Насправді поверхня затоки залишалася непотривоженою.
«Спрен набуває вигляду великого водяного стовпа, — подумки диктував Аксіс, наносячи ці слова у вигляді татуювання на незайняту ділянку ноги. — По центру він темно-темно синій, немов океанські глибини, але краї — світлішого відтінку. Висновучи зі щогл ближніх суден, я б оцінив його зріст у щонайменше сотню футів. Чи не найбільший з будь-коли бачених мною».
Зі стовпа проросли чотири довгі кінцівки, які, завівши собі пальці, розпростерлися над затокою. Кожна опустилася на золотий п’єдестал, спеціально зведений містянами. Спрен щодня з’являвся в той же час, не пропустивши й разу.
Вони нарекли його Кусіцеш — Захисник. Дехто поклонявся йому як божеству, але більшість просто сприймала його як атрибут міста. Він був унікальний. Належав до одного з небагатьох відомих Аксісові видів, які, схоже, були представлені лиш однією особиною.
«Але спреном чого він є? — записав захоплений Аксіс. — У нього утворилося обличчя, яке дивиться на схід. Прямо в бік Першопочатку. Його риси змінюються з приголомшливою швидкістю. На кінці схожої на куксу шиї з’являються фізії різних людей, перетікаючи одна в одну».
Видовище тривало добрих десять хвилин. Чи повторювалися деякі з них? Складно сказати — вони надто швидко змінювалися. Одні обличчя були чоловічі, інші — жіночі. Щойно показ закінчився, Кусіцеш пірнув у затоку, знову здійнявши ілюзорні хвилі.
Аксіс почувався спустошеним, немов із нього щось висмоктали. Судячи із загальних відгуків, такою була типова реакція. А може — на фоні очікування, — йому це лише здавалося? Чи це відчуття таки реальне?
Доки він розмірковував, повз нього прошмигнув вуличний хлопчисько, який вхопив його за край пов’язки і, регочучи, зірвав її. За мить він кинув ковдру іншим халамидникам, і всі разом чкурнули геть.
Аксіс похитав головою:
— От халепа, — промовив він. Люди довкола порозкривали роти й зашепталися. — Гадаю, поблизу чергують вартові? Аякже. Четверо. Ну й чудово.
Четвірка стражів уже простувала до нього, і золоте волосся, спадаючи на плечі, обрамляло їхні суворі обличчя.
«Що ж, — сказав він собі, роблячи останній запис, коли один із вартових саме вхопив його за плече. — Схоже, мені випаде ще один шанс вистежити кутузкоспренів». Аж дивно, як їм вдавалось залишатися непоміченими впродовж стількох років попри його численні ув’язнення. Він уже починав думати, що насправді їх не існує.
Стражі потягли його в бік міської в’язниці, проте Аксіс не мав нічого проти. Два нові різновиди спренів за таку ж кількість днів! Якщо справа піде такими темпами, то ще якихось кілька століть — і дослідження буде завершене.
Просто шикарно. І він знову взявся насвистувати.
I-6 Витвір мистецтва
Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, зіщулився на високому кам’яному уступі під стіною грального дому. Уступ призначався для ліхтаря, та оскільки його, як і руки й ноги шина, обкутував довгий плащ, здавалося, що Сет звисає зі стіни.
Поблизу світилося всього кілька вогнів. Маккек хотів, щоби той, загорнувшись у накидку, тримався в тіні. Під плащем на ньому був чорний облиплий костюм, а нижню частину обличчя вкривала матер’яна маска — те й інше від кутюр’є Маккека. Плащ був йому завеликий, а одяг під сподом — затісний. Страх яке непідхоже вбрання для вбивці, але господар вимагав театральності, і Сет чинив, як йому велено. Причому завжди.
Можливо, цей спектакль і давав результат. Перехожі лякалися, забачивши лиш очі та голомозу голову. Очі шина — аж надто круглі та трошечки завеликі. Тутешнім людям вони скидалися на дитячі. І чому це їх так непокоїло?
Неподалік примостився в коричневих пелеринах гурт чоловіків, які теревенили, потираючи великим пальцем указівний, від чого звивалися струминки диму, супроводжувані ледь чутним потріскуванням. Подейкували, що розтирання вогнемоху робило людську свідомість сприйнятливішою до нових ідей і думок. Сет якось був спробував — у нього розболілася голова, а пальці вкрилися пухирями. Та, мабуть, якщо наростити мозолі, таки вдавалося зловити кайф.
У центрі круглого шалману працював бар, де подавали широкий асортимент напоїв з іще ширшим асортиментом цін. Барменки були вбрані у фіолетові сукні з глибоким декольте та вирізами по боках. Захищена рука кожної залишалась непокритою, і скидалося, що бавландці — а їхні предки сповідували воринізм — вважали це вершиною спокусливості. Ну й чудасія. Рука як рука.
А по краях кубла повним ходом велися ігри. Ні, не відверто азартні — ніхто не викидав костей і не ставив на «три листи». Різалися в зламай-шию, влаштовували бої дрібнокрабів і — як не дивно — розгадували шаради. У цьому полягала ще одна химерна риса воринських народів: вони уникали відвертих намагань зазирнути в майбутнє. Для забав на кшталт зламай-шиї залучалися гральні кубики, а щодо переможця об заклад не билися. Натомість робили ставки на те, кому яка карта прийде після всіх кидків і роздач.
Таке розмежування здавалося Сету безглуздим, проте воно було глибоко вкорінене в культуру. Навіть тут, в одній із найогидніших клоак міста, де жінки світили голими руками, а чоловіки, не криючись, говорили про злочини, ніхто не смів ображати Вісників, силкуючись вгадати прийдешнє. Навіть прогнозування великобур багато кого змушувало ніяковіти. Та водночас вони і вухом не вели, коли ходили по камінню чи користувались Буресвітлом у побуті. Не зважали на духів речей, які жили довкола них, і їли, що заманеться, у будь-який день тижня.
Дивина. Дивина та й годі. Та вона стала його життям. Останнім часом Сет почав брати під сумнів деякі заборони, яких колись так суворо дотримувався. Хіба ж могли жителі Сходу не ходити по камінню? У їхніх землях ґрунту не було. То як же їм переміщатися, не ступаючи на камінь?
Небезпечні думки. Його спосіб життя був останнім, що залишалося в нього. Якщо він засумнівається в Кам’яному шаманізмі, то чи не піддасть затим сумніву й свій статус Заблудлого? Небезпечно. Ох як небезпечно. Так, убивства й гріхи приречуть його на прокляття, та хоча б власна душа після смерті буде віддана каменю. Він продовжить існування. Терпітиме покутні муки, але не перетвориться в ніщо.
Краще нестерпне існування, ніж безслідне зникнення.
Сам Маккек походжав долівкою грального кубла, на обох руках тримаючи по жінці. Де й поділася його кощава худорба — обличчя поступово набуло соковитої округлості, мов у плода, що достигає після повені. Зникло і його розбійницьке лахміття, поступившись місцем розкоші шовків.
Маккекові товариші, які разом із ним убили Тука, були всі до єдиного мертві. Сет вкоротив їм віку, бо так наказав господар. І все для того, щоб приховати таємницю присяжного каменя. Чому його східні хазяї так соромилися того способу, у який повелівали ним? А може, вони боялися, що хтоcь поцупить той камінець? Жахалися, що зброю, якою так безжально орудували, інші спрямують проти них самих?
Імовірно, Маккек боявся, що легкість контролю за шином стане відомою, зруйнувавши репутацію їх обох. Сет підслухав-бо не одну розмову, в яких ішлося про страхітливу спритність Маккекового таємничого охоронця. І якщо вже такий хижак служив йому, то сам господар мав бути ще небезпечнішим.
Маккек поминув місце, де засів Сет. Одна з жінок у нього на руках заливалася дзвінким сміхом. Він зиркнув на слугу й зробив невеличкий жест. Той кивнув головою в масці, сигналізуючи, що зрозумів. Тоді зісковзнув з уступу й опустився долі. Його просторий плащ затріпотів.
Гравці затихли. Погляди п’яних і тверезих однаково звернулися на Сета, і коли він проходив повз трійцю вогнемохоманів, у тих спітніли пальці. Більшість присутніх у кімнаті знала, що збирався встругнути Сет тієї ночі. У Борнвотер сунулася якась пташечка-залетушечка, відкривши власний шалман навсперечки Маккекові. Схоже, непроханий гість не довіряв репутації його охоронця, того вбивці-привида. Що ж, він мав на те всі підстави. Вона й справді хибувала.
Сет був незмірно небезпечнішим, аніж вважалося.
Він випірнув із кишла, піднявся східцями й через темний магазин на першому поверсі вийшов надвір. Поминаючи якийсь фургон, на ходу жбурнув туди плащ і маску. Від першого — один шум, а в другій — жодного сенсу. Він був єдиним шином у містечку, тому щойно хтось помітить його очі, як одразу впізнає. Тісний чорний одяг скидати не став: на перевдягання пішло би забагато часу.
Борнвотер був найбільшим містом в окрузі — Маккек швидко переріс масштаби Стаплінда. А тепер намилився перебиратись до Ніспайка, де стояв маєток місцевого феодала. Якщо такі плани здійсняться, Сет місяцями брьохатиметься в крові, послідовно висліджуючи та вбиваючи кожного злодія, горлоріза чи шулера, який не прийме Маккека за пахана.
Однак доти залишалося кілька місяців. А поки що і в Борнвотері завівся вискочка — якийсь Ґавашав. Сет скрадався вулицями, не вдаючись до Буресвітла й Сколкозбройця: він сподівався, що природжена спритність рухів та обережність зроблять його невидимим. І насолоджувався недовгою свободою. Такі миті — а не вимушене сидіння сиднем у задимленому гадючнику Маккека — траплялися все рідше.
Прослизаючи між будинками — швидко рухаючись у темряві, відчуваючи на шкірі вологе, холодне повітря, — він подумки немов опинявся в Шиноварі. Довколишні будівлі з по-блюзнірському кам’яних перетворювалися на глинобитні. А приглушені звуки викриків, що долітали з чергового хазяйського кубла, ставали тупотом копит та іржанням диких коней на рівнинах.
Хоча ні. Удома він зроду не відчував такого смороду — коли відходи тижнями квасяться, що аж очі виїдає. Сет був не в Шиноварі. У Долині істини для нього місця не було.
Сет добувся до одного із заможніших кварталів містечка, де між будинками було більше простору. Борнвотер розмістився в лейті, захищений високим стрімчаком, що здіймався на сході. Ґавашав виклично розташувався у великому маєтку на східній околиці селища. Той належав місцевому феодалу, в якого цей заброда був у фаворі. Вельможа чув про Маккека та його швидке сходження на кримінальний Олімп, але надана його супернику підтримка могла в зародку придушити владні амбіції цього урки.
Триповерховий маєток градоправителя стояв в оточенні доглянутого парку, обнесеного по периметру кам’яною стіною. Сет крався до нього, низько пригнувшись. Тут, на задвірках містечка, землю всівали пузаті скелебруньки. Тож коли він проходив мимо, ті шурхотали, втягуючи гудиння в мушлі й неспішно змикаючи стулки.
Він досягнув стіни й притиснувся до неї. Настала найтемніша пора ночі — між першим і другим місяцями. «Ненависна година», як називали її в народі, бо це був один із небагатьох періодів, коли боги не слідкували за людьми. На гребені стіни робили обхід караульні, шаркаючи ногами по камінню. Ґавашав, напевно, почувався в безпеці в такій будівлі, покликаній захищати могутнього світлоокого.
Сет глибоко вдихнув, заряджаючись Буресвітлом від сфер у своєму капшуку. Він засяяв, і над шкірою заклубилися люмінесцентні випари. У темряві це було добре помітно. Залучені ним сили не планувалися для вбивства: Приборкувачі сплесків воювали при світлі дня — боролися з ніччю, а не зливалися з нею.
Та Сет не був одним із них. Тож він просто мав як слід постаратися, щоб залишатися непоміченим.
Через десять ударів серця після того, як пройшла сторожа, Сет силою Викиду перемістив себе на стіну. Цей напрям став для нього «низом», і він отримав змогу збігти вгору по кам’яному укріпленню. Досягши вершини, він стрибнув уперед і миттю відновив положення долу. Потому, згрупувавшись, перекотився через гребінь і знову Кинувся — на протилежну стіну. Спустився по ній, ступаючи по каменю, обличчям до землі. А тоді скочив уперед, повертаючи центр тяжіння в початкову точку, і просто пролетів останні кілька футів.
Парк помережили пасма сланцекірки, підстриженої в формі невисоких терас. Сет зіщулився, пробираючись крізь лабіринтовий ландшафт. Біля кожного входу в будинок стояли караульні, несучи службу при світлі сфер. Як просто було би ринутися на них, всотати Буресвітло, а тоді, зануривши все в пітьму, повбивати.
Та Маккек не давав йому чітких вказівок щодо такої різанини. Ґавашав мав померти, але як саме — вирішував Сет. І він обрав спосіб, що не потребував убивства охоронців. Він завжди так чинив, якщо випадала можливість. Лише так можна було зберегти ту дещицю людяності, яка ще жевріла в ньому.
Шин досяг західної стіни маєтку, тоді Кидком перемістився на неї й вибіг на дах. Той був довгий і плаский, дещо похилий у напрямку Першопочатку — в лейті таке було ні до чого, проте жителі Сходу дивилися на світ через призму великобур. Він хутко попрямував до тильного боку будинку — туди, де його нижчу частину вкривав невеликий кам’яний купол. Сет скочив на нього, і з тіла заструмувало Буресвітло. Матове, люмінесцентне, первісне. Мов дух того вогню, що палав у ньому, спопеляючи душу.
Серед темряви й тиші він прикликав Сколкозбройця та скористався ним, щоби прорізати в куполі діру, тримаючи Клинок так, щоб отримана брила не провалилася всередину. Простягши донизу незайняту руку, він зарядив кам’яне кружало Світлом і Кидонув його кудись у північно-західну частину небосхилу. Переміщення об’єкта у віддалений пункт силою Викиду було можливим, але неточним: це як пускати стрілу з величезної відстані.
Шин ступив крок назад, а кам’яний диск вихитався з купола, вивалився в повітря, і реактивний Буресвітловий струмінь поніс його до розбризканих крапель фарби — зірок у вишині. Сет застрибнув у діру й одразу ж Кинувся на стелю. Прокрутивши в повітрі сальто, він приземлився на спідню сторону купола біля краю прорізаного отвору. У його сприйнятті він стояв на дні гігантської кам’яної чаші з продовбаним у дні вічком, що виходило на зорі під ногами.
Він почав вибиратися з неї, Кидком перемістившись на праву стінку. За лічені секунди Сет був на підлозі, скоригувавши перспективу так, щоби купол здіймався над ним. Удалині почувся приглушений гуркіт: у кам’яної брили закінчилося Буресвітло, тож та впала на землю. Він скеровував її так, щоби це трапилося за містом. Залишалося сподіватись, що ненароком нікого не привалило.
Тепер сторожа відволічеться, шукаючи пояснення далекому шуму. Сет глибоко вдихнув, осушуючи другий капшук самоцвітів. Струмуюче світло пояскравішало, і він зміг оглянути довколишній простір.
Як і планувалося, довкіл нікого не було. Шин потрапив до рідко використовуваної бенкетної зали з її холодними огнищами, столами та лавами. Застояне повітря пахло пліснявою. Немов у склепі. Сет поспішив до дверей, увігнав Сколкозбройця між ними та рамою і перетяв запір. Тоді помаленьку відчинив. Випари Буресвітла, що здіймалися над тілом, розігнали морок у коридорі.
Коли Маккек тільки-но став його господарем, Сет проявляв обережність і не користувався Клинком. Проте коли він почав отримувати все складніші й складніші завдання, то був змушений удатися до нього, щоб уникнути непотрібних жертв. І тоді поголоски про нього зарясніли деталями на кшталт прорізаних у камені дірок і покійників із вигорілими очима.
Його хазяїн почав вірити таким чуткам. Маккек поки не зажадав від Сета, щоби той віддав йому Сколкозбройця — якби він таке зробив, то дізнався б, який же другий наказ не може виконати його слуга. А від нього вимагалося носити Клинок до самої смерті, після чого шинські Кам’яні шамани мали забрати його в того, від чиєї руки він загине.
Сет петляв коридорами. Він не хвилювався, що Маккек відбере в нього меч, але його й справді непокоїло те, як сильно нахабнів цей король кримінальників. Що більших успіхів досягав Сет, то зухвалішим ставав Маккек. Скільки ще залишалося часу, коли він перестане залучати слугу для дрібних розбірок і пошле того натомість убивати Сколкозбройних або світлооких магнатів? І скільки ще залишалося, доки хтось складе два і два? Шинський горлоріз зі Сколкозбройцем, вправний у таємничих фортелях і наділений нелюдською потаємністю? Чи не той це горезвісний Убивця в білому? Маккек дограється, що алетійський король із великими князями полишать війну на Розколотих рівнинах та обрушать свій гнів на Джа Кеведу. Життям заплатять тисячі. Кров рине, наче великобуряна злива — густа, руйнівна, всепроникна.
Пригнувшись, він швидко біг коридором, тримаючи Клинок зворотним хватом у витягнутій позад себе руці. Принаймні цього вечора він збирався вбити того, хто заслуговував на таку долю. Чи ж не занадто тихо довкола? Сет не помітив ні душі, аж відколи спустився з даху. Невже в Ґавашава стало дурості виставити всіх охоронців знадвору, залишивши опочивальню без прикриття?
Попереду, у кінці короткого коридору, з’явилися двері, що вели до хазяйських покоїв. Неосвітлені і без варти. Дивно.
Він прокрався до них і прислухався. Глухо. Трохи позволікавши, Сет кинув погляд убік. Парадні сходи вели на другий поверх. Він метнувся до них і, скориставшись Сколкозбройцем, стяв із балясини перил дерев’яну кулю. Завбільшки вона була як невелика диня. Ще кілька порухів Клинка — і від гардини на вікні відвалився шматок розміром із плащ. Сет поспішив назад до дверей, зарядив дерев’яну сферу Буресвітлом і силою Простого викиду спрямував її на захід, прямо перед собою.
Шин перерізав шпінгалет і прочинив одну стулку. У кімнаті по той бік дверей було темно. А може, Ґавашав проводив вечір деінде? Хоча куди би він міг податися? У місті той поки не почувався в безпеці.
Сет накрив дерев’яну кулю гардиною, тоді підняв її та відпустив. Вона повалилася вперед, у напрямку дальньої стіни. Загорнута в тканину, куля трохи скидалася на людину в плащі, яка, пригнувшись, біжить по кімнаті.
Жоден охоронець не вискочив із засідки, щоб завдати по ній удару. Приманка відскочила від закритого на клямку вікна та зависла, впершись у стіну. З неї все ще сочилося Буресвітло.
Воно освітило маленький столик, на якому щось лежало. Сет примружив очі, силкуючись розгледіти, що ж то було, відтак тихенько рушив уперед, скрадаючись кімнатою — усе ближче й ближче до столика.
Так. На ньому лежала голова. З рисами Ґавашава. Відкинуті Буресвітлом тіні надавали тому жахливому обличчю ще почварнішого вигляду. Хтось випередив Сета.
— Сете-сину-Нетуро, — промовив чийсь голос.
Той обернувся, розмахуючи Сколкозбройцем і стаючи в оборонну стійку. У дальній частині кімнати виднілася оповита темрявою фігура.
— Хто ти? — зажадав відповіді Сет, і його Буресвітлова аура стала яскравішою: заговоривши, він перестав затримувати дихання.
— Сете-сину-Нетуро, тебе влаштовує таке життя? — запитав голос. Він був чоловічий, низький. Що за акцент у ньому чувся? Веденом мовець не був. Може, алетійцем? — Тебе задовольняють дрібні злочини? Убивства під час безглуздих розбірок у глухих шахтарських поселеннях?
Сет мовчав. Він обводив поглядом кімнату, придивляючись, чи не заворушиться ще котрась із тіней. Та схоже, вони були тільки вдвох.
— Я спостерігав за тобою, — вів далі голос. — Тебе посилали залякувати крамарів. Убивати настільки жалюгідних злодюжок, що навіть влада не звертала на це уваги. Виставляли напоказ, щоби вразити хвойд, наче вони високородні світлоокі пані. Яке марнотратство!
— Я виконую те, що велить господар.
— Твої таланти кидають на вітер, — заперечив голос. — Ти не створений для дрібного здирства та вбивств. Залучати тебе таким побитом — це все одно що запрягти жеребця-ришадіума в деренчливий візок базарної перекупки. Або кришити Сколкозбройцем овочі. Або скористатися найтоншим пергаментом, щоб розпалити вогнище й нагріти воду для ванни. Це блюзнірство. Ти — витвір мистецтва, Сете-сину-Нетуро, ти — бог. А Маккек щодня обгиджує тебе лайном.
— Хто ти? — повторив своє питання Сет.
— Поціновувач мистецтв.
— Не називай мене по батькові, — зажадав «син-Нетуро». — Не плямуй його імені прив’язкою до мене.
У дерев’яній кулі на стіні нарешті закінчилося Буресвітло, і вона впала на підлогу з приглушеним гардиною грюкотом.
— Гаразд, — відказала постать. — Але чому тебе не обурює те, як тринькаються твої здібності? Хіба ти не був народжений для величі?
— У вбивстві немає нічого величного, — промовив Сет. — Ти говориш, немов кукорі. Величний той, хто створює їжу чи одяг. Пошани вартий той, хто додає. А я — той, хто забирає. Принаймні вбиваючи людей такого штибу, я можу прикинутися, що роблю послугу решті.
— І це говорить людина, котра ледь не повергла в прах одне з наймогутніших королівств у всьому Рошарі?
— Це говорить людина, котра скоїла одне з наймерзотніших убивств у всьому Рошарі, — виправив Сет.
Постать фиркнула:
— Вчинене тобою — просто вітерець порівняно з тим шквалом винищення, який щодня здіймають над полем битви Сколкозбройні. Та й він лише легкий подув на тлі тих буревіїв, на які здатен ти.
Сет розвернувся й попрямував геть.
— Куди ти йдеш? — запитала постать.
— Ґавашав мертвий. Я повинен повертатися до господаря.
Об підлогу щось грюкнуло. Сет озирнувся, не здіймаючи Сколкозбройця. Це незнайомець пожбурив долі дещо кругле й важке. Воно покотилось підлогою в напрямку Сета.
Ще одна голова. Вона зупинилася, завалившись набік. Шин завмер, коли розгледів риси — заплямовані кров’ю пухлі щоки та широко розплющені нажахані очі. Маккек.
— Як? — запитав Сет.
— Ми схопили його за лічені секунди після того, як ти полишив гральне кубло.
— Ми?
— Слуги твого нового господаря.
— А мій присяжний камінь?
Постать розтулила руку — і на долоні зблиснув самоцвіт, що був нанизаний на ланцюжок, обмотаний довкола пальців. А поруч нього — тепер підсвічений — лежав Сетів присяжний камінь. Обличчя незнайомця приховувала чорнота: він носив маску.
Шин відіслав Сколкозбройця й опустився на одне коліно:
— Що накажете?
— Онде на столі лежить список, — відповіла фігура, стискаючи долоню та ховаючи камінець. — Там перелічені хазяйські побажання.
Сет підвівся й підійшов туди. Біля голови, покладеної на тацю — у неї стікала кров, — був залишений аркуш паперу. Він узяв його, і паруюче з нього Буресвітло вихопило з темряви дюжини зо дві імен, виведених воїнським скорописом його батьківщини. Біля деяких стояли примітки з інструкціями, як саме ті мають померти.
«Рятуйте мої Слави», — подумав Сет.
— Та ж тут поміж інших наймогутніші люди світу! Шість великих князів? Селайський геронтарх? Король Джа Кеведу?
— Нiчого заривати талант у землю, — промовила постать, підходячи до дальньої стіни та кладучи на неї руку.
— Це породить хаос, — прошепотів Сет. — Розбрат. Війну. Такий безлад і біль, які нечасто трапляються на світі.
Нанизаний на ланцюжок самоцвіт на долоні незнайомця заблищав. Стіна щезла, перетворившись на дим. Душезаклинач.
Темна фігура глянула на Сета.
— Саме так. Наш господар велить тобі використовувати тактику, подібну до тої, яку ти успішно застосував у Алеткарі багато років тому. Коли впораєшся, отримаєш подальші інструкції.
І вийшов крізь утворений просвіт, полишивши нажаханого Сета. Його кошмар став реальністю. Він потрапив до рук тим, хто розумів його потенційні можливості й кому не бракувало амбітності спрямувати їх у правильне русло. Якийсь час він стояв і мовчав — ще довго після того, як закінчилося Буресвітло.
Тоді шанобливо згорнув список. Його здивувало, що руки зовсім не тряслися. Він мав би дрижати всім тілом.
Бо невдовзі здригнеться весь світ.
Частина третя
Присмертні
Каладін / Шаллан
29
Умозарозумілість
«Ті, що з попелу та вогню, убивали, мов рій, не схиляючись перед Вісниками». — Див. Меслі, с. 337. Пор. подібні паралелі у Колдвіна та Гасави.
— Схоже, ти швидко здобуваєш ласку Джасни, — вивів телестиль. — Скільки тобі ще треба часу, щоби здійснити підміну?
Обертаючи самоцвіт на приладді, Шаллан скривилася.
— Не знаю, — написала вона у відповідь. — Як і слід було очікувати, вона очей не зводить з фабріала. Носить його цілий день, а на ніч ховає у сейф, ключ від якого вішає на шию.
Переналаштувавши камінь, вона стала чекати на відповідь. Шаллан сиділа у своїй кімнаті — невеличкій, висіченій у скелі комірчині в апартаментах принцеси. Обстановка відзначалася аскетичністю: з меблів були тільки вузеньке ліжко, тумбочка біля нього та письмовий стіл. Її одяг так і зберігався в дорожній скрині. Підлогу не прикрашав килим, та й вікон не спостерігалося — квартира розміщувалася в Харбрантському Конклаві, глибоко під землею.
— У такому разі це й справді ускладнює ситуацію, — вивело перо. Його парою орудувала Ейліта — наречена Нана Балата, — проте всі троє вцілілих братів Шаллан, найімовірніше, зібралися поруч неї в далекому Джа Кеведі, долучаючись до розмови.
— Гадаю, вона знімає його, коли приймає ванну, — написала Шаллан. — Щойно Джасна довірятиме мені більше, то, мабуть, вдасться до моїх послуг як банниці. Може, тоді й буде нагода.
— Це хороший план, — залишив на папері телестиль. — Нан Балат просить, щоб я наголосила, як сильно ми шкодуємо, що саме ти змушена цим займатися. Адже тобі, безумовно, нелегко аж так надовго полишити домівку.
Нелегко? Шаллан взяла перо й завагалася.
Так, їй і справді було нелегко. Нелегко не закохатись у відчуття свободи, нелегко не зануритися з головою в навчання. Минуло лише два місяці, відколи вона переконала Джасну взяти її під опіку, а Шаллан уже стала вдвічі сміливішою та впевненішою в собі.
Та найважче було усвідомлювати, що все це скоро скінчиться. Приїзд на навчання у Харбрант став, звісно, найдивовижнішою подією в усьому її житті.
— Я впораюся, — відповіла вона. — Це вам зараз доводиться несолодко, на місці відстоюючи інтереси родини. Як ваші справи?
Тим знадобився якийсь час, щоб відписатися.
— Кепсько, — надіслала нарешті Ейліта. — Підходять терміни сплати батькових боргів, і Вікіму заледве вдається заговорювати зуби кредиторам. Великий князь хворіє, і всі хочуть дізнатися позицію нашого Дому в питанні престолонаступництва. Виснажується останній із покладів, і якщо стане відомо, що ресурси Даварів вичерпані, це спричинить тривогу.
Обличчя Шаллан перекосила гримаса.
— Скільки в мене залишилося часу?
— Щонайбільше кілька місяців, — відповів Нан Балат за посередництва своєї нареченої. — Усе залежить від того, скільки протягне великий князь та чи не здогадається хтось, чому Аша Джушу розпродує наше майно.
Джушу був наймолодший із братів, лише трохи старший за Шаллан. Його давнішня слава азартного гравця цього разу стала в пригоді. Він роками підкрадав батькові речі та збував їх, щоб розплатитися за програші. Тож тепер вдавав, що й далі зайнятий тим же, а насправді ніс гроші в родину. Попри свій ґандж, він був хорошою людиною. А крім того, зваживши всі обставини, багато в чому зі скоєного його навряд чи можна було винуватити. Як і кожного з них.
— Вікім гадає, що зможе відкараскуватися від претензій іще якийсь час. Але ми впадаємо у відчай. І що швидше ти повернешся з Душезаклиначем, то краще.
Шаллан замислилася, а тоді написала:
— А ми впевнені, що це найкращий спосіб? Може, варто попросити Джасну про допомогу?
— А ти гадаєш, вона відгукнеться на наше прохання? — надійшла відповідь. — Допоможе маловідомій, антипатичній веденській династії? Зберігатиме наші секрети?
Напевно, ні. Хоча Шаллан дедалі дужче впевнювалася, що репутація Джасни була перебільшеною, та ця жінка безумовно мала жорстоку жилку. Вона не полишить своїх важливих досліджень, щоби вирушити на допомогу її родині.
Дівчина потяглася до телестилю, щоб відписатися, але той знову зашкрябав.
— Шаллан, — прочитала вона, — це Нан Балат (інших я відіслав). Зараз тут лише Ейліта і я. Трапилося таке, про що тобі треба знати. Луеш помер.
Та приголомшено закліпала очима. Луеш, батьків дворецький, якраз і був тією людиною, котра вміла користуватися фабріалом. Одним із небагатьох, кого вона з братами визнали вартими довіри.
— Що сталося? — написала вона, замінивши аркуш на новий.
— Він помер уві сні, і немає підстав підозрювати вбивство. Але, Шаллан, за кілька тижнів після його скону в маєток навідались якісь люди, котрі назвалися батьковими друзями. У довірливій розмові зі мною вони натякнули, що знають про Душезаклинач і дуже наполягали, щоб я їм його повернув.
Шаллан нахмурилася. Неробочий фабріал її батька так і лежав у неї в захищеному капшуку.
— Щоб повернув? — надіслала вона.
— Ми так і не довідалися, звідки старий його роздобув, — відповів Нан Балат. — Шаллан, він був у чомусь замішаний. Усі ці мапи, речі, про які розповідав Луеш, а тепер ще й це. Ми продовжуємо вдавати, що батько живий, і час від часу йому надходять листи від інших світлооких, у яких ідеться про незрозумілі «плани». Гадаю, він збирався поборотися за титул великого князя. І якісь надзвичайно могутні сили підтримували його в цьому.
А «друзі», котрі приходили, — вони дуже небезпечні, Шаллан. Це не ті люди, яким можна ставати на заваді. Їм лише подавай назад їхній фабріал. Ким би вони не були, підозрюю, що від них батько й отримав його — щоби створити багатство й заявити свої претензії на престол. І їм відомо про його смерть.
Боюсь, якщо ми не повернемо справного Душезаклинача, то нам усім загрожуватиме серйозна небезпека. Тож необхідно, щоби ти привезла фабріал Джасни. Ми швиденько скористаємося ним для створення нових покладів цінного каменю, а тоді зможемо повернути його тим людям. Шаллан, ти просто повинна справитися. Я сумнівався в успіху твого плану, коли ти його запропонувала, але інші варіанти дій тануть просто на очах.
Шаллан обдало морозом. Вона кілька разів перечитала ці абзаци, а тоді вивела:
— Якщо Луеш мертвий, то серед нас не залишилося нікого, хто вмів би користуватися Душезаклиначем. А це проблема.
— Знаю, — відповів Нан Балат. — Глянь там, чи не можна її якось вирішити. Шаллан, це небезпечно. Я все розумію. І мені дуже шкода.
Вона глибоко вдихнула, а тоді написала:
— Іншого виходу немає.
— Поглянь сюди, — прочитала дівчина. — Хотів тобі дещо показати. Чи знайомий тобі цей символ?
За мить надійшов грубий малюнок. З Ейліти була ще та художниця. На щастя, картинка була нескладна — дивний узор із трьох ромбів.
— Ніколи його не бачила, — відписалася Шаллан. — А що?
— Луеш носив підвіску з таким символом, — надіслав повідомлення брат. — Ми помітили її на покійному. А в одного з тих, котрі приходили по Душезаклинач, цей самий знак був витатуйований на кисті — прямо над великим пальцем.
— Нічого собі, — написала Шаллан. — То Луеш…
— Так, — надряпав Нан Балат. — Попри його заперечення, гадаю, що саме він приніс батькові фабріал. Луеш був заодно зі змовниками — можливо, виступав посередником між батьком і тими, хто підтримував його. Я спробував запропонувати їм свою кандидатуру, але ті лише посміялися. Вони пробули недовго й не призначили крайнього терміну, до якого Душезаклинач необхідно повернути. Проте не думаю, що вони вдовольняться зламаним.
Шаллан підібгала губи.
— Балате, а ти подумав, що через нас може спалахнути війна? Якщо стане відомо, що ми вкрали алетійський Душезаклинач…
— Ні, війни не буде, — відписався той. — Король Ганаванар просто видасть нас алеті. А вони стратять усіх за таку крадіжку.
— Ти майстер заспокоювати, братику, — відповіла вона. — Красно дякую.
— На здоров’я. Доведеться нам сподіватися, що Джасна не запідозрить підміни фабріала. Напевно, принцеса просто вирішить, що це її власний чомусь вийшов із ладу.
Шаллан зітхнула.
— Можливо, — написала вона.
— Бережи себе, — прислав Нан Балат у відповідь.
— І ти теж.
От і побалакали. Вона відклала телестиль убік і ще раз перечитала їхнє листування, запам’ятовуючи його. Тоді зіжмакала аркуші та пройшла у вітальню апартаментів Джасни. Господарки не було — та рідко відривалася від занять, — тож Шаллан спалила написане в каміні.
Вона довго простояла перед ним, дивлячись на вогонь. Непокоїлася. Нан Балат від природи був здібний, та прожите ними життя на кожному залишило шрами. Ейліта була єдиною писаркою, якій вони могли довіряти, і вона… була напрочуд мила, але не надто розумна.
Зітхнувши, Шаллан вийшла з кімнати, щоб знову взятися за навчання. Це не лише допоможе відволіктися від невеселих думок — Джасна ж бо неминуче розприндиться, якщо та надто баритиметься.
* * *
П’ять годин по тому Шаллан дивувалася, куди поділося її завзяття.
Вона справді насолоджувалася можливістю здобути освіту. Однак останнім часом Джасна засадила її за вивчення алетійської монархії — вочевидь не найцікавішої з тем. Нудьгу Шаллан підсилювало й те, що їй доводилося читати багато книжок, твердження в яких видавалися їй сміховинними.
Дівчина сиділа в Завісі, у ніші Джасни. Величезна стіна вогнів, робочих місць і таємничих дослідників уже не сповнювали її трепетом. Це місце стало знайоме та затишне. Принцеси якраз не було.
Шаллан потерла очі вільною рукою, після чого закрила книгу.
— Ще трохи, — пробурмотіла вона, — і я зненавиджу алетійську монархію.
— Справді? — долинув ззаду спокійний голос. Повз неї пройшла Джасна, вбрана в глянсувату фіолетову сукню. Її супроводжував паршмен, який ніс стос книжок. — Спробую не сприймати цього особисто.
Шаллан здригнулася та густо почервоніла:
— Я говорила про монархію як таку, Ваша Світлосте. І не мала на увазі її конкретних представників.
Джасна жваво вмостилася в ніші та жестом наказала паршмену опустити книги на стіл.
Шаллан усе ще сприймала принцесу як загадку. Інколи та здавалася строгою вченою, котру дратували зауваження підопічної. А подекуди з-за суворого фасаду начебто проглядали натяки на ущипливий гумор. Та в будь-якому разі Шаллан усе частіше почувалася на диво спокійною в товаристві цієї жінки. Джасна заохочувала її висловлювати власну думку, і та радо взяла собі це за звичку.
— Висновуючи з гострої емоційної реакції, ця тема діє тобі на нерви, — мовила Джасна, перебираючи фоліанти, які залишив паршмен. — Але ж ти сама захотіла стати вченою. Тож маєш засвоїти, що це і є справжня наука.
— Перебирати купу аргументів тих, хто наперед відкидає будь-яку іншу точку зору?
— Вони ж бо впевнені у власній правоті.
— Я невеликий фахівець з упевненості, Ваша Світлосте, — сказала Шаллан, підносячи якусь книгу й критично її оглядаючи. — Проте мені хотілось би думати, що я здатна розпізнати її, якщо побачу. Та все ж я не вважаю це слово підхожим для книг на кшталт ось цієї, за авторством Медерії. Мені вони здаються не так упевненими, як зарозумілими, — відклавши книгу вбік, вона зітхнула. — Та й, правду кажучи, «зарозумілість» теж не підходить. Це слово хибує на неточність.
— А яке б ти запропонувала натомість?
— Навіть не знаю. Може, «умозарозумілість»?
Джасна скептично звела брову.
— Воно означає вдвічі більшу впевненість, ніж при простій зарозумілості, — пояснила Шаллан, — хоча в розпорядженні автора є хіба одна десята необхідних даних.
Почувши таке, принцеса ледь помітно всміхнулася:
— Те, що викликало твоє обурення, Шаллан, відоме як Школа переконаних. Їхня «умозарозумілість» — літературний прийом. Ці вчені свідомо «заводять» свій ум за розум, відмовляючись мислити тверезо.
— Школа переконаних? — перепитала Шаллан, здіймаючи вгору одну з прочитаних книг. — Що ж, гадаю, їхні праці таки заслуговують на увагу.
— Он як?
— Угу. Психіатрів.
На це Джасна тільки вкотре звела брову, тож її підопічна повела далі вже серйозніше:
— Не те щоб я була нездатна збагнути суть цього прийому, Ваша Світлосте, але деякі авторки рекомендованих вами досліджень про смерть короля Ґавілара остаточно махнули рукою на здоровий глузд. І те, що починалося як риторична поза — ба навіть позерство, — деградувало у взаємне тицяння пальцями та дріб’язкові пересвари.
— Вони намагаються спровокувати дискусію. А ти б краще воліла, щоб учені ховалися від правди, як це багато хто робить? Щоби першість було надано невігластву?
— Коли я читала ці книжки, ученість і неуцтво здавалися мені приблизно одним і тим же, — відказала Шаллан. — Неосвіченість притаманна людині, котра ховається від знань, проте інколи й ерудованість здається неуцтвом, яке криється під їхньою маскою.
— А як щодо обізнаності без невігластва? Пошуку істини, який не унеможливлює помилки?
— Це якийсь міфічний скарб, Ваша Світлосте. На кшталт Співців зорі чи Клинків честі — шукати, безумовно, варто, проте з надзвичайною обережністю.
— Обережністю? — перепитала Джасна, насупившись.
— Його пошук, цілком імовірно, приносить славу, а от знахідка — дощенту все зруйнує. Доказ того, що можна водночас бути обізнаним і не заперечувати обізнаності тих, хто з тобою не згоден? Я би сказала, що це підірве позиції наукового знання як такого.
Джасна шмигнула носом:
— Ти забагато береш на себе, дитино. Якби хоч половину тієї енергії, що йде в тебе на дотепи, та спрямувати на роботу — і я б насмілилася припустити, що ти станеш однією з найвидатніших учених сучасності.
— Вибачте, Ваша Світлосте, — мовила Шаллан. — Я… чесно кажучи… спантеличена. З огляду на прогалини в моїй освіті я гадала, що ви націлите мене на вивчення чогось старовиннішого, ніж події кількалітньої давнини.
Джасна розгорнула одну зі своїх книжок.
— Я з’ясувала, що юнкам у твоєму віці властивий деякий брак пошани до подій сивої давнини. Тож підібрала свіжішу й сенсаційнішу тему, щоб ввести тебе у світ справжньої науки. Невже вбивство короля не цікавить тебе?
— Ще й як, Ваша Світлосте, — запевнила її Шаллан. — Ми, дітлахи, такі — нам тільки й давай, що голосне та блискуче.
— Ну й язичок у тебе… буває.
— Як це — «буває»? Тобто решту часу він не на місці? Доведеться мені… — вона змовкла й закусила губу, усвідомивши, що зайшла надто далеко. — Вибачте.
— Ніколи не проси вибачення за свій розум, Шаллан. Бо започаткуєш погану традицію. Просто користуватися ним треба розсудливіше. Ти ж бо, здається, нерідко бовкаєш перший-ліпший кмітливий коментар, який лише спадає на думку.
— Я знаю, — погодилась та. — Це один з моїх давніх недоліків, Ваша Світлосте. Хоч усі мої няньки та виховательки щосили намагалися його викорінити.
— Ризикну припустити — суворими покараннями?
— Так. Найчастіше мене змушували сидіти в кутку, тримаючи книжки над головою.
— А це, своєю чергою, — промовила Джасна, зітхнувши, — лише підштовхувало тебе швидше відпускати шпильки — не залишаючи собі часу передумати й притлумити таке бажання.
Шаллан схилила голову набік.
— Ті покарання були виявом некомпетентності, — вела далі Джасна. — Й у випадку з дитиною твого типу перетворювались на заохочення. На гру. Скільки треба наговорити, щоби проштрафитись? Чи можна сказати щось аж настільки дотепне, щоб гувернантки навіть не второпали, що їх беруть на глум? Тож, сидячи у кутку, ти просто отримувала додатковий час на підготовку сарказмів.
— Але ж говорити так, як-от нерідко я, — це неналежна поведінка для дівчини.
— Єдина «неналежна» річ — це спрямовувати свій розум на те, що його не варте. Поміркуй над цим. Ти привчила себе практично до того самого, що так дратує тебе в цих учених — до бездумного мудрування, до, скажімо так, ігор розуму, що не ґрунтуються на ретельному аналізі, — Джасна перегорнула сторінку. — До умозарозумілості, хіба не так?
Шаллан почервоніла.
— Я надаю перевагу розумним підопічним, — продовжила принцеса, — бо тоді маю із чим працювати. Треба буде взяти тебе до королівського двору. Підозрюю, ти зацікавиш принаймні Дотепника — хоча б з огляду на те, як парадоксально поєднуються в тобі очевидна природна сором’язливість і гострий язичок.
— Як скажете, Ваша Світлосте.
— Я просто прошу тебе пам’ятати, що розум — найцінніша зброя жінки. Нею не можна орудувати незграбно чи зопалу. Влучна насмішка найдієвіша тоді, коли її не очікують, — як-от на ніж у спину.
— Вибачте, Ваша Світлосте.
— Це було не зауваження, а спостереження, — сказала Джасна, знову перегортаючи сторінку. — Я принагідно висловлюю їх: ці книжки пахнуть цвіллю. Небо сьогодні синє. Моя підопічна — гострозуба пройдисвітка.
Шаллан усміхнулася.
— А тепер розповідай, що тобі вдалося встановити.
Та скорчила гримасу:
— Небагато, Ваша Світлосте. А чи краще сказати «забагато»? Кожна авторка має власну теорію щодо того, чому паршенді вбили вашого батька. Одні доводять, що він чимось образив їх на бенкеті тієї ночі. Інші стверджують, що весь той договір був хитрістю, покликаною дозволити паршенді впритул підібратися до нього. Та в цьому годі добрати сенсу, оскільки до того в них траплялися й куди кращі можливості.
— А щодо Вбивці в білому? — запитала Джасна.
— З ним узагалі якась містика, — відказала Шаллан. — Виноски аж кишать коментарями. Чому паршенді найняли вбивцю на стороні? Боялися, що можуть не впоратися з завданням самостійно? А може, вони й не наймали його і їх просто підставили? Більшість вважає це малоймовірним, оскільки ті взяли на себе відповідальність за вбивство.
— А сама ти що думаєш?
— Я не вважаю себе досить компетентною, щоб робити висновки, Ваша Світлосте.
— А який же сенс у дослідженні, коли воно не супроводжується ними?
— Мої наставниці завжди повторювали, що висновки — прерогатива найдосвідченіших.
Джасна чмихнула носом:
— Бо були старими дурепами. Юнацький максималізм — чи не найпотужніший каталізатор змін в усьому космері. Шаллан, ти хоча б усвідомлюєш, що Творцю Сонця було лише сімнадцять, коли він розпочав свої завоювання? Ґаварі ще не виповнилося двадцяти Ридань, коли та висунула свою теорію трьох царств.
— Проте хіба на кожного Творця Сонця або Ґавару не припадає по сотні Ґреґоргів? Він став королем у молодому віці та зажив сумнівної слави, розпочавши безглузду війну проти королівств, що були союзниками його батька.
— Ґреґорг був усього один, — парирувала Джасна, скривившись, — на наше щастя. Але твій аргумент переконливий. У цьому й полягає мета освіти. Бути молодим означає діяти. А бути вченим — діяти обізнано.
— Або сидіти в ніші, читаючи про вбивство п’ятилітньої давнини.
— Я б не змушувала тебе вивчати його, якби в цьому не було реальної користі, — сказала Джасна, розгортаючи ще одну зі своїх книжок. — Забагато вчених вважає, що дослідження — суто інтелектуальне заняття. Та якщо ми нічого не робимо зі здобутими знаннями, тоді витрачені на нього сили й час пропали марно. Книжки зберігають інформацію краще за нас, але чого вони не можуть здійснити, так це інтерпретації. Тож коли науковиця не збирається доходити висновків, вона могла б із тим же успіхом залишити голі факти архівам.
Шаллан у задумі відкинулася назад. Коли справа постала в такому світлі, їй чомусь закортіло знову зануритися в дослідження. Але чого хотіла від неї Джасна в плані роботи із зібраною інформацією? І раптом вона вкотре відчула гострі докори сумління. Принцеса зі шкіри пнулася, наставляючи її в питаннях науки, а підопічна збиралася віддячити, викравши найцінніше майно та взамін залишивши поламане. Шаллан занудило від самої себе.
Дівчина очікувала, що навчання під керівництвом Джасни зводитиметься до механічного зубріння й дурної роботи, а також різок за недостатню тямущість. Саме так підходили до навчального процесу її гувернантки. Проте Джасна виявилась іншою. Вона запропонувала підопічній тему й надала повну свободу в її опрацюванні. Принцеса підбадьорювала її, заохочувала мислити, хоча майже всі їхні розмови звертали на предмети на кшталт істинної сутності науки, мети здобуття знань, їхньої краси та призначення.
Її опікунка по-справжньому любила процес пізнання та хотіла прищепити це почуття й іншим. За суворим поглядом уважних очей і неусмішливими вустами крилася щира відданість тому, що робила Джасна Холін. Чим би вона не займалася.
Шаллан піднесла ближче до очей одну зі своїх книжок, однак нишком кинула погляд на корінці найсвіжішого стосу томів, які обрала принцеса. Знову хроніки Епох Вісників. Збірники міфів, коментарі та праці вчених, що славилися притягнутими за вуха гіпотезами. Том, який саме читала Джасна, мав назву «Пригадані тіні». Шаллан запам’ятала цей заголовок. Треба буде знайти примірник та й собі проглянути.
Чого шукала в них ця жінка? Які таємниці сподівалася вирвати з тих фоліантів, здебільшого не раз переписаних копій багатовікової давнини? Хоча Шаллан і довідалась про деякі секрети, пов’язані з використанням фабріала, суть наукового пошуку наставниці — власне, причина, з якої та прибула до Харбранта — залишалася для неї незбагненною. Це мучило її, доводячи ледь не до божевілля. Джасна любила говорити про видатних жінок минулого — тих, котрі не просто записували історію, а визначали її перебіг. Тож що б вона не вивчала, а дівчині здавалося, що це щось дуже важливе. Таке, що змінить світ.
«Не переходь на її розум, — сказала собі Шаллан, знову сідаючи за стіл із книгою та конспектом у руках. — Не твій це клопіт — змінювати світ. Тобі б захистити братів і маєток».
Та все ж вона мала вдавати з себе зразкову підопічну. Це дало їй причину на дві години зануритися в заняття, доки звук кроків у коридорі не відірвав її. Напевно, це слуги несли їм їжу. Джасна й Шаллан нерідко обідали в ніші.
Щойно дівчина занюхала аромат, як у неї забурчало в животі, і вона радо відклала книжку. За трапезою Шаллан зазвичай малювала, і хоча Джасна не любила образотворчих мистецтв, та все ж заохочувала її. Принцеса пояснювала це тим, що високородним чоловікам жіночий хист до малювання видавався «звабливим», тож її підопічній варто було зберегти свої вміння хоча б задля того, щоб приманювати кавалерів.
Шаллан не знала, ображатися на таке чи ні. А також які висновки про матримоніальні плани самої наставниці можна було зробити з того, що вона ніколи не переобтяжувала себе такими по-особливому жіночними мистецтвами, як музика чи малювання.
— Ваша Величносте, — сказала Джасна, граційно підводячись.
Шаллан здригнулася й поспішливо озирнулась через плече. У дверях стояв престарий король Харбранта, вбраний у розкішну, майстерно розшиту жовтогарячо-білу мантію. Дівчина квапливо скочила з місця.
— Ваша Світлосте Джасно, — мовив правитель, — я вам не заважатиму?
— Товариство Вашої Величності просто не може бути завадою, — відповіла Джасна. Вона, найімовірніше, була не менш здивована, ніж Шаллан, проте не виказала й миттєвого замішання чи зніяковіння. — Ми все одно незабаром збиралися обідати.
— Я знаю, Ваша Світлосте, — мовив Тараванджіан. — Сповідаюсь, ви не заперечуватимете, якщо я приєднаюся до вас?
Група служників внесли стола та взялися розставляти на ньому наїдки.
— Анітрохи, — відказала принцеса.
Лакеї вмить накрили круглий стіл, скориставшись при цьому двома різними скатертинами, щоби представники різних статей немовби обідали нарізно. Дві напівкруглі скатірки — червону для короля та блакитну для жінок — зафіксували пресами по центру стільниці. Затим надійшла черга накритих тарілок — із прозорою, холодною юшкою з солодкими овочами для дам і гостро приправленим бульйоном для монарха. У Харбранті було заведено обідати супами.
Шаллан здивувалася, помітивши, що для неї теж передбачили накриття. Її батько ніколи не сідав за один стіл із дітьми — навіть її, його улюбленицю, відсилали обідати окремо. Щойно Джасна зайняла своє місце, як її підопічна зробила те саме. У неї знову забурчало в животі. Добре, що король змахнув рукою, даючи знак починати. На тлі елегантності принцеси його рухи здавались незграбними.
Шаллан взялася до трапези з апетитом та з належною жінці грацією: поклавши захищену руку на коліна, вільною вона орудувала шпичкою, настромлюючи шматочки овочів і фруктів. Король сьорбав, але не так голосно, як більшість чоловіків. І чому він удостоїв їх візитом? Хіба не коректніше було би запросити їх на звану вечерю? Вона, звичайно, уже довідалася, що Тараванджіан не надто знався на тонкощах дипломатичного протоколу. Він користувався популярністю в народі — темноокі шанували його за збудовані ним лікарні, а от світлоокі вважали, що той не хапає зірок із неба.
Ні, він не був дурнем. Та, на жаль, у політичних іграх світлооких навіть пересічний інтелект ставав недоліком. Вони вже довго їли в мовчанці, від якої ставало ніяково. Кілька разів складалося враження, ніби правитель хотів щось сказати, та зрештою знову брався до бульйону. Схоже, Джасна лякала його.
— То як почувається онучка Вашої Величності? — врешті запитала принцеса. — Сподіваюся, потроху оговтується?
— Так, дякую, іде до покращення, — відповів Тараванджіан із деяким полегшенням від того, що розмова нарешті зав’язалася. — Хоча тепер боїться вузьких коридорів Конклаву. Дозвольте ще раз подякувати вам за допомогу.
— Завжди рада прислужитися, Ваша Величносте.
— Ласкаво даруйте на слові, але подвижники не надто високої гадки про вашу послужливість, — зауважив Тараванджіан. — Я розумію, що це, скажімо так, делікатна тема. Можливо, мені не варто згадувати про неї, але…
— Ні-ні, прошу, продовжуйте, — вставила Джасна, відправляючи шпичкою до рота невеличкий зелений лурніп. — Я не соромлюся свого вибору.
— А ви пробачите старому зайву цікавість?
— Я завжди пробачаю цікавість, Ваша Величносте, — відповіла вчена. — І вважаю її найщирішим із почуттів.
— Ну, якщо так, то де ви взяли цю штуку? — запитав король, киваючи на Душезаклинач, який та носила під чорною рукавичкою. — І як уберегли її від конгрегацій?
— Такі запитання можна вважати небезпечними, Ваша Величносте.
— Виявивши до вас гостинність, я вже нажив собі кілька нових ворогів.
— Вам пробачать, — відказала Джасна. — Усе залежить від обраної вами конгрегації.
— Пробачать? Мені? — схоже, старезному правителю ця думка здалася кумедною, і на якусь мить у виразі його обличчя Шаллан привидівся глибокий жаль. — Навряд чи. Однак ми говорили про зовсім інше. Тож будь ласка. Мої запитання лишаються в силі.
— Як і моя ухильність, Ваша Величносте. Мені шкода. Я поблажлива до вашої цікавості, проте не можу вдовольнити її. Ці секрети лише мої.
— Так, так, звісно, — зніяковілий монарх відкинувся на спинку стільця. — Тепер ви, напевно, гадаєте, що я влаштував цей обід лише для того, щоб випитати у вас про фабріал.
— А ви мали на меті щось інше?
— Та бачите, яка справа: я чув просто захоплені відгуки про мистецькі здібності вашої підопічної. От і подумав, що, можливо… — він усміхнувся до Шаллан.
— Звичайно, Ваша Величносте, — мовила дівчина. — Я з превеликою радістю вас намалюю.
Король аж засяяв, коли та підвелася, залишивши свою порцію недоїденою, і заходилася збирати речі. Вона кинула погляд на опікунку, та обличчя Джасни залишалось непроникним.
— Ви хотіли би просто портрет на білому фоні? — запитала Шаллан. — Чи б надали перевагу панорамному зображенню, разом з оточенням?
— А може, — уїдливо зауважила Джасна, — тобі слід дочекатися закінчення обіду?
Шаллан зашарілася, почуваючись дурепою через своє завзяття.
— Так, звісно.
— Ні-ні, — запротестував правитель. — Я вже поїв. Малюнок на тлі інтер’єру — саме те, що треба, дитино. Як би ти хотіла, щоб я сів?
Він відсунув стільця і став позувати, усміхаючись, немов добрий дідуньо.
Дівчина кліпнула очима, закарбовуючи цей образ у пам’яті.
— Ідеально, Ваша Величносте. Можете продовжити трапезу.
— А хіба тобі не треба, щоби я сидів і не ворушився? Мені вже траплялося позувати художникам.
— Ні, все гаразд, — запевнила його Шаллан, опускаючись на стілець.
— От і добре, — сказав той, знову присовуючись до столу. — І прийми мої вибачення, що з-поміж усіх смертних саме я правлю тобі за модель. Упевнений, що моя фізія не найвражаюча серед намальованих тобою.
— Дурниці, — заперечила Шаллан. — Обличчя, як у вас, — просто мрія художника.
— Та ну?
— Так, ваша… — вона вмовкла, заледве втримавшись від ущипливого зауваження, що так і рвалося з язика: «Ваша шкіра так нагадує пергамент, що може правити за неабияке полотно». — …ваш мужній ніс і поорана шкіра мудреця, зображені вуглиною, виглядатимуть вражаюче.
— Що ж, як скажеш. Берися до справи. Хоч я так і не розумію, як же ти працюватимеш, коли я тобі не позую.
— У Її Світлості Шаллан трапляються унікальні таланти, — втрутилася принцеса. А та заходилася накидати портрет.
— Гадаю, так воно і є! — підтримав її король. — Я ж бо бачив роботи, які вона намалювала для Вараса.
— Вараса? — не зрозуміла Джасна.
— Це заступник начальника відділу колекцій у Паланеумі, — пояснив монарх. — Він мій далекий родич. І каже, що ваша нова підопічна припала до душі тамтешньому персоналу. Де ви її знайшли?
— У тьмі — невігластва та інших претенденток.
Король схилив голову набік.
— До її мистецьких здібностей я непричетна, — додала принцеса. — Вона дісталася мені вже такою.
— А-а, то це дар Всемогутнього.
— У певному сенсі — так.
— Але для вас — у непевному, правда ж? — недоладно захихотів правитель.
Шаллан швидко малювала, окреслюючи форму голови. Тараванджіан тривожно вовтузився на стільці.
— Вам важко це дається, Джасно? Ну, тобто болісно?
— Атеїзм — не хвороба, Ваша Величносте, — сухо мовила вона. — Це не те саме, що й, сказати б, висип на нозі.
— Ну що ви, що ви, звісно, ні. Але… е-е… хіба не важко жити, не маючи в що вірити?
Шаллан схилилася над малюнком, уважно дослухаючись до розмови. Вона гадала, що учнівство в єретички виявиться дещо захопливішим. Новоспечена підопічна та Кабсал — дотепний подвижник, з яким вона познайомилась у свій перший день у Харбранті — відтоді кілька разів гомоніли про віру Джасни. Однак у бесідах із самою принцесою ця тема практично ніколи не зринала. А якщо таке й траплялося, та переводила розмову на інше.
Проте того дня не стала цього робити. Можливо, у запитанні короля їй вчувалася щира цікавість.
— Я б не сказала, ніби не маю у що вірити, Ваша Величносте. Власне, «догматів» у мене хоч відбавляй. Мої брат і дядько, мої здібності. Те, чому вчили мене батьки.
— Однак… добро й зло, істина й омана… Ви ж просто відмахнулися від них!
— Сам собою той факт, що я не сприймаю вчень конгрегацій щодо цього, не означає, що я здала в архів і відповідні поняття.
— Але ж праведність визначається Всемогутнім!
— Невже добро стає добром лише тоді, коли хтось — чи якесь невидиме щось — проголошують його ним? Я гадаю, що моя власна мораль — підзвітна тільки моєму серцю — надійніша й істинніша, ніж святенництво тих, хто чинить праведно просто тому, що боїться відплати.
— Однак у цьому й полягає суть законів, — промовив спантеличений король. — Там, де нема покарання, залишається лиш хаос.
— Якби не законодавство, дехто чинив би, як заманеться, це правда, — відповіла Джасна. — Та хіба не заслуговує на увагу те, що, отримуючи шанс на здобуття особистої вигоди за рахунок інших, так багато людей усе ж поводяться правильно?
— Тому що бояться Всемогутнього.
— Ні, — заперечила принцеса. — Гадаю, у кожному з нас від народження закладене розуміння, що, дбаючи про спільне благо, ми зазвичай робимо як краще і для самих себе. Людство поводиться гідно, якщо отримує таку можливість. І ця гідність існує незалежно від заповідей будь-якого з богів.
— Я просто не розумію, як будь-що може існувати поза межами Господніх настанов, — приголомшений король похитав головою. — Ваша Світлосте Джасно, я не маю наміру сперечатися з вами, але ж хіба саме визначення Всемогутнього не включає того, що все суще існує з його волі?
— Якщо додати один і один, вийде два, правда ж?
— Ну, так.
— Немає потреби, щоби цю просту істину скріпило своєю ухвалою якесь божество, — вела далі принцеса. — Тож чи не можна сказати, що математика існує поза приписами Всемогутнього, безвідносно до них?
— Напевно, можна.
— Ну от, — підсумувала Джасна. — Тож я усього лише стверджую, що людська мораль і воля теж безвідносні до них.
— І цим твердженням робите саме існування Всемогутнього безглуздим! — фиркнув від сміху король.
— Так і є.
На балконі запанувала тиша. Сферолампи Джасни кидали довкола себе холодне й рівне біле світло. Запала ніякова мовчанка, яку порушувало тільки шкрябання вуглини Шаллан по альбомному аркушеві. Дівчина малювала швидкими, розгонистими рухами: слова наставниці вивели її з душевної рівноваги. Від них вона відчула внутрішню спустошеність. Почасти винен був і король, який, попри всю його люб’язність, виявився нікудишнім сперечальником. Так, він був милий і люб’язний, проте в опоненти Джасні не годився.
— Що ж, — мовив Тараванджіан. — Мушу визнати, що ви вмієте бути переконливою. Та все ж я не приймаю ваших аргументів.
— Я далека від прозелітизму, Ваша Величносте, — відповіла принцеса. — Мене цілком вдовольняє можливість лишень залишатися при своїй думці, чого не скажеш про більшість моїх колег із конгрегацій. Шаллан, ти ще не закінчила?
— Майже, Ваша Світлосте.
— Але ж минуло заледве кілька хвилин! — здивувався монарх.
— Вона навдивовижу вправна, Ваша Величносте, — пояснила Джасна. — Хоч я це вже, здається, говорила.
Шаллан відкинулася на спинку стільця, оглядаючи свою роботу. Дівчина настільки зосередилася на розмові, що довірилась інстинктам і дозволила рукам малювати на власний розсуд. Малюнок зображав сидячого короля з мудрим виразом обличчя та круглі, мов башточка, балконні стіни позад нього. Вхід до ніші був справа. Так, дуже схоже. Не найкраща її робота, але…
Шаллан продер мороз, їй забило подих, у грудях закалатало серце. На зображеному нею портреті у дверях позад короля щось стояло. Два високі, тонкі й гнучкі створіння в плащах із розрізами спереду та полами, що якось аж надто цупко звисали по боках, немовби були пошиті зі скла. А над жорсткими, високими комірцями, де мали би бути голови істот, у кожної пишався великий, наче підвішений у повітрі, символ — покручений візерунок із фігур невимовних форм і розташувань, що перетиналися під немислимими кутами.
Шаллан сиділа, ніби громом приголомшена. Чому вона намалювала цих почвар? Що спонукало її…
Дівчина рвучко підвела голову. У коридорі було порожньо. Але й частиною її Спогаду вони не були. Руки просто зобразили їх із власної волі.
— Шаллан? — звернулася до неї Джасна.
Зронивши вуглину, та інстинктивно вхопила аркуш вільною рукою та зіжмакала його.
— Вибачте, Ваша Світлосте. Я надто захопилася вашою розмовою. І вийшло абияк.
— То дай же нам хоч глянути на нього, дитино, — сказав король, підводячись.
Шаллан міцніше стиснула папір.
— Прошу, не треба!
— Подекуди в ній прокидається темперамент художниці, Ваша Величносте, — зітхнула Джасна. — І з цим нічого не вдієш.
— Я намалюю Вашу Величність іще раз, — перепрошувалась дівчина. — Мені страшенно шкода.
Той погладив ріденьку бороду:
— Це взагалі-то мав бути дарунок онучці…
— Сьогодні до кінця дня, — пообіцяла Шаллан.
— Це було б чудово. А ти впевнена, що мені не варто позувати?
— Ні-ні, у цьому немає потреби, Ваша Величносте, — відказала вона.
Її серце все ще ледь вистрибувало з грудей, і вона ніяк не могла викинути з голови образ тих двох спотворених постатей, тож залишила собі ще один Спогад про монарха. Скористається ним під час роботи над більш годящим портретом.
— Що ж, — сказав король, — гадаю, мені час іти. Хочу зробити візит в одну з лікарень і навідати хворих. Можеш надіслати малюнок до моїх апартаментів, але не поспішай. Справді, усе гаразд.
Шаллан присіла в реверансі, і далі притискаючи зіжмаканий аркуш до грудей. Король зі слугами полишили нішу, в яку натомість увійшли кілька паршменів, щоб забрати стола.
— Не пригадую, щоби ти припускалася помилки при малюванні, — мовила Джасна, знову сідаючи за письмовий стіл. — Принаймні настільки жахливої, щоби через неї знищувати зроблене.
Шаллан зашарілася.
— Проте, гадаю, навіть майстер має право на помилку. Тож берися до роботи й упродовж найближчої години намалюй для Його Величності пристойний портрет.
Підопічна опустила погляд на зіпсований ескіз. Ці істоти були всього лише виплодом її фантазії, результатом розпорошеної уваги. І нічим більше. Грою уяви. Може, щось засіло в її підсвідомості, і вона потребувала виразити його? Але що ж тоді означали ці фігури?
— Я помітила, що в певний момент розмови з королем ти затнулася, — зауважила Джасна. — І чого ж ти не сказала йому?
— Дечого недоречного.
— Але дотепного?
— Дотепи ніколи не здаються аж такими вражаючими, якщо сприймати їх поза контекстом, Ваша Світлосте. Так, просто майнула пустотлива думка.
— І ти підмінила її пустопорожнім компліментом. Боюся, ти неправильно зрозуміла те, що я мала на увазі, дитино. Я зовсім не хочу, щоби ти весь час мовчала. Бути кмітливою — добре.
— Але якби я висловила її, — заперечила Шаллан, — то образила б короля, можливо, ще й збентежила б на додачу, і він би остаточно зніяковів. Упевнена, йому відомо, як кепкують із неквапливості його розуму.
Принцеса чмихнула носом.
— Дозвільне глузування, яким забавляються телепні. Можливо, ти й вчинила мудро, промовчавши, але май на увазі, що притлумлення твоїх здібностей та спрямування їх у належне русло — аж ніяк не одне й те ж. Мені би значно більше хотілося, щоб тобі спадало на думку щось як дотепне, так і доречне.
— Так, Ваша Світлосте.
— А крім того, — вела далі Джасна, — ти могла би розсмішити Тараванджіана. Останнім часом його щось гнітить.
— То ви не вважаєте короля тупим? — спитала зацікавлена Шаллан.
Особисто вона не мала його за тупака чи дурня, але гадала, що наставниці з її розумом і вченістю може забракнути терпіння на такого важкодума.
— Тараванджіан — чудова людина, — відповіла Джасна, — яка вартує сотні самозваних експертів з придворного етикету. Він нагадує мені мого дядечка Далінара. Та ж чесність, щирість, небайдужість.
— Тутешні світлоокі вважають його легкодухим, — зауважила Шаллан, — бо він, мовляв, догоджає аж стільком іншим монархам, побоюючись війни. І все тому, що не має Сколкозбройця.
Принцеса промовчала, але здавалася заклопотаною.
— Ваша Світлосте? — підштовхнула її до відповіді підопічна, підходячи до свого робочого місця та розкладаючи вугільні олівці.
— У старожитні дні, — мовила нарешті Джасна, — правитель, котрий приносив королівству мир, сприймався як вартий усілякої пошани. А сьогодні його висміяли б як боягуза, — вона похитала головою. — Ця зміна сталася впродовж століть. І ми повинні жахатися її. Нам не завадило б побільше таких, як Тараванджіан, і я категорично вимагаю, щоби ти ніколи більше не називала його тупаком, навіть побіжно.
— Слухаю, Ваша Світлосте, — відповіла Шаллан, схиливши голову. — А ви справді вірите в те, що сказали? Про Всемогутнього?
Та якийсь час мовчала.
— Вірю. Хоча, можливо, я й перебільшила свою впевненість.
— Школа переконаних від риторики?
— Так, — визнала принцеса. — Гадаю, саме вона. Виходить, мені варто остерігатись: у Харбранті повно психіатрів…
Шаллан усміхнулася.
— Справжня вчена не має права на зашореність, — повела далі Джасна, — як би сильно не була переконана і про яку б тему не йшлося. Тож сам по собі той факт, що наразі я не знайшла переконливої підстави приєднатися до якоїсь із конгрегацій, ще не свідчить про те, що цього ніколи не станеться. Хоча щоразу, коли я беру участь у дискусії на кшталт сьогоднішньої, мої переконання лише твердішають.
Шаллан закусила губу, і наставниця це помітила.
— Доведеться тобі навчитися контролювати цю звичку, Шаллан. Вона виказує твої почуття.
— Як скажете, Ваша Світлосте.
— А тепер говори, що думаєш.
— Лише те, що ваша полеміка з королем вийшла не надто чесною.
— Це ж чому?
— Через його… скажімо так… ну, ви й самі знаєте… певну розумову обмеженість. Він тримався блискуче, але не навів тих контраргументів, про які міг би згадати опонент, краще обізнаний у питаннях воринського богослов’я.
— А які саме контраргументи міг би навести такий опонент?
— Ну, я й сама не надто підкована в цій царині. Але навіть мені впало в око, що під час дискусії ви залишили поза увагою — чи принаймні недостатньо врахували — один життєво важливий аспект.
— А саме?
Шаллан стукнула себе у груди.
— Людське серце, Ваша Світлосте. Я вірю, бо щось відчуваю — близькість до Всемогутнього, спокій, який огортає мене, коли я чиню праведно.
— Наш розум здатен спричиняти очікувані емоційні реакції.
— Але ж хіба не ви доводили, що те, як ми чинимо — і як почуваємося, стикаючись із добром і злом, — є визначальною характеристикою того, що й робить нас людьми? Ви апелювали до нашої вродженої моральності, щоб довести свою правоту. То як же ви можете скидати з рахунків мої почуття?
— Скидати з рахунків? Ну, ні. Сприймати скептично? Напевно. Твої почуття, Шаллан — хоч би які сильні, — тільки твої. Але не мої. Бо я відчуваю, що проживати життя, запобігаючи ласки невідомої, незвіданої та непізнаваної сутності, яка спостерігає за мною з неба, означає вправлятися в марноті, — вона вказала пером на підопічну. — А твої навички з красномовства вдосконалюються. Дивись, із тебе ще й вийде вчена.
Шаллан усміхнулася, відчуваючи приплив задоволення. Похвала Джасни була дорожчою за смарагдовий броам.
«Але… я не збираюся нею ставати. Я вкраду фабріал і втечу».
Вона не любила згадувати про це. От тобі й ще одна звичка, від якої їй треба буде вибавитись: Шаллан здебільшого уникала думати про неприємне.
— А тепер швиденько займися портретом короля, — сказала принцеса, підносячи книгу до очей. — На тебе все ще чекатиме сила-силенна справжньої роботи, щойно впораєшся з малюванням.
— Так, Ваша Світлосте.
Однак чи не вперше в житті графіка здалася їй нелегкою справою. Розум дівчини був надто сум’ятливий, щоб зосередитись.
30
Невидима темрява
«Вони раптом стали небезпечні. Так немовби у погожий день враз налетіла буря». — Ця цитата лягла в основу тайленської приказки та поступово трансформувалась у свій поширеніший дериват. Цілком можливо, що на увазі маються Спустошувачі. Див. Ікссікс, «Імператор», розд. 4.
Каладін вийшов зі схожої на печеру казарми під чисте сяйво вранішнього сонця. Кристали кварцу, що траплялися в землі довкола, поблискували в його променях, неначе та іскрилася й горіла, щоб за якусь мить вибухнути зсередини.
За ним ішло двадцять дев’ятеро людей. Раби. Кримінальники. Дезертири. Чужинці. Навіть кілька душ тих, чиєю єдиною провиною була бідність. Вони подалися в мостонавідники з відчаю. Порівняно з вітром у кишені пропонована платня здавалась непоганою, а їм ще й пообіцяли, що після сотні вилазок ті, хто вціліє, отримають підвищення. Їх переведуть у вартові — а це, у розумінні бідняка, і називається «жити в розкошах». Цілісінький день тільки й роби, що стій і витріщайся довкола, а тобі за це ще й гроші платять? Та чи при своєму розумі начальство? Це майже те саме, що й розбагатіти.
Вони не розуміли. Сотні вилазок не протягував ніхто. Каладін брав участь лише у двох дюжинах і вже вважався одним із найдосвідченіших серед вцілілих мостонавідників.
Його команда йшла за ним. Напередодні здався останній оплот спротиву — кощавий чоловічок на ймення Бісіґ. Каладіну хотілося думати, що на того нарешті подіяли сміх, їжа та добре слово. Але, найімовірніше, допомогли косі погляди та приглушені погрози Тефта й Скелі.
Командир закрив на це очі. Йому зрештою знадобиться й відданість цих людей, але поки що важливішою була покірливість.
Він допоміг їм засвоїти комплекс ранкових вправ, яким навчився ще у свій перший день у війську. Кілька різновидів розтяжки з підстрибом. Теслярі в коричневих робочих комбінезонах і цеглистих чи зелених шапчинах, проминаючи їхню команду на шляху до складського двору, зчудовано хитали головами. Із гребеня короткого узвишшя, за яким починався сам табір, на них дивилися, регочучи, солдати. Схрестивши руки на грудях і спершись об стіну ближньої казарми, за ними спостерігав Ґаз, і в його єдиному оці читалось невдоволення.
Каладін витер піт із чола. Помірявся поглядом із сержантом і за хвилину-другу обернувся до своїх людей. До сніданку в них якраз залишався час повправлятися в носінні моста.
* * *
Ґаз так і не призвичаївся жити з одним оком. Та й хіба до такого можна звикнути? Краще би він втратив руку чи ногу, ніж обзавівся порожньою очницею. Сержант не міг позбутися відчуття, ніби щось ховалося в тій невидимій для нього, але помітній для інших темряві. Що ж там таїлося? Спрен, який висмокче душу з його тіла? Як-от щур може спорожнити цілий бурдюк, прогризши в кутку дірку?
Товариші називали його щасливчиком. «Той удар міг коштувати тобі життя». Що ж, тоді йому хоча б не довелося жити з цією темрявою. Одне з його очей завжди було закрите. Варто заплющити й інше, як темрява поглинала його.
Ґаз зиркнув уліво, і темрява поспішно кинулася вбік. Обіпершись об стовп, там стояв Ламаріл — високий і сухорлявий. Здорованем той не був, проте й хирляком не здавався. Увесь він складався з ліній. Прямокутна борода. Прямокутне тіло. Гострий, кутастий. Мов лезо ножа.
Ламаріл махнув Ґазу рукою, і сержант неохоче наблизився. Тоді дістав із капшука сферу й передав тому. Топазову марку. Йому страх як шкода було позбуватися її. Він ненавидів втрачати гроші.
— Ти винен мені вдвічі більше, — зауважив Ламаріл, підносячи сферу до очей, щоб подивитися крізь неї — сяючу в променях сонця.
— Що ж, наразі обмежимося цим. Дякуй і на тому.
— Це ти подякуй, що я тримаю рота на замку, — ліниво проказав Ламаріл, знову спираючись на стовп — один із тих, що позначали межу складського двору.
Ґаз зціпив зуби. Необхідність платити була йому ненависна, але що він міг удіяти? «Бодай тебе буревій ухопив. Великобуря на твою голову!»
— Здається, у тебе з’явилася проблема, — сказав Ламаріл.
Ґаз спочатку подумав, що той має на увазі половинну плату. Та світлоокий кивнув у бік казарми Четвертого мосту.
Усе ще роздратований, сержант поглянув на мостонавідників. Юний командир викрикнув наказ — й обслуга підтюпцем забігала двором із кінця в кінець. Він уже привчив їх рухатися синхронно. І це одне-єдине нововведення багато чого змінило. Додало швидкості, допомогло усвідомити себе командою.
Невже цей хлопець не брехав, коли казав, що має військову підготовку? Чому ж тоді його запроторили в мостонавідники? Звичайно, на лобі в нього стоїть тавро «шаш»…
— Не бачу, у чому вона полягає, — пробурчав сержант. — Вони прудкі. А це добре.
— І непокірливі.
— Вони виконують накази.
— Можливо. Але його накази, — Ламаріл похитав головою. — Мета існування мостонавідників, Ґазе, — це захищати життя, цінніші за їхні.
— Он як? А я гадав був, що їхнє призначення — наводити мости.
Нахиляючись уперед, Ламаріл кинув на нього пронизливий погляд:
— Не випробовуй мого терпіння, сержанте. І свого місця не забувай. Чи, може, хочеш приєднатися до них?
Ґаз відчув, як його проймає страх. Ламаріл був світлооким дуже низького рангу, одним із безземельних. Але водночас і його безпосереднім начальником — проміжною ланкою між мостовою обслугою та світлоокими вищих рангів, котрі наглядали за складом деревини.
Сержант втупив погляд у землю.
— Даруйте, Ваша Ясновельможносте.
— Великий князь Садеас тримає гору, — мовив Ламаріл, знову відкидаючись на стовп. — І гнобить нас усіх, як сам хоче. Без будь-яких сентиментів. Незалежно від посади, — він кивком указав на Четвертий міст. — Швидкість — хороша штука. Та й ініціатива не гірша. Проте люди з ініціативністю цього хлопчини нечасто вдовольняються займаним місцем. Мостонавідні команди цілком справляються і ніяких покращень не потребують. Зміни можуть усе зіпсувати.
Ґаз сумнівався, що хоч дехто з членів обслуги вповні усвідомлював ту роль, що відводилась їм у планах Садеаса. Бо якби вони збагнули, чого їх так безжально ганяють — і чому їм заборонені щити та лати, — то, напевно, краще кинулися б у прірву. Приманка. От чим вони були — приманкою. Щоб відволікати увагу паршенді й спонукати тих дикунів думати, що, винищуючи під час кожної вилазки по кілька команд мостонавідників, вони домагалися якихось результатів. Але доки їм не бракувало поповнення, це не мало жодної ваги. Хіба що для тих, кого пускали на заріз.
«Прародителю бур, — подумав Ґаз. — Я сам собі огидний через те, що беру в цьому участь». Проте ненавидів він себе вже довгенько. І звик до цього відчуття.
— Я щось придумаю, — пообіцяв він начальнику. — Штрикну ножем у темряві. Чи отрути в їжу підсиплю.
У нього все переверталося всередині. Хоча хлопцеві хабарі були копійчаними, лише завдяки їм він міг давати на лапу Ламарілові.
— Ні в якому разі! — прошипів той. — Невже ти хочеш, щоби всі зрозуміли, ніби він справді становить загрозу? Солдати вже балакають про нього, — світлоокий скривився. — Нам аж ніяк не потрібен мученик, здатний надихнути мостонавідників на бунт. Не можна допустити й натяку на це — нічого такого, чим могли би скористатися вороги нашого великого князя, — Ламаріл глянув на Каладіна, котрий знову пробіг мимо разом зі своєю командою. — Цей тип повинен загинути на полі бою, як він і заслуговує. Подбай, щоби так і сталося. І швидше давай решту грошей, які завинив, бо скоро сам носитимеш один із тих мостів.
Він спішно подався геть, і його зелений, наче ліс, плащ розвівався за спиною. Про те, що світлооких невисокого рангу слід остерігатися найдужче, Ґаз довідався ще солдатом. Вони досадували на свою близькість до темнооких за статусом, але тільки над ними й мали владу. Це робило їх небезпечними. Мати справу з Ламарілом було все одно, що тримати розпечену вуглину голими пальцями. Уникнути опіків не випадало. Залишалось покластися на швидкість, щоби звести їх до мінімуму.
Повз нього пробіг Четвертий міст. Місяць тому Ґаз не повірив би, що таке можливо. Команда обслуги, яка тренується? Причому було схоже, що Каладіну це обійшлося всього в кілька мисок рагу, приправленого порожніми обіцянками їх захистити.
Цього мало би виявитись недостатньо. Життя мостонавідників було суцільною безнадією. Ґазу ніяк не можна було стати одним із них. Чого б це йому не коштувало. «Його благороддя» Каладін мав щезнути. Але без сфер цього хлопчиська Ґаз так само легко міг опинитися в одній із команд за несплату грошей Ламарілу. «Великобуря над Геєною!» — подумав він. Це було те саме, що обирати, під якою із клішень прірводемона чвакнути.
Сержант стояв і спостерігав за людьми Каладіна. Темрява все-таки чигала на нього. Наче свербіж без шансу почухатися. Мовби крик, якого не заглушити. Ніби поколювання затерплої кінцівки, яке до скону не минеться.
Вона, напевно, зійде з ним і в могилу.
* * *
— Підняти міст! — проревів Каладін, біжучи зі своєю командою. Не спиняючись, вони звели настил над головами. Переміщуватися, тримаючи міст у такому положенні, було важче, ніж завдавши його на плечі. Він відчув на своїх руках його величезну вагу.
— Майна! — наказав командир.
Ті, що бігли у першій лінії, відпустили настил і відскочили вбік. Решта швидким порухом спрямували його донизу. Шкрябонувши по каменю, міст незграбно гепнувся на землю. Обслуга зайняла свої місця, вдаючи, що наводить його над прірвою. Каладін допомагав, штовхаючи збоку.
«Нам треба буде потренуватися на справжньому проваллі, — подумав він, коли його люди закінчили справу. — Цікаво, чого ж зажадає Ґаз в обмін на такий дозвіл?»
А змучені, але й збадьорені мостонавідники, упоравшись із цією пародією на вилазку, звернули погляди на Каладіна. Той усміхнувся їм. Не один місяць прослуживши командиром загону у війську Амарама, він засвоїв, що похвала має бути заслужена, проте й скупитися на неї не можна.
— Нам треба ще попрацювати над самим наведенням, — сказав командир. — Та загалом я вражений. Минуло два тижні, а ви вже дієте не менш злагоджено, ніж деякі з підрозділів, що їх я тренував місяцями. Я задоволений. І пишаюся вами. Йдіть утамуйте спрагу й перепочиньте. Доки надійде час наряду на роботу, ми зробимо ще один-два забіги.
Їх мали знову кинути на збір каміння, та цього разу ніхто не скаржився. Він переконав своїх людей, що, тягаючи валуни, вони зміцнять м’язи, а тих небагатьох, кому довіряв найбільше, залучив до заготівлі маківниці, завдяки якій продовжував сяк-так забезпечувати команду додатковим продовольством і нарощувати арсенал медичних засобів.
Два тижні. Два легкі тижні, якщо глянути крізь призму мостонавідницького життя. Усього дві вилазки, та й то в одній із них вони дісталися до плато запізно. Алеті ще навіть не прибули, а паршенді вже встигли втекти, прихопивши яхонтосерце. Обслузі таке було наруч.
Інша вилазка теж була не надто погана, висновуючи з кількості вибулих зі строю. Ще двоє загиблих: Амарк і Кулф. Ще двоє поранених: Нарм і Пійт. Дещиця на тлі втрат інших командах, та все одно забагато. Каладін намагався зберігати бадьорий вигляд, коли підійшов до бочки з водою, взяв ковша в одного з підлеглих та осушив його.
Четвертий міст мав потонути у власних поранених. На тридцять душ здорових їх припадало п’ятеро: вони не отримували платні й харчувалися завдяки доходам від маківниці. Разом із загиблими виходило, що команда недорахувалася майже тридцяти відсотків особового складу за ті кілька тижнів, відколи він узявся їх захищати. В армії Амарама такий рівень втрат вважався би катастрофічним.
У ті часи Каладінове життя складалося з суцільних тренувань і муштри, лише подекуди поцяцькованих спалахами запеклих битв. Але тут бої не вщухали й на мить. Що кілька днів. Це не могло не позначитися на боєздатності, знижуючи її.
«Повинен існувати кращий шлях», — подумав він, бовтаючи в роті теплувату воду, а тоді виливаючи ще один ківш собі на голову. Не можна було й далі щотижня втрачати по двоє людей убитими й пораненими. Але як вони могли вижити, коли їхнім власним офіцерам було наплювати, уціліли вони чи загинули?
Він заледве стримався від того, щоб у пориві роздратування не пожбурити черпака назад у бочку. Натомість він передав його Шрамму та підбадьорливо всміхнувся. Так, брехня. Але важлива брехня.
Із тіні, яку відкидала казарма однієї з інших команд, за ним спостерігав Ґаз. Довкола сержанта мостонавідників пурхала напівпрозора фігурка Сил — цього разу у вигляді летючого пуху маківниці. Зрештою вона перебралася до Каладіна, опустилася йому на плече й знову набула дівочої подоби.
— Він щось затіває, — припустила вона.
— Ґаз не втручався, — заперечив Каладін. — Навіть не намагався завадити нам готувати вечірнє рагу.
— Він розмовляв із тим світлооким.
— Ламарілом?
Та кивнула.
— Ламаріл є його начальником, — мовив Каладін, прямуючи в затінок казарми Четвертого мосту. Опершись на стіну, він окинув поглядом своїх людей біля бочки з водою. Тепер вони спілкувалися один з одним. Жартували. Сміялися. Вечорами разом ходили по генделиках. Прародителю бур, він ніколи не думав, що радітиме, коли його підлеглі питимуть на службі.
— Мені не сподобався вираз їхніх облич, — сказала Сил, опускаючись йому на плече. — Похмурий, мов грозяна хмара. Я не чула, про що вони говорили. Занадто пізно їх помітила. Але мені це не до душі, особливо той Ламаріл.
Каладін мляво кивнув.
— Ти теж йому не довіряєш? — запитала спрен.
— Він світлоокий.
І цього було досить.
— Тож ми…
— …нічого не робитимемо, — увірвав її Каладін. — Я не можу протидіяти тому, чого ще не трапилось. А якщо витрачатиму всю енергію на хвилювання про те, що вони можуть утнути, то не матиму змоги вирішувати проблеми, що стоять перед нами просто зараз.
Однак він не сказав, що насправді його тривожило. Якщо Ґаз чи Ламаріл вирішили позбутися Каладіна, той мало чим міг цьому зарадити. Так, мостонавідників рідко страчували за що-небудь іще, крім відмови бігти на вилазку. Проте навіть у «чесному» війську на кшталт Амарамового ходили чутки про фальшиві обвинувачення та підтасовані докази. А в позбавленому дисципліни та майже будь-якої організації таборі Садеаса ніхто й оком не змигне, якщо його — раба з тавром «шаш» — повісять за якусь висмоктану з пальця провину. Чи залишать надворі у великобурю та вмиють руки — мовляв, Прародитель сам визначив його долю.
Каладін випростався й рушив до тієї частини двору, яку відвели теслярам. Ремісники та їхні підмайстри працювали в поті чола, нарізаючи довгі жердини для ратищ, мостів, паль або меблів.
Вони кивнули Каладіну, коли той проходив мимо. Теслярі давно звикли до нього і його дивних прохань — як-от позичити досить довгий цурпалок, який могли тримати четверо чоловіків, відпрацьовуючи біг у спільному ритмі. Він наткнувся на незакінчений міст. На нього зрештою і пішов той брус, що його колись тягав Каладін.
Він опустився на коліна, оглядаючи деревину. Справа, просто біля нього, кілька робітників орудували великою пилкою, відділяючи від колоди тонкі кружальця. Напевно, з них мали бути сидіння для стільців.
Каладін провів пальцями по гладенькому твердому дереву. Усі переносні мости виготовлялися з макама — отримуваний з нього темно-коричневий матеріал із майже непомітними волокнами був водночас міцний і легкий. Майстри по всій довжині відшліфували його наждачним папером, тож він пах тирсою і мускусом живиці.
— Каладіне, — звернулася до нього Сил, проходячи повітрям та ступаючи на міст, — про що ти думаєш?
— Про іронію долі: поглянь лише, як добре зроблені ці мости, — відказав той. — Садеасові теслярі значно професійніші за його солдатів.
— Воно й не дивно, — мовила вона. — Ремісники зацікавлені, щоби їхні мости прослужили якомога довше. А солдати, яких я підслуховую, хочуть лише добутися на плато, заграбастати яхонтосерце й накивати п’ятами. Для них це наче гра.
— Прониклива думка. Стежачи за нами, ти стаєш усе більш спостережливою.
Сил скорчила гримаску:
— Мені радше здається, ніби я пригадую те, що знала колись.
— Скоро тебе взагалі навряд чи можна буде назвати спреном. Станеш маленьким напівпрозорим філософом. І нам доведеться відправити тебе в монастир, щоби ти могла проводити час, глибоко обдумуючи важливі проблеми.
— Атож, — підхопила вона. — Наприклад, як би це влаштувати так, щоби подвижники ненароком випили суміш, від якої в них посиніють роти.
Вона пустотливо всміхнулася.
Каладін повернув їй усмішку, продовжуючи водити пальцем по деревині. Він так і не розумів, чому обслузі забороняли користуватися щитами. На це ніхто не давав прямої відповіді.
— Для мостів використовують макам, бо той досить міцний як на свою вагу та здатен витримувати важку кавалерію, — сказав він. — Треба скористатися з цього. Нам відмовляють у щитах, але ж ми носимо один із них на плечах.
— Та як вони відреагують, коли ти спробуєш щось подібне?
Каладін підвівся.
— Не знаю, але й іншого виходу в мене нема.
Така спроба мала стати небезпечною. Навіть дуже небезпечною. Але запас безпечних ідей у нього давним-давно закінчився.
* * *
— Ми можемо тримати його ось тут, — пояснив Каладін, показуючи Скелі, Тефту, Шрамму та Моашу. Вона стояли біля поставленого на попа настилу, розглядаючи його виворіт. З-під споду днище являло собою складну конструкцію з вісьмома рядами по три місця — відтак безпосередньо під настилом поміщалося до двадцяти чотирьох чоловіків — і шістнадцятьма наборами держаків, по вісім із кожної сторони, для ще шістнадцятьох носіїв іззовні. При повній комплектації виходило сорок одиниць обслуги, які бігли плече до плеча.
Кожна позиція під настилом була обладнана заглибленням для голови мостонавідника, двома вигнутими балками, що опускалися на плечі, і двома штоками, які слугували держаками. Обслуга носила спеціальні наплічники, а хто присадкуватіший — навіть по кілька, щоби компенсувати різницю в зрості. Ґаз зазвичай намагався розподіляти мостонавідників по командах залежно від того, наскільки високими вони були.
Хоча Четвертого мосту це, звісно ж, не стосувалося. Туди потрапляли перебірки.
Каладін вказав на кілька штоків і розпірок:
— Ми могли би тримати його ось тут і бігти вперед, несучи міст справа від себе, під кутом. Причому вищих виставити ззовні, а нижчих — зсередини.
— І що це дасть? — запитав Скеля, нахмурившись.
Каладін зиркнув на Ґаза, який спостерігав за ними, влаштувавшись неподалік. У небезпечній близькості. Краще не говорити про те, чому він насправді збирався нести міст боком. Крім того, він не хотів обнадіювати інших, доки не переконається, що задумане ним спрацює.
— Я просто хочу поекспериментувати, — відказав він. — Якщо час від часу ми зможемо мінятися місцями, то, може, не так потомимось. Бо так задіємо різні м’язи.
Сил, стоячи на верхівці настилу, насупилася. Вона завжди супилася, коли Каладін напускав туману.
— Збирайте людей, — наказав він, махнувши Скелі, Тефту, Шрамму та Моашу. Він призначив цю четвірку командирами відділень, хоча в інших командах таке не практикувалось. Але солдати діють найефективніше в складі невеличких груп по шість-вісім чоловіків.
«Солдати, — подумав Каладін. — То от за кого я їх маю?»
Вони не воювали. Проте й справді були воїнами. Вважати їх «усього лише» мостонавідниками неминуче означало недооцінювати. Щоби бігти просто на ворожих лучників, не маючи щитів, потрібна була відвага. Навіть якщо ти змушений це робити.
Глянувши вбік, Каладін помітив, що Моаш не пішов із рештою трьома. Він мав вузьке обличчя, темно-зелені очі та русяве волосся, розбавлене чорними пасмами.
— Щось не так, солдате? — звернувся до нього командир.
Зачувши це слово, Моаш здивовано закліпав очима, але він, як і інші, уже звикли, що від Каладіна варто очікувати яких завгодно дивацтв.
— Чому ти призначив мене командиром відділення?
— Бо ти опирався моїй владі довше, ніж будь-хто інший. А крім того, виражав своє невдоволення відвертіше, ніж усі решта разом узяті.
— І ти призначив мене командиром відділення через те, що я відмовлявся тобі коритись?
— Я призначив тебе на цю посаду тому, що твій розум і здібності справили на мене враження. До того ж ти не скоро здався. Маєш сильну волю. І вона мені знадобиться.
Моаш почухав підборіддя, заросле короткою щетиною.
— Що ж, добре. Але, на відміну від Тефта чи рогоїда, я не вважаю тебе даром Всемогутнього. І не довіряю тобі.
— Тоді чому підкоряєшся мені?
Моаш глянув йому у вічі, а потому знизав плечима:
— Гадаю, з цікавості.
І подався збирати своє відділення.
* * *
«Бушування буревію, що за…» — подумав приголомшений Ґаз, спостерігаючи, як повз нього проноситься Команда № 4. Що це на них найшло — навіщо нести моста, заваливши набік?
Для цього їм довелося дивним чином скупчитись і, утворивши три ряди замість п’ятьох, неспосібно втримувати зі споду відведений управо настил. Це була чи не найдивніша річ, яку сержант коли-небудь бачив. Уся обслуга заледве поміщалася там, та й держаки були не розраховані на перенесення моста в такому положенні.
Проводжаючи їх поглядом, Ґаз почухав потилицю, а тоді виставив руку, зупинивши Каладіна, котрий саме трюхав мимо. «Вельможне сім’я» відпустив настил і поспішив до Ґаза, витираючи спітніле чоло, тоді як решта побігли далі.
— Слухаю.
— Це що таке? — запитав Ґаз, тицяючи пальцем.
— Мостонавідна команда. Яка несе… хм, гадаю… так, несе міст.
— Свою зухвалість залиш при собі, — гарикнув Ґаз. — А мені надай пояснення.
— Носіння моста над головою стомлює, — розтлумачив Каладін. Він був немаленького зросту — якраз достатньо високий, щоб нависати над Ґазом. «А бодай тобі буря! Мене не залякаєш!» — А так можна залучати різні м’язи. Це як перекинути мішок з одного плеча на друге.
Ґаз зиркнув убік. Здається, щось заворушилось у темряві?
— Ґазе? — не зрозумів його реакції Каладін.
— Слухай сюди, благороддя, — сказав сержант, знову звертаючи на нього погляд. — Нести його над головою, може, і важко, проте перти його ось так — це просто дурість. Ви мало не спотикаєтесь один об одного та й ухопитися нема за що. Усім заледве вистачило місця.
— Так, — відповів той дещо спокійніше. — Однак після вилазки від команди нерідко залишається лише половина. Тож коли нас поменшає, ми могли б нести його таким же чином назад. Це хоча б дає змогу мінятися місцями.
Ґаз замислився. «Лише половина команди…»
Якщо вони триматимуть настил ось так під час справжньої вилазки, це уповільнить їх і перетворить на легку мішень. І може обернутися катастрофою — принаймні для Четвертого мосту.
Ґаз усміхнувся:
— Мені подобається.
У Каладіна очі на лоб полізли:
— Що?!
— Ініціативність. Творчий підхід. Так, продовжуйте тренуватися. Дуже б хотілося побачити, як ви несете міст у такий спосіб безпосередньо на етапі штурму.
Каладін примружив очі.
— Справді?
— Так, — підтвердив той.
— Що ж. Можливо, ми й спробуємо.
Ґаз усміхнувся, дивлячись услід Каладіну, котрий повертався до своїх людей. Саме катастрофа й була потрібна сержанту. Тепер залишалося тільки придумати, з яких прибутків платити тому шантажисту Ламарілу.
31
Під шкірою
За п’ять років до того
— Не повторюй моєї помилки, сину.
Каладін підняв очі від фоліанта. Його батько сидів у протилежному кутку операційної, однією рукою підперши голову, а в другій стискаючи напівосушену чашу вина. Фіолетового — одного з найміцніших напоїв.
Лірін поставив її на стіл, і темно-фіолетова рідина — кольору крові крєм’ячка — забрижилася й задрижала. Вона заломлювала Буресвітло, випромінюване парою сфер, що лежали на конторці.
— Батьку?
— Коли опинишся в Харбранті, там і залишайся, — у нього заплітався язик. — Не дозволяй цьому крихітному, відсталому, дурнуватому містечку засмоктати тебе. Не примушуй свою красуню-дружину жити далеко від усіх, кого вона знає та любить.
Батько Кела напивався нечасто: це був один із тих виняткових вечорів, коли він, як то кажуть, «дозволяв собі». Можливо, через те, що мати, зморена роботою, рано вклалася відпочити.
— Ти завжди казав, що я повинен повернутися, — тихо промовив Кел.
— Я — ідіот, — Лірін сидів спиною до сина, втупивши погляд у стіну, забризкану білим світлом сфер. — Я тут нікому не потрібен. І ніколи не був потрібен.
Кел опустив очі на сторінку. Її вкривали малюнки анатомованих тіл із витягнутими й розчепіреними м’язами. Зображення були дуже детальні. На кожному стояли диґліфи, що позначали відповідний елемент, — їх він уже запам’ятав. І тепер вивчав теорію хірургії, подумки порпаючись у тілах давно померлих людей.
Ларал якось сказала йому, що люди не повинні заглядати під шкіру. Ці фоліанти з їхніми картинками були однією з причин загальної недовіри до Ліріна. Заглядати під покров людини — це все одно, що зазирати під одяг, а то й іще гірше.
Лірін налив собі ще вина. До чого ж сильно може змінитися світ за якусь дещицю часу! Кел щільніше закутався в пальто, ховаючись від холоду. Стояла зима, однак вони не могли дозволити собі вугілля для жаровні, оскільки пацієнти більше не залишали пожертвувань. Його батько так само практикував як терапевт і хірург. Просто тепер, за порадою Рошона, містяни не пропонували подарунків.
— І як же він може так поводитись… — прошепотів Кел.
— Мовчки, — відповів Лірін.
На ньому були біла сорочка, чорний жилет і брунатні штани. Жилет був незастебнутий, і його поли обвисали з боків, мовби відтягнута в сторони шкіра трупів на малюнках у Келовій книзі.
— Ми могли би витратити сфери, — невпевнено обізвався хлопець.
— Вони на твоє навчання, — відрізав Лірін. — Якби я міг відправити тебе в Харбрант прямо зараз, то так би й вчинив.
Батько та мати Кела надіслали листа тамтешнім лікарям, прохаючи їх завчасно допустити сина до вступних іспитів. Ті відповіли відмовою.
— Це він хоче, щоби ми їх витратили, — промовив Лірін, насилу ворушачи язиком. — Тому й сказав те, що сказав. Намагається примусити нас скористатися з тих сфер.
Рошонові слова містянам не були в прямому сенсі розпорядженням. Він просто натякнув, що якщо Келів батько достатньо дурний, щоб не вимагати грошей, то нíчого й платити йому. Пожертви припинилися вже наступного дня.
Жителі містечка сприймали Рошона з приголомшливою сумішшю поклоніння та страху. На думку Кела, той не заслуговував ні того, ні іншого. Очевидно, його вислали до Гартстоуна за злостивість натури й численні ґанджі. Він аж ніяк не заслуговував на місце серед справжніх світлооких, котрі воювали в ім’я помсти на Розколотих рівнинах.
— Чому всі аж зі шкури пнуться, щоби йому догодити? — запитав хлопець, звертаючись до батькової спини. — Перед Ясновельможним Вістіовом вони ніколи так не упадали.
— Усе тому, що Рошона не можна втихомирити.
Кел насупився. І коли він аж так нализався?
Лірін обернувся, і в його очах відбилося чисте Буресвітло. Син розгледів у них напрочуд ясну свідомість. Зрештою, не такий він був і п’яний.
— Ясновельможний Вістіов дозволяв людям діяти на власний розсуд. Тож вони не зважали на нього. А Рошон дає зрозуміти, що має їх за бидло. Тож вони наввипередки запобігають перед ним.
— Щось це все не тримається купи, — зауважив Кел.
— Так влаштований світ, — відповів його батько, котрий, граючись, перекочував пальцем одну зі сфер на столі. — Доведеться тобі засвоїти це, сину. Коли нам здається, що у світі все правильно, ми задоволені. Але щойно помічаємо прогалину — яку-небудь ваду, — як миттю кидаємося її заповнити.
— Послухати тебе, то вони чинять шляхетно.
— І в певному сенсі це правда, — зітхнувши, пояснив Лірін. — Мені не слід так сильно ганити наших сусідів. Вони обмежені — що є, те є, — але ж їхня обмеженість — від невігластва. Тож я не відчуваю до них відрази. Огиду в мене викликають ті, хто маніпулює ними. Людці на кшталт Рошона здатні взяти все хороше й чесне в цих обивателів і перетворити на сльотаве місиво в себе під ногами.
Він одним ковтком допив вино.
— Нам треба просто витратити ці сфери, — гнув своє Кел. — Або передати їх комусь — позичити під відсотки абощо. Якщо їх не буде, він дасть нам спокій.
— Ні, — спокійно заперечив Лірін. — Рошон не з тих, хто не б’є лежачого. Такий до останнього роздаватиме копняки. Я не знаю, через яку політичну помилку його запроторили сюди, проте він явно не може помститися своїм кривдникам. Тому ми — це все, що в нього є, — лікар помовчав. — Нещасний дурник.
«Нещасний дурник? — подумав Кел. — Він намагається занапастити наше життя, а батько тільки це й може сказати?»
А як же балади, що їх співають вечорами біля каміна? Історії про кмітливих пастухів, здатних пошити в дурні та залишити ні з чим навіженого світлоокого? Вони побутували в дюжинах варіантів, і Кел чув їх усі до єдиного. Хіба ж не повинен Лірін відповісти ударом на удар? Зробити щось, а не просто сидіти й чекати?
Але він нічого не сказав. Бо наперед знав, що почує у відповідь: «Я сам про це подбаю. А ти зосередься на навчанні».
Зітхнувши, Кел відкинувся на спинку стільця й знову відкрив фоліант. В операційній стояла напівтемрява: її освітлювали чотири сфери на столі та ще одна-єдина, якою хлопець користувався для читання. Решту з них Лірін тримав зачиненими в шафці, подалі від людських очей. Кел підніс свою сферу над книжкою, і її світло впало на сторінку. На звороті містилися розлогіші описи хірургічних процедур, які читала йому мати. Вона була єдиною письменною жінкою в їхньому містечку, хоча Лірін стверджував, що серед темнооких жительок мегаполісів із хороших родин досить часто трапляються грамотні.
Занурившись у навчання, Кел машинально видобув щось із кишені. Камінчик, який чекав його на стільці, коли той прийшов позайматися. Він упізнав у ньому чергового «улюбленця» Тіена, з яким хлопчик останнім часом носився. Тепер він залишив його для Каладіна: малюк часто так чинив, сподіваючись, що старший брат також зможе розгледіти в ньому красу. Хоча всі вони здавалися звичайнісінькими камінцями. Доведеться запитати в Тіена, що ж такого особливого він у ньому помітив. У брата завжди було якесь пояснення.
Тепер він проводив свій час, навчаючись теслярству в Рала — одного з місцевих мешканців. Лірін неохоче прилаштував його туди — хірург сподівався на ще одного асистента, але Тіен не зносив вигляду крові. Його щоразу мов правець поставив, і він до неї так і не призвичаївся. Це непокоїло Кела. Він сподівався, що коли полишить Гартстоун, саме брат стане батьковим помічником. А податися звідси хлопець збирався всерйоз — хоч так, хоч інак. Він ще не визначився між армією та Харбрантом, проте останнім часом схилявся до думки стати списником.
Якщо він обере цей шлях, йому доведеться діяти потайки, і то лише коли добре подорослішає, щоб вербувальники зголосилися прийняти його попри заперечення батьків. П’ятнадцять — це, напевно, достатній вік. П’ять місяців очікування. А наразі він вирішив, що обізнаність із м’язами та життєво важливими органами стане в пригоді як хірургу, так і списоносцю.
У двері щось глухо вдарилося. Кел аж підскочив. Це був не стукіт, а саме удар. Звук повторився. Скидалося на те, ніби крізь деревину проштовхувалося щось важке — а може, гамселило в неї.
— Що це в буревіїв за?.. — видобув хірург, підводячись зі стільця. Він перетнув невелику кімнату: поли розстібнутого жилета ковзнули по операційному столу, і ґудзик шкрябонув об дерево.
Знову удар. Закривши фоліант, зі свого стільця зіскочив і Кел. У свої чотирнадцять із половиною він був майже як Лірін заввишки. З боку дверей долинуло дряпання — як-от від кігтів чи клішень. Кел раптом злякався, здійнявши руку в напрямку батька. Година була пізня, кімната — темна, а в містечку панувала тиша.
Знадвору таїлася якась істота. Висновуючи зі звуку — звір. Щось нелюдське. Подейкували, ніби в околицях чинив бешкет виводок білошипників, нападаючи на подорожніх. Перед внутрішнім зором Кела постав образ цих рептилій — завбільшки з коня та з покритою панциром спиною. Чи не одна з них принюхувалася до дверей? І дряпалася в них, пробуючи вломитися всередину?
— Батьку! — вереснув Кел.
Лірін смикнув за ручку дверей. І тьмяне світло сфер упало не на чудовисько, а на вбрану в чорне людину. У її руках був довгий металевий прут, а обличчя приховувала чорна шерстяна маска з прорізами для очей. Кел відчув, як нажахано закалатало його серце, коли цей без п’яти хвилин зламувач відскочив назад.
— Гадав, усередині нікого не буде, еге ж? — обізвався лікар. — Минув не один рік, відколи в містечку востаннє траплялась крадіжка. Мені соромно за тебе.
— Давай сюди сфери! — гукнув голос із темряви. У пітьмі замаячила ще одна постать, а потому й інша.
«Прародителю бур! — тремтливими руками Кел притискав до грудей фоліант. — Та скільки ж їх?» Це розбійники з великої дороги, вони прийшли грабувати містечко! Таке траплялося. І що далі, то частіше, стверджував його батько.
Та як же міг Лірін зберігати спокій?
— Ті сфери не твої, — крикнув іще чийсь голос.
— Справді? — запитав хірург. — І що, від цього вони стають вашими? Гадаєте, він дозволить вам залишити їх собі?
Лікар тримався так, немов перед ним були не грабіжники-заброди. Кел прокрався вперед, причаївшись позаду батька — наляканий і водночас засоромлений своїм страхом. Людські тіні, що переминалися в темряві, нагадували кошмарний сон. Їхні обличчя ховала чорнота.
— Ми віддамо їх йому, — пролунав один із голосів.
— Не доводь до гріха, Ліріне, — додав інший. — Тобі їх все одно не витратити.
Келів батько фиркнув і пірнув углиб кімнати. Хлопець скрикнув, задкуючи, коли той відчинив дверцята шафки, де тримав сфери. Лірін ухопив великий скляний кубок, у якому ті зберігалися. Він був накритий чорною тканиною.
— Це вони вам потрібні? — гукнув Лірін, поминаючи Кела й підходячи до дверей.
— Батьку? — видобув наляканий хлопчина.
— Хочете їхнє світло собі? — голос лікаря став гучнішим. — Маєте!
І зірвав тканину. Кубок вибухнув полум’яним світінням, яскравість якого замалим не сліпила. Кел затулився від нього рукою. Батько перетворився на затінений силует, який, здавалося, стискав у пальцях саме сонце.
Великий кубок сяяв спокійним світлом. Ледь не холодним. Кел закліпав сльозавими очима, які поступово адаптовувались. Тепер він чітко бачив людей надворі. Там, де щойно нависали загрозливі тіні, зіщулились якісь чоловічки, поздіймавши козирки долонь. Вони не вселяли страху. Радше навпаки: грубі маски на їхніх обличчях виглядали сміховинно.
І Келів переляк раптом змінився дивною упевненістю. На якусь мить йому здалося, що батько тримав у руках не світло, а саму здатність до пізнання. «Це Лютен», — подумав хлопець, помітивши серед нападників кульгу. Попри сховане за тканиною обличчя, того легко було впізнати. Батько Кела оперував його хвору ногу — саме завдяки йому той усе ще міг ходити. Він упізнав і решту. Широкоплечий — це Горл, а той, котрий у гарному новому пальті, — Бальзас.
Лірін якийсь час мовчав. Просто стояв, осяваючи яскравим світлом усе кам’янисте подвір’я. Непрохані гості, здавалось, зібгалися, немовби знали, що той упізнав їх.
— Чого чекаєте? — нарешті озвався він. — Ви погрожували мені насиллям. То ходіть. Ударте мене. Пограбуйте. І, коячи це, пригадайте, що я прожив серед вас ледь не все своє життя. Лікував ваших дітей. Ну, сміливіше. Пролийте кров одного зі своїх!
Ті розчинилися в темряві, не сказавши ні слова.
32
Бокове перенесення
«Жили вони високо — у місті, якого ніхто не міг дістатися, проте кожен міг відвідувати. У нерукотворному граді-вежі». — Хоча «Пісня останнього літа» є химерним крутійським романом, створеним у третьому столітті від Ренегатства, у цьому разі цитоване свідчення видається достовірним. Див. с. 27 виконаного Варалою перекладу, пор. також примітки до неї.
Носити міст боком у них виходило вже краще. Хоча й не набагато. Каладін спостерігав, як незграбно перебирає ногами його команда, маневруючи втримуваним збоку настилом. На щастя, зі споду конструкції було чимало держаків, і вони зорієнтувалися, як правильно ними користуватися. Міст доводилося нести менш прямовисно, ніж командир спочатку планував. Це залишало незахищеними ноги, але, можливо, йому вдасться натренувати своїх людей якось давати цьому раду під час безпосереднього обстрілу.
Але поки вони рухалися повільно, і мостонавідники були настільки скупчені, що якби паршенді вдалося звалити долі одного з них, то решта просто перечепилися б об нього. А втрата кількох носіїв неминуче призвела би до зміщення центру рівноваги, тож інші ніяк не втримали б настилу.
«Доведеться діяти дуже обережно», — подумав Каладін.
Сил пурхала вслід за командою в подобі вихорця з напівпрозорих листочків. А далеченько позад неї командирову увагу привернув солдат у формі: той вів гурт обідраних чоловіків, які збилися в понуру зграйку. «Нарешті», — подумав Каладін. Він чекав на чергове поповнення, тож різко махнув рукою Скелі. Рогоїд кивнув: мовляв, нагляну за тренуванням. Усе одно підходив час перерви.
Каладін підтюпцем збіг угору коротким схилом, що простягся на межі складу деревини, і підоспів якраз у той момент, коли новоприбулих перестрів Ґаз.
— До чого ж жалюгідне поповнення, — пробурчав сержант. — Я гадав, що всі перебірки нам прислали минулого разу, але ця шушваль…
Ламаріл знизав плечима:
— Тепер вони твої, Ґазе. Тож сам вишукуй кращих серед гірших…
І пішов разом зі своїми солдатами, залишивши бідолах-новобранців. Дехто з них був убраний пристойніше: імовірно, щойно виловлені злочинці. На лобі в решти стояли невільницькі тавра. Від їхнього вигляду в Каладіна прокинулися почуття, які він було вже притлумив. Він усе ще стояв на самому вершечку крутого схилу: один хибний крок — і той знову скотиться в цю безнадію.
— Ану шикуйся, крєм’ячки! — гарикнув на рекрутів Ґаз, витягуючи палицю й помахуючи нею. Він зиркнув на Каладіна, проте нічого не сказав.
Зграйка новоприбулих спішно вишикувалася.
Сержант пройшовся вздовж шеренги, рахуючи поповнення й вибираючи тих, хто вищий.
— Ви п’ятеро — у Шостий міст. Запам’ятайте це. Якщо забудете — схопите канчуків, — тоді відібрав ще групку. — Ви шестеро, ваш міст — Чотирнадцятий. А ви, четвірка в кінці строю, — у Третій. Ти, ти і ти — Перший міст. Другий міст повністю вкомплектований… А ви четверо — у Міст № 7.
На цьому новобранці скінчилися.
— Ґазе, — озвався Каладін, схрестивши руки на грудях. Сил опустилася йому на плече й із листяного вихорця перетворилася на молоду дівчину.
Той обернувся.
— Команда Четвертого мосту нараховує тільки тридцять боєздатних членів.
— У Шостого й Чотирнадцятого мостів їх іще менше.
— В обох із них було по двадцять дев’ять чоловіків, а щойно ти виділив одному й другому чимале поповнення. У Першому мості — тридцять сім людей, а ти послав до них трьох новобранців.
— Під час останньої вилазки ви практично не зазнали втрат, так що…
Сержант розвернувся, збираючись піти геть, але Каладін ухопив його за руку. Той здригнувся та здійняв палицю.
«Тільки спробуй», — подумав мостонавідник, дивлячись Ґазу прямо в єдине око. Каладіну майже хотілося, щоби той таки ризикнув.
Сержант зціпив зуби:
— Добре. Одного рекрута.
— Я сам його виберу, — зажадав той.
— Як хочеш. Усі вони доброго слова не варті.
Каладін обернувся до новоприбулих. Ті зібрались у групки, залежно від мостонавідної команди, до котрої зарахував їх сержант. Його увагу зразу ж привернули ті, хто був вищий. Як на рабів вони здавалися вгодованими.
— Гей, харизматику! — долинув голос з одної зграйки. — Агов! Гадаю, тобі потрібен я.
Каладін озирнувся. Якийсь низькорослий, миршавий чоловічок махав йому рукою — єдиною, яку мав. І хто відправив такого в мостонавідники?
«А що — стрілу зупинить, — подумав командир. — В очах вищих чинів дехто з мостонавідників тільки на це й годиться».
Кандидат мав русяве волосся й помітно смагляву шкіру — дещо затемну як на алетійця. Нігті на вцілілій руці були синювато-сірі, кристалічні — отже, він гердазієць. На обличчях більшості новобранців застиг спільний вираз апатії та зневіри, проте цей чоловічок усміхався, хоч на лобі в нього стояло тавро раба.
«Він старий, — подумав Каладін. — Або раніше жив у доброго хазяїна, або якимось дивом спромігся не зламатися». Бідолаха вочевидь не розумів, що очікувало на нього в мостонавідниках. Бо усвідомлюючи це, не всміхався би ніхто.
— Я стану тобі в пригоді, — наполягав чоловічок. — Ми, гердазійці, — воїни хоч куди, ґон, — останнє слово той вимовив якось у ніс і, судячи з усього, мав на увазі не кого іншого, як Каладіна. — Сам подумай: цього разу я був — ні багато ні мало — один проти трьох, п’яних і відморожених, та все одно вийшов переможцем.
Він розмовляв дуже швидко, і через сильний акцент слова зливалися докупи.
Із нього вийде ще той мостонавідник. Можливо, цей каліка і зможе бігти з мостом на плечах, але як маневруватиме ним? Він навіть здавався дещо обрезклим у талії. У яку би команду він не потрапив, там його виставлять у першій лінії, щоби швидше зловив стрілу й не плутався під ногами.
«Хто як може, так і виживає, — прошепотів, здавалось, голос із минулого. — Оберни недолік на перевагу…»
«Тіен».
— От і добре, — сказав Каладін. — Беру того, що скраю. Гердазійця.
— Що? — не повірив власним вухам Ґаз.
Коротун підійшов до командира.
— Дякую, харизматику! Ти не пошкодуєш, що взяв мене.
Каладін розвернувся й пішов назад, минаючи Ґаза. Сержант почухав потилицю:
— І це ти так насідав на мене, щоби вибрати однорукого карлика?
Але Каладін продовжував свій шлях, не озвавшись і словом у відповідь. Натомість він обернувся до каліки-гердазійця:
— Чому ти захотів піти зі мною? Ти ж нічогісінько не знаєш про різні мостонавідні команди.
— Ти обирав лише одного, — відказав чоловічок. — А значить, такого, хто відрізняється від усіх інших. І я гадаю, що ти хороша людина. Це по очах видно, харизматику, — він помовчав. — А що таке «мостонавідна команда»?
Безтурботність коротуна ви´кликала в Каладіна усмішку:
— Скоро сам побачиш. Як тебе звати?
— Лопен, — відказав той. — Дехто з родичів кличе мене Ексклюзивний Лопен, бо ніколи не стикався з тим, щоб іще когось так звали. А я багатьох розпитував — може, із сотню… ні, навіть дві сотні… словом, тьму-тьменну людей. І ніхто не чув такого імені.
Слухаючи цей словесний потік, Каладін лише кліпав очима. Чи ж він коли замовкав, щоби перевести подих?
Обслуга відпочивала в затінку заваленого на бік масивного моста. П’ятірка поранених долучилася до їхніх теревенів — навіть Лейтен вийшов з казарми, і це не могло не радувати. Через розтрощену ногу йому було дуже непросто рухатися. Каладін зробив, що міг, але бідолаха мав до скону кульгати.
Єдиним, хто не брав участі в розмові, був Даббід — мостонавідник, котрий пережив сильний бойовий шок. Він ходив услід за іншими, а от розмовляти не розмовляв. Каладін уже почав побоюватися, що той так і не відійде від своєї психічної травми.
Гоббер — круглолиций, щербатий чолов’яга, котрому стріла влучила в ногу — пересувався вже без милиці. Невдовзі він знову бігатиме на вилазки — і це також добре. Кожна пара рук була для них на вагу золота.
— Дуй он у ту казарму, — сказав Лопенові Каладін. — Біля дальньої стіни побачиш купу лахміття. Візьмеш собі ковдру, сандалі й жилет.
— Ясно, — відповів той і неквапливо попростував у вказаному напрямку, на ходу махаючи рукою кільком мостонавідникам.
Схрестивши руки на грудях, до командира підійшов Скеля.
— Що, новенький?
— Так, — підтвердив Каладін.
— Гадаю, тільки таких для нас сержанту і не шкода, — зітхнув рогоїд. — На це варто було очікувати. Відтепер він присилатиме нам лише найупослідженіших рекрутів.
Командиру так і кортіло якось висловити свою згоду, але він утримався. Сил, напевно, розізлилася б, розцінивши це як брехню.
— А від нового способу носити міст, — продовжив Скеля, — по-моєму, невелика користь. Це…
І змовк, бо над табором розлігся звук сурми, луною відбиваючись від кам’яних будівель, — немов удалині проревів великопанцирник. Каладін занервував. Чергувати випало його людям. Він напружено чекав на третю серію сигналів.
— Шикуйся! — загорлав він. — Швидше!
Чергували ще дев’ятнадцять команд, чия обслуга безладно заметушилася, але мостонавідники Каладіна злагоджено пройшли до місця збору. Вбраний у жилет Лопен вискочив із казарми й розгубився, дивлячись на чотири відділення й не знаючи, до якого бігти. Командир вагався: якщо поставити його в першу лінію, від бідолахи залишиться тільки мокре місце, але на будь-якій іншій позиції він лиш уповільнить їх.
— Лопене! — гукнув Каладін.
Однорукий віддав честь. «Він що, гадає, ніби потрапив у справжню армію?»
— Бачиш бочку з дощівкою? Збігай візьми в теслярських підмайстрів бурдюки — вони обіцяли мені, що позичать декілька. Наповни, скільки зможеш, і наздоганяй нас унизу.
— Єсть, харизматику! — викрикнув Лопен.
— Підняти міст! — наказав той, займаючи позицію в передньому ряду. — Плечове перенесення!
Четвертий міст рушив уперед. Доки деякі інші команди купчилися біля казарм, обслуга під орудою Каладіна вже перетнула складський двір. Вони раніше за всіх спустилися схилом і досягли першого зі стаціонарних мостів ще до того, як армія встигла хоч би вишикуватись. І вже там командир наказав опустити міст і чекати.
Невдовзі з горба швидким кроком спустився Лопен — і, як не дивно, із ним були Даббід і Гоббер. Кульгава нога останнього не давала як слід розігнатися, зате з брезенту та двох довгих палок вони спорудили імпровізовані ноші. Трійця підтюпцем підбігла до решти мостонавідників.
— Що це? — запитав Каладін.
— Ґон, ти велів мені принести, скільки зможу, — пояснив Лопен. — Ну, ми й позичили в теслярів цю штуку. Ті сказали, що носять у ній цурпалки, але наразі вона їм не потрібна, тож ми прихопили її та дісталися сюди. Правду я кажу, мулі?
Остання фраза стосувалася Даббіда, який тільки мовчки кивнув.
— Мулі? — перепитав Каладін.
— Це означає «німий», — пояснив Лопен, стенувши плечима. — Сам бачиш: він не надто схожий на базіку…
— Бачу. Що ж, молодці. Усій обслузі зайняти свої місця. Онде наближається армія.
Наступні кілька годин минули так, як вони й звикли очікувати від вилазки — за виснажливим перенесенням важкого моста через численні плато. Вода стала їм у великій пригоді. Під час таких атак армійці інколи напували обслугу, проте аж ніяк не настільки часто, як та відчувала спрагу. Тож можливість промочити губи після перетину кожного плато вартувала не менше, ніж якби в них було ще з півдюжини людей.
Але справжньою новиною стало те, що тренування дали результат. Члени Четвертої команди вже не почувалися цілковито знеможеними щоразу, коли опускали міст. Робота не стала легшою, але тепер їхні тіла були підготовлені до неї. Командир не раз і не два ловив на собі здивовані чи заздрісні погляди обслуги інших мостів, коли його люди сміялися й жартували, поки інші валилися додолу. Просто робити одну вилазку на тиждень чи близько того — як-от члени інших команд — було елементарно недостатньо. Додаткова порція їжі щовечора, підкріплена тренуваннями, дала його людям змогу наростити м’язи й підготувала їх до роботи.
Марш-кидок виявився довгим — чи не найдовшим на Каладіновій пам’яті. Дорога в східному напрямку розтяглась на багато годин. Це був поганий знак. Коли за пункт призначення їм правили ближні плато, вони нерідко прибували туди раніше від паршенді. Проте забіг на таку далеку відстань означав, що їхня мета — не дати ворогу втекти з яхонтосерцем. Шансу випередити противника в них не було.
А це означало, що штурм буде нелегким. «Ми не готові до бокового перенесення», — подумав знервований Каладін, коли вони нарешті наблизилися до велетенського плато незвичної форми. Мостонавідник чував про нього — воно називалося Вежею. І жодна з алетійських армій ще не здобувала там яхонтосерця.
Вони опустили настил біля передостанньої прірви, навели його через неї, і Каладіна охопило погане передчуття, щойно міст перетнули розвідники. Клиноподібна Вежа була нерівна — її південно-східний край здіймався високо в повітря, утворюючи крутий схил. Садеас задіяв велику кількість солдатів: це плато було гігантське, тому тут можна було розгорнути значні сили. Каладін завмер у тривожному очікуванні. Може, їм пощастить, і виявиться, що паршенді вже втекли з яхонтосерцем. З огляду на віддаль, це було цілком можливо.
Розвідники бігцем повернулися.
— Ворог вишикувався з протилежного краю! Паршенді ще не розбили кокона!
Каладін тихенько простогнав. На Міст № 4 ступила армія, а серйозні, похмурі обличчя обслуги розвернулися на командира. Його люди знали, чого чекати далі. Дехто з них — а можливо, і більшість — не залишиться в живих.
Цього разу все складалося щонайгірше. Під час попередніх вилазок вони мали запас міцності. І коли втрачали чотирьох-п’ятьох носіїв, то все одно залишалися на ходу. Але тепер бігли на штурм всього тридцять чоловіків. Кожен вибулий зі строю істотно їх уповільнюватиме, а в разі втрати кількох одиниць обслуги міст захитається або навіть завалиться. І коли це трапиться, ворожі лучники зосередять на них усю увагу. Він уже бачив, як це бувало. Якщо котрась із команд кульгавіла, паршенді налітали наче скажені.
Крім того, якщо обслузі якогось настилу помітно бракувало людей, противник завжди концентрував обстріл на ній, силкуючись перебити й решту. У Четвертого мосту були серйозні проблеми. Ця вилазка цілком могла закінчитися для них п’ятнадцятьма чи й двадцятьма смертями. І він мав цьому якось зарадити.
Тож вибору не лишалося.
— Усім підійти ближче, — віддав наказ Каладін.
Його люди нахмурилися, підступаючи до командира.
— Ми понесемо міст боком, — тихо промовив той. — Я піду перший і задаватиму маневр, а ви будьте готові повторювати мої дії.
— Каладіне, — заперечив Тефт, — бокове перенесення вповільнює рух. Це була цікава ідея, але…
— Тефте, ти довіряєш мені? — запитав командир.
— Радше, так.
Сивочолий мостонавідник кинув погляд на решту. Каладін і сам бачив, що багато хто відповів би інакше — принаймні ще менш упевнено.
— Це спрацює, — твердо заявив він. — Ми скористаємося настилом як щитом, щоби прикритися від стріл. Нам треба вирватися вперед — бігти швидше за інші команди. Несучи міст боком, обігнати їх буде нелегко, однак це єдине, що я можу запропонувати. Якщо нічого не вийде, мене, як направника, уб’ють першим. Щойно я впаду, переходьте на плечове перенесення. Ми вправлялися в ньому. І ви нарешті здихаєтеся мене.
Мостонавідники мовчали.
— А якщо нам і з тобою непогано? — нарешті запитав довгобразий Натам.
Каладін усміхнувся:
— Тоді мчіть щодуху й робіть, як я. Під час штурму будемо виписувати несподівані зигзаги, тож приготуйтеся змінювати напрям.
І він подався назад до мосту. Рядові солдати вже перебралися на інший бік, і тепер настилом проїздили світлоокі разом із Садеасом у його розцяцькованій Сколкозбруї. Каладін з командою майнули вслід і втягли за собою міст. Відтак на плечах перенесли його в авангард колони й опустили долі, чекаючи, доки решта команд займе свої місця. Лопен і двійко інших водоносів відстали разом із Ґазом: схоже, їх не покарають за неучасть у вилазці. Ну, хоч комусь пощастило.
Каладін відчув, як на лобі виступили намистинки поту. Попереду, на протилежному боці провалля, замаячили паршендійські шеренги: чорно-червоні воїни, короткі луки напоготові, натягнуті тятиви. Позаду них здіймався велетенський схил Вежі.
Каладінове серце забилося швидше. Довкола армійців з’явилися спрени очікування — проте не поблизу Четвертої команди. Хоча честь їм робило те, що й страхокузьок було не видно. Не те щоб вони не боялися — просто не відчували аж такого тваринного жаху, як інші загони обслуги, котрі й переманили їхніх спренів.
«Турбуйся, — прошепотів йому з минулого Туккс. — Ключ до успіху в битві — не відсутність сильних почуттів, а контроль над ними. Турбуйся про перемогу. Турбуйся про тих, кого захищаєш. Ти повинен турбуватися про щось».
«Я турбуюся, — подумки відказав Каладін. — Буря на мою дурну голову, але так воно і є».
— Підняти мости! — голос Ґаза розлігся над авангардом, дублюючи відданий Ламарілом наказ.
Четверта команда заворушилася, швидко повертаючи настил боком і здіймаючи його. Ті, хто був нижчий на зріст, вишикувалися в лінію, утримуючи міст справа від себе, а вищі скупчилися в шерензі позаду них, простягши руки вперед — піднімаючи — або вгору — стабілізуючи його. Ламаріл суворо глянув на них, і в Каладіна перехопило подих.
Ґаз підступив до начальника і щось зашепотів. Вельможа мовчки кивнув. Сурми заспівалили наступ.
Четвертий міст кинувся на штурм.
Позаду них здибилася хвиля стріл, які, пролетівши над головами обслуги, дугою падали на паршенді. Зціпивши зуби, Каладін мчав до прірви. Йому заледве вдавалося не перечепитись об скелебруньки та поріст сланцекірки. Хоч його команда й бігла повільніше, ніж зазвичай, завдяки виучці й витривалості вона все одно випереджала решту. Із Каладіном за направника Четвертий міст зумів вирватися вперед.
Це багато що важило, оскільки командир спрямував своїх людей трішечки вправо — так, ніби несучи збоку важкий міст, його команда ледь відхилилася від курсу. Паршенді опустилися на одне коліно й хором затягнули пісню. Алетійські стріли сипалися на них, викликаючи в декого сум’яття, проте решта здіймали луки.
«Приготуйся…» — подумки звелів собі Каладін. Він припустив швидше, відчуваючи раптовий приплив енергії. Сухожилля не рвалися від напруження, дихавиця відступила. Можливо, так впливав шал битви, а може, больовий поріг залишився позаду, однак ця неочікувана сила породжувала відчуття легкої ейфорії. Йому здавалося, ніби всередині щось клекоче, змішуючись із кров’ю.
У ту мить йому здавалося, немовби він самотужки тягне за собою міст, як-от вітрило — човен. Він ще сильніше взяв управо, збільшуючи кут і виставляючи себе та своїх людей на загальний огляд паршендійських лучників.
Ті продовжували співати, якимось чином знаючи — і то без жодних наказів, — коли натягувати тятиви. Ось оперення стріл торкнулось мармурових щік, а вістря націлилися на мостонавідників. Як і слід було очікувати, багато було наведено на його людей.
«Уже майже час!»
Лише кілька ударів серця…
«Пора!»
Каладін різко повернув ліворуч одночасно із залпом паршенді. Міст повторив цей маневр, і тепер у бік лучників була звернена його лицьова сторона. Летіли стріли — з тріском ламаючись об дерево чи впинаючись у нього. Деякі древка шумно падали на каміння під ногами обслуги. Настил затріщав від ударів.
З боку інших команд до них долинули розпачливі крики болю. Люди падали — дехто, імовірно, під час першої ж вилазки. У Четвертого мосту не заволав ніхто. І долі не опинився.
Каладін знову розвернув настил і побіг, скісно забираючи в протилежному напрямку та підставляючи обслугу під удар. Здивовані паршенді зарядили луки. Зазвичай вони стріляли залпами. Із цього й скористався Каладін, оскільки щойно вороги натягнули тятиви, як він розвернувся, використовуючи громіздкий настил як щит.
І знову стріли вп’ялися в деревину. І знову закричала обслуга інших мостів. І знову зигзагоподібний маневр командира захистив його людей.
«І ще раз», — подумав Каладін. Тепер їм доведеться непереливки. Паршенді знатимуть, що він планує. І приготуються стріляти, як тільки-но він розвернеться.
Поворот.
Ані стріли.
Приголомшений мостонавідник збагнув, що паршендійські лучники перемкнули всю свою увагу на решту команд, вишукуючи легші мішені. Простір перед його людьми залишився практично порожнім.
Прірва була зовсім поруч, і попри всі віражі Каладін привів свою команду куди слід, щоб навести міст у правильному місці: для успіху кавалерійської атаки настили мали розташовуватись у ряд недалеко один від одного. Він швидко розпорядився: «Майна!» Дехто з ворожих лучників знову звернув на них увагу, але більшість ігнорувала, посилаючи стріли в інші команди.
Ззаду долинув гуркіт, сповіщаючи, що один із мостів повалився. Каладін і його люди штовхали міст, доки алетійські лучники з тилу засипали паршенді залпами, не даючи зорієнтуватися й зіштовхнути настил. Не припиняючи роботи, командир ризикнув озирнутися через плече.
Наступний у черзі міст був близько. Ним виявився Сьомий, який безпорадно борсався, ловлячи стрілу за стрілою та покосами падаючи додолу. Ряди обслуги ріділи на очах — й ось настил із гуркотом упав на каміння. Услід накренився й Двадцять сьомий. Іще два вже лежали долі. До прірви заледве добувся Шостий міст, втративши більше половини людей. Де були решта команд? Короткий позирк назад не дав змоги цього роздивитися, але слід було зосередитись на роботі.
Каладін і його люди з глухим стуком навели міст, і командир наказав відходити. Обслуга кинулася геть, звільняючи дорогу для кавалерії. Але та не з’являлася. Вмиваючись потом, Каладін обернувся.
П’ять інших команд навели мости над проваллям, проте решта все ще силкувались досягти його. Як не дивно, вони теж спробували прикритися настилами від стріл — за прикладом Каладіна і його підлеглих. Багато мостів неначе скульгавіли: дехто з обслуги намагався опустити їх для захисту, проте інші так само бігли вперед.
Панував хаос. Ніхто з них не вправлявся в боковому перенесенні. Намагаючись утримати настил у новому положенні, одна відстала команда зронила його. Дві інші партії обслуги були повністю винищені паршенді, які не припиняли обстрілу.
Важка кавалерія провела атаку, скориставшись шістьма наведеними мостами. Зазвичай кіннотники перетинали їх по двоє в ряд, накопичуючи для удару близько сотні верхівців: три послідовно вишикувані лави по тридцять-сорок рицарів у кожній. Однак це залежало від того, скільки настилів стояли в ряд, уможливлюючи ефективний наступ на сотні паршендійських лучників.
Та цього разу мости лежали надто безсистемно. Частина кавалерії перебралася на інший бік, але її стрій поламався, і кіннотники не ризикували ринутися на паршенді, побоюючись оточення.
Піхотинці взялися допомагати, штовхаючи Міст № 6. «Нам треба їм підсобити, — подумав Каладін. — Навести решту мостів».
Але було запізно. Хоча сам Каладін залишився неподалік поля бою, його люди, як і зазвичай, відступили під захист найближчого виступу оголеної породи. Причому обрали такий, що, надійно захищаючи від стріл, був на прийнятній відстані, щоб спостерігати за битвою. Після першого етапу штурму паршенді завжди давали обслузі спокій, хоча алеті завбачливо виставляли ар’єргард, щоб убезпечити свої тили й не дати паршенді відрізати їм шлях до відступу.
Зрештою солдати навели над прірвою Шостий міст, те саме зробили зі своїми настилами ще дві команди, проте половина з них так туди й не добулася. Армії довелося перешиковуватись на бігу, кидаючись на допомогу кавалерії та розділяючи свої сили між наявними переправами.
З-за виступу вискочив Тефт і, вхопивши Каладіна за руку, потяг його за собою назад, у відносно безпечне місце. Командир не противився його смиканню, однак все ще вдивлявся в поле бою, із жахом усвідомлюючи, що трапилося.
Скеля підступив до командира й поплескав його по плечу. Волосся здорованя-рогоїда від поту прилипло до голови, але він широко всміхався:
— Чудеса! Жодного пораненого!
До них наблизився Моаш:
— Прародителю бур! Повірити не можу в те, що ти тільки-но зробив! Каладіне, ти назавжди змінив мостові вилазки!
— Ні, — тихо відповів той. — Я підірвав усю міць нашої атаки.
— Я… Що?
«Прародителю бур!» — подумав командир.
Важка кавалерія виявилася відрізаною від своїх. Кіннота мала наступати лавою: успіх її атаки передусім визначався залякуванням.
Але тут паршенді змогли ухилитися з-під удару, а потім напасти на вершників із флангів. Натомість піхотинці не дісталися на місце досить оперативно, щоби прийти їм на допомогу. Кілька груп верхівців билися в повному оточенні. Солдати скупчилися довкола наведених мостів, силкуючись перебратися на інший бік, однак паршенді займали вигідну позицію та відбивали їхні атаки. Списники падали з настилів, а пізніше ворогу вдалося скинути в прірву й цілий міст. Алетійські сили незабаром перейшли до оборони: бійці зосередились на утриманні плацдарму перед мостами, забезпечуючи кінноті шлях до відступу.
Каладін вдивлявся в битву, не відриваючи очей. Він ніколи не заглиблювався в питання тактики й потреб усієї армії під час подібних вилазок. Мостонавідник узяв до уваги лиш інтереси власної команди. Це була дурна помилка, якої він не мав би припуститися. Він би й не припустився, якби все ще сприймав себе як справжнього солдата. Каладін ненавидів Садеаса. Його обурював спосіб, у який той використовував йому подібних. Але він не повинен був змінювати базову тактику Четвертого мосту без урахування всієї картини бою.
«Я відвернув увагу противника на інші команди, — подумав Каладін. — Так ми зарано дісталися прірви, однак уповільнили декого з них».
А оскільки він біг попереду, багато інших мостонавідників добре роздивилися, як той використовував настил у ролі щита. Це підштовхнуло їх до наслідування. А як наслідок — кожна група обслуги наступала з різною швидкістю, й алетійські лучники не знали, куди спрямовувати залпи, щоби послабити натиск паршенді на етапі наведення мостів.
«Прародителю бур! Моя новація вартувала Садеасу перемоги».
Це не минеться безслідно. Поки генерали з капітанами гарячково намагалися змінити стратегію битви, тож про мостонавідників забули. Але щойно все закінчиться, по нього прийдуть.
А може, це станеться й раніше. У бік Четвертої команди прямували Ґаз і Ламаріл в оточенні групи списників із резерву.
Скеля підійшов до командира з одного боку, а схвильований Тефт — з іншого, стискаючи в руках камінь. Обслуга позаду Каладіна загомоніла.
— Відійдіть, — наказав той рогоїду з товаришем.
— Але ж, Каладіне! — вигукнув Тефт. — Вони…
— Відступіться. Зберіть решту членів команди. І, якщо зможете, благополучно доправте на складський двір. «Якщо це лихо омине хоч декого з нас».
Скеля й Тефт не послухались, і Каладін сам ступив крок уперед. На Вежі все ще кипіла битва: загін Садеаса — під особистим проводом Сколкозбройного — спромігся захопити невеличкий плацдарм і відчайдушно його утримував. По обидва боки провалля здіймалися гори трупів. І це ще було не все.
Двійко командирів відділень знову порівнялися з ним, але Каладін втупив у них розлючений погляд, змусивши позадкувати. Тоді обернувся до Ґаза й Ламаріла. «Скажу, що це Ґаз напоумив мене, — подумав він. — Підбив залучити бокове перенесення при штурмі».
Але ні. Не було жодних свідків. Просто його слово проти сержантового. Це не спрацює. А крім того, таке пояснення дасть Ґазу з Ламарілом усі підстави відправити Каладіна на той світ негайно — не чекаючи, доки тому випаде шанс звернутися до їхнього керівництва.
Слід було вдатися до чогось іншого.
— Ти маєш хоч зелене уявлення про те, що накоїв? — наблизившись, закричав Ґаз, бризкаючи слиною.
— Перевернув із ніг на голову стратегію битви, — відказав Каладін, — і посіяв хаос у рядах цілої атакуючої армії. Тож ви прийшли покарати мене з тим, щоби коли начальство накинеться на вас за всю цю катавасію, ви могли хоч би вказати на те, що швидко розібралися з винуватцем.
Ґаз замовк, а Ламаріл і списники півколом обступили мостонавідника. Сержант виглядав спантеличено.
— Якщо комусь від цього полегшає, — похмуро мовив Каладін, — то я не знав, що таке трапиться. Просто намагався вціліти.
— Виживання мостонавідників не передбачене, — відрізав Ламаріл. Він махнув рукою кільком солдатам і тицьнув пальцем у Каладіна.
— Якщо залишите мене в живих, — сказав той, — обіцяю запевнити ваше керівництво, що ви не причетні до цього. А якщо вб’єте, то все виглядатиме так, ніби ви намагалися щось приховати.
— Щось приховати? — перепитав Ґаз, поглядаючи в бік Вежі, де тривала битва. Заблукана стріла загрюкотіла по камінню неподалік від нього, і її древко зламалося. — І що б це нам приховувати?
— А це з якого боку поглянути — адже цілком може здатися й так, ніби це від початку була твоя ідея. А ви, ясновельможний Ламаріле, не зупинили мене. Могли, проте не зробили цього — солдати бачили, як ви розмовляли з сержантом, слідкуючи за нашим тренуванням. І коли я не поручуся за ваше невідання щодо моїх планів, ви постанете в дуже й дуже невигідному світлі.
Солдати, які були з Ламарілом, звернули погляди на свого командира. Світлоокий насупився.
— Побийте його, — наказав він. — Але не до смерті.
Він розвернувся й попростував назад — у бік алетійського резерву.
Здоровенні списники наблизились до Каладіна. Бійці були темноокі, проте збиралися проявити до нього не більше співчуття, ніж паршенді. Він заплющив очі й зібрав усю волю в кулак. Дати відсіч їм усім не випадало. А йому ще й треба було залишитися з Четвертим мостом.
Удар тупим кінцем списа в живіт повалив його долі. Він судомно захапав повітря, а вояки взялися гамселити його ногами. Від штовхана носаком тріснув черес, і сфери — надто велика цінність, щоб залишати їх у казармі — розкотилися по камінню. Із них кудись пощезло Буресвітло, і тепер вони здавалися темними й безживними.
А солдати гамселили далі.
33
Кіматика
«Вони змінювалися навіть тоді, коли ми вже билися з ними. Наче тіні, що здатні перетворюватися в ритмі танцю полум’я. Не слід недооцінювати їх, орієнтуючись на перше враження». — Вважається, що це фрагмент висловлювання Талатіна — Променистого з ордену Стражів каменю. Його джерело — «Втілення» за авторством Ґувлоу — зазвичай сприймається як надійне, хоча цей уривок запозичений зі скопійованої частини «Поеми сьомого ранку», повний текст якої до нас не дійшов.
Інколи, потрапляючи до власне Паланеуму — неозорого зібрання книг, рукописів і сувоїв одразу за читальними залами Завіси, — Шаллан бувала настільки приголомшена його масштабами й красою, що забувала про все інше.
Паланеум мав форму оберненої піраміди, заглибленої в скелю. По периметру його облямовували підвісні переходи на кшталт балконів. Ледь нахилені вперед, вони звивалися вздовж усіх чотирьох стін, утворюючи величну квадратну спіраль — гігантські східці, що вказували в центр Рошару. А за потреби з системою ліфтів можна було спускатися швидше.
Обіпершись на перила найвищого ярусу, Шаллан могла розгледіти лише половину шляху донизу. Їй здавалося, ніби це місце завелике, занадто грандіозне як для рукотворного. Бо як, наприклад, вдалося досягти просто ідеальної рівності терасованих ярусів? Чи не Душезаклиначами створювався відкритий простір? І скільки ж самоцвітів мусіло на це піти?
Приміщення окутувала напівтемрява. Центрального освітлення не було — лише невеликі смарагдові лампи цілеспрямовано розганяли морок над східцями галерей. Подвижники з Конгрегації проникливості час від часу обходили яруси, замінюючи сфери. А це мали бути сотні й сотні смарагдів — очевидно, вони складали королівську скарбницю Харбранта. Бо ж кращого місця, ніж абсолютно вбезпечений Паланеум, для них годі було й шукати. А так вони не тільки перебували під захистом, а й слугували для освітлення велетенської бібліотеки.
Шаллан продовжила свій шлях. Служник-паршмен ніс сфероліхтар, оснащений трійцею сапфірових марок. Їхнє м’яке синє світло відбивалося від кам’яних стін, подекуди Душезаклятих на кварц суто заради оздоблення. Поручні були вирізьблені з дерева, а тоді перетворені на мармур. Проводячи пальцями по одному з них, вона відчувала первинну волокнистість перил. І водночас — холодну гладкість каменю. Дивина, чи не навмисно розрахована на те, щоб обманути відчуття.
Приставлений до неї паршмен ніс невеличкий кошик книжок, щедро ілюстрованих видатними натуралістами. Джасна почала дозволяти Шаллан відводити трохи навчального часу на вивчення самостійно обраних тем. Лиш одну годину на день — але якої ж невимовної цінності набула для неї ця година! Останніми днями вона як слід проробляла «Подорожі на Захід» Міалмр.
Світ — це чудесне місце. Їй кортіло дізнатися більше, побачити кожнісіньке створіння, що водилося в ньому, і наповнити свої книги їхніми замальовками. Упорядкувати Рошар, схопивши його суть в образах. Усі праці, які вона читала — хоча самі по собі дивовижі, — залишали її невдоволеною. Кожна авторка була майстринею або слова, або малюнка, проте рідко коли одного й іншого разом. А якщо котрійсь таке і вдавалося, її дослідження не дотягувало до високих стандартів науковості.
Їхні знання рясніли стількома прогалинами! Прогалинами, які могла би заповнити Шаллан.
«Ні, — твердо сказала вона собі на ходу, — я не для цього тут».
Їй було все складніше й складніше зосереджуватись на крадіжці, хоча Джасна — як і сподівалася Шаллан — почала звертатися до її послуг, приймаючи ванну. Незабаром могла з’явитися хороша можливість. Однак що довше вона навчалася, то палкіше прагнула до знань.
Паршмен пройшов за нею до одного з ліфтів, і двійко його однокровців узялися їх опускати. Шаллан розглядала кошик із книжками. Вона могла би використати цей час для читання — можливо, закінчити той розділ із «Подорожей на Захід»…
Дівчина відвернулася від корзини. «Не відволікайся». Спустившись на п’ять ярусів, Шаллан вийшла й опинилася в коротшому проході, який з’єднував ліфт із похилими галереями, вбудованими в стіни. Досягши одного зі сходових маршів, вона звернула направо й іще трішки пройшлася. Стіна була помережана входами, і, відшукавши потрібні двері, дівчина потрапила в простору кам’яну кімнату, заставлену високими книжковими стелажами. «Чекай тут», — звеліла вона паршмену, витягаючи з кошика свою папку для малювання. Затиснувши її під пахвою, Шаллан узяла ліхтар і поспішила в книгосховище.
У Паланеумі можна залишатися годинами, не зустрівши живої душі. Принцесина підопічна рідко помічала кого-небудь, вишукуючи для наставниці певний маловідомий текст. Звісно ж, по книги можна було послати спеціальних служників чи подвижників, але Джасна вважала за доцільне, щоби Шаллан вчилася цьому сама. Очевидно, Харбрантська система каталогізації правила за взірець багатьом бібліотекам та архівам Рошару.
У задній частині приміщення вона натрапила на невеликий столик із древокачанника. Поставивши ліхтар на край стільниці, дівчина опустилась на ослінчик і дістала з-під пахви папку з малюнками. У кімнаті панували тиша й темрява, з якої світло ліхтаря вихоплювало лише торці стелажів справа та гладку кам’яну стіну зліва. Повітря пропахло старим папером і пилом. Але не сирістю. У Паланеумі ніколи не бувало вогко. Можливо, ця повсякчасна сухість була якось пов’язана з довгастими лотками з білим порошком у дальньому кінці кожної кімнати.
Шаллан розстібнула шкіряні ремінці папки. Усередині лежали аркуші. Поверху — чисті, а під ними — кілька портретів людей, побачених нею в Паланеумі: свіжі екземпляри її колекції облич. У глибині ж стосу ховався значно важливіший цикл замальовок: зображення Джасни в процесі Душезаклинання.
Принцеса рідко використовувала фабріал — можливо, не хотіла робити це в присутності Шаллан. Але підопічна скористалася кількома нечисленними можливостями, які випадали здебільшого тоді, коли Джасна відволікалася, очевидно, забуваючи, що вона не сама.
Дівчина піднесла до обличчя один із малюнків: Джасна сидить у ніші, її опущена рука торкається зіжмаканого клаптя паперу, самоцвіт Душезаклинача сяє. Шаллан узяла інший малюнок. Він зображав цю ж сцену всього за кілька секунд по тому. Папірець став клубком полум’я. Не згорів, а перетворився на вогонь — на звивисті язики та відблиск жару в повітрі. Що ж було на ньому такого, щоб наставниця захотіла це приховати?
Ще один портрет зафіксував Джасну в процесі перетворення вина в її кубкові на грудку кришталю, щоб скористатися нею як прес-пап’є, причому сама посудина теж притискала до стола стос паперів — це сталося в один із тих нечастих випадків, коли вони обідали (та працювали) у внутрішньому дворику Конклаву. Був і ще інший малюнок, на якому Джасна випалювала на папері слова, коли в неї закінчилося чорнило. Забачивши, як аркуш укривають опіки від письмен, Шаллан подивувалася точності фабріала.
Схоже, конкретно цей Душезаклинач був спеціально налаштований на три Сутності: Пару, Іскру та Світність. Але, напевно, з його допомогою можна було створити будь-яку з Десяти сутностей — від Зефіру до Делювію. Останній був найважливіший для дівчини, оскільки туди входили камінь і земля. Вона могла створити нові поклади мінералів, які родина в подальшому розроблятиме. Це спрацює: фабріали були величезною рідкістю в Джа Кеведі, тож за мармур, жадеїт та опал її сім’я отримає гарні гроші. Подейкували, що створювати в такий спосіб справжні самоцвіти нібито неможливо, однак ніщо не заважало їм створити родовища інших каменів співмірної вартості.
Щойно ці нові поклади вичерпаються, їм доведеться перейти на менш прибуткові заняття. Але це нічого. До того часу вони виплатять свої борги та компенсують ряду кредиторів упущену вигоду. Дім Давар утратить свій вплив, зате встоїть.
Шаллан знову задивилася на малюнки. Скидалося на те, що алетійська принцеса сприймала Душезаклинання на диво спокійно. Вона володіла одним із найпотужніших артефактів у всьому Рошарі — і створювала ним прес-пап’є? Для чого ще використовувала наставниця свій фабріал, коли підопічна не бачила? Здавалось, останнім часом та стала рідше задіювати його при помічниці, ніж попервах.
Шаллан порилася в захищеному капшуку під манжетою та видобула батьків несправний Душезаклинач. До ремонту той був попсований у двох місцях: не витримав один із ланцюжків і постраждала оправа деякого з самоцвітів. Вона піднесла його до світла, уже не вперше шукаючи сліди тих пошкоджень. Ланку, що луснула, замінили на точно таку ж, а оправу майстерно перекували. Навіть точно знаючи, де був розсічений фабріал, вона не могла розгледіти жодного ґанджу. На жаль, усунення суто зовнішніх дефектів не зробило його придатним для використання.
Вона зважила на долоні масивний металевий пристрій, оснащений ланцюжками. Тоді надягла його, пропустивши крізь утворювані ними петлі великий і середній пальці та мізинець. Самоцвітів у корпусі наразі не було. Потому, оглядаючи з усіх боків, порівняла поламаний Душезаклинач із тим, що на малюнках. Так, на вигляд ідентичний. Бо це непокоїло її.
Шаллан відчула, як затріпотіло її серце, коли вона роздивлялася несправний фабріал. Обікрасти Джасну видавалось за можливе, коли принцеса була для неї далекою, незнайомою людиною. Якоюсь там єретичкою — здогадно, сварливою та вимогливою. Але як щодо справжньої Джасни? Вдумливої ученої — суворої, але справедливої, — наділеної дивовижною мудрістю та проникливістю? Чи зможе її підопічна і справді вкрасти в наставниці?
Дівчина намагалася вгамувати серцебиття. Вона була така з раннього дитинства. І досі пам’ятала, як гірко плакала через сварки батьків. Конфлікти не були її стихією.
Але вона це зробить. Заради Нана Балата, Тета Вікіма й Аші Джушу. Її брати залежали від неї. Глибоко вдихаючи й видихаючи, вона притисла руки до стегон, щоб угамувати дрож. А за кілька хвилин, опанувавши себе, взяла несправний фабріал і повернула до захищеного капшука. Тоді зібрала свої малюнки. Вони можуть знадобитися, коли надійде час з’ясовувати, як же працює Душезаклинач. Як їй із цим бути? Чи можна було якось розпитати Джасну про роботу фабріала, не викликавши підозри?
Забачивши вогник, що мерехтів між ближніми стелажами, вона злякалася й сховала папку. Проте це виявилася всього лише стара, закутана в мантію жінка-подвижниця з лампою в руках, котра човгала в супроводі служника-паршмена. Звернувши в прохід між двома рядами шаф, та навіть не глянула в бік Шаллан. Світло її ліхтаря прозирало крізь прогалини на полицях. У такому ракурсі — залишаючись невидимою, але променіючи світлом з-за книжкових рядів — вона видавалася кимось із самих Вісників, який походжав книгосховищем.
Її серце знову закалатало, і Шаллан піднесла захищену руку до грудей. «З мене ще та злодійка», — подумала вона, скривившись. Дівчина зібрала свої речі й попрямувала проходом між шафами, здійнявши поперед себе ліхтар. З торця кожного ряду стелажів були вирізьблені символи, що позначали дату надходження книжок до Паланеуму. Такою була тутешня система: на верхньому ярусі стояли гігантські каталогові шафи з шухлядками, заповненими картками.
Джасна послала Шаллан розшукати, а потім й опрацювати примірник «Діалогів» — класичного дослідження з політичної філософії. Однак у цій же кімнаті зберігалися й «Пригадані тіні» — книга, яку читала принцеса, коли до них завітав король. Дівчина пізніше справлялася в каталозі. До цієї пори її б мали повернути на місце.
Охоплена раптовою цікавістю, Шаллан відрахувала ряди. Тоді звернула до потрібного стелажа й узялася рахувати полиці. На найнижчій із них, приблизно посередині, вона знайшла тоненький червоний томик, переплетений у вепрмантин. «Пригадані тіні». Шаллан поставила ліхтар на підлогу, ухопила з полиці книгу та, почуваючись зловмисницею, взялася гортати сторінки.
Побачене її спантеличило. Вона й гадки не мала, що це книжка оповідань для дітей. Жодних тобі коментарів у примітках — просто збірник казок. Дівчина опустилася на підлогу й заходилася читати першу з них. У ній ішлося про хлопчика, котрий якось уночі опинився далеко від дому. За ним ганялися Спустошувачі, доки він не сховався від них у печері біля озера. Тоді вистругав із уламка деревини якусь подобу людського тіла й пустив її плавати по воді, обдуривши чудовиськ. Ті прийняли її за дитину, накинулися і зжерли.
У Шаллан було мало часу — якщо та занадто баритиметься, Джасна щось запідозрить, — але вона таки пробігла очима решту оповідань. Усі були написані в одному стилі — історії про привидів, духів чи Спустошувачів. А куций коментар, який знайшовся наприкінці, пояснював, що авторку дуже цікавив фольклор темноокого простолюду. Вона роками збирала й записувала подібні перекази.
«Про такі “Пригадані тіні”, — подумала Шаллан, — із тим же успіхом можна й забути».
То ось що читала Джасна? А її підопічна гадала, що це виявляться якісь глибокодумні філософські дискусії про ще одне загадкове вбивство давноминулих часів. Адже наставниця була вериститалійкою. Тобто встановлювала істину, аналізуючи події минулого. А яку таку істину можна знайти в казочках, покликаних лякати малолітніх темнооких неслухів?
Шаллан поставила том на місце й поспішила виконувати доручення.
* * *
Минуло зовсім мало часу, тож, повернувшись до ніші, дівчина з’ясувала, що квапилася даремно. Джасни там не було. А от Кабсал — був.
Молодий подвижник сидів за довгим столом, гортаючи одну з книг Шаллан про мистецтво. Вона помітила його раніше, ніж він її, і, попри всі тривоги, мимохіть усміхнулася. Склавши руки на грудях, дівчина прибрала підозріливого вигляду.
— Знову? — спитала вона.
Кабсал підскочив, гучно згорнувши книгу.
— Шаллан, — обізвався він, поки його голомоза голова відбивала синє світло ліхтаря її паршмена. — Я прийшов у пошуках…
— Джасни, — докінчила та замість нього. — Як і завжди. От тільки її ніколи не буває на місці, коли ви приходите…
— Нещасливий збіг обставин, — сказав він, потираючи лоба. — Я зовсім не вмію підбирати час, еге ж?
— А що це біля ваших ніг — чи не кошик хліба?
— Дарунок Її Світлості Джасні, — розтлумачив той. — Від Конгрегації проникливості.
— Навряд чи козубець хлібобулочних виробів спонукає її зректися своєї єресі, — зауважила Шаллан. — От якби ви додали варення…
Подвижник усміхнувся, підняв корзинку й видобув звідти невеличку баночку червоного симничного джему.
— Я, звісно ж, пояснювала вам, що принцеса не любить варення, — сказала її підопічна. — Та ви все одно приносите його, знаючи, що це я до нього ласа. І ви зробили так уже… стривайте-но… дюжину разів за останні кілька місяців?
— Я стаю дещо прогнозований, чи не так?
— Зовсім трішки, — відказала та, усміхаючись. — Уся річ у моїй душі, я вгадала? Ви хвилюєтеся за мене, бо моя наставниця — єретичка?
— Ну… е-е… боюся, що так.
— Я б образилась, — промовила Шаллан. — Але ж ви принесли варення.
Вона знов усміхнулася, махаючи паршмену, щоби той залишив книги, а сам почекав біля дверей. От цікаво: чи справді на Розколотих рівнинах живуть войовничі паршмени? У таке важко повірити. Шаллан ніколи не стикалася з паршменом, який хоча б голос підвищив. Здавалось, вони недостатньо розумні для непослуху.
Звичайно, висновуючи з деяких свідчень, що дійшли до неї, — зокрема й тих, з якими веліла ознайомитися Джасна під час дослідження вбивства короля Ґавілара, — паршенді не схожі на інших паршменів. Вони кремезніші, мають дивні обладунки, що ростуть прямо зі шкіри, а також значно балакучіші. Можливо, це якась зовсім інша раса, котру взагалі неправильно називати паршменами — ті їм не більше, ніж сьома вода на киселі.
Вона сіла за стіл, Кабсал дістав випічку, а служник і далі чекав біля дверей. Із паршмена не бозна-яка дуенья, але ж її гість був подвижником, тож із формальної точки зору вона їй і ні до чого.
Хліб купили в тайленській пекарні, а це означало, що він був чорний і пухкий. А оскільки Кабсал належав до подвижників, вони могли поласувати разом — не страшно, що варення вважалося жіночою їжею. Шаллан спостерігала, як той різав хліб. Подвижники на службі її батька були літніми чоловіками чи жінками — суворими, дратівливими й нетерплячими з дітьми. Вона ніколи й не думала, що конгрегації можуть здаватися привабливими для молодих людей на кшталт Кабсала.
Упродовж кількох останніх тижнів дівчина не раз ловила себе на тому, що думає про нього з таких точок зору, яких краще було б уникати.
— Чи замислювалися ви над тим, — зауважив подвижник, — за яку людину мають вас ті, хто знає про вашу любов до симничного варення?
— Я й гадки не мала, що мій вибір солодощів може набути такої ваги.
— Трапляються фахівці і з такого питання, — відказав Кабсал, густо намазуючи на скибку червоне варення та вручаючи її Шаллан. — Працюючи в Паланеумі, натрапляєш і на дуже дивні книжки. Неважко виснувати, що ким-небудь і коли-небудь вивчалося ледь не все.
— Хм, — хмикнула Шаллан. — А симничне варення?
— Якщо вірити «Смакам як дзеркалу особистості» — не кваптеся заперечувати: я серйозно, книга з такою назвою справді існує, — любов до симничного варення вказує на поривчасту, імпульсивну особистість. А також схильну до…
Подвижник змовк і закліпав очима, коли від його лоба відскочив жмутик зіжмаканого паперу.
— Вибачте, — сказала Шаллан. — Це сталося якось саме собою. Напевно, вся річ у моїй імпульсивності та поривчастості.
Той усміхнувся:
— Ви не згодні з цими висновками?
— Не знаю, — мовила дівчина, стенувши плечима. — Мені зустрічалися ті, хто стверджував, що може описати мою особистість, виcновуючи з часу мого народження, чи розташування Шраму Тална в день мого семиріччя, чи нумерологічних екстраполяцій з десятої ґліфічної парадигми. Проте я гадаю, що ми — складніші істоти.
— Люди складніші, ніж нумерологічні екстраполяції з десятої ґліфічної парадигми? — перепитав Кабсал, намазуючи варенням ще одну скибку — для себе. — Не дивно, що мені так важко зрозуміти жінок.
— Ой, як смішно! Я дійсно вважаю, що нас не можна звести до простого переліку особистісних рис. Чи властива мені поривчастість? Інколи. Так, нею можна пояснити мою гонитву за Джасною аж сюди в пошуках її опіки. Але ж сімнадцять років до того я була абсолютно не схильна до імпульсивності. Якщо мене заохочують, мій язик нерідко буває поривчастим, а от про дії такого не скажеш. Усі ми інколи піддаємось поривам і всі подекуди — сама консервативність.
— Тож виходить, що ви згодні з книгою. Там сказано, що ви імпульсивна, а ви інколи саме така. Висновок: усе правильно.
— Якщо так міркувати, це підтвердиться з кожним.
— На всі сто відсотків!
— Ні, не на сто, — зауважила Шаллан, ковтнувши ще один шматочок солодкого, пухкого хліба. — Бо, як уже зазначалося, Джасна ненавидить будь-яке варення.
— А, так, — погодився Кабсал. — На додачу до всього вона ще й джемретичка. Її душа в більшій небезпеці, ніж я був гадав.
Він усміхнувся й відкусив шматок своєї скибки.
— Це точно, — відказала дівчина. — А що ще стверджується у вашій книжці про мене — а заразом і про половину людства — через нашу любов до їжі з зависоким вмістом цукру?
— Ну, теоретично небайдужість до симниць також вказує на те, що ви любите перебувати на свіжому повітрі.
— Ах, свіже повітря, — проказала Шаллан. — Бувала я колись на цій міфічній субстанції. Але це було так давно, що я вже майже забула. Скажіть, а сонце все ще світить — чи це лише мій примарний спогад?
— Ніколи не повірю, що вам не подобається навчання.
— Джасна просто закохана в пил, — пробурчала дівчина. — Здається, вона аж буяє в ньому. Ласує пилинками, немов чал — скелебруньками.
— А ви, Шаллан? Серед чого буяєте ви?
— Серед деревного вугілля.
Кабсал спочатку виглядав спантеличеним, а тоді глянув на її папку.
— А, зрозуміло. Я був вражений тією швидкістю, з якою слава про вас і ваші малюнки розлетілась по Конклаву.
Шаллан доїла свою скибку й витерла руки вологою серветкою, яку прихопив подвижник.
— Послухати вас, то я — наче якась хвороба, — вона провела пальцем по своєму рудому волоссю, кривляючись. — За кольором начебто схоже на висип, правда?
— Дурниці, — суворо промовив той. — Ви не повинні так говорити, Ваша Світлосте. Це вияв неповаги.
— До себе?
— Ні. До Всемогутнього, який вас створив.
— Але ж він створив і крєм’ячки. Не кажучи вже про висипи й хвороби. Тож таке порівняння насправді є почесним.
— Не бачу в цьому жодної логіки, Ваша Світлосте. Оскільки він створив усе суще, порівняння безглузді.
— Як-от претензії цих ваших «Смаків» — еге ж?
— Очко на вашу користь.
— Можна бути й дечим гіршим за хворобу, — мовила вона в безпричинній задумі. — Щойно підхопиш її, як згадуєш, що живий. Мусиш боротися за те, що маєш. А коли вона минає, життя при доброму здоров’ї за контрастом здається чудовим.
— А чому б вам краще не бути ейфорією? Дарувати приємні відчуття та радість тим, кому випадає її пережити.
— Ейфорія скороминуча. Вона здебільшого триває недовго, і ми проводимо значно більше часу, прагнучи її, ніж насолоджуючись результатом, — Шаллан зітхнула. — Дивіться, що ми накоїли. Тепер я пригнічена. Але принаймні на цьому тлі повернення до занять видаватиметься чимось захопливим.
Кабсал насупився, дивлячись на книги:
— А я було гадав, що вам подобається навчання.
— Я й сама так думала. А тоді по моєму життю потопталася Джасна Холін і довела, що навіть приємні речі можуть стати нудними.
— Ясно. То вона сувора наставниця?
— Не надто, — відказала Шаллан. — Мені просто імпонує гіперболізація.
— А мені — анітрохи. «Імпонує гіперболізація» — звучить наче якась чоловіча хвороба.
— Кабсале!
— Вибачте, — сказав він. Тоді звів очі горі: — Вибач.
— Не сумніваюся, що стеля вибачає тобі. Але щоб привернути увагу Всемогутнього, годилося б натомість палко помолитися.
— Я так і так завинив йому кілька, — парирував подвижник. — То ви говорили…
— Що Її Світлість Джасну не назвеш суворою наставницею. Насправді її можна назвати хіба що так, як називають усі інші: розумницею, красунею, жінкою-загадкою.
Кабсал кивнув:
— Про неї кажуть, що вона — чисте золото в усьому, крім одного.
— Це ви про єресь?
Той ствердно кивнув головою.
— Мені доводиться не так туго, як ви гадаєте, — заспокоїла його Шаллан. — Принцеса рідко говорить про свої переконання, якщо її не провокувати.
— То виходить, вона присоромлена.
— Сумніваюся. Просто тактовна.
Кабсал уважно подивився на дівчину.
— Вам немає чого хвилюватися за мене, — повторила та. — Джасна не робить спроб переконати мене зректися конгрегацій.
Подвижник нахилився вперед, і вираз його обличчя спохмурнів. Він був старший за неї. Молодий чоловік років двадцяти п’яти — переконаний у своїй правоті, самовпевнений і серйозний. Кабсал був чи не єдиним більш-менш ровесником чоловічої статі, що з ним вона коли-небудь розмовляла, бо до того під пильним наглядом батька їй вести такі розмови не доводилось.
Кабсал був ще й подвижником, тож, звісна річ, із цього нічогісінько не вийде. Адже так?
— Шаллан, — м’яко промовив той, — хіба ви не розумієте, що в нас — у мене — є підстави для занепокоєння. Її Світлість Джасна — надзвичайно впливова й імпозантна жінка, тож нам варто чекати, що зараза її ідей…
— «Зараза»? А я гадала, що ви назвали так мене.
— Я такого не казав!
— Ні, не казали, проте я вдавала, ніби казали. Що практично одне і те ж.
Кабсал насупився:
— Ваша Світлосте Шаллан, подвижники справді непокояться за вас. Ми відповідальні за душі дітей Всемогутнього. А Джасна зажила слави розбещувачки тих, із ким спілкується.
— Он як? — спитала дівчина, щиро зацікавившись. — Інших підопічних?
— Не мені про це судити.
— А ви розкажіть, і залиште судити мені.
— Ні, тут я непохитний, Ваша Світлосте. На цю тему не говоритиму.
— То напишіть.
— Ваша Світлосте… — почав той страдницьким тоном.
— Ну й нехай, — сказала дівчина, зітхаючи. — Що ж, можу запевнити вас, що моя душа почувається добре й знезаражувати її — передчасно.
Він відкинувся на спинку стільця. Тоді відрізав ще скибку хліба. Шаллан упіймала себе на тому, що знову роздивляється його, відтак розсердилася, почуваючись дурним дівчиськом. Вона зовсім скоро повернеться до своєї родини, а ці Кабсалові візити продиктовані лише його Покликанням. Але їй справді подобалося його товариство. Тут, у Харбранті, він був єдиною людиною, спілкування з якою приносило втіху. А крім того, він був ще й красенем, чий простий одяг і поголена голова тільки підкреслювали вольові риси обличчя. Як і в багатьох молодих подвижників, його борода була коротко й акуратно підстрижена. Він вишукано розмовляв і був дуже начитаний.
— Ну, якщо ви спокійні за свою душу, — сказав він, знову повертаючись до неї, — тоді я міг би зацікавити вас членством у нашій конгрегації.
— Я вже належу до іншої — до Конгрегації непорочності.
— Але ж Конгрегація непорочності — непідхоже місце для вченої. Пропагована нею Слава не має нічого спільного з дослідженнями чи мистецтвом.
— Але ж обрана людиною конгрегація не обов’язково має відповідати її Покликанню.
— Та все ж добре, коли вони співпадають.
Шаллан притлумила гримасу. Як підказувала логіка, Конгрегація непорочності зосереджувала свої зусилля на проповіді чесності й чистоти Всемогутнього як зразків для наслідування. Її подвижники й гадки не мали, як бути з її захопленням мистецтвом. Вони постійно вимагали від неї переносити на папір лише те, що вважали «непорочним» — замальовувати Статуї Вісників, копіювати зображення Подвійного ока…
Звичайно ж, цю конгрегацію обрав для неї батько.
— Я просто хочу переконатися, що ви зробили свідомий вибір, — не здавався Кабсал. — Зрештою, зміна конгрегації не заборонена.
— Так, але хіба на прозелітизм не дивляться косо? Коли подвижники переманюють чужих вірних?
— Ще й як. Це дуже прикра практика.
— Та ви все одно вдаєтеся до неї?
— А ще часом лихословлю.
— Не помічала. Ви дуже дивний подвижник, Кабсале.
— Ви будете здивована, але ми й близько не ті занудливі опудала, за яких нас мають. Крім хіба що брата Габсанта — той тільки те й робить, що витріщається на решту з нас, — він завагався. — Хоча, якщо подумати, можливо, він і справді опудало. Не пригадую, щоби Габсант хоч поворухнувся.
— Ми відволіклися. Ви ж бо намагалися переманити мене до своєї конгрегації…
— Так. І це трапляється не настільки рідко, як ви гадаєте. Усі конгрегації в цьому замішані. Ми часто хмуримося одні та других через такий глобальний брак етики, — Кабсал нахилився вперед, і його тон посерйознішав. — У моїй конгрегації порівняно небагато членів, бо ми розрекламовані гірше за інших. Тож щоразу, коли хтось приходить до Паланеуму в пошуках знань, ми почуваємося зобов’язаними поінформувати їх.
— Переманити.
— Показати, від чого вони відмовляються, — Кабсал відкусив шматок своєї намазаної варенням скибки. — У Конгрегації непорочності вам розповідали про природу Всемогутнього? Божественну призму з десятьма гранями, що символізують Вісників?
— Оглядово торкалися, — відказала Шаллан. — Здебільшого ми обговорювали постановку особистісних цілей в аспекті збереження моєї… е-е, непорочності. Мушу визнати, виходило трохи нудно, оскільки їй і так практично нічого не загрожувало.
Кабсал похитав головою.
— Всемогутній наділяє кожного здібностями, тож обираючи Покликання, що обертає їх нам на користь, ми вшановуємо його ім’я в найкращий зі способів. І подвижники будь-якої конгрегації повинні сприяти плеканню цього світовідчуття, заохочуючи вірян до постановки й досягнення цілей, що пов’язані з досконалістю, — він махнув рукою у бік стосів книжок на столі. — Ось із чим ваша конгрегація мала би допомагати вам, Шаллан. З історією, логікою, точними науками, мистецтвом. Бути чесною та доброю — важливо, але нам слід спрямовувати більше зусиль на підтримку природних талантів пастви, а не змушувати її прилаштовуватися до тих Слав і Покликань, які видаються найважливішими нам.
— Як на мене, розважлива думка.
Кабсал у задумі кивнув:
— Чи ж не дивно, що така жінка, як Джасна Холін, відвернулася від цього? У багатьох конгрегаціях представниць прекрасної статі підмовляють залишити складні теологічні студії подвижникам. Якби лише принцесі випала нагода розгледіти справжню красу нашого вчення! — він усміхнувся й видобув із кошика товсту книжку. — Я ж бо попервах сподівався, що отримаю змогу розтлумачити їй суть справи.
— Не думаю, що їй це буде до вподоби.
— Навряд чи, — механічно підтакнув той, зважуючи том на долоні. — А все ж хотів би я стати тим, хто зрештою переконає її!
— Брате Кабсале, звучить небезпечно схоже на марнославство.
Він зашарівся, і Шаллан збагнула, що той щиро збентежений її словами. Дівчина поморщилася, проклинаючи свій язичок.
— Так, — зізнався подвижник. — Я й справді на нього хибую. Мені не слід аж так палко бажати виявитися саме тим, хто наверне її. Але я просто марю цим. Якби лиш вона вислухала мій аргумент!
— Аргумент?
— Я маю неспростовний доказ існування Всемогутнього.
— Хотіла б я поглянути на нього, — дівчина застережливо здійняла палець, не даючи перебити її. — Не тому, що сумніваюся в цьому. Просто з цікавості.
Кабсал усміхнувся:
— Із задоволенням усе вам поясню. Але перш ніж ми почнемо, чи не хочете ще скибочки хліба?
— Я повинна сказати «ні», — відповіла вона, — щоб уникнути непомірності. Так учили мене гувернантки. Проте натомість скажу «так».
— Через варення?
— Звісно, — сказала Шаллан, беручи у подвижника хліб. — Як там описує мене ця ваша книжка про використання солодощів при потраплянні пальцем у небо? Як імпульсивну та поривчасту? Що ж, я буваю й такою. Якщо йдеться про варення.
Той густо намазав ним її скибочку, потому витер серветкою пальці, розгорнув книгу та взявся гортати сторінки, доки не дійшов до тієї, що містила ілюстрацію. Дівчина присунулася ближче, як слід її роздивляючись. Малюнок зображав не людину, а якийсь узор. Трикутної форми, з рівновіддаленими від центру вершинами та якимось наче гостряком посередині.
— Упізнаєте? — запитав Кабсал.
Візерунок здавався знайомим.
— У мене таке враження, що мала б.
— Це Холінар, — пояснив той. — Алетійська столиця, вигляд зверху. Бачите ось ці піки чи скелясті пасма он там? Місто було зведене довкола геологічної формації, яка існувала віддавна, — він перегорнув сторінку. — А це Веденар, столиця Джа Кеведу, — узор був шестикутним. — Акіна, — круглий візерунок. — Тайленград, — у формі чотирикутної зірки.
— І що це означає?
— Це доказ того, що Всемогутній розлитий у всьому сущому. Його можна побачити тут, у цих містах. Ви помітили, які вони симетричні?
— Ці міста збудували люди, Кабсале. Які прагнули симетрії, бо вона священна.
— Так, але в кожному випадку вони скористалися наявною скельною формацією.
— Це ще нічого не доводить, — заперечила Шаллан. — Я віруюча, але не впевнена, що таке можна сприймати як доказ. Вода та вітер можуть створювати симетрію — у природі ми бачимо це на кожному кроці. Зодчі просто наглянули місцини, що були більш-менш симетричні, а тоді спроектували міста, перекриваючи можливі дефекти.
Подвижник знову порився в кошику, але вийняв — усього-на-всього — якусь металеву пластину. Не встигла Шаллан відкрити рота, щоб дізнатися, що це за штука, як тепер уже він застережливо здійняв палець і встановив залізяку на дерев’яний штатив, який підняв її на кілька дюймів над стільницею.
Тоді посипав лист металу білим порошкоподібним піском, повністю покривши поверхню. Потому видобув із кошика смик — той, яким водять по струнах.
— Бачу, ви ретельно підготувалися, — зауважила Шаллан. — Значить, усерйоз сподівалися переконати Джасну.
Він усміхнувся та провів смичком по ребру металевої пластини, від чого та завібрувала. Піщинки застрибали, мов крихітні комахи, які потрапили на щось гаряче.
— Це називається кіматика, — пояснив подвижник. — Наука, що вивчає узори, утворювані різними звуками при взаємодії з фізичним середовищем.
Коли він знову провів смичком, пластина видала звук — майже чисту ноту. Її навіть виявилося достатньо, щоби приманити одного спрена музики, який трішки покрутився в повітрі над головою Кабсала, а тоді щез. Той відняв смик та ефектним жестом вказав на пластину.
— І що?.. — не зрозуміла Шаллан.
— Холінар, — відказав той, підносячи ближче книгу для порівняння.
Шаллан схилила голову набік. Візерунок із піску виглядав точнісінько як Холінар.
Подвижник підсипав на пластину піску, тоді провів смичком в іншому місці, й узор перемінився.
— Веденар, — сказав він.
Та знову порівняла з малюнком. Достеменнісінько.
— Тайленград, — промовив Кабсал, повторюючи весь процес в іншому місці, а тоді ретельно підібрав іще одну точку на ребрі пластини та востаннє провів по ній смиком. — Акіна. Шаллан, доказ існування Всемогутнього прихований у самих містах, де ми живемо. Погляньте на цю ідеальну симетрію!
Тій залишалося тільки визнати, що у візерунках і справді було щось захопливе.
— Ця кореляція може виявитись суто позірною, а справжня причина — та сама, що й у першому випадку.
— Так. Всемогутній, — сказав подвижник, опускаючись на стілець. — Навіть наша мова симетрична. Погляньте на ґліфи: кожен складається з двох абсолютно ідентичних половин. І з алфавітом те ж. Складіть будь-який рядок тексту навпіл уздовж — і побачите симетрію. Ви, звичайно ж, чули переказ, що ґліфи та літери дісталися нам від Співців зорі?
— Так.
— Взяти хоча б наші імена. Ваше — ледь не ідеальне. Шаллан. Від абсолютної досконалості його відділяє всього одна літера. За крок від святості, але й без сповзання в блюзнірство. А історичні назви десяти Срібних королівств! Алетела, Валгав, Шин Кек Ниш. Ідеальна симетрія.
Нахилившись уперед, Кабсал узяв її за руку.
— Вона в усьому довкола нас. Не забувайте цього, Шаллан, що б не казала ваша наставниця.
— Не забуду, — пообіцяла дівчина, усвідомлюючи, як майстерно вибудував розмову Кабсал. Запевняв, що вірить їй, а сам однаково пройшовся по своїх доказах. Це було водночас мило й обурливо. Вона терпіти не могла поблажливості. Але, з другого боку, хіба можна докоряти подвижникові за проповідь?
Кабсал раптом здійняв на неї очі та випустив руку.
— Я чую чиїсь кроки.
Щойно він підвівся, а Шаллан обернулася, як у нішу зайшла Джасна, супроводжувана паршменом, котрий ніс кошик книжок. Принцеса не здивувалася з присутності подвижника.
— Вибачте, Ваша Світлосте Джасно, — мовила підопічна, підводячись. — Він…
— Ти не в полоні, дитино, — безцеремонно перебила її наставниця. — І можеш приймати відвідувачів. Але не забувай перевіряти шкіру щодо слідів від укусів. Бо ці типчики зазвичай хапають здобич у пащу й тягнуть у болото своїх оман.
Подвижник почервонів і потягнувся по свої речі.
Джасна махнула паршменові, щоби той виклав книги на стіл.
— Скажи, попику, а ця пластина підходить для відтворення кліматичного узору, що відповідає Урітіру? Чи в тебе є лише стандартний набір візерунків для чотирьох основних міст?
Кабсал звів на неї погляд, вочевидь приголомшений усвідомленням того, що їй точно відоме призначення металевого листа. Він узяв свою книгу.
— Урітіру — це просто байка.
— Дивно. Адже всім відомо, що людцям твого штибу не звикати до віри в байки.
Його обличчя з червоного стало багряним. Подвижник закінчив збирати речі, тоді склав Шаллан короткий уклін і поспішливо вийшов з кімнати.
— Якщо дозволите зауважити, це було надзвичайно грубо з боку Вашої Світлості, — не витримала дівчина.
— Я схильна до таких нападів нелюб’язності, — відповіла Джасна. — Упевнена, він чув про те, з ким матиме справу, тож я просто вирішила його не розчаровувати.
— Але ж з іншими подвижниками Паланеуму ви поводилися інакше.
— Бо інші подвижники Паланеуму не намагалися налаштувати проти мене мою підопічну.
— Кабсал не намагався… — Шаллан змовкла. — Він просто непокоївся про мою душу.
— А поцупити мій Душезаклинач цей попик іще не просив?
Та раптом відчула приступ паніки. Рука сама потяглася до капшука на поясі. Невже Джасна знала? «Ні, не може бути, — сказала собі дівчина. — Уважніше слухай, про що тебе питають».
— Поки що ні.
— То пильнуй, — відрізала принцеса, розгортаючи книгу, — бо зрештою попросить. Я вже стикалася з такими, як він, — Джасна глянула на Шаллан, і вираз її обличчя пом’якшав. — Йому до тебе байдуже. У якому б сенсі ти не підозрювала протилежне. І твоя душа тут ні до чого. Уся річ в мені.
— Це дещо самовпевнено з вашого боку, — зауважила Шаллан, — вам так не здається?
— Лише в тому разі, якщо я помиляюся, дитино, — відказала Джасна, знову заглиблюючись у читання. — А таке нечасто трапляється.
34
Буряна стіна
«Прийшов я з Абамабара в Урітіру». — Ця цитата з Восьмої притчі «Шляху королів» начебто суперечить Варалі та Синбіану, які сходяться в тому, що до міста не можна було потрапити пішки. Можливо, дорогу все ж побудували, або Ногадон висловлюється метафорично.
«Виживання мостонавідників не передбачене…»
Каладін почувався мов у тумані. Він усвідомлював, що все болить, але крім того, йому здавалося, що сила тяжіння зникла. Неначе голову відділили від тіла, і вона собі стрибала, як бажала, відскакуючи від стін і стелі.
— Каладіне! — прошепотів чийсь небайдужий голос. — Каладіне, прошу тебе. Будь ласка, годі болю.
«Виживання мостонавідників не передбачене». Чому ці слова так дошкуляли йому? Він пригадав, що сталося: міст став щитом, сили Садеаса було відкинуто, атака захлинулася. «Прародителю бур, — подумав він, — я ідіот!»
— Каладіне?
Голос належав Сил. Він ризикнув розплющити очі й побачив світ догори дриґом: долі простягалося небо, а знайомий складський двір завис у повітрі над ним.
Ні. Це він висів догори ногами під стіною казарми Четвертого мосту. У найвищому місці ця Душезаклята будівля сягала п’ятнадцяти футів і мала дещо похилий дах. Каладінові щиколотки були зв’язані мотузкою, яка кріпилася до кільця, вставленого у звис покрівлі. Мостонавідник уже бачив, як таке траплялося з іншими. Один із них скоїв у таборі вбивство, а другого вп’яте піймали на крадіжці.
Його почепили спиною до стіни — так, щоб обличчя було звернене на схід. На руках не було пут, і вони вільно теліпалися, ледь не торкаючись землі. Він знову застогнав, відчуваючи біль в усьому тілі.
Як учив його колись батько, Каладін почав обмацувати бік, перевіряючи, чи цілі ребра. Він кілька разів поморщився: деякі трималися на чесному слові — принаймні тріщини гарантовані. Проте найімовірніше — зламані. Обмацав і плече — у тому місці, де, як він побоювався, ключицю було перебито. Одне око набрякло. Час покаже, чи немає серйозних ушкоджень внутрішніх органів.
Каладін потер обличчя: кірка засохлої крові залущилися, осипаючись додолу. На голові глибока рана, ніс роз’юшений, губа розсічена. Сил опустилася йому на торс і стояла на грудях, склавши перед собою руки.
— Каладіне?
— Я живий, — промимрив той: через розпухлу губу слів було майже не розібрати. — Що сталося?
— Ті солдати побили тебе, — відповіла спрен і начебто поменшала. — Я їм відомстилася. Один у мене вже тричі сьогодні спіткнувся.
Вона виглядала стурбовано.
Каладін мимоволі всміхнувся. Скільки може людина провисіти так — коли кров приливає до голови?
— Ну й крику було, — тихо промовила Сил. — Гадаю, декого понизили у званні. А того солдата, Ламаріла…
— Що з ним?
— Його стратили, — відповіла вона ще тихіше. — Великий князь Садеас зробив це власноруч, одразу ж після того, як армія повернулася з плато. Сказав, що провина зрештою на світлооких — якось так. А Ламаріл усе репетував, що ти обіцяв засвідчити його непричетність і що натомість слід покарати Ґаза.
Каладін невесело всміхнувся:
— Не треба було наказувати, щоби мене побили до втрати свідомості. А як там Ґаз?
— Залишився на своїй посаді. Ніяк не збагну чому.
— Це зветься «право бути відповідальним». Якщо трапляється така халепа, світлоокі мають узяти основну провину на себе. Коли їм вигідно, вони люблять демонстративно дотримуватися старих заповідей на кшталт цієї. Але чому я досі живий?
— Ішлося про якийсь приклад, — сказала Сил, обхопивши себе за плечі напівпрозорими рученятами. — Каладіне, мені холодно.
— Ти здатна відчувати температуру? — спитав той і закашлявся.
— Зазвичай ні. Але зараз можу. Не розумію, що зі мною. Мені… мені це не подобається.
— Усе буде гаразд.
— Не бреши.
— Сил, інколи збрехати не зашкодить.
— Як-от тепер?
Він закліпав очима, намагаючись не звертати уваги на рани, на тиск у черепній коробці та силкуючись зібратися з думками. Не вийшло ні одне, ні друге, ні третє.
— Так, — прошепотів він.
— Здається, я розумію.
— Отже, мою долю вирішить великобуря, — промовив Каладін, відкидаючи голову назад — так, щоби тім’я впиралося в стіну. — Мовляв, нехай стихія вкоротить мені віку.
Підвішений у цьому місці, він залишиться беззахисним перед вітрами та всім тим, що вони в нього жбурлятимуть. Якщо поводитися розважливо та вжити запобіжних заходів, перечекати великобурю просто неба було в принципі можливо, хоча такого досвіду і ворогу не побажаєш. Кілька разів Каладінові таке траплялося, і тоді він ховався, зіщулившись, із захищеного боку скельної формації. Але звисаючи зі стіни, обличчям прямісінько на схід? Вітрище подере його на клапті, з яких камені нароблять товчеників.
— Я скоро повернуся, — сказала Сил і зіскочила з його грудей, перетворюючись спершу на падаючий камінь, а тоді — при самій землі — на гнане вітром листя. І пурхнула кудись, дугою забираючи вправо. Складський двір був безлюдний. Каладін відчув свіжий запах прохолодного повітря. Земля наче затягувала паски безпеки, готуючись до урагану. Це й називалося «затишшям перед бурею»: вітер стихав, повітря холоднішало, тиск падав, а вологість зростала вже перед самим приходом стихії.
За кілька секунд з-за стіни вигулькнула голова Скелі, на плечі якого сиділа Сил. Він тихцем прокрався до командира у супроводі стривоженого Тефта. До них долучився Моаш. Попри заяви про недовіру до Каладіна, він здавався не менш занепокоєним, ніж двоє інших.
— Гей, благороддя, — озвався колишній недруг. — Очухався?
— Я при свідомості, — ледь видобув той. — Із вилазки всі повернулися?
— Аякже, наші всі до єдиного, — озвався Тефт, чухаючи бороду. — Але битва закінчилася поразкою. Справжнім розгромом. Загинуло більше двох сотень мостонавідників. Уцілілих ледве стало на одинадцять настилів.
«Двісті душ, — жахнувся Каладін. — І все через мене. Я захищав своїх, використовуючи інших. Надто поквапився».
«Виживання мостонавідників не передбачене. За цим щось криється». У Ламаріла вже не запитаєш. Хоча той отримав по заслугах. Якби це залежало від нього, такий кінець чекав би на всіх світлооких — разом із королем.
— Ми хочемо дещо тобі сказати, — промовив Скеля. — Від імені всіх твоїх підлеглих. Більшість просто не ризикнула вийти. Близиться великобуря, а тут ще й…
— Усе гаразд, — прошепотів Каладін.
Тефт штурхнув рогоїда під бік, і той повів далі:
— Ну, так-от. Ми не забудемо тебе. Четвертий міст не стане таким, як колись. Можливо, нас усіх зрештою вб’ють, але ми привчимо новачків. Будуть вогнища в сутінках. Сміх. Радощі життя. Ми перетворимо це на традицію. У пам’ять про тебе.
Тефт і Скеля знали про мáківницю, тож могли й далі заробляти гроші на покриття відповідних видатків.
— Ти зробив це для нас, — вставив Моаш. — Ми б усі залишилися на тому полі. Можливо, що наші втрати були б такими ж, як і в інших команд. А так загине лише один.
— Те, що вони коять, — це просто беззаконня якесь, — промовив Тефт, нахмурившись. — Ми тут балакали, чи не перерізати твої пута…
— Не варто, — відказав Каладін. — Усе закінчиться тим, що вас просто підвісять поруч.
Трійця переглянулася. Схоже, вони дійшли такого ж висновку.
— А що сказав Садеас? — запитав Каладін. — Про мене…
— Що розуміє, як сильно мостонавідник хоче врятувати своє життя, — відповів Тефт, — навіть використовуючи життя інших. Він назвав тебе егоїстичним боягузом, але поводився так, наче нічого особливого не сталося.
— Мовляв, нехай тебе судить Прародитель бур, — додав Моаш. — Джезерезе, король Вісників. І якщо ти заслуговуєш на життя, то житимеш…
Він змовк. Бо знав не гірше за інших, що позбавленій прихистку людині нізащо не пережити великобурі — принаймні не за таких обставин…
— Я хочу, щоби ви троє дещо для мене зробили, — сказав Каладін, знову заплющуючи очі, щоб у них не потрапляла кров. Вона сочилася з губи, стікаючи обличчям: від розмов у місці розсічення тріснув струп.
— Що завгодно, командире, — пообіцяв Скеля.
— Я хочу, щоб ви пішли назад у казарму й передали всім нашим, щоби повиходили, коли буря вщухне. Нехай подивляться на мене зв’язаного. Скажіть їм, що я розплющу очі й гляну на них у відповідь, аби вони знали, що я вцілів.
Троє мостонавідників мовчали.
— Так, звісно, Каладіне, — озвався нарешті Тефт. — Зробимо, як ти сказав.
— Передайте їм, — вів далі командир, і його голос потвердішав, — що на цьому ще не кінець. Скажіть моїм людям, що я не став вкорочувати собі віку сам, і поглинь мене Геєна, коли я дозволю зробити це Садеасу.
На обличчі Скелі проступила одна з його фірмових широких усмішок.
— Присягаюсь улі’теканакі, Каладіне. Я майже вірю, що в тебе вийде.
— Ось візьми, — сказав Тефт, простягаючи йому якийсь предмет. — На щастя.
Той узяв його в слабку, скривавлену руку. Талісман виявився сферою, повновагою небомаркою. Правда, тьмяною: у ній вичахло Буресвітло. «Бери з собою в бурю сферу, — вчило старовинне прислів’я, — і принаймні матимеш світло, щоб роздивитися її».
— Це весь вміст твого череса, який вдалось урятувати, — пояснив Тефт. — Решта дісталися Ламарілу з Ґазом. Ми скаржилися, бо що ще нам лишалось робити?
— Дякую, — сказав командир.
Моаш і Скеля відступили під прикриття казарми, а Сил спурхнула з рогоїдового плеча, щоби залишитися з Каладіном. Трішки загаявся й Тефт, неначе розмірковував над перспективою провести з ним великобурю, проте зрештою похитав головою й приєднався до решти, бурмочучи щось під ніс. Командиру здалося, ніби той назвав себе боягузом.
Двері казарми зачинилися. Каладін перебирав у пальцях гладеньку сферу. Небо темнішало — і не лише тому, що сідало сонце. Насувалася темрява. Великобуря.
Спрен підійшла до прямовисного схилу стіни та сіла на нього. Вона дивилася на свого приятеля, і її крихітне личко вкривала зажура.
— Ти обіцяв їм, що виживеш. А що буде, коли в тебе не вийде?
У ритм з ударами серця в його голові пульсував біль.
— Моя мати аж зібгалася б, зачувши, наскільки швидко інші солдати привчили мене до азартних ігор. У перший же вечір в Амарамовому війську я ставив на кін сфери.
— Каладіне? — спитала здивована Сил.
— Вибач, — відказав той, хитаючи головою з боку в бік. — Просто твої слова нагадали мені про той вечір. В азартних іграх є такий термін — «ва-банк». Це коли ставиш на кін усе, що маєш.
— Не розумію.
— Я саме це й роблю — іду ва-банк, — прошепотів Каладін. — Якщо я загину, вони повиходять, похитають головами та скажуть собі, що так і знали. Але якщо виживу, мої люди запам’ятають цей день. І він вселить у них надію. Можливо, це навіть вважатимуть чудом.
Сил якусь мить помовчала.
— А ти хочеш бути чудом?
— Ні, — відповів він пошепки. — Але заради них готовий потерпіти.
Це була примарна, розпачлива надія. У східній частині горизонту — що її він бачив перевернутою — густішала темрява. З такої перспективи буря здавалася тінню якоїсь велетенської тварюки, котра незграбно простувала по землі. У нього з’явилося тривожне відчуття нереальності того, що відбувалося — як і в будь-якої людини, яку засильно вдарили по голові. Струс мозку. Так це називається. Зібратися з думками ніяк не виходило, але й втрачати свідомість він не хотів. Волів дивитися великобурі в обличчя, хоча воно й вселяло жах. Каладін відчув напад тієї ж паніки, яка охопила його, коли він глянув у темряву провалля — ще тоді, коли ледь не наклав на себе руки. Це був страх небаченого й незнаного.
Наближалася буряна стіна — зрима завіса дощу та шквалу, що знаменувала пришестя великобурі. Вона являла собою гігантський вал води, бруду й каміння в сотні футів заввишки, перед яким пурхали тисячі й тисячі спренів вітру.
У бою Каладін міг прокласти собі шлях до безпеки завдяки вправності зі списом. Коли він стояв на краю прірви, залишалася можливість передумати. Та цього разу порятунку не було. Жодного шансу втекти чи дати відсіч цьому чорному звірові, цій тіні, що застувала весь горизонт, зануривши світ у передчасну ніч. Східна стінка кратера, в якому розмістився табір, зазнала ерозії, а казарма Четвертого мосту була першою у своєму ряду. Між ним і Рівнинами — голий простір. Голий простір між ним і бурею.
Споглядаючи гнану вітром хвилю води та уламків, котра ревіла, лютувала й металася, він почувався так, ніби спостерігав за кінцем світу, що підступав до нього.
Насамкінець Каладін глибоко вдихнув, забуваючи про біль у ребрах. Буряна стіна блискавкою перетнула складський двір і врізалася в Каладіна.
35
Світло, щоб осяяти шлях
«Хоча багато хто хотів, щоб Урітіру збудували в Алетелі, це з усією очевидністю було неможливо. Тож ми попросили, щоби його звели західніше — якомога ближче до Честі». — Чи не найдавніше з першоджерел, у якому містяться згадки про місто; фрагмент дійшов до нас завдяки цитаті — див. «Вавібрар», рядок 1804. Я би віддала все за можливість перекласти «Пісню зорі».
Удар буряної стіни був такої сили, що Каладін заледве не втратив памороки, проте від раптового холоду прояснилося в мізках.
Якусь мить він не відчував нічого, крім цього холоду. Невпинний струмінь води притиснув його до стіни казарми. Уламки скель і гілок з грюкотом налітали на довколишнє каміння, але він уже практично не відчував тіла й не міг сказати, скільки з них потрапляли в нього, залишаючи порізи чи синці.
Балансуючи між притомністю та безпам’ятством, він просто терпів, міцно заплющивши очі й затамувавши подих. Відтак буряний вал із гуркотом покотився далі. Наступний порив вітру налетів збоку: від вихорів і шквалів повітря аж клекотало з кінця в кінець. Цей пóвів шпурнув його юзом, протягнувши спиною по каменю, а тоді здійняв у повітря. Потім вітер перемінився та знову подув зі сходу. Каладін повис у темряві, і прив’язана до його ніг мотузка посмикувалася. Він раптом нажахано усвідомив, що полощеться на вітрі, мовби паперовий змій, причеплений до кільця на похилому даху казарми.
Лише ця мотузка й не давала вітру долучити його до решти уламків, щоби гнати й метляти по всьому Рошару, вистеляючи дорогу бурі. На кілька ударів серця Каладін втратив здатність думати. Лише відчував — тваринний страх і холод. Перший вирував у грудях, рвучись назовні, а другий намагався проникнути крізь шкіру й заморозити зсередини. Він закричав, стискаючи свою єдину сферу так, немовби то був штормовий леєр. Цей крик став помилкою, адже холод отримав доступ до його рота. Неначе якийсь привид просовував руку в горлянку.
Вітер нагадував вир: він хаотично віяв у різних напрямках. Один порив підхопив його, а тоді зронив, і чоловік важко гепнувся на крівлю казарми. Майже одразу жахливі повіви знову спробували здійняти його в повітря, шмагаючи по шкірі струменями крижаної води. Перекоти грому скидалися на серцебиття чудовиська, яке поглинуло його. Блискавки протинали темряву, наче білі ікла — нічну пітьму. А вітер вив і стогнав так голосно, що ледве не заглушав громовиць.
— Хапайся за дах, Каладіне!
Це був голосок Сил. Такий тихий, такий тоненький! Як він узагалі його почув?
Крізь заціпеніння Каладін усвідомив, що лежить долілиць на скісному даху. Нахил був не настільки крутий, щоб він одразу ж з’їхав донизу, та й вітер здебільшого дув у зворотному напрямку. Тож Каладін зробив, як порадила Сил: ухопився за край покрівлі холодними мокрими пальцями та ліг обличчям донизу, схоронивши голову між передпліччями. При цьому він не випустив сфери, притискаючи її до кам’яного даху, який почав вислизати з рук. Вітер дув із надзвичайною силою, намагаючись знести його західніше. Проте якби той ослабив захват, то просто знову завис би в повітрі: мотузка була закоротка й не діставала до протилежного боку невисокої двосхилої крівлі, де він отримав би сякий-такий прихисток.
У дах поблизу нього врізався валун: він не чув звуку удару й не бачив його в буряній темряві, але відчув, як заходила ходором будівля. Камінь покотився вниз і з гуркотом упав додолу. Загалом стихія не мала аж такої сили, проте окремі ураганні пориви могли здіймати в повітря та переносити великі предмети, шпурляючи їх на сотні футів.
Пальці продовжували зісковзували.
— Кільце, — прошепотіла Сил.
Мотузка, що спутувала йому ноги, кріпилася до сталевого кружала, умонтованого у звис покрівлі в нього за спиною. Він випустив дах і, підхоплений зустрічним подувом вітру, вхопився за кільце. Стиснув його, мов лещатами. Обв’язана довкола щиколоток мотузка була завдовжки з Каладінів зріст. На мить той замислився, чи не варто роздлубати її, проте не наважувався відняти руку від кільця. Обіруч тримаючись за нього, він завис, тріпочучи на вітрі, наче вимпел. А в одній із долонь усе ще утримував сферу, притискаючи її до металу.
Кожна мить була справжньою битвою. Вітер то смикав його вліво, то тягнув управо. Він не міг сказати, скільки це тривало: посеред того сум’яття й шалу час не мав жодного значення. Його занімілий, змордований розум схилявся до думки, що все довкола — просто кошмар. Страхітливий сон свідомості, сповнений темних, воскреслих вітрів. Завивання бурі в повітрі, лячний, викривлений світ хаосу та жаху, що поставав у спалахах яскраво-білих блискавок. Здавалося, ніби самі будівлі здуває вбік, наче перехнябився весь світ, деформований грізною потугою стихії.
У ті короткі миті, коли блискавки розколювали темряву, а він наважувався розплющити очі, Каладіну здавалося, що навпроти нього стоїть Сил, звернувши обличчя назустріч вітру й виставивши перед собою крихітні ручки. Немовби намагалася стримати ураган, розламати вітер, як ото камінь-хвилеріз ламає води швидкого потоку.
Крижаний дощ притлумив біль від синців і саден, але від нього закоцюбли пальці, які невідчутно сповзали. У якусь мить Каладін просто збагнув, що знову майорить у повітрі, але за мить шквал жбурнув його вбік і припечатав об крівлю казарми.
Забився він сильно. З очей посипалися іскри, що злилися в суцільну пляму світла й змінилися темрявою.
Не безпам’ятством — чорнотою.
Каладін закліпав очима. Безгоміння. Бурі не чутно, і все занурилося в непроглядну пітьму. «Я мертвий», — миттю промайнула думка. Але чому він так само відчував під собою мокрий кам’яний дах? Каладін труснув головою, й обличчям скотилися краплі вологи. Не було ні блискавок, ні вітру, ні дощу. Ця тиша здавалася неприродною.
Похитуючись, він зіп’явся на ноги, примудрившись встояти на ледь похилій покрівлі. Камінь під ступнями ослиз. Рани не тривожили його. Біль просто щез.
Він відкрив було рота, щоби гукнути до когось у темряві, але передумав. Цю тишу не можна було порушувати. І власне тіло, і повітря довкола здалися йому невагомими. Було таке відчуття, ніби він от-от полетить геть.
І крізь пітьму, якраз напроти нього, прозирнуло велетенське обличчя. Лице, зіткане з чорноти, і все ж невиразно видиме в темряві. Широке, завбільшки з крисату грозову хмару, воно далеко простягалося в кожен бік, але, попри те, Каладіну якимось дивом вдалось охопити його поглядом. Нелюдське. Усміхнене.
Він відчув, як пронизливий холод — блукаюче крижане поколювання — пробіг по спині й усьому тілу. Сфера в його руці зненацька ожила й спалахнула сапфіровим сяйвом, освітивши дах під ногами, а Каладінів кулак немов узявся синім полум’ям. Сорочка перетворилась на лахміття, шкіру вкривали рвані рани. Він окинув себе нажаханим поглядом, а тоді звів очі на обличчя.
Проте воно зникло. Залишилась тільки темрява.
Небо розкололи блискавки, і до нього повернувся біль. Він захапав ротом повітря й осів на коліна під натиском вітру та дощу, а тоді зісковзнув додолу, вдарившись обличчям об покрівлю.
Що то було? Видиво? Галюцинація? Сили полишали його, думки знову плуталися. Пориви вітру послабшали, але крижаний дощ періщив, як і раніше. Ошелешений, спантеличений і ледь живий від болю, Каладін підніс руку ближче та глянув на сферу. Вона сяяла. З-під шару розмазаної крові.
Біль став нестерпним, і сили полишили його. Очі заплющилися, і він відчув, як його огортає ще одна чорнота. Чорнота безпам’ятства.
* * *
Щойно великобуря вщухла, як Скеля першим кинувся до дверей. Стогнучи, подався вслід і Тефт, але повільніше. У нього боліли коліна. Вони завжди боліли, коли наближалася буря. На схилку літ на те ж скаржився його дід, і внук називав його іпохондриком. А тепер і сам від цього потерпав.
«Ах ти ж, ураган над Геєною», — подумав він, знеможено плентаючись назовні. Там, звісно, усе ще накрапало. Злива змінилися мжичкою, що тяглась у хвості великобурі, — стояв позбувайло. У калюжах сиділи декілька дощокузьок, схожі на блакитні вогники, а в останніх поривах вітру танцювали його спрени. Вода, що лилася з неба, була крижана, і поки він брьохав по калюжах, та студила взуті в сандалії ноги, пронизуючи холодом до самих кісток. Він ненавидів мокву. А втім, він багато чого ненавидів.
Якийсь час здавалося, ніби життя налагоджується. Але не тепер.
«Ех, як це так, що все зійшло на пси настільки швидко?» — подумав він, притискаючи руки до тіла — повільно ступаючи й дивлячись під ноги. Кілька солдатів повиходили з казарм і, обіпнувшись дощовиками, стояли неподалік, чатуючи. Імовірно, хотіли впевнитися, що ніхто не прокрадеться до Каладіна й не зніме його раніше, ніж слід. Хоча й не пробували спинити Скелю: буря вже минулася.
Той звернув за ріг будівлі. Коли вслід за ним рушив Тефт, із казарми висипали й інші мостонавідники. Буря на його рогоїдську голову! Чесне слово, розуму, як у чала — такого ж великого та незграбного. Він і справді повірив. Вирішив, що знайде їхнього дурнуватого молодого командира живим. Напевно, приготувався побачити, як той разом із Прародителем бур у затінку швенді справляє.
«А сам ти хіба не віриш? — запитав себе Тефт, усе ще не підводячи очей. — Бо якщо не віриш, то нащо ж ідеш за ним? Та якби вірив, ти б глянув. А не витріщався б під ноги. Здійняв би очі та подивився».
Чи можна водночас вірити й не вірити? Він зупинився біля Скелі та — зібравшись із духом — звів погляд на стіну казарми.
І побачив там якраз те, на що очікував і чого боявся. Труп виглядав, наче туша на різниці — оббілована та скривавлена. А він точно людський? Каладінова шкіра була розсічена в сотні місць, і по стіні будівлі збігали патьоки крові, змішаної з дощем. Тіло хлопчини було все ще підвішене за щиколотки. Сорочку з нього зірвало вітром, що пошматував і мостонавідницькі штани. За іронією долі, його обличчя було чистіше, ніж коли вони бачилися востаннє: буря омила його.
На полі бою Тефт перебачив достатньо покійників, щоби точно знати, на що дивиться. «Бідолаха, — подумав він, хитаючи головою. Довкола них із рогоїдом зібралася решта Четвертого мосту — мовчазна й налякана. — А я було ледь не повірив у тебе».
Каладінові очі розплющилися.
Обслуга, що стояла поруч, ошелешено пороззявляла роти. Дехто вилаявся й осів додолу — просто в калюжі, здіймаючи хмари бризок. Із хрипом і присвистом командир втягнув повітря, поки його невидющі очі уважно дивилися перед собою. Він видихнув, і на губах забулькала кривава слина. Рука, що звисала донизу, розтиснулась.
І на каміння щось упало. Це виявилася сфера, яку дав йому Тефт. Вона з плеском закотилася в калюжу і там завмерла. Причому була тьмяною — у ній вичахло Буресвітло.
«Та що це, в ім’я Келека, таке?» — подумав Тефт, опускаючись навколішки. Адже якщо на час стихії сфери залишити зовні, ті, навпаки, усотують його. А цю хлопчина тримав у руці, і вона мала би бути повністю заряджена. Що ж пішло не так?
— Умалакаї’кі! — крикнув Скеля, тицяючи пальцем. — Кама могорай намавау… — і змовк, збагнувши, що говорить не тією мовою. — Допоможіть котрийсь ізняти його! Він ще живий! Принесіть драбину й ножа! Хутчіш!
Мостонавідники кинулися хто куди. Бурмочучи, підійшли солдати, але обслузі не заважали: Садеас-бо особисто заявив, що долю Каладіна вирішить Прародитель бур. Усім відомо: це означає смерть.
От тільки… Тефт звівся на ноги, стискаючи тьмяну сферу. «Незаряджена сфера після бурі, — подумав він. — І чоловік, котрий все ще живий, хоча мав би загинути. Дві неможливі речі».
І взяті разом, вони вказували на дещо навіть більш неможливе.
— Де там та драбина?! — неочікувано для себе заволав Тефт. — Ворушіться, хай вам грець, ворушіться! Треба перев’язати його. Метніться хтось і принесіть ту масть, яку він завше накладає на рани!
Тоді перевів погляд на Каладіна й набагато тихіше додав:
— І краще тобі вижити, синку, бо в мене є дещиця запитань.
36
Урок
«Прихопивши Зоресколок, що, як відомо, приборкує будь-яку істоту — хоч із плоті й крові, а хоч із порожнечі, — він піднявся сходинками, створеними для Вісників — кожна в десять кроків заввишки — до величного храму у вишині». — Взято з «Поеми Істи». Я не знайшла сучасного пояснення того, що таке ці «Зоресколки». Схоже, вчені не цікавляться ними, хоча ті, очевидно, були в центрі уваги записувачів стародавніх міфів.
«Під час мандрів Нічийними пагорбами нам було не в дивовижу натрапляти на тубільні народи, — читала Шаллан. — Зрештою, ті старовинні землі колись були одним зі Срібних королівств. Залишається тільки гадати, чи великопанцирні чудовиська віддавна на них водилися, а чи мігрували туди, щоб оселитися в тій пустельній місцевості, яка звільнилася після зникнення людей».
Дівчина відкинулася на спинку стільця, огорнена теплом вологого повітря. Зліва від неї Джасна Холін тихо плавала в басейні, вбудованому в підлогу ванної кімнати. Купаючись, наставниця любила відмокнути, і підопічна розуміла її. Упродовж більшої частини життя ця гігієнічна процедура була для Шаллан справжнім випробуванням, у процесі якого дюжини паршменів підкочували візки з відрами нагрітої води, а на зміну цьому приходило квапливе ковзання мачулкою в мідних ночвах, доки та не встигла охолонути.
Але в королівському палаці Харбранта умови були значно розкішніші. Кам’яний басейн у долівці нагадував невелике персональне озерце, що підігрівалося якимись хитрими фабріалами, які генерували тепло. Наразі Шаллан мало що тямила в Душезаклиначах, проте якась її частина була вкрай зацікавлена. Така модель видобування тепла ставала надзвичайно популярною. Усього кілька днів тому обслуга Конклаву прислала один із них Джасні для опалення апартаментів.
Воду не треба було носити відрами: вона подавалася з труб. Крутнув руків’я — і та набиралася в резервуар. Причому поступала підігрітою, а фабріали, уставлені в стінки басейну, не давали їй охолонути. Шаллан і сама купалася тут, і в неї залишились незабутні враження.
Практичний декор кімнати являв собою скельну основу, оздоблену по кутках невеличкими кольоровими камінцями, посадженими на будівельний розчин — від підлоги й аж під стелю. Повністю одягнена Шаллан сиділа біля басейну з книгою в руках, паралельно обслуговуючи потреби наставниці. Вона читала спогади Ґавілара про першу зустріч із дивними паршменами, яких пізніше охрестили паршенді. Багато років тому про це чула від батька сама ж принцеса.
«Часто-густо, роблячи чергову вилазку, ми натрапляли на аборигенів, — ішлося в тексті. — Не паршменів — натанців. У них була бліда шкіра з блакитнуватим відтінком, широкі носи й біле волосся, що нагадувало вовну. В обмін на їжу вони показували нам місця, де полювали великопанцирники.
А тоді ми стикнулися з паршменами. Я з півдюжини разів бував у Натанатані з експедиціями, але ніколи не бачив нічого подібного! Паршмени, котрі живуть самі собою? Логіка, досвід і наука безапеляційно заявляли, що таке неможливо. Паршменам необхідна скеровуюча рука цивілізованих народів. Саме життя раз по раз це доводило. Залиште одного з них у безлюдному місці — і він просто сидітиме, нічого не роблячи, доки хтось не прийде і не розпорядиться ним.
А тут перед нами було плем’я, яке вміло полювати, виготовляти зброю, зводити будівлі та, зрештою, створювало власну культуру. Ми швидко збагнули, що це одне-єдине відкриття здатне істотно розширити — а то й піддати докорінному перегляду — всі усталені уявлення про наших сумирних служників».
Шаллан перевела погляд униз сторінки, де — відокремлені рискою — дрібним і битим почерком були записані примітки. У більшості надиктованих чоловіками книг були коментарі — виноски, додані жінкою чи подвижником, які виконували функції стенографістів. За мовчазною домовленістю їх ніколи не читали вголос. У них дружина могла розтлумачити чоловікові слова — а інколи навіть спростувати їх. Тож єдиним способом збереження такої достовірності для наступних поколінь учених була секретність і недоторканість написаного.
«Слід зауважити, — вказала Джасна в примітці до цього уривка, — що на батькове ж власне прохання я відредагувала його слова, щоб ті краще сприймалися на письмі». Тобто надала надиктованому виразності й науковості. «Крім того, за свідченням більшості очевидців, король Ґавілар спочатку не звернув уваги на цих дивних, самодостатніх паршменів. І лише заслухавши пояснення своїх учених і писарок, зрозумів усю важливість зробленого відкриття. Ця інтерполяція не має на меті наголосити на батьковому невігластві: він був і залишається воїном. І його увага була спрямована не на антропологічний аспект експедиції, а на підготовку до полювання, що мало стати її кульмінаційним пунктом».
Шаллан у задумі згорнула книгу. Цей том був із особистої бібліотеки принцеси. У Паланеумі теж зберігалися кілька копій, але дівчині заборонялося брати до ванної фоліанти з тамтешнього зібрання.
Свій одяг наставниця залишила на лаві під стіною. Поверх акуратно складеного вбрання лежав золотистий капшук із Душезаклиначем. Шаллан кинула швидкий погляд на Джасну. Та горілиць лежала на воді, заплющивши очі, і її розпущене волосся чорним шлейфом дрейфувало за нею. Щоденний прийом ванни був тим єдиним моментом, коли вона, здається, цілковито розслаблялася. І тепер, разом із одягом скинувши й напругу, виглядала набагато молодшою та плавала, простягшись на поверхні водойми, мов дитина, яка відпочиває після дня активного купання.
Тридцять чотири роки. У певному сенсі — дуже солідний вік: деякі з ровесниць Джасни мали дітей, не менших за Шаллан. Але попри те вона ще вважалася молодою. Принаймні достатньою мірою, щоб її краса викликала захоплення, а чоловіки заявляли, що сором їй і досі залишатись незаміжньою.
Шаллан зиркнула на купу одягу. Несправний фабріал лежав у капшуку. Вона могла підмінити ним принцесин просто тут і зараз. Це й була саме та нагода, на яку вона стільки чекала. Тепер Джасна довіряла Шаллан достатньо, щоби розслабитись, лежачи в басейні, і забути про свій Душезаклинач.
Невже Шаллан і справді стане духу це зробити? Зрадити жінку, яка взяла її в підопічні?
«Порівняно з тим, що я вже накоїла, — це просто сміх», — подумала вона. Їй не первина зраджувати чиєсь довір’я.
Шаллан підвелася. І помітила, як Джасна напіврозплющила повіку.
«Твою бурю прабатька», — подумала Шаллан, засовуючи книгу під пахву, й узялася походжати кімнатою, напустивши на себе задумливий вигляд. Джасна спостерігала за нею. Не підозріливо. Зацікавлено.
— Чому ваш батько захотів укласти той договір із паршенді?
— А чому б і ні?
— Це не відповідь.
— Звичайно ж, відповідь. Просто вона ні про що не говорить.
— Було б дуже доречно, Ваша Світлосте, якби ви допомогли мені змістовною відповіддю.
— То постав змістовне запитання.
Шаллан випнула підборіддя:
— Що було в паршенді такого, що знадобилося королю Ґавілару?
Джасна всміхнулася, знову заплющуючи очі:
— Уже краще. Але ж ти, напевно, і сама здогадуєшся про відповідь.
— Сколки.
Джасна розслаблено кивнула, усе ще насолоджуючись купіллю.
— У тексті про це ні слова, — зауважила Шаллан.
— Батько не згадував про них, — пояснила Джасна. — Але висновуючи з того, що він розповідав… словом, тепер я підозрюю, що саме цим і був продиктований договір.
— Але чи впевнені ви, що він знав про Сколки? Може, його просто цікавили яхонтосерця?
— Можливо, — погодилася принцеса. — Паршенді, схоже, здавався кумедним наш інтерес до вплетених у їхні бороди самоцвітів, — вона всміхнулася. — Бачила б ти наше приголомшення, коли з’ясувалося, звідки ті їх узяли. Адже коли під час аїмійського катаклізму вимерли останні ланцерини, ми гадали, що про крупні камені можна забути. А тут виявилося, що їх можна добувати й з інших великопанцирних тварюк, — та ще й таких, що водяться не надто далеко від Холінара. Хай там що, а паршенді були не проти поділитися з нами їхнім поголів’ям за умови, що вони й самі зможуть надалі полювати на тварюк. У їхньому розумінні яхонтосерце належало тому, хто брав на себе клопіт здобути прірводемона.
Сумніваюся, що для цього був потрібен ще й договір. І все ж перед самим поверненням до Алеткару мій батько раптом наполегливо заговорив про необхідність укладання угоди.
— То що ж сталося? Або змінилося?
— Не можу з упевненістю сказати. Але він якось згадував про дивну поведінку одного з воїнів паршенді під час прірводемонових ловів. Коли перед ним постало чудовисько, той не потягся до списа, а вкрай підозрілим чином виставив руку вбік. Лише мій батько це помітив. Гадаю, він подумав, ніби той хотів прикликати Сколкозбройця. Паршендієць збагнув, що коїть, і стримався. А батько більше не говорив про це — мабуть, тому, що не хотів привертати до Розколотих рівнин ще більше загальної уваги — її і без того не бракувало.
Шаллан постукала пальцем по книжці.
— Якось непереконливо. Якщо він був настільки впевнений щодо Сколків, то напевно бачив іще щось.
— Я теж це підозрюю. Але після його смерті я уважно вивчила договір. Пункти про торговельні преференції та спрощений порядок взаємного перетину кордону цілком могли бути першим кроком на шляху приєднання цього народу до Алетійської держави. Ними ж категорично унеможливлювався продаж паршенді своїх Сколків іншим королівствам без попередньої пропозиції нам. Можливо, він саме цього й прагнув.
— Але навіщо вбивати його? — запитала Шаллан, схрестивши руки на грудях і неспішно прямуючи в бік складеного одягу наставниці. — А раптом вони збагнули, що той має на меті заволодіти їхніми Сколками й завдали удару на випередження?
— Сумнівно, — відказала Джасна. У її тоні чувся скептицизм. А як вона сама вважає: за що паршенді вбили Ґавілара? Дівчина ледь не запитала прямо, але їй чомусь здалося, що вона більше нічого не витягне з Джасни. Та хотіла, щоби підопічна мислила, виявляла факти й робила висновки самостійно.
Шаллан зупинилася біля лави. Капшук із фабріалом лежав відкритий, із розв’язаними затяжками. Вона бачила дорогоцінний артефакт, що прозирав ізсередини. Нелегко буде розпізнати підміну. Дівчина витратила значну частину своїх грошей на купівлю таких же самоцвітів, як у принцеси, і вставила їх у несправний Душезаклинач. Тож тепер обидва пристрої було не відрізнити.
Шаллан так нічого й не довідалася про те, як ним користуватися: вона пробувала якось випитати, але Джасна уникала розмов на цю тему. А натиснути на неї означало викликати підозри. Доведеться пошукати інформацію деінде. Можливо, щось розповість Кабсал, а може, у Паланеумі знайдеться якась книжка.
Так чи інак, а відтягувати було нікуди. Рука Шаллан мимоволі проникла в захищений капшук і помацала всередині, пробігаючи пальцями по ланцюжках поламаного фабріала. Її серце закалатало. Дівчина зиркнула на Джасну, але та спокійно собі лежала, заплющивши очі й погойдуючись на воді. А якщо вона їх розплющить?
«Не думай про це! — наказала собі Шаллан. — Просто зроби, що маєш. Підміни його. Ти за крок від мети…»
— Ти робиш успіхи швидше, ніж я очікувала, — промовила раптом принцеса.
Підопічна обернулася, але очі наставниці зоставалися заплющеними.
— Я помилялася, судячи тебе так суворо на основі наявної в тебе освіти. Адже я сама не раз і не два говорила, що пристрасть до науки перемагає нестачу знань. А тобі, Шаллан, не бракує цілеспрямованості та здібностей, щоби стати шанованою вченою. Я розумію, що відповіді хочеться мати негайно. Але продовжуй дослідження. І рано чи пізно отримаєш їх.
На якусь мить Шаллан застигла, тримаючи руку в капшуку, поки її серце невтримно калатало. Дівчину нудило. «Я не можу цього зробити, — усвідомила вона. — Прародителю бур, яка ж я дурепа! Здолала весь цей шлях і от тепер — не можу!»
Вона висмикнула руку з гамана й сердито попростувала через усю кімнату назад до свого стільця. І що вона тепер скаже братам? Виходить, її родина приречена? Шаллан опустилася на сидіння, відклала книгу вбік і зітхнула, що спонукало Джасну розплющити очі. Та глянула на підопічну, прийняла вертикальне положення й жестом звеліла подати шампунь.
Зціпивши зуби, дівчина підвелася й подала Джасні тацю з різними мийними засобами: присівши, простягла її у виставленій руці. Наставниця взяла порошкоподібний шампунь, розтерла його в долонях, спінивши, а тоді обома руками нанесла на своє лискуче чорне волосся. Навіть оголеною, Джасна Холін залишалася взірцем стриманості й самовладання.
— Щось ми останнім часом аж надто засиділися в чотирьох стінах, — сказала принцеса. — Ти виглядаєш змарнілою, дитино. І вся на нервах.
— Я в нормі, — відрізала та.
— Угу, що й доводить твій напрочуд розважливий, ідеально спокійний тон. Можливо, нам варто дещо змістити акцент твоєї підготовки, розбавивши історію чимось ближчим до життя — я б навіть сказала, чуттєвішим.
— На кшталт природознавства? — запитала підопічна, пожвавившись.
Джасна задерла голову. Підстеливши рушник, Шаллан опустилася навколішки біля басейну та простягла вільну руку донизу, втираючи шампунь у розкішне волосся принцеси.
— Взагалі-то я подумала про філософію, — відповіла наставниця.
Дівчина закліпала очима.
— Філософію? А яке з неї пуття? «Адже це всього лиш мистецтво нічого не сказати, вживши для цього якомога більше слів!»
— Філософія — важлива академічна дисципліна, — суворим тоном мовила Джасна. — Особливо для тих, хто збирається брати участь у придворному житті. Їм-бо варто зважити на загальний характер моралі — причому бажано до того, як життя поставить їх перед конкретними ситуаціями морального вибору.
— Як скажете, Ваша Світлосте. Хоч я й не розумію, чому вона «ближча до життя», ніж історія.
— Бо історію за визначенням не можна пережити безпосередньо. У момент свого розгортання вона є сьогоденням — а це вже парафія філософів.
— Усе залежить від трактування цих термінів.
— Атож, — погодилася Джасна. — Слова взагалі сильно залежать від того, хто й що розуміє під ними.
— Ще б пак, — сказала Шаллан, відхиляючись назад, щоб наставниця могла пірнути та змити з волосся шампунь.
Принцеса взялася ковзати по шкірі ніжним абразивним милом.
— А це вже й зовсім квола відповідь. Куди поділася твоя дотепність, Шаллан?
Та глянула на лаву, де лежав безцінний фабріал. На це пішло стільки часу, а тепер ось вона виявилась заслабкою зробити те, що слід.
— Тимчасово відсторонена від служби, Ваша Світлосте, — відказала дівчина. — Її справа зараз на розгляді в колег — щирості та зухвалості.
Зачувши це, наставниця звела брову.
Усе ще стоячи навколішки на рушнику, Шаллан опустилася на підібгані ноги.
— Скажіть, Джасно: звідки ви знаєте, що правильно, а що — ні? Як ви це вирішуєте, коли не слухаєте настанов подвижників?
— Усе залежить від світогляду. Що для тебе найважливіше?
— Не знаю. Може, ви скажете?
— Ні, — відмовилася принцеса. — Якби я пропонувала тобі відповіді, то була би нічим не кращою за конгрегації з їхніми нав’язуваними віруваннями.
— Джасно, вони не якісь там зловмисники.
— Угу, окрім тих випадків, коли намагаються правити світом.
Шаллан стулила губи в тонку лінію. Війна втрати, що поклала край Ієрократії, спричинила розкол воринізму на конгрегації. Таким виявився неминучий наслідок того, що релігія спробувала політизуватися. Конгрегації мали проповідувати моральні цінності, але не насаджувати їх. Примус — прерогатива світлооких.
— Тож кажете, що не у ваших правилах давати відповіді, — не здавалася підопічна. — Але хіба я не можу запитати поради в когось мудрого? У кого-небудь із попередниць? Адже навіщо писати філософські праці й доходити висновків, як не для того, щоби вплинути на інших? Ви ж самі сказали мені, що голі знання нічого не варті, якщо з них не виростають міркування.
Джасна всміхнулася й занурила руки у воду, змиваючи мило. Шаллан помітила в її очах переможний блиск. Та відстоювала певні ідеї не обов’язково тому, що вірила в них: їй просто хотілося розтермосити підопічну. А це страх як дратувало. То звідки ж Шаллан дізнатися, що насправді думає наставниця, коли вона отак запросто пристає на взаємозаперечні точки зору?
— Ти поводишся так, наче існує одна-єдина відповідь, — мовила принцеса, жестом наказуючи дівчині подати рушника та вибираючись із басейну. — Неповторна й незмінна у віках.
Шаллан швиденько принесла великого пухнастого рушника.
— А хіба ж не в цьому суть філософії? Знаходити відповіді? Дошукуватися до істини, до справжньої природи речей?
Витираючись, Джасна у відповідь звела брову.
— Що таке? — запитала підопічна, котрій раптом стало ніяково.
— Гадаю, настав час для польових досліджень, — мовила Джасна. — Поза стінами Паланеуму.
— Зараз? — здивувалася Шаллан. — Але ж уже так пізно!
— Я ж казала, що філософія — прикладне мистецтво, — відповіла наставниця, загортаючись у рушник, а потім нахилилася й дістала з капшука Душезаклинач. Вона просунула пальці крізь петлі ланцюжків, закріплюючи самоцвіти з тильного боку долоні. — І я тобі це доведу. Пішли, допоможеш мені одягнутися.
***
Дитиною Шаллан обожнювала вечори, коли їй вдавалося вислизнути в сади. Щойно маєток укривала ковдра сутінків, як ті здавалися зовсім не такими, як удень. Завдяки густим тіням скелебруньки, сланцекірка й дерева перетворювалися в її уяві на якусь нетутешню фауну. А в шарудінні крєм’ячків, що виповзали з розколин, учувалися кроки таємничих чужинців, які прибули з далеких країв: великооких купців із Шиновару, виїзника великопанцирників з Кадрікса чи матроса баржі з Чистозера.
Однак крокуючи нічним Харбрантом, вона не уявляла нічого подібного. Фантазії про темних опівнічних мандрівників були колись захопливою грою — але тут вони цілком могли виявитися реальністю. Поночі Харбрант не ставав загадковим та інтригуючим: він залишався таким же, як і вдень, — просто небезпечнішим.
Не звертаючи уваги на заклики рикш і носіїв паланкінів, Джасна повільно простувала вулицею, вбрана в ошатну фіолетово-золотаву сукню, а Шаллан — у шовковій, синій — ішла за нею. Принцеса не хотіла витрачати час на вкладання волосся в зачіску, тож після ванни залишила його розпущеним, і воно спадало по плечах із ледь не обурливою природністю.
Вони йшли Ралінсою — головною транспортною артерією, яка хвилясто спускалася схилом униз, з’єднуючи порт із Конклавом. Попри пізню годину, дорога була запруджена, і багато перехожих, здавалося, впустили темряву в себе. Їхні рухи стали різкіші, а обличчя — похмуріші. Містом усе ще розлягалися викрики, але — висновуючи з грубих слів і пронизливих голосів — ніч і в них давалася взнаки. Крутий і скошений схил, уздовж якого простягалося місто, так само кишів будівлями, але й вони неначе всотали пітьму. Почорніли, мов камені після пожежі. Руїни з порожніми очницями.
Дзвоники все ще дзвонили. У навислій темряві звук кожного здавався тоненьким криком. Від них сильніше відчувався вітер: ніби якась жива істота, проходячи, щоразу спричиняла деренчливу какофонію. Здійнявся бриз, і Ралінсою зійшла звукова лавина. Шаллан мимоволі зіщулилася, опинившись на її шляху.
— Ваша Світлосте, — промовила підопічна, — а чи не варто нам найняти паланкін?
— Він може завадити уроку.
— Якщо ви не заперечуєте, я би радо вивчила його вдень.
Джасна зупинилася, дивлячись туди, де від Ралінси відгалужувалася темніша бічна вулиця.
— Як тобі цей провулочок, Шаллан?
— Щось він мені не надто подобається.
— І попри те, — сказала наставниця, — це найкоротший шлях від Ралінси до театрального кварталу.
— То це туди ми прямуємо?
— Ми нікуди не прямуємо, — відказала Джасна, звертаючи в провулок. — Ми діємо, розмірковуємо та вчимося.
Стривожена Шаллан поспішила за нею. Ніч поглинула їх: єдиним джерелом освітлення стали нечасті вогні допізна відчинених таверн і магазинів. Принцесин фабріал вкривала чорна рукавичка без пальців, ховаючи сяйво самоцвітів.
Дівчина мимохіть почала скрадатися. Її взуті в легкі туфлі без підборів ноги відчували кожну нерівність тротуару — від камінчика до тріщинки. Вона знервовано роззиралася, проходячи повз гурт робітників, які стояли біля дверей генделика. Ті, звичайно ж, були темноокі. Уночі це розмежування набувало навіть глибшого сенсу.
— Ваша Світлосте? — приглушеним тоном озвалася Шаллан.
— Коли ми молоді, — сказала принцеса, — то прагнемо простих відповідей. Напевно, не існує яскравішої ознаки юності, ніж бажання, щоб усе було таким, як треба. Як-от було завжди.
Шаллан нахмурилася, усе ще озираючись через плече на чоловіків біля таверни.
— А що старшими стаємо, — вела далі Джасна, — то частіше сумніваємося. Починаємо запитувати чому. І все ж так само хочемо простих відповідей. Гадаємо, що люди довкола нас — старші, авторитетніші — такі відповіді мають. І нерідко вдовольняємося ними просто з огляду на те, хто їх надав.
— Мене вони ніколи не вдовольняли, — тихо заперечила Шаллан. — Я завжди хотіла більшого.
— Бо була зрілою особистістю, — пояснила Джасна. — Те, про що ти говориш, із віком трапляється з більшістю з нас. Власне, мені здається, що «дорослішати», «мудрішати» й «дошукуватися» — просто синоніми. Що старші ми стаємо, то швидше відкидаємо прості відповіді. Якщо лише ніхто не стає нам на дорозі, вимагаючи, щоб ми прийняли їх, не зважаючи ні на що, — принцеса примружила очі. — А ти ще дивуєшся, чому я — противниця конгрегацій.
— Я й досі цього не розумію.
— Бо більшість із них прагне покласти край запитанням.
Наставниця зупинилася. А тоді різким рухом стягнула рукавичку, і приховане під нею сяйво освітило вулицю довкола. Коштовні камені фабріала — більші за броами — запалали, мов червоний, білий і сірий смолоскипи.
— Чи розважливо ось так виставляти напоказ своє багатство, Ваша Світлосте? — засумнівалася Шаллан, вимовляючи слова дуже тихо й озираючись на всі боки.
— Ні, — відказала Джасна. — Аж ніяк. Особливо тут. Бачиш, останнім часом ця вулиця має лиху славу. За два минулі місяці на театралів, котрі обирали цей маршрут, тричі нападали розбійники. І кожен із випадків закінчувався смертю тих, на кого нападали.
Шаллан відчула, що блідне.
— А міська варта, — вела далі принцеса, — дивиться на це крізь пальці. Тараванджіан кілька разів висловлював їм сувору догану. Проте їхній капітан — двоюрідний брат дуже впливового в місті світлоокого, а король Харбранта — не надто могутній правитель. Дехто підозрює навіть гірше: мовляв, цілком можливо, що грабіжники діляться з ними. Але наразі це не стосується справи, оскільки, як ти й сама бачиш, попри таку репутацію вулиці, жоден вартовий не патрулює її.
Джасна натягнула рукавичку на місце, і дорога знову занурилась у пітьму. Шаллан закліпала очима, не одразу призвичаївшись до темряви.
— Ну й дурницю ми втнули, звернувши сюди, — зауважила наставниця. — Дві беззахисні жінки, у дорогому вбранні та ще й мають при собі цінності. Що скажеш?
— Ще й яку дурницю! Джасно, а може, підемо звідси? Будь ласка. Який би урок ви не збиралися подати мені, все ж він того не вартий.
Підібгавши губи, принцеса зазирнула у вузький, темний провулок, що вів убік від дороги. Тепер, коли та знову надягла рукавичку, пітьма стала майже непроглядною.
— Зараз у твоєму житті триває цікавий етап, Шаллан, — мовила наставниця, хрускаючи пальцями. — Ти достатньо доросла, щоб цікавитися, запитувати й відкидати надані відповіді саме тому, що отримала їх у готовому вигляді. Однак усе ще хапаєшся й за юнацький ідеалізм. Ти відчуваєш, що повинна існувати одна-єдина всеосяжна Істина — а тому гадаєш, ніби тільки-но знайдеш її, як усе, що раніше спантеличувало, раптом стане на свої місця.
— Я… — підопічній хотілося заперечити, але формулювання Джасни вражало своєю точністю. Усі ті жахливі речі, які вже накоїла Шаллан, разом із тією, яку вона збиралася було втнути, мучили її. Чи буває так, що чиниш щось страхітливе в ім’я чогось прекрасного?
Принцеса звернула у вузенький провулок.
— Джасно! — скрикнула підопічна. — Що ви робите?
— Застосовую філософію на практиці, дитино, — відказала наставниця. — Ходімо зі мною.
Біля самого війстя провулка Шаллан завагалася — її серце вилітало з грудей, а думки плутались. Дув вітер, дзенькотіли дзвоники — мовби замерзлі краплі дощу по камінню. І в мить рішучості вона кинулася вслід Джасні, надаючи перевагу товариству — нехай навіть у темряві — перед самотою. Тьмяного мерехтіння Душезаклинача, загорнутого в саван рукавички, заледве вистачало, щоб освітити їхній шлях. Шаллан трималася в тіні принцеси.
Позаду долинув шум. Здригнувшись, вона озирнулася й побачила, що вхід до провулка загородили кілька темних силуетів. «Ох, Прародителю бур, — прошепотіла вона. — Чому? Для чого Джасна це робить?»
Дівчина затремтіла й вільною рукою вхопилася за спідницю наставниці. Назустріч рухались інші тіні — звідкись із дальнього кінця проходу. Вони наближалися, щось бурмочучи, ляпаючи по смердючих, застояних калюжах. Їхня студена вода вже просочилася крізь туфлі Шаллан.
Принцеса зупинилася. Слабке світло зачохленого фабріала відбилося від металу в руках їхніх переслідувачів — мечів або ножів.
Вони замислили вбивство. Грабуючи жінок на кшталт Джасни й Шаллан — які мають могутніх заступників, — жертв не залишають у живих, щоби ті могли свідчити в суді. Такі типи — не шляхетні розбійники з романтичних історій. Вони щомиті усвідомлюють, що варто їм попастися — і їх повісять.
Шаллан паралізував страх. Навіть закричати було несила.
«Прародителю бур, Прародителю бур, Прародителю бур!»
— А тепер, — промовила наставниця жорстким і зловісним тоном, — почнемо урок.
І зірвала рукавичку.
Раптове світло замалим не осліплювало. Підопічна здійняла руку, захищаючись від нього, і незграбно позадкувала до високого паркану. Їх оточили четверо чоловіків. Не тих, які стояли біля таверни, — інших. Ці слідкували за ними непомітно для дівчини. Тепер вона бачила ножі в їхніх руках, а в очах — смертний вирок.
Її крик нарешті вирвався на волю.
Від різкого світла ті забурчали, але так само просувалися вперед. Широкогрудий розбійник із чорною бородою наблизився до принцеси й замахнувся ножем. Та спокійно виставила руку з розчепіреними пальцями, і коли він змахнув лезом, притисла йому до грудей. У Шаллан перехопило подих.
Долоня Джасни занурилася під шкіру — і нападник завмер. А за мить спалахнув.
Навіть ні — став вогнем. Не встиг навіть оком змигнути, як перетворився на полум’я. Здіймаючись довкола руки принцеси, воно мало обрис людини, котра задерла голову й відкрила рот. На якусь мить вогненний блиск смерті розбійника затьмарив сяйво самоцвітів Джасни.
Крик дівчини урвався. Зіткана з полум’я фігура була напрочуд красива. За кілька секунд вона зникла: вогонь розсіявся в нічному повітрі, залишивши в очах Шаллан жовтогарячий післяобраз.
Троє інших нападників вилаялися й кинулись навтьоки, у паніці перечіпляючись один об одного. Котрийсь із них таки впав. Джасна невимушено обернулася, і коли той зводився на коліна, провела пальцями по його плечу. Розбійник обернувся на кристал, на статую з чистого кварцу без жодних дефектів — причому разом із одягом. Діамант у фабріалі принцеси потьмянів, але в ньому залишалося вдосталь Буресвітла, щоби трансформований труп заблищав всіма кольорами веселки.
Двоє позосталих чоловіків кинулися врозтіч. Глибоко вдихнувши й заплющивши очі, Джасна здійняла долоню над головою. Шаллан притисла захищену руку до грудей. Вона була спантеличена. Приголомшена. Нажахана.
П’ясток принцеси вистрілив Буресвітлом у формі двох симетричних блискавиць. Кожна поцілила в одного з розбійників. Розлігся ляскіт — і їхні тіла заклубочилися димом. Додолу впало опустіле вбрання. З різким звуком димчастий кварц у Душезаклиначі Джасни тріснув і згас, залишивши її лише з діамантом і рубіном.
Те, що зосталося від двох нападників, звилося в повітря ледь помітними струминками брудної пари. Джасна розплющила очі, виглядаючи моторошно спокійною. Вона знову надягла рукавичку: захищеною рукою притисла її до живота, і пальці вільної прослизнули крізь отвори. А потому неспішно попрямувала туди, звідки прийшла. Перетворений на кристал труп так і залишився стояти навколішках зі здійнятою догори рукою. Він застиг так навіки.
Шаллан відірвалася від паркана й поспішила вслід за наставницею, відчуваючи подив та огиду. Подвижникам заборонялося застосовувати Душезаклиначі на людях. Вони рідко користувалися ними «на людях» і в значно невинніших речах. А як спромоглася Джасна вразити двох нападників на відстані? Судячи з усього прочитаного — хоча Шаллан мало що вдалося знайти, — Душезаклинання вимагало фізичного контакту.
Занадто ошелешена, щоб порозпитувати, дівчина мовчки стояла, притиснувши праву руку до скроні — силкуючись вгамувати тремтіння та вирівняти дихання, — доки принцеса підкликала паланкін. Зрештою той знайшовся, і наставниця з підопічною залізли всередину.
Носії спрямували кроки в бік Ралінси, і Шаллан та Джасну, які посідали одна навпроти одної, нещадно затрясло. Різким рухом принцеса знічев’я витягла з фабріала зіпсований димчастий кварц, а тоді сховала до кишені. Камінь можна було продати ювеліру, який огранить його уламки в самоцвіти меншого розміру.
— Це було щось жахливе, — озвалась нарешті Шаллан, усе ще притискаючи руку до грудей. — Чи не найстрашніше з усього, що мені доводилося переживати. Ви вбили чотирьох людей.
— От тільки ця четвірка збиралася знівечити, пограбувати, вбити і, цілком можливо, зґвалтувати нас.
— Ви сама їх до цього підштовхнули!
— Хіба я примушувала їх до скоєння злочинів?
— Ні, просто виставили напоказ свої самоцвіти.
— Невже жінкам заборонено гуляти зі своєю власністю вулицями міста?
— Вночі? — уточнила Шаллан. — У неблагополучному районі? Хизуючись багатством? Та ви просто напрошувались на те, що трапилося!
— І це, по-твоєму, слугує виправданням їхніх планів? — запитала Джасна, нахиляючись уперед. — Ти пропонуєш потурати таким типам?
— Звісно, ні. Але те, що зробили ви, теж не стає від цього правильним.
— І все ж я прибрала цих молодчиків з вулиці. Тепер містянам значно безпечніше. Вирішено проблему, яка так непокоїла Тараванджіана, і тепер жоден театрал не стане жертвою цих горлорізів. Скільки ж це життів я щойно врятувала?
— Я лише знаю, скільки ви їх щойно забрали, — відказала Шаллан. — І то силою речі, що має сприйматися як священна!
— Філософія в дії. Важливий урок для тебе.
— Ви зробили все це тільки тому, щоби довести свою тезу, — тихо проказала дівчина. — Зробили, щоб я впевнилась у вашій спромозі. Джасно — поглинь вас Геєна, — та як у вас піднялася рука?
Наставниця мовчала. Підопічна вдивлялася їй в обличчя, силкуючись розгледіти хоч якісь почуття в її позбавлених виразу очах. «Прародителю бур! Та чи я коли-небудь дійсно знала цю жінку? Хто вона насправді така?»
Принцеса відкинулася на спинку сидіння, дивлячись на місто, що пропливало перед нею.
— Я зробила це не просто для того, щоби довести свою правоту, дитино. Мене не перший день не полишає відчуття, що я зловживаю гостинністю Його Величності. Він-бо не усвідомлює, скільки проблем може зажити, підтримуючи мене. А крім цього, чоловіки на зразок отих… — у її голосі пролунала нотка, якої Шаллан ще ніколи не чула.
«Та що ж із тобою зробили? — нажахано подумала вона. — І хто?»
— У будь-якому разі, — повела далі принцеса, — події цього вечора були спричинені саме такими міркуваннями, а не бажанням продемонструвати тобі що-небудь. Хоча й створили нагоду для повчальної дискусії. То хто ж я — потвора чи героїня? Яка позбавила життя чотирьох людей чи очистила вулиці від чотирьох мерзотників? Чи заслуговує людина на те, щоб їй заподіяли зло, якщо сама ж потенційно уможливлює його? Чи є в мене право на самозахист? А чи я просто шукала привід вкоротити кому-небудь віку?
— Не знаю, — прошепотіла Шаллан.
— Тоді проведеш наступний тиждень, досліджуючи й обдумуючи ці проблеми. Бо якщо хочеш стати вченою — справжньою вченою, яка змінює світ, — тобі доведеться стикатися з такими запитаннями. Траплятимуться випадки, коли ти, Шаллан Давар, повинна будеш вирішувати, хоча від тих рішень тебе буде просто вернути з душі. І я підготую тебе до них.
Джасна замовкла, дивлячись надвір. Носії паланкіна вже наближалися до Конклаву. Занадто схвильована, щоб іще щось сказати, підопічна провела решту шляху в мовчанні. Тихими коридорами вона пройшла за наставницею до відведених їм покоїв, поминаючи вчених, які прямували до Паланеуму для якихось опівнічних студій.
Добувшись до апартаментів, дівчина допомогла Джасні роздягнутися, хоча їй було огидно торкатися принцеси. Шаллан не мала підстав для такого почуття. Ті, кого відправила на той світ наставниця, були справжні недолюдки, і дівчина практично не сумнівалася, що вони вбили б її, не змигнувши й оком. Проте їй не давала спокою не так сама ця дія, як та холодна бездушність, з якою Джасна її вчинила.
Усе ще ціпеніючи, Шаллан подала принцесі нічну сорочку, доки та знімала прикраси, складаючи їх на туалетний столик.
— Ви могли би дати трійці інших втекти, — сказала дівчина, знову підходячи до Джасни, яка присіла на стілець розчесатися. — Можна було вбити тільки одного з них.
— Ні, не вийшло б, — заперечила наставниця.
— Чому? Вони б занадто налякалися, щоб іще раз зважитися на щось подібне.
— Ти не знаєш цього напевно. Я щиро хотіла, щоби ті людці щезли. Це легковажна буфетниця, яка не тією дорогою йде додому, не може постояти за себе. Але я — можу. І саме це й зроблю.
— У вас немає таких повноважень, адже ми в чужому місті.
— Твоя правда, — погодилася Джасна. — Гадаю, тут теж є над чим подумати.
Вона піднесла до волосся масажну щітку, демонстративно відвертаючись від підопічної. А тоді ще й заплющила очі, немов остаточно позбавляючи ту доступу до своєї персони.
Душезаклинач лежав на туалетному столику, біля сережок принцеси. Шаллан зціпила зуби, тримаючи напоготові м’яку, шовкову сорочку. Джасна сиділа в самій білизні й розчісувала волосся.
«Траплятимуться випадки, коли ти, Шаллан Давар, повинна будеш вирішувати, хоча від тих рішень тебе буде просто вернути з душі…
Я вже стикалася з ними.
І зараз — саме така ситуація».
Як сміла Джасна таке зробити? Як сміла вплутати в це підопічну? Як сміла скористатися такою красою та святинею як інструментом руйнування?
Вона не заслуговувала мати Душезаклинач.
Швидким порухом Шаллан засунула складену сорочку під пахву захищеної руки, тоді запустила п’ясток у капшук і висмикнула неушкоджений димчастий кварц із батькового фабріала. Вона підступила до столика та — вдаючи, ніби просто кладе на нього шовковий згорток, — здійснила підміну. Тоді тицьнула справний Душезаклинач у прикриту манжетою захищену руку та зробила крок назад якраз у ту мить, коли Джасна розплющила очі й помітила сорочку, що невинно лежала поряд із непрацюючим фабріалом.
Дівчині перехопило подих.
А принцеса простягнула їй масажну щітку й знову заплющила очі.
— Сьогодні п’ятдесят разів, Шаллан. День видався нелегкий.
Та механічно зарухала рукою, розчісуючи волосся наставниці та стискаючи крадений Душезаклинач у прикритій рукавом захищеній долоні. Її охопила паніка: ще мить — і Джасна розпізнає підміну.
Але цього не сталося. Ані тоді, коли та надягала сорочку. Ані коли ховала поламаний фабріал у шкатулку для прикрас і замикала її ключем, який на ніч чіпляла на шию.
Шаллан вийшла з кімнати — приголомшена та спантеличена. Змучена, сповнена огиди й сум’яття.
Однак їй це вдалося.
37
Вибір
За п’ять з половиною років до того
— Каладіне, — мовив Тіен, — поглянь на цей камінчик. Якщо дивитися на нього з різних боків, то колір змінюється.
Кел відвів очі від вікна та зиркнув на брата. У свої тринадцять той із допитливого хлопченяти перетворився на допитливого підлітка. Хоч він і витягнувся, та все ж залишався недомірком як на свій вік, а кучма чорно-русого волосся так само противилася будь-яким спробам привести її до ладу. Присівши навпочіпки біля обіднього столу з древокачанника — так що очі були якраз на рівні лакованої стільниці, — він розглядав маленький безформний камінець.
Кел сидів на ослінчику та чистив довгобульбу. Брунатні коренеплоди були брудні, а щойно знімеш лушпиння — клейкі. Тож за цією роботою він перемазав усі пальці товстим шаром крєму. Дочистивши чергову бульбу, він простягнув її матері. Та відмивала їх і кришила в казанок із рагу.
— Мамо, поглянь сюди, — не вгамовувався Тіен. Пополуднє сонячне світло струменіло крізь вікно в підвітряній стіні, заливаючи стіл. — Із цього боку камінець виблискує червоним, а глянеш з іншого — зеленим.
— Може, він чарівний? — припустила Гесіна. Кубик за кубиком довгобульба плюхала у воду, і звук кожного сплеску був трішки іншим.
— Гадаю, так і є, — погодився Тіен. — Або в ньому сидить спрен. Адже бувають спрени каміння?
— Спрени живуть повсюди, — відказала мати.
— Не можуть вони жити повсюди, — втрутився Кел, і лушпайка коренеплоду впала у відро між його ніг. Він позирнув у вікно, слідкуючи за дорогою, що вела з містечка до маєтку градоправителя.
— Ти помиляєшся, — сказала на це Гесіна. — Спрени з’являються, коли щось змінюється: когось охоплює страх або починається дощ. Вони — основа цієї зміни, а отже, й основа всіх речей.
— То в цій бульбі… — скептично промовив Кел, підносячи ту ближче до очей.
— …сидить спрен.
— То що ж це — ти нарізаєш його?
— Ні, вони в кожному кубику. Просто менші.
Нахмурившись, Кел оглянув довгастий коренеплід. Вони росли в розколинах у камені, де збиралася вода. Довгобульба мала слабкий мінеральний присмак, зате вирощувати її було нескладно. Настали такі часи, коли їхня родина харчувалася тим, що дешевше.
— Тож ми їмо спренів, — байдуже виснував він.
— Ні, — заперечила мати, — бульби.
— Коли немає нічого кращого, — додав молодший із братів, скривившись.
— А як же спрени? — не відставав Кел.
— Вивільняються. І можуть повернутися туди, де всі вони живуть.
— А в мені теж є спрен? — запитав Тіен, дивлячись собі на груди.
— У тобі є душа, сонечко. Бо ти людина. Але в частинах твого тіла цілком можуть жити спрени. Манісінькі такі.
Той ущипнув себе за шкіру, немов намагаючись видобути з-під неї цих крихітних постояльців.
— Лайно, — зненацька сказав старший син.
— Келе! — гримнула на нього Гесіна. — Це що за словечка коло стола?
— Лайно, — уперто повторив той. — У ньому теж є спрени?
— Гадаю, є.
— Лайнокузьки, — докинув Тіен, фиркнувши від сміху.
Мати продовжувала кришити бульби.
— До чого раптом усі ці запитання?
Кел стенув плечима:
— Ну, просто так… Не знаю. Спитав і все.
Останнім часом він багато думав про те, як влаштований світ і як йому бути зі своїм місцем у ньому. Решта хлопців його віку над цим не замислювались. Майже всі й так знали, що чекає на них у майбутньому. Праця на полях.
А от у Кела був вибір. І за кілька останніх місяців він нарешті визначився. Стане солдатом. Йому вже стукнуло п’ятнадцять, тож можна було записатися добровольцем, щойно в містечко прибуде черговий вербувальник. Саме це він і збирався зробити. Досить вагатися. Вчитиметься воювати. І годі про це. Чи ні?
— Я намагаюся зрозуміти, — пояснив він. — Просто хочу, щоб усе стало на свої місця.
Зачувши його слова, Гесіна всміхнулася. На ній була коричнева робоча сукня, а волосся — зібране ззаду у хвіст — покривала жовта хустина.
— Що таке? — не зрозумів той. — Чому ти смієшся?
— То кажеш, тобі просто так закортіло, щоб усе стало на свої місця?
— Угу.
— Що ж, наступного разу, коли містечком проходитимуть подвижники, спалюючи молитви та Вдосконалюючи людські Покликання, я передам твоє побажання, — вона знову всміхнулася. — Але доти — чисть довгобульбу.
Зітхнувши, Кел узявся до роботи. Він вкотре кинув погляд у вікно, і з переляку ледь не впустив коренеплоду. Карета. Вона їхала шляхом у напрямку від маєтку. Кел відчув трепет спричиненої ваганням нервозності. Попри всі міркування та плани, тепер, коли надійшов час діяти, йому хотілося сидіти й чистити бульби. Звісно ж, трапиться й інша нагода…
Ні. Він підвівся і, силкуючись приховати збентеження в голосі, мовив:
— Піду сполоснуся…
І здійняв закаляні крємом пальці.
— Треба було спершу відмити бульби, як я тобі й веліла, — зауважила на це мати.
— Знаю, — сказав Кел. Ох, якимось не надто щирим вийшло в нього покаянне зітхання. — Напевно, я заодно і їх перемию.
Гесіна нічого не сказала, коли він, зібравши залишок овочів, через усю кухню попрямував до дверей і вийшов на залиту передвечірнім сонцем вулицю. Його серце стривожено калатало.
— Дивися, — долинув ззаду голос Тіена. — Із цього боку він зелений. Я не думаю, що це спрен, мамо. Уся річ у світлі. Це від нього змінюється колір…
Двері зачинилися. Каладін поклав бульби й кинувся вулицями Гартстоуна, поминаючи чоловіків, які рубали дрова, жінок, котрі виливали помиї, і гурт дідусів, що сиділи на східцях, спостерігаючи за надвечірнім сонцем. Він занурив руки в бочку з водою та на бігу струснув із них краплі. Обігнув будинок Маброу-Свинопаса, гайнув мимо громадського водосховища — великої заглибини в скелі, влаштованої по центру поселення, щоби збирати потоки дощу — і далі вздовж «хвилеріза», крутого схилу пагорба, який від першого ж дня заснування містечка захищав його від бур.
Там здіймався крихітний гайок вагобрубків. Ці вузлуваті, заввишки з людський зріст деревця були вкриті зеленню лише з підвітряного боку: та збігала стовбуром донизу, наче щаблі драбини. Щойно Каладін наблизився, як їхнє лапате, прапороподібне листя, похитуване холодним вітерцем, зі схожим на хльоскання шумом попритискалося до стовбурів.
Склавши руки за спиною, із протилежного боку гайка стояв Каладінів батько. Він чекав — там, де дорога від маєтку повертала, обминаючи Гартстоун. Помітивши сина, Лірін злякано обернувся. На ньому був його найкращий одяг — синій сюртук, що застібався з боків, наче вбрання світлоокого. З-під нього, щоправда, виднілися помітно поношені білі штани. Крізь окуляри той уважно глянув на Кела.
— Я поїду з тобою, — випалив хлопець. — Туди, до маєтку.
— Звідки ти дізнався?
— Теж мені таємниця, — відказав син. — А ти гадав, ясновельможний Рошон запросить тебе на вечерю — і це відразу ж не обросте чутками? Тебе, єдиного з усіх?
Лірін відвів очі.
— Я велів матері знайти для тебе заняття.
— Вона старалася, — скривився Кел. — Ох, і гряне ж наді мною буря, коли ті довгобульби знайдуться просто за порогом.
Батько мовчав. Заскреготівши колесами по камінню, неподалік зупинилася карета.
— Келе, ідеться не про душевні посиденьки, — попередив Лірін.
— Я не дурень, батьку.
Коли Гесіну повідомили, що мерія більше не потребує її послуг… Ось де крилася причина переходу на довгобульбу.
— Якщо ти збираєшся зійтися з ним у суперечці, з тобою повинен бути хтось, хто підтримає тебе.
— І цей «хтось» — ти?
— Боюся, інших охочих нема.
Кучер нетерпляче кашлянув. Він не зіскочив із козел, щоб відчинити дверцята, як робив це для ясновельможного Рошона.
Лірін глянув на Кела.
— Якщо звелиш вертатися додому, я послухаюся, — мовив той.
— Ні. Якщо конче бажаєш їхати, то їдьмо.
Батько підійшов до карети й відчинив дверцята. Це був не той пишний, визолочений екіпаж, у якому їздив Рошон, а інший — старий, пофарбований у коричневе. Кел забрався всередину, відчуваючи приплив збудження від цієї маленької перемоги — і не меншою мірою страху.
Вони їхали, щоб зустрітися з Рошоном. Нарешті.
Сидіння карети були просто приголомшливі, а червона тканина, що обтягувала їх, — м’якша, ніж будь-який відомий хлопцю матеріал. Кел опустився на одне з них, і те виявилось напрочуд пружним. Лірін зайняв місце навпроти сина, зачинивши за собою дверцята, і кучер оперіщив коней батогом. Екіпаж розвернувся та з гуркотом покотив назад до маєтку. Хоч яким зручним здалося Келу сидіння, дорога була жахливо труська, і на кожній вибоїні його зуби поклацували. Трясло гірше, ніж у фургоні, хоча, напевно, причина крилася в швидкості.
— Чому ти не хотів, щоб ми знали про це? — запитав він.
— Не був упевнений, чи прийму запрошення.
— А що ще тобі залишалося робити?
— Поїхати звідси, — відповів Лірін. — Перебратися з тобою в Харбрант і полишити це містечко, королівство та дріб’язкову мстивість Рошона.
Приголомшений хлопець закліпав очима. Він і не думав про таке. А тут раптом з усіх боків відкрилися нові горизонти. Майбутнє змінилося, немов вивернувшись назовні, і набуло зовсім іншого вигляду. Батько, мати, Тіен… і Кел. Усі разом.
— Справді?
Лірін кивнув, думаючи про інше.
— Навіть якби ми не подалися до Харбранта, упевнений, що в багатьох алетійських містечках були б нам раді. У більшості зроду не було свого лікаря. Там обходяться послугами знахарів, основна частина знань яких — це суміш забобонів і досвіду, принагідно здобутого на поранених чалах. Ми навіть могли би майнути в Холінар: моїх знань вистачило б, щоб знайти собі місце фельдшера.
— То чому ж ми не їдемо? Чому все ще тут?
Лірін дивився у вікно.
— Не знаю. Звідси треба перебиратися. Усе логічно. У нас є гроші. А тут ми стали зайвими. Градоправитель ненавидить нас, містяни — не довіряють, та й, схоже, сам Прародитель бур багне поставити нас на коліна.
У батьковому голосі щось причувалося. Невже жаль?
— Колись я щосили намагався вибратися звідси, — зовсім тихо продовжив хірург. — Але між нашим домом і нашим серцем існує тісний зв’язок. Я піклувався про цих людей, сину. Допомагав їхнім дітям з’являтися на світ, вправляв кості, лікував садна. За кілька останніх років ти побачив їх з найгіршого боку, але до того були інші, непогані часи, — під гуркіт карети він повернувся до Кела, склавши перед собою руки. — Ці люди тепер мої, синку, а я — їхній. І я відповідаю за них — особливо тепер, коли Вістіова не стало. Я не можу залишити їх на Рошона.
— Навіть якщо їм до душі його вчинки?
— Саме тому, — Лірін притис руку до чола. — Прародителю бур, варто лишень сказати це вголос, як виходить ще більша дурня.
— Ні. Я розумію. Чи так мені принаймні здається, — Кел стенув плечима. — Але бачиш, яка річ: поранившись, вони й далі приходять до нас. Бурчать, що чикрижити людей — це збочення, і попри те йдуть на прийом. Мене це дуже дивувало.
— А тепер ти збагнув причину?
— Ну, більш-менш. Мені здається, що зрештою вони воліють прожити кілька зайвих днів, упродовж яких досхочу проклинатимуть тебе. Бо така їхня вдача. Як-от твоя — лікувати їх. А колись вони ж іще й платили. Балачки балачками, а з доброго дива сферами не розкидаються. Значить, за велінням серця, — Кел нахмурився. — Гадаю, вони й справді цінували тебе.
Лірін усміхнувся:
— Слова не хлопчика, а мужа. Я все забуваю, що ти вже не дитина, Келе. І коли ти встиг так подорослішати?
«Тієї ночі, коли нас ледь не пограбували, — подумав син у ту ж мить. — Коли ти освітив людські постаті знадвору, довівши, що мужність не має нічого спільного зі списом у руці на полі битви».
— Ти помиляєшся лише в одному, — додав Лірін. — Коли кажеш, що мене цінували. Вони й сьогодні такої ж думки. Так, нарікань не бракує — а хіба бувало інакше? Проте ці ж буркотуни потай приносять нам їжу.
Кел стрепенувся:
— Що-що?
— А чим, по-твоєму, ми харчувалися останні чотири місяці?
— Але ж…
— Люди бояться Рошона, тому й роблять це нишком. Залишали гостинці матері, коли вона ходила прибирати, чи клали в бочку для дощівки, коли та стояла порожнем.
— Вони хотіли пограбувати нас.
— І ті самі горе-грабіжники також приносили їжу.
Доки хлопець роздумував над цим, карета підкотила до маєтку. Чимало води спливло, відколи він востаннє переступав поріг цієї просторої двоповерхової будівлі. Її звели під стандартною крівлею — похиленою в навітряний бік, — але значно розлогішою. Товсті стіни були складені з білого каменя, а з підвітряного боку здіймалися величні квадратні колони.
Чи зустрінеться він із Ларал? Кел збентежився від того, як рідко останнім часом згадував про неї.
Територія перед маєтком була обнесена невисокою кам’яною стіною, по якій вилися всілякі екзотичні рослини. Позвішувавши гудиння назовні, її гребенем вишикувалися скелебруньки. Із внутрішнього боку тяглися острівці цибулиноподібного різновиду сланцекірки, що вражали розмаїттям кольорів. Усі відтінки червоного, жовтогарячого, просто жовтого та блакитного! Голови багатьох пластів нагадували купи одягу, складки якого розкривалися, наче віяла. Інші ж стирчали ріжками. Більшість із них мали ниткоподібні вусики, що погойдувалися на вітрі. Ясновельможний Рошон приділяв значно більше уваги своєму присадку, ніж колись Вістіов.
Лірін із сином проминули побілені колони й крізь міцні, протибуряні дерев’яні двері пройшли всередину. Вони потрапили в оздоблений керамікою вестибюль із низькою стелею, що освітлювався блідо-блакитним сяйвом цирконових сфер.
Їх привітав високий служник у довгому чорному сюртуку з яскраво-фіолетовою краваткою. Це був Натір, який став дворецьким після смерті Міліва. Його виписали з Далілака — великого міста на північному узбережжі.
Той провів їх до їдальні, де за довгим столом з темного дерева сидів Рошон. Він погладшав, але не настільки, щоб вважатися товстуном. Його обличчя так само прикрашала сивувата борода, а волосся було зализане назад, сягаючи коміра. Господар убрався в світлі брюки й обтислий червоний жилет поверх білосніжної сорочки.
Світлоокий уже приступив до трапези, від пряних пахощів якої в Кела забурчало в животі. Коли ж це він востаннє куштував свинину? На столі стояли п’ять різних соусів і чисте, мовби кришталь, насичено-помаранчеве вино. Рошон вечеряв на самоті — ні Ларал, ні сина було не видно.
Служник жестом вказав їм на інший столик, осторонь — його накрили в кімнаті, що межувала з обідньою залою. Келів батько мигцем глянув у той бік, тоді підійшов до столу господаря й зайняв одне з місць. Рошонова шпичка застигла на півдорозі до рота, закрапуючи скатертину гострим коричневим соусом.
— Я належу до другого нану, — сказав Лірін, — й отримав персональне запрошення на цю вечерю. Не маю сумніву, що ви з належною повагою ставитеся до рангів і правил пристойності, щоб запропонувати мені місце за власним столом.
Рошон зціпив зуби, але заперечити було нічого. Глибоко вдихнувши, син опустився на стілець поруч із батьковим. Перш ніж податися воювати на Розколоті рівнини, Кел конче хотів дізнатися: то хто ж він зрештою, його старий, — сміливець чи боягуз?
Удома, при світлі сфер, Лірін завжди здавався слабаком. Длубався у своїй операційній, не зважаючи на те, що говорять про нього в містечку. Заборонив хлопцеві вправлятися зі списом і навіть думати про війну. Хіба ж не так і чинять боягузи? Але п’ять місяців тому Кел розгледів у ньому мужність, якої зроду не сподівався.
Й ось серед холоду блакитного світла Рошонового палацу Лірін дивився в очі людині, яка набагато переважала його рангом, статками та владою. І не відводив погляду. Як йому це вдавалося? Келове серце вискакувало з грудей. Йому довелося покласти руки на коліна, щоби ніхто не помітив, як вони тремтять.
Господар махнув одному зі служників, і невдовзі їм також принесли куверти. Стіни зали тонули в темряві. Стіл Рошона виглядав освітленим острівцем серед безмежного чорного простору.
Новоприбулим поставили чаші з водою для ополіскування пальців, а поряд поклали туго накрохмалені білі матер’яні серветки. Їжа світлооких. Келові рідко коли випадало куштувати такі делікатеси. Він щосили старався не осоромитись, коли несміливо взяв шпичку, а потім, наслідуючи Рошона, скористався ножем, щоб настромити на неї нижній шматок м’яса. Тоді підніс його до рота й відкусив. М’ясо було соковите та ніжне, а от приправи — значно гостріші за ті, до яких він звик.
Лірін і крихти в рот не взяв. Поклавши лікті на стіл, він спостерігав, як вечеряє ясновельможний.
— А я хотів дати тобі змогу спокійно попоїсти, — сказав нарешті Рошон, — перш ніж ми перейдемо до обговорення серйозних справ. Але ти, здається, не схильний скористатися з моєї гостинності.
— Вгадали.
— Ну й не треба, — відказав господар, беручи з кошика шматок перепічки. Він обмотав його навколо шпички, тоді стягнув разом із кількома шматочками овочів і з’їв отриманий «налисник». — Скажи-но мені: скільки ще, по-твоєму, ти зможеш противитися? Твоя родина живе в злиднях.
— У нас усе гаразд, — втрутився Кел.
Лірін виразно глянув на нього, але не зробив зауваження, що той перебиває старших.
— Син має рацію. Наразі ми спроможні виживати. А стане несила — ну, значить, виживуть нас. Я не скорюся вашій волі, Рошоне.
— Якщо полишиш містечко, — відказав той, здіймаючи палець, — я зв’яжуся з твоїм новим градоправителем і розкажу про вкрадені в мене сфери.
— Той проведе дізнання, і мене виправдають. А крім того, мій лікарський фах убезпечить нас від ваших зазіхань.
Це була чиста правда: кваліфіковані спеціалісти та їхні помічники, які виконували в містечках життєво важливі функції, отримували право на особливий захист, яке вбезпечувало навіть від світлооких. Норми воринського громадянського кодексу були настільки хитро прописані, що Кел і досі плутався в них.
— Так, слідство виявить твою непричетність, — погодився Рошон. — Адже ти в нас педант, правильно оформив усі необхідні документи. От тільки був сам на сам із Вістіовом, коли той ставив на них печатку. Дивно, що поруч не виявилося жодної секретарки.
— Вони читали йому ті документи.
— А тоді повиходили з кімнати.
— Бо ясновельможний Вістіов їх відіслав. Гадаю, вони й самі це підтвердили.
Рошон стенув плечима:
— Мені нема потреби доводити, що ти вкрав ті сфери, ескулапе. Я просто робитиму, що й робив. Твоя родина харчується недоїдками, і я це знаю. Скільки ще ти змушуватимеш їх страждати заради своєї пихи?
— Ви не залякаєте їх. Так само, як і мене.
— Я не питаю, чи ви залякані. Мене цікавить, чи голодуєте.
— У жодній мірі, — сухо відповів Лірін. — Коли нам і бракує хліба насущного, це з лихвою перекривають ті бенкети безмірної уваги, які від щедрот своїх влаштовуєте для нас ви, ясновельможний. Ми свідомі того, що над нами пильнує ваше невсипуще око, чуємо нашіптування у вуха городян. Висновуючи з того, як ви непокоїтеся за нас, це радше ви чимось налякані.
Рошон притих, шпичка в його руці осіла, вуста тісно підібгалися, а пронизливі зелені очі примружились. На тлі довколишньої темряви вони заледве не світилися. Кел зібрав усі сили, щоб не зіщулитись під гнітом їхнього несхвального погляду. У присутності світлооких на кшталт Рошона знічувалися й не такі, як він.
«Це не справжній світлоокий! Це ізгой. Я ще зустрінуся зі справжніми. З людьми честі».
Проте Лірін і вухом не повів:
— Кожен місяць нашого спротиву — удар по вашому авторитету. Мій арешт нічого не дасть, бо за результатами дізнання мене звільнять. Ви намагалися нацькувати на мене громаду, проте в глибині душі люди знають, що я їм потрібен.
Рошон нахилився вперед:
— Не до душі мені ваше містечко.
Зачувши таку дивну відповідь, лікар насупився.
— Не до душі заслання сюди, — вів далі Рошон. — Не до душі відірваність від усього, що має значення. А передусім не до душі темноокі, які забувають своє місце.
— Щось не виходить вам поспівчувати.
Господар глумливо посміхнувся. Він зиркнув на тарілку з таким виглядом, немов їжа втратила будь-який смак.
— Гаразд. Пропоную тобі… мирову. Віддай мені дев’ять десятих сфер, а решту можеш залишити.
Кел обурено звівся на ноги:
— Мій батько ніколи…
— Келе, — урвав його Лірін. — Я сам здатен говорити за себе.
— Але ти, звичайно ж, не підеш на це.
Той не поспішав із відповіддю, проте врешті-решт сказав:
— Іди на кухню, сину. Запитай, чи немає в них їжі, яка більше тобі до смаку.
— Батьку, не треба…
— Марш, — твердо мовив хірург.
Невже це правда? Тож після всього пережитого старий просто візьме і здасться? Вибігаючи з їдальні, Кел відчув, як лице заливає фарба сорому. Він знав, де розміщена кухня. У дитинстві вони з Ларал частенько обідали там.
Кел полишив їх наодинці не тому, що так веліли, а щоб не виказати Ліріну й світлоокому своїх почуттів: прикрості від того, що дав відсіч Рошонові, коли батько — на тобі — збирався пристати на пропозицію, прикрості від приниження через те, що той узагалі обдумував її, та спричиненої вигнанням злості. Він із соромом усвідомив, що плаче. У дверях стояли двоє караульних із числа особистої варти Рошона. Світло тьмяного каганця на стіні — тільки він і давав змогу щось побачити — забарвило їхні грубі обличчя в бурштинові відтінки.
Промайнувши повз них, Кел звернув за ріг коридору й зупинився перед діжкою з декоративною рослиною, силкуючись опанувати себе. Це була кімнатна лозобрунька — під час селекції вона втратила здатність закриватися, і з її рудиментарної мушлі п’ялися вгору кілька шишкоподібних квіток. У масляній настінній лампі, що висіла над нею, горів крихітний, підсліпуватий вогник. Тут, у віддаленій частині будинку, по сусідству з кімнатами слуг, для освітлення не використовували сфер.
Кел привалився до стіни, важко дихаючи. Він почувався одним із десяти дурнів. Очевидно, Кабіном — дорослим чоловіком, який поводиться, наче дитина. Але ж як іще йому було реагувати на батькові дії?
Він витер сльози й крізь стулки дверей, що відчинялися в обидві сторони, протиснувся на кухню. У Рошона все ще служив шеф-кухар, який залишився від Вістіова, — Барм був високий, стрункий чоловік, що заплітав своє темне волосся в косиці. Він походжав уздовж столу для приготування їжі, роздаючи вказівки численним помічникам, а двійко паршменів снували туди-сюди через чорний хід, підносячи ящики з їжею. Кожна порція інструкцій супроводжувалась погримуванням металевого ополоника, який Барм стискав у руці, об каструлі та сковорідки, що звисали зі стелі.
Він заледве удостоїв Кела поглядом своїх карих очей, після чого звелів одному зі служників принести тому перепічку й рису-телью, присмаченого фруктами. Дитячої їжі. Хлопець ще більше знітився від того, що Барм одразу ж збагнув, навіщо його послали на кухню.
Кел пройшов до відведеного для прийому їжі закапелка, щоб зачекати, доки принесуть обіцяне. То була побілена в стіні ніша, де стояв столик зі сланцевою стільницею. Він сів за нього, поклавши лікті на лупак і підперши голову руками.
Чому його так розсердила думка про те, що батько може виторгувати їм безпеку в обмін на більшу частину сфер? Так, якщо це станеться, решти грошей не вистачить, щоби відправити його до Харбранта. Але ж він уже вирішив стати солдатом. Тож різниці не було. Чи була?
«Я з дня на день завербуюся в армію, — подумав Кел. — Я втечу з дому. Я…»
І раптом ця мрія — цей план — здалися невимовно дитячими. Вони належали хлопчиську, котрого годують здобреною фруктами їжею та заслужено відсилають на кухню, доки дорослі обговорюють важливі справи. А думка про те, що тепер він не вчитиметься на лікаря, уперше сповнила його серце жалем.
Двері з ляскотом відчинилися, і на кухню неквапливо увійшов син Рошона, Ріллір, теревенячи з кимось позаду себе:
— …не знаю, чому батько наполягає, щоби тут увесь час було так похмуро. Каганці у коридорах? Чи ж буває щось провінційніше? Йому б аж ніяк не завадило, якби він послухав мене, і ми разок-другий гайнули на полювання. Адже від нидіння в цій глушині можна б мати й сякий-такий зиск.
Ріллір розгледів у ніші Кела, але не спинив на ньому погляду, — так відзначають про себе присутність ослінчика чи полички для вина: бачити — бачать, а помічати не помічають.
Але хлопцеві очі вп’ялися в ту, котра йшла слідом. У доньку Вістіова. Ларал.
Скільки ж усього змінилося! Чимало води спливло, однак її вигляд розвередив старі почуття. Сорому, хвилювання. Чи знає вона, що Келові батьки сподівались одружити його з нею? Усього лише забачивши її знову, він ледь не цілковито знітився. Але ні. Ліріну ставало сили дивитися в очі Рошонові. І йому не забракне — з Ларал.
Кел підвівся й кивнув їй. Та кинула на нього швидкий погляд, трохи зашарілася й попрямувала далі, тягнучи на буксирі стару няньку — дуенью.
Куди поділася Ларал, яку він знав? Та дівчинка з розпущеним золотаво-чорним волоссям, яка любила лазити по скелях і гасати полями? Тепер її стан обтягувала стильна сукня з глянсуватого жовтого шовку — за модою світлооких жінок, — а біляві пасма акуратно прибраного волосся були старанно зафарбовані чорним. Ліву руку вкривав рукав скромності. Стало видно, що вона — світлоока.
Багатство Вістіова — чи те, що залишилося від нього — дісталося Ларал. А коли Рошон отримав владу над Гартстоуном, із пожалуванням маєтку й прилеглих земель, великий князь Садеас призначив їй посаг як компенсацію.
— Гей, ти, — звернувся Ріллір до Кела, киваючи і по-міському м’яко вимовляючи слова, — будь хорошим хлопчиком і принеси нам повечеряти. Ми влаштуємося тут, у ніші.
— Я не кухарчук.
— То й що?
Кел зчервонівся.
— Якщо ти сподіваєшся на чайові чи щось на зразок цього лише за те, що подаси на стіл…
— Я не… Тобто… — він глянув на стару знайому. — Скажи йому, Ларал.
Та відвела очі.
— Ворушися, хлопче, — промовила вона. — Роби, що велять. Ми голодні.
Кел витріщився на неї, відкривши рота, і його обличчя з червоного стало багряним.
— Я… не збираюся нічого вам приносити! — заледве видобув він. — Не стану, хоч би скільки сфер ти обіцяв! Я не хлопчик на побігеньках, а хірург.
— А-а, то ти — син отого…
— Так і є, — підтвердив Кел, зчудувавшись, якою гордістю сповнився від цих слів. — І тобі, Рілліре Рошон, не залякати мене. Як і мій батько не боїться твого.
«Щоправда, зараз вони домовляються…»
— Він не казав, що ти такий кумедний, — мовив той, притуляючись до стіни. Здавалось, він років на десять старший за Кела, а не всього на якихось два. — То ти гадаєш, що принести людині поїсти — принизливо? Мовляв, куди там кухонній прислузі до тебе — аж цілого живоріза…
— Я такого не казав. Просто це не моє Покликання.
— А яке ж у тебе Покликання?
— Робити хворих здоровими.
— Якщо не їстиму, я неминуче захворію. Тож хіба не можна вважати твоїм обов’язком турботу про моє харчування?
Кел насупився:
— Це… ну… це зовсім не одне й те ж.
— А мені здається, що дуже схоже.
— Слухай, чому б тобі самому не піти й не принести їжі?
— Бо це не моє Покликання.
— А яке ж тоді в тебе Покликання? — парирував Кел, обертаючи Ріллірові слова проти нього самого.
— Я — спадкоємець градоправителя, — відказав той. — І мій обов’язок — давати прочухана. Пильнувати, щоби робота виконувалась вчасно, а люди не били байдиків. З огляду на це, я й доручаю важливі завдання темнооким ледарям, щоби ті приносили користь.
Кел не знав, що заперечити, і це його бісило.
— Диви, як тужаться його маленькі мізки, — звернувся Ріллір до Ларал. — Немов згасаюче багаття: дрова вже вигоріли, а дим ще валить. О, глянь, обличчя розпеклося до червоного.
— Рілліре, будь ласка, — сказала дівчина, торкаючись рукою його передпліччя.
Той глянув на неї й закотив очі:
— Ти, серденько, така ж провінціалка, як подекуди й мій батько.
Він випростався і з виразом покірності повів її мимо ніші вглиб кухні.
Кел так важко гупнувся на лаву, що ледь не набив синців на ногах. Кухарчук приніс очікувану порцію частування й поставив на стіл, але це лише нагадало хлопцеві, що його мають за дитину. Тож він не став їсти. Просто сидів і дивився на тарілку, доки на кухню нарешті не зайшов батько. Ріллір із Ларал до того часу пішли.
Лірін підійшов до ніші й глянув на Кела:
— Ти не поїв?
Той похитав головою.
— А слід було б. Це ж безкоштовно. Ходімо.
Вони мовчки вийшли з будинку в нічну темряву. Карета чекала на них, і за мить Кел знову сидів навпроти батька. Кучер заліз на козли, змусивши колимагу здригнутись, і від помаху його батога коні рвонули з місця.
— Я хочу стати лікарем, — ні з того ні з сього випалив Кел.
Приховане сутінками обличчя батька лишилося непроникним. Але коли той заговорив, у його голосі почулося замішання:
— Я знаю, сину.
— Ні. Я дійсно хочу бути хірургом. Я не втікатиму з дому, щоби вирушити на війну.
У пітьмі запала мовчанка.
— То ти подумував про це? — зрештою спитав Лірін.
— Так, — зізнався Кел. — І це було хлоп’яцтвом. Але тепер я вирішив, що хочу натомість учитися на хірурга.
— Чому? Що спонукало тебе передумати?
— Мені треба збагнути, як вони мислять, — відказав Кел, кивком вказуючи на маєток за спиною. — Вони ж бо навчені низати слова, мов перли. І я маю знати, як триматися з ними й давати відсіч. А не щулитись, як… — Він затнувся.
— Як-от я? — зітхнувши, спитав Лірін.
Кел закусив губу, однак змушений був запитати:
— Скільки сфер ти погодився віддати йому? Мені ще вистачить на навчання?
— Я не дав йому й однієї.
— Але ж…
— Ми якийсь час сперечалися, торгуючись. А тоді я вдав, ніби втратив самовладання, і пішов.
— Вдав? — перепитав спантеличений Кел.
Його батько нахилився вперед і зашепотів, щоб кучер не зміг підслухати. Хоч екіпаж так трясло на камінні, що за гримотінням коліс ця загроза навряд чи існувала.
— Нехай Рошон гадає, що я готовий прогнутися. Сьогоднішня зустріч має залишити враження, ніби я впав у розпач. Спочатку підкреслена незалежність, тоді безсила лють — і той вирішив, що все: спікся голубчик. Потому ганебний відступ. За кілька місяців він знову запросить мене, от тільки трохи «помаринує».
— Але ти й тоді не прогнешся? — прошепотів Кел.
— Ні. Бо якщо дати хоч кілька сфер, це роздражнить його апетит щодо решти. Ці землі вже не такі родючі, як колись, тому після програшу політичних баталій Рошон замалим не банкрут. Я й досі не знаю, котрий із вельмож направив його сюди нам на муку, проте охоче дав би йому прочухана…
Злютованість у Ліріновому голосі ошелешила Кела. На його пам’яті це була найстрашніша погроза насильством, яку той чув від батька.
— Але навіщо взагалі проходити через це? — пошепки спитав він. — Ти ж сказав, що ми й далі можем опиратися. І мама такої ж думки. Гурманами нам не стати, але й із голоду не опухнемо.
Батько мовчав, але виглядав стурбованим.
— Ти хочеш змусити його думати, що ми здаємося, — спробував підсумувати син. — Чи принаймні близькі до цього. Щоби він припинив вишукувати все нові й нові способи натиснути на нас? Щоби сконцентрувався на перспективі домовитися й не…
Кел застиг. Він розгледів у батькових очах щось незнайоме. Схоже на почуття провини. І раптом усе склалося в цілісну картину. Холодну й страхітливу.
— Прародителю бур! — прошепотів хлопчина. — То ти вкрав ті сфери, так?
Батько мовчав, трясучись у старій кареті — темній і похмурій.
— От чому ти сам не свій, відколи помер Вістіов, — пошепки продовжив Кел. — П’єш, не знаходиш собі місця… Ти злодій! Ми — родина злочинців.
Екіпаж повернув, і фіолетове світло Саласа впало на Лірінове обличчя. У ньому воно й наполовину не здавалося таким зловісним — радше виглядало вразливим. Батько зчепив перед собою руки. В очах зблиснуло місячне сяйво.
— В останні дні перед смертю розум Вістіова потьмарився, Келе, — прошепотів той. — Я розумів, що його кончина перекреслить наші матримоніальні плани. Ларал була неповнолітня, а новий градоправитель нізащо не дозволив би темнооким заволодіти її спадщиною через шлюб.
— І ти пограбував його? — син мимоволі зіщулився.
— Гарантував дотримання обіцянок. Я мусив чимось зарадити лихові. Не міг покластися на щедрість нового градоправителя. І, як ти й сам бачиш, резонно.
Увесь цей час хлопець гадав, ніби Рошон не дає їм спокою з чистої злоби. А тут раптом виявилось, що той мав для цього підстави.
— Повірити не можу.
— Це так сильно змінює ситуацію? — усе ще пошепки запитав батько. На тьмяно освітленому обличчі Ліріна проступали муки сумління. — Що ж саме стає інакшим?
— Усе.
— І водночас нічого. Рошон і далі прагне накласти лапу на чужі сфери, а ми так само заслуговуємо на них. Якби Вістіов був при пам’яті, він сам би залишив їх нам. Я більш ніж упевнений.
— Але цього не сталося.
— На жаль, ні.
Усе залишилося, як було — от тільки стало зовсім іншим. Один-єдиний крок — і світ перевернувся з ніг на голову. Негідник став героєм, а герой — негідником.
— Я… — ледь видобув Кел, — я не беруся судити: твій вчинок неймовірно хоробрий чи невимовно ганебний.
Лірін зітхнув.
— Я знаю, що ти відчуваєш, — він відкинувся на спинку сидіння. — Прошу, не кажи Тіену, що ми накоїли, — «Що ми накоїли. Мати допомагала йому!» — Коли постаршаєш, збагнеш.
— Можливо, — сказав той, хитаючи головою. — Але одне залишається незмінним. Я хочу вирушити до Харбранта.
— Навіть на крадені сфери?
— Я знайду спосіб повернути їх. Не Рошонові. Ларал.
— Незабаром і вона стане Рошоном у спідниці, — промовив Лірін. — Не пізніше ніж до кінця року слід очікувати на її заручини з Рілліром. Майбутній свекор не дасть їй вислизнути з рук, особливо тепер, коли він втратив вплив у Холінарі. Вона — живе втілення одного з нечисленних шансів його сина здобути підтримку хорошої родини.
Від згадки про Ларал у хлопця закололо в животі.
— Я повинен навчитися. І може, я б…
«Що “може, я б”? — подумав він. — Повернувся й переконав би її піти від Рілліра заради мене? Сміховинно!»
І раптом Кел звів очі на батька, котрий зажурено похнюпив голову. Той дійсно був героєм. Власне, як і негідником. Але для родини — героєм.
— Я не скажу Тіенові, — прошепотів син. — І планую пустити ті сфери на поїздку в Харбрант та освіту.
Батько звів голову.
— Я хочу вміти триматися зі світлоокими — як-от ти, — додав Кел. — Бо найпослідущіший із них може виставити мене дурнем. Хочу навчитися розмовляти, як вони, мислити, як вони.
— Мені б хотілося, щоби ти вчився допомагати людям, сину, а не огризатися до світлооких.
— Гадаю, мене стане й на те, й на інше. Мені би лиш набратися розуму.
Лірін фиркнув:
— Тобі його і так не позичати, сину. Ти достатньо вдався в матір, щоб заговорити зуби хоч кому зі світлооких. Університет, Келе, лише навчить — як.
— Я хочу, щоби відтепер мене називали повним іменем, — відказав той і сам здивувався, — Каладін.
Чоловіче ймення. Йому ніколи не подобалося, що воно звучить як ім’я світлоокого. А от тепер воно підійшло якнайкраще.
Він — не світлоокий феодал, але й не темноокий смерд. Ні те, ні се — щось посередині. Келом звали хлопчика, який хотів завербуватися до війська, бо про це мріяли всі однолітки. Каладіном зватимуть чоловіка, котрий опанує хірургію та всі манери світлооких. І колись ще повернеться до цього містечка й доведе Рошонові, Рілліру та Ларал, як вони помилялися, недооцінюючи його.
— Гаразд, — погодився Лірін, — Каладіне.
38
Прожектер
«Будучи породженням темряви, вони все ще затавровані нею: темрява позначилася на їхніх тілах, як-от вогонь — на душах». — Я маю Нашашон-Наваміс за надійне джерело, проте не певна щодо правильності цього перекладу. Може, варто знайти оригінальну цитату в чотирнадцятій книзі «Сельду» та самій її перекласти?
Думки Каладіна плуталися.
«Стійка гарячка, супроводжувана холодним потом і маренням. Імовірна причина — зараження ран. Рекомендується промивання антисептиком для захисту від спренів гниття. Пацієнт потребує посиленого питва».
Він знову перебував у Гартстоуні, разом із родиною. От тільки вже був дорослим. Солдатом, яким і став. І більше не вписувався в їхнє коло. Батько знову й знову питав його: «То як же так вийшло? Адже ти заявив, що хочеш бути хірургом. Хірургом…»
«Множинні переломи ребер. Результат травми тулуба, спричиненої побиттям. Рекомендується туга пов’язка на грудну клітку й утримання від діяльності, що потребує значних фізичних зусиль».
Час від часу, розплющуючи очі, він бачив темну кімнату. Холодну, з кам’яними стінами й високою стелею. Ряди інших чоловіків, котрі лежать, накриті ковдрами. Трупи. Це трупи. І склад, де їх виставили на продаж. Але хто купує мерців?
Великий князь Садеас. Трупи потрібні йому. Після купівлі вони ще рухаються, але вже мертві. А ті дурні відмовляються прийняти це та вдають, ніби живі.
«Рвані рани обличчя, рук і грудей. У кількох місцях наявне відшарування епідермісу, спричинене довготривалою дією великобуряних вітрів. Рекомендується накладання пов’язок на уражені ділянки шкіри та нанесення денокаксової мазі для пришвидшення регенерації епітелію».
Час спливає. Багато часу. Він повинен бути мертвий. Чому він і досі живий? Йому хочеться зручно влягтися й піти в небуття.
Але ні. Ні. Він підвів Тіена. Підвів Ґошела. Підвів своїх батьків. Підвів Даллета. Любого Даллета.
Він не підведе Четвертого мосту. Нізащо не підведе!
«Переохолодження, спричинене дією екстремально низьких температур. Потрібне зігрівання постраждалого. Рекомендується забезпечити збереження ним сидячого положення. Сон категорично протипоказаний. Виживання пацієнта протягом кількох найближчих годин вказує на сприятливий прогноз без довготривалих негативних наслідків для здоров’я.
Виживання протягом кількох годин…»
Виживання мостонавідників не передбачене.
Чого б це Ламарілу таке казати? Що це за військо, куди вербують людей, які не потрібні живими?
Він надто вузько розглядав ситуацію, не бачив далі свого носа. Йому треба зрозуміти завдання армії. Ось він нажахано спостерігає за ходом битви. Що він накоїв?
Треба повернутися й усе виправити. Але ні. Він же поранений, хіба не так? На каміння скрапує кров. Він — один із убитих списників. Член обслуги Другого мосту, якого підставили під удар ідіоти з Четвертого, спрямувавши на нього всі стріли.
Як вони посміли? Як посміли?
Як сміли вижити, вбивши мене!
«Розтягнення сухожиль, розриви м’язів, забої й переломи кісток і постійні больові відчуття, спричинені перебуванням в екстремальних умовах. Рекомендується суворе дотримання пацієнтом постільного режиму. При виявленні обширних, стійких гематом або блідих ділянок шкіри, що свідчать про внутрішню кровотечу, слід вдатися до хірургічного втручання, оскільки та може становити загрозу життю».
Він бачив спренів смерті. Чорних, багатоногих, завбільшки з кулак. Їхні глибоко запалі очі виблискували червоним, залишаючи за собою смуги палаючого світла. Вони купчилися довкола нього, перебігаючи з місця на місце. Звучання їхніх шепітливих голосів нагадувало шурхіт рваного паперу. Вони жахали його, проте втекти від них було ніяк. Він заледве міг поворухнутися.
Ці спрени з’являються тільки тим, хто при смерті. Ти бачиш їх, а тоді помираєш. Лише дуже небагатьом мазунчикам вдавалося вижити. Спрени смерті знали, коли наближався кінець.
«Пухирі на пальцях рук і ніг, спричинені обмороженням. Рекомендується обробка антисептиком у міру їхнього перетворення на відкриті рани. Потрібна стимуляція природних регенераційних ресурсів організму. Непоправна шкода здоров’ю малоймовірна».
Перед спренами смерті стояла крихітна світна постать. Уже не напівпрозора, якою завжди бувала раніше, а зіткана з чистого білого світла. М’які риси її жіночного обличчя стали шляхетнішими, кутастішими — наче у воїна давноминулих часів. Аж ніяк не дитячими. Вона несла варту в нього на грудях, стискаючи світляний меч.
Це сяйво було таке чисте, таке миле, що здавалося, це світиться саме життя. Щоразу, коли один зі спренів смерті підбирався занадто близько, та кидалася в атаку, розмахуючи променистим клинком.
Світло відганяло їх.
Проте спренів смерті було чимало. Їх усе більшало раз від разу, коли свідомість прояснювалась і він міг бачити.
«Сильні галюцинації, спричинені травмою голови. Необхідний постійний нагляд за постраждалим. Категорично протипоказаний алкоголь. Для зменшення черепно-мозкового набряку рекомендована кора шестифутовика. У критичних випадках допускається застосування вогнемоху, що призначається в мінімальних дозах з огляду на можливість розвитку в пацієнта залежності від препарату.
У разі неефективності медикаментозного лікування необхідні трепанації для зменшення внутрішньочерепного тиску.
Високий ризик летального результату».
* * *
Тефт увійшов до казарми опівдні. Пірнувши в її напівтемне приміщення, він немов опинився в печері. Кинув погляд уліво — туди, де зазвичай відлежувались інші поранені. Наразі ті були надворі, гріючись на сонечку. Усі п’ятеро помалу одужували, навіть Лейтен.
Проминаючи ряди скруток із ковдр, складених попід стінами, Тефт пройшов у кінець казарми, де лежав Каладін.
«Бідолаха, — подумав новоприбулий. — Навіть не знаю, що гірше: бути однією ногою в могилі чи вимушено чахнути тут, у темряві?»
Але вибору не було. Четвертий міст ходив по тонкому льоду. Командира дозволили зняти, і поки що ніхто не пробував завадити їм піклуватися про нього: чи не вся армія чула, що великий князь Садеас виставив хлопця на суд Прародителя бур.
Ґаз прийшов було глянути на нього, і від побаченого зловтішно фиркнув. І, очевидно, доповів начальству, що Каладін, вважай, мертвий. З такими ранами довго не живуть.
Але той тримався. Солдати аж зі шкури пнулися, щоби хоч одним оком глянути на нього. Те, що він вижив, було чимось неймовірним. Табором поповзли балачки. Його віддали на суд Прародителю, а той взяв і помилував. Справжнє чудо. Звісно ж, Садеасу це не подобалось. Тож із дня на день варто було очікувати, що котрийсь зі світлооких захоче позбавити патрона цієї проблеми. Ясновельможний не міг діяти відкрито — бо неминуче зазнав би колосального репутаційного програшу, — але варто було тихцем отруїти щасливчика чи задушити подушкою, і це не спричинило б навіть хвилинного замішання.
Тож Четвертий міст тримав Каладіна якомога далі від сторонніх очей. І ніколи не залишав самого. У жодному разі.
«А бодай тобі буря», — подумав Тефт, опускаючись навколішки біля командира, котрий метався в гарячці між сплутаних ковдр: очі заплющені, обличчя залите потом, а тіло перемотане страхітливою кількістю бинтів. На більшості з них проступила кров. Його людям бракувало грошей, щоб змінювати пов’язки з належною регулярністю.
Наразі чергував Шрамм. Цей невисокий чоловік із вольовим обличчям сидів у Каладіна в ногах.
— Як він? — запитав товариш.
— Здається, йому гіршає, Тефте, — тихо промовив доглядач. — Я чув, як він марив про темні силуети — махав на них руками та кричав, щоби не підходили. А ще розплющував очі. Але, схоже, бачив не мене, а щось інше. Присягаюся.
«Спренів смерті, — подумав Тефт, відчуваючи, як по шкірі продирає мороз. — Борони нас, Келеку».
— Я зміню тебе, — сказав він, опускаючись долі. — А ти йди щось перекуси.
Блідий на вигляд Шрамм підвівся. Якщо Каладін, переживши великобурю, зрештою загине від ран, ця смерть деморалізує команду. Зсутулившись, він почовгав із казарми.
Тефт довгенько дивився на Каладіна, силкуючись зібрати докупи думки й почуття.
— Чому тепер? — прошепотів він нарешті. — Чому саме тут? Стільки людей виглядали тебе, а ти об’явився тут?
Хоча, звичайно, Тефт забігав наперед. Не міг сказати напевне. Були лише припущення й надії. Ні, не надії — побоювання. Він знехтував Прожектерами. Й ось один із них перед його очима. Тефт попорпався в кишені й видобув три невеличкі діамантові сфери. І хоча скільки води спливло, відколи він востаннє відкладав щось із платні, а от їх усе ж приберіг — весь у роздумах і тривогах. Вони палали Буресвітлом у нього на долоні.
Чи справді він хотів дізнатися?
Зціпивши зуби, Тефт присунувся ближче до безпам’ятного Каладіна й зазирнув йому в обличчя.
— Ти, покидьку, — прошепотів він. — Буревикидню. Що, надибав гурт бідолах, які смикалися на шибениці, поослаблював їхні зашморги, а тепер хочеш знову затягти? Я не дозволю тобі, чуєш? Не дозволю.
Він вклав сфери в Каладінову долоню, затис їх у його безсилих пальцях, а тоді переклав цю руку йому на живіт. Потім опустився на підібгані ноги. Що ж станеться? Усі балачки про здібності Прожектерів були звичайними небилицями. «Рябої кобили сном», як називав це Тефт. Рожевими мріями ідіотів.
Він чекав. Але, звичайно ж, нічого не відбувалося. «Ти й сам не менший ідіот», — сказав собі Тефт. І потягнувся до руки Каладіна. На ці сфери можна хильнути кілька чарчин.
Раптом Каладін хапонув ротом повітря — зробив швидкий, короткий, потужний вдих.
І світло в його руці згасло.
Тефт застиг — у нього очі на лоб полізли. Із Каладінового тіла почали здійматися струминки Світла. Ледве помітні, однак помилки бути не могло: воно сочилося осяйним білим Буресвітлом. Немовби того щойно занурили в гарячу ванну, і тепер його шкіра парувала.
Каладінові очі розплющилися й теж почали струменіти світлом — блідо-бурштинового відтінку. Він знову голосно втягнув повітря, і пасма світла, звиваючись, простелилися довкола відкритих ран у нього на грудях. Деякі з них затяглися й зарубцювалися.
А тоді все скінчилося: у крихітних скалках вичахло Світло. Очі Каладіна заплющилися, він затих. Рани так само залишалися небезпечними, жар не спадав, проте на шкірі проступив легкий рум’янець. А набряки й почервоніння довкола кількох глибоких порізів трохи спали.
«Боже милосердний, — пробурмотів Тефт, усвідомлюючи, що тремтить. — Всемогутній, низринутий з небес, щоб оселитися в наших серцях… То це правда». Він схилив голову до кам’яної долівки й міцно заплющив очі, з куточків яких котилися сльози.
«Чому тепер? — знову промайнула думка. — Чому тут? І, заради всього святого, чому я?»
Тефт завмер отак на сто ударів серця — рахував їх, задумливий і стривожений. А потім звівся на ноги й забрав уже тьмяні сфери з Каладінової руки. Треба буде обміняти їх на заряджені. А тоді повернутися, щоби той і їх осушив.
Доведеться діяти обережно. Щодня по кілька сфер, не більше. Бо якщо хлопчина видужає надто швидко, це приверне забагато уваги.
«І треба повідомити Прожектерів, — подумав він. — Треба…»
Але де їх узяти? Вони мертві, і він сам був у цьому винен. А коли й існували інші, Тефт і гадки не мав, як на них вийти.
Кому розповісти? Хто повірить йому? Каладін, напевно, і сам не розумів, що робить.
Краще не розводитися про це — принаймні доки не зорієнтується, як із цим бути.
39
Те, що вплавилося в неї
«За один удар серця Алезарв був на місці — подолав відстань, піший шлях якою зайняв би понад чотири місяці». — Ще одна легенда, цього разу запозичена з книги Калінам «Серед темнооких». Див. с. 102. Їхній фольклор аж кишить оповідями про миттєві переміщення в просторі та Присяжні брами.
Рука Шаллан літала над планшетом, неначе рухаючись із власної волі, і затиснута в ній вуглина шкрябала по аркушу, залишаючи риски й тіні. Спочатку жирні лінії — ніби скривавлені сліди великого пальця, яким різко провели по шорсткому граніту. І тоненькі штрихи, немов надряпані шпилькою.
Вона сиділа у відведеній їй кам’яній кімнатчині Конклаву, що скидалася на шафу. Жодних вікон, нічим не оздоблені гранітні стіни. Лише ліжко, дорожня скриня, тумбочка та письмовий столик, який правив їй і за мольберт.
Один-єдиний рубіновий броам кидав на малюнок криваве світло. Зазвичай, щоби той вийшов переконливим, їй треба було цілеспрямовано запам’ятати сцену. Із зусиллям кліпнути очима, змушуючи світ завмерти, і закарбувати його у своїй пам’яті. Вона не зробила цього, коли Джасна розправлялася з грабіжниками. Страх і хвороблива зачарованість баченим повністю її паралізували.
Попри це, кожен з епізодів поставав перед її внутрішнім зором так само яскраво, ніби дівчина навмисно його запам’ятала. Причому від перенесення на папір ці спогади не зникали. Вона не могла позбутися їх. Ті смерті вплавилися в неї.
Шаллан відкинулася на спинку стільця, і рука її затремтіла: перед нею лежав точно відтворений вуглиною задушливий нічний пейзаж, затиснутий між парканами провулка. А ще — корчі людської постаті, охопленої вогнем, що здіймається до неба. Дівичина схопила її в той момент, коли обличчя ще зберігало свій вигляд: темні очі — широко розплющені, а палаючі вуста — розверзнуті. Рука Джасни простягнена до постаті — чи то застережно, чи то молитовно.
Дівчина притисла перемазані вуглиною пальці до грудей, вдивляючись у свій витвір. Один із кількох дюжин малюнків, виконаних останніми днями. Перший нападник став полум’ям, інший перетворився на кристал, а ще двійко — на дим. Із цих двох зобразити вдалося лише одного: вона ж бо стояла обличчям на схід, углиб провулка. Тож четвертий був представлений клубами диму й одягом, що валяється долі.
Вона почувалася винною через те, що не змогла зафіксувати його смерть. І дурепою — через цю уявну провину.
Розмірковуючи логічно, винуватити Джасну не випадало. Так, принцеса сама наражалася на небезпеку, але це не знімало відповідальності з грабіжників, які вирішили напасти на неї. Дії тих чоловіків підлягали осуду. Підопічна провела ці дні, заглибившись у філософські праці, і більшість етичних концепцій виправдовували наставницю.
Але Шаллан була там. Стала свідком їхніх смертей. Бачила тваринний страх, що прозирав із очей, і почувалася просто жахливо. Невже не було іншого способу?
Вбий — або вб’ють тебе. Такою була Філософія сили, яка виправдовувала Джасну.
Дії не бувають злочинними. Злочинні лише наміри, а намір принцеси полягав у тому, щоб убезпечити інших від розбійних нападів. Цьому вчила Філософія мети. І схвалювала вчинок принцеси.
Мораль не має нічого спільного з людськими уявленнями про досконалість. Вона існує сама по собі — десь там, в емпіреях. Смертним не дано по-справжньому осягнути її — можна лише наблизитись. Це зветься Філософією ідеалів, яка стверджує, що викорінення зла в кінцевому висліді моральне. Тож винищення Джасною лихих людей — цілком виправдане.
Засоби оцінюються з огляду на мету. І якщо ціль — гідна, то й кроки на шляху до неї — виправдані. Навіть якщо деякі з них, якщо їх брати окремішньо, і варті осуду. Так твердить Філософія прагнень. Й особливо наполягає на етичності дій наставниці.
Шаллан зняла аркуш із планшета й кинула до інших, що валялися на ліжку. Стиснувши вугільний олівець, її пальці знову прийшли в рух і почали новий малюнок на чистому ватмані, прикріпленому до стола — жодного шансу на втечу.
Скоєна крадіжка гризла її не менше, ніж убивства. За іронією долі, розпорядження Джасни вивчати філософію моралі підштовхнуло Шаллан до роздумів над власними жахливими вчинками. Вона прибула до Харбранта, щоби вкрасти фабріал, а тоді скористатися ним для порятунку братів і всього їхнього Дому від неоплатних боргів та неминучого краху. Однак врешті-решт не це стало причиною крадіжки Душезаклинача. Дівчина поцупила його через те, що розсердилася на принцесу.
Якщо наміри важливіші за вчинок, то вона повинна осуджувати себе. Можливо, Філософія прагнень — яка вчить, що цілі мають більше ваги, ніж способи їхнього досягнення — і виправдає скоєне нею, однак саме цей напрям думки здавався їй найвідразливішим. Й от, сидячи за малюванням, Шаллан подумки ганила Джасну. Але ж це вона сама зрадила жінку, яка виявила до неї довіру та взяла в підопічні. А тепер ще й планує вчинити святотатство, скориставшись Душезаклиначем, хоч вона й не подвижниця.
Сам фабріал лежав у потаємному відділенні дорожньої скрині. Минуло вже три дні, а наставниця й словом не обмовилась про те, що її Душезаклинач зник. Щодня одягала підмінений. Мовчала, поводячись, як завжди. Можливо, та не пробувала користуватись ним. Пошли Всемогутній, щоби їй не спало на думку полишити палац і знову піддати себе небезпеці, розраховуючи скористатись ним для захисту від нападників.
Та існував і ще один аспект того вечора, над яким дівчині слід було поміркувати. Вона мала при собі приховану зброю, але не скористалася нею. Шаллан почувалася дурепою через те, що в той момент і не подумала її дістати. Та вона не звикла…
Дівчина завмерла, вперше усвідомивши, що ж весь цей час малювала. Ні, не ще одну сцену з провулка, а розкішно вмебльовану кімнату з пухнастим візерунчастим килимом і розвішаними на стінах мечами. І довгим обіднім столом з недоїденими стравами.
А на підлозі лежить долілиць елегантно одягнений труп, з якого натекла калюжа крові. Шаллан відскочила, жбурнувши осторонь вуглину, а тоді зіжмакала папір. Тремтячи всім тілом, вона перебралася на ліжко й сіла поміж малюнків. Упустивши жмут, що недавно був аркушем, вона піднесла руку до чола й відчула на ньому холодний піт.
Ох, щось не так із нею та її малюнками.
Їй конче хотілося кудись вийти. Утекти від смерті, філософії та запитань. Вона підвелася й квапливо попростувала до вітальні принцесиних апартаментів. Самої Джасни не було — та, як завжди, щось досліджувала. Того дня вона не погукала Шаллан до Завіси. Може, розуміла, що підопічній треба дати час подумати на самоті? А чи запідозрила її в крадіжці Душезаклинача та більше не довіряла?
Шаллан швидко перетнула кімнату. Там стояли тільки найнеобхідніші меблі, надані Тараванджіаном. Вона відчинила двері в коридор і замалим не налетіла на жінку-мажордома, яка саме збиралася постукати.
Та злякано відсахнулася, а сама дівчина пронизливо скрикнула.
— Ваша Світлосте, — мовила служниця, одразу ж вклоняючись, — вибачте, що турбую. Але заблимав один із ваших телестилів.
І простягла їй перо, оснащене маленьким миготливим рубіном.
Шаллан глибоко дихала, силкуючись вгамувати серце.
— Дякую, — відказала вона.
Як і наставниця, підопічна залишала свої телестилі на слуг, оскільки рідко коли невилазно сиділа в кімнаті, тож цілком могла не помітити чиїхось спроб зв’язатися з нею.
Усе ще збентежена, вона відчувала сильну спокусу відіслати жінку назад і продовжити свій шлях. Проте їй і справді треба було поспілкуватися з братами, особливо з Наном Балатом, якого Шаллан щоразу не заставала під час кількох останніх розмов із домашніми. Тож вона взяла телестиль і зачинила двері. Дівчині забракло духу повернутися до своєї кімнатки, де кожен малюнок містив звинувачення, проте й у вітальні знайшовся столик із планшетом для телестилю. За ним вона й влаштувалася, а тоді крутнула рубін.
— Шаллан, — вивела очеретина, — тобі зручно?
Це була кодова фраза, яка означала, що на іншому кінці каналу зв’язку дійсно перебував Нан Балат — чи принаймні його наречена.
— Ломить спину та свербить зап’ясток, — відписалася вона. Так звучав відзив на отриманий пароль.
— Шкода, що я пропустив попередні сеанси зв’язку, — надіслав брат. — Мав бути присутнім на бенкеті від батькового імені. Його влаштовував Сур Камар, тож я ніяк не міг знехтувати запрошенням, хоч і витратив цілі два дні на дорогу туди й назад.
— Не страшно, — вивела Шаллан, а далі, глибоко вдихнувши, додала: — Та річ у мене.
І перемкнула самоцвіт.
Перо надовго застигло, але врешті чиясь рука поспішно нашкрябала:
— Слава Вісникам. Ох, Шаллан. У тебе вийшло! Отже, ти на шляху до нас? А телестиль працює в океані? Чи ти в порту?
— Я й досі на місці, — відповіла дівчина.
— Що? Чому?
— Бо мій від’їзд здався би надто підозрілим, — написала вона. — Подумай сам, Нане Балате. Якщо Джасна спробує скористатися пристроєм і виявить, що він несправний, то може не одразу запідозрити якийсь фортель. А коли я з доброго дива зірвуся й вирушу додому, усе виглядатиме інакше.
Мені слід зачекати, доки поломка фабріала не викриється, і подивитися, що вона робитиме далі. Якщо збагне, що його підмінили, я зможу скерувати підозри на інших. Джасна й так не довіряє подвижникам. А коли, на наше щастя, гадатиме, що той чомусь вийшов із ладу, я знатиму, що в нас розв’язані руки.
Шаллан покрутила коштовний камінчик і встановила телестиль у належному місці.
У відповідь надійшло запитання, на яке вона й очікувала:
— А якщо зразу ж відчує нутром, що це твоя робота? Шаллан, а раптом у тебе не вийде відвести від себе підозр? А якщо вона накаже обшукати твою кімнату, і потаємне відділення знайдуть?
Дівчина взялася за перо.
— Тоді для мене ж краще бути тут, — вивела вона. — Балате, я багато чого дізналася про Джасну Холін. Вона неймовірно рішуча й цілеспрямована. І не дасть мені втекти, якщо гадатиме, що це я пограбувала її. Вислідить мене та задіє всі ресурси, щоб домогтися відплати. За лічені дні наш король і великі князі будуть у маєтку, вимагаючи, щоби ми віддали фабріал. Прародителю бур! Б’юсь об заклад, що в неї є кінці у Джа Кеведі й вона посмикає за них ще до мого повернення. Я опинюся за ґратами, щойно зійду з корабля.
Уся надія на те, що її вдасться пустити по хибному сліду. А якщо це не спрацює, нехай краще я виявлюся на місці й одразу ж відчую на собі її гнів. Цілком можливо, що вона просто забере Душезаклинач і прожене мене з-перед очей. Але якщо ми змусимо її попотіти й поганятися за мною… Балате, ця жінка вміє бути безжальною. І нам стане непереливки.
Відповідь прийшла нескоро.
— І коли ти так наловчилася в логіці, маленька? — надіслав нарешті брат. — Бачу, ти ретельно все обміркувала. Принаймні ретельніше, ніж я сам. Але, Шаллан, відпущений нам час добігає кінця.
— Знаю, — відписала вона. — Ти казав, що зможеш протриматися ще кілька місяців. Прошу тебе, постарайся. Дай мені хоча би два-три тижні, щоби я побачила, як поведеться Джасна. А крім того, поки я тут, спробую докопатися, як ця штука працює. Наразі в жодній із книжок мені не траплялося й натяку, але їх тут стільки, що я, можливо, просто поки що не знайшла потрібної.
— Гаразд, — відповів той. — Декілька тижнів. Будь обережна, маленька. Люди, які дали батькові фабріал, приходили знову. Розпитували про тебе. Мене це дуже непокоїть. Навіть більше, ніж наші фінанси. Я глибоко стурбований їхніми візитами. Бувай.
— Бувай.
Поки з боку принцеси Шаллан не помітила й натяку на якусь реакцію. Та навіть не згадувала про Душезаклинач. Це змушувало підопічну нервувати. Їй хотілося, щоби наставниця хоч щось сказала. Чекання здавалося нестерпним. Щодня в присутності Джасни дівчині так зводило живіт, що невдовзі починало нудити. Але, принаймні з огляду на вбивства кількаденної давності, вона мала чим пояснити свій стривожений вигляд.
Холодна, спокійна логіка. Сама наставниця пишалася б нею.
У двері постукали, і Шаллан хутко зібрала записи розмови з Наном Балатом та кинула в камін. За мить увійшла палацова покоївка з корзинкою на зігнутій руці. Вона всміхнулася мешканці. Настав час щоденного прибирання.
Забачивши її, Шаллан відчула дивний напад паніки. Ця служниця була їй незнайома. А якщо Джасна підіслала її або когось іншого, щоб обшукати кімнату підопічної? А може, вона вже це зробила? Дівчина кивнула покоївці, а тоді — щоб угамувати тривогу — пройшла до себе й зачинила двері. Прожогом кинулася до скрині й перевірила схованку. Фабріал був на місці. Шаллан піднесла його до очей та оглянула. Чи стане в неї уваги догледіти, якщо Джасна якимось чином здійснить зворотну підміну?
«Не будь дурепою, — сказала вона собі. — Принцеса діє тонко та підступно, однак не настільки ювелірно». Та все ж переклала Душезаклинач у захищений капшук. Той якраз поміщався в цьому матер’яному мішечку, який чимось скидався на конверт. Їй буде спокійніше, знаючи, що фабріал із нею, доки покоївка прибиратиме в кімнаті. А крім того, захищений капшук — це, може, навіть кращий схов, аніж дорожня скриня.
Такий мішечок традиційно був місцем, де жінка зберігала найособистіше та найдорожче. Заглянути в нього — все одно що обшукати саму власницю, та ще й роздягши догола. З огляду ж на статус Шаллан, одне й друге було практично немислиме — хіба що її причетність до злочину ні в кого б не викликала сумнівів. Але Джасна, напевно, не зупиниться й перед цим. А якщо їй стане духу на такий крок, то не забракне його й віддати наказ обшукати кімнату підопічної, і тоді її скриня приверне особливу увагу. Тож усе сходилось до того, що в разі падіння на неї підозри дівчина мало чим зможе зарадити, щоб утаїти фабріал. А отже, захищений капшук був схованкою, не гіршою та не кращою за інші.
Вона зібрала малюнки й поклала на стіл тильною стороною доверху, намагаючись не дивитися на них. Дівчині не хотілося, щоби покоївка їх розглядала. Потім Шаллан вийшла з кімнати, прихопивши етюдник. Вона відчувала, що мусить вийти на білий світ і трохи розвіятися. Намалювати щось інше, а не вбивство та смерть. Розмова з Наном Балатом тільки ще більше її засмутила.
— Ваша Світлосте, — звернулася до неї служниця.
Та застигла, проте покоївка всього лише простягнула корзинку.
— Це залишили для вас у мажордомів.
Шаллан несміливо взяла її й зазирнула всередину. Хліб і варення. А ще записка, прив’язана до одного зі слоїків: «Блакитнобрусничний джем. Якщо він тобі сподобається, отже, ти таємнича, потайна та глибокодумна». І підпис — «Кабсал».
Вона повісила кошик на лікоть захищеної руки. Кабсал. Можливо, їй слід розшукати його. Після розмови з ним Шаллан завжди кращало.
Але ні. Вона збиралася полишити Харбрант і не могла більше дурити його або саму себе. Її лякало те, куди повертали їхні стосунки. Тож натомість вона попрямувала до головної печери й далі до виходу з Конклаву. Опинившись під променями сонця, дівчина вдихнула на повні груди й задивилася в небо. Довкола снували служники та придворні, котрі заходили до будівлі й виходили з неї. Вона притисла папку на грудей, відчуваючи на щоках прохолодний вітерець, а на чолі й волоссі — за контрастом — тепло сонячного світла.
Зрештою, найгіршим було те, що Джасна мала рацію. Світ простих відповідей, яких домагалася Шаллан, — талан дітей і дурників. Вона хапалася за надію, що зможе найти істину й скористається нею для пояснення — а можливо, і виправдання — скоєного ще в Джа Кеведі. Проте коли така річ, як істина, й існувала, то була чимось значно заплутанішим і туманнішим, ніж вона попервах гадала.
Здавалося, на деякі запитання взагалі не було правильних відповідей. Лише багато помилкових. Вона могла обирати, у чому саме винна, проте повністю позбутися провини не випадало.
* * *
За дві години — і десь після двадцяти квапливих замальовок — Шаллан почувалася значно спокійніше.
Поклавши етюдник на коліна, вона сиділа в садах палацу й малювала равликів. Тутешні сади поступалися за розмірами батьковим, зате були в рази розмаїтішими, не кажучи вже про благословенну усамітненість. За прикладом багатьох садово-паркових зон, їхній новочасний дизайн включав живопліт із окультуреної сланцекірки — справжній лабіринт з одушевленого каменю. Досить низький, щоб, звівшись на ноги, відвідувачка бачила шлях до виходу. Але варто їй лише було присісти на одну з численних лав, як вона зразу ж зоставалася наодинці з собою, наче стаючи невидима.
Шаллан запитала в доглядача, як називається різновид сланцекірки, котрий найбільше кидався у вічі. Той назвав його «тарілковим каменем». Годяще найменування, оскільки він ріс тонкими пластинами, які громадились одна на одну, наче гірка тарілок у буфеті. З боків це скидалося на вивітрений останець із сотнями тоненьких пластів оголеної породи. З його пор росли крихітні вусики, які погойдував вітерець. Каменеподібні оболонки полискували синім, а от вусики були жовтуваті.
Наразі її «моделлю» був равлик з низькою горизонтальною мушлею, облямованою невеличкими рубчиками. Коли художниця торкалася його, той втискався в розколину сланцекірки та, здавалося, ставав частиною тарілкового каменю. По суті, зливався з ним. А коли не чіпала — пощипував пластину, саме пощипував, а не кусав.
«Це він так її чистить, — збагнула вона, продовжуючи малювати. — Об’їдає лишайник і плісняву». І справді: залишена равликом пасмуга виглядала свіжішою.
Поруч із тарілковим каменем росли латки іншого різновиду сланцекірки — її пальцеподібні виступи тяглися в повітря, розвиваючись із головного качана. Придивившись, Шаллан помітила манісіньких, тендітних і багатоногих крєм’ячків, які повзали по відростках, щось об’їдаючи. Також чистили їх?
«Цікаво», — подумала вона, накидаючи малюнок цих мініатюрних створінь. Їхні панцирі такого ж відтінку, як і пальці сланцекірки, а колір равликової мушлі — ледь не точна копія синьо-жовтого забарвлення тарілкового каменя. Немов Всемогутній створив їх як тандеми: рослина дає прихисток тварині, а та навзамін чистить її.
Довкола курганчиків сланцекірки звивалися кілька спренів життя — крихітні, світні й зелені порошинки. Деякі танцювали в розколинах оболонок, а інші, наче часточки пилу, висіли в повітрі — зигзагами здіймаючись угору, щоб знов опуститися вниз.
Шаллан скористалася одним із гостріше заточених вугільних олівців, щоб нашвидкуруч записати деякі думки щодо зв’язку між рослинним і тваринним царствами. Вона ніколи не чула про існування книжок, у яких ішлось би про взаємозалежності на кшталт цієї. Учені, схоже, надавали перевагу вивченню крупних, активних тварин — як-от великопанцирники чи білошипники. Однак зроблене спостереження здалося дівчині чудесним, дивовижним відкриттям.
«Равлики й рослини допомагають одне одному, — подумалося їй, — а от я зрадила наставницю».
Шаллан кинула погляд на захищену руку та схований усередині капшук. Вона почувалася безпечніше, тримаючи Душезаклинач при собі. Крадійка поки ще не насмілилася спробувати ним скористатися. Надто вже непокоїлась через скоєне й торопіла від думки задіяти пристрій перед самим носом у Джасни. Однак тепер вона була у відлюдному глухому закутку в глибині лабіринту, куди вела лиш одна звивиста доріжка. Дівчина підвелася, із позірною неуважністю озираючись довкола. У садах нікого більше не було, та й сама вона забралася досить далеко: якби хтось і намірився підійти до неї, на це затратив би не менше кількох хвилин.
Шаллан знову сіла й відклала вбік етюдник та олівець. «А що, чому б і не спробувати скористатись ним, — подумала вона. — Можливо, нема потреби й далі ритися в Паланеумі, шукаючи інструкцію». Варто їй тільки час від часу підводитися, кидаючи оком довкола, щоб упевнитися, що ніхто не наблизиться непоміченим і випадково не підгляне за нею.
Вона дістала заборонений пристрій. Відчула в руці його масивність. Надійна штука. Глибоко вдихнувши, Шаллан пропустила пальці крізь петлі ланцюжків і застібнула їх довкола зап’ястя, закріпивши оснащений самоцвітами корпус із тильної сторони долоні. Метал холодив шкіру, ланцюжки теліпалися. Вона поворушила рукою, щоб ті натяглися.
Шаллан сподівалася на відчуття могутності. А може, на приплив сили. Чи хоча б на якесь поколювання. Але не відчула нічого.
Дівчина постукала пальцем по трьох самоцвітах: вона ще раніше вставила в порожнє гніздо свій власний димчастий кварц. Робота деяких фабріалів — зокрема телестилів — потребувала контакту з коштовним каменем. Але ні… це дурниці: вона ніколи не бачила, щоби Джасна так робила. Та просто заплющувала очі, торкалася чого-небудь — і сила Душезакляття трансформувала його. За допомогою цього фабріала найкраще виходили перетворення на дим, кристал і вогонь. Лише раз вона була свідком, як принцеса створила щось інше.
Завагавшись, Шаллан підібрала відламаний шматок сланцекірки, що валявся під однією з рослин. Здійняла його у вільній руці, а тоді заплющила очі.
— Стань димом! — наказала дівчина.
Нічого.
— Стань кристалом! — звеліла вона перегодя.
Тоді напіврозплющила одне око. Нуль реакції.
— Вогню, гори! Ти — вогонь! Ти…
І вмовкла, збагнувши дурість своїх дій. Загадковий опік на руці? Та годі вам, а що ж у цьому підозрілого? Тож натомість сконцентрувавшись на кристалі, Шаллан знову заплющила очі, утримуючи в думках образ уламка кварцу й силкуючись заохотити сланцекірку до перетворення.
Нічого не відбувалося, тому вона просто старалася зосередитись, уявляючи собі, як трансформується сланцекірка. Після кількахвилинних невдалих спроб перемкнула увагу на зміну капшука, тоді лави, а відтак — власної волосини. Не спрацювало в жодному з випадків.
Шаллан огляділася довкола, щоби переконатися, що вона все ще сама, і розчаровано опустилася на сидіння. Нан Балат розпитував у Луеша, як працює цей пристрій, і той відповів, що легше показати, ніж пояснити. Обіцяв, що проконсультує їх, якщо Шаллан і справді вдасться поцупити його у Джасни.
А тепер дворецький був мертвий. Невже їй судилося привезти цю річ додому лише для того, щоб одразу ж віддати тим небезпечним людям, так і не скориставшись нею для здобуття багатства, яке захистило б її родину? І все тому, що ніхто з них не знає, як же її задіяти?
Інші фабріали, з якими вона мала справу, були прості в користуванні, але ж їх сконструювали новочасні ремісники-фабриаліри. А Душезаклиначі були витворами прадавніх часів. І способи приведення їх у дію мали відрізнятися від теперішніх. Вона вдивлялася в осяйні самоцвіти, навішені з тильного боку п’ястка. Звідки б це їй дізнатися, як послуговуються пристроєм, якому багато тисяч років і який заборонений для всіх, крім подвижників?
Шаллан засунула Душезаклинач назад до капшука. Схоже, їй знову світили пошуки в Паланеумі. Або так, або треба запитати в Кабсала. Та чи вийде в неї зробити це, не викликавши підозр? Вона відкрила подароване варення, відщипнула шматок хліба й заходилася їсти, неспішно розмірковуючи. Якщо Кабсал і сам не знає, а вона так нічого й не знайде аж до самого від’їзду з Харбранта, чи залишалися ще якісь варіанти? А якщо передати цей артефакт веденському королю чи, скажімо, подвижникам — чи не зможуть ті захистити її родину в обмін на такий подарунок? Не стануть же вони всерйоз дорікати їй за те, що обікрала єретичку. Тож доки Джасна не знатиме, у кого ж її фабріал, вони будуть у безпеці.
Але від таких роздумів їй чомусь стало ще гірше. Украсти Душезаклинач, щоб урятувати рідних — це одне, але передати його тим самим подвижникам, яких так зневажала наставниця? Це перетворить її на ще мерзеннішу зрадницю.
От і знову нелегке рішення. «Що ж, — подумалося Шаллан, — добре, що Джасна так наполегливо прагне намуштрувати мене у їхньому прийнятті. Доки все це закінчиться, я стану неабияким фахівцем…»
40
Червоно-сині очі
«Смерть на вустах. Крик у повітрі. Обвуглена шкіра». — Це з «Останньої Руйнації» Амбріана, див. рядок 335.
Каладін, похитуючись, вийшов на світло, затуливши очі від палючого сонця, і босими ногами відчув перехід від холодного каміння всередині казарми до прогрітого променями — іззовні. Повітря було трохи вільге, але не таке задушливо вологе, як упродовж попередніх тижнів.
Він сперся рукою об дерев’яний одвірок, відчуваючи, як підкошуються непокірні ноги, а плечі гудуть, наче після триденного переносу моста. Тоді глибоко вдихнув. Бік мало би пронизати болем, але відчулася тільки залишкова ломота. Деякі з глибших ран усе ще вкривали струпи, але менші повністю загоїлись. Голова була напрочуд ясна. І навіть не боліла.
Він звернув за ріг казарми, з кожним кроком почуваючись сильнішим, хоча й притримувався рукою за стіну. Лопен йшов услід: гердазієць саме чергував біля Каладіна, коли той прокинувся.
«Я маю бути мертвий, — подумав командир. — Що відбувається?»
З іншого боку казарми він, на свій подив, побачив, що його люди зайняті щоденним тренуванням — вправляються у перенесенні моста. Попереду, у центрі, біг Скеля, надаючи ритму, як-от колись Каладін. Добувшись до протилежного кінця складського двору, вони розвернулися й помчали назад. І лише коли майже проминули казарму, один із мостонавідників першої лінії — Моаш — нарешті помітив Каладіна. Він застиг, як укопаний, від чого решта обслуги замалим не повалилася з ніг.
— Та що там з тобою? — крикнув йому ззаду Торфін, чию голову звідусіль оточувала деревина, застуючи огляд.
Але Моаш не слухав. Він випірнув з-під настилу й широко розплющеними очима вп’явся в Каладіна. Скеля поспішливо гукнув носіям, щоб опускали міст. Ще кілька з них угледіли командира, і їхні обличчя набули того ж благоговійного виразу, що й у Моаша. Гоббер і Пійт майже повністю оклигали й уже тренувалися разом з іншими. От і добре. Тепер їм знову капатиме платня.
Мостонавідники в знайомих шкіряних жилетах мовчки підійшли до Каладіна. Однак трималися на деякій віддалі, неначе сумніваючись, чи не занадто він тендітний. Або священний. На голих грудях командира виднілися майже зарубцьовані рани. Той був убраний у самі лише формені штани до колін.
— Вам, хлопці, і справді варто потренуватися, як діяти в тому разі, коли котрийсь із вас спіткнеться чи провалиться, — сказав Каладін. — Коли Моаш різко зупинився, ви всі заледве не попадали. На полі бою це може мати катастрофічні наслідки.
Ті витріщалися на нього, не вірячи своїм очам, і це змусило його всміхнутися. За мить усі вони скупчилися навколо командира, сміючись і поплескуючи того по спині. У випадку з ослаблим після хвороби це було не зовсім доречне привітання — а надто у виконанні Скелі, — проте Каладін оцінив їхній запал.
Лише Тефт не долучився до гурту. Підстаркуватий мостонавідник стояв осторонь, схрестивши руки на грудях.
— Тефте? — кинув йому командир. — Ти в нормі?
Той фиркнув, але вичавив якусь подобу усмішки:
— Не думаю, що ті хлопці аж так часто миються, щоб і я міг підійти та обійнятися. Не ображайся.
Каладін засміявся:
— Я розумію.
Востаннє він «мився» під час бурі.
Великобуря.
Решта мостонавідників і далі сміялися, запитували про самопочуття й вимагали від рогоїда, щоби той перевершив самого себе, готуючись до вечірніх посиденьок біля вогнища. Каладін усміхався й кивав, запевняючи, що почувається добре, але сам пригадував стихію.
Він чітко її пам’ятав. Як чіплявся за кільце у крівлі, пригнувши голову й заплющивши очі, марно ховаючись від шаленого потоку. Згадав Сил, яка стояла, прикриваючи його, немовби могла відігнати страшну негоду. Тепер її щось не видно. Де ж це вона?
Він також пригадав обличчя. Сам Прародитель бур? Звісно, ні. Галюцинація. Так… так… звичайно, він марив. Спогади про спренів смерті переплутались із наново пережитими епізодами минулого, і до тих та інших домішалися якісь дивні, раптові поштовхи сили — льодяної, проте підбадьорливої. Немов після довгої ночі в задушливій кімнаті вдихаєш прохолодне вранішнє повітря або розтираєш натруджені м’язи соком ґулкетового листя, який водночас зігріває й холодить.
Він так ясно пригадував ці моменти. Що спричинило їх? Гарячка?
— Скільки я провалявся? — запитав він, рахуючи своїх людей і подумки проводячи перекличку. Вийшло тридцять три разом із Лопеном і мовчазним Даббідом. Майже всі на місці. Не може бути! Оскільки ребра зажили, він мав би пролежати в безпам’ятстві щонайменше три тижні. Скільки ж минуло вилазок?
— Десять днів, — відказав Моаш.
— Це неможливо, — спинив брехуна Каладін. — Мої рани…
— Тому-то ми й сторопіли, забачивши, що ти підвівся та ходиш! — встряв, сміючись, рогоїд. — У тебе не кості, а граніт. Це тобі слід називатися Скелею!
Каладін прихилився спиною до стіни. Ніхто не виправив Моаша. Але ж не могла ціла команда обслуги отак взяти і втратити лік тижням.
— Де Ідолір і Трефф? — запитав він.
— Непоправні втрати, — пояснив Моаш, спохмурнівши. — Доки ти лежав у гарячці, нас двічі посилали на вилазку. Серйозно поранених немає, але двоє вибули вбитими. Ми… ми не знали, як їм допомогти.
Зачувши, про що йдеться, обслуга принишкла. Проте смерть для мостонавідників — не дивина, і вони не можуть дозволити собі довго пережовувати кожну втрату. Однак командир узяв на замітку, що треба би підучити кількох із них у наданні медичної допомоги.
Але як же це так, що він уже підвівся та ходить? Чи його ушкодження виявилися не такі серйозні, як він гадав? Каладін обережно обмацав бік, пальпуючи зламані ребра. Лише трішечки поболює. Якщо не брати до уваги загальної кволості, він почувався цілком здоровим. Можливо, йому слід було звертати дещо більше уваги на релігійні повчання матері.
Обслуга знову радісно загомоніла, проте він запримітив погляди, які його люди кидали на командира. Шанобливі, благоговійні. Вони не забули, що той велів переказати їм перед бурею. Подумки оглядаючись назад, Каладін збагнув, що йому трохи потьмарило розум: тодішня заява тепер здавалась неймовірно самовпевненою, не кажучи вже про те, що від неї повівало пророцтвом. Якщо про це довідаються подвижники…
Але що зроблено, те зроблено. Доведеться продовжувати в тому ж дусі. «Ти й так балансував над прірвою, — сказав собі Каладін. — Невже було конче необхідно видиратися на ще вищий стрімчак?»
Раптом над табором розлігся тужливий поклик сурми. Мостонавідники змовкли. А той повторився ще двічі.
— Координати, — мовив Натам.
— Наша зміна? — запитав Каладін.
— Угу, — відказав Моаш.
— Шикуйся! — гарикнув Скеля. — Ви знаєте, як діяти! Покажемо керманичу Каладіну, що не забули, як це робиться!
— Не командиру — «керманичу»? — перепитав той, доки його люди шикувалися.
— Атож, харизматику, — долинув позаду голос Лопена, чий скоромовний акцент так різко контрастував з його незворушною позою. — Вони, звісно, спробували призначити на твоє місце рогоїда, але ми просто стали називати тебе «керманичем», а його — «командиром обслуги». Ґаз аж піну пускав, — усміхнувся Лопен.
Каладін кивнув. Решта були вдоволені понад усяку міру, проте він не поділяв їхнього настрою.
Коли ті вишикувалися довкола мосту, він почав тямкувати, звідки взявся отой сум світовий. Його люди знову повернулися туди, звідки починали. Чи, може, ще гірше. Він був ослаблий і травмований, а також образив самого великого князя. Садеас не зрадіє, коли дізнається, що Каладін переміг гарячку.
Мостонавідникам і далі судилось валитися мертвими один за одним. Бокове перенесення не виправдало себе. Тож він не врятував своїх людей, а лише трохи відтягнув їхню страту.
«Виживання мостонавідників не передбачене…»
І він підозрював чому. Зціпивши зуби, Каладін відпустив стіну казарми й через увесь двір попрямував туди, де стояла вишикувана обслуга, а командири відділень квапливо перевіряли жилети й сандалії.
Скеля виразно глянув на нього:
— І чим це ти, на твою ж думку, зайнятий?
— Стаю в стрій, — відповів Каладін.
— А що б ти сказав комусь із обслуги, якби той тільки-но звівся на ноги після тижня в гарячці?
Каладін завагався. «Я не такий, як решта», — подумав він, та одразу ж пошкодував про це. Не можна було увірувати у власну непереможність. Почуваючись настільки ослаблим, ніякий дурень із мостом не бігає.
— Твоя правда.
— Харизматику, можеш допомогти мені та мулі нести воду, — запропонував Лопен. — Ми тепер «команда в команді». Беремо участь у кожній вилазці.
Каладін кивнув:
— Гаразд.
Рогоїд знову зиркнув на нього.
— Якщо я занадто ослабну ще до останнього зі стаціонарних мостів, то повернуся назад. Обіцяю.
Скеля неохоче кивнув. Команда з настилом на плечах покрокувала до місця збору, а Каладін, приєднавшись до Лопена з Даббідом, заходився наповнювати бурдюки.
***
Склавши руки за спиною, Каладін стояв на краю розколини. Його взуті в сандалії ноги підійшли до неї впритул. Прірва вдивлялася в нього, але Каладін не дивився в неї. Він зосередився на битві, яка точилася на іншому боці.
Цей приступ виявився легкий: вони прибули одночасно з паршенді. Противник не став морочитися з відстрілом мостонавідників, а зайняв оборонну позицію по центру плато, довкола хризаліди. І тепер Садеасові люди билися з ним.
Цього спекотного дня Каладінове чоло лисніло від поту, а спричинена хворобою знемога все ще давався взнаки. Однак йому було й близько не так зле, як мало би бути. Це спантеличувало лікарського сина.
Але в ту мить солдат у ньому взяв гору над хірургом. Битва поглинула його. Вишикувавшись дугою, алетійські списники в шкірі й нагрудниках тиснули на неприятеля. Більшість паршенді орудувала бойовими сокирами чи молотами, і лише кілька — мечами або палицями. Кожного захищали ці їхні червонувато-оранжеві обладунки, що росли зі шкіри. Вони билися парами й безперестанку співали.
Це був найгірший різновид баталії — коли сили супротивників рівні. Нерідко під час сутички, у якій ворог швидко брав гору, втрати бували не такі значні. Щойно таке траплялося, як командири наказували відходити, щоб зменшити втрати. Але такі ось битви за рівних умов… вони завжди запеклі й криваві. Споглядання бою — тіл, що падали на каміння, поблисків зброї, солдатів, яких зіштовхували з плато — нагадало Каладінові про власне бойове хрещення. Його командир отетерів від того, як просто цей молодий списник зносить вигляд крові. Його батька ошелешило б те, як легко він її проливав.
Між битвами в Алеткарі й боями на Розколотих рівнинах існувала велика різниця. Там його оточували найгірші — чи принаймні найгірше навчені — солдати королівства. Вони навіть строю не тримали. Та попри весь розгардіяш, у тих баталіях проступала логіка. А в тутешніх він її і досі не бачив.
Ось де крився його прорахунок. Він змінив бойову тактику, так і не збагнувши її. Але більше не повторить цієї помилки.
До Каладіна підійшов Скеля, супроводжуваний Сиґзілом. Мускулястий рогоїд різко контрастував із низеньким тихим азішем. Шкіра останнього була темно-брунатна, а не по-справжньому чорна, як-от у деяких паршменів. Здебільшого він тримався осторонь від решти.
— Кепські справи, — промовив здоровань, схрестивши руки на грудях. — Навіть якщо битва закінчиться перемогою, солдати не надто радітимуть.
Каладін неуважливо кивнув, дослухаючись до криків, зойків і лайки.
— Заради чого вони воюють, Скеле?
— Заради грошей, — відповів той. — І помсти. Ти й сам повинен це знати. Хіба ж не твого правителя вбили паршенді?
— Ні, я розумію, за що воюємо ми, — пояснив Каладін. — А от паршенді — навіщо це їм?
Скеля ошкірився:
— Я би сказав, що їм не дуже до душі перспектива позбутися голови за вбивство короля. Яка непоступливість з їхнього боку!
Каладін усміхнувся, і далі спостерігаючи, як гинуть люди. Веселість на такому тлі здавалась йому ненормальною, але він надто довго навчався під батьковим керівництвом, тож будь-яка смерть залишала його незворушним.
— Можливо. Але чому тоді вони б’ються за яхонтосерця? Через сутички на кшталт цієї їхня чисельність зменшується.
— А ти звідки знаєш? — засумнівався рогоїд.
— Їхні вилазки порідшали, — пояснив командир. — Так говорять у таборі. І вони тримаються дальше від алетійського боку Рівнин, ніж раніше.
Скеля задумливо кивнув:
— А що? Ніби логічно. Ха! Скоро ми, напевно, переможемо в цій кампанії та вирушимо додому.
— Ні, — тихо промовив Сиґзіл. Він розмовляв дуже правильно, практично без натяку на акцент. А з другого боку, якою мовою взагалі спілкуються азіші? Їхнє королівство було настільки відділене, що, крім цього свого підлеглого, Каладін за все життя мав справу аж із одним. — Сумніваюся. Я можу тобі сказати, за що вони воюють, Каладіне.
— А ну ж бо, послухаємо…
— У них мають бути Душезаклиначі. І самоцвіти їм потрібні для того ж, для чого й нам. Щоби створювати їжу.
— Звучить розумно, — визнав командир, так само стоячи на широко розставлених ногах і тримаючи руки за спиною. Стройова стійка «вільно, по-парадному» і досі здавалася йому зручною. — Це, звичайно, здогад, але обґрунтований. Дозволь тоді запитати про ще дещо: чому мостонавідникам заборонені щити?
— Бо вони надто вповільнюють нас, — вніс ясність Скеля.
— Ні, — заперечив Сиґзіл. — Можна було би послати людей зі щитами бігти попереду тієї частини обслуги, яка несе мости, і це нікого б не уповільнило. Так, для цього довелось би залучати більше людей, але завдяки таким щитам заощаджувалося б достатньо живої сили, щоби перекрити роздуті штати.
Каладін кивнув:
— Садеас і так бере на кожну вилазку забагато команд. Зазвичай мостів наводиться більше, ніж реально треба.
— Але чому? — запитав азіш.
— Тому що з нас хороші мішені, — тихо проказав Каладін, починаючи це усвідомлювати. — Нас виставляють попереду, щоби ми привертали увагу паршенді.
— А ти як хотів? — сказав Скеля, стенувши плечима. — В усіх арміях так робиться. Уперед завжди посилають найбідніших і найгірше навчених.
— Знаю, — відповів командир, — проте здебільшого їм видають хоч якісь засоби захисту. Хіба ти не розумієш? Ми не просто перша хвиля атакуючих, якою не шкода й пожертвувати. Ми принада. Нас підставляють під удар, щоб паршенді просто не могли не стріляти в нас. А це дає змогу солдатам регулярної армії вступати в бій неушкодженими. Бо всі паршендійські луки націлені в мостонавідників.
Рогоїд нахмурився.
— Щити зробили би нас не такими принадними, — пояснив Каладін. — Тому їх і забороняють.
— Можливо, — долинув збоку задумливий голос Сиґзіла. — Але видається дурістю отак марнувати живу силу.
— Власне, не такою вже й дурістю, — заперечив той. — Якщо тобі доводиться знову й знову штурмувати укріплені позиції, ти не можеш дозволити собі втрачати добре навчених бійців. Невже ти не розумієш? У Садеаса вони — в обмеженій кількості. А от новобранців знайти неважко. Кожна стріла, що потрапляє в мостонавідника, пролітає мимо солдата, на спорядження й навчання якого витратили чималі гроші. От чому для Садеаса краще, якщо у вилазці задіяна велика кількість мостонавідників, а не менша, але захищена.
Він мав би збагнути це раніше. Його збивало з пантелику те, наскільки важливі бойові функції виконувала обслуга. Якщо та не наводила над прірвами мостів, армія не могла перейти на інший бік. Але ж кожна з команд була добре вкомплектована особовим складом, і на вилазку їх щоразу посилали вдвічі більше від реальної потреби.
Вигляд поваленого моста мав сповнювати паршенді відчуттям неабиякого вдоволення, і в процесі кожного нелегкого штурму долі зазвичай опинялися два-три настили. Інколи й більше. Тож доки мостонавідники справно помирали, відволікаючи ворожих лучників від солдатів, Садеас був зацікавлений, щоби ті залишалися вразливими. Супротивник мав би це розуміти, але ж так важко спрямувати стрілу куди-інде, коли бачиш нападника без обладунків, який несе облогове знаряддя. Про паршендійських воїнів подейкували, ніби ті — дикуни-самородки. І справді: спостерігаючи за битвою на сусідньому плато — зосереджено її аналізуючи, — Каладін бачив, що так воно й було.
Його дисципліновані співвітчизники тримали суцільний стрій — коли кожен боєць прикриває товаришів, — а паршенді нападали розрізненими парами. Алеті перевершували ворога матеріально-технічно й тактично. Так, кожен окремо взятий паршендієць виявлявся сильнішим за супротивника, а майстерність його поводження з цими їхніми бойовими сокирами приголомшувала. Але воїни Садеаса демонстрували обізнаність із новочасними бойовими порядками. Варто їм було лише захопити плацдарм, і — якщо битві вдавалося надати затяжного характеру — вони нерідко домагалися перемоги саме завдяки своїй дисциплінованості.
«До початку цієї війни паршенді не проводили масштабних операцій, — вирішив Каладін. — Вони звикли до дрібних сутичок — клан на клан, село на село».
До нього, Скелі та Сиґзіла приєдналися ще кілька мостонавідників. А невдовзі там зібралася більшість обслуги, причому дехто з його людей як міг наслідував командирову позу. Знадобилася ще година, доки битву вдалося виграти. Садеас здобув перемогу, але рогоїд мав рацію. Солдати виглядали похмурими: того дня вони втратили багатьох друзів.
Каладін із командою доправляли назад до табору натовп змучених і пошарпаних списників.
* * *
Кілька годин потому Каладін сидів на колоді біля вечірнього багаття Четвертого мосту. Сил влаштувалася в нього на коліні, набувши форми напівпрозорого біло-блакитного вогника. Вона приєдналася до хлопця на зворотному шляху та радісно закружляла довкола, побачивши, що той уже підвівся й ходить, проте ніяк не пояснила своєї відсутності.
Багаття жарко потріскувало, у великому казані, яким завідував Скеля, булькало вариво, на поліняччі танцювали вогнекузьки. Що кілька секунд хтось із обслуги запитував рогоїда, чи не готове рагу, інколи ще й жартома барабанячи по мисці. Той мовчки помішував страву. Усі знали, що ніхто не вмочить ложки, доки Скеля не проголосить, що їжа готова: кухар украй прискіпливо стежив за тим, щоби команда не харчувалася «чим попало».
У повітрі пахло киплячими галушками. Люди сміялися. Їхній «керманич» пережив смертну кару, а під час вилазки того дня жоден із мостонавідників не постраждав. В усіх був піднесений настрій.
За винятком Каладіна.
Бо тепер він збагнув. Зрозумів усю марність їхніх зусиль. Уторопав, чому Садеас не завдав собі клопоту офіційно підтвердити, що Прародитель бур виправдав підсудного. Той був мостонавідником, а це автоматично означало смертний вирок.
Каладін сподівався продемонструвати великому князю, що його команда діє ефективно та приносить користь. Мав надію довести, що вони заслуговують на підготовку та засоби захисту — щити й обладунки. Гадав, що коли вони діятимуть, як солдати, то їх, імовірно, і матимуть за них.
Але жоден із цих способів не спрацює. Мостонавідник, котрий вижив, — це, безсумнівно, поганий мостонавідник.
Його люди сміялися, насолоджуючись посиденьками біля багаття. Бо довіряли йому. Командиру вдалось неможливе — пережити великобурю. Пораненому, прив’язаному до стіни. Звичайно ж, тепер він явить ще одне чудо — цього разу для них. Вони були хороші хлопці, проте мислили як піхотні рядові. Віддалена перспектива нехай хвилює офіцерів і світлооких. Вони ж були ситі й веселі — і цього їм поки що вистачало.
Але не Каладінові.
Він-бо лице в лице зіштовхнувся з тим, кого залишив позаду. Із самим собою, яким перестав бути тієї ночі, коли вирішив не стрибати в прірву. З людиною із зацькованими очима, яка облишила надію, збайдужівши до всього. Із живим трупом.
«Я підведу їх», — подумалося йому.
Він не міг дозволити їм і далі бігати на вилазки та гинути один за одним. Але й альтернативи не бачив. Тож їхній сміх терзав йому душу.
Один із них, Мапа, підвівся та здійняв руки, просячи решту втихомиритись. Перший місяць уже зайшов, другий ще не з’явився, і його постать здебільшого освітлювало вогнище. У вишині мерехтіли розпорошені зорі. Кілька з них рухалися — крихітні світлові цяточки, як-от сліди від уколу шпильки, котрі пурхали туди-сюди, наче далекі світні комашки. Спрени зірок. Вони рідко траплялися.
Мапа був чолов’ягою з пласким обличчям, густою бородою та кущуватими бровами. Його прозвали так через родиму пляму на грудях, що, як він сам запевняв, була точною картою Алеткару, хоча Каладін так і не спромігся розгледіти жодної подібності.
Мапа відкашлявся:
— Це хороший вечір, особливий вечір і таке інше. До нас повернувся наш командир.
Дехто зі слухачів зааплодував. Каладін силкувався не виказувати, як паскудно було в нього на душі.
— Для нас доварюється смачна їжа, — повів далі оратор. Тоді зиркнув на рогоїда: — Адже так, Скеле?
— Доспіває, — відказав той, помішуючи.
— Ти впевнений? А то ми могли б іще раз змотатись на вилазку. Щоби дати тобі ще трішки часу — годинок п’ять-шість…
Кашовар люто зиркнув на нього. Обслуга засміялася. Дехто забрязкав ложками об миски. Мапа фиркнув від сміху, а тоді нахилився й видобув з-за каменя, де щойно сидів, загорнутий у папір пакунок, який кинув Скелі.
Від здивування той ледве зловив його, замалим не зронивши в казан.
— Це тобі від усіх нас, — мовив Мапа, дещо ніяковіючи, — за те, що кожного вечора готуєш для нас рагу. Не думай, ніби ми не помітили твоїх старань. Поки ми розважаємось, ти куховариш. І завжди насипаєш собі останньому. Тож ми тут дещо купили, щоб віддячити тобі.
Він витер носа рукавом, дещо зіпсувавши момент, і знову всівся на своє місце. Кілька ближніх мостонавідників поплескали його по спині, віддаючи належне таланту промовця.
Рогоїд розгорнув пакунок і довго вдивлявся у вміст. Каладін нахилився ближче, силкуючись побачити, що ж там усередині. Скеля простяг руку до подарунка й підніс його вище. Це виявилась складана небезпечна бритва з відшліфованої до сріблястого блиску сталі. Її вигострений край приховувало дерев’яне руків’я. Здоровань відвів лезо вбік та оглянув його.
— От висотнохворі дурні, — тихо видихнув він. — Яка ж красуня!
— Там ще й начищена металева пластина, — докинув Пійт. — Замість дзеркальця. А також мило та ремінь, щоби правити її.
На подив присутніх, у рогоїдових очах забриніли сльози. Кашовар відвернувся від казана, стискаючи в руці подарунки.
— Рагу готове, — кинув він.
І прожогом метнувся в казарму.
Мостонавідники принишкли.
— Прародителю бур, — мовив зрештою моложавий Данні, — гадаєте, це була гарна ідея? Ну, тобто, він розплакався й таке інше…
— Думаю, усе пройшло якнайкраще, — відповів Тефт. — Треба просто дати цьому гевалу час оговтатися.
— Вибачте, що нічого не підготували для вас, сер, — сказав Каладінові Мапа. — Ми ж не знали, що ви отямитесь…
— Усе гаразд, — заспокоїв той.
— Ну, то як, — мовив Шрамм, — хтось візьметься насипати це рагу, а чи всі ми сидітимемо тут голодними, чекаючи, доки воно згорить?
Данні зірвався на ноги й ухопив ополоника. Обслуга скупчилася довкола казана, штовхаючи один одного, доки той наповнював миски. Без Скелі на роздачі, котрий погримував на них і не давав пролазити без черги, зчинилася чимала колотнеча. Лише Сиґзіл не долучився до решти. Мовчазний темношкірий мостонавідник сидів трохи осторонь, і в його очах танцювали відблиски полум’я.
Каладін підвівся. Він був стривожений — власне, нажаханий — тим, що може знову стати колишнім горопахою. Людиною, котра махнула на все рукою, оскільки не бачить виходу. Тож вирішив підійти до Сиґзіла, щоб із кимось перемовитися словом. Цей порух потривожив Сил, котра чмихнула носом і з характерним дзижчанням пересіла йому на плече. Вона все ще зберігала подобу мерехтливого вогника, і тепер, на новому місці, дратувала його навіть сильніше. Але він мовчав. Якби та дізналася, що це докучає йому, то, ймовірно, лише розохотилася б. Урешті-решт вона й досі була спреном вітру.
Каладін підсів до Сиґзіла.
— Що, апетиту нема?
— Вони зголодніли дужче за мене, — відказав той. — Наскільки можна виснувати з попередніх вечорів, після того, як усі понаповнюють миски, рагу вистачить і мені.
Каладін кивнув:
— Я оцінив твій аналіз ситуації під час сьогоднішньої вилазки.
— Інколи мені це вдається.
— Ти добре освічений. Це проглядається як у твоїх словах, так і в твоїх діях.
Сиґзіл зам’явся.
— Так, — зрештою мовив він. — Мій народ не вважає чоловічої проникливості гріховною.
— Це не гріх і для алетійця.
— Досвід підказує, що вас цікавлять лише війна та мистецтво вбивати.
— Чи ж настільки багатьох із нас ти бачив, окрім як в армії?
— Не надто, — визнав Сиґзіл.
— То кажеш, людина з освітою, — задумливо проказав Каладін. — У мостонавідній команді.
— Моє навчання залишилося незавершеним.
— Як і моє.
Той зацікавлено глянув на нього.
— Я вчився на хірурга, — пояснив Каладін.
Сиґзіл кивнув, і темне густе волосся розсипалося в нього по плечах. Він був одним із небагатьох мостонавідників, котрі завдавали собі клопоту голитися. Хоча тепер, коли бритву мав Скеля, ця ситуація могла змінитися.
— На хірурга, — повторив азіш. — Не можу сказати, що здивований, беручи до уваги, як ти даєш раду пораненим. Серед обслуги подейкують, що ти світлоокий дуже високого рангу, але інкогніто.
— Що? Але ж у мене карі очі!
— Перепрошую, я не так висловився, — відказав той. — У вашій мові бракує потрібного слова. Для вас «світлоокий» — те саме, що й «проводир». Проте в інших королівствах не це робить людину… а хай їй грець, цій алетійській! …високородною. Ясновельможним — але не «за ясні очі». Так чи інак, а люди гадають, що тебе, напевно, виховували не в Алеткарі — і то змалку готуючи в проводирі.
Сиґзіл озирнувся на товаришів. Ті помалу всідалися, завзято накидаючись на рагу.
— Уся річ у тому, наскільки природно ти ведеш за собою — ведеш так, що інші просто хочуть коритися. А такі речі асоціюються зі світлоокими. От вони й вигадали для тебе минуле. Ох і нелегко тобі буде вивести їх із цієї омани! — він вдивився у командира. — Звичайно, якщо це й справді вимисел. Я ж бо теж був у проваллі того дня, коли ти орудував списом.
— А що таке спис? — промовив Каладін. — Зброя темноокого солдата. Це ж тобі не меч світлоокого.
— Для багатьох мостонавідників така різниця несуттєва. Ті й інші значно вищі від нас.
— А яка історія твого життя?
Сиґзіл самовдоволено всміхнувся:
— А я все гадаю: коли ж він почне вивідувати? Бо й інші згадували, що ти цікавився їхніми біографіями.
— Хочу знати тих, ким командую.
— А якщо серед нас є вбивці? — тихо запитав той.
— Тоді я в хорошій компанії, — відказав Каладін. — А якщо ти вкоротив віку світлоокому, то за нагоди я ще й випивкою пригощу.
— Ні, не світлоокому, — промовив Сиґзіл. — І він і досі живий.
— Ну, тоді ти не вбивця, — заперечив командир.
— Але дуже старався ним стати, — в очах азіша з’явився відсутній вираз. — Я був упевнений, що в мене вийшло. Проте прийняв не наймудріше рішення. Мій наставник… — він змовк.
— То це його ти намагався вбити?
— Ні.
Каладін чекав на продовження, але його не було. «Учений, — подумав він. — Або принаймні інтелектуал. Повинен існувати спосіб якось скористатися з цього. Знайди, як вибратися з цієї смертельної пастки, Каладіне. Користуйся тим, чим можеш. Вихід повинен бути».
— Ти мав рацію, коли говорив про мостонавідників, — мовив Сиґзіл. — Нас посилають на смерть. Це єдине раціональне пояснення. Є таке місто — Марабетія. Не чув?
— Ні, — зізнався Каладін.
— Це на північ від нас, на узбережжі, у землях селаїв. Тамтешні жителі — запеклі полемісти. На кожному міському перехресті встановлені невеличкі трибуни, піднявшись на які кожен охочий може викласти свої аргументи. Кажуть, ніби всі марабетійці носять у капшуках перезрілі фрукти на той випадок, якщо раптом трапиться проходити мимо оратора, з яким вони не погоджуються.
Каладін нахмурився. Він не чув від Сиґзіла стільки слів за весь той час, який вони разом прослужили в команді.
— Те, що ти сказав там, на плато, — повів далі азіш, дивлячись перед собою, — нагадало мені про марабетійців. Знаєш, вони придумали дуже незвичний спосіб поводження із засудженими злочинцями. Вони звішують їх із прибережної скелі неподалік від міста — так, щоби під час припливу ті якраз діставали до води. І в кожній зі щік роблять надріз. А в ближніх глибинах водиться особливий різновид великопанцирників, що славиться соковитим м’ясом і, звичайно ж, яхонтосерцями. Вони, щоправда, геть не такі великі, як у тутешніх прірводемонів, але все ж нічогенькі. Так-от ті злочинці правлять за наживку. Кожен із них має право вимагати, щоби його натомість просто стратили, але йому обіцяють помилування, якщо той провисне отам тиждень і залишиться цілим.
— І часто таке трапляється? — запитав Каладін.
Сиґзіл похитав головою:
— Ніколи не бувало. Але засуджені завжди хапаються за цей останній шанс. У Марабетії побутує вислів, який вживають, коли хтось відмовляється дивитися правді в очі, — кажуть, що очі в нього «червоно-сині». Червоне — це краплі крові. А синє — морська вода. Мовляв, тільки це і бачать засуджені. Зазвичай на них нападають у перший же день. І попри те більшість все одно хоче скористатися цією можливістю. Надає перевагу марній надії.
«Червоно-сині очі», — подумав Каладін, уявляючи собі цю моторошну картину.
— Ти робиш добру справу, — мовив Сиґзіл, підводячись і беручи миску. — Спочатку я ненавидів тебе за брехню цим бідолахам. Але поступово збагнув, що марна надія робить їх щасливішими. Ти, по суті, вводиш невиліковно хворому препарати, тамуючи його біль, аж доки той не помре. Тепер ці люди можуть провести свої останні дні, сміючись. Ти й справді — цілитель, Каладіне Буреблагословенний.
Каладін хотів заперечити, сказати, що дарована ним надія — не марна, але не міг. Не тоді, коли серце обливалося кров’ю. Не з тим, що він тепер знав.
За мить із казарми вигулькнув Скеля.
— Я знову почуваюся аліл’тікі’і! — оголосив він, стискаючи бритву в здійнятій руці. — Друзі, ви й гадки не маєте, що зробили! Одного дня я зберу вас усіх на Піках і викажу вам королівську гостинність!
Попри всі нарікання, він не зголив бороди повністю, а залишив довгі, біляво-руді бакенбарди, які збігали щоками до підборіддя. Саме ж воно було чисто виголене — так само як і губи. При його зрості й продовгастому обличчі результат вийшов неповторним.
— Ха! — гукнув рогоїд, підходячи до багаття. Він ухопив двох найближчих до себе мостонавідників в обійми, від чого Бісіґ замалим не розляпав рагу. — За це ви всі станете моїми кревними. Гумака’абан для жителя Піків — предмет гордості! Я знову почуваюся справжнім чоловіком. Ось. Ця бритва належить мені, але й усім нам. І нехай будь-який охочий скористатися нею саме так і зробить. Матиму за честь поділитися з вами!
Мостонавідники засміялися, і кілька охочих упіймали його на слові. Командир не був серед їхнього числа. Просто… це якось не мало для нього значення. Він узяв миску рагу, яку приніс йому Данні, але не їв. Сиґзіл вирішив не повертатися на старе місце біля нього, а влаштувався з іншого боку багаття.
«Червоно-сині очі, — подумав Каладін. — Не знаю, чи про нас так можна сказати». Щоб цей вислів стосувався і його, він мав би вірити, що в їхньої команди є хоча б крихітний шанс уціліти. А того вечора йому ніяк не вдавалося переконати себе в цьому.
Він ніколи не був оптимістом. Завжди дивився правді у вічі — або принаймні намагався. Але коли бачив там щось аж настільки страхітливе, тоді й починалися проблеми.
«Ох, Прародителю бур, — подумав Каладін, дивлячись у миску й відчуваючи, як вага відчаю зминає його. — Я знову сповзаю назад, до колишнього горопахи. З моїх пальців вислизає остання зачіпка, завдяки якій я тримався за життя й за себе самого».
Йому не знести тягаря надій усіх мостонавідників.
У нього просто не вистачить сили.
41
Про Алдса й Мілпа
За п’ять з половиною років до того
Каладін пропхався повз Ларал, котра билася в істериці, та, спотикаючись, ступив крок до операційної. Попри всі роки, які він пропрацював із батьком, кількість крові, що розтеклася кімнатою, приголомшила його. Наче хтось розлив відро яскраво-червоної фарби.
У повітрі висів запах смаленої плоті. Лірін гарячково працював, рятуючи ясновельможного Рілліра — Рошонового сина. Із живота хлопця стирчала зловісного вигляду штуковина, що скидалася на бивень, а нижня частина його правої ноги була розтрощена. Уламки кістки стирчали з неї, мов очеретини на поверхні ставка. Сам градоправитель лежав на іншому столі трохи збоку і, стогнучи й заплющивши очі, тримався за ногу, пронизану аналогічним кістяним списом. З-під імпровізованої пов’язки сочилася кров і, стікаючи до краю стільниці, скрапувала на підлогу та змішувалася з синовою.
Каладін застиг на порозі, роззявивши рота. Ларал усе ще вищала виском. Вона вхопилась за одвірок, а кілька Рошонових охоронців намагалися відтягти її. Лемент дівчини з кожною миттю несамовитішав:
— Зробіть щось! Ворушіться! Він не може! Він був там, коли це сталося, і мені плювати, відпустіть мене!
Плутані фрази переросли в хрипкий вереск. Зрештою охоронці відтягли її.
— Каладіне! — гиркнув батько. — Допоможи мені!
Цей окрик вивів хлопця із заціпеніння, і він увійшов до кімнати. Ретельно вимивши руки, Каладін дістав із шафки перев’язувальний матеріал, по дорозі вступивши в кров. Відтак ковзнув поглядом по обличчю Рілліра: шкіра з правого боку була сильно обдерта. Повіки не було, а очне яблуко з блакитною райдужкою було пропороте по центру, від чого здулося, мовби вичавлена виноградина.
З бинтами в руках Каладін поспішив до батька. Майже водночас у дверях з’явилася й мати, а позад неї — Тіен. Жінка злякано притисла руку до рота й відсторонила свого молодшого. Той заточувався, немов от-от зомліє. За мить вона повернулася вже сама.
— Каладіне, води! — гукнув Лірін. — Гесіно, принеси ще! Хутко!
Мати метнулася на допомогу, хоча останнім часом рідко підсобляла в операційній. Тремтячими руками вона вхопила одне з відер і вискочила надвір. Інше ж, наповнене, хлопець підніс ближче до батька, який саме виймав із живота світлоокого той довгастий кістяний предмет. Уціліле око Рілліра засмикалося, голова затряслася.
— Що це? — запитав Каладін, притискаючи тампон до рани, доки хірург відкидав убік те дивне чужорідне тіло.
— Бивень білошипника, — відказав батько. — Промивай!
Каладін ухопив губку, вмочив у відро та вичавив воду в зяючу діру в Рілліровому животі. Це змило кров, і Лірін зміг як слід роздивитися ушкоджене місце. Доки той промацував його, син підготував голку та нитку. Травмовану ногу вже стягував джгут. Ампутація могла зачекати.
А лікар, неначе вагаючись, усе ще пальпував рану на животі юнака, запустивши всередину пальці. Син знову промив її, а тоді стривожено глянув на батька.
Лірін витягнув пальці й підійшов до ясновельможного Рошона.
— Каладіне, бинти, — коротко кинув хірург.
Той поспішив до нього, та все ж мигцем озирнувся на Рілліра. Молодий і ще недавно вродливий світлоокий знову задрижав і забився в корчах.
— Батьку…
— Бинти! — крикнув Лірін.
— Що це ти робиш, ескулапе?! — проревів Рошон. — А як же мій син?
Довкола нього роїлися болекузьки.
— Він не жилець, — промовив лікар, висмикуючи бивень з ноги градоправителя.
Світлоокий заволав від болю, хоча Каладін і не міг сказати, якого саме — від рани чи від батькових слів. Рошон зціпив зуби, коли хлопець притис до ноги тампон. Лірін занурив руки у відро з водою, а тоді швидко протер їх соком мáківниці, щоби відлякати гнилокузьок.
— Мій син живий, — проричав Рошон. — Я бачу, що він ворушиться! Лікарю, займися ним.
— Каладіне, дістань дурманний еліксир, — скомандував батько, готуючи голку.
Розбризкуючи ногами кров, той швидко пройшов у дальню частину кімнати й, розчинивши шафку, дістав звідти флакончик прозорої рідини.
— Що ти робиш? — гарикнув світлоокий, силкуючись сісти. — Йди до мого сина! Заради Всемогутнього, та займися ж ним!
Користуючись паузою — він-бо якраз змочував марлю анестетиком, — Каладін несміливо обернувся. Рілліра корчило все сильніше.
— У своїй роботі, Рошоне, я дотримуюся трьох принципів, — відказав Лірін, силоміць притискаючи світлоокого до стола. — Ними керується кожен хірург, коли він змушений обирати між двома пацієнтами. Якщо рани однаково тяжкі, першим слід рятувати молодшого.
— То займися моїм сином!
— Якщо рани небезпечні різною мірою, — повів далі Каладінів батько, — передусім варто взятися за найсерйознішу.
— Як я тобі й товкмачу!
— Проте третій принцип скасовує обидва попередні, — промовив лікар, схиляючись над ним. — Хірург зобов’язаний знати, коли медицина безсила. Мені шкода, Рошоне. Якби я міг, то врятував би його — присягаюся. Але це неможливо.
— Ні! — заволав градоправитель, знову пориваючись підвестися.
— Каладіне! Швидше!
Син підлетів до стола й сунув змочену еліксиром марлю прямо під ніс світлоокому, накривши нею рот і підборіддя, — так, що той мусив дихати випарами. Сам же він, як і вчили, затримав подих.
Рошон ревів і волав, однак удвох вони втримати його — адже той ослаб через втрату крові, — тож незабаром крики стишилися. А ще за кілька секунд він уже белькотів якусь тарабарщину й усміхався сам до себе. Лірін знову взявся до понівеченої ноги, а Каладін подався викидати змочену анестетиком марлю.
— Не треба. Приспи нею Рілліра, — сказав батько, не відриваючись від роботи. — Це та єдина допомога, яку ми можемо йому надати.
Той кивнув і, скориставшись рештками еліксиру, ввів пораненого юнака в безпам’ятство. Його дихання стало рівніше, хоча Ріллір навряд чи міг помітити досягнутий результат. Потім Каладін кинув просякнуту дурманом маску на жаровню: висока температура нейтралізувала його ефект. Цупка біла марля зморщилася, зробилася коричневою й задиміла, щойно її краї взялися вогнем.
Хлопець повернувся з губкою та промив Рошонову рану, у якій усе ще длубався Лірін. Усередині застрягли кілька осколків бивня, і той бурмотів щось собі під ніс, дістаючи щипці та гострий, мов бритва, ніж.
— Поглинь їх усіх Геєна, — сказав Лірін, витягаючи перший уламок різця. Ріллір у нього за спиною раптом стих. — Невже їм не досить того, що половину з нас послано на війну? Чи ж так конче треба шукати смерті, навіть коли живеш у тихому містечку? Ох, не треба було Рошону вирушати на пошуки цього, побий його грім, білошипника.
— То він шукав його?
— Це вони так сходили на полювання, — хірург сплюнув. — Колись ми з Вістіовом кепкували зі світлооких їхнього типу. Хто не може вбивати людей — убиває тварин. Що ж, ти знайшов, що шукав, Рошоне.
— Батьку, — ледь чутно сказав Каладін, — він дуже розлютиться на тебе, коли отямиться.
Ясновельможний щось тихесенько мимрив, лежачи на спині з заплющеними очима.
Лірін мовчав. Він висмикнув із рани ще один фрагмент кістки, і хлопець знову промив прокол. Батько водив пальцями по краях великої дірки, обмацуючи їх.
Знайшовся ще один уламок, який застряг усередині — у м’язі. Якраз біля нього пульсувала стегнова артерія — найкрупніша судина ноги. Лірін просунув у рану скальпель та акуратно вирізав осколок бивня. А тоді крайка леза на мить завмерла на волосок від артерії.
«Якщо її перерізати…» — подумалося Каладінові. Рошон помер би за лічені хвилини. Він і так був живий лиш тому, що ікло пройшло мимо неї.
Зазвичай тверда рука хірурга тремтіла. Лірін кинув погляд на сина. Тоді вийняв із рани ножа, не зачепивши судини, заліз усередину щипцями й дістав скалку. Відкинувши її вбік, він спокійно простягнув руку до голки з ниткою.
А Ріллір за їхніми спинами вже якийсь час не дихав.
* * *
Того вечора Каладін сидів на ґанку, поклавши руки на коліна.
Рошона відвезли назад до маєтку, під опіку особистих слуг. Труп його сина застигав у крипті, і гонець уже мчав по Душезаклинача, щоби той подбав про нього.
На горизонті сідало криваво-червоне сонце. Куди б Каладін не глянув, світ був залитий багрянцем.
Ляснули двері, і його батько — на вигляд такий же зморений, як і син — нетвердою ходою вийшов з операційної. Він пригальмував біля хлопця й, зітхнувши, опустився поруч, дивлячись на сонце. Йому воно теж скидалося на кров?
Вони мовчки сиділи, а сонячний диск повільно ховався за обрій. І чому воно найяскравіше світило за мить до того, як сховатися на ніч? Злилося через те, що його проганяють за горизонт? А чи, мов старий фіґляр, давало бенефіс, перш ніж залишити сцену?
Чому найяскравіша частина людського тіла — насичено-червона кров — захована під шкірою, і її не побачиш аж доти, допоки щось піде не так?
«Ні, — подумалось Каладінові, — не кров найяскравіша в тілі. Очі теж бувають світлими й барвистими». Кров та очі. Те й інше — метричні свідоцтва. І родовідні грамоти.
— Сьогодні я зазирнув усередину людини, — мовив нарешті хлопець.
— Уже не вперше, — відповів Лірін, — і, поза сумнівом, не востаннє. Я пишаюся тобою. Хоча й гадав, що знайду тебе тут у сльозах, як зазвичай і буває, коли ми втрачаємо пацієнта. Але ти поступово вчишся.
— Коли я сказав, що зазирнув усередину людини, то мав на увазі не рани, — пояснив Каладін.
Той якийсь час помовчав.
— Ясно.
— Якби поруч не було мене, ти дав би йому померти, адже так?
Запала тиша.
— Чому ти не зробив цього? — запитав син. — Адже це вирішило би стільки проблем!
— «Дав би йому померти» — надто делікатне формулювання. Це називається «вбив би».
— Ти міг би просто дозволити йому стекти кров’ю, а тоді сказав би, що був безсилий його врятувати. Ніхто не взяв би твоїх слів під сумнів. Ти міг би це зробити.
— Ні, не міг би, — відказав Лірін, вдивляючись у вечірню заграву.
— Але чому?
— Бо я не вбивця, сину.
Каладін насупився.
У Лірінових очах з’явився відсутній вираз.
— Комусь же треба починати. Хтось має зробити перший крок і вчинити правильно просто тому, що так правильно. Бо коли ніхто цього не зробить, то як же інші візьмуть із нього приклад? Світлоокі щосили стараються вкоротити віку собі та нам. Он Алдса з Мілпом і досі не принесли. Рошон просто кинув їх напризволяще.
Алдс і Мілп, двійко містян, теж були на тому полюванні, але не повернулися разом із мисливським загоном, який доправив обох світлооких. Рошон так перелякався за Рілліра, що не взяв їх із собою, щоб не баритися.
— Світлооким плювати на людське життя, — сказав Лірін. — Тож я маю дбати про нього. Це ще одна причина, з якої я не дав би градоправителю померти, навіть якби був із ним наодинці. Хоча твоя присутність і справді укріпила мене в цьому рішенні.
— Краще б мене там не було, — відповів Каладін.
— Не можна так говорити.
— Чому ні?
— Тому, сину. Бо ми маємо бути кращими за них, — він зітхнув і підвівся. — Тобі треба поспати. Мені, напевно, знадобиться твоя допомога, коли доправлять Алдса й Мілпа.
Навряд чи таке могло трапитись: до того часу обоє містян мали би померти. Казали, що їм сильно дісталося. А крім того, там і досі нишпорили білошипники.
Лірін зайшов до будинку, але не став примушувати сина зробити те саме.
«А я би дозволив йому померти? — подумки запитав себе Каладін. — Може, навіть змахнув би тоді скальпелем, щоб пришвидшити процес?» Від самого свого прибуття Рошон був суцільною напастю, але чи давало це достатні підстави для вбивства?
Ні. Того, хто перерізав би ту артерію, не виправдаєш нічим. Але чому Каладін зобов’язаний рятувати його? Ненадання допомоги — не те ж, що вбивство. От не те та й годі…
Обмірковуючи батькові слова, він із дюжину разів прикидав так і сяк. І був шокований тим, що виявив. Він на повному серйозі дав би Рошону померти на операційному столі. Так було би краще для його родини й усього містечка.
Свого часу Каладінів батько висміював синове бажання податися на війну. І справді, тепер, коли той самостійно вирішив стати лікарем, колишні думки та вчинки здавались йому хлоп’яцтвом. Проте Лірін гадав, що Каладін не здатен на вбивство. «Сину, ти почуваєшся винним, навіть якщо ненароком наступиш на крєм’ячка, — сказав якось він. — А увігнати списа в живу людину тобі буде й поготів не так легко, як ти, здається, гадаєш».
Але батько помилявся. Це стало приголомшливим, жахаючим одкровенням. Адже йшлося не про пустопорожні мрії чи героїчні сни наяву. Ця ситуація була реальна.
У ту мить Каладін усвідомив, що зміг би вбити, якби постала така необхідність. Деяких людей — як-от гангренозного пальця або вщент розтрощену ногу — треба просто ампутувати.
42
Жебраки та шинкарки
«Вони — наче великобуря, що налітає регулярно й водночас завжди неочікувано». — Їхня поява двічі описується словом «Руйнація». Див. с. 57, 59 та 64 «Оповідок при світлі коминка».
— Я впоралась із завданням, — заявила Шаллан.
Джасна відірвалася від дослідження. Виявляючи тій незвичну повагу, вона відклала вбік свої книги та сіла спиною до Завіси й обличчям до підопічної.
— Рада чути.
— Строго кажучи, ваші вчинки законні та виправдані, — мовила дівчина. — Проте грубо аморальні й неетичні.
— То моральність і законність — різні речі?
— Майже всі філософські вчення погоджуються з цим розмежуванням.
— А що думаєш ти?
Шаллан затнулася.
— Так. Можна діяти морально, порушуючи закон, і чинити аморально, дотримуючись його.
— Але ти також сказала, що скоєне мною — «виправдане», проте «неетичне». Встановлення відмінності між першим і другим видається ще важчою справою.
— Виправданню може підлягати лише дія як така, — пояснила Шаллан. — Просто щось зроблене — безвідносно до намірів виконавця. І вбивство чотирьох людей як самозахист — виправдане.
— Проте аморальне?
— Моральність, Джасно, стосується вашого наміру, а також ширшого контексту ситуації. Шукати, кого б це вбити, — неетично, чим би все зрештою не закінчилося.
Принцеса постукала нігтем по стільниці. Її руку обтягувала рукавичка, з-під якої випиналися самоцвіти несправного фабріала. Минуло два тижні. Звичайно ж, вона вже виявила, що той не працює. Але як могла сприймати це так спокійно?
А якщо вона намагалася його потай полагодити? Можливо, побоювалась втрати політичного впливу в разі розголошення факту поломки? Чи все ж збагнула, що її Душезаклинач підмінили? А чи могло бути так, що, хоч як це не малоймовірно, Джасна просто не пробувала ним користуватися? Мине зовсім небагато часу, і Шаллан доведеться залишити Харбрант. Але якщо вона поїде раніше, ніж принцеса виявить підміну, постане небезпека того, що наставниця вирішить перевірити пристрій лише після зникнення підопічної, і тоді підозра віддразу ж паде на неї. Тривожне очікування доводило дівчину до нестями.
Зрештою Джасна кивнула й повернулася до перерваного дослідження.
— Вам нічого сказати? — запитала Шаллан. — Я ж бо щойно звинуватила вас у вбивстві.
— Ні, — відповіла наставниця. — Вбивство — юридичне поняття. А ти лише сказала, що я вчинила неетично.
— Підозрюю, ви гадаєте, ніби я помиляюсь?
— Так і є, — промовила принцеса. — Але я припускаю, що ти віриш у свої слова, оскільки підвела під них раціональне підґрунтя. Я проглянула твій конспект і гадаю, що ти розібралася в різних філософських системах. У деяких випадках твоя інтерпретація їхніх постулатів, як на мене, свідчить про неабияку проникливість. Ти добре засвоїла урок.
Джасна розгорнула книгу.
— То на цьому й усе?
— Звісно, ні, — відповіла наставниця. — У подальшому ми поглибимо твої знання з філософії. Але наразі я вдоволена тим, що ти ґрунтовно засвоїла ази цієї дисципліни.
— Але я все-таки вирішила, що ви вчинили недобре. А також і досі гадаю, що існує певна абсолютна Істина.
— Так, — відказала Джасна, — і над цим висновком ти билася два тижні, — вона підвела очі від книжки й зустрілася поглядом із Шаллан. — Він дався тобі нелегко, еге ж?
— Так, нелегко.
— І ти все ще не зовсім упевнена, так?
— Трохи є.
— Цього достатньо, — наставниця ледь примружила очі, а на її вустах проступила втішна усмішка. — Якщо це допоможе приборкати твої почуття, дитино, спробуй збагнути, що я намагалася зробити добро. Інколи я замислююся, чи не могла б досягнути більшого своїм Душезаклиначем, — вона знову занурилася в книгу. — Маєш вільний час до кінця дня.
Шаллан закліпала очима.
— Що?
— Вільний час, — повторила Джасна. — Можеш іти. І робити, що заманеться. Підозрюю, ти проведеш його, малюючи жебраків і шинкарок, але це вже твоя справа. Уперед!
— Так, Ваша Світлосте! Дякую.
Та лише махнула рукою — мовляв, іди вже, — і Шаллан, ухопивши папку з малюнками, поспішила геть із ніші. У неї не було вільного часу з того самого дня, відколи вона самовільно вибралася в сади на етюди. Тоді принцеса м’яко дорікнула їй за це: вона ж бо залишила її вдома відпочивати, а не вештатися хтозна-де з альбомом у руках.
Шаллан нетерпляче чекала, доки ліфтери-паршмени опустять кліть на перший ярус Завіси, а тоді швидко пірнула у схожий на печеру центральний коридор. Потому довгенько йшла ним, доки не добулася до гостьових апартаментів, кивнувши мажордомам, які відбували там службу. Напівохоронці-напівконсьєржі, вони наглядали за тим, хто йде та хто приходить.
Скориставшись своїм масивним латунним ключем, дівчина відчинила двері до покоїв Джасни, прослизнула всередину та знову замкнула їх за собою. Ось і маленька вітальня, освітлена топазами. З облаштування — тільки килимок, два стільці біля каміна та столик, на якому все ще стояли недопитий келих оранжевого вина й тарілка з хлібними крихтами, що залишились після пізніх студій наставниці напередодні ввечері.
Шаллан поспішила до своєї кімнати, зачинила за собою двері й дістала з капшука Душезаклинач. Тепле сяйво самоцвітів залило її обличчя біло-червоним світлом. Ті були досить крупні — а отже, і достатньо яскраві, — і їхній блиск сліпив необережного споглядача. Кожен із них, напевно, вартував десять, а то й усі двадцять броамів.
Під час недавньої великобурі вона змушена була сховати їх надворі, щоби ті підзарядилися, і це стало ще одним джерелом тривог. Глибоко вдихнувши, Шаллан опустилася навколішки й витягнула з-під ліжка коротку дерев’яну паличку. Після півторатижневого вправляння вона так і не спромоглася змусити фабріал виконувати… власне, хоча б що-небудь. Дівчина пробувала постукувати по самоцвітах, прокручувати їх, потрясати рукою та згинати її, точно наслідуючи рухи Джасни. Знову й знову розглядала свої замальовки процесу Душезаклинання. Та не допомагали ні накази, ні концентрація чи навіть благання.
Однак напередодні вона розшукала книгу, яка начебто містила корисну пораду. У ній стверджувалось, нібито ніщо так не сприяє ефективності роботи фабріалів, як мугикання. Це була просто побіжна згадка, але деінде вона не знайшла й такої. Тож дівчина сіла на ліжко та змусила себе сконцентруватися. Заплющивши очі, вона стискала в руках паличку, уявляючи, як та перетворюється на кварц. А тоді почала мугикати.
Нуль реакції. Однак вона вперто продовжувала, пробуючи різні ноти й щосили концентруючись. Із добрих півгодини вона зосереджувала на цьому завданні всю свою увагу, проте зрештою відволіклася. Її почала гризти нова тривога. Джасна була однією з найвидатніших, найпроникливіших учених світу. Але поклала Душезаклинач там, де його могли поцупити. А якщо вона навмисне ввела підопічну в оману, підсунувши їй підробку?
Усе це здавалося жахливо клопітливим і марудним. Чому би просто не закляпнути пастку й не виставити Шаллан злодійкою? Факт того, що вона ніяк не могла домогтися, щоб фабріал запрацював, змушував її переходити від правдоподібних пояснень до неймовірних припущень.
Дівчина припинила мугикати й розплющила очі: паличці хоч би що! «От тобі й порада», — подумала горе-Душезаклиначка, зітхнувши, і відклала цурпалок убік. А вона так сподівалася!
Шаллан простяглася на ліжку відпочити й задивилася в коричневу кам’яну стелю, висічену — як і решта Конклаву — просто зі схилу гори. Камінь навмисне залишили необробленим, щоби він нагадував склепіння печери. Шаллан не помічала цього раніше, однак це було на свій лад гарно — кольори та контури скелі брижилися, немовби потривожені води ставка.
Вона дістала з папки аркуш паперу й узялася замальовувати утворені скелею візерунки. Лиш один етюдик — щоб заспокоїтись, — а тоді вона знову займеться Душезаклиначем. Напевно, варто ще раз спробувати одягти його на іншу руку.
Вуглина не давала змоги передати забарвлення скельних шарів, однак Шаллан вдалося скопіювати їхні хитросплетіння. Справжній витвір мистецтва! От цікаво: це якийсь каменяр спеціально висік стелю такою, покривши витонченим мереживом, чи це просто примха природи? Вона усміхнулась, уявивши собі змученого каменотеса, який, зауваживши красу структури матеріалу, вирішив надати йому форми хвилястих візерунків — суто з любові до мистецтва та через жагу прекрасного.
— Ти хто?
Шаллан зойкнула та сіла на ліжку, від чого етюдник, підстрибнувши, звалився з її колін. Ці слова хтось прошепотів. Вона чула їх дуже чітко!
— Хто тут? — запитала вона.
Мовчання.
— Хто тут?! — повторила вона гучніше, і її серце злякано закалатало.
З-за її дверей, із вітальні, долинув якийсь звук. Шаллан підскочила й заледве встигла засунути увінчану фабріалом руку під подушку, як двері зі скрипом відчинилися, явивши погляду зморщену палацову покоївку — темнооку в чорно-білій уніформі.
— Ой! — скрикнула вона. — Я й гадки не мала, що ви тут, Ваша Світлосте.
І низько вклонилася.
Просто служниця. Прийшла, щоби прибрати в кімнаті — як і щодня. Занурившись у роздуми, Шаллан не чула, як та увійшла.
— Чого ти хотіла, коли зверталася до мене?
— Зверталася до Вашої Світлості?
— Ти…
Але ж ні: той голос шепотів — і він однозначно доносився зсередини її кімнати. Він ніяк не міг належати покоївці.
Що ж тоді вона чула? «Мабуть, шум від її порядкування». Просто його розрізнені звуки склалися в голові Шаллан у слова.
Примушуючи себе заспокоїтись, вона глянула повз служницю, у вітальню. Та вже прибрала келих і крихти. Під стіною стояла мітла. А двері в кімнату Джасни були прочинені.
— Ти була в покоях Її Світлості Джасни? — зажадала відповіді Шаллан.
— Так, Ваша Світлосте, — відказала жінка. — Навела порядок на столі, застелила ліжко…
— Її Світлість Джасна не любить, коли до цієї кімнати заходять сторонні. Покоївкам було велено не прибирати там.
Король запевняв, що всі вони дуже ретельно підібрані, і крадіжок ніколи не траплялося, та Джасна все ж наполягла, щоби жодна з них не заходила в її спальню.
Служниця зблідла.
— Пробачте, Ваша Світлосте! Я не знала! Мене не повідомили…
— Усе гаразд, вгамуйся, — відказала Шаллан. — Але доведеться тобі піти й розказати їй, що ти накоїла. Вона завжди помічає, якщо речі лежать не так. Для тебе ж буде краще, коли ти знайдеш її та все поясниш.
— Т-так, Ваша Світлосте, — жінка знову вклонилася.
— Власне, — мовила Шаллан, у якої раптом з’явилася ідея, — тобі варто зробити це просто зараз. Нема потреби відкладати на потім.
Немолода покоївка зітхнула:
— Так, звичайно, Ваша Світлосте.
І пішла. За кілька хвилин почулося, як ляснули вхідні двері й у замку провернувся ключ.
Дівчина підскочила, стягнула з руки Душезаклинач і засунула назад у капшук. Відчуваючи, як б’ється серце, вона, забувши про дивний голос, поспішила геть із кімнатки, щоб скористатися можливістю зазирнути в покої Джасни. Видавалося малоймовірним, щоби Шаллан дізналася там щось корисне про фабріал, але вона ніяк не могла проґавити такий шанс — не тоді, коли зрушені речі можна було спихнути на покоївку.
Шаллан відчувала хіба якусь тінь провини. Вона й так обікрала Джасну. Порівняно з цим, обнишпорити її кімнату здавалось дитячою забавкою.
Спальня наставниці була більшою, ніж у підопічної, хоча все одно здавалась тісною через неминучу відсутність вікон. Половину кімнати займало чотириноге чудовисько під балдахіном — принцесине ліжко. Попід дальньою стіною стояв столик для вмивання, а біля нього ще один — туалетний, з якого Шаллан і поцупила Душезаклинач. Крім них, у кімнаті були тільки комод із дзеркалом і письмовий стіл, на якому з лівого боку височів стос книжок.
Шаллан ніколи не мала нагоди зазирнути в принцесині записники. Чи не могла вона, чого доброго, черкнути там кілька слів про свій фабріал? Дівчина сіла за стіл, поспіхом відсунула верхню шухляду й заходилася копирсатися серед пензлів для каліграфії, вугільних олівців та аркушів паперу. Усе це було акуратно складене, а папір — незаймано білий. У нижньому ящику справа зберігалися чорнило й чисті блокноти. У нижній шухляді зліва лежала невелика підбірка довідників.
Залишалися тільки книги, що стояли на столі. Під час роботи більшість записників мали бути в Джасни з собою. Але… так, кілька з них все ж залишилися на місці. Відчуваючи, як гупає серце, Шаллан узяла три тоненькі томики та розклала їх перед собою.
«Нотатки про Урітіру», — стояв заголовок усередині першого з них. Це був конспект, заповнений — причому, здавалося, вщент — виписками та замітками щодо різних знайдених Джасною книг. У кожній ішлося про Урітіру. Принцеса згадувала цю назву раніше в розмові з Кабсалом.
Шаллан відклала томик убік і взялася проглядати наступний, сподіваючись натрапити на згадку про фабріал. Другий блокнот був теж увесь заповнений, але жодного заголовка не мав. Дівчина гортала сторінки, читаючи окремі записи:
«Ті, що з попелу та вогню, убивали, мов рій, не схиляючись перед Вісниками». Див. Меслі, с. 337. Пор. теж паралелі у Колдвіна та Гасави.
«Вони поглинають світло, де б не таїлися. Обпалена шкіра». Кормшен, с. 104.
«У книзі дитячих оповідань, зібраних Іннією, міститься наступна згадка про Спустошувачів: “Вони — наче великобуря, що налітає регулярно й водночас завжди неочікувано”. — Їхня поява двічі описується словом “Руйнація”. Див. с. 57, 59 та 64 “Оповідок при світлі коминка”».
«Вони змінювались навіть тоді, коли ми вже билися з ними. Наче тіні, що здатні перетворюватися в ритмі танцю полум’я. Не слід недооцінювати їх, орієнтуючись на перше враження». — «Вважається, що це — фрагмент висловлювання Талатіна, Променистого з ордену Стражів каменю. Його джерело — “Втілення” авторства Ґувлоу — зазвичай сприймається як надійне, хоча цей уривок запозичений зі скопійованої частини “Поеми сьомого ранку”, повний текст якої до нас не дійшов».
І такі записи заповнювали весь блокнот — сторінку за сторінкою. Джасна навчила її цьому способу конспектування: щойно блокнот закінчувався, кожен із них повторно вивірявся на предмет достовірності та цінності, після чого копіювався в один з інших, спеціалізованих нотатників.
Нахмурившись, Шаллан взялась проглядати останній записник. Його відвели Натанатану, Нічийним пагорбам і Розколотим рівнинам. Там були зібрані записи про відкриття, зроблені мисливцями, першопрохідцями чи купцями, котрі шукали водний шлях у Новий Натанан. Найбільшим із трьох записників був той, у якому йшлося про Спустошувачів.
І знову Спустошувачі. По глухіших, забитих місцинах багато хто шептався про них і про інші нічні жахіття. Про «скрегіт зубовний», чи бурешепіт, чи навіть про страхітливих спренів ночі. Суворі наставниці втовкмачували Шаллан, що то були забобони, вигадки Загублених Променистих, які розпускали чутки про страховищ для виправдання своєї влади над людством.
А от подвижники навчали іншому. Вони розповідали, що Загублені Променисті — які звались тоді Променистими лицарями — відбивали напади Спустошувачів під час війни за контроль над Рошаром. Згідно з цією доктриною, Променисті впали в людських очах лише після перемоги над Спустошувачами й відбуття Вісників.
Ті й інші погоджувалися в тому, що Спустошувачів більше не існувало. Вигадки це чи давно переможені реальні вороги — результат залишався незмінним. Шаллан припускала, що дехто — навіть серед учених — міг вірити, ніби ті й досі існують, не даючи людям спокою. Але щоби Джасна, живе втілення скептицизму? Яка заперечує існування Всемогутнього? Невже в цієї жінки настільки збочений розум, що, заперечуючи реальність Бога, вона не відкидає реальності його міфічних ворогів?
У вхідні двері постукали. Шаллан стрепенулася й притисла руку до грудей. Дівчина квапливо розклала записники на тому ж місці й у тому ж порядку та в сум’ятті поспішила в напрямку коридору. «От я дурепа! Джасна не стала би стукати», — сказала вона собі, відмикаючи й відчиняючи скрипучі двері.
За ними стояв Кабсал. Цей примітний світлоокий подвижник здійняв кошик.
— Подейкують, у вас вихідний, — він спокусливо похитав козубком. — Варення не хочете?
Шаллан заспокоїлася й зиркнула на відчинені покої принцеси. Їй дійсно слід було б довідатись більше. Дівчина обернулася до Кабсала, збираючись сказати «ні», однак його очі так манили. Ця ледь помітна усмішка на обличчі, ця добродушна та спокійна поза.
Якщо вона піде з Кабсалом, то, може, випаде нагода розпитати, що той знає про Душезаклиначі? Проте не це вплинуло на її рішення. Правда полягала в тому, що їй конче треба було розвіятись. Останнім часом вона дуже нервувалася: мізки й так напхом напхані філософією, а тут ще й кожної вільної миті всихають від того, як же змусити Душезаклинач запрацювати. То чи ж варто дивуватися, що їй вчуваються голоси?
— Залюбки поласую, — рішуче заявила Шаллан.
* * *
— Правдивичне варення, — сказав Кабсал, здіймаючи в руці невеличкий зелений слоїк. — За азіським рецептом. У їхніх легендах оповідається, що той, хто скуштує цих ягід, говоритиме лише правду аж до найближчого заходу сонця.
Шаллан звела брову. Вони сиділи на диванних подушках поверх підстеленої ковдри, розташувавшись у садах Конклаву — неподалік від того місця, де Шаллан експериментувала з Душезаклиначем.
— І це справді так?
— Навряд чи, — засумнівався подвижник, відкриваючи баночку. — Від самих плодів нічого не буде. А от якщо підпалити листя чи стебла правдивиці, то дим дурманить і викликає ейфорію. Гадаю, вся річ у тому, що їх збирали, щоб розкласти багаття. Тоді їли біля нього ягоди, а потому… Словом, на них чекала незабутня ніч.
— Цікаво, чому… — почала Шаллан, а тоді закусила губу.
— Що? — допитувався той.
Вона зітхнула:
— …чому їх не назвали зачатницями, беручи до уваги… — вона зашарілася.
Кабсал засміявся:
— Тонке зауваження!
— Прародителю бур, — пробурмотіла вона, червоніючи ще сильніше, — пристойне поводження — якраз те, що виходить у мене найгірше. Ану, дайте-но трішки цього варення.
Той усміхнувся й простягнув їй скибочку хліба, намазану товстим шаром зеленого джему. Позичений у надрах Конклаву паршмен із недоумкуватими очима сидів на землі під сланцекірковим живоплотом, виконуючи функцію імпровізованої дуеньї. Але ж і дивним було це відчуття — вибратися на пікнік із майже однолітком під наглядом одного-єдиного паршмена. Відчуття свободи. П’янкої бадьорості. А може, це так впливали на неї сонце й свіже повітря?
— А ще я — жахлива науковиця, — додала вона, заплющуючи очі й глибоко вдихаючи. — Мені занадто подобається на природі.
— Багато найвидатніших учених провели все життя у мандрах.
— І на кожну з них, — відказала Шаллан, — припадала сотня інших, які, закопавшись у книги, не вилазили з нори, що йменується бібліотекою.
— І вони нізащо не погодилися б на інше життя. Більшість із тих, хто має схильність до науки, обожнює свої нори й бібліотеки. Але не ви. І це інтригує.
Вона розплющила очі, усміхнулася йому й смачно відкусила від скибки. Тайленський хліб був настільки пухкий, що радше нагадував тістечко.
— Ну, то як, — запитала дівчина, коли він теж прожував свій шматок, — почуваєтесь правдивішим після варення?
— Я — подвижник, — відповів той. — І бути повсякчас правдивим — мій обов’язок і Покликання.
— Звичайно, — мовила вона. — Я також завжди говорю лише правду. Власне, вона настільки переповнює мене, що подекуди з моїх уст зривається брехня. Адже всередині їй просто бракує місця.
Кабсал зайшовся щирим сміхом:
— Шаллан Давар, я не уявляю собі, щоб така мила дівчина, як ви, сказала хоч одну неправду.
— Тоді я зглянуся на ваше психічне здоров’я й видаватиму їх парами, — вона всміхнулася. — Я жахливо проводжу час, а це частування — огидне.
— Ви щойно спростували цілий цикл переказів і міфів, пов’язаних із поїданням правдивичного варення!
— От і добре, — відрізала та. — У джемі не повинно бути жодних міфів. Він має бути свіжий, привабливий на вигляд і ніжний.
— Як-от молоді панянки, правда ж?
— Брате Кабсале! — Шаллан знову зашарілася. — Ваші слова — справжній виклик пристойності!
— І все ж ви всміхаєтесь.
— А як тут стриматись? — відповіла вона. — Я ж бо свіжа, приваблива й ніжна.
— Щодо свіжості, то це чиста правда, — сказав він, вочевидь потішаючись із її густого рум’янцю. — З привабливістю теж усе гаразд. А от про вашу ніжність не візьмуся судити…
— Кабсале! — вигукнула вона, хоча й не була аж надто приголомшена. Шаллан якось сказала собі, ніби той цікавиться нею лише тому, що хоче вберегти її душу, однак вірити в це ставало все складніше. Подвижник навідувався принаймні раз на тиждень.
Забачивши її збентеження, той фиркнув від сміху, чим змусив дівчину ще сильніше зашарітися.
— Припиніть! — вона прикрила очі рукою. — Моє обличчя, напевно, того ж кольору, що й волосся! Вам не слід такого казати, адже ви — слуга Всемогутнього!
— Але водночас і чоловік, Шаллан.
— А самі ще запевняли, що ваш інтерес до мене — суто академічний.
— Так і є, — відповів він з удаваною неуважністю. — От тільки щоби вибитись в академіки, треба провести чимало експериментів і польових досліджень.
— Кабсале!
Подвижник від душі розсміявся та куснув свою скибку.
— Пробачте, Ваша Світлосте Шаллан! Це все ефект правдивиці!
Дівчина забурчала, приймаючи руку від очей, хоча й усвідомлювала: той сказав усе це почасти тому, що вона сама його заохотила. Шаллан було несила щось вдіяти. Ніхто ще не виявляв до неї такого зацікавлення, як він, до того ж все активніше. Їй подобалося з ним — розмовляти, слухати. Це був чудовий спосіб скрасити одноманітність навчання.
Звичайно ж, без жодних думок на спільне майбутнє. Якщо їй вдасться врятувати рідних, наступним кроком має стати вдалий шлюб із розрахунку, що принесе їм політичні дивіденди. А від кокетування з подвижником, який належить королю Харбранта, нікому не холодно й не жарко.
«Незабаром мені доведеться натякнути йому про це, — подумалося їй. — Він повинен знати, що все це ні до чого не приведе. Адже так?»
Кабсал нахилився до неї:
— Ви й справді така, якою здаєтеся, правда ж, Шаллан?
— Обдарована? Розумна? Чарівна?
Він усміхнувся:
— Щира.
— Я б не сказала, — заперечила вона.
— Неправда. По вас це помітно.
— Я б не стверджувала, що є щирою. Я просто наївна. Усе моє дитинство минуло в родинному маєтку.
— Однак ви не схожі на схимницю. Ви так невимушено підтримуєте розмову.
— Я змушена була такою стати. Провівши більшість дитячих років наодинці з собою, я терпіти не можу нудних співрозмовників.
Він усміхнувся, проте з очей не зникла стурбованість.
— Просто неподобство, що такій дитині, як ви, бракувало уваги. Це все одно, що повісити майстерно написану картину зображенням до стіни.
Опершись на захищену руку, Шаллан відхилилася назад і доїла хліб.
— Не можна сказати, що мені не вистачало уваги — принаймні кількісно. Батько приділяв її мені донесхочу.
— Я чув про нього. Сувора людина, висновуючи з репутації.
— Він… — дівчина мусіла вдавати, ніби той ще живий. — Мій тато — втілення запальності й добропорядності. Просто не обох водночас.
— Шаллан! Це чи не найдотепніше зауваження, яке я від вас чув.
— А також, напевно, найправдивіше. Як це не прикро.
Кабсал зазирнув їй в очі, чогось шукаючи. Що він там побачив?
— Схоже, ви досить байдуже ставитеся до нього.
— І знову правдиве твердження. Дивлюсь, ягоди свою справу роблять, причому з нами обома.
— То він не з тих, хто церемониться з людьми?
— Так, хіба що конкретно зі мною. Я ж бо занадто велика цінність. Його ідеальна, довершена донечка. Бачите, мій батько — людина якраз того типу, котра повісить картину не тим боком. Щоб її не паскудили негідні очі й не торкались недостойні пальці.
— Це просто ганьба! Адже вас так і хочеться торкнутись.
Вона пильно подивилася на подвижника.
— Я ж просила: годі піддражнювати.
— Ніхто й не дражниться, — відказав той, спрямовуючи на неї серйозний погляд своїх густо-блакитних очей. — Шаллан Давар, ви здаєтесь мені захопливою.
Дівчина відчула, як закалатало її серце. І водночас усередині чомусь здіймалася дивна паніка.
— Для мене це аж ніяк не комплімент.
— Чому ні?
— Захоплюють задачі з логіки. Захопливими бувають математичні обчислення. Від політичних інтриг захоплює дух. Але жінки… їм би бути простішими…
— Знаєте, мені здається, ніби я починаю вас розуміти.
— Тоді я в дуже невигідному становищі, — промовила вона. — Бо я себе не розумію.
Він усміхнувся.
— Нам не варто розмовляти про такі речі, Кабсале. Ви — подвижник.
— Шаллан, ряди подвижників можна й покинути.
Вона відчула внутрішнє потрясіння. Він дивився на неї — твердо, незмигно. Вродливий, солодкоголосий, дотепний. «Це може дуже швидко зайти надто далеко», — подумалося їй.
— А от Джасна гадає, що ти підбиваєш до мене клинці, бо тобі впав у око її фабріал, — бовкнула Шаллан. І здригнулася. «Дуреписько! То це і є твоя відповідь чоловікові, котрий натякає, що готовий залишити службу Всемогутньому заради тебе?»
— Її Світлість Джасна дуже кмітлива, — сказав Кабсал, відрізаючи собі ще скибку хліба.
Дівчина закліпала очима:
— Тож… е-е… Тобто, вона має рацію?
— Вона має рацію та помиляється водночас, — відповів подвижник. — Моя конгрегація дуже й дуже хотіла б, щоб той Душезаклинач дістався їй. І я навіть збирався просити у вас допомоги.
— Але?..
— Але моє керівництво вирішило, що це просто жахлива ідея, — він скривився. — Вони гадають, що король Алеткару достатньо гнівливий, щоби піти заради цього війною на Харбрант. Душезаклиначі — не Сколкозбройці, однак можуть становити не меншу цінність, — подвижник похитав головою й відкусив від скибки. — Елгокар Холін має соромитися того, що цим фабріалом користується його сестра — і до того ж всує. Проте якби ми замислили викрасти його… Що ж, наслідки такого кроку дались би взнаки по всьому воринському Рошару.
— Справді? — запитала Шаллан, якій раптом стало зле.
Той кивнув:
— Більшість людей не задумується над цим. Я й сам був з-поміж їхнього числа. Королі правлять і ведуть війни за допомогою Сколків, проте армії забезпечуються Душезаклиначами. Ви маєте хоч якесь уявлення про те, скільки ліній постачання та допоміжного персоналу замінюють собою фабріали? Без них ведення війни практично неможливе. Щомісяця знадобились би сотні фургонів провізії!
— Гадаю… це становило б серйозну проблему, — Шаллан глибоко вдихнула. — Ці Душезаклиначі — я просто зачарована ними. Мене завжди цікавило: що ж то за відчуття, коли орудуєш такою штукою?
— Як і мене.
— То ви ніколи не користувалися фабріалом?
Кабсал похитав головою.
— У Харбранті їх немає.
«А й справді, — подумала вона. — Ну звичайно ж. От чому королю знадобилася Джасна — щоб допомогти онучці».
— А ви ніколи не чули, щоби хтось розповідав про це? — Шаллан зіщулилась від зухвалості свого запитання. А якщо воно його насторожить?
Але той лише неуважно кивнув.
— Таке тримають у таємниці.
— Серйозно? — перепитала дівчина, відчуваючи клубок у горлі.
Він зі змовницьким виглядом звів на неї очі.
— Насправді це не так і складно.
— Це… що?
— Чиста правда, — відказав той. — Я чув це від кількох подвижників. Душезаклиначі занадто оповиті туманом та оточені ритуалами. Їх тримають у таємниці й не використовують прилюдно. Проте істина полягає в тому, що там нема нічого складного. Просто надягаєте його, притискаєте до чого-небудь руку й торкаєтеся пальцем самоцвіту. Усе до примітивного просто.
— Але Джасна робить не так, — сказала вона, мабуть, аж надто незгідливо.
— Так, це збивало мене з пантелику, але, напевно, користуючись одним із них достатньо довго, ви зрештою вчитеся, як керувати ним ефективніше, — він похитав головою. — Не до душі мені ця таємниця, якою їх оповили. Надто вже від неї повіває знайомим містицизмом Ієрократії. Краще б нам не звертати на цю доріжку знову. І що би змінилося від того, якби люди дізналися, наскільки фабріали прості у використанні? Закони й дари Всемогутнього нерідко бувають простими.
Завершальну частину пояснень Шаллан практично не слухала. На жаль, скидалося на те, що Кабсал знав не більше за неї. Чи навіть менше. Вона ж бо пробувала якраз той метод, про який він розповідав, і це не спрацювало. Можливо, його знайомі подвижники брехали, щоб зберегти таємницю.
— Хай там що, — сказав Кабсал, — а ми, схоже, збилися на манівці. Ви запитували про викрадення фабріала, та в цьому сенсі можете заспокоїтись — я не збираюся ставити вас у таку ситуацію. Думати про це було з мого боку дурістю, і мені одразу ж заборонили навіть і пробувати. Натомість наказали піклуватися про вашу душу та дбати про те, щоб невір’я принцеси не розбестило й вас — ну, а за можливості намагатися навернути на шлях істинний і Джасну.
— Що ж, виконати останній пункт буде нелегко.
— Якось не замислювався над цим, — сухо відказав той.
Дівчина всміхнулася, хоча й не зовсім розуміла, як це сприймати.
— Бачу, я зіпсувала момент? Мить довірливості, еге ж?
— От і добре, — відказав той, обтрушуючи крихти з рук. — Я схильний забуватися, Шаллан. Й інколи підозрюю, що з мене такий само подвижник, як із вас — взірець благопристойності. Тож не хочу забагато на себе брати. Просто від ваших слів у мене голова йде обертом, і язик починає молоти все, що забажає.
— Отже…
— Отже, на сьогодні досить, — сказав Кабсал, здіймаючись на ноги. — Мені треба подумати.
Дівчина також підвелася, подаючи тому праву руку для допомоги: коли на тобі елегантна воринська сукня, встати — річ нелегка. Вони перебували в тій частині саду, де сланцекірка була не надто висока, тож щойно зіп’явшись на ноги, Шаллан помітила, що поблизу походжає сам король, бесідуючи зі ще не старим подвижником із вузьким і видовженим обличчям.
Вибираючись на пообідню прогулянку, монарх нерідко бродив садами. Вона помахала йому, але той її не помітив. Розмова з духовною особою цілковито поглинула його увагу. Обернувшись і забачивши короля, Кабсал пригнувся.
— Що таке? — запитала Шаллан.
— Король ретельно стежить за своїми подвижниками. Він та брат Іксіл гадають, що я зараз несу бібліографічний послух.
Та мимохіть усміхнулася:
— То ви знехтували сьогоднішнім уроком, щоб вибратися зі мною на пікнік?
— Так.
— А я гадала, що ви повинні зустрічатися зі мною, — мовила вона, схрещуючи руки на грудях. — Щоб уберегти мою душу.
— Так, але дехто з подвижників стривожений тим, що я трохи занадто цікавлюся вами.
— І ця тривога небезпідставна.
— Я зайду завтра, — сказав він, обережно визираючи з-понад живоплоту. — Якщо лише задля покарання мене на цілий день не засадять за індексацію, — тоді всміхнувся їй. — Якщо я вирішу залишити подвижницькі ряди, то це буде мій особистий вибір, і вони нічим не зможуть зарадити — хоча, імовірно, спробують відволікти.
І швидко подався геть, перш ніж дівчина приготувалася сказати, що він надто оптимістичний у своїх припущеннях.
Бо ніяк не могла вичавити з себе ці слова. Напевно, тому, що ставала все менш і менш упевнена у своїх бажаннях. Хіба ж вона не повинна була зосередитись на порятунку родини?
До цього часу Джасна, найвірогідніше, встигла виявити несправність фабріала, однак не бачила сенсу це розголошувати. Шаллан треба було залишити Харбрант. Вона могла піти до наставниці і, скориставшись жахливими подіями у провулку як приводом, заявити, що кидає навчання.
І все ж їй страшенно цього не хотілося. Почасти й через Кабсала, проте не він був основною причиною. Істина полягала в тому, що, попри періодичні скарги, їй надзвичайно подобалася підготовка до кар’єри вченої. Навіть після принцесиного уроку з філософії. Навіть коли цілі дні йшли на читання книг. Попри все сум’яття та стрес, Шаллан нерідко відчувала ту міру самореалізації, якої не знала раніше. Так, убивши тих чоловіків, Джасна вчинила неправильно, проте її підопічній хотілось як слід розібратися в філософії, щоби правильно пояснити — чому саме. Так, копирсатися в історичних хроніках — річ не завжди захоплива, проте вона цінувала вміння, які здобувала, і терпіння, якому вчилася. Вони неодмінно стануть у пригоді, щойно колись у майбутньому вона візьметься за власне фундаментальне дослідження.
Проводити дні, навчаючись, обідні перерви — жартуючи з Кабсалом, а вечори — бесідуючи й дискутуючи з Джасною. От чого вона хотіла. І саме ці частини її життя огортала суцільна брехня.
Розтривожившись, вона взяла кошика з хлібом та джемом і подалася назад до Конклаву й апартаментів наставниці. У ящику для кореспонденції чекав адресований їй конверт. Насупившись, Шаллан зламала сургуч і зазирнула всередину.
«Панночко, — прочитала вона, — вашого листа ми отримали. Незабаром “Усолода вітру” знову кине якір у порту Харбранта. Звичайно, ми прихопимо вас із собою та доправимо назад до маєтку. Буду радий вітати в себе на борту таку пасажирку. Ми безмежно віддані Дому Давар. І в боргу перед вашою родиною.
От тільки швиденько змотаємося на материк й одразу поспішимо у Харбрант. Очікуйте на наше прибуття за тиждень.
Капітан Тозбек».
А приписка, зроблена рукою його дружини, вносила ще більше ясності: «Ми з радістю надамо Вашій Світлості безоплатний проїзд, якщо ви погодитесь допомогти нам дорогою в якості секретарки. Дуже треба навести лад у ґросбухах».
Шаллан довго вдивлялася в це послання. Вона хотіла дізнатися, де Тозбек перебував і коли планував повернутися, але той, очевидно, сприйняв її листа як прохання прибути й забрати її.
Вказаний строк видавався прийнятним: її від’їзд намічався через три тижні після крадіжки Душезаклинача, як і було обіцяно Нану Балату. Якщо Джасна й доти не відреагує на підміну фабріала, Шаллан нічого не залишатиметься, як сприйняти це за відсутність підозр на її адресу.
Усього тиждень. Вона відпливе на тому кораблі. Від усвідомлення цього щось обірвалося в неї всередині, однак іншого виходу не було. Дівчина опустила руку із запискою і, вийшовши з фойє для постояльців, звивистими коридорами попростувала до Завіси.
Незабаром вона вже стояла перед нішею Джасни. Принцеса сиділа за столом, і її перо шкряботіло по сторінках блокнота. Наставниця звела на неї очі.
— Я, здається, сказала тобі, що сьогодні ти можеш займатися, чим заманеться.
— Сказали, — погодилася підопічна. — Але я зрозуміла, що нічого так не хочу, як навчатися.
Джасна лукаво, з розумінням усміхнулася. Ледь не самовдоволено. Якби вона тільки знала!
— Що ж, я не збираюся сварити тебе за це, — мовила принцеса, знову беручись за дослідження.
Шаллан сіла й запропонувала наставниці хліба з варенням, але та похитала головою, продовжуючи працювати. А підопічна відкраяла собі ще скибочку й намазала джемом. Тоді розгорнула книгу та вдоволено зітхнула.
За тиждень їй доведеться поїхати. Однак доти вона дозволить собі ще трішки поприкидатися.
43
Горопаха
«Жили вони в глушині, повсякчас очікуючи на Руйнацію — а інколи й на нерозумну дитину, котру не страхала темрява ночі». — Так, це всього лише казочка для дітей, однак наведений уривок із «Пригаданих тіней», здається, натякає на шукану мною істину. Див. с. 82, четверте оповідання.
Каладін прокинувся зі знайомим почуттям жаху.
Значну частину ночі він пролежав без сну на жорсткій підлозі, вдивляючись у темряву й розмірковуючи. Навіщо старатися? Чому не наплювати на все? Для таких, як вони, надії не існує.
Він почувався мандрівником, який відчайдушно шукає шлях до міста, щоб уберегтись від диких звірів. Однак місто стоїть на вершині крутої гори, і з якої сторони він би туди не добирався, цей підйом завжди закінчувався однаково — неможливістю. Сотня різних стежок, а результат — незмінний.
Те, що він пережив покарання, не врятує його людей. І якщо натренувати їх бігти швидше, це теж нічим не допоможе. Вони були наживкою. А ефективність наживки ніяк не впливає на її призначення чи долю.
Каладін примусив себе підвестися, почуваючись зношеним — немов млинарське жорно, яким задовго користувалися. Він і досі не розумів, як вижив. «Це ти вберіг мене, Всемогутній? Спас, щоб я міг помилуватися, як вони вмиратимуть?»
Йому взагалі-то належало спалити молитви Господу, котрий чекає на своїх Вісників, щоб відвоювати Ідилічні покої. Каладін ніколи не розумів такої практики. Всемогутній мав бути всевидющий і всевідаючий. То навіщо ж йому молитва, перш ніж чимось зарадити? І, передусім, для чого йому люди, які битимуться за нього?
Він вийшов з казарми на світло. І завмер.
Команда вишикувалась і чекала. Обідрана ватага мостонавідників, одягнених у коричневі шкіряні жилети й короткі штани до колін. У брудних сорочках із засуканими по лікті рукавами й шнурівкою спереду. Замурзані тіла, кучми сплутаного волосся. Хоча тепер, завдяки отриманому Скелею подарунку, в усіх були старанно підстрижені бороди й ретельно поголені обличчя. Усе решта було заяложене. Але обличчя — акуратні.
Каладін задумливо провів рукою по щоках, обмацавши власну неохайну бороду. Здавалося, мостонавідники на щось чекали.
— У чому річ? — поцікавився він.
Ті ніяково переминалися, позиркуючи в бік складського двору. Звичайно ж, вони чекали на командира, щоб вирушити на тренування. Але вправлятися не було сенсу. Він уже відкрив було рота це пояснити, та раптом завагався, помітивши, як щось наближається. Четвірка слуг несла паланкін, біля якого крокував високий худий чоловік у фіолетовому вбранні світлоокого.
Погляди обслуги звернулися в той бік.
— А це що таке? — запитав Гоббер, чухаючи свою кощаву шию.
— Певно, заміна Ламарілу, — відповів Каладін, обережно протискуючись крізь стрій мостонавідників. Сил пурхнула донизу й опустилася йому на плече, а носії якраз зупинилися поруч і розвернули паланкін. Усередині виявилася темноволоса жінка в глянсуватій фіолетовій сукні, прикрашеній золотистими ґліфами. Повернувшись набік, вона напівлежала на дивані, обмощена подушками. Її очі були блідо-блакитні.
— До мене належить звертатися «Ваша Світлість Гашал», — сказала вона, і в її голосі чувся легкий холінарський акцент. — Мого чоловіка, ясновельможного Матала, призначено вашим новим капітаном.
Каладін прикусив язика, стримавшись від зауваження у відповідь. Він уже стикався зі світлоокими, котрі отримували «підвищення» з переводом на такі посади. Сам же Матал стояв мовчки, поклавши руку на ефес меча. Капітан був високий — не набагато нижчий за самого «керманича», — але довготелесий. Із тендітними ручками. Його меч нечасто полишав піхви.
— Нас попередили, — вела далі Гашал, — що ця команда недисциплінована, — її очі примружились, зосереджуючись на Каладінові. — Схоже, це ти пережив суд Всемогутнього. Маю для тебе повідомлення від вищих чинів: це тобі було дано ще один шанс проявити себе як мостонавідник. От і все. Але дехто намагається розгледіти в цьому щось значно більше, тож наш головнокомандувач заборонив роззявам приходити й витріщатися на тебе.
Мій чоловік не збирається проводити вилазки з тією ж розхлябаністю, що і його попередник. Він-бо високоповажний і шанований соратник самого великого князя Садеаса, а не якийсь там напівтемноокий покруч на кшталт Ламаріла.
— Справді? — запитав Каладін. — То як же він потрапив до цієї вигрібної ями, замаскованої під посаду?
Зачувши це зауваження, Гашал не виказала й натяку на гнів. Тільки ляснула пальцями відведеної вбік руки, після чого один із солдатів ступив крок уперед та з силою спрямував тупий кінець списа в живіт командирові.
Той перехопив його — набуті рефлекси не заіржавіли. У голові пронеслися можливі сценарії сутички, яку він уявляв наперед.
Шарпнути за ратище, спантеличивши нападника.
Ступити крок уперед і ліктем стусонути його в передпліччя, від чого той випустить списа.
Заволодівши зброєю, спрямувати її догори та завдати удару збоку по голові.
Прокрутити древко й різким замашним ударом звалити з ніг тих двох, котрі кинуться на допомогу товаришу.
Занести списа й…
Ні. Так він тільки загине.
І випустив ратище. Солдат здивовано закліпав очима: ще б пак, простий мостонавідник блокував його удар! Насупившись, він різко звів древко вгору й уперіщив Каладіна збоку по черепу.
Той не став уникати випаду, а підлаштувався під нього, дозволяючи звалити себе з ніг. Від удару загуло в голові, але світ в очах уже за мить перестав крутитися. Поболить і перестане, зате обійдеться без струсу мозку.
Лежачи долі, він кілька разів глибоко вдихнув. Руки самі стислися в кулаки. Здавалось, пальці аж горять у тому місці, де діткнулися до списа. Солдат зробив крок назад і зайняв своє місце біля паланкіна.
— Недисциплінованості кінець, — спокійно повторила Гашал. — Якщо хочете знати, мій чоловік попросив для себе таке призначення. Мостонавідні команди — істотний чинник переваги великого князя Садеаса в цій Війні за зведення рахунків. І недолуге використання їхнього ресурсу Ламарілом — просто ганьба.
Скеля опустився навколішки, допомагаючи Каладіну встати й люто позиркуючи на світлооких і солдатів. Той, похитуючись, підвівся, затискаючи рукою рану на голові. Він відчував, як намокли й ослизли пальці та як цівка теплої крові збігає шиєю на плече.
— Відтепер, — повела далі Гашал, — окрім несення звичайних мостонавідних чергувань, кожній із команд роздаватимуться трудові наряди одного-єдиного типу. Ґазе!
Сержант-недомірок вигулькнув з-за паланкіна. Каладін і не помітив його там, схованого за носіями й солдатами.
— Так, Ваша Світлосте?
І кілька разів уклонився.
— Мій чоловік бажає, щоби за Четвертим мостом був постійно закріплений наряд у провалля. Я хочу, щоб упродовж усього вільного від бойових чергувань часу вони працювали в розколинах. Так вийде значно ефективніше. Члени команди знатимуть, які ділянки нещодавно почісувались, і не марнуватимуть зусиль на повторний обшук. Ти зрозумів? Ефективність. Нехай починають негайно.
Вона постукала по стінці паланкіна, і носії, розвернувшись, поперли його геть. Її чоловік, не озвавшись навіть словом, так само закрокував обіч неї, а Ґаз щосили старався не відставати. Тримаючись рукою за голову, Каладін неуважно дивився їм услід. Данні метнувся та приніс пов’язку.
— Наряд у провалля, — пробурчав Моаш. — Так тримати, ваше благороддя. Тепер ця дамочка хоче, щоби нас уколошкав прірводемон, якщо вже паршендійські стріли не беруть.
— Що будемо робити? — спитав худий, плішивий Пійт, і в його голосі забриніла тривога.
— Ставати до праці, — відказав Каладін, беручи в Данні бинт.
І пішов, залишивши тих налякано тулитися докупи.
***
Невдовзі потому він стояв на краю провалля й дивився униз. Гаряче світло полудневого сонця припікало шию, кидаючи його тінь на дно — долучаючи до тих, що внизу. «Я міг би полетіти, — подумалося Каладіну. — Ступити ще крок і впасти, відчуваючи зустрічний повів вітру. І кілька секунд летіти. Лише декілька, зате яких».
Він опустився навколішки, вхопився за мотузяну драбину й поліз донизу — у темряву. Решта мостонавідників мовчки полізли за ним. Його настрій передався і їм.
Командир розумів, що відбувалося. Крок за кроком він знову перетворювався на того горопаху, яким був колись. Він завжди усвідомлював, що така небезпека існує. І хапався за мостонавідників як за рятувальний трос. Але тепер той вислизав із рук.
Коли він спускався щаблями донизу, на хистке сидіння-«гойдалку» поруч нього опустилася тьмяна й напівпрозора біло-блакитна фігурка Сил. Мотуззя зникало в кількох дюймах над її головою.
— Що з тобою? — тихо запитала вона.
Каладін мовчки продовжував злазити.
— Ти мав би почуватися щасливим — ти пережив великобурю. Решта мостонавідників так раділи.
— Мені кортіло зчепитися з тим солдатом, — прошепотів Каладін.
Вона схилила голову набік.
— Я міг би здолати його, — вів далі той. — Міг би подужати всіх чотирьох. Я завжди вмів орудувати списом. І не просто вмів. Дерк називав мене самородком. Природженим вояком, художником ратища.
— То, може, треба було вступити з ними в бій?
— Я гадав, що ти не любиш убивств.
— Ненавиджу, — відказала cпрен, стаючи ще прозорішою. — Але мені траплялося допомагати людям у цьому.
Каладін непорушно завис на драбині.
— Що?
— Це правда, — мовила вона. — Я пам’ятаю, хоч і туманно.
— Як?
— Не знаю, — Сил стала тьмянішою. — Не хочу про це говорити. Але так було правильно. Я відчуваю.
Каладін затримався ще на мить. Зверху до нього озвався Тефт, поцікавившись, чи все гаразд. І той знову почав спускатися.
— Я не зчепився з тими солдатами тому, — сказав він, втупивши погляд у стінку урвища, — що це не спрацювало б. Батько казав мені, що не можна захистити, вбиваючи. Що ж, він помилявся.
— Але…
— Помилявся, — гнув своє Каладін, — оскільки мав на увазі, що існують інші способи вберегти людей. Але це не так. Світ хоче їхньої смерті, і спроби врятувати їх — приречені.
Він досяг дна провалля й ступив у темряву. Наступним туди дістався Тефт, котрий запалив смолоскип, заливши порослі мохом кам’яні схили мерехтливим жовтогарячим світлом.
— Ти через це відмовився від неї? — запитала Сил, підлітаючи до нього й опускаючись йому на плече. — Від слави. Багато місяців тому.
Той похитав головою:
— Ні. Тоді причина крилася в іншому.
— Що ти сказав, Каладіне?
Тефт здійняв смолоскип. У його мерехтливому світлі обличчя немолодого мостонавідника виглядало старше, ніж зазвичай: породжувані ним тіні підкреслювали глибокі зморшки на шкірі.
— Нічого, Тефте, — відповів той. — Нічого важливого.
Сил невдоволено фиркнула. Не звертаючи на неї уваги, Каладін запалив свій факел від Тефтового, а решта мостонавідників тим часом продовжували прибувати. Коли всі зібралися внизу, командир повів їх темною розколиною. Бліде небо здавалося ще віддаленішим — наче крик, що розлігся не знати де. Вони були в справжньому склепі, усипаному трухлявою деревиною та з калюжами застояної води під ногами, що годився лише для вирощування личинок крєм’ячків.
Мостонавідники інстинктивно тулилися один до одного, як і завжди в цьому згубному місці. Каладін ішов попереду. Сил затихла. Командир віддав крейду Тефтові, щоби той позначав пройдений шлях, і не затримувався на підбирання трофеїв. Однак ішов не надто поспішно. Обслуга позад них принишкла, лише зрідка пошепки перемовляючись — надто тихо, щоб породити луну. Так наче слова душив морок.
Зрештою рогоїд наддав ходу й порівнявся з Каладіном.
— Нелегкий нарядик нам підсунули. Але нічого, ми — мостонавідники! Життя прожити — не поле перейти, еге ж? Це не новина. У нас має бути план. Як підемо на штурм наступного разу?
— Наступного разу не буде, Скеле.
— Але ж ми здобули велику перемогу! Послухай, якихось кілька днів тому ти валявся в гарячці. І мав померти, я ж бо знаю. Але ось, полюбуйся: ти ходиш — і причому не слабший за інших. Та що я таке кажу! Сильніший. Це чудо. Тебе направляє Улі’теканакі.
— Це не чудо, Скеле, — відказав Каладін. — Радше навіть прокляття.
— Та яке ж це прокляття, друже? — запитав Скеля, фиркнувши від сміху. Він підскочив, стрибнув у калюжу й зареготав голосніше, забризкавши Тефта, котрий ішов відразу позаду. Час від часу здоровань-рогоїд поводився геть по-дитячому. — Життя не може бути прокляттям!
— Ще й як може, коли я видужав лише для того, щоб побачити смерть кожного з вас, — заперечив Каладін. — Краще б я не пережив тієї бурі. Просто тепер замість неї зі мною покінчить паршендійська стріла. Як і зі всіма нами.
Рогоїд виглядав стурбовано. Він відійшов, зрозумівши, що Каладін нічого більше не скаже. Вони рухалися далі, з тривогою проминаючи місцини, де стінки урвища вкривали сліди перебування прірводемонів. І зрештою натрапили на купу тіл, принесених великобурями. Здійнявши смолоскип вище, Каладін зупинився. Мостонавідники з острахом роззиралися довкола. У бокову заглибину в скелі — вузький прохід, що нікуди не вів — набилося десь із п’ятдесят тіл.
Вони валялися купою — стіна мерців, з якої стирчали кінцівки, уперемішку з очеретинами та різним плавучим мотлохом. Командир з першого ж погляду зрозумів, що трупи були давні: вони поздувалися й почали розкладатись. Один із мостонавідників позад нього виблював, чим мимоволі змусив кількох інших узяти з нього приклад. Стояв жахливий сморід. Тіла були понівечені крєм’ячками й пошматовані більшими падальниками, багато з яких кинулися врозтіч, забачивши світло. Неподалік лежала відгризена рука, від якої тягнувся кривавий слід. На стінці урвища — не менш як за п’ятнадцять футів від дна — лишайник укривали свіжі подряпини. То прірводемон витягував з купи мертвяка, готуючись зжерти. І міг повернутися по добавку.
Але Каладін не виблював. Устромивши напівзужитий смолоскип у розколину між двох чималих каменів, він узявся до роботи, висмикуючи з гори трупів окремі тіла. Добре, ті хоч не надто сильно підгнили, тож у руках не залишалося відірваних фрагментів. Мостонавідники помалу приєднувались до нього й теж ставали до праці. Командирова свідомість заціпеніла, і він ні про що не думав.
Щойно мертві тіла повитягували, його люди розклали їх у ряд. А тоді заходилися знімати обладунки, обшукувати кишені та діставати з-за поясів ножі. Каладін залишив іншим підбирати списи і працював самотою — трохи осторонь.
Тефт опустився навколішки поруч Каладіна та перевернув труп із розтрощеною від падіння головою. Невисокий мостонавідник став розщібати ремінне кріплення небіжчикового нагрудника.
— Хочеш поговорити?
Той не відповів. Просто працював далі. «Не думай про майбутнє. Не думай про те, що станеться. Просто виживай.
Не переймайся, але й не впадай у відчай. Просто існуй».
— Каладіне.
Голос Тефта був наче ніж, яким розкривають мушлю, і командир нервово смикнувся.
— Якби я хотів побалакати, — пробурчав він у відповідь, — то навіщо б тримався осторонь?
— Цілком слушно, — погодився Тефт, який нарешті розстібнув ремінь нагрудника. — Решта команди спантеличена, синку. Усі хочуть знати, що ти робитимеш далі.
Каладін зітхнув, а тоді, випроставшись, обернувся й глянув на мостонавідника.
— Я не знаю, що вдіяти! Якщо ми спробуємо захищатися, Садеас нас покарає! Ми — наживка, яка має померти! Я безсилий цьому зарадити! Усе безнадійно.
Шокована обслуга витріщила на нього очі.
Той відвернувся й знову взявся до роботи, опустившись навколішки поруч Тефта.
— От я їм усе й пояснив, — сказав командир.
— Ідіот, — тихенько відказав той. — Невже ти кидаєш нас напризволяще тепер — після всього, що зробив?
Мостонавідники повернулись до роботи. До Каладіна долетіло бурчання декого з них.
— От виродок, — мовив Моаш. — А я ж казав, що саме так і трапиться.
— Кидаю напризволяще? — прошипів Тефтові командир. «Дай мені спокій. Не заважай ізнову збайдужіти. Тоді хоч відступає біль». — Я провів не одну годину, шукаючи вихід — але його немає! Садеас хоче бачити нас мертвими. А світлоокі отримують бажане: так влаштований світ.
— І що?
Каладін не звернув на нього уваги: знову беручись до праці, він заходився стягувати чобіт із солдата, чия малогомілкова кістка здавалася роздробленою в трьох різних місцях. І від цього знімати взуття було — бий його грім — неспосібно.
— Що ж, може, ми й загинемо, — кинув немолодий співбесідник. — Але, можливо, суть не в тому, щоб вижити.
Кому-кому, але чого б це Тефту підбадьорювати його?
— Якщо суть не у виживанні, то в чому ж?
Нарешті він стягнув-таки чобіт. А тоді повернувся до наступного трупа в ряду — і застиг.
Каладін не впізнав його, але жилет і сандалії безпомильно вказували, що той належав мостонавіднику. Мертвяк незграбно простягся вздовж стіни — з руками по швах, ледь відкритим ротом і впалими очницями. На одній із його долонь позлазила зчесана шкіра.
— Хто його зна, у чому суть, — буркнув Тефт, — але отак здатися — це просто жалюгідно. Ми повинні триматися. Аж доки нас не приберуть ворожі стріли. Чув вислів — «важить шлях, а не прибуття»?
— І що ж це може означати?
— Не знаю, — відказав той і миттю потупив погляд. — Просто засіло в пам’яті.
— Це щось із балачок Загублених Променистих, — устряв Сиґзіл, який проходив мимо.
Каладін кинув погляд убік. Інтелігентний азіш якраз клав на купу щита. Він звів на них очі, і в світлі смолоскипа його брунатна шкіра здалася чорною.
— Це був їхній девіз. Чи принаймні його частина. «Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття».
— Загублених Променистих? — перепитав Шрамм, несучи оберемок чобіт. — І хто тут розпатякався про них?
— Це все Тефт, — сказав Моаш.
— Та я ж не про те говорив! Просто чув колись такий вираз.
— А що він хоча б означає? — запитав Данні.
— Кажу ж, що не знаю! — огризнувся той.
— Це начебто був один із їхніх символів віри, — пояснив Сиґзіл. — В Юлаї трапляються групи тих, хто часто згадує Променистих. І хоче, щоби вони повернулися.
— І кому б це такого закортіло? — кинув Шрамм, спираючись об схил урвища й схрещуючи руки на грудях. — Вони залишили нас на поталу Спустошувачам!
— Ха! — втрутився Скеля. — Спустошувачі! Низовинська маячня. Дитячі страшилки, що переповідають біля табірного багаття.
— Колись вони існували, — наїжачився Шрамм. — Це відомо кожному.
— Аякже — кожному, хто ті страшилки слухає! — зареготав рогоїд. — Забагато повітря! Від нього у вас розм’якшення мізків. Але нехай — ви все одно моя сім’я. А в ній не без виродка!
Тефт супився, доки решта продовжували теревенити про Загублених Променистих.
— Важить шлях, а не прибуття, — прошепотіла Сил із Каладінового плеча. — Мені подобається.
— Чим? — запитав той, опускаючись навколішки, щоби зняти з мертвого мостонавідника сандалії.
— Тим, — відповіла вона таким тоном, ніби це саме собою було достатнім поясненням. — Тефт має рацію, Каладіне. Я знаю, що хочеться опустити руки. Але ти не можеш так учинити.
— Чому ні?
— Бо не можеш.
— Відтепер за нами закріплений наряд у провалля, — сказав її приятель. — Тож ми не будемо більше збирати маківницю й заробляти гроші. А значить, не стане бинтів, антисептика та їжі на вечерю. Порпаючись у всіх цих тілах, ми неминуче наберемося гнилокузьок, і люди почнуть хворіти. Якщо, звичайно, нас не зжеруть прірводемони й не втопить неочікувана великобуря. А ще нам доведеться й далі — допоки не згасне Геєна — брати участь у вилазках, втрачаючи одного мостонавідника за іншим. Це безнадійна справа.
Його люди все ще розмовляли.
— Загублені Променисті переметнулися на інший бік, — гарячкував Шрамм. — І цим зганьбили себе ще тоді.
Його слова зачепили Тефта. Цей жилавий чоловічок випростався і тицьнув у того пальцем.
— Ти нічогісінько не знаєш! Це було дуже давно. Ніхто не може сказати, що ж там сталося насправді.
— То чому ж в усіх легендах розповідається одне й те саме? — не здавався Шрамм. — Вони покинули нас. Як-от світлоокі тепер. Можливо, Каладін і має слушність. Може, і справді нема на що сподіватися.
Командир опустив очі. Ці слова не давали йому спокою. «Можливо, Каладін і має слушність… Може, і справді нема на що сподіватися».
Таке з ним уже траплялося. Коли він жив в останнього з господарів — ще до того, як його продали Твлакву й запроторили в мостонавідники. Однієї тихої ночі, після бунту, на який він підбив Ґошела й решту рабів, у нього просто опустилися руки. Усіх їх убили. А він якимось дивом уцілів. Та чому ж, бодай йому буря, завжди виживав саме він? «Я не можу пройти крізь це знову, — подумав Каладін, заплющуючи очі. — Мені несила їм допомогти».
Тіен. Туккс. Ґошел. Даллет. Той безіменний невільник, якого він намагався вилікувати ще у фургоні работорговця. На всіх них чекав той самий кінець. Один його доторк — і все перетворюється на лажу. Інколи він обнадіював їх, але що то була за надія? Просто ще одна обіцянка неуспіху. Скільки разів повинна впасти людина, щоби більше не підвестися?
— Я всього лише думаю, що ми не знаємо фактів, — пробурчав Тефт. — І не хочу судити про минуле з розповідей світлооких. А всі хроніки пишуться їхніми жінками!
— Тефте, я повірити не можу, що ти ще й сперечаєшся про це, — здійняв голос роздратований Шрамм. — І що ж буде далі? Нехай собі Спустошувачі крадуть наші серця? Може, ми неправильно їх зрозуміли. Або паршенді. Чи не варто дозволити їм убивати наших королів коли заманеться?
— Та йдіть ви обоє в бурю! — гарикнув Моаш. — Не про те говорите. Ви ж чули командира. Навіть він гадає, що всі ми, вважайте, покійники.
Каладін не міг більше терпіти їхніх голосів. І побрів пріч, у темряву, подалі від світла смолоскипа. За ним не пішов ніхто. Він добувся туди, де панували густі сутінки, підсвічені тільки смужкою неба далеко у вишині.
І там сховався від їхніх очей. Наштовхнувшись у темряві на валун, він незграбно зупинився. Той ослиз від моху й лишайників. Упершись у камінь руками, Каладін на якусь мить завмер, а тоді, застогнавши, розвернувся й прихилився до нього спиною. Сил опустилася перед ним — попри темряву, усе ще видима. Улаштувавшись просто в повітрі, вона оправила поділ сукні.
— Я не можу врятувати їх, Сил, — з мукою в голосі прошепотів мостонавідник.
— Ти цього певен?
— Кожна з попередніх спроб закінчилась невдачею.
— І тому не вийде й цього разу?
— Так.
Спрен змовкла.
— Що ж, — зрештою мовила вона, — скажімо, твоя правда.
— То навіщо боротись? Я сказав собі, що спробую востаннє. Але зазнав поразки ще до того, як почав. Їх не врятувати.
— А хіба сама боротьба нічого не важить?
— Не для того, хто приречений на смерть.
Він похнюпився.
У голові луною розляглися Сиґзілові слова. «Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття».
Каладін глянув угору — на тріщину, крізь яку прозирало небо. Мов далека річечка з чистою, блакитною водою.
Важить життя, а не смерть.
Що означає цей вислів? Що люди мають прагнути жити, а не померти? Але ж це очевидно. А чи в ньому криється інший зміст? Що життя передує смерті? Теж очевидна істина. І все ж ці прості слова промовляли до нього. Шепотіли, що приходить смерть. Вона завітає до кожного. Але їй передує життя. Бережи його.
Смерть — це прибуття. А от шлях — це якраз життя. І важить сáме воно.
Омиваючи Каладіна, кам’яним коридором промчав легкий вітерець. Він приніс підбадьорливі, свіжі запахи, розвіявши сморід гниючих тіл.
Кому є діло до мостонавідників? Усім наплювати на тих, хто на самому дні. І все ж, здавалося, ніби той вітерець знову й знову шепотів до нього: «Важить життя, а не смерть. Важить життя, а не смерть. Живи, перш ніж померти».
Його нога об щось перечепилася. Мостонавідник нагнувся й підняв той предмет. Невеличкий камінчик. У пітьмі його заледве вдавалося розгледіти. І раптом власний настрій здався Каладіну знайомим — ця меланхолія, це почуття безнадії. Такий настрій нерідко огортав його замолоду, найчастіше впродовж Ридальних тижнів, коли небо затягували хмари. Тоді його підбадьорював Тіен, допомагаючи вибратися з депресії. У того це завжди виходило.
Та відколи Каладін утратив брата, боротися з цими нападами туги стало складніше. Він перетворився на горопаху — тому до всього байдуже, зате й нíчого впадати у відчай. Взагалі не мати почуттів було бажаніше, ніж відчувати біль.
«Я підведу їх, — подумав Каладін, міцно зажмурюючись. — Який сенс намагатися?»
Хіба не дурень він, що й досі тримається? Якби ж йому хоч раз випало перемогти! Цього б вистачило. Допоки він вірив би, що може комусь допомогти, допоки вважав би, що не всі стежки ведуть у темряву, у нього залишалася б надія.
«Ти обіцяв собі, що спробуєш востаннє, — подумалось йому. — Вони ж бо й досі не загинули.
Усе ще живі. Поки що».
Він не спробував зробити лиш одного. Такого, що аж надто страшило його. Бо щоразу, вдаючись до цього в минулому, втрачав усе.
Йому здалося, що горопаха стоїть напроти нього. І пропонує вихід — апатію. Невже Каладіну справді хотілося повернутись у той стан? Це був удаваний прихисток. Та іпостась не вберегла його. Він лише глибше й глибше поринав у депресію, аж доки самогубство не здалося привабливішим, ніж таке життя.
«Важить життя, а не смерть».
Каладін випростався, розплющив очі та випустив з руки камінець. І повільно пішов на світло смолоскипа. Мостонавідники попіднімали очі від роботи. Стільки пар питальних очей! І сповнених сумніву, і похмурих, і підбадьорливих. Скеля, Данні, Гоббер, Лейтен. Вони вірили йому. Він пережив великобурю. А це неспростовне чудо.
— Можна було би спробувати ще дещо, — озвався Каладін. — Але, найвірогідніше, воно закінчиться нашою смертю від рук дружньої сторони.
— Нам нічого, крім неї, і не світить, — зауважив Мапа. — Ти сам так сказав.
Ще кілька мостонавідників згідливо закивали.
Командир глибоко вдихнув.
— Нам треба спробувати втекти.
— Але табір охороняється! — заперечив Безвухий Джакс. — Обслугу не випускають за його межі без супроводу. Там знають, що ми б утекли.
— Це вартувало б нам життя, — озвався спохмурнілий Моаш. — Ми за багато миль від цивілізації. Довкола нікого, крім великопанцирників, і ніде перечікувати бурі.
— Знаю, — відказав Каладін. — Але єдина альтернатива — паршендійські стріли.
Мостонавідники мовчали.
— Нас посилатимуть сюди щодня, щоби ми грабували трупи, — повів далі командир. — Причому самих, без супроводу: з прірводемонами жарти погані. Більшість наших трудових нарядів — дурна робота, покликана відволікти від уготованої нам долі. Тож, піднімаючись наверх, ми могли би здавати не всі трофеї…
— Гадаєш, нам слід вибрати одну з розколин і пуститися нею навтьоки? — запитав Шрамм. — Їх намагались картографувати. Але жодна з команд не дісталася протилежного боку Рівнин — усі гинули від прірводемонів чи великобуряних повеней.
Каладін похитав головою.
— Ми зробимо не так.
Він копнув ногою якийсь предмет, що валявся на землі біля нього — зронений спис. Від удару той злетів у повітря — у бік здивованого Моаша, — який упіймав його.
— Я можу навчити вас орудувати такими штуками, — тихо сказав Каладін.
Мостонавідники мовчали, витріщившись на зброю.
— І чим це допоможе? — запитав Скеля, котрий узяв у Моаша ратище й уважно оглянув його. — Нам не дати відсіч армії.
— Звісно, — погодився Каладін. — Та якщо я вас натреную, то якось уночі ми зможемо напасти на вартових, які чергують біля воріт, і вибратися з табору, — він обвів своїх людей очима, по черзі зустрівшись поглядами з кожним із них. — Щойно опинимося на волі, як навздогін нам вишлють солдатів. Садеас не потерпить, щоби мостонавідники вбивали його воїнів і це сходило їм з рук. Будемо сподіватися, що він недооцінить нас і спочатку відправить невеличкий загін. Якщо ми розіб’ємо його, то нам, можливо, і вдасться дістатися досить далеко, щоби заховатися там. Буде небезпечно. Садеас ні перед чим не зупиниться, щоб перехопити втікачів, і зрештою нас розшукуватиме ціла рота. Та що тут, бодай йому буря, балакати: найвірогідніше, нам і з табору не вибратися. Проте це хоч якийсь шанс.
Він вичікувально замовк, а мостонавідники, вагаючись, перезирнулися.
— Я з тобою, — промовив Тефт і випростався.
— Я теж, — сказав Моаш, ступаючи крок уперед. Здавалось, його брала нетерплячка.
— І я, — відказав Сиґзіл. — Краще плюну в їхні алетійські пики та сконаю на їхніх мечах, ніж довіку залишуся рабом.
— Ха! А я готуватиму вам ситні страви та подбаю, щоби ви не воювали на порожній шлунок, — пообіцяв Скеля.
— То ти не битимешся разом з усіма? — запитав здивований Данні.
— Це нижче моєї гідності, — відказав рогоїд, задираючи підборіддя.
— Що ж, а я — битимусь, — запевнив Данні. — Я з вами, керманичу.
Голоси залунали один перед одного. Усі повставали. Декотрі похапали списи з мокрої землі. На відміну від інших воїнів, якими командував Каладін, ці не кричали «ура» й не ревіли від збудження. Їх лякала думка взятися за зброю — більшість були рабами чи простими ремісниками. Та все ж вони рвалися в бій.
Каладін ступив крок уперед і почав коротко викладати план.
44
Ридання
За п’ять років до того
Каладін ненавидів Ридання. Воно знаменувало кінець старого та початок нового року — чотири тижні суцільного дощу, який гнітюче накрапав неперервним потоком. Жодної люті чи шаленства великобур — лише млява марудна мряка. Так наче стікав кров’ю конаючий рік, роблячи останні шаркотливі кроки на шляху до кам’яної могили. Хоча решта сезонних метеорологічних явищ налітали й минали непрогнозовано, Ридання стабільно наставало щороку в один і той самий час. На превеликий жаль.
Каладін лежав на похилому даху їхнього будинку в Гартстоуні. Біля нього стояло відерце смоли, прикрите дощечкою. Тепер, коли він закінчив смолити дах, воно майже спорожніло. Ридання було не найкращою порою для цієї роботи, але й настирливий капіж найбільше дратував якраз тепер. Щойно мряка минеться, крівлю законопатять знову, але так їм хоча б не доведеться впродовж кількох найближчих тижнів терпіти невпинний дріб крапель об обідній стіл.
Він лежав на спині, вдивляючись угору. Йому, напевно, варто було би злізти та сховатися в будинку, але він і так уже змок як хлющ. Тож залишився. Подивитися в небо й подумати.
Містечком проходила ще одна армія. Цими днями їх не бракувало: упродовж Ридання вони нерідко поповнювали запаси й перебиралися на нові місця дислокації. Уперше хтозна-відколи на людях показався Рошон, щоб привітати воєначальника — самого головнокомандувача Амарама, очевидно, далекого родича та проводиря сил алетійської оборони в їхньому регіоні. Той був один із найуславленіших воїнів, які ще залишалися в Алеткарі — решта відбули на Розколоті рівнини.
Дрібнісінькі краплинки огортали Каладіна імлою. Багато хто полюбляв ці тижні: великобурі вщухали, за винятком однієї, якраз посеред Ридання. Містяни сприймали цей час як благословенну пору безділля й відпочинку від польових робіт. Але Каладіну кортіло сонця та вітру. Власне, бракувало й великобур із їхнім шалом і запалом. Тяглися безрадісні дні, коли в нього ніяк не виходило зосередитись на чомусь путньому. Неначе відсутність бур не давала набратися сили.
Мало хто бачив Рошона від того злощасного полювання на білошипника, що закінчилося синовою смертю. Він усамітнився в маєтку та ставав усе більшим схимником. Жителі Гартстоуна ходили навшпиньки, неначе очікували, що той може будь-якої миті вибухнути гнівом, спрямувавши його проти них. Але Каладін не тривожився. Адже бурі — людській чи небесній — все ж можна було опиратися. А от це маринування, від якого повільно задихалося саме життя… Воно було значно гірше.
— Каладіне? — долинув голос Тіена. — Ти все ще там?
— Тут, — гукнув той, не ворухнувшись. Ридальні хмари були такі… ніякі. Чи могло бути щось безживніше за цю гнітючу сірість?
Тіен пройшов до задньої стіни будинку, де скісна крівля сягала землі. Його руки були в кишенях довгого дощовика, а голову покривав крисатий капелюх. І те, і друге здавалися завеликі, але одяг завжди так на ньому виглядав. Навіть якщо ідеально підходив за розміром.
Молодший із братів заліз на дах, підійшов до Каладіна та приліг, вдивляючись у небо. Хтось інший, мабуть, спробував би розрадити хлопця — і в нього б нічого не вийшло. Але Тіен немов звідкись знав, що саме треба робити. У той конкретний момент — помовчати.
— Ти любиш дощ, еге ж? — зрештою спитав Каладін.
— Угу, — відказав той. Ще б пак — він любив чи не все підряд. — Хоча на нього важко ось так дивитися. Я те й роблю, що моргаю.
Зачувши це, Каладін чомусь усміхнувся.
— Я дещо змайстрував для тебе, — мовив Тіен. — Сьогодні, у столярні.
Їхні батьки непокоїлись. Рал, містечковий тесляр, прийняв хлопчика на навчання, хоча насправді й не потребував іще одного підмайстра. І тепер був невдоволений його роботою. «Тіен легко відволікається», — скаржився той.
Каладін сів, і Тіен вийняв щось із кишені. То був вигадливо вирізьблений маленький дерев’яний коник.
— Це нічого, що він намокне, — сказав брат, простягаючи іграшку. — Я покрив його водовідштовхувальною сумішшю.
— Тіене, — мовив ошелешений Каладін, — він — прекрасний.
Деталі просто вражали — очі, копита, лінії хвоста. Достоту як у тих величних тварин, що запрягають у Рошонову карету.
— Ти показував його Ралові?
— Він сказав, що вийшло непогано, — відповів Тіен, усміхаючись з-під завеликого капелюха. — Але й зауважив, що натомість я мав би зробити стільця. І ніби як дав прочухана.
— Та як же це… послухай, Тіене, але ж він має бачити, що перед ним — шедевр!
— Ну, цього вже я не знаю, — відказав той, усе ще всміхаючись. — Коник та й годі. А пану Ралу до душі практичні речі. Ті, на яких сидять чи до яких ховають одяг. Але я сподіваюся зробити хороший стілець завтра, і тоді він пишатиметься мною.
Каладін глянув на дитяче обличчя брата й укотре зауважив його привітну вдачу. Той був уже підлітком, а вони й досі залишалися при ньому. «І як же це в тебе виходить завжди всміхатися? — подумалось йому. — Погода нікудишня, хазяїн має тебе за крєм, градоправитель повільно зживає зі світу твою родину. А ти — всміхаєшся. Як так, Тіене?
І чому, дивлячись на тебе, мені й самому хочеться всміхнутись?»
— Батько витратив ще одну сферу, Тіене, — сказав він несподівано для себе.
Щоразу, коли той бував змушений це зробити, він наче робився ще більше змарнілим і меншим на зріст. О цій порі всі сфери були тьмяними й не давали світла. Упродовж Ридання їх ніяк було зарядити. І вони, врешті-решт, вичахали.
— Але ж залишилося ще багато, — відказав Тіен.
— Рошон намагається знесилити нас, — пояснив Каладін. — Поступово перекриває нам кисень.
— Усе не так погано, як здається, — мовив молодший брат, беручи його за руку. — Не такий страшний Спустошувач, як його малюють. От побачиш.
У Каладіновій голові роїлися заперечення, які раптом вклякли перед братовою усмішкою. І в цю найпохмурішу пору він на мить відчув себе так, немов з-за хмар проглянуло сонце. Хлопець був готовий заприсягтися, що все довкола здалося яскравішим, негода трішки розвіялась, а небо вияснилося.
Уздовж тильної стіни дому проходила їхня мати. Вона звела на них голову, неначе весело дивуючись із того, що ті обоє сидять на даху під дощем. Тоді ступила крок на край скосу. У тому місці до каменю причепилося невелике гроно клямкунів — ці крихітні двопанцирні істоти швидко розмножувалися під час Ридання. Здавалося, вони беруться нізвідки — достоту як їхні родичі, маленькі равлики, які також всівали крівлю.
— І про що це ви вдвох тут бесідуєте? — запитала вона, підходячи та сідаючи коло них. Гесіна рідко поводилася так, як інші містечкові матері. Подекуди це спантеличувало Каладіна. Хіба ж не мала вона загнати їх усередину абощо, бідкаючись, що вони простудяться? Але ні — вона просто підсіла до гурту у своєму коричневому шкіряному плащі.
— Каладін занепокоєний тим, що батько витрачає сфери, — пояснив молодший син.
— Ну, я б не хвилювалася через це, — відказала вона. — Ми відправимо тебе до Харбранта. За два місяці ти станеш достатньо дорослий для цього.
— Ви з Тіеном маєте поїхати зі мною, — мовив Кел. — І батько також.
— І залишити містечко? — запитав брат такими тоном, ніби ніколи й не думав про цю можливість. — Але мені тут подобається.
Гесіна всміхнулася.
— Що таке? — запитав Каладін.
— Більшість молодих людей твого віку вдається до всіх можливих засобів, аби здихатися нагляду батьків.
— Я не можу податися геть, залишивши вас тут. Ми — родина. Він наступає нам на горло, — сказав Каладін, кинувши погляд на брата. Після розмови з ним він почувався набагато краще, але його контраргументи нікуди не ділися. — За лікування ніхто не платить, і я знаю, що й тебе ніде більше не візьмуть на роботу. Що отримує батько в обмін на ті сфери, які все одно витрачає? Овочі за десятикратною ціною й запліснявіле зерно за подвійною?
Гесіна всміхнулася:
— Спостережливий.
— Батько навчив мене помічати деталі — «дивитися поглядом хірурга».
— Що ж, — промовила вона, зблиснувши очима. — А чи помітив ти ним, коли саме ми витратили першу сферу?
— Звісно, — відказав Каладін. — На другий день після нещастя на полюванні. Батькові довелося купити свіжої марлі для бинтів.
— А нам справді не вистачало перев’язувального матеріалу?
— Та не дуже. Але ж ти знаєш батька. Він не любить, якщо наші запаси хоч трохи виснажуються.
— І він пустив на це одну з тих сфер, які беріг багато місяців, та ще й зіштовхнувся через них лобами з градоправителем, — наголосила Гесіна.
«Не кажучи вже про те, що пішов заради них на крадіжку, — подумав Каладін. — Але ти й сама це добре знаєш». Він зиркнув на Тіена, котрий знову дивився в небо. Наскільки Кел здогадувався, брат усе ще не дізнався правди.
— Тож твій батько так довго опирався, — сказала мати, — щоби зрештою здатися й витратити сферу на бинти, які не знадобляться ще багато місяців?
То було влучне зауваження. Чому ж це батько раптом вирішив…
— Він примушує Рошона думати, ніби той потроху бере гору, — здогадався здивований Каладін, озираючись на неї.
Гесіна лукаво посміхнулася.
— Той світлоокий зрештою знайшов би, як помститися. Хоча це було би нелегко. Глава нашої сім’ї — громадянин високого рангу, тож має право вимагати дізнання. Адже він врятував життя Рошону, і багато хто зміг би підтвердити, що Ріллірові рани були страшні. Але градоправитель щось придумав би, якби лише не відчував, що розтоптав нас.
Каладін повернувся в бік маєтку. Хоча той і був прихований за пеленою дощу, він усе ж розгледів намети армії, що отаборилася на полі внизу. На що було б схоже солдатське життя, яке нерідко тріпають шторми й вітри, омивають дощі та грози? Колись він почувався б заінтригованим, але тепер кар’єра списника втратила для нього свою принадність. Його свідомість переповнювали схематичні зображення м’язів і завчені напам’ять переліки хвороб та симптомів.
— Ми продовжимо витрачати сфери, — сказала мати. — По одній що кілька тижнів. Почасти на прожиття, хоча моя рідня й запропонувала поділитися припасами. Але здебільшого для того, щоб Рошон і далі гадав, ніби ми подаємося. А потім відправимо тебе до Харбранта. Неочікувано. Ти поїдеш, і сфери опиняться в надійних руках подвижників, які використають їх на виплату тобі стипендії впродовж усіх років навчання.
До нього нарешті дійшло, і він закліпав очима. Вони не здавалися — перемагали.
— Подумай лише, Каладіне, — мовив Тіен. — Ти житимеш в одному з найвеличніших міст світу! Це буде так захопливо. Станеш освіченою людиною — як батько. Й особисті секретарки читатимуть тобі яку завгодно книгу.
Той відкинув з лоба мокре волосся. із братових вуст це прозвучало куди грандіозніше, ніж здавалося йому самому. Хоча, звісно, послухати Тіена, то й калюжа крєму — розкішна штука.
— Це правда, — сказала мати, усе ще вдивляючись горі. — Ти міг би студіювати математику, історію, політику, тактику, природничі науки…
— А хіба не жінки їх вивчають? — запитав Каладін, насупившись.
— Світлоокі жінки — опановують. Але існують і вчені-чоловіки. Хоч їх і менше.
— І все це — щоб стати медиком?
— Ти не конче маєш вчитися на лікаря. Твоє життя у твоїх власних руках, сину. Якщо обереш кар’єру хірурга — ми пишатимемось тобою. Але не сприймай це так, ніби заради батька ти маєш продовжити його справу.
Вона опустила очі на сина, і з повік упали краплі дощової води.
— А ким іще я міг би стати? — запитав ошелешений Каладін.
— У багатьох професіях потрібні чоловіки, які мають голову на плечах і належну підготовку. Якби ти забажав освоїти всі мистецтва, то міг би стати подвижником. А може, буревартівником.
Буревартівником. Він інстинктивно потягнувся до молитви, пришитої до лівого рукава в очікуванні того дня, коли постане необхідність вдатися до її допомоги.
— Вони зважуються передбачати майбутнє.
— Це не одне й те ж. От побачиш. На світі стільки речей, що чекають свого дослідника, стільки царин, у які можна спрямувати свій розум. Життя не стоїть на місці. В останньому листі від моєї рідні описуються дивовижні фабріали — неначе пера, що миттю передають написане на величезні відстані. Може, недовго лишилося чекати, доки й чоловіків почнуть навчати грамоті.
— Мені б нізащо не хотілося вивчати щось на подобу цього, — ледь видобув отетерілий Каладін, зиркаючи на Тіена. Невже їхня рідна мати й справді таке говорила? А втім, вона завжди така була. Вільнодумна та відверта.
Але стати буревартівником… Ті вивчали великобурі з метою прогнозування — так, — але ж і вивідували їхні таємниці. Препарували не що-небудь, а самі вітри.
— Ні, — сказав Каладін. — Я хочу бути хірургом. Як батько.
Гесіна всміхнулася.
— Якщо ти обереш цей фах, то — як я й казала — нам залишиться тільки пишатися. Ми з батьком усього лише хочемо, щоби ти знав, що можеш обирати.
Вони сиділи так деякий час, мокнучи під дощем. Каладін прочісував поглядом сірі хмари, силкуючись збагнути, що ж такого цікавого знайшов у них Тіен. Зрештою знизу долинуло шльопання, й обіч будинку показалося лице Ліріна.
— Що це за… Усі троє в зборі? Що ви тут робите?
— Насолоджуємося, — безтурботно відповіла Каладінова мати.
— Чим?
— Нестандартністю, любий, — мовила вона.
Лірін зітхнув:
— Знаєш, серденько, ти інколи поводишся дуже дивно.
— А хіба я тебе не попереджала?
— Твоя правда. Що ж, ходімо. На площі збирається народ.
Насупившись, Гесіна встала й спустилася схилом даху. Каладін кинув погляд на Тіена, й обоє теж підвелися. Старший з братів засунув дерев’яного коника до кишені та, обережно ступаючи по ослизлій крівлі, пошльопав донизу. Коли він зістрибнув на землю, щоками збігли струмені холодної води.
Із главою сім’ї на чолі вони подалися на площу. У Ліріновій поставі проступали тривога й забита зсутуленість, до якої той був схильний останнім часом. Можливо, батько й прикидався, щоби пошити в дурні Рошона, але Каладін підозрював, що якоюсь мірою вона була невдавана. Вимушене марнування сфер гнітило його, навіть попри пов’язану з цим хитрість. Бо надто вже скидалось на капітуляцію.
На міській площі попереду них збирався натовп. Кожен із присутніх стискав парасольку чи кутався в дощовик.
— Що відбувається, Ліріне? — з хвилюванням у голосі запитала дружина.
— Рошон має з’явитися на публіці, — пояснив той. — Велів Ваберові зібрати жителів. Скликати всіх поголовно.
— Під дощем? — запитав Каладін. — Не міг дочекатися Вияснення?
Батько нічого на це не сказав. Їхня родина йшла мовчки, і навіть Тіен посерйознішав. Лірін із сім’єю поминули кілька спренів дощу у формі оплилих, але незапалених свічок, що сягали людської щиколотки — ті стояли в калюжах, випромінюючи тьмяне синювате світло. Окрім як під час Ридання, вони рідко коли з’являлися. Про них казали, що то душі дощових крапель — світні синюваті стовпчики, — які, здавалося, танули, хоча й ніколи не зменшувались у розмірах — з одним-єдиним блакитним оком на маківці.
На момент прибуття лікаревої родини переважно всі містяни вже зібралися й теревенили, стоячи під дощем. Серед них були й Джост із Наґетом, але жоден з них не помахав Каладіну: минули роки, відколи їх можна було хоч умовно назвати друзями. Хлопець здригнувся. Його батьки вважали це містечко домівкою, яку Лірін категорично не хотів полишати, хоч усі вони що день то менше почувалися тут «як удома».
«Скоро мене тут не буде», — подумав він, палко бажаючи здихатися Гартстоуна й залишити в минулому всіх цих зашорених людців. Вирушити туди, де світлоокі — люди честі, прекрасні душею й тілом та гідні високого становища, дарованого їм Всемогутнім.
З’явилася Рошонова карета. За роки служби на тутешніх дорогах вона майже втратила колишню пишноту: золота фарба полущилася, а темне дерево побив гравій. Аж коли екіпаж викотився на площу, Вабер із хлопцями нарешті спромоглися нап’ясти невеличкий тент. Дощ посилився, і його краплі вибивали об тканину лункий барабанний дріб.
Через усіх цих людей довкола в повітрі стояв інший запах. Там, на даху, воно було свіже й чисте. А тепер здавалося сирим і задушливим. Відчинилися дверцята карети. Рошон ще більше погладшав, і його мундир світлоокого, що не сходився в поясі, довелося перекроїти. До кукси правої ноги була причеплена дерев’янка, прихована закотом холоші. Він вибрався з екіпажа, зробив кілька натужних кроків і, буркочучи, пірнув під навіс.
З цим мокрим, відрослим і поріділим волоссям та кошлатою бородою його заледве можна було впізнати. А от очі залишилися все тими ж. Через занадто пухкі щоки вони ще більше скидалися на намистини, але так само палали гнівом, коли той обвів ними натовп. Наче в нього пожбурили каменем, і тепер він шукав винуватця.
А хто це там, у кареті, — Ларал? Але всередині ворушився хтось інший. Коли він виліз, з’ясувалося, що то худорлявий, чисто поголений, сповнений гідності чоловік зі світло-брунатними очима. На ньому була зеленкувата, ретельно випрасувана військова форма парадного зразка, а при боці висів меч. Генерал Амарам? Міцна статура та квадратне обличчя надавали йому по-справжньому вражаючого вигляду. Різниця між ним і Рошоном була приголомшлива.
Зрештою з’явилася й Ларал, вбрана у світло-жовту сукню старовинного фасону — з пишною спідницею й туго затягнутим ліфом. Вона кинула погляд угору, на дощ, а тоді зачекала, доки підскочить лакей із парасолькою. Каладін відчув, як б’ється серце. Вони не спілкувалися відтоді, як та принизила його в Рошоновому маєтку. А все ж Ларал виглядала божественно. Вийшовши з підліткового віку, вона тільки кращала й кращала. Комусь її темне волосся, припорошене чужоземною білявістю, могло здатися непривабливим — адже свідчила про змішане походження, — але в очах Каладіна це лише додавало дівчині шарму.
Його батько, який стояв біля сина, заціпенів і тихо вилаявся.
— Що таке? — запитав Тіен, котрий теж був поруч, і витягнув шию, придивляючись.
— Ларал, — відказала Гесіна. — У неї на рукаві — молитва нареченої.
Каладін здригнувся, і собі помітивши на рукаві її сукні білу латку з синім диґліфом. Вона спалить її, коли про заручини буде оголошено офіційно.
Але… хто він? Ріллір був мертвий!
— До мене доходили чутки, — промовив Лірін. — Схоже, Рошонові не хочеться втрачати підтримку тих, з ким через неї можна поріднитися.
— Він?.. — запитав приголомшений Каладін. То Рошон сам одружується з нею? Помітивши молитву, у натовпі зашушукалися й інші.
— Світлоокі часто одружуються зі значно молодшими жінками, — пояснила мати. — Для них шлюб — це почасти спосіб укладання міждинастійних союзів.
— Він? — перепитав Каладін, не вірячи власним вухам, і ступив крок уперед. — Ми повинні завадити цьому. Ми повинні…
— Каладіне, — різко окликнув батько.
— Але…
— Це їхня справа, а не наша.
Хлопець замовк, відчуваючи в себе на голові стукіт крупніших крапель — менші, підхоплені вітром, імлою проносились мимо. Площею збігали потоки води, збираючись у заглибинах. Немов матеріалізувавшись із них, поруч Каладіна раптом з’явився спрен дощу й витріщився на нього незмигним оком.
Рошон сперся на ціпок і кивнув Натіру, дворецькому. Того супроводжувала дружина, сувора на вигляд Алаксія. Служник кілька разів сплеснув своїми тендітними ручками, вгамовуючи натовп, і за мить єдиним джерелом шуму був тихий шелест дощу.
— Ясновельможний Амарам, — почав градоправитель, киваючи в бік світлоокого у формі, — виконувач обов’язків головнокомандувача нашого князівства. На нього покладене керівництво обороною наших кордонів, доки король і великий князь Садеас перебувають у відлуці.
Каладін кивнув. Про Амарама чув кожен. Він був значно важливішою персоною, ніж більшість військових, що проходили через Гартстоун.
Той ступив крок уперед.
— Гарне у вас містечко, — звернувся Амарам до зібрання темнооких. У нього був сильний, низький голос. — Дякую за теплий прийом.
Каладін насупився, окидаючи поглядом інших містян. Ті були не менше за нього спантеличені такою заявою.
— Зазвичай, — вів далі Амарам, — я доручив би це завдання одному з підлеглих мені офіцерів. Але оскільки я був із візитом у свого кузена, то вирішив завітати до вас особисто. Це не настільки обтяжлива справа, щоб перекладати її на заступника.
— Даруйте, Ваша Ясновельможносте, — не витримав Каллінс, один із рільників. — Але про що йдеться?
— Та ж про набір на службу, добрий хліборобе, — відказав Амарам і кивнув Алаксії, котра ступила крок уперед, тримаючи в руках папір, прикріплений до дошки для письма. — Відбуваючи виконувати Пакт помсти, король забрав більшість наших армій із собою. У підпорядкованих мені частинах — некомплект особового складу, через що постала необхідність рекрутування молодих людей у кожному місті й селі, крізь які ми проходимо. За можливості я обмежуюсь добровольцями.
Містяни принишкли. Хлопчаки любили побазікати про те, що, мовляв, утечуть до війська, але мало хто з них і справді так учинив би. Функцією Гартстоуна було постачання провіанту.
— У битвах, на які поведу вас я, не здобути такої слави, як на війні в ім’я помсти, — продовжив Амарам, — але захищати рідну землю — наш священний обов’язок. Нинішній призов — на чотири роки. Після закінчення вказаного терміну кожен учасник бойових дій отримає надбавку в розмірі однієї десятої від загальної суми нарахованих виплат і зможе повернутися додому чи поновити контракт. Той, хто проявить себе та вислужить високе звання, майже напевно заробить підвищення на один нан — як для себе особисто, так і для своїх дітей. Чи є добровольці?
— Я піду, — сказав Джост і ступив крок уперед.
— І я теж, — додав Абрі.
— Джосте! — гукнула до нього мати, хапаючи за руку. — Врожай…
— Твій урожай — важливий, темноока, — сказав Амарам, — та все ж і близько не настільки, як захист нашого народу. З Рівнин король надсилає багаті трофеї, і в разі надзвичайної ситуації здобуті ним яхонтосерця забезпечать Алеткар їжею. Я радо приймаю вас обох. Чи є й інші охочі?
Наперед вийшли ще троє хлопців та один дорослий чоловік — Гарл, чию дружину забрала струпна лихоманка. Це його дочку не зміг колись урятувати Каладін.
Містяни принишкли. Дивно. Багато з тих хлопців, від яких Каладін удосталь наслухався про вербування до війська, ховали очі. Він відчув, як закалатало його серце й засмикалася нога, наче їй кортіло зробити крок уперед.
Але ні. Він збирається стати лікарем. Лірін глянув на сина, і в його карих очах проступила глибока стурбованість. Однак коли той не зрушив із місця, він заспокоївся.
— Що ж, гаразд, — промовив Амарам, киваючи Рошонові. — Нам зрештою знадобиться твій список.
— Список? — голосно перепитав Лірін.
Генерал кинув на нього погляд:
— Потреба наших військ у людях — колосальна. Спочатку я шукаю добровольців, але поповнення повинне прибувати. Тож обов’язком і почесним правом мого кузена як градоправителя є обрання людей для здачі в рекрути.
— Алаксіє, зачитай перші чотири імені, — кинув Рошон. — Й останнє.
Жінка зазирнула в список і сухо проказала:
— Аґіл, син Мерфа, Кол, син Талеба.
Каладін звів погляд на батька, передчуваючи недобре.
— Він не може поголити тобі лоба, — заспокоїв його Лірін. — Ми належимо до другого нану й виконуємо важливі для містечка функції: я — лікар, а ти — мій єдиний асистент. Закон звільняє нас від призову на службу. І Рошонові це відомо.
— Габрін, син Арафіка, — читала далі Алаксія, — Джорна, син Лоатса, — вона трішки загаялася, а тоді знову підняла очі від аркуша: — Тіен, син Ліріна.
На площі запала тиша. Навіть дощ, здавалося, на мить ущух. А потому погляди всіх присутніх звернулися на Тіена. Хлопчик виглядав ошелешеним. Його батько мав бронь як лікар, старший брат — як його помічник.
Але не Тіен. Той був лише третім підмайстром тесляра, і таке незначне становище не давало йому права на відстрочку.
Гесіна міцно схопилася за сина:
— Ні!
Лірін заступив їх собою, захищаючи. Приголомшений Каладін стояв і дивився на Рошона, який самовдоволено посміхався.
«Ми забрали у нього сина, — усвідомив старший із братів, зустрічаючи погляд очиць-намистинок. — І ось як він мститься».
— Я… — ледь видобув Тіен. — В армію?..
Віра в себе й оптимізм уперше в житті зрадили його. Він сильно зблід, а очі широко розплющилися. Хлопчик млів від вигляду крові. Ненавидів битися. Попри вік, був низенький і щуплявий.
— Він замалий, — заявив Лірін. Люди, які стояли поруч, — боком, боком і відсунулися, залишивши лікареву родину самотньо стояти під дощем.
Амарам насупився:
— У великих містах до війська беруть навіть восьми-дев’ятирічних дітлахів.
— Синів світлооких! — вигукнув лікар. — Щоби готувати з них офіцерів. Їх не посилають у бій!
Генерал ще сильніше нахмурився. Вийшовши під дощ, він наблизився до їхньої родини.
— Скільки тобі років, синку? — запитав він у Тіена.
— Йому тринадцять, — відповів Лірін.
Амарам зиркнув на нього:
— Це ти — лікар? Чув про тебе.
Той зітхнув, але витримав його погляд.
— У мене нема часу вникати у ваші містечкові чвари, кузене. Хіба немає іншого хлопчини, який підійшов би?
— Я зробив свій вибір! — не вгамовувався той. — Норми закону залишають його на мій розсуд. Я посилаю тих, без кого Гартстоун може обійтися. А цей хлопчина — найнікчемніший з усіх.
Лірін ступив крок уперед. Його очі палали гнівом. Головнокомандувач Амарам стримав його за руку.
— Не роби того, про що пожалкуєш, темнонароджений. Рошон вчинив згідно із законом.
— Ти ж ховався за закон, коли глумився наді мною — га, ескулапе? — гукнув Лірінові градоправитель. — Що ж, тепер він обернувся проти тебе самого. Залиш ті сфери собі! Вираз твого обличчя в цю мить вартий їх усіх до останньої!
— Я… — знову замимрив Тіен. Старший брат ще ніколи не бачив його таким нажаханим.
Каладін почувався безсилим. Обличчя всього натовпу були звернені на Ліріна, який, стримуваний за руку світлооким генералом, стояв, зчепившись поглядом з Рошоном.
— У перший рік або й два я призначу хлопчину вістовим, — пообіцяв Амарам. — Він не братиме участі в битвах. Це максимум, чим я можу допомогти. Настали такі часи, коли кожен солдат на рахунку.
Лірін згорбився та понурив голову. Рошон зареготав і жестом покликав Ларал до карети. Забираючись усередину, та навіть не глянула на Каладіна. Рошон подався за нею, і хоча він і досі сміявся, його обличчя набуло пригніченого виразу. Стало безживне. Наче сірі хмари над головою. Він насолодився помстою, однак вона не повернула йому сина й не скасувала заслання до Гартстоуна.
Амарам обвів поглядом натовп.
— Новобранці можуть узяти з собою два комплекти змінного одягу й до трьох кам’яномас особистих речей. Хитрувати немає сенсу: їх переважать. Рекрути повинні прибути в розташування армії за дві години й відмітитись у сержанта Гева.
Він розвернувся й рушив за Рошоном.
Блідий, наче побілена хата, Тіен дивився йому вслід. Каладін бачив, як жахала того розлука з сім’єю. Його братика, котрий завжди вмів викликати в нього усмішку, коли надворі стояла мряка. Каладіну було фізично боляче бачити його таким наляканим. У цьому крилося щось ненормальне. Тіен мав усміхатися. Такою була його вдача.
Рука намацала в кишені дерев’яного коника. Молодший брат завжди розраджував його, коли старшому бувало погано. І раптом йому спало на думку, що й він своєю чергою міг би дещо зробити. «Час перестати ховатися в кімнаті, доки хтось інший здіймає вгору кубок зі світлом, — промайнуло в його голові. — Пора поводитись як чоловік».
— Ясновельможний Амараме! — гукнув Каладін.
Генерал, який саме піднімався з підніжки в карету й уже ступив однією ногою всередину, затримався й озирнувся через плече.
— Візьміть мене замість Тіена, — попросив хлопець.
— Я забороняю! — устряв Рошон зсередини екіпажа. — Закон залишає право вибору за мною.
Амарам похмуро кивнув.
— Ну, а як щодо того, щоб узяти й мене також? — запитав Каладін. — Добровільно я можу зголоситися?
Тоді Тіен хоча б не залишиться сам.
— Каладіне! — крикнула мати, хапаючи його за руку.
— Це дозволяється, — сказав Амарам. — Я не відмовлю жодному охочому, синку. Тож якщо хочеш приєднатися до нас — ласкаво просимо.
— Не треба, Каладіне, — благав батько. — Тільки не обидва зразу. Ні…
Той глянув на Тіена — попри крисатий капелюх, обличчя хлопчика було мокре. Він похитав головою, але в очах прозирнула надія.
— Я згоден, — сказав Каладін, знову повертаючись до Амарама. — Беріть мене добровольцем.
— Тоді в тебе дві години, — сказав генерал, залізаючи в карету, — і право взяти з собою те саме, що й інші.
Дверцята екіпажа зачинилися, але хлопець устиг краєм ока помітити, як обличчя Рошона стало ще вдоволенішим. Здіймаючи бризки, карета погуркотіла геть, і з її даху пролилася ціла калюжа.
— Чому? — з тремтінням у голосі запитав Лірін, повертаючись до Каладіна. — Чому ти так учинив зі мною? Після всіх наших планів!
Але той глянув на Тіена. Хлопчик ухопив його за руку.
— Дякую, — прошепотів він. — Дякую тобі, Каладіне. Дякую.
— Я втратив вас обох, — хрипко мовив лікар і зашльопав геть. — Бодай цьому світу буря! Обох.
Він плакав. Гесіна плакала теж. Вона знову пригорнула Тіена.
— Батьку! — гукнув Каладін, обертаючись, і сам приємно здивувався впевненості, яку відчував.
Лірін зупинився й стояв під дощем, ступивши однією ногою в калюжу, де аж кишіло спренами дощу. Ті повільно задкували від нього, мовби поставлені на попа слимаки.
— За чотири роки я привезу його додому — цілого й неушкодженого, — сказав йому старший син. — Присягаюся бурями й самим десятим ім’ям Всемогутнього. Я привезу його назад.
Обіцяю…
45
Гадесмар
«Єліґнар, прозваний Вітром спустошення, міг говорити людським голосом, хоча до його голосу нерідко примішувалися крики тих, кого він поглинав». — Нерукотворні, очевидно, — витвір народної уяви. Характерно, що більшість із них сприймалися не як істоти з плоті та крові, а як уособлення різних руйнівних сил. Наведена цитата запозичена з гіпотетичного першоджерела (див. Траксіл, рядок 33), хоча я маю сумніви щодо його справжності.
«Вони напрочуд гостинне плем’я, ці дикі паршмени, — читала Шаллан. Це знову були спогади короля Ґавілара, надиктовані ним за рік до загибелі. — Минуло майже п’ять місяців від часу нашої першої зустрічі. Далінар так само насідає на мене, вимагаючи повернення на батьківщину, бо експедиція, мовляв, надто затяглася.
Паршмени обіцяють влаштувати для мене полювання на великопанцирну тварюку, яку вони називають уло мас вара — за словами моїх учених, це приблизно перекладається як “монстр із прірви”. Якщо їхні описи точні, у цих істотах містяться чималі яхонтосерця, а голова однієї з них стала би по-справжньому вражаючим мисливським трофеєм. Вони також згадують про своїх жахливих богів, і ми гадаємо, що йдеться про кількох особливо крупних великопанцирників, що водяться в проваллях.
Усі наші вражені тим, що в цих паршменів є релігійні уявлення. Приголомшливі докази існування в них розвиненого суспільства — з власною цивілізацією, культурою та самобутньою мовою — множаться з кожним днем. Мої буревартівники почали називати цей народ “паршенді”. Позаяк очевидно, що це плем’я докорінно відрізняється від звичайних служників-паршменів і, попри узори на шкірі, може навіть належати до іншої раси. Напевно, вони їхні далекі родичі, що так само відрізняються від звичайних паршменів, як алетійські сокирогончаки від селайської породи.
Паршенді бачили наших служників і спантеличені ними. “Де їхня музика?” — знову й знову запитує в мене Клейд. Я ніяк не збагну, що саме він має на увазі. Але наші паршмени ніяк на них не реагують і не виявляють жодного зацікавлення до того, щоб їх наслідувати. Це заспокоює.
Питання щодо музики може бути пов’язане з безперервним мугиканням і наспівуванням, яке полюбляють паршенді. Вони мають надприродну здатність співати дуетом. Присягаюся, що якось я полишив одного паршенді, котрий наспівував собі під ніс, і незабаром поминув іншого, що ніяк не міг чути першого, але виводив ту саму пісню — у тому ж темпі, на той же мотив і з тими ж словами. Мені аж моторошно стало!
Їхній улюблений інструмент — барабан. Вони грубої роботи, а з боків поцяцьковані відбитками вмочених у фарбу долонь. До пари примітивним житлам, зліпленим із каміння та крєму. Паршенді споруджують їх у схожих на кратери скельних формаціях з одного краю Розколотих рівнин. Я запитав у Клейда, чи не лякають їх великобурі, але той лише засміявся: “А чого боятися? Якщо наші хижі зруйнує вітром, ми можемо відбудувати їх знову, хіба ні?”»
В іншому кінці ніші Джасна прошаруділа книгою, перегортаючи сторінку. Шаллан відклала вбік свій томик і перебрала фоліанти на столі. У її філософських студіях була тимчасова перерва, і дівчина знову взялася вивчати вбивство короля Ґавілара.
З-під споду книжкового стосу вона витягла невеличкий кодекс — мемуари, надиктовані буревартівником Матаїном, одним з учених, які були тоді з королем. Підопічна гортала сторінки, шукаючи потрібний уривок. Він містив опис першої зустрічі з мисливським загоном паршенді.
«Це трапилося після того, як ми отаборилися біля глибокої річки у сильно залісеній місцевості. Вона ідеально пасувала для довготривалої стоянки: непролазні хащі деревокачанника мали захищати нас від великобуряних вітрів, а улоговина ріки унеможливлювала підтоплення. Його Величність мудро дослухався до моєї поради й вислав рекогносцирувальні загони вверх і вниз за течією.
Розвідники на чолі з великим князем Далінаром першими наткнулися на цих дивних, неприручених паршменів. Коли той повернувся до табору й розповів, що бачив, я — разом із багатьма іншими — відмовлявся вірити його твердженням. Не випадало сумніватися, що ясновельможний Далінар просто натрапив на служників-паршменів ще однієї експедиції на кшталт нашої.
Однак коли наступного дня ті завітали до нас у табір, надалі заперечувати їхню реальність стало неможливо. Вони прибули вдесятьох — паршмени як паршмени, але більші за тих, до яких ми звикли. Шкіру одних укривали чорно-червоні мармурові розпливи, інших — червоно-білі, як-от найчастіше побачиш в Алеткарі. Ці дикуни мали розкішну зброю — з відшліфованої до блиску сталі, вкритої вигадливим гравіруванням, — але носили простеньке вбрання з плетеної нарбінової матерії.
Незабаром ці дивні паршмени так захопили Його Величність, що він наполіг на моєму вивченні їхньої мови та суспільного устрою. Мушу визнати, що спочатку моїм наміром було розкрити певний пов’язаний з ними обман або ж розіграш. Однак що більше ми дізнавалися, то чіткіше я усвідомлював, як сильно помилявся у своїй первинній оцінці».
Замислившись, Шаллан постукувала пальцями по сторінці. Тоді дістала товстенький том під заголовком «Король Ґавілар Холін: біографія», виданий вдовою монарха, Навані, за два роки до того. Вона взялася гортати сторінки, шукаючи потрібний абзац:
«Мій чоловік був чудовим правителем: запальним вождем, неперевершеним дуелянтом і генієм військової тактики. Проте від ученого не мав анічогісінько — жодної академічної жилки. Він ніколи не виявляв інтересу до прогнозування великобур, нудився від розмов про науку та не звертав уваги на фабріали, аж доки їхня корисність на полі бою не стала незаперечною. Ґавілар був утіленням класичного ідеалу справжнього чоловіка».
— Чому він так зацікавився ними? — уголос запитала Шаллан.
— Га? — не зрозуміла наставниця.
— Король Ґавілар, — уточнила підопічна. — Ваша мати в написаній нею біографії категорично стверджує, що вчений із нього був нікудишній.
— Це правда.
— Але його дійсно цікавили паршенді, — заперечила дівчина. — Причому ще до того, як він хоча б теоретично міг дізнатися про Сколкозбройці. Як випливає з мемуарів Матаїна, король захотів розібратися в їхніх мові, соціумі та музиці. А чи все це — для красного слівця: щоб виглядати соліднішим науковцем в очах майбутніх читачів?
— Ні, — відказала принцеса, опускаючи книгу, з якою працювала. — Що довше він залишався на Нічийних пагорбах, то сильнішим ставав його інтерес до паршенді.
— От і маємо суперечність. Чого б це людина, яка ніколи раніше не цікавилася наукою, і раптом аж так захопилася?
— Так. Мене це теж дивувало. Проте інколи люди змінюються. Після його повернення цей інтерес став мені у пригоді: ми провели чимало вечорів, обговорюючи батькові відкриття. Я не так часто отримувала можливість відчути з ним духовний зв’язок.
Шаллан закусила губу.
— Джасно, — зрештою запитала вона, — чому ви доручили мені досліджувати саме цю подію? Адже ви прожили її, і вам наперед відомі всі мої «відкриття».
— Мені здається, що свіжий погляд може дати свої плоди, — принцеса з книги перевела очі на Шаллан. — Я не чекаю від тебе готових відповідей. Але натомість сподіваюся, що ти помітиш деталі, які прогледіла я. Ти починаєш розуміти, як сильно змінився мій батько впродовж тих місяців, а це означає, що копаєш глибоко. Хочеш — вір, а хочеш — не вір, проте мало хто звернув увагу на щойно виявлену тобою суперечність, хоча й не бракує тих, хто зауважив пізніші зміни його особистості — уже коли він повернувся до Холінара.
— Нехай навіть так, а все ж, вивчаючи цю проблему, я почуваюся дещо ніяково. Напевно, і досі перебуваю під впливом уявлень моїх гувернанток: молодим паннам, мовляв, годиться вивчати лише класику.
— Класична спадщина займає особливе місце, тож принагідно я відсилатиму тебе до таких праць — як-от під час вивчення етики. Проте збираюся залучати їх лише як доповнення до актуальніших проектів. Основний акцент має робитися на них, а не на суто академічних головоломках давноминулих днів.
Шаллан кивнула.
— Але Джасно, хіба ви не історик? І хіба ж ці «суто академічні головоломки давноминулих днів» — не ваш хліб насущний?
— Я — вериститалійка, — пояснила наставниця. — Ми шукаємо відповіді в минулому, відтворюючи справжній перебіг подій. На думку багатьох, історія не має нічого спільного з правдою — вона просто покликана показати їх самих та їхні мотиви в найпривабливішому світлі. Тож ми з сестрами зосереджуємось на подіях, які здаються нам невірно представленими або розтлумаченими, і через їхнє вивчення сподіваємося краще зрозуміти сучасність.
«Чому ж тоді ти витрачаєш стільки часу, копирсаючись у фольклорних оповіданнях і дошукуючись інформації про злих духів?» Ні, принцеса йшла по сліду чогось істотнішого. Чогось настільки важливого, що заради нього вона полишила Розколоті рівнини, де в боях мстяться за її батька. Джасна збиралася зробити щось із тими казочками, і хтозна-як, але дослідження Шаллан повинно було стати частиною цього плану.
Який хвилював її. Бо був саме тим, чого кортіло їй іще дитиною, коли вона в розпачі передивлялася нечисленну бібліотеку батька, коли через нього від них щойно йшла чергова гувернантка. А тут, під опікою Джасни, Шаллан мала стати частиною чогось — і, знаючи принцесу, чогось грандіозного.
«І разом з тим, — подумалося їй, — корабель капітана Тозбека прибуває вже завтра вранці. І я залишу Харбрант.
Час мені починати скаржитись. Треба переконати Джасну, що все виявилось значно складнішим, ніж я сподівалася, щоб мій від’їзд її не здивував. Мені треба розплакатись, влаштувати істерику, плюнути на все. Мені слід…»
— А що таке Урітіру? — несподівано для самої себе запитала вона натомість.
На її подив, принцеса з готовністю відповіла:
— Вважається, що це була столиця Срібних королівств — град десяти престолів, по одному на кожного короля. Це було найвеличніше, найдивовижніше, найвпливовіше місто в усьому світі.
— Справді? А чому я раніше про нього не чула?
— Бо жителі полишили його ще до того, як Загублені Променисті змінили ставлення до людства на вороже. Більшість учених вважає Урітіру просто легендою. Подвижники не хочуть говорити про нього через зв’язок із Променистими і, таким чином, з першою серйозною поразкою воринізму. Значна частина наявних відомостей про місто отримана з уривків утрачених праць, що були процитовані корифеями. Від багатьох із тих класичних досліджень своєю чергою теж збереглися лише фрагменти. Власне, єдиний старовинний текст, що дійшов до нас повністю, — це «Шлях королів», та й то лише завдяки ордену Ванріал.
Шаллан неспішно кивнула.
— Якщо десь і криються руїни величного прадавнього поселення, то неходжений, дикий і вкритий хащами Натанатан — саме те місце, де варто пошукати.
— Урітіру — не в Натанатані, — усміхнувшись, мовила наставниця. — Хоча ти висловила цікавий здогад. А тепер берися до роботи.
— Зброя, — мовила Шаллан.
Принцеса здійняла брову.
— Паршенді. У них була майстерно виготовлена зброя з чудової, покритої гравіруванням сталі. І водночас вони грали на примітивних барабанах, прикрашених відбитками долонь по боках, та жили в халупах з каменів і крєму. Вам не здається, що тут не сходяться кінці з кінцями?
— Ще б пак. Я би сказала, що це дуже дивно.
— А значить…
— Запевняю тебе, Шаллан, — сказала Джасна. — Місто розміщувалось не там.
— Але ж ви цікавитесь Розколотими рівнинами. І говорили про них по телестилеграфу з ясновельможним Далінаром.
— Ну, було.
— Що являли собою Спустошувачі? — тепер, коли наставниця взялася відповідати, можливо, вона й скаже. — Ким вони були насправді?
Принцеса уважно глянула на дівчину, і її обличчя набуло загадкового виразу.
— Цього ніхто не знає напевно. Більшість учених вважає їх, як і Урітіру, звичайним міфом, а для теологів вони — антагоністи Всемогутнього. Монстри, що жили в людських серцях, як-от колись і він сам.
— Але…
— Повертайся до занять, дитино, — мовила Джасна, підносячи до очей книгу. — Можливо, ми поговоримо про це іншим разом.
Її тон давав зрозуміти, що розмову скінчено. Шаллан закусила губу, щоби не бовкнути чогось зайвого, аби знову втягнути принцесу в дискусію. «Вона не довіряє мені», — подумалося підопічній. І напевно, має для цього підстави. «Ти від’їжджаєш, — знову сказала собі дівчина. — Уже завтра. І відпливаєш далеко звідси».
А це означало, що в неї залишався всього один день. Ще один день у величному Паланеумі. Ще один день серед усіх цих книг, усіх цих знань і могутності.
— Мені потрібен примірник біографії вашого батька за авторством Тіфандор, — заявила дівчина, порпаючись у фоліантах. — Я весь час натрапляю на відсилки до неї.
— Вона зберігається на одному з нижніх ярусів, — неуважливо відказала Джасна. — У мене десь був записаний індекс…
— Не треба, не шукайте, — мовила дівчина, підводячись. — Подивлюся в каталозі. Мені слід тренуватися.
— Як хочеш, — відказала наставниця.
Шаллан усміхнулася. Вона точно знала, де стоїть книга, — але цей удаваний пошук давав їй трохи часу побути на самоті, упродовж якого можна було спробувати дізнатися про Спустошувачів самостійно.
***
Через дві години по тому Шаллан сиділа за захаращеним столом у глибині приміщення на одному з нижніх ярусів Паланеуму, і світло її сфероліхтаря падало на купу похапцем підібраних томів, жоден з яких не вніс хоч якоїсь ясності.
Здавалось, кожен знав щось про Спустошувачів. Люди по селах подейкували, ніби ті — таємничі істоти, що никають ночами, обкрадаючи невдах і караючи дурнів. У їхніх розповідях вони поставали радше капосниками, ніж злосливими створіннями. Але побутувала й дивна історія про Спустошувача, котрий, набувши подоби заблуканого подорожнього, спочатку користується з гостинності вирощувача телью, а тоді вбиває всю родину, п’є їхню кров та зрештою виводить сажею на стінах страшні символи порожнечі.
Натомість більшість міських жителів мала Спустошувачів за духів ночі — таких собі спренів зла, що проникали в серця людей і штовхали тих до жахливих учинків. Коли добрякові траплялося розлютитись, це була робота Спустошувача.
Вчені сміялися з усіх цих уявлень. Власне, історичні документи — ті, які трапилися їй під руку, — рясніли суперечностями. Чи були Спустошувачі мешканцями Геєни? Якщо так, то хіба ж не мала вона стояти порожнем — адже ті захопили Ідилічні покої й скинули людство на Рошар?
«Я мала би здогадатися, що не знайду нічого конкретного, — подумала Шаллан, відкидаючись на спинку стільця. — Джасна досліджує їх багато місяців, а може, і років. То що ж я хотіла знайти за кілька годин?»
Єдиним результатом проведеного дослідження стала ще більша каша в голові. Яким вітром прибило принцесу до такої теми? У цьому годі було добрати сенсу. Вивчати Спустошувачів — усе одно що намагатися встановити, чи реальні спрени смерті. Навіщо це їй?
Шаллан похитала головою, складаючи томи в стос. Подвижники самі розставлять їх по місцях. А їй слід було повертатися до ніші, прихопивши написану Тіфандор біографію. Дівчина підвелася й попрямувала до виходу, тримаючи ліхтар у вільній руці. Вона йшла по одну-єдину книжку, тож не взяла з собою паршмена. Діставшись до виходу, Шаллан помітила, що переходом наближався ще чийсь вогник. І перед самим її носом хтось підступився до дверей, здійнявши вгору ліхтарик із гранатовою сферою.
— Кабсале, ви? — спитала здивована Шаллан, забачивши його юне обличчя, кольорове від світла.
— Шаллан? — запитав і той, звівши погляд на покажчик з індексами, нанесений над входом. — Що ви тут робите? Джасна сказала, ніби ви пішли шукати Тіфандор.
— Я… я не в той бік пішла.
Зачувши це, подвижник звів брову.
— Що, невдала брехня?
— Просто жахлива, — відказав той. — Виходить, ви аж так заблукали, що піднялися на два поверхи та змістилися на добру тисячу індексованих позицій. Після того, як розшукати вас унизу не вдалося, я звелів ліфтерам доправити мене туди ж, куди й вас, і от де вони мене висадили.
— Навчання в Джасни інколи вимотує, — поскаржилася Шаллан. — Тож час від часу я знаходжу тихий куточок, де можна розслабитися та заспокоїтись. Лише так я можу побути наодинці з собою.
Кабсал задумливо кивнув.
— Ну що, вже краще? — запитала вона.
— Не набагато. Припустимо, ви влаштували собі перепочинок, але щоб на цілі дві години? А крім того, я пам’ятаю, як ви розказували, що в навчанні під її орудою немає нічого страшного.
— Вона не надто контролює мене, — промовила Шаллан. — І має себе за значно суворішу наставницю, ніж є насправді. Чи, радше… вона вимоглива. Але я не настільки противлюся цьому, як вона гадає.
— Ну, гаразд, — припустив той. — Але що ж ви все-таки тут робили?
Дівчина закусила губу, чим змусила того розсміятися.
— Що? — спитала вона, зашарівшись.
— У вас при цьому такий до бурі простодушний вигляд!
— Бо я і справді простодушна.
— А хіба не ви щойно двічі покривили душею?
— От я й кажу — простодушна. Тобто поки що не вмію збрехати «задушевно», — вона скривилася. — Бо інакше вийшло би переконливіше. Ходімо. Проведіть мене, доки я прихоплю Тіфандор. Якщо поквапимось, мені не доведеться брехати ще й Джасні.
— Вагома причина, — погодився він, разом із нею обходячи Паланеум по периметру. Порожнина оберненої піраміди здіймалася під стелю високо над ними, і її чотири грані-стіни похило розширювалися в тому ж напрямку. Верхні яруси були краще освітлені: їх легше було розгледіти через крихітні мерехтливі вогники, що переміщувалися вздовж поручнів у руках подвижників або вчених.
— П’ятдесят сім поверхів, — мовила Шаллан. — Навіть не уявляю, яких зусиль вам коштувало створити все це.
— А ми й не створювали, — сказав Кабсал. — Отримали готове. Принаймні головний стовбур. Харбрантці лише висікли приміщення для книг.
— То це природне утворення?
— Настільки ж природне, як і міста на подобу Холінара. Чи ви вже забули мій наочний показ?
— Ні. Але чому ви не скористалися Паланеумом як одним із прикладів?
— Бо ще не підібрали потрібного піщаного узору, — зізнався той. — Проте ми впевнені, що його, як і міста, створив сам Всемогутній.
— А як щодо Співців зорі? — запитала Шаллан.
— Тобто?
— Ну, вони не могли його створити?
Подвижник фиркнув:
— Співці зорі займалися зовсім не цим. Вони були цілителями, добрими спренами, посланими Всемогутнім, щоб турбуватися про людей, коли нас вигнали з Ідилічних покоїв.
Вони підійшли до ліфта.
— Така собі протилежність Спустошувачам.
— Гадаю, можна й так сказати.
— Нам треба на два яруси нижче, — сказала вона ліфтерам-паршменам.
Ті взялися опускати платформу. Заскрипіли блоки, під ногами затрясся настил.
— Якщо ви гадаєте, ніби зможете відволікти мене цією розмовою, то у вас нічого не вийде, — сказав Кабсал, схрещуючи руки на грудях і притуляючись спиною до перил. — Я з добру годину просидів з вашою нелюб’язною наставницею, а це, з дозволу сказати, не надто приємний досвід. Підозрюю, вона знає, що я й досі намагаюся її навернути.
— Звичайно, знає. Це ж Джасна. Вона знає практично все.
— Крім того — що б це не було, — для вивчення чого вона й прибула сюди.
— Спустошувачів, — пояснила підопічна. — От над чим вона зараз працює.
Кабсал нахмурився. А за кілька секунд ліфт зупинився на потрібному ярусі.
— Спустошувачів? — перепитав він, і в його голосі чулася цікавість.
Хоча Шаллан радше очікувала на таке собі насмішкувате презирство. «Ні, — подумалося їй. — Він подвижник. І вірить у них».
— Що вони собою являли? — запитала дівчина, виходячи з підйомника. Недалеко під ними грані велетенської піраміди сходилися в одній точці, оснащеній крупним зарядженим діамантом, що позначав надир.
— Ми не любимо про це говорити, — відказав Кабсал, приєднуючись до неї.
— Чому ні? Адже ви — подвижник. І це частина вашого віровчення.
— Не надто популярна частина. Паства воліє послухати про Десять божественних атрибутів чи Десять людських недоліків. І ми йдемо їй назустріч, тому що й самі надаємо цьому перевагу над подіями далекого минулого.
— Оскільки… — насідала вона.
— Оскільки ми зазнали невдачі, — зітхнувши, відказав той. — Шаллан, в основі своїй конгрегації — продовження класичного воринізму. А отже, Ієрократія та зрада Загублених Променистих — це те, за що соромно нам.
Він здійняв свій блакитний ліхтарик. Зацікавлена Шаллан ішла поряд, мовчки прислухаючись.
— Ми віримо, що Спустошувачі справді існували та були справжнім бичем і прокляттям. Сотню разів нападали вони на людство. Спочатку скинули нас з Ідилічних покоїв, тоді намагалися знищити тут, на Рошарі. То були не якісь там спрени, що ховалися під камінням, а тоді вилізали, щоб поцупити чиюсь білизну. Ідеться про істот жахливої руйнівної сили — породжених у Геєні, зітканих із ненависті.
— Ким? — запитала дівчина.
— У якому сенсі?
— Хто їх створив? Ну, тобто Всемогутній навряд чи міг «зіткати щось із ненависті». То звідки ж вони взялися?
— В усього є своя протилежність, Шаллан. Всемогутній — сила добра. Для врівноваження божественного блага космеру знадобилися Спустошувачі як антитеза.
— Тобто що більше добра творив Всемогутній, то більше породжував зла як побічного продукту? Навіщо ж тоді взагалі робити добро, коли таким чином лише множиться зло?
— Бачу, Джасна продовжила викладати вам філософію…
— Це не філософія, — заперечила Шаллан, — а звичайнісінька логіка.
Кабсал зітхнув:
— Не думаю, що ви маєте охоту занурюватись у пов’язані з цим богословські глибини. Тож достатньо сказати, що хоч безмежна доброта Всемогутнього й породила Спустошувачів, проте люди можуть обирати добро, не спричиняючи зла, оскільки, будучи смертними, мають двоїсту природу. А значить, єдиним шляхом примноження добра в космері є творення його людьми — і в такий спосіб воно зможе переважити зло.
— Гаразд, — відказала дівчина, — але пояснення щодо Спустошувачів шите білими нитками.
— А я гадав, що ви — вірянка.
— Так і є, Кабсале. Але це ще не означає, ніби я вдовольнюся будь-яким поясненням просто з пошани до Всемогутнього. Кінці з кінцями повинні сходитися навіть у релігії.
— А чи не ви якось сказали, що не розумієте саму себе?
— Ну, так, було.
— І водночас ви хочете збагнути всю повноту помислів Всемогутнього?
Шаллан міцно стулила губи.
— Що ж, гаразд. Та мені все ж кортить дізнатися про Спустошувачів більше.
Подвижник стенув плечима, заходячи разом із нею до заставленого стелажами книгосховища.
— Я пояснив вам ази. Спустошувачі були втіленням зла. Під проводом Вісників та обраних ними воїнів з десяти орденів, знаних як Променисті лицарі, ми дев’яносто дев’ять разів давали їм відсіч. Зрештою настав Агарієтіам — Остання Руйнація: Спустошувачів відкинули назад в Ідилічні покої. Вісники подалися вслід, щоб звільнити від них і небо, тож Епохам Вісників на Рошарі прийшов кінець. Людство вступило в Еру самотності, яка триває й досі.
— Але чому наші знання про минуле такі фрагментарні?
— Шаллан, це відбувалося тисячі й тисячі років тому, — сказав той. — До виникнення історії та навіть до того, як ми навчилися лити сталь. Тому нам і даровані Сколкозбройці, бо інакше довелося б відбиватися від Спустошувачів палицями.
— Але ж існували Срібні королівства та Променисті лицарі.
— Утворені й очолювані Вісниками.
Шаллан нахмурилася, відраховуючи ряди стелажів. Тоді зупинилася біля потрібного, передала ліхтар Кабсалові, звернула в прохід між полицями та на одній із них узяла біографію. Подвижник ішов за нею, тримаючи ліхтар.
— За цим криється щось іще, — мовила вона. — Інакше Джасна не копала би так ретельно.
— Я можу пояснити вам, чому принцеса це робить, — відказав той.
Дівчина кинула на нього питальний погляд.
— Хіба ви сама не розумієте? — спитав Кабсал. — Вона намагається довести, ніби насправді Спустошувачів не існувало. Бажає продемонструвати, що все це було фабрикацією Променистих, — він ступив уперед і повернувся до неї обличчям, яке здавалося блідим у світлі ліхтаря, відбитому від книжкових рядів по обидва боки. — Хоче раз і назавжди довести, що конгрегації — та й сам воринізм — колосальне шахрайство. Ось до чого все зводиться.
— Можливо, — в задумі промовила Шаллан. Усе й справді ставало на свої місця. Яка мета може бути бажанішою для затятої єретички, ніж підрив дурнуватих вірувань і спростування релігії? Це пояснювало, чому наставниці заманулося вивчати таку недоречну тему, як Спустошувачі. Варто лише підібрати в історичних хроніках належні докази — і Джасна, цілком імовірно, зможе довести свою слушність.
— Хіба не досить ми натерпілися? — продовжив Кабсал, і в його очах проступила злість. — Подвижники не лякають її. Тепер нас ніхто не боїться. Нам заборонено мати власність. Та що там, у Геєні, казати, ми самі — у власності. От і танцюємо під дудку воєначальників з градоправителями, годимо їхнім примхам, та не сміємо правдиво вказати на їхні гріхи, боячись помсти. Мов білошипники без кігтів і бивнів, яким слід сидіти біля ніг господаря й возносити йому хвалу. Хоча ми навчаємо істині. Від першого до останнього слова. Проте вони нас не слухають і…
Він раптом змовк та зиркнув на неї, тісно стуливши вуста й зціпивши зуби. Шаллан ще ніколи не бачила цього милого подвижника настільки шаленим, настільки злютованим. Вона б нізащо не подумала, що він на таке здатний.
— Вибач, — сказав він, а тоді відвернувся й попрямував проходом у зворотному напрямку.
— Усе гаразд, — запевнила вона, поспішаючи вслід за ним і зненацька почуваючись пригнічено. Вона сподівалася, що за таємничим дослідженням Джасни стоїть щось величніше, загадковіше. Невже й справді йшлося всього лиш про спростування воринізму?
Вони мовчки вийшли на балкон. І там вона усвідомила, що мусить йому сказати:
— Кабсале, я відпливаю.
Той звів на неї здивовані очі.
— Отримала звістку від рідних. Не можу нею поділитися, але залишатись довше не в змозі.
— Щось із батьком?
— З чого ти взяв? Щось чув?
— Тільки те, що останнім часом він стає справжнім відлюдником. І що далі, то більшим.
Шаллан притлумила тремтіння. Новини дістались аж сюди?
— Мені шкода, що доводиться від’їжджати так раптово.
— Ти повернешся?
— Не знаю.
Він питально зазирнув їй у вічі.
— Ти знаєш, коли відпливатимеш?
— Завтра вранці.
— Що ж, — сказав Кабсал. — То, може, хоч намалюєш мене, удостоїш такої честі? Ти ніколи цього не робила, хоча й зобразила багатьох інших подвижників.
Шаллан здригнулася, усвідомлюючи, що він має рацію. Попри проведений разом час, вона так і не створила його портрета. Дівчина знічено прикрила рот вільною рукою.
— Вибач!
Той, здавалось, збентежився:
— Та я ж не з претензією, Шаллан. Насправді це не так уже й важливо…
— Ні, це важливо, — заперечила вона, хапаючи його за руку й тягнучи за собою підвісним переходом. — Моє художницьке приладдя залишилося нагорі. Ходімо.
Вона поспішно підвела його до ліфта й звеліла паршменам доправити їх наверх. Щойно підйомник поповз угору, Кабсал глянув на її руку в своїй. Та поквапливо опустила її.
— Ти не дівчина, а суцільна загадка, — холодно промовив він.
— Я попереджала, — вона притисла до грудей позичену в Паланеумі книгу. — Але ж ти, здається, казав, ніби збагнув мою вдачу.
— Беру свої слова назад, — подвижник глянув на неї. — То ти справді поїдеш?
Шаллан кивнула.
— Мені самій жаль. Кабсале… я не та, за кого ти мене вважаєш.
— Я вважаю тебе вродливою, розумною дівчиною.
— Що ж, ти, безперечно, маєш слушність тільки в останньому пункті.
— Твій батько хворий, я вгадав?
Та мовчала.
— Я можу зрозуміти, чому ти хочеш бути вдома, поряд із ним, — продовжив Кабсал. — Але, звичайно ж, це не означає остаточного виходу з-під опіки. Ти ж бо ще повернешся до Джасни.
— От тільки вона не залишатиметься в Харбранті довіку. Упродовж останніх двох років принцеса ледь не постійно перебиралася з місця на місце.
Кабсал глянув перед собою, позираючи крізь відкритий проріз ліфта, що рухався вгору. Незабаром вони мали пересісти на інший підйомник, щоб дістатися чергової серії ярусів.
— Не треба було мені проводити з тобою стільки часу, — нарешті видобув він. — Старші подвижники гадають, ніби я надто захопився. Їм не до вподоби, коли один із братії починає поглядати на сторону.
— Ти маєш цілковите право залицятися до дівчат.
— Ми — чужа власність. Тож можемо мати цілковите право і водночас не цілковито ним користуватися. Я ухилявся від роботи, не слухався настоятеля… Словом, упадав коло тебе, а напáдав головний біль.
— Я не змушувала тебе ні до одного, ні до іншого.
— Але й не відохочувала.
Її єдиною відповіддю на це стало відчуття все більшої тривоги. Майже панічне бажання втекти й сховатися. У роки фактичної ізоляції в батьковому маєтку вона й не мріяла про такі стосунки. «То ось про що йдеться? — подумала Шаллан, і неспокій просто захлеснув її. — Відносини?» Мета прибуття до Харбранта здавалась їй простою та зрозумілою. Та як же це вона дожилася до того, що от-от розіб’є чоловіче серце?
І, на свій сором, зізналася собі, що полишеного дослідження їй бракуватиме більше, ніж Кабсала. Невже вона закінчене стерво, якщо почувається так? Він-бо справді подобався їй. Такий приємний. Імпозантний мужчина.
Той глянув на неї, і в його очах прозирнула туга. Неначе він… Прародителю бур, здавалося, він справді закоханий у неї. Хіба не мала б вона відчувати до нього те саме? А все ж не схоже, щоб відчувала. Було лише спантеличення.
Коли останній з ліфтів Паланеуму доправив їх на самий верх, Шаллан просто вбігла в Завісу. Кабсал кинувся вслід, а оскільки щоб дістатися ніші принцеси, слід було ще раз скористатися підйомником, вона знову вимушено опинилася в його товаристві.
— Я міг би поїхати з тобою, — сказав він. — У Джа Кевед.
Її сум’яття посилилось. Вона з ним заледве знайома. Так, вони частенько теревенили, проте рідко коли, по суті, спілкувалися. Якщо той покине подвижництво, його понизять до десятого дану — зроблять ледь не темнооким. Йому не буде де й за що жити, і він опиниться практично в тій же ситуації, що і її родина.
Родина. Що то скажуть її брати, якщо вона привезе з собою ледь не незнайомця? Вплутає ще одного стороннього в їхні проблеми, посвятить у сімейні таємниці?
— З виразу твого обличчя я бачу, що тут нема про що говорити, — мовив подвижник. — Схоже, я неправильно зрозумів кілька дуже важливих нюансів.
— Ні, річ не в цьому, — швидко відказала Шаллан. — Просто… Ох, Кабсале, як ти можеш сподіватися добрати сенсу в моїх учинках, якщо вони й для мене самої — темний ліс, — вона взяла його за руку й розвернула до себе. — Я повелася з тобою нечесно. І з Джасною теж. А що найбільше дратує — з собою. Мені дуже шкода.
Той стенув плечима, щосили намагаючись вдавати безтурботність.
— Принаймні в мене буде портрет. Адже так?
Дівчина кивнула, а ліфт нарешті затремтів і зупинився. Шаллан рушила вглиб темного коридору. Кабсал подався за нею, несучи ліхтарики. Коли дівчина увійшла до ніші, принцеса виразно глянула на неї, але не запитала, де вона так довго барилася. Збираючи своє художницьке приладдя, Шаллан відчула, що червоніє. Її супутник переминався у дверях. На столі стояв принесений ним кошик із хлібом і варенням. Зверху його так само покривала ряднинка: Джасна не доторкнулася до нього, хоча він завжди пригощав і її, силкуючись умилостивити. Правда, самим лише хлібом — та ненавиділа джем.
— Куди мені сісти? — запитав Кабсал.
— Просто стій, де стоїш, — сказала Шаллан.
Вона опустилася на стілець, поклавши етюдник собі на коліна та притримуючи його обтягнутою манжетом лівицею. Тоді підняла очі на Кабсала, який спирався рукою об одвірок. Поголена голова. Складки світло-сірої мантії, підперезаної в талії білим матер’яним паском. Короткі рукави. Зніяковілі очі. Вона кліпнула очима, залишаючи собі Спогад, і взялася малювати.
То була одна з найбентежніших митей її життя. Вона не сказала йому, що можна рухатися, тож подвижник старанно позував. І мовчав — напевно, побоюючись, що інакше зіпсує всю картину. Малюючи, Шаллан зауважила, як тремтить її рука, хоча, на щастя, їй вдалося стримати сльози.
«Сльози, — подумала вона, наносячи останні штрихи, що зображали стіну довкола Кабсала. — І чого б це мені плакати? Адже то не мене щойно відшили. Хіба не можуть мої почуття раз за вік триматися купи?»
— Готово, — сказала дівчина, знімаючи аркуш з етюдника та простягаючи йому. — Тільки треба залакувати, а то затреться.
На мить завагавшись, той підійшов і благоговійно стис малюнок у пальцях.
— Просто шедевр, — прошепотів Кабсал. Піднявши очі від аркуша, подвижник швидко підійшов до свого ліхтарика, відкрив корпус і витяг зсередини гранатовий броам. — Ось, — сказав він, простягаючи його. — Це тобі за роботу.
— Я не можу такого прийняти! Хоча б через те, що ця річ не твоя.
Статус подвижника передбачав, що все, чим той користувався, належало королю.
— Прошу, візьми, — промовив Кабсал. — Я хочу тобі щось подарувати.
— А я дарую тобі цей портрет, — заперечила Шаллан. — І якщо візьму гроші, подарунка не вийде.
— Тоді я замовляю ще один, — наполягав він, силоміць вкладаючи осяйну сферу їй у руку. — Перший приймаю у дар, та намалюй мені, будь ласка, ще й інший. Зобрази нас разом.
Художниця нерішуче завмерла. Вона рідко коли створювала автопортрети. Малюючи їх, Шаллан почувалася дивно.
— Гаразд.
Вона взяла сферу й непомітно сховала в захищений капшук, до Душезаклинача. Носити в ньому таку масивну річ було трішки незручно, однак вона вже призвичаїлась до випину манжети та ваги.
— Джасно, у вас знайдеться люстерко? — запитала підопічна.
Наставниця виразно зітхнула, вочевидь роздратована тим, що її відволікають. Покопирсавшись серед своїх речей, вона видобула дзеркальце. Кабсал підніс його дівчині.
— Тримай його на рівні голови, — звеліла вона, — щоб я могла себе бачити.
Той знову пройшов на своє місце, де точно виконав інструкцію, видаючись зніяковілим.
— Тепер нахили трішки вбік, — попросила Шаллан. — Ось так. Те що треба, — вона кліпнула очима, закарбовуючи в пам’яті образ свого обличчя поряд із подвижниковим. — Усе, сідай. Люстерко більше не потрібне. Я лише хотіла мати від чого відштовхнутися: цей спосіб чомусь допомагає мені вставити в зображувану сцену риси свого обличчя. Вийде так, наче я сиджу поруч тебе.
Той опустився на підлогу, і Шаллан узялася до роботи, користуючись нагодою відволіктися від своїх суперечливих почуттів: провини, викликаної тим, що її почуття до хлопця не такі сильні, як у нього до неї, але й смутку від того, що вони більше не зустрінуться. А передусім — тривоги за фабріал.
Домалювати себе поряд нього було нелегкою справою. Дівчина завзято працювала, силкуючись синтезувати реального Кабсала, котрий вмостився долі, з вимислом — собою в розшитій квітами сукні, яка сидить поруч, простягши ноги вбік. Обличчя в люстерку стало відправною точкою, з якої поставала голова. Надто видовжена, щоби вважатися красивою, із засвітлим волоссям та поцяткованими веснянками щоками.
«Душезаклинач, — подумалося їй. — Залишатися з ним у Харбранті — це ризик. Але й поїхати — теж небезпечно. Чи не існує іншого варіанта? А якщо я його перешлю?»
Вона завагалася, і вугільний олівець завис над малюнком. Може, варто зібратися з духом і відіслати надійно запакований і потай доставлений на «Усолоду вітру» фабріал у Джа Кевед, а самій залишитися? Тоді їй нíчого боятися звинувачень, якщо кімнату чи її саму обшукають, хоча й доведеться знищити всі малюнки, що зображують Джасну з Душезаклиначем. А ще вона не викличе підозр раптовим зникненням, коли принцеса нарешті виявить, що фабріал не працює.
Усе глибше занурюючись у роздуми, Шаллан дозволила пальцям діяти на власний розсуд і знову взялася до малювання. Якщо вона відішле рідним Душезаклинач, то зможе залишитися в Харбранті. Це була блискуча, вкрай заманлива перспектива, яка однак остаточно перетворювала її почуття на суцільний клубок протиріч. Адже вона так довго готувала себе до від’їзду. І як тоді бути з Кабсалом? А з Джасною? Чи ж їй і справді стане совісті залишитись, користуючись дармовою опікою наставниці після того, як вона з нею вчинила?
«Так, — подумала Шаллан. — Не забракне».
Гострота цього переживання здивувала її: вона ладна день за днем жити з почуттям провини, якщо завдяки цьому продовжуватиме навчання. Який егоїзм з її боку! Їй стало соромно, але нічого, вона витримає — принаймні ще якийсь час. Хоча, звісно, все одно зрештою доведеться повертатись. Шаллан не могла залишити братів самих перед лицем небезпеки. Вона була їм потрібна.
На зміну егоїзму прийшла відвага. І вразила її не менше. Жодне з цих відчуттів не асоціювалося в неї з власною вдачею. Проте дівчина починала розуміти, що просто не знала себе самої. Аж доки не полишила Джа Кевед і знайоме оточення — усе те, що мало стати її життям.
Вона малювала з усе більшим запалом. Закінчила з власне портретами й перемкнулася на фон. Із швидких, жирних штрихів поставали підлога та дверний проріз у формі арки. Утворена карлючками темна пляма стала торцем її столу, що відкидає тінь. Тонкі, але чітко окреслені лінії складалися в ліхтар на долівці. Протяжні й замашні, наче пориви вітру, криві утворювали ноги та одяг істоти, що стояла за…
Шаллан завмерла, і пальці ненавмисно залишили на папері вугляну смугу, яка тяглася від постаті, що її вона намалювала просто позаду Кабсала. Котрої там насправді не було. Постаті з гострим, кутастим символом, що нависав над коміром замість голови.
Стискаючи в пальцях вільної руки вуглину й етюдник, вона зірвалася на ноги, перекинувши стілець.
— Шаллан? — запитав Кабсал, підводячись.
І знову та ж історія. Чому? Спокій, який оповив був її під час малювання, розвіявся за одну мить, а серце тривожно закалатало. Усе те, що гнітило, з новою силою навалилося на неї: Кабсал, Джасна, брати. Рішення, альтернативи, проблеми.
— Усе гаразд? — запитав подвижник, ступаючи крок у її бік.
— Вибач, — відказала вона. — Я… я припустилася помилки.
Той нахмурився. Джасна наморщила чоло й підняла на них очі.
— Усе гаразд, — сказав Кабсал. — Слухай, а чи не попоїсти нам хліба з варенням? Ми могли би заспокоїтись, і ти скінчила б пізніше. Я не надто переймаюся тим, що…
— Мені треба йти, — перебила його Шаллан, відчуваючи, що задихається. — Вибач.
Вона метнулася мимо остовпілого подвижника й вискочила з ніші, добре оминаючи те місце, де на її малюнку стояла постать. Та що ж із нею не так?
Дівчина кинулася до ліфта, на ходу гукаючи паршменам, щоб опускали її. Тоді кинула погляд через плече. Кабсал стояв у коридорі, дивлячись їй услід. З шаленим калатанням у серці та затиснутим у руці етюдником Шаллан забігла до ліфта. «Заспокойся», — наказала вона собі, притуляючись спиною до дерев’яних перил платформи, яку паршмени тим часом заходилися опускати. Вона звела погляд на порожній сходовий майданчик у себе над головою. І відчула, що кліпає, запам’ятовуючи побачене. А тоді знову взялася малювати.
Шаллан орудувала олівцем точними рухами, підставивши під планшет захищену лівицю. З освітлення в неї були тільки дві зовсім крихітні сфери по боках — там, де дрижали туго натягнуті троси. Вона водила рукою бездумно — просто малювала, дивлячись угору.
Тоді опустила очі на те, що вийшло. На сходовому майданчику стояли дві постаті, вбрані в занадто цупкі мантії — наче тканина була металевою. Вони трохи нахилилися, стежачи за її підйомом.
Дівчина знову звела погляд угору. Майданчик був порожній. «Та що це зі мною?» — жахнулася вона, і цей страх лише наростав. Щойно кабінка ліфта торкнулася землі, як Шаллан одразу ж вискочила звідти, обдавши паршменів повівом спідниці. Шаллан просто побігла до виходу з Завіси, лише трішки затримавшись перед дверима й не звертаючи уваги на спантеличені погляди мажордомів і подвижників.
Куди податися? По боках її обличчя струменів піт. Куди бігти, коли божеволієш?
Вона влилася в натовп головної печери. Було вже добряче за полудень, і почалася обідня метушня: служники котили візки з кухонним начинням, світлоокі неспішно прямували до своїх кімнат, а склавши руки за спиною, проходили вчені. Шаллан кинулася в саму гущу людей. Її зачіска розси´палася, і розпатлане руде волосся шлейфом струмувало за нею. На кам’яну долівку позад неї з тонким дзенькотом упала шпилька. Захекана й розкуйовджена, дівчина дісталася коридору, що вів до їхніх кімнат, і кинула погляд через плече. Серед людського потоку вона залишила по собі кільватер із тих, хто спантеличено озирався їй услід.
Вона майже мимоволі кліпнула очима, залишаючи Спогад. А тоді знову здійняла планшет і, вхопивши слизькими пальцями вугільний олівець, швидко накидала сцену в запрудженій печері. Просто туманні враження. Чоловіки з прямих, жінки з округлостей, вкрита килимом підлога, похилі кам’яні стіни й спалахи світла в розвішаних по них сфероліхтарях.
І п’ять постатей у чорному — із символами замість голів і в занадто цупких мантіях та плащах. Кожен із символів виглядав інакше, але був однаково покручений і незнайомий їй. Просто нависав над безголовим торсом. Ці істоти пробиралися крізь натовп, невидимі для довколишніх. Мов хижаки, що чатували на Шаллан.
«Мені це просто ввижається, — спробувала заспокоїти себе дівчина. — Я перевтомилася, і мене забагато всього гнітить». А може, вони втілювали її провину? Стрес від зради Джасни та брехні Кабсалові? Або й від того, що вона накоїла ще до від’їзду з Джа Кеведу?
Шаллан спробувала просто постояти й почекати, але пальці ніяк не хотіли залишатися непорушними. Дівчина кліпнула й знову заходилася вкривати малюнком черговий аркуш. Останні штрихи наносилися тремтячою рукою — постаті наблизилися майже впритул, і їхні страхітливі вугласті не-голови нависали там, де мали би бути обличчя.
Здоровий глузд підказував, що ті їй просто ввижаються, та як би вона не переконувала себе в цьому, а все ж віри йому не йняла. Ці істоти дійсно існували. І прямували до неї.
Вона метнулася геть, спантеличивши кількох служників, які саме підходили, щоби запропонувати допомогу. Дівчина мчала, сковзаючи по килимах коридору взутими в пантофлі ногами, і зрештою підбігла до дверей апартаментів Джасни. Затиснувши етюдник під пахвою, вона тремтливими пальцями відімкнула двері й, прослизнувши всередину, із шумом зачинила їх за собою.
Тоді замкнулася й побігла до своєї кімнати. З ляскотом зачинивши ще одні двері, вона обернулася й позадкувала. Єдиним джерелом освітлення в кімнаті були три діамантові марки у великому кришталевому кубку, що стояв на тумбочці.
Шаллан кинулася на ліжко й хутко відсунулася від дверей так далеко, як лише могла, аж доки не притулилася до стіни, поривчасто сопучи носом від страху. Вона так само тримала етюдник під пахвою, але десь загубила олівця. Нічого, у тумбочці знайдеться інший.
«Не роби цього, — подумала дівчина. — Просто сядь і заспокойся».
Вона з тривогою відчула, як її кидає то в жар, то в холод. Їй необхідно було дізнатися. Шаллан підповзла до тумбочки, дістала вуглину, а тоді кліпнула й заходилася замальовувати інтер’єр.
Спочатку стеля. Чотири прямі. Під нею стіни. Лінії по кутках. Пальці невпинно рухалися, малюючи, за якийсь час зобразивши і сам етюдник, який вона тримала перед себе, підперши з тилу захищеною рукою, закутаною в саван рукава. А тоді перемістилися далі. До істот, які стояли довкола — і покручених символів, що нависали в них над похилими плечима. Ці не-голови були площинами неуявних форм і розташувань, що перетиналися під немислимими кутами.
Та, що стояла попереду, тягнула свої занадто гладкі пальці у бік Шаллан. Вони були за лічені дюйми від правого краю планшета.
«Ох, Прародителю бур…» — подумала дівчина, і вуглина в її руці завмерла. У кімнаті нікого не було, і все ж створений у неї на очах малюнок зображав її напхом напханою лискучими постатями. Ті стояли достатньо близько, щоб вона могла відчути їхній подих, якщо вони взагалі дихали.
Чи не стояв у приміщенні якийсь холодок? Не знаючи, як їй вчинити, нажахана, проте неспроможна стриматися, Шаллан відклала вуглину та витягнула вільну руку вправо.
І щось відчула.
Вона скрикнула та кинула етюдник, а тоді зірвалася з ліжка й позадкувала до стіни. І перш ніж чітко усвідомити, що робить, заходилася гарячково розстібати манжету, силкуючись видобути фабріал. З усього, що в неї було, тільки він і нагадував зброю. «Ні, це безглуздя». Вона не вміла ним користуватися. І залишилася беззахисною.
От тільки…
«Буря на мою голову, — подумала Шаллан, божеволіючи від жаху. — Не можна вдаватися до цього. Я ж обіцяла собі».
І все ж розпочала приготування. Десять ударів серця, щоб матеріалізувався виплід її злочину, результат її найстрашнішого лиходійства. Але на півдорозі їй завадив голос — моторошний і все ж чітко чутний:
— Хто ти?
Шаллан притиснула руку до грудей і, втративши рівновагу на м’якому ліжку, повалилася навколішки на зім’яту ковдру. Виставивши руку вбік, вона сперлася нею об тумбочку, силкуючись підвестися, і пальці самі намацали на ній масивний скляний кубок.
— Хто я? — прошепотіла вона. — Та, якій дуже страшно.
— Це правда.
Кімната довкола неї невпізнанно змінилася.
Ліжко, тумбочка, етюдник, стіни, стеля — усе це неначе луснуло, перетворившись на темні й крихітні скляні сфери. Дівчина опинилася в незнайомому місці з чорними небесами й дивним невеликим сонцем білого кольору, що зависло на горизонті аж ген удалині.
Шаллан закричала, виявивши, що падає — летить крізь повітря додолу разом зі зливою намистин. Поблизу ширяли вогники — дюжини й дюжини, а може, і сотні. Наче пломінці свічок, що плавали й переміщалися в потоках повітря.
Вона об щось ударилась: безкрає темне море, хоча й не мокре. Його утворювали маленькі кульки — цілий океан крихітних скляних сфер, які валами здіймалися довкола й брижились. Шаллан хапнула повітря й відчайдушно замолотила руками й ногами, силкуючись триматися на плаву.
— Хочеш, щоб відбулося перетворення? — пролунав у її голові по-особливому теплий голос своєрідного тембру — зовсім не схожий на холодний шепіт, який вона чула раніше. Грудний і розкотистий, він навівав думки про сиву давнину. Здавалось, він долинав з її руки, а за мить Шаллан збагнула, що в ній щось затиснуте. Одна з намистин.
Течія скляного океану загрожувала затягти її під «воду», тож вона відчайдушно пручалася, якимось дивом спромагаючись не потонути.
— Я проіснував у цьому вигляді цілу вічність, — сказав теплий голос. — І так багато сплю. Перетворення відбудеться. Дай мені те, що маєш.
— Я не знаю, про що ти! Будь ласка, допоможи!
— Перетворення відбудеться.
Їй раптом стало холодно, немов із неї висотувалося тепло. Дівчина скрикнула: кулька в її пальцях розжарилась і засяяла. Шаллан випустила сферу, і саме в ту мить дівчину накрила океанська хвиля й потягла за собою вглиб: скляні намистини перекочувалися, тихо постукуючи одна об одну.
Вона повалилася горілиць і впала на ліжко, знов опинившись у своїй кімнаті. Кубок на тумбочці біля неї розплавився, і скло стало червоною рідиною, зронивши три сфери, що лежали всередині, на залляту поверхню. Багряна рідота стікала краями на підлогу.
Кубок перетворився на кров.
Дівчина налякано смикнулася. Почувся глухий удар, і тумбочка захиталася. А біля кубка стояв порожній скляний графин. Від її поруху той перекинувся й повалився додолу. Ударившись об кам’яну підлогу, він розлетівся на друзки, розбризкавши кров.
«Це був акт Душезаклинання», — подумалося їй. Шаллан перетворила кубок на кров — одну з Десяти сутностей. Вона схопилася за голову, дивлячись, як підлогою розтікається калюжа червоної рідини, що здалася їй цілою річкою.
Дівчина отетеріла. Цей голос, ці істоти, це море зі скляних намистин під темним, холодним небом. І то щоразу зненацька й настільки швидко…
— Я Душезакляла його, — знов усвідомила вона. — У мене вийшло!
Чи пов’язане це якось із тими істотами? Але ж вони почали з’являтися на її малюнках ще до того, як фабріал опинився в неї. Як?.. Що?.. Вона опустила погляд на захищену руку, у рукаві якої, захований у капшуку, лежав Душезаклинач.
«Я не надягала його, — подумала вона, — і все ж скористалася ним».
— Шаллан?
Це був голос Джасни. І то простісінько біля входу до кімнати. Принцеса, напевно, подалася за нею. Дівчина відчула приступ жаху, коли побачила струмок крові, що біг до дверей. Один удар серця — і той досягне порога та просочиться назовні.
І чому скло трансформувалося саме в кров? Відчуваючи огиду, вона стрибком звелася на ноги, і її пантофлі просякли червоною рідиною.
— Шаллан? — голос наставниці почувся ще ближче. — Що це за шум?
Ошаліла підопічна глянула на кров, а тоді на етюдник, сповнений малюнків загадкових істот. А якщо вони й справді якось пов’язані з Душезаклинанням? Джасна впізнає їх. Під дверима мигнула тінь.
Запанікувавши, Шаллан сховала папку в дорожню скриню. Але ж кров — от що її видасть. Єдиним джерелом аж такої сильної кровотечі могла бути лише небезпечна рана. Джасна побачить і все зрозуміє. Кров — там, де її немає бути? Одна з Десяти сутностей?
Принцеса збагне, що накоїла підопічна!
У неї з’явилась ідея. І хоча ідея не була аж такою блискучою, та все ж це був вихід, і лише він і спав їй на думку. Шаллан опустилася навколішки та вхопила в покриту тканиною манжети захищену руку уламок розбитого скляного графина. Тоді вдихнула, засукала рукав правиці та завдала собі осколком неглибокого порізу на шкірі. З переляку біль практично не відчувався. Зате з порізу ринула кров.
Коли повернулася ручка й двері почали відчинятися, Шаллан випустила уламок і повалилася набік. Вона заплющила очі, вдаючи непритомність. Двері відчинилися.
Джасна охнула й одразу ж загукала на допомогу. Принцеса кинулася до дівчини, вхопила її за руку й затисла рану. Підопічна щось промимрила — так, ніби в ній ще жевріла свідомість, — стискаючи в лівій долоні захищений капшук із фабріалом усередині. Невже в них стане безцеремонності зазирнути всередину? Вона присунула лівицю ближче до грудей і мовчки зіщулилась, дослухаючись до того, як множаться звуки кроків і голосів, як у кімнату забігають служники та паршмени, а Джасна й досі гукає на допомогу.
«Ох, — подумалося Шаллан, — не закінчиться все це добром».
46
Дитя Танаваста
«Хоча того дня я збирався на вечерю у Веденград, та все ж наполіг на візиті в Холінар, щоби переговорити з Тівбетом. Тарифи по всьому Урітіру ставали просто непомірні. До того часу так звані Променисті вже почали являти своє справжнє обличчя». — Після пожежі в первинному Паланеумі вціліла лише одна сторінка Терксімової автобіографії, і це — той єдиний рядок, що виявився хоч трохи корисним для мене.
Каладінові снилося, наче він — ураган.
Що він шалено несеться вперед над розбурханим чорним простором, а буряна стіна тягнеться за ним подолом плаща. Океан. Від його польоту здіймався шторм, здиблені вали налітали один на одного, і вітер підхоплював їхні пінисті баранці.
Він досяг темного континенту й метнувся вгору. Усе вище й вище. Море залишилося позаду. Тепер перед ним розпростерся величезний материк, на вигляд безкраїй — справжній кам’яний океан. «Яка широчінь», — із трепетом подумав Каладін. Раніше йому таке й на гадку не спадало. Та й як могло бути інакше?
Він пролітав над Розколотими рівнинами. Ті виглядали так, немовби по центру їх ударили чимось украй замашним, від чого навсібіч розійшлися тріщини. Які теж були ніби більші, ніж він очікував: воно й не дивно, що зорієнтуватися в цих розколинах не вийшло ні в кого.
У самому серці Рівнин простягалось розлоге плато, проте через темряву та далечінь Каладін мало що зміг роздивитися. Хоча помітив вогні. Хтось населяв плато.
А ще він зауважив, що східний кінець цих земель дуже відрізнявся від західного: його вкривали високі шпилясті останці — колишні плато, що зазнали сильної ерозії. Попри це, Каладін розгледів симетричну структуру Рівнин. З висоти вони скидалися на витвір мистецтва.
За якусь мить він поминув їх і продовжив політ на північний захід, перетинаючи Море списів — неглибоке безстічне озеро, із поверхні якого стирчали нерівні кам’яні шпичаки. Пролетів над Алеткаром, мигцем побачивши й величне місто Холінар, збудоване серед скельних формацій, що здіймалися над гладінню корінної породи, наче спинні плавці. А тоді повернув на південь — у незвідані для нього краї. Пронісся над величними горами з густо населеними верховинами, де села тулилися біля кратерів, що вивергали пару чи лаву. Піки рогоїдів?
Він полишив їх дощу та вітрам і на поземному польоті під гуркіт громовиць полинув у чужинні землі. Поминав міста й відкриті рівнини, землеробські поселення й звивисті водні шляхи. На шляху траплялося багато армій. Він проносився повз намети, встановлені з підвітряного боку скель: щоб нап’ясти їх достатньо туго, у камінь позабивали штирі. Усередині ховалися люди. Залишав позаду схили пагорбів, де солдати тіснилися в розколинах. І великі дерев’яні фургони, що правили світлооким за похідно-польове житло. Скільки ж воєн велося на світі? Невже ніде не панував мир?
Він змістився на південний захід та понісся до міста, зведеного в довгих улоговинах, що здавалися велетенськими слідами від кігтів, якими хтось продер довколишній ландшафт. Не встиг він і оком змигнути, як пролетів над ним і полинув над внутрішніми районами, де сам камінь був ребристим і наче брижився, ніби застиглі хвилі. Жителі цього королівства мали темну шкіру, як-от Сиґзіл.
Земля тяглася далі й далі. Сотні міст. Тисячі сіл. Люди з блакитнуватими жилами під шкірою. Місцина, де під тиском близької великобурі з джерел забили водяні стовпи. Місто, у якому люди жили в гігантських порожнистих сталактитах, що звисали з гірського хребта колосальних розмірів, який захищав їх від бур.
Тоді полинув на захід. Яка ж неозора земля! Просто безмежна. І стільки на ній різних мешканців! Усе це засліплювало розум. Скидалося на те, що війн на Заході велося менше, ніж на Сході, і він трохи втішився. Але тривога не зникла: в усьому світі мир здавався рідкісним явищем.
Його увагу щось привернуло — якісь дивні спалахи світла. Він понісся до них на чолі грозового фронту. Що вони таке? Вогники загорялися поривами, утворюючи химерні узори, і здавались ледь не фізичними тілами, до яких можна простягти руку й доторкнутися — сферичні бульбашки світла, котрі, пульсуючи, то яскравішали, то темнішали.
Він пролетів над незвичного вигляду містом, зведеним у формі трикутника, на кінцях та по центру якого, мовби вартові, здіймалися високі піки. Ті спалахи світла з’являлися з будівлі на центральній вершині. Каладін розумів, що помине її швидко, адже буревії не відступають. І помчав із вітром далі на захід.
Вітер розчахнув двері, і Каладін увірвався в довгий коридор. Його стіни були облицьовані яскраво-червоними кахлями, що утворювали якусь мозаїку, але Каладін пронісся там надто швидко й не встиг роздивитися. Прошелестів спідницями високих золотоволосих служниць, які розносили таці з їжею чи паруючими рушниками. Ті загукали щось незнайомою мовою — напевно, дошукуючись, хто ж це не зачинив віконниць у великобурю.
Спалахи світла долітали звідкись попереду. Такі пронизливі. Каладін війнув мимо симпатичної золото-рудоволосої жінки, яка злякано зіщулилася в кутку, і вломився у двері. У нього була всього мить, щоб хоч краєм ока побачити те, що внизу.
Над двома трупами схилився чоловік. Шкіра поголеної голови була бліда, а одяг — білий. В одній руці вбивця стискав довгий, тонкий меч. Він підняв погляд від своїх жертв, і Каладінові чомусь здалося, ніби той побачив його. Своїми великими очима шина.
Роздивлятись далі не було часу. Він шугнув крізь вікно, широко розчахнувши віконниці, і блискавкою помчав у ніч.
Знизу знову проносились змазані контури міст, гір і лісів. Із його наближенням рослини скручували листя, скелебруньки закривали мушлі, а кущі втягували гілки. Невдовзі й на заході завиднівся океан.
— ДИТЯ ТАНАВАСТА. ДИТЯ ЧЕСТІ. ДИТЯ ТОГО, ХТО ДАВНО НЕ З НАМИ, — цей дивний голос потряс Каладіна, і той заборсався в повітрі.
— ПРИСЯГУ БУЛО ПОРУШЕНО.
Від нутряного звучання цього голосу задрижала навіть буряна стіна. Ноги Каладіна вдарились об землю, і він відокремився від стихії. Тоді пішов юзом і зупинився, здійнявши хмару бризок. Пориви шквального вітру врізалися в нього, проте він залишався їхньою частиною достатньо, щоб вони не валили з ніг і навіть не шарпали його.
— ЛЮДИ БІЛЬШЕ НЕ ЇЗДЯТЬ ВЕРХИ НА БУРЯХ, — цей голос був громом, що гуркотів у повітрі. — ПРИСЯГУ ПОРУШЕНО, ДИТЯ ЧЕСТІ.
— Я не розумію! — крикнув Каладін у бурю.
Перед ним прозирнуло обличчя — те, яке він уже бачив раніше. Старечий лик через усе небо — з очима, сповненими зірок.
ГРЯДЕ ОДІОЗУМ. НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШИЙ З УСІХ ШІСТНАДЦЯТЬОХ. А ТЕПЕР ІДИ.
Його обдало якимось повівом.
— Зажди! — гукнув Каладін. — Чому на світі стільки воєн? Невже ми завжди повинні битися?
Він і сам не знав, чому питає про це. Ці слова просто вирвалися з нього.
Буря заремствувала, ніби мудрий старенький батько. Обличчя зникло, розколовшись на краплинки води.
І той самий голос уже тихше відповів:
— ВЛАДАРЮЄ ОДІОЗУМ.
* * *
Судомно хапаючи повітря, Каладін прокинувся. Його звідусіль оточували темні постаті, притискаючи до твердої кам’яної долівки. Він закричав. А тоді спрацювали старі рефлекси, і руки викинулися в сторони. Кожна звично схопила по щиколотці й різко смикнула, від чого двоє противників повалилися з ніг.
Залаявшись, ті гепнулися долі. Скориставшись моментом, Каладін крутнувся й водночас швидким і сильним помахом руки звільнився від захвáтів тих, хто притискав його до підлоги. Тоді хитнувся й кинувся вперед, врізавшись у нападника, котрий стояв напроти.
Перекотившись через нього, Каладін згрупувався й звівся на ноги. Він вирвався від ув’язнювачів. Тоді рвучко розвернувся, змахнувши піт із чола. Де його спис? Рука хапонулася за пояс, шукаючи ножа.
Немає. Як і списа.
— Командире, бодай тобі буря!
Це був голос Тефта.
Каладін притис руку до грудей і заходився глибоко дихати, розганяючи залишки дивного сну. Четвертий міст. Він був зі своєю командою. Королівські буревартівники попереджали, що під ранок варто очікувати на стихію.
— Усе гаразд, — кинув він купі мостонавідників, які щойно тримали його, а тепер, лаючись, звивалися на підлозі. — Що це ви таке надумали?
— Ти в розпал бурі хочеш іти надвір, — звинувачувальним тоном відказав Моаш, виплутуючись із купи тіл. Єдиним джерелом світла була діамантова сфера, яку хтось із обслуги причепив у кутку.
— Ха! — докинув Скеля, встаючи й обтріпуючись. — Відчинив двері назустріч дощу й витріщився назовні, наче по твоїй довбешці огріли каменюкою. Довелося затягти тебе назад. Навряд чи тобі пішло б на користь ще два тижні провалятися хворим, еге ж?
Каладін заспокоївся. Надворі мжичив позбувайло — тихий дощик, що замикав великобуряну процесію, — і його крапельки стукотіли по даху.
— Тебе не можна було добудитися, — мовив Сиґзіл. Командир глянув на азіша, котрий сидів, привалившись спиною до стіни. Той не старався втримувати його разом з іншими. — Ти наче галюцинував під час сну.
— Зі мною все гаразд, — запевнив його Каладін, хоча це й не було правдою: голова поболювала, а тіло почувалось змученим. Він глибоко вдихнув і розправив плечі, намагаючись прогнати втому.
Сфера в кутку замерехтіла. А тоді її світло вичахло, залишивши обслугу в темряві.
— А бодай йому буря! — промимрив Моаш. — Ну і в’юн той Ґаз. Знову підсунув нам тьмяні сфери.
Обережно ступаючи в цілковитій темряві, Каладін перетнув казарму. Щойно рука намацала клямку дверей, як від головного болю не залишилося й сліду. Він відчинив їх, впустивши досередини тьмяне світло похмурого ранку.
Вітер послабшав, але дощ усе ще накрапав. Командир ступив крок назовні й невдовзі був мокрий як хлющ. Решта мостонавідників повиходили вслід за ним, а Скеля кинув Каладінові брусочок мила. Як і на більшості інших, на ньому була лише пов’язка на стегнах. Він щедро намилився під холодним душем. Піна смерділа жиром, а сам змилок через піщинки, що траплялися в ньому, нагадував наждачку. Про ніжні й ароматні туалетні сорти обслуга могла хіба мріяти.
Каладін кинув брусочок Бісіґу — худому мостонавіднику з вугластим обличчям. Той, вдячно кивнувши — він був скупий на слова, — упіймав його і взявся намилюватись. Ну а сам командир став чекати, доки дощ змиє піну з волосся та тіла. Обіч нього Скеля збирав воду в таз, ладнаючись привести до ладу свою рогоїдську «бороду»: довгі бакенбарди вкривали щоки, залишаючи губи й підборіддя чисто поголеними. Це утворювало дивний контраст із головою, яку він, навпаки, голив по центру, а решту волосся коротко підстригав.
Рогоїдова рука була вправна й обережна, так що на шкірі не залишилося й подряпинки. Упоравшись, той підвівся й махнув рукою іншим членам команди, котрі чекали позаду. І взявся одного за одним голити всіх охочих. Але час від часу зупинявся, щоб направити бритву, користуючись для цього абразивним камінцем і ременем.
Каладін запустив п’ятірню у власні зарості. Його обличчя не бувало чисто поголеним аж від часів служби в Амарамовому війську. Він пройшов уперед і став у чергу. А коли нарешті дочекався, здоровило-рогоїд зареготав:
— Сідай, друже, сідай! Молодець, що прийшов. Бо те, що в тебе на обличчі, радше скидається на пасма кошлатокірки, ніж на справжню бороду.
— Зголи її начисто, — попросив командир, вмощуючись на окоренок. — Не хочу всіх цих химерних візерунків, як-от у тебе.
— Ха! — промовив Скеля, правлячи бритву. — Ти — низовинець, мій добрий друже. І не маєш права носити гумака’абан. Мені довелось би добряче тебе відлупцювати, якби ти спробував таке утнути.
— А я гадав, що битися — нижче твоєї гідності.
— За кількома важливими винятками, — пояснив рогоїд. — А тепер годі базікати, якщо не хочеш лишитися без губів.
Скеля почав із того, що підкоротив тому бороду, а тоді намилив її та взявся голити, починаючи з лівої щоки. Каладін ще ніколи не дозволяв робити це комусь іншому: коли він уперше потрапив на війну, то був замолодий для бритви, а як постаршав — завів звичку голитися сам.
Рогоїдова рука була спритна, і командир не відчув жодних порізів чи подряпин. За кілька хвилин Скеля ступив крок назад, а його «клієнт» провів пальцями по підборіддю й намацав гладку чутливу шкіру. Щокам було холодно, а обличчя на дотик здавалося чужим. Він немов здійснив подорож у часі й перетворився — хоча б трішки — на того себе, яким був колись.
Аж дивно, як усе може змінитися через звичайне гоління. «Треба було прийти до нього набагато раніше».
Позбувайло остаточно перетворився на звичайну мряку, що знаменувала останні відголоски бурі. Каладін підвівся й підставив груди її краплинкам, щоби змити зістрижені волоски. Моложавий Данні з дитячим обличчям — останній із тих, хто стояв у черзі — зайняв звільнене місце, щоб Скеля поголив і його. І нащо воно йому здалося?
— Без бороди тобі краще, — проказав чийсь голос. Каладін обернувся й побачив Сиґзіла, котрий стояв, обіпершись на стіну казарми під утворюваним крівлею навісом. — У тебе мужні риси обличчя. Та й саме воно квадратне й тверде, з гордо випнутим підборіддям. Мій народ назвав би його командирським.
— Я не світлоокий, — відказав той і сплюнув убік.
— Ти так сильно ненавидиш їх.
— Я ненавиджу їхню брехню, — уточнив Каладін. — А також свою колишню віру в те, ніби вони — люди честі.
— А ти хотів би їх скинути? — із цікавістю запитав Сиґзіл. — Щоби самому натомість правити?
— Ні.
Той здавався здивованим. Обіч нього нарешті з’явилася Сил, удосталь натішившись у вітрах великобурі. Каладін щоразу трішки нервувався: а раптом вона полишить його та полине кудись разом із ними?
— Хіба ж тобі не кортить покарати тих, хто повівся так із тобою? — спитав Сиґзіл.
— О, це було би велике щастя. Проте я не маю жодного бажання ані посісти їхнє місце, ні приєднатися до них.
— А я б долучився до їхніх рядів, не встигло б і серце разочок стукнути, — встряв Моаш, підійшовши ззаду. Він схрестив руки на своїх мускулястих рельєфних грудях. — Бо якби я командував, то багато чого змінив би. Світлоокі гарували б у мене в шахтах і горбатилися на полях. А ще бігали би з мостами й гинули від паршендійських стріл.
— Не вийде, друже, — хмикнув Каладін. — Хоч я й не проти, щоб ти спробував.
Сиґзіл задумливо кивнув:
— А чи не чув котрийсь із вас про таку землю — Бабатарнам?
— Ні, — відповів командир, кидаючи погляд у бік табору. Там уже заворушилися солдати. Багато з них теж милися під дощем. — Дивна назва для країни.
Сиґзіл шмигнув носом.
— Особисто мені слово «Алеткар» завжди звучало просто сміховинно… Гадаю, усе залежить від того, хто й де виховувався.
— Ну, і до чого тут цей твій Бабаб… — Моаш затнувся.
— Бабатарнам, — допоміг Сиґзіл. — Одного разу я побував там зі своїм наставником. У тому краю ростуть дуже своєрідні дерева. При наближенні великобурі вся рослина — і стовбур, і крона — лягає на землю, немов відкидається на завісах. За час наших відвідин мене тричі запроторювали за ґрати. Коли маєш справу з бабатами, треба уважно стежити за язиком. Наставник був украй невдоволений тим, скільки йому довелося викласти за моє звільнення. Хоча, гадаю, вони просто шукали, до чого придертися, лиш би кинути до в’язниці чужинця — бо добре знали, що в кишенях мого супровідника не порожньо, — він сумно всміхнувся. — Хоч якось мене посадили під замок за діло. Бачте, у тамтешніх жінок з-під шкіри проступають утворювані судинами візерунки. Декого з приїжджих це дратує, але мені вони здалися привабливими. Майже непереборно принадними…
Каладін насупився. Чи не щось на подобу такого він бачив уві сні?
— А згадав я Бабатарнам тому, що в них прийнята цікава система правління, — повів далі Сиґзіл. — Бачте, яка дивина: влада там у руках перестарків. Що більше тобі років, то вищий твій авторитет. Кожен має шанс повладарювати, якщо проживе достатньо довго. А державця величають «Сивоголовцем».
— Начебто справедливо, — сказав Моаш, перебираючись під навіс, до Сиґзіла. — Значно краще, ніж призначати правителів за кольором очей.
— О, так, — мовив азіш. — Бабати дуже справедливі. Зараз там править Монаваказька династія.
— Яка ж може бути династія, якщо правителів обирають за старшинством? — здивувався командир.
— Усе дуже просто, — пояснив Сиґзіл. — Треба лише страчувати кожного, хто наближається до того віку, коли зможе кинути тобі виклик.
Каладіна продер мороз:
— І вони так чинять?
— На жаль, це правда, — відказав азіш. — У Бабатарнамі дуже неспокійно. А під час нашого візиту було навіть небезпечно. Монавакаги роблять усе можливе, щоби члени їхньої родини жили найдовше. Й от уже п’ятдесят років як ніхто чужий не ставав Сивоголовцем. Усі інші претенденти гинули від рук убивць, у вигнанні чи на полі бою.
— Жах який! — промовив Каладін.
— Не думаю, що багато хто візьметься це заперечувати. Але от до чого я веду: мій досвід підказує, що куди не кинь — усюди знайдеться той, хто зловживатиме владою, — він стенув плечима. — Колір очей — не такий уже й дивний критерій порівняно з багатьма іншими, які я бачив. Тож якби тобі, Моаше, і судилося скинути світлооких та самому захопити владу, не думаю, що світ так уже б докорінно змінився. Зловживання все одно нікуди би не зникли. Просто їх жертвами ставали б інші.
Каладін мляво кивнув, але Моаш похитав головою:
— Ні. При мені цей світ буде іншим, Сиґзіле. Я не втратив надії домогтися свого.
— І як же ти плануєш змінити його? — усміхнувся командир.
— Я дістався сюди, на війну, щоб здобути собі Сколкозбройця, — відказав Моаш. — Та й досі збираюся якось облагодити цю справу.
Він почервонів і відвернувся.
— Ти завербувався, сподіваючись стати списником, — збагнув Каладін.
Той повагався, а тоді кивнув.
— Декотрі з новобранців, котрі були зі мною, і справді стали солдатами, але більшість із нас послали в мостонавідники, — він кинув погляд на командира, і його обличчя спохмурніло. — Краще цьому твоєму планові спрацювати, благороддя. Під час останньої втечі мене побили. І пообіцяли натомість рабське тавро, якщо я ще раз спробую таке утнути.
— Я не давав нікому слова, що в нас вийде, Моаше. Якщо маєш кращу ідею — вперед, ми слухаємо.
Той якусь мить помовчав, а тоді сказав:
— Ну, коли ти й справді навчиш нас орудувати списом, як і обіцяв, то мені, гадаю, все одно.
Каладін сторожко озирнувся довкола впевнитись, що поблизу немає Ґаза чи мостонавідників з інших команд.
— Прикуси язика, — буркнув він Моашу. — Про таке можна говорити, лише коли ми в проваллях.
Дощ майже перестав, і незабаром хмари мали розвіятися.
Моаш люто зиркнув на нього, але змовчав.
— Заспокой мене: ти ж не думаєш насправді, що тобі дозволять залишити Сколкозбройця собі? — запитав Сиґзіл.
— Сколкозбройця може здобути кожен, — відказав той. — І раб, і вільний. Як світло-, так і темноокий. Такий закон.
— Це якби вони його дотримувалися, — зітхнув Каладін.
— І попри все, я здобуду його, — не здавався Моаш.
Він глянув убік — туди, де Скеля саме складав бритву та витирав дощову воду зі своєї поголеної голови.
Зрештою рогоїд підійшов до них.
— Я чув про той край, про який ти балакав, Сиґзіле, — сказав він. — Бабатарнам. Кузен кузенового кузена якось побував у тій стороні. У них там смачнючі равлики.
— Далека подорож як для рогоїда, — зауважив Сиґзіл.
— Туди й азішу не ближче добиратися, — кинув Скеля. — Власне, навіть набагато довше — у вас же такі манюсінькі ніжки!
Той насупився.
— А знаєш, я стикався з такими, як ти, — сказав рогоїд, схрещуючи руки на грудях.
— З ким? — запитав Сиґзіл. — З азішами? Бо нас таки є чимало.
— Ні, я не про расу, — відказав Скеля, — а про людей твого типу. Як же це вони звуться? Ну, ті, що мандрують далекими краями та розповідають іншим про те, що бачили? А, згадав — Співці світу. Здається, так. Чи ні?
Сиґзіл завмер. А тоді раптом зірвався на рівні ноги та попрямував геть від казарми, не озираючись.
— Що це з ним? — здивувався рогоїд. — Яка муха його вкусила? Я ж не соромлюся бути кухарем, то чого б це йому соромитися, що він — Співець світу?
— Співець світу? — перепитав Каладін.
Скеля знизав плечима.
— Я мало що про них знаю. Дивні люди. Подейкують, ніби вони повинні подорожувати від одного королівства до іншого, розказуючи тамтешнім жителям про інші краї. Це такі собі оповідачі, хоча самі вони, схоже, мають себе за щось значно більше.
— У себе на батьківщині він, напевно, якийсь ясновельможний, — припустив Моаш. — Ви послухайте, як він говорить. От цікаво: і як це він опинився серед таких крєм’ячків, як ми?
— Гей, — устряв Данні, долучаючись до гурту. — Що це ви тут ображаєте Сиґзіла? Він обіцяв розповісти про мою батьківщину.
— Батьківщину? — перепитав Моаш. — Юначе, ти з Алеткару.
— А він каже, що мої фіолетові очі нетипові для алетійців. І тому вважає, що в моїх жилах тече веденська кров.
— Але ж вони не фіолетові, — заперечив той.
— Ще й які, — не здавався Данні. — У сонячну погоду це добре видно. Просто райдужки дуже темні.
— Ха! — зрадів Скеля. — Якщо ти з Веденара, то ми з тобою земляки, а може, і родичі! Від Піків туди зовсім близько. І подекуди в тамтешніх жителів буває гарне руде волосся, як у нас!
— Радій уже з того, Данні, що ніхто не вважає твої очі червоними, — сказав Каладін. — Моаше, Скеле, біжіть збирайте свої відділення й перекажіть те саме Тефтові й Шрамму. Нехай ваші люди змастять жилети й сандалії жиром, щоб уберегти від вологи.
Ті зітхнули, але виконали наказ. Жир видавала армія. Хоча самих мостонавідників ніхто не брав до уваги, хороший вепрмантин і метал для пряжок коштували недешево.
Щойно обслуга зібралася та взялась до роботи, з-за хмар визирнуло сонце. Його промені приємно зігрівали мокру від дощу Каладінову шкіру. Було щось життєдайне в тому, як на зміну великобуряній холоднечі приходило сонячне тепло. Крихітні поліпи скелебруньок на стінах казарми порозкривалися, всотуючи вологе повітря. Доведеться їх зішкрябати: скелебруньки точитимуть камінь, і той стане подовбаним і розтріскається.
Поліпи були темно-малинові. Наставав чачел, третій день тижня. На невільничих ринках виставляли на продаж новий товар. А це означало поповнення в мостонавідників. Каладіновій команді загрожувала серйозна небезпека. Під час останньої вилазки Йак зловив стрілу в руку, а Делп — у шию. Командир нічим не міг їм допомогти. Тож тепер, коли додався ще один поранений, обслуга Четвертого мосту налічувала лише двадцять вісім боєздатних членів.
І справді: за годину після початку ранкової метушні — вони готували спорядження, оліфили настил, а Даббід і Лопен збігали по казанок рідкої каші на сніданок і принесли його до казарми — Каладін побачив, що солдати ведуть у бік складського двору шеренгу брудних обірванців, котрі заледве тримаються на ногах. Він махнув Тефту, й обоє рушили назустріч, щоб перехопити Ґаза.
— Тільки не треба зчиняти ґвалт, — спішно проказав одноокий, щойно Каладін наблизився. — Зрозумій: я нічого не можу змінити.
За рабами, які збилися в купу, наглядали двійко солдатів у м’ятих зелених мундирах.
— Ти ж сержант мостонавідної обслуги, — мовив Каладін. Тефт підійшов і зупинився біля нього. Командир відділення не поголився, але останнім часом його коротка сива борідка завжди бувала акуратно підстрижена.
— Так, — відповів Ґаз. — Але не я тепер завідую розподілом новобранців. Її Світлість Гашал бажає займатися цим особисто. Звичайно ж, від імені чоловіка.
Каладін зціпив зуби. Так під її керівництвом Четвертий міст обезлюдніє.
— Тож поповнення не буде.
— Такого я не казав, — мовив сержант і сплюнув убік чорну слину. — Вона виділила вам одного.
«Усе ж краще, ніж нічого», — подумав командир. Нова партія нараховувала з добру сотню чоловіків.
— А котрого саме? Нам би когось високого, бо як же він нестиме міст?
— О, він нічогенький вимахав, — запевнив Ґаз, жестом наказуючи кільком рабам відійти. — І робітник із нього хоч куди.
Новобранці розступилися, і з-за їхніх спин показався чоловік, який стояв позаду. Трішки нижчий середнього зросту, проте достатньо високий, щоб нести настил.
Його чорно-червона шкіра скидалася на мармур.
— Паршмен? — запитав Каладін. Тефт, який стояв обіч нього, тихенько вилаявся.
— А чом би й ні? — поцікавився Ґаз. — Вони ідеальні невільники. Ніколи не огризаються.
— Але ж ми воюємо з ними! — не витримав Тефт.
— Ми воюємо з племенем якихось виродків, — заперечив сержант. — І хлопці, які працюють на нас, анітрохи не схожі на тих, котрі бродять по Розколотих рівнинах.
Заперечити на це було нічого. Паршменів у таборі не бракувало, але — попри узори на шкірі — вони мало чим скидалися на паршендійських воїнів. Наприклад, жоден не відрощував дивних, схожих на обладунок панцирів. Каладін зміряв поглядом дужого лисого чолов’ягу. Той стояв, потупивши очі. На ньому була лише пов’язка на стегнах, і це підкреслювало, наскільки міцно збите його тіло. Пальці були товстіші за людські, плечі — мускулистіші, а стегна — ширші.
— Він приручений, — сказав Ґаз. — Вам нема чого хвилюватися.
— А я гадав, ніби паршмени занадто цінні, щоб марнувати їх у мостонавідних вилазках, — зауважив Каладін.
— Це такий експеримент, — пояснив сержант. — Її Світлість Гашал хоче вивчити всі можливості. Набрати вдосталь мостонавідників стає не так просто, і діри пробують латати паршменами.
— Ґазе, це дурість, — знову втрутився Тефт. — І мені плювати, «приручений» він чи ні. Вимагати, щоби він ніс міст, атакуючи собі подібних, — просто ідіотизм. А якщо він нас зрадить?
Сержант стенув плечима:
— От і побачимо, станеться це чи ні.
— Але…
— Облиш, Тефте, — сказав Каладін. — Гей, паршмене, ходімо зі мною.
Він розвернувся й став спускатися схилом униз. Паршмен слухняно рушив услід. Немолодий мостонавідник вилаявся, але зробив те саме.
— Як гадаєш, що за дільце вони збираються обкрутити? — запитав Тефт.
— Підозрюю, що Ґаз не збрехав. Хочуть з’ясувати, чи можна довірити паршмену носити настил. Можливо, він коритиметься наказам. А може, і відмовиться бігти чи спробує нас повбивати. Так чи інак, Гашал нічого не втрачає.
— Подих Келека! — вилаявся Тефт. — Наше становище безпросвітніше, ніж пітьма у рогоїдовому шлунку. Ох, спровадить вона нас на той світ, спом’янеш моє слово.
— Сам знаю.
Він озирнувся через плече на паршмена. Той був трохи вищий за більшість одноплемінників і мав дещо ширші вилиці, однак Каладіну всі вони були на одне лице.
Решта членів Четвертого мосту встигли вишикуватися в очікуванні на повернення командира. Не вірячи своїм очам, вони отетеріло дивилися на паршмена, який наближався. Каладін зупинився перед строєм, його заступник — поруч нього, а новобранець — позаду них. Тефта дратувало, що той стовбичить за спиною, і він непомітно відійшов убік. А паршмен стояв собі, потупивши очі та зсутуливши плечі.
Командир окинув поглядом обслугу. Його люди про все здогадалися й тепер дихали ворожістю.
«Прародителю бур! — подумав Каладін. — Виявляється, на цьому світі можна бути й упослідженішим за просто мостонавідника. Це коли ти ще й паршмен».
Так, вони коштують дорожче за рабів, але те ж стосується й чалів. Власне, це порівняння було вдале, бо паршмени працювали нарівні з тваринами.
Реакція команди викликала в нього почуття жалю до нещасної істоти. І воно ж спричинило гостре невдоволення собою. Ну чому він завжди так реагує? Цей паршмен був загрозою, він відволікав увагу інших, вносив елемент ненадійності.
Був недоліком.
«Обертай недолік на перевагу, де тільки можна»… Ці слова колись промовив чоловік, який дбав лише про власну шкуру.
«А бодай йому буря, — подумалось йому. — Ну й дурень я. Справжнісінький ідіот аж до самих кісток. Це не одне й те саме. Аж ніяк».
— Паршмене, — спитав він, — у тебе є ім’я?
Той похитав головою. Вони рідко говорили. Уміти — вміли, але їх треба було до цього примушувати.
— Що ж, доведеться якось тебе назвати, — продовжив командир. — Як щодо Шена?
Той стенув плечима.
— От і добре, — мовив Каладін, звертаючись до інших. — Це Шен. І тепер він один із нас.
— Паршмен? — запитав Лопен, який вештався біля казарми. — Харизматику, мені він не подобається — диви, як витріщається на мене.
— Ще переб’є нас уві сні, — додав Моаш.
— Ні-ні, нехай буде, — заперечив Шрамм. — Просто змусимо його бігти в першій лінії. Він зловить стрілу, а хтось із нас залишиться жити.
Сил опустилася Каладінові на плече й глянула на паршмена. У її очах прозирав смуток.
«Навіть якби ти скинув світлооких і посів їхнє місце, зловживання владою не припинилось би. Просто від нього потерпали б інші».
Але ж це — паршмен.
«Треба робити все можливе, щоби вижити…»
— Ні, — сказав Каладін. — Шен тепер один із нас. І мене не обходить, ким він був раніше. Так само як не цікавить колишній статус усіх решта. Ми — Четвертий міст. І новачок — його частина.
— Але… — почав був Шрамм.
— Ні, Шрамме, — відрізав командир. — Ми не поставимося до нього так само, як світлоокі — до нас. І досить про це. Скеле, підбери йому жилет і сандалії.
Мостонавідники, за винятком Тефта, порозходилися, а той тихенько запитав:
— І як тепер бути… з нашими планами?
— Усе в силі, — відповів Каладін.
Командир відділення сумнівався.
— А що він зробить, Тефте? — запитав «керманич». — Донесе на нас? Зроду не чув, щоби паршмен сказав більше одного слова за раз. Сумніваюся, що йому під силу обов’язки шпигуна.
— Ну, не знаю, — пробурчав той. — Мені вони ніколи не подобались. Таке враження, що вони можуть безмовно спілкуватися між собою. Не до душі мені, як вони зиркають.
— Тефте, — привів його до тями Каладін, — якби ми відбраковували мостонавідників лише через не такий погляд чи вигляд, то тебе з твоєю пикою слід було би гнати в шию ще багато тижнів тому.
Тефт фиркнув, а тоді всміхнувся.
— Що таке? — не зрозумів командир.
— Та нічого, — відказав той. — Просто… на якусь мить ти нагадав мені про старі добрі часи. Ще до того, як на мене налетіла вся ця буря. Але ти усвідомлюєш небезпеку, правда ж? Силою зброї вирватися з табору, втекти від типа на подобу Садеаса?
Каладін із серйозним виглядом кивнув.
— От і добре, — заспокоївся Тефт. — Що ж, оскільки сам ти цим займатися не хочеш, доведеться мені наглянути за нашим новим приятелем — Шеном. Подякуєш пізніше — коли я не дам йому встромити ножа тобі в спину.
— Не думаю, що нам є чого хвилюватися.
— Ти молодий, — заперечив той, — а я пожив на світі.
— І гадаєш, що від того помудрішав?
— Де там, поглинь його Геєна, — зізнався Тефт. — Із цього випливає хіба те, що в мене більший досвід виживання. Тож я не спускатиму з нього очей. А ти спокійно вчи решту наших горопах, як треба… — він змовк. — Як не спотикатися об власні ноги, щойно їм загрожує небезпека. Розумієш, про що я?
Той кивнув. Ці слова нагадали Каладіну настанови одного з його колишніх сержантів. І хоча Тефт нізащо не хотів розповідати про минуле, проте від самого початку не справляв враження настільки ж забитого, як більшість інших.
— Гаразд, — сказав він. — І прослідкуй, щоби твої люди дбали про спорядження.
— Що ти збираєшся робити?
— Прогуляюся, — відповів той. — І поміркую.
* * *
Годину по тому Каладін усе ще блукав Садеасовим табором. Незабаром йому треба було повертатися на склад деревини: його команду знову посилали в наряд у провалля й дали всього кілька вільних годин, щоби привести до ладу спорядження.
Замолоду він не розумів, чому батько нерідко йшов на прогулянку, щоб порозмислити. Але що старшим ставав, то частіше ловив себе на тому, що копіює Лірінові звички. Рух, зокрема ходьба — вони якось впливали на мислення. Нескінченна низка наметів, карусель кольорів, людська метушня — усе це створювало відчуття зміни, спонукаючи й думки не стояти на місці.
«Каладіне, не обмежуй ставок, коли граєш із власною долею, — раз по раз втовкмачував йому колись Дерк. — Не став на кін скалку, коли в кишені повно марок. Іди ва-банк або вставай з-за столу».
Сил танцювала напроти нього, перестрибуючи з плеча на плече на запрудженій перехожими вулиці. Час від часу вона сідала на голову пішоходу, який простував у протилежному напрямку, і сиділа, закинувши ногу на ногу, аж доки не поминала Каладіна. Той поставив на кін усі сфери, що мав. Був сповнений рішучості допомогти мостонавідникам. Але щось не давало йому спокою — якась тривога, що її він поки не міг усвідомити.
— У тебе стурбований вигляд, — сказала спрен, опускаючись йому на плече.
Поверх звичної суконьки на ній були картуз і камізелька, так наче вона наслідувала довколишніх крамарів. Вони поминали аптеку. Каладін заледве удостоїв її поглядом. Молочка маківниці на продаж у нього все одно не було. А припаси мали от-от закінчитись.
Він пообіцяв своїм людям, що навчить їх битися, але для цього потрібен час. А коли ті зрештою натренуються, то як вони доправлять із розколин списи, щоб скористатися ними для втечі? Беручи до уваги, як їх шмонають, пронести цю зброю в табір буде нелегко. Вони могли би почати шарпатися з охоронцями безпосередньо під час обшуку, однак це лише поставило б на вуха цілий табір.
Проблема за проблемою. Що довше він розмірковував, то нездійсненнішим здавався його план.
Каладін дав дорогу кільком військовим у зелених мундирах. Карі очі видавали в них звичайних громадян, проте білі аксельбанти на плечах відрізняли їх від рядових, вказуючи на сержантів і командирів загонів.
— Каладіне? — запитала Сил.
— Витягти звідси мостонавідників — наймасштабніше із завдань, що коли-небудь стояло переді мною. Воно значно складніше, ніж мої спроби втекти від хазяїв, хоча навіть тоді жодна з них не увінчалась успіхом. І мені весь час здається, що попереду — чергова катастрофа.
— Цього разу все буде інакше, Каладіне, — підбадьорила його Сил. — У мене хороше передчуття.
— Звучить як типова фраза Тіена. Але його смерть лиш доводить, що слова безсилі чимось зарадити. Не хвилюйся, це не черговий напад розпачу. Але я не можу ігнорувати життєвий досвід. Усе почалося з брата. І здається, ніби відтоді щоразу, коли я свідомо обирав тих, кого захищатиму, на них завжди чигала смерть. Постійно. Я вже починаю подумувати, чи не сам Всемогутній ненавидить мене.
Та нахмурилася.
— Я думаю, що ти верзеш дурниці. І крім того, якщо вже зайшла мова про це, Він мав би ненавидіти тих, хто попрощався з життям. А ти ж бо вцілів.
— Гадаю, це егоїзм — тягнути ковдру на себе. Але ж, Сил, я виживаю щоразу, коли практично всі решта гинуть. Причому знову й знову. Взяти хоча б мій колишній загін списників, чи первинний склад мостонавідної команди, або численних рабів, яким я пробував допомогти з утечею. Це алгоритм. І його все важче й важче не помічати.
— Можливо, Всемогутній береже тебе, — припустила Сил.
Каладін зупинився посеред вулиці. Солдат, котрий проходив мимо, вилаявся та відштовхнув його вбік. Було щось не так зі всією цією розмовою. Він відійшов до бочки з дощівкою, що стояла між двох солідних на вигляд кам’яних крамниць.
— Сил, ти згадала про Всемогутнього.
— Ти перший його приплів.
— Наразі це не важливо. Скажи, а ти віриш у Нього? А може, знаєш, чи Він і справді існує?
Спрен схилила голову набік.
— Цього я не знаю. Хм, власне, для мене багато що — темний ліс. Але це я мала би знати. Мені так здається. Чи ні?
Вона здавалась цілком спантеличеною.
— Я не впевнений, чи вірю сам, — сказав Каладін, окидаючи поглядом вулицю. — Моя мати була вірянка, та й батько завжди згадував про Вісників із пошаною. Гадаю, він також вірив, а може, просто віддавав належне чуткам про те, що це від них прийшла традиція зцілення. Подвижникам плювати на мостову обслугу. Коли я служив у війську Амарама, вони навідувалися до солдатів, а от на складському дворі я не помітив жодного. Тож я не надто замислювався над такими речами. Здається, віра не допомогла ще жодному солдатові.
— Якщо ти не віриш у Всемогутнього, то немає підстав вважати, ніби Він ненавидить тебе.
— От тільки якщо Всемогутнього таки не існує, — зауважив мостонавідник, — все ж цілком може існувати щось інше. Ну, не знаю. Багато знайомих мені солдатів були забобонні. І без кінця теревенили про Стару магію й Охоронницю ночі, а також про багато чого іншого, що здатне накликати біду. Тоді я сміявся з них. Але скільки ще я зможу закривати очі на таку можливість? А якщо справді всі мої невдачі пояснюються чимось на зразок цього?
Сил виглядала стривоженою. Картуз і камізелька, у які вона вирядилась, перетворилися на імлу. Спрен обхопила себе руками, немов від цих слів їй стало холодно.
«Владарює Одіозум».
— Сил, — запитав він, нахмурившись і пригадуючи свій дивний сон, — чи чула ти коли-небудь про те, що називають Одіозумом? Я маю на увазі не враження одіозності, а… не знаю… людину чи якусь силу, котру так називають.
Сил раптом шикнула на нього. Вийшов напрочуд дикий, тривожний звук. Спрен спурхнула з його плеча, перетворившись на блискавичну смужку світла, і метнулася під звис сусідньої покрівлі.
Той спантеличено закліпав.
— Сил? — погукав він, привернувши увагу двох прачок, які проходили мимо. Але спрен кудись зникла. Каладін схрестив руки на грудях. Це слово спонукало її до втечі. Але чому?
Його думки перервав залп голосних прокльонів. Він обернувся й побачив, як з імпозантної кам’яниці на іншому боці вулиці якийсь чоловік виштовхав перед себе надвір напівоголену жінку. У нього були яскраві блакитні очі, а перекинутий через руку кітель прикрашали аксельбанти. Світлоокий офіцер не надто високого рангу. Напевно, сьомого дану.
Напіводягнена жінка повалилася долі. Вона плакала, притискаючи до грудей непристебнутий перéд своєї сукні, а довге темне волосся звисало донизу, перев’язане двома червоними стрічками. Її плаття нічим не відрізнялося від туалетів світлооких матрон, от тільки обидва рукави були короткі, виставляючи напоказ захищену руку. Куртизанка.
Не припиняючи лаятись, офіцер натягнув кітель. Але шпортатися з ґудзиками не став. Натомість ступив крок уперед і заїхав повії в живіт. Та судомно хапнула повітря. Болекузьки повилазили з-під землі, кучкуючись довкола неї. Жоден із перехожих не зупинився. А більшість навіть наддала ходу, потупивши погляди.
Каладін заревів і вискочив на дорогу, проштовхнувшись крізь гурт солдатів. А тоді зупинився. Троє чоловіків у синіх мундирах відділились від натовпу, навмисно загороджуючи собою жінку від офіцера в червоному. Судячи з аксельбантів, світлооким був лише один із них. Наплічні шнури сяяли золотом. Дійсно високий чин — другого чи третього дану. Вони, очевидно, були не з їхнього табору — на це вказували ідеально випрасувані сині сюртуки.
Офіцер Садеаса вагався. А один із синьомундирників поклав руку на ефес меча. Решта двоє стискали майстерно виготовлені алебарди з блискучими наконечниками у формі півмісяця.
Із натовпу виступила група солдатів у червоному та взялася оточувати заброд. У повітрі запахло смаленим, і Каладін усвідомив, що вулиця — яка хвилину тому вирувала народом — швидко пустіє. Він залишився практично сам — єдиний, хто й досі спостерігав за трійцею в синьому, яку тепер оточили семеро в червоному. Повія, схлипуючи, так само валялася на землі, тиснучись до офіцера в ультрамариновому мундирі.
Чоловік, котрий вдарив її — броватий гевал із кучмою чорного нечесаного волосся, — почав застібати правий бік кітеля.
— Ви, хлопці, нетутешні. І схоже, забрели не в той табір.
— Ми тут із поважних причин, — заперечив офіцер у синьому.
У нього було світло-золотисте волосся, припорошене алетійською чорнотою, і приємне обличчя. Він виставив перед себе долоню, немов бажаючи обмінятися рукостисканням із вояком Садеаса.
— Годі тобі, заспокойся, — дружелюбно промовив він. — У чому б не полягало твоє непорозуміння з цією жінкою, я впевнений, що його можна вирішити без злості та насильства.
Каладін відступив під звис крівлі, де раніше сховалася Сил.
— Вона — хвойда, — не вгамовувався вояк Садеаса.
— Я й сам це бачу, — відказав чоловік у синьому. Він і далі тримав долоню перед собою.
Офіцер у червоному плюнув у неї.
— Що ж, ясно, — мовив блондин. Він відвів п’ястка назад, і в повітрі звивистими лініями заклубочилась імла, що згущалась у його руках, здійнятих у захисній стійці. З неї з’явився замашний меч завдовжки з людський зріст.
Він стікав краплинами конденсату, що виступили по всій його холодній мерехтливій протяжності. Клинок був односічний — гарний, довгий і звивистий. Його окрайок звивався, наче в’юн, і закручувався догори у вістря. Протилежний край леза був зубчастий, мов сталагміти кришталю.
Офіцер Садеаса зблід і, спотикаючись, позадкував та осів додолу. Солдати в червоному кинулися врозсип. Той лаяв їх останніми словами — таких виразів Каладін іще не чув, — проте жоден не повернувся, щоб допомогти йому. Тож, кинувши останній лютий погляд на противника, він поповз східцями вгору — назад до будівлі.
Ляснули двері, і на вулиці запала моторошна тиша. Каладін був єдиний перехожий, який і досі стояв неподалік солдатів у синьому та поваленої долі куртизанки. Сколкозбройний зиркнув на нього, але, очевидно, помислив, що той не становить загрози. Він сторчма увігнав меч у камінь: лезо легко занурилося в нього й залишилося стирчати, вказуючи руків’ям у небо.
Тоді молодий Сколкозбройний простягнув руку повії.
— От цікаво: то чим же ти перед ним завинила?
Та несміливо взяла його руку і від її посмику підвелася.
— Він відмовився платити, заявивши, що з огляду на його репутацію я маю сприймати надану послугу за честь, — жінка скривилася. — А тоді вдарив мене, щойно я пояснила, яка саме в нього «репутація». Він-бо, здається, вважав, що його слава ґрунтується на чомусь іншому.
Ясновельможний захихотів:
— Що ж, відтепер тобі варто наполягати, щоб клієнти платили наперед. Ми проведемо тебе за межі табору. І не раджу потикатися сюди в осяжному майбутньому.
Жінка кивнула, притискаючи перед сукні до грудей. Її захищена рука так само залишалась оголена. Пещена, з засмаглою шкірою та довгими, тендітними пальцями. Каладін упіймав себе на тому, що витріщається на неї, заливаючись рум’янцем. Повія боком підступила до ясновельможного, доки двоє його супутників прочісували поглядами вулицю, тримаючи алебарди наготові. Попри розпатлане волосся та макіяж, що розплився від сліз, вона здавалася досить симпатичною.
— Красно дякую, Ваше Ясновельможносте. Чи не хочете трохи розважитись? Звісна річ, безкоштовно.
Молодий вельможа здійняв брову.
— Звучить спокусливо, — зізнався він. — Але батько мене приб’є. У нього пунктик щодо традицій пристойності.
— Шкода, — сказала вона, відвернувшись і незграбно прикривши груди, доки просовувала руку в рукав. А тоді видобула рукавичку для захищеної лівиці. — То ваш батько — справжній святенник?
— Можна й так сказати, — світлоокий обернувся до Каладіна. — Гей, ти, парубійку з мостової обслуги!
«Парубійку?» Та цей панич був хіба на кілька років старший за нього!
— Біжи передай Його Ясновельможності Рералу Макораму… — почав Сколкозбройний, жбурнувши щось через вулицю в його бік. Сфера. Вона заблищала на сонці, перш ніж Каладін її упіймав. — Ти знайдеш його в Шостому батальйоні. Так от, перекажи, що Адолін Холін не з’явиться на сьогоднішню зустріч. І повідомить додатково, на коли саме вона переноситься.
Каладін опустив погляд на сферу. Смарагдова скалка. Більше, ніж його звичайна плата за два тижні. Тоді знову звів очі: молодий ясновельможний і двійко його людей уже прямували геть, а повія дріботіла вслід.
— Ти кинувся їй на допомогу, — долинув голос. Він глянув угору й побачив Сил, що злетіла з-під крівлі та вмостилася йому на плече. — Це було дуже шляхетно з твого боку.
— Інші виявилися швидшими, — відказав Каладін. «А один із них — ще й світлооким, не більше й не менше. Йому-то що за біда?»
— Але ти все ж спробував допомогти.
— І вчинив по-дурному, — буркнув той. — Ну що б я зробив? Зчепився зі світлооким? Та за це на мене накинулася б половина табірного гарнізону, а тій хвойді тільки більше дісталося б — за те, що спричинила таку бучу. Завдяки моїм старанням її забили б до смерті.
Він змовк. Слова виходили надто схожі на сказані раніше.
Каладін не міг пристати на думку, ніби його прокляли або наврочили, чи як там би ще це не називалося. Забобони ще нікому не допомогли. Та все ж він був змушений визнати, що тенденція вимальовувалась невтішна. І якщо й далі діяти по-старому, то які в нього підстави сподіватися на інший результат? Слід було спробувати щось нове. Дещо змінити. А для цього — ще трохи подумати.
І він попрямував назад до складського двору.
— Хіба ти не збираєшся виконати прохання ясновельможного? — запитала Сил. Її раптовий переляк минув без видимих рецидивів — здавалось, вона прагнула зробити вигляд, ніби нічого не сталося.
— Після того, як він зі мною повівся? — гарикнув Каладін.
— Він не так уже й принизив тебе.
— Я не схилю перед ними голови, — не вгамовувався той. — Досить уже з мене біганини на догоду їхнім примхам — вони ж бо, бачите, позвикали, що такий, як я, усе кине й побіжить. Якщо ця звістка настільки важлива, він мав би спочатку переконатися, що я не проти зробити йому послугу.
— Але ж ти взяв його сферу.
— Зароблену потом темнооких, яких тримають у чорному тілі.
Сил якусь хвильку помовчала.
— Каладіне, мене страшить темрява, яка огортає тебе, щойно мова заходить про світлооких. Від самої думки про них ти перестаєш бути собою.
Той мовчки йшов своєю дорогою. Він нічим не заборгував тому ясновельможному, та ще й отримав перед тим наказ прибути на склад деревини без затримки.
Але ж він вступився за жінку, захистив її.
«Ні, — рішуче урвав себе Каладін. — Він просто шукав спосіб принизити котрогось із Садеасових офіцерів. Усім відомо, які напружені стосунки між таборами».
І заборонив собі й далі думати на цю тему.
47
Буреблагословення
За рік до того
Каладін покрутив камінчик у пальцях, ловлячи промені світла гранями гаданого кварцу. Він відкинувся на великий валун, притиснувши до його поверхні підошву однієї ноги. Поряд стояв його спис.
Камінець заблистів на сонці й заграв веселкою кольорів, залежно від того, як його повертали. Красиві мініатюрні кристали мерехтіли, наче збудовані з самоцвітів міста, про які оповідають легенди.
А довкола нього армія верховного головнокомандувача Амарама готувалася до битви. Шість тисяч чоловіків гострили списи чи вбиралися в шкіряні обладунки. До поля бою було недалеко, а оскільки великобур не передбачалося, військо переночувало в наметах.
Минуло майже чотири роки від того дощового вечора, коли він зголосився вступити до Амарамових лав. Чотири роки. І ціла вічність.
В усі кінці спішили солдати. Декотрі здіймали долоню й вітально окликали його. Той кивав їм у відповідь. Нарешті він сховав камінчик до кишені та схрестив руки в очікуванні. Неподалік уже майорів штандарт Амарама — темно-зелений диґліф на винному полі, стилізований під білошипника зі здійнятими бивнями. «Мерем» і «хах» — честь і рішучість. Полотнище розвівалося на тлі сходу сонця, а вранішня прохолода неквапно поступалася місцем полуденній спеці.
Каладін повернувся й глянув на схід. У бік домівки, до якої не було вороття. Так він вирішив багато місяців тому. Термін його служби закінчувався через кілька тижнів, але він продовжить контракт. Йому було несила глянути в очі батькам після порушеної обіцянки захистити Тіена.
До нього риссю підбіг оцупкуватий темноокий вояк. На плечах прибулого пишалися аксельбанти, а за спиною теліпалася пристебнута ременем бойова сокира. Таке нестандартне озброєння було привілеєм командира загону. Ґар мав дужі ручиська та чорну густу бороду, але з правого боку голови бракувало чималої частини скальпа. Його супроводжували двійко сержантів — Налем і Корабет.
— Каладіне! — запричитав Ґар. — А скарай тебе Прародитель бур! І в день битви не даси спокою! Та що ж це таке?!
— Мені добре відомо, Ґаре, що сьогодні за день, — відказав Каладін, не змінюючи пози.
Кілька рот уже збиралися, шикуючись у шеренги. Даллет подбає про те, щоб і його власний загін зайняв своє місце. В авангарді, як вони й порішили. Їхній супротивник — світлоокий на ім’я Галлав — полюбляв залпи на далеку відстань. У минулому вони вже кілька разів стикалися з його людьми. Й один із цих випадків особливо закарбувався в Каладіновій душі та пам’яті.
Він завербувався в армію Амарама, сподіваючись захищати алетійські кордони — що ж, їх він і захищав. Від інших алеті. Менш впливових феодалів, котрі силкувалися відщипнути шматочки від Садеасових володінь. Час від часу Амарамові війська й самі намагалися захопити території інших великих князів: головнокомандувач пояснював, що колись ці землі належали Садеасу й були вкрадені багато років тому. З усіх світлооких Каладін довіряв лише Амараму. Та все ж йому здавалося, ніби вони чинять те саме, що й армії супротивників.
— Каладіне? — нетерпляче запитав Ґар.
— У тебе є дещо потрібне мені, — пояснив той. — Новобранець, якого прислали вчора. Ґалан каже, ніби його звати Ценн.
Ґар насупився:
— І ти пропонуєш мені грати в ці ігри зараз? Поговоримо після битви. Якщо парубійко вціліє, можливо, я й віддам його тобі.
Він розвернувся, збираючись піти. Його дружки зробили те саме.
Каладін випростався й узявся за списа. Від цього поруху Ґар раптом завмер на місці.
— Це не завдасть тобі особливого клопоту, — тихо мовив він. — Просто пришли хлопчину в мій загін. Візьми свої гроші. І не зчиняй галасу.
І він видобув капшука зі сферами.
— А якщо я не хочу продавати його? — запитав Ґар, відвертаючись.
— А ти й не продаєш. Просто переводиш до мене в загін.
Ґар кинув погляд на гаманець.
— А може, мені просто не подобається, як усі роблять те, чого хочеш ти. І плювати, наскільки вправний із тебе списник. Своїм загоном я сам командуватиму.
— Набити ціну не вийде, Ґаре, — сказав Каладін, кинувши капшука додолу. Усередині брязнули сфери. — Ми обоє знаємо, що від того хлопчини ти не матимеш жодного зиску. Він ненавчений, погано екіпірований і занизький, щоби стати корисним у строю. Пришли його до мене.
А тоді розвернувся й попрямував геть. За кілька секунд до нього долинув дзенькіт — то Ґар підібрав із землі свою винагороду.
— Купив не купив, а поторгуватися можна — га, Каладіне?
Той не зупинявся.
— Ну навіщо вони здалися тобі, ці новобранці? — гукнув Ґар йому вслід. — Твій загін наполовину складається з недомірків — які там із них бійці! Мені інколи спадає на думку: чи не сам ти шукаєш смерті!?
Та Каладін не звернув на те уваги. Він простував табором, відповідаючи на помахи тих, хто вітався. Часто зустрічні розступалися перед ним: вони або знали й поважали його, або просто чули про його репутацію. Наймолодший командир загону в усій армії, лише чотири роки як служить, а вже доріс до такої посади. Щоби темноокому досягти ще більшого, слід було перебратися на Розколоті рівнини.
Табір являв собою справжній бедлам: солдати носилися туди-сюди, закінчуючи останні приготування. Усе більше та більше рот займали свої місця, і Каладін побачив, як по інший бік поля, трохи західніше, на пасмі невисоких пагорбів так само шикується ворог.
Так званий ворог. Адже щоразу, коли доходило до справжніх прикордонних сутичок із веденами чи реші, цей «неприятель» ставав із військом Амарама в спільний стрій, і вони разом давали відсіч. Здавалося, ніби сама Охоронниця ночі потішається з них, граючи в якусь богопротивну азартну гру, через що інколи розставляє ті ж фігурки з одного боку дошки, а вже наступного дня — по різні.
Але це не списника розуму діло. Так йому говорили. До того ж неодноразово. І він вдовольнявся таким поясненням, оскільки вбачав свою місію в тому, щоби його загін ніс якомога менші втрати. А виграти битву — річ другорядна.
«Не можна захистити, вбиваючи…»
Він легко розшукав польовий шпиталь, ідучи на запах антисептика й диму невеличких багать. Вони нагадали йому про юність, яка тепер здавалася невимовно далекою. Чи й справді він коли-небудь мав намір зробитися хірургом? Що стало з його батьками? А як там Рошон?
Хоча який наразі в цьому сенс? Він якось дав їм знати про себе через Амарамових писарок: виклав недільний заробіток за коротеньку цидулку. Повідомив, що підвів їх і повертатися не планує. Відповіді не було.
Головним лікарем лазарету був Вен — високий чолов’яга з видовженим обличчям і носом-бульбою. Він саме стояв, наглядаючи за санітарами, котрі готували перев’язувальний матеріал. Колись Каладін знічев’я подумував про самопоранення, щоб долучитися до них: усі вони мали якийсь дефект, що робив їх непридатними для стройової служби. Але зрештою не зміг не таке піти. Самоскалічення здавалося боягузтвом. А крім того, хірургія залишилась у минулому. І, у певному сенсі, він більше не заслуговував на неї.
Командир спробував зняти з пояса ще одного капшука зі сферами, збираючись кинути його Вену. Але гаман чомусь застряг, немов не бажаючи полишати портупею. Каладін вилаявся, спіткнувшись, і сильніше смикнув за торбинку. Та раптом піддалася, і він знову заледве не впав. Пріч пурхнула біла, напівпрозора постать, безтурботно описуючи кола.
— А бодай цьому спренові буря, — пробурмотів командир. На цих скелястих рівнинах їх було хоч греблю гати.
І він рушив далі повз шпитальний намет, на ходу кинувши Вену капшук зі сферами. Дорідний лікар спритно впіймав його, і той умить зник у кишені широкого білого халата. Цей хабар гарантував Каладіновим людям першочергову допомогу на полі бою — якщо, звичайно, не трапиться поранених світлооких.
Час було ставати в стрій. Він наддав ходи, а тоді побіг підтюпцем, стискаючи в руці ратище. Каладін так і не отримав прочуханки за те, що носить штани під шкіряною спідницею списника — це робилося для того, щоб його люди могли впізнати командира зі спини. Правду кажучи, останнім часом на нього взагалі махнули рукою. І це справляло дивне враження, адже впродовж перших кількох років служби йому стільки разів доводилося непереливки.
У нього й досі не з’явилося відчуття, ніби він — на своєму місці. Репутація виділяла його з-поміж решти, та чи ставало від цього легше? Так, його бійців ніхто не брав на глузи, і після кількарічної навали то одного нещастя, то іншого він нарешті міг перепочити й подумати.
І все ж не факт, що йому це подобалося. Думки самі доводили свою небезпечність. Чимало води спливло, відколи він востаннє діставав той камінчик і згадував Тіена та домівку.
Каладін подався до авангарду, запримітивши своїх людей саме там, куди він і наказував їм висуватися.
— Даллете, — гукнув Каладін, підбігаючи до велетня-списника, який був сержантом загону, — до нас незабаром приєднається новобранець. Я хочу, щоби ти…
І змовк. Біля Даллета стояв молодий хлопчина — може, років чотирнадцяти, — який виглядав особливо крихітним у піхотному обладунку.
Командира блискавкою пронизав спогад. Інший хлопчик, зі знайомим обличчям, який стискає списа, що лише обтяжує його. Одразу дві невиконані обіцянки.
— Він прибув у розташування загону кілька хвилин тому, сер, — відповів Даллет. — Я тут якраз готую його до битви.
Каладін струснув із себе це хвилинне відчуття. Тіен загинув. Але, Прародителю бур, до чого цей новий парубійко був схожий на нього!
— От і добре, — сказав він сержанту, змушуючи себе відірвати погляд від Ценна. — Я заплатив чималі гроші, щоби вирвати цього хлопчину з пазурів Ґара. Цей горе-вояка настільки некомпетентний, що я взагалі дивуюся, чому він не в стані наших ворогів — це було би принаймні чесно.
Даллет фиркнув, погоджуючись. Його солдати дадуть Ценнові раду.
«Гаразд, — подумав Каладін, окидаючи поглядом поле бою в пошуках підхожого місця, де міг би закріпитися його загін. — Перейдемо до справи».
Він чув розповіді про солдатів, котрі воювали на Розколотих рівнинах. Про справжніх воїнів. Якщо належно зарекомендувати себе під час участі в цих прикордонних сутичках — відправлять туди. Там вважалося безпечніше — значно більше бійців і значно менше битв. Тож Каладін хотів якнайшвидше домогтися для себе та своїх людей, щоб їх кинули проти паршенді.
Порадившись із Даллетом, він вибрав місце, де можна було закріпитися. Зрештою заспівали сурми.
І загін кинувся вперед.
* * *
— Де хлопчина? — гукнув командир, висмикуючи списа з грудей піхотинця в коричневому. Ворожий солдат застогнав і повалився додолу. — Даллете!
Дужий сержант був зайнятий боєм. І не міг обернутися на крик.
Каладін вилаявся, окидаючи поглядом хаос, що панував на полі битви. Списи вдарялися об щити, пропорювали плоть і шкіру обладунків. Стояв вереск і ґвалт. Долі роїлися болекузьки, схожі на крихітні помаранчеві кисті рук чи фрагменти сухожиль, що видобувалися з-під землі серед крові конаючих.
Загін Каладіна втрат убитими не поніс, а поранені перебралися в центр клина. На місці були всі, крім новачка. Тіена.
«Ценна, — виправив себе командир. — Його звати Ценн».
І раптом у самій гущі коричневих мундирів неприятеля на мить промайнула прозелень. А крізь галас якимось дивом прорвався нажаханий крик. Це був він.
Каладін вискочив зі строю, так що Ларн, котрий бився поруч, здивовано зойкнув. А тоді, пригнувшись, прослизнув повз виставленого супротивником списа й кинувся через кам’янисте пустище, перестрибуючи трупи.
Хлопчину звалили з ніг, і ворожий солдат заніс над ним списа. Вістря шугнуло донизу.
«Ні!»
Він перехопив удар, відбивши ратище, і, крутнувшись, зупинився біля Ценна. Довкола було шестеро ворожих списників, вбраних у коричневе. Каладін звивався між ними в дикому шалі атаки. Його штих літав немов сам собою. Він звалив з ніг одного солдата, тоді нейтралізував іншого кидком ножа.
І зробився неначе струмком, що збігає вниз схилом пагорба — потоком, невпинним рухом. Довкола, спалахуючи на сонці, звивалися вістря списів, ратища зі свистом розтинали повітря. Але жодне не зачепило його. Охоплений цим відчуттям, він ставав просто нестримним. Де й бралися енергія, потрібна для вбезпечення поранених, та сила, щоби стати на захист когось зі своїх!
Каладін припав до землі в завершальній стійці: затисши непотрібне більше ратище під пахвою, одну ногу відвів назад, а іншу виставив уперед. Залите потом чоло холодив вітерець. Дивно. Раніше він не відчував жодного повіву. А тепер той просто окутував його.
Усі шестеро ворожих списників були мертві або скалічені. Глибоко вдихнувши та видихнувши, він обернувся й опустився навколішки, щоб оглянути Ценнову рану. Списа він поклав біля себе. Поріз був не такий уже й серйозний, але хлопцеві, напевно, було страх як боляче.
Дістаючи пов’язку, Каладін швидко окинув поглядом поле битви. Поблизу ворушився солдат супротивника, проте він був дуже поранений, щоб завдати клопоту. Даллет і решта загону зачищали територію від недобитків. А неподалік від них ворожий світлоокий високого рангу збирав невелику групу бійців, щоб кинути в контратаку. Він був у повному обладунку. Не в Сколкозбруї, звичайно, а так — зі сріблястої сталі. Хоча, судячи з коня, не бідував.
За якийсь удар серця командир знову зосередився на перев’язці Ценнової ноги, проте краєм ока наглядав і за пораненим супротивником.
«Каладіне… Сер!..» — вигукнув Ценн, тицяючи пальцем у солдата, який ворухнувся. Прародителю бур! Це що ж, хлопчина тільки-но помітив його? Невже й Каладінові бойові інстинкти колись були такі ж нерозвинені, як і в цього парубійка?
Даллет відштовхнув пораненого геть. А решта загону утворили кільце довкола Каладіна, сержанта й Ценна. Закінчивши з перев’язкою, командир підвівся й підібрав списа. Даллет подав його ножі:
— Ну й змусили ви мене похвилюватися, сер. Це ж треба: отак просто взяли і рвонули з місця.
— Я знав, що ви побіжите за мною, — відказав Каладін. — Підняти червоний прапор! Коратере, Цине, повернетесь із хлопчиною в тил. А ти, Даллете, залишайся тут. Стрій Амарамового війська випинається якраз у цьому напрямку. Незабаром ви будете в безпеці.
— А ви, сер? — запитав Даллет.
Світлоокий неподалік них не зміг згуртувати достатньо людей. І тепер підставився під удар — немов камінь, принесений потоком, що відтоді пересох.
— Сколкозбройний! — зойкнув Ценн.
Даллет фиркнув:
— Ні, дякувати Прародителю бур. Це всього лише світлоокий офіцер. Сколкозбройні надто дорого обходяться, щоби марнувати їх на дрібний прикордонний конфлікт.
Зціпивши зуби, Каладін слідкував за світлооким воякою. За якого ж витязя той себе мав, сидячи на дорогому скакуні, зріст якого — разом із розкішними латами — убезпечував вершника від ворожих списів. Він вимахував булавою, сіючи довкола смерть.
Такі, як він, і спричиняли всі ці сутички — худорідні світлоокі скнари, які намагалися пощипати чужі вотчини, доки ті, хто був сіллю землі, подалися воювати з паршенді. Типи на кшталт нього гинули значно рідше за списників, тож чужі життя, віддані під їхню команду, не вартували й щербатої світлоскалки.
За кілька останніх років кожен такий дрібномаєтний дворянчик усе більше й більше асоціювався в Каладінових очах із Рошоном. І тільки сам Амарам стояв осторонь. Амарам, котрий так шляхетно поставився до його батька, пообіцявши вбезпечити Тіена. Амарам, який завжди розмовляв так увічливо — навіть із рядовими списниками. Він був як Далінар і Садеас. Не цьому наброду рівня.
Звісно, генерал не зміг захистити Тіена. Але ж це не вдалось і самому Каладіну.
— Сер? — запитав Даллет, вагаючись.
— Другий і Третій взводи, беремо його в кліщі! — скомандував Каладін, тицяючи пальцем у ворожого світлоокого, і в його голосі чувся метал. — Будемо скидати ясновельможного з трону.
— А ви впевнені, що це гарна ідея, сер? Адже серед нас є поранені.
Каладін обернувся до Даллета.
— Це один з офіцерів Галлава. Можливо, навіть він сам.
— Сер, ви не знаєте цього напевно.
— Ну й наплювати: він командир батальйону. Якщо ми вб’ємо офіцера такого рангу, то гарантовано опинимося в наступній же партії тих, кого відправлятимуть на Розколоті рівнини. Він — наш. Ти лишень уяви собі, Даллете! Справжні солдати. Військовий табір зі справжньою дисципліною, світлоокі, які мають моральні принципи. Місце, де ми воюватимемо в ім’я чогось і справді важливого.
Даллет, зітхнувши, кивнув. За помахом Каладінової руки два взводи приєдналися до нього, сповнені не меншого нетерпіння. Вони мали власні причини ненавидіти цих погрузлих у чварах світлооких, а чи їм передалася Каладінова ненависть?
Звалити ясновельможного з коня виявилося напрочуд легко. Проблема кожного з них — практично до останньої людини — полягала в тому, що вони недооцінювали темнооких. Хоча, можливо, конкретно цей і мав для того підстави. Такий молодий… скількох із них він убив?
Третій взвод відтяг на себе почесну варту. Другий відволік увагу світлоокого. Той не побачив Каладіна, який зайшов зі ще іншого боку. І повалився долі з ножем в очниці — забрало його шолома залишалося неопущеним. Він, волаючи, брязнув об землю — усе ще живий. Каладін увігнав списа в обличчя поваленого вершника. Причому тричі. А кінь, схарапудившись, поскакав пріч.
Почесна варта ясновельможного в паніці кинулася під захист своїх. Забарабанивши списом об щит, Каладін подав обом своїм взводам сигнал: «Утримувати позицію!» Вони розгорнулися віялом, і низькорослий Турім — командир якось визволив його з іншого загону — вдав, ніби перевіряє, чи світлоокий мертвий. А насправді нишком обшукував труп.
Мародерство на полі бою суворо заборонялося, але Каладін розсудив: якщо Амарам такий ласий на трофеї, то нехай би — вхопи його буря! — сам убивав ворогів. Він поважав командувача більше, ніж багато кого — та що там, ніж будь-кого — зі світлооких. Але хабарі обходилися недешево.
До нього підійшов Турім.
— Порожньо, сер. Чи то він не взяв своїх сфер із собою, а чи заховав їх десь під нагрудником…
Каладін мовчки кивнув, озираючи поле бою. Сили Амарама оговтувались від удару й невдовзі мали виграти битву. Власне, генерал мав от-от особисто повести людей на вирішальний штурм ворожих позицій. Він зазвичай вступав у битву під кінець.
Командир витер піт із чола. Доведеться послати по Норбі, їхнього капітана, щоби той засвідчив, кого вони вбили. Та спочатку треба, щоб санітари…
— Сер! — крикнув зненацька Турім.
Каладін озирнувся на ворожий стрій.
— Прародителю бур! — знову вигукнув той. — Сер!
Турім дивився не на стан супротивника. Командир розвернувся та глянув на дружні шеренги. А звідти — проламуючись крізь солдатські ряди на скакуні масті самої смерті — на них неслося неможливе.
На вершнику був сяючий золотистий обладунок. Досконалий золотистий обладунок — немов саме він і правив за недосяжний взірець при виготовленні будь-якого іншого комплекту лат. Кожна пластина прилягала ідеально: жодних щілин, крізь які проглядали би шкіра чи ремені. І від цього верхівець здавався могутнім велетнем. Богом із розкішним клинком у руці — завеликим для практичного використання. Форма вкритого гравіруванням меча була стилізована під омахи полум’я.
— Прародителю бур… — видихнув Каладін.
Сколкозбройний вибрався з Амарамових лав. А до того скакав просто крізь них, стинаючи кожного, хто траплявся на шляху. Якусь мить Каладінів розум відмовлявся вірити, що ця істота — це величне божество — може бути ворогом. А той факт, що вершник виїхав з їхніх рядів, лише підсилював цю ілюзію.
Його замішання тривало рівно доти, доки лицарський кінь не затоптав Ценна, а Сколкозброєць одним-єдиним ненатужним ударом не розсік голови Даллета навпіл.
— Ні! — звереснув Каладін. — Ні!
Сержантове тіло повалилося долі, а очі немов спалахнули, і з них заклубочився дим. Перш ніж помчати далі, вершник стяв ще й Цина, а Ліндела стоптав копитами. І то зробив усе це з тією ж механічністю, з якою господиня мимохідь стирає зі столу пляму.
— НІ! — заволав командир, кинувшись до своїх конаючих. Він не втратить у цій битві жодного! Він захистить їх усіх!!!
Зронивши ратище, Каладін упав навколішки біля Даллета. Сержантове серце не билося, а тут ще й ці випалені очі… Він був мертвий. І Каладін ледь не збожеволів від розпуки.
— Облиш! — звеліла та частина мозку, у якій засіла батькова наука. — Рятуй тих, кого можеш!
І він обернувся до Ценна. Удар копита припав у торс — воно пробило груди та потрощило ребра. Закотивши очі, хлопчина хапав ротом повітря, силкуючись вдихнути. Каладін видобув марлю. І завмер, ошаліло дивлячись на неї. Пов’язка? При понівеченій грудній клітці?
Ценн перестав хрипіти. Тільки конвульсивно смикнувся, так само не склеплюючи повік.
— Він пильнує! — прошипів парубійко. — Чорний дудар у темряві ночі. Тримає нас у своїй долоні… виводячи нечутний людям мотив!
Ценнові очі оскліли. Хлопець перестав дихати.
Лінделові копитом роздробило обличчя. А Цинові очниці курилися, дихання теж не було. Нажаханий Каладін стояв навколішки в калюжі Ценнової крові. Турім та обидва взводи оточили його, виглядаючи не менш ошелешеними, ніж він сам.
«Такого не може бути».
Крик.
Каладін звів очі. Зелено-винний штандарт Амарама стрімко зміщувався точно на південь. І Сколкозбройний проклав собі шлях крізь його загін, прямуючи саме туди. Списники безладно розбігалися, з криками кидаючись урозсип перед його наближенням.
Єство Каладіна скипіло гнівом.
— Сер? — запитав Турім.
Командир підняв списа й підвівся. Його коліна були вкриті Ценновою кров’ю. Приголомшені та стривожені, бійці загону вдивлялися в нього — непорушні посеред хаосу. Наскільки Каладін міг помітити, лише його люди й не рятувалися втечею. Сколкозбройний уже перетворив Амарамові шеренги на місиво.
Каладін здійняв спис у повітря та рвонув із місця. Видавши бойовий клич, його воїни вишикувались позад нього й кинулися в атаку пласким каменистим пустищем. Списники в мундирах обох кольорів спішно давали дорогу, кидаючи на землю ратища та щити.
Каладін наддав ходи, несамовито перебираючи ногами, тож загін заледве поспівав за ним. Прямо попереду — якраз напроти Сколкозбройного — поламався й розсипався невеличкий зелений острівець. Почесна варта головнокомандувача. Перед лицем такого супротивника ті покинули довірене їм тіло напризволяще. Тож Амарам став просто одиноким вершником на здибленому коні. На світлоокому були сріблясті пластинчасті лати, що поряд зі Сколкозбруєю виглядали напрочуд убого.
Загін Каладіна наступав проти течії солдатської маси — клин бійців, які прямували не туди. Не в той бік, куди всі решта. Декотрі з дезертирів, які траплялися на шляху, зупинялися, проте жоден не долучився до них.
А попереду Сколкозбройний проскакав повз Амарама. І лезо його меча пройшло крізь шию генеральського огира. Вигорілі очі тварини зробилися двома глибокими западинами, і вона завалилася набік разом із вершником, який усе ще тримався в сідлі.
Сколкозбройний круто розвернув бойового коня й на повній швидкості зіскочив з нього. Зі скреготом приземлившись та якимсь дивом устоявши, він юзом пішов по землі до повної зупинки.
Каладін подвоїв швидкість. Куди він мчав — до помсти чи на захист свого головнокомандувача? Єдиного світлоокого, який коли-небудь виявив хоча б дещицю людяності? А втім, яка різниця…
Амарам пручався в громіздких латах: туша коня притиснула йому ногу.
А Сколкозбройний обіруч заніс клинка, готуючись покінчити з ним.
Налетівши на нього з тилу, Каладін із криком змахнув тупим кінцем списа при самій землі, вклавши в цей удар усю силу м’язів та інерції. Держак роздробився об стегно Сколкозбройного й розлетівся на друзки.
Віддачею Каладіна звалило додолу. Його руки тремтіли, стискаючи поламане ратище. А Сколкозбройний ніби спіткнувся та приопустив меч. Він обернув прикрите шоломом обличчя в бік нападника, а його поза виражала неабияке здивування.
Двадцять уцілілих бійців Каладінового загону приспіли ударом серця пізніше й шалено кинулися на ворога. Їхній командир хутко звівся на ноги й метнувся по списа котрогось з убитих. Свого ж, зламаного, пожбурив убік, щойно висмикнув з піхов одного ножа. Миттю схопив із землі іншого, а тоді обернувся й побачив, що його люди атакують, як їх учили: нападають на ворога з трьох сторін, тикаючи штихами між пластин його Збруї. Сколкозбройний роззирнувся круг себе: такий погляд, зваблений комізмом ситуації, кидають на виводок цуценят, що, бува, роздзявкаються довкола. Було очевидно, що жоден із випадів списників не пробив цього обладунку. Той похитав головою в шоломі.
А тоді ударив у відповідь.
Сколкозброєць пронісся в повітрі замашним каскадом смертельних ударів, перетявши десятьох атакуючих.
Каладін заціпенів від жаху, коли Турім, Аціс, Гамель і декілька інших повалилися долі — їхні очі схопилися полум’ям, а списи, щити та спорядження були начисто розсічені. Решта шокованих нападників позадкували.
Сколкозбройний знову завдав удару, вбивши Рекшу, Навара та ще чотирьох. У Каладіна відвисла щелепа. Його люди — та що там, його друзі — полягли ні за цапову душу. Остання четвірка вцілілих кинулася навтьоки. Габ перечепився об труп Туріма й розтягнувся на землі, впустивши списа.
Сколкозбройний махнув на них рукою і знову підступив до приваленого Амарама.
«Ні, — промайнуло в Каладіновій голові. — Ні, ні, НІ!»
І попри всю логіку, попри всі доводи здорового глузду, щось потягнуло його вперед. Сповненого відрази, муки та люті.
У низинці, де точилася битва, нікого, крім них, не було. Списники розсудливо порозбігалися. Четверо останніх бійців його загону відступили до пагорка неподалік, але не втекли остаточно. І гукали свого командира.
— Каладіне! — кричав йому Ріш. — Каладіне, не треба!
Замість відповіді той видав бойовий клич. Звернувши на нього увагу, Сколкозбройний рубонув мечем — із розвороту, приголомшливо швидко. Каладін пірнув під удар і заїхав тупим кінцем ратища супротивникові в коліно.
Але древко просто відскочило. Він вилаявся й відстрибнув назад саме вчасно, щоби меч розсік не його, а повітря якраз перед ним. Спружинивши ногами, Каладін зробив випад, ткнувши списом точнісінько в шию противника. Але панцирний комір відбив цей удар, і вістря хіба ледь помітно подряпало фарбу на Збруї.
Обіруч стискаючи меча, Сколкозбройний накинувся на нього. Той рвонувся пріч — усе одно куди, лиш би його не дістав цей неймовірний клинок. Амарам нарешті звільнився та поповз геть, тягнучи одну ногу позад себе — висновуючи з того, як вона вивернулась, ішлося про множинний перелом.
Різко, із заносом, загальмувавши, Каладін глянув на Сколкозбройного. Ніякий то був не бог. А звичайний набір усього, що втілював послідущий зі світлооких. Як-от змогу безкарно вбивати дрібноту на кшталт цього списника.
Не буває лат без щілин. Не існує людей без недоліків. Каладінові здалося, наче крізь оглядову шпару прозирають очі противника. Та була якраз достатньо широка, щоби протислося лезо ножа. Але кидок мав вийти ідеальним. Доведеться поцілити в яблучко. Очне.
Каладін знову кинувся вперед. Сколкозбройний змахнув мечем у тому ж самому ударі навідліг, яким уже стяв стількох його людей. Той припав до землі, відхиливши корпус назад, і коліна пішли юзом по каменю. Сколкозброєць блискавкою пронісся над ним, відсікши вістря Каладінового списа, що пропелером шугнуло в повітря.
Він натужно підскочив, зводячись на ноги. Рука звилася догори й метнула ножа прямо в очі, що дивилися з-за надміцної броні. Лезо вдарилось об забрало, лише трішки відхилившись від необхідного кута, і, подзенькавши об краї шпари, зрикошетило.
Сколкозбройний вилаявся та знов замахнувся на Каладіна своїм гігантським клинком.
Той приземлився в положенні стоячи, а сила інерції й далі штовхала його вперед. У повітрі поруч нього щось зблиснуло, падаючи додолу.
Наконечник ратища.
Він люто заревів і, крутнувшись, підхопив уламок на льоту. Той падав вістрям донизу, і Каладін зловив його за вціліле — десь так на чотири дюйми — древко, затисши в пальцях у такий спосіб, щоб гостряк стирчав донизу, висовуючись із руки. Сколкозбройний відвів лезо в сторону, завершуючи удар, а його противник, здолавши решту гальмівного шляху, викинув руку вбік та ввігнав наконечник списа простісінько в щілину забрала.
Запала тиша.
Хлопець так і завмер із виставленою рукою, одразу справа від лицаря в Сколкозбруї. Амарам наполовину вибрався вгору схилом неглибокого видолинка. Далі, на краю мізансцени, остовпіли з роззявленими ротами Каладінові товариші. А їхній командир стояв, важко хекаючи, і все ще тримав долоню перед самим обличчям Сколкозбройного, стискаючи нею уламок ратища.
Той заскрипів і повалився горілиць, важко гепнувши. Меч випав із його руки та, скісно вдарившись об землю, ввігнався в камінь.
Каладін зашкандибав геть, почуваючись цілковито спустошеним. Оглушеним. Занімілим. Його люди підбігли ближче та, збившись у купку, повитріщали очі на повергнутого супротивника. У їхніх поглядах читалися подив і навіть деяка шанобливість.
— Він мертвий? — тихо запитав Алабет.
— Сконав, — долинув чийсь голос ізбоку.
Каладін обернувся. Амарам так само лежав на землі, але встиг стягнути шолома. Його чорне волосся й борода були мокрі від поту.
— Якби він і досі був живий, то Сколкозброєць зник би. Та ще й обладунок із нього спадає. Значить, капут. Кров моїх пращурів… ти вбив Сколкозбройного!
Каладін сприйняв таку звістку напрочуд спокійно, відчуваючи лиш цілковиту знемогу. Він окинув поглядом трупи тих, котрі були його найкращими друзями.
— То візьми ж його собі, Каладіне, — промовив Кореб.
Той озирнувся та глянув на Сколкозбройця, що похиленим пагоном стирчав із каменя, задерши руків’я до неба.
— Ну ж бо, бери, — повторив солдат. — Адже він твій. Прародителю бур, командире. Ти в нас тепер Сколкозбройний!
Занімілий Каладін ступив крок уперед і простяг руку до ефеса меча. Але всього за дюйм від нього зупинився.
Було в усьому цьому щось не те.
Узявши цього Сколкозбройця, він стане одним із них. І навіть його очі посвітліють, якщо історії нічого не перебріхують. Проте хоча лезо й виблискувало на сонці — ані сліду скоєних убивств, — воно на мить здалося йому червоним. Заплямованим кров’ю Даллета. І Туріма. Кров’ю всіх тих, хто був живий ще хвилину тому.
Перед ним стримів справжній скарб. За Сколкозбройці розплачувались королівствами. А жменька темнооких, які здобували їх, зажили безсмертя в піснях і легендах.
І все ж від думки про доторк до нього вернуло з душі. То був символ усього, що він зненавидів у світлооких, і знаряддям знищення тих, кого він щиро любив. Не можна ставати легендою завдяки речі на кшталт цієї. Каладін глянув на своє відображення в безжальному металі клинка, а тоді опустив руку та відвернувся.
— Він твій, Коребе, — сказав командир. — Я поступаюся ним тобі.
— Що? — перепитав з-за його спини той, не вірячи власним вухам.
Попереду замаячіла генеральська почесна варта, яка нарешті повернулася й стояла на краю видолинка, виглядаючи присоромленою та передчуваючи недобре.
— Що це ти робиш? — запитав Амарам, коли Каладін саме поминав його. — Хіба… Ти збираєшся залишити Сколкозбройця?
— Мені він ні до чого, — тихо відказав той. — Я віддаю його своїм людям.
І, ущент спустошений, подався геть. Він здерся схилом угору, тоді протиснувся крізь почесну варту. Його щоками котилися сльози.
Назад до табору він повертався самотою.
48
Полуниця
«Вони поглинають світло, де б не таїлися. Обпалена шкіра». — Кормшен, с. 104.
Підмостивши під спину подушку, Шаллан мирно напівсиділа на ліжку серед стерильних, білосніжних простирадл одної з численних лікарень Харбранта. Її руку обвивала акуратна свіжа пов’язка, а на колінах лежав етюдник. Доглядальниці, згнітивши серце, дозволили їй малювати — за умови, що вона не буде «перенапружуватись».
Рука боліла. Вона порізала її сильніше, ніж збиралася. Шаллан хотіла зімітувати рану, спричинену розбитим графином. Однак не передбачила, наскільки схожою на спробу самогубства та може здатися. І хоч як вона тепер запевняла, що всього лише впала з ліжка, та все ж бачила, що медсестри й подвижники в це не вірять. І їх можна було зрозуміти.
Але хоч наслідки і змушували червоніти, зате нікому не спало на думку, що та кров могла виявитись Душезаклятою. Тож сором був прийнятною ціною за вибавлення від підозр.
Шаллан продовжила малювати. Вона перебувала у великій палаті, завбільшки майже з вестибюль, уздовж стін якої стояли численні ліжка. За винятком дрібних негараздів, на які варто було очікувати, два дні, проведені в лікарні, минули напрочуд спокійно. Вона мала вдосталь часу подумати про ту найдивовижнішу в житті післяполуденну пору, коли бачила привидів, перетворювала скло на кров, а подвижник заради неї був готовий зректися своїх обітниць.
Вона наки´дала кілька ескізів палати. З них стало зрозуміло, що ті істоти таїлися в дальніх кутках. Їхня присутність не давала спокійно заснути, але дівчина потихеньку звикалася з нею.
У повітрі пахло милом і жиром лістера. Вона регулярно приймала ванну, а персонал обробляв її рану антисептиком, щоб відлякати спренів гниття. Близько половини койко-місць займали хворі жіночої статі, і біля ліжок стояли матер’яні ширми в дерев’яних рамах на коліщатках, якими можна було відгородитися для забезпечення відносної приватності. На Шаллан був білий лікарняний халат, поли якого запиналися спереду, а довгий лівий рукав зав’язувався наглухо, покриваючи захищену руку.
Туди вона й переховала потаємного капшука, пристебнувши зі споду ґудзиками. Ніхто так і не зазирнув усередину. Готуючи Шаллан до водних процедур, його просто витягали з рукава та мовчки віддавали їй, не кажучи й слова про його незвичну масивність. У захищені капшуки жінок не заглядають. Та все ж за можливості дівчина тримала його при собі.
У лікарні дбали про всі потреби Шаллан, але полишити її було не можна. Це нагадувало життя в батьковому маєтку, яке все більше й більше лякало дівчину — так само сильно, як і символоголовці. Вона скуштувала свободи й нізащо не хотіла повернення до минулого, коли їй догоджали, розпещували й виставляли напоказ.
На жаль, скидалося на те, що їй навряд чи доведеться продовжити навчання під опікою Джасни. Ця гадана спроба самогубства давала чудовий привід для повернення додому. І вона повинна була скористатися з нього. Залишитись, відправивши рідним лише фабріал, було б виявом егоїзму з огляду на те, яку можливість зникнути, не породжуючи підозр, вона втрачала. А крім того, Шаллан скористалася Душезаклиначем. І довга зворотна подорож давала час подумати, як же це в неї вийшло, щоб, прибувши в Джа Кевед у всеозброєнні, допомогти братам.
Вона зітхнула і, додавши кілька останніх штрихів, закінчила етюд. Малюнок зображав те дивне місце, де вона побувала. Далекий обрій з його сліпучим, але холодним сонцем. Зверху — хмари, що пливуть у той бік, знизу — безкраїй океан, і від цього сонячний диск наче видніється в кінці довгого тунелю. А над океанським простором ширяють сотні вогників — море світла над морем скляних намистин.
Шаллан підняла малюнок і глянула на інший, що лежав під ним. Він зображав її саму, зіщулену на ліжку в оточенні тих дивних істот. Вона не сміла розповісти Джасні про побачене, остерігаючись виказати свою причетність до Душезаклинання, а отже, і до крадіжки фабріала.
А на третьому малюнку Шаллан лежала на підлозі в калюжі крові. Вона підняла очі від етюдника. Вбрана в біле жінка-подвижниця сиділа поблизу, спершись об стіну, та вдавала, що шиє, а насправді наглядала за нею на випадок того, якщо вона раптом знову спробує завдати собі шкоди. Дівчина стулила губи в тонку лінію.
«У тебе хороше прикриття, — сказала вона собі. — Яке чудово спрацьовує. А сором очей не виїсть».
Шаллан глянула на останній етюд. Він зображав одного із символоголовців. Ні очей, ні обличчя — лише той зубчастий незнаний символ, який подекуди скидався на огранований кристал. Вони повинні бути якось пов’язані з Душезаклинанням. Адже так?
«Я перенеслася кудись далеко, — подумала дівчина. — І гадаю… Так, гадаю, що розмовляла з духом кубка». Але ж хіба в якогось там кубка може бути душа? Відкривши капшук перевірити, чи на місці Душезаклинач, Шаллан виявила, що сфера, яку дав їй Кабсал, перестала світитися. Їй пригадалося туманне відчуття світла, краси та буряного шалу всередині.
Вона взяла світло сфери й віддала його кубку — спренові келиха — як плату за перетворення. Може, у цьому й була суть Душезакляття? А чи йшлося про ніяк не пов’язані речі, і всі її розмисли притягнуті за вуха?
Шаллан опустила етюдник, коли до палати завітали відвідувачі та почали робити обхід. Більшість пацієнток збуджено підвелися на ліжках, забачивши між них самого короля Тараванджіана з його жовтогарячим вбранням і добродушним виразом старечого обличчя. Він зупинявся біля кожної койки, щоб трішки потеревенити. Дівчина чула, що монарх часто робив такі візити — щонайменше раз на тиждень.
Той зрештою підійшов і до ліжка Шаллан. Він усміхнувся їй і присів на м’який ослінчик, який підставив хтось із його численного почту.
— А, молода панночка Шаллан Давар. Я був страх який засмучений, коли дізнався, що з тобою сталося. Вибач, що не зайшов раніше. Державні справи не відпускали.
— Вашій Величності нема за що просити вибачення.
— Ні-ні, ще й як є, — заперечив той. — Але обирати не доводиться. Багато хто і так вважає, що я проводжу тут забагато часу.
Дівчина всміхнулася. Ці скарги ніколи не бували гучні. Магнатів та очільників династій, котрі політикували при дворі, цілком влаштовував правитель, який стільки часу проводив поза стінами палацу, пускаючи їхні інтриги на самоплив.
— Лікарня просто вражає, Ваша Величносте, — сказала вона. — Повірити не можу, наскільки добре тут дбають про кожного.
Король широко всміхнувся.
— Вона — мій найбільший здобуток. Простолюддя лікують нарівно зі світлоокими, не відмовляючи нікому — ні жебракові, ні повії, ні чужодальньому матросу. А всі видатки покриваються з надходжень від Паланеуму. Можна сказати, що найтемніший і найнікчемніший з тамтешніх текстів — і той допомагає зцілювати хворих.
— Я рада, що опинилася тут.
— Не кажи такого, дитино. Лікарня на кшталт цієї — якраз та установа, у яку можна вгатити стільки грошей і все ж радіти, якщо вона стоятиме порожнем. І те, що ти стала моєю гостею, — трагедія.
— Я мала на увазі, що краще вже лежати тут, аніж деінде. Хоча, гадаю, у цьому є щось від твердження, що краще похлинутися вином, аніж помиями.
Той засміявся.
— Ну до чого ж ти мила, — сказав він, підводячись. — Чи можу я чимось скрасити твоє перебування тут?
— Як щодо того, щоб покласти йому край?
— Боюся, цього я не можу дозволити, — мовив монарх, і його погляд пом’якшав. — Мені належить покладатися на мудрість своїх лікарів із медсестрами. А вони кажуть, що загроза зберігається. Ми повинні дбати про твоє здоров’я.
— Утримання тут додає мені фізичного здоров’я ціною психічного, Ваша Величносте.
Той похитав головою:
— Не можна допустити, щоби такий випадок повторився.
— Я… все розумію. Однак запевняю вас, що почуваюся значно краще. Нещастя, яке сталося зі мною, було спричинене перевтомою. Але тепер я відпочила, і мені нічого більше не загрожує.
— От і добре, — відповів король. — Та ми все ж маємо понаглядати за тобою кілька зайвих діб.
— Гаразд, Ваша Величносте. Та чи не можна хоча би пускати до мене відвідувачів? Бо досі медичний персонал наполягав, щоб мене не турбували.
— Так, так… це й справді могло би пришвидшити одужання. Я поговорю з подвижниками та внесу пропозицію, щоб до тебе пустили кількох візитерів, — він помовчав. — Ну, а коли ти повністю прийдеш у норму, варто було би подумати про тимчасове припинення занять.
Та скорчила гримасу, стараючись, щоб її не знудило від власного кривляння.
— Це дуже прикро, Ваша Величносте, але я надзвичайно сумую за родиною. Можливо, мені варто повернутися додому.
— Чудова ідея. Упевнений, що подвижники стануть значно поступливіші в питанні твоєї виписки, коли знатимуть, що ти вирушаєш додому, — він підбадьорливо всміхнувся, поклавши руку їй на плече. — Інколи цей світ нагадує великобурю. Але пам’ятай, що після неї завжди визирає сонце.
— Дякую, Ваша Величносте.
Король відійшов до інших хворих, а тоді тихо сказав щось подвижникам. Не минуло й п’яти хвилин, як у двері своєю впізнаваною ходою вплила Джасна, як завжди рівно тримаючи спину. На ній була розкішна сукня — темно-синя із золотим шитвом. Заплетене в коси лискучо-чорне волосся було заколоте шістьма тоненькими золотими шпильками, щоки палали рум’янцем, а вуста кривавилися помадою. Серед палатної білизни´ та виділялася, мов квітка на тлі голого кам’яного пустища.
Граційно перебираючи ногами, прикритими широкими складками шовкової спідниці, вона наблизилася до Шаллан, стискаючи під пахвою товсту книгу. Подвижник приніс для неї ослінчик, і принцеса опустилася на нього — саме там, де тільки-но сидів і король.
Джасна глянула на Шаллан, проте напружене обличчя наставниці було непроникне.
— Я чула, що з мене надто вимоглива та навіть немилостива наставниця. Це одна з причин, чому пошукачки моєї опіки нерідко отримують відмову.
— Пробачте мою слабкість, Ваша Світлосте, — мовила Шаллан, потупивши очі.
Та принцесі це не сподобалось.
— Я зовсім не хотіла сказати, ніби з тобою щось не так, дитино. А намагалася зробити прямо протилежне. На жаль, я… не маю в цьому достатнього досвіду.
— Ідеться про вибачення?
— Так.
— Бачте, яка річ, — почала дівчина. — Щоби просити вибачення з належною майстерністю, треба спочатку припуститися помилок. Тут і криється ваша проблема, Джасно. Бо це виходить у вас просто жахливо.
Вираз принцесиного обличчя пом’якшав.
— Король сказав, що ти збираєшся повернутися до родини.
— Що? Коли?
— Коли зустрів мене в коридорі за дверима, — пояснила та. — І нарешті дозволив провідати тебе.
— Звучить так, наче ви навмисно там чекали.
Джасна нічого на це не сказала.
— Але ж ваше дослідження!
— Цілком може проводитись у вестибюлі шпиталю, — вона помовчала, а тоді додала: — Упродовж кількох останніх днів мені чомусь важкувато зосередитись.
— Джасно! Це так майже зовсім по-людському з вашого боку!
Наставниця глянула на неї з докором, і підопічна здригнулася, відразу ж пожалкувавши про свої слова.
— Пробачте. Я нічому не навчилася, так?
— Або ти просто вправляєшся в мистецтві просити вибачення. Щоб раптова потреба вдатися до нього не застала тебе зненацька, як-от мене.
— Яка ж я розумниця!
— Твоя правда.
— А може, для одного разу вистачить? — запитала Шаллан. — Бо особисто я вже навправлялася донесхочу.
— Мені здається, — відказала Джасна, — що для консультації з цього питання нам варто було би залучити кількох сторонніх фахівців. Тож не сприймай мене як недосяжний взірець. Бездоганність легко сплутати з гординею, — вона нахилилася ближче. — Пробач мені, Шаллан Давар. Перенапружуючи твої сили, я, здається, зробила світові ведмежу послугу й позбавила його однієї з найвидатніших учених молодого покоління.
Шаллан зашарілася, почуваючись іще більш ніяково й винувато. Краєм ока вона глянула на правицю наставниці. Її обтягувала чорна рукавичка, ховаючи підробку. А пальці захищеної руки самої дівчини стискали капшук із Душезаклиначем. Якби лише Джасна знала!
А та дістала з-під пахви книгу й поклала її на ліжко поряд Шаллан.
— Це тобі.
Підопічна взяла подарунок. Розгорнула на першій сторінці, але та була чиста. Як і наступна. Та як і решта сторінок фоліанта. Ще більше спохмурнівши, вона підняла погляд на Джасну.
— Її назва — «Книга нескінченних сторінок», — пояснила наставниця.
— Ну, я майже впевнена, що в неї є кінець, Ваша Світлосте, — вона миттю догортала том до останньої сторінки й підняла її перед очі принцеси.
Джасна всміхнулася:
— Шаллан, це метафора. Багато років тому дехто дорогий моєму серцю зробив майже вдалу спробу навернути мене до воринізму. Й ось яким методом скористався.
Та схилила голову набік.
— Ти дошукуєшся правди, — повела далі наставниця. — Але й віри своєї не зраджуєш. Це заслуговує на повагу. Розшукай Конгрегацію щирості. Вона нараховує чи не найменше послідовників, а це — їхня священна книга.
— З порожніми сторінками?
— Саме так. Шануючи Всемогутнього, вони все ж керуються принципом, що завжди існують іще не відкриті істини. Тож цю книгу заповнити неможливо, позаяк постійно є чому вчитися. У цій конгрегації нікого й ніколи не карають за питання — навіть такі, що ставлять під сумнів засадничі постулати воринізму, — Джасна похитала головою. — Я не вмію пояснити їхньої логіки. Напевно, тобі вдасться знайти їх у Веденарі, хоча в Харбранті вони не представлені.
— Я… — Шаллан змовкла, зауваживши, як рука принцеси любовно затрималася на книзі. Вона нею дуже дорожила. — Я й гадки не мала, що знайдуться подвижники, ладні ставити під сумнів власні догмати.
Джасна звела брову.
— Шаллан, між прихильників усякої віри трапляються мудреці, як і серед будь-якого народу — достойники. Ті, хто справді шукає істину, завжди визнають чесноти своїх опонентів і готові вчитися в кожного, хто позбавляє їх від оман. А всі решта — єретики, воринці, ісперисти чи маакіянці — однаково зашорені.
Вона забрала долоню з палітурки і начебто зібралася вставати.
— Він помиляється, — ні сіло ні впало сказала Шаллан, усвідомивши дещо.
Джасна обернулася до неї.
— Кабсал, — пояснила дівчина, зашарівшись. — Він казав, ніби ви займаєтеся Спустошувачами, бо хочете спростувати воринізм.
Принцеса насмішкувато чмихнула.
— Я б не викинула чотирьох років життя на таке пустопорожнє заняття. Лише ідіот марнує сили на спростування. Нехай собі воринці вірять, у що заманеться: мудреці знайдуть у цій вірі розраду та благо, а дурні залишаться дурнями, у що б не вірили.
Шаллан нахмурилася. То навіщо ж Джасна вивчала Спустошувачів?
— О, диви. Про бурю промовка, а вона й на хату суне, — сказала принцеса, озираючись на двері палати.
І дівчина, здригнувшись, усвідомила, що крізь них щойно ввійшов Кабсал, вбраний у свою звичну сіру мантію. Він тихенько засперечався з медсестрою, яка тицяла пальцем на кошик у його руках. Але зрештою дала спокій рукам і подалася геть, залишивши поле битви за відвідувачем, котрий із переможним виглядом наблизився до Шаллан.
— Нарешті! — сказав він їй. — Старий Мунґам буває справжнім тираном.
— Мунґам? — перепитала вона.
— Подвижник, який тут за головного, — пояснив Кабсал. — Мене мали би впустити негайно! Адже я знаю, від чого тобі точно покращає!
І, широко всміхаючись, видобув слоїк варення.
Джасна залишилася сидіти на ослінчику, з протилежного боку ліжка поглядаючи на новоприбулого.
— А я вже була подумала, — сухо промовила вона, — що ти даси Шаллан спокій з огляду на те, що саме твоя надмірна увага й штовхнула її до відчаю.
Той зашарівся. І глянув на дівчину сповненими благання очима.
— Ти тут ні до чого, Кабсале, — заспокоїла його Шаллан. — Просто… я виявилась неготовою до життя далеко від родини. І досі не знаю, що на мене найшло. Раніше зі мною ніколи такого не бувало.
Подвижник усміхнувся й присунув ослінчик і для себе.
— Мені здається, — сказав він, — що люди тут так довго хворіють через нестачу барв у цих краях. А ще через брак годящої їжі, — він підморгнув і повернув слоїк у бік Шаллан. Його вміст був насиченого темно-червоного кольору. — Полуниця.
— Ніколи не чула про неї, — зізналася та.
— Вона надзвичайно рідкісна, — пояснила Джасна, простягаючи руку до баночки. — Бо, як і більшість шиноварської флори, не може рости деінде.
Кабсал здивовано спостерігав за тим, як принцеса зняла покришку та вмочила палець у варення. Трішки повагавшись, вона піднесла його до носа понюхати.
— А я було гадав, що Ваша Світлість не любить джему, — промовив той.
— Так і є, — відказала Джасна. — Мені просто стало цікаво, як вона пахне. Я чула, ніби полуниця абсолютно ні на що не схожа.
Вона закрутила покришку й витерла палець носовичком.
— Я приніс і хліб, — сказав Кабсал і витяг невеличкий пухкий буханець. — Шаллан, це дуже мило з твого боку, що ти не винуватиш мене, проте я й сам бачу, що перегнув палку зі своїми залицяннями. От і подумав, що, може, принесу тобі гостинця й…
— І що? — запитала Джасна. — Спокутуєш провину? «Вибач, що підштовхнув до самогубства. На ось, пожуй хлібця»?
Той знову зашарівся й потупив очі.
— Звісно ж, я скуштую його, — втрутилася Шаллан, люто зиркнувши на принцесу. — І вона теж. Ти дуже уважний, Кабсале.
Взявши хлібину, вона відламала шматочок для гостя, тоді для себе й нарешті для наставниці.
— Дякую, я не буду, — відмовилася та.
— Джасно, — припрошувала підопічна, — будь ласка, хоча б скуштуйте…
Вона дратувалася від того, що двійко її відвідувачів так погано ладнають між собою.
Принцеса зітхнула:
— Ну гаразд.
А тоді взяла пропонований шматочок і якийсь час тримала його в руці, хоча Шаллан і Кабсал одразу ж заходилися їсти. Хліб був духм’яний та смачний, але Джасна скривилася, коли нарешті відправила крайчик до рота й прожувала.
— Раджу негайно скуштувати й варення, — мовив подвижник. — Полуницю нелегко роздобути. Попошукав я, доки її знайшов.
— І, поза сумнівом, дав купцям хабара з королівських грошей, — зауважила принцеса.
Кабсал зітхнув:
— Ваша Світлосте Джасно, я розумію, що не подобаюся вам. Але я щосили намагаюся бути люб’язним. Тож чи не могли б ви принаймні вдавати те саме?
Та глянула на Шаллан, імовірно, пригадуючи подвижників здогад, що мета її дослідження полягає в підриві воринізму. Вона не стала просити пробачення, але й відкоша не дала.
«І то добре», — подумала підопічна.
— Це до джему, Шаллан, — сказав Кабсал, простягаючи їй іще шматочок хліба.
— А, так, дякую.
Затиснувши слоїк між колінами, вона вільною рукою зняла з нього покришку.
— То корабель відплив без тебе, так? — запитав подвижник.
— Угу.
— Про що це ви? — запитала Джасна.
Шаллан зіщулилась.
— Я збиралася повернутись додому, Ваша Світлосте. Вибачте. Мені слід було сказати вам.
Джасна випросталася на ослінчику.
— Зважаючи на всі обставини, гадаю, цього слід було очікувати.
— Іще варення? — знову завів своєї Кабсал.
Шаллан насупилася. Щось він надто настирливо її пригощає. Вона піднесла баночку ближче і, понюхавши, відсахнулася:
— Ну й запах! І не називається ласощами?
Джем смердів сумішшю оцту та мулу.
— Що? — перепитав стривожений Кабсал. Він узяв слоїк, нюхнув і теж відсахнувся. Здавалось, що його занудило.
— Схоже, тобі підсунули зіпсовану банку, — сказала Джасна. — Невже воно так і має пахнути?
— У жодному разі, — відповів той.
Повагавшись, він усе ж умочив палець у джем і відправив до рота чималий згусток.
— Кабсале! — скрикнула Шаллан. — Це ж гидота!
Той закашлявся, та все ж ковтнув його.
— Хм, на смак непогане. Тобі варто спробувати.
— Що?
— Я серйозно, — наполягав він, настирливо простягаючи баночку. — Ну, тобто я хотів роздобути щось особливе, спеціально для тебе. А вийшло так незручно.
— Я не буду цього куштувати, Кабсале.
Той вагався, немов роздумував над можливістю нагодувати її силоміць. Чому він так дивно поводиться? Подвижник схопився рукою за голову, встав і, похитуючись, відійшов від ліжка.
А тоді кинувся геть із кімнати. Проте, здолавши всього половину шляху, гучно осів додолу, хоча тіло за інерцією ще трішки проїхало по ідеально чистих і гладких камінних плитах.
— Кабсале! — закричала Шаллан, зіскочивши з ліжка і в самому лише білому халатику кинувшись до нього. Того судомило. І… і…
І її також. Кімната закрутилася перед очима. А ще навалилася неймовірна втома. Шаллан намагалася встояти на ногах, але відчула запаморочення й послизнулася. І майже не відчула, як ударилась об підлогу.
Хтось, лаючись, нахилився над нею, ставши на коліна.
Джасна. Її голос долинав звідкись іздалеку:
— Її отруїли. Мені потрібен самоцвіт, гранат. Принесіть гранат!
«У мене є один у капшуку, — подумала Шаллан і, незграбно вовтузячись, усе ж спромоглася розв’язати рукав захищеної руки. — Навіщо… Для чого їй…
Але ні, не можна відкривати його при ній. Там фабріал!»
Думки страшенно плуталися.
— Шаллан, — долинув голос Джасни — стривожений і дуже тихий. — Мені доведеться Душезаклясти твою кров, щоб очистити її. Це небезпечно. Надзвичайно небезпечно. Я не надто вправна, коли йдеться про плоть або кров. Мій талант направлений на інше.
«Так треба. Щоб урятувати мене». Її квола правиця пірнула в рукав і витягла звідти захищеного капшука.
— Ви… не зможете…
— Цить, дитино. Де там той гранат?!
— У вас не вийде Душезаклинати, — кволим голосом усе ж видобула Шаллан, розв’язуючи шнурочок потаємного гаманця. Тоді перевернула його догори й крізь пелену на очах помітила, як звідти вислизнув золотий предмет і впав на підлогу поряд із гранатовою сферою, яку подарував їй Кабсал.
Прародителю бур! Чому ж так сильно крутиться кімната?
Джасна ахнула. Звідкись іздалеку.
А тоді розплилася…
Щось трапилося. Тіло захлеснула гаряча хвиля, що відчувалася шкірою, неначе дівчину пожбурили в киплячий казан. Вона закричала, вигнувши спину, — її м’язи звело судомою.
І тоді все почорніло.
49
Небайдужість
«Променистий / із місця народження / проголошувача / приходить / проголосити народження місця / Променистих». — Хоч я і невелика прихильниця поетичного жанру «кетек» як засобу передачі інформації, конкретно цей, авторства Аллагна, нерідко цитується з прив’язкою до Урітіру. Гадаю, місце проживання Променистих просто сплутали з місцем їхнього народження.
Стінки провалля, що баштами височіли по обидва боки від Каладіна, стікали зеленкувато-сірим мохом. Полум’я смолоскипа танцювало, і його світло відбивалося від слизьких, змочених дощем ділянок каменю. Вогке повітря було прохолодне, а великобуря залишила після себе численні калюжі й ковбані. Дві довгі кістки — ліктьова та променева — стирчали з глибокої баюри, яку поминув Каладін. Він не став перевіряти, чи є там і решта скелета.
«Зливові паводки, — подумав він, дослухаючись до шкряботливих кроків команди, що йшла позаду. — Ця вода повинна кудись діватися, бо інакше ми б наводили мости над каналами, а не прірвами».
Каладін не знав, наскільки він міг вірити побаченому вві сні, але під час розпитувань підтвердилося, що східний кінець Розколотих рівнин давав більше можливостей для маневру, ніж західний. Тамтешні плато зазнали вивітрювання. І якби їм вдалося дістатись туди, можна було би спробувати майнути на схід.
Спробувати. У тих місцях водилося чимало прірводемонів, а розвідники алеті патрулювали периметр. І якщо Каладінова команда наштовхнеться на них, буде непросто пояснити, що робить там група озброєних людей, та ще й рясно поцяцькованих рабськими таврами.
Сил крокувала вздовж стінки провалля, десь на рівні його голови. Спрени землі не тягнули її донизу, як будь-що інше. Вона йшла, склавши руки за спиною, і її крихітну спідничку до колін розвівав невловимий вітерець.
Утекти на схід. Навряд чи вийде. Великі князі неабияк старалися, коли досліджували ті краї в пошуках проходу до центру Рівнин. І зазнали невдачі. Деякі з експедицій загинули від прірводемонів. Інших же, попри всі запобіжні заходи, заскочили в розколинах великобурі. Їх неможливо було спрогнозувати зі стовідсотковою точністю.
Ще інші загони розвідників уникли такої долі. Користуючись гігантськими телескопічними драбинами, вони перечікували великобурі на вершинах плато. Однак і вони понесли великі втрати, оскільки на поверхні плоскогір’їв ніде було сховатися від стихії, а фургона чи іншого прихистку в розколину з собою не візьмеш. А найбільшою проблемою, якщо вірити чуткам, виявились паршендійські патрулі. Вони вислідили та перебили багато дюжин розвідувальних команд.
— Каладіне? — окликнув його Тефт, пробираючись уперед і саме брьохаючи через калюжу, на поверхні якої плавали фрагменти порожнього панцира крєм’ячка. — З тобою все гаразд?
— Я в нормі.
— Якийсь ти наїжений.
— Бо наївся, — відказав Каладін. — Сьогодні на сніданок була особливо навариста каша.
Тефт усміхнувся:
— Не помічав за тобою схильності до жартів.
— Колись я був гострішим на язик. Від матері передалося. Тій і слова сказати не можна було без того, щоб вона не вивернула його на інший бік і тобі ж не втерла ним носа.
Той кивнув. Якийсь час вони йшли мовчки, а мостонавідники позаду сміялися, слухаючи розповідь Данні про першу дівчину, яку він поцілував.
— Синку, — запитав Тефт, — а ти не почувався останнім часом якось не так?
— Не так? Що ти маєш на увазі?
— Сам не знаю. Ну, може… бувало щось… дивне? — Тефт кашлянув. — Якісь незрозумілі сплески сили? Чи… е-е… відчуття, ніби ти… світло?
— Відчуття, неначе я що?
— Світло. Хм, а може… світла в голові? Чи світлої голови? Чи ще чогось на подобу того? Бодай тобі буря, хлопче! Та я просто перевіряю, чи остаточно ти одужав. Позаяк та стихія добряче тебе віддубасила.
— Зі мною все добре, — відповів Каладін. — Я би навіть сказав, напрочуд добре.
— Тож дещо дивне все-таки є?
У цьому й справді було щось дивне. І воно підживлювало його гризотний неспокій, чи не висить над ним якесь потойбічне прокляття на кшталт тих, що підстерігають ревнителів Старої магії. Побутувало ж чимало історій про нечестивців, котрим дарували безсмертя, а тоді знову й знову катували — як-от Екстеса, якому щодня відривали руки за те, що приніс у жертву Спустошувачам власного первістка, щоб дізнатися дату своєї кончини. Так, то була всього лиш оповідка, але ж вони не виникають на порожньому місці.
Каладін виживав, коли всі решта гинули. Чи не було це справою котрогось зі спренів Геєни, що бавився з ним — як розважається, бува, спрен вітру, тільки значно підліше? Уселяючи в нього думку, що той може зробити щось путнє, а тоді вбиваючи всіх, кому він намагався допомогти? Вважалося, ніби існують тисячі різновидів спренів, причому багатьох люди зроду не бачили та навіть не здогадувалися, що такі бувають. От Сил же ув’язалася за ним. Тож хіба не міг якийсь спрен зла зробити те саме?
Надзвичайно тривожна думка.
«Забобони до добра не доведуть, — втовкмачував він собі. — Забагато думатимеш про це — і закінчиш як Дерк, котрий неодмінно взував перед боєм свою “щасливу” пару чобіт».
Вони добулися до місця, де розколина розгалужувалась, з обох боків огинаючи плато, що височіло над ними. Каладін розвернувся обличчям до своєї команди:
— Тут не краще й не гірше, ніж деінде.
Мостонавідники зупинилися й збилися в купу. Командир бачив їхні очі, сповнені схвильованого очікування на чудо.
Він і сам колись так почувався. Ще до того, як пізнав біль і знемогу від тренувань. Як не дивно, однак тепер Каладін водночас ще більше благоговів перед списом, ніж замолоду, та ще сильніше розчарувався в ньому. Йому до душі були зібраність і почуття впевненості, що з’являлись у нього під час бою. Але вони не врятували тих, хто пішов за ним.
— На цьому етапі я мав би розтлумачити вам, яке ви всі збіговисько нікчем, — сказав командир своїм людям. — Принаймні судячи з мого досвіду, це робиться саме так. Сержант, котрий проводить заняття, заявляє новобранцям, що всі вони — кодло жалюгідних слабаків. Тоді доводить свої слова на ділі — скажімо, вступає з кількома у двобій, і ті гепаються дупами об землю. Це привчає їх до сумирності. Я й сам кілька разів так чинив, готуючи поповнення списникам.
Каладін похитав головою.
— Але наше сьогоднішнє заняття ми розпочнемо не так. Вас нема сенсу ставити на місце. Бо ви мрієте вижити, а не зажити слави. І більшість з-поміж вас не якісь там шмаркаті жовтороті новобранці, з якими зазвичай і мають справу сержанти. Ви — загартовані. Я ж бо на власні очі бачив, як ви пробігали багато миль, несучи на собі моста. Ви — хоробрі. Бо я був свідком того, як ви йшли в атаку прямісінько на шеренгу ворожих лучників. Ви сповнені рішучості. Бо інакше не були б зараз тут, зі мною.
Командир підійшов до стінки провалля та з купи нанесених повенями уламків каменю дістав якогось закинутого списа. Проте, стиснувши його в руках, усвідомив, що в нього відламаний наконечник. І вже зовсім зібрався пожбурити його геть, як раптом передумав.
Доторк до справжнього ратища таїв у собі небезпеку. Бо тоді йому кортіло йти в бій і могло, чого доброго, здатися, що він усе той же, ким був колись — Каладін Буреблагословенний, рішучий командир загону списників. Але той чоловік залишився в минулому.
Здавалося, ніби щоразу, коли він брав до рук зброю, довкола нього гинули люди — і друзі не рідше, ніж вороги. Тож поки що варто було обійтися тією ломакою. Звичайний дрючок. І нічого більше. Жердина, що годиться для тренування.
А почати зживатися з поверненням до списа можна було й іншим разом.
— Добре, що вам не позичати досвіду, — сказав Каладін своїм людям. — Бо в нас нема шести тижнів, які виділялися мені на підготовку чергової партії рекрутів. За цей час Садеас відправив би половину з нас на той світ. Тож доки ці шість тижнів спливуть, я маю намір побачити, як усі ви попиваєте пивотвань десь у тихій безпечній таверні.
Зачувши це, дехто зі слухачів тихо крикнув «ура».
— Вам доведеться хапати все на льоту, — продовжував командир, — а мені — ганяти вас до сьомого поту. Проте іншого вибору в нас немає, — він глянув на держак від списа. — І передусім ви повинні засвоїти, що бути небайдужим — нормально.
Двадцять три мостонавідники стояли, вишикувавшись у дві шеренги. Відвідати заняття зголосився кожен. Навіть Лейтен, який був так тяжко скалічений. На щастя, усі їхні поранені були ходячі, хоча Даббід і досі витріщався невідомо куди. Скеля стовбичив, схрестивши руки на грудях, та, очевидно, не збирався вчитись воювати. А Шен-паршмен, потупившись, стояв із самого заду. Каладін не планував давати йому в руки списа.
Кількох мостонавідників, здавалося, спантеличили Каладінові слова про емоції, хоча Тефт лише звів брову, а Моаш позіхнув.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Дрегі, довготелесий блондин — цибатий і мускулястий. У його голосі вчувався ледь помітний акцент: він походив з якогось Ріанала, що бозна-де на заході.
— Існує чимало солдатів, — почав командир, проводячи по жердині пальцем і відчуваючи волокнистість деревини, — котрі гадають, ніби найкращі воїни — безпри´страсні й холоднокровні. Проте я вважаю це буредуроломством. Так, не втрачати концентрації — важливо. І справді, емоції таки несуть загрозу. Але якщо вам на все наплювати, то хто ви тоді? Тварини з хижацькими інстинктами. Людьми нас робить наша небайдужість. Ми не можемо воювати невідомо за що. Тож я й кажу, що коли вам не все одно — це нормально. Ми ще поговоримо про те, як приборкувати страх і гнів, але запам’ятайте цю мою першу настанову.
Дехто з команди закивав. Проте більшість так само здавалася збитою з пантелику. Каладін пригадав, як і сам стояв у строю й дивувався, чому Туккс гає час на розмови про почуття. Тоді він гадав, що з ними й так усе ясно, адже його потяг до опанування списа якраз і постав з емоцій. Жаги помсти. Ненависті. Палкого бажання поквитатися, сторицею відплативши Варту та солдатам із його загону.
Він глянув угору, женучи від себе ці спогади. Ні, мостонавідники не збагнули його слів про небайдужість, але, можливо, вони ще згадають їх, як згадав і сам Каладін.
— А другий урок, — продовжив командир і з такою силою вгатив обезголовленим ратищем об валун поряд себе, що в проваллі луною розлігся тріск, — буде більш наочним. Перш ніж перейти до засвоєння прийомів, вам доведеться навчитися правильно стояти.
І відкинув від себе держака. Обслуга розчаровано насупилася.
Каладін прийняв основну стійку списника: ноги на ширині плечей, носки нарізно, коліна розкарякувато підігнуті.
— Шрамме, ходи сюди та зіштовхни мене з цього місця.
— Що?
— Спробуй звалити мене з ніг, — пояснив командир. — Зроби так, щоб я втратив рівновагу та спіткнувся.
Шрамм знизав плечима й вийшов зі строю. Він спробував пхнути Каладіна, але той завиграшки відбив його руки вбік одним швидким порухом зап’ястка. Нападник вилаявся й зробив нову спробу, проте командир перехопив його передпліччя і з такою силою відштовхнув, що той заледве встояв.
— Дрегі, ходи поможеш йому, — звелів інструктор. — І ти, Моаше, теж. Старайтесь повалити мене.
Ті приєдналися до Шрамма. Каладін, пританцьовуючи, ухилявся від нападів, утримуючи позицію в самій гущі нападників і вперто поновлюючи стійку перед кожним їхнім наскоком. Спершу впіймав Дрегі за руку та смикнув на себе, від чого той ледь не впав. Тоді заблокував Шраммову спробу протаранити командира плечем: центр ваги його тіла змістився, і мостонавідник повалився на спину. А коли Моаш обхопив його руками, різко подався назад, так що той за інерцією зарив носом.
Противники анітрохи не дошкуляли йому: Каладін вертівся між них, регулюючи центр ваги завдяки згинанню колін і розведенню ступень.
— Мистецтво бою починається з ніг, — пояснив він, ухиляючись від нападів. — І мені глибоко начхати, наскільки швидкі чи точні удари вашого списа. Якщо ворог зможе підчепити вас чи змусить утратити рівновагу — ви програли. А поразка означає смерть.
Декотрі з глядачів порозкарячували ноги, стараючись відтворити командирову позу. А Шрамм, Дрегі та Моаш зрештою вирішили скоординувати свої дії та спробувати накинутися на Каладіна гуртом. Але той здійняв руку.
— Усі троє — молодці.
І жестом наказав їм повернутися в стрій. Ті неохоче припинили атаки.
— Я поділю вас на пари, — сказав Каладін. — І ми проведемо весь сьогоднішній день — як, власне, і решту днів на цьому тижні, — відпрацьовуючи стійки. Вчитимемось утримувати їх, не змикати колін, щойно нам загрожує небезпека, а також тримати рівновагу. На це знадобиться час, проте обіцяю: якщо ми розпочнемо саме з цього, ви дуже швидко станете смертоносними. Навіть якщо попервах здаватиметься, ніби ви просто стовбичите без діла.
Його люди закивали.
— Тефте, — наказав Каладін, — розбий їх на пари залежно від зросту й вагової категорії, а тоді потренуй з ними основну стійку списника.
— Єсть, сер! — гаркнув той. І застиг, збагнувши, що виказав себе. Швидкість його реакції промовисто свідчила, що Тефт колись служив у війську. Він зустрівся поглядом із Каладіном і побачив у його очах, що той це знав. Старий солдат спохмурнів, проте командир відповів йому широкою усмішкою. Маючи під своєю орудою ветерана, він міг сподіватися, що справа піде значно швидше.
Тефт не став діяти за принципом «я — не я, і хата не моя», а легко вжився в роль сержанта з фізпідготовки, поділивши довірених йому новобранців на пари та внісши корективи в їхні стійки. «Не дивно, що він ніколи не скидає сорочки, — подумав Каладін. — Бо під нею, напевно, немає живого місця від шрамів».
Тефт заходився проводити тренування, а командир тицьнув пальцем у Скелю та жестом звелів підійти.
— Які будуть вказівки? — запитав рогоїд. Обсяг його грудної клітки був такий, що мостонавідницький жилет заледве сходився на ньому.
— Ти якось згадував щось про те, неначе битися — нижче твоєї гідності, — сказав Каладін.
— Так і є. Я не якийсь там четвертий син.
— А це тут до чого?
— Первісток і другий син потрібні, щоби готувати їжу, — пояснив Скеля, здійнявши палець. — Це найважливіше. Без їжі не прожити, чи не так? Третій син іде в ремісники. Як-от я. Чим і пишаюся. І тільки четвертий син може стати воїном. Адже їх не треба стільки, як кухарів або майстрів. Уторопав?
— То у вас черговість народження визначає професію?
— Так, — гордо відказав рогоїд. — І це найкращий спосіб. Бо так на Піках ніколи не бракує їжі. А оскільки не кожна родина має чотирьох синів, то ми по змозі обходимося без солдатів. Мені не можна битися. Та й хто би наважився на таке перед Улі’теканакі?
Каладін зиркнув на Сил, яка лише стенула плечима. Скидалося на те, що вчинки Скелі анітрохи її не цікавили.
— Гаразд, — промовив командир. — Тоді в мене знайдеться для тебе інше доручення. Однак спочатку збігай і прихопи Лопена, Даббіда… — він повагався. — І Шена. Його теж.
Рогоїд зробив, як наказали. Лопена він знайшов у строю — той опановував стійки, — але Даббід, як і завжди, стовбичив осторонь і дивився невідомо куди. Що б таке з ним не трапилося, та воно було значно гірше за звичайний бойовий шок. А Шен невпевнено переминався поряд нього, немов не знав, де саме йому місце.
Скеля висмикнув гердазійця з шеренги, тоді схопив контуженого з паршменом і поволік їх усіх до командира.
— Харизматику, — сказав Лопен, ліниво салютуючи, — гадаєш, однорукому не стати путнім списником?
— Не в тому річ, — пояснив Каладін. — Просто в мене є для вас інше завдання. Якщо не принесемо трофеїв, отримаємо прочухана від Ґаза й нового капітана — або принаймні його дружини.
— Але ж не можемо ми втрьох упоратися з роботою для тридцяти, — зауважив рогоїд, чухмарячи бороду.
— Може, і ні, — погодився командир. — Але більшість часу, проведеного нами в цих розколинах, витрачається на пошук іще не обібраних трупів. Гадаю, можна працювати набагато швидше. І саме так і треба працювати, якщо ми збираємося вправлятись зі списом. На щастя, у нас є одна перевага.
Він виставив руку вбік, і Сил опустилася на неї. Каладін уже переговорив із нею, і та пристала на його план. Вона начебто не зробила нічого такого, але в Лопена раптом відвисла щелепа. Спрен уперше явилася йому.
— А… — збагнув здоровань, шанобливо вклоняючись давній знайомій. — Ми колись так збирали тростини…
— Креши, викрешувачу, лети, іскро! — нарешті видобув гердазієць. — Скеле, ти не казав, що вона така гарнюня!
Сил широко всміхнулася.
— Ану без отих штучок, це що за безцеремонність? — застеріг рогоїд. — Не тобі так говорити про неї, малюче.
Його люди, звісно ж, знали про Сил. Каладін не згадував про неї, але ті запримітили, як він бесідує з порожнім місцем, тож Скеля їм усе пояснив.
— Лопене, — почав інструктувати його командир. — Спрен здатна переміщуватись значно швидше за мостонавідника. Вона шукатиме для вас місцини, а ви четверо швиденько збиратимете здобич.
— Це небезпечно, — зауважив рогоїд. — А якщо ми, четвірка беззбройних, наткнемося на прірводемона?
— На жаль, нам ніяк не можна повертатися голіруч. Ми ж не хочемо, щоби Гашал прислала сюди Ґаза наглядати за нами.
Гердазієць фиркнув:
— Він нізащо її не послухається, харизматику: тут забагато роботи.
— І взагалі надто ризиковано, — докинув Скеля.
— Усі так кажуть, — заперечив Каладін, — та я ніколи не бачив у цих прірвах нічого небезпечнішого за ось такі подряпини на стінах.
— Вони никають тут, — заперечив здоровань. — Це не просто легенда. Перед самою твоєю появою від них загинуло півкоманди обслуги. Їх зжерли. Більшість цих тварюк тримається центральних плато, проте деякі забрідають аж сюди.
— Що ж, мені дуже не хочеться наражати вас на небезпеку, та якщо ми не скористаємося з такої можливості, у нас заберуть цей наряд і натомість відправлять чистити нужники.
— Гаразд, харизматику, — сказав Лопен. — Я піду.
— І я, — зголосився і собі Скеля. — Якщо алі’і’камура захищатиме нас, можливо, усе й обійдеться.
— Пізніше я обов’язково зроблю з тебе воїна, — пообіцяв Каладін і, забачивши, що рогоїд насупився, квапливо додав: — Лопене, однорукий не означає нікчемний. Так, тобі буде важче, але я навчу тебе, як цьому зарадити. Проте зараз зайвий мародер цінніший для нас, ніж іще один списник.
— Мені не горить.
Він замахав Даббіду, й обоє подалися по лантухи для трофеїв. Скеля рушив був слідом, але командир стримав його за руку.
— Я й досі не втратив надії знайти кращий спосіб вибратися звідси, ніж прорватися з боєм, — сказав йому Каладін. — Якби одного дня ми не повернулися, Ґаз і решта, найімовірніше, просто подумали б, що нас зжер прірводемон. Тож коли б нам якось вдалося перебратися на інший бік…
На рогоїдовому обличчі з’явився скептичний вираз.
— Туди багато хто шукав дорогу.
— Східний край Рівнин — відкритий…
— Угу, — засміявся Скеля, — а якщо ти ще й зумієш дістатися туди, не опинившись у шлунку прірводемона чи вирі паводку, я назву тебе своєю калук’і’ікі.
Той звів брову.
— Калук’і’ікі може бути тільки жінка, — сказав рогоїд таким тоном, ніби це вичерпно пояснювало його жарт.
— Це що ж, дружина?
Здоровань зареготав ще голосніше:
— Ні, ні. Ох, ці вже мені висотнохворі низовинці!
— Ясно. Слухай, спробуй запам’ятати, як саме пролягають розколини — або придумай щось на кшталт мапи. Підозрюю, що більшість тих, хто побував тут, трималися усталених маршрутів. А це означає, що у вас значно більше шансів розжитися трофеями в бічних проходах. Саме туди я й збираюся відправити Сил.
— Бічні проходи? — перепитав Скеля, і досі не відсміявшись. — Так недалеко й до підозри, що ти хочеш, щоби мене схрумали. Та ще й не хто-небудь, а великопанцирник. Хоча на Піках панцирі поїдаються, а не поїдають інших.
— Я…
— Ні-ні, — перебив здоровань. — План хороший. А все інше — звичайнісінькі жарти. Я вмію бути обережним, а оскільки битися не бажаю, то це підхоже для мене заняття.
— Дякую. І поглядай там, чи не трапиться місця, де ми могли би вилізти нагору.
— Добре, зроблю, — сказав Скеля, кивнувши. — Та ми не зможемо просто так взяти й вилізти. Ці плато аж кишать армійськими розвідниками. А то хто ж, по-твоєму, слідкує, чи не повзе який прірводемон заляльковуватись? Вони помітять нас, а перетнути прірви без моста ми все одно не зможемо.
На жаль, це було слушне зауваження. Якщо вибратися на поверхню тут — їх помітять. Якщо вилізти ближче до центру, вони застрягнуть на цих плато, не маючи куди податися. А якщо надто наблизитись до ворожої території, то їх виявить паршендійська розвідка. І це якщо їм узагалі вдасться видертися нагору. Хоча деякі розколини були всього футів сорок чи п’ятдесят завглибшки, здебільшого ця цифра сягала доброї сотні.
Сил пурхнула геть, повівши за собою Скелю та виділених йому людей, а командир повернувся до основної частини мостонавідників, щоб допомогти Тефту відпрацьовувати з ними стійки. То була нелегка справа: перший млинець нанівець. Обслуга діяла невміло та невпевнено.
Та все ж виявила неабияку наполегливість. Каладін ще ніколи не тренував новачків, які скаржились би менше за цих. Ніхто не просив про перерву. Ніхто не кидав обурених поглядів, коли він пришвидшував темп. Єдиною причиною насуплених брів ставали власні вразливі місця. Кожен злився на себе за те, що не вчиться ще швидше.
І їм поступово вдавалось. За лічені години найталановитіші з них — і Моаш був поза конкуренцією — почали перетворюватися на воїнів. Вони тримали стійку твердіше, впевненіше. А натомість очікуваних втоми та зневіри їхня рішучість лише примножувалась.
Каладін відступив назад, спостерігаючи за тим, як Моаш стає в позицію після поштовху Тефта. То була вправа на повернення у вихідне положення: дозволивши нападнику пхнути себе, він повинен був відскочити назад і поновити стійку. І так знову й знову. Метою тренування було навчитися тримати стійку суто автоматично. Зазвичай командир переходив до таких вправ не раніше другого чи третього дня занять. Однак Моаш засвоїв цю науку за якихось дві години. А ще двоє — Дрегі та Шрамм — всотали її майже настільки ж швидко.
Каладін прихилився до стінки провалля. Униз по каменю поруч нього збігала холодна вода, а рюшоцвіт біля самої голови несміливо розгорнув свої схожі на віяла вайї — дві широкі жовтогарячі листогілки з остюками на кінцях, що розтискалися, мов кулаки.
«Це результат мостонавідних тренувань? — подумалося йому. — Чи вся річ у їхній мотивації?» Вони отримали можливість дати відсіч — а це ой як змінює людей.
І спостерігаючи за тим, як рішуче й спритно вони тримають щойно опановані стійки, Каладін раптом дещо збагнув. Ці бідолахи — забраковані армією, до півсмерті спрацьовані, а тоді обережно й продумано підгодовані ним з додаткового раціону — являли собою найкращих, найталановитіших новобранців, яких йому коли-небудь присилали.
Стараючись остаточно зламати, Садеас підштовхнув їх до майбутніх перемог.
50
Спиноламний порошок
«Полум’я й головешки. Страхітлива шкіра. Очі, мов чорні ями». — Ця цитата з «Івіади» навряд чи потребує примітки з посиланням, та якщо раптом мені знадобиться оперативно знайти її в тексті, то шукати слід у рядку 482.
Шаллан прокинулася в невеличкій білій кімнатці.
Вона підвелася на ліжку, почуваючись напрочуд здоровою. Яскраве сонячне світло заливало білі фіранки на вікні, схожі на павутинку бабиного літа, прориваючись крізь них у кімнату. Дівчина нахмурилася й струснула сонною головою. Було таке відчуття, наче все її тіло мало би палати вогнем — так, щоб аж шкіра сповзала клаптями. Але це відчуття залишилось у спогадах. Поріз на руці нікуди не зник, але назагал дівчина почувалася просто чудово.
Почувся шерех. Вона обернулася й побачила доглядальницю, котра заспішила кудись білим коридором: напевно, побачила, що та підвелася, і збиралась повідомити про це когось іще.
«Я в лікарні, — подумала Шаллан. — Мене перевели в окрему палату».
Усередину зазирнув вартовий та окинув дівчину поглядом. Він, очевидно, її охороняв.
— Що сталося? — гукнула вона до нього. — Мене отруїли, так?
І раптом відчула гострий напад тривоги.
— А як там Кабсал?
Проте вартівник поспішив зайняти свій пост. Шаллан почала вибиратися з-під ковдри, і той вкотре заглянув у палату, люто зиркнувши на пацієнтку. Вона мимоволі скрикнула, знову натягнувши простирадло, і відкинулася на ліжку. На ній усе ще був лікарняний халат, дуже схожий на банний.
Скільки часу пролежала вона непритомна? І чому…
«Душезаклинач, — згадала вона. — Я віддала його Джасні».
Наступні півгодини були чи не найжалюгідніші в житті Шаллан. Вона провела їх, відчуваючи стійкі напади нудоти, що періодично чергувалися з лютими поглядами охоронця. Що ж трапилось?
Зрештою в протилежному кінці коридору з’явилася Джасна. На ній була інша сукня — чорна зі світло-сірою облямівкою. Принцеса стрілою підлетіла до палати й на ходу відіслала охоронця геть простим порухом руки. Той поквапився виконати наказ, і грюкіт його чобіт об кам’яну долівку заглушив кроки відвідувачки, взутої у пантофлі.
Вона ні в чому не звинувачувала підопічної, однак, щойно переступивши поріг, так люто зиркнула на неї, що в тої виникло гостре бажання вкритися з головою й зіщулитися під ковдрою. Та що там — заповзти під ліжко, провалитися крізь землю й камінням підлоги відгородитися від цих очей.
Та їй нічого не залишалося, окрім як потупити очі від сорому.
— Повернувши Душезаклинач, ти повелася мудро, — крижаним голосом промовила Джасна. — Це врятувало твоє життя. Точніше, я врятувала його.
— Дякую, — прошепотіла Шаллан.
— На кого ти працюєш? Яка з конгрегацій підкупила тебе та спонукала вкрасти фабріал?
— Жодна, Ваша Світлосте. Я вчинила так із власної волі.
— Покриваючи їх, ти нічого не досягнеш. І зрештою розповіси мені всю правду.
— Це ж бо вона і є, — відказала дівчина, не без деякої зухвалості зводячи очі. — Саме для цього я й набивалася вам у підопічні. Щоби вкрасти Душезаклинач.
— Добре, але за чиїм дорученням?
— Своїм власним, — огризнулася Шаллан. — Невже так важко повірити, що я можу діяти від власного імені? Хіба я настільки жалюгідна й недолуга, що єдиним раціональним поясненням усього інциденту може бути припущення про використання навмання чи промиті мізки?
— У тебе немає причин підвищувати на мене голос, дитино, — спокійно мовила Джасна. — Проте є всі підстави не забувати свого місця.
Дівчина знову потупилась.
Якийсь час принцеса мовчала, та зрештою зітхнула:
— То що ж ти собі думала, дитино?
— Мій батько мертвий.
— І що?
— Його не надто любили, Ваша Світлосте. Та ще й більш од того: ненавиділи, і тепер наша родина збанкрутіла. Мої брати намагаються підтримувати фасад респектабельності та вдають, ніби він ще живий. Але… — а може, набравшись хоробрості, зізнатися принцесі, що в нього був Душезаклинач? Та це ніяк не вибачало її вчинку і могло накликати на її родину ще більші біди. — Нам конче треба було знайти якийсь вихід і роздобути грошей. Або створити їх.
Джасна знову помовчала. А коли нарешті заговорила, в її голосі чулося легке здивування:
— І ти щиро гадала, ніби ваше спасіння полягало в тому, щоби розлютити не лише все подвижництво, а й Алеткар як такий? Та ти хоч уявляєш, що зробив би мій брат, якби дізнався про це?
Шаллан відвела очі, почуваючись дурною та посоромленою.
Принцеса зітхнула.
— Я інколи забуваю, яка ти ще молода. Мені ясно, чому крадіжка здалася тобі спокусливою. Але це була чиста дурість. Я домовилася, щоби тебе доправили назад у Джа Кевед. Ти відбуваєш уранці.
— Я… — Джасна повелася з нею краще, ніж вона заслуговувала, — …дуже вам вдячна.
— Той подвижник, твій приятель, помер.
Шаллан звела на неї отетерілі очі.
— Як це сталося?
— Той хліб був отруєний. Містив спиноламний порошок, а він надзвичайно токсичний. Ним поси´пали буханець, щоб скидалося, неначе то мука. Підозрюю, що саме такий — «особливий» — гостинець він приносив і під час решти відвідин. А метою було домогтися, щоб і я скуштувала шматочок.
— Але ж я з’їла багато скибок такого хліба!
— У варенні містився антидот, — пояснила Джасна, — який ми виявили в кількох порожніх слоїках з-під нього.
— Не може бути!
— Я вже почала розслідування, — сказала принцеса. — Проте мала би зробити це значно раніше. Ніхто до пуття не пам’ятає, звідки з’явився цей Кабсал. Хоча під час його розмов у нас обох складалося враження, ніби він добре знайомий з іншими подвижниками, ті заледве пригадують його.
— То він…
— Водив тебе за ніс, дитино. І весь цей час користувався тобою, щоби підібратися до мене. Щоб шпигувати, чим саме я зайнята, а при нагоді й убити, — вона говорила про це напрочуд спокійно, без жодних емоцій. — Гадаю, під час чергової спроби він не пошкодував порошку — додав більше, ніж будь-коли раніше, — можливо, сподіваючись, що я його вдихну. Бо добре усвідомлював, що то була остання можливість. І цим сам собі вирив яму: отрута подіяла швидше, ніж він сподівався.
Її замалим не вбили. І не хто-небудь, а Кабсал. От чому він так наполягав, щоб вона скуштувала варення!
— Я дуже розчарована в тобі, Шаллан, — повела далі Джасна. — І тепер розумію, чому ти хотіла накласти на себе руки. Усе через почуття провини.
Вона не намагалася вкоротити собі віку. Але який був сенс зізнаватися в цьому? Принцеса жаліла її, і краще було не давати наставниці приводу передумати. Але як бути з тими дивними речами, які вона бачила й переживала? Можливо, у Джасни знайшлося б якесь пояснення?
Але, глянувши на неї й забачивши холодну лють, приховану за суто зовнішнім спокоєм, Шаллан настільки перелякалася, що запитання про символоголовців і те незвичайне місце, у якому вона побувала, завмерли на її вустах. І як могло їй стукнути в голову, наче вона — сміливиця? Яка вже там хоробрість! От дурепа! Дівчина пригадала часи, коли батькове шаленство луною розлягалося будинком. А стриманіший, зате й обґрунтованіший гнів принцеси лякав її анітрохи не менше.
— Що ж, доведеться тобі вчитися жити з цією провиною, — додала Джасна. — Утекла б ти чи ні з моїм фабріалом, а от надзвичайно багатообіцяльну кар’єру ти точно викинула на сміття. Ця дурнувата витівка плямуватиме твоє життя не одне десятиліття. Тепер жодна жінка не візьме тебе в підопічні. Ти змарнувала все, що могла, — вона невдоволено похитала головою. — Ненавиджу помилятися.
І на тому відвернулася, збираючись піти.
Шаллан здійняла руку. «Я повинна попросити вибачення. Я повинна їй щось сказати».
— Джасно?
Принцеса не озирнулася, та й охоронець не поновив своєї варти.
Дівчина пірнула під ковдру та згорнулася в клубочок. Живіт немилостиво скорчило, підступала страшенна нудота, і вона — нехай на мить — аж пошкодувала, що й справді не різонула себе тим уламком глибше. Або що Джасна так спритно орудувала Душезаклиначем і встигла її врятувати.
Вона втратила все. Не залишилося ні фабріала, щоби врятувати родину, ні опíки, щоби продовжувати навчання. Ні Кабсала. Хоча, власне, його в неї ніколи й не було.
Її сльози змочували простирадла, аж доки за вікном не почало смеркатися, а там і потемніло. Ніхто не поцікавився, як вона почувається.
Бо всім було наплювати.
51
Диґліф «сас нан»
За рік до того
Каладін тихо чекав у приймальній Амарамового дерев’яного штабу, що складався з дюжини кабінетів-секцій — кожну з них можна було від’єднати й на чалах перетягти куди-інде. Він сидів біля вікна, крізь яке дивився на табір. Там, де раніше розміщувався його загін, було порожньо. І звідти, де влаштувався командир, це було добре видно. Їхні намети позгортали й пороздавали іншим.
У нього залишилось тільки четверо бійців. Четверо — із двадцяти шести. А його називали щасливчиком. Величали Буреблагословенним. Та й він сам почав був у це вірити.
«Сьогодні я вбив Сколкозбройного, — промайнуло в його заціпенілому мозку. — Як Ланацін Надійноногий чи Евод Віховстановлювач. Я. Убив одного з них».
Але йому було байдуже.
Він сперся схрещеними руками на дерев’яне підвіконня. У рамі не було шибок, і його обдавав вітерець. З одного намету на інший перепурхував якийсь спрен. Кімнату за його спиною встеляв пухнастий червоний килим, а на стінах висіли щити. Стояло кілька дерев’яних стільців із м’якими сидіннями, на один з яких і вмостився Каладін. Ця приймальна йменувалася «малою», але, попри це, була просторіша за весь їхній будинок у далекому Гартстоуні разом з операційною.
«Я вбив Сколкозбройного, — знову подумав він, — а тоді віддав Зброю та Збрую іншому».
І цей один-єдиний вчинок, поза сумнівом, був найфеєричнішою дурістю, якої припускався будь-хто і будь-коли — у якому завгодно королівстві та в яку завгодно епоху. Будучи Сколкозбройним, Каладін став би значно більшим цабе, ніж Рошон — та що там, ніж сам Амарам. Він зміг би податися на Розколоті рівнини та взяти участь у справжній війні.
Ніяких більше прикордонних чвар. Жодних дрібномаєтних дворянчиків-капітанів — майже жебрущих і злих на весь світ за те, що їх обділили чинами. Йому б довіку не довелося перейматися через мозолі від затісних чобіт, обідню баланду з присмаком крєму чи задирак з інших загонів.
Він міг би розбагатіти. Та ось так просто віддав усе це.
І все ж від самої думки про те, щоби торкнутися того Сколкозбройця, у нього зсудомило шлунок. Не треба йому багатства, титулів, армій чи навіть пристойної їжі. Якби він тільки міг усе повернути й захистити тих, хто покладався на нього! І чому він погнався за тим вершником? Треба було просто втекти. Ага, де там! Він взяв і кинувся на — бодай йому буря! — Сколкозбройного.
«Ти врятував свого командувача, — заперечив сам собі Каладін. — Ти — герой».
Але чому Амарамове життя вартувало більше, ніж життя його людей? Каладін служив генералові, бо той поводився як людина честі. Коли налітали великобурі, він давав списникам прихисток серед вигод свого штабного приміщення — і то щоразу іншому загонові. Вимагав, щоби солдатів добре годували та як слід їм платили. І не ставився до них як до бидла.
Хоча й не заперечував, щоб його підлеглі саме так і чинили. А ще порушив свою обіцянку вберегти Тіена.
«Але ж і в мене це не вийшло. І в мене»…
Каладінове єство стислося в покручений клубок горя й провини. Проте сонячним зайчиком на стіні темної кімнати з усією ясністю проступало лиш одне: він не бажав мати з тими Сколками нічого спільного. Не бажав навіть торкнутися їх.
З глухим ударом відчинилися двері, і Каладін обернувся на стільці. З’явився Амарам. Високий, підтягнутий, із вольовим обличчям, вбраний у довгий темно-зелений сюртук військового крою. Він ішов, спираючись на ціпок. Каладін критичним оком глянув на шини та бинти. «Я б упорався краще. А також наполіг би, щоб поранений залишався в ліжку».
Амарам розмовляв з одним зі своїх буревартівників — чоловіком середніх літ у вугільно-чорній мантії та з бородою прямокутної форми.
— …навіщо Тайдакару так ризикувати? — тихим спокійним тоном мовив генерал. — Але крім нього ніби й нíкому… Примарокровні все нахабнішають. Треба з’ясувати, хто він такий. Чи відомо нам про нього хоча б щось?
— Він був веденом, Ваша Ясновельможносте, — відповів буревартівник. — У моє поле зору не потрапляв. Однак я проведу розслідування.
Амарам кивнув і замовк. За їхніми спинами з’явилася група офіцерів, один із яких ніс Сколкозбройця, тримаючи його на чистому білому рушнику. А вслід за світлоокими чинами ввійшли четверо вцілілих бійців Каладінового загону: Габ, Ріш, Алабет і Кореб.
Каладін підвівся, почуваючись змученим. Генерал, склавши руки, так само стояв біля дверей, аж доки двоє останніх новоприбульців не зачинили їх за собою. Ці теж були світлоокі, але невисокого рангу — прапорщики з особистої охорони Амарама. Чи не вони, бува, разом з іншими дали недавно драла з поля бою?
«І правильно зробили, — подумав той. — Принаймні мудріше, ніж я».
Обіпершись на ціпок, Амарам окинув Каладіна поглядом світло-брунатних очей. Генерал уже впродовж кількох годин консультувався з радниками, намагаючись встановити особу Сколкозбройного.
— Ти здійснив сьогодні подвиг, солдате, — сказав Каладінові командувач.
— Я… — що на таке відповіси? «Треба було покинути вас на погибель, сер», — служу Алеткару.
— Усі решта драпали разом із моєю почесною вартою. — Двійко вояків, що стояли найближче до дверей, присоромлено похнюпилися. — Але ти кинувся в атаку. Чому?
— Я про це якось не думав, сер.
Здавалося, генералові не сподобалась така відповідь.
— Тебе звати Каладін, я не плутаю?
— Так точно, Ваша Ясновельможносте. Я з Гартстоуна. Може, пам’ятаєте?
Амарам спантеличено нахмурився.
— Рошон, ваш родич, там градоправителем. І коли ви прибули проводити призов, він здав у рекрути мого брата. А я… пішов служити разом з ним.
— А… так, — відказав генерал. — Здається, пригадую, — він не поцікавився, як там Тіен. — Але ти й досі не відповів на моє запитання. Що спонукало тебе до атаки? Адже не Сколки. Ними ти знехтував.
— Так точно, сер.
Буревартівник, котрий стояв осторонь, здивовано здійняв брови, неначе не міг повірити, що той добровільно відмовився від таких трофеїв. А вояк, який саме тримав один із них, не зводив зі Сколкозбройця благоговійних очей.
— Чому? — повторив Амарам. — Чому не схотів їх узяти? Я прагну збагнути.
— Бо вони мені ні до чого, сер.
— Отож я й питаю: чому?
«Тому що так я став би одним із вас. Тому що від самого лише погляду на цей меч мені ввижаються обличчя моїх людей, котрих той, хто орудував ним, з такою легкістю порубав на капусту.
Тому що… Тому що…»
— Мені складно відповісти на це, сер, — відказав Каладін, зітхнувши.
Буревартівник похитав головою і підійшов до кімнатної жаровні, щоби зігріти руки.
— Слухайте, — промовив Каладін. — Ті Сколки — мої. І я сказав, що віддаю їх Коребу. З усіх моїх солдатів він найвищий за званням і найкращий воїн.
Троє інших зрозуміють його. Ну а той, ставши світлооким, подбає про них.
Амарам глянув на Кореба, а тоді кивнув своїм помічникам. Один зачинив віконниці. А решта повитягали мечі й почали наступати на четвірку вцілілих бійців Каладінового загону.
Буреблагословенний заволав і скочив уперед, але двоє офіцерів загодя зайняли позицію поруч нього. І щойно він смикнувся, як один із них зацідив йому кулаком у живіт. Каладін був настільки ошелешений, що удар влучив точно в ціль, і він хапонув повітря.
«Ні».
Пересиливши біль, він з розвороту вгатив нападника з правої. Щойно Каладінів кулак припечатав його, як очі гада широко розплющилися, і він відлетів назад. На підмогу приспіли інші. Командир був беззбройний і настільки вимотаний після битви, що заледве тримався на ногах. Ударами в спину та бік його повалили додолу. Той упав, корчачись від болю, та все ж йому було добре видно солдатів, які наближалися до його людей.
Ріша зарубали першим. Каладін зойкнув і виставив руку, силкуючись звестися на коліна.
«Цього не може бути! Благаю, ні!»
Габ та Алабет вихопили ножі, але протрималися недовго: один солдат випустив кишки Габу, а двоє інших посікли Алабета. Його ніж із глухим стуком упав на підлогу, вслід полетіло передпліччя, а тоді, зрештою, і все тіло.
Кореб прожив найдовше: позадкував, благально виставивши руки. Але не кричав. Він, здавалося, розумів. Каладінові очі сльозилися. Солдати навалилися на нього й не давали кинутись на допомогу.
Кореб упав на коліна й заходився благати пощади. Один з Амарамових людей перетяв йому шию, акуратно відділивши голову. За лічені секунди все було скінчено.
— Мерзотник! — видихнув Каладін, пересиливши біль. — Бурепокидьок!
Й усвідомив, що плаче, безсило борсаючись у руках четвірки, що тримала його. Дошки просякли кров’ю порубаних списників.
Вони були мертві. Усі до єдиного. Прародителю бур! До останньої людини!
Спохмурнілий Амарам підступив до Каладіна й опустився на одне коліно:
— Мені шкода.
— Мерзотник! — щосили викрикнув той.
— Я не міг покластися на те, що вони забудуть про побачене. Так треба, солдате. Заради блага армії. Військам оголосять, що твій загін був заодно зі Сколкозбройним. Бачиш, яка річ: люди мають вірити, ніби це я його здолав.
— То ти забираєш ці Сколки собі?!
— Я майстерно фехтую, — відказав генерал. — І мені не звикати до лат. Тож отримавши Сколкоспорядження, я найкраще прислужуся ним Алеткару.
— Буря на твою голову, ти міг просто попросити його в мене!
— А коли б табором розповзлися чутки? — похмуро запитав Амарам. — Що Сколкозбройного вбив ти, а от Сколки забрав собі я? Хто би повірив, ніби ти добровільно від них відмовився? А крім того, синку, ти б не дозволив мені довго ними тішитися, — генерал похитав головою. — Бо передумав би. За день-другий тобі б закортіло багатства та слави — інші переконали б тебе в цьому. І ти зажадав би їх назад. Я не одну годину це вирішував, але Рестарес має рацію: так треба. Заради блага Алеткару.
— Алеткар тут ні до чого! Уся річ у тобі! Адже ти, побий тебе грім, маєш конче бути кращим за інших!
З його підборіддя скапували сльози.
Амарам виглядав винувато, наче тільки-но усвідомив, що сказане Каладіном — правда. Він відвернувся й махнув буревартівникові. Бородань відійшов від жаровні, стискаючи в руці якийсь предмет, що його він розжарював на вугіллі. Штемпель для таврування.
— То все це — звичайне окозамилювання? — запитав Каладін. — Поважний ясновельможний, котрий дбає про своїх людей? Брехня? Від початку до кінця?
— Я дійсно чиню так заради солдатів, — відказав генерал. Він узяв Сколкозбройця та стиснув його в руці. Самоцвіт на головці ефеса спалахнув білим сяйвом. — Ти й близько не розумієш, списнику, який тягар покладений на мої плечі, — у його тоні поменшало спокійної розсудливості, і, здавалося, ніби той виправдовується. — І я не маю права зважати на життя кількох темнооких бійців, якщо моє рішення може врятувати тисячі людей.
Буревартівник підступив до Каладіна й заніс штемпеля. Із дзеркальним зображенням диґліфа, що читається як «сас нан». Тавром невільника.
— Ти кинувся мені на допомогу, — сказав Амарам, шкутильгаючи до дверей та обходячи тіло Ріша. — І за моє врятоване життя я збережу твоє. Якби ту саму історію розповідали п’ятеро, їм би повірили, але хто слухатиме одного-єдиного раба? У таборі ж ми скажемо, що ти не був заодно зі своїми людьми — проте й спинити їх не намагався. А кинувся навтьоки й попався в руки моєї варти.
Біля дверей генерал забарився, поклавши краденого Сколкозбройця тупим кінцем собі на плече. У його очах усе ще прозирала провина, однак обличчя посуворішало, ховаючи її.
— За дезертирство тебе буде звільнено з армії й затавровано як раба. Однак я милостиво зберігаю тобі життя.
Амарам відчинив двері та вийшов геть.
А штемпель із тавром обпік шкіру, випечатуючи Каладінову долю на його чолі. Тишу востаннє прорізав несамовитий крик.
Кінець третьої частини
29
Умозарозумілість
«Ті, що з попелу та вогню, убивали, мов рій, не схиляючись перед Вісниками». — Див. Меслі, с. 337. Пор. подібні паралелі у Колдвіна та Гасави.
— Схоже, ти швидко здобуваєш ласку Джасни, — вивів телестиль. — Скільки тобі ще треба часу, щоби здійснити підміну?
Обертаючи самоцвіт на приладді, Шаллан скривилася.
— Не знаю, — написала вона у відповідь. — Як і слід було очікувати, вона очей не зводить з фабріала. Носить його цілий день, а на ніч ховає у сейф, ключ від якого вішає на шию.
Переналаштувавши камінь, вона стала чекати на відповідь. Шаллан сиділа у своїй кімнаті — невеличкій, висіченій у скелі комірчині в апартаментах принцеси. Обстановка відзначалася аскетичністю: з меблів були тільки вузеньке ліжко, тумбочка біля нього та письмовий стіл. Її одяг так і зберігався в дорожній скрині. Підлогу не прикрашав килим, та й вікон не спостерігалося — квартира розміщувалася в Харбрантському Конклаві, глибоко під землею.
— У такому разі це й справді ускладнює ситуацію, — вивело перо. Його парою орудувала Ейліта — наречена Нана Балата, — проте всі троє вцілілих братів Шаллан, найімовірніше, зібралися поруч неї в далекому Джа Кеведі, долучаючись до розмови.
— Гадаю, вона знімає його, коли приймає ванну, — написала Шаллан. — Щойно Джасна довірятиме мені більше, то, мабуть, вдасться до моїх послуг як банниці. Може, тоді й буде нагода.
— Це хороший план, — залишив на папері телестиль. — Нан Балат просить, щоб я наголосила, як сильно ми шкодуємо, що саме ти змушена цим займатися. Адже тобі, безумовно, нелегко аж так надовго полишити домівку.
Нелегко? Шаллан взяла перо й завагалася.
Так, їй і справді було нелегко. Нелегко не закохатись у відчуття свободи, нелегко не зануритися з головою в навчання. Минуло лише два місяці, відколи вона переконала Джасну взяти її під опіку, а Шаллан уже стала вдвічі сміливішою та впевненішою в собі.
Та найважче було усвідомлювати, що все це скоро скінчиться. Приїзд на навчання у Харбрант став, звісно, найдивовижнішою подією в усьому її житті.
— Я впораюся, — відповіла вона. — Це вам зараз доводиться несолодко, на місці відстоюючи інтереси родини. Як ваші справи?
Тим знадобився якийсь час, щоб відписатися.
— Кепсько, — надіслала нарешті Ейліта. — Підходять терміни сплати батькових боргів, і Вікіму заледве вдається заговорювати зуби кредиторам. Великий князь хворіє, і всі хочуть дізнатися позицію нашого Дому в питанні престолонаступництва. Виснажується останній із покладів, і якщо стане відомо, що ресурси Даварів вичерпані, це спричинить тривогу.
Обличчя Шаллан перекосила гримаса.
— Скільки в мене залишилося часу?
— Щонайбільше кілька місяців, — відповів Нан Балат за посередництва своєї нареченої. — Усе залежить від того, скільки протягне великий князь та чи не здогадається хтось, чому Аша Джушу розпродує наше майно.
Джушу був наймолодший із братів, лише трохи старший за Шаллан. Його давнішня слава азартного гравця цього разу стала в пригоді. Він роками підкрадав батькові речі та збував їх, щоб розплатитися за програші. Тож тепер вдавав, що й далі зайнятий тим же, а насправді ніс гроші в родину. Попри свій ґандж, він був хорошою людиною. А крім того, зваживши всі обставини, багато в чому зі скоєного його навряд чи можна було винуватити. Як і кожного з них.
— Вікім гадає, що зможе відкараскуватися від претензій іще якийсь час. Але ми впадаємо у відчай. І що швидше ти повернешся з Душезаклиначем, то краще.
Шаллан замислилася, а тоді написала:
— А ми впевнені, що це найкращий спосіб? Може, варто попросити Джасну про допомогу?
— А ти гадаєш, вона відгукнеться на наше прохання? — надійшла відповідь. — Допоможе маловідомій, антипатичній веденській династії? Зберігатиме наші секрети?
Напевно, ні. Хоча Шаллан дедалі дужче впевнювалася, що репутація Джасни була перебільшеною, та ця жінка безумовно мала жорстоку жилку. Вона не полишить своїх важливих досліджень, щоби вирушити на допомогу її родині.
Дівчина потяглася до телестилю, щоб відписатися, але той знову зашкрябав.
— Шаллан, — прочитала вона, — це Нан Балат (інших я відіслав). Зараз тут лише Ейліта і я. Трапилося таке, про що тобі треба знати. Луеш помер.
Та приголомшено закліпала очима. Луеш, батьків дворецький, якраз і був тією людиною, котра вміла користуватися фабріалом. Одним із небагатьох, кого вона з братами визнали вартими довіри.
— Що сталося? — написала вона, замінивши аркуш на новий.
— Він помер уві сні, і немає підстав підозрювати вбивство. Але, Шаллан, за кілька тижнів після його скону в маєток навідались якісь люди, котрі назвалися батьковими друзями. У довірливій розмові зі мною вони натякнули, що знають про Душезаклинач і дуже наполягали, щоб я їм його повернув.
Шаллан нахмурилася. Неробочий фабріал її батька так і лежав у неї в захищеному капшуку.
— Щоб повернув? — надіслала вона.
— Ми так і не довідалися, звідки старий його роздобув, — відповів Нан Балат. — Шаллан, він був у чомусь замішаний. Усі ці мапи, речі, про які розповідав Луеш, а тепер ще й це. Ми продовжуємо вдавати, що батько живий, і час від часу йому надходять листи від інших світлооких, у яких ідеться про незрозумілі «плани». Гадаю, він збирався поборотися за титул великого князя. І якісь надзвичайно могутні сили підтримували його в цьому.
А «друзі», котрі приходили, — вони дуже небезпечні, Шаллан. Це не ті люди, яким можна ставати на заваді. Їм лише подавай назад їхній фабріал. Ким би вони не були, підозрюю, що від них батько й отримав його — щоби створити багатство й заявити свої претензії на престол. І їм відомо про його смерть.
Боюсь, якщо ми не повернемо справного Душезаклинача, то нам усім загрожуватиме серйозна небезпека. Тож необхідно, щоби ти привезла фабріал Джасни. Ми швиденько скористаємося ним для створення нових покладів цінного каменю, а тоді зможемо повернути його тим людям. Шаллан, ти просто повинна справитися. Я сумнівався в успіху твого плану, коли ти його запропонувала, але інші варіанти дій тануть просто на очах.
Шаллан обдало морозом. Вона кілька разів перечитала ці абзаци, а тоді вивела:
— Якщо Луеш мертвий, то серед нас не залишилося нікого, хто вмів би користуватися Душезаклиначем. А це проблема.
— Знаю, — відповів Нан Балат. — Глянь там, чи не можна її якось вирішити. Шаллан, це небезпечно. Я все розумію. І мені дуже шкода.
Вона глибоко вдихнула, а тоді написала:
— Іншого виходу немає.
— Поглянь сюди, — прочитала дівчина. — Хотів тобі дещо показати. Чи знайомий тобі цей символ?
За мить надійшов грубий малюнок. З Ейліти була ще та художниця. На щастя, картинка була нескладна — дивний узор із трьох ромбів.
— Ніколи його не бачила, — відписалася Шаллан. — А що?
— Луеш носив підвіску з таким символом, — надіслав повідомлення брат. — Ми помітили її на покійному. А в одного з тих, котрі приходили по Душезаклинач, цей самий знак був витатуйований на кисті — прямо над великим пальцем.
— Нічого собі, — написала Шаллан. — То Луеш…
— Так, — надряпав Нан Балат. — Попри його заперечення, гадаю, що саме він приніс батькові фабріал. Луеш був заодно зі змовниками — можливо, виступав посередником між батьком і тими, хто підтримував його. Я спробував запропонувати їм свою кандидатуру, але ті лише посміялися. Вони пробули недовго й не призначили крайнього терміну, до якого Душезаклинач необхідно повернути. Проте не думаю, що вони вдовольняться зламаним.
Шаллан підібгала губи.
— Балате, а ти подумав, що через нас може спалахнути війна? Якщо стане відомо, що ми вкрали алетійський Душезаклинач…
— Ні, війни не буде, — відписався той. — Король Ганаванар просто видасть нас алеті. А вони стратять усіх за таку крадіжку.
— Ти майстер заспокоювати, братику, — відповіла вона. — Красно дякую.
— На здоров’я. Доведеться нам сподіватися, що Джасна не запідозрить підміни фабріала. Напевно, принцеса просто вирішить, що це її власний чомусь вийшов із ладу.
Шаллан зітхнула.
— Можливо, — написала вона.
— Бережи себе, — прислав Нан Балат у відповідь.
— І ти теж.
От і побалакали. Вона відклала телестиль убік і ще раз перечитала їхнє листування, запам’ятовуючи його. Тоді зіжмакала аркуші та пройшла у вітальню апартаментів Джасни. Господарки не було — та рідко відривалася від занять, — тож Шаллан спалила написане в каміні.
Вона довго простояла перед ним, дивлячись на вогонь. Непокоїлася. Нан Балат від природи був здібний, та прожите ними життя на кожному залишило шрами. Ейліта була єдиною писаркою, якій вони могли довіряти, і вона… була напрочуд мила, але не надто розумна.
Зітхнувши, Шаллан вийшла з кімнати, щоб знову взятися за навчання. Це не лише допоможе відволіктися від невеселих думок — Джасна ж бо неминуче розприндиться, якщо та надто баритиметься.
П’ять годин по тому Шаллан дивувалася, куди поділося її завзяття.
Вона справді насолоджувалася можливістю здобути освіту. Однак останнім часом Джасна засадила її за вивчення алетійської монархії — вочевидь не найцікавішої з тем. Нудьгу Шаллан підсилювало й те, що їй доводилося читати багато книжок, твердження в яких видавалися їй сміховинними.
Дівчина сиділа в Завісі, у ніші Джасни. Величезна стіна вогнів, робочих місць і таємничих дослідників уже не сповнювали її трепетом. Це місце стало знайоме та затишне. Принцеси якраз не було.
Шаллан потерла очі вільною рукою, після чого закрила книгу.
— Ще трохи, — пробурмотіла вона, — і я зненавиджу алетійську монархію.
— Справді? — долинув ззаду спокійний голос. Повз неї пройшла Джасна, вбрана в глянсувату фіолетову сукню. Її супроводжував паршмен, який ніс стос книжок. — Спробую не сприймати цього особисто.
Шаллан здригнулася та густо почервоніла:
— Я говорила про монархію як таку, Ваша Світлосте. І не мала на увазі її конкретних представників.
Джасна жваво вмостилася в ніші та жестом наказала паршмену опустити книги на стіл.
Шаллан усе ще сприймала принцесу як загадку. Інколи та здавалася строгою вченою, котру дратували зауваження підопічної. А подекуди з-за суворого фасаду начебто проглядали натяки на ущипливий гумор. Та в будь-якому разі Шаллан усе частіше почувалася на диво спокійною в товаристві цієї жінки. Джасна заохочувала її висловлювати власну думку, і та радо взяла собі це за звичку.
— Висновуючи з гострої емоційної реакції, ця тема діє тобі на нерви, — мовила Джасна, перебираючи фоліанти, які залишив паршмен. — Але ж ти сама захотіла стати вченою. Тож маєш засвоїти, що це і є справжня наука.
— Перебирати купу аргументів тих, хто наперед відкидає будь-яку іншу точку зору?
— Вони ж бо впевнені у власній правоті.
— Я невеликий фахівець з упевненості, Ваша Світлосте, — сказала Шаллан, підносячи якусь книгу й критично її оглядаючи. — Проте мені хотілось би думати, що я здатна розпізнати її, якщо побачу. Та все ж я не вважаю це слово підхожим для книг на кшталт ось цієї, за авторством Медерії. Мені вони здаються не так упевненими, як зарозумілими, — відклавши книгу вбік, вона зітхнула. — Та й, правду кажучи, «зарозумілість» теж не підходить. Це слово хибує на неточність.
— А яке б ти запропонувала натомість?
— Навіть не знаю. Може, «умозарозумілість»?
Джасна скептично звела брову.
— Воно означає вдвічі більшу впевненість, ніж при простій зарозумілості, — пояснила Шаллан, — хоча в розпорядженні автора є хіба одна десята необхідних даних.
Почувши таке, принцеса ледь помітно всміхнулася:
— Те, що викликало твоє обурення, Шаллан, відоме як Школа переконаних. Їхня «умозарозумілість» — літературний прийом. Ці вчені свідомо «заводять» свій ум за розум, відмовляючись мислити тверезо.
— Школа переконаних? — перепитала Шаллан, здіймаючи вгору одну з прочитаних книг. — Що ж, гадаю, їхні праці таки заслуговують на увагу.
— Он як?
— Угу. Психіатрів.
На це Джасна тільки вкотре звела брову, тож її підопічна повела далі вже серйозніше:
— Не те щоб я була нездатна збагнути суть цього прийому, Ваша Світлосте, але деякі авторки рекомендованих вами досліджень про смерть короля Ґавілара остаточно махнули рукою на здоровий глузд. І те, що починалося як риторична поза — ба навіть позерство, — деградувало у взаємне тицяння пальцями та дріб’язкові пересвари.
— Вони намагаються спровокувати дискусію. А ти б краще воліла, щоб учені ховалися від правди, як це багато хто робить? Щоби першість було надано невігластву?
— Коли я читала ці книжки, ученість і неуцтво здавалися мені приблизно одним і тим же, — відказала Шаллан. — Неосвіченість притаманна людині, котра ховається від знань, проте інколи й ерудованість здається неуцтвом, яке криється під їхньою маскою.
— А як щодо обізнаності без невігластва? Пошуку істини, який не унеможливлює помилки?
— Це якийсь міфічний скарб, Ваша Світлосте. На кшталт Співців зорі чи Клинків честі — шукати, безумовно, варто, проте з надзвичайною обережністю.
— Обережністю? — перепитала Джасна, насупившись.
— Його пошук, цілком імовірно, приносить славу, а от знахідка — дощенту все зруйнує. Доказ того, що можна водночас бути обізнаним і не заперечувати обізнаності тих, хто з тобою не згоден? Я би сказала, що це підірве позиції наукового знання як такого.
Джасна шмигнула носом:
— Ти забагато береш на себе, дитино. Якби хоч половину тієї енергії, що йде в тебе на дотепи, та спрямувати на роботу — і я б насмілилася припустити, що ти станеш однією з найвидатніших учених сучасності.
— Вибачте, Ваша Світлосте, — мовила Шаллан. — Я… чесно кажучи… спантеличена. З огляду на прогалини в моїй освіті я гадала, що ви націлите мене на вивчення чогось старовиннішого, ніж події кількалітньої давнини.
Джасна розгорнула одну зі своїх книжок.
— Я з’ясувала, що юнкам у твоєму віці властивий деякий брак пошани до подій сивої давнини. Тож підібрала свіжішу й сенсаційнішу тему, щоб ввести тебе у світ справжньої науки. Невже вбивство короля не цікавить тебе?
— Ще й як, Ваша Світлосте, — запевнила її Шаллан. — Ми, дітлахи, такі — нам тільки й давай, що голосне та блискуче.
— Ну й язичок у тебе… буває.
— Як це — «буває»? Тобто решту часу він не на місці? Доведеться мені… — вона змовкла й закусила губу, усвідомивши, що зайшла надто далеко. — Вибачте.
— Ніколи не проси вибачення за свій розум, Шаллан. Бо започаткуєш погану традицію. Просто користуватися ним треба розсудливіше. Ти ж бо, здається, нерідко бовкаєш перший-ліпший кмітливий коментар, який лише спадає на думку.
— Я знаю, — погодилась та. — Це один з моїх давніх недоліків, Ваша Світлосте. Хоч усі мої няньки та виховательки щосили намагалися його викорінити.
— Ризикну припустити — суворими покараннями?
— Так. Найчастіше мене змушували сидіти в кутку, тримаючи книжки над головою.
— А це, своєю чергою, — промовила Джасна, зітхнувши, — лише підштовхувало тебе швидше відпускати шпильки — не залишаючи собі часу передумати й притлумити таке бажання.
Шаллан схилила голову набік.
— Ті покарання були виявом некомпетентності, — вела далі Джасна. — Й у випадку з дитиною твого типу перетворювались на заохочення. На гру. Скільки треба наговорити, щоби проштрафитись? Чи можна сказати щось аж настільки дотепне, щоб гувернантки навіть не второпали, що їх беруть на глум? Тож, сидячи у кутку, ти просто отримувала додатковий час на підготовку сарказмів.
— Але ж говорити так, як-от нерідко я, — це неналежна поведінка для дівчини.
— Єдина «неналежна» річ — це спрямовувати свій розум на те, що його не варте. Поміркуй над цим. Ти привчила себе практично до того самого, що так дратує тебе в цих учених — до бездумного мудрування, до, скажімо так, ігор розуму, що не ґрунтуються на ретельному аналізі, — Джасна перегорнула сторінку. — До умозарозумілості, хіба не так?
Шаллан почервоніла.
— Я надаю перевагу розумним підопічним, — продовжила принцеса, — бо тоді маю із чим працювати. Треба буде взяти тебе до королівського двору. Підозрюю, ти зацікавиш принаймні Дотепника — хоча б з огляду на те, як парадоксально поєднуються в тобі очевидна природна сором’язливість і гострий язичок.
— Як скажете, Ваша Світлосте.
— Я просто прошу тебе пам’ятати, що розум — найцінніша зброя жінки. Нею не можна орудувати незграбно чи зопалу. Влучна насмішка найдієвіша тоді, коли її не очікують, — як-от на ніж у спину.
— Вибачте, Ваша Світлосте.
— Це було не зауваження, а спостереження, — сказала Джасна, знову перегортаючи сторінку. — Я принагідно висловлюю їх: ці книжки пахнуть цвіллю. Небо сьогодні синє. Моя підопічна — гострозуба пройдисвітка.
Шаллан усміхнулася.
— А тепер розповідай, що тобі вдалося встановити.
Та скорчила гримасу:
— Небагато, Ваша Світлосте. А чи краще сказати «забагато»? Кожна авторка має власну теорію щодо того, чому паршенді вбили вашого батька. Одні доводять, що він чимось образив їх на бенкеті тієї ночі. Інші стверджують, що весь той договір був хитрістю, покликаною дозволити паршенді впритул підібратися до нього. Та в цьому годі добрати сенсу, оскільки до того в них траплялися й куди кращі можливості.
— А щодо Вбивці в білому? — запитала Джасна.
— З ним узагалі якась містика, — відказала Шаллан. — Виноски аж кишать коментарями. Чому паршенді найняли вбивцю на стороні? Боялися, що можуть не впоратися з завданням самостійно? А може, вони й не наймали його і їх просто підставили? Більшість вважає це малоймовірним, оскільки ті взяли на себе відповідальність за вбивство.
— А сама ти що думаєш?
— Я не вважаю себе досить компетентною, щоб робити висновки, Ваша Світлосте.
— А який же сенс у дослідженні, коли воно не супроводжується ними?
— Мої наставниці завжди повторювали, що висновки — прерогатива найдосвідченіших.
Джасна чмихнула носом:
— Бо були старими дурепами. Юнацький максималізм — чи не найпотужніший каталізатор змін в усьому космері. Шаллан, ти хоча б усвідомлюєш, що Творцю Сонця було лише сімнадцять, коли він розпочав свої завоювання? Ґаварі ще не виповнилося двадцяти Ридань, коли та висунула свою теорію трьох царств.
— Проте хіба на кожного Творця Сонця або Ґавару не припадає по сотні Ґреґоргів? Він став королем у молодому віці та зажив сумнівної слави, розпочавши безглузду війну проти королівств, що були союзниками його батька.
— Ґреґорг був усього один, — парирувала Джасна, скривившись, — на наше щастя. Але твій аргумент переконливий. У цьому й полягає мета освіти. Бути молодим означає діяти. А бути вченим — діяти обізнано.
— Або сидіти в ніші, читаючи про вбивство п’ятилітньої давнини.
— Я б не змушувала тебе вивчати його, якби в цьому не було реальної користі, — сказала Джасна, розгортаючи ще одну зі своїх книжок. — Забагато вчених вважає, що дослідження — суто інтелектуальне заняття. Та якщо ми нічого не робимо зі здобутими знаннями, тоді витрачені на нього сили й час пропали марно. Книжки зберігають інформацію краще за нас, але чого вони не можуть здійснити, так це інтерпретації. Тож коли науковиця не збирається доходити висновків, вона могла б із тим же успіхом залишити голі факти архівам.
Шаллан у задумі відкинулася назад. Коли справа постала в такому світлі, їй чомусь закортіло знову зануритися в дослідження. Але чого хотіла від неї Джасна в плані роботи із зібраною інформацією? І раптом вона вкотре відчула гострі докори сумління. Принцеса зі шкіри пнулася, наставляючи її в питаннях науки, а підопічна збиралася віддячити, викравши найцінніше майно та взамін залишивши поламане. Шаллан занудило від самої себе.
Дівчина очікувала, що навчання під керівництвом Джасни зводитиметься до механічного зубріння й дурної роботи, а також різок за недостатню тямущість. Саме так підходили до навчального процесу її гувернантки. Проте Джасна виявилась іншою. Вона запропонувала підопічній тему й надала повну свободу в її опрацюванні. Принцеса підбадьорювала її, заохочувала мислити, хоча майже всі їхні розмови звертали на предмети на кшталт істинної сутності науки, мети здобуття знань, їхньої краси та призначення.
Її опікунка по-справжньому любила процес пізнання та хотіла прищепити це почуття й іншим. За суворим поглядом уважних очей і неусмішливими вустами крилася щира відданість тому, що робила Джасна Холін. Чим би вона не займалася.
Шаллан піднесла ближче до очей одну зі своїх книжок, однак нишком кинула погляд на корінці найсвіжішого стосу томів, які обрала принцеса. Знову хроніки Епох Вісників. Збірники міфів, коментарі та праці вчених, що славилися притягнутими за вуха гіпотезами. Том, який саме читала Джасна, мав назву «Пригадані тіні». Шаллан запам’ятала цей заголовок. Треба буде знайти примірник та й собі проглянути.
Чого шукала в них ця жінка? Які таємниці сподівалася вирвати з тих фоліантів, здебільшого не раз переписаних копій багатовікової давнини? Хоча Шаллан і довідалась про деякі секрети, пов’язані з використанням фабріала, суть наукового пошуку наставниці — власне, причина, з якої та прибула до Харбранта — залишалася для неї незбагненною. Це мучило її, доводячи ледь не до божевілля. Джасна любила говорити про видатних жінок минулого — тих, котрі не просто записували історію, а визначали її перебіг. Тож що б вона не вивчала, а дівчині здавалося, що це щось дуже важливе. Таке, що змінить світ.
«Не переходь на її розум, — сказала собі Шаллан, знову сідаючи за стіл із книгою та конспектом у руках. — Не твій це клопіт — змінювати світ. Тобі б захистити братів і маєток».
Та все ж вона мала вдавати з себе зразкову підопічну. Це дало їй причину на дві години зануритися в заняття, доки звук кроків у коридорі не відірвав її. Напевно, це слуги несли їм їжу. Джасна й Шаллан нерідко обідали в ніші.
Щойно дівчина занюхала аромат, як у неї забурчало в животі, і вона радо відклала книжку. За трапезою Шаллан зазвичай малювала, і хоча Джасна не любила образотворчих мистецтв, та все ж заохочувала її. Принцеса пояснювала це тим, що високородним чоловікам жіночий хист до малювання видавався «звабливим», тож її підопічній варто було зберегти свої вміння хоча б задля того, щоб приманювати кавалерів.
Шаллан не знала, ображатися на таке чи ні. А також які висновки про матримоніальні плани самої наставниці можна було зробити з того, що вона ніколи не переобтяжувала себе такими по-особливому жіночними мистецтвами, як музика чи малювання.
— Ваша Величносте, — сказала Джасна, граційно підводячись.
Шаллан здригнулася й поспішливо озирнулась через плече. У дверях стояв престарий король Харбранта, вбраний у розкішну, майстерно розшиту жовтогарячо-білу мантію. Дівчина квапливо скочила з місця.
— Ваша Світлосте Джасно, — мовив правитель, — я вам не заважатиму?
— Товариство Вашої Величності просто не може бути завадою, — відповіла Джасна. Вона, найімовірніше, була не менш здивована, ніж Шаллан, проте не виказала й миттєвого замішання чи зніяковіння. — Ми все одно незабаром збиралися обідати.
— Я знаю, Ваша Світлосте, — мовив Тараванджіан. — Сповідаюсь, ви не заперечуватимете, якщо я приєднаюся до вас?
Група служників внесли стола та взялися розставляти на ньому наїдки.
— Анітрохи, — відказала принцеса.
Лакеї вмить накрили круглий стіл, скориставшись при цьому двома різними скатертинами, щоби представники різних статей немовби обідали нарізно. Дві напівкруглі скатірки — червону для короля та блакитну для жінок — зафіксували пресами по центру стільниці. Затим надійшла черга накритих тарілок — із прозорою, холодною юшкою з солодкими овочами для дам і гостро приправленим бульйоном для монарха. У Харбранті було заведено обідати супами.
Шаллан здивувалася, помітивши, що для неї теж передбачили накриття. Її батько ніколи не сідав за один стіл із дітьми — навіть її, його улюбленицю, відсилали обідати окремо. Щойно Джасна зайняла своє місце, як її підопічна зробила те саме. У неї знову забурчало в животі. Добре, що король змахнув рукою, даючи знак починати. На тлі елегантності принцеси його рухи здавались незграбними.
Шаллан взялася до трапези з апетитом та з належною жінці грацією: поклавши захищену руку на коліна, вільною вона орудувала шпичкою, настромлюючи шматочки овочів і фруктів. Король сьорбав, але не так голосно, як більшість чоловіків. І чому він удостоїв їх візитом? Хіба не коректніше було би запросити їх на звану вечерю? Вона, звичайно, уже довідалася, що Тараванджіан не надто знався на тонкощах дипломатичного протоколу. Він користувався популярністю в народі — темноокі шанували його за збудовані ним лікарні, а от світлоокі вважали, що той не хапає зірок із неба.
Ні, він не був дурнем. Та, на жаль, у політичних іграх світлооких навіть пересічний інтелект ставав недоліком. Вони вже довго їли в мовчанці, від якої ставало ніяково. Кілька разів складалося враження, ніби правитель хотів щось сказати, та зрештою знову брався до бульйону. Схоже, Джасна лякала його.
— То як почувається онучка Вашої Величності? — врешті запитала принцеса. — Сподіваюся, потроху оговтується?
— Так, дякую, іде до покращення, — відповів Тараванджіан із деяким полегшенням від того, що розмова нарешті зав’язалася. — Хоча тепер боїться вузьких коридорів Конклаву. Дозвольте ще раз подякувати вам за допомогу.
— Завжди рада прислужитися, Ваша Величносте.
— Ласкаво даруйте на слові, але подвижники не надто високої гадки про вашу послужливість, — зауважив Тараванджіан. — Я розумію, що це, скажімо так, делікатна тема. Можливо, мені не варто згадувати про неї, але…
— Ні-ні, прошу, продовжуйте, — вставила Джасна, відправляючи шпичкою до рота невеличкий зелений лурніп. — Я не соромлюся свого вибору.
— А ви пробачите старому зайву цікавість?
— Я завжди пробачаю цікавість, Ваша Величносте, — відповіла вчена. — І вважаю її найщирішим із почуттів.
— Ну, якщо так, то де ви взяли цю штуку? — запитав король, киваючи на Душезаклинач, який та носила під чорною рукавичкою. — І як уберегли її від конгрегацій?
— Такі запитання можна вважати небезпечними, Ваша Величносте.
— Виявивши до вас гостинність, я вже нажив собі кілька нових ворогів.
— Вам пробачать, — відказала Джасна. — Усе залежить від обраної вами конгрегації.
— Пробачать? Мені? — схоже, старезному правителю ця думка здалася кумедною, і на якусь мить у виразі його обличчя Шаллан привидівся глибокий жаль. — Навряд чи. Однак ми говорили про зовсім інше. Тож будь ласка. Мої запитання лишаються в силі.
— Як і моя ухильність, Ваша Величносте. Мені шкода. Я поблажлива до вашої цікавості, проте не можу вдовольнити її. Ці секрети лише мої.
— Так, так, звісно, — зніяковілий монарх відкинувся на спинку стільця. — Тепер ви, напевно, гадаєте, що я влаштував цей обід лише для того, щоб випитати у вас про фабріал.
— А ви мали на меті щось інше?
— Та бачите, яка справа: я чув просто захоплені відгуки про мистецькі здібності вашої підопічної. От і подумав, що, можливо… — він усміхнувся до Шаллан.
— Звичайно, Ваша Величносте, — мовила дівчина. — Я з превеликою радістю вас намалюю.
Король аж засяяв, коли та підвелася, залишивши свою порцію недоїденою, і заходилася збирати речі. Вона кинула погляд на опікунку, та обличчя Джасни залишалось непроникним.
— Ви хотіли би просто портрет на білому фоні? — запитала Шаллан. — Чи б надали перевагу панорамному зображенню, разом з оточенням?
— А може, — уїдливо зауважила Джасна, — тобі слід дочекатися закінчення обіду?
Шаллан зашарілася, почуваючись дурепою через своє завзяття.
— Так, звісно.
— Ні-ні, — запротестував правитель. — Я вже поїв. Малюнок на тлі інтер’єру — саме те, що треба, дитино. Як би ти хотіла, щоб я сів?
Він відсунув стільця і став позувати, усміхаючись, немов добрий дідуньо.
Дівчина кліпнула очима, закарбовуючи цей образ у пам’яті.
— Ідеально, Ваша Величносте. Можете продовжити трапезу.
— А хіба тобі не треба, щоби я сидів і не ворушився? Мені вже траплялося позувати художникам.
— Ні, все гаразд, — запевнила його Шаллан, опускаючись на стілець.
— От і добре, — сказав той, знову присовуючись до столу. — І прийми мої вибачення, що з-поміж усіх смертних саме я правлю тобі за модель. Упевнений, що моя фізія не найвражаюча серед намальованих тобою.
— Дурниці, — заперечила Шаллан. — Обличчя, як у вас, — просто мрія художника.
— Та ну?
— Так, ваша… — вона вмовкла, заледве втримавшись від ущипливого зауваження, що так і рвалося з язика: «Ваша шкіра так нагадує пергамент, що може правити за неабияке полотно». — …ваш мужній ніс і поорана шкіра мудреця, зображені вуглиною, виглядатимуть вражаюче.
— Що ж, як скажеш. Берися до справи. Хоч я так і не розумію, як же ти працюватимеш, коли я тобі не позую.
— У Її Світлості Шаллан трапляються унікальні таланти, — втрутилася принцеса. А та заходилася накидати портрет.
— Гадаю, так воно і є! — підтримав її король. — Я ж бо бачив роботи, які вона намалювала для Вараса.
— Вараса? — не зрозуміла Джасна.
— Це заступник начальника відділу колекцій у Паланеумі, — пояснив монарх. — Він мій далекий родич. І каже, що ваша нова підопічна припала до душі тамтешньому персоналу. Де ви її знайшли?
— У тьмі — невігластва та інших претенденток.
Король схилив голову набік.
— До її мистецьких здібностей я непричетна, — додала принцеса. — Вона дісталася мені вже такою.
— А-а, то це дар Всемогутнього.
— У певному сенсі — так.
— Але для вас — у непевному, правда ж? — недоладно захихотів правитель.
Шаллан швидко малювала, окреслюючи форму голови. Тараванджіан тривожно вовтузився на стільці.
— Вам важко це дається, Джасно? Ну, тобто болісно?
— Атеїзм — не хвороба, Ваша Величносте, — сухо мовила вона. — Це не те саме, що й, сказати б, висип на нозі.
— Ну що ви, що ви, звісно, ні. Але… е-е… хіба не важко жити, не маючи в що вірити?
Шаллан схилилася над малюнком, уважно дослухаючись до розмови. Вона гадала, що учнівство в єретички виявиться дещо захопливішим. Новоспечена підопічна та Кабсал — дотепний подвижник, з яким вона познайомилась у свій перший день у Харбранті — відтоді кілька разів гомоніли про віру Джасни. Однак у бесідах із самою принцесою ця тема практично ніколи не зринала. А якщо таке й траплялося, та переводила розмову на інше.
Проте того дня не стала цього робити. Можливо, у запитанні короля їй вчувалася щира цікавість.
— Я б не сказала, ніби не маю у що вірити, Ваша Величносте. Власне, «догматів» у мене хоч відбавляй. Мої брат і дядько, мої здібності. Те, чому вчили мене батьки.
— Однак… добро й зло, істина й омана… Ви ж просто відмахнулися від них!
— Сам собою той факт, що я не сприймаю вчень конгрегацій щодо цього, не означає, що я здала в архів і відповідні поняття.
— Але ж праведність визначається Всемогутнім!
— Невже добро стає добром лише тоді, коли хтось — чи якесь невидиме щось — проголошують його ним? Я гадаю, що моя власна мораль — підзвітна тільки моєму серцю — надійніша й істинніша, ніж святенництво тих, хто чинить праведно просто тому, що боїться відплати.
— Однак у цьому й полягає суть законів, — промовив спантеличений король. — Там, де нема покарання, залишається лиш хаос.
— Якби не законодавство, дехто чинив би, як заманеться, це правда, — відповіла Джасна. — Та хіба не заслуговує на увагу те, що, отримуючи шанс на здобуття особистої вигоди за рахунок інших, так багато людей усе ж поводяться правильно?
— Тому що бояться Всемогутнього.
— Ні, — заперечила принцеса. — Гадаю, у кожному з нас від народження закладене розуміння, що, дбаючи про спільне благо, ми зазвичай робимо як краще і для самих себе. Людство поводиться гідно, якщо отримує таку можливість. І ця гідність існує незалежно від заповідей будь-якого з богів.
— Я просто не розумію, як будь-що може існувати поза межами Господніх настанов, — приголомшений король похитав головою. — Ваша Світлосте Джасно, я не маю наміру сперечатися з вами, але ж хіба саме визначення Всемогутнього не включає того, що все суще існує з його волі?
— Якщо додати один і один, вийде два, правда ж?
— Ну, так.
— Немає потреби, щоби цю просту істину скріпило своєю ухвалою якесь божество, — вела далі принцеса. — Тож чи не можна сказати, що математика існує поза приписами Всемогутнього, безвідносно до них?
— Напевно, можна.
— Ну от, — підсумувала Джасна. — Тож я усього лише стверджую, що людська мораль і воля теж безвідносні до них.
— І цим твердженням робите саме існування Всемогутнього безглуздим! — фиркнув від сміху король.
— Так і є.
На балконі запанувала тиша. Сферолампи Джасни кидали довкола себе холодне й рівне біле світло. Запала ніякова мовчанка, яку порушувало тільки шкрябання вуглини Шаллан по альбомному аркушеві. Дівчина малювала швидкими, розгонистими рухами: слова наставниці вивели її з душевної рівноваги. Від них вона відчула внутрішню спустошеність. Почасти винен був і король, який, попри всю його люб’язність, виявився нікудишнім сперечальником. Так, він був милий і люб’язний, проте в опоненти Джасні не годився.
— Що ж, — мовив Тараванджіан. — Мушу визнати, що ви вмієте бути переконливою. Та все ж я не приймаю ваших аргументів.
— Я далека від прозелітизму, Ваша Величносте, — відповіла принцеса. — Мене цілком вдовольняє можливість лишень залишатися при своїй думці, чого не скажеш про більшість моїх колег із конгрегацій. Шаллан, ти ще не закінчила?
— Майже, Ваша Світлосте.
— Але ж минуло заледве кілька хвилин! — здивувався монарх.
— Вона навдивовижу вправна, Ваша Величносте, — пояснила Джасна. — Хоч я це вже, здається, говорила.
Шаллан відкинулася на спинку стільця, оглядаючи свою роботу. Дівчина настільки зосередилася на розмові, що довірилась інстинктам і дозволила рукам малювати на власний розсуд. Малюнок зображав сидячого короля з мудрим виразом обличчя та круглі, мов башточка, балконні стіни позад нього. Вхід до ніші був справа. Так, дуже схоже. Не найкраща її робота, але…
Шаллан продер мороз, їй забило подих, у грудях закалатало серце. На зображеному нею портреті у дверях позад короля щось стояло. Два високі, тонкі й гнучкі створіння в плащах із розрізами спереду та полами, що якось аж надто цупко звисали по боках, немовби були пошиті зі скла. А над жорсткими, високими комірцями, де мали би бути голови істот, у кожної пишався великий, наче підвішений у повітрі, символ — покручений візерунок із фігур невимовних форм і розташувань, що перетиналися під немислимими кутами.
Шаллан сиділа, ніби громом приголомшена. Чому вона намалювала цих почвар? Що спонукало її…
Дівчина рвучко підвела голову. У коридорі було порожньо. Але й частиною її Спогаду вони не були. Руки просто зобразили їх із власної волі.
— Шаллан? — звернулася до неї Джасна.
Зронивши вуглину, та інстинктивно вхопила аркуш вільною рукою та зіжмакала його.
— Вибачте, Ваша Світлосте. Я надто захопилася вашою розмовою. І вийшло абияк.
— То дай же нам хоч глянути на нього, дитино, — сказав король, підводячись.
Шаллан міцніше стиснула папір.
— Прошу, не треба!
— Подекуди в ній прокидається темперамент художниці, Ваша Величносте, — зітхнула Джасна. — І з цим нічого не вдієш.
— Я намалюю Вашу Величність іще раз, — перепрошувалась дівчина. — Мені страшенно шкода.
Той погладив ріденьку бороду:
— Це взагалі-то мав бути дарунок онучці…
— Сьогодні до кінця дня, — пообіцяла Шаллан.
— Це було б чудово. А ти впевнена, що мені не варто позувати?
— Ні-ні, у цьому немає потреби, Ваша Величносте, — відказала вона.
Її серце все ще ледь вистрибувало з грудей, і вона ніяк не могла викинути з голови образ тих двох спотворених постатей, тож залишила собі ще один Спогад про монарха. Скористається ним під час роботи над більш годящим портретом.
— Що ж, — сказав король, — гадаю, мені час іти. Хочу зробити візит в одну з лікарень і навідати хворих. Можеш надіслати малюнок до моїх апартаментів, але не поспішай. Справді, усе гаразд.
Шаллан присіла в реверансі, і далі притискаючи зіжмаканий аркуш до грудей. Король зі слугами полишили нішу, в яку натомість увійшли кілька паршменів, щоб забрати стола.
— Не пригадую, щоби ти припускалася помилки при малюванні, — мовила Джасна, знову сідаючи за письмовий стіл. — Принаймні настільки жахливої, щоби через неї знищувати зроблене.
Шаллан зашарілася.
— Проте, гадаю, навіть майстер має право на помилку. Тож берися до роботи й упродовж найближчої години намалюй для Його Величності пристойний портрет.
Підопічна опустила погляд на зіпсований ескіз. Ці істоти були всього лише виплодом її фантазії, результатом розпорошеної уваги. І нічим більше. Грою уяви. Може, щось засіло в її підсвідомості, і вона потребувала виразити його? Але що ж тоді означали ці фігури?
— Я помітила, що в певний момент розмови з королем ти затнулася, — зауважила Джасна. — І чого ж ти не сказала йому?
— Дечого недоречного.
— Але дотепного?
— Дотепи ніколи не здаються аж такими вражаючими, якщо сприймати їх поза контекстом, Ваша Світлосте. Так, просто майнула пустотлива думка.
— І ти підмінила її пустопорожнім компліментом. Боюся, ти неправильно зрозуміла те, що я мала на увазі, дитино. Я зовсім не хочу, щоби ти весь час мовчала. Бути кмітливою — добре.
— Але якби я висловила її, — заперечила Шаллан, — то образила б короля, можливо, ще й збентежила б на додачу, і він би остаточно зніяковів. Упевнена, йому відомо, як кепкують із неквапливості його розуму.
Принцеса чмихнула носом.
— Дозвільне глузування, яким забавляються телепні. Можливо, ти й вчинила мудро, промовчавши, але май на увазі, що притлумлення твоїх здібностей та спрямування їх у належне русло — аж ніяк не одне й те ж. Мені би значно більше хотілося, щоб тобі спадало на думку щось як дотепне, так і доречне.
— Так, Ваша Світлосте.
— А крім того, — вела далі Джасна, — ти могла би розсмішити Тараванджіана. Останнім часом його щось гнітить.
— То ви не вважаєте короля тупим? — спитала зацікавлена Шаллан.
Особисто вона не мала його за тупака чи дурня, але гадала, що наставниці з її розумом і вченістю може забракнути терпіння на такого важкодума.
— Тараванджіан — чудова людина, — відповіла Джасна, — яка вартує сотні самозваних експертів з придворного етикету. Він нагадує мені мого дядечка Далінара. Та ж чесність, щирість, небайдужість.
— Тутешні світлоокі вважають його легкодухим, — зауважила Шаллан, — бо він, мовляв, догоджає аж стільком іншим монархам, побоюючись війни. І все тому, що не має Сколкозбройця.
Принцеса промовчала, але здавалася заклопотаною.
— Ваша Світлосте? — підштовхнула її до відповіді підопічна, підходячи до свого робочого місця та розкладаючи вугільні олівці.
— У старожитні дні, — мовила нарешті Джасна, — правитель, котрий приносив королівству мир, сприймався як вартий усілякої пошани. А сьогодні його висміяли б як боягуза, — вона похитала головою. — Ця зміна сталася впродовж століть. І ми повинні жахатися її. Нам не завадило б побільше таких, як Тараванджіан, і я категорично вимагаю, щоби ти ніколи більше не називала його тупаком, навіть побіжно.
— Слухаю, Ваша Світлосте, — відповіла Шаллан, схиливши голову. — А ви справді вірите в те, що сказали? Про Всемогутнього?
Та якийсь час мовчала.
— Вірю. Хоча, можливо, я й перебільшила свою впевненість.
— Школа переконаних від риторики?
— Так, — визнала принцеса. — Гадаю, саме вона. Виходить, мені варто остерігатись: у Харбранті повно психіатрів…
Шаллан усміхнулася.
— Справжня вчена не має права на зашореність, — повела далі Джасна, — як би сильно не була переконана і про яку б тему не йшлося. Тож сам по собі той факт, що наразі я не знайшла переконливої підстави приєднатися до якоїсь із конгрегацій, ще не свідчить про те, що цього ніколи не станеться. Хоча щоразу, коли я беру участь у дискусії на кшталт сьогоднішньої, мої переконання лише твердішають.
Шаллан закусила губу, і наставниця це помітила.
— Доведеться тобі навчитися контролювати цю звичку, Шаллан. Вона виказує твої почуття.
— Як скажете, Ваша Світлосте.
— А тепер говори, що думаєш.
— Лише те, що ваша полеміка з королем вийшла не надто чесною.
— Це ж чому?
— Через його… скажімо так… ну, ви й самі знаєте… певну розумову обмеженість. Він тримався блискуче, але не навів тих контраргументів, про які міг би згадати опонент, краще обізнаний у питаннях воринського богослов’я.
— А які саме контраргументи міг би навести такий опонент?
— Ну, я й сама не надто підкована в цій царині. Але навіть мені впало в око, що під час дискусії ви залишили поза увагою — чи принаймні недостатньо врахували — один життєво важливий аспект.
— А саме?
Шаллан стукнула себе у груди.
— Людське серце, Ваша Світлосте. Я вірю, бо щось відчуваю — близькість до Всемогутнього, спокій, який огортає мене, коли я чиню праведно.
— Наш розум здатен спричиняти очікувані емоційні реакції.
— Але ж хіба не ви доводили, що те, як ми чинимо — і як почуваємося, стикаючись із добром і злом, — є визначальною характеристикою того, що й робить нас людьми? Ви апелювали до нашої вродженої моральності, щоб довести свою правоту. То як же ви можете скидати з рахунків мої почуття?
— Скидати з рахунків? Ну, ні. Сприймати скептично? Напевно. Твої почуття, Шаллан — хоч би які сильні, — тільки твої. Але не мої. Бо я відчуваю, що проживати життя, запобігаючи ласки невідомої, незвіданої та непізнаваної сутності, яка спостерігає за мною з неба, означає вправлятися в марноті, — вона вказала пером на підопічну. — А твої навички з красномовства вдосконалюються. Дивись, із тебе ще й вийде вчена.
Шаллан усміхнулася, відчуваючи приплив задоволення. Похвала Джасни була дорожчою за смарагдовий броам.
«Але… я не збираюся нею ставати. Я вкраду фабріал і втечу».
Вона не любила згадувати про це. От тобі й ще одна звичка, від якої їй треба буде вибавитись: Шаллан здебільшого уникала думати про неприємне.
— А тепер швиденько займися портретом короля, — сказала принцеса, підносячи книгу до очей. — На тебе все ще чекатиме сила-силенна справжньої роботи, щойно впораєшся з малюванням.
— Так, Ваша Світлосте.
Однак чи не вперше в житті графіка здалася їй нелегкою справою. Розум дівчини був надто сум’ятливий, щоб зосередитись.
30
Невидима темрява
«Вони раптом стали небезпечні. Так немовби у погожий день враз налетіла буря». — Ця цитата лягла в основу тайленської приказки та поступово трансформувалась у свій поширеніший дериват. Цілком можливо, що на увазі маються Спустошувачі. Див. Ікссікс, «Імператор», розд. 4.
Каладін вийшов зі схожої на печеру казарми під чисте сяйво вранішнього сонця. Кристали кварцу, що траплялися в землі довкола, поблискували в його променях, неначе та іскрилася й горіла, щоб за якусь мить вибухнути зсередини.
За ним ішло двадцять дев’ятеро людей. Раби. Кримінальники. Дезертири. Чужинці. Навіть кілька душ тих, чиєю єдиною провиною була бідність. Вони подалися в мостонавідники з відчаю. Порівняно з вітром у кишені пропонована платня здавалась непоганою, а їм ще й пообіцяли, що після сотні вилазок ті, хто вціліє, отримають підвищення. Їх переведуть у вартові — а це, у розумінні бідняка, і називається «жити в розкошах». Цілісінький день тільки й роби, що стій і витріщайся довкола, а тобі за це ще й гроші платять? Та чи при своєму розумі начальство? Це майже те саме, що й розбагатіти.
Вони не розуміли. Сотні вилазок не протягував ніхто. Каладін брав участь лише у двох дюжинах і вже вважався одним із найдосвідченіших серед вцілілих мостонавідників.
Його команда йшла за ним. Напередодні здався останній оплот спротиву — кощавий чоловічок на ймення Бісіґ. Каладіну хотілося думати, що на того нарешті подіяли сміх, їжа та добре слово. Але, найімовірніше, допомогли косі погляди та приглушені погрози Тефта й Скелі.
Командир закрив на це очі. Йому зрештою знадобиться й відданість цих людей, але поки що важливішою була покірливість.
Він допоміг їм засвоїти комплекс ранкових вправ, яким навчився ще у свій перший день у війську. Кілька різновидів розтяжки з підстрибом. Теслярі в коричневих робочих комбінезонах і цеглистих чи зелених шапчинах, проминаючи їхню команду на шляху до складського двору, зчудовано хитали головами. Із гребеня короткого узвишшя, за яким починався сам табір, на них дивилися, регочучи, солдати. Схрестивши руки на грудях і спершись об стіну ближньої казарми, за ними спостерігав Ґаз, і в його єдиному оці читалось невдоволення.
Каладін витер піт із чола. Помірявся поглядом із сержантом і за хвилину-другу обернувся до своїх людей. До сніданку в них якраз залишався час повправлятися в носінні моста.
Ґаз так і не призвичаївся жити з одним оком. Та й хіба до такого можна звикнути? Краще би він втратив руку чи ногу, ніж обзавівся порожньою очницею. Сержант не міг позбутися відчуття, ніби щось ховалося в тій невидимій для нього, але помітній для інших темряві. Що ж там таїлося? Спрен, який висмокче душу з його тіла? Як-от щур може спорожнити цілий бурдюк, прогризши в кутку дірку?
Товариші називали його щасливчиком. «Той удар міг коштувати тобі життя». Що ж, тоді йому хоча б не довелося жити з цією темрявою. Одне з його очей завжди було закрите. Варто заплющити й інше, як темрява поглинала його.
Ґаз зиркнув уліво, і темрява поспішно кинулася вбік. Обіпершись об стовп, там стояв Ламаріл — високий і сухорлявий. Здорованем той не був, проте й хирляком не здавався. Увесь він складався з ліній. Прямокутна борода. Прямокутне тіло. Гострий, кутастий. Мов лезо ножа.
Ламаріл махнув Ґазу рукою, і сержант неохоче наблизився. Тоді дістав із капшука сферу й передав тому. Топазову марку. Йому страх як шкода було позбуватися її. Він ненавидів втрачати гроші.
— Ти винен мені вдвічі більше, — зауважив Ламаріл, підносячи сферу до очей, щоб подивитися крізь неї — сяючу в променях сонця.
— Що ж, наразі обмежимося цим. Дякуй і на тому.
— Це ти подякуй, що я тримаю рота на замку, — ліниво проказав Ламаріл, знову спираючись на стовп — один із тих, що позначали межу складського двору.
Ґаз зціпив зуби. Необхідність платити була йому ненависна, але що він міг удіяти? «Бодай тебе буревій ухопив. Великобуря на твою голову!»
— Здається, у тебе з’явилася проблема, — сказав Ламаріл.
Ґаз спочатку подумав, що той має на увазі половинну плату. Та світлоокий кивнув у бік казарми Четвертого мосту.
Усе ще роздратований, сержант поглянув на мостонавідників. Юний командир викрикнув наказ — й обслуга підтюпцем забігала двором із кінця в кінець. Він уже привчив їх рухатися синхронно. І це одне-єдине нововведення багато чого змінило. Додало швидкості, допомогло усвідомити себе командою.
Невже цей хлопець не брехав, коли казав, що має військову підготовку? Чому ж тоді його запроторили в мостонавідники? Звичайно, на лобі в нього стоїть тавро «шаш»…
— Не бачу, у чому вона полягає, — пробурчав сержант. — Вони прудкі. А це добре.
— І непокірливі.
— Вони виконують накази.
— Можливо. Але його накази, — Ламаріл похитав головою. — Мета існування мостонавідників, Ґазе, — це захищати життя, цінніші за їхні.
— Он як? А я гадав був, що їхнє призначення — наводити мости.
Нахиляючись уперед, Ламаріл кинув на нього пронизливий погляд:
— Не випробовуй мого терпіння, сержанте. І свого місця не забувай. Чи, може, хочеш приєднатися до них?
Ґаз відчув, як його проймає страх. Ламаріл був світлооким дуже низького рангу, одним із безземельних. Але водночас і його безпосереднім начальником — проміжною ланкою між мостовою обслугою та світлоокими вищих рангів, котрі наглядали за складом деревини.
Сержант втупив погляд у землю.
— Даруйте, Ваша Ясновельможносте.
— Великий князь Садеас тримає гору, — мовив Ламаріл, знову відкидаючись на стовп. — І гнобить нас усіх, як сам хоче. Без будь-яких сентиментів. Незалежно від посади, — він кивком указав на Четвертий міст. — Швидкість — хороша штука. Та й ініціатива не гірша. Проте люди з ініціативністю цього хлопчини нечасто вдовольняються займаним місцем. Мостонавідні команди цілком справляються і ніяких покращень не потребують. Зміни можуть усе зіпсувати.
Ґаз сумнівався, що хоч дехто з членів обслуги вповні усвідомлював ту роль, що відводилась їм у планах Садеаса. Бо якби вони збагнули, чого їх так безжально ганяють — і чому їм заборонені щити та лати, — то, напевно, краще кинулися б у прірву. Приманка. От чим вони були — приманкою. Щоб відволікати увагу паршенді й спонукати тих дикунів думати, що, винищуючи під час кожної вилазки по кілька команд мостонавідників, вони домагалися якихось результатів. Але доки їм не бракувало поповнення, це не мало жодної ваги. Хіба що для тих, кого пускали на заріз.
«Прародителю бур, — подумав Ґаз. — Я сам собі огидний через те, що беру в цьому участь». Проте ненавидів він себе вже довгенько. І звик до цього відчуття.
— Я щось придумаю, — пообіцяв він начальнику. — Штрикну ножем у темряві. Чи отрути в їжу підсиплю.
У нього все переверталося всередині. Хоча хлопцеві хабарі були копійчаними, лише завдяки їм він міг давати на лапу Ламарілові.
— Ні в якому разі! — прошипів той. — Невже ти хочеш, щоби всі зрозуміли, ніби він справді становить загрозу? Солдати вже балакають про нього, — світлоокий скривився. — Нам аж ніяк не потрібен мученик, здатний надихнути мостонавідників на бунт. Не можна допустити й натяку на це — нічого такого, чим могли би скористатися вороги нашого великого князя, — Ламаріл глянув на Каладіна, котрий знову пробіг мимо разом зі своєю командою. — Цей тип повинен загинути на полі бою, як він і заслуговує. Подбай, щоби так і сталося. І швидше давай решту грошей, які завинив, бо скоро сам носитимеш один із тих мостів.
Він спішно подався геть, і його зелений, наче ліс, плащ розвівався за спиною. Про те, що світлооких невисокого рангу слід остерігатися найдужче, Ґаз довідався ще солдатом. Вони досадували на свою близькість до темнооких за статусом, але тільки над ними й мали владу. Це робило їх небезпечними. Мати справу з Ламарілом було все одно, що тримати розпечену вуглину голими пальцями. Уникнути опіків не випадало. Залишалось покластися на швидкість, щоби звести їх до мінімуму.
Повз нього пробіг Четвертий міст. Місяць тому Ґаз не повірив би, що таке можливо. Команда обслуги, яка тренується? Причому було схоже, що Каладіну це обійшлося всього в кілька мисок рагу, приправленого порожніми обіцянками їх захистити.
Цього мало би виявитись недостатньо. Життя мостонавідників було суцільною безнадією. Ґазу ніяк не можна було стати одним із них. Чого б це йому не коштувало. «Його благороддя» Каладін мав щезнути. Але без сфер цього хлопчиська Ґаз так само легко міг опинитися в одній із команд за несплату грошей Ламарілу. «Великобуря над Геєною!» — подумав він. Це було те саме, що обирати, під якою із клішень прірводемона чвакнути.
Сержант стояв і спостерігав за людьми Каладіна. Темрява все-таки чигала на нього. Наче свербіж без шансу почухатися. Мовби крик, якого не заглушити. Ніби поколювання затерплої кінцівки, яке до скону не минеться.
Вона, напевно, зійде з ним і в могилу.
— Підняти міст! — проревів Каладін, біжучи зі своєю командою. Не спиняючись, вони звели настил над головами. Переміщуватися, тримаючи міст у такому положенні, було важче, ніж завдавши його на плечі. Він відчув на своїх руках його величезну вагу.
— Майна! — наказав командир.
Ті, що бігли у першій лінії, відпустили настил і відскочили вбік. Решта швидким порухом спрямували його донизу. Шкрябонувши по каменю, міст незграбно гепнувся на землю. Обслуга зайняла свої місця, вдаючи, що наводить його над прірвою. Каладін допомагав, штовхаючи збоку.
«Нам треба буде потренуватися на справжньому проваллі, — подумав він, коли його люди закінчили справу. — Цікаво, чого ж зажадає Ґаз в обмін на такий дозвіл?»
А змучені, але й збадьорені мостонавідники, упоравшись із цією пародією на вилазку, звернули погляди на Каладіна. Той усміхнувся їм. Не один місяць прослуживши командиром загону у війську Амарама, він засвоїв, що похвала має бути заслужена, проте й скупитися на неї не можна.
— Нам треба ще попрацювати над самим наведенням, — сказав командир. — Та загалом я вражений. Минуло два тижні, а ви вже дієте не менш злагоджено, ніж деякі з підрозділів, що їх я тренував місяцями. Я задоволений. І пишаюся вами. Йдіть утамуйте спрагу й перепочиньте. Доки надійде час наряду на роботу, ми зробимо ще один-два забіги.
Їх мали знову кинути на збір каміння, та цього разу ніхто не скаржився. Він переконав своїх людей, що, тягаючи валуни, вони зміцнять м’язи, а тих небагатьох, кому довіряв найбільше, залучив до заготівлі маківниці, завдяки якій продовжував сяк-так забезпечувати команду додатковим продовольством і нарощувати арсенал медичних засобів.
Два тижні. Два легкі тижні, якщо глянути крізь призму мостонавідницького життя. Усього дві вилазки, та й то в одній із них вони дісталися до плато запізно. Алеті ще навіть не прибули, а паршенді вже встигли втекти, прихопивши яхонтосерце. Обслузі таке було наруч.
Інша вилазка теж була не надто погана, висновуючи з кількості вибулих зі строю. Ще двоє загиблих: Амарк і Кулф. Ще двоє поранених: Нарм і Пійт. Дещиця на тлі втрат інших командах, та все одно забагато. Каладін намагався зберігати бадьорий вигляд, коли підійшов до бочки з водою, взяв ковша в одного з підлеглих та осушив його.
Четвертий міст мав потонути у власних поранених. На тридцять душ здорових їх припадало п’ятеро: вони не отримували платні й харчувалися завдяки доходам від маківниці. Разом із загиблими виходило, що команда недорахувалася майже тридцяти відсотків особового складу за ті кілька тижнів, відколи він узявся їх захищати. В армії Амарама такий рівень втрат вважався би катастрофічним.
У ті часи Каладінове життя складалося з суцільних тренувань і муштри, лише подекуди поцяцькованих спалахами запеклих битв. Але тут бої не вщухали й на мить. Що кілька днів. Це не могло не позначитися на боєздатності, знижуючи її.
«Повинен існувати кращий шлях», — подумав він, бовтаючи в роті теплувату воду, а тоді виливаючи ще один ківш собі на голову. Не можна було й далі щотижня втрачати по двоє людей убитими й пораненими. Але як вони могли вижити, коли їхнім власним офіцерам було наплювати, уціліли вони чи загинули?
Він заледве стримався від того, щоб у пориві роздратування не пожбурити черпака назад у бочку. Натомість він передав його Шрамму та підбадьорливо всміхнувся. Так, брехня. Але важлива брехня.
Із тіні, яку відкидала казарма однієї з інших команд, за ним спостерігав Ґаз. Довкола сержанта мостонавідників пурхала напівпрозора фігурка Сил — цього разу у вигляді летючого пуху маківниці. Зрештою вона перебралася до Каладіна, опустилася йому на плече й знову набула дівочої подоби.
— Він щось затіває, — припустила вона.
— Ґаз не втручався, — заперечив Каладін. — Навіть не намагався завадити нам готувати вечірнє рагу.
— Він розмовляв із тим світлооким.
— Ламарілом?
Та кивнула.
— Ламаріл є його начальником, — мовив Каладін, прямуючи в затінок казарми Четвертого мосту. Опершись на стіну, він окинув поглядом своїх людей біля бочки з водою. Тепер вони спілкувалися один з одним. Жартували. Сміялися. Вечорами разом ходили по генделиках. Прародителю бур, він ніколи не думав, що радітиме, коли його підлеглі питимуть на службі.
— Мені не сподобався вираз їхніх облич, — сказала Сил, опускаючись йому на плече. — Похмурий, мов грозяна хмара. Я не чула, про що вони говорили. Занадто пізно їх помітила. Але мені це не до душі, особливо той Ламаріл.
Каладін мляво кивнув.
— Ти теж йому не довіряєш? — запитала спрен.
— Він світлоокий.
І цього було досить.
— Тож ми…
— …нічого не робитимемо, — увірвав її Каладін. — Я не можу протидіяти тому, чого ще не трапилось. А якщо витрачатиму всю енергію на хвилювання про те, що вони можуть утнути, то не матиму змоги вирішувати проблеми, що стоять перед нами просто зараз.
Однак він не сказав, що насправді його тривожило. Якщо Ґаз чи Ламаріл вирішили позбутися Каладіна, той мало чим міг цьому зарадити. Так, мостонавідників рідко страчували за що-небудь іще, крім відмови бігти на вилазку. Проте навіть у «чесному» війську на кшталт Амарамового ходили чутки про фальшиві обвинувачення та підтасовані докази. А в позбавленому дисципліни та майже будь-якої організації таборі Садеаса ніхто й оком не змигне, якщо його — раба з тавром «шаш» — повісять за якусь висмоктану з пальця провину. Чи залишать надворі у великобурю та вмиють руки — мовляв, Прародитель сам визначив його долю.
Каладін випростався й рушив до тієї частини двору, яку відвели теслярам. Ремісники та їхні підмайстри працювали в поті чола, нарізаючи довгі жердини для ратищ, мостів, паль або меблів.
Вони кивнули Каладіну, коли той проходив мимо. Теслярі давно звикли до нього і його дивних прохань — як-от позичити досить довгий цурпалок, який могли тримати четверо чоловіків, відпрацьовуючи біг у спільному ритмі. Він наткнувся на незакінчений міст. На нього зрештою і пішов той брус, що його колись тягав Каладін.
Він опустився на коліна, оглядаючи деревину. Справа, просто біля нього, кілька робітників орудували великою пилкою, відділяючи від колоди тонкі кружальця. Напевно, з них мали бути сидіння для стільців.
Каладін провів пальцями по гладенькому твердому дереву. Усі переносні мости виготовлялися з макама — отримуваний з нього темно-коричневий матеріал із майже непомітними волокнами був водночас міцний і легкий. Майстри по всій довжині відшліфували його наждачним папером, тож він пах тирсою і мускусом живиці.
— Каладіне, — звернулася до нього Сил, проходячи повітрям та ступаючи на міст, — про що ти думаєш?
— Про іронію долі: поглянь лише, як добре зроблені ці мости, — відказав той. — Садеасові теслярі значно професійніші за його солдатів.
— Воно й не дивно, — мовила вона. — Ремісники зацікавлені, щоби їхні мости прослужили якомога довше. А солдати, яких я підслуховую, хочуть лише добутися на плато, заграбастати яхонтосерце й накивати п’ятами. Для них це наче гра.
— Прониклива думка. Стежачи за нами, ти стаєш усе більш спостережливою.
Сил скорчила гримаску:
— Мені радше здається, ніби я пригадую те, що знала колись.
— Скоро тебе взагалі навряд чи можна буде назвати спреном. Станеш маленьким напівпрозорим філософом. І нам доведеться відправити тебе в монастир, щоби ти могла проводити час, глибоко обдумуючи важливі проблеми.
— Атож, — підхопила вона. — Наприклад, як би це влаштувати так, щоби подвижники ненароком випили суміш, від якої в них посиніють роти.
Вона пустотливо всміхнулася.
Каладін повернув їй усмішку, продовжуючи водити пальцем по деревині. Він так і не розумів, чому обслузі забороняли користуватися щитами. На це ніхто не давав прямої відповіді.
— Для мостів використовують макам, бо той досить міцний як на свою вагу та здатен витримувати важку кавалерію, — сказав він. — Треба скористатися з цього. Нам відмовляють у щитах, але ж ми носимо один із них на плечах.
— Та як вони відреагують, коли ти спробуєш щось подібне?
Каладін підвівся.
— Не знаю, але й іншого виходу в мене нема.
Така спроба мала стати небезпечною. Навіть дуже небезпечною. Але запас безпечних ідей у нього давним-давно закінчився.
— Ми можемо тримати його ось тут, — пояснив Каладін, показуючи Скелі, Тефту, Шрамму та Моашу. Вона стояли біля поставленого на попа настилу, розглядаючи його виворіт. З-під споду днище являло собою складну конструкцію з вісьмома рядами по три місця — відтак безпосередньо під настилом поміщалося до двадцяти чотирьох чоловіків — і шістнадцятьма наборами держаків, по вісім із кожної сторони, для ще шістнадцятьох носіїв іззовні. При повній комплектації виходило сорок одиниць обслуги, які бігли плече до плеча.
Кожна позиція під настилом була обладнана заглибленням для голови мостонавідника, двома вигнутими балками, що опускалися на плечі, і двома штоками, які слугували держаками. Обслуга носила спеціальні наплічники, а хто присадкуватіший — навіть по кілька, щоби компенсувати різницю в зрості. Ґаз зазвичай намагався розподіляти мостонавідників по командах залежно від того, наскільки високими вони були.
Хоча Четвертого мосту це, звісно ж, не стосувалося. Туди потрапляли перебірки.
Каладін вказав на кілька штоків і розпірок:
— Ми могли би тримати його ось тут і бігти вперед, несучи міст справа від себе, під кутом. Причому вищих виставити ззовні, а нижчих — зсередини.
— І що це дасть? — запитав Скеля, нахмурившись.
Каладін зиркнув на Ґаза, який спостерігав за ними, влаштувавшись неподалік. У небезпечній близькості. Краще не говорити про те, чому він насправді збирався нести міст боком. Крім того, він не хотів обнадіювати інших, доки не переконається, що задумане ним спрацює.
— Я просто хочу поекспериментувати, — відказав він. — Якщо час від часу ми зможемо мінятися місцями, то, може, не так потомимось. Бо так задіємо різні м’язи.
Сил, стоячи на верхівці настилу, насупилася. Вона завжди супилася, коли Каладін напускав туману.
— Збирайте людей, — наказав він, махнувши Скелі, Тефту, Шрамму та Моашу. Він призначив цю четвірку командирами відділень, хоча в інших командах таке не практикувалось. Але солдати діють найефективніше в складі невеличких груп по шість-вісім чоловіків.
«Солдати, — подумав Каладін. — То от за кого я їх маю?»
Вони не воювали. Проте й справді були воїнами. Вважати їх «усього лише» мостонавідниками неминуче означало недооцінювати. Щоби бігти просто на ворожих лучників, не маючи щитів, потрібна була відвага. Навіть якщо ти змушений це робити.
Глянувши вбік, Каладін помітив, що Моаш не пішов із рештою трьома. Він мав вузьке обличчя, темно-зелені очі та русяве волосся, розбавлене чорними пасмами.
— Щось не так, солдате? — звернувся до нього командир.
Зачувши це слово, Моаш здивовано закліпав очима, але він, як і інші, уже звикли, що від Каладіна варто очікувати яких завгодно дивацтв.
— Чому ти призначив мене командиром відділення?
— Бо ти опирався моїй владі довше, ніж будь-хто інший. А крім того, виражав своє невдоволення відвертіше, ніж усі решта разом узяті.
— І ти призначив мене командиром відділення через те, що я відмовлявся тобі коритись?
— Я призначив тебе на цю посаду тому, що твій розум і здібності справили на мене враження. До того ж ти не скоро здався. Маєш сильну волю. І вона мені знадобиться.
Моаш почухав підборіддя, заросле короткою щетиною.
— Що ж, добре. Але, на відміну від Тефта чи рогоїда, я не вважаю тебе даром Всемогутнього. І не довіряю тобі.
— Тоді чому підкоряєшся мені?
Моаш глянув йому у вічі, а потому знизав плечима:
— Гадаю, з цікавості.
І подався збирати своє відділення.
«Бушування буревію, що за…» — подумав приголомшений Ґаз, спостерігаючи, як повз нього проноситься Команда № 4. Що це на них найшло — навіщо нести моста, заваливши набік?
Для цього їм довелося дивним чином скупчитись і, утворивши три ряди замість п’ятьох, неспосібно втримувати зі споду відведений управо настил. Це була чи не найдивніша річ, яку сержант коли-небудь бачив. Уся обслуга заледве поміщалася там, та й держаки були не розраховані на перенесення моста в такому положенні.
Проводжаючи їх поглядом, Ґаз почухав потилицю, а тоді виставив руку, зупинивши Каладіна, котрий саме трюхав мимо. «Вельможне сім’я» відпустив настил і поспішив до Ґаза, витираючи спітніле чоло, тоді як решта побігли далі.
— Слухаю.
— Це що таке? — запитав Ґаз, тицяючи пальцем.
— Мостонавідна команда. Яка несе… хм, гадаю… так, несе міст.
— Свою зухвалість залиш при собі, — гарикнув Ґаз. — А мені надай пояснення.
— Носіння моста над головою стомлює, — розтлумачив Каладін. Він був немаленького зросту — якраз достатньо високий, щоб нависати над Ґазом. «А бодай тобі буря! Мене не залякаєш!» — А так можна залучати різні м’язи. Це як перекинути мішок з одного плеча на друге.
Ґаз зиркнув убік. Здається, щось заворушилось у темряві?
— Ґазе? — не зрозумів його реакції Каладін.
— Слухай сюди, благороддя, — сказав сержант, знову звертаючи на нього погляд. — Нести його над головою, може, і важко, проте перти його ось так — це просто дурість. Ви мало не спотикаєтесь один об одного та й ухопитися нема за що. Усім заледве вистачило місця.
— Так, — відповів той дещо спокійніше. — Однак після вилазки від команди нерідко залишається лише половина. Тож коли нас поменшає, ми могли б нести його таким же чином назад. Це хоча б дає змогу мінятися місцями.
Ґаз замислився. «Лише половина команди…»
Якщо вони триматимуть настил ось так під час справжньої вилазки, це уповільнить їх і перетворить на легку мішень. І може обернутися катастрофою — принаймні для Четвертого мосту.
Ґаз усміхнувся:
— Мені подобається.
У Каладіна очі на лоб полізли:
— Що?!
— Ініціативність. Творчий підхід. Так, продовжуйте тренуватися. Дуже б хотілося побачити, як ви несете міст у такий спосіб безпосередньо на етапі штурму.
Каладін примружив очі.
— Справді?
— Так, — підтвердив той.
— Що ж. Можливо, ми й спробуємо.
Ґаз усміхнувся, дивлячись услід Каладіну, котрий повертався до своїх людей. Саме катастрофа й була потрібна сержанту. Тепер залишалося тільки придумати, з яких прибутків платити тому шантажисту Ламарілу.
31 Під шкірою
— Не повторюй моєї помилки, сину.
Каладін підняв очі від фоліанта. Його батько сидів у протилежному кутку операційної, однією рукою підперши голову, а в другій стискаючи напівосушену чашу вина. Фіолетового — одного з найміцніших напоїв.
Лірін поставив її на стіл, і темно-фіолетова рідина — кольору крові крєм’ячка — забрижилася й задрижала. Вона заломлювала Буресвітло, випромінюване парою сфер, що лежали на конторці.
— Батьку?
— Коли опинишся в Харбранті, там і залишайся, — у нього заплітався язик. — Не дозволяй цьому крихітному, відсталому, дурнуватому містечку засмоктати тебе. Не примушуй свою красуню-дружину жити далеко від усіх, кого вона знає та любить.
Батько Кела напивався нечасто: це був один із тих виняткових вечорів, коли він, як то кажуть, «дозволяв собі». Можливо, через те, що мати, зморена роботою, рано вклалася відпочити.
— Ти завжди казав, що я повинен повернутися, — тихо промовив Кел.
— Я — ідіот, — Лірін сидів спиною до сина, втупивши погляд у стіну, забризкану білим світлом сфер. — Я тут нікому не потрібен. І ніколи не був потрібен.
Кел опустив очі на сторінку. Її вкривали малюнки анатомованих тіл із витягнутими й розчепіреними м’язами. Зображення були дуже детальні. На кожному стояли диґліфи, що позначали відповідний елемент, — їх він уже запам’ятав. І тепер вивчав теорію хірургії, подумки порпаючись у тілах давно померлих людей.
Ларал якось сказала йому, що люди не повинні заглядати під шкіру. Ці фоліанти з їхніми картинками були однією з причин загальної недовіри до Ліріна. Заглядати під покров людини — це все одно, що зазирати під одяг, а то й іще гірше.
Лірін налив собі ще вина. До чого ж сильно може змінитися світ за якусь дещицю часу! Кел щільніше закутався в пальто, ховаючись від холоду. Стояла зима, однак вони не могли дозволити собі вугілля для жаровні, оскільки пацієнти більше не залишали пожертвувань. Його батько так само практикував як терапевт і хірург. Просто тепер, за порадою Рошона, містяни не пропонували подарунків.
— І як же він може так поводитись… — прошепотів Кел.
— Мовчки, — відповів Лірін.
На ньому були біла сорочка, чорний жилет і брунатні штани. Жилет був незастебнутий, і його поли обвисали з боків, мовби відтягнута в сторони шкіра трупів на малюнках у Келовій книзі.
— Ми могли би витратити сфери, — невпевнено обізвався хлопець.
— Вони на твоє навчання, — відрізав Лірін. — Якби я міг відправити тебе в Харбрант прямо зараз, то так би й вчинив.
Батько та мати Кела надіслали листа тамтешнім лікарям, прохаючи їх завчасно допустити сина до вступних іспитів. Ті відповіли відмовою.
— Це він хоче, щоби ми їх витратили, — промовив Лірін, насилу ворушачи язиком. — Тому й сказав те, що сказав. Намагається примусити нас скористатися з тих сфер.
Рошонові слова містянам не були в прямому сенсі розпорядженням. Він просто натякнув, що якщо Келів батько достатньо дурний, щоб не вимагати грошей, то нíчого й платити йому. Пожертви припинилися вже наступного дня.
Жителі містечка сприймали Рошона з приголомшливою сумішшю поклоніння та страху. На думку Кела, той не заслуговував ні того, ні іншого. Очевидно, його вислали до Гартстоуна за злостивість натури й численні ґанджі. Він аж ніяк не заслуговував на місце серед справжніх світлооких, котрі воювали в ім’я помсти на Розколотих рівнинах.
— Чому всі аж зі шкури пнуться, щоби йому догодити? — запитав хлопець, звертаючись до батькової спини. — Перед Ясновельможним Вістіовом вони ніколи так не упадали.
— Усе тому, що Рошона не можна втихомирити.
Кел насупився. І коли він аж так нализався?
Лірін обернувся, і в його очах відбилося чисте Буресвітло. Син розгледів у них напрочуд ясну свідомість. Зрештою, не такий він був і п’яний.
— Ясновельможний Вістіов дозволяв людям діяти на власний розсуд. Тож вони не зважали на нього. А Рошон дає зрозуміти, що має їх за бидло. Тож вони наввипередки запобігають перед ним.
— Щось це все не тримається купи, — зауважив Кел.
— Так влаштований світ, — відповів його батько, котрий, граючись, перекочував пальцем одну зі сфер на столі. — Доведеться тобі засвоїти це, сину. Коли нам здається, що у світі все правильно, ми задоволені. Але щойно помічаємо прогалину — яку-небудь ваду, — як миттю кидаємося її заповнити.
— Послухати тебе, то вони чинять шляхетно.
— І в певному сенсі це правда, — зітхнувши, пояснив Лірін. — Мені не слід так сильно ганити наших сусідів. Вони обмежені — що є, те є, — але ж їхня обмеженість — від невігластва. Тож я не відчуваю до них відрази. Огиду в мене викликають ті, хто маніпулює ними. Людці на кшталт Рошона здатні взяти все хороше й чесне в цих обивателів і перетворити на сльотаве місиво в себе під ногами.
Він одним ковтком допив вино.
— Нам треба просто витратити ці сфери, — гнув своє Кел. — Або передати їх комусь — позичити під відсотки абощо. Якщо їх не буде, він дасть нам спокій.
— Ні, — спокійно заперечив Лірін. — Рошон не з тих, хто не б’є лежачого. Такий до останнього роздаватиме копняки. Я не знаю, через яку політичну помилку його запроторили сюди, проте він явно не може помститися своїм кривдникам. Тому ми — це все, що в нього є, — лікар помовчав. — Нещасний дурник.
«Нещасний дурник? — подумав Кел. — Він намагається занапастити наше життя, а батько тільки це й може сказати?»
А як же балади, що їх співають вечорами біля каміна? Історії про кмітливих пастухів, здатних пошити в дурні та залишити ні з чим навіженого світлоокого? Вони побутували в дюжинах варіантів, і Кел чув їх усі до єдиного. Хіба ж не повинен Лірін відповісти ударом на удар? Зробити щось, а не просто сидіти й чекати?
Але він нічого не сказав. Бо наперед знав, що почує у відповідь: «Я сам про це подбаю. А ти зосередься на навчанні».
Зітхнувши, Кел відкинувся на спинку стільця й знову відкрив фоліант. В операційній стояла напівтемрява: її освітлювали чотири сфери на столі та ще одна-єдина, якою хлопець користувався для читання. Решту з них Лірін тримав зачиненими в шафці, подалі від людських очей. Кел підніс свою сферу над книжкою, і її світло впало на сторінку. На звороті містилися розлогіші описи хірургічних процедур, які читала йому мати. Вона була єдиною письменною жінкою в їхньому містечку, хоча Лірін стверджував, що серед темнооких жительок мегаполісів із хороших родин досить часто трапляються грамотні.
Занурившись у навчання, Кел машинально видобув щось із кишені. Камінчик, який чекав його на стільці, коли той прийшов позайматися. Він упізнав у ньому чергового «улюбленця» Тіена, з яким хлопчик останнім часом носився. Тепер він залишив його для Каладіна: малюк часто так чинив, сподіваючись, що старший брат також зможе розгледіти в ньому красу. Хоча всі вони здавалися звичайнісінькими камінцями. Доведеться запитати в Тіена, що ж такого особливого він у ньому помітив. У брата завжди було якесь пояснення.
Тепер він проводив свій час, навчаючись теслярству в Рала — одного з місцевих мешканців. Лірін неохоче прилаштував його туди — хірург сподівався на ще одного асистента, але Тіен не зносив вигляду крові. Його щоразу мов правець поставив, і він до неї так і не призвичаївся. Це непокоїло Кела. Він сподівався, що коли полишить Гартстоун, саме брат стане батьковим помічником. А податися звідси хлопець збирався всерйоз — хоч так, хоч інак. Він ще не визначився між армією та Харбрантом, проте останнім часом схилявся до думки стати списником.
Якщо він обере цей шлях, йому доведеться діяти потайки, і то лише коли добре подорослішає, щоб вербувальники зголосилися прийняти його попри заперечення батьків. П’ятнадцять — це, напевно, достатній вік. П’ять місяців очікування. А наразі він вирішив, що обізнаність із м’язами та життєво важливими органами стане в пригоді як хірургу, так і списоносцю.
У двері щось глухо вдарилося. Кел аж підскочив. Це був не стукіт, а саме удар. Звук повторився. Скидалося на те, ніби крізь деревину проштовхувалося щось важке — а може, гамселило в неї.
— Що це в буревіїв за?.. — видобув хірург, підводячись зі стільця. Він перетнув невелику кімнату: поли розстібнутого жилета ковзнули по операційному столу, і ґудзик шкрябонув об дерево.
Знову удар. Закривши фоліант, зі свого стільця зіскочив і Кел. У свої чотирнадцять із половиною він був майже як Лірін заввишки. З боку дверей долинуло дряпання — як-от від кігтів чи клішень. Кел раптом злякався, здійнявши руку в напрямку батька. Година була пізня, кімната — темна, а в містечку панувала тиша.
Знадвору таїлася якась істота. Висновуючи зі звуку — звір. Щось нелюдське. Подейкували, ніби в околицях чинив бешкет виводок білошипників, нападаючи на подорожніх. Перед внутрішнім зором Кела постав образ цих рептилій — завбільшки з коня та з покритою панциром спиною. Чи не одна з них принюхувалася до дверей? І дряпалася в них, пробуючи вломитися всередину?
— Батьку! — вереснув Кел.
Лірін смикнув за ручку дверей. І тьмяне світло сфер упало не на чудовисько, а на вбрану в чорне людину. У її руках був довгий металевий прут, а обличчя приховувала чорна шерстяна маска з прорізами для очей. Кел відчув, як нажахано закалатало його серце, коли цей без п’яти хвилин зламувач відскочив назад.
— Гадав, усередині нікого не буде, еге ж? — обізвався лікар. — Минув не один рік, відколи в містечку востаннє траплялась крадіжка. Мені соромно за тебе.
— Давай сюди сфери! — гукнув голос із темряви. У пітьмі замаячила ще одна постать, а потому й інша.
«Прародителю бур! — тремтливими руками Кел притискав до грудей фоліант. — Та скільки ж їх?» Це розбійники з великої дороги, вони прийшли грабувати містечко! Таке траплялося. І що далі, то частіше, стверджував його батько.
Та як же міг Лірін зберігати спокій?
— Ті сфери не твої, — крикнув іще чийсь голос.
— Справді? — запитав хірург. — І що, від цього вони стають вашими? Гадаєте, він дозволить вам залишити їх собі?
Лікар тримався так, немов перед ним були не грабіжники-заброди. Кел прокрався вперед, причаївшись позаду батька — наляканий і водночас засоромлений своїм страхом. Людські тіні, що переминалися в темряві, нагадували кошмарний сон. Їхні обличчя ховала чорнота.
— Ми віддамо їх йому, — пролунав один із голосів.
— Не доводь до гріха, Ліріне, — додав інший. — Тобі їх все одно не витратити.
Келів батько фиркнув і пірнув углиб кімнати. Хлопець скрикнув, задкуючи, коли той відчинив дверцята шафки, де тримав сфери. Лірін ухопив великий скляний кубок, у якому ті зберігалися. Він був накритий чорною тканиною.
— Це вони вам потрібні? — гукнув Лірін, поминаючи Кела й підходячи до дверей.
— Батьку? — видобув наляканий хлопчина.
— Хочете їхнє світло собі? — голос лікаря став гучнішим. — Маєте!
І зірвав тканину. Кубок вибухнув полум’яним світінням, яскравість якого замалим не сліпила. Кел затулився від нього рукою. Батько перетворився на затінений силует, який, здавалося, стискав у пальцях саме сонце.
Великий кубок сяяв спокійним світлом. Ледь не холодним. Кел закліпав сльозавими очима, які поступово адаптовувались. Тепер він чітко бачив людей надворі. Там, де щойно нависали загрозливі тіні, зіщулились якісь чоловічки, поздіймавши козирки долонь. Вони не вселяли страху. Радше навпаки: грубі маски на їхніх обличчях виглядали сміховинно.
І Келів переляк раптом змінився дивною упевненістю. На якусь мить йому здалося, що батько тримав у руках не світло, а саму здатність до пізнання. «Це Лютен», — подумав хлопець, помітивши серед нападників кульгу. Попри сховане за тканиною обличчя, того легко було впізнати. Батько Кела оперував його хвору ногу — саме завдяки йому той усе ще міг ходити. Він упізнав і решту. Широкоплечий — це Горл, а той, котрий у гарному новому пальті, — Бальзас.
Лірін якийсь час мовчав. Просто стояв, осяваючи яскравим світлом усе кам’янисте подвір’я. Непрохані гості, здавалось, зібгалися, немовби знали, що той упізнав їх.
— Чого чекаєте? — нарешті озвався він. — Ви погрожували мені насиллям. То ходіть. Ударте мене. Пограбуйте. І, коячи це, пригадайте, що я прожив серед вас ледь не все своє життя. Лікував ваших дітей. Ну, сміливіше. Пролийте кров одного зі своїх!
Ті розчинилися в темряві, не сказавши ні слова.
32
Бокове перенесення
«Жили вони високо — у місті, якого ніхто не міг дістатися, проте кожен міг відвідувати. У нерукотворному граді-вежі». — Хоча «Пісня останнього літа» є химерним крутійським романом, створеним у третьому столітті від Ренегатства, у цьому разі цитоване свідчення видається достовірним. Див. с. 27 виконаного Варалою перекладу, пор. також примітки до неї.
Носити міст боком у них виходило вже краще. Хоча й не набагато. Каладін спостерігав, як незграбно перебирає ногами його команда, маневруючи втримуваним збоку настилом. На щастя, зі споду конструкції було чимало держаків, і вони зорієнтувалися, як правильно ними користуватися. Міст доводилося нести менш прямовисно, ніж командир спочатку планував. Це залишало незахищеними ноги, але, можливо, йому вдасться натренувати своїх людей якось давати цьому раду під час безпосереднього обстрілу.
Але поки вони рухалися повільно, і мостонавідники були настільки скупчені, що якби паршенді вдалося звалити долі одного з них, то решта просто перечепилися б об нього. А втрата кількох носіїв неминуче призвела би до зміщення центру рівноваги, тож інші ніяк не втримали б настилу.
«Доведеться діяти дуже обережно», — подумав Каладін.
Сил пурхала вслід за командою в подобі вихорця з напівпрозорих листочків. А далеченько позад неї командирову увагу привернув солдат у формі: той вів гурт обідраних чоловіків, які збилися в понуру зграйку. «Нарешті», — подумав Каладін. Він чекав на чергове поповнення, тож різко махнув рукою Скелі. Рогоїд кивнув: мовляв, нагляну за тренуванням. Усе одно підходив час перерви.
Каладін підтюпцем збіг угору коротким схилом, що простягся на межі складу деревини, і підоспів якраз у той момент, коли новоприбулих перестрів Ґаз.
— До чого ж жалюгідне поповнення, — пробурчав сержант. — Я гадав, що всі перебірки нам прислали минулого разу, але ця шушваль…
Ламаріл знизав плечима:
— Тепер вони твої, Ґазе. Тож сам вишукуй кращих серед гірших…
І пішов разом зі своїми солдатами, залишивши бідолах-новобранців. Дехто з них був убраний пристойніше: імовірно, щойно виловлені злочинці. На лобі в решти стояли невільницькі тавра. Від їхнього вигляду в Каладіна прокинулися почуття, які він було вже притлумив. Він усе ще стояв на самому вершечку крутого схилу: один хибний крок — і той знову скотиться в цю безнадію.
— Ану шикуйся, крєм’ячки! — гарикнув на рекрутів Ґаз, витягуючи палицю й помахуючи нею. Він зиркнув на Каладіна, проте нічого не сказав.
Зграйка новоприбулих спішно вишикувалася.
Сержант пройшовся вздовж шеренги, рахуючи поповнення й вибираючи тих, хто вищий.
— Ви п’ятеро — у Шостий міст. Запам’ятайте це. Якщо забудете — схопите канчуків, — тоді відібрав ще групку. — Ви шестеро, ваш міст — Чотирнадцятий. А ви, четвірка в кінці строю, — у Третій. Ти, ти і ти — Перший міст. Другий міст повністю вкомплектований… А ви четверо — у Міст № 7.
На цьому новобранці скінчилися.
— Ґазе, — озвався Каладін, схрестивши руки на грудях. Сил опустилася йому на плече й із листяного вихорця перетворилася на молоду дівчину.
Той обернувся.
— Команда Четвертого мосту нараховує тільки тридцять боєздатних членів.
— У Шостого й Чотирнадцятого мостів їх іще менше.
— В обох із них було по двадцять дев’ять чоловіків, а щойно ти виділив одному й другому чимале поповнення. У Першому мості — тридцять сім людей, а ти послав до них трьох новобранців.
— Під час останньої вилазки ви практично не зазнали втрат, так що…
Сержант розвернувся, збираючись піти геть, але Каладін ухопив його за руку. Той здригнувся та здійняв палицю.
«Тільки спробуй», — подумав мостонавідник, дивлячись Ґазу прямо в єдине око. Каладіну майже хотілося, щоби той таки ризикнув.
Сержант зціпив зуби:
— Добре. Одного рекрута.
— Я сам його виберу, — зажадав той.
— Як хочеш. Усі вони доброго слова не варті.
Каладін обернувся до новоприбулих. Ті зібрались у групки, залежно від мостонавідної команди, до котрої зарахував їх сержант. Його увагу зразу ж привернули ті, хто був вищий. Як на рабів вони здавалися вгодованими.
— Гей, харизматику! — долинув голос з одної зграйки. — Агов! Гадаю, тобі потрібен я.
Каладін озирнувся. Якийсь низькорослий, миршавий чоловічок махав йому рукою — єдиною, яку мав. І хто відправив такого в мостонавідники?
«А що — стрілу зупинить, — подумав командир. — В очах вищих чинів дехто з мостонавідників тільки на це й годиться».
Кандидат мав русяве волосся й помітно смагляву шкіру — дещо затемну як на алетійця. Нігті на вцілілій руці були синювато-сірі, кристалічні — отже, він гердазієць. На обличчях більшості новобранців застиг спільний вираз апатії та зневіри, проте цей чоловічок усміхався, хоч на лобі в нього стояло тавро раба.
«Він старий, — подумав Каладін. — Або раніше жив у доброго хазяїна, або якимось дивом спромігся не зламатися». Бідолаха вочевидь не розумів, що очікувало на нього в мостонавідниках. Бо усвідомлюючи це, не всміхався би ніхто.
— Я стану тобі в пригоді, — наполягав чоловічок. — Ми, гердазійці, — воїни хоч куди, ґон, — останнє слово той вимовив якось у ніс і, судячи з усього, мав на увазі не кого іншого, як Каладіна. — Сам подумай: цього разу я був — ні багато ні мало — один проти трьох, п’яних і відморожених, та все одно вийшов переможцем.
Він розмовляв дуже швидко, і через сильний акцент слова зливалися докупи.
Із нього вийде ще той мостонавідник. Можливо, цей каліка і зможе бігти з мостом на плечах, але як маневруватиме ним? Він навіть здавався дещо обрезклим у талії. У яку би команду він не потрапив, там його виставлять у першій лінії, щоби швидше зловив стрілу й не плутався під ногами.
«Хто як може, так і виживає, — прошепотів, здавалось, голос із минулого. — Оберни недолік на перевагу…»
«Тіен».
— От і добре, — сказав Каладін. — Беру того, що скраю. Гердазійця.
— Що? — не повірив власним вухам Ґаз.
Коротун підійшов до командира.
— Дякую, харизматику! Ти не пошкодуєш, що взяв мене.
Каладін розвернувся й пішов назад, минаючи Ґаза. Сержант почухав потилицю:
— І це ти так насідав на мене, щоби вибрати однорукого карлика?
Але Каладін продовжував свій шлях, не озвавшись і словом у відповідь. Натомість він обернувся до каліки-гердазійця:
— Чому ти захотів піти зі мною? Ти ж нічогісінько не знаєш про різні мостонавідні команди.
— Ти обирав лише одного, — відказав чоловічок. — А значить, такого, хто відрізняється від усіх інших. І я гадаю, що ти хороша людина. Це по очах видно, харизматику, — він помовчав. — А що таке «мостонавідна команда»?
Безтурботність коротуна ви´кликала в Каладіна усмішку:
— Скоро сам побачиш. Як тебе звати?
— Лопен, — відказав той. — Дехто з родичів кличе мене Ексклюзивний Лопен, бо ніколи не стикався з тим, щоб іще когось так звали. А я багатьох розпитував — може, із сотню… ні, навіть дві сотні… словом, тьму-тьменну людей. І ніхто не чув такого імені.
Слухаючи цей словесний потік, Каладін лише кліпав очима. Чи ж він коли замовкав, щоби перевести подих?
Обслуга відпочивала в затінку заваленого на бік масивного моста. П’ятірка поранених долучилася до їхніх теревенів — навіть Лейтен вийшов з казарми, і це не могло не радувати. Через розтрощену ногу йому було дуже непросто рухатися. Каладін зробив, що міг, але бідолаха мав до скону кульгати.
Єдиним, хто не брав участі в розмові, був Даббід — мостонавідник, котрий пережив сильний бойовий шок. Він ходив услід за іншими, а от розмовляти не розмовляв. Каладін уже почав побоюватися, що той так і не відійде від своєї психічної травми.
Гоббер — круглолиций, щербатий чолов’яга, котрому стріла влучила в ногу — пересувався вже без милиці. Невдовзі він знову бігатиме на вилазки — і це також добре. Кожна пара рук була для них на вагу золота.
— Дуй он у ту казарму, — сказав Лопенові Каладін. — Біля дальньої стіни побачиш купу лахміття. Візьмеш собі ковдру, сандалі й жилет.
— Ясно, — відповів той і неквапливо попростував у вказаному напрямку, на ходу махаючи рукою кільком мостонавідникам.
Схрестивши руки на грудях, до командира підійшов Скеля.
— Що, новенький?
— Так, — підтвердив Каладін.
— Гадаю, тільки таких для нас сержанту і не шкода, — зітхнув рогоїд. — На це варто було очікувати. Відтепер він присилатиме нам лише найупослідженіших рекрутів.
Командиру так і кортіло якось висловити свою згоду, але він утримався. Сил, напевно, розізлилася б, розцінивши це як брехню.
— А від нового способу носити міст, — продовжив Скеля, — по-моєму, невелика користь. Це…
І змовк, бо над табором розлігся звук сурми, луною відбиваючись від кам’яних будівель, — немов удалині проревів великопанцирник. Каладін занервував. Чергувати випало його людям. Він напружено чекав на третю серію сигналів.
— Шикуйся! — загорлав він. — Швидше!
Чергували ще дев’ятнадцять команд, чия обслуга безладно заметушилася, але мостонавідники Каладіна злагоджено пройшли до місця збору. Вбраний у жилет Лопен вискочив із казарми й розгубився, дивлячись на чотири відділення й не знаючи, до якого бігти. Командир вагався: якщо поставити його в першу лінію, від бідолахи залишиться тільки мокре місце, але на будь-якій іншій позиції він лиш уповільнить їх.
— Лопене! — гукнув Каладін.
Однорукий віддав честь. «Він що, гадає, ніби потрапив у справжню армію?»
— Бачиш бочку з дощівкою? Збігай візьми в теслярських підмайстрів бурдюки — вони обіцяли мені, що позичать декілька. Наповни, скільки зможеш, і наздоганяй нас унизу.
— Єсть, харизматику! — викрикнув Лопен.
— Підняти міст! — наказав той, займаючи позицію в передньому ряду. — Плечове перенесення!
Четвертий міст рушив уперед. Доки деякі інші команди купчилися біля казарм, обслуга під орудою Каладіна вже перетнула складський двір. Вони раніше за всіх спустилися схилом і досягли першого зі стаціонарних мостів ще до того, як армія встигла хоч би вишикуватись. І вже там командир наказав опустити міст і чекати.
Невдовзі з горба швидким кроком спустився Лопен — і, як не дивно, із ним були Даббід і Гоббер. Кульгава нога останнього не давала як слід розігнатися, зате з брезенту та двох довгих палок вони спорудили імпровізовані ноші. Трійця підтюпцем підбігла до решти мостонавідників.
— Що це? — запитав Каладін.
— Ґон, ти велів мені принести, скільки зможу, — пояснив Лопен. — Ну, ми й позичили в теслярів цю штуку. Ті сказали, що носять у ній цурпалки, але наразі вона їм не потрібна, тож ми прихопили її та дісталися сюди. Правду я кажу, мулі?
Остання фраза стосувалася Даббіда, який тільки мовчки кивнув.
— Мулі? — перепитав Каладін.
— Це означає «німий», — пояснив Лопен, стенувши плечима. — Сам бачиш: він не надто схожий на базіку…
— Бачу. Що ж, молодці. Усій обслузі зайняти свої місця. Онде наближається армія.
Наступні кілька годин минули так, як вони й звикли очікувати від вилазки — за виснажливим перенесенням важкого моста через численні плато. Вода стала їм у великій пригоді. Під час таких атак армійці інколи напували обслугу, проте аж ніяк не настільки часто, як та відчувала спрагу. Тож можливість промочити губи після перетину кожного плато вартувала не менше, ніж якби в них було ще з півдюжини людей.
Але справжньою новиною стало те, що тренування дали результат. Члени Четвертої команди вже не почувалися цілковито знеможеними щоразу, коли опускали міст. Робота не стала легшою, але тепер їхні тіла були підготовлені до неї. Командир не раз і не два ловив на собі здивовані чи заздрісні погляди обслуги інших мостів, коли його люди сміялися й жартували, поки інші валилися додолу. Просто робити одну вилазку на тиждень чи близько того — як-от члени інших команд — було елементарно недостатньо. Додаткова порція їжі щовечора, підкріплена тренуваннями, дала його людям змогу наростити м’язи й підготувала їх до роботи.
Марш-кидок виявився довгим — чи не найдовшим на Каладіновій пам’яті. Дорога в східному напрямку розтяглась на багато годин. Це був поганий знак. Коли за пункт призначення їм правили ближні плато, вони нерідко прибували туди раніше від паршенді. Проте забіг на таку далеку відстань означав, що їхня мета — не дати ворогу втекти з яхонтосерцем. Шансу випередити противника в них не було.
А це означало, що штурм буде нелегким. «Ми не готові до бокового перенесення», — подумав знервований Каладін, коли вони нарешті наблизилися до велетенського плато незвичної форми. Мостонавідник чував про нього — воно називалося Вежею. І жодна з алетійських армій ще не здобувала там яхонтосерця.
Вони опустили настил біля передостанньої прірви, навели його через неї, і Каладіна охопило погане передчуття, щойно міст перетнули розвідники. Клиноподібна Вежа була нерівна — її південно-східний край здіймався високо в повітря, утворюючи крутий схил. Садеас задіяв велику кількість солдатів: це плато було гігантське, тому тут можна було розгорнути значні сили. Каладін завмер у тривожному очікуванні. Може, їм пощастить, і виявиться, що паршенді вже втекли з яхонтосерцем. З огляду на віддаль, це було цілком можливо.
Розвідники бігцем повернулися.
— Ворог вишикувався з протилежного краю! Паршенді ще не розбили кокона!
Каладін тихенько простогнав. На Міст № 4 ступила армія, а серйозні, похмурі обличчя обслуги розвернулися на командира. Його люди знали, чого чекати далі. Дехто з них — а можливо, і більшість — не залишиться в живих.
Цього разу все складалося щонайгірше. Під час попередніх вилазок вони мали запас міцності. І коли втрачали чотирьох-п’ятьох носіїв, то все одно залишалися на ходу. Але тепер бігли на штурм всього тридцять чоловіків. Кожен вибулий зі строю істотно їх уповільнюватиме, а в разі втрати кількох одиниць обслуги міст захитається або навіть завалиться. І коли це трапиться, ворожі лучники зосередять на них усю увагу. Він уже бачив, як це бувало. Якщо котрась із команд кульгавіла, паршенді налітали наче скажені.
Крім того, якщо обслузі якогось настилу помітно бракувало людей, противник завжди концентрував обстріл на ній, силкуючись перебити й решту. У Четвертого мосту були серйозні проблеми. Ця вилазка цілком могла закінчитися для них п’ятнадцятьма чи й двадцятьма смертями. І він мав цьому якось зарадити.
Тож вибору не лишалося.
— Усім підійти ближче, — віддав наказ Каладін.
Його люди нахмурилися, підступаючи до командира.
— Ми понесемо міст боком, — тихо промовив той. — Я піду перший і задаватиму маневр, а ви будьте готові повторювати мої дії.
— Каладіне, — заперечив Тефт, — бокове перенесення вповільнює рух. Це була цікава ідея, але…
— Тефте, ти довіряєш мені? — запитав командир.
— Радше, так.
Сивочолий мостонавідник кинув погляд на решту. Каладін і сам бачив, що багато хто відповів би інакше — принаймні ще менш упевнено.
— Це спрацює, — твердо заявив він. — Ми скористаємося настилом як щитом, щоби прикритися від стріл. Нам треба вирватися вперед — бігти швидше за інші команди. Несучи міст боком, обігнати їх буде нелегко, однак це єдине, що я можу запропонувати. Якщо нічого не вийде, мене, як направника, уб’ють першим. Щойно я впаду, переходьте на плечове перенесення. Ми вправлялися в ньому. І ви нарешті здихаєтеся мене.
Мостонавідники мовчали.
— А якщо нам і з тобою непогано? — нарешті запитав довгобразий Натам.
Каладін усміхнувся:
— Тоді мчіть щодуху й робіть, як я. Під час штурму будемо виписувати несподівані зигзаги, тож приготуйтеся змінювати напрям.
І він подався назад до мосту. Рядові солдати вже перебралися на інший бік, і тепер настилом проїздили світлоокі разом із Садеасом у його розцяцькованій Сколкозбруї. Каладін з командою майнули вслід і втягли за собою міст. Відтак на плечах перенесли його в авангард колони й опустили долі, чекаючи, доки решта команд займе свої місця. Лопен і двійко інших водоносів відстали разом із Ґазом: схоже, їх не покарають за неучасть у вилазці. Ну, хоч комусь пощастило.
Каладін відчув, як на лобі виступили намистинки поту. Попереду, на протилежному боці провалля, замаячили паршендійські шеренги: чорно-червоні воїни, короткі луки напоготові, натягнуті тятиви. Позаду них здіймався велетенський схил Вежі.
Каладінове серце забилося швидше. Довкола армійців з’явилися спрени очікування — проте не поблизу Четвертої команди. Хоча честь їм робило те, що й страхокузьок було не видно. Не те щоб вони не боялися — просто не відчували аж такого тваринного жаху, як інші загони обслуги, котрі й переманили їхніх спренів.
«Турбуйся, — прошепотів йому з минулого Туккс. — Ключ до успіху в битві — не відсутність сильних почуттів, а контроль над ними. Турбуйся про перемогу. Турбуйся про тих, кого захищаєш. Ти повинен турбуватися про щось».
«Я турбуюся, — подумки відказав Каладін. — Буря на мою дурну голову, але так воно і є».
— Підняти мости! — голос Ґаза розлігся над авангардом, дублюючи відданий Ламарілом наказ.
Четверта команда заворушилася, швидко повертаючи настил боком і здіймаючи його. Ті, хто був нижчий на зріст, вишикувалися в лінію, утримуючи міст справа від себе, а вищі скупчилися в шерензі позаду них, простягши руки вперед — піднімаючи — або вгору — стабілізуючи його. Ламаріл суворо глянув на них, і в Каладіна перехопило подих.
Ґаз підступив до начальника і щось зашепотів. Вельможа мовчки кивнув. Сурми заспівалили наступ.
Четвертий міст кинувся на штурм.
Позаду них здибилася хвиля стріл, які, пролетівши над головами обслуги, дугою падали на паршенді. Зціпивши зуби, Каладін мчав до прірви. Йому заледве вдавалося не перечепитись об скелебруньки та поріст сланцекірки. Хоч його команда й бігла повільніше, ніж зазвичай, завдяки виучці й витривалості вона все одно випереджала решту. Із Каладіном за направника Четвертий міст зумів вирватися вперед.
Це багато що важило, оскільки командир спрямував своїх людей трішечки вправо — так, ніби несучи збоку важкий міст, його команда ледь відхилилася від курсу. Паршенді опустилися на одне коліно й хором затягнули пісню. Алетійські стріли сипалися на них, викликаючи в декого сум’яття, проте решта здіймали луки.
«Приготуйся…» — подумки звелів собі Каладін. Він припустив швидше, відчуваючи раптовий приплив енергії. Сухожилля не рвалися від напруження, дихавиця відступила. Можливо, так впливав шал битви, а може, больовий поріг залишився позаду, однак ця неочікувана сила породжувала відчуття легкої ейфорії. Йому здавалося, ніби всередині щось клекоче, змішуючись із кров’ю.
У ту мить йому здавалося, немовби він самотужки тягне за собою міст, як-от вітрило — човен. Він ще сильніше взяв управо, збільшуючи кут і виставляючи себе та своїх людей на загальний огляд паршендійських лучників.
Ті продовжували співати, якимось чином знаючи — і то без жодних наказів, — коли натягувати тятиви. Ось оперення стріл торкнулось мармурових щік, а вістря націлилися на мостонавідників. Як і слід було очікувати, багато було наведено на його людей.
«Уже майже час!»
Лише кілька ударів серця…
«Пора!»
Каладін різко повернув ліворуч одночасно із залпом паршенді. Міст повторив цей маневр, і тепер у бік лучників була звернена його лицьова сторона. Летіли стріли — з тріском ламаючись об дерево чи впинаючись у нього. Деякі древка шумно падали на каміння під ногами обслуги. Настил затріщав від ударів.
З боку інших команд до них долинули розпачливі крики болю. Люди падали — дехто, імовірно, під час першої ж вилазки. У Четвертого мосту не заволав ніхто. І долі не опинився.
Каладін знову розвернув настил і побіг, скісно забираючи в протилежному напрямку та підставляючи обслугу під удар. Здивовані паршенді зарядили луки. Зазвичай вони стріляли залпами. Із цього й скористався Каладін, оскільки щойно вороги натягнули тятиви, як він розвернувся, використовуючи громіздкий настил як щит.
І знову стріли вп’ялися в деревину. І знову закричала обслуга інших мостів. І знову зигзагоподібний маневр командира захистив його людей.
«І ще раз», — подумав Каладін. Тепер їм доведеться непереливки. Паршенді знатимуть, що він планує. І приготуються стріляти, як тільки-но він розвернеться.
Поворот.
Ані стріли.
Приголомшений мостонавідник збагнув, що паршендійські лучники перемкнули всю свою увагу на решту команд, вишукуючи легші мішені. Простір перед його людьми залишився практично порожнім.
Прірва була зовсім поруч, і попри всі віражі Каладін привів свою команду куди слід, щоб навести міст у правильному місці: для успіху кавалерійської атаки настили мали розташовуватись у ряд недалеко один від одного. Він швидко розпорядився: «Майна!» Дехто з ворожих лучників знову звернув на них увагу, але більшість ігнорувала, посилаючи стріли в інші команди.
Ззаду долинув гуркіт, сповіщаючи, що один із мостів повалився. Каладін і його люди штовхали міст, доки алетійські лучники з тилу засипали паршенді залпами, не даючи зорієнтуватися й зіштовхнути настил. Не припиняючи роботи, командир ризикнув озирнутися через плече.
Наступний у черзі міст був близько. Ним виявився Сьомий, який безпорадно борсався, ловлячи стрілу за стрілою та покосами падаючи додолу. Ряди обслуги ріділи на очах — й ось настил із гуркотом упав на каміння. Услід накренився й Двадцять сьомий. Іще два вже лежали долі. До прірви заледве добувся Шостий міст, втративши більше половини людей. Де були решта команд? Короткий позирк назад не дав змоги цього роздивитися, але слід було зосередитись на роботі.
Каладін і його люди з глухим стуком навели міст, і командир наказав відходити. Обслуга кинулася геть, звільняючи дорогу для кавалерії. Але та не з’являлася. Вмиваючись потом, Каладін обернувся.
П’ять інших команд навели мости над проваллям, проте решта все ще силкувались досягти його. Як не дивно, вони теж спробували прикритися настилами від стріл — за прикладом Каладіна і його підлеглих. Багато мостів неначе скульгавіли: дехто з обслуги намагався опустити їх для захисту, проте інші так само бігли вперед.
Панував хаос. Ніхто з них не вправлявся в боковому перенесенні. Намагаючись утримати настил у новому положенні, одна відстала команда зронила його. Дві інші партії обслуги були повністю винищені паршенді, які не припиняли обстрілу.
Важка кавалерія провела атаку, скориставшись шістьма наведеними мостами. Зазвичай кіннотники перетинали їх по двоє в ряд, накопичуючи для удару близько сотні верхівців: три послідовно вишикувані лави по тридцять-сорок рицарів у кожній. Однак це залежало від того, скільки настилів стояли в ряд, уможливлюючи ефективний наступ на сотні паршендійських лучників.
Та цього разу мости лежали надто безсистемно. Частина кавалерії перебралася на інший бік, але її стрій поламався, і кіннотники не ризикували ринутися на паршенді, побоюючись оточення.
Піхотинці взялися допомагати, штовхаючи Міст № 6. «Нам треба їм підсобити, — подумав Каладін. — Навести решту мостів».
Але було запізно. Хоча сам Каладін залишився неподалік поля бою, його люди, як і зазвичай, відступили під захист найближчого виступу оголеної породи. Причому обрали такий, що, надійно захищаючи від стріл, був на прийнятній відстані, щоб спостерігати за битвою. Після першого етапу штурму паршенді завжди давали обслузі спокій, хоча алеті завбачливо виставляли ар’єргард, щоб убезпечити свої тили й не дати паршенді відрізати їм шлях до відступу.
Зрештою солдати навели над прірвою Шостий міст, те саме зробили зі своїми настилами ще дві команди, проте половина з них так туди й не добулася. Армії довелося перешиковуватись на бігу, кидаючись на допомогу кавалерії та розділяючи свої сили між наявними переправами.
З-за виступу вискочив Тефт і, вхопивши Каладіна за руку, потяг його за собою назад, у відносно безпечне місце. Командир не противився його смиканню, однак все ще вдивлявся в поле бою, із жахом усвідомлюючи, що трапилося.
Скеля підступив до командира й поплескав його по плечу. Волосся здорованя-рогоїда від поту прилипло до голови, але він широко всміхався:
— Чудеса! Жодного пораненого!
До них наблизився Моаш:
— Прародителю бур! Повірити не можу в те, що ти тільки-но зробив! Каладіне, ти назавжди змінив мостові вилазки!
— Ні, — тихо відповів той. — Я підірвав усю міць нашої атаки.
— Я… Що?
«Прародителю бур!» — подумав командир.
Важка кавалерія виявилася відрізаною від своїх. Кіннота мала наступати лавою: успіх її атаки передусім визначався залякуванням.
Але тут паршенді змогли ухилитися з-під удару, а потім напасти на вершників із флангів. Натомість піхотинці не дісталися на місце досить оперативно, щоби прийти їм на допомогу. Кілька груп верхівців билися в повному оточенні. Солдати скупчилися довкола наведених мостів, силкуючись перебратися на інший бік, однак паршенді займали вигідну позицію та відбивали їхні атаки. Списники падали з настилів, а пізніше ворогу вдалося скинути в прірву й цілий міст. Алетійські сили незабаром перейшли до оборони: бійці зосередились на утриманні плацдарму перед мостами, забезпечуючи кінноті шлях до відступу.
Каладін вдивлявся в битву, не відриваючи очей. Він ніколи не заглиблювався в питання тактики й потреб усієї армії під час подібних вилазок. Мостонавідник узяв до уваги лиш інтереси власної команди. Це була дурна помилка, якої він не мав би припуститися. Він би й не припустився, якби все ще сприймав себе як справжнього солдата. Каладін ненавидів Садеаса. Його обурював спосіб, у який той використовував йому подібних. Але він не повинен був змінювати базову тактику Четвертого мосту без урахування всієї картини бою.
«Я відвернув увагу противника на інші команди, — подумав Каладін. — Так ми зарано дісталися прірви, однак уповільнили декого з них».
А оскільки він біг попереду, багато інших мостонавідників добре роздивилися, як той використовував настил у ролі щита. Це підштовхнуло їх до наслідування. А як наслідок — кожна група обслуги наступала з різною швидкістю, й алетійські лучники не знали, куди спрямовувати залпи, щоби послабити натиск паршенді на етапі наведення мостів.
«Прародителю бур! Моя новація вартувала Садеасу перемоги».
Це не минеться безслідно. Поки генерали з капітанами гарячково намагалися змінити стратегію битви, тож про мостонавідників забули. Але щойно все закінчиться, по нього прийдуть.
А може, це станеться й раніше. У бік Четвертої команди прямували Ґаз і Ламаріл в оточенні групи списників із резерву.
Скеля підійшов до командира з одного боку, а схвильований Тефт — з іншого, стискаючи в руках камінь. Обслуга позаду Каладіна загомоніла.
— Відійдіть, — наказав той рогоїду з товаришем.
— Але ж, Каладіне! — вигукнув Тефт. — Вони…
— Відступіться. Зберіть решту членів команди. І, якщо зможете, благополучно доправте на складський двір. «Якщо це лихо омине хоч декого з нас».
Скеля й Тефт не послухались, і Каладін сам ступив крок уперед. На Вежі все ще кипіла битва: загін Садеаса — під особистим проводом Сколкозбройного — спромігся захопити невеличкий плацдарм і відчайдушно його утримував. По обидва боки провалля здіймалися гори трупів. І це ще було не все.
Двійко командирів відділень знову порівнялися з ним, але Каладін втупив у них розлючений погляд, змусивши позадкувати. Тоді обернувся до Ґаза й Ламаріла. «Скажу, що це Ґаз напоумив мене, — подумав він. — Підбив залучити бокове перенесення при штурмі».
Але ні. Не було жодних свідків. Просто його слово проти сержантового. Це не спрацює. А крім того, таке пояснення дасть Ґазу з Ламарілом усі підстави відправити Каладіна на той світ негайно — не чекаючи, доки тому випаде шанс звернутися до їхнього керівництва.
Слід було вдатися до чогось іншого.
— Ти маєш хоч зелене уявлення про те, що накоїв? — наблизившись, закричав Ґаз, бризкаючи слиною.
— Перевернув із ніг на голову стратегію битви, — відказав Каладін, — і посіяв хаос у рядах цілої атакуючої армії. Тож ви прийшли покарати мене з тим, щоби коли начальство накинеться на вас за всю цю катавасію, ви могли хоч би вказати на те, що швидко розібралися з винуватцем.
Ґаз замовк, а Ламаріл і списники півколом обступили мостонавідника. Сержант виглядав спантеличено.
— Якщо комусь від цього полегшає, — похмуро мовив Каладін, — то я не знав, що таке трапиться. Просто намагався вціліти.
— Виживання мостонавідників не передбачене, — відрізав Ламаріл. Він махнув рукою кільком солдатам і тицьнув пальцем у Каладіна.
— Якщо залишите мене в живих, — сказав той, — обіцяю запевнити ваше керівництво, що ви не причетні до цього. А якщо вб’єте, то все виглядатиме так, ніби ви намагалися щось приховати.
— Щось приховати? — перепитав Ґаз, поглядаючи в бік Вежі, де тривала битва. Заблукана стріла загрюкотіла по камінню неподалік від нього, і її древко зламалося. — І що б це нам приховувати?
— А це з якого боку поглянути — адже цілком може здатися й так, ніби це від початку була твоя ідея. А ви, ясновельможний Ламаріле, не зупинили мене. Могли, проте не зробили цього — солдати бачили, як ви розмовляли з сержантом, слідкуючи за нашим тренуванням. І коли я не поручуся за ваше невідання щодо моїх планів, ви постанете в дуже й дуже невигідному світлі.
Солдати, які були з Ламарілом, звернули погляди на свого командира. Світлоокий насупився.
— Побийте його, — наказав він. — Але не до смерті.
Він розвернувся й попростував назад — у бік алетійського резерву.
Здоровенні списники наблизились до Каладіна. Бійці були темноокі, проте збиралися проявити до нього не більше співчуття, ніж паршенді. Він заплющив очі й зібрав усю волю в кулак. Дати відсіч їм усім не випадало. А йому ще й треба було залишитися з Четвертим мостом.
Удар тупим кінцем списа в живіт повалив його долі. Він судомно захапав повітря, а вояки взялися гамселити його ногами. Від штовхана носаком тріснув черес, і сфери — надто велика цінність, щоб залишати їх у казармі — розкотилися по камінню. Із них кудись пощезло Буресвітло, і тепер вони здавалися темними й безживними.
А солдати гамселили далі.
33
Кіматика
«Вони змінювалися навіть тоді, коли ми вже билися з ними. Наче тіні, що здатні перетворюватися в ритмі танцю полум’я. Не слід недооцінювати їх, орієнтуючись на перше враження». — Вважається, що це фрагмент висловлювання Талатіна — Променистого з ордену Стражів каменю. Його джерело — «Втілення» за авторством Ґувлоу — зазвичай сприймається як надійне, хоча цей уривок запозичений зі скопійованої частини «Поеми сьомого ранку», повний текст якої до нас не дійшов.
Інколи, потрапляючи до власне Паланеуму — неозорого зібрання книг, рукописів і сувоїв одразу за читальними залами Завіси, — Шаллан бувала настільки приголомшена його масштабами й красою, що забувала про все інше.
Паланеум мав форму оберненої піраміди, заглибленої в скелю. По периметру його облямовували підвісні переходи на кшталт балконів. Ледь нахилені вперед, вони звивалися вздовж усіх чотирьох стін, утворюючи величну квадратну спіраль — гігантські східці, що вказували в центр Рошару. А за потреби з системою ліфтів можна було спускатися швидше.
Обіпершись на перила найвищого ярусу, Шаллан могла розгледіти лише половину шляху донизу. Їй здавалося, ніби це місце завелике, занадто грандіозне як для рукотворного. Бо як, наприклад, вдалося досягти просто ідеальної рівності терасованих ярусів? Чи не Душезаклиначами створювався відкритий простір? І скільки ж самоцвітів мусіло на це піти?
Приміщення окутувала напівтемрява. Центрального освітлення не було — лише невеликі смарагдові лампи цілеспрямовано розганяли морок над східцями галерей. Подвижники з Конгрегації проникливості час від часу обходили яруси, замінюючи сфери. А це мали бути сотні й сотні смарагдів — очевидно, вони складали королівську скарбницю Харбранта. Бо ж кращого місця, ніж абсолютно вбезпечений Паланеум, для них годі було й шукати. А так вони не тільки перебували під захистом, а й слугували для освітлення велетенської бібліотеки.
Шаллан продовжила свій шлях. Служник-паршмен ніс сфероліхтар, оснащений трійцею сапфірових марок. Їхнє м’яке синє світло відбивалося від кам’яних стін, подекуди Душезаклятих на кварц суто заради оздоблення. Поручні були вирізьблені з дерева, а тоді перетворені на мармур. Проводячи пальцями по одному з них, вона відчувала первинну волокнистість перил. І водночас — холодну гладкість каменю. Дивина, чи не навмисно розрахована на те, щоб обманути відчуття.
Приставлений до неї паршмен ніс невеличкий кошик книжок, щедро ілюстрованих видатними натуралістами. Джасна почала дозволяти Шаллан відводити трохи навчального часу на вивчення самостійно обраних тем. Лиш одну годину на день — але якої ж невимовної цінності набула для неї ця година! Останніми днями вона як слід проробляла «Подорожі на Захід» Міалмр.
Світ — це чудесне місце. Їй кортіло дізнатися більше, побачити кожнісіньке створіння, що водилося в ньому, і наповнити свої книги їхніми замальовками. Упорядкувати Рошар, схопивши його суть в образах. Усі праці, які вона читала — хоча самі по собі дивовижі, — залишали її невдоволеною. Кожна авторка була майстринею або слова, або малюнка, проте рідко коли одного й іншого разом. А якщо котрійсь таке і вдавалося, її дослідження не дотягувало до високих стандартів науковості.
Їхні знання рясніли стількома прогалинами! Прогалинами, які могла би заповнити Шаллан.
«Ні, — твердо сказала вона собі на ходу, — я не для цього тут».
Їй було все складніше й складніше зосереджуватись на крадіжці, хоча Джасна — як і сподівалася Шаллан — почала звертатися до її послуг, приймаючи ванну. Незабаром могла з’явитися хороша можливість. Однак що довше вона навчалася, то палкіше прагнула до знань.
Паршмен пройшов за нею до одного з ліфтів, і двійко його однокровців узялися їх опускати. Шаллан розглядала кошик із книжками. Вона могла би використати цей час для читання — можливо, закінчити той розділ із «Подорожей на Захід»…
Дівчина відвернулася від корзини. «Не відволікайся». Спустившись на п’ять ярусів, Шаллан вийшла й опинилася в коротшому проході, який з’єднував ліфт із похилими галереями, вбудованими в стіни. Досягши одного зі сходових маршів, вона звернула направо й іще трішки пройшлася. Стіна була помережана входами, і, відшукавши потрібні двері, дівчина потрапила в простору кам’яну кімнату, заставлену високими книжковими стелажами. «Чекай тут», — звеліла вона паршмену, витягаючи з кошика свою папку для малювання. Затиснувши її під пахвою, Шаллан узяла ліхтар і поспішила в книгосховище.
У Паланеумі можна залишатися годинами, не зустрівши живої душі. Принцесина підопічна рідко помічала кого-небудь, вишукуючи для наставниці певний маловідомий текст. Звісно ж, по книги можна було послати спеціальних служників чи подвижників, але Джасна вважала за доцільне, щоби Шаллан вчилася цьому сама. Очевидно, Харбрантська система каталогізації правила за взірець багатьом бібліотекам та архівам Рошару.
У задній частині приміщення вона натрапила на невеликий столик із древокачанника. Поставивши ліхтар на край стільниці, дівчина опустилась на ослінчик і дістала з-під пахви папку з малюнками. У кімнаті панували тиша й темрява, з якої світло ліхтаря вихоплювало лише торці стелажів справа та гладку кам’яну стіну зліва. Повітря пропахло старим папером і пилом. Але не сирістю. У Паланеумі ніколи не бувало вогко. Можливо, ця повсякчасна сухість була якось пов’язана з довгастими лотками з білим порошком у дальньому кінці кожної кімнати.
Шаллан розстібнула шкіряні ремінці папки. Усередині лежали аркуші. Поверху — чисті, а під ними — кілька портретів людей, побачених нею в Паланеумі: свіжі екземпляри її колекції облич. У глибині ж стосу ховався значно важливіший цикл замальовок: зображення Джасни в процесі Душезаклинання.
Принцеса рідко використовувала фабріал — можливо, не хотіла робити це в присутності Шаллан. Але підопічна скористалася кількома нечисленними можливостями, які випадали здебільшого тоді, коли Джасна відволікалася, очевидно, забуваючи, що вона не сама.
Дівчина піднесла до обличчя один із малюнків: Джасна сидить у ніші, її опущена рука торкається зіжмаканого клаптя паперу, самоцвіт Душезаклинача сяє. Шаллан узяла інший малюнок. Він зображав цю ж сцену всього за кілька секунд по тому. Папірець став клубком полум’я. Не згорів, а перетворився на вогонь — на звивисті язики та відблиск жару в повітрі. Що ж було на ньому такого, щоб наставниця захотіла це приховати?
Ще один портрет зафіксував Джасну в процесі перетворення вина в її кубкові на грудку кришталю, щоб скористатися нею як прес-пап’є, причому сама посудина теж притискала до стола стос паперів — це сталося в один із тих нечастих випадків, коли вони обідали (та працювали) у внутрішньому дворику Конклаву. Був і ще інший малюнок, на якому Джасна випалювала на папері слова, коли в неї закінчилося чорнило. Забачивши, як аркуш укривають опіки від письмен, Шаллан подивувалася точності фабріала.
Схоже, конкретно цей Душезаклинач був спеціально налаштований на три Сутності: Пару, Іскру та Світність. Але, напевно, з його допомогою можна було створити будь-яку з Десяти сутностей — від Зефіру до Делювію. Останній був найважливіший для дівчини, оскільки туди входили камінь і земля. Вона могла створити нові поклади мінералів, які родина в подальшому розроблятиме. Це спрацює: фабріали були величезною рідкістю в Джа Кеведі, тож за мармур, жадеїт та опал її сім’я отримає гарні гроші. Подейкували, що створювати в такий спосіб справжні самоцвіти нібито неможливо, однак ніщо не заважало їм створити родовища інших каменів співмірної вартості.
Щойно ці нові поклади вичерпаються, їм доведеться перейти на менш прибуткові заняття. Але це нічого. До того часу вони виплатять свої борги та компенсують ряду кредиторів упущену вигоду. Дім Давар утратить свій вплив, зате встоїть.
Шаллан знову задивилася на малюнки. Скидалося на те, що алетійська принцеса сприймала Душезаклинання на диво спокійно. Вона володіла одним із найпотужніших артефактів у всьому Рошарі — і створювала ним прес-пап’є? Для чого ще використовувала наставниця свій фабріал, коли підопічна не бачила? Здавалось, останнім часом та стала рідше задіювати його при помічниці, ніж попервах.
Шаллан порилася в захищеному капшуку під манжетою та видобула батьків несправний Душезаклинач. До ремонту той був попсований у двох місцях: не витримав один із ланцюжків і постраждала оправа деякого з самоцвітів. Вона піднесла його до світла, уже не вперше шукаючи сліди тих пошкоджень. Ланку, що луснула, замінили на точно таку ж, а оправу майстерно перекували. Навіть точно знаючи, де був розсічений фабріал, вона не могла розгледіти жодного ґанджу. На жаль, усунення суто зовнішніх дефектів не зробило його придатним для використання.
Вона зважила на долоні масивний металевий пристрій, оснащений ланцюжками. Тоді надягла його, пропустивши крізь утворювані ними петлі великий і середній пальці та мізинець. Самоцвітів у корпусі наразі не було. Потому, оглядаючи з усіх боків, порівняла поламаний Душезаклинач із тим, що на малюнках. Так, на вигляд ідентичний. Бо це непокоїло її.
Шаллан відчула, як затріпотіло її серце, коли вона роздивлялася несправний фабріал. Обікрасти Джасну видавалось за можливе, коли принцеса була для неї далекою, незнайомою людиною. Якоюсь там єретичкою — здогадно, сварливою та вимогливою. Але як щодо справжньої Джасни? Вдумливої ученої — суворої, але справедливої, — наділеної дивовижною мудрістю та проникливістю? Чи зможе її підопічна і справді вкрасти в наставниці?
Дівчина намагалася вгамувати серцебиття. Вона була така з раннього дитинства. І досі пам’ятала, як гірко плакала через сварки батьків. Конфлікти не були її стихією.
Але вона це зробить. Заради Нана Балата, Тета Вікіма й Аші Джушу. Її брати залежали від неї. Глибоко вдихаючи й видихаючи, вона притисла руки до стегон, щоб угамувати дрож. А за кілька хвилин, опанувавши себе, взяла несправний фабріал і повернула до захищеного капшука. Тоді зібрала свої малюнки. Вони можуть знадобитися, коли надійде час з’ясовувати, як же працює Душезаклинач. Як їй із цим бути? Чи можна було якось розпитати Джасну про роботу фабріала, не викликавши підозри?
Забачивши вогник, що мерехтів між ближніми стелажами, вона злякалася й сховала папку. Проте це виявилася всього лише стара, закутана в мантію жінка-подвижниця з лампою в руках, котра човгала в супроводі служника-паршмена. Звернувши в прохід між двома рядами шаф, та навіть не глянула в бік Шаллан. Світло її ліхтаря прозирало крізь прогалини на полицях. У такому ракурсі — залишаючись невидимою, але променіючи світлом з-за книжкових рядів — вона видавалася кимось із самих Вісників, який походжав книгосховищем.
Її серце знову закалатало, і Шаллан піднесла захищену руку до грудей. «З мене ще та злодійка», — подумала вона, скривившись. Дівчина зібрала свої речі й попрямувала проходом між шафами, здійнявши поперед себе ліхтар. З торця кожного ряду стелажів були вирізьблені символи, що позначали дату надходження книжок до Паланеуму. Такою була тутешня система: на верхньому ярусі стояли гігантські каталогові шафи з шухлядками, заповненими картками.
Джасна послала Шаллан розшукати, а потім й опрацювати примірник «Діалогів» — класичного дослідження з політичної філософії. Однак у цій же кімнаті зберігалися й «Пригадані тіні» — книга, яку читала принцеса, коли до них завітав король. Дівчина пізніше справлялася в каталозі. До цієї пори її б мали повернути на місце.
Охоплена раптовою цікавістю, Шаллан відрахувала ряди. Тоді звернула до потрібного стелажа й узялася рахувати полиці. На найнижчій із них, приблизно посередині, вона знайшла тоненький червоний томик, переплетений у вепрмантин. «Пригадані тіні». Шаллан поставила ліхтар на підлогу, ухопила з полиці книгу та, почуваючись зловмисницею, взялася гортати сторінки.
Побачене її спантеличило. Вона й гадки не мала, що це книжка оповідань для дітей. Жодних тобі коментарів у примітках — просто збірник казок. Дівчина опустилася на підлогу й заходилася читати першу з них. У ній ішлося про хлопчика, котрий якось уночі опинився далеко від дому. За ним ганялися Спустошувачі, доки він не сховався від них у печері біля озера. Тоді вистругав із уламка деревини якусь подобу людського тіла й пустив її плавати по воді, обдуривши чудовиськ. Ті прийняли її за дитину, накинулися і зжерли.
У Шаллан було мало часу — якщо та занадто баритиметься, Джасна щось запідозрить, — але вона таки пробігла очима решту оповідань. Усі були написані в одному стилі — історії про привидів, духів чи Спустошувачів. А куций коментар, який знайшовся наприкінці, пояснював, що авторку дуже цікавив фольклор темноокого простолюду. Вона роками збирала й записувала подібні перекази.
«Про такі “Пригадані тіні”, — подумала Шаллан, — із тим же успіхом можна й забути».
То ось що читала Джасна? А її підопічна гадала, що це виявляться якісь глибокодумні філософські дискусії про ще одне загадкове вбивство давноминулих часів. Адже наставниця була вериститалійкою. Тобто встановлювала істину, аналізуючи події минулого. А яку таку істину можна знайти в казочках, покликаних лякати малолітніх темнооких неслухів?
Шаллан поставила том на місце й поспішила виконувати доручення.
Минуло зовсім мало часу, тож, повернувшись до ніші, дівчина з’ясувала, що квапилася даремно. Джасни там не було. А от Кабсал — був.
Молодий подвижник сидів за довгим столом, гортаючи одну з книг Шаллан про мистецтво. Вона помітила його раніше, ніж він її, і, попри всі тривоги, мимохіть усміхнулася. Склавши руки на грудях, дівчина прибрала підозріливого вигляду.
— Знову? — спитала вона.
Кабсал підскочив, гучно згорнувши книгу.
— Шаллан, — обізвався він, поки його голомоза голова відбивала синє світло ліхтаря її паршмена. — Я прийшов у пошуках…
— Джасни, — докінчила та замість нього. — Як і завжди. От тільки її ніколи не буває на місці, коли ви приходите…
— Нещасливий збіг обставин, — сказав він, потираючи лоба. — Я зовсім не вмію підбирати час, еге ж?
— А що це біля ваших ніг — чи не кошик хліба?
— Дарунок Її Світлості Джасні, — розтлумачив той. — Від Конгрегації проникливості.
— Навряд чи козубець хлібобулочних виробів спонукає її зректися своєї єресі, — зауважила Шаллан. — От якби ви додали варення…
Подвижник усміхнувся, підняв корзинку й видобув звідти невеличку баночку червоного симничного джему.
— Я, звісно ж, пояснювала вам, що принцеса не любить варення, — сказала її підопічна. — Та ви все одно приносите його, знаючи, що це я до нього ласа. І ви зробили так уже… стривайте-но… дюжину разів за останні кілька місяців?
— Я стаю дещо прогнозований, чи не так?
— Зовсім трішки, — відказала та, усміхаючись. — Уся річ у моїй душі, я вгадала? Ви хвилюєтеся за мене, бо моя наставниця — єретичка?
— Ну… е-е… боюся, що так.
— Я б образилась, — промовила Шаллан. — Але ж ви принесли варення.
Вона знов усміхнулася, махаючи паршмену, щоби той залишив книги, а сам почекав біля дверей. От цікаво: чи справді на Розколотих рівнинах живуть войовничі паршмени? У таке важко повірити. Шаллан ніколи не стикалася з паршменом, який хоча б голос підвищив. Здавалось, вони недостатньо розумні для непослуху.
Звичайно, висновуючи з деяких свідчень, що дійшли до неї, — зокрема й тих, з якими веліла ознайомитися Джасна під час дослідження вбивства короля Ґавілара, — паршенді не схожі на інших паршменів. Вони кремезніші, мають дивні обладунки, що ростуть прямо зі шкіри, а також значно балакучіші. Можливо, це якась зовсім інша раса, котру взагалі неправильно називати паршменами — ті їм не більше, ніж сьома вода на киселі.
Вона сіла за стіл, Кабсал дістав випічку, а служник і далі чекав біля дверей. Із паршмена не бозна-яка дуенья, але ж її гість був подвижником, тож із формальної точки зору вона їй і ні до чого.
Хліб купили в тайленській пекарні, а це означало, що він був чорний і пухкий. А оскільки Кабсал належав до подвижників, вони могли поласувати разом — не страшно, що варення вважалося жіночою їжею. Шаллан спостерігала, як той різав хліб. Подвижники на службі її батька були літніми чоловіками чи жінками — суворими, дратівливими й нетерплячими з дітьми. Вона ніколи й не думала, що конгрегації можуть здаватися привабливими для молодих людей на кшталт Кабсала.
Упродовж кількох останніх тижнів дівчина не раз ловила себе на тому, що думає про нього з таких точок зору, яких краще було б уникати.
— Чи замислювалися ви над тим, — зауважив подвижник, — за яку людину мають вас ті, хто знає про вашу любов до симничного варення?
— Я й гадки не мала, що мій вибір солодощів може набути такої ваги.
— Трапляються фахівці і з такого питання, — відказав Кабсал, густо намазуючи на скибку червоне варення та вручаючи її Шаллан. — Працюючи в Паланеумі, натрапляєш і на дуже дивні книжки. Неважко виснувати, що ким-небудь і коли-небудь вивчалося ледь не все.
— Хм, — хмикнула Шаллан. — А симничне варення?
— Якщо вірити «Смакам як дзеркалу особистості» — не кваптеся заперечувати: я серйозно, книга з такою назвою справді існує, — любов до симничного варення вказує на поривчасту, імпульсивну особистість. А також схильну до…
Подвижник змовк і закліпав очима, коли від його лоба відскочив жмутик зіжмаканого паперу.
— Вибачте, — сказала Шаллан. — Це сталося якось саме собою. Напевно, вся річ у моїй імпульсивності та поривчастості.
Той усміхнувся:
— Ви не згодні з цими висновками?
— Не знаю, — мовила дівчина, стенувши плечима. — Мені зустрічалися ті, хто стверджував, що може описати мою особистість, виcновуючи з часу мого народження, чи розташування Шраму Тална в день мого семиріччя, чи нумерологічних екстраполяцій з десятої ґліфічної парадигми. Проте я гадаю, що ми — складніші істоти.
— Люди складніші, ніж нумерологічні екстраполяції з десятої ґліфічної парадигми? — перепитав Кабсал, намазуючи варенням ще одну скибку — для себе. — Не дивно, що мені так важко зрозуміти жінок.
— Ой, як смішно! Я дійсно вважаю, що нас не можна звести до простого переліку особистісних рис. Чи властива мені поривчастість? Інколи. Так, нею можна пояснити мою гонитву за Джасною аж сюди в пошуках її опіки. Але ж сімнадцять років до того я була абсолютно не схильна до імпульсивності. Якщо мене заохочують, мій язик нерідко буває поривчастим, а от про дії такого не скажеш. Усі ми інколи піддаємось поривам і всі подекуди — сама консервативність.
— Тож виходить, що ви згодні з книгою. Там сказано, що ви імпульсивна, а ви інколи саме така. Висновок: усе правильно.
— Якщо так міркувати, це підтвердиться з кожним.
— На всі сто відсотків!
— Ні, не на сто, — зауважила Шаллан, ковтнувши ще один шматочок солодкого, пухкого хліба. — Бо, як уже зазначалося, Джасна ненавидить будь-яке варення.
— А, так, — погодився Кабсал. — На додачу до всього вона ще й джемретичка. Її душа в більшій небезпеці, ніж я був гадав.
Він усміхнувся й відкусив шматок своєї скибки.
— Це точно, — відказала дівчина. — А що ще стверджується у вашій книжці про мене — а заразом і про половину людства — через нашу любов до їжі з зависоким вмістом цукру?
— Ну, теоретично небайдужість до симниць також вказує на те, що ви любите перебувати на свіжому повітрі.
— Ах, свіже повітря, — проказала Шаллан. — Бувала я колись на цій міфічній субстанції. Але це було так давно, що я вже майже забула. Скажіть, а сонце все ще світить — чи це лише мій примарний спогад?
— Ніколи не повірю, що вам не подобається навчання.
— Джасна просто закохана в пил, — пробурчала дівчина. — Здається, вона аж буяє в ньому. Ласує пилинками, немов чал — скелебруньками.
— А ви, Шаллан? Серед чого буяєте ви?
— Серед деревного вугілля.
Кабсал спочатку виглядав спантеличеним, а тоді глянув на її папку.
— А, зрозуміло. Я був вражений тією швидкістю, з якою слава про вас і ваші малюнки розлетілась по Конклаву.
Шаллан доїла свою скибку й витерла руки вологою серветкою, яку прихопив подвижник.
— Послухати вас, то я — наче якась хвороба, — вона провела пальцем по своєму рудому волоссю, кривляючись. — За кольором начебто схоже на висип, правда?
— Дурниці, — суворо промовив той. — Ви не повинні так говорити, Ваша Світлосте. Це вияв неповаги.
— До себе?
— Ні. До Всемогутнього, який вас створив.
— Але ж він створив і крєм’ячки. Не кажучи вже про висипи й хвороби. Тож таке порівняння насправді є почесним.
— Не бачу в цьому жодної логіки, Ваша Світлосте. Оскільки він створив усе суще, порівняння безглузді.
— Як-от претензії цих ваших «Смаків» — еге ж?
— Очко на вашу користь.
— Можна бути й дечим гіршим за хворобу, — мовила вона в безпричинній задумі. — Щойно підхопиш її, як згадуєш, що живий. Мусиш боротися за те, що маєш. А коли вона минає, життя при доброму здоров’ї за контрастом здається чудовим.
— А чому б вам краще не бути ейфорією? Дарувати приємні відчуття та радість тим, кому випадає її пережити.
— Ейфорія скороминуча. Вона здебільшого триває недовго, і ми проводимо значно більше часу, прагнучи її, ніж насолоджуючись результатом, — Шаллан зітхнула. — Дивіться, що ми накоїли. Тепер я пригнічена. Але принаймні на цьому тлі повернення до занять видаватиметься чимось захопливим.
Кабсал насупився, дивлячись на книги:
— А я було гадав, що вам подобається навчання.
— Я й сама так думала. А тоді по моєму життю потопталася Джасна Холін і довела, що навіть приємні речі можуть стати нудними.
— Ясно. То вона сувора наставниця?
— Не надто, — відказала Шаллан. — Мені просто імпонує гіперболізація.
— А мені — анітрохи. «Імпонує гіперболізація» — звучить наче якась чоловіча хвороба.
— Кабсале!
— Вибачте, — сказав він. Тоді звів очі горі: — Вибач.
— Не сумніваюся, що стеля вибачає тобі. Але щоб привернути увагу Всемогутнього, годилося б натомість палко помолитися.
— Я так і так завинив йому кілька, — парирував подвижник. — То ви говорили…
— Що Її Світлість Джасну не назвеш суворою наставницею. Насправді її можна назвати хіба що так, як називають усі інші: розумницею, красунею, жінкою-загадкою.
Кабсал кивнув:
— Про неї кажуть, що вона — чисте золото в усьому, крім одного.
— Це ви про єресь?
Той ствердно кивнув головою.
— Мені доводиться не так туго, як ви гадаєте, — заспокоїла його Шаллан. — Принцеса рідко говорить про свої переконання, якщо її не провокувати.
— То виходить, вона присоромлена.
— Сумніваюся. Просто тактовна.
Кабсал уважно подивився на дівчину.
— Вам немає чого хвилюватися за мене, — повторила та. — Джасна не робить спроб переконати мене зректися конгрегацій.
Подвижник нахилився вперед, і вираз його обличчя спохмурнів. Він був старший за неї. Молодий чоловік років двадцяти п’яти — переконаний у своїй правоті, самовпевнений і серйозний. Кабсал був чи не єдиним більш-менш ровесником чоловічої статі, що з ним вона коли-небудь розмовляла, бо до того під пильним наглядом батька їй вести такі розмови не доводилось.
Кабсал був ще й подвижником, тож, звісна річ, із цього нічогісінько не вийде. Адже так?
— Шаллан, — м’яко промовив той, — хіба ви не розумієте, що в нас — у мене — є підстави для занепокоєння. Її Світлість Джасна — надзвичайно впливова й імпозантна жінка, тож нам варто чекати, що зараза її ідей…
— «Зараза»? А я гадала, що ви назвали так мене.
— Я такого не казав!
— Ні, не казали, проте я вдавала, ніби казали. Що практично одне і те ж.
Кабсал насупився:
— Ваша Світлосте Шаллан, подвижники справді непокояться за вас. Ми відповідальні за душі дітей Всемогутнього. А Джасна зажила слави розбещувачки тих, із ким спілкується.
— Он як? — спитала дівчина, щиро зацікавившись. — Інших підопічних?
— Не мені про це судити.
— А ви розкажіть, і залиште судити мені.
— Ні, тут я непохитний, Ваша Світлосте. На цю тему не говоритиму.
— То напишіть.
— Ваша Світлосте… — почав той страдницьким тоном.
— Ну й нехай, — сказала дівчина, зітхаючи. — Що ж, можу запевнити вас, що моя душа почувається добре й знезаражувати її — передчасно.
Він відкинувся на спинку стільця. Тоді відрізав ще скибку хліба. Шаллан упіймала себе на тому, що знову роздивляється його, відтак розсердилася, почуваючись дурним дівчиськом. Вона зовсім скоро повернеться до своєї родини, а ці Кабсалові візити продиктовані лише його Покликанням. Але їй справді подобалося його товариство. Тут, у Харбранті, він був єдиною людиною, спілкування з якою приносило втіху. А крім того, він був ще й красенем, чий простий одяг і поголена голова тільки підкреслювали вольові риси обличчя. Як і в багатьох молодих подвижників, його борода була коротко й акуратно підстрижена. Він вишукано розмовляв і був дуже начитаний.
— Ну, якщо ви спокійні за свою душу, — сказав він, знову повертаючись до неї, — тоді я міг би зацікавити вас членством у нашій конгрегації.
— Я вже належу до іншої — до Конгрегації непорочності.
— Але ж Конгрегація непорочності — непідхоже місце для вченої. Пропагована нею Слава не має нічого спільного з дослідженнями чи мистецтвом.
— Але ж обрана людиною конгрегація не обов’язково має відповідати її Покликанню.
— Та все ж добре, коли вони співпадають.
Шаллан притлумила гримасу. Як підказувала логіка, Конгрегація непорочності зосереджувала свої зусилля на проповіді чесності й чистоти Всемогутнього як зразків для наслідування. Її подвижники й гадки не мали, як бути з її захопленням мистецтвом. Вони постійно вимагали від неї переносити на папір лише те, що вважали «непорочним» — замальовувати Статуї Вісників, копіювати зображення Подвійного ока…
Звичайно ж, цю конгрегацію обрав для неї батько.
— Я просто хочу переконатися, що ви зробили свідомий вибір, — не здавався Кабсал. — Зрештою, зміна конгрегації не заборонена.
— Так, але хіба на прозелітизм не дивляться косо? Коли подвижники переманюють чужих вірних?
— Ще й як. Це дуже прикра практика.
— Та ви все одно вдаєтеся до неї?
— А ще часом лихословлю.
— Не помічала. Ви дуже дивний подвижник, Кабсале.
— Ви будете здивована, але ми й близько не ті занудливі опудала, за яких нас мають. Крім хіба що брата Габсанта — той тільки те й робить, що витріщається на решту з нас, — він завагався. — Хоча, якщо подумати, можливо, він і справді опудало. Не пригадую, щоби Габсант хоч поворухнувся.
— Ми відволіклися. Ви ж бо намагалися переманити мене до своєї конгрегації…
— Так. І це трапляється не настільки рідко, як ви гадаєте. Усі конгрегації в цьому замішані. Ми часто хмуримося одні та других через такий глобальний брак етики, — Кабсал нахилився вперед, і його тон посерйознішав. — У моїй конгрегації порівняно небагато членів, бо ми розрекламовані гірше за інших. Тож щоразу, коли хтось приходить до Паланеуму в пошуках знань, ми почуваємося зобов’язаними поінформувати їх.
— Переманити.
— Показати, від чого вони відмовляються, — Кабсал відкусив шматок своєї намазаної варенням скибки. — У Конгрегації непорочності вам розповідали про природу Всемогутнього? Божественну призму з десятьма гранями, що символізують Вісників?
— Оглядово торкалися, — відказала Шаллан. — Здебільшого ми обговорювали постановку особистісних цілей в аспекті збереження моєї… е-е, непорочності. Мушу визнати, виходило трохи нудно, оскільки їй і так практично нічого не загрожувало.
Кабсал похитав головою.
— Всемогутній наділяє кожного здібностями, тож обираючи Покликання, що обертає їх нам на користь, ми вшановуємо його ім’я в найкращий зі способів. І подвижники будь-якої конгрегації повинні сприяти плеканню цього світовідчуття, заохочуючи вірян до постановки й досягнення цілей, що пов’язані з досконалістю, — він махнув рукою у бік стосів книжок на столі. — Ось із чим ваша конгрегація мала би допомагати вам, Шаллан. З історією, логікою, точними науками, мистецтвом. Бути чесною та доброю — важливо, але нам слід спрямовувати більше зусиль на підтримку природних талантів пастви, а не змушувати її прилаштовуватися до тих Слав і Покликань, які видаються найважливішими нам.
— Як на мене, розважлива думка.
Кабсал у задумі кивнув:
— Чи ж не дивно, що така жінка, як Джасна Холін, відвернулася від цього? У багатьох конгрегаціях представниць прекрасної статі підмовляють залишити складні теологічні студії подвижникам. Якби лише принцесі випала нагода розгледіти справжню красу нашого вчення! — він усміхнувся й видобув із кошика товсту книжку. — Я ж бо попервах сподівався, що отримаю змогу розтлумачити їй суть справи.
— Не думаю, що їй це буде до вподоби.
— Навряд чи, — механічно підтакнув той, зважуючи том на долоні. — А все ж хотів би я стати тим, хто зрештою переконає її!
— Брате Кабсале, звучить небезпечно схоже на марнославство.
Він зашарівся, і Шаллан збагнула, що той щиро збентежений її словами. Дівчина поморщилася, проклинаючи свій язичок.
— Так, — зізнався подвижник. — Я й справді на нього хибую. Мені не слід аж так палко бажати виявитися саме тим, хто наверне її. Але я просто марю цим. Якби лиш вона вислухала мій аргумент!
— Аргумент?
— Я маю неспростовний доказ існування Всемогутнього.
— Хотіла б я поглянути на нього, — дівчина застережливо здійняла палець, не даючи перебити її. — Не тому, що сумніваюся в цьому. Просто з цікавості.
Кабсал усміхнувся:
— Із задоволенням усе вам поясню. Але перш ніж ми почнемо, чи не хочете ще скибочки хліба?
— Я повинна сказати «ні», — відповіла вона, — щоб уникнути непомірності. Так учили мене гувернантки. Проте натомість скажу «так».
— Через варення?
— Звісно, — сказала Шаллан, беручи у подвижника хліб. — Як там описує мене ця ваша книжка про використання солодощів при потраплянні пальцем у небо? Як імпульсивну та поривчасту? Що ж, я буваю й такою. Якщо йдеться про варення.
Той густо намазав ним її скибочку, потому витер серветкою пальці, розгорнув книгу та взявся гортати сторінки, доки не дійшов до тієї, що містила ілюстрацію. Дівчина присунулася ближче, як слід її роздивляючись. Малюнок зображав не людину, а якийсь узор. Трикутної форми, з рівновіддаленими від центру вершинами та якимось наче гостряком посередині.
— Упізнаєте? — запитав Кабсал.
Візерунок здавався знайомим.
— У мене таке враження, що мала б.
— Це Холінар, — пояснив той. — Алетійська столиця, вигляд зверху. Бачите ось ці піки чи скелясті пасма он там? Місто було зведене довкола геологічної формації, яка існувала віддавна, — він перегорнув сторінку. — А це Веденар, столиця Джа Кеведу, — узор був шестикутним. — Акіна, — круглий візерунок. — Тайленград, — у формі чотирикутної зірки.
— І що це означає?
— Це доказ того, що Всемогутній розлитий у всьому сущому. Його можна побачити тут, у цих містах. Ви помітили, які вони симетричні?
— Ці міста збудували люди, Кабсале. Які прагнули симетрії, бо вона священна.
— Так, але в кожному випадку вони скористалися наявною скельною формацією.
— Це ще нічого не доводить, — заперечила Шаллан. — Я віруюча, але не впевнена, що таке можна сприймати як доказ. Вода та вітер можуть створювати симетрію — у природі ми бачимо це на кожному кроці. Зодчі просто наглянули місцини, що були більш-менш симетричні, а тоді спроектували міста, перекриваючи можливі дефекти.
Подвижник знову порився в кошику, але вийняв — усього-на-всього — якусь металеву пластину. Не встигла Шаллан відкрити рота, щоб дізнатися, що це за штука, як тепер уже він застережливо здійняв палець і встановив залізяку на дерев’яний штатив, який підняв її на кілька дюймів над стільницею.
Тоді посипав лист металу білим порошкоподібним піском, повністю покривши поверхню. Потому видобув із кошика смик — той, яким водять по струнах.
— Бачу, ви ретельно підготувалися, — зауважила Шаллан. — Значить, усерйоз сподівалися переконати Джасну.
Він усміхнувся та провів смичком по ребру металевої пластини, від чого та завібрувала. Піщинки застрибали, мов крихітні комахи, які потрапили на щось гаряче.
— Це називається кіматика, — пояснив подвижник. — Наука, що вивчає узори, утворювані різними звуками при взаємодії з фізичним середовищем.
Коли він знову провів смичком, пластина видала звук — майже чисту ноту. Її навіть виявилося достатньо, щоби приманити одного спрена музики, який трішки покрутився в повітрі над головою Кабсала, а тоді щез. Той відняв смик та ефектним жестом вказав на пластину.
— І що?.. — не зрозуміла Шаллан.
— Холінар, — відказав той, підносячи ближче книгу для порівняння.
Шаллан схилила голову набік. Візерунок із піску виглядав точнісінько як Холінар.
Подвижник підсипав на пластину піску, тоді провів смичком в іншому місці, й узор перемінився.
— Веденар, — сказав він.
Та знову порівняла з малюнком. Достеменнісінько.
— Тайленград, — промовив Кабсал, повторюючи весь процес в іншому місці, а тоді ретельно підібрав іще одну точку на ребрі пластини та востаннє провів по ній смиком. — Акіна. Шаллан, доказ існування Всемогутнього прихований у самих містах, де ми живемо. Погляньте на цю ідеальну симетрію!
Тій залишалося тільки визнати, що у візерунках і справді було щось захопливе.
— Ця кореляція може виявитись суто позірною, а справжня причина — та сама, що й у першому випадку.
— Так. Всемогутній, — сказав подвижник, опускаючись на стілець. — Навіть наша мова симетрична. Погляньте на ґліфи: кожен складається з двох абсолютно ідентичних половин. І з алфавітом те ж. Складіть будь-який рядок тексту навпіл уздовж — і побачите симетрію. Ви, звичайно ж, чули переказ, що ґліфи та літери дісталися нам від Співців зорі?
— Так.
— Взяти хоча б наші імена. Ваше — ледь не ідеальне. Шаллан. Від абсолютної досконалості його відділяє всього одна літера. За крок від святості, але й без сповзання в блюзнірство. А історичні назви десяти Срібних королівств! Алетела, Валгав, Шин Кек Ниш. Ідеальна симетрія.
Нахилившись уперед, Кабсал узяв її за руку.
— Вона в усьому довкола нас. Не забувайте цього, Шаллан, що б не казала ваша наставниця.
— Не забуду, — пообіцяла дівчина, усвідомлюючи, як майстерно вибудував розмову Кабсал. Запевняв, що вірить їй, а сам однаково пройшовся по своїх доказах. Це було водночас мило й обурливо. Вона терпіти не могла поблажливості. Але, з другого боку, хіба можна докоряти подвижникові за проповідь?
Кабсал раптом здійняв на неї очі та випустив руку.
— Я чую чиїсь кроки.
Щойно він підвівся, а Шаллан обернулася, як у нішу зайшла Джасна, супроводжувана паршменом, котрий ніс кошик книжок. Принцеса не здивувалася з присутності подвижника.
— Вибачте, Ваша Світлосте Джасно, — мовила підопічна, підводячись. — Він…
— Ти не в полоні, дитино, — безцеремонно перебила її наставниця. — І можеш приймати відвідувачів. Але не забувай перевіряти шкіру щодо слідів від укусів. Бо ці типчики зазвичай хапають здобич у пащу й тягнуть у болото своїх оман.
Подвижник почервонів і потягнувся по свої речі.
Джасна махнула паршменові, щоби той виклав книги на стіл.
— Скажи, попику, а ця пластина підходить для відтворення кліматичного узору, що відповідає Урітіру? Чи в тебе є лише стандартний набір візерунків для чотирьох основних міст?
Кабсал звів на неї погляд, вочевидь приголомшений усвідомленням того, що їй точно відоме призначення металевого листа. Він узяв свою книгу.
— Урітіру — це просто байка.
— Дивно. Адже всім відомо, що людцям твого штибу не звикати до віри в байки.
Його обличчя з червоного стало багряним. Подвижник закінчив збирати речі, тоді склав Шаллан короткий уклін і поспішливо вийшов з кімнати.
— Якщо дозволите зауважити, це було надзвичайно грубо з боку Вашої Світлості, — не витримала дівчина.
— Я схильна до таких нападів нелюб’язності, — відповіла Джасна. — Упевнена, він чув про те, з ким матиме справу, тож я просто вирішила його не розчаровувати.
— Але ж з іншими подвижниками Паланеуму ви поводилися інакше.
— Бо інші подвижники Паланеуму не намагалися налаштувати проти мене мою підопічну.
— Кабсал не намагався… — Шаллан змовкла. — Він просто непокоївся про мою душу.
— А поцупити мій Душезаклинач цей попик іще не просив?
Та раптом відчула приступ паніки. Рука сама потяглася до капшука на поясі. Невже Джасна знала? «Ні, не може бути, — сказала собі дівчина. — Уважніше слухай, про що тебе питають».
— Поки що ні.
— То пильнуй, — відрізала принцеса, розгортаючи книгу, — бо зрештою попросить. Я вже стикалася з такими, як він, — Джасна глянула на Шаллан, і вираз її обличчя пом’якшав. — Йому до тебе байдуже. У якому б сенсі ти не підозрювала протилежне. І твоя душа тут ні до чого. Уся річ в мені.
— Це дещо самовпевнено з вашого боку, — зауважила Шаллан, — вам так не здається?
— Лише в тому разі, якщо я помиляюся, дитино, — відказала Джасна, знову заглиблюючись у читання. — А таке нечасто трапляється.
34
Буряна стіна
«Прийшов я з Абамабара в Урітіру». — Ця цитата з Восьмої притчі «Шляху королів» начебто суперечить Варалі та Синбіану, які сходяться в тому, що до міста не можна було потрапити пішки. Можливо, дорогу все ж побудували, або Ногадон висловлюється метафорично.
«Виживання мостонавідників не передбачене…»
Каладін почувався мов у тумані. Він усвідомлював, що все болить, але крім того, йому здавалося, що сила тяжіння зникла. Неначе голову відділили від тіла, і вона собі стрибала, як бажала, відскакуючи від стін і стелі.
— Каладіне! — прошепотів чийсь небайдужий голос. — Каладіне, прошу тебе. Будь ласка, годі болю.
«Виживання мостонавідників не передбачене». Чому ці слова так дошкуляли йому? Він пригадав, що сталося: міст став щитом, сили Садеаса було відкинуто, атака захлинулася. «Прародителю бур, — подумав він, — я ідіот!»
— Каладіне?
Голос належав Сил. Він ризикнув розплющити очі й побачив світ догори дриґом: долі простягалося небо, а знайомий складський двір завис у повітрі над ним.
Ні. Це він висів догори ногами під стіною казарми Четвертого мосту. У найвищому місці ця Душезаклята будівля сягала п’ятнадцяти футів і мала дещо похилий дах. Каладінові щиколотки були зв’язані мотузкою, яка кріпилася до кільця, вставленого у звис покрівлі. Мостонавідник уже бачив, як таке траплялося з іншими. Один із них скоїв у таборі вбивство, а другого вп’яте піймали на крадіжці.
Його почепили спиною до стіни — так, щоб обличчя було звернене на схід. На руках не було пут, і вони вільно теліпалися, ледь не торкаючись землі. Він знову застогнав, відчуваючи біль в усьому тілі.
Як учив його колись батько, Каладін почав обмацувати бік, перевіряючи, чи цілі ребра. Він кілька разів поморщився: деякі трималися на чесному слові — принаймні тріщини гарантовані. Проте найімовірніше — зламані. Обмацав і плече — у тому місці, де, як він побоювався, ключицю було перебито. Одне око набрякло. Час покаже, чи немає серйозних ушкоджень внутрішніх органів.
Каладін потер обличчя: кірка засохлої крові залущилися, осипаючись додолу. На голові глибока рана, ніс роз’юшений, губа розсічена. Сил опустилася йому на торс і стояла на грудях, склавши перед собою руки.
— Каладіне?
— Я живий, — промимрив той: через розпухлу губу слів було майже не розібрати. — Що сталося?
— Ті солдати побили тебе, — відповіла спрен і начебто поменшала. — Я їм відомстилася. Один у мене вже тричі сьогодні спіткнувся.
Вона виглядала стурбовано.
Каладін мимоволі всміхнувся. Скільки може людина провисіти так — коли кров приливає до голови?
— Ну й крику було, — тихо промовила Сил. — Гадаю, декого понизили у званні. А того солдата, Ламаріла…
— Що з ним?
— Його стратили, — відповіла вона ще тихіше. — Великий князь Садеас зробив це власноруч, одразу ж після того, як армія повернулася з плато. Сказав, що провина зрештою на світлооких — якось так. А Ламаріл усе репетував, що ти обіцяв засвідчити його непричетність і що натомість слід покарати Ґаза.
Каладін невесело всміхнувся:
— Не треба було наказувати, щоби мене побили до втрати свідомості. А як там Ґаз?
— Залишився на своїй посаді. Ніяк не збагну чому.
— Це зветься «право бути відповідальним». Якщо трапляється така халепа, світлоокі мають узяти основну провину на себе. Коли їм вигідно, вони люблять демонстративно дотримуватися старих заповідей на кшталт цієї. Але чому я досі живий?
— Ішлося про якийсь приклад, — сказала Сил, обхопивши себе за плечі напівпрозорими рученятами. — Каладіне, мені холодно.
— Ти здатна відчувати температуру? — спитав той і закашлявся.
— Зазвичай ні. Але зараз можу. Не розумію, що зі мною. Мені… мені це не подобається.
— Усе буде гаразд.
— Не бреши.
— Сил, інколи збрехати не зашкодить.
— Як-от тепер?
Він закліпав очима, намагаючись не звертати уваги на рани, на тиск у черепній коробці та силкуючись зібратися з думками. Не вийшло ні одне, ні друге, ні третє.
— Так, — прошепотів він.
— Здається, я розумію.
— Отже, мою долю вирішить великобуря, — промовив Каладін, відкидаючи голову назад — так, щоби тім’я впиралося в стіну. — Мовляв, нехай стихія вкоротить мені віку.
Підвішений у цьому місці, він залишиться беззахисним перед вітрами та всім тим, що вони в нього жбурлятимуть. Якщо поводитися розважливо та вжити запобіжних заходів, перечекати великобурю просто неба було в принципі можливо, хоча такого досвіду і ворогу не побажаєш. Кілька разів Каладінові таке траплялося, і тоді він ховався, зіщулившись, із захищеного боку скельної формації. Але звисаючи зі стіни, обличчям прямісінько на схід? Вітрище подере його на клапті, з яких камені нароблять товчеників.
— Я скоро повернуся, — сказала Сил і зіскочила з його грудей, перетворюючись спершу на падаючий камінь, а тоді — при самій землі — на гнане вітром листя. І пурхнула кудись, дугою забираючи вправо. Складський двір був безлюдний. Каладін відчув свіжий запах прохолодного повітря. Земля наче затягувала паски безпеки, готуючись до урагану. Це й називалося «затишшям перед бурею»: вітер стихав, повітря холоднішало, тиск падав, а вологість зростала вже перед самим приходом стихії.
За кілька секунд з-за стіни вигулькнула голова Скелі, на плечі якого сиділа Сил. Він тихцем прокрався до командира у супроводі стривоженого Тефта. До них долучився Моаш. Попри заяви про недовіру до Каладіна, він здавався не менш занепокоєним, ніж двоє інших.
— Гей, благороддя, — озвався колишній недруг. — Очухався?
— Я при свідомості, — ледь видобув той. — Із вилазки всі повернулися?
— Аякже, наші всі до єдиного, — озвався Тефт, чухаючи бороду. — Але битва закінчилася поразкою. Справжнім розгромом. Загинуло більше двох сотень мостонавідників. Уцілілих ледве стало на одинадцять настилів.
«Двісті душ, — жахнувся Каладін. — І все через мене. Я захищав своїх, використовуючи інших. Надто поквапився».
«Виживання мостонавідників не передбачене. За цим щось криється». У Ламаріла вже не запитаєш. Хоча той отримав по заслугах. Якби це залежало від нього, такий кінець чекав би на всіх світлооких — разом із королем.
— Ми хочемо дещо тобі сказати, — промовив Скеля. — Від імені всіх твоїх підлеглих. Більшість просто не ризикнула вийти. Близиться великобуря, а тут ще й…
— Усе гаразд, — прошепотів Каладін.
Тефт штурхнув рогоїда під бік, і той повів далі:
— Ну, так-от. Ми не забудемо тебе. Четвертий міст не стане таким, як колись. Можливо, нас усіх зрештою вб’ють, але ми привчимо новачків. Будуть вогнища в сутінках. Сміх. Радощі життя. Ми перетворимо це на традицію. У пам’ять про тебе.
Тефт і Скеля знали про мáківницю, тож могли й далі заробляти гроші на покриття відповідних видатків.
— Ти зробив це для нас, — вставив Моаш. — Ми б усі залишилися на тому полі. Можливо, що наші втрати були б такими ж, як і в інших команд. А так загине лише один.
— Те, що вони коять, — це просто беззаконня якесь, — промовив Тефт, нахмурившись. — Ми тут балакали, чи не перерізати твої пута…
— Не варто, — відказав Каладін. — Усе закінчиться тим, що вас просто підвісять поруч.
Трійця переглянулася. Схоже, вони дійшли такого ж висновку.
— А що сказав Садеас? — запитав Каладін. — Про мене…
— Що розуміє, як сильно мостонавідник хоче врятувати своє життя, — відповів Тефт, — навіть використовуючи життя інших. Він назвав тебе егоїстичним боягузом, але поводився так, наче нічого особливого не сталося.
— Мовляв, нехай тебе судить Прародитель бур, — додав Моаш. — Джезерезе, король Вісників. І якщо ти заслуговуєш на життя, то житимеш…
Він змовк. Бо знав не гірше за інших, що позбавленій прихистку людині нізащо не пережити великобурі — принаймні не за таких обставин…
— Я хочу, щоби ви троє дещо для мене зробили, — сказав Каладін, знову заплющуючи очі, щоб у них не потрапляла кров. Вона сочилася з губи, стікаючи обличчям: від розмов у місці розсічення тріснув струп.
— Що завгодно, командире, — пообіцяв Скеля.
— Я хочу, щоб ви пішли назад у казарму й передали всім нашим, щоби повиходили, коли буря вщухне. Нехай подивляться на мене зв’язаного. Скажіть їм, що я розплющу очі й гляну на них у відповідь, аби вони знали, що я вцілів.
Троє мостонавідників мовчали.
— Так, звісно, Каладіне, — озвався нарешті Тефт. — Зробимо, як ти сказав.
— Передайте їм, — вів далі командир, і його голос потвердішав, — що на цьому ще не кінець. Скажіть моїм людям, що я не став вкорочувати собі віку сам, і поглинь мене Геєна, коли я дозволю зробити це Садеасу.
На обличчі Скелі проступила одна з його фірмових широких усмішок.
— Присягаюсь улі’теканакі, Каладіне. Я майже вірю, що в тебе вийде.
— Ось візьми, — сказав Тефт, простягаючи йому якийсь предмет. — На щастя.
Той узяв його в слабку, скривавлену руку. Талісман виявився сферою, повновагою небомаркою. Правда, тьмяною: у ній вичахло Буресвітло. «Бери з собою в бурю сферу, — вчило старовинне прислів’я, — і принаймні матимеш світло, щоб роздивитися її».
— Це весь вміст твого череса, який вдалось урятувати, — пояснив Тефт. — Решта дісталися Ламарілу з Ґазом. Ми скаржилися, бо що ще нам лишалось робити?
— Дякую, — сказав командир.
Моаш і Скеля відступили під прикриття казарми, а Сил спурхнула з рогоїдового плеча, щоби залишитися з Каладіном. Трішки загаявся й Тефт, неначе розмірковував над перспективою провести з ним великобурю, проте зрештою похитав головою й приєднався до решти, бурмочучи щось під ніс. Командиру здалося, ніби той назвав себе боягузом.
Двері казарми зачинилися. Каладін перебирав у пальцях гладеньку сферу. Небо темнішало — і не лише тому, що сідало сонце. Насувалася темрява. Великобуря.
Спрен підійшла до прямовисного схилу стіни та сіла на нього. Вона дивилася на свого приятеля, і її крихітне личко вкривала зажура.
— Ти обіцяв їм, що виживеш. А що буде, коли в тебе не вийде?
У ритм з ударами серця в його голові пульсував біль.
— Моя мати аж зібгалася б, зачувши, наскільки швидко інші солдати привчили мене до азартних ігор. У перший же вечір в Амарамовому війську я ставив на кін сфери.
— Каладіне? — спитала здивована Сил.
— Вибач, — відказав той, хитаючи головою з боку в бік. — Просто твої слова нагадали мені про той вечір. В азартних іграх є такий термін — «ва-банк». Це коли ставиш на кін усе, що маєш.
— Не розумію.
— Я саме це й роблю — іду ва-банк, — прошепотів Каладін. — Якщо я загину, вони повиходять, похитають головами та скажуть собі, що так і знали. Але якщо виживу, мої люди запам’ятають цей день. І він вселить у них надію. Можливо, це навіть вважатимуть чудом.
Сил якусь мить помовчала.
— А ти хочеш бути чудом?
— Ні, — відповів він пошепки. — Але заради них готовий потерпіти.
Це була примарна, розпачлива надія. У східній частині горизонту — що її він бачив перевернутою — густішала темрява. З такої перспективи буря здавалася тінню якоїсь велетенської тварюки, котра незграбно простувала по землі. У нього з’явилося тривожне відчуття нереальності того, що відбувалося — як і в будь-якої людини, яку засильно вдарили по голові. Струс мозку. Так це називається. Зібратися з думками ніяк не виходило, але й втрачати свідомість він не хотів. Волів дивитися великобурі в обличчя, хоча воно й вселяло жах. Каладін відчув напад тієї ж паніки, яка охопила його, коли він глянув у темряву провалля — ще тоді, коли ледь не наклав на себе руки. Це був страх небаченого й незнаного.
Наближалася буряна стіна — зрима завіса дощу та шквалу, що знаменувала пришестя великобурі. Вона являла собою гігантський вал води, бруду й каміння в сотні футів заввишки, перед яким пурхали тисячі й тисячі спренів вітру.
У бою Каладін міг прокласти собі шлях до безпеки завдяки вправності зі списом. Коли він стояв на краю прірви, залишалася можливість передумати. Та цього разу порятунку не було. Жодного шансу втекти чи дати відсіч цьому чорному звірові, цій тіні, що застувала весь горизонт, зануривши світ у передчасну ніч. Східна стінка кратера, в якому розмістився табір, зазнала ерозії, а казарма Четвертого мосту була першою у своєму ряду. Між ним і Рівнинами — голий простір. Голий простір між ним і бурею.
Споглядаючи гнану вітром хвилю води та уламків, котра ревіла, лютувала й металася, він почувався так, ніби спостерігав за кінцем світу, що підступав до нього.
Насамкінець Каладін глибоко вдихнув, забуваючи про біль у ребрах. Буряна стіна блискавкою перетнула складський двір і врізалася в Каладіна.
35
Світло, щоб осяяти шлях
«Хоча багато хто хотів, щоб Урітіру збудували в Алетелі, це з усією очевидністю було неможливо. Тож ми попросили, щоби його звели західніше — якомога ближче до Честі». — Чи не найдавніше з першоджерел, у якому містяться згадки про місто; фрагмент дійшов до нас завдяки цитаті — див. «Вавібрар», рядок 1804. Я би віддала все за можливість перекласти «Пісню зорі».
Удар буряної стіни був такої сили, що Каладін заледве не втратив памороки, проте від раптового холоду прояснилося в мізках.
Якусь мить він не відчував нічого, крім цього холоду. Невпинний струмінь води притиснув його до стіни казарми. Уламки скель і гілок з грюкотом налітали на довколишнє каміння, але він уже практично не відчував тіла й не міг сказати, скільки з них потрапляли в нього, залишаючи порізи чи синці.
Балансуючи між притомністю та безпам’ятством, він просто терпів, міцно заплющивши очі й затамувавши подих. Відтак буряний вал із гуркотом покотився далі. Наступний порив вітру налетів збоку: від вихорів і шквалів повітря аж клекотало з кінця в кінець. Цей пóвів шпурнув його юзом, протягнувши спиною по каменю, а тоді здійняв у повітря. Потім вітер перемінився та знову подув зі сходу. Каладін повис у темряві, і прив’язана до його ніг мотузка посмикувалася. Він раптом нажахано усвідомив, що полощеться на вітрі, мовби паперовий змій, причеплений до кільця на похилому даху казарми.
Лише ця мотузка й не давала вітру долучити його до решти уламків, щоби гнати й метляти по всьому Рошару, вистеляючи дорогу бурі. На кілька ударів серця Каладін втратив здатність думати. Лише відчував — тваринний страх і холод. Перший вирував у грудях, рвучись назовні, а другий намагався проникнути крізь шкіру й заморозити зсередини. Він закричав, стискаючи свою єдину сферу так, немовби то був штормовий леєр. Цей крик став помилкою, адже холод отримав доступ до його рота. Неначе якийсь привид просовував руку в горлянку.
Вітер нагадував вир: він хаотично віяв у різних напрямках. Один порив підхопив його, а тоді зронив, і чоловік важко гепнувся на крівлю казарми. Майже одразу жахливі повіви знову спробували здійняти його в повітря, шмагаючи по шкірі струменями крижаної води. Перекоти грому скидалися на серцебиття чудовиська, яке поглинуло його. Блискавки протинали темряву, наче білі ікла — нічну пітьму. А вітер вив і стогнав так голосно, що ледве не заглушав громовиць.
— Хапайся за дах, Каладіне!
Це був голосок Сил. Такий тихий, такий тоненький! Як він узагалі його почув?
Крізь заціпеніння Каладін усвідомив, що лежить долілиць на скісному даху. Нахил був не настільки крутий, щоб він одразу ж з’їхав донизу, та й вітер здебільшого дув у зворотному напрямку. Тож Каладін зробив, як порадила Сил: ухопився за край покрівлі холодними мокрими пальцями та ліг обличчям донизу, схоронивши голову між передпліччями. При цьому він не випустив сфери, притискаючи її до кам’яного даху, який почав вислизати з рук. Вітер дув із надзвичайною силою, намагаючись знести його західніше. Проте якби той ослабив захват, то просто знову завис би в повітрі: мотузка була закоротка й не діставала до протилежного боку невисокої двосхилої крівлі, де він отримав би сякий-такий прихисток.
У дах поблизу нього врізався валун: він не чув звуку удару й не бачив його в буряній темряві, але відчув, як заходила ходором будівля. Камінь покотився вниз і з гуркотом упав додолу. Загалом стихія не мала аж такої сили, проте окремі ураганні пориви могли здіймати в повітря та переносити великі предмети, шпурляючи їх на сотні футів.
Пальці продовжували зісковзували.
— Кільце, — прошепотіла Сил.
Мотузка, що спутувала йому ноги, кріпилася до сталевого кружала, умонтованого у звис покрівлі в нього за спиною. Він випустив дах і, підхоплений зустрічним подувом вітру, вхопився за кільце. Стиснув його, мов лещатами. Обв’язана довкола щиколоток мотузка була завдовжки з Каладінів зріст. На мить той замислився, чи не варто роздлубати її, проте не наважувався відняти руку від кільця. Обіруч тримаючись за нього, він завис, тріпочучи на вітрі, наче вимпел. А в одній із долонь усе ще утримував сферу, притискаючи її до металу.
Кожна мить була справжньою битвою. Вітер то смикав його вліво, то тягнув управо. Він не міг сказати, скільки це тривало: посеред того сум’яття й шалу час не мав жодного значення. Його занімілий, змордований розум схилявся до думки, що все довкола — просто кошмар. Страхітливий сон свідомості, сповнений темних, воскреслих вітрів. Завивання бурі в повітрі, лячний, викривлений світ хаосу та жаху, що поставав у спалахах яскраво-білих блискавок. Здавалося, ніби самі будівлі здуває вбік, наче перехнябився весь світ, деформований грізною потугою стихії.
У ті короткі миті, коли блискавки розколювали темряву, а він наважувався розплющити очі, Каладіну здавалося, що навпроти нього стоїть Сил, звернувши обличчя назустріч вітру й виставивши перед собою крихітні ручки. Немовби намагалася стримати ураган, розламати вітер, як ото камінь-хвилеріз ламає води швидкого потоку.
Крижаний дощ притлумив біль від синців і саден, але від нього закоцюбли пальці, які невідчутно сповзали. У якусь мить Каладін просто збагнув, що знову майорить у повітрі, але за мить шквал жбурнув його вбік і припечатав об крівлю казарми.
Забився він сильно. З очей посипалися іскри, що злилися в суцільну пляму світла й змінилися темрявою.
Не безпам’ятством — чорнотою.
Каладін закліпав очима. Безгоміння. Бурі не чутно, і все занурилося в непроглядну пітьму. «Я мертвий», — миттю промайнула думка. Але чому він так само відчував під собою мокрий кам’яний дах? Каладін труснув головою, й обличчям скотилися краплі вологи. Не було ні блискавок, ні вітру, ні дощу. Ця тиша здавалася неприродною.
Похитуючись, він зіп’явся на ноги, примудрившись встояти на ледь похилій покрівлі. Камінь під ступнями ослиз. Рани не тривожили його. Біль просто щез.
Він відкрив було рота, щоби гукнути до когось у темряві, але передумав. Цю тишу не можна було порушувати. І власне тіло, і повітря довкола здалися йому невагомими. Було таке відчуття, ніби він от-от полетить геть.
І крізь пітьму, якраз напроти нього, прозирнуло велетенське обличчя. Лице, зіткане з чорноти, і все ж невиразно видиме в темряві. Широке, завбільшки з крисату грозову хмару, воно далеко простягалося в кожен бік, але, попри те, Каладіну якимось дивом вдалось охопити його поглядом. Нелюдське. Усміхнене.
Він відчув, як пронизливий холод — блукаюче крижане поколювання — пробіг по спині й усьому тілу. Сфера в його руці зненацька ожила й спалахнула сапфіровим сяйвом, освітивши дах під ногами, а Каладінів кулак немов узявся синім полум’ям. Сорочка перетворилась на лахміття, шкіру вкривали рвані рани. Він окинув себе нажаханим поглядом, а тоді звів очі на обличчя.
Проте воно зникло. Залишилась тільки темрява.
Небо розкололи блискавки, і до нього повернувся біль. Він захапав ротом повітря й осів на коліна під натиском вітру та дощу, а тоді зісковзнув додолу, вдарившись обличчям об покрівлю.
Що то було? Видиво? Галюцинація? Сили полишали його, думки знову плуталися. Пориви вітру послабшали, але крижаний дощ періщив, як і раніше. Ошелешений, спантеличений і ледь живий від болю, Каладін підніс руку ближче та глянув на сферу. Вона сяяла. З-під шару розмазаної крові.
Біль став нестерпним, і сили полишили його. Очі заплющилися, і він відчув, як його огортає ще одна чорнота. Чорнота безпам’ятства.
Щойно великобуря вщухла, як Скеля першим кинувся до дверей. Стогнучи, подався вслід і Тефт, але повільніше. У нього боліли коліна. Вони завжди боліли, коли наближалася буря. На схилку літ на те ж скаржився його дід, і внук називав його іпохондриком. А тепер і сам від цього потерпав.
«Ах ти ж, ураган над Геєною», — подумав він, знеможено плентаючись назовні. Там, звісно, усе ще накрапало. Злива змінилися мжичкою, що тяглась у хвості великобурі, — стояв позбувайло. У калюжах сиділи декілька дощокузьок, схожі на блакитні вогники, а в останніх поривах вітру танцювали його спрени. Вода, що лилася з неба, була крижана, і поки він брьохав по калюжах, та студила взуті в сандалії ноги, пронизуючи холодом до самих кісток. Він ненавидів мокву. А втім, він багато чого ненавидів.
Якийсь час здавалося, ніби життя налагоджується. Але не тепер.
«Ех, як це так, що все зійшло на пси настільки швидко?» — подумав він, притискаючи руки до тіла — повільно ступаючи й дивлячись під ноги. Кілька солдатів повиходили з казарм і, обіпнувшись дощовиками, стояли неподалік, чатуючи. Імовірно, хотіли впевнитися, що ніхто не прокрадеться до Каладіна й не зніме його раніше, ніж слід. Хоча й не пробували спинити Скелю: буря вже минулася.
Той звернув за ріг будівлі. Коли вслід за ним рушив Тефт, із казарми висипали й інші мостонавідники. Буря на його рогоїдську голову! Чесне слово, розуму, як у чала — такого ж великого та незграбного. Він і справді повірив. Вирішив, що знайде їхнього дурнуватого молодого командира живим. Напевно, приготувався побачити, як той разом із Прародителем бур у затінку швенді справляє.
«А сам ти хіба не віриш? — запитав себе Тефт, усе ще не підводячи очей. — Бо якщо не віриш, то нащо ж ідеш за ним? Та якби вірив, ти б глянув. А не витріщався б під ноги. Здійняв би очі та подивився».
Чи можна водночас вірити й не вірити? Він зупинився біля Скелі та — зібравшись із духом — звів погляд на стіну казарми.
І побачив там якраз те, на що очікував і чого боявся. Труп виглядав, наче туша на різниці — оббілована та скривавлена. А він точно людський? Каладінова шкіра була розсічена в сотні місць, і по стіні будівлі збігали патьоки крові, змішаної з дощем. Тіло хлопчини було все ще підвішене за щиколотки. Сорочку з нього зірвало вітром, що пошматував і мостонавідницькі штани. За іронією долі, його обличчя було чистіше, ніж коли вони бачилися востаннє: буря омила його.
На полі бою Тефт перебачив достатньо покійників, щоби точно знати, на що дивиться. «Бідолаха, — подумав він, хитаючи головою. Довкола них із рогоїдом зібралася решта Четвертого мосту — мовчазна й налякана. — А я було ледь не повірив у тебе».
Каладінові очі розплющилися.
Обслуга, що стояла поруч, ошелешено пороззявляла роти. Дехто вилаявся й осів додолу — просто в калюжі, здіймаючи хмари бризок. Із хрипом і присвистом командир втягнув повітря, поки його невидющі очі уважно дивилися перед собою. Він видихнув, і на губах забулькала кривава слина. Рука, що звисала донизу, розтиснулась.
І на каміння щось упало. Це виявилася сфера, яку дав йому Тефт. Вона з плеском закотилася в калюжу і там завмерла. Причому була тьмяною — у ній вичахло Буресвітло.
«Та що це, в ім’я Келека, таке?» — подумав Тефт, опускаючись навколішки. Адже якщо на час стихії сфери залишити зовні, ті, навпаки, усотують його. А цю хлопчина тримав у руці, і вона мала би бути повністю заряджена. Що ж пішло не так?
— Умалакаї’кі! — крикнув Скеля, тицяючи пальцем. — Кама могорай намавау… — і змовк, збагнувши, що говорить не тією мовою. — Допоможіть котрийсь ізняти його! Він ще живий! Принесіть драбину й ножа! Хутчіш!
Мостонавідники кинулися хто куди. Бурмочучи, підійшли солдати, але обслузі не заважали: Садеас-бо особисто заявив, що долю Каладіна вирішить Прародитель бур. Усім відомо: це означає смерть.
От тільки… Тефт звівся на ноги, стискаючи тьмяну сферу. «Незаряджена сфера після бурі, — подумав він. — І чоловік, котрий все ще живий, хоча мав би загинути. Дві неможливі речі».
І взяті разом, вони вказували на дещо навіть більш неможливе.
— Де там та драбина?! — неочікувано для себе заволав Тефт. — Ворушіться, хай вам грець, ворушіться! Треба перев’язати його. Метніться хтось і принесіть ту масть, яку він завше накладає на рани!
Тоді перевів погляд на Каладіна й набагато тихіше додав:
— І краще тобі вижити, синку, бо в мене є дещиця запитань.
36
Урок
«Прихопивши Зоресколок, що, як відомо, приборкує будь-яку істоту — хоч із плоті й крові, а хоч із порожнечі, — він піднявся сходинками, створеними для Вісників — кожна в десять кроків заввишки — до величного храму у вишині». — Взято з «Поеми Істи». Я не знайшла сучасного пояснення того, що таке ці «Зоресколки». Схоже, вчені не цікавляться ними, хоча ті, очевидно, були в центрі уваги записувачів стародавніх міфів.
«Під час мандрів Нічийними пагорбами нам було не в дивовижу натрапляти на тубільні народи, — читала Шаллан. — Зрештою, ті старовинні землі колись були одним зі Срібних королівств. Залишається тільки гадати, чи великопанцирні чудовиська віддавна на них водилися, а чи мігрували туди, щоб оселитися в тій пустельній місцевості, яка звільнилася після зникнення людей».
Дівчина відкинулася на спинку стільця, огорнена теплом вологого повітря. Зліва від неї Джасна Холін тихо плавала в басейні, вбудованому в підлогу ванної кімнати. Купаючись, наставниця любила відмокнути, і підопічна розуміла її. Упродовж більшої частини життя ця гігієнічна процедура була для Шаллан справжнім випробуванням, у процесі якого дюжини паршменів підкочували візки з відрами нагрітої води, а на зміну цьому приходило квапливе ковзання мачулкою в мідних ночвах, доки та не встигла охолонути.
Але в королівському палаці Харбранта умови були значно розкішніші. Кам’яний басейн у долівці нагадував невелике персональне озерце, що підігрівалося якимись хитрими фабріалами, які генерували тепло. Наразі Шаллан мало що тямила в Душезаклиначах, проте якась її частина була вкрай зацікавлена. Така модель видобування тепла ставала надзвичайно популярною. Усього кілька днів тому обслуга Конклаву прислала один із них Джасні для опалення апартаментів.
Воду не треба було носити відрами: вона подавалася з труб. Крутнув руків’я — і та набиралася в резервуар. Причому поступала підігрітою, а фабріали, уставлені в стінки басейну, не давали їй охолонути. Шаллан і сама купалася тут, і в неї залишились незабутні враження.
Практичний декор кімнати являв собою скельну основу, оздоблену по кутках невеличкими кольоровими камінцями, посадженими на будівельний розчин — від підлоги й аж під стелю. Повністю одягнена Шаллан сиділа біля басейну з книгою в руках, паралельно обслуговуючи потреби наставниці. Вона читала спогади Ґавілара про першу зустріч із дивними паршменами, яких пізніше охрестили паршенді. Багато років тому про це чула від батька сама ж принцеса.
«Часто-густо, роблячи чергову вилазку, ми натрапляли на аборигенів, — ішлося в тексті. — Не паршменів — натанців. У них була бліда шкіра з блакитнуватим відтінком, широкі носи й біле волосся, що нагадувало вовну. В обмін на їжу вони показували нам місця, де полювали великопанцирники.
А тоді ми стикнулися з паршменами. Я з півдюжини разів бував у Натанатані з експедиціями, але ніколи не бачив нічого подібного! Паршмени, котрі живуть самі собою? Логіка, досвід і наука безапеляційно заявляли, що таке неможливо. Паршменам необхідна скеровуюча рука цивілізованих народів. Саме життя раз по раз це доводило. Залиште одного з них у безлюдному місці — і він просто сидітиме, нічого не роблячи, доки хтось не прийде і не розпорядиться ним.
А тут перед нами було плем’я, яке вміло полювати, виготовляти зброю, зводити будівлі та, зрештою, створювало власну культуру. Ми швидко збагнули, що це одне-єдине відкриття здатне істотно розширити — а то й піддати докорінному перегляду — всі усталені уявлення про наших сумирних служників».
Шаллан перевела погляд униз сторінки, де — відокремлені рискою — дрібним і битим почерком були записані примітки. У більшості надиктованих чоловіками книг були коментарі — виноски, додані жінкою чи подвижником, які виконували функції стенографістів. За мовчазною домовленістю їх ніколи не читали вголос. У них дружина могла розтлумачити чоловікові слова — а інколи навіть спростувати їх. Тож єдиним способом збереження такої достовірності для наступних поколінь учених була секретність і недоторканість написаного.
«Слід зауважити, — вказала Джасна в примітці до цього уривка, — що на батькове ж власне прохання я відредагувала його слова, щоб ті краще сприймалися на письмі». Тобто надала надиктованому виразності й науковості. «Крім того, за свідченням більшості очевидців, король Ґавілар спочатку не звернув уваги на цих дивних, самодостатніх паршменів. І лише заслухавши пояснення своїх учених і писарок, зрозумів усю важливість зробленого відкриття. Ця інтерполяція не має на меті наголосити на батьковому невігластві: він був і залишається воїном. І його увага була спрямована не на антропологічний аспект експедиції, а на підготовку до полювання, що мало стати її кульмінаційним пунктом».
Шаллан у задумі згорнула книгу. Цей том був із особистої бібліотеки принцеси. У Паланеумі теж зберігалися кілька копій, але дівчині заборонялося брати до ванної фоліанти з тамтешнього зібрання.
Свій одяг наставниця залишила на лаві під стіною. Поверх акуратно складеного вбрання лежав золотистий капшук із Душезаклиначем. Шаллан кинула швидкий погляд на Джасну. Та горілиць лежала на воді, заплющивши очі, і її розпущене волосся чорним шлейфом дрейфувало за нею. Щоденний прийом ванни був тим єдиним моментом, коли вона, здається, цілковито розслаблялася. І тепер, разом із одягом скинувши й напругу, виглядала набагато молодшою та плавала, простягшись на поверхні водойми, мов дитина, яка відпочиває після дня активного купання.
Тридцять чотири роки. У певному сенсі — дуже солідний вік: деякі з ровесниць Джасни мали дітей, не менших за Шаллан. Але попри те вона ще вважалася молодою. Принаймні достатньою мірою, щоб її краса викликала захоплення, а чоловіки заявляли, що сором їй і досі залишатись незаміжньою.
Шаллан зиркнула на купу одягу. Несправний фабріал лежав у капшуку. Вона могла підмінити ним принцесин просто тут і зараз. Це й була саме та нагода, на яку вона стільки чекала. Тепер Джасна довіряла Шаллан достатньо, щоби розслабитись, лежачи в басейні, і забути про свій Душезаклинач.
Невже Шаллан і справді стане духу це зробити? Зрадити жінку, яка взяла її в підопічні?
«Порівняно з тим, що я вже накоїла, — це просто сміх», — подумала вона. Їй не первина зраджувати чиєсь довір’я.
Шаллан підвелася. І помітила, як Джасна напіврозплющила повіку.
«Твою бурю прабатька», — подумала Шаллан, засовуючи книгу під пахву, й узялася походжати кімнатою, напустивши на себе задумливий вигляд. Джасна спостерігала за нею. Не підозріливо. Зацікавлено.
— Чому ваш батько захотів укласти той договір із паршенді?
— А чому б і ні?
— Це не відповідь.
— Звичайно ж, відповідь. Просто вона ні про що не говорить.
— Було б дуже доречно, Ваша Світлосте, якби ви допомогли мені змістовною відповіддю.
— То постав змістовне запитання.
Шаллан випнула підборіддя:
— Що було в паршенді такого, що знадобилося королю Ґавілару?
Джасна всміхнулася, знову заплющуючи очі:
— Уже краще. Але ж ти, напевно, і сама здогадуєшся про відповідь.
— Сколки.
Джасна розслаблено кивнула, усе ще насолоджуючись купіллю.
— У тексті про це ні слова, — зауважила Шаллан.
— Батько не згадував про них, — пояснила Джасна. — Але висновуючи з того, що він розповідав… словом, тепер я підозрюю, що саме цим і був продиктований договір.
— Але чи впевнені ви, що він знав про Сколки? Може, його просто цікавили яхонтосерця?
— Можливо, — погодилася принцеса. — Паршенді, схоже, здавався кумедним наш інтерес до вплетених у їхні бороди самоцвітів, — вона всміхнулася. — Бачила б ти наше приголомшення, коли з’ясувалося, звідки ті їх узяли. Адже коли під час аїмійського катаклізму вимерли останні ланцерини, ми гадали, що про крупні камені можна забути. А тут виявилося, що їх можна добувати й з інших великопанцирних тварюк, — та ще й таких, що водяться не надто далеко від Холінара. Хай там що, а паршенді були не проти поділитися з нами їхнім поголів’ям за умови, що вони й самі зможуть надалі полювати на тварюк. У їхньому розумінні яхонтосерце належало тому, хто брав на себе клопіт здобути прірводемона.
Сумніваюся, що для цього був потрібен ще й договір. І все ж перед самим поверненням до Алеткару мій батько раптом наполегливо заговорив про необхідність укладання угоди.
— То що ж сталося? Або змінилося?
— Не можу з упевненістю сказати. Але він якось згадував про дивну поведінку одного з воїнів паршенді під час прірводемонових ловів. Коли перед ним постало чудовисько, той не потягся до списа, а вкрай підозрілим чином виставив руку вбік. Лише мій батько це помітив. Гадаю, він подумав, ніби той хотів прикликати Сколкозбройця. Паршендієць збагнув, що коїть, і стримався. А батько більше не говорив про це — мабуть, тому, що не хотів привертати до Розколотих рівнин ще більше загальної уваги — її і без того не бракувало.
Шаллан постукала пальцем по книжці.
— Якось непереконливо. Якщо він був настільки впевнений щодо Сколків, то напевно бачив іще щось.
— Я теж це підозрюю. Але після його смерті я уважно вивчила договір. Пункти про торговельні преференції та спрощений порядок взаємного перетину кордону цілком могли бути першим кроком на шляху приєднання цього народу до Алетійської держави. Ними ж категорично унеможливлювався продаж паршенді своїх Сколків іншим королівствам без попередньої пропозиції нам. Можливо, він саме цього й прагнув.
— Але навіщо вбивати його? — запитала Шаллан, схрестивши руки на грудях і неспішно прямуючи в бік складеного одягу наставниці. — А раптом вони збагнули, що той має на меті заволодіти їхніми Сколками й завдали удару на випередження?
— Сумнівно, — відказала Джасна. У її тоні чувся скептицизм. А як вона сама вважає: за що паршенді вбили Ґавілара? Дівчина ледь не запитала прямо, але їй чомусь здалося, що вона більше нічого не витягне з Джасни. Та хотіла, щоби підопічна мислила, виявляла факти й робила висновки самостійно.
Шаллан зупинилася біля лави. Капшук із фабріалом лежав відкритий, із розв’язаними затяжками. Вона бачила дорогоцінний артефакт, що прозирав ізсередини. Нелегко буде розпізнати підміну. Дівчина витратила значну частину своїх грошей на купівлю таких же самоцвітів, як у принцеси, і вставила їх у несправний Душезаклинач. Тож тепер обидва пристрої було не відрізнити.
Шаллан так нічого й не довідалася про те, як ним користуватися: вона пробувала якось випитати, але Джасна уникала розмов на цю тему. А натиснути на неї означало викликати підозри. Доведеться пошукати інформацію деінде. Можливо, щось розповість Кабсал, а може, у Паланеумі знайдеться якась книжка.
Так чи інак, а відтягувати було нікуди. Рука Шаллан мимоволі проникла в захищений капшук і помацала всередині, пробігаючи пальцями по ланцюжках поламаного фабріала. Її серце закалатало. Дівчина зиркнула на Джасну, але та спокійно собі лежала, заплющивши очі й погойдуючись на воді. А якщо вона їх розплющить?
«Не думай про це! — наказала собі Шаллан. — Просто зроби, що маєш. Підміни його. Ти за крок від мети…»
— Ти робиш успіхи швидше, ніж я очікувала, — промовила раптом принцеса.
Підопічна обернулася, але очі наставниці зоставалися заплющеними.
— Я помилялася, судячи тебе так суворо на основі наявної в тебе освіти. Адже я сама не раз і не два говорила, що пристрасть до науки перемагає нестачу знань. А тобі, Шаллан, не бракує цілеспрямованості та здібностей, щоби стати шанованою вченою. Я розумію, що відповіді хочеться мати негайно. Але продовжуй дослідження. І рано чи пізно отримаєш їх.
На якусь мить Шаллан застигла, тримаючи руку в капшуку, поки її серце невтримно калатало. Дівчину нудило. «Я не можу цього зробити, — усвідомила вона. — Прародителю бур, яка ж я дурепа! Здолала весь цей шлях і от тепер — не можу!»
Вона висмикнула руку з гамана й сердито попростувала через усю кімнату назад до свого стільця. І що вона тепер скаже братам? Виходить, її родина приречена? Шаллан опустилася на сидіння, відклала книгу вбік і зітхнула, що спонукало Джасну розплющити очі. Та глянула на підопічну, прийняла вертикальне положення й жестом звеліла подати шампунь.
Зціпивши зуби, дівчина підвелася й подала Джасні тацю з різними мийними засобами: присівши, простягла її у виставленій руці. Наставниця взяла порошкоподібний шампунь, розтерла його в долонях, спінивши, а тоді обома руками нанесла на своє лискуче чорне волосся. Навіть оголеною, Джасна Холін залишалася взірцем стриманості й самовладання.
— Щось ми останнім часом аж надто засиділися в чотирьох стінах, — сказала принцеса. — Ти виглядаєш змарнілою, дитино. І вся на нервах.
— Я в нормі, — відрізала та.
— Угу, що й доводить твій напрочуд розважливий, ідеально спокійний тон. Можливо, нам варто дещо змістити акцент твоєї підготовки, розбавивши історію чимось ближчим до життя — я б навіть сказала, чуттєвішим.
— На кшталт природознавства? — запитала підопічна, пожвавившись.
Джасна задерла голову. Підстеливши рушник, Шаллан опустилася навколішки біля басейну та простягла вільну руку донизу, втираючи шампунь у розкішне волосся принцеси.
— Взагалі-то я подумала про філософію, — відповіла наставниця.
Дівчина закліпала очима.
— Філософію? А яке з неї пуття? «Адже це всього лиш мистецтво нічого не сказати, вживши для цього якомога більше слів!»
— Філософія — важлива академічна дисципліна, — суворим тоном мовила Джасна. — Особливо для тих, хто збирається брати участь у придворному житті. Їм-бо варто зважити на загальний характер моралі — причому бажано до того, як життя поставить їх перед конкретними ситуаціями морального вибору.
— Як скажете, Ваша Світлосте. Хоч я й не розумію, чому вона «ближча до життя», ніж історія.
— Бо історію за визначенням не можна пережити безпосередньо. У момент свого розгортання вона є сьогоденням — а це вже парафія філософів.
— Усе залежить від трактування цих термінів.
— Атож, — погодилася Джасна. — Слова взагалі сильно залежать від того, хто й що розуміє під ними.
— Ще б пак, — сказала Шаллан, відхиляючись назад, щоб наставниця могла пірнути та змити з волосся шампунь.
Принцеса взялася ковзати по шкірі ніжним абразивним милом.
— А це вже й зовсім квола відповідь. Куди поділася твоя дотепність, Шаллан?
Та глянула на лаву, де лежав безцінний фабріал. На це пішло стільки часу, а тепер ось вона виявилась заслабкою зробити те, що слід.
— Тимчасово відсторонена від служби, Ваша Світлосте, — відказала дівчина. — Її справа зараз на розгляді в колег — щирості та зухвалості.
Зачувши це, наставниця звела брову.
Усе ще стоячи навколішки на рушнику, Шаллан опустилася на підібгані ноги.
— Скажіть, Джасно: звідки ви знаєте, що правильно, а що — ні? Як ви це вирішуєте, коли не слухаєте настанов подвижників?
— Усе залежить від світогляду. Що для тебе найважливіше?
— Не знаю. Може, ви скажете?
— Ні, — відмовилася принцеса. — Якби я пропонувала тобі відповіді, то була би нічим не кращою за конгрегації з їхніми нав’язуваними віруваннями.
— Джасно, вони не якісь там зловмисники.
— Угу, окрім тих випадків, коли намагаються правити світом.
Шаллан стулила губи в тонку лінію. Війна втрати, що поклала край Ієрократії, спричинила розкол воринізму на конгрегації. Таким виявився неминучий наслідок того, що релігія спробувала політизуватися. Конгрегації мали проповідувати моральні цінності, але не насаджувати їх. Примус — прерогатива світлооких.
— Тож кажете, що не у ваших правилах давати відповіді, — не здавалася підопічна. — Але хіба я не можу запитати поради в когось мудрого? У кого-небудь із попередниць? Адже навіщо писати філософські праці й доходити висновків, як не для того, щоби вплинути на інших? Ви ж самі сказали мені, що голі знання нічого не варті, якщо з них не виростають міркування.
Джасна всміхнулася й занурила руки у воду, змиваючи мило. Шаллан помітила в її очах переможний блиск. Та відстоювала певні ідеї не обов’язково тому, що вірила в них: їй просто хотілося розтермосити підопічну. А це страх як дратувало. То звідки ж Шаллан дізнатися, що насправді думає наставниця, коли вона отак запросто пристає на взаємозаперечні точки зору?
— Ти поводишся так, наче існує одна-єдина відповідь, — мовила принцеса, жестом наказуючи дівчині подати рушника та вибираючись із басейну. — Неповторна й незмінна у віках.
Шаллан швиденько принесла великого пухнастого рушника.
— А хіба ж не в цьому суть філософії? Знаходити відповіді? Дошукуватися до істини, до справжньої природи речей?
Витираючись, Джасна у відповідь звела брову.
— Що таке? — запитала підопічна, котрій раптом стало ніяково.
— Гадаю, настав час для польових досліджень, — мовила Джасна. — Поза стінами Паланеуму.
— Зараз? — здивувалася Шаллан. — Але ж уже так пізно!
— Я ж казала, що філософія — прикладне мистецтво, — відповіла наставниця, загортаючись у рушник, а потім нахилилася й дістала з капшука Душезаклинач. Вона просунула пальці крізь петлі ланцюжків, закріплюючи самоцвіти з тильного боку долоні. — І я тобі це доведу. Пішли, допоможеш мені одягнутися.
Дитиною Шаллан обожнювала вечори, коли їй вдавалося вислизнути в сади. Щойно маєток укривала ковдра сутінків, як ті здавалися зовсім не такими, як удень. Завдяки густим тіням скелебруньки, сланцекірка й дерева перетворювалися в її уяві на якусь нетутешню фауну. А в шарудінні крєм’ячків, що виповзали з розколин, учувалися кроки таємничих чужинців, які прибули з далеких країв: великооких купців із Шиновару, виїзника великопанцирників з Кадрікса чи матроса баржі з Чистозера.
Однак крокуючи нічним Харбрантом, вона не уявляла нічого подібного. Фантазії про темних опівнічних мандрівників були колись захопливою грою — але тут вони цілком могли виявитися реальністю. Поночі Харбрант не ставав загадковим та інтригуючим: він залишався таким же, як і вдень, — просто небезпечнішим.
Не звертаючи уваги на заклики рикш і носіїв паланкінів, Джасна повільно простувала вулицею, вбрана в ошатну фіолетово-золотаву сукню, а Шаллан — у шовковій, синій — ішла за нею. Принцеса не хотіла витрачати час на вкладання волосся в зачіску, тож після ванни залишила його розпущеним, і воно спадало по плечах із ледь не обурливою природністю.
Вони йшли Ралінсою — головною транспортною артерією, яка хвилясто спускалася схилом униз, з’єднуючи порт із Конклавом. Попри пізню годину, дорога була запруджена, і багато перехожих, здавалося, впустили темряву в себе. Їхні рухи стали різкіші, а обличчя — похмуріші. Містом усе ще розлягалися викрики, але — висновуючи з грубих слів і пронизливих голосів — ніч і в них давалася взнаки. Крутий і скошений схил, уздовж якого простягалося місто, так само кишів будівлями, але й вони неначе всотали пітьму. Почорніли, мов камені після пожежі. Руїни з порожніми очницями.
Дзвоники все ще дзвонили. У навислій темряві звук кожного здавався тоненьким криком. Від них сильніше відчувався вітер: ніби якась жива істота, проходячи, щоразу спричиняла деренчливу какофонію. Здійнявся бриз, і Ралінсою зійшла звукова лавина. Шаллан мимоволі зіщулилася, опинившись на її шляху.
— Ваша Світлосте, — промовила підопічна, — а чи не варто нам найняти паланкін?
— Він може завадити уроку.
— Якщо ви не заперечуєте, я би радо вивчила його вдень.
Джасна зупинилася, дивлячись туди, де від Ралінси відгалужувалася темніша бічна вулиця.
— Як тобі цей провулочок, Шаллан?
— Щось він мені не надто подобається.
— І попри те, — сказала наставниця, — це найкоротший шлях від Ралінси до театрального кварталу.
— То це туди ми прямуємо?
— Ми нікуди не прямуємо, — відказала Джасна, звертаючи в провулок. — Ми діємо, розмірковуємо та вчимося.
Стривожена Шаллан поспішила за нею. Ніч поглинула їх: єдиним джерелом освітлення стали нечасті вогні допізна відчинених таверн і магазинів. Принцесин фабріал вкривала чорна рукавичка без пальців, ховаючи сяйво самоцвітів.
Дівчина мимохіть почала скрадатися. Її взуті в легкі туфлі без підборів ноги відчували кожну нерівність тротуару — від камінчика до тріщинки. Вона знервовано роззиралася, проходячи повз гурт робітників, які стояли біля дверей генделика. Ті, звичайно ж, були темноокі. Уночі це розмежування набувало навіть глибшого сенсу.
— Ваша Світлосте? — приглушеним тоном озвалася Шаллан.
— Коли ми молоді, — сказала принцеса, — то прагнемо простих відповідей. Напевно, не існує яскравішої ознаки юності, ніж бажання, щоб усе було таким, як треба. Як-от було завжди.
Шаллан нахмурилася, усе ще озираючись через плече на чоловіків біля таверни.
— А що старшими стаємо, — вела далі Джасна, — то частіше сумніваємося. Починаємо запитувати чому. І все ж так само хочемо простих відповідей. Гадаємо, що люди довкола нас — старші, авторитетніші — такі відповіді мають. І нерідко вдовольняємося ними просто з огляду на те, хто їх надав.
— Мене вони ніколи не вдовольняли, — тихо заперечила Шаллан. — Я завжди хотіла більшого.
— Бо була зрілою особистістю, — пояснила Джасна. — Те, про що ти говориш, із віком трапляється з більшістю з нас. Власне, мені здається, що «дорослішати», «мудрішати» й «дошукуватися» — просто синоніми. Що старші ми стаємо, то швидше відкидаємо прості відповіді. Якщо лише ніхто не стає нам на дорозі, вимагаючи, щоб ми прийняли їх, не зважаючи ні на що, — принцеса примружила очі. — А ти ще дивуєшся, чому я — противниця конгрегацій.
— Я й досі цього не розумію.
— Бо більшість із них прагне покласти край запитанням.
Наставниця зупинилася. А тоді різким рухом стягнула рукавичку, і приховане під нею сяйво освітило вулицю довкола. Коштовні камені фабріала — більші за броами — запалали, мов червоний, білий і сірий смолоскипи.
— Чи розважливо ось так виставляти напоказ своє багатство, Ваша Світлосте? — засумнівалася Шаллан, вимовляючи слова дуже тихо й озираючись на всі боки.
— Ні, — відказала Джасна. — Аж ніяк. Особливо тут. Бачиш, останнім часом ця вулиця має лиху славу. За два минулі місяці на театралів, котрі обирали цей маршрут, тричі нападали розбійники. І кожен із випадків закінчувався смертю тих, на кого нападали.
Шаллан відчула, що блідне.
— А міська варта, — вела далі принцеса, — дивиться на це крізь пальці. Тараванджіан кілька разів висловлював їм сувору догану. Проте їхній капітан — двоюрідний брат дуже впливового в місті світлоокого, а король Харбранта — не надто могутній правитель. Дехто підозрює навіть гірше: мовляв, цілком можливо, що грабіжники діляться з ними. Але наразі це не стосується справи, оскільки, як ти й сама бачиш, попри таку репутацію вулиці, жоден вартовий не патрулює її.
Джасна натягнула рукавичку на місце, і дорога знову занурилась у пітьму. Шаллан закліпала очима, не одразу призвичаївшись до темряви.
— Ну й дурницю ми втнули, звернувши сюди, — зауважила наставниця. — Дві беззахисні жінки, у дорогому вбранні та ще й мають при собі цінності. Що скажеш?
— Ще й яку дурницю! Джасно, а може, підемо звідси? Будь ласка. Який би урок ви не збиралися подати мені, все ж він того не вартий.
Підібгавши губи, принцеса зазирнула у вузький, темний провулок, що вів убік від дороги. Тепер, коли та знову надягла рукавичку, пітьма стала майже непроглядною.
— Зараз у твоєму житті триває цікавий етап, Шаллан, — мовила наставниця, хрускаючи пальцями. — Ти достатньо доросла, щоб цікавитися, запитувати й відкидати надані відповіді саме тому, що отримала їх у готовому вигляді. Однак усе ще хапаєшся й за юнацький ідеалізм. Ти відчуваєш, що повинна існувати одна-єдина всеосяжна Істина — а тому гадаєш, ніби тільки-но знайдеш її, як усе, що раніше спантеличувало, раптом стане на свої місця.
— Я… — підопічній хотілося заперечити, але формулювання Джасни вражало своєю точністю. Усі ті жахливі речі, які вже накоїла Шаллан, разом із тією, яку вона збиралася було втнути, мучили її. Чи буває так, що чиниш щось страхітливе в ім’я чогось прекрасного?
Принцеса звернула у вузенький провулок.
— Джасно! — скрикнула підопічна. — Що ви робите?
— Застосовую філософію на практиці, дитино, — відказала наставниця. — Ходімо зі мною.
Біля самого війстя провулка Шаллан завагалася — її серце вилітало з грудей, а думки плутались. Дув вітер, дзенькотіли дзвоники — мовби замерзлі краплі дощу по камінню. І в мить рішучості вона кинулася вслід Джасні, надаючи перевагу товариству — нехай навіть у темряві — перед самотою. Тьмяного мерехтіння Душезаклинача, загорнутого в саван рукавички, заледве вистачало, щоб освітити їхній шлях. Шаллан трималася в тіні принцеси.
Позаду долинув шум. Здригнувшись, вона озирнулася й побачила, що вхід до провулка загородили кілька темних силуетів. «Ох, Прародителю бур, — прошепотіла вона. — Чому? Для чого Джасна це робить?»
Дівчина затремтіла й вільною рукою вхопилася за спідницю наставниці. Назустріч рухались інші тіні — звідкись із дальнього кінця проходу. Вони наближалися, щось бурмочучи, ляпаючи по смердючих, застояних калюжах. Їхня студена вода вже просочилася крізь туфлі Шаллан.
Принцеса зупинилася. Слабке світло зачохленого фабріала відбилося від металу в руках їхніх переслідувачів — мечів або ножів.
Вони замислили вбивство. Грабуючи жінок на кшталт Джасни й Шаллан — які мають могутніх заступників, — жертв не залишають у живих, щоби ті могли свідчити в суді. Такі типи — не шляхетні розбійники з романтичних історій. Вони щомиті усвідомлюють, що варто їм попастися — і їх повісять.
Шаллан паралізував страх. Навіть закричати було несила.
«Прародителю бур, Прародителю бур, Прародителю бур!»
— А тепер, — промовила наставниця жорстким і зловісним тоном, — почнемо урок.
І зірвала рукавичку.
Раптове світло замалим не осліплювало. Підопічна здійняла руку, захищаючись від нього, і незграбно позадкувала до високого паркану. Їх оточили четверо чоловіків. Не тих, які стояли біля таверни, — інших. Ці слідкували за ними непомітно для дівчини. Тепер вона бачила ножі в їхніх руках, а в очах — смертний вирок.
Її крик нарешті вирвався на волю.
Від різкого світла ті забурчали, але так само просувалися вперед. Широкогрудий розбійник із чорною бородою наблизився до принцеси й замахнувся ножем. Та спокійно виставила руку з розчепіреними пальцями, і коли він змахнув лезом, притисла йому до грудей. У Шаллан перехопило подих.
Долоня Джасни занурилася під шкіру — і нападник завмер. А за мить спалахнув.
Навіть ні — став вогнем. Не встиг навіть оком змигнути, як перетворився на полум’я. Здіймаючись довкола руки принцеси, воно мало обрис людини, котра задерла голову й відкрила рот. На якусь мить вогненний блиск смерті розбійника затьмарив сяйво самоцвітів Джасни.
Крик дівчини урвався. Зіткана з полум’я фігура була напрочуд красива. За кілька секунд вона зникла: вогонь розсіявся в нічному повітрі, залишивши в очах Шаллан жовтогарячий післяобраз.
Троє інших нападників вилаялися й кинулись навтьоки, у паніці перечіпляючись один об одного. Котрийсь із них таки впав. Джасна невимушено обернулася, і коли той зводився на коліна, провела пальцями по його плечу. Розбійник обернувся на кристал, на статую з чистого кварцу без жодних дефектів — причому разом із одягом. Діамант у фабріалі принцеси потьмянів, але в ньому залишалося вдосталь Буресвітла, щоби трансформований труп заблищав всіма кольорами веселки.
Двоє позосталих чоловіків кинулися врозтіч. Глибоко вдихнувши й заплющивши очі, Джасна здійняла долоню над головою. Шаллан притисла захищену руку до грудей. Вона була спантеличена. Приголомшена. Нажахана.
П’ясток принцеси вистрілив Буресвітлом у формі двох симетричних блискавиць. Кожна поцілила в одного з розбійників. Розлігся ляскіт — і їхні тіла заклубочилися димом. Додолу впало опустіле вбрання. З різким звуком димчастий кварц у Душезаклиначі Джасни тріснув і згас, залишивши її лише з діамантом і рубіном.
Те, що зосталося від двох нападників, звилося в повітря ледь помітними струминками брудної пари. Джасна розплющила очі, виглядаючи моторошно спокійною. Вона знову надягла рукавичку: захищеною рукою притисла її до живота, і пальці вільної прослизнули крізь отвори. А потому неспішно попрямувала туди, звідки прийшла. Перетворений на кристал труп так і залишився стояти навколішках зі здійнятою догори рукою. Він застиг так навіки.
Шаллан відірвалася від паркана й поспішила вслід за наставницею, відчуваючи подив та огиду. Подвижникам заборонялося застосовувати Душезаклиначі на людях. Вони рідко користувалися ними «на людях» і в значно невинніших речах. А як спромоглася Джасна вразити двох нападників на відстані? Судячи з усього прочитаного — хоча Шаллан мало що вдалося знайти, — Душезаклинання вимагало фізичного контакту.
Занадто ошелешена, щоб порозпитувати, дівчина мовчки стояла, притиснувши праву руку до скроні — силкуючись вгамувати тремтіння та вирівняти дихання, — доки принцеса підкликала паланкін. Зрештою той знайшовся, і наставниця з підопічною залізли всередину.
Носії спрямували кроки в бік Ралінси, і Шаллан та Джасну, які посідали одна навпроти одної, нещадно затрясло. Різким рухом принцеса знічев’я витягла з фабріала зіпсований димчастий кварц, а тоді сховала до кишені. Камінь можна було продати ювеліру, який огранить його уламки в самоцвіти меншого розміру.
— Це було щось жахливе, — озвалась нарешті Шаллан, усе ще притискаючи руку до грудей. — Чи не найстрашніше з усього, що мені доводилося переживати. Ви вбили чотирьох людей.
— От тільки ця четвірка збиралася знівечити, пограбувати, вбити і, цілком можливо, зґвалтувати нас.
— Ви сама їх до цього підштовхнули!
— Хіба я примушувала їх до скоєння злочинів?
— Ні, просто виставили напоказ свої самоцвіти.
— Невже жінкам заборонено гуляти зі своєю власністю вулицями міста?
— Вночі? — уточнила Шаллан. — У неблагополучному районі? Хизуючись багатством? Та ви просто напрошувались на те, що трапилося!
— І це, по-твоєму, слугує виправданням їхніх планів? — запитала Джасна, нахиляючись уперед. — Ти пропонуєш потурати таким типам?
— Звісно, ні. Але те, що зробили ви, теж не стає від цього правильним.
— І все ж я прибрала цих молодчиків з вулиці. Тепер містянам значно безпечніше. Вирішено проблему, яка так непокоїла Тараванджіана, і тепер жоден театрал не стане жертвою цих горлорізів. Скільки ж це життів я щойно врятувала?
— Я лише знаю, скільки ви їх щойно забрали, — відказала Шаллан. — І то силою речі, що має сприйматися як священна!
— Філософія в дії. Важливий урок для тебе.
— Ви зробили все це тільки тому, щоби довести свою тезу, — тихо проказала дівчина. — Зробили, щоб я впевнилась у вашій спромозі. Джасно — поглинь вас Геєна, — та як у вас піднялася рука?
Наставниця мовчала. Підопічна вдивлялася їй в обличчя, силкуючись розгледіти хоч якісь почуття в її позбавлених виразу очах. «Прародителю бур! Та чи я коли-небудь дійсно знала цю жінку? Хто вона насправді така?»
Принцеса відкинулася на спинку сидіння, дивлячись на місто, що пропливало перед нею.
— Я зробила це не просто для того, щоби довести свою правоту, дитино. Мене не перший день не полишає відчуття, що я зловживаю гостинністю Його Величності. Він-бо не усвідомлює, скільки проблем може зажити, підтримуючи мене. А крім цього, чоловіки на зразок отих… — у її голосі пролунала нотка, якої Шаллан ще ніколи не чула.
«Та що ж із тобою зробили? — нажахано подумала вона. — І хто?»
— У будь-якому разі, — повела далі принцеса, — події цього вечора були спричинені саме такими міркуваннями, а не бажанням продемонструвати тобі що-небудь. Хоча й створили нагоду для повчальної дискусії. То хто ж я — потвора чи героїня? Яка позбавила життя чотирьох людей чи очистила вулиці від чотирьох мерзотників? Чи заслуговує людина на те, щоб їй заподіяли зло, якщо сама ж потенційно уможливлює його? Чи є в мене право на самозахист? А чи я просто шукала привід вкоротити кому-небудь віку?
— Не знаю, — прошепотіла Шаллан.
— Тоді проведеш наступний тиждень, досліджуючи й обдумуючи ці проблеми. Бо якщо хочеш стати вченою — справжньою вченою, яка змінює світ, — тобі доведеться стикатися з такими запитаннями. Траплятимуться випадки, коли ти, Шаллан Давар, повинна будеш вирішувати, хоча від тих рішень тебе буде просто вернути з душі. І я підготую тебе до них.
Джасна замовкла, дивлячись надвір. Носії паланкіна вже наближалися до Конклаву. Занадто схвильована, щоб іще щось сказати, підопічна провела решту шляху в мовчанні. Тихими коридорами вона пройшла за наставницею до відведених їм покоїв, поминаючи вчених, які прямували до Паланеуму для якихось опівнічних студій.
Добувшись до апартаментів, дівчина допомогла Джасні роздягнутися, хоча їй було огидно торкатися принцеси. Шаллан не мала підстав для такого почуття. Ті, кого відправила на той світ наставниця, були справжні недолюдки, і дівчина практично не сумнівалася, що вони вбили б її, не змигнувши й оком. Проте їй не давала спокою не так сама ця дія, як та холодна бездушність, з якою Джасна її вчинила.
Усе ще ціпеніючи, Шаллан подала принцесі нічну сорочку, доки та знімала прикраси, складаючи їх на туалетний столик.
— Ви могли би дати трійці інших втекти, — сказала дівчина, знову підходячи до Джасни, яка присіла на стілець розчесатися. — Можна було вбити тільки одного з них.
— Ні, не вийшло б, — заперечила наставниця.
— Чому? Вони б занадто налякалися, щоб іще раз зважитися на щось подібне.
— Ти не знаєш цього напевно. Я щиро хотіла, щоби ті людці щезли. Це легковажна буфетниця, яка не тією дорогою йде додому, не може постояти за себе. Але я — можу. І саме це й зроблю.
— У вас немає таких повноважень, адже ми в чужому місті.
— Твоя правда, — погодилася Джасна. — Гадаю, тут теж є над чим подумати.
Вона піднесла до волосся масажну щітку, демонстративно відвертаючись від підопічної. А тоді ще й заплющила очі, немов остаточно позбавляючи ту доступу до своєї персони.
Душезаклинач лежав на туалетному столику, біля сережок принцеси. Шаллан зціпила зуби, тримаючи напоготові м’яку, шовкову сорочку. Джасна сиділа в самій білизні й розчісувала волосся.
«Траплятимуться випадки, коли ти, Шаллан Давар, повинна будеш вирішувати, хоча від тих рішень тебе буде просто вернути з душі…
Я вже стикалася з ними.
І зараз — саме така ситуація».
Як сміла Джасна таке зробити? Як сміла вплутати в це підопічну? Як сміла скористатися такою красою та святинею як інструментом руйнування?
Вона не заслуговувала мати Душезаклинач.
Швидким порухом Шаллан засунула складену сорочку під пахву захищеної руки, тоді запустила п’ясток у капшук і висмикнула неушкоджений димчастий кварц із батькового фабріала. Вона підступила до столика та — вдаючи, ніби просто кладе на нього шовковий згорток, — здійснила підміну. Тоді тицьнула справний Душезаклинач у прикриту манжетою захищену руку та зробила крок назад якраз у ту мить, коли Джасна розплющила очі й помітила сорочку, що невинно лежала поряд із непрацюючим фабріалом.
Дівчині перехопило подих.
А принцеса простягнула їй масажну щітку й знову заплющила очі.
— Сьогодні п’ятдесят разів, Шаллан. День видався нелегкий.
Та механічно зарухала рукою, розчісуючи волосся наставниці та стискаючи крадений Душезаклинач у прикритій рукавом захищеній долоні. Її охопила паніка: ще мить — і Джасна розпізнає підміну.
Але цього не сталося. Ані тоді, коли та надягала сорочку. Ані коли ховала поламаний фабріал у шкатулку для прикрас і замикала її ключем, який на ніч чіпляла на шию.
Шаллан вийшла з кімнати — приголомшена та спантеличена. Змучена, сповнена огиди й сум’яття.
Однак їй це вдалося.
37 Вибір
— Каладіне, — мовив Тіен, — поглянь на цей камінчик. Якщо дивитися на нього з різних боків, то колір змінюється.
Кел відвів очі від вікна та зиркнув на брата. У свої тринадцять той із допитливого хлопченяти перетворився на допитливого підлітка. Хоч він і витягнувся, та все ж залишався недомірком як на свій вік, а кучма чорно-русого волосся так само противилася будь-яким спробам привести її до ладу. Присівши навпочіпки біля обіднього столу з древокачанника — так що очі були якраз на рівні лакованої стільниці, — він розглядав маленький безформний камінець.
Кел сидів на ослінчику та чистив довгобульбу. Брунатні коренеплоди були брудні, а щойно знімеш лушпиння — клейкі. Тож за цією роботою він перемазав усі пальці товстим шаром крєму. Дочистивши чергову бульбу, він простягнув її матері. Та відмивала їх і кришила в казанок із рагу.
— Мамо, поглянь сюди, — не вгамовувався Тіен. Пополуднє сонячне світло струменіло крізь вікно в підвітряній стіні, заливаючи стіл. — Із цього боку камінець виблискує червоним, а глянеш з іншого — зеленим.
— Може, він чарівний? — припустила Гесіна. Кубик за кубиком довгобульба плюхала у воду, і звук кожного сплеску був трішки іншим.
— Гадаю, так і є, — погодився Тіен. — Або в ньому сидить спрен. Адже бувають спрени каміння?
— Спрени живуть повсюди, — відказала мати.
— Не можуть вони жити повсюди, — втрутився Кел, і лушпайка коренеплоду впала у відро між його ніг. Він позирнув у вікно, слідкуючи за дорогою, що вела з містечка до маєтку градоправителя.
— Ти помиляєшся, — сказала на це Гесіна. — Спрени з’являються, коли щось змінюється: когось охоплює страх або починається дощ. Вони — основа цієї зміни, а отже, й основа всіх речей.
— То в цій бульбі… — скептично промовив Кел, підносячи ту ближче до очей.
— …сидить спрен.
— То що ж це — ти нарізаєш його?
— Ні, вони в кожному кубику. Просто менші.
Нахмурившись, Кел оглянув довгастий коренеплід. Вони росли в розколинах у камені, де збиралася вода. Довгобульба мала слабкий мінеральний присмак, зате вирощувати її було нескладно. Настали такі часи, коли їхня родина харчувалася тим, що дешевше.
— Тож ми їмо спренів, — байдуже виснував він.
— Ні, — заперечила мати, — бульби.
— Коли немає нічого кращого, — додав молодший із братів, скривившись.
— А як же спрени? — не відставав Кел.
— Вивільняються. І можуть повернутися туди, де всі вони живуть.
— А в мені теж є спрен? — запитав Тіен, дивлячись собі на груди.
— У тобі є душа, сонечко. Бо ти людина. Але в частинах твого тіла цілком можуть жити спрени. Манісінькі такі.
Той ущипнув себе за шкіру, немов намагаючись видобути з-під неї цих крихітних постояльців.
— Лайно, — зненацька сказав старший син.
— Келе! — гримнула на нього Гесіна. — Це що за словечка коло стола?
— Лайно, — уперто повторив той. — У ньому теж є спрени?
— Гадаю, є.
— Лайнокузьки, — докинув Тіен, фиркнувши від сміху.
Мати продовжувала кришити бульби.
— До чого раптом усі ці запитання?
Кел стенув плечима:
— Ну, просто так… Не знаю. Спитав і все.
Останнім часом він багато думав про те, як влаштований світ і як йому бути зі своїм місцем у ньому. Решта хлопців його віку над цим не замислювались. Майже всі й так знали, що чекає на них у майбутньому. Праця на полях.
А от у Кела був вибір. І за кілька останніх місяців він нарешті визначився. Стане солдатом. Йому вже стукнуло п’ятнадцять, тож можна було записатися добровольцем, щойно в містечко прибуде черговий вербувальник. Саме це він і збирався зробити. Досить вагатися. Вчитиметься воювати. І годі про це. Чи ні?
— Я намагаюся зрозуміти, — пояснив він. — Просто хочу, щоб усе стало на свої місця.
Зачувши його слова, Гесіна всміхнулася. На ній була коричнева робоча сукня, а волосся — зібране ззаду у хвіст — покривала жовта хустина.
— Що таке? — не зрозумів той. — Чому ти смієшся?
— То кажеш, тобі просто так закортіло, щоб усе стало на свої місця?
— Угу.
— Що ж, наступного разу, коли містечком проходитимуть подвижники, спалюючи молитви та Вдосконалюючи людські Покликання, я передам твоє побажання, — вона знову всміхнулася. — Але доти — чисть довгобульбу.
Зітхнувши, Кел узявся до роботи. Він вкотре кинув погляд у вікно, і з переляку ледь не впустив коренеплоду. Карета. Вона їхала шляхом у напрямку від маєтку. Кел відчув трепет спричиненої ваганням нервозності. Попри всі міркування та плани, тепер, коли надійшов час діяти, йому хотілося сидіти й чистити бульби. Звісно ж, трапиться й інша нагода…
Ні. Він підвівся і, силкуючись приховати збентеження в голосі, мовив:
— Піду сполоснуся…
І здійняв закаляні крємом пальці.
— Треба було спершу відмити бульби, як я тобі й веліла, — зауважила на це мати.
— Знаю, — сказав Кел. Ох, якимось не надто щирим вийшло в нього покаянне зітхання. — Напевно, я заодно і їх перемию.
Гесіна нічого не сказала, коли він, зібравши залишок овочів, через усю кухню попрямував до дверей і вийшов на залиту передвечірнім сонцем вулицю. Його серце стривожено калатало.
— Дивися, — долинув ззаду голос Тіена. — Із цього боку він зелений. Я не думаю, що це спрен, мамо. Уся річ у світлі. Це від нього змінюється колір…
Двері зачинилися. Каладін поклав бульби й кинувся вулицями Гартстоуна, поминаючи чоловіків, які рубали дрова, жінок, котрі виливали помиї, і гурт дідусів, що сиділи на східцях, спостерігаючи за надвечірнім сонцем. Він занурив руки в бочку з водою та на бігу струснув із них краплі. Обігнув будинок Маброу-Свинопаса, гайнув мимо громадського водосховища — великої заглибини в скелі, влаштованої по центру поселення, щоби збирати потоки дощу — і далі вздовж «хвилеріза», крутого схилу пагорба, який від першого ж дня заснування містечка захищав його від бур.
Там здіймався крихітний гайок вагобрубків. Ці вузлуваті, заввишки з людський зріст деревця були вкриті зеленню лише з підвітряного боку: та збігала стовбуром донизу, наче щаблі драбини. Щойно Каладін наблизився, як їхнє лапате, прапороподібне листя, похитуване холодним вітерцем, зі схожим на хльоскання шумом попритискалося до стовбурів.
Склавши руки за спиною, із протилежного боку гайка стояв Каладінів батько. Він чекав — там, де дорога від маєтку повертала, обминаючи Гартстоун. Помітивши сина, Лірін злякано обернувся. На ньому був його найкращий одяг — синій сюртук, що застібався з боків, наче вбрання світлоокого. З-під нього, щоправда, виднілися помітно поношені білі штани. Крізь окуляри той уважно глянув на Кела.
— Я поїду з тобою, — випалив хлопець. — Туди, до маєтку.
— Звідки ти дізнався?
— Теж мені таємниця, — відказав син. — А ти гадав, ясновельможний Рошон запросить тебе на вечерю — і це відразу ж не обросте чутками? Тебе, єдиного з усіх?
Лірін відвів очі.
— Я велів матері знайти для тебе заняття.
— Вона старалася, — скривився Кел. — Ох, і гряне ж наді мною буря, коли ті довгобульби знайдуться просто за порогом.
Батько мовчав. Заскреготівши колесами по камінню, неподалік зупинилася карета.
— Келе, ідеться не про душевні посиденьки, — попередив Лірін.
— Я не дурень, батьку.
Коли Гесіну повідомили, що мерія більше не потребує її послуг… Ось де крилася причина переходу на довгобульбу.
— Якщо ти збираєшся зійтися з ним у суперечці, з тобою повинен бути хтось, хто підтримає тебе.
— І цей «хтось» — ти?
— Боюся, інших охочих нема.
Кучер нетерпляче кашлянув. Він не зіскочив із козел, щоб відчинити дверцята, як робив це для ясновельможного Рошона.
Лірін глянув на Кела.
— Якщо звелиш вертатися додому, я послухаюся, — мовив той.
— Ні. Якщо конче бажаєш їхати, то їдьмо.
Батько підійшов до карети й відчинив дверцята. Це був не той пишний, визолочений екіпаж, у якому їздив Рошон, а інший — старий, пофарбований у коричневе. Кел забрався всередину, відчуваючи приплив збудження від цієї маленької перемоги — і не меншою мірою страху.
Вони їхали, щоб зустрітися з Рошоном. Нарешті.
Сидіння карети були просто приголомшливі, а червона тканина, що обтягувала їх, — м’якша, ніж будь-який відомий хлопцю матеріал. Кел опустився на одне з них, і те виявилось напрочуд пружним. Лірін зайняв місце навпроти сина, зачинивши за собою дверцята, і кучер оперіщив коней батогом. Екіпаж розвернувся та з гуркотом покотив назад до маєтку. Хоч яким зручним здалося Келу сидіння, дорога була жахливо труська, і на кожній вибоїні його зуби поклацували. Трясло гірше, ніж у фургоні, хоча, напевно, причина крилася в швидкості.
— Чому ти не хотів, щоб ми знали про це? — запитав він.
— Не був упевнений, чи прийму запрошення.
— А що ще тобі залишалося робити?
— Поїхати звідси, — відповів Лірін. — Перебратися з тобою в Харбрант і полишити це містечко, королівство та дріб’язкову мстивість Рошона.
Приголомшений хлопець закліпав очима. Він і не думав про таке. А тут раптом з усіх боків відкрилися нові горизонти. Майбутнє змінилося, немов вивернувшись назовні, і набуло зовсім іншого вигляду. Батько, мати, Тіен… і Кел. Усі разом.
— Справді?
Лірін кивнув, думаючи про інше.
— Навіть якби ми не подалися до Харбранта, упевнений, що в багатьох алетійських містечках були б нам раді. У більшості зроду не було свого лікаря. Там обходяться послугами знахарів, основна частина знань яких — це суміш забобонів і досвіду, принагідно здобутого на поранених чалах. Ми навіть могли би майнути в Холінар: моїх знань вистачило б, щоб знайти собі місце фельдшера.
— То чому ж ми не їдемо? Чому все ще тут?
Лірін дивився у вікно.
— Не знаю. Звідси треба перебиратися. Усе логічно. У нас є гроші. А тут ми стали зайвими. Градоправитель ненавидить нас, містяни — не довіряють, та й, схоже, сам Прародитель бур багне поставити нас на коліна.
У батьковому голосі щось причувалося. Невже жаль?
— Колись я щосили намагався вибратися звідси, — зовсім тихо продовжив хірург. — Але між нашим домом і нашим серцем існує тісний зв’язок. Я піклувався про цих людей, сину. Допомагав їхнім дітям з’являтися на світ, вправляв кості, лікував садна. За кілька останніх років ти побачив їх з найгіршого боку, але до того були інші, непогані часи, — під гуркіт карети він повернувся до Кела, склавши перед собою руки. — Ці люди тепер мої, синку, а я — їхній. І я відповідаю за них — особливо тепер, коли Вістіова не стало. Я не можу залишити їх на Рошона.
— Навіть якщо їм до душі його вчинки?
— Саме тому, — Лірін притис руку до чола. — Прародителю бур, варто лишень сказати це вголос, як виходить ще більша дурня.
— Ні. Я розумію. Чи так мені принаймні здається, — Кел стенув плечима. — Але бачиш, яка річ: поранившись, вони й далі приходять до нас. Бурчать, що чикрижити людей — це збочення, і попри те йдуть на прийом. Мене це дуже дивувало.
— А тепер ти збагнув причину?
— Ну, більш-менш. Мені здається, що зрештою вони воліють прожити кілька зайвих днів, упродовж яких досхочу проклинатимуть тебе. Бо така їхня вдача. Як-от твоя — лікувати їх. А колись вони ж іще й платили. Балачки балачками, а з доброго дива сферами не розкидаються. Значить, за велінням серця, — Кел нахмурився. — Гадаю, вони й справді цінували тебе.
Лірін усміхнувся:
— Слова не хлопчика, а мужа. Я все забуваю, що ти вже не дитина, Келе. І коли ти встиг так подорослішати?
«Тієї ночі, коли нас ледь не пограбували, — подумав син у ту ж мить. — Коли ти освітив людські постаті знадвору, довівши, що мужність не має нічого спільного зі списом у руці на полі битви».
— Ти помиляєшся лише в одному, — додав Лірін. — Коли кажеш, що мене цінували. Вони й сьогодні такої ж думки. Так, нарікань не бракує — а хіба бувало інакше? Проте ці ж буркотуни потай приносять нам їжу.
Кел стрепенувся:
— Що-що?
— А чим, по-твоєму, ми харчувалися останні чотири місяці?
— Але ж…
— Люди бояться Рошона, тому й роблять це нишком. Залишали гостинці матері, коли вона ходила прибирати, чи клали в бочку для дощівки, коли та стояла порожнем.
— Вони хотіли пограбувати нас.
— І ті самі горе-грабіжники також приносили їжу.
Доки хлопець роздумував над цим, карета підкотила до маєтку. Чимало води спливло, відколи він востаннє переступав поріг цієї просторої двоповерхової будівлі. Її звели під стандартною крівлею — похиленою в навітряний бік, — але значно розлогішою. Товсті стіни були складені з білого каменя, а з підвітряного боку здіймалися величні квадратні колони.
Чи зустрінеться він із Ларал? Кел збентежився від того, як рідко останнім часом згадував про неї.
Територія перед маєтком була обнесена невисокою кам’яною стіною, по якій вилися всілякі екзотичні рослини. Позвішувавши гудиння назовні, її гребенем вишикувалися скелебруньки. Із внутрішнього боку тяглися острівці цибулиноподібного різновиду сланцекірки, що вражали розмаїттям кольорів. Усі відтінки червоного, жовтогарячого, просто жовтого та блакитного! Голови багатьох пластів нагадували купи одягу, складки якого розкривалися, наче віяла. Інші ж стирчали ріжками. Більшість із них мали ниткоподібні вусики, що погойдувалися на вітрі. Ясновельможний Рошон приділяв значно більше уваги своєму присадку, ніж колись Вістіов.
Лірін із сином проминули побілені колони й крізь міцні, протибуряні дерев’яні двері пройшли всередину. Вони потрапили в оздоблений керамікою вестибюль із низькою стелею, що освітлювався блідо-блакитним сяйвом цирконових сфер.
Їх привітав високий служник у довгому чорному сюртуку з яскраво-фіолетовою краваткою. Це був Натір, який став дворецьким після смерті Міліва. Його виписали з Далілака — великого міста на північному узбережжі.
Той провів їх до їдальні, де за довгим столом з темного дерева сидів Рошон. Він погладшав, але не настільки, щоб вважатися товстуном. Його обличчя так само прикрашала сивувата борода, а волосся було зализане назад, сягаючи коміра. Господар убрався в світлі брюки й обтислий червоний жилет поверх білосніжної сорочки.
Світлоокий уже приступив до трапези, від пряних пахощів якої в Кела забурчало в животі. Коли ж це він востаннє куштував свинину? На столі стояли п’ять різних соусів і чисте, мовби кришталь, насичено-помаранчеве вино. Рошон вечеряв на самоті — ні Ларал, ні сина було не видно.
Служник жестом вказав їм на інший столик, осторонь — його накрили в кімнаті, що межувала з обідньою залою. Келів батько мигцем глянув у той бік, тоді підійшов до столу господаря й зайняв одне з місць. Рошонова шпичка застигла на півдорозі до рота, закрапуючи скатертину гострим коричневим соусом.
— Я належу до другого нану, — сказав Лірін, — й отримав персональне запрошення на цю вечерю. Не маю сумніву, що ви з належною повагою ставитеся до рангів і правил пристойності, щоб запропонувати мені місце за власним столом.
Рошон зціпив зуби, але заперечити було нічого. Глибоко вдихнувши, син опустився на стілець поруч із батьковим. Перш ніж податися воювати на Розколоті рівнини, Кел конче хотів дізнатися: то хто ж він зрештою, його старий, — сміливець чи боягуз?
Удома, при світлі сфер, Лірін завжди здавався слабаком. Длубався у своїй операційній, не зважаючи на те, що говорять про нього в містечку. Заборонив хлопцеві вправлятися зі списом і навіть думати про війну. Хіба ж не так і чинять боягузи? Але п’ять місяців тому Кел розгледів у ньому мужність, якої зроду не сподівався.
Й ось серед холоду блакитного світла Рошонового палацу Лірін дивився в очі людині, яка набагато переважала його рангом, статками та владою. І не відводив погляду. Як йому це вдавалося? Келове серце вискакувало з грудей. Йому довелося покласти руки на коліна, щоби ніхто не помітив, як вони тремтять.
Господар махнув одному зі служників, і невдовзі їм також принесли куверти. Стіни зали тонули в темряві. Стіл Рошона виглядав освітленим острівцем серед безмежного чорного простору.
Новоприбулим поставили чаші з водою для ополіскування пальців, а поряд поклали туго накрохмалені білі матер’яні серветки. Їжа світлооких. Келові рідко коли випадало куштувати такі делікатеси. Він щосили старався не осоромитись, коли несміливо взяв шпичку, а потім, наслідуючи Рошона, скористався ножем, щоб настромити на неї нижній шматок м’яса. Тоді підніс його до рота й відкусив. М’ясо було соковите та ніжне, а от приправи — значно гостріші за ті, до яких він звик.
Лірін і крихти в рот не взяв. Поклавши лікті на стіл, він спостерігав, як вечеряє ясновельможний.
— А я хотів дати тобі змогу спокійно попоїсти, — сказав нарешті Рошон, — перш ніж ми перейдемо до обговорення серйозних справ. Але ти, здається, не схильний скористатися з моєї гостинності.
— Вгадали.
— Ну й не треба, — відказав господар, беручи з кошика шматок перепічки. Він обмотав його навколо шпички, тоді стягнув разом із кількома шматочками овочів і з’їв отриманий «налисник». — Скажи-но мені: скільки ще, по-твоєму, ти зможеш противитися? Твоя родина живе в злиднях.
— У нас усе гаразд, — втрутився Кел.
Лірін виразно глянув на нього, але не зробив зауваження, що той перебиває старших.
— Син має рацію. Наразі ми спроможні виживати. А стане несила — ну, значить, виживуть нас. Я не скорюся вашій волі, Рошоне.
— Якщо полишиш містечко, — відказав той, здіймаючи палець, — я зв’яжуся з твоїм новим градоправителем і розкажу про вкрадені в мене сфери.
— Той проведе дізнання, і мене виправдають. А крім того, мій лікарський фах убезпечить нас від ваших зазіхань.
Це була чиста правда: кваліфіковані спеціалісти та їхні помічники, які виконували в містечках життєво важливі функції, отримували право на особливий захист, яке вбезпечувало навіть від світлооких. Норми воринського громадянського кодексу були настільки хитро прописані, що Кел і досі плутався в них.
— Так, слідство виявить твою непричетність, — погодився Рошон. — Адже ти в нас педант, правильно оформив усі необхідні документи. От тільки був сам на сам із Вістіовом, коли той ставив на них печатку. Дивно, що поруч не виявилося жодної секретарки.
— Вони читали йому ті документи.
— А тоді повиходили з кімнати.
— Бо ясновельможний Вістіов їх відіслав. Гадаю, вони й самі це підтвердили.
Рошон стенув плечима:
— Мені нема потреби доводити, що ти вкрав ті сфери, ескулапе. Я просто робитиму, що й робив. Твоя родина харчується недоїдками, і я це знаю. Скільки ще ти змушуватимеш їх страждати заради своєї пихи?
— Ви не залякаєте їх. Так само, як і мене.
— Я не питаю, чи ви залякані. Мене цікавить, чи голодуєте.
— У жодній мірі, — сухо відповів Лірін. — Коли нам і бракує хліба насущного, це з лихвою перекривають ті бенкети безмірної уваги, які від щедрот своїх влаштовуєте для нас ви, ясновельможний. Ми свідомі того, що над нами пильнує ваше невсипуще око, чуємо нашіптування у вуха городян. Висновуючи з того, як ви непокоїтеся за нас, це радше ви чимось налякані.
Рошон притих, шпичка в його руці осіла, вуста тісно підібгалися, а пронизливі зелені очі примружились. На тлі довколишньої темряви вони заледве не світилися. Кел зібрав усі сили, щоб не зіщулитись під гнітом їхнього несхвального погляду. У присутності світлооких на кшталт Рошона знічувалися й не такі, як він.
«Це не справжній світлоокий! Це ізгой. Я ще зустрінуся зі справжніми. З людьми честі».
Проте Лірін і вухом не повів:
— Кожен місяць нашого спротиву — удар по вашому авторитету. Мій арешт нічого не дасть, бо за результатами дізнання мене звільнять. Ви намагалися нацькувати на мене громаду, проте в глибині душі люди знають, що я їм потрібен.
Рошон нахилився вперед:
— Не до душі мені ваше містечко.
Зачувши таку дивну відповідь, лікар насупився.
— Не до душі заслання сюди, — вів далі Рошон. — Не до душі відірваність від усього, що має значення. А передусім не до душі темноокі, які забувають своє місце.
— Щось не виходить вам поспівчувати.
Господар глумливо посміхнувся. Він зиркнув на тарілку з таким виглядом, немов їжа втратила будь-який смак.
— Гаразд. Пропоную тобі… мирову. Віддай мені дев’ять десятих сфер, а решту можеш залишити.
Кел обурено звівся на ноги:
— Мій батько ніколи…
— Келе, — урвав його Лірін. — Я сам здатен говорити за себе.
— Але ти, звичайно ж, не підеш на це.
Той не поспішав із відповіддю, проте врешті-решт сказав:
— Іди на кухню, сину. Запитай, чи немає в них їжі, яка більше тобі до смаку.
— Батьку, не треба…
— Марш, — твердо мовив хірург.
Невже це правда? Тож після всього пережитого старий просто візьме і здасться? Вибігаючи з їдальні, Кел відчув, як лице заливає фарба сорому. Він знав, де розміщена кухня. У дитинстві вони з Ларал частенько обідали там.
Кел полишив їх наодинці не тому, що так веліли, а щоб не виказати Ліріну й світлоокому своїх почуттів: прикрості від того, що дав відсіч Рошонові, коли батько — на тобі — збирався пристати на пропозицію, прикрості від приниження через те, що той узагалі обдумував її, та спричиненої вигнанням злості. Він із соромом усвідомив, що плаче. У дверях стояли двоє караульних із числа особистої варти Рошона. Світло тьмяного каганця на стіні — тільки він і давав змогу щось побачити — забарвило їхні грубі обличчя в бурштинові відтінки.
Промайнувши повз них, Кел звернув за ріг коридору й зупинився перед діжкою з декоративною рослиною, силкуючись опанувати себе. Це була кімнатна лозобрунька — під час селекції вона втратила здатність закриватися, і з її рудиментарної мушлі п’ялися вгору кілька шишкоподібних квіток. У масляній настінній лампі, що висіла над нею, горів крихітний, підсліпуватий вогник. Тут, у віддаленій частині будинку, по сусідству з кімнатами слуг, для освітлення не використовували сфер.
Кел привалився до стіни, важко дихаючи. Він почувався одним із десяти дурнів. Очевидно, Кабіном — дорослим чоловіком, який поводиться, наче дитина. Але ж як іще йому було реагувати на батькові дії?
Він витер сльози й крізь стулки дверей, що відчинялися в обидві сторони, протиснувся на кухню. У Рошона все ще служив шеф-кухар, який залишився від Вістіова, — Барм був високий, стрункий чоловік, що заплітав своє темне волосся в косиці. Він походжав уздовж столу для приготування їжі, роздаючи вказівки численним помічникам, а двійко паршменів снували туди-сюди через чорний хід, підносячи ящики з їжею. Кожна порція інструкцій супроводжувалась погримуванням металевого ополоника, який Барм стискав у руці, об каструлі та сковорідки, що звисали зі стелі.
Він заледве удостоїв Кела поглядом своїх карих очей, після чого звелів одному зі служників принести тому перепічку й рису-телью, присмаченого фруктами. Дитячої їжі. Хлопець ще більше знітився від того, що Барм одразу ж збагнув, навіщо його послали на кухню.
Кел пройшов до відведеного для прийому їжі закапелка, щоб зачекати, доки принесуть обіцяне. То була побілена в стіні ніша, де стояв столик зі сланцевою стільницею. Він сів за нього, поклавши лікті на лупак і підперши голову руками.
Чому його так розсердила думка про те, що батько може виторгувати їм безпеку в обмін на більшу частину сфер? Так, якщо це станеться, решти грошей не вистачить, щоби відправити його до Харбранта. Але ж він уже вирішив стати солдатом. Тож різниці не було. Чи була?
«Я з дня на день завербуюся в армію, — подумав Кел. — Я втечу з дому. Я…»
І раптом ця мрія — цей план — здалися невимовно дитячими. Вони належали хлопчиську, котрого годують здобреною фруктами їжею та заслужено відсилають на кухню, доки дорослі обговорюють важливі справи. А думка про те, що тепер він не вчитиметься на лікаря, уперше сповнила його серце жалем.
Двері з ляскотом відчинилися, і на кухню неквапливо увійшов син Рошона, Ріллір, теревенячи з кимось позаду себе:
— …не знаю, чому батько наполягає, щоби тут увесь час було так похмуро. Каганці у коридорах? Чи ж буває щось провінційніше? Йому б аж ніяк не завадило, якби він послухав мене, і ми разок-другий гайнули на полювання. Адже від нидіння в цій глушині можна б мати й сякий-такий зиск.
Ріллір розгледів у ніші Кела, але не спинив на ньому погляду, — так відзначають про себе присутність ослінчика чи полички для вина: бачити — бачать, а помічати не помічають.
Але хлопцеві очі вп’ялися в ту, котра йшла слідом. У доньку Вістіова. Ларал.
Скільки ж усього змінилося! Чимало води спливло, однак її вигляд розвередив старі почуття. Сорому, хвилювання. Чи знає вона, що Келові батьки сподівались одружити його з нею? Усього лише забачивши її знову, він ледь не цілковито знітився. Але ні. Ліріну ставало сили дивитися в очі Рошонові. І йому не забракне — з Ларал.
Кел підвівся й кивнув їй. Та кинула на нього швидкий погляд, трохи зашарілася й попрямувала далі, тягнучи на буксирі стару няньку — дуенью.
Куди поділася Ларал, яку він знав? Та дівчинка з розпущеним золотаво-чорним волоссям, яка любила лазити по скелях і гасати полями? Тепер її стан обтягувала стильна сукня з глянсуватого жовтого шовку — за модою світлооких жінок, — а біляві пасма акуратно прибраного волосся були старанно зафарбовані чорним. Ліву руку вкривав рукав скромності. Стало видно, що вона — світлоока.
Багатство Вістіова — чи те, що залишилося від нього — дісталося Ларал. А коли Рошон отримав владу над Гартстоуном, із пожалуванням маєтку й прилеглих земель, великий князь Садеас призначив їй посаг як компенсацію.
— Гей, ти, — звернувся Ріллір до Кела, киваючи і по-міському м’яко вимовляючи слова, — будь хорошим хлопчиком і принеси нам повечеряти. Ми влаштуємося тут, у ніші.
— Я не кухарчук.
— То й що?
Кел зчервонівся.
— Якщо ти сподіваєшся на чайові чи щось на зразок цього лише за те, що подаси на стіл…
— Я не… Тобто… — він глянув на стару знайому. — Скажи йому, Ларал.
Та відвела очі.
— Ворушися, хлопче, — промовила вона. — Роби, що велять. Ми голодні.
Кел витріщився на неї, відкривши рота, і його обличчя з червоного стало багряним.
— Я… не збираюся нічого вам приносити! — заледве видобув він. — Не стану, хоч би скільки сфер ти обіцяв! Я не хлопчик на побігеньках, а хірург.
— А-а, то ти — син отого…
— Так і є, — підтвердив Кел, зчудувавшись, якою гордістю сповнився від цих слів. — І тобі, Рілліре Рошон, не залякати мене. Як і мій батько не боїться твого.
«Щоправда, зараз вони домовляються…»
— Він не казав, що ти такий кумедний, — мовив той, притуляючись до стіни. Здавалось, він років на десять старший за Кела, а не всього на якихось два. — То ти гадаєш, що принести людині поїсти — принизливо? Мовляв, куди там кухонній прислузі до тебе — аж цілого живоріза…
— Я такого не казав. Просто це не моє Покликання.
— А яке ж у тебе Покликання?
— Робити хворих здоровими.
— Якщо не їстиму, я неминуче захворію. Тож хіба не можна вважати твоїм обов’язком турботу про моє харчування?
Кел насупився:
— Це… ну… це зовсім не одне й те ж.
— А мені здається, що дуже схоже.
— Слухай, чому б тобі самому не піти й не принести їжі?
— Бо це не моє Покликання.
— А яке ж тоді в тебе Покликання? — парирував Кел, обертаючи Ріллірові слова проти нього самого.
— Я — спадкоємець градоправителя, — відказав той. — І мій обов’язок — давати прочухана. Пильнувати, щоби робота виконувалась вчасно, а люди не били байдиків. З огляду на це, я й доручаю важливі завдання темнооким ледарям, щоби ті приносили користь.
Кел не знав, що заперечити, і це його бісило.
— Диви, як тужаться його маленькі мізки, — звернувся Ріллір до Ларал. — Немов згасаюче багаття: дрова вже вигоріли, а дим ще валить. О, глянь, обличчя розпеклося до червоного.
— Рілліре, будь ласка, — сказала дівчина, торкаючись рукою його передпліччя.
Той глянув на неї й закотив очі:
— Ти, серденько, така ж провінціалка, як подекуди й мій батько.
Він випростався і з виразом покірності повів її мимо ніші вглиб кухні.
Кел так важко гупнувся на лаву, що ледь не набив синців на ногах. Кухарчук приніс очікувану порцію частування й поставив на стіл, але це лише нагадало хлопцеві, що його мають за дитину. Тож він не став їсти. Просто сидів і дивився на тарілку, доки на кухню нарешті не зайшов батько. Ріллір із Ларал до того часу пішли.
Лірін підійшов до ніші й глянув на Кела:
— Ти не поїв?
Той похитав головою.
— А слід було б. Це ж безкоштовно. Ходімо.
Вони мовчки вийшли з будинку в нічну темряву. Карета чекала на них, і за мить Кел знову сидів навпроти батька. Кучер заліз на козли, змусивши колимагу здригнутись, і від помаху його батога коні рвонули з місця.
— Я хочу стати лікарем, — ні з того ні з сього випалив Кел.
Приховане сутінками обличчя батька лишилося непроникним. Але коли той заговорив, у його голосі почулося замішання:
— Я знаю, сину.
— Ні. Я дійсно хочу бути хірургом. Я не втікатиму з дому, щоби вирушити на війну.
У пітьмі запала мовчанка.
— То ти подумував про це? — зрештою спитав Лірін.
— Так, — зізнався Кел. — І це було хлоп’яцтвом. Але тепер я вирішив, що хочу натомість учитися на хірурга.
— Чому? Що спонукало тебе передумати?
— Мені треба збагнути, як вони мислять, — відказав Кел, кивком вказуючи на маєток за спиною. — Вони ж бо навчені низати слова, мов перли. І я маю знати, як триматися з ними й давати відсіч. А не щулитись, як… — Він затнувся.
— Як-от я? — зітхнувши, спитав Лірін.
Кел закусив губу, однак змушений був запитати:
— Скільки сфер ти погодився віддати йому? Мені ще вистачить на навчання?
— Я не дав йому й однієї.
— Але ж…
— Ми якийсь час сперечалися, торгуючись. А тоді я вдав, ніби втратив самовладання, і пішов.
— Вдав? — перепитав спантеличений Кел.
Його батько нахилився вперед і зашепотів, щоб кучер не зміг підслухати. Хоч екіпаж так трясло на камінні, що за гримотінням коліс ця загроза навряд чи існувала.
— Нехай Рошон гадає, що я готовий прогнутися. Сьогоднішня зустріч має залишити враження, ніби я впав у розпач. Спочатку підкреслена незалежність, тоді безсила лють — і той вирішив, що все: спікся голубчик. Потому ганебний відступ. За кілька місяців він знову запросить мене, от тільки трохи «помаринує».
— Але ти й тоді не прогнешся? — прошепотів Кел.
— Ні. Бо якщо дати хоч кілька сфер, це роздражнить його апетит щодо решти. Ці землі вже не такі родючі, як колись, тому після програшу політичних баталій Рошон замалим не банкрут. Я й досі не знаю, котрий із вельмож направив його сюди нам на муку, проте охоче дав би йому прочухана…
Злютованість у Ліріновому голосі ошелешила Кела. На його пам’яті це була найстрашніша погроза насильством, яку той чув від батька.
— Але навіщо взагалі проходити через це? — пошепки спитав він. — Ти ж сказав, що ми й далі можем опиратися. І мама такої ж думки. Гурманами нам не стати, але й із голоду не опухнемо.
Батько мовчав, але виглядав стурбованим.
— Ти хочеш змусити його думати, що ми здаємося, — спробував підсумувати син. — Чи принаймні близькі до цього. Щоби він припинив вишукувати все нові й нові способи натиснути на нас? Щоби сконцентрувався на перспективі домовитися й не…
Кел застиг. Він розгледів у батькових очах щось незнайоме. Схоже на почуття провини. І раптом усе склалося в цілісну картину. Холодну й страхітливу.
— Прародителю бур! — прошепотів хлопчина. — То ти вкрав ті сфери, так?
Батько мовчав, трясучись у старій кареті — темній і похмурій.
— От чому ти сам не свій, відколи помер Вістіов, — пошепки продовжив Кел. — П’єш, не знаходиш собі місця… Ти злодій! Ми — родина злочинців.
Екіпаж повернув, і фіолетове світло Саласа впало на Лірінове обличчя. У ньому воно й наполовину не здавалося таким зловісним — радше виглядало вразливим. Батько зчепив перед собою руки. В очах зблиснуло місячне сяйво.
— В останні дні перед смертю розум Вістіова потьмарився, Келе, — прошепотів той. — Я розумів, що його кончина перекреслить наші матримоніальні плани. Ларал була неповнолітня, а новий градоправитель нізащо не дозволив би темнооким заволодіти її спадщиною через шлюб.
— І ти пограбував його? — син мимоволі зіщулився.
— Гарантував дотримання обіцянок. Я мусив чимось зарадити лихові. Не міг покластися на щедрість нового градоправителя. І, як ти й сам бачиш, резонно.
Увесь цей час хлопець гадав, ніби Рошон не дає їм спокою з чистої злоби. А тут раптом виявилось, що той мав для цього підстави.
— Повірити не можу.
— Це так сильно змінює ситуацію? — усе ще пошепки запитав батько. На тьмяно освітленому обличчі Ліріна проступали муки сумління. — Що ж саме стає інакшим?
— Усе.
— І водночас нічого. Рошон і далі прагне накласти лапу на чужі сфери, а ми так само заслуговуємо на них. Якби Вістіов був при пам’яті, він сам би залишив їх нам. Я більш ніж упевнений.
— Але цього не сталося.
— На жаль, ні.
Усе залишилося, як було — от тільки стало зовсім іншим. Один-єдиний крок — і світ перевернувся з ніг на голову. Негідник став героєм, а герой — негідником.
— Я… — ледь видобув Кел, — я не беруся судити: твій вчинок неймовірно хоробрий чи невимовно ганебний.
Лірін зітхнув.
— Я знаю, що ти відчуваєш, — він відкинувся на спинку сидіння. — Прошу, не кажи Тіену, що ми накоїли, — «Що ми накоїли. Мати допомагала йому!» — Коли постаршаєш, збагнеш.
— Можливо, — сказав той, хитаючи головою. — Але одне залишається незмінним. Я хочу вирушити до Харбранта.
— Навіть на крадені сфери?
— Я знайду спосіб повернути їх. Не Рошонові. Ларал.
— Незабаром і вона стане Рошоном у спідниці, — промовив Лірін. — Не пізніше ніж до кінця року слід очікувати на її заручини з Рілліром. Майбутній свекор не дасть їй вислизнути з рук, особливо тепер, коли він втратив вплив у Холінарі. Вона — живе втілення одного з нечисленних шансів його сина здобути підтримку хорошої родини.
Від згадки про Ларал у хлопця закололо в животі.
— Я повинен навчитися. І може, я б…
«Що “може, я б”? — подумав він. — Повернувся й переконав би її піти від Рілліра заради мене? Сміховинно!»
І раптом Кел звів очі на батька, котрий зажурено похнюпив голову. Той дійсно був героєм. Власне, як і негідником. Але для родини — героєм.
— Я не скажу Тіенові, — прошепотів син. — І планую пустити ті сфери на поїздку в Харбрант та освіту.
Батько звів голову.
— Я хочу вміти триматися зі світлоокими — як-от ти, — додав Кел. — Бо найпослідущіший із них може виставити мене дурнем. Хочу навчитися розмовляти, як вони, мислити, як вони.
— Мені б хотілося, щоби ти вчився допомагати людям, сину, а не огризатися до світлооких.
— Гадаю, мене стане й на те, й на інше. Мені би лиш набратися розуму.
Лірін фиркнув:
— Тобі його і так не позичати, сину. Ти достатньо вдався в матір, щоб заговорити зуби хоч кому зі світлооких. Університет, Келе, лише навчить — як.
— Я хочу, щоби відтепер мене називали повним іменем, — відказав той і сам здивувався, — Каладін.
Чоловіче ймення. Йому ніколи не подобалося, що воно звучить як ім’я світлоокого. А от тепер воно підійшло якнайкраще.
Він — не світлоокий феодал, але й не темноокий смерд. Ні те, ні се — щось посередині. Келом звали хлопчика, який хотів завербуватися до війська, бо про це мріяли всі однолітки. Каладіном зватимуть чоловіка, котрий опанує хірургію та всі манери світлооких. І колись ще повернеться до цього містечка й доведе Рошонові, Рілліру та Ларал, як вони помилялися, недооцінюючи його.
— Гаразд, — погодився Лірін, — Каладіне.
38
Прожектер
«Будучи породженням темряви, вони все ще затавровані нею: темрява позначилася на їхніх тілах, як-от вогонь — на душах». — Я маю Нашашон-Наваміс за надійне джерело, проте не певна щодо правильності цього перекладу. Може, варто знайти оригінальну цитату в чотирнадцятій книзі «Сельду» та самій її перекласти?
Думки Каладіна плуталися.
«Стійка гарячка, супроводжувана холодним потом і маренням. Імовірна причина — зараження ран. Рекомендується промивання антисептиком для захисту від спренів гниття. Пацієнт потребує посиленого питва».
Він знову перебував у Гартстоуні, разом із родиною. От тільки вже був дорослим. Солдатом, яким і став. І більше не вписувався в їхнє коло. Батько знову й знову питав його: «То як же так вийшло? Адже ти заявив, що хочеш бути хірургом. Хірургом…»
«Множинні переломи ребер. Результат травми тулуба, спричиненої побиттям. Рекомендується туга пов’язка на грудну клітку й утримання від діяльності, що потребує значних фізичних зусиль».
Час від часу, розплющуючи очі, він бачив темну кімнату. Холодну, з кам’яними стінами й високою стелею. Ряди інших чоловіків, котрі лежать, накриті ковдрами. Трупи. Це трупи. І склад, де їх виставили на продаж. Але хто купує мерців?
Великий князь Садеас. Трупи потрібні йому. Після купівлі вони ще рухаються, але вже мертві. А ті дурні відмовляються прийняти це та вдають, ніби живі.
«Рвані рани обличчя, рук і грудей. У кількох місцях наявне відшарування епідермісу, спричинене довготривалою дією великобуряних вітрів. Рекомендується накладання пов’язок на уражені ділянки шкіри та нанесення денокаксової мазі для пришвидшення регенерації епітелію».
Час спливає. Багато часу. Він повинен бути мертвий. Чому він і досі живий? Йому хочеться зручно влягтися й піти в небуття.
Але ні. Ні. Він підвів Тіена. Підвів Ґошела. Підвів своїх батьків. Підвів Даллета. Любого Даллета.
Він не підведе Четвертого мосту. Нізащо не підведе!
«Переохолодження, спричинене дією екстремально низьких температур. Потрібне зігрівання постраждалого. Рекомендується забезпечити збереження ним сидячого положення. Сон категорично протипоказаний. Виживання пацієнта протягом кількох найближчих годин вказує на сприятливий прогноз без довготривалих негативних наслідків для здоров’я.
Виживання протягом кількох годин…»
Виживання мостонавідників не передбачене.
Чого б це Ламарілу таке казати? Що це за військо, куди вербують людей, які не потрібні живими?
Він надто вузько розглядав ситуацію, не бачив далі свого носа. Йому треба зрозуміти завдання армії. Ось він нажахано спостерігає за ходом битви. Що він накоїв?
Треба повернутися й усе виправити. Але ні. Він же поранений, хіба не так? На каміння скрапує кров. Він — один із убитих списників. Член обслуги Другого мосту, якого підставили під удар ідіоти з Четвертого, спрямувавши на нього всі стріли.
Як вони посміли? Як посміли?
Як сміли вижити, вбивши мене!
«Розтягнення сухожиль, розриви м’язів, забої й переломи кісток і постійні больові відчуття, спричинені перебуванням в екстремальних умовах. Рекомендується суворе дотримання пацієнтом постільного режиму. При виявленні обширних, стійких гематом або блідих ділянок шкіри, що свідчать про внутрішню кровотечу, слід вдатися до хірургічного втручання, оскільки та може становити загрозу життю».
Він бачив спренів смерті. Чорних, багатоногих, завбільшки з кулак. Їхні глибоко запалі очі виблискували червоним, залишаючи за собою смуги палаючого світла. Вони купчилися довкола нього, перебігаючи з місця на місце. Звучання їхніх шепітливих голосів нагадувало шурхіт рваного паперу. Вони жахали його, проте втекти від них було ніяк. Він заледве міг поворухнутися.
Ці спрени з’являються тільки тим, хто при смерті. Ти бачиш їх, а тоді помираєш. Лише дуже небагатьом мазунчикам вдавалося вижити. Спрени смерті знали, коли наближався кінець.
«Пухирі на пальцях рук і ніг, спричинені обмороженням. Рекомендується обробка антисептиком у міру їхнього перетворення на відкриті рани. Потрібна стимуляція природних регенераційних ресурсів організму. Непоправна шкода здоров’ю малоймовірна».
Перед спренами смерті стояла крихітна світна постать. Уже не напівпрозора, якою завжди бувала раніше, а зіткана з чистого білого світла. М’які риси її жіночного обличчя стали шляхетнішими, кутастішими — наче у воїна давноминулих часів. Аж ніяк не дитячими. Вона несла варту в нього на грудях, стискаючи світляний меч.
Це сяйво було таке чисте, таке миле, що здавалося, це світиться саме життя. Щоразу, коли один зі спренів смерті підбирався занадто близько, та кидалася в атаку, розмахуючи променистим клинком.
Світло відганяло їх.
Проте спренів смерті було чимало. Їх усе більшало раз від разу, коли свідомість прояснювалась і він міг бачити.
«Сильні галюцинації, спричинені травмою голови. Необхідний постійний нагляд за постраждалим. Категорично протипоказаний алкоголь. Для зменшення черепно-мозкового набряку рекомендована кора шестифутовика. У критичних випадках допускається застосування вогнемоху, що призначається в мінімальних дозах з огляду на можливість розвитку в пацієнта залежності від препарату.
У разі неефективності медикаментозного лікування необхідні трепанації для зменшення внутрішньочерепного тиску.
Високий ризик летального результату».
Тефт увійшов до казарми опівдні. Пірнувши в її напівтемне приміщення, він немов опинився в печері. Кинув погляд уліво — туди, де зазвичай відлежувались інші поранені. Наразі ті були надворі, гріючись на сонечку. Усі п’ятеро помалу одужували, навіть Лейтен.
Проминаючи ряди скруток із ковдр, складених попід стінами, Тефт пройшов у кінець казарми, де лежав Каладін.
«Бідолаха, — подумав новоприбулий. — Навіть не знаю, що гірше: бути однією ногою в могилі чи вимушено чахнути тут, у темряві?»
Але вибору не було. Четвертий міст ходив по тонкому льоду. Командира дозволили зняти, і поки що ніхто не пробував завадити їм піклуватися про нього: чи не вся армія чула, що великий князь Садеас виставив хлопця на суд Прародителя бур.
Ґаз прийшов було глянути на нього, і від побаченого зловтішно фиркнув. І, очевидно, доповів начальству, що Каладін, вважай, мертвий. З такими ранами довго не живуть.
Але той тримався. Солдати аж зі шкури пнулися, щоби хоч одним оком глянути на нього. Те, що він вижив, було чимось неймовірним. Табором поповзли балачки. Його віддали на суд Прародителю, а той взяв і помилував. Справжнє чудо. Звісно ж, Садеасу це не подобалось. Тож із дня на день варто було очікувати, що котрийсь зі світлооких захоче позбавити патрона цієї проблеми. Ясновельможний не міг діяти відкрито — бо неминуче зазнав би колосального репутаційного програшу, — але варто було тихцем отруїти щасливчика чи задушити подушкою, і це не спричинило б навіть хвилинного замішання.
Тож Четвертий міст тримав Каладіна якомога далі від сторонніх очей. І ніколи не залишав самого. У жодному разі.
«А бодай тобі буря», — подумав Тефт, опускаючись навколішки біля командира, котрий метався в гарячці між сплутаних ковдр: очі заплющені, обличчя залите потом, а тіло перемотане страхітливою кількістю бинтів. На більшості з них проступила кров. Його людям бракувало грошей, щоб змінювати пов’язки з належною регулярністю.
Наразі чергував Шрамм. Цей невисокий чоловік із вольовим обличчям сидів у Каладіна в ногах.
— Як він? — запитав товариш.
— Здається, йому гіршає, Тефте, — тихо промовив доглядач. — Я чув, як він марив про темні силуети — махав на них руками та кричав, щоби не підходили. А ще розплющував очі. Але, схоже, бачив не мене, а щось інше. Присягаюся.
«Спренів смерті, — подумав Тефт, відчуваючи, як по шкірі продирає мороз. — Борони нас, Келеку».
— Я зміню тебе, — сказав він, опускаючись долі. — А ти йди щось перекуси.
Блідий на вигляд Шрамм підвівся. Якщо Каладін, переживши великобурю, зрештою загине від ран, ця смерть деморалізує команду. Зсутулившись, він почовгав із казарми.
Тефт довгенько дивився на Каладіна, силкуючись зібрати докупи думки й почуття.
— Чому тепер? — прошепотів він нарешті. — Чому саме тут? Стільки людей виглядали тебе, а ти об’явився тут?
Хоча, звичайно, Тефт забігав наперед. Не міг сказати напевне. Були лише припущення й надії. Ні, не надії — побоювання. Він знехтував Прожектерами. Й ось один із них перед його очима. Тефт попорпався в кишені й видобув три невеличкі діамантові сфери. І хоча скільки води спливло, відколи він востаннє відкладав щось із платні, а от їх усе ж приберіг — весь у роздумах і тривогах. Вони палали Буресвітлом у нього на долоні.
Чи справді він хотів дізнатися?
Зціпивши зуби, Тефт присунувся ближче до безпам’ятного Каладіна й зазирнув йому в обличчя.
— Ти, покидьку, — прошепотів він. — Буревикидню. Що, надибав гурт бідолах, які смикалися на шибениці, поослаблював їхні зашморги, а тепер хочеш знову затягти? Я не дозволю тобі, чуєш? Не дозволю.
Він вклав сфери в Каладінову долоню, затис їх у його безсилих пальцях, а тоді переклав цю руку йому на живіт. Потім опустився на підібгані ноги. Що ж станеться? Усі балачки про здібності Прожектерів були звичайними небилицями. «Рябої кобили сном», як називав це Тефт. Рожевими мріями ідіотів.
Він чекав. Але, звичайно ж, нічого не відбувалося. «Ти й сам не менший ідіот», — сказав собі Тефт. І потягнувся до руки Каладіна. На ці сфери можна хильнути кілька чарчин.
Раптом Каладін хапонув ротом повітря — зробив швидкий, короткий, потужний вдих.
І світло в його руці згасло.
Тефт застиг — у нього очі на лоб полізли. Із Каладінового тіла почали здійматися струминки Світла. Ледве помітні, однак помилки бути не могло: воно сочилося осяйним білим Буресвітлом. Немовби того щойно занурили в гарячу ванну, і тепер його шкіра парувала.
Каладінові очі розплющилися й теж почали струменіти світлом — блідо-бурштинового відтінку. Він знову голосно втягнув повітря, і пасма світла, звиваючись, простелилися довкола відкритих ран у нього на грудях. Деякі з них затяглися й зарубцювалися.
А тоді все скінчилося: у крихітних скалках вичахло Світло. Очі Каладіна заплющилися, він затих. Рани так само залишалися небезпечними, жар не спадав, проте на шкірі проступив легкий рум’янець. А набряки й почервоніння довкола кількох глибоких порізів трохи спали.
«Боже милосердний, — пробурмотів Тефт, усвідомлюючи, що тремтить. — Всемогутній, низринутий з небес, щоб оселитися в наших серцях… То це правда». Він схилив голову до кам’яної долівки й міцно заплющив очі, з куточків яких котилися сльози.
«Чому тепер? — знову промайнула думка. — Чому тут? І, заради всього святого, чому я?»
Тефт завмер отак на сто ударів серця — рахував їх, задумливий і стривожений. А потім звівся на ноги й забрав уже тьмяні сфери з Каладінової руки. Треба буде обміняти їх на заряджені. А тоді повернутися, щоби той і їх осушив.
Доведеться діяти обережно. Щодня по кілька сфер, не більше. Бо якщо хлопчина видужає надто швидко, це приверне забагато уваги.
«І треба повідомити Прожектерів, — подумав він. — Треба…»
Але де їх узяти? Вони мертві, і він сам був у цьому винен. А коли й існували інші, Тефт і гадки не мав, як на них вийти.
Кому розповісти? Хто повірить йому? Каладін, напевно, і сам не розумів, що робить.
Краще не розводитися про це — принаймні доки не зорієнтується, як із цим бути.
39
Те, що вплавилося в неї
«За один удар серця Алезарв був на місці — подолав відстань, піший шлях якою зайняв би понад чотири місяці». — Ще одна легенда, цього разу запозичена з книги Калінам «Серед темнооких». Див. с. 102. Їхній фольклор аж кишить оповідями про миттєві переміщення в просторі та Присяжні брами.
Рука Шаллан літала над планшетом, неначе рухаючись із власної волі, і затиснута в ній вуглина шкрябала по аркушу, залишаючи риски й тіні. Спочатку жирні лінії — ніби скривавлені сліди великого пальця, яким різко провели по шорсткому граніту. І тоненькі штрихи, немов надряпані шпилькою.
Вона сиділа у відведеній їй кам’яній кімнатчині Конклаву, що скидалася на шафу. Жодних вікон, нічим не оздоблені гранітні стіни. Лише ліжко, дорожня скриня, тумбочка та письмовий столик, який правив їй і за мольберт.
Один-єдиний рубіновий броам кидав на малюнок криваве світло. Зазвичай, щоби той вийшов переконливим, їй треба було цілеспрямовано запам’ятати сцену. Із зусиллям кліпнути очима, змушуючи світ завмерти, і закарбувати його у своїй пам’яті. Вона не зробила цього, коли Джасна розправлялася з грабіжниками. Страх і хвороблива зачарованість баченим повністю її паралізували.
Попри це, кожен з епізодів поставав перед її внутрішнім зором так само яскраво, ніби дівчина навмисно його запам’ятала. Причому від перенесення на папір ці спогади не зникали. Вона не могла позбутися їх. Ті смерті вплавилися в неї.
Шаллан відкинулася на спинку стільця, і рука її затремтіла: перед нею лежав точно відтворений вуглиною задушливий нічний пейзаж, затиснутий між парканами провулка. А ще — корчі людської постаті, охопленої вогнем, що здіймається до неба. Дівичина схопила її в той момент, коли обличчя ще зберігало свій вигляд: темні очі — широко розплющені, а палаючі вуста — розверзнуті. Рука Джасни простягнена до постаті — чи то застережно, чи то молитовно.
Дівчина притисла перемазані вуглиною пальці до грудей, вдивляючись у свій витвір. Один із кількох дюжин малюнків, виконаних останніми днями. Перший нападник став полум’ям, інший перетворився на кристал, а ще двійко — на дим. Із цих двох зобразити вдалося лише одного: вона ж бо стояла обличчям на схід, углиб провулка. Тож четвертий був представлений клубами диму й одягом, що валяється долі.
Вона почувалася винною через те, що не змогла зафіксувати його смерть. І дурепою — через цю уявну провину.
Розмірковуючи логічно, винуватити Джасну не випадало. Так, принцеса сама наражалася на небезпеку, але це не знімало відповідальності з грабіжників, які вирішили напасти на неї. Дії тих чоловіків підлягали осуду. Підопічна провела ці дні, заглибившись у філософські праці, і більшість етичних концепцій виправдовували наставницю.
Але Шаллан була там. Стала свідком їхніх смертей. Бачила тваринний страх, що прозирав із очей, і почувалася просто жахливо. Невже не було іншого способу?
Вбий — або вб’ють тебе. Такою була Філософія сили, яка виправдовувала Джасну.
Дії не бувають злочинними. Злочинні лише наміри, а намір принцеси полягав у тому, щоб убезпечити інших від розбійних нападів. Цьому вчила Філософія мети. І схвалювала вчинок принцеси.
Мораль не має нічого спільного з людськими уявленнями про досконалість. Вона існує сама по собі — десь там, в емпіреях. Смертним не дано по-справжньому осягнути її — можна лише наблизитись. Це зветься Філософією ідеалів, яка стверджує, що викорінення зла в кінцевому висліді моральне. Тож винищення Джасною лихих людей — цілком виправдане.
Засоби оцінюються з огляду на мету. І якщо ціль — гідна, то й кроки на шляху до неї — виправдані. Навіть якщо деякі з них, якщо їх брати окремішньо, і варті осуду. Так твердить Філософія прагнень. Й особливо наполягає на етичності дій наставниці.
Шаллан зняла аркуш із планшета й кинула до інших, що валялися на ліжку. Стиснувши вугільний олівець, її пальці знову прийшли в рух і почали новий малюнок на чистому ватмані, прикріпленому до стола — жодного шансу на втечу.
Скоєна крадіжка гризла її не менше, ніж убивства. За іронією долі, розпорядження Джасни вивчати філософію моралі підштовхнуло Шаллан до роздумів над власними жахливими вчинками. Вона прибула до Харбранта, щоби вкрасти фабріал, а тоді скористатися ним для порятунку братів і всього їхнього Дому від неоплатних боргів та неминучого краху. Однак врешті-решт не це стало причиною крадіжки Душезаклинача. Дівчина поцупила його через те, що розсердилася на принцесу.
Якщо наміри важливіші за вчинок, то вона повинна осуджувати себе. Можливо, Філософія прагнень — яка вчить, що цілі мають більше ваги, ніж способи їхнього досягнення — і виправдає скоєне нею, однак саме цей напрям думки здавався їй найвідразливішим. Й от, сидячи за малюванням, Шаллан подумки ганила Джасну. Але ж це вона сама зрадила жінку, яка виявила до неї довіру та взяла в підопічні. А тепер ще й планує вчинити святотатство, скориставшись Душезаклиначем, хоч вона й не подвижниця.
Сам фабріал лежав у потаємному відділенні дорожньої скрині. Минуло вже три дні, а наставниця й словом не обмовилась про те, що її Душезаклинач зник. Щодня одягала підмінений. Мовчала, поводячись, як завжди. Можливо, та не пробувала користуватись ним. Пошли Всемогутній, щоби їй не спало на думку полишити палац і знову піддати себе небезпеці, розраховуючи скористатись ним для захисту від нападників.
Та існував і ще один аспект того вечора, над яким дівчині слід було поміркувати. Вона мала при собі приховану зброю, але не скористалася нею. Шаллан почувалася дурепою через те, що в той момент і не подумала її дістати. Та вона не звикла…
Дівчина завмерла, вперше усвідомивши, що ж весь цей час малювала. Ні, не ще одну сцену з провулка, а розкішно вмебльовану кімнату з пухнастим візерунчастим килимом і розвішаними на стінах мечами. І довгим обіднім столом з недоїденими стравами.
А на підлозі лежить долілиць елегантно одягнений труп, з якого натекла калюжа крові. Шаллан відскочила, жбурнувши осторонь вуглину, а тоді зіжмакала папір. Тремтячи всім тілом, вона перебралася на ліжко й сіла поміж малюнків. Упустивши жмут, що недавно був аркушем, вона піднесла руку до чола й відчула на ньому холодний піт.
Ох, щось не так із нею та її малюнками.
Їй конче хотілося кудись вийти. Утекти від смерті, філософії та запитань. Вона підвелася й квапливо попростувала до вітальні принцесиних апартаментів. Самої Джасни не було — та, як завжди, щось досліджувала. Того дня вона не погукала Шаллан до Завіси. Може, розуміла, що підопічній треба дати час подумати на самоті? А чи запідозрила її в крадіжці Душезаклинача та більше не довіряла?
Шаллан швидко перетнула кімнату. Там стояли тільки найнеобхідніші меблі, надані Тараванджіаном. Вона відчинила двері в коридор і замалим не налетіла на жінку-мажордома, яка саме збиралася постукати.
Та злякано відсахнулася, а сама дівчина пронизливо скрикнула.
— Ваша Світлосте, — мовила служниця, одразу ж вклоняючись, — вибачте, що турбую. Але заблимав один із ваших телестилів.
І простягла їй перо, оснащене маленьким миготливим рубіном.
Шаллан глибоко дихала, силкуючись вгамувати серце.
— Дякую, — відказала вона.
Як і наставниця, підопічна залишала свої телестилі на слуг, оскільки рідко коли невилазно сиділа в кімнаті, тож цілком могла не помітити чиїхось спроб зв’язатися з нею.
Усе ще збентежена, вона відчувала сильну спокусу відіслати жінку назад і продовжити свій шлях. Проте їй і справді треба було поспілкуватися з братами, особливо з Наном Балатом, якого Шаллан щоразу не заставала під час кількох останніх розмов із домашніми. Тож вона взяла телестиль і зачинила двері. Дівчині забракло духу повернутися до своєї кімнатки, де кожен малюнок містив звинувачення, проте й у вітальні знайшовся столик із планшетом для телестилю. За ним вона й влаштувалася, а тоді крутнула рубін.
— Шаллан, — вивела очеретина, — тобі зручно?
Це була кодова фраза, яка означала, що на іншому кінці каналу зв’язку дійсно перебував Нан Балат — чи принаймні його наречена.
— Ломить спину та свербить зап’ясток, — відписалася вона. Так звучав відзив на отриманий пароль.
— Шкода, що я пропустив попередні сеанси зв’язку, — надіслав брат. — Мав бути присутнім на бенкеті від батькового імені. Його влаштовував Сур Камар, тож я ніяк не міг знехтувати запрошенням, хоч і витратив цілі два дні на дорогу туди й назад.
— Не страшно, — вивела Шаллан, а далі, глибоко вдихнувши, додала: — Та річ у мене.
І перемкнула самоцвіт.
Перо надовго застигло, але врешті чиясь рука поспішно нашкрябала:
— Слава Вісникам. Ох, Шаллан. У тебе вийшло! Отже, ти на шляху до нас? А телестиль працює в океані? Чи ти в порту?
— Я й досі на місці, — відповіла дівчина.
— Що? Чому?
— Бо мій від’їзд здався би надто підозрілим, — написала вона. — Подумай сам, Нане Балате. Якщо Джасна спробує скористатися пристроєм і виявить, що він несправний, то може не одразу запідозрити якийсь фортель. А коли я з доброго дива зірвуся й вирушу додому, усе виглядатиме інакше.
Мені слід зачекати, доки поломка фабріала не викриється, і подивитися, що вона робитиме далі. Якщо збагне, що його підмінили, я зможу скерувати підозри на інших. Джасна й так не довіряє подвижникам. А коли, на наше щастя, гадатиме, що той чомусь вийшов із ладу, я знатиму, що в нас розв’язані руки.
Шаллан покрутила коштовний камінчик і встановила телестиль у належному місці.
У відповідь надійшло запитання, на яке вона й очікувала:
— А якщо зразу ж відчує нутром, що це твоя робота? Шаллан, а раптом у тебе не вийде відвести від себе підозр? А якщо вона накаже обшукати твою кімнату, і потаємне відділення знайдуть?
Дівчина взялася за перо.
— Тоді для мене ж краще бути тут, — вивела вона. — Балате, я багато чого дізналася про Джасну Холін. Вона неймовірно рішуча й цілеспрямована. І не дасть мені втекти, якщо гадатиме, що це я пограбувала її. Вислідить мене та задіє всі ресурси, щоб домогтися відплати. За лічені дні наш король і великі князі будуть у маєтку, вимагаючи, щоби ми віддали фабріал. Прародителю бур! Б’юсь об заклад, що в неї є кінці у Джа Кеведі й вона посмикає за них ще до мого повернення. Я опинюся за ґратами, щойно зійду з корабля.
Уся надія на те, що її вдасться пустити по хибному сліду. А якщо це не спрацює, нехай краще я виявлюся на місці й одразу ж відчую на собі її гнів. Цілком можливо, що вона просто забере Душезаклинач і прожене мене з-перед очей. Але якщо ми змусимо її попотіти й поганятися за мною… Балате, ця жінка вміє бути безжальною. І нам стане непереливки.
Відповідь прийшла нескоро.
— І коли ти так наловчилася в логіці, маленька? — надіслав нарешті брат. — Бачу, ти ретельно все обміркувала. Принаймні ретельніше, ніж я сам. Але, Шаллан, відпущений нам час добігає кінця.
— Знаю, — відписала вона. — Ти казав, що зможеш протриматися ще кілька місяців. Прошу тебе, постарайся. Дай мені хоча би два-три тижні, щоби я побачила, як поведеться Джасна. А крім того, поки я тут, спробую докопатися, як ця штука працює. Наразі в жодній із книжок мені не траплялося й натяку, але їх тут стільки, що я, можливо, просто поки що не знайшла потрібної.
— Гаразд, — відповів той. — Декілька тижнів. Будь обережна, маленька. Люди, які дали батькові фабріал, приходили знову. Розпитували про тебе. Мене це дуже непокоїть. Навіть більше, ніж наші фінанси. Я глибоко стурбований їхніми візитами. Бувай.
— Бувай.
Поки з боку принцеси Шаллан не помітила й натяку на якусь реакцію. Та навіть не згадувала про Душезаклинач. Це змушувало підопічну нервувати. Їй хотілося, щоби наставниця хоч щось сказала. Чекання здавалося нестерпним. Щодня в присутності Джасни дівчині так зводило живіт, що невдовзі починало нудити. Але, принаймні з огляду на вбивства кількаденної давності, вона мала чим пояснити свій стривожений вигляд.
Холодна, спокійна логіка. Сама наставниця пишалася б нею.
У двері постукали, і Шаллан хутко зібрала записи розмови з Наном Балатом та кинула в камін. За мить увійшла палацова покоївка з корзинкою на зігнутій руці. Вона всміхнулася мешканці. Настав час щоденного прибирання.
Забачивши її, Шаллан відчула дивний напад паніки. Ця служниця була їй незнайома. А якщо Джасна підіслала її або когось іншого, щоб обшукати кімнату підопічної? А може, вона вже це зробила? Дівчина кивнула покоївці, а тоді — щоб угамувати тривогу — пройшла до себе й зачинила двері. Прожогом кинулася до скрині й перевірила схованку. Фабріал був на місці. Шаллан піднесла його до очей та оглянула. Чи стане в неї уваги догледіти, якщо Джасна якимось чином здійснить зворотну підміну?
«Не будь дурепою, — сказала вона собі. — Принцеса діє тонко та підступно, однак не настільки ювелірно». Та все ж переклала Душезаклинач у захищений капшук. Той якраз поміщався в цьому матер’яному мішечку, який чимось скидався на конверт. Їй буде спокійніше, знаючи, що фабріал із нею, доки покоївка прибиратиме в кімнаті. А крім того, захищений капшук — це, може, навіть кращий схов, аніж дорожня скриня.
Такий мішечок традиційно був місцем, де жінка зберігала найособистіше та найдорожче. Заглянути в нього — все одно що обшукати саму власницю, та ще й роздягши догола. З огляду ж на статус Шаллан, одне й друге було практично немислиме — хіба що її причетність до злочину ні в кого б не викликала сумнівів. Але Джасна, напевно, не зупиниться й перед цим. А якщо їй стане духу на такий крок, то не забракне його й віддати наказ обшукати кімнату підопічної, і тоді її скриня приверне особливу увагу. Тож усе сходилось до того, що в разі падіння на неї підозри дівчина мало чим зможе зарадити, щоб утаїти фабріал. А отже, захищений капшук був схованкою, не гіршою та не кращою за інші.
Вона зібрала малюнки й поклала на стіл тильною стороною доверху, намагаючись не дивитися на них. Дівчині не хотілося, щоби покоївка їх розглядала. Потім Шаллан вийшла з кімнати, прихопивши етюдник. Вона відчувала, що мусить вийти на білий світ і трохи розвіятися. Намалювати щось інше, а не вбивство та смерть. Розмова з Наном Балатом тільки ще більше її засмутила.
— Ваша Світлосте, — звернулася до неї служниця.
Та застигла, проте покоївка всього лише простягнула корзинку.
— Це залишили для вас у мажордомів.
Шаллан несміливо взяла її й зазирнула всередину. Хліб і варення. А ще записка, прив’язана до одного зі слоїків: «Блакитнобрусничний джем. Якщо він тобі сподобається, отже, ти таємнича, потайна та глибокодумна». І підпис — «Кабсал».
Вона повісила кошик на лікоть захищеної руки. Кабсал. Можливо, їй слід розшукати його. Після розмови з ним Шаллан завжди кращало.
Але ні. Вона збиралася полишити Харбрант і не могла більше дурити його або саму себе. Її лякало те, куди повертали їхні стосунки. Тож натомість вона попрямувала до головної печери й далі до виходу з Конклаву. Опинившись під променями сонця, дівчина вдихнула на повні груди й задивилася в небо. Довкола снували служники та придворні, котрі заходили до будівлі й виходили з неї. Вона притисла папку на грудей, відчуваючи на щоках прохолодний вітерець, а на чолі й волоссі — за контрастом — тепло сонячного світла.
Зрештою, найгіршим було те, що Джасна мала рацію. Світ простих відповідей, яких домагалася Шаллан, — талан дітей і дурників. Вона хапалася за надію, що зможе найти істину й скористається нею для пояснення — а можливо, і виправдання — скоєного ще в Джа Кеведі. Проте коли така річ, як істина, й існувала, то була чимось значно заплутанішим і туманнішим, ніж вона попервах гадала.
Здавалося, на деякі запитання взагалі не було правильних відповідей. Лише багато помилкових. Вона могла обирати, у чому саме винна, проте повністю позбутися провини не випадало.
За дві години — і десь після двадцяти квапливих замальовок — Шаллан почувалася значно спокійніше.
Поклавши етюдник на коліна, вона сиділа в садах палацу й малювала равликів. Тутешні сади поступалися за розмірами батьковим, зате були в рази розмаїтішими, не кажучи вже про благословенну усамітненість. За прикладом багатьох садово-паркових зон, їхній новочасний дизайн включав живопліт із окультуреної сланцекірки — справжній лабіринт з одушевленого каменю. Досить низький, щоб, звівшись на ноги, відвідувачка бачила шлях до виходу. Але варто їй лише було присісти на одну з численних лав, як вона зразу ж зоставалася наодинці з собою, наче стаючи невидима.
Шаллан запитала в доглядача, як називається різновид сланцекірки, котрий найбільше кидався у вічі. Той назвав його «тарілковим каменем». Годяще найменування, оскільки він ріс тонкими пластинами, які громадились одна на одну, наче гірка тарілок у буфеті. З боків це скидалося на вивітрений останець із сотнями тоненьких пластів оголеної породи. З його пор росли крихітні вусики, які погойдував вітерець. Каменеподібні оболонки полискували синім, а от вусики були жовтуваті.
Наразі її «моделлю» був равлик з низькою горизонтальною мушлею, облямованою невеличкими рубчиками. Коли художниця торкалася його, той втискався в розколину сланцекірки та, здавалося, ставав частиною тарілкового каменю. По суті, зливався з ним. А коли не чіпала — пощипував пластину, саме пощипував, а не кусав.
«Це він так її чистить, — збагнула вона, продовжуючи малювати. — Об’їдає лишайник і плісняву». І справді: залишена равликом пасмуга виглядала свіжішою.
Поруч із тарілковим каменем росли латки іншого різновиду сланцекірки — її пальцеподібні виступи тяглися в повітря, розвиваючись із головного качана. Придивившись, Шаллан помітила манісіньких, тендітних і багатоногих крєм’ячків, які повзали по відростках, щось об’їдаючи. Також чистили їх?
«Цікаво», — подумала вона, накидаючи малюнок цих мініатюрних створінь. Їхні панцирі такого ж відтінку, як і пальці сланцекірки, а колір равликової мушлі — ледь не точна копія синьо-жовтого забарвлення тарілкового каменя. Немов Всемогутній створив їх як тандеми: рослина дає прихисток тварині, а та навзамін чистить її.
Довкола курганчиків сланцекірки звивалися кілька спренів життя — крихітні, світні й зелені порошинки. Деякі танцювали в розколинах оболонок, а інші, наче часточки пилу, висіли в повітрі — зигзагами здіймаючись угору, щоб знов опуститися вниз.
Шаллан скористалася одним із гостріше заточених вугільних олівців, щоб нашвидкуруч записати деякі думки щодо зв’язку між рослинним і тваринним царствами. Вона ніколи не чула про існування книжок, у яких ішлось би про взаємозалежності на кшталт цієї. Учені, схоже, надавали перевагу вивченню крупних, активних тварин — як-от великопанцирники чи білошипники. Однак зроблене спостереження здалося дівчині чудесним, дивовижним відкриттям.
«Равлики й рослини допомагають одне одному, — подумалося їй, — а от я зрадила наставницю».
Шаллан кинула погляд на захищену руку та схований усередині капшук. Вона почувалася безпечніше, тримаючи Душезаклинач при собі. Крадійка поки ще не насмілилася спробувати ним скористатися. Надто вже непокоїлась через скоєне й торопіла від думки задіяти пристрій перед самим носом у Джасни. Однак тепер вона була у відлюдному глухому закутку в глибині лабіринту, куди вела лиш одна звивиста доріжка. Дівчина підвелася, із позірною неуважністю озираючись довкола. У садах нікого більше не було, та й сама вона забралася досить далеко: якби хтось і намірився підійти до неї, на це затратив би не менше кількох хвилин.
Шаллан знову сіла й відклала вбік етюдник та олівець. «А що, чому б і не спробувати скористатись ним, — подумала вона. — Можливо, нема потреби й далі ритися в Паланеумі, шукаючи інструкцію». Варто їй тільки час від часу підводитися, кидаючи оком довкола, щоб упевнитися, що ніхто не наблизиться непоміченим і випадково не підгляне за нею.
Вона дістала заборонений пристрій. Відчула в руці його масивність. Надійна штука. Глибоко вдихнувши, Шаллан пропустила пальці крізь петлі ланцюжків і застібнула їх довкола зап’ястя, закріпивши оснащений самоцвітами корпус із тильної сторони долоні. Метал холодив шкіру, ланцюжки теліпалися. Вона поворушила рукою, щоб ті натяглися.
Шаллан сподівалася на відчуття могутності. А може, на приплив сили. Чи хоча б на якесь поколювання. Але не відчула нічого.
Дівчина постукала пальцем по трьох самоцвітах: вона ще раніше вставила в порожнє гніздо свій власний димчастий кварц. Робота деяких фабріалів — зокрема телестилів — потребувала контакту з коштовним каменем. Але ні… це дурниці: вона ніколи не бачила, щоби Джасна так робила. Та просто заплющувала очі, торкалася чого-небудь — і сила Душезакляття трансформувала його. За допомогою цього фабріала найкраще виходили перетворення на дим, кристал і вогонь. Лише раз вона була свідком, як принцеса створила щось інше.
Завагавшись, Шаллан підібрала відламаний шматок сланцекірки, що валявся під однією з рослин. Здійняла його у вільній руці, а тоді заплющила очі.
— Стань димом! — наказала дівчина.
Нічого.
— Стань кристалом! — звеліла вона перегодя.
Тоді напіврозплющила одне око. Нуль реакції.
— Вогню, гори! Ти — вогонь! Ти…
І вмовкла, збагнувши дурість своїх дій. Загадковий опік на руці? Та годі вам, а що ж у цьому підозрілого? Тож натомість сконцентрувавшись на кристалі, Шаллан знову заплющила очі, утримуючи в думках образ уламка кварцу й силкуючись заохотити сланцекірку до перетворення.
Нічого не відбувалося, тому вона просто старалася зосередитись, уявляючи собі, як трансформується сланцекірка. Після кількахвилинних невдалих спроб перемкнула увагу на зміну капшука, тоді лави, а відтак — власної волосини. Не спрацювало в жодному з випадків.
Шаллан огляділася довкола, щоби переконатися, що вона все ще сама, і розчаровано опустилася на сидіння. Нан Балат розпитував у Луеша, як працює цей пристрій, і той відповів, що легше показати, ніж пояснити. Обіцяв, що проконсультує їх, якщо Шаллан і справді вдасться поцупити його у Джасни.
А тепер дворецький був мертвий. Невже їй судилося привезти цю річ додому лише для того, щоб одразу ж віддати тим небезпечним людям, так і не скориставшись нею для здобуття багатства, яке захистило б її родину? І все тому, що ніхто з них не знає, як же її задіяти?
Інші фабріали, з якими вона мала справу, були прості в користуванні, але ж їх сконструювали новочасні ремісники-фабриаліри. А Душезаклиначі були витворами прадавніх часів. І способи приведення їх у дію мали відрізнятися від теперішніх. Вона вдивлялася в осяйні самоцвіти, навішені з тильного боку п’ястка. Звідки б це їй дізнатися, як послуговуються пристроєм, якому багато тисяч років і який заборонений для всіх, крім подвижників?
Шаллан засунула Душезаклинач назад до капшука. Схоже, їй знову світили пошуки в Паланеумі. Або так, або треба запитати в Кабсала. Та чи вийде в неї зробити це, не викликавши підозр? Вона відкрила подароване варення, відщипнула шматок хліба й заходилася їсти, неспішно розмірковуючи. Якщо Кабсал і сам не знає, а вона так нічого й не знайде аж до самого від’їзду з Харбранта, чи залишалися ще якісь варіанти? А якщо передати цей артефакт веденському королю чи, скажімо, подвижникам — чи не зможуть ті захистити її родину в обмін на такий подарунок? Не стануть же вони всерйоз дорікати їй за те, що обікрала єретичку. Тож доки Джасна не знатиме, у кого ж її фабріал, вони будуть у безпеці.
Але від таких роздумів їй чомусь стало ще гірше. Украсти Душезаклинач, щоб урятувати рідних — це одне, але передати його тим самим подвижникам, яких так зневажала наставниця? Це перетворить її на ще мерзеннішу зрадницю.
От і знову нелегке рішення. «Що ж, — подумалося Шаллан, — добре, що Джасна так наполегливо прагне намуштрувати мене у їхньому прийнятті. Доки все це закінчиться, я стану неабияким фахівцем…»
40
Червоно-сині очі
«Смерть на вустах. Крик у повітрі. Обвуглена шкіра». — Це з «Останньої Руйнації» Амбріана, див. рядок 335.
Каладін, похитуючись, вийшов на світло, затуливши очі від палючого сонця, і босими ногами відчув перехід від холодного каміння всередині казарми до прогрітого променями — іззовні. Повітря було трохи вільге, але не таке задушливо вологе, як упродовж попередніх тижнів.
Він сперся рукою об дерев’яний одвірок, відчуваючи, як підкошуються непокірні ноги, а плечі гудуть, наче після триденного переносу моста. Тоді глибоко вдихнув. Бік мало би пронизати болем, але відчулася тільки залишкова ломота. Деякі з глибших ран усе ще вкривали струпи, але менші повністю загоїлись. Голова була напрочуд ясна. І навіть не боліла.
Він звернув за ріг казарми, з кожним кроком почуваючись сильнішим, хоча й притримувався рукою за стіну. Лопен йшов услід: гердазієць саме чергував біля Каладіна, коли той прокинувся.
«Я маю бути мертвий, — подумав командир. — Що відбувається?»
З іншого боку казарми він, на свій подив, побачив, що його люди зайняті щоденним тренуванням — вправляються у перенесенні моста. Попереду, у центрі, біг Скеля, надаючи ритму, як-от колись Каладін. Добувшись до протилежного кінця складського двору, вони розвернулися й помчали назад. І лише коли майже проминули казарму, один із мостонавідників першої лінії — Моаш — нарешті помітив Каладіна. Він застиг, як укопаний, від чого решта обслуги замалим не повалилася з ніг.
— Та що там з тобою? — крикнув йому ззаду Торфін, чию голову звідусіль оточувала деревина, застуючи огляд.
Але Моаш не слухав. Він випірнув з-під настилу й широко розплющеними очима вп’явся в Каладіна. Скеля поспішливо гукнув носіям, щоб опускали міст. Ще кілька з них угледіли командира, і їхні обличчя набули того ж благоговійного виразу, що й у Моаша. Гоббер і Пійт майже повністю оклигали й уже тренувалися разом з іншими. От і добре. Тепер їм знову капатиме платня.
Мостонавідники в знайомих шкіряних жилетах мовчки підійшли до Каладіна. Однак трималися на деякій віддалі, неначе сумніваючись, чи не занадто він тендітний. Або священний. На голих грудях командира виднілися майже зарубцьовані рани. Той був убраний у самі лише формені штани до колін.
— Вам, хлопці, і справді варто потренуватися, як діяти в тому разі, коли котрийсь із вас спіткнеться чи провалиться, — сказав Каладін. — Коли Моаш різко зупинився, ви всі заледве не попадали. На полі бою це може мати катастрофічні наслідки.
Ті витріщалися на нього, не вірячи своїм очам, і це змусило його всміхнутися. За мить усі вони скупчилися навколо командира, сміючись і поплескуючи того по спині. У випадку з ослаблим після хвороби це було не зовсім доречне привітання — а надто у виконанні Скелі, — проте Каладін оцінив їхній запал.
Лише Тефт не долучився до гурту. Підстаркуватий мостонавідник стояв осторонь, схрестивши руки на грудях.
— Тефте? — кинув йому командир. — Ти в нормі?
Той фиркнув, але вичавив якусь подобу усмішки:
— Не думаю, що ті хлопці аж так часто миються, щоб і я міг підійти та обійнятися. Не ображайся.
Каладін засміявся:
— Я розумію.
Востаннє він «мився» під час бурі.
Великобуря.
Решта мостонавідників і далі сміялися, запитували про самопочуття й вимагали від рогоїда, щоби той перевершив самого себе, готуючись до вечірніх посиденьок біля вогнища. Каладін усміхався й кивав, запевняючи, що почувається добре, але сам пригадував стихію.
Він чітко її пам’ятав. Як чіплявся за кільце у крівлі, пригнувши голову й заплющивши очі, марно ховаючись від шаленого потоку. Згадав Сил, яка стояла, прикриваючи його, немовби могла відігнати страшну негоду. Тепер її щось не видно. Де ж це вона?
Він також пригадав обличчя. Сам Прародитель бур? Звісно, ні. Галюцинація. Так… так… звичайно, він марив. Спогади про спренів смерті переплутались із наново пережитими епізодами минулого, і до тих та інших домішалися якісь дивні, раптові поштовхи сили — льодяної, проте підбадьорливої. Немов після довгої ночі в задушливій кімнаті вдихаєш прохолодне вранішнє повітря або розтираєш натруджені м’язи соком ґулкетового листя, який водночас зігріває й холодить.
Він так ясно пригадував ці моменти. Що спричинило їх? Гарячка?
— Скільки я провалявся? — запитав він, рахуючи своїх людей і подумки проводячи перекличку. Вийшло тридцять три разом із Лопеном і мовчазним Даббідом. Майже всі на місці. Не може бути! Оскільки ребра зажили, він мав би пролежати в безпам’ятстві щонайменше три тижні. Скільки ж минуло вилазок?
— Десять днів, — відказав Моаш.
— Це неможливо, — спинив брехуна Каладін. — Мої рани…
— Тому-то ми й сторопіли, забачивши, що ти підвівся та ходиш! — встряв, сміючись, рогоїд. — У тебе не кості, а граніт. Це тобі слід називатися Скелею!
Каладін прихилився спиною до стіни. Ніхто не виправив Моаша. Але ж не могла ціла команда обслуги отак взяти і втратити лік тижням.
— Де Ідолір і Трефф? — запитав він.
— Непоправні втрати, — пояснив Моаш, спохмурнівши. — Доки ти лежав у гарячці, нас двічі посилали на вилазку. Серйозно поранених немає, але двоє вибули вбитими. Ми… ми не знали, як їм допомогти.
Зачувши, про що йдеться, обслуга принишкла. Проте смерть для мостонавідників — не дивина, і вони не можуть дозволити собі довго пережовувати кожну втрату. Однак командир узяв на замітку, що треба би підучити кількох із них у наданні медичної допомоги.
Але як же це так, що він уже підвівся та ходить? Чи його ушкодження виявилися не такі серйозні, як він гадав? Каладін обережно обмацав бік, пальпуючи зламані ребра. Лише трішечки поболює. Якщо не брати до уваги загальної кволості, він почувався цілком здоровим. Можливо, йому слід було звертати дещо більше уваги на релігійні повчання матері.
Обслуга знову радісно загомоніла, проте він запримітив погляди, які його люди кидали на командира. Шанобливі, благоговійні. Вони не забули, що той велів переказати їм перед бурею. Подумки оглядаючись назад, Каладін збагнув, що йому трохи потьмарило розум: тодішня заява тепер здавалась неймовірно самовпевненою, не кажучи вже про те, що від неї повівало пророцтвом. Якщо про це довідаються подвижники…
Але що зроблено, те зроблено. Доведеться продовжувати в тому ж дусі. «Ти й так балансував над прірвою, — сказав собі Каладін. — Невже було конче необхідно видиратися на ще вищий стрімчак?»
Раптом над табором розлігся тужливий поклик сурми. Мостонавідники змовкли. А той повторився ще двічі.
— Координати, — мовив Натам.
— Наша зміна? — запитав Каладін.
— Угу, — відказав Моаш.
— Шикуйся! — гарикнув Скеля. — Ви знаєте, як діяти! Покажемо керманичу Каладіну, що не забули, як це робиться!
— Не командиру — «керманичу»? — перепитав той, доки його люди шикувалися.
— Атож, харизматику, — долинув позаду голос Лопена, чий скоромовний акцент так різко контрастував з його незворушною позою. — Вони, звісно, спробували призначити на твоє місце рогоїда, але ми просто стали називати тебе «керманичем», а його — «командиром обслуги». Ґаз аж піну пускав, — усміхнувся Лопен.
Каладін кивнув. Решта були вдоволені понад усяку міру, проте він не поділяв їхнього настрою.
Коли ті вишикувалися довкола мосту, він почав тямкувати, звідки взявся отой сум світовий. Його люди знову повернулися туди, звідки починали. Чи, може, ще гірше. Він був ослаблий і травмований, а також образив самого великого князя. Садеас не зрадіє, коли дізнається, що Каладін переміг гарячку.
Мостонавідникам і далі судилось валитися мертвими один за одним. Бокове перенесення не виправдало себе. Тож він не врятував своїх людей, а лише трохи відтягнув їхню страту.
«Виживання мостонавідників не передбачене…»
І він підозрював чому. Зціпивши зуби, Каладін відпустив стіну казарми й через увесь двір попрямував туди, де стояла вишикувана обслуга, а командири відділень квапливо перевіряли жилети й сандалії.
Скеля виразно глянув на нього:
— І чим це ти, на твою ж думку, зайнятий?
— Стаю в стрій, — відповів Каладін.
— А що б ти сказав комусь із обслуги, якби той тільки-но звівся на ноги після тижня в гарячці?
Каладін завагався. «Я не такий, як решта», — подумав він, та одразу ж пошкодував про це. Не можна було увірувати у власну непереможність. Почуваючись настільки ослаблим, ніякий дурень із мостом не бігає.
— Твоя правда.
— Харизматику, можеш допомогти мені та мулі нести воду, — запропонував Лопен. — Ми тепер «команда в команді». Беремо участь у кожній вилазці.
Каладін кивнув:
— Гаразд.
Рогоїд знову зиркнув на нього.
— Якщо я занадто ослабну ще до останнього зі стаціонарних мостів, то повернуся назад. Обіцяю.
Скеля неохоче кивнув. Команда з настилом на плечах покрокувала до місця збору, а Каладін, приєднавшись до Лопена з Даббідом, заходився наповнювати бурдюки.
Склавши руки за спиною, Каладін стояв на краю розколини. Його взуті в сандалії ноги підійшли до неї впритул. Прірва вдивлялася в нього, але Каладін не дивився в неї. Він зосередився на битві, яка точилася на іншому боці.
Цей приступ виявився легкий: вони прибули одночасно з паршенді. Противник не став морочитися з відстрілом мостонавідників, а зайняв оборонну позицію по центру плато, довкола хризаліди. І тепер Садеасові люди билися з ним.
Цього спекотного дня Каладінове чоло лисніло від поту, а спричинена хворобою знемога все ще давався взнаки. Однак йому було й близько не так зле, як мало би бути. Це спантеличувало лікарського сина.
Але в ту мить солдат у ньому взяв гору над хірургом. Битва поглинула його. Вишикувавшись дугою, алетійські списники в шкірі й нагрудниках тиснули на неприятеля. Більшість паршенді орудувала бойовими сокирами чи молотами, і лише кілька — мечами або палицями. Кожного захищали ці їхні червонувато-оранжеві обладунки, що росли зі шкіри. Вони билися парами й безперестанку співали.
Це був найгірший різновид баталії — коли сили супротивників рівні. Нерідко під час сутички, у якій ворог швидко брав гору, втрати бували не такі значні. Щойно таке траплялося, як командири наказували відходити, щоб зменшити втрати. Але такі ось битви за рівних умов… вони завжди запеклі й криваві. Споглядання бою — тіл, що падали на каміння, поблисків зброї, солдатів, яких зіштовхували з плато — нагадало Каладінові про власне бойове хрещення. Його командир отетерів від того, як просто цей молодий списник зносить вигляд крові. Його батька ошелешило б те, як легко він її проливав.
Між битвами в Алеткарі й боями на Розколотих рівнинах існувала велика різниця. Там його оточували найгірші — чи принаймні найгірше навчені — солдати королівства. Вони навіть строю не тримали. Та попри весь розгардіяш, у тих баталіях проступала логіка. А в тутешніх він її і досі не бачив.
Ось де крився його прорахунок. Він змінив бойову тактику, так і не збагнувши її. Але більше не повторить цієї помилки.
До Каладіна підійшов Скеля, супроводжуваний Сиґзілом. Мускулястий рогоїд різко контрастував із низеньким тихим азішем. Шкіра останнього була темно-брунатна, а не по-справжньому чорна, як-от у деяких паршменів. Здебільшого він тримався осторонь від решти.
— Кепські справи, — промовив здоровань, схрестивши руки на грудях. — Навіть якщо битва закінчиться перемогою, солдати не надто радітимуть.
Каладін неуважливо кивнув, дослухаючись до криків, зойків і лайки.
— Заради чого вони воюють, Скеле?
— Заради грошей, — відповів той. — І помсти. Ти й сам повинен це знати. Хіба ж не твого правителя вбили паршенді?
— Ні, я розумію, за що воюємо ми, — пояснив Каладін. — А от паршенді — навіщо це їм?
Скеля ошкірився:
— Я би сказав, що їм не дуже до душі перспектива позбутися голови за вбивство короля. Яка непоступливість з їхнього боку!
Каладін усміхнувся, і далі спостерігаючи, як гинуть люди. Веселість на такому тлі здавалась йому ненормальною, але він надто довго навчався під батьковим керівництвом, тож будь-яка смерть залишала його незворушним.
— Можливо. Але чому тоді вони б’ються за яхонтосерця? Через сутички на кшталт цієї їхня чисельність зменшується.
— А ти звідки знаєш? — засумнівався рогоїд.
— Їхні вилазки порідшали, — пояснив командир. — Так говорять у таборі. І вони тримаються дальше від алетійського боку Рівнин, ніж раніше.
Скеля задумливо кивнув:
— А що? Ніби логічно. Ха! Скоро ми, напевно, переможемо в цій кампанії та вирушимо додому.
— Ні, — тихо промовив Сиґзіл. Він розмовляв дуже правильно, практично без натяку на акцент. А з другого боку, якою мовою взагалі спілкуються азіші? Їхнє королівство було настільки відділене, що, крім цього свого підлеглого, Каладін за все життя мав справу аж із одним. — Сумніваюся. Я можу тобі сказати, за що вони воюють, Каладіне.
— А ну ж бо, послухаємо…
— У них мають бути Душезаклиначі. І самоцвіти їм потрібні для того ж, для чого й нам. Щоби створювати їжу.
— Звучить розумно, — визнав командир, так само стоячи на широко розставлених ногах і тримаючи руки за спиною. Стройова стійка «вільно, по-парадному» і досі здавалася йому зручною. — Це, звичайно, здогад, але обґрунтований. Дозволь тоді запитати про ще дещо: чому мостонавідникам заборонені щити?
— Бо вони надто вповільнюють нас, — вніс ясність Скеля.
— Ні, — заперечив Сиґзіл. — Можна було би послати людей зі щитами бігти попереду тієї частини обслуги, яка несе мости, і це нікого б не уповільнило. Так, для цього довелось би залучати більше людей, але завдяки таким щитам заощаджувалося б достатньо живої сили, щоби перекрити роздуті штати.
Каладін кивнув:
— Садеас і так бере на кожну вилазку забагато команд. Зазвичай мостів наводиться більше, ніж реально треба.
— Але чому? — запитав азіш.
— Тому що з нас хороші мішені, — тихо проказав Каладін, починаючи це усвідомлювати. — Нас виставляють попереду, щоби ми привертали увагу паршенді.
— А ти як хотів? — сказав Скеля, стенувши плечима. — В усіх арміях так робиться. Уперед завжди посилають найбідніших і найгірше навчених.
— Знаю, — відповів командир, — проте здебільшого їм видають хоч якісь засоби захисту. Хіба ти не розумієш? Ми не просто перша хвиля атакуючих, якою не шкода й пожертвувати. Ми принада. Нас підставляють під удар, щоб паршенді просто не могли не стріляти в нас. А це дає змогу солдатам регулярної армії вступати в бій неушкодженими. Бо всі паршендійські луки націлені в мостонавідників.
Рогоїд нахмурився.
— Щити зробили би нас не такими принадними, — пояснив Каладін. — Тому їх і забороняють.
— Можливо, — долинув збоку задумливий голос Сиґзіла. — Але видається дурістю отак марнувати живу силу.
— Власне, не такою вже й дурістю, — заперечив той. — Якщо тобі доводиться знову й знову штурмувати укріплені позиції, ти не можеш дозволити собі втрачати добре навчених бійців. Невже ти не розумієш? У Садеаса вони — в обмеженій кількості. А от новобранців знайти неважко. Кожна стріла, що потрапляє в мостонавідника, пролітає мимо солдата, на спорядження й навчання якого витратили чималі гроші. От чому для Садеаса краще, якщо у вилазці задіяна велика кількість мостонавідників, а не менша, але захищена.
Він мав би збагнути це раніше. Його збивало з пантелику те, наскільки важливі бойові функції виконувала обслуга. Якщо та не наводила над прірвами мостів, армія не могла перейти на інший бік. Але ж кожна з команд була добре вкомплектована особовим складом, і на вилазку їх щоразу посилали вдвічі більше від реальної потреби.
Вигляд поваленого моста мав сповнювати паршенді відчуттям неабиякого вдоволення, і в процесі кожного нелегкого штурму долі зазвичай опинялися два-три настили. Інколи й більше. Тож доки мостонавідники справно помирали, відволікаючи ворожих лучників від солдатів, Садеас був зацікавлений, щоби ті залишалися вразливими. Супротивник мав би це розуміти, але ж так важко спрямувати стрілу куди-інде, коли бачиш нападника без обладунків, який несе облогове знаряддя. Про паршендійських воїнів подейкували, ніби ті — дикуни-самородки. І справді: спостерігаючи за битвою на сусідньому плато — зосереджено її аналізуючи, — Каладін бачив, що так воно й було.
Його дисципліновані співвітчизники тримали суцільний стрій — коли кожен боєць прикриває товаришів, — а паршенді нападали розрізненими парами. Алеті перевершували ворога матеріально-технічно й тактично. Так, кожен окремо взятий паршендієць виявлявся сильнішим за супротивника, а майстерність його поводження з цими їхніми бойовими сокирами приголомшувала. Але воїни Садеаса демонстрували обізнаність із новочасними бойовими порядками. Варто їм було лише захопити плацдарм, і — якщо битві вдавалося надати затяжного характеру — вони нерідко домагалися перемоги саме завдяки своїй дисциплінованості.
«До початку цієї війни паршенді не проводили масштабних операцій, — вирішив Каладін. — Вони звикли до дрібних сутичок — клан на клан, село на село».
До нього, Скелі та Сиґзіла приєдналися ще кілька мостонавідників. А невдовзі там зібралася більшість обслуги, причому дехто з його людей як міг наслідував командирову позу. Знадобилася ще година, доки битву вдалося виграти. Садеас здобув перемогу, але рогоїд мав рацію. Солдати виглядали похмурими: того дня вони втратили багатьох друзів.
Каладін із командою доправляли назад до табору натовп змучених і пошарпаних списників.
Кілька годин потому Каладін сидів на колоді біля вечірнього багаття Четвертого мосту. Сил влаштувалася в нього на коліні, набувши форми напівпрозорого біло-блакитного вогника. Вона приєдналася до хлопця на зворотному шляху та радісно закружляла довкола, побачивши, що той уже підвівся й ходить, проте ніяк не пояснила своєї відсутності.
Багаття жарко потріскувало, у великому казані, яким завідував Скеля, булькало вариво, на поліняччі танцювали вогнекузьки. Що кілька секунд хтось із обслуги запитував рогоїда, чи не готове рагу, інколи ще й жартома барабанячи по мисці. Той мовчки помішував страву. Усі знали, що ніхто не вмочить ложки, доки Скеля не проголосить, що їжа готова: кухар украй прискіпливо стежив за тим, щоби команда не харчувалася «чим попало».
У повітрі пахло киплячими галушками. Люди сміялися. Їхній «керманич» пережив смертну кару, а під час вилазки того дня жоден із мостонавідників не постраждав. В усіх був піднесений настрій.
За винятком Каладіна.
Бо тепер він збагнув. Зрозумів усю марність їхніх зусиль. Уторопав, чому Садеас не завдав собі клопоту офіційно підтвердити, що Прародитель бур виправдав підсудного. Той був мостонавідником, а це автоматично означало смертний вирок.
Каладін сподівався продемонструвати великому князю, що його команда діє ефективно та приносить користь. Мав надію довести, що вони заслуговують на підготовку та засоби захисту — щити й обладунки. Гадав, що коли вони діятимуть, як солдати, то їх, імовірно, і матимуть за них.
Але жоден із цих способів не спрацює. Мостонавідник, котрий вижив, — це, безсумнівно, поганий мостонавідник.
Його люди сміялися, насолоджуючись посиденьками біля багаття. Бо довіряли йому. Командиру вдалось неможливе — пережити великобурю. Пораненому, прив’язаному до стіни. Звичайно ж, тепер він явить ще одне чудо — цього разу для них. Вони були хороші хлопці, проте мислили як піхотні рядові. Віддалена перспектива нехай хвилює офіцерів і світлооких. Вони ж були ситі й веселі — і цього їм поки що вистачало.
Але не Каладінові.
Він-бо лице в лице зіштовхнувся з тим, кого залишив позаду. Із самим собою, яким перестав бути тієї ночі, коли вирішив не стрибати в прірву. З людиною із зацькованими очима, яка облишила надію, збайдужівши до всього. Із живим трупом.
«Я підведу їх», — подумалося йому.
Він не міг дозволити їм і далі бігати на вилазки та гинути один за одним. Але й альтернативи не бачив. Тож їхній сміх терзав йому душу.
Один із них, Мапа, підвівся та здійняв руки, просячи решту втихомиритись. Перший місяць уже зайшов, другий ще не з’явився, і його постать здебільшого освітлювало вогнище. У вишині мерехтіли розпорошені зорі. Кілька з них рухалися — крихітні світлові цяточки, як-от сліди від уколу шпильки, котрі пурхали туди-сюди, наче далекі світні комашки. Спрени зірок. Вони рідко траплялися.
Мапа був чолов’ягою з пласким обличчям, густою бородою та кущуватими бровами. Його прозвали так через родиму пляму на грудях, що, як він сам запевняв, була точною картою Алеткару, хоча Каладін так і не спромігся розгледіти жодної подібності.
Мапа відкашлявся:
— Це хороший вечір, особливий вечір і таке інше. До нас повернувся наш командир.
Дехто зі слухачів зааплодував. Каладін силкувався не виказувати, як паскудно було в нього на душі.
— Для нас доварюється смачна їжа, — повів далі оратор. Тоді зиркнув на рогоїда: — Адже так, Скеле?
— Доспіває, — відказав той, помішуючи.
— Ти впевнений? А то ми могли б іще раз змотатись на вилазку. Щоби дати тобі ще трішки часу — годинок п’ять-шість…
Кашовар люто зиркнув на нього. Обслуга засміялася. Дехто забрязкав ложками об миски. Мапа фиркнув від сміху, а тоді нахилився й видобув з-за каменя, де щойно сидів, загорнутий у папір пакунок, який кинув Скелі.
Від здивування той ледве зловив його, замалим не зронивши в казан.
— Це тобі від усіх нас, — мовив Мапа, дещо ніяковіючи, — за те, що кожного вечора готуєш для нас рагу. Не думай, ніби ми не помітили твоїх старань. Поки ми розважаємось, ти куховариш. І завжди насипаєш собі останньому. Тож ми тут дещо купили, щоб віддячити тобі.
Він витер носа рукавом, дещо зіпсувавши момент, і знову всівся на своє місце. Кілька ближніх мостонавідників поплескали його по спині, віддаючи належне таланту промовця.
Рогоїд розгорнув пакунок і довго вдивлявся у вміст. Каладін нахилився ближче, силкуючись побачити, що ж там усередині. Скеля простяг руку до подарунка й підніс його вище. Це виявилась складана небезпечна бритва з відшліфованої до сріблястого блиску сталі. Її вигострений край приховувало дерев’яне руків’я. Здоровань відвів лезо вбік та оглянув його.
— От висотнохворі дурні, — тихо видихнув він. — Яка ж красуня!
— Там ще й начищена металева пластина, — докинув Пійт. — Замість дзеркальця. А також мило та ремінь, щоби правити її.
На подив присутніх, у рогоїдових очах забриніли сльози. Кашовар відвернувся від казана, стискаючи в руці подарунки.
— Рагу готове, — кинув він.
І прожогом метнувся в казарму.
Мостонавідники принишкли.
— Прародителю бур, — мовив зрештою моложавий Данні, — гадаєте, це була гарна ідея? Ну, тобто, він розплакався й таке інше…
— Думаю, усе пройшло якнайкраще, — відповів Тефт. — Треба просто дати цьому гевалу час оговтатися.
— Вибачте, що нічого не підготували для вас, сер, — сказав Каладінові Мапа. — Ми ж не знали, що ви отямитесь…
— Усе гаразд, — заспокоїв той.
— Ну, то як, — мовив Шрамм, — хтось візьметься насипати це рагу, а чи всі ми сидітимемо тут голодними, чекаючи, доки воно згорить?
Данні зірвався на ноги й ухопив ополоника. Обслуга скупчилася довкола казана, штовхаючи один одного, доки той наповнював миски. Без Скелі на роздачі, котрий погримував на них і не давав пролазити без черги, зчинилася чимала колотнеча. Лише Сиґзіл не долучився до решти. Мовчазний темношкірий мостонавідник сидів трохи осторонь, і в його очах танцювали відблиски полум’я.
Каладін підвівся. Він був стривожений — власне, нажаханий — тим, що може знову стати колишнім горопахою. Людиною, котра махнула на все рукою, оскільки не бачить виходу. Тож вирішив підійти до Сиґзіла, щоб із кимось перемовитися словом. Цей порух потривожив Сил, котра чмихнула носом і з характерним дзижчанням пересіла йому на плече. Вона все ще зберігала подобу мерехтливого вогника, і тепер, на новому місці, дратувала його навіть сильніше. Але він мовчав. Якби та дізналася, що це докучає йому, то, ймовірно, лише розохотилася б. Урешті-решт вона й досі була спреном вітру.
Каладін підсів до Сиґзіла.
— Що, апетиту нема?
— Вони зголодніли дужче за мене, — відказав той. — Наскільки можна виснувати з попередніх вечорів, після того, як усі понаповнюють миски, рагу вистачить і мені.
Каладін кивнув:
— Я оцінив твій аналіз ситуації під час сьогоднішньої вилазки.
— Інколи мені це вдається.
— Ти добре освічений. Це проглядається як у твоїх словах, так і в твоїх діях.
Сиґзіл зам’явся.
— Так, — зрештою мовив він. — Мій народ не вважає чоловічої проникливості гріховною.
— Це не гріх і для алетійця.
— Досвід підказує, що вас цікавлять лише війна та мистецтво вбивати.
— Чи ж настільки багатьох із нас ти бачив, окрім як в армії?
— Не надто, — визнав Сиґзіл.
— То кажеш, людина з освітою, — задумливо проказав Каладін. — У мостонавідній команді.
— Моє навчання залишилося незавершеним.
— Як і моє.
Той зацікавлено глянув на нього.
— Я вчився на хірурга, — пояснив Каладін.
Сиґзіл кивнув, і темне густе волосся розсипалося в нього по плечах. Він був одним із небагатьох мостонавідників, котрі завдавали собі клопоту голитися. Хоча тепер, коли бритву мав Скеля, ця ситуація могла змінитися.
— На хірурга, — повторив азіш. — Не можу сказати, що здивований, беручи до уваги, як ти даєш раду пораненим. Серед обслуги подейкують, що ти світлоокий дуже високого рангу, але інкогніто.
— Що? Але ж у мене карі очі!
— Перепрошую, я не так висловився, — відказав той. — У вашій мові бракує потрібного слова. Для вас «світлоокий» — те саме, що й «проводир». Проте в інших королівствах не це робить людину… а хай їй грець, цій алетійській! …високородною. Ясновельможним — але не «за ясні очі». Так чи інак, а люди гадають, що тебе, напевно, виховували не в Алеткарі — і то змалку готуючи в проводирі.
Сиґзіл озирнувся на товаришів. Ті помалу всідалися, завзято накидаючись на рагу.
— Уся річ у тому, наскільки природно ти ведеш за собою — ведеш так, що інші просто хочуть коритися. А такі речі асоціюються зі світлоокими. От вони й вигадали для тебе минуле. Ох і нелегко тобі буде вивести їх із цієї омани! — він вдивився у командира. — Звичайно, якщо це й справді вимисел. Я ж бо теж був у проваллі того дня, коли ти орудував списом.
— А що таке спис? — промовив Каладін. — Зброя темноокого солдата. Це ж тобі не меч світлоокого.
— Для багатьох мостонавідників така різниця несуттєва. Ті й інші значно вищі від нас.
— А яка історія твого життя?
Сиґзіл самовдоволено всміхнувся:
— А я все гадаю: коли ж він почне вивідувати? Бо й інші згадували, що ти цікавився їхніми біографіями.
— Хочу знати тих, ким командую.
— А якщо серед нас є вбивці? — тихо запитав той.
— Тоді я в хорошій компанії, — відказав Каладін. — А якщо ти вкоротив віку світлоокому, то за нагоди я ще й випивкою пригощу.
— Ні, не світлоокому, — промовив Сиґзіл. — І він і досі живий.
— Ну, тоді ти не вбивця, — заперечив командир.
— Але дуже старався ним стати, — в очах азіша з’явився відсутній вираз. — Я був упевнений, що в мене вийшло. Проте прийняв не наймудріше рішення. Мій наставник… — він змовк.
— То це його ти намагався вбити?
— Ні.
Каладін чекав на продовження, але його не було. «Учений, — подумав він. — Або принаймні інтелектуал. Повинен існувати спосіб якось скористатися з цього. Знайди, як вибратися з цієї смертельної пастки, Каладіне. Користуйся тим, чим можеш. Вихід повинен бути».
— Ти мав рацію, коли говорив про мостонавідників, — мовив Сиґзіл. — Нас посилають на смерть. Це єдине раціональне пояснення. Є таке місто — Марабетія. Не чув?
— Ні, — зізнався Каладін.
— Це на північ від нас, на узбережжі, у землях селаїв. Тамтешні жителі — запеклі полемісти. На кожному міському перехресті встановлені невеличкі трибуни, піднявшись на які кожен охочий може викласти свої аргументи. Кажуть, ніби всі марабетійці носять у капшуках перезрілі фрукти на той випадок, якщо раптом трапиться проходити мимо оратора, з яким вони не погоджуються.
Каладін нахмурився. Він не чув від Сиґзіла стільки слів за весь той час, який вони разом прослужили в команді.
— Те, що ти сказав там, на плато, — повів далі азіш, дивлячись перед собою, — нагадало мені про марабетійців. Знаєш, вони придумали дуже незвичний спосіб поводження із засудженими злочинцями. Вони звішують їх із прибережної скелі неподалік від міста — так, щоби під час припливу ті якраз діставали до води. І в кожній зі щік роблять надріз. А в ближніх глибинах водиться особливий різновид великопанцирників, що славиться соковитим м’ясом і, звичайно ж, яхонтосерцями. Вони, щоправда, геть не такі великі, як у тутешніх прірводемонів, але все ж нічогенькі. Так-от ті злочинці правлять за наживку. Кожен із них має право вимагати, щоби його натомість просто стратили, але йому обіцяють помилування, якщо той провисне отам тиждень і залишиться цілим.
— І часто таке трапляється? — запитав Каладін.
Сиґзіл похитав головою:
— Ніколи не бувало. Але засуджені завжди хапаються за цей останній шанс. У Марабетії побутує вислів, який вживають, коли хтось відмовляється дивитися правді в очі, — кажуть, що очі в нього «червоно-сині». Червоне — це краплі крові. А синє — морська вода. Мовляв, тільки це і бачать засуджені. Зазвичай на них нападають у перший же день. І попри те більшість все одно хоче скористатися цією можливістю. Надає перевагу марній надії.
«Червоно-сині очі», — подумав Каладін, уявляючи собі цю моторошну картину.
— Ти робиш добру справу, — мовив Сиґзіл, підводячись і беручи миску. — Спочатку я ненавидів тебе за брехню цим бідолахам. Але поступово збагнув, що марна надія робить їх щасливішими. Ти, по суті, вводиш невиліковно хворому препарати, тамуючи його біль, аж доки той не помре. Тепер ці люди можуть провести свої останні дні, сміючись. Ти й справді — цілитель, Каладіне Буреблагословенний.
Каладін хотів заперечити, сказати, що дарована ним надія — не марна, але не міг. Не тоді, коли серце обливалося кров’ю. Не з тим, що він тепер знав.
За мить із казарми вигулькнув Скеля.
— Я знову почуваюся аліл’тікі’і! — оголосив він, стискаючи бритву в здійнятій руці. — Друзі, ви й гадки не маєте, що зробили! Одного дня я зберу вас усіх на Піках і викажу вам королівську гостинність!
Попри всі нарікання, він не зголив бороди повністю, а залишив довгі, біляво-руді бакенбарди, які збігали щоками до підборіддя. Саме ж воно було чисто виголене — так само як і губи. При його зрості й продовгастому обличчі результат вийшов неповторним.
— Ха! — гукнув рогоїд, підходячи до багаття. Він ухопив двох найближчих до себе мостонавідників в обійми, від чого Бісіґ замалим не розляпав рагу. — За це ви всі станете моїми кревними. Гумака’абан для жителя Піків — предмет гордості! Я знову почуваюся справжнім чоловіком. Ось. Ця бритва належить мені, але й усім нам. І нехай будь-який охочий скористатися нею саме так і зробить. Матиму за честь поділитися з вами!
Мостонавідники засміялися, і кілька охочих упіймали його на слові. Командир не був серед їхнього числа. Просто… це якось не мало для нього значення. Він узяв миску рагу, яку приніс йому Данні, але не їв. Сиґзіл вирішив не повертатися на старе місце біля нього, а влаштувався з іншого боку багаття.
«Червоно-сині очі, — подумав Каладін. — Не знаю, чи про нас так можна сказати». Щоб цей вислів стосувався і його, він мав би вірити, що в їхньої команди є хоча б крихітний шанс уціліти. А того вечора йому ніяк не вдавалося переконати себе в цьому.
Він ніколи не був оптимістом. Завжди дивився правді у вічі — або принаймні намагався. Але коли бачив там щось аж настільки страхітливе, тоді й починалися проблеми.
«Ох, Прародителю бур, — подумав Каладін, дивлячись у миску й відчуваючи, як вага відчаю зминає його. — Я знову сповзаю назад, до колишнього горопахи. З моїх пальців вислизає остання зачіпка, завдяки якій я тримався за життя й за себе самого».
Йому не знести тягаря надій усіх мостонавідників.
У нього просто не вистачить сили.
41 Про Алдса й Мілпа
Каладін пропхався повз Ларал, котра билася в істериці, та, спотикаючись, ступив крок до операційної. Попри всі роки, які він пропрацював із батьком, кількість крові, що розтеклася кімнатою, приголомшила його. Наче хтось розлив відро яскраво-червоної фарби.
У повітрі висів запах смаленої плоті. Лірін гарячково працював, рятуючи ясновельможного Рілліра — Рошонового сина. Із живота хлопця стирчала зловісного вигляду штуковина, що скидалася на бивень, а нижня частина його правої ноги була розтрощена. Уламки кістки стирчали з неї, мов очеретини на поверхні ставка. Сам градоправитель лежав на іншому столі трохи збоку і, стогнучи й заплющивши очі, тримався за ногу, пронизану аналогічним кістяним списом. З-під імпровізованої пов’язки сочилася кров і, стікаючи до краю стільниці, скрапувала на підлогу та змішувалася з синовою.
Каладін застиг на порозі, роззявивши рота. Ларал усе ще вищала виском. Вона вхопилась за одвірок, а кілька Рошонових охоронців намагалися відтягти її. Лемент дівчини з кожною миттю несамовитішав:
— Зробіть щось! Ворушіться! Він не може! Він був там, коли це сталося, і мені плювати, відпустіть мене!
Плутані фрази переросли в хрипкий вереск. Зрештою охоронці відтягли її.
— Каладіне! — гиркнув батько. — Допоможи мені!
Цей окрик вивів хлопця із заціпеніння, і він увійшов до кімнати. Ретельно вимивши руки, Каладін дістав із шафки перев’язувальний матеріал, по дорозі вступивши в кров. Відтак ковзнув поглядом по обличчю Рілліра: шкіра з правого боку була сильно обдерта. Повіки не було, а очне яблуко з блакитною райдужкою було пропороте по центру, від чого здулося, мовби вичавлена виноградина.
З бинтами в руках Каладін поспішив до батька. Майже водночас у дверях з’явилася й мати, а позад неї — Тіен. Жінка злякано притисла руку до рота й відсторонила свого молодшого. Той заточувався, немов от-от зомліє. За мить вона повернулася вже сама.
— Каладіне, води! — гукнув Лірін. — Гесіно, принеси ще! Хутко!
Мати метнулася на допомогу, хоча останнім часом рідко підсобляла в операційній. Тремтячими руками вона вхопила одне з відер і вискочила надвір. Інше ж, наповнене, хлопець підніс ближче до батька, який саме виймав із живота світлоокого той довгастий кістяний предмет. Уціліле око Рілліра засмикалося, голова затряслася.
— Що це? — запитав Каладін, притискаючи тампон до рани, доки хірург відкидав убік те дивне чужорідне тіло.
— Бивень білошипника, — відказав батько. — Промивай!
Каладін ухопив губку, вмочив у відро та вичавив воду в зяючу діру в Рілліровому животі. Це змило кров, і Лірін зміг як слід роздивитися ушкоджене місце. Доки той промацував його, син підготував голку та нитку. Травмовану ногу вже стягував джгут. Ампутація могла зачекати.
А лікар, неначе вагаючись, усе ще пальпував рану на животі юнака, запустивши всередину пальці. Син знову промив її, а тоді стривожено глянув на батька.
Лірін витягнув пальці й підійшов до ясновельможного Рошона.
— Каладіне, бинти, — коротко кинув хірург.
Той поспішив до нього, та все ж мигцем озирнувся на Рілліра. Молодий і ще недавно вродливий світлоокий знову задрижав і забився в корчах.
— Батьку…
— Бинти! — крикнув Лірін.
— Що це ти робиш, ескулапе?! — проревів Рошон. — А як же мій син?
Довкола нього роїлися болекузьки.
— Він не жилець, — промовив лікар, висмикуючи бивень з ноги градоправителя.
Світлоокий заволав від болю, хоча Каладін і не міг сказати, якого саме — від рани чи від батькових слів. Рошон зціпив зуби, коли хлопець притис до ноги тампон. Лірін занурив руки у відро з водою, а тоді швидко протер їх соком мáківниці, щоби відлякати гнилокузьок.
— Мій син живий, — проричав Рошон. — Я бачу, що він ворушиться! Лікарю, займися ним.
— Каладіне, дістань дурманний еліксир, — скомандував батько, готуючи голку.
Розбризкуючи ногами кров, той швидко пройшов у дальню частину кімнати й, розчинивши шафку, дістав звідти флакончик прозорої рідини.
— Що ти робиш? — гарикнув світлоокий, силкуючись сісти. — Йди до мого сина! Заради Всемогутнього, та займися ж ним!
Користуючись паузою — він-бо якраз змочував марлю анестетиком, — Каладін несміливо обернувся. Рілліра корчило все сильніше.
— У своїй роботі, Рошоне, я дотримуюся трьох принципів, — відказав Лірін, силоміць притискаючи світлоокого до стола. — Ними керується кожен хірург, коли він змушений обирати між двома пацієнтами. Якщо рани однаково тяжкі, першим слід рятувати молодшого.
— То займися моїм сином!
— Якщо рани небезпечні різною мірою, — повів далі Каладінів батько, — передусім варто взятися за найсерйознішу.
— Як я тобі й товкмачу!
— Проте третій принцип скасовує обидва попередні, — промовив лікар, схиляючись над ним. — Хірург зобов’язаний знати, коли медицина безсила. Мені шкода, Рошоне. Якби я міг, то врятував би його — присягаюся. Але це неможливо.
— Ні! — заволав градоправитель, знову пориваючись підвестися.
— Каладіне! Швидше!
Син підлетів до стола й сунув змочену еліксиром марлю прямо під ніс світлоокому, накривши нею рот і підборіддя, — так, що той мусив дихати випарами. Сам же він, як і вчили, затримав подих.
Рошон ревів і волав, однак удвох вони втримати його — адже той ослаб через втрату крові, — тож незабаром крики стишилися. А ще за кілька секунд він уже белькотів якусь тарабарщину й усміхався сам до себе. Лірін знову взявся до понівеченої ноги, а Каладін подався викидати змочену анестетиком марлю.
— Не треба. Приспи нею Рілліра, — сказав батько, не відриваючись від роботи. — Це та єдина допомога, яку ми можемо йому надати.
Той кивнув і, скориставшись рештками еліксиру, ввів пораненого юнака в безпам’ятство. Його дихання стало рівніше, хоча Ріллір навряд чи міг помітити досягнутий результат. Потім Каладін кинув просякнуту дурманом маску на жаровню: висока температура нейтралізувала його ефект. Цупка біла марля зморщилася, зробилася коричневою й задиміла, щойно її краї взялися вогнем.
Хлопець повернувся з губкою та промив Рошонову рану, у якій усе ще длубався Лірін. Усередині застрягли кілька осколків бивня, і той бурмотів щось собі під ніс, дістаючи щипці та гострий, мов бритва, ніж.
— Поглинь їх усіх Геєна, — сказав Лірін, витягаючи перший уламок різця. Ріллір у нього за спиною раптом стих. — Невже їм не досить того, що половину з нас послано на війну? Чи ж так конче треба шукати смерті, навіть коли живеш у тихому містечку? Ох, не треба було Рошону вирушати на пошуки цього, побий його грім, білошипника.
— То він шукав його?
— Це вони так сходили на полювання, — хірург сплюнув. — Колись ми з Вістіовом кепкували зі світлооких їхнього типу. Хто не може вбивати людей — убиває тварин. Що ж, ти знайшов, що шукав, Рошоне.
— Батьку, — ледь чутно сказав Каладін, — він дуже розлютиться на тебе, коли отямиться.
Ясновельможний щось тихесенько мимрив, лежачи на спині з заплющеними очима.
Лірін мовчав. Він висмикнув із рани ще один фрагмент кістки, і хлопець знову промив прокол. Батько водив пальцями по краях великої дірки, обмацуючи їх.
Знайшовся ще один уламок, який застряг усередині — у м’язі. Якраз біля нього пульсувала стегнова артерія — найкрупніша судина ноги. Лірін просунув у рану скальпель та акуратно вирізав осколок бивня. А тоді крайка леза на мить завмерла на волосок від артерії.
«Якщо її перерізати…» — подумалося Каладінові. Рошон помер би за лічені хвилини. Він і так був живий лиш тому, що ікло пройшло мимо неї.
Зазвичай тверда рука хірурга тремтіла. Лірін кинув погляд на сина. Тоді вийняв із рани ножа, не зачепивши судини, заліз усередину щипцями й дістав скалку. Відкинувши її вбік, він спокійно простягнув руку до голки з ниткою.
А Ріллір за їхніми спинами вже якийсь час не дихав.
Того вечора Каладін сидів на ґанку, поклавши руки на коліна.
Рошона відвезли назад до маєтку, під опіку особистих слуг. Труп його сина застигав у крипті, і гонець уже мчав по Душезаклинача, щоби той подбав про нього.
На горизонті сідало криваво-червоне сонце. Куди б Каладін не глянув, світ був залитий багрянцем.
Ляснули двері, і його батько — на вигляд такий же зморений, як і син — нетвердою ходою вийшов з операційної. Він пригальмував біля хлопця й, зітхнувши, опустився поруч, дивлячись на сонце. Йому воно теж скидалося на кров?
Вони мовчки сиділи, а сонячний диск повільно ховався за обрій. І чому воно найяскравіше світило за мить до того, як сховатися на ніч? Злилося через те, що його проганяють за горизонт? А чи, мов старий фіґляр, давало бенефіс, перш ніж залишити сцену?
Чому найяскравіша частина людського тіла — насичено-червона кров — захована під шкірою, і її не побачиш аж доти, допоки щось піде не так?
«Ні, — подумалось Каладінові, — не кров найяскравіша в тілі. Очі теж бувають світлими й барвистими». Кров та очі. Те й інше — метричні свідоцтва. І родовідні грамоти.
— Сьогодні я зазирнув усередину людини, — мовив нарешті хлопець.
— Уже не вперше, — відповів Лірін, — і, поза сумнівом, не востаннє. Я пишаюся тобою. Хоча й гадав, що знайду тебе тут у сльозах, як зазвичай і буває, коли ми втрачаємо пацієнта. Але ти поступово вчишся.
— Коли я сказав, що зазирнув усередину людини, то мав на увазі не рани, — пояснив Каладін.
Той якийсь час помовчав.
— Ясно.
— Якби поруч не було мене, ти дав би йому померти, адже так?
Запала тиша.
— Чому ти не зробив цього? — запитав син. — Адже це вирішило би стільки проблем!
— «Дав би йому померти» — надто делікатне формулювання. Це називається «вбив би».
— Ти міг би просто дозволити йому стекти кров’ю, а тоді сказав би, що був безсилий його врятувати. Ніхто не взяв би твоїх слів під сумнів. Ти міг би це зробити.
— Ні, не міг би, — відказав Лірін, вдивляючись у вечірню заграву.
— Але чому?
— Бо я не вбивця, сину.
Каладін насупився.
У Лірінових очах з’явився відсутній вираз.
— Комусь же треба починати. Хтось має зробити перший крок і вчинити правильно просто тому, що так правильно. Бо коли ніхто цього не зробить, то як же інші візьмуть із нього приклад? Світлоокі щосили стараються вкоротити віку собі та нам. Он Алдса з Мілпом і досі не принесли. Рошон просто кинув їх напризволяще.
Алдс і Мілп, двійко містян, теж були на тому полюванні, але не повернулися разом із мисливським загоном, який доправив обох світлооких. Рошон так перелякався за Рілліра, що не взяв їх із собою, щоб не баритися.
— Світлооким плювати на людське життя, — сказав Лірін. — Тож я маю дбати про нього. Це ще одна причина, з якої я не дав би градоправителю померти, навіть якби був із ним наодинці. Хоча твоя присутність і справді укріпила мене в цьому рішенні.
— Краще б мене там не було, — відповів Каладін.
— Не можна так говорити.
— Чому ні?
— Тому, сину. Бо ми маємо бути кращими за них, — він зітхнув і підвівся. — Тобі треба поспати. Мені, напевно, знадобиться твоя допомога, коли доправлять Алдса й Мілпа.
Навряд чи таке могло трапитись: до того часу обоє містян мали би померти. Казали, що їм сильно дісталося. А крім того, там і досі нишпорили білошипники.
Лірін зайшов до будинку, але не став примушувати сина зробити те саме.
«А я би дозволив йому померти? — подумки запитав себе Каладін. — Може, навіть змахнув би тоді скальпелем, щоб пришвидшити процес?» Від самого свого прибуття Рошон був суцільною напастю, але чи давало це достатні підстави для вбивства?
Ні. Того, хто перерізав би ту артерію, не виправдаєш нічим. Але чому Каладін зобов’язаний рятувати його? Ненадання допомоги — не те ж, що вбивство. От не те та й годі…
Обмірковуючи батькові слова, він із дюжину разів прикидав так і сяк. І був шокований тим, що виявив. Він на повному серйозі дав би Рошону померти на операційному столі. Так було би краще для його родини й усього містечка.
Свого часу Каладінів батько висміював синове бажання податися на війну. І справді, тепер, коли той самостійно вирішив стати лікарем, колишні думки та вчинки здавались йому хлоп’яцтвом. Проте Лірін гадав, що Каладін не здатен на вбивство. «Сину, ти почуваєшся винним, навіть якщо ненароком наступиш на крєм’ячка, — сказав якось він. — А увігнати списа в живу людину тобі буде й поготів не так легко, як ти, здається, гадаєш».
Але батько помилявся. Це стало приголомшливим, жахаючим одкровенням. Адже йшлося не про пустопорожні мрії чи героїчні сни наяву. Ця ситуація була реальна.
У ту мить Каладін усвідомив, що зміг би вбити, якби постала така необхідність. Деяких людей — як-от гангренозного пальця або вщент розтрощену ногу — треба просто ампутувати.
42
Жебраки та шинкарки
«Вони — наче великобуря, що налітає регулярно й водночас завжди неочікувано». — Їхня поява двічі описується словом «Руйнація». Див. с. 57, 59 та 64 «Оповідок при світлі коминка».
— Я впоралась із завданням, — заявила Шаллан.
Джасна відірвалася від дослідження. Виявляючи тій незвичну повагу, вона відклала вбік свої книги та сіла спиною до Завіси й обличчям до підопічної.
— Рада чути.
— Строго кажучи, ваші вчинки законні та виправдані, — мовила дівчина. — Проте грубо аморальні й неетичні.
— То моральність і законність — різні речі?
— Майже всі філософські вчення погоджуються з цим розмежуванням.
— А що думаєш ти?
Шаллан затнулася.
— Так. Можна діяти морально, порушуючи закон, і чинити аморально, дотримуючись його.
— Але ти також сказала, що скоєне мною — «виправдане», проте «неетичне». Встановлення відмінності між першим і другим видається ще важчою справою.
— Виправданню може підлягати лише дія як така, — пояснила Шаллан. — Просто щось зроблене — безвідносно до намірів виконавця. І вбивство чотирьох людей як самозахист — виправдане.
— Проте аморальне?
— Моральність, Джасно, стосується вашого наміру, а також ширшого контексту ситуації. Шукати, кого б це вбити, — неетично, чим би все зрештою не закінчилося.
Принцеса постукала нігтем по стільниці. Її руку обтягувала рукавичка, з-під якої випиналися самоцвіти несправного фабріала. Минуло два тижні. Звичайно ж, вона вже виявила, що той не працює. Але як могла сприймати це так спокійно?
А якщо вона намагалася його потай полагодити? Можливо, побоювалась втрати політичного впливу в разі розголошення факту поломки? Чи все ж збагнула, що її Душезаклинач підмінили? А чи могло бути так, що, хоч як це не малоймовірно, Джасна просто не пробувала ним користуватися? Мине зовсім небагато часу, і Шаллан доведеться залишити Харбрант. Але якщо вона поїде раніше, ніж принцеса виявить підміну, постане небезпека того, що наставниця вирішить перевірити пристрій лише після зникнення підопічної, і тоді підозра віддразу ж паде на неї. Тривожне очікування доводило дівчину до нестями.
Зрештою Джасна кивнула й повернулася до перерваного дослідження.
— Вам нічого сказати? — запитала Шаллан. — Я ж бо щойно звинуватила вас у вбивстві.
— Ні, — відповіла наставниця. — Вбивство — юридичне поняття. А ти лише сказала, що я вчинила неетично.
— Підозрюю, ви гадаєте, ніби я помиляюсь?
— Так і є, — промовила принцеса. — Але я припускаю, що ти віриш у свої слова, оскільки підвела під них раціональне підґрунтя. Я проглянула твій конспект і гадаю, що ти розібралася в різних філософських системах. У деяких випадках твоя інтерпретація їхніх постулатів, як на мене, свідчить про неабияку проникливість. Ти добре засвоїла урок.
Джасна розгорнула книгу.
— То на цьому й усе?
— Звісно, ні, — відповіла наставниця. — У подальшому ми поглибимо твої знання з філософії. Але наразі я вдоволена тим, що ти ґрунтовно засвоїла ази цієї дисципліни.
— Але я все-таки вирішила, що ви вчинили недобре. А також і досі гадаю, що існує певна абсолютна Істина.
— Так, — відказала Джасна, — і над цим висновком ти билася два тижні, — вона підвела очі від книжки й зустрілася поглядом із Шаллан. — Він дався тобі нелегко, еге ж?
— Так, нелегко.
— І ти все ще не зовсім упевнена, так?
— Трохи є.
— Цього достатньо, — наставниця ледь примружила очі, а на її вустах проступила втішна усмішка. — Якщо це допоможе приборкати твої почуття, дитино, спробуй збагнути, що я намагалася зробити добро. Інколи я замислююся, чи не могла б досягнути більшого своїм Душезаклиначем, — вона знову занурилася в книгу. — Маєш вільний час до кінця дня.
Шаллан закліпала очима.
— Що?
— Вільний час, — повторила Джасна. — Можеш іти. І робити, що заманеться. Підозрюю, ти проведеш його, малюючи жебраків і шинкарок, але це вже твоя справа. Уперед!
— Так, Ваша Світлосте! Дякую.
Та лише махнула рукою — мовляв, іди вже, — і Шаллан, ухопивши папку з малюнками, поспішила геть із ніші. У неї не було вільного часу з того самого дня, відколи вона самовільно вибралася в сади на етюди. Тоді принцеса м’яко дорікнула їй за це: вона ж бо залишила її вдома відпочивати, а не вештатися хтозна-де з альбомом у руках.
Шаллан нетерпляче чекала, доки ліфтери-паршмени опустять кліть на перший ярус Завіси, а тоді швидко пірнула у схожий на печеру центральний коридор. Потому довгенько йшла ним, доки не добулася до гостьових апартаментів, кивнувши мажордомам, які відбували там службу. Напівохоронці-напівконсьєржі, вони наглядали за тим, хто йде та хто приходить.
Скориставшись своїм масивним латунним ключем, дівчина відчинила двері до покоїв Джасни, прослизнула всередину та знову замкнула їх за собою. Ось і маленька вітальня, освітлена топазами. З облаштування — тільки килимок, два стільці біля каміна та столик, на якому все ще стояли недопитий келих оранжевого вина й тарілка з хлібними крихтами, що залишились після пізніх студій наставниці напередодні ввечері.
Шаллан поспішила до своєї кімнати, зачинила за собою двері й дістала з капшука Душезаклинач. Тепле сяйво самоцвітів залило її обличчя біло-червоним світлом. Ті були досить крупні — а отже, і достатньо яскраві, — і їхній блиск сліпив необережного споглядача. Кожен із них, напевно, вартував десять, а то й усі двадцять броамів.
Під час недавньої великобурі вона змушена була сховати їх надворі, щоби ті підзарядилися, і це стало ще одним джерелом тривог. Глибоко вдихнувши, Шаллан опустилася навколішки й витягнула з-під ліжка коротку дерев’яну паличку. Після півторатижневого вправляння вона так і не спромоглася змусити фабріал виконувати… власне, хоча б що-небудь. Дівчина пробувала постукувати по самоцвітах, прокручувати їх, потрясати рукою та згинати її, точно наслідуючи рухи Джасни. Знову й знову розглядала свої замальовки процесу Душезаклинання. Та не допомагали ні накази, ні концентрація чи навіть благання.
Однак напередодні вона розшукала книгу, яка начебто містила корисну пораду. У ній стверджувалось, нібито ніщо так не сприяє ефективності роботи фабріалів, як мугикання. Це була просто побіжна згадка, але деінде вона не знайшла й такої. Тож дівчина сіла на ліжко та змусила себе сконцентруватися. Заплющивши очі, вона стискала в руках паличку, уявляючи, як та перетворюється на кварц. А тоді почала мугикати.
Нуль реакції. Однак вона вперто продовжувала, пробуючи різні ноти й щосили концентруючись. Із добрих півгодини вона зосереджувала на цьому завданні всю свою увагу, проте зрештою відволіклася. Її почала гризти нова тривога. Джасна була однією з найвидатніших, найпроникливіших учених світу. Але поклала Душезаклинач там, де його могли поцупити. А якщо вона навмисне ввела підопічну в оману, підсунувши їй підробку?
Усе це здавалося жахливо клопітливим і марудним. Чому би просто не закляпнути пастку й не виставити Шаллан злодійкою? Факт того, що вона ніяк не могла домогтися, щоб фабріал запрацював, змушував її переходити від правдоподібних пояснень до неймовірних припущень.
Дівчина припинила мугикати й розплющила очі: паличці хоч би що! «От тобі й порада», — подумала горе-Душезаклиначка, зітхнувши, і відклала цурпалок убік. А вона так сподівалася!
Шаллан простяглася на ліжку відпочити й задивилася в коричневу кам’яну стелю, висічену — як і решта Конклаву — просто зі схилу гори. Камінь навмисне залишили необробленим, щоби він нагадував склепіння печери. Шаллан не помічала цього раніше, однак це було на свій лад гарно — кольори та контури скелі брижилися, немовби потривожені води ставка.
Вона дістала з папки аркуш паперу й узялася замальовувати утворені скелею візерунки. Лиш один етюдик — щоб заспокоїтись, — а тоді вона знову займеться Душезаклиначем. Напевно, варто ще раз спробувати одягти його на іншу руку.
Вуглина не давала змоги передати забарвлення скельних шарів, однак Шаллан вдалося скопіювати їхні хитросплетіння. Справжній витвір мистецтва! От цікаво: це якийсь каменяр спеціально висік стелю такою, покривши витонченим мереживом, чи це просто примха природи? Вона усміхнулась, уявивши собі змученого каменотеса, який, зауваживши красу структури матеріалу, вирішив надати йому форми хвилястих візерунків — суто з любові до мистецтва та через жагу прекрасного.
— Ти хто?
Шаллан зойкнула та сіла на ліжку, від чого етюдник, підстрибнувши, звалився з її колін. Ці слова хтось прошепотів. Вона чула їх дуже чітко!
— Хто тут? — запитала вона.
Мовчання.
— Хто тут?! — повторила вона гучніше, і її серце злякано закалатало.
З-за її дверей, із вітальні, долинув якийсь звук. Шаллан підскочила й заледве встигла засунути увінчану фабріалом руку під подушку, як двері зі скрипом відчинилися, явивши погляду зморщену палацову покоївку — темнооку в чорно-білій уніформі.
— Ой! — скрикнула вона. — Я й гадки не мала, що ви тут, Ваша Світлосте.
І низько вклонилася.
Просто служниця. Прийшла, щоби прибрати в кімнаті — як і щодня. Занурившись у роздуми, Шаллан не чула, як та увійшла.
— Чого ти хотіла, коли зверталася до мене?
— Зверталася до Вашої Світлості?
— Ти…
Але ж ні: той голос шепотів — і він однозначно доносився зсередини її кімнати. Він ніяк не міг належати покоївці.
Що ж тоді вона чула? «Мабуть, шум від її порядкування». Просто його розрізнені звуки склалися в голові Шаллан у слова.
Примушуючи себе заспокоїтись, вона глянула повз служницю, у вітальню. Та вже прибрала келих і крихти. Під стіною стояла мітла. А двері в кімнату Джасни були прочинені.
— Ти була в покоях Її Світлості Джасни? — зажадала відповіді Шаллан.
— Так, Ваша Світлосте, — відказала жінка. — Навела порядок на столі, застелила ліжко…
— Її Світлість Джасна не любить, коли до цієї кімнати заходять сторонні. Покоївкам було велено не прибирати там.
Король запевняв, що всі вони дуже ретельно підібрані, і крадіжок ніколи не траплялося, та Джасна все ж наполягла, щоби жодна з них не заходила в її спальню.
Служниця зблідла.
— Пробачте, Ваша Світлосте! Я не знала! Мене не повідомили…
— Усе гаразд, вгамуйся, — відказала Шаллан. — Але доведеться тобі піти й розказати їй, що ти накоїла. Вона завжди помічає, якщо речі лежать не так. Для тебе ж буде краще, коли ти знайдеш її та все поясниш.
— Т-так, Ваша Світлосте, — жінка знову вклонилася.
— Власне, — мовила Шаллан, у якої раптом з’явилася ідея, — тобі варто зробити це просто зараз. Нема потреби відкладати на потім.
Немолода покоївка зітхнула:
— Так, звичайно, Ваша Світлосте.
І пішла. За кілька хвилин почулося, як ляснули вхідні двері й у замку провернувся ключ.
Дівчина підскочила, стягнула з руки Душезаклинач і засунула назад у капшук. Відчуваючи, як б’ється серце, вона, забувши про дивний голос, поспішила геть із кімнатки, щоб скористатися можливістю зазирнути в покої Джасни. Видавалося малоймовірним, щоби Шаллан дізналася там щось корисне про фабріал, але вона ніяк не могла проґавити такий шанс — не тоді, коли зрушені речі можна було спихнути на покоївку.
Шаллан відчувала хіба якусь тінь провини. Вона й так обікрала Джасну. Порівняно з цим, обнишпорити її кімнату здавалось дитячою забавкою.
Спальня наставниці була більшою, ніж у підопічної, хоча все одно здавалась тісною через неминучу відсутність вікон. Половину кімнати займало чотириноге чудовисько під балдахіном — принцесине ліжко. Попід дальньою стіною стояв столик для вмивання, а біля нього ще один — туалетний, з якого Шаллан і поцупила Душезаклинач. Крім них, у кімнаті були тільки комод із дзеркалом і письмовий стіл, на якому з лівого боку височів стос книжок.
Шаллан ніколи не мала нагоди зазирнути в принцесині записники. Чи не могла вона, чого доброго, черкнути там кілька слів про свій фабріал? Дівчина сіла за стіл, поспіхом відсунула верхню шухляду й заходилася копирсатися серед пензлів для каліграфії, вугільних олівців та аркушів паперу. Усе це було акуратно складене, а папір — незаймано білий. У нижньому ящику справа зберігалися чорнило й чисті блокноти. У нижній шухляді зліва лежала невелика підбірка довідників.
Залишалися тільки книги, що стояли на столі. Під час роботи більшість записників мали бути в Джасни з собою. Але… так, кілька з них все ж залишилися на місці. Відчуваючи, як гупає серце, Шаллан узяла три тоненькі томики та розклала їх перед собою.
«Нотатки про Урітіру», — стояв заголовок усередині першого з них. Це був конспект, заповнений — причому, здавалося, вщент — виписками та замітками щодо різних знайдених Джасною книг. У кожній ішлося про Урітіру. Принцеса згадувала цю назву раніше в розмові з Кабсалом.
Шаллан відклала томик убік і взялася проглядати наступний, сподіваючись натрапити на згадку про фабріал. Другий блокнот був теж увесь заповнений, але жодного заголовка не мав. Дівчина гортала сторінки, читаючи окремі записи:
«Ті, що з попелу та вогню, убивали, мов рій, не схиляючись перед Вісниками». Див. Меслі, с. 337. Пор. теж паралелі у Колдвіна та Гасави.
«Вони поглинають світло, де б не таїлися. Обпалена шкіра». Кормшен, с. 104.
«У книзі дитячих оповідань, зібраних Іннією, міститься наступна згадка про Спустошувачів: “Вони — наче великобуря, що налітає регулярно й водночас завжди неочікувано”. — Їхня поява двічі описується словом “Руйнація”. Див. с. 57, 59 та 64 “Оповідок при світлі коминка”».
«Вони змінювались навіть тоді, коли ми вже билися з ними. Наче тіні, що здатні перетворюватися в ритмі танцю полум’я. Не слід недооцінювати їх, орієнтуючись на перше враження». — «Вважається, що це — фрагмент висловлювання Талатіна, Променистого з ордену Стражів каменю. Його джерело — “Втілення” авторства Ґувлоу — зазвичай сприймається як надійне, хоча цей уривок запозичений зі скопійованої частини “Поеми сьомого ранку”, повний текст якої до нас не дійшов».
І такі записи заповнювали весь блокнот — сторінку за сторінкою. Джасна навчила її цьому способу конспектування: щойно блокнот закінчувався, кожен із них повторно вивірявся на предмет достовірності та цінності, після чого копіювався в один з інших, спеціалізованих нотатників.
Нахмурившись, Шаллан взялась проглядати останній записник. Його відвели Натанатану, Нічийним пагорбам і Розколотим рівнинам. Там були зібрані записи про відкриття, зроблені мисливцями, першопрохідцями чи купцями, котрі шукали водний шлях у Новий Натанан. Найбільшим із трьох записників був той, у якому йшлося про Спустошувачів.
І знову Спустошувачі. По глухіших, забитих місцинах багато хто шептався про них і про інші нічні жахіття. Про «скрегіт зубовний», чи бурешепіт, чи навіть про страхітливих спренів ночі. Суворі наставниці втовкмачували Шаллан, що то були забобони, вигадки Загублених Променистих, які розпускали чутки про страховищ для виправдання своєї влади над людством.
А от подвижники навчали іншому. Вони розповідали, що Загублені Променисті — які звались тоді Променистими лицарями — відбивали напади Спустошувачів під час війни за контроль над Рошаром. Згідно з цією доктриною, Променисті впали в людських очах лише після перемоги над Спустошувачами й відбуття Вісників.
Ті й інші погоджувалися в тому, що Спустошувачів більше не існувало. Вигадки це чи давно переможені реальні вороги — результат залишався незмінним. Шаллан припускала, що дехто — навіть серед учених — міг вірити, ніби ті й досі існують, не даючи людям спокою. Але щоби Джасна, живе втілення скептицизму? Яка заперечує існування Всемогутнього? Невже в цієї жінки настільки збочений розум, що, заперечуючи реальність Бога, вона не відкидає реальності його міфічних ворогів?
У вхідні двері постукали. Шаллан стрепенулася й притисла руку до грудей. Дівчина квапливо розклала записники на тому ж місці й у тому ж порядку та в сум’ятті поспішила в напрямку коридору. «От я дурепа! Джасна не стала би стукати», — сказала вона собі, відмикаючи й відчиняючи скрипучі двері.
За ними стояв Кабсал. Цей примітний світлоокий подвижник здійняв кошик.
— Подейкують, у вас вихідний, — він спокусливо похитав козубком. — Варення не хочете?
Шаллан заспокоїлася й зиркнула на відчинені покої принцеси. Їй дійсно слід було б довідатись більше. Дівчина обернулася до Кабсала, збираючись сказати «ні», однак його очі так манили. Ця ледь помітна усмішка на обличчі, ця добродушна та спокійна поза.
Якщо вона піде з Кабсалом, то, може, випаде нагода розпитати, що той знає про Душезаклиначі? Проте не це вплинуло на її рішення. Правда полягала в тому, що їй конче треба було розвіятись. Останнім часом вона дуже нервувалася: мізки й так напхом напхані філософією, а тут ще й кожної вільної миті всихають від того, як же змусити Душезаклинач запрацювати. То чи ж варто дивуватися, що їй вчуваються голоси?
— Залюбки поласую, — рішуче заявила Шаллан.
— Правдивичне варення, — сказав Кабсал, здіймаючи в руці невеличкий зелений слоїк. — За азіським рецептом. У їхніх легендах оповідається, що той, хто скуштує цих ягід, говоритиме лише правду аж до найближчого заходу сонця.
Шаллан звела брову. Вони сиділи на диванних подушках поверх підстеленої ковдри, розташувавшись у садах Конклаву — неподалік від того місця, де Шаллан експериментувала з Душезаклиначем.
— І це справді так?
— Навряд чи, — засумнівався подвижник, відкриваючи баночку. — Від самих плодів нічого не буде. А от якщо підпалити листя чи стебла правдивиці, то дим дурманить і викликає ейфорію. Гадаю, вся річ у тому, що їх збирали, щоб розкласти багаття. Тоді їли біля нього ягоди, а потому… Словом, на них чекала незабутня ніч.
— Цікаво, чому… — почала Шаллан, а тоді закусила губу.
— Що? — допитувався той.
Вона зітхнула:
— …чому їх не назвали зачатницями, беручи до уваги… — вона зашарілася.
Кабсал засміявся:
— Тонке зауваження!
— Прародителю бур, — пробурмотіла вона, червоніючи ще сильніше, — пристойне поводження — якраз те, що виходить у мене найгірше. Ану, дайте-но трішки цього варення.
Той усміхнувся й простягнув їй скибочку хліба, намазану товстим шаром зеленого джему. Позичений у надрах Конклаву паршмен із недоумкуватими очима сидів на землі під сланцекірковим живоплотом, виконуючи функцію імпровізованої дуеньї. Але ж і дивним було це відчуття — вибратися на пікнік із майже однолітком під наглядом одного-єдиного паршмена. Відчуття свободи. П’янкої бадьорості. А може, це так впливали на неї сонце й свіже повітря?
— А ще я — жахлива науковиця, — додала вона, заплющуючи очі й глибоко вдихаючи. — Мені занадто подобається на природі.
— Багато найвидатніших учених провели все життя у мандрах.
— І на кожну з них, — відказала Шаллан, — припадала сотня інших, які, закопавшись у книги, не вилазили з нори, що йменується бібліотекою.
— І вони нізащо не погодилися б на інше життя. Більшість із тих, хто має схильність до науки, обожнює свої нори й бібліотеки. Але не ви. І це інтригує.
Вона розплющила очі, усміхнулася йому й смачно відкусила від скибки. Тайленський хліб був настільки пухкий, що радше нагадував тістечко.
— Ну, то як, — запитала дівчина, коли він теж прожував свій шматок, — почуваєтесь правдивішим після варення?
— Я — подвижник, — відповів той. — І бути повсякчас правдивим — мій обов’язок і Покликання.
— Звичайно, — мовила вона. — Я також завжди говорю лише правду. Власне, вона настільки переповнює мене, що подекуди з моїх уст зривається брехня. Адже всередині їй просто бракує місця.
Кабсал зайшовся щирим сміхом:
— Шаллан Давар, я не уявляю собі, щоб така мила дівчина, як ви, сказала хоч одну неправду.
— Тоді я зглянуся на ваше психічне здоров’я й видаватиму їх парами, — вона всміхнулася. — Я жахливо проводжу час, а це частування — огидне.
— Ви щойно спростували цілий цикл переказів і міфів, пов’язаних із поїданням правдивичного варення!
— От і добре, — відрізала та. — У джемі не повинно бути жодних міфів. Він має бути свіжий, привабливий на вигляд і ніжний.
— Як-от молоді панянки, правда ж?
— Брате Кабсале! — Шаллан знову зашарілася. — Ваші слова — справжній виклик пристойності!
— І все ж ви всміхаєтесь.
— А як тут стриматись? — відповіла вона. — Я ж бо свіжа, приваблива й ніжна.
— Щодо свіжості, то це чиста правда, — сказав він, вочевидь потішаючись із її густого рум’янцю. — З привабливістю теж усе гаразд. А от про вашу ніжність не візьмуся судити…
— Кабсале! — вигукнула вона, хоча й не була аж надто приголомшена. Шаллан якось сказала собі, ніби той цікавиться нею лише тому, що хоче вберегти її душу, однак вірити в це ставало все складніше. Подвижник навідувався принаймні раз на тиждень.
Забачивши її збентеження, той фиркнув від сміху, чим змусив дівчину ще сильніше зашарітися.
— Припиніть! — вона прикрила очі рукою. — Моє обличчя, напевно, того ж кольору, що й волосся! Вам не слід такого казати, адже ви — слуга Всемогутнього!
— Але водночас і чоловік, Шаллан.
— А самі ще запевняли, що ваш інтерес до мене — суто академічний.
— Так і є, — відповів він з удаваною неуважністю. — От тільки щоби вибитись в академіки, треба провести чимало експериментів і польових досліджень.
— Кабсале!
Подвижник від душі розсміявся та куснув свою скибку.
— Пробачте, Ваша Світлосте Шаллан! Це все ефект правдивиці!
Дівчина забурчала, приймаючи руку від очей, хоча й усвідомлювала: той сказав усе це почасти тому, що вона сама його заохотила. Шаллан було несила щось вдіяти. Ніхто ще не виявляв до неї такого зацікавлення, як він, до того ж все активніше. Їй подобалося з ним — розмовляти, слухати. Це був чудовий спосіб скрасити одноманітність навчання.
Звичайно ж, без жодних думок на спільне майбутнє. Якщо їй вдасться врятувати рідних, наступним кроком має стати вдалий шлюб із розрахунку, що принесе їм політичні дивіденди. А від кокетування з подвижником, який належить королю Харбранта, нікому не холодно й не жарко.
«Незабаром мені доведеться натякнути йому про це, — подумалося їй. — Він повинен знати, що все це ні до чого не приведе. Адже так?»
Кабсал нахилився до неї:
— Ви й справді така, якою здаєтеся, правда ж, Шаллан?
— Обдарована? Розумна? Чарівна?
Він усміхнувся:
— Щира.
— Я б не сказала, — заперечила вона.
— Неправда. По вас це помітно.
— Я б не стверджувала, що є щирою. Я просто наївна. Усе моє дитинство минуло в родинному маєтку.
— Однак ви не схожі на схимницю. Ви так невимушено підтримуєте розмову.
— Я змушена була такою стати. Провівши більшість дитячих років наодинці з собою, я терпіти не можу нудних співрозмовників.
Він усміхнувся, проте з очей не зникла стурбованість.
— Просто неподобство, що такій дитині, як ви, бракувало уваги. Це все одно, що повісити майстерно написану картину зображенням до стіни.
Опершись на захищену руку, Шаллан відхилилася назад і доїла хліб.
— Не можна сказати, що мені не вистачало уваги — принаймні кількісно. Батько приділяв її мені донесхочу.
— Я чув про нього. Сувора людина, висновуючи з репутації.
— Він… — дівчина мусіла вдавати, ніби той ще живий. — Мій тато — втілення запальності й добропорядності. Просто не обох водночас.
— Шаллан! Це чи не найдотепніше зауваження, яке я від вас чув.
— А також, напевно, найправдивіше. Як це не прикро.
Кабсал зазирнув їй в очі, чогось шукаючи. Що він там побачив?
— Схоже, ви досить байдуже ставитеся до нього.
— І знову правдиве твердження. Дивлюсь, ягоди свою справу роблять, причому з нами обома.
— То він не з тих, хто церемониться з людьми?
— Так, хіба що конкретно зі мною. Я ж бо занадто велика цінність. Його ідеальна, довершена донечка. Бачите, мій батько — людина якраз того типу, котра повісить картину не тим боком. Щоб її не паскудили негідні очі й не торкались недостойні пальці.
— Це просто ганьба! Адже вас так і хочеться торкнутись.
Вона пильно подивилася на подвижника.
— Я ж просила: годі піддражнювати.
— Ніхто й не дражниться, — відказав той, спрямовуючи на неї серйозний погляд своїх густо-блакитних очей. — Шаллан Давар, ви здаєтесь мені захопливою.
Дівчина відчула, як закалатало її серце. І водночас усередині чомусь здіймалася дивна паніка.
— Для мене це аж ніяк не комплімент.
— Чому ні?
— Захоплюють задачі з логіки. Захопливими бувають математичні обчислення. Від політичних інтриг захоплює дух. Але жінки… їм би бути простішими…
— Знаєте, мені здається, ніби я починаю вас розуміти.
— Тоді я в дуже невигідному становищі, — промовила вона. — Бо я себе не розумію.
Він усміхнувся.
— Нам не варто розмовляти про такі речі, Кабсале. Ви — подвижник.
— Шаллан, ряди подвижників можна й покинути.
Вона відчула внутрішнє потрясіння. Він дивився на неї — твердо, незмигно. Вродливий, солодкоголосий, дотепний. «Це може дуже швидко зайти надто далеко», — подумалося їй.
— А от Джасна гадає, що ти підбиваєш до мене клинці, бо тобі впав у око її фабріал, — бовкнула Шаллан. І здригнулася. «Дуреписько! То це і є твоя відповідь чоловікові, котрий натякає, що готовий залишити службу Всемогутньому заради тебе?»
— Її Світлість Джасна дуже кмітлива, — сказав Кабсал, відрізаючи собі ще скибку хліба.
Дівчина закліпала очима:
— Тож… е-е… Тобто, вона має рацію?
— Вона має рацію та помиляється водночас, — відповів подвижник. — Моя конгрегація дуже й дуже хотіла б, щоб той Душезаклинач дістався їй. І я навіть збирався просити у вас допомоги.
— Але?..
— Але моє керівництво вирішило, що це просто жахлива ідея, — він скривився. — Вони гадають, що король Алеткару достатньо гнівливий, щоби піти заради цього війною на Харбрант. Душезаклиначі — не Сколкозбройці, однак можуть становити не меншу цінність, — подвижник похитав головою й відкусив від скибки. — Елгокар Холін має соромитися того, що цим фабріалом користується його сестра — і до того ж всує. Проте якби ми замислили викрасти його… Що ж, наслідки такого кроку дались би взнаки по всьому воринському Рошару.
— Справді? — запитала Шаллан, якій раптом стало зле.
Той кивнув:
— Більшість людей не задумується над цим. Я й сам був з-поміж їхнього числа. Королі правлять і ведуть війни за допомогою Сколків, проте армії забезпечуються Душезаклиначами. Ви маєте хоч якесь уявлення про те, скільки ліній постачання та допоміжного персоналу замінюють собою фабріали? Без них ведення війни практично неможливе. Щомісяця знадобились би сотні фургонів провізії!
— Гадаю… це становило б серйозну проблему, — Шаллан глибоко вдихнула. — Ці Душезаклиначі — я просто зачарована ними. Мене завжди цікавило: що ж то за відчуття, коли орудуєш такою штукою?
— Як і мене.
— То ви ніколи не користувалися фабріалом?
Кабсал похитав головою.
— У Харбранті їх немає.
«А й справді, — подумала вона. — Ну звичайно ж. От чому королю знадобилася Джасна — щоб допомогти онучці».
— А ви ніколи не чули, щоби хтось розповідав про це? — Шаллан зіщулилась від зухвалості свого запитання. А якщо воно його насторожить?
Але той лише неуважно кивнув.
— Таке тримають у таємниці.
— Серйозно? — перепитала дівчина, відчуваючи клубок у горлі.
Він зі змовницьким виглядом звів на неї очі.
— Насправді це не так і складно.
— Це… що?
— Чиста правда, — відказав той. — Я чув це від кількох подвижників. Душезаклиначі занадто оповиті туманом та оточені ритуалами. Їх тримають у таємниці й не використовують прилюдно. Проте істина полягає в тому, що там нема нічого складного. Просто надягаєте його, притискаєте до чого-небудь руку й торкаєтеся пальцем самоцвіту. Усе до примітивного просто.
— Але Джасна робить не так, — сказала вона, мабуть, аж надто незгідливо.
— Так, це збивало мене з пантелику, але, напевно, користуючись одним із них достатньо довго, ви зрештою вчитеся, як керувати ним ефективніше, — він похитав головою. — Не до душі мені ця таємниця, якою їх оповили. Надто вже від неї повіває знайомим містицизмом Ієрократії. Краще б нам не звертати на цю доріжку знову. І що би змінилося від того, якби люди дізналися, наскільки фабріали прості у використанні? Закони й дари Всемогутнього нерідко бувають простими.
Завершальну частину пояснень Шаллан практично не слухала. На жаль, скидалося на те, що Кабсал знав не більше за неї. Чи навіть менше. Вона ж бо пробувала якраз той метод, про який він розповідав, і це не спрацювало. Можливо, його знайомі подвижники брехали, щоб зберегти таємницю.
— Хай там що, — сказав Кабсал, — а ми, схоже, збилися на манівці. Ви запитували про викрадення фабріала, та в цьому сенсі можете заспокоїтись — я не збираюся ставити вас у таку ситуацію. Думати про це було з мого боку дурістю, і мені одразу ж заборонили навіть і пробувати. Натомість наказали піклуватися про вашу душу та дбати про те, щоб невір’я принцеси не розбестило й вас — ну, а за можливості намагатися навернути на шлях істинний і Джасну.
— Що ж, виконати останній пункт буде нелегко.
— Якось не замислювався над цим, — сухо відказав той.
Дівчина всміхнулася, хоча й не зовсім розуміла, як це сприймати.
— Бачу, я зіпсувала момент? Мить довірливості, еге ж?
— От і добре, — відказав той, обтрушуючи крихти з рук. — Я схильний забуватися, Шаллан. Й інколи підозрюю, що з мене такий само подвижник, як із вас — взірець благопристойності. Тож не хочу забагато на себе брати. Просто від ваших слів у мене голова йде обертом, і язик починає молоти все, що забажає.
— Отже…
— Отже, на сьогодні досить, — сказав Кабсал, здіймаючись на ноги. — Мені треба подумати.
Дівчина також підвелася, подаючи тому праву руку для допомоги: коли на тобі елегантна воринська сукня, встати — річ нелегка. Вони перебували в тій частині саду, де сланцекірка була не надто висока, тож щойно зіп’явшись на ноги, Шаллан помітила, що поблизу походжає сам король, бесідуючи зі ще не старим подвижником із вузьким і видовженим обличчям.
Вибираючись на пообідню прогулянку, монарх нерідко бродив садами. Вона помахала йому, але той її не помітив. Розмова з духовною особою цілковито поглинула його увагу. Обернувшись і забачивши короля, Кабсал пригнувся.
— Що таке? — запитала Шаллан.
— Король ретельно стежить за своїми подвижниками. Він та брат Іксіл гадають, що я зараз несу бібліографічний послух.
Та мимохіть усміхнулася:
— То ви знехтували сьогоднішнім уроком, щоб вибратися зі мною на пікнік?
— Так.
— А я гадала, що ви повинні зустрічатися зі мною, — мовила вона, схрещуючи руки на грудях. — Щоб уберегти мою душу.
— Так, але дехто з подвижників стривожений тим, що я трохи занадто цікавлюся вами.
— І ця тривога небезпідставна.
— Я зайду завтра, — сказав він, обережно визираючи з-понад живоплоту. — Якщо лише задля покарання мене на цілий день не засадять за індексацію, — тоді всміхнувся їй. — Якщо я вирішу залишити подвижницькі ряди, то це буде мій особистий вибір, і вони нічим не зможуть зарадити — хоча, імовірно, спробують відволікти.
І швидко подався геть, перш ніж дівчина приготувалася сказати, що він надто оптимістичний у своїх припущеннях.
Бо ніяк не могла вичавити з себе ці слова. Напевно, тому, що ставала все менш і менш упевнена у своїх бажаннях. Хіба ж вона не повинна була зосередитись на порятунку родини?
До цього часу Джасна, найвірогідніше, встигла виявити несправність фабріала, однак не бачила сенсу це розголошувати. Шаллан треба було залишити Харбрант. Вона могла піти до наставниці і, скориставшись жахливими подіями у провулку як приводом, заявити, що кидає навчання.
І все ж їй страшенно цього не хотілося. Почасти й через Кабсала, проте не він був основною причиною. Істина полягала в тому, що, попри періодичні скарги, їй надзвичайно подобалася підготовка до кар’єри вченої. Навіть після принцесиного уроку з філософії. Навіть коли цілі дні йшли на читання книг. Попри все сум’яття та стрес, Шаллан нерідко відчувала ту міру самореалізації, якої не знала раніше. Так, убивши тих чоловіків, Джасна вчинила неправильно, проте її підопічній хотілось як слід розібратися в філософії, щоби правильно пояснити — чому саме. Так, копирсатися в історичних хроніках — річ не завжди захоплива, проте вона цінувала вміння, які здобувала, і терпіння, якому вчилася. Вони неодмінно стануть у пригоді, щойно колись у майбутньому вона візьметься за власне фундаментальне дослідження.
Проводити дні, навчаючись, обідні перерви — жартуючи з Кабсалом, а вечори — бесідуючи й дискутуючи з Джасною. От чого вона хотіла. І саме ці частини її життя огортала суцільна брехня.
Розтривожившись, вона взяла кошика з хлібом та джемом і подалася назад до Конклаву й апартаментів наставниці. У ящику для кореспонденції чекав адресований їй конверт. Насупившись, Шаллан зламала сургуч і зазирнула всередину.
«Панночко, — прочитала вона, — вашого листа ми отримали. Незабаром “Усолода вітру” знову кине якір у порту Харбранта. Звичайно, ми прихопимо вас із собою та доправимо назад до маєтку. Буду радий вітати в себе на борту таку пасажирку. Ми безмежно віддані Дому Давар. І в боргу перед вашою родиною.
От тільки швиденько змотаємося на материк й одразу поспішимо у Харбрант. Очікуйте на наше прибуття за тиждень.
Капітан Тозбек».
А приписка, зроблена рукою його дружини, вносила ще більше ясності: «Ми з радістю надамо Вашій Світлості безоплатний проїзд, якщо ви погодитесь допомогти нам дорогою в якості секретарки. Дуже треба навести лад у ґросбухах».
Шаллан довго вдивлялася в це послання. Вона хотіла дізнатися, де Тозбек перебував і коли планував повернутися, але той, очевидно, сприйняв її листа як прохання прибути й забрати її.
Вказаний строк видавався прийнятним: її від’їзд намічався через три тижні після крадіжки Душезаклинача, як і було обіцяно Нану Балату. Якщо Джасна й доти не відреагує на підміну фабріала, Шаллан нічого не залишатиметься, як сприйняти це за відсутність підозр на її адресу.
Усього тиждень. Вона відпливе на тому кораблі. Від усвідомлення цього щось обірвалося в неї всередині, однак іншого виходу не було. Дівчина опустила руку із запискою і, вийшовши з фойє для постояльців, звивистими коридорами попростувала до Завіси.
Незабаром вона вже стояла перед нішею Джасни. Принцеса сиділа за столом, і її перо шкряботіло по сторінках блокнота. Наставниця звела на неї очі.
— Я, здається, сказала тобі, що сьогодні ти можеш займатися, чим заманеться.
— Сказали, — погодилася підопічна. — Але я зрозуміла, що нічого так не хочу, як навчатися.
Джасна лукаво, з розумінням усміхнулася. Ледь не самовдоволено. Якби вона тільки знала!
— Що ж, я не збираюся сварити тебе за це, — мовила принцеса, знову беручись за дослідження.
Шаллан сіла й запропонувала наставниці хліба з варенням, але та похитала головою, продовжуючи працювати. А підопічна відкраяла собі ще скибочку й намазала джемом. Тоді розгорнула книгу та вдоволено зітхнула.
За тиждень їй доведеться поїхати. Однак доти вона дозволить собі ще трішки поприкидатися.
43
Горопаха
«Жили вони в глушині, повсякчас очікуючи на Руйнацію — а інколи й на нерозумну дитину, котру не страхала темрява ночі». — Так, це всього лише казочка для дітей, однак наведений уривок із «Пригаданих тіней», здається, натякає на шукану мною істину. Див. с. 82, четверте оповідання.
Каладін прокинувся зі знайомим почуттям жаху.
Значну частину ночі він пролежав без сну на жорсткій підлозі, вдивляючись у темряву й розмірковуючи. Навіщо старатися? Чому не наплювати на все? Для таких, як вони, надії не існує.
Він почувався мандрівником, який відчайдушно шукає шлях до міста, щоб уберегтись від диких звірів. Однак місто стоїть на вершині крутої гори, і з якої сторони він би туди не добирався, цей підйом завжди закінчувався однаково — неможливістю. Сотня різних стежок, а результат — незмінний.
Те, що він пережив покарання, не врятує його людей. І якщо натренувати їх бігти швидше, це теж нічим не допоможе. Вони були наживкою. А ефективність наживки ніяк не впливає на її призначення чи долю.
Каладін примусив себе підвестися, почуваючись зношеним — немов млинарське жорно, яким задовго користувалися. Він і досі не розумів, як вижив. «Це ти вберіг мене, Всемогутній? Спас, щоб я міг помилуватися, як вони вмиратимуть?»
Йому взагалі-то належало спалити молитви Господу, котрий чекає на своїх Вісників, щоб відвоювати Ідилічні покої. Каладін ніколи не розумів такої практики. Всемогутній мав бути всевидющий і всевідаючий. То навіщо ж йому молитва, перш ніж чимось зарадити? І, передусім, для чого йому люди, які битимуться за нього?
Він вийшов з казарми на світло. І завмер.
Команда вишикувалась і чекала. Обідрана ватага мостонавідників, одягнених у коричневі шкіряні жилети й короткі штани до колін. У брудних сорочках із засуканими по лікті рукавами й шнурівкою спереду. Замурзані тіла, кучми сплутаного волосся. Хоча тепер, завдяки отриманому Скелею подарунку, в усіх були старанно підстрижені бороди й ретельно поголені обличчя. Усе решта було заяложене. Але обличчя — акуратні.
Каладін задумливо провів рукою по щоках, обмацавши власну неохайну бороду. Здавалося, мостонавідники на щось чекали.
— У чому річ? — поцікавився він.
Ті ніяково переминалися, позиркуючи в бік складського двору. Звичайно ж, вони чекали на командира, щоб вирушити на тренування. Але вправлятися не було сенсу. Він уже відкрив було рота це пояснити, та раптом завагався, помітивши, як щось наближається. Четвірка слуг несла паланкін, біля якого крокував високий худий чоловік у фіолетовому вбранні світлоокого.
Погляди обслуги звернулися в той бік.
— А це що таке? — запитав Гоббер, чухаючи свою кощаву шию.
— Певно, заміна Ламарілу, — відповів Каладін, обережно протискуючись крізь стрій мостонавідників. Сил пурхнула донизу й опустилася йому на плече, а носії якраз зупинилися поруч і розвернули паланкін. Усередині виявилася темноволоса жінка в глянсуватій фіолетовій сукні, прикрашеній золотистими ґліфами. Повернувшись набік, вона напівлежала на дивані, обмощена подушками. Її очі були блідо-блакитні.
— До мене належить звертатися «Ваша Світлість Гашал», — сказала вона, і в її голосі чувся легкий холінарський акцент. — Мого чоловіка, ясновельможного Матала, призначено вашим новим капітаном.
Каладін прикусив язика, стримавшись від зауваження у відповідь. Він уже стикався зі світлоокими, котрі отримували «підвищення» з переводом на такі посади. Сам же Матал стояв мовчки, поклавши руку на ефес меча. Капітан був високий — не набагато нижчий за самого «керманича», — але довготелесий. Із тендітними ручками. Його меч нечасто полишав піхви.
— Нас попередили, — вела далі Гашал, — що ця команда недисциплінована, — її очі примружились, зосереджуючись на Каладінові. — Схоже, це ти пережив суд Всемогутнього. Маю для тебе повідомлення від вищих чинів: це тобі було дано ще один шанс проявити себе як мостонавідник. От і все. Але дехто намагається розгледіти в цьому щось значно більше, тож наш головнокомандувач заборонив роззявам приходити й витріщатися на тебе.
Мій чоловік не збирається проводити вилазки з тією ж розхлябаністю, що і його попередник. Він-бо високоповажний і шанований соратник самого великого князя Садеаса, а не якийсь там напівтемноокий покруч на кшталт Ламаріла.
— Справді? — запитав Каладін. — То як же він потрапив до цієї вигрібної ями, замаскованої під посаду?
Зачувши це зауваження, Гашал не виказала й натяку на гнів. Тільки ляснула пальцями відведеної вбік руки, після чого один із солдатів ступив крок уперед та з силою спрямував тупий кінець списа в живіт командирові.
Той перехопив його — набуті рефлекси не заіржавіли. У голові пронеслися можливі сценарії сутички, яку він уявляв наперед.
Шарпнути за ратище, спантеличивши нападника.
Ступити крок уперед і ліктем стусонути його в передпліччя, від чого той випустить списа.
Заволодівши зброєю, спрямувати її догори та завдати удару збоку по голові.
Прокрутити древко й різким замашним ударом звалити з ніг тих двох, котрі кинуться на допомогу товаришу.
Занести списа й…
Ні. Так він тільки загине.
І випустив ратище. Солдат здивовано закліпав очима: ще б пак, простий мостонавідник блокував його удар! Насупившись, він різко звів древко вгору й уперіщив Каладіна збоку по черепу.
Той не став уникати випаду, а підлаштувався під нього, дозволяючи звалити себе з ніг. Від удару загуло в голові, але світ в очах уже за мить перестав крутитися. Поболить і перестане, зате обійдеться без струсу мозку.
Лежачи долі, він кілька разів глибоко вдихнув. Руки самі стислися в кулаки. Здавалось, пальці аж горять у тому місці, де діткнулися до списа. Солдат зробив крок назад і зайняв своє місце біля паланкіна.
— Недисциплінованості кінець, — спокійно повторила Гашал. — Якщо хочете знати, мій чоловік попросив для себе таке призначення. Мостонавідні команди — істотний чинник переваги великого князя Садеаса в цій Війні за зведення рахунків. І недолуге використання їхнього ресурсу Ламарілом — просто ганьба.
Скеля опустився навколішки, допомагаючи Каладіну встати й люто позиркуючи на світлооких і солдатів. Той, похитуючись, підвівся, затискаючи рукою рану на голові. Він відчував, як намокли й ослизли пальці та як цівка теплої крові збігає шиєю на плече.
— Відтепер, — повела далі Гашал, — окрім несення звичайних мостонавідних чергувань, кожній із команд роздаватимуться трудові наряди одного-єдиного типу. Ґазе!
Сержант-недомірок вигулькнув з-за паланкіна. Каладін і не помітив його там, схованого за носіями й солдатами.
— Так, Ваша Світлосте?
І кілька разів уклонився.
— Мій чоловік бажає, щоби за Четвертим мостом був постійно закріплений наряд у провалля. Я хочу, щоб упродовж усього вільного від бойових чергувань часу вони працювали в розколинах. Так вийде значно ефективніше. Члени команди знатимуть, які ділянки нещодавно почісувались, і не марнуватимуть зусиль на повторний обшук. Ти зрозумів? Ефективність. Нехай починають негайно.
Вона постукала по стінці паланкіна, і носії, розвернувшись, поперли його геть. Її чоловік, не озвавшись навіть словом, так само закрокував обіч неї, а Ґаз щосили старався не відставати. Тримаючись рукою за голову, Каладін неуважно дивився їм услід. Данні метнувся та приніс пов’язку.
— Наряд у провалля, — пробурчав Моаш. — Так тримати, ваше благороддя. Тепер ця дамочка хоче, щоби нас уколошкав прірводемон, якщо вже паршендійські стріли не беруть.
— Що будемо робити? — спитав худий, плішивий Пійт, і в його голосі забриніла тривога.
— Ставати до праці, — відказав Каладін, беручи в Данні бинт.
І пішов, залишивши тих налякано тулитися докупи.
Невдовзі потому він стояв на краю провалля й дивився униз. Гаряче світло полудневого сонця припікало шию, кидаючи його тінь на дно — долучаючи до тих, що внизу. «Я міг би полетіти, — подумалося Каладіну. — Ступити ще крок і впасти, відчуваючи зустрічний повів вітру. І кілька секунд летіти. Лише декілька, зате яких».
Він опустився навколішки, вхопився за мотузяну драбину й поліз донизу — у темряву. Решта мостонавідників мовчки полізли за ним. Його настрій передався і їм.
Командир розумів, що відбувалося. Крок за кроком він знову перетворювався на того горопаху, яким був колись. Він завжди усвідомлював, що така небезпека існує. І хапався за мостонавідників як за рятувальний трос. Але тепер той вислизав із рук.
Коли він спускався щаблями донизу, на хистке сидіння-«гойдалку» поруч нього опустилася тьмяна й напівпрозора біло-блакитна фігурка Сил. Мотуззя зникало в кількох дюймах над її головою.
— Що з тобою? — тихо запитала вона.
Каладін мовчки продовжував злазити.
— Ти мав би почуватися щасливим — ти пережив великобурю. Решта мостонавідників так раділи.
— Мені кортіло зчепитися з тим солдатом, — прошепотів Каладін.
Вона схилила голову набік.
— Я міг би здолати його, — вів далі той. — Міг би подужати всіх чотирьох. Я завжди вмів орудувати списом. І не просто вмів. Дерк називав мене самородком. Природженим вояком, художником ратища.
— То, може, треба було вступити з ними в бій?
— Я гадав, що ти не любиш убивств.
— Ненавиджу, — відказала cпрен, стаючи ще прозорішою. — Але мені траплялося допомагати людям у цьому.
Каладін непорушно завис на драбині.
— Що?
— Це правда, — мовила вона. — Я пам’ятаю, хоч і туманно.
— Як?
— Не знаю, — Сил стала тьмянішою. — Не хочу про це говорити. Але так було правильно. Я відчуваю.
Каладін затримався ще на мить. Зверху до нього озвався Тефт, поцікавившись, чи все гаразд. І той знову почав спускатися.
— Я не зчепився з тими солдатами тому, — сказав він, втупивши погляд у стінку урвища, — що це не спрацювало б. Батько казав мені, що не можна захистити, вбиваючи. Що ж, він помилявся.
— Але…
— Помилявся, — гнув своє Каладін, — оскільки мав на увазі, що існують інші способи вберегти людей. Але це не так. Світ хоче їхньої смерті, і спроби врятувати їх — приречені.
Він досяг дна провалля й ступив у темряву. Наступним туди дістався Тефт, котрий запалив смолоскип, заливши порослі мохом кам’яні схили мерехтливим жовтогарячим світлом.
— Ти через це відмовився від неї? — запитала Сил, підлітаючи до нього й опускаючись йому на плече. — Від слави. Багато місяців тому.
Той похитав головою:
— Ні. Тоді причина крилася в іншому.
— Що ти сказав, Каладіне?
Тефт здійняв смолоскип. У його мерехтливому світлі обличчя немолодого мостонавідника виглядало старше, ніж зазвичай: породжувані ним тіні підкреслювали глибокі зморшки на шкірі.
— Нічого, Тефте, — відповів той. — Нічого важливого.
Сил невдоволено фиркнула. Не звертаючи на неї уваги, Каладін запалив свій факел від Тефтового, а решта мостонавідників тим часом продовжували прибувати. Коли всі зібралися внизу, командир повів їх темною розколиною. Бліде небо здавалося ще віддаленішим — наче крик, що розлігся не знати де. Вони були в справжньому склепі, усипаному трухлявою деревиною та з калюжами застояної води під ногами, що годився лише для вирощування личинок крєм’ячків.
Мостонавідники інстинктивно тулилися один до одного, як і завжди в цьому згубному місці. Каладін ішов попереду. Сил затихла. Командир віддав крейду Тефтові, щоби той позначав пройдений шлях, і не затримувався на підбирання трофеїв. Однак ішов не надто поспішно. Обслуга позад них принишкла, лише зрідка пошепки перемовляючись — надто тихо, щоб породити луну. Так наче слова душив морок.
Зрештою рогоїд наддав ходу й порівнявся з Каладіном.
— Нелегкий нарядик нам підсунули. Але нічого, ми — мостонавідники! Життя прожити — не поле перейти, еге ж? Це не новина. У нас має бути план. Як підемо на штурм наступного разу?
— Наступного разу не буде, Скеле.
— Але ж ми здобули велику перемогу! Послухай, якихось кілька днів тому ти валявся в гарячці. І мав померти, я ж бо знаю. Але ось, полюбуйся: ти ходиш — і причому не слабший за інших. Та що я таке кажу! Сильніший. Це чудо. Тебе направляє Улі’теканакі.
— Це не чудо, Скеле, — відказав Каладін. — Радше навіть прокляття.
— Та яке ж це прокляття, друже? — запитав Скеля, фиркнувши від сміху. Він підскочив, стрибнув у калюжу й зареготав голосніше, забризкавши Тефта, котрий ішов відразу позаду. Час від часу здоровань-рогоїд поводився геть по-дитячому. — Життя не може бути прокляттям!
— Ще й як може, коли я видужав лише для того, щоб побачити смерть кожного з вас, — заперечив Каладін. — Краще б я не пережив тієї бурі. Просто тепер замість неї зі мною покінчить паршендійська стріла. Як і зі всіма нами.
Рогоїд виглядав стурбовано. Він відійшов, зрозумівши, що Каладін нічого більше не скаже. Вони рухалися далі, з тривогою проминаючи місцини, де стінки урвища вкривали сліди перебування прірводемонів. І зрештою натрапили на купу тіл, принесених великобурями. Здійнявши смолоскип вище, Каладін зупинився. Мостонавідники з острахом роззиралися довкола. У бокову заглибину в скелі — вузький прохід, що нікуди не вів — набилося десь із п’ятдесят тіл.
Вони валялися купою — стіна мерців, з якої стирчали кінцівки, уперемішку з очеретинами та різним плавучим мотлохом. Командир з першого ж погляду зрозумів, що трупи були давні: вони поздувалися й почали розкладатись. Один із мостонавідників позад нього виблював, чим мимоволі змусив кількох інших узяти з нього приклад. Стояв жахливий сморід. Тіла були понівечені крєм’ячками й пошматовані більшими падальниками, багато з яких кинулися врозтіч, забачивши світло. Неподалік лежала відгризена рука, від якої тягнувся кривавий слід. На стінці урвища — не менш як за п’ятнадцять футів від дна — лишайник укривали свіжі подряпини. То прірводемон витягував з купи мертвяка, готуючись зжерти. І міг повернутися по добавку.
Але Каладін не виблював. Устромивши напівзужитий смолоскип у розколину між двох чималих каменів, він узявся до роботи, висмикуючи з гори трупів окремі тіла. Добре, ті хоч не надто сильно підгнили, тож у руках не залишалося відірваних фрагментів. Мостонавідники помалу приєднувались до нього й теж ставали до праці. Командирова свідомість заціпеніла, і він ні про що не думав.
Щойно мертві тіла повитягували, його люди розклали їх у ряд. А тоді заходилися знімати обладунки, обшукувати кишені та діставати з-за поясів ножі. Каладін залишив іншим підбирати списи і працював самотою — трохи осторонь.
Тефт опустився навколішки поруч Каладіна та перевернув труп із розтрощеною від падіння головою. Невисокий мостонавідник став розщібати ремінне кріплення небіжчикового нагрудника.
— Хочеш поговорити?
Той не відповів. Просто працював далі. «Не думай про майбутнє. Не думай про те, що станеться. Просто виживай.
Не переймайся, але й не впадай у відчай. Просто існуй».
— Каладіне.
Голос Тефта був наче ніж, яким розкривають мушлю, і командир нервово смикнувся.
— Якби я хотів побалакати, — пробурчав він у відповідь, — то навіщо б тримався осторонь?
— Цілком слушно, — погодився Тефт, який нарешті розстібнув ремінь нагрудника. — Решта команди спантеличена, синку. Усі хочуть знати, що ти робитимеш далі.
Каладін зітхнув, а тоді, випроставшись, обернувся й глянув на мостонавідника.
— Я не знаю, що вдіяти! Якщо ми спробуємо захищатися, Садеас нас покарає! Ми — наживка, яка має померти! Я безсилий цьому зарадити! Усе безнадійно.
Шокована обслуга витріщила на нього очі.
Той відвернувся й знову взявся до роботи, опустившись навколішки поруч Тефта.
— От я їм усе й пояснив, — сказав командир.
— Ідіот, — тихенько відказав той. — Невже ти кидаєш нас напризволяще тепер — після всього, що зробив?
Мостонавідники повернулись до роботи. До Каладіна долетіло бурчання декого з них.
— От виродок, — мовив Моаш. — А я ж казав, що саме так і трапиться.
— Кидаю напризволяще? — прошипів Тефтові командир. «Дай мені спокій. Не заважай ізнову збайдужіти. Тоді хоч відступає біль». — Я провів не одну годину, шукаючи вихід — але його немає! Садеас хоче бачити нас мертвими. А світлоокі отримують бажане: так влаштований світ.
— І що?
Каладін не звернув на нього уваги: знову беручись до праці, він заходився стягувати чобіт із солдата, чия малогомілкова кістка здавалася роздробленою в трьох різних місцях. І від цього знімати взуття було — бий його грім — неспосібно.
— Що ж, може, ми й загинемо, — кинув немолодий співбесідник. — Але, можливо, суть не в тому, щоб вижити.
Кому-кому, але чого б це Тефту підбадьорювати його?
— Якщо суть не у виживанні, то в чому ж?
Нарешті він стягнув-таки чобіт. А тоді повернувся до наступного трупа в ряду — і застиг.
Каладін не впізнав його, але жилет і сандалії безпомильно вказували, що той належав мостонавіднику. Мертвяк незграбно простягся вздовж стіни — з руками по швах, ледь відкритим ротом і впалими очницями. На одній із його долонь позлазила зчесана шкіра.
— Хто його зна, у чому суть, — буркнув Тефт, — але отак здатися — це просто жалюгідно. Ми повинні триматися. Аж доки нас не приберуть ворожі стріли. Чув вислів — «важить шлях, а не прибуття»?
— І що ж це може означати?
— Не знаю, — відказав той і миттю потупив погляд. — Просто засіло в пам’яті.
— Це щось із балачок Загублених Променистих, — устряв Сиґзіл, який проходив мимо.
Каладін кинув погляд убік. Інтелігентний азіш якраз клав на купу щита. Він звів на них очі, і в світлі смолоскипа його брунатна шкіра здалася чорною.
— Це був їхній девіз. Чи принаймні його частина. «Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття».
— Загублених Променистих? — перепитав Шрамм, несучи оберемок чобіт. — І хто тут розпатякався про них?
— Це все Тефт, — сказав Моаш.
— Та я ж не про те говорив! Просто чув колись такий вираз.
— А що він хоча б означає? — запитав Данні.
— Кажу ж, що не знаю! — огризнувся той.
— Це начебто був один із їхніх символів віри, — пояснив Сиґзіл. — В Юлаї трапляються групи тих, хто часто згадує Променистих. І хоче, щоби вони повернулися.
— І кому б це такого закортіло? — кинув Шрамм, спираючись об схил урвища й схрещуючи руки на грудях. — Вони залишили нас на поталу Спустошувачам!
— Ха! — втрутився Скеля. — Спустошувачі! Низовинська маячня. Дитячі страшилки, що переповідають біля табірного багаття.
— Колись вони існували, — наїжачився Шрамм. — Це відомо кожному.
— Аякже — кожному, хто ті страшилки слухає! — зареготав рогоїд. — Забагато повітря! Від нього у вас розм’якшення мізків. Але нехай — ви все одно моя сім’я. А в ній не без виродка!
Тефт супився, доки решта продовжували теревенити про Загублених Променистих.
— Важить шлях, а не прибуття, — прошепотіла Сил із Каладінового плеча. — Мені подобається.
— Чим? — запитав той, опускаючись навколішки, щоби зняти з мертвого мостонавідника сандалії.
— Тим, — відповіла вона таким тоном, ніби це саме собою було достатнім поясненням. — Тефт має рацію, Каладіне. Я знаю, що хочеться опустити руки. Але ти не можеш так учинити.
— Чому ні?
— Бо не можеш.
— Відтепер за нами закріплений наряд у провалля, — сказав її приятель. — Тож ми не будемо більше збирати маківницю й заробляти гроші. А значить, не стане бинтів, антисептика та їжі на вечерю. Порпаючись у всіх цих тілах, ми неминуче наберемося гнилокузьок, і люди почнуть хворіти. Якщо, звичайно, нас не зжеруть прірводемони й не втопить неочікувана великобуря. А ще нам доведеться й далі — допоки не згасне Геєна — брати участь у вилазках, втрачаючи одного мостонавідника за іншим. Це безнадійна справа.
Його люди все ще розмовляли.
— Загублені Променисті переметнулися на інший бік, — гарячкував Шрамм. — І цим зганьбили себе ще тоді.
Його слова зачепили Тефта. Цей жилавий чоловічок випростався і тицьнув у того пальцем.
— Ти нічогісінько не знаєш! Це було дуже давно. Ніхто не може сказати, що ж там сталося насправді.
— То чому ж в усіх легендах розповідається одне й те саме? — не здавався Шрамм. — Вони покинули нас. Як-от світлоокі тепер. Можливо, Каладін і має слушність. Може, і справді нема на що сподіватися.
Командир опустив очі. Ці слова не давали йому спокою. «Можливо, Каладін і має слушність… Може, і справді нема на що сподіватися».
Таке з ним уже траплялося. Коли він жив в останнього з господарів — ще до того, як його продали Твлакву й запроторили в мостонавідники. Однієї тихої ночі, після бунту, на який він підбив Ґошела й решту рабів, у нього просто опустилися руки. Усіх їх убили. А він якимось дивом уцілів. Та чому ж, бодай йому буря, завжди виживав саме він? «Я не можу пройти крізь це знову, — подумав Каладін, заплющуючи очі. — Мені несила їм допомогти».
Тіен. Туккс. Ґошел. Даллет. Той безіменний невільник, якого він намагався вилікувати ще у фургоні работорговця. На всіх них чекав той самий кінець. Один його доторк — і все перетворюється на лажу. Інколи він обнадіював їх, але що то була за надія? Просто ще одна обіцянка неуспіху. Скільки разів повинна впасти людина, щоби більше не підвестися?
— Я всього лише думаю, що ми не знаємо фактів, — пробурчав Тефт. — І не хочу судити про минуле з розповідей світлооких. А всі хроніки пишуться їхніми жінками!
— Тефте, я повірити не можу, що ти ще й сперечаєшся про це, — здійняв голос роздратований Шрамм. — І що ж буде далі? Нехай собі Спустошувачі крадуть наші серця? Може, ми неправильно їх зрозуміли. Або паршенді. Чи не варто дозволити їм убивати наших королів коли заманеться?
— Та йдіть ви обоє в бурю! — гарикнув Моаш. — Не про те говорите. Ви ж чули командира. Навіть він гадає, що всі ми, вважайте, покійники.
Каладін не міг більше терпіти їхніх голосів. І побрів пріч, у темряву, подалі від світла смолоскипа. За ним не пішов ніхто. Він добувся туди, де панували густі сутінки, підсвічені тільки смужкою неба далеко у вишині.
І там сховався від їхніх очей. Наштовхнувшись у темряві на валун, він незграбно зупинився. Той ослиз від моху й лишайників. Упершись у камінь руками, Каладін на якусь мить завмер, а тоді, застогнавши, розвернувся й прихилився до нього спиною. Сил опустилася перед ним — попри темряву, усе ще видима. Улаштувавшись просто в повітрі, вона оправила поділ сукні.
— Я не можу врятувати їх, Сил, — з мукою в голосі прошепотів мостонавідник.
— Ти цього певен?
— Кожна з попередніх спроб закінчилась невдачею.
— І тому не вийде й цього разу?
— Так.
Спрен змовкла.
— Що ж, — зрештою мовила вона, — скажімо, твоя правда.
— То навіщо боротись? Я сказав собі, що спробую востаннє. Але зазнав поразки ще до того, як почав. Їх не врятувати.
— А хіба сама боротьба нічого не важить?
— Не для того, хто приречений на смерть.
Він похнюпився.
У голові луною розляглися Сиґзілові слова. «Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття».
Каладін глянув угору — на тріщину, крізь яку прозирало небо. Мов далека річечка з чистою, блакитною водою.
Важить життя, а не смерть.
Що означає цей вислів? Що люди мають прагнути жити, а не померти? Але ж це очевидно. А чи в ньому криється інший зміст? Що життя передує смерті? Теж очевидна істина. І все ж ці прості слова промовляли до нього. Шепотіли, що приходить смерть. Вона завітає до кожного. Але їй передує життя. Бережи його.
Смерть — це прибуття. А от шлях — це якраз життя. І важить сáме воно.
Омиваючи Каладіна, кам’яним коридором промчав легкий вітерець. Він приніс підбадьорливі, свіжі запахи, розвіявши сморід гниючих тіл.
Кому є діло до мостонавідників? Усім наплювати на тих, хто на самому дні. І все ж, здавалося, ніби той вітерець знову й знову шепотів до нього: «Важить життя, а не смерть. Важить життя, а не смерть. Живи, перш ніж померти».
Його нога об щось перечепилася. Мостонавідник нагнувся й підняв той предмет. Невеличкий камінчик. У пітьмі його заледве вдавалося розгледіти. І раптом власний настрій здався Каладіну знайомим — ця меланхолія, це почуття безнадії. Такий настрій нерідко огортав його замолоду, найчастіше впродовж Ридальних тижнів, коли небо затягували хмари. Тоді його підбадьорював Тіен, допомагаючи вибратися з депресії. У того це завжди виходило.
Та відколи Каладін утратив брата, боротися з цими нападами туги стало складніше. Він перетворився на горопаху — тому до всього байдуже, зате й нíчого впадати у відчай. Взагалі не мати почуттів було бажаніше, ніж відчувати біль.
«Я підведу їх, — подумав Каладін, міцно зажмурюючись. — Який сенс намагатися?»
Хіба не дурень він, що й досі тримається? Якби ж йому хоч раз випало перемогти! Цього б вистачило. Допоки він вірив би, що може комусь допомогти, допоки вважав би, що не всі стежки ведуть у темряву, у нього залишалася б надія.
«Ти обіцяв собі, що спробуєш востаннє, — подумалось йому. — Вони ж бо й досі не загинули.
Усе ще живі. Поки що».
Він не спробував зробити лиш одного. Такого, що аж надто страшило його. Бо щоразу, вдаючись до цього в минулому, втрачав усе.
Йому здалося, що горопаха стоїть напроти нього. І пропонує вихід — апатію. Невже Каладіну справді хотілося повернутись у той стан? Це був удаваний прихисток. Та іпостась не вберегла його. Він лише глибше й глибше поринав у депресію, аж доки самогубство не здалося привабливішим, ніж таке життя.
«Важить життя, а не смерть».
Каладін випростався, розплющив очі та випустив з руки камінець. І повільно пішов на світло смолоскипа. Мостонавідники попіднімали очі від роботи. Стільки пар питальних очей! І сповнених сумніву, і похмурих, і підбадьорливих. Скеля, Данні, Гоббер, Лейтен. Вони вірили йому. Він пережив великобурю. А це неспростовне чудо.
— Можна було би спробувати ще дещо, — озвався Каладін. — Але, найвірогідніше, воно закінчиться нашою смертю від рук дружньої сторони.
— Нам нічого, крім неї, і не світить, — зауважив Мапа. — Ти сам так сказав.
Ще кілька мостонавідників згідливо закивали.
Командир глибоко вдихнув.
— Нам треба спробувати втекти.
— Але табір охороняється! — заперечив Безвухий Джакс. — Обслугу не випускають за його межі без супроводу. Там знають, що ми б утекли.
— Це вартувало б нам життя, — озвався спохмурнілий Моаш. — Ми за багато миль від цивілізації. Довкола нікого, крім великопанцирників, і ніде перечікувати бурі.
— Знаю, — відказав Каладін. — Але єдина альтернатива — паршендійські стріли.
Мостонавідники мовчали.
— Нас посилатимуть сюди щодня, щоби ми грабували трупи, — повів далі командир. — Причому самих, без супроводу: з прірводемонами жарти погані. Більшість наших трудових нарядів — дурна робота, покликана відволікти від уготованої нам долі. Тож, піднімаючись наверх, ми могли би здавати не всі трофеї…
— Гадаєш, нам слід вибрати одну з розколин і пуститися нею навтьоки? — запитав Шрамм. — Їх намагались картографувати. Але жодна з команд не дісталася протилежного боку Рівнин — усі гинули від прірводемонів чи великобуряних повеней.
Каладін похитав головою.
— Ми зробимо не так.
Він копнув ногою якийсь предмет, що валявся на землі біля нього — зронений спис. Від удару той злетів у повітря — у бік здивованого Моаша, — який упіймав його.
— Я можу навчити вас орудувати такими штуками, — тихо сказав Каладін.
Мостонавідники мовчали, витріщившись на зброю.
— І чим це допоможе? — запитав Скеля, котрий узяв у Моаша ратище й уважно оглянув його. — Нам не дати відсіч армії.
— Звісно, — погодився Каладін. — Та якщо я вас натреную, то якось уночі ми зможемо напасти на вартових, які чергують біля воріт, і вибратися з табору, — він обвів своїх людей очима, по черзі зустрівшись поглядами з кожним із них. — Щойно опинимося на волі, як навздогін нам вишлють солдатів. Садеас не потерпить, щоби мостонавідники вбивали його воїнів і це сходило їм з рук. Будемо сподіватися, що він недооцінить нас і спочатку відправить невеличкий загін. Якщо ми розіб’ємо його, то нам, можливо, і вдасться дістатися досить далеко, щоби заховатися там. Буде небезпечно. Садеас ні перед чим не зупиниться, щоб перехопити втікачів, і зрештою нас розшукуватиме ціла рота. Та що тут, бодай йому буря, балакати: найвірогідніше, нам і з табору не вибратися. Проте це хоч якийсь шанс.
Він вичікувально замовк, а мостонавідники, вагаючись, перезирнулися.
— Я з тобою, — промовив Тефт і випростався.
— Я теж, — сказав Моаш, ступаючи крок уперед. Здавалось, його брала нетерплячка.
— І я, — відказав Сиґзіл. — Краще плюну в їхні алетійські пики та сконаю на їхніх мечах, ніж довіку залишуся рабом.
— Ха! А я готуватиму вам ситні страви та подбаю, щоби ви не воювали на порожній шлунок, — пообіцяв Скеля.
— То ти не битимешся разом з усіма? — запитав здивований Данні.
— Це нижче моєї гідності, — відказав рогоїд, задираючи підборіддя.
— Що ж, а я — битимусь, — запевнив Данні. — Я з вами, керманичу.
Голоси залунали один перед одного. Усі повставали. Декотрі похапали списи з мокрої землі. На відміну від інших воїнів, якими командував Каладін, ці не кричали «ура» й не ревіли від збудження. Їх лякала думка взятися за зброю — більшість були рабами чи простими ремісниками. Та все ж вони рвалися в бій.
Каладін ступив крок уперед і почав коротко викладати план.
44 Ридання
Каладін ненавидів Ридання. Воно знаменувало кінець старого та початок нового року — чотири тижні суцільного дощу, який гнітюче накрапав неперервним потоком. Жодної люті чи шаленства великобур — лише млява марудна мряка. Так наче стікав кров’ю конаючий рік, роблячи останні шаркотливі кроки на шляху до кам’яної могили. Хоча решта сезонних метеорологічних явищ налітали й минали непрогнозовано, Ридання стабільно наставало щороку в один і той самий час. На превеликий жаль.
Каладін лежав на похилому даху їхнього будинку в Гартстоуні. Біля нього стояло відерце смоли, прикрите дощечкою. Тепер, коли він закінчив смолити дах, воно майже спорожніло. Ридання було не найкращою порою для цієї роботи, але й настирливий капіж найбільше дратував якраз тепер. Щойно мряка минеться, крівлю законопатять знову, але так їм хоча б не доведеться впродовж кількох найближчих тижнів терпіти невпинний дріб крапель об обідній стіл.
Він лежав на спині, вдивляючись угору. Йому, напевно, варто було би злізти та сховатися в будинку, але він і так уже змок як хлющ. Тож залишився. Подивитися в небо й подумати.
Містечком проходила ще одна армія. Цими днями їх не бракувало: упродовж Ридання вони нерідко поповнювали запаси й перебиралися на нові місця дислокації. Уперше хтозна-відколи на людях показався Рошон, щоб привітати воєначальника — самого головнокомандувача Амарама, очевидно, далекого родича та проводиря сил алетійської оборони в їхньому регіоні. Той був один із найуславленіших воїнів, які ще залишалися в Алеткарі — решта відбули на Розколоті рівнини.
Дрібнісінькі краплинки огортали Каладіна імлою. Багато хто полюбляв ці тижні: великобурі вщухали, за винятком однієї, якраз посеред Ридання. Містяни сприймали цей час як благословенну пору безділля й відпочинку від польових робіт. Але Каладіну кортіло сонця та вітру. Власне, бракувало й великобур із їхнім шалом і запалом. Тяглися безрадісні дні, коли в нього ніяк не виходило зосередитись на чомусь путньому. Неначе відсутність бур не давала набратися сили.
Мало хто бачив Рошона від того злощасного полювання на білошипника, що закінчилося синовою смертю. Він усамітнився в маєтку та ставав усе більшим схимником. Жителі Гартстоуна ходили навшпиньки, неначе очікували, що той може будь-якої миті вибухнути гнівом, спрямувавши його проти них. Але Каладін не тривожився. Адже бурі — людській чи небесній — все ж можна було опиратися. А от це маринування, від якого повільно задихалося саме життя… Воно було значно гірше.
— Каладіне? — долинув голос Тіена. — Ти все ще там?
— Тут, — гукнув той, не ворухнувшись. Ридальні хмари були такі… ніякі. Чи могло бути щось безживніше за цю гнітючу сірість?
Тіен пройшов до задньої стіни будинку, де скісна крівля сягала землі. Його руки були в кишенях довгого дощовика, а голову покривав крисатий капелюх. І те, і друге здавалися завеликі, але одяг завжди так на ньому виглядав. Навіть якщо ідеально підходив за розміром.
Молодший із братів заліз на дах, підійшов до Каладіна та приліг, вдивляючись у небо. Хтось інший, мабуть, спробував би розрадити хлопця — і в нього б нічого не вийшло. Але Тіен немов звідкись знав, що саме треба робити. У той конкретний момент — помовчати.
— Ти любиш дощ, еге ж? — зрештою спитав Каладін.
— Угу, — відказав той. Ще б пак — він любив чи не все підряд. — Хоча на нього важко ось так дивитися. Я те й роблю, що моргаю.
Зачувши це, Каладін чомусь усміхнувся.
— Я дещо змайстрував для тебе, — мовив Тіен. — Сьогодні, у столярні.
Їхні батьки непокоїлись. Рал, містечковий тесляр, прийняв хлопчика на навчання, хоча насправді й не потребував іще одного підмайстра. І тепер був невдоволений його роботою. «Тіен легко відволікається», — скаржився той.
Каладін сів, і Тіен вийняв щось із кишені. То був вигадливо вирізьблений маленький дерев’яний коник.
— Це нічого, що він намокне, — сказав брат, простягаючи іграшку. — Я покрив його водовідштовхувальною сумішшю.
— Тіене, — мовив ошелешений Каладін, — він — прекрасний.
Деталі просто вражали — очі, копита, лінії хвоста. Достоту як у тих величних тварин, що запрягають у Рошонову карету.
— Ти показував його Ралові?
— Він сказав, що вийшло непогано, — відповів Тіен, усміхаючись з-під завеликого капелюха. — Але й зауважив, що натомість я мав би зробити стільця. І ніби як дав прочухана.
— Та як же це… послухай, Тіене, але ж він має бачити, що перед ним — шедевр!
— Ну, цього вже я не знаю, — відказав той, усе ще всміхаючись. — Коник та й годі. А пану Ралу до душі практичні речі. Ті, на яких сидять чи до яких ховають одяг. Але я сподіваюся зробити хороший стілець завтра, і тоді він пишатиметься мною.
Каладін глянув на дитяче обличчя брата й укотре зауважив його привітну вдачу. Той був уже підлітком, а вони й досі залишалися при ньому. «І як же це в тебе виходить завжди всміхатися? — подумалось йому. — Погода нікудишня, хазяїн має тебе за крєм, градоправитель повільно зживає зі світу твою родину. А ти — всміхаєшся. Як так, Тіене?
І чому, дивлячись на тебе, мені й самому хочеться всміхнутись?»
— Батько витратив ще одну сферу, Тіене, — сказав він несподівано для себе.
Щоразу, коли той бував змушений це зробити, він наче робився ще більше змарнілим і меншим на зріст. О цій порі всі сфери були тьмяними й не давали світла. Упродовж Ридання їх ніяк було зарядити. І вони, врешті-решт, вичахали.
— Але ж залишилося ще багато, — відказав Тіен.
— Рошон намагається знесилити нас, — пояснив Каладін. — Поступово перекриває нам кисень.
— Усе не так погано, як здається, — мовив молодший брат, беручи його за руку. — Не такий страшний Спустошувач, як його малюють. От побачиш.
У Каладіновій голові роїлися заперечення, які раптом вклякли перед братовою усмішкою. І в цю найпохмурішу пору він на мить відчув себе так, немов з-за хмар проглянуло сонце. Хлопець був готовий заприсягтися, що все довкола здалося яскравішим, негода трішки розвіялась, а небо вияснилося.
Уздовж тильної стіни дому проходила їхня мати. Вона звела на них голову, неначе весело дивуючись із того, що ті обоє сидять на даху під дощем. Тоді ступила крок на край скосу. У тому місці до каменю причепилося невелике гроно клямкунів — ці крихітні двопанцирні істоти швидко розмножувалися під час Ридання. Здавалося, вони беруться нізвідки — достоту як їхні родичі, маленькі равлики, які також всівали крівлю.
— І про що це ви вдвох тут бесідуєте? — запитала вона, підходячи та сідаючи коло них. Гесіна рідко поводилася так, як інші містечкові матері. Подекуди це спантеличувало Каладіна. Хіба ж не мала вона загнати їх усередину абощо, бідкаючись, що вони простудяться? Але ні — вона просто підсіла до гурту у своєму коричневому шкіряному плащі.
— Каладін занепокоєний тим, що батько витрачає сфери, — пояснив молодший син.
— Ну, я б не хвилювалася через це, — відказала вона. — Ми відправимо тебе до Харбранта. За два місяці ти станеш достатньо дорослий для цього.
— Ви з Тіеном маєте поїхати зі мною, — мовив Кел. — І батько також.
— І залишити містечко? — запитав брат такими тоном, ніби ніколи й не думав про цю можливість. — Але мені тут подобається.
Гесіна всміхнулася.
— Що таке? — запитав Каладін.
— Більшість молодих людей твого віку вдається до всіх можливих засобів, аби здихатися нагляду батьків.
— Я не можу податися геть, залишивши вас тут. Ми — родина. Він наступає нам на горло, — сказав Каладін, кинувши погляд на брата. Після розмови з ним він почувався набагато краще, але його контраргументи нікуди не ділися. — За лікування ніхто не платить, і я знаю, що й тебе ніде більше не візьмуть на роботу. Що отримує батько в обмін на ті сфери, які все одно витрачає? Овочі за десятикратною ціною й запліснявіле зерно за подвійною?
Гесіна всміхнулася:
— Спостережливий.
— Батько навчив мене помічати деталі — «дивитися поглядом хірурга».
— Що ж, — промовила вона, зблиснувши очима. — А чи помітив ти ним, коли саме ми витратили першу сферу?
— Звісно, — відказав Каладін. — На другий день після нещастя на полюванні. Батькові довелося купити свіжої марлі для бинтів.
— А нам справді не вистачало перев’язувального матеріалу?
— Та не дуже. Але ж ти знаєш батька. Він не любить, якщо наші запаси хоч трохи виснажуються.
— І він пустив на це одну з тих сфер, які беріг багато місяців, та ще й зіштовхнувся через них лобами з градоправителем, — наголосила Гесіна.
«Не кажучи вже про те, що пішов заради них на крадіжку, — подумав Каладін. — Але ти й сама це добре знаєш». Він зиркнув на Тіена, котрий знову дивився в небо. Наскільки Кел здогадувався, брат усе ще не дізнався правди.
— Тож твій батько так довго опирався, — сказала мати, — щоби зрештою здатися й витратити сферу на бинти, які не знадобляться ще багато місяців?
То було влучне зауваження. Чому ж це батько раптом вирішив…
— Він примушує Рошона думати, ніби той потроху бере гору, — здогадався здивований Каладін, озираючись на неї.
Гесіна лукаво посміхнулася.
— Той світлоокий зрештою знайшов би, як помститися. Хоча це було би нелегко. Глава нашої сім’ї — громадянин високого рангу, тож має право вимагати дізнання. Адже він врятував життя Рошону, і багато хто зміг би підтвердити, що Ріллірові рани були страшні. Але градоправитель щось придумав би, якби лише не відчував, що розтоптав нас.
Каладін повернувся в бік маєтку. Хоча той і був прихований за пеленою дощу, він усе ж розгледів намети армії, що отаборилася на полі внизу. На що було б схоже солдатське життя, яке нерідко тріпають шторми й вітри, омивають дощі та грози? Колись він почувався б заінтригованим, але тепер кар’єра списника втратила для нього свою принадність. Його свідомість переповнювали схематичні зображення м’язів і завчені напам’ять переліки хвороб та симптомів.
— Ми продовжимо витрачати сфери, — сказала мати. — По одній що кілька тижнів. Почасти на прожиття, хоча моя рідня й запропонувала поділитися припасами. Але здебільшого для того, щоб Рошон і далі гадав, ніби ми подаємося. А потім відправимо тебе до Харбранта. Неочікувано. Ти поїдеш, і сфери опиняться в надійних руках подвижників, які використають їх на виплату тобі стипендії впродовж усіх років навчання.
До нього нарешті дійшло, і він закліпав очима. Вони не здавалися — перемагали.
— Подумай лише, Каладіне, — мовив Тіен. — Ти житимеш в одному з найвеличніших міст світу! Це буде так захопливо. Станеш освіченою людиною — як батько. Й особисті секретарки читатимуть тобі яку завгодно книгу.
Той відкинув з лоба мокре волосся. із братових вуст це прозвучало куди грандіозніше, ніж здавалося йому самому. Хоча, звісно, послухати Тіена, то й калюжа крєму — розкішна штука.
— Це правда, — сказала мати, усе ще вдивляючись горі. — Ти міг би студіювати математику, історію, політику, тактику, природничі науки…
— А хіба не жінки їх вивчають? — запитав Каладін, насупившись.
— Світлоокі жінки — опановують. Але існують і вчені-чоловіки. Хоч їх і менше.
— І все це — щоб стати медиком?
— Ти не конче маєш вчитися на лікаря. Твоє життя у твоїх власних руках, сину. Якщо обереш кар’єру хірурга — ми пишатимемось тобою. Але не сприймай це так, ніби заради батька ти маєш продовжити його справу.
Вона опустила очі на сина, і з повік упали краплі дощової води.
— А ким іще я міг би стати? — запитав ошелешений Каладін.
— У багатьох професіях потрібні чоловіки, які мають голову на плечах і належну підготовку. Якби ти забажав освоїти всі мистецтва, то міг би стати подвижником. А може, буревартівником.
Буревартівником. Він інстинктивно потягнувся до молитви, пришитої до лівого рукава в очікуванні того дня, коли постане необхідність вдатися до її допомоги.
— Вони зважуються передбачати майбутнє.
— Це не одне й те ж. От побачиш. На світі стільки речей, що чекають свого дослідника, стільки царин, у які можна спрямувати свій розум. Життя не стоїть на місці. В останньому листі від моєї рідні описуються дивовижні фабріали — неначе пера, що миттю передають написане на величезні відстані. Може, недовго лишилося чекати, доки й чоловіків почнуть навчати грамоті.
— Мені б нізащо не хотілося вивчати щось на подобу цього, — ледь видобув отетерілий Каладін, зиркаючи на Тіена. Невже їхня рідна мати й справді таке говорила? А втім, вона завжди така була. Вільнодумна та відверта.
Але стати буревартівником… Ті вивчали великобурі з метою прогнозування — так, — але ж і вивідували їхні таємниці. Препарували не що-небудь, а самі вітри.
— Ні, — сказав Каладін. — Я хочу бути хірургом. Як батько.
Гесіна всміхнулася.
— Якщо ти обереш цей фах, то — як я й казала — нам залишиться тільки пишатися. Ми з батьком усього лише хочемо, щоби ти знав, що можеш обирати.
Вони сиділи так деякий час, мокнучи під дощем. Каладін прочісував поглядом сірі хмари, силкуючись збагнути, що ж такого цікавого знайшов у них Тіен. Зрештою знизу долинуло шльопання, й обіч будинку показалося лице Ліріна.
— Що це за… Усі троє в зборі? Що ви тут робите?
— Насолоджуємося, — безтурботно відповіла Каладінова мати.
— Чим?
— Нестандартністю, любий, — мовила вона.
Лірін зітхнув:
— Знаєш, серденько, ти інколи поводишся дуже дивно.
— А хіба я тебе не попереджала?
— Твоя правда. Що ж, ходімо. На площі збирається народ.
Насупившись, Гесіна встала й спустилася схилом даху. Каладін кинув погляд на Тіена, й обоє теж підвелися. Старший з братів засунув дерев’яного коника до кишені та, обережно ступаючи по ослизлій крівлі, пошльопав донизу. Коли він зістрибнув на землю, щоками збігли струмені холодної води.
Із главою сім’ї на чолі вони подалися на площу. У Ліріновій поставі проступали тривога й забита зсутуленість, до якої той був схильний останнім часом. Можливо, батько й прикидався, щоби пошити в дурні Рошона, але Каладін підозрював, що якоюсь мірою вона була невдавана. Вимушене марнування сфер гнітило його, навіть попри пов’язану з цим хитрість. Бо надто вже скидалось на капітуляцію.
На міській площі попереду них збирався натовп. Кожен із присутніх стискав парасольку чи кутався в дощовик.
— Що відбувається, Ліріне? — з хвилюванням у голосі запитала дружина.
— Рошон має з’явитися на публіці, — пояснив той. — Велів Ваберові зібрати жителів. Скликати всіх поголовно.
— Під дощем? — запитав Каладін. — Не міг дочекатися Вияснення?
Батько нічого на це не сказав. Їхня родина йшла мовчки, і навіть Тіен посерйознішав. Лірін із сім’єю поминули кілька спренів дощу у формі оплилих, але незапалених свічок, що сягали людської щиколотки — ті стояли в калюжах, випромінюючи тьмяне синювате світло. Окрім як під час Ридання, вони рідко коли з’являлися. Про них казали, що то душі дощових крапель — світні синюваті стовпчики, — які, здавалося, танули, хоча й ніколи не зменшувались у розмірах — з одним-єдиним блакитним оком на маківці.
На момент прибуття лікаревої родини переважно всі містяни вже зібралися й теревенили, стоячи під дощем. Серед них були й Джост із Наґетом, але жоден з них не помахав Каладіну: минули роки, відколи їх можна було хоч умовно назвати друзями. Хлопець здригнувся. Його батьки вважали це містечко домівкою, яку Лірін категорично не хотів полишати, хоч усі вони що день то менше почувалися тут «як удома».
«Скоро мене тут не буде», — подумав він, палко бажаючи здихатися Гартстоуна й залишити в минулому всіх цих зашорених людців. Вирушити туди, де світлоокі — люди честі, прекрасні душею й тілом та гідні високого становища, дарованого їм Всемогутнім.
З’явилася Рошонова карета. За роки служби на тутешніх дорогах вона майже втратила колишню пишноту: золота фарба полущилася, а темне дерево побив гравій. Аж коли екіпаж викотився на площу, Вабер із хлопцями нарешті спромоглися нап’ясти невеличкий тент. Дощ посилився, і його краплі вибивали об тканину лункий барабанний дріб.
Через усіх цих людей довкола в повітрі стояв інший запах. Там, на даху, воно було свіже й чисте. А тепер здавалося сирим і задушливим. Відчинилися дверцята карети. Рошон ще більше погладшав, і його мундир світлоокого, що не сходився в поясі, довелося перекроїти. До кукси правої ноги була причеплена дерев’янка, прихована закотом холоші. Він вибрався з екіпажа, зробив кілька натужних кроків і, буркочучи, пірнув під навіс.
З цим мокрим, відрослим і поріділим волоссям та кошлатою бородою його заледве можна було впізнати. А от очі залишилися все тими ж. Через занадто пухкі щоки вони ще більше скидалися на намистини, але так само палали гнівом, коли той обвів ними натовп. Наче в нього пожбурили каменем, і тепер він шукав винуватця.
А хто це там, у кареті, — Ларал? Але всередині ворушився хтось інший. Коли він виліз, з’ясувалося, що то худорлявий, чисто поголений, сповнений гідності чоловік зі світло-брунатними очима. На ньому була зеленкувата, ретельно випрасувана військова форма парадного зразка, а при боці висів меч. Генерал Амарам? Міцна статура та квадратне обличчя надавали йому по-справжньому вражаючого вигляду. Різниця між ним і Рошоном була приголомшлива.
Зрештою з’явилася й Ларал, вбрана у світло-жовту сукню старовинного фасону — з пишною спідницею й туго затягнутим ліфом. Вона кинула погляд угору, на дощ, а тоді зачекала, доки підскочить лакей із парасолькою. Каладін відчув, як б’ється серце. Вони не спілкувалися відтоді, як та принизила його в Рошоновому маєтку. А все ж Ларал виглядала божественно. Вийшовши з підліткового віку, вона тільки кращала й кращала. Комусь її темне волосся, припорошене чужоземною білявістю, могло здатися непривабливим — адже свідчила про змішане походження, — але в очах Каладіна це лише додавало дівчині шарму.
Його батько, який стояв біля сина, заціпенів і тихо вилаявся.
— Що таке? — запитав Тіен, котрий теж був поруч, і витягнув шию, придивляючись.
— Ларал, — відказала Гесіна. — У неї на рукаві — молитва нареченої.
Каладін здригнувся, і собі помітивши на рукаві її сукні білу латку з синім диґліфом. Вона спалить її, коли про заручини буде оголошено офіційно.
Але… хто він? Ріллір був мертвий!
— До мене доходили чутки, — промовив Лірін. — Схоже, Рошонові не хочеться втрачати підтримку тих, з ким через неї можна поріднитися.
— Він?.. — запитав приголомшений Каладін. То Рошон сам одружується з нею? Помітивши молитву, у натовпі зашушукалися й інші.
— Світлоокі часто одружуються зі значно молодшими жінками, — пояснила мати. — Для них шлюб — це почасти спосіб укладання міждинастійних союзів.
— Він? — перепитав Каладін, не вірячи власним вухам, і ступив крок уперед. — Ми повинні завадити цьому. Ми повинні…
— Каладіне, — різко окликнув батько.
— Але…
— Це їхня справа, а не наша.
Хлопець замовк, відчуваючи в себе на голові стукіт крупніших крапель — менші, підхоплені вітром, імлою проносились мимо. Площею збігали потоки води, збираючись у заглибинах. Немов матеріалізувавшись із них, поруч Каладіна раптом з’явився спрен дощу й витріщився на нього незмигним оком.
Рошон сперся на ціпок і кивнув Натіру, дворецькому. Того супроводжувала дружина, сувора на вигляд Алаксія. Служник кілька разів сплеснув своїми тендітними ручками, вгамовуючи натовп, і за мить єдиним джерелом шуму був тихий шелест дощу.
— Ясновельможний Амарам, — почав градоправитель, киваючи в бік світлоокого у формі, — виконувач обов’язків головнокомандувача нашого князівства. На нього покладене керівництво обороною наших кордонів, доки король і великий князь Садеас перебувають у відлуці.
Каладін кивнув. Про Амарама чув кожен. Він був значно важливішою персоною, ніж більшість військових, що проходили через Гартстоун.
Той ступив крок уперед.
— Гарне у вас містечко, — звернувся Амарам до зібрання темнооких. У нього був сильний, низький голос. — Дякую за теплий прийом.
Каладін насупився, окидаючи поглядом інших містян. Ті були не менше за нього спантеличені такою заявою.
— Зазвичай, — вів далі Амарам, — я доручив би це завдання одному з підлеглих мені офіцерів. Але оскільки я був із візитом у свого кузена, то вирішив завітати до вас особисто. Це не настільки обтяжлива справа, щоб перекладати її на заступника.
— Даруйте, Ваша Ясновельможносте, — не витримав Каллінс, один із рільників. — Але про що йдеться?
— Та ж про набір на службу, добрий хліборобе, — відказав Амарам і кивнув Алаксії, котра ступила крок уперед, тримаючи в руках папір, прикріплений до дошки для письма. — Відбуваючи виконувати Пакт помсти, король забрав більшість наших армій із собою. У підпорядкованих мені частинах — некомплект особового складу, через що постала необхідність рекрутування молодих людей у кожному місті й селі, крізь які ми проходимо. За можливості я обмежуюсь добровольцями.
Містяни принишкли. Хлопчаки любили побазікати про те, що, мовляв, утечуть до війська, але мало хто з них і справді так учинив би. Функцією Гартстоуна було постачання провіанту.
— У битвах, на які поведу вас я, не здобути такої слави, як на війні в ім’я помсти, — продовжив Амарам, — але захищати рідну землю — наш священний обов’язок. Нинішній призов — на чотири роки. Після закінчення вказаного терміну кожен учасник бойових дій отримає надбавку в розмірі однієї десятої від загальної суми нарахованих виплат і зможе повернутися додому чи поновити контракт. Той, хто проявить себе та вислужить високе звання, майже напевно заробить підвищення на один нан — як для себе особисто, так і для своїх дітей. Чи є добровольці?
— Я піду, — сказав Джост і ступив крок уперед.
— І я теж, — додав Абрі.
— Джосте! — гукнула до нього мати, хапаючи за руку. — Врожай…
— Твій урожай — важливий, темноока, — сказав Амарам, — та все ж і близько не настільки, як захист нашого народу. З Рівнин король надсилає багаті трофеї, і в разі надзвичайної ситуації здобуті ним яхонтосерця забезпечать Алеткар їжею. Я радо приймаю вас обох. Чи є й інші охочі?
Наперед вийшли ще троє хлопців та один дорослий чоловік — Гарл, чию дружину забрала струпна лихоманка. Це його дочку не зміг колись урятувати Каладін.
Містяни принишкли. Дивно. Багато з тих хлопців, від яких Каладін удосталь наслухався про вербування до війська, ховали очі. Він відчув, як закалатало його серце й засмикалася нога, наче їй кортіло зробити крок уперед.
Але ні. Він збирається стати лікарем. Лірін глянув на сина, і в його карих очах проступила глибока стурбованість. Однак коли той не зрушив із місця, він заспокоївся.
— Що ж, гаразд, — промовив Амарам, киваючи Рошонові. — Нам зрештою знадобиться твій список.
— Список? — голосно перепитав Лірін.
Генерал кинув на нього погляд:
— Потреба наших військ у людях — колосальна. Спочатку я шукаю добровольців, але поповнення повинне прибувати. Тож обов’язком і почесним правом мого кузена як градоправителя є обрання людей для здачі в рекрути.
— Алаксіє, зачитай перші чотири імені, — кинув Рошон. — Й останнє.
Жінка зазирнула в список і сухо проказала:
— Аґіл, син Мерфа, Кол, син Талеба.
Каладін звів погляд на батька, передчуваючи недобре.
— Він не може поголити тобі лоба, — заспокоїв його Лірін. — Ми належимо до другого нану й виконуємо важливі для містечка функції: я — лікар, а ти — мій єдиний асистент. Закон звільняє нас від призову на службу. І Рошонові це відомо.
— Габрін, син Арафіка, — читала далі Алаксія, — Джорна, син Лоатса, — вона трішки загаялася, а тоді знову підняла очі від аркуша: — Тіен, син Ліріна.
На площі запала тиша. Навіть дощ, здавалося, на мить ущух. А потому погляди всіх присутніх звернулися на Тіена. Хлопчик виглядав ошелешеним. Його батько мав бронь як лікар, старший брат — як його помічник.
Але не Тіен. Той був лише третім підмайстром тесляра, і таке незначне становище не давало йому права на відстрочку.
Гесіна міцно схопилася за сина:
— Ні!
Лірін заступив їх собою, захищаючи. Приголомшений Каладін стояв і дивився на Рошона, який самовдоволено посміхався.
«Ми забрали у нього сина, — усвідомив старший із братів, зустрічаючи погляд очиць-намистинок. — І ось як він мститься».
— Я… — ледь видобув Тіен. — В армію?..
Віра в себе й оптимізм уперше в житті зрадили його. Він сильно зблід, а очі широко розплющилися. Хлопчик млів від вигляду крові. Ненавидів битися. Попри вік, був низенький і щуплявий.
— Він замалий, — заявив Лірін. Люди, які стояли поруч, — боком, боком і відсунулися, залишивши лікареву родину самотньо стояти під дощем.
Амарам насупився:
— У великих містах до війська беруть навіть восьми-дев’ятирічних дітлахів.
— Синів світлооких! — вигукнув лікар. — Щоби готувати з них офіцерів. Їх не посилають у бій!
Генерал ще сильніше нахмурився. Вийшовши під дощ, він наблизився до їхньої родини.
— Скільки тобі років, синку? — запитав він у Тіена.
— Йому тринадцять, — відповів Лірін.
Амарам зиркнув на нього:
— Це ти — лікар? Чув про тебе.
Той зітхнув, але витримав його погляд.
— У мене нема часу вникати у ваші містечкові чвари, кузене. Хіба немає іншого хлопчини, який підійшов би?
— Я зробив свій вибір! — не вгамовувався той. — Норми закону залишають його на мій розсуд. Я посилаю тих, без кого Гартстоун може обійтися. А цей хлопчина — найнікчемніший з усіх.
Лірін ступив крок уперед. Його очі палали гнівом. Головнокомандувач Амарам стримав його за руку.
— Не роби того, про що пожалкуєш, темнонароджений. Рошон вчинив згідно із законом.
— Ти ж ховався за закон, коли глумився наді мною — га, ескулапе? — гукнув Лірінові градоправитель. — Що ж, тепер він обернувся проти тебе самого. Залиш ті сфери собі! Вираз твого обличчя в цю мить вартий їх усіх до останньої!
— Я… — знову замимрив Тіен. Старший брат ще ніколи не бачив його таким нажаханим.
Каладін почувався безсилим. Обличчя всього натовпу були звернені на Ліріна, який, стримуваний за руку світлооким генералом, стояв, зчепившись поглядом з Рошоном.
— У перший рік або й два я призначу хлопчину вістовим, — пообіцяв Амарам. — Він не братиме участі в битвах. Це максимум, чим я можу допомогти. Настали такі часи, коли кожен солдат на рахунку.
Лірін згорбився та понурив голову. Рошон зареготав і жестом покликав Ларал до карети. Забираючись усередину, та навіть не глянула на Каладіна. Рошон подався за нею, і хоча він і досі сміявся, його обличчя набуло пригніченого виразу. Стало безживне. Наче сірі хмари над головою. Він насолодився помстою, однак вона не повернула йому сина й не скасувала заслання до Гартстоуна.
Амарам обвів поглядом натовп.
— Новобранці можуть узяти з собою два комплекти змінного одягу й до трьох кам’яномас особистих речей. Хитрувати немає сенсу: їх переважать. Рекрути повинні прибути в розташування армії за дві години й відмітитись у сержанта Гева.
Він розвернувся й рушив за Рошоном.
Блідий, наче побілена хата, Тіен дивився йому вслід. Каладін бачив, як жахала того розлука з сім’єю. Його братика, котрий завжди вмів викликати в нього усмішку, коли надворі стояла мряка. Каладіну було фізично боляче бачити його таким наляканим. У цьому крилося щось ненормальне. Тіен мав усміхатися. Такою була його вдача.
Рука намацала в кишені дерев’яного коника. Молодший брат завжди розраджував його, коли старшому бувало погано. І раптом йому спало на думку, що й він своєю чергою міг би дещо зробити. «Час перестати ховатися в кімнаті, доки хтось інший здіймає вгору кубок зі світлом, — промайнуло в його голові. — Пора поводитись як чоловік».
— Ясновельможний Амараме! — гукнув Каладін.
Генерал, який саме піднімався з підніжки в карету й уже ступив однією ногою всередину, затримався й озирнувся через плече.
— Візьміть мене замість Тіена, — попросив хлопець.
— Я забороняю! — устряв Рошон зсередини екіпажа. — Закон залишає право вибору за мною.
Амарам похмуро кивнув.
— Ну, а як щодо того, щоб узяти й мене також? — запитав Каладін. — Добровільно я можу зголоситися?
Тоді Тіен хоча б не залишиться сам.
— Каладіне! — крикнула мати, хапаючи його за руку.
— Це дозволяється, — сказав Амарам. — Я не відмовлю жодному охочому, синку. Тож якщо хочеш приєднатися до нас — ласкаво просимо.
— Не треба, Каладіне, — благав батько. — Тільки не обидва зразу. Ні…
Той глянув на Тіена — попри крисатий капелюх, обличчя хлопчика було мокре. Він похитав головою, але в очах прозирнула надія.
— Я згоден, — сказав Каладін, знову повертаючись до Амарама. — Беріть мене добровольцем.
— Тоді в тебе дві години, — сказав генерал, залізаючи в карету, — і право взяти з собою те саме, що й інші.
Дверцята екіпажа зачинилися, але хлопець устиг краєм ока помітити, як обличчя Рошона стало ще вдоволенішим. Здіймаючи бризки, карета погуркотіла геть, і з її даху пролилася ціла калюжа.
— Чому? — з тремтінням у голосі запитав Лірін, повертаючись до Каладіна. — Чому ти так учинив зі мною? Після всіх наших планів!
Але той глянув на Тіена. Хлопчик ухопив його за руку.
— Дякую, — прошепотів він. — Дякую тобі, Каладіне. Дякую.
— Я втратив вас обох, — хрипко мовив лікар і зашльопав геть. — Бодай цьому світу буря! Обох.
Він плакав. Гесіна плакала теж. Вона знову пригорнула Тіена.
— Батьку! — гукнув Каладін, обертаючись, і сам приємно здивувався впевненості, яку відчував.
Лірін зупинився й стояв під дощем, ступивши однією ногою в калюжу, де аж кишіло спренами дощу. Ті повільно задкували від нього, мовби поставлені на попа слимаки.
— За чотири роки я привезу його додому — цілого й неушкодженого, — сказав йому старший син. — Присягаюся бурями й самим десятим ім’ям Всемогутнього. Я привезу його назад.
Обіцяю…
45
Гадесмар
«Єліґнар, прозваний Вітром спустошення, міг говорити людським голосом, хоча до його голосу нерідко примішувалися крики тих, кого він поглинав». — Нерукотворні, очевидно, — витвір народної уяви. Характерно, що більшість із них сприймалися не як істоти з плоті та крові, а як уособлення різних руйнівних сил. Наведена цитата запозичена з гіпотетичного першоджерела (див. Траксіл, рядок 33), хоча я маю сумніви щодо його справжності.
«Вони напрочуд гостинне плем’я, ці дикі паршмени, — читала Шаллан. Це знову були спогади короля Ґавілара, надиктовані ним за рік до загибелі. — Минуло майже п’ять місяців від часу нашої першої зустрічі. Далінар так само насідає на мене, вимагаючи повернення на батьківщину, бо експедиція, мовляв, надто затяглася.
Паршмени обіцяють влаштувати для мене полювання на великопанцирну тварюку, яку вони називають уло мас вара — за словами моїх учених, це приблизно перекладається як “монстр із прірви”. Якщо їхні описи точні, у цих істотах містяться чималі яхонтосерця, а голова однієї з них стала би по-справжньому вражаючим мисливським трофеєм. Вони також згадують про своїх жахливих богів, і ми гадаємо, що йдеться про кількох особливо крупних великопанцирників, що водяться в проваллях.
Усі наші вражені тим, що в цих паршменів є релігійні уявлення. Приголомшливі докази існування в них розвиненого суспільства — з власною цивілізацією, культурою та самобутньою мовою — множаться з кожним днем. Мої буревартівники почали називати цей народ “паршенді”. Позаяк очевидно, що це плем’я докорінно відрізняється від звичайних служників-паршменів і, попри узори на шкірі, може навіть належати до іншої раси. Напевно, вони їхні далекі родичі, що так само відрізняються від звичайних паршменів, як алетійські сокирогончаки від селайської породи.
Паршенді бачили наших служників і спантеличені ними. “Де їхня музика?” — знову й знову запитує в мене Клейд. Я ніяк не збагну, що саме він має на увазі. Але наші паршмени ніяк на них не реагують і не виявляють жодного зацікавлення до того, щоб їх наслідувати. Це заспокоює.
Питання щодо музики може бути пов’язане з безперервним мугиканням і наспівуванням, яке полюбляють паршенді. Вони мають надприродну здатність співати дуетом. Присягаюся, що якось я полишив одного паршенді, котрий наспівував собі під ніс, і незабаром поминув іншого, що ніяк не міг чути першого, але виводив ту саму пісню — у тому ж темпі, на той же мотив і з тими ж словами. Мені аж моторошно стало!
Їхній улюблений інструмент — барабан. Вони грубої роботи, а з боків поцяцьковані відбитками вмочених у фарбу долонь. До пари примітивним житлам, зліпленим із каміння та крєму. Паршенді споруджують їх у схожих на кратери скельних формаціях з одного краю Розколотих рівнин. Я запитав у Клейда, чи не лякають їх великобурі, але той лише засміявся: “А чого боятися? Якщо наші хижі зруйнує вітром, ми можемо відбудувати їх знову, хіба ні?”»
В іншому кінці ніші Джасна прошаруділа книгою, перегортаючи сторінку. Шаллан відклала вбік свій томик і перебрала фоліанти на столі. У її філософських студіях була тимчасова перерва, і дівчина знову взялася вивчати вбивство короля Ґавілара.
З-під споду книжкового стосу вона витягла невеличкий кодекс — мемуари, надиктовані буревартівником Матаїном, одним з учених, які були тоді з королем. Підопічна гортала сторінки, шукаючи потрібний уривок. Він містив опис першої зустрічі з мисливським загоном паршенді.
«Це трапилося після того, як ми отаборилися біля глибокої річки у сильно залісеній місцевості. Вона ідеально пасувала для довготривалої стоянки: непролазні хащі деревокачанника мали захищати нас від великобуряних вітрів, а улоговина ріки унеможливлювала підтоплення. Його Величність мудро дослухався до моєї поради й вислав рекогносцирувальні загони вверх і вниз за течією.
Розвідники на чолі з великим князем Далінаром першими наткнулися на цих дивних, неприручених паршменів. Коли той повернувся до табору й розповів, що бачив, я — разом із багатьма іншими — відмовлявся вірити його твердженням. Не випадало сумніватися, що ясновельможний Далінар просто натрапив на служників-паршменів ще однієї експедиції на кшталт нашої.
Однак коли наступного дня ті завітали до нас у табір, надалі заперечувати їхню реальність стало неможливо. Вони прибули вдесятьох — паршмени як паршмени, але більші за тих, до яких ми звикли. Шкіру одних укривали чорно-червоні мармурові розпливи, інших — червоно-білі, як-от найчастіше побачиш в Алеткарі. Ці дикуни мали розкішну зброю — з відшліфованої до блиску сталі, вкритої вигадливим гравіруванням, — але носили простеньке вбрання з плетеної нарбінової матерії.
Незабаром ці дивні паршмени так захопили Його Величність, що він наполіг на моєму вивченні їхньої мови та суспільного устрою. Мушу визнати, що спочатку моїм наміром було розкрити певний пов’язаний з ними обман або ж розіграш. Однак що більше ми дізнавалися, то чіткіше я усвідомлював, як сильно помилявся у своїй первинній оцінці».
Замислившись, Шаллан постукувала пальцями по сторінці. Тоді дістала товстенький том під заголовком «Король Ґавілар Холін: біографія», виданий вдовою монарха, Навані, за два роки до того. Вона взялася гортати сторінки, шукаючи потрібний абзац:
«Мій чоловік був чудовим правителем: запальним вождем, неперевершеним дуелянтом і генієм військової тактики. Проте від ученого не мав анічогісінько — жодної академічної жилки. Він ніколи не виявляв інтересу до прогнозування великобур, нудився від розмов про науку та не звертав уваги на фабріали, аж доки їхня корисність на полі бою не стала незаперечною. Ґавілар був утіленням класичного ідеалу справжнього чоловіка».
— Чому він так зацікавився ними? — уголос запитала Шаллан.
— Га? — не зрозуміла наставниця.
— Король Ґавілар, — уточнила підопічна. — Ваша мати в написаній нею біографії категорично стверджує, що вчений із нього був нікудишній.
— Це правда.
— Але його дійсно цікавили паршенді, — заперечила дівчина. — Причому ще до того, як він хоча б теоретично міг дізнатися про Сколкозбройці. Як випливає з мемуарів Матаїна, король захотів розібратися в їхніх мові, соціумі та музиці. А чи все це — для красного слівця: щоб виглядати соліднішим науковцем в очах майбутніх читачів?
— Ні, — відказала принцеса, опускаючи книгу, з якою працювала. — Що довше він залишався на Нічийних пагорбах, то сильнішим ставав його інтерес до паршенді.
— От і маємо суперечність. Чого б це людина, яка ніколи раніше не цікавилася наукою, і раптом аж так захопилася?
— Так. Мене це теж дивувало. Проте інколи люди змінюються. Після його повернення цей інтерес став мені у пригоді: ми провели чимало вечорів, обговорюючи батькові відкриття. Я не так часто отримувала можливість відчути з ним духовний зв’язок.
Шаллан закусила губу.
— Джасно, — зрештою запитала вона, — чому ви доручили мені досліджувати саме цю подію? Адже ви прожили її, і вам наперед відомі всі мої «відкриття».
— Мені здається, що свіжий погляд може дати свої плоди, — принцеса з книги перевела очі на Шаллан. — Я не чекаю від тебе готових відповідей. Але натомість сподіваюся, що ти помітиш деталі, які прогледіла я. Ти починаєш розуміти, як сильно змінився мій батько впродовж тих місяців, а це означає, що копаєш глибоко. Хочеш — вір, а хочеш — не вір, проте мало хто звернув увагу на щойно виявлену тобою суперечність, хоча й не бракує тих, хто зауважив пізніші зміни його особистості — уже коли він повернувся до Холінара.
— Нехай навіть так, а все ж, вивчаючи цю проблему, я почуваюся дещо ніяково. Напевно, і досі перебуваю під впливом уявлень моїх гувернанток: молодим паннам, мовляв, годиться вивчати лише класику.
— Класична спадщина займає особливе місце, тож принагідно я відсилатиму тебе до таких праць — як-от під час вивчення етики. Проте збираюся залучати їх лише як доповнення до актуальніших проектів. Основний акцент має робитися на них, а не на суто академічних головоломках давноминулих днів.
Шаллан кивнула.
— Але Джасно, хіба ви не історик? І хіба ж ці «суто академічні головоломки давноминулих днів» — не ваш хліб насущний?
— Я — вериститалійка, — пояснила наставниця. — Ми шукаємо відповіді в минулому, відтворюючи справжній перебіг подій. На думку багатьох, історія не має нічого спільного з правдою — вона просто покликана показати їх самих та їхні мотиви в найпривабливішому світлі. Тож ми з сестрами зосереджуємось на подіях, які здаються нам невірно представленими або розтлумаченими, і через їхнє вивчення сподіваємося краще зрозуміти сучасність.
«Чому ж тоді ти витрачаєш стільки часу, копирсаючись у фольклорних оповіданнях і дошукуючись інформації про злих духів?» Ні, принцеса йшла по сліду чогось істотнішого. Чогось настільки важливого, що заради нього вона полишила Розколоті рівнини, де в боях мстяться за її батька. Джасна збиралася зробити щось із тими казочками, і хтозна-як, але дослідження Шаллан повинно було стати частиною цього плану.
Який хвилював її. Бо був саме тим, чого кортіло їй іще дитиною, коли вона в розпачі передивлялася нечисленну бібліотеку батька, коли через нього від них щойно йшла чергова гувернантка. А тут, під опікою Джасни, Шаллан мала стати частиною чогось — і, знаючи принцесу, чогось грандіозного.
«І разом з тим, — подумалося їй, — корабель капітана Тозбека прибуває вже завтра вранці. І я залишу Харбрант.
Час мені починати скаржитись. Треба переконати Джасну, що все виявилось значно складнішим, ніж я сподівалася, щоб мій від’їзд її не здивував. Мені треба розплакатись, влаштувати істерику, плюнути на все. Мені слід…»
— А що таке Урітіру? — несподівано для самої себе запитала вона натомість.
На її подив, принцеса з готовністю відповіла:
— Вважається, що це була столиця Срібних королівств — град десяти престолів, по одному на кожного короля. Це було найвеличніше, найдивовижніше, найвпливовіше місто в усьому світі.
— Справді? А чому я раніше про нього не чула?
— Бо жителі полишили його ще до того, як Загублені Променисті змінили ставлення до людства на вороже. Більшість учених вважає Урітіру просто легендою. Подвижники не хочуть говорити про нього через зв’язок із Променистими і, таким чином, з першою серйозною поразкою воринізму. Значна частина наявних відомостей про місто отримана з уривків утрачених праць, що були процитовані корифеями. Від багатьох із тих класичних досліджень своєю чергою теж збереглися лише фрагменти. Власне, єдиний старовинний текст, що дійшов до нас повністю, — це «Шлях королів», та й то лише завдяки ордену Ванріал.
Шаллан неспішно кивнула.
— Якщо десь і криються руїни величного прадавнього поселення, то неходжений, дикий і вкритий хащами Натанатан — саме те місце, де варто пошукати.
— Урітіру — не в Натанатані, — усміхнувшись, мовила наставниця. — Хоча ти висловила цікавий здогад. А тепер берися до роботи.
— Зброя, — мовила Шаллан.
Принцеса здійняла брову.
— Паршенді. У них була майстерно виготовлена зброя з чудової, покритої гравіруванням сталі. І водночас вони грали на примітивних барабанах, прикрашених відбитками долонь по боках, та жили в халупах з каменів і крєму. Вам не здається, що тут не сходяться кінці з кінцями?
— Ще б пак. Я би сказала, що це дуже дивно.
— А значить…
— Запевняю тебе, Шаллан, — сказала Джасна. — Місто розміщувалось не там.
— Але ж ви цікавитесь Розколотими рівнинами. І говорили про них по телестилеграфу з ясновельможним Далінаром.
— Ну, було.
— Що являли собою Спустошувачі? — тепер, коли наставниця взялася відповідати, можливо, вона й скаже. — Ким вони були насправді?
Принцеса уважно глянула на дівчину, і її обличчя набуло загадкового виразу.
— Цього ніхто не знає напевно. Більшість учених вважає їх, як і Урітіру, звичайним міфом, а для теологів вони — антагоністи Всемогутнього. Монстри, що жили в людських серцях, як-от колись і він сам.
— Але…
— Повертайся до занять, дитино, — мовила Джасна, підносячи до очей книгу. — Можливо, ми поговоримо про це іншим разом.
Її тон давав зрозуміти, що розмову скінчено. Шаллан закусила губу, щоби не бовкнути чогось зайвого, аби знову втягнути принцесу в дискусію. «Вона не довіряє мені», — подумалося підопічній. І напевно, має для цього підстави. «Ти від’їжджаєш, — знову сказала собі дівчина. — Уже завтра. І відпливаєш далеко звідси».
А це означало, що в неї залишався всього один день. Ще один день у величному Паланеумі. Ще один день серед усіх цих книг, усіх цих знань і могутності.
— Мені потрібен примірник біографії вашого батька за авторством Тіфандор, — заявила дівчина, порпаючись у фоліантах. — Я весь час натрапляю на відсилки до неї.
— Вона зберігається на одному з нижніх ярусів, — неуважливо відказала Джасна. — У мене десь був записаний індекс…
— Не треба, не шукайте, — мовила дівчина, підводячись. — Подивлюся в каталозі. Мені слід тренуватися.
— Як хочеш, — відказала наставниця.
Шаллан усміхнулася. Вона точно знала, де стоїть книга, — але цей удаваний пошук давав їй трохи часу побути на самоті, упродовж якого можна було спробувати дізнатися про Спустошувачів самостійно.
Через дві години по тому Шаллан сиділа за захаращеним столом у глибині приміщення на одному з нижніх ярусів Паланеуму, і світло її сфероліхтаря падало на купу похапцем підібраних томів, жоден з яких не вніс хоч якоїсь ясності.
Здавалось, кожен знав щось про Спустошувачів. Люди по селах подейкували, ніби ті — таємничі істоти, що никають ночами, обкрадаючи невдах і караючи дурнів. У їхніх розповідях вони поставали радше капосниками, ніж злосливими створіннями. Але побутувала й дивна історія про Спустошувача, котрий, набувши подоби заблуканого подорожнього, спочатку користується з гостинності вирощувача телью, а тоді вбиває всю родину, п’є їхню кров та зрештою виводить сажею на стінах страшні символи порожнечі.
Натомість більшість міських жителів мала Спустошувачів за духів ночі — таких собі спренів зла, що проникали в серця людей і штовхали тих до жахливих учинків. Коли добрякові траплялося розлютитись, це була робота Спустошувача.
Вчені сміялися з усіх цих уявлень. Власне, історичні документи — ті, які трапилися їй під руку, — рясніли суперечностями. Чи були Спустошувачі мешканцями Геєни? Якщо так, то хіба ж не мала вона стояти порожнем — адже ті захопили Ідилічні покої й скинули людство на Рошар?
«Я мала би здогадатися, що не знайду нічого конкретного, — подумала Шаллан, відкидаючись на спинку стільця. — Джасна досліджує їх багато місяців, а може, і років. То що ж я хотіла знайти за кілька годин?»
Єдиним результатом проведеного дослідження стала ще більша каша в голові. Яким вітром прибило принцесу до такої теми? У цьому годі було добрати сенсу. Вивчати Спустошувачів — усе одно що намагатися встановити, чи реальні спрени смерті. Навіщо це їй?
Шаллан похитала головою, складаючи томи в стос. Подвижники самі розставлять їх по місцях. А їй слід було повертатися до ніші, прихопивши написану Тіфандор біографію. Дівчина підвелася й попрямувала до виходу, тримаючи ліхтар у вільній руці. Вона йшла по одну-єдину книжку, тож не взяла з собою паршмена. Діставшись до виходу, Шаллан помітила, що переходом наближався ще чийсь вогник. І перед самим її носом хтось підступився до дверей, здійнявши вгору ліхтарик із гранатовою сферою.
— Кабсале, ви? — спитала здивована Шаллан, забачивши його юне обличчя, кольорове від світла.
— Шаллан? — запитав і той, звівши погляд на покажчик з індексами, нанесений над входом. — Що ви тут робите? Джасна сказала, ніби ви пішли шукати Тіфандор.
— Я… я не в той бік пішла.
Зачувши це, подвижник звів брову.
— Що, невдала брехня?
— Просто жахлива, — відказав той. — Виходить, ви аж так заблукали, що піднялися на два поверхи та змістилися на добру тисячу індексованих позицій. Після того, як розшукати вас унизу не вдалося, я звелів ліфтерам доправити мене туди ж, куди й вас, і от де вони мене висадили.
— Навчання в Джасни інколи вимотує, — поскаржилася Шаллан. — Тож час від часу я знаходжу тихий куточок, де можна розслабитися та заспокоїтись. Лише так я можу побути наодинці з собою.
Кабсал задумливо кивнув.
— Ну що, вже краще? — запитала вона.
— Не набагато. Припустимо, ви влаштували собі перепочинок, але щоб на цілі дві години? А крім того, я пам’ятаю, як ви розказували, що в навчанні під її орудою немає нічого страшного.
— Вона не надто контролює мене, — промовила Шаллан. — І має себе за значно суворішу наставницю, ніж є насправді. Чи, радше… вона вимоглива. Але я не настільки противлюся цьому, як вона гадає.
— Ну, гаразд, — припустив той. — Але що ж ви все-таки тут робили?
Дівчина закусила губу, чим змусила того розсміятися.
— Що? — спитала вона, зашарівшись.
— У вас при цьому такий до бурі простодушний вигляд!
— Бо я і справді простодушна.
— А хіба не ви щойно двічі покривили душею?
— От я й кажу — простодушна. Тобто поки що не вмію збрехати «задушевно», — вона скривилася. — Бо інакше вийшло би переконливіше. Ходімо. Проведіть мене, доки я прихоплю Тіфандор. Якщо поквапимось, мені не доведеться брехати ще й Джасні.
— Вагома причина, — погодився він, разом із нею обходячи Паланеум по периметру. Порожнина оберненої піраміди здіймалася під стелю високо над ними, і її чотири грані-стіни похило розширювалися в тому ж напрямку. Верхні яруси були краще освітлені: їх легше було розгледіти через крихітні мерехтливі вогники, що переміщувалися вздовж поручнів у руках подвижників або вчених.
— П’ятдесят сім поверхів, — мовила Шаллан. — Навіть не уявляю, яких зусиль вам коштувало створити все це.
— А ми й не створювали, — сказав Кабсал. — Отримали готове. Принаймні головний стовбур. Харбрантці лише висікли приміщення для книг.
— То це природне утворення?
— Настільки ж природне, як і міста на подобу Холінара. Чи ви вже забули мій наочний показ?
— Ні. Але чому ви не скористалися Паланеумом як одним із прикладів?
— Бо ще не підібрали потрібного піщаного узору, — зізнався той. — Проте ми впевнені, що його, як і міста, створив сам Всемогутній.
— А як щодо Співців зорі? — запитала Шаллан.
— Тобто?
— Ну, вони не могли його створити?
Подвижник фиркнув:
— Співці зорі займалися зовсім не цим. Вони були цілителями, добрими спренами, посланими Всемогутнім, щоб турбуватися про людей, коли нас вигнали з Ідилічних покоїв.
Вони підійшли до ліфта.
— Така собі протилежність Спустошувачам.
— Гадаю, можна й так сказати.
— Нам треба на два яруси нижче, — сказала вона ліфтерам-паршменам.
Ті взялися опускати платформу. Заскрипіли блоки, під ногами затрясся настил.
— Якщо ви гадаєте, ніби зможете відволікти мене цією розмовою, то у вас нічого не вийде, — сказав Кабсал, схрещуючи руки на грудях і притуляючись спиною до перил. — Я з добру годину просидів з вашою нелюб’язною наставницею, а це, з дозволу сказати, не надто приємний досвід. Підозрюю, вона знає, що я й досі намагаюся її навернути.
— Звичайно, знає. Це ж Джасна. Вона знає практично все.
— Крім того — що б це не було, — для вивчення чого вона й прибула сюди.
— Спустошувачів, — пояснила підопічна. — От над чим вона зараз працює.
Кабсал нахмурився. А за кілька секунд ліфт зупинився на потрібному ярусі.
— Спустошувачів? — перепитав він, і в його голосі чулася цікавість.
Хоча Шаллан радше очікувала на таке собі насмішкувате презирство. «Ні, — подумалося їй. — Він подвижник. І вірить у них».
— Що вони собою являли? — запитала дівчина, виходячи з підйомника. Недалеко під ними грані велетенської піраміди сходилися в одній точці, оснащеній крупним зарядженим діамантом, що позначав надир.
— Ми не любимо про це говорити, — відказав Кабсал, приєднуючись до неї.
— Чому ні? Адже ви — подвижник. І це частина вашого віровчення.
— Не надто популярна частина. Паства воліє послухати про Десять божественних атрибутів чи Десять людських недоліків. І ми йдемо їй назустріч, тому що й самі надаємо цьому перевагу над подіями далекого минулого.
— Оскільки… — насідала вона.
— Оскільки ми зазнали невдачі, — зітхнувши, відказав той. — Шаллан, в основі своїй конгрегації — продовження класичного воринізму. А отже, Ієрократія та зрада Загублених Променистих — це те, за що соромно нам.
Він здійняв свій блакитний ліхтарик. Зацікавлена Шаллан ішла поряд, мовчки прислухаючись.
— Ми віримо, що Спустошувачі справді існували та були справжнім бичем і прокляттям. Сотню разів нападали вони на людство. Спочатку скинули нас з Ідилічних покоїв, тоді намагалися знищити тут, на Рошарі. То були не якісь там спрени, що ховалися під камінням, а тоді вилізали, щоб поцупити чиюсь білизну. Ідеться про істот жахливої руйнівної сили — породжених у Геєні, зітканих із ненависті.
— Ким? — запитала дівчина.
— У якому сенсі?
— Хто їх створив? Ну, тобто Всемогутній навряд чи міг «зіткати щось із ненависті». То звідки ж вони взялися?
— В усього є своя протилежність, Шаллан. Всемогутній — сила добра. Для врівноваження божественного блага космеру знадобилися Спустошувачі як антитеза.
— Тобто що більше добра творив Всемогутній, то більше породжував зла як побічного продукту? Навіщо ж тоді взагалі робити добро, коли таким чином лише множиться зло?
— Бачу, Джасна продовжила викладати вам філософію…
— Це не філософія, — заперечила Шаллан, — а звичайнісінька логіка.
Кабсал зітхнув:
— Не думаю, що ви маєте охоту занурюватись у пов’язані з цим богословські глибини. Тож достатньо сказати, що хоч безмежна доброта Всемогутнього й породила Спустошувачів, проте люди можуть обирати добро, не спричиняючи зла, оскільки, будучи смертними, мають двоїсту природу. А значить, єдиним шляхом примноження добра в космері є творення його людьми — і в такий спосіб воно зможе переважити зло.
— Гаразд, — відказала дівчина, — але пояснення щодо Спустошувачів шите білими нитками.
— А я гадав, що ви — вірянка.
— Так і є, Кабсале. Але це ще не означає, ніби я вдовольнюся будь-яким поясненням просто з пошани до Всемогутнього. Кінці з кінцями повинні сходитися навіть у релігії.
— А чи не ви якось сказали, що не розумієте саму себе?
— Ну, так, було.
— І водночас ви хочете збагнути всю повноту помислів Всемогутнього?
Шаллан міцно стулила губи.
— Що ж, гаразд. Та мені все ж кортить дізнатися про Спустошувачів більше.
Подвижник стенув плечима, заходячи разом із нею до заставленого стелажами книгосховища.
— Я пояснив вам ази. Спустошувачі були втіленням зла. Під проводом Вісників та обраних ними воїнів з десяти орденів, знаних як Променисті лицарі, ми дев’яносто дев’ять разів давали їм відсіч. Зрештою настав Агарієтіам — Остання Руйнація: Спустошувачів відкинули назад в Ідилічні покої. Вісники подалися вслід, щоб звільнити від них і небо, тож Епохам Вісників на Рошарі прийшов кінець. Людство вступило в Еру самотності, яка триває й досі.
— Але чому наші знання про минуле такі фрагментарні?
— Шаллан, це відбувалося тисячі й тисячі років тому, — сказав той. — До виникнення історії та навіть до того, як ми навчилися лити сталь. Тому нам і даровані Сколкозбройці, бо інакше довелося б відбиватися від Спустошувачів палицями.
— Але ж існували Срібні королівства та Променисті лицарі.
— Утворені й очолювані Вісниками.
Шаллан нахмурилася, відраховуючи ряди стелажів. Тоді зупинилася біля потрібного, передала ліхтар Кабсалові, звернула в прохід між полицями та на одній із них узяла біографію. Подвижник ішов за нею, тримаючи ліхтар.
— За цим криється щось іще, — мовила вона. — Інакше Джасна не копала би так ретельно.
— Я можу пояснити вам, чому принцеса це робить, — відказав той.
Дівчина кинула на нього питальний погляд.
— Хіба ви сама не розумієте? — спитав Кабсал. — Вона намагається довести, ніби насправді Спустошувачів не існувало. Бажає продемонструвати, що все це було фабрикацією Променистих, — він ступив уперед і повернувся до неї обличчям, яке здавалося блідим у світлі ліхтаря, відбитому від книжкових рядів по обидва боки. — Хоче раз і назавжди довести, що конгрегації — та й сам воринізм — колосальне шахрайство. Ось до чого все зводиться.
— Можливо, — в задумі промовила Шаллан. Усе й справді ставало на свої місця. Яка мета може бути бажанішою для затятої єретички, ніж підрив дурнуватих вірувань і спростування релігії? Це пояснювало, чому наставниці заманулося вивчати таку недоречну тему, як Спустошувачі. Варто лише підібрати в історичних хроніках належні докази — і Джасна, цілком імовірно, зможе довести свою слушність.
— Хіба не досить ми натерпілися? — продовжив Кабсал, і в його очах проступила злість. — Подвижники не лякають її. Тепер нас ніхто не боїться. Нам заборонено мати власність. Та що там, у Геєні, казати, ми самі — у власності. От і танцюємо під дудку воєначальників з градоправителями, годимо їхнім примхам, та не сміємо правдиво вказати на їхні гріхи, боячись помсти. Мов білошипники без кігтів і бивнів, яким слід сидіти біля ніг господаря й возносити йому хвалу. Хоча ми навчаємо істині. Від першого до останнього слова. Проте вони нас не слухають і…
Він раптом змовк та зиркнув на неї, тісно стуливши вуста й зціпивши зуби. Шаллан ще ніколи не бачила цього милого подвижника настільки шаленим, настільки злютованим. Вона б нізащо не подумала, що він на таке здатний.
— Вибач, — сказав він, а тоді відвернувся й попрямував проходом у зворотному напрямку.
— Усе гаразд, — запевнила вона, поспішаючи вслід за ним і зненацька почуваючись пригнічено. Вона сподівалася, що за таємничим дослідженням Джасни стоїть щось величніше, загадковіше. Невже й справді йшлося всього лиш про спростування воринізму?
Вони мовчки вийшли на балкон. І там вона усвідомила, що мусить йому сказати:
— Кабсале, я відпливаю.
Той звів на неї здивовані очі.
— Отримала звістку від рідних. Не можу нею поділитися, але залишатись довше не в змозі.
— Щось із батьком?
— З чого ти взяв? Щось чув?
— Тільки те, що останнім часом він стає справжнім відлюдником. І що далі, то більшим.
Шаллан притлумила тремтіння. Новини дістались аж сюди?
— Мені шкода, що доводиться від’їжджати так раптово.
— Ти повернешся?
— Не знаю.
Він питально зазирнув їй у вічі.
— Ти знаєш, коли відпливатимеш?
— Завтра вранці.
— Що ж, — сказав Кабсал. — То, може, хоч намалюєш мене, удостоїш такої честі? Ти ніколи цього не робила, хоча й зобразила багатьох інших подвижників.
Шаллан здригнулася, усвідомлюючи, що він має рацію. Попри проведений разом час, вона так і не створила його портрета. Дівчина знічено прикрила рот вільною рукою.
— Вибач!
Той, здавалось, збентежився:
— Та я ж не з претензією, Шаллан. Насправді це не так уже й важливо…
— Ні, це важливо, — заперечила вона, хапаючи його за руку й тягнучи за собою підвісним переходом. — Моє художницьке приладдя залишилося нагорі. Ходімо.
Вона поспішно підвела його до ліфта й звеліла паршменам доправити їх наверх. Щойно підйомник поповз угору, Кабсал глянув на її руку в своїй. Та поквапливо опустила її.
— Ти не дівчина, а суцільна загадка, — холодно промовив він.
— Я попереджала, — вона притисла до грудей позичену в Паланеумі книгу. — Але ж ти, здається, казав, ніби збагнув мою вдачу.
— Беру свої слова назад, — подвижник глянув на неї. — То ти справді поїдеш?
Шаллан кивнула.
— Мені самій жаль. Кабсале… я не та, за кого ти мене вважаєш.
— Я вважаю тебе вродливою, розумною дівчиною.
— Що ж, ти, безперечно, маєш слушність тільки в останньому пункті.
— Твій батько хворий, я вгадав?
Та мовчала.
— Я можу зрозуміти, чому ти хочеш бути вдома, поряд із ним, — продовжив Кабсал. — Але, звичайно ж, це не означає остаточного виходу з-під опіки. Ти ж бо ще повернешся до Джасни.
— От тільки вона не залишатиметься в Харбранті довіку. Упродовж останніх двох років принцеса ледь не постійно перебиралася з місця на місце.
Кабсал глянув перед собою, позираючи крізь відкритий проріз ліфта, що рухався вгору. Незабаром вони мали пересісти на інший підйомник, щоб дістатися чергової серії ярусів.
— Не треба було мені проводити з тобою стільки часу, — нарешті видобув він. — Старші подвижники гадають, ніби я надто захопився. Їм не до вподоби, коли один із братії починає поглядати на сторону.
— Ти маєш цілковите право залицятися до дівчат.
— Ми — чужа власність. Тож можемо мати цілковите право і водночас не цілковито ним користуватися. Я ухилявся від роботи, не слухався настоятеля… Словом, упадав коло тебе, а напáдав головний біль.
— Я не змушувала тебе ні до одного, ні до іншого.
— Але й не відохочувала.
Її єдиною відповіддю на це стало відчуття все більшої тривоги. Майже панічне бажання втекти й сховатися. У роки фактичної ізоляції в батьковому маєтку вона й не мріяла про такі стосунки. «То ось про що йдеться? — подумала Шаллан, і неспокій просто захлеснув її. — Відносини?» Мета прибуття до Харбранта здавалась їй простою та зрозумілою. Та як же це вона дожилася до того, що от-от розіб’є чоловіче серце?
І, на свій сором, зізналася собі, що полишеного дослідження їй бракуватиме більше, ніж Кабсала. Невже вона закінчене стерво, якщо почувається так? Він-бо справді подобався їй. Такий приємний. Імпозантний мужчина.
Той глянув на неї, і в його очах прозирнула туга. Неначе він… Прародителю бур, здавалося, він справді закоханий у неї. Хіба не мала б вона відчувати до нього те саме? А все ж не схоже, щоб відчувала. Було лише спантеличення.
Коли останній з ліфтів Паланеуму доправив їх на самий верх, Шаллан просто вбігла в Завісу. Кабсал кинувся вслід, а оскільки щоб дістатися ніші принцеси, слід було ще раз скористатися підйомником, вона знову вимушено опинилася в його товаристві.
— Я міг би поїхати з тобою, — сказав він. — У Джа Кевед.
Її сум’яття посилилось. Вона з ним заледве знайома. Так, вони частенько теревенили, проте рідко коли, по суті, спілкувалися. Якщо той покине подвижництво, його понизять до десятого дану — зроблять ледь не темнооким. Йому не буде де й за що жити, і він опиниться практично в тій же ситуації, що і її родина.
Родина. Що то скажуть її брати, якщо вона привезе з собою ледь не незнайомця? Вплутає ще одного стороннього в їхні проблеми, посвятить у сімейні таємниці?
— З виразу твого обличчя я бачу, що тут нема про що говорити, — мовив подвижник. — Схоже, я неправильно зрозумів кілька дуже важливих нюансів.
— Ні, річ не в цьому, — швидко відказала Шаллан. — Просто… Ох, Кабсале, як ти можеш сподіватися добрати сенсу в моїх учинках, якщо вони й для мене самої — темний ліс, — вона взяла його за руку й розвернула до себе. — Я повелася з тобою нечесно. І з Джасною теж. А що найбільше дратує — з собою. Мені дуже шкода.
Той стенув плечима, щосили намагаючись вдавати безтурботність.
— Принаймні в мене буде портрет. Адже так?
Дівчина кивнула, а ліфт нарешті затремтів і зупинився. Шаллан рушила вглиб темного коридору. Кабсал подався за нею, несучи ліхтарики. Коли дівчина увійшла до ніші, принцеса виразно глянула на неї, але не запитала, де вона так довго барилася. Збираючи своє художницьке приладдя, Шаллан відчула, що червоніє. Її супутник переминався у дверях. На столі стояв принесений ним кошик із хлібом і варенням. Зверху його так само покривала ряднинка: Джасна не доторкнулася до нього, хоча він завжди пригощав і її, силкуючись умилостивити. Правда, самим лише хлібом — та ненавиділа джем.
— Куди мені сісти? — запитав Кабсал.
— Просто стій, де стоїш, — сказала Шаллан.
Вона опустилася на стілець, поклавши етюдник собі на коліна та притримуючи його обтягнутою манжетом лівицею. Тоді підняла очі на Кабсала, який спирався рукою об одвірок. Поголена голова. Складки світло-сірої мантії, підперезаної в талії білим матер’яним паском. Короткі рукави. Зніяковілі очі. Вона кліпнула очима, залишаючи собі Спогад, і взялася малювати.
То була одна з найбентежніших митей її життя. Вона не сказала йому, що можна рухатися, тож подвижник старанно позував. І мовчав — напевно, побоюючись, що інакше зіпсує всю картину. Малюючи, Шаллан зауважила, як тремтить її рука, хоча, на щастя, їй вдалося стримати сльози.
«Сльози, — подумала вона, наносячи останні штрихи, що зображали стіну довкола Кабсала. — І чого б це мені плакати? Адже то не мене щойно відшили. Хіба не можуть мої почуття раз за вік триматися купи?»
— Готово, — сказала дівчина, знімаючи аркуш з етюдника та простягаючи йому. — Тільки треба залакувати, а то затреться.
На мить завагавшись, той підійшов і благоговійно стис малюнок у пальцях.
— Просто шедевр, — прошепотів Кабсал. Піднявши очі від аркуша, подвижник швидко підійшов до свого ліхтарика, відкрив корпус і витяг зсередини гранатовий броам. — Ось, — сказав він, простягаючи його. — Це тобі за роботу.
— Я не можу такого прийняти! Хоча б через те, що ця річ не твоя.
Статус подвижника передбачав, що все, чим той користувався, належало королю.
— Прошу, візьми, — промовив Кабсал. — Я хочу тобі щось подарувати.
— А я дарую тобі цей портрет, — заперечила Шаллан. — І якщо візьму гроші, подарунка не вийде.
— Тоді я замовляю ще один, — наполягав він, силоміць вкладаючи осяйну сферу їй у руку. — Перший приймаю у дар, та намалюй мені, будь ласка, ще й інший. Зобрази нас разом.
Художниця нерішуче завмерла. Вона рідко коли створювала автопортрети. Малюючи їх, Шаллан почувалася дивно.
— Гаразд.
Вона взяла сферу й непомітно сховала в захищений капшук, до Душезаклинача. Носити в ньому таку масивну річ було трішки незручно, однак вона вже призвичаїлась до випину манжети та ваги.
— Джасно, у вас знайдеться люстерко? — запитала підопічна.
Наставниця виразно зітхнула, вочевидь роздратована тим, що її відволікають. Покопирсавшись серед своїх речей, вона видобула дзеркальце. Кабсал підніс його дівчині.
— Тримай його на рівні голови, — звеліла вона, — щоб я могла себе бачити.
Той знову пройшов на своє місце, де точно виконав інструкцію, видаючись зніяковілим.
— Тепер нахили трішки вбік, — попросила Шаллан. — Ось так. Те що треба, — вона кліпнула очима, закарбовуючи в пам’яті образ свого обличчя поряд із подвижниковим. — Усе, сідай. Люстерко більше не потрібне. Я лише хотіла мати від чого відштовхнутися: цей спосіб чомусь допомагає мені вставити в зображувану сцену риси свого обличчя. Вийде так, наче я сиджу поруч тебе.
Той опустився на підлогу, і Шаллан узялася до роботи, користуючись нагодою відволіктися від своїх суперечливих почуттів: провини, викликаної тим, що її почуття до хлопця не такі сильні, як у нього до неї, але й смутку від того, що вони більше не зустрінуться. А передусім — тривоги за фабріал.
Домалювати себе поряд нього було нелегкою справою. Дівчина завзято працювала, силкуючись синтезувати реального Кабсала, котрий вмостився долі, з вимислом — собою в розшитій квітами сукні, яка сидить поруч, простягши ноги вбік. Обличчя в люстерку стало відправною точкою, з якої поставала голова. Надто видовжена, щоби вважатися красивою, із засвітлим волоссям та поцяткованими веснянками щоками.
«Душезаклинач, — подумалося їй. — Залишатися з ним у Харбранті — це ризик. Але й поїхати — теж небезпечно. Чи не існує іншого варіанта? А якщо я його перешлю?»
Вона завагалася, і вугільний олівець завис над малюнком. Може, варто зібратися з духом і відіслати надійно запакований і потай доставлений на «Усолоду вітру» фабріал у Джа Кевед, а самій залишитися? Тоді їй нíчого боятися звинувачень, якщо кімнату чи її саму обшукають, хоча й доведеться знищити всі малюнки, що зображують Джасну з Душезаклиначем. А ще вона не викличе підозр раптовим зникненням, коли принцеса нарешті виявить, що фабріал не працює.
Усе глибше занурюючись у роздуми, Шаллан дозволила пальцям діяти на власний розсуд і знову взялася до малювання. Якщо вона відішле рідним Душезаклинач, то зможе залишитися в Харбранті. Це була блискуча, вкрай заманлива перспектива, яка однак остаточно перетворювала її почуття на суцільний клубок протиріч. Адже вона так довго готувала себе до від’їзду. І як тоді бути з Кабсалом? А з Джасною? Чи ж їй і справді стане совісті залишитись, користуючись дармовою опікою наставниці після того, як вона з нею вчинила?
«Так, — подумала Шаллан. — Не забракне».
Гострота цього переживання здивувала її: вона ладна день за днем жити з почуттям провини, якщо завдяки цьому продовжуватиме навчання. Який егоїзм з її боку! Їй стало соромно, але нічого, вона витримає — принаймні ще якийсь час. Хоча, звісно, все одно зрештою доведеться повертатись. Шаллан не могла залишити братів самих перед лицем небезпеки. Вона була їм потрібна.
На зміну егоїзму прийшла відвага. І вразила її не менше. Жодне з цих відчуттів не асоціювалося в неї з власною вдачею. Проте дівчина починала розуміти, що просто не знала себе самої. Аж доки не полишила Джа Кевед і знайоме оточення — усе те, що мало стати її життям.
Вона малювала з усе більшим запалом. Закінчила з власне портретами й перемкнулася на фон. Із швидких, жирних штрихів поставали підлога та дверний проріз у формі арки. Утворена карлючками темна пляма стала торцем її столу, що відкидає тінь. Тонкі, але чітко окреслені лінії складалися в ліхтар на долівці. Протяжні й замашні, наче пориви вітру, криві утворювали ноги та одяг істоти, що стояла за…
Шаллан завмерла, і пальці ненавмисно залишили на папері вугляну смугу, яка тяглася від постаті, що її вона намалювала просто позаду Кабсала. Котрої там насправді не було. Постаті з гострим, кутастим символом, що нависав над коміром замість голови.
Стискаючи в пальцях вільної руки вуглину й етюдник, вона зірвалася на ноги, перекинувши стілець.
— Шаллан? — запитав Кабсал, підводячись.
І знову та ж історія. Чому? Спокій, який оповив був її під час малювання, розвіявся за одну мить, а серце тривожно закалатало. Усе те, що гнітило, з новою силою навалилося на неї: Кабсал, Джасна, брати. Рішення, альтернативи, проблеми.
— Усе гаразд? — запитав подвижник, ступаючи крок у її бік.
— Вибач, — відказала вона. — Я… я припустилася помилки.
Той нахмурився. Джасна наморщила чоло й підняла на них очі.
— Усе гаразд, — сказав Кабсал. — Слухай, а чи не попоїсти нам хліба з варенням? Ми могли би заспокоїтись, і ти скінчила б пізніше. Я не надто переймаюся тим, що…
— Мені треба йти, — перебила його Шаллан, відчуваючи, що задихається. — Вибач.
Вона метнулася мимо остовпілого подвижника й вискочила з ніші, добре оминаючи те місце, де на її малюнку стояла постать. Та що ж із нею не так?
Дівчина кинулася до ліфта, на ходу гукаючи паршменам, щоб опускали її. Тоді кинула погляд через плече. Кабсал стояв у коридорі, дивлячись їй услід. З шаленим калатанням у серці та затиснутим у руці етюдником Шаллан забігла до ліфта. «Заспокойся», — наказала вона собі, притуляючись спиною до дерев’яних перил платформи, яку паршмени тим часом заходилися опускати. Вона звела погляд на порожній сходовий майданчик у себе над головою. І відчула, що кліпає, запам’ятовуючи побачене. А тоді знову взялася малювати.
Шаллан орудувала олівцем точними рухами, підставивши під планшет захищену лівицю. З освітлення в неї були тільки дві зовсім крихітні сфери по боках — там, де дрижали туго натягнуті троси. Вона водила рукою бездумно — просто малювала, дивлячись угору.
Тоді опустила очі на те, що вийшло. На сходовому майданчику стояли дві постаті, вбрані в занадто цупкі мантії — наче тканина була металевою. Вони трохи нахилилися, стежачи за її підйомом.
Дівчина знову звела погляд угору. Майданчик був порожній. «Та що це зі мною?» — жахнулася вона, і цей страх лише наростав. Щойно кабінка ліфта торкнулася землі, як Шаллан одразу ж вискочила звідти, обдавши паршменів повівом спідниці. Шаллан просто побігла до виходу з Завіси, лише трішки затримавшись перед дверима й не звертаючи уваги на спантеличені погляди мажордомів і подвижників.
Куди податися? По боках її обличчя струменів піт. Куди бігти, коли божеволієш?
Вона влилася в натовп головної печери. Було вже добряче за полудень, і почалася обідня метушня: служники котили візки з кухонним начинням, світлоокі неспішно прямували до своїх кімнат, а склавши руки за спиною, проходили вчені. Шаллан кинулася в саму гущу людей. Її зачіска розси´палася, і розпатлане руде волосся шлейфом струмувало за нею. На кам’яну долівку позад неї з тонким дзенькотом упала шпилька. Захекана й розкуйовджена, дівчина дісталася коридору, що вів до їхніх кімнат, і кинула погляд через плече. Серед людського потоку вона залишила по собі кільватер із тих, хто спантеличено озирався їй услід.
Вона майже мимоволі кліпнула очима, залишаючи Спогад. А тоді знову здійняла планшет і, вхопивши слизькими пальцями вугільний олівець, швидко накидала сцену в запрудженій печері. Просто туманні враження. Чоловіки з прямих, жінки з округлостей, вкрита килимом підлога, похилі кам’яні стіни й спалахи світла в розвішаних по них сфероліхтарях.
І п’ять постатей у чорному — із символами замість голів і в занадто цупких мантіях та плащах. Кожен із символів виглядав інакше, але був однаково покручений і незнайомий їй. Просто нависав над безголовим торсом. Ці істоти пробиралися крізь натовп, невидимі для довколишніх. Мов хижаки, що чатували на Шаллан.
«Мені це просто ввижається, — спробувала заспокоїти себе дівчина. — Я перевтомилася, і мене забагато всього гнітить». А може, вони втілювали її провину? Стрес від зради Джасни та брехні Кабсалові? Або й від того, що вона накоїла ще до від’їзду з Джа Кеведу?
Шаллан спробувала просто постояти й почекати, але пальці ніяк не хотіли залишатися непорушними. Дівчина кліпнула й знову заходилася вкривати малюнком черговий аркуш. Останні штрихи наносилися тремтячою рукою — постаті наблизилися майже впритул, і їхні страхітливі вугласті не-голови нависали там, де мали би бути обличчя.
Здоровий глузд підказував, що ті їй просто ввижаються, та як би вона не переконувала себе в цьому, а все ж віри йому не йняла. Ці істоти дійсно існували. І прямували до неї.
Вона метнулася геть, спантеличивши кількох служників, які саме підходили, щоби запропонувати допомогу. Дівчина мчала, сковзаючи по килимах коридору взутими в пантофлі ногами, і зрештою підбігла до дверей апартаментів Джасни. Затиснувши етюдник під пахвою, вона тремтливими пальцями відімкнула двері й, прослизнувши всередину, із шумом зачинила їх за собою.
Тоді замкнулася й побігла до своєї кімнати. З ляскотом зачинивши ще одні двері, вона обернулася й позадкувала. Єдиним джерелом освітлення в кімнаті були три діамантові марки у великому кришталевому кубку, що стояв на тумбочці.
Шаллан кинулася на ліжко й хутко відсунулася від дверей так далеко, як лише могла, аж доки не притулилася до стіни, поривчасто сопучи носом від страху. Вона так само тримала етюдник під пахвою, але десь загубила олівця. Нічого, у тумбочці знайдеться інший.
«Не роби цього, — подумала дівчина. — Просто сядь і заспокойся».
Вона з тривогою відчула, як її кидає то в жар, то в холод. Їй необхідно було дізнатися. Шаллан підповзла до тумбочки, дістала вуглину, а тоді кліпнула й заходилася замальовувати інтер’єр.
Спочатку стеля. Чотири прямі. Під нею стіни. Лінії по кутках. Пальці невпинно рухалися, малюючи, за якийсь час зобразивши і сам етюдник, який вона тримала перед себе, підперши з тилу захищеною рукою, закутаною в саван рукава. А тоді перемістилися далі. До істот, які стояли довкола — і покручених символів, що нависали в них над похилими плечима. Ці не-голови були площинами неуявних форм і розташувань, що перетиналися під немислимими кутами.
Та, що стояла попереду, тягнула свої занадто гладкі пальці у бік Шаллан. Вони були за лічені дюйми від правого краю планшета.
«Ох, Прародителю бур…» — подумала дівчина, і вуглина в її руці завмерла. У кімнаті нікого не було, і все ж створений у неї на очах малюнок зображав її напхом напханою лискучими постатями. Ті стояли достатньо близько, щоб вона могла відчути їхній подих, якщо вони взагалі дихали.
Чи не стояв у приміщенні якийсь холодок? Не знаючи, як їй вчинити, нажахана, проте неспроможна стриматися, Шаллан відклала вуглину та витягнула вільну руку вправо.
І щось відчула.
Вона скрикнула та кинула етюдник, а тоді зірвалася з ліжка й позадкувала до стіни. І перш ніж чітко усвідомити, що робить, заходилася гарячково розстібати манжету, силкуючись видобути фабріал. З усього, що в неї було, тільки він і нагадував зброю. «Ні, це безглуздя». Вона не вміла ним користуватися. І залишилася беззахисною.
От тільки…
«Буря на мою голову, — подумала Шаллан, божеволіючи від жаху. — Не можна вдаватися до цього. Я ж обіцяла собі».
І все ж розпочала приготування. Десять ударів серця, щоб матеріалізувався виплід її злочину, результат її найстрашнішого лиходійства. Але на півдорозі їй завадив голос — моторошний і все ж чітко чутний:
— Хто ти?
Шаллан притиснула руку до грудей і, втративши рівновагу на м’якому ліжку, повалилася навколішки на зім’яту ковдру. Виставивши руку вбік, вона сперлася нею об тумбочку, силкуючись підвестися, і пальці самі намацали на ній масивний скляний кубок.
— Хто я? — прошепотіла вона. — Та, якій дуже страшно.
— Це правда.
Кімната довкола неї невпізнанно змінилася.
Ліжко, тумбочка, етюдник, стіни, стеля — усе це неначе луснуло, перетворившись на темні й крихітні скляні сфери. Дівчина опинилася в незнайомому місці з чорними небесами й дивним невеликим сонцем білого кольору, що зависло на горизонті аж ген удалині.
Шаллан закричала, виявивши, що падає — летить крізь повітря додолу разом зі зливою намистин. Поблизу ширяли вогники — дюжини й дюжини, а може, і сотні. Наче пломінці свічок, що плавали й переміщалися в потоках повітря.
Вона об щось ударилась: безкрає темне море, хоча й не мокре. Його утворювали маленькі кульки — цілий океан крихітних скляних сфер, які валами здіймалися довкола й брижились. Шаллан хапнула повітря й відчайдушно замолотила руками й ногами, силкуючись триматися на плаву.
— Хочеш, щоб відбулося перетворення? — пролунав у її голові по-особливому теплий голос своєрідного тембру — зовсім не схожий на холодний шепіт, який вона чула раніше. Грудний і розкотистий, він навівав думки про сиву давнину. Здавалось, він долинав з її руки, а за мить Шаллан збагнула, що в ній щось затиснуте. Одна з намистин.
Течія скляного океану загрожувала затягти її під «воду», тож вона відчайдушно пручалася, якимось дивом спромагаючись не потонути.
— Я проіснував у цьому вигляді цілу вічність, — сказав теплий голос. — І так багато сплю. Перетворення відбудеться. Дай мені те, що маєш.
— Я не знаю, про що ти! Будь ласка, допоможи!
— Перетворення відбудеться.
Їй раптом стало холодно, немов із неї висотувалося тепло. Дівчина скрикнула: кулька в її пальцях розжарилась і засяяла. Шаллан випустила сферу, і саме в ту мить дівчину накрила океанська хвиля й потягла за собою вглиб: скляні намистини перекочувалися, тихо постукуючи одна об одну.
Вона повалилася горілиць і впала на ліжко, знов опинившись у своїй кімнаті. Кубок на тумбочці біля неї розплавився, і скло стало червоною рідиною, зронивши три сфери, що лежали всередині, на залляту поверхню. Багряна рідота стікала краями на підлогу.
Кубок перетворився на кров.
Дівчина налякано смикнулася. Почувся глухий удар, і тумбочка захиталася. А біля кубка стояв порожній скляний графин. Від її поруху той перекинувся й повалився додолу. Ударившись об кам’яну підлогу, він розлетівся на друзки, розбризкавши кров.
«Це був акт Душезаклинання», — подумалося їй. Шаллан перетворила кубок на кров — одну з Десяти сутностей. Вона схопилася за голову, дивлячись, як підлогою розтікається калюжа червоної рідини, що здалася їй цілою річкою.
Дівчина отетеріла. Цей голос, ці істоти, це море зі скляних намистин під темним, холодним небом. І то щоразу зненацька й настільки швидко…
— Я Душезакляла його, — знов усвідомила вона. — У мене вийшло!
Чи пов’язане це якось із тими істотами? Але ж вони почали з’являтися на її малюнках ще до того, як фабріал опинився в неї. Як?.. Що?.. Вона опустила погляд на захищену руку, у рукаві якої, захований у капшуку, лежав Душезаклинач.
«Я не надягала його, — подумала вона, — і все ж скористалася ним».
— Шаллан?
Це був голос Джасни. І то простісінько біля входу до кімнати. Принцеса, напевно, подалася за нею. Дівчина відчула приступ жаху, коли побачила струмок крові, що біг до дверей. Один удар серця — і той досягне порога та просочиться назовні.
І чому скло трансформувалося саме в кров? Відчуваючи огиду, вона стрибком звелася на ноги, і її пантофлі просякли червоною рідиною.
— Шаллан? — голос наставниці почувся ще ближче. — Що це за шум?
Ошаліла підопічна глянула на кров, а тоді на етюдник, сповнений малюнків загадкових істот. А якщо вони й справді якось пов’язані з Душезаклинанням? Джасна впізнає їх. Під дверима мигнула тінь.
Запанікувавши, Шаллан сховала папку в дорожню скриню. Але ж кров — от що її видасть. Єдиним джерелом аж такої сильної кровотечі могла бути лише небезпечна рана. Джасна побачить і все зрозуміє. Кров — там, де її немає бути? Одна з Десяти сутностей?
Принцеса збагне, що накоїла підопічна!
У неї з’явилась ідея. І хоча ідея не була аж такою блискучою, та все ж це був вихід, і лише він і спав їй на думку. Шаллан опустилася навколішки та вхопила в покриту тканиною манжети захищену руку уламок розбитого скляного графина. Тоді вдихнула, засукала рукав правиці та завдала собі осколком неглибокого порізу на шкірі. З переляку біль практично не відчувався. Зате з порізу ринула кров.
Коли повернулася ручка й двері почали відчинятися, Шаллан випустила уламок і повалилася набік. Вона заплющила очі, вдаючи непритомність. Двері відчинилися.
Джасна охнула й одразу ж загукала на допомогу. Принцеса кинулася до дівчини, вхопила її за руку й затисла рану. Підопічна щось промимрила — так, ніби в ній ще жевріла свідомість, — стискаючи в лівій долоні захищений капшук із фабріалом усередині. Невже в них стане безцеремонності зазирнути всередину? Вона присунула лівицю ближче до грудей і мовчки зіщулилась, дослухаючись до того, як множаться звуки кроків і голосів, як у кімнату забігають служники та паршмени, а Джасна й досі гукає на допомогу.
«Ох, — подумалося Шаллан, — не закінчиться все це добром».
46
Дитя Танаваста
«Хоча того дня я збирався на вечерю у Веденград, та все ж наполіг на візиті в Холінар, щоби переговорити з Тівбетом. Тарифи по всьому Урітіру ставали просто непомірні. До того часу так звані Променисті вже почали являти своє справжнє обличчя». — Після пожежі в первинному Паланеумі вціліла лише одна сторінка Терксімової автобіографії, і це — той єдиний рядок, що виявився хоч трохи корисним для мене.
Каладінові снилося, наче він — ураган.
Що він шалено несеться вперед над розбурханим чорним простором, а буряна стіна тягнеться за ним подолом плаща. Океан. Від його польоту здіймався шторм, здиблені вали налітали один на одного, і вітер підхоплював їхні пінисті баранці.
Він досяг темного континенту й метнувся вгору. Усе вище й вище. Море залишилося позаду. Тепер перед ним розпростерся величезний материк, на вигляд безкраїй — справжній кам’яний океан. «Яка широчінь», — із трепетом подумав Каладін. Раніше йому таке й на гадку не спадало. Та й як могло бути інакше?
Він пролітав над Розколотими рівнинами. Ті виглядали так, немовби по центру їх ударили чимось украй замашним, від чого навсібіч розійшлися тріщини. Які теж були ніби більші, ніж він очікував: воно й не дивно, що зорієнтуватися в цих розколинах не вийшло ні в кого.
У самому серці Рівнин простягалось розлоге плато, проте через темряву та далечінь Каладін мало що зміг роздивитися. Хоча помітив вогні. Хтось населяв плато.
А ще він зауважив, що східний кінець цих земель дуже відрізнявся від західного: його вкривали високі шпилясті останці — колишні плато, що зазнали сильної ерозії. Попри це, Каладін розгледів симетричну структуру Рівнин. З висоти вони скидалися на витвір мистецтва.
За якусь мить він поминув їх і продовжив політ на північний захід, перетинаючи Море списів — неглибоке безстічне озеро, із поверхні якого стирчали нерівні кам’яні шпичаки. Пролетів над Алеткаром, мигцем побачивши й величне місто Холінар, збудоване серед скельних формацій, що здіймалися над гладінню корінної породи, наче спинні плавці. А тоді повернув на південь — у незвідані для нього краї. Пронісся над величними горами з густо населеними верховинами, де села тулилися біля кратерів, що вивергали пару чи лаву. Піки рогоїдів?
Він полишив їх дощу та вітрам і на поземному польоті під гуркіт громовиць полинув у чужинні землі. Поминав міста й відкриті рівнини, землеробські поселення й звивисті водні шляхи. На шляху траплялося багато армій. Він проносився повз намети, встановлені з підвітряного боку скель: щоб нап’ясти їх достатньо туго, у камінь позабивали штирі. Усередині ховалися люди. Залишав позаду схили пагорбів, де солдати тіснилися в розколинах. І великі дерев’яні фургони, що правили світлооким за похідно-польове житло. Скільки ж воєн велося на світі? Невже ніде не панував мир?
Він змістився на південний захід та понісся до міста, зведеного в довгих улоговинах, що здавалися велетенськими слідами від кігтів, якими хтось продер довколишній ландшафт. Не встиг він і оком змигнути, як пролетів над ним і полинув над внутрішніми районами, де сам камінь був ребристим і наче брижився, ніби застиглі хвилі. Жителі цього королівства мали темну шкіру, як-от Сиґзіл.
Земля тяглася далі й далі. Сотні міст. Тисячі сіл. Люди з блакитнуватими жилами під шкірою. Місцина, де під тиском близької великобурі з джерел забили водяні стовпи. Місто, у якому люди жили в гігантських порожнистих сталактитах, що звисали з гірського хребта колосальних розмірів, який захищав їх від бур.
Тоді полинув на захід. Яка ж неозора земля! Просто безмежна. І стільки на ній різних мешканців! Усе це засліплювало розум. Скидалося на те, що війн на Заході велося менше, ніж на Сході, і він трохи втішився. Але тривога не зникла: в усьому світі мир здавався рідкісним явищем.
Його увагу щось привернуло — якісь дивні спалахи світла. Він понісся до них на чолі грозового фронту. Що вони таке? Вогники загорялися поривами, утворюючи химерні узори, і здавались ледь не фізичними тілами, до яких можна простягти руку й доторкнутися — сферичні бульбашки світла, котрі, пульсуючи, то яскравішали, то темнішали.
Він пролетів над незвичного вигляду містом, зведеним у формі трикутника, на кінцях та по центру якого, мовби вартові, здіймалися високі піки. Ті спалахи світла з’являлися з будівлі на центральній вершині. Каладін розумів, що помине її швидко, адже буревії не відступають. І помчав із вітром далі на захід.
Вітер розчахнув двері, і Каладін увірвався в довгий коридор. Його стіни були облицьовані яскраво-червоними кахлями, що утворювали якусь мозаїку, але Каладін пронісся там надто швидко й не встиг роздивитися. Прошелестів спідницями високих золотоволосих служниць, які розносили таці з їжею чи паруючими рушниками. Ті загукали щось незнайомою мовою — напевно, дошукуючись, хто ж це не зачинив віконниць у великобурю.
Спалахи світла долітали звідкись попереду. Такі пронизливі. Каладін війнув мимо симпатичної золото-рудоволосої жінки, яка злякано зіщулилася в кутку, і вломився у двері. У нього була всього мить, щоб хоч краєм ока побачити те, що внизу.
Над двома трупами схилився чоловік. Шкіра поголеної голови була бліда, а одяг — білий. В одній руці вбивця стискав довгий, тонкий меч. Він підняв погляд від своїх жертв, і Каладінові чомусь здалося, ніби той побачив його. Своїми великими очима шина.
Роздивлятись далі не було часу. Він шугнув крізь вікно, широко розчахнувши віконниці, і блискавкою помчав у ніч.
Знизу знову проносились змазані контури міст, гір і лісів. Із його наближенням рослини скручували листя, скелебруньки закривали мушлі, а кущі втягували гілки. Невдовзі й на заході завиднівся океан.
— ДИТЯ ТАНАВАСТА. ДИТЯ ЧЕСТІ. ДИТЯ ТОГО, ХТО ДАВНО НЕ З НАМИ, — цей дивний голос потряс Каладіна, і той заборсався в повітрі.
— ПРИСЯГУ БУЛО ПОРУШЕНО.
Від нутряного звучання цього голосу задрижала навіть буряна стіна. Ноги Каладіна вдарились об землю, і він відокремився від стихії. Тоді пішов юзом і зупинився, здійнявши хмару бризок. Пориви шквального вітру врізалися в нього, проте він залишався їхньою частиною достатньо, щоб вони не валили з ніг і навіть не шарпали його.
— ЛЮДИ БІЛЬШЕ НЕ ЇЗДЯТЬ ВЕРХИ НА БУРЯХ, — цей голос був громом, що гуркотів у повітрі. — ПРИСЯГУ ПОРУШЕНО, ДИТЯ ЧЕСТІ.
— Я не розумію! — крикнув Каладін у бурю.
Перед ним прозирнуло обличчя — те, яке він уже бачив раніше. Старечий лик через усе небо — з очима, сповненими зірок.
ГРЯДЕ ОДІОЗУМ. НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШИЙ З УСІХ ШІСТНАДЦЯТЬОХ. А ТЕПЕР ІДИ.
Його обдало якимось повівом.
— Зажди! — гукнув Каладін. — Чому на світі стільки воєн? Невже ми завжди повинні битися?
Він і сам не знав, чому питає про це. Ці слова просто вирвалися з нього.
Буря заремствувала, ніби мудрий старенький батько. Обличчя зникло, розколовшись на краплинки води.
І той самий голос уже тихше відповів:
— ВЛАДАРЮЄ ОДІОЗУМ.
Судомно хапаючи повітря, Каладін прокинувся. Його звідусіль оточували темні постаті, притискаючи до твердої кам’яної долівки. Він закричав. А тоді спрацювали старі рефлекси, і руки викинулися в сторони. Кожна звично схопила по щиколотці й різко смикнула, від чого двоє противників повалилися з ніг.
Залаявшись, ті гепнулися долі. Скориставшись моментом, Каладін крутнувся й водночас швидким і сильним помахом руки звільнився від захвáтів тих, хто притискав його до підлоги. Тоді хитнувся й кинувся вперед, врізавшись у нападника, котрий стояв напроти.
Перекотившись через нього, Каладін згрупувався й звівся на ноги. Він вирвався від ув’язнювачів. Тоді рвучко розвернувся, змахнувши піт із чола. Де його спис? Рука хапонулася за пояс, шукаючи ножа.
Немає. Як і списа.
— Командире, бодай тобі буря!
Це був голос Тефта.
Каладін притис руку до грудей і заходився глибоко дихати, розганяючи залишки дивного сну. Четвертий міст. Він був зі своєю командою. Королівські буревартівники попереджали, що під ранок варто очікувати на стихію.
— Усе гаразд, — кинув він купі мостонавідників, які щойно тримали його, а тепер, лаючись, звивалися на підлозі. — Що це ви таке надумали?
— Ти в розпал бурі хочеш іти надвір, — звинувачувальним тоном відказав Моаш, виплутуючись із купи тіл. Єдиним джерелом світла була діамантова сфера, яку хтось із обслуги причепив у кутку.
— Ха! — докинув Скеля, встаючи й обтріпуючись. — Відчинив двері назустріч дощу й витріщився назовні, наче по твоїй довбешці огріли каменюкою. Довелося затягти тебе назад. Навряд чи тобі пішло б на користь ще два тижні провалятися хворим, еге ж?
Каладін заспокоївся. Надворі мжичив позбувайло — тихий дощик, що замикав великобуряну процесію, — і його крапельки стукотіли по даху.
— Тебе не можна було добудитися, — мовив Сиґзіл. Командир глянув на азіша, котрий сидів, привалившись спиною до стіни. Той не старався втримувати його разом з іншими. — Ти наче галюцинував під час сну.
— Зі мною все гаразд, — запевнив його Каладін, хоча це й не було правдою: голова поболювала, а тіло почувалось змученим. Він глибоко вдихнув і розправив плечі, намагаючись прогнати втому.
Сфера в кутку замерехтіла. А тоді її світло вичахло, залишивши обслугу в темряві.
— А бодай йому буря! — промимрив Моаш. — Ну і в’юн той Ґаз. Знову підсунув нам тьмяні сфери.
Обережно ступаючи в цілковитій темряві, Каладін перетнув казарму. Щойно рука намацала клямку дверей, як від головного болю не залишилося й сліду. Він відчинив їх, впустивши досередини тьмяне світло похмурого ранку.
Вітер послабшав, але дощ усе ще накрапав. Командир ступив крок назовні й невдовзі був мокрий як хлющ. Решта мостонавідників повиходили вслід за ним, а Скеля кинув Каладінові брусочок мила. Як і на більшості інших, на ньому була лише пов’язка на стегнах. Він щедро намилився під холодним душем. Піна смерділа жиром, а сам змилок через піщинки, що траплялися в ньому, нагадував наждачку. Про ніжні й ароматні туалетні сорти обслуга могла хіба мріяти.
Каладін кинув брусочок Бісіґу — худому мостонавіднику з вугластим обличчям. Той, вдячно кивнувши — він був скупий на слова, — упіймав його і взявся намилюватись. Ну а сам командир став чекати, доки дощ змиє піну з волосся та тіла. Обіч нього Скеля збирав воду в таз, ладнаючись привести до ладу свою рогоїдську «бороду»: довгі бакенбарди вкривали щоки, залишаючи губи й підборіддя чисто поголеними. Це утворювало дивний контраст із головою, яку він, навпаки, голив по центру, а решту волосся коротко підстригав.
Рогоїдова рука була вправна й обережна, так що на шкірі не залишилося й подряпинки. Упоравшись, той підвівся й махнув рукою іншим членам команди, котрі чекали позаду. І взявся одного за одним голити всіх охочих. Але час від часу зупинявся, щоб направити бритву, користуючись для цього абразивним камінцем і ременем.
Каладін запустив п’ятірню у власні зарості. Його обличчя не бувало чисто поголеним аж від часів служби в Амарамовому війську. Він пройшов уперед і став у чергу. А коли нарешті дочекався, здоровило-рогоїд зареготав:
— Сідай, друже, сідай! Молодець, що прийшов. Бо те, що в тебе на обличчі, радше скидається на пасма кошлатокірки, ніж на справжню бороду.
— Зголи її начисто, — попросив командир, вмощуючись на окоренок. — Не хочу всіх цих химерних візерунків, як-от у тебе.
— Ха! — промовив Скеля, правлячи бритву. — Ти — низовинець, мій добрий друже. І не маєш права носити гумака’абан. Мені довелось би добряче тебе відлупцювати, якби ти спробував таке утнути.
— А я гадав, що битися — нижче твоєї гідності.
— За кількома важливими винятками, — пояснив рогоїд. — А тепер годі базікати, якщо не хочеш лишитися без губів.
Скеля почав із того, що підкоротив тому бороду, а тоді намилив її та взявся голити, починаючи з лівої щоки. Каладін ще ніколи не дозволяв робити це комусь іншому: коли він уперше потрапив на війну, то був замолодий для бритви, а як постаршав — завів звичку голитися сам.
Рогоїдова рука була спритна, і командир не відчув жодних порізів чи подряпин. За кілька хвилин Скеля ступив крок назад, а його «клієнт» провів пальцями по підборіддю й намацав гладку чутливу шкіру. Щокам було холодно, а обличчя на дотик здавалося чужим. Він немов здійснив подорож у часі й перетворився — хоча б трішки — на того себе, яким був колись.
Аж дивно, як усе може змінитися через звичайне гоління. «Треба було прийти до нього набагато раніше».
Позбувайло остаточно перетворився на звичайну мряку, що знаменувала останні відголоски бурі. Каладін підвівся й підставив груди її краплинкам, щоби змити зістрижені волоски. Моложавий Данні з дитячим обличчям — останній із тих, хто стояв у черзі — зайняв звільнене місце, щоб Скеля поголив і його. І нащо воно йому здалося?
— Без бороди тобі краще, — проказав чийсь голос. Каладін обернувся й побачив Сиґзіла, котрий стояв, обіпершись на стіну казарми під утворюваним крівлею навісом. — У тебе мужні риси обличчя. Та й саме воно квадратне й тверде, з гордо випнутим підборіддям. Мій народ назвав би його командирським.
— Я не світлоокий, — відказав той і сплюнув убік.
— Ти так сильно ненавидиш їх.
— Я ненавиджу їхню брехню, — уточнив Каладін. — А також свою колишню віру в те, ніби вони — люди честі.
— А ти хотів би їх скинути? — із цікавістю запитав Сиґзіл. — Щоби самому натомість правити?
— Ні.
Той здавався здивованим. Обіч нього нарешті з’явилася Сил, удосталь натішившись у вітрах великобурі. Каладін щоразу трішки нервувався: а раптом вона полишить його та полине кудись разом із ними?
— Хіба ж тобі не кортить покарати тих, хто повівся так із тобою? — спитав Сиґзіл.
— О, це було би велике щастя. Проте я не маю жодного бажання ані посісти їхнє місце, ні приєднатися до них.
— А я б долучився до їхніх рядів, не встигло б і серце разочок стукнути, — встряв Моаш, підійшовши ззаду. Він схрестив руки на своїх мускулястих рельєфних грудях. — Бо якби я командував, то багато чого змінив би. Світлоокі гарували б у мене в шахтах і горбатилися на полях. А ще бігали би з мостами й гинули від паршендійських стріл.
— Не вийде, друже, — хмикнув Каладін. — Хоч я й не проти, щоб ти спробував.
Сиґзіл задумливо кивнув:
— А чи не чув котрийсь із вас про таку землю — Бабатарнам?
— Ні, — відповів командир, кидаючи погляд у бік табору. Там уже заворушилися солдати. Багато з них теж милися під дощем. — Дивна назва для країни.
Сиґзіл шмигнув носом.
— Особисто мені слово «Алеткар» завжди звучало просто сміховинно… Гадаю, усе залежить від того, хто й де виховувався.
— Ну, і до чого тут цей твій Бабаб… — Моаш затнувся.
— Бабатарнам, — допоміг Сиґзіл. — Одного разу я побував там зі своїм наставником. У тому краю ростуть дуже своєрідні дерева. При наближенні великобурі вся рослина — і стовбур, і крона — лягає на землю, немов відкидається на завісах. За час наших відвідин мене тричі запроторювали за ґрати. Коли маєш справу з бабатами, треба уважно стежити за язиком. Наставник був украй невдоволений тим, скільки йому довелося викласти за моє звільнення. Хоча, гадаю, вони просто шукали, до чого придертися, лиш би кинути до в’язниці чужинця — бо добре знали, що в кишенях мого супровідника не порожньо, — він сумно всміхнувся. — Хоч якось мене посадили під замок за діло. Бачте, у тамтешніх жінок з-під шкіри проступають утворювані судинами візерунки. Декого з приїжджих це дратує, але мені вони здалися привабливими. Майже непереборно принадними…
Каладін насупився. Чи не щось на подобу такого він бачив уві сні?
— А згадав я Бабатарнам тому, що в них прийнята цікава система правління, — повів далі Сиґзіл. — Бачте, яка дивина: влада там у руках перестарків. Що більше тобі років, то вищий твій авторитет. Кожен має шанс повладарювати, якщо проживе достатньо довго. А державця величають «Сивоголовцем».
— Начебто справедливо, — сказав Моаш, перебираючись під навіс, до Сиґзіла. — Значно краще, ніж призначати правителів за кольором очей.
— О, так, — мовив азіш. — Бабати дуже справедливі. Зараз там править Монаваказька династія.
— Яка ж може бути династія, якщо правителів обирають за старшинством? — здивувався командир.
— Усе дуже просто, — пояснив Сиґзіл. — Треба лише страчувати кожного, хто наближається до того віку, коли зможе кинути тобі виклик.
Каладіна продер мороз:
— І вони так чинять?
— На жаль, це правда, — відказав азіш. — У Бабатарнамі дуже неспокійно. А під час нашого візиту було навіть небезпечно. Монавакаги роблять усе можливе, щоби члени їхньої родини жили найдовше. Й от уже п’ятдесят років як ніхто чужий не ставав Сивоголовцем. Усі інші претенденти гинули від рук убивць, у вигнанні чи на полі бою.
— Жах який! — промовив Каладін.
— Не думаю, що багато хто візьметься це заперечувати. Але от до чого я веду: мій досвід підказує, що куди не кинь — усюди знайдеться той, хто зловживатиме владою, — він стенув плечима. — Колір очей — не такий уже й дивний критерій порівняно з багатьма іншими, які я бачив. Тож якби тобі, Моаше, і судилося скинути світлооких та самому захопити владу, не думаю, що світ так уже б докорінно змінився. Зловживання все одно нікуди би не зникли. Просто їх жертвами ставали б інші.
Каладін мляво кивнув, але Моаш похитав головою:
— Ні. При мені цей світ буде іншим, Сиґзіле. Я не втратив надії домогтися свого.
— І як же ти плануєш змінити його? — усміхнувся командир.
— Я дістався сюди, на війну, щоб здобути собі Сколкозбройця, — відказав Моаш. — Та й досі збираюся якось облагодити цю справу.
Він почервонів і відвернувся.
— Ти завербувався, сподіваючись стати списником, — збагнув Каладін.
Той повагався, а тоді кивнув.
— Декотрі з новобранців, котрі були зі мною, і справді стали солдатами, але більшість із нас послали в мостонавідники, — він кинув погляд на командира, і його обличчя спохмурніло. — Краще цьому твоєму планові спрацювати, благороддя. Під час останньої втечі мене побили. І пообіцяли натомість рабське тавро, якщо я ще раз спробую таке утнути.
— Я не давав нікому слова, що в нас вийде, Моаше. Якщо маєш кращу ідею — вперед, ми слухаємо.
Той якусь мить помовчав, а тоді сказав:
— Ну, коли ти й справді навчиш нас орудувати списом, як і обіцяв, то мені, гадаю, все одно.
Каладін сторожко озирнувся довкола впевнитись, що поблизу немає Ґаза чи мостонавідників з інших команд.
— Прикуси язика, — буркнув він Моашу. — Про таке можна говорити, лише коли ми в проваллях.
Дощ майже перестав, і незабаром хмари мали розвіятися.
Моаш люто зиркнув на нього, але змовчав.
— Заспокой мене: ти ж не думаєш насправді, що тобі дозволять залишити Сколкозбройця собі? — запитав Сиґзіл.
— Сколкозбройця може здобути кожен, — відказав той. — І раб, і вільний. Як світло-, так і темноокий. Такий закон.
— Це якби вони його дотримувалися, — зітхнув Каладін.
— І попри все, я здобуду його, — не здавався Моаш.
Він глянув убік — туди, де Скеля саме складав бритву та витирав дощову воду зі своєї поголеної голови.
Зрештою рогоїд підійшов до них.
— Я чув про той край, про який ти балакав, Сиґзіле, — сказав він. — Бабатарнам. Кузен кузенового кузена якось побував у тій стороні. У них там смачнючі равлики.
— Далека подорож як для рогоїда, — зауважив Сиґзіл.
— Туди й азішу не ближче добиратися, — кинув Скеля. — Власне, навіть набагато довше — у вас же такі манюсінькі ніжки!
Той насупився.
— А знаєш, я стикався з такими, як ти, — сказав рогоїд, схрещуючи руки на грудях.
— З ким? — запитав Сиґзіл. — З азішами? Бо нас таки є чимало.
— Ні, я не про расу, — відказав Скеля, — а про людей твого типу. Як же це вони звуться? Ну, ті, що мандрують далекими краями та розповідають іншим про те, що бачили? А, згадав — Співці світу. Здається, так. Чи ні?
Сиґзіл завмер. А тоді раптом зірвався на рівні ноги та попрямував геть від казарми, не озираючись.
— Що це з ним? — здивувався рогоїд. — Яка муха його вкусила? Я ж не соромлюся бути кухарем, то чого б це йому соромитися, що він — Співець світу?
— Співець світу? — перепитав Каладін.
Скеля знизав плечима.
— Я мало що про них знаю. Дивні люди. Подейкують, ніби вони повинні подорожувати від одного королівства до іншого, розказуючи тамтешнім жителям про інші краї. Це такі собі оповідачі, хоча самі вони, схоже, мають себе за щось значно більше.
— У себе на батьківщині він, напевно, якийсь ясновельможний, — припустив Моаш. — Ви послухайте, як він говорить. От цікаво: і як це він опинився серед таких крєм’ячків, як ми?
— Гей, — устряв Данні, долучаючись до гурту. — Що це ви тут ображаєте Сиґзіла? Він обіцяв розповісти про мою батьківщину.
— Батьківщину? — перепитав Моаш. — Юначе, ти з Алеткару.
— А він каже, що мої фіолетові очі нетипові для алетійців. І тому вважає, що в моїх жилах тече веденська кров.
— Але ж вони не фіолетові, — заперечив той.
— Ще й які, — не здавався Данні. — У сонячну погоду це добре видно. Просто райдужки дуже темні.
— Ха! — зрадів Скеля. — Якщо ти з Веденара, то ми з тобою земляки, а може, і родичі! Від Піків туди зовсім близько. І подекуди в тамтешніх жителів буває гарне руде волосся, як у нас!
— Радій уже з того, Данні, що ніхто не вважає твої очі червоними, — сказав Каладін. — Моаше, Скеле, біжіть збирайте свої відділення й перекажіть те саме Тефтові й Шрамму. Нехай ваші люди змастять жилети й сандалії жиром, щоб уберегти від вологи.
Ті зітхнули, але виконали наказ. Жир видавала армія. Хоча самих мостонавідників ніхто не брав до уваги, хороший вепрмантин і метал для пряжок коштували недешево.
Щойно обслуга зібралася та взялась до роботи, з-за хмар визирнуло сонце. Його промені приємно зігрівали мокру від дощу Каладінову шкіру. Було щось життєдайне в тому, як на зміну великобуряній холоднечі приходило сонячне тепло. Крихітні поліпи скелебруньок на стінах казарми порозкривалися, всотуючи вологе повітря. Доведеться їх зішкрябати: скелебруньки точитимуть камінь, і той стане подовбаним і розтріскається.
Поліпи були темно-малинові. Наставав чачел, третій день тижня. На невільничих ринках виставляли на продаж новий товар. А це означало поповнення в мостонавідників. Каладіновій команді загрожувала серйозна небезпека. Під час останньої вилазки Йак зловив стрілу в руку, а Делп — у шию. Командир нічим не міг їм допомогти. Тож тепер, коли додався ще один поранений, обслуга Четвертого мосту налічувала лише двадцять вісім боєздатних членів.
І справді: за годину після початку ранкової метушні — вони готували спорядження, оліфили настил, а Даббід і Лопен збігали по казанок рідкої каші на сніданок і принесли його до казарми — Каладін побачив, що солдати ведуть у бік складського двору шеренгу брудних обірванців, котрі заледве тримаються на ногах. Він махнув Тефту, й обоє рушили назустріч, щоб перехопити Ґаза.
— Тільки не треба зчиняти ґвалт, — спішно проказав одноокий, щойно Каладін наблизився. — Зрозумій: я нічого не можу змінити.
За рабами, які збилися в купу, наглядали двійко солдатів у м’ятих зелених мундирах.
— Ти ж сержант мостонавідної обслуги, — мовив Каладін. Тефт підійшов і зупинився біля нього. Командир відділення не поголився, але останнім часом його коротка сива борідка завжди бувала акуратно підстрижена.
— Так, — відповів Ґаз. — Але не я тепер завідую розподілом новобранців. Її Світлість Гашал бажає займатися цим особисто. Звичайно ж, від імені чоловіка.
Каладін зціпив зуби. Так під її керівництвом Четвертий міст обезлюдніє.
— Тож поповнення не буде.
— Такого я не казав, — мовив сержант і сплюнув убік чорну слину. — Вона виділила вам одного.
«Усе ж краще, ніж нічого», — подумав командир. Нова партія нараховувала з добру сотню чоловіків.
— А котрого саме? Нам би когось високого, бо як же він нестиме міст?
— О, він нічогенький вимахав, — запевнив Ґаз, жестом наказуючи кільком рабам відійти. — І робітник із нього хоч куди.
Новобранці розступилися, і з-за їхніх спин показався чоловік, який стояв позаду. Трішки нижчий середнього зросту, проте достатньо високий, щоб нести настил.
Його чорно-червона шкіра скидалася на мармур.
— Паршмен? — запитав Каладін. Тефт, який стояв обіч нього, тихенько вилаявся.
— А чом би й ні? — поцікавився Ґаз. — Вони ідеальні невільники. Ніколи не огризаються.
— Але ж ми воюємо з ними! — не витримав Тефт.
— Ми воюємо з племенем якихось виродків, — заперечив сержант. — І хлопці, які працюють на нас, анітрохи не схожі на тих, котрі бродять по Розколотих рівнинах.
Заперечити на це було нічого. Паршменів у таборі не бракувало, але — попри узори на шкірі — вони мало чим скидалися на паршендійських воїнів. Наприклад, жоден не відрощував дивних, схожих на обладунок панцирів. Каладін зміряв поглядом дужого лисого чолов’ягу. Той стояв, потупивши очі. На ньому була лише пов’язка на стегнах, і це підкреслювало, наскільки міцно збите його тіло. Пальці були товстіші за людські, плечі — мускулистіші, а стегна — ширші.
— Він приручений, — сказав Ґаз. — Вам нема чого хвилюватися.
— А я гадав, ніби паршмени занадто цінні, щоб марнувати їх у мостонавідних вилазках, — зауважив Каладін.
— Це такий експеримент, — пояснив сержант. — Її Світлість Гашал хоче вивчити всі можливості. Набрати вдосталь мостонавідників стає не так просто, і діри пробують латати паршменами.
— Ґазе, це дурість, — знову втрутився Тефт. — І мені плювати, «приручений» він чи ні. Вимагати, щоби він ніс міст, атакуючи собі подібних, — просто ідіотизм. А якщо він нас зрадить?
Сержант стенув плечима:
— От і побачимо, станеться це чи ні.
— Але…
— Облиш, Тефте, — сказав Каладін. — Гей, паршмене, ходімо зі мною.
Він розвернувся й став спускатися схилом униз. Паршмен слухняно рушив услід. Немолодий мостонавідник вилаявся, але зробив те саме.
— Як гадаєш, що за дільце вони збираються обкрутити? — запитав Тефт.
— Підозрюю, що Ґаз не збрехав. Хочуть з’ясувати, чи можна довірити паршмену носити настил. Можливо, він коритиметься наказам. А може, і відмовиться бігти чи спробує нас повбивати. Так чи інак, Гашал нічого не втрачає.
— Подих Келека! — вилаявся Тефт. — Наше становище безпросвітніше, ніж пітьма у рогоїдовому шлунку. Ох, спровадить вона нас на той світ, спом’янеш моє слово.
— Сам знаю.
Він озирнувся через плече на паршмена. Той був трохи вищий за більшість одноплемінників і мав дещо ширші вилиці, однак Каладіну всі вони були на одне лице.
Решта членів Четвертого мосту встигли вишикуватися в очікуванні на повернення командира. Не вірячи своїм очам, вони отетеріло дивилися на паршмена, який наближався. Каладін зупинився перед строєм, його заступник — поруч нього, а новобранець — позаду них. Тефта дратувало, що той стовбичить за спиною, і він непомітно відійшов убік. А паршмен стояв собі, потупивши очі та зсутуливши плечі.
Командир окинув поглядом обслугу. Його люди про все здогадалися й тепер дихали ворожістю.
«Прародителю бур! — подумав Каладін. — Виявляється, на цьому світі можна бути й упослідженішим за просто мостонавідника. Це коли ти ще й паршмен».
Так, вони коштують дорожче за рабів, але те ж стосується й чалів. Власне, це порівняння було вдале, бо паршмени працювали нарівні з тваринами.
Реакція команди викликала в нього почуття жалю до нещасної істоти. І воно ж спричинило гостре невдоволення собою. Ну чому він завжди так реагує? Цей паршмен був загрозою, він відволікав увагу інших, вносив елемент ненадійності.
Був недоліком.
«Обертай недолік на перевагу, де тільки можна»… Ці слова колись промовив чоловік, який дбав лише про власну шкуру.
«А бодай йому буря, — подумалось йому. — Ну й дурень я. Справжнісінький ідіот аж до самих кісток. Це не одне й те саме. Аж ніяк».
— Паршмене, — спитав він, — у тебе є ім’я?
Той похитав головою. Вони рідко говорили. Уміти — вміли, але їх треба було до цього примушувати.
— Що ж, доведеться якось тебе назвати, — продовжив командир. — Як щодо Шена?
Той стенув плечима.
— От і добре, — мовив Каладін, звертаючись до інших. — Це Шен. І тепер він один із нас.
— Паршмен? — запитав Лопен, який вештався біля казарми. — Харизматику, мені він не подобається — диви, як витріщається на мене.
— Ще переб’є нас уві сні, — додав Моаш.
— Ні-ні, нехай буде, — заперечив Шрамм. — Просто змусимо його бігти в першій лінії. Він зловить стрілу, а хтось із нас залишиться жити.
Сил опустилася Каладінові на плече й глянула на паршмена. У її очах прозирав смуток.
«Навіть якби ти скинув світлооких і посів їхнє місце, зловживання владою не припинилось би. Просто від нього потерпали б інші».
Але ж це — паршмен.
«Треба робити все можливе, щоби вижити…»
— Ні, — сказав Каладін. — Шен тепер один із нас. І мене не обходить, ким він був раніше. Так само як не цікавить колишній статус усіх решта. Ми — Четвертий міст. І новачок — його частина.
— Але… — почав був Шрамм.
— Ні, Шрамме, — відрізав командир. — Ми не поставимося до нього так само, як світлоокі — до нас. І досить про це. Скеле, підбери йому жилет і сандалії.
Мостонавідники, за винятком Тефта, порозходилися, а той тихенько запитав:
— І як тепер бути… з нашими планами?
— Усе в силі, — відповів Каладін.
Командир відділення сумнівався.
— А що він зробить, Тефте? — запитав «керманич». — Донесе на нас? Зроду не чув, щоби паршмен сказав більше одного слова за раз. Сумніваюся, що йому під силу обов’язки шпигуна.
— Ну, не знаю, — пробурчав той. — Мені вони ніколи не подобались. Таке враження, що вони можуть безмовно спілкуватися між собою. Не до душі мені, як вони зиркають.
— Тефте, — привів його до тями Каладін, — якби ми відбраковували мостонавідників лише через не такий погляд чи вигляд, то тебе з твоєю пикою слід було би гнати в шию ще багато тижнів тому.
Тефт фиркнув, а тоді всміхнувся.
— Що таке? — не зрозумів командир.
— Та нічого, — відказав той. — Просто… на якусь мить ти нагадав мені про старі добрі часи. Ще до того, як на мене налетіла вся ця буря. Але ти усвідомлюєш небезпеку, правда ж? Силою зброї вирватися з табору, втекти від типа на подобу Садеаса?
Каладін із серйозним виглядом кивнув.
— От і добре, — заспокоївся Тефт. — Що ж, оскільки сам ти цим займатися не хочеш, доведеться мені наглянути за нашим новим приятелем — Шеном. Подякуєш пізніше — коли я не дам йому встромити ножа тобі в спину.
— Не думаю, що нам є чого хвилюватися.
— Ти молодий, — заперечив той, — а я пожив на світі.
— І гадаєш, що від того помудрішав?
— Де там, поглинь його Геєна, — зізнався Тефт. — Із цього випливає хіба те, що в мене більший досвід виживання. Тож я не спускатиму з нього очей. А ти спокійно вчи решту наших горопах, як треба… — він змовк. — Як не спотикатися об власні ноги, щойно їм загрожує небезпека. Розумієш, про що я?
Той кивнув. Ці слова нагадали Каладіну настанови одного з його колишніх сержантів. І хоча Тефт нізащо не хотів розповідати про минуле, проте від самого початку не справляв враження настільки ж забитого, як більшість інших.
— Гаразд, — сказав він. — І прослідкуй, щоби твої люди дбали про спорядження.
— Що ти збираєшся робити?
— Прогуляюся, — відповів той. — І поміркую.
Годину по тому Каладін усе ще блукав Садеасовим табором. Незабаром йому треба було повертатися на склад деревини: його команду знову посилали в наряд у провалля й дали всього кілька вільних годин, щоби привести до ладу спорядження.
Замолоду він не розумів, чому батько нерідко йшов на прогулянку, щоб порозмислити. Але що старшим ставав, то частіше ловив себе на тому, що копіює Лірінові звички. Рух, зокрема ходьба — вони якось впливали на мислення. Нескінченна низка наметів, карусель кольорів, людська метушня — усе це створювало відчуття зміни, спонукаючи й думки не стояти на місці.
«Каладіне, не обмежуй ставок, коли граєш із власною долею, — раз по раз втовкмачував йому колись Дерк. — Не став на кін скалку, коли в кишені повно марок. Іди ва-банк або вставай з-за столу».
Сил танцювала напроти нього, перестрибуючи з плеча на плече на запрудженій перехожими вулиці. Час від часу вона сідала на голову пішоходу, який простував у протилежному напрямку, і сиділа, закинувши ногу на ногу, аж доки не поминала Каладіна. Той поставив на кін усі сфери, що мав. Був сповнений рішучості допомогти мостонавідникам. Але щось не давало йому спокою — якась тривога, що її він поки не міг усвідомити.
— У тебе стурбований вигляд, — сказала спрен, опускаючись йому на плече.
Поверх звичної суконьки на ній були картуз і камізелька, так наче вона наслідувала довколишніх крамарів. Вони поминали аптеку. Каладін заледве удостоїв її поглядом. Молочка маківниці на продаж у нього все одно не було. А припаси мали от-от закінчитись.
Він пообіцяв своїм людям, що навчить їх битися, але для цього потрібен час. А коли ті зрештою натренуються, то як вони доправлять із розколин списи, щоб скористатися ними для втечі? Беручи до уваги, як їх шмонають, пронести цю зброю в табір буде нелегко. Вони могли би почати шарпатися з охоронцями безпосередньо під час обшуку, однак це лише поставило б на вуха цілий табір.
Проблема за проблемою. Що довше він розмірковував, то нездійсненнішим здавався його план.
Каладін дав дорогу кільком військовим у зелених мундирах. Карі очі видавали в них звичайних громадян, проте білі аксельбанти на плечах відрізняли їх від рядових, вказуючи на сержантів і командирів загонів.
— Каладіне? — запитала Сил.
— Витягти звідси мостонавідників — наймасштабніше із завдань, що коли-небудь стояло переді мною. Воно значно складніше, ніж мої спроби втекти від хазяїв, хоча навіть тоді жодна з них не увінчалась успіхом. І мені весь час здається, що попереду — чергова катастрофа.
— Цього разу все буде інакше, Каладіне, — підбадьорила його Сил. — У мене хороше передчуття.
— Звучить як типова фраза Тіена. Але його смерть лиш доводить, що слова безсилі чимось зарадити. Не хвилюйся, це не черговий напад розпачу. Але я не можу ігнорувати життєвий досвід. Усе почалося з брата. І здається, ніби відтоді щоразу, коли я свідомо обирав тих, кого захищатиму, на них завжди чигала смерть. Постійно. Я вже починаю подумувати, чи не сам Всемогутній ненавидить мене.
Та нахмурилася.
— Я думаю, що ти верзеш дурниці. І крім того, якщо вже зайшла мова про це, Він мав би ненавидіти тих, хто попрощався з життям. А ти ж бо вцілів.
— Гадаю, це егоїзм — тягнути ковдру на себе. Але ж, Сил, я виживаю щоразу, коли практично всі решта гинуть. Причому знову й знову. Взяти хоча б мій колишній загін списників, чи первинний склад мостонавідної команди, або численних рабів, яким я пробував допомогти з утечею. Це алгоритм. І його все важче й важче не помічати.
— Можливо, Всемогутній береже тебе, — припустила Сил.
Каладін зупинився посеред вулиці. Солдат, котрий проходив мимо, вилаявся та відштовхнув його вбік. Було щось не так зі всією цією розмовою. Він відійшов до бочки з дощівкою, що стояла між двох солідних на вигляд кам’яних крамниць.
— Сил, ти згадала про Всемогутнього.
— Ти перший його приплів.
— Наразі це не важливо. Скажи, а ти віриш у Нього? А може, знаєш, чи Він і справді існує?
Спрен схилила голову набік.
— Цього я не знаю. Хм, власне, для мене багато що — темний ліс. Але це я мала би знати. Мені так здається. Чи ні?
Вона здавалась цілком спантеличеною.
— Я не впевнений, чи вірю сам, — сказав Каладін, окидаючи поглядом вулицю. — Моя мати була вірянка, та й батько завжди згадував про Вісників із пошаною. Гадаю, він також вірив, а може, просто віддавав належне чуткам про те, що це від них прийшла традиція зцілення. Подвижникам плювати на мостову обслугу. Коли я служив у війську Амарама, вони навідувалися до солдатів, а от на складському дворі я не помітив жодного. Тож я не надто замислювався над такими речами. Здається, віра не допомогла ще жодному солдатові.
— Якщо ти не віриш у Всемогутнього, то немає підстав вважати, ніби Він ненавидить тебе.
— От тільки якщо Всемогутнього таки не існує, — зауважив мостонавідник, — все ж цілком може існувати щось інше. Ну, не знаю. Багато знайомих мені солдатів були забобонні. І без кінця теревенили про Стару магію й Охоронницю ночі, а також про багато чого іншого, що здатне накликати біду. Тоді я сміявся з них. Але скільки ще я зможу закривати очі на таку можливість? А якщо справді всі мої невдачі пояснюються чимось на зразок цього?
Сил виглядала стривоженою. Картуз і камізелька, у які вона вирядилась, перетворилися на імлу. Спрен обхопила себе руками, немов від цих слів їй стало холодно.
«Владарює Одіозум».
— Сил, — запитав він, нахмурившись і пригадуючи свій дивний сон, — чи чула ти коли-небудь про те, що називають Одіозумом? Я маю на увазі не враження одіозності, а… не знаю… людину чи якусь силу, котру так називають.
Сил раптом шикнула на нього. Вийшов напрочуд дикий, тривожний звук. Спрен спурхнула з його плеча, перетворившись на блискавичну смужку світла, і метнулася під звис сусідньої покрівлі.
Той спантеличено закліпав.
— Сил? — погукав він, привернувши увагу двох прачок, які проходили мимо. Але спрен кудись зникла. Каладін схрестив руки на грудях. Це слово спонукало її до втечі. Але чому?
Його думки перервав залп голосних прокльонів. Він обернувся й побачив, як з імпозантної кам’яниці на іншому боці вулиці якийсь чоловік виштовхав перед себе надвір напівоголену жінку. У нього були яскраві блакитні очі, а перекинутий через руку кітель прикрашали аксельбанти. Світлоокий офіцер не надто високого рангу. Напевно, сьомого дану.
Напіводягнена жінка повалилася долі. Вона плакала, притискаючи до грудей непристебнутий перéд своєї сукні, а довге темне волосся звисало донизу, перев’язане двома червоними стрічками. Її плаття нічим не відрізнялося від туалетів світлооких матрон, от тільки обидва рукави були короткі, виставляючи напоказ захищену руку. Куртизанка.
Не припиняючи лаятись, офіцер натягнув кітель. Але шпортатися з ґудзиками не став. Натомість ступив крок уперед і заїхав повії в живіт. Та судомно хапнула повітря. Болекузьки повилазили з-під землі, кучкуючись довкола неї. Жоден із перехожих не зупинився. А більшість навіть наддала ходу, потупивши погляди.
Каладін заревів і вискочив на дорогу, проштовхнувшись крізь гурт солдатів. А тоді зупинився. Троє чоловіків у синіх мундирах відділились від натовпу, навмисно загороджуючи собою жінку від офіцера в червоному. Судячи з аксельбантів, світлооким був лише один із них. Наплічні шнури сяяли золотом. Дійсно високий чин — другого чи третього дану. Вони, очевидно, були не з їхнього табору — на це вказували ідеально випрасувані сині сюртуки.
Офіцер Садеаса вагався. А один із синьомундирників поклав руку на ефес меча. Решта двоє стискали майстерно виготовлені алебарди з блискучими наконечниками у формі півмісяця.
Із натовпу виступила група солдатів у червоному та взялася оточувати заброд. У повітрі запахло смаленим, і Каладін усвідомив, що вулиця — яка хвилину тому вирувала народом — швидко пустіє. Він залишився практично сам — єдиний, хто й досі спостерігав за трійцею в синьому, яку тепер оточили семеро в червоному. Повія, схлипуючи, так само валялася на землі, тиснучись до офіцера в ультрамариновому мундирі.
Чоловік, котрий вдарив її — броватий гевал із кучмою чорного нечесаного волосся, — почав застібати правий бік кітеля.
— Ви, хлопці, нетутешні. І схоже, забрели не в той табір.
— Ми тут із поважних причин, — заперечив офіцер у синьому.
У нього було світло-золотисте волосся, припорошене алетійською чорнотою, і приємне обличчя. Він виставив перед себе долоню, немов бажаючи обмінятися рукостисканням із вояком Садеаса.
— Годі тобі, заспокойся, — дружелюбно промовив він. — У чому б не полягало твоє непорозуміння з цією жінкою, я впевнений, що його можна вирішити без злості та насильства.
Каладін відступив під звис крівлі, де раніше сховалася Сил.
— Вона — хвойда, — не вгамовувався вояк Садеаса.
— Я й сам це бачу, — відказав чоловік у синьому. Він і далі тримав долоню перед собою.
Офіцер у червоному плюнув у неї.
— Що ж, ясно, — мовив блондин. Він відвів п’ястка назад, і в повітрі звивистими лініями заклубочилась імла, що згущалась у його руках, здійнятих у захисній стійці. З неї з’явився замашний меч завдовжки з людський зріст.
Він стікав краплинами конденсату, що виступили по всій його холодній мерехтливій протяжності. Клинок був односічний — гарний, довгий і звивистий. Його окрайок звивався, наче в’юн, і закручувався догори у вістря. Протилежний край леза був зубчастий, мов сталагміти кришталю.
Офіцер Садеаса зблід і, спотикаючись, позадкував та осів додолу. Солдати в червоному кинулися врозсип. Той лаяв їх останніми словами — таких виразів Каладін іще не чув, — проте жоден не повернувся, щоб допомогти йому. Тож, кинувши останній лютий погляд на противника, він поповз східцями вгору — назад до будівлі.
Ляснули двері, і на вулиці запала моторошна тиша. Каладін був єдиний перехожий, який і досі стояв неподалік солдатів у синьому та поваленої долі куртизанки. Сколкозбройний зиркнув на нього, але, очевидно, помислив, що той не становить загрози. Він сторчма увігнав меч у камінь: лезо легко занурилося в нього й залишилося стирчати, вказуючи руків’ям у небо.
Тоді молодий Сколкозбройний простягнув руку повії.
— От цікаво: то чим же ти перед ним завинила?
Та несміливо взяла його руку і від її посмику підвелася.
— Він відмовився платити, заявивши, що з огляду на його репутацію я маю сприймати надану послугу за честь, — жінка скривилася. — А тоді вдарив мене, щойно я пояснила, яка саме в нього «репутація». Він-бо, здається, вважав, що його слава ґрунтується на чомусь іншому.
Ясновельможний захихотів:
— Що ж, відтепер тобі варто наполягати, щоб клієнти платили наперед. Ми проведемо тебе за межі табору. І не раджу потикатися сюди в осяжному майбутньому.
Жінка кивнула, притискаючи перед сукні до грудей. Її захищена рука так само залишалась оголена. Пещена, з засмаглою шкірою та довгими, тендітними пальцями. Каладін упіймав себе на тому, що витріщається на неї, заливаючись рум’янцем. Повія боком підступила до ясновельможного, доки двоє його супутників прочісували поглядами вулицю, тримаючи алебарди наготові. Попри розпатлане волосся та макіяж, що розплився від сліз, вона здавалася досить симпатичною.
— Красно дякую, Ваше Ясновельможносте. Чи не хочете трохи розважитись? Звісна річ, безкоштовно.
Молодий вельможа здійняв брову.
— Звучить спокусливо, — зізнався він. — Але батько мене приб’є. У нього пунктик щодо традицій пристойності.
— Шкода, — сказала вона, відвернувшись і незграбно прикривши груди, доки просовувала руку в рукав. А тоді видобула рукавичку для захищеної лівиці. — То ваш батько — справжній святенник?
— Можна й так сказати, — світлоокий обернувся до Каладіна. — Гей, ти, парубійку з мостової обслуги!
«Парубійку?» Та цей панич був хіба на кілька років старший за нього!
— Біжи передай Його Ясновельможності Рералу Макораму… — почав Сколкозбройний, жбурнувши щось через вулицю в його бік. Сфера. Вона заблищала на сонці, перш ніж Каладін її упіймав. — Ти знайдеш його в Шостому батальйоні. Так от, перекажи, що Адолін Холін не з’явиться на сьогоднішню зустріч. І повідомить додатково, на коли саме вона переноситься.
Каладін опустив погляд на сферу. Смарагдова скалка. Більше, ніж його звичайна плата за два тижні. Тоді знову звів очі: молодий ясновельможний і двійко його людей уже прямували геть, а повія дріботіла вслід.
— Ти кинувся їй на допомогу, — долинув голос. Він глянув угору й побачив Сил, що злетіла з-під крівлі та вмостилася йому на плече. — Це було дуже шляхетно з твого боку.
— Інші виявилися швидшими, — відказав Каладін. «А один із них — ще й світлооким, не більше й не менше. Йому-то що за біда?»
— Але ти все ж спробував допомогти.
— І вчинив по-дурному, — буркнув той. — Ну що б я зробив? Зчепився зі світлооким? Та за це на мене накинулася б половина табірного гарнізону, а тій хвойді тільки більше дісталося б — за те, що спричинила таку бучу. Завдяки моїм старанням її забили б до смерті.
Він змовк. Слова виходили надто схожі на сказані раніше.
Каладін не міг пристати на думку, ніби його прокляли або наврочили, чи як там би ще це не називалося. Забобони ще нікому не допомогли. Та все ж він був змушений визнати, що тенденція вимальовувалась невтішна. І якщо й далі діяти по-старому, то які в нього підстави сподіватися на інший результат? Слід було спробувати щось нове. Дещо змінити. А для цього — ще трохи подумати.
І він попрямував назад до складського двору.
— Хіба ти не збираєшся виконати прохання ясновельможного? — запитала Сил. Її раптовий переляк минув без видимих рецидивів — здавалось, вона прагнула зробити вигляд, ніби нічого не сталося.
— Після того, як він зі мною повівся? — гарикнув Каладін.
— Він не так уже й принизив тебе.
— Я не схилю перед ними голови, — не вгамовувався той. — Досить уже з мене біганини на догоду їхнім примхам — вони ж бо, бачите, позвикали, що такий, як я, усе кине й побіжить. Якщо ця звістка настільки важлива, він мав би спочатку переконатися, що я не проти зробити йому послугу.
— Але ж ти взяв його сферу.
— Зароблену потом темнооких, яких тримають у чорному тілі.
Сил якусь хвильку помовчала.
— Каладіне, мене страшить темрява, яка огортає тебе, щойно мова заходить про світлооких. Від самої думки про них ти перестаєш бути собою.
Той мовчки йшов своєю дорогою. Він нічим не заборгував тому ясновельможному, та ще й отримав перед тим наказ прибути на склад деревини без затримки.
Але ж він вступився за жінку, захистив її.
«Ні, — рішуче урвав себе Каладін. — Він просто шукав спосіб принизити котрогось із Садеасових офіцерів. Усім відомо, які напружені стосунки між таборами».
І заборонив собі й далі думати на цю тему.
47 Буреблагословення
Каладін покрутив камінчик у пальцях, ловлячи промені світла гранями гаданого кварцу. Він відкинувся на великий валун, притиснувши до його поверхні підошву однієї ноги. Поряд стояв його спис.
Камінець заблистів на сонці й заграв веселкою кольорів, залежно від того, як його повертали. Красиві мініатюрні кристали мерехтіли, наче збудовані з самоцвітів міста, про які оповідають легенди.
А довкола нього армія верховного головнокомандувача Амарама готувалася до битви. Шість тисяч чоловіків гострили списи чи вбиралися в шкіряні обладунки. До поля бою було недалеко, а оскільки великобур не передбачалося, військо переночувало в наметах.
Минуло майже чотири роки від того дощового вечора, коли він зголосився вступити до Амарамових лав. Чотири роки. І ціла вічність.
В усі кінці спішили солдати. Декотрі здіймали долоню й вітально окликали його. Той кивав їм у відповідь. Нарешті він сховав камінчик до кишені та схрестив руки в очікуванні. Неподалік уже майорів штандарт Амарама — темно-зелений диґліф на винному полі, стилізований під білошипника зі здійнятими бивнями. «Мерем» і «хах» — честь і рішучість. Полотнище розвівалося на тлі сходу сонця, а вранішня прохолода неквапно поступалася місцем полуденній спеці.
Каладін повернувся й глянув на схід. У бік домівки, до якої не було вороття. Так він вирішив багато місяців тому. Термін його служби закінчувався через кілька тижнів, але він продовжить контракт. Йому було несила глянути в очі батькам після порушеної обіцянки захистити Тіена.
До нього риссю підбіг оцупкуватий темноокий вояк. На плечах прибулого пишалися аксельбанти, а за спиною теліпалася пристебнута ременем бойова сокира. Таке нестандартне озброєння було привілеєм командира загону. Ґар мав дужі ручиська та чорну густу бороду, але з правого боку голови бракувало чималої частини скальпа. Його супроводжували двійко сержантів — Налем і Корабет.
— Каладіне! — запричитав Ґар. — А скарай тебе Прародитель бур! І в день битви не даси спокою! Та що ж це таке?!
— Мені добре відомо, Ґаре, що сьогодні за день, — відказав Каладін, не змінюючи пози.
Кілька рот уже збиралися, шикуючись у шеренги. Даллет подбає про те, щоб і його власний загін зайняв своє місце. В авангарді, як вони й порішили. Їхній супротивник — світлоокий на ім’я Галлав — полюбляв залпи на далеку відстань. У минулому вони вже кілька разів стикалися з його людьми. Й один із цих випадків особливо закарбувався в Каладіновій душі та пам’яті.
Він завербувався в армію Амарама, сподіваючись захищати алетійські кордони — що ж, їх він і захищав. Від інших алеті. Менш впливових феодалів, котрі силкувалися відщипнути шматочки від Садеасових володінь. Час від часу Амарамові війська й самі намагалися захопити території інших великих князів: головнокомандувач пояснював, що колись ці землі належали Садеасу й були вкрадені багато років тому. З усіх світлооких Каладін довіряв лише Амараму. Та все ж йому здавалося, ніби вони чинять те саме, що й армії супротивників.
— Каладіне? — нетерпляче запитав Ґар.
— У тебе є дещо потрібне мені, — пояснив той. — Новобранець, якого прислали вчора. Ґалан каже, ніби його звати Ценн.
Ґар насупився:
— І ти пропонуєш мені грати в ці ігри зараз? Поговоримо після битви. Якщо парубійко вціліє, можливо, я й віддам його тобі.
Він розвернувся, збираючись піти. Його дружки зробили те саме.
Каладін випростався й узявся за списа. Від цього поруху Ґар раптом завмер на місці.
— Це не завдасть тобі особливого клопоту, — тихо мовив він. — Просто пришли хлопчину в мій загін. Візьми свої гроші. І не зчиняй галасу.
І він видобув капшука зі сферами.
— А якщо я не хочу продавати його? — запитав Ґар, відвертаючись.
— А ти й не продаєш. Просто переводиш до мене в загін.
Ґар кинув погляд на гаманець.
— А може, мені просто не подобається, як усі роблять те, чого хочеш ти. І плювати, наскільки вправний із тебе списник. Своїм загоном я сам командуватиму.
— Набити ціну не вийде, Ґаре, — сказав Каладін, кинувши капшука додолу. Усередині брязнули сфери. — Ми обоє знаємо, що від того хлопчини ти не матимеш жодного зиску. Він ненавчений, погано екіпірований і занизький, щоби стати корисним у строю. Пришли його до мене.
А тоді розвернувся й попрямував геть. За кілька секунд до нього долинув дзенькіт — то Ґар підібрав із землі свою винагороду.
— Купив не купив, а поторгуватися можна — га, Каладіне?
Той не зупинявся.
— Ну навіщо вони здалися тобі, ці новобранці? — гукнув Ґар йому вслід. — Твій загін наполовину складається з недомірків — які там із них бійці! Мені інколи спадає на думку: чи не сам ти шукаєш смерті!?
Та Каладін не звернув на те уваги. Він простував табором, відповідаючи на помахи тих, хто вітався. Часто зустрічні розступалися перед ним: вони або знали й поважали його, або просто чули про його репутацію. Наймолодший командир загону в усій армії, лише чотири роки як служить, а вже доріс до такої посади. Щоби темноокому досягти ще більшого, слід було перебратися на Розколоті рівнини.
Табір являв собою справжній бедлам: солдати носилися туди-сюди, закінчуючи останні приготування. Усе більше та більше рот займали свої місця, і Каладін побачив, як по інший бік поля, трохи західніше, на пасмі невисоких пагорбів так само шикується ворог.
Так званий ворог. Адже щоразу, коли доходило до справжніх прикордонних сутичок із веденами чи реші, цей «неприятель» ставав із військом Амарама в спільний стрій, і вони разом давали відсіч. Здавалося, ніби сама Охоронниця ночі потішається з них, граючи в якусь богопротивну азартну гру, через що інколи розставляє ті ж фігурки з одного боку дошки, а вже наступного дня — по різні.
Але це не списника розуму діло. Так йому говорили. До того ж неодноразово. І він вдовольнявся таким поясненням, оскільки вбачав свою місію в тому, щоби його загін ніс якомога менші втрати. А виграти битву — річ другорядна.
«Не можна захистити, вбиваючи…»
Він легко розшукав польовий шпиталь, ідучи на запах антисептика й диму невеличких багать. Вони нагадали йому про юність, яка тепер здавалася невимовно далекою. Чи й справді він коли-небудь мав намір зробитися хірургом? Що стало з його батьками? А як там Рошон?
Хоча який наразі в цьому сенс? Він якось дав їм знати про себе через Амарамових писарок: виклав недільний заробіток за коротеньку цидулку. Повідомив, що підвів їх і повертатися не планує. Відповіді не було.
Головним лікарем лазарету був Вен — високий чолов’яга з видовженим обличчям і носом-бульбою. Він саме стояв, наглядаючи за санітарами, котрі готували перев’язувальний матеріал. Колись Каладін знічев’я подумував про самопоранення, щоб долучитися до них: усі вони мали якийсь дефект, що робив їх непридатними для стройової служби. Але зрештою не зміг не таке піти. Самоскалічення здавалося боягузтвом. А крім того, хірургія залишилась у минулому. І, у певному сенсі, він більше не заслуговував на неї.
Командир спробував зняти з пояса ще одного капшука зі сферами, збираючись кинути його Вену. Але гаман чомусь застряг, немов не бажаючи полишати портупею. Каладін вилаявся, спіткнувшись, і сильніше смикнув за торбинку. Та раптом піддалася, і він знову заледве не впав. Пріч пурхнула біла, напівпрозора постать, безтурботно описуючи кола.
— А бодай цьому спренові буря, — пробурмотів командир. На цих скелястих рівнинах їх було хоч греблю гати.
І він рушив далі повз шпитальний намет, на ходу кинувши Вену капшук зі сферами. Дорідний лікар спритно впіймав його, і той умить зник у кишені широкого білого халата. Цей хабар гарантував Каладіновим людям першочергову допомогу на полі бою — якщо, звичайно, не трапиться поранених світлооких.
Час було ставати в стрій. Він наддав ходи, а тоді побіг підтюпцем, стискаючи в руці ратище. Каладін так і не отримав прочуханки за те, що носить штани під шкіряною спідницею списника — це робилося для того, щоб його люди могли впізнати командира зі спини. Правду кажучи, останнім часом на нього взагалі махнули рукою. І це справляло дивне враження, адже впродовж перших кількох років служби йому стільки разів доводилося непереливки.
У нього й досі не з’явилося відчуття, ніби він — на своєму місці. Репутація виділяла його з-поміж решти, та чи ставало від цього легше? Так, його бійців ніхто не брав на глузи, і після кількарічної навали то одного нещастя, то іншого він нарешті міг перепочити й подумати.
І все ж не факт, що йому це подобалося. Думки самі доводили свою небезпечність. Чимало води спливло, відколи він востаннє діставав той камінчик і згадував Тіена та домівку.
Каладін подався до авангарду, запримітивши своїх людей саме там, куди він і наказував їм висуватися.
— Даллете, — гукнув Каладін, підбігаючи до велетня-списника, який був сержантом загону, — до нас незабаром приєднається новобранець. Я хочу, щоби ти…
І змовк. Біля Даллета стояв молодий хлопчина — може, років чотирнадцяти, — який виглядав особливо крихітним у піхотному обладунку.
Командира блискавкою пронизав спогад. Інший хлопчик, зі знайомим обличчям, який стискає списа, що лише обтяжує його. Одразу дві невиконані обіцянки.
— Він прибув у розташування загону кілька хвилин тому, сер, — відповів Даллет. — Я тут якраз готую його до битви.
Каладін струснув із себе це хвилинне відчуття. Тіен загинув. Але, Прародителю бур, до чого цей новий парубійко був схожий на нього!
— От і добре, — сказав він сержанту, змушуючи себе відірвати погляд від Ценна. — Я заплатив чималі гроші, щоби вирвати цього хлопчину з пазурів Ґара. Цей горе-вояка настільки некомпетентний, що я взагалі дивуюся, чому він не в стані наших ворогів — це було би принаймні чесно.
Даллет фиркнув, погоджуючись. Його солдати дадуть Ценнові раду.
«Гаразд, — подумав Каладін, окидаючи поглядом поле бою в пошуках підхожого місця, де міг би закріпитися його загін. — Перейдемо до справи».
Він чув розповіді про солдатів, котрі воювали на Розколотих рівнинах. Про справжніх воїнів. Якщо належно зарекомендувати себе під час участі в цих прикордонних сутичках — відправлять туди. Там вважалося безпечніше — значно більше бійців і значно менше битв. Тож Каладін хотів якнайшвидше домогтися для себе та своїх людей, щоб їх кинули проти паршенді.
Порадившись із Даллетом, він вибрав місце, де можна було закріпитися. Зрештою заспівали сурми.
І загін кинувся вперед.
— Де хлопчина? — гукнув командир, висмикуючи списа з грудей піхотинця в коричневому. Ворожий солдат застогнав і повалився додолу. — Даллете!
Дужий сержант був зайнятий боєм. І не міг обернутися на крик.
Каладін вилаявся, окидаючи поглядом хаос, що панував на полі битви. Списи вдарялися об щити, пропорювали плоть і шкіру обладунків. Стояв вереск і ґвалт. Долі роїлися болекузьки, схожі на крихітні помаранчеві кисті рук чи фрагменти сухожиль, що видобувалися з-під землі серед крові конаючих.
Загін Каладіна втрат убитими не поніс, а поранені перебралися в центр клина. На місці були всі, крім новачка. Тіена.
«Ценна, — виправив себе командир. — Його звати Ценн».
І раптом у самій гущі коричневих мундирів неприятеля на мить промайнула прозелень. А крізь галас якимось дивом прорвався нажаханий крик. Це був він.
Каладін вискочив зі строю, так що Ларн, котрий бився поруч, здивовано зойкнув. А тоді, пригнувшись, прослизнув повз виставленого супротивником списа й кинувся через кам’янисте пустище, перестрибуючи трупи.
Хлопчину звалили з ніг, і ворожий солдат заніс над ним списа. Вістря шугнуло донизу.
«Ні!»
Він перехопив удар, відбивши ратище, і, крутнувшись, зупинився біля Ценна. Довкола було шестеро ворожих списників, вбраних у коричневе. Каладін звивався між ними в дикому шалі атаки. Його штих літав немов сам собою. Він звалив з ніг одного солдата, тоді нейтралізував іншого кидком ножа.
І зробився неначе струмком, що збігає вниз схилом пагорба — потоком, невпинним рухом. Довкола, спалахуючи на сонці, звивалися вістря списів, ратища зі свистом розтинали повітря. Але жодне не зачепило його. Охоплений цим відчуттям, він ставав просто нестримним. Де й бралися енергія, потрібна для вбезпечення поранених, та сила, щоби стати на захист когось зі своїх!
Каладін припав до землі в завершальній стійці: затисши непотрібне більше ратище під пахвою, одну ногу відвів назад, а іншу виставив уперед. Залите потом чоло холодив вітерець. Дивно. Раніше він не відчував жодного повіву. А тепер той просто окутував його.
Усі шестеро ворожих списників були мертві або скалічені. Глибоко вдихнувши та видихнувши, він обернувся й опустився навколішки, щоб оглянути Ценнову рану. Списа він поклав біля себе. Поріз був не такий уже й серйозний, але хлопцеві, напевно, було страх як боляче.
Дістаючи пов’язку, Каладін швидко окинув поглядом поле битви. Поблизу ворушився солдат супротивника, проте він був дуже поранений, щоб завдати клопоту. Даллет і решта загону зачищали територію від недобитків. А неподалік від них ворожий світлоокий високого рангу збирав невелику групу бійців, щоб кинути в контратаку. Він був у повному обладунку. Не в Сколкозбруї, звичайно, а так — зі сріблястої сталі. Хоча, судячи з коня, не бідував.
За якийсь удар серця командир знову зосередився на перев’язці Ценнової ноги, проте краєм ока наглядав і за пораненим супротивником.
«Каладіне… Сер!..» — вигукнув Ценн, тицяючи пальцем у солдата, який ворухнувся. Прародителю бур! Це що ж, хлопчина тільки-но помітив його? Невже й Каладінові бойові інстинкти колись були такі ж нерозвинені, як і в цього парубійка?
Даллет відштовхнув пораненого геть. А решта загону утворили кільце довкола Каладіна, сержанта й Ценна. Закінчивши з перев’язкою, командир підвівся й підібрав списа. Даллет подав його ножі:
— Ну й змусили ви мене похвилюватися, сер. Це ж треба: отак просто взяли і рвонули з місця.
— Я знав, що ви побіжите за мною, — відказав Каладін. — Підняти червоний прапор! Коратере, Цине, повернетесь із хлопчиною в тил. А ти, Даллете, залишайся тут. Стрій Амарамового війська випинається якраз у цьому напрямку. Незабаром ви будете в безпеці.
— А ви, сер? — запитав Даллет.
Світлоокий неподалік них не зміг згуртувати достатньо людей. І тепер підставився під удар — немов камінь, принесений потоком, що відтоді пересох.
— Сколкозбройний! — зойкнув Ценн.
Даллет фиркнув:
— Ні, дякувати Прародителю бур. Це всього лише світлоокий офіцер. Сколкозбройні надто дорого обходяться, щоби марнувати їх на дрібний прикордонний конфлікт.
Зціпивши зуби, Каладін слідкував за світлооким воякою. За якого ж витязя той себе мав, сидячи на дорогому скакуні, зріст якого — разом із розкішними латами — убезпечував вершника від ворожих списів. Він вимахував булавою, сіючи довкола смерть.
Такі, як він, і спричиняли всі ці сутички — худорідні світлоокі скнари, які намагалися пощипати чужі вотчини, доки ті, хто був сіллю землі, подалися воювати з паршенді. Типи на кшталт нього гинули значно рідше за списників, тож чужі життя, віддані під їхню команду, не вартували й щербатої світлоскалки.
За кілька останніх років кожен такий дрібномаєтний дворянчик усе більше й більше асоціювався в Каладінових очах із Рошоном. І тільки сам Амарам стояв осторонь. Амарам, котрий так шляхетно поставився до його батька, пообіцявши вбезпечити Тіена. Амарам, який завжди розмовляв так увічливо — навіть із рядовими списниками. Він був як Далінар і Садеас. Не цьому наброду рівня.
Звісно, генерал не зміг захистити Тіена. Але ж це не вдалось і самому Каладіну.
— Сер? — запитав Даллет, вагаючись.
— Другий і Третій взводи, беремо його в кліщі! — скомандував Каладін, тицяючи пальцем у ворожого світлоокого, і в його голосі чувся метал. — Будемо скидати ясновельможного з трону.
— А ви впевнені, що це гарна ідея, сер? Адже серед нас є поранені.
Каладін обернувся до Даллета.
— Це один з офіцерів Галлава. Можливо, навіть він сам.
— Сер, ви не знаєте цього напевно.
— Ну й наплювати: він командир батальйону. Якщо ми вб’ємо офіцера такого рангу, то гарантовано опинимося в наступній же партії тих, кого відправлятимуть на Розколоті рівнини. Він — наш. Ти лишень уяви собі, Даллете! Справжні солдати. Військовий табір зі справжньою дисципліною, світлоокі, які мають моральні принципи. Місце, де ми воюватимемо в ім’я чогось і справді важливого.
Даллет, зітхнувши, кивнув. За помахом Каладінової руки два взводи приєдналися до нього, сповнені не меншого нетерпіння. Вони мали власні причини ненавидіти цих погрузлих у чварах світлооких, а чи їм передалася Каладінова ненависть?
Звалити ясновельможного з коня виявилося напрочуд легко. Проблема кожного з них — практично до останньої людини — полягала в тому, що вони недооцінювали темнооких. Хоча, можливо, конкретно цей і мав для того підстави. Такий молодий… скількох із них він убив?
Третій взвод відтяг на себе почесну варту. Другий відволік увагу світлоокого. Той не побачив Каладіна, який зайшов зі ще іншого боку. І повалився долі з ножем в очниці — забрало його шолома залишалося неопущеним. Він, волаючи, брязнув об землю — усе ще живий. Каладін увігнав списа в обличчя поваленого вершника. Причому тричі. А кінь, схарапудившись, поскакав пріч.
Почесна варта ясновельможного в паніці кинулася під захист своїх. Забарабанивши списом об щит, Каладін подав обом своїм взводам сигнал: «Утримувати позицію!» Вони розгорнулися віялом, і низькорослий Турім — командир якось визволив його з іншого загону — вдав, ніби перевіряє, чи світлоокий мертвий. А насправді нишком обшукував труп.
Мародерство на полі бою суворо заборонялося, але Каладін розсудив: якщо Амарам такий ласий на трофеї, то нехай би — вхопи його буря! — сам убивав ворогів. Він поважав командувача більше, ніж багато кого — та що там, ніж будь-кого — зі світлооких. Але хабарі обходилися недешево.
До нього підійшов Турім.
— Порожньо, сер. Чи то він не взяв своїх сфер із собою, а чи заховав їх десь під нагрудником…
Каладін мовчки кивнув, озираючи поле бою. Сили Амарама оговтувались від удару й невдовзі мали виграти битву. Власне, генерал мав от-от особисто повести людей на вирішальний штурм ворожих позицій. Він зазвичай вступав у битву під кінець.
Командир витер піт із чола. Доведеться послати по Норбі, їхнього капітана, щоби той засвідчив, кого вони вбили. Та спочатку треба, щоб санітари…
— Сер! — крикнув зненацька Турім.
Каладін озирнувся на ворожий стрій.
— Прародителю бур! — знову вигукнув той. — Сер!
Турім дивився не на стан супротивника. Командир розвернувся та глянув на дружні шеренги. А звідти — проламуючись крізь солдатські ряди на скакуні масті самої смерті — на них неслося неможливе.
На вершнику був сяючий золотистий обладунок. Досконалий золотистий обладунок — немов саме він і правив за недосяжний взірець при виготовленні будь-якого іншого комплекту лат. Кожна пластина прилягала ідеально: жодних щілин, крізь які проглядали би шкіра чи ремені. І від цього верхівець здавався могутнім велетнем. Богом із розкішним клинком у руці — завеликим для практичного використання. Форма вкритого гравіруванням меча була стилізована під омахи полум’я.
— Прародителю бур… — видихнув Каладін.
Сколкозбройний вибрався з Амарамових лав. А до того скакав просто крізь них, стинаючи кожного, хто траплявся на шляху. Якусь мить Каладінів розум відмовлявся вірити, що ця істота — це величне божество — може бути ворогом. А той факт, що вершник виїхав з їхніх рядів, лише підсилював цю ілюзію.
Його замішання тривало рівно доти, доки лицарський кінь не затоптав Ценна, а Сколкозброєць одним-єдиним ненатужним ударом не розсік голови Даллета навпіл.
— Ні! — звереснув Каладін. — Ні!
Сержантове тіло повалилося долі, а очі немов спалахнули, і з них заклубочився дим. Перш ніж помчати далі, вершник стяв ще й Цина, а Ліндела стоптав копитами. І то зробив усе це з тією ж механічністю, з якою господиня мимохідь стирає зі столу пляму.
— НІ! — заволав командир, кинувшись до своїх конаючих. Він не втратить у цій битві жодного! Він захистить їх усіх!!!
Зронивши ратище, Каладін упав навколішки біля Даллета. Сержантове серце не билося, а тут ще й ці випалені очі… Він був мертвий. І Каладін ледь не збожеволів від розпуки.
— Облиш! — звеліла та частина мозку, у якій засіла батькова наука. — Рятуй тих, кого можеш!
І він обернувся до Ценна. Удар копита припав у торс — воно пробило груди та потрощило ребра. Закотивши очі, хлопчина хапав ротом повітря, силкуючись вдихнути. Каладін видобув марлю. І завмер, ошаліло дивлячись на неї. Пов’язка? При понівеченій грудній клітці?
Ценн перестав хрипіти. Тільки конвульсивно смикнувся, так само не склеплюючи повік.
— Він пильнує! — прошипів парубійко. — Чорний дудар у темряві ночі. Тримає нас у своїй долоні… виводячи нечутний людям мотив!
Ценнові очі оскліли. Хлопець перестав дихати.
Лінделові копитом роздробило обличчя. А Цинові очниці курилися, дихання теж не було. Нажаханий Каладін стояв навколішки в калюжі Ценнової крові. Турім та обидва взводи оточили його, виглядаючи не менш ошелешеними, ніж він сам.
«Такого не може бути».
Крик.
Каладін звів очі. Зелено-винний штандарт Амарама стрімко зміщувався точно на південь. І Сколкозбройний проклав собі шлях крізь його загін, прямуючи саме туди. Списники безладно розбігалися, з криками кидаючись урозсип перед його наближенням.
Єство Каладіна скипіло гнівом.
— Сер? — запитав Турім.
Командир підняв списа й підвівся. Його коліна були вкриті Ценновою кров’ю. Приголомшені та стривожені, бійці загону вдивлялися в нього — непорушні посеред хаосу. Наскільки Каладін міг помітити, лише його люди й не рятувалися втечею. Сколкозбройний уже перетворив Амарамові шеренги на місиво.
Каладін здійняв спис у повітря та рвонув із місця. Видавши бойовий клич, його воїни вишикувались позад нього й кинулися в атаку пласким каменистим пустищем. Списники в мундирах обох кольорів спішно давали дорогу, кидаючи на землю ратища та щити.
Каладін наддав ходи, несамовито перебираючи ногами, тож загін заледве поспівав за ним. Прямо попереду — якраз напроти Сколкозбройного — поламався й розсипався невеличкий зелений острівець. Почесна варта головнокомандувача. Перед лицем такого супротивника ті покинули довірене їм тіло напризволяще. Тож Амарам став просто одиноким вершником на здибленому коні. На світлоокому були сріблясті пластинчасті лати, що поряд зі Сколкозбруєю виглядали напрочуд убого.
Загін Каладіна наступав проти течії солдатської маси — клин бійців, які прямували не туди. Не в той бік, куди всі решта. Декотрі з дезертирів, які траплялися на шляху, зупинялися, проте жоден не долучився до них.
А попереду Сколкозбройний проскакав повз Амарама. І лезо його меча пройшло крізь шию генеральського огира. Вигорілі очі тварини зробилися двома глибокими западинами, і вона завалилася набік разом із вершником, який усе ще тримався в сідлі.
Сколкозбройний круто розвернув бойового коня й на повній швидкості зіскочив з нього. Зі скреготом приземлившись та якимсь дивом устоявши, він юзом пішов по землі до повної зупинки.
Каладін подвоїв швидкість. Куди він мчав — до помсти чи на захист свого головнокомандувача? Єдиного світлоокого, який коли-небудь виявив хоча б дещицю людяності? А втім, яка різниця…
Амарам пручався в громіздких латах: туша коня притиснула йому ногу.
А Сколкозбройний обіруч заніс клинка, готуючись покінчити з ним.
Налетівши на нього з тилу, Каладін із криком змахнув тупим кінцем списа при самій землі, вклавши в цей удар усю силу м’язів та інерції. Держак роздробився об стегно Сколкозбройного й розлетівся на друзки.
Віддачею Каладіна звалило додолу. Його руки тремтіли, стискаючи поламане ратище. А Сколкозбройний ніби спіткнувся та приопустив меч. Він обернув прикрите шоломом обличчя в бік нападника, а його поза виражала неабияке здивування.
Двадцять уцілілих бійців Каладінового загону приспіли ударом серця пізніше й шалено кинулися на ворога. Їхній командир хутко звівся на ноги й метнувся по списа котрогось з убитих. Свого ж, зламаного, пожбурив убік, щойно висмикнув з піхов одного ножа. Миттю схопив із землі іншого, а тоді обернувся й побачив, що його люди атакують, як їх учили: нападають на ворога з трьох сторін, тикаючи штихами між пластин його Збруї. Сколкозбройний роззирнувся круг себе: такий погляд, зваблений комізмом ситуації, кидають на виводок цуценят, що, бува, роздзявкаються довкола. Було очевидно, що жоден із випадів списників не пробив цього обладунку. Той похитав головою в шоломі.
А тоді ударив у відповідь.
Сколкозброєць пронісся в повітрі замашним каскадом смертельних ударів, перетявши десятьох атакуючих.
Каладін заціпенів від жаху, коли Турім, Аціс, Гамель і декілька інших повалилися долі — їхні очі схопилися полум’ям, а списи, щити та спорядження були начисто розсічені. Решта шокованих нападників позадкували.
Сколкозбройний знову завдав удару, вбивши Рекшу, Навара та ще чотирьох. У Каладіна відвисла щелепа. Його люди — та що там, його друзі — полягли ні за цапову душу. Остання четвірка вцілілих кинулася навтьоки. Габ перечепився об труп Туріма й розтягнувся на землі, впустивши списа.
Сколкозбройний махнув на них рукою і знову підступив до приваленого Амарама.
«Ні, — промайнуло в Каладіновій голові. — Ні, ні, НІ!»
І попри всю логіку, попри всі доводи здорового глузду, щось потягнуло його вперед. Сповненого відрази, муки та люті.
У низинці, де точилася битва, нікого, крім них, не було. Списники розсудливо порозбігалися. Четверо останніх бійців його загону відступили до пагорка неподалік, але не втекли остаточно. І гукали свого командира.
— Каладіне! — кричав йому Ріш. — Каладіне, не треба!
Замість відповіді той видав бойовий клич. Звернувши на нього увагу, Сколкозбройний рубонув мечем — із розвороту, приголомшливо швидко. Каладін пірнув під удар і заїхав тупим кінцем ратища супротивникові в коліно.
Але древко просто відскочило. Він вилаявся й відстрибнув назад саме вчасно, щоби меч розсік не його, а повітря якраз перед ним. Спружинивши ногами, Каладін зробив випад, ткнувши списом точнісінько в шию противника. Але панцирний комір відбив цей удар, і вістря хіба ледь помітно подряпало фарбу на Збруї.
Обіруч стискаючи меча, Сколкозбройний накинувся на нього. Той рвонувся пріч — усе одно куди, лиш би його не дістав цей неймовірний клинок. Амарам нарешті звільнився та поповз геть, тягнучи одну ногу позад себе — висновуючи з того, як вона вивернулась, ішлося про множинний перелом.
Різко, із заносом, загальмувавши, Каладін глянув на Сколкозбройного. Ніякий то був не бог. А звичайний набір усього, що втілював послідущий зі світлооких. Як-от змогу безкарно вбивати дрібноту на кшталт цього списника.
Не буває лат без щілин. Не існує людей без недоліків. Каладінові здалося, наче крізь оглядову шпару прозирають очі противника. Та була якраз достатньо широка, щоби протислося лезо ножа. Але кидок мав вийти ідеальним. Доведеться поцілити в яблучко. Очне.
Каладін знову кинувся вперед. Сколкозбройний змахнув мечем у тому ж самому ударі навідліг, яким уже стяв стількох його людей. Той припав до землі, відхиливши корпус назад, і коліна пішли юзом по каменю. Сколкозброєць блискавкою пронісся над ним, відсікши вістря Каладінового списа, що пропелером шугнуло в повітря.
Він натужно підскочив, зводячись на ноги. Рука звилася догори й метнула ножа прямо в очі, що дивилися з-за надміцної броні. Лезо вдарилось об забрало, лише трішки відхилившись від необхідного кута, і, подзенькавши об краї шпари, зрикошетило.
Сколкозбройний вилаявся та знов замахнувся на Каладіна своїм гігантським клинком.
Той приземлився в положенні стоячи, а сила інерції й далі штовхала його вперед. У повітрі поруч нього щось зблиснуло, падаючи додолу.
Наконечник ратища.
Він люто заревів і, крутнувшись, підхопив уламок на льоту. Той падав вістрям донизу, і Каладін зловив його за вціліле — десь так на чотири дюйми — древко, затисши в пальцях у такий спосіб, щоб гостряк стирчав донизу, висовуючись із руки. Сколкозбройний відвів лезо в сторону, завершуючи удар, а його противник, здолавши решту гальмівного шляху, викинув руку вбік та ввігнав наконечник списа простісінько в щілину забрала.
Запала тиша.
Хлопець так і завмер із виставленою рукою, одразу справа від лицаря в Сколкозбруї. Амарам наполовину вибрався вгору схилом неглибокого видолинка. Далі, на краю мізансцени, остовпіли з роззявленими ротами Каладінові товариші. А їхній командир стояв, важко хекаючи, і все ще тримав долоню перед самим обличчям Сколкозбройного, стискаючи нею уламок ратища.
Той заскрипів і повалився горілиць, важко гепнувши. Меч випав із його руки та, скісно вдарившись об землю, ввігнався в камінь.
Каладін зашкандибав геть, почуваючись цілковито спустошеним. Оглушеним. Занімілим. Його люди підбігли ближче та, збившись у купку, повитріщали очі на повергнутого супротивника. У їхніх поглядах читалися подив і навіть деяка шанобливість.
— Він мертвий? — тихо запитав Алабет.
— Сконав, — долинув чийсь голос ізбоку.
Каладін обернувся. Амарам так само лежав на землі, але встиг стягнути шолома. Його чорне волосся й борода були мокрі від поту.
— Якби він і досі був живий, то Сколкозброєць зник би. Та ще й обладунок із нього спадає. Значить, капут. Кров моїх пращурів… ти вбив Сколкозбройного!
Каладін сприйняв таку звістку напрочуд спокійно, відчуваючи лиш цілковиту знемогу. Він окинув поглядом трупи тих, котрі були його найкращими друзями.
— То візьми ж його собі, Каладіне, — промовив Кореб.
Той озирнувся та глянув на Сколкозбройця, що похиленим пагоном стирчав із каменя, задерши руків’я до неба.
— Ну ж бо, бери, — повторив солдат. — Адже він твій. Прародителю бур, командире. Ти в нас тепер Сколкозбройний!
Занімілий Каладін ступив крок уперед і простяг руку до ефеса меча. Але всього за дюйм від нього зупинився.
Було в усьому цьому щось не те.
Узявши цього Сколкозбройця, він стане одним із них. І навіть його очі посвітліють, якщо історії нічого не перебріхують. Проте хоча лезо й виблискувало на сонці — ані сліду скоєних убивств, — воно на мить здалося йому червоним. Заплямованим кров’ю Даллета. І Туріма. Кров’ю всіх тих, хто був живий ще хвилину тому.
Перед ним стримів справжній скарб. За Сколкозбройці розплачувались королівствами. А жменька темнооких, які здобували їх, зажили безсмертя в піснях і легендах.
І все ж від думки про доторк до нього вернуло з душі. То був символ усього, що він зненавидів у світлооких, і знаряддям знищення тих, кого він щиро любив. Не можна ставати легендою завдяки речі на кшталт цієї. Каладін глянув на своє відображення в безжальному металі клинка, а тоді опустив руку та відвернувся.
— Він твій, Коребе, — сказав командир. — Я поступаюся ним тобі.
— Що? — перепитав з-за його спини той, не вірячи власним вухам.
Попереду замаячіла генеральська почесна варта, яка нарешті повернулася й стояла на краю видолинка, виглядаючи присоромленою та передчуваючи недобре.
— Що це ти робиш? — запитав Амарам, коли Каладін саме поминав його. — Хіба… Ти збираєшся залишити Сколкозбройця?
— Мені він ні до чого, — тихо відказав той. — Я віддаю його своїм людям.
І, ущент спустошений, подався геть. Він здерся схилом угору, тоді протиснувся крізь почесну варту. Його щоками котилися сльози.
Назад до табору він повертався самотою.
48
Полуниця
«Вони поглинають світло, де б не таїлися. Обпалена шкіра». — Кормшен, с. 104.
Підмостивши під спину подушку, Шаллан мирно напівсиділа на ліжку серед стерильних, білосніжних простирадл одної з численних лікарень Харбранта. Її руку обвивала акуратна свіжа пов’язка, а на колінах лежав етюдник. Доглядальниці, згнітивши серце, дозволили їй малювати — за умови, що вона не буде «перенапружуватись».
Рука боліла. Вона порізала її сильніше, ніж збиралася. Шаллан хотіла зімітувати рану, спричинену розбитим графином. Однак не передбачила, наскільки схожою на спробу самогубства та може здатися. І хоч як вона тепер запевняла, що всього лише впала з ліжка, та все ж бачила, що медсестри й подвижники в це не вірять. І їх можна було зрозуміти.
Але хоч наслідки і змушували червоніти, зате нікому не спало на думку, що та кров могла виявитись Душезаклятою. Тож сором був прийнятною ціною за вибавлення від підозр.
Шаллан продовжила малювати. Вона перебувала у великій палаті, завбільшки майже з вестибюль, уздовж стін якої стояли численні ліжка. За винятком дрібних негараздів, на які варто було очікувати, два дні, проведені в лікарні, минули напрочуд спокійно. Вона мала вдосталь часу подумати про ту найдивовижнішу в житті післяполуденну пору, коли бачила привидів, перетворювала скло на кров, а подвижник заради неї був готовий зректися своїх обітниць.
Вона наки´дала кілька ескізів палати. З них стало зрозуміло, що ті істоти таїлися в дальніх кутках. Їхня присутність не давала спокійно заснути, але дівчина потихеньку звикалася з нею.
У повітрі пахло милом і жиром лістера. Вона регулярно приймала ванну, а персонал обробляв її рану антисептиком, щоб відлякати спренів гниття. Близько половини койко-місць займали хворі жіночої статі, і біля ліжок стояли матер’яні ширми в дерев’яних рамах на коліщатках, якими можна було відгородитися для забезпечення відносної приватності. На Шаллан був білий лікарняний халат, поли якого запиналися спереду, а довгий лівий рукав зав’язувався наглухо, покриваючи захищену руку.
Туди вона й переховала потаємного капшука, пристебнувши зі споду ґудзиками. Ніхто так і не зазирнув усередину. Готуючи Шаллан до водних процедур, його просто витягали з рукава та мовчки віддавали їй, не кажучи й слова про його незвичну масивність. У захищені капшуки жінок не заглядають. Та все ж за можливості дівчина тримала його при собі.
У лікарні дбали про всі потреби Шаллан, але полишити її було не можна. Це нагадувало життя в батьковому маєтку, яке все більше й більше лякало дівчину — так само сильно, як і символоголовці. Вона скуштувала свободи й нізащо не хотіла повернення до минулого, коли їй догоджали, розпещували й виставляли напоказ.
На жаль, скидалося на те, що їй навряд чи доведеться продовжити навчання під опікою Джасни. Ця гадана спроба самогубства давала чудовий привід для повернення додому. І вона повинна була скористатися з нього. Залишитись, відправивши рідним лише фабріал, було б виявом егоїзму з огляду на те, яку можливість зникнути, не породжуючи підозр, вона втрачала. А крім того, Шаллан скористалася Душезаклиначем. І довга зворотна подорож давала час подумати, як же це в неї вийшло, щоб, прибувши в Джа Кевед у всеозброєнні, допомогти братам.
Вона зітхнула і, додавши кілька останніх штрихів, закінчила етюд. Малюнок зображав те дивне місце, де вона побувала. Далекий обрій з його сліпучим, але холодним сонцем. Зверху — хмари, що пливуть у той бік, знизу — безкраїй океан, і від цього сонячний диск наче видніється в кінці довгого тунелю. А над океанським простором ширяють сотні вогників — море світла над морем скляних намистин.
Шаллан підняла малюнок і глянула на інший, що лежав під ним. Він зображав її саму, зіщулену на ліжку в оточенні тих дивних істот. Вона не сміла розповісти Джасні про побачене, остерігаючись виказати свою причетність до Душезаклинання, а отже, і до крадіжки фабріала.
А на третьому малюнку Шаллан лежала на підлозі в калюжі крові. Вона підняла очі від етюдника. Вбрана в біле жінка-подвижниця сиділа поблизу, спершись об стіну, та вдавала, що шиє, а насправді наглядала за нею на випадок того, якщо вона раптом знову спробує завдати собі шкоди. Дівчина стулила губи в тонку лінію.
«У тебе хороше прикриття, — сказала вона собі. — Яке чудово спрацьовує. А сором очей не виїсть».
Шаллан глянула на останній етюд. Він зображав одного із символоголовців. Ні очей, ні обличчя — лише той зубчастий незнаний символ, який подекуди скидався на огранований кристал. Вони повинні бути якось пов’язані з Душезаклинанням. Адже так?
«Я перенеслася кудись далеко, — подумала дівчина. — І гадаю… Так, гадаю, що розмовляла з духом кубка». Але ж хіба в якогось там кубка може бути душа? Відкривши капшук перевірити, чи на місці Душезаклинач, Шаллан виявила, що сфера, яку дав їй Кабсал, перестала світитися. Їй пригадалося туманне відчуття світла, краси та буряного шалу всередині.
Вона взяла світло сфери й віддала його кубку — спренові келиха — як плату за перетворення. Може, у цьому й була суть Душезакляття? А чи йшлося про ніяк не пов’язані речі, і всі її розмисли притягнуті за вуха?
Шаллан опустила етюдник, коли до палати завітали відвідувачі та почали робити обхід. Більшість пацієнток збуджено підвелися на ліжках, забачивши між них самого короля Тараванджіана з його жовтогарячим вбранням і добродушним виразом старечого обличчя. Він зупинявся біля кожної койки, щоб трішки потеревенити. Дівчина чула, що монарх часто робив такі візити — щонайменше раз на тиждень.
Той зрештою підійшов і до ліжка Шаллан. Він усміхнувся їй і присів на м’який ослінчик, який підставив хтось із його численного почту.
— А, молода панночка Шаллан Давар. Я був страх який засмучений, коли дізнався, що з тобою сталося. Вибач, що не зайшов раніше. Державні справи не відпускали.
— Вашій Величності нема за що просити вибачення.
— Ні-ні, ще й як є, — заперечив той. — Але обирати не доводиться. Багато хто і так вважає, що я проводжу тут забагато часу.
Дівчина всміхнулася. Ці скарги ніколи не бували гучні. Магнатів та очільників династій, котрі політикували при дворі, цілком влаштовував правитель, який стільки часу проводив поза стінами палацу, пускаючи їхні інтриги на самоплив.
— Лікарня просто вражає, Ваша Величносте, — сказала вона. — Повірити не можу, наскільки добре тут дбають про кожного.
Король широко всміхнувся.
— Вона — мій найбільший здобуток. Простолюддя лікують нарівно зі світлоокими, не відмовляючи нікому — ні жебракові, ні повії, ні чужодальньому матросу. А всі видатки покриваються з надходжень від Паланеуму. Можна сказати, що найтемніший і найнікчемніший з тамтешніх текстів — і той допомагає зцілювати хворих.
— Я рада, що опинилася тут.
— Не кажи такого, дитино. Лікарня на кшталт цієї — якраз та установа, у яку можна вгатити стільки грошей і все ж радіти, якщо вона стоятиме порожнем. І те, що ти стала моєю гостею, — трагедія.
— Я мала на увазі, що краще вже лежати тут, аніж деінде. Хоча, гадаю, у цьому є щось від твердження, що краще похлинутися вином, аніж помиями.
Той засміявся.
— Ну до чого ж ти мила, — сказав він, підводячись. — Чи можу я чимось скрасити твоє перебування тут?
— Як щодо того, щоб покласти йому край?
— Боюся, цього я не можу дозволити, — мовив монарх, і його погляд пом’якшав. — Мені належить покладатися на мудрість своїх лікарів із медсестрами. А вони кажуть, що загроза зберігається. Ми повинні дбати про твоє здоров’я.
— Утримання тут додає мені фізичного здоров’я ціною психічного, Ваша Величносте.
Той похитав головою:
— Не можна допустити, щоби такий випадок повторився.
— Я… все розумію. Однак запевняю вас, що почуваюся значно краще. Нещастя, яке сталося зі мною, було спричинене перевтомою. Але тепер я відпочила, і мені нічого більше не загрожує.
— От і добре, — відповів король. — Та ми все ж маємо понаглядати за тобою кілька зайвих діб.
— Гаразд, Ваша Величносте. Та чи не можна хоча би пускати до мене відвідувачів? Бо досі медичний персонал наполягав, щоб мене не турбували.
— Так, так… це й справді могло би пришвидшити одужання. Я поговорю з подвижниками та внесу пропозицію, щоб до тебе пустили кількох візитерів, — він помовчав. — Ну, а коли ти повністю прийдеш у норму, варто було би подумати про тимчасове припинення занять.
Та скорчила гримасу, стараючись, щоб її не знудило від власного кривляння.
— Це дуже прикро, Ваша Величносте, але я надзвичайно сумую за родиною. Можливо, мені варто повернутися додому.
— Чудова ідея. Упевнений, що подвижники стануть значно поступливіші в питанні твоєї виписки, коли знатимуть, що ти вирушаєш додому, — він підбадьорливо всміхнувся, поклавши руку їй на плече. — Інколи цей світ нагадує великобурю. Але пам’ятай, що після неї завжди визирає сонце.
— Дякую, Ваша Величносте.
Король відійшов до інших хворих, а тоді тихо сказав щось подвижникам. Не минуло й п’яти хвилин, як у двері своєю впізнаваною ходою вплила Джасна, як завжди рівно тримаючи спину. На ній була розкішна сукня — темно-синя із золотим шитвом. Заплетене в коси лискучо-чорне волосся було заколоте шістьма тоненькими золотими шпильками, щоки палали рум’янцем, а вуста кривавилися помадою. Серед палатної білизни´ та виділялася, мов квітка на тлі голого кам’яного пустища.
Граційно перебираючи ногами, прикритими широкими складками шовкової спідниці, вона наблизилася до Шаллан, стискаючи під пахвою товсту книгу. Подвижник приніс для неї ослінчик, і принцеса опустилася на нього — саме там, де тільки-но сидів і король.
Джасна глянула на Шаллан, проте напружене обличчя наставниці було непроникне.
— Я чула, що з мене надто вимоглива та навіть немилостива наставниця. Це одна з причин, чому пошукачки моєї опіки нерідко отримують відмову.
— Пробачте мою слабкість, Ваша Світлосте, — мовила Шаллан, потупивши очі.
Та принцесі це не сподобалось.
— Я зовсім не хотіла сказати, ніби з тобою щось не так, дитино. А намагалася зробити прямо протилежне. На жаль, я… не маю в цьому достатнього досвіду.
— Ідеться про вибачення?
— Так.
— Бачте, яка річ, — почала дівчина. — Щоби просити вибачення з належною майстерністю, треба спочатку припуститися помилок. Тут і криється ваша проблема, Джасно. Бо це виходить у вас просто жахливо.
Вираз принцесиного обличчя пом’якшав.
— Король сказав, що ти збираєшся повернутися до родини.
— Що? Коли?
— Коли зустрів мене в коридорі за дверима, — пояснила та. — І нарешті дозволив провідати тебе.
— Звучить так, наче ви навмисно там чекали.
Джасна нічого на це не сказала.
— Але ж ваше дослідження!
— Цілком може проводитись у вестибюлі шпиталю, — вона помовчала, а тоді додала: — Упродовж кількох останніх днів мені чомусь важкувато зосередитись.
— Джасно! Це так майже зовсім по-людському з вашого боку!
Наставниця глянула на неї з докором, і підопічна здригнулася, відразу ж пожалкувавши про свої слова.
— Пробачте. Я нічому не навчилася, так?
— Або ти просто вправляєшся в мистецтві просити вибачення. Щоб раптова потреба вдатися до нього не застала тебе зненацька, як-от мене.
— Яка ж я розумниця!
— Твоя правда.
— А може, для одного разу вистачить? — запитала Шаллан. — Бо особисто я вже навправлялася донесхочу.
— Мені здається, — відказала Джасна, — що для консультації з цього питання нам варто було би залучити кількох сторонніх фахівців. Тож не сприймай мене як недосяжний взірець. Бездоганність легко сплутати з гординею, — вона нахилилася ближче. — Пробач мені, Шаллан Давар. Перенапружуючи твої сили, я, здається, зробила світові ведмежу послугу й позбавила його однієї з найвидатніших учених молодого покоління.
Шаллан зашарілася, почуваючись іще більш ніяково й винувато. Краєм ока вона глянула на правицю наставниці. Її обтягувала чорна рукавичка, ховаючи підробку. А пальці захищеної руки самої дівчини стискали капшук із Душезаклиначем. Якби лише Джасна знала!
А та дістала з-під пахви книгу й поклала її на ліжко поряд Шаллан.
— Це тобі.
Підопічна взяла подарунок. Розгорнула на першій сторінці, але та була чиста. Як і наступна. Та як і решта сторінок фоліанта. Ще більше спохмурнівши, вона підняла погляд на Джасну.
— Її назва — «Книга нескінченних сторінок», — пояснила наставниця.
— Ну, я майже впевнена, що в неї є кінець, Ваша Світлосте, — вона миттю догортала том до останньої сторінки й підняла її перед очі принцеси.
Джасна всміхнулася:
— Шаллан, це метафора. Багато років тому дехто дорогий моєму серцю зробив майже вдалу спробу навернути мене до воринізму. Й ось яким методом скористався.
Та схилила голову набік.
— Ти дошукуєшся правди, — повела далі наставниця. — Але й віри своєї не зраджуєш. Це заслуговує на повагу. Розшукай Конгрегацію щирості. Вона нараховує чи не найменше послідовників, а це — їхня священна книга.
— З порожніми сторінками?
— Саме так. Шануючи Всемогутнього, вони все ж керуються принципом, що завжди існують іще не відкриті істини. Тож цю книгу заповнити неможливо, позаяк постійно є чому вчитися. У цій конгрегації нікого й ніколи не карають за питання — навіть такі, що ставлять під сумнів засадничі постулати воринізму, — Джасна похитала головою. — Я не вмію пояснити їхньої логіки. Напевно, тобі вдасться знайти їх у Веденарі, хоча в Харбранті вони не представлені.
— Я… — Шаллан змовкла, зауваживши, як рука принцеси любовно затрималася на книзі. Вона нею дуже дорожила. — Я й гадки не мала, що знайдуться подвижники, ладні ставити під сумнів власні догмати.
Джасна звела брову.
— Шаллан, між прихильників усякої віри трапляються мудреці, як і серед будь-якого народу — достойники. Ті, хто справді шукає істину, завжди визнають чесноти своїх опонентів і готові вчитися в кожного, хто позбавляє їх від оман. А всі решта — єретики, воринці, ісперисти чи маакіянці — однаково зашорені.
Вона забрала долоню з палітурки і начебто зібралася вставати.
— Він помиляється, — ні сіло ні впало сказала Шаллан, усвідомивши дещо.
Джасна обернулася до неї.
— Кабсал, — пояснила дівчина, зашарівшись. — Він казав, ніби ви займаєтеся Спустошувачами, бо хочете спростувати воринізм.
Принцеса насмішкувато чмихнула.
— Я б не викинула чотирьох років життя на таке пустопорожнє заняття. Лише ідіот марнує сили на спростування. Нехай собі воринці вірять, у що заманеться: мудреці знайдуть у цій вірі розраду та благо, а дурні залишаться дурнями, у що б не вірили.
Шаллан нахмурилася. То навіщо ж Джасна вивчала Спустошувачів?
— О, диви. Про бурю промовка, а вона й на хату суне, — сказала принцеса, озираючись на двері палати.
І дівчина, здригнувшись, усвідомила, що крізь них щойно ввійшов Кабсал, вбраний у свою звичну сіру мантію. Він тихенько засперечався з медсестрою, яка тицяла пальцем на кошик у його руках. Але зрештою дала спокій рукам і подалася геть, залишивши поле битви за відвідувачем, котрий із переможним виглядом наблизився до Шаллан.
— Нарешті! — сказав він їй. — Старий Мунґам буває справжнім тираном.
— Мунґам? — перепитала вона.
— Подвижник, який тут за головного, — пояснив Кабсал. — Мене мали би впустити негайно! Адже я знаю, від чого тобі точно покращає!
І, широко всміхаючись, видобув слоїк варення.
Джасна залишилася сидіти на ослінчику, з протилежного боку ліжка поглядаючи на новоприбулого.
— А я вже була подумала, — сухо промовила вона, — що ти даси Шаллан спокій з огляду на те, що саме твоя надмірна увага й штовхнула її до відчаю.
Той зашарівся. І глянув на дівчину сповненими благання очима.
— Ти тут ні до чого, Кабсале, — заспокоїла його Шаллан. — Просто… я виявилась неготовою до життя далеко від родини. І досі не знаю, що на мене найшло. Раніше зі мною ніколи такого не бувало.
Подвижник усміхнувся й присунув ослінчик і для себе.
— Мені здається, — сказав він, — що люди тут так довго хворіють через нестачу барв у цих краях. А ще через брак годящої їжі, — він підморгнув і повернув слоїк у бік Шаллан. Його вміст був насиченого темно-червоного кольору. — Полуниця.
— Ніколи не чула про неї, — зізналася та.
— Вона надзвичайно рідкісна, — пояснила Джасна, простягаючи руку до баночки. — Бо, як і більшість шиноварської флори, не може рости деінде.
Кабсал здивовано спостерігав за тим, як принцеса зняла покришку та вмочила палець у варення. Трішки повагавшись, вона піднесла його до носа понюхати.
— А я було гадав, що Ваша Світлість не любить джему, — промовив той.
— Так і є, — відказала Джасна. — Мені просто стало цікаво, як вона пахне. Я чула, ніби полуниця абсолютно ні на що не схожа.
Вона закрутила покришку й витерла палець носовичком.
— Я приніс і хліб, — сказав Кабсал і витяг невеличкий пухкий буханець. — Шаллан, це дуже мило з твого боку, що ти не винуватиш мене, проте я й сам бачу, що перегнув палку зі своїми залицяннями. От і подумав, що, може, принесу тобі гостинця й…
— І що? — запитала Джасна. — Спокутуєш провину? «Вибач, що підштовхнув до самогубства. На ось, пожуй хлібця»?
Той знову зашарівся й потупив очі.
— Звісно ж, я скуштую його, — втрутилася Шаллан, люто зиркнувши на принцесу. — І вона теж. Ти дуже уважний, Кабсале.
Взявши хлібину, вона відламала шматочок для гостя, тоді для себе й нарешті для наставниці.
— Дякую, я не буду, — відмовилася та.
— Джасно, — припрошувала підопічна, — будь ласка, хоча б скуштуйте…
Вона дратувалася від того, що двійко її відвідувачів так погано ладнають між собою.
Принцеса зітхнула:
— Ну гаразд.
А тоді взяла пропонований шматочок і якийсь час тримала його в руці, хоча Шаллан і Кабсал одразу ж заходилися їсти. Хліб був духм’яний та смачний, але Джасна скривилася, коли нарешті відправила крайчик до рота й прожувала.
— Раджу негайно скуштувати й варення, — мовив подвижник. — Полуницю нелегко роздобути. Попошукав я, доки її знайшов.
— І, поза сумнівом, дав купцям хабара з королівських грошей, — зауважила принцеса.
Кабсал зітхнув:
— Ваша Світлосте Джасно, я розумію, що не подобаюся вам. Але я щосили намагаюся бути люб’язним. Тож чи не могли б ви принаймні вдавати те саме?
Та глянула на Шаллан, імовірно, пригадуючи подвижників здогад, що мета її дослідження полягає в підриві воринізму. Вона не стала просити пробачення, але й відкоша не дала.
«І то добре», — подумала підопічна.
— Це до джему, Шаллан, — сказав Кабсал, простягаючи їй іще шматочок хліба.
— А, так, дякую.
Затиснувши слоїк між колінами, вона вільною рукою зняла з нього покришку.
— То корабель відплив без тебе, так? — запитав подвижник.
— Угу.
— Про що це ви? — запитала Джасна.
Шаллан зіщулилась.
— Я збиралася повернутись додому, Ваша Світлосте. Вибачте. Мені слід було сказати вам.
Джасна випросталася на ослінчику.
— Зважаючи на всі обставини, гадаю, цього слід було очікувати.
— Іще варення? — знову завів своєї Кабсал.
Шаллан насупилася. Щось він надто настирливо її пригощає. Вона піднесла баночку ближче і, понюхавши, відсахнулася:
— Ну й запах! І не називається ласощами?
Джем смердів сумішшю оцту та мулу.
— Що? — перепитав стривожений Кабсал. Він узяв слоїк, нюхнув і теж відсахнувся. Здавалось, що його занудило.
— Схоже, тобі підсунули зіпсовану банку, — сказала Джасна. — Невже воно так і має пахнути?
— У жодному разі, — відповів той.
Повагавшись, він усе ж умочив палець у джем і відправив до рота чималий згусток.
— Кабсале! — скрикнула Шаллан. — Це ж гидота!
Той закашлявся, та все ж ковтнув його.
— Хм, на смак непогане. Тобі варто спробувати.
— Що?
— Я серйозно, — наполягав він, настирливо простягаючи баночку. — Ну, тобто я хотів роздобути щось особливе, спеціально для тебе. А вийшло так незручно.
— Я не буду цього куштувати, Кабсале.
Той вагався, немов роздумував над можливістю нагодувати її силоміць. Чому він так дивно поводиться? Подвижник схопився рукою за голову, встав і, похитуючись, відійшов від ліжка.
А тоді кинувся геть із кімнати. Проте, здолавши всього половину шляху, гучно осів додолу, хоча тіло за інерцією ще трішки проїхало по ідеально чистих і гладких камінних плитах.
— Кабсале! — закричала Шаллан, зіскочивши з ліжка і в самому лише білому халатику кинувшись до нього. Того судомило. І… і…
І її також. Кімната закрутилася перед очима. А ще навалилася неймовірна втома. Шаллан намагалася встояти на ногах, але відчула запаморочення й послизнулася. І майже не відчула, як ударилась об підлогу.
Хтось, лаючись, нахилився над нею, ставши на коліна.
Джасна. Її голос долинав звідкись іздалеку:
— Її отруїли. Мені потрібен самоцвіт, гранат. Принесіть гранат!
«У мене є один у капшуку, — подумала Шаллан і, незграбно вовтузячись, усе ж спромоглася розв’язати рукав захищеної руки. — Навіщо… Для чого їй…
Але ні, не можна відкривати його при ній. Там фабріал!»
Думки страшенно плуталися.
— Шаллан, — долинув голос Джасни — стривожений і дуже тихий. — Мені доведеться Душезаклясти твою кров, щоб очистити її. Це небезпечно. Надзвичайно небезпечно. Я не надто вправна, коли йдеться про плоть або кров. Мій талант направлений на інше.
«Так треба. Щоб урятувати мене». Її квола правиця пірнула в рукав і витягла звідти захищеного капшука.
— Ви… не зможете…
— Цить, дитино. Де там той гранат?!
— У вас не вийде Душезаклинати, — кволим голосом усе ж видобула Шаллан, розв’язуючи шнурочок потаємного гаманця. Тоді перевернула його догори й крізь пелену на очах помітила, як звідти вислизнув золотий предмет і впав на підлогу поряд із гранатовою сферою, яку подарував їй Кабсал.
Прародителю бур! Чому ж так сильно крутиться кімната?
Джасна ахнула. Звідкись іздалеку.
А тоді розплилася…
Щось трапилося. Тіло захлеснула гаряча хвиля, що відчувалася шкірою, неначе дівчину пожбурили в киплячий казан. Вона закричала, вигнувши спину, — її м’язи звело судомою.
І тоді все почорніло.
49
Небайдужість
«Променистий / із місця народження / проголошувача / приходить / проголосити народження місця / Променистих». — Хоч я і невелика прихильниця поетичного жанру «кетек» як засобу передачі інформації, конкретно цей, авторства Аллагна, нерідко цитується з прив’язкою до Урітіру. Гадаю, місце проживання Променистих просто сплутали з місцем їхнього народження.
Стінки провалля, що баштами височіли по обидва боки від Каладіна, стікали зеленкувато-сірим мохом. Полум’я смолоскипа танцювало, і його світло відбивалося від слизьких, змочених дощем ділянок каменю. Вогке повітря було прохолодне, а великобуря залишила після себе численні калюжі й ковбані. Дві довгі кістки — ліктьова та променева — стирчали з глибокої баюри, яку поминув Каладін. Він не став перевіряти, чи є там і решта скелета.
«Зливові паводки, — подумав він, дослухаючись до шкряботливих кроків команди, що йшла позаду. — Ця вода повинна кудись діватися, бо інакше ми б наводили мости над каналами, а не прірвами».
Каладін не знав, наскільки він міг вірити побаченому вві сні, але під час розпитувань підтвердилося, що східний кінець Розколотих рівнин давав більше можливостей для маневру, ніж західний. Тамтешні плато зазнали вивітрювання. І якби їм вдалося дістатись туди, можна було би спробувати майнути на схід.
Спробувати. У тих місцях водилося чимало прірводемонів, а розвідники алеті патрулювали периметр. І якщо Каладінова команда наштовхнеться на них, буде непросто пояснити, що робить там група озброєних людей, та ще й рясно поцяцькованих рабськими таврами.
Сил крокувала вздовж стінки провалля, десь на рівні його голови. Спрени землі не тягнули її донизу, як будь-що інше. Вона йшла, склавши руки за спиною, і її крихітну спідничку до колін розвівав невловимий вітерець.
Утекти на схід. Навряд чи вийде. Великі князі неабияк старалися, коли досліджували ті краї в пошуках проходу до центру Рівнин. І зазнали невдачі. Деякі з експедицій загинули від прірводемонів. Інших же, попри всі запобіжні заходи, заскочили в розколинах великобурі. Їх неможливо було спрогнозувати зі стовідсотковою точністю.
Ще інші загони розвідників уникли такої долі. Користуючись гігантськими телескопічними драбинами, вони перечікували великобурі на вершинах плато. Однак і вони понесли великі втрати, оскільки на поверхні плоскогір’їв ніде було сховатися від стихії, а фургона чи іншого прихистку в розколину з собою не візьмеш. А найбільшою проблемою, якщо вірити чуткам, виявились паршендійські патрулі. Вони вислідили та перебили багато дюжин розвідувальних команд.
— Каладіне? — окликнув його Тефт, пробираючись уперед і саме брьохаючи через калюжу, на поверхні якої плавали фрагменти порожнього панцира крєм’ячка. — З тобою все гаразд?
— Я в нормі.
— Якийсь ти наїжений.
— Бо наївся, — відказав Каладін. — Сьогодні на сніданок була особливо навариста каша.
Тефт усміхнувся:
— Не помічав за тобою схильності до жартів.
— Колись я був гострішим на язик. Від матері передалося. Тій і слова сказати не можна було без того, щоб вона не вивернула його на інший бік і тобі ж не втерла ним носа.
Той кивнув. Якийсь час вони йшли мовчки, а мостонавідники позаду сміялися, слухаючи розповідь Данні про першу дівчину, яку він поцілував.
— Синку, — запитав Тефт, — а ти не почувався останнім часом якось не так?
— Не так? Що ти маєш на увазі?
— Сам не знаю. Ну, може… бувало щось… дивне? — Тефт кашлянув. — Якісь незрозумілі сплески сили? Чи… е-е… відчуття, ніби ти… світло?
— Відчуття, неначе я що?
— Світло. Хм, а може… світла в голові? Чи світлої голови? Чи ще чогось на подобу того? Бодай тобі буря, хлопче! Та я просто перевіряю, чи остаточно ти одужав. Позаяк та стихія добряче тебе віддубасила.
— Зі мною все добре, — відповів Каладін. — Я би навіть сказав, напрочуд добре.
— Тож дещо дивне все-таки є?
У цьому й справді було щось дивне. І воно підживлювало його гризотний неспокій, чи не висить над ним якесь потойбічне прокляття на кшталт тих, що підстерігають ревнителів Старої магії. Побутувало ж чимало історій про нечестивців, котрим дарували безсмертя, а тоді знову й знову катували — як-от Екстеса, якому щодня відривали руки за те, що приніс у жертву Спустошувачам власного первістка, щоб дізнатися дату своєї кончини. Так, то була всього лиш оповідка, але ж вони не виникають на порожньому місці.
Каладін виживав, коли всі решта гинули. Чи не було це справою котрогось зі спренів Геєни, що бавився з ним — як розважається, бува, спрен вітру, тільки значно підліше? Уселяючи в нього думку, що той може зробити щось путнє, а тоді вбиваючи всіх, кому він намагався допомогти? Вважалося, ніби існують тисячі різновидів спренів, причому багатьох люди зроду не бачили та навіть не здогадувалися, що такі бувають. От Сил же ув’язалася за ним. Тож хіба не міг якийсь спрен зла зробити те саме?
Надзвичайно тривожна думка.
«Забобони до добра не доведуть, — втовкмачував він собі. — Забагато думатимеш про це — і закінчиш як Дерк, котрий неодмінно взував перед боєм свою “щасливу” пару чобіт».
Вони добулися до місця, де розколина розгалужувалась, з обох боків огинаючи плато, що височіло над ними. Каладін розвернувся обличчям до своєї команди:
— Тут не краще й не гірше, ніж деінде.
Мостонавідники зупинилися й збилися в купу. Командир бачив їхні очі, сповнені схвильованого очікування на чудо.
Він і сам колись так почувався. Ще до того, як пізнав біль і знемогу від тренувань. Як не дивно, однак тепер Каладін водночас ще більше благоговів перед списом, ніж замолоду, та ще сильніше розчарувався в ньому. Йому до душі були зібраність і почуття впевненості, що з’являлись у нього під час бою. Але вони не врятували тих, хто пішов за ним.
— На цьому етапі я мав би розтлумачити вам, яке ви всі збіговисько нікчем, — сказав командир своїм людям. — Принаймні судячи з мого досвіду, це робиться саме так. Сержант, котрий проводить заняття, заявляє новобранцям, що всі вони — кодло жалюгідних слабаків. Тоді доводить свої слова на ділі — скажімо, вступає з кількома у двобій, і ті гепаються дупами об землю. Це привчає їх до сумирності. Я й сам кілька разів так чинив, готуючи поповнення списникам.
Каладін похитав головою.
— Але наше сьогоднішнє заняття ми розпочнемо не так. Вас нема сенсу ставити на місце. Бо ви мрієте вижити, а не зажити слави. І більшість з-поміж вас не якісь там шмаркаті жовтороті новобранці, з якими зазвичай і мають справу сержанти. Ви — загартовані. Я ж бо на власні очі бачив, як ви пробігали багато миль, несучи на собі моста. Ви — хоробрі. Бо я був свідком того, як ви йшли в атаку прямісінько на шеренгу ворожих лучників. Ви сповнені рішучості. Бо інакше не були б зараз тут, зі мною.
Командир підійшов до стінки провалля та з купи нанесених повенями уламків каменю дістав якогось закинутого списа. Проте, стиснувши його в руках, усвідомив, що в нього відламаний наконечник. І вже зовсім зібрався пожбурити його геть, як раптом передумав.
Доторк до справжнього ратища таїв у собі небезпеку. Бо тоді йому кортіло йти в бій і могло, чого доброго, здатися, що він усе той же, ким був колись — Каладін Буреблагословенний, рішучий командир загону списників. Але той чоловік залишився в минулому.
Здавалося, ніби щоразу, коли він брав до рук зброю, довкола нього гинули люди — і друзі не рідше, ніж вороги. Тож поки що варто було обійтися тією ломакою. Звичайний дрючок. І нічого більше. Жердина, що годиться для тренування.
А почати зживатися з поверненням до списа можна було й іншим разом.
— Добре, що вам не позичати досвіду, — сказав Каладін своїм людям. — Бо в нас нема шести тижнів, які виділялися мені на підготовку чергової партії рекрутів. За цей час Садеас відправив би половину з нас на той світ. Тож доки ці шість тижнів спливуть, я маю намір побачити, як усі ви попиваєте пивотвань десь у тихій безпечній таверні.
Зачувши це, дехто зі слухачів тихо крикнув «ура».
— Вам доведеться хапати все на льоту, — продовжував командир, — а мені — ганяти вас до сьомого поту. Проте іншого вибору в нас немає, — він глянув на держак від списа. — І передусім ви повинні засвоїти, що бути небайдужим — нормально.
Двадцять три мостонавідники стояли, вишикувавшись у дві шеренги. Відвідати заняття зголосився кожен. Навіть Лейтен, який був так тяжко скалічений. На щастя, усі їхні поранені були ходячі, хоча Даббід і досі витріщався невідомо куди. Скеля стовбичив, схрестивши руки на грудях, та, очевидно, не збирався вчитись воювати. А Шен-паршмен, потупившись, стояв із самого заду. Каладін не планував давати йому в руки списа.
Кількох мостонавідників, здавалося, спантеличили Каладінові слова про емоції, хоча Тефт лише звів брову, а Моаш позіхнув.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Дрегі, довготелесий блондин — цибатий і мускулястий. У його голосі вчувався ледь помітний акцент: він походив з якогось Ріанала, що бозна-де на заході.
— Існує чимало солдатів, — почав командир, проводячи по жердині пальцем і відчуваючи волокнистість деревини, — котрі гадають, ніби найкращі воїни — безпри´страсні й холоднокровні. Проте я вважаю це буредуроломством. Так, не втрачати концентрації — важливо. І справді, емоції таки несуть загрозу. Але якщо вам на все наплювати, то хто ви тоді? Тварини з хижацькими інстинктами. Людьми нас робить наша небайдужість. Ми не можемо воювати невідомо за що. Тож я й кажу, що коли вам не все одно — це нормально. Ми ще поговоримо про те, як приборкувати страх і гнів, але запам’ятайте цю мою першу настанову.
Дехто з команди закивав. Проте більшість так само здавалася збитою з пантелику. Каладін пригадав, як і сам стояв у строю й дивувався, чому Туккс гає час на розмови про почуття. Тоді він гадав, що з ними й так усе ясно, адже його потяг до опанування списа якраз і постав з емоцій. Жаги помсти. Ненависті. Палкого бажання поквитатися, сторицею відплативши Варту та солдатам із його загону.
Він глянув угору, женучи від себе ці спогади. Ні, мостонавідники не збагнули його слів про небайдужість, але, можливо, вони ще згадають їх, як згадав і сам Каладін.
— А другий урок, — продовжив командир і з такою силою вгатив обезголовленим ратищем об валун поряд себе, що в проваллі луною розлігся тріск, — буде більш наочним. Перш ніж перейти до засвоєння прийомів, вам доведеться навчитися правильно стояти.
І відкинув від себе держака. Обслуга розчаровано насупилася.
Каладін прийняв основну стійку списника: ноги на ширині плечей, носки нарізно, коліна розкарякувато підігнуті.
— Шрамме, ходи сюди та зіштовхни мене з цього місця.
— Що?
— Спробуй звалити мене з ніг, — пояснив командир. — Зроби так, щоб я втратив рівновагу та спіткнувся.
Шрамм знизав плечима й вийшов зі строю. Він спробував пхнути Каладіна, але той завиграшки відбив його руки вбік одним швидким порухом зап’ястка. Нападник вилаявся й зробив нову спробу, проте командир перехопив його передпліччя і з такою силою відштовхнув, що той заледве встояв.
— Дрегі, ходи поможеш йому, — звелів інструктор. — І ти, Моаше, теж. Старайтесь повалити мене.
Ті приєдналися до Шрамма. Каладін, пританцьовуючи, ухилявся від нападів, утримуючи позицію в самій гущі нападників і вперто поновлюючи стійку перед кожним їхнім наскоком. Спершу впіймав Дрегі за руку та смикнув на себе, від чого той ледь не впав. Тоді заблокував Шраммову спробу протаранити командира плечем: центр ваги його тіла змістився, і мостонавідник повалився на спину. А коли Моаш обхопив його руками, різко подався назад, так що той за інерцією зарив носом.
Противники анітрохи не дошкуляли йому: Каладін вертівся між них, регулюючи центр ваги завдяки згинанню колін і розведенню ступень.
— Мистецтво бою починається з ніг, — пояснив він, ухиляючись від нападів. — І мені глибоко начхати, наскільки швидкі чи точні удари вашого списа. Якщо ворог зможе підчепити вас чи змусить утратити рівновагу — ви програли. А поразка означає смерть.
Декотрі з глядачів порозкарячували ноги, стараючись відтворити командирову позу. А Шрамм, Дрегі та Моаш зрештою вирішили скоординувати свої дії та спробувати накинутися на Каладіна гуртом. Але той здійняв руку.
— Усі троє — молодці.
І жестом наказав їм повернутися в стрій. Ті неохоче припинили атаки.
— Я поділю вас на пари, — сказав Каладін. — І ми проведемо весь сьогоднішній день — як, власне, і решту днів на цьому тижні, — відпрацьовуючи стійки. Вчитимемось утримувати їх, не змикати колін, щойно нам загрожує небезпека, а також тримати рівновагу. На це знадобиться час, проте обіцяю: якщо ми розпочнемо саме з цього, ви дуже швидко станете смертоносними. Навіть якщо попервах здаватиметься, ніби ви просто стовбичите без діла.
Його люди закивали.
— Тефте, — наказав Каладін, — розбий їх на пари залежно від зросту й вагової категорії, а тоді потренуй з ними основну стійку списника.
— Єсть, сер! — гаркнув той. І застиг, збагнувши, що виказав себе. Швидкість його реакції промовисто свідчила, що Тефт колись служив у війську. Він зустрівся поглядом із Каладіном і побачив у його очах, що той це знав. Старий солдат спохмурнів, проте командир відповів йому широкою усмішкою. Маючи під своєю орудою ветерана, він міг сподіватися, що справа піде значно швидше.
Тефт не став діяти за принципом «я — не я, і хата не моя», а легко вжився в роль сержанта з фізпідготовки, поділивши довірених йому новобранців на пари та внісши корективи в їхні стійки. «Не дивно, що він ніколи не скидає сорочки, — подумав Каладін. — Бо під нею, напевно, немає живого місця від шрамів».
Тефт заходився проводити тренування, а командир тицьнув пальцем у Скелю та жестом звелів підійти.
— Які будуть вказівки? — запитав рогоїд. Обсяг його грудної клітки був такий, що мостонавідницький жилет заледве сходився на ньому.
— Ти якось згадував щось про те, неначе битися — нижче твоєї гідності, — сказав Каладін.
— Так і є. Я не якийсь там четвертий син.
— А це тут до чого?
— Первісток і другий син потрібні, щоби готувати їжу, — пояснив Скеля, здійнявши палець. — Це найважливіше. Без їжі не прожити, чи не так? Третій син іде в ремісники. Як-от я. Чим і пишаюся. І тільки четвертий син може стати воїном. Адже їх не треба стільки, як кухарів або майстрів. Уторопав?
— То у вас черговість народження визначає професію?
— Так, — гордо відказав рогоїд. — І це найкращий спосіб. Бо так на Піках ніколи не бракує їжі. А оскільки не кожна родина має чотирьох синів, то ми по змозі обходимося без солдатів. Мені не можна битися. Та й хто би наважився на таке перед Улі’теканакі?
Каладін зиркнув на Сил, яка лише стенула плечима. Скидалося на те, що вчинки Скелі анітрохи її не цікавили.
— Гаразд, — промовив командир. — Тоді в мене знайдеться для тебе інше доручення. Однак спочатку збігай і прихопи Лопена, Даббіда… — він повагався. — І Шена. Його теж.
Рогоїд зробив, як наказали. Лопена він знайшов у строю — той опановував стійки, — але Даббід, як і завжди, стовбичив осторонь і дивився невідомо куди. Що б таке з ним не трапилося, та воно було значно гірше за звичайний бойовий шок. А Шен невпевнено переминався поряд нього, немов не знав, де саме йому місце.
Скеля висмикнув гердазійця з шеренги, тоді схопив контуженого з паршменом і поволік їх усіх до командира.
— Харизматику, — сказав Лопен, ліниво салютуючи, — гадаєш, однорукому не стати путнім списником?
— Не в тому річ, — пояснив Каладін. — Просто в мене є для вас інше завдання. Якщо не принесемо трофеїв, отримаємо прочухана від Ґаза й нового капітана — або принаймні його дружини.
— Але ж не можемо ми втрьох упоратися з роботою для тридцяти, — зауважив рогоїд, чухмарячи бороду.
— Може, і ні, — погодився командир. — Але більшість часу, проведеного нами в цих розколинах, витрачається на пошук іще не обібраних трупів. Гадаю, можна працювати набагато швидше. І саме так і треба працювати, якщо ми збираємося вправлятись зі списом. На щастя, у нас є одна перевага.
Він виставив руку вбік, і Сил опустилася на неї. Каладін уже переговорив із нею, і та пристала на його план. Вона начебто не зробила нічого такого, але в Лопена раптом відвисла щелепа. Спрен уперше явилася йому.
— А… — збагнув здоровань, шанобливо вклоняючись давній знайомій. — Ми колись так збирали тростини…
— Креши, викрешувачу, лети, іскро! — нарешті видобув гердазієць. — Скеле, ти не казав, що вона така гарнюня!
Сил широко всміхнулася.
— Ану без отих штучок, це що за безцеремонність? — застеріг рогоїд. — Не тобі так говорити про неї, малюче.
Його люди, звісно ж, знали про Сил. Каладін не згадував про неї, але ті запримітили, як він бесідує з порожнім місцем, тож Скеля їм усе пояснив.
— Лопене, — почав інструктувати його командир. — Спрен здатна переміщуватись значно швидше за мостонавідника. Вона шукатиме для вас місцини, а ви четверо швиденько збиратимете здобич.
— Це небезпечно, — зауважив рогоїд. — А якщо ми, четвірка беззбройних, наткнемося на прірводемона?
— На жаль, нам ніяк не можна повертатися голіруч. Ми ж не хочемо, щоби Гашал прислала сюди Ґаза наглядати за нами.
Гердазієць фиркнув:
— Він нізащо її не послухається, харизматику: тут забагато роботи.
— І взагалі надто ризиковано, — докинув Скеля.
— Усі так кажуть, — заперечив Каладін, — та я ніколи не бачив у цих прірвах нічого небезпечнішого за ось такі подряпини на стінах.
— Вони никають тут, — заперечив здоровань. — Це не просто легенда. Перед самою твоєю появою від них загинуло півкоманди обслуги. Їх зжерли. Більшість цих тварюк тримається центральних плато, проте деякі забрідають аж сюди.
— Що ж, мені дуже не хочеться наражати вас на небезпеку, та якщо ми не скористаємося з такої можливості, у нас заберуть цей наряд і натомість відправлять чистити нужники.
— Гаразд, харизматику, — сказав Лопен. — Я піду.
— І я, — зголосився і собі Скеля. — Якщо алі’і’камура захищатиме нас, можливо, усе й обійдеться.
— Пізніше я обов’язково зроблю з тебе воїна, — пообіцяв Каладін і, забачивши, що рогоїд насупився, квапливо додав: — Лопене, однорукий не означає нікчемний. Так, тобі буде важче, але я навчу тебе, як цьому зарадити. Проте зараз зайвий мародер цінніший для нас, ніж іще один списник.
— Мені не горить.
Він замахав Даббіду, й обоє подалися по лантухи для трофеїв. Скеля рушив був слідом, але командир стримав його за руку.
— Я й досі не втратив надії знайти кращий спосіб вибратися звідси, ніж прорватися з боєм, — сказав йому Каладін. — Якби одного дня ми не повернулися, Ґаз і решта, найімовірніше, просто подумали б, що нас зжер прірводемон. Тож коли б нам якось вдалося перебратися на інший бік…
На рогоїдовому обличчі з’явився скептичний вираз.
— Туди багато хто шукав дорогу.
— Східний край Рівнин — відкритий…
— Угу, — засміявся Скеля, — а якщо ти ще й зумієш дістатися туди, не опинившись у шлунку прірводемона чи вирі паводку, я назву тебе своєю калук’і’ікі.
Той звів брову.
— Калук’і’ікі може бути тільки жінка, — сказав рогоїд таким тоном, ніби це вичерпно пояснювало його жарт.
— Це що ж, дружина?
Здоровань зареготав ще голосніше:
— Ні, ні. Ох, ці вже мені висотнохворі низовинці!
— Ясно. Слухай, спробуй запам’ятати, як саме пролягають розколини — або придумай щось на кшталт мапи. Підозрюю, що більшість тих, хто побував тут, трималися усталених маршрутів. А це означає, що у вас значно більше шансів розжитися трофеями в бічних проходах. Саме туди я й збираюся відправити Сил.
— Бічні проходи? — перепитав Скеля, і досі не відсміявшись. — Так недалеко й до підозри, що ти хочеш, щоби мене схрумали. Та ще й не хто-небудь, а великопанцирник. Хоча на Піках панцирі поїдаються, а не поїдають інших.
— Я…
— Ні-ні, — перебив здоровань. — План хороший. А все інше — звичайнісінькі жарти. Я вмію бути обережним, а оскільки битися не бажаю, то це підхоже для мене заняття.
— Дякую. І поглядай там, чи не трапиться місця, де ми могли би вилізти нагору.
— Добре, зроблю, — сказав Скеля, кивнувши. — Та ми не зможемо просто так взяти й вилізти. Ці плато аж кишать армійськими розвідниками. А то хто ж, по-твоєму, слідкує, чи не повзе який прірводемон заляльковуватись? Вони помітять нас, а перетнути прірви без моста ми все одно не зможемо.
На жаль, це було слушне зауваження. Якщо вибратися на поверхню тут — їх помітять. Якщо вилізти ближче до центру, вони застрягнуть на цих плато, не маючи куди податися. А якщо надто наблизитись до ворожої території, то їх виявить паршендійська розвідка. І це якщо їм узагалі вдасться видертися нагору. Хоча деякі розколини були всього футів сорок чи п’ятдесят завглибшки, здебільшого ця цифра сягала доброї сотні.
Сил пурхнула геть, повівши за собою Скелю та виділених йому людей, а командир повернувся до основної частини мостонавідників, щоб допомогти Тефту відпрацьовувати з ними стійки. То була нелегка справа: перший млинець нанівець. Обслуга діяла невміло та невпевнено.
Та все ж виявила неабияку наполегливість. Каладін ще ніколи не тренував новачків, які скаржились би менше за цих. Ніхто не просив про перерву. Ніхто не кидав обурених поглядів, коли він пришвидшував темп. Єдиною причиною насуплених брів ставали власні вразливі місця. Кожен злився на себе за те, що не вчиться ще швидше.
І їм поступово вдавалось. За лічені години найталановитіші з них — і Моаш був поза конкуренцією — почали перетворюватися на воїнів. Вони тримали стійку твердіше, впевненіше. А натомість очікуваних втоми та зневіри їхня рішучість лише примножувалась.
Каладін відступив назад, спостерігаючи за тим, як Моаш стає в позицію після поштовху Тефта. То була вправа на повернення у вихідне положення: дозволивши нападнику пхнути себе, він повинен був відскочити назад і поновити стійку. І так знову й знову. Метою тренування було навчитися тримати стійку суто автоматично. Зазвичай командир переходив до таких вправ не раніше другого чи третього дня занять. Однак Моаш засвоїв цю науку за якихось дві години. А ще двоє — Дрегі та Шрамм — всотали її майже настільки ж швидко.
Каладін прихилився до стінки провалля. Униз по каменю поруч нього збігала холодна вода, а рюшоцвіт біля самої голови несміливо розгорнув свої схожі на віяла вайї — дві широкі жовтогарячі листогілки з остюками на кінцях, що розтискалися, мов кулаки.
«Це результат мостонавідних тренувань? — подумалося йому. — Чи вся річ у їхній мотивації?» Вони отримали можливість дати відсіч — а це ой як змінює людей.
І спостерігаючи за тим, як рішуче й спритно вони тримають щойно опановані стійки, Каладін раптом дещо збагнув. Ці бідолахи — забраковані армією, до півсмерті спрацьовані, а тоді обережно й продумано підгодовані ним з додаткового раціону — являли собою найкращих, найталановитіших новобранців, яких йому коли-небудь присилали.
Стараючись остаточно зламати, Садеас підштовхнув їх до майбутніх перемог.
50
Спиноламний порошок
«Полум’я й головешки. Страхітлива шкіра. Очі, мов чорні ями». — Ця цитата з «Івіади» навряд чи потребує примітки з посиланням, та якщо раптом мені знадобиться оперативно знайти її в тексті, то шукати слід у рядку 482.
Шаллан прокинулася в невеличкій білій кімнатці.
Вона підвелася на ліжку, почуваючись напрочуд здоровою. Яскраве сонячне світло заливало білі фіранки на вікні, схожі на павутинку бабиного літа, прориваючись крізь них у кімнату. Дівчина нахмурилася й струснула сонною головою. Було таке відчуття, наче все її тіло мало би палати вогнем — так, щоб аж шкіра сповзала клаптями. Але це відчуття залишилось у спогадах. Поріз на руці нікуди не зник, але назагал дівчина почувалася просто чудово.
Почувся шерех. Вона обернулася й побачила доглядальницю, котра заспішила кудись білим коридором: напевно, побачила, що та підвелася, і збиралась повідомити про це когось іще.
«Я в лікарні, — подумала Шаллан. — Мене перевели в окрему палату».
Усередину зазирнув вартовий та окинув дівчину поглядом. Він, очевидно, її охороняв.
— Що сталося? — гукнула вона до нього. — Мене отруїли, так?
І раптом відчула гострий напад тривоги.
— А як там Кабсал?
Проте вартівник поспішив зайняти свій пост. Шаллан почала вибиратися з-під ковдри, і той вкотре заглянув у палату, люто зиркнувши на пацієнтку. Вона мимоволі скрикнула, знову натягнувши простирадло, і відкинулася на ліжку. На ній усе ще був лікарняний халат, дуже схожий на банний.
Скільки часу пролежала вона непритомна? І чому…
«Душезаклинач, — згадала вона. — Я віддала його Джасні».
Наступні півгодини були чи не найжалюгідніші в житті Шаллан. Вона провела їх, відчуваючи стійкі напади нудоти, що періодично чергувалися з лютими поглядами охоронця. Що ж трапилось?
Зрештою в протилежному кінці коридору з’явилася Джасна. На ній була інша сукня — чорна зі світло-сірою облямівкою. Принцеса стрілою підлетіла до палати й на ходу відіслала охоронця геть простим порухом руки. Той поквапився виконати наказ, і грюкіт його чобіт об кам’яну долівку заглушив кроки відвідувачки, взутої у пантофлі.
Вона ні в чому не звинувачувала підопічної, однак, щойно переступивши поріг, так люто зиркнула на неї, що в тої виникло гостре бажання вкритися з головою й зіщулитися під ковдрою. Та що там — заповзти під ліжко, провалитися крізь землю й камінням підлоги відгородитися від цих очей.
Та їй нічого не залишалося, окрім як потупити очі від сорому.
— Повернувши Душезаклинач, ти повелася мудро, — крижаним голосом промовила Джасна. — Це врятувало твоє життя. Точніше, я врятувала його.
— Дякую, — прошепотіла Шаллан.
— На кого ти працюєш? Яка з конгрегацій підкупила тебе та спонукала вкрасти фабріал?
— Жодна, Ваша Світлосте. Я вчинила так із власної волі.
— Покриваючи їх, ти нічого не досягнеш. І зрештою розповіси мені всю правду.
— Це ж бо вона і є, — відказала дівчина, не без деякої зухвалості зводячи очі. — Саме для цього я й набивалася вам у підопічні. Щоби вкрасти Душезаклинач.
— Добре, але за чиїм дорученням?
— Своїм власним, — огризнулася Шаллан. — Невже так важко повірити, що я можу діяти від власного імені? Хіба я настільки жалюгідна й недолуга, що єдиним раціональним поясненням усього інциденту може бути припущення про використання навмання чи промиті мізки?
— У тебе немає причин підвищувати на мене голос, дитино, — спокійно мовила Джасна. — Проте є всі підстави не забувати свого місця.
Дівчина знову потупилась.
Якийсь час принцеса мовчала, та зрештою зітхнула:
— То що ж ти собі думала, дитино?
— Мій батько мертвий.
— І що?
— Його не надто любили, Ваша Світлосте. Та ще й більш од того: ненавиділи, і тепер наша родина збанкрутіла. Мої брати намагаються підтримувати фасад респектабельності та вдають, ніби він ще живий. Але… — а може, набравшись хоробрості, зізнатися принцесі, що в нього був Душезаклинач? Та це ніяк не вибачало її вчинку і могло накликати на її родину ще більші біди. — Нам конче треба було знайти якийсь вихід і роздобути грошей. Або створити їх.
Джасна знову помовчала. А коли нарешті заговорила, в її голосі чулося легке здивування:
— І ти щиро гадала, ніби ваше спасіння полягало в тому, щоби розлютити не лише все подвижництво, а й Алеткар як такий? Та ти хоч уявляєш, що зробив би мій брат, якби дізнався про це?
Шаллан відвела очі, почуваючись дурною та посоромленою.
Принцеса зітхнула.
— Я інколи забуваю, яка ти ще молода. Мені ясно, чому крадіжка здалася тобі спокусливою. Але це була чиста дурість. Я домовилася, щоби тебе доправили назад у Джа Кевед. Ти відбуваєш уранці.
— Я… — Джасна повелася з нею краще, ніж вона заслуговувала, — …дуже вам вдячна.
— Той подвижник, твій приятель, помер.
Шаллан звела на неї отетерілі очі.
— Як це сталося?
— Той хліб був отруєний. Містив спиноламний порошок, а він надзвичайно токсичний. Ним поси´пали буханець, щоб скидалося, неначе то мука. Підозрюю, що саме такий — «особливий» — гостинець він приносив і під час решти відвідин. А метою було домогтися, щоб і я скуштувала шматочок.
— Але ж я з’їла багато скибок такого хліба!
— У варенні містився антидот, — пояснила Джасна, — який ми виявили в кількох порожніх слоїках з-під нього.
— Не може бути!
— Я вже почала розслідування, — сказала принцеса. — Проте мала би зробити це значно раніше. Ніхто до пуття не пам’ятає, звідки з’явився цей Кабсал. Хоча під час його розмов у нас обох складалося враження, ніби він добре знайомий з іншими подвижниками, ті заледве пригадують його.
— То він…
— Водив тебе за ніс, дитино. І весь цей час користувався тобою, щоби підібратися до мене. Щоб шпигувати, чим саме я зайнята, а при нагоді й убити, — вона говорила про це напрочуд спокійно, без жодних емоцій. — Гадаю, під час чергової спроби він не пошкодував порошку — додав більше, ніж будь-коли раніше, — можливо, сподіваючись, що я його вдихну. Бо добре усвідомлював, що то була остання можливість. І цим сам собі вирив яму: отрута подіяла швидше, ніж він сподівався.
Її замалим не вбили. І не хто-небудь, а Кабсал. От чому він так наполягав, щоб вона скуштувала варення!
— Я дуже розчарована в тобі, Шаллан, — повела далі Джасна. — І тепер розумію, чому ти хотіла накласти на себе руки. Усе через почуття провини.
Вона не намагалася вкоротити собі віку. Але який був сенс зізнаватися в цьому? Принцеса жаліла її, і краще було не давати наставниці приводу передумати. Але як бути з тими дивними речами, які вона бачила й переживала? Можливо, у Джасни знайшлося б якесь пояснення?
Але, глянувши на неї й забачивши холодну лють, приховану за суто зовнішнім спокоєм, Шаллан настільки перелякалася, що запитання про символоголовців і те незвичайне місце, у якому вона побувала, завмерли на її вустах. І як могло їй стукнути в голову, наче вона — сміливиця? Яка вже там хоробрість! От дурепа! Дівчина пригадала часи, коли батькове шаленство луною розлягалося будинком. А стриманіший, зате й обґрунтованіший гнів принцеси лякав її анітрохи не менше.
— Що ж, доведеться тобі вчитися жити з цією провиною, — додала Джасна. — Утекла б ти чи ні з моїм фабріалом, а от надзвичайно багатообіцяльну кар’єру ти точно викинула на сміття. Ця дурнувата витівка плямуватиме твоє життя не одне десятиліття. Тепер жодна жінка не візьме тебе в підопічні. Ти змарнувала все, що могла, — вона невдоволено похитала головою. — Ненавиджу помилятися.
І на тому відвернулася, збираючись піти.
Шаллан здійняла руку. «Я повинна попросити вибачення. Я повинна їй щось сказати».
— Джасно?
Принцеса не озирнулася, та й охоронець не поновив своєї варти.
Дівчина пірнула під ковдру та згорнулася в клубочок. Живіт немилостиво скорчило, підступала страшенна нудота, і вона — нехай на мить — аж пошкодувала, що й справді не різонула себе тим уламком глибше. Або що Джасна так спритно орудувала Душезаклиначем і встигла її врятувати.
Вона втратила все. Не залишилося ні фабріала, щоби врятувати родину, ні опíки, щоби продовжувати навчання. Ні Кабсала. Хоча, власне, його в неї ніколи й не було.
Її сльози змочували простирадла, аж доки за вікном не почало смеркатися, а там і потемніло. Ніхто не поцікавився, як вона почувається.
Бо всім було наплювати.
51
Диґліф «сас нан»
Каладін тихо чекав у приймальній Амарамового дерев’яного штабу, що складався з дюжини кабінетів-секцій — кожну з них можна було від’єднати й на чалах перетягти куди-інде. Він сидів біля вікна, крізь яке дивився на табір. Там, де раніше розміщувався його загін, було порожньо. І звідти, де влаштувався командир, це було добре видно. Їхні намети позгортали й пороздавали іншим.
У нього залишилось тільки четверо бійців. Четверо — із двадцяти шести. А його називали щасливчиком. Величали Буреблагословенним. Та й він сам почав був у це вірити.
«Сьогодні я вбив Сколкозбройного, — промайнуло в його заціпенілому мозку. — Як Ланацін Надійноногий чи Евод Віховстановлювач. Я. Убив одного з них».
Але йому було байдуже.
Він сперся схрещеними руками на дерев’яне підвіконня. У рамі не було шибок, і його обдавав вітерець. З одного намету на інший перепурхував якийсь спрен. Кімнату за його спиною встеляв пухнастий червоний килим, а на стінах висіли щити. Стояло кілька дерев’яних стільців із м’якими сидіннями, на один з яких і вмостився Каладін. Ця приймальна йменувалася «малою», але, попри це, була просторіша за весь їхній будинок у далекому Гартстоуні разом з операційною.
«Я вбив Сколкозбройного, — знову подумав він, — а тоді віддав Зброю та Збрую іншому».
І цей один-єдиний вчинок, поза сумнівом, був найфеєричнішою дурістю, якої припускався будь-хто і будь-коли — у якому завгодно королівстві та в яку завгодно епоху. Будучи Сколкозбройним, Каладін став би значно більшим цабе, ніж Рошон — та що там, ніж сам Амарам. Він зміг би податися на Розколоті рівнини та взяти участь у справжній війні.
Ніяких більше прикордонних чвар. Жодних дрібномаєтних дворянчиків-капітанів — майже жебрущих і злих на весь світ за те, що їх обділили чинами. Йому б довіку не довелося перейматися через мозолі від затісних чобіт, обідню баланду з присмаком крєму чи задирак з інших загонів.
Він міг би розбагатіти. Та ось так просто віддав усе це.
І все ж від самої думки про те, щоби торкнутися того Сколкозбройця, у нього зсудомило шлунок. Не треба йому багатства, титулів, армій чи навіть пристойної їжі. Якби він тільки міг усе повернути й захистити тих, хто покладався на нього! І чому він погнався за тим вершником? Треба було просто втекти. Ага, де там! Він взяв і кинувся на — бодай йому буря! — Сколкозбройного.
«Ти врятував свого командувача, — заперечив сам собі Каладін. — Ти — герой».
Але чому Амарамове життя вартувало більше, ніж життя його людей? Каладін служив генералові, бо той поводився як людина честі. Коли налітали великобурі, він давав списникам прихисток серед вигод свого штабного приміщення — і то щоразу іншому загонові. Вимагав, щоби солдатів добре годували та як слід їм платили. І не ставився до них як до бидла.
Хоча й не заперечував, щоб його підлеглі саме так і чинили. А ще порушив свою обіцянку вберегти Тіена.
«Але ж і в мене це не вийшло. І в мене»…
Каладінове єство стислося в покручений клубок горя й провини. Проте сонячним зайчиком на стіні темної кімнати з усією ясністю проступало лиш одне: він не бажав мати з тими Сколками нічого спільного. Не бажав навіть торкнутися їх.
З глухим ударом відчинилися двері, і Каладін обернувся на стільці. З’явився Амарам. Високий, підтягнутий, із вольовим обличчям, вбраний у довгий темно-зелений сюртук військового крою. Він ішов, спираючись на ціпок. Каладін критичним оком глянув на шини та бинти. «Я б упорався краще. А також наполіг би, щоб поранений залишався в ліжку».
Амарам розмовляв з одним зі своїх буревартівників — чоловіком середніх літ у вугільно-чорній мантії та з бородою прямокутної форми.
— …навіщо Тайдакару так ризикувати? — тихим спокійним тоном мовив генерал. — Але крім нього ніби й нíкому… Примарокровні все нахабнішають. Треба з’ясувати, хто він такий. Чи відомо нам про нього хоча б щось?
— Він був веденом, Ваша Ясновельможносте, — відповів буревартівник. — У моє поле зору не потрапляв. Однак я проведу розслідування.
Амарам кивнув і замовк. За їхніми спинами з’явилася група офіцерів, один із яких ніс Сколкозбройця, тримаючи його на чистому білому рушнику. А вслід за світлоокими чинами ввійшли четверо вцілілих бійців Каладінового загону: Габ, Ріш, Алабет і Кореб.
Каладін підвівся, почуваючись змученим. Генерал, склавши руки, так само стояв біля дверей, аж доки двоє останніх новоприбульців не зачинили їх за собою. Ці теж були світлоокі, але невисокого рангу — прапорщики з особистої охорони Амарама. Чи не вони, бува, разом з іншими дали недавно драла з поля бою?
«І правильно зробили, — подумав той. — Принаймні мудріше, ніж я».
Обіпершись на ціпок, Амарам окинув Каладіна поглядом світло-брунатних очей. Генерал уже впродовж кількох годин консультувався з радниками, намагаючись встановити особу Сколкозбройного.
— Ти здійснив сьогодні подвиг, солдате, — сказав Каладінові командувач.
— Я… — що на таке відповіси? «Треба було покинути вас на погибель, сер», — служу Алеткару.
— Усі решта драпали разом із моєю почесною вартою. — Двійко вояків, що стояли найближче до дверей, присоромлено похнюпилися. — Але ти кинувся в атаку. Чому?
— Я про це якось не думав, сер.
Здавалося, генералові не сподобалась така відповідь.
— Тебе звати Каладін, я не плутаю?
— Так точно, Ваша Ясновельможносте. Я з Гартстоуна. Може, пам’ятаєте?
Амарам спантеличено нахмурився.
— Рошон, ваш родич, там градоправителем. І коли ви прибули проводити призов, він здав у рекрути мого брата. А я… пішов служити разом з ним.
— А… так, — відказав генерал. — Здається, пригадую, — він не поцікавився, як там Тіен. — Але ти й досі не відповів на моє запитання. Що спонукало тебе до атаки? Адже не Сколки. Ними ти знехтував.
— Так точно, сер.
Буревартівник, котрий стояв осторонь, здивовано здійняв брови, неначе не міг повірити, що той добровільно відмовився від таких трофеїв. А вояк, який саме тримав один із них, не зводив зі Сколкозбройця благоговійних очей.
— Чому? — повторив Амарам. — Чому не схотів їх узяти? Я прагну збагнути.
— Бо вони мені ні до чого, сер.
— Отож я й питаю: чому?
«Тому що так я став би одним із вас. Тому що від самого лише погляду на цей меч мені ввижаються обличчя моїх людей, котрих той, хто орудував ним, з такою легкістю порубав на капусту.
Тому що… Тому що…»
— Мені складно відповісти на це, сер, — відказав Каладін, зітхнувши.
Буревартівник похитав головою і підійшов до кімнатної жаровні, щоби зігріти руки.
— Слухайте, — промовив Каладін. — Ті Сколки — мої. І я сказав, що віддаю їх Коребу. З усіх моїх солдатів він найвищий за званням і найкращий воїн.
Троє інших зрозуміють його. Ну а той, ставши світлооким, подбає про них.
Амарам глянув на Кореба, а тоді кивнув своїм помічникам. Один зачинив віконниці. А решта повитягали мечі й почали наступати на четвірку вцілілих бійців Каладінового загону.
Буреблагословенний заволав і скочив уперед, але двоє офіцерів загодя зайняли позицію поруч нього. І щойно він смикнувся, як один із них зацідив йому кулаком у живіт. Каладін був настільки ошелешений, що удар влучив точно в ціль, і він хапонув повітря.
«Ні».
Пересиливши біль, він з розвороту вгатив нападника з правої. Щойно Каладінів кулак припечатав його, як очі гада широко розплющилися, і він відлетів назад. На підмогу приспіли інші. Командир був беззбройний і настільки вимотаний після битви, що заледве тримався на ногах. Ударами в спину та бік його повалили додолу. Той упав, корчачись від болю, та все ж йому було добре видно солдатів, які наближалися до його людей.
Ріша зарубали першим. Каладін зойкнув і виставив руку, силкуючись звестися на коліна.
«Цього не може бути! Благаю, ні!»
Габ та Алабет вихопили ножі, але протрималися недовго: один солдат випустив кишки Габу, а двоє інших посікли Алабета. Його ніж із глухим стуком упав на підлогу, вслід полетіло передпліччя, а тоді, зрештою, і все тіло.
Кореб прожив найдовше: позадкував, благально виставивши руки. Але не кричав. Він, здавалося, розумів. Каладінові очі сльозилися. Солдати навалилися на нього й не давали кинутись на допомогу.
Кореб упав на коліна й заходився благати пощади. Один з Амарамових людей перетяв йому шию, акуратно відділивши голову. За лічені секунди все було скінчено.
— Мерзотник! — видихнув Каладін, пересиливши біль. — Бурепокидьок!
Й усвідомив, що плаче, безсило борсаючись у руках четвірки, що тримала його. Дошки просякли кров’ю порубаних списників.
Вони були мертві. Усі до єдиного. Прародителю бур! До останньої людини!
Спохмурнілий Амарам підступив до Каладіна й опустився на одне коліно:
— Мені шкода.
— Мерзотник! — щосили викрикнув той.
— Я не міг покластися на те, що вони забудуть про побачене. Так треба, солдате. Заради блага армії. Військам оголосять, що твій загін був заодно зі Сколкозбройним. Бачиш, яка річ: люди мають вірити, ніби це я його здолав.
— То ти забираєш ці Сколки собі?!
— Я майстерно фехтую, — відказав генерал. — І мені не звикати до лат. Тож отримавши Сколкоспорядження, я найкраще прислужуся ним Алеткару.
— Буря на твою голову, ти міг просто попросити його в мене!
— А коли б табором розповзлися чутки? — похмуро запитав Амарам. — Що Сколкозбройного вбив ти, а от Сколки забрав собі я? Хто би повірив, ніби ти добровільно від них відмовився? А крім того, синку, ти б не дозволив мені довго ними тішитися, — генерал похитав головою. — Бо передумав би. За день-другий тобі б закортіло багатства та слави — інші переконали б тебе в цьому. І ти зажадав би їх назад. Я не одну годину це вирішував, але Рестарес має рацію: так треба. Заради блага Алеткару.
— Алеткар тут ні до чого! Уся річ у тобі! Адже ти, побий тебе грім, маєш конче бути кращим за інших!
З його підборіддя скапували сльози.
Амарам виглядав винувато, наче тільки-но усвідомив, що сказане Каладіном — правда. Він відвернувся й махнув буревартівникові. Бородань відійшов від жаровні, стискаючи в руці якийсь предмет, що його він розжарював на вугіллі. Штемпель для таврування.
— То все це — звичайне окозамилювання? — запитав Каладін. — Поважний ясновельможний, котрий дбає про своїх людей? Брехня? Від початку до кінця?
— Я дійсно чиню так заради солдатів, — відказав генерал. Він узяв Сколкозбройця та стиснув його в руці. Самоцвіт на головці ефеса спалахнув білим сяйвом. — Ти й близько не розумієш, списнику, який тягар покладений на мої плечі, — у його тоні поменшало спокійної розсудливості, і, здавалося, ніби той виправдовується. — І я не маю права зважати на життя кількох темнооких бійців, якщо моє рішення може врятувати тисячі людей.
Буревартівник підступив до Каладіна й заніс штемпеля. Із дзеркальним зображенням диґліфа, що читається як «сас нан». Тавром невільника.
— Ти кинувся мені на допомогу, — сказав Амарам, шкутильгаючи до дверей та обходячи тіло Ріша. — І за моє врятоване життя я збережу твоє. Якби ту саму історію розповідали п’ятеро, їм би повірили, але хто слухатиме одного-єдиного раба? У таборі ж ми скажемо, що ти не був заодно зі своїми людьми — проте й спинити їх не намагався. А кинувся навтьоки й попався в руки моєї варти.
Біля дверей генерал забарився, поклавши краденого Сколкозбройця тупим кінцем собі на плече. У його очах усе ще прозирала провина, однак обличчя посуворішало, ховаючи її.
— За дезертирство тебе буде звільнено з армії й затавровано як раба. Однак я милостиво зберігаю тобі життя.
Амарам відчинив двері та вийшов геть.
А штемпель із тавром обпік шкіру, випечатуючи Каладінову долю на його чолі. Тишу востаннє прорізав несамовитий крик.
Кінець третьої частини
Інтерлюдії
Баксил / Ґеранід / Сет
I-7
Баксил
Баксил поспішав розкішним коридором палацу, стискаючи об’ємисту сумку з інструментами. Позаду долинув звук, схожий на чиїсь кроки, і той, підскочивши, озирнувся. Але нічого не побачив. Коридор був безлюдний: лише золотистий килим на підлозі, прикрашені дзеркалами стіни та склепінчаста стеля, інкрустована хитромудрою мозаїкою.
— Ти не міг би це припинити? — запитав Ав, який ішов поруч. — Бо щоразу, коли ти смикаєшся, мені від несподіванки так і хочеться почастувати тебе потиличником.
— Нічим не можу зарадити, — відказав Баксил. — Хіба ми не мали б дочекатися ночі?
— Хазяйка знає, що робить, — заперечив Ав. Як і Баксил, той був емулійцем і мав темну шкіру й волосся. Вищий на зріст, він був і значно впевненіший у собі. І, неквапливо крокуючи системою переходів, тримався так, неначе їх туди запросили. А в піхвах у нього за спиною висів меч із широким лезом.
«Пошли, Верховний Кадасіксе, — подумав Баксил, — щоб Аву не довелося оголювати цю зброю. Слава тобі».
Їхня хазяйка йшла попереду і, якщо не брати до уваги їх самих, була єдиною живою душею в коридорі. Вона не належала до емулі та й взагалі не скидалася на макабакі, попри темну шкіру й довге та чорне розкішне волосся. Жінка мала шинські очі, але зріст і струнка статура здавалися алетійськими. Ав гадав, що вона — змішаного походження. Чи принаймні так казав, коли вони наважувались обговорювати ці речі. Бо ж у хазяйки був добрий слух. Просто навдивовижу добрий.
На наступному перехресті вона зупинилася. Баксил мимоволі знову зиркнув через плече. Ав штурхонув його ліктем, але той нічого не міг з собою подіяти. Так, хазяйка запевняла, що всі палацові слуги будуть зайняті підготовкою нового гостьового крила, але ж вони вломилися не до кого-небудь, а до самого Ашно Мудреця Мудреців. Одного з найбагатших і найсвятіших людей у всьому Емулі. У нього сотні служників. А раптом котрийсь із них пройде цим коридором?
Двійко чоловіків приєдналися до хазяйки, яка все ще стояла на перехресті. Баксил примусив себе перевести погляд уперед, щоб без кінця не озиратися, проте виявив, що мимоволі витріщається на хазяйку. Служити такій красуні, як вона — з її довгим чорним розпущеним волоссям, що звисало до пояса, — було небезпечно. Вона ніколи не вдягалася так, як подобало би жінці. І навіть звичайних суконь чи спідниць не носила. Завжди в штанах — як правило, глянсуватих та облиплих, а на поясі — меч із тонким лезом. Фіолетовий відтінок її очей був настільки блідий, що вони здавалися майже білими.
Ця жінка вражала. Дивувала, п’янила, приголомшувала.
Ав знову штурхнув його під ребра. Той підскочив і зиркнув на кузена, потираючи живіт.
— Баксиле, — звеліла хазяйка, — мої інструменти.
Він відкрив сумку й подав їй згорнуту розкладку з інструментами. Щойно вона дзенькнула в її руці, як хазяйка, навіть не глянувши на чоловіка, подалася вглиб коридору, що вів наліво.
Слуга спостерігав за нею, почуваючись ніяково. Там розміщувалася Священна зала, де багатії вивішували портрети своїх Кадасіксів для вшанування. Жінка підійшла до першої картини. Вона зображала Епан, Повелительку снів. То був справжній шедевр, виконаний золотою фольгою по чорному полотні.
Хазяйка дістала з розкладки ніж і вирізала картину з рами. Баксил зіщулився, проте нічого не сказав. Він майже звик до тієї легкості, з якою ця жінка руйнувала витвори мистецтва, хоч його це й страшенно ошелешувало. Однак вона дуже добре платила їм обом.
Ав, обіпершись об стіну, длубався нігтем у зубах. Баксил намагався наслідувати його розслаблену позу. Просторий коридор освітлювався топазовими скалками, вставленими у вишукані канделябри, проте вони й не ворухнулися, щоб повиймати їх. Хазяйка не схвалювала крадіжок.
— А я подумую про те, щоби спробувати щастя зі Старою магією, — обізвався Баксил — не в останню чергу для того, щоб не зіщулитись: хазяйка саме зібралася виколупати очі прекрасному бюсту.
Ав фиркнув:
— Навіщо вона тобі?
— Сам не знаю, — відповів той. — Але хоч матиму чим зайнятися. Та й раптом із того щось вийде? Адже я ніколи не шукав її. Хоча подейкують, ніби кожному дається шанс попросити, щоб Охоронниця ночі облагодіяла його. А ти вже скористався своїм?
— Нє-є, — протягнув Ав. — І не мрій дістатися Долини. Мій брат он ходив. І повернувся з обома змертвілими руками. Так нічого більше ними й не відчував.
— А про яке благодіяння він просив? — запитав Баксил, а його хазяйка тим часом загорнула вазу в тканину, тихо розбила її об підлогу й розтоптала уламки ногою.
— Хто його знає, — відповів Ав. — Він не розказував. Схоже, соромився. Напевно, про якусь дурню на кшталт модної зачіски, — і зловтішно посміхнувся.
— А я от думаю про те, щоб удосконалитись, — зізнався Баксил. — Скажімо, попрохати собі сміливості…
— Дивися сам, — відказав кузен. — Хоча я гадаю, що існують і безпечніші способи. Зі Старою магією ніколи не знаєш, яким прокляттям усе це діло скінчиться.
— Я би висловив своє прохання як слід, — запевнив його Баксил.
— Нічого не вийде, — заперечив Ав. — Це ж тобі не гра, під яким би соусом не намагалися подати це легенди. Охоронниця ночі не прагне ошукати тебе чи спотворити твої слова. Ти просиш про благодіяння. І вона дає тобі те, чого ти, на її думку, заслуговуєш — а тоді ще й прокляття до пари. Інколи вони пов’язані, а іноді й ні.
— І звідки ж така інформація? — запитав кузен. Їхня хазяйка саме нівечила чергове полотно. — Ти ж начебто сказав, що не ходив?
— Сам не ходив, — наголосив той. — Зате ходили батько, мати та кожнісінький із братів. Дехто отримав бажане. Та ледь не всі зрештою пошкодували — через прокляття, що випало на їхню долю. Окрім старого: той отримав сувій дорогої тканини, яку спродав, рятуючи нас від голоду під час неврожаю лурніпу кілька десятиліть тому.
— І яке ж прокляття йому дісталося?
— До скону бачити світ догори дриґом.
— Справді?
— Угу, — підтвердив Ав. — Для нього все переплуталося: люди ходили по стелі, а небо простягалося під ногами. Та він казав, що досить швидко призвичаївся, і доки прийшов час умирати, навіть не сприймав цього як щось погане.
Але Баксила занудило від самої думки про таке прокляття. Він опустив очі на сумку з інструментами. Якби не ця його боягузливість, хтозна — можливо, йому би вдалося переконати хазяйку сприймати його як щось більше, ніж звичайну робочу силу?
«Коли б ти, Верховний Кадасіксе, міг явити таку милість, — подумав він, — я хотів би знати, як правильно повестися. Слава тобі».
Повернулася трохи розпатлана хазяйка. І простягнула руку.
— Баксиле, ковадло з глушником. Там далі стоїть ціла статуя.
Той хутко витяг із сумки великий молот і передав його жінці.
— Треба мені, напевно, обзавестися Сколкозбройцем, — замріяно промовила вона, завдавши інструмент собі на плече. — Однак тоді все може виявитись занадто легко.
— Я б не заперечував, хазяйко, щоби вам і справді було занадто легко, — зауважив Баксил.
Та фиркнула й подалася назад углиб коридору. І незабаром взялася гамселити по статуї в його дальному кінці, відбиваючи тій руки. Баксил здригнувся:
— Такий шум неодмінно хтось та почує.
— Атож, — погодився Ав. — Напевно, тому вона й узялася за неї наприкінці.
Але звуки ударів трохи стишувались глушником. Вони, поза сумнівом, унікальні квартирники: проникають в будинки багатіїв, щоби нічого не взяти.
— Навіщо вона все-таки це робить? — мимоволі запитав Баксил.
— Хто її знає. Чому б тобі самому не поцікавитися в неї?
— Але ж ти казав, щоб я ніколи цього не робив.
— Усе залежить від того, наскільки тобі дорогі твої кінцівки, — пояснив Ав.
— Досить такі дорогі.
— Ну, якщо раптом подешевшають, тоді й почнеш діймати хазяйку своїми надокучливими запитаннями. А доти раджу стулити пельку.
Баксил нічого більше не сказав. «Стара магія, — подумав він. — Ось що може змінити мене. І я вирушу на її пошуки».
Хоча не з його щастям її знайти. Він зітхнув і відкинувся на стіну, а звідти, де була хазяйка, і далі доносилися приглушені звуки ударів.
I-8
Ґеранід
— Я розмірковую над тим, щоб змінити своє Покликання, — долинув ззаду голос Ашіра.
Ґеранід неуважно кивнула, не перериваючи роботи над рівняннями. У маленькій кам’яній кімнатці різко пахло приправами. Ашір укотре ставив новий експеримент. Для цього йому знадобились особливий сорт порошку карі та якийсь рідкісний шинський плід, що його він карамелізував. Ну, чи щось на зразок того. Вона чула, як той шкварчить на його новій фабріаловій плиті.
— Мені остогидло куховарити, — вів далі Ашір. У нього був приємний м’який голос. За це вона його й кохала. Почасти через те, що він любив потеревенити, а коли вже поруч конче має бути той, хто плескатиме язиком, доки ти намагаєшся думати, то краще б йому мати голос м’який і приємний.
— Я більше не відчуваю колишньої пристрасті до цієї справи, — продовжував він. — А крім того, яке пуття від кухаря в Царстві духу?
— Вісникам теж треба їсти, — недбало зауважила вона, прокресливши на грифельній дощечці риску та заходившись нашкрябувати під нею черговий рядок цифр.
— Справді? — із сумнівом перепитав Ашір. — Бо я й досі цього не певен. Так, звісно, я читав філософські спекуляції на цю тему, проте вони, як на мене, не тримаються купи. Тіло вимагає їжі в Царстві матерії, але ж дух існує в зовсім іншому стані.
— Угу, в ідеальному, — відказала вона. — Тож ти, напевно, міг би створювати ідеальну їжу.
— Хм… І що ж у цьому буде цікавого? Жодних тобі експериментів…
— Я прожила б і без них, — зауважила Ґеранід, нахиляючись ближче, щоб оглянути коминок, де довкола охоплених полум’ям полін танцювали дві вогнекузьки. — Надто якби це означало, що мені не доведеться більше куштувати чогось на подобу того зеленого супу, який ти приготував минулого місяця.
— А-а… — тужливо протягнув Ашір. — Тоді вийшов справжній шедевр. Рідкісна гидота — і то зварена лише з цілком апетитних інгредієнтів, — він, здавалося, сприймав це як особистий тріумф. — А от цікаво: чи їдять у Царстві пізнання? Чи існує там їжа, що сприймає себе як сутність? Треба буде почитати й довідатися, чи їв хто-небудь із тих, хто побував у Гадесмарі.
Ґеранід відповіла фирканням, яке можна було тлумачити так і сяк, а тоді дістала кронциркуль і нахилилася ще ближче до багаття в каміні, щоб виміряти спренів вогню. Вона нахмурилася й ще щось записала.
— На ось, серденько, — мовив Ашір, підійшовши та припавши на коліна поруч неї. І простягнув невеличку мисочку. — Скуштуй. Гадаю, тобі сподобається.
Та окинула поглядом її вміст — дрібно покришені шматочки хліба, политі червоним соусом. Чоловіча їжа. Та оскільки вони обоє були подвижниками, це не мало великого значення.
Знадвору долітав плескіт хвиль, що лагідно накочувалися на скелі. Вони перебували на крихітному решійському острівці. Формально їх послали сюди для задоволення релігійних потреб усіх відвідувачів воринського віровизнання. Дехто з мандрівників і справді заглядав до них із цією метою — час від часу траплялися навіть решійці. Та насправді це давало змогу усамітнитися, зосередившись на дослідженнях. Для Ґеранід — у сфері спренології. А для Ашіра — хімії. Щоправда, у її кулінарній підгалузі, оскільки це давало змогу харчуватися результатами експериментів.
Огрядний чоловік привітно всміхався. У нього були поголена голова й акуратно підрівняна сива борода прямокутної форми. Попри анахоретство, обоє дотримувалися вимог, накладених саном. Історію прожитого у вірі життя не завершують абияк написаною розв’язкою.
— Хоча б не зелене, — зауважила вона, беручи тарілку. — Це добрий знак.
— Хм, — почав Ашір, нахиляючись і поправляючи окуляри, щоб проглянути її записи. — Те, як карамелізувався цей шинський овоч, просто приголомшує, що й казати. Як добре, що Ґом приніс його мені. Треба буде, щоби ти пробіглась моїми нотатками. Здається, я не помилився в підрахунках, але всяке могло трапитись.
Він не був настільки ж сильний в арифметиці, як у теоретизуванні. На щастя, Ґеранід виявилася його прямою протилежністю.
Вона взяла ложку й спробувала їжу. Її захищену руку не покривав рукав — ще одна з переваг подвижницького чину. Страва виявилась досить смачною.
— Ашіре, а сам ти це куштував?
— Ні, — відказав той, усе ще продивляючись рядки цифр. — Адже це ти в нас сміливиця, люба.
Жінка фиркнула:
— Просто жах.
— Воно й видно: ти щойно відправила до рота ще один великий кусень.
— Угу, але тобі аж ніяк не сподобається. Ані шматочка фруктів. А що це ти додав, рибу?
— Жменьку сушеної дрібноти, яку впіймав сьогодні вранці. Я й досі не знаю, що воно за вид. Але на смак нічого, — він трішки помовчав, а тоді звів очі на коминок і спренів. — Ґеранід, що це таке?
— Гадаю, прорив, — тихо відказала та.
— Але ж цифри… — не зрозумів той, постукуючи по грифельній дошці. — Ти казала, що вони непередбачувані, і такими вони й залишилися.
— Так, — погодилася вона і, примруживши очі, глянула на вогнекузьок. — Але тепер я навчилася прогнозувати їхню непередбачуваність.
Подвижник перевів очі на жінку, спантеличено нахмурившись.
— Ашіре, спрени стають іншими, щойно я виміряю їх, — пояснила Ґеранід. — Допоки вимірів не знято, вони танцюють, варіюючи за габаритами, яскравістю та формою. Але варто лише мені записати отриманий результат, як вони вмить застигають у своєму поточному стані. І відтоді, наскільки я можу висновувати, перманентно його зберігають.
— І що це означає? — запитав той.
— Сподіваюся, ти зможеш мені пояснити. Я надала тобі цифри. А уява — твоя парафія, любий.
Він почухав бороду, випростався і взяв миску та ложку й для себе. Свою порцію Ашір посипав цукатами. Ґеранід була майже впевнена, що той став подвижником через свою любов до солодкого.
— А що трапиться, якщо ці виміри стерти? — запитав він.
— Спрени знову почнуть змінюватись, — відказала вона. — За довжиною, формою та яскравістю.
Той скуштував свого місива.
— Вийди в іншу кімнату.
— Навіщо?
— Роби, що кажуть. І грифельну дощечку прихопи.
Ґеранід зітхнула й, захрустівши суглобами, підвелася. Невже вона ставала аж настільки стара? Світло зірок, але ж вони вже провели на цьому острові чимало часу. Жінка перебралася в сусідню світличку, де стояло їхнє ліжко.
— І що тепер? — гукнула вона.
— Я мірятиму спренів твоїм кронциркулем, — долинула відповідь. — Зніматиму три виміри підряд. Але ти записуй тільки одну з тих цифр, що я називатиму. І не кажи мені, яку записала.
— Гаразд, — озвалася вона.
Вікно стояло відчинене, і, визирнувши крізь нього, подвижниця окинула поглядом дзеркальну гладінь, що поступово темнішала. Решійське море — не таке мілке, як Чистозеро, але здебільшого досить тепле, поцятковане тропічними острівцями й де-не-де — чудовиськами-великопанцирниками.
— Три й сім десятих дюйма, — крикнув Ашір.
Вона не стала записувати цей вимір.
— Дві цілих вісім десятих дюйма.
Ґеранід пустила повз вуха й цю цифру, але приготувала крейду, щоб записати — і то якомога тихше — результат наступного вимірювання.
— Дві й три десятих дю… Ти диви!
— Що сталося? — гукнула вона.
— Він перестав змінюватися в розмірах. Гадаю, було записано останній із показників?
Подвижниця нахмурилася й пішла назад у їхню невеличку вітальню. Справа від входу, на низенькому столику, примостилася Ашірова плита. Кімнату було обставлено на решійський манір: жодних стільців, лише подушки, усі меблі — не високі, а приземкуваті й довгасті.
Вона підійшла до коминка. Одна з двох вогнекузьок звивалася довкола поліна, варіюючи за формою та довжиною, неначе в такт із палахкотінням полум’я. Проте інша набула стабільнішого вигляду. Її довжина залишалася постійною, і тільки обриси ледь-ледь видозмінювались.
Чомусь здавалося, неначе її замкнуло. Танцюючи над багаттям, вогнекузька чимось скидалася на маленького чоловічка. Ґеранід простягнула руку й стерла запис. Спрен одразу ж замерехтів і почав хаотично трансформуватися, подібно до іншого.
— Ти поглянь! — повторив Ашір. — Неначе звідкись знає, що з нього зняли мірку. Скидається на те, що сама лише визначеність параметрів якимось чином затримує його. Ану запиши число.
— Яке число?
— Будь-яке, — відказав той. — Аби лише ним можна було позначити розмір вогнекузьки.
Вона так і зробила. Жодних наслідків.
— Значить, їх треба саме міряти, — сказав подвижник, легенько постукуючи ложкою по краю миски. — Імітація нічого не дасть.
— А от мене цікавить похибка інструмента, — мовила Ґеранід. — Якщо скористатися менш точним пристроєм, чи означатиме це, що у спрена залишиться певний запас гнучкості? А може, існує якийсь поріг — та міра точності, за якою він виявляється застопореним? — жінка приголомшено опустилася на долівку. — Я повинна провести додаткові дослідження. Перевірити, чи підтверджується це й у випадку з яскравістю, а тоді зіставити отримані результати з виведеною мною загальною формулою залежності між яскравістю вогнекузьки й багаття, навколо якого вона танцює.
Ашір скривився:
— Мені це, люба, звучить аж надто схоже на математику.
— Так і є.
— У такому разі я приготую тобі перекуску, щоби подвиги твого обчислювального генія не творилися на голодний шлунок, — він усміхнувся та чмокнув її в чоло. — Ти тільки-но відкрила дещо неймовірне, — додав він уже тихіше. — Я ще не вповні усвідомив його значення, та воно цілком може перевернути всі наші уявлення про спренів. А цілком можливо, що й про фабріали.
І собі всміхнувшись, вона знову взялася за свої рівняння. І цього разу не мала нічого проти, коли той завів розмову про інгредієнти, розробляючи новий рецепт якихось цукристих солодощів, що, як він запевняв, неодмінно їй сподобаються.
I-9
Смерть носить біле
Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, крутнувся між двох охоронців, і їхні очі вигоріли. Обоє тихо осіли додолу.
Трьома швидкими ударами Сколкозбройця він перетяв завіси й засувку величезних дверей. Тоді глибоко вдихнув, усотуючи Буресвітло з наповненого самоцвітами капшука, що висів у нього на поясі. Засяявши від поновленої енергії, він вгамселив у двері підсиленою Світлом ногою.
Більше не втримувані завісами в одвірках, ті залетіли в кімнату, грюкнули об підлогу та юзом пішли по камінню. Простора бенкетна зала позаду них була повна людей, тріскотливих камінів і дзенькоту таць. Громаддя дверей нарешті здолало гальмівний шлях, і в кімнаті запала тиша.
«Мені шкода», — подумав він, а тоді кинувся всередину, щоб розпочати бійню.
Здійнявся хаос: ґвалт, вереск і паніка. Сет застрибнув на ближній стіл та закрутився дзиґою, стинаючи кожного, хто опинявся поруч. Проте, чинячи так, він уважно дослухався до криків конаючих. Не пропускав повз вуха їхніх зойків. Не залишався глухим до волання скалічених. Звертав увагу на всіх і кожного.
І ненавидів себе.
Він просувався вперед, перестрибуючи зі столу на стіл, і вимахував Сколкозбройцем — бог палаючого Буресвітла та смерті.
— Ратники! — кричав світлоокий, який забився в куток. — Де мої ратники!?
Широкий у поясі та плечах, він мав русяву бороду лопатою й масивного носа. Ганаванар, король Джа Кеведу. Ніякий не Сколкозбройний, хоча й ходили чутки, ніби він потай став власником Сколкозбройця.
Представники обох статей кидалися врозтіч від Сета, перечіпляючись одне об одного. А той приземлявся в їхню гущу, і його білий одяг брижився. Він перетяв чоловіка, котрий витягував меча, але розчикрижив і трьох жінок, які всього лише рятувалися втечею. Очі вбитих спалахували, а тіла валилися додолу.
Сет простяг руку назад і зарядив стола, з якого щойно зістрибнув, а тоді силою Простого викиду — того, що регулює, де «низ» — притягнув його до дальньої стіни. Великий дерев’яний стіл завалився набік і врізався в натовп, спричиняючи ще більше лементу й болю.
Шин відчув, що плаче. Отримані ним інструкції були прості. Вбивай. Вбивай, як ніколи раніше. Зроби так, щоби невинні з криками падали тобі до ніг, і нехай світлоокі ридають. І при цьому одягнися в біле, щоб усі бачили, хто ти такий. Сет не протестував. Бо знав своє місце. Адже він був Заблудлим.
І чинив, як веліли господарі.
Трійко світлооких зібралися з духом напасти на нього, і він, салютуючи, здійняв Сколкозбройця. Ті видали бойовий клич і кинулися вперед. Але Сет мовчав. Легенько змахнувши зап’ястям, він відсік лезо меча в першого з них. Щойно Клинок зметнувся в повітря, як шин ступив між решти двох, і його Сколкозброєць із посвистом перетяв їхні шиї. Очі нападників зсохлися, і вони дружно рухнули долі. А першого він дістав іззаду: ввігнав своє Оружжя йому в спину — так, що гостряк аж прозирнув із грудей.
Чоловік повалився додолу — з дірою в сорочці, проте з неушкодженою шкірою. Щойно він ударився об підлогу, як поруч із дзенькотом упало відтяте лезо його меча.
Інша група насувалася на Сета збоку. Той сконцентрував Буресвітло в долоні та з Повним викидом розхлюпав по долівці біля їхніх ніг. Такий тип Викиду скріплював предмети між собою: щойно нападники перетнули прокреслену лінію, як їхнє взуття прикам’яніло до підлоги. Люди перечепилися й виявили, що тепер тіл і рук теж не відірвеш. А Сет скорботно походжав між них, завдаючи ударів.
Король метнувся вбік: він начебто зібрався обігнути залу по периметру та втекти. Шин збризнув поверхню стола Повним викидом, а тоді зарядив усю конструкцію ще й Простим і спрямував до дверей. Крутнувшись у повітрі, стіл із грюкотом забарикадував вихід: «намагнічена» Буресвітлом стільниця пристала до стіни. Утікачі намагалися розблокувати двері, але це лише породило товкотнечу. Сет забрів у цю людську тисняву й замахав Сколкозбройцем.
Стільки смертей. Навіщо? Яка мета цього?
Коли шість років тому Убивця в білому здійснив той напад в Алеткарі, то вважав, ніби влаштував різанину. Тоді він і гадки не мав, що таке справжня різанина. Діставшись дверей, Сет виявив, що стоїть на тілах близько тридцяти чоловіків, і його емоції немов потрапили в смерч Буресвітла, що вирувало усередині. Він раптом відчув до нього не меншу ненависть, ніж до самого себе. Таку ж сильну, як і до клятого Сколкозбройця у своїй руці.
І… і до короля. Сет рвучко розвернувся в той бік. Усупереч здоровому глузду, шинів сплутаний, затьмарений розум звинувачував саме його. Навіщо він влаштував бенкет цього вечора? Чому не залишив гостей раніше? Нащо поназапрошував стільки людей?
Сет наближався до монарха. Він поминав мертвих, які лежали, скорчившись, на підлозі, а їхні вигорілі очі дивилися на нього з безживним докором. Правитель зіщулився по інший бік високого стола.
Який раптом здригнувся й дивно затремтів.
Щось тут не так.
Сет інстинктивно Кинувся на стелю. Для нього зала перевернулася, тож стеля стала його долівкою. З-під королівського стола вискочили дві постаті. Двоє чоловіків у Збруї, які розмахували Сколкозбройцями.
Звившись у повітря, шин уник їхніх ударів, а тоді Кинувся назад на підлогу й опустився на стіл короля, коли той саме прикли´кав свого Сколкозбройця. Отже, чутки не брехали.
Правитель завдав удару, але Сет відскочив назад, приземлившись між двох Сколкозбройних. За стіною почулися кроки. Шин підняв очі й побачив, що в кімнату лавою сунули солдати. В усіх новоприбулих були впізнавані, ромбоподібні щити. Напівсколки. Він чув про ці нові фабріали, здатні витримувати удар Сколкозбройця.
— А ти гадав, я не знаю, що до мене збираються в гості? — крикнув йому король. — І це після того, як ти вбив трьох із моїх великих князів? Ми готові зустріти тебе, горлорізе.
Він підняв щось, заховане під столом. Іще один щит-напівсколок. Їх виготовляли з металу й оснащували самоцвітом із тильної сторони.
— Ти дурень, — сказав йому Сет, і з його вуст засочилося Буресвітло.
— Це ж чому? — гукнув монарх. — Гадаєш, я мав би втекти?
— Ні, — відказав шин, зустрічаючись із ним поглядом. — Але ти влаштував мені пастку під час бенкету. І тепер я маю всі підстави винуватити в цих смертях саме тебе.
Солдати лавою розсипалися по кімнаті, а двоє супротивників у повному Сколкоспорядженні тим часом підступали до нього, розмахуючи Мечами. Король усміхнувся.
— Нехай же буде по-твоєму, — промовив Сет і зробив глибокий вдих, всотуючи Буресвітло з численних самоцвітів, що містилися в капшуках, понав’язуваних на поясі. Воно шаленіло в ньому, обпікало й ревло, неначе в грудях здійнялась великобуря. Від вдихнув його більше, ніж будь-коли раніше, і втримував доти, аж доки не з’явилося відчуття, що воно от-от розірве його навпіл.
У його очах і досі стояли сльози? Що ж, може, застуватимуть його злочини. Він рвучко розстібнув поясну портупею, позбувшись її разом із важкими сферами.
Тоді відкинув Сколкозбройця.
Шоковані супротивники застигли на місці, доки той перетворювався на імлу. Хто ж випускає Сколкозбройця в розпал битви? Таке не вкладалося в голові.
А от Сет саме так і чинив.
«Ти — витвір мистецтва, Сете-сину-Нетуро. Ти — бог».
І час тобі це показати.
Солдати й Сколкозбройні пішли у наступ. Але за лічені удари серця до того, як вони зблизилися з ним, той, крутнувшись, прийшов у рух. У його жилах бушувала зріджена буря. Уникнувши кількох найперших помахів мечів, він угвинтився в солдатську гущу. Утримуючи в собі аж стільки Буресвітла, заряджати ним об’єкти було набагато легше: воно самé просилося назовні, рвучись із-під шкіри. За таких умов Сколкозброєць лише відволікав би його. Бо справжньою зброєю тепер був сам Сет.
Він перехопив руку одного із солдатів та за якусь мить зарядив того Буресвітлом і Кинув догори. Боєць заволав, провалюючись у повітря, а шин тим часом пірнув під черговий випад. Виявляючи нелюдську гнучкість, він торкнувся нападникової ноги. Тоді, підморгнувши, зиркнув на нього, і силою Викиду теж пожбурив на стелю.
Солдати залаялися й замахали на нього клинками, проте їхні громіздкі напівсколки несподівано стали завадою: Сет звивався між них із грацією небесної мурени, торкаючись рук, ніг та плечей, і дюжину за дюжиною розкидав їх навсібіч. Більшість із них летіли догори, однак з однієї партії він спорудив стіну та жбурнув її в Сколкозбройних, які наближалися. Ті закричали, зіткнувшись із бар’єром з тіл, що корчилися в польоті.
Коли на нього насів ще один загін воїнів, Шин відскочив назад і, прокрутивши в повітрі сальто, Кинувся на дальню стіну. Його вестибулярний апарат переналаштувався, тож щойно він приземлився туди, як стіна стала для нього «низом». І Сет побіг нею до короля, який чекав за спинами Сколкозбройних.
— Убийте його! — репетував правитель. — Буря на ваші голови! Що ви робите? Та вбийте ж його!
Той зіскочив зі стіни і, перекинувшись через голову, опинився долі, одним коліном спираючись на стільницю. Під дзенькіт столового срібла та кувертів шин ухопив ножа і зарядив його раз, другий, третій. Силою потроєного Простого викиду він спрямував його на короля та відпустив, а сам таким же чином відскочив назад.
Він відсахнувся, коли один зі Сколкозбройних завдав удару, перетявши стола навпіл. Кинутий Сетом ніж летів на короля значно швидше, ніж мав би. Той витріщив очі й заледве встиг вчасно здійняти щита, в який із брязкотом врізалось лезо.
«Поглинь тебе Геєна», — подумав Убивця, здіймаючись догори силою чверті Простого викиду, яка не тягла його вверх, а лише зробила значно легшим. На четверту частину його маси тепер діяла сила не земного, а «відземного» тяжіння. І він, по суті, став важити вдвічі менше.
Його біле вбрання граційно затріпотіло, коли він, крутнувшись у повітрі, приземлився серед рядових бійців. У тих, кого він раніше Поки´дав на високу стелю, вичерпався заряд Буресвітла, і вони з гепанням посипалися на підлогу зливою понівечених тіл.
Сет знову зайнявся солдатами: одні валилися додолу, доки інші злітали догори. Їхні недешеві щити брязкали об каміння, випадаючи з мертвих чи занімілих пальців. Воїни намагалися дістати його, але шин танцював між ними, вдавшись до старовинного бойового мистецтва каммар, що послуговувалося лише руками. Воно вважалося менш смертоносним: основний акцент робився на захопленні супротивника та використанні його ваги проти нього самого з метою знерухомлення.
Проте воно ідеально підходило й тóму, хто хотів доторкнутися до когось, щоби зарядити.
Він став бурею. Став винищенням. З його волі люди злітали в повітря, падали та вмирали. Сет кинувся вперед і, торкнувшись стола, послав його догори силою половинного Простого викиду. Зазнавши таким чином нульової гравітації, той зробився невагомим. Шин зарядив його на Повний викид і штурхонув ногою в бік солдатів: ті поприлипали до стільниці, немовби їхні шкіра чи одяг зрослися з деревиною.
Сколкозброєць зі свистом розтяв повітря поруч нього, і Сет злегенька видихнув і вискочив з-під удару. Із губ заклубочилося Буресвітло. Під градом тіл, що сипалися зі стелі, двоє Сколкозбройних пішли в атаку. Але шин був занадто моторний, занадто гнучкий. Сколкоспорядження не любить командних дій. Обидва звикли домінувати на полі бою чи сходитися в герці з одним супротивником за раз. Саме міць їхньої зброї і робила їх незграбними.
Сет біг легко та прудко: земля притягувала його вдвічі слабше за решту людей. Він завиграшки перескочив черговий помах меча і Кинувся на стелю, щоби набрати ще трохи висоти, перш ніж знову переміститися долі силою четвертинного Викиду. У нього вийшов десятифутовий стрибок у повітря, на який він не затратив жодних зусиль.
А удар, що схибив по ньому, прийшовся на землю й розсік скинуту ним портупею та один із його чималих капшуків. Долівкою розсипалися сфери й просто самоцвіти — деякі заряджені, інші тьмяні. Сет втягнув Буресвітло з тих, що підкотилися ближче.
Позаду Сколкозбройних з’явився й сам король із мечем напоготові. Йому слід було спробувати втекти.
Двійко лицарів у повному Сколкоспорядженні замахали на Сета своїми мечами-переростками. Сет звивався між їхніх випадів, а тоді простягнув руку й на льоту спіймав щита, що падав з-під стелі. Солдат, який тримав його, гепнувся долі на секунду пізніше.
Шин наскочив на одного зі Сколкозбройних — того, що в золотавому обладунку — і, відбивши його зброю щитом, протиснувся мимо. Інший лицар, у червоних латах, також завдав удару. Сет заблокував його напівсколком, який розтріскався, заледве тримаючись купи. Усе ще впираючись ним у меч супротивника, Сет Викидом перемістився позад нього та одночасно стрибнув уперед.
Така комбінація прокрутила його в повітрі над головою нападника. Він усе ще летів, прямуючи до протилежної стіни, коли додолу посипалася друга хвиля солдатів. Один із них врізався у Сколкозбройного в червоному, і той утратив рівновагу.
Шин досяг стіни й приземлився на камінь. Буресвітло переповнювало його. Скільки енергії, скільки життя, скільки страхітливого, нечуваного нищення!
Камінь. Він був священний. Але Сет більше не думав про це. Як могло хоча би щось залишатись для нього святинею після такого?
Доки в Сколкозбройних врізалися тіла, Сет опустився навколішки й, заряджаючи, поклав руку на велику брилу в стіні прямо перед собою. Він знову й знову пробував Кинути її в напрямку лицарів. Раз, два, десять разів, п’ятнадцять. Суцільним потоком вливав у неї Буресвітло. Та засяяла. Пішов тріщинами вапняний розчин. Камінь заскреготів об камінь.
Сколкозбройний у червоному обернувся саме вчасно, щоб побачити, що на нього — з двадцятикратно більшим прискоренням, ніж у звичайного каменя — летить здоровенна заряджена брила. Вона гепнулася в нього, роздробивши нагрудник, розплавлені уламки якого бризнули на всі боки. Удар відкинув лицаря через усю кімнату, де той врізався в дальню стіну. І затих.
У Сета закінчувалось Буресвітло. Він зробив четвертинний Викид, щоб зменшити свою вагу, і з вистрибом припустив долівкою. Довкола валялися розтрощені, понівечені, мертві тіла. Сфери розкотилися по підлозі, і Сет висотував з них Буресвітло. Воно струмувало вгору, немов душі полеглих від його руки, і підживлювало.
Сет перейшов на біг. Інший Сколкозбройний незграбно позадкував, замахуючись мечем, і наступив на розколоту дерев’яну стільницю, від якої повідлітали ніжки. А король нарешті усвідомив, що пастка навряд чи спрацює. І кинувся навтьоки.
«Десять ударів серця, — подумав Сет. — Повернися ж до мене, о ти, виплід Геєни».
Удари серця глухо зазвучали в його вухах. Він скрикнув — Світло вирвалося з рота осяйним димом — і повалився долі якраз тоді, коли Сколкозбройний змахнув мечем. Силою Викиду шин юзом прослизнув між ніг нападника в напрямку протилежної стіни. І зразу ж Кинувся вгору.
Він злетів у повітря, і Сколкозбройний розвернувся для нової атаки. Але противника там більше не було. Сет знову перемістився на підлогу, приземлившись на розламану стільницю позад лицаря. Вмить нагнувся й зарядив її. Закований у Збрую боєць може бути захищеним від Викидів, але ж про те, на чому він стоїть, цього не скажеш.
Силою кількаразового Викиду він Підкинув дошку вгору. Та, накренившись, звилася в повітря, відшпурнувши Сколкозбройного, наче іграшкового солдатика. Сам Сет залишився на ній і під посвист вітру поїхав цим «підйомником» угору. Проте перед самою стелею зіскочив і Кинувся вниз. Раз, другий, третій.
Стільниця врізалася в стелю. А шин із неймовірною швидкістю летів на Сколкозбройного, котрий, оглушений, лежав горілиць.
Сетів меч матеріалізувався в руці безпосередньо в момент удару, і він встромив його, пробивши Збрую. Нагрудник розлетівся на друзки, і лезо глибоко занурилося в груди лицаря, а там і в долівку під ними.
Він підвівся й висмикнув Сколкозбройця. Монарх, який рятувався втечею, кинув погляд через плече та, відмовляючись вірити власним очам, нажахано скрикнув. З обома Сколкозбройними було покінчено за лічені секунди. Останні вцілілі солдати гарячково змикали стрій, прикриваючи його відхід.
Сет більше не плакав. Бо, здавалося, виплакав усі сльози. І тепер почувався змертвілим. Його розум… відмовлявся мислити. Він ненавидів короля. До глибини душі. І йому було боляче, фізично боляче від того, якою сильною була ця ірраціональна ненависть.
Паруючи Буресвітлом, шин Кинувся до монарха.
Він спланерував на ноги, але політ перервався при самій землі — і здавалося, що Сет наче завис у повітрі. Його вбрання розвівалося. Тим охоронцям, які все ще залишалися живими, мало би здаватися, неначе він ковзнув по долівці.
Під невеличким кутом Сет Кинувся донизу й замахав мечем, наближаючись до солдатських шеренг — промчав крізь них, немов спускався крутим схилом. Пронісся вихором, поклавши дюжину людей, елегантний у своїй жахливості, на ходу всотуючи Буресвітло зі сфер, що валялися на підлозі.
Шин досяг виходу, а люди позад нього падали додолу з палаючими очима. Просто знадвору поміж жменьки останніх охоронців щодуху біг король. Забачивши Сета, він скрикнув та обернувся, а тоді здійняв щит-напівсколок.
Запетлявши між охоронців, Сет двічі вдарив по ньому, рознісши на друзки, чим змусив короля позадкувати. Правитель спіткнувся й зронив Сколкозбройця, який умить перетворився на імлу.
Сет підскочив і спрямував себе додолу силою двох Простих викидів. І приземлився просто на монарха: його зросла вага зламала тому руку й пришпилила до землі. Принагідно Сет різонув лезом отетерілих солдатів, котрі валилися долі, не відчуваючи під собою знеживлених ніг.
Нарешті шин заніс меча над головою й опустив погляд на короля.
— Хто ти? — прошепотів той, і в його очах виступили сльози болю.
— Смерть, — відказав Сет і сторчма ввігнав Сколкозбройця тому в обличчя з такою силою, що меч встромився в камінь під ним.
I-7 Баксил
Баксил поспішав розкішним коридором палацу, стискаючи об’ємисту сумку з інструментами. Позаду долинув звук, схожий на чиїсь кроки, і той, підскочивши, озирнувся. Але нічого не побачив. Коридор був безлюдний: лише золотистий килим на підлозі, прикрашені дзеркалами стіни та склепінчаста стеля, інкрустована хитромудрою мозаїкою.
— Ти не міг би це припинити? — запитав Ав, який ішов поруч. — Бо щоразу, коли ти смикаєшся, мені від несподіванки так і хочеться почастувати тебе потиличником.
— Нічим не можу зарадити, — відказав Баксил. — Хіба ми не мали б дочекатися ночі?
— Хазяйка знає, що робить, — заперечив Ав. Як і Баксил, той був емулійцем і мав темну шкіру й волосся. Вищий на зріст, він був і значно впевненіший у собі. І, неквапливо крокуючи системою переходів, тримався так, неначе їх туди запросили. А в піхвах у нього за спиною висів меч із широким лезом.
«Пошли, Верховний Кадасіксе, — подумав Баксил, — щоб Аву не довелося оголювати цю зброю. Слава тобі».
Їхня хазяйка йшла попереду і, якщо не брати до уваги їх самих, була єдиною живою душею в коридорі. Вона не належала до емулі та й взагалі не скидалася на макабакі, попри темну шкіру й довге та чорне розкішне волосся. Жінка мала шинські очі, але зріст і струнка статура здавалися алетійськими. Ав гадав, що вона — змішаного походження. Чи принаймні так казав, коли вони наважувались обговорювати ці речі. Бо ж у хазяйки був добрий слух. Просто навдивовижу добрий.
На наступному перехресті вона зупинилася. Баксил мимоволі знову зиркнув через плече. Ав штурхонув його ліктем, але той нічого не міг з собою подіяти. Так, хазяйка запевняла, що всі палацові слуги будуть зайняті підготовкою нового гостьового крила, але ж вони вломилися не до кого-небудь, а до самого Ашно Мудреця Мудреців. Одного з найбагатших і найсвятіших людей у всьому Емулі. У нього сотні служників. А раптом котрийсь із них пройде цим коридором?
Двійко чоловіків приєдналися до хазяйки, яка все ще стояла на перехресті. Баксил примусив себе перевести погляд уперед, щоб без кінця не озиратися, проте виявив, що мимоволі витріщається на хазяйку. Служити такій красуні, як вона — з її довгим чорним розпущеним волоссям, що звисало до пояса, — було небезпечно. Вона ніколи не вдягалася так, як подобало би жінці. І навіть звичайних суконь чи спідниць не носила. Завжди в штанах — як правило, глянсуватих та облиплих, а на поясі — меч із тонким лезом. Фіолетовий відтінок її очей був настільки блідий, що вони здавалися майже білими.
Ця жінка вражала. Дивувала, п’янила, приголомшувала.
Ав знову штурхнув його під ребра. Той підскочив і зиркнув на кузена, потираючи живіт.
— Баксиле, — звеліла хазяйка, — мої інструменти.
Він відкрив сумку й подав їй згорнуту розкладку з інструментами. Щойно вона дзенькнула в її руці, як хазяйка, навіть не глянувши на чоловіка, подалася вглиб коридору, що вів наліво.
Слуга спостерігав за нею, почуваючись ніяково. Там розміщувалася Священна зала, де багатії вивішували портрети своїх Кадасіксів для вшанування. Жінка підійшла до першої картини. Вона зображала Епан, Повелительку снів. То був справжній шедевр, виконаний золотою фольгою по чорному полотні.
Хазяйка дістала з розкладки ніж і вирізала картину з рами. Баксил зіщулився, проте нічого не сказав. Він майже звик до тієї легкості, з якою ця жінка руйнувала витвори мистецтва, хоч його це й страшенно ошелешувало. Однак вона дуже добре платила їм обом.
Ав, обіпершись об стіну, длубався нігтем у зубах. Баксил намагався наслідувати його розслаблену позу. Просторий коридор освітлювався топазовими скалками, вставленими у вишукані канделябри, проте вони й не ворухнулися, щоб повиймати їх. Хазяйка не схвалювала крадіжок.
— А я подумую про те, щоби спробувати щастя зі Старою магією, — обізвався Баксил — не в останню чергу для того, щоб не зіщулитись: хазяйка саме зібралася виколупати очі прекрасному бюсту.
Ав фиркнув:
— Навіщо вона тобі?
— Сам не знаю, — відповів той. — Але хоч матиму чим зайнятися. Та й раптом із того щось вийде? Адже я ніколи не шукав її. Хоча подейкують, ніби кожному дається шанс попросити, щоб Охоронниця ночі облагодіяла його. А ти вже скористався своїм?
— Нє-є, — протягнув Ав. — І не мрій дістатися Долини. Мій брат он ходив. І повернувся з обома змертвілими руками. Так нічого більше ними й не відчував.
— А про яке благодіяння він просив? — запитав Баксил, а його хазяйка тим часом загорнула вазу в тканину, тихо розбила її об підлогу й розтоптала уламки ногою.
— Хто його знає, — відповів Ав. — Він не розказував. Схоже, соромився. Напевно, про якусь дурню на кшталт модної зачіски, — і зловтішно посміхнувся.
— А я от думаю про те, щоб удосконалитись, — зізнався Баксил. — Скажімо, попрохати собі сміливості…
— Дивися сам, — відказав кузен. — Хоча я гадаю, що існують і безпечніші способи. Зі Старою магією ніколи не знаєш, яким прокляттям усе це діло скінчиться.
— Я би висловив своє прохання як слід, — запевнив його Баксил.
— Нічого не вийде, — заперечив Ав. — Це ж тобі не гра, під яким би соусом не намагалися подати це легенди. Охоронниця ночі не прагне ошукати тебе чи спотворити твої слова. Ти просиш про благодіяння. І вона дає тобі те, чого ти, на її думку, заслуговуєш — а тоді ще й прокляття до пари. Інколи вони пов’язані, а іноді й ні.
— І звідки ж така інформація? — запитав кузен. Їхня хазяйка саме нівечила чергове полотно. — Ти ж начебто сказав, що не ходив?
— Сам не ходив, — наголосив той. — Зате ходили батько, мати та кожнісінький із братів. Дехто отримав бажане. Та ледь не всі зрештою пошкодували — через прокляття, що випало на їхню долю. Окрім старого: той отримав сувій дорогої тканини, яку спродав, рятуючи нас від голоду під час неврожаю лурніпу кілька десятиліть тому.
— І яке ж прокляття йому дісталося?
— До скону бачити світ догори дриґом.
— Справді?
— Угу, — підтвердив Ав. — Для нього все переплуталося: люди ходили по стелі, а небо простягалося під ногами. Та він казав, що досить швидко призвичаївся, і доки прийшов час умирати, навіть не сприймав цього як щось погане.
Але Баксила занудило від самої думки про таке прокляття. Він опустив очі на сумку з інструментами. Якби не ця його боягузливість, хтозна — можливо, йому би вдалося переконати хазяйку сприймати його як щось більше, ніж звичайну робочу силу?
«Коли б ти, Верховний Кадасіксе, міг явити таку милість, — подумав він, — я хотів би знати, як правильно повестися. Слава тобі».
Повернулася трохи розпатлана хазяйка. І простягнула руку.
— Баксиле, ковадло з глушником. Там далі стоїть ціла статуя.
Той хутко витяг із сумки великий молот і передав його жінці.
— Треба мені, напевно, обзавестися Сколкозбройцем, — замріяно промовила вона, завдавши інструмент собі на плече. — Однак тоді все може виявитись занадто легко.
— Я б не заперечував, хазяйко, щоби вам і справді було занадто легко, — зауважив Баксил.
Та фиркнула й подалася назад углиб коридору. І незабаром взялася гамселити по статуї в його дальному кінці, відбиваючи тій руки. Баксил здригнувся:
— Такий шум неодмінно хтось та почує.
— Атож, — погодився Ав. — Напевно, тому вона й узялася за неї наприкінці.
Але звуки ударів трохи стишувались глушником. Вони, поза сумнівом, унікальні квартирники: проникають в будинки багатіїв, щоби нічого не взяти.
— Навіщо вона все-таки це робить? — мимоволі запитав Баксил.
— Хто її знає. Чому б тобі самому не поцікавитися в неї?
— Але ж ти казав, щоб я ніколи цього не робив.
— Усе залежить від того, наскільки тобі дорогі твої кінцівки, — пояснив Ав.
— Досить такі дорогі.
— Ну, якщо раптом подешевшають, тоді й почнеш діймати хазяйку своїми надокучливими запитаннями. А доти раджу стулити пельку.
Баксил нічого більше не сказав. «Стара магія, — подумав він. — Ось що може змінити мене. І я вирушу на її пошуки».
Хоча не з його щастям її знайти. Він зітхнув і відкинувся на стіну, а звідти, де була хазяйка, і далі доносилися приглушені звуки ударів.
I-8 Ґеранід
— Я розмірковую над тим, щоб змінити своє Покликання, — долинув ззаду голос Ашіра.
Ґеранід неуважно кивнула, не перериваючи роботи над рівняннями. У маленькій кам’яній кімнатці різко пахло приправами. Ашір укотре ставив новий експеримент. Для цього йому знадобились особливий сорт порошку карі та якийсь рідкісний шинський плід, що його він карамелізував. Ну, чи щось на зразок того. Вона чула, як той шкварчить на його новій фабріаловій плиті.
— Мені остогидло куховарити, — вів далі Ашір. У нього був приємний м’який голос. За це вона його й кохала. Почасти через те, що він любив потеревенити, а коли вже поруч конче має бути той, хто плескатиме язиком, доки ти намагаєшся думати, то краще б йому мати голос м’який і приємний.
— Я більше не відчуваю колишньої пристрасті до цієї справи, — продовжував він. — А крім того, яке пуття від кухаря в Царстві духу?
— Вісникам теж треба їсти, — недбало зауважила вона, прокресливши на грифельній дощечці риску та заходившись нашкрябувати під нею черговий рядок цифр.
— Справді? — із сумнівом перепитав Ашір. — Бо я й досі цього не певен. Так, звісно, я читав філософські спекуляції на цю тему, проте вони, як на мене, не тримаються купи. Тіло вимагає їжі в Царстві матерії, але ж дух існує в зовсім іншому стані.
— Угу, в ідеальному, — відказала вона. — Тож ти, напевно, міг би створювати ідеальну їжу.
— Хм… І що ж у цьому буде цікавого? Жодних тобі експериментів…
— Я прожила б і без них, — зауважила Ґеранід, нахиляючись ближче, щоб оглянути коминок, де довкола охоплених полум’ям полін танцювали дві вогнекузьки. — Надто якби це означало, що мені не доведеться більше куштувати чогось на подобу того зеленого супу, який ти приготував минулого місяця.
— А-а… — тужливо протягнув Ашір. — Тоді вийшов справжній шедевр. Рідкісна гидота — і то зварена лише з цілком апетитних інгредієнтів, — він, здавалося, сприймав це як особистий тріумф. — А от цікаво: чи їдять у Царстві пізнання? Чи існує там їжа, що сприймає себе як сутність? Треба буде почитати й довідатися, чи їв хто-небудь із тих, хто побував у Гадесмарі.
Ґеранід відповіла фирканням, яке можна було тлумачити так і сяк, а тоді дістала кронциркуль і нахилилася ще ближче до багаття в каміні, щоб виміряти спренів вогню. Вона нахмурилася й ще щось записала.
— На ось, серденько, — мовив Ашір, підійшовши та припавши на коліна поруч неї. І простягнув невеличку мисочку. — Скуштуй. Гадаю, тобі сподобається.
Та окинула поглядом її вміст — дрібно покришені шматочки хліба, политі червоним соусом. Чоловіча їжа. Та оскільки вони обоє були подвижниками, це не мало великого значення.
Знадвору долітав плескіт хвиль, що лагідно накочувалися на скелі. Вони перебували на крихітному решійському острівці. Формально їх послали сюди для задоволення релігійних потреб усіх відвідувачів воринського віровизнання. Дехто з мандрівників і справді заглядав до них із цією метою — час від часу траплялися навіть решійці. Та насправді це давало змогу усамітнитися, зосередившись на дослідженнях. Для Ґеранід — у сфері спренології. А для Ашіра — хімії. Щоправда, у її кулінарній підгалузі, оскільки це давало змогу харчуватися результатами експериментів.
Огрядний чоловік привітно всміхався. У нього були поголена голова й акуратно підрівняна сива борода прямокутної форми. Попри анахоретство, обоє дотримувалися вимог, накладених саном. Історію прожитого у вірі життя не завершують абияк написаною розв’язкою.
— Хоча б не зелене, — зауважила вона, беручи тарілку. — Це добрий знак.
— Хм, — почав Ашір, нахиляючись і поправляючи окуляри, щоб проглянути її записи. — Те, як карамелізувався цей шинський овоч, просто приголомшує, що й казати. Як добре, що Ґом приніс його мені. Треба буде, щоби ти пробіглась моїми нотатками. Здається, я не помилився в підрахунках, але всяке могло трапитись.
Він не був настільки ж сильний в арифметиці, як у теоретизуванні. На щастя, Ґеранід виявилася його прямою протилежністю.
Вона взяла ложку й спробувала їжу. Її захищену руку не покривав рукав — ще одна з переваг подвижницького чину. Страва виявилась досить смачною.
— Ашіре, а сам ти це куштував?
— Ні, — відказав той, усе ще продивляючись рядки цифр. — Адже це ти в нас сміливиця, люба.
Жінка фиркнула:
— Просто жах.
— Воно й видно: ти щойно відправила до рота ще один великий кусень.
— Угу, але тобі аж ніяк не сподобається. Ані шматочка фруктів. А що це ти додав, рибу?
— Жменьку сушеної дрібноти, яку впіймав сьогодні вранці. Я й досі не знаю, що воно за вид. Але на смак нічого, — він трішки помовчав, а тоді звів очі на коминок і спренів. — Ґеранід, що це таке?
— Гадаю, прорив, — тихо відказала та.
— Але ж цифри… — не зрозумів той, постукуючи по грифельній дошці. — Ти казала, що вони непередбачувані, і такими вони й залишилися.
— Так, — погодилася вона і, примруживши очі, глянула на вогнекузьок. — Але тепер я навчилася прогнозувати їхню непередбачуваність.
Подвижник перевів очі на жінку, спантеличено нахмурившись.
— Ашіре, спрени стають іншими, щойно я виміряю їх, — пояснила Ґеранід. — Допоки вимірів не знято, вони танцюють, варіюючи за габаритами, яскравістю та формою. Але варто лише мені записати отриманий результат, як вони вмить застигають у своєму поточному стані. І відтоді, наскільки я можу висновувати, перманентно його зберігають.
— І що це означає? — запитав той.
— Сподіваюся, ти зможеш мені пояснити. Я надала тобі цифри. А уява — твоя парафія, любий.
Він почухав бороду, випростався і взяв миску та ложку й для себе. Свою порцію Ашір посипав цукатами. Ґеранід була майже впевнена, що той став подвижником через свою любов до солодкого.
— А що трапиться, якщо ці виміри стерти? — запитав він.
— Спрени знову почнуть змінюватись, — відказала вона. — За довжиною, формою та яскравістю.
Той скуштував свого місива.
— Вийди в іншу кімнату.
— Навіщо?
— Роби, що кажуть. І грифельну дощечку прихопи.
Ґеранід зітхнула й, захрустівши суглобами, підвелася. Невже вона ставала аж настільки стара? Світло зірок, але ж вони вже провели на цьому острові чимало часу. Жінка перебралася в сусідню світличку, де стояло їхнє ліжко.
— І що тепер? — гукнула вона.
— Я мірятиму спренів твоїм кронциркулем, — долинула відповідь. — Зніматиму три виміри підряд. Але ти записуй тільки одну з тих цифр, що я називатиму. І не кажи мені, яку записала.
— Гаразд, — озвалася вона.
Вікно стояло відчинене, і, визирнувши крізь нього, подвижниця окинула поглядом дзеркальну гладінь, що поступово темнішала. Решійське море — не таке мілке, як Чистозеро, але здебільшого досить тепле, поцятковане тропічними острівцями й де-не-де — чудовиськами-великопанцирниками.
— Три й сім десятих дюйма, — крикнув Ашір.
Вона не стала записувати цей вимір.
— Дві цілих вісім десятих дюйма.
Ґеранід пустила повз вуха й цю цифру, але приготувала крейду, щоб записати — і то якомога тихше — результат наступного вимірювання.
— Дві й три десятих дю… Ти диви!
— Що сталося? — гукнула вона.
— Він перестав змінюватися в розмірах. Гадаю, було записано останній із показників?
Подвижниця нахмурилася й пішла назад у їхню невеличку вітальню. Справа від входу, на низенькому столику, примостилася Ашірова плита. Кімнату було обставлено на решійський манір: жодних стільців, лише подушки, усі меблі — не високі, а приземкуваті й довгасті.
Вона підійшла до коминка. Одна з двох вогнекузьок звивалася довкола поліна, варіюючи за формою та довжиною, неначе в такт із палахкотінням полум’я. Проте інша набула стабільнішого вигляду. Її довжина залишалася постійною, і тільки обриси ледь-ледь видозмінювались.
Чомусь здавалося, неначе її замкнуло. Танцюючи над багаттям, вогнекузька чимось скидалася на маленького чоловічка. Ґеранід простягнула руку й стерла запис. Спрен одразу ж замерехтів і почав хаотично трансформуватися, подібно до іншого.
— Ти поглянь! — повторив Ашір. — Неначе звідкись знає, що з нього зняли мірку. Скидається на те, що сама лише визначеність параметрів якимось чином затримує його. Ану запиши число.
— Яке число?
— Будь-яке, — відказав той. — Аби лише ним можна було позначити розмір вогнекузьки.
Вона так і зробила. Жодних наслідків.
— Значить, їх треба саме міряти, — сказав подвижник, легенько постукуючи ложкою по краю миски. — Імітація нічого не дасть.
— А от мене цікавить похибка інструмента, — мовила Ґеранід. — Якщо скористатися менш точним пристроєм, чи означатиме це, що у спрена залишиться певний запас гнучкості? А може, існує якийсь поріг — та міра точності, за якою він виявляється застопореним? — жінка приголомшено опустилася на долівку. — Я повинна провести додаткові дослідження. Перевірити, чи підтверджується це й у випадку з яскравістю, а тоді зіставити отримані результати з виведеною мною загальною формулою залежності між яскравістю вогнекузьки й багаття, навколо якого вона танцює.
Ашір скривився:
— Мені це, люба, звучить аж надто схоже на математику.
— Так і є.
— У такому разі я приготую тобі перекуску, щоби подвиги твого обчислювального генія не творилися на голодний шлунок, — він усміхнувся та чмокнув її в чоло. — Ти тільки-но відкрила дещо неймовірне, — додав він уже тихіше. — Я ще не вповні усвідомив його значення, та воно цілком може перевернути всі наші уявлення про спренів. А цілком можливо, що й про фабріали.
І собі всміхнувшись, вона знову взялася за свої рівняння. І цього разу не мала нічого проти, коли той завів розмову про інгредієнти, розробляючи новий рецепт якихось цукристих солодощів, що, як він запевняв, неодмінно їй сподобаються.
I-9 Смерть носить біле
Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, крутнувся між двох охоронців, і їхні очі вигоріли. Обоє тихо осіли додолу.
Трьома швидкими ударами Сколкозбройця він перетяв завіси й засувку величезних дверей. Тоді глибоко вдихнув, усотуючи Буресвітло з наповненого самоцвітами капшука, що висів у нього на поясі. Засяявши від поновленої енергії, він вгамселив у двері підсиленою Світлом ногою.
Більше не втримувані завісами в одвірках, ті залетіли в кімнату, грюкнули об підлогу та юзом пішли по камінню. Простора бенкетна зала позаду них була повна людей, тріскотливих камінів і дзенькоту таць. Громаддя дверей нарешті здолало гальмівний шлях, і в кімнаті запала тиша.
«Мені шкода», — подумав він, а тоді кинувся всередину, щоб розпочати бійню.
Здійнявся хаос: ґвалт, вереск і паніка. Сет застрибнув на ближній стіл та закрутився дзиґою, стинаючи кожного, хто опинявся поруч. Проте, чинячи так, він уважно дослухався до криків конаючих. Не пропускав повз вуха їхніх зойків. Не залишався глухим до волання скалічених. Звертав увагу на всіх і кожного.
І ненавидів себе.
Він просувався вперед, перестрибуючи зі столу на стіл, і вимахував Сколкозбройцем — бог палаючого Буресвітла та смерті.
— Ратники! — кричав світлоокий, який забився в куток. — Де мої ратники!?
Широкий у поясі та плечах, він мав русяву бороду лопатою й масивного носа. Ганаванар, король Джа Кеведу. Ніякий не Сколкозбройний, хоча й ходили чутки, ніби він потай став власником Сколкозбройця.
Представники обох статей кидалися врозтіч від Сета, перечіпляючись одне об одного. А той приземлявся в їхню гущу, і його білий одяг брижився. Він перетяв чоловіка, котрий витягував меча, але розчикрижив і трьох жінок, які всього лише рятувалися втечею. Очі вбитих спалахували, а тіла валилися додолу.
Сет простяг руку назад і зарядив стола, з якого щойно зістрибнув, а тоді силою Простого викиду — того, що регулює, де «низ» — притягнув його до дальньої стіни. Великий дерев’яний стіл завалився набік і врізався в натовп, спричиняючи ще більше лементу й болю.
Шин відчув, що плаче. Отримані ним інструкції були прості. Вбивай. Вбивай, як ніколи раніше. Зроби так, щоби невинні з криками падали тобі до ніг, і нехай світлоокі ридають. І при цьому одягнися в біле, щоб усі бачили, хто ти такий. Сет не протестував. Бо знав своє місце. Адже він був Заблудлим.
І чинив, як веліли господарі.
Трійко світлооких зібралися з духом напасти на нього, і він, салютуючи, здійняв Сколкозбройця. Ті видали бойовий клич і кинулися вперед. Але Сет мовчав. Легенько змахнувши зап’ястям, він відсік лезо меча в першого з них. Щойно Клинок зметнувся в повітря, як шин ступив між решти двох, і його Сколкозброєць із посвистом перетяв їхні шиї. Очі нападників зсохлися, і вони дружно рухнули долі. А першого він дістав іззаду: ввігнав своє Оружжя йому в спину — так, що гостряк аж прозирнув із грудей.
Чоловік повалився додолу — з дірою в сорочці, проте з неушкодженою шкірою. Щойно він ударився об підлогу, як поруч із дзенькотом упало відтяте лезо його меча.
Інша група насувалася на Сета збоку. Той сконцентрував Буресвітло в долоні та з Повним викидом розхлюпав по долівці біля їхніх ніг. Такий тип Викиду скріплював предмети між собою: щойно нападники перетнули прокреслену лінію, як їхнє взуття прикам’яніло до підлоги. Люди перечепилися й виявили, що тепер тіл і рук теж не відірвеш. А Сет скорботно походжав між них, завдаючи ударів.
Король метнувся вбік: він начебто зібрався обігнути залу по периметру та втекти. Шин збризнув поверхню стола Повним викидом, а тоді зарядив усю конструкцію ще й Простим і спрямував до дверей. Крутнувшись у повітрі, стіл із грюкотом забарикадував вихід: «намагнічена» Буресвітлом стільниця пристала до стіни. Утікачі намагалися розблокувати двері, але це лише породило товкотнечу. Сет забрів у цю людську тисняву й замахав Сколкозбройцем.
Стільки смертей. Навіщо? Яка мета цього?
Коли шість років тому Убивця в білому здійснив той напад в Алеткарі, то вважав, ніби влаштував різанину. Тоді він і гадки не мав, що таке справжня різанина. Діставшись дверей, Сет виявив, що стоїть на тілах близько тридцяти чоловіків, і його емоції немов потрапили в смерч Буресвітла, що вирувало усередині. Він раптом відчув до нього не меншу ненависть, ніж до самого себе. Таку ж сильну, як і до клятого Сколкозбройця у своїй руці.
І… і до короля. Сет рвучко розвернувся в той бік. Усупереч здоровому глузду, шинів сплутаний, затьмарений розум звинувачував саме його. Навіщо він влаштував бенкет цього вечора? Чому не залишив гостей раніше? Нащо поназапрошував стільки людей?
Сет наближався до монарха. Він поминав мертвих, які лежали, скорчившись, на підлозі, а їхні вигорілі очі дивилися на нього з безживним докором. Правитель зіщулився по інший бік високого стола.
Який раптом здригнувся й дивно затремтів.
Щось тут не так.
Сет інстинктивно Кинувся на стелю. Для нього зала перевернулася, тож стеля стала його долівкою. З-під королівського стола вискочили дві постаті. Двоє чоловіків у Збруї, які розмахували Сколкозбройцями.
Звившись у повітря, шин уник їхніх ударів, а тоді Кинувся назад на підлогу й опустився на стіл короля, коли той саме прикли´кав свого Сколкозбройця. Отже, чутки не брехали.
Правитель завдав удару, але Сет відскочив назад, приземлившись між двох Сколкозбройних. За стіною почулися кроки. Шин підняв очі й побачив, що в кімнату лавою сунули солдати. В усіх новоприбулих були впізнавані, ромбоподібні щити. Напівсколки. Він чув про ці нові фабріали, здатні витримувати удар Сколкозбройця.
— А ти гадав, я не знаю, що до мене збираються в гості? — крикнув йому король. — І це після того, як ти вбив трьох із моїх великих князів? Ми готові зустріти тебе, горлорізе.
Він підняв щось, заховане під столом. Іще один щит-напівсколок. Їх виготовляли з металу й оснащували самоцвітом із тильної сторони.
— Ти дурень, — сказав йому Сет, і з його вуст засочилося Буресвітло.
— Це ж чому? — гукнув монарх. — Гадаєш, я мав би втекти?
— Ні, — відказав шин, зустрічаючись із ним поглядом. — Але ти влаштував мені пастку під час бенкету. І тепер я маю всі підстави винуватити в цих смертях саме тебе.
Солдати лавою розсипалися по кімнаті, а двоє супротивників у повному Сколкоспорядженні тим часом підступали до нього, розмахуючи Мечами. Король усміхнувся.
— Нехай же буде по-твоєму, — промовив Сет і зробив глибокий вдих, всотуючи Буресвітло з численних самоцвітів, що містилися в капшуках, понав’язуваних на поясі. Воно шаленіло в ньому, обпікало й ревло, неначе в грудях здійнялась великобуря. Від вдихнув його більше, ніж будь-коли раніше, і втримував доти, аж доки не з’явилося відчуття, що воно от-от розірве його навпіл.
У його очах і досі стояли сльози? Що ж, може, застуватимуть його злочини. Він рвучко розстібнув поясну портупею, позбувшись її разом із важкими сферами.
Тоді відкинув Сколкозбройця.
Шоковані супротивники застигли на місці, доки той перетворювався на імлу. Хто ж випускає Сколкозбройця в розпал битви? Таке не вкладалося в голові.
А от Сет саме так і чинив.
«Ти — витвір мистецтва, Сете-сину-Нетуро. Ти — бог».
І час тобі це показати.
Солдати й Сколкозбройні пішли у наступ. Але за лічені удари серця до того, як вони зблизилися з ним, той, крутнувшись, прийшов у рух. У його жилах бушувала зріджена буря. Уникнувши кількох найперших помахів мечів, він угвинтився в солдатську гущу. Утримуючи в собі аж стільки Буресвітла, заряджати ним об’єкти було набагато легше: воно самé просилося назовні, рвучись із-під шкіри. За таких умов Сколкозброєць лише відволікав би його. Бо справжньою зброєю тепер був сам Сет.
Він перехопив руку одного із солдатів та за якусь мить зарядив того Буресвітлом і Кинув догори. Боєць заволав, провалюючись у повітря, а шин тим часом пірнув під черговий випад. Виявляючи нелюдську гнучкість, він торкнувся нападникової ноги. Тоді, підморгнувши, зиркнув на нього, і силою Викиду теж пожбурив на стелю.
Солдати залаялися й замахали на нього клинками, проте їхні громіздкі напівсколки несподівано стали завадою: Сет звивався між них із грацією небесної мурени, торкаючись рук, ніг та плечей, і дюжину за дюжиною розкидав їх навсібіч. Більшість із них летіли догори, однак з однієї партії він спорудив стіну та жбурнув її в Сколкозбройних, які наближалися. Ті закричали, зіткнувшись із бар’єром з тіл, що корчилися в польоті.
Коли на нього насів ще один загін воїнів, Шин відскочив назад і, прокрутивши в повітрі сальто, Кинувся на дальню стіну. Його вестибулярний апарат переналаштувався, тож щойно він приземлився туди, як стіна стала для нього «низом». І Сет побіг нею до короля, який чекав за спинами Сколкозбройних.
— Убийте його! — репетував правитель. — Буря на ваші голови! Що ви робите? Та вбийте ж його!
Той зіскочив зі стіни і, перекинувшись через голову, опинився долі, одним коліном спираючись на стільницю. Під дзенькіт столового срібла та кувертів шин ухопив ножа і зарядив його раз, другий, третій. Силою потроєного Простого викиду він спрямував його на короля та відпустив, а сам таким же чином відскочив назад.
Він відсахнувся, коли один зі Сколкозбройних завдав удару, перетявши стола навпіл. Кинутий Сетом ніж летів на короля значно швидше, ніж мав би. Той витріщив очі й заледве встиг вчасно здійняти щита, в який із брязкотом врізалось лезо.
«Поглинь тебе Геєна», — подумав Убивця, здіймаючись догори силою чверті Простого викиду, яка не тягла його вверх, а лише зробила значно легшим. На четверту частину його маси тепер діяла сила не земного, а «відземного» тяжіння. І він, по суті, став важити вдвічі менше.
Його біле вбрання граційно затріпотіло, коли він, крутнувшись у повітрі, приземлився серед рядових бійців. У тих, кого він раніше Поки´дав на високу стелю, вичерпався заряд Буресвітла, і вони з гепанням посипалися на підлогу зливою понівечених тіл.
Сет знову зайнявся солдатами: одні валилися додолу, доки інші злітали догори. Їхні недешеві щити брязкали об каміння, випадаючи з мертвих чи занімілих пальців. Воїни намагалися дістати його, але шин танцював між ними, вдавшись до старовинного бойового мистецтва каммар, що послуговувалося лише руками. Воно вважалося менш смертоносним: основний акцент робився на захопленні супротивника та використанні його ваги проти нього самого з метою знерухомлення.
Проте воно ідеально підходило й тóму, хто хотів доторкнутися до когось, щоби зарядити.
Він став бурею. Став винищенням. З його волі люди злітали в повітря, падали та вмирали. Сет кинувся вперед і, торкнувшись стола, послав його догори силою половинного Простого викиду. Зазнавши таким чином нульової гравітації, той зробився невагомим. Шин зарядив його на Повний викид і штурхонув ногою в бік солдатів: ті поприлипали до стільниці, немовби їхні шкіра чи одяг зрослися з деревиною.
Сколкозброєць зі свистом розтяв повітря поруч нього, і Сет злегенька видихнув і вискочив з-під удару. Із губ заклубочилося Буресвітло. Під градом тіл, що сипалися зі стелі, двоє Сколкозбройних пішли в атаку. Але шин був занадто моторний, занадто гнучкий. Сколкоспорядження не любить командних дій. Обидва звикли домінувати на полі бою чи сходитися в герці з одним супротивником за раз. Саме міць їхньої зброї і робила їх незграбними.
Сет біг легко та прудко: земля притягувала його вдвічі слабше за решту людей. Він завиграшки перескочив черговий помах меча і Кинувся на стелю, щоби набрати ще трохи висоти, перш ніж знову переміститися долі силою четвертинного Викиду. У нього вийшов десятифутовий стрибок у повітря, на який він не затратив жодних зусиль.
А удар, що схибив по ньому, прийшовся на землю й розсік скинуту ним портупею та один із його чималих капшуків. Долівкою розсипалися сфери й просто самоцвіти — деякі заряджені, інші тьмяні. Сет втягнув Буресвітло з тих, що підкотилися ближче.
Позаду Сколкозбройних з’явився й сам король із мечем напоготові. Йому слід було спробувати втекти.
Двійко лицарів у повному Сколкоспорядженні замахали на Сета своїми мечами-переростками. Сет звивався між їхніх випадів, а тоді простягнув руку й на льоту спіймав щита, що падав з-під стелі. Солдат, який тримав його, гепнувся долі на секунду пізніше.
Шин наскочив на одного зі Сколкозбройних — того, що в золотавому обладунку — і, відбивши його зброю щитом, протиснувся мимо. Інший лицар, у червоних латах, також завдав удару. Сет заблокував його напівсколком, який розтріскався, заледве тримаючись купи. Усе ще впираючись ним у меч супротивника, Сет Викидом перемістився позад нього та одночасно стрибнув уперед.
Така комбінація прокрутила його в повітрі над головою нападника. Він усе ще летів, прямуючи до протилежної стіни, коли додолу посипалася друга хвиля солдатів. Один із них врізався у Сколкозбройного в червоному, і той утратив рівновагу.
Шин досяг стіни й приземлився на камінь. Буресвітло переповнювало його. Скільки енергії, скільки життя, скільки страхітливого, нечуваного нищення!
Камінь. Він був священний. Але Сет більше не думав про це. Як могло хоча би щось залишатись для нього святинею після такого?
Доки в Сколкозбройних врізалися тіла, Сет опустився навколішки й, заряджаючи, поклав руку на велику брилу в стіні прямо перед собою. Він знову й знову пробував Кинути її в напрямку лицарів. Раз, два, десять разів, п’ятнадцять. Суцільним потоком вливав у неї Буресвітло. Та засяяла. Пішов тріщинами вапняний розчин. Камінь заскреготів об камінь.
Сколкозбройний у червоному обернувся саме вчасно, щоб побачити, що на нього — з двадцятикратно більшим прискоренням, ніж у звичайного каменя — летить здоровенна заряджена брила. Вона гепнулася в нього, роздробивши нагрудник, розплавлені уламки якого бризнули на всі боки. Удар відкинув лицаря через усю кімнату, де той врізався в дальню стіну. І затих.
У Сета закінчувалось Буресвітло. Він зробив четвертинний Викид, щоб зменшити свою вагу, і з вистрибом припустив долівкою. Довкола валялися розтрощені, понівечені, мертві тіла. Сфери розкотилися по підлозі, і Сет висотував з них Буресвітло. Воно струмувало вгору, немов душі полеглих від його руки, і підживлювало.
Сет перейшов на біг. Інший Сколкозбройний незграбно позадкував, замахуючись мечем, і наступив на розколоту дерев’яну стільницю, від якої повідлітали ніжки. А король нарешті усвідомив, що пастка навряд чи спрацює. І кинувся навтьоки.
«Десять ударів серця, — подумав Сет. — Повернися ж до мене, о ти, виплід Геєни».
Удари серця глухо зазвучали в його вухах. Він скрикнув — Світло вирвалося з рота осяйним димом — і повалився долі якраз тоді, коли Сколкозбройний змахнув мечем. Силою Викиду шин юзом прослизнув між ніг нападника в напрямку протилежної стіни. І зразу ж Кинувся вгору.
Він злетів у повітря, і Сколкозбройний розвернувся для нової атаки. Але противника там більше не було. Сет знову перемістився на підлогу, приземлившись на розламану стільницю позад лицаря. Вмить нагнувся й зарядив її. Закований у Збрую боєць може бути захищеним від Викидів, але ж про те, на чому він стоїть, цього не скажеш.
Силою кількаразового Викиду він Підкинув дошку вгору. Та, накренившись, звилася в повітря, відшпурнувши Сколкозбройного, наче іграшкового солдатика. Сам Сет залишився на ній і під посвист вітру поїхав цим «підйомником» угору. Проте перед самою стелею зіскочив і Кинувся вниз. Раз, другий, третій.
Стільниця врізалася в стелю. А шин із неймовірною швидкістю летів на Сколкозбройного, котрий, оглушений, лежав горілиць.
Сетів меч матеріалізувався в руці безпосередньо в момент удару, і він встромив його, пробивши Збрую. Нагрудник розлетівся на друзки, і лезо глибоко занурилося в груди лицаря, а там і в долівку під ними.
Він підвівся й висмикнув Сколкозбройця. Монарх, який рятувався втечею, кинув погляд через плече та, відмовляючись вірити власним очам, нажахано скрикнув. З обома Сколкозбройними було покінчено за лічені секунди. Останні вцілілі солдати гарячково змикали стрій, прикриваючи його відхід.
Сет більше не плакав. Бо, здавалося, виплакав усі сльози. І тепер почувався змертвілим. Його розум… відмовлявся мислити. Він ненавидів короля. До глибини душі. І йому було боляче, фізично боляче від того, якою сильною була ця ірраціональна ненависть.
Паруючи Буресвітлом, шин Кинувся до монарха.
Він спланерував на ноги, але політ перервався при самій землі — і здавалося, що Сет наче завис у повітрі. Його вбрання розвівалося. Тим охоронцям, які все ще залишалися живими, мало би здаватися, неначе він ковзнув по долівці.
Під невеличким кутом Сет Кинувся донизу й замахав мечем, наближаючись до солдатських шеренг — промчав крізь них, немов спускався крутим схилом. Пронісся вихором, поклавши дюжину людей, елегантний у своїй жахливості, на ходу всотуючи Буресвітло зі сфер, що валялися на підлозі.
Шин досяг виходу, а люди позад нього падали додолу з палаючими очима. Просто знадвору поміж жменьки останніх охоронців щодуху біг король. Забачивши Сета, він скрикнув та обернувся, а тоді здійняв щит-напівсколок.
Запетлявши між охоронців, Сет двічі вдарив по ньому, рознісши на друзки, чим змусив короля позадкувати. Правитель спіткнувся й зронив Сколкозбройця, який умить перетворився на імлу.
Сет підскочив і спрямував себе додолу силою двох Простих викидів. І приземлився просто на монарха: його зросла вага зламала тому руку й пришпилила до землі. Принагідно Сет різонув лезом отетерілих солдатів, котрі валилися долі, не відчуваючи під собою знеживлених ніг.
Нарешті шин заніс меча над головою й опустив погляд на короля.
— Хто ти? — прошепотів той, і в його очах виступили сльози болю.
— Смерть, — відказав Сет і сторчма ввігнав Сколкозбройця тому в обличчя з такою силою, що меч встромився в камінь під ним.
Частина четверта
Бурі осявають
Далінар / Каладін / Адолін / Навані
52
Гостинець до сонця
«Я стою над братовим тілом. І плачу. Це його кров чи моя? Що ми накоїли?» — записано веванева, 1173 зі слів безробітного матроса-ведена за 107 секунд до того, як він помер.
— Батьку, — сказав Адолін, походжаючи по Далінаровій вітальні, — це божевілля.
— От і добре, — сухо відповів той, — оскільки, судячи з усього, я й сам несповна розуму.
— Я ніколи не стверджував, ніби ти ненормальний.
— А мені здається, було діло, — втрутився Ренарін.
Княжич зиркнув на брата. Той затримався біля каміна, оглядаючи новий фабріал, який встановили там усього кілька днів тому. Заряджений рубін, вмонтований у металевий корпус, світився м’яким сяйвом, розливаючи приємне тепло. Він був зручний у користуванні, та все ж Адоліну здавалося збоченням, що в каміні не потріскував вогонь.
Крім них трьох, котрі чекали початку прогнозованої на той день великобурі, у вітальні нікого не було. Минув тиждень, відколи батько повідомив синів про свій намір зректися князівської влади.
Далінар зі стоїчним виглядом сидів в одному з просторих крісел із високими спинками, зчепивши руки в замок. Дякувати Вісникам, у таборах ще не знали про його рішення, але він хотів уже найближчим часом оголосити про нього. Цілком можливо, що навіть на бенкеті того вечора.
— Що ж, гаразд, — здався Адолін. — Можливо, я щось таке й казав. Але ж не всерйоз. Принаймні я зовсім не хотів, щоб мої слова так вплинули на тебе.
— Сину, ми все обговорили ще тиждень тому, — спокійно мовив Далінар.
— Атож, і ти обіцяв подумати про своє рішення!
— Я так і зробив, і моя рішучість анітрохи не згасла.
Адолін усе ще не знаходив собі місця. А Ренарін, випроставшись, стояв і дивився, як той проходить повз нього. «Ну й дурень я, — подумав старший із братів. — Звичайно ж, батько — з тих, хто саме так і поведеться. Я мав би передбачити це».
— Послухай, — умовляв він Далінара. — Наявність деяких проблем — іще не привід для престолозречення.
— Адоліне, наші вороги обернуть мою слабкість проти нас. Та що там, ти й сам гадаєш, ніби вони вже зараз зайняті цим. І якщо я не передам тобі влади негайно, усе може значно погіршати.
— Але я не хочу бути великим князем, — нарікав той. — Принаймні поки що.
— Правитель рідко коли має змогу зважати на свої бажання, сину. Хоча, боюся, дуже мало хто з алетійської еліти усвідомлює цей факт.
— А що буде з тобою? — з болем запитав Адолін. Він зупинився й глянув на батька.
Далінар залишався на диво непохитним — навіть коли ось так сидів, розмірковуючи над власним безумством. Руки зчеплені в замок, скроні припорошені сивиною, тіло затягнуте в цупкий блакитний однострій і темно-синій — кольору Холінів — сюртук. Великі загрубілі руки, а на обличчі — рішучість. Князь прийняв рішення й дотримувався його, не знаючи вагань і сумнівів.
При своєму розумі чи ні, а він був потрібен Алеткару. А натомість Адолін — у своїй похапливості — зробив те, чого ніколи не вдавалося жодному воїнові на полі битви: звалив Далінара Холіна з ніг і змусив рятуватися втечею.
«Ох, Прародителю бур, — подумав син, і його шлунок cкрутило від болю. — Джезерезе, Келеку й Іші, Вісники на небесах, допоможіть мені якось виправити це. Благаю».
— Я повернуся в Алеткар, — відповів батько. — Хоча мене й нудить від думки про те, щоб позбавити нашу армію Сколкозбройного. Хіба що… але ні, я не можу віддати їх.
— Звісно, ні! — жахнувся Адолін.
Щоби Сколкозбройний та віддав свої Сколки? Такого практично ніколи не траплялося — хіба що той ставав аж надто кволий і немічний та не міг користуватися ними.
Далінар кивнув.
— Мене давно хвилювало, що наша батьківщина в небезпеці, оскільки кожний Сколкозбройний зараз тут, на Розколотих рівнинах. Що ж, можливо, ця зміна вітру й на краще. Я повернуся в Холінар, допомагатиму королеві й прислужуся, чим зможу, відбиваючи прикордонні наскоки. І може, усвідомлення того, що їм протистоятиме боєць у повному Сколкоспорядженні, відіб’є у веденів і решійців охоту зазіхати на чуже.
— Можливо, — погодився Адолін. — Але цілком можливо й те, що вони підуть на загострення конфлікту та почнуть посилати в набіги власних Сколкозбройних.
Це, здавалося, занепокоїло батька. Джа Кевед був єдиним королівством в усьому Рошарі, яке володіло настільки істотною кількістю Сколків, що майже не поступалося за цим показником самому Алеткару. Неприхованих конфліктів між ними не траплялося впродовж багатьох століть. Алеткар потерпав від роздробленості, але й у Джа Кеведі справи були не кращі. Та якби ці два королівства вступили в збройне протистояння, спалахнула б війна, якої не бачили від часів Ієрократії.
Знадвору загуркотів далекий грім, й Адолін різко обернувся до Далінара. Той так само сидів у кріслі й дивився на захід — у напрямку, протилежному бурі.
— Продовжимо цю дискусію пізніше, — сказав батько. — А поки що прив’яжіть мої руки до билець.
Адолін скривився, проте виконав наказ без нарікань.
* * *
Далінар закліпав очима, озираючись довкола. Він стояв біля зубчастих бійниць фортеці, єдина стіна якої, складена з темно-червоних кам’яних брил, була обривиста й прямовисна. Її звели довкола розколини з підвітряного боку високої скельної формації, що виходила на кам’янисте пустище, і вона нагадувала мокрий листок, що пристав до тріщини у валуні.
«Ці видіння здаються такими реальними», — подумав князь, окидаючи поглядом спис, який стискав у руці, а тоді й своє старовинне вбрання: матер’яну спідницю та шкіряний жилет. Складно було не забути, що насправді він сидів у кріслі з прив’язаними руками. Мотузки не врізалися в тіло, а великобуря не гуркотала над вухом.
Далінар подумував перечекати видіння, ні у що не втручаючись. Коли це все просто химера, то навіщо брати в ній участь? Та все ж він до кінця не вірив, не міг остаточно повірити, що ці галюцинації — виплід його власної уяви. І рішення зректися влади на користь Адоліна було продиктоване саме такими сумнівами. Невже він збожеволів? Не відрізняє марення від яви? Отже, він, щонайменше, більше не може собі довіряти. А той, хто не відрізняє дійсності від сну, повинен скласти з себе владні повноваження та як слід в усьому розібратися.
Так чи інак, а Далінар відчував, що повинен проживати ці видіння, а не ховатися від них. Якась частина його єства все ще плекала продиктовану відчаєм надію знайти певне пояснення, перш ніж він офіційно зречеться влади. Князь не дозволяв їй забагато брати на себе: чоловік повинен чинити правильно. Але він міг пристати от на що: сприймати свої галюцинації як реальність, доки все одно ставав їхнім заручником. Якщо в них і крилися таємниці, то дізнатись про них можна було, лише погодившись грати за правилами.
Він озирнувся довкола. Що показують йому цього разу — і чому? Наконечник його ратища був із доброї сталі, але шолом скидався на бронзовий. В одного з шести вояків, котрі стояли з ним біля бійниць, нагрудник теж був із бронзи. Ще двоє були вбрані в невміло залатані шкіряні мундири — продірявлені й зашиті широкими стібками.
Усі вони не знали, чим зайнятися, і ліниво позирали зі стіни. «Ми стоїмо на чатах», — збагнув Далінар. Ця скельна формація розташовувалась на краю неозорої рівнини — ідеальне місце для фортеці. Жодна армія не підступиться без того, щоб її помітили задовго до наближення.
Повітря було настільки холодне, що в затінених куточках камінь покрився кіркою льоду. Сонце світило, але не гріло, і така погода пояснювала відсутність трави: її билинки поховалися по нірках в очікуванні на весняне тепло.
Далінар щільніше закутався в плащ, спонукавши одного з товаришів зробити те саме.
— А бодай цій холоднечі буря! — пробурчав той чоловік. — Скільки ж іще її терпіти? Уже вісім тижнів морозить.
Вісім тижнів? Сорок зимових днів підряд? Таке нечасто траплялося. Попри холод, решта троє дозорців займалися чим завгодно, крім несення варти. Один навіть куняв.
— Ану, не втрачати пильності, — гримнув на них Далінар.
Усі троє звернули на нього погляди — навіть сплюх спросоння закліпав очима — і, здавалося, не повірили власним вухам. А один із них, високий і рудоволосий, насупився:
— Ліфе, чи від тебе я це чую?
Далінар прикусив язика. За кого вони його мали?
У морозному повітрі його віддих клубочився парою, а ззаду долинав дзенькіт металу — то біля горнів і ковадл кипіла робота. Браму фортеці тримали зачиненою, а на баштах зліва та справа чергували лучники. Час був воєнний, не інакше. Але стояти на чатах — завжди марудна справа. Треба бути добре навченим бійцем, щоб не втрачати пильності впродовж нескінченних годин. Можливо, саме тому сюди й прислали аж стільки солдатів: там, де не було впевненості в якості дозорців, доводилося брати кількістю.
Але він мав одну перевагу. У своїх видіннях Далінар ніколи не бачив картин безтурботного миру — його завжди кидали в часи змін і чвар. У переламні моменти історії. Тож попри те, що, крім нього, варту несла не одна дюжина очей, він перший помітив чиєсь наближення.
— Дивіться! — гукнув князь, звішуючись через край шорсткої зубчастої стіни. — Що то таке?
Рудоволосий прикрив очі дашком піднятої долоні.
— Нічого. Просто тінь.
— Ні, воно рухається, — заперечив хтось із решти. — Здається мені, що то військо на марші.
Далінарове серце глухо закалатало в очікуванні, коли рудоволосий ударив на сполох. Лучники кинулися до бійниць, на ходу натягуючи тятиви. На червонуватий плац унизу висипали солдати. Усе тут було побудоване з того ж червонястого каменю, і Далінар зауважив, як один із бійців назвав це місце «Жарокам’яною цитаделлю». Він ніколи не чув про таку.
З фортеці галопом висипали верхівці-розвідники. Чому ніхто й досі не вислав роз’їздів?
— Це, напевно, загін територіальної оборони, — пробурмотів один із солдатів. — Не повірю, щоби ворог прорвався крізь наші ряди. Не тоді, коли в бій пішли Променисті…
Променисті? Далінар підступив ближче й нашорошив вуха, але солдат хмуро зиркнув на нього та відвернувся. Ким би не був тут князь, інші не надто на нього зважали.
Ця цитадель, очевидно, розміщувалась за лінією передової та слугувала укріпленням, підготованим на випадок відходу. Тож військо, що підступало, мало виявитися дружнім, бо інакше це означало б, що ворог прорвав оборону та вислав авангардні загони для її облоги. Тутешній гарнізон, таким чином, залишався в резерві, чим, імовірно, і пояснювалося те, що з кіньми в них було не густо. Але роз’їзди все ж мали би патрулювати.
Коли розвідники нарешті примчали назад, вимахуючи білими прапорами, Далінар кинув погляд на товаришів, і з того, як вони заспокоїлися, зрозумів, що його здогади підтвердилися. Біле вказувало на друзів. Та невже його послали б сюди, якби все було настільки просто? Якщо це й справді лише виплід його уяви, то чому такий нудний і нецікавий — раніше все бувало навпаки?
— Ми повинні пильнувати, чи нема тут якоїсь пастки, — сказав Далінар. — З’ясуйте котрийсь, що саме бачили ці розвідники. Вони розгледіли лише знамена чи роздивилися колону зблизька?
Решта солдатів — а з ними й декотрі з лучників, яких тепер аж кишіло біля бійниць, — якось дивно зиркнули на нього. Князь вилаявся собі під ніс і знову глянув удаль — на ледве видиме військо, що наближалося. Його мозок свердлило лихе передчуття. Не звертаючи уваги на неприязні обличчя, він здійняв списа й побіг гребенем стіни, аж доки не дістався східців. Являючи собою щось середнє між гвинтовими й зигзагоподібними, ті спускалися аж униз високого муру без жодного натяку на поручні. Князь уже бував на таких укріпленнях і знав: щоб уникнути запаморочення, треба дивитися тільки собі під ноги.
Спустившись долі, він — закинувши спис на плече — кинувся шукати когось із командирів. Споруди Жарокам’яної цитаделі здавалися міцними та надійними: вони тяглися щільним рядом, облямовуючи скельні стінки природної розколини. Дахи більшості з них були оснащені чотирикутними резервуарами для збору дощівки. Маючи достатні запаси провіанту — або, якщо пощастить, фабріалів, — таке укріплення могло роками витримувати облогу.
Князь не зміг розібратися в знаках розрізнення, але відразу ж розпізнав офіцера, запримітивши чоловіка в криваво-червоному плащі, який стояв, оточений почесною вартою. На ньому не було кольчуги — лише блискучий бронзовий нагрудник поверх шкіряного обладунку. Той якраз вислуховував донесення одного з розвідників, і Далінар поспішив туди.
І лише тоді звернув увагу, що очі командира були карі. Він здригнувся, не вірячи побаченому: оточення явно його мало за ясновельможного!
— …з ордену Стражів каменю, мій пане, — доповідав верхівець, і досі не спішившись. — І з ними багато Вітробігунів, і всі пішаницею.
— Але чому? — допитувався темноокий офіцер. — Навіщо Променисті йдуть сюди? Вони мають бути на передньому краї, битися з тими дияволами!
— Мій пане, — виправдовувався розвідник, — ми отримали наказ повертатися, щойно з’ясується, хто це.
— Що ж, тоді скачіть назад і дізнайтесь, чого їм тут треба! — гарикнув командир. Від його окрику вершник здригнувся й поспішив розвернути коня.
Променисті. Зазвичай вони так чи інакше бували пов’язані з Далінаровими видіннями. Офіцер заходився викрикувати команди своїм ад’ютантам, наказуючи підготувати для лицарів порожні приміщення, а князь майнув за розвідником до стіни. Біля амбразур товпилися ратники, визираючи на рівнину. Як і дозорці на гребені стіни, вони були вбрані в різномасті однострої, що здавалися розпарованими. Ні, солдати не мали вигляду зграї обірванців, але вочевидь доношували чуже обмундирування, до того ж не першого строку.
Розвідник проскакав крізь ворітця для вилазок, а Далінар ступив у тінь височенної стіни й підійшов до юрби вояків.
— Що відбувається? — поцікавився він.
— Променисті, — відповів хтось із натовпу. — Вони перейшли на біг.
— І таке враження, наче на приступ зібралися, — докинув інший. Він тихо хихикнув від явної сміховинності сказаного, та все ж у його голосі чулася нотка непевності.
«Що?» — стривожено подумав Далінар.
— Ану, пропустіть мене.
Як не дивно, ті розступилися. Проштовхуючись між них, від відчував загальне спантеличення. Далінар віддав свій наказ тоном великого князя й світлоокого, тож вони інстинктивно послухались. Але тепер, побачивши його, засумнівалися: з якого побиту цей простий караульний розкомандувався тут?
Однак він не дав їм часу для запитань. Князь видерся на платформу при самій стіні — там, де в ній була прямокутна амбразура, що виходила на рівнину. Вона виглядала завузькою, щоб крізь неї протислася людина, проте достатньо широкою, щоб лучники могли обстрілювати нападників. Визирнувши назовні, Далінар побачив, що воїни наближалися, вишикувавшись у шеренгу. Чоловіки й жінки в сяючих Сколкозбруях мчали попереду. Висланий у розвідку вершник зупинився, озираючи лаву Сколкозбройних, які насувалася на нього — плече до плеча й нога в ногу. Немов кришталево чиста хвиля. Коли ті підбігли ближче, стало видно, що їхні Збруї не були пофарбовані, проте світилися блакитним чи бурштиновим на стиках і ґліфах нагрудників, як і в інших Променистих із Далінарових видінь.
— Хоча б не зі Сколкозбройцями наголо, — зауважив князь. — Це добрий знак.
Розвідників кінь задкував. Скидалося на те, що лицарів було добрих дві сотні. В усьому Алеткарі таких мечів нараховувалося штук із двадцять і приблизно стільки ж — у Джа Кеведі. Якби хтось підсумував і всі решта в цілому світі, їхня сукупна кількість могла виявитись достатньою, щоб дорівнятися до цих двох потужних воринських королівств. А це означало, наскільки він міг виснувати, що в усьому Рошарі їх було менше ста. Й ось він бачив перед собою двісті Сколкозбройних, що стали під спільні знамена. Від такого й схибнутися можна.
Променисті пригальмували й побігли підтюпцем, а тоді перейшли на крок. Солдати довкола Далінара принишкли. Передня шеренга лицарів зупинилася й непорушно застигла. І раптом із неба посипались інші. Вони падали додолу, супроводжувані гуркотом розколотого каменя, і з їхніх постатей клубочилося Буресвітло. Збруї всього десанту сяяли блакиттю.
Незабаром на пустищі зібралися вже три сотні Променистих. І заходи´лися прикликати Сколкозбройці. Мечі з’являлися в їхніх руках, немов конденсуючись із туману. Усе це робилося мовчки. Забрала Променистих були опущені.
— Якщо атака голіруч — «добрий знак», — прошепотів котрийсь із бійців поблизу Далінара, — то як тоді розуміти ось це?
У Далінаровій душі заворушилася підозра. Жах пройняв його здогадом про те, що він от-от мав побачити в цьому видінні. Нерви розвідника нарешті не витримали: він розвернув коня й учвал помчав назад до цитаделі, на скаку волаючи, щоби відчинили ворітця. Так наче хирна стіна з деревини та каменю могла захистити від сотень Сколкозбройних. Один-єдиний воїн зі Зброєю та Збруєю сам був заледве не армією, і це не кажучи вже про дивовижні здібності цих людей.
Солдати відчинили ворота для вилазок, впускаючи верхівця. Скоряючись несподіваному пориванню, Далінар зіскочив на землю й кинувся туди. А позад нього офіцер, якого він бачив раніше, прокладав собі дорогу до амбразури.
Князь домчав до розчахнутих стулок і проскочив крізь них, щойно розвідник влетів досередини. Услід йому загукали до смерті перелякані солдати. Проте він не зважав на них і вибіг на відкритий простір. Широчезна прямовисна стіна височіла над ним, немов гостинець до сáмого сонця. Променисті були ще далеко, зупинившись на відстані пострілу з лука. Приголомшений красою їхніх постатей, Далінар уповільнив біг, а тоді зупинився десь так за сотню футів від них.
Один із лицарів, в осяйному ультрамариновому плащі, виступив наперед. По центру його Сколкозбройця з брижованої сталі тяглася химерна різьба. Він на мить спрямував його в бік цитаделі.
А тоді сторчма ввігнав у камінну рівнину. Далінар закліпав очима. А Сколкозбройний зняв шолом, оголивши кучму білявого волосся та приємне бліде обличчя. Шкіра витязя була напрочуд світла — як-от у жителів Шиновару. Він кинув головний убір додолу, поряд — меча. Упавши, той трішки прокотився, а воїн, взявши заковані в броню руки в боки, стиснув їх у кулаки. Тоді широко розчепірив долоні, і латні рукавиці попадали на кам’янисту землю.
Він обернувся — і Збруя відстала від тіла. Додолу повалився нагрудник, за ним сповзли нагомілковики. З-під лат показалася пожмакана синя форма. Лицар вивільнив ноги зі схожих на чоботи сабатонів і подався геть, залишивши Зброю та Збрую — два найдорожчі скарби, якими може володіти людина — валятися долі, наче непотріб.
Решта стали брати з нього приклад. Сотні чоловіків і жінок вганяли Сколкозбройці в пустище, а тоді позбувалися Збруї. Звуки металу, що падав на камінь, розляглися наче дріб дощу, а відтак — наче гуркіт грому.
Князь несподівано виявив, що мчить уперед. Ворітця позад нього відчинилися, і кілька найдопитливіших солдатів полишили цитадель. Він підбіг до мечів. Ті випиналися з каменю, наче блискучі срібні деревця — ліс із клинків. Вони сяяли по-особливому м’яко — Далінарове власне Оружжя ніколи так не поводилось, — але щойно той влетів у їхню гущу, як це світло почало тьмяніти.
Якесь моторошне передчуття охопило його — неминучої трагедії, болю та зради. Зупинившись, він хапнув повітря та притис руку до грудей. Що відбувалося? Звідки взялося це жахливе враження, ці крики, що — він готовий був заприсягтися — замалим не лунали у вухах?
Променисті. Вони йшли геть, поки´давши Зброю. Тепер кожен із них виглядав неповторно й крокував сам собою, не зливаючись із натовпом. Далінар кинувся їм навздогін, спотикаючись об полишені нагрудники й пластини обладунків. Зрештою він проминув усі ці завали й гукнув:
— Заждіть!
Ніхто з них навіть не озирнувся.
Аж ген удалині князь побачив, що на повернення Променистих чекали й інші — натовп не захищених Сколкозбруєю солдатів. Хто вони такі й чому не підходили? Далінар порівнявся з лицарями — вони простували не надто швидко — й ухопив одного з них за руку. Той обернувся. Він мав смагляву шкіру й темне волосся алетійця, а очі були блідо-блакитні. Такі бліді, що очні райдужки здавалися ледь не білими.
— Прошу, — заблагав Далінар, — поясніть, чому ви це робите.
Колишній Сколкозбройний висмикнув руку й продовжив свій шлях. Князь вилаявся та вскочив у саму гущу Променистих. Ті були всіх рас і національностей, із темною шкірою та зі світлою, траплялися білі брови тайленів та епідермальні брижі селаїв. Дивлячись прямо перед собою та не перемовляючись і словом, вони йшли неспішним, але рішучим кроком.
— То хтось пояснить мені, що тут відбувається? — гарикнув Далінар. — Це ж бо і є день Ренегатства, чи не так? Коли ви зрадили людство. Але чому ви пішли на це?
Жоден не обізвався до нього. Наче його й не існувало.
У народі подейкували про зраду, яка сталася того дня, коли Променисті повернулися спиною до своїх союзників — людей. Але проти кого ж вони билися та чому перестали?
«Розвідник згадував про два лицарські ордени, — подумалося Далінару. — Але ж усього їх було десять. Що стало з іншими вісьмома?»
Князь упав на коліна серед моря мовчазних одинаків:
— Благаю. Мені треба знати.
А неподалік декотрі з солдатів фортечного гарнізону дісталися до Сколкозбройців і тепер, замість помчати навздогін Променистим, взялись обережно витягувати мечі. З цитаделі вискочили кілька офіцерів і загукали, щоб ті не чіпали Зброї. Але за мить їх накрило потоком людей, які валом повалили крізь бічні ворота, наввипередки кидаючись до Оружжя.
— Вони — перші, — пролунав чийсь голос.
Далінар підвів очі й побачив, що біля нього зупинився один із лицарів. Той самий чоловік, що скидався на алетійця. Він озирався через плече на юрбу, яка збиралася довкола мечів. Там уже зчинялися сварки: кожен квапився й собі урвати Сколкозбройця, допоки їх усі не розхапали.
— Вони — перші, — повторив Променистий, повернувшись до князя. Той упізнав цей низький голос. Саме ним промовляли до нього в кожному видінні. — Вони були першими, а також останніми.
— Це день Ренегатства? — запитав Далінар.
— Ці події ввійдуть в історію, — відказав лицар. — Як синонім безчестя. Для того, що сталося тут, придумають чимало назв.
— Але чому? — допитувався князь. — Прошу, поясни. Що спонукало їх зректися обов’язку?
Лицар, здавалося, вивчав його.
— Я вже казав тобі, що мало чим можу допомогти. Грядуть Ніч скорбот, Справжня Руйнація. І Вічновій.
— То відповідай же на мої запитання! — крикнув Далінар.
— Прочитай книгу. Об’єднай їх.
— Книгу? «Шлях королів»?
Співрозмовник розвернувся й відійшов від нього, приєднавшись до решти Променистих, які перетинали кам’яну рівнину, прямуючи не знати куди.
Далінар озирнувся на юрбу солдатів, які мчали по Сколкозбройці. Багато хто вже розжився трофеєм. Але мечів на всіх не вистачало, і декотрі щасливчики взялися розмахувати лезами, відганяючи тих, хто підбирався надто близько. Просто на його очах двійко солдатів зі спини напали на офіцера з Оружжям, що пробував криком зарадити справі.
А внутрішнє сяйво Зброї повністю щезло.
Після вбивства того офіцера знахабніли й інші заздрісники. Спалахували все нові сутички: ті, котрі запізнилися, кидалися на тих, хто таки встиг захопити Сколкозбройця, сподіваючись привласнити його. З’явилися вигорілі очниці. Крики, ґвалт, смерть. Далінар не відводив погляду, доки не виявив, що сидить у власній вітальні, прив’язаний до крісла. Адолін із Ренаріном сиділи поряд, стривожено спостерігаючи за ним.
Далінар закліпав очима, дослухаючись до великобуряного дощу, що барабанив по крівлі.
— Я повернувся, — сказав він синам. — Тож можете заспокоїтись.
Старший допоміг йому розв’язати мотузки, а молодший підхопився принести батькові келих помаранчевого вина.
Щойно Далінар звільнився, як Адолін відійшов, очікувально схрестивши руки на грудях. Повернувся блідий Ренарін. Здавалося, він саме переживав черговий напад своєї хвороби — і справді, його ноги тремтіли. Віддавши батькові келих, юнак одразу ж опустився в крісло й підпер голову руками.
Далінар відпив маленький ковток солодкуватого вина. Він і раніше бачив у видіннях війну. А також смерть, чудовиськ, великопанцирників і нічні жахіття. Та все ж чомусь саме ця конкретна галюцинація стривожила його більше, ніж будь-яка інша. Піднісши келиха до вуст, щоб удруге прикластися до нього, князь виявив, що тремтить і його власна рука.
Адолін усе ще не зводив із нього очей.
— Що, чимало зі мною клопоту? — запитав Далінар.
— Дурниці, які ти верзеш, коли мариш, і справді лякають, батьку, — зізнався Ренарін. — Якась маячня, якась містика. Таке враження, що в тебе «зносить дах», немов у дерев’яної хатини в бурю.
— А ще ти сіпаєшся, — додав Адолін. — Мало крісла не перевернув. Довелося тримати його, аж доки ти не заспокоївся.
Зітхнувши, Далінар підвівся й пішов знову наповнити келих.
— Але ти все ж гадаєш, що мені не варто зрікатися влади?
— Ці напади можна втримати під контролем, — заперечив Адолін, хоча в його голосі й бриніла тривога. — Моя мета ніколи не полягала в тому, щоби підштовхнути тебе до престолозречення. Я просто не хотів, щоб ти вирішував будь-що, пов’язане з майбутнім нашого Дому, спираючись на свої видіння. Але доки ти усвідомлюєш, що побачене тобою — виплід уяви, ми можемо залишити все, як є. Тобі нема потреби звільняти трон.
Князь наливав вино. І, відвернувшись від синів, задивився на схід, у стіну.
— Я не згоден із тим, що побачене мною — виплід уяви.
— Що? — запитав Адолін. — Але я гадав, що переконав тебе…
— Однак згоден, що на мене більше не можна покластися, — перебив його Далінар. — І що я, цілком можливо, божеволію. Згоден, що зі мною щось відбувається, — він розвернувся до них. — Коли я вперше почав бачити видіння, то вірив, що вони послані Всемогутнім. Але ти переконав мене, що я, здається, занадто поспішив із висновками. Мені бракує фактів, щоб беззастережно довіритись побаченому. Воно може бути результатом психічної хвороби. Або чимось надприродним, проте не божественним.
— Це ж як? — запитав, насупившись, Адолін.
— Стара магія, — тихо промовив Ренарін зі свого крісла.
Князь кивнув.
— Що? — ущипливо перепитав старший син. — Стара магія — міф.
— На жаль, ні, — відказав Далінар і знову пригубив прохолодного вина. — Мені це відомо напевно.
— Батьку, — втрутився Ренарін, — щоб Стара магія вплинула не тебе, ти повинен був податися на Захід і шукати її. Ти справді так учинив?
— Було діло, — присоромлено зізнався той.
Прогалина в спогадах — саме там, де раніше жила пам’ять про дружину — ще ніколи не здавалася йому настільки очевидною, як у ту мить. Зазвичай він не звертав на неї уваги, і в цьому була своя логіка. Вона ж бо щезла повністю: інколи йому не одразу вдавалося пригадати, що колись він узагалі був одружений.
— Видіння не узгоджуються з тим, якою я уявляю собі Охоронницю ночі, — заперечив Ренарін. — Більшість вважає її просто кимось на кшталт могутнього спрена. Тож щойно ти розшукав її та отримав винагороду й прокляття, вона мала би дати тобі спокій. Коли це сталося?
— Відтоді минуло багато років, — відказав Далінар.
— Тоді вона тут, напевно, ні до чого, — підсумував молодший син.
— І я тієї ж думки, — погодився батько.
— Але про що ти просив? — запитав Адолін, нахмурившись.
— З її благодіянням і прокляттям жити мені, сину, — сказав Далінар. — А різні там деталі неважливі.
— Але…
— Я згоден із Ренаріном, — перебив його князь. — Охоронниця ночі, напевно, непричетна до цього.
— Дуже добре, гаразд. Але чому ти взагалі завів про це мову?
— Тому, Адоліне, — відповів Далінар, втрачаючи терпіння, — що я не знаю, що зі мною відбувається. Ці видіння аж надто багаті на подробиці, щоби бути просто виплодом моєї уяви. Однак твої аргументи змусили мене замислитись. Я можу помилятися. Або можеш помилятися ти, і це все ж таки робота Всемогутнього. А може, уся річ у чомусь зовсім іншому. Ми не знаємо, що й до чого, і саме тому мене небезпечно залишати при владі.
— Нехай так, але ж це не скасовує сказаного мною, — вперто гнув своє Адолін. — Ми можемо тримати їх під контролем.
— Ні, не можемо, — відрізав батько. — Сам по собі той факт, що в минулому це траплялося лише під час великобур, не гарантує неможливості його поширення на інші стресові моменти. А якщо наступний приступ трапиться на полі бою?
Саме з цієї причини вони не дозволяли Ренаріну брати участь у битвах.
— Коли з’явиться проблема, — сказав Адолін, — тоді й будемо її вирішувати. А поки що ми могли би просто не звертати уваги…
Далінар здійняв руку догори.
— Не звертати уваги? Я не можу не зважати на таке. Ці видіння, ця книга, ці почуття — вони дощенту змінюють мене. А як же мені правити, не дослухаючись до власної совісті? Якщо я залишуся великим князем, то перегляну кожнісіньке з власних рішень. Тож або я довіряю собі, або поступаюся місцем. Мене нудить від самої думки про щось середнє.
У кімнаті запала тиша.
— То що ж нам робити? — запитав Адолін.
— Вирішувати, — відказав Далінар. — Причому мені.
— Ну й вибір: зректися влади чи й надалі йти на поводі в галюнів, — бризнув слиною Адолін. — Так чи інак, а їхнє буде зверху.
— Ти можеш дати кращу пораду? — зажадав конкретики батько. — У тебе, схоже, така звичка, Адоліне: як раптом що — одразу скаржитись. А де твої пропозиції щодо розумної альтернативи?
— Я вже вносив одну, — огризнувся той. — Плюнь на видіння й живи, як жив!
— Я сказав «розумної альтернативи»!
Обоє втупили погляди один в одного. Далінар щосили намагався стримати гнів. Вони з сином були багато в чому аж надто схожі між собою. Кожен добре розумів іншого, і це давало змогу наступати на найболючіші мозолі.
— Хм, — озвався Ренарін, — а якби нам вдалося довести чи спростувати правдивість твоїх видінь?
Далінар зиркнув на нього.
— Що?
— Ти стверджуєш, що вони багаті на подробиці, — сказав той, зчепивши руки в замок і нахилившись уперед, — ну, а що саме ти бачиш?
Далінар на мить розгубився, а тоді залпом допив вино. І вперше в житті пошкодував, що в келиху замість помаранчевого не виявилося п’янкого фіолетового.
— Видіння нерідко пов’язані з Променистими лицарями. А наприкінці кожного з нападів якийсь невідомий — мені здається, він один із Вісників — промовляє до мене й наказує об’єднати великих князів Алеткару.
У кімнаті запанувала тиша. Адолін виглядав схвильовано, а Ренарін просто сидів і мовчав.
— Сьогодні я бачив день Ренегатства, — повів далі батько. — Променисті поки´дали Сколки й подалися геть. Їхня Зброя та Збруя… якось потьмяніла, коли ті полишили її. Мені здається, це дуже дивна деталь, — він глянув на Адоліна. — Якщо мої видіння — просто фантазми, то я, виходить, значно розумніший, аніж вважав усе життя.
— Чи пам’ятаєш ти якісь подробиці, що їх ми могли б перевірити? — запитав Ренарін. — Імена? Місця? Події, які можна було би відслідкувати в історії?
— Цього разу я побував у місці, що зветься Жарокам’яною цитаделлю, — відповів Далінар.
— Ніколи про таке не чув, — сказав Адолін.
— Жарокам’яна цитадель, — повторив князь. — У моїй візії поблизу неї точилася якась війна. Променисті бились на передовій. А тоді відступили до фортеці, де й полишили Сколки.
— Можливо, нам вдасться розкопати щось в історії, — запропонував Ренарін. — Який-небудь доказ того, що така цитадель існувала, або ж того, що Променисті нічого схожого не робили. І тоді ми дізнаємося, щó стоїть за твоїми видіннями — істина чи ілюзія. Адже так?
Далінар мимоволі кивнув. Така перевірка ніколи не спадала йому на думку — почасти тому, що він із самого початку повірив у їхню правдивість. Однак щойно в нього з’явилися сумніви, як він радше став схильний приховувати й замовчувати зміст побаченого. Проте якби він знав, що бачить правдиві події… що ж, тоді хоч можна було б не брати до уваги божевілля. Це б не розв’язало усієї проблеми, але дуже допомогло б.
— Ох, не знаю, — сказав Адолін, який був налаштований скептичніше. — Батьку, ти говориш про пору, що передувала Ієрократії. Чи зможемо ми нарити щось у хроніках?
— Хроніки часів, коли жили Променисті, загалом збереглися, — зауважив Ренарін. — Це не така сива давнина, як дні мороку чи Епохи Вісників. Можна було би проконсультуватися в Джасни. Хіба ж вона не цим займається? Як вериститалійка?
Далінар глянув на Адоліна.
— Схоже, варто спробувати, сину.
— Можливо, — погодився той. — Однак ми не можемо сприймати існування одного-єдиного місця як доказ. Ти міг почути десь про цю Жарокам’яну цитадель, а тоді долучити її до видіння.
— Що ж, — сказав Ренарін, — ти, напевно, маєш рацію. Та якщо побачене батьком — просто галюцинації, нам, поза сумнівом, вдасться спростувати декілька епізодів. Хіба ж може бути так, щоби про кожнісіньку деталь, з якої скористалася його уява, він довідався з переказу чи хроніки? Хоча б деякі фрагменти цих видінь мають виявитися чистими фантазіями.
Адолін неквапливо кивнув.
— Я… Твоя правда, Ренаріне. Так, це хороший план.
— Треба приставити до мене одну з писарок, — сказав Далінар. — Щоби я надиктовував їй видіння, доки вони ще свіжі в пам’яті.
— Атож, — погодився Ренарін. — Що більше ми матимемо деталей, то легше нам буде підтвердити — чи спростувати — побачене тобою.
Далінар скривився, відставив келих убік, а тоді підійшов до синів і сів поруч.
— Гаразд, от тільки кому ми доручимо записувати за мною?
— У тебе цілий штат секретарок, батьку, — сказав молодший.
— І кожна з них — дружина чи донька одного з моїх командирів, — зауважив князь. А як іще він міг пояснити? Йому було боляче виглядати слабким навіть перед власними дітьми. Якщо ж чутки про побачене ним розповзуться серед офіцерів, то це, чого доброго, підірве бойовий дух. Можливо, колись і настане час сповістити про все його людям, але доведеться діяти акуратно. А крім того, було б дуже бажано самому розібратися, чи при здоровому він глузді, а вже тоді втаємничувати сторонніх.
— Так, — сказав Адолін, кивнувши — хоч Ренарін і досі виглядав спантеличеним. — Я розумію, про що ти. Але, батьку, ми не можемо дозволити собі чекати на повернення Джасни. На це знадобляться місяці.
— Згода, — погодився Далінар. І зітхнув. Існувала й інша можливість. — Ренаріне, пошли гінця до своєї тітки Навані.
Старший син кинув погляд на батька, здійнявши брову.
— Гарна ідея. Хоч я гадав, що ти не схильний покладатися на неї.
— Я покладаюся на її вміння тримати слово, — змирившись із неминучим, відказав Далінар, — і не зраджувати чужого довір’я. Вона була посвячена в мої плани щодо престолозречення, і про це не довідалася жодна жива душа.
Навані чудово вміла тримати, що треба, у секреті. Значно краще, ніж його придворні дами. До певної міри він міг покластися й на них, але збереження таємниці на кшталт цієї вимагало довіреної особи, надзвичайно обачної в словах і думках.
А це означало — Навані. Користуючись отриманою інформацією, вона неодмінно знайде спосіб вертіти ним, як сама захоче, зате його люди точно ні про що дізнаються.
— Іди, Ренаріне, — звелів Далінар.
Той кивнув і підвівся. Він, очевидно, вже оговтався після нападу й твердим кроком попрямував до дверей. Коли брат залишив їх удвох, Адолін підійшов до батька.
— Що ти робитимеш, коли нам вдасться довести, що я маю рацію і вся річ у твоїй голові?
— Якась частина мене хотіла б, щоб саме так і сталося, — відказав Далінар, дивлячись, як за Ренаріном зачиняються двері. — Божевілля лякає мене, але це хоча б дещо звідане, щось таке, чому можна зарадити. Я залишу князівство на тебе, а сам лікуватимуся в Харбранті. Проте якщо це не галюцинації, тоді переді мною постане інша проблема: чи приймаю я те, що мені показують? І для Алеткару може виявитися куди краще, якщо моє психічне захворювання підтвердиться. Принаймні так буде легше для всіх.
Син розмірковував над його словами, стиснувши зуби і морщачи чоло.
— А Садеас? Його розслідування, схоже, наближається до завершення. Що нам робити?
Це було слушне запитання. Адже саме проблеми, спричинені тим, що князь довіряв видінням щодо атестації Садеаса, і призвели до найпершої сварки батька та сина.
«Об’єднай їх». Це був не просто наказ із візій. Такою була Ґавіларова мрія. Об’єднаний Алеткар. А чи не дозволив Далінар цій мрії — підсиленій почуттям провини через братову смерть — підштовхнути себе до побудови надприродних обґрунтувань, що необхідно сповнити волю покійного?
Він сумнівався. Хоча ненавидів сумніви.
— Гаразд, — промовив князь. — Даю тобі дозвіл готуватися до найгіршого — на той випадок, якщо Садеас виступить проти нас. Накажи офіцерам зберігати бойову готовність і відклич усі роти, котрі патрулюють дороги, відганяючи розбійників. Якщо той виступить із заявою, ніби це я вчинив замах на Елгокара, ми замкнемося в таборі й ударимо на сполох. Я не маю наміру дозволити йому привести мене на ешафот.
Адоліну, здавалось, полегшало.
— Дякую, батьку.
— Сподіваюся, до цього не дійде, сину, — сказав Далінар. — Оскільки тієї ж миті, коли Садеас та я вступимо в повномасштабну конфронтацію, Алеткар як держава розлетиться на друзки. Лише два наші князівства й підтримують короля: коли ж проміж нас спалахне міжусобиця, решта або підтримають одну зі сторін, або загрузнуть у власних чварах.
Той закивав, а батько зі стурбованим виглядом опустився в крісло. «Пробач, — звернувся він подумки до тієї незнаної сили, яка насилала ці візії, — але я мушу діяти мудро».
У певному сенсі це скидалося на ще одну перевірку. У видіннях йому веліли довіряти Садеасу. От він і побачить, що з того вийде.
***
— …а тоді воно розплилося, — закінчив Далінар. — І я знову опинився тут.
Навані в задумі відірвала перо від паперу. Йому не знадобилося багато часу, щоб переповісти побачене. А та зі знанням справи записувала, майстерно вивуджуючи в нього деталі й тонко відчуваючи, коли зажадати уточнень. Вона й словом не прохопилася про незвичність прохання й не здивувалася його бажанню зафіксувати одну зі своїх галюцинацій. Словом, повелася професійно й тактовно. І от тепер сиділа за письмовим столом. Пасма її волосся були зібрані догори й навхрест закріплені чотирма шпильками. Відтінок помади гармонував із червоною сукнею, а чарівні фіолетові очі світилися цікавістю.
«Прародителю бур, — подумав Далінар. — Але ж вона і красуня!»
— Ну? — запитав Адолін, котрий стояв, спершись об двері, на виході з кімнати. Ренарін пішов збирати донесення про спричинені великобурею збитки. Юнаку треба було вправлятися в таких речах.
Навані звела брову.
— І як це розуміти, Адоліне?
— Яка твоя думка, тітонько? — пояснив той.
— Я ніколи не чула про жодну з таких місцин чи подій, — відказала Навані. — Але, гадаю, ти й не сподівався, що моя відповідь виявиться іншою. Хіба не ти просив мене зв’язатися з Джасною?
— Так, — не здавався племінник, — але ж ти провела власний аналіз.
— Я поки що утримаюся від присудів, любий, — сказала тітка, а тоді підвелася й склала аркуш навпіл: притисла складені краї захищеною рукою, а вільною погладила згин. Проходячи повз Адоліна, вона всміхнулася й поплескала його по плечу. — Давай почекаємо, що скаже Джасна, а вже тоді перейдемо до аналізу, гаразд?
— Нехай буде так, — відказав той. У його голосі чулося невдоволення.
— Учора я провела якийсь час, бесідуючи з тією твоєю панянкою, — мимохіть докинула Навані. — Як там її, Данлан? Гадаю, ти зробив мудрий вибір. У її гарненькій голівці не порожньо.
Адолін збадьорився.
— Вона тобі сподобалась?
— Нічого така, — зізналася тітка. — Я також з’ясувала, що вона дуже любить аврадині. Ти знав про це?
— Чесно кажучи, ні.
— От і добре. А то я б сказилася, якби завдала собі стільки клопоту, щоб ти зміг підлеститися до неї, а тоді з’ясувала, що ти й без мене знаєш, як це зробити. Так от, по дорозі сюди я взяла на себе сміливість придбати кошик аврадинь. Ти знайдеш їх у вестибюлі, під охороною знудженого вартового — у нього саме був такий вигляд, немовби йому нічим зайнятися. І якщо сьогодні ж удень ти завітаєш із ними до тієї панночки, то, гадаю, зможеш очікувати на дуже ласкавий прийом.
Адолін не знав, що сказати. У глибині душі він розумів, що та хоче відволікти його від хвилювань за батька. Але зрештою заспокоївся, а тоді й усміхнувся.
— Що ж, на тлі останніх подій це може стати приємною нагодою розвіятися.
— От і я так подумала, — сказала Навані. — Тобі, напевно, саме час збиратися: ті дині — сама стиглість. А крім того, мені треба погомоніти з твоїм батьком.
Адолін любовно цмокнув тітоньку в щічку.
— Спасибі, Машало.
Племінник їй вибачив у тому, чого не пробачив би іншим: поряд своєї любої тітки він знову почувався дитиною. Його усмішка зробилася ще ширша, коли княжич поспішив до дверей.
Далінар відчув, що й сам усміхається. Навані добре знала його сина. Однак ця усмішка протрималась недовго: він раптом усвідомив, що, вийшовши геть, Адолін полишив їх наодинці. Князь підвівся.
— Про що ти хотіла мене попросити? — поцікавився він.
— Я не казала, ніби хочу чогось у тебе просити, Далінаре, — відповіла братовá. — Мені просто кортить побалакати. Ми ж, врешті-решт, родина. І не так багато часу проводимо разом.
— Якщо ти хочеш поговорити, то я гукну кількох солдатів, щоби склали нам компанію.
Він кинув погляд у коридор, у бік передпокою. Адолін зачинив за собою вхідні двері в самому кінці, так що князь тепер не бачив вартових, а ті — того, кого охороняли.
— Далінаре, — сказала вона, підходячи до нього, — у такому разі було би не зовсім зрозуміло, навіщо було відсилати Адоліна. Я ж бо хотіла залишитися з тобою наодинці.
Той відчув, що ціпеніє.
— А тепер тобі варто піти.
— Це конче необхідно?
— Так. Люди такого не схвалять. Почнуться балачки.
— То ти натякаєш, що між нами й справді могло би трапитися дещо несхвальне? — спитала Навані з ледь не дівочим запалом.
— Навані, ти — моя сестра.
— Ми з тобою не кревні родичі, — заперечила та. — А в деяких королівствах наш союз був би навіть освячений традицією, оскільки твій брат тепер мертвий.
— Але ми не в тих краях. Тут Алеткар. Зі своїми правилами.
— Ясно, — сказала вона, підкрадаючись усе ближче. — А що ти зробиш, коли я відмовлюся піти? Покличеш на допомогу? Звелиш виволокти мене силою?
— Навані, — заблагав той із мукою в голосі. — Прошу тебе. Тільки не починай знову. Я втомився.
— От і чудово. Так мені буде легше отримати бажане.
Князь заплющив очі. «Тільки цього ще бракувало». Чергове видіння, сутичка з Адоліном, його власні суперечливі почуття… Він втратив здатність орієнтуватися в подіях.
Піддати візії перевірці було розумним рішенням, але Далінар ніяк не міг струснути з себе почуття розгубленості, спричинене неможливістю планувати подальші дії. Зазвичай князь виносив ухвали й неухильно їх дотримувався. А тепер він не міг так вчинити.
І це його дратувало.
— Дякую за твої послуги секретарки, Навані, і за готовність тримати все в таємниці, — мовив він, розплющуючи очі. — Однак я справді змушений попросити тебе негайно піти.
— Ох, Далінаре, — тихо сказала вона.
Жінка була досить близько, щоби той відчув запах її парфумів. Прародителю бур, яка ж вона красуня! Дивлячись на неї, він подумки перенісся в ті давноминулі дні, коли так палко бажав Навані, що заледве не зненавидів Ґавілара, який урешті здобув її ласку.
— Чому ти не можеш просто розслабитись? — запитала вона. — Хоча б на мить…
— Існують правила…
— Усі інші…
— Я не можу чинити, як усі інші! — присадив її Далінар — дещо різкіше, ніж збирався. — Бо якщо наплюю на честь і мораль, то ким же я стану, Навані? Решта великих князів і світлооких заслуговують осуду за свої вчинки, і я відверто казав їм про це. І якщо тепер знехтую принципами, то зроблюся значно гіршим за них. Лицеміром!
Та завмерла.
— Прошу тебе, — видобув він, переповнений почуттями. — Просто йди. Не займай мене сьогодні.
Навані позволікала, а тоді пішла геть, не сказавши й слова.
Їй ніколи не дізнатися, як сильно той хотів, щоб вона ще раз йому заперечила, бо, зважаючи на його стан, у нього навряд чи стало б сил сперечатися далі. Щойно двері зачинилися, як він знесилено опустився в крісло та видихнув. А тоді заплющив очі.
«Всемогутній, що над нами, — подумки звернувся князь, — благаю тебе: просто дай мені знати, як бути».
53
Данні
«Він повинен піднести його, цей занепалий титул! Башту, корону, ратище!» — записано вевагача, 1173, зі слів повії з туманною біографією за 8 секунд до того, як вона померла.
Гостра, наче бритва, стріла, вп’ялася в дерево поряд з обличчям Каладіна. Той відчув, як із розсіченої щоки заюшила тепла кров, збігаючи донизу та змішуючись із потом, що скрапував з підборіддя.
— Без паніки! — гарикнув він, несучись по нерівній землі й відчуваючи на плечах знайому вагу настилу. Біля них — просто попереду, але трішки зліва — борсався Двадцятий міст: четвірку в передній лінії скосили стріли, тож задні тепер спотикалися об їхні трупи.
А з протилежної сторони прірви паршендійські лучники, опустившись на одне коліно, спокійно наспівували під градом стріл, що летіли з алетійського боку. Їхні чорні очі скидалися на уламки обсидіану. Жодних білків. Лише ця бездушна чорнота. У такі моменти — дослухаючись до криків, зойків, лементу та виску — Каладін ненавидів паршенді так само сильно, як і Садеаса з Амарамом. Як могли вони співати, убиваючи?
Ворожі лучники навпроти його команди натягли тятиви й прицілились. Він заволав до них і відчув дивний сплеск сили, коли древка звилися в повітря.
Стріли спурхнули щільною хвилею. Десяток із них вп’ялися в дерево біля самої голови Каладіна, від чого настил аж здригнувся й від нього відкололися скіпки. Проте жодна не зачепила плоті.
По той бік провалля кілька паршендійців поопускали луки, і їхній спів урвався. На демонічних обличчях проступило приголомшення.
— Майна! — гукнув Каладін, щойно команда досягла розколини. Нерівну землю довкола неї всівали пузаті скелебруньки. Він наступив на гудиння одної з них, і та втягла його в мушлю. Обслуга здійняла міст угору та скинула з плечей, а тоді натреновано розступилася, опустивши його додолу. Ще шістнадцять команд порівнялися з ними і також встановлювали настили. Позаду загриміли копита важкої кавалерії Садеаса, що поспішала до них через плато.
Паршенді знову натягли тятиви.
Зціпивши зуби, Каладін всім тілом навалився на один із бокових брусів, допомагаючи штовхати масивну конструкцію на інший край прірви. Він ненавидів цей етап вилазки: мостонавідники були мов на долоні.
Садеасові лучники продовжували обстріл, готуючись до рішучої масованої атаки, яка б відкинула сили паршенді. Як і завжди, вони не надто переживали, що можуть зачепити мостонавідників, і кілька стріл пролетіли в небезпечній близькості від команди Каладіна. А той — обливаючись потом і кров’ю — продовжував штовхати настил і водночас пишався своїми людьми. Вони вже починали рухатися, наче воїни — легко, пружно, непередбачувано, ускладнюючи ворожим лучникам завдання взяти їх на приціл. Цікаво, чи помітить це Ґаз або хтось із офіцерів Садеаса?
Настил із глухим грюкотом став на місце, і командир гучно скомандував відступ. Мостонавідники, пригнувшись, кинулися в сторони, ухиляючись від чорних паршендійських стріл із товстими древками та легших, із зеленим оперенням — гостинців Садеасових лучників. Моаш і Скеля заскочили на міст і, перетнувши його, зістрибнули поруч Каладіна. Інші ж розсипалися біля тильного краю настилу, силкуючись не потрапити під копита кавалеристів, які мчали в атаку.
Командир затримався й замахав своїм людям, щоб ті забиралися з дороги. Щойно всі звільнили проїзд, як той озирнувся на міст, що наїжився стрілами. Жоден з обслуги не вибув зі строю. Чудо та й годі. Він саме розвернувся, щоби рвонути…
Як з іншого боку настилу хтось, похитуючись, звівся на ноги. Данні. З плеча моложавого мостонавідника стирчала стріла з біло-зеленим оперенням. А приголомшені очі були широко розплющені.
Каладін вилаявся й кинувся назад. Та не встиг ступити й двох кроків, як стріла з чорним древком клюнула юнака в протилежний бік. Данні повалився на дошки настилу, темну деревину яких забризкала кров.
Кіннота невтримно летіла в атаку. Каладін у нестямі кинувся на міст, але щось відтягло його назад. Чиїсь руки лягли за плече. Він, ледь не впавши, розвернувся й побачив Моаша. Командир визвірився до нього й спробував відштовхнути, але той — скориставшись прийомом, якого він же його й навчив — смикнув Каладіна вбік і поставив підніжку. А тоді разом з ним повалився додолу, притискаючи того до землі. Мостом загриміли копита важкої кавалерії, об сріблясті обладунки якої подзенькували стріли.
Їхні древка, ламаючись, посипáли землю. Каладін якусь мить попручався, а тоді затих.
— Він мертвий, — різко сказав Моаш. — Ти нічого не зміг би вдіяти. Мені шкода…
Ти нічого не зміг би вдіяти…
«Я ніколи й нічого не можу вдіяти. Прародителю бур, чому мені несила врятувати їх?»
Міст перестав дрижати: кіннота врізалася в ряди паршенді, поступившись місцем інфантерії, яка з брязкотом перетинала настил. Щойно піхота закріпиться на плато, кавалерія відступить: коні надто дорого обходяться, щоб ризикувати ними під час затяжних боїв.
«Правильно, — сказав собі Каладін. — Думай про тактику. Думай про битву. Не думай про Данні».
Він скинув із себе Моаша й підвівся. Труп Данні понівечили до невпізнання. Командир зціпив зуби й відвернувся, а тоді попростував геть, не озираючись. Промайнувши перед очима мостонавідників, він підступив до краю провалля й став у стройову стійку: руки зчеплені за спиною, ноги на ширині плечей. Доки він залишався віддалік мосту, йому не загрожувала небезпека. Паршенді облишили луки й відступали. Удалині, на лівому боці плато, овальним кам’яним курганом височіла хризаліда.
Каладін хотів подивитися. Це допомагало мислити по-солдатському, а таке мислення у свою чергу допомагало переживати смерті близьких. Решта обслуги нерішуче наблизилася до нього й заполонила довколишній простір, постававши в стійку «вільно, по-парадному». Навіть Шен-паршмен приєднався до гурту, мовчки наслідуючи інших. Досі він покірливо долучався до кожної мостонавідної вилазки: не відмовлявся наступати на своїх і не пробував вдаватися до шкідництва. Ґаз був розчарований, але Каладін не дивувався. А чого ж іще чекати від паршмена?
За винятком тих, хто на іншому боці розколини. Командир вдивлявся в битву, проте ніяк не міг зосередитися на тактиці. Смерть Данні надто гнітила його. Той хлопчина був йому другом, одним із найкращих членів команди та чи не першим підтримав його.
Кожен загиблий мостонавідник наближав їх до межі катастрофи. Не один тиждень знадобиться для того, щоб належно вишколити людей. І доки ті будуть більш-менш готові до бою, обслуга втратить половину чисельності, якщо не більше. А це аж ніяк його не влаштовувало.
«Що ж, доведеться шукати спосіб зарадити цьому», — подумав Каладін. Він усе вже вирішив і не міг дозволити собі впадати в розпач. Розпач був розкішшю.
Порушивши парадну стійку, він відійшов від краю провалля. Решта мостонавідників здивовано озирнулися йому вслід. Каладін нещодавно взяв собі за звичку стояти, спостерігаючи за битвами до самого кінця. Солдати Садеаса звернули на це увагу. Більшість гадала, що, чинячи так, обслуга забагато на себе бере. Однак дехто, здавалося, поважав Четвертий міст за таку поведінку. Він знав, що про нього ходили чутки ще від часу тієї історії з бурею, тож нові поголоски лише підкріплювали старі.
Команда пішла за ним, і Каладін повів їх через кам’янисте плато. Він навмисно більше не дивився на розчавлене й понівечене тіло на мосту. Данні був чи не єдиний мостонавідник, який зберіг хоч натяк на невинність. І ось тепер лежав мертвий: розтоптаний військом Садеаса, прохромлений стрілами з обох сторін. Непотрібний, покинутий, забутий.
Командир нічого не міг для нього зробити. Тож натомість попрямував туди, де на клапті голого каменю валялася знеможена обслуга Восьмого мосту. Йому пригадалося, як він і сам колись так лежав — після своїх перших вилазок. А тепер хіба трохи захекувався.
Як і зазвичай, решта мостонавідних команд, відступаючи, поки´дали своїх поранених. Якийсь бідолаха з Восьмого повз до «товаришів», а з його стегна стирчала стріла. Каладін підійшов ближче. Той мав темно-коричневу шкіру й карі очі, а густе чорне волосся було стягнуте ззаду в довгий хвостик-косицю. Довкола нього аж кишіло болекузьками. Він звів очі, коли поряд замаячили командир та інші з Четвертого мосту.
— Не ворушися, — тихо сказав йому Каладін, опускаючись навколішки й обережно перевертаючи того, щоб як слід оглянути рану. Тоді задумливо пропальпував її. — Тефте, треба розвести вогнище. Діставай трут і кресало. Скеле, мої нитки з голкою все ще в тебе? Вони мені знадобляться. А де це Лопен із водою?
Його люди мовчали. Він відірвав погляд від отетерілого пораненого.
— Каладіне, — не витримав Скеля, — ти сам знаєш, як інші мостонавідні команди ставляться до нас.
— Мені начхати, — відказав командир.
— У нас немає зайвих грошей, — втрутився Дрегі. — Увесь наш дохід заледве дає змогу нашкребти на бинти для своїх.
— Плювати.
— Якщо ми дбатимемо про чужих поранених, — не здавався той, хитаючи білявою головою, — нам доведеться годувати їх, доглядати…
— Я щось придумаю, — відрізав Каладін.
— Але… — почав було Скеля.
— А бодай вам буря! — скипів командир, встаючи й обводячи плато рукою. Його всівали тіла мостонавідників, до яких нікому не було діла. — Ось, полюбуйтеся! Хто подбає про них? Аж ніяк не Садеас. І не «друзі» з їхніх команд. Сумніваюся, що навіть самі Вісники звертають на них хоч найменшу увагу. Я не стоятиму й дивитимусь, як довкола конають поранені. Нам треба бути кращими за них! Ми не можемо, наче ті світлоокі, відводити погляд, удаючи, що не бачимо. Цей горопаха — один із нас. Достоту як Данні. Світлоокі розбалакують про честь. Розкидаються пустопорожніми заявами про свою шляхетність. Та за все життя я знав лиш одного чоловіка, якого й справді можна назвати людиною честі. Він був хірургом і допомагав усім підряд — разом із тими, хто його ненавидів. І їм навіть передусім. Що ж, ми покажемо Ґазу, Садеасу, Гашал і всякому іншому бурепокидьку, котрому закортить подивитися, чому він мене навчив. А тепер беріться до роботи й годі скиглити!
Четвертий міст дивився на нього широко розплющеними присоромленими очима, а тоді разом прийшов у рух. Тефт організував бригаду санітарів, яких послав на пошуки поранених з числа обслуги, а інших відрядив збирати кору скелебруньок на паливо. Лопен і Даббід кинулися по ноші.
Каладін опустився навколішки й обмацав ногу пораненого, а перевіривши, наскільки швидко витікає кров, дійшов висновку, що припікання не потрібне. Він обламав древко стріли й обробив рану слизом з якоїсь конічної мушлі для анестезії. А тоді висмикнув вістря, від чого пацієнт застогнав, і скористався особистим перев’язувальним пакетом, щоб забинтувати ушкоджене місце.
— Притримуй ось так руками, — проінструктував його Каладін. — І не ставай на цю ногу. Я перевірю, як ти, перш ніж ми вирушимо назад до табору.
— А як же… — почав поранений. Хоча, з огляду на колір шкіри, командир запідозрив у ньому азіша, той говорив без найменшого акценту. — Як же я повернуся туди, якщо на ногу не можна ступати?
— Ми понесемо тебе, — пояснив Каладін.
До глибини душі вражений чоловік звів на нього очі, у яких проступали сльози.
— Я… Дякую.
Той коротко кивнув і відвернувся, а Скеля з Моашем якраз піднесли чергового пораненого. Тефт розкочегарював багаття, від якого йшов їдкий запах вогких скелебруньок. У нового пацієнта був забій голови та глибокий поріз на передпліччі. Каладін простяг руку, вимагаючи ниток.
— Керманичу, хлопчику мій, — тихо промовив Тефт, подаючи йому шовний матеріал та опускаючись навколішки, — не сприйми це за скаргу — я ні на що не нарікаю, — але скількох людей ми реально можемо з собою забрати?
— Нам уже доводилося носити трьох, — відказав командир. — Пристебнувши ременями поверх настилу. Б’юсь об заклад, що там знайдеться місце й іще для стількох. А одного можна примостити на ноші з водою.
— А коли поранених буде більше, ніж сім?
— Якщо їх правильно перев’язати, декотрі зможуть пересуватися самостійно.
— А коли й це не допоможе?
— Бодай тобі буря, Тефте, — пробурчав Каладін, починаючи шити. — Тоді ми прихопимо тих, кого зможемо, а тоді знову повернемося з мостом, щоби забрати тих, хто залишиться. Візьмемо з собою Ґаза, щоб солдати не хвилювалися, що ми втечемо.
Той мовчав, і командир уже приготувався зіштовхнутися з невірою. Але натомість сивочолий солдат усміхнувся. Здавалося, він навіть трішки просльозився.
— Подих Келека. А й правда. Ніколи не думав…
Каладін нахмурився й звів очі на Тефта, рукою затискаючи рану, щоб спинити кровотечу.
— Що це з тобою?
— Та ні, нічого, — Тефт насупив брови. — Зосередься на роботі! Ти потрібен цьому хлопчині.
Той знову заходився зшивати.
— А ти не забуваєш носити з собою капшук зі сферами, як я тобі порадив? — запитав Тефт.
— Не в казармі ж мені його залишати. От тільки незабаром їх доведеться витратити.
— Ти нічого такого не зробиш, чуєш мене? Ті сфери приносять удачу, затямив? Тримай їх при собі та слідкуй, щоб вони постійно були заряджені.
Каладін зітхнув:
— Гадаю, з цією партією щось не так. Буресвітло не тримається в них. Вони тьмяніють усього за кілька днів, знову й знову. А може, це якось пов’язане з Розколотими рівнинами. Бо й у решти хлопців бувало те саме.
— Хм, дивно, — сказав Тефт, потираючи підборіддя. — Невдалим видався сьогоднішній штурм. Ворог повалив три мости й перебив силу-силенну обслуги. Цікаво, як це ми нікого не втратили.
— У нас загинув Данні.
— Однак не на етапі штурму. Ти постійно біжиш попереду, і стріли завжди оминають тебе. Чи ж не дивно?
Каладін знову звів очі й нахмурився.
— До чого ти хилиш, Тефте?
— Ні-ні, це я так. І не відволікайся від шиття! Скільки разів повторювати?
Звівши брову, той знову взявся до роботи. Останнім часом Тефт став дуже дивакуватий. Чи це давався взнаки стрес? Багато хто вірив у забобони, пов’язані зі сферами та Буресвітлом.
Скеля та люди з його відділення принесли ще трьох поранених і відрапортували, що більше не знайшли. Якщо мостонавідник падав, то нерідко йому судилася доля Данні — чоловіка просто затоптували. Що ж, так їм хоча б не доведеться робити ще одну ходку на плато.
В усіх трьох були серйозні рани від стріл, тож Каладін покинув пацієнта з порізом на руці, звелівши Шраммові затискати його недозашиту частину. Тефт розжарював кинджал для припікання: новачки вочевидь втратили чимало крові. А один, найвірогідніше, був уже на божій дорозі.
«Скільки ж воєн ведеться на світі!» — подумав за роботою Каладін. Його сон висвітлив те, про що й так подейкували інші. Зростаючи в гартстоунській глушині, він і гадки не мав, наскільки пощастило їхньому містечку, що воно не бачило битв.
Весь світ був утягнений у війну, а він тут зі шкури пнувся, щоб урятувати кількох злидарів-мостонавідників. І чим би це допомогло? Та сам все ж продовжував припікати плоть і зшивати, рятуючи життя, як навчив його батько. Він потроху розумів той вираз безнадії, який проступав у Лірінових очах у ті нечасті темні вечори, коли той усамітнювався й заглядав у чарку.
«Ти намагаєшся спокутувати свою вину перед Данні, — подумав Каладін. — Але навіть допомагаючи іншим, його не повернеш».
Він утратив того пацієнта, чиї шанси на виживання вселяли сумніви, зате врятував чотирьох інших. Зрештою, і той, що був із забоєм голови, став приходити до тями. Каладін знеможено опустився на підібгані ноги. Відмивши скривавлені руки під струменем води з бурдюка Лопена, він наостанок згадав і про власну рану та потягнувся туди, де стріла розпорола щоку.
І завмер. Бо скільки б не ковзав по шкірі, а все ніяк не міг намацати порізу. А як же кров, що збігала по щоці й підборіддю? А чітке відчуття розсічення, воно ж було?
Тіло пройняв мороз. Він підвівся й помацав рукою чоло. Що відбувалося?
До нього хтось підступив. На віднедавна чисто поголеному обличчі Моаша вздовж підборіддя зміївся давній шрам. Він уважно глянув на Каладіна.
— Я щодо Данні…
— Ти вчинив правильно, коли повівся саме так, — сказав командир. — І, напевно, врятував мені життя. Спасибі.
Моаш неквапливо кивнув. А тоді повернув голову та глянув на четвірку поранених. Лопен і Даббід саме напували їх і розпитували, як кого звати.
— Я не мав рації щодо тебе, — сказав раптом він і простяг Каладінові руку.
Той нерішуче потис її.
— Дякую.
— Ти придурок і провокатор. Але чесна людина, — Моаш тихенько хихикнув. — Тож якщо нас через тебе переб’ють, це вийде ненавмисно. Чого не скажеш про декого з тих, хто командував мною. Ну, балачки балачками, а час нам готувати поранених до транспортування.
54
Курзу-верзу
«Тягар кожного з дев’ятьох став моїм. Чому я змушений нести на собі їхнє безумство? О, Всемогутній, звільни мене від цього». — Дата отримання зразка: палагесес, 1173; точний час до смерті невідомий. Досліджувався світлоокий багатій. Запис зроблено з чужих слів.
Холодне вечірнє повітря натякало на можливість скорого приходу чергової порції зими. Тож поверх штанів і сорочки Далінар одяг теплий військовий сюртук, що застібався наглухо під саме підборіддя, проте нижче пояса розлітався, наче плащ, а довгі поли ззаду та з боків сягали щиколоток. Свого часу їх носили з такамою, але князь ніколи не любив цього вбрання, що скидалося на спідницю.
Бо ж форма — не данина моді чи традиції, її мета — зробити його помітнішим для тих, кого він веде за собою. А якби й решта світлооких принаймні носили свої кольори, це практично унеможливило би будь-яке непорозуміння.
Князь ступив на королівський бенкетний острівець. По боках, де зазвичай стояли жаровні, тепер були змонтовані штативи із закріпленим на кожному з них новим фабріалом, який випромінював тепло. Потік між острівцями заледве дзюрчав: у горах перестали танути льодовики.
Гостей того вечора зібралося небагато, хоча це особливо кидалося в вічі на чотирьох острівцях для пересічних запрошених. Коли ж ішлося про доступ до монарха та великих князів, то люди поприходили б, навіть якби бенкет давали в розпал великобурі. Далінар попрямував уздовж центрального проходу, і Навані, яка сиділа за столом для жінок, зустрілася з ним очима. Але відвела їх: напевно, усе ще не забула його різких слів під час їхньої останньої зустрічі.
Дотепник не сидів на звичному місці, кепкуючи з кожного, хто ступав на поміст короля — власне, його взагалі було не видно. «Воно й не дивно», — подумав князь. Той не любив ставати передбачуваним: він-бо вже кілька бенкетів підряд височів на своєму п’єдесталі, нікого не обділяючи лихослів’ям. І тепер, напевно, відчув, що ця тактика вичерпала себе.
Усі інші дев’ятеро великих князів були присутні. Відколи ті відхилили Далінарове клопотання про військове партнерство, вони поводилися з ним вимушено і бундючно. Немовби вже сама пропозиція такого ґатунку образила їх. Це світлоока дрібнота укладає союзи, а великі князі вважали себе заледве не королями. І мали рівню собі за суперників, яких не можна підпускати ближче, ніж на відстань витягнутої руки.
Далінар послав слугу по їжу й опустився за стіл. Він трохи забарився з приходом, вислуховуючи донесення відкликаних рот, і тепер зібрався повечеряти чи не останнім. Але більшість гостей уже почали збиватися в громадки. Праворуч нього донька якогось офіцера награвала групі слухачів приємну мелодію на флейті. Ліворуч троє жінок встановили мольберти, і кожна працювала над портретом одного й того ж чоловіка: усім-бо відомо, що представниці їхньої статі влаштовують між собою поєдинки не рідше, ніж чоловіки на Сколкозбройцях, хоча це слово зазвичай і не вживається. Такі дуелі завше іменують «дружніми змаганнями» та «боротьбою талантів».
Князю принесли їжу: парений стаґм — коричнювату бульбу, що росте в глибоких калюжах — поверх гарніру з відварного телью. Його зерна розбухли від води, й усе це потопало в густій і наперченій брунатній підливі. Він видобув ножа й відрізав від краю стаґма невеличке кружальце. Тоді скористався лезом, щоб намазати його телью, і, затиснувши між пальцями, почав їсти. Того вечора — імовірно, через холоднечу — цю страву не тільки зготували гострою, але й подали гарячою, і це припало йому до смаку. Тож він наминав, а пара з його тарілки туманом клубочилася перед ним.
Джасна поки що не відповіла на запит щодо його видіння, але Навані обіцяла, що їй, можливо, вдасться знайти щось самотужки. Вона ж бо теж була видатна вчена, хоча її наукові інтереси завжди тяжіли радше до фабріалів. Князь кинув на неї погляд. Чи не впоров він, бува, дурниці, так необачно образивши її? І чи не підштовхнув цим до того, щоб обернути її втаємниченість у видіння проти нього самого?
«Ні, — сказав собі князь. — Вона не настільки дріб’язкова та мстива». Скидалося на те, що Навані справді була небайдужа до нього, хоча й у не зовсім пристойній мірі.
Стільці довкола Далінара стояли порожнем. Він поступово ставав ізгоєм: спочатку через балачки про Кодекс, тоді через спроби спонукати інших князів до співпраці й нарешті через Садеасове розслідування. Не дивно, що Адолін хвилювався.
Раптом хтось, закутаний від холоду в чорний плащ, всівся побіля Далінара. То не був один із великих князів. І хто б це наважився…
Таємнича постать трохи відкинула капюшон, з-під якого проглянуло яструбине обличчя Дотепника — суцільні лінії та кути, гострий ніс і підборіддя, тонкі брови й проникливі очі. Далінар зітхнув в очікуванні на неминучий потік дошкульно-в’їдливих зауважень.
Але Дотепник мовчав. І з напруженим виразом на обличчі розглядав юрбу.
«Так, — подумалося князю. — Адолін має рацію і щодо нього теж». Сам Далінар колись судив Дотепника занадто суворо. Той зовсім не був звичайнісіньким блазнем, як дехто з його попередників. Дотепник не переривав мовчанки, і ясновельможний вирішив, що того вечора він, очевидно, якраз таку штуку й зібрався встругнути: підсідаючи то до одного, то до іншого, дратувати самою своєю присутністю. Не бозна-яка витівка, але ж Далінар не завжди розумів сенс його вчинків. І може, якщо розібратися, це було страх як дотепно. Тож він знову запрацював щелепами.
— Вітри змінюються, — прошепотів Дотепник.
Князь зиркнув на нього.
Той примружив очі й обвів ними нічне небо.
— Він триває вже не перший місяць. Смерч, що переміщується, кружляючи, та носить нас по колу. Обертається собі, немовби наш світ, але ми не помічаємо цього, бо й самі є його частиною.
— Світ обертається? Що це за дурість?
— Дурість небайдужих, Далінаре, — відказав Дотепник. — І геніальність тих, кому начхати. Другі залежать від перших — хоч і використовують їх у власних інтересах, — але натомість перші не розуміють других, сподіваючись, що ті радше схожі на них самих. І всі ці їхні ігри крадуть наш час. Секунду за секундою.
— Дотепнику, — промовив князь, зітхнувши. — Сьогодні мені такого не второпати. Вибач, що не збагнув твого натяку й не маю ні найменшого уявлення, куди ти хилиш.
— Я знаю, — відповів той і глянув просто на нього. — Адональсіум.
Далінар спохмурнів ще дужче.
— Га?
Дотепник вдивлявся в його обличчя.
— Ти колись чув таке слово?
— Адо… що?
— Нічого, — відказав той. Він здавався чимось стурбованим, що зазвичай було йому невластиво. — Сім мішків гречаної вовни. На вербі груші ростуть. Чорт летів, і ноги теліпалися. Хіба не дивно, що вирази на позначення нісенітниці нерідко звучать наче звичайне мовлення: розкраяне й почикрижене, а тоді зшите докупи в щось на кшталт самого себе — і водночас у дечому зовсім не схоже? Те саме і з окремими словами.
Далінар усе ще супився.
— От цікаво, чи можна утнути таке з людським тілом? Препарувати, розібрати по кісточках: помаленьку-потихеньку, почуття за почуттям, один скривавлений кусень за іншим. А там знову з’єднати й отримати щось абсолютно нове — як-от бувають аїмійці-дизіани. Далінаре, якщо тобі колись поталанить створити з фрагментів таку істоту, наречи її Курзою — на мою честь. Або, краще, Курзу-верзою.
— То це так тебе звати насправді?
— Ні, друже, — відказав той, підводячись. — Я давно не користуюся справжнім іменем. Але під час нашої наступної зустрічі підберу для себе якесь влучне прізвисько, щоб зробити тобі приємність. А доти обійдемося «Дотепником» — хоча, якщо дуже кортить, можеш кликати й Гойдом. Стережися: на сьогоднішньому бенкеті Садеас планує якесь викриття, хоч я й не знаю, про що саме йдеться. Ну, бувай. Не гнівись, що так мало тобі дошкулив.
— Стривай, ти вже йдеш?
— Мушу бігти. Але сподіваюся повернутись. Так і зроблю, якщо залишуся жити. А втім, двом смертям не бувати. Вибачся за мене перед своїм племінником.
— Він не зрадіє, — сказав Далінар. — Ти ж йому до душі.
— Так, і це одна з його найкращих рис, — погодився Дотепник. — Хоча наш король має й інші чесноти: він платить мені, частує делікатесами з власного столу та дає змогу насміхатися над своїми приятелями. Але, на жаль, космер важливіший за дармові харчі. Стережися, Далінаре. Життя сповнюється небезпеки, і ти в самому її епіцентрі.
Дотепник коротко кивнув на прощання та гулькнув у ніч. Він натяг на голову капюшон і розчинився в темряві.
Князь знову взявся до вечері. «На сьогоднішньому бенкеті Садеас планує якесь викриття, хоч я й не знаю, про що саме йдеться». Дотепник рідко помилявся, але людей дивував майже завжди. Невже той справді кудись зібрався? А чи наступного ранку, як завжди, виявиться на місці, шкірячи зуби зі своєї витівки над Далінаром?
«Ні, — подумалося йому, — Дотепник не жартував».
Він жестом підкликав мажордома, вбраного в чорне та біле.
— Пришли сюди мого старшого сина.
Служник вклонився й відійшов. А Далінар мовчки доїв свою порцію, час від часу поглядаючи на Садеаса й Елгокара. Оскільки ті вже попідводилися з-за столу, до них долучилась Ялай — дружина великого князя. То була жінка з розкішними формами, яка, подейкували, фарбувалася. Це свідчило про наявність у родоводі чужоплемінних домішок, адже волосся справжніх, чистокровних алетійців ніколи не потребувало жодних хитрощів. А от сторонні гени зазвичай пробивалися волосинами іншого кольору. За іронією долі, змішане походження значно частіше спостерігалося між світлооких. Темноокі майже не шлюбувалися із забродами, однак провідні алетійські династії нерідко потребували союзницької чи фінансової підтримки з-за кордону.
Упоравшись із вечерею, Далінар перебрався з-за столу на острівець. Флейтистка все ще награвала свою меланхолійну мелодію. Виходило цілком пристойно. За якусь мить на королівський поміст ступив Адолін. І поспішив до Далінара.
— Батьку, ти посилав по мене?
— Залишайся поблизу. Дотепник нашептав мені, ніби Садеас збирається здійняти сьогодні довкола чогось велику бучу.
Княжич спохмурнів:
— Тоді нам час іти.
— Ні. Дочекаємось кінця цього спектаклю.
— Батьку…
— Але я дозволяю тобі підготуватися, — тихо додав Далінар. — Про всяк випадок. Ти запросив на нинішній бенкет офіцерів із нашої варти?
— Так, — відказав Адолін. — Шістьох.
— То передай, що я запрошую їх далі, на монарший поміст. А що з королівською гвардією?
— Я подбав, щоби серед цієї зміни охоронців острова було й кілька людей з-поміж найвідданіших тобі, — він кивнув у бік зануреної в темряву місцини обіч бенкетного басейну. — Гадаю, варто розмістити їх там. Це дасть нам добру можливість для відходу на той випадок, якщо король звелить тебе арештувати.
— Я й досі вважаю, що до такого не дійде.
— Не зарікайся. Зрештою, сам Елгокар і дав дозвіл на це розслідування. Його параноя все прогресує.
Далінар оглянувся на короля. Останнім часом той майже не скидав Сколкозбруї, хоча саме того вечора її не надяг. Здавалося, він постійно на нервах: раз по раз позиркує через плече, а очі метаються то в один бік, то в інший.
— Сповісти мене, щойно ті хлопці займуть позицію.
Адолін кивнув і швидко подався геть.
За цих обставин Далінар не мав жодного настрою провадити світські бесіди. Але й стовбичити самому, наражаючись на здивовані погляди, теж був не вихід, і він попрямував туди, де біля головного багаття великий князь Гатам саме бесідував з невеликою групкою світлооких. Ті кивнули йому, щойно Холін приєднався до гурту: як би вони не ставилися до нього загалом, а все ж ніколи б не відмовилися скласти йому компанію на королівському бенкеті. Чинити так з людьми його рангу було просто не прийнято.
— А, ясновельможний Далінар, — мовив Гатам у своїй вкрадливій, надміру люб’язній манері. Цей довгошиїй стрункий чоловік був убраний у схожий на мантію сюртук поверх зеленої сорочки з рюшами, а його горло обмотував шовковий шарф того ж кольору, але темнішого відтінку. На кожному з пальців князя пишалося по тьмяно-блискучому рубіну, частину Буресвітла якого відібрали за допомогою спеціально виготовленого фабріала.
Четвірка Гатамових співрозмовників складалася із двох дрібномаєтних світлооких і незнайомого Далінару приземкуватого подвижника в білій мантії. А останнім був натанець у червоних рукавичках — із блакитнуватою шкірою та білим, як сніг, волоссям, два пасма якого були пофарбовані в темно-червоне й косицями звисали донизу по боках голови. Заїжджий вельможа, котрого Холін уже зустрічав на бенкетах. Як же це його звали?
— Скажіть, ясновельможний Далінаре, — звернувся Гатам, — ви уважно стежите за протистоянням між Тукаром та Емулом?
— Це якийсь релігійний конфлікт, адже так? — запитав Далінар. Обоє належали до королівств макабакі на південному узбережжі, де жвава торгівля приносила чималий зиск.
— Релігійний? — озвався натанець. — Ні, я б не сказав. В основі будь-якого конфлікту лежать економічні причини.
«Аю-нак, — згадав Далінар, — ось як його звати». Той говорив із легким акцентом, надміру розтягуючи свої «а» та «о».
— За всіма війнами стоять гроші, — вів далі Аю-нак. — А релігія — це лише виправдання. Чи, радше, привід.
— А між ними є якась різниця? — пустив шпильку подвижник, вочевидь уражений тоном натанця.
— Звісно, — відказав той. — Виправдання знаходять після того, як справу зроблено, а привід підшукують наперед.
— А я б сказав, що привід — це коли посилаються на те, чому й самі не ймуть віри, Нак-алі, — звертаючись до Аю-нака, Гатам вживав цю шанобливу форму його імені. — А от у виправдання все ж вірять.
Звідки такий пієтет? Йому не інакше, як чогось треба було від натанця.
— Хай там що, — мовив приїжджий сановник, — а ця конкретна війна ведеться за контроль над містом Сесемалекс Дар, яке емулі проголосили своєю столицею. Це процвітаючий центр торгівлі, і тукарі хочуть прибрати його до рук.
— Чув я про Сесемалекс Дар, — озвався Далінар, потираючи підборіддя. — Кажуть, місто просто приголомшує. Його звели в розколинах у камені.
— Усе правильно, — підтвердив Аю-нак. — Тамтешній камінь має особливу структуру, яка не перешкоджає відтоку води. І задум зодчих справді вражаючий. Це, поза сумнівом, одне з Міст зорі.
— Моя дружина мала би що сказати про це, — зауважив Гатам. — Вона їх саме вивчає.
— Архітектурний план Сесемалекс Дара є засадничим для віровчення емулі, — втрутився подвижник. — Ті стверджують, що це їхня прабатьківщина, отримана в дар від Вісників. Ну а тукарі очолює так званий «бог-жрець», первосвященик Тезім. Тож цей конфлікт усе ж релігійний за своїм характером.
— От тільки якби місто не мало такої фантастичної гавані, — заперечив Аю-нак, — то чи так би вже трубили вони скрізь про його теологічну значимість? Ох, сумніваюся. Адже ті й інші — язичники, і ми не можемо всерйоз вважати, неначе Їхнім вірування мають хоч якусь істотну вагу.
Розмови про Міста зорі останнім часом зажили популярності серед світлооких. Їхнім лейтмотивом була ідея про те, що окремі поселення вели свою історію від її Співців. А раптом…
— Чи не чув котрийсь із вас про таку собі Жарокам’яну цитадель? — запитав Далінар.
Його співрозмовники захитали головами, і навіть Аю-нак не мав чого сказати.
— А що таке? — насторожився Гатам.
— Просто цікавлюся.
Бесіда відновилася, хоча Далінар дозволив собі відволіктися на Елгокара та його оточення. То коли ж збирався Садеас виступити з заявою? І якби мав намір порекомендувати, щоб його взяли під арешт, то навряд чи зробив би це на бенкеті, чи ж не так?
Зусиллям волі князь змусив себе зосередитися на розмові. Йому й справді варто було звертати більше уваги на те, що відбувалося в світі. Свого часу новини про те, що якісь королівства вступили в збройний конфлікт, викликали в нього гострий інтерес. Скільки ж усього змінилося, відколи почалися видіння!
— Напевно, ні економіка, ні релігія тут ні до чого, — мовив Гатам, намагаючись покласти край суперечці. — Адже всім відомо, що племена макабакі відчувають дивну ненависть одне до одного.
— Можливо, — погодився Аю-нак.
— А яке це має значення? — запитав Далінар.
Погляди всіх звернулися до нього.
— Спалахнула чергова війна, от і все. І якби вони не билися між собою, то знайшли б на кого напасти. Так ми влаштовані. Помста, честь, багатство, релігія — кожна з цих причин дає той самий результат.
Усі співрозмовники принишкли, і від загальної мовчанки швидко ставало ніяково.
— До якої конгрегації ви належите, ясновельможний Далінаре? — у задумі запитав Гатам, наче силкувався й не міг пригадати.
— До ордену Таленелата.
— А-а, — протягнув Гатам. — Тоді все стає на свої місця. Його члени й справді терпіти не можуть суперечок через релігію. Не інакше, як наша розмова здається вам жахливо нудною.
І під цим пристойним приводом поклав їй край. Далінар усміхнувся й кивнув Гатамові, дякуючи за його тактовність.
— Орден Таленелата? — перепитав Аю-нак. — А я завжди вважав його конгрегацією для простолюддя.
— І таке ми чуємо від натанця, — по-святенницькому зауважив подвижник.
— Моя благочестива родина завжди сповідувала воринізм.
— Ще б пак, — відказав той. — Адже ця побожність була їй наруч: зв’язки у воринському світі дозволяли безперешкодно торгувати по всьому Алеткару. Цікаво тільки, чи такий же ви вірянин, коли стоїте не на нашій землі.
— Я не збираюсь вислуховувати від вас образи, — наїжачився Аю-нак.
Він розвернувся й попрямував геть, від чого Гатам здійняв руку.
— Нак-алі! — стривожено загукав він, кидаючись навздогін натанцю. — Прошу вас, не звертайте на нього уваги!
— От нестерпний зануда, — тихо проказав подвижник і пригубив ковточок вина — помаранчевого, звісна річ, як і належало духовній особі.
Далінар, нахмурившись, глянув на нього.
— А ти зухвалий, подвижнику, — суворим тоном мовив він. — І причому до безтями. Бо щойно образив людину, з якою великий князь зібрався вести справи.
— Я, власне кажучи, належу ясновельможному Гатамові, — пояснив клірик. — Він навмисно звелів мені образити гостя: господар хоче, щоб Аю-нак вважав, ніби йому соромно. Тож тепер, якщо Гатам швидко пристане на умови натанця, той гадатиме, що вся річ у цьому, і не баритиметься з підписанням контракту через підозру, що все йде якось занадто легко.
«А, ну звісно, — збагнув Далінар, дивлячись услід парочці втікачів. — Ділки вдаються й не до такого».
Хоча, з огляду на це, що йому було тепер думати про виявлену Гатамом тактовність — коли той підшукав для Далінара пояснення настільки очевидної відрази до конфліктів? Чи не готував він його, бува, до якогось прихованого підступу?
Подвижник кашлянув:
— Я був би дуже вдячний Вашій Ясновельможності, якби ви не посвячували нікого в те, що я щойно вам пояснив.
Князь помітив Адоліна, який повертався на королівський острівець у супроводі шести Далінарових офіцерів — у формі та з мечами при боці.
— Тоді нащо ти взагалі розповів мені про це? — спитав він, знову звертаючи погляд на чоловіка в білій мантії.
— Так само як Гатам хоче продемонструвати свою прихильність партнерові по перемовинах, я хотів би виказати нашу — Вашій Ясновельможності.
Далінар нахмурився. Він ніколи не мав справи з подвижниками, а в обраній ним конгрегації в пошані були простота й безпосередність. Політики йому вистачало й при дворі, і князь не мав жодного бажання шукати її ще й у релігії.
— Навіщо? Чого б це вам запобігати моєї ласки?
Подвижник усміхнувся:
— Ми ще поговоримо з вами про це.
А тоді склав йому низький уклін і пішов.
Той уже хотів зажадати пояснень, але тут приспів Адолін, який теж не спускав очей із великого князя Гатама.
— Що це було?
Далінар лише похитав головою. Подвижникам не личило втручатися в політику, до якої б конгрегації вони не належали. Таке їм навіть офіційно заборонялося, відколи Ієрократію було повалено. Але, як це часто буває в житті, ідеал і реальність — дві різні речі. Світлоокі не могли не вплутувати подвижництва в свої інтриги, тож конгрегації — і то все більше й більше — ставали частиною двору.
— Батьку? — вивів його із задуми Адолін. — Люди розставлені по місцях.
— Добре, — сказав Далінар, а тоді, зціпивши зуби, перетнув острівець. Годі грати комедію, він покінчить з цим раз і назавжди.
Князь поминув багаття, від якого війнуло настільки густою спекою, що лівий бік обличчя аж засвербів від поту, хоча правий так само студило осіннім холодом. Адолін квапливо крокував поряд, поклавши руку на ефес меча.
— Батьку? Що це ми робимо?
— Провокуємо їх, — відказав Далінар, простуючи туди, де Елгокар із Садеасом про щось теревенили. Натовп їхніх лизоблюдів неохоче розступався перед ним.
— …і я гадаю, що … — король змовк, забачивши Далінара. — Так, дядьку?
— Садеасе, — сказав князь, — як просувається твоє розслідування в справі підрізаної попруги?
Той закліпав очима. У правій руці він тримав келих фіолетового вина, а з-під довгої розхристаної мантії з червоного оксамиту прозирала біла сорочка з рюшами.
— Далінаре, ти…
— Як там твоє розслідування, Садеасе? — твердо повторив Далінар.
Той зітхнув і глянув на Елгокара.
— Ваша Величносте, сьогодні я саме збирався виступити з заявою щодо цього. Щоправда, це мало статися пізніше, але якщо Далінар наполягатиме…
— Ще й як, — запевнив Холін.
— О, Садеасе, тоді вперед, — сказав монарх. — Мене вже розпирає від цікавості.
Він махнув служникові, котрий кинувся дякувати флейтистці, доки інший задзвонив у дзвоник, закликаючи присутніх до тиші. За якусь мить гості на острівці принишкли.
Садеас глянув на Далінара, і гримаса на його обличчі ніби промовляла: «Ти сам цього захотів, старий друже».
Той схрестив руки на грудях, не відводячи очей від опонента. Шестірка Кобальтових гвардійців підступила до нього ззаду, і Далінар помітив аналогічну групу світлооких офіцерів із табору Садеаса, котрі стояли неподалік, прислухаючись.
— Правду кажучи, я не розраховував на таку аудиторію, — сказав доповідач. — Узагалі-то планувалося, що мій звіт заслухає лише Ваша Величність.
«Навряд чи», — подумав Далінар, силкуючись угамувати тривогу. Що він робитиме, коли Адолін має рацію й Садеас от-от звинуватить його в замаху на вбивство Елгокара?
Це й справді означатиме кінець Алеткару. Далінар так просто не здасться, і військові табори підуть війною один на одного. Хисткий мир, який згуртовував їх упродовж останнього десятиліття, кане в небуття. Й Елгокару нізащо не втримати держави вкупі.
Хоча, якщо справа дійде до битви, Далінарові теж не позаздриш. З огляду на відчуження інших князів йому доведеться сутужно і з самим Садеасом, а коли хоча б дехто з решти приєднається до нього, Холіни впадуть під ударом значно більших сил. Він тепер розумів, чому Адолін вважав його довіру до видінь невимовною дурістю. І водночас у момент потужного неземного осяяння Далінар відчув, що повівся правильно. Він ще ніколи не усвідомлював цього так ясно, як тоді — готуючись вислухати обвинувачення.
— Садеасе, не стомлюй мене своєю ходульною театральністю, — озвався Елгокар. — Усі слухають. Я ось слухаю. А в Далінара на лобі так напнулася жилка, що, здається, от-от трісне. Говори.
— Гаразд, — відказав Садеас і передав свій келих служнику. — Моє найперше завдання на посту Великого князя інформації полягало у виявленні істинної природи гіпотетичного замаху на життя Його Величності, який стався під час полювання на великопанцирника.
Він махнув рукою одному зі своїх людей, і той поспішив геть. А другий підступив до Садеаса й простягнув йому порваний шкіряний пас.
— Я показував цю попругу трьом різним лимарям із трьох різних таборів. І кожен дійшов того самого висновку. Її підрізали. Шкіра більш-менш нова, і про неї добре дбали, про що свідчить відсутність тріщин і лущення в інших місцях. Лінія розриву занадто рівна. Хтось підкраяв її.
Далінар відчув, як його охоплює жах. Це було практично те ж, що він і сам з’ясував, однак ці факти подавалися в найгіршому можливому світлі.
— З якою метою? — почав було він.
Але Садеас застережно здійняв руку.
— Закликаю вас до порядку, великий князю. Спочатку вимагали від мене звіту, а тепер перебиваєте?
Далінар замовк. Довкола них збиралося все більше й більше впливових світлооких. Він відчував їхню напруженість.
— Але коли її попсували? — повів далі Садеас, звертаючись до натовпу слухачів. Він і справді мав талант драматурга. — Саме це запитання і є ключовим. Я взяв на себе сміливість опитати численних учасників того полювання. Жоден із них не помітив нічого особливого, проте всі пригадали, що одна дивна подія все ж трапилася. Тоді, коли ясновельможний Далінар і Його Величність наввипередки поскакали до останця. І там якийсь час залишалися вдвох.
Ззаду почулося перешіптування.
— Щоправда, існувала й іще одна загадка, — продовжив Садеас. — І вказав на неї сам Далінар. Для чого підрізати попругу на сідлі Сколкозбройного? Непродуманий хід. Адже падіння з коня не становить серйозної загрози для вершника, закованого в Збрую.
Тим часом повернувся слуга, відісланий кудись Садеасом, ведучи за собою хлопчину з волоссям кольору піску, яке пістрявіло всього кількома чорними пасмами.
Доповідач видобув щось із капшука, що висів у нього на поясі, і підняв перед очі присутніх. То був крупний сапфір. Незаряджений. Власне, як слід придивившись, Далінар помітив, що той мав тріщину і більше не втримував Буресвітла.
— Це запитання спонукало мене звернути увагу на королівську Сколкозбрую, — мовив Садеас. — Після битви вісім із десяти сапфірів, які заряджають її, виявилися тріснутими.
— Таке трапляється, — зауважив Адолін, підходячи до батька й так само тримаючи руку на ефесі меча. — Кілька з них доводиться міняти після кожної битви.
— Але щоб вісім? — спитав Великий князь інформації. — Один-два — так, це нормально. Та чи втрачав ти коли вісім самоцвітів за одну битву, юний Холіне?
У відповідь Адолін лише люто глянув на Садеаса.
А той заховав сапфір і кивнув у бік хлопчини, котрого підвели його люди.
— Це один із конюхів, які служать у короля. Здається, Фін?
— Т-так, Ваша Ясновельможносте, — заїкаючись, відповів парубійко. Йому було не більше дванадцяти.
— Що ти розповів мені раніше, Фіне? Повтори це, будь ласка, знову, щоб усі присутні почули.
Темноокий хлопчак зіщулився, вочевидь не на жарт переляканий.
— Та бачите, Ваша Ясновельможносте, сер, річ була от у чім: скрізь подейкували про те, що в таборі ясновельможного Далінара сідло перевіряли. І так воно, гадаю, і було, а як же інакше? Але це я готував жеребця Його Величності, перш ніж того передали людям ясновельможного Далінара. І все зробив, як годиться — їйбо-присійбо, що зробив. Надяг його улюблене сідло й таке інше. От тільки…
Далінарове серце шалено калатало. Йому доводилося стримувати себе, щоб не прикли´кати Сколкозбройця.
— Що «от тільки»? — звернувся до Фіна Садеас.
— От тільки коли королівські стайничі провели жеребця повз мене, прямуючи до табору великого князя Далінара, на ньому було якесь інше сідло. Присягаюся.
Декого з тих, хто стояв довкола, таке зізнання, здавалося, спантеличило.
— Ага! — гукнув Адолін, тицяючи пальцем. — То це сталося в королівському палацовому комплексі!
— Саме так, — підтвердив Садеас, звівши на того брову. — Яка проникливість із твого боку, юний Холіне! І це відкриття — укупі з тріснутими самоцвітами — дещо означає. Підозрюю, що хто би не вчинив замаху на вбивство Його Величності, спершу підмінив сапфіри Сколкозбруї на дефектні, які мали поколотися від жорсткої експлуатації, втрачаючи заряд Буресвітла. А тоді ослабив сідельну попругу, акуратно підрізавши її. Розрахунок був на те, що Його Величність упаде з коня під час битви з великопанцирником, і той накинеться на нього. Самоцвіти підведуть, Збруя трісне, і король стане жертвою «нещасного випадку» на полюванні.
У натовпі знову зачувся шепіт, і Садеас здійняв вказівного пальця.
— При цьому важливо усвідомлювати, що обидві події — підміна сідла й самоцвітів — неминуче мали статися до того, як Його Величність зустрівся з Далінаром. Чуття підказує мені, що з великого князя Холіна — дуже неперспективний підозрюваний. Власне, я б навіть висловив здогад, що зловмисник — це хтось із ображених ним. Який хотів, щоб усі ми подумали, наче той може бути причетним. Цілком можливо, що його істинний намір полягав не так у вбивстві Його Величності, як у падінні підозри на Далінара.
На острівці запала мовчанка, і навіть перешіптування припинились.
Далінар стояв наче громом прибитий. «Я… я мав рацію!»
Зрештою тишу прорізав голос Адоліна:
— Що?
— Усі факти вказують на непричетність твого батька, — страдницьким тоном проказав Садеас. — Тебе це дивує?
— Ні, але…
Адолінів лоб укрився зморшками.
Довкола загомоніли світлоокі, і в їхніх голосах звучало спантеличення. Натовп почав розсіюватись. Офіцери Далінара залишилися стояти позад нього, ніби очікували несподіваного удару.
«Кров моїх пращурів… — подумав той. — Що це означає?»
Садеас махнув своїм людям, щоб забрали хлопчину, а тоді кивнув Елгокару й відійшов у напрямку таць із закусками, де стояли графини з підігрітим вином і лежали підрум’янені грінки. Далінар порівнявся з Садеасом, коли той саме наповнював невеличку тарілку. Він схопив його за рукав, відчувши пальцями м’якість тканини князівської мантії.
Садеас звів на нього очі й здійняв брову.
— Дякую, — тихо сказав Далінар. — За те, що не добив.
За їхніми спинами знову заграла флейтистка.
— Що не «добив» чого? — не зрозумів Садеас, відставивши свою тарілку й вивільняючи рукав із Далінарових пальців. — Я сподівався виступити з цією заявою вже після того, як виявлю конкретніші докази твоєї непричетності. На жаль, опинившись у такому цейтноті, максимум, що я міг зробити, — це вказати на малоймовірність протилежного. Тож боюся, що край пересудам і досі не покладено.
— Зажди. То ти прагнув довести мою невинуватість?
Садеас спохмурнів і знову взяв свою тарілку.
— Знаєш, у чому твоя проблема, Далінаре? Чого всі стали вважати тебе таким занудою?
Той мовчав.
— Через твою бундючність. Останнім часом ти страшенно зазнався. Так, я випросив у Елгокара цей пост, щоби зняти з тебе підозру. Невже тобі так до бурі складно повірити, що хтось іще в цілій армії може повестися гідно?
— Я… — почав Далінар.
— А втім, про що мова, — урвав його Садеас. — Адже ти зверхньо поглядаєш на нас, немов той дурень, що став на підстелений аркуш паперу й гадає, ніби він бозна-куди знісся та бачить звідти на багато миль. Що ж, я дивлюся на ту Ґавіларову книженцію як на крєм, а Кодекс маю за збірку побрехеньок, яким про людське око слідували, лиш би виправдати гнилість свого сумління. І поглинь мене Геєна, якщо й моя власна совість у кращому стані. Та я не хотів слухати, як про тебе лихословлять через той недолугий замах на короля. Якби ти бажав йому смерті, то просто випалив би очі й покінчив із цим!
Він відпив паруючого фіолетового вина.
— Біда в тому, що Елгокар без угаву торочив про ту кляту попругу. Тож люди й собі зашушукали: він-бо перебував під твоїм захистом, коли ви вдвох поскакали не знати куди. Один Прародитель бур відає, як їм могло стукнути в голову, що це ти намагався зжити короля зі світу. Останнім часом у тебе заледве вистачає волі, щоб убивати паршенді.
Садеас сунув у рот невеличкий шматочок грінки й рушив з місця, збираючись піти.
Далінар знову схопив його за рукав.
— Я… я твій боржник. Мені не слід було поводитись так із тобою впродовж усіх цих шести років.
Той закотив очі, прожовуючи тост.
— Я зробив це не лише для тебе. Доки всі вважали б, що за тим замахом стоїш ти, ніхто так і не з’ясував би, хто ж насправді намагався порішити Елгокара. А хтось таки пробував, Далінаре. Я нізащо не повірю, ніби вісім самоцвітів можуть тріснути за одну битву. Сама лише попруга здавалась би сміховинним способом вчинити замах, але якщо послабити й Сколкозбрую… Я вже навіть схиляюся до думки, що несподівану появу прірводемона теж влаштували навмисно. Хоча як комусь вдалося це зробити — і гадки не маю.
— А твої слова про те, наче мене підставили? — запитав Далінар.
— Покликані дати публіці гарну поживу для пересудів, доки я розбиратимуся, що ж коїться насправді, — він глянув на чужу руку поверх своєї. — Може, відпустиш?
Той розтис пальці.
Садеас поставив тарілку, розправив мантію й обтрусив плече.
— Я ще не зовсім махнув на тебе рукою, Далінаре. І перш ніж із цим буде покінчено, мені незабаром може знадобитися твоя допомога. Хоча останнім часом, мушу визнати, не знаю, що й думати про тебе. Кажуть, ніби ти хочеш розірвати Пакт помсти. У цьому є хоча б доля істини?
— Я згадував про це в конфіденційній розмові з Елгокаром, коли йшлося про пошук альтернатив. Тож, якщо хочеш знати, так, це суща правда. Мені охворобіло сидіти на цих Рівнинах, відірваному від цивілізації, і вбивати паршенді по жмені за раз. Та я відмовився від надії домогтися нашого відступу. І натомість прагну перемогти. Але ж князі мене не слухають! Усі гадають, ніби я придумав якийсь хитрий трюк, щоб підкорити їх своїй владі.
Садеас фиркнув:
— Та ти ж радше зацідиш у пику, ніж всадиш у спину ножа. Ох ця вже твоя прямодушність!
— Об’єднайся зі мною, — сказав йому вслід Далінар.
Той завмер.
— Ти ж знаєш, що я не зраджу тебе, Садеасе, — переконував князь. — Ти довіряєш мені настільки, наскільки ніколи не довірятимуть інші. Тож давай, зголосися на те, від чого відмовилась решта. Я пропоную спільні вилазки на плато.
— Нічого не вийде, — відказав Садеас. — Немає сенсу проводити вилазку силами більш ніж одної армії. Я й так щоразу залишаю половину своїх солдатів у таборі. Бо всім їм там ніде буде повернутися.
— Так, але ти лише подумай, — не здавався Далінар. — Якщо ми спробуємо змінити тактику? Твої мостонавідні команди прудкі, проте мої війська потужніші. А якщо ти із загоном авангарду оперативно виступиш на плато й не даватимеш паршенді відійти? Тоді ви змогли би протриматися до підходу моїх повільніших, але боєздатніших частин.
Це змусило співрозмовника замислитись.
— А раптом розживемось Сколкозбройцем, Садеасе?
В очах у того спалахнула пожадливість.
— Я знаю, що ти бився з паршендійськими Сколкозбройними, — гнув своє Далінар, хапаючись за соломину. — Але зазнав поразки. Не маючи такого меча, ти не в тій ваговій категорії, — у їхніх Сколкозбройних була манера відступати, заледве встрявши в битву. Звичайному списнику нізащо не здолати такого ворога. Його переможе тільки рівня. — А я колись порішив був двох. Однак мені нечасто випадає нагода, бо не виходить досить швидко діставатися на плато. А ти це можеш. Разом ми випереджали б інших частіше, і я здобув би для тебе трофей. У нас вийде, Садеасе. Разом. Як у старі добрі часи.
— Старі добрі часи, — замріяно повторив той. — Хотів би я знову побачити Чорношипа в ділі. А яхонтосерця як ділитимемо?
— Дві третини забиратимеш собі, — пообіцяв Далінар, — оскільки твої показники успішних вилазок вдвічі перевищують мої.
Садеас, здавалося, роздумував.
— А Сколкозбройці?
— Якщо зітнемося зі Сколкозбройним, ми з Адоліном подбаємо про нього. Трофей дістанеться тобі, — він застережно здійняв пальця. — Але Збруя відійде мені. Я обіцяв синові, Ренаріну.
— Тому здохляку?
— А тобі що до того? — відказав Далінар. — Адже в тебе вже є Сколкозбруя. Садеасе, це шлях до перемоги в цій війні. Якби ми налагодили співпрацю, то нам вдалося б залучити й інших і розпочати підготовку повномасштабного наступу. Хоча буря з ним! Його могло б і не знадобитися. У нас із тобою дві найбільші армії. І коли б наші основні сили зуміли затиснути паршенді на достатньо просторому плато — оточити їх, не даючи змоги втекти, — то завдали б їм настільки нищівних втрат, що поклали б край усій цій катавасії.
Садеас не поспішав із відповіддю. Але врешті стенув плечима.
— Треба подумати. Надішлеш мені деталі з посланцем. Але пізніше. Я вже й так пропустив забагато сьогоднішньої розваги.
55
Смарагдовий броам
«Жінка сидить і видряпує власні очі. Дочка королів і вітрів, вандалка». — Дата отримання зразка: палагеван, 1173, за 73 секунди до смерті. Досліджувався жебрак, знаний в околицях завдяки співочому хисту.
За тиждень після загибелі Данні Каладін стояв на іншому плато й дивився, як розгортається битва. Однак того разу йому не довелося рятувати поранених. Вони ж бо випередили паршенді. Рідкісний, зате такий радісний випадок. І тепер армія Садеаса утримувала центр плато, обороняючи хризаліду, доки кілька солдатів розбивали її.
Паршенді раз по раз перестрибували передні шеренги й нападали на тих, котрі клопоталися біля кокона. «Вони оточують наших», — збагнув Каладін. Це не віщувало нічого доброго, обіцяючи перетворити зворотний шлях на справжнє пекло. Садеасові люди поводилися препаскудно, навіть коли, спізнившись, отримували відсіч. Та якщо втратять яхонтосерце, прибувши першими… від такого вони й зовсім показяться.
— Каладіне! — долинув чийсь голос. Той обернувся й побачив, що до нього підтюпцем наближається Скеля. Когось поранило? — Ти це бачив? — тицяв пальцем рогоїд.
Командир прослідкував за його жестом. З боку прилеглого плато наближалася ще одна армія. Його брови поповзли вгору: коливалися сині знамена, та й бійці, поза сумнівом, були алетійцями.
— Що поробиш, трішки загаялись, — озвався Моаш, котрий стояв поруч.
— Буває, — відказав Каладін.
Час від часу траплялося й так, що інший князь підступав після того, як Садеас опинявся на плато. Та найчастіше він встигав першим, і решті алетійських армій доводилося повертатись. Хоча здебільшого, перш ніж податися назад, ті не підходили так близько.
— Це штандарт Далінара Холіна, — зауважив Шрамм, приєднуючись до них.
— Далінар, — шанобливо мовив Моаш. — Люди балакають, що в нього немає мостонавідників.
— А як же він долає провалля? — запитав Каладін.
Невдовзі відповідь стала очевидна. У новоприбулої армії були величезні, схожі на облогові вежі, гужові мости з запряженими в них чалами. Вони з гуркотом перетинали важкопрохідні плато, нерідко вимушено маневруючи, щоб обминути розколини в камені. «Вони ж мають бути страшенно повільні», — подумав Каладін. Зате війську не доводилося підступати до прірви під ворожим вогнем. Ті, котрі йшли на штурм, могли ховатися за настилами.
— Далінар Холін, — не вгавав Моаш. — Кажуть, що він справжній світлоокий, як-от на подобу тих, котрі траплялися за старожитніх часів. Людина честі й слова.
Каладін фиркнув:
— Я перебачив силу світлооких з такою ж репутацією, але щоразу бував розчарований. Колись іншим разом розкажу тобі про ясновельможного Амарама.
— Амарама? — перепитав Шрамм. — Це того, котрий Сколкозбройний?
— Ти чув його історію? — здивувався Каладін.
— Ще б пак, — відказав Шрамм. — Зараз він нібито на шляху сюди. По генделиках тільки про нього й мови. А ти був із ним, коли той здобув Сколки?
— Ні, — тихо мовив командир. — З ним тоді нікого не було.
Армія Далінара Холіна наближалася, перетинаючи плато на південь від них. Як не дивно, вона впритул підступала до самісінького поля бою.
— Він що, атакувати зібрався? — здивувався Моаш, чухаючи потилицю. — Може, гадає, що Садеаса спіткає невдача, і хоче сам спробувати щастя, щойно той відступить?
— Ні, — відказав спохмурнілий Каладін. — Він долучається до битви.
Армія паршенді відрядила загін лучників для обстрілу Далінарового війська, проте їхні древка відскакували від чалів, не завдаючи жодної шкоди. Група солдатів відчепила мости та, штовхаючи, наводила їх на прірвою, а лучники Холіна тим часом перестрілювалися з паршендійськими.
— Це лише мені здалося, ніби Садеас цього разу взяв із собою менше солдатів? — запитав Сиґзіл, долучаючись до гурту глядачів, котрі дивилися у бік новоприбулих. — Гадаю, він на це й розраховував. І, цілком імовірно, саме тому дозволив так легко себе оточити.
За допомогою колінчастих важелів настили можна було опускати й розтягувати: така конструкція була справжнім дивом інженерної думки. Поки їх заходилися регулювати, сталося дещо воістину дивне: двоє Сколкозбройних — імовірно, Далінар і його син — перестрибнули провалля й кинулися в атаку на паршенді. Цей відволікаючий маневр дав солдатам змогу закінчити установку громіздкого моста, і загін важкої кавалерії перетнув його, поспішаючи на підмогу. Такий спосіб проведення вилазки кардинально відрізнявся від традиційного, і Каладін упіймав себе на тому, що обмірковує його переваги.
— Він і справді долучається до битви, — сказав Моаш. — Гадаю, вони вирішили співпрацювати.
— Це повинно підвищити їхню ефективність, — зауважив Каладін. — Дивно, що вони не спробували діяти так раніше.
Тефт фиркнув:
— Ти просто не розумієш, як мислять світлоокі. Великим князям треба не просто виграти битву, а неодмінно зробити це самотужки.
— Хотів би я, щоб мене натомість завербували до лав його армії, — ледь не з благоговінням промовив Моаш. На солдатах виблискували обладунки, а їхні шеренги переконливо свідчили про належну вимуштруваність. Далінар-Чорношип зумів виплекати собі репутацію людини навіть чеснішої, ніж Амарам. Люди подейкували про нього ще тоді, у Гартстоуні, хоча тепер Каладін розумів, скільки моральної гнилі може приховувати начищений нагрудник.
«Хоча, — подумалось йому, — той чоловік, який заступився на вулиці за повію, був у синьому мундирі. Адолін, Далінарів син. Ставши на захист жінки, він, здається, діяв цілком безкорисливо».
Каладін зціпив зуби, женучи від себе такі думки. Він не дасть ошукати себе вдруге.
Дзуськи!
Закипів запеклий бій, але невдовзі паршендійців здолали — розбили вщент, затиснувши з двох протилежних боків. А скоро по тому Каладінова команда доправляла назад до табору переможний загін солдатів, на яких очікувало святкування.
***
Каладін качав у пальцях сферу. У загалом чистому склі її корпусу, уздовж однієї сторони, навіки застигла тоненька вервечка пухирців, які й самі стали крихітними сферами та вловлювали світло.
Його запроторили в мародерський наряд. Вони так швидко повернулися з вилазки на плато, що Гашал, усупереч логіці чи хоча б милосердю, того ж таки дня послала їх у розколини. Каладін усе ще вертів сферу в пальцях. У самому її центрі містився чималий смарагд круглої форми з багатьма дюжинами крихітних граней по краях. І манісінький обідок замурованих бульбашок тулився до самоцвіту, наче жадав бути ближчим до його осяйності.
Ізсередини скляного корпусу променіло яскраве й кришталево-прозоре зелене Буресвітло, заливаючи йому пальці. Смарагдовий броам, сфера найвищої вартості. За неї дали б не одну сотню світлоскалок. Для мостонавідника — цілий статок. Хоча й на диво ефемерний — витратити його було неможливо. Каладіну здалося, ніби всередині самоцвіту він бачить дещицю буряного шалу. Його світло скидалося на… на частину всотаної смарагдом стихії. Ні, воно не було ідеально рівне: просто здавалося таким порівняно з мерехтінням свічок, смолоскипів чи каганців. Але тримаючи сферу біля самих очей, Каладін міг роздивитися, як воно бушує й крутиться у вирі.
— Що ми робитимемо з нею? — озвався обіч нього Моаш. Скеля стояв з іншого боку. Небо затягли хмари, і від того на дні провалля було темніше, ніж зазвичай. І хоча нещодавня холоднеча знову поступилася місцем весні, усе ж відчувалася неприємна вільгість.
Команда злагоджено працювала, швидко звільняючи покійників від ратищ, обладунків, чобіт і сфер. Через брак часу, а також виснажливу мостонавідну вилазку, з якої вони тільки-но повернулися, Каладін вирішив скасувати того дня бойове тренування зі списами. Натомість вони налягали на пошук трофеїв, щоб, приховавши якусь їхню частину в розколині, скористатися ними наступного разу й уникнути покарання.
І от, працюючи, натрапили на світлоокого офіцера. Мертвяк був неабиякий багатій. Той один-єдиний смарагдовий броам дорівнював двохсотденній платні раба-мостонавідника. У тому ж таки капшуку вони знайшли ще й чимало скалок із марками, які сумарно складали вартість іще одного такого броама з хвостиком. Справжнє багатство. Цілий статок. Хоча для світлоокого — дріб’язок на кишенькові видатки.
— На нього ми могли б годувати своїх поранених місяцями, — продовжив Моаш. — Та ще й закупити всі можливі медичні препарати. Прародителю бур! Його б, може, навіть вистачило, щоби дати на лапу солдатам, які патрулюють околиці табору, щоби ті випустили нас.
— Нічого не вийде, — присадив його Скеля. — Неможливо винести сфери з розколини.
— А якщо ковтнути їх? — не здавався Моаш.
— То задихнешся. Сфери завеликі, еге ж?
— Б’юсь об заклад, що в мене вийде, — не вгавав Моаш. Його очі блищали, відбиваючи трав’янисто-зелене Буресвітло. — Я стільки грошей ще в житті не бачив. Заради цього варто ризикнути.
— Ковтнути — не варіант, — втрутився Каладін. — Гадаєш, ті караульні, що стовбичать у нужнику, слідкують, щоби ми не втекли? Я сам бачив, як вони ведуть облік: хто приходить і наскільки часто. І поручуся, що якомусь просмерділому паршменові ще й доручили копирсатися в нечистотах. Не нам першим спало на думку проковтнути сферу.
Моаш помовчав, а тоді засмучено зітхнув.
— Гадаю, ти маєш рацію, бодай тобі буря. Але ж не можемо ми просто взяти й віддати їм таку цінність?
— Ще й як можемо, — заперечив Каладін, затискаючи сферу в кулаку. Її сяйво було настільки яскраве, що його кисть освітилася зсередини. — Нам нізащо не вдалось би його витратити. Мостонавідник з повноваговим броамом? Це нас одразу видало б.
— Але… — почав Моаш.
— Ми віддамо його, друже, — сказав командир і здійняв капшука з рештою сфер. — Але придумаємо, як залишити собі ось це.
Скеля кивнув:
— Правильно. Якщо ми віддамо таку цінну сферу, нас матимуть за чесних, еге ж? Це замаскує нашу крадіжку, і ми навіть отримаємо якусь сміховинну винагороду. Але як нам залишити собі вміст капшука?
— Я саме намагаюся щось придумати, — заспокоїв його Каладін.
— То давай, метикуй швидше, — сказав Моаш, поглядаючи на командирів смолоскип, сторчма увігнаний між двох валунів біля стінки провалля. — Бо незабаром буде час повертатися.
Каладін розтиснув кулак і повертів смарагдову сферу в пальцях. Як же йому це зробити?
— Чи бачив ти коли-небудь таку красу? — поцікавився Моаш, вдивляючись у смарагд.
— Сфера як сфера, — неуважливо відказав командир. — Просто засіб. Колись у мене зберігався повний кубок діамантових броамів — сотня штук. Мене запевняли, що вони належать мені. Та оскільки витратити жодного так і не довелося, то їх, вважай, усе одно що не було.
— Сто діамантів? — не повірив власним вухам Моаш. — Де… як?..
Каладін стулив пельку й вилаяв себе. «Знайшов, про що завести мову! Що було, те загуло!»
— Берімося до роботи, — сказав він, ховаючи смарагдовий броам назад до чорного капшука. — Нам треба поспішати.
Моаш зітхнув, але Скеля добродушно поплескав його по спині, і вони приєдналися до решти мостонавідників. Рогоїд і Лопен — дотримуючись вказівок Сил — ще раніше привели їх до цілої гори трупів у червоно-коричневих мундирах. Він не знав, людям котрого з великих князів вони належали, але тіла виглядали свіжими. Паршенді серед них не було.
Каладін кинув погляд убік — туди, де трудився Шен, паршменський мостонавідник. Тихий, слухняний і дужий. Тефт усе ще йому не довіряв. І якась частина командира раділа з того. Сил опустилася на стінку поруч нього, ставши ногами на її вертикальну поверхню, і задивилася в небо.
«Думай, — звелів собі Каладін. — Як нам залишити ці сфери для себе? Повинен існувати якийсь спосіб». Однак кожна з можливостей здавалася надто ризикованою. Якщо їх упіймають на крадіжці, то, напевно, переглянуть трудову рознарядку команди. А наражатися на таку небезпеку було аж ніяк не можна.
Довкола безшумно спалахували тьмяні зелені вогники життєкузьок, що комашилися серед моху й клямкунів. Біля самої його голови кілька рюшоцвітів порозпускали свої вайї з червоно-жовтими квітами. Подумки він знову й знову повертався до смерті Данні. Над його людьми висіла загроза. Так, останнім часом вони втратили на диво небагатьох, та все ж їхня чисельність скорочувалася. І кожна мостонавідна вилазка могла обернутися катастрофою. Усе, що для цього вимагалося, — цілеспрямований обстріл команди ворожими лучниками. Варто втратити трьох-чотирьох чоловіків — і настил повалиться. А хвилі стріл із подвоєною енергією викосять їх усіх до єдиного.
Він вкотре зіштовхнувся з давньою проблемою, над якою день при дні ламав голову. Як уберегти мостонавідників, коли кожен ставить їх під удар і наражає на небезпеку?
— Гей, Сиґу, — гукнув Мапа, який саме проходив мимо, несучи оберемок списів. — То ти в нас Співець світу, так?
Упродовж кількох останніх тижнів він ставав усе більш товариський і продемонстрував неабияке вміння втягувати інших в розмову. Цей лисіючий чоловік нагадував Каладіну одного шинкаря, котрий умів за мить змусити постійних відвідувачів почуватись як удома.
Сиґзіл, який саме стягував чоботи з розкладених у ряд трупів, підібгав губи й зиркнув на Каладіна. «Це все через тебе», — читалося в його погляді. Йому було не до душі, що інші пронюхали, хто він.
— То розказав би нам яку побрехеньку! — запропонував Мапа, опускаючи свій вантаж. — Гляди — і час би швидше пролетів.
— Я вам не штукар і не клоун, — відказав той, стягуючи чобіт. — Моя справа — не побрехеньки розказувати, а поширювати знання про інші культури й народи, ідеї та мрії. Я сію мир через розуміння. І цей священний обов’язок був покладений на мій орден самими Вісниками.
— Ну, то чого не зайнятися цим прямо зараз? — не вгамовувався Мапа, витираючи руки об штани.
Сиґзіл гучно зітхнув.
— Гаразд. Про що ви б хотіли послухати?
— А я знаю? Про щось цікавеньке.
— Розкажи про ясновельможного короля Алазансі та про флот із сотні кораблів, — гукнув Лейтен.
— Повторюю: я не казкар! — визвірився той. — Я знайомлю з іншими країнами й народами, а не переповідаю застільні анекдоти. Мені…
— А чи правда, що існує така місцевість, де люди заселили розколини в землі? — спитав Каладін. — Ціле місто, що простяглося неозорим комплексом траншей — усе геть вбудоване в камінь, неначе витесане з нього.
— Сесемалекс Дар, — відказав Сиґзіл, кивнувши, і стягнув іще один чобіт. — Так, це столиця королівства Емул та одне з найстаровинніших міст на світі. Кажуть, ніби його — як, власне, і королівство — нарік таким ім’ям сам Джезріен.
— Джезріен? — перепитав Малоп, випроставшись і чухаючи потилицю. — А хто це такий?
То був скуйовджений чолов’яга з кошлатою чорною бородою й витатуйованим на кожній руці охоронним ґліфом. Теж, так би мовити, не найяскравіша сфера в кубку.
— Тут, в Алеткарі, його називають Прародителем бур, — пояснив Сиґзіл. — Або Джезерезе’Еліном. Він — король Вісників. Повелитель стихій, котрий дарує воду та життя, — знаний за свою запальність і лють, але й за своє милосердя.
— Ти ба, — тільки й видобув Малоп.
— Розкажи мені ще про те місто, — попросив Каладін.
— Сесемалекс Дар. Воно й справді зведене у величезних розколинах. Архітектурний задум просто вражає. Місто захищене від великобур, оскільки виступаючий край кожної западини не дає воді затікати всередину з кам’янистої рівнини довкола. І це, вкупі з системою дренажних каналів, убезпечує його від підтоплення. Тамтешні жителі славляться майстерністю у виготовленні крємової кераміки. Місто є важливим транзитним пунктом усього Південного Заходу. Емулі — це одне з племен народності Аскаркі, яке належить до раси макабакі — вони темношкірі, як і я сам. Їхнє королівство межує з моїм, тож замолоду я чимало разів там побував. Те дивовижне поселення аж кишить мандрівниками з усіх усюд.
Сиґзіл уже дещо заспокоївся й повів далі:
— Їхнє законодавство надзвичайно поблажливе до іноземців. І хоч людині іншої національності не дозволяється володіти будинком чи крамницею, а все ж під час відвідин до неї належить ставитись «як до родича, котрий прибув іздалеку», виказуючи «всю повноту люб’язності та доброзичливості». Чужинець може пообідати в будь-якому домі, якщо лише триматиметься чемно та вшанує господарів гостинцем із фруктів. Вони там дуже люблять екзотичні плоди. Городяни поклоняються Джезріену, хоча й не сприймають його як представника воринського пантеону. У них він іменується єдиним богом.
— Але ж Вісники — не боги, — глузливо зауважив Тефт.
— Для вас — ні, — заперечив азіш, — але інші дивляться на це інакше. Алетійські вчені називають емулійство «мозаїчною релігією» — вона, мовляв, охоплює й окремі постулати воринізму. Проте емулі могли би те саме сказати й про ваше віровчення.
Сиґзіла це, здавалося, потішало, однак Тефт лише сердито зиркнув у відповідь.
А той повів далі, і його розповідь обростала все новими деталями: які сукні у водоспадах складок і тюрбани носять емулійські жінки, яке вбрання полюбляють чоловіки, яка на смак тамтешня їжа — солона, — і як вітаються з давнім другом — торкаються чола вказівним пальцем лівої руки та шанобливо вклоняються. Сиґзілова обізнаність просто вражала. Командир помітив, як той час від часу тужливо всміхається — очевидно, пригадуючи свої подорожі.
Дізнаватись про такі подробиці було цікаво, однак його значно більше спантеличив сам факт, що це місто — над яким він пролітав уві сні кілька тижнів тому — і справді існувало. Каладін більше не міг не звертати уваги на ту підозрілу швидкість, з якою він позбувся ран. Із ним відбувалося щось дивне. Щось надприродне. А якщо це якось пов’язане з тим, що все його оточення раз по раз гине?
Він опустився навколішки, збираючись обнишпорити кишені трупа: решта мостонавідників уникали такого обов’язку. Сфери, ножі й інші цінності забирали собі. А особисті речі на кшталт неспалених молитов залишали мерцям. Командир знайшов кілька цирконових скалок і долучив їх до вмісту капшука.
А може, Моаш має рацію? Якби їм вдалося переправити ці сфери нагору, чи не змогли б вони купити собі шлях до свободи? Це було би точно безпечніше, ніж прориватися зі зброєю в руках. Тоді чого йому так кортить навчити обслугу битися? Чому навіть не розглядалася можливість вислизнути з табору хитрістю?
Він втратив Даллета й решту бійців свого колишнього загону в Амарамовій армії. Чи не здавалося йому, що цю провину можна спокутувати, підготувавши нову команду списників? Ішлося про порятунок людей, до яких прикипів душею, а чи всього лиш про прагнення довести щось самому собі?
Досвід підказував, що ті, хто нездатен захистити себе, бувають у вкрай невигідному становищі в цьому світі воєн і бур. Можливо, вибратися тишком-нишком і справді було б оптимальним варіантом, але він не надто знався на хитрощах. А крім того, у разі такої втечі Садеас послав би в погоню війська. Напасті йшли б за ними по п’ятах. І куди б не поткнулися мостонавідники, їм усе ж довелось би вбивати, відстоюючи свободу.
Він заплющив очі, пригадавши, як під час однієї такої спроби очолювана ним група невільників протрималась на волі цілий тиждень, переховуючись у безлюдному місці. Але їх врешті-решт упіймали хазяйські мисливці на рабів-втікачів. Тоді він і втратив Нальму. «Усе це ніяк не допоможе врятувати їх і тут, — сказав собі Каладін. — Мені потрібні ці сфери».
А Сиґзіл усе ще розводився про емулі:
— Для них необхідність стикатися з ворогом у двобої є проявом жлобства. Там ведуть війни інакше, ніж ви, алетійці. Меч — неналежна зброя для лідера. Алебарда — туди-сюди, спис — навіть краще, а от лук і стріли — саме те, що треба.
Каладін витяг з кишені солдата чергову жменю сфер — небоскалок. Вони поприставали до старого шматка свинячого сиру, «запашного» та пліснявого. Діставши їх, він скривився й вимив гроші в калюжі.
— Світлоокі, озброєні списами? — зчудувався Дрегі. — Це ж сміховинно.
— Чому? — ураженим тоном поцікавився Співець світу. — А я вважаю емулійську практику цікавою. Мешканцям деяких країн взагалі не до смаку воювати. Шини, наприклад, вважають, що той, хто змушений зійтися з іншим у поєдинку, уже через самий цей факт зазнав поразки. Убивство — це радше тваринний спосіб вирішення проблем.
— А ти часом не станеш, як Скеля, відмовлятися битись, га? — запитав Шрамм, кидаючи на рогоїда неприховано презирливий погляд. Той чмихнув і, повернувшись до нього спиною, опустився навколішки, щоб зібрати чоботи у великий лантух.
— Ні, — відказав Сиґзіл. — Гадаю, всі ми можемо погодитись, що інші методи не спрацювали. Можливо, якби мій наставник довідався, що я й досі живий… але ні. Дурень думкою багатіє. Так, я битимусь. Ну а коли вже не можна інакше, то спис видається мені годящою зброєю, хоча, правду кажучи, я б хотів, щоби мене відділяла від ворога більша відстань.
Каладін нахмурився.
— Це ти про лук?
Той кивнув.
— У мого народу він вважається зброєю шляхетних.
— А ти вмієш стріляти з нього?
— На жаль, ні, — зізнався Сиґзіл. — Я б уже згадав про це, якби володів таким умінням.
Командир підвівся, розв’язав капшука й поклав сфери до решти.
— Чи не знаходив хто між покійників лука?
Мостонавідники перезирнулися, і дехто з них похитав головою. «А бодай йому буря!» — подумав той. У Каладіновій голові саме пробився паросток ідеї, але така відповідь тут же затоптала його.
— Зберіть трохи цих списів, — наказав він. — І відкладіть окремо. Вони знадобляться нам для тренувань.
— Але ж ми повинні їх здати, — заперечив Малоп.
— Не обов’язково, якщо не збираємось виносити їх із провалля, — промовив командир. — Щоразу, спускаючись мародерствувати, ми залишатимемо собі кілька списів і ховатимемо десь тут. Мине трохи часу, і їх назбирається достатньо.
— А як ми доправимо їх нагору, коли настане день втечі? — спитав Тефт, потираючи підборіддя. — Заховані тут списи нічим не допоможуть нашим хлопцям, щойно справа дійде до справжньої битви.
— Я придумаю, як їх підняти, — запевнив його Каладін.
— Ти вже багато чого наобіцяв, — зауважив Шрамм.
— Вгамуйся, друже, — прикрикнув на того Моаш. — Він знає, що робить.
Каладін закліпав очима. Невже Моаш щойно вступився за нього?
Шрамм зчервонівся.
— Я не те хотів сказати, командире. Просто нагадав, от і все.
— Я розумію. Це… — Каладін змовк, щойно в розколину впурхнула Сил у вигляді звивистої стрічки.
Вона опустилася на кам’яний виступ у стінці урвища й набула жіночої подоби.
— Я знайшла ще купу тіл. Там переважно паршенді.
— А луки є? — запитав Каладін. Кілька мостонавідників повитріщали на нього очі, але потім помітили, що той вдивляється в порожнє місце, і закивали один до одного — мовляв, от у чім річ.
— Здається, були, — відказала спрен. — Це там, по прямій. Не надто далеко.
З тутешніми трупами мостонавідники в основному закінчили.
— Збирайтеся, — наказав командир. — Знайшлося ще одне місце, яке треба перевірити. Нам слід роздобути якомога більше трофеїв і заховати частину з них у розколині — там, де їх не повинно би змити паводком.
Обслуга підібрала, хто що знайшов, позакидавши мішки на плечі, і кожен на додачу прихопив іще й один-два списи. За якусь мить команда прямувала вогким дном урвища, орієнтуючись на Сил. Вони поминали розколини в старезних схилах провалля, де залягали давні, намиті бурями кості — стегнові й гомілкові, черепи та ребра, — утворюючи порослі мохом кургани. Серед них трофеями не розживешся.
Приблизно за чверть години вони добулися до місця, яке надибала Сил, — там розпорошеними купами валялися трупи загону паршенді вперемішку з нечисленними алетійцями в синьому. Каладін опустився навколішки поруч одного з людських тіл. Він упізнав нашитий на мундирі стилізований диґліф Далінара Холіна. Чому армія Чорношипа все ж долучилася до Садеаса в битві? Що змінилося?
Командир жестом звелів своїм людям починати обшукувати алеті, а сам тим часом підійшов до трупа одного з паршенді. Той був набагато свіжіший, ніж тіла Далінарових бійців. Мостонавідникам і близько не доводилось натрапляти на стількох паршендійських загиблих, скільки траплялось алетійських. І то не лише тому, що в кожній окремій битві ті опинялися в меншості, але й через те, що вони рідше знаходили свою смерть у проваллях. Сиґзіл також припустив, що середня густина їхніх тіл перевищувала людську, тож вони не трималися на воді й не так легко змивалися повенями.
Каладін повернув труп набік, і від цього поруху десь у задніх рядах обслуги розляглося раптове шипіння. Він озирнувся й побачив Шена, який проштовхувався вперед у пориві невластивої йому запальності.
Тут приспів Тефт і схопив паршмена ззаду задушливим прийомом. Решта мостонавідників нажахано застигли, хоча декотрі інстинктивно поставали в стійки.
Шен мляво борсався у Тефтових лещатах. Паршмен виглядав не так, як його мертві родичі, і при ближчому порівнянні відмінності ставали значно помітніші. Як і більшість його одноплемінників, він був невисокий і трохи опецькуватий. Так, дужий, дебелий, але не грізний. Натомість труп біля ніг Каладіна мав статуру та м’язи рогоїда та був ніяк не нижчий за самого командира та значно плечистіший. Попри схожість мармурової шкіри, усе тіло паршендійця — голову, груди, руки та ноги — вкривали дивні насичено-червоні нарости, що нагадували броню.
— Відпусти його, — наказав Каладін, зацікавившись.
Тефт із сумнівом зиркнув на нього, але послухався. Шен миттю перетнув ямкувате дно урвища та м’яко, але рішуче відштовхнув командира від трупа. А тоді відступив, наче захищаючи собою тіло від Каладіна.
— Він уже таке витворяв, — зауважив Скеля, підходячи до «керманича». — Коли ми з Лопеном брали його збирати трофеї.
— Так, захищав тіла паршенді, харизматику, — докинув Лопен. — Таке враження, наче він сто разів тобі в пику заїде, якщо поворухнеш хоч одне. Зуб даю.
— Усі вони такі, — озвався ззаду Сиґзіл.
Каладін розвернувся та здійняв брову.
— Робітники-паршмени, — пояснив азіш. — Їм дозволяють дбати про своїх покійників, бо це одна з небагатьох речей, які не залишають їх байдужими. Вони навіть впадають у гнів, якщо тими займається хтось інший. Мерців загортають у полотно й виносять у безлюдне місце, де залишають на камені.
Командир глянув на Шена. «Хм, цікаво…»
— Беріться до паршенді, — звелів Каладін своїм людям. — А тобі, Тефте, мабуть, доведеться весь цей час тримати паршмена. Не можна, щоби він нам завадив.
Той кинув на командира страдницький погляд: Тефт не змінив своєї думки про те, що Шена треба виставити в першій лінії й чимшвидше позбутися. Проте зробив, як веліли — відштовхнув його далі й, гукнувши на допомогу Моаша, заламав.
— І ще одне, — додав Каладін. — Хлопці, майте повагу до мертвих.
— Та це ж паршенді! — заперечив Лейтен.
— Знаю, — відказав той. — Але Шен нервується. Й оскільки він один із нас, то давайте зведемо його роздратування до мінімуму.
Мармуровошкірий неохоче здався й дозволив Тефтові з Моашем відтягти себе. Здавалося, він змирився. Хоча паршмени — розумово відсталі. Скільки з того, що відбувалося, він узагалі розумів?
— Це не ти хотів постріляти? — запитав Сиґзіл, опускаючись навколішки й висмикуючи з-під трупа короткого паршендійського лука із загнутими вперед кінцями. — От тільки тятиви бракує.
— У мого в капшуку є одна, — сказав Мапа, витягуючи щось із поясної торбинки іншого мертвого паршендійця. — Може, вона ще годиться.
Каладін узяв простягнуті йому знахідки.
— Чи вміє хтось користуватися ними?
Мостонавідники перезирнулися. При полюванні на більшість панцирних луки були ні до чого — пращі спрацьовували значно краще. Єдине, для чого луки й справді годилися, — це для вбивства собі подібних. Каладін кинув погляд на Тефта, котрий похитав головою. Той не мав підготовки лучника, як не вчили стрільби й самого командира.
— Це легко, — запевнив Скеля, перевертаючи труп іще одного з паршенді. — Вставляєш тятиву в проріз стріли. Скеровуєш у напрямку від себе. Щосили натягуєш. І відпускаєш.
— Сумніваюся, що все так просто, — сказав Каладін.
— Командире, у нас заледве вистачить часу, щоб навчити хлопців поводженню зі списом, — втрутився Тефт. — А ти хочеш, щоби дехто опанував іще й лука? І то не маючи інструктора, який хоча б сам умів стріляти з нього?
Каладін нічого не відповів. Він засунув лук із тятивою в мішок, додав ще кілька стріл і заходився допомагати іншим. За годину при тріскотливому світлі факелів його команда простувала прірвами до драбини. Насувалися сутінки. Що більше темніло, тим незатишніше ставало в проваллях. Морок зробився непроглядним, і в далекому шумі — скапування води, падіння каменя чи завивання вітру — вчувався лиховісний призвук. Командир завернув за ріг, і полчище багатоногих крєм’ячків квапливо кинулося навтьоки та гулькнуло в тріщину.
Розмова велася півголосом, і Каладін не брав у ній участі. Час від часу він озирався через плече у бік Шена. Тихий паршмен ішов, похнюпивши носа. Грабунок трупів паршенді не на жарт його стривожив.
«Я можу скористатися з цього, — подумав командир. — Але чи наважуся?» Це буде ризиковано. І навіть дуже. Його вже одного разу покарали за те, що зруйнував злагодженість завершального етапу вилазки.
«Спочатку сфери», — подумалось йому. Якщо вийде підняти нагору гроші, це означатиме, що можна туди переправити й інші речі. Нарешті у вишині замаячила тінь, що перетинала провалля. Вони дісталися першого зі стаціонарних мостів. Каладін пройшов з обслугою ще трошки, аж доки не опинився в тому місці, де від дна розколини було ближче до краю плато над ними.
Він зупинився. Його обступили мостонавідники.
— Сиґзіле, — сказав командир, тицяючи пальцем. — Ти дещо тямиш у луках. Як гадаєш, наскільки складно буде поцілити стрілою в той міст?
— Каладіне, я вряди-годи брав цю зброю до рук, проте не назвав би себе фахівцем. Хоча, наскільки візьмуся судити, це не має бути аж так важко. Яка тут відстань, футів п’ятдесят?
— А нащо це тобі? — запитав Моаш.
Той витяг напханого сферами капшука та звів на них брову.
— Ми прив’яжемо його до стріли й поцілимо нею таким чином, щоби та вп’ялася в дно настилу. А тоді, коли вирушимо на вилазку, Лопен і Даббід затримаються біля мосту, щоб напитися. Вони дотягнуться до стріли та висмикнуть її. І в нас будуть сфери.
Тефт присвиснув:
— Хитро придумано.
— Причому всі, — радісно підхопив Моаш. — І навіть…
— Ні, — рішуче урвав його Каладін. — Ми достатньо ризикуватимемо з дрібнішими. У декого можуть виникнути запитання: звідки це в мостонавідників такі статки?
Йому й так доведеться закуповувати запаси в кількох різних аптеках, щоб їхня грошовитість не кидалася в очі.
Моаш помітно скис, зате решта обслуги не поділяла його настрою.
— Ну, хто хоче спробувати? — кинув клич Каладін. — Може, нам варто спершу потренуватися й зробити кілька «прицільних» пострілів, а вже тоді прив’язувати капшук? Як щодо тебе, Сиґзіле?
— Не впевнений, що хочу взяти на себе таку відповідальність, — відмовився азіш. — Чому б тобі не спробувати, Тефте?
Той потер підборіддя.
— А давай. Повинно вийти. Невже це так складно?
— «Невже так складно»? — повторив зненацька Скеля.
Каладін кинув погляд убік. Рогоїд стояв у задніх рядах, але помітно виділявся завдяки зросту. Його руки були схрещені на грудях.
— То кажеш, що нескладно, Тефте? — повів далі рогоїд. — П’ятдесят футів — не надто велика відстань, однак дострелити буде непросто. А зробити це з прив’язаним до древка мішечком масивних сфер? Ну-ну. Але ще ж треба поцілити досить близько до краю настилу, бо інакше Лопен не дотягнеться. І якщо схибиш — можеш втратити всі сфери. А раптом розвідники біля мостів помітять, як із прірви вилітає стріла? Напевно, щось запідозрять, еге ж?
Каладін уп’яв погляд у Скелю. «Як це він був казав: “Легко… Скеровуєш від себе… Відпускаєш”?»
— Що ж, — промовив командир, краєм ока спостерігаючи за рогоїдом, — гадаю, нам просто доведеться ризикнути. Бо без цих сфер поранені вмруть.
— Можна було б дочекатися найближчої вилазки, — запропонував Тефт. — Прив’язати до мосту мотузку й скинути в прірву, а тоді наступного разу причепити до неї капшук зі сферами…
— П’ятдесят футів мотузки? — скептично перепитав Каладін. — Купівля чогось на кшталт цього неминуче приверне чимало уваги.
— Нє-є, харизматику, — заперечив Лопен. — У мене є родич, котрий торгує мотузкою в одній крамничці. Я без проблем роздобуду її, скільки скажеш — лиш би гроші були.
— Можливо, — сказав командир. — Однак тобі все ж довелось би ховати її в ношах і спустити в провалля так, щоби ніхто не бачив. А тоді залишити там теліпатися на кілька днів? Її б неминуче помітили.
Решта закивали. Скеля виглядав украй збентежено. Зітхнувши, Каладін витяг лука й кілька стріл.
— Нам просто доведеться ризикнути. Тефте, чому б тобі не…
— Ох, привид Калі’калін, — пробурчав рогоїд. — Дай сюди.
Він проштовхався крізь мостонавідників і взяв у командира лук. Той приховав усмішку.
Здоровань глянув угору, крізь густі сутінки прикидаючи відстань до мосту. Тоді натягнув тятиву й виставив руку. Каладін вклав у неї оперене древко. Скеля навів лук углиб розколини й пустив стрілу. Вона просвистіла в повітрі й загримотіла об схили.
Скеля кивнув сам до себе й тицьнув пальцем у капшук.
— Візьмемо всього п’ять сфер, — сказав рогоїд. — Варто додати хоча б одну — і вага стане завелика. Та що там, навіть і п’ять — чиста дурість. Ох, ці ж мені висотнохворі низовинці!
Каладін усміхнувся, відрахував п’ять сапфірових марок — які загалом складали дві з половиною місячні платні мостонавідника — та помістив їх у порожній капшук. Тоді передав його Скелі, котрий дістав ножа та зробив у древкові надріз — біля самого вістря.
Шрамм склав руки на грудях і сперся спиною об порослу мохом стінку провалля.
— А знаєш, це називається крадіжкою.
— Знаю, — сказав Каладін, не зводячи очей із рогоїда. — І мене це нітрохи не тривожить. А тебе?
— Аніскілечки, — мовив Шрамм, широко всміхаючись. — Гадаю, коли тебе цілеспрямовано посилають на смерть, то цим кидають на буряний вітрюган і всі надії на твою відданість. Та якщо хтось настукає Ґазу…
Решта мостонавідників раптом рознервувалися, і погляди не однієї пари очей вп’ялися в Шена, хоча Каладін розумів, що Шрамм говорив не про нього. Якби хтось із команди зрадив інших, то міг би отримати винагороду…
— А давайте виставимо вартових, — сказав Дрегі. — Ну, щоб ніхто не міг вислизнути й перебалакати з Ґазом.
— Ми нічого такого не зробимо, — відрізав Каладін. — Як ти це собі уявляєш? Замкнемося в казармі й настільки сповнимось недовір’ям один до одного, що про працю можна буде забути? — він похитав головою. — Ні, це просто ще одна небезпека. Причому цілком реальна, однак ми не можемо дозволити собі марнувати сили, шпигуючи один за одним. Тож ми просуватимемось уперед.
Та Шрамма, схоже, ці слова не переконали.
— Ми — Четвертий міст, — рішуче продовжив командир. — І разом дивилися в обличчя смерті. Ми повинні довіряти один одному. Не можна кидатися в бій, сумніваючись, чи не збираються твої товариші зненацька переметнутися на інший бік, — він по черзі глянув в очі кожного з мостонавідників. — Я вірю вам. Кожному з вас. У нас вийде, і ми зробимо це разом.
Дехто згідливо закивав, а Шрамм, здавалось, заспокоївся. Скеля закінчив обстругувати древко й узявся міцно примотувати до нього капшук.
Сил усе ще сиділа на Каладіновому плечі.
— Хочеш, щоби я наглянула за ними? Щоб ніхто не зробив того, чого побоюється Шрамм?
Той завагався, але зрештою кивнув. Береженого і Всемогутній береже. Він просто не хотів, щоби його люди відволікалися на це.
Рогоїд прикинув на долоні вагу стріли.
— Це майже неможливий постріл, — поскаржився він.
А тоді плавним рухом вставив тятиву в проріз стріли й притягнув її до щоки, розташувавшись прямо під настилом. Невеличкий мішечок теліпався, звисаючи з древка. Мостонавідники затамували подих.
Пальці Скелі розтислися. Стріла здійнялася вгору паралельно стінці провалля, від швидкості ставши майже невидимою. Глухо клацнувши, вістря торкнулося деревини, і командир теж перестав дихати, але стріла не впала додолу. Вона так і залишилася стирчати там із прив’язаними до древка дорогоцінними сферами — біля самого краю моста, де до неї можна було дотягтися.
Каладін поплескав Скелю по плечу, а обслуга нагородила його схвальними вигуками.
Той глянув на командира.
— Я не скористаюся луком для вбивства. І ти повинен це знати.
— Якщо передумаєш, я візьму тебе, — сказав Каладін. — Але силувати не буду. Обіцяю.
— Я не битимусь, — підтвердив своє рішення Скеля. — Не такий у мене статус, — він глянув угору, на сфери, і ледь помітно всміхнувся. — Але мені можна стріляти в мости.
— Де ти цьому навчився?
— Секрет, — твердо сказав рогоїд. — Бери свого лука й відчепись.
— Гаразд, — мовив Каладін, беручи зброю. — Але не можу пообіцяти, що дам тобі спокій. У майбутньому мені можуть знадобитися ще кілька пострілів, — він перевів погляд на Лопена. — Ти справді гадаєш, що зможеш купити мотузку, не привертаючи уваги?
Той ліниво відкинувся на стінку урвища.
— Мій родич ще ніколи не підводив мене.
— Та скільки ж їх у тебе, тих родичів? — запитав Безвухий Джакс.
— Рідні ніколи не буває забагато, — зауважив Лопен.
— Що ж, нам знадобиться твоя мотузка, — сказав Каладін, у голові якого вже прокльовувався план. — Дій, Лопене. Я розміняю ті сфери, і ти матимеш чим заплатити за неї.
56
Та — бодай їй буря — книженція
«Світло даленіє і даленіє. Ця буря ніколи не вщухне. Моє тіло понівечене, а всі довкола мене загинули. Я оплакую кінець усього. Він переміг. Ох, він здолав нас!» — Дата отримання зразка: палагакев, 1173, за 16 секунд до смерті. Досліджувався тайленський матрос.
Запал пульсував у ньому, і Далінар бився, розмахуючи Сколкозбройцем із сідла Баского. Довкола падали паршенді, чиї чорні очі спалахували вогнем.
Вони накидалися попарно. Кожна ланка силкувалась напасти з іншої сторони, відволікаючи його увагу та сподіваючись заморочити голову. Бо тоді, скориставшись його очманінням, один із тандемів міг би наскочити непоміченим і спробувати стягнути вершника з коня. А численні удари бойовими сокирами й булавами могли би розколоти Збрую. Така тактика дорого їм обходилася: землю довкола Далінара всівали трупи. Але для битви зі Сколкозбройним економних тактик не існувало.
Князь змушував Баского весь час рухатися, танцюючи з боку в бік, а сам навідліг разив Сколкозбройцем. Він тримався дещо попереду солдатських лав. Для битви Сколкозбройному необхідний простір: ці мечі були такі довгі, що загроза поранити своїх була цілком реальна. Його почесна варта наблизилася б тільки тоді, якби він упав з коня чи зіткнувся з серйозною небезпекою.
Запал збуджував його та надавав сили. Після того єдиного дня багато тижнів тому він так і не відчув більше слабкості чи нудоти на полі бою. Можливо, Далінар даремно хвилювався.
Князь розвернув Баского саме вчасно, щоб зітнутися з двома тандемами паршенді, котрі заходили ззаду, тихо наспівуючи. Він колінами спрямував на них ришадіума й завдав майстерного замашного удару по шиях двох паршендійців, а тоді й по руці третього. Очі перших спалахнули, і ті повалилися долі. Останній випустив меча: рука раптом зробилася нежива й обвисла. Усі нерви в ній були спалені.
Четвертий нападник кинувся пріч, люто зиркаючи на Далінара. Ним виявився один із безбородих паршенді, а його обличчя здавалось якимось дивним. Було щось не те у формі щік…
«Невже це жінка? — здивовано подумав Далінар. — Не може бути! Чи може?»
Дружні солдати за його спиною переможно заулюлюкали, коли великий загін паршенді розпорошився й квапливо відійшов для перегрупування. Далінар опустив Сколкозбройця, метал якого зблиснув на сонці. У повітрі довкола нього миготіли спрени слави. У цьому й полягала ще одна причина того, що князь тримався попереду своїх людей. Його меч був не просто знаряддям винищення: він піднімав бойовий дух і вселяв натхнення. Військо билося ще завзятіше, коли бачило, як їхній ясновельможний разить ворога за ворогом. Сколкозбройні змінювали перебіг баталій.
Оскільки сили паршенді вдалося тимчасово відкинути, Далінар вибрався з сідла й зіскочив на каміння. Усюди довкола нього лежали «неушкоджені» трупи, хоча щойно він підійшов туди, де билися його люди, як землю покрили плями червоно-жовтогарячої крові. На всі боки розбігалися крєм’ячки, які жадібно поглинали її, а між ними звивалися болекузьки. Поранені паршендійці лежали, вдивляючись у порожнечу з перекошеними гримасою болю обличчями, і тихо наспівували самі собі одну й ту ж нав’язливу пісню. А нерідко й нашіптували. Вони ніколи не волали, конаючи.
Приєднавшись до своєї почесної варти, Далінар відчув, як його Запал ущухає.
— Вони підбираються занадто близько до Баского, — сказав князь Телебу, передаючи повіддя. Боки велетенського ришадіума вкривав розбульканий піт. — Я не хочу ризикувати ним. Доручіть комусь доправити коня в тил.
Телеб кивнув і жестом звелів одному з солдатів виконати наказ. Не випускаючи з рук Сколкозбройця, Далінар обвів поглядом поле битви. Паршенді перегруповувались. Як і завжди, в основі їхньої стратегії лежало використання ланок-тандемів. Кожна пара воїнів мала відповідне озброєння, а крім того, один нерідко бував чисто поголений, а другий носив бороду із вплетеними самоцвітами. Учені припускали, що йшлося про якусь примітивну форму учнівства.
Князь уважно розглядав голощоких, шукаючи слідів щетини. Проте не виявив жодних, а обличчя досить багатьох із них ще й віддалено скидалися на жіночі. Чи могли всі безбороді бути жінками? Вони начебто не мали нічого більш-менш схожого на жіночий бюст, і комплекція не відрізнялася від чоловічої, але ж та дивна паршендійська броня могла приховувати будь-які форми. Проте безбороді й дійсно здавалися на кілька пальців нижчими, а контури їхніх облич… Вдивляючись у них, він зрозумів, що його припущення цілком реальне. Може, кожна пара — це чоловік і дружина, котрі воюють разом? Ця думка приголомшила його своєю захопливою неочікуваністю. Невже й справді, попри шість років війни, ніхто не завдав собі клопоту з’ясувати статевий склад супротивника?
Але чому тут дивуватися? Оспорювані плато розміщувались так далеко, що ніхто й ніколи не приносив звідти паршендійських трупів. Хіба що посилали людей повисмикувати з борід самоцвіти чи підібрати зброю. Відколи загинув Ґавілар, вивченню паршенді приділялося дуже мало уваги. Усі просто хотіли їхньої смерті, а коли алеті й уміють щось робити як слід, то це вбивати.
«Ти й сам мав би бути зайнятий тим же, — сказав собі Далінар. — А не вивченням їхньої культури». Та все ж він вирішив розпорядитися, щоби солдати прихопили кілька трупів для вчених.
Обіруч стискаючи перед собою Сколкозбройця, князь кинувся на іншу ділянку поля битви, однак не виривався вперед із солдатських шеренг. У південному напрямку майоріло знамено Адоліна, під чиїм особистим проводом очолюваний ним підрозділ тіснив паршенді в тому районі. Останнім часом хлопець став незвично стриманий. Схоже, помилка з оцінкою Садеаса зробила його розсудливішим.
У західній стороні гордо розвівався прапор Садеаса, чиї сили не підпускали паршенді до хризаліди. Його військо, як і завжди, встигло першим і вступило в бій із паршенді, тягнучи час до підходу армії Далінара. Холін уже подумував про те, щоби дістати яхонтосерце й дати алеті змогу відступити, але навіщо закінчувати битву так швидко? І він, і Садеас розуміли, що справжньою метою їхнього союзу було якомога масовіше винищення паршенді.
Що більше їх вони переб’ють, то швидше покладуть край цій війні. Тож план Далінара начебто поки спрацьовував. Обидві армії доповнювали одна одну. Холін занадто повільно висувався на плато, і це давало паршенді змогу зайняти найкращу з можливих позицій. Садеас натомість був прудкіший — а особливо тепер, коли не мусив чекати на відсталі частини та міг повністю зосередитися на швидкості — і штурмував розколини зі страхітливою ефективністю, проте його люди не мали такої підготовки, як Далінарові. Зате коли, прибувши першим, він міг протриматися досить довго, щоби дати Холінові час підійти й переправитись, то краще вимуштруване — та ще й при Сколках — Далінарове військо ковадлом ударяло по паршенді, трощачи їх об Садеасове ковадло.
Та все ж від того анітрохи не легшало. Паршенді билися, наче прірводемони.
Далінар налетів на них і, розмахуючи Сколкозбройцем, косив на всі сторони. Він, сам того не бажаючи, відчував до паршенді повагу. Рідко хто смів напасти на Сколкозбройного — принаймні якщо лавина всієї армії майже силоміць не штовхала такого «добровольця» перед себе.
А от паршенді безстрашно рвалися вперед. Далінар вертівся, стинаючи їх направо й наліво, і в ньому здіймався Запал. Орудуючи звичайним мечем, боєць зосереджено планує свої удари й щоразу розраховує на рикошет. Діє швидкими різкими рухами, не надто замахуючись. Та зі Сколкозбройцем усе інакше. Його клинок довжелезний, однак напрочуд легкий. І віддачі нема ні найменшої: безпосередньо в момент удару рука відчуває практично те саме, що й коли лезо розсікає повітря.
На князя кинулася четвірка паршенді: вони, здавалося, знали, що в них чи не найбільше шансів звалити того в ближньому бою. Бо якщо максимально скоротити відстань між собою та ворогом, довжина руків’я меча й характер обладунку ускладнять йому фехтування. Далінар крутнувся в розгонистому ударі, тримаючи руку на рівні пояса, і зрозумів, що паршендійці мертві, уже з того легкого опору, який долав Сколкозброєць, проходячи крізь їхні груди. Він зітнув усіх чотирьох і відчув приплив задоволення.
Яке одразу ж змінилось нудотою.
«Поглинь тебе Геєна! — подумав князь. — Тільки не це!» Він обернувся до іншої групки паршенді — і їхні очі спалахнули й задимилися.
Холін знову кинувся в атаку: крутнув меча над головою, замахуючись, а тоді опустив і провів ним паралельно землі. Загинули шестеро паршендійців. Але князь лише відчув гострий напад жалю й невдоволення Запалом. Бо винищувані ним паршенді — справжні солдати — заслуговували на повагу, а не зловтіху.
Він пригадав ті часи, коли Запал бував найсильнішим. Тоді він із Ґавіларом — ще замолоду — упокорював великих князів, давав відсіч веденам, бився з гердазійцями та громив акакійських реші. А якось жага битви ледь не спонукала його накинутися й на брата. Далінар і досі пам’ятав свої ревнощі того дня років десять тому, коли потяг напасти на Ґавілара — єдиного гідного супротивника поруч себе й чоловіка, котрий здобув руку Навані — ледве не запанувала над ним.
Почесна варта нагородила князя схвальними вигуками, коли вороги повалилися додолу. Той почувався спустошено, але вхопився за Запал, рішуче притлумивши свої почуття й емоції. Дозволив тому захлеснути себе. На щастя, слабкість відступила, що було дуже доречно, оскільки чергова група паршенді саме кинулася до нього збоку. Крутнувшись на ногах, він з розвороту прийняв Вітростійку й, опустивши плече, вклав у змах Сколкозбройця всю вагу свого тіла.
Князь зітнув ним одразу трьох нападників, але четвертий та останній паршендієць проштовхався повз поранених товаришів і впритул наблизився до Далінара, розмахуючи молотом. Його очі широко розплющились від люті й рішучості, але «ура» чи ще якогось бойового кличу не було чути. Він просто й далі наспівував.
Молот гупнув об шолом Далінара. Його голову повело вбік, але Збруя поглинула чи не всю силу удару, і нею поповзли кілька крихітних, схожих на павутинку тріщин. Князь краєм ока помітив, як ті ледь засвітилися, виділяючи Буресвітло.
Ворог був надто близько. Далінар відкинув Клинок. Зброя заклубочилась парою, перетворюючись на імлу, а Холін здійняв заковане в броню передпліччя і відбив черговий удар молота. Тоді змахнув другою рукою та вгатив кулаком у плече паршендійця. Від такого удару той рухнув долі, і його пісня ввірвалася. Зціпивши зуби, князь підступив ближче й копнув лежачого в груди, від чого той відлетів на добрих двадцять футів. Життя навчило його остерігатися остаточно не упокоєних паршенді.
Далінар опустив руки й почав повторно прикликати Сколкозбройця. Він знову почувався міцним, жага битви повернулася до нього. «Мені нічого картати себе за вбивства паршенді. Я чиню правильно».
Він зупинився, дещо помітивши. Що то було — там, на сусідньому плато? Воно скидалося на…
На ще одну паршендійську армію.
До основних бойових лав мчали кілька груп його розвідників, але Далінар і так знав, з якими вони вістями.
— Прародителю бур! — вилаявся він, вказуючи в той бік Сколкозбройцем. — Попередьте решту! Друга армія на підході!
Кілька чоловіків кинулися виконувати його команду. «Нам варто було на це очікувати, — подумав Далінар. — Ми почали виводити на плато по дві армії, тож і вони зробили те саме».
Але це означало, що раніше паршенді обмежували себе. Вони виходили з усвідомлення, що інакше на полі битви їм ніде було б розвернутися? Чи йшлося про швидкість? Однак таке не вкладалося б у голові: це алеті доводилося побоюватись, що мости, де завжди виникала тиснява, надто уповільнять їх, якщо залучити забагато війська. Але ж паршенді могли перестрибувати провалля. Тоді чому завжди обходилися меншими силами?
«Прокляття! — роздратовано подумав Далінар. — Як мало ми про них знаємо!»
Він увігнав Сколкозбройця в камінь поруч себе — але так, щоби той не зник — і заходився роздавати накази. Його колом оточила почесна варта, впускаючи розвідників і випускаючи гінців. На короткий час із солдата на передовій той перетворився на генерала штабу.
Для зміни стратегії битви потрібен був час, адже армія подекуди скидалася на здоровенного чала, який клигає собі, не відразу слухаючись погонича. Тож доки його команди виконувались, новоприбуле військо паршенді почало перебиратися на північний край плато — туди, де бився Садеас. Далінар не міг як слід роздивитися, а тут ще й донесення розвідників затягувались.
Він глянув убік — поблизу височіла скельна формація з нерівними схилами, що робили її схожою на штабель недбало складених дощок. Просто посеред чергового рапорту князь схопив Сколкозбройця й кинувся до неї через кам’янисту рівнину, розтрощивши своїми сабатонами кілька скелебруньок. Кобальтова гвардія та посланці поспішили на ним.
Досягши скелі, він відкинув Сколкозбройця, дозволивши тому перетворитись на імлу. Тоді підстрибнув, ухопився за камінь і поліз вгору. А за кілька секунд потому зіп’явся на пласку верхівку.
Внизу простягалося поле битви. Основні сили паршенді — скупчення червоно-чорного по центру плато — опинилися в алетійських лещатах. Мостонавідні команди Садеаса, якому стало не до них, чекали на одному із західних плато, а новоприбула паршендійська армія переправлялась на арену бою з півночі.
«Прародителю бур, але ж і стрибучі вони», — подумав Далінар, спостерігаючи, як ті могутніми перескоками долають провалля. Шість років війни довели, що воїни-люди — особливо легкоозброєні — спроможні були обганяти паршенді, якщо тим доводилося пробігати відстань, довшу за кілька дюжин ярдів. Проте їхні мускулисті потужні ноги дозволяли стрибати напрочуд далеко.
При форсуванні прірви жоден паршендієць не спотикнувся. Вони підтюпцем наближалися до розколини, тоді — футів за десять до неї — раптово наддавали швидкості й перестрибували на інший бік. Новоприбула армія просувалася в південному напрямку — прямцем туди, де билися загони Садеаса. Здійнявши долоню, щоби захиститись від до білого розпечених сонячних променів, Далінар зміг розгледіти особистий штандарт великого князя.
Він майорів якраз на дорозі в паршендійського війська, що наступало: цей головнокомандувач здебільшого лишався в тилу своїх сил, у безпечному місці. Але тепер його «безпечне» місце несподівано стало переднім краєм. Ударні частини Садеаса ніяк не встигали вийти з бою й перешикуватися. І князь залишився без жодного прикриття.
«Садеас! — подумав Далінар, підступаючи до самого краю стрімчака. Плащ розвівався на вітрі в нього за спиною. — Треба послати йому на виручку резерв моїх списників…»
Але ні, їм не встигнути.
Піхоті до нього не дістатися. А от у якогось вершника могло й вийти.
— Баский! — гукнув Далінар, зістрибуючи з останця та приземляючись на каміння під ним. Збруя амортизувала удар від падіння, а от камінь поколовся. З обладунку на всі боки запихкало Буресвітло, а нагомілковики пішли тоненькими тріщинами.
Баский вирвався з рук доглядачів і помчав на поклик хазяїна. Щойно кінь підскакав, князь ухопився за луку й опинився в сідлі.
— Не відставайте, якщо зможете, — крикнув він своїй почесній варті. — І пошліть вістового: хай перекаже моєму синові, що я передаю командування йому!
Далінар розвернув Баского й галопом поскакав, огинаючи арену битви. Охоронці загукали, щоби їм подавали коней, але де вже тим тягатися з ришадіумом.
Ет, або пан, або пропав.
Солдати на полі бою злилися в невиразну пляму праворуч від князя. Холін низько нахилився в сідлі, і вітер із посвистом обдував його Сколкозбрую. Він виставив руку вбік і прикликав Присяжника. Той слухняно опустився в долоню, вкритий памороззю та паруючи. Обігнувши західний край поля битви, Далінар розвернув Баского. Згідно зі стратегічним задумом, першу армію паршенді затисли між його власною та Садеасовою. І він не мав часу об’їжджати її. Тож, глибоко вдихнувши, князь пустив коня вскач прямо по центру ворожих лав. З огляду на бойову тактику супротивника, його ряди були не надто щільні.
Ришадіум мчав уперед, і паршенді розбігалися з дороги велетенського жеребця, лаючись своєю мелодійною мовою. Копита гриміли по камінню, а Далінар усе понукав Баского колінами. Важливо було не втрачати розгону. Дехто з паршенді, котрі билися на передньому краї проти військ Садеаса, обернулися й кинулись до нього. Вони збагнули, яка нагода їм випала. Якщо вершник вилетить із сідла, то залишиться сам в оточенні не одної тисячі ворогів.
Далінарове серце глухо закалатало, коли він виставив убік Сколкозбройця, намагаючись стинати кожного супротивника, який опинявся надто близько. За лічені хвилини він дістався північно-західного краю оборони паршенді. Там якраз дошиковувались вороги, виставивши перед себе списи й повпиравши їх тупими кінцями в землю.
«Грім і блискавка!» — подумав князь. Раніше ті ніколи не захищалися ратищами від атак важкої кавалерії. Але вчилися на очах.
Далінар вдав, що атакує шеренгу, а тоді в останній момент розвернув Баского й поскакав паралельно стіні паршендійських списів. Він розмахував відведеним убік Сколкозбройцем, стинаючи вістря ратищ і зачепивши кілька рук. Просто поперед нього у ворожому строю утворилась прогалина, і Далінар, глибоко вдихнувши, спрямував ришадіума прямцем туди, попутно «обезголовивши» ще кілька списів. Штих котрогось із ворогів відскочив від його вкритого бронею плеча, і на лівому боці Баского з’явився довгий, глибокий поріз.
Гнаний силою інерції, жеребець топтав нападників, але ось, заіржавши від натуги, прорвався крізь стрій паршенді й вискочив саме туди, де основні сили Садеаса вступили в бій із ворогом.
Далінарове серце закалатало. Дружнє військо перед очима розплилося, коли він галопом проскакав у його тил, де хаотично вирувала людська коловерть, спричинена новоприбулою армією. Солдати з криками валилися долі, й алетійці в зеленому змішалися з чорно-червоними паршенді.
«Ми на місці!» — подумав Холін, угледівши за мить до стрибка штандарт Садеаса. Він злетів із сідла й гупнув об камінь. Кінь розвернувся й помчав назад, усе розуміючи. Його рана виглядала серйозною, тож господар не став би й далі ним ризикувати.
Настав час знову влаштувати різанину.
Князь увірвався в ряди паршенді збоку, і декотрі з них обернулися від несподіванки, а в їхніх зазвичай апатичних очах проступило здивування. Вони часто видавались чужинцями, проте їхні емоції були напрочуд людські. Запал здіймався в ньому, і Далінар не стримував його. Надто вже він його потребував. Над союзником нависла загроза.
Настав час дати Чорношипові волю.
Князь пробивався крізь лави паршенді. Він валив їх додолу, наче змітаючи крихти з обіднього столу. Жодної тобі філігранності рухів, жодної злагодженої взаємодії кількох загонів і почесної варти, що прикриває з тилу. Це була нестримна атака з усією потугою та смертоносною силою того, котрий присвятив життя вбивствам і хто оснащений Сколками. Він став буревієм, що розсікає ноги, тулуби, руки, шиї та вбиває, вбиває, вбиває. Вихором сталі та смерті. Паршендійська зброя відскакувала від його обладунку, залишаючи манісінькі тріщинки. Він викошував дюжини й постійно рухався вперед, прокладаючи собі шлях туди, де впав штандарт Садеаса.
Займалися очі, на тлі неба зблискували мечі, а паршенді співали. Їм заважав натиск власного війська, яке — зітнувшись зі станом Садеаса — збилося в купу. Але не Далінарові. Йому не треба було хвилюватись, щоб не зачепити своїх, чи непокоїтися про те, що лезо загрузне в тілах або ж застрягне в латах. А якщо дорогу захаращували трупи, прорубував просіку — Сколкозброєць брав мертву плоть не гірше, ніж сталь або деревину.
Кров паршенді фонтанами била в повітрі, доки він пробивався, прорубувався, проштовхувався крізь цю тисняву. З плеча — й аж ген убік, назад і вперед, час від часу обертаючись, щоб зітнути тих, хто намагався завдати удару в спину.
Під ногами зазеленіло довге полотнище. Штандарт Садеаса. Далінар завертівся, озираючись. Він залишив за собою валок трупів, через які раз по раз — та від того не менш шанобливо — переступали все нові вороги, котрі полювали на нього. А от зліва було щось не те. Ніхто з тамтешніх паршенді навіть не глянув на нього.
«Садеас!» — подумав Далінар і стрибнув уперед, стинаючи їх зі спини. Виявилось, що ті скупчилися колом, гамселячи по чомусь на землі. І те «щось» стікало Буресвітлом.
Поруч валявся великий молот Сколкозбройного, який Садеас, очевидно, там і зронив. Холін підскочив туди й, відкинувши меч, ухопив молот за держак. Відтак заревів і вгатив ним по зграї, від чого з дюжина паршендійців відлетіла геть, а тоді розвернувся та вдарив іще раз — з іншого боку. Тіла перекидьки злетіли в повітря.
У настільки ближньому бою молот міг прислужитися краще: Клинок просто повбивав би нападників та залишив тіла лежати, які б і далі йому заважали. А от молот відшпурлював трупи. Далінар застрибнув у центр щойно очищеної ділянки, ставши ногами по різні боки від поверженого Садеаса. Князь повторно почав прикликати Сколкозбройця, у той же час вимахуючи молотом і розкидаючи ворогів.
З дев’ятим ударом серця він пожбурив його в обличчя одного з паршенді, давши Присяжнику можливість знову матеріалізуватися в його руці. І вмить став у Вітростійку, позираючи під ноги. З дюжини різних проломів і тріщин в обладунку Садеаса сочилося Буресвітло. Нагрудник був геть розтрощений: зазубрені уламки металу стирчали назовні, і крізь діри прозирав мундир. Із дір звивалися струминки осяйного диму.
Холін не мав часу перевіряти, чи Садеас ще живий. Паршенді ж бо побачили, що їм до рук потрапили зразу два Сколкозбройних, і кинулись на Далінара. Воїн за воїном валився долі, коли той стинав їх замашними ударами, боронячи простір довкола себе.
Та князь не міг спинити їх усіх. На обладунок сипалися удари — здебільшого ззаду чи по руках. Збруя потріскалась, немов кришталь під завеликим тиском.
Князь заревів, стинаючи чотирьох паршенді, але ще двоє напали ззаду, і його лати завібрували. Відтак він із розвороту зарубав одного, а інший заледве встиг відскочити на безпечну відстань. Далінар захекався, і від кожного швидкого поруху в повітрі залишався блакитний Буресвітловий слід. Князь почувався скривавленою здобиччю, яка водночас намагається відбитися від тисячі вищирених хижаків.
Але він не якийсь там чал, єдиний порятунок якого — сховатися. Холін убивав, і його Запал сягнув апогею. Князь усвідомив реальність загрози, увесь ризик опинитися долі, і від цього Запал просто ошалів. Він ледь не захлинувся ним — його радістю, насолодою, пристрастю. Небезпека. Він пропускав усе більше й більше ударів, усе новим і новим паршендійцям вдавалось підпірнути під лезо його меча чи ухилитися від нього.
Далінар відчув, як по спині під кірасою гуляє вітер. І холодить, страшить, жахає. Щілини ширшали. Якщо нагрудник трісне…
Він із криком перетяв навпіл паршендійця, випаливши очі, і той повалився додолу без жодної подряпинки на шкірі. А Далінар здійняв Сколкозбройця й крутнувся, підсікши ноги іншого нападника. Усередині вирувала буря почуттів, а з чола під шоломом градом котився піт. Що буде з алетійською армією, якщо і він, і Садеас поляжуть тут? За результатами однієї битви королівство втратить двох великих князів, та ще й недорахується пари комплектів Збруї та Сколкозбройця?
Цього не можна допустити. Він не загине тут. Бо й досі не знає, чи при своєму він розумі. Йому не можна вмирати, доки це не з’ясується!
Несподівано повалилися мертвими кілька паршенді, хоча їх він не атакував. Крізь них прорвалася постать в осяйному блакитному обладунку. Адолін стискав одноруч свого важкого осяйного Сколкозбройця.
Син знову змахнув мечем, і в прорубану ним діру ринула Кобальтова гвардія. Темп співу паршенді змінився, ставши несамовитим, і вони позадкували, коли почали з’являтися все нові й нові алеті в зеленому і синьому строях.
Далінар знеможено впав на коліна, даючи Сколкозбройцю зникнути. Його оточила варта, а весь довколишній простір затопила армія Адоліна, накривши паршенді та змусивши їх відступити. За кілька хвилин територію було зачищено.
Небезпека минула.
— Батьку, — сказав Адолін, опускаючись навколішки поруч нього й стягуючи шолом. Біляво-чорне волосся юнака було скуйовджене та мокре від поту. — Бодай тобі буря! Ну й налякав ти мене! Ти цілий?
Далінар і собі зняв шолома та з насолодою підставив мокре обличчя повівам прохолодного вітерцю, а тоді, глибоко вдихнувши, кивнув.
— Ти приспів… дуже вчасно, сину.
Адолін допоміг Далінарові звестися на ноги.
— Мені довелось пробиватися через усю паршендійську армію. Не сприйми за неповагу, батьку, але якої бурі ти вирішив утнути таку штуку?
— Бо знав, що в разі моєї загибелі ти впораєшся з командуванням армією, — відказав князь, поплескуючи сина по руці, і їхні Збруї дзенькнули одна об одну.
Погляд Адоліна впав на тильну частину батькової кіраси, і його очі широко розплющилися.
— Усе настільки погано? — запитав Далінар.
— Схоже, вона ледве тримається, — відказав той. — Буресвітло струмує з тебе, наче вино з бурдюка, по якому вправлялися лучники.
Далінар закивав і зітхнув. Він і сам відчував, що стає неповоротким. Напевно, доведеться зняти її перед поверненням до табору, бо ще заклякне на тілі.
Обіч нього кілька солдатів витягали зі Збруї Садеаса. Процес витікання Буресвітла зайшов так далеко, що з неї звивалися всього кілька тоненьких струминок. Її можна було полагодити, але це обійдеться недешево — при відновленні Сколкозбруї самоцвіти, від яких вона заряджається, зазвичай тріскають.
Бійці стягли із Садеаса шолом, і Далінар полегшено зітхнув, коли побачив, що його колишній друг кліпає очима, здаючись приголомшеним, але загалом цілим. У нього був поріз на стегні, де один із паршенді прорубав обладунок мечем, і кілька подряпин на грудях.
Садеас звів очі на Далінара й Адоліна. Старший Холін заціпенів, очікуючи на потік звинувачень: мовляв, усе сталося через те, що це він наполіг виступити двома арміями на одне й те саме плато, чим спонукав паршенді й собі залучити зайве військо. Далінар мав би вислати розвідників, щоб ті пильнували на такий поворот подій.
Однак Садеас широко всміхнувся.
— Прародителю бур, а в них майже вийшло! Як просувається битва?
— Паршенді розгромлені, — сказав Адолін. — Ті, що оточили вас, були останнім загоном, який чинив опір. Зараз наші люди дістають яхонтосерце. Поле битви лишилось за нами.
— Ми знову перемогли! — з тріумфом у голосі вигукнув Садеас. — Далінаре, схоже, вряди-годи твій старечий мозок ще здатен підкинути ідею-другу!
— Ми з тобою однолітки, Садеасе, — зауважив князь, але тут з’явилися вістові з донесеннями від решти з’єднань.
— Повідомте кожного! — заявив Садеас. — Сьогодні ввечері всі мої солдати бенкетуватимуть так, наче вони — світлоокі!
Він усміхнувся бійцям, які допомагали йому підвестися, а молодший Холін відійшов, щоб вислухати донесення від розвідників. Садеас замахав на помічників, запевняючи, що, попри рану, здатен і сам триматися на ногах, і заходився скликати своїх офіцерів.
Далінар розвернувся, збираючись розшукати Баского й упевнитися, що про його рану подбають. Але інший великий князь раптом стримав його за руку.
— Я був би зараз мертвий, — сказав Садеас.
— Цілком можливо.
— Я мало що роздивився. Але, здається, бачив одного тебе. Куди поділася твоя почесна варта?
— Довелось діяти, не чекаючи на неї, — відказав Далінар. — Лише так я міг дістатися до тебе вчасно.
Садеас нахмурився.
— Ти страшенно ризикував. Для чого?
— Союзників не кидають на полі бою. Принаймні коли їм можна хоч чимось зарадити. Це один із приписів Кодексу.
Той похитав головою.
— Твоя честь, Далінаре, зведе тебе в могилу, — Садеас виглядав враженим. — Хоча саме сьогодні я щось не надто налаштований на неї нарікати!
— Якщо мені судилось загинути, — відказав Холін, — то я зустріну ту мить, проживши своє життя правильно. Важить не пункт прибуття, а те, хто і як дістається туди.
— Знову Кодекс?
— Ні, «Шлях королів».
— А, це та — бодай їй буря — книженція?
— Ця, як ти кажеш, «книженція» сьогодні врятувала твоє життя, Садеасе, — відповів Далінар. — І я, здається, починаю розуміти, що саме знайшов у ній Ґавілар.
Зачувши таке, той насупився, але глянув на свою Сколкозбрую, яка купою залізяччя валялась неподалік. А тоді похитав головою.
— Можливо, треба буде якось вислухати тебе до кінця. Я б хотів знову збагнути свого давнього друга. Хоча мене беруть сумніви, чи й справді я його коли розумів, — він відпустив Далінарову руку. — То хто-небудь подасть мені мого — бий його грім — скакуна? І де мої офіцери?
Холін пішов і досить швидко наткнувся на кількох охоронців зі своєї варти, котрі клопоталися коло Баского. Дорогою до них його вразила сама лише кількість трупів на плато. Вони покосом лежали там, де він пробивався крізь шеренги паршенді, щоб дістатись до Садеаса. Кільватер смерті.
Він озирнувся на те місце, де утримував позицію. Багато дюжин полеглих. Якщо не сотень.
«Кров моїх пращурів! — подумав Далінар. — Невже це я таке накоїв?» Він не вбивав у такій кількості ще відтоді, як допомагав Ґавіларові на зорі об’єднання Алеткару. А від вигляду смерті йому не вернуло з душі ще з часів юності.
Але тепер він мимоволі відчув огиду й заледве стримував напад нудоти. Він не виблює на полі бою. Не можна, щоби його люди таке побачили.
І, спотикаючись, Далінар подався геть, однією рукою вхопившись за голову, а в іншій несучи шолом. Князь мав би бурхливо радіти. Але не міг. Він просто… не міг.
«Тобі має неабияк поталанити, щоби збагнути мене, Садеасе, — подумалось йому. — Бо поглинь мене Геєна, коли — попри всі старання — навіть я сам розумію себе».
57
«Мандрівне вітрило»
«Я тримаю на руках немовля, приставивши ніж до його горла, і знаю, що все живе хоче, щоби я різонув по ньому лезом. Закривавив землю та власні руки й цим дав нам знову ковтнути повітря». — Дата отримання запису: шашанан, 1173, за 23 секунди до смерті. Досліджувався темноокий юнак шістнадцяти років. Зразок заслуговує на особливу увагу.
— І весь світ розлетівся на друзки! — заволав Мапа, дугою вигнувши спину. Його очі широко розплющились, а щоки вкрилися краплями кривавої піни. — Від їхніх кроків здригалися скелі, і каміння здіймалось до небес. Ми помираємо! Ми помираємо!
Він востаннє скорчився в конвульсії, і світло в його очах померкло. Каладін відхилився назад. Кинджал, що його командир — за браком ланцета — стискав у багряній, ослизлій від крові руці, випав із пальців і тихо дзенькнув об камінь. Привітний мостонавідник лежав мертвий на каменистому плато, а зліва на його грудях зяяла рана від стріли, що пропорола родиму пляму, яка, за словами покійника, відтворювала контури Алеткару.
«Їх забирають, — подумав командир. — Одного за одним. Роблять отвір і виціджують кров. Ми — лише міхи для неї. І коли гинемо, вона виливається з нас на каміння, мовби під час великобуряної повені.
Доки не залишуся тільки я. Я ж бо завжди залишаюся».
Шар шкіри, шар жиру, шар м’язів, шар кісток. Ось що таке людина.
На протилежному боці провалля кипіла битва. Якщо висновувати з того, наскільки всім стало начхати на мостонавідників, вона з тим же успіхом могла точитися в якомусь іншому королівстві. Вмирай, вмирай, вмирай, а тоді не плутайся в нас під ногами.
Члени Четвертої команди мовчазним півколом оточували Каладіна.
— Що то він таке сказав під кінець? — запитав нарешті Шрамм. — «Скелі здригалися»?
— Не зважай, — відказав м’язистий Йак. — Просто марив перед смертю. Таке інколи буває.
— І то, здається, усе частіше й частіше, — зауважив Тефт, стискаючи долонею руку в тому місці, де нашвидку перев’язав рану від стріли.
Нескоро він знову візьметься за настил. Тож тепер, зі смертями Мапи й Аріка, у них залишалося всього двадцять шість чоловіків. Яких заледве вистачало, щоб нести міст. Його зрóсла вага сильно давалася взнаки, і їм стало складно не відставати від інших команд. Ще кілька вибулих зі строю — і вони втраплять у серйозну халепу.
«Я повинен був діяти швидше», — подумав Каладін, опускаючи очі на розпанаханого Мапу, чиї нутрощі просушувались на сонечку. Вістря стріли пробило легеню й застрягло в хребті. Чи зміг би Лірін врятувати його? Коли б він учився в Харбранті, як хотів його батько, то чи дізнався б — і засвоїв — достатньо для запобігання смертям на подобу цієї?
«Таке інколи трапляється, сину…»
Каладін підніс тремтливі, скривавлені руки до обличчя й ухопився за голову. Його обсіли спогади. Маленька дівчинка, розколотий череп, зламана нога, знавіснілий батько.
Відчай, ненависть, утрата, зневіра, жах. Як можна так жити? Стати хірургом і повсякчас пам’ятати, що врятувати всіх тобі буде несила? Коли партачили інші, урожай із цілого поля виявлявся червивим. А коли давав маху лікар, помирала людина.
«Тобі доведеться навчитися, які смерті треба брати до душі…»
Наче в нього був вибір. Викинути це з голови, немов погасити світильник. Каладін зігнувся під новою вагою. «Я повинен був урятувати його, я повинен був урятувати його, я повинен був урятувати його».
Мапа, Данні, Амарк, Ґошел, Даллет, Нальма, Тіен.
— Каладіне, — почувся голосок Сил. — Кріпися.
— Якби я не виявився слабаком, — прошипів він, — вони б залишилися жити.
— Ти все ще потрібен іншим мостонавідникам. Ти обіцяв їм, Каладіне. Дав слово.
Той підняв очі. Обслуга виглядала стривоженою й заклопотаною. На місці зосталося тільки восьмеро: решту він відіслав на пошуки ще живих з інших команд. Ті одразу ж надибали трьох легкопоранених, про яких міг подбати і Шрамм. А от по нього не посилали. Тож серед їхнього брата-мостонавідника рятувати було чи то нікого, чи то нíяк.
Можливо, про всяк випадок, треба було піти й перевірити самому. Але — попри оніміння — він не зміг би глянути в обличчя ще одному конаючому, якого йому не врятувати. Він важко звівся на ноги й відійшов від трупа. А тоді підступив до провалля та примусив себе стати в давню стійку, якої навчив його Туккс.
Ноги на ширині плечей, руки за спиною, долоня однієї стискає зап’ясток іншої. Спина пряма, погляд уперед. Знайома звичність цієї пози повертала йому сили.
«Ти помилявся, батьку, — подумав він. — Бо казав, що я навчуся справлятися зі смертями. Що ж, ось він я — і не один рік потому. А проблема нікуди не зникла».
Довкола нього поставали в стійки й інші мостонавідники. Підійшов Лопен із бурдюком. Повагавшись, командир усе ж узяв його й відмив кров із обличчя та рук. Вода нагрілася й обдала шкіру теплом, але, випарувавшись, принесла жадану прохолоду. Каладін глибоко вдихнув і видихнув та вдячно кивнув низенькому гердазійцеві.
Той звів брову, а тоді жестом вказав на капшук, причеплений у нього на поясі. Лопен дістав останню партію сфер, яку вони стрілою прикололи до мосту. До того ж провернули це вже вчетверте й щоразу без проблем забирали «посилку».
— Усе пройшло гладко? — запитав Каладін.
— Атож, харизматику, — відказав коротун, широко всміхаючись. — Це ж легше, ніж підчепити рогоїда.
— Я все чую, — похмуро мовив Скеля, який стояв у стійці «вільно, по-парадному» зовсім недалеко від них.
— А що з мотузкою? — спитав командир.
— Перекинув усю бухту через край, — відрапортував Лопен. — Але кіння ні до чого не прив’язував. Як ти й велів.
— Молодець, — похвалив Каладін.
Мотузка, що звисає з мосту, занадто кидалася б у вічі. А якщо Гашал чи Ґаз пронюхають, що саме той затіває…
«До речі, а де він? Чому не бере участі в цій вилазці?»
Лопен віддав командиру капшук зі сферами, немов йому кортіло чимшвидше позбутися відповідальності. Той узяв його й засунув у кишеню штанів.
Гердазієць відійшов, а Каладін знову став у «парадну» стійку. Плато по інший бік розколини було довге та вузьке, із крутими схилами по краях. Як і в кількох останніх битвах, Далінар Холін допомагав Садеасовій армії. Але завжди прибував запізно. Напевно, валив усе на повільних чалів, запряжених у мости. Дуже зручно. Його людям часто випадала розкіш переправитись, не зловивши жодної стріли.
Він і Садеас вигравали так ще більше битв. Але що до того мостонавідникам?
По протилежний бік прірви люди гинули пачками, та Каладіну було їх анітрохи не шкода. Жодного тобі пориву зцілити чи бажання допомогти. Він міг подякувати за це Гаву, позаяк саме той навчив його мислити в категоріях «ми» та «вони». У певному сенсі виходило, що син таки засвоїв батькову науку. Правда, у спотвореному вигляді, але все ж це краще, ніж нічого. Захищай «наших» і знищуй «їхніх». Солдат повинен мислити тільки так. Тож Каладін ненавидів паршенді. Вони були ворогами. І якби він не навчився половинити ось так свою свідомість, війна зруйнувала б його зсередини.
Хоча, напевно, вона однаково домоглася свого.
Спостерігаючи за битвою, Каладін, щоб відволіктися, зосередив особливу увагу на одній кумедній обставині. То як же все-таки паршенді поводяться зі своїми покійниками? Їхні дії здавалися дивними. Солдати-паршендійці завжди старалися дати полеглим спокій, щойно ті опинялися долі: вони кидалися в атаку кружними шляхами, лиш би не потривожити загиблих. А коли алеті наступали по паршендійських трупах, на їхньому шляху спалахували запеклі сутички.
Чи помічали це його одноплемінники? Напевно, ні. А от він бачив, що паршенді шанували своїх мерців — і то аж у такій мірі, що ладні були наражати на небезпеку живих, щоб зберегти неушкодженими тіла полеглих. Каладін міг скористатися з цього. Він і скористається. Принагідно.
Алеті зрештою здобули перемогу. І невдовзі він та його команда пленталися назад через плато, несучи міст із трьома пораненими, яких прив’язали зверху. Тільки цю трійцю вони і знайшли, і якась частина Каладінової душі відчувала огиду від усвідомлення того, що інша її частина цьому раділа. Він уже врятував чоловіків п’ятнадцять з інших команд, і щоб прогодувати їх — навіть маючи гроші з капшуків — доводилося добряче шкребти по засіках. Їхня казарма була напхом напхана пораненими.
Четвертий міст добувся до розколини, і Каладін приготувався опускати свою ношу. Тепер цей процес став для нього механічним. Покласти настил на землю, хутко відв’язати транспортованих і, штовхаючи, навести його над прірвою. Він перевірив, як там трійко поранених. Кожен із тих, кого він рятував у такий спосіб, здавався приголомшеним його діями, хоча Каладін чинив так уже багато тижнів. Задоволений тим, що всі троє в порядку, командир відійшов і став у стійку «вільно, по-парадному», доки військо перетинало провалля.
Довкола нього вишикувався Четвертий міст. Солдати, які проходили настилом — темноокі нарівні зі світлоокими — раз од разу все більш насуплено позиркували на них.
— Чому вони це роблять? — тихенько запитав Моаш, коли один з бійців, які проминали їх, пожбурив у мостонавідників перезрілий плід купогудинниці.
Він стер з обличчя тягучу червону м’якоть, тоді зітхнув і знову став у стійку. Каладін ніколи не наказував їм долучатися до нього, але ті щоразу саме так і чинили.
— Коли я служив у Амарамовій армії, — сказав командир, — то мріяв перевестися на Розколоті рівнини. Кожен-бо знав, що солдати, яких залишили в Алеткарі, — перебірки. Тож ми уявляли собі справжніх витязів, які десь там далеко ведуть славну війну, щоби помститися вбивцям нашого короля. Ті герої ставляться до товаришів по-братньому. У них, звичайно ж, залізна дисципліна. І не інакше як усі до єдиного — віртуозні списники, що ні за які гроші не ламатимуть строю на полі битви.
Тефт, який стояв поруч, тихенько фиркнув.
Каладін обернувся до Моаша.
— Ти хочеш знати, чому вони до нас так ставляться? Бо розуміють, що мали би бути кращі, ніж є. Бо бачать в обслуги дисципліну, і це їх бентежить. І замість вдосконалювати себе, ідуть легшим шляхом та потішаються над нами.
— Солдати Далінара Холіна так не поводяться, — озвався Шрамм з-за спини командира. — На марші його люди рухаються стрункими колонами. І в таборі в них порядок. Там днювальні не сновигають у розстібнутих мундирах, б’ючи байдики.
«Їм що, ніколи не набридне базікати про Далінара — бий його грім — Холіна?» — подумав Каладін.
Те саме говорили й про Амарама. Як же легко інші не помічають чорного серця, якщо ти приховав його під напрасованою формою та репутацією порядної людини!
Кілька годин потому команда змучених і мокрих від поту мостонавідників важко дерлася схилом угору, прямуючи на склад деревини. Вони жбурнули настил на місце, де той стаціонарно зберігався. Вечоріло. І Каладінові слід було терміново подбати про запас продуктів для вечірнього рагу. Той витирав руки рушником, а обслуга тим часом шикувалася.
— Завтра з самого ранку в нас із вами наряд у провалля, — нагадав командир. — Так що вранішнє мостове тренування переноситься на після обіду. Для виконання вечірніх обов’язків — р-розійдись!
Усі закивали, а тоді Моаш здійняв долоню. І раптом команда як одна людина попіднімала руки й схрестила їх — зап’ястки разом, кулаки стиснуті. Здавалося, цей рух був добре завчений. Після цього вони розбіглися хто куди.
Каладін звів брову, затикаючи рушника за пояс. Усміхнений Тефт тримався позаду.
— Що це було? — запитав командир.
— Їм кортіло запровадити уставне привітання, — пояснив той. — Ми ж не можемо віддавати честь по-військовому: списники й так гадають, що ми забагато собі дозволяємо. От я й навчив їх салютувати, як у моєму колишньому загоні.
— Коли?
— Сьогодні вранці. Доки ти отримував наряди від Гашал.
Каладін усміхнувся. Дивно, що він і досі був на це здатний. Неподалік від нього решта дев’ятнадцять команд, які того дня брали участь у вилазці, одна за одною кидали долі свої настили. Невже й Четвертий міст колись виглядав так само, як вони? Мав такі ж кошлаті бороди й зацьковані обличчя? Ніхто з них і словом не озивався один до одного. Кілька душ, проходячи мимо, кинули на нього погляди, та одразу ж поопускали очі, помітивши, що той спостерігає. Вони вже давно не ставилися до його команди з колишнім презирством. І тепер, як не дивно, вважали Каладінових людей — як і будь-кого іншого в таборі — за істот вищого порядку. Отож і спішили геть, щоб не мозолити йому очей.
«Бідолашні, на всю голову хворі дурники», — подумав той. А може, він зміг би переконати Гашал дозволити забрати кількох до себе, у Четвертий міст? Зайві люди йому б не завадили, а вигляд тих зсутулених постатей краяв серце.
— Щось мені знайомий цей вираз на твоєму обличчі, хлопчику, — промовив Тефт. — І чому ти завжди маєш усім допомагати?
— От іще, — відказав Каладін. — Я не можу вбезпечити навіть своїх. Ану, дай-но гляну, що там у тебе з рукою.
— Просто подряпина.
Та командир усе одно вхопив того за зап’ясток і здер зашкарублу від крові пов’язку. Поріз був довгий, але неглибокий.
— Треба обробити її антисептиком, — сказав Каладін, помітивши кількох червоних гнилокузьок, що копошилися в рані. — І про всяк випадок накласти шов.
— Та кажу ж тобі — звичайна подряпина!
— І все-таки, — наполіг той і — махнувши мостонавідникові, щоб ішов за ним — подався до однієї з бочок, розставлених по периметру складського подвір’я для збору дощівки. Поріз і справді здавався поверхневим, тож наступного ранку, під час наряду в провалля, Тефт, напевно, зможе відпрацьовувати з іншими удари списа та шляхи їхнього відбивання, але це був не привід пускати справу на самоплив, даючи рані загноїтися чи лишити шрам.
Тож біля бочки з водою Каладін промив її, а потому гукнув Лопенові — котрий стояв у затінку біля казарми, — щоби приніс його медичне приладдя. Гердазієць знову відсалютував йому, хоч і зробив це однією рукою, а тоді неквапливо подався по клунок-«аптечку».
— То що, хлопче, — запитав Тефт, — як почуваєшся? Нічого дивного не помічав за собою останнім часом?
Каладін нахмурився й підняв очі від рани.
— Бодай тобі буря, Тефте! За останні два дні ти питаєш про це уже вп’яте. Що ти цим хочеш сказати?
— Нічого, нічого!
— Ні, тут щось таки криється, — не вгавав той. — До чого ти дошукуєшся? Я…
— Харизматику, — сказав Лопен, підходячи з клунком медичних препаратів, закинутим на плече. — Ось, тримай.
Командир зиркнув на нього, а тоді неохоче взяв принесене й потягнув за кінці.
— Нам знадобиться…
І тут Тефт різко смикнувся. Неначе замахнувся для удару.
Каладін інстинктивно прийшов у рух: різко вдихнувши, скочив в оборонну стійку та здійняв руки — одну стиснув у кулак, а другу відвів назад, щоб відбити.
Щось забуяло в нього всередині. Немовби він набрав повні легені повітря чи впорснув собі прямо в кров якийсь пекучий медичний розчин. Тілом запульсувала потужна хвиля. Даючи енергію, силу, впевненість. Це скидалося на природну готовність організму опиратися небезпеці, але в сотню разів інтенсивнішу.
Не встиг Тефт і оком змигнути, як Каладін перехопив його кулак. Той завмер.
— Що це ти робиш? — зажадав відповіді командир.
Тефт усміхався. Він ступив крок назад і висмикнув свій зап’ясток.
— Келеку, — пробурмотів мостонавідник, замахавши рукою. — Але ж і хват у тебе!
— Чому ти намагався мене вдарити?
— Хотів дещо перевірити, — пояснив Тефт. — Бачиш, яка річ: зараз ти маєш при собі той капшук сфер, який віддав тобі Лопен, а також свій власний, де зберігається те, що ми останнім часом назбирали. А це більше Буресвітла, ніж ти, напевно, будь-коли носив у кишені — принаймні в осяжному минулому.
— До чого це тут? — не зрозумів Каладін.
Звідки цей жар усередині, це пекуче відчуття в його жилах?
— Харизматику, — з трепетом у голосі промовив гердазієць. — Ти світишся.
Каладін нахмурився. «Що він таке…»
А тоді й сам це побачив. Сяйво було дуже слабке, та все ж помітне, і зі шкіри звивалися струминки люмінесцентного диму. Немов пара, що клубочиться над казанком окропу холодного зимового вечора.
Він затремтів і примостив «аптечку» на широкий край бочки з водою. Шкіру на мить обдало холодком. Що то було? Приголомшений Каладін підніс перед очі іншу руку, дивлячись на струминки, що здіймалися з неї.
— Що ти зі мною зробив? — рішуче запитав він, підвівши погляд на Тефта.
Немолодий мостонавідник усе ще всміхався.
— Відповідай! — напосідав командир, підступаючи до нього й хапаючи за барки. «Прародителю бур, але ж і сильним я почуваюся!»
— Я, хлопчику, нічого не робив, — відказав Тефт. — Це ти сам уже давненько таке робиш. Коли ти лежав хворий, я застукав тебе за всотуванням Буресвітла.
Буресвітло. Каладін умить відпустив підлеглого та став длубатись у кишені, намацуючи мішечок зі сферами, а тоді рвучко висмикнув його та відкрив.
Усередині було темно. Усі п’ять самоцвітів вичахли. Біле сяйво, що струменіло з його шкіри, тьмяно освітлювало нутрощі капшука.
— Ти диви, — озвався збоку Лопен. Каладін обернувся й побачив, що гердазієць нахилився та не зводить очей із клунка-«аптечки». Що він там такого розгледів?
А тоді й сам помітив, у чому річ. Він гадав, ніби поклав клунок на кант бочки, але насправді просто похапцем притис його до верху стінки. І той пристав до деревини. Тримався там, наче підвішений на невидимому гачку. І злегенька променився світлом, як-от і сам Каладін. Простісінько на його очах воно померкло, а клунок відірвався й упав додолу.
Командир підніс руку до чола, переводячи погляд із приголомшеного Лопена на заінтригованого Тефта. А тоді в нестямі роззирнувся довкола. Ніхто з тих, хто перебув на складському дворі, на них не дивився: випари були занадто слабкі, щоб розгледіти їх здалеку при світлі дня.
«Прародителю бур… Що… Як…»
І тут він помітив угорі знайомі обриси. Сил пливла, наче гнаний вітром листок, якого носить туди-сюди — легенько й неквапливо.
«Це її робота! — збагнув Каладін. — Що вона наді мною утнула?»
Він поспішно відійшов від Тефта з Лопеном і кинувся їй навздогін. Ноги несли його вперед із завеликою швидкістю.
— Сил! — загорлав Каладін, зупиняючись прямо під нею.
Та спурхнула нижче й зависла якраз перед ним, перетворюючись із листка на молоду дівчину, яка стоїть у повітрі.
— Так?
Той озирнувся навкруги.
— Гайда зі мною, — сказав він, квапливо простуючи до одного з проходів між казармами. Ставши в затінку і віддихуючись, Каладін притиснувся до стіни.
Склавши руки за спиною, спрен приземлилася в повітрі перед ним, уважно поглядаючи на нього.
— Ти сяєш.
— Що ти зі мною зробила?
Та схилила голову набік, а тоді стенула плечима.
— Сил… — проказав він із погрозою в голосі, хоча й сам був не певен, якої шкоди міг завдати спрену.
— Не знаю, Каладіне, — щирим тоном відказала вона й сіла, звісивши ноги з невидимого сидіння. — Я… лише вкрай туманно пригадую речі, на яких колись так добре зналася. Весь цей світ, де я маю справу з людьми…
— Але щось ти таки утнула!
— Ми щось утнули. Не я. І не ти. А разом… — вона знову знизала плечима.
— Це не надто цінна інформація.
Та скривилася.
— Сама знаю. Вибач.
Каладін підніс руку перед очі. Там, у затінку, світло, що струменіло з нього, стало помітнішим. Якби хтось пройшов мимо…
— Як мені позбутися цього?
— А чому ти хочеш його позбутися?
— Ну, тому що… Я… Бо так мені треба.
Сил мовчала.
А Каладінові спало на думку одне запитання. Напевно, він мав би поставити його давним-давно.
— Ти не спрен вітру, правда ж?
Та, повагавшись, похитала головою:
— Ні.
— То хто ж ти тоді?
— Не знаю. Я скріплюю речі.
«Скріплюю речі». Коли вона капостила, то з’єднувала предмети між собою. Черевики прилипали до підлоги, тож той, хто взувався в них, рив носом землю. Або інший тягнувся зняти з вішака свій сюртук і ніяк не міг цього зробити. Каладін нагнувся й підняв із землі камінець. Той був завбільшки з його долоню, гладко обточений великобуряними вітрами й дощем. Він притис його до стіни казарми й зусиллям волі спрямував у нього своє Світло.
Каладіна кинуло в жар. Камінчик заклубочився люмінесцентними випарами. І коли той відняв руку, залишився на місці, приставши до стіни казарми.
Каладін нахилився ближче й примружився. Йому здалося, наче він ледь-ледь міг розгледіти крихітних темно-синіх спренів, що за формою скидалися на бризки чорнила. Вони скупчились довкола того місця, де камінь з’єднувався з муром.
— Спрени скріплення, — сказала Сил, підступаючи до його голови. Вона все ще стояла в повітрі.
— Це вони втримують камінчик на місці?
— Можливо. Або їх просто привабило те, що ти почепив його там.
— Зажди, світ влаштований не так. Чи я помиляюся?
— Це гнилокузьки спричиняють хворобу, — ніби знічев’я промовила Сил, — чи вона лиш їх притягує?
— Усім відомо, що це ті її викликають.
— А хіба спрени вітру спричиняють шквали? Або спрени дощу — зливи? Чи, може, пожежі спалахують через спренів вогню?
Той не знайшовся, що сказати. Начебто ні. Хоча хто його знає?
— Усе це пустопорожні балачки. Я маю з’ясувати, як позбутися цього світла, а не вивчати його.
— А навіщо, — повторила Сил, — тобі позбуватися його? Каладіне, ти ж чув історії. Про людей, які ходили по стінах. І прив’язували до себе бурі. Про Вітробігунів. Чого б це тобі закортіло знехтувати таким даром?
Мостонавідник силкувався підібрати слова. Те, як він зцілював, як завжди лишався неушкодженим, хоч і бігав на вилазки в першій лінії… Так, він давно знав, що коїться дещо дивне. Чому це так лякало його? Може, тому, що він боявся стати ізгоєм — як-от колись його батько, хірург із Гартстоуна? А чи в цьому крилося щось більше?
— Я роблю те саме, що й колись Променисті, — мовив нарешті.
— Я тільки-но саме це й сказала.
— А я все гадав, що народився безталанним або вляпався у щось на кшталт Старої магії. Хоч, може, осьде воно, пояснення! Всемогутній прокляв Загублених Променистих як зрадників людства. А якщо й наді мною висить прокляття за те, що я кою?
— Каладіне, — заперечила та, — ти не проклятий.
— А ще ти щойно казала, ніби не знаєш, що відбувається, — він узявся походжати задвірком. Камінець обіч нього нарешті відпав від стіни та грюкнувся долі. — Ти здатна гарантувати, що такі заняття не могли накликати на мене безталання? Чи достатньо ти втаємничена, щоб категорично спростувати це, Сил?
Та, склавши руки, стояла в повітрі й мовчала.
— Такі… штучки, — сказав Каладін, жестом вказуючи на камінець. — Це ненормально. Променисті зрадили людство. Вони втратили свої здібності й були прокляті. Легенду про них знає кожен, — він поглянув на свої руки, які все ще світилися, хоч і тьмяніше, ніж до того. — Що б ми не накоїли, що б саме зі мною не сталося, а все ж я якимось чином примудрився накликати на себе те саме прокляття. От чому довкола мене гинуть усі, кому б я не намагався допомогти.
— І ти вважаєш, що причина твого прокляття — в мені?
— Я… Ну, ти ж сама сказала, що пов’язана з цим, і…
Та ступила крок уперед, тицяючи в нього пальцем — крихітна, розгнівана жіночка, яка зависла в повітрі.
— Тож ти гадаєш, що це я в усьому винна? У твоїх невдачах? І в їхніх смертях?
Каладін не промовив ні слова. І майже відразу збагнув, що мовчання — чи не найгірша відповідь. А Сил — на диво схожа на людину в своїх почуттях — з ображеним виглядом розвернулася в повітрі й пурхнула геть, перетворившись на осяйну стрічку.
«Я занадто гостро реагую», — сказав він собі. Каладін був цілковито вибитий з колії. Він сперся об стіну й схопився рукою за голову. Та не встиг зібратися з думками, як на вхід у задвірок впали тіні. Тефтова й Лопенова.
— Ті, що говорять зі скелями! — вигукнув гердазієць. — Але ж і світишся ти в холодку, харизматику!
Тефт ухопив Лопена за плече.
— Він нікому не скаже, хлопчику. Я подбаю про це.
— Угу, харизматику, — підтвердив той. — Я заприсягнувся, що не скажу. А на гердазійця можна покластися.
Приголомшений Каладін мовчки дивився на цю парочку. А тоді, проштовхнувшись повз них, вибіг із проходу й перетнув подвір’я, тікаючи від цікавих очей.
* * *
Коли почало сутеніти, світло вже давно не струмувало з його тіла. Воно вичахло, наче майже спопеліле багаття, і за лічені хвилини згасло.
Каладін крокував на південь уздовж краю Розколотих рівнин — межею між військовими таборами та власне плато. У деяких місцинах — як-от у точці зосередження сил біля складу деревини Садеаса — з них на Рівнини вів пологий схил. А деінде здіймалися невисокі кряжі футів у вісім заввишки. Повз один із них він саме проходив: справа тяглися скелі, а зліва — відкритий простір.
Камінь ряснів западинами, тріщинами й глухими закутками. У деяких тінистих закапелках усе ще стояли калюжі після давноминулих великобур. Серед каміння копошилися дрібні істоти, хоча прохолодне вечірнє повітря от-от мало позаганяти їх у схованки. Він проминув ділянку, всипану віспинами невеличких ямок, по краях яких пили воду та навіть жували щось крєм’ячки — їхні видовжені тільця покривали панцирі, а численні ніжки були оснащені крихітними кігтиками. Не знати звідки вихопилось невеличке щупальце й потягло одного за собою в нірку. Напевно, молюск-хапуга.
Урвище кряжа поруч нього поросло травою, стеблинки якої саме повизирали зі своїх схованок. Серед цієї зелені, мовби квіти, розпустилися пучки перстомоху. Його яскраві — рожеві й лілові — вусики й собі нагадували щупальця, котрі немов тяглися до Каладіна, розгойдувані вітром. Полохлива трава ховалася в дірочки, коли той її поминав, а от перстомох був зухваліший. Його суцвіття втягувалися в мушлю, лише якщо мостонавідник постукував по скелі коло них.
Угорі, на одному з кряжів, стояли кілька дозорців, прочісуючи поглядом Розколоті рівнини. Територія біля його підніжжя не належала жодному з великих князів, тож вони не звернули уваги на якогось там мостонавідника. Каладіна зупинили б лише в тоді, якби той намагався полишити військові табори з південного чи північного боків.
Ніхто з обслуги за ним не пішов. Він не знав, що саме сказав їм Тефт. Напевно, пояснив усе тим, що командир засмучений смертю Мапи.
Дивне це було відчуття — залишитись самому. Ще відколи Амарам зрадив його та перетворив на раба, Каладін постійно перебував у чиємусь товаристві. Невільників, з якими планував утечі. Мостонавідників, з якими працював. Солдатів, котрі стерегли його, наглядачів, котрі били, друзів, які залежали від нього. Востаннє він перебував на самоті тієї ночі, коли його підвісили зв’язаного, щоб великобуря покінчила з ним.
«Ні, — подумалось йому, — тієї ночі я залишився не сам. Зі мною була Сил».
Каладін опустив голову, поминаючи невеличкі тріщини в камені ліворуч від себе. Саме вони, тягнучись далі на схід, зрештою перетворювались на провалля.
Що з ним відбувалося? Адже це не ввижалося: Лопен і Тефт також бачили те саме. Власне, скидалося на те, що останній на це навіть очікував.
Він неодмінно мав загинути тієї великобурі. І все ж невдовзі потому оклигав і звівся на ноги. Ребра й досі мали би даватися взнаки, але вони не турбували його вже багато тижнів. Як у його власних сферах, так і в тих, що належали іншим членам команди, стабільно вичахало Буресвітло, якщо вони зберігалися в нього.
Невже це та великобуря його змінила? Але ні, він виявляв осушені сфери ще до того, як його вивісили на вірну смерть. І Сил… вона практично відкритим текстом узяла на себе відповідальність за деякі з подій, що сталися. Це розпочалося не вчора і триває вже чимало часу.
Каладін зупинився біля скельної формації та сперся об неї, від чого трава поховалася в нірки. Він звернув погляд на схід, на широчінь Розколотих рівнин. Свою домівку. І свою могилу. Життя на них терзало йому душу. Мостонавідники дивилися на нього знизу вверх, маючи за свого лідера й спасителя. Але в ньому були тріщини, мов у цьому камінні на краю Рівнин.
І ті тріщини ширшали. Він давав собі обіцянки, наче знесилений бігун на далеку відстань. Ще трошечки. Он до того пагорба — і зійду з дистанції. Крихітні надломи, розколини в камені.
«Правильно я зробив, що прийшов сюди. Ми з того самого тіста, ви та я. Одне одного варті». Чому Рівнини покололися? Під якоюсь велетенською вагою?
Розлягаючись над ними, удалині залунала мелодія. Зачувши її, Каладін аж підстрибнув. Вона була настільки несподівана й недоречна, що попри свою заспокійливість, лякала.
Ті звуки доносилися з Рівнин. Вагаючись, але й не в змозі противитися їхній принадності, він рушив уперед, на схід. На пласке, відшліфоване вітром плато. З його наближенням мелодія гучнішала, проте залишалась невловима та примарна. Флейта, хоч і нижча за тональністю від більшості чутих ним.
Підійшовши ще ближче, він відчув запах диму. Удалині горів вогник. Крихітне табірне багаття.
Каладін дістався краю того конкретного плато — розколини, що виростала з тріщинок, аж доки, пірнувши в пітьму, не перетворювалась на справжнє провалля. На самому кінчику окреслюваного нею «півострова» — з трьох боків оточеного прірвами — він виявив незнайомця, вбраного в чорну військову форму світлооких, який сидів на валуні. Напроти нього палало невеличке вогнище, розведене з мушель скелебруньок. Чоловік мав коротке чорне волосся й кутасте обличчя. А при боці носив тонкого меча в чорних піхвах.
Його очі були блідо-блакитні. Каладін ніколи не чув, щоб світлоокий грав на флейті. Хіба вони не вважали музики жіночим заняттям? Світлоокі чоловіки співали, але музикувати на інструментах дозволялось лише подвижникам.
Незнайомець мав неабиякий хист. Дивна мелодія, яку той награвав, здавалася неземною, фантастичною — немовби з інших земель і часів. Вона луною розкочувалася проваллям і поверталася назад: такий «стереозвук» породжував враження, що музи´ка виконує її дуетом сам із собою.
Каладін зупинився неподалік, усвідомивши, що в ту мить йому нітрохи не хотілося мати справу з ясновельможним — особливо настільки ексцентричним, щоб одягатися в чорне й вибиратися на Розколоті рівнини для вправлянь на флейті. Він розвернувся, щоб піти геть.
Музика урвалася на півноті. І той завмер.
— Завжди хвилююся, що розучуся грати, — долинув ззаду тихий голос. — Сам знаю, що це дурість, зважаючи на те, скільки я тренувався. Але останнім часом їй рідко перепадає та увага, на яку вона заслуговує.
Каладін обернувся до незнайомця. Його флейта була вирізьблена з якогось настільки темного дерева, що воно здавалося майже чорним. Інструмент виглядав надто простеньким як для світлоокого, але той тримав його з неприхованою шанобливістю.
— Що ви тут робите? — запитав Каладін.
— Сиджу. І час від часу граю.
— Я маю на увазі — чому саме тут?
— Чому я тут? — перепитав той, опустивши флейту, а тоді розправив плечі, відпочиваючи. — Хм, а чому всі ми «тут»? Це дуже глибокодумне запитання як для першої зустрічі, молодий мостонавіднику. А я зазвичай люблю спершу познайомитись, а вже тоді переходити до богослов’я. Ну й перекусити, якщо випадає нагода. І напевно, солоденько подрімати. Власне кажучи, богослов’ю має передувати практично будь-що. А особливо — знайомство.
— Гаразд, — погодився той. — То, кажете, ви…?
— Сиджу. І час від часу граюся… думками мостонавідників.
Каладін почервонів і знову розвернувся, щоби піти. Нехай той світлоокий дурень плете й витворяє, що хоче. Йому ж натомість слід було обмізкувати важливі рішення.
— Що ж, ну й котися, раз так, — сказав незнайомець у нього за спиною. — Я тільки радий з того, що ти йдеш — так хоч не ошиватимешся надто близько. Моє Буресвітло мені й самому треба.
Каладін завмер. А тоді обернувся.
— Що?
— Я дуже прив’язаний до своїх сфер, — пояснив дивак, здіймаючи щось у руці — з вигляду повністю заряджений смарагдовий броам. — А всі мостонавідники, як кожному відомо, — злодюги чи принаймні торботряси.
Ну звісно ж. Той говорив про сфери. Але ж він не знав про його… проблему. Чи знав? Очі чоловіка заблищали, немов щойно сказане було неабияким дотепом.
— Не ображайся, що тебе назвали злодієм, — промовив чудасій, здіймаючи палець. Каладін нахмурився. Куди поділася сфера? Він же тільки-но тримав її у тій руці. — Насправді я зробив тобі комплімент.
— Комплімент? Назвавши злодюгою?
— Звісно. Я й сам мастак поцупити.
— Ви? І що ж ви крадете?
— Погорду, — відказав той, нахиляючись уперед. — Кортить додати «час від часу ще й нудьгу», але боюсь надто загордитися. Я королівський Дотепник. Або принаймні донедавна ним був. Але гадаю, що невдовзі позбудуся цього титулу.
— Королівський… хто?
— Дотепник. Моя робота полягала в тому, щоб сипати дотепами.
— Розкидатися приголомшливими заявами — не те саме, що «сипати дотепами».
— Он як, — мовив чоловік, і його очі засвітилися. — Цим ти довів, що мудріший за більшість із тих, хто останнім часом складав моє оточення. І що ж таке, на твою думку, бути дотепним?
— Робити влучні зауваження.
— Ну, а що таке влучність?
— Я… — і навіщо він затіяв цю розмову? — Я гадаю, що це вміння говорити та робити слушні речі у слушний час.
Королівський Дотепник схилив голову набік, а тоді всміхнувся. І зрештою простягнув Каладінові руку.
— І як же тебе звати, мій глибокодумний мостонавіднику?
Той, вагаючись, підніс і свою.
— Каладіном. А як ваше ім’я?
— У мене їх багато, — дивак потис його руку. — Я розпочав життя думкою, поняттям, словами на сторінці. І так, до речі, поцупив іще дещо — себе. А якось мене нарекли на честь каменя.
— Сподіваюсь, гарного?
— Чудового, — відказав той. — Який, щоправда, утратив будь-яку цінність через те, що я його носив.
— Ну, а як вас називають тепер?
— Моїм прізвиськам нема ліку, і тільки деякі з них пристойні. Хоча, на жаль, майже всі правдиві. Однак ти можеш кликати мене Гойдом.
— Тобто так вас нарекли?
— Та ні. Це ім’я людини, котру я мав би любити. І воно, зауваж, також крадене. Ми, злодії, такі, — він звернув очі на схід та окинув поглядом Рівнини, на які стрімко насувалася темрява. І тільки невеличке багаття, що горіло біля Гойдового валуна, давало нестійке світло, червоне від мерехтливих жаринок.
— Що ж, приємно було познайомитися з вами, — сказав Каладін. — Я, напевно, піду…
— Але спершу я маю тобі дещо дати, — Дотепник знову підніс флейту до губ. — Будь ласка, зачекай.
Каладін зітхнув. Було таке відчуття, що цей дивний чоловік не дозволить йому вшитися, аж доки не закінчить із ним.
— Це флейта Подорожнього, — сказав Гойд, оглядаючи темну деревину. — Нею користується оповідач, щоби грати, доки розказує історію.
— Ви хочете сказати, на ній акомпанують оповідачеві. Хтось інший грає, доки той розказує.
— Насправді я сказав саме те, що й хотів.
— А як же можна розповідати історію та водночас грати на флейті?
Гойд звів брову та підніс інструмент до губів. Він тримав флейту не так, як випадало бачити Каладіну: не опустив донизу перед собою, а натомість виставив убік і дув крізь проріз, перпендикулярний мундштуку. Спершу взяв кілька пробних нот. У них був той же меланхолійний тембр, який уже чув Каладін.
— Я розповім історію про Деретіля й «Мандрівне вітрило», — сказав Гойд.
І заходився грати. Звуки стали швидші й різкіші за ті, які він щойно видобув. Вони заледве не налітали один на одного, вискакуючи з флейти — наче зграйка дітлахів, які біжать наввипередки. Полилися красиві й чисті висхідні та низхідні арпеджіо — вигадливі, неначе тканий килим.
Мостонавідник відчув, що нездатен зрушити з місця. Мелодія звучала до владності потужно. Немовби кожна нота була гачком, який чіплявся за Каладінову плоть, утримуючи того поблизу.
Гойд різко перервав виконання, але звуки й далі відлунювались від розколини, тож під цей супровід він і заговорив:
— Ім’я Деретіля добре відоме в деяких землях, хоча тут, на Сході, його згадують рідше. Він був королем у дні мороку, тобто в незапам’ятні часи. Могутнім мужем. Командувачем тисяч, повелителем десятків тисяч. Високим, царственим, благословенним світлою шкірою та ще світлішими очима. Людиною, якій можна лише позаздрити.
Щойно відлуння внизу розтануло, Гойд знову заходився награвати в тому ж ритмі. Здавалось, він продовжував просто звідти, де відбиті луною ноти занадто стишилися, наче й не переривав своєї музики. Звуки зробилися більш плавні, породжуючи в уяві образ короля, який крокує палацом в оточенні почту. Доки той грав, заплющивши очі, Каладін нахилився ближче до вогню, і струмінь повітря, що видувалося з флейти, розворушив димок, немов помішуючи його.
Музика зробилася ніжніша. Дим закружляв вихором, і Каладіну здалося, що з його візерунків проступило обличчя людини — чоловіка з гострим підборіддям і високими вилицями. Його там, звісно ж, не було. Насправді то працювала уява. Але нав’язливий мотив і димовий вир ніби підхльостували її.
— Деретіль воював зі Спустошувачами в дні Вісників і Променистих, — повів далі Гойд, усе ще не розплющивши очей і тримаючи флейту напоготові біля самих губів. Мелодія луною розлягалась у проваллі та, здавалося, вторувала словам. — Коли ж нарешті запанував мир, Деретіль виявив, що нудиться. Його погляд повсякчас звертався на захід, у бік широкого відкритого моря. Він збудував та оснастив найкращий корабель, який коли-небудь бачили смертні, — величне судно, покликане здійснити те, що ще ніхто не наважувався зробити: вийти в море в розпал великобурі.
Інтенсивність відлуння зменшилася, і Гойд знову почав награвати, ніби чергуючись із невидимим напарником. Дим заклубочився, здіймаючись угору й кружляючи у вихорі його подиху. І Каладіну здалося, наче він бачить гігантське судно на стапелях корабельні — із вітрилом завбільшки з будівлю, що прикріплене до корпусу у формі стріли. Мелодія швидшала та різкішала, немовби відтворюючи грюкання молотів і вереск пил.
— Деретіль ставив собі за мету, — сказав оповідач, перериваючи гру, — розшукати розсадник Спустошувачів — те місце, породженням якого вони були. Багато хто вважав його безумцем, але король не міг себе стримати. Він нарік корабель «Мандрівне вітрило» та набрав команду з найхоробріших моряків. І того дня, коли зібралася великобуря, судно віддало швартові та вийшло у відкритий океан: широке вітрило розгорнулося, немов готуючи обійми для стихії…
За секунду флейта була біля Гойдових губ. Потому він розворушив вогонь, копнувши головешку скелебрунькової мушлі. У повітря злетіли іскри й повалив дим, який знову закружляв у вихорі, щойно той нахилив голову та спрямував на нього отвори інструмента. Мелодія зшаленіла, наче буря — звуки виривались несподівано, а трелі швидко чергувалися з вібрато. Перебори докочувались до самих верхів і там афектовано звискували.
Слухач подумки побачив усю цю картину. Гігантський корабель зненацька став манісіньким на тлі великобуряного шторму страшної сили. І той жене, несе його у безкрає море. Що там цей Деретіль планував, а чи то сподівався знайти? Навіть на суші така стихія була справжнім жахіттям. А тут, на морі!..
Ноти відлунювали від стінок унизу. Каладін мимоволі опустився на каміння, вдивляючись у звиви диму й омахи полум’я. І розгледів крихітне суденце, що потрапило до пастки — його саме затягувало в лютий вир.
Нарешті темп Гойдової мелодії вповільнився, і шалені розкоти стихли, поступившись місцем значно спокійнішому мотиву, який чимось нагадував плескіт хвиль, що набігають на берег.
— Сталася катастрофа, і «Мандрівне вітрило» було майже зруйноване, але Деретіль і більшість матросів вижили. Вони опинились на архіпелазі з невеличких острівців, що кільцем оточували величезну водоверть — туди, подейкують, скидає зайві води океан. Там їх привітно зустріло дивне плем’я — гнучкотілі люди, які носили однотонне вбрання, а у волоссі — чудернацькі мушлі, зовсім не схожі на ті, що трапляються в нас, на Рошарі.
Острів’яни підібрали вцілілих і годували й доглядали, доки не ви´ходили. Упродовж тижнів, що знадобилися для одужання, Деретіль вивчав той незвичний народець, котрий іменував себе увара — «люди бездонної прірви». Увара вели дивне життя. На відміну від жителів Рошару — які тільки те й роблять, що сваряться, — серед увара завжди панувала злагода. Змалечку в них не виникало нарікань. Усі до одного знали свої обов’язки та старанно їх виконували.
Гойд знову почав награвати, але цього разу дим безперешкодно звивався вгору. І Каладінові здалося, ніби він бачить у ньому людей — працьовитих і завжди зайнятих ділом. Між них здіймалася якась будівля, й у вікні маячила постать — то Деретіль спостерігав за ними. А музика звучала спокійно та наче зацікавлювано.
— Одного дня, — продовжив оповідач, — коли Деретіль і його люди тренувалися, щоб відновити сили, молода служниця принесла їм напої та перекуску. Перечепившись об виступаючий камінь, вона зронила кубки додолу, і ті розлетілися на друзки. У ту ж мить інші увара блискавкою налетіли на бідолашну дівчинку й по-звірячому її вбили. Правитель з моряками настільки отетеріли, що доки отямилися, та вже була мертва. Розгніваний Деретіль зажадав дізнатися причину такого беззаконня. Й один з острів’ян пояснив: «Наш імператор не потерпить помилок».
Знову зазвучала музика — скорботна, — і Каладін зіщулився. Він наче на власні очі побачив юнку, яку на смерть каменують, і горду постать Деретіля, котрий схилився над мертвим тільцем.
Мостонавідник добре знав цей смуток. Усю гіркоту поразки, спричиненої смертю того, кому ти мав би чимось зарадити. Скількох же він утратив з-поміж тих, кого любив!
А ось тепер отримав і пояснення: він накликав на себе гнів Вісників і Всемогутнього. Усе вказувало на це, хіба не так?
Він знав, що мав би повертатись до Четвертого мосту, але не міг відірватися. Слова оповідача полонили його.
— Деретіль став придивлятись уважніше, — повів далі Гойд, а музика, м’яко відлунюючись, вторувала йому, — і помічати й інші вбивства. Ці увара, «люди бездонної прірви», були схильні до нечуваної жорстокості. Коли хтось із племені робив щось не те — спричиняв хоча б найменшу шкоду чи незручність, — інші безжально знищували бідолаху. І щоразу, коли Деретіль запитував про це, приставлена до нього доглядальниця давала ту саму відповідь: «Наш імператор не потерпить помилок».
Відлунюваний мотив стишився, але перш ніж він зник, Гойд знову підніс флейту до губів. Залунала похмура мелодія. Приглушена й протяжна, ніби плач за небіжчиком. І все ж у ній вчувалася якась загадковість, час від часу прориваючись короткими спалахами, що натякали на таємниці.
Каладін нахмурився, спостерігаючи, як снується дим, утворюючи щось на кшталт башти. Високої, стрімкої та з відкритим майданчиком на верхівці.
— Імператор, як виявив Деретіль, жив у вежі на східному узбережжі найбільшого з острівців архіпелагу.
Мостонавідника продер мороз: побачені в диму образи були виплодом його уяви, що розцвічувала історію, хіба ж ні? То невже він і справді розгледів там башту ще до того, як Гойд про неї згадав?
— Деретіль вирішив, що треба побачитися з тим жорстоким імператором. Що за монстр міг зажадати, щоб такий вочевидь мирний народ убивав настільки часто й безжально? Він зібрав своїх моряків, найбільших відчайдухів, і всі вони озброїлись. Увара не намагалися спинити їх, а тільки з острахом спостерігали, як чужинці вриваються в імператорську вежу.
Гойд змовк, але не взявся знову до флейти. Натомість музику відлунювало провалля. Цього разу її вистачило на довше. Протяжних, зловісних нот.
— Минуло зовсім небагато часу, і Деретіль та його люди повиходили з башти, несучи висохлий труп у розкішній мантії та прикрасах. «То це і є ваш імператор? — зажадав відповіді Деретіль. — Ми знайшли тіло в кімнаті нагорі — і ні душі довкола». Здавалось, той пролежав там мертвий не один рік, проте ніхто не насмілився зайти до вежі. Усі надто вже його боялись.
Коли він показав покійника тубільцям, ті заридали та заголосили. Весь острівець занурився в хаос: увара спалювали хижі, вчиняли безлад і в муках падали на коліна. Спантеличені та приголомшені, Деретіль і його люди прорвалися на корабельню, де стояло на ремонті «Мандрівне вітрило». Їхня провідниця й доглядальниця долучилася до них і молила забрати з собою. Тож Нафті стала членом екіпажу.
Деретіль із матросами підняли вітрило, і хоча стояв майже повний штиль, їм усе ж вдалося провести судно мимо водоверті — обігнути її, скориставшись силою інерції від спуску на воду — та вийти у відкритий океан. Але ще довго після відплиття було видно, як здіймається дим над начебто мирними островами. Усі зібралися на палубі, дивлячись у той бік, і Деретіль запитав у Нафті, яка ж причина цих жахливих бунтів.
Гойд змовк, і його слова змішалися з тим дивним димом, загубившись у нічній темряві.
— А далі? — зажадав продовження Каладін. — Що вона йому відповіла?
— Вона куталася в ковдру, не в змозі відірвати зацькованих очей від рідних островів, і нарешті сказала: «Мандрівнику, хіба ти сам не розумієш? Якщо імператор мертвий — і був покійником уже не один рік, — то відповідальність за вчинені нами вбивства лежить не на ньому. А на нас самих».
Каладін випростався. Ущипливо-грайливий тон, яким розпочинав розмову Гойд, безслідно зник. Більше жодних жартів. Ніяких каламбурів, покликаних спантеличити. Його оповідь ішла від серця, і слухач виявив, що в нього відібрало мову. Він просто сидів, розмірковуючи про той острівець і жахливі речі, які там коїлися.
— Мені здається… — озвався нарешті Каладін, облизуючи пересохлі губи. — Гадаю, це і є влучність.
Гойд звів брову, піднявши очі від флейти.
— Здатність запам’ятовувати історії на кшталт цієї, — пояснив мостонавідник, — і так майстерно їх переповідати.
— Думай, що кажеш, — заперечив оповідач, усміхаючись. — Бо коли все, що треба для влучності, — це гарна історія, то я залишуся без роботи.
— А хіба ви не казали, ніби вже безробітний?
— Твоя правда. Король залишився без своїх «мізків». Цікаво, як йому тепер ведеться.
— Хм… цебто безмозкому?
— Я передам йому твої слова, — пообіцяв Гойд, і його очі зблиснули. — Хоча й гадаю, що вони хибують на неточність. Бо «мати мізки» — можна, але ж не скажеш «мати безмізкість». А що таке, до речі, «мізкуватий»?
— Сам не знаю. Може, з якимось спреном у голові, що примушує думати?
Дотепник схилив голову набік, а тоді засміявся.
— Що ж, я би сказав, твоє пояснення не краще й не гірше за інші.
Він підвівся й обтрусив свої чорні штани.
— А ця історія правдива? — запитав Каладін, теж підводячись.
— Мабуть, так.
— А звідки ми її дізналися? Хіба Деретіль і його люди повернулись?
— Можливо, якщо вірити деяким оповідкам.
— Але як вони спромоглися? Адже великобурі дмуть лише в одному напрямку.
— Тоді, виходить, ця історія — брехлива.
— Я такого не казав.
— Звісно ні — я сам так сказав. На щастя, це побрехенька найвищого ґатунку.
— І що ж це за ґатунок такий?
— Ба! Це всі історії, які розповідаю я, звісна річ!
Гойд засміявся, а тоді копнув ногою залишки багаття та затоптав останні жарини. Здавалося, там нíчому було горіти, щоб дати аж стільки диму, скільки бачив Каладін.
— А що ви підкинули в багаття? — запитав він. — Щоби вийшов той особливий дим?
— Нічого. Вогнище як вогнище.
— Але ж я бачив…
— Те, що ти бачив, належить тобі. Історія, вважай, мертва, доки хтось її не уявить.
— А яка хоча б у ній мораль?
— Така, яка захочеш, — мовив Гойд. — Мета оповідача — не вказувати тобі, що думати, а постачати матеріал для думок. Проте ми нерідко забуваємо про це.
Каладін нахмурився й глянув на захід — у бік таборів, які тепер освітилися сферами, ліхтарями й свічками.
— У ній ідеться про тягар відповідальності, — сказав Каладін. — Увара радо вбивали, доки могли звалювати все на імператора. І завили від розпуки аж тоді, коли збагнули, що цю ношу більш нема на кого перекласти.
— Це одне з можливих тлумачень, — погодився Гойд. — І, крім того, досить проникливе. А якої відповідальності не хочеш брати на себе ти?
Той здригнувся.
— Що?
— Люди бачать в історіях те, що хочуть побачити, мій юний друже, — Дотепник потягнувся за валун, дістав звідти клунок і закинув його на плече. — У мене нема для тебе готових відповідей. І мені все частіше здається, що їх узагалі ніколи було. Прибувши у вашу землю, щоб розшукати давнього знайомого, я тепер ось завершую тим, що більшість часу, навпаки, ховаюся від нього.
— Ви сказали… про мене та відповідальність…
— Подумаєш — зауважив знічев’я, не бери до голови, — Гойд здійняв руку та поклав її на Каладінове плече. — Мої коментарі завжди від нічого робити. Та ще й здебільшого марні. Ніяк не можу змусити їх приносити користь. От якби мої слова каміння тягали… Оце було б видовище! — він простягнув йому флейту з темного дерева. — Ось, тримай. Вона пробула в мене довше, ніж ти повірив би, навіть якби я сказав тобі чисту правду. Візьми її собі.
— Але ж я не вмію грати на ній!
— То вчися, — сказав той, ледь не силоміць вкладаючи флейту Каладінові в руку. — І коли вийде навчитись, щоб музика озивалася до тебе, — можеш вважати, що опанував її, — оповідач розвернувся й попростував геть. — І подбай там про мого — бодай йому буря — підмайстра. Він усе ж мав би дати звістку, що й досі живий. Напевно, боявся, що я знову прийду його визволяти.
— Підмайстра?
— Перекажи, що його навчання завершене, — на ходу докинув Гойд, — і він тепер дипломований Співець світу. Не допусти його загибелі. Я витратив забагато часу, втовкмачуючи в його довбешку сякий-такий глузд.
«Це він про Сиґзіла», — збагнув Каладін.
— Я віддам цю флейту йому, — гукнув він услід Гойдові.
— Ні, ти цього не зробиш, — сказав той, розвертаючись та крокуючи задом. — Вона — мій дарунок тобі, Буреблагословенний Каладіне. І я сподіваюсь, що коли ми знову зустрінемось, ти вже її опануєш.
І з цими словами оповідач розвернувся й побіг підтюпцем, прямуючи в бік таборів. Однак підніматись нагору не став. Натомість його оповита сутінками постать звернула на південь, наче той мав намір полишити їх. Куди ж він усе-таки зібрався?
Каладін опустив очі на флейту у своїй руці. Вона була важча, ніж він очікував. «Що воно за деревина?» І він у задумі потер її гладку поверхню.
— Він мені не подобається, — долинув раптом іззаду голос Сил. — Дивний якийсь.
Мостонавідник обернувся й побачив її на валуні, на якому кілька хвилин тому сидів Гойд.
— Сил! — гукнув Каладін. — Відколи ти тут?
Та знизала плечима.
— Ти дивився історію, і я не хотіла заважати.
Вона сиділа, поклавши руки на коліна, і їй, здавалося, було ніяково.
— Сил…
— Це через мене з тобою таке робиться, — тихо промовила вона. — Точніше, я це з тобою роблю.
Каладін, насупившись, ступив крок уперед.
— Власне, ми обоє робимо, — виправилася вона. — Але без мене в тобі нічого б не змінювалось. Я… дещо забираю в тебе. І даю взамін дещо інше. Приблизно так це влаштовано, хоч я й не можу до пуття пригадати, як саме чи коли робила це раніше. Просто знаю, що таке було.
— Я…
— Цить! — перебила вона. — Дай сказати.
— Вибач.
— Якщо хочеш, я готова припинити, — повела далі Сил. — Але тоді знову стану такою, якою була. А це лякає мене. Літатиму за вітром, не втримуючи нічого в пам’яті довше кількох хвилин. Саме завдяки зв’язку між нами я знову здатна думати та пам’ятати, що й до чого. Тож якщо ми покінчимо з цим, я все втрачу.
Вона звела на Каладіна зажурені очі.
Той глянув у них і глибоко зітхнув.
— Ходім, — сказав він, розвертаючись, і рушив до виходу з плато.
Та полетіла за ним, ставши стрічкою світла, що пустотливо тріпотіла на вітрі біля його голови. Незабаром вони дісталися того місця біля підніжжя кряжа, звідки можна було потрапити до таборів. Каладін повернув на північ, у бік табору Садеаса. Крєм’ячки поховалися по своїх нірках і щілинах, проте вайї багатьох рослин усе ще похитував свіжий вітерець. Щойно хлопець проходив мимо, травинки знову висовувалися з отворів і в нічній темряві, тьмяно освітлюваній Саласом, здавались чорною шерстю якогось звіра.
«А якої відповідальності не хочеш брати на себе ти?..»
Він не уникав відповідальності. І навіть брав її на себе надто часто! Лірін постійно це повторював, дорікаючи сину за те, що той картає себе через смерті, яких не в змозі був відвернути.
Щоправда, існувала одна річ, за яку він уперто хапався. Така собі відмовка на кшталт мертвого імператора. Душа горопахи. Апатія. Переконаність, що його провини нема ні в чому, і віра в те, що йому несила нічого змінити. Бо коли людину прокляли або та переконала себе в необхідності збайдужіння, їй немає чого й перейматися через поразки. Їх не можна було відвернути. І відповідальність за них лежить на комусь чи на чомусь іншому.
— Якщо я не проклятий, — тихо сказав Каладін, — то чому залишаюся жити, коли інші вмирають?
— Через нас, — пояснила Сил. — Через цей зв’язок. Він зміцнює тебе, Каладіне.
— То чому не може зміцнити настільки, щоби я допоміг і решті?
— Не знаю, — промовила спрен. — А раптом ще зможе?
«Якщо я позбудуся його, то знову стану нормальним. Але для чого?.. Щоб загинути разом з іншими?»
Каладін простував далі в темряві, поминаючи вогні над головою, що кидали на камінь перед ним тьмяні розпливчасті тіні. Вусики перстомоху позбивалися в жмутки, обриси яких нагадували руки.
Він часто думав про порятунок мостонавідників. Та все ж, осмислюючи це, усвідомив, що нерідко розглядав такий крок з точки зору врятування самого себе. Казав собі, що не допустить, щоби ті загинули, бо знав, чим це загрожувало йому. Коли він втрачав людей, горопаха міг запросто взяти гору, адже Каладін так ненавидів поразки.
То ось де крилася розгадка? Це тому вишукувалися причини, з яких він міг накликати на себе прокляття? Щоб було чим пояснити свою невдачу? Каладін пришвидшив кроки.
Допомагаючи мостонавідникам, він робив добру справу — але водночас поводився егоїстично. І ці здібності вибивали його з колії через пов’язану з ними відповідальність.
Він перейшов на біг підтюпцем. А невдовзі помчав щодуху.
Проте якщо річ була не в ньому — і він допомагав мостонавідникам не тому, що терпіти не міг поразок чи боявся болю, спричиненого їхньою загибеллю у себе на очах, — тоді, виходило, що в них. У добродушному кепкуванні Скелі, наполегливості Моаша, похмурій буркотливості Тефта чи спокійній надійності Пійта. На що він піде заради того, щоб урятувати їх? Облишить свої ілюзії? Свої відмовки?
Хапатиметься за кожну можливість, хоч би як вона змінювала його? Як би сильно не дратувала та яким тягарем не лягала б йому на плечі?
Він збіг схилом угору й опинився на складському дворі.
У повітрі висів густий запах рагу по-рогоїдському. Каладін уповільнив біг і зупинився якраз біля Четвертого мосту. Декотрі з обслуги стривожилися, побачивши, що той спітнів і засапався. Сил опустилась йому на плече.
Командир розшукав поглядом Тефта. Немолодий мостонавідник сидів сам під звисом крівлі їхньої казарми й дивився на камінь перед собою. Він ще не зауважив появи командира. Каладін жестом звелів іншим не відволікатися, а сам підійшов до Тефта й навпочіпки присів поруч.
Той підняв на нього здивовані очі.
— Ти?
— Що саме тобі відомо? — тихо, але наполегливо запитав командир. — І звідки ти дізнався про це?
— Я… — почав Тефт. — Коли я ще пішки під стіл ходив, моя родина належала до потаємної секти, яка очікувала на повернення Променистих. Я порвав із ними ще підлітком. Гадав, що то все дурниці.
Він чогось недоговорював: це було чути з вагання в голосі.
«Відповідальність».
— Що ти можеш розповісти про мої здібності?
— Небагато, хлопчику, — відказав Тефт. — Здебільшого легенди й побрехеньки. Ніхто до пуття не знає, на що були здатні Променисті.
Каладін зустрівся з ним поглядом, а тоді всміхнувся.
— Що ж, тоді ми це з’ясуємо.
58
Подорож
«РеШефір, Опівнічна Матір, породжує мерзоту, і єство її таке темне, таке жахливе, таке всепоглинне. Вона тут! І пильнує, як я помираю!» — Дата отримання зразка: шашабев, 1173, за 8 секунд до смерті. Досліджувався темноокий докер віком за сорок, батько трьох дітей.
— Ненавиджу помилятись, — Адолін відкинувся на стільці, невимушено поклавши одну руку на стіл із кришталевою стільницею, а другою легенько збовтуючи вино у своєму келиху. Жовте. Того дня йому не треба було заступати на чергування, і він міг дозволити собі трішки розслабитись.
Волосся княжича метляв вітер: він сидів із компанією світлоокої молоді на терасі однієї з винарень Посадського торжища. Це було скупчення будівель, що виросли неподалік королівського палацу, за стінами військових таборів. Їхні місця вивищувалися над вулицею, якою снували строкаті людські юрби.
— Гадаю, усі поділяють твої почуття, Адоліне, — виклавши лікті на стіл, зауважив здоровань Джакамав. Він був світлооким третього дану з табору великого князя Ройона. — Кому ж сподобається дати маху?
— Хм, а я знаю кількох людей, котрі таке полюбляють, — у задумі відказав Адолін. — Вони, звісна річ, не визнають цього факту. Але ж яке інше пояснення може мати частота їхніх промахів?
Інкіма — тогоденна ескорт-подруга Джакамава — заливисто розсміялася. Пампушечка зі світло-жовтими очима та фарбованим чорним волоссям, яка вирядилася в червону сукню. Цей колір їй не пасував.
Данлан, звичайно, теж була присутня. Вона сиділа поруч Адоліна — хоча й на пристойній відстані, — час від часу торкаючись його руки своєю «вільною» правицею. Вино в її келиху було фіолетове і, як не дивно, смакувало їй, хоч та, здавалось, підбирала його суто під колір туалету. Цікава особливість. Адолін усміхнувся. Данлан виглядала надзвичайно спокусливо — довгошия, із пропорційними формами, обтягнутими глянсуватою сукнею. Вона не фарбувалася, хоча її волосся й було здебільшого червонясто-коричневе. А що поганого в тому, щоби бути шатенкою? І взагалі: чого всі такі схиблені на темному волоссі, якщо за ідеал правлять світлі очі?
«Облиш, — сказав собі княжич, — бо закінчиш як батько: той тільки й знає, що думати думу».
Інша пара — Торал і його супутниця Ешава — належали до світлооких з оточення великого князя Аладара. Дім Холін наразі був у немилості, проте Адолін мав знайомих чи друзів заледве не в кожному з військових таборів.
— Помилки бувають кумедні, — мовив Торал. — І роблять життя цікавішим. Бо якби всі весь час мали рацію, то куди б це нас завело?
— Любий, — заперечила на це його супутниця, — а хіба не ти якось заявив мені, що ледь не завжди маєш рацію?
— Так і є, — підтвердив той. — Але якби кожен став таким, як я, — з кого б мені було потішатися? На тлі всезагальної кмітливості я боявся б видатись пересічним.
Адолін усміхнувся й пригубив вина. Того дня у нього був призначений офіційний поєдинок на арені, і досвід підказував, що вихилений перед тим келих жовтого допоможе впоратись із хвилюванням.
— Тобі принаймні нíчого хвилюватися через те, що мої помилки трапляються надто рідко. Я був упевнений, що Садеас виступить проти батька. Адже таке не вкладається в голові. Чому він на це не пішов?
— Може, вичікує слушного моменту? — припустив Торал. Він був проникливим хлопцем, знаним за свій тонкий і вишуканий смак. Адолін завжди запрошував його з собою на дегустацію вин. — Хоче мати на руках усі козирі.
— Йому їх і так не позичати, — заперечив юний Холін. — Він нічого не виграє, уникаючи зіткнення.
— Якщо дозволите… — втрутилася Данлан, приглушеним тоном і мовби затамувавши подих. — Знаю, що я новенька у військових таборах, і така оцінка ситуації неминуче виявить моє невігластво, але…
— Ой, ти завжди з цього починаєш, — розслаблено кинув Адолін. Він просто млів від звуків її голосу.
— З чого саме?
— Мовляв, темна я й неосвічена, — пояснив княжич. — Хоча насправді — куди там. Ти належиш до найрозумніших жінок, яких я коли-небудь зустрічав.
Та на мить змовкла, здаючись дивно роздратованою. А тоді всміхнулася.
— Адоліне, такого не годиться казати, коли жінка намагається демонструвати скромність.
— А, так… скромність. Я й забув, що вона існує.
— Провів забагато часу серед світлооких Садеаса? — пожартував Джакамав, чим викликав у Інкіми новий напад заливистого сміху.
— Усе, проїхали, — сказав Адолін. — Вибач. І, будь ласка, продовжуй.
— Я збиралася сказати, — повела далі Данлан, — що Садеас навряд чи хоче розв’язувати війну. А відкрито виступивши проти твого батька, він саме її й спричинив би, хіба не так?
— Поза сумнівом, — погодився княжич.
— Тож, напевно, саме це й стримало його.
— Ну, не знаю, — мовив Торал. — Він міг кинути тінь на ваш рід, не зачіпаючи когось безпосередньо: скажімо, натякнути, що — попри непричетність до замаху — ви виявили халатну недбалість, коли не спромоглися захистити короля.
Адолін кивнув.
— Це все одно могло би стати приводом для війни, — не здавалася Данлан.
— Можливо, — погодився Торал. — Але ж ти маєш визнати, Адоліне, що останнім часом репутація Чорношипа стала трішечки… не такою вражаючою.
— Про що це ти? — наїжачився княжич.
— Ой, Адоліне, тільки не починай, — розрядив ситуацію співрозмовник, махнувши рукою й піднявши порожній келих на знак того, що повторює замовлення. — Ти знаєш, що я хочу сказати, і прекрасно розумієш, що я не маю на меті когось образити. Та де ж там ця кельнерка швендяє?
— Я би сказав, що після шести років нидіння тут можна було довоюватись і до пристойнішої винарні, — докинув Джакамав.
Інкіма знову розреготалася. Вона дійсно вже починала дратувати.
— Репутації мого батька ніщо не загрожує, — сказав Адолін. — А чи ти не слідкуєш за нашими останніми перемогами?
— Здобутими не без допомоги Садеаса, — зауважив Джакамав.
— А все ж здобутими, — відрізав Адолін. — За кілька останніх місяців мій батько врятував життя не лише Садеасу, а й самому королю. Він не знає страху в бою. І ви не можете не помічати, що всі чутки, які ходили про нього, не мають нічого спільного з реальністю.
— Авжеж, авжеж, — заспокоїв його Торал. — Нема чого так нервуватись, Адоліне. Ніхто не сперечається з тим, що твій батько — чудова людина. Але ж ти сам якось скаржився нам, що хотів би змінити його.
Княжич вдивлявся у вино в своєму келиху. На обох чоловіках, котрі сиділи разом із ним за столом, було саме те вбрання, на яке його батько дивився косо — куці жакети поверх барвистих шовкових сорочок. А Торал, крім того, обмотав шию тонким жовтим шарфом із тієї ж тканини, а тоді пов’язав собі й ще один — на праве зап’ястя. Такий одяг виглядав дуже стильно та здавався набагато зручнішим за Адолінову військову форму. Далінар сказав би, що ті схожі на двійко дурнів, але ж подекуди бути в тренді й справді означає здаватися пришелепуватим. Кидати виклик, відрізнятися від інших. Є щось підбадьорливе в тому, коли ти не відстаєш від плину моди, а твій костюм звертає на себе зацікавлені погляди інших. Колись, перш ніж податися до батька на війну, Адолін любив, якщо йому вдавалося створити образ, що пасував конкретному дню. А тепер у нього залишились аж два варіанти: літній військовий сюртук і зимовий військовий сюртук.
Нарешті з’явилася кельнерка, несучи два графини вина: один — жовтого, інший — темно-синього. Інкіма захихикала, коли Джакамав нахилився до неї й прошепотів щось на вушко.
Адолін виставив долоню, сигналізуючи кельнерці, що йому наливати не треба.
— Не впевнений, що хочу, щоби мій батько змінювався. Тепер — ні.
Торал нахмурився:
— А минулого тижня…
— Знаю, — погодився Адолін. — Але відтоді я став свідком того, як він урятував Садеаса. Щоразу, коли я починаю забувати, наскільки неймовірний у мене батько, він знову й знову доводить на ділі, що я — один із десяти дурнів. Те саме сталося й тоді, коли небезпека загрожувала Елгокару. Неначе… він поводиться так тільки тоді, коли йому дійсно до чогось небайдуже.
— Адоліне, любий, то ти хочеш сказати, що насправді йому байдуже до війни? — запитала Данлан.
— Ні, — відповів той. — Просто життя Елгокара й Садеаса важливіші для нього, ніж винищення паршенді.
Решта вдовольнилися таким поясненням і перевели розмову на інше, проте Адолін мимоволі зациклився на цій думці. Останнім часом він почувався вибитим із колії. Одна причина крилася в помилці щодо Садеаса, але існувала й інша — у них з’явився шанс з’ясувати характер Далінарових видінь.
Він почувався загнаним у пастку, бо весь час підштовхував батька не брати дурного в голову й керуватися здоровим глуздом, а тепер — як показала остання розмова — фактично погодився з його рішенням зректися влади, якщо видіння виявляться симптомом хвороби.
«Усі ми ненавидимо помилятися, — подумав Адолін. — Крім батька, який волів би не мати рації, якщо так буде краще для Алеткару». Син мав великі сумніви, що багато хто зі світлооких віддав би перевагу божевіллю перед самоствердженням.
— Можливо, — сказала Ешава, — але це не скасовує ідіотизму запроваджених ним обмежень. Я й справді хочу його зречення.
Княжич здригнувся.
— Що? Що ти сказала?
Та зиркнула на нього.
— Так, нічого. Перевіряю ось, чи слідкуєш ти за розмовою.
— Ні, — не вгавав Адолін. — Поясни, про що йдеться.
Ешава стенула плечима й глянула на Торала.
Той нахилився вперед.
— Адоліне, ти ж не думаєш, ніби в таборах заплющують очі на те, що коїться з твоїм батьком у бурю. Подейкують, що через це він мав би зректися влади.
— І вчинив би по-дурному, — рішуче сказав Адолін, — беручи до уваги, скільки від нього користі на полі битви.
— Зректися влади означало би відреагувати надто гостро, — погодилася Данлан. — Однак, Адоліне, я б дуже хотіла, щоби ти спробував переконати батька послабити всі ці непотрібні заборони, від яких потерпає наш табір. Адже тоді й ти сам, й інші кавалери Дому Холін знову змогли б зажити повноцінним світським життям.
— Я намагався, — відказав той, перевіряючи, наскільки опустилося сонце. — Можеш мені повірити. А зараз, на жаль, маю підготуватися до поєдинку. Тож, із вашого дозволу…
— Із черговим лизоблюдом Садеаса? — поцікавився Джакамав.
— Ні. З ясновельможним Ресаєм, — усміхаючись, пояснила Данлан. — Останнім часом Танадал дозволив собі ряд необережних висловлювань, і це навчить його тримати рота на замку, — вона з ніжністю глянула на Адоліна. — Побачимося там.
— Дякую за компанію, — сказав він, встаючи з-за столу й застібаючи сюртук на всі ґудзики. Він поцілував вільну руку Данлан, махнув решті й поспішив на вулицю.
«Чи не занадто я поквапився відкланятись? — подумалося йому. — І чи не збагнуть вони, наскільки неприємна була мені розмова на цю тему?» Напевно, ні. Так добре його знав лише Ренарін. Адолін підтримував широке коло знайомств, але ні з ким не сходився по-справжньому близько. Наразі він і Данлан не так уже й добре знав. Але всерйоз зібрався зав’язати з нею тривалі стосунки. Йому набридли Ренарінові кпини, що він, мовляв, міняє пасій, наче шкарпетки. Вона була дуже вродлива, і його залицяння, здавалось, не залишали її байдужою.
Він пройшов Посадським торжищем. Слова Торала не давали йому спокою. Адолін не хотів ставати великим князем, бо не почувався до цього готовим. Він любив дуелі й дружні посиденьки. Командувати армією — це одне, але, ставши великим князем, йому довелось би думати й про інші речі. Наприклад, про перспективи війни на Розколотих рівнинах. Або про те, що порадити королю чи як уберегти його від нових замахів.
«Не ми мали б сушити над цим мізки», — подумав княжич. Але батько завжди вважав інакше. Бо ж хто подбає про це, якщо не вони?
Посадське торжище було далеко не так упорядковане, ніж ринки в стінах Далінарового табору. Убогі будівлі — здебільшого зведені з кам’яних брил, видобутих у стихійних «кар’єрах» неподалік — повиростали без будь-якого видимого плану. Більшість купців складали тайлени в характерних шапчинах і жилетах та з довгими, обвислими бровами.
Цей гамірний базар був одним із небагатьох місць, де перетиналися шляхи солдатів з усіх десяти таборів. Власне, у цьому й полягала одна з його найголовніших функцій: він став нейтральною територією, де за потреби зустрічалися люди з укріплень різних великих князів. Крім того, Посадське торжище було синонімом чорного ринку, але Далінар одразу ж утрутився й навів хоч якусь подобу порядку, щойно там проклюнулися перші паростки відвертого беззаконня.
Адолін кивнув групі солдатів у синіх мундирах, котрі відсалютували, поминаючи його. Люди Холіна саме патрулювали — алебарди на плечах, шоломи до блиску начищені. Далінарові бійці забезпечували охорону, а писарки виконували наглядові функції. І все це його власним коштом.
Батько не схвалював місцезнаходження торжища, як і відсутності довкола нього стін. Казав, що один-єдиний набіг може обернутися катастрофою, а це суперечить духові Кодексу. Але ж минули роки, відколи паршенді востаннє проводили вилазку на алетійський бік Рівнин. А якби вони й вирішили завдати удару по таборах, то численні розвідники й охоронці завчасно повідомили б про небезпеку.
«То який же в ньому сенс, у цьому Кодексі?» Адолінів батько поводився так, наче той був життєво важливий. Завжди носи військову форму, завжди май при собі зброю, завжди залишайся тверезим. Ніколи не втрачай пильності, якщо існує загроза нападу. Але ж вона відсутня.
Простуючи торжищем, Адолін чи не вперше роззирнувся — і навіть придивився — довкола, силкуючись розгледіти, чого ж саме прагнув домогтися його батько.
Він легко впізнавав Далінарових офіцерів. Згідно з наказом, ті носили форму. Сині сюртуки, штани зі срібними ґудзиками й еполети, що вказували на чин. Командири з решти таборів ходили хто в чому. Їх складно було відрізнити від купців чи інших заможних цивільних.
«Але це не має значення, — знову сказав собі Адолін, — оскільки ніхто на нас не нападе».
Княжич нахмурився, поминаючи компанію світлооких, які розсілися на терасі чергової винарні. Він щойно й сам відпочивав не гірше. Проте їхній одяг — та, власне, і самі пози з манерами — справляли таке враження, наче їм було плювати на все, крім своєї гулянки. Адолін відчув роздратування. Країна вела війну. Ледь не щодня гинули солдати, а світлоокі тим часом пили й теревенили.
Може, Кодекс був потрібен не лише для того, щоби просто захиститися від паршенді? А якщо він мав ширше призначення? Забезпечити людей командирами, які б заслуговували на повагу та довіру. Змусити ставитися до війни з належною серйозністю. І щоби зона бойових дій не перетворювалась на карнавал. Простолюд мав залишатися насторожі й не втрачати пильності. Тож Адолін і Далінар показували приклад.
Княжич зупинився серед вулиці. Ніхто не вилаяв його й не загукав, щоби той ворушився: усі бачили, у якому він чині. І мовчки обходили.
«Здається, я нарешті збагнув», — подумалось йому. Але чому для цього знадобилось аж стільки часу?
Сповнений сум’яття, Адолін поспішив у бік арени — готуватися до поєдинку.
* * *
«Прийшов я з Абамабара в Урітіру, — процитував напам’ять Далінар. — Тут метафора й безпосередній досвід злиті для мене воєдино — нероздільні, мов думка та спогад. Одна вміщує інше, і хоч я можу пояснити тобі перше, та друге залишиться лише моїм».
Садеас, сидячи поруч нього, звів брову. По іншу руку від Далінара сидів Елгокар, закований у Сколкозбрую. Він все частіше й частіше її надягав, оскільки був переконаний, що підіслані вбивці повсякчас чигають на його життя. Усі троє спостерігали за битвою внизу — на дні невеличкого кратера, який король відвів під польову бійцівську арену. Кам’яні уступи, які колами збігали вгору з внутрішнього боку десятифутової стінки кратера, правили за чудові місця для глядачів.
Адолінів поєдинок іще не розпочинався, тож на арені поки що змагалися світлоокі, але не Сколкозбройні. Їхні дуельні мечі із затупленими лезами були посипані білим порошком, що нагадував крейду. І щойно комусь із бійців вдавалось завдати удару по ватяних «латах» іншого, на тих залишався помітний слід.
— Ні, стривай-но, — сказав йому Садеас. — Той чоловік, який написав цю книгу…
— Його священне ім’я — Ногадон. Дехто називає його Баджерденом, хоча ми й не знаємо точно, чи саме так він іменувався насправді.
— То звідки й куди він зібрався вирушити?
— З Абамабара в Урітіру, — терпляче пояснив Далінар. — Гадаю, він мав здолати величезну відстань, висновуючи з того, як це описується в оповіді.
— А хіба він не був королем?
— Був.
— То чому ж…
— Так, це дещо спантеличує, — погодився Далінар. — Але слухай далі, і ти все зрозумієш, — він прокашлявся й продовжив: — «Я здолав цей повчальний шлях на самоті, заборонивши почту йти за собою. Мої стоптані сандалії не стирчали у стременах коня, і жодного товариша не мав я, крім міцної патериці, яка забалакувала зі мною, постукуючи об камінь. Моїм гаманом мав стати мій рот, і натоптав я його не самоцвітами, а піснями. А коли не виходило прогодуватися співом, мої руки не гребували шкребти підлогу чи вичищати свинарник, і нерідко заробляли мені достатню винагороду.
Ті, хто дорогий моєму серцю, непокоїлися за мою безпеку і, чого доброго, душевне здоров’я. “Королі, — пояснювали вони, — не ходять пішки за сотні миль, немовби волоцюги”. Моєю відповіддю на це були слова, що коли таке під силу волоцюзі, то чому б не спробувати й королю? Невже хтось гадає, ніби жебрак спроможний на більше, ніж я?
Інколи мені здається, що так воно й є. Адже жебрак знає багато такого, про що король може тільки здогадуватись. І водночас — котрий із них видає постанови, що регулюють збір милостині? Мені нерідко спадає на думку, що весь мій наявний досвід — легкого життя після Руйнації та нинішнього комфортного існування — не має справжнього стосунку до реальності й навряд чи годиться для законотворчості. Бо якби ми покладалися лише на те, що знаємо, королі змогли б хіба диктувати укази, що визначають належну температуру чаю та бажану кількість подушок на троні».
Зачувши таке, Садеас нахмурився. Двоє мечників у них перед очима продовжували свій поєдинок, й Елгокар уважно спостерігав за ним. Він любив дуелі. Одним із перших його розпоряджень після прибуття на Розколоті рівнини став наказ наносити піску на дно кратера, відведеного під арену.
— «Так чи інак, — продовжив Далінар, усе ще цитуючи “Шлях королів”, — я здолав цю путь і — як уже здогадався проникливий читач — залишився живий. Опис пережитих пригод займе окрему сторінку цієї книги, але спочатку я повинен пояснити, з якою метою ступив на таку дивну стезю. Хоч я й не мав нічого проти, щоби близькі вважали мене божевільним, та все ж не хотілось би залишитися на вітрах історії під тим же прізвиськом — скажімо, Ногадон Юродивий абощо.
Моя родина дісталася Урітіру простішим способом і багато тижнів чекала там на моє прибуття. Коли я підійшов до воріт, вони не впізнали мене: не приборкувані бритвою, мої борода й шевелюра вимахали нівроку. Але щойно я назвався, як мене на руках занесли всередину, причепурили, нагодували, поохали наді мною та вилаяли — і то саме в такому порядку. І лише коли з усім цим було покінчено, мене нарешті запитали про ціль здійсненого походу. Хіба не міг я потрапити до священного міста загальноприйнятим способом — швидшим і легшим?»
— Ще б пак, — зауважив Садеас. — Він би міг, щонайменше, поїхати верхи!
— «Замість відповіді, — процитував Далінар, — я зняв сандалії й задер на стіл свої намуляні ноги. Вони зручно розташувалися там, поряд із напівспорожненою тацею винограду. І в ту ж мить вирази на обличчях близьких сказали мені, що ті мають мене за недоумка. Тож я заходився пояснювати, переповідаючи свої пригоди — одну за одною, мовби вивантажував хуру чувалів із телью, яким запасався на зиму. Незабаром я напечу з нього пласких перепічок і порозтикаю їх між сторінок цієї книги.
Так, я міг би дістатися швидше. Але ж кінцевий пункт прибуття — один і той самий для кожного смертного. І виявиться він для нас освяченою усипальнею чи ровом для жебраків, а все ж усяк — крім, хіба, самих Вісників — має повечеряти з Охоронницею ночі.
То що ж насправді важить — прибуття? А чи все-таки обраний шлях? Візьмуся стверджувати, що будь-яке досягнення саме по собі й близько не таке величне, як спосіб, у який його отримано. Ми не створені для прибуття. Людьми нас робить дорога до мети. Наші мозолясті ноги, наші спини, що загартовуються під ношею сходжених доріг, наші очі, які широко розплющуються від захвату свіжою порцією життєвого досвіду.
А насамкінець я повинен сказати, що неможливо досягти високої мети ницими засобами, оскільки самою матерією нашого існування є не результати, а методи їхнього здобуття. І Правитель повинен усвідомлювати таке: не можна повністю зосереджуватись на тому, чого бажаєш досягти, і випускати з поля зору шлях, яким доведеться туди діставатися».
Далінар відкинувся на сидінні. Камінь під ними був вистелений подушечками й оснащений підлокітниками та спинками. Поєдинок завершився тим, що один зі світлооких — вбраний у зелене, оскільки він був підданий Садеаса — завдав удару по нагруднику іншого, залишивши довгу білу відмітину. Елгокар схвально зааплодував, брязкаючи латними рукавицями, й обоє дуелянтів вклонилися. Історія здобутої перемоги підлягала запису жінками-хроністками, які сиділи на місцях для арбітрів. Кожна мала перед очима примірник дуельного кодексу, щоби розсуджувати спірні моменти й не допускати порушення правил.
— І на цьому, гадаю, твоя оповідь закінчується, — сказав Садеас, коли на арені з’явилася наступна пара фехтувальників.
— Так і є, — підтвердив Далінар.
— І ти завчив увесь цей уривок напам’ять?
— Ну, може, я й перекрутив кілька слів.
— Знаючи тебе, це означає, що ти в якомусь місці замість «і» міг бовкнути «та».
Далінар насупився.
— От тільки не треба, старий друзяко, бундючитись, — промовив Садеас. — Це ж був комплімент. Хай і сякий-такий.
— І як тобі прослухана історія? — запитав Холін, щойно змагання продовжилось.
— Сміховинна, — щиро відповів той і махнув рукою служникові, щоби приніс вина. Жовтого, оскільки діло було вранці. — Він пройшов таку відстань, щоб укотре довести, що королі повинні зважувати наслідки своїх розпоряджень?
— Це робилося не тільки з цією метою, — заперечив Далінар. — Я й сам був так думав, але врешті збагнув. Він вирушив пішки, бо хотів на власній шкурі відчути, як живуть його піддані. Автор скористався цим як метафорою, але, гадаю, йому й справді кортіло дізнатися, що таке далекий перехід.
Садеас пригубив вина й замружився від сонця.
— А чи не можна звеліти, щоби нам тут нап’яли який-небудь навіс?
— Я люблю посидіти на сонечку, — пробурчав Елгокар, — бо й так не вилажу з тих печер, які в нас звуться будівлями.
Садеас кинув на Далінара швидкий погляд і закотив очі.
— Значна частина «Шляху королів» має ту ж композицію, що й цей уривок, який я процитував, — сказав Далінар. — В основу кладеться реальна подія з життя Ногадона — і завдяки метафоричному тлумаченню перетворюється на повчальний приклад. Він називає їх сорока притчами.
— І всі вони настільки ж сміховинні, як ця?
— Я вважаю її прекрасною, — тихо заперечив Холін.
— Не маю сумніву, що так воно і є. Ти завжди любив сентиментальні історії, — Садеас застережно здійняв руку. — Тільки прошу сприймати й ці мої слова як комплімент.
— Хай і сякий-такий?
— Саме так. Далінаре, друже, ти завжди був емоційний. Ця риса й робить тебе самим собою. Вона також подекуди заважає тобі міркувати логічно та зважено, але доки й надалі спонукатиме тебе рятувати мені життя, то, гадаю, я це переживу, — він почухав підборіддя. — Власне, мені — так чи інак — доведеться, хіба ні?
— Схоже на те.
— Решта великих князів вважають тебе самовдоволеним святенником. І ти прекрасно розумієш чому.
— Я… — що він міг на це сказати? — Я зовсім не прагну таким здаватися.
— Так, але ж ти сам їх провокуєш. Взяти хоча б те, як смиренно пускаєш повз вуха їхні критичні зауваження або й образи.
— Протест лише привертає увагу до проблеми, — сказав Далінар. — Найкращий захист власної гідності — правильні вчинки. Заприязнися з доброчесністю — і ти гарантуєш собі належне поводження з боку навколишніх.
— От бачиш, — промовив Садеас. — Ну хто так розмовляє?
— Мій дядько, — встряв Елгокар, не відриваючи погляду від арени. — І батько колись розмовляв.
— Отож-бо й воно, — продовжив Садеас. — Далінаре, друже, інші просто не можуть повірити, що ти це всерйоз. І неминуче вважають тебе лицеміром.
— А ти? Якої думки про мене ти?
— Я здатен розгледіти правду.
— І вона полягає в тому, що…
— Що ти самовдоволений святенник, — з легким серцем відказав Садеас. — Але зажив такої слави недаремно.
— Не випадає сумніватися, що ти й це розцінюєш як комплімент.
— Власне, цього разу я лише намагаюся тебе роздратувати.
І відсалютував йому келихом у німому тості.
Елгокар широко всміхнувся:
— Браво, Садеасе. Вийшло майже кмітливо. Чи не призначити мені тебе новим Дотепником?
— А що сталося зі старим? — запитав той з неприхованою цікавістю і навіть нетерплячкою в голосі — неначе сподівався почути, що його недруга спіткало нещастя.
Усміхнене обличчя монарха спохмурніло.
— Він зник.
— Та невже? Яка прикрість!
— От іще, — махнув долонею у латній рукавиці Елгокар. — З ним таке час від часу буває. Але зрештою він об’явиться. Цей тип непередбачуваний, мов сама Геєна. І якби він не смішив мене аж до кольок, я би підібрав йому заміну не один сезон тому.
Вони змовкли, а поєдинок продовжувався. Сидячи на схожих на глядацькі лави уступах, за ним спостерігали й ще десяток-другий світлооких — як чоловіків, так і жінок. Далінар зніяковів, зауваживши появу Навані, котра саме теревенила з компанією дам, до якої входила й чергова пасія Адоліна — рудоволоса писарка.
Холін затримав погляд на новоприбулій, впиваючи її фіолетову сукню та зрілу красу. Вона, не ремствуючи, записувала його найсвіжіші видіння і, здавалось, пробачила те, що він так грубо спровадив її тоді зі свого помешкання. Ніколи не насміхалася над ним, ніколи не виказувала скепсису. І Далінар це цінував. Може, було би варто подякувати? Чи вона сприйняла б це як натяк?
Князь відвів погляд і несподівано виявив, що не може спостерігати за двобоєм без того, щоби краєм ока не помічати її. Тож натомість задивився в небо, жмурячись від яскравого сонця. Знизу долинали звуки ударів металу об метал. Позад нього кілька чималих равликів поприставали до скелі в очікуванні великобуряної води.
Князя тривожило стільки питань, стільки неясностей. Він слухав «Шлях королів» і бився над з’ясуванням того, що ж означали останні слова Ґавілара. Немов у них, не знати чому, містився ключ — як до його божевілля, так і до природи видінь. Але істина полягала в тому, що він блукав у пітьмі та не міг покладатися на власні рішення. І це позбавляло його душевної рівноваги — день за днем, краплина за краплиною.
Тут, над відкритими всім вітрам рівнинами, хмари збиралися нечасто. Сліпучість сонця перемежовувалась тільки великобуряним шалом. Стихії визначали клімат і на решті Рошару — але на Сході дикі неприборкані бурі правили єдиновладно. Чи ж міг якийсь смертний — нехай навіть і король — сподіватись назвати ці землі своїми? Існували легенди про те, ніби колись вони були заселені та являли собою щось більше, ніж просто нічийні пагорби, безлюдні рівнини й непрохідні хащі. Натанатан, Гранітне королівство.
— Кого я бачу, — сказав Садеас таким тоном, наче скуштував чогось гіркого. — І він приперся?
Далінар опустив голову та прослідкував за поглядом співрозмовника. Подивитися поєдинок прибув великий князь Вама в оточенні почту. Хоча більшість супровідних осіб були вбрані в його геральдичні коричнево-сірі кольори, сам вельможа хверцював у довгій попелястій мантії з численними прорізами, з яких прозирала яскраво-червона чи жовтогаряча шовкова підкладка, що доповнювалась такими ж гофрованими манжетами й коміром.
— А я гадав, ніби Вама тобі до вподоби, — промовив Елгокар.
— Сяк-так терпіти можна, — відказав Садеас. — Але його смаки неймовірно відразливі. Червоний із жовтогарячим? І то навіть не цеглистим, а крикливим, «вирвиочним» помаранчевим? А цей фасон із прорізами вийшов з моди хто-зна-коли! Ох, тільки цього ще бракувало: він сідає просто навпроти нас. І мені доведеться милуватись ним аж до самого закінчення змагань.
— Тобі не слід так суворо судити людей суто «по одежині», — зауважив Холін.
— Далінаре, — спокійним тоном заперечив Садеас, — ми — великі князі. Лице Алеткару. Який багато хто по всьому світі вважає центром культури й могутності. Тож хіба не повинен я через це мати право заохочувати тих, хто створює про нас належне враження в очах іноземців?
— «Належне враження» — це правильно, — погодився той. — Нам слід бути підтягнутими й акуратними. «І, зокрема, було б непогано, якби твої солдати дбали про чистоту своєї форми».
— Підтягнутими, акуратними й стильними, — уточнив Садеас.
— А як же тоді бути зі мною? — запитав Далінар, окидаючи поглядом свій строгий мундир. — Ти що, і мене нарядив би в ці рюші й барвисті тканини?
— Тебе? — здивувався Садеас. — Ти абсолютно безнадійний, — він здійняв руку, випереджаючи заперечення. — Ні, я не так висловився. Цей твій сюртук якийсь… позачасовий. Бо, з огляду на свою практичність, військовий крій ніколи повністю не вийде з моди. Хороший вибір для консерватора. Ти, сказати б, уникаєш гонитви за модою, відмовляючись грати в цю гру, — Садеас кивнув у бік Вами. — А от він — намагається грати, але ж як недолуго! І такого не можна пробачити.
— А я й досі стверджую, що ти надаєш завеликого значення всім цим кашне та шовкам, — сказав Далінар. — Ми тут — солдати на війні, а не придворні на балу.
— Розколоті рівнини притягують усе більше іноземних сановників. Для нас важливо поставати перед ними в пристойному вигляді, — Садеас здійняв палець перед носом Далінара. — І коли вже я маю визнати твою моральну вищість, то тобі, мій друже, саме час змиритися з моїм пріоритетом у питаннях моди. А то, знаєш, створюється враження, що ти оцінюєш людей «по одежині» навіть суворіше, ніж я.
Далінар прикусив язика. Ця заувага вжалила його своєю слушністю. «Так-то воно так. Але якщо їхні вельможі вчащатимуть до наших князів на Розколоті рівнини, то все ж хотілося б, щоби вони знайшли тут систему ефективних укріплень, якими керують люди, хоча б зовні схожі на полководців».
Далінар відкинувся на спинку сидіння та додивився поєдинок до кінця. За його підрахунками, надходила синова черга. Двійко світлооких дуелянтів вклонилися королю й зайшли до намету осторонь арени. За мить потому на її пісок ступив Адолін, закований у темно-синю Збрую. Він тримав свого шолома під пахвою, а біляво-чорна кучма його волосся була досить стильно скуйовджена. Той звів долоню в латній рукавиці до Далінара, кивнув Елгокару й надягнув головний убір.
Обладунок бійця, що вийшов услід за ним, був пофарбований жовтим. Ясновельможний Ресай значився єдиним повним Сколкозбройним у всій армії великого князя Танадала, хоча до його табору входили ще трійко людей, які мали тільки Зброю чи Збрую. Сам Танадал не користувався ні тим, ні іншим. Великі князі нерідко вважали за доцільніше передавати їх у користування своїм найкращим воїнам, і в цьому крилася залізна логіка — особливо якщо ти командувач того взірця, котрий воліє залишатися в тилу й налягати на тактику. У Танадаловому князівстві століттями існувала традиція призначати носія Ресаєвих Сколків, титулуючи того «Королівським захисником».
Нещодавно цей вельможа публічно критикував недоліки Далінара, тож Адолін — діючи не без певної підступності — викликав його зіркового Сколкозбройного на дружній поєдинок. Дуелі на Сколках влаштовувалися нечасто: у цьому випадку поразка нічим не загрожувала жодному з супротивників, крім втрати залікових очок. Цей двобій однак привернув особливу увагу, і впродовж наступної чверті години, доки суперники розминалися й закінчували останні приготування, невеликий амфітеатр невпинно наповнювався глядачами. Самого Танадала не було.
Поєдинок почався з того, що леді Істов, головна суддя змагань, дала знак учасникам прикликати Зброю. Напружено-уважний Елгокар нахилився вперед, щойно Ресай та Адолін закружляли по піску один проти одного, а в їхніх руках матеріалізувались мечі. Далінар і собі мимоволі зробив те саме, хоча й відчув різкий укол сорому: згідно з Кодексом, у часи війни алеті належало уникати непотрібних дуелей. А межа між тренувальним спарингом і викликом через образу — коли потрібні в строю офіцери могли зазнати поранення — була, як на гріх, украй тонка.
Ресай став у Каменестійку: тримав Сколкозбройця перед собою — вістрям угору, — затиснутим у витягнутих руках. Адолін обрав Вітростійку: ледь повернувся боком і виставив зігнуті в ліктях кінцівки вперед так, щоби лезо меча над його головою вказувало за спину. Суперники закружляли. Переможцем мав стати той, хто перший повністю розтрощить якусь частину обладунку іншого. Це було не надто небезпечно: ослаблена Збруя зазвичай усе ще захищала від ударів, навіть руйнуючись у процесі.
Ресай провів атаку першим: стрибком зробив випад і, від душі розмахнувшись над головою, могутнім ударом спрямував Сколкозбройця вниз, праворуч від себе. Каменестійка була розрахована якраз на удари навідліг — максимально потужні й заряджені інерцією. Далінар вважав її неспосібною: на полі битви така сила змаху була ні до чого, хоча й допомагала проти інших Сколкозбройних.
Адолін, ухиляючись, відскочив назад, і підсилені Збруєю ноги надали йому жвавості, яка кидала виклик тому неспростовному факту, що на ньому було понад сто кам’яномас товстої броні. Випад Ресая — хоч як майстерно проведений — залишив того неприкритим, і княжич завдав точного удару в ліві поручі, спричинивши в пластині тріщину. Той напав знову, й Адолін, пританцьовуючи, ще раз вислизнув з-під меча, смачно діставши суперника в ліве стегно.
Дехто з поетів змальовував герць через метафору танцю. Далінар навряд чи вбачав тут якусь схожість зі справжньою битвою. Двоє людей, озброєних мечами та щитами, стинаються в шаленому пориві, знов і знов обрушуючи зброю на противника й силкуючись здолати опір його щита. Не стільки танок, скільки боротьба на залізі.
А от двобій на Сколкозбройцях і справді чимось на нього скидався. Щоби належно орудувати важезним клинком, потрібне неабияке вміння, а через пружність Збруї взаємні туше виходили ніби затягнутими. Бої пістрявіли величними рухами й ударами навідліг. У помахах Сколкозбройця була якась плавність. І грація.
— Ти знаєш, а він молодець! — сказав Елгокар. Адолін завдав удару по шолому Ресая, викликавши в глядачів бурхливі оплески. — Фехтує краще, ніж колись мій батько. І навіть тебе, дядьку, за пояс заткне.
— Він дуже старається, — погодився Далінар. — І надзвичайно любить цю справу. Не війну й не битви — дуелі.
— Якби забажав, міг би й чемпіоном стати.
Далінар знав, що син і справді цього хотів. Але відмовлявся від зустрічей, які давали можливість поборотися за титул. Князь підозрював, що той чинив так, щоби хоч якось дотримуватися Кодексу. Дуельні першості й турніри годилось влаштовувати в нечастих перервах між війнами. Хоча на це можна було заперечити, що захищати родинну честь належить у будь-який час.
Так чи інак, а молодший Холін не брав участі в залікових поєдинках, і це спонукало інших Сколкозбройних недооцінювати його. Вони залюбки піднімали кинуту ним рукавичку, а дехто з тих, котрі не мали Сколків, викликáли на дуель його самого. Згідно з традиціями, особисті Зброя й Збруя короля за велику плату надавалися кожному, хто водночас здобував монаршу ласку та бажав помірятися силами зі Сколкозбройним.
Далінар зіщулився від самої думки про те, щоби хтось чужий надягнув його Збрую чи взяв у руку Присяжника. Це здавалося протиприродним! Та все ж позичання королівських — або, до відновлення монархії, князівських — Сколків було освяченою часом традицією. Навіть Ґавілар не порушив її, хоча конфіденційно й нарікав на неї.
Адолін ухилився від чергового випаду та перейшов до атакувальних різновидів Вітростійки. Ресай виявився неготовим до цього, хоч він і спромігся завдати ковзного удару по правому наплічнику противника. Молодий Холін наступав, і його Зброя описувала плавні криві. Суперник задкував, стаючи в оборонну позицію — Каменестійка була однією з небагатьох, які добре для цього підходили.
Княжич відбив клинок противника і змусив того порушити стійку. Ресай поновив її, однак Адолін знову зробив те саме. Від багаторазового повторення процедури суперник ставав усе недбаліший, і Холін почав насідати — спочатку дістав його з одного боку, а там і з іншого. Короткі, швидкі удари, покликані дратувати.
І вони спрацювали. Ресай заревів і спробував завдати прикметного для Каменестійки замашного удару з-за голови. Адолін відреагував миттєво: перехопивши клинок однією рукою, він здійняв ліве передпліччя й відбив лезо неушкодженими поручами. Ті сильно тріснули, але цей маневр дав княжичу змогу, відвівши вбік Сколкозбройця, рубонути Ресая в пошкоджений настегенник.
Пластина не витримала, розлетівшись на друзки з характерним металевим звуком трощення. Залишаючи димовий слід, на всі боки бризнули уламки — осяйні, мовби розплавлена сталь. Ресай, скульгавівши, позадкував: його ліва нога більше не могла витримувати ваги Сколкозбруї. Поєдинок завершився. Принциповіші зустрічі могли тривати й до двох чи трьох зламаних пластин, але тоді це ставало небезпечним.
Головна суддя підвелася й оголосила, що припиняє дуель. Ресай пошкутильгав пріч, на ходу зриваючи шолома, з-під якого посипалися прокльони. Адолін відсалютував супротивнику, торкнувшись чола тупим кінцем леза, і дозволив Сколкозбройцеві щезнути. А потому вклонився королю. Інші переможці подекуди поринали в натовп, вихваляючись і вислуховуючи хвальбу, але Холін відійшов до намету, що правив за роздягальню.
— Що й казати — талант! — похвалив Елгокар.
— Ну, такий уже ж… путній хлопчина, — докинув Садеас, потягуючи вино.
— Ваша правда, — погодився Холін. — Мені подекуди хочеться миру лише через те, що Адолін тоді зміг би присвятити себе дуелям.
Садеас зітхнув.
— Знову розмови про припинення війни, га, Далінаре?
— Я не це хотів сказати.
— Дядьку, ти все нарікаєш на те, що твій план не підтримали, — дорікнув Елгокар, обертаючись, щоби глянути на нього. — А сам тим часом і далі носишся з ним, тужливо згадуючи про мир. Народ у таборах називає тебе боягузом.
Садеас фиркнув:
— Він не боягуз, Ваша Величносте. Я беруся це засвідчити.
— Тоді чому ти так чиниш? — запитав король.
— Чутки жахливо все перебільшують, — сказав Далінар.
— І все ж ти не відповів на моє запитання, — не відставав Елгокар. — От поясни мені, дядьку: якби ти міг вирішувати це самочинно, то чому хотів би нашого відступу з Розколотих рівнин? Невже через боягузтво?
Далінар мовчав.
«Об’єднай їх, — повелів йому тоді той голос. — Ось завдання, яке я доручаю тобі».
«Чи не боягуз я?» — запитав він себе. У своїй книзі Ногадон вчив слідкувати за собою та ніколи не костеніти й не заноситися настільки, щоб втрачалась охота до пошуку правди.
Елгокар питав не про видіння. Та водночас у Далінара виникло чітке враження, наче він і справді поводиться, мов боягуз — принаймні в тому, що стосувалося його бажання зректися влади. Бо поступитися місцем через те, що з ним відбувалося, означало б обрати найлегший шлях.
«Я не можу піти, — усвідомив він. — Що б не трапилося. Мені треба довести все до кінця». Навіть коли йшлося про божевілля. Або й тоді — і ця думка все сильніше тривожила його, — якщо самі видіння були істинними, а от їхнє походження — підозрілим. «Я повинен залишитись. Але мені також слід розробити план, який гарантував би, що я не потягну за собою в прірву й увесь свій Дім».
По якій же тонкій грані йому належало пройти! І то в суцільному мороці неясності! А він ладен був кинутися сторчголов, бо любив, щоб його рішення виглядали чіткими та зрозумілими. Проте в тому, що з ним коїлося, не було зрозуміло анічогісінько. Йому здалося, ніби, зібравшись лишитися великим князем, він заклав важливу підвалину для відбудови своєї внутрішньої ідентичності.
Престолозреченню не бувати. І годі про це.
— Далінаре? — запитав Елгокар. — Ти… в порядку?
Той закліпав очима, усвідомивши, що якийсь час не звертав уваги на короля й Садеаса. А витріщаючись невідомо куди, своїй репутації не зарадиш. Він повернувся до Елгокара.
— Хочете знати правду? — промовив він. — Так, якби я міг розпорядитися, то всі десять таборів знялися б із місця й повернулися до Алеткару.
Що би там хто не казав, а в цьому не крилося жодного боягузтва. Ні — адже він тільки-но виявив його в собі, тож знав, на що воно схоже. Але тут ішлося про інше.
Король виглядав приголомшеним.
— Я б і справді залишив Розколоті рівнини, — твердо продовжив Далінар. — Але не тому, що хочу втекти чи боюсь участі в битвах. Усе через те, що мене непокоїть добробут Алеткару, а припинення цієї війни допомогло би стабілізувати ситуацію на батьківщині й забезпечити благонадійність великих князів. Я би знову вислав парламентерів і вчених, щоб з’ясувати, за що ж паршенді вбили Ґавілара. Ми надто швидко махнули на це рукою. Я й досі сумніваюся, чи не стояли за цим злочином ті, хто вважається в них бунтівниками й ізгоями.
Я би з’ясував особливості їхньої культури — і, до речі, так, вона в них є. Якщо ж убивство не було спричинене заколотниками, я розпитував би знову й знову, аж доки не довідався б, чому вони на це зважилися. А тоді зажадав би «крові за кров» — скажімо, щоби ті видали нам для страти власного короля — в обмін на те, що ми дамо їм спокій. Що ж до яхонтосердець, то я проконсультувався б з ученими й запропонував кращий метод утримання цієї території. Можливо, завдяки масовій колонізації тутешніх земель з одночасним встановленням контролю над Нічийними пагорбами ми й справді змогли б розширити наші кордони та взяти Розколоті рівнини під свій суверенітет. Я не відмовився би від помсти, Ваша Величносте, але підійшов би до неї — як і до цієї війни — зваженіше. Бо знаємо ми зараз замало, щоб діяти ефективно.
Елгокар здавався здивованим. Він кивнув.
— Я… Дядьку, а в цьому є логіка. Чому ти раніше її не пояснив?
Далінар спантеличено закліпав. Усього кілька тижнів тому короля обурила сама згадка про відступ. Що ж змінилося?
«Я недооцінюю розсудливості цього хлопчини», — збагнув Далінар.
— Останнім часом у мене щось не виходило зв’язно висловлювати власні думки, Ваша Величносте.
— Ваша Величносте! — втрутився Садеас. — Ви ж не збираєтесь усерйоз обмірковувати…
— Останній замах на моє життя гнітить мене, Садеасе. Скажи, ти хоч якось просунувся в з’ясуванні того, хто ж підсунув у мою Збрую попсовані самоцвіти?
— Поки що ні, Ваша Величносте.
— Мене намагаються вбити, — тихо промовив Елгокар і, попри обладунок, зіщулився. — Покінчити зі мною, як і з батьком. Інколи мені й справді здається, що ми ганяємося тут за десятьма дурнями. Адже той убивця в білому — він був шином.
— Паршенді взяли на себе відповідальність за те, що підіслали його, — нагадав Садеас.
— Так, — відповів Елгокар. — Але ж вони дикуни, тож ними легко маніпулювати. Чудовий спосіб заплутати слідство — звалити вину на плем’я паршменів. Ми рік за роком воюємо з ними, не помічаючи справжніх зловмисників, які потай діють у моєму власному таборі. І постійно стежать за мною, вичікуючи моменту. Я бачу їхні обличчя в дзеркалах. Символи, покручені, нелюдські…
Далінар перевів очі на Садеаса, і вони обмінялися стривоженим поглядом. Це що ж, Елгокарова параноя прогресувала — чи той просто краще її колись приховував? У кожній тіні йому ввижалися примарні змовники, а тепер — після замаху на його життя — такі фобії ще й підживлювалися доказами.
— Відступити з Розколотих рівнин, може, і непогана ідея, — обережно почав Далінар. — Але тільки тоді, коли ми одразу ж не розпочнемо нової війни з кимось іншим. Ми повинні стабілізувати ситуацію й об’єднати країну.
Елгокар зітхнув:
— Поки що вислідити вбивцю — усього лише пуста забаганка. А можливо, цього й не знадобиться. Я чув, ніби ваші з Садеасом спільні зусилля увінчались успіхом.
— Так і є, Ваша Величносте, — гордо й не без дещиці самовдоволення відказав останній. — Хоча Далінар і досі наполягає на використанні його повільних мостів. Інколи мою армію заледве не розбивають дощенту, поки він встигає прибути. У нас виходило б краще, якби Холін погодився залучити сучасну мостонавідну тактику.
— Таке марнування людських життів… — почав Далінар.
— …прийнятне, — докінчив за нього Садеас. — Адже вони здебільшого раби. Це честь для них — отримати можливість хоч якось долучитися до справи.
«Сумніваюсь, що вони дивляться на це в такому світлі».
— Ти хоч би раз спробував по-моєму, — вмовляв Садеас. — Наш план поки що спрацьовував, але, боюся, паршенді й далі виставлятимуть проти нас по дві армії. І я не в захваті від перспективи самотужки відбиватися від обох, аж доки ти не зволиш з’явитися.
Далінар завагався. Це й справді могло породити проблему. Але відмовитися від обложних мостів?
— Чому б вам не піти на компроміс? — запропонував Елгокар. — Під час наступної вилазки ти, дядьку, дозволиш мостонавідникам Садеаса допомогти тобі дістатися до оспорюваного плато. У нього повно резервних команд, які він охоче тобі позичить. Сам він так само зможе вирватися вперед із невеликим військом, але, використовуючи його тактику, ти не настільки сильно відстанеш, як зазвичай.
— Це було б однаково, що залучити власну мостонавідну обслугу, — усе ще сумнівався Далінар.
— Не обов’язково, — заперечив король. — Ти ж казав, що паршенді рідко відволікаються на обстріл твоєї армії, щойно Садеас вступає з ними в безпосереднє зіткнення. Його люди можуть почати штурм, як і завжди, а ти приєднаєшся, щойно вони захоплять для тебе плацдарм.
— Так… — у задумі кинув Садеас. — Залучені тобою мостонавідники залишаться цілими, тож це не коштуватиме тобі зайвих життів. Однак ти приспієш мені на допомогу вдвічі швидше.
— А якщо в тебе не вийде надійно відволікти паршенді? — запитав Далінар. — А раптом вони все ж вишикують лучників для обстрілу моїх команд на етапі переправи?
— Тоді ми відступимо, — мовив той, зітхнувши. — І будемо вважати цей експеримент невдалим. Але хоча би знатимемо, що спробували! Так і досягається прогрес, старий друзяко. Хтось пробує дещо нове.
Далінар у задумі шкріб підборіддя.
— Ой, дядьку, та годі тобі, — сказав Елгокар. — Він же пристав на твою пропозицію щодо спільної вилазки. То спробуй і ти один раз, як він каже.
— Гаразд, — здався Холін. — Побачимо, що з того вийде.
— От і чудово, — сказав Садеас, підводячись. — А зараз, напевно, піду привітаю твого сина. Поєдинок вийшов просто захопливий!
Далінарові так не здалося — упродовж усієї зустрічі противник Адоліна й хвилини не брав гору. Але саме такі дуелі йому найбільше подобалися. Князь не сприймав тверджень, ніби «видовищний» герць — це той, коли сили суперників рівні й перемогу виривають зубами. Якщо маєш виграти, завжди краще зробити це швидко та з максимальною перевагою.
Обоє вельмож шанобливо підвелися, коли король став спускатися східцеподібними кам’яними уступами до піщаного майданчика внизу. А тоді Далінар обернувся до Садеаса.
— Мені час іти. Пришлеш секретарку з переліком плато, на яких ти вважаєш за краще випробувати цей маневр. Щойно доведеться висуватися на якесь із них, я приведу своє військо у твій район зосередження сил, і ми вирушимо на вилазку разом. Потому ти з меншою й мобільнішою армією вирвешся вперед, а ми наздоженемо вас, щойно займете позицію.
Садеас кивнув.
Холін розвернувся, збираючись піднятися уступами вгору, до виходу.
— Далінаре, — гукнув князь йому вслід.
Той озирнувся на нього. Садеас стояв, схрестивши руки на грудях — порив вітру шарпав кінці його шарфа, а золоте шитво виблискувало на сонці.
— Пришли й ти до мене одну з секретарок. Із примірником тієї Ґавіларової книги. Може, прослуховуючи решту історій, вийде приємніше згаяти час.
Далінар усміхнувся:
— Я так і зроблю, Садеасе.
59
Честь
«Я завис над останньою порожнечею — друзі позаду, друзі попереду. Насолода, яку мені належить випити, пристає до їхніх облич, і слова, які я маю промовити, спалахують іскрами в моїй свідомості. Старі клятви будуть повторені наново». — Дата запису: бетабанан, 1173, за 45 секунд до смерті. Досліджувалася світлоока дитина п’яти років. У процесі отримання зразка її мовні навички істотно покращились.
Каладін пильно вдивлявся в три осяйні топазові сфери, що лежали перед ним на долівці. Якщо не брати до уваги його і Тефта, у темній казармі було порожньо. Лопен стояв на залитому сонцем порозі, спершись плечем об одвірок, і з неуважливим виглядом спостерігав за ними. Знадвору Скеля вигукував команди решті обслуги. Командир звелів їм відпрацьовувати бойові шикування. Нічого підозрілого. Сторонні витлумачать це як вправи з мостонаведення, однак насправді він тренував їх слухатися наказів та ефективно перегруповуватись.
Три маленькі сфери — усього лише скалки — кидали на кам’яну підлогу довкола себе невеличкі жовтувато-брунатні кружальця. Затамувавши подих, Каладін сконцентрувався на них, зусиллям волі спрямовуючи їхнє світло всередину себе.
Нічого не сталося.
Він піднатужився, вдивляючись у їхні осереддя.
Нічого.
Склавши долоню чашечкою, Каладін переклав одну з них туди та підніс перед очі, щоби бачити тільки світло, застуючи все зайве. Він спромігся детально розгледіти бурю всередині сфери — як переміщується, кружляючи, стовп осяйного смерчу. У хід пішли накази, зусилля волі, благання.
Анічогісінько.
Він застогнав і простягся на підлозі, витріщаючись у стелю.
— Може, ти не досить сильно цього прагнеш? — припустив Тефт.
— Прагну щосили — принаймні як уже вмію. А воно й не поворухнеться!
Тефт буркнув щось і взяв одну зі сфер.
— Ми, напевно, помилилися щодо мене, — сказав Каладін. Йому здавалося поетично виправданим, що в ту ж мить, коли він прийняв цю дивну, страхітливу частину свого єства, та перестала себе виявляти. — Це могла бути просто гра світлотіні.
— Угу, гра світлотіні, — мляво заперечив Тефт, — взяла й приклеїла клунок до бочки.
— Ну гаразд, тоді це міг бути якийсь дивний збіг обставин — щось таке, що спрацювало лише в тому конкретному випадку.
— А також коли ти лежав поранений, — нагадав той, — а ще коли під час вилазок тобі потрібен був резерв сили чи витривалості…
Каладін роздратовано зітхнув і кілька разів легенько стукнув потилицею об кам’яну підлогу.
— Добре, якщо я один із тих Променистих, про яких ти без угаву торочиш, то чому мені несила нічого вдіяти?
— Гадаю, — сказав сивочолий мостонавідник, перекочуючи в пальцях сферу, — ти — дитина, яка тільки спинається на ніжки. Перші вдалі кроки виходять лише вряди-годи й неначе самі собою. Але дитина поступово вчиться робити їх за власним бажанням. Тобі просто треба вправлятися.
— Тефте, я вже тиждень витріщаюся на сфери. То скільки ж тренувань може для цього знадобитися?
— Ну, мабуть, більше від їхньої наявної кількості.
Каладін закотив очі й знову сів.
— Чому я взагалі тебе слухаю? Ти ж сам визнав, що знаєш не більше за мене.
— Коли йдеться про те, як користуються Буресвітлом, — уточнив Тефт, насупившись. — Але мені відомо, що має статися.
— Атож — з історій, які суперечать одна одній. Ти казав, що Променисті могли літати й ходити по стінах.
Той кивнув.
— Так і було. А ще плавити поглядом камінь. І долати величезні відстані за один удар серця. А також повелівати сонячним світлом. А крім того…
— І навіщо б це, — перебив Каладін, — їм могло водночас знадобитися як літати, так і ходити по стінах? Коли можеш злетіти — чого завдавати собі клопоту, збігаючи вверх по стіні?
Тефт мовчав.
— Та й взагалі — нащо розмінюватись на такі дрібниці, якщо можеш «долати величезні відстані за один удар серця»? — докинув командир.
— Я й сам не певен, — зізнався той.
— Не можна покладатися на перекази та легенди, — сказав Каладін, кинувши погляд на Сил, котра приземлилася поруч однієї зі сфер і витріщилася на неї з дитячою цікавістю. — Хтозна, що в них правда, а що — вигадка. Напевне нам відомо лиш одне, — він стиснув світну кульку двома пальцями та здійняв її догори. — Той Променистий, який сидить у цій кімнаті, надзвичайно стомився від коричневого кольору.
Тефт фиркнув.
— Хлопче, ти не Променистий.
— А хіба ж не про це ми щойно говорили?..
— Ні, ти, звичайно, можеш заряджати предмети, — погодився той. — А ще здатен всотувати Буресвітло й повелівати ним. Але бути Променистим колись означало значно більше. Це був і спосіб життя, і те, чим вони займалися. І Безсмертні слова.
— Що-що?
Тефт знову повертів сферу в пальцях, а тоді підніс перед очі й зазирнув у її глибінь.
— «Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття». Таким був їхній девіз і Перший ідеал Безсмертних слів. Існували й чотири інші.
Каладін звів брову.
— І як же вони звучали?
— Я достеменно не знаю, — відказав той. — Але Безсмертні слова — і ці Ідеали — направляли всю їхню діяльність. Кажуть, що чотири пізніших різнилися від ордену до ордену. Однак Перший був спільний для всіх десятьох: «Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття», — він помовчав, а потому додав: — Чи так мені принаймні пояснювали.
— Можливо, але… якось усе це занадто просто, — промовив Каладін. — Люди прагнуть жити, а не померти? Життя передує смерті? Сказали б іще: «Дві цегломаси важать більше, ніж одна». Очевидні ж істини.
— Ти не сприймаєш цих слів серйозно. Напевно, тому Буресвітло й гребує тобою.
Командир підвівся й потягнувся.
— Вибач, Тефте. Я просто стомився.
— «Важить життя, а не смерть», — сказав той, сварячись на нього пальцем. — Променистий завжди прагне захищати життя. Він ніколи не вбиває без потреби й не ризикує власним життям без вагомих на те причин. Жити важче, ніж померти. Тож обов’язок Променистого — жити.
«Важить сила, а не слабкість». Деколи у своєму житті всі люди бувають слабкі. І Променистий захищає їх, користуючись власною силою на благо інших. Вона дає йому можливість не правити, а служити.
Тефт зібрав сфери й заховав у капшук. Він якусь мить позволікав з останньою, а відтак поклав туди ж і її.
— «Важить шлях, а не прибуття». Завжди існує кілька способів досягнення мети. Але краще зазнати поразки, ніж перемогти нечесним шляхом. Не можна вбити одного невинного заради захисту десятьох. Зрештою усі ми смертні. І те, хто як жив, виявиться значно важливішим в очах Всемогутнього, ніж хто чого досяг.
— Всемогутнього? То лицарі були пов’язані з релігією?
— Як і будь-що на світі! Жив-був колись якийсь старий король, котрий усе це й вигадав. І повелів своїй дружині записати в книгу чи щось на кшталт того. Моя мати читала її. Променисті розробили свої Ідеали, керуючись наведеними там повчаннями.
Каладін знизав плечима й відійшов, заходившись перебирати купу шкіряних мостонавідницьких жилетів. Про око вони з Тефтом начебто перевіряли їх щодо дірок і порепаних ременів. За кілька секунд той також долучився до нього.
— А сам ти віриш у це? — запитав командир, витягаючи черговий жилет і смикаючи його за лямки. — Що хтось міг дотримуватися таких обітниць, а надто зграя світлооких?
— Вони були не просто світлоокими, а Променистими.
— І все ж людьми, — зауважив Каладін. — А ті, хто при владі, завжди приписують собі певні чесноти чи посилаються на божий промисел — словом, прагнуть отримати якийсь мандат для «захисту» решти. Бо якщо ми повіримо, що їх возніс над іншими Всемогутній, нам буде легше проковтнути те, що вони з нами коїтимуть.
Тефт вивернув жилет навиворіт — під лівим ватяним наплічником той зовсім пошарпався.
— Раніше ніколи не вірив. А тоді… побачив, як ти всотуєш Світло, і засумнівався.
— Байки та побрехеньки, Тефте, — сказав Каладін. — Нам хочеться вірити, ніби колись на світі жили кращі люди. Бо це обнадіює, що так може статися знову. Але люди завжди однакові. Вони паскудні тепер і були такими й тоді.
— Може, і так, — протягнув Тефт. — Мої батьки в усе це вірили. У Безсмертні слова, Ідеали, Променистих лицарів і Всемогутнього. А ще сповідували древній воринізм. І навіть дуже трималися за нього.
— Який призвів до Ієрократії. Конгрегації та подвижники не повинні володіти землею чи іншим майном. Це занадто небезпечно.
Тефт фиркнув:
— Чому? Вважаєш, вони впорались би гірше за світлооких?
— Очко на твою користь.
Каладін нахмурився — бо надто довго гадав, наче Всемогутній полишив його чи навіть прокляв, і тепер йому важко давалася думка про те, що, можливо — як припустила Сил, — він міг натомість отримати благословення. Так, Каладін уцілів і, напевно, мав би дякувати за це. Однак що може бути гірше, ніж отримати в дар неймовірну силу, але лишитися заслабким, щоб скористатися нею для порятунку тих, кого любиш?
Подальші розмірковування перервав Лопен, який раптом випростався в проймі дверей, нишком подаючи їм із Тефтом знаки. На щастя, ховати тепер було нíчого. Власне, як і до того — крім хіба командира, котрий сидів на підлозі та мовби той ідіот витріщався на сфери. Каладін відклав осторонь жилет і попрямував до виходу.
Паланкін Гашал підносили прямісінько до їхньої казарми, а її високий небагатослівний чоловік крокував поруч. Орденська стрічка у нього на шиї була фіолетова, як і вишивка на обшлагах його короткого, більше схожого на жилет сюртука. А от Ґаз і тут не з’явився. Минув уже тиждень, а про нього ні слуху, ні духу. Виконувані ним обов’язки перебрали на себе Гашал із чоловіком та їхні світлоокі помічники, і ніхто з них і слухати не хотів запитань про долю сержанта мостонавідників.
— Твою бурю прабатька, — пробурчав Тефт, підступаючи до Каладіна. — Від цих двох у мене мурашки по шкірі — як-от коли мені відомо, що хтось має ножа, і той хтось якраз стовбичить за моєю спиною.
Скеля ви´шикував обслугу, і вони тихо чекали, неначе перед інспекцією. Каладін поспішив приєднатись до них, Тефт і Лопен не відставали. Носії опустили паланкін перед командиром. З відкритими боковинами та куцим пологом угорі той радше скидався на звичайне крісло на платформі. А все ж багато світлооких жінок переміщувалися в таких таборами.
Каладін з неохотою склав Гашал належний уклін, спонукавши й решту команди зробити те саме. Тепер був не час заробляти гарапників за непокору.
— Твої люди як слід підготовлені, командире, — промовила та, поклавши лікоть на бильце та знічев’я шкрябаючи щоку рубіново-червоним нігтем. — Вони такі… ефективні під час мостонавідних вилазок.
— Дякую, Ваша Світлосте Гашал, — відповів Каладін, силкуючись — хоча й безуспішно — стишити в голосі ворожість і різкість. — Дозвольте вас запитати. Ґаза не видно вже не перший день. З ним усе гаразд?
— Ні, — він чекав на подальші пояснення, але світлоока цим і обмежилась. — Мій чоловік вирішив ось що. Твої люди — зразкові мостонавідники й повинні правити за взірець для інших команд. Тож відтепер ви щодня будете нести мостове чергування.
Каладіна продер мороз.
— А наряд у провалля?
— О, для нього також вистачить часу. Вам усе одно потрібні внизу смолоскипи, а вилазки на плато ніколи не проводяться вночі. Тож твої люди спатимуть удень — якщо не трапиться бойової тривоги, — а вночі працюватимуть у розколинах. І ваш час витрачатиметься значно раціональніше.
— Беззмінне мостове чергування? — повторив Каладін. — Ви посилатимете нас на кожну вилазку?
— Саме так, — неуважливо відповіла жінка, легенько постукуючи носіям піднімати її. — Просто твоя обслуга ідеальна. Гріх з цього не скористатися. Ваше беззмінне мостове чергування починається від завтра. Вважайте це за… честь.
Каладін рвучко хапонув повітря, щоб стриматися й не сказати, що він думає про її «честь». Він не зміг примусити себе вклонитися, коли та полишала розташування команди, але їй, здавалося, було байдуже. Скеля й інші загомоніли.
На кожну мостонавідну вилазку. Вона щойно подвоїла темпи їхнього винищення. Каладінові люди не протягнуть і кількох тижнів. У них і без того був такий некомплект, що, втративши одного-двох чоловіків на етапі штурму, вони неминуче мали забуксувати. А паршенді — зосередити обстріл на них, аж доки не викосять решти.
— Подих Келека! — вигукнув Тефт. — Вона хоче нашої смерті!
— Так нечесно, — докинув Лопен.
— Ми — мостонавідники, — сказав Каладін, обводячи їх поглядом. — Звідки ви взяли, ніби в нашому випадку взагалі може йтися про якусь там чесність?
— Вона надто повільно зживала нас зі світу, і Садеас залишився невдоволеним, — припустив Моаш. — А ти знав, що солдатів ганяли крізь стрій тільки за те, що приходили глянути на тебе — на власні очі побачити людину, котра вціліла у великобурю? Він не забув про тебе, Каладіне.
Тефт усе ще лаявся. Він відтягнув командира вбік, і хоч услід нав’язався Лопен, але решта залишилися, де були, перемовляючись поміж себе.
— Поглинь їх Геєна! — тихо пробурчав старий. — Раніше командування вдавало, ніби серед обслуги в них немає улюбленців. Корчило з себе поборників справедливості. А тепер, схоже, махнуло на це рукою. От виродки!
— Що будемо робити, харизматику? — запитав гердазієць.
— Спустимось у провалля, — відказав той, — як і планувалося. А тоді подбаємо про те, щоб як слід виспатися цієї ночі, бо завтрашню, судячи з усього, доведеться провести на ногах.
— Хлопці оскаженіють від самої думки про те, щоб спускатися в прірви після заходу сонця, — зауважив Тефт.
— Знаю.
— Але ми поки не готові до… того, що треба зробити, — сказав сивочолий мостонавідник, озираючись, щоб упевнитися, що його ніхто не підслухає. Чути могли лише Каладін і Лопен. — Нам щонайменше знадобиться ще кілька тижнів.
— Знаю.
— Ми не протягнемо стільки! — гарячкував Тефт. — Тепер, коли Садеас і Холін співпрацюють, вилазки трапляються ледь не щодня. Один-єдиний нещасливий штурм — варто лише паршенді хоча б разок узяти нас на мушку — і всьому кінець. Від команди залишиться мокре місце.
— Знаю! — роздратовано повторив Каладін, глибоко вдихнувши й стиснувши кулаки, щоб не втратити контролю над собою.
— Харизматику! — звернувся до нього Лопен.
— Чого тобі?! — визвірився командир.
— Це відбувається знову.
Каладін застиг, а тоді опустив погляд на свої руки. Як і варто було очікувати, він уловив слабкий натяк на люмінесцентний димок, що звивався над шкірою. Ледь-ледь помітний — поблизу не було достатньо сфер, — але він усе ж курився. Струминки швидко розтанули в повітрі. Залишалося сподіватись, що решта обслуги нічого не помітила.
— Поглинь його Геєна. Що я зробив?
— Не знаю, — сказав Тефт. — Може, розсердився на Гашал?
— Я й раніше бував не в захваті від неї.
— Ти вдихнув його, — завзято доводила Сил, пурхаючи в повітрі довкола командира у вигляді осяйної стрічки.
— Що?
— Я бачила, — сказала вона, обвиваючись навколо самої себе. — Ти розлютився й хапнув повітря… а з ним і Світла. Воно також втяглося.
Каладін кинув погляд на Тефта, але старий мостонавідник, звичайно ж, нічого не чув.
— Збирай людей, — наказав йому командир. — Треба спускатися вниз — у нас наряд у провалля.
— А як бути з новинами? — запитав той. — Каладіне, ми не можемо взяти участь у стількох вилазках. Нас зрешетять їхні стріли.
— Я сьогодні ж збираюся зарадити цьому лихові. Готуй людей. Сил, мені потрібна твоя допомога.
— Яка? — вона опустилася навпроти нього, набувши подоби молодої дівчини.
— Знайди нам місце, де валяються трупи паршенді.
— Я гадала, що сьогодні ви плануєте вправлятися зі списами.
— Цим займуться мої люди, — пояснив Каладін. — Яких я спочатку організую. А тоді переді мною постане інше завдання.
***
Каладін різко сплеснув у долоні, і мостонавідники вишикувалися цілком пристойним клином. У кожного був спис — один із тих, які обслуга заховала в проваллі: спершу вони набили ними великий лантух, обважнивши його камінням, а тоді засунули в розколину. Він знову ляснув долонями, і вони перешикувалися в двошеренгову стінку. Черговий сигнал — і ті утворили коло, причому за спинами кожної пари бійців стояв третій, готовий оперативно залатати собою можливий пролом у строю.
Зі схилів урвища стікала вода, і його люди брьохали через калюжі. Але виявились молодцями! Кращими, ніж він мав бодай примарні підстави очікувати, і кращими — з поправкою на рівень підготовки — за будь-який загін, котрий йому доводилося тренувати.
Але Тефт мав рацію. У бою їм не протриматися довго. За кілька тижнів він — методом спарингів — підтренував би їх у випадах та використанні щитів, і тоді вони б почали становити сяку-таку загрозу. Але доти залишалися всього лиш мостовою обслугою, навченою тримати хитромудрий стрій. Їм потрібно було більше часу.
І Каладін мав роздобути його для них.
— Тефте, — звелів командир, — перебирай командування на себе.
Немолодий мостонавідник відсалютував йому схрещеними руками.
— Сил, — сказав спренові Каладін, — ходімо подивимось, що там за тіла.
— Пішли. Це недалеко.
І вона осяйною стрічкою пурхнула вздовж провалля. Її приятель рушив за нею.
— Сер, — звернувся до нього Тефт.
Каладін затримався. Відколи той почав звертатися до нього «сер»? Аж дивно, до чого доречним здавалось це слово.
— Слухаю.
— Вам не потрібна охорона? — Тефт стояв перед строєм мостонавідників, котрі все більше й більше скидалися на солдатів — у своїх шкіряних жилетах і з ратищами, які звично стискали в руках.
Командир похитав головою.
— Зі мною все буде гаразд.
— Прірводемони…
— Світлоокі до останнього перебили всіх тих, які никали близько до нашого боку Рівнин. А крім того, якщо я й наткнуся на одного з них, то чим мені допоможуть дві-три зайві людини?
Тефт скривив губи під короткою сивуватою бородою, але заперечити на це було нічого. Каладін подався вслід за Сил. У його капшуку лежав залишок сфер, виявлених на обшуканих трупах. Тепер вони регулярно залишали для себе «відсоток» від кожної знахідки та пришпилювали його до мостів. А оскільки до збору трофеїв тепер долучилася спрен, то й грошей траплялося більше, ніж бувало колись. У капшуку зібрався невеличкий статок. І його Буресвітло — як він сподівався — мало неабияк прислужитися їм того дня.
Він дістав сапфірову марку, щоб освітити шлях та обминати всипані кістками калюжі. З однієї з них стирчав череп — його верхня частина, наче волоссям, поросла кучерявим зеленим мохом, над яким звивалися спрени життя. Напевно, він мав би почуватися моторошно, самотою простуючи темними западинами, але Каладін не тривожився. Для нього те священне місце було саркофагом простолюддя, погребальним склепом мостової обслуги та списників, які гинули за едиктами світлооких, а їхня пролита кров збігала донизу порепаними стінками урвищ. І це навівало не моторошність, а врочистість.
Він навіть радів можливості побути наодинці з тишею та рештками загиблих. За життя їм було байдуже до чвар тих, хто народився зі світлішими очима. Ці люди дбали про свої родини чи, щонайменше, про капшуки зі сферами. Скільки з них виявилися заручниками цієї чужої землі — цих безкраїх плато довкола — і власних злиднів, через які вони не могли втекти в Алеткар? Щотижня їх гинули сотні, здобуваючи яхонтосерця для тих, хто й так не бідував, і шукаючи помсти за давно покійного короля.
Каладін поминув іще один череп, якому бракувало нижньої щелепи, а тім’яна ділянка була розколота ударом сокири. Здавалося, ніби кості з цікавістю спостерігають за ним, і блакитне Буресвітло в його руці кидало якийсь потойбічний відблиск на пожолоблені дно та стінки провалля.
Конгрегації навчали, що після смерті найдостойніші з людей — ті, хто найбільше вдосконалився у своєму Покликанні — вознесуться на небеса, щоб долучитися до їхнього відвоювання. Кожен робитиме те саме, що й за життя. Списники — битимуться, селяни — оброблятимуть духовну ріллю, світлоокі — вестимуть за собою. Подвижники завбачливо наголошували, що успіх у будь-якому Покликанні винагородиться могутністю. Від одного помаху руки хлібороба забуяють неозорі поля духовних врожаїв. А списник стане непереможним воїном, здатним щитом насилати грім і метати блискавки ратищем.
А от як бути з мостонавідниками? Чи зажадає Всемогутній, щоб усі тутешні полеглі й собі повставали з мертвих і продовжили своє животіння? Тож Данні разом із рештою і в замогильному житті бігатиме на вилазки? Жоден подвижник не приходив перевірити їхні вміння та засвідчити Вдосконалення в них. Напевно, на Війні за небеса мостонавідники не знадобляться. Але ж туди все одно потраплять лише наймайстерніші. Інші ж просто собі спочиватимуть, аж доки Ідилічних покоїв не буде повернуто.
«Тож тепер я знов увірував?» Він перебрався через валун, затиснутий у розколині. «Отак просто: раз — і все?» Каладін сумнівався. Але не зациклювався на цьому. Він зробить усе залежне від нього задля своїх людей. І якщо це теж могло стати Покликанням — хай буде так.
Звичайно, якщо йому з командою вдасться втекти, Садеас замінить їх іншими, і ті загинуть за них.
«Я повинен дбати про те, про що можу, — сказав він собі. — А незнайома обслуга — не мій клопіт».
Тефт переказував легенди про ідеали й життя Променистих. Але чому люди не могли просто взяти й стати, як вони? Чому шукали натхнення у мріях і вигадках?
«Якщо втечеш… то полишиш усіх інших мостонавідників на загибель, — прошепотів голос усередині нього. — Має ж бути щось, чим ти міг би їм зарадити».
«Ні! — відбивався він. — Дбаючи ще й про них, мені не врятувати Четвертого мосту. Тож якщо знайдеться годящий спосіб, ми будемо вшиватися звідси».
«Коли ти покинеш їх напризволяще, — промовляв начебто голос, — то хто ж тоді боронитиме їх? Усім байдуже. Усім…»
Як це там сказав його батько багато років тому? Він зробив те, що вважав за правильне, бо треба ж комусь починати. Хтось має ступити перший крок.
Каладінові пальці відчули тепло. Він зупинився посеред прірви й заплющив очі. Зазвичай сфери не давали істотного нагріву, але та, яку стискав у пучці мостонавідник, здавалася теплою. А тоді він глибоко вдихнув, почуваючись при цьому цілком природно. Сфера охолола, але його рукою прокотилася гаряча хвиля.
Каладін розплющив очі. Марка в його пучці потьмяніла, а пальці пощипував холод. Чисте біле Світло клубочилося над ним, мовби дим над багаттям.
Він підняв руку та відчув приплив енергії. Зникла потреба дихати — власне, подих неначе затамувався, утримуючи Буресвітло. Сил пурхнула проходом назад і закружляла довкола нього, а тоді застигла в повітрі, набувши подоби молодої дівчини.
— У тебе вийшло. Як це сталося?
Каладін, не дихаючи, похитав головою. Щось здіймалося у ньому, наче…
Наче буря. Яка шаленіла в його жилах та ураганом металася по грудній клітці. Викликаючи бажання бігати, стрибати, кричати. Йому заледве не схотілося луснути. Він почувався здатним пройти повітрям. Або по стіні.
«Так!» — промайнула думка. Командир із розбігу застрибнув на стінку провалля. І вдарився об неї ногами.
А тоді відскочив і гепнувся на землю. У нього вирвався крик приголомшення, і тоді він відчув, як разом із видихуваним повітрям усередині вщухає буря.
Із відновленням дихання Буресвітло випаровувалося швидше. Він так і лежав на спині, доки його потік не вичерпався повністю.
Сил опустилася йому на груди.
— Каладіне? Що це означає?
— Що я — ідіот, — відказав той, сідаючи й відчуваючи ломоту в спині та гострий біль у лікті, яким ударився об землю. — Тефт розказував, ніби Променисті могли ходити по стінах, а я саме відчув таку жвавість…
Спрен закрокувала повітрям, неначе спускалася сходами.
— Не думаю, що ти вже готовий до цього. Не ризикуй так. Якщо ти загинеш, я знову зроблюся дурненькою.
— Спробую не забувати про це, — відказав Каладін, зводячись на ноги. — І може, навіть викреслю загибель із переліку справ, запланованих на цей тиждень.
Фиркнувши, вона спурхнула в повітря, де знову перетворилася на стрічку.
— Давай, ворушися.
І понеслася кудись углиб розколини.
Каладін заховав у капшук тьмяну сферу та покопирсався там у пошуках іншої. Чи не всі він їх, бува, осушив? Ні. Решта все ще яскраво світилися. Він вибрав рубінову марку й поквапився навздогін Сил.
Спрен привела його до вузької ущелини, де лежала невелика купка свіжих паршендійських трупів.
— Це огидно, Каладіне, — зауважила Сил, стоячи в повітрі над тілами.
— Я знаю. А ти не скажеш, куди пішов Лопен?
— Я послала його мародерствувати неподалік — він збирає там речі, про які ти просив.
— Поклич його, будь ласка, сюди.
Сил зітхнула, але спурхнула пріч. Спрен завжди дратувалася, коли він змушував її являтися комусь іще, крім нього. Каладін опустився навколішки. Усі паршенді здавалися такими схожими. Те саме квадратне обличчя, ті ж грубі — наче витесані з каменю — риси. У декотрих були «фірмові» бороди зі вплетеними в них невеличкими самоцвітами, які світилися, але не надто яскраво. Огранені, вони втримували Буресвітло краще. Чого б це?
Якщо вірити табірним чуткам, паршенді волокли поранених алеті з собою, а потім зжирали. Із тих же чуток випливало, ніби вони кидали своїх мерців напризволяще, ніяк не турбуючись про полеглих і не обтяжуючи себе погребальними вогнищами для них. Це принаймні точно було брехнею. Насправді ж ті піклувалися про загиблих. Усі вони, здавалось, поділяли Шенову вразливість у цьому питанні — той-бо влаштовував сцену щоразу, коли хтось із мостонавідників хоча б торкався паршендійського трупа.
«Краще б мені не надто його плюндрувати», — похмуро подумав командир, висмикуючи в одного з паршендійців ножа. Той був майстерно викуваний і прикрашений, а лезо вкривали рядки незнайомих Каладінові ґліфів. Він заходився підрізати ним дивний панцир, що виріс на грудях небіжчика.
Син хірурга швидко з’ясував, що фізіологія паршенді істотно відрізняється від людської. Нагрудник по всій площині кріпився до шкіри невеличкими синюватими зв’язками. Каладін продовжував працювати. Крові було небагато: частина витекла ще раніше, а сам труп лежав у калюжі з решти. Ніж у його руці поступався ланцету, але із завданням загалом справлявся. Тож доки Сил привела Лопена, він встиг відділити нагрудник і взявся до панцирного шолома. Зняти його було важче: той подекуди поприростав до черепа, і Каладіну доводилося пиляти його зубчастою частиною леза.
— Ого, харизматику, — сказав гердазієць, підійшовши з мішком за плечима. — Вони в тебе вже геть у немилості, чи не так?
Каладін підвівся й витер руки об спідницю паршендійця.
— Ти знайшов, що я просив?
— Звичайно, — відповів Лопен і, опустивши лантух, заходився порпатися в ньому.
Він витяг звідти шкіряний, із металевими пластинами жилет і такий же шолом — амуніцію списника. Потому видобув кілька тонких шкіряних ремінців і середніх розмірів щит піхотинця. Далі настала черга колекції темно-червоних кісток — паршендійських. А на самому дні мішка лежала мотузка — та сама, яку він купив і скинув у прірву, а тоді заховав унизу.
— Ти ж при своєму розумі, правда? — запитав Лопен, витріщаючись на кістки. — Бо якщо раптом ні, то в мене є родич, який готує трунок для тих, у кого з головою проблеми — і все як рукою знімає, можеш повірити на слово.
— Якби я був не при своєму розумі, — відказав Каладін, підходячи до калюжі стоячої води, щоб відмити панцирний шолом, — то чого б мені зізнаватися в цьому?
— Не знаю, — мовив той, відсахнувшись. — А навіщо приховувати? Гадаю, псих ти чи ні, не так і важливо.
— І ти пішов би за психом у бій?
— Звісно, — промовив Лопен. — Бо якщо ти й псих, то все ж не з буйних, і цим імпонуєш мені. Не з тих навіжених, які перерізують сплячим горлянки, — він усміхнувся. — А крім того, всі ми й так день при дні йдемо за придурками. Узяти хоча б світлооких.
Каладін фиркнув від сміху.
— То для чого це все?
Той не відповів. А натомість приклав нагрудник до шкіряного жилета та прив’язав його спереду, скориставшись кількома з принесених ремінців. Тоді зробив те саме з головним убором списника й панцирним шоломом паршендійця, хоча зрештою йому довелося ножем пропиляти в ньому жолобки, щоби той не спадав.
Покінчивши з цим, Каладін пустив решту ремінців на те, щоб позв’язувати кості докупи й примоцувати їх до лицьової сторони круглого дерев’яного щита. Кістки загримотіли, коли той підняв його, однак він вирішив, що як нема кращого, то й це буде гаразд.
Командир узяв щит, шолом і нагрудник та заховав це все в Лопенів мішок. Воно туди заледве влізло.
— Порядок, — сказав він, підводячись. — Сил, веди нас до Вузької розколини.
Команда витратила певний час на рекогносцировку, шукаючи найзручніше місце для того, щоб пускати стріли в днища стаціонарних мостів. Один із них був зовсім близько від табору Садеаса — тож вони часто перетинали його по дорозі на вилазку — і пролягав над особливо мілким проваллям. Лише футів сорок завглибшки, на відміну від стандартної сотні, а то й із хвостиком.
Спрен кивнула й спурхнула пріч, ведучи їх туди. Каладін і Лопен подалися за нею. Тефт отримав наказ привести обслугу назад і зустрітися з командиром біля драбини, але в них із гердазійцем ще лишався чималий запас часу. Дорогою він краєм вуха слухав розповідь однорукого про його численну рідню.
Що більше Каладін розмірковував про свій план, то зухвалішим він йому здавався. Напевно, Лопен мав рацію, поцікавившись, чи всі в нього вдома. Але він уже пробував діяти раціонально, та й обережність виявляти намагався. Усе це не спрацювало, тож тепер часу на логіку чи обачність просто не залишалося. Гашал вочевидь поставила собі за мету домогтися винищення Четвертого мосту.
Тому коли хитрі й зважені плани давали збій, надходила черга чогось відчайдушно сміливого.
Лопен раптом змовк. Каладін глянув на нього. Гердазієць застиг на місці та зблід. Що то за…
Шкряботіння. Командир і собі завмер, відчуваючи напад паніки. В одному з бічних проходів луною розлігся низький скреготливий звук. Каладін повільно повернувся в той бік — саме вчасно, щоб краєм ока помітити, як щось величезне — ні, гігантське — пробираєтья дальнім проваллям. Просто невиразні тіні в тьмяному світлі та дряпання хітинових кінцівок об камінь. Він облився холодним потом, затамувавши подих, але тварюка подалася в іншому напрямку.
Шкряботіння все слабшало й зрештою стихло. Та вони з гердазійцем ще довго стояли, боячись ворухнутися, після того як змовкли останні відзвуки.
Першим порушив тишу Лопен:
— То що, харизматику, видно, не всіх тутешніх демонів перебили?
— Угу, — тільки й сказав Каладін і з переляку підскочив, забачивши Сил, котра летіла назад з’ясувати, куди ті поділися. При цьому він мимовільно хапнув Буресвітла, і коли спрен присіла в повітрі, то виявила, що той сором’язливо світиться.
— Що тут відбувається? — зажадала відповіді вона, беручи руки в боки.
— Прірводемон, — з вичерпною ясністю пояснив Каладін.
— Справді? — у її голосі чулося збудження. — Треба кинутись йому навздогін!
— Треба… що?..
— Ну, звісно ж, — не вгавала вона. — Б’юсь об заклад, що ти здолав би його!
— Сил…
Її очі весело заблищали. Як виявилось, спрен так пожартувала.
— Ворушіться, — і пурхнула геть.
Тепер вони з Лопеном намагалися ступати тихше. Зрештою Сил опустилася на стінку провалля, ніби в насмішку над Каладіном стоячи якраз там, де той і сам намагався зійти нею.
Він глянув угору, де в сорока футах над його головою виднілася тінь дерев’яного мосту. Це була наймілкіша розколина, яку лишень вдалося знайти — що далі на схід, тим вони глибшали й глибшали. І Каладін усе більше й більше переконувався, що втекти в тому напрямку неможливо: надто далеко добиратися, а вціліти у великобуряних паводках видавалося надскладним завданням. Тож первинний план — прориватися з боєм чи, підкупивши вартових, рвати кігті — залишався неперевершеним.
Але щоби спробувати його втілити, треба було до цього спочатку дожити. І той настил над головою давав такий шанс, якби в Каладіна вийшло до нього дотягтися. Він подумки прикинув вагу мішечка сфер у своїй руці та закинутого на плече лантуха, повного лат і кісток. Спочатку його задум полягав у тому, щоб Скеля пустив стрілу з прив’язаною до неї шворкою так, щоби та перелетіла через міст і знову впала в розколину. І коли б кілька чоловіків тримали мотузку за один кінець, хтось інший міг би вилізти по ній і прив’язати мішок до днища мосту.
Однак це означало наражатися на ризик, що стрілу, яка вилітає з провалля, помітять розвідники. Подейкували, буцімто ті неймовірно гострозорі: від їхнього уміння розгледіти прірводемона, що відкладає хризаліду, залежали цілі армії.
І Каладіну спав на думку кращий спосіб. Принаймні теоретично.
— Нам знадобиться чимало каміння, — сказав він. — Завбільшки з кулак.
Лопен стенув плечима й став роззиратися довкола. Командир і сам приєднався до нього, виловлюючи підхожі камені з калюж та виколупуючи з розколин. У прірвах, на щастя, гальки не бракувало. І незабаром у нього в мішку назбиралася ціла купа каміння.
Він взяв у руку капшук зі сферами й спробував налаштуватися на той самий лад, що й раніше, коли всотав Буресвітло. «Це наш останній шанс».
«Важить життя, а не смерть, — зашепотів він. — Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття».
Перший ідеал Променистих лицарів. Він глибоко вдихнув, і його рукою пробіг потужний силовий поштовх. М’язи обпекло енергією, їм закортіло руху. Буря розпирала зсередини, натягуючи шкіру й спонукаючи кров ринути в шаленому ритмі. Каладін розплющив очі. Довкола нього здіймався осяйний дим. Він був здатен втримати чимало Світла, немов заткавши його всередині затамованим подихом.
«У мені неначе вирує буря». Було таке відчуття, ніби він от-от лусне надвоє.
Каладін поставив лантух з обладунками на землю, обмотав мотузку довкола зап’ястя та прив’язав до пояса мішок із камінням. Тоді видобув звідти гальку завбільшки з кулак і зважив її в руці, відчуваючи гладкість відшліфованих бурею боків. «Краще б цьому спрацювати…»
Мостонавідник зарядив камінь Буресвітлом, і на його долоні виступив іній. Він сам не знав, як домігся цього — просто зробив: ти ж не думаєш «як», наливаючи воду в чашку. Під шкірою його руки´ немов зібралася калюжка Світла, що потому всоталося каменем — наче той шар за шаром відбілював його якоюсь активною осяйною рідиною.
Він притис камінь до стінки урвища. Галька залишилася висіти, стікаючи Буресвітлом — і то трималася так міцно, що він не зміг її відірвати. Каладін перевірив, чи витримає камінець його вагу. Той навіть не зрушився. Тоді він прикріпив інший — трішки нижче, — а там і ще один — над першим. А потому, шкодуючи, що нема кому спалити молитву за успіх його почину, став дертися доверху.
Він намагався не думати про те, що робить. Вибирається нагору по каменях, які тримає біля стінки… що? Світло? Спрен? Каладін продовжував підйом. Це скидалось на те, як вони з Тіеном у дитинстві лазили по скелях неподалік Гартстоуна, от тільки хапатися руками можна було саме там, де найзручніше.
«Ех, мені би запастися камінною потертю за браком магнезії, щоб обробляти руки», — подумав він, підтягуючись, а тоді дістав із мішка нову гальку й закріпив її в потрібному місці.
Сил крокувала поруч, і її розслаблена хода здавалася насмішкою над його нелегким підйомом. І от коли він саме переміщував вагу на чергову зачіпку, із глибини почулося зловісне «клац!». Він ризикнув кинути погляд униз. Найперший з прикріплених ним камінців відвалився. А ще кілька найближчих до нього тепер ледь-ледь сочилися Буресвітлом.
Камінці тяглися за ним, наче низка палаючих слідів. Ураган усередині нього притишився, хоч і продовжував ще бушувати та шаленіти в жилах, пронизуючи запалом та заважаючи водночас. Що ж буде, якщо Буресвітло вичахне в ньому, перш ніж він встигне дістатися верху?
Відпав іще один камінець. А за кілька секунд додолу брязнув і наступний. Обіпершись на протилежну стінку провалля, унизу стояв Лопен — зацікавлений, але спокійний.
«Давай, ворушися!» — подумки гримнув на себе Каладін, дратуючись тим, що відволікається. І знову взявся до роботи.
Якраз коли шкіра на руках починала горіти від підйому, той нарешті дістався днища мосту. Каладін потягнувся до нього, а тим часом іще два камені полетіли донизу. Звук падіння кожного з них був тепер голоснішим, адже ті долали значно довший шлях.
Ухопившись однією рукою за край настилу, а ногами так само впираючись в останні з камінців, він перекинув кінець мотузки через дерев’яну балку моста. Потім зробив іще один виток і прив’язав її простим вузлом — щоб трималася. На короткому кінці шворки він залишив чималий запас.
А решту мотузки одним порухом плеча скинув додолу, на дно провалля.
— Лопене, — гукнув він, і його відкритий рот запарував Буресвітлом. — Натягуй.
Гердазієць заходився виконувати наказ. Командир притримував свій кінець, тим часом зробивши вузол надійнішим. А тоді вхопився за мотузку й завис над прірвою, теліпаючись під днищем мосту. Вузол витримав.
І Каладін заспокоївся. З нього все ще здіймалися випари Світла, бо ж — окрім того, коли крикнув Лопенові — він добрих чверть години не дихав. «Це може стати в пригоді», — подумалось йому, проте в легенях аж запекло, і командир дав їм запрацювати в нормальному ритмі. Ні, Світло вмить не полишило його, але тепер витікало швидше.
— Гаразд, — гукнув він Лопену. — Прив’яжи лантух до кінця мотузки.
Та загойдалася, але за кілька хвилин гердазієць крикнув, що справу зроблено. Каладін обвив шнурок ногами, учепившись за нього, щоб не з’їхати вниз, а руками заходився підтягувати до себе довгий кінець, піднімаючи мішок з обладунками. Скориставшись запасом шворки на короткому кінці вузла, він просунув у лантух ще й капшук із тьмяними сферами, а тоді надійно прив’язав його під мостом — там, де, як він сподівався, Лопен і Даббід зможуть дотягтися до нього згори.
Потім він подивився вниз. Дно прірви виглядало значно віддаленіше, ніж здавалось би з мосту над ним. Ця неістотна зміна перспективи переінакшувала все.
Від висоти в нього не паморочилася голова. Навпаки, Каладін відчув приплив якогось захоплення. Певна частина його єства завжди любила бути вгорі. Там він почувався природно. Це якраз перебування внизу — загнаним у нору, з якого білого світу не видно — наганяло на нього депресію.
Він обмірковував наступний хід.
— Що таке? — запитала Сил, по повітрі підступаючи до нього.
— Якщо я залишу мотузку тут висіти, хтось може помітити її, проходячи мостом.
— То обріж її.
Той глянув на спрена, звівши брову.
— Ти щось чула про сук, на якому сидиш?
— Нічого з тобою не трапиться.
— Тут сорок футів до землі! Я собі всі кістки переламаю.
— Ні, — заперечила спрен. — У мене хороше передчуття, Каладіне. З тобою все буде гаразд. Довірся мені.
— Довіритися тобі? Сил, ти ж сама визнаєш, що твоя пам’ять пошкоджена!
— Минулого тижня ти образив мене, — сказала та, схрещуючи рученята. — І відтоді завинив мені вибачення.
— Тож я повинен попросити його, перерізавши мотузку й гепнувшись із сорокафутової висоти?
— Ні, довірившись мені. Я ж кажу: у мене хороше передчуття.
Каладін зітхнув і знову глянув униз. У ньому закінчувалось останнє Буресвітло. Як іще він міг учинити? Залишити мотузку висіти означало б утнути дурницю. А чи не можна було перев’язати її якимось хитрим вузлом — таким, щоби сам розв’язався, коли посмикати знизу?
Але якщо такі вузли й існували, він все одно не вмів їх зав’язувати. Каладін зціпив зуби. А тоді, щойно останні з прикріплених ним камінців повідставали та з гуркотом осипалися долі, він глибоко вдихнув і витяг трофейного паршендійського ножа, яким недавно розжився. І, не залишаючи собі часу на вагання, швидким порухом перерізав мотузку.
І стрімко повалився додолу, в одній руці все ще стискаючи кінець мотузки. Настил зметнувся вгору, наче піднімаючись, і Каладін у паніці тієї ж миті інстинктивно спрямував погляд додолу. Те, що він там побачив, було аж ніяк не привабливим. Радше навпаки — страхітливим. Жахаючим. Він загине! Він…
«Усе гаразд».
Хвилювання вщухло за один удар серця. Він немов звідкись знав, що робити. Прокрутивши сальто, Каладін випустив мотузку й вдарився об землю обома ступнями водночас. Він приземлився у положенні напівприсівши, спершись однією рукою об камінь. Тілом прокотилася хвиля холоду. Залишку Буресвітла стало на один потужний вихлип, що вирвався назовні кільцем люмінесцентного диму, яке врізалося в землю, перш ніж розвіятися й зникнути.
Він звівся на рівні ноги. Приголомшений Лопен роззявив рота. Ступні нили від удару, та все ж здавалося, що Каладін зіскочив з чотирьох-чи п’ятифутової висоти.
— Ну ти даєш, харизматику! Мов десять перекотів грому у вишині! — вигукнув однорукий. — Це було щось неймовірне!
— Дякую, — відповів Каладін. Він схопився рукою за голову й глянув спочатку на камені, розкидані біля підніжжя схилу, а тоді на лантух з обладунками, надійно прив’язаний угорі.
— А що я казала! — промовила Сил, опускаючись йому на плече. У її голосі чувся тріумф.
— Лопене, — запитав командир, — як гадаєш, зможеш дістати той мішок із латами під час найближчої вилазки?
— Звісно, — відповів той. — Ніхто нічого не помітить. На гердазійчиків солдати нуль уваги, мостонавідники для них — дрібні в очах, ну а калік вони й узагалі впритул не бачать. Тож я для них настільки невидимий, що хоч крізь стіни проходь.
Каладін кивнув.
— Отже, знімеш його. Заховаєш. І віддаси мені перед завершальним штурмом.
— Начальству не сподобається, що ти атакуватимеш паршенді в латах, харизматику, — зауважив Лопен. — Боюся, ця твоя задумка не так уже й відрізняється від попередніх.
— Побачимо, — сказав командир. — Просто виконуй наказ.
60
Неможливе
«Смерть — це моє життя, сила стає моєю слабкістю, мандрівку завершено». — Дата отримання зразка: бетабанес, 1173, за 95 секунд до смерті. Досліджувалася маловідома вчена. Запис зроблений з чужих слів і вважається сумнівним.
— От через що, батьку, — сказав Адолін, — ти ніяк не можеш зректися трону на мою користь, що б ми не виявили стосовно твоїх видінь.
— Справді? — запитав Далінар, потайки всміхаючись.
— Так.
— Гаразд, ти переконав мене.
Адолін завмер посеред коридору. Вони якраз прямували до покоїв Далінара. Той обернувся й глянув на старшого сина.
— Та невже? — не повірив власним вухам княжич. — Тобто я дійсно здолав тебе в цій суперечці?
— Так, — відповів Далінар. — Твої аргументи мене переконали, — він не став уточнювати, що вирішив усе самостійно. — Хай там що, а я залишуся. Зараз мені ніяк не можна дезертирувати.
Адолін широко всміхнувся.
— Але, — поспішив додати князь, здіймаючи палець, — за однієї умови. Я продиктую розпорядження — нотаріально засвідчене найвисокопоставленішими з моїх писарок і затверджене самим королем, — яке даватиме тобі право позбавити мене влади, якщо через психічну неврівноваженість я стану недієздатний. Решті таборів не обов’язково знати про нього, проте мені не можна ризикувати: а раптом я зовсім збожеволію і від того, навпаки, зубами триматимуся за престол?
— Гаразд, — відказав Адолін, підходячи до Далінара. Крім них, у коридорі нікого не було. — На таку умову я можу пристати. І добре, що Садеас про це не дізнається. Бо я й досі йому не довіряю.
— Я не прошу довіряти йому, — мовив батько, розчиняючи двері до своїх апартаментів. — Тобі всього лише варто повірити, що він здатен змінюватися. Садеас колись був мені другом і, гадаю, може стати ним знову.
Прохолодний камінь Душезаклятих покоїв, здавалось, усотав простиглість весняної погоди. Вона все ніяк не хотіла переходити в літню, але й на зимову принаймні не перетворювалась. Елтебар обіцяв, що такого не трапиться, але, зрештою, прогнози цього буревартівника завжди містили численні обмовки й застереження. Воля Всемогутнього залишалась несповідима, і знакам не завжди можна було довіряти.
Тепер князь змирився з існуванням буревартівників, хоча раніше, коли ті вперше зажили популярності, категорично відмовлявся від їхньої допомоги. Жоден смертний не повинен ані намагатися зазирнути в майбутнє, ані заявляти на нього свої права, оскільки воно — лише в руках Всемогутнього. А ще Далінар сумнівався, що під час своїх досліджень буревартівники обходилися без читання. Ті клялися-божилися, що й у думках такого не мали, але ж він на власні очі бачив їхні книги, списані ґліфами. Ґліфи. Їх не мали використовувати таким чином, бо вони були радше малюнками. І той, хто й зроду не бачив якогось із них, усе одно міг здогадатися про його значення, висновуючи суто із форми. Саме цим тлумачення ґліфів відрізнялося від читання.
Буревартівники робили багато чого такого, що змушувало людей ніяковіти. Але, на жаль, приносили й неабияку користь. Знати заздалегідь, коли саме може грянути великобуря, було занадто спокусливо. І хоча вони нерідко помилялися, та все ж здебільшого мали рацію.
Ренарін стояв навколішки біля каміна, розглядаючи фабріал, уже давненько встановлений там для обігріву кімнати. Навані чекала на них, сидячи за Далінаровим письмовим столом на помості й тим часом шкрябаючи листа. Коли князь увійшов, та неуважливо привіталася, махнувши йому рукою із затиснутим у ній телестилем. Навані надягла той самий фабріал, яким жінка — як помітив Холін — хвалилася на бенкеті кілька тижнів тому: багатонога штукенція була причеплена до плеча, наче вхопившись за тканину її фіолетової сукні.
— Не знаю, батьку, — сказав Адолін, зачиняючи двері. Він, очевидно, усе ще мав на увазі Садеаса. — Мене не обходить, читають йому «Шлях королів» чи ні. Він просто замилює тобі очі, аби ти не надто придивлявся, що там і як під час вилазок на плато, доки його секретарки всіма правдами й неправдами стараються не обділити патрона чужими яхонтосерцями. Садеас маніпулює тобою.
Далінар знизав плечима.
— Не в яхонтосерцях щастя, сину. Якщо мені вдасться повернути нашому союзові колишню непорушність, то за це не шкода сплатити чи не будь-яку ціну. Тож, у певному сенсі, радше я ним маніпулюю.
Адолін зітхнув:
— Гаразд. Та я все ж обіруч триматиму свій гаманець, коли він поряд.
— Просто старайся його не ображати, — попросив Далінар. — О, згадав і ще дещо. Я б хотів, щоби ти був особливо обачний із Королівською гвардією. Якщо там є воїни, чия відданість мені відома напевно, признач їх на чати біля покоїв Елгокара. Його слова про змову непокоять мене.
— Але ж ти не сприймаєш їх серйозно, — присоромив того Адолін.
— Щось дивне з його Збруєю таки трапилося. Уся ця історія тхне крємослизом. Можливо, вона й закінчиться пшиком. Але поки що — зроби, як я прошу.
— Мушу зазначити, — озвалася Навані, — що мені не надто подобався Садеас, ще коли ти, він і Ґавілар були друзями.
І закінчила листа розмашною закарлючкою.
— Не він стоїть за замахом на короля, — сказав Далінар.
— Звідки така впевненість? — поцікавилася Навані.
— Бо це не в його характері, — відповів той. — Садеас ніколи не прагнув стати королем. Титул великого князя дає йому донесхочу влади, але й залишає можливість звинувачувати іншого в усіх серйозних помилках, — Далінар похитав головою. — Він ніколи не зазіхав на трон покійного брата, а з приходом Ґавіларового спадкоємця його позиція навіть укріпилась.
— Бо мій син — слабак, — сказала жінка. Але в її словах не чулося звинувачення.
— Він не слабкий, — заперечив Холін. — Просто недосвідчений. Хоча твоя правда — це робить ситуацію ідеальною для Садеаса. Він не бреше, стверджуючи, що попросився бути Великим князем інформації, бо йому дуже кортить з’ясувати, хто ж намагається вбити Елгокара.
— Машало, — сказав Ренарін, звертаючись до тітки з підкресленою шанобливістю. — Цей фабріал у тебе на плечі — для чого він?
Навані з лукавою посмішкою опустила очі на пристрій. Далінар помітив, що їй і самій хотілося, щоби хтось із них про це запитав. Князь сів у крісло: от-от мала грянути великобуря.
— А, це? Різновид болезаспокійріала. Давай я тобі краще покажу.
Вона простягла захищену руку до плеча та перемкнула затискач, який вивільнив ніжки, схожі на крабові. І від’єднала фабріал.
— Чи нічого тобі, любий, не болить? Може, пальця на нозі забив або подряпався?
Ренарін похитав головою.
— Недавно, тренуючись у фехтуванні, я м’яз на руці потягнув, — вставив Адолін. — Нічого серйозного, але трохи ниє.
— Ходи сюди, — звеліла тітка.
Далінар любовно всміхнувся: Навані завжди найбільшою мірою бувала собою, саме цяцькаючись із новим фабріалом. Тоді щоразу випадав один із нечисленних шансів побачити її без жодної фальші й облуди. Присутні лицезріли не королеву-матір і не політичну інтриганку. Перед їхніми очима поставала інша Навані — захоплений інженер.
— Останнім часом цех фабріалірів творить чудеса, — сказала жінка, коли Адолін простягнув їй зап’ястя. — Я особливо пишаюся цим невеличким пристроєм, бо й сама долучилася до його створення.
Вона причепила болезаспокійріал на кисть руки молодого Холіна та підігнула його ніжки під долоню, зафіксувавши їх у такому положенні.
Адолін підняв кінцівку й покрутив зап’ястям.
— Більше не ниє.
— Але ти й досі відчуваєш її, чи не так? — самовдоволеним тоном поцікавилася Навані.
Той потицяв долоню пальцями іншої руки.
— Жодного заніміння!
Ренарін спостерігав за ними з гострим інтересом, і з його очей за скельцями окулярів проглядала непідробна цікавість. Якби ж то хлопця можна було переконати податися в подвижники! Тоді він би міг стати інженером. Але той відмовлявся. Хоча його аргументи завжди здавалися батьку жалюгідними відмовками.
— Якийсь він занадто громіздкий, — зауважив князь.
— Ну, це лише прототип, — захищаючись, відказала Навані. — Я працювала над ним, відштовхуючись від одного з тих жахливих витворів Довготіні, і не могла собі дозволити розкіш надати фабріалу витонченішої форми. Але гадаю, що в нього чималий потенціал. Уяви собі кілька таких штук на полі бою — для полегшування мук поранених. Або в руках хірурга, котрому більше не доводиться відволікатися на біль, якого він завдає своїм пацієнтам під час операції.
Адолін кивнув. А Далінар був змушений визнати, що її винахід і справді мав виявитися корисним.
Навані всміхнулася.
— Ми живемо в особливу епоху: зараз стільки всього нового з’ясовується про фабріали! Ось це, наприклад, фабріал-редуктор, який слугує для зменшення, у нашому випадку — болю. Наразі він не виявляє лікувальної дії на рану, але це може стати першим кроком у відповідному напрямку. Так чи інак, цей тип докорінно відрізняється від спарених фабріалів на кшталт телестилів. Коли б ти лише знав, які в нас плани на майбутнє…
— І які ж вони? — поцікавився Адолін.
— Надійде час — дізнаєтесь, — відказала Навані, загадково всміхаючись. І зняла фабріал із племінникової руки.
— Створювати Сколкозбройці? — захоплено припустив Адолін.
— Ну, ні, — остудила його запал тітка. — Конструкція та функціонування Сколкозброї та Збруї ніяк не вкладаються у зроблені нами відкриття. Їхнім найближчим наявним аналогом є ті щити, що винайшли у Джа Кеведі. Однак, наскільки я можу виснувати, їхня дія базується на зовсім іншому принципі, ніж у традиційній Сколкозбруї. Древні були справжніми геніями інженерної справи.
— Та яке там! — заперечив Далінар. — Адже я їх бачив, Навані. Вони… та що там казати: древні — вони і є древні. Їхній технологічний розвиток примітивний.
— А Міста зорі? — недовірливо спитала Навані. — А фабріали?
Той похитав головою.
— Чого не бачив, того не бачив. У видіннях трапляються Сколкозбройці, але вони там явно не на місці. Напевно, ми й справді отримали їх від самих Вісників, як і оповідається в легендах.
— Можливо, — сказала жінка. — Чому б…
І зникла.
Далінар закліпав очима. Князь не чув, як наближалася великобуря.
Він опинився в просторій відкритій залі з колонадою по краях. Велетенські колони здавалися витесаними з м’якого піщанику та мали зернисті боки без жодного оздоблення. Висока стеля була висічена з каменю та вкрита узорами правильної форми, які виглядали туманно знайомими. З’єднані лініями кола, що розходилися одне від одного.
— Не знаю, що мені робити, давній друже, — долинув збоку чийсь голос.
Далінар обернувся й побачив нестарого ще чоловіка в королівській біло-золотистій мантії, котрий ішов, склавши перед собою руки, приховані широкими рукавами. Він мав чорне волосся, зібране назад і заплетене в косицю, та коротку гостроконечну борідку. Уплетені в його зачіску золоті нитки спадали на чоло, утворюючи осяйний символ. Знак Променистих лицарів.
— Кажуть, ніби щоразу трапляється одне й те ж, — бідкався чоловік. — Ми весь час виявляємося неготові до Руйнацій. І хоча б мали поступово вчитися давати відсіч, але натомість щоразу все ближче підступаємо до краху.
Він обернувся до Далінара, немов чекаючи на відповідь.
Холін опустив погляд. На ньому теж була багато оздоблена мантія, хоча й не така розкішна, як у співрозмовника. Куди він потрапив? Яка це епоха? Йому потрібно було виявити певні прикмети, щоби Навані їх записала, а Джасна, скориставшись її нотатками, могла довести — чи спростувати — істинність побаченого.
— Я й сам не знаю, що сказати, — відповів Далінар. Бо якщо він хотів отримати інформацію, то мав поводитися природніше, ніж під час попередніх видінь.
Схожий на монарха чоловік зітхнув:
— А я сподівався, Карме, що в тебе стане мудрості й для мене.
Вони продовжували простувати залою та поступово наближалися туди, де стіна поступалася місцем масивному балкону з кам’яними перилами, з якого відкривався вид на вечірнє небо. Призахідне сонце плямувало повітря бруднуватою задушливою червоністю.
— Нас руйнує наша власна природа, — спокійним голосом продовжив монарх, хоча його обличчя виглядало розгніваним. — Алакавіш був Приборкувачем сплесків! І хто ж, як не він, мав знати? І все ж Нейгел-зв’язок дарував йому не більше мудрості, ніж звичайній людині. На жаль, не всі спрени такі проникливі, як спрени слави.
— Я згоден з вами, — сказав Далінар.
Його співбесідник полегшено зітхнув.
— А я боявся, що мої заяви здадуться тобі надто сміливими. Адже твої власні Приборкувачі сплесків виявилися… Але ні, не треба зациклюватись на минулому.
«Що означає “Приборкувач сплесків”?» — так і кортіло крикнути Далінарові, але зробити це було нíяк. Бо таке запитання прозвучало б цілком недоречно.
«А може…»
— А як, на вашу думку, слід повестися з тими Приборкувачами? — обережно поцікавився Холін.
— Не знаю, чи можемо ми змусити їх що-небудь зробити, — їхні кроки луною розлягалися в порожній залі. Невже там не було ні вартових, ні почту? — Їхня могутність… словом, приклад Алакавіша переконливо доводить, який магнетичний вплив справляють Приборкувачі сплесків на простолюддя. Якби лише існував спосіб якось заохотити їх… — чоловік зупинився й обернувся до Далінара. — Їм слід стати кращими, давній друже. Як і всім нам. Відповідальність за те, що маємо — хай це буде корона чи Нейгел-зв’язок, — повинна покращувати нас.
Здавалось, він очікував від Далінара певної реакції. Але якої?
— На твоєму обличчі написана незгода, — продовжив монарх. — Це нічого, Карме. Я усвідомлюю, що мої думки щодо цього суперечать усталеним поглядам. Можливо, ти й подібні тобі маєте рацію, і наші здібності справді є доказом богообраності. Але якщо це правда, то чи ж не повинні ми бути обережніші у своїх учинках?
Холін нахмурився. Десь він щось схоже вже чув. Правитель зітхнув, підступаючи до балкона. Далінар приєднався. І звідти нарешті отримав змогу окинути поглядом пейзаж унизу.
Очам відкрилися тисячі трупів.
Далінар хапнув повітря. Мертві тіла захаращували вулиці міста, яке здалося князю туманно знайомим. «Це ж Холінар, — подумав він. — Моя батьківщина». Вони з монархом стояли на самій маківці невисокої триповерхової башти — такої собі цитаделі, довкола якої з часом мав вирости дитинець.
Помилки щодо міста бути не могло — он вони, гостроконечні скельні формації, що здіймаються вгору, наче гігантські спинні плавці. Їх іще називали «Клинками вітру». Хоча — порівняно з тими, до яких він звик — ці зазнали меншої ерозії, та й поселення довкола них виглядало зовсім по-іншому. Скрізь — приземкуваті кам’яні споруди, багато з яких завалилися. Їхні руїни тяглися далеко обабіч кривеньких вуличок. А може, це результат землетрусу?
Ні, ці мертві полягли в бою. У ніс Далінару вдаряв сморід крові, нутрощів, диму. Трупи валялись повсюди, та особливо найбільше їх скупчилося біля невисокого муру, що оточував цитадель. Місцями в ньому зяяли проломи. А вперемішку з тілами траплялися скельні уламки дивної форми. Немовби то були висічені з каменю…
«Кров моїх пращурів! — подумав Холін, перехиляючись через перила. — То ніякі не камені! То істоти!» Здоровенні тварюки, у добрих п’ять-шість разів більші за людину, які мали шкіру тьмяно-сірого, гранітного відтінку. У них були довгі кінцівки та схожі на скелети тіла, а з широких плечей стирчали якісь лабети — хтозна, чи то передні лапи, чи руки. В око впадали вузькі й кістляві клиноподібні морди.
— Що тут сталося? — безтямно промовив Далінар. — Це жахливо!
— Я запитую тебе те саме. Як могли ми таке допустити? «Руйнація» — краще й не скажеш. Мене ознайомили з попередніми підрахунками. За одинадцять років війни загинули дев’ять з десяти моїх підданих. Не знаю навіть, чи й досі існують наші королівства-сателіти? Суру кінець, я певен цього. Тарма й Ейліз — ті навряд чи вціліють. Там погинуло забагато народу.
Далінар зроду не чув про такі краї.
Його співрозмовник стис руку в кулак і тепер легенько постукував ним по перилах. Віддалік були встановлені пересувні крематорії: там узялися спалювати трупи.
— Решта хочуть зіпхнути вину на Алакавіша. Воно й правда: якби він не розв’язав з нами війни перед самою Руйнацією, то, може, ми б і не зазнали аж такого розгрому. Проте Алакавіш — лише симптом серйознішого захворювання. Бо коли Вісники знову повернуться, що вони застануть? Народ, який укотре забув про них? Світ, який розривають війни та чвари? І якщо ми такими залишимося, то, напевно, заслуговуємо на поразку.
Далінара продер мороз. Він гадав, що нинішнє видіння хронологічно йде за попереднім, хоча його давніші візії не були в цьому сенсі послідовні. Він поки що не бачив жодного з Променистих лицарів, але, можливо, не тому, що їхні ордени розпалися. Вони, напевно, ще не виникли. І, очевидно, мала існувати якась причина того, що слова цього чоловіка здавалися настільки знайомі.
Невже таке могло бути? Невже він справді стояв поруч того самого чоловіка, у слова якого знову й знову вслухався?
— Поразка — почесна… — обережно зауважив Далінар, процитувавши вислів, кілька разів повторений у «Шляху королів».
— …якщо вона дарує мудрість, — чоловік усміхнувся. — Знов обертаєш мої власні приповідки проти мене, Карме?
Далінар відчув, як у нього перехоплює подих. Ось цей чоловік. Ногадон. Власною персоною. Великий правитель. Він і справді існував. Ну, тобто колись. Той виявився молодшим, ніж його Холін собі уявляв, але ця скромна й водночас гідна монарха манера триматися… так, помилки бути не могло.
— Я подумую про те, щоби зректися престолу, — тихо сказав Ногадон.
— Ні! — Далінар ступив крок до нього. — Ви не повинні цього робити.
— Я не можу бути їхнім проводирем, — не здавався той. — Адже ось куди їх завели мої напучення.
— Ногадоне.
Король повернувся до нього й нахмурився.
— Що?
Далінар зам’явся. Чи не міг він помилитись щодо того, з ким мав справу? Але ні. Просто ім’я «Ногадон» правило радше за титул. Історія знає багатьох видатних людей, яким церква дарувала священні імена — ще перед тим, як була розпущена. Навіть Баджерденом його навряд чи нарекли від народження. Час не зберіг його справжнього ймення.
— Не зважайте, — мовив Холін. — Вам не можна зрікатися влади. Людям потрібен керманич.
— Без них вони не залишаться, — заперечив той. — Є ж князі, королі, Душезаклиначі, Приборкувачі сплесків. Нам ніколи не бракує тих, кому кортить вибитись у вожді.
— Це правда, — погодився Далінар. — Але в нас гостра нестача тих, хто дійсно вміє вести за собою.
Ногадон сперся на поручні. Він вдивлявся в загиблих, і на його обличчі проступив вираз глибокого смутку й тривоги. Здавалося невимовно дивним бачити цю велику людину такою. Той був зовсім юнаком. Далінар ніколи не підозрював у ньому стільки незахищеності й муки.
— Мені знайоме це відчуття, — тихо продовжив Холін. — Непевності, сорому, спантеличення.
— Ти надто добре знаєш мене, давній друже.
— Воно знайоме мені з власного досвіду. Я… я ніколи не думав, що й вас не обминуло те саме.
— Тоді я мушу виправитися. Ти, видно, усе ж не досить добре мене знаєш.
Далінар змовк.
— То що ж мені робити? — спитав Ногадон.
— Ви запитуєте в мене?
— Ти ж — мій радник, чи не так? Ну от, а мені не завадила би порада.
— Я… Вам не можна зрікатися трону.
— А що ж мені з ним робити?
Ногадон розвернувся й попрямував уздовж просторого балкона. Здавалося, той облямовував увесь поверх. Далінар приєднався до короля, оминаючи місця, де камінь був проламаний, а поручні — відбиті.
— У мене більше не лишилося віри в людей, давній друже, — сказав Ногадон. — Зведи двох із них разом — і вони знайдуть, через що посваритися. Об’єднай їх у групи — й одна з них знайде причину для утисків і гноблення іншої. А тепер ще й це. Як мені захистити їх? Як не допустити цього знову?
— Надиктуйте книгу, — наполегливо порадив Далінар. — Монументальну працю, яка дасть людям надію, пояснить вашу філософію управління, а також те, як слід проживати життя!
— Книгу? Я? Щоб написав книгу?
— Чому б і ні?
— Бо ця ідея — феєрична маячня.
У Далінара аж щелепа відвисла.
— Звичний нам світ був ледь не дощенту зруйнований, — сказав Ногадон. — Навряд чи знайдеться родина, яка не втратила б половини своїх членів! Ті, хто був сіллю землі, стали трупами на он тому полі, а запасів їжі вистачить, щоб якось протягнути два-три місяці — і це щонайбільше. А я повинен марнувати час, диктуючи книгу? І хто ж записуватиме за мною? Усіх моїх книжників було перебито, коли Єліґнар увірвався в канцелярію. Ти єдиний відомий мені вчений, котрий і досі живий.
«Вчений? Ну й часи!»
— То давайте я записуватиму.
— Не маючи руки? Чи ти навчився писати лівою?
Далінар окинув себе поглядом. Обидві руки були на місці, але, напевно, тому, кого бачив Ногадон, бракувало правиці.
— Ні, нам треба підніматися з руїн, — продовжив правитель. — Якби ж лише існував спосіб переконати королів — тих, хто й досі живий — не прагнути вивищуватися один над одним, — він легенько стукнув по перилах. — Ось воно, моє рішення. Треба або зрікатися, або робити те, що слід. Тепер не час для писанини. Пора діяти. І в цьому сенсі, на жаль, треба братися за меч.
«За меч? — подумав Далінар. — Чи від тебе я це чую, Ногадоне?»
Такого не трапиться. Цей чоловік стане великим філософом, проповідником миру й поваги до інших і не змушуватиме людей коритися його волі. Він навчить їх поводитися з честю.
Ногадон обернувся до Далінара.
— Прийми мої вибачення, Карме. Мені не слід відмахуватися від твоїх пропозицій, які сам же щойно й попросив висловлювати. Просто я весь на нервах — як, гадаю, і кожен з нас. Інколи мені здається, що бути людиною означає хотіти неможливого. Для декого — влади. Для мене — миру.
Монарх розвернувся й попрямував балконом назад. І хоч його хода була повільна, проте поза натякала на те, що він хотів би побути на самоті. Далінар не став йому заважати.
— Він зрештою здобуде славу одного з найвпливовіших письменників Рошару за всю його історію, — сказав Далінар.
Відповіддю була тиша, яку порушували тільки вигуки тих, хто працював унизу, збираючи трупи.
— Я знаю, що ти тут, — промовив Холін.
Мовчання.
— Що він вирішить? — запитав князь. — Він об’єднав їх, як і хотів?
Але голос, який часто промовляв у видіннях, не озивався. Запитання Далінара лишилися без відповідей. Зітхнувши, він обернувся, щоб окинути поглядом усіяні трупами поля.
«Ти, Ногадоне, маєш рацію принаймні в одному. Бути людиною означає хотіти неможливого».
Сонце сідало, і краєвид огортала темрява. Вона поглинула його, і князь заплющив очі. А коли розплющив знову — опинився в своїх покоях, стоячи позаду крісла й тримаючись руками за спинку. Він обернувся до синів, котрі нервово переминалися поблизу, щомиті готові схопити його, якщо той розбушується.
— Що ж, — сказав князь, — жодного пуття. Я нічого не довідався. Бодай йому буря! Щось у мене ніяк не виходить…
— Далінаре, — заклопотано кинула Навані, усе ще шкрябаючи телестилем по паперу. — Що ти сказав перед самим закінченням видіння? Повтори…
Той наморщив чоло.
— Перед самим?..
— Так, — гарячково допитувалася жінка. — Останні вимовлені тобою слова…
— Я цитував того, з ким розмовляв. «Бути людиною означає хотіти неможливого». А що?
Та не звернула на нього уваги й несамовито заводила пером. А щойно скінчила, зісковзнула з довгоногого стільця й кинулася до книжкової полиці.
— Чи нема в тебе примірника… А, ось… я так і думала, що має бути. Адже це книги Джасни, чи не так?
— Так, — підтвердив Далінар. — Вона просила, щоби я зберіг їх до її повернення.
Навані взяла том із полиці.
— «Аналекти» Корвани.
Тоді поклала фоліант на письмовий стіл і заходилася гортати сторінки.
Далінар приєднався до неї, хоча, звісно ж, не міг розібрати написаного.
— А до чого тут це?
— Ось, — промовила Навані й звела очі на князя. — Коли ти поринаєш у ці свої візії, то, як і сам знаєш, говориш.
— Так, по-тарабарському. Сини сказали мені.
— Анак малаг каф, дел макіан габін йаг, — прочитала жінка. — Нічого не нагадує?
Спантеличений Далінар похитав головою.
— Дуже схоже на те, що батько говорив під час видіння, — сказав Ренарін.
— Не «дуже схоже», Ренаріне, — самовдоволено заперечила тітка, — а точнісінько та сама фраза. Ти промовив її останньою, перед самим виходом із трансу. Я ж бо — наскільки встигала — записувала все, що ти сьогодні белькотів.
— Навіщо? — здивувався Далінар.
— Бо мені здалося, що це зможе нам чимось допомогти. І так воно й вийшло. Та сама фраза наводиться в «Аналектах», майже слово в слово.
— Що? — недовірливо перепитав Холін. — Як так?
— Це рядок із пісні, — пояснила жінка. — З хоралу Ванріала — ордену митців, котрі живуть на схилах Безмовної височини у Джа Кеведі. Вони рік за роком, століття за століттям наспівують такі тексти, що їх, як вони запевняють, створили зорепіснемовою самі Вісники. У них зберігаються слова таких хоралів, записані в стародавньому манускрипті. Але їхні значення були забуті. І тепер це лише набір звуків. Дехто з учених вважає, що той манускрипт — як і самі тексти — можуть і справді бути зразками зорепісенної мови.
— І я… — почав Далінар.
— Щойно процитував рядок одного з них, — докінчила за нього Навані. — Навіть більше: якщо ти нічого не переплутав у тільки-но згаданій фразі — то, виходить, переклав його. Що може стати підтвердженням Ванріалської гіпотези! Одне речення — це, звичайно, небагато, але воно може дати нам ключ до перекладу всього манускрипту. Мені вже довгенько не давала спокою одна думка, поки я дослухалася до того, що ти верзеш під час видінь. Надто вже впорядкованим воно здавалося як для звичайної тарабарщини, — жінка глянула на князя й широко всміхнулася. — Далінаре, ти, імовірно, розгадав одну з найзаплутаніших і найдавніших таємниць усіх часів.
— Стривай-но, — втрутився Адолін. — Що це ти таке кажеш?
— Я кажу, племіннику, — відказала Навані, дивлячись на нього, — що ми отримали потрібний тобі доказ.
— Але… — заперечив той, — ну, тобто… він міг почути десь оту одну-єдину фразу…
— І вивів із неї цілу мову? — запитала тітка, підносячи тому перед очі повністю списаний аркуш. — Тут не тарабарщина, але й не одна з живих сучасних говірок. Підозрюю, що це якраз те, чим нам здається — зорепіснемова. Тож якщо ти, Адоліне, не здатен запропонувати кращого пояснення, яким же чином твій батько опанував мертву мову, його видіння, поза всяким сумнівом, істинні.
У кімнаті запала тиша. Навані й сама здавалася приголомшеною тим, що сказала. Але швидко струснула з себе цей стан.
— А тепер, Далінаре, — мовила вона, — я хочу, щоби ти описав своє видіння з максимально можливою точністю. Якщо зможеш, пригадай дослівно все, що говорив. Кожна дещиця зібраної інформації допоможе моїм ученим розібратися з цим…
61
Праведний через гріховність
«У бурі прокидаюсь я — падаючи, кружляючи, горюючи». — Дата отримання зразка: каканев, 1173, за 13 секунд до смерті. Досліджувався міський вартовий.
— Далінаре, звідки така впевненість, що то був він? — м’яко поцікавилася Навані.
Князь похитав головою.
— Я просто знаю це, і все. То був Ногадон.
Від закінчення візії минуло кілька годин. Навані залишила письмовий стіл і перебралася в зручніше крісло біля Далінара. Ренарін сидів навпроти нього, про людське око складаючи їм компанію. Адолін пішов збирати донесення про завдані великобурею збитки. Хлопця, здавалось, надзвичайно стривожило те, що видіння виявилися правдиві.
— Але ж чоловік, якого ти бачив, не згадував свого імені, — заперечила жінка.
— То був він, Навані, — Далінар втупив погляд у стіну поверх голови Ренаріна, роздивляючись гладкий коричневий Душезаклятий камінь. — Поряд із ним відчувались атмосфера владності та вага колосальної відповідальності. А ще певна велич.
— Але то міг виявитись якийсь інший правитель, — не здавалася та. — Адже він все ж відкинув твою пропозицію написати книгу.
— Просто час зробити це ще не настав — йому наразі було не до того. Стільки смертей… Його гнітила певна непоправна втрата. Прародителю бур! Дев’ять із десяти підданих загинули у війні. Ти можеш собі таке уявити?
— Руйнації, — сказала Навані.
«Об’єднай народ… Гряде Справжня Руйнація…»
— Чи відомі тобі якісь згадки про Руйнації? — запитав Далінар. — Не казочки подвижників, а свідчення історичних джерел?
Навані тримала в руці келих підігрітого фіолетового вина, на скляному обідку якого утворилися краплинки конденсату.
— Так, але це не в мене треба запитувати. У нас історик Джасна.
— Гадаю, я бачив наслідки одної з них. І я… мабуть, спостерігав трупи Спустошувачів. Це не може слугувати додатковим доказом?
— Коли й так, то все ж і близько не таким надійним, як лінгвістичний, — Навані пригубила трохи вина. — Руйнації згадуються в стародавніх переказах. І — за бажанням — можна доводити, начебто ти уявив собі саме те, що й очікував побачити. Але якщо нам вдасться перекласти ці слова, ніхто не зможе заперечити, що у видіннях тобі являється дещо реальне.
На низенькому столику між ними лежав її планшет із прикріпленим до нього аркушем, по різні боки якого акуратно поміщалися чорнильниця та перо.
— Ти збираєшся розповісти іншим? — спитав Далінар. — Про послане мені у видіннях?
— А як іще нам пояснити те, що відбувається з тобою?
Князь не поспішав із відповіддю. Бо як би це сказати? З одного боку, усвідомлення того, що він не божеволіє, принесло полегшення. Але якщо якась сила намагалася ввести його в оману такими картинами, насилаючи образи Ногадона та Променистих тому, що той мав повірити їм?
«Променисті лицарі впали, — нагадав він собі. — І покинули людство напризволяще. А деякі ордени навіть повернули зброю проти нас, якщо вірити легендам». І щось в усьому цьому вибивало його з колії. Так, Далінар заклав іще одну підвалину для відбудови своєї внутрішньої ідентичності, але найважливіше питання й досі залишалось без відповіді. Довіряє він своїм видінням чи ні? Бо ж тепер, після посіяних Адоліном сумнівів, які серйозно потривожили його душевний спокій, князю ніяк не випадало повертатися до некритичного їх сприйняття.
Тож доки походження побаченого не з’ясується, йому здавалося неправильним розголошувати деталі.
— Далінаре, — мовила Навані, нахиляючись до нього, — у таборах пліткують про твої напади. Навіть дружини твоїх офіцерів почуваються ніяково. Вони гадають, ніби ти боїшся бур або що в тебе якесь душевне захворювання. А це реабілітує тебе!
— Яким чином? Подаючи мене таким собі містиком? Багато хто вважатиме, що від моїх видінь віє чимось підозріло близьким до пророцтва.
— Тобі являється минуле, батьку, — заперечив Ренарін. — А це не заборонено. Та й якщо вже Всемогутній дарує їх, то як можуть люди сумніватися в ньому?
— І Адолін, і я говорили з подвижниками, — сказав на це батько. — І ті запевняли, ніби вкрай малоймовірно, щоб вони походили від Всемогутнього. Тож навіть якщо ми вирішимо, що видінням можна довіряти, багато хто з цим не погодиться.
Навані відкинулася в кріслі, поклавши захищену руку на коліна й потягуючи вино.
— Далінаре, твої сини розповідали мені, ніби ти ходив на пошуки Старої магії. Для чого? Що ти просив в Охоронниці ночі? І яке прокляття та наслала на тебе взамін?
— Я сказав їм, що мені жити з цим соромом, — відповів Далінар. — І я не ділитимусь ним.
У кімнаті запала тиша. Шквальні потоки дощу, які змінювали власне великобурю, більше не барабанили по крівлі.
— А раптом це виявиться важливим? — сказала нарешті Навані.
— То було хтозна-коли. Задовго до початку видінь. Навряд чи ці речі пов’язані.
— Усе може бути.
— Ну, так, — визнав князь.
Це що ж, той день довіку не дасть йому спокою? Хіба не досить того, що він позбувся й найменшої згадки про дружину?
А що думає про це Ренарін? Чи не засудить він батька за такий страшний гріх? Далінар примусив себе підвести очі й зустрітися з підсиленим лінзами поглядом сина.
Як не дивно, той не здавався стурбованим. Просто задумливим.
— Вибач, що тобі довелося дізнатися про мою ганьбу, — сказав князь, дивлячись у бік Навані.
Та байдуже махнула рукою.
— Хоча конгрегації й обурюються, коли хтось шукає допомоги Старої магії, накладена ними єпитимія ніколи не буває сувора. Підозрюю, тобі не довелося перенапружуватись, щоб очиститися від гріха.
— Подвижники зажадали милостині для бідних, — сказав Далінар. — І ще я мав замовити низку молитов. Ні те, ні інше не усунуло наслідків скоєного й не позбавило мене почуття провини.
— Гадаю, тебе здивувало б, скільки благочестивих світлооких звертаються до Старої магії в певний момент свого життя. І то беручи до уваги лише тих, хто зумів дістатися Долини. Та все ж я сумніваюсь, чи немає тут зв’язку з видіннями.
— Тітко, — втрутився Ренарін, обертаючись до неї. — Я недавно просив, щоб мені почитали дещо про Стару магію. І погоджуюся з висловленою оцінкою. Це не схоже на роботу Охоронниці ночі. Вона насилає прокляття в обмін на вдоволення невеличких бажань. Завжди пасок на поясок — одне прокляття за одне бажання. Батьку, адже ти, поза сумнівом, знаєш, у чому полягало те й інше?
— Так, — відповів Далінар. — Мені достеменно відоме моє прокляття, і воно не має з цим нічого спільного.
— Ну, тоді не схоже, що Стара магія тут якось замішана.
— Згоден, — промовив князь. — Але твоя тітка має рацію, піддаючи це сумніву. Адже істина полягає в тому, що ми не можемо довести й зворотного — мовляв, видіння послав Всемогутній. Комусь хочеться, щоб я дізнався про Руйнації та Променистих лицарів. І можливо, нам варто поцікавитися — чому?
— А чим були Руйнації, тітонько? — запитав Ренарін. — Подвижники розводяться про Спустошувачів. Про людство, Променистих, війну. Але як це відбувалося насправді? Нам відомо щось конкретне?
— Серед секретарок твого батька є фольклористки — вони зуміють краще прислужитися тобі в цьому питанні.
— Напевно, знайдуться, — підтримав сина Далінар, — але я не певен, кому з них можна довіряти.
Навані помовчала.
— Слушна думка. Що ж, наскільки мені відомо, свідчень сучасників не збереглося. Це ж було дуже-дуже давно. Але я точно пам’ятаю, що Руйнації згадуються в міфі про Парасафі й Надріса.
— А, Парасафі, — сказав Ренарін. — Це та, що розшукала живородні камені.
— Так, — підтвердила тітка. — Щоби відродити свій загиблий народ, вона видерлася на Дарські вершини — тут у міфу з’являються варіанти, де перелічуються різноманітні гірські хребти наших днів, котрі, мовляв, і є тими самими «Дарськими вершинами», — щоби знайти камінці, яких торкнулися самі Вісники. Тоді піднесла їх до Надріса, котрий лежав на смертнім одрі, і зібрала його сім’я, щоб у них зародилося життя. Із каменів вилупилося десятеро дітей, які й поклали початок новому племені. Здається, воно називалося Марна.
— І від нього пішли макабакі, — додав Ренарін. — Матуся розповідала мені цю історію, коли я був маленький.
Далінар похитав головою.
— Народилися з каменів?
На його думку, більшість стародавніх легенд не пролазили ні в тин ні в ворота, хоча конгрегації й канонізували чимало з них.
— Руйнації згадуються на початку історії, — вела далі Навані, — як причина поголовного винищення одноплемінників Парасафі.
— Але що вони собою являли?
— Війни, — жінка зробила ковточок вина. — Спустошувачі нападали знову й знову, силкуючись витіснити людство з Рошару в Геєну, як-от колись вижили його — а з ним і Вісників — з Ідилічних покоїв.
— А коли з’явилися Променисті лицарі?
Навані знизала плечима.
— Не знаю. Напевно, вони були якимось військовим угрупуванням одного з королівств чи, можливо, спочатку армією найманців. Це полегшило би розуміння того, чому вони врешті-решт скотилися в тиранію.
— Мої видіння натякають на інше, — зауважив князь. — Імовірно, тут і криється справжня мета того, хто їх насилає — спонукати мене повірити в ці брехні щодо Променистих, викликати прихильність до них, а там, дивись, і підштовхнути до повторення їхнього падіння та зради.
— Ой, не знаю, — сказала Навані, і в її тоні почувся скептицизм. — Не думаю, що ти бачив про них щось відверто неправдиве. Легенди здебільшого сходяться в тому, що Променисті не завжди були такі вже й погані. Принаймні в тій мірі, у якій легенди взагалі здатні не суперечити одна одній.
Далінар підвівся й узяв її майже порожній келих, а тоді підійшов до сервірувального столика й знову наповнив його. Відкриття, пов’язане з його психічною адекватністю, мало би багато чого прояснити, але натомість лише більше заплутало. А якщо за видіннями стояли Спустошувачі? Він чув розповіді про те, ніби вони могли вселятися в тіла людей і змушували тих творити зло. Чи якщо побачене все ж походило від Всемогутнього, то з якою метою йому являлося?
— Мені треба все це обміркувати, — сказав Далінар. — Сьогодні видався важкий день. Прошу вас, я би хотів залишитися наодинці з думками.
Ренарін підвівся, шанобливо кивнув і попрямував до дверей. Навані піднялася повільніше; прошурхотівши шовками, поставила келих на столик, а тоді ще й дала гаку, щоб забрати свій знеболювальний фабріал. Син пішов, а князь став біля виходу й там дожидався її. Він не дозволить знову підловити себе наодинці. Далінар визирнув крізь дверну пройму. Його солдати були на місці, а головне — на видноті. От і добре.
— Ти зовсім не радий? — запитала Навані, затримавшись на порозі біля нього й поклавши одну руку на одвірок.
— Радий?
— З того, що не божеволієш.
— От тільки невідомо, чи не водять мене за ніс, — відповів той. — У певному сенсі тепер перед нами постало навіть більше питань, ніж раніше.
— Твої видіння — благословенні, — сказала Навані, кладучи вільну руку йому на плече. — Я відчуваю це, Далінаре. Хіба ти не розумієш, як це чудово?
Погляд князя зустрівся з її очима — світло-фіолетовими й прекрасними. Яка ж вона вдумлива, яка розумна! І як би він хотів, щоб їй можна було цілковито довіритись!
«Вона виявила до мене виняткову чесність, — подумав Далінар. — Нікому й словом не обмовилася про мій намір зректися влади. І навіть не пробувала скористатися видіннями проти мене».
Йому стало соромно за те, що колись він побоювався протилежного.
Навані Холін була дивовижною жінкою. Дивовижною, захопливою й небезпечною.
— Я розумію, що мені додалося тривог, — сказав він. — А також небезпек.
— Але ж, Далінаре, ти отримуєш досвід, про який учені — історики й фольклористи — можуть хіба що мріяти! Я заздрю тобі, хоча ти й стверджуєш, що не бачив вартих уваги фабріалів.
— Навані, у древніх їх не було. Я певен цього.
— І це змінює всі наші уявлення про них.
— Виходить, що так.
— Обвал на твою голову, Далінаре, — мовила вона, зітхнувши. — Невже ніщо більше не розпалює в тобі пристрасті?
Той глибоко вдихнув.
— І навіть дуже багато чого, Навані. Мої нутрощі звиваються, мовби зграя міног, а почуття переплітаються одне з одним. Від реальності побаченого аж голова паморочиться.
— Обертом іде, — поправила вона. — А ти й справді мав на увазі те, що сказав раніше? Ніби довіряєш мені?
— А я таке казав?
— Пояснив, що не довіряєш своїм секретаркам, і попросив мене записувати видіння. У цьому вчувається певний натяк.
Її вільна рука все ще лежала в нього на плечі. Жінка простягла захищену руку й зачинила двері в коридор. Він заледве не зупинив її, але завагався. Чому?
Двері, клацнувши, зачинилися. Вони лишились удвох. І вона була така красуня. Її розумні збудливі очі палали пристрастю.
— Навані, — дорікнув Далінар, тамуючи в собі бажання. — Ти знову за своє…
І чому він їй це дозволяв?
— Атож, — промовила та. — Я завзята жінка, Далінаре.
У її тоні не вчувалось жодної грайливості.
— Так не годиться. Мій брат…
Він потягнувся до дверей, щоби знову відчинити їх.
— Твій брат, — бризнула слиною Навані, і її обличчя спалахнуло від гніву. — Чому всі завжди мають оглядатися на нього? Кожен тільки те й робить, що тривожиться за покійника! Він не з нами, Далінаре. Його нема. Я сумую за ним. Але, схоже, і наполовину не так сильно, як ти.
— Я шаную його пам’ять, — твердо відказав той і, невідомо чого вичікуючи, затримав руку на клямці дверей.
— Прекрасно! Рада за тебе. Але минуло шість років, а ніхто й досі не сприймає мене інакше як дружину небіжчика. Решта жінок розважають мене дозвільними теревенями, та в їхні політичні гуртки мені зась. Вони мають мене за анахронізм. Ти хотів знати, чому я так швидко повернулася?
— Мені…
— Я повернулася, бо в мене нема дому, — просичала вона. — Мені слід залишатися осторонь важливих подій, бо мій чоловік — мертвий! Байдикуй собі на здоров’я. Знаки уваги — звідусіль, та от сама увага — нізвідки. Адже в моїй присутності їм ніяково. Королеві та її фрейлінам.
— Мені шкода, — сказав Холін. — Але я…
Та здійняла вільну руку й легенько вдарила його в груди.
— Я не стерплю такого й від тебе, Далінаре. Ми ж дружили ще навіть до того, як я вперше зустрілася з Ґавіларом! Ти й досі знайомий зі мною, а не тінню давно покійного члена династії. Хіба не так?
І благально глянула на нього.
«Кров моїх пращурів, — подумав вражений князь. — Вона плаче».
Дві маленькі сльозинки.
Далінар нечасто бачив її такою щирою.
А тому поцілував.
То була помилка. Він знав, що була. Але все ж схопив її, затис у грубих гарячих обіймах і взявся ловити губи жінки своїми, не в змозі стриматися. Навані танула, притулившись до нього. Той відчував солоний присмак сліз, які збігали до її вуст, що зливалися з його власними.
Це тривало довго. Аж надто довго. Блаженно довго. Совість волала до нього, неначе в’язень, якого прикували ланцюгами до камери й примусили споглядати якесь жахіття. Але певна частина його єства прагнула цього десятиліттями, котрі минули в спогляданні того, як брат улещує, веде до шлюбу та робить своєю єдину жінку, яку коли-небудь жадав молодий Далінар.
Він зарікся, що ніколи не дозволить такому статися, і заборонив собі й думати про Навані тієї ж хвилини, коли Ґавілар здобув її руку. Але Далінар відступився.
Та її смак, її запах, тепло її тіла, що притискалося до нього, були занадто солодкі. І, мов аромат квітучого саду, змивали почуття провини. На мить той доторк прогнав геть усе інше. Забулися пов’язаний із видіннями страх, тривога через Садеаса й сором за скоєні помилки.
Він міг думати тільки про неї. Прекрасну, проникливу, тендітну й сильну водночас. Далінар горнувся до її тіла — того єдиного, за що можна було триматися, доки світ із його проблемами шалено вертівся довкола.
Нарешті він перервав поцілунок. Вона звела на нього сп’янілі очі. У повітрі довкола них повільно кружляли спрени пристрасті, схожі на крихітні пластівці кришталевого снігу. Князя знову захлеснуло почуття провини. Він спробував м’яко відсторонити її, але та міцно трималась за нього, притулившись усім тілом.
— Навані, — озвався Далінар.
— Тс-с-с.
Жінка поклала голову йому на груди.
— Нам не можна…
— Цить, — повторила вона наполегливіше.
Той зітхнув, але дозволив собі не розмикати обіймів.
— У цьому світі коїться щось не те, Далінаре, — тихо сказала Навані. — Загинув король Джа Кеведу. Я щойно почула про це. Його вбив Сколкозбройний шин у білому одязі.
— Прародителю бур!
— Щось відбувається, — повторила вона. — І причому масштабніше, ніж тутешня війна, важливіше, ніж помста за Ґавілара. Ти чув про ненормальні речі, які бурмочуть люди перед смертю? Більшість не звертають на це уваги, але серед лікарів поповзли чутки. Буревартівники шепочуться між собою, що стихії стають все могутнішими.
— Чув, — ледь видобув той, ущент одурманений нею.
— Моя дочка дошукується чогось, — вела далі жінка. — Вона інколи лякає мене. Така вже завзята! Я щиро маю її за найрозумнішу людину, з якою коли-небудь зналася. І предмет її розвідок… Далінаре, вона гадає, що назріває дещо вкрай небезпечне.
«Сонце схиляється до горизонту. Гряде Вічновій. Справжня Руйнація. Ніч скорбот…»
— Ти потрібен мені, — промовляла Навані. — Я роками жила з цим знанням, але боялася, що почуття провини зруйнує тебе, тому й утекла. Проте не змогла лишатися осторонь. Не з тим ставленням, з яким зіштовхнулася, і не тоді, коли на світі таке коїться. Я налякана, Далінаре, і ти потрібен мені. Ґавілар насправді виявився не таким, яким усі його сприймали. Я була небайдужа до нього, та він…
— Будь ласка, — попросив Далінар. — Не кажи про нього погано…
— Гаразд.
«Кров моїх пращурів!» Він не міг думати про щось інше, крім її запаху. Заціпенівши, князь тримався за неї, мов людина, що з останніх сил хапається за камінь під поривами великобуряного вітру.
Та звела на нього погляд.
— Що ж, у такому разі дозволь висловитись інакше: я була небайдужа до Ґавілара, але я більш ніж небайдужа до тебе. І мені набридло чекати.
Далінар заплющив очі.
— Як ти це собі уявляєш?
— Ми щось придумаємо.
— Нас публічно знеславлять.
— У таборах на мене й так не звертають уваги, — відказала Навані, — а про тебе поширюють поголоски й плітки. Що ще вони можуть нам заподіяти?
— Знайдуть, як насолити. Мене, наприклад, поки що не засудили конгрегації.
— Ґавілар мертвий, — сказала вона, знову кладучи голову князю на груди. — За життя чоловіка я жодного разу не зрадила йому, хоча Прародитель бур свідок, що в мене були для цього всі підстави. Конгрегації можуть балакати все що завгодно, але «Аргументи» не забороняють союзу між нами. Традиція та віровчення — не одне й те ж, і я не збираюся зважати на страх образити чиїсь почуття.
Далінар глибоко вдихнув, а тоді примусив себе розтиснути обійми й відсторонитися.
— Якщо ти сподівалася вгамувати на сьогодні мої тривоги, то в тебе нічого не вийшло.
Та склала руки. Він і досі відчував те місце на спині, де його торкнулася її захищена лівиця. Ніжний дотик, який бережуть для членів родини.
— Я тут не для того, щоби вгамовувати тебе, Далінаре. Якраз навпаки.
— Прошу тебе. Мені справді потрібен час подумати.
— Я не дозволю тобі відштовхнути мене. Я не робитиму вигляду, що цього не було. Я не…
— Навані, — м’яко перебив він її. — Я не залишу тебе. Обіцяю.
Вона якийсь час дивилася на князя, а тоді на її обличчі проступила іронічна посмішка:
— Гаразд. Але ти сьогодні дещо започаткував.
— Я? — перепитав той, здивований, захоплений, спантеличений, схвильований і присоромлений водночас.
— Поцілунок був твоєю ініціативою, — немов між іншим зауважила вона, відчиняючи двері й виходячи в передпокій.
— Це ти мене на нього спокусила.
— Що? Спокусила? — вона озирнулася на нього. — Далінаре, я ще ніколи в житті не була такою щирою й відкритою.
— Знаю, — відказав той, усміхаючись. — Саме це мене й спокусило.
Він тихенько зачинив двері й зітхнув.
«Кров моїх пращурів, — подумав він, — ну чому в таких справах ніколи не буває просто?»
Та все ж, усупереч своїм думкам, він почувався так, неначе цілий світ якимось дивом зробився праведнішим, ставши гріховнішим.
62
Три ґліфи
«Тьма стає палацом. Нехай же владарює! Нехай же владарює». — Дата отримання зразка: какева, 1173, за 22 секунди до смерті. Досліджувався темноокий селай невідомої професії.
— Гадаєш, вона зможе нас урятувати? — запитав нахмурений Моаш, глянувши на молитву, яку командир пов’язав собі на праве плече.
Каладін відвів очі. Він стояв у парадній стійці, а Садеасові солдати тим часом перетинали настил. Тепер, коли він почав працювати, прохолодне весняне повітря бадьорило його. У ясному небі не було ні хмаринки, і буревартівники запевняли, що жодної стихії не очікується.
Пов’язана йому на руку молитва була нехитра: усього три ґліфи — «вітер», «захист», «коханий». Її адресували Джезерезе — Прародителю бур, — щоби той захищав близьких і друзів. Такій прямолінійності надавала перевагу його мати. Попри всю свою іронічність і вишуканість, щоразу, коли Гесіна плела чи писала молитву, вона виходила щира та проста. А тому, надягши її зараз, він мимоволі згадав про матусю.
— Повірити не можу, що ти виклав за неї чималі гроші, — не вгавав Моаш. — Бо якщо й існують Вісники, котрі наглядають за людством, то до мостонавідників їм байдуже.
— Гадаю, останнім часом на мене просто нахлинула ностальгія.
Сама молитва, напевно, і справді була ні до чого, проте віднедавна в нього з’явилися причини частіше задумуватись про релігію. Для багатьох рабів невільницьке життя практично унеможливлювало віру в те, що хтось або щось спостерігає за ними. Однак чимало мостонавідників у неволі, навпаки, ставали побожніші. Такі подібні групи, а реакції — протилежні. Чи означало це, що перші з них дурнуваті, а другі — бездушні, а чи вказувало на дещо зовсім інше?
— Як не крути, а нас уколошкають, — долинув ззаду голос Дрегі. — От і вся історія.
Мостонавідники вимотались. Каладіна та його команду таки примусили спуститися в провалля вночі. Гашал виставила суворі вимоги, вимагаючи збільшення кількості трофеїв. Щоб виконати нову норму, довелося відмовитись від тренування й зайнятися мародерством.
А відтак сьогодні вранці їх підняли по тривозі для участі в мостовій вилазці після якихось трьох годин сну. Стоячи в строю, ті клювали носом, а вони ж іще навіть не добулися до оспорюваного плато.
— Ну й нехай, — тихо озвався Шрамм з іншого краю шеренги. — Хочуть нашої смерті? Що ж, я не з лякливих. Ми їм покажемо, що таке доблесть. Нехай собі ховаються за нашими мостами та спинами, доки ми атакуємо.
— І яка ж у цьому звитяга? — заперечив Моаш. — Давайте краще нападемо на солдатів. Просто зараз.
— На своїх? — запитав Сиґзіл, повернувши своє темношкіре обличчя й окинувши поглядом стрій.
— Атож, — підтвердив Моаш, так само дивлячись перед собою. — Нам кінець у будь-якому разі. То чому б не прихопити з собою кількох із них? Накинутись на — поглинь його Геєна — Садеаса? Його варта на таке не очікує, і я ладен закластися, що в нас би вийшло звалити декого з ніг і вирвати списи, а тоді винищувати світлооких, аж доки ті нас не переб’ють.
Кілька мостонавідників схвально забурмотіли, а солдати й далі перетинали настил.
— Ні, — заперечив командир. — Це нічого не дасть. З нами покінчать іще до того, як ми встигнемо завдати Садеасу хоча б мінімальних незручностей.
Моаш сплюнув.
— Ну а цим — чого ми досягнемо? Поглинь тебе Геєна, Каладіне. У мене таке відчуття, наче я вже теліпаюсь на шибениці.
— У мене є план, — промовив той.
Він чекав на скептичні зауваження, бо інші його плани не справдилися.
Але нарікань ні в кого не виникло.
— Ну-ну, — буркнув Моаш. — І в чому ж він полягає?
— Сьогодні побачите, — відказав командир. — Якщо він спрацює, це дасть нам змогу виграти час. А коли нічого не вийде — тоді я покійник, — він обернувся й окинув поглядом низку облич. — У такому разі Тефт має наказ очолити вашу спробу втекти цієї ж ночі. Ви не готові до неї, але так хоча б отримаєте шанс.
Це звучало все ж краще, ніж накинутися на Садеаса, коли той перетинатиме міст.
Каладінові люди закивали, і навіть Моаш, здавалось, заспокоївся. Хоч яким незгідливим той був на початку, проте став не менш відданим, аніж решта. Гаряча голова, він таки виявився й найкращим списником.
Верхи на чалому жеребці до них наближався Садеас у своїй червоній Сколкозбруї та шоломі з піднятим забралом. Доля розпорядилася так, що той перетинав настил Каладіна, хоча — як і завжди — мав вибір з двадцяти аналогічних. У бік обслуги він навіть не глянув.
— Перешикуватися й переправитись! — звелів командир, щойно Садеас перетнув провалля. Мостонавідники пройшли по настилу, і Каладін звелів їм втягнути його за собою, а тоді піднімати.
Тепер міст здавався навіть важчим, ніж раніше. Обслуга перейшла на рись, огинаючи армійську колону й поспішаючи добутися до наступної прірви. Удалині позад них показалася ще одна армія — в синьому, — яка просувалася вслід, долаючи розколини за допомогою інших Садеасових команд. Скидалося на те, що Далінар Холін відмовився від своїх громіздких гужових настилів і тепер вдавався до послуг мостонавідної обслуги союзника. От тобі й «честь» і небажання жертвувати їхніми життями.
У своєму капшуку Каладін тримав чимало заряджених сфер, які роздобув у міняйл, заплативши за них більше, але тьмяними. Таке марнотратство бісило його, але він потребував Буресвітла.
Вони швидко дісталися наступної прірви, котра — як повідомив йому Матал, благовірний Гашал — мала виявитись передостанньою. Солдати заходилися розминатись і перевіряти спорядження, а в повітря довкола них почали здійматися спрени очікування, схожі на невеличкі вимпели.
Встановивши настил, обслуга повідходила осторонь. Каладін помітив Лопена й мовчазного Даббіда, які наближалися з ношами, навантаженими бурдюками води та бинтами. Щоби компенсувати відсутність руки, гердазієць причепив свою ношу за гак у себе на поясі. За мить вони вже маневрували між членів Четвертого мосту, напуваючи їх.
Поминаючи командира, Лопен кивнув на велику опуклість по центру нош — мішок з обладунками.
— Коли тобі це знадобиться? — тихенько запитав він, опустивши свій вантаж і простягаючи командиру бурдюк.
— Перед тим, як ми вирушимо на штурм, — відповів Каладін. — Молодчина, Лопене.
Той підморгнув.
— Від однорукого гердазійця все одно вдвічі більше користі, ніж від безмозкого алетійця. А до того ж я й одноруч — диви, на що здатний.
І нишком показав непристойний жест солдатам, які марширували повз них.
Каладін усміхнувся, але поступово ставав надто стривоженим для веселощів. Чимало часу минуло, відколи його востаннє трясло перед битвою. Він гадав, ніби Туккс вибив це з нього багато років тому.
— Гей, — гукнув раптом чийсь голос. — Ану, дайте-но й мені.
Каладін обернувся й побачив, що до них підходить солдат. І то якраз із людей того типу, яких він навчився уникати ще в армії Амарама. Темноокий скромного рангу, той був здорованем від природи та, напевно, отримав підвищення суто завдяки зросту й кремезності. Його обладунок належно утримувався, але з-під нього виглядав заплямований та пом’ятий мундир, а засукані рукави оголювали волохаті лаписька.
Спочатку Каладін запідозрив, що той помітив Лопенів «привіт». Але бурмило не виглядав злютованим. Відштовхнувши першого вбік, він смикнув за міх у руці другого. Це помітили солдати поблизу, які зібралися в очікуванні переправи. Їхні власні команди водоносів пересувалися значно повільніше, і не один із них поглядав на гердазійця та його бурдюки.
Дозволити воякам скористатись їхньою водою означало би створити страшний прецедент — але це було б іще півбіди порівняно зі справжнім лихом. Бо якби всі спраглі скупчилися довкола нош, щоби напитися, то неминуче виявили б лантух, напханий обладунками.
Каладін умить зреагував і вихопив бурдюк з руки солдата.
— У вас є власні водоноси.
Той здивовано глянув на нього, немов відмовляючись вірити, що нарвався на відсіч від якогось мостонавідника. Він лиховісно насупився й опустив списа, вперши його тупим кінцем у землю.
— Я не хочу чекати.
— Нічим не можу допомогти, — сказав Каладін, упритул підступаючи до нього та дивлячись просто у вічі. А про себе проклинав ідіота. Бо якщо це обернеться бійкою…
Боєць завагався, ще більше спантеличений відвертою погрозою з боку члена мостової обслуги. Каладін не мав таких ручиськ, як супротивник, але був на палець або й два вищий. На обличчі солдата проступила розгубленість.
«Ну ж бо, відчепися», — гіпнотизував його подумки той.
Але ні. Позадкувати від мостонавідника на очах усього загону? Солдат стиснув кулак, похрустівши суглобами.
За лічені секунди вся команда була тут як тут. Вояк закліпав очима, забачивши, як, прикриваючи свого, довкола загрозливим оберненим клином шикується Четвертий міст. Обслуга рухалася з природною плавністю, як і вчив Каладін. Кожен із них стискав кулаки, переконливо демонструючи служивому, що регулярна «важка атлетика» привела їх у кращу фізичну форму, ніж та, яку мав пересічний солдат.
Здоровань обернувся на свій загін, неначе просячи підкріплення.
— Ти що, друже, хочеш спровокувати бійку? — тихо процідив Каладін. — Цікаво, кого ж Садеас змусить бігти з цим настилом, якщо зі строю вибуде хоч один із мостонавідників?
Той зиркнув на супротивника, якусь хвильку помовчав, а тоді, нахмурившись, вилаявся й відійшов.
— Не хочеться бруднити руки об той крєм, яким він напханий, — пробурчав чолов’яга, приєднуючись до товаришів.
Члени Четвертого мосту заспокоїлись, хоча чимало «побратимів» задираки, які стояли в черзі, привітливо глянули на них. Обслуга вперше заробила дещо інше, аніж позирк спідлоба. Залишалося сподіватись, щоби ті не допетрали, що команда мостонавідників швидко та злагоджено утворила бойовий стрій, у який зазвичай шикуються списники.
Каладін махнув своїм людям розхóдитись і кивнув на знак вдячності. Вони відступили, а командир пожбурив відвойований бурдюк назад Лопенові.
Коротун криво всміхнувся.
— Відтепер я пильніше наглядатиму за деким, харизматику.
І скоса глянув на солдата, котрий намагався відібрати воду.
— Це ж як? — не зрозумів Каладін.
— Та бач, знайшовся в мене родич у команді водоносів, — пояснив Лопен. — І він, гадаю, завинив мені за той випадок, коли я допоміг був подрузі його сестри здихатися одного бовдура, якому та запала в око…
— Ну й родичів у тебе!
— Ріднí ніколи не буває забагато. І той, хто сíкається до одного з нас, займає ціле кодло. Але якраз цього ви, дурнолобці, усе ніяк не можете второпати. Не бери на свій рахунок, харизматику.
Командир звів брову.
— Облиш його, Лопене. Не сьогодні. «Я скоро й сам тут заварю добрячу кашу».
Той, зітхнувши, кивнув.
— Гаразд. Лише заради тебе, — а тоді здійняв бурдюк у руці. — Упевнений, що не бажаєш промочити рот?
Каладін не хотів: його шлунок міг не втримати випитого. Але примусив себе взяти міх і зробити кілька ковтків.
Незабаром надійшов час і їм перетинати настил та, втягнувши його за собою, завдавати на плечі перед останнім забігом — штурмом. Бійці Садеаса шикувалися в колони, уздовж яких туди-сюди скакали світлоокі, вигукуючи накази. Матал махнув їхній команді висуватись на позицію. Армія Далінара Холіна відстала: вона пересувалася повільніше з огляду на більшу чисельність.
Командир зайняв своє місце в першій лінії. Попереду, на краю сусіднього плато, стали в стрій паршендійські лучники, вдивляючись у той бік, звідки очікували нападу. «Це що ж, вони вже співають?» Каладінові здалося, ніби він чує їхні голоси.
Праворуч нього стояв Моаш, а ліворуч — Скеля. Через катастрофічний некомплект у лінії смертників їх було лише троє. Шена він розмістив із самого заду, щоби той не побачив, що зібрався зробити його командир.
— Я вискочу з-під настилу, щойно ми підемо в атаку, — пояснив Каладін сусідам. — Скеле, ти за головного. Нехай не збавляють темпу.
— Гаразд, — відказав рогоїд. — Хоч нам без тебе доведеться важкувато. У нас замало людей, та й ті знесилені.
— Ви впораєтесь. Мусите впоратись.
Каладін не бачив обличчя сусіда — з-під мосту його не розгледиш, — та у звуках голосу здорованя вчувалася тривога.
— А цей фортель, який ти викинеш, — він небезпечний?
— Напевно, так.
— Я можу чимось допомогти?
— Боюся, ні, мій друже. Але самé твоє запитання надає мені сили.
Відповісти на це Скелі не довелося. Матал скомандував мостонавідникам рушати. Угору знялися стріли, відволікаючи паршенді. Обслуга припустила щодуху.
Командир пригнувся й вискочив поперед них. Лопен чекав осторонь і жбурнув йому мішок з обладунками.
Матал нажахано заверещав на Каладіна, але команди вже прийшли у рух. Той сконцентрувався на меті — захистити Четвертий міст — і різко вдихнув. Із капшука на поясі ринуло Буресвітло, та він не став усотувати забагато. Рівно стільки, щоб відчути сплеск енергії.
Сил летіла перед ним, ставши майже невидимою — лише ледь помітно брижилося повітря. Каладін зірвав із лантуха зав’язку, витяг жилет і незграбно накинув через голову. Він не став марудитися зі шнурівкою по боках, а натомість, перестрибуючи невеличку скельну формацію, надяг шолома. Наостанок дійшла черга щита, на якому, хрест-навхрест прив’язані спереду, гримотіли червоні паршендійські кістки.
Навіть длубаючись з обладунками, він без особливих зусиль добряче випереджав перевантажені мостонавідні команди. Його заряджені Буресвітлом ноги були прудкі та надійні.
Спів лучників-паршенді просто попереду різко урвався. Декілька з них поопускали зброю, і хоч туди залишалося ще далеченько, щоб розгледіти обличчя, він нюхом відчував їхній сказ. Каладін на це й очікував. І навіть сподівався.
Паршенді залишали своїх мертвих. Та не тому, що їм, мовляв, начхати: просто переміщувати покійних вважалося в них виявом жахливої неповаги. Здавалось, гріхом було навіть торкнутися небіжчика. Ну а якщо так, то опоганити трупи й прихопити у бій обладунки з кістками мало означати щось неуявно гірше.
Щойно Каладін наблизився, як лучники затягнули іншу пісню. Швидку й шалену — радше скандування, аніж наспів. Ті, що були поопускали зброю, тепер знову її здійняли.
І всі вони в будь-який спосіб намагалися вбити блюзніра.
У Каладіна полетіли стріли. Дюжини стріл. Їх випускали не злагодженими залпами. Ті свистіли поодинці — стрімко й нестямно, — бо кожен лучник намагався поцілити за першої ж можливості. На святотатця летів смертельний рій.
Пульс Каладіна несамовито забився, і він ухилився ліворуч, зістрибнувши з невисокого камінного пагорбка. Стріли протяли повітря в небезпечній близькості від цілі. Але заряджені Буресвітлом м’язи реагували миттєво. Він ухилявся, скільки міг, а тоді, рухаючись зигзагами, повернув у протилежному напрямку.
Четвертий міст позаду Каладіна досяг зони ураження лучників, але туди не полетіло жодної стріли. Інші команди теж залишилися без уваги: більшість паршенді зосередилися на ньому. Стріли линули все жвавіше, розпорошуючись довкола й відскакуючи від щита. Одна з них, проносячись мимо, розкраяла йому руку, а інша вдарилась об шолом і ледь не збила його з голови.
Рана заюшила не кров’ю, а Світлом і, на Каладінів подив, почала повільно затягуватись. На шкірі виступив іній, а запас енергії поступово виснажувався. Він втягнув її більше, зарядившись аж до видимої осяйності. Й ухилявся, вертівся, відскакував, мчав.
Його загартовані в битвах інстинкти впивалися новонабутою швидкістю, і він щитом збивав стріли, що пролітали в повітрі. Неначе тіло давно прагнуло такої здатності й було народжене, щоби сповна скористатися перевагами Буресвітла. Упродовж усього попереднього життя він існував — мляво й безпорадно. А тепер от зцілився. Він не вийшов за межі власних можливостей — ні, він нарешті їх досягав.
Зграя стріл жадала його крові, але Каладін ухилився від них, діставши ще один поріз на руці, але відбивши решту щитом чи нагрудником. Черговий наліт — і він рвучко здійняв свій захист, побоюючись не встигнути. Але древка змінили курс і, зробивши дугу, врізалися в дерево. Самонавелися на нього.
«Я притягую їх до щита!» Йому згадалися дюжини мостових вилазок, коли стріли впиналися в деревину поблизу його рук, що трималися за держаки. Завжди промазуючи на якийсь мізер.
«То скільки ж часу я вже це роблю? — подумав Каладін. — І скільки стріл притягнув до моста, відштовхнувши від себе?»
Йому нíколи було підраховувати. Він і далі рухався, ухиляючись. Відчував повів стріл, що пролітали в повітрі, чув їхній свист, у нього бризкали скалки, коли ті, ламаючись, вдарялися об камінь або щит. Він сподівався відволікти від своїх людей хоча би декого з паршендійських лучників, але й гадки не мав, що спричинить таку гостру реакцію.
Частина його єства нетямилася від захвату, вивертаючись, ухиляючись і відбиваючи зливу стріл. Але він почав видихатися. Спробував втягнути ще Буресвітла — але де там. Усі сфери були осушені. Він запанікував, не припиняючи вертітися, але раптом потік стріл став слабнути.
Каладін налякано усвідомив, що мостонавідні команди обігнули його з боків, залишивши тому місце й далі бавитися з ворогом, а самі промчали мимо й опустили свої вантажі. Їхній настил був встановлений, і кавалерія саме перетинала його, готуючись до атаки на лучників. Попри це, деякі паршенді, оскаженівши від люті, усе ще не припиняли обстрілу. Верхівці завиграшки стинали їх, зачищаючи територію та готуючи плацдарм для піхоти Садеаса.
Каладін опустив щита, який наїжачився стрілами. Він заледве встиг передихнути, як до нього, волаючи від радості, збіглися мостонавідники, і ледь не збили з ніг у пориві захоплення.
— Ти придурок! — вигукнув Моаш. — Буря на твою дурнувату голову! Що це було? І що ти собі думав?
— Фантастика! — озвався Скеля.
— Так і до загибелі недовго! — дорікнув Сиґзіл, проте його зазвичай суворе обличчя прикрасила усмішка.
— Прародителю бур, — докинув Моаш, висмикуючи стрілу з наплічника командирського жилета. — Ти тільки поглянь.
Каладін опустив очі та з подивом виявив, що в полах жилета й сорочки — там, де він заледве уникав попадання — зяяла дюжина дірок. А три стріли застрягли в шкірі обладунку.
— Буреблагословенний, — промовив Шрамм. — Що тут іще сказати?
Командир відмахнувся від їхніх похвал. Його серце несамовито калатало. Він був наче знетямлений: вражений тим, що вцілів, задубілий від спожитого Буресвітла й такий знесилений, ніби здолав маршрут підвищеної складності для бігу з перешкодами. Каладін глянув на Тефта, звівши брову, і кивнув на капшук, привішений до пояса.
Той похитав головою. Він уважно спостерігав: випари Буресвітла, що здіймалися з тіла хлопця, залишалися непомітними для глядачів — на заваді було світло дня. Та все ж те, як ухилявся від стріл командир, не могло не здатись чимось неймовірним і без настільки очевидного підтвердження. І якщо про нього й раніше побутували легенди, то після цього вони мали тільки багатократно примножитись.
Каладін обернувся, щоби глянути на війська, які проходили мимо. І в той момент він дещо усвідомив. На нього все ще чекала розмова з Маталом.
— Шикуйся, хлопці, — наказав командир.
Обслуга неохоче підкорилася, ставши довкола нього у дві шеренги. Попереду, біля їхнього мосту, стовбичив Матал. Той виглядав занепокоєно, і мав для цього всі підстави. Бо під’їжджав Садеас. Каладін зібрався з духом, пригадавши, як його попередня перемога — коли вони залучили бокове перенесення — наприкінці обернулася поразкою. Він завагався, а тоді поспішив уперед, до настилу, де Садеас от-от мав порівнятися з Маталом. Його люди кинулися вслід.
Він приспів саме в ту мить, коли його безпосередній керівник шанобливо вклонявся Садеасу, закутому в свою прославлену червону Сколкозбрую. Каладін і його команда зробили те саме.
— Авараку Матале, — промовив вельможа, кивком вказавши в бік новоприбулого. — Цей чоловік виглядає знайомим.
— Це той, який уже був влип в історію, Ваша Ясновельможносте, — відказав знервований капітан. — Той самий, що…
— А, так, — згадав Садеас. — Наше «чудо». І ти послав його вперед, щоби він прислужився приманкою? Хм, але ж існують усі підстави думати, що ти не мав би бути схильний до таких експериментів.
— Я беру на себе всю повноту відповідальності, Ваша Ясновельможносте, — відказав Матал, силкуючись подати інцидент у найкращому світлі.
Садеас окинув поглядом поле битви.
— Що ж, на твоє щастя, це спрацювало. Гадаю, тепер мені доведеться підвищити тебе, — він похитав головою. — Ті дикуни практично не зважали на атакуючих. Було наведено всі двадцять мостів, і в більшості команд — жодного пораненого. Щоправда, це вже по-своєму занадто. Однак сприймай мої слова як похвалу. Та найбільше мене потішило те, як ухилявся від стріл цей хлопчисько…
Він пришпорив коня, залишивши Матала з обслугою позаду.
Вийшло чи не найдвозначніше підвищення, свідком якого коли-небудь ставав Каладін, але нічого — згодиться й таке. Він розплився в широкій усмішці. Та начальник обернувся до нього, і його очі спалахнули гнівом.
— Ти… — бризнув слиною Матал. — Через тебе мене могли стратити!
— Але натомість підвищили, — відповів Каладін, а Четвертий міст тим часом лагодився прикривати командира.
— Я все одно мав би підвісити тебе догори дриґом!
— Дехто вже намагався, — відказав Каладін. — У них нічого не вийшло. А крім того, ви ж знаєте, що відтепер Садеас захоче, щоби я й далі з’являвся на передку, відволікаючи лучників. Щасти вам у пошуках іншого неборака, який спробує мене замінити.
Обличчя Матала побагровіло. Він розвернувся й подався перевіряти решту команд. Дві найближчі — Вісімнадцятий і Сьомий мости — стояли й дивилися на Каладіна та його людей. Усі двадцять настилів були наведені? Обійшлося практично без жертв?
«Прародителю бур! — подумалося йому. — Та скільки ж лучників стріляло в мене?»
— Командире, у тебе вийшло! — вигукнув Моаш. — Ти знайшов, у чому секрет. І тепер нам треба змусити твоє відкриття працювати. Розширювати цю практику.
— Б’юсь об заклад, що в мене вийшло б ухилитися від стріл, якби я тільки це й робив, — докинув Шрамм. — Маючи достатньо обладунків…
— Нам слід завести не один такий манок, — погодився Моаш. — Нехай би чоловік так зо п’ять бігали туди-сюди, притягуючи паршендійські стріли.
— Уся суть у кістках, — сказав Скеля. — От завдяки чому це спрацювало. Паршенді настільки сказилися, що не зважали на мостонавідні команди. І якби всі п’ятеро обвішалися їхніми кістками…
Ця фраза нагадала Каладіну про декого. Він озирнувся й обвів очима обслугу. Куди подівся Шен?
Онде він. Той із відсутнім виразом сидів на камінні й дивився перед собою. Командир та інші мостонавідники наблизились до нього. Паршмен звів погляд, і його обличчя перекосила гримаса болю, а по щоках струмками збігали сльози. Глянувши на Каладіна, він помітно задрижав, відвернувся й заплющив очі.
— Він усівся так тієї ж миті, коли побачив, що ти, хлопче, утнув, — пояснив Тефт, потираючи підборіддя. — Це може зробити його непридатним для подальших вилазок.
Командир стягнув із голови конструкцію з двох шоломів — панцирного, прив’язаного до шкіряного, — а тоді провів пальцями по волоссю. Верхній шолом трохи тхнув, хоча він і відмив його ще там, у прірві.
— Побачимо, — відказав Каладін, відчуваючи укол провини. І близько не такий дошкульний, щоби затьмарити цю перемогу в справі захисту своїх людей, але достатній, щоб її принаймні зіпсувати. — А поки що маємо чимало мостонавідних команд, які все ж потрапили під обстріл. Ви знаєте, що робити.
Обслуга закивала й підбігцем кинулася шукати поранених. Командир залишив одного з людей наглядати за Шеном — він був не певен, чим іще зарадити паршмену, — а сам, намагаючись не виказувати знемоги, поклав пітний головний убір, увінчаний панциром, і жилет у Лопенові ноші. Каладін опустився навколішки перебрати своє медичне обладнання — на той випадок, якщо воно знадобиться — та виявив, що його рука тремтить і не слухається. Глибоко й розмірено дихаючи, він притис її до землі, щоб угамувати дрож.
«Липка та холодна шкіра, — подумалося йому. — Нудота. Слабкість». У нього був шок.
— Ти в нормі, хлопче? — запитав Тефт, опустившись навколішки поруч Каладіна. Рана в нього на руці, отримана кілька вилазок тому, все ще залишалася перев’язаною, але це не могло зупинити його від нових забігів із настилом на плечах. Не тоді, коли в команді їх залишалася жменька, як-от тепер.
— Зі мною все буде гаразд, — відказав той, діставши бурдюка й тримаючи його в тремтливій руці. Йому заледве вдалося витягти корок.
— Ти виглядаєш не надто…
— Усе буде гаразд, — повторив Каладін, напившись та опускаючи міх. — Важливо те, що наші люди цілі.
— І ти щоразу таке вироблятимеш? Під час кожної вилазки?
— Що завгодно, лиш би їх захистити.
— Ти не безсмертний, Каладіне, — тихо зауважив Тефт. — Променистого можна було вбити, як і звичайну людину. І рано чи пізно одна з тих стріл увіп’ється тобі не в плече, а в шию.
— Буресвітло зцілює.
— Воно допомагає зцілюватися твоєму тілу. А це, гадаю, не одне й те саме, — сивочолий мостонавідник поклав руку командирові на плече. — Хлопче, нам не можна втратити тебе. Ти потрібен людям.
— Я не збираюсь уникати небезпеки, Тефте. І не покину своїх людей перед лицем бурі стріл, якщо можу цьому чимось зарадити.
— Що ж, — промовив той, — тоді ти дозволиш декому з нас скласти тобі компанію. Якщо не буде іншого виходу, з мостом впораються двадцять п’ять носіїв. А значить, як правильно сказав Скеля, серед нас є кілька зайвих. І б’юсь об заклад, що дехто із врятованих нами поранених з інших команд достатньо одужав і може потроху помагати з переносом. Начальство не наважиться направити їх туди, де були, якщо тільки Четвертий міст і далі чинитиме так, як-от сьогодні ти, забезпечуючи ефективність усього наступу.
— Я… — Каладін змовк. Він цілком міг уявити Даллета на місці Тефта. Той завжди повторював, що частина його сержантських обов’язків — дбати, щоби командир залишався живим. — Гаразд.
Його співрозмовник кивнув і підвівся.
— Ти був списником, Тефте, — сказав Каладін. — Навіть не пробуй це заперечувати. Як тебе занесло сюди, у мостонавідні команди?
— Тут мені й місце.
Він розвернувся та пішов наглянути за пошуком поранених.
Командир сів, а тоді простягся горілиць, чекаючи, доки минеться шок. З півдня з’явилася інша армія — під синіми стягами Далінара Холіна. Вона переправлялась на прилегле плато.
Каладін заплющив очі, щоб відновити сили. Але зрештою щось почув і розплющив їх. Сил вмостилася в нього на грудях, підібгавши під себе ноги. А позад неї військо Далінара Холіна розпочало наступ на оспорюване плато й навіть примудрилося зробити це не під обстрілом. Садеас відрізав паршенді шлях до провалля.
— Це було неймовірно, — сказав їй Каладін. — Те, що я витворяв зі стрілами.
— Ти й досі гадаєш, ніби проклятий?
— Ні. Я знаю, що це не так, — він глянув у похмуре небо. — Але це означає, що всі поразки сталися з моєї власної вини. Це я дозволив Тіену загинути, я підвів своїх списників, рабів, яких я намагався врятувати, Тару… — Каладін якийсь час не згадував про неї. Невдача, якої він зазнав тоді, відрізнялася від решти, але все ж залишалась невдачею. — Якщо це не прокляття, і не лиха доля, і не бог над нами, якого я прогнівив, — мені доведеться жити з усвідомленням того, що якби я доклав ще трішки зусиль, якби мені не забракло крихти досвіду чи вправності, то міг би врятувати їх.
Сил нахмурилася ще сильніше.
— Каладіне, ти маєш переступити через це. Те, що сталося, не твоя провина.
— Саме це колись весь час повторював мій батько, — він ледь помітно всміхнувся. — «Подолай у собі почуття провини. Не залишайся байдужим, але й не бери близько до серця. Не знімай із себе відповідальності, але й не звинувачуй себе». Захищай, рятуй, допомагай — але й не забувай, коли треба вмити руки. Непросто пройти по такому карнизу! Як мені це зробити?
— Не знаю. Я нічого не можу порадити щодо цього, Каладіне. Але ти рвеш себе на шматки. Зсередини і ззовні.
Він вдивлявся в небо над головою.
— Це було фантастично. Я став бурею, Сил. Паршенді не могли нічого мені заподіяти. Їхніх стріл, вважай, не існувало.
— Ти ще зовсім новачок у цьому. І занадто перенапружуєш себе.
— Врятуй їх, — зашепотів той. — Зроби неможливе, Каладіне. Але не перенапружуй себе. А також не звинувачуй, якщо не вийде. Небезпечний це карниз, Сил. Занадто вузький…
Кілька його людей повернулися, ведучи пораненого — тайлена з квадратним обличчям і стрілою в плечі. Каладін узявся до роботи. Його руки все ще трішки тремтіли, але й близько не так сильно, як до того.
Обслуга скупчилася довкола, спостерігаючи. Він уже почав навчати Скелю, Дрегі та Шрамма, та оскільки всі його підлеглі з цікавістю придивлялися, той мимоволі почав пояснювати.
— Якщо затиснути ось тут — це уповільнить витікання крові. Така рана не надто небезпечна, хоча й, напевно, досить болюча… — на обличчі пацієнта з’явилася гримаса болю, — …але справжню загрозу становитиме інфекція. Промийте рану, щоб переконатися, що в ній не застрягли скіпки чи осколки металу, а тоді зашийте. М’язи та шкіра плеча в цьому місці неминуче будуть задіяні, тож вам потрібна міцна нитка, щоби шов не розповзався. А тепер…
— Каладіне, — звернувся до нього Лопен, і в його голосі вчувалася тривога.
— Га? — неуважливо озвався командир, усе ще зайнятий.
— Каладіне!
Лопен назвав його на ім’я замість звичного звертання «харизматик». Той підвівся, обернувся й побачив, що коротун-гердазієць стоїть позаду натовпу, тицяючи пальцем у бік провалля. Битва змістилася північніше, але група паршенді прорвалася крізь Садеасові шеренги. І в них були луки.
Командир приголомшено спостерігав, як несподіваний десант вишикувався й натяг тятиви. П’ятдесят стріл — й усі націлені в команду Каладіна. Паршенді, схоже, було байдуже, що їхній тил залишався відкритим. Вони неначе зосередились на одному-єдиному — знищити святотатця та його людей.
Каладін загукав на сполох, але він почувався таким млявим, таким стомленим. Обслуга довкола нього обернулася якраз тоді, коли луки вже були напоготові. Солдати Садеаса зазвичай обороняли провалля, щоби паршенді не поскидали туди мостів, відрізаючи їм шлях до відступу. Але того разу, забачивши, що лучники не чіпають настилів, ті не квапилися їх зупиняти. Вони залишили мостонавідників на погибель, натомість відтіснивши ворога від самих мостів.
Каладінові люди залишилися без прикриття. Ідеальні мішені. «Ні, — подумав командир. — Ні! Це не може статися ось так. Тільки не після…»
У паршендійську шеренгу врізалась якась сила. Одинока постать в аспідно-сірому обладунку, що орудувала мечем завдовжки з людський зріст. Сколкозбройний спішно прокладав собі шлях між заклопотаних іншим лучників, прорубуючись крізь їхні ряди. У бік Каладінової команди полетіли стріли, але їх випустили занадто рано, не встигши як слід прицілитись. Кілька з них просвистіли поруч обслуги, яка миттю залягла, але нікого не зачепило.
Паршенді падали під замашними ударами меча Сколкозбройного. У загальній веремії деякі валилися в прірву, інші гарячково задкували. А решта гинули — у них вигорали очниці. За лічені секунди загін з п’ятдесяти лучників перетворився на трупи.
Почесна варта лицаря нарешті наздогнала його. Він обернувся, і його лати, здавалось, засяяли, коли той здійняв Сколкозбройця, салютуючи мостонавідникам на знак пошани. А тоді кинувся наступати в іншому напрямку.
— Це був він, — сказав Дрегі, підводячись. — Далінар Холін, дядько короля!
— Який врятував нас! — докинув Лопен.
— Аякже, — буркнув Моаш, обтріпуючись. — Просто побачив групу незахищених лучників і скористався з нагоди завдати удару. Світлооким до нас байдуже. Правда, Каладіне?
Той не відводив очей від місця, де щойно стояли стрільці. За одну мить він міг утратити все.
— Каладіне? — допитувався Моаш.
— Ти маєш рацію, — ледь не машинально відказав той. — Він просто скористався моментом.
От тільки чого б це йому салютувати Каладінові Сколкозбройцем?
— Відтепер, — промовив командир, — ми будемо відходити далі, щойно солдати перетнуть настил. Раніше ворог після початку битви переставав звертати на нас увагу, але тепер із цим покінчено. Те, що я зробив сьогодні — і що ми незабаром робитимемо всі, — надзвичайно їх розлютить. Вони достатньо ошаліють, щоб поводитися по-дурному, але й досить оскаженіють, щоб за будь-яку ціну бажати нашої смерті. Лейтене й Нарме, знайдіть для себе поки що надійні спостережні пункти та стежте за полем битви. Пильнуйте, чи не наближається до провалля хтось із паршенді. Я перебинтую цього хлопця, і ми відступаємо.
Двоє дозорців побігли виконувати наказ, а Каладін знову повернувся до мостонавідника з пораненим плечем.
Моаш опустився навколішки поруч нього.
— Атака на противника пройшла без втрати жодного моста, Сколкозбройний суто випадково приспів нам на допомогу, а Садеас особисто похвалив нас. Ти ледь не переконав мене й собі розжитися однією з таких нарукавних пов’язок.
Каладін опустив очі на молитву. Та була заплямована кров’ю з порізу на руці, який залишки Буресвітла не змогли зцілити повністю.
— Зачекай і побачиш, чи вдасться нам утекти, — командир закінчив шов. — Ото й буде справжня перевірка.
63
Страх
«Я хочу заснути. Бо тепер знаю, чому ви коїте те, що коїте, і ненавиджу вас за це. Я нічого не скажу про істини, які відкрилися мені». — Кекаша, 1173, 142 секунди до смерті. Досліджувався моряк-шин, висаджений командою на берег за те, що нібито приносив нещастя. Зразок не становить істотної цінності.
— Уторопав? — запитав Лейтен, крутячи в руках шматок панцира. — Варто лишень обточити край, і це спонукатиме клинок — чи в нашому випадку стрілу — відскакувати куди-інде, а не до обличчя. Не хотілось би псувати цю твою милу усмішку.
Каладін всміхнувся, беручи в того назад елемент обладунку. Лейтен майстерно його обточив і прокрутив отвори для шкіряних ремінців, щоби кріпити панцир до жилета. Уночі в проваллі панували темрява та холод. Оскільки неба було не розгледіти, складалося враження, неначе ти в печері. І лише мерехтіння поодинокої зірки вгорі вряди-годи розвіювало тьму.
— Як швидко ти зможеш їх закінчити? — запитав він у Лейтена.
— Усі п’ять? Гадаю, до ранку впораюсь. Уся штука була в тому, щоби зрозуміти, як його обробляти, — він постукав по панциру кісточками пальців. — Дивовижний матеріал. За твердістю майже не поступається сталі, але вдвічі легший. Його непросто розрізати чи пробити. А от висвердлюванню легко піддається.
— От і добре, — сказав Каладін. — Бо мені потрібні не п’ять комплектів, а по одному на кожного члена команди.
Лейтен звів брову.
— Якщо вже нам збираються дозволити носіння обладунків, — пояснив той, — значить, кожен повинен отримати свій комплект. За винятком Шена, звичайно.
Матал дав згоду, щоби команда не брала його з собою на вилазки, бо він тепер навіть дивитися не міг на Каладіна.
Лейтен кивнув:
— Гаразд, коли так. Але краще признач мені помічників.
— Поранені в твоєму розпорядженні. А ми натягаємо тобі стільки панцирів, скільки зможемо знайти.
Його успіх обернувся для Четвертого мосту деякими послабленнями. Каладін звернувся з проханням дати його людям час на пошуки панцирів, і Гашал — не придумавши нічого кращого — знизила норму збору трофеїв. Вона вже робила вигляд — і то цілком переконливо, — ніби ідея щодо обладунків від самого початку належала їй, але залишила поза увагою питання про те, звідки вони взялися. Однак, коли дружина Матала зустрілася поглядом з Каладіном, той помітив у її очах тривогу. Що ще він спробує встругнути? Вона поки що не сміла його змістити. Не тоді, коли Садеас так хвалив за нього.
— А як же це підмайстра зброяра та запроторили в мостонавідники? — спитав Каладін, коли Лейтен знову взявся до роботи. Той був дебелим чолов’ягою з мускулястими руками, овальним обличчям і світлим волоссям. — Ремісниками зазвичай не розкидаються.
Лейтен знизав плечима.
— Коли якийсь елемент обладунку не витримує, і світлоокий дістає стрілу, скажімо, у плече, хтось та й повинен виявитись винним. Переконаний, що мій майстер тримає запасного помічника спеціально для таких випадків.
— Що ж, на наше щастя, те, що він утратив, ми здобули. Завдяки тобі ми залишимося жити.
— Зроблю, що зможу, сер, — він усміхнувся. — В усякому разі, у мене навряд чи вийдуть гірші лати, ніж той нагрудник, який ви склепали самотужки. Диво та й годі, що він не відпав ще на півдорозі!
Командир поплескав мостонавідника по плечу й залишив того майструвати при світлі невеличкого кільця топазових скалок. Каладін отримав дозвіл пронести їх, пояснивши, що його людям потрібне світло, щоб працювати над обладунками. Неподалік них Скеля, Лопен і Даббід саме поверталися з черговим вантажем трофеїв. Сил пурхала попереду, ведучи їх за собою.
Каладін вирушив углиб провалля, освітлюючи собі шлях гранатовою сферою, вставленою в невеличкий шкіряний чохол, привішений до пояса. Там розколина розгалужувалась, утворюючи простору трійчасту розвилку. Кращого місця повправлятися на списах годі й шукати! Воно було доволі широке, щоби його люди мали де розвернутися, і водночас достатньо віддалене від будь-якого стаціонарного мосту, тож розвідники практично не могли розчути луну.
Командир щодня роздавав інструкції та залишав Тефта проводити тренування. Воно відбувалося при світлі сфер — маленьких купок діамантових скалок, розкладених по кутках перехрестя, які заледве давали змогу щось розгледіти. «Ніколи не думав, що заздритиму тим дням, коли вправлявся під спекотним сонцем в армії Амарама», — усміхнувся про себе Каладін.
Він підійшов до щербатого Гоббера й скоригував його стійку, а тоді показав, як вкладати власну вагу у випади списа. Мостонавідники швидко робили успіхи, і те, що їхню підготовку було розпочато з азів, давало свій результат. Дехто вправлявся з ратищем і щитом, відпрацьовуючи стійки, у яких вони тримали облегшені списи на рівні голови, прикриваючись піднятими щитами.
Найвправнішими й далі були Шрамм і Моаш. Останній виявився напрочуд здібним. Командир відійшов убік, спостерігаючи за чоловіком з яструбиним обличчям. Сконцентрований, з напруженим поглядом і випнутим підборіддям. Моаш робив один випад за іншим, і дюжина купок сфер змушувала його відкидати таку ж кількість тіней.
Каладін пригадав часи, коли й сам відчував аналогічне завзяття. Після Тіенової смерті він провів цілий рік, щодня доводячи себе до знемоги. Сповнений рішучості вдосконалитись. Узявши собі за мету нізащо не допустити, щоби хоч іще одна людина загинула внаслідок його невміння. Він став найкращим у своєму відділенні, тоді найкращим у роті. Дехто навіть стверджував, що той був найкращим списником у всій Амарамовій армії.
Що б сталося, якби Тара потихеньку не відмовила його від того фанатичного завзяття? Він би й справді вигорів зсередини, як вона й попереджала?
— Моаше, — гукнув командир.
Той призупинив атаки й обернувся на поклик. Але стійки не порушив.
Каладін махнув йому підійти, і Моаш неохоче послухався. Лопен залишив їм кілька міхів із водою, привісивши їх на шнурках до грона клямкунів. Командир стягнув один із них та кинув списникові. Той напився й витер рота долонею.
— Ти робиш успіхи, — похвалив Каладін. — І став чи не найкращим із наших бійців.
— Дякую, — відказав на те Моаш.
— Я помітив, що ти продовжуєш тренуватися й тоді, коли Тефт дозволяє іншим перепочити. Завзятість — це добре, але не вимотуй себе. Я хочу зробити з тебе одного з манків.
Той широко всміхнувся. Стати одним із чотирьох манків, які долучаться до Каладіна для відволікання уваги паршенді, зголосився кожен член команди. Трапилося щось неймовірне. Ще кілька місяців тому Моаш — разом із рештою — безжально посилав новеньких або слабаків у першу лінію, де ті мали зловити стрілу. А тепер усі вони — до останньої людини — добровільно зголосилися на найнебезпечніше завдання.
«Ти усвідомлюєш, яких солдатів міг би виростити з них, Садеасе, — подумав Каладін, — якби не був такий зайнятий думками про те, як укоротити їм віку?»
— То що там з тобою відбувається? — запитав командир, кивнувши в бік тьмяно освітленого тренувального майданчика. — Чому ти так несамовито стараєшся? І чого так затято жадаєш?
— Помсти, — відказав підлеглий, спохмурнівши.
Каладін кивнув:
— Я теж декого втратив. Бо не досить вправно орудував списом. І ледь не заганяв себе до смерті, тренуючись.
— Хто то був?
— Мій брат.
Той махнув головою. Решта мостонавідників, разом із Моашем, здавалося, сприймали «таємниче» минуле командира з глибокою пошаною.
— Я не шкодую, що тренувався, — продовжив Каладін. — І радію з твоєї цілеспрямованості. Але ти маєш бути обережний. Бо якби я заморив себе, постійно перенапружуючись, усі мої зусилля виявилися б марними.
— Звісно. Проте між нами існує різниця.
Каладін звів брову.
— Ти жадав когось врятувати, а я… я хочу декого вбити.
— Кого?
Моаш завагався, а тоді похитав головою.
— Може, колись і скажу, — він простяг руку та вхопив командира за плече. — Я вже думав, що моїм планам кінець, але ти повернув мені надію на їхнє здійснення. І я боронитиму тебе ціною власного життя, Каладіне. Присягаюся тобі в цьому кров’ю своїх пращурів.
Той глянув у палкі очі Моаша й кивнув:
— Ну, гаразд, коли так. Іди допоможи Гобберу та Йаку. Вони й досі відстають із випадами.
Моаш підбігцем кинувся виконувати наказ. Він не називав Каладіна «сер» і наче й не сприймав його з тією ж мовчазною, але беззастережною пошаною, що й інші. І той почувався природніше в його товаристві.
Командир провів наступну годину, інструктуючи людей — одного за одним. Більшість із них кидалися в атаку надто вже безоглядно. Він пояснював їм важливість самоконтролю та точності, які здобули більше перемог, ніж відчайдушна рішучість. Ті всотували цю науку, прислухаючись. І все сильніше й сильніше нагадували його колишній загін списоборців.
Це змусило Каладіна замислитись. Він добре пам’ятав, як саме почувався, коли вперше запропонував своїм людям план втечі. Йому кортіло чимось зайнятися — дати відсіч, хоч би як ризикуючи. Отримати шанс. Але тепер усе змінилося. Була команда, якою він пишався, були друзі, яких полюбив, і була, напевно, надія на стабільність.
І якщо в них усе вийде з обладунками і вони навчаться ухилятися, то будуть певною мірою захищені. Можливо, такі ж захищені, як і його колишній загін. То невже втеча зостається найкращим із варіантів?
— Ох, це вже мені стурбоване обличчя, — зауважив чийсь розкотистий голос. Каладін обернувся й побачив Скелю, котрий підійшов ближче та сперся об стінку провалля неподалік від нього, схрестивши свої могутні руки. — Я називаю його «ликом вождя». Вічна заклопотаність.
Рогоїд звів кущувату брову.
— Садеас нізащо не дасть нам втекти — а особливо тепер, коли ми зажили такої популярності.
Для світлоокого алетійця вважалося принизливим дозволити рабам здійснити втечу: це робило його слабаком в очах інших. І впіймати невільників-утікачів було справою честі.
— Ти вже казав це раніше, — промовив здоровань. — Ми переб’ємо тих, кого він вишле в погоню за нами, і добудемося до Харбранта, де немає рабів. А звідти — на Піки, де мій народ зустріне нас як героїв!
— Може, ми й розіб’ємо перший загін, якщо Садеас виявиться дурнем і пошле всього дюжину солдатів. Але на зміну їм прибудуть інші. А як бути з нашими пораненими? Залишити їх тут на погибель? Чи заберемо з собою, чим значно уповільнимо себе?
Рогоїд у задумі кивнув.
— Ти маєш на увазі, що нам потрібен план.
— Так, — погодився Каладін. — Гадаю, саме це я й хочу сказати. Або він, або ми залишимося тут… мости наводити.
— Ха-ха! — рогоїд, здавалося, сприйняв це за жарт. — Попри щойно дозволені обладунки, нам усім скоро прийде кінець. Адже ми правимо за мішені!
Каладін завагався. Скеля мав рацію. Обслугу посилатимуть на вилазки щодня. І навіть якщо командиру вдасться знизити щомісячний рівень втрат до двох-трьох непоправно вибулих зі строю — колись це здалося б йому неможливим, але тепер виглядало досяжним, — то Четвертий міст у його нинішньому складі припинить своє існування за рік.
— Я поговорю про це з Сиґзілом, — сказав здоровань, потираючи поголену частину підборіддя. — Тут треба подумати. Адже має існувати певний спосіб вибратися з цієї пастки, якось зникнути. Може, пустимо їх по хибному сліду? Чи відволічемо увагу? Напевно, можна якось переконати Садеаса, що ми загинули під час вилазки.
— А як нам це зробити?
— І гадки не маю, — зізнався Скеля. — Але ми помізкуємо.
Він кивнув Каладіну й неквапливо подався в бік Сиґзіла. Азіш вправлявся разом з іншими. Командир пробував розпитати в нього про Гойда, але той, як і завжди, тримав язик за зубами й не схотів про це говорити.
— Гей, Каладіне! — покликав його Шрамм. Він входив до «успішної» групи, у якій саме проводилися спаринги під пильним наглядом Тефта. — Ходи, проведеш із нами тренувальний бій. Покажеш цим кам’яноголовим бовдурам, як це насправді робиться.
Решта теж загукали його.
Командир відмахнувся від них і похитав головою.
До нього підбіг Тефт із важким списом на плечі.
— Хлопче, — тихенько мовив він. — Гадаю, якби ти сам показав прийомчик-другий, це пішло б їм на користь і підвищило бойовий дух.
— Вони на таке вже дивилися.
— Як ти орудуєш списом із відламаним вістрям? І то дуже повільно й пересипаючи справу балачками? Ну ж бо, хлопче. Їм треба це бачити. Бачити тебе.
— Тефте, ми вже говорили про це.
— От тільки згоди не дійшли.
Каладін усміхнувся. Тефт старанно слідкував, щоб не здатися сердитим чи агресивним — усе виглядало так, наче той просто собі спілкується з командиром.
— Ти був колись сержантом, чи не так?
— Не про це зараз мова. Давай просто покажеш їм кілька простеньких речей — що й до чого.
— Ні, Тефте, — повторив той уже серйозніше.
Тренер витріщився на Каладіна.
— Невже ти, немов той рогоїд, відмовишся битися й тоді, коли нам стане непереливки?
— Я не про це.
— А про що ж тоді?
Командир спробував вигадати якесь пояснення.
— Я битимусь, коли дійде до справи. Але якщо дозволю собі взятися за спис уже зараз, то закушу вудила. Занадто насідатиму на них. Нападатиму до сигналу арбітра. Повір мені, Тефте.
Той вдивлявся в нього.
— Та ти, хлопче, боїшся…
— Що? Ні. Я…
— По очах бачу, — сказав Тефт. — Я й раніше це помічав. Коли ти востаннє когось боронив, то зазнав поразки, еге ж? І тепер не поспішаєш знову впрягтися в те саме.
Каладін помовчав. І нарешті зізнався:
— Так.
Та за цим крилося й іще дещо. Коли він знову битиметься, йому доведеться стати давнішнім собою — тим, кого прозвали Буреблагословенним. Сповненим упевненості та сили. Але він сумнівався, чи все ще може ним стати. От що його лякало.
Щойно він візьме списа до рук, вороття вже не буде.
— От так справи… — Тефт потер підборіддя. — Що ж, коли надійде час, сподіваюсь, ти виявишся готовим. Бо цим хлопцям не обійтися без тебе.
Каладін кивнув, а той поспішив до решти, де почав щось пояснювати, щоб заспокоїти їх.
64
Людина крайнощів
«Вони постають із безодні — двоє мерців, які стискають у руках серце, і я знаю, що лицезрів справжню славу». — Кекаша, 1173, 13 секунд до смерті. Досліджувався рикша.
— Я ніяк не могла збагнути, чи серйозні в тебе наміри, — тихо сказала Навані Далінару, коли вони вдвох повільно прогулювалися довкола похідно-польової резиденції Елгокара, зведеної на височині. — Добру половину часу, який ми проводили разом, ти здавався просто любителем позалицятися — начебто й загравав, але щоразу давав задній хід. А іншу половину я раз по раз переконувалась, що неправильно тебе зрозуміла. А Ґавілар діяв так прямолінійно. Він завжди любив без зайвих церемоній домагатися бажаного.
Далінар кивнув. На ньому був незмінний синій однострій, а Навані вбралася в скромну темно-бордову сукню з цупкою оторочкою. Королівські садівники давно розпочали облагороджувати прилеглу територію флорою, тож справа від них, немов поручні, здіймалися покручені пасма жовтої сланцекірки, що сягала їм до пояса. Ця каменеподібна культура поросла невеличкими гронами клямкунів із перламутровими мушлями, котрі повільно стулювалися й розтулювалися в ритмі їхнього подиху. Вони здавались крихітними ротиками, які безмовно щось виголошували в такт один одному.
Обрана ними алейка ліниво тяглася схилом угору. Далінар простував, заклавши руки за спину. Його почесна варта й секретарки Навані тримались позаду. Декотрих із них начебто спантеличувало те, як багато часу ці двоє проводили разом. Скільки ж із них запідозрили правду? Усі? Певна частина? Жодна душа? Але хіба це мало значення?
— Саме тому всі ці роки я не збирався морочити тобі голову, — сказав він, стишивши голос, щоб уберегти ці слова від допитливих вух. — У мене й справді був намір повпадати за тобою. Проте Ґавілар заявив своє право на тебе. І я зрештою відчув, що повинен відступитися.
— Усе так просто? — запитала Навані. У її голосі бриніла образа.
— Він не знав про мою небайдужість. Брат гадав, ніби, познайомивши з тобою, я натякнув йому на можливість позалицятися. Такими вже були наші стосунки: я надивлявся людей, з якими той мав познайомитись, а тоді зводив їх разом. Я й сам не розумів, що накоїв, віддавши тебе Ґавілару, аж доки не стало запізно.
— «Віддавши»? У мене що, тавро невільника на лобі, а я про нього ні сном ні духом?
— Я не хотів…
— Та цить уже, — відказала та, і в її голосі зненацька проступила ніжність.
Далінар притлумив зітхання. Хоча від часу їхньої юності Навані й перетворилася на зрілу жінку, але її настрій усе ще змінювався настільки ж швидко, як і пори року. І в цьому, ніде правди діти, теж крився певний складник її принадності.
— І часто ти поступався йому? — спитала вона.
— Завжди.
— А тебе це не дратувало?
— Я над цим не надто розмірковував, — відповів Далінар. — А коли замислився… так, відчув якусь гіркоту. Але в цьому був увесь Ґавілар. Кому як не тобі його знати. Ця владність, ця звичка до дарованих народженням прерогатив. Він завжди виглядав здивованим, коли хтось відмовляв йому або саме життя розбігалося з його бажаннями. Брат не примушував мене поступатися — просто так був влаштований світ.
Навані з розумінням кивнула.
— Так чи інак, — промовив князь, — а мені шкода, що морочив тобі голову. Просто… ну… мені нелегко давалася ця поступка. Боюся, що я інколи дозволяв собі виказувати забагато справжніх почуттів.
— Що ж, гадаю, таке можна й пробачити, — відказала вона. — Хоча впродовж наступних двох десятиліть ти старанно дбав про те, щоби я думала, ніби викликаю в тебе ненависть.
— Не робив я нічого такого!
— Та невже? А як іще я мала тлумачити твою холодність? Або те, що ти нерідко виходив з кімнати, щойно там з’являлась я?
— Як спосіб стримати себе, — пояснив Далінар. — Адже я вирішив.
— І все ж це було дуже схоже на ненависть, — мовила Навані. — Хоча кілька разів я й засумнівалася, що саме крилось за твоїми холодними, мов камінь, очима. Ну а потім, звичайно, ти познайомився з Ш-ш-ш.
Як і завжди, коли хтось згадував ім’я його дружини, те звучало для князя, мов тихий шум від струменя повітря, а тоді одразу ж вилітало з голови. Він не міг ані розчути, ані запам’ятати його.
— З її появою все змінилося, — вела далі Навані. — Ти, схоже, і справді її кохав.
— Так і було, — відповів Далінар. Звісно ж, кохав. Хіба ні? Він не міг пригадати анічогісінько. — Як вона виглядала? — і швидко додав: — Я маю на увазі — у твоїх очах? Якою ти її бачила?
— Ш-ш-ш любили всі, — промовила Навані. — Я щосили старалася її зненавидіти, але зрештою спромоглася лише на приглушені ревнощі.
— Ти? Ревнувала її? З якого б це дива?
— З того самого, — відказала жінка. — Вона так пасувала тобі, ніколи не робила недоречних зауважень, ніколи не задирала оточуючих, завжди така тиха, — Навані всміхнулася. — Озираючись назад, я й справді мала би знайти в собі сили зненавидіти її. Але та здавалася такою милою. Хоча й не надто… е-е…
— Що? — не зрозумів князь.
— Розумною, — докінчила вона й зашарілась, що траплялося з нею нечасто. — Вибач, Далінаре, але з пісні слів не викинеш. Ні, Ш-ш-ш не скидалася на дурепу, але… ну… не всім же бути розумницями. Напевно, у цьому й крилася частина її шарму.
Навані, здавалося, подумала, що той образиться.
— Усе гаразд, — промовив він. — Ти здивувалася, коли я одружився з нею?
— А кого це могло здивувати? Як я й сказала, ви виглядали ідеальною парою.
— Це ти про наш розумовий рівень? — сухо поцікавився Далінар.
— Ні, навряд чи. Але ви й справді підходили одне одному за вдачею. Якийсь час — уже махнувши рукою на спроби зненавидіти її — я навіть гадала, що ми вчотирьох могли би зійтися дуже близько. Але ж ти був зі мною такий набундючений.
— Я не міг допустити жодних подальших… ексцесів, які дали б тобі привід думати, що ти все ще мені небайдужа.
Завершальна частина фрази вийшла в нього якоюсь незграбною. Бо, зрештою, хіба ж не це тепер і відбувалося між ними? Ексцес?
Навані глянула на нього.
— От тобі й маєш.
— Що таке?
— Почуття провини. Далінаре, ти чудовий, шляхетний чоловік, але надто вже схильний собі потурати.
«Відчувати провину означає потурати собі?»
— Я ніколи не думав про це в такому світлі.
Вона широко всміхнулася.
— Що тепер? — запитав князь.
— Ти завжди залишаєшся щирим, чи не так, Далінаре?
— Намагаюсь, — погодився той, озираючись через плече. — Хоча характер наших стосунків чи не щодня породжує якусь облуду.
— Ми не збрехали нікому. Нехай думають — чи підозрюють — усе, що заманеться.
— Гадаю, ти маєш рацію.
— А так зазвичай і буває, — вона хвильку помовчала. — Ти шкодуєш, що ми…
— Ні, — різко сказав Далінар і сам здивувався категоричності свого заперечення.
Його супутниця лише всміхнулася.
— Ні, — повторив він уже спокійніше. — Я не шкодую через це, Навані. І хоч не знаю, як бути далі, але не відмовлюсь від тебе.
Та затрималася біля клумбочки маленьких — як кулак — скелебруньок, що повипускали своє гудиння, схоже на довгі зелені язики. Вони росли на великому овальному камені, спеціально покладеному обіч алеї, й утворювана ними композиція чимось скидалася на букет.
— Гадаю, просити тебе не відчувати провини було б занадто, — мовила жінка. — Але хіба ти не можеш дозволити собі хоча б трішки розслабитись?
— Не певен, що в мене вийде. А надто тепер. Однак мені було би складно пояснити причину.
— А ти все ж спробуй, будь ласка. Спеціально для мене.
— Що ж, гаразд… Бачиш, Навані: я — людина крайнощів. І з’ясував це ще замолоду. І відтоді знову й знову переконувався, що єдиний спосіб контролювати свої крайнощі — це наповнити чимось життя. Спочатку Ґавіларом. А тепер Кодексом і повчаннями Ногадона. Ось ті способи, якими я тримаю себе в покорі. Це як камін для багаття: він контролює вогонь, не даючи йому ширитись, — Далінар глибоко зітхнув. — Я — слабка людина, Навані. Це справді так. Бо якщо хоч трохи відпускаю повіддя, то прориваю всі встановлені для себе перепони. Упродовж цих шести років після смерті Ґавілара я тримаюся тільки тому, що безупинно дотримуюся Кодексу. Однак якщо я допущу появу в цій броні хоч кількох тріщин, то можу знову стати тим, ким колись був. Тим, ким нізащо більше не хочу виявитись.
«Тим, хто обмірковував вбивство рідного брата заради трону — а також жінки, яка вийшла за того заміж». Але він не міг пояснити цього — не смів зізнатися Навані, на що колись заледве не штовхнула його пристрасть до неї.
Того дня Далінар заприсягся собі, що ніколи не зійде на королівський престол. Це стало для нього одним із табу. Чи міг він пояснити, як вона — сама того не бажаючи — розхитувала всю їхню систему? І як важко йому було узгодити кохання до неї, яке весь час тліло в душі, з почуттям провини — адже він нарешті забрав собі те, чого давним-давно зрікся на користь брата?
— Ні, ти не слабак, Далінаре, — заперечила Навані.
— Ще й який. Просто слабкість може здатися силою, якщо її надійно закувати в кайдани, як-от загнане в куток боягузтво цілком може скидатися на героїзм.
— Але жоден рядок Ґавіларової книги не забороняє наших стосунків. На заваді стоїть лише традиція, яка…
— От тільки на душі паскудно, — перебив Далінар. — Але благаю тебе, не хвилюйся. Моїх гризот стане на нас обох. Я знайду спосіб, як нам бути разом — лише прошу тебе поставитися з розумінням. Для цього знадобиться час. І коли я дратуюся — причина не в тобі, а в усій ситуації.
— Гадаю, я зможу з цим зжитися. Якщо й ти зможеш змиритися з чутками. Бо вони вже поповзли.
— Це не перші пересуди, які супроводжуватимуть мене, — відмахнувся той. — Я все менше непокоюсь через них і все більше — через Елгокара. Як ми це йому пояснимо?
— Сумніваюся, що він помітить, — тихенько фиркнувши, сказала Навані й продовжила прогулянку. Він рушив услід. — У нього в голові лише паршенді, а також — періодично — ідея-фікс, ніби хтось у таборі намагається його вбити.
— І це може підживити її, — зауважив князь. — Він здатен угледіти не одну змову в тому, що між нами двома зав’язалися певні стосунки.
— Що ж, він…
Знизу залунали голосні звуки сурм. Далінар і Навані спинилися, дослухаючись, щоби розпізнати сигнал.
— Прародителю бур, — вигукнув Холін. — Прірводемона помітили на самій Вежі. Це одне з тих плато, за якими пильнує Садеас, — Далінар відчув приплив збудження. — Великим князям жодного разу не поталанило здобути там яхонтосерце. І якщо ми з ним зробимо це разом, то отримаємо вражаючу перемогу.
Навані виглядала стривоженою.
— Ти маєш рацію щодо нього, Далінаре. Він конче потрібен нам для успіху нашої справи. Але тримай його на відстані витягнутої руки.
— Побажай мені прихильності вітру.
Князь потягнувся до неї, але потім стримав себе. Що він зібрався зробити? Обняти її тут, на людях? Та він цього чутки поширяться, наче полум’я калюжею жиру. Поки він не був до такого готовий. Тож натомість уклонився їй та поспішив відгукнутися на заклик і прихопити Сколкозбрую.
І лише на півдорозі вниз по схилу призупинився, розмірковуючи над словами Навані. Вона сказала: «він потрібен нам» для «нашої справи».
У чому ж полягала їхня справа? Він сумнівався, що й Навані знала відповідь. Однак вона вже стала мислити про них у термінах об’єднаних зусиль.
І Далінар усвідомив, що й сам так зробив.
* * *
Заспівали сурми. Такий чистий і красивий звук, хоч і знаменував наближення битви. На складському дворі він спричинив справжню паніку. Зверху подали розпорядження. Передбачався черговий штурм Вежі — того самого місця, де Четвертий міст колись дав маху, а Каладін спричинив катастрофу.
Найпросторішого з плато. І найжаданішого.
Обслуга кинулася навсібіч по свої жилети. Теслярі та підмайстри відскакували з дороги. Матал вигукував накази: лише під час таких вилазок він і обходився без допомоги Гашал. Ті з командирів, хто виявляв хоч дещицю лідерства, проревіли своїм людям: «Шикуйся!».
Розгулявся вітер, здіймаючи в небо стружку та стебла сухої трави. Люди горлали, калатали дзвони. І в цей розгардіяш виступив Четвертий міст із Каладіном на чолі. Попри поспіх, солдати завмерли, обслуга пороззявляла роти, а теслярі та підмайстри принишкли.
Стройовим кроком пройшли тридцять п’ятеро чоловіків в іржаво-жовтогарячих панцирних обладунках, вміло підігнаних Лейтеном під їхні шкіряні жилети й головні убори. На додачу до нагрудників із паршенді позрізали ще й поручі з нагомілковиками, а шоломи були змайстровані з кількох різних черепних наростів і — за наполяганням Лейтена — прикрашені зубчастими гребенями, що скидалися на невеличкі ріжки чи краї крабового щитка. Нагрудники та захист кінцівок теж оздобили по краях зазубринами, від чого кожна така пластина тепер скидалася на пилу. Безвухий Джакс купив синьої та білої фарби й покрив оранжеві лати однаковими візерунками.
Кожен член Четвертого мосту ніс великий дерев’яний щит із пристебнутими — тепер уже міцно — червоними кістками паршенді. Здебільшого ребрами, які мали близьку до спіралеподібної форму. Дехто прив’язав по центру й фаланги пальців, щоб вийшли такі собі брязкальця, а в інших прикріплені ребра стирчали по боках шоломів, скидаючись на бивні чи мандибули.
Роззяви здивовано витріщалися. Вони вже бачили такі обладунки, але ця вилазка мала стати першою, коли кожен з Четвертого мосту отримав власний комплект. Усе це загалом справляло незабутнє враження.
Десять днів, упродовж яких відбулися шість штурмів, дали Каладіну та його людям змогу вдосконалити свій метод. П’ять чоловіків ставали манками, а ще п’ять бігли в передній лінії, прикриваючи себе й інших щитами та підтримуючи настил лише однією рукою. Їхню чисельність вдалося збільшити завдяки врятованим пораненим з інших команд, які тепер достатньо одужали, щоб допомагати під час перенесення.
Поки що — попри шість вищезгаданих вилазок — обійшлося без єдиної смерті. Решта мостонавідників шепталися про чудо. Каладін помовчував, стинаючи плечима. Він лише дбав про те, щоб повсякчас мати при собі повний капшук заряджених сфер. Більшість паршендійських лучників, здавалося, цілили саме в нього. Вони якимось чином здогадалися, хто був заводієм усього цього.
Обслуга підійшла до мосту й зайняла свої місця, попричіплявши щити до бічних держаків, допоки ті знадобляться. А коли вони піднімали настил, з боку решти команд залунав стихійний хор схвальних вигуків.
— Це щось новеньке, — зауважив Тефт, котрий стояв ліворуч від Каладіна.
— Гадаю, вони нарешті допетрали, хто ми такі, — відказав командир.
— І хто ж ми?
Той завдав настил собі на плечі.
— Ми — їхні чемпіони. Мі-і-іст, упере-е-ед!
Вони риссю рвонули з місця й першими вибігли зі станційного двору, супроводжувані підбадьорливими викриками.
* * *
«Мій батько — не божевільний», — думав Адолін, сповнений енергії та радісного хвилювання, доки Збруєносці екіпірували його в обладунок.
Середульший Холін не один день переварював тітчине відкриття. Як жахливо він помилявся! Далінар не слабнув. Не впадав у старечий маразм. І не був боягузом. Батько мав рацію, а син — її не мав. І лише як слід покопирсавшись у собі, Адолін нарешті збагнув.
Він радів зі своєї помилки.
Хлопець широко всміхнувся, стискаючи пальці в латній рукавиці, а Збруєносці тим часом взялися до іншої половини його тіла. Він не знав, що означали видіння або які наслідки ті могли мати. Його батько був кимось на кшталт пророка, а про таке й подумати страшно.
Але наразі вистачало й того, що божевілля Далінара не підтвердилось. Надійшов час довіряти йому. Прародитель бур свідок — старший Холін заслужив на це право у своїх синів.
Помічники закінчили з латами й відійшли. А княжич поспішив зі збройниці під сонячне світло, адаптуючись до поєднання сили, швидкості й ваги, характерних для Сколкозбруї. Нітер і ще п’ятеро Кобальтових гвардійців пришвидшилися, а один підвів йому Чистокровного. Адолін узяв повіддя, але спочатку повів за них ришадіума, бажаючи виграти ще трохи часу на призвичаєння до обладунку.
Незабаром вони дісталися місця збору, де його батько, теж закований у Сколкозбрую, про щось радився з Телебом та Іламаром. Він, здавалося, височів над ними, вказуючи пальцем на схід. А роти солдатів повним ходом висувалися на околицю Рівнин.
Сповнений нетерпіння, Адолін підійшов до батька. Як раптом помітив неподалік постать вершника, котрий скакав уздовж східного краю військових таборів. На ньому була осяйна червона Збруя.
— Батьку, — мовив юнак, тицяючи пальцем, — що він тут робить? Хіба йому не слід чекати, доки ми прискачемо до нього?
Далінар звів очі. Тоді махнув конюху привести Баского, і вони обоє заскочили в сідла. Супроводжувані дюжиною Кобальтових гвардійців, Холіни поскакали навперейми Садеасу. Невже він хотів скасувати вилазку? Боявся, що знов обламає об Вежу зуби?
Щойно вони наблизилися, як Далінар зупинив коня.
— Тобі час виступати, Садеасе. Швидкість має важливе значення, коли ми збираємося встигнути на плато до того, як паршенді здобудуть яхонтосерце й накивають п’ятами.
Великий князь кивнув:
— Почасти згоден з тобою. Але спершу нам варто порадитись. Далінаре, ми атакуємо не що-небудь, а саму Вежу!
Здавалось, його брала нетерплячка.
— Так, і що?
— Поглинь тебе Геєна, чоловіче! — визвірився Садеас. — Ти ж сам торочив мені, що нам треба знайти спосіб оточити істотні сили паршенді на якомусь плато. А Вежа для цього ідеально годиться. Вони завжди виставляють там чимале військо, і плато з двох боків неприступне.
Адолін мимоволі кивнув.
— Так, — промовив княжич. — Батьку, він має рацію. Якщо ми зуміємо затиснути їх та завдати нищівного удару…
Зазнавши великих втрат, паршенді зазвичай рятувалися втечею. У цьому й крилася одна з причин, чому війна настільки затяглася.
— Це може стати поворотним моментом кампанії, — наполягав Садеас, і його очі світилися. — За оцінками моїх хроністок, у них залишилося не більше двадцяти-тридцяти тисяч війська. Паршенді задіють там тисяч із десять — вони завжди так роблять. І якщо би нам вдалося загнати їх у глухий кут і перебити дощенту, ми практично підірвали б їхню спроможність продовжувати війну на Розколотих рівнинах.
— Батьку, це спрацює, — гаряче погодився Адолін. — І може виявитися саме тим, чого ми так довго чекали — чого ти чекав. Способом переламати хід кампанії, завдати паршенді таких утрат, від яких їм уже не оговтатись. Вони капітулюють!
— Нам потрібні війська, Далінаре, — мовив Садеас. — І що більше, то краще. Яку максимальну кількість солдатів ти зміг би вивести на поле бою?
— Ось так, по тривозі? — засумнівався Холін. — Ну, тисяч вісім.
— Цього має вистачити, — сказав той. — Мені вдалося мобілізувати близько семи. Ми візьмемо з собою їх усіх. Веди свої вісім тисяч до мене в табір, а там прихопимо кожнісіньку з моїх мостонавідних команд і виступимо разом. Паршенді дістануться туди першими — цього не уникнути, коли йдеться про плато, яке настільки близько від їхнього боку Рівнин, — але якщо в нас вийде поквапитись, ми зможемо їх там затиснути. І тоді вони побачать, на що здатна справжня алетійська армія!
— Я не ризикуватиму життями твоїх мостонавідників, Садеасе, — уперся Далінар. — Не знаю, чи можу погодитися на повністю зведену вилазку.
— От іще, — відмахнувся той. — У мене розроблений інноваційний метод мостонаведення, який і близько не вартує стількох життів. Утрати серед обслуги впали практично до нуля.
— Справді? — здивувався Холін. — Це завдяки тим хлопцям з обладунками? І що ж змусило тебе передумати?
Садеас знизав плечима.
— Напевно, до мене нарешті доходять твої повчання. Так чи інак, а нам чимшвидше треба висуватися. Обом. Коли в них аж стільки бійців, я не можу ризикувати, вступаючи з ними в зіткнення й чекаючи, доки ти мене наздоженеш. Нам треба вирушати туди разом і напасти, якомога тісніше взаємодіючи. Якщо ти й досі сумніваєшся щодо мостонавідників, я можу атакувати першим і захопити плацдарм, а тоді дам тобі переправитися, не ризикуючи життями обслуги.
Далінар, здавалось, замислився.
«Ну ж бо, батьку, — подумки вмовляв Адолін. — Ти стільки чекав нагоди як слід ударити по паршенді. Ось вона й трапилася!»
— Гаразд, — сказав Далінар. — Сину, пошли вістових із наказом привести в бойову готовність Четверту та Восьму дивізії. І підготуй людей до форсованого маршу. Час покласти край цій війні.
65
Вежа
«Я бачу їх. Вони — скелі. Мстиві духи з червоними очима». — Кекакес, 1173, 8 секунд до смерті. Зразок отриманий від темноокої юнки п’ятнадцяти років. За словами знайомих, досліджувана з дитинства характеризувалася психічною нестабільністю.
Через кілька годин Далінар із Садеасом стояли на верхів’ї скельної формації, з якої було чудово видно Вежу. Їм випав тривалий, непростий перехід. Оспорюване плато лежало далеко на сході, у межах крайньої зони досяжності їхніх ударів. Висуватися на віддаленіші плоскогір’я не було сенсу: паршенді могли дістатися туди настільки швидко, що встигали здобути яхонтосерце й відступити ще до того, як прибували алеті. Інколи таке траплялося й на самій Вежі.
Далінар прочісував її поглядом.
— Бачу, — сказав він, тицяючи пальцем. — Вони ще не дістали яхонтосерця!
Купка паршенді кільцем оточила хризаліду й гамселила по ній. Однак її оболонка за твердістю не поступалася каменю. Й усе ще трималася.
— Ти маєш радіти з того, що користуєшся моїми мостами, старий друзяко, — Садеас прикрив очі від сонця щитком латної рукавиці. — Тутешні розколини заширокі — Сколкозбройному навряд чи перестрибнути їх.
Холін кивнув. Вежа виглядала гігантською: навіть її величезний розмір на мапах не давав про неї правильного уявлення. На відміну від інших плато, Вежа не була пласка, а натомість мала форму пологого клина, що опускався в західному напрямку, виставивши назустріч бурям широкий фасад стрімчаків. Дістатися туди зі сходу чи півдня було неможливо: схили були надто стрімкі, а провалля — надто широке. Лише три суміжні плато, що тяглися вздовж західного й південно-західного боків, могли правити за райони зосередження сил перед штурмом.
Прірви, що розділяли їх, здавалися напрочуд широкими: довжини мостів заледве ставало, щоб з’єднати протилежні краї. Тож саме на цих прилеглих плоскогір’ях і зібралися солдати в синьому чи червоному — тисячі й тисячі, по одному кольору на плато. Сукупно вони утворювали найчисленнішу армію, виставлену проти паршенді, яку коли-небудь бачив Далінар.
Чисельність супротивника також була не меншою, ніж очікувалось: щонайменше десять тисяч ворожих воїнів шикувалися в стрій. На них чекала великомасштабна битва — саме така, на яку й сподівався Холін, розмірковуючи про можливість кинути колосальну кількість алеті проти значних сил паршенді.
Це міг бути саме він — поворотний момент у війні. «Варто перемогти сьогодні, й усе зміниться».
Тримаючи шолом під пахвою, Далінар і собі затулив очі від сонця. Він задоволено відзначив, що загони розвідників Садеаса переправлялися на прилеглі плато, звідки могли пильнувати, чи не підходять ворожі підкріплення. Сам по собі той факт, що паршенді з самого початку виставили стільки війська, зовсім не означав, що інші сили супротивника не чекали слушного моменту, щоб атакувати алеті у фланг. Та їм більше не заскочити союзників зненацька.
— Приєднуйся до мене, — вмовляв Садеас. — Давай нападемо разом! Єдиним величним штурмовим валом — із сорока настилів водночас!
Далінар опустив очі на мостонавідні команди. Більшість обслуги валялася на плато зовсім знесилена. Її наступним завданням було чекати — до того ж нажахано. Лише жменька з-поміж них мала на собі обладунки, про які згадував Садеас. Якщо вони атакуватимуть разом, сотні цих бідолах поляжуть під час штурму. Та хіба це так уже й відрізнялося від того, на що посилав своїх людей сам Холін, наказуючи кидатися в битву, щоб захопити плато? Хіба не всі вони були частиною однієї й тієї ж армії?
Тріщини в броні. Далінар не міг дозволити їм ширшати. Якщо він збирався бути з Навані, то мав довести собі власну готовність залишатися непохитним в інших питаннях.
— Ні, — відмовив Холін. — Я піду в наступ, але тільки після того, як ти візьмеш під контроль переправу для моїх мостонавідних команд. І навіть на це я не мав би погоджуватись. Ніколи не змушуй своїх людей робити те, чого не зробив би сам.
— Але ж ти атакуєш паршенді!
— Я ніколи не пішов би на штурм, несучи один із тих настилів, — сказав Далінар. — Вибачай, старий друже. Я тебе не засуджую. Але сам так учинити не можу.
Садеас похитав головою, надягаючи шолом.
— Що ж, спасибі й на тому. Ми ще збираємося сьогодні разом повечеряти та обговорити питання стратегії?
— Гадаю, що так. Якщо лише Елгокара не трафить шляк через те, що ми обоє не з’явимося на влаштованому ним бенкеті.
Садеас фиркнув:
— Доведеться йому звикати. За шість років щовечірні гулянки починають уже й приїдатися. А крім того, я маю сумніви, чи відчуватиме він хоч щось, крім піднесення, коли ми здобудемо сьогодні перемогу та знизимо чисельність війська паршенді на добру третину. Побачимося на полі битви.
Далінар кивнув, і Садеас зістрибнув зі скельної формації та, благополучно приземлившись, приєднався до офіцерів унизу. А Холін затримався, окидаючи поглядом Вежу. Вона була не тільки просторіша за більшість плато, а й важкопрохідніша, вкрита безформними кам’яними брилами із затверділого крєму. Обриси цієї пересіченої місцевості виглядали горбкувато-плавними, але дуже нерівними — немовби засніжене поле, утикане припорошеними бар’єрами.
Південно-східна крайка плато утворювала височину, що виходила на Рівнини. Два обрані ними плоскогір’я прилягали до Вежі приблизно по центру її західного боку. Садеас висадиться з північнішого, а Далінар ударить із сусіднього, щойно союзник зачистить місце для переправи.
«Нам треба відтіснити паршенді на південний схід, — подумав князь, потираючи підборіддя, — і заблокувати там». Від цього залежав успіх всієї операції. Хризаліда розміщувалась угорі по схилу, ближче до вершини, тож паршенді й так зайняли дуже вдалу позицію, щоб об’єднане військо алеті могло відкинути їх назад, до скелястого краю. Супротивник, напевно, не надто опиратиметься, оскільки це дозволить йому захопити командну висоту.
Якщо друга армія паршенді надійде, то виявиться відрізаною від своїх. Союзникам варто буде зосередитись на загнаних у пастку на вершині плато, вишикувавши проти новоприбулих оборонний стрій. Це має спрацювати.
Він відчув, як його охоплює хвилювання. Князь зіскочив на нижчий прискалок, а тоді спустився кількома щілинами, що нагадували драбину, і дістався підніжжя формації, де на нього чекали офіцери. Потому обігнув останець, щоб перевірити, як справи в Адоліна. Закутий у Сколкозбрую юнак стояв неподалік переносних настилів Садеаса, скеровуючи рух загонів, які переправлялися на південніше з плато, що правило за один із плацдармів.
Групка оснащених латами мостонавідників готувалася до штурму, виступивши наперед прямо по центру строю обслуги. Чому їм усе-таки дозволили обладунки? І чого їх не видали й решті? Схоже, то були панцирі паршенді. Далінар похитав головою. Розпочався наступ. Мостонавідні команди кинулися вперед, обганяючи військо Садеаса, щоби першими наблизитися до Вежі.
— Звідки ти хотів би здійснити висадку, батьку? — запитав Адолін, прикли´кавши Сколкозбройця й сторчма сперши його об наплічник лат.
— Звідти, — відповів Далінар, тицяючи пальцем у бік місцини на відведеному їм плацдармі. — Підготуй людей.
Син кивнув і заходився вигукувати накази.
А вдалині стали гинути мостонавідники. «Нехай Вісники вкажуть вам шлях, бідолахи, — подумав старший Холін. — А також і мені».
* * *
Каладін танцював із вітром.
Довкола нього струмували стріли, пролітаючи настільки близько, що ледь не пестили його своїм пофарбованим оперенням з кошлатокірки. Він змушений був дозволяти їм це, щоб паршенді думали, що от-от поцілять у нього.
Попри чотирьох інших мостонавідників, котрі теж притягували їхню увагу, та попри решту членів його команди, на яких також були обладунки зі скелетів загиблих паршендійців, більшість лучників зосередилися на ньому. Він був символом. Живим прапором, що підлягав знищенню.
Каладін звивався між стріл, збиваючи їх щитом. Усередині бушував ураган, наче з нього висмоктали кров, замінивши її буревіями. Кінчики пальців пощипувало від енергії. А вдалині паршенді затягли свій сердитий речитатив. Пісню для того, хто споганює трупи.
Командир тримався попереду решти манків, підпускаючи стріли все ближче. Зваблюючи ворогів. Дражнячи їх. Вимагаючи, щоби ті вбили його, аж доки потік стріл не вщух, а вітер не стишився.
Він зупинився, затамувавши подих, щоб утримати бурю всередині. Паршенді неохоче відкочувались під натиском Садеасових сил. Просто нечуваних як для звичайних вилазок на плато. Тисячі людей, тридцять два мости. Попри Каладінові зусилля, п’ять настилів таки впали, а їхніх носіїв перебили.
Ніхто з солдатів, котрі бігцем перетинали провалля, не доклав особливих зусиль для атаки на лучників, котрі обстрілювали Каладіна. Паршенді змушені були відступити суто під натиском більших сил. Кілька з них наостанок затримали на ньому ненависні погляди, супроводжуючи їх дивним жестом: підносили складену дашком долоню до правого вуха й спрямовували на осквернителя. І лише тоді відійшли.
Каладін видихнув, і Буресвітло заструменіло з нього. Йому доводилося ходити по тонкій грані: усотувати достатньо Світла, щоб залишатися живим, проте й не настільки багато, щоби бійці, котрі спостерігали за ним, могли це помітити.
Попереду височіла Вежа — колосальна кам’яна брила, що ледь нахилилася на захід. Розколина була настільки широка, що він побоювався, щоб, бува, його люди не впустили моста в прірву, коли наводитимуть його. По інший бік прірви війська Садеаса вишикувалися дугою, відтісняючи паршенді від краю, щоб розчистити для Далінара місце висадки.
Напевно, обрана тактика штурму мала вберегти образ Холіна непорочно чистим. Той, мовляв, не став би посилати обслугу на смерть. Принаймні безпосередньо. А те, що він ступав по тілах людей, які полягли, щоб переправився Садеас, — лише деталі. Хоча справжнім настилом були їхні трупи.
— Каладіне! — гукнув іззаду чийсь голос.
Каладін обернувся. Одного з людей поранило. «Буря забирай!» — подумав він, кидаючись до Четвертого мосту. У його жилах ще пульсувало досить Буресвітла, щоб відтягти знемогу. А він уже й запишався собою: за шість вилазок — жодної втрати. Йому варто було усвідомлювати, що так не може тривати довго. Каладін пропхався крізь скупчення обслуги й побачив Шрамма, котрий сидів долі, стискаючи ступню, а крізь його пальці сочилася кров.
— Зловив стрілу в стопу! — процідив Шрамм крізь зціплені зуби. — У бурекляту ступню. Це ж яким треба бути невдахою!
— Каладіне! — долинув наполегливий голос Моаша. Мостонавідники розступилися, і той уніс всередину Тефта, з плеча якого стирчало древко — просто між панцирними нагрудником і поручами.
— Твою бурю прабатька! — вилаявся Каладін, допомагаючи Моашу опустити Тефта на землю. Немолодий член команди здавався напівпритомним. Стріла глибоко вп’ялася у м’яз. — Затисніть хтось Шрамму ступню й перев’яжіть її, доки я зможу його оглянути. Тефте, ти чуєш мене?
— Вибач, хлопче, — ледь видобув той, і його очі почали скліти. — Я…
— Ти в порядку, — заспокоїв його командир, гарячково хапаючи в Лопена бинти, а тоді похмуро кивнув. Гердазієць мав розжарити ножа для припікання. — Кого ще немає?
— Усі решта на місці, — відрапортував Дрегі. — Тефт намагався приховати поранення. Він, напевно, отримав його, коли ми штовхали настил через прірву.
Каладін притис марлю до рани, а тоді жестом наказав Лопену швидше подавати розпеченого ножа.
— Виставте вартових, і нехай не втрачають пильності. Не можна допустити, щоб паршенді знов устругнули таку штуку, як кілька тижнів тому! Якщо вони перестрибнуть розколину й доберуться до Четвертого мосту — нам кінець.
— Усе гаразд, — запевнив Скеля, затінивши очі долонею. — Прилеглу територію контролюють люди Садеаса. Жоден паршендієць не пробереться.
Принесли ніж, із леза якого звилася вгору струминка диму. Каладін, вагаючись, стискав його в руці. Тефт утратив забагато крові: не можна було ризикувати, накладаючи шов. Але припікання породжувало небезпеку глибоких шрамів. Плече літнього мостонавідника могло частково втратити рухливість, що обмежило б його здатність володіти списом.
З видимою неохотою Каладін таки притис до рани ножа. Зашипіла присмалена плоть, а кров запеклася, узявшись чорною кіркою. З-під землі повиповзали болекузьки, кощаві й помаранчеві. Якби в операційній — можна б і зашити. Але в польових умовах обирати найчастіше не доводилось.
— Вибач, Тефте.
І, похитавши головою, взявся до роботи.
* * *
Залунали людські крики. Стріли вціляли в деревину та плоть із такими звуками, наче десь далеко лісоруби орудували сокирами.
Далінар чекав поруч своїх людей, спостерігаючи, як б’ються солдати Садеаса. «Час би йому підготувати для нас зону висадки, — подумав князь. — Бо, дивлячись на це плато, у мене вже аж слинки течуть».
На щастя, союзник швидко закріпився на Вежі й вислав один із флангових загонів узяти під контроль сегмент території, щоби дати Холіну змогу переправитись. Не встигли ті добутися до місця, як військо Далінара прийшло в рух.
— Гей, ви, котрийсь із мостів, — гайда за мною! — проревів князь, умить вискакуючи наперед. Одна з восьми команд, позичених Садеасом, помчала вслід на ним.
Далінару конче треба було потрапити на плато. Бо паршенді помітили, що відбувається, і почали насідати на невеличку групку бійців у біло-зеленому, яку відрядив Садеас для захисту зони висадки.
— Мостонавідники, туди, — скомандував Холін, вказуючи пальцем.
Обслуга кинулася, куди звеліли, вочевидь радіючи вже з того, що їх не змушують наводити міст під зливою стріл. Щойно настил став на місце, як князь перетнув його, супроводжуваний Кобальтовою гвардією. А просто попереду них люди Садеаса подалися назад.
Далінар заревів, стискаючи латними рукавицями ефес Присяжника, що саме матеріалізувався з імли. Замашним ударом обіруч він врізався в лаву паршенді, яка ринула вперед, і зітнув чотирьох із них. Ті почали щось співуче декламувати своєю дивною мовою, вочевидь затягнувши пісню війни. Холін ногою відшпурнув осторонь труп, і взявся атакувати всерйоз, відчайдушно захищаючи плацдарм, який здобув для нього Садеас. За лічені хвилини його оточив вал дружніх солдатів.
Дочекавшись Кобальтової гвардії, яка тепер прикривала його з тилу, Далінар завзято кинувся в бій, трощачи ворожі ряди, як тільки Сколкозбройний і може. Він прорубав у передніх лавах паршенді просіки, і — мов та риба об лід — молотив направо й наліво, не даючи противнику оговтатись. Позад нього покосом стелилися трупи в розкраяному одязі та з випаленими очима. А в протяті діри набивалося все більше й більше алетійських воїнів. Адолін прокладав собі шлях крізь групу паршенді неподалік, а його власний загін Кобальтових гвардійців тримався позаду — на безпечній відстані. Той переправив усю свою армію: йому слід було стрімко просунутися схилом угору, відтісняючи ворога назад, щоби позбавити змоги втекти. А Садеас мав пильнувати північну та західну крайки Вежі.
Ритм битви співав Далінару — речитативом паршенді, хрипінням і криками солдатів, Сколкозбройцем у його руках і сплесками даної Збруєю сили. У ньому здійнявся Запал. А оскільки нудота не підступала до горла, він обережно вивільнив Чорношипа, відчувши радість домінації на полі бою й розчарування через брак гідного супротивника.
Куди поділись паршендійські Сколкозбройні? Він же ж бачив одного в битві багато тижнів тому. Чому той більше так і не з’являвся? Невже вони виставили на Вежі стільки народу, не відрядивши жодного Сколкозбройного?
Об його обладунок, із грюкотом відскочивши, ударилось щось важке, від чого крізь з’єднання нараменника вирвався невеличкий клуб Буресвітла. Князь вилаявся й здійняв руку, щоб захистити обличчя, тим часом прочісуючи поглядом прилеглу територію. «Он воно що», — подумав він, запримітивши скельну формацію, де стояла купка паршенді, обіруч розкручуючи пращі й випускаючи з них здоровенні каменюки. Десь так із голову завбільшки, ті без розбору врізалися як в алеті, так і в паршенді, хоча за мішень, вочевидь, правив якраз Далінар.
Він заричав, коли черговий камінь поцілив у нього — врізався в передпліччя, — і через це Збруєю пробігла несильна вібрація. Удар виявився досить потужним, щоби його правими поручами розповзлася павутинка тріщин.
Князь заревів і рвонув Збруєпідсиленим спринтом. Запал ще сильніше охопив його, і він плечем урізався в групу паршенді, розкидавши їх, а його меч описав коло, зітнувши тих, хто виявився надто загайним, щоб забратися з дороги. Далінар відскочив убік, коли град каміння прилетів туди, де він щойно стояв, а тоді заплигнув на невисокий валун. Два кроки — і він стрибонув до уступу, на якому стояли пращники.
Холін ухопився за край однією рукою, а в другій стискав Сколкозбройця. Бійці на вершині невеличкого кряжа, спотикаючись, позадкували, але Далінар підтягнувся якраз достатньо для того, щоб завдати удару. Присяжник перетяв їм ноги, котрі миттю змертвіли, і четверо пращників повалилися долі. Князь відкинув Сколкозбройця — той зник — і скористався обома руками, щоб закинути тіло на уступ.
Він приземлився в положенні напівприсівши, і його Збруя дзенькнула. Кілька вцілілих паршенді спробували розкрутити пращі, але Далінар схопив із купи дві каменюки та, легко втримуючи їх у закутих у броню долонях, пожбурив у ворогів. Ті врізалися в супротивників з достатньою силою, щоб, проламавши грудини, поскидати пращників з останця.
Холін усміхнувся та взявся шпурляти камені й далі. Щойно останній паршендієць полетів додолу, князь розвернувся і, прикликавши Сколкозбройця, окинув поглядом поле битви.
Синьо-сталева з полиском стіна списів зіткнулася з чорно-червоним масивом паршенді. Далінарові солдати справлялися добре, відтісняючи противника на південний схід, де його мали загнати в кут. Очолював операцію Адолін — це було видно по осяйній Збруї.
Глибоко дихаючи у своєму Запалі, князь заніс Сколкозбройця над головою, і його лезо заблищало на сонці. Унизу, на плато, його люди збадьорилися, і їхній бойовий клич заглушив воєнний наспів паршенді. Довкола Далінара появилися спрени слави.
Прародителю бур, до чого ж добре було знову перемагати! Він зіскочив зі скельної формації, цього разу — як виняток — обравши коротший, але й небезпечніший спосіб спуску. Важко гепнувшись об камінь, князь упав посеред загону паршенді, а з його обладунку заклубочилося блакитне Буресвітло. Він закрутився дзиґою, стинаючи їх, і воїну пригадались роки, проведені в битвах пліч-о-пліч із Ґавіларом. У перемогах і завоюваннях.
Упродовж тих років вони з братом дещо створили. З роздроблених осколків — монолітну, згуртовану державу. Як-от висококласні реставратори відновлюють розбиту коштовну вазу. Заревівши, Далінар прорубався крізь стрій паршенді туди, де билася Кобальтова гвардія, силкуючись з’єднатися з ним.
— Затискаймо їх! — гукнув він. — Передайте далі мій наказ! Усім ротам просуватися схилом Вежі вгору!
Солдати здійняли списи, і вістові побігли доводити до відома командирів його розпорядження. Далінар розвернувся й кинувся в гущу паршенді, просуваючись сам і ведучи за собою армію. А на північ від них наступ Садеаса захлинувся. Що ж, люди Холіна зроблять його роботу за нього. Якщо їм вдасться пробитися тут уперед, можна буде розколоти сили противника, а там і розгромити, притисши їхній північний фланг до війська Садеаса, а південний — до скелястого краю плато.
За спиною князя вперед ринула його армія, а всередині нього — шумував Запал. Який дарував міць. Силу — більшу, ніж у Сколкозбруї. Енергію — більшу, ніж замолоду. Майстерність — більшу, ніж та, що досягається впродовж життя тренувань. Гарячку могутності. Паршендієць за паршендійцем валилися долі під помахами його меча. Він не міг різати плоть, і все ж розкраював ворожі ряди. Інерція наскоків паршенді нерідко проносила повз нього скульгавілі трупи, уже після того, як їхні очі вигоряли. Противник став подаватися, кидаючись тікати або задкуючи. Князь широко всміхнувся з-під напівпрозорого забрала.
От що означало жити. От що означало панувати. Ґавілар був лідером, імпульсом, живим утіленням завоювань. Але Далінар був воїном. Недруги Холінів скорилися братовій владі, проте за всім цим стояв Чорношип: саме він розсіював їхні полки, бився на дуелях з їхніми очільниками й винищував їхніх кращих Сколкозбройних.
Князь гарикнув на паршенді, й уся ворожа лава ввігнулась, а тоді розсипалася. Підбадьорені алеті ринули вперед. Далінар долучився до них, кидаючись в атаку попереду свого війська й женучи геть бойові тандеми противника, що відступали на південь чи північ, прориваючись на з’єднання з більшими силами, які все ще трималися там.
Він саме порівнявся з такою парою. Один із них обернувся, щоб відігнати його ударами молота, але Холін, сам не помітивши коли, зітнув нападника Сколкозбройцем, а тоді вхопив іншого паршендійця й легким порухом руки пожбурив додолу. Широко всміхаючись, Далінар здійняв клинок над головою, занісши його над солдатом.
Той незграбно пробував відповзти, притримуючи руку, вочевидь, роздроблену внаслідок падіння. Він звів на князя нажахані очі, і довкола нього з’явилися страхокузьки.
«Та це ж зовсім хлопчисько».
Далінар завмер, стискаючи Сколкозбройця над головою, у напружених руках. Ці очі… це лице… Паршенді, може, і не були людьми, але риси — й вирази — їхніх облич нічим принципово не відрізнялися. Якби не мармурова шкіра й дивні нарости панцирних лат, цей хлопчак міг бути конюхом у його стайні. Кого той бачив над собою? Безликого монстра в непробивному обладунку? Якою була історія життя цього хлопчини? Та за часів убивства Ґавілара він іще ж пішки під стіл ходив!
Далінар, хитаючись, позадкував, і його Запал зник. Якийсь Кобальтовий гвардієць, пробігаючи мимо, ніби між іншим увігнав меча в шию паршендійського парубійка. Князь здійняв долоню, але все сталося надто швидко, і він нічого не встиг удіяти. Солдат не помітив жесту Холіна.
Далінар опустив руку. Довкола мчали його люди, перекочуючись через ворогів, котрі кинулися навтьоки. Більшість паршенді все ще билися, опираючись з одного боку Садеасу, а з іншого — Далінару. Східна крайка плато була зовсім близько, праворуч від князя: він списом увігнався в ряди противника, пропоровши їх прямо по центру, і відкинув дві половини на північ та південь.
Довкола лежали загиблі. Багато з них попадали долілиць, оскільки ратища й стріли Холінового війська вколошкали їх у спину. Дехто з паршенді був усе ще живий, хоча й при смерті. Вони мугикали чи шепотіли собі під ніс свою дивну нав’язливу пісню. Ту, яку затягували, очікуючи на кінець.
Їхні шепітні передсмертні пісні здіймалися наче прокляття привидів на Марші душ. Холін завжди вважав наспів смерті найкрасивішим з усіх, які чув від паршенді. Його звуки, здавалося, заглушали рик, брязкіт і зойки битви, що точилася неподалік. Як і завжди, кожен паршендієць співав в ідеальній гармонії з наспівами товаришів. Неначе всі вони чули одну й ту саму мелодію, яка линула звідкись іздалеку, і підтягували запіненими, скривавленими губами, домішуючи передсмертний хрип.
«Але ж Кодекс, — подумав князь, обертаючись у бік січі за участю його воїнів. — Ніколи не вимагай від своїх людей жертви, яку не приніс би сам. Ніколи не вимагай від них битися в тих умовах, у яких би відмовився битися сам. Ніколи не вимагай від жодного з них учинку, яким не забруднив би власних рук».
Йому стало зле. Не було в цьому ніякої краси. І слави не було. Як і сили, міці чи життя. Були лиш огида, відраза й жахіття.
«Але ж вони вбили Ґавілара», — сказав він собі, силкуючись якось приборкати раптовий напад нудоти.
«Об’єднай їх…»
Рошар колись був єдиний. Чи входили в цю єдність і паршенді?
«Ти не знаєш, чи можна довіряти видінням, — нагадав він собі, а за спиною саме виросла його почесна варта. — Їх могли наслати Спустошувачі чи Охоронниця ночі. Чи бозна-хто інший».
У ту мить такі аргументи здалися йому заслабкими. Чого хотіли від нього видіння? Принести Алеткару мир, згуртувати народ, чинити справедливо та чесно. Хіба не міг він давати оцінку візіям, основуючись на ці завдання?
Поклавши лезо Сколкозбройця на плече, він похмуро попрямував між полеглих у північний бік, де його й Садеасові люди затисли паршенді в лещата. Нудота посилилась.
Та що ж це коїлося з ним?
— Батьку! — нестямно заволав Адолін.
Далінар обернувся й побачив сина, який мчав до нього. Збруя юнака була забризкана кров’ю паршенді, але його Сколкозброєць, як і завжди, сяяв.
— Що нам робити? — ледь видобув захеканий Адолін.
— Із чим? — не зрозумів князь.
Той розвернувся й тицьнув пальцем на захід — у бік плато на південь від того, звідки Далінарове військо розпочало свій наступ понад годину тому. Там, перестрибуючи широчезне провалля, з’явилася гігантська армія паршенді. Друга.
Князь підняв забрало, і свіже повітря омило йому лице. Тоді ступив крок уперед. Він передбачав таку можливість, але ж хтось мав би попередити їх. Куди дивилися розвідники? І що…
Його продер мороз.
Затремтівши всім тілом, він метнувся до однієї з гладких, випнутих скельних формацій, які всівали всю Вежу.
— Батьку? — запитав спантеличений Адолін, кидаючись услід.
Далінар відшпурнув Сколкозбройця й подерся нагору, прямуючи до вершини. Здолавши підйом, він звівся на ноги та глянув у північному напрямку, поверх голів свого війська й паршенді. На північ, у бік Садеаса. Адолін теж виліз і став поруч батька. Долоня в латній рукавиці ляснула відкинутим забралом.
— Тільки не це… — прошепотів він.
Армія Садеаса відступала через прірву на північніше плато, що також слугувало плацдармом. Половина вже переправилась. Вісім команд обслуги, які той позичив союзнику, ще раніше відійшли й кудись зникли.
Садеас кидав Далінара та його людей напризволяще, оточених із трьох сторін паршенді, самих-самісіньких, на Розколотих рівнинах. І забрав із собою всі мости.
66
Кодекс
«Цей речитатив, цей спів, ці скреготливі голоси». — Кактач, 1173, 16 секунд до смерті. Досліджувався гончар середніх років. За словами знайомих, упродовж останніх двох років бачив дивні сни під час великобур.
Знесилений Каладін розмотав пов’язку на Шраммовій рані, щоб оглянути шви й замінити бинти. Стріла поцілила в правий бік щиколотки й, відскочивши від головки малогомілкової кістки, пропорола м’язи по краю ступні.
— Тобі дуже пощастило, Шрамме, — сказав Каладін, наново перев’язуючи тому ногу. — Ти зможеш ходити — якщо лише не напружуватимеш стопи, аж доки рана не загоїться. А назад до табору тебе понесуть.
Позаду них шаленіла битва з її криками, гуркотом і пульсацією. Тепер вона віддалилася, сконцентрувавшись уздовж східної крайки плато. Праворуч від Каладіна Лопен напував Тефта, вливаючи йому воду в рот. Немолодий мостонавідник нахмурився й здоровою рукою забрав у гердазійця бурдюк.
— Я не каліка, — гаркнув поранений.
Він і досі лишався слабким, але поборов своє первісне запаморочення.
Каладін, усе ще сидячи, змучено випростався. Коли Буресвітло вичерпувалось, той завжди почувався виснаженим. Незабаром це мало минутися: від початку штурму минуло вже понад годину. У капшуку лежали ще кілька заряджених сфер, але він пересилив у собі потяг усотати їхнє Світло.
Командир підвівся, збираючись зібрати кількох людей, щоб перенести Шрамма й Тефта до дальнього краю плато, — просто на той випадок, якщо бій складеться невдало і їм доведеться відступати. Хоча таке було малоймовірно: коли він востаннє звертав на це увагу, алетійських солдатів супроводжував успіх.
Хлопець знову окинув поглядом поле битви. І від побаченого застиг на місці.
Садеас відступав.
Спочатку це здалось йому настільки неможливим, що Каладін не повірив власним очам. Чи не здійснював той обхідного маневру, щоби напасти з іншої сторони? Але ні: ар’єргард був уже по цей бік мостів, та й штандарт Садеаса наближався. Невже великий князь отримав поранення?
— Дрегі, Лейтене, хапайте Шрамма. Скеле й Пійте, ви беріть Тефта. Дуйте до західної крайки плато й приготуйтеся втікати. А всі решта — до настилу й по місцях!
Члени команди, які тільки тепер помітили, що відбувається, хутко взялися виконувати наказ.
— Моаше, ти зі мною, — звелів Каладін і поспішив до мосту.
Той майнув услід, тримаючись поруч.
— Що коїться?
— Садеас відходить, — сказав командир, придивляючись, як тане, неначе віск, потік князівських солдатів у зеленому, відкочуючись від паршендійських рядів. — Хоча для цього немає підстав. Битва тільки розпочалася, і його люди брали гору. Єдине пояснення, яке спадає мені на думку, — це те, що він, напевно, поранений.
— А нащо тоді відводити всю армію? — не зрозумів Моаш. — Чи ти гадаєш, що його…
— Штандарт і досі майорить, — перебив Каладін. — Тож він має бути живий. Хіба що його не стали спускати, аби втримати військо від паніки.
Вони з Моашем дісталися до краю настилу. Позаду них решта Четвертого мосту квапливо шикувалася в шеренгу. Матал затримався по інший бік прірви, радячись із очільником ар’єргарду. Після короткої розмови він перетнув провалля й побіг уздовж команд обслуги, гукаючи, щоби готувалися до переносу. Зиркнувши на людей Каладіна, той побачив, що вони вже построїлися, тож поспішив мимо.
Справа від хлопця, на прилеглому плоскогір’ї — тому, звідки починав свій наступ Далінар, — вісім позичених мостонавідних загонів відходили з поля бою й переправлялися на їхнє плато. Накази їм віддавав світлоокий офіцер, якого Каладін не впізнав. А позаду них, ще далі на південний захід, якраз прибула нова армія паршенді й ринула на Вежу.
Садеас підскакав до прірви. Його фарбована Сколкозбруя виблискувала на сонці, не маючи ні єдиної подряпини. Власне, не постраждала й уся його почесна варта. Хоча вони й переправлялися на Вежу, але уникли зіткнення з противником і повернулися. Чому?
І тоді Каладін уторопав. Армія Далінара Холіна, що билася ближче до верхнього краю похилого клину, тепер опинилась в оточенні. Новоприбуле паршендійське військо ринуло в ті сектори плато, які до того контролював Садеас, нібито втримуючи коридор для відходу союзника.
— Вони покинули його! — скрикнув Каладін. — Це була пастка. Спеціально влаштована. Садеас залишає великого князя Холіна та всіх його людей на погибель.
Він квапливо обігнув край настилу, протиснувшись крізь солдатів, що перетинали його. Моаш, вилаявшись, не відставав.
Командир і сам до пуття не розумів, навіщо працював ліктями, проштовхуючись до наступного мосту — Десятого, — яким переправлявся Садеас. Напевно, хотів на власні очі пересвідчитись, що той не отримав поранення. Імовірно, він усе ще був приголомшений. Бо розмах цієї зради був настільки жахливий, що на такому тлі Амарамове віроломство щодо до нього самого здавалось тепер майже дрібницею.
Садеас риссю гнав коня по настилу, і копита гримотіли по деревині. Його супроводжували двоє світлооких у звичайних обладунках. Уся трійця тримала шоломи під пахвою, немов на параді.
Непривітна з вигляду почесна варта спинила Каладіна. Та все ж він стояв досить близько, щоб розгледіти князя, який і справді залишився цілковито неушкодженим. А також достатньо близько, щоби заглянути в гордовите обличчя Садеаса, коли той розвернув коня й озирнувся на Вежу. Довкола війська Холіна аж кишіло новоприбулих паршенді, які оточили його. Та навіть якби не вони, Далінар однаково не мав мостів. І не міг відступити.
— Я попереджав тебе, старий друже, — неголосно, але чутно промовив Садеас, заглушаючи крики вдалині. — Казав, що ця твоя честь колись коштуватиме тобі життя.
І похитав головою.
А тоді розвернув коня й поскакав у протилежному напрямку.
* * *
Далінар зітнув бойовий тандем паршендійців. Але на зміну йому завжди приходив новий. Випнувши підборіддя, князь став у Вітростійку й заходився оборонятись, утримуючи невеличкий пагорбок на схилі й беручи на себе роль тієї скелі, об яку атакувальний вал паршенді неминуче мав розбитися.
Садеас добре спланував свій відхід. У його людей не виникло проблем: вони заздалегідь отримали наказ вести бій так, щоби можна було легко відірватися від супротивника. А ще він мав цілих сорок мостів, щоби разом відступити по всьому фронту. Завдяки всім цим факторам він зміг полишити Холіна досить швидко, як за мірками битв. І хоча Далінар одразу ж наказав своїм людям просуватися вперед, сподіваючись перехопити Садеаса, доки настили залишались наведеними, він і близько не проявив достатньої оперативності. І тепер, коли вся армія «союзника» переправилась, його команди обслуги також відходили.
Адолін бився неподалік. Двоє стомлених чоловіків у Збруї, котрі протистояли цілій армії. Їхні обладунки назбирали страхітливу кількість тріщин. І хоча жоден із них ще не був у критичному стані, та все ж вони сочилися безцінним Буресвітлом, струминки якого здіймалися, мов передсмертні наспіви паршенді.
— Я попереджав тебе не довіряти йому! — гукнув княжич, не відволікаючись від бою.
Зітнувши паршендійський тандем, він саме потрапив під рясний обстріл загону лучників, який вишикувався неподалік. Древка сипались на його лати, дряпаючи фарбу. А одне застрягло в тріщині, розширивши її.
— Я ж казав, — знову крикнув Адолін, опускаючи руку з-перед обличчя й розтинаючи чергову пару паршенді за мить до того, як вони мали опустити на нього свої молоти. — Казав, що він — справжній в’юн!
— Знаю! — гукнув йому у відповідь батько.
— Ми самі в це вплуталися, — волав Адолін так, наче й не чув Далінара. — Дозволили позбавити нас власних мостів. Дали переправити себе на плато ще до підходу другої хвилі паршенді. Залишили йому командування розвідниками. І навіть запропонували план атаки, який без його підтримки неминуче прирікав нас на оточення!
— Знаю!
Далінарове серце обливалося кров’ю.
Садеас здійснив наперед продуманий, ретельно спланований і вкрай підступний акт віроломства. Тиск переважних сил противника й вимушений відступ для врятування життя були тут ні до чого — хоча саме це він, поза сумнівом, і заявить, коли повернеться назад до табору. Мовляв, катастрофа. Паршенді з усіх сторін. Спільна атака підірвала рівновагу, і йому — на превеликий жаль — довелося відійти, залишивши друга. Людям ротів не позашиваєш — дехто з них напевно проговориться, як було діло, й інші князі обов’язково дізнаються, що ж сталося насправді. Але ніхто не звинуватить його відкрито. Тільки не після такого рішучого й потужного маневру!
Народ у таборах заплющить на це очі. Холін занадто дратував решту князів, і ті не зчинятимуть ґвалту. Єдиним, хто міг йому висловити все, був Елгокар, але він прислухáвся до Садеаса. Це краяло Далінарові серце. Невже все від початку й до кінця було облудою? Невже він і справді міг настільки помилитися в цій людині? А як же розслідування, що знімало з нього підозру? А їхні плани й спогади? Усе — брехня?
«Я врятував тобі життя, Садеасе». Холін спостерігав, як віддаляється штандарт «союзника», перетинаючи сусіднє плато. І раптом серед уже ледь помітного почту якийсь вершник у червоній Сколкозбруї повернув коня та озирнувся. То Садеас дивився, як його старий друг б’ється не на життя, а на смерть. Та забарившись на мить, він знову розвернувся й поскакав далі.
Паршенді брали в лещата передній край, де Далінар та Адолін давали їм відсіч попереду своєї армії. Переважаючи числом, противник тіснив почесну варту. Князь зіскочив долі та зітнув ще один ворожий тандем, але й отримав черговий удар у передпліччя. Довкола аж кишіло паршенді, і Далінарові охоронці почали піддаватися.
— Відходь! — гукнув він Адоліну, а тоді й сам став задкувати до основних сил.
Юнак вилаявся, проте зробив, як веліли. Батько й син відступили за першу лінію оборони, де засапаний старший Холін стягнув розтрісканого шолома. Попри Збрую, він без перерви бився досить довго, щоб захекатись. Князь вдячно прийняв від одного з гвардійців бурдюк, те саме зробив і Адолін. Далінар змочив водою, що встигла нагрітися, рот і лице. Вода мала металічний присмак дощівки.
Княжич опустив свій міх, бовтаючи в роті набрану воду. Він зустрівся очима з батьком, і його обличчя виглядало похмурим і загнаним. Адолін знав. Як і сам Далінар. Як, напевно, і решта солдатів. У цій битві їм не вціліти. Паршенді не залишали живих. Князь зібрався з силами, готуючись почути від сина чергову порцію звинувачень. Увесь цей час хлопчина мав рацію. Бо що б не являли собою видіння, вони підвели Далінара принаймні в одному: довіра до Садеаса прирекла їх на загибель.
Зовсім недалеко від них гинули люди, волаючи й проклинаючи ворога. Князь рвався в бій, але змушений був хоч хвилю перепочити. Його військо нічого не виграє, якщо втратить Сколкозбройного через утому.
— Ну? — зажадав Далінар. — Кажи. Адже це я привів нас до краху.
— Я…
— Це моя провина, — визнав князь. — Мені в жодному разі не слід було наражати на ризик наш Дім заради своєї ідіотської маячні.
— Ні, — заперечив Адолін і, здавалося, сам здивувався тому, що сказав. — Ні, батьку. Ти не винен.
Далінар витріщився на сина. Він не це очікував почути.
— Що б саме ти тепер зробив не так? — запитав Адолін. — Припинив би намагатися змінити Алеткар на краще? Став би таким, як Садеас і решта? Ні. Я би не бажав, щоби ти перетворився на таку людину, батьку, — яких би дивідендів нам це не принесло. Вісники свідки, як сильно мені б хотілося, щоби ми не дозволили Садеасу ось так нас ошукати, та я не стану винуватити тебе в його зраді.
Адолін простяг руку й стиснув Далінарів зап’ясток поверх розтруба латної рукавиці.
— Ти правильно робиш, що дотримуєшся Кодексу. І так само мав рацію, намагаючись об’єднати Алеткар. А я був дурнем, що противився тобі на кожному кроці цього шляху. Може, якби я весь час не відволікав тебе, ти й передбачив би наближення сьогоднішнього дня.
Приголомшений князь закліпав очима. Невже Адолін сказав ці слова? Що змінилося в хлопцеві? І чому він говорив це тепер, під час найбільшого з батькових провалів?
А все ж, щойно сказане зірвалося із синових вуст, Далінар відчув, як почуття провини відступає, розвіюване передсмертними криками. І це, на свій лад, було верхом егоїзму.
Чи погодився б він на те, щоби заднім числом змінитися? Так, йому слід було б стати обережнішим. Настороженіше сприймати Садеаса. Та чи махнув би він рукою на Кодекс? Чи став би тим же безжальним убивцею, що й замолоду?
Ні.
Чи мало значення те, що видіння помилялися щодо Садеаса? Чи соромився Далінар тієї людини, яку вони — та ще зачитувана йому книга — зробили з нього? Остання підвалина його внутрішньої ідентичності стала на місце, і князь відчув, що більше не хвилюється. Сум’яття зникло. Він — нарешті — знав, що робити. Більше жодних запитань. Жодної непевності.
Далінар і собі потягнувся та стиснув синову руку.
— Дякую.
Адолін лише коротко кивнув. Князь бачив, що той усе ще сердиться, але син вирішив іти за батьком до кінця — а йти за лідером, поміж усього іншого, означає підтримувати навіть тоді, коли битва складається не на його користь.
Вони відпустили один одного, і Далінар обернувся до солдатів довкола них.
— Час нам вступити в бій, — мовив він, і його голос усе гучнішав. — І ми зробимо це не тому, що шукаємо земної слави, а тому, що решта варіантів ще гірші. Ми дотримуємось Кодексу не для того, щоби мати зиск, а через те, що нам огидні істоти, на яких би ми інакше перетворилися. І ми стоїмо на цьому полі битви самі, бо такі вже ми люди.
Члени Кобальтової гвардії, які оточували їх колом, почали по одному обертатися, озираючись на князя. А позаду них солдати резерву, як світлоокі, так і темноокі, подалися вперед — із жахом в очах, але рішучістю на обличчях.
— Смерть чекає на кожного! — гримів Далінар. — Але якою міркою міряти життя того, хто йде від нас? Багатством, яке він накопичив і залишив нащадкам, щоби було за що гризтися? Славою, яку здобув, щоби поступитися нею тим, хто його вб’є? Високими постами, які посів завдяки випадку? Ні. Ми битимемось тут, бо розуміємо: фінал один і той самий, але шлях до нього вирізняє людей. І коли ми спізнаємо його смак, то зробимо це з високо піднятою головою та зведеними до сонця очима.
Князь виставив руку, прикликаючи Сколкозбройця.
— Я не соромлюся того, ким став, — вигукнув він, і сам зрозумів, що це правда. До чого ж дивно було не відчувати провини! — Інші можуть вкривати себе ганьбою, щоб знищити мене. Нехай же тішаться зі своєї слави. Бо моя залишиться при мені!
Сколкозброєць матеріалізувався, опустившись у його долоню.
Схвальних вигуків не пролунало, але його люди якось випростались і розправили плечі. Страх трохи вщух. Адолін натягнув шолома, і в його руці з’явився власний Сколкозброєць, укритий конденсатом. Він кивнув.
І вони дружно знову кинулися в бій.
«От я й помираю», — подумав Далінар, врізаючись у ворожі ряди. І в цьому віднайшов душевний спокій. Несподіване почуття як для поля битви, але від того ще жаданіше.
Але про дещо він, правда, таки шкодував: бідолаха Ренарін залишався великим князем Холіну по вуха в проблемах і в оточенні ворогів, які наїли шиї на плоті його батька й брата.
«Я так і не подарував йому обіцяної Сколкозбруї, — подумав Далінар. — Доведеться хлопцю пробиватися без неї. Нехай захистить тебе честь наших предків, сину.
Тримайся — і мудрішай швидше, ніж твій батько.
Прощавай».
67
Слова
«Нехай же я більше не відчуватиму болю! Нехай же я більше не плакатиму! Дайґонартіс! Чорний рибалка бере мої муки і споживає їх». — Танатесач, 1173, за 28 секунд до смерті. Досліджувалася темноока вулична штукарка. Варто відзначити подібність до зразка 1172-89.
Четвертий міст відставав від решти армії. Утративши двох носіїв пораненими та виділивши ще чотирьох для їхнього транспортування, обслуга вгиналася під вагою настилу. На щастя, Садеас узяв на цю вилазку чи не кожну мостонавідну команду, разом із тими вісьмома, які позичав Далінару. А це означало, що війську не було потреби чекати на Каладіна та його людей, щоб переправитись.
Виснаження переповнювало хлопця, а міст на його плечах здавався витесаним із каменю. Він не почувався настільки стомленим аж від часу своїх перших днів у команді. Сил пурхала в повітрі попереду нього, стривожено придивляючись, як той крокує на чолі своїх підлеглих, долаючи важкопрохідне плато, а з його обличчя стікає піт.
Удалині останні загони Садеаса скупчилися вздовж провалля, перетинаючи його. Плато, що правило за плацдарм, практично спорожніло. Сама по собі моторошна нечуваність того, що накоїв вельможа, перевертала все єство Каладіна. Він вважав жахливим те, що встругнули з ним. Але цього разу Садеас безжально прирік на загибель тисячі людей — темнооких заразом зі світлоокими. Людей, які мали його за союзника. І ця зрада, здавалося, лягла на хлопця не меншим тягарем, ніж сам настил. Вона гнітила, змушуючи хапати ротом повітря.
Невже люди безнадійні? Убивають тих, кого мали б любити. Який сенс битися й перемагати, коли між ворогом і союзником немає різниці? Що таке перемога? Марнота марнот. В ім’я чого полягли Каладінові друзі й соратники? …Увесь світ був прищем, огидно зеленим та загноєним.
Заціпенівши, командир разом з іншими дістався до прірви, хоча вони й прибули запізно, щоб допомогти з переправою. Люди, яких він послав уперед, були на місці. Тефт хмурився, а Шрамм спирався на ратище — щадив поранену ногу. Неподалік лежала купка мертвих списників. Садеасові солдати по змозі забирали поранених із собою, але дехто помирав у процесі транспортування. От вони й їх полишили тут: головнокомандувач, вочевидь, поспішав ушитися з місця злочину.
Загиблих поки´дали разом зі спорядженням. Там, мабуть, Шрамм і роздобув свою «милицю». Пізніше якійсь нещасній мостонавідній команді знову доведеться плентатися аж сюди, щоб обнишпорити їхні трупи — ну й Далінарових полеглих.
Вони опустили міст, і командир витер чоло.
— Переправу не наводити, — звелів він своїм людям. — Почекаємо, доки переберуться останні з солдатів, а тоді перенесемо його по одному з інших настилів.
Матал зиркнув на Каладіна з командою, але наказу «Штовхай!» не віддав: збагнув, що доки ті встановлять моста на місце, їм залишиться тільки втягти його за собою.
— Ну й видовище, га? — сказав Моаш, підступаючи до нього й озираючись.
Каладін обернувся. Позаду них здіймалася нахилена до них Вежа. Армія Холіна виглядала синім кружальцем, яке затисли посеред схилу після спроби прорватися вниз і перехопити Садеаса ще до відходу. Через свою мармурову шкіру паршенді здавалися чорним роєм із червоними цятками. Вони насідали на кружечок алеті, стискаючи його.
— Яке стидобисько! — озвався Дрегі з боку їхнього настилу, присівши на край. — Мене аж нудить.
Інші мостонавідники закивали, і командир здивувався, помітивши на їхніх обличчях занепокоєння. Скеля й Тефт приєдналися до них із Моашем — кожен екіпірований в обладунок з панцирів паршенді. Каладін радів, що Шена залишили в таборі. Бо від усього побаченого той просто заціпенів би.
Тефт притримував поранену руку, взяту на перев’язь. А рогоїд здійняв долоню, затуливши очі від сонця, і, дивлячись на схід, похитав головою.
— Це ганьба. Ганьба Садеасу. І нам ганьба.
— Четвертий міст! — гукнув Матал. — Ворушіться!
Той махав їм рукою, щоби перетинали настил Шостого мосту й залишили плато. Та раптом у Каладіна з’явилась ідея. Цілком фантастична, вона скелебрунькою розцвіла в його голові.
— Ми доженемо вас, скориставшись власним настилом, Матале! — гукнув Каладін. — Ми лише щойно добулися до прірви! Нам би хоч кілька хвилин посидіти.
— Переправляйтеся зараз! — гарикнув той.
— Так ми лише більше відстанемо! — відповів Каладін. — Ви хочете пояснювати Садеасу, чому вся армія повинна чекати на одну нещасну мостонавідну команду? У нас є по чому перейти. Дайте обслузі відпочити. Ми наздоженемо вас пізніше.
— А якщо ті дикуни кинуться вам навздогін? — запитав капітан.
Каладін лише стенув плечима.
Матал закліпав очима, а потому, здається, і сам зрозумів, як же сильно бажав їм цього.
— Роби, як знаєш, — крикнув він, і хутко майнув настилом Шостого мосту, бо решта команд уже втягували свої на той бік.
За кілька секунд Каладінові люди залишилися самі біля прірви, а військо відступило на захід.
Командир широко всміхнувся:
— Повірити не можу, що після стількох хвилювань… Хлопці, ми вільні!
Решта спантеличено обернулись до нього.
— Ми незабаром рушимо вслід, — гарячково пояснював Каладін, — і Матал гадатиме, що ми наздоганяємо їх. Та ми будемо все далі й далі відставати, аж доки не зникнемо з очей. А тоді повернемо на північ і скористаємося настилом, щоб перетнути Рівнини. Утечемо в тому напрямку, а всі інші вважатимуть, ніби нас упіймали й винищили паршенді!
Решта команди витріщилася на нього.
— А ресурси? — прийшов до тями Тефт.
— У нас є сфери, — сказав Каладін, витягуючи капшука. — Цілий статок, просто в мене в кишені. Ми можемо забрати обладунки та зброю в тих он покійників і скористатися ними для захисту від бандитів. Нам доведеться несолодко, але вслід не буде погоні!
Обслуга потроху захвилювалася. Але щось змусило командира зам’ятися. «А як же поранені мостонавідники в казармі?»
— Та мені доведеться залишитись, — сказав Каладін.
— Що? — не схотів і слухати Моаш.
— Хтось повинен, — пояснив командир. — Заради наших поранених у таборі. Ми не можемо їх покинути. А якщо я залишуся, то зможу підтвердити цю версію. Завдайте мені ушкоджень і зоставте на одному з плато. Садеас неодмінно вишле сюди мародерів. І я скажу, що мою команду вислідили, щоб помститися за опоганені трупи паршенді, а міст викинули в провалля. Мені повірять — усі бачили, як паршенді ненавидять нас.
Обслуга була вся як один на ногах, обмінюючись поглядами. Зніяковілими поглядами.
— Ми без тебе не підемо, — нарешті сказав Сиґзіл. Багато хто з решти кивнув.
— Я вирушу вслід за вами, — вмовляв командир. — Нам не можна кинути поранених.
— Каладіне, хлопчику… — почав був Тефт.
— Про мене можна поговорити й пізніше, — перебив його той. — Може, я й вирушу з вами, а тоді пізніше проберуся в табір, щоби визволити поранених. А поки що йдіть огляньте ті трупи.
Мостонавідники вагалася.
— Хлопці, це наказ!
Ті зрушили з місця й без подальших нарікань кинулися обкрадати тіла, непотрібні Садеасу. Командир залишився біля настилу сам.
Його все ще гриз неспокій. І річ була не тільки в поранених у таборі. А в чому ж тоді? Їм випала фантастична можливість. Така, за яку він, напевно, убив би впродовж усіх років, проведених у рабстві. Шанс зникнути, вважатися мертвими. Мостонавідникам не доведеться битися. Вони вільні. Тоді чому ж так кепсько на душі?
Каладін обернувся, щоб наглянути за своїми людьми, і приголомшено помітив, що біля нього хтось стоїть. Дівчина з напівпрозорого білого світла.
То була Сил, якою він ще ніколи її не бачив — у нормальний людський зріст заввишки, руки складені перед собою, а волосся й сукня майорять на вітрі, звіюючись набік. Каладін і гадки не мав, що вона може робитися настільки великою. Вона дивилася на схід. На її обличчі проступав жах, а в широко розплющених очах — скорбота. Таке лице буває в дитини, яка стає свідком жорстокого вбивства, що краде її чистоту.
Каладін повільно розвернувся й глянув у той бік, куди дивилася вона. На Вежу.
На приречену армію Далінара Холіна.
Від побаченого в нього стислося серце. Вони вели безнадійну битву. Оточені. Зраджені. Полишені на загибель.
«У нас є міст, — подумалось Каладіну. — І якби ми змогли навести його…» Більшість паршенді зосередилися на алетійській армії, залишивши тільки символічний резерв біля підніжжя схилу, неподалік від провалля. Та групка здавалася досить маленькою, й обслуга, напевно, змогла би відбитись від неї.
Але ні. Це був ідіотизм. Шлях Холіну до прірви загороджували тисячі паршендійців. Та й як вони наведуть міст без прикриття з боку лучників?
Дехто з команди встиг повернутися зі свого імпровізованого мародерства. Рогоїд приєднався до Каладіна, задивившись у східному напрямку, і вираз його обличчя спохмурнів.
— Там коїться щось жахливе, — сказав він. — Чи не можемо ми чимось допомогти?
Командтир лиш похитав головою.
— Це було би самогубством, Скеле. Нам довелось би піти на повноцінний штурм самотужки, не маючи підтримки від армії.
— А може, повернемося трохи назад? — запропонував Шрамм. — Почекаємо — а раптом Холіну вдасться прокласти собі шлях униз, до нас? І якщо в нього вийде, тоді й наведемо свій міст.
— Ні, — відповів командир. — Якщо ми зупинимося на безпечній відстані, той гадатиме, що ми — залишені Садеасом розвідники. Тоді доведеться штурмувати розколину. Бо інакше він не пробиватиметься нам назустріч.
Зачувши це, обслуга зблідла.
— А крім того, — додав Каладін, — якщо ми якось і врятуємо декого з них, ті плескатимуть про це язиками, і Садеас дізнається, що ми й досі живі. Він вистежить нас і переб’є. Повернувшись туди, ми змарнуємо свій шанс отримати свободу.
Мостонавідники закивали у відповідь. Несучи зброю, підтягнулися й інші. Надійшов час рушати. Каладін силкувався придушити в собі почуття відчаю. Цей Далінар Холін, найімовірніше, був таким, як і решта. Як Рошон, як Садеас, як скільки завгодно різних світлооких. За позірними чеснотами ховалося гниле нутро.
«Але з ним там тисячі темнооких солдатів, — подумала певна частина його єства, — які не заслуговують на таку жахливу долю. Там такі самі хлопці, які були в моєму колишньому загоні».
— Ми нічого їм не винні, — прошепотів Каладін. Йому здалося, що він бачить штандарт самого Далінара, який розвівається попереду війська. — Ти сам втягнув їх у це, Холіне. Я не дозволю, щоби через тебе гинули мої люди.
І повернувся спиною до Вежі.
Сил усе ще стояла поруч нього, дивлячись на схід, і вираз відчаю у неї на обличчі шматував його душу.
— Спренів вітру притягують його пориви, — тихо запитала дівчина, — чи вони самі і є тими поривами?
— Не знаю, — відказав Каладін. — А це має значення?
— Напевно, ні. Розумієш, я нарешті згадала, що я за спрен.
— А ти впевнена, що зараз вдалий момент, Сил?
— Я скріплюю речі, Каладіне, — сказала вона, обертаючись і зазираючи тому в очі. — Я спрен честі. Дух клятв. Обіцянок. І шляхетності.
Той ледь-ледь розрізняв звуки бою. А чи їх підсовувала йому свідомість, бо він налаштував слух на те, що напевно мало би лунати?
Чи чув він, як гинуть люди?
Чи бачив, як кидаються врозтіч солдати, полишивши воєначальника?
Усі інші розбігаються. Командир стоїть навколішки над тілом Даллета.
А на полі битви розвівається самотній зелено-багряний штандарт.
— Я вже бував тут раніше! — закричав Каладін, обертаючись у бік синього прапора.
Далінар завжди бився на передньому краї.
— Чим усе скінчилося минулого разу?! — не вгавав Каладін. — Я дещо засвоїв! І не буду більше дурнем!
Усе це, здавалося, розчавило його. Зрада Садеаса, його знесиленість, стільки смертей. Він знову на мить опинився там — стояв навколішки в пересувному штабі Амарама й дивився, як гинуть його останні друзі, занадто ослаблий і зранений, щоб допомогти.
А тоді він підніс тремтливу руку до чола й намацав мокре від поту тавро.
— Я нічого тобі не винен, Холіне.
І тут йому здалося, що батьків голос шепоче у відповідь: «Комусь треба починати, сину. Хтось має зробити перший крок і вчинити правильно просто тому, що так правильно. Бо коли ніхто цього не зробить, то як же інші візьмуть з нього приклад?»
Далінар прийшов на виручку Каладіновим людям, атакував тих лучників і врятував Четвертий міст.
«Світлооким плювати на людське життя, — сказав тоді Лірін. — Отже, я повинен дбати про нього. Ми повинні.
І ти повинен…»
Важить життя, а не смерть.
«Я так часто зазнавав невдач. Мене валили додолу й топтали».
Важить сила, а не слабкість.
«Я ж поведу своїх друзів на вірну смерть…»
Важить шлях, а не прибуття… «…Смерть за праведну справу».
— Ми повинні повернутися, — тихо сказав Каладін. — Бодай йому буря, ми повинні повернутися.
Він озирнувся на членів Четвертого мосту. Ті — один за одним — кивнули. Люди, які всього кілька місяців тому справедливо вважалися покидьками армії, котрим колись було начхати на все, окрім власної шкури, глибоко вдихнули, відкинули думки про свою безпеку та ствердно кивнули. Вони підуть на ним.
Каладін звів очі й глибоко втягнув повітря. Світло ринуло в нього, мовби хвиля — неначе він торкнувся губами великобурі та всотав її в себе.
— Віра! — скомандував він.
Члени Четвертого мосту схвально загукали у відповідь, ухопили настил і високо піднесли. Командир натягнув на руку щит, ухопившись рукою за ремені.
Тоді, здійнявши його, розвернувся. І з криком повів своїх людей на штурм — назад до того покинутого синього штандарта.
* * *
З дюжин невеликих проломів у Далінаровій Збруї сочилося Буресвітло — жодна з основних пластин обладунку не уникла ураження. Світло звивалося над ним, немов пара над казаном, на мить зависаючи в повітрі — була в нього така властивість, — а тоді повільно розсіюючись.
Сонце палило князя, живцем запікаючи в латах. Він так утомився. Від моменту Садеасової зради минуло небагато часу як за мірками битв, але ж Далінар нещадно вимотував себе, так і залишаючись на передньому краї, де бився пліч-о-пліч із Адоліном. Його Збруя втратила чимало Буресвітла. Вона дедалі важчала і з кожним ударом відбирала сили. Незабаром вона стане тягарем, який настільки уповільнить його рухи, що паршенді разом налетять звідусіль.
Він багато їх перебив. Навіть дуже багато. Просто страх скільки — але без Запалу. Усередині була порожнеча. Краще вже так, ніж із задоволенням.
Але цій січі кінця-краю не було видно. Ворог зосередився на обох Холінах. Бо з двома Сколкозбройними на передку будь-який пролом у лінії оборони виявлявся оперативно залатаним бійцем в осяйному обладунку та зі смертоносним мечем. Тож паршенді необхідно було спочатку звалити Далінара й Адоліна. Противник це розумів. Розумів і князь. Як і його син.
Легенди оповідали про битви, у яких Сколкозбройні залишались останніми, хто тримався на ногах, і лише після затяжних героїчних боїв ворогам удавалося повалити їх долі. Чистої води вигадки. Бо якщо спочатку перебити Сколкозбройних, можна підібрати їхні клинки й повернути їх проти неприятеля.
Він знову завдав удару, і втома уповільнила його м’язи. Спочатку померти. Місце для цього підхоже. «Ніколи не вимагай від них того, чого не зробив би сам…» Далінар спотикався на камінні, і його Сколкозбруя здавалася такою ж важкою, як і звичайні лати.
Князь міг бути задоволений із того, як розпорядився своїм життям. Але його люди… адже він підвів їх. Думка про те, як по-дурному горе-командувач дав заманити їх у пастку — от що викликало відразу.
А ще, звісно, залишалась Навані.
«Це ж треба — саме тоді, коли я нарешті зібрався повпадати за нею, — подумав Далінар. — Шість змарнованих років. Ціле життя нанівець. А тепер їй знову доведеться когось оплакувати».
Ця думка спонукала його занести руки над головою й надійніше поставити ноги на камені. Князь відбивався від паршенді. Продовжував боротьбу. Заради неї. Він не дозволить собі впасти, доки в нього залишаються сили.
Неподалік сочилася Буресвітлом і Адолінова Збруя. Юнак усе більше й більше напружував сили, прикриваючи батька. Вони навіть не обговорювали, чи не варто спробувати перестрибнути провалля й утекти. Розколини були настільки широкі, що їхні шанси виглядали примарними — а крім того, вони не полишать своїх людей на погибель. Холіни жили згідно з Кодексом. Згідно з ним і помруть.
Далінар знову завдав удару, тримаючись поруч Адоліна, але на мінімально необхідній віддалі — щоб не поранити один одного. Саме так ведуть спарений бій Сколкозбройні. Під шоломом його обличчя стікало потом. Він востаннє кинув погляд на армію, що зникала вдалині, заледве видніючись на горизонті. Позиція, яку він утримував, якраз давала хороший огляд на захід.
«Будь проклята ця людина на…
На…
Кров моїх пращурів, а це що таке?»
Перетинаючи західне плато, у напрямку Вежі біг невеличкий загін. Одинока мостонавідна команда, що несла настил.
— Не може бути, — сказав Далінар, відступаючи зі своєї позиції, а Кобальтова гвардія — точніше, її залишки — кинулася його прикривати. Не вірячи власним очам, він підняв забрало. Решта сил Садеаса відійшла, а одна-єдина команда обслуги залишилася. Чому?
— Адоліне! — гукнув князь, указуючи в той бік Сколкозбройцем, і хвиля надії затопила його.
Юнак обернувся й прослідкував за батьковим жестом.
— Так не буває! — викрикнув він. — То якась пастка!
— Украй недолуга, якщо це таки вона. Ми й без того покійники.
— Але чого б це йому висилати одну команду назад? Навіщо?
— А яка різниця?
Посеред битви обоє на мить завагалися. Але як їм бути, знав кожен із них.
— Для ата-а-аки — шику-у-уйся! — скомандував Далінар, озираючись на своїх людей. Прародителю бур, як мало їх залишилось! Менше половини від початкових восьми тисяч.
— У шере-е-енги-и — става-а-ай! — закричав Адолін. — Усім підготуватися виступати! Будемо прориватися, хлопці. Зберіться з останніми силами. Нам випав шанс!
«Правда, примарний, — подумав Далінар, опускаючи забрало. — Нам доведеться пробитися через усю паршендійську армію».
Навіть якщо вони й спустяться схилом, то, найвірогідніше, знайдуть мостонавідників мертвими, а настил — на дні прірви. Паршендійські лучники вже шикувалися, і залишалося їх більше сотні. Це обіцяло справжню бійню.
Але ще — давало надію. Крихітну безцінну надію. Якщо його армія й не досягне успіху, вона зазнає поразки, намагаючись ухопитися за цю соломину.
Високо здійнявши Сколкозбройця та відчуваючи приплив сили й рішучості, Далінар кинувся вперед на чолі своїх людей.
* * *
Каладін удруге за день мчав на позиції озброєних паршенді, виставивши поперед себе щита й прикривши тіло латами, зрізаними з трупів полеглих ворогів. Він, напевно, мав би відчувати огиду до того, що зробив, щоб отримати ці обладунки. Але його вчинок був нічим не гірший за те, що накоїв неприятель, убивши Данні, Мапу й того безіменного мостонавідника, який виявив до Каладіна прихильність у його перший день у команді. Він і досі носив сандалії того чоловіка.
«Ми та вони», — подумалося йому. Солдат міг думати про все це лише так. Але того дня Далінар Холін і його люди були частиною «нас».
Загін паршенді помітив наближення мостонавідників і тепер шикувався, готуючи луки. На щастя, Далінар, здавалося, теж звернув увагу на Каладінову команду, оскільки армія в синьому заходилася прокладати собі шлях до порятунку.
Усе це ніяк не мало спрацювати. Ворогів було забагато, а військо Холіна неминуче вже мало бути геть виснаженим. Назрівала чергова катастрофа. Але вперше в житті Каладін кинувся їй назустріч, добре розуміючи, на що йде.
«Це мій вибір, — думав він, поки паршендійські лучники шикувалися. — Річ не в якомусь божку, що не спускає з мене сердитих очей, не у витівках спренів, не в зигзагах фортуни.
Це все я. Я не хотів залишити Тіена самого. Я вирішив атакувати Сколкозбройного, рятуючи Амарама. Я за власним почином втікав із невільничих ям. І ось тепер я зробив вибір — спробувати визволити цих людей, хоч і знаю, що в мене, напевно, не вийде».
Паршенді дали залп, і Каладін відчув якесь піднесення. Зникла втома, відступила знемога. Він ішов у бій не заради Садеаса. Не для того, щоб набити чиїсь кишені. Ця битва була задля захисту.
У нього полинули стріли, але він відбив їх дуговим помахом щита. На їхнє місце прилетіли інші, посвистуючи то тут, то там, шукаючи його плоть. Проте він завжди виявлявся на крок попереду: підстрибував, коли ті цілили йому в стегна, ухилявся, якщо вони мали вп’ястися в плечі, та здіймав щита, щойно вони підлітали до обличчя. Це було нелегко, і чимало з них таки підібралися досить близько, потрапивши в нагрудник чи нагомілковики. Але цілі не досягла жодна. У нього виходило. Він…
Та щось пішло не так.
Він спантеличено відхилився від двох стріл.
— Каладіне! — гукнула Сил, котра ширяла неподалік, знову набувши мініатюрнішої форми. — Он там!
І вказала пальчиком на інше плато — сусіднє з тим, звідки Далінар розпочинав свій наступ. Чимало паршенді перестрибнуло туди й тепер опускалися на одне коліно, здіймаючи луки. Причому цілили не в нього, а прямісінько в незахищений бік Четвертого мосту.
— Ні! — закричав Каладін, і хмаринка Буресвітла вирвалася в нього з рота. Він розвернувся й кинувся назад по кам’янистому плато в напрямку до своєї команди. Стріли полетіли в нього ззаду. Одна потрапила в квадратний щиток, що захищав спину, але відскочила осторонь. Інша вдарила в шолом. Хлопець перестрибнув розлом у кам’яній породі й помчав на максимальній швидкості, якої лише могло надати йому Буресвітло.
Паршенді обіч нього натягували тятиви. Їх було щонайменше п’ятдесят. Йому не встигнути. Він…
— Четвертий міст! — гукнув командир. — Бокове перенесення направо!
Вони не залучали цього маневру багато тижнів, але їхня підготовка проглядала вже в тому, як безсуперечно підкорилися наказу його люди, заваливши міст на правий бік, щойно лучники відпустили тятиви. Зграя стріл уп’ялася в настил, і деревина немов наїжачилась ними. Каладін полегшено зітхнув, підбігаючи до команди, яка дещо уповільнила темп, несучи міст боком.
— Каладіне! — гукнув Скеля, тицяючи пальцем.
Той обернувся. Позад нього, на Вежі, лучники готували масований залп.
Обслуга була в них як на долоні. Знялися стріли.
Він знову заволав, спрямовуючи кожну дещицю Буресвітла, що вилітало з цим криком, на щит — хоча й повітрю довкола нього теж перепало підзарядитися. Той зойк луною розлігся у вухах. Світло просто рвонуло з нього — так що аж одяг укрився памороззю й потріскував.
Стріли затьмарили небо. Щось улучило в нього — якийсь багаторазово повторений поштовх відкинув тіло назад, шпурнувши в мостонавідників.
Ребро настилу заскреготало об камінь і стало, обслуга спинилася.
Запала тиша.
Каладін закліпав очима, почуваючись цілковито виснаженим. Нило все тіло, руки поколювало, спину ломило. У зап’ясті відчувався гострий біль. Він застогнав, розплющуючи очі, і повалився, спіткнувшись, на руки Скелі, які підхопили його ззаду.
Глухий удар. То опустили моста. «Ідіоти! — подумав командир. — Прикривайтеся ним і відходьте…»
Обслуга скупчилась довкола нього, коли Каладін сповз додолу, приголомшений завеликою тратою Буресвітла. Він спантеличено глянув на те, що тримав перед собою, причепивши до скривавленої руки.
Щит був утиканий стрілами, багатьма дюжинами, причому деякі розкололи древка своїх попередниць. Кості, прив’язані спереду, роздробилися, а деревина перетворилась на тріски. Деякі стріли проткнули її наскрізь і повпиналися в руку. От звідки взявся біль.
Більше сотні стріл. Увесь залп. Навелися на один-єдиний щит.
— Заради променів Світлопокликача, — тихо мовив Дрегі. — Що… що це було?..
— Мов осяйний фонтан, — сказав Моаш, опускаючись навколішки поруч командира. — Мовби саме сонце вирвалося з тебе, Каладіне.
— Паршенді… — прохрипів хлопець і відпустив щита. Ремені порвалися, і коли він намагався підвестися, той просто розвалився, розпався на частини, і до ніг Каладіна посипалися дюжини зламаних стріл. Кілька з них так і стирчали з його руки, але він не зважав на біль, дивлячись по той бік прірви, на ворога.
Загони лучників на обох плато застигли в ошелешених позах. Ті, хто був у перших шеренгах, почали перегукуватись один з одним своєю мовою, якої Каладін не розумів. «Нешуа Кадаль!» А тоді підвелися.
І втекли.
— Що відбувається? — запитав командир.
— Не знаю, — відповів Тефт, голублячи власну поранену руку. — Але тебе треба доправити в безпечне місце. Бурекляте плече! Лопене!
Коротун узяв із собою Даббіда, і вони провели Каладіна в захищенішу ділянку плато, ближче до центру. Заціпенівши зсередини, їхній командир притримував уражену кінцівку, настільки знесилений, що заледве міг думати.
— Віра! — гукнув Моаш. — Ми й досі не виконали завдання!
Решта обслуги з похмурим виглядом побігла назад до настилу й завдала його собі на плечі. Там, на Вежі, Далінарове військо пробивало собі шлях через лави паршенді до можливого порятунку, яким мала стати мостонавідна команда. «Вони неминуче несуть жахливі втрати…» — подумав онімілий Каладін.
Він захитався й осів додолу. Тефт і Лопен затягли його в прикриту заглибину, де він приєднався до Даббіда й Шрамма. Пов’язка на нозі останнього почервоніла, просякнувши кров’ю, а ратище, що замінило йому милицю, лежало поруч. «Я ж, здається, казав йому… щоби не ступав на цю ногу…»
— Нам потрібні сфери, — сказав Тефт. — Шрамме?
— Він просив їх сьогодні вранці, — відказав худорлявий мостонавідник. — Я віддав йому всі, що мав. Гадаю, і більшість зробила те саме.
Тихо вилаявшись, Тефт повисмикував решту стріл з руки Каладіна, а тоді перев’язав її марлею.
— З ним усе буде гаразд? — запитав Шрамм.
— Не знаю, — відказав той. — Нічого не знаю. О, Келеку! Я ідіот. Каладіне, хлопчику, ти чуєш мене?
— Це… просто шок… — озвався командир.
— Ти якось дивно виглядаєш, харизматику, — промовив схвильований Лопен. — Побілів увесь.
— Хлопче, у тебе шкіра — як у мерця, — сказав Тефт. — Схоже, ти тоді чимось зашкодив собі. Не знаю… Я… — він знову вилаявся й ляснув рукою об камінь. — Треба було мені слухати. Ну й ідіот!
Командира поклали на бік, і Вежу тепер було ледве видно. Нові загони паршенді — вони не бачили, на що здатен Каладін — прямували до прірви, готуючи зброю. Його команда прибула на місце й опустила міст. Обслуга відстебнула щити й квапливо дістала списи з мішків із трофеями, прив’язаних до краю настилу. А тоді впорядковано розташувалася з боків і заходилася штовхати, щоби навести міст через розколину.
Новоприбулі паршенді не мали луків. Вони вишикувалися й чекали зі зброєю напоготові. Ворог не менш як утричі перевершував обслугу за чисельністю, а до нього ще й прибували підкріплення.
— Нам треба йти їм допомогти, — сказав Шрамм Лопенові з Тефтом.
Ті закивали, й уся трійця — двоє поранених та однорукий — підвелася. Каладін спробував зробити те саме, але повалився додолу — ноги не тримали його.
— Ти залишайся, хлопчику, — сказав усміхнений Тефт. — Ми цілком упораємося й самі.
Узявши кілька списів з арсеналу, який поклав у свої ноші Лопен, вони пошкутильгали зі схованки — на допомогу команді. Навіть Даббід приєднався до них. Він так і не заговорив після того, як його поранило під час тієї першої мостонавідної вилазки хтозна-коли.
Каладін підповз до краю заглибини й дивився їм услід. Сил опустилася на камінь поруч нього.
— От дýрні, буря на їхні голови, — пробурмотів Каладін. — Не треба було їм мене слухати. Але я пишаюся ними.
— Каладіне… — озвалася спрен.
— Ти можеш щось зробити? — він почувався таким до бурі змученим. — Якось надати мені сили?
Та похитала головою.
А попереду, недалеко від них, обслуга взялася штовхати. Дерев’яний міст із гучним скреготом йшов по камінню, висуваючись над прірвою в бік паршенді, що застигли в очікуванні. Ті затягли ту ж неприємну бойову пісню, яку заводили щоразу, коли бачили Каладіна в його імпровізованих обладунках.
Вони виглядали нетерплячими, злютованими, смертоносними. Їм кортіло крові. Паршенді накинуться на обслугу й пошматують її, а тоді скинуть міст — разом із трупами — у безодню під ними.
«Це відбувається знову, — подумав напівпритомний, приголомшений Каладін. І мимоволі зіщулився, спустошений та очманілий. — Мені не дістатися до них. Вони загинуть. Просто на моїх очах. Туккс. Мертвий. Нельда. Мертва. Ґошел. Мертвий. Даллет. Ценн. Мапа. Данні. Мертві. Мертві. Мертві…
Тіен.
Мертвий».
Він лежав, згорнувшись клубком, у заглибині в камені. Удалині гриміла битва. Його оточувала смерть.
І на мить він знову перенісся туди — у той найжахливіший із днів.
* * *
Щосили тримаючи спис, Каладін продирався крізь лайку, крики та сутички — хаос війни. Свій щит він загубив. І йому слід було б знайти десь інший. Бо як же йому без щита?
То була його третя справжня битва. Він провів в Амарамовій армії всього кілька місяців, але Гартстоун устиг залишитись неначе в іншому житті. Хлопець добувся до заглибини в камені й, уривчасто дихаючи, зіщулився там, привалившись спиною до схилу, а пальці все ще стискали ослизле ратище. Його трясло.
Раніше він і гадки не мав, якою ідилією було їхнє життя. Далеко від війни. Далеко від смерті. Далеко від цих криків, від какофонії металу, що вдаряє об метал, об дерево, об плоть. Хлопчина міцно зажмурився, намагаючись відтіснити реальність.
«Ні, — подумалося йому. — Розплющ очі. Не дай їм так легко знайти тебе й убити».
Він примусив себе розтулити повіки, а тоді обернувся й визирнув зі схованки, окидаючи поглядом поле бою, яке скидалось на справжнє місиво. Битва точилася на просторому схилі. Тисячі людей з обох сторін змішалися в купу й убивали. Як міг хто-небудь слідкувати за чимось серед цього безумства?
Армія Амарама — Каладінова армія — намагалася втримати висоту. Інше військо, також алетійське, старалося відбити її в них. От і все, що він знав. Ворог, здавалося, переважав їх за чисельністю.
«З ним усе буде добре, — думав хлопчина. — Неодмінно буде!»
Однак переконати себе в цьому не надто вдавалося. Тіенова служба на посаді вістового протривала недовго. Йому сказали, що приплив новобранців знизився, і кожна рука, здатна втримати спис, була на рахунку. З нього та решти старших за віком хлопчиків-вістових укомплектували кілька загонів глибокого резерву.
Далар запевняв, що ті навряд чи коли знадобляться. Напевно. Якщо лише армії не загрожуватиме серйозна небезпека. А коли вони опинились в оточенні на вершині стрімкого пагорба, а їхні ряди змішалися — це серйозна небезпека?
«Вибирайся нагору», — сказав він собі, кидаючи погляд уверх по схилу. Там і досі майорів штандарт Амарама. А значить, їхні солдати трималися. Та все, що зміг розгледіти Каладін, — це вируючу масу жовтогарячих мундирів, серед яких там-сям траплялися темно-зелені вкраплення.
Хлопець припустив угору схилом пагорба. Він не обертався на крики зустрічних воїнів і не придивлявся, дружні вони чи ворожі. На його шляху ховалися, втягуючись, латки трави. Каладін перечепився об кілька трупів та обігнув пару деревин вагобрубка, уникаючи місць, де велися сутички.
«Це тут», — подумав він, помітивши попереду групу списників, які насторожено пильнували, вишикувавшись у шеренгу. Зелені мундири. Колір Амарама. Хлопець кинувся до них, і солдати пропустили його.
— Ти з якого загону, воїне? — запитав приземкуватий світлоокий з аксельбантами командира невисокого рангу.
— Знищеного, сер, — заледве видобув Каладін. — Усі мертві. Ми входили до роти ясновельможного Ташліна й…
— Ти ба! — промовив той, обертаючись до вістового. — Це вже третє підтвердження, що Ташлін загинув. Попередьте котрийсь Амарама. Східний фланг поступово ослаблюється, — тоді глянув на Каладіна. — А ти марш у резерв — отримаєш нове призначення.
— Слухаю, сер, — відповів хлопчина, ціпеніючи. Він зиркнув униз — туди, звідки прибіг. Схил був завалений трупами, переважно в зеленому. Просто в нього на очах перехопили й знищили трійцю солдатів, які мчали до вершини.
Ніхто з тих, котрі стояли нагорі, не поспішив їм на допомогу. Каладін і сам міг ось так полягти ні за цапову душу — і то за лічені ярди до порятунку. Він розумів, що, напевно, зі стратегічного погляду та шеренга солдатів мала утримувати свою позицію. Але це здалося такою бездушністю!
«Треба знайти Тіена», — подумав він, відбігаючи в бік місця збору резерву з північного краю широкої вершини. Але знайшов там тільки не менший безлад. Із купок скривавлених, напівпритомних людей комплектували нові загони та знову посилали вперед — на поле битви. Каладін протискався між ними, шукаючи підрозділ, сформований з колишніх хлопчиків-вістових.
Проте спочатку наштовхнувся на Далара. Довготелесий трипалий сержант резерву стояв біля високої щогли, на кінці якої полоскалися двійко трикутних вимпелів. Він розподіляв щойно набрані поповнення між ротами, які несли найбільші втрати, ведучи бій унизу. Каладін і досі чув їхні крики.
— Гей, ти, — гаркнув Далар, тицьнувши в Каладіна пальцем. — Переформування підрозділів — це туди. Кроком руш!
— Я повинен знайти загін, створений із хлопчиків-вістових, — пояснив той.
— А нащо — поглинь його Геєна — він тобі?
— А мені звідки знати? — відповів Каладін, стенувши плечима й намагаючись зберігати спокій. — Що наказали, те й виконую.
Далар фиркнув:
— Шукай роту ясновельможного Шелера. Вона на південно-східному краї. Можеш…
Та Каладін уже мчав туди. Цього не повинно було статися. Тіен мав залишатися в безпеці. Прародителю бур — ще ж навіть чотирьох місяців не минуло!
Він дістався до південно-східного краю вершини та розшукав штандарт, що майорів на чверть дорозі вниз по схилу. Непроглядно-чорний диґліф читався «шеш лерел» — рота Шелера. Вражений власною рішучістю, Каладін кинувся повз солдатів, які охороняли верхів’я пагорба, і знов опинився на полі битви.
З цього боку справи здавалися кращими. Рота Шелера втримувала займану позицію, хоча й під натиском значних сил противника. Каладін кинувся схилом униз, подекуди сковзаючи — слизькаючись на крові. Його страх зник, поступившись місцем неспокою за брата.
Він дістався вишикуваних лав якраз у ту мить, коли ворожі загони ринули в атаку. Хлопець намагався проскочити в тил, щоб розшукати Тіена, але хвиля наступу затягла його. Він, похитуючись, відступив убік і приєднався до групи списоборців.
Противник налетів на них за секунду. Каладін обіруч стискав ратище, тримаючись скраєчку біля інших списників і намагаючись не заважати їм. Він і сам до пуття не знав, що робить. Рекрут заледве отримав достатню підготовку, щоб навчитись прикриватися щитом. Зіткнення закінчилося швидко, і Каладін зробив лиш один випад. Ворога було відкинуто, а сам він спромігся уникнути поранення.
Хлопець стояв, важко дихаючи й стискаючи списа.
— Ти, — долинув чийсь владний голос. Якийсь чоловік з аксельбантами на плечах тицяв у нього пальцем. Командир загону. — Час і мені отримати яке-небудь підкріплення. А то я вже почав думати, що всіх до останньої людини забере собі Варт. Де твій щит?
Каладін поспішив вихопити його в загиблого солдата неподалік. Та доки він був зайнятий, за спиною залунала командирова лайка:
— Поглинь їх Геєна! Знов насуваються. Цього разу двома штурмовими групами. Так ми довго не протримаємось.
З-понад прилеглої скельної формації з’явився чоловік у зеленому жилеті вістового.
— Меше, ти відбиваєш напад зі сходу!
— А як щодо того цепу, південніше? — гукнув у відповідь Меш, командир.
— Про нього подбають. А ти тримай оборону на сході! Ось твій наказ! — посильний швидко поліз карнизом далі та передав аналогічну команду наступному за ними загону: — Варте, тримай східний напрямок!
Каладін підвівся, роздобувши щита. Йому треба було знайти Тіена. Він не міг…
Аж нараз він зупинився. Там, у наступному за їхнім загоні, замаячіли три постаті. Менші за віком хлоп’ята, на яких обладунки виглядали завеликими, а в манері хвату ратища прозирала непевність. Одним із них був Тіен. Його резервну команду вочевидь розділили, щоб залатати діри в інших підрозділах.
— Тіене! — закричав Каладін, вискакуючи з шеренги, коли вороже військо вже підступило впритул. Чому його брата й решту двох виставили по центру передньої лави? Та вони ж заледве вміли тримати списи!
Командир загукав йому вслід, однак той не звернув на нього уваги. За мить противник налетів на них — загін Меша розпорошився й, утративши дисциплінованість, перейшов до безладного, але й запеклішого опору.
Каладін відчув, як щось наче гупнуло йому в ногу. Скульгавівши, він повалився долі й нажахано усвідомив, що в нього вп’явся спис. Але болю він не відчував. Дивно.
«Тіен!» — подумав він і спробував через силу підвестися. Над ним хтось навис, і хлопець вмить зреагував — відкотився з-під вістря, яке шугнуло донизу, цілячи в серце. Власний спис опинився в його руках, перш ніж Каладін встиг усвідомити, що схопив його, — і він рвучко здійняв древко вгору.
А тоді завмер. Бо щойно проткнув ратищем шию ворожого солдата. Усе відбулося так швидко. «Я щойно вбив людину».
Він знову перекотився, і коли супротивник став падати навколішки, висмикнув списа. Загін Варта був трішки далі позаду. Неприятель завдав по ньому удару майже одразу після атаки на той загін, до якого пристав Каладін. Тіен і двоє інших хлоп’ят усе ще були на передньому краї.
— Тіене! — заверещав старший брат.
Малюк глянув у його бік і вирячив очі. Він навіть усміхнувся. А в нього за спиною решта загону відступила. Залишивши трьох ненавчених жовторотиків без жодного прикриття.
І ворожі солдати, побачивши це, налетіли на Тіена й решту. Їх вів світлоокий, закутий у лати з блискучої сталі. Він і замахнувся мечем.
Каладінів братик осів, мов підкошений. Тільки-но стояв там із нажаханим виглядом — а не встиг навіть оком змигнути, як уже лежав на землі.
— Ні! — зойкнув старший. Він спробував підвестися, але сповз на коліна. Нога не слухалася його.
Загін Варта кинувся вперед, атакуючи противника — той-бо якраз відволікся на Тіена й решту двох. Вони виставили недосвідчених попереду, щоб ті збили темп ворожої навали.
— Ні, ні, ні! — волав Каладін. Він скористався ратищем, щоби звестися на ноги, і пошкутильгав уперед. Це не могло бути те, що він думав. Усе не могло скінчитися так швидко.
Якимось дивом ніхто не зітнув бідолахи, доки той, шкандибаючи, долав решту відстані. Він практично й не думав про це. А лише дивився туди, де впав Тіен. Загримкотіло. Ні. То копита. З’явився Амарам з кіннотою, і їхня лава понеслася крізь ворожі шеренги.
Та Каладіну було байдуже. Він нарешті добувся до тієї місцини. І знайшов там три трупики — зовсім дитячі, маленькі, які валялись у заглибині в камені. Нажаханий і занімілий, хлопець простяг руку й перевернув той, що лежав долілиць.
На нього глянули мертві очі Тіена.
Опустившись навколішки, Каладін застиг біля тіла. Він мав би перев’язати собі рану, відступити в безпечне місце, але натомість заціпенів. Завмер на колінах.
— А вчасно він проскакав тут, — пролунав чийсь голос.
Він підняв очі й помітив групу списників, що зібралися неподалік, спостерігаючи за діями кавалерії.
— Хотів, щоб вони скупчилися, насідаючи на нас, — проказав один із них. На плечах виднілися аксельбанти. Варт, командир загону. Які кмітливі очі він мав! Не якийсь там солдафон. Підтягнений, вдумливий.
«Я мав би відчувати злість, — подумав Каладін. — Мав би… відчувати… хоч щось».
Варт опустив погляд на пораненого, а тоді перевів його на мертві тіла трьох хлопчиків-вістових.
— Покидьок, — прошипів Каладін. — Ти виставив їх попереду.
— Чим багаті, тим і раді, — відповів Варт, кивнувши своїм людям, а тоді вказав пальцем на укріплену позицію. — Якщо мені присилають поповнення, нездатне битися, я знаходжу йому інше застосування, — він затримався, хоча його підрозділ уже рушив туди. Здавалось, йому було жаль. — Хто як може, так і виживає, синку. Обертай недолік на перевагу, де тільки можна. Запам’ятай це, якщо вцілієш.
І з тим підбігцем кинувся пріч.
Каладін опустив очі додолу. «Чому я не зміг його захистити?» — подумав він, дивлячись на Тіена й пригадуючи братів сміх. Його невинну усмішку та натхнення, з яким той досліджував пагорби неподалік Гартстоуна.
«Прошу. Будь ласка, дай мені його захистити. Зроби мене досить сильним».
Він почувався вкрай ослаблим. Від крововтрати. Мимоволі завалившись набік, знесиленими руками наклав джгут. А тоді, відчуваючи жахливу порожнечу всередині, приліг поруч Тіена й притис його тільце до себе.
— Не хвилюйся, — шепотів Каладін. І коли він почав плакати? — Я заберу тебе додому. Я захищу тебе, Тіене. Я привезу тебе назад…
Він стискав братове тіло аж до вечора — ще довго після закінчення битви, — тулячись до нього, доки те повільно холонуло.
* * *
Каладін спантеличено закліпав очима. Він лежав не в заглибині з Тіеном, а на плато.
Було чутно, як удалині гинуть люди.
Він ненавидів згадувати про той день. І ледь не шкодував, що подався тоді на пошуки Тіена. Бо йому б не довелося стати свідком. Безсило стоячи на колінах, дивитися, як убивають його брата.
Й ось тепер це відбувалося знову. Скеля, Моаш, Тефт. Усі вони мали загинути. А він — ось вам, будь ласка, лежить, знову безсилий зарадити. Заледве здатний поворухнутися. Почуваючись цілковито виснаженим.
— Каладіне, — прошепотів чийсь голос. Він закліпав. Перед його обличчям зависла Сил. — Ти знаєш Слова?
— Усе, чого я хотів, — це захистити їх, — кволим голосом відказав він.
— Тому я й тут. Слова, Каладіне!
— Вони загинуть. Мені не врятувати їх. Я…
Амарам перебив його людей у нього на очах.
Невідомий Сколкозбройний убив Даллета.
Якийсь світлоокий убив Тіена.
«Ні».
Каладін перевернувся й, похитуючись, через силу зіп’явся на зрадливі ноги.
«Ні!»
Його команда ще не навела свого мосту. Це його здивувало. Вони й досі штовхали його через прірву, а сповнені нетерпіння паршенді скупчувались на іншому боці, і їхній наспів ставав усе нестямнішим. Йому здалося, ніби він марив кілька годин, але насправді це тривало всього кілька ударів серця.
«НІ!»
Перед ним стояли Лопенові ноші, де серед спорожнених бурдюків і драних бинтів примостився спис, чиє сталеве вістря виблискувало на сонці. Ратище шепотіло до нього. Це жахало й водночас манило.
«Що ж, коли надійде час, сподіваюсь, ти виявишся готовим. Бо цим хлопцям не обійтися без тебе».
Він ухопив спис — першу справжню зброю, яку тримав у руках після шоу, влаштованого в проваллі так багато тижнів тому. А тоді кинувся бігти. Спочатку повільно. Але поступово набираючи швидкість. Відчайдушно — адже все тіло почувалось знеможеним. Проте він не зупинявся. А все настирливіше просувався вперед, поспішаючи до настилу. Міст лише наполовину навели над розколиною.
Сил летіла попереду, схвильовано озираючись.
— Слова, Каладіне!
Скеля скрикнув, коли командир заскочив на міст, що наводився. Дерев’яна конструкція під його ногами хиталася. Вона зависала над прірвою, але ще не досягла її протилежної сторони.
— Каладіне! — зойкнув Тефт. — Що ти робиш?
Добігши до краю настилу, той заволав. І, знайшовши в собі крихітний залишок сил, здійняв списа й зістрибнув з краю дерев’яної платформи, пролетівши в повітрі над темною безоднею.
Обслуга злякано заверещала. Стривожена спрен запурхала поруч нього. А паршенді приголомшено позводили очі, витріщившись на самотнього мостонавідника, який линув до них повітрям.
У його знеможеному, виснаженому тілі практично не залишалося сили. І в ту мить, коли час немов зупинився, він глянув долі — на своїх ворогів. Паршенді з їхньою мармуровою, чорно-червоною шкірою. Солдатів, які здіймали майстерно виготовлену зброю, немов намагаючись дістати його ще в небі. Чужинців, живих дивовиж у панцирних нагрудниках і шоломах, що скидалися на ярмулки. Багато з них мали бороди.
З уплетеними в них осяйними самоцвітами.
Каладін зробив вдих.
Наче міць самого спасіння — немов сонячні промені з очей Всемогутнього — з тих самоцвітів ринуло Буресвітло. Воно струмувало в повітрі, утягуване видимими потоками, мов осяйні стовпи люмінесцентного диму. Крутячись, вертячись і звиваючись, мов невеличкі хмаринки диму над комином, аж доки не врізалося в нього.
І буря знов ожила.
Каладін гупнув об кам’яний карниз. У ногах раптом з’явилася сила, а розум, тіло та кров ожили від припливу енергії. Стискаючи під пахвою списа, він приземлився в положенні напівприсівши, і внаслідок удару невеличке кільце Буресвітла хвилею розкотилося від нього, стелячись по камінню. Ошелешені паршенді позадкували — їхні очі широко розплющились, а спів захлинувся.
Струминка Світла загоїла рани на руці. Каладін усміхнувся, виставивши перед собою списа. Той здавався таким же знайомим, як тіло давно втраченої коханої.
«Слова», — проговорив чийсь наполегливий голос, немов звертаючись простісінько до його свідомості. І в ту ж мить Каладін здивовано усвідомив, що він знає слова, хоча ніколи й ні від кого їх не чув.
— Я захищатиму тих, хто не в змозі захистити себе сам, — прошепотів хлопець.
Другий ідеал Променистих лицарів.
* * *
Повітря здригнулось від тріску, немов від нечуваної сили розкоту грому, хоча на небі не було ні хмаринки. Тефт, спотикаючись, позадкував — бо настил щойно став на місце — і раптом відчув, як у нього разом з рештою обслуги відвисла щелепа. Каладін вибухнув енергією.
З нього вирвався потік білизни´, хвиля білого диму. Буресвітло. Ударна хвиля врізалася в першу шеренгу паршенді й відшпурнула їх назад, а самому Тефту довелося здійняти руку, захищаючись від яскравості спалаху.
— Щось тільки-но змінилося, — прошепотів Моаш, теж затуляючись. — І то щось дуже важливе.
Каладін здійняв списа. Потужність світла почала спадати, вщухаючи. З його тіла заклубочилось більш приглушене сяйво. Променисте, мов дим ефірного вогню.
А неподалік дехто з паршенді кинувся навтьоки, проте інші ступили вперед, загрозливо здійнявши зброю. Каладін вихором налетів на них — ожилим ураганом сталі, дерева та рішучості.
68
Ешонай
«Вони назвали його Останньою Руйнацією, але це брехня. Наші боги збрехали. Ох, які ж вони брехуни! Гряде Вічновій. Я чую його шепіт, бачу його буряну стіну, знаю, яка в нього серцевина». — Танатанес, 1173, за 8 секунд до смерті. Досліджувався азішський заробітчанин. Зразок заслуговує на особливу увагу.
Солдати в синьому волали, раз по раз видаючи бойовий клич, щоб підбадьорити себе. Ці звуки за спиною Адоліна нагадували гуркіт лавини, доки він, широко замахуючись, орудував Сколкозбройцем. Стати в якусь класичну стійку було нíяк. Він мав продовжувати шлях, пробиваючись крізь паршенді й ведучи своїх людей до західного провалля.
Батьків і його власний ришадіуми все ще були неушкоджені, несучи на собі кількох поранених крізь задні шеренги. Однак Сколкозбройні не наважувались сісти верхи. В умовах ближнього бою коней запросто могли порубати, і верхівці опинилися б долі.
Такий маневр на полі битви був би неможливий без Сколкозбройних. Прорив крізь ряди численнішого противника? Здійснюваний пораненими, виснаженими людьми? Та їх би вмить затисли й розчавили!
А от Сколкозбройних не так легко спинити. У своїх Збруях, що сочилися Світлом, навідліг змахуючи блискучими шестифутовими клинками, Адолін і Далінар проривали оборону паршенді й утворювали діру, пролом. А їхні люди — еліта алетійських військових таборів — знали, що робити далі. Вишикувавшись клином за спинами Сколкозбройних, вони розколювали фронт і — завдяки загонам списників — прокладали коридор, просуваючись уперед.
Адолін наступав практично підбігцем. Схил пагорба працював на них, забезпечуючи кращу опору під ногами, і вони з гуркотом сунули з нього, немовби стадо чалів. Отриманий шанс на виживання, коли все, здавалося, було втрачене, надав людям сили на останній ривок до свободи.
Вони несли колосальні втрати. За цей час у Далінаровому війську зі строю вибула ще тисяча з тих чотирьох, що залишалися, — якщо не більше. Але це не мало значення. Паршенді билися, щоб умертвляти, а от алеті — цього разу, — щоби жити.
* * *
«Безсмертні Вісники, що над нами», — подумав Тефт, спостерігаючи, як відбивається Каладін. Лічені хвилини тому цей хлопчина, здавалось, був на межі — шкіра стала мертвотно-бліда, руки тряслися. А от тепер став осяйним смерчем, буревієм зі списом у руках. Тефт побував не на одному полі бою, однак ніколи не бачив нічого навіть віддалено схожого. Командир утримував позицію перед мостом сам-один. Біле Буресвітло струмувало з нього, наче яскраве полум’я. Його швидкість була неймовірна — практично нелюдська, — а про точність і говорити зайве: кожен випад списа вціляв у шию, бік чи ще якусь незахищену ціль на паршендійському тілі.
Самим лише Буресвітлом такого не пояснити. Тефт дуже туманно пригадував те, чого колись навчали його батьки, але всі ці спогади сходилися в одному: Світло не дарує вміння. Воно не може зробити людину тим, ким та не є. Його справа — примножувати, надавати сили, вселяти енергію.
Доводити до ідеалу.
Низько пригнувшись, Каладін ухилився й засадив тупим кінцем списа паршендійцеві в ногу, поваливши того додолу, а далі миттю підвівся та відбив удар сокири, заблокувавши держаком топорище. Він відняв одну руку й спрямував вістря ратища вгору — просто під пахву нападника, куди й устромив його. Доки цей паршендієць падав, хлопець висмикнув штих і заїхав протилежним кінцем у голову іншого ворога, що занадто наблизився. Кінець древка роздробився, бризнувши скіпками, а панцирний шолом паршендійця вибухнув.
Ні, річ була не лише в Буресвітлі. Перед Тефтом воював віртуоз-списоборець, чию майстерність воно піднесло на нечуваний рівень.
Ошелешена обслуга зібралася довкола Тефта. Його поранена рука, здавалося, боліла не так сильно, як мала б.
— Немовби повів самого вітру, — промовив Дрегі. — Який зняли з небес та оживили. Він навіть не людина — спрен.
— Сиґзіле? — запитав Шрамм, витріщаючи очі. — Ти коли-небудь бачив хоч щось на подобу цього?
Темношкірий азіш похитав головою.
— Прародителю бур, — прошепотів Пійт. — Хто… хто перед нами?
— Командир Четвертого мосту, — відрізав Тефт, струснувши з себе замріяність. По інший бік прірви Каладін заледве ухилився від паршендійської булави. — І йому потрібна наша допомога! Перше та друге відділення, тримайте лівий фланг. Не дайте паршенді його оточити. Третє й четверте відділення — ви зі мною направо! Скеле й Лопене, будьте готові відтягувати поранених. А решті — вишикуватись складчастою стінкою. Атакувати не треба — просто тримайтеся та відтісняйте їх. І ще: Лопене, кинь йому списа з цілим держаком.
* * *
Далінар заревів, стинаючи групу ворожих мечників. А тоді кинувся по їхніх тілах і, збігши невисоким схилом угору та вимахуючи Сколкозбройцем, зістрибнув на паршенді за кілька футів під ним. Обладунок лежав на ньому важезним тягарем, але інерція боротьби не давала йому зупинятися. Кобальтові гвардійці — розрізнена жменька вцілілих бійців — з криком зістрибнули зі схилу вслід за ним.
Вони були приречені. Дотепер ті мостонавідники, напевно, загинули. Проте Далінар благословляв їх за таку офіру. Може, вона й нічого не давала в сенсі кінцевого результату, але змінила шлях. Ось як мають помирати його воїни — не зацькованими й наляканими, а в завзятому бою.
Він не сповзатиме мовчки в пітьму. Оце вже дзуськи! Князь знову зухвало заволав і врізався в купу паршенді, а лезо його меча, прокручуючись і посмикуючись, описало коло. Він, спотикаючись, пробрався крізь ділянку паршендійських трупів, чиї очі вигоряли в момент загибелі.
І вискочив на відкритий простір.
Далінар приголомшено закліпав очима. «У нас вийшло, — подумав князь, не вірячи власним очам, — ми проклали собі шлях аж сюди!» Позаду нього солдати закричали «ура», і їхні змучені голоси звучали чи не настільки ж здивовано, як почувався й він сам. Просто попереду — між ним і прірвою — зайняли позицію останні паршенді. Але вони стояли спинами до нього. Чому вони…
Мостонавідники.
Мостонавідники вели бій. Далінар витріщив очі, і його занімілі руки опустили Присяжника. Крихітна команда обслуги втримувала підхід до настилу, відчайдушно боронячись від противника, що намагався відтіснити її назад.
Це був найдивовижніший, найславетніший учинок, який коли-небудь бачив Холін.
Його син видав бойовий клич, пробиваючись крізь паршенді праворуч від батька. Обладунок юнака вкривали подряпини, тріщини й насічки, а шолом розколовся, залишаючи голову небезпечно відкритою. Однак його обличчя світилося торжеством.
— Уперед, уперед! — гаркнув Далінар, тицяючи пальцем. — Надайте їм підтримку, бодай вам буря! Бо якщо та обслуга загине, ми всі — покійники!
Адолін і Кобальтова гвардія кинулися вперед. Повз них галопом проскакали Баский та Чистокровний, ришадіум молодшого Холіна, і кожен із них ніс на собі трійко поранених. Далінарові була ненависна необхідність залишити їх на цих схилах аж стільки, але Кодекс містив недвозначну вказівку. За таких обставин пріоритетним ставав захист тих, кого він міг урятувати.
Далінар розвернувся, щоб завдати удару по основних силах паршенді зліва від нього, утримуючи в такий спосіб коридор для свого війська. Багато хто з солдатів кинувся в нього, шукаючи порятунку, проте кілька загонів ще раз довели свою стійкість тим, що вишикувалися вздовж країв і продовжили бій, намагаючись розширити цю прогалину. Начільна серветка, підмощена під Далінарів шолом, наскрізь просякла потом, і його краплини, перевалюючись через брову, заливали йому ліве око. Він вилаявся й потягнувся відкрити забрало, а тоді застиг.
Вороже військо розступалося. У глибині його шеренг стояв справжній велетень — семифутовий на зріст паршендієць в осяйній срібній Сколкозбруї. Вона облягала його, як тільки цей обладунок і може облягати: сиділа так, наче була зроблена за його міркою. Грізного вигляду Сколкозброєць мав зазублини — немов застиглі металеві омахи полум’я. Він здійняв його в бік князя, салютуючи.
— Тепер? — гукнув Далінар, не вірячи власним очам. — Ти прийшов саме тепер?
Сколкозбройний ступив крок уперед, і його сталеві сабатони дзенькнули об камінь. Решта паршенді позадкували.
— Чому ти не з’явився раніше? — зажадав відповіді Далінар, квапливо стаючи у Вітростійку та кліпаючи лівою повікою, щоби піт не потрапляв у око. Він був недалеко від тіні, яку відкидала велика й довгаста скельна формація, що нагадувала книжку на полиці. — Навіщо чекати впродовж цілої битви лише для того, щоб напасти зараз? Коли…
Коли він от-от мав вирватися з пастки. Очевидно, паршендійський Сколкозбройний був не проти, щоб його соратники насідали на Далінара, доки загибель князя здавалася лише справою часу. Можливо, у такий спосіб звичайні солдати отримували можливість здобути Сколки, як це робилося і в арміях людей. Але тепер, коли в того з’явився шанс утекти, ризик утрати Зброї та Збруї ставав зависоким, тож проти нього вислали Сколкозбройного.
Який підступав, звертаючись до нього нерозбірливою мовою паршенді. Далінар не зрозумів ані словечка. Він здійняв Сколкозбройця та став у стійку. Паршендієць додав іще щось, а тоді фиркнув і зробив випад, змахнувши мечем.
Далінар подумки вилаявся, усе ще засліплений на ліве око. Князь відхилився назад і відбив удар ворожого клинка. Від виставленого ним захисту тіло струснулось під бронею. М’язи реагували мляво. Тріщини в Збруї все ще сочилися Буресвітлом, проте його потік послабшав. Ще трохи — й обладунок перестане виконувати свої функції.
Сколкозбройний паршендієць знов атакував. Його стійка була незнайома Далінару, але в ній проглядало щось натреноване. «Це тобі не дикун, який грається з могутньою Зброєю». Противник мав належну підготовку. Далінару довелося повторно відбити удар, хоча Вітростійка на таке й не розрахована. Але його переобтяжені м’язи були надто повільні, щоб ухилитися, а Збруя надто розтріскалась, щоб наражатися на небезпеку пропустити удар.
Удар, який заледве не вибив його зі стійки. Зціпивши зуби, князь уклав у лезо меча всю вагу свого тіла й навмисно виставив занадто сильний захист, відбиваючи наступний удар паршендійця. Клинки зітнулися з несамовитим брязкотом, відкинувши зливу іскор, немовби хтось вихлюпнув у повітря відро розплавленого металу.
Далінар швидко оговтався та кинувся вперед, намагаючись зарядити плечем супротивнику в груди. Однак паршендієць був поки що повен енергії — адже його Збруя залишалася цілою. Він відскочив убік і заледве не дістав Холіна в спину.
Князь ухилився саме вчасно. А тоді розвернувся й заскочив на невисокий уступ скельної формації. Звідти перебрався на вищий карниз і так спромігся дістатись вершини. Як він і сподівався, паршендієць кинувся вслід. Позбутися надійної опори під ногами означало піти ва-банк — і це якнайкраще влаштовувало Холіна. Його міг добити єдиний удар. А значить, слід було ризикувати.
Щойно ворог наблизився до вершини останця, як Далінар напав, скориставшись із подвійної переваги стійкішого положення ніг і можливості атакувати зверху вниз. Паршендієць не став завдавати собі клопоту, ухиляючись. Він прийняв удар на шолом, який тріснув, але й отримав нагоду вдарити Далінара по ногах.
Той відскочив назад, почуваючись хворобливо повільним. Він заледве встиг забратися з-під помаху леза й не зміг завдати повторного удару, доки супротивник вилазив на вершину.
Паршендієць зробив загрозливий випад. Випнувши підборіддя, Далінар здійняв руку, щоб відбити його, і кинувся під удар, молячи Вісників, щоби пластина на передпліччі витримала. Ворожий клинок налетів на неї, роздробивши Збрую, від чого вверх по руці Холіна пробігла дрож. Латна рукавиця, що обтягувала його кулак, раптом наче перетворилася на свинцеву гирю, але Далінар продовжував бій і замахнувся мечем у відповідь.
Цілячи не в обладунок паршендійця, а в камінь під його ногами.
Хоча в повітрі й розлетілися розплавлені уламки Долінарових поручів, він перетяв скельну породу під ногами супротивника. Чималий шматок скелі відламався, і Сколкозбройний разом із ним рухнув донизу. За мить розлігся гуркіт від їхнього падіння.
Далінар увігнав свій кулак у камінь — тієї руки, на якій роздробилася пластина, — і зняв рукавицю. З’єднання розімкнулося, і він витяг на свіже повітря кисть, яку холодило від поту. Князь залишив там рукавицю — тепер, коли поручі були зламані, вона все одно не працювала як слід — і заревів, одноруч змахнувши Сколкозбройцем. Відтявши черговий шматок скелі, він обрушив його вниз, на ворога.
Паршендієць саме звівся на ноги, але брила припечатала його зверху, спричинивши сплеск Буресвітла та низький тріскотливий звук. Далінар почав спускатися, силкуючись встигнути до ворога, доки той лежав нерухомо. На жаль, права нога князя поболювала, і коли він дістався підніжжя останця, то вже йшов шкутильгаючи. Але якби він скинув сабатон, то не зміг би втримати на собі решту Збруї.
Зціпивши зуби, князь зупинився — паршендієць устиг підвестися. Спуск виявився надто загайним. Обладунок противника хоч і тріснув у багатьох місцях, все ж був у не настільки плачевному стані, як його власний. І що особливо вражало — той зумів утримати Сколкозбройця. Неприятель спрямував заковану в броню голову в бік Далінара. Очі сховалися за оглядовою шпарою шолома. Довкола них стояли колом решта паршенді й спостерігали мовчки, не втручаючись.
Далінар здійняв меч, стискаючи ефес обіруч — однією долонею в рукавиці й однією оголеною. Його липку неприкриту руку холодив вітерець.
Бавитись у квача не було сенсу. Він битиметься тут.
* * *
Уперше за багато-багато місяців Каладін почувався по-справжньому живим і бадьорим.
Краса списа, що свистів у повітрі. Єдність тіла й свідомості, миттєва реакція рук і ніг — думка просто не встигала за нею. Знайома чіткість класичних списоборних прийомів, засвоєних упродовж найжахливішого періоду в його житті.
Зброя стала продовженням самого Каладіна: той орудував нею легко й невимушено — як-от пальцями. І, звиваючись, проріджував паршенді, відплачуючи тим, хто вбив стількох його друзів. Квитався за кожнісіньку стрілу, яку ті випустили в його тіло.
Завдяки Буресвітлу, яке екстатично пульсувало всередині, він відчув ритм цієї битви. Майже той самий, що й у пісні паршенді.
А ті й справді співали. Вони встигли отямитись від побаченого — як Каладін всотує Буресвітло й промовляє Слова Другого ідеалу. І тепер накочувалися валами, затято намагаючись дістатися мосту та скинути його в провалля. Декотрі перестрибнули на інший бік, щоб напасти звідти, проте Моаш повів обслугу в контратаку. І, як не дивно, вони відкинули ворога.
Сил кружляла довкола Каладіна, немовби гнаний буревієм листок, линучи на хвилях Буресвітла, які здіймалися з його шкіри — аж розпливалася перед очима. Вона була в захваті. Каладін ще ніколи не бачив її такою.
Він не переривав своїх атак — хоча, краще сказати, однієї затяжної атаки, оскільки кожен удар безпосередньо перетікав у наступний. Його спис не знав спочину, і — разом зі своїми людьми — він витримував натиск паршенді, даючи відсіч щоразу, коли ті попарно виступали наперед.
Убивство. Бійня. У повітрі бризкала кров, а біля його ніг стогнали конаючі. Каладін старався не звертати на це уваги. То були вороги. Однак незаплямлена слава його діянь, здавалось, суперечила спричиненим спустошенням.
Він захищав. Рятував. Але й убивав. Як могло щось бути настільки жахливе й водночас настільки прекрасне?
Каладін підпірнув під удар сріблястого меча тонкої роботи та, прокрутивши списа, вдарив паршендійця в бік, трощачи ребра. Тоді з розвороту доламав уже розтріскане ратище об ребра його напарника. Уламки пожбурив у третього й упіймав новий штих, який саме кинув командирові Лопен. Гердазієць підбирав їх біля трупів алеті неподалік і за потреби передавав командирові.
Стинаючись із кимось у бою, про нього можна чимало дізнатися. Як діє ворог — обережно й точно? Він — головоріз, який бундючно суне вперед — агресивний і владний? Сипле прокльонами, щоб розлютити тебе? Безжально вбиває чи залишає жити того, кого вочевидь вивів із ладу?
Паршенді здивували його. Він помірявся силами з багатьма дюжинами, і вони поступово змінювали Каладінів стиль атаки. Проти нього одночасно виступали тільки двоє або четверо. Їхні напади були обережні та виважені, і кожен тандем діяв як одне ціле. Складалося враження, що противник поважав його за майстерність.
Але найпромовистішим стало те, що паршенді уникали поєдинків із пораненими Тефтом чи Шраммом, натомість зосереджуючись на ньому, Моаші та інших списниках, які демонстрували найбільше вміння. Перед ним були не примітивні, нецивілізовані дикуни, на яких він очікував, повіривши пліткам. Паршенді виявилися професійними воїнами, котрі дотримувалися кодексу лицарської честі, про який більшість алеті й гадки не мали. Саме в них він наштовхнувся на те, що завжди сподівався знайти серед солдатів на Розколотих рівнинах.
Усвідомлення цього потрясло Каладіна. Убиваючи паршенді, він мимоволі відчув до них повагу.
Але зрештою буря всередині підштовхнула його до продовження. Він-бо визначився з планом дій — а ці «добродії» переб’ють Холінову армію, не змигнувши й оком. Каладін вважав своїм обов’язком допомогти. І разом зі своїми людьми довести почату справу до кінця.
Він був не певен, скільки минуло часу. Четвертий міст діяв напрочуд вдало. Очевидно, бій не міг тривати надто довго, бо інакше їх би просто змели кількістю. Але поранених і мертвих паршенді довкола було стільки, що, здавалось, минуло багато годин.
Каладін відчув водночас і полегшення, і дивне розчарування, коли крізь ворожі ряди пробилася постать у Збруї, за якою ринув потік солдатів у синьому. І неохоче ступив крок назад. Його серце глухо калатало, а буря всередині трохи вщухла. Струминок Світла, що здіймалися зі шкіри, помітно зменшало. Безперервний приплив паршенді з уплетеними в бороди самоцвітами дозволяв йому постійно підзаряджатися на початковому етапі битви, але під кінець ті сунули на нього, повиймавши їх. Ще один доказ того, що вони не були примітивними недолюдьми, хоча світлоокі й стверджували протилежне. Нападники ж бо збагнули, що й до чого, і навіть якщо не зрозуміли суті, все ж ужили заходів.
У ньому залишалося досить Світла, щоб не впасти. І лише коли алеті відкинули ворога, Каладін усвідомив, наскільки вчасно вони приспіли.
«Мені варто бути з цим украй обережним», — подумалося йому. Буря, що бушувала всередині, спонукала до руху та бою, але, використовуючи енергію, той виснажував своє тіло. І що ширше й частіше залучав цей ресурс, тим йому гіршало, коли запас вичерпувався.
Алетійські солдати зайняли кругову оборону по обидва боки настилу, і знеможені мостонавідники відступили. Багато з них посідали на землю, затискаючи рани. Каладін поспішив туди.
— Доповідай!
— Троє вбитих, — похмуро відказав Скеля, стоячи навколішки поруч розкладених ним тіл — Малопа, Безвухого Джакса і Нарма.
Каладін скорботно насупився. «Радій із того, що решта живі», — подумки сказав він собі. Але думати було легко — а змиритися важко.
— А як справи в інших?
Ще п’ятеро отримали серйозні ушкодження, але рогоїд і Лопен подбали про них. Обидва на льоту хапали хірургічну науку. Він і сам міг зробити для поранених не набагато більше. Командир кинув погляд на тіло Малопа. Той отримав сокирою по руці, і цей удар перетяв її, роздробивши кістку. Мостонавідник стік кров’ю. Якби Каладін не був зайнятий боєм, то, може, і зумів би…
«Ні. Тепер не час жалкувати».
— Відступити он у той район, — звелів він обслузі, вказуючи пальцем. — Тефте, перебирай на себе командування. Моаше, ти ще спроможний залишитися зі мною?
— Атож, — відказав той, і на його скривавленому обличчі проступила широка усмішка. Мостонавідник виглядав не виснаженим, а сповненим ентузіазму. Усі три непоправні втрати сталися на його фланзі, однак сам він та інші билися просто чудово.
Решта обслуги відійшла. Каладін обернувся й окинув поглядом алетійських солдатів — все одно що зазирнув у намет польового шпиталю. Кожен отримав хоч якесь ушкодження. Воїни в центрі спотикалися, шкутильгаючи. У крайніх шеренгах усе ще билися, але їхні мундири були пошматовані й залиті кров’ю. Відступ перетворився на хаос.
Він пробирався крізь поранених, махаючи їм, щоб перетинали настил. Дехто послухався. Інші ж стояли довкола, виглядаючи заціпенілими. Каладін підбіг до однієї з таких групок, якій, здавалося, пощастило більше за основну масу.
— Хто тут за старшого?
— Це… — солдат отримав поріз через усю щоку. — Ясновельможний Далінар.
— Я кажу про безпосереднє начальство. Хто твій капітан?
— Він мертвий, — відповів боєць. — І мій ротний теж. І його заступник.
«Прародителю бур!» — подумав Каладін.
— Дуй через міст! — скомандував він, рушаючи далі. — Я шукаю офіцера! Хто командує відступом?
Попереду завиднілася постать у понівеченій синій Збруї, яка вела бій на чолі загону. «То, напевно, Адолін, Далінарів син». Його увагу поглинуло стримування паршенді, і заважати йому було б нерозумно.
— Сюди! — гукнув якийсь чоловік. — Я знайшов ясновельможного Гавара! Він командувач ар’єргарду!
«Ну нарешті», — подумав Каладін, кидаючись крізь хаос, і виявив там бородатого світлоокого, котрий лежав на землі, кашляючи кров’ю. Окинувши його поглядом, мостонавідник помітив величезну рану на животі.
— А де заступник?
— Загинув, — відказав хлопець неподалік командира. Він був світлооким.
— А ти хто такий?
— Накомб Ґаваль.
Той виглядав зовсім юним, молодшим за Каладіна.
— Тебе підвищено, — повідомив мостонавідник. — Якнайшвидше організуй переправу через он той настил. Якщо хтось запитає, скажеш, що отримав тимчасове призначення на пост командира ар’єргарду. А коли хто-небудь заявить, що має вищий чин, пришли його до мене.
Хлопчина здригнувся:
— Підвищено… Хто ви? У вас є на це право?
— У когось же має бути, — відрізав той. — Уперед. До роботи.
— Я…
— Пішов! — гарикнув Каладін.
І що характерно, світлоокий віддав йому честь і закричав, скликаючи свій загін. Люди Холіна могли бути змучені, поранені, контужені, але їхня підготовка брала своє. І щойно хтось узяв на себе командування, його накази виконувалися миттєво. Загони перетинали настил, на ходу шикуючись у маршеві колони. Імовірно, серед загального замішання вони хапалися за звичність такої поведінки.
За лічені хвилини основна частина Холінової армії посипала через міст, мов пісок крізь шийку годинника. Кільце спротиву звужувалось. Проте серед безладного сум’яття ударів мечів об щити чи списів об метал і досі з криками гинули люди.
Каладін квапливо стягнув із себе панцирний обладунок — розлютовувати паршенді в той момент було б нерозважливо — і почав пробирався серед поранених, шукаючи ще когось з офіцерів. І кількох таки знайшов — але поранених, знесилених, напівпритомних. Очевидно, ті, хто все ще міг тримати зброю, командували двома флангами, які стримували ворога.
Із Моашем як ад’ютантом він поспішив до центрального сектора переднього краю, де алеті, здавалося, тримались найстійкіше. І там, нарешті, він знайшов одного з командирів — високого стрункого світлоокого зі сталевим нагрудником і в такому ж шоломі, чия військова форма була темнішого відтінку, ніж в інших. Він керував боєм просто з-за спин перших шеренг. Чоловік кивнув новоприбулому та закричав, щоби той розчув його попри гуркіт битви:
— Це ти за старшого в мостонавідників?
— Так, — відказав Каладін. — Чому ваші люди не переправляються?
— Ми — Кобальтова гвардія, — пояснив офіцер. — І наш обов’язок — захищати ясновельможного Адоліна.
Він указав на постать у синій Збруї просто попереду. Схоже, Сколкозбройний кудись проривався.
— Де великий князь? — гукнув Каладін.
— Достеменно невідомо, — чоловік скривився. — Його почесної варти ніде не видно.
— Ви повинні відійти. Основна маса армії вже переправилась. Якщо залишитеся тут — потрапите в оточення.
— Ми не покинемо ясновельможного Адоліна. Мені шкода.
Каладін озирнувся. Групки алетійців, які прикривали фланги, заледве трималися, але вони не б відступили без наказу.
— Ясно, — мовив той, здіймаючи списа та протискуючись у першу шеренгу. Паршенді билися завзято. Каладін звалив одного, поціливши в шию, і, звиваючись, затесався між купки ворогів, рвучко вимахуючи списом. Його Буресвітло практично вичахло, але ці паршенді мали в бородах самоцвіти. Він вдихнув — не надто глибоко, щоб не виказати себе перед алетійськими солдатами — і кинувся в повномасштабну атаку.
Під його несамовитим натиском супротивник почав відступати, а кілька ближніх Кобальтових гвардійців теж спантеличено зашкутильгали геть. За лічені секунди на землі довкола Каладіна лежала дюжина поранених або вбитих паршендійців. У ворожих рядах утворилася діра, і він рвонув крізь них із Моашем на буксирі.
Чимало паршенді зосередились на Адоліні, чий синій обладунок укривали подряпини й тріщини. Мостонавідник зроду не бачив комплекту Сколкозбруї в такому жахливому стані. Буресвітло звивалося з її численних пошкоджень майже так само, як парувало з Каладінової шкіри, коли той утримував — чи застосовував — його занадто багато.
Бойовий шал Сколкозбройного змусив новоприбулих зачекати. Обидва мостонавідники спинилися якраз упритул до радіуса дій його меча, а паршенді не звертали на обслугу уваги, з очевидною безрозсудністю намагаючись звалити лицаря. Адолін прорубався крізь кількох ворогів за одним заходом — але, як Каладін до того бачив лише раз, його клинок не різав плоті. Очі нападників вигоряли, чорніючи, і їхні трупи громадились довкола Адоліна, мовби стиглі фрукти, натрушені з дерева.
І водночас княжич вочевидь тримався з останніх сил. Сколкозбруя не просто розтріскалась — подекуди в ній зяяли дірки. Шолома не було, і той навзамін одягнув звичайний головний убір списника. Юнак скульгавів на ліву ногу й заледве не волочив її. Його Сколкозброєць залишався смертоносним, але паршенді підбиралися все ближче й ближче.
Каладін не наважився зайти в зону ураження.
— Адоліне Холін! — гукнув він.
Той продовжував бій.
— Адоліне Холін! — знову крикнув хлопець громовим голосом, відчуваючи, як із рота виривається клуб Буресвітла.
Сколкозбройний зробив паузу, а тоді озирнувся на Каладіна й неохоче відійшов, поступаючись місцем Кобальтовій гвардії, яка — скориставшись прокладеним мостонавідником коридором — кинулася вперед, щоб стримувати паршенді.
— Хто ти такий? — зажадав відповіді княжич, наближаючись до Каладіна. Його горде юне обличчя лисніло від поту, а волосся скидалось на сплутану кучму білявих і чорних пасом.
— Той, хто врятував ваше життя, — відказав співрозмовник. — Треба, щоб ви скомандували відступити. Ваше військо більше не в змозі продовжувати бій.
— Мій батько залишається он там, мостонавіднику, — сказав Адолін, указуючи своїм завеликим клинком. — Я бачив його всього кілька митей тому. По нього поскакав ришадіум, але ні кінь, ні вершник поки не з’являлися. Я поведу загін, щоб…
— Ви відступите! — роздратовано сказав Каладін. — Погляньте на своїх людей, Холіне! Вони заледве тримаються на ногах — яка вже там битва! Ви щохвилини втрачаєте їх дюжинами. Треба відвести їх із поля бою.
— Я не покину батька, — вперто наполягав Адолін.
— Заради всього святого… Якщо ви загинете, княжичу Холін, у цих людей не залишиться нікого. Їхні командири поранені чи мертві. Вам не дістатись до батька — ви заледве здатні пересуватися! Повторюю: відведіть бійців у безпечне місце!
Молодий Сколкозбройний ступив крок назад і спантеличено закліпав очима у відповідь на Каладінів тон. А тоді глянув на північний схід — туди, де на вершині скельної формації зненацька з’явилася постать в аспідно-сірому, ведучи бій з іншою постаттю в Сколкозбруї.
— Він так близько…
Каладін глибоко зітхнув.
— Я вирушу по нього. А ви очольте відступ. Утримуйте міст, але тільки його.
Адолін пильно глянув на хлопця. Тоді ступив був крок, але щось у Збруї не витримало, і він спіткнувся, припавши на одне коліно. Зціпивши зуби, він спромігся підвестися.
— Капітане Малан! — гукнув княжич. — Збирайте бійців і підете з цим чоловіком. Визвольте звідти мого батька!
Той самий офіцер, з яким Каладін уже спілкувався, рішуче відсалютував. Адолін знову пильно глянув на мостонавідника, а тоді з зусиллям здійняв Сколкозбройця та важко попрямував до настилу.
— Моаше, іди з ним, — звелів командир.
— Але…
— Виконуй наказ, — похмуро мовив Каладін, кидаючи погляд у бік останця, де бився Далінар. Він глибоко вдихнув, засунув списа під пахву й щодуху помчав у той бік.
Кобальтові гвардійці закричали йому вслід, силкуючись не відставати, але той не озирнувся. Врізавшись у шеренгу паршендійських нападників, він розвернувся й підчепив двох із них своїм списом, а тоді перестрибнув через їхні тіла й кинувся далі. Більшість паршенді в цій частині поля бою відволіклись на герць Далінара чи битву за підступи до настилу, тож там, на стику двох фронтів, їхні ряди поріділи.
Каладін швидко пересувався між ними, на бігу поповнюючи запас Буресвітла, й ухилявся, прослизаючи повз тих паршендійців, які намагалися вступити з ним у зіткнення. За лічені секунди він домчав туди, де бився Далінар. Хоча на вершині останця було тепер порожньо, велика група ворогів зібралася біля його підніжжя.
«Це тут», — подумав він і стрибнув уперед.
* * *
Почулося кінське іржання. Далінар звів приголомшені очі й побачив Баского, який прорвався на відкритий простір, залишений паршендійськими вболівальниками. Ришадіум прискакав по нього. Як… коли?.. Його кінь мав би гуляти на волі — у безпеці плато, звідки навели міст.
Але було запізно. Він припав на одне коліно, повалений долі ворожим Сколкозбройним. Паршендієць копнув Далінара ногою, зацідивши сабатоном у груди й відшпурнувши назад.
Тоді надійшла черга удару в шолом. За ним іще одного. І ще. Шолом розколовся, а від сили ударів Холін заледве не втратив свідомості. Де він перебував? Що відбувалося? Чому його пришпилив до землі якийсь тягар?
«Сколкозбруя, — подумав він, силкуючись підвестися. — На мені… Сколкозбруя».
Його обличчя обдував вітерець. Удари в голову — їх варто остерігатися навіть у Збруї. Перед очима маячив противник, який стояв над ним і, здавалося, пильно вивчав. Неначе чогось шукаючи.
Сколкозбройця Далінар зронив. Місце герцю оточили рядові паршендійські солдати. Вони відганяли Баского, а той іржав, стаючи дибки. Господар спостерігав за твариною. Світ перед очима розпливався.
Чому Сколкозбройний просто не покінчить із ним? Паршендійський велетень нахилився, а тоді заговорив. Він вимовляв слова з таким сильним акцентом, що Далінарова свідомість ледь не пустила їх повз вуха. Однак тепер — ось так зблизька — князь дещо збагнув. Він розумів сказане. Слова були алетійськими, хоч акцент заледве дозволяв їх розібрати.
— Це ти, — сказав Сколкозбройний паршендієць. — Нарешті я знайшов тебе.
Той здивовано закліпав очима.
У задніх рядах солдатів-уболівальників зчинився якийсь переполох. В усій цій сцені прозирало щось знайоме: Сколкозбройному загрожує небезпека, а скрізь довкола нього — паршенді. Князь колись уже бачив її, але з іншого ракурсу.
Не міг той лицар звертатися до нього. Він отримав сильний удар по голові й, напевно, галюцинує. «А що там за буча серед глядачів?»
«Садеас, — мимоволі промайнуло в сплутаній свідомості Далінара. — Він прийшов, щоб врятувати мене, як я колись урятував його».
«Об’єднай їх…»
«Він прийде, — подумав Холін. — Знаю, що прийде. Я зберу їх…»
Паршенді кричали, сіпались, звивались. Як раптом крізь них прорвалася постать. І зовсім не Садеаса. Якийсь юнак із вольовим обличчям і довгим та кучерявим чорним волоссям. У нього був спис.
А сам він сяяв.
«Це хто?» — подумав напівпритомний Холін.
* * *
Каладін приземлився на відкриту «арену». Обоє Сколкозбройних були по центру. Один лежав долі, і з його обладунку кволо сочилося Буресвітло. Занадто кволо. Бо беручи до уваги кількість пошкоджень, його самоцвіти повинні були практично вичахнути. А інший — паршендієць, висновуючи з форми та розміру кінцівок — нависав над поверженим.
«От і чудово», — подумав мостонавідник, кидаючись уперед, доки ворожі солдати не встигли отямитися й напасти. Паршендійський Сколкозбройний стояв, зосереджено нахилившись над Далінаром. Із чималої тріщини на його закутій у броню нозі підтікало Буресвітло.
Тож Каладін — подумки повертаючись у той день, коли він врятував Амарама — наблизився й увігнав списа в щілину.
Лицар заверещав і від несподіванки зронив Сколкозбройця, який перетворився на імлу. Хлопець висмикнув списа й, ухиляючись, відскочив назад. Противник замахнувся в нього кулаком у латній рукавиці, але схибив. Каладін стрибнув уперед і, вкладаючи в удар усю силу, знов устромив ратище в тріснуту пластину на нозі.
Сколкозбройний зойкнув іще голосніше та, скульгавівши, осів навколішки. Мостонавідник силкувався витягти списа, однак лицар повалився на нього, тож древко не витримало. Юнак ухилився, задкуючи, і тепер голіруч стояв перед кільцем ворогів, а з його тіла струменіло Буресвітло.
Запала тиша. А тоді паршенді знову загомоніли, повторюючи ті ж слова, які він уже чув від них раніше: «Нешуа Кадаль!» Вони пошепки передавали їх із уст в уста, супроводжуючи спантеличеними поглядами. А тоді затягли якусь зовсім незнайому йому пісню.
«І то добре», — подумав Каладін. Бо доки ті барилися з атакою, Далінар Холін заворушився й помалу сів. Мостонавідник опустився навколішки й спрямував більшість свого Буресвітла в кам’янисту землю, залишивши собі рівно стільки, щоби бути в формі, проте недостатньо, щоб сяяти. А тоді поспішив до захищеного латами коня обіч кільця паршенді.
Ті позадкували від нього, виглядаючи нажаханими. Він ухопив повіддя й миттю повернувся до великого князя.
* * *
Далінар похитав головою, намагаючись прийти до тями. Світ перед очима все ще розпливався, але думки потроху збирались докупи. Що ж сталося? Він отримав по голові, і… і тепер Сколкозбройний валявся долі.
Долі? А чим було спричинене його падіння? Чи та істота й справді розмовляла з ним? Ні, йому це, найімовірніше, приверзлося. Як і сяйво від молодого списника. Адже тепер він не світився. Тримаючи Баского за повід, юнак наполегливо махав Далінару. Князь примусив себе звестися на ноги. Паршенді довкола них бурмотіли якусь тарабарщину.
«Ця Сколкозбруя, — подумав Холін, дивлячись на повергненого навколішки паршендійця. — Хм, Сколкозбруя… Я міг би виконати обіцянку Ренаріну. Можна було б…»
Сколкозбройний застогнав, тримаючись закутою в броню долонею за ногу. Далінарові кортіло добити його. Він зробив крок уперед, волочачи неслухняну ступню. Паршендійські солдати довкола них мовчки спостерігали. «Чому вони не нападають?»
Високий списник підбіг до князя, тягнучи за вуздечку Баского.
— По конях, світлоокий!
— Нам варто добити його. Ми могли б…
— У сідло! — скомандував юнак, кидаючи йому вуздечку.
Паршендійські воїни тим часом розверталися, готуючись зітнутися з новоприбулою групою алетійців.
— Ви ж нібито людина честі, — сердито пробурчав списник. До князя рідко коли зверталися таким тоном — а надто темноокі. — Так от: ваші люди не бажають відступати без вас, а мої — не відійдуть без них. Тож ви сядете на цього коня й ми вшиємося з цієї смертельної пастки. Уторопали?
Далінар глянув у вічі юнакові. А тоді кивнув. Звісно. Той мав рацію. Вони мусили полишити Сколкозбройного ворога. Бо все одно — як би винесли лати? Тягли волоком труп аж туди?
— Відходимо! — гукнув алетійським солдатам Холін, завдаючи своє тіло на спину Баскому. Він заледве впорався з цим — так мало Буресвітла залишалося в обладунку.
Його відданий ришадіум учвал помчав прокладеним коридором, який його люди купили князю, заплативши власною кров’ю. Безіменний списник кинувся вслід, а Кобальтова гвардія зімкнула ряди, прикриваючи їх. Попереду замаячіла основна маса сил — на плато, що вело до порятунку. Міст усе ще стояв, а біля його війстя чекав стривожений Адолін, утримуючи підступ для відходу Далінара.
Зробивши останній ривок, князь галопом промчав дерев’яним настилом, переправляючись на суміжне плато, а його син та останні з воїнів вервечкою рушили за ним.
Холін розвернув Баского та глянув на схід. Паршенді скупчувались біля провалля, але навздогін не кидалися. Частина зайнялася хризалідою у верхньому кінці плато. У запалі бою про неї забули всі сторони протистояння. Раніше ті ніколи не вирушали в погоню, проте якби тепер передумали, то могли би шарпати Далінарове військо ще й на всьому зворотному шляху — аж до стаціонарних мостів.
Але цього не сталося. Вони вишикувалися в шеренги й затягнули ще одну пісню — ту саму, яку щоразу заводили, коли сили алеті відступали. На очах у Далінара в перші ряди, спотикаючись, прошкутильгала постать у розтрісканій сріблястій Збруї та червоному плащі. Голову лицаря не покривав шолом, однак той стояв надто далеко, щоби князь міг розгледіти риси мармурового, чорно-червоного обличчя. Нещодавній супротивник Холіна здійняв Сколкозбройця в жесті, помилитися щодо змісту якого було неможливо. Він салютував йому, засвідчуючи повагу. Далінар прикликав власного меча й за десять ударів серця відсалютував ним у відповідь.
Обслуга втягнула настил через прірву, розділивши дві армії.
— Розбити шпитальний намет! — проревів командувач. — Ми не покинемо нікого, хто має шанс вижити! Паршенді не нападуть на нас тут!
Його воїни здійняли тріумфальний крик. Що не кажи, а уникнувши смерті, почуваєшся переможніше, ніж здобувши яке завгодно яхонтосерце. Змучена алетійська армія розділилася на батальйони. Вісім їх вступало в битву — і вісім вийшло з неї. От тільки в кількох набиралася всього сотня-друга солдатів. Ті з бійців, котрі мали підготовку польових хірургів, оглядали шеренги, доки офіцери, які залишилися, вели підрахунок уцілілих. Люди знеможено опускались на землю, оточені спренами болю та виснаження, — скривавлені, подекуди беззбройні та здебільшого в розідраних мундирах.
А на іншому плато паршенді все ще горланили свою дивну пісню.
Холін мимоволі зосередив увагу на мостовій обслузі. Командував нею, імовірно, юнак, який його врятував. Невже він звалив Сколкозбройного? Князь туманно пригадував блискавичну, рішучу сутичку та списа, що стирчить із ноги. Очевидно, хлопчина був не тільки професіоналом, але й щасливчиком.
Ця група мостонавідників діяла значно злагодженіше й дисциплінованіше, ніж Далінар міг очікувати від людей такого низького звання. Він не міг більше чекати. Князь погнав Баского вперед, перетинаючи каменисте пустище й поминаючи поранених, змучених бійців. Це спонукало згадати й про власну втому, але тепер, коли він отримав змогу сісти, запас його сил відновлювався й у голові більше не гуло.
Командир обслуги опікувався раною одного зі своїх, і його пальці працювали вміло та спритно. Людина з підготовкою військового лікаря наводить мости?
«А зрештою, чому б і ні? — подумав Далінар. — Це не більша дивина, ніж вміння так вправно битися». Просто Садеас не давав йому ходу.
Юнак звів очі. І князь уперше помітив на лобі хлопчини невільницькі тавра, приховані довгим волоссям. Той підвівся й схрестив руки на грудях — у його позі проглядала неприязнь.
— Маю подякувати вам, — сказав Холін. — Усій команді. Скажіть, чому ваш великий князь відступив, але все ж прислав вас назад — по мене?
Кілька мостонавідників тихенько хихикнули.
— Він нас не посилав, — відповів їхній командир. — Ми прибули самі. Попри його бажання.
Далінар мимоволі кивнув, усвідомивши, що тільки така відповідь і вкладалася в голові.
— Але чому? — спитав він. — Що вас спонукало до цього?
Молодик знизав плечима.
— Ви далися заманити себе в цю пастку надто вже по-дитячому.
Князь стомлено кивнув. Його, напевно, мав би дратувати тон молодого нахаби, але ж той говорив щиру правду.
— Так, але все ж чому ви повернулися? І де ти навчився так майстерно битися?
— А, трапилася нагода… — відповів юнак і відвернувся до пораненого.
— Чим я можу вам віддячити? — запитав Далінар.
Командир обслуги озирнувся.
— Не знаю. Ми збиралися втекти від Садеаса — зникнути, скориставшись сум’яттям. Можна би спробувати й зараз, але тепер він неодмінно нас вистежить і вб’є.
— Я міг би забрати твоїх людей до себе в табір і змусити його звільнити вас із цього ярма.
— Боюся, він нас не відпустить, — сказав мостонавідник, і в його очах прозирнула зацькованість. — А також боюся, що у вашому таборі ми будемо в ще більшій небезпеці. Адже сьогоднішній фортель Садеаса означає, що віднині між вами війна, чи не так?
А й справді? Доки вся його увага була поглинена виживанням, Далінар уникав думати про «давнього друга», але гнів на цього чоловіка клекотав у надрах душі, наче смола в Геєні. Це йому так не минеться! Та чи міг він допустити війну між князівствами? Вона розколе Алеткар на друзки. Навіть більше — знищить Дім Холінів. У нього не залишалося сил чи союзників, щоб вистояти проти Садеаса — тільки не після такого краху.
Як відреагує Садеас, коли Далінар повернеться? Спробує довершити почате й нападе? «Ні, — подумалося йому. — Він недарма вчинив саме так». Князь не виступив проти Холіна відкрито. Садеас залишив його напризволяще, але, за алетійськими уявленнями, це була зовсім інша справа: він також не бажав ризикувати королівством.
Садеас не захоче прямої війни, та й Далінар не міг її собі дозволити, попри всю його вируючу лють. Князь стиснув кулак та обернувся до мостонавідника.
— Ні, до цього не дійде, — сказав він. — Принаймні поки що.
— Ну, у такому разі, взявши нас до себе в табір, ви скоїте пограбування, — зауважив списник. — Королівські закони та Кодекс, якого ви, у чому переконані мої люди, дотримуєтесь, вимагатимуть повернення Садеасу його команди. Він не відпустить нас так просто.
— Я подбаю про нього, — відказав Далінар. — Повертайтесь зі мною. Клянуся, що ви будете в безпеці. Присягаюся в цьому кожною краплею своєї честі.
Юний мостонавідник зустрівся з ним очима, чогось шукаючи. Яким же битим вовком він здавався, попри свій вік!
— Гаразд, — погодився списник, — ми повернемося. Я не можу покинути тих із людей, котрі зараз у таборі, та ще й тепер, зі стількома пораненими, у нас недостатньо ресурсів для втечі.
Молодик відвернувся, знов беручись до роботи, а Далінар погнав Баского, щоби вислухати донесення про втрати. Він примусив себе стримати гнів на Садеаса. Це далося йому нелегко. Ні, князь не міг допустити, щоби той інцидент обернувся війною, — але й не міг дозволити, щоб усе залишилось так, як колись.
Садеас зруйнував рівновагу, і тепер її довіку не відновити. Вороття в минуле не було.
69
Справедливість
«У мене відібрали все. Я повстаю проти того, хто врятував мені життя. Я захищаю того, хто знищив мої сподівання. Здіймаю руку. І буря відповідає». — Танатанев, 1173, за 18 секунд до смерті. Досліджувалася темноока мати чотирьох дітей, якій ішов шістдесят другий рік.
Навані проштовхувалася крізь охоронців, не звертаючи уваги на їхні протести та крики дам, які її супроводжували. Вона примушувала себе зберігати спокій. І їй обов’язково це вдасться! Бо те, що дійшло до неї, було звичайною пліткою. Мусило нею виявитися.
На жаль, що старшою вона ставала, то гірше в неї виходило залишатися незворушною, як і личить світлоокій матроні. Жінка пришвидшила кроки, простуючи військовим табором Садеаса. Вартові здіймали в її напрямку руки, коли Навані поминала їх — декотрі пропонуючи допомогу, а дехто й вимагаючи зупинитися. Вона не зважала ні на тих, ні на інших. Ця солдатня ніколи не наважиться й пальцем її торкнутися. Бо якщо ти — королева-матір, то користуєшся певними привілеями.
Табір виглядав неохайним та погано спланованим. Зграї купців, повій і ремісників улаштували собі домівки в халупах, зведених із підвітряного боку казарм. З більшості крівель звисали бурульки затверділого крєму, немов патьоки воску, який залишили переливатися через край столу. Це місце разюче контрастувало з акуратними шеренгами надраєних до блиску будівель Далінарового стану.
«З ним усе буде гаразд, — сказала вона собі. — Бо інакше нехай начувається!»
Про розгублений стан жінки свідчило хоча б те, що їй заледве спало на думку скласти в голові новий проект планування вулиць для Садеаса. Вона направилася простісінько на плац для шикування й, прибувши туди, виявила армію, яка, висновуючи з її вигляду, навряд чи побувала в битві. Солдати в незаплямованих кров’ю мундирах теревенили та сміялися, а офіцери походжали вздовж шеренг і — загонові за загоном — наказували їм розійтися.
Побачене мало би заспокоїти відвідувачку. Це не скидалося на військо, яке щойно спіткала катастрофа. Та натомість тільки ще більше її розхвилювало.
Садеас у неушкодженій червоній Сколкозбруї розмовляв із групою офіцерів у тіні тенту, який нап’яли неподалік. Вона підступила до навісу, але тут група охоронців спромоглася загородити їй шлях, вишикувавшись плечем до плеча, доки один із них подався доповідати князю про візитерку.
Навані нетерпляче склала руки. Напевно, їй варто було взяти паланкін, як і пропонували дами з її почту. Декотрі з них із зацькованим виглядом саме прибували на плац. Зрештою, у паланкіні вийде швидше, пояснювали вони, оскільки це залишить час вислати до Садеаса вістових, щоби той зміг прийняти її.
Колись Навані дотримувалася таких правил пристойності. Жінка добре пам’ятала, як майстерно грала в ці ігри замолоду, відчуваючи насолоду в способах знайти лазівку в цьому неписаному кодексі. І що це їй дало? Покійника-чоловіка, якого вона й дня не кохала, і «привілейоване» становище при дворі, яке приблизно дорівнювало вигону на пасовисько?
Що зробить Садеас, якщо вона просто здійме крик? Рідна мати короля репетуватиме, наче сокирогонча, якій повикручували вусики? Вона обдумувала таку перспективу, доки солдат чекав на можливість доповісти про неї великому князю.
Краєм ока жінка помітила, як на плац для шикування прибув юнак у синьому однострої в супроводі невеличкої почесної варти з трьох чоловіків. То був Ренарін, на обличчі якого вперше проглядало щось інше, ніж спокійна цікавість. З широко розплющеними від страху очима він поспішив до тітки.
— Машало, — заблагав він своїм тихим голосом, — благаю, скажи: що ти чула?
— Армія союзника твого батька повернулася сама, — промовила Навані. — Поповзли чутки про розгром, але не схоже, щоби ці люди пройшли через м’ясорубку.
Вона зиркнула на Садеаса та всерйоз замислилася, чи не влаштувати істерики. На щастя, той нарешті переговорив з охоронцем, а тоді прислав його назад.
— Можете підійти, Ваша Світлосте, — повідомив вартовий, уклоняючись їй.
— Давно пора, — огризнулася та, проштовхнувшись повз нього й проходячи під балдахін. Ренарін приєднався до неї, але крокував менш рішуче.
— Ваша Світлосте Навані, — мовив Садеас, склавши руки за спиною, імпозантний у своїй червоній Збруї. — Я сподівався повідомити вам ці новини в королівському палаці, оскільки підозрюю, що пережити таке горе непросто. Дозвольте мені висловити співчуття через втрату вашого брата.
Ренарін ледь чутно хапнув повітря.
Навані стримала себе, зчепивши руки та намагаючись затамувати крики болю, які рвалися з глибин душі, і відмовляючись вірити в почуте. Це був прояв однієї з закономірностей. Жінка часто помічала їх довкола себе. У цьому конкретному випадку закономірність зводилася до того, що їй довіку не судилося довго володіти чимось по-справжньому вартісним. Доля завжди відбирала це в неї, щойно в житті намічалися якісь перспективи.
«Ану тихо!» — подумки гримнула на себе Навані.
— Поясніть, що ви маєте на увазі, — сказала королева-матір Садеасу, зустрічаючись із ним очима. Вона десятиліттями тренувала цей погляд і задоволено помітила, що тому стало ніяково.
— Мені шкода, Ваша Світлосте, — повторив він, затинаючись. — Паршенді задавили армію вашого брата кількістю. Наша співпраця виявилася дурістю. Запроваджені нами тактичні інновації настільки налякали дикунів, що ті виставили на цю битву кожнісінького солдата, якого лише знайшли, й оточили нас.
— І ви покинули Далінара?
— Ми відчайдушно намагалися пробитися до нього, але сили були надто нерівні. Нам довелося відступити, щоб і самим не загинути! Та я б усе одно продовжував бій, якби на власні очі не бачив, як рій паршенді здолав вашого брата, накинувшись на нього з молотами, — він скривився. — Вони одразу ж почали розтягати шматки скривавленої Сколкозбруї на трофеї. Ці варвари — справжні чудовиська.
Навані похолола. Застигла, заціпеніла. Як таке могло статися? Після того, як вона нарешті — кінець кінцем — спонукала того твердолобого чоловіка сприймати її як жінку, а не як сестру. А тепер…
А тепер…
Красуня зціпила зуби, щоб не розплакатися.
— Я вам не вірю.
— Я розумію, що такі новини нелегко сприймати, — Садеас махнув ад’ютантові, щоби той приніс їй стільця. — Мені й самому дуже не хотілося бути змушеним повідомляти їх вам. Ми з Далінаром… що ж, наше знайомство тривало багато років, і хоча ми не завжди дивилися на речі однаково, та я вважав його своїм союзником. І другом, — він півголосом вилаявся, глянувши на схід. — Вони заплатять за це. Я особисто поквитаюся з ними.
Тон Садеаса звучав так щиро, що Навані мимоволі засумнівалася. Бідолашний Ренарін — зблідлий обличчям, з виряченими очима — від ошелешення, здавалося, втратив мову. І коли принесли стілець, а жінка відмовилася від нього, той опустився на сидіння замість неї, заробивши осудливий погляд з боку вельможі. Наймолодший Холін обхопив голову руками й уп’яв очі в землю. Його трясло.
«Тепер він — великий князь», — збагнула тітка.
«Ні. Ні». Юнак ставав ним тільки тоді, якщо жінка згоджувалася визнати Далінара загиблим. А він не загинув. Не міг.
«Усі мости залишалися в Садеаса», — подумала вона, дивлячись у бік складського двору.
Навані вийшла під передвечірнє сонячне світло, і відчула в себе на шкірі його тепло. Вона підійшла до своїх супровідниць.
— Дай мені пензля, — звернулась бідолашна до Макал, котра несла портфель з її речами. — Найцупкішого. І займисте чорнило.
Невисока повненька жіночка відкрила ранець і дістала звідти довгий пензель для письма зі жмутком вепрячої щетини, завширшки з великий палець, на кінці. Потім надійшла черга чорнила.
Вартові, котрі стояли довкола, повитріщалися на королеву-матір, яка взяла пензля, вмочила його в чорнило кольору крові, а тоді, опустившись навколішки, почала малювати на кам’янистій землі.
Мистецтво — це завжди творчість. У ньому її душа, її сутність. Творчість і впорядкованість. Ти береш дещо неоформлене — мазок чорнила, чистий аркуш, — і з цього щось постає. Щось із нічого. Душа творчості.
Малюючи, вона відчула на щоках сльози. Далінар не мав дружини чи доньок — за нього нíкому було молитися. Тож Навані виводила молитву просто на камені, пославши своїх помічниць принести ще чорнила. Вона відмірювала кроками розміри, окреслюючи контури ґліфа — роблячи його величезним і розмазуючи барвник по жовтувато-коричневому камінні.
Довкола зібралися солдати, а Садеас вийшов з-під навісу й дивився, як та малює — повернувшись спиною до сонця, повзає по землі, несамовито вмочуючи пензель у слоїчки з чорнилом. Чим була молитва як не актом творчості? Породженням чогось там, де не існувало нічого, — прохання з відчаю, благання з муки. Схилянням перед Всемогутнім, перетворенням нікчемної гордині людського життя в смирення.
Її сльози змішувалися з чорнилом. Вона спорожнила чотири слоїчки. Повзала, спираючись захищеною рукою на землю, і водила пензлем по камінні, розмазуючи барвник і по щоках, коли витирала сльози. А коли нарешті закінчила, то знов опустилася навколішки перед немовби виведеним кров’ю ґліфом у двадцять кроків завдовжки. Непросохле чорнило відбивало сонячне світло, і Навані підпалила його від свічки: воно могло горіти як сухим, так і вологим. Омахи вогню пробігли по всій площині молитви, вбиваючи ту й посилаючи її душу Всемогутньому.
Жінка схилила перед нею голову. Молитва являла собою один-єдиний знак, але насичений змістом. Тат. Справедливість.
Чоловіки спостерігали мовчки, наче боялися попсувати священність її прохання. Подув прохолодний вітерець, посмикуючи за вимпели та плащі. Молитва згасла, але це було не страшно. Вона й не повинна була горіти довго.
— Ясновельможний Садеасе! — гукнув чийсь стривожений голос.
Навані здійняла очі. Солдати розступалися, даючи дорогу вістовому в зеленому. Той квапливо наблизився до Садеаса й заговорив, але великий князь поспішно схопив його за плече хватом Сколкозбруйного та жестом наказав охоронцям оточити їх по периметру. А сам потягнув гінця під навіс.
Жінка все ще стояла навколішки біля своєї молитви. Вогонь залишив на землі чорний шрам у формі ґліфа. До неї хтось підступив — Ренарін. Припавши на одне коліно, юнак поклав руку їй на плече.
— Дякую, Машало.
Та кивнула, підводячись, і з її вільної руки бризнули краплі червоного барвника. Щоки Навані були все ще мокрі від сліз, але вона примружила очі, вдивляючись крізь частокіл вартових на Садеаса. Вираз його обличчя метав громи та блискавки, саме лице побагровіло, а очі розширилися від гніву.
Вона розвернулася і, проклавши собі шлях крізь солдатську тисняву, кинулася до краю плацу. Ренарін та кілька офіцерів Садеаса долучилися до неї, вдивляючись у відкритий простір Розколотих рівнин.
І там побачили колону скульгавілих бійців, котра повзла назад у бік таборів, очолювана вершником в аспідно-сірому обладунку.
* * *
Далінар гнав Баского попереду двох тисяч шести сотень п’ятдесяти трьох чоловіків. Саме стільки їх залишилося від восьмитисячного війська.
Довгий шлях назад через численні плато дав йому час на роздуми. Усередині князя й досі вирувала буря емоцій. Їдучи верхи, він раз по раз розминав ліву кисть — тепер її обтягувала пофарбована в синє латна рукавиця, позичена в Адоліна. Для відновлення його власної знадобиться багато днів. А може, і довше, коли паршенді спробують відростити повний комплект лат із тієї, яку він залишив. У них нічого не вийде, якщо лише його зброєносці вчасно підживлюватимуть князівський обладунок Світлом. Залишена рукавиця зачахне й розсиплеться на порох, а натомість у нього регенерується нова.
Ну а поки він носитиме синову. Вони зібрали всі заряджені самоцвіти, що знайшлися в двадцяти шести сотень бійців, і скористалися тим Буресвітлом як джерелом живлення для Далінарового обладунку, укріпивши його. Пластини все ще рясніли тріщинами. Повне усунення всіх пошкоджень, яких той зазнав, вимагало не одного дня, але при гострій потребі князівська Сколкозбруя продемонструвала би хоч мінімальну боєздатність.
Проте йому слід було подбати, щоби до цього не дійшло. Він мав поглянути Садеасу у вічі й хотів у ту мить мати на собі обладунок. Власне, князю кортіло буревієм промчати вверх по схилу Садеасового табору й офіційно оголосити «старому другові» війну. А може, навіть прикликати Сколкозбройця й покінчити з ним.
Але він цього не зробить. Холінове військо було надто ослаблене, а становище — надто хистке. Повноцінна війна зруйнувала б його та державу. Тож доводилося діяти інакше. Якось так, щоби захистити королівство. Помста ніде не дінеться. У кінцевому підсумку. Проте Алеткар — понад усе.
Він опустив закутий у броню кулак, у якому стискав повіддя Баского. Адолін скакав неподалік. Вони підлатали і його обладунок, хоча тепер у ньому бракувало рукавиці. Далінар спочатку відмовлявся її взяти, але капітулював перед синовою логікою. Якщо комусь із них випадало обходитися без неї, то нехай уже краще молодшому. У Сколкозбруї їхня різниця у віці зводилася нанівець, але без них Адолін був юнаком на другому десятку, а Далінар — підстаркуватим дядьком за п’ятдесят.
Князь і досі не знав, що й думати про видіння, які настільки очевидно помилялися, — у них йому радили довіряти Садеасу. Але спочатку треба перебалакати з ним самим — розв’язуючи проблему крок за кроком.
— Елтале, — гукнув Далінар.
Елтал, найвищий за чином офіцер із-поміж тих, хто вцілів у бійні, був моторним чоловічком зі шляхетними рисами обличчя, тонкими вусиками та рукою, взятою на перев’яз. Він став одним із тих, хто утримував коридор пліч-о-пліч із князем під час заключного етапу битви.
— За наказом Вашої Ясновельможності прибув! — відрапортував той, підбігши до нього, оскільки на всіх коней, крім двох ришадіумів, нав’ючили поранених.
— Супроводжуйте постраждалих до табору, — звелів Далінар. — А там передасте Телебу мій наказ привести його в повну бойову готовність. Мобілізуйте роти, що залишилися.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте! — відсалютував офіцер. — А до бою з ким накажете готуватися?
— Із будь-ким. Але сподіватимемось, що ні з ким.
— Розумію, Ваша Ясновельможносте, — відказав Елтал і кинувся виконувати отримані розпорядження.
Далінар розвернув Баского, щоб під’їхати до команди обслуги, яка й досі йшла за своїм похмурим лідером — чоловіком на ймення Каладін. Вони полишили переносний настил, щойно колона дісталася стаціонарних: зрештою, Садеас міг послати по нього.
Забачивши його наближення, мостонавідники зупинилися, такі ж зморені зовні, як він — ізсередини, а тоді вишикувались у стрій, що натякав на приховану загрозу. Вони повчіплювалися в списи, наче були певні, що той спробує їх відібрати. Ці хлопці врятували князю життя, але вочевидь йому не довіряли.
— Я відправляю поранених до табору, — сказав Далінар. — Вам варто приєднатися до них.
— Ви хочете зустрітись із Садеасом? — запитав Каладін.
— Я мушу це зробити, — «Мені необхідно дізнатися, чому він так учинив». — І під час нашої розмови викуплю вас.
— Тоді я залишуся з вами, — сказав той.
— І я теж, — озвався чоловік із яструбиним обличчям, котрий стояв збоку. А незабаром і решта команди зажадала лишитися.
Каладін обернувся до них:
— Мені слід відіслати вас.
— Що? — наїжачився немолодий мостонавідник із короткою сивою бородою. — Ти можеш ризикувати життям, а нам — зась? У таборі Садеаса перебувають наші люди. Нам треба їх витягти звідти. Або принаймні бути разом із ними. Довести справу до кінця.
Решта закивали. А Далінара вкотре вразила їхня дисциплінованість. Він усе більше й більше переконувався, що Садеас був до неї непричетний. Це все той молодик у них на чолі. Хоча він і мав карі очі, але тримався як ясновельможний.
Що ж, не хочуть — нехай залишаються. Князь поскакав уперед, і незабаром близько тисячі солдатів Холіна вийшли з колони й попрямували на південь, у бік його табору, а решта продовжили шлях у напрямку до Садеасового. Щойно вони туди трохи наблизилися, як Далінар помітив групку тих, хто зібрався біля останнього провалля. Попереду особливо виділялися дві постаті. То були Ренарін та Навані.
— А що вони роблять у таборі Садеаса? — спитав Адолін, змучено всміхаючись, і його чистокровний порівнявся з Баским.
— Не знаю, — відказав батько. — Але благослови їх, Прародителю бур, за те, що прийшли.
Забачивши їхні радісні обличчя, князь нарешті відчув, як те, що він і досі живий, почало — врешті-решт — усвідомлюватись як даність.
Баский перетнув останній міст. Там на них чекав Ренарін, і батьківське серце звеселилося.
Юнак уперше в житті проявляв непідробну радість. Далінар зіскочив із сідла й обійнявся з ним.
— Тату, — закричав Ренарін, — ти живий!
Адолін засміявся та звісився з сідла, дзенькнувши обладунком. Брат звільнився з батькових обіймів і вхопив його за плече, легенько поплескуючи по латах іншою рукою й широко всміхаючись. Далінар і собі розтягнув уста в усмішці, а тоді обернувся від синів до Навані. Та стояла, зчепивши руки перед собою й звівши брову. На її обличчі — не знати чому — виднілися кілька розтертих краплинок червоної фарби.
— Ти навіть не хвилювалася, правда ж? — спитав він.
— Хвилювалася? — перепитала жінка. Їхні погляди зустрілися, і князь уперше помітив, які червоні в неї очі. — Та я жахнулася.
І тоді Далінар мимоволі схопив її в обійми. Він мав бути обережний — у Сколкозбруї не жартують, — проте латні рукавиці не завадили йому відчути шовк її сукні, а відсутність на голові шолома дозволила унюхати солодкий квітковий аромат її духмяного шампуню. Він стискав Навані так міцно, як лише наважувався, схиливши голову й зарившись носом у її волосся.
— Хм, — розчулено зауважила вона. — Здається, дехто сумував за мною. На нас дивляться. Поповзуть чутки.
— Мені плювати.
— Хм-м… Схоже, декому мене аж надто не вистачало.
— Там, на полі бою, я гадав, що загину, — хрипко промовив князь. — Та усвідомив, що не хвилююсь через це.
Та спантеличено відхилила голову.
— Навані, я провів забагато часу, хвилюючись, що скажуть люди. А коли подумав, ніби настала моя смертна година, збагнув — усі ці хвилювання були марні. Але зрештою лишився задоволений тим, як я прожив життя, — він опустив на неї очі, а тоді силою думки від’єднав праву рукавицю, яка, брязнувши, впала додолу. Чоловік простягнув свою загрубілу руку й узяв її за підборіддя. — Я мав лише дві причини шкодувати. Одна — це ти, а друга — Ренарін.
— То ти хочеш сказати, що можеш померти — і тобі хоч би що?
— Ні, — заперечив князь. — Я лише кажу, що заглянув вічності в очі й побачив там спокій. І це змінить моє життя.
— Зникне твоє відчуття провини?
Той помовчав.
— Сумніваюся, що зможу до решти його прогнати — такий уже я вродився. У смерті я побачив штиль, але життя… це справжня буря. Та все ж тепер я дивлюся на речі інакше. Час покласти край тому, що різні брехуни попихають мною, — він звів очі на кряж угорі, де збиралися солдати в зеленому. — Мені ніяк не йде з голови одне видіння — останнє, де я зустрівся з Ногаданом, — тихо промовив князь. — Той відхилив мою пропозицію записати свої повчання. І в цьому щось криється. Дещо таке, що я повинен засвоїти.
— А саме?
— Поки не знаю. Але от-от збагну.
Він знову пригорнув Навані, поклавши долоню їй на потилицю й торкнувшись волосся. Як же йому хотілося скинути Сколкозбрую, щоб її метал не відділяв його від неї!
Але час зробити це ще не настав. Далінар неохоче відпустив її та обернувся вбік, де зніяковілі сини спостерігали за ними. А от солдати дивилися вгору — на військо Садеаса, яке збиралося на вершині схилу.
«Я не можу дозволити, щоби дійшло до кровопролиття, — подумав він, нахиляючись і встромляючи долоню в рукавицю, що валялася долі. Її кріпильні ремені натяглися, з’єднуючись із рештою обладунку. — Але я також не прослизну, підібгавши хвоста, назад до табору, замість того щоб перемовитися з ним». Він мав принаймні дізнатися мету скоєної Садеасом зради. Усе ж бо йшло так добре!
А крім того, була ще ж і ця його обіцянка мостонавідникам. Далінар став підніматися схилом, і заплямований кров’ю синій плащ розвівався в нього за спиною. Адолін, подзенькуючи латами, брався нагору по одну руку від князя, а по іншу не відставала Навані. Ренарін рушив услід, а за ним підтягувалися й тисяча шістсот бійців уцілілого війська.
— Батьку… — сказав середульший Холін, кинувши погляд на вороже налаштованих солдатів.
— Не прикликай Сколкозбройця. До обміну ударами справа не дійде.
— Садеас полишив тебе, чи не так? — тихенько запитала Навані, і в її очах спалахнула лють.
— Він не просто кинув нас напризволяще, — процідив Адолін. — Він спочатку підставив — і вже тоді зрадив.
— Але ми вижили, — твердо сказав Далінар. Тепер безпосереднє майбутнє вимальовувалось ясніше. Він зрозумів, що мав робити. — Він не нападе тут, але може спробувати нас спровокувати. Тож нехай твій меч, Адоліне, залишається імлою, і подбай, щоби ніхто з бійців не вчинив нерозважливо.
Солдати в зеленому неохоче розступалися, стискаючи списи. У їхніх рухах прозирала ворожість. А трохи осторонь, у голові колони Далінарових сил, крокували Каладін і його мостонавідна команда.
Адолін не прикликáв Сколкозбройця, але дивився на «союзну» армію довкола себе з неприхованим презирством. Далінарові воїни не могли не побоюватись нового оточення, та все ж рушили за князем на плац для шикування. Попереду завиднілася постать Садеаса. І досі не скинувши Сколкозбруї, підступний вельможа чекав, схрестивши руки на грудях, і його кучеряве чорне волосся пошарпував вітерець. На довколишньому камінні хтось випалив гігантський ґліф тат, і Садеас тепер стояв просто по центру зображення.
Справедливість. Було щось глибоко символічне в тому, де саме розташувався Садеас, неначе зримо беручи її під ноги.
— Далінаре, — вигукнув він, — старий друже! Схоже, я недооцінив твоїх шансів! Вибач, що відступив, коли тобі все ще загрожувала небезпека, але турбота про життя моїх людей переважила. Упевнений, що ти й сам усе розумієш.
Холін зупинився зовсім близько від нього. Двоє князів стояли один навпроти одного, а зібрані ними армії напружено принишкли. Повіви прохолодного вітру торсали балдахін за спиною Садеаса.
— Звісно, — спокійним тоном відказав Далінар. — Ти вчинив так, як мусив.
Той помітно заспокоївся, хоча кілька бійців Холіна, зачувши таке, невдоволено забурчали. Адолін люто зиркнув на них і цим примусив замовкнути.
Далінар обернувся й махнув синові та солдатам, щоб вони відійшли. Навані звела брову, проте відступила на кілька кроків разом з іншими, коли князь безмовно про це попросив. Холін знову глянув на Садеаса, і той — з виразом цікавості на обличчі — жестом звелів своєму почту зробити те саме.
Далінар наблизився до краю ґліфа тат, і господар табору теж підступився до нього — так, що обох розділяли тільки лічені дюйми. Князі були однакового зросту. Дивлячись аж так зблизька, Далінару здалося, що з Садеасових очей прозирають знервованість і гнів. Бо те, що він уцілів, звело нанівець місяці ретельного планування.
— Я хочу знати чому, — промовив Холін так тихо, щоб це почув лише співрозмовник.
— Через дане мною слово, старий друзяко.
— Що? — перепитав Далінар, стискаючи кулаки.
— Багато років тому ми в дечому заприсяглися, — Садеас зітхнув і, розгубивши свою силувану іронічність, заговорив відверто: — Захищати Елгокара. Захищати королівство.
— Я саме це й робив! У нас була однакова мета. І наша тактика спільних вилазок спрацьовувала, Садеасе!
— Так, — відповів той, — але тепер я певен, що можу й самотужки розгромити паршенді. Усе, що ми робили сукупно, мені вдасться досягти й без тебе, розділивши свою армію надвоє — одна частина швидко просуватиметься вперед, а друга, більша, рушатиме вслід. Я мусив скористатися з цього шансу позбутись тебе. Далінаре, хіба ти не розумієш? Ґавілар загинув через свою слабкість. Я з самого початку хотів напасти на паршенді, підкорити їх силою зброї. Але він наполіг на угоді, яка й призвела до його загибелі. А тепер ти починаєш поводитися достоту як брат. Та сама мова, ті самі ідеї. І за твого посередництва ця зараза починає проникати і в Елгокара. Він одягається, як ти. Забалакує зі мною про Кодекс і навіть про те, що, може, і варто було б примусово запровадити його в усіх таборах. Хлопчина вже починає помишляти про відступ.
— Чи не хочеш ти, бува, ще й переконати мене, ніби вчинив як людина честі?! — гарикнув Далінар.
— Аж ніяк, — відказав Садеас, хихикнувши. — Я роками силкувався стати найдовіренішим із радників Елгокара — але поряд завжди опинявся ти, котрий відволікав його і, попри всі мої спроби, спонукав дослухатися до тебе. Тож не стану вдавати, ніби йшлось про саму лише честь — хоча, до певної міри, і вона була тут замішана. Але зрештою я просто хотів, щоб тебе не стало, — його тон зробився крижаним. — Адже ти й справді божеволієш, старий друзяко. Можеш називати мене брехуном, але те, що я сьогодні зробив, було виявом милосердя. Способом дати тобі померти славною смертю й не бачити, як ти все глибше й глибше сповзаєш у безумство. Дозволивши паршенді тебе вбити, я б уберіг Елгокара від твого впливу й перетворив би твоє ім’я на символ, щоб нагадати решті князів, для чого ми насправді тут зібралися. Твоя смерть могла би стати саме тим, що нарешті об’єднало б Алеткар. Яка іронія долі!
Далінар важко дихав. Складно було не дати гніву й обуренню заволодіти собою.
— Тоді скажи лиш одне: чому ти не пришив мені той замах на вбивство? Нащо зняв із мене підозру, якщо все одно збирався пізніше зрадити?
Садеас тихенько фиркнув:
— Ти інколи щось як ляпнеш! Та хто б насправді повірив, ніби великий князь Холін — і намагався вбити короля? Ну так, чутки поповзли б, але який би дурень сприймав їх серйозно? Склавши на тебе провину занадто швидко, я б наражався на ризик підозри про власну причетність, — він похитав головою. — Гадаю, Елгокару відомо, хто намагався вкоротити йому віку. Хлопець сам зізнався мені в цьому, хоча й відмовився назвати ім’я.
«Що? — подумав Далінар. — Йому це відомо? Але… звідки? І чому він не скаже нам, хто ж то був?»
Князь на ходу вніс корективи у свої плани. Він не знав достеменно, чи правду каже Садеас, але якщо той не брехав — із цього можна було скористатися.
— Король упевнений, що ти тут ні до чого, — повів далі Садеас. — Я бачу це по його очах, хоча він і не здогадується, що вся його душа — мов на долоні. Тож звинувативши тебе, я б і на сміх нічого не досяг. Елгокар вступився б за дядька, а я би міг запросто позбутись посади Великого князя інформації. Зате натомість це дало мені чудову можливість вкотре завоювати твою довіру.
«Об’єднай їх…» Видіння. Але той, хто промовляв у них до Далінара, цілковито помилявся. Поводячись із честю, він не забезпечив собі довір’я з боку Садеаса. А лише потрапив у розставлену ним пастку.
— Коли хочеш знати, — ніби між іншим додав Садеас, — ти мені до вподоби. Що є, те є. Але ти — валун на моєму шляху, руйнівна сила, яка — сама того не відаючи — працює на шкоду Ґавіларовому королівству. Тож коли мені випала можливість, я просто нею скористався.
— Е ні, тобі не просто трапилась зручна нагода, — заперечив Холін. — Ти навмисно це влаштував!
— Так, спланував — але я постійно перебираю в голові варіанти. Просто не завжди втілюю їх у життя. А от сьогодні зробив це.
Далінар фиркнув:
— Що ж, ти, Садеасе, сьогодні продемонстрував мені дещо — довів самою спробою здихатись мене.
— І що ж саме? — зацікавлено спитав той.
— Що я й досі становлю загрозу.
* * *
Князі все ще стишено гомоніли. Втомлений Каладін стояв обіч Далінарових солдатів разом із рештою Четвертого мосту.
Садеас «ушанував» обслугу поглядом. Побагровілий Матал був серед натовпу й увесь час не зводив очей із Каладіна й команди. Він, напевно, здогадувався, що його покарають — як-от колись Ламаріла. Їм слід було зробити для себе висновок. Позбутися цього мостонавідника ще на початку.
«Ви намагалися, — подумав Каладін. — Однак у вас не вийшло».
Він не розумів, що з ним сталося, що відбулося з Сил і де взялись ті слова в його голові. Йому здавалося, ніби відтоді всотане Буресвітло спрацьовувало краще — стало потужніше, давало більше могуті. Але тепер воно вичахло, і Каладін почувався невимовно виснаженим. Спустошеним, осушеним ізсередини. Він надто довго й безжально підхльостував себе та Четвертий міст. І загнав.
Можливо, йому та решті й варто було б перебратися в табір Холіна. Але Тефт мав рацію: вони повинні довести справу до кінця.
«Він твердо пообіцяв, — подумалося мостонавіднику. — Дав слово, що звільнить нас від Садеаса».
А водночас — куди заводили минулі обіцянки світлооких?
Великі князі припинили розмову й розійшлися, відступивши один від одного.
— Що ж, — гучно промовив Садеас. — Твої люди вочевидь стомилися, Далінаре. Ми й пізніше можемо обговорити, що ж саме пішло не так, хоча, гадаю, уже зараз можна констатувати: наш союз на практиці довів свою недоцільність.
— Недоцільність? — перепитав Далінар. — Чи не занадто м’яко сказано? — він кивнув у бік мостонавідників. — Я забираю цю команду до себе в табір.
— Боюсь, я не зможу розлучитися з ними.
У Каладіна обірвалося серце.
— Але ж вони, звісна річ, не так дорого коштують, — заперечив Холін. — Назви свою ціну.
— Я не збираюся їх продавати.
— Даю тобі шістдесят смарагдових броамів за душу, — запропонував Далінар. Від цих слів у вояків обох армій, котрі спостерігали за сценою, перехопило подих. Така сума в добрих двадцять разів перевищувала вартість хорошого раба.
— Не віддам і за тисячу, Далінаре, — уперся той. Каладін побачив у його очах смертний вирок собі та команді. — Забирай своїх солдатів і йди. А мою власність залиш при мені.
— Не дратуй мене, Садеасе, — не стримався Холін.
Напруга раптом знову зросла. Далінарові офіцери поопускали долоні до руків’я мечів, а списники пожвавилися, стискаючи ратища.
— Не дратувати тебе? — перепитав вельможа. — Це що за погрози? Ану негайно залиш мій табір. І зайве нагадувати, що тебе я більше і знати не хочу. А спробуєш поцупити мою власність — даси мені змогу напасти, маючи для того всі підстави.
Далінар не зрушив із місця. Його постать випромінювала впевненість, хоча Каладін і не міг зрозуміти чому. «От і ще одна обіцянка накрилася», — подумав він, відвертаючись. Кінець кінцем, попри всі свої добрі наміри, Далінар Холін виявився таким самим, як і решта.
Обслуга за спиною командира ошелешено охнула.
Каладін застиг, а тоді обернувся. Князь прикликав свого разючих розмірів Сколкозбройця — той тільки-но з’явився, і з нього скрапували бісеринки конденсату. Холінів обладунок ледь помітно парував — із тріщин здіймалося Буресвітло.
Вилупивши очі, Садеас позадкував. Його почесна варта оголила мечі. А княжич виставив руку вбік, вочевидь збираючись прикликати й свого власного «бойового товариша».
Далінар зробив крок уперед і сторчма ввігнав клинок просто в центр чорного ґліфа на камені. А тоді відступив.
— Це тобі за обслугу, — промовив він.
— Що? — не зрозумів Садеас.
— Мій Сколкозброєць, — рішуче сказав Далінар, і його твердий голос розлігся в повітрі. — В обмін на твоїх мостонавідників. Усіх до єдиного. Кожнісіньку душу в таборі. Вони стануть моїми, і я вчиню з ними, як забажаю, а ти ніколи більше й пальцем їх не торкнешся. Але натомість отримаєш ось цього меча.
Садеас опустив на клинок недовірливі очі.
— Він вартує не одного статку. Міст, палаців, королівств.
— Тож ми домовились? — запитав Далінар.
— Батьку, ні! — скрикнув Адолін, у руці якого саме з’явився Сколкозброєць. — Ти…
Далінар здійняв руку, спонукаючи сина замовкнути. А між тим не відводив очей від Садеаса.
— Тож ми домовились? — повторив він, карбуючи кожне слово.
Каладін витріщився на нього, нездатний мислити чи хоч би ворухнутися.
Садеас глянув на зброю, і в його очах спалахнула жага. Тоді зиркнув на Каладіна й мить повагався, але одразу ж простяг руку й ухопив меч за руків’я.
— Забирай бурепокидьків…
Далінар лише коротко кивнув і відвернувся від співрозмовника.
— Ходімо, — звернувся він до свого оточення.
— А знаєш, вони ж і доброго слова не варті, — промовив Садеас. — Ти — один із десяти дурнів, Далінаре Холін! Невже справді не розумієш божевільності власного вчинку? Це ввійде в історію як найсміховинніше рішення, що його будь-коли ухвалював алетійський великий князь!
Старший Холін навіть не озирнувся. Він підійшов до Каладіна й інших членів Четвертого мосту.
— Ідіть, — доброзичливо мовив до них Далінар. — Зберіть речі й прихопіть людей, яких залишили. Я пошлю з вами солдатів для охорони. Настили залиште тут, а самі не баріться й рушайте до мого табору. Там ви будете в безпеці. Даю слово честі.
І подався геть.
Каладін струснув із себе заціпеніння. Він кинувся навздогін князю й ухопив того за вкритий бронею лікоть.
— Заждіть… Ви… ну… що відбувається?
Далінар обернувся до Каладіна, а тоді поклав долоню йому на плече. Латна рукавиця зблиснула синім, контрастуючи з рештою аспідно-сірого обладунку.
— Я не знаю, як із вами поводились, і можу лише здогадуватись, щó у вас було за життя. Але затямте одне: у моєму таборі ви не станете ні мостонавідниками, ні рабами.
— Але…
— Чого варте людське життя? — тихо запитав Холін.
— Работорговці кажуть, що близько двох смарагдових броамів, — відказав Каладін, нахмурившись.
— А сам ти як гадаєш?
— Життя безцінне, — без запинки відповів той, цитуючи батька.
Далінар усміхнувся, і в кутиках його очей утворилися «гусячі лапки».
— На диво, рівно стільки ж коштує і Сколкозброєць. Тож сьогодні ти й твої люди пішли на жертви, щоб купити мені двадцять шість сотень безцінних життів. А все, чим я міг віддячити вам, — це один-єдиний безцінний меч. Як на мене, вигідна оборудка.
— Ви ж і справді вважаєте, що провели вдалий обмін, правда? — вражено запитав Каладін.
Князь ізнову всміхнувся — і то якось невимовно по-батьківському.
— Поклавши руку на серце? Поза сумнівом. Уперед — веди своїх людей у безпеку, солдате. А пізніше ввечері в мене буде до вас кілька запитань.
Каладін кинув погляд на свого колишнього власника, котрий тепер благоговійно тримав нового меча.
— Але ви ж казали, що подбаєте про Садеаса. То он який у вас був намір?
— Я поки що подбав не про нього, — відказав Далінар, — а про тебе й твоїх людей. Але сьогодні мені треба й ще дещо зробити.
* * *
Князь Холін знайшов короля Елгокара у вітальні палацу.
Він іще раз кивнув караульним на вході, а тоді зачинив двері. Ті виглядали стривожено, і мали на те всі підстави: отриманий від князя наказ здавався їм дивним. Але вони його виконають. Охоронці носили королівські кольори — синій і золотий, — проте були людьми Далінара, спеціально підібраними з огляду на їхню відданість.
Двері, ляснувши, зачинилися. Закутий у Сколкозбрую монарх саме розглядав одну з мап.
— А, дядьку, — озвався він, обертаючись до новоприбулого. — Добре, що зайшов. Бо я саме хотів з тобою поговорити. До тебе дійшли плітки? Ну, начебто ти й моя мати… Я розумію, що між вами не може бути нічого вартого осуду, однак мене й справді непокоїть, як на це дивляться люди.
Далінар перетнув кімнату, глухо гупаючи сабатонами по вистеленій дорогим килимом долівці. По кутках покою висіли заряджені діаманти, а вкриті різьбленнями стіни були інкрустовані крихітними скалками кварцу, які виблискували, заломлюючи світло.
— Скажу тобі, дядьку, навпростець, — вів далі Елгокар, хитаючи головою. — Твоя репутація в таборі починає сильно мене дратувати. Бо ж бачиш, яка річ — усі ці поголоски рикошетом б’ють по мені, а тому… — і змовк, щойно князь зупинився за крок від нього. — Дядьку, з тобою все гаразд? Караульні доповідали мені, що під час сьогоднішньої вилазки на плато з тобою трапилась якась придибенція, але моя голова була зайнята думками. Я пропустив щось важливе?
— Так, — відказав Далінар і, занісши ногу, вгатив короля у груди.
Сила удару була така, що монарх відлетів назад — на письмовий стіл. Добротна деревина розлетілась на друзки, щойно важезний Сколкозбройний врізався в неї. Елгокар повалився на підлогу, і його нагрудник ледь помітно розтріскався. Далінар підступив ближче й знову копнув правителя в бік, від чого тріщини на пластині поширшали.
Той нажахано заверещав:
— Охорона! Ґвалт! Сюди!
На ці крики ніхто не з’явився. Князь ударив іще раз, однак Елгокар, вилаявшись, перехопив його сабатон. Той роздратовано забурчав, але нахилився та, зграбаставши племінника за руку, ривком звів на ноги й пожбурив у бік ближньої стіни. Заплутавшись у килимі, король налетів на стілець. На всі боки розлетілись цурпалки, бризнули скіпки.
Елгокар, вилупивши очі, помалу спинався на ноги. Далінар наступав.
— Та що з тобою, дядьку? — залементував самодержець. — Ти збожеволів! Охорона! Вбивця у королівських покоях! Ґвалт! — він спробував кинутися до дверей, але князь врізався в нього плечем і знову відшпурнув додолу.
Монарх покотився, але, підставивши долоню, відштовхнувся нею і зіп’явся на коліна, другу руку він простягнув убік. У ній з’явилася струминка імли — Елгокар прикликáв Сколкозбройця.
Далінар зацідив ногою в кисть короля, щойно в тій матеріалізувався клинок. Від такого удару меч вилетів із п’ястка й умить знову перетворився на імлу.
Племінник у нестямі замахнувся кулаком, але дядько перехопив його, а тоді, нагнувшись, ривком звів Елгокара на ноги. Князь смиконув монарха на себе, і його кулак врíзався в королівський нагрудник. Племінник виривався, але Далінар повторив цей прийом, гамселячи латною рукавицею в Збрую, від чого «кастет», що вкривав кісточки, пішов тріщинами, а жертва глухо закректала.
Наступний удар роздробив Елгокарів нагрудник, який вибухнув розплавленими осколками.
Холін звалив короля додолу. Правитель поривався підвестись, але вся міць Збруї концентрувалася саме в нагруднику. Без нього руки й ноги стали наче свинцем налиті. Князь опустився на одне коліно обіч короля, котрий безсило корчився долі. У нього знову матеріалізувався Сколкозброєць, але Далінар схопив зап’ясток племінника та влупив ним об кам’яну підлогу, повторно вибивши клинок. Той, звісна річ, перетворився на імлу.
— Охорона! — верещав самодержець. — Охорона, охорона, охорона!
— Вони не з’являться, Елгокаре, — тихо промовив Далінар. — На чатах стоять мої люди, котрі отримали наказ не заходити, як і не пропускати нікого стороннього, що б за звуки не долинали зсередини. Навіть якщо ти благатимеш про допомогу.
Король замовк.
— Варту несуть мої люди, Елгокаре, — повторив Холін. — Я готував їх. І я поставив туди. Вони завжди були мені віддані.
— За що, дядьку? Чому ти це робиш? Благаю, поясни.
Він ледь не плакав.
Далінар нахилився так близько, що аж унюхав подих племінника.
— Та попруга на твоєму сідлі, що луснула під час полювання, — тихенько мовив князь. — Ти ж сам її підкраяв, я вгадав?
Очі Елгокара розширилися ще більше.
— Сідла підмінили ще до того, як ти прибув до мене в табір, — продовжив Далінар. — Ти це й зробив — не хотів зіпсувати улюблене сідло під час падіння з коня. Сам усе спланував, і сам же подбав, щоб усе так і сталося. Тому й був непохитно переконаний, що ремінь підрізали.
Король, зіщулившись, кинув.
— Хтось намагався мене вбити, але ти в це нізащо не вірив! І я… Я тебе й запідозрив! От і вирішив… Я…
— …попсував ту попругу, — докінчив замість нього дядько, — щоб отримати речовий і, здавалося б, незаперечний доказ замаху на твоє життя. Дещо таке, що спонукало б мене чи Садеаса почати розслідування.
Племінник повагався, а тоді знову кивнув.
Далінар заплющив очі й повільно видихнув.
— Невже ти не розумієш, що встругнув, Елгокаре? Ти спрямував на мене підозри кожного з таборів. Дав Садеасу чудову можливість мене знищити.
Розплющивши очі, князь глянув на короля.
— Я повинен був дізнатися, — прошепотів той. — Я нікому не міг довіряти…
І застогнав під вагою Далінара.
— А як щодо тріснутих самоцвітів у Збруї? Це також твоя робота?
— Ні.
— Тоді, можливо, ти щось і виявив, — сказав, фиркнувши, князь. — Гадаю, тебе не можна вже так безбожно винуватити.
— То ти дозволиш мені підвестися?
— Ні, — і Далінар нахилився ще ближче, кладучи на груди короля руку. Той перестав борсатися й звів на дядька нажахані очі. — Варто мені натиснути, — мовив князь, — і ти покійник. Ребра хруснуть, мов гілочки, а серце чвакне, наче виноградина. Ніхто мене не звинуватить. Усі шепочуться, що Чорношип уже давним-давно мав би сам сісти на трон. Твоя варта віддана мені. За тебе ніхто не помститься. Бо всім буде байдуже.
Елгокар хекнув, видихаючи, щойно Холін лише трішечки натиснув долонею.
— Розумієш, до чого я веду? — тихесенько запитав князь.
— Ні!
Далінар зітхнув, а тоді відпустив юнака та звівся на ноги. Той хапонув повітря.
— Твої побоювання можуть не мати під собою ґрунту, — сказав дядько, — а можуть виявитися й добре обґрунтованими. Так чи інак, а ти повинен дещо збагнути. Я тобі не ворог.
Племінник нахмурився.
— То ти не збираєшся мене вбивати?
— Грім і блискавка, ні! Я ж люблю тебе як сина, хлопчику мій.
Елгокар потер груди.
— У тебе… якийсь аж надто дивний батьківський інстинкт.
— Я багато років не відходив від тебе. Дарував свою вірність, відданість і пораду. Я присягнув тобі — зарікся, дав обітницю, що довіку не зажадаю Ґавіларового трону. Зробив усе заради того, щоб у моєму серці не зародилося чорного задуму. Та попри все це, ти не довіряєш мені. Викидаєш колінця, як-от із тією попругою, спрямовуєш підозру на мене та, сам того не відаючи, тільки посилюєш позиції своїх ворогів.
Князь ступив крок до короля, і той зіщулився.
— Ну от, тепер ти переконався, — жорстким тоном повів далі Холін, — що якби я хотів убити тебе, то міг би це вже зробити з дюжину разів. Та що там — сотню. Схоже, ти не схильний сприймати вірність і відданість як докази чесності. Що ж, хто сам поводиться, немов дитина, — таке до нього й ставлення. Зате тепер ти точно й достеменно знаєш, що я не хочу твоєї смерті. Бо якби хотів, то розчавив би тобі груди й покінчив із цим!
Їхні погляди схрестилися.
— А зараз, — процідив Далінар, — тобі все ясно?
Елгокар повільно кивнув.
— От і добре, — сказав Холін. — Бо завтра ти призначиш мене Великим князем війни.
— Що?
— Садеас сьогодні зрадив мене, — пояснив дядько. Він підійшов до розтрощеного столу, футболячи уламки. Королівська печатка випала з шухляди, де зазвичай зберігалася, і Далінар підняв її. — Майже шість тисяч моїх людей були винищені. Адолін і я заледве вціліли.
— Що? — лише й спромігся видобути Елгокар і, зібравши всі сили, таки зміг сісти. — Не може бути!
— Ще й як може, — сказав Далінар, дивлячись на племінника. — Він угледів для себе шанс відступити, дозволивши паршенді винищити нас. Отож так і вчинив. Дуже по-алетійському. Нещадно, та все ж залишивши собі змогу вдавати чесну й високоморальну людину.
— Тож… ти хочеш, щоб я притяг його до суду?
— Ні. Садеас не гірший і не кращий за решту. Будь-хто з великих князів зрадив би союзників, якби випала нагода це зробити, не ризикуючи собою. Я ж маю намір знайти спосіб об’єднати їх не просто номінально. Завтра, щойно ти проголосиш мене Великим князем війни, я віддам свою Збрую Ренарінові, щоби виконати обіцянку. А Сколкозбройця вже віддав, виконуючи іншу, — Далінар підійшов ближче, знову зустрівшись очима з Елгокаром, і стис у руці королівську печатку. — Ставши Великим князем війни, я примусово запроваджу Кодекс у всіх десяти таборах. Потому особисто координуватиму перебіг воєнних дій, визначаючи, яким арміям слід проводити вилазки на відповідні плато. Усі здобуті яхонтосерця відходитимуть алетійській короні, а далі ти сам розподілятимеш їх як свої законні трофеї. Зі змагання ми перетворимо все це на справжню війну, а наші десять так званих армій — та їхніх командувачів — на справжнє військо.
— Прародителю бур! Та вони вб’ють нас! Князі здіймуть заколот! Я не протримаюся й тижня!
— Їм закрутить у носі, будь певен, — сказав Далінар. — І ти маєш рацію — це породить неабияку небезпеку. Нам доведеться значно обережніше добирати собі охоронців і ні кроку без них не ступати. Хоча якщо твоя правда, що хтось уже намагається тебе вбити, то так варто діяти в будь-якому разі.
Племінник витріщився на нього, а тоді перевів погляд на поламані меблі, потираючи груди.
— Ти це всерйоз, еге ж?
— Ще б пак, — і Далінар кинув Елгокарові печатку. — Звелиш писаркам підготувати текст указу, щойно я піду.
— Але ж ти начебто казав, що змушувати жити за Кодексом — неправильно, — хапався той за соломину. — Мовляв, найкращий спосіб змінити людей — це належно поводитись і власним прикладом впливати на інших!
— Тоді Всемогутній іще не брехав мені, — відповів Далінар. Він і досі не знав, що про це й думати. — Значна частина моїх слів були цитатами зі «Шляху королів». Але я дечого не розумів. Ногадон написав ту книгу наприкінці життя, уже після того, як навів лад — примусив королівства об’єднатися, підняв із руїн землі, що занепали внаслідок Руйнації. Його праця писалась як утілення ідеалу. Автор дарував її людям, які вже стали на шлях праведного життя. От у чому крилася моя помилка. Щоби викладені в ній рецепти спрацювали, піддані повинні мати хоч би якісь уявлення про честь і гідність. Кілька тижнів тому Адолін сказав мені дещо глибокодумне — він запитав, чому я висуваю до власних синів настільки завищені вимоги, але дозволяю іншим мерзіти в ґанджах, не дорікаючи й словом. Я мав решту великих князів та їхніх світлооких за дорослих. Дорослий здатен узяти принцип за основу й адаптувати його до своїх потреб. Але ми ще поки не готові до цього. Ми — дітлахи! А виховуючи дитину, від неї вимагають поводитись як слід, аж доки та не підросте настільки, щоби далі думати власною головою. Срібні королівства не за один день стали славною та соборною твердинею честі. Їх такими виховали, виплекали — немов дітей, яких ставлять на ноги.
Він пройшов уперед та опустився навколішки поруч Елгокара. Той усе ще потирав груди. Без ключового елемента його Сколкозбруя виглядала дивно.
— Ми зробимо з Алеткару щось путнє, племіннику, — тихо промовив Далінар. — Великі князі присягли на вірність Ґавілару, але тепер зрікаються своїх обітниць. Що ж, саме час їм нагадати про них. Ми переможемо в цій війні та перетворимо батьківщину на край, який ізнову викликатиме в чужинців заздрість. І не через нашу воєнну звитягу, а тому, що його мешканці житимуть у безпеці, і тому, що там пануватиме справедливість. Ми з тобою доможемося цього — або ж разом загинемо при спробі.
— Якось ти надто нетерпляче це кажеш.
— Бо нарешті точно знаю, як діяти, — відповів дядько, підводячись. — Я намагався бути Ногадоном-миротворцем. Але ж це не моя парафія! Я — Чорношип, стратег і воєначальник. У мене немає хисту до закулісних інтриг, проте я дещо тямлю в підготовці рекрутів. Від завтра кожна людина в кожному з таборів потрапить під мою оруду. І в моїх очах усі вони будуть зеленими новобранцями. Навіть великі князі.
— Це якщо я тебе призначу.
— Нікуди ти не дінешся. А я, щоби віддячити, даю слово дошукатися, хто ж намагається тебе вбити.
Елгокар фиркнув, заходившись пластину за пластиною скидати Збрую.
— Як тільки цей указ зачитають, знайти того, хто прагне вкоротити мені віку, буде раз плюнути. Перелік особового складу всіх таборів стане списком підозрюваних!
Усмішка князя поширшала.
— Так ми принаймні не потрапимо пальцем у небо. Вище носа, племінничку! Ти ж бо сьогодні дещо з’ясував. Дядько не намагається тебе вбити.
— Ні, він просто хоче перетворити мене на мішень.
— Для твого ж добра, синку, — відказав Далінар, прямуючи до виходу. — Не дрейф. Є в мене деякі думки щодо того, як саме зберегти тобі життя.
Він розчинив двері, за якими знервований пост караульних не підпускав не менш знервовану юрбу слуг і членів почту.
— З ним усе гаразд, — запевнив їх князь. — Он, дивіться…
І відступив убік, даючи дорогу охоронцям і слугам, щоби ті зайшли й подбали про короля.
А тоді, уже розвернувшись, щоби піти, затримався ще на мить.
— О, ледь не забув! Елгокаре, ми з твоєю матір’ю тепер зустрічаємось. Тож доведеться тобі звикати…
І хоч скільки всього відбулося впродовж кількох останніх хвилин, а саме це ввігнало монарха в повне заціпеніння. Далінар усміхнувся та, щільно зачинивши двері, твердим кроком попростував геть.
У його душі й досі панував цілковитий розгардіяш. Він усе ще казився через зраду Садеаса, оплакував утрату стількох людей, не знав, як бути з Навані, залишався спантеличений видіннями та страшився плану уніфікації таборів.
Але тепер принаймні мав над чим працювати.
52
Гостинець до сонця
«Я стою над братовим тілом. І плачу. Це його кров чи моя? Що ми накоїли?» — записано веванева, 1173 зі слів безробітного матроса-ведена за 107 секунд до того, як він помер.
— Батьку, — сказав Адолін, походжаючи по Далінаровій вітальні, — це божевілля.
— От і добре, — сухо відповів той, — оскільки, судячи з усього, я й сам несповна розуму.
— Я ніколи не стверджував, ніби ти ненормальний.
— А мені здається, було діло, — втрутився Ренарін.
Княжич зиркнув на брата. Той затримався біля каміна, оглядаючи новий фабріал, який встановили там усього кілька днів тому. Заряджений рубін, вмонтований у металевий корпус, світився м’яким сяйвом, розливаючи приємне тепло. Він був зручний у користуванні, та все ж Адоліну здавалося збоченням, що в каміні не потріскував вогонь.
Крім них трьох, котрі чекали початку прогнозованої на той день великобурі, у вітальні нікого не було. Минув тиждень, відколи батько повідомив синів про свій намір зректися князівської влади.
Далінар зі стоїчним виглядом сидів в одному з просторих крісел із високими спинками, зчепивши руки в замок. Дякувати Вісникам, у таборах ще не знали про його рішення, але він хотів уже найближчим часом оголосити про нього. Цілком можливо, що навіть на бенкеті того вечора.
— Що ж, гаразд, — здався Адолін. — Можливо, я щось таке й казав. Але ж не всерйоз. Принаймні я зовсім не хотів, щоб мої слова так вплинули на тебе.
— Сину, ми все обговорили ще тиждень тому, — спокійно мовив Далінар.
— Атож, і ти обіцяв подумати про своє рішення!
— Я так і зробив, і моя рішучість анітрохи не згасла.
Адолін усе ще не знаходив собі місця. А Ренарін, випроставшись, стояв і дивився, як той проходить повз нього. «Ну й дурень я, — подумав старший із братів. — Звичайно ж, батько — з тих, хто саме так і поведеться. Я мав би передбачити це».
— Послухай, — умовляв він Далінара. — Наявність деяких проблем — іще не привід для престолозречення.
— Адоліне, наші вороги обернуть мою слабкість проти нас. Та що там, ти й сам гадаєш, ніби вони вже зараз зайняті цим. І якщо я не передам тобі влади негайно, усе може значно погіршати.
— Але я не хочу бути великим князем, — нарікав той. — Принаймні поки що.
— Правитель рідко коли має змогу зважати на свої бажання, сину. Хоча, боюся, дуже мало хто з алетійської еліти усвідомлює цей факт.
— А що буде з тобою? — з болем запитав Адолін. Він зупинився й глянув на батька.
Далінар залишався на диво непохитним — навіть коли ось так сидів, розмірковуючи над власним безумством. Руки зчеплені в замок, скроні припорошені сивиною, тіло затягнуте в цупкий блакитний однострій і темно-синій — кольору Холінів — сюртук. Великі загрубілі руки, а на обличчі — рішучість. Князь прийняв рішення й дотримувався його, не знаючи вагань і сумнівів.
При своєму розумі чи ні, а він був потрібен Алеткару. А натомість Адолін — у своїй похапливості — зробив те, чого ніколи не вдавалося жодному воїнові на полі битви: звалив Далінара Холіна з ніг і змусив рятуватися втечею.
«Ох, Прародителю бур, — подумав син, і його шлунок cкрутило від болю. — Джезерезе, Келеку й Іші, Вісники на небесах, допоможіть мені якось виправити це. Благаю».
— Я повернуся в Алеткар, — відповів батько. — Хоча мене й нудить від думки про те, щоб позбавити нашу армію Сколкозбройного. Хіба що… але ні, я не можу віддати їх.
— Звісно, ні! — жахнувся Адолін.
Щоби Сколкозбройний та віддав свої Сколки? Такого практично ніколи не траплялося — хіба що той ставав аж надто кволий і немічний та не міг користуватися ними.
Далінар кивнув.
— Мене давно хвилювало, що наша батьківщина в небезпеці, оскільки кожний Сколкозбройний зараз тут, на Розколотих рівнинах. Що ж, можливо, ця зміна вітру й на краще. Я повернуся в Холінар, допомагатиму королеві й прислужуся, чим зможу, відбиваючи прикордонні наскоки. І може, усвідомлення того, що їм протистоятиме боєць у повному Сколкоспорядженні, відіб’є у веденів і решійців охоту зазіхати на чуже.
— Можливо, — погодився Адолін. — Але цілком можливо й те, що вони підуть на загострення конфлікту та почнуть посилати в набіги власних Сколкозбройних.
Це, здавалося, занепокоїло батька. Джа Кевед був єдиним королівством в усьому Рошарі, яке володіло настільки істотною кількістю Сколків, що майже не поступалося за цим показником самому Алеткару. Неприхованих конфліктів між ними не траплялося впродовж багатьох століть. Алеткар потерпав від роздробленості, але й у Джа Кеведі справи були не кращі. Та якби ці два королівства вступили в збройне протистояння, спалахнула б війна, якої не бачили від часів Ієрократії.
Знадвору загуркотів далекий грім, й Адолін різко обернувся до Далінара. Той так само сидів у кріслі й дивився на захід — у напрямку, протилежному бурі.
— Продовжимо цю дискусію пізніше, — сказав батько. — А поки що прив’яжіть мої руки до билець.
Адолін скривився, проте виконав наказ без нарікань.
Далінар закліпав очима, озираючись довкола. Він стояв біля зубчастих бійниць фортеці, єдина стіна якої, складена з темно-червоних кам’яних брил, була обривиста й прямовисна. Її звели довкола розколини з підвітряного боку високої скельної формації, що виходила на кам’янисте пустище, і вона нагадувала мокрий листок, що пристав до тріщини у валуні.
«Ці видіння здаються такими реальними», — подумав князь, окидаючи поглядом спис, який стискав у руці, а тоді й своє старовинне вбрання: матер’яну спідницю та шкіряний жилет. Складно було не забути, що насправді він сидів у кріслі з прив’язаними руками. Мотузки не врізалися в тіло, а великобуря не гуркотала над вухом.
Далінар подумував перечекати видіння, ні у що не втручаючись. Коли це все просто химера, то навіщо брати в ній участь? Та все ж він до кінця не вірив, не міг остаточно повірити, що ці галюцинації — виплід його власної уяви. І рішення зректися влади на користь Адоліна було продиктоване саме такими сумнівами. Невже він збожеволів? Не відрізняє марення від яви? Отже, він, щонайменше, більше не може собі довіряти. А той, хто не відрізняє дійсності від сну, повинен скласти з себе владні повноваження та як слід в усьому розібратися.
Так чи інак, а Далінар відчував, що повинен проживати ці видіння, а не ховатися від них. Якась частина його єства все ще плекала продиктовану відчаєм надію знайти певне пояснення, перш ніж він офіційно зречеться влади. Князь не дозволяв їй забагато брати на себе: чоловік повинен чинити правильно. Але він міг пристати от на що: сприймати свої галюцинації як реальність, доки все одно ставав їхнім заручником. Якщо в них і крилися таємниці, то дізнатись про них можна було, лише погодившись грати за правилами.
Він озирнувся довкола. Що показують йому цього разу — і чому? Наконечник його ратища був із доброї сталі, але шолом скидався на бронзовий. В одного з шести вояків, котрі стояли з ним біля бійниць, нагрудник теж був із бронзи. Ще двоє були вбрані в невміло залатані шкіряні мундири — продірявлені й зашиті широкими стібками.
Усі вони не знали, чим зайнятися, і ліниво позирали зі стіни. «Ми стоїмо на чатах», — збагнув Далінар. Ця скельна формація розташовувалась на краю неозорої рівнини — ідеальне місце для фортеці. Жодна армія не підступиться без того, щоб її помітили задовго до наближення.
Повітря було настільки холодне, що в затінених куточках камінь покрився кіркою льоду. Сонце світило, але не гріло, і така погода пояснювала відсутність трави: її билинки поховалися по нірках в очікуванні на весняне тепло.
Далінар щільніше закутався в плащ, спонукавши одного з товаришів зробити те саме.
— А бодай цій холоднечі буря! — пробурчав той чоловік. — Скільки ж іще її терпіти? Уже вісім тижнів морозить.
Вісім тижнів? Сорок зимових днів підряд? Таке нечасто траплялося. Попри холод, решта троє дозорців займалися чим завгодно, крім несення варти. Один навіть куняв.
— Ану, не втрачати пильності, — гримнув на них Далінар.
Усі троє звернули на нього погляди — навіть сплюх спросоння закліпав очима — і, здавалося, не повірили власним вухам. А один із них, високий і рудоволосий, насупився:
— Ліфе, чи від тебе я це чую?
Далінар прикусив язика. За кого вони його мали?
У морозному повітрі його віддих клубочився парою, а ззаду долинав дзенькіт металу — то біля горнів і ковадл кипіла робота. Браму фортеці тримали зачиненою, а на баштах зліва та справа чергували лучники. Час був воєнний, не інакше. Але стояти на чатах — завжди марудна справа. Треба бути добре навченим бійцем, щоб не втрачати пильності впродовж нескінченних годин. Можливо, саме тому сюди й прислали аж стільки солдатів: там, де не було впевненості в якості дозорців, доводилося брати кількістю.
Але він мав одну перевагу. У своїх видіннях Далінар ніколи не бачив картин безтурботного миру — його завжди кидали в часи змін і чвар. У переламні моменти історії. Тож попри те, що, крім нього, варту несла не одна дюжина очей, він перший помітив чиєсь наближення.
— Дивіться! — гукнув князь, звішуючись через край шорсткої зубчастої стіни. — Що то таке?
Рудоволосий прикрив очі дашком піднятої долоні.
— Нічого. Просто тінь.
— Ні, воно рухається, — заперечив хтось із решти. — Здається мені, що то військо на марші.
Далінарове серце глухо закалатало в очікуванні, коли рудоволосий ударив на сполох. Лучники кинулися до бійниць, на ходу натягуючи тятиви. На червонуватий плац унизу висипали солдати. Усе тут було побудоване з того ж червонястого каменю, і Далінар зауважив, як один із бійців назвав це місце «Жарокам’яною цитаделлю». Він ніколи не чув про таку.
З фортеці галопом висипали верхівці-розвідники. Чому ніхто й досі не вислав роз’їздів?
— Це, напевно, загін територіальної оборони, — пробурмотів один із солдатів. — Не повірю, щоби ворог прорвався крізь наші ряди. Не тоді, коли в бій пішли Променисті…
Променисті? Далінар підступив ближче й нашорошив вуха, але солдат хмуро зиркнув на нього та відвернувся. Ким би не був тут князь, інші не надто на нього зважали.
Ця цитадель, очевидно, розміщувалась за лінією передової та слугувала укріпленням, підготованим на випадок відходу. Тож військо, що підступало, мало виявитися дружнім, бо інакше це означало б, що ворог прорвав оборону та вислав авангардні загони для її облоги. Тутешній гарнізон, таким чином, залишався в резерві, чим, імовірно, і пояснювалося те, що з кіньми в них було не густо. Але роз’їзди все ж мали би патрулювати.
Коли розвідники нарешті примчали назад, вимахуючи білими прапорами, Далінар кинув погляд на товаришів, і з того, як вони заспокоїлися, зрозумів, що його здогади підтвердилися. Біле вказувало на друзів. Та невже його послали б сюди, якби все було настільки просто? Якщо це й справді лише виплід його уяви, то чому такий нудний і нецікавий — раніше все бувало навпаки?
— Ми повинні пильнувати, чи нема тут якоїсь пастки, — сказав Далінар. — З’ясуйте котрийсь, що саме бачили ці розвідники. Вони розгледіли лише знамена чи роздивилися колону зблизька?
Решта солдатів — а з ними й декотрі з лучників, яких тепер аж кишіло біля бійниць, — якось дивно зиркнули на нього. Князь вилаявся собі під ніс і знову глянув удаль — на ледве видиме військо, що наближалося. Його мозок свердлило лихе передчуття. Не звертаючи уваги на неприязні обличчя, він здійняв списа й побіг гребенем стіни, аж доки не дістався східців. Являючи собою щось середнє між гвинтовими й зигзагоподібними, ті спускалися аж униз високого муру без жодного натяку на поручні. Князь уже бував на таких укріпленнях і знав: щоб уникнути запаморочення, треба дивитися тільки собі під ноги.
Спустившись долі, він — закинувши спис на плече — кинувся шукати когось із командирів. Споруди Жарокам’яної цитаделі здавалися міцними та надійними: вони тяглися щільним рядом, облямовуючи скельні стінки природної розколини. Дахи більшості з них були оснащені чотирикутними резервуарами для збору дощівки. Маючи достатні запаси провіанту — або, якщо пощастить, фабріалів, — таке укріплення могло роками витримувати облогу.
Князь не зміг розібратися в знаках розрізнення, але відразу ж розпізнав офіцера, запримітивши чоловіка в криваво-червоному плащі, який стояв, оточений почесною вартою. На ньому не було кольчуги — лише блискучий бронзовий нагрудник поверх шкіряного обладунку. Той якраз вислуховував донесення одного з розвідників, і Далінар поспішив туди.
І лише тоді звернув увагу, що очі командира були карі. Він здригнувся, не вірячи побаченому: оточення явно його мало за ясновельможного!
— …з ордену Стражів каменю, мій пане, — доповідав верхівець, і досі не спішившись. — І з ними багато Вітробігунів, і всі пішаницею.
— Але чому? — допитувався темноокий офіцер. — Навіщо Променисті йдуть сюди? Вони мають бути на передньому краї, битися з тими дияволами!
— Мій пане, — виправдовувався розвідник, — ми отримали наказ повертатися, щойно з’ясується, хто це.
— Що ж, тоді скачіть назад і дізнайтесь, чого їм тут треба! — гарикнув командир. Від його окрику вершник здригнувся й поспішив розвернути коня.
Променисті. Зазвичай вони так чи інакше бували пов’язані з Далінаровими видіннями. Офіцер заходився викрикувати команди своїм ад’ютантам, наказуючи підготувати для лицарів порожні приміщення, а князь майнув за розвідником до стіни. Біля амбразур товпилися ратники, визираючи на рівнину. Як і дозорці на гребені стіни, вони були вбрані в різномасті однострої, що здавалися розпарованими. Ні, солдати не мали вигляду зграї обірванців, але вочевидь доношували чуже обмундирування, до того ж не першого строку.
Розвідник проскакав крізь ворітця для вилазок, а Далінар ступив у тінь височенної стіни й підійшов до юрби вояків.
— Що відбувається? — поцікавився він.
— Променисті, — відповів хтось із натовпу. — Вони перейшли на біг.
— І таке враження, наче на приступ зібралися, — докинув інший. Він тихо хихикнув від явної сміховинності сказаного, та все ж у його голосі чулася нотка непевності.
«Що?» — стривожено подумав Далінар.
— Ану, пропустіть мене.
Як не дивно, ті розступилися. Проштовхуючись між них, від відчував загальне спантеличення. Далінар віддав свій наказ тоном великого князя й світлоокого, тож вони інстинктивно послухались. Але тепер, побачивши його, засумнівалися: з якого побиту цей простий караульний розкомандувався тут?
Однак він не дав їм часу для запитань. Князь видерся на платформу при самій стіні — там, де в ній була прямокутна амбразура, що виходила на рівнину. Вона виглядала завузькою, щоб крізь неї протислася людина, проте достатньо широкою, щоб лучники могли обстрілювати нападників. Визирнувши назовні, Далінар побачив, що воїни наближалися, вишикувавшись у шеренгу. Чоловіки й жінки в сяючих Сколкозбруях мчали попереду. Висланий у розвідку вершник зупинився, озираючи лаву Сколкозбройних, які насувалася на нього — плече до плеча й нога в ногу. Немов кришталево чиста хвиля. Коли ті підбігли ближче, стало видно, що їхні Збруї не були пофарбовані, проте світилися блакитним чи бурштиновим на стиках і ґліфах нагрудників, як і в інших Променистих із Далінарових видінь.
— Хоча б не зі Сколкозбройцями наголо, — зауважив князь. — Це добрий знак.
Розвідників кінь задкував. Скидалося на те, що лицарів було добрих дві сотні. В усьому Алеткарі таких мечів нараховувалося штук із двадцять і приблизно стільки ж — у Джа Кеведі. Якби хтось підсумував і всі решта в цілому світі, їхня сукупна кількість могла виявитись достатньою, щоб дорівнятися до цих двох потужних воринських королівств. А це означало, наскільки він міг виснувати, що в усьому Рошарі їх було менше ста. Й ось він бачив перед собою двісті Сколкозбройних, що стали під спільні знамена. Від такого й схибнутися можна.
Променисті пригальмували й побігли підтюпцем, а тоді перейшли на крок. Солдати довкола Далінара принишкли. Передня шеренга лицарів зупинилася й непорушно застигла. І раптом із неба посипались інші. Вони падали додолу, супроводжувані гуркотом розколотого каменя, і з їхніх постатей клубочилося Буресвітло. Збруї всього десанту сяяли блакиттю.
Незабаром на пустищі зібралися вже три сотні Променистих. І заходи´лися прикликати Сколкозбройці. Мечі з’являлися в їхніх руках, немов конденсуючись із туману. Усе це робилося мовчки. Забрала Променистих були опущені.
— Якщо атака голіруч — «добрий знак», — прошепотів котрийсь із бійців поблизу Далінара, — то як тоді розуміти ось це?
У Далінаровій душі заворушилася підозра. Жах пройняв його здогадом про те, що він от-от мав побачити в цьому видінні. Нерви розвідника нарешті не витримали: він розвернув коня й учвал помчав назад до цитаделі, на скаку волаючи, щоби відчинили ворітця. Так наче хирна стіна з деревини та каменю могла захистити від сотень Сколкозбройних. Один-єдиний воїн зі Зброєю та Збруєю сам був заледве не армією, і це не кажучи вже про дивовижні здібності цих людей.
Солдати відчинили ворота для вилазок, впускаючи верхівця. Скоряючись несподіваному пориванню, Далінар зіскочив на землю й кинувся туди. А позад нього офіцер, якого він бачив раніше, прокладав собі дорогу до амбразури.
Князь домчав до розчахнутих стулок і проскочив крізь них, щойно розвідник влетів досередини. Услід йому загукали до смерті перелякані солдати. Проте він не зважав на них і вибіг на відкритий простір. Широчезна прямовисна стіна височіла над ним, немов гостинець до сáмого сонця. Променисті були ще далеко, зупинившись на відстані пострілу з лука. Приголомшений красою їхніх постатей, Далінар уповільнив біг, а тоді зупинився десь так за сотню футів від них.
Один із лицарів, в осяйному ультрамариновому плащі, виступив наперед. По центру його Сколкозбройця з брижованої сталі тяглася химерна різьба. Він на мить спрямував його в бік цитаделі.
А тоді сторчма ввігнав у камінну рівнину. Далінар закліпав очима. А Сколкозбройний зняв шолом, оголивши кучму білявого волосся та приємне бліде обличчя. Шкіра витязя була напрочуд світла — як-от у жителів Шиновару. Він кинув головний убір додолу, поряд — меча. Упавши, той трішки прокотився, а воїн, взявши заковані в броню руки в боки, стиснув їх у кулаки. Тоді широко розчепірив долоні, і латні рукавиці попадали на кам’янисту землю.
Він обернувся — і Збруя відстала від тіла. Додолу повалився нагрудник, за ним сповзли нагомілковики. З-під лат показалася пожмакана синя форма. Лицар вивільнив ноги зі схожих на чоботи сабатонів і подався геть, залишивши Зброю та Збрую — два найдорожчі скарби, якими може володіти людина — валятися долі, наче непотріб.
Решта стали брати з нього приклад. Сотні чоловіків і жінок вганяли Сколкозбройці в пустище, а тоді позбувалися Збруї. Звуки металу, що падав на камінь, розляглися наче дріб дощу, а відтак — наче гуркіт грому.
Князь несподівано виявив, що мчить уперед. Ворітця позад нього відчинилися, і кілька найдопитливіших солдатів полишили цитадель. Він підбіг до мечів. Ті випиналися з каменю, наче блискучі срібні деревця — ліс із клинків. Вони сяяли по-особливому м’яко — Далінарове власне Оружжя ніколи так не поводилось, — але щойно той влетів у їхню гущу, як це світло почало тьмяніти.
Якесь моторошне передчуття охопило його — неминучої трагедії, болю та зради. Зупинившись, він хапнув повітря та притис руку до грудей. Що відбувалося? Звідки взялося це жахливе враження, ці крики, що — він готовий був заприсягтися — замалим не лунали у вухах?
Променисті. Вони йшли геть, поки´давши Зброю. Тепер кожен із них виглядав неповторно й крокував сам собою, не зливаючись із натовпом. Далінар кинувся їм навздогін, спотикаючись об полишені нагрудники й пластини обладунків. Зрештою він проминув усі ці завали й гукнув:
— Заждіть!
Ніхто з них навіть не озирнувся.
Аж ген удалині князь побачив, що на повернення Променистих чекали й інші — натовп не захищених Сколкозбруєю солдатів. Хто вони такі й чому не підходили? Далінар порівнявся з лицарями — вони простували не надто швидко — й ухопив одного з них за руку. Той обернувся. Він мав смагляву шкіру й темне волосся алетійця, а очі були блідо-блакитні. Такі бліді, що очні райдужки здавалися ледь не білими.
— Прошу, — заблагав Далінар, — поясніть, чому ви це робите.
Колишній Сколкозбройний висмикнув руку й продовжив свій шлях. Князь вилаявся та вскочив у саму гущу Променистих. Ті були всіх рас і національностей, із темною шкірою та зі світлою, траплялися білі брови тайленів та епідермальні брижі селаїв. Дивлячись прямо перед собою та не перемовляючись і словом, вони йшли неспішним, але рішучим кроком.
— То хтось пояснить мені, що тут відбувається? — гарикнув Далінар. — Це ж бо і є день Ренегатства, чи не так? Коли ви зрадили людство. Але чому ви пішли на це?
Жоден не обізвався до нього. Наче його й не існувало.
У народі подейкували про зраду, яка сталася того дня, коли Променисті повернулися спиною до своїх союзників — людей. Але проти кого ж вони билися та чому перестали?
«Розвідник згадував про два лицарські ордени, — подумалося Далінару. — Але ж усього їх було десять. Що стало з іншими вісьмома?»
Князь упав на коліна серед моря мовчазних одинаків:
— Благаю. Мені треба знати.
А неподалік декотрі з солдатів фортечного гарнізону дісталися до Сколкозбройців і тепер, замість помчати навздогін Променистим, взялись обережно витягувати мечі. З цитаделі вискочили кілька офіцерів і загукали, щоб ті не чіпали Зброї. Але за мить їх накрило потоком людей, які валом повалили крізь бічні ворота, наввипередки кидаючись до Оружжя.
— Вони — перші, — пролунав чийсь голос.
Далінар підвів очі й побачив, що біля нього зупинився один із лицарів. Той самий чоловік, що скидався на алетійця. Він озирався через плече на юрбу, яка збиралася довкола мечів. Там уже зчинялися сварки: кожен квапився й собі урвати Сколкозбройця, допоки їх усі не розхапали.
— Вони — перші, — повторив Променистий, повернувшись до князя. Той упізнав цей низький голос. Саме ним промовляли до нього в кожному видінні. — Вони були першими, а також останніми.
— Це день Ренегатства? — запитав Далінар.
— Ці події ввійдуть в історію, — відказав лицар. — Як синонім безчестя. Для того, що сталося тут, придумають чимало назв.
— Але чому? — допитувався князь. — Прошу, поясни. Що спонукало їх зректися обов’язку?
Лицар, здавалося, вивчав його.
— Я вже казав тобі, що мало чим можу допомогти. Грядуть Ніч скорбот, Справжня Руйнація. І Вічновій.
— То відповідай же на мої запитання! — крикнув Далінар.
— Прочитай книгу. Об’єднай їх.
— Книгу? «Шлях королів»?
Співрозмовник розвернувся й відійшов від нього, приєднавшись до решти Променистих, які перетинали кам’яну рівнину, прямуючи не знати куди.
Далінар озирнувся на юрбу солдатів, які мчали по Сколкозбройці. Багато хто вже розжився трофеєм. Але мечів на всіх не вистачало, і декотрі щасливчики взялися розмахувати лезами, відганяючи тих, хто підбирався надто близько. Просто на його очах двійко солдатів зі спини напали на офіцера з Оружжям, що пробував криком зарадити справі.
А внутрішнє сяйво Зброї повністю щезло.
Після вбивства того офіцера знахабніли й інші заздрісники. Спалахували все нові сутички: ті, котрі запізнилися, кидалися на тих, хто таки встиг захопити Сколкозбройця, сподіваючись привласнити його. З’явилися вигорілі очниці. Крики, ґвалт, смерть. Далінар не відводив погляду, доки не виявив, що сидить у власній вітальні, прив’язаний до крісла. Адолін із Ренаріном сиділи поряд, стривожено спостерігаючи за ним.
Далінар закліпав очима, дослухаючись до великобуряного дощу, що барабанив по крівлі.
— Я повернувся, — сказав він синам. — Тож можете заспокоїтись.
Старший допоміг йому розв’язати мотузки, а молодший підхопився принести батькові келих помаранчевого вина.
Щойно Далінар звільнився, як Адолін відійшов, очікувально схрестивши руки на грудях. Повернувся блідий Ренарін. Здавалося, він саме переживав черговий напад своєї хвороби — і справді, його ноги тремтіли. Віддавши батькові келих, юнак одразу ж опустився в крісло й підпер голову руками.
Далінар відпив маленький ковток солодкуватого вина. Він і раніше бачив у видіннях війну. А також смерть, чудовиськ, великопанцирників і нічні жахіття. Та все ж чомусь саме ця конкретна галюцинація стривожила його більше, ніж будь-яка інша. Піднісши келиха до вуст, щоб удруге прикластися до нього, князь виявив, що тремтить і його власна рука.
Адолін усе ще не зводив із нього очей.
— Що, чимало зі мною клопоту? — запитав Далінар.
— Дурниці, які ти верзеш, коли мариш, і справді лякають, батьку, — зізнався Ренарін. — Якась маячня, якась містика. Таке враження, що в тебе «зносить дах», немов у дерев’яної хатини в бурю.
— А ще ти сіпаєшся, — додав Адолін. — Мало крісла не перевернув. Довелося тримати його, аж доки ти не заспокоївся.
Зітхнувши, Далінар підвівся й пішов знову наповнити келих.
— Але ти все ж гадаєш, що мені не варто зрікатися влади?
— Ці напади можна втримати під контролем, — заперечив Адолін, хоча в його голосі й бриніла тривога. — Моя мета ніколи не полягала в тому, щоби підштовхнути тебе до престолозречення. Я просто не хотів, щоб ти вирішував будь-що, пов’язане з майбутнім нашого Дому, спираючись на свої видіння. Але доки ти усвідомлюєш, що побачене тобою — виплід уяви, ми можемо залишити все, як є. Тобі нема потреби звільняти трон.
Князь наливав вино. І, відвернувшись від синів, задивився на схід, у стіну.
— Я не згоден із тим, що побачене мною — виплід уяви.
— Що? — запитав Адолін. — Але я гадав, що переконав тебе…
— Однак згоден, що на мене більше не можна покластися, — перебив його Далінар. — І що я, цілком можливо, божеволію. Згоден, що зі мною щось відбувається, — він розвернувся до них. — Коли я вперше почав бачити видіння, то вірив, що вони послані Всемогутнім. Але ти переконав мене, що я, здається, занадто поспішив із висновками. Мені бракує фактів, щоб беззастережно довіритись побаченому. Воно може бути результатом психічної хвороби. Або чимось надприродним, проте не божественним.
— Це ж як? — запитав, насупившись, Адолін.
— Стара магія, — тихо промовив Ренарін зі свого крісла.
Князь кивнув.
— Що? — ущипливо перепитав старший син. — Стара магія — міф.
— На жаль, ні, — відказав Далінар і знову пригубив прохолодного вина. — Мені це відомо напевно.
— Батьку, — втрутився Ренарін, — щоб Стара магія вплинула не тебе, ти повинен був податися на Захід і шукати її. Ти справді так учинив?
— Було діло, — присоромлено зізнався той.
Прогалина в спогадах — саме там, де раніше жила пам’ять про дружину — ще ніколи не здавалася йому настільки очевидною, як у ту мить. Зазвичай він не звертав на неї уваги, і в цьому була своя логіка. Вона ж бо щезла повністю: інколи йому не одразу вдавалося пригадати, що колись він узагалі був одружений.
— Видіння не узгоджуються з тим, якою я уявляю собі Охоронницю ночі, — заперечив Ренарін. — Більшість вважає її просто кимось на кшталт могутнього спрена. Тож щойно ти розшукав її та отримав винагороду й прокляття, вона мала би дати тобі спокій. Коли це сталося?
— Відтоді минуло багато років, — відказав Далінар.
— Тоді вона тут, напевно, ні до чого, — підсумував молодший син.
— І я тієї ж думки, — погодився батько.
— Але про що ти просив? — запитав Адолін, нахмурившись.
— З її благодіянням і прокляттям жити мені, сину, — сказав Далінар. — А різні там деталі неважливі.
— Але…
— Я згоден із Ренаріном, — перебив його князь. — Охоронниця ночі, напевно, непричетна до цього.
— Дуже добре, гаразд. Але чому ти взагалі завів про це мову?
— Тому, Адоліне, — відповів Далінар, втрачаючи терпіння, — що я не знаю, що зі мною відбувається. Ці видіння аж надто багаті на подробиці, щоби бути просто виплодом моєї уяви. Однак твої аргументи змусили мене замислитись. Я можу помилятися. Або можеш помилятися ти, і це все ж таки робота Всемогутнього. А може, уся річ у чомусь зовсім іншому. Ми не знаємо, що й до чого, і саме тому мене небезпечно залишати при владі.
— Нехай так, але ж це не скасовує сказаного мною, — вперто гнув своє Адолін. — Ми можемо тримати їх під контролем.
— Ні, не можемо, — відрізав батько. — Сам по собі той факт, що в минулому це траплялося лише під час великобур, не гарантує неможливості його поширення на інші стресові моменти. А якщо наступний приступ трапиться на полі бою?
Саме з цієї причини вони не дозволяли Ренаріну брати участь у битвах.
— Коли з’явиться проблема, — сказав Адолін, — тоді й будемо її вирішувати. А поки що ми могли би просто не звертати уваги…
Далінар здійняв руку догори.
— Не звертати уваги? Я не можу не зважати на таке. Ці видіння, ця книга, ці почуття — вони дощенту змінюють мене. А як же мені правити, не дослухаючись до власної совісті? Якщо я залишуся великим князем, то перегляну кожнісіньке з власних рішень. Тож або я довіряю собі, або поступаюся місцем. Мене нудить від самої думки про щось середнє.
У кімнаті запала тиша.
— То що ж нам робити? — запитав Адолін.
— Вирішувати, — відказав Далінар. — Причому мені.
— Ну й вибір: зректися влади чи й надалі йти на поводі в галюнів, — бризнув слиною Адолін. — Так чи інак, а їхнє буде зверху.
— Ти можеш дати кращу пораду? — зажадав конкретики батько. — У тебе, схоже, така звичка, Адоліне: як раптом що — одразу скаржитись. А де твої пропозиції щодо розумної альтернативи?
— Я вже вносив одну, — огризнувся той. — Плюнь на видіння й живи, як жив!
— Я сказав «розумної альтернативи»!
Обоє втупили погляди один в одного. Далінар щосили намагався стримати гнів. Вони з сином були багато в чому аж надто схожі між собою. Кожен добре розумів іншого, і це давало змогу наступати на найболючіші мозолі.
— Хм, — озвався Ренарін, — а якби нам вдалося довести чи спростувати правдивість твоїх видінь?
Далінар зиркнув на нього.
— Що?
— Ти стверджуєш, що вони багаті на подробиці, — сказав той, зчепивши руки в замок і нахилившись уперед, — ну, а що саме ти бачиш?
Далінар на мить розгубився, а тоді залпом допив вино. І вперше в житті пошкодував, що в келиху замість помаранчевого не виявилося п’янкого фіолетового.
— Видіння нерідко пов’язані з Променистими лицарями. А наприкінці кожного з нападів якийсь невідомий — мені здається, він один із Вісників — промовляє до мене й наказує об’єднати великих князів Алеткару.
У кімнаті запанувала тиша. Адолін виглядав схвильовано, а Ренарін просто сидів і мовчав.
— Сьогодні я бачив день Ренегатства, — повів далі батько. — Променисті поки´дали Сколки й подалися геть. Їхня Зброя та Збруя… якось потьмяніла, коли ті полишили її. Мені здається, це дуже дивна деталь, — він глянув на Адоліна. — Якщо мої видіння — просто фантазми, то я, виходить, значно розумніший, аніж вважав усе життя.
— Чи пам’ятаєш ти якісь подробиці, що їх ми могли б перевірити? — запитав Ренарін. — Імена? Місця? Події, які можна було би відслідкувати в історії?
— Цього разу я побував у місці, що зветься Жарокам’яною цитаделлю, — відповів Далінар.
— Ніколи про таке не чув, — сказав Адолін.
— Жарокам’яна цитадель, — повторив князь. — У моїй візії поблизу неї точилася якась війна. Променисті бились на передовій. А тоді відступили до фортеці, де й полишили Сколки.
— Можливо, нам вдасться розкопати щось в історії, — запропонував Ренарін. — Який-небудь доказ того, що така цитадель існувала, або ж того, що Променисті нічого схожого не робили. І тоді ми дізнаємося, щó стоїть за твоїми видіннями — істина чи ілюзія. Адже так?
Далінар мимоволі кивнув. Така перевірка ніколи не спадала йому на думку — почасти тому, що він із самого початку повірив у їхню правдивість. Однак щойно в нього з’явилися сумніви, як він радше став схильний приховувати й замовчувати зміст побаченого. Проте якби він знав, що бачить правдиві події… що ж, тоді хоч можна було б не брати до уваги божевілля. Це б не розв’язало усієї проблеми, але дуже допомогло б.
— Ох, не знаю, — сказав Адолін, який був налаштований скептичніше. — Батьку, ти говориш про пору, що передувала Ієрократії. Чи зможемо ми нарити щось у хроніках?
— Хроніки часів, коли жили Променисті, загалом збереглися, — зауважив Ренарін. — Це не така сива давнина, як дні мороку чи Епохи Вісників. Можна було би проконсультуватися в Джасни. Хіба ж вона не цим займається? Як вериститалійка?
Далінар глянув на Адоліна.
— Схоже, варто спробувати, сину.
— Можливо, — погодився той. — Однак ми не можемо сприймати існування одного-єдиного місця як доказ. Ти міг почути десь про цю Жарокам’яну цитадель, а тоді долучити її до видіння.
— Що ж, — сказав Ренарін, — ти, напевно, маєш рацію. Та якщо побачене батьком — просто галюцинації, нам, поза сумнівом, вдасться спростувати декілька епізодів. Хіба ж може бути так, щоби про кожнісіньку деталь, з якої скористалася його уява, він довідався з переказу чи хроніки? Хоча б деякі фрагменти цих видінь мають виявитися чистими фантазіями.
Адолін неквапливо кивнув.
— Я… Твоя правда, Ренаріне. Так, це хороший план.
— Треба приставити до мене одну з писарок, — сказав Далінар. — Щоби я надиктовував їй видіння, доки вони ще свіжі в пам’яті.
— Атож, — погодився Ренарін. — Що більше ми матимемо деталей, то легше нам буде підтвердити — чи спростувати — побачене тобою.
Далінар скривився, відставив келих убік, а тоді підійшов до синів і сів поруч.
— Гаразд, от тільки кому ми доручимо записувати за мною?
— У тебе цілий штат секретарок, батьку, — сказав молодший.
— І кожна з них — дружина чи донька одного з моїх командирів, — зауважив князь. А як іще він міг пояснити? Йому було боляче виглядати слабким навіть перед власними дітьми. Якщо ж чутки про побачене ним розповзуться серед офіцерів, то це, чого доброго, підірве бойовий дух. Можливо, колись і настане час сповістити про все його людям, але доведеться діяти акуратно. А крім того, було б дуже бажано самому розібратися, чи при здоровому він глузді, а вже тоді втаємничувати сторонніх.
— Так, — сказав Адолін, кивнувши — хоч Ренарін і досі виглядав спантеличеним. — Я розумію, про що ти. Але, батьку, ми не можемо дозволити собі чекати на повернення Джасни. На це знадобляться місяці.
— Згода, — погодився Далінар. І зітхнув. Існувала й інша можливість. — Ренаріне, пошли гінця до своєї тітки Навані.
Старший син кинув погляд на батька, здійнявши брову.
— Гарна ідея. Хоч я гадав, що ти не схильний покладатися на неї.
— Я покладаюся на її вміння тримати слово, — змирившись із неминучим, відказав Далінар, — і не зраджувати чужого довір’я. Вона була посвячена в мої плани щодо престолозречення, і про це не довідалася жодна жива душа.
Навані чудово вміла тримати, що треба, у секреті. Значно краще, ніж його придворні дами. До певної міри він міг покластися й на них, але збереження таємниці на кшталт цієї вимагало довіреної особи, надзвичайно обачної в словах і думках.
А це означало — Навані. Користуючись отриманою інформацією, вона неодмінно знайде спосіб вертіти ним, як сама захоче, зате його люди точно ні про що дізнаються.
— Іди, Ренаріне, — звелів Далінар.
Той кивнув і підвівся. Він, очевидно, вже оговтався після нападу й твердим кроком попрямував до дверей. Коли брат залишив їх удвох, Адолін підійшов до батька.
— Що ти робитимеш, коли нам вдасться довести, що я маю рацію і вся річ у твоїй голові?
— Якась частина мене хотіла б, щоб саме так і сталося, — відказав Далінар, дивлячись, як за Ренаріном зачиняються двері. — Божевілля лякає мене, але це хоча б дещо звідане, щось таке, чому можна зарадити. Я залишу князівство на тебе, а сам лікуватимуся в Харбранті. Проте якщо це не галюцинації, тоді переді мною постане інша проблема: чи приймаю я те, що мені показують? І для Алеткару може виявитися куди краще, якщо моє психічне захворювання підтвердиться. Принаймні так буде легше для всіх.
Син розмірковував над його словами, стиснувши зуби і морщачи чоло.
— А Садеас? Його розслідування, схоже, наближається до завершення. Що нам робити?
Це було слушне запитання. Адже саме проблеми, спричинені тим, що князь довіряв видінням щодо атестації Садеаса, і призвели до найпершої сварки батька та сина.
«Об’єднай їх». Це був не просто наказ із візій. Такою була Ґавіларова мрія. Об’єднаний Алеткар. А чи не дозволив Далінар цій мрії — підсиленій почуттям провини через братову смерть — підштовхнути себе до побудови надприродних обґрунтувань, що необхідно сповнити волю покійного?
Він сумнівався. Хоча ненавидів сумніви.
— Гаразд, — промовив князь. — Даю тобі дозвіл готуватися до найгіршого — на той випадок, якщо Садеас виступить проти нас. Накажи офіцерам зберігати бойову готовність і відклич усі роти, котрі патрулюють дороги, відганяючи розбійників. Якщо той виступить із заявою, ніби це я вчинив замах на Елгокара, ми замкнемося в таборі й ударимо на сполох. Я не маю наміру дозволити йому привести мене на ешафот.
Адоліну, здавалось, полегшало.
— Дякую, батьку.
— Сподіваюся, до цього не дійде, сину, — сказав Далінар. — Оскільки тієї ж миті, коли Садеас та я вступимо в повномасштабну конфронтацію, Алеткар як держава розлетиться на друзки. Лише два наші князівства й підтримують короля: коли ж проміж нас спалахне міжусобиця, решта або підтримають одну зі сторін, або загрузнуть у власних чварах.
Той закивав, а батько зі стурбованим виглядом опустився в крісло. «Пробач, — звернувся він подумки до тієї незнаної сили, яка насилала ці візії, — але я мушу діяти мудро».
У певному сенсі це скидалося на ще одну перевірку. У видіннях йому веліли довіряти Садеасу. От він і побачить, що з того вийде.
— …а тоді воно розплилося, — закінчив Далінар. — І я знову опинився тут.
Навані в задумі відірвала перо від паперу. Йому не знадобилося багато часу, щоб переповісти побачене. А та зі знанням справи записувала, майстерно вивуджуючи в нього деталі й тонко відчуваючи, коли зажадати уточнень. Вона й словом не прохопилася про незвичність прохання й не здивувалася його бажанню зафіксувати одну зі своїх галюцинацій. Словом, повелася професійно й тактовно. І от тепер сиділа за письмовим столом. Пасма її волосся були зібрані догори й навхрест закріплені чотирма шпильками. Відтінок помади гармонував із червоною сукнею, а чарівні фіолетові очі світилися цікавістю.
«Прародителю бур, — подумав Далінар. — Але ж вона і красуня!»
— Ну? — запитав Адолін, котрий стояв, спершись об двері, на виході з кімнати. Ренарін пішов збирати донесення про спричинені великобурею збитки. Юнаку треба було вправлятися в таких речах.
Навані звела брову.
— І як це розуміти, Адоліне?
— Яка твоя думка, тітонько? — пояснив той.
— Я ніколи не чула про жодну з таких місцин чи подій, — відказала Навані. — Але, гадаю, ти й не сподівався, що моя відповідь виявиться іншою. Хіба не ти просив мене зв’язатися з Джасною?
— Так, — не здавався племінник, — але ж ти провела власний аналіз.
— Я поки що утримаюся від присудів, любий, — сказала тітка, а тоді підвелася й склала аркуш навпіл: притисла складені краї захищеною рукою, а вільною погладила згин. Проходячи повз Адоліна, вона всміхнулася й поплескала його по плечу. — Давай почекаємо, що скаже Джасна, а вже тоді перейдемо до аналізу, гаразд?
— Нехай буде так, — відказав той. У його голосі чулося невдоволення.
— Учора я провела якийсь час, бесідуючи з тією твоєю панянкою, — мимохіть докинула Навані. — Як там її, Данлан? Гадаю, ти зробив мудрий вибір. У її гарненькій голівці не порожньо.
Адолін збадьорився.
— Вона тобі сподобалась?
— Нічого така, — зізналася тітка. — Я також з’ясувала, що вона дуже любить аврадині. Ти знав про це?
— Чесно кажучи, ні.
— От і добре. А то я б сказилася, якби завдала собі стільки клопоту, щоб ти зміг підлеститися до неї, а тоді з’ясувала, що ти й без мене знаєш, як це зробити. Так от, по дорозі сюди я взяла на себе сміливість придбати кошик аврадинь. Ти знайдеш їх у вестибюлі, під охороною знудженого вартового — у нього саме був такий вигляд, немовби йому нічим зайнятися. І якщо сьогодні ж удень ти завітаєш із ними до тієї панночки, то, гадаю, зможеш очікувати на дуже ласкавий прийом.
Адолін не знав, що сказати. У глибині душі він розумів, що та хоче відволікти його від хвилювань за батька. Але зрештою заспокоївся, а тоді й усміхнувся.
— Що ж, на тлі останніх подій це може стати приємною нагодою розвіятися.
— От і я так подумала, — сказала Навані. — Тобі, напевно, саме час збиратися: ті дині — сама стиглість. А крім того, мені треба погомоніти з твоїм батьком.
Адолін любовно цмокнув тітоньку в щічку.
— Спасибі, Машало.
Племінник їй вибачив у тому, чого не пробачив би іншим: поряд своєї любої тітки він знову почувався дитиною. Його усмішка зробилася ще ширша, коли княжич поспішив до дверей.
Далінар відчув, що й сам усміхається. Навані добре знала його сина. Однак ця усмішка протрималась недовго: він раптом усвідомив, що, вийшовши геть, Адолін полишив їх наодинці. Князь підвівся.
— Про що ти хотіла мене попросити? — поцікавився він.
— Я не казала, ніби хочу чогось у тебе просити, Далінаре, — відповіла братовá. — Мені просто кортить побалакати. Ми ж, врешті-решт, родина. І не так багато часу проводимо разом.
— Якщо ти хочеш поговорити, то я гукну кількох солдатів, щоби склали нам компанію.
Він кинув погляд у коридор, у бік передпокою. Адолін зачинив за собою вхідні двері в самому кінці, так що князь тепер не бачив вартових, а ті — того, кого охороняли.
— Далінаре, — сказала вона, підходячи до нього, — у такому разі було би не зовсім зрозуміло, навіщо було відсилати Адоліна. Я ж бо хотіла залишитися з тобою наодинці.
Той відчув, що ціпеніє.
— А тепер тобі варто піти.
— Це конче необхідно?
— Так. Люди такого не схвалять. Почнуться балачки.
— То ти натякаєш, що між нами й справді могло би трапитися дещо несхвальне? — спитала Навані з ледь не дівочим запалом.
— Навані, ти — моя сестра.
— Ми з тобою не кревні родичі, — заперечила та. — А в деяких королівствах наш союз був би навіть освячений традицією, оскільки твій брат тепер мертвий.
— Але ми не в тих краях. Тут Алеткар. Зі своїми правилами.
— Ясно, — сказала вона, підкрадаючись усе ближче. — А що ти зробиш, коли я відмовлюся піти? Покличеш на допомогу? Звелиш виволокти мене силою?
— Навані, — заблагав той із мукою в голосі. — Прошу тебе. Тільки не починай знову. Я втомився.
— От і чудово. Так мені буде легше отримати бажане.
Князь заплющив очі. «Тільки цього ще бракувало». Чергове видіння, сутичка з Адоліном, його власні суперечливі почуття… Він втратив здатність орієнтуватися в подіях.
Піддати візії перевірці було розумним рішенням, але Далінар ніяк не міг струснути з себе почуття розгубленості, спричинене неможливістю планувати подальші дії. Зазвичай князь виносив ухвали й неухильно їх дотримувався. А тепер він не міг так вчинити.
І це його дратувало.
— Дякую за твої послуги секретарки, Навані, і за готовність тримати все в таємниці, — мовив він, розплющуючи очі. — Однак я справді змушений попросити тебе негайно піти.
— Ох, Далінаре, — тихо сказала вона.
Жінка була досить близько, щоби той відчув запах її парфумів. Прародителю бур, яка ж вона красуня! Дивлячись на неї, він подумки перенісся в ті давноминулі дні, коли так палко бажав Навані, що заледве не зненавидів Ґавілара, який урешті здобув її ласку.
— Чому ти не можеш просто розслабитись? — запитала вона. — Хоча б на мить…
— Існують правила…
— Усі інші…
— Я не можу чинити, як усі інші! — присадив її Далінар — дещо різкіше, ніж збирався. — Бо якщо наплюю на честь і мораль, то ким же я стану, Навані? Решта великих князів і світлооких заслуговують осуду за свої вчинки, і я відверто казав їм про це. І якщо тепер знехтую принципами, то зроблюся значно гіршим за них. Лицеміром!
Та завмерла.
— Прошу тебе, — видобув він, переповнений почуттями. — Просто йди. Не займай мене сьогодні.
Навані позволікала, а тоді пішла геть, не сказавши й слова.
Їй ніколи не дізнатися, як сильно той хотів, щоб вона ще раз йому заперечила, бо, зважаючи на його стан, у нього навряд чи стало б сил сперечатися далі. Щойно двері зачинилися, як він знесилено опустився в крісло та видихнув. А тоді заплющив очі.
«Всемогутній, що над нами, — подумки звернувся князь, — благаю тебе: просто дай мені знати, як бути».
53
Данні
«Він повинен піднести його, цей занепалий титул! Башту, корону, ратище!» — записано вевагача, 1173, зі слів повії з туманною біографією за 8 секунд до того, як вона померла.
Гостра, наче бритва, стріла, вп’ялася в дерево поряд з обличчям Каладіна. Той відчув, як із розсіченої щоки заюшила тепла кров, збігаючи донизу та змішуючись із потом, що скрапував з підборіддя.
— Без паніки! — гарикнув він, несучись по нерівній землі й відчуваючи на плечах знайому вагу настилу. Біля них — просто попереду, але трішки зліва — борсався Двадцятий міст: четвірку в передній лінії скосили стріли, тож задні тепер спотикалися об їхні трупи.
А з протилежної сторони прірви паршендійські лучники, опустившись на одне коліно, спокійно наспівували під градом стріл, що летіли з алетійського боку. Їхні чорні очі скидалися на уламки обсидіану. Жодних білків. Лише ця бездушна чорнота. У такі моменти — дослухаючись до криків, зойків, лементу та виску — Каладін ненавидів паршенді так само сильно, як і Садеаса з Амарамом. Як могли вони співати, убиваючи?
Ворожі лучники навпроти його команди натягли тятиви й прицілились. Він заволав до них і відчув дивний сплеск сили, коли древка звилися в повітря.
Стріли спурхнули щільною хвилею. Десяток із них вп’ялися в дерево біля самої голови Каладіна, від чого настил аж здригнувся й від нього відкололися скіпки. Проте жодна не зачепила плоті.
По той бік провалля кілька паршендійців поопускали луки, і їхній спів урвався. На демонічних обличчях проступило приголомшення.
— Майна! — гукнув Каладін, щойно команда досягла розколини. Нерівну землю довкола неї всівали пузаті скелебруньки. Він наступив на гудиння одної з них, і та втягла його в мушлю. Обслуга здійняла міст угору та скинула з плечей, а тоді натреновано розступилася, опустивши його додолу. Ще шістнадцять команд порівнялися з ними і також встановлювали настили. Позаду загриміли копита важкої кавалерії Садеаса, що поспішала до них через плато.
Паршенді знову натягли тятиви.
Зціпивши зуби, Каладін всім тілом навалився на один із бокових брусів, допомагаючи штовхати масивну конструкцію на інший край прірви. Він ненавидів цей етап вилазки: мостонавідники були мов на долоні.
Садеасові лучники продовжували обстріл, готуючись до рішучої масованої атаки, яка б відкинула сили паршенді. Як і завжди, вони не надто переживали, що можуть зачепити мостонавідників, і кілька стріл пролетіли в небезпечній близькості від команди Каладіна. А той — обливаючись потом і кров’ю — продовжував штовхати настил і водночас пишався своїми людьми. Вони вже починали рухатися, наче воїни — легко, пружно, непередбачувано, ускладнюючи ворожим лучникам завдання взяти їх на приціл. Цікаво, чи помітить це Ґаз або хтось із офіцерів Садеаса?
Настил із глухим грюкотом став на місце, і командир гучно скомандував відступ. Мостонавідники, пригнувшись, кинулися в сторони, ухиляючись від чорних паршендійських стріл із товстими древками та легших, із зеленим оперенням — гостинців Садеасових лучників. Моаш і Скеля заскочили на міст і, перетнувши його, зістрибнули поруч Каладіна. Інші ж розсипалися біля тильного краю настилу, силкуючись не потрапити під копита кавалеристів, які мчали в атаку.
Командир затримався й замахав своїм людям, щоб ті забиралися з дороги. Щойно всі звільнили проїзд, як той озирнувся на міст, що наїжився стрілами. Жоден з обслуги не вибув зі строю. Чудо та й годі. Він саме розвернувся, щоби рвонути…
Як з іншого боку настилу хтось, похитуючись, звівся на ноги. Данні. З плеча моложавого мостонавідника стирчала стріла з біло-зеленим оперенням. А приголомшені очі були широко розплющені.
Каладін вилаявся й кинувся назад. Та не встиг ступити й двох кроків, як стріла з чорним древком клюнула юнака в протилежний бік. Данні повалився на дошки настилу, темну деревину яких забризкала кров.
Кіннота невтримно летіла в атаку. Каладін у нестямі кинувся на міст, але щось відтягло його назад. Чиїсь руки лягли за плече. Він, ледь не впавши, розвернувся й побачив Моаша. Командир визвірився до нього й спробував відштовхнути, але той — скориставшись прийомом, якого він же його й навчив — смикнув Каладіна вбік і поставив підніжку. А тоді разом з ним повалився додолу, притискаючи того до землі. Мостом загриміли копита важкої кавалерії, об сріблясті обладунки якої подзенькували стріли.
Їхні древка, ламаючись, посипáли землю. Каладін якусь мить попручався, а тоді затих.
— Він мертвий, — різко сказав Моаш. — Ти нічого не зміг би вдіяти. Мені шкода…
Ти нічого не зміг би вдіяти…
«Я ніколи й нічого не можу вдіяти. Прародителю бур, чому мені несила врятувати їх?»
Міст перестав дрижати: кіннота врізалася в ряди паршенді, поступившись місцем інфантерії, яка з брязкотом перетинала настил. Щойно піхота закріпиться на плато, кавалерія відступить: коні надто дорого обходяться, щоб ризикувати ними під час затяжних боїв.
«Правильно, — сказав собі Каладін. — Думай про тактику. Думай про битву. Не думай про Данні».
Він скинув із себе Моаша й підвівся. Труп Данні понівечили до невпізнання. Командир зціпив зуби й відвернувся, а тоді попростував геть, не озираючись. Промайнувши перед очима мостонавідників, він підступив до краю провалля й став у стройову стійку: руки зчеплені за спиною, ноги на ширині плечей. Доки він залишався віддалік мосту, йому не загрожувала небезпека. Паршенді облишили луки й відступали. Удалині, на лівому боці плато, овальним кам’яним курганом височіла хризаліда.
Каладін хотів подивитися. Це допомагало мислити по-солдатському, а таке мислення у свою чергу допомагало переживати смерті близьких. Решта обслуги нерішуче наблизилася до нього й заполонила довколишній простір, постававши в стійку «вільно, по-парадному». Навіть Шен-паршмен приєднався до гурту, мовчки наслідуючи інших. Досі він покірливо долучався до кожної мостонавідної вилазки: не відмовлявся наступати на своїх і не пробував вдаватися до шкідництва. Ґаз був розчарований, але Каладін не дивувався. А чого ж іще чекати від паршмена?
За винятком тих, хто на іншому боці розколини. Командир вдивлявся в битву, проте ніяк не міг зосередитися на тактиці. Смерть Данні надто гнітила його. Той хлопчина був йому другом, одним із найкращих членів команди та чи не першим підтримав його.
Кожен загиблий мостонавідник наближав їх до межі катастрофи. Не один тиждень знадобиться для того, щоб належно вишколити людей. І доки ті будуть більш-менш готові до бою, обслуга втратить половину чисельності, якщо не більше. А це аж ніяк його не влаштовувало.
«Що ж, доведеться шукати спосіб зарадити цьому», — подумав Каладін. Він усе вже вирішив і не міг дозволити собі впадати в розпач. Розпач був розкішшю.
Порушивши парадну стійку, він відійшов від краю провалля. Решта мостонавідників здивовано озирнулися йому вслід. Каладін нещодавно взяв собі за звичку стояти, спостерігаючи за битвами до самого кінця. Солдати Садеаса звернули на це увагу. Більшість гадала, що, чинячи так, обслуга забагато на себе бере. Однак дехто, здавалося, поважав Четвертий міст за таку поведінку. Він знав, що про нього ходили чутки ще від часу тієї історії з бурею, тож нові поголоски лише підкріплювали старі.
Команда пішла за ним, і Каладін повів їх через кам’янисте плато. Він навмисно більше не дивився на розчавлене й понівечене тіло на мосту. Данні був чи не єдиний мостонавідник, який зберіг хоч натяк на невинність. І ось тепер лежав мертвий: розтоптаний військом Садеаса, прохромлений стрілами з обох сторін. Непотрібний, покинутий, забутий.
Командир нічого не міг для нього зробити. Тож натомість попрямував туди, де на клапті голого каменю валялася знеможена обслуга Восьмого мосту. Йому пригадалося, як він і сам колись так лежав — після своїх перших вилазок. А тепер хіба трохи захекувався.
Як і зазвичай, решта мостонавідних команд, відступаючи, поки´дали своїх поранених. Якийсь бідолаха з Восьмого повз до «товаришів», а з його стегна стирчала стріла. Каладін підійшов ближче. Той мав темно-коричневу шкіру й карі очі, а густе чорне волосся було стягнуте ззаду в довгий хвостик-косицю. Довкола нього аж кишіло болекузьками. Він звів очі, коли поряд замаячили командир та інші з Четвертого мосту.
— Не ворушися, — тихо сказав йому Каладін, опускаючись навколішки й обережно перевертаючи того, щоб як слід оглянути рану. Тоді задумливо пропальпував її. — Тефте, треба розвести вогнище. Діставай трут і кресало. Скеле, мої нитки з голкою все ще в тебе? Вони мені знадобляться. А де це Лопен із водою?
Його люди мовчали. Він відірвав погляд від отетерілого пораненого.
— Каладіне, — не витримав Скеля, — ти сам знаєш, як інші мостонавідні команди ставляться до нас.
— Мені начхати, — відказав командир.
— У нас немає зайвих грошей, — втрутився Дрегі. — Увесь наш дохід заледве дає змогу нашкребти на бинти для своїх.
— Плювати.
— Якщо ми дбатимемо про чужих поранених, — не здавався той, хитаючи білявою головою, — нам доведеться годувати їх, доглядати…
— Я щось придумаю, — відрізав Каладін.
— Але… — почав було Скеля.
— А бодай вам буря! — скипів командир, встаючи й обводячи плато рукою. Його всівали тіла мостонавідників, до яких нікому не було діла. — Ось, полюбуйтеся! Хто подбає про них? Аж ніяк не Садеас. І не «друзі» з їхніх команд. Сумніваюся, що навіть самі Вісники звертають на них хоч найменшу увагу. Я не стоятиму й дивитимусь, як довкола конають поранені. Нам треба бути кращими за них! Ми не можемо, наче ті світлоокі, відводити погляд, удаючи, що не бачимо. Цей горопаха — один із нас. Достоту як Данні. Світлоокі розбалакують про честь. Розкидаються пустопорожніми заявами про свою шляхетність. Та за все життя я знав лиш одного чоловіка, якого й справді можна назвати людиною честі. Він був хірургом і допомагав усім підряд — разом із тими, хто його ненавидів. І їм навіть передусім. Що ж, ми покажемо Ґазу, Садеасу, Гашал і всякому іншому бурепокидьку, котрому закортить подивитися, чому він мене навчив. А тепер беріться до роботи й годі скиглити!
Четвертий міст дивився на нього широко розплющеними присоромленими очима, а тоді разом прийшов у рух. Тефт організував бригаду санітарів, яких послав на пошуки поранених з числа обслуги, а інших відрядив збирати кору скелебруньок на паливо. Лопен і Даббід кинулися по ноші.
Каладін опустився навколішки й обмацав ногу пораненого, а перевіривши, наскільки швидко витікає кров, дійшов висновку, що припікання не потрібне. Він обламав древко стріли й обробив рану слизом з якоїсь конічної мушлі для анестезії. А тоді висмикнув вістря, від чого пацієнт застогнав, і скористався особистим перев’язувальним пакетом, щоб забинтувати ушкоджене місце.
— Притримуй ось так руками, — проінструктував його Каладін. — І не ставай на цю ногу. Я перевірю, як ти, перш ніж ми вирушимо назад до табору.
— А як же… — почав поранений. Хоча, з огляду на колір шкіри, командир запідозрив у ньому азіша, той говорив без найменшого акценту. — Як же я повернуся туди, якщо на ногу не можна ступати?
— Ми понесемо тебе, — пояснив Каладін.
До глибини душі вражений чоловік звів на нього очі, у яких проступали сльози.
— Я… Дякую.
Той коротко кивнув і відвернувся, а Скеля з Моашем якраз піднесли чергового пораненого. Тефт розкочегарював багаття, від якого йшов їдкий запах вогких скелебруньок. У нового пацієнта був забій голови та глибокий поріз на передпліччі. Каладін простяг руку, вимагаючи ниток.
— Керманичу, хлопчику мій, — тихо промовив Тефт, подаючи йому шовний матеріал та опускаючись навколішки, — не сприйми це за скаргу — я ні на що не нарікаю, — але скількох людей ми реально можемо з собою забрати?
— Нам уже доводилося носити трьох, — відказав командир. — Пристебнувши ременями поверх настилу. Б’юсь об заклад, що там знайдеться місце й іще для стількох. А одного можна примостити на ноші з водою.
— А коли поранених буде більше, ніж сім?
— Якщо їх правильно перев’язати, декотрі зможуть пересуватися самостійно.
— А коли й це не допоможе?
— Бодай тобі буря, Тефте, — пробурчав Каладін, починаючи шити. — Тоді ми прихопимо тих, кого зможемо, а тоді знову повернемося з мостом, щоби забрати тих, хто залишиться. Візьмемо з собою Ґаза, щоб солдати не хвилювалися, що ми втечемо.
Той мовчав, і командир уже приготувався зіштовхнутися з невірою. Але натомість сивочолий солдат усміхнувся. Здавалося, він навіть трішки просльозився.
— Подих Келека. А й правда. Ніколи не думав…
Каладін нахмурився й звів очі на Тефта, рукою затискаючи рану, щоб спинити кровотечу.
— Що це з тобою?
— Та ні, нічого, — Тефт насупив брови. — Зосередься на роботі! Ти потрібен цьому хлопчині.
Той знову заходився зшивати.
— А ти не забуваєш носити з собою капшук зі сферами, як я тобі порадив? — запитав Тефт.
— Не в казармі ж мені його залишати. От тільки незабаром їх доведеться витратити.
— Ти нічого такого не зробиш, чуєш мене? Ті сфери приносять удачу, затямив? Тримай їх при собі та слідкуй, щоб вони постійно були заряджені.
Каладін зітхнув:
— Гадаю, з цією партією щось не так. Буресвітло не тримається в них. Вони тьмяніють усього за кілька днів, знову й знову. А може, це якось пов’язане з Розколотими рівнинами. Бо й у решти хлопців бувало те саме.
— Хм, дивно, — сказав Тефт, потираючи підборіддя. — Невдалим видався сьогоднішній штурм. Ворог повалив три мости й перебив силу-силенну обслуги. Цікаво, як це ми нікого не втратили.
— У нас загинув Данні.
— Однак не на етапі штурму. Ти постійно біжиш попереду, і стріли завжди оминають тебе. Чи ж не дивно?
Каладін знову звів очі й нахмурився.
— До чого ти хилиш, Тефте?
— Ні-ні, це я так. І не відволікайся від шиття! Скільки разів повторювати?
Звівши брову, той знову взявся до роботи. Останнім часом Тефт став дуже дивакуватий. Чи це давався взнаки стрес? Багато хто вірив у забобони, пов’язані зі сферами та Буресвітлом.
Скеля та люди з його відділення принесли ще трьох поранених і відрапортували, що більше не знайшли. Якщо мостонавідник падав, то нерідко йому судилася доля Данні — чоловіка просто затоптували. Що ж, так їм хоча б не доведеться робити ще одну ходку на плато.
В усіх трьох були серйозні рани від стріл, тож Каладін покинув пацієнта з порізом на руці, звелівши Шраммові затискати його недозашиту частину. Тефт розжарював кинджал для припікання: новачки вочевидь втратили чимало крові. А один, найвірогідніше, був уже на божій дорозі.
«Скільки ж воєн ведеться на світі!» — подумав за роботою Каладін. Його сон висвітлив те, про що й так подейкували інші. Зростаючи в гартстоунській глушині, він і гадки не мав, наскільки пощастило їхньому містечку, що воно не бачило битв.
Весь світ був утягнений у війну, а він тут зі шкури пнувся, щоб урятувати кількох злидарів-мостонавідників. І чим би це допомогло? Та сам все ж продовжував припікати плоть і зшивати, рятуючи життя, як навчив його батько. Він потроху розумів той вираз безнадії, який проступав у Лірінових очах у ті нечасті темні вечори, коли той усамітнювався й заглядав у чарку.
«Ти намагаєшся спокутувати свою вину перед Данні, — подумав Каладін. — Але навіть допомагаючи іншим, його не повернеш».
Він утратив того пацієнта, чиї шанси на виживання вселяли сумніви, зате врятував чотирьох інших. Зрештою, і той, що був із забоєм голови, став приходити до тями. Каладін знеможено опустився на підібгані ноги. Відмивши скривавлені руки під струменем води з бурдюка Лопена, він наостанок згадав і про власну рану та потягнувся туди, де стріла розпорола щоку.
І завмер. Бо скільки б не ковзав по шкірі, а все ніяк не міг намацати порізу. А як же кров, що збігала по щоці й підборіддю? А чітке відчуття розсічення, воно ж було?
Тіло пройняв мороз. Він підвівся й помацав рукою чоло. Що відбувалося?
До нього хтось підступив. На віднедавна чисто поголеному обличчі Моаша вздовж підборіддя зміївся давній шрам. Він уважно глянув на Каладіна.
— Я щодо Данні…
— Ти вчинив правильно, коли повівся саме так, — сказав командир. — І, напевно, врятував мені життя. Спасибі.
Моаш неквапливо кивнув. А тоді повернув голову та глянув на четвірку поранених. Лопен і Даббід саме напували їх і розпитували, як кого звати.
— Я не мав рації щодо тебе, — сказав раптом він і простяг Каладінові руку.
Той нерішуче потис її.
— Дякую.
— Ти придурок і провокатор. Але чесна людина, — Моаш тихенько хихикнув. — Тож якщо нас через тебе переб’ють, це вийде ненавмисно. Чого не скажеш про декого з тих, хто командував мною. Ну, балачки балачками, а час нам готувати поранених до транспортування.
54
Курзу-верзу
«Тягар кожного з дев’ятьох став моїм. Чому я змушений нести на собі їхнє безумство? О, Всемогутній, звільни мене від цього». — Дата отримання зразка: палагесес, 1173; точний час до смерті невідомий. Досліджувався світлоокий багатій. Запис зроблено з чужих слів.
Холодне вечірнє повітря натякало на можливість скорого приходу чергової порції зими. Тож поверх штанів і сорочки Далінар одяг теплий військовий сюртук, що застібався наглухо під саме підборіддя, проте нижче пояса розлітався, наче плащ, а довгі поли ззаду та з боків сягали щиколоток. Свого часу їх носили з такамою, але князь ніколи не любив цього вбрання, що скидалося на спідницю.
Бо ж форма — не данина моді чи традиції, її мета — зробити його помітнішим для тих, кого він веде за собою. А якби й решта світлооких принаймні носили свої кольори, це практично унеможливило би будь-яке непорозуміння.
Князь ступив на королівський бенкетний острівець. По боках, де зазвичай стояли жаровні, тепер були змонтовані штативи із закріпленим на кожному з них новим фабріалом, який випромінював тепло. Потік між острівцями заледве дзюрчав: у горах перестали танути льодовики.
Гостей того вечора зібралося небагато, хоча це особливо кидалося в вічі на чотирьох острівцях для пересічних запрошених. Коли ж ішлося про доступ до монарха та великих князів, то люди поприходили б, навіть якби бенкет давали в розпал великобурі. Далінар попрямував уздовж центрального проходу, і Навані, яка сиділа за столом для жінок, зустрілася з ним очима. Але відвела їх: напевно, усе ще не забула його різких слів під час їхньої останньої зустрічі.
Дотепник не сидів на звичному місці, кепкуючи з кожного, хто ступав на поміст короля — власне, його взагалі було не видно. «Воно й не дивно», — подумав князь. Той не любив ставати передбачуваним: він-бо вже кілька бенкетів підряд височів на своєму п’єдесталі, нікого не обділяючи лихослів’ям. І тепер, напевно, відчув, що ця тактика вичерпала себе.
Усі інші дев’ятеро великих князів були присутні. Відколи ті відхилили Далінарове клопотання про військове партнерство, вони поводилися з ним вимушено і бундючно. Немовби вже сама пропозиція такого ґатунку образила їх. Це світлоока дрібнота укладає союзи, а великі князі вважали себе заледве не королями. І мали рівню собі за суперників, яких не можна підпускати ближче, ніж на відстань витягнутої руки.
Далінар послав слугу по їжу й опустився за стіл. Він трохи забарився з приходом, вислуховуючи донесення відкликаних рот, і тепер зібрався повечеряти чи не останнім. Але більшість гостей уже почали збиватися в громадки. Праворуч нього донька якогось офіцера награвала групі слухачів приємну мелодію на флейті. Ліворуч троє жінок встановили мольберти, і кожна працювала над портретом одного й того ж чоловіка: усім-бо відомо, що представниці їхньої статі влаштовують між собою поєдинки не рідше, ніж чоловіки на Сколкозбройцях, хоча це слово зазвичай і не вживається. Такі дуелі завше іменують «дружніми змаганнями» та «боротьбою талантів».
Князю принесли їжу: парений стаґм — коричнювату бульбу, що росте в глибоких калюжах — поверх гарніру з відварного телью. Його зерна розбухли від води, й усе це потопало в густій і наперченій брунатній підливі. Він видобув ножа й відрізав від краю стаґма невеличке кружальце. Тоді скористався лезом, щоб намазати його телью, і, затиснувши між пальцями, почав їсти. Того вечора — імовірно, через холоднечу — цю страву не тільки зготували гострою, але й подали гарячою, і це припало йому до смаку. Тож він наминав, а пара з його тарілки туманом клубочилася перед ним.
Джасна поки що не відповіла на запит щодо його видіння, але Навані обіцяла, що їй, можливо, вдасться знайти щось самотужки. Вона ж бо теж була видатна вчена, хоча її наукові інтереси завжди тяжіли радше до фабріалів. Князь кинув на неї погляд. Чи не впоров він, бува, дурниці, так необачно образивши її? І чи не підштовхнув цим до того, щоб обернути її втаємниченість у видіння проти нього самого?
«Ні, — сказав собі князь. — Вона не настільки дріб’язкова та мстива». Скидалося на те, що Навані справді була небайдужа до нього, хоча й у не зовсім пристойній мірі.
Стільці довкола Далінара стояли порожнем. Він поступово ставав ізгоєм: спочатку через балачки про Кодекс, тоді через спроби спонукати інших князів до співпраці й нарешті через Садеасове розслідування. Не дивно, що Адолін хвилювався.
Раптом хтось, закутаний від холоду в чорний плащ, всівся побіля Далінара. То не був один із великих князів. І хто б це наважився…
Таємнича постать трохи відкинула капюшон, з-під якого проглянуло яструбине обличчя Дотепника — суцільні лінії та кути, гострий ніс і підборіддя, тонкі брови й проникливі очі. Далінар зітхнув в очікуванні на неминучий потік дошкульно-в’їдливих зауважень.
Але Дотепник мовчав. І з напруженим виразом на обличчі розглядав юрбу.
«Так, — подумалося князю. — Адолін має рацію і щодо нього теж». Сам Далінар колись судив Дотепника занадто суворо. Той зовсім не був звичайнісіньким блазнем, як дехто з його попередників. Дотепник не переривав мовчанки, і ясновельможний вирішив, що того вечора він, очевидно, якраз таку штуку й зібрався встругнути: підсідаючи то до одного, то до іншого, дратувати самою своєю присутністю. Не бозна-яка витівка, але ж Далінар не завжди розумів сенс його вчинків. І може, якщо розібратися, це було страх як дотепно. Тож він знову запрацював щелепами.
— Вітри змінюються, — прошепотів Дотепник.
Князь зиркнув на нього.
Той примружив очі й обвів ними нічне небо.
— Він триває вже не перший місяць. Смерч, що переміщується, кружляючи, та носить нас по колу. Обертається собі, немовби наш світ, але ми не помічаємо цього, бо й самі є його частиною.
— Світ обертається? Що це за дурість?
— Дурість небайдужих, Далінаре, — відказав Дотепник. — І геніальність тих, кому начхати. Другі залежать від перших — хоч і використовують їх у власних інтересах, — але натомість перші не розуміють других, сподіваючись, що ті радше схожі на них самих. І всі ці їхні ігри крадуть наш час. Секунду за секундою.
— Дотепнику, — промовив князь, зітхнувши. — Сьогодні мені такого не второпати. Вибач, що не збагнув твого натяку й не маю ні найменшого уявлення, куди ти хилиш.
— Я знаю, — відповів той і глянув просто на нього. — Адональсіум.
Далінар спохмурнів ще дужче.
— Га?
Дотепник вдивлявся в його обличчя.
— Ти колись чув таке слово?
— Адо… що?
— Нічого, — відказав той. Він здавався чимось стурбованим, що зазвичай було йому невластиво. — Сім мішків гречаної вовни. На вербі груші ростуть. Чорт летів, і ноги теліпалися. Хіба не дивно, що вирази на позначення нісенітниці нерідко звучать наче звичайне мовлення: розкраяне й почикрижене, а тоді зшите докупи в щось на кшталт самого себе — і водночас у дечому зовсім не схоже? Те саме і з окремими словами.
Далінар усе ще супився.
— От цікаво, чи можна утнути таке з людським тілом? Препарувати, розібрати по кісточках: помаленьку-потихеньку, почуття за почуттям, один скривавлений кусень за іншим. А там знову з’єднати й отримати щось абсолютно нове — як-от бувають аїмійці-дизіани. Далінаре, якщо тобі колись поталанить створити з фрагментів таку істоту, наречи її Курзою — на мою честь. Або, краще, Курзу-верзою.
— То це так тебе звати насправді?
— Ні, друже, — відказав той, підводячись. — Я давно не користуюся справжнім іменем. Але під час нашої наступної зустрічі підберу для себе якесь влучне прізвисько, щоб зробити тобі приємність. А доти обійдемося «Дотепником» — хоча, якщо дуже кортить, можеш кликати й Гойдом. Стережися: на сьогоднішньому бенкеті Садеас планує якесь викриття, хоч я й не знаю, про що саме йдеться. Ну, бувай. Не гнівись, що так мало тобі дошкулив.
— Стривай, ти вже йдеш?
— Мушу бігти. Але сподіваюся повернутись. Так і зроблю, якщо залишуся жити. А втім, двом смертям не бувати. Вибачся за мене перед своїм племінником.
— Він не зрадіє, — сказав Далінар. — Ти ж йому до душі.
— Так, і це одна з його найкращих рис, — погодився Дотепник. — Хоча наш король має й інші чесноти: він платить мені, частує делікатесами з власного столу та дає змогу насміхатися над своїми приятелями. Але, на жаль, космер важливіший за дармові харчі. Стережися, Далінаре. Життя сповнюється небезпеки, і ти в самому її епіцентрі.
Дотепник коротко кивнув на прощання та гулькнув у ніч. Він натяг на голову капюшон і розчинився в темряві.
Князь знову взявся до вечері. «На сьогоднішньому бенкеті Садеас планує якесь викриття, хоч я й не знаю, про що саме йдеться». Дотепник рідко помилявся, але людей дивував майже завжди. Невже той справді кудись зібрався? А чи наступного ранку, як завжди, виявиться на місці, шкірячи зуби зі своєї витівки над Далінаром?
«Ні, — подумалося йому, — Дотепник не жартував».
Він жестом підкликав мажордома, вбраного в чорне та біле.
— Пришли сюди мого старшого сина.
Служник вклонився й відійшов. А Далінар мовчки доїв свою порцію, час від часу поглядаючи на Садеаса й Елгокара. Оскільки ті вже попідводилися з-за столу, до них долучилась Ялай — дружина великого князя. То була жінка з розкішними формами, яка, подейкували, фарбувалася. Це свідчило про наявність у родоводі чужоплемінних домішок, адже волосся справжніх, чистокровних алетійців ніколи не потребувало жодних хитрощів. А от сторонні гени зазвичай пробивалися волосинами іншого кольору. За іронією долі, змішане походження значно частіше спостерігалося між світлооких. Темноокі майже не шлюбувалися із забродами, однак провідні алетійські династії нерідко потребували союзницької чи фінансової підтримки з-за кордону.
Упоравшись із вечерею, Далінар перебрався з-за столу на острівець. Флейтистка все ще награвала свою меланхолійну мелодію. Виходило цілком пристойно. За якусь мить на королівський поміст ступив Адолін. І поспішив до Далінара.
— Батьку, ти посилав по мене?
— Залишайся поблизу. Дотепник нашептав мені, ніби Садеас збирається здійняти сьогодні довкола чогось велику бучу.
Княжич спохмурнів:
— Тоді нам час іти.
— Ні. Дочекаємось кінця цього спектаклю.
— Батьку…
— Але я дозволяю тобі підготуватися, — тихо додав Далінар. — Про всяк випадок. Ти запросив на нинішній бенкет офіцерів із нашої варти?
— Так, — відказав Адолін. — Шістьох.
— То передай, що я запрошую їх далі, на монарший поміст. А що з королівською гвардією?
— Я подбав, щоби серед цієї зміни охоронців острова було й кілька людей з-поміж найвідданіших тобі, — він кивнув у бік зануреної в темряву місцини обіч бенкетного басейну. — Гадаю, варто розмістити їх там. Це дасть нам добру можливість для відходу на той випадок, якщо король звелить тебе арештувати.
— Я й досі вважаю, що до такого не дійде.
— Не зарікайся. Зрештою, сам Елгокар і дав дозвіл на це розслідування. Його параноя все прогресує.
Далінар оглянувся на короля. Останнім часом той майже не скидав Сколкозбруї, хоча саме того вечора її не надяг. Здавалося, він постійно на нервах: раз по раз позиркує через плече, а очі метаються то в один бік, то в інший.
— Сповісти мене, щойно ті хлопці займуть позицію.
Адолін кивнув і швидко подався геть.
За цих обставин Далінар не мав жодного настрою провадити світські бесіди. Але й стовбичити самому, наражаючись на здивовані погляди, теж був не вихід, і він попрямував туди, де біля головного багаття великий князь Гатам саме бесідував з невеликою групкою світлооких. Ті кивнули йому, щойно Холін приєднався до гурту: як би вони не ставилися до нього загалом, а все ж ніколи б не відмовилися скласти йому компанію на королівському бенкеті. Чинити так з людьми його рангу було просто не прийнято.
— А, ясновельможний Далінар, — мовив Гатам у своїй вкрадливій, надміру люб’язній манері. Цей довгошиїй стрункий чоловік був убраний у схожий на мантію сюртук поверх зеленої сорочки з рюшами, а його горло обмотував шовковий шарф того ж кольору, але темнішого відтінку. На кожному з пальців князя пишалося по тьмяно-блискучому рубіну, частину Буресвітла якого відібрали за допомогою спеціально виготовленого фабріала.
Четвірка Гатамових співрозмовників складалася із двох дрібномаєтних світлооких і незнайомого Далінару приземкуватого подвижника в білій мантії. А останнім був натанець у червоних рукавичках — із блакитнуватою шкірою та білим, як сніг, волоссям, два пасма якого були пофарбовані в темно-червоне й косицями звисали донизу по боках голови. Заїжджий вельможа, котрого Холін уже зустрічав на бенкетах. Як же це його звали?
— Скажіть, ясновельможний Далінаре, — звернувся Гатам, — ви уважно стежите за протистоянням між Тукаром та Емулом?
— Це якийсь релігійний конфлікт, адже так? — запитав Далінар. Обоє належали до королівств макабакі на південному узбережжі, де жвава торгівля приносила чималий зиск.
— Релігійний? — озвався натанець. — Ні, я б не сказав. В основі будь-якого конфлікту лежать економічні причини.
«Аю-нак, — згадав Далінар, — ось як його звати». Той говорив із легким акцентом, надміру розтягуючи свої «а» та «о».
— За всіма війнами стоять гроші, — вів далі Аю-нак. — А релігія — це лише виправдання. Чи, радше, привід.
— А між ними є якась різниця? — пустив шпильку подвижник, вочевидь уражений тоном натанця.
— Звісно, — відказав той. — Виправдання знаходять після того, як справу зроблено, а привід підшукують наперед.
— А я б сказав, що привід — це коли посилаються на те, чому й самі не ймуть віри, Нак-алі, — звертаючись до Аю-нака, Гатам вживав цю шанобливу форму його імені. — А от у виправдання все ж вірять.
Звідки такий пієтет? Йому не інакше, як чогось треба було від натанця.
— Хай там що, — мовив приїжджий сановник, — а ця конкретна війна ведеться за контроль над містом Сесемалекс Дар, яке емулі проголосили своєю столицею. Це процвітаючий центр торгівлі, і тукарі хочуть прибрати його до рук.
— Чув я про Сесемалекс Дар, — озвався Далінар, потираючи підборіддя. — Кажуть, місто просто приголомшує. Його звели в розколинах у камені.
— Усе правильно, — підтвердив Аю-нак. — Тамтешній камінь має особливу структуру, яка не перешкоджає відтоку води. І задум зодчих справді вражаючий. Це, поза сумнівом, одне з Міст зорі.
— Моя дружина мала би що сказати про це, — зауважив Гатам. — Вона їх саме вивчає.
— Архітектурний план Сесемалекс Дара є засадничим для віровчення емулі, — втрутився подвижник. — Ті стверджують, що це їхня прабатьківщина, отримана в дар від Вісників. Ну а тукарі очолює так званий «бог-жрець», первосвященик Тезім. Тож цей конфлікт усе ж релігійний за своїм характером.
— От тільки якби місто не мало такої фантастичної гавані, — заперечив Аю-нак, — то чи так би вже трубили вони скрізь про його теологічну значимість? Ох, сумніваюся. Адже ті й інші — язичники, і ми не можемо всерйоз вважати, неначе Їхнім вірування мають хоч якусь істотну вагу.
Розмови про Міста зорі останнім часом зажили популярності серед світлооких. Їхнім лейтмотивом була ідея про те, що окремі поселення вели свою історію від її Співців. А раптом…
— Чи не чув котрийсь із вас про таку собі Жарокам’яну цитадель? — запитав Далінар.
Його співрозмовники захитали головами, і навіть Аю-нак не мав чого сказати.
— А що таке? — насторожився Гатам.
— Просто цікавлюся.
Бесіда відновилася, хоча Далінар дозволив собі відволіктися на Елгокара та його оточення. То коли ж збирався Садеас виступити з заявою? І якби мав намір порекомендувати, щоб його взяли під арешт, то навряд чи зробив би це на бенкеті, чи ж не так?
Зусиллям волі князь змусив себе зосередитися на розмові. Йому й справді варто було звертати більше уваги на те, що відбувалося в світі. Свого часу новини про те, що якісь королівства вступили в збройний конфлікт, викликали в нього гострий інтерес. Скільки ж усього змінилося, відколи почалися видіння!
— Напевно, ні економіка, ні релігія тут ні до чого, — мовив Гатам, намагаючись покласти край суперечці. — Адже всім відомо, що племена макабакі відчувають дивну ненависть одне до одного.
— Можливо, — погодився Аю-нак.
— А яке це має значення? — запитав Далінар.
Погляди всіх звернулися до нього.
— Спалахнула чергова війна, от і все. І якби вони не билися між собою, то знайшли б на кого напасти. Так ми влаштовані. Помста, честь, багатство, релігія — кожна з цих причин дає той самий результат.
Усі співрозмовники принишкли, і від загальної мовчанки швидко ставало ніяково.
— До якої конгрегації ви належите, ясновельможний Далінаре? — у задумі запитав Гатам, наче силкувався й не міг пригадати.
— До ордену Таленелата.
— А-а, — протягнув Гатам. — Тоді все стає на свої місця. Його члени й справді терпіти не можуть суперечок через релігію. Не інакше, як наша розмова здається вам жахливо нудною.
І під цим пристойним приводом поклав їй край. Далінар усміхнувся й кивнув Гатамові, дякуючи за його тактовність.
— Орден Таленелата? — перепитав Аю-нак. — А я завжди вважав його конгрегацією для простолюддя.
— І таке ми чуємо від натанця, — по-святенницькому зауважив подвижник.
— Моя благочестива родина завжди сповідувала воринізм.
— Ще б пак, — відказав той. — Адже ця побожність була їй наруч: зв’язки у воринському світі дозволяли безперешкодно торгувати по всьому Алеткару. Цікаво тільки, чи такий же ви вірянин, коли стоїте не на нашій землі.
— Я не збираюсь вислуховувати від вас образи, — наїжачився Аю-нак.
Він розвернувся й попрямував геть, від чого Гатам здійняв руку.
— Нак-алі! — стривожено загукав він, кидаючись навздогін натанцю. — Прошу вас, не звертайте на нього уваги!
— От нестерпний зануда, — тихо проказав подвижник і пригубив ковточок вина — помаранчевого, звісна річ, як і належало духовній особі.
Далінар, нахмурившись, глянув на нього.
— А ти зухвалий, подвижнику, — суворим тоном мовив він. — І причому до безтями. Бо щойно образив людину, з якою великий князь зібрався вести справи.
— Я, власне кажучи, належу ясновельможному Гатамові, — пояснив клірик. — Він навмисно звелів мені образити гостя: господар хоче, щоб Аю-нак вважав, ніби йому соромно. Тож тепер, якщо Гатам швидко пристане на умови натанця, той гадатиме, що вся річ у цьому, і не баритиметься з підписанням контракту через підозру, що все йде якось занадто легко.
«А, ну звісно, — збагнув Далінар, дивлячись услід парочці втікачів. — Ділки вдаються й не до такого».
Хоча, з огляду на це, що йому було тепер думати про виявлену Гатамом тактовність — коли той підшукав для Далінара пояснення настільки очевидної відрази до конфліктів? Чи не готував він його, бува, до якогось прихованого підступу?
Подвижник кашлянув:
— Я був би дуже вдячний Вашій Ясновельможності, якби ви не посвячували нікого в те, що я щойно вам пояснив.
Князь помітив Адоліна, який повертався на королівський острівець у супроводі шести Далінарових офіцерів — у формі та з мечами при боці.
— Тоді нащо ти взагалі розповів мені про це? — спитав він, знову звертаючи погляд на чоловіка в білій мантії.
— Так само як Гатам хоче продемонструвати свою прихильність партнерові по перемовинах, я хотів би виказати нашу — Вашій Ясновельможності.
Далінар нахмурився. Він ніколи не мав справи з подвижниками, а в обраній ним конгрегації в пошані були простота й безпосередність. Політики йому вистачало й при дворі, і князь не мав жодного бажання шукати її ще й у релігії.
— Навіщо? Чого б це вам запобігати моєї ласки?
Подвижник усміхнувся:
— Ми ще поговоримо з вами про це.
А тоді склав йому низький уклін і пішов.
Той уже хотів зажадати пояснень, але тут приспів Адолін, який теж не спускав очей із великого князя Гатама.
— Що це було?
Далінар лише похитав головою. Подвижникам не личило втручатися в політику, до якої б конгрегації вони не належали. Таке їм навіть офіційно заборонялося, відколи Ієрократію було повалено. Але, як це часто буває в житті, ідеал і реальність — дві різні речі. Світлоокі не могли не вплутувати подвижництва в свої інтриги, тож конгрегації — і то все більше й більше — ставали частиною двору.
— Батьку? — вивів його із задуми Адолін. — Люди розставлені по місцях.
— Добре, — сказав Далінар, а тоді, зціпивши зуби, перетнув острівець. Годі грати комедію, він покінчить з цим раз і назавжди.
Князь поминув багаття, від якого війнуло настільки густою спекою, що лівий бік обличчя аж засвербів від поту, хоча правий так само студило осіннім холодом. Адолін квапливо крокував поряд, поклавши руку на ефес меча.
— Батьку? Що це ми робимо?
— Провокуємо їх, — відказав Далінар, простуючи туди, де Елгокар із Садеасом про щось теревенили. Натовп їхніх лизоблюдів неохоче розступався перед ним.
— …і я гадаю, що … — король змовк, забачивши Далінара. — Так, дядьку?
— Садеасе, — сказав князь, — як просувається твоє розслідування в справі підрізаної попруги?
Той закліпав очима. У правій руці він тримав келих фіолетового вина, а з-під довгої розхристаної мантії з червоного оксамиту прозирала біла сорочка з рюшами.
— Далінаре, ти…
— Як там твоє розслідування, Садеасе? — твердо повторив Далінар.
Той зітхнув і глянув на Елгокара.
— Ваша Величносте, сьогодні я саме збирався виступити з заявою щодо цього. Щоправда, це мало статися пізніше, але якщо Далінар наполягатиме…
— Ще й як, — запевнив Холін.
— О, Садеасе, тоді вперед, — сказав монарх. — Мене вже розпирає від цікавості.
Він махнув служникові, котрий кинувся дякувати флейтистці, доки інший задзвонив у дзвоник, закликаючи присутніх до тиші. За якусь мить гості на острівці принишкли.
Садеас глянув на Далінара, і гримаса на його обличчі ніби промовляла: «Ти сам цього захотів, старий друже».
Той схрестив руки на грудях, не відводячи очей від опонента. Шестірка Кобальтових гвардійців підступила до нього ззаду, і Далінар помітив аналогічну групу світлооких офіцерів із табору Садеаса, котрі стояли неподалік, прислухаючись.
— Правду кажучи, я не розраховував на таку аудиторію, — сказав доповідач. — Узагалі-то планувалося, що мій звіт заслухає лише Ваша Величність.
«Навряд чи», — подумав Далінар, силкуючись угамувати тривогу. Що він робитиме, коли Адолін має рацію й Садеас от-от звинуватить його в замаху на вбивство Елгокара?
Це й справді означатиме кінець Алеткару. Далінар так просто не здасться, і військові табори підуть війною один на одного. Хисткий мир, який згуртовував їх упродовж останнього десятиліття, кане в небуття. Й Елгокару нізащо не втримати держави вкупі.
Хоча, якщо справа дійде до битви, Далінарові теж не позаздриш. З огляду на відчуження інших князів йому доведеться сутужно і з самим Садеасом, а коли хоча б дехто з решти приєднається до нього, Холіни впадуть під ударом значно більших сил. Він тепер розумів, чому Адолін вважав його довіру до видінь невимовною дурістю. І водночас у момент потужного неземного осяяння Далінар відчув, що повівся правильно. Він ще ніколи не усвідомлював цього так ясно, як тоді — готуючись вислухати обвинувачення.
— Садеасе, не стомлюй мене своєю ходульною театральністю, — озвався Елгокар. — Усі слухають. Я ось слухаю. А в Далінара на лобі так напнулася жилка, що, здається, от-от трісне. Говори.
— Гаразд, — відказав Садеас і передав свій келих служнику. — Моє найперше завдання на посту Великого князя інформації полягало у виявленні істинної природи гіпотетичного замаху на життя Його Величності, який стався під час полювання на великопанцирника.
Він махнув рукою одному зі своїх людей, і той поспішив геть. А другий підступив до Садеаса й простягнув йому порваний шкіряний пас.
— Я показував цю попругу трьом різним лимарям із трьох різних таборів. І кожен дійшов того самого висновку. Її підрізали. Шкіра більш-менш нова, і про неї добре дбали, про що свідчить відсутність тріщин і лущення в інших місцях. Лінія розриву занадто рівна. Хтось підкраяв її.
Далінар відчув, як його охоплює жах. Це було практично те ж, що він і сам з’ясував, однак ці факти подавалися в найгіршому можливому світлі.
— З якою метою? — почав було він.
Але Садеас застережно здійняв руку.
— Закликаю вас до порядку, великий князю. Спочатку вимагали від мене звіту, а тепер перебиваєте?
Далінар замовк. Довкола них збиралося все більше й більше впливових світлооких. Він відчував їхню напруженість.
— Але коли її попсували? — повів далі Садеас, звертаючись до натовпу слухачів. Він і справді мав талант драматурга. — Саме це запитання і є ключовим. Я взяв на себе сміливість опитати численних учасників того полювання. Жоден із них не помітив нічого особливого, проте всі пригадали, що одна дивна подія все ж трапилася. Тоді, коли ясновельможний Далінар і Його Величність наввипередки поскакали до останця. І там якийсь час залишалися вдвох.
Ззаду почулося перешіптування.
— Щоправда, існувала й іще одна загадка, — продовжив Садеас. — І вказав на неї сам Далінар. Для чого підрізати попругу на сідлі Сколкозбройного? Непродуманий хід. Адже падіння з коня не становить серйозної загрози для вершника, закованого в Збрую.
Тим часом повернувся слуга, відісланий кудись Садеасом, ведучи за собою хлопчину з волоссям кольору піску, яке пістрявіло всього кількома чорними пасмами.
Доповідач видобув щось із капшука, що висів у нього на поясі, і підняв перед очі присутніх. То був крупний сапфір. Незаряджений. Власне, як слід придивившись, Далінар помітив, що той мав тріщину і більше не втримував Буресвітла.
— Це запитання спонукало мене звернути увагу на королівську Сколкозбрую, — мовив Садеас. — Після битви вісім із десяти сапфірів, які заряджають її, виявилися тріснутими.
— Таке трапляється, — зауважив Адолін, підходячи до батька й так само тримаючи руку на ефесі меча. — Кілька з них доводиться міняти після кожної битви.
— Але щоб вісім? — спитав Великий князь інформації. — Один-два — так, це нормально. Та чи втрачав ти коли вісім самоцвітів за одну битву, юний Холіне?
У відповідь Адолін лише люто глянув на Садеаса.
А той заховав сапфір і кивнув у бік хлопчини, котрого підвели його люди.
— Це один із конюхів, які служать у короля. Здається, Фін?
— Т-так, Ваша Ясновельможносте, — заїкаючись, відповів парубійко. Йому було не більше дванадцяти.
— Що ти розповів мені раніше, Фіне? Повтори це, будь ласка, знову, щоб усі присутні почули.
Темноокий хлопчак зіщулився, вочевидь не на жарт переляканий.
— Та бачите, Ваша Ясновельможносте, сер, річ була от у чім: скрізь подейкували про те, що в таборі ясновельможного Далінара сідло перевіряли. І так воно, гадаю, і було, а як же інакше? Але це я готував жеребця Його Величності, перш ніж того передали людям ясновельможного Далінара. І все зробив, як годиться — їйбо-присійбо, що зробив. Надяг його улюблене сідло й таке інше. От тільки…
Далінарове серце шалено калатало. Йому доводилося стримувати себе, щоб не прикли´кати Сколкозбройця.
— Що «от тільки»? — звернувся до Фіна Садеас.
— От тільки коли королівські стайничі провели жеребця повз мене, прямуючи до табору великого князя Далінара, на ньому було якесь інше сідло. Присягаюся.
Декого з тих, хто стояв довкола, таке зізнання, здавалося, спантеличило.
— Ага! — гукнув Адолін, тицяючи пальцем. — То це сталося в королівському палацовому комплексі!
— Саме так, — підтвердив Садеас, звівши на того брову. — Яка проникливість із твого боку, юний Холіне! І це відкриття — укупі з тріснутими самоцвітами — дещо означає. Підозрюю, що хто би не вчинив замаху на вбивство Його Величності, спершу підмінив сапфіри Сколкозбруї на дефектні, які мали поколотися від жорсткої експлуатації, втрачаючи заряд Буресвітла. А тоді ослабив сідельну попругу, акуратно підрізавши її. Розрахунок був на те, що Його Величність упаде з коня під час битви з великопанцирником, і той накинеться на нього. Самоцвіти підведуть, Збруя трісне, і король стане жертвою «нещасного випадку» на полюванні.
У натовпі знову зачувся шепіт, і Садеас здійняв вказівного пальця.
— При цьому важливо усвідомлювати, що обидві події — підміна сідла й самоцвітів — неминуче мали статися до того, як Його Величність зустрівся з Далінаром. Чуття підказує мені, що з великого князя Холіна — дуже неперспективний підозрюваний. Власне, я б навіть висловив здогад, що зловмисник — це хтось із ображених ним. Який хотів, щоб усі ми подумали, наче той може бути причетним. Цілком можливо, що його істинний намір полягав не так у вбивстві Його Величності, як у падінні підозри на Далінара.
На острівці запала мовчанка, і навіть перешіптування припинились.
Далінар стояв наче громом прибитий. «Я… я мав рацію!»
Зрештою тишу прорізав голос Адоліна:
— Що?
— Усі факти вказують на непричетність твого батька, — страдницьким тоном проказав Садеас. — Тебе це дивує?
— Ні, але…
Адолінів лоб укрився зморшками.
Довкола загомоніли світлоокі, і в їхніх голосах звучало спантеличення. Натовп почав розсіюватись. Офіцери Далінара залишилися стояти позад нього, ніби очікували несподіваного удару.
«Кров моїх пращурів… — подумав той. — Що це означає?»
Садеас махнув своїм людям, щоб забрали хлопчину, а тоді кивнув Елгокару й відійшов у напрямку таць із закусками, де стояли графини з підігрітим вином і лежали підрум’янені грінки. Далінар порівнявся з Садеасом, коли той саме наповнював невеличку тарілку. Він схопив його за рукав, відчувши пальцями м’якість тканини князівської мантії.
Садеас звів на нього очі й здійняв брову.
— Дякую, — тихо сказав Далінар. — За те, що не добив.
За їхніми спинами знову заграла флейтистка.
— Що не «добив» чого? — не зрозумів Садеас, відставивши свою тарілку й вивільняючи рукав із Далінарових пальців. — Я сподівався виступити з цією заявою вже після того, як виявлю конкретніші докази твоєї непричетності. На жаль, опинившись у такому цейтноті, максимум, що я міг зробити, — це вказати на малоймовірність протилежного. Тож боюся, що край пересудам і досі не покладено.
— Зажди. То ти прагнув довести мою невинуватість?
Садеас спохмурнів і знову взяв свою тарілку.
— Знаєш, у чому твоя проблема, Далінаре? Чого всі стали вважати тебе таким занудою?
Той мовчав.
— Через твою бундючність. Останнім часом ти страшенно зазнався. Так, я випросив у Елгокара цей пост, щоби зняти з тебе підозру. Невже тобі так до бурі складно повірити, що хтось іще в цілій армії може повестися гідно?
— Я… — почав Далінар.
— А втім, про що мова, — урвав його Садеас. — Адже ти зверхньо поглядаєш на нас, немов той дурень, що став на підстелений аркуш паперу й гадає, ніби він бозна-куди знісся та бачить звідти на багато миль. Що ж, я дивлюся на ту Ґавіларову книженцію як на крєм, а Кодекс маю за збірку побрехеньок, яким про людське око слідували, лиш би виправдати гнилість свого сумління. І поглинь мене Геєна, якщо й моя власна совість у кращому стані. Та я не хотів слухати, як про тебе лихословлять через той недолугий замах на короля. Якби ти бажав йому смерті, то просто випалив би очі й покінчив із цим!
Він відпив паруючого фіолетового вина.
— Біда в тому, що Елгокар без угаву торочив про ту кляту попругу. Тож люди й собі зашушукали: він-бо перебував під твоїм захистом, коли ви вдвох поскакали не знати куди. Один Прародитель бур відає, як їм могло стукнути в голову, що це ти намагався зжити короля зі світу. Останнім часом у тебе заледве вистачає волі, щоб убивати паршенді.
Садеас сунув у рот невеличкий шматочок грінки й рушив з місця, збираючись піти.
Далінар знову схопив його за рукав.
— Я… я твій боржник. Мені не слід було поводитись так із тобою впродовж усіх цих шести років.
Той закотив очі, прожовуючи тост.
— Я зробив це не лише для тебе. Доки всі вважали б, що за тим замахом стоїш ти, ніхто так і не з’ясував би, хто ж насправді намагався порішити Елгокара. А хтось таки пробував, Далінаре. Я нізащо не повірю, ніби вісім самоцвітів можуть тріснути за одну битву. Сама лише попруга здавалась би сміховинним способом вчинити замах, але якщо послабити й Сколкозбрую… Я вже навіть схиляюся до думки, що несподівану появу прірводемона теж влаштували навмисно. Хоча як комусь вдалося це зробити — і гадки не маю.
— А твої слова про те, наче мене підставили? — запитав Далінар.
— Покликані дати публіці гарну поживу для пересудів, доки я розбиратимуся, що ж коїться насправді, — він глянув на чужу руку поверх своєї. — Може, відпустиш?
Той розтис пальці.
Садеас поставив тарілку, розправив мантію й обтрусив плече.
— Я ще не зовсім махнув на тебе рукою, Далінаре. І перш ніж із цим буде покінчено, мені незабаром може знадобитися твоя допомога. Хоча останнім часом, мушу визнати, не знаю, що й думати про тебе. Кажуть, ніби ти хочеш розірвати Пакт помсти. У цьому є хоча б доля істини?
— Я згадував про це в конфіденційній розмові з Елгокаром, коли йшлося про пошук альтернатив. Тож, якщо хочеш знати, так, це суща правда. Мені охворобіло сидіти на цих Рівнинах, відірваному від цивілізації, і вбивати паршенді по жмені за раз. Та я відмовився від надії домогтися нашого відступу. І натомість прагну перемогти. Але ж князі мене не слухають! Усі гадають, ніби я придумав якийсь хитрий трюк, щоб підкорити їх своїй владі.
Садеас фиркнув:
— Та ти ж радше зацідиш у пику, ніж всадиш у спину ножа. Ох ця вже твоя прямодушність!
— Об’єднайся зі мною, — сказав йому вслід Далінар.
Той завмер.
— Ти ж знаєш, що я не зраджу тебе, Садеасе, — переконував князь. — Ти довіряєш мені настільки, наскільки ніколи не довірятимуть інші. Тож давай, зголосися на те, від чого відмовилась решта. Я пропоную спільні вилазки на плато.
— Нічого не вийде, — відказав Садеас. — Немає сенсу проводити вилазку силами більш ніж одної армії. Я й так щоразу залишаю половину своїх солдатів у таборі. Бо всім їм там ніде буде повернутися.
— Так, але ти лише подумай, — не здавався Далінар. — Якщо ми спробуємо змінити тактику? Твої мостонавідні команди прудкі, проте мої війська потужніші. А якщо ти із загоном авангарду оперативно виступиш на плато й не даватимеш паршенді відійти? Тоді ви змогли би протриматися до підходу моїх повільніших, але боєздатніших частин.
Це змусило співрозмовника замислитись.
— А раптом розживемось Сколкозбройцем, Садеасе?
В очах у того спалахнула пожадливість.
— Я знаю, що ти бився з паршендійськими Сколкозбройними, — гнув своє Далінар, хапаючись за соломину. — Але зазнав поразки. Не маючи такого меча, ти не в тій ваговій категорії, — у їхніх Сколкозбройних була манера відступати, заледве встрявши в битву. Звичайному списнику нізащо не здолати такого ворога. Його переможе тільки рівня. — А я колись порішив був двох. Однак мені нечасто випадає нагода, бо не виходить досить швидко діставатися на плато. А ти це можеш. Разом ми випереджали б інших частіше, і я здобув би для тебе трофей. У нас вийде, Садеасе. Разом. Як у старі добрі часи.
— Старі добрі часи, — замріяно повторив той. — Хотів би я знову побачити Чорношипа в ділі. А яхонтосерця як ділитимемо?
— Дві третини забиратимеш собі, — пообіцяв Далінар, — оскільки твої показники успішних вилазок вдвічі перевищують мої.
Садеас, здавалося, роздумував.
— А Сколкозбройці?
— Якщо зітнемося зі Сколкозбройним, ми з Адоліном подбаємо про нього. Трофей дістанеться тобі, — він застережно здійняв пальця. — Але Збруя відійде мені. Я обіцяв синові, Ренаріну.
— Тому здохляку?
— А тобі що до того? — відказав Далінар. — Адже в тебе вже є Сколкозбруя. Садеасе, це шлях до перемоги в цій війні. Якби ми налагодили співпрацю, то нам вдалося б залучити й інших і розпочати підготовку повномасштабного наступу. Хоча буря з ним! Його могло б і не знадобитися. У нас із тобою дві найбільші армії. І коли б наші основні сили зуміли затиснути паршенді на достатньо просторому плато — оточити їх, не даючи змоги втекти, — то завдали б їм настільки нищівних втрат, що поклали б край усій цій катавасії.
Садеас не поспішав із відповіддю. Але врешті стенув плечима.
— Треба подумати. Надішлеш мені деталі з посланцем. Але пізніше. Я вже й так пропустив забагато сьогоднішньої розваги.
55
Смарагдовий броам
«Жінка сидить і видряпує власні очі. Дочка королів і вітрів, вандалка». — Дата отримання зразка: палагеван, 1173, за 73 секунди до смерті. Досліджувався жебрак, знаний в околицях завдяки співочому хисту.
За тиждень після загибелі Данні Каладін стояв на іншому плато й дивився, як розгортається битва. Однак того разу йому не довелося рятувати поранених. Вони ж бо випередили паршенді. Рідкісний, зате такий радісний випадок. І тепер армія Садеаса утримувала центр плато, обороняючи хризаліду, доки кілька солдатів розбивали її.
Паршенді раз по раз перестрибували передні шеренги й нападали на тих, котрі клопоталися біля кокона. «Вони оточують наших», — збагнув Каладін. Це не віщувало нічого доброго, обіцяючи перетворити зворотний шлях на справжнє пекло. Садеасові люди поводилися препаскудно, навіть коли, спізнившись, отримували відсіч. Та якщо втратять яхонтосерце, прибувши першими… від такого вони й зовсім показяться.
— Каладіне! — долинув чийсь голос. Той обернувся й побачив, що до нього підтюпцем наближається Скеля. Когось поранило? — Ти це бачив? — тицяв пальцем рогоїд.
Командир прослідкував за його жестом. З боку прилеглого плато наближалася ще одна армія. Його брови поповзли вгору: коливалися сині знамена, та й бійці, поза сумнівом, були алетійцями.
— Що поробиш, трішки загаялись, — озвався Моаш, котрий стояв поруч.
— Буває, — відказав Каладін.
Час від часу траплялося й так, що інший князь підступав після того, як Садеас опинявся на плато. Та найчастіше він встигав першим, і решті алетійських армій доводилося повертатись. Хоча здебільшого, перш ніж податися назад, ті не підходили так близько.
— Це штандарт Далінара Холіна, — зауважив Шрамм, приєднуючись до них.
— Далінар, — шанобливо мовив Моаш. — Люди балакають, що в нього немає мостонавідників.
— А як же він долає провалля? — запитав Каладін.
Невдовзі відповідь стала очевидна. У новоприбулої армії були величезні, схожі на облогові вежі, гужові мости з запряженими в них чалами. Вони з гуркотом перетинали важкопрохідні плато, нерідко вимушено маневруючи, щоб обминути розколини в камені. «Вони ж мають бути страшенно повільні», — подумав Каладін. Зате війську не доводилося підступати до прірви під ворожим вогнем. Ті, котрі йшли на штурм, могли ховатися за настилами.
— Далінар Холін, — не вгавав Моаш. — Кажуть, що він справжній світлоокий, як-от на подобу тих, котрі траплялися за старожитніх часів. Людина честі й слова.
Каладін фиркнув:
— Я перебачив силу світлооких з такою ж репутацією, але щоразу бував розчарований. Колись іншим разом розкажу тобі про ясновельможного Амарама.
— Амарама? — перепитав Шрамм. — Це того, котрий Сколкозбройний?
— Ти чув його історію? — здивувався Каладін.
— Ще б пак, — відказав Шрамм. — Зараз він нібито на шляху сюди. По генделиках тільки про нього й мови. А ти був із ним, коли той здобув Сколки?
— Ні, — тихо мовив командир. — З ним тоді нікого не було.
Армія Далінара Холіна наближалася, перетинаючи плато на південь від них. Як не дивно, вона впритул підступала до самісінького поля бою.
— Він що, атакувати зібрався? — здивувався Моаш, чухаючи потилицю. — Може, гадає, що Садеаса спіткає невдача, і хоче сам спробувати щастя, щойно той відступить?
— Ні, — відказав спохмурнілий Каладін. — Він долучається до битви.
Армія паршенді відрядила загін лучників для обстрілу Далінарового війська, проте їхні древка відскакували від чалів, не завдаючи жодної шкоди. Група солдатів відчепила мости та, штовхаючи, наводила їх на прірвою, а лучники Холіна тим часом перестрілювалися з паршендійськими.
— Це лише мені здалося, ніби Садеас цього разу взяв із собою менше солдатів? — запитав Сиґзіл, долучаючись до гурту глядачів, котрі дивилися у бік новоприбулих. — Гадаю, він на це й розраховував. І, цілком імовірно, саме тому дозволив так легко себе оточити.
За допомогою колінчастих важелів настили можна було опускати й розтягувати: така конструкція була справжнім дивом інженерної думки. Поки їх заходилися регулювати, сталося дещо воістину дивне: двоє Сколкозбройних — імовірно, Далінар і його син — перестрибнули провалля й кинулися в атаку на паршенді. Цей відволікаючий маневр дав солдатам змогу закінчити установку громіздкого моста, і загін важкої кавалерії перетнув його, поспішаючи на підмогу. Такий спосіб проведення вилазки кардинально відрізнявся від традиційного, і Каладін упіймав себе на тому, що обмірковує його переваги.
— Він і справді долучається до битви, — сказав Моаш. — Гадаю, вони вирішили співпрацювати.
— Це повинно підвищити їхню ефективність, — зауважив Каладін. — Дивно, що вони не спробували діяти так раніше.
Тефт фиркнув:
— Ти просто не розумієш, як мислять світлоокі. Великим князям треба не просто виграти битву, а неодмінно зробити це самотужки.
— Хотів би я, щоб мене натомість завербували до лав його армії, — ледь не з благоговінням промовив Моаш. На солдатах виблискували обладунки, а їхні шеренги переконливо свідчили про належну вимуштруваність. Далінар-Чорношип зумів виплекати собі репутацію людини навіть чеснішої, ніж Амарам. Люди подейкували про нього ще тоді, у Гартстоуні, хоча тепер Каладін розумів, скільки моральної гнилі може приховувати начищений нагрудник.
«Хоча, — подумалось йому, — той чоловік, який заступився на вулиці за повію, був у синьому мундирі. Адолін, Далінарів син. Ставши на захист жінки, він, здається, діяв цілком безкорисливо».
Каладін зціпив зуби, женучи від себе такі думки. Він не дасть ошукати себе вдруге.
Дзуськи!
Закипів запеклий бій, але невдовзі паршендійців здолали — розбили вщент, затиснувши з двох протилежних боків. А скоро по тому Каладінова команда доправляла назад до табору переможний загін солдатів, на яких очікувало святкування.
Каладін качав у пальцях сферу. У загалом чистому склі її корпусу, уздовж однієї сторони, навіки застигла тоненька вервечка пухирців, які й самі стали крихітними сферами та вловлювали світло.
Його запроторили в мародерський наряд. Вони так швидко повернулися з вилазки на плато, що Гашал, усупереч логіці чи хоча б милосердю, того ж таки дня послала їх у розколини. Каладін усе ще вертів сферу в пальцях. У самому її центрі містився чималий смарагд круглої форми з багатьма дюжинами крихітних граней по краях. І манісінький обідок замурованих бульбашок тулився до самоцвіту, наче жадав бути ближчим до його осяйності.
Ізсередини скляного корпусу променіло яскраве й кришталево-прозоре зелене Буресвітло, заливаючи йому пальці. Смарагдовий броам, сфера найвищої вартості. За неї дали б не одну сотню світлоскалок. Для мостонавідника — цілий статок. Хоча й на диво ефемерний — витратити його було неможливо. Каладіну здалося, ніби всередині самоцвіту він бачить дещицю буряного шалу. Його світло скидалося на… на частину всотаної смарагдом стихії. Ні, воно не було ідеально рівне: просто здавалося таким порівняно з мерехтінням свічок, смолоскипів чи каганців. Але тримаючи сферу біля самих очей, Каладін міг роздивитися, як воно бушує й крутиться у вирі.
— Що ми робитимемо з нею? — озвався обіч нього Моаш. Скеля стояв з іншого боку. Небо затягли хмари, і від того на дні провалля було темніше, ніж зазвичай. І хоча нещодавня холоднеча знову поступилася місцем весні, усе ж відчувалася неприємна вільгість.
Команда злагоджено працювала, швидко звільняючи покійників від ратищ, обладунків, чобіт і сфер. Через брак часу, а також виснажливу мостонавідну вилазку, з якої вони тільки-но повернулися, Каладін вирішив скасувати того дня бойове тренування зі списами. Натомість вони налягали на пошук трофеїв, щоб, приховавши якусь їхню частину в розколині, скористатися ними наступного разу й уникнути покарання.
І от, працюючи, натрапили на світлоокого офіцера. Мертвяк був неабиякий багатій. Той один-єдиний смарагдовий броам дорівнював двохсотденній платні раба-мостонавідника. У тому ж таки капшуку вони знайшли ще й чимало скалок із марками, які сумарно складали вартість іще одного такого броама з хвостиком. Справжнє багатство. Цілий статок. Хоча для світлоокого — дріб’язок на кишенькові видатки.
— На нього ми могли б годувати своїх поранених місяцями, — продовжив Моаш. — Та ще й закупити всі можливі медичні препарати. Прародителю бур! Його б, може, навіть вистачило, щоби дати на лапу солдатам, які патрулюють околиці табору, щоби ті випустили нас.
— Нічого не вийде, — присадив його Скеля. — Неможливо винести сфери з розколини.
— А якщо ковтнути їх? — не здавався Моаш.
— То задихнешся. Сфери завеликі, еге ж?
— Б’юсь об заклад, що в мене вийде, — не вгавав Моаш. Його очі блищали, відбиваючи трав’янисто-зелене Буресвітло. — Я стільки грошей ще в житті не бачив. Заради цього варто ризикнути.
— Ковтнути — не варіант, — втрутився Каладін. — Гадаєш, ті караульні, що стовбичать у нужнику, слідкують, щоби ми не втекли? Я сам бачив, як вони ведуть облік: хто приходить і наскільки часто. І поручуся, що якомусь просмерділому паршменові ще й доручили копирсатися в нечистотах. Не нам першим спало на думку проковтнути сферу.
Моаш помовчав, а тоді засмучено зітхнув.
— Гадаю, ти маєш рацію, бодай тобі буря. Але ж не можемо ми просто взяти й віддати їм таку цінність?
— Ще й як можемо, — заперечив Каладін, затискаючи сферу в кулаку. Її сяйво було настільки яскраве, що його кисть освітилася зсередини. — Нам нізащо не вдалось би його витратити. Мостонавідник з повноваговим броамом? Це нас одразу видало б.
— Але… — почав Моаш.
— Ми віддамо його, друже, — сказав командир і здійняв капшука з рештою сфер. — Але придумаємо, як залишити собі ось це.
Скеля кивнув:
— Правильно. Якщо ми віддамо таку цінну сферу, нас матимуть за чесних, еге ж? Це замаскує нашу крадіжку, і ми навіть отримаємо якусь сміховинну винагороду. Але як нам залишити собі вміст капшука?
— Я саме намагаюся щось придумати, — заспокоїв його Каладін.
— То давай, метикуй швидше, — сказав Моаш, поглядаючи на командирів смолоскип, сторчма увігнаний між двох валунів біля стінки провалля. — Бо незабаром буде час повертатися.
Каладін розтиснув кулак і повертів смарагдову сферу в пальцях. Як же йому це зробити?
— Чи бачив ти коли-небудь таку красу? — поцікавився Моаш, вдивляючись у смарагд.
— Сфера як сфера, — неуважливо відказав командир. — Просто засіб. Колись у мене зберігався повний кубок діамантових броамів — сотня штук. Мене запевняли, що вони належать мені. Та оскільки витратити жодного так і не довелося, то їх, вважай, усе одно що не було.
— Сто діамантів? — не повірив власним вухам Моаш. — Де… як?..
Каладін стулив пельку й вилаяв себе. «Знайшов, про що завести мову! Що було, те загуло!»
— Берімося до роботи, — сказав він, ховаючи смарагдовий броам назад до чорного капшука. — Нам треба поспішати.
Моаш зітхнув, але Скеля добродушно поплескав його по спині, і вони приєдналися до решти мостонавідників. Рогоїд і Лопен — дотримуючись вказівок Сил — ще раніше привели їх до цілої гори трупів у червоно-коричневих мундирах. Він не знав, людям котрого з великих князів вони належали, але тіла виглядали свіжими. Паршенді серед них не було.
Каладін кинув погляд убік — туди, де трудився Шен, паршменський мостонавідник. Тихий, слухняний і дужий. Тефт усе ще йому не довіряв. І якась частина командира раділа з того. Сил опустилася на стінку поруч нього, ставши ногами на її вертикальну поверхню, і задивилася в небо.
«Думай, — звелів собі Каладін. — Як нам залишити ці сфери для себе? Повинен існувати якийсь спосіб». Однак кожна з можливостей здавалася надто ризикованою. Якщо їх упіймають на крадіжці, то, напевно, переглянуть трудову рознарядку команди. А наражатися на таку небезпеку було аж ніяк не можна.
Довкола безшумно спалахували тьмяні зелені вогники життєкузьок, що комашилися серед моху й клямкунів. Біля самої його голови кілька рюшоцвітів порозпускали свої вайї з червоно-жовтими квітами. Подумки він знову й знову повертався до смерті Данні. Над його людьми висіла загроза. Так, останнім часом вони втратили на диво небагатьох, та все ж їхня чисельність скорочувалася. І кожна мостонавідна вилазка могла обернутися катастрофою. Усе, що для цього вимагалося, — цілеспрямований обстріл команди ворожими лучниками. Варто втратити трьох-чотирьох чоловіків — і настил повалиться. А хвилі стріл із подвоєною енергією викосять їх усіх до єдиного.
Він вкотре зіштовхнувся з давньою проблемою, над якою день при дні ламав голову. Як уберегти мостонавідників, коли кожен ставить їх під удар і наражає на небезпеку?
— Гей, Сиґу, — гукнув Мапа, який саме проходив мимо, несучи оберемок списів. — То ти в нас Співець світу, так?
Упродовж кількох останніх тижнів він ставав усе більш товариський і продемонстрував неабияке вміння втягувати інших в розмову. Цей лисіючий чоловік нагадував Каладіну одного шинкаря, котрий умів за мить змусити постійних відвідувачів почуватись як удома.
Сиґзіл, який саме стягував чоботи з розкладених у ряд трупів, підібгав губи й зиркнув на Каладіна. «Це все через тебе», — читалося в його погляді. Йому було не до душі, що інші пронюхали, хто він.
— То розказав би нам яку побрехеньку! — запропонував Мапа, опускаючи свій вантаж. — Гляди — і час би швидше пролетів.
— Я вам не штукар і не клоун, — відказав той, стягуючи чобіт. — Моя справа — не побрехеньки розказувати, а поширювати знання про інші культури й народи, ідеї та мрії. Я сію мир через розуміння. І цей священний обов’язок був покладений на мій орден самими Вісниками.
— Ну, то чого не зайнятися цим прямо зараз? — не вгамовувався Мапа, витираючи руки об штани.
Сиґзіл гучно зітхнув.
— Гаразд. Про що ви б хотіли послухати?
— А я знаю? Про щось цікавеньке.
— Розкажи про ясновельможного короля Алазансі та про флот із сотні кораблів, — гукнув Лейтен.
— Повторюю: я не казкар! — визвірився той. — Я знайомлю з іншими країнами й народами, а не переповідаю застільні анекдоти. Мені…
— А чи правда, що існує така місцевість, де люди заселили розколини в землі? — спитав Каладін. — Ціле місто, що простяглося неозорим комплексом траншей — усе геть вбудоване в камінь, неначе витесане з нього.
— Сесемалекс Дар, — відказав Сиґзіл, кивнувши, і стягнув іще один чобіт. — Так, це столиця королівства Емул та одне з найстаровинніших міст на світі. Кажуть, ніби його — як, власне, і королівство — нарік таким ім’ям сам Джезріен.
— Джезріен? — перепитав Малоп, випроставшись і чухаючи потилицю. — А хто це такий?
То був скуйовджений чолов’яга з кошлатою чорною бородою й витатуйованим на кожній руці охоронним ґліфом. Теж, так би мовити, не найяскравіша сфера в кубку.
— Тут, в Алеткарі, його називають Прародителем бур, — пояснив Сиґзіл. — Або Джезерезе’Еліном. Він — король Вісників. Повелитель стихій, котрий дарує воду та життя, — знаний за свою запальність і лють, але й за своє милосердя.
— Ти ба, — тільки й видобув Малоп.
— Розкажи мені ще про те місто, — попросив Каладін.
— Сесемалекс Дар. Воно й справді зведене у величезних розколинах. Архітектурний задум просто вражає. Місто захищене від великобур, оскільки виступаючий край кожної западини не дає воді затікати всередину з кам’янистої рівнини довкола. І це, вкупі з системою дренажних каналів, убезпечує його від підтоплення. Тамтешні жителі славляться майстерністю у виготовленні крємової кераміки. Місто є важливим транзитним пунктом усього Південного Заходу. Емулі — це одне з племен народності Аскаркі, яке належить до раси макабакі — вони темношкірі, як і я сам. Їхнє королівство межує з моїм, тож замолоду я чимало разів там побував. Те дивовижне поселення аж кишить мандрівниками з усіх усюд.
Сиґзіл уже дещо заспокоївся й повів далі:
— Їхнє законодавство надзвичайно поблажливе до іноземців. І хоч людині іншої національності не дозволяється володіти будинком чи крамницею, а все ж під час відвідин до неї належить ставитись «як до родича, котрий прибув іздалеку», виказуючи «всю повноту люб’язності та доброзичливості». Чужинець може пообідати в будь-якому домі, якщо лише триматиметься чемно та вшанує господарів гостинцем із фруктів. Вони там дуже люблять екзотичні плоди. Городяни поклоняються Джезріену, хоча й не сприймають його як представника воринського пантеону. У них він іменується єдиним богом.
— Але ж Вісники — не боги, — глузливо зауважив Тефт.
— Для вас — ні, — заперечив азіш, — але інші дивляться на це інакше. Алетійські вчені називають емулійство «мозаїчною релігією» — вона, мовляв, охоплює й окремі постулати воринізму. Проте емулі могли би те саме сказати й про ваше віровчення.
Сиґзіла це, здавалося, потішало, однак Тефт лише сердито зиркнув у відповідь.
А той повів далі, і його розповідь обростала все новими деталями: які сукні у водоспадах складок і тюрбани носять емулійські жінки, яке вбрання полюбляють чоловіки, яка на смак тамтешня їжа — солона, — і як вітаються з давнім другом — торкаються чола вказівним пальцем лівої руки та шанобливо вклоняються. Сиґзілова обізнаність просто вражала. Командир помітив, як той час від часу тужливо всміхається — очевидно, пригадуючи свої подорожі.
Дізнаватись про такі подробиці було цікаво, однак його значно більше спантеличив сам факт, що це місто — над яким він пролітав уві сні кілька тижнів тому — і справді існувало. Каладін більше не міг не звертати уваги на ту підозрілу швидкість, з якою він позбувся ран. Із ним відбувалося щось дивне. Щось надприродне. А якщо це якось пов’язане з тим, що все його оточення раз по раз гине?
Він опустився навколішки, збираючись обнишпорити кишені трупа: решта мостонавідників уникали такого обов’язку. Сфери, ножі й інші цінності забирали собі. А особисті речі на кшталт неспалених молитов залишали мерцям. Командир знайшов кілька цирконових скалок і долучив їх до вмісту капшука.
А може, Моаш має рацію? Якби їм вдалося переправити ці сфери нагору, чи не змогли б вони купити собі шлях до свободи? Це було би точно безпечніше, ніж прориватися зі зброєю в руках. Тоді чого йому так кортить навчити обслугу битися? Чому навіть не розглядалася можливість вислизнути з табору хитрістю?
Він втратив Даллета й решту бійців свого колишнього загону в Амарамовій армії. Чи не здавалося йому, що цю провину можна спокутувати, підготувавши нову команду списників? Ішлося про порятунок людей, до яких прикипів душею, а чи всього лиш про прагнення довести щось самому собі?
Досвід підказував, що ті, хто нездатен захистити себе, бувають у вкрай невигідному становищі в цьому світі воєн і бур. Можливо, вибратися тишком-нишком і справді було б оптимальним варіантом, але він не надто знався на хитрощах. А крім того, у разі такої втечі Садеас послав би в погоню війська. Напасті йшли б за ними по п’ятах. І куди б не поткнулися мостонавідники, їм усе ж довелось би вбивати, відстоюючи свободу.
Він заплющив очі, пригадавши, як під час однієї такої спроби очолювана ним група невільників протрималась на волі цілий тиждень, переховуючись у безлюдному місці. Але їх врешті-решт упіймали хазяйські мисливці на рабів-втікачів. Тоді він і втратив Нальму. «Усе це ніяк не допоможе врятувати їх і тут, — сказав собі Каладін. — Мені потрібні ці сфери».
А Сиґзіл усе ще розводився про емулі:
— Для них необхідність стикатися з ворогом у двобої є проявом жлобства. Там ведуть війни інакше, ніж ви, алетійці. Меч — неналежна зброя для лідера. Алебарда — туди-сюди, спис — навіть краще, а от лук і стріли — саме те, що треба.
Каладін витяг з кишені солдата чергову жменю сфер — небоскалок. Вони поприставали до старого шматка свинячого сиру, «запашного» та пліснявого. Діставши їх, він скривився й вимив гроші в калюжі.
— Світлоокі, озброєні списами? — зчудувався Дрегі. — Це ж сміховинно.
— Чому? — ураженим тоном поцікавився Співець світу. — А я вважаю емулійську практику цікавою. Мешканцям деяких країн взагалі не до смаку воювати. Шини, наприклад, вважають, що той, хто змушений зійтися з іншим у поєдинку, уже через самий цей факт зазнав поразки. Убивство — це радше тваринний спосіб вирішення проблем.
— А ти часом не станеш, як Скеля, відмовлятися битись, га? — запитав Шрамм, кидаючи на рогоїда неприховано презирливий погляд. Той чмихнув і, повернувшись до нього спиною, опустився навколішки, щоб зібрати чоботи у великий лантух.
— Ні, — відказав Сиґзіл. — Гадаю, всі ми можемо погодитись, що інші методи не спрацювали. Можливо, якби мій наставник довідався, що я й досі живий… але ні. Дурень думкою багатіє. Так, я битимусь. Ну а коли вже не можна інакше, то спис видається мені годящою зброєю, хоча, правду кажучи, я б хотів, щоби мене відділяла від ворога більша відстань.
Каладін нахмурився.
— Це ти про лук?
Той кивнув.
— У мого народу він вважається зброєю шляхетних.
— А ти вмієш стріляти з нього?
— На жаль, ні, — зізнався Сиґзіл. — Я б уже згадав про це, якби володів таким умінням.
Командир підвівся, розв’язав капшука й поклав сфери до решти.
— Чи не знаходив хто між покійників лука?
Мостонавідники перезирнулися, і дехто з них похитав головою. «А бодай йому буря!» — подумав той. У Каладіновій голові саме пробився паросток ідеї, але така відповідь тут же затоптала його.
— Зберіть трохи цих списів, — наказав він. — І відкладіть окремо. Вони знадобляться нам для тренувань.
— Але ж ми повинні їх здати, — заперечив Малоп.
— Не обов’язково, якщо не збираємось виносити їх із провалля, — промовив командир. — Щоразу, спускаючись мародерствувати, ми залишатимемо собі кілька списів і ховатимемо десь тут. Мине трохи часу, і їх назбирається достатньо.
— А як ми доправимо їх нагору, коли настане день втечі? — спитав Тефт, потираючи підборіддя. — Заховані тут списи нічим не допоможуть нашим хлопцям, щойно справа дійде до справжньої битви.
— Я придумаю, як їх підняти, — запевнив його Каладін.
— Ти вже багато чого наобіцяв, — зауважив Шрамм.
— Вгамуйся, друже, — прикрикнув на того Моаш. — Він знає, що робить.
Каладін закліпав очима. Невже Моаш щойно вступився за нього?
Шрамм зчервонівся.
— Я не те хотів сказати, командире. Просто нагадав, от і все.
— Я розумію. Це… — Каладін змовк, щойно в розколину впурхнула Сил у вигляді звивистої стрічки.
Вона опустилася на кам’яний виступ у стінці урвища й набула жіночої подоби.
— Я знайшла ще купу тіл. Там переважно паршенді.
— А луки є? — запитав Каладін. Кілька мостонавідників повитріщали на нього очі, але потім помітили, що той вдивляється в порожнє місце, і закивали один до одного — мовляв, от у чім річ.
— Здається, були, — відказала спрен. — Це там, по прямій. Не надто далеко.
З тутешніми трупами мостонавідники в основному закінчили.
— Збирайтеся, — наказав командир. — Знайшлося ще одне місце, яке треба перевірити. Нам слід роздобути якомога більше трофеїв і заховати частину з них у розколині — там, де їх не повинно би змити паводком.
Обслуга підібрала, хто що знайшов, позакидавши мішки на плечі, і кожен на додачу прихопив іще й один-два списи. За якусь мить команда прямувала вогким дном урвища, орієнтуючись на Сил. Вони поминали розколини в старезних схилах провалля, де залягали давні, намиті бурями кості — стегнові й гомілкові, черепи та ребра, — утворюючи порослі мохом кургани. Серед них трофеями не розживешся.
Приблизно за чверть години вони добулися до місця, яке надибала Сил, — там розпорошеними купами валялися трупи загону паршенді вперемішку з нечисленними алетійцями в синьому. Каладін опустився навколішки поруч одного з людських тіл. Він упізнав нашитий на мундирі стилізований диґліф Далінара Холіна. Чому армія Чорношипа все ж долучилася до Садеаса в битві? Що змінилося?
Командир жестом звелів своїм людям починати обшукувати алеті, а сам тим часом підійшов до трупа одного з паршенді. Той був набагато свіжіший, ніж тіла Далінарових бійців. Мостонавідникам і близько не доводилось натрапляти на стількох паршендійських загиблих, скільки траплялось алетійських. І то не лише тому, що в кожній окремій битві ті опинялися в меншості, але й через те, що вони рідше знаходили свою смерть у проваллях. Сиґзіл також припустив, що середня густина їхніх тіл перевищувала людську, тож вони не трималися на воді й не так легко змивалися повенями.
Каладін повернув труп набік, і від цього поруху десь у задніх рядах обслуги розляглося раптове шипіння. Він озирнувся й побачив Шена, який проштовхувався вперед у пориві невластивої йому запальності.
Тут приспів Тефт і схопив паршмена ззаду задушливим прийомом. Решта мостонавідників нажахано застигли, хоча декотрі інстинктивно поставали в стійки.
Шен мляво борсався у Тефтових лещатах. Паршмен виглядав не так, як його мертві родичі, і при ближчому порівнянні відмінності ставали значно помітніші. Як і більшість його одноплемінників, він був невисокий і трохи опецькуватий. Так, дужий, дебелий, але не грізний. Натомість труп біля ніг Каладіна мав статуру та м’язи рогоїда та був ніяк не нижчий за самого командира та значно плечистіший. Попри схожість мармурової шкіри, усе тіло паршендійця — голову, груди, руки та ноги — вкривали дивні насичено-червоні нарости, що нагадували броню.
— Відпусти його, — наказав Каладін, зацікавившись.
Тефт із сумнівом зиркнув на нього, але послухався. Шен миттю перетнув ямкувате дно урвища та м’яко, але рішуче відштовхнув командира від трупа. А тоді відступив, наче захищаючи собою тіло від Каладіна.
— Він уже таке витворяв, — зауважив Скеля, підходячи до «керманича». — Коли ми з Лопеном брали його збирати трофеї.
— Так, захищав тіла паршенді, харизматику, — докинув Лопен. — Таке враження, наче він сто разів тобі в пику заїде, якщо поворухнеш хоч одне. Зуб даю.
— Усі вони такі, — озвався ззаду Сиґзіл.
Каладін розвернувся та здійняв брову.
— Робітники-паршмени, — пояснив азіш. — Їм дозволяють дбати про своїх покійників, бо це одна з небагатьох речей, які не залишають їх байдужими. Вони навіть впадають у гнів, якщо тими займається хтось інший. Мерців загортають у полотно й виносять у безлюдне місце, де залишають на камені.
Командир глянув на Шена. «Хм, цікаво…»
— Беріться до паршенді, — звелів Каладін своїм людям. — А тобі, Тефте, мабуть, доведеться весь цей час тримати паршмена. Не можна, щоби він нам завадив.
Той кинув на командира страдницький погляд: Тефт не змінив своєї думки про те, що Шена треба виставити в першій лінії й чимшвидше позбутися. Проте зробив, як веліли — відштовхнув його далі й, гукнувши на допомогу Моаша, заламав.
— І ще одне, — додав Каладін. — Хлопці, майте повагу до мертвих.
— Та це ж паршенді! — заперечив Лейтен.
— Знаю, — відказав той. — Але Шен нервується. Й оскільки він один із нас, то давайте зведемо його роздратування до мінімуму.
Мармуровошкірий неохоче здався й дозволив Тефтові з Моашем відтягти себе. Здавалося, він змирився. Хоча паршмени — розумово відсталі. Скільки з того, що відбувалося, він узагалі розумів?
— Це не ти хотів постріляти? — запитав Сиґзіл, опускаючись навколішки й висмикуючи з-під трупа короткого паршендійського лука із загнутими вперед кінцями. — От тільки тятиви бракує.
— У мого в капшуку є одна, — сказав Мапа, витягуючи щось із поясної торбинки іншого мертвого паршендійця. — Може, вона ще годиться.
Каладін узяв простягнуті йому знахідки.
— Чи вміє хтось користуватися ними?
Мостонавідники перезирнулися. При полюванні на більшість панцирних луки були ні до чого — пращі спрацьовували значно краще. Єдине, для чого луки й справді годилися, — це для вбивства собі подібних. Каладін кинув погляд на Тефта, котрий похитав головою. Той не мав підготовки лучника, як не вчили стрільби й самого командира.
— Це легко, — запевнив Скеля, перевертаючи труп іще одного з паршенді. — Вставляєш тятиву в проріз стріли. Скеровуєш у напрямку від себе. Щосили натягуєш. І відпускаєш.
— Сумніваюся, що все так просто, — сказав Каладін.
— Командире, у нас заледве вистачить часу, щоб навчити хлопців поводженню зі списом, — втрутився Тефт. — А ти хочеш, щоби дехто опанував іще й лука? І то не маючи інструктора, який хоча б сам умів стріляти з нього?
Каладін нічого не відповів. Він засунув лук із тятивою в мішок, додав ще кілька стріл і заходився допомагати іншим. За годину при тріскотливому світлі факелів його команда простувала прірвами до драбини. Насувалися сутінки. Що більше темніло, тим незатишніше ставало в проваллях. Морок зробився непроглядним, і в далекому шумі — скапування води, падіння каменя чи завивання вітру — вчувався лиховісний призвук. Командир завернув за ріг, і полчище багатоногих крєм’ячків квапливо кинулося навтьоки та гулькнуло в тріщину.
Розмова велася півголосом, і Каладін не брав у ній участі. Час від часу він озирався через плече у бік Шена. Тихий паршмен ішов, похнюпивши носа. Грабунок трупів паршенді не на жарт його стривожив.
«Я можу скористатися з цього, — подумав командир. — Але чи наважуся?» Це буде ризиковано. І навіть дуже. Його вже одного разу покарали за те, що зруйнував злагодженість завершального етапу вилазки.
«Спочатку сфери», — подумалось йому. Якщо вийде підняти нагору гроші, це означатиме, що можна туди переправити й інші речі. Нарешті у вишині замаячила тінь, що перетинала провалля. Вони дісталися першого зі стаціонарних мостів. Каладін пройшов з обслугою ще трошки, аж доки не опинився в тому місці, де від дна розколини було ближче до краю плато над ними.
Він зупинився. Його обступили мостонавідники.
— Сиґзіле, — сказав командир, тицяючи пальцем. — Ти дещо тямиш у луках. Як гадаєш, наскільки складно буде поцілити стрілою в той міст?
— Каладіне, я вряди-годи брав цю зброю до рук, проте не назвав би себе фахівцем. Хоча, наскільки візьмуся судити, це не має бути аж так важко. Яка тут відстань, футів п’ятдесят?
— А нащо це тобі? — запитав Моаш.
Той витяг напханого сферами капшука та звів на них брову.
— Ми прив’яжемо його до стріли й поцілимо нею таким чином, щоби та вп’ялася в дно настилу. А тоді, коли вирушимо на вилазку, Лопен і Даббід затримаються біля мосту, щоб напитися. Вони дотягнуться до стріли та висмикнуть її. І в нас будуть сфери.
Тефт присвиснув:
— Хитро придумано.
— Причому всі, — радісно підхопив Моаш. — І навіть…
— Ні, — рішуче урвав його Каладін. — Ми достатньо ризикуватимемо з дрібнішими. У декого можуть виникнути запитання: звідки це в мостонавідників такі статки?
Йому й так доведеться закуповувати запаси в кількох різних аптеках, щоб їхня грошовитість не кидалася в очі.
Моаш помітно скис, зате решта обслуги не поділяла його настрою.
— Ну, хто хоче спробувати? — кинув клич Каладін. — Може, нам варто спершу потренуватися й зробити кілька «прицільних» пострілів, а вже тоді прив’язувати капшук? Як щодо тебе, Сиґзіле?
— Не впевнений, що хочу взяти на себе таку відповідальність, — відмовився азіш. — Чому б тобі не спробувати, Тефте?
Той потер підборіддя.
— А давай. Повинно вийти. Невже це так складно?
— «Невже так складно»? — повторив зненацька Скеля.
Каладін кинув погляд убік. Рогоїд стояв у задніх рядах, але помітно виділявся завдяки зросту. Його руки були схрещені на грудях.
— То кажеш, що нескладно, Тефте? — повів далі рогоїд. — П’ятдесят футів — не надто велика відстань, однак дострелити буде непросто. А зробити це з прив’язаним до древка мішечком масивних сфер? Ну-ну. Але ще ж треба поцілити досить близько до краю настилу, бо інакше Лопен не дотягнеться. І якщо схибиш — можеш втратити всі сфери. А раптом розвідники біля мостів помітять, як із прірви вилітає стріла? Напевно, щось запідозрять, еге ж?
Каладін уп’яв погляд у Скелю. «Як це він був казав: “Легко… Скеровуєш від себе… Відпускаєш”?»
— Що ж, — промовив командир, краєм ока спостерігаючи за рогоїдом, — гадаю, нам просто доведеться ризикнути. Бо без цих сфер поранені вмруть.
— Можна було б дочекатися найближчої вилазки, — запропонував Тефт. — Прив’язати до мосту мотузку й скинути в прірву, а тоді наступного разу причепити до неї капшук зі сферами…
— П’ятдесят футів мотузки? — скептично перепитав Каладін. — Купівля чогось на кшталт цього неминуче приверне чимало уваги.
— Нє-є, харизматику, — заперечив Лопен. — У мене є родич, котрий торгує мотузкою в одній крамничці. Я без проблем роздобуду її, скільки скажеш — лиш би гроші були.
— Можливо, — сказав командир. — Однак тобі все ж довелось би ховати її в ношах і спустити в провалля так, щоби ніхто не бачив. А тоді залишити там теліпатися на кілька днів? Її б неминуче помітили.
Решта закивали. Скеля виглядав украй збентежено. Зітхнувши, Каладін витяг лука й кілька стріл.
— Нам просто доведеться ризикнути. Тефте, чому б тобі не…
— Ох, привид Калі’калін, — пробурчав рогоїд. — Дай сюди.
Він проштовхався крізь мостонавідників і взяв у командира лук. Той приховав усмішку.
Здоровань глянув угору, крізь густі сутінки прикидаючи відстань до мосту. Тоді натягнув тятиву й виставив руку. Каладін вклав у неї оперене древко. Скеля навів лук углиб розколини й пустив стрілу. Вона просвистіла в повітрі й загримотіла об схили.
Скеля кивнув сам до себе й тицьнув пальцем у капшук.
— Візьмемо всього п’ять сфер, — сказав рогоїд. — Варто додати хоча б одну — і вага стане завелика. Та що там, навіть і п’ять — чиста дурість. Ох, ці ж мені висотнохворі низовинці!
Каладін усміхнувся, відрахував п’ять сапфірових марок — які загалом складали дві з половиною місячні платні мостонавідника — та помістив їх у порожній капшук. Тоді передав його Скелі, котрий дістав ножа та зробив у древкові надріз — біля самого вістря.
Шрамм склав руки на грудях і сперся спиною об порослу мохом стінку провалля.
— А знаєш, це називається крадіжкою.
— Знаю, — сказав Каладін, не зводячи очей із рогоїда. — І мене це нітрохи не тривожить. А тебе?
— Аніскілечки, — мовив Шрамм, широко всміхаючись. — Гадаю, коли тебе цілеспрямовано посилають на смерть, то цим кидають на буряний вітрюган і всі надії на твою відданість. Та якщо хтось настукає Ґазу…
Решта мостонавідників раптом рознервувалися, і погляди не однієї пари очей вп’ялися в Шена, хоча Каладін розумів, що Шрамм говорив не про нього. Якби хтось із команди зрадив інших, то міг би отримати винагороду…
— А давайте виставимо вартових, — сказав Дрегі. — Ну, щоб ніхто не міг вислизнути й перебалакати з Ґазом.
— Ми нічого такого не зробимо, — відрізав Каладін. — Як ти це собі уявляєш? Замкнемося в казармі й настільки сповнимось недовір’ям один до одного, що про працю можна буде забути? — він похитав головою. — Ні, це просто ще одна небезпека. Причому цілком реальна, однак ми не можемо дозволити собі марнувати сили, шпигуючи один за одним. Тож ми просуватимемось уперед.
Та Шрамма, схоже, ці слова не переконали.
— Ми — Четвертий міст, — рішуче продовжив командир. — І разом дивилися в обличчя смерті. Ми повинні довіряти один одному. Не можна кидатися в бій, сумніваючись, чи не збираються твої товариші зненацька переметнутися на інший бік, — він по черзі глянув в очі кожного з мостонавідників. — Я вірю вам. Кожному з вас. У нас вийде, і ми зробимо це разом.
Дехто згідливо закивав, а Шрамм, здавалось, заспокоївся. Скеля закінчив обстругувати древко й узявся міцно примотувати до нього капшук.
Сил усе ще сиділа на Каладіновому плечі.
— Хочеш, щоби я наглянула за ними? Щоб ніхто не зробив того, чого побоюється Шрамм?
Той завагався, але зрештою кивнув. Береженого і Всемогутній береже. Він просто не хотів, щоби його люди відволікалися на це.
Рогоїд прикинув на долоні вагу стріли.
— Це майже неможливий постріл, — поскаржився він.
А тоді плавним рухом вставив тятиву в проріз стріли й притягнув її до щоки, розташувавшись прямо під настилом. Невеличкий мішечок теліпався, звисаючи з древка. Мостонавідники затамували подих.
Пальці Скелі розтислися. Стріла здійнялася вгору паралельно стінці провалля, від швидкості ставши майже невидимою. Глухо клацнувши, вістря торкнулося деревини, і командир теж перестав дихати, але стріла не впала додолу. Вона так і залишилася стирчати там із прив’язаними до древка дорогоцінними сферами — біля самого краю моста, де до неї можна було дотягтися.
Каладін поплескав Скелю по плечу, а обслуга нагородила його схвальними вигуками.
Той глянув на командира.
— Я не скористаюся луком для вбивства. І ти повинен це знати.
— Якщо передумаєш, я візьму тебе, — сказав Каладін. — Але силувати не буду. Обіцяю.
— Я не битимусь, — підтвердив своє рішення Скеля. — Не такий у мене статус, — він глянув угору, на сфери, і ледь помітно всміхнувся. — Але мені можна стріляти в мости.
— Де ти цьому навчився?
— Секрет, — твердо сказав рогоїд. — Бери свого лука й відчепись.
— Гаразд, — мовив Каладін, беручи зброю. — Але не можу пообіцяти, що дам тобі спокій. У майбутньому мені можуть знадобитися ще кілька пострілів, — він перевів погляд на Лопена. — Ти справді гадаєш, що зможеш купити мотузку, не привертаючи уваги?
Той ліниво відкинувся на стінку урвища.
— Мій родич ще ніколи не підводив мене.
— Та скільки ж їх у тебе, тих родичів? — запитав Безвухий Джакс.
— Рідні ніколи не буває забагато, — зауважив Лопен.
— Що ж, нам знадобиться твоя мотузка, — сказав Каладін, у голові якого вже прокльовувався план. — Дій, Лопене. Я розміняю ті сфери, і ти матимеш чим заплатити за неї.
56
Та — бодай їй буря — книженція
«Світло даленіє і даленіє. Ця буря ніколи не вщухне. Моє тіло понівечене, а всі довкола мене загинули. Я оплакую кінець усього. Він переміг. Ох, він здолав нас!» — Дата отримання зразка: палагакев, 1173, за 16 секунд до смерті. Досліджувався тайленський матрос.
Запал пульсував у ньому, і Далінар бився, розмахуючи Сколкозбройцем із сідла Баского. Довкола падали паршенді, чиї чорні очі спалахували вогнем.
Вони накидалися попарно. Кожна ланка силкувалась напасти з іншої сторони, відволікаючи його увагу та сподіваючись заморочити голову. Бо тоді, скориставшись його очманінням, один із тандемів міг би наскочити непоміченим і спробувати стягнути вершника з коня. А численні удари бойовими сокирами й булавами могли би розколоти Збрую. Така тактика дорого їм обходилася: землю довкола Далінара всівали трупи. Але для битви зі Сколкозбройним економних тактик не існувало.
Князь змушував Баского весь час рухатися, танцюючи з боку в бік, а сам навідліг разив Сколкозбройцем. Він тримався дещо попереду солдатських лав. Для битви Сколкозбройному необхідний простір: ці мечі були такі довгі, що загроза поранити своїх була цілком реальна. Його почесна варта наблизилася б тільки тоді, якби він упав з коня чи зіткнувся з серйозною небезпекою.
Запал збуджував його та надавав сили. Після того єдиного дня багато тижнів тому він так і не відчув більше слабкості чи нудоти на полі бою. Можливо, Далінар даремно хвилювався.
Князь розвернув Баского саме вчасно, щоб зітнутися з двома тандемами паршенді, котрі заходили ззаду, тихо наспівуючи. Він колінами спрямував на них ришадіума й завдав майстерного замашного удару по шиях двох паршендійців, а тоді й по руці третього. Очі перших спалахнули, і ті повалилися долі. Останній випустив меча: рука раптом зробилася нежива й обвисла. Усі нерви в ній були спалені.
Четвертий нападник кинувся пріч, люто зиркаючи на Далінара. Ним виявився один із безбородих паршенді, а його обличчя здавалось якимось дивним. Було щось не те у формі щік…
«Невже це жінка? — здивовано подумав Далінар. — Не може бути! Чи може?»
Дружні солдати за його спиною переможно заулюлюкали, коли великий загін паршенді розпорошився й квапливо відійшов для перегрупування. Далінар опустив Сколкозбройця, метал якого зблиснув на сонці. У повітрі довкола нього миготіли спрени слави. У цьому й полягала ще одна причина того, що князь тримався попереду своїх людей. Його меч був не просто знаряддям винищення: він піднімав бойовий дух і вселяв натхнення. Військо билося ще завзятіше, коли бачило, як їхній ясновельможний разить ворога за ворогом. Сколкозбройні змінювали перебіг баталій.
Оскільки сили паршенді вдалося тимчасово відкинути, Далінар вибрався з сідла й зіскочив на каміння. Усюди довкола нього лежали «неушкоджені» трупи, хоча щойно він підійшов туди, де билися його люди, як землю покрили плями червоно-жовтогарячої крові. На всі боки розбігалися крєм’ячки, які жадібно поглинали її, а між ними звивалися болекузьки. Поранені паршендійці лежали, вдивляючись у порожнечу з перекошеними гримасою болю обличчями, і тихо наспівували самі собі одну й ту ж нав’язливу пісню. А нерідко й нашіптували. Вони ніколи не волали, конаючи.
Приєднавшись до своєї почесної варти, Далінар відчув, як його Запал ущухає.
— Вони підбираються занадто близько до Баского, — сказав князь Телебу, передаючи повіддя. Боки велетенського ришадіума вкривав розбульканий піт. — Я не хочу ризикувати ним. Доручіть комусь доправити коня в тил.
Телеб кивнув і жестом звелів одному з солдатів виконати наказ. Не випускаючи з рук Сколкозбройця, Далінар обвів поглядом поле битви. Паршенді перегруповувались. Як і завжди, в основі їхньої стратегії лежало використання ланок-тандемів. Кожна пара воїнів мала відповідне озброєння, а крім того, один нерідко бував чисто поголений, а другий носив бороду із вплетеними самоцвітами. Учені припускали, що йшлося про якусь примітивну форму учнівства.
Князь уважно розглядав голощоких, шукаючи слідів щетини. Проте не виявив жодних, а обличчя досить багатьох із них ще й віддалено скидалися на жіночі. Чи могли всі безбороді бути жінками? Вони начебто не мали нічого більш-менш схожого на жіночий бюст, і комплекція не відрізнялася від чоловічої, але ж та дивна паршендійська броня могла приховувати будь-які форми. Проте безбороді й дійсно здавалися на кілька пальців нижчими, а контури їхніх облич… Вдивляючись у них, він зрозумів, що його припущення цілком реальне. Може, кожна пара — це чоловік і дружина, котрі воюють разом? Ця думка приголомшила його своєю захопливою неочікуваністю. Невже й справді, попри шість років війни, ніхто не завдав собі клопоту з’ясувати статевий склад супротивника?
Але чому тут дивуватися? Оспорювані плато розміщувались так далеко, що ніхто й ніколи не приносив звідти паршендійських трупів. Хіба що посилали людей повисмикувати з борід самоцвіти чи підібрати зброю. Відколи загинув Ґавілар, вивченню паршенді приділялося дуже мало уваги. Усі просто хотіли їхньої смерті, а коли алеті й уміють щось робити як слід, то це вбивати.
«Ти й сам мав би бути зайнятий тим же, — сказав собі Далінар. — А не вивченням їхньої культури». Та все ж він вирішив розпорядитися, щоби солдати прихопили кілька трупів для вчених.
Обіруч стискаючи перед собою Сколкозбройця, князь кинувся на іншу ділянку поля битви, однак не виривався вперед із солдатських шеренг. У південному напрямку майоріло знамено Адоліна, під чиїм особистим проводом очолюваний ним підрозділ тіснив паршенді в тому районі. Останнім часом хлопець став незвично стриманий. Схоже, помилка з оцінкою Садеаса зробила його розсудливішим.
У західній стороні гордо розвівався прапор Садеаса, чиї сили не підпускали паршенді до хризаліди. Його військо, як і завжди, встигло першим і вступило в бій із паршенді, тягнучи час до підходу армії Далінара. Холін уже подумував про те, щоби дістати яхонтосерце й дати алеті змогу відступити, але навіщо закінчувати битву так швидко? І він, і Садеас розуміли, що справжньою метою їхнього союзу було якомога масовіше винищення паршенді.
Що більше їх вони переб’ють, то швидше покладуть край цій війні. Тож план Далінара начебто поки спрацьовував. Обидві армії доповнювали одна одну. Холін занадто повільно висувався на плато, і це давало паршенді змогу зайняти найкращу з можливих позицій. Садеас натомість був прудкіший — а особливо тепер, коли не мусив чекати на відсталі частини та міг повністю зосередитися на швидкості — і штурмував розколини зі страхітливою ефективністю, проте його люди не мали такої підготовки, як Далінарові. Зате коли, прибувши першим, він міг протриматися досить довго, щоби дати Холінові час підійти й переправитись, то краще вимуштруване — та ще й при Сколках — Далінарове військо ковадлом ударяло по паршенді, трощачи їх об Садеасове ковадло.
Та все ж від того анітрохи не легшало. Паршенді билися, наче прірводемони.
Далінар налетів на них і, розмахуючи Сколкозбройцем, косив на всі сторони. Він, сам того не бажаючи, відчував до паршенді повагу. Рідко хто смів напасти на Сколкозбройного — принаймні якщо лавина всієї армії майже силоміць не штовхала такого «добровольця» перед себе.
А от паршенді безстрашно рвалися вперед. Далінар вертівся, стинаючи їх направо й наліво, і в ньому здіймався Запал. Орудуючи звичайним мечем, боєць зосереджено планує свої удари й щоразу розраховує на рикошет. Діє швидкими різкими рухами, не надто замахуючись. Та зі Сколкозбройцем усе інакше. Його клинок довжелезний, однак напрочуд легкий. І віддачі нема ні найменшої: безпосередньо в момент удару рука відчуває практично те саме, що й коли лезо розсікає повітря.
На князя кинулася четвірка паршенді: вони, здавалося, знали, що в них чи не найбільше шансів звалити того в ближньому бою. Бо якщо максимально скоротити відстань між собою та ворогом, довжина руків’я меча й характер обладунку ускладнять йому фехтування. Далінар крутнувся в розгонистому ударі, тримаючи руку на рівні пояса, і зрозумів, що паршендійці мертві, уже з того легкого опору, який долав Сколкозброєць, проходячи крізь їхні груди. Він зітнув усіх чотирьох і відчув приплив задоволення.
Яке одразу ж змінилось нудотою.
«Поглинь тебе Геєна! — подумав князь. — Тільки не це!» Він обернувся до іншої групки паршенді — і їхні очі спалахнули й задимилися.
Холін знову кинувся в атаку: крутнув меча над головою, замахуючись, а тоді опустив і провів ним паралельно землі. Загинули шестеро паршендійців. Але князь лише відчув гострий напад жалю й невдоволення Запалом. Бо винищувані ним паршенді — справжні солдати — заслуговували на повагу, а не зловтіху.
Він пригадав ті часи, коли Запал бував найсильнішим. Тоді він із Ґавіларом — ще замолоду — упокорював великих князів, давав відсіч веденам, бився з гердазійцями та громив акакійських реші. А якось жага битви ледь не спонукала його накинутися й на брата. Далінар і досі пам’ятав свої ревнощі того дня років десять тому, коли потяг напасти на Ґавілара — єдиного гідного супротивника поруч себе й чоловіка, котрий здобув руку Навані — ледве не запанувала над ним.
Почесна варта нагородила князя схвальними вигуками, коли вороги повалилися додолу. Той почувався спустошено, але вхопився за Запал, рішуче притлумивши свої почуття й емоції. Дозволив тому захлеснути себе. На щастя, слабкість відступила, що було дуже доречно, оскільки чергова група паршенді саме кинулася до нього збоку. Крутнувшись на ногах, він з розвороту прийняв Вітростійку й, опустивши плече, вклав у змах Сколкозбройця всю вагу свого тіла.
Князь зітнув ним одразу трьох нападників, але четвертий та останній паршендієць проштовхався повз поранених товаришів і впритул наблизився до Далінара, розмахуючи молотом. Його очі широко розплющились від люті й рішучості, але «ура» чи ще якогось бойового кличу не було чути. Він просто й далі наспівував.
Молот гупнув об шолом Далінара. Його голову повело вбік, але Збруя поглинула чи не всю силу удару, і нею поповзли кілька крихітних, схожих на павутинку тріщин. Князь краєм ока помітив, як ті ледь засвітилися, виділяючи Буресвітло.
Ворог був надто близько. Далінар відкинув Клинок. Зброя заклубочилась парою, перетворюючись на імлу, а Холін здійняв заковане в броню передпліччя і відбив черговий удар молота. Тоді змахнув другою рукою та вгатив кулаком у плече паршендійця. Від такого удару той рухнув долі, і його пісня ввірвалася. Зціпивши зуби, князь підступив ближче й копнув лежачого в груди, від чого той відлетів на добрих двадцять футів. Життя навчило його остерігатися остаточно не упокоєних паршенді.
Далінар опустив руки й почав повторно прикликати Сколкозбройця. Він знову почувався міцним, жага битви повернулася до нього. «Мені нічого картати себе за вбивства паршенді. Я чиню правильно».
Він зупинився, дещо помітивши. Що то було — там, на сусідньому плато? Воно скидалося на…
На ще одну паршендійську армію.
До основних бойових лав мчали кілька груп його розвідників, але Далінар і так знав, з якими вони вістями.
— Прародителю бур! — вилаявся він, вказуючи в той бік Сколкозбройцем. — Попередьте решту! Друга армія на підході!
Кілька чоловіків кинулися виконувати його команду. «Нам варто було на це очікувати, — подумав Далінар. — Ми почали виводити на плато по дві армії, тож і вони зробили те саме».
Але це означало, що раніше паршенді обмежували себе. Вони виходили з усвідомлення, що інакше на полі битви їм ніде було б розвернутися? Чи йшлося про швидкість? Однак таке не вкладалося б у голові: це алеті доводилося побоюватись, що мости, де завжди виникала тиснява, надто уповільнять їх, якщо залучити забагато війська. Але ж паршенді могли перестрибувати провалля. Тоді чому завжди обходилися меншими силами?
«Прокляття! — роздратовано подумав Далінар. — Як мало ми про них знаємо!»
Він увігнав Сколкозбройця в камінь поруч себе — але так, щоби той не зник — і заходився роздавати накази. Його колом оточила почесна варта, впускаючи розвідників і випускаючи гінців. На короткий час із солдата на передовій той перетворився на генерала штабу.
Для зміни стратегії битви потрібен був час, адже армія подекуди скидалася на здоровенного чала, який клигає собі, не відразу слухаючись погонича. Тож доки його команди виконувались, новоприбуле військо паршенді почало перебиратися на північний край плато — туди, де бився Садеас. Далінар не міг як слід роздивитися, а тут ще й донесення розвідників затягувались.
Він глянув убік — поблизу височіла скельна формація з нерівними схилами, що робили її схожою на штабель недбало складених дощок. Просто посеред чергового рапорту князь схопив Сколкозбройця й кинувся до неї через кам’янисту рівнину, розтрощивши своїми сабатонами кілька скелебруньок. Кобальтова гвардія та посланці поспішили на ним.
Досягши скелі, він відкинув Сколкозбройця, дозволивши тому перетворитись на імлу. Тоді підстрибнув, ухопився за камінь і поліз вгору. А за кілька секунд потому зіп’явся на пласку верхівку.
Внизу простягалося поле битви. Основні сили паршенді — скупчення червоно-чорного по центру плато — опинилися в алетійських лещатах. Мостонавідні команди Садеаса, якому стало не до них, чекали на одному із західних плато, а новоприбула паршендійська армія переправлялась на арену бою з півночі.
«Прародителю бур, але ж і стрибучі вони», — подумав Далінар, спостерігаючи, як ті могутніми перескоками долають провалля. Шість років війни довели, що воїни-люди — особливо легкоозброєні — спроможні були обганяти паршенді, якщо тим доводилося пробігати відстань, довшу за кілька дюжин ярдів. Проте їхні мускулисті потужні ноги дозволяли стрибати напрочуд далеко.
При форсуванні прірви жоден паршендієць не спотикнувся. Вони підтюпцем наближалися до розколини, тоді — футів за десять до неї — раптово наддавали швидкості й перестрибували на інший бік. Новоприбула армія просувалася в південному напрямку — прямцем туди, де билися загони Садеаса. Здійнявши долоню, щоби захиститись від до білого розпечених сонячних променів, Далінар зміг розгледіти особистий штандарт великого князя.
Він майорів якраз на дорозі в паршендійського війська, що наступало: цей головнокомандувач здебільшого лишався в тилу своїх сил, у безпечному місці. Але тепер його «безпечне» місце несподівано стало переднім краєм. Ударні частини Садеаса ніяк не встигали вийти з бою й перешикуватися. І князь залишився без жодного прикриття.
«Садеас! — подумав Далінар, підступаючи до самого краю стрімчака. Плащ розвівався на вітрі в нього за спиною. — Треба послати йому на виручку резерв моїх списників…»
Але ні, їм не встигнути.
Піхоті до нього не дістатися. А от у якогось вершника могло й вийти.
— Баский! — гукнув Далінар, зістрибуючи з останця та приземляючись на каміння під ним. Збруя амортизувала удар від падіння, а от камінь поколовся. З обладунку на всі боки запихкало Буресвітло, а нагомілковики пішли тоненькими тріщинами.
Баский вирвався з рук доглядачів і помчав на поклик хазяїна. Щойно кінь підскакав, князь ухопився за луку й опинився в сідлі.
— Не відставайте, якщо зможете, — крикнув він своїй почесній варті. — І пошліть вістового: хай перекаже моєму синові, що я передаю командування йому!
Далінар розвернув Баского й галопом поскакав, огинаючи арену битви. Охоронці загукали, щоби їм подавали коней, але де вже тим тягатися з ришадіумом.
Ет, або пан, або пропав.
Солдати на полі бою злилися в невиразну пляму праворуч від князя. Холін низько нахилився в сідлі, і вітер із посвистом обдував його Сколкозбрую. Він виставив руку вбік і прикликав Присяжника. Той слухняно опустився в долоню, вкритий памороззю та паруючи. Обігнувши західний край поля битви, Далінар розвернув Баского. Згідно зі стратегічним задумом, першу армію паршенді затисли між його власною та Садеасовою. І він не мав часу об’їжджати її. Тож, глибоко вдихнувши, князь пустив коня вскач прямо по центру ворожих лав. З огляду на бойову тактику супротивника, його ряди були не надто щільні.
Ришадіум мчав уперед, і паршенді розбігалися з дороги велетенського жеребця, лаючись своєю мелодійною мовою. Копита гриміли по камінню, а Далінар усе понукав Баского колінами. Важливо було не втрачати розгону. Дехто з паршенді, котрі билися на передньому краї проти військ Садеаса, обернулися й кинулись до нього. Вони збагнули, яка нагода їм випала. Якщо вершник вилетить із сідла, то залишиться сам в оточенні не одної тисячі ворогів.
Далінарове серце глухо закалатало, коли він виставив убік Сколкозбройця, намагаючись стинати кожного супротивника, який опинявся надто близько. За лічені хвилини він дістався північно-західного краю оборони паршенді. Там якраз дошиковувались вороги, виставивши перед себе списи й повпиравши їх тупими кінцями в землю.
«Грім і блискавка!» — подумав князь. Раніше ті ніколи не захищалися ратищами від атак важкої кавалерії. Але вчилися на очах.
Далінар вдав, що атакує шеренгу, а тоді в останній момент розвернув Баского й поскакав паралельно стіні паршендійських списів. Він розмахував відведеним убік Сколкозбройцем, стинаючи вістря ратищ і зачепивши кілька рук. Просто поперед нього у ворожому строю утворилась прогалина, і Далінар, глибоко вдихнувши, спрямував ришадіума прямцем туди, попутно «обезголовивши» ще кілька списів. Штих котрогось із ворогів відскочив від його вкритого бронею плеча, і на лівому боці Баского з’явився довгий, глибокий поріз.
Гнаний силою інерції, жеребець топтав нападників, але ось, заіржавши від натуги, прорвався крізь стрій паршенді й вискочив саме туди, де основні сили Садеаса вступили в бій із ворогом.
Далінарове серце закалатало. Дружнє військо перед очима розплилося, коли він галопом проскакав у його тил, де хаотично вирувала людська коловерть, спричинена новоприбулою армією. Солдати з криками валилися долі, й алетійці в зеленому змішалися з чорно-червоними паршенді.
«Ми на місці!» — подумав Холін, угледівши за мить до стрибка штандарт Садеаса. Він злетів із сідла й гупнув об камінь. Кінь розвернувся й помчав назад, усе розуміючи. Його рана виглядала серйозною, тож господар не став би й далі ним ризикувати.
Настав час знову влаштувати різанину.
Князь увірвався в ряди паршенді збоку, і декотрі з них обернулися від несподіванки, а в їхніх зазвичай апатичних очах проступило здивування. Вони часто видавались чужинцями, проте їхні емоції були напрочуд людські. Запал здіймався в ньому, і Далінар не стримував його. Надто вже він його потребував. Над союзником нависла загроза.
Настав час дати Чорношипові волю.
Князь пробивався крізь лави паршенді. Він валив їх додолу, наче змітаючи крихти з обіднього столу. Жодної тобі філігранності рухів, жодної злагодженої взаємодії кількох загонів і почесної варти, що прикриває з тилу. Це була нестримна атака з усією потугою та смертоносною силою того, котрий присвятив життя вбивствам і хто оснащений Сколками. Він став буревієм, що розсікає ноги, тулуби, руки, шиї та вбиває, вбиває, вбиває. Вихором сталі та смерті. Паршендійська зброя відскакувала від його обладунку, залишаючи манісінькі тріщинки. Він викошував дюжини й постійно рухався вперед, прокладаючи собі шлях туди, де впав штандарт Садеаса.
Займалися очі, на тлі неба зблискували мечі, а паршенді співали. Їм заважав натиск власного війська, яке — зітнувшись зі станом Садеаса — збилося в купу. Але не Далінарові. Йому не треба було хвилюватись, щоб не зачепити своїх, чи непокоїтися про те, що лезо загрузне в тілах або ж застрягне в латах. А якщо дорогу захаращували трупи, прорубував просіку — Сколкозброєць брав мертву плоть не гірше, ніж сталь або деревину.
Кров паршенді фонтанами била в повітрі, доки він пробивався, прорубувався, проштовхувався крізь цю тисняву. З плеча — й аж ген убік, назад і вперед, час від часу обертаючись, щоб зітнути тих, хто намагався завдати удару в спину.
Під ногами зазеленіло довге полотнище. Штандарт Садеаса. Далінар завертівся, озираючись. Він залишив за собою валок трупів, через які раз по раз — та від того не менш шанобливо — переступали все нові вороги, котрі полювали на нього. А от зліва було щось не те. Ніхто з тамтешніх паршенді навіть не глянув на нього.
«Садеас!» — подумав Далінар і стрибнув уперед, стинаючи їх зі спини. Виявилось, що ті скупчилися колом, гамселячи по чомусь на землі. І те «щось» стікало Буресвітлом.
Поруч валявся великий молот Сколкозбройного, який Садеас, очевидно, там і зронив. Холін підскочив туди й, відкинувши меч, ухопив молот за держак. Відтак заревів і вгатив ним по зграї, від чого з дюжина паршендійців відлетіла геть, а тоді розвернувся та вдарив іще раз — з іншого боку. Тіла перекидьки злетіли в повітря.
У настільки ближньому бою молот міг прислужитися краще: Клинок просто повбивав би нападників та залишив тіла лежати, які б і далі йому заважали. А от молот відшпурлював трупи. Далінар застрибнув у центр щойно очищеної ділянки, ставши ногами по різні боки від поверженого Садеаса. Князь повторно почав прикликати Сколкозбройця, у той же час вимахуючи молотом і розкидаючи ворогів.
З дев’ятим ударом серця він пожбурив його в обличчя одного з паршенді, давши Присяжнику можливість знову матеріалізуватися в його руці. І вмить став у Вітростійку, позираючи під ноги. З дюжини різних проломів і тріщин в обладунку Садеаса сочилося Буресвітло. Нагрудник був геть розтрощений: зазубрені уламки металу стирчали назовні, і крізь діри прозирав мундир. Із дір звивалися струминки осяйного диму.
Холін не мав часу перевіряти, чи Садеас ще живий. Паршенді ж бо побачили, що їм до рук потрапили зразу два Сколкозбройних, і кинулись на Далінара. Воїн за воїном валився долі, коли той стинав їх замашними ударами, боронячи простір довкола себе.
Та князь не міг спинити їх усіх. На обладунок сипалися удари — здебільшого ззаду чи по руках. Збруя потріскалась, немов кришталь під завеликим тиском.
Князь заревів, стинаючи чотирьох паршенді, але ще двоє напали ззаду, і його лати завібрували. Відтак він із розвороту зарубав одного, а інший заледве встиг відскочити на безпечну відстань. Далінар захекався, і від кожного швидкого поруху в повітрі залишався блакитний Буресвітловий слід. Князь почувався скривавленою здобиччю, яка водночас намагається відбитися від тисячі вищирених хижаків.
Але він не якийсь там чал, єдиний порятунок якого — сховатися. Холін убивав, і його Запал сягнув апогею. Князь усвідомив реальність загрози, увесь ризик опинитися долі, і від цього Запал просто ошалів. Він ледь не захлинувся ним — його радістю, насолодою, пристрастю. Небезпека. Він пропускав усе більше й більше ударів, усе новим і новим паршендійцям вдавалось підпірнути під лезо його меча чи ухилитися від нього.
Далінар відчув, як по спині під кірасою гуляє вітер. І холодить, страшить, жахає. Щілини ширшали. Якщо нагрудник трісне…
Він із криком перетяв навпіл паршендійця, випаливши очі, і той повалився додолу без жодної подряпинки на шкірі. А Далінар здійняв Сколкозбройця й крутнувся, підсікши ноги іншого нападника. Усередині вирувала буря почуттів, а з чола під шоломом градом котився піт. Що буде з алетійською армією, якщо і він, і Садеас поляжуть тут? За результатами однієї битви королівство втратить двох великих князів, та ще й недорахується пари комплектів Збруї та Сколкозбройця?
Цього не можна допустити. Він не загине тут. Бо й досі не знає, чи при своєму він розумі. Йому не можна вмирати, доки це не з’ясується!
Несподівано повалилися мертвими кілька паршенді, хоча їх він не атакував. Крізь них прорвалася постать в осяйному блакитному обладунку. Адолін стискав одноруч свого важкого осяйного Сколкозбройця.
Син знову змахнув мечем, і в прорубану ним діру ринула Кобальтова гвардія. Темп співу паршенді змінився, ставши несамовитим, і вони позадкували, коли почали з’являтися все нові й нові алеті в зеленому і синьому строях.
Далінар знеможено впав на коліна, даючи Сколкозбройцю зникнути. Його оточила варта, а весь довколишній простір затопила армія Адоліна, накривши паршенді та змусивши їх відступити. За кілька хвилин територію було зачищено.
Небезпека минула.
— Батьку, — сказав Адолін, опускаючись навколішки поруч нього й стягуючи шолом. Біляво-чорне волосся юнака було скуйовджене та мокре від поту. — Бодай тобі буря! Ну й налякав ти мене! Ти цілий?
Далінар і собі зняв шолома та з насолодою підставив мокре обличчя повівам прохолодного вітерцю, а тоді, глибоко вдихнувши, кивнув.
— Ти приспів… дуже вчасно, сину.
Адолін допоміг Далінарові звестися на ноги.
— Мені довелось пробиватися через усю паршендійську армію. Не сприйми за неповагу, батьку, але якої бурі ти вирішив утнути таку штуку?
— Бо знав, що в разі моєї загибелі ти впораєшся з командуванням армією, — відказав князь, поплескуючи сина по руці, і їхні Збруї дзенькнули одна об одну.
Погляд Адоліна впав на тильну частину батькової кіраси, і його очі широко розплющилися.
— Усе настільки погано? — запитав Далінар.
— Схоже, вона ледве тримається, — відказав той. — Буресвітло струмує з тебе, наче вино з бурдюка, по якому вправлялися лучники.
Далінар закивав і зітхнув. Він і сам відчував, що стає неповоротким. Напевно, доведеться зняти її перед поверненням до табору, бо ще заклякне на тілі.
Обіч нього кілька солдатів витягали зі Збруї Садеаса. Процес витікання Буресвітла зайшов так далеко, що з неї звивалися всього кілька тоненьких струминок. Її можна було полагодити, але це обійдеться недешево — при відновленні Сколкозбруї самоцвіти, від яких вона заряджається, зазвичай тріскають.
Бійці стягли із Садеаса шолом, і Далінар полегшено зітхнув, коли побачив, що його колишній друг кліпає очима, здаючись приголомшеним, але загалом цілим. У нього був поріз на стегні, де один із паршенді прорубав обладунок мечем, і кілька подряпин на грудях.
Садеас звів очі на Далінара й Адоліна. Старший Холін заціпенів, очікуючи на потік звинувачень: мовляв, усе сталося через те, що це він наполіг виступити двома арміями на одне й те саме плато, чим спонукав паршенді й собі залучити зайве військо. Далінар мав би вислати розвідників, щоб ті пильнували на такий поворот подій.
Однак Садеас широко всміхнувся.
— Прародителю бур, а в них майже вийшло! Як просувається битва?
— Паршенді розгромлені, — сказав Адолін. — Ті, що оточили вас, були останнім загоном, який чинив опір. Зараз наші люди дістають яхонтосерце. Поле битви лишилось за нами.
— Ми знову перемогли! — з тріумфом у голосі вигукнув Садеас. — Далінаре, схоже, вряди-годи твій старечий мозок ще здатен підкинути ідею-другу!
— Ми з тобою однолітки, Садеасе, — зауважив князь, але тут з’явилися вістові з донесеннями від решти з’єднань.
— Повідомте кожного! — заявив Садеас. — Сьогодні ввечері всі мої солдати бенкетуватимуть так, наче вони — світлоокі!
Він усміхнувся бійцям, які допомагали йому підвестися, а молодший Холін відійшов, щоб вислухати донесення від розвідників. Садеас замахав на помічників, запевняючи, що, попри рану, здатен і сам триматися на ногах, і заходився скликати своїх офіцерів.
Далінар розвернувся, збираючись розшукати Баского й упевнитися, що про його рану подбають. Але інший великий князь раптом стримав його за руку.
— Я був би зараз мертвий, — сказав Садеас.
— Цілком можливо.
— Я мало що роздивився. Але, здається, бачив одного тебе. Куди поділася твоя почесна варта?
— Довелось діяти, не чекаючи на неї, — відказав Далінар. — Лише так я міг дістатися до тебе вчасно.
Садеас нахмурився.
— Ти страшенно ризикував. Для чого?
— Союзників не кидають на полі бою. Принаймні коли їм можна хоч чимось зарадити. Це один із приписів Кодексу.
Той похитав головою.
— Твоя честь, Далінаре, зведе тебе в могилу, — Садеас виглядав враженим. — Хоча саме сьогодні я щось не надто налаштований на неї нарікати!
— Якщо мені судилось загинути, — відказав Холін, — то я зустріну ту мить, проживши своє життя правильно. Важить не пункт прибуття, а те, хто і як дістається туди.
— Знову Кодекс?
— Ні, «Шлях королів».
— А, це та — бодай їй буря — книженція?
— Ця, як ти кажеш, «книженція» сьогодні врятувала твоє життя, Садеасе, — відповів Далінар. — І я, здається, починаю розуміти, що саме знайшов у ній Ґавілар.
Зачувши таке, той насупився, але глянув на свою Сколкозбрую, яка купою залізяччя валялась неподалік. А тоді похитав головою.
— Можливо, треба буде якось вислухати тебе до кінця. Я б хотів знову збагнути свого давнього друга. Хоча мене беруть сумніви, чи й справді я його коли розумів, — він відпустив Далінарову руку. — То хто-небудь подасть мені мого — бий його грім — скакуна? І де мої офіцери?
Холін пішов і досить швидко наткнувся на кількох охоронців зі своєї варти, котрі клопоталися коло Баского. Дорогою до них його вразила сама лише кількість трупів на плато. Вони покосом лежали там, де він пробивався крізь шеренги паршенді, щоб дістатись до Садеаса. Кільватер смерті.
Він озирнувся на те місце, де утримував позицію. Багато дюжин полеглих. Якщо не сотень.
«Кров моїх пращурів! — подумав Далінар. — Невже це я таке накоїв?» Він не вбивав у такій кількості ще відтоді, як допомагав Ґавіларові на зорі об’єднання Алеткару. А від вигляду смерті йому не вернуло з душі ще з часів юності.
Але тепер він мимоволі відчув огиду й заледве стримував напад нудоти. Він не виблює на полі бою. Не можна, щоби його люди таке побачили.
І, спотикаючись, Далінар подався геть, однією рукою вхопившись за голову, а в іншій несучи шолом. Князь мав би бурхливо радіти. Але не міг. Він просто… не міг.
«Тобі має неабияк поталанити, щоби збагнути мене, Садеасе, — подумалось йому. — Бо поглинь мене Геєна, коли — попри всі старання — навіть я сам розумію себе».
57
«Мандрівне вітрило»
«Я тримаю на руках немовля, приставивши ніж до його горла, і знаю, що все живе хоче, щоби я різонув по ньому лезом. Закривавив землю та власні руки й цим дав нам знову ковтнути повітря». — Дата отримання запису: шашанан, 1173, за 23 секунди до смерті. Досліджувався темноокий юнак шістнадцяти років. Зразок заслуговує на особливу увагу.
— І весь світ розлетівся на друзки! — заволав Мапа, дугою вигнувши спину. Його очі широко розплющились, а щоки вкрилися краплями кривавої піни. — Від їхніх кроків здригалися скелі, і каміння здіймалось до небес. Ми помираємо! Ми помираємо!
Він востаннє скорчився в конвульсії, і світло в його очах померкло. Каладін відхилився назад. Кинджал, що його командир — за браком ланцета — стискав у багряній, ослизлій від крові руці, випав із пальців і тихо дзенькнув об камінь. Привітний мостонавідник лежав мертвий на каменистому плато, а зліва на його грудях зяяла рана від стріли, що пропорола родиму пляму, яка, за словами покійника, відтворювала контури Алеткару.
«Їх забирають, — подумав командир. — Одного за одним. Роблять отвір і виціджують кров. Ми — лише міхи для неї. І коли гинемо, вона виливається з нас на каміння, мовби під час великобуряної повені.
Доки не залишуся тільки я. Я ж бо завжди залишаюся».
Шар шкіри, шар жиру, шар м’язів, шар кісток. Ось що таке людина.
На протилежному боці провалля кипіла битва. Якщо висновувати з того, наскільки всім стало начхати на мостонавідників, вона з тим же успіхом могла точитися в якомусь іншому королівстві. Вмирай, вмирай, вмирай, а тоді не плутайся в нас під ногами.
Члени Четвертої команди мовчазним півколом оточували Каладіна.
— Що то він таке сказав під кінець? — запитав нарешті Шрамм. — «Скелі здригалися»?
— Не зважай, — відказав м’язистий Йак. — Просто марив перед смертю. Таке інколи буває.
— І то, здається, усе частіше й частіше, — зауважив Тефт, стискаючи долонею руку в тому місці, де нашвидку перев’язав рану від стріли.
Нескоро він знову візьметься за настил. Тож тепер, зі смертями Мапи й Аріка, у них залишалося всього двадцять шість чоловіків. Яких заледве вистачало, щоб нести міст. Його зрóсла вага сильно давалася взнаки, і їм стало складно не відставати від інших команд. Ще кілька вибулих зі строю — і вони втраплять у серйозну халепу.
«Я повинен був діяти швидше», — подумав Каладін, опускаючи очі на розпанаханого Мапу, чиї нутрощі просушувались на сонечку. Вістря стріли пробило легеню й застрягло в хребті. Чи зміг би Лірін врятувати його? Коли б він учився в Харбранті, як хотів його батько, то чи дізнався б — і засвоїв — достатньо для запобігання смертям на подобу цієї?
«Таке інколи трапляється, сину…»
Каладін підніс тремтливі, скривавлені руки до обличчя й ухопився за голову. Його обсіли спогади. Маленька дівчинка, розколотий череп, зламана нога, знавіснілий батько.
Відчай, ненависть, утрата, зневіра, жах. Як можна так жити? Стати хірургом і повсякчас пам’ятати, що врятувати всіх тобі буде несила? Коли партачили інші, урожай із цілого поля виявлявся червивим. А коли давав маху лікар, помирала людина.
«Тобі доведеться навчитися, які смерті треба брати до душі…»
Наче в нього був вибір. Викинути це з голови, немов погасити світильник. Каладін зігнувся під новою вагою. «Я повинен був урятувати його, я повинен був урятувати його, я повинен був урятувати його».
Мапа, Данні, Амарк, Ґошел, Даллет, Нальма, Тіен.
— Каладіне, — почувся голосок Сил. — Кріпися.
— Якби я не виявився слабаком, — прошипів він, — вони б залишилися жити.
— Ти все ще потрібен іншим мостонавідникам. Ти обіцяв їм, Каладіне. Дав слово.
Той підняв очі. Обслуга виглядала стривоженою й заклопотаною. На місці зосталося тільки восьмеро: решту він відіслав на пошуки ще живих з інших команд. Ті одразу ж надибали трьох легкопоранених, про яких міг подбати і Шрамм. А от по нього не посилали. Тож серед їхнього брата-мостонавідника рятувати було чи то нікого, чи то нíяк.
Можливо, про всяк випадок, треба було піти й перевірити самому. Але — попри оніміння — він не зміг би глянути в обличчя ще одному конаючому, якого йому не врятувати. Він важко звівся на ноги й відійшов від трупа. А тоді підступив до провалля та примусив себе стати в давню стійку, якої навчив його Туккс.
Ноги на ширині плечей, руки за спиною, долоня однієї стискає зап’ясток іншої. Спина пряма, погляд уперед. Знайома звичність цієї пози повертала йому сили.
«Ти помилявся, батьку, — подумав він. — Бо казав, що я навчуся справлятися зі смертями. Що ж, ось він я — і не один рік потому. А проблема нікуди не зникла».
Довкола нього поставали в стійки й інші мостонавідники. Підійшов Лопен із бурдюком. Повагавшись, командир усе ж узяв його й відмив кров із обличчя та рук. Вода нагрілася й обдала шкіру теплом, але, випарувавшись, принесла жадану прохолоду. Каладін глибоко вдихнув і видихнув та вдячно кивнув низенькому гердазійцеві.
Той звів брову, а тоді жестом вказав на капшук, причеплений у нього на поясі. Лопен дістав останню партію сфер, яку вони стрілою прикололи до мосту. До того ж провернули це вже вчетверте й щоразу без проблем забирали «посилку».
— Усе пройшло гладко? — запитав Каладін.
— Атож, харизматику, — відказав коротун, широко всміхаючись. — Це ж легше, ніж підчепити рогоїда.
— Я все чую, — похмуро мовив Скеля, який стояв у стійці «вільно, по-парадному» зовсім недалеко від них.
— А що з мотузкою? — спитав командир.
— Перекинув усю бухту через край, — відрапортував Лопен. — Але кіння ні до чого не прив’язував. Як ти й велів.
— Молодець, — похвалив Каладін.
Мотузка, що звисає з мосту, занадто кидалася б у вічі. А якщо Гашал чи Ґаз пронюхають, що саме той затіває…
«До речі, а де він? Чому не бере участі в цій вилазці?»
Лопен віддав командиру капшук зі сферами, немов йому кортіло чимшвидше позбутися відповідальності. Той узяв його й засунув у кишеню штанів.
Гердазієць відійшов, а Каладін знову став у «парадну» стійку. Плато по інший бік розколини було довге та вузьке, із крутими схилами по краях. Як і в кількох останніх битвах, Далінар Холін допомагав Садеасовій армії. Але завжди прибував запізно. Напевно, валив усе на повільних чалів, запряжених у мости. Дуже зручно. Його людям часто випадала розкіш переправитись, не зловивши жодної стріли.
Він і Садеас вигравали так ще більше битв. Але що до того мостонавідникам?
По протилежний бік прірви люди гинули пачками, та Каладіну було їх анітрохи не шкода. Жодного тобі пориву зцілити чи бажання допомогти. Він міг подякувати за це Гаву, позаяк саме той навчив його мислити в категоріях «ми» та «вони». У певному сенсі виходило, що син таки засвоїв батькову науку. Правда, у спотвореному вигляді, але все ж це краще, ніж нічого. Захищай «наших» і знищуй «їхніх». Солдат повинен мислити тільки так. Тож Каладін ненавидів паршенді. Вони були ворогами. І якби він не навчився половинити ось так свою свідомість, війна зруйнувала б його зсередини.
Хоча, напевно, вона однаково домоглася свого.
Спостерігаючи за битвою, Каладін, щоб відволіктися, зосередив особливу увагу на одній кумедній обставині. То як же все-таки паршенді поводяться зі своїми покійниками? Їхні дії здавалися дивними. Солдати-паршендійці завжди старалися дати полеглим спокій, щойно ті опинялися долі: вони кидалися в атаку кружними шляхами, лиш би не потривожити загиблих. А коли алеті наступали по паршендійських трупах, на їхньому шляху спалахували запеклі сутички.
Чи помічали це його одноплемінники? Напевно, ні. А от він бачив, що паршенді шанували своїх мерців — і то аж у такій мірі, що ладні були наражати на небезпеку живих, щоб зберегти неушкодженими тіла полеглих. Каладін міг скористатися з цього. Він і скористається. Принагідно.
Алеті зрештою здобули перемогу. І невдовзі він та його команда пленталися назад через плато, несучи міст із трьома пораненими, яких прив’язали зверху. Тільки цю трійцю вони і знайшли, і якась частина Каладінової душі відчувала огиду від усвідомлення того, що інша її частина цьому раділа. Він уже врятував чоловіків п’ятнадцять з інших команд, і щоб прогодувати їх — навіть маючи гроші з капшуків — доводилося добряче шкребти по засіках. Їхня казарма була напхом напхана пораненими.
Четвертий міст добувся до розколини, і Каладін приготувався опускати свою ношу. Тепер цей процес став для нього механічним. Покласти настил на землю, хутко відв’язати транспортованих і, штовхаючи, навести його над прірвою. Він перевірив, як там трійко поранених. Кожен із тих, кого він рятував у такий спосіб, здавався приголомшеним його діями, хоча Каладін чинив так уже багато тижнів. Задоволений тим, що всі троє в порядку, командир відійшов і став у стійку «вільно, по-парадному», доки військо перетинало провалля.
Довкола нього вишикувався Четвертий міст. Солдати, які проходили настилом — темноокі нарівні зі світлоокими — раз од разу все більш насуплено позиркували на них.
— Чому вони це роблять? — тихенько запитав Моаш, коли один з бійців, які проминали їх, пожбурив у мостонавідників перезрілий плід купогудинниці.
Він стер з обличчя тягучу червону м’якоть, тоді зітхнув і знову став у стійку. Каладін ніколи не наказував їм долучатися до нього, але ті щоразу саме так і чинили.
— Коли я служив у Амарамовій армії, — сказав командир, — то мріяв перевестися на Розколоті рівнини. Кожен-бо знав, що солдати, яких залишили в Алеткарі, — перебірки. Тож ми уявляли собі справжніх витязів, які десь там далеко ведуть славну війну, щоби помститися вбивцям нашого короля. Ті герої ставляться до товаришів по-братньому. У них, звичайно ж, залізна дисципліна. І не інакше як усі до єдиного — віртуозні списники, що ні за які гроші не ламатимуть строю на полі битви.
Тефт, який стояв поруч, тихенько фиркнув.
Каладін обернувся до Моаша.
— Ти хочеш знати, чому вони до нас так ставляться? Бо розуміють, що мали би бути кращі, ніж є. Бо бачать в обслуги дисципліну, і це їх бентежить. І замість вдосконалювати себе, ідуть легшим шляхом та потішаються над нами.
— Солдати Далінара Холіна так не поводяться, — озвався Шрамм з-за спини командира. — На марші його люди рухаються стрункими колонами. І в таборі в них порядок. Там днювальні не сновигають у розстібнутих мундирах, б’ючи байдики.
«Їм що, ніколи не набридне базікати про Далінара — бий його грім — Холіна?» — подумав Каладін.
Те саме говорили й про Амарама. Як же легко інші не помічають чорного серця, якщо ти приховав його під напрасованою формою та репутацією порядної людини!
Кілька годин потому команда змучених і мокрих від поту мостонавідників важко дерлася схилом угору, прямуючи на склад деревини. Вони жбурнули настил на місце, де той стаціонарно зберігався. Вечоріло. І Каладінові слід було терміново подбати про запас продуктів для вечірнього рагу. Той витирав руки рушником, а обслуга тим часом шикувалася.
— Завтра з самого ранку в нас із вами наряд у провалля, — нагадав командир. — Так що вранішнє мостове тренування переноситься на після обіду. Для виконання вечірніх обов’язків — р-розійдись!
Усі закивали, а тоді Моаш здійняв долоню. І раптом команда як одна людина попіднімала руки й схрестила їх — зап’ястки разом, кулаки стиснуті. Здавалося, цей рух був добре завчений. Після цього вони розбіглися хто куди.
Каладін звів брову, затикаючи рушника за пояс. Усміхнений Тефт тримався позаду.
— Що це було? — запитав командир.
— Їм кортіло запровадити уставне привітання, — пояснив той. — Ми ж не можемо віддавати честь по-військовому: списники й так гадають, що ми забагато собі дозволяємо. От я й навчив їх салютувати, як у моєму колишньому загоні.
— Коли?
— Сьогодні вранці. Доки ти отримував наряди від Гашал.
Каладін усміхнувся. Дивно, що він і досі був на це здатний. Неподалік від нього решта дев’ятнадцять команд, які того дня брали участь у вилазці, одна за одною кидали долі свої настили. Невже й Четвертий міст колись виглядав так само, як вони? Мав такі ж кошлаті бороди й зацьковані обличчя? Ніхто з них і словом не озивався один до одного. Кілька душ, проходячи мимо, кинули на нього погляди, та одразу ж поопускали очі, помітивши, що той спостерігає. Вони вже давно не ставилися до його команди з колишнім презирством. І тепер, як не дивно, вважали Каладінових людей — як і будь-кого іншого в таборі — за істот вищого порядку. Отож і спішили геть, щоб не мозолити йому очей.
«Бідолашні, на всю голову хворі дурники», — подумав той. А може, він зміг би переконати Гашал дозволити забрати кількох до себе, у Четвертий міст? Зайві люди йому б не завадили, а вигляд тих зсутулених постатей краяв серце.
— Щось мені знайомий цей вираз на твоєму обличчі, хлопчику, — промовив Тефт. — І чому ти завжди маєш усім допомагати?
— От іще, — відказав Каладін. — Я не можу вбезпечити навіть своїх. Ану, дай-но гляну, що там у тебе з рукою.
— Просто подряпина.
Та командир усе одно вхопив того за зап’ясток і здер зашкарублу від крові пов’язку. Поріз був довгий, але неглибокий.
— Треба обробити її антисептиком, — сказав Каладін, помітивши кількох червоних гнилокузьок, що копошилися в рані. — І про всяк випадок накласти шов.
— Та кажу ж тобі — звичайна подряпина!
— І все-таки, — наполіг той і — махнувши мостонавідникові, щоб ішов за ним — подався до однієї з бочок, розставлених по периметру складського подвір’я для збору дощівки. Поріз і справді здавався поверхневим, тож наступного ранку, під час наряду в провалля, Тефт, напевно, зможе відпрацьовувати з іншими удари списа та шляхи їхнього відбивання, але це був не привід пускати справу на самоплив, даючи рані загноїтися чи лишити шрам.
Тож біля бочки з водою Каладін промив її, а потому гукнув Лопенові — котрий стояв у затінку біля казарми, — щоби приніс його медичне приладдя. Гердазієць знову відсалютував йому, хоч і зробив це однією рукою, а тоді неквапливо подався по клунок-«аптечку».
— То що, хлопче, — запитав Тефт, — як почуваєшся? Нічого дивного не помічав за собою останнім часом?
Каладін нахмурився й підняв очі від рани.
— Бодай тобі буря, Тефте! За останні два дні ти питаєш про це уже вп’яте. Що ти цим хочеш сказати?
— Нічого, нічого!
— Ні, тут щось таки криється, — не вгавав той. — До чого ти дошукуєшся? Я…
— Харизматику, — сказав Лопен, підходячи з клунком медичних препаратів, закинутим на плече. — Ось, тримай.
Командир зиркнув на нього, а тоді неохоче взяв принесене й потягнув за кінці.
— Нам знадобиться…
І тут Тефт різко смикнувся. Неначе замахнувся для удару.
Каладін інстинктивно прийшов у рух: різко вдихнувши, скочив в оборонну стійку та здійняв руки — одну стиснув у кулак, а другу відвів назад, щоб відбити.
Щось забуяло в нього всередині. Немовби він набрав повні легені повітря чи впорснув собі прямо в кров якийсь пекучий медичний розчин. Тілом запульсувала потужна хвиля. Даючи енергію, силу, впевненість. Це скидалося на природну готовність організму опиратися небезпеці, але в сотню разів інтенсивнішу.
Не встиг Тефт і оком змигнути, як Каладін перехопив його кулак. Той завмер.
— Що це ти робиш? — зажадав відповіді командир.
Тефт усміхався. Він ступив крок назад і висмикнув свій зап’ясток.
— Келеку, — пробурмотів мостонавідник, замахавши рукою. — Але ж і хват у тебе!
— Чому ти намагався мене вдарити?
— Хотів дещо перевірити, — пояснив Тефт. — Бачиш, яка річ: зараз ти маєш при собі той капшук сфер, який віддав тобі Лопен, а також свій власний, де зберігається те, що ми останнім часом назбирали. А це більше Буресвітла, ніж ти, напевно, будь-коли носив у кишені — принаймні в осяжному минулому.
— До чого це тут? — не зрозумів Каладін.
Звідки цей жар усередині, це пекуче відчуття в його жилах?
— Харизматику, — з трепетом у голосі промовив гердазієць. — Ти світишся.
Каладін нахмурився. «Що він таке…»
А тоді й сам це побачив. Сяйво було дуже слабке, та все ж помітне, і зі шкіри звивалися струминки люмінесцентного диму. Немов пара, що клубочиться над казанком окропу холодного зимового вечора.
Він затремтів і примостив «аптечку» на широкий край бочки з водою. Шкіру на мить обдало холодком. Що то було? Приголомшений Каладін підніс перед очі іншу руку, дивлячись на струминки, що здіймалися з неї.
— Що ти зі мною зробив? — рішуче запитав він, підвівши погляд на Тефта.
Немолодий мостонавідник усе ще всміхався.
— Відповідай! — напосідав командир, підступаючи до нього й хапаючи за барки. «Прародителю бур, але ж і сильним я почуваюся!»
— Я, хлопчику, нічого не робив, — відказав Тефт. — Це ти сам уже давненько таке робиш. Коли ти лежав хворий, я застукав тебе за всотуванням Буресвітла.
Буресвітло. Каладін умить відпустив підлеглого та став длубатись у кишені, намацуючи мішечок зі сферами, а тоді рвучко висмикнув його та відкрив.
Усередині було темно. Усі п’ять самоцвітів вичахли. Біле сяйво, що струменіло з його шкіри, тьмяно освітлювало нутрощі капшука.
— Ти диви, — озвався збоку Лопен. Каладін обернувся й побачив, що гердазієць нахилився та не зводить очей із клунка-«аптечки». Що він там такого розгледів?
А тоді й сам помітив, у чому річ. Він гадав, ніби поклав клунок на кант бочки, але насправді просто похапцем притис його до верху стінки. І той пристав до деревини. Тримався там, наче підвішений на невидимому гачку. І злегенька променився світлом, як-от і сам Каладін. Простісінько на його очах воно померкло, а клунок відірвався й упав додолу.
Командир підніс руку до чола, переводячи погляд із приголомшеного Лопена на заінтригованого Тефта. А тоді в нестямі роззирнувся довкола. Ніхто з тих, хто перебув на складському дворі, на них не дивився: випари були занадто слабкі, щоб розгледіти їх здалеку при світлі дня.
«Прародителю бур… Що… Як…»
І тут він помітив угорі знайомі обриси. Сил пливла, наче гнаний вітром листок, якого носить туди-сюди — легенько й неквапливо.
«Це її робота! — збагнув Каладін. — Що вона наді мною утнула?»
Він поспішно відійшов від Тефта з Лопеном і кинувся їй навздогін. Ноги несли його вперед із завеликою швидкістю.
— Сил! — загорлав Каладін, зупиняючись прямо під нею.
Та спурхнула нижче й зависла якраз перед ним, перетворюючись із листка на молоду дівчину, яка стоїть у повітрі.
— Так?
Той озирнувся навкруги.
— Гайда зі мною, — сказав він, квапливо простуючи до одного з проходів між казармами. Ставши в затінку і віддихуючись, Каладін притиснувся до стіни.
Склавши руки за спиною, спрен приземлилася в повітрі перед ним, уважно поглядаючи на нього.
— Ти сяєш.
— Що ти зі мною зробила?
Та схилила голову набік, а тоді стенула плечима.
— Сил… — проказав він із погрозою в голосі, хоча й сам був не певен, якої шкоди міг завдати спрену.
— Не знаю, Каладіне, — щирим тоном відказала вона й сіла, звісивши ноги з невидимого сидіння. — Я… лише вкрай туманно пригадую речі, на яких колись так добре зналася. Весь цей світ, де я маю справу з людьми…
— Але щось ти таки утнула!
— Ми щось утнули. Не я. І не ти. А разом… — вона знову знизала плечима.
— Це не надто цінна інформація.
Та скривилася.
— Сама знаю. Вибач.
Каладін підніс руку перед очі. Там, у затінку, світло, що струменіло з нього, стало помітнішим. Якби хтось пройшов мимо…
— Як мені позбутися цього?
— А чому ти хочеш його позбутися?
— Ну, тому що… Я… Бо так мені треба.
Сил мовчала.
А Каладінові спало на думку одне запитання. Напевно, він мав би поставити його давним-давно.
— Ти не спрен вітру, правда ж?
Та, повагавшись, похитала головою:
— Ні.
— То хто ж ти тоді?
— Не знаю. Я скріплюю речі.
«Скріплюю речі». Коли вона капостила, то з’єднувала предмети між собою. Черевики прилипали до підлоги, тож той, хто взувався в них, рив носом землю. Або інший тягнувся зняти з вішака свій сюртук і ніяк не міг цього зробити. Каладін нагнувся й підняв із землі камінець. Той був завбільшки з його долоню, гладко обточений великобуряними вітрами й дощем. Він притис його до стіни казарми й зусиллям волі спрямував у нього своє Світло.
Каладіна кинуло в жар. Камінчик заклубочився люмінесцентними випарами. І коли той відняв руку, залишився на місці, приставши до стіни казарми.
Каладін нахилився ближче й примружився. Йому здалося, наче він ледь-ледь міг розгледіти крихітних темно-синіх спренів, що за формою скидалися на бризки чорнила. Вони скупчились довкола того місця, де камінь з’єднувався з муром.
— Спрени скріплення, — сказала Сил, підступаючи до його голови. Вона все ще стояла в повітрі.
— Це вони втримують камінчик на місці?
— Можливо. Або їх просто привабило те, що ти почепив його там.
— Зажди, світ влаштований не так. Чи я помиляюся?
— Це гнилокузьки спричиняють хворобу, — ніби знічев’я промовила Сил, — чи вона лиш їх притягує?
— Усім відомо, що це ті її викликають.
— А хіба спрени вітру спричиняють шквали? Або спрени дощу — зливи? Чи, може, пожежі спалахують через спренів вогню?
Той не знайшовся, що сказати. Начебто ні. Хоча хто його знає?
— Усе це пустопорожні балачки. Я маю з’ясувати, як позбутися цього світла, а не вивчати його.
— А навіщо, — повторила Сил, — тобі позбуватися його? Каладіне, ти ж чув історії. Про людей, які ходили по стінах. І прив’язували до себе бурі. Про Вітробігунів. Чого б це тобі закортіло знехтувати таким даром?
Мостонавідник силкувався підібрати слова. Те, як він зцілював, як завжди лишався неушкодженим, хоч і бігав на вилазки в першій лінії… Так, він давно знав, що коїться дещо дивне. Чому це так лякало його? Може, тому, що він боявся стати ізгоєм — як-от колись його батько, хірург із Гартстоуна? А чи в цьому крилося щось більше?
— Я роблю те саме, що й колись Променисті, — мовив нарешті.
— Я тільки-но саме це й сказала.
— А я все гадав, що народився безталанним або вляпався у щось на кшталт Старої магії. Хоч, може, осьде воно, пояснення! Всемогутній прокляв Загублених Променистих як зрадників людства. А якщо й наді мною висить прокляття за те, що я кою?
— Каладіне, — заперечила та, — ти не проклятий.
— А ще ти щойно казала, ніби не знаєш, що відбувається, — він узявся походжати задвірком. Камінець обіч нього нарешті відпав від стіни та грюкнувся долі. — Ти здатна гарантувати, що такі заняття не могли накликати на мене безталання? Чи достатньо ти втаємничена, щоб категорично спростувати це, Сил?
Та, склавши руки, стояла в повітрі й мовчала.
— Такі… штучки, — сказав Каладін, жестом вказуючи на камінець. — Це ненормально. Променисті зрадили людство. Вони втратили свої здібності й були прокляті. Легенду про них знає кожен, — він поглянув на свої руки, які все ще світилися, хоч і тьмяніше, ніж до того. — Що б ми не накоїли, що б саме зі мною не сталося, а все ж я якимось чином примудрився накликати на себе те саме прокляття. От чому довкола мене гинуть усі, кому б я не намагався допомогти.
— І ти вважаєш, що причина твого прокляття — в мені?
— Я… Ну, ти ж сама сказала, що пов’язана з цим, і…
Та ступила крок уперед, тицяючи в нього пальцем — крихітна, розгнівана жіночка, яка зависла в повітрі.
— Тож ти гадаєш, що це я в усьому винна? У твоїх невдачах? І в їхніх смертях?
Каладін не промовив ні слова. І майже відразу збагнув, що мовчання — чи не найгірша відповідь. А Сил — на диво схожа на людину в своїх почуттях — з ображеним виглядом розвернулася в повітрі й пурхнула геть, перетворившись на осяйну стрічку.
«Я занадто гостро реагую», — сказав він собі. Каладін був цілковито вибитий з колії. Він сперся об стіну й схопився рукою за голову. Та не встиг зібратися з думками, як на вхід у задвірок впали тіні. Тефтова й Лопенова.
— Ті, що говорять зі скелями! — вигукнув гердазієць. — Але ж і світишся ти в холодку, харизматику!
Тефт ухопив Лопена за плече.
— Він нікому не скаже, хлопчику. Я подбаю про це.
— Угу, харизматику, — підтвердив той. — Я заприсягнувся, що не скажу. А на гердазійця можна покластися.
Приголомшений Каладін мовчки дивився на цю парочку. А тоді, проштовхнувшись повз них, вибіг із проходу й перетнув подвір’я, тікаючи від цікавих очей.
Коли почало сутеніти, світло вже давно не струмувало з його тіла. Воно вичахло, наче майже спопеліле багаття, і за лічені хвилини згасло.
Каладін крокував на південь уздовж краю Розколотих рівнин — межею між військовими таборами та власне плато. У деяких місцинах — як-от у точці зосередження сил біля складу деревини Садеаса — з них на Рівнини вів пологий схил. А деінде здіймалися невисокі кряжі футів у вісім заввишки. Повз один із них він саме проходив: справа тяглися скелі, а зліва — відкритий простір.
Камінь ряснів западинами, тріщинами й глухими закутками. У деяких тінистих закапелках усе ще стояли калюжі після давноминулих великобур. Серед каміння копошилися дрібні істоти, хоча прохолодне вечірнє повітря от-от мало позаганяти їх у схованки. Він проминув ділянку, всипану віспинами невеличких ямок, по краях яких пили воду та навіть жували щось крєм’ячки — їхні видовжені тільця покривали панцирі, а численні ніжки були оснащені крихітними кігтиками. Не знати звідки вихопилось невеличке щупальце й потягло одного за собою в нірку. Напевно, молюск-хапуга.
Урвище кряжа поруч нього поросло травою, стеблинки якої саме повизирали зі своїх схованок. Серед цієї зелені, мовби квіти, розпустилися пучки перстомоху. Його яскраві — рожеві й лілові — вусики й собі нагадували щупальця, котрі немов тяглися до Каладіна, розгойдувані вітром. Полохлива трава ховалася в дірочки, коли той її поминав, а от перстомох був зухваліший. Його суцвіття втягувалися в мушлю, лише якщо мостонавідник постукував по скелі коло них.
Угорі, на одному з кряжів, стояли кілька дозорців, прочісуючи поглядом Розколоті рівнини. Територія біля його підніжжя не належала жодному з великих князів, тож вони не звернули уваги на якогось там мостонавідника. Каладіна зупинили б лише в тоді, якби той намагався полишити військові табори з південного чи північного боків.
Ніхто з обслуги за ним не пішов. Він не знав, що саме сказав їм Тефт. Напевно, пояснив усе тим, що командир засмучений смертю Мапи.
Дивне це було відчуття — залишитись самому. Ще відколи Амарам зрадив його та перетворив на раба, Каладін постійно перебував у чиємусь товаристві. Невільників, з якими планував утечі. Мостонавідників, з якими працював. Солдатів, котрі стерегли його, наглядачів, котрі били, друзів, які залежали від нього. Востаннє він перебував на самоті тієї ночі, коли його підвісили зв’язаного, щоб великобуря покінчила з ним.
«Ні, — подумалось йому, — тієї ночі я залишився не сам. Зі мною була Сил».
Каладін опустив голову, поминаючи невеличкі тріщини в камені ліворуч від себе. Саме вони, тягнучись далі на схід, зрештою перетворювались на провалля.
Що з ним відбувалося? Адже це не ввижалося: Лопен і Тефт також бачили те саме. Власне, скидалося на те, що останній на це навіть очікував.
Він неодмінно мав загинути тієї великобурі. І все ж невдовзі потому оклигав і звівся на ноги. Ребра й досі мали би даватися взнаки, але вони не турбували його вже багато тижнів. Як у його власних сферах, так і в тих, що належали іншим членам команди, стабільно вичахало Буресвітло, якщо вони зберігалися в нього.
Невже це та великобуря його змінила? Але ні, він виявляв осушені сфери ще до того, як його вивісили на вірну смерть. І Сил… вона практично відкритим текстом узяла на себе відповідальність за деякі з подій, що сталися. Це розпочалося не вчора і триває вже чимало часу.
Каладін зупинився біля скельної формації та сперся об неї, від чого трава поховалася в нірки. Він звернув погляд на схід, на широчінь Розколотих рівнин. Свою домівку. І свою могилу. Життя на них терзало йому душу. Мостонавідники дивилися на нього знизу вверх, маючи за свого лідера й спасителя. Але в ньому були тріщини, мов у цьому камінні на краю Рівнин.
І ті тріщини ширшали. Він давав собі обіцянки, наче знесилений бігун на далеку відстань. Ще трошечки. Он до того пагорба — і зійду з дистанції. Крихітні надломи, розколини в камені.
«Правильно я зробив, що прийшов сюди. Ми з того самого тіста, ви та я. Одне одного варті». Чому Рівнини покололися? Під якоюсь велетенською вагою?
Розлягаючись над ними, удалині залунала мелодія. Зачувши її, Каладін аж підстрибнув. Вона була настільки несподівана й недоречна, що попри свою заспокійливість, лякала.
Ті звуки доносилися з Рівнин. Вагаючись, але й не в змозі противитися їхній принадності, він рушив уперед, на схід. На пласке, відшліфоване вітром плато. З його наближенням мелодія гучнішала, проте залишалась невловима та примарна. Флейта, хоч і нижча за тональністю від більшості чутих ним.
Підійшовши ще ближче, він відчув запах диму. Удалині горів вогник. Крихітне табірне багаття.
Каладін дістався краю того конкретного плато — розколини, що виростала з тріщинок, аж доки, пірнувши в пітьму, не перетворювалась на справжнє провалля. На самому кінчику окреслюваного нею «півострова» — з трьох боків оточеного прірвами — він виявив незнайомця, вбраного в чорну військову форму світлооких, який сидів на валуні. Напроти нього палало невеличке вогнище, розведене з мушель скелебруньок. Чоловік мав коротке чорне волосся й кутасте обличчя. А при боці носив тонкого меча в чорних піхвах.
Його очі були блідо-блакитні. Каладін ніколи не чув, щоб світлоокий грав на флейті. Хіба вони не вважали музики жіночим заняттям? Світлоокі чоловіки співали, але музикувати на інструментах дозволялось лише подвижникам.
Незнайомець мав неабиякий хист. Дивна мелодія, яку той награвав, здавалася неземною, фантастичною — немовби з інших земель і часів. Вона луною розкочувалася проваллям і поверталася назад: такий «стереозвук» породжував враження, що музи´ка виконує її дуетом сам із собою.
Каладін зупинився неподалік, усвідомивши, що в ту мить йому нітрохи не хотілося мати справу з ясновельможним — особливо настільки ексцентричним, щоб одягатися в чорне й вибиратися на Розколоті рівнини для вправлянь на флейті. Він розвернувся, щоб піти геть.
Музика урвалася на півноті. І той завмер.
— Завжди хвилююся, що розучуся грати, — долинув ззаду тихий голос. — Сам знаю, що це дурість, зважаючи на те, скільки я тренувався. Але останнім часом їй рідко перепадає та увага, на яку вона заслуговує.
Каладін обернувся до незнайомця. Його флейта була вирізьблена з якогось настільки темного дерева, що воно здавалося майже чорним. Інструмент виглядав надто простеньким як для світлоокого, але той тримав його з неприхованою шанобливістю.
— Що ви тут робите? — запитав Каладін.
— Сиджу. І час від часу граю.
— Я маю на увазі — чому саме тут?
— Чому я тут? — перепитав той, опустивши флейту, а тоді розправив плечі, відпочиваючи. — Хм, а чому всі ми «тут»? Це дуже глибокодумне запитання як для першої зустрічі, молодий мостонавіднику. А я зазвичай люблю спершу познайомитись, а вже тоді переходити до богослов’я. Ну й перекусити, якщо випадає нагода. І напевно, солоденько подрімати. Власне кажучи, богослов’ю має передувати практично будь-що. А особливо — знайомство.
— Гаразд, — погодився той. — То, кажете, ви…?
— Сиджу. І час від часу граюся… думками мостонавідників.
Каладін почервонів і знову розвернувся, щоби піти. Нехай той світлоокий дурень плете й витворяє, що хоче. Йому ж натомість слід було обмізкувати важливі рішення.
— Що ж, ну й котися, раз так, — сказав незнайомець у нього за спиною. — Я тільки радий з того, що ти йдеш — так хоч не ошиватимешся надто близько. Моє Буресвітло мені й самому треба.
Каладін завмер. А тоді обернувся.
— Що?
— Я дуже прив’язаний до своїх сфер, — пояснив дивак, здіймаючи щось у руці — з вигляду повністю заряджений смарагдовий броам. — А всі мостонавідники, як кожному відомо, — злодюги чи принаймні торботряси.
Ну звісно ж. Той говорив про сфери. Але ж він не знав про його… проблему. Чи знав? Очі чоловіка заблищали, немов щойно сказане було неабияким дотепом.
— Не ображайся, що тебе назвали злодієм, — промовив чудасій, здіймаючи палець. Каладін нахмурився. Куди поділася сфера? Він же тільки-но тримав її у тій руці. — Насправді я зробив тобі комплімент.
— Комплімент? Назвавши злодюгою?
— Звісно. Я й сам мастак поцупити.
— Ви? І що ж ви крадете?
— Погорду, — відказав той, нахиляючись уперед. — Кортить додати «час від часу ще й нудьгу», але боюсь надто загордитися. Я королівський Дотепник. Або принаймні донедавна ним був. Але гадаю, що невдовзі позбудуся цього титулу.
— Королівський… хто?
— Дотепник. Моя робота полягала в тому, щоб сипати дотепами.
— Розкидатися приголомшливими заявами — не те саме, що «сипати дотепами».
— Он як, — мовив чоловік, і його очі засвітилися. — Цим ти довів, що мудріший за більшість із тих, хто останнім часом складав моє оточення. І що ж таке, на твою думку, бути дотепним?
— Робити влучні зауваження.
— Ну, а що таке влучність?
— Я… — і навіщо він затіяв цю розмову? — Я гадаю, що це вміння говорити та робити слушні речі у слушний час.
Королівський Дотепник схилив голову набік, а тоді всміхнувся. І зрештою простягнув Каладінові руку.
— І як же тебе звати, мій глибокодумний мостонавіднику?
Той, вагаючись, підніс і свою.
— Каладіном. А як ваше ім’я?
— У мене їх багато, — дивак потис його руку. — Я розпочав життя думкою, поняттям, словами на сторінці. І так, до речі, поцупив іще дещо — себе. А якось мене нарекли на честь каменя.
— Сподіваюсь, гарного?
— Чудового, — відказав той. — Який, щоправда, утратив будь-яку цінність через те, що я його носив.
— Ну, а як вас називають тепер?
— Моїм прізвиськам нема ліку, і тільки деякі з них пристойні. Хоча, на жаль, майже всі правдиві. Однак ти можеш кликати мене Гойдом.
— Тобто так вас нарекли?
— Та ні. Це ім’я людини, котру я мав би любити. І воно, зауваж, також крадене. Ми, злодії, такі, — він звернув очі на схід та окинув поглядом Рівнини, на які стрімко насувалася темрява. І тільки невеличке багаття, що горіло біля Гойдового валуна, давало нестійке світло, червоне від мерехтливих жаринок.
— Що ж, приємно було познайомитися з вами, — сказав Каладін. — Я, напевно, піду…
— Але спершу я маю тобі дещо дати, — Дотепник знову підніс флейту до губ. — Будь ласка, зачекай.
Каладін зітхнув. Було таке відчуття, що цей дивний чоловік не дозволить йому вшитися, аж доки не закінчить із ним.
— Це флейта Подорожнього, — сказав Гойд, оглядаючи темну деревину. — Нею користується оповідач, щоби грати, доки розказує історію.
— Ви хочете сказати, на ній акомпанують оповідачеві. Хтось інший грає, доки той розказує.
— Насправді я сказав саме те, що й хотів.
— А як же можна розповідати історію та водночас грати на флейті?
Гойд звів брову та підніс інструмент до губів. Він тримав флейту не так, як випадало бачити Каладіну: не опустив донизу перед собою, а натомість виставив убік і дув крізь проріз, перпендикулярний мундштуку. Спершу взяв кілька пробних нот. У них був той же меланхолійний тембр, який уже чув Каладін.
— Я розповім історію про Деретіля й «Мандрівне вітрило», — сказав Гойд.
І заходився грати. Звуки стали швидші й різкіші за ті, які він щойно видобув. Вони заледве не налітали один на одного, вискакуючи з флейти — наче зграйка дітлахів, які біжать наввипередки. Полилися красиві й чисті висхідні та низхідні арпеджіо — вигадливі, неначе тканий килим.
Мостонавідник відчув, що нездатен зрушити з місця. Мелодія звучала до владності потужно. Немовби кожна нота була гачком, який чіплявся за Каладінову плоть, утримуючи того поблизу.
Гойд різко перервав виконання, але звуки й далі відлунювались від розколини, тож під цей супровід він і заговорив:
— Ім’я Деретіля добре відоме в деяких землях, хоча тут, на Сході, його згадують рідше. Він був королем у дні мороку, тобто в незапам’ятні часи. Могутнім мужем. Командувачем тисяч, повелителем десятків тисяч. Високим, царственим, благословенним світлою шкірою та ще світлішими очима. Людиною, якій можна лише позаздрити.
Щойно відлуння внизу розтануло, Гойд знову заходився награвати в тому ж ритмі. Здавалось, він продовжував просто звідти, де відбиті луною ноти занадто стишилися, наче й не переривав своєї музики. Звуки зробилися більш плавні, породжуючи в уяві образ короля, який крокує палацом в оточенні почту. Доки той грав, заплющивши очі, Каладін нахилився ближче до вогню, і струмінь повітря, що видувалося з флейти, розворушив димок, немов помішуючи його.
Музика зробилася ніжніша. Дим закружляв вихором, і Каладіну здалося, що з його візерунків проступило обличчя людини — чоловіка з гострим підборіддям і високими вилицями. Його там, звісно ж, не було. Насправді то працювала уява. Але нав’язливий мотив і димовий вир ніби підхльостували її.
— Деретіль воював зі Спустошувачами в дні Вісників і Променистих, — повів далі Гойд, усе ще не розплющивши очей і тримаючи флейту напоготові біля самих губів. Мелодія луною розлягалась у проваллі та, здавалося, вторувала словам. — Коли ж нарешті запанував мир, Деретіль виявив, що нудиться. Його погляд повсякчас звертався на захід, у бік широкого відкритого моря. Він збудував та оснастив найкращий корабель, який коли-небудь бачили смертні, — величне судно, покликане здійснити те, що ще ніхто не наважувався зробити: вийти в море в розпал великобурі.
Інтенсивність відлуння зменшилася, і Гойд знову почав награвати, ніби чергуючись із невидимим напарником. Дим заклубочився, здіймаючись угору й кружляючи у вихорі його подиху. І Каладіну здалося, наче він бачить гігантське судно на стапелях корабельні — із вітрилом завбільшки з будівлю, що прикріплене до корпусу у формі стріли. Мелодія швидшала та різкішала, немовби відтворюючи грюкання молотів і вереск пил.
— Деретіль ставив собі за мету, — сказав оповідач, перериваючи гру, — розшукати розсадник Спустошувачів — те місце, породженням якого вони були. Багато хто вважав його безумцем, але король не міг себе стримати. Він нарік корабель «Мандрівне вітрило» та набрав команду з найхоробріших моряків. І того дня, коли зібралася великобуря, судно віддало швартові та вийшло у відкритий океан: широке вітрило розгорнулося, немов готуючи обійми для стихії…
За секунду флейта була біля Гойдових губ. Потому він розворушив вогонь, копнувши головешку скелебрунькової мушлі. У повітря злетіли іскри й повалив дим, який знову закружляв у вихорі, щойно той нахилив голову та спрямував на нього отвори інструмента. Мелодія зшаленіла, наче буря — звуки виривались несподівано, а трелі швидко чергувалися з вібрато. Перебори докочувались до самих верхів і там афектовано звискували.
Слухач подумки побачив усю цю картину. Гігантський корабель зненацька став манісіньким на тлі великобуряного шторму страшної сили. І той жене, несе його у безкрає море. Що там цей Деретіль планував, а чи то сподівався знайти? Навіть на суші така стихія була справжнім жахіттям. А тут, на морі!..
Ноти відлунювали від стінок унизу. Каладін мимоволі опустився на каміння, вдивляючись у звиви диму й омахи полум’я. І розгледів крихітне суденце, що потрапило до пастки — його саме затягувало в лютий вир.
Нарешті темп Гойдової мелодії вповільнився, і шалені розкоти стихли, поступившись місцем значно спокійнішому мотиву, який чимось нагадував плескіт хвиль, що набігають на берег.
— Сталася катастрофа, і «Мандрівне вітрило» було майже зруйноване, але Деретіль і більшість матросів вижили. Вони опинились на архіпелазі з невеличких острівців, що кільцем оточували величезну водоверть — туди, подейкують, скидає зайві води океан. Там їх привітно зустріло дивне плем’я — гнучкотілі люди, які носили однотонне вбрання, а у волоссі — чудернацькі мушлі, зовсім не схожі на ті, що трапляються в нас, на Рошарі.
Острів’яни підібрали вцілілих і годували й доглядали, доки не ви´ходили. Упродовж тижнів, що знадобилися для одужання, Деретіль вивчав той незвичний народець, котрий іменував себе увара — «люди бездонної прірви». Увара вели дивне життя. На відміну від жителів Рошару — які тільки те й роблять, що сваряться, — серед увара завжди панувала злагода. Змалечку в них не виникало нарікань. Усі до одного знали свої обов’язки та старанно їх виконували.
Гойд знову почав награвати, але цього разу дим безперешкодно звивався вгору. І Каладінові здалося, ніби він бачить у ньому людей — працьовитих і завжди зайнятих ділом. Між них здіймалася якась будівля, й у вікні маячила постать — то Деретіль спостерігав за ними. А музика звучала спокійно та наче зацікавлювано.
— Одного дня, — продовжив оповідач, — коли Деретіль і його люди тренувалися, щоб відновити сили, молода служниця принесла їм напої та перекуску. Перечепившись об виступаючий камінь, вона зронила кубки додолу, і ті розлетілися на друзки. У ту ж мить інші увара блискавкою налетіли на бідолашну дівчинку й по-звірячому її вбили. Правитель з моряками настільки отетеріли, що доки отямилися, та вже була мертва. Розгніваний Деретіль зажадав дізнатися причину такого беззаконня. Й один з острів’ян пояснив: «Наш імператор не потерпить помилок».
Знову зазвучала музика — скорботна, — і Каладін зіщулився. Він наче на власні очі побачив юнку, яку на смерть каменують, і горду постать Деретіля, котрий схилився над мертвим тільцем.
Мостонавідник добре знав цей смуток. Усю гіркоту поразки, спричиненої смертю того, кому ти мав би чимось зарадити. Скількох же він утратив з-поміж тих, кого любив!
А ось тепер отримав і пояснення: він накликав на себе гнів Вісників і Всемогутнього. Усе вказувало на це, хіба не так?
Він знав, що мав би повертатись до Четвертого мосту, але не міг відірватися. Слова оповідача полонили його.
— Деретіль став придивлятись уважніше, — повів далі Гойд, а музика, м’яко відлунюючись, вторувала йому, — і помічати й інші вбивства. Ці увара, «люди бездонної прірви», були схильні до нечуваної жорстокості. Коли хтось із племені робив щось не те — спричиняв хоча б найменшу шкоду чи незручність, — інші безжально знищували бідолаху. І щоразу, коли Деретіль запитував про це, приставлена до нього доглядальниця давала ту саму відповідь: «Наш імператор не потерпить помилок».
Відлунюваний мотив стишився, але перш ніж він зник, Гойд знову підніс флейту до губів. Залунала похмура мелодія. Приглушена й протяжна, ніби плач за небіжчиком. І все ж у ній вчувалася якась загадковість, час від часу прориваючись короткими спалахами, що натякали на таємниці.
Каладін нахмурився, спостерігаючи, як снується дим, утворюючи щось на кшталт башти. Високої, стрімкої та з відкритим майданчиком на верхівці.
— Імператор, як виявив Деретіль, жив у вежі на східному узбережжі найбільшого з острівців архіпелагу.
Мостонавідника продер мороз: побачені в диму образи були виплодом його уяви, що розцвічувала історію, хіба ж ні? То невже він і справді розгледів там башту ще до того, як Гойд про неї згадав?
— Деретіль вирішив, що треба побачитися з тим жорстоким імператором. Що за монстр міг зажадати, щоб такий вочевидь мирний народ убивав настільки часто й безжально? Він зібрав своїх моряків, найбільших відчайдухів, і всі вони озброїлись. Увара не намагалися спинити їх, а тільки з острахом спостерігали, як чужинці вриваються в імператорську вежу.
Гойд змовк, але не взявся знову до флейти. Натомість музику відлунювало провалля. Цього разу її вистачило на довше. Протяжних, зловісних нот.
— Минуло зовсім небагато часу, і Деретіль та його люди повиходили з башти, несучи висохлий труп у розкішній мантії та прикрасах. «То це і є ваш імператор? — зажадав відповіді Деретіль. — Ми знайшли тіло в кімнаті нагорі — і ні душі довкола». Здавалось, той пролежав там мертвий не один рік, проте ніхто не насмілився зайти до вежі. Усі надто вже його боялись.
Коли він показав покійника тубільцям, ті заридали та заголосили. Весь острівець занурився в хаос: увара спалювали хижі, вчиняли безлад і в муках падали на коліна. Спантеличені та приголомшені, Деретіль і його люди прорвалися на корабельню, де стояло на ремонті «Мандрівне вітрило». Їхня провідниця й доглядальниця долучилася до них і молила забрати з собою. Тож Нафті стала членом екіпажу.
Деретіль із матросами підняли вітрило, і хоча стояв майже повний штиль, їм усе ж вдалося провести судно мимо водоверті — обігнути її, скориставшись силою інерції від спуску на воду — та вийти у відкритий океан. Але ще довго після відплиття було видно, як здіймається дим над начебто мирними островами. Усі зібралися на палубі, дивлячись у той бік, і Деретіль запитав у Нафті, яка ж причина цих жахливих бунтів.
Гойд змовк, і його слова змішалися з тим дивним димом, загубившись у нічній темряві.
— А далі? — зажадав продовження Каладін. — Що вона йому відповіла?
— Вона куталася в ковдру, не в змозі відірвати зацькованих очей від рідних островів, і нарешті сказала: «Мандрівнику, хіба ти сам не розумієш? Якщо імператор мертвий — і був покійником уже не один рік, — то відповідальність за вчинені нами вбивства лежить не на ньому. А на нас самих».
Каладін випростався. Ущипливо-грайливий тон, яким розпочинав розмову Гойд, безслідно зник. Більше жодних жартів. Ніяких каламбурів, покликаних спантеличити. Його оповідь ішла від серця, і слухач виявив, що в нього відібрало мову. Він просто сидів, розмірковуючи про той острівець і жахливі речі, які там коїлися.
— Мені здається… — озвався нарешті Каладін, облизуючи пересохлі губи. — Гадаю, це і є влучність.
Гойд звів брову, піднявши очі від флейти.
— Здатність запам’ятовувати історії на кшталт цієї, — пояснив мостонавідник, — і так майстерно їх переповідати.
— Думай, що кажеш, — заперечив оповідач, усміхаючись. — Бо коли все, що треба для влучності, — це гарна історія, то я залишуся без роботи.
— А хіба ви не казали, ніби вже безробітний?
— Твоя правда. Король залишився без своїх «мізків». Цікаво, як йому тепер ведеться.
— Хм… цебто безмозкому?
— Я передам йому твої слова, — пообіцяв Гойд, і його очі зблиснули. — Хоча й гадаю, що вони хибують на неточність. Бо «мати мізки» — можна, але ж не скажеш «мати безмізкість». А що таке, до речі, «мізкуватий»?
— Сам не знаю. Може, з якимось спреном у голові, що примушує думати?
Дотепник схилив голову набік, а тоді засміявся.
— Що ж, я би сказав, твоє пояснення не краще й не гірше за інші.
Він підвівся й обтрусив свої чорні штани.
— А ця історія правдива? — запитав Каладін, теж підводячись.
— Мабуть, так.
— А звідки ми її дізналися? Хіба Деретіль і його люди повернулись?
— Можливо, якщо вірити деяким оповідкам.
— Але як вони спромоглися? Адже великобурі дмуть лише в одному напрямку.
— Тоді, виходить, ця історія — брехлива.
— Я такого не казав.
— Звісно ні — я сам так сказав. На щастя, це побрехенька найвищого ґатунку.
— І що ж це за ґатунок такий?
— Ба! Це всі історії, які розповідаю я, звісна річ!
Гойд засміявся, а тоді копнув ногою залишки багаття та затоптав останні жарини. Здавалося, там нíчому було горіти, щоб дати аж стільки диму, скільки бачив Каладін.
— А що ви підкинули в багаття? — запитав він. — Щоби вийшов той особливий дим?
— Нічого. Вогнище як вогнище.
— Але ж я бачив…
— Те, що ти бачив, належить тобі. Історія, вважай, мертва, доки хтось її не уявить.
— А яка хоча б у ній мораль?
— Така, яка захочеш, — мовив Гойд. — Мета оповідача — не вказувати тобі, що думати, а постачати матеріал для думок. Проте ми нерідко забуваємо про це.
Каладін нахмурився й глянув на захід — у бік таборів, які тепер освітилися сферами, ліхтарями й свічками.
— У ній ідеться про тягар відповідальності, — сказав Каладін. — Увара радо вбивали, доки могли звалювати все на імператора. І завили від розпуки аж тоді, коли збагнули, що цю ношу більш нема на кого перекласти.
— Це одне з можливих тлумачень, — погодився Гойд. — І, крім того, досить проникливе. А якої відповідальності не хочеш брати на себе ти?
Той здригнувся.
— Що?
— Люди бачать в історіях те, що хочуть побачити, мій юний друже, — Дотепник потягнувся за валун, дістав звідти клунок і закинув його на плече. — У мене нема для тебе готових відповідей. І мені все частіше здається, що їх узагалі ніколи було. Прибувши у вашу землю, щоб розшукати давнього знайомого, я тепер ось завершую тим, що більшість часу, навпаки, ховаюся від нього.
— Ви сказали… про мене та відповідальність…
— Подумаєш — зауважив знічев’я, не бери до голови, — Гойд здійняв руку та поклав її на Каладінове плече. — Мої коментарі завжди від нічого робити. Та ще й здебільшого марні. Ніяк не можу змусити їх приносити користь. От якби мої слова каміння тягали… Оце було б видовище! — він простягнув йому флейту з темного дерева. — Ось, тримай. Вона пробула в мене довше, ніж ти повірив би, навіть якби я сказав тобі чисту правду. Візьми її собі.
— Але ж я не вмію грати на ній!
— То вчися, — сказав той, ледь не силоміць вкладаючи флейту Каладінові в руку. — І коли вийде навчитись, щоб музика озивалася до тебе, — можеш вважати, що опанував її, — оповідач розвернувся й попростував геть. — І подбай там про мого — бодай йому буря — підмайстра. Він усе ж мав би дати звістку, що й досі живий. Напевно, боявся, що я знову прийду його визволяти.
— Підмайстра?
— Перекажи, що його навчання завершене, — на ходу докинув Гойд, — і він тепер дипломований Співець світу. Не допусти його загибелі. Я витратив забагато часу, втовкмачуючи в його довбешку сякий-такий глузд.
«Це він про Сиґзіла», — збагнув Каладін.
— Я віддам цю флейту йому, — гукнув він услід Гойдові.
— Ні, ти цього не зробиш, — сказав той, розвертаючись та крокуючи задом. — Вона — мій дарунок тобі, Буреблагословенний Каладіне. І я сподіваюсь, що коли ми знову зустрінемось, ти вже її опануєш.
І з цими словами оповідач розвернувся й побіг підтюпцем, прямуючи в бік таборів. Однак підніматись нагору не став. Натомість його оповита сутінками постать звернула на південь, наче той мав намір полишити їх. Куди ж він усе-таки зібрався?
Каладін опустив очі на флейту у своїй руці. Вона була важча, ніж він очікував. «Що воно за деревина?» І він у задумі потер її гладку поверхню.
— Він мені не подобається, — долинув раптом іззаду голос Сил. — Дивний якийсь.
Мостонавідник обернувся й побачив її на валуні, на якому кілька хвилин тому сидів Гойд.
— Сил! — гукнув Каладін. — Відколи ти тут?
Та знизала плечима.
— Ти дивився історію, і я не хотіла заважати.
Вона сиділа, поклавши руки на коліна, і їй, здавалося, було ніяково.
— Сил…
— Це через мене з тобою таке робиться, — тихо промовила вона. — Точніше, я це з тобою роблю.
Каладін, насупившись, ступив крок уперед.
— Власне, ми обоє робимо, — виправилася вона. — Але без мене в тобі нічого б не змінювалось. Я… дещо забираю в тебе. І даю взамін дещо інше. Приблизно так це влаштовано, хоч я й не можу до пуття пригадати, як саме чи коли робила це раніше. Просто знаю, що таке було.
— Я…
— Цить! — перебила вона. — Дай сказати.
— Вибач.
— Якщо хочеш, я готова припинити, — повела далі Сил. — Але тоді знову стану такою, якою була. А це лякає мене. Літатиму за вітром, не втримуючи нічого в пам’яті довше кількох хвилин. Саме завдяки зв’язку між нами я знову здатна думати та пам’ятати, що й до чого. Тож якщо ми покінчимо з цим, я все втрачу.
Вона звела на Каладіна зажурені очі.
Той глянув у них і глибоко зітхнув.
— Ходім, — сказав він, розвертаючись, і рушив до виходу з плато.
Та полетіла за ним, ставши стрічкою світла, що пустотливо тріпотіла на вітрі біля його голови. Незабаром вони дісталися того місця біля підніжжя кряжа, звідки можна було потрапити до таборів. Каладін повернув на північ, у бік табору Садеаса. Крєм’ячки поховалися по своїх нірках і щілинах, проте вайї багатьох рослин усе ще похитував свіжий вітерець. Щойно хлопець проходив мимо, травинки знову висовувалися з отворів і в нічній темряві, тьмяно освітлюваній Саласом, здавались чорною шерстю якогось звіра.
«А якої відповідальності не хочеш брати на себе ти?..»
Він не уникав відповідальності. І навіть брав її на себе надто часто! Лірін постійно це повторював, дорікаючи сину за те, що той картає себе через смерті, яких не в змозі був відвернути.
Щоправда, існувала одна річ, за яку він уперто хапався. Така собі відмовка на кшталт мертвого імператора. Душа горопахи. Апатія. Переконаність, що його провини нема ні в чому, і віра в те, що йому несила нічого змінити. Бо коли людину прокляли або та переконала себе в необхідності збайдужіння, їй немає чого й перейматися через поразки. Їх не можна було відвернути. І відповідальність за них лежить на комусь чи на чомусь іншому.
— Якщо я не проклятий, — тихо сказав Каладін, — то чому залишаюся жити, коли інші вмирають?
— Через нас, — пояснила Сил. — Через цей зв’язок. Він зміцнює тебе, Каладіне.
— То чому не може зміцнити настільки, щоби я допоміг і решті?
— Не знаю, — промовила спрен. — А раптом ще зможе?
«Якщо я позбудуся його, то знову стану нормальним. Але для чого?.. Щоб загинути разом з іншими?»
Каладін простував далі в темряві, поминаючи вогні над головою, що кидали на камінь перед ним тьмяні розпливчасті тіні. Вусики перстомоху позбивалися в жмутки, обриси яких нагадували руки.
Він часто думав про порятунок мостонавідників. Та все ж, осмислюючи це, усвідомив, що нерідко розглядав такий крок з точки зору врятування самого себе. Казав собі, що не допустить, щоби ті загинули, бо знав, чим це загрожувало йому. Коли він втрачав людей, горопаха міг запросто взяти гору, адже Каладін так ненавидів поразки.
То ось де крилася розгадка? Це тому вишукувалися причини, з яких він міг накликати на себе прокляття? Щоб було чим пояснити свою невдачу? Каладін пришвидшив кроки.
Допомагаючи мостонавідникам, він робив добру справу — але водночас поводився егоїстично. І ці здібності вибивали його з колії через пов’язану з ними відповідальність.
Він перейшов на біг підтюпцем. А невдовзі помчав щодуху.
Проте якщо річ була не в ньому — і він допомагав мостонавідникам не тому, що терпіти не міг поразок чи боявся болю, спричиненого їхньою загибеллю у себе на очах, — тоді, виходило, що в них. У добродушному кепкуванні Скелі, наполегливості Моаша, похмурій буркотливості Тефта чи спокійній надійності Пійта. На що він піде заради того, щоб урятувати їх? Облишить свої ілюзії? Свої відмовки?
Хапатиметься за кожну можливість, хоч би як вона змінювала його? Як би сильно не дратувала та яким тягарем не лягала б йому на плечі?
Він збіг схилом угору й опинився на складському дворі.
У повітрі висів густий запах рагу по-рогоїдському. Каладін уповільнив біг і зупинився якраз біля Четвертого мосту. Декотрі з обслуги стривожилися, побачивши, що той спітнів і засапався. Сил опустилась йому на плече.
Командир розшукав поглядом Тефта. Немолодий мостонавідник сидів сам під звисом крівлі їхньої казарми й дивився на камінь перед собою. Він ще не зауважив появи командира. Каладін жестом звелів іншим не відволікатися, а сам підійшов до Тефта й навпочіпки присів поруч.
Той підняв на нього здивовані очі.
— Ти?
— Що саме тобі відомо? — тихо, але наполегливо запитав командир. — І звідки ти дізнався про це?
— Я… — почав Тефт. — Коли я ще пішки під стіл ходив, моя родина належала до потаємної секти, яка очікувала на повернення Променистих. Я порвав із ними ще підлітком. Гадав, що то все дурниці.
Він чогось недоговорював: це було чути з вагання в голосі.
«Відповідальність».
— Що ти можеш розповісти про мої здібності?
— Небагато, хлопчику, — відказав Тефт. — Здебільшого легенди й побрехеньки. Ніхто до пуття не знає, на що були здатні Променисті.
Каладін зустрівся з ним поглядом, а тоді всміхнувся.
— Що ж, тоді ми це з’ясуємо.
58
Подорож
«РеШефір, Опівнічна Матір, породжує мерзоту, і єство її таке темне, таке жахливе, таке всепоглинне. Вона тут! І пильнує, як я помираю!» — Дата отримання зразка: шашабев, 1173, за 8 секунд до смерті. Досліджувався темноокий докер віком за сорок, батько трьох дітей.
— Ненавиджу помилятись, — Адолін відкинувся на стільці, невимушено поклавши одну руку на стіл із кришталевою стільницею, а другою легенько збовтуючи вино у своєму келиху. Жовте. Того дня йому не треба було заступати на чергування, і він міг дозволити собі трішки розслабитись.
Волосся княжича метляв вітер: він сидів із компанією світлоокої молоді на терасі однієї з винарень Посадського торжища. Це було скупчення будівель, що виросли неподалік королівського палацу, за стінами військових таборів. Їхні місця вивищувалися над вулицею, якою снували строкаті людські юрби.
— Гадаю, усі поділяють твої почуття, Адоліне, — виклавши лікті на стіл, зауважив здоровань Джакамав. Він був світлооким третього дану з табору великого князя Ройона. — Кому ж сподобається дати маху?
— Хм, а я знаю кількох людей, котрі таке полюбляють, — у задумі відказав Адолін. — Вони, звісна річ, не визнають цього факту. Але ж яке інше пояснення може мати частота їхніх промахів?
Інкіма — тогоденна ескорт-подруга Джакамава — заливисто розсміялася. Пампушечка зі світло-жовтими очима та фарбованим чорним волоссям, яка вирядилася в червону сукню. Цей колір їй не пасував.
Данлан, звичайно, теж була присутня. Вона сиділа поруч Адоліна — хоча й на пристойній відстані, — час від часу торкаючись його руки своєю «вільною» правицею. Вино в її келиху було фіолетове і, як не дивно, смакувало їй, хоч та, здавалось, підбирала його суто під колір туалету. Цікава особливість. Адолін усміхнувся. Данлан виглядала надзвичайно спокусливо — довгошия, із пропорційними формами, обтягнутими глянсуватою сукнею. Вона не фарбувалася, хоча її волосся й було здебільшого червонясто-коричневе. А що поганого в тому, щоби бути шатенкою? І взагалі: чого всі такі схиблені на темному волоссі, якщо за ідеал правлять світлі очі?
«Облиш, — сказав собі княжич, — бо закінчиш як батько: той тільки й знає, що думати думу».
Інша пара — Торал і його супутниця Ешава — належали до світлооких з оточення великого князя Аладара. Дім Холін наразі був у немилості, проте Адолін мав знайомих чи друзів заледве не в кожному з військових таборів.
— Помилки бувають кумедні, — мовив Торал. — І роблять життя цікавішим. Бо якби всі весь час мали рацію, то куди б це нас завело?
— Любий, — заперечила на це його супутниця, — а хіба не ти якось заявив мені, що ледь не завжди маєш рацію?
— Так і є, — підтвердив той. — Але якби кожен став таким, як я, — з кого б мені було потішатися? На тлі всезагальної кмітливості я боявся б видатись пересічним.
Адолін усміхнувся й пригубив вина. Того дня у нього був призначений офіційний поєдинок на арені, і досвід підказував, що вихилений перед тим келих жовтого допоможе впоратись із хвилюванням.
— Тобі принаймні нíчого хвилюватися через те, що мої помилки трапляються надто рідко. Я був упевнений, що Садеас виступить проти батька. Адже таке не вкладається в голові. Чому він на це не пішов?
— Може, вичікує слушного моменту? — припустив Торал. Він був проникливим хлопцем, знаним за свій тонкий і вишуканий смак. Адолін завжди запрошував його з собою на дегустацію вин. — Хоче мати на руках усі козирі.
— Йому їх і так не позичати, — заперечив юний Холін. — Він нічого не виграє, уникаючи зіткнення.
— Якщо дозволите… — втрутилася Данлан, приглушеним тоном і мовби затамувавши подих. — Знаю, що я новенька у військових таборах, і така оцінка ситуації неминуче виявить моє невігластво, але…
— Ой, ти завжди з цього починаєш, — розслаблено кинув Адолін. Він просто млів від звуків її голосу.
— З чого саме?
— Мовляв, темна я й неосвічена, — пояснив княжич. — Хоча насправді — куди там. Ти належиш до найрозумніших жінок, яких я коли-небудь зустрічав.
Та на мить змовкла, здаючись дивно роздратованою. А тоді всміхнулася.
— Адоліне, такого не годиться казати, коли жінка намагається демонструвати скромність.
— А, так… скромність. Я й забув, що вона існує.
— Провів забагато часу серед світлооких Садеаса? — пожартував Джакамав, чим викликав у Інкіми новий напад заливистого сміху.
— Усе, проїхали, — сказав Адолін. — Вибач. І, будь ласка, продовжуй.
— Я збиралася сказати, — повела далі Данлан, — що Садеас навряд чи хоче розв’язувати війну. А відкрито виступивши проти твого батька, він саме її й спричинив би, хіба не так?
— Поза сумнівом, — погодився княжич.
— Тож, напевно, саме це й стримало його.
— Ну, не знаю, — мовив Торал. — Він міг кинути тінь на ваш рід, не зачіпаючи когось безпосередньо: скажімо, натякнути, що — попри непричетність до замаху — ви виявили халатну недбалість, коли не спромоглися захистити короля.
Адолін кивнув.
— Це все одно могло би стати приводом для війни, — не здавалася Данлан.
— Можливо, — погодився Торал. — Але ж ти маєш визнати, Адоліне, що останнім часом репутація Чорношипа стала трішечки… не такою вражаючою.
— Про що це ти? — наїжачився княжич.
— Ой, Адоліне, тільки не починай, — розрядив ситуацію співрозмовник, махнувши рукою й піднявши порожній келих на знак того, що повторює замовлення. — Ти знаєш, що я хочу сказати, і прекрасно розумієш, що я не маю на меті когось образити. Та де ж там ця кельнерка швендяє?
— Я би сказав, що після шести років нидіння тут можна було довоюватись і до пристойнішої винарні, — докинув Джакамав.
Інкіма знову розреготалася. Вона дійсно вже починала дратувати.
— Репутації мого батька ніщо не загрожує, — сказав Адолін. — А чи ти не слідкуєш за нашими останніми перемогами?
— Здобутими не без допомоги Садеаса, — зауважив Джакамав.
— А все ж здобутими, — відрізав Адолін. — За кілька останніх місяців мій батько врятував життя не лише Садеасу, а й самому королю. Він не знає страху в бою. І ви не можете не помічати, що всі чутки, які ходили про нього, не мають нічого спільного з реальністю.
— Авжеж, авжеж, — заспокоїв його Торал. — Нема чого так нервуватись, Адоліне. Ніхто не сперечається з тим, що твій батько — чудова людина. Але ж ти сам якось скаржився нам, що хотів би змінити його.
Княжич вдивлявся у вино в своєму келиху. На обох чоловіках, котрі сиділи разом із ним за столом, було саме те вбрання, на яке його батько дивився косо — куці жакети поверх барвистих шовкових сорочок. А Торал, крім того, обмотав шию тонким жовтим шарфом із тієї ж тканини, а тоді пов’язав собі й ще один — на праве зап’ястя. Такий одяг виглядав дуже стильно та здавався набагато зручнішим за Адолінову військову форму. Далінар сказав би, що ті схожі на двійко дурнів, але ж подекуди бути в тренді й справді означає здаватися пришелепуватим. Кидати виклик, відрізнятися від інших. Є щось підбадьорливе в тому, коли ти не відстаєш від плину моди, а твій костюм звертає на себе зацікавлені погляди інших. Колись, перш ніж податися до батька на війну, Адолін любив, якщо йому вдавалося створити образ, що пасував конкретному дню. А тепер у нього залишились аж два варіанти: літній військовий сюртук і зимовий військовий сюртук.
Нарешті з’явилася кельнерка, несучи два графини вина: один — жовтого, інший — темно-синього. Інкіма захихикала, коли Джакамав нахилився до неї й прошепотів щось на вушко.
Адолін виставив долоню, сигналізуючи кельнерці, що йому наливати не треба.
— Не впевнений, що хочу, щоби мій батько змінювався. Тепер — ні.
Торал нахмурився:
— А минулого тижня…
— Знаю, — погодився Адолін. — Але відтоді я став свідком того, як він урятував Садеаса. Щоразу, коли я починаю забувати, наскільки неймовірний у мене батько, він знову й знову доводить на ділі, що я — один із десяти дурнів. Те саме сталося й тоді, коли небезпека загрожувала Елгокару. Неначе… він поводиться так тільки тоді, коли йому дійсно до чогось небайдуже.
— Адоліне, любий, то ти хочеш сказати, що насправді йому байдуже до війни? — запитала Данлан.
— Ні, — відповів той. — Просто життя Елгокара й Садеаса важливіші для нього, ніж винищення паршенді.
Решта вдовольнилися таким поясненням і перевели розмову на інше, проте Адолін мимоволі зациклився на цій думці. Останнім часом він почувався вибитим із колії. Одна причина крилася в помилці щодо Садеаса, але існувала й інша — у них з’явився шанс з’ясувати характер Далінарових видінь.
Він почувався загнаним у пастку, бо весь час підштовхував батька не брати дурного в голову й керуватися здоровим глуздом, а тепер — як показала остання розмова — фактично погодився з його рішенням зректися влади, якщо видіння виявляться симптомом хвороби.
«Усі ми ненавидимо помилятися, — подумав Адолін. — Крім батька, який волів би не мати рації, якщо так буде краще для Алеткару». Син мав великі сумніви, що багато хто зі світлооких віддав би перевагу божевіллю перед самоствердженням.
— Можливо, — сказала Ешава, — але це не скасовує ідіотизму запроваджених ним обмежень. Я й справді хочу його зречення.
Княжич здригнувся.
— Що? Що ти сказала?
Та зиркнула на нього.
— Так, нічого. Перевіряю ось, чи слідкуєш ти за розмовою.
— Ні, — не вгавав Адолін. — Поясни, про що йдеться.
Ешава стенула плечима й глянула на Торала.
Той нахилився вперед.
— Адоліне, ти ж не думаєш, ніби в таборах заплющують очі на те, що коїться з твоїм батьком у бурю. Подейкують, що через це він мав би зректися влади.
— І вчинив би по-дурному, — рішуче сказав Адолін, — беручи до уваги, скільки від нього користі на полі битви.
— Зректися влади означало би відреагувати надто гостро, — погодилася Данлан. — Однак, Адоліне, я б дуже хотіла, щоби ти спробував переконати батька послабити всі ці непотрібні заборони, від яких потерпає наш табір. Адже тоді й ти сам, й інші кавалери Дому Холін знову змогли б зажити повноцінним світським життям.
— Я намагався, — відказав той, перевіряючи, наскільки опустилося сонце. — Можеш мені повірити. А зараз, на жаль, маю підготуватися до поєдинку. Тож, із вашого дозволу…
— Із черговим лизоблюдом Садеаса? — поцікавився Джакамав.
— Ні. З ясновельможним Ресаєм, — усміхаючись, пояснила Данлан. — Останнім часом Танадал дозволив собі ряд необережних висловлювань, і це навчить його тримати рота на замку, — вона з ніжністю глянула на Адоліна. — Побачимося там.
— Дякую за компанію, — сказав він, встаючи з-за столу й застібаючи сюртук на всі ґудзики. Він поцілував вільну руку Данлан, махнув решті й поспішив на вулицю.
«Чи не занадто я поквапився відкланятись? — подумалося йому. — І чи не збагнуть вони, наскільки неприємна була мені розмова на цю тему?» Напевно, ні. Так добре його знав лише Ренарін. Адолін підтримував широке коло знайомств, але ні з ким не сходився по-справжньому близько. Наразі він і Данлан не так уже й добре знав. Але всерйоз зібрався зав’язати з нею тривалі стосунки. Йому набридли Ренарінові кпини, що він, мовляв, міняє пасій, наче шкарпетки. Вона була дуже вродлива, і його залицяння, здавалось, не залишали її байдужою.
Він пройшов Посадським торжищем. Слова Торала не давали йому спокою. Адолін не хотів ставати великим князем, бо не почувався до цього готовим. Він любив дуелі й дружні посиденьки. Командувати армією — це одне, але, ставши великим князем, йому довелось би думати й про інші речі. Наприклад, про перспективи війни на Розколотих рівнинах. Або про те, що порадити королю чи як уберегти його від нових замахів.
«Не ми мали б сушити над цим мізки», — подумав княжич. Але батько завжди вважав інакше. Бо ж хто подбає про це, якщо не вони?
Посадське торжище було далеко не так упорядковане, ніж ринки в стінах Далінарового табору. Убогі будівлі — здебільшого зведені з кам’яних брил, видобутих у стихійних «кар’єрах» неподалік — повиростали без будь-якого видимого плану. Більшість купців складали тайлени в характерних шапчинах і жилетах та з довгими, обвислими бровами.
Цей гамірний базар був одним із небагатьох місць, де перетиналися шляхи солдатів з усіх десяти таборів. Власне, у цьому й полягала одна з його найголовніших функцій: він став нейтральною територією, де за потреби зустрічалися люди з укріплень різних великих князів. Крім того, Посадське торжище було синонімом чорного ринку, але Далінар одразу ж утрутився й навів хоч якусь подобу порядку, щойно там проклюнулися перші паростки відвертого беззаконня.
Адолін кивнув групі солдатів у синіх мундирах, котрі відсалютували, поминаючи його. Люди Холіна саме патрулювали — алебарди на плечах, шоломи до блиску начищені. Далінарові бійці забезпечували охорону, а писарки виконували наглядові функції. І все це його власним коштом.
Батько не схвалював місцезнаходження торжища, як і відсутності довкола нього стін. Казав, що один-єдиний набіг може обернутися катастрофою, а це суперечить духові Кодексу. Але ж минули роки, відколи паршенді востаннє проводили вилазку на алетійський бік Рівнин. А якби вони й вирішили завдати удару по таборах, то численні розвідники й охоронці завчасно повідомили б про небезпеку.
«То який же в ньому сенс, у цьому Кодексі?» Адолінів батько поводився так, наче той був життєво важливий. Завжди носи військову форму, завжди май при собі зброю, завжди залишайся тверезим. Ніколи не втрачай пильності, якщо існує загроза нападу. Але ж вона відсутня.
Простуючи торжищем, Адолін чи не вперше роззирнувся — і навіть придивився — довкола, силкуючись розгледіти, чого ж саме прагнув домогтися його батько.
Він легко впізнавав Далінарових офіцерів. Згідно з наказом, ті носили форму. Сині сюртуки, штани зі срібними ґудзиками й еполети, що вказували на чин. Командири з решти таборів ходили хто в чому. Їх складно було відрізнити від купців чи інших заможних цивільних.
«Але це не має значення, — знову сказав собі Адолін, — оскільки ніхто на нас не нападе».
Княжич нахмурився, поминаючи компанію світлооких, які розсілися на терасі чергової винарні. Він щойно й сам відпочивав не гірше. Проте їхній одяг — та, власне, і самі пози з манерами — справляли таке враження, наче їм було плювати на все, крім своєї гулянки. Адолін відчув роздратування. Країна вела війну. Ледь не щодня гинули солдати, а світлоокі тим часом пили й теревенили.
Може, Кодекс був потрібен не лише для того, щоби просто захиститися від паршенді? А якщо він мав ширше призначення? Забезпечити людей командирами, які б заслуговували на повагу та довіру. Змусити ставитися до війни з належною серйозністю. І щоби зона бойових дій не перетворювалась на карнавал. Простолюд мав залишатися насторожі й не втрачати пильності. Тож Адолін і Далінар показували приклад.
Княжич зупинився серед вулиці. Ніхто не вилаяв його й не загукав, щоби той ворушився: усі бачили, у якому він чині. І мовчки обходили.
«Здається, я нарешті збагнув», — подумалось йому. Але чому для цього знадобилось аж стільки часу?
Сповнений сум’яття, Адолін поспішив у бік арени — готуватися до поєдинку.
«Прийшов я з Абамабара в Урітіру, — процитував напам’ять Далінар. — Тут метафора й безпосередній досвід злиті для мене воєдино — нероздільні, мов думка та спогад. Одна вміщує інше, і хоч я можу пояснити тобі перше, та друге залишиться лише моїм».
Садеас, сидячи поруч нього, звів брову. По іншу руку від Далінара сидів Елгокар, закований у Сколкозбрую. Він все частіше й частіше її надягав, оскільки був переконаний, що підіслані вбивці повсякчас чигають на його життя. Усі троє спостерігали за битвою внизу — на дні невеличкого кратера, який король відвів під польову бійцівську арену. Кам’яні уступи, які колами збігали вгору з внутрішнього боку десятифутової стінки кратера, правили за чудові місця для глядачів.
Адолінів поєдинок іще не розпочинався, тож на арені поки що змагалися світлоокі, але не Сколкозбройні. Їхні дуельні мечі із затупленими лезами були посипані білим порошком, що нагадував крейду. І щойно комусь із бійців вдавалось завдати удару по ватяних «латах» іншого, на тих залишався помітний слід.
— Ні, стривай-но, — сказав йому Садеас. — Той чоловік, який написав цю книгу…
— Його священне ім’я — Ногадон. Дехто називає його Баджерденом, хоча ми й не знаємо точно, чи саме так він іменувався насправді.
— То звідки й куди він зібрався вирушити?
— З Абамабара в Урітіру, — терпляче пояснив Далінар. — Гадаю, він мав здолати величезну відстань, висновуючи з того, як це описується в оповіді.
— А хіба він не був королем?
— Був.
— То чому ж…
— Так, це дещо спантеличує, — погодився Далінар. — Але слухай далі, і ти все зрозумієш, — він прокашлявся й продовжив: — «Я здолав цей повчальний шлях на самоті, заборонивши почту йти за собою. Мої стоптані сандалії не стирчали у стременах коня, і жодного товариша не мав я, крім міцної патериці, яка забалакувала зі мною, постукуючи об камінь. Моїм гаманом мав стати мій рот, і натоптав я його не самоцвітами, а піснями. А коли не виходило прогодуватися співом, мої руки не гребували шкребти підлогу чи вичищати свинарник, і нерідко заробляли мені достатню винагороду.
Ті, хто дорогий моєму серцю, непокоїлися за мою безпеку і, чого доброго, душевне здоров’я. “Королі, — пояснювали вони, — не ходять пішки за сотні миль, немовби волоцюги”. Моєю відповіддю на це були слова, що коли таке під силу волоцюзі, то чому б не спробувати й королю? Невже хтось гадає, ніби жебрак спроможний на більше, ніж я?
Інколи мені здається, що так воно й є. Адже жебрак знає багато такого, про що король може тільки здогадуватись. І водночас — котрий із них видає постанови, що регулюють збір милостині? Мені нерідко спадає на думку, що весь мій наявний досвід — легкого життя після Руйнації та нинішнього комфортного існування — не має справжнього стосунку до реальності й навряд чи годиться для законотворчості. Бо якби ми покладалися лише на те, що знаємо, королі змогли б хіба диктувати укази, що визначають належну температуру чаю та бажану кількість подушок на троні».
Зачувши таке, Садеас нахмурився. Двоє мечників у них перед очима продовжували свій поєдинок, й Елгокар уважно спостерігав за ним. Він любив дуелі. Одним із перших його розпоряджень після прибуття на Розколоті рівнини став наказ наносити піску на дно кратера, відведеного під арену.
— «Так чи інак, — продовжив Далінар, усе ще цитуючи “Шлях королів”, — я здолав цю путь і — як уже здогадався проникливий читач — залишився живий. Опис пережитих пригод займе окрему сторінку цієї книги, але спочатку я повинен пояснити, з якою метою ступив на таку дивну стезю. Хоч я й не мав нічого проти, щоби близькі вважали мене божевільним, та все ж не хотілось би залишитися на вітрах історії під тим же прізвиськом — скажімо, Ногадон Юродивий абощо.
Моя родина дісталася Урітіру простішим способом і багато тижнів чекала там на моє прибуття. Коли я підійшов до воріт, вони не впізнали мене: не приборкувані бритвою, мої борода й шевелюра вимахали нівроку. Але щойно я назвався, як мене на руках занесли всередину, причепурили, нагодували, поохали наді мною та вилаяли — і то саме в такому порядку. І лише коли з усім цим було покінчено, мене нарешті запитали про ціль здійсненого походу. Хіба не міг я потрапити до священного міста загальноприйнятим способом — швидшим і легшим?»
— Ще б пак, — зауважив Садеас. — Він би міг, щонайменше, поїхати верхи!
— «Замість відповіді, — процитував Далінар, — я зняв сандалії й задер на стіл свої намуляні ноги. Вони зручно розташувалися там, поряд із напівспорожненою тацею винограду. І в ту ж мить вирази на обличчях близьких сказали мені, що ті мають мене за недоумка. Тож я заходився пояснювати, переповідаючи свої пригоди — одну за одною, мовби вивантажував хуру чувалів із телью, яким запасався на зиму. Незабаром я напечу з нього пласких перепічок і порозтикаю їх між сторінок цієї книги.
Так, я міг би дістатися швидше. Але ж кінцевий пункт прибуття — один і той самий для кожного смертного. І виявиться він для нас освяченою усипальнею чи ровом для жебраків, а все ж усяк — крім, хіба, самих Вісників — має повечеряти з Охоронницею ночі.
То що ж насправді важить — прибуття? А чи все-таки обраний шлях? Візьмуся стверджувати, що будь-яке досягнення саме по собі й близько не таке величне, як спосіб, у який його отримано. Ми не створені для прибуття. Людьми нас робить дорога до мети. Наші мозолясті ноги, наші спини, що загартовуються під ношею сходжених доріг, наші очі, які широко розплющуються від захвату свіжою порцією життєвого досвіду.
А насамкінець я повинен сказати, що неможливо досягти високої мети ницими засобами, оскільки самою матерією нашого існування є не результати, а методи їхнього здобуття. І Правитель повинен усвідомлювати таке: не можна повністю зосереджуватись на тому, чого бажаєш досягти, і випускати з поля зору шлях, яким доведеться туди діставатися».
Далінар відкинувся на сидінні. Камінь під ними був вистелений подушечками й оснащений підлокітниками та спинками. Поєдинок завершився тим, що один зі світлооких — вбраний у зелене, оскільки він був підданий Садеаса — завдав удару по нагруднику іншого, залишивши довгу білу відмітину. Елгокар схвально зааплодував, брязкаючи латними рукавицями, й обоє дуелянтів вклонилися. Історія здобутої перемоги підлягала запису жінками-хроністками, які сиділи на місцях для арбітрів. Кожна мала перед очима примірник дуельного кодексу, щоби розсуджувати спірні моменти й не допускати порушення правил.
— І на цьому, гадаю, твоя оповідь закінчується, — сказав Садеас, коли на арені з’явилася наступна пара фехтувальників.
— Так і є, — підтвердив Далінар.
— І ти завчив увесь цей уривок напам’ять?
— Ну, може, я й перекрутив кілька слів.
— Знаючи тебе, це означає, що ти в якомусь місці замість «і» міг бовкнути «та».
Далінар насупився.
— От тільки не треба, старий друзяко, бундючитись, — промовив Садеас. — Це ж був комплімент. Хай і сякий-такий.
— І як тобі прослухана історія? — запитав Холін, щойно змагання продовжилось.
— Сміховинна, — щиро відповів той і махнув рукою служникові, щоби приніс вина. Жовтого, оскільки діло було вранці. — Він пройшов таку відстань, щоб укотре довести, що королі повинні зважувати наслідки своїх розпоряджень?
— Це робилося не тільки з цією метою, — заперечив Далінар. — Я й сам був так думав, але врешті збагнув. Він вирушив пішки, бо хотів на власній шкурі відчути, як живуть його піддані. Автор скористався цим як метафорою, але, гадаю, йому й справді кортіло дізнатися, що таке далекий перехід.
Садеас пригубив вина й замружився від сонця.
— А чи не можна звеліти, щоби нам тут нап’яли який-небудь навіс?
— Я люблю посидіти на сонечку, — пробурчав Елгокар, — бо й так не вилажу з тих печер, які в нас звуться будівлями.
Садеас кинув на Далінара швидкий погляд і закотив очі.
— Значна частина «Шляху королів» має ту ж композицію, що й цей уривок, який я процитував, — сказав Далінар. — В основу кладеться реальна подія з життя Ногадона — і завдяки метафоричному тлумаченню перетворюється на повчальний приклад. Він називає їх сорока притчами.
— І всі вони настільки ж сміховинні, як ця?
— Я вважаю її прекрасною, — тихо заперечив Холін.
— Не маю сумніву, що так воно і є. Ти завжди любив сентиментальні історії, — Садеас застережно здійняв руку. — Тільки прошу сприймати й ці мої слова як комплімент.
— Хай і сякий-такий?
— Саме так. Далінаре, друже, ти завжди був емоційний. Ця риса й робить тебе самим собою. Вона також подекуди заважає тобі міркувати логічно та зважено, але доки й надалі спонукатиме тебе рятувати мені життя, то, гадаю, я це переживу, — він почухав підборіддя. — Власне, мені — так чи інак — доведеться, хіба ні?
— Схоже на те.
— Решта великих князів вважають тебе самовдоволеним святенником. І ти прекрасно розумієш чому.
— Я… — що він міг на це сказати? — Я зовсім не прагну таким здаватися.
— Так, але ж ти сам їх провокуєш. Взяти хоча б те, як смиренно пускаєш повз вуха їхні критичні зауваження або й образи.
— Протест лише привертає увагу до проблеми, — сказав Далінар. — Найкращий захист власної гідності — правильні вчинки. Заприязнися з доброчесністю — і ти гарантуєш собі належне поводження з боку навколишніх.
— От бачиш, — промовив Садеас. — Ну хто так розмовляє?
— Мій дядько, — встряв Елгокар, не відриваючи погляду від арени. — І батько колись розмовляв.
— Отож-бо й воно, — продовжив Садеас. — Далінаре, друже, інші просто не можуть повірити, що ти це всерйоз. І неминуче вважають тебе лицеміром.
— А ти? Якої думки про мене ти?
— Я здатен розгледіти правду.
— І вона полягає в тому, що…
— Що ти самовдоволений святенник, — з легким серцем відказав Садеас. — Але зажив такої слави недаремно.
— Не випадає сумніватися, що ти й це розцінюєш як комплімент.
— Власне, цього разу я лише намагаюся тебе роздратувати.
І відсалютував йому келихом у німому тості.
Елгокар широко всміхнувся:
— Браво, Садеасе. Вийшло майже кмітливо. Чи не призначити мені тебе новим Дотепником?
— А що сталося зі старим? — запитав той з неприхованою цікавістю і навіть нетерплячкою в голосі — неначе сподівався почути, що його недруга спіткало нещастя.
Усміхнене обличчя монарха спохмурніло.
— Він зник.
— Та невже? Яка прикрість!
— От іще, — махнув долонею у латній рукавиці Елгокар. — З ним таке час від часу буває. Але зрештою він об’явиться. Цей тип непередбачуваний, мов сама Геєна. І якби він не смішив мене аж до кольок, я би підібрав йому заміну не один сезон тому.
Вони змовкли, а поєдинок продовжувався. Сидячи на схожих на глядацькі лави уступах, за ним спостерігали й ще десяток-другий світлооких — як чоловіків, так і жінок. Далінар зніяковів, зауваживши появу Навані, котра саме теревенила з компанією дам, до якої входила й чергова пасія Адоліна — рудоволоса писарка.
Холін затримав погляд на новоприбулій, впиваючи її фіолетову сукню та зрілу красу. Вона, не ремствуючи, записувала його найсвіжіші видіння і, здавалось, пробачила те, що він так грубо спровадив її тоді зі свого помешкання. Ніколи не насміхалася над ним, ніколи не виказувала скепсису. І Далінар це цінував. Може, було би варто подякувати? Чи вона сприйняла б це як натяк?
Князь відвів погляд і несподівано виявив, що не може спостерігати за двобоєм без того, щоби краєм ока не помічати її. Тож натомість задивився в небо, жмурячись від яскравого сонця. Знизу долинали звуки ударів металу об метал. Позад нього кілька чималих равликів поприставали до скелі в очікуванні великобуряної води.
Князя тривожило стільки питань, стільки неясностей. Він слухав «Шлях королів» і бився над з’ясуванням того, що ж означали останні слова Ґавілара. Немов у них, не знати чому, містився ключ — як до його божевілля, так і до природи видінь. Але істина полягала в тому, що він блукав у пітьмі та не міг покладатися на власні рішення. І це позбавляло його душевної рівноваги — день за днем, краплина за краплиною.
Тут, над відкритими всім вітрам рівнинами, хмари збиралися нечасто. Сліпучість сонця перемежовувалась тільки великобуряним шалом. Стихії визначали клімат і на решті Рошару — але на Сході дикі неприборкані бурі правили єдиновладно. Чи ж міг якийсь смертний — нехай навіть і король — сподіватись назвати ці землі своїми? Існували легенди про те, ніби колись вони були заселені та являли собою щось більше, ніж просто нічийні пагорби, безлюдні рівнини й непрохідні хащі. Натанатан, Гранітне королівство.
— Кого я бачу, — сказав Садеас таким тоном, наче скуштував чогось гіркого. — І він приперся?
Далінар опустив голову та прослідкував за поглядом співрозмовника. Подивитися поєдинок прибув великий князь Вама в оточенні почту. Хоча більшість супровідних осіб були вбрані в його геральдичні коричнево-сірі кольори, сам вельможа хверцював у довгій попелястій мантії з численними прорізами, з яких прозирала яскраво-червона чи жовтогаряча шовкова підкладка, що доповнювалась такими ж гофрованими манжетами й коміром.
— А я гадав, ніби Вама тобі до вподоби, — промовив Елгокар.
— Сяк-так терпіти можна, — відказав Садеас. — Але його смаки неймовірно відразливі. Червоний із жовтогарячим? І то навіть не цеглистим, а крикливим, «вирвиочним» помаранчевим? А цей фасон із прорізами вийшов з моди хто-зна-коли! Ох, тільки цього ще бракувало: він сідає просто навпроти нас. І мені доведеться милуватись ним аж до самого закінчення змагань.
— Тобі не слід так суворо судити людей суто «по одежині», — зауважив Холін.
— Далінаре, — спокійним тоном заперечив Садеас, — ми — великі князі. Лице Алеткару. Який багато хто по всьому світі вважає центром культури й могутності. Тож хіба не повинен я через це мати право заохочувати тих, хто створює про нас належне враження в очах іноземців?
— «Належне враження» — це правильно, — погодився той. — Нам слід бути підтягнутими й акуратними. «І, зокрема, було б непогано, якби твої солдати дбали про чистоту своєї форми».
— Підтягнутими, акуратними й стильними, — уточнив Садеас.
— А як же тоді бути зі мною? — запитав Далінар, окидаючи поглядом свій строгий мундир. — Ти що, і мене нарядив би в ці рюші й барвисті тканини?
— Тебе? — здивувався Садеас. — Ти абсолютно безнадійний, — він здійняв руку, випереджаючи заперечення. — Ні, я не так висловився. Цей твій сюртук якийсь… позачасовий. Бо, з огляду на свою практичність, військовий крій ніколи повністю не вийде з моди. Хороший вибір для консерватора. Ти, сказати б, уникаєш гонитви за модою, відмовляючись грати в цю гру, — Садеас кивнув у бік Вами. — А от він — намагається грати, але ж як недолуго! І такого не можна пробачити.
— А я й досі стверджую, що ти надаєш завеликого значення всім цим кашне та шовкам, — сказав Далінар. — Ми тут — солдати на війні, а не придворні на балу.
— Розколоті рівнини притягують усе більше іноземних сановників. Для нас важливо поставати перед ними в пристойному вигляді, — Садеас здійняв палець перед носом Далінара. — І коли вже я маю визнати твою моральну вищість, то тобі, мій друже, саме час змиритися з моїм пріоритетом у питаннях моди. А то, знаєш, створюється враження, що ти оцінюєш людей «по одежині» навіть суворіше, ніж я.
Далінар прикусив язика. Ця заувага вжалила його своєю слушністю. «Так-то воно так. Але якщо їхні вельможі вчащатимуть до наших князів на Розколоті рівнини, то все ж хотілося б, щоби вони знайшли тут систему ефективних укріплень, якими керують люди, хоча б зовні схожі на полководців».
Далінар відкинувся на спинку сидіння та додивився поєдинок до кінця. За його підрахунками, надходила синова черга. Двійко світлооких дуелянтів вклонилися королю й зайшли до намету осторонь арени. За мить потому на її пісок ступив Адолін, закований у темно-синю Збрую. Він тримав свого шолома під пахвою, а біляво-чорна кучма його волосся була досить стильно скуйовджена. Той звів долоню в латній рукавиці до Далінара, кивнув Елгокару й надягнув головний убір.
Обладунок бійця, що вийшов услід за ним, був пофарбований жовтим. Ясновельможний Ресай значився єдиним повним Сколкозбройним у всій армії великого князя Танадала, хоча до його табору входили ще трійко людей, які мали тільки Зброю чи Збрую. Сам Танадал не користувався ні тим, ні іншим. Великі князі нерідко вважали за доцільніше передавати їх у користування своїм найкращим воїнам, і в цьому крилася залізна логіка — особливо якщо ти командувач того взірця, котрий воліє залишатися в тилу й налягати на тактику. У Танадаловому князівстві століттями існувала традиція призначати носія Ресаєвих Сколків, титулуючи того «Королівським захисником».
Нещодавно цей вельможа публічно критикував недоліки Далінара, тож Адолін — діючи не без певної підступності — викликав його зіркового Сколкозбройного на дружній поєдинок. Дуелі на Сколках влаштовувалися нечасто: у цьому випадку поразка нічим не загрожувала жодному з супротивників, крім втрати залікових очок. Цей двобій однак привернув особливу увагу, і впродовж наступної чверті години, доки суперники розминалися й закінчували останні приготування, невеликий амфітеатр невпинно наповнювався глядачами. Самого Танадала не було.
Поєдинок почався з того, що леді Істов, головна суддя змагань, дала знак учасникам прикликати Зброю. Напружено-уважний Елгокар нахилився вперед, щойно Ресай та Адолін закружляли по піску один проти одного, а в їхніх руках матеріалізувались мечі. Далінар і собі мимоволі зробив те саме, хоча й відчув різкий укол сорому: згідно з Кодексом, у часи війни алеті належало уникати непотрібних дуелей. А межа між тренувальним спарингом і викликом через образу — коли потрібні в строю офіцери могли зазнати поранення — була, як на гріх, украй тонка.
Ресай став у Каменестійку: тримав Сколкозбройця перед собою — вістрям угору, — затиснутим у витягнутих руках. Адолін обрав Вітростійку: ледь повернувся боком і виставив зігнуті в ліктях кінцівки вперед так, щоби лезо меча над його головою вказувало за спину. Суперники закружляли. Переможцем мав стати той, хто перший повністю розтрощить якусь частину обладунку іншого. Це було не надто небезпечно: ослаблена Збруя зазвичай усе ще захищала від ударів, навіть руйнуючись у процесі.
Ресай провів атаку першим: стрибком зробив випад і, від душі розмахнувшись над головою, могутнім ударом спрямував Сколкозбройця вниз, праворуч від себе. Каменестійка була розрахована якраз на удари навідліг — максимально потужні й заряджені інерцією. Далінар вважав її неспосібною: на полі битви така сила змаху була ні до чого, хоча й допомагала проти інших Сколкозбройних.
Адолін, ухиляючись, відскочив назад, і підсилені Збруєю ноги надали йому жвавості, яка кидала виклик тому неспростовному факту, що на ньому було понад сто кам’яномас товстої броні. Випад Ресая — хоч як майстерно проведений — залишив того неприкритим, і княжич завдав точного удару в ліві поручі, спричинивши в пластині тріщину. Той напав знову, й Адолін, пританцьовуючи, ще раз вислизнув з-під меча, смачно діставши суперника в ліве стегно.
Дехто з поетів змальовував герць через метафору танцю. Далінар навряд чи вбачав тут якусь схожість зі справжньою битвою. Двоє людей, озброєних мечами та щитами, стинаються в шаленому пориві, знов і знов обрушуючи зброю на противника й силкуючись здолати опір його щита. Не стільки танок, скільки боротьба на залізі.
А от двобій на Сколкозбройцях і справді чимось на нього скидався. Щоби належно орудувати важезним клинком, потрібне неабияке вміння, а через пружність Збруї взаємні туше виходили ніби затягнутими. Бої пістрявіли величними рухами й ударами навідліг. У помахах Сколкозбройця була якась плавність. І грація.
— Ти знаєш, а він молодець! — сказав Елгокар. Адолін завдав удару по шолому Ресая, викликавши в глядачів бурхливі оплески. — Фехтує краще, ніж колись мій батько. І навіть тебе, дядьку, за пояс заткне.
— Він дуже старається, — погодився Далінар. — І надзвичайно любить цю справу. Не війну й не битви — дуелі.
— Якби забажав, міг би й чемпіоном стати.
Далінар знав, що син і справді цього хотів. Але відмовлявся від зустрічей, які давали можливість поборотися за титул. Князь підозрював, що той чинив так, щоби хоч якось дотримуватися Кодексу. Дуельні першості й турніри годилось влаштовувати в нечастих перервах між війнами. Хоча на це можна було заперечити, що захищати родинну честь належить у будь-який час.
Так чи інак, а молодший Холін не брав участі в залікових поєдинках, і це спонукало інших Сколкозбройних недооцінювати його. Вони залюбки піднімали кинуту ним рукавичку, а дехто з тих, котрі не мали Сколків, викликáли на дуель його самого. Згідно з традиціями, особисті Зброя й Збруя короля за велику плату надавалися кожному, хто водночас здобував монаршу ласку та бажав помірятися силами зі Сколкозбройним.
Далінар зіщулився від самої думки про те, щоби хтось чужий надягнув його Збрую чи взяв у руку Присяжника. Це здавалося протиприродним! Та все ж позичання королівських — або, до відновлення монархії, князівських — Сколків було освяченою часом традицією. Навіть Ґавілар не порушив її, хоча конфіденційно й нарікав на неї.
Адолін ухилився від чергового випаду та перейшов до атакувальних різновидів Вітростійки. Ресай виявився неготовим до цього, хоч він і спромігся завдати ковзного удару по правому наплічнику противника. Молодий Холін наступав, і його Зброя описувала плавні криві. Суперник задкував, стаючи в оборонну позицію — Каменестійка була однією з небагатьох, які добре для цього підходили.
Княжич відбив клинок противника і змусив того порушити стійку. Ресай поновив її, однак Адолін знову зробив те саме. Від багаторазового повторення процедури суперник ставав усе недбаліший, і Холін почав насідати — спочатку дістав його з одного боку, а там і з іншого. Короткі, швидкі удари, покликані дратувати.
І вони спрацювали. Ресай заревів і спробував завдати прикметного для Каменестійки замашного удару з-за голови. Адолін відреагував миттєво: перехопивши клинок однією рукою, він здійняв ліве передпліччя й відбив лезо неушкодженими поручами. Ті сильно тріснули, але цей маневр дав княжичу змогу, відвівши вбік Сколкозбройця, рубонути Ресая в пошкоджений настегенник.
Пластина не витримала, розлетівшись на друзки з характерним металевим звуком трощення. Залишаючи димовий слід, на всі боки бризнули уламки — осяйні, мовби розплавлена сталь. Ресай, скульгавівши, позадкував: його ліва нога більше не могла витримувати ваги Сколкозбруї. Поєдинок завершився. Принциповіші зустрічі могли тривати й до двох чи трьох зламаних пластин, але тоді це ставало небезпечним.
Головна суддя підвелася й оголосила, що припиняє дуель. Ресай пошкутильгав пріч, на ходу зриваючи шолома, з-під якого посипалися прокльони. Адолін відсалютував супротивнику, торкнувшись чола тупим кінцем леза, і дозволив Сколкозбройцеві щезнути. А потому вклонився королю. Інші переможці подекуди поринали в натовп, вихваляючись і вислуховуючи хвальбу, але Холін відійшов до намету, що правив за роздягальню.
— Що й казати — талант! — похвалив Елгокар.
— Ну, такий уже ж… путній хлопчина, — докинув Садеас, потягуючи вино.
— Ваша правда, — погодився Холін. — Мені подекуди хочеться миру лише через те, що Адолін тоді зміг би присвятити себе дуелям.
Садеас зітхнув.
— Знову розмови про припинення війни, га, Далінаре?
— Я не це хотів сказати.
— Дядьку, ти все нарікаєш на те, що твій план не підтримали, — дорікнув Елгокар, обертаючись, щоби глянути на нього. — А сам тим часом і далі носишся з ним, тужливо згадуючи про мир. Народ у таборах називає тебе боягузом.
Садеас фиркнув:
— Він не боягуз, Ваша Величносте. Я беруся це засвідчити.
— Тоді чому ти так чиниш? — запитав король.
— Чутки жахливо все перебільшують, — сказав Далінар.
— І все ж ти не відповів на моє запитання, — не відставав Елгокар. — От поясни мені, дядьку: якби ти міг вирішувати це самочинно, то чому хотів би нашого відступу з Розколотих рівнин? Невже через боягузтво?
Далінар мовчав.
«Об’єднай їх, — повелів йому тоді той голос. — Ось завдання, яке я доручаю тобі».
«Чи не боягуз я?» — запитав він себе. У своїй книзі Ногадон вчив слідкувати за собою та ніколи не костеніти й не заноситися настільки, щоб втрачалась охота до пошуку правди.
Елгокар питав не про видіння. Та водночас у Далінара виникло чітке враження, наче він і справді поводиться, мов боягуз — принаймні в тому, що стосувалося його бажання зректися влади. Бо поступитися місцем через те, що з ним відбувалося, означало б обрати найлегший шлях.
«Я не можу піти, — усвідомив він. — Що б не трапилося. Мені треба довести все до кінця». Навіть коли йшлося про божевілля. Або й тоді — і ця думка все сильніше тривожила його, — якщо самі видіння були істинними, а от їхнє походження — підозрілим. «Я повинен залишитись. Але мені також слід розробити план, який гарантував би, що я не потягну за собою в прірву й увесь свій Дім».
По якій же тонкій грані йому належало пройти! І то в суцільному мороці неясності! А він ладен був кинутися сторчголов, бо любив, щоб його рішення виглядали чіткими та зрозумілими. Проте в тому, що з ним коїлося, не було зрозуміло анічогісінько. Йому здалося, ніби, зібравшись лишитися великим князем, він заклав важливу підвалину для відбудови своєї внутрішньої ідентичності.
Престолозреченню не бувати. І годі про це.
— Далінаре? — запитав Елгокар. — Ти… в порядку?
Той закліпав очима, усвідомивши, що якийсь час не звертав уваги на короля й Садеаса. А витріщаючись невідомо куди, своїй репутації не зарадиш. Він повернувся до Елгокара.
— Хочете знати правду? — промовив він. — Так, якби я міг розпорядитися, то всі десять таборів знялися б із місця й повернулися до Алеткару.
Що би там хто не казав, а в цьому не крилося жодного боягузтва. Ні — адже він тільки-но виявив його в собі, тож знав, на що воно схоже. Але тут ішлося про інше.
Король виглядав приголомшеним.
— Я б і справді залишив Розколоті рівнини, — твердо продовжив Далінар. — Але не тому, що хочу втекти чи боюсь участі в битвах. Усе через те, що мене непокоїть добробут Алеткару, а припинення цієї війни допомогло би стабілізувати ситуацію на батьківщині й забезпечити благонадійність великих князів. Я би знову вислав парламентерів і вчених, щоб з’ясувати, за що ж паршенді вбили Ґавілара. Ми надто швидко махнули на це рукою. Я й досі сумніваюся, чи не стояли за цим злочином ті, хто вважається в них бунтівниками й ізгоями.
Я би з’ясував особливості їхньої культури — і, до речі, так, вона в них є. Якщо ж убивство не було спричинене заколотниками, я розпитував би знову й знову, аж доки не довідався б, чому вони на це зважилися. А тоді зажадав би «крові за кров» — скажімо, щоби ті видали нам для страти власного короля — в обмін на те, що ми дамо їм спокій. Що ж до яхонтосердець, то я проконсультувався б з ученими й запропонував кращий метод утримання цієї території. Можливо, завдяки масовій колонізації тутешніх земель з одночасним встановленням контролю над Нічийними пагорбами ми й справді змогли б розширити наші кордони та взяти Розколоті рівнини під свій суверенітет. Я не відмовився би від помсти, Ваша Величносте, але підійшов би до неї — як і до цієї війни — зваженіше. Бо знаємо ми зараз замало, щоб діяти ефективно.
Елгокар здавався здивованим. Він кивнув.
— Я… Дядьку, а в цьому є логіка. Чому ти раніше її не пояснив?
Далінар спантеличено закліпав. Усього кілька тижнів тому короля обурила сама згадка про відступ. Що ж змінилося?
«Я недооцінюю розсудливості цього хлопчини», — збагнув Далінар.
— Останнім часом у мене щось не виходило зв’язно висловлювати власні думки, Ваша Величносте.
— Ваша Величносте! — втрутився Садеас. — Ви ж не збираєтесь усерйоз обмірковувати…
— Останній замах на моє життя гнітить мене, Садеасе. Скажи, ти хоч якось просунувся в з’ясуванні того, хто ж підсунув у мою Збрую попсовані самоцвіти?
— Поки що ні, Ваша Величносте.
— Мене намагаються вбити, — тихо промовив Елгокар і, попри обладунок, зіщулився. — Покінчити зі мною, як і з батьком. Інколи мені й справді здається, що ми ганяємося тут за десятьма дурнями. Адже той убивця в білому — він був шином.
— Паршенді взяли на себе відповідальність за те, що підіслали його, — нагадав Садеас.
— Так, — відповів Елгокар. — Але ж вони дикуни, тож ними легко маніпулювати. Чудовий спосіб заплутати слідство — звалити вину на плем’я паршменів. Ми рік за роком воюємо з ними, не помічаючи справжніх зловмисників, які потай діють у моєму власному таборі. І постійно стежать за мною, вичікуючи моменту. Я бачу їхні обличчя в дзеркалах. Символи, покручені, нелюдські…
Далінар перевів очі на Садеаса, і вони обмінялися стривоженим поглядом. Це що ж, Елгокарова параноя прогресувала — чи той просто краще її колись приховував? У кожній тіні йому ввижалися примарні змовники, а тепер — після замаху на його життя — такі фобії ще й підживлювалися доказами.
— Відступити з Розколотих рівнин, може, і непогана ідея, — обережно почав Далінар. — Але тільки тоді, коли ми одразу ж не розпочнемо нової війни з кимось іншим. Ми повинні стабілізувати ситуацію й об’єднати країну.
Елгокар зітхнув:
— Поки що вислідити вбивцю — усього лише пуста забаганка. А можливо, цього й не знадобиться. Я чув, ніби ваші з Садеасом спільні зусилля увінчались успіхом.
— Так і є, Ваша Величносте, — гордо й не без дещиці самовдоволення відказав останній. — Хоча Далінар і досі наполягає на використанні його повільних мостів. Інколи мою армію заледве не розбивають дощенту, поки він встигає прибути. У нас виходило б краще, якби Холін погодився залучити сучасну мостонавідну тактику.
— Таке марнування людських життів… — почав Далінар.
— …прийнятне, — докінчив за нього Садеас. — Адже вони здебільшого раби. Це честь для них — отримати можливість хоч якось долучитися до справи.
«Сумніваюсь, що вони дивляться на це в такому світлі».
— Ти хоч би раз спробував по-моєму, — вмовляв Садеас. — Наш план поки що спрацьовував, але, боюся, паршенді й далі виставлятимуть проти нас по дві армії. І я не в захваті від перспективи самотужки відбиватися від обох, аж доки ти не зволиш з’явитися.
Далінар завагався. Це й справді могло породити проблему. Але відмовитися від обложних мостів?
— Чому б вам не піти на компроміс? — запропонував Елгокар. — Під час наступної вилазки ти, дядьку, дозволиш мостонавідникам Садеаса допомогти тобі дістатися до оспорюваного плато. У нього повно резервних команд, які він охоче тобі позичить. Сам він так само зможе вирватися вперед із невеликим військом, але, використовуючи його тактику, ти не настільки сильно відстанеш, як зазвичай.
— Це було б однаково, що залучити власну мостонавідну обслугу, — усе ще сумнівався Далінар.
— Не обов’язково, — заперечив король. — Ти ж казав, що паршенді рідко відволікаються на обстріл твоєї армії, щойно Садеас вступає з ними в безпосереднє зіткнення. Його люди можуть почати штурм, як і завжди, а ти приєднаєшся, щойно вони захоплять для тебе плацдарм.
— Так… — у задумі кинув Садеас. — Залучені тобою мостонавідники залишаться цілими, тож це не коштуватиме тобі зайвих життів. Однак ти приспієш мені на допомогу вдвічі швидше.
— А якщо в тебе не вийде надійно відволікти паршенді? — запитав Далінар. — А раптом вони все ж вишикують лучників для обстрілу моїх команд на етапі переправи?
— Тоді ми відступимо, — мовив той, зітхнувши. — І будемо вважати цей експеримент невдалим. Але хоча би знатимемо, що спробували! Так і досягається прогрес, старий друзяко. Хтось пробує дещо нове.
Далінар у задумі шкріб підборіддя.
— Ой, дядьку, та годі тобі, — сказав Елгокар. — Він же пристав на твою пропозицію щодо спільної вилазки. То спробуй і ти один раз, як він каже.
— Гаразд, — здався Холін. — Побачимо, що з того вийде.
— От і чудово, — сказав Садеас, підводячись. — А зараз, напевно, піду привітаю твого сина. Поєдинок вийшов просто захопливий!
Далінарові так не здалося — упродовж усієї зустрічі противник Адоліна й хвилини не брав гору. Але саме такі дуелі йому найбільше подобалися. Князь не сприймав тверджень, ніби «видовищний» герць — це той, коли сили суперників рівні й перемогу виривають зубами. Якщо маєш виграти, завжди краще зробити це швидко та з максимальною перевагою.
Обоє вельмож шанобливо підвелися, коли король став спускатися східцеподібними кам’яними уступами до піщаного майданчика внизу. А тоді Далінар обернувся до Садеаса.
— Мені час іти. Пришлеш секретарку з переліком плато, на яких ти вважаєш за краще випробувати цей маневр. Щойно доведеться висуватися на якесь із них, я приведу своє військо у твій район зосередження сил, і ми вирушимо на вилазку разом. Потому ти з меншою й мобільнішою армією вирвешся вперед, а ми наздоженемо вас, щойно займете позицію.
Садеас кивнув.
Холін розвернувся, збираючись піднятися уступами вгору, до виходу.
— Далінаре, — гукнув князь йому вслід.
Той озирнувся на нього. Садеас стояв, схрестивши руки на грудях — порив вітру шарпав кінці його шарфа, а золоте шитво виблискувало на сонці.
— Пришли й ти до мене одну з секретарок. Із примірником тієї Ґавіларової книги. Може, прослуховуючи решту історій, вийде приємніше згаяти час.
Далінар усміхнувся:
— Я так і зроблю, Садеасе.
59
Честь
«Я завис над останньою порожнечею — друзі позаду, друзі попереду. Насолода, яку мені належить випити, пристає до їхніх облич, і слова, які я маю промовити, спалахують іскрами в моїй свідомості. Старі клятви будуть повторені наново». — Дата запису: бетабанан, 1173, за 45 секунд до смерті. Досліджувалася світлоока дитина п’яти років. У процесі отримання зразка її мовні навички істотно покращились.
Каладін пильно вдивлявся в три осяйні топазові сфери, що лежали перед ним на долівці. Якщо не брати до уваги його і Тефта, у темній казармі було порожньо. Лопен стояв на залитому сонцем порозі, спершись плечем об одвірок, і з неуважливим виглядом спостерігав за ними. Знадвору Скеля вигукував команди решті обслуги. Командир звелів їм відпрацьовувати бойові шикування. Нічого підозрілого. Сторонні витлумачать це як вправи з мостонаведення, однак насправді він тренував їх слухатися наказів та ефективно перегруповуватись.
Три маленькі сфери — усього лише скалки — кидали на кам’яну підлогу довкола себе невеличкі жовтувато-брунатні кружальця. Затамувавши подих, Каладін сконцентрувався на них, зусиллям волі спрямовуючи їхнє світло всередину себе.
Нічого не сталося.
Він піднатужився, вдивляючись у їхні осереддя.
Нічого.
Склавши долоню чашечкою, Каладін переклав одну з них туди та підніс перед очі, щоби бачити тільки світло, застуючи все зайве. Він спромігся детально розгледіти бурю всередині сфери — як переміщується, кружляючи, стовп осяйного смерчу. У хід пішли накази, зусилля волі, благання.
Анічогісінько.
Він застогнав і простягся на підлозі, витріщаючись у стелю.
— Може, ти не досить сильно цього прагнеш? — припустив Тефт.
— Прагну щосили — принаймні як уже вмію. А воно й не поворухнеться!
Тефт буркнув щось і взяв одну зі сфер.
— Ми, напевно, помилилися щодо мене, — сказав Каладін. Йому здавалося поетично виправданим, що в ту ж мить, коли він прийняв цю дивну, страхітливу частину свого єства, та перестала себе виявляти. — Це могла бути просто гра світлотіні.
— Угу, гра світлотіні, — мляво заперечив Тефт, — взяла й приклеїла клунок до бочки.
— Ну гаразд, тоді це міг бути якийсь дивний збіг обставин — щось таке, що спрацювало лише в тому конкретному випадку.
— А також коли ти лежав поранений, — нагадав той, — а ще коли під час вилазок тобі потрібен був резерв сили чи витривалості…
Каладін роздратовано зітхнув і кілька разів легенько стукнув потилицею об кам’яну підлогу.
— Добре, якщо я один із тих Променистих, про яких ти без угаву торочиш, то чому мені несила нічого вдіяти?
— Гадаю, — сказав сивочолий мостонавідник, перекочуючи в пальцях сферу, — ти — дитина, яка тільки спинається на ніжки. Перші вдалі кроки виходять лише вряди-годи й неначе самі собою. Але дитина поступово вчиться робити їх за власним бажанням. Тобі просто треба вправлятися.
— Тефте, я вже тиждень витріщаюся на сфери. То скільки ж тренувань може для цього знадобитися?
— Ну, мабуть, більше від їхньої наявної кількості.
Каладін закотив очі й знову сів.
— Чому я взагалі тебе слухаю? Ти ж сам визнав, що знаєш не більше за мене.
— Коли йдеться про те, як користуються Буресвітлом, — уточнив Тефт, насупившись. — Але мені відомо, що має статися.
— Атож — з історій, які суперечать одна одній. Ти казав, що Променисті могли літати й ходити по стінах.
Той кивнув.
— Так і було. А ще плавити поглядом камінь. І долати величезні відстані за один удар серця. А також повелівати сонячним світлом. А крім того…
— І навіщо б це, — перебив Каладін, — їм могло водночас знадобитися як літати, так і ходити по стінах? Коли можеш злетіти — чого завдавати собі клопоту, збігаючи вверх по стіні?
Тефт мовчав.
— Та й взагалі — нащо розмінюватись на такі дрібниці, якщо можеш «долати величезні відстані за один удар серця»? — докинув командир.
— Я й сам не певен, — зізнався той.
— Не можна покладатися на перекази та легенди, — сказав Каладін, кинувши погляд на Сил, котра приземлилася поруч однієї зі сфер і витріщилася на неї з дитячою цікавістю. — Хтозна, що в них правда, а що — вигадка. Напевне нам відомо лиш одне, — він стиснув світну кульку двома пальцями та здійняв її догори. — Той Променистий, який сидить у цій кімнаті, надзвичайно стомився від коричневого кольору.
Тефт фиркнув.
— Хлопче, ти не Променистий.
— А хіба ж не про це ми щойно говорили?..
— Ні, ти, звичайно, можеш заряджати предмети, — погодився той. — А ще здатен всотувати Буресвітло й повелівати ним. Але бути Променистим колись означало значно більше. Це був і спосіб життя, і те, чим вони займалися. І Безсмертні слова.
— Що-що?
Тефт знову повертів сферу в пальцях, а тоді підніс перед очі й зазирнув у її глибінь.
— «Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття». Таким був їхній девіз і Перший ідеал Безсмертних слів. Існували й чотири інші.
Каладін звів брову.
— І як же вони звучали?
— Я достеменно не знаю, — відказав той. — Але Безсмертні слова — і ці Ідеали — направляли всю їхню діяльність. Кажуть, що чотири пізніших різнилися від ордену до ордену. Однак Перший був спільний для всіх десятьох: «Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття», — він помовчав, а потому додав: — Чи так мені принаймні пояснювали.
— Можливо, але… якось усе це занадто просто, — промовив Каладін. — Люди прагнуть жити, а не померти? Життя передує смерті? Сказали б іще: «Дві цегломаси важать більше, ніж одна». Очевидні ж істини.
— Ти не сприймаєш цих слів серйозно. Напевно, тому Буресвітло й гребує тобою.
Командир підвівся й потягнувся.
— Вибач, Тефте. Я просто стомився.
— «Важить життя, а не смерть», — сказав той, сварячись на нього пальцем. — Променистий завжди прагне захищати життя. Він ніколи не вбиває без потреби й не ризикує власним життям без вагомих на те причин. Жити важче, ніж померти. Тож обов’язок Променистого — жити.
«Важить сила, а не слабкість». Деколи у своєму житті всі люди бувають слабкі. І Променистий захищає їх, користуючись власною силою на благо інших. Вона дає йому можливість не правити, а служити.
Тефт зібрав сфери й заховав у капшук. Він якусь мить позволікав з останньою, а відтак поклав туди ж і її.
— «Важить шлях, а не прибуття». Завжди існує кілька способів досягнення мети. Але краще зазнати поразки, ніж перемогти нечесним шляхом. Не можна вбити одного невинного заради захисту десятьох. Зрештою усі ми смертні. І те, хто як жив, виявиться значно важливішим в очах Всемогутнього, ніж хто чого досяг.
— Всемогутнього? То лицарі були пов’язані з релігією?
— Як і будь-що на світі! Жив-був колись якийсь старий король, котрий усе це й вигадав. І повелів своїй дружині записати в книгу чи щось на кшталт того. Моя мати читала її. Променисті розробили свої Ідеали, керуючись наведеними там повчаннями.
Каладін знизав плечима й відійшов, заходившись перебирати купу шкіряних мостонавідницьких жилетів. Про око вони з Тефтом начебто перевіряли їх щодо дірок і порепаних ременів. За кілька секунд той також долучився до нього.
— А сам ти віриш у це? — запитав командир, витягаючи черговий жилет і смикаючи його за лямки. — Що хтось міг дотримуватися таких обітниць, а надто зграя світлооких?
— Вони були не просто світлоокими, а Променистими.
— І все ж людьми, — зауважив Каладін. — А ті, хто при владі, завжди приписують собі певні чесноти чи посилаються на божий промисел — словом, прагнуть отримати якийсь мандат для «захисту» решти. Бо якщо ми повіримо, що їх возніс над іншими Всемогутній, нам буде легше проковтнути те, що вони з нами коїтимуть.
Тефт вивернув жилет навиворіт — під лівим ватяним наплічником той зовсім пошарпався.
— Раніше ніколи не вірив. А тоді… побачив, як ти всотуєш Світло, і засумнівався.
— Байки та побрехеньки, Тефте, — сказав Каладін. — Нам хочеться вірити, ніби колись на світі жили кращі люди. Бо це обнадіює, що так може статися знову. Але люди завжди однакові. Вони паскудні тепер і були такими й тоді.
— Може, і так, — протягнув Тефт. — Мої батьки в усе це вірили. У Безсмертні слова, Ідеали, Променистих лицарів і Всемогутнього. А ще сповідували древній воринізм. І навіть дуже трималися за нього.
— Який призвів до Ієрократії. Конгрегації та подвижники не повинні володіти землею чи іншим майном. Це занадто небезпечно.
Тефт фиркнув:
— Чому? Вважаєш, вони впорались би гірше за світлооких?
— Очко на твою користь.
Каладін нахмурився — бо надто довго гадав, наче Всемогутній полишив його чи навіть прокляв, і тепер йому важко давалася думка про те, що, можливо — як припустила Сил, — він міг натомість отримати благословення. Так, Каладін уцілів і, напевно, мав би дякувати за це. Однак що може бути гірше, ніж отримати в дар неймовірну силу, але лишитися заслабким, щоб скористатися нею для порятунку тих, кого любиш?
Подальші розмірковування перервав Лопен, який раптом випростався в проймі дверей, нишком подаючи їм із Тефтом знаки. На щастя, ховати тепер було нíчого. Власне, як і до того — крім хіба командира, котрий сидів на підлозі та мовби той ідіот витріщався на сфери. Каладін відклав осторонь жилет і попрямував до виходу.
Паланкін Гашал підносили прямісінько до їхньої казарми, а її високий небагатослівний чоловік крокував поруч. Орденська стрічка у нього на шиї була фіолетова, як і вишивка на обшлагах його короткого, більше схожого на жилет сюртука. А от Ґаз і тут не з’явився. Минув уже тиждень, а про нього ні слуху, ні духу. Виконувані ним обов’язки перебрали на себе Гашал із чоловіком та їхні світлоокі помічники, і ніхто з них і слухати не хотів запитань про долю сержанта мостонавідників.
— Твою бурю прабатька, — пробурчав Тефт, підступаючи до Каладіна. — Від цих двох у мене мурашки по шкірі — як-от коли мені відомо, що хтось має ножа, і той хтось якраз стовбичить за моєю спиною.
Скеля ви´шикував обслугу, і вони тихо чекали, неначе перед інспекцією. Каладін поспішив приєднатись до них, Тефт і Лопен не відставали. Носії опустили паланкін перед командиром. З відкритими боковинами та куцим пологом угорі той радше скидався на звичайне крісло на платформі. А все ж багато світлооких жінок переміщувалися в таких таборами.
Каладін з неохотою склав Гашал належний уклін, спонукавши й решту команди зробити те саме. Тепер був не час заробляти гарапників за непокору.
— Твої люди як слід підготовлені, командире, — промовила та, поклавши лікоть на бильце та знічев’я шкрябаючи щоку рубіново-червоним нігтем. — Вони такі… ефективні під час мостонавідних вилазок.
— Дякую, Ваша Світлосте Гашал, — відповів Каладін, силкуючись — хоча й безуспішно — стишити в голосі ворожість і різкість. — Дозвольте вас запитати. Ґаза не видно вже не перший день. З ним усе гаразд?
— Ні, — він чекав на подальші пояснення, але світлоока цим і обмежилась. — Мій чоловік вирішив ось що. Твої люди — зразкові мостонавідники й повинні правити за взірець для інших команд. Тож відтепер ви щодня будете нести мостове чергування.
Каладіна продер мороз.
— А наряд у провалля?
— О, для нього також вистачить часу. Вам усе одно потрібні внизу смолоскипи, а вилазки на плато ніколи не проводяться вночі. Тож твої люди спатимуть удень — якщо не трапиться бойової тривоги, — а вночі працюватимуть у розколинах. І ваш час витрачатиметься значно раціональніше.
— Беззмінне мостове чергування? — повторив Каладін. — Ви посилатимете нас на кожну вилазку?
— Саме так, — неуважливо відповіла жінка, легенько постукуючи носіям піднімати її. — Просто твоя обслуга ідеальна. Гріх з цього не скористатися. Ваше беззмінне мостове чергування починається від завтра. Вважайте це за… честь.
Каладін рвучко хапонув повітря, щоб стриматися й не сказати, що він думає про її «честь». Він не зміг примусити себе вклонитися, коли та полишала розташування команди, але їй, здавалося, було байдуже. Скеля й інші загомоніли.
На кожну мостонавідну вилазку. Вона щойно подвоїла темпи їхнього винищення. Каладінові люди не протягнуть і кількох тижнів. У них і без того був такий некомплект, що, втративши одного-двох чоловіків на етапі штурму, вони неминуче мали забуксувати. А паршенді — зосередити обстріл на них, аж доки не викосять решти.
— Подих Келека! — вигукнув Тефт. — Вона хоче нашої смерті!
— Так нечесно, — докинув Лопен.
— Ми — мостонавідники, — сказав Каладін, обводячи їх поглядом. — Звідки ви взяли, ніби в нашому випадку взагалі може йтися про якусь там чесність?
— Вона надто повільно зживала нас зі світу, і Садеас залишився невдоволеним, — припустив Моаш. — А ти знав, що солдатів ганяли крізь стрій тільки за те, що приходили глянути на тебе — на власні очі побачити людину, котра вціліла у великобурю? Він не забув про тебе, Каладіне.
Тефт усе ще лаявся. Він відтягнув командира вбік, і хоч услід нав’язався Лопен, але решта залишилися, де були, перемовляючись поміж себе.
— Поглинь їх Геєна! — тихо пробурчав старий. — Раніше командування вдавало, ніби серед обслуги в них немає улюбленців. Корчило з себе поборників справедливості. А тепер, схоже, махнуло на це рукою. От виродки!
— Що будемо робити, харизматику? — запитав гердазієць.
— Спустимось у провалля, — відказав той, — як і планувалося. А тоді подбаємо про те, щоб як слід виспатися цієї ночі, бо завтрашню, судячи з усього, доведеться провести на ногах.
— Хлопці оскаженіють від самої думки про те, щоб спускатися в прірви після заходу сонця, — зауважив Тефт.
— Знаю.
— Але ми поки не готові до… того, що треба зробити, — сказав сивочолий мостонавідник, озираючись, щоб упевнитися, що його ніхто не підслухає. Чути могли лише Каладін і Лопен. — Нам щонайменше знадобиться ще кілька тижнів.
— Знаю.
— Ми не протягнемо стільки! — гарячкував Тефт. — Тепер, коли Садеас і Холін співпрацюють, вилазки трапляються ледь не щодня. Один-єдиний нещасливий штурм — варто лише паршенді хоча б разок узяти нас на мушку — і всьому кінець. Від команди залишиться мокре місце.
— Знаю! — роздратовано повторив Каладін, глибоко вдихнувши й стиснувши кулаки, щоб не втратити контролю над собою.
— Харизматику! — звернувся до нього Лопен.
— Чого тобі?! — визвірився командир.
— Це відбувається знову.
Каладін застиг, а тоді опустив погляд на свої руки. Як і варто було очікувати, він уловив слабкий натяк на люмінесцентний димок, що звивався над шкірою. Ледь-ледь помітний — поблизу не було достатньо сфер, — але він усе ж курився. Струминки швидко розтанули в повітрі. Залишалося сподіватись, що решта обслуги нічого не помітила.
— Поглинь його Геєна. Що я зробив?
— Не знаю, — сказав Тефт. — Може, розсердився на Гашал?
— Я й раніше бував не в захваті від неї.
— Ти вдихнув його, — завзято доводила Сил, пурхаючи в повітрі довкола командира у вигляді осяйної стрічки.
— Що?
— Я бачила, — сказала вона, обвиваючись навколо самої себе. — Ти розлютився й хапнув повітря… а з ним і Світла. Воно також втяглося.
Каладін кинув погляд на Тефта, але старий мостонавідник, звичайно ж, нічого не чув.
— Збирай людей, — наказав йому командир. — Треба спускатися вниз — у нас наряд у провалля.
— А як бути з новинами? — запитав той. — Каладіне, ми не можемо взяти участь у стількох вилазках. Нас зрешетять їхні стріли.
— Я сьогодні ж збираюся зарадити цьому лихові. Готуй людей. Сил, мені потрібна твоя допомога.
— Яка? — вона опустилася навпроти нього, набувши подоби молодої дівчини.
— Знайди нам місце, де валяються трупи паршенді.
— Я гадала, що сьогодні ви плануєте вправлятися зі списами.
— Цим займуться мої люди, — пояснив Каладін. — Яких я спочатку організую. А тоді переді мною постане інше завдання.
Каладін різко сплеснув у долоні, і мостонавідники вишикувалися цілком пристойним клином. У кожного був спис — один із тих, які обслуга заховала в проваллі: спершу вони набили ними великий лантух, обважнивши його камінням, а тоді засунули в розколину. Він знову ляснув долонями, і вони перешикувалися в двошеренгову стінку. Черговий сигнал — і ті утворили коло, причому за спинами кожної пари бійців стояв третій, готовий оперативно залатати собою можливий пролом у строю.
Зі схилів урвища стікала вода, і його люди брьохали через калюжі. Але виявились молодцями! Кращими, ніж він мав бодай примарні підстави очікувати, і кращими — з поправкою на рівень підготовки — за будь-який загін, котрий йому доводилося тренувати.
Але Тефт мав рацію. У бою їм не протриматися довго. За кілька тижнів він — методом спарингів — підтренував би їх у випадах та використанні щитів, і тоді вони б почали становити сяку-таку загрозу. Але доти залишалися всього лиш мостовою обслугою, навченою тримати хитромудрий стрій. Їм потрібно було більше часу.
І Каладін мав роздобути його для них.
— Тефте, — звелів командир, — перебирай командування на себе.
Немолодий мостонавідник відсалютував йому схрещеними руками.
— Сил, — сказав спренові Каладін, — ходімо подивимось, що там за тіла.
— Пішли. Це недалеко.
І вона осяйною стрічкою пурхнула вздовж провалля. Її приятель рушив за нею.
— Сер, — звернувся до нього Тефт.
Каладін затримався. Відколи той почав звертатися до нього «сер»? Аж дивно, до чого доречним здавалось це слово.
— Слухаю.
— Вам не потрібна охорона? — Тефт стояв перед строєм мостонавідників, котрі все більше й більше скидалися на солдатів — у своїх шкіряних жилетах і з ратищами, які звично стискали в руках.
Командир похитав головою.
— Зі мною все буде гаразд.
— Прірводемони…
— Світлоокі до останнього перебили всіх тих, які никали близько до нашого боку Рівнин. А крім того, якщо я й наткнуся на одного з них, то чим мені допоможуть дві-три зайві людини?
Тефт скривив губи під короткою сивуватою бородою, але заперечити на це було нічого. Каладін подався вслід за Сил. У його капшуку лежав залишок сфер, виявлених на обшуканих трупах. Тепер вони регулярно залишали для себе «відсоток» від кожної знахідки та пришпилювали його до мостів. А оскільки до збору трофеїв тепер долучилася спрен, то й грошей траплялося більше, ніж бувало колись. У капшуку зібрався невеличкий статок. І його Буресвітло — як він сподівався — мало неабияк прислужитися їм того дня.
Він дістав сапфірову марку, щоб освітити шлях та обминати всипані кістками калюжі. З однієї з них стирчав череп — його верхня частина, наче волоссям, поросла кучерявим зеленим мохом, над яким звивалися спрени життя. Напевно, він мав би почуватися моторошно, самотою простуючи темними западинами, але Каладін не тривожився. Для нього те священне місце було саркофагом простолюддя, погребальним склепом мостової обслуги та списників, які гинули за едиктами світлооких, а їхня пролита кров збігала донизу порепаними стінками урвищ. І це навівало не моторошність, а врочистість.
Він навіть радів можливості побути наодинці з тишею та рештками загиблих. За життя їм було байдуже до чвар тих, хто народився зі світлішими очима. Ці люди дбали про свої родини чи, щонайменше, про капшуки зі сферами. Скільки з них виявилися заручниками цієї чужої землі — цих безкраїх плато довкола — і власних злиднів, через які вони не могли втекти в Алеткар? Щотижня їх гинули сотні, здобуваючи яхонтосерця для тих, хто й так не бідував, і шукаючи помсти за давно покійного короля.
Каладін поминув іще один череп, якому бракувало нижньої щелепи, а тім’яна ділянка була розколота ударом сокири. Здавалося, ніби кості з цікавістю спостерігають за ним, і блакитне Буресвітло в його руці кидало якийсь потойбічний відблиск на пожолоблені дно та стінки провалля.
Конгрегації навчали, що після смерті найдостойніші з людей — ті, хто найбільше вдосконалився у своєму Покликанні — вознесуться на небеса, щоб долучитися до їхнього відвоювання. Кожен робитиме те саме, що й за життя. Списники — битимуться, селяни — оброблятимуть духовну ріллю, світлоокі — вестимуть за собою. Подвижники завбачливо наголошували, що успіх у будь-якому Покликанні винагородиться могутністю. Від одного помаху руки хлібороба забуяють неозорі поля духовних врожаїв. А списник стане непереможним воїном, здатним щитом насилати грім і метати блискавки ратищем.
А от як бути з мостонавідниками? Чи зажадає Всемогутній, щоб усі тутешні полеглі й собі повставали з мертвих і продовжили своє животіння? Тож Данні разом із рештою і в замогильному житті бігатиме на вилазки? Жоден подвижник не приходив перевірити їхні вміння та засвідчити Вдосконалення в них. Напевно, на Війні за небеса мостонавідники не знадобляться. Але ж туди все одно потраплять лише наймайстерніші. Інші ж просто собі спочиватимуть, аж доки Ідилічних покоїв не буде повернуто.
«Тож тепер я знов увірував?» Він перебрався через валун, затиснутий у розколині. «Отак просто: раз — і все?» Каладін сумнівався. Але не зациклювався на цьому. Він зробить усе залежне від нього задля своїх людей. І якщо це теж могло стати Покликанням — хай буде так.
Звичайно, якщо йому з командою вдасться втекти, Садеас замінить їх іншими, і ті загинуть за них.
«Я повинен дбати про те, про що можу, — сказав він собі. — А незнайома обслуга — не мій клопіт».
Тефт переказував легенди про ідеали й життя Променистих. Але чому люди не могли просто взяти й стати, як вони? Чому шукали натхнення у мріях і вигадках?
«Якщо втечеш… то полишиш усіх інших мостонавідників на загибель, — прошепотів голос усередині нього. — Має ж бути щось, чим ти міг би їм зарадити».
«Ні! — відбивався він. — Дбаючи ще й про них, мені не врятувати Четвертого мосту. Тож якщо знайдеться годящий спосіб, ми будемо вшиватися звідси».
«Коли ти покинеш їх напризволяще, — промовляв начебто голос, — то хто ж тоді боронитиме їх? Усім байдуже. Усім…»
Як це там сказав його батько багато років тому? Він зробив те, що вважав за правильне, бо треба ж комусь починати. Хтось має ступити перший крок.
Каладінові пальці відчули тепло. Він зупинився посеред прірви й заплющив очі. Зазвичай сфери не давали істотного нагріву, але та, яку стискав у пучці мостонавідник, здавалася теплою. А тоді він глибоко вдихнув, почуваючись при цьому цілком природно. Сфера охолола, але його рукою прокотилася гаряча хвиля.
Каладін розплющив очі. Марка в його пучці потьмяніла, а пальці пощипував холод. Чисте біле Світло клубочилося над ним, мовби дим над багаттям.
Він підняв руку та відчув приплив енергії. Зникла потреба дихати — власне, подих неначе затамувався, утримуючи Буресвітло. Сил пурхнула проходом назад і закружляла довкола нього, а тоді застигла в повітрі, набувши подоби молодої дівчини.
— У тебе вийшло. Як це сталося?
Каладін, не дихаючи, похитав головою. Щось здіймалося у ньому, наче…
Наче буря. Яка шаленіла в його жилах та ураганом металася по грудній клітці. Викликаючи бажання бігати, стрибати, кричати. Йому заледве не схотілося луснути. Він почувався здатним пройти повітрям. Або по стіні.
«Так!» — промайнула думка. Командир із розбігу застрибнув на стінку провалля. І вдарився об неї ногами.
А тоді відскочив і гепнувся на землю. У нього вирвався крик приголомшення, і тоді він відчув, як разом із видихуваним повітрям усередині вщухає буря.
Із відновленням дихання Буресвітло випаровувалося швидше. Він так і лежав на спині, доки його потік не вичерпався повністю.
Сил опустилася йому на груди.
— Каладіне? Що це означає?
— Що я — ідіот, — відказав той, сідаючи й відчуваючи ломоту в спині та гострий біль у лікті, яким ударився об землю. — Тефт розказував, ніби Променисті могли ходити по стінах, а я саме відчув таку жвавість…
Спрен закрокувала повітрям, неначе спускалася сходами.
— Не думаю, що ти вже готовий до цього. Не ризикуй так. Якщо ти загинеш, я знову зроблюся дурненькою.
— Спробую не забувати про це, — відказав Каладін, зводячись на ноги. — І може, навіть викреслю загибель із переліку справ, запланованих на цей тиждень.
Фиркнувши, вона спурхнула в повітря, де знову перетворилася на стрічку.
— Давай, ворушися.
І понеслася кудись углиб розколини.
Каладін заховав у капшук тьмяну сферу та покопирсався там у пошуках іншої. Чи не всі він їх, бува, осушив? Ні. Решта все ще яскраво світилися. Він вибрав рубінову марку й поквапився навздогін Сил.
Спрен привела його до вузької ущелини, де лежала невелика купка свіжих паршендійських трупів.
— Це огидно, Каладіне, — зауважила Сил, стоячи в повітрі над тілами.
— Я знаю. А ти не скажеш, куди пішов Лопен?
— Я послала його мародерствувати неподалік — він збирає там речі, про які ти просив.
— Поклич його, будь ласка, сюди.
Сил зітхнула, але спурхнула пріч. Спрен завжди дратувалася, коли він змушував її являтися комусь іще, крім нього. Каладін опустився навколішки. Усі паршенді здавалися такими схожими. Те саме квадратне обличчя, ті ж грубі — наче витесані з каменю — риси. У декотрих були «фірмові» бороди зі вплетеними в них невеличкими самоцвітами, які світилися, але не надто яскраво. Огранені, вони втримували Буресвітло краще. Чого б це?
Якщо вірити табірним чуткам, паршенді волокли поранених алеті з собою, а потім зжирали. Із тих же чуток випливало, ніби вони кидали своїх мерців напризволяще, ніяк не турбуючись про полеглих і не обтяжуючи себе погребальними вогнищами для них. Це принаймні точно було брехнею. Насправді ж ті піклувалися про загиблих. Усі вони, здавалось, поділяли Шенову вразливість у цьому питанні — той-бо влаштовував сцену щоразу, коли хтось із мостонавідників хоча б торкався паршендійського трупа.
«Краще б мені не надто його плюндрувати», — похмуро подумав командир, висмикуючи в одного з паршендійців ножа. Той був майстерно викуваний і прикрашений, а лезо вкривали рядки незнайомих Каладінові ґліфів. Він заходився підрізати ним дивний панцир, що виріс на грудях небіжчика.
Син хірурга швидко з’ясував, що фізіологія паршенді істотно відрізняється від людської. Нагрудник по всій площині кріпився до шкіри невеличкими синюватими зв’язками. Каладін продовжував працювати. Крові було небагато: частина витекла ще раніше, а сам труп лежав у калюжі з решти. Ніж у його руці поступався ланцету, але із завданням загалом справлявся. Тож доки Сил привела Лопена, він встиг відділити нагрудник і взявся до панцирного шолома. Зняти його було важче: той подекуди поприростав до черепа, і Каладіну доводилося пиляти його зубчастою частиною леза.
— Ого, харизматику, — сказав гердазієць, підійшовши з мішком за плечима. — Вони в тебе вже геть у немилості, чи не так?
Каладін підвівся й витер руки об спідницю паршендійця.
— Ти знайшов, що я просив?
— Звичайно, — відповів Лопен і, опустивши лантух, заходився порпатися в ньому.
Він витяг звідти шкіряний, із металевими пластинами жилет і такий же шолом — амуніцію списника. Потому видобув кілька тонких шкіряних ремінців і середніх розмірів щит піхотинця. Далі настала черга колекції темно-червоних кісток — паршендійських. А на самому дні мішка лежала мотузка — та сама, яку він купив і скинув у прірву, а тоді заховав унизу.
— Ти ж при своєму розумі, правда? — запитав Лопен, витріщаючись на кістки. — Бо якщо раптом ні, то в мене є родич, який готує трунок для тих, у кого з головою проблеми — і все як рукою знімає, можеш повірити на слово.
— Якби я був не при своєму розумі, — відказав Каладін, підходячи до калюжі стоячої води, щоб відмити панцирний шолом, — то чого б мені зізнаватися в цьому?
— Не знаю, — мовив той, відсахнувшись. — А навіщо приховувати? Гадаю, псих ти чи ні, не так і важливо.
— І ти пішов би за психом у бій?
— Звісно, — промовив Лопен. — Бо якщо ти й псих, то все ж не з буйних, і цим імпонуєш мені. Не з тих навіжених, які перерізують сплячим горлянки, — він усміхнувся. — А крім того, всі ми й так день при дні йдемо за придурками. Узяти хоча б світлооких.
Каладін фиркнув від сміху.
— То для чого це все?
Той не відповів. А натомість приклав нагрудник до шкіряного жилета та прив’язав його спереду, скориставшись кількома з принесених ремінців. Тоді зробив те саме з головним убором списника й панцирним шоломом паршендійця, хоча зрештою йому довелося ножем пропиляти в ньому жолобки, щоби той не спадав.
Покінчивши з цим, Каладін пустив решту ремінців на те, щоб позв’язувати кості докупи й примоцувати їх до лицьової сторони круглого дерев’яного щита. Кістки загримотіли, коли той підняв його, однак він вирішив, що як нема кращого, то й це буде гаразд.
Командир узяв щит, шолом і нагрудник та заховав це все в Лопенів мішок. Воно туди заледве влізло.
— Порядок, — сказав він, підводячись. — Сил, веди нас до Вузької розколини.
Команда витратила певний час на рекогносцировку, шукаючи найзручніше місце для того, щоб пускати стріли в днища стаціонарних мостів. Один із них був зовсім близько від табору Садеаса — тож вони часто перетинали його по дорозі на вилазку — і пролягав над особливо мілким проваллям. Лише футів сорок завглибшки, на відміну від стандартної сотні, а то й із хвостиком.
Спрен кивнула й спурхнула пріч, ведучи їх туди. Каладін і Лопен подалися за нею. Тефт отримав наказ привести обслугу назад і зустрітися з командиром біля драбини, але в них із гердазійцем ще лишався чималий запас часу. Дорогою він краєм вуха слухав розповідь однорукого про його численну рідню.
Що більше Каладін розмірковував про свій план, то зухвалішим він йому здавався. Напевно, Лопен мав рацію, поцікавившись, чи всі в нього вдома. Але він уже пробував діяти раціонально, та й обережність виявляти намагався. Усе це не спрацювало, тож тепер часу на логіку чи обачність просто не залишалося. Гашал вочевидь поставила собі за мету домогтися винищення Четвертого мосту.
Тому коли хитрі й зважені плани давали збій, надходила черга чогось відчайдушно сміливого.
Лопен раптом змовк. Каладін глянув на нього. Гердазієць застиг на місці та зблід. Що то за…
Шкряботіння. Командир і собі завмер, відчуваючи напад паніки. В одному з бічних проходів луною розлігся низький скреготливий звук. Каладін повільно повернувся в той бік — саме вчасно, щоб краєм ока помітити, як щось величезне — ні, гігантське — пробираєтья дальнім проваллям. Просто невиразні тіні в тьмяному світлі та дряпання хітинових кінцівок об камінь. Він облився холодним потом, затамувавши подих, але тварюка подалася в іншому напрямку.
Шкряботіння все слабшало й зрештою стихло. Та вони з гердазійцем ще довго стояли, боячись ворухнутися, після того як змовкли останні відзвуки.
Першим порушив тишу Лопен:
— То що, харизматику, видно, не всіх тутешніх демонів перебили?
— Угу, — тільки й сказав Каладін і з переляку підскочив, забачивши Сил, котра летіла назад з’ясувати, куди ті поділися. При цьому він мимовільно хапнув Буресвітла, і коли спрен присіла в повітрі, то виявила, що той сором’язливо світиться.
— Що тут відбувається? — зажадала відповіді вона, беручи руки в боки.
— Прірводемон, — з вичерпною ясністю пояснив Каладін.
— Справді? — у її голосі чулося збудження. — Треба кинутись йому навздогін!
— Треба… що?..
— Ну, звісно ж, — не вгавала вона. — Б’юсь об заклад, що ти здолав би його!
— Сил…
Її очі весело заблищали. Як виявилось, спрен так пожартувала.
— Ворушіться, — і пурхнула геть.
Тепер вони з Лопеном намагалися ступати тихше. Зрештою Сил опустилася на стінку провалля, ніби в насмішку над Каладіном стоячи якраз там, де той і сам намагався зійти нею.
Він глянув угору, де в сорока футах над його головою виднілася тінь дерев’яного мосту. Це була наймілкіша розколина, яку лишень вдалося знайти — що далі на схід, тим вони глибшали й глибшали. І Каладін усе більше й більше переконувався, що втекти в тому напрямку неможливо: надто далеко добиратися, а вціліти у великобуряних паводках видавалося надскладним завданням. Тож первинний план — прориватися з боєм чи, підкупивши вартових, рвати кігті — залишався неперевершеним.
Але щоби спробувати його втілити, треба було до цього спочатку дожити. І той настил над головою давав такий шанс, якби в Каладіна вийшло до нього дотягтися. Він подумки прикинув вагу мішечка сфер у своїй руці та закинутого на плече лантуха, повного лат і кісток. Спочатку його задум полягав у тому, щоб Скеля пустив стрілу з прив’язаною до неї шворкою так, щоби та перелетіла через міст і знову впала в розколину. І коли б кілька чоловіків тримали мотузку за один кінець, хтось інший міг би вилізти по ній і прив’язати мішок до днища мосту.
Однак це означало наражатися на ризик, що стрілу, яка вилітає з провалля, помітять розвідники. Подейкували, буцімто ті неймовірно гострозорі: від їхнього уміння розгледіти прірводемона, що відкладає хризаліду, залежали цілі армії.
І Каладіну спав на думку кращий спосіб. Принаймні теоретично.
— Нам знадобиться чимало каміння, — сказав він. — Завбільшки з кулак.
Лопен стенув плечима й став роззиратися довкола. Командир і сам приєднався до нього, виловлюючи підхожі камені з калюж та виколупуючи з розколин. У прірвах, на щастя, гальки не бракувало. І незабаром у нього в мішку назбиралася ціла купа каміння.
Він взяв у руку капшук зі сферами й спробував налаштуватися на той самий лад, що й раніше, коли всотав Буресвітло. «Це наш останній шанс».
«Важить життя, а не смерть, — зашепотів він. — Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття».
Перший ідеал Променистих лицарів. Він глибоко вдихнув, і його рукою пробіг потужний силовий поштовх. М’язи обпекло енергією, їм закортіло руху. Буря розпирала зсередини, натягуючи шкіру й спонукаючи кров ринути в шаленому ритмі. Каладін розплющив очі. Довкола нього здіймався осяйний дим. Він був здатен втримати чимало Світла, немов заткавши його всередині затамованим подихом.
«У мені неначе вирує буря». Було таке відчуття, ніби він от-от лусне надвоє.
Каладін поставив лантух з обладунками на землю, обмотав мотузку довкола зап’ястя та прив’язав до пояса мішок із камінням. Тоді видобув звідти гальку завбільшки з кулак і зважив її в руці, відчуваючи гладкість відшліфованих бурею боків. «Краще б цьому спрацювати…»
Мостонавідник зарядив камінь Буресвітлом, і на його долоні виступив іній. Він сам не знав, як домігся цього — просто зробив: ти ж не думаєш «як», наливаючи воду в чашку. Під шкірою його руки´ немов зібралася калюжка Світла, що потому всоталося каменем — наче той шар за шаром відбілював його якоюсь активною осяйною рідиною.
Він притис камінь до стінки урвища. Галька залишилася висіти, стікаючи Буресвітлом — і то трималася так міцно, що він не зміг її відірвати. Каладін перевірив, чи витримає камінець його вагу. Той навіть не зрушився. Тоді він прикріпив інший — трішки нижче, — а там і ще один — над першим. А потому, шкодуючи, що нема кому спалити молитву за успіх його почину, став дертися доверху.
Він намагався не думати про те, що робить. Вибирається нагору по каменях, які тримає біля стінки… що? Світло? Спрен? Каладін продовжував підйом. Це скидалось на те, як вони з Тіеном у дитинстві лазили по скелях неподалік Гартстоуна, от тільки хапатися руками можна було саме там, де найзручніше.
«Ех, мені би запастися камінною потертю за браком магнезії, щоб обробляти руки», — подумав він, підтягуючись, а тоді дістав із мішка нову гальку й закріпив її в потрібному місці.
Сил крокувала поруч, і її розслаблена хода здавалася насмішкою над його нелегким підйомом. І от коли він саме переміщував вагу на чергову зачіпку, із глибини почулося зловісне «клац!». Він ризикнув кинути погляд униз. Найперший з прикріплених ним камінців відвалився. А ще кілька найближчих до нього тепер ледь-ледь сочилися Буресвітлом.
Камінці тяглися за ним, наче низка палаючих слідів. Ураган усередині нього притишився, хоч і продовжував ще бушувати та шаленіти в жилах, пронизуючи запалом та заважаючи водночас. Що ж буде, якщо Буресвітло вичахне в ньому, перш ніж він встигне дістатися верху?
Відпав іще один камінець. А за кілька секунд додолу брязнув і наступний. Обіпершись на протилежну стінку провалля, унизу стояв Лопен — зацікавлений, але спокійний.
«Давай, ворушися!» — подумки гримнув на себе Каладін, дратуючись тим, що відволікається. І знову взявся до роботи.
Якраз коли шкіра на руках починала горіти від підйому, той нарешті дістався днища мосту. Каладін потягнувся до нього, а тим часом іще два камені полетіли донизу. Звук падіння кожного з них був тепер голоснішим, адже ті долали значно довший шлях.
Ухопившись однією рукою за край настилу, а ногами так само впираючись в останні з камінців, він перекинув кінець мотузки через дерев’яну балку моста. Потім зробив іще один виток і прив’язав її простим вузлом — щоб трималася. На короткому кінці шворки він залишив чималий запас.
А решту мотузки одним порухом плеча скинув додолу, на дно провалля.
— Лопене, — гукнув він, і його відкритий рот запарував Буресвітлом. — Натягуй.
Гердазієць заходився виконувати наказ. Командир притримував свій кінець, тим часом зробивши вузол надійнішим. А тоді вхопився за мотузку й завис над прірвою, теліпаючись під днищем мосту. Вузол витримав.
І Каладін заспокоївся. З нього все ще здіймалися випари Світла, бо ж — окрім того, коли крикнув Лопенові — він добрих чверть години не дихав. «Це може стати в пригоді», — подумалось йому, проте в легенях аж запекло, і командир дав їм запрацювати в нормальному ритмі. Ні, Світло вмить не полишило його, але тепер витікало швидше.
— Гаразд, — гукнув він Лопену. — Прив’яжи лантух до кінця мотузки.
Та загойдалася, але за кілька хвилин гердазієць крикнув, що справу зроблено. Каладін обвив шнурок ногами, учепившись за нього, щоб не з’їхати вниз, а руками заходився підтягувати до себе довгий кінець, піднімаючи мішок з обладунками. Скориставшись запасом шворки на короткому кінці вузла, він просунув у лантух ще й капшук із тьмяними сферами, а тоді надійно прив’язав його під мостом — там, де, як він сподівався, Лопен і Даббід зможуть дотягтися до нього згори.
Потім він подивився вниз. Дно прірви виглядало значно віддаленіше, ніж здавалось би з мосту над ним. Ця неістотна зміна перспективи переінакшувала все.
Від висоти в нього не паморочилася голова. Навпаки, Каладін відчув приплив якогось захоплення. Певна частина його єства завжди любила бути вгорі. Там він почувався природно. Це якраз перебування внизу — загнаним у нору, з якого білого світу не видно — наганяло на нього депресію.
Він обмірковував наступний хід.
— Що таке? — запитала Сил, по повітрі підступаючи до нього.
— Якщо я залишу мотузку тут висіти, хтось може помітити її, проходячи мостом.
— То обріж її.
Той глянув на спрена, звівши брову.
— Ти щось чула про сук, на якому сидиш?
— Нічого з тобою не трапиться.
— Тут сорок футів до землі! Я собі всі кістки переламаю.
— Ні, — заперечила спрен. — У мене хороше передчуття, Каладіне. З тобою все буде гаразд. Довірся мені.
— Довіритися тобі? Сил, ти ж сама визнаєш, що твоя пам’ять пошкоджена!
— Минулого тижня ти образив мене, — сказала та, схрещуючи рученята. — І відтоді завинив мені вибачення.
— Тож я повинен попросити його, перерізавши мотузку й гепнувшись із сорокафутової висоти?
— Ні, довірившись мені. Я ж кажу: у мене хороше передчуття.
Каладін зітхнув і знову глянув униз. У ньому закінчувалось останнє Буресвітло. Як іще він міг учинити? Залишити мотузку висіти означало б утнути дурницю. А чи не можна було перев’язати її якимось хитрим вузлом — таким, щоби сам розв’язався, коли посмикати знизу?
Але якщо такі вузли й існували, він все одно не вмів їх зав’язувати. Каладін зціпив зуби. А тоді, щойно останні з прикріплених ним камінців повідставали та з гуркотом осипалися долі, він глибоко вдихнув і витяг трофейного паршендійського ножа, яким недавно розжився. І, не залишаючи собі часу на вагання, швидким порухом перерізав мотузку.
І стрімко повалився додолу, в одній руці все ще стискаючи кінець мотузки. Настил зметнувся вгору, наче піднімаючись, і Каладін у паніці тієї ж миті інстинктивно спрямував погляд додолу. Те, що він там побачив, було аж ніяк не привабливим. Радше навпаки — страхітливим. Жахаючим. Він загине! Він…
«Усе гаразд».
Хвилювання вщухло за один удар серця. Він немов звідкись знав, що робити. Прокрутивши сальто, Каладін випустив мотузку й вдарився об землю обома ступнями водночас. Він приземлився у положенні напівприсівши, спершись однією рукою об камінь. Тілом прокотилася хвиля холоду. Залишку Буресвітла стало на один потужний вихлип, що вирвався назовні кільцем люмінесцентного диму, яке врізалося в землю, перш ніж розвіятися й зникнути.
Він звівся на рівні ноги. Приголомшений Лопен роззявив рота. Ступні нили від удару, та все ж здавалося, що Каладін зіскочив з чотирьох-чи п’ятифутової висоти.
— Ну ти даєш, харизматику! Мов десять перекотів грому у вишині! — вигукнув однорукий. — Це було щось неймовірне!
— Дякую, — відповів Каладін. Він схопився рукою за голову й глянув спочатку на камені, розкидані біля підніжжя схилу, а тоді на лантух з обладунками, надійно прив’язаний угорі.
— А що я казала! — промовила Сил, опускаючись йому на плече. У її голосі чувся тріумф.
— Лопене, — запитав командир, — як гадаєш, зможеш дістати той мішок із латами під час найближчої вилазки?
— Звісно, — відповів той. — Ніхто нічого не помітить. На гердазійчиків солдати нуль уваги, мостонавідники для них — дрібні в очах, ну а калік вони й узагалі впритул не бачать. Тож я для них настільки невидимий, що хоч крізь стіни проходь.
Каладін кивнув.
— Отже, знімеш його. Заховаєш. І віддаси мені перед завершальним штурмом.
— Начальству не сподобається, що ти атакуватимеш паршенді в латах, харизматику, — зауважив Лопен. — Боюся, ця твоя задумка не так уже й відрізняється від попередніх.
— Побачимо, — сказав командир. — Просто виконуй наказ.
60
Неможливе
«Смерть — це моє життя, сила стає моєю слабкістю, мандрівку завершено». — Дата отримання зразка: бетабанес, 1173, за 95 секунд до смерті. Досліджувалася маловідома вчена. Запис зроблений з чужих слів і вважається сумнівним.
— От через що, батьку, — сказав Адолін, — ти ніяк не можеш зректися трону на мою користь, що б ми не виявили стосовно твоїх видінь.
— Справді? — запитав Далінар, потайки всміхаючись.
— Так.
— Гаразд, ти переконав мене.
Адолін завмер посеред коридору. Вони якраз прямували до покоїв Далінара. Той обернувся й глянув на старшого сина.
— Та невже? — не повірив власним вухам княжич. — Тобто я дійсно здолав тебе в цій суперечці?
— Так, — відповів Далінар. — Твої аргументи мене переконали, — він не став уточнювати, що вирішив усе самостійно. — Хай там що, а я залишуся. Зараз мені ніяк не можна дезертирувати.
Адолін широко всміхнувся.
— Але, — поспішив додати князь, здіймаючи палець, — за однієї умови. Я продиктую розпорядження — нотаріально засвідчене найвисокопоставленішими з моїх писарок і затверджене самим королем, — яке даватиме тобі право позбавити мене влади, якщо через психічну неврівноваженість я стану недієздатний. Решті таборів не обов’язково знати про нього, проте мені не можна ризикувати: а раптом я зовсім збожеволію і від того, навпаки, зубами триматимуся за престол?
— Гаразд, — відказав Адолін, підходячи до Далінара. Крім них, у коридорі нікого не було. — На таку умову я можу пристати. І добре, що Садеас про це не дізнається. Бо я й досі йому не довіряю.
— Я не прошу довіряти йому, — мовив батько, розчиняючи двері до своїх апартаментів. — Тобі всього лише варто повірити, що він здатен змінюватися. Садеас колись був мені другом і, гадаю, може стати ним знову.
Прохолодний камінь Душезаклятих покоїв, здавалось, усотав простиглість весняної погоди. Вона все ніяк не хотіла переходити в літню, але й на зимову принаймні не перетворювалась. Елтебар обіцяв, що такого не трапиться, але, зрештою, прогнози цього буревартівника завжди містили численні обмовки й застереження. Воля Всемогутнього залишалась несповідима, і знакам не завжди можна було довіряти.
Тепер князь змирився з існуванням буревартівників, хоча раніше, коли ті вперше зажили популярності, категорично відмовлявся від їхньої допомоги. Жоден смертний не повинен ані намагатися зазирнути в майбутнє, ані заявляти на нього свої права, оскільки воно — лише в руках Всемогутнього. А ще Далінар сумнівався, що під час своїх досліджень буревартівники обходилися без читання. Ті клялися-божилися, що й у думках такого не мали, але ж він на власні очі бачив їхні книги, списані ґліфами. Ґліфи. Їх не мали використовувати таким чином, бо вони були радше малюнками. І той, хто й зроду не бачив якогось із них, усе одно міг здогадатися про його значення, висновуючи суто із форми. Саме цим тлумачення ґліфів відрізнялося від читання.
Буревартівники робили багато чого такого, що змушувало людей ніяковіти. Але, на жаль, приносили й неабияку користь. Знати заздалегідь, коли саме може грянути великобуря, було занадто спокусливо. І хоча вони нерідко помилялися, та все ж здебільшого мали рацію.
Ренарін стояв навколішки біля каміна, розглядаючи фабріал, уже давненько встановлений там для обігріву кімнати. Навані чекала на них, сидячи за Далінаровим письмовим столом на помості й тим часом шкрябаючи листа. Коли князь увійшов, та неуважливо привіталася, махнувши йому рукою із затиснутим у ній телестилем. Навані надягла той самий фабріал, яким жінка — як помітив Холін — хвалилася на бенкеті кілька тижнів тому: багатонога штукенція була причеплена до плеча, наче вхопившись за тканину її фіолетової сукні.
— Не знаю, батьку, — сказав Адолін, зачиняючи двері. Він, очевидно, усе ще мав на увазі Садеаса. — Мене не обходить, читають йому «Шлях королів» чи ні. Він просто замилює тобі очі, аби ти не надто придивлявся, що там і як під час вилазок на плато, доки його секретарки всіма правдами й неправдами стараються не обділити патрона чужими яхонтосерцями. Садеас маніпулює тобою.
Далінар знизав плечима.
— Не в яхонтосерцях щастя, сину. Якщо мені вдасться повернути нашому союзові колишню непорушність, то за це не шкода сплатити чи не будь-яку ціну. Тож, у певному сенсі, радше я ним маніпулюю.
Адолін зітхнув:
— Гаразд. Та я все ж обіруч триматиму свій гаманець, коли він поряд.
— Просто старайся його не ображати, — попросив Далінар. — О, згадав і ще дещо. Я б хотів, щоби ти був особливо обачний із Королівською гвардією. Якщо там є воїни, чия відданість мені відома напевно, признач їх на чати біля покоїв Елгокара. Його слова про змову непокоять мене.
— Але ж ти не сприймаєш їх серйозно, — присоромив того Адолін.
— Щось дивне з його Збруєю таки трапилося. Уся ця історія тхне крємослизом. Можливо, вона й закінчиться пшиком. Але поки що — зроби, як я прошу.
— Мушу зазначити, — озвалася Навані, — що мені не надто подобався Садеас, ще коли ти, він і Ґавілар були друзями.
І закінчила листа розмашною закарлючкою.
— Не він стоїть за замахом на короля, — сказав Далінар.
— Звідки така впевненість? — поцікавилася Навані.
— Бо це не в його характері, — відповів той. — Садеас ніколи не прагнув стати королем. Титул великого князя дає йому донесхочу влади, але й залишає можливість звинувачувати іншого в усіх серйозних помилках, — Далінар похитав головою. — Він ніколи не зазіхав на трон покійного брата, а з приходом Ґавіларового спадкоємця його позиція навіть укріпилась.
— Бо мій син — слабак, — сказала жінка. Але в її словах не чулося звинувачення.
— Він не слабкий, — заперечив Холін. — Просто недосвідчений. Хоча твоя правда — це робить ситуацію ідеальною для Садеаса. Він не бреше, стверджуючи, що попросився бути Великим князем інформації, бо йому дуже кортить з’ясувати, хто ж намагається вбити Елгокара.
— Машало, — сказав Ренарін, звертаючись до тітки з підкресленою шанобливістю. — Цей фабріал у тебе на плечі — для чого він?
Навані з лукавою посмішкою опустила очі на пристрій. Далінар помітив, що їй і самій хотілося, щоби хтось із них про це запитав. Князь сів у крісло: от-от мала грянути великобуря.
— А, це? Різновид болезаспокійріала. Давай я тобі краще покажу.
Вона простягла захищену руку до плеча та перемкнула затискач, який вивільнив ніжки, схожі на крабові. І від’єднала фабріал.
— Чи нічого тобі, любий, не болить? Може, пальця на нозі забив або подряпався?
Ренарін похитав головою.
— Недавно, тренуючись у фехтуванні, я м’яз на руці потягнув, — вставив Адолін. — Нічого серйозного, але трохи ниє.
— Ходи сюди, — звеліла тітка.
Далінар любовно всміхнувся: Навані завжди найбільшою мірою бувала собою, саме цяцькаючись із новим фабріалом. Тоді щоразу випадав один із нечисленних шансів побачити її без жодної фальші й облуди. Присутні лицезріли не королеву-матір і не політичну інтриганку. Перед їхніми очима поставала інша Навані — захоплений інженер.
— Останнім часом цех фабріалірів творить чудеса, — сказала жінка, коли Адолін простягнув їй зап’ястя. — Я особливо пишаюся цим невеличким пристроєм, бо й сама долучилася до його створення.
Вона причепила болезаспокійріал на кисть руки молодого Холіна та підігнула його ніжки під долоню, зафіксувавши їх у такому положенні.
Адолін підняв кінцівку й покрутив зап’ястям.
— Більше не ниє.
— Але ти й досі відчуваєш її, чи не так? — самовдоволеним тоном поцікавилася Навані.
Той потицяв долоню пальцями іншої руки.
— Жодного заніміння!
Ренарін спостерігав за ними з гострим інтересом, і з його очей за скельцями окулярів проглядала непідробна цікавість. Якби ж то хлопця можна було переконати податися в подвижники! Тоді він би міг стати інженером. Але той відмовлявся. Хоча його аргументи завжди здавалися батьку жалюгідними відмовками.
— Якийсь він занадто громіздкий, — зауважив князь.
— Ну, це лише прототип, — захищаючись, відказала Навані. — Я працювала над ним, відштовхуючись від одного з тих жахливих витворів Довготіні, і не могла собі дозволити розкіш надати фабріалу витонченішої форми. Але гадаю, що в нього чималий потенціал. Уяви собі кілька таких штук на полі бою — для полегшування мук поранених. Або в руках хірурга, котрому більше не доводиться відволікатися на біль, якого він завдає своїм пацієнтам під час операції.
Адолін кивнув. А Далінар був змушений визнати, що її винахід і справді мав виявитися корисним.
Навані всміхнулася.
— Ми живемо в особливу епоху: зараз стільки всього нового з’ясовується про фабріали! Ось це, наприклад, фабріал-редуктор, який слугує для зменшення, у нашому випадку — болю. Наразі він не виявляє лікувальної дії на рану, але це може стати першим кроком у відповідному напрямку. Так чи інак, цей тип докорінно відрізняється від спарених фабріалів на кшталт телестилів. Коли б ти лише знав, які в нас плани на майбутнє…
— І які ж вони? — поцікавився Адолін.
— Надійде час — дізнаєтесь, — відказала Навані, загадково всміхаючись. І зняла фабріал із племінникової руки.
— Створювати Сколкозбройці? — захоплено припустив Адолін.
— Ну, ні, — остудила його запал тітка. — Конструкція та функціонування Сколкозброї та Збруї ніяк не вкладаються у зроблені нами відкриття. Їхнім найближчим наявним аналогом є ті щити, що винайшли у Джа Кеведі. Однак, наскільки я можу виснувати, їхня дія базується на зовсім іншому принципі, ніж у традиційній Сколкозбруї. Древні були справжніми геніями інженерної справи.
— Та яке там! — заперечив Далінар. — Адже я їх бачив, Навані. Вони… та що там казати: древні — вони і є древні. Їхній технологічний розвиток примітивний.
— А Міста зорі? — недовірливо спитала Навані. — А фабріали?
Той похитав головою.
— Чого не бачив, того не бачив. У видіннях трапляються Сколкозбройці, але вони там явно не на місці. Напевно, ми й справді отримали їх від самих Вісників, як і оповідається в легендах.
— Можливо, — сказала жінка. — Чому б…
І зникла.
Далінар закліпав очима. Князь не чув, як наближалася великобуря.
Він опинився в просторій відкритій залі з колонадою по краях. Велетенські колони здавалися витесаними з м’якого піщанику та мали зернисті боки без жодного оздоблення. Висока стеля була висічена з каменю та вкрита узорами правильної форми, які виглядали туманно знайомими. З’єднані лініями кола, що розходилися одне від одного.
— Не знаю, що мені робити, давній друже, — долинув збоку чийсь голос.
Далінар обернувся й побачив нестарого ще чоловіка в королівській біло-золотистій мантії, котрий ішов, склавши перед собою руки, приховані широкими рукавами. Він мав чорне волосся, зібране назад і заплетене в косицю, та коротку гостроконечну борідку. Уплетені в його зачіску золоті нитки спадали на чоло, утворюючи осяйний символ. Знак Променистих лицарів.
— Кажуть, ніби щоразу трапляється одне й те ж, — бідкався чоловік. — Ми весь час виявляємося неготові до Руйнацій. І хоча б мали поступово вчитися давати відсіч, але натомість щоразу все ближче підступаємо до краху.
Він обернувся до Далінара, немов чекаючи на відповідь.
Холін опустив погляд. На ньому теж була багато оздоблена мантія, хоча й не така розкішна, як у співрозмовника. Куди він потрапив? Яка це епоха? Йому потрібно було виявити певні прикмети, щоби Навані їх записала, а Джасна, скориставшись її нотатками, могла довести — чи спростувати — істинність побаченого.
— Я й сам не знаю, що сказати, — відповів Далінар. Бо якщо він хотів отримати інформацію, то мав поводитися природніше, ніж під час попередніх видінь.
Схожий на монарха чоловік зітхнув:
— А я сподівався, Карме, що в тебе стане мудрості й для мене.
Вони продовжували простувати залою та поступово наближалися туди, де стіна поступалася місцем масивному балкону з кам’яними перилами, з якого відкривався вид на вечірнє небо. Призахідне сонце плямувало повітря бруднуватою задушливою червоністю.
— Нас руйнує наша власна природа, — спокійним голосом продовжив монарх, хоча його обличчя виглядало розгніваним. — Алакавіш був Приборкувачем сплесків! І хто ж, як не він, мав знати? І все ж Нейгел-зв’язок дарував йому не більше мудрості, ніж звичайній людині. На жаль, не всі спрени такі проникливі, як спрени слави.
— Я згоден з вами, — сказав Далінар.
Його співбесідник полегшено зітхнув.
— А я боявся, що мої заяви здадуться тобі надто сміливими. Адже твої власні Приборкувачі сплесків виявилися… Але ні, не треба зациклюватись на минулому.
«Що означає “Приборкувач сплесків”?» — так і кортіло крикнути Далінарові, але зробити це було нíяк. Бо таке запитання прозвучало б цілком недоречно.
«А може…»
— А як, на вашу думку, слід повестися з тими Приборкувачами? — обережно поцікавився Холін.
— Не знаю, чи можемо ми змусити їх що-небудь зробити, — їхні кроки луною розлягалися в порожній залі. Невже там не було ні вартових, ні почту? — Їхня могутність… словом, приклад Алакавіша переконливо доводить, який магнетичний вплив справляють Приборкувачі сплесків на простолюддя. Якби лише існував спосіб якось заохотити їх… — чоловік зупинився й обернувся до Далінара. — Їм слід стати кращими, давній друже. Як і всім нам. Відповідальність за те, що маємо — хай це буде корона чи Нейгел-зв’язок, — повинна покращувати нас.
Здавалось, він очікував від Далінара певної реакції. Але якої?
— На твоєму обличчі написана незгода, — продовжив монарх. — Це нічого, Карме. Я усвідомлюю, що мої думки щодо цього суперечать усталеним поглядам. Можливо, ти й подібні тобі маєте рацію, і наші здібності справді є доказом богообраності. Але якщо це правда, то чи ж не повинні ми бути обережніші у своїх учинках?
Холін нахмурився. Десь він щось схоже вже чув. Правитель зітхнув, підступаючи до балкона. Далінар приєднався. І звідти нарешті отримав змогу окинути поглядом пейзаж унизу.
Очам відкрилися тисячі трупів.
Далінар хапнув повітря. Мертві тіла захаращували вулиці міста, яке здалося князю туманно знайомим. «Це ж Холінар, — подумав він. — Моя батьківщина». Вони з монархом стояли на самій маківці невисокої триповерхової башти — такої собі цитаделі, довкола якої з часом мав вирости дитинець.
Помилки щодо міста бути не могло — он вони, гостроконечні скельні формації, що здіймаються вгору, наче гігантські спинні плавці. Їх іще називали «Клинками вітру». Хоча — порівняно з тими, до яких він звик — ці зазнали меншої ерозії, та й поселення довкола них виглядало зовсім по-іншому. Скрізь — приземкуваті кам’яні споруди, багато з яких завалилися. Їхні руїни тяглися далеко обабіч кривеньких вуличок. А може, це результат землетрусу?
Ні, ці мертві полягли в бою. У ніс Далінару вдаряв сморід крові, нутрощів, диму. Трупи валялись повсюди, та особливо найбільше їх скупчилося біля невисокого муру, що оточував цитадель. Місцями в ньому зяяли проломи. А вперемішку з тілами траплялися скельні уламки дивної форми. Немовби то були висічені з каменю…
«Кров моїх пращурів! — подумав Холін, перехиляючись через перила. — То ніякі не камені! То істоти!» Здоровенні тварюки, у добрих п’ять-шість разів більші за людину, які мали шкіру тьмяно-сірого, гранітного відтінку. У них були довгі кінцівки та схожі на скелети тіла, а з широких плечей стирчали якісь лабети — хтозна, чи то передні лапи, чи руки. В око впадали вузькі й кістляві клиноподібні морди.
— Що тут сталося? — безтямно промовив Далінар. — Це жахливо!
— Я запитую тебе те саме. Як могли ми таке допустити? «Руйнація» — краще й не скажеш. Мене ознайомили з попередніми підрахунками. За одинадцять років війни загинули дев’ять з десяти моїх підданих. Не знаю навіть, чи й досі існують наші королівства-сателіти? Суру кінець, я певен цього. Тарма й Ейліз — ті навряд чи вціліють. Там погинуло забагато народу.
Далінар зроду не чув про такі краї.
Його співрозмовник стис руку в кулак і тепер легенько постукував ним по перилах. Віддалік були встановлені пересувні крематорії: там узялися спалювати трупи.
— Решта хочуть зіпхнути вину на Алакавіша. Воно й правда: якби він не розв’язав з нами війни перед самою Руйнацією, то, може, ми б і не зазнали аж такого розгрому. Проте Алакавіш — лише симптом серйознішого захворювання. Бо коли Вісники знову повернуться, що вони застануть? Народ, який укотре забув про них? Світ, який розривають війни та чвари? І якщо ми такими залишимося, то, напевно, заслуговуємо на поразку.
Далінара продер мороз. Він гадав, що нинішнє видіння хронологічно йде за попереднім, хоча його давніші візії не були в цьому сенсі послідовні. Він поки що не бачив жодного з Променистих лицарів, але, можливо, не тому, що їхні ордени розпалися. Вони, напевно, ще не виникли. І, очевидно, мала існувати якась причина того, що слова цього чоловіка здавалися настільки знайомі.
Невже таке могло бути? Невже він справді стояв поруч того самого чоловіка, у слова якого знову й знову вслухався?
— Поразка — почесна… — обережно зауважив Далінар, процитувавши вислів, кілька разів повторений у «Шляху королів».
— …якщо вона дарує мудрість, — чоловік усміхнувся. — Знов обертаєш мої власні приповідки проти мене, Карме?
Далінар відчув, як у нього перехоплює подих. Ось цей чоловік. Ногадон. Власною персоною. Великий правитель. Він і справді існував. Ну, тобто колись. Той виявився молодшим, ніж його Холін собі уявляв, але ця скромна й водночас гідна монарха манера триматися… так, помилки бути не могло.
— Я подумую про те, щоби зректися престолу, — тихо сказав Ногадон.
— Ні! — Далінар ступив крок до нього. — Ви не повинні цього робити.
— Я не можу бути їхнім проводирем, — не здавався той. — Адже ось куди їх завели мої напучення.
— Ногадоне.
Король повернувся до нього й нахмурився.
— Що?
Далінар зам’явся. Чи не міг він помилитись щодо того, з ким мав справу? Але ні. Просто ім’я «Ногадон» правило радше за титул. Історія знає багатьох видатних людей, яким церква дарувала священні імена — ще перед тим, як була розпущена. Навіть Баджерденом його навряд чи нарекли від народження. Час не зберіг його справжнього ймення.
— Не зважайте, — мовив Холін. — Вам не можна зрікатися влади. Людям потрібен керманич.
— Без них вони не залишаться, — заперечив той. — Є ж князі, королі, Душезаклиначі, Приборкувачі сплесків. Нам ніколи не бракує тих, кому кортить вибитись у вожді.
— Це правда, — погодився Далінар. — Але в нас гостра нестача тих, хто дійсно вміє вести за собою.
Ногадон сперся на поручні. Він вдивлявся в загиблих, і на його обличчі проступив вираз глибокого смутку й тривоги. Здавалося невимовно дивним бачити цю велику людину такою. Той був зовсім юнаком. Далінар ніколи не підозрював у ньому стільки незахищеності й муки.
— Мені знайоме це відчуття, — тихо продовжив Холін. — Непевності, сорому, спантеличення.
— Ти надто добре знаєш мене, давній друже.
— Воно знайоме мені з власного досвіду. Я… я ніколи не думав, що й вас не обминуло те саме.
— Тоді я мушу виправитися. Ти, видно, усе ж не досить добре мене знаєш.
Далінар змовк.
— То що ж мені робити? — спитав Ногадон.
— Ви запитуєте в мене?
— Ти ж — мій радник, чи не так? Ну от, а мені не завадила би порада.
— Я… Вам не можна зрікатися трону.
— А що ж мені з ним робити?
Ногадон розвернувся й попрямував уздовж просторого балкона. Здавалося, той облямовував увесь поверх. Далінар приєднався до короля, оминаючи місця, де камінь був проламаний, а поручні — відбиті.
— У мене більше не лишилося віри в людей, давній друже, — сказав Ногадон. — Зведи двох із них разом — і вони знайдуть, через що посваритися. Об’єднай їх у групи — й одна з них знайде причину для утисків і гноблення іншої. А тепер ще й це. Як мені захистити їх? Як не допустити цього знову?
— Надиктуйте книгу, — наполегливо порадив Далінар. — Монументальну працю, яка дасть людям надію, пояснить вашу філософію управління, а також те, як слід проживати життя!
— Книгу? Я? Щоб написав книгу?
— Чому б і ні?
— Бо ця ідея — феєрична маячня.
У Далінара аж щелепа відвисла.
— Звичний нам світ був ледь не дощенту зруйнований, — сказав Ногадон. — Навряд чи знайдеться родина, яка не втратила б половини своїх членів! Ті, хто був сіллю землі, стали трупами на он тому полі, а запасів їжі вистачить, щоб якось протягнути два-три місяці — і це щонайбільше. А я повинен марнувати час, диктуючи книгу? І хто ж записуватиме за мною? Усіх моїх книжників було перебито, коли Єліґнар увірвався в канцелярію. Ти єдиний відомий мені вчений, котрий і досі живий.
«Вчений? Ну й часи!»
— То давайте я записуватиму.
— Не маючи руки? Чи ти навчився писати лівою?
Далінар окинув себе поглядом. Обидві руки були на місці, але, напевно, тому, кого бачив Ногадон, бракувало правиці.
— Ні, нам треба підніматися з руїн, — продовжив правитель. — Якби ж лише існував спосіб переконати королів — тих, хто й досі живий — не прагнути вивищуватися один над одним, — він легенько стукнув по перилах. — Ось воно, моє рішення. Треба або зрікатися, або робити те, що слід. Тепер не час для писанини. Пора діяти. І в цьому сенсі, на жаль, треба братися за меч.
«За меч? — подумав Далінар. — Чи від тебе я це чую, Ногадоне?»
Такого не трапиться. Цей чоловік стане великим філософом, проповідником миру й поваги до інших і не змушуватиме людей коритися його волі. Він навчить їх поводитися з честю.
Ногадон обернувся до Далінара.
— Прийми мої вибачення, Карме. Мені не слід відмахуватися від твоїх пропозицій, які сам же щойно й попросив висловлювати. Просто я весь на нервах — як, гадаю, і кожен з нас. Інколи мені здається, що бути людиною означає хотіти неможливого. Для декого — влади. Для мене — миру.
Монарх розвернувся й попрямував балконом назад. І хоч його хода була повільна, проте поза натякала на те, що він хотів би побути на самоті. Далінар не став йому заважати.
— Він зрештою здобуде славу одного з найвпливовіших письменників Рошару за всю його історію, — сказав Далінар.
Відповіддю була тиша, яку порушували тільки вигуки тих, хто працював унизу, збираючи трупи.
— Я знаю, що ти тут, — промовив Холін.
Мовчання.
— Що він вирішить? — запитав князь. — Він об’єднав їх, як і хотів?
Але голос, який часто промовляв у видіннях, не озивався. Запитання Далінара лишилися без відповідей. Зітхнувши, він обернувся, щоб окинути поглядом усіяні трупами поля.
«Ти, Ногадоне, маєш рацію принаймні в одному. Бути людиною означає хотіти неможливого».
Сонце сідало, і краєвид огортала темрява. Вона поглинула його, і князь заплющив очі. А коли розплющив знову — опинився в своїх покоях, стоячи позаду крісла й тримаючись руками за спинку. Він обернувся до синів, котрі нервово переминалися поблизу, щомиті готові схопити його, якщо той розбушується.
— Що ж, — сказав князь, — жодного пуття. Я нічого не довідався. Бодай йому буря! Щось у мене ніяк не виходить…
— Далінаре, — заклопотано кинула Навані, усе ще шкрябаючи телестилем по паперу. — Що ти сказав перед самим закінченням видіння? Повтори…
Той наморщив чоло.
— Перед самим?..
— Так, — гарячково допитувалася жінка. — Останні вимовлені тобою слова…
— Я цитував того, з ким розмовляв. «Бути людиною означає хотіти неможливого». А що?
Та не звернула на нього уваги й несамовито заводила пером. А щойно скінчила, зісковзнула з довгоногого стільця й кинулася до книжкової полиці.
— Чи нема в тебе примірника… А, ось… я так і думала, що має бути. Адже це книги Джасни, чи не так?
— Так, — підтвердив Далінар. — Вона просила, щоби я зберіг їх до її повернення.
Навані взяла том із полиці.
— «Аналекти» Корвани.
Тоді поклала фоліант на письмовий стіл і заходилася гортати сторінки.
Далінар приєднався до неї, хоча, звісно ж, не міг розібрати написаного.
— А до чого тут це?
— Ось, — промовила Навані й звела очі на князя. — Коли ти поринаєш у ці свої візії, то, як і сам знаєш, говориш.
— Так, по-тарабарському. Сини сказали мені.
— Анак малаг каф, дел макіан габін йаг, — прочитала жінка. — Нічого не нагадує?
Спантеличений Далінар похитав головою.
— Дуже схоже на те, що батько говорив під час видіння, — сказав Ренарін.
— Не «дуже схоже», Ренаріне, — самовдоволено заперечила тітка, — а точнісінько та сама фраза. Ти промовив її останньою, перед самим виходом із трансу. Я ж бо — наскільки встигала — записувала все, що ти сьогодні белькотів.
— Навіщо? — здивувався Далінар.
— Бо мені здалося, що це зможе нам чимось допомогти. І так воно й вийшло. Та сама фраза наводиться в «Аналектах», майже слово в слово.
— Що? — недовірливо перепитав Холін. — Як так?
— Це рядок із пісні, — пояснила жінка. — З хоралу Ванріала — ордену митців, котрі живуть на схилах Безмовної височини у Джа Кеведі. Вони рік за роком, століття за століттям наспівують такі тексти, що їх, як вони запевняють, створили зорепіснемовою самі Вісники. У них зберігаються слова таких хоралів, записані в стародавньому манускрипті. Але їхні значення були забуті. І тепер це лише набір звуків. Дехто з учених вважає, що той манускрипт — як і самі тексти — можуть і справді бути зразками зорепісенної мови.
— І я… — почав Далінар.
— Щойно процитував рядок одного з них, — докінчила за нього Навані. — Навіть більше: якщо ти нічого не переплутав у тільки-но згаданій фразі — то, виходить, переклав його. Що може стати підтвердженням Ванріалської гіпотези! Одне речення — це, звичайно, небагато, але воно може дати нам ключ до перекладу всього манускрипту. Мені вже довгенько не давала спокою одна думка, поки я дослухалася до того, що ти верзеш під час видінь. Надто вже впорядкованим воно здавалося як для звичайної тарабарщини, — жінка глянула на князя й широко всміхнулася. — Далінаре, ти, імовірно, розгадав одну з найзаплутаніших і найдавніших таємниць усіх часів.
— Стривай-но, — втрутився Адолін. — Що це ти таке кажеш?
— Я кажу, племіннику, — відказала Навані, дивлячись на нього, — що ми отримали потрібний тобі доказ.
— Але… — заперечив той, — ну, тобто… він міг почути десь оту одну-єдину фразу…
— І вивів із неї цілу мову? — запитала тітка, підносячи тому перед очі повністю списаний аркуш. — Тут не тарабарщина, але й не одна з живих сучасних говірок. Підозрюю, що це якраз те, чим нам здається — зорепіснемова. Тож якщо ти, Адоліне, не здатен запропонувати кращого пояснення, яким же чином твій батько опанував мертву мову, його видіння, поза всяким сумнівом, істинні.
У кімнаті запала тиша. Навані й сама здавалася приголомшеною тим, що сказала. Але швидко струснула з себе цей стан.
— А тепер, Далінаре, — мовила вона, — я хочу, щоби ти описав своє видіння з максимально можливою точністю. Якщо зможеш, пригадай дослівно все, що говорив. Кожна дещиця зібраної інформації допоможе моїм ученим розібратися з цим…
61
Праведний через гріховність
«У бурі прокидаюсь я — падаючи, кружляючи, горюючи». — Дата отримання зразка: каканев, 1173, за 13 секунд до смерті. Досліджувався міський вартовий.
— Далінаре, звідки така впевненість, що то був він? — м’яко поцікавилася Навані.
Князь похитав головою.
— Я просто знаю це, і все. То був Ногадон.
Від закінчення візії минуло кілька годин. Навані залишила письмовий стіл і перебралася в зручніше крісло біля Далінара. Ренарін сидів навпроти нього, про людське око складаючи їм компанію. Адолін пішов збирати донесення про завдані великобурею збитки. Хлопця, здавалось, надзвичайно стривожило те, що видіння виявилися правдиві.
— Але ж чоловік, якого ти бачив, не згадував свого імені, — заперечила жінка.
— То був він, Навані, — Далінар втупив погляд у стіну поверх голови Ренаріна, роздивляючись гладкий коричневий Душезаклятий камінь. — Поряд із ним відчувались атмосфера владності та вага колосальної відповідальності. А ще певна велич.
— Але то міг виявитись якийсь інший правитель, — не здавалася та. — Адже він все ж відкинув твою пропозицію написати книгу.
— Просто час зробити це ще не настав — йому наразі було не до того. Стільки смертей… Його гнітила певна непоправна втрата. Прародителю бур! Дев’ять із десяти підданих загинули у війні. Ти можеш собі таке уявити?
— Руйнації, — сказала Навані.
«Об’єднай народ… Гряде Справжня Руйнація…»
— Чи відомі тобі якісь згадки про Руйнації? — запитав Далінар. — Не казочки подвижників, а свідчення історичних джерел?
Навані тримала в руці келих підігрітого фіолетового вина, на скляному обідку якого утворилися краплинки конденсату.
— Так, але це не в мене треба запитувати. У нас історик Джасна.
— Гадаю, я бачив наслідки одної з них. І я… мабуть, спостерігав трупи Спустошувачів. Це не може слугувати додатковим доказом?
— Коли й так, то все ж і близько не таким надійним, як лінгвістичний, — Навані пригубила трохи вина. — Руйнації згадуються в стародавніх переказах. І — за бажанням — можна доводити, начебто ти уявив собі саме те, що й очікував побачити. Але якщо нам вдасться перекласти ці слова, ніхто не зможе заперечити, що у видіннях тобі являється дещо реальне.
На низенькому столику між ними лежав її планшет із прикріпленим до нього аркушем, по різні боки якого акуратно поміщалися чорнильниця та перо.
— Ти збираєшся розповісти іншим? — спитав Далінар. — Про послане мені у видіннях?
— А як іще нам пояснити те, що відбувається з тобою?
Князь не поспішав із відповіддю. Бо як би це сказати? З одного боку, усвідомлення того, що він не божеволіє, принесло полегшення. Але якщо якась сила намагалася ввести його в оману такими картинами, насилаючи образи Ногадона та Променистих тому, що той мав повірити їм?
«Променисті лицарі впали, — нагадав він собі. — І покинули людство напризволяще. А деякі ордени навіть повернули зброю проти нас, якщо вірити легендам». І щось в усьому цьому вибивало його з колії. Так, Далінар заклав іще одну підвалину для відбудови своєї внутрішньої ідентичності, але найважливіше питання й досі залишалось без відповіді. Довіряє він своїм видінням чи ні? Бо ж тепер, після посіяних Адоліном сумнівів, які серйозно потривожили його душевний спокій, князю ніяк не випадало повертатися до некритичного їх сприйняття.
Тож доки походження побаченого не з’ясується, йому здавалося неправильним розголошувати деталі.
— Далінаре, — мовила Навані, нахиляючись до нього, — у таборах пліткують про твої напади. Навіть дружини твоїх офіцерів почуваються ніяково. Вони гадають, ніби ти боїшся бур або що в тебе якесь душевне захворювання. А це реабілітує тебе!
— Яким чином? Подаючи мене таким собі містиком? Багато хто вважатиме, що від моїх видінь віє чимось підозріло близьким до пророцтва.
— Тобі являється минуле, батьку, — заперечив Ренарін. — А це не заборонено. Та й якщо вже Всемогутній дарує їх, то як можуть люди сумніватися в ньому?
— І Адолін, і я говорили з подвижниками, — сказав на це батько. — І ті запевняли, ніби вкрай малоймовірно, щоб вони походили від Всемогутнього. Тож навіть якщо ми вирішимо, що видінням можна довіряти, багато хто з цим не погодиться.
Навані відкинулася в кріслі, поклавши захищену руку на коліна й потягуючи вино.
— Далінаре, твої сини розповідали мені, ніби ти ходив на пошуки Старої магії. Для чого? Що ти просив в Охоронниці ночі? І яке прокляття та наслала на тебе взамін?
— Я сказав їм, що мені жити з цим соромом, — відповів Далінар. — І я не ділитимусь ним.
У кімнаті запала тиша. Шквальні потоки дощу, які змінювали власне великобурю, більше не барабанили по крівлі.
— А раптом це виявиться важливим? — сказала нарешті Навані.
— То було хтозна-коли. Задовго до початку видінь. Навряд чи ці речі пов’язані.
— Усе може бути.
— Ну, так, — визнав князь.
Це що ж, той день довіку не дасть йому спокою? Хіба не досить того, що він позбувся й найменшої згадки про дружину?
А що думає про це Ренарін? Чи не засудить він батька за такий страшний гріх? Далінар примусив себе підвести очі й зустрітися з підсиленим лінзами поглядом сина.
Як не дивно, той не здавався стурбованим. Просто задумливим.
— Вибач, що тобі довелося дізнатися про мою ганьбу, — сказав князь, дивлячись у бік Навані.
Та байдуже махнула рукою.
— Хоча конгрегації й обурюються, коли хтось шукає допомоги Старої магії, накладена ними єпитимія ніколи не буває сувора. Підозрюю, тобі не довелося перенапружуватись, щоб очиститися від гріха.
— Подвижники зажадали милостині для бідних, — сказав Далінар. — І ще я мав замовити низку молитов. Ні те, ні інше не усунуло наслідків скоєного й не позбавило мене почуття провини.
— Гадаю, тебе здивувало б, скільки благочестивих світлооких звертаються до Старої магії в певний момент свого життя. І то беручи до уваги лише тих, хто зумів дістатися Долини. Та все ж я сумніваюсь, чи немає тут зв’язку з видіннями.
— Тітко, — втрутився Ренарін, обертаючись до неї. — Я недавно просив, щоб мені почитали дещо про Стару магію. І погоджуюся з висловленою оцінкою. Це не схоже на роботу Охоронниці ночі. Вона насилає прокляття в обмін на вдоволення невеличких бажань. Завжди пасок на поясок — одне прокляття за одне бажання. Батьку, адже ти, поза сумнівом, знаєш, у чому полягало те й інше?
— Так, — відповів Далінар. — Мені достеменно відоме моє прокляття, і воно не має з цим нічого спільного.
— Ну, тоді не схоже, що Стара магія тут якось замішана.
— Згоден, — промовив князь. — Але твоя тітка має рацію, піддаючи це сумніву. Адже істина полягає в тому, що ми не можемо довести й зворотного — мовляв, видіння послав Всемогутній. Комусь хочеться, щоб я дізнався про Руйнації та Променистих лицарів. І можливо, нам варто поцікавитися — чому?
— А чим були Руйнації, тітонько? — запитав Ренарін. — Подвижники розводяться про Спустошувачів. Про людство, Променистих, війну. Але як це відбувалося насправді? Нам відомо щось конкретне?
— Серед секретарок твого батька є фольклористки — вони зуміють краще прислужитися тобі в цьому питанні.
— Напевно, знайдуться, — підтримав сина Далінар, — але я не певен, кому з них можна довіряти.
Навані помовчала.
— Слушна думка. Що ж, наскільки мені відомо, свідчень сучасників не збереглося. Це ж було дуже-дуже давно. Але я точно пам’ятаю, що Руйнації згадуються в міфі про Парасафі й Надріса.
— А, Парасафі, — сказав Ренарін. — Це та, що розшукала живородні камені.
— Так, — підтвердила тітка. — Щоби відродити свій загиблий народ, вона видерлася на Дарські вершини — тут у міфу з’являються варіанти, де перелічуються різноманітні гірські хребти наших днів, котрі, мовляв, і є тими самими «Дарськими вершинами», — щоби знайти камінці, яких торкнулися самі Вісники. Тоді піднесла їх до Надріса, котрий лежав на смертнім одрі, і зібрала його сім’я, щоб у них зародилося життя. Із каменів вилупилося десятеро дітей, які й поклали початок новому племені. Здається, воно називалося Марна.
— І від нього пішли макабакі, — додав Ренарін. — Матуся розповідала мені цю історію, коли я був маленький.
Далінар похитав головою.
— Народилися з каменів?
На його думку, більшість стародавніх легенд не пролазили ні в тин ні в ворота, хоча конгрегації й канонізували чимало з них.
— Руйнації згадуються на початку історії, — вела далі Навані, — як причина поголовного винищення одноплемінників Парасафі.
— Але що вони собою являли?
— Війни, — жінка зробила ковточок вина. — Спустошувачі нападали знову й знову, силкуючись витіснити людство з Рошару в Геєну, як-от колись вижили його — а з ним і Вісників — з Ідилічних покоїв.
— А коли з’явилися Променисті лицарі?
Навані знизала плечима.
— Не знаю. Напевно, вони були якимось військовим угрупуванням одного з королівств чи, можливо, спочатку армією найманців. Це полегшило би розуміння того, чому вони врешті-решт скотилися в тиранію.
— Мої видіння натякають на інше, — зауважив князь. — Імовірно, тут і криється справжня мета того, хто їх насилає — спонукати мене повірити в ці брехні щодо Променистих, викликати прихильність до них, а там, дивись, і підштовхнути до повторення їхнього падіння та зради.
— Ой, не знаю, — сказала Навані, і в її тоні почувся скептицизм. — Не думаю, що ти бачив про них щось відверто неправдиве. Легенди здебільшого сходяться в тому, що Променисті не завжди були такі вже й погані. Принаймні в тій мірі, у якій легенди взагалі здатні не суперечити одна одній.
Далінар підвівся й узяв її майже порожній келих, а тоді підійшов до сервірувального столика й знову наповнив його. Відкриття, пов’язане з його психічною адекватністю, мало би багато чого прояснити, але натомість лише більше заплутало. А якщо за видіннями стояли Спустошувачі? Він чув розповіді про те, ніби вони могли вселятися в тіла людей і змушували тих творити зло. Чи якщо побачене все ж походило від Всемогутнього, то з якою метою йому являлося?
— Мені треба все це обміркувати, — сказав Далінар. — Сьогодні видався важкий день. Прошу вас, я би хотів залишитися наодинці з думками.
Ренарін підвівся, шанобливо кивнув і попрямував до дверей. Навані піднялася повільніше; прошурхотівши шовками, поставила келих на столик, а тоді ще й дала гаку, щоб забрати свій знеболювальний фабріал. Син пішов, а князь став біля виходу й там дожидався її. Він не дозволить знову підловити себе наодинці. Далінар визирнув крізь дверну пройму. Його солдати були на місці, а головне — на видноті. От і добре.
— Ти зовсім не радий? — запитала Навані, затримавшись на порозі біля нього й поклавши одну руку на одвірок.
— Радий?
— З того, що не божеволієш.
— От тільки невідомо, чи не водять мене за ніс, — відповів той. — У певному сенсі тепер перед нами постало навіть більше питань, ніж раніше.
— Твої видіння — благословенні, — сказала Навані, кладучи вільну руку йому на плече. — Я відчуваю це, Далінаре. Хіба ти не розумієш, як це чудово?
Погляд князя зустрівся з її очима — світло-фіолетовими й прекрасними. Яка ж вона вдумлива, яка розумна! І як би він хотів, щоб їй можна було цілковито довіритись!
«Вона виявила до мене виняткову чесність, — подумав Далінар. — Нікому й словом не обмовилася про мій намір зректися влади. І навіть не пробувала скористатися видіннями проти мене».
Йому стало соромно за те, що колись він побоювався протилежного.
Навані Холін була дивовижною жінкою. Дивовижною, захопливою й небезпечною.
— Я розумію, що мені додалося тривог, — сказав він. — А також небезпек.
— Але ж, Далінаре, ти отримуєш досвід, про який учені — історики й фольклористи — можуть хіба що мріяти! Я заздрю тобі, хоча ти й стверджуєш, що не бачив вартих уваги фабріалів.
— Навані, у древніх їх не було. Я певен цього.
— І це змінює всі наші уявлення про них.
— Виходить, що так.
— Обвал на твою голову, Далінаре, — мовила вона, зітхнувши. — Невже ніщо більше не розпалює в тобі пристрасті?
Той глибоко вдихнув.
— І навіть дуже багато чого, Навані. Мої нутрощі звиваються, мовби зграя міног, а почуття переплітаються одне з одним. Від реальності побаченого аж голова паморочиться.
— Обертом іде, — поправила вона. — А ти й справді мав на увазі те, що сказав раніше? Ніби довіряєш мені?
— А я таке казав?
— Пояснив, що не довіряєш своїм секретаркам, і попросив мене записувати видіння. У цьому вчувається певний натяк.
Її вільна рука все ще лежала в нього на плечі. Жінка простягла захищену руку й зачинила двері в коридор. Він заледве не зупинив її, але завагався. Чому?
Двері, клацнувши, зачинилися. Вони лишились удвох. І вона була така красуня. Її розумні збудливі очі палали пристрастю.
— Навані, — дорікнув Далінар, тамуючи в собі бажання. — Ти знову за своє…
І чому він їй це дозволяв?
— Атож, — промовила та. — Я завзята жінка, Далінаре.
У її тоні не вчувалось жодної грайливості.
— Так не годиться. Мій брат…
Він потягнувся до дверей, щоби знову відчинити їх.
— Твій брат, — бризнула слиною Навані, і її обличчя спалахнуло від гніву. — Чому всі завжди мають оглядатися на нього? Кожен тільки те й робить, що тривожиться за покійника! Він не з нами, Далінаре. Його нема. Я сумую за ним. Але, схоже, і наполовину не так сильно, як ти.
— Я шаную його пам’ять, — твердо відказав той і, невідомо чого вичікуючи, затримав руку на клямці дверей.
— Прекрасно! Рада за тебе. Але минуло шість років, а ніхто й досі не сприймає мене інакше як дружину небіжчика. Решта жінок розважають мене дозвільними теревенями, та в їхні політичні гуртки мені зась. Вони мають мене за анахронізм. Ти хотів знати, чому я так швидко повернулася?
— Мені…
— Я повернулася, бо в мене нема дому, — просичала вона. — Мені слід залишатися осторонь важливих подій, бо мій чоловік — мертвий! Байдикуй собі на здоров’я. Знаки уваги — звідусіль, та от сама увага — нізвідки. Адже в моїй присутності їм ніяково. Королеві та її фрейлінам.
— Мені шкода, — сказав Холін. — Але я…
Та здійняла вільну руку й легенько вдарила його в груди.
— Я не стерплю такого й від тебе, Далінаре. Ми ж дружили ще навіть до того, як я вперше зустрілася з Ґавіларом! Ти й досі знайомий зі мною, а не тінню давно покійного члена династії. Хіба не так?
І благально глянула на нього.
«Кров моїх пращурів, — подумав вражений князь. — Вона плаче».
Дві маленькі сльозинки.
Далінар нечасто бачив її такою щирою.
А тому поцілував.
То була помилка. Він знав, що була. Але все ж схопив її, затис у грубих гарячих обіймах і взявся ловити губи жінки своїми, не в змозі стриматися. Навані танула, притулившись до нього. Той відчував солоний присмак сліз, які збігали до її вуст, що зливалися з його власними.
Це тривало довго. Аж надто довго. Блаженно довго. Совість волала до нього, неначе в’язень, якого прикували ланцюгами до камери й примусили споглядати якесь жахіття. Але певна частина його єства прагнула цього десятиліттями, котрі минули в спогляданні того, як брат улещує, веде до шлюбу та робить своєю єдину жінку, яку коли-небудь жадав молодий Далінар.
Він зарікся, що ніколи не дозволить такому статися, і заборонив собі й думати про Навані тієї ж хвилини, коли Ґавілар здобув її руку. Але Далінар відступився.
Та її смак, її запах, тепло її тіла, що притискалося до нього, були занадто солодкі. І, мов аромат квітучого саду, змивали почуття провини. На мить той доторк прогнав геть усе інше. Забулися пов’язаний із видіннями страх, тривога через Садеаса й сором за скоєні помилки.
Він міг думати тільки про неї. Прекрасну, проникливу, тендітну й сильну водночас. Далінар горнувся до її тіла — того єдиного, за що можна було триматися, доки світ із його проблемами шалено вертівся довкола.
Нарешті він перервав поцілунок. Вона звела на нього сп’янілі очі. У повітрі довкола них повільно кружляли спрени пристрасті, схожі на крихітні пластівці кришталевого снігу. Князя знову захлеснуло почуття провини. Він спробував м’яко відсторонити її, але та міцно трималась за нього, притулившись усім тілом.
— Навані, — озвався Далінар.
— Тс-с-с.
Жінка поклала голову йому на груди.
— Нам не можна…
— Цить, — повторила вона наполегливіше.
Той зітхнув, але дозволив собі не розмикати обіймів.
— У цьому світі коїться щось не те, Далінаре, — тихо сказала Навані. — Загинув король Джа Кеведу. Я щойно почула про це. Його вбив Сколкозбройний шин у білому одязі.
— Прародителю бур!
— Щось відбувається, — повторила вона. — І причому масштабніше, ніж тутешня війна, важливіше, ніж помста за Ґавілара. Ти чув про ненормальні речі, які бурмочуть люди перед смертю? Більшість не звертають на це уваги, але серед лікарів поповзли чутки. Буревартівники шепочуться між собою, що стихії стають все могутнішими.
— Чув, — ледь видобув той, ущент одурманений нею.
— Моя дочка дошукується чогось, — вела далі жінка. — Вона інколи лякає мене. Така вже завзята! Я щиро маю її за найрозумнішу людину, з якою коли-небудь зналася. І предмет її розвідок… Далінаре, вона гадає, що назріває дещо вкрай небезпечне.
«Сонце схиляється до горизонту. Гряде Вічновій. Справжня Руйнація. Ніч скорбот…»
— Ти потрібен мені, — промовляла Навані. — Я роками жила з цим знанням, але боялася, що почуття провини зруйнує тебе, тому й утекла. Проте не змогла лишатися осторонь. Не з тим ставленням, з яким зіштовхнулася, і не тоді, коли на світі таке коїться. Я налякана, Далінаре, і ти потрібен мені. Ґавілар насправді виявився не таким, яким усі його сприймали. Я була небайдужа до нього, та він…
— Будь ласка, — попросив Далінар. — Не кажи про нього погано…
— Гаразд.
«Кров моїх пращурів!» Він не міг думати про щось інше, крім її запаху. Заціпенівши, князь тримався за неї, мов людина, що з останніх сил хапається за камінь під поривами великобуряного вітру.
Та звела на нього погляд.
— Що ж, у такому разі дозволь висловитись інакше: я була небайдужа до Ґавілара, але я більш ніж небайдужа до тебе. І мені набридло чекати.
Далінар заплющив очі.
— Як ти це собі уявляєш?
— Ми щось придумаємо.
— Нас публічно знеславлять.
— У таборах на мене й так не звертають уваги, — відказала Навані, — а про тебе поширюють поголоски й плітки. Що ще вони можуть нам заподіяти?
— Знайдуть, як насолити. Мене, наприклад, поки що не засудили конгрегації.
— Ґавілар мертвий, — сказала вона, знову кладучи голову князю на груди. — За життя чоловіка я жодного разу не зрадила йому, хоча Прародитель бур свідок, що в мене були для цього всі підстави. Конгрегації можуть балакати все що завгодно, але «Аргументи» не забороняють союзу між нами. Традиція та віровчення — не одне й те ж, і я не збираюся зважати на страх образити чиїсь почуття.
Далінар глибоко вдихнув, а тоді примусив себе розтиснути обійми й відсторонитися.
— Якщо ти сподівалася вгамувати на сьогодні мої тривоги, то в тебе нічого не вийшло.
Та склала руки. Він і досі відчував те місце на спині, де його торкнулася її захищена лівиця. Ніжний дотик, який бережуть для членів родини.
— Я тут не для того, щоби вгамовувати тебе, Далінаре. Якраз навпаки.
— Прошу тебе. Мені справді потрібен час подумати.
— Я не дозволю тобі відштовхнути мене. Я не робитиму вигляду, що цього не було. Я не…
— Навані, — м’яко перебив він її. — Я не залишу тебе. Обіцяю.
Вона якийсь час дивилася на князя, а тоді на її обличчі проступила іронічна посмішка:
— Гаразд. Але ти сьогодні дещо започаткував.
— Я? — перепитав той, здивований, захоплений, спантеличений, схвильований і присоромлений водночас.
— Поцілунок був твоєю ініціативою, — немов між іншим зауважила вона, відчиняючи двері й виходячи в передпокій.
— Це ти мене на нього спокусила.
— Що? Спокусила? — вона озирнулася на нього. — Далінаре, я ще ніколи в житті не була такою щирою й відкритою.
— Знаю, — відказав той, усміхаючись. — Саме це мене й спокусило.
Він тихенько зачинив двері й зітхнув.
«Кров моїх пращурів, — подумав він, — ну чому в таких справах ніколи не буває просто?»
Та все ж, усупереч своїм думкам, він почувався так, неначе цілий світ якимось дивом зробився праведнішим, ставши гріховнішим.
62
Три ґліфи
«Тьма стає палацом. Нехай же владарює! Нехай же владарює». — Дата отримання зразка: какева, 1173, за 22 секунди до смерті. Досліджувався темноокий селай невідомої професії.
— Гадаєш, вона зможе нас урятувати? — запитав нахмурений Моаш, глянувши на молитву, яку командир пов’язав собі на праве плече.
Каладін відвів очі. Він стояв у парадній стійці, а Садеасові солдати тим часом перетинали настил. Тепер, коли він почав працювати, прохолодне весняне повітря бадьорило його. У ясному небі не було ні хмаринки, і буревартівники запевняли, що жодної стихії не очікується.
Пов’язана йому на руку молитва була нехитра: усього три ґліфи — «вітер», «захист», «коханий». Її адресували Джезерезе — Прародителю бур, — щоби той захищав близьких і друзів. Такій прямолінійності надавала перевагу його мати. Попри всю свою іронічність і вишуканість, щоразу, коли Гесіна плела чи писала молитву, вона виходила щира та проста. А тому, надягши її зараз, він мимоволі згадав про матусю.
— Повірити не можу, що ти виклав за неї чималі гроші, — не вгавав Моаш. — Бо якщо й існують Вісники, котрі наглядають за людством, то до мостонавідників їм байдуже.
— Гадаю, останнім часом на мене просто нахлинула ностальгія.
Сама молитва, напевно, і справді була ні до чого, проте віднедавна в нього з’явилися причини частіше задумуватись про релігію. Для багатьох рабів невільницьке життя практично унеможливлювало віру в те, що хтось або щось спостерігає за ними. Однак чимало мостонавідників у неволі, навпаки, ставали побожніші. Такі подібні групи, а реакції — протилежні. Чи означало це, що перші з них дурнуваті, а другі — бездушні, а чи вказувало на дещо зовсім інше?
— Як не крути, а нас уколошкають, — долинув ззаду голос Дрегі. — От і вся історія.
Мостонавідники вимотались. Каладіна та його команду таки примусили спуститися в провалля вночі. Гашал виставила суворі вимоги, вимагаючи збільшення кількості трофеїв. Щоб виконати нову норму, довелося відмовитись від тренування й зайнятися мародерством.
А відтак сьогодні вранці їх підняли по тривозі для участі в мостовій вилазці після якихось трьох годин сну. Стоячи в строю, ті клювали носом, а вони ж іще навіть не добулися до оспорюваного плато.
— Ну й нехай, — тихо озвався Шрамм з іншого краю шеренги. — Хочуть нашої смерті? Що ж, я не з лякливих. Ми їм покажемо, що таке доблесть. Нехай собі ховаються за нашими мостами та спинами, доки ми атакуємо.
— І яка ж у цьому звитяга? — заперечив Моаш. — Давайте краще нападемо на солдатів. Просто зараз.
— На своїх? — запитав Сиґзіл, повернувши своє темношкіре обличчя й окинувши поглядом стрій.
— Атож, — підтвердив Моаш, так само дивлячись перед собою. — Нам кінець у будь-якому разі. То чому б не прихопити з собою кількох із них? Накинутись на — поглинь його Геєна — Садеаса? Його варта на таке не очікує, і я ладен закластися, що в нас би вийшло звалити декого з ніг і вирвати списи, а тоді винищувати світлооких, аж доки ті нас не переб’ють.
Кілька мостонавідників схвально забурмотіли, а солдати й далі перетинали настил.
— Ні, — заперечив командир. — Це нічого не дасть. З нами покінчать іще до того, як ми встигнемо завдати Садеасу хоча б мінімальних незручностей.
Моаш сплюнув.
— Ну а цим — чого ми досягнемо? Поглинь тебе Геєна, Каладіне. У мене таке відчуття, наче я вже теліпаюсь на шибениці.
— У мене є план, — промовив той.
Він чекав на скептичні зауваження, бо інші його плани не справдилися.
Але нарікань ні в кого не виникло.
— Ну-ну, — буркнув Моаш. — І в чому ж він полягає?
— Сьогодні побачите, — відказав командир. — Якщо він спрацює, це дасть нам змогу виграти час. А коли нічого не вийде — тоді я покійник, — він обернувся й окинув поглядом низку облич. — У такому разі Тефт має наказ очолити вашу спробу втекти цієї ж ночі. Ви не готові до неї, але так хоча б отримаєте шанс.
Це звучало все ж краще, ніж накинутися на Садеаса, коли той перетинатиме міст.
Каладінові люди закивали, і навіть Моаш, здавалось, заспокоївся. Хоч яким незгідливим той був на початку, проте став не менш відданим, аніж решта. Гаряча голова, він таки виявився й найкращим списником.
Верхи на чалому жеребці до них наближався Садеас у своїй червоній Сколкозбруї та шоломі з піднятим забралом. Доля розпорядилася так, що той перетинав настил Каладіна, хоча — як і завжди — мав вибір з двадцяти аналогічних. У бік обслуги він навіть не глянув.
— Перешикуватися й переправитись! — звелів командир, щойно Садеас перетнув провалля. Мостонавідники пройшли по настилу, і Каладін звелів їм втягнути його за собою, а тоді піднімати.
Тепер міст здавався навіть важчим, ніж раніше. Обслуга перейшла на рись, огинаючи армійську колону й поспішаючи добутися до наступної прірви. Удалині позад них показалася ще одна армія — в синьому, — яка просувалася вслід, долаючи розколини за допомогою інших Садеасових команд. Скидалося на те, що Далінар Холін відмовився від своїх громіздких гужових настилів і тепер вдавався до послуг мостонавідної обслуги союзника. От тобі й «честь» і небажання жертвувати їхніми життями.
У своєму капшуку Каладін тримав чимало заряджених сфер, які роздобув у міняйл, заплативши за них більше, але тьмяними. Таке марнотратство бісило його, але він потребував Буресвітла.
Вони швидко дісталися наступної прірви, котра — як повідомив йому Матал, благовірний Гашал — мала виявитись передостанньою. Солдати заходилися розминатись і перевіряти спорядження, а в повітря довкола них почали здійматися спрени очікування, схожі на невеличкі вимпели.
Встановивши настил, обслуга повідходила осторонь. Каладін помітив Лопена й мовчазного Даббіда, які наближалися з ношами, навантаженими бурдюками води та бинтами. Щоби компенсувати відсутність руки, гердазієць причепив свою ношу за гак у себе на поясі. За мить вони вже маневрували між членів Четвертого мосту, напуваючи їх.
Поминаючи командира, Лопен кивнув на велику опуклість по центру нош — мішок з обладунками.
— Коли тобі це знадобиться? — тихенько запитав він, опустивши свій вантаж і простягаючи командиру бурдюк.
— Перед тим, як ми вирушимо на штурм, — відповів Каладін. — Молодчина, Лопене.
Той підморгнув.
— Від однорукого гердазійця все одно вдвічі більше користі, ніж від безмозкого алетійця. А до того ж я й одноруч — диви, на що здатний.
І нишком показав непристойний жест солдатам, які марширували повз них.
Каладін усміхнувся, але поступово ставав надто стривоженим для веселощів. Чимало часу минуло, відколи його востаннє трясло перед битвою. Він гадав, ніби Туккс вибив це з нього багато років тому.
— Гей, — гукнув раптом чийсь голос. — Ану, дайте-но й мені.
Каладін обернувся й побачив, що до них підходить солдат. І то якраз із людей того типу, яких він навчився уникати ще в армії Амарама. Темноокий скромного рангу, той був здорованем від природи та, напевно, отримав підвищення суто завдяки зросту й кремезності. Його обладунок належно утримувався, але з-під нього виглядав заплямований та пом’ятий мундир, а засукані рукави оголювали волохаті лаписька.
Спочатку Каладін запідозрив, що той помітив Лопенів «привіт». Але бурмило не виглядав злютованим. Відштовхнувши першого вбік, він смикнув за міх у руці другого. Це помітили солдати поблизу, які зібралися в очікуванні переправи. Їхні власні команди водоносів пересувалися значно повільніше, і не один із них поглядав на гердазійця та його бурдюки.
Дозволити воякам скористатись їхньою водою означало би створити страшний прецедент — але це було б іще півбіди порівняно зі справжнім лихом. Бо якби всі спраглі скупчилися довкола нош, щоби напитися, то неминуче виявили б лантух, напханий обладунками.
Каладін умить зреагував і вихопив бурдюк з руки солдата.
— У вас є власні водоноси.
Той здивовано глянув на нього, немов відмовляючись вірити, що нарвався на відсіч від якогось мостонавідника. Він лиховісно насупився й опустив списа, вперши його тупим кінцем у землю.
— Я не хочу чекати.
— Нічим не можу допомогти, — сказав Каладін, упритул підступаючи до нього та дивлячись просто у вічі. А про себе проклинав ідіота. Бо якщо це обернеться бійкою…
Боєць завагався, ще більше спантеличений відвертою погрозою з боку члена мостової обслуги. Каладін не мав таких ручиськ, як супротивник, але був на палець або й два вищий. На обличчі солдата проступила розгубленість.
«Ну ж бо, відчепися», — гіпнотизував його подумки той.
Але ні. Позадкувати від мостонавідника на очах усього загону? Солдат стиснув кулак, похрустівши суглобами.
За лічені секунди вся команда була тут як тут. Вояк закліпав очима, забачивши, як, прикриваючи свого, довкола загрозливим оберненим клином шикується Четвертий міст. Обслуга рухалася з природною плавністю, як і вчив Каладін. Кожен із них стискав кулаки, переконливо демонструючи служивому, що регулярна «важка атлетика» привела їх у кращу фізичну форму, ніж та, яку мав пересічний солдат.
Здоровань обернувся на свій загін, неначе просячи підкріплення.
— Ти що, друже, хочеш спровокувати бійку? — тихо процідив Каладін. — Цікаво, кого ж Садеас змусить бігти з цим настилом, якщо зі строю вибуде хоч один із мостонавідників?
Той зиркнув на супротивника, якусь хвильку помовчав, а тоді, нахмурившись, вилаявся й відійшов.
— Не хочеться бруднити руки об той крєм, яким він напханий, — пробурчав чолов’яга, приєднуючись до товаришів.
Члени Четвертого мосту заспокоїлись, хоча чимало «побратимів» задираки, які стояли в черзі, привітливо глянули на них. Обслуга вперше заробила дещо інше, аніж позирк спідлоба. Залишалося сподіватись, щоби ті не допетрали, що команда мостонавідників швидко та злагоджено утворила бойовий стрій, у який зазвичай шикуються списники.
Каладін махнув своїм людям розхóдитись і кивнув на знак вдячності. Вони відступили, а командир пожбурив відвойований бурдюк назад Лопенові.
Коротун криво всміхнувся.
— Відтепер я пильніше наглядатиму за деким, харизматику.
І скоса глянув на солдата, котрий намагався відібрати воду.
— Це ж як? — не зрозумів Каладін.
— Та бач, знайшовся в мене родич у команді водоносів, — пояснив Лопен. — І він, гадаю, завинив мені за той випадок, коли я допоміг був подрузі його сестри здихатися одного бовдура, якому та запала в око…
— Ну й родичів у тебе!
— Ріднí ніколи не буває забагато. І той, хто сíкається до одного з нас, займає ціле кодло. Але якраз цього ви, дурнолобці, усе ніяк не можете второпати. Не бери на свій рахунок, харизматику.
Командир звів брову.
— Облиш його, Лопене. Не сьогодні. «Я скоро й сам тут заварю добрячу кашу».
Той, зітхнувши, кивнув.
— Гаразд. Лише заради тебе, — а тоді здійняв бурдюк у руці. — Упевнений, що не бажаєш промочити рот?
Каладін не хотів: його шлунок міг не втримати випитого. Але примусив себе взяти міх і зробити кілька ковтків.
Незабаром надійшов час і їм перетинати настил та, втягнувши його за собою, завдавати на плечі перед останнім забігом — штурмом. Бійці Садеаса шикувалися в колони, уздовж яких туди-сюди скакали світлоокі, вигукуючи накази. Матал махнув їхній команді висуватись на позицію. Армія Далінара Холіна відстала: вона пересувалася повільніше з огляду на більшу чисельність.
Командир зайняв своє місце в першій лінії. Попереду, на краю сусіднього плато, стали в стрій паршендійські лучники, вдивляючись у той бік, звідки очікували нападу. «Це що ж, вони вже співають?» Каладінові здалося, ніби він чує їхні голоси.
Праворуч нього стояв Моаш, а ліворуч — Скеля. Через катастрофічний некомплект у лінії смертників їх було лише троє. Шена він розмістив із самого заду, щоби той не побачив, що зібрався зробити його командир.
— Я вискочу з-під настилу, щойно ми підемо в атаку, — пояснив Каладін сусідам. — Скеле, ти за головного. Нехай не збавляють темпу.
— Гаразд, — відказав рогоїд. — Хоч нам без тебе доведеться важкувато. У нас замало людей, та й ті знесилені.
— Ви впораєтесь. Мусите впоратись.
Каладін не бачив обличчя сусіда — з-під мосту його не розгледиш, — та у звуках голосу здорованя вчувалася тривога.
— А цей фортель, який ти викинеш, — він небезпечний?
— Напевно, так.
— Я можу чимось допомогти?
— Боюся, ні, мій друже. Але самé твоє запитання надає мені сили.
Відповісти на це Скелі не довелося. Матал скомандував мостонавідникам рушати. Угору знялися стріли, відволікаючи паршенді. Обслуга припустила щодуху.
Командир пригнувся й вискочив поперед них. Лопен чекав осторонь і жбурнув йому мішок з обладунками.
Матал нажахано заверещав на Каладіна, але команди вже прийшли у рух. Той сконцентрувався на меті — захистити Четвертий міст — і різко вдихнув. Із капшука на поясі ринуло Буресвітло, та він не став усотувати забагато. Рівно стільки, щоб відчути сплеск енергії.
Сил летіла перед ним, ставши майже невидимою — лише ледь помітно брижилося повітря. Каладін зірвав із лантуха зав’язку, витяг жилет і незграбно накинув через голову. Він не став марудитися зі шнурівкою по боках, а натомість, перестрибуючи невеличку скельну формацію, надяг шолома. Наостанок дійшла черга щита, на якому, хрест-навхрест прив’язані спереду, гримотіли червоні паршендійські кістки.
Навіть длубаючись з обладунками, він без особливих зусиль добряче випереджав перевантажені мостонавідні команди. Його заряджені Буресвітлом ноги були прудкі та надійні.
Спів лучників-паршенді просто попереду різко урвався. Декілька з них поопускали зброю, і хоч туди залишалося ще далеченько, щоб розгледіти обличчя, він нюхом відчував їхній сказ. Каладін на це й очікував. І навіть сподівався.
Паршенді залишали своїх мертвих. Та не тому, що їм, мовляв, начхати: просто переміщувати покійних вважалося в них виявом жахливої неповаги. Здавалось, гріхом було навіть торкнутися небіжчика. Ну а якщо так, то опоганити трупи й прихопити у бій обладунки з кістками мало означати щось неуявно гірше.
Щойно Каладін наблизився, як лучники затягнули іншу пісню. Швидку й шалену — радше скандування, аніж наспів. Ті, що були поопускали зброю, тепер знову її здійняли.
І всі вони в будь-який спосіб намагалися вбити блюзніра.
У Каладіна полетіли стріли. Дюжини стріл. Їх випускали не злагодженими залпами. Ті свистіли поодинці — стрімко й нестямно, — бо кожен лучник намагався поцілити за першої ж можливості. На святотатця летів смертельний рій.
Пульс Каладіна несамовито забився, і він ухилився ліворуч, зістрибнувши з невисокого камінного пагорбка. Стріли протяли повітря в небезпечній близькості від цілі. Але заряджені Буресвітлом м’язи реагували миттєво. Він ухилявся, скільки міг, а тоді, рухаючись зигзагами, повернув у протилежному напрямку.
Четвертий міст позаду Каладіна досяг зони ураження лучників, але туди не полетіло жодної стріли. Інші команди теж залишилися без уваги: більшість паршенді зосередилися на ньому. Стріли линули все жвавіше, розпорошуючись довкола й відскакуючи від щита. Одна з них, проносячись мимо, розкраяла йому руку, а інша вдарилась об шолом і ледь не збила його з голови.
Рана заюшила не кров’ю, а Світлом і, на Каладінів подив, почала повільно затягуватись. На шкірі виступив іній, а запас енергії поступово виснажувався. Він втягнув її більше, зарядившись аж до видимої осяйності. Й ухилявся, вертівся, відскакував, мчав.
Його загартовані в битвах інстинкти впивалися новонабутою швидкістю, і він щитом збивав стріли, що пролітали в повітрі. Неначе тіло давно прагнуло такої здатності й було народжене, щоби сповна скористатися перевагами Буресвітла. Упродовж усього попереднього життя він існував — мляво й безпорадно. А тепер от зцілився. Він не вийшов за межі власних можливостей — ні, він нарешті їх досягав.
Зграя стріл жадала його крові, але Каладін ухилився від них, діставши ще один поріз на руці, але відбивши решту щитом чи нагрудником. Черговий наліт — і він рвучко здійняв свій захист, побоюючись не встигнути. Але древка змінили курс і, зробивши дугу, врізалися в дерево. Самонавелися на нього.
«Я притягую їх до щита!» Йому згадалися дюжини мостових вилазок, коли стріли впиналися в деревину поблизу його рук, що трималися за держаки. Завжди промазуючи на якийсь мізер.
«То скільки ж часу я вже це роблю? — подумав Каладін. — І скільки стріл притягнув до моста, відштовхнувши від себе?»
Йому нíколи було підраховувати. Він і далі рухався, ухиляючись. Відчував повів стріл, що пролітали в повітрі, чув їхній свист, у нього бризкали скалки, коли ті, ламаючись, вдарялися об камінь або щит. Він сподівався відволікти від своїх людей хоча би декого з паршендійських лучників, але й гадки не мав, що спричинить таку гостру реакцію.
Частина його єства нетямилася від захвату, вивертаючись, ухиляючись і відбиваючи зливу стріл. Але він почав видихатися. Спробував втягнути ще Буресвітла — але де там. Усі сфери були осушені. Він запанікував, не припиняючи вертітися, але раптом потік стріл став слабнути.
Каладін налякано усвідомив, що мостонавідні команди обігнули його з боків, залишивши тому місце й далі бавитися з ворогом, а самі промчали мимо й опустили свої вантажі. Їхній настил був встановлений, і кавалерія саме перетинала його, готуючись до атаки на лучників. Попри це, деякі паршенді, оскаженівши від люті, усе ще не припиняли обстрілу. Верхівці завиграшки стинали їх, зачищаючи територію та готуючи плацдарм для піхоти Садеаса.
Каладін опустив щита, який наїжачився стрілами. Він заледве встиг передихнути, як до нього, волаючи від радості, збіглися мостонавідники, і ледь не збили з ніг у пориві захоплення.
— Ти придурок! — вигукнув Моаш. — Буря на твою дурнувату голову! Що це було? І що ти собі думав?
— Фантастика! — озвався Скеля.
— Так і до загибелі недовго! — дорікнув Сиґзіл, проте його зазвичай суворе обличчя прикрасила усмішка.
— Прародителю бур, — докинув Моаш, висмикуючи стрілу з наплічника командирського жилета. — Ти тільки поглянь.
Каладін опустив очі та з подивом виявив, що в полах жилета й сорочки — там, де він заледве уникав попадання — зяяла дюжина дірок. А три стріли застрягли в шкірі обладунку.
— Буреблагословенний, — промовив Шрамм. — Що тут іще сказати?
Командир відмахнувся від їхніх похвал. Його серце несамовито калатало. Він був наче знетямлений: вражений тим, що вцілів, задубілий від спожитого Буресвітла й такий знесилений, ніби здолав маршрут підвищеної складності для бігу з перешкодами. Каладін глянув на Тефта, звівши брову, і кивнув на капшук, привішений до пояса.
Той похитав головою. Він уважно спостерігав: випари Буресвітла, що здіймалися з тіла хлопця, залишалися непомітними для глядачів — на заваді було світло дня. Та все ж те, як ухилявся від стріл командир, не могло не здатись чимось неймовірним і без настільки очевидного підтвердження. І якщо про нього й раніше побутували легенди, то після цього вони мали тільки багатократно примножитись.
Каладін обернувся, щоби глянути на війська, які проходили мимо. І в той момент він дещо усвідомив. На нього все ще чекала розмова з Маталом.
— Шикуйся, хлопці, — наказав командир.
Обслуга неохоче підкорилася, ставши довкола нього у дві шеренги. Попереду, біля їхнього мосту, стовбичив Матал. Той виглядав занепокоєно, і мав для цього всі підстави. Бо під’їжджав Садеас. Каладін зібрався з духом, пригадавши, як його попередня перемога — коли вони залучили бокове перенесення — наприкінці обернулася поразкою. Він завагався, а тоді поспішив уперед, до настилу, де Садеас от-от мав порівнятися з Маталом. Його люди кинулися вслід.
Він приспів саме в ту мить, коли його безпосередній керівник шанобливо вклонявся Садеасу, закутому в свою прославлену червону Сколкозбрую. Каладін і його команда зробили те саме.
— Авараку Матале, — промовив вельможа, кивком вказавши в бік новоприбулого. — Цей чоловік виглядає знайомим.
— Це той, який уже був влип в історію, Ваша Ясновельможносте, — відказав знервований капітан. — Той самий, що…
— А, так, — згадав Садеас. — Наше «чудо». І ти послав його вперед, щоби він прислужився приманкою? Хм, але ж існують усі підстави думати, що ти не мав би бути схильний до таких експериментів.
— Я беру на себе всю повноту відповідальності, Ваша Ясновельможносте, — відказав Матал, силкуючись подати інцидент у найкращому світлі.
Садеас окинув поглядом поле битви.
— Що ж, на твоє щастя, це спрацювало. Гадаю, тепер мені доведеться підвищити тебе, — він похитав головою. — Ті дикуни практично не зважали на атакуючих. Було наведено всі двадцять мостів, і в більшості команд — жодного пораненого. Щоправда, це вже по-своєму занадто. Однак сприймай мої слова як похвалу. Та найбільше мене потішило те, як ухилявся від стріл цей хлопчисько…
Він пришпорив коня, залишивши Матала з обслугою позаду.
Вийшло чи не найдвозначніше підвищення, свідком якого коли-небудь ставав Каладін, але нічого — згодиться й таке. Він розплився в широкій усмішці. Та начальник обернувся до нього, і його очі спалахнули гнівом.
— Ти… — бризнув слиною Матал. — Через тебе мене могли стратити!
— Але натомість підвищили, — відповів Каладін, а Четвертий міст тим часом лагодився прикривати командира.
— Я все одно мав би підвісити тебе догори дриґом!
— Дехто вже намагався, — відказав Каладін. — У них нічого не вийшло. А крім того, ви ж знаєте, що відтепер Садеас захоче, щоби я й далі з’являвся на передку, відволікаючи лучників. Щасти вам у пошуках іншого неборака, який спробує мене замінити.
Обличчя Матала побагровіло. Він розвернувся й подався перевіряти решту команд. Дві найближчі — Вісімнадцятий і Сьомий мости — стояли й дивилися на Каладіна та його людей. Усі двадцять настилів були наведені? Обійшлося практично без жертв?
«Прародителю бур! — подумалося йому. — Та скільки ж лучників стріляло в мене?»
— Командире, у тебе вийшло! — вигукнув Моаш. — Ти знайшов, у чому секрет. І тепер нам треба змусити твоє відкриття працювати. Розширювати цю практику.
— Б’юсь об заклад, що в мене вийшло б ухилитися від стріл, якби я тільки це й робив, — докинув Шрамм. — Маючи достатньо обладунків…
— Нам слід завести не один такий манок, — погодився Моаш. — Нехай би чоловік так зо п’ять бігали туди-сюди, притягуючи паршендійські стріли.
— Уся суть у кістках, — сказав Скеля. — От завдяки чому це спрацювало. Паршенді настільки сказилися, що не зважали на мостонавідні команди. І якби всі п’ятеро обвішалися їхніми кістками…
Ця фраза нагадала Каладіну про декого. Він озирнувся й обвів очима обслугу. Куди подівся Шен?
Онде він. Той із відсутнім виразом сидів на камінні й дивився перед собою. Командир та інші мостонавідники наблизились до нього. Паршмен звів погляд, і його обличчя перекосила гримаса болю, а по щоках струмками збігали сльози. Глянувши на Каладіна, він помітно задрижав, відвернувся й заплющив очі.
— Він усівся так тієї ж миті, коли побачив, що ти, хлопче, утнув, — пояснив Тефт, потираючи підборіддя. — Це може зробити його непридатним для подальших вилазок.
Командир стягнув із голови конструкцію з двох шоломів — панцирного, прив’язаного до шкіряного, — а тоді провів пальцями по волоссю. Верхній шолом трохи тхнув, хоча він і відмив його ще там, у прірві.
— Побачимо, — відказав Каладін, відчуваючи укол провини. І близько не такий дошкульний, щоби затьмарити цю перемогу в справі захисту своїх людей, але достатній, щоб її принаймні зіпсувати. — А поки що маємо чимало мостонавідних команд, які все ж потрапили під обстріл. Ви знаєте, що робити.
Обслуга закивала й підбігцем кинулася шукати поранених. Командир залишив одного з людей наглядати за Шеном — він був не певен, чим іще зарадити паршмену, — а сам, намагаючись не виказувати знемоги, поклав пітний головний убір, увінчаний панциром, і жилет у Лопенові ноші. Каладін опустився навколішки перебрати своє медичне обладнання — на той випадок, якщо воно знадобиться — та виявив, що його рука тремтить і не слухається. Глибоко й розмірено дихаючи, він притис її до землі, щоб угамувати дрож.
«Липка та холодна шкіра, — подумалося йому. — Нудота. Слабкість». У нього був шок.
— Ти в нормі, хлопче? — запитав Тефт, опустившись навколішки поруч Каладіна. Рана в нього на руці, отримана кілька вилазок тому, все ще залишалася перев’язаною, але це не могло зупинити його від нових забігів із настилом на плечах. Не тоді, коли в команді їх залишалася жменька, як-от тепер.
— Зі мною все буде гаразд, — відказав той, діставши бурдюка й тримаючи його в тремтливій руці. Йому заледве вдалося витягти корок.
— Ти виглядаєш не надто…
— Усе буде гаразд, — повторив Каладін, напившись та опускаючи міх. — Важливо те, що наші люди цілі.
— І ти щоразу таке вироблятимеш? Під час кожної вилазки?
— Що завгодно, лиш би їх захистити.
— Ти не безсмертний, Каладіне, — тихо зауважив Тефт. — Променистого можна було вбити, як і звичайну людину. І рано чи пізно одна з тих стріл увіп’ється тобі не в плече, а в шию.
— Буресвітло зцілює.
— Воно допомагає зцілюватися твоєму тілу. А це, гадаю, не одне й те саме, — сивочолий мостонавідник поклав руку командирові на плече. — Хлопче, нам не можна втратити тебе. Ти потрібен людям.
— Я не збираюсь уникати небезпеки, Тефте. І не покину своїх людей перед лицем бурі стріл, якщо можу цьому чимось зарадити.
— Що ж, — промовив той, — тоді ти дозволиш декому з нас скласти тобі компанію. Якщо не буде іншого виходу, з мостом впораються двадцять п’ять носіїв. А значить, як правильно сказав Скеля, серед нас є кілька зайвих. І б’юсь об заклад, що дехто із врятованих нами поранених з інших команд достатньо одужав і може потроху помагати з переносом. Начальство не наважиться направити їх туди, де були, якщо тільки Четвертий міст і далі чинитиме так, як-от сьогодні ти, забезпечуючи ефективність усього наступу.
— Я… — Каладін змовк. Він цілком міг уявити Даллета на місці Тефта. Той завжди повторював, що частина його сержантських обов’язків — дбати, щоби командир залишався живим. — Гаразд.
Його співрозмовник кивнув і підвівся.
— Ти був списником, Тефте, — сказав Каладін. — Навіть не пробуй це заперечувати. Як тебе занесло сюди, у мостонавідні команди?
— Тут мені й місце.
Він розвернувся та пішов наглянути за пошуком поранених.
Командир сів, а тоді простягся горілиць, чекаючи, доки минеться шок. З півдня з’явилася інша армія — під синіми стягами Далінара Холіна. Вона переправлялась на прилегле плато.
Каладін заплющив очі, щоб відновити сили. Але зрештою щось почув і розплющив їх. Сил вмостилася в нього на грудях, підібгавши під себе ноги. А позад неї військо Далінара Холіна розпочало наступ на оспорюване плато й навіть примудрилося зробити це не під обстрілом. Садеас відрізав паршенді шлях до провалля.
— Це було неймовірно, — сказав їй Каладін. — Те, що я витворяв зі стрілами.
— Ти й досі гадаєш, ніби проклятий?
— Ні. Я знаю, що це не так, — він глянув у похмуре небо. — Але це означає, що всі поразки сталися з моєї власної вини. Це я дозволив Тіену загинути, я підвів своїх списників, рабів, яких я намагався врятувати, Тару… — Каладін якийсь час не згадував про неї. Невдача, якої він зазнав тоді, відрізнялася від решти, але все ж залишалась невдачею. — Якщо це не прокляття, і не лиха доля, і не бог над нами, якого я прогнівив, — мені доведеться жити з усвідомленням того, що якби я доклав ще трішки зусиль, якби мені не забракло крихти досвіду чи вправності, то міг би врятувати їх.
Сил нахмурилася ще сильніше.
— Каладіне, ти маєш переступити через це. Те, що сталося, не твоя провина.
— Саме це колись весь час повторював мій батько, — він ледь помітно всміхнувся. — «Подолай у собі почуття провини. Не залишайся байдужим, але й не бери близько до серця. Не знімай із себе відповідальності, але й не звинувачуй себе». Захищай, рятуй, допомагай — але й не забувай, коли треба вмити руки. Непросто пройти по такому карнизу! Як мені це зробити?
— Не знаю. Я нічого не можу порадити щодо цього, Каладіне. Але ти рвеш себе на шматки. Зсередини і ззовні.
Він вдивлявся в небо над головою.
— Це було фантастично. Я став бурею, Сил. Паршенді не могли нічого мені заподіяти. Їхніх стріл, вважай, не існувало.
— Ти ще зовсім новачок у цьому. І занадто перенапружуєш себе.
— Врятуй їх, — зашепотів той. — Зроби неможливе, Каладіне. Але не перенапружуй себе. А також не звинувачуй, якщо не вийде. Небезпечний це карниз, Сил. Занадто вузький…
Кілька його людей повернулися, ведучи пораненого — тайлена з квадратним обличчям і стрілою в плечі. Каладін узявся до роботи. Його руки все ще трішки тремтіли, але й близько не так сильно, як до того.
Обслуга скупчилася довкола, спостерігаючи. Він уже почав навчати Скелю, Дрегі та Шрамма, та оскільки всі його підлеглі з цікавістю придивлялися, той мимоволі почав пояснювати.
— Якщо затиснути ось тут — це уповільнить витікання крові. Така рана не надто небезпечна, хоча й, напевно, досить болюча… — на обличчі пацієнта з’явилася гримаса болю, — …але справжню загрозу становитиме інфекція. Промийте рану, щоб переконатися, що в ній не застрягли скіпки чи осколки металу, а тоді зашийте. М’язи та шкіра плеча в цьому місці неминуче будуть задіяні, тож вам потрібна міцна нитка, щоби шов не розповзався. А тепер…
— Каладіне, — звернувся до нього Лопен, і в його голосі вчувалася тривога.
— Га? — неуважливо озвався командир, усе ще зайнятий.
— Каладіне!
Лопен назвав його на ім’я замість звичного звертання «харизматик». Той підвівся, обернувся й побачив, що коротун-гердазієць стоїть позаду натовпу, тицяючи пальцем у бік провалля. Битва змістилася північніше, але група паршенді прорвалася крізь Садеасові шеренги. І в них були луки.
Командир приголомшено спостерігав, як несподіваний десант вишикувався й натяг тятиви. П’ятдесят стріл — й усі націлені в команду Каладіна. Паршенді, схоже, було байдуже, що їхній тил залишався відкритим. Вони неначе зосередились на одному-єдиному — знищити святотатця та його людей.
Каладін загукав на сполох, але він почувався таким млявим, таким стомленим. Обслуга довкола нього обернулася якраз тоді, коли луки вже були напоготові. Солдати Садеаса зазвичай обороняли провалля, щоби паршенді не поскидали туди мостів, відрізаючи їм шлях до відступу. Але того разу, забачивши, що лучники не чіпають настилів, ті не квапилися їх зупиняти. Вони залишили мостонавідників на погибель, натомість відтіснивши ворога від самих мостів.
Каладінові люди залишилися без прикриття. Ідеальні мішені. «Ні, — подумав командир. — Ні! Це не може статися ось так. Тільки не після…»
У паршендійську шеренгу врізалась якась сила. Одинока постать в аспідно-сірому обладунку, що орудувала мечем завдовжки з людський зріст. Сколкозбройний спішно прокладав собі шлях між заклопотаних іншим лучників, прорубуючись крізь їхні ряди. У бік Каладінової команди полетіли стріли, але їх випустили занадто рано, не встигши як слід прицілитись. Кілька з них просвистіли поруч обслуги, яка миттю залягла, але нікого не зачепило.
Паршенді падали під замашними ударами меча Сколкозбройного. У загальній веремії деякі валилися в прірву, інші гарячково задкували. А решта гинули — у них вигорали очниці. За лічені секунди загін з п’ятдесяти лучників перетворився на трупи.
Почесна варта лицаря нарешті наздогнала його. Він обернувся, і його лати, здавалось, засяяли, коли той здійняв Сколкозбройця, салютуючи мостонавідникам на знак пошани. А тоді кинувся наступати в іншому напрямку.
— Це був він, — сказав Дрегі, підводячись. — Далінар Холін, дядько короля!
— Який врятував нас! — докинув Лопен.
— Аякже, — буркнув Моаш, обтріпуючись. — Просто побачив групу незахищених лучників і скористався з нагоди завдати удару. Світлооким до нас байдуже. Правда, Каладіне?
Той не відводив очей від місця, де щойно стояли стрільці. За одну мить він міг утратити все.
— Каладіне? — допитувався Моаш.
— Ти маєш рацію, — ледь не машинально відказав той. — Він просто скористався моментом.
От тільки чого б це йому салютувати Каладінові Сколкозбройцем?
— Відтепер, — промовив командир, — ми будемо відходити далі, щойно солдати перетнуть настил. Раніше ворог після початку битви переставав звертати на нас увагу, але тепер із цим покінчено. Те, що я зробив сьогодні — і що ми незабаром робитимемо всі, — надзвичайно їх розлютить. Вони достатньо ошаліють, щоб поводитися по-дурному, але й досить оскаженіють, щоб за будь-яку ціну бажати нашої смерті. Лейтене й Нарме, знайдіть для себе поки що надійні спостережні пункти та стежте за полем битви. Пильнуйте, чи не наближається до провалля хтось із паршенді. Я перебинтую цього хлопця, і ми відступаємо.
Двоє дозорців побігли виконувати наказ, а Каладін знову повернувся до мостонавідника з пораненим плечем.
Моаш опустився навколішки поруч нього.
— Атака на противника пройшла без втрати жодного моста, Сколкозбройний суто випадково приспів нам на допомогу, а Садеас особисто похвалив нас. Ти ледь не переконав мене й собі розжитися однією з таких нарукавних пов’язок.
Каладін опустив очі на молитву. Та була заплямована кров’ю з порізу на руці, який залишки Буресвітла не змогли зцілити повністю.
— Зачекай і побачиш, чи вдасться нам утекти, — командир закінчив шов. — Ото й буде справжня перевірка.
63
Страх
«Я хочу заснути. Бо тепер знаю, чому ви коїте те, що коїте, і ненавиджу вас за це. Я нічого не скажу про істини, які відкрилися мені». — Кекаша, 1173, 142 секунди до смерті. Досліджувався моряк-шин, висаджений командою на берег за те, що нібито приносив нещастя. Зразок не становить істотної цінності.
— Уторопав? — запитав Лейтен, крутячи в руках шматок панцира. — Варто лишень обточити край, і це спонукатиме клинок — чи в нашому випадку стрілу — відскакувати куди-інде, а не до обличчя. Не хотілось би псувати цю твою милу усмішку.
Каладін всміхнувся, беручи в того назад елемент обладунку. Лейтен майстерно його обточив і прокрутив отвори для шкіряних ремінців, щоби кріпити панцир до жилета. Уночі в проваллі панували темрява та холод. Оскільки неба було не розгледіти, складалося враження, неначе ти в печері. І лише мерехтіння поодинокої зірки вгорі вряди-годи розвіювало тьму.
— Як швидко ти зможеш їх закінчити? — запитав він у Лейтена.
— Усі п’ять? Гадаю, до ранку впораюсь. Уся штука була в тому, щоби зрозуміти, як його обробляти, — він постукав по панциру кісточками пальців. — Дивовижний матеріал. За твердістю майже не поступається сталі, але вдвічі легший. Його непросто розрізати чи пробити. А от висвердлюванню легко піддається.
— От і добре, — сказав Каладін. — Бо мені потрібні не п’ять комплектів, а по одному на кожного члена команди.
Лейтен звів брову.
— Якщо вже нам збираються дозволити носіння обладунків, — пояснив той, — значить, кожен повинен отримати свій комплект. За винятком Шена, звичайно.
Матал дав згоду, щоби команда не брала його з собою на вилазки, бо він тепер навіть дивитися не міг на Каладіна.
Лейтен кивнув:
— Гаразд, коли так. Але краще признач мені помічників.
— Поранені в твоєму розпорядженні. А ми натягаємо тобі стільки панцирів, скільки зможемо знайти.
Його успіх обернувся для Четвертого мосту деякими послабленнями. Каладін звернувся з проханням дати його людям час на пошуки панцирів, і Гашал — не придумавши нічого кращого — знизила норму збору трофеїв. Вона вже робила вигляд — і то цілком переконливо, — ніби ідея щодо обладунків від самого початку належала їй, але залишила поза увагою питання про те, звідки вони взялися. Однак, коли дружина Матала зустрілася поглядом з Каладіном, той помітив у її очах тривогу. Що ще він спробує встругнути? Вона поки що не сміла його змістити. Не тоді, коли Садеас так хвалив за нього.
— А як же це підмайстра зброяра та запроторили в мостонавідники? — спитав Каладін, коли Лейтен знову взявся до роботи. Той був дебелим чолов’ягою з мускулястими руками, овальним обличчям і світлим волоссям. — Ремісниками зазвичай не розкидаються.
Лейтен знизав плечима.
— Коли якийсь елемент обладунку не витримує, і світлоокий дістає стрілу, скажімо, у плече, хтось та й повинен виявитись винним. Переконаний, що мій майстер тримає запасного помічника спеціально для таких випадків.
— Що ж, на наше щастя, те, що він утратив, ми здобули. Завдяки тобі ми залишимося жити.
— Зроблю, що зможу, сер, — він усміхнувся. — В усякому разі, у мене навряд чи вийдуть гірші лати, ніж той нагрудник, який ви склепали самотужки. Диво та й годі, що він не відпав ще на півдорозі!
Командир поплескав мостонавідника по плечу й залишив того майструвати при світлі невеличкого кільця топазових скалок. Каладін отримав дозвіл пронести їх, пояснивши, що його людям потрібне світло, щоб працювати над обладунками. Неподалік них Скеля, Лопен і Даббід саме поверталися з черговим вантажем трофеїв. Сил пурхала попереду, ведучи їх за собою.
Каладін вирушив углиб провалля, освітлюючи собі шлях гранатовою сферою, вставленою в невеличкий шкіряний чохол, привішений до пояса. Там розколина розгалужувалась, утворюючи простору трійчасту розвилку. Кращого місця повправлятися на списах годі й шукати! Воно було доволі широке, щоби його люди мали де розвернутися, і водночас достатньо віддалене від будь-якого стаціонарного мосту, тож розвідники практично не могли розчути луну.
Командир щодня роздавав інструкції та залишав Тефта проводити тренування. Воно відбувалося при світлі сфер — маленьких купок діамантових скалок, розкладених по кутках перехрестя, які заледве давали змогу щось розгледіти. «Ніколи не думав, що заздритиму тим дням, коли вправлявся під спекотним сонцем в армії Амарама», — усміхнувся про себе Каладін.
Він підійшов до щербатого Гоббера й скоригував його стійку, а тоді показав, як вкладати власну вагу у випади списа. Мостонавідники швидко робили успіхи, і те, що їхню підготовку було розпочато з азів, давало свій результат. Дехто вправлявся з ратищем і щитом, відпрацьовуючи стійки, у яких вони тримали облегшені списи на рівні голови, прикриваючись піднятими щитами.
Найвправнішими й далі були Шрамм і Моаш. Останній виявився напрочуд здібним. Командир відійшов убік, спостерігаючи за чоловіком з яструбиним обличчям. Сконцентрований, з напруженим поглядом і випнутим підборіддям. Моаш робив один випад за іншим, і дюжина купок сфер змушувала його відкидати таку ж кількість тіней.
Каладін пригадав часи, коли й сам відчував аналогічне завзяття. Після Тіенової смерті він провів цілий рік, щодня доводячи себе до знемоги. Сповнений рішучості вдосконалитись. Узявши собі за мету нізащо не допустити, щоби хоч іще одна людина загинула внаслідок його невміння. Він став найкращим у своєму відділенні, тоді найкращим у роті. Дехто навіть стверджував, що той був найкращим списником у всій Амарамовій армії.
Що б сталося, якби Тара потихеньку не відмовила його від того фанатичного завзяття? Він би й справді вигорів зсередини, як вона й попереджала?
— Моаше, — гукнув командир.
Той призупинив атаки й обернувся на поклик. Але стійки не порушив.
Каладін махнув йому підійти, і Моаш неохоче послухався. Лопен залишив їм кілька міхів із водою, привісивши їх на шнурках до грона клямкунів. Командир стягнув один із них та кинув списникові. Той напився й витер рота долонею.
— Ти робиш успіхи, — похвалив Каладін. — І став чи не найкращим із наших бійців.
— Дякую, — відказав на те Моаш.
— Я помітив, що ти продовжуєш тренуватися й тоді, коли Тефт дозволяє іншим перепочити. Завзятість — це добре, але не вимотуй себе. Я хочу зробити з тебе одного з манків.
Той широко всміхнувся. Стати одним із чотирьох манків, які долучаться до Каладіна для відволікання уваги паршенді, зголосився кожен член команди. Трапилося щось неймовірне. Ще кілька місяців тому Моаш — разом із рештою — безжально посилав новеньких або слабаків у першу лінію, де ті мали зловити стрілу. А тепер усі вони — до останньої людини — добровільно зголосилися на найнебезпечніше завдання.
«Ти усвідомлюєш, яких солдатів міг би виростити з них, Садеасе, — подумав Каладін, — якби не був такий зайнятий думками про те, як укоротити їм віку?»
— То що там з тобою відбувається? — запитав командир, кивнувши в бік тьмяно освітленого тренувального майданчика. — Чому ти так несамовито стараєшся? І чого так затято жадаєш?
— Помсти, — відказав підлеглий, спохмурнівши.
Каладін кивнув:
— Я теж декого втратив. Бо не досить вправно орудував списом. І ледь не заганяв себе до смерті, тренуючись.
— Хто то був?
— Мій брат.
Той махнув головою. Решта мостонавідників, разом із Моашем, здавалося, сприймали «таємниче» минуле командира з глибокою пошаною.
— Я не шкодую, що тренувався, — продовжив Каладін. — І радію з твоєї цілеспрямованості. Але ти маєш бути обережний. Бо якби я заморив себе, постійно перенапружуючись, усі мої зусилля виявилися б марними.
— Звісно. Проте між нами існує різниця.
Каладін звів брову.
— Ти жадав когось врятувати, а я… я хочу декого вбити.
— Кого?
Моаш завагався, а тоді похитав головою.
— Може, колись і скажу, — він простяг руку та вхопив командира за плече. — Я вже думав, що моїм планам кінець, але ти повернув мені надію на їхнє здійснення. І я боронитиму тебе ціною власного життя, Каладіне. Присягаюся тобі в цьому кров’ю своїх пращурів.
Той глянув у палкі очі Моаша й кивнув:
— Ну, гаразд, коли так. Іди допоможи Гобберу та Йаку. Вони й досі відстають із випадами.
Моаш підбігцем кинувся виконувати наказ. Він не називав Каладіна «сер» і наче й не сприймав його з тією ж мовчазною, але беззастережною пошаною, що й інші. І той почувався природніше в його товаристві.
Командир провів наступну годину, інструктуючи людей — одного за одним. Більшість із них кидалися в атаку надто вже безоглядно. Він пояснював їм важливість самоконтролю та точності, які здобули більше перемог, ніж відчайдушна рішучість. Ті всотували цю науку, прислухаючись. І все сильніше й сильніше нагадували його колишній загін списоборців.
Це змусило Каладіна замислитись. Він добре пам’ятав, як саме почувався, коли вперше запропонував своїм людям план втечі. Йому кортіло чимось зайнятися — дати відсіч, хоч би як ризикуючи. Отримати шанс. Але тепер усе змінилося. Була команда, якою він пишався, були друзі, яких полюбив, і була, напевно, надія на стабільність.
І якщо в них усе вийде з обладунками і вони навчаться ухилятися, то будуть певною мірою захищені. Можливо, такі ж захищені, як і його колишній загін. То невже втеча зостається найкращим із варіантів?
— Ох, це вже мені стурбоване обличчя, — зауважив чийсь розкотистий голос. Каладін обернувся й побачив Скелю, котрий підійшов ближче та сперся об стінку провалля неподалік від нього, схрестивши свої могутні руки. — Я називаю його «ликом вождя». Вічна заклопотаність.
Рогоїд звів кущувату брову.
— Садеас нізащо не дасть нам втекти — а особливо тепер, коли ми зажили такої популярності.
Для світлоокого алетійця вважалося принизливим дозволити рабам здійснити втечу: це робило його слабаком в очах інших. І впіймати невільників-утікачів було справою честі.
— Ти вже казав це раніше, — промовив здоровань. — Ми переб’ємо тих, кого він вишле в погоню за нами, і добудемося до Харбранта, де немає рабів. А звідти — на Піки, де мій народ зустріне нас як героїв!
— Може, ми й розіб’ємо перший загін, якщо Садеас виявиться дурнем і пошле всього дюжину солдатів. Але на зміну їм прибудуть інші. А як бути з нашими пораненими? Залишити їх тут на погибель? Чи заберемо з собою, чим значно уповільнимо себе?
Рогоїд у задумі кивнув.
— Ти маєш на увазі, що нам потрібен план.
— Так, — погодився Каладін. — Гадаю, саме це я й хочу сказати. Або він, або ми залишимося тут… мости наводити.
— Ха-ха! — рогоїд, здавалося, сприйняв це за жарт. — Попри щойно дозволені обладунки, нам усім скоро прийде кінець. Адже ми правимо за мішені!
Каладін завагався. Скеля мав рацію. Обслугу посилатимуть на вилазки щодня. І навіть якщо командиру вдасться знизити щомісячний рівень втрат до двох-трьох непоправно вибулих зі строю — колись це здалося б йому неможливим, але тепер виглядало досяжним, — то Четвертий міст у його нинішньому складі припинить своє існування за рік.
— Я поговорю про це з Сиґзілом, — сказав здоровань, потираючи поголену частину підборіддя. — Тут треба подумати. Адже має існувати певний спосіб вибратися з цієї пастки, якось зникнути. Може, пустимо їх по хибному сліду? Чи відволічемо увагу? Напевно, можна якось переконати Садеаса, що ми загинули під час вилазки.
— А як нам це зробити?
— І гадки не маю, — зізнався Скеля. — Але ми помізкуємо.
Він кивнув Каладіну й неквапливо подався в бік Сиґзіла. Азіш вправлявся разом з іншими. Командир пробував розпитати в нього про Гойда, але той, як і завжди, тримав язик за зубами й не схотів про це говорити.
— Гей, Каладіне! — покликав його Шрамм. Він входив до «успішної» групи, у якій саме проводилися спаринги під пильним наглядом Тефта. — Ходи, проведеш із нами тренувальний бій. Покажеш цим кам’яноголовим бовдурам, як це насправді робиться.
Решта теж загукали його.
Командир відмахнувся від них і похитав головою.
До нього підбіг Тефт із важким списом на плечі.
— Хлопче, — тихенько мовив він. — Гадаю, якби ти сам показав прийомчик-другий, це пішло б їм на користь і підвищило бойовий дух.
— Вони на таке вже дивилися.
— Як ти орудуєш списом із відламаним вістрям? І то дуже повільно й пересипаючи справу балачками? Ну ж бо, хлопче. Їм треба це бачити. Бачити тебе.
— Тефте, ми вже говорили про це.
— От тільки згоди не дійшли.
Каладін усміхнувся. Тефт старанно слідкував, щоб не здатися сердитим чи агресивним — усе виглядало так, наче той просто собі спілкується з командиром.
— Ти був колись сержантом, чи не так?
— Не про це зараз мова. Давай просто покажеш їм кілька простеньких речей — що й до чого.
— Ні, Тефте, — повторив той уже серйозніше.
Тренер витріщився на Каладіна.
— Невже ти, немов той рогоїд, відмовишся битися й тоді, коли нам стане непереливки?
— Я не про це.
— А про що ж тоді?
Командир спробував вигадати якесь пояснення.
— Я битимусь, коли дійде до справи. Але якщо дозволю собі взятися за спис уже зараз, то закушу вудила. Занадто насідатиму на них. Нападатиму до сигналу арбітра. Повір мені, Тефте.
Той вдивлявся в нього.
— Та ти, хлопче, боїшся…
— Що? Ні. Я…
— По очах бачу, — сказав Тефт. — Я й раніше це помічав. Коли ти востаннє когось боронив, то зазнав поразки, еге ж? І тепер не поспішаєш знову впрягтися в те саме.
Каладін помовчав. І нарешті зізнався:
— Так.
Та за цим крилося й іще дещо. Коли він знову битиметься, йому доведеться стати давнішнім собою — тим, кого прозвали Буреблагословенним. Сповненим упевненості та сили. Але він сумнівався, чи все ще може ним стати. От що його лякало.
Щойно він візьме списа до рук, вороття вже не буде.
— От так справи… — Тефт потер підборіддя. — Що ж, коли надійде час, сподіваюсь, ти виявишся готовим. Бо цим хлопцям не обійтися без тебе.
Каладін кивнув, а той поспішив до решти, де почав щось пояснювати, щоб заспокоїти їх.
64
Людина крайнощів
«Вони постають із безодні — двоє мерців, які стискають у руках серце, і я знаю, що лицезрів справжню славу». — Кекаша, 1173, 13 секунд до смерті. Досліджувався рикша.
— Я ніяк не могла збагнути, чи серйозні в тебе наміри, — тихо сказала Навані Далінару, коли вони вдвох повільно прогулювалися довкола похідно-польової резиденції Елгокара, зведеної на височині. — Добру половину часу, який ми проводили разом, ти здавався просто любителем позалицятися — начебто й загравав, але щоразу давав задній хід. А іншу половину я раз по раз переконувалась, що неправильно тебе зрозуміла. А Ґавілар діяв так прямолінійно. Він завжди любив без зайвих церемоній домагатися бажаного.
Далінар кивнув. На ньому був незмінний синій однострій, а Навані вбралася в скромну темно-бордову сукню з цупкою оторочкою. Королівські садівники давно розпочали облагороджувати прилеглу територію флорою, тож справа від них, немов поручні, здіймалися покручені пасма жовтої сланцекірки, що сягала їм до пояса. Ця каменеподібна культура поросла невеличкими гронами клямкунів із перламутровими мушлями, котрі повільно стулювалися й розтулювалися в ритмі їхнього подиху. Вони здавались крихітними ротиками, які безмовно щось виголошували в такт один одному.
Обрана ними алейка ліниво тяглася схилом угору. Далінар простував, заклавши руки за спину. Його почесна варта й секретарки Навані тримались позаду. Декотрих із них начебто спантеличувало те, як багато часу ці двоє проводили разом. Скільки ж із них запідозрили правду? Усі? Певна частина? Жодна душа? Але хіба це мало значення?
— Саме тому всі ці роки я не збирався морочити тобі голову, — сказав він, стишивши голос, щоб уберегти ці слова від допитливих вух. — У мене й справді був намір повпадати за тобою. Проте Ґавілар заявив своє право на тебе. І я зрештою відчув, що повинен відступитися.
— Усе так просто? — запитала Навані. У її голосі бриніла образа.
— Він не знав про мою небайдужість. Брат гадав, ніби, познайомивши з тобою, я натякнув йому на можливість позалицятися. Такими вже були наші стосунки: я надивлявся людей, з якими той мав познайомитись, а тоді зводив їх разом. Я й сам не розумів, що накоїв, віддавши тебе Ґавілару, аж доки не стало запізно.
— «Віддавши»? У мене що, тавро невільника на лобі, а я про нього ні сном ні духом?
— Я не хотів…
— Та цить уже, — відказала та, і в її голосі зненацька проступила ніжність.
Далінар притлумив зітхання. Хоча від часу їхньої юності Навані й перетворилася на зрілу жінку, але її настрій усе ще змінювався настільки ж швидко, як і пори року. І в цьому, ніде правди діти, теж крився певний складник її принадності.
— І часто ти поступався йому? — спитала вона.
— Завжди.
— А тебе це не дратувало?
— Я над цим не надто розмірковував, — відповів Далінар. — А коли замислився… так, відчув якусь гіркоту. Але в цьому був увесь Ґавілар. Кому як не тобі його знати. Ця владність, ця звичка до дарованих народженням прерогатив. Він завжди виглядав здивованим, коли хтось відмовляв йому або саме життя розбігалося з його бажаннями. Брат не примушував мене поступатися — просто так був влаштований світ.
Навані з розумінням кивнула.
— Так чи інак, — промовив князь, — а мені шкода, що морочив тобі голову. Просто… ну… мені нелегко давалася ця поступка. Боюся, що я інколи дозволяв собі виказувати забагато справжніх почуттів.
— Що ж, гадаю, таке можна й пробачити, — відказала вона. — Хоча впродовж наступних двох десятиліть ти старанно дбав про те, щоби я думала, ніби викликаю в тебе ненависть.
— Не робив я нічого такого!
— Та невже? А як іще я мала тлумачити твою холодність? Або те, що ти нерідко виходив з кімнати, щойно там з’являлась я?
— Як спосіб стримати себе, — пояснив Далінар. — Адже я вирішив.
— І все ж це було дуже схоже на ненависть, — мовила Навані. — Хоча кілька разів я й засумнівалася, що саме крилось за твоїми холодними, мов камінь, очима. Ну а потім, звичайно, ти познайомився з Ш-ш-ш.
Як і завжди, коли хтось згадував ім’я його дружини, те звучало для князя, мов тихий шум від струменя повітря, а тоді одразу ж вилітало з голови. Він не міг ані розчути, ані запам’ятати його.
— З її появою все змінилося, — вела далі Навані. — Ти, схоже, і справді її кохав.
— Так і було, — відповів Далінар. Звісно ж, кохав. Хіба ні? Він не міг пригадати анічогісінько. — Як вона виглядала? — і швидко додав: — Я маю на увазі — у твоїх очах? Якою ти її бачила?
— Ш-ш-ш любили всі, — промовила Навані. — Я щосили старалася її зненавидіти, але зрештою спромоглася лише на приглушені ревнощі.
— Ти? Ревнувала її? З якого б це дива?
— З того самого, — відказала жінка. — Вона так пасувала тобі, ніколи не робила недоречних зауважень, ніколи не задирала оточуючих, завжди така тиха, — Навані всміхнулася. — Озираючись назад, я й справді мала би знайти в собі сили зненавидіти її. Але та здавалася такою милою. Хоча й не надто… е-е…
— Що? — не зрозумів князь.
— Розумною, — докінчила вона й зашарілась, що траплялося з нею нечасто. — Вибач, Далінаре, але з пісні слів не викинеш. Ні, Ш-ш-ш не скидалася на дурепу, але… ну… не всім же бути розумницями. Напевно, у цьому й крилася частина її шарму.
Навані, здавалося, подумала, що той образиться.
— Усе гаразд, — промовив він. — Ти здивувалася, коли я одружився з нею?
— А кого це могло здивувати? Як я й сказала, ви виглядали ідеальною парою.
— Це ти про наш розумовий рівень? — сухо поцікавився Далінар.
— Ні, навряд чи. Але ви й справді підходили одне одному за вдачею. Якийсь час — уже махнувши рукою на спроби зненавидіти її — я навіть гадала, що ми вчотирьох могли би зійтися дуже близько. Але ж ти був зі мною такий набундючений.
— Я не міг допустити жодних подальших… ексцесів, які дали б тобі привід думати, що ти все ще мені небайдужа.
Завершальна частина фрази вийшла в нього якоюсь незграбною. Бо, зрештою, хіба ж не це тепер і відбувалося між ними? Ексцес?
Навані глянула на нього.
— От тобі й маєш.
— Що таке?
— Почуття провини. Далінаре, ти чудовий, шляхетний чоловік, але надто вже схильний собі потурати.
«Відчувати провину означає потурати собі?»
— Я ніколи не думав про це в такому світлі.
Вона широко всміхнулася.
— Що тепер? — запитав князь.
— Ти завжди залишаєшся щирим, чи не так, Далінаре?
— Намагаюсь, — погодився той, озираючись через плече. — Хоча характер наших стосунків чи не щодня породжує якусь облуду.
— Ми не збрехали нікому. Нехай думають — чи підозрюють — усе, що заманеться.
— Гадаю, ти маєш рацію.
— А так зазвичай і буває, — вона хвильку помовчала. — Ти шкодуєш, що ми…
— Ні, — різко сказав Далінар і сам здивувався категоричності свого заперечення.
Його супутниця лише всміхнулася.
— Ні, — повторив він уже спокійніше. — Я не шкодую через це, Навані. І хоч не знаю, як бути далі, але не відмовлюсь від тебе.
Та затрималася біля клумбочки маленьких — як кулак — скелебруньок, що повипускали своє гудиння, схоже на довгі зелені язики. Вони росли на великому овальному камені, спеціально покладеному обіч алеї, й утворювана ними композиція чимось скидалася на букет.
— Гадаю, просити тебе не відчувати провини було б занадто, — мовила жінка. — Але хіба ти не можеш дозволити собі хоча б трішки розслабитись?
— Не певен, що в мене вийде. А надто тепер. Однак мені було би складно пояснити причину.
— А ти все ж спробуй, будь ласка. Спеціально для мене.
— Що ж, гаразд… Бачиш, Навані: я — людина крайнощів. І з’ясував це ще замолоду. І відтоді знову й знову переконувався, що єдиний спосіб контролювати свої крайнощі — це наповнити чимось життя. Спочатку Ґавіларом. А тепер Кодексом і повчаннями Ногадона. Ось ті способи, якими я тримаю себе в покорі. Це як камін для багаття: він контролює вогонь, не даючи йому ширитись, — Далінар глибоко зітхнув. — Я — слабка людина, Навані. Це справді так. Бо якщо хоч трохи відпускаю повіддя, то прориваю всі встановлені для себе перепони. Упродовж цих шести років після смерті Ґавілара я тримаюся тільки тому, що безупинно дотримуюся Кодексу. Однак якщо я допущу появу в цій броні хоч кількох тріщин, то можу знову стати тим, ким колись був. Тим, ким нізащо більше не хочу виявитись.
«Тим, хто обмірковував вбивство рідного брата заради трону — а також жінки, яка вийшла за того заміж». Але він не міг пояснити цього — не смів зізнатися Навані, на що колись заледве не штовхнула його пристрасть до неї.
Того дня Далінар заприсягся собі, що ніколи не зійде на королівський престол. Це стало для нього одним із табу. Чи міг він пояснити, як вона — сама того не бажаючи — розхитувала всю їхню систему? І як важко йому було узгодити кохання до неї, яке весь час тліло в душі, з почуттям провини — адже він нарешті забрав собі те, чого давним-давно зрікся на користь брата?
— Ні, ти не слабак, Далінаре, — заперечила Навані.
— Ще й який. Просто слабкість може здатися силою, якщо її надійно закувати в кайдани, як-от загнане в куток боягузтво цілком може скидатися на героїзм.
— Але жоден рядок Ґавіларової книги не забороняє наших стосунків. На заваді стоїть лише традиція, яка…
— От тільки на душі паскудно, — перебив Далінар. — Але благаю тебе, не хвилюйся. Моїх гризот стане на нас обох. Я знайду спосіб, як нам бути разом — лише прошу тебе поставитися з розумінням. Для цього знадобиться час. І коли я дратуюся — причина не в тобі, а в усій ситуації.
— Гадаю, я зможу з цим зжитися. Якщо й ти зможеш змиритися з чутками. Бо вони вже поповзли.
— Це не перші пересуди, які супроводжуватимуть мене, — відмахнувся той. — Я все менше непокоюсь через них і все більше — через Елгокара. Як ми це йому пояснимо?
— Сумніваюся, що він помітить, — тихенько фиркнувши, сказала Навані й продовжила прогулянку. Він рушив услід. — У нього в голові лише паршенді, а також — періодично — ідея-фікс, ніби хтось у таборі намагається його вбити.
— І це може підживити її, — зауважив князь. — Він здатен угледіти не одну змову в тому, що між нами двома зав’язалися певні стосунки.
— Що ж, він…
Знизу залунали голосні звуки сурм. Далінар і Навані спинилися, дослухаючись, щоби розпізнати сигнал.
— Прародителю бур, — вигукнув Холін. — Прірводемона помітили на самій Вежі. Це одне з тих плато, за якими пильнує Садеас, — Далінар відчув приплив збудження. — Великим князям жодного разу не поталанило здобути там яхонтосерце. І якщо ми з ним зробимо це разом, то отримаємо вражаючу перемогу.
Навані виглядала стривоженою.
— Ти маєш рацію щодо нього, Далінаре. Він конче потрібен нам для успіху нашої справи. Але тримай його на відстані витягнутої руки.
— Побажай мені прихильності вітру.
Князь потягнувся до неї, але потім стримав себе. Що він зібрався зробити? Обняти її тут, на людях? Та він цього чутки поширяться, наче полум’я калюжею жиру. Поки він не був до такого готовий. Тож натомість уклонився їй та поспішив відгукнутися на заклик і прихопити Сколкозбрую.
І лише на півдорозі вниз по схилу призупинився, розмірковуючи над словами Навані. Вона сказала: «він потрібен нам» для «нашої справи».
У чому ж полягала їхня справа? Він сумнівався, що й Навані знала відповідь. Однак вона вже стала мислити про них у термінах об’єднаних зусиль.
І Далінар усвідомив, що й сам так зробив.
Заспівали сурми. Такий чистий і красивий звук, хоч і знаменував наближення битви. На складському дворі він спричинив справжню паніку. Зверху подали розпорядження. Передбачався черговий штурм Вежі — того самого місця, де Четвертий міст колись дав маху, а Каладін спричинив катастрофу.
Найпросторішого з плато. І найжаданішого.
Обслуга кинулася навсібіч по свої жилети. Теслярі та підмайстри відскакували з дороги. Матал вигукував накази: лише під час таких вилазок він і обходився без допомоги Гашал. Ті з командирів, хто виявляв хоч дещицю лідерства, проревіли своїм людям: «Шикуйся!».
Розгулявся вітер, здіймаючи в небо стружку та стебла сухої трави. Люди горлали, калатали дзвони. І в цей розгардіяш виступив Четвертий міст із Каладіном на чолі. Попри поспіх, солдати завмерли, обслуга пороззявляла роти, а теслярі та підмайстри принишкли.
Стройовим кроком пройшли тридцять п’ятеро чоловіків в іржаво-жовтогарячих панцирних обладунках, вміло підігнаних Лейтеном під їхні шкіряні жилети й головні убори. На додачу до нагрудників із паршенді позрізали ще й поручі з нагомілковиками, а шоломи були змайстровані з кількох різних черепних наростів і — за наполяганням Лейтена — прикрашені зубчастими гребенями, що скидалися на невеличкі ріжки чи краї крабового щитка. Нагрудники та захист кінцівок теж оздобили по краях зазубринами, від чого кожна така пластина тепер скидалася на пилу. Безвухий Джакс купив синьої та білої фарби й покрив оранжеві лати однаковими візерунками.
Кожен член Четвертого мосту ніс великий дерев’яний щит із пристебнутими — тепер уже міцно — червоними кістками паршенді. Здебільшого ребрами, які мали близьку до спіралеподібної форму. Дехто прив’язав по центру й фаланги пальців, щоб вийшли такі собі брязкальця, а в інших прикріплені ребра стирчали по боках шоломів, скидаючись на бивні чи мандибули.
Роззяви здивовано витріщалися. Вони вже бачили такі обладунки, але ця вилазка мала стати першою, коли кожен з Четвертого мосту отримав власний комплект. Усе це загалом справляло незабутнє враження.
Десять днів, упродовж яких відбулися шість штурмів, дали Каладіну та його людям змогу вдосконалити свій метод. П’ять чоловіків ставали манками, а ще п’ять бігли в передній лінії, прикриваючи себе й інших щитами та підтримуючи настил лише однією рукою. Їхню чисельність вдалося збільшити завдяки врятованим пораненим з інших команд, які тепер достатньо одужали, щоб допомагати під час перенесення.
Поки що — попри шість вищезгаданих вилазок — обійшлося без єдиної смерті. Решта мостонавідників шепталися про чудо. Каладін помовчував, стинаючи плечима. Він лише дбав про те, щоб повсякчас мати при собі повний капшук заряджених сфер. Більшість паршендійських лучників, здавалося, цілили саме в нього. Вони якимось чином здогадалися, хто був заводієм усього цього.
Обслуга підійшла до мосту й зайняла свої місця, попричіплявши щити до бічних держаків, допоки ті знадобляться. А коли вони піднімали настил, з боку решти команд залунав стихійний хор схвальних вигуків.
— Це щось новеньке, — зауважив Тефт, котрий стояв ліворуч від Каладіна.
— Гадаю, вони нарешті допетрали, хто ми такі, — відказав командир.
— І хто ж ми?
Той завдав настил собі на плечі.
— Ми — їхні чемпіони. Мі-і-іст, упере-е-ед!
Вони риссю рвонули з місця й першими вибігли зі станційного двору, супроводжувані підбадьорливими викриками.
«Мій батько — не божевільний», — думав Адолін, сповнений енергії та радісного хвилювання, доки Збруєносці екіпірували його в обладунок.
Середульший Холін не один день переварював тітчине відкриття. Як жахливо він помилявся! Далінар не слабнув. Не впадав у старечий маразм. І не був боягузом. Батько мав рацію, а син — її не мав. І лише як слід покопирсавшись у собі, Адолін нарешті збагнув.
Він радів зі своєї помилки.
Хлопець широко всміхнувся, стискаючи пальці в латній рукавиці, а Збруєносці тим часом взялися до іншої половини його тіла. Він не знав, що означали видіння або які наслідки ті могли мати. Його батько був кимось на кшталт пророка, а про таке й подумати страшно.
Але наразі вистачало й того, що божевілля Далінара не підтвердилось. Надійшов час довіряти йому. Прародитель бур свідок — старший Холін заслужив на це право у своїх синів.
Помічники закінчили з латами й відійшли. А княжич поспішив зі збройниці під сонячне світло, адаптуючись до поєднання сили, швидкості й ваги, характерних для Сколкозбруї. Нітер і ще п’ятеро Кобальтових гвардійців пришвидшилися, а один підвів йому Чистокровного. Адолін узяв повіддя, але спочатку повів за них ришадіума, бажаючи виграти ще трохи часу на призвичаєння до обладунку.
Незабаром вони дісталися місця збору, де його батько, теж закований у Сколкозбрую, про щось радився з Телебом та Іламаром. Він, здавалося, височів над ними, вказуючи пальцем на схід. А роти солдатів повним ходом висувалися на околицю Рівнин.
Сповнений нетерпіння, Адолін підійшов до батька. Як раптом помітив неподалік постать вершника, котрий скакав уздовж східного краю військових таборів. На ньому була осяйна червона Збруя.
— Батьку, — мовив юнак, тицяючи пальцем, — що він тут робить? Хіба йому не слід чекати, доки ми прискачемо до нього?
Далінар звів очі. Тоді махнув конюху привести Баского, і вони обоє заскочили в сідла. Супроводжувані дюжиною Кобальтових гвардійців, Холіни поскакали навперейми Садеасу. Невже він хотів скасувати вилазку? Боявся, що знов обламає об Вежу зуби?
Щойно вони наблизилися, як Далінар зупинив коня.
— Тобі час виступати, Садеасе. Швидкість має важливе значення, коли ми збираємося встигнути на плато до того, як паршенді здобудуть яхонтосерце й накивають п’ятами.
Великий князь кивнув:
— Почасти згоден з тобою. Але спершу нам варто порадитись. Далінаре, ми атакуємо не що-небудь, а саму Вежу!
Здавалось, його брала нетерплячка.
— Так, і що?
— Поглинь тебе Геєна, чоловіче! — визвірився Садеас. — Ти ж сам торочив мені, що нам треба знайти спосіб оточити істотні сили паршенді на якомусь плато. А Вежа для цього ідеально годиться. Вони завжди виставляють там чимале військо, і плато з двох боків неприступне.
Адолін мимоволі кивнув.
— Так, — промовив княжич. — Батьку, він має рацію. Якщо ми зуміємо затиснути їх та завдати нищівного удару…
Зазнавши великих втрат, паршенді зазвичай рятувалися втечею. У цьому й крилася одна з причин, чому війна настільки затяглася.
— Це може стати поворотним моментом кампанії, — наполягав Садеас, і його очі світилися. — За оцінками моїх хроністок, у них залишилося не більше двадцяти-тридцяти тисяч війська. Паршенді задіють там тисяч із десять — вони завжди так роблять. І якщо би нам вдалося загнати їх у глухий кут і перебити дощенту, ми практично підірвали б їхню спроможність продовжувати війну на Розколотих рівнинах.
— Батьку, це спрацює, — гаряче погодився Адолін. — І може виявитися саме тим, чого ми так довго чекали — чого ти чекав. Способом переламати хід кампанії, завдати паршенді таких утрат, від яких їм уже не оговтатись. Вони капітулюють!
— Нам потрібні війська, Далінаре, — мовив Садеас. — І що більше, то краще. Яку максимальну кількість солдатів ти зміг би вивести на поле бою?
— Ось так, по тривозі? — засумнівався Холін. — Ну, тисяч вісім.
— Цього має вистачити, — сказав той. — Мені вдалося мобілізувати близько семи. Ми візьмемо з собою їх усіх. Веди свої вісім тисяч до мене в табір, а там прихопимо кожнісіньку з моїх мостонавідних команд і виступимо разом. Паршенді дістануться туди першими — цього не уникнути, коли йдеться про плато, яке настільки близько від їхнього боку Рівнин, — але якщо в нас вийде поквапитись, ми зможемо їх там затиснути. І тоді вони побачать, на що здатна справжня алетійська армія!
— Я не ризикуватиму життями твоїх мостонавідників, Садеасе, — уперся Далінар. — Не знаю, чи можу погодитися на повністю зведену вилазку.
— От іще, — відмахнувся той. — У мене розроблений інноваційний метод мостонаведення, який і близько не вартує стількох життів. Утрати серед обслуги впали практично до нуля.
— Справді? — здивувався Холін. — Це завдяки тим хлопцям з обладунками? І що ж змусило тебе передумати?
Садеас знизав плечима.
— Напевно, до мене нарешті доходять твої повчання. Так чи інак, а нам чимшвидше треба висуватися. Обом. Коли в них аж стільки бійців, я не можу ризикувати, вступаючи з ними в зіткнення й чекаючи, доки ти мене наздоженеш. Нам треба вирушати туди разом і напасти, якомога тісніше взаємодіючи. Якщо ти й досі сумніваєшся щодо мостонавідників, я можу атакувати першим і захопити плацдарм, а тоді дам тобі переправитися, не ризикуючи життями обслуги.
Далінар, здавалось, замислився.
«Ну ж бо, батьку, — подумки вмовляв Адолін. — Ти стільки чекав нагоди як слід ударити по паршенді. Ось вона й трапилася!»
— Гаразд, — сказав Далінар. — Сину, пошли вістових із наказом привести в бойову готовність Четверту та Восьму дивізії. І підготуй людей до форсованого маршу. Час покласти край цій війні.
65
Вежа
«Я бачу їх. Вони — скелі. Мстиві духи з червоними очима». — Кекакес, 1173, 8 секунд до смерті. Зразок отриманий від темноокої юнки п’ятнадцяти років. За словами знайомих, досліджувана з дитинства характеризувалася психічною нестабільністю.
Через кілька годин Далінар із Садеасом стояли на верхів’ї скельної формації, з якої було чудово видно Вежу. Їм випав тривалий, непростий перехід. Оспорюване плато лежало далеко на сході, у межах крайньої зони досяжності їхніх ударів. Висуватися на віддаленіші плоскогір’я не було сенсу: паршенді могли дістатися туди настільки швидко, що встигали здобути яхонтосерце й відступити ще до того, як прибували алеті. Інколи таке траплялося й на самій Вежі.
Далінар прочісував її поглядом.
— Бачу, — сказав він, тицяючи пальцем. — Вони ще не дістали яхонтосерця!
Купка паршенді кільцем оточила хризаліду й гамселила по ній. Однак її оболонка за твердістю не поступалася каменю. Й усе ще трималася.
— Ти маєш радіти з того, що користуєшся моїми мостами, старий друзяко, — Садеас прикрив очі від сонця щитком латної рукавиці. — Тутешні розколини заширокі — Сколкозбройному навряд чи перестрибнути їх.
Холін кивнув. Вежа виглядала гігантською: навіть її величезний розмір на мапах не давав про неї правильного уявлення. На відміну від інших плато, Вежа не була пласка, а натомість мала форму пологого клина, що опускався в західному напрямку, виставивши назустріч бурям широкий фасад стрімчаків. Дістатися туди зі сходу чи півдня було неможливо: схили були надто стрімкі, а провалля — надто широке. Лише три суміжні плато, що тяглися вздовж західного й південно-західного боків, могли правити за райони зосередження сил перед штурмом.
Прірви, що розділяли їх, здавалися напрочуд широкими: довжини мостів заледве ставало, щоб з’єднати протилежні краї. Тож саме на цих прилеглих плоскогір’ях і зібралися солдати в синьому чи червоному — тисячі й тисячі, по одному кольору на плато. Сукупно вони утворювали найчисленнішу армію, виставлену проти паршенді, яку коли-небудь бачив Далінар.
Чисельність супротивника також була не меншою, ніж очікувалось: щонайменше десять тисяч ворожих воїнів шикувалися в стрій. На них чекала великомасштабна битва — саме така, на яку й сподівався Холін, розмірковуючи про можливість кинути колосальну кількість алеті проти значних сил паршенді.
Це міг бути саме він — поворотний момент у війні. «Варто перемогти сьогодні, й усе зміниться».
Тримаючи шолом під пахвою, Далінар і собі затулив очі від сонця. Він задоволено відзначив, що загони розвідників Садеаса переправлялися на прилеглі плато, звідки могли пильнувати, чи не підходять ворожі підкріплення. Сам по собі той факт, що паршенді з самого початку виставили стільки війська, зовсім не означав, що інші сили супротивника не чекали слушного моменту, щоб атакувати алеті у фланг. Та їм більше не заскочити союзників зненацька.
— Приєднуйся до мене, — вмовляв Садеас. — Давай нападемо разом! Єдиним величним штурмовим валом — із сорока настилів водночас!
Далінар опустив очі на мостонавідні команди. Більшість обслуги валялася на плато зовсім знесилена. Її наступним завданням було чекати — до того ж нажахано. Лише жменька з-поміж них мала на собі обладунки, про які згадував Садеас. Якщо вони атакуватимуть разом, сотні цих бідолах поляжуть під час штурму. Та хіба це так уже й відрізнялося від того, на що посилав своїх людей сам Холін, наказуючи кидатися в битву, щоб захопити плато? Хіба не всі вони були частиною однієї й тієї ж армії?
Тріщини в броні. Далінар не міг дозволити їм ширшати. Якщо він збирався бути з Навані, то мав довести собі власну готовність залишатися непохитним в інших питаннях.
— Ні, — відмовив Холін. — Я піду в наступ, але тільки після того, як ти візьмеш під контроль переправу для моїх мостонавідних команд. І навіть на це я не мав би погоджуватись. Ніколи не змушуй своїх людей робити те, чого не зробив би сам.
— Але ж ти атакуєш паршенді!
— Я ніколи не пішов би на штурм, несучи один із тих настилів, — сказав Далінар. — Вибачай, старий друже. Я тебе не засуджую. Але сам так учинити не можу.
Садеас похитав головою, надягаючи шолом.
— Що ж, спасибі й на тому. Ми ще збираємося сьогодні разом повечеряти та обговорити питання стратегії?
— Гадаю, що так. Якщо лише Елгокара не трафить шляк через те, що ми обоє не з’явимося на влаштованому ним бенкеті.
Садеас фиркнув:
— Доведеться йому звикати. За шість років щовечірні гулянки починають уже й приїдатися. А крім того, я маю сумніви, чи відчуватиме він хоч щось, крім піднесення, коли ми здобудемо сьогодні перемогу та знизимо чисельність війська паршенді на добру третину. Побачимося на полі битви.
Далінар кивнув, і Садеас зістрибнув зі скельної формації та, благополучно приземлившись, приєднався до офіцерів унизу. А Холін затримався, окидаючи поглядом Вежу. Вона була не тільки просторіша за більшість плато, а й важкопрохідніша, вкрита безформними кам’яними брилами із затверділого крєму. Обриси цієї пересіченої місцевості виглядали горбкувато-плавними, але дуже нерівними — немовби засніжене поле, утикане припорошеними бар’єрами.
Південно-східна крайка плато утворювала височину, що виходила на Рівнини. Два обрані ними плоскогір’я прилягали до Вежі приблизно по центру її західного боку. Садеас висадиться з північнішого, а Далінар ударить із сусіднього, щойно союзник зачистить місце для переправи.
«Нам треба відтіснити паршенді на південний схід, — подумав князь, потираючи підборіддя, — і заблокувати там». Від цього залежав успіх всієї операції. Хризаліда розміщувалась угорі по схилу, ближче до вершини, тож паршенді й так зайняли дуже вдалу позицію, щоб об’єднане військо алеті могло відкинути їх назад, до скелястого краю. Супротивник, напевно, не надто опиратиметься, оскільки це дозволить йому захопити командну висоту.
Якщо друга армія паршенді надійде, то виявиться відрізаною від своїх. Союзникам варто буде зосередитись на загнаних у пастку на вершині плато, вишикувавши проти новоприбулих оборонний стрій. Це має спрацювати.
Він відчув, як його охоплює хвилювання. Князь зіскочив на нижчий прискалок, а тоді спустився кількома щілинами, що нагадували драбину, і дістався підніжжя формації, де на нього чекали офіцери. Потому обігнув останець, щоб перевірити, як справи в Адоліна. Закутий у Сколкозбрую юнак стояв неподалік переносних настилів Садеаса, скеровуючи рух загонів, які переправлялися на південніше з плато, що правило за один із плацдармів.
Групка оснащених латами мостонавідників готувалася до штурму, виступивши наперед прямо по центру строю обслуги. Чому їм усе-таки дозволили обладунки? І чого їх не видали й решті? Схоже, то були панцирі паршенді. Далінар похитав головою. Розпочався наступ. Мостонавідні команди кинулися вперед, обганяючи військо Садеаса, щоби першими наблизитися до Вежі.
— Звідки ти хотів би здійснити висадку, батьку? — запитав Адолін, прикли´кавши Сколкозбройця й сторчма сперши його об наплічник лат.
— Звідти, — відповів Далінар, тицяючи пальцем у бік місцини на відведеному їм плацдармі. — Підготуй людей.
Син кивнув і заходився вигукувати накази.
А вдалині стали гинути мостонавідники. «Нехай Вісники вкажуть вам шлях, бідолахи, — подумав старший Холін. — А також і мені».
Каладін танцював із вітром.
Довкола нього струмували стріли, пролітаючи настільки близько, що ледь не пестили його своїм пофарбованим оперенням з кошлатокірки. Він змушений був дозволяти їм це, щоб паршенді думали, що от-от поцілять у нього.
Попри чотирьох інших мостонавідників, котрі теж притягували їхню увагу, та попри решту членів його команди, на яких також були обладунки зі скелетів загиблих паршендійців, більшість лучників зосередилися на ньому. Він був символом. Живим прапором, що підлягав знищенню.
Каладін звивався між стріл, збиваючи їх щитом. Усередині бушував ураган, наче з нього висмоктали кров, замінивши її буревіями. Кінчики пальців пощипувало від енергії. А вдалині паршенді затягли свій сердитий речитатив. Пісню для того, хто споганює трупи.
Командир тримався попереду решти манків, підпускаючи стріли все ближче. Зваблюючи ворогів. Дражнячи їх. Вимагаючи, щоби ті вбили його, аж доки потік стріл не вщух, а вітер не стишився.
Він зупинився, затамувавши подих, щоб утримати бурю всередині. Паршенді неохоче відкочувались під натиском Садеасових сил. Просто нечуваних як для звичайних вилазок на плато. Тисячі людей, тридцять два мости. Попри Каладінові зусилля, п’ять настилів таки впали, а їхніх носіїв перебили.
Ніхто з солдатів, котрі бігцем перетинали провалля, не доклав особливих зусиль для атаки на лучників, котрі обстрілювали Каладіна. Паршенді змушені були відступити суто під натиском більших сил. Кілька з них наостанок затримали на ньому ненависні погляди, супроводжуючи їх дивним жестом: підносили складену дашком долоню до правого вуха й спрямовували на осквернителя. І лише тоді відійшли.
Каладін видихнув, і Буресвітло заструменіло з нього. Йому доводилося ходити по тонкій грані: усотувати достатньо Світла, щоб залишатися живим, проте й не настільки багато, щоби бійці, котрі спостерігали за ним, могли це помітити.
Попереду височіла Вежа — колосальна кам’яна брила, що ледь нахилилася на захід. Розколина була настільки широка, що він побоювався, щоб, бува, його люди не впустили моста в прірву, коли наводитимуть його. По інший бік прірви війська Садеаса вишикувалися дугою, відтісняючи паршенді від краю, щоб розчистити для Далінара місце висадки.
Напевно, обрана тактика штурму мала вберегти образ Холіна непорочно чистим. Той, мовляв, не став би посилати обслугу на смерть. Принаймні безпосередньо. А те, що він ступав по тілах людей, які полягли, щоб переправився Садеас, — лише деталі. Хоча справжнім настилом були їхні трупи.
— Каладіне! — гукнув іззаду чийсь голос.
Каладін обернувся. Одного з людей поранило. «Буря забирай!» — подумав він, кидаючись до Четвертого мосту. У його жилах ще пульсувало досить Буресвітла, щоб відтягти знемогу. А він уже й запишався собою: за шість вилазок — жодної втрати. Йому варто було усвідомлювати, що так не може тривати довго. Каладін пропхався крізь скупчення обслуги й побачив Шрамма, котрий сидів долі, стискаючи ступню, а крізь його пальці сочилася кров.
— Зловив стрілу в стопу! — процідив Шрамм крізь зціплені зуби. — У бурекляту ступню. Це ж яким треба бути невдахою!
— Каладіне! — долинув наполегливий голос Моаша. Мостонавідники розступилися, і той уніс всередину Тефта, з плеча якого стирчало древко — просто між панцирними нагрудником і поручами.
— Твою бурю прабатька! — вилаявся Каладін, допомагаючи Моашу опустити Тефта на землю. Немолодий член команди здавався напівпритомним. Стріла глибоко вп’ялася у м’яз. — Затисніть хтось Шрамму ступню й перев’яжіть її, доки я зможу його оглянути. Тефте, ти чуєш мене?
— Вибач, хлопче, — ледь видобув той, і його очі почали скліти. — Я…
— Ти в порядку, — заспокоїв його командир, гарячково хапаючи в Лопена бинти, а тоді похмуро кивнув. Гердазієць мав розжарити ножа для припікання. — Кого ще немає?
— Усі решта на місці, — відрапортував Дрегі. — Тефт намагався приховати поранення. Він, напевно, отримав його, коли ми штовхали настил через прірву.
Каладін притис марлю до рани, а тоді жестом наказав Лопену швидше подавати розпеченого ножа.
— Виставте вартових, і нехай не втрачають пильності. Не можна допустити, щоб паршенді знов устругнули таку штуку, як кілька тижнів тому! Якщо вони перестрибнуть розколину й доберуться до Четвертого мосту — нам кінець.
— Усе гаразд, — запевнив Скеля, затінивши очі долонею. — Прилеглу територію контролюють люди Садеаса. Жоден паршендієць не пробереться.
Принесли ніж, із леза якого звилася вгору струминка диму. Каладін, вагаючись, стискав його в руці. Тефт утратив забагато крові: не можна було ризикувати, накладаючи шов. Але припікання породжувало небезпеку глибоких шрамів. Плече літнього мостонавідника могло частково втратити рухливість, що обмежило б його здатність володіти списом.
З видимою неохотою Каладін таки притис до рани ножа. Зашипіла присмалена плоть, а кров запеклася, узявшись чорною кіркою. З-під землі повиповзали болекузьки, кощаві й помаранчеві. Якби в операційній — можна б і зашити. Але в польових умовах обирати найчастіше не доводилось.
— Вибач, Тефте.
І, похитавши головою, взявся до роботи.
Залунали людські крики. Стріли вціляли в деревину та плоть із такими звуками, наче десь далеко лісоруби орудували сокирами.
Далінар чекав поруч своїх людей, спостерігаючи, як б’ються солдати Садеаса. «Час би йому підготувати для нас зону висадки, — подумав князь. — Бо, дивлячись на це плато, у мене вже аж слинки течуть».
На щастя, союзник швидко закріпився на Вежі й вислав один із флангових загонів узяти під контроль сегмент території, щоби дати Холіну змогу переправитись. Не встигли ті добутися до місця, як військо Далінара прийшло в рух.
— Гей, ви, котрийсь із мостів, — гайда за мною! — проревів князь, умить вискакуючи наперед. Одна з восьми команд, позичених Садеасом, помчала вслід на ним.
Далінару конче треба було потрапити на плато. Бо паршенді помітили, що відбувається, і почали насідати на невеличку групку бійців у біло-зеленому, яку відрядив Садеас для захисту зони висадки.
— Мостонавідники, туди, — скомандував Холін, вказуючи пальцем.
Обслуга кинулася, куди звеліли, вочевидь радіючи вже з того, що їх не змушують наводити міст під зливою стріл. Щойно настил став на місце, як князь перетнув його, супроводжуваний Кобальтовою гвардією. А просто попереду них люди Садеаса подалися назад.
Далінар заревів, стискаючи латними рукавицями ефес Присяжника, що саме матеріалізувався з імли. Замашним ударом обіруч він врізався в лаву паршенді, яка ринула вперед, і зітнув чотирьох із них. Ті почали щось співуче декламувати своєю дивною мовою, вочевидь затягнувши пісню війни. Холін ногою відшпурнув осторонь труп, і взявся атакувати всерйоз, відчайдушно захищаючи плацдарм, який здобув для нього Садеас. За лічені хвилини його оточив вал дружніх солдатів.
Дочекавшись Кобальтової гвардії, яка тепер прикривала його з тилу, Далінар завзято кинувся в бій, трощачи ворожі ряди, як тільки Сколкозбройний і може. Він прорубав у передніх лавах паршенді просіки, і — мов та риба об лід — молотив направо й наліво, не даючи противнику оговтатись. Позад нього покосом стелилися трупи в розкраяному одязі та з випаленими очима. А в протяті діри набивалося все більше й більше алетійських воїнів. Адолін прокладав собі шлях крізь групу паршенді неподалік, а його власний загін Кобальтових гвардійців тримався позаду — на безпечній відстані. Той переправив усю свою армію: йому слід було стрімко просунутися схилом угору, відтісняючи ворога назад, щоби позбавити змоги втекти. А Садеас мав пильнувати північну та західну крайки Вежі.
Ритм битви співав Далінару — речитативом паршенді, хрипінням і криками солдатів, Сколкозбройцем у його руках і сплесками даної Збруєю сили. У ньому здійнявся Запал. А оскільки нудота не підступала до горла, він обережно вивільнив Чорношипа, відчувши радість домінації на полі бою й розчарування через брак гідного супротивника.
Куди поділись паршендійські Сколкозбройні? Він же ж бачив одного в битві багато тижнів тому. Чому той більше так і не з’являвся? Невже вони виставили на Вежі стільки народу, не відрядивши жодного Сколкозбройного?
Об його обладунок, із грюкотом відскочивши, ударилось щось важке, від чого крізь з’єднання нараменника вирвався невеличкий клуб Буресвітла. Князь вилаявся й здійняв руку, щоб захистити обличчя, тим часом прочісуючи поглядом прилеглу територію. «Он воно що», — подумав він, запримітивши скельну формацію, де стояла купка паршенді, обіруч розкручуючи пращі й випускаючи з них здоровенні каменюки. Десь так із голову завбільшки, ті без розбору врізалися як в алеті, так і в паршенді, хоча за мішень, вочевидь, правив якраз Далінар.
Він заричав, коли черговий камінь поцілив у нього — врізався в передпліччя, — і через це Збруєю пробігла несильна вібрація. Удар виявився досить потужним, щоби його правими поручами розповзлася павутинка тріщин.
Князь заревів і рвонув Збруєпідсиленим спринтом. Запал ще сильніше охопив його, і він плечем урізався в групу паршенді, розкидавши їх, а його меч описав коло, зітнувши тих, хто виявився надто загайним, щоб забратися з дороги. Далінар відскочив убік, коли град каміння прилетів туди, де він щойно стояв, а тоді заплигнув на невисокий валун. Два кроки — і він стрибонув до уступу, на якому стояли пращники.
Холін ухопився за край однією рукою, а в другій стискав Сколкозбройця. Бійці на вершині невеличкого кряжа, спотикаючись, позадкували, але Далінар підтягнувся якраз достатньо для того, щоб завдати удару. Присяжник перетяв їм ноги, котрі миттю змертвіли, і четверо пращників повалилися долі. Князь відкинув Сколкозбройця — той зник — і скористався обома руками, щоб закинути тіло на уступ.
Він приземлився в положенні напівприсівши, і його Збруя дзенькнула. Кілька вцілілих паршенді спробували розкрутити пращі, але Далінар схопив із купи дві каменюки та, легко втримуючи їх у закутих у броню долонях, пожбурив у ворогів. Ті врізалися в супротивників з достатньою силою, щоб, проламавши грудини, поскидати пращників з останця.
Холін усміхнувся та взявся шпурляти камені й далі. Щойно останній паршендієць полетів додолу, князь розвернувся і, прикликавши Сколкозбройця, окинув поглядом поле битви.
Синьо-сталева з полиском стіна списів зіткнулася з чорно-червоним масивом паршенді. Далінарові солдати справлялися добре, відтісняючи противника на південний схід, де його мали загнати в кут. Очолював операцію Адолін — це було видно по осяйній Збруї.
Глибоко дихаючи у своєму Запалі, князь заніс Сколкозбройця над головою, і його лезо заблищало на сонці. Унизу, на плато, його люди збадьорилися, і їхній бойовий клич заглушив воєнний наспів паршенді. Довкола Далінара появилися спрени слави.
Прародителю бур, до чого ж добре було знову перемагати! Він зіскочив зі скельної формації, цього разу — як виняток — обравши коротший, але й небезпечніший спосіб спуску. Важко гепнувшись об камінь, князь упав посеред загону паршенді, а з його обладунку заклубочилося блакитне Буресвітло. Він закрутився дзиґою, стинаючи їх, і воїну пригадались роки, проведені в битвах пліч-о-пліч із Ґавіларом. У перемогах і завоюваннях.
Упродовж тих років вони з братом дещо створили. З роздроблених осколків — монолітну, згуртовану державу. Як-от висококласні реставратори відновлюють розбиту коштовну вазу. Заревівши, Далінар прорубався крізь стрій паршенді туди, де билася Кобальтова гвардія, силкуючись з’єднатися з ним.
— Затискаймо їх! — гукнув він. — Передайте далі мій наказ! Усім ротам просуватися схилом Вежі вгору!
Солдати здійняли списи, і вістові побігли доводити до відома командирів його розпорядження. Далінар розвернувся й кинувся в гущу паршенді, просуваючись сам і ведучи за собою армію. А на північ від них наступ Садеаса захлинувся. Що ж, люди Холіна зроблять його роботу за нього. Якщо їм вдасться пробитися тут уперед, можна буде розколоти сили противника, а там і розгромити, притисши їхній північний фланг до війська Садеаса, а південний — до скелястого краю плато.
За спиною князя вперед ринула його армія, а всередині нього — шумував Запал. Який дарував міць. Силу — більшу, ніж у Сколкозбруї. Енергію — більшу, ніж замолоду. Майстерність — більшу, ніж та, що досягається впродовж життя тренувань. Гарячку могутності. Паршендієць за паршендійцем валилися долі під помахами його меча. Він не міг різати плоть, і все ж розкраював ворожі ряди. Інерція наскоків паршенді нерідко проносила повз нього скульгавілі трупи, уже після того, як їхні очі вигоряли. Противник став подаватися, кидаючись тікати або задкуючи. Князь широко всміхнувся з-під напівпрозорого забрала.
От що означало жити. От що означало панувати. Ґавілар був лідером, імпульсом, живим утіленням завоювань. Але Далінар був воїном. Недруги Холінів скорилися братовій владі, проте за всім цим стояв Чорношип: саме він розсіював їхні полки, бився на дуелях з їхніми очільниками й винищував їхніх кращих Сколкозбройних.
Князь гарикнув на паршенді, й уся ворожа лава ввігнулась, а тоді розсипалася. Підбадьорені алеті ринули вперед. Далінар долучився до них, кидаючись в атаку попереду свого війська й женучи геть бойові тандеми противника, що відступали на південь чи північ, прориваючись на з’єднання з більшими силами, які все ще трималися там.
Він саме порівнявся з такою парою. Один із них обернувся, щоб відігнати його ударами молота, але Холін, сам не помітивши коли, зітнув нападника Сколкозбройцем, а тоді вхопив іншого паршендійця й легким порухом руки пожбурив додолу. Широко всміхаючись, Далінар здійняв клинок над головою, занісши його над солдатом.
Той незграбно пробував відповзти, притримуючи руку, вочевидь, роздроблену внаслідок падіння. Він звів на князя нажахані очі, і довкола нього з’явилися страхокузьки.
«Та це ж зовсім хлопчисько».
Далінар завмер, стискаючи Сколкозбройця над головою, у напружених руках. Ці очі… це лице… Паршенді, може, і не були людьми, але риси — й вирази — їхніх облич нічим принципово не відрізнялися. Якби не мармурова шкіра й дивні нарости панцирних лат, цей хлопчак міг бути конюхом у його стайні. Кого той бачив над собою? Безликого монстра в непробивному обладунку? Якою була історія життя цього хлопчини? Та за часів убивства Ґавілара він іще ж пішки під стіл ходив!
Далінар, хитаючись, позадкував, і його Запал зник. Якийсь Кобальтовий гвардієць, пробігаючи мимо, ніби між іншим увігнав меча в шию паршендійського парубійка. Князь здійняв долоню, але все сталося надто швидко, і він нічого не встиг удіяти. Солдат не помітив жесту Холіна.
Далінар опустив руку. Довкола мчали його люди, перекочуючись через ворогів, котрі кинулися навтьоки. Більшість паршенді все ще билися, опираючись з одного боку Садеасу, а з іншого — Далінару. Східна крайка плато була зовсім близько, праворуч від князя: він списом увігнався в ряди противника, пропоровши їх прямо по центру, і відкинув дві половини на північ та південь.
Довкола лежали загиблі. Багато з них попадали долілиць, оскільки ратища й стріли Холінового війська вколошкали їх у спину. Дехто з паршенді був усе ще живий, хоча й при смерті. Вони мугикали чи шепотіли собі під ніс свою дивну нав’язливу пісню. Ту, яку затягували, очікуючи на кінець.
Їхні шепітні передсмертні пісні здіймалися наче прокляття привидів на Марші душ. Холін завжди вважав наспів смерті найкрасивішим з усіх, які чув від паршенді. Його звуки, здавалося, заглушали рик, брязкіт і зойки битви, що точилася неподалік. Як і завжди, кожен паршендієць співав в ідеальній гармонії з наспівами товаришів. Неначе всі вони чули одну й ту саму мелодію, яка линула звідкись іздалеку, і підтягували запіненими, скривавленими губами, домішуючи передсмертний хрип.
«Але ж Кодекс, — подумав князь, обертаючись у бік січі за участю його воїнів. — Ніколи не вимагай від своїх людей жертви, яку не приніс би сам. Ніколи не вимагай від них битися в тих умовах, у яких би відмовився битися сам. Ніколи не вимагай від жодного з них учинку, яким не забруднив би власних рук».
Йому стало зле. Не було в цьому ніякої краси. І слави не було. Як і сили, міці чи життя. Були лиш огида, відраза й жахіття.
«Але ж вони вбили Ґавілара», — сказав він собі, силкуючись якось приборкати раптовий напад нудоти.
«Об’єднай їх…»
Рошар колись був єдиний. Чи входили в цю єдність і паршенді?
«Ти не знаєш, чи можна довіряти видінням, — нагадав він собі, а за спиною саме виросла його почесна варта. — Їх могли наслати Спустошувачі чи Охоронниця ночі. Чи бозна-хто інший».
У ту мить такі аргументи здалися йому заслабкими. Чого хотіли від нього видіння? Принести Алеткару мир, згуртувати народ, чинити справедливо та чесно. Хіба не міг він давати оцінку візіям, основуючись на ці завдання?
Поклавши лезо Сколкозбройця на плече, він похмуро попрямував між полеглих у північний бік, де його й Садеасові люди затисли паршенді в лещата. Нудота посилилась.
Та що ж це коїлося з ним?
— Батьку! — нестямно заволав Адолін.
Далінар обернувся й побачив сина, який мчав до нього. Збруя юнака була забризкана кров’ю паршенді, але його Сколкозброєць, як і завжди, сяяв.
— Що нам робити? — ледь видобув захеканий Адолін.
— Із чим? — не зрозумів князь.
Той розвернувся й тицьнув пальцем на захід — у бік плато на південь від того, звідки Далінарове військо розпочало свій наступ понад годину тому. Там, перестрибуючи широчезне провалля, з’явилася гігантська армія паршенді. Друга.
Князь підняв забрало, і свіже повітря омило йому лице. Тоді ступив крок уперед. Він передбачав таку можливість, але ж хтось мав би попередити їх. Куди дивилися розвідники? І що…
Його продер мороз.
Затремтівши всім тілом, він метнувся до однієї з гладких, випнутих скельних формацій, які всівали всю Вежу.
— Батьку? — запитав спантеличений Адолін, кидаючись услід.
Далінар відшпурнув Сколкозбройця й подерся нагору, прямуючи до вершини. Здолавши підйом, він звівся на ноги та глянув у північному напрямку, поверх голів свого війська й паршенді. На північ, у бік Садеаса. Адолін теж виліз і став поруч батька. Долоня в латній рукавиці ляснула відкинутим забралом.
— Тільки не це… — прошепотів він.
Армія Садеаса відступала через прірву на північніше плато, що також слугувало плацдармом. Половина вже переправилась. Вісім команд обслуги, які той позичив союзнику, ще раніше відійшли й кудись зникли.
Садеас кидав Далінара та його людей напризволяще, оточених із трьох сторін паршенді, самих-самісіньких, на Розколотих рівнинах. І забрав із собою всі мости.
66
Кодекс
«Цей речитатив, цей спів, ці скреготливі голоси». — Кактач, 1173, 16 секунд до смерті. Досліджувався гончар середніх років. За словами знайомих, упродовж останніх двох років бачив дивні сни під час великобур.
Знесилений Каладін розмотав пов’язку на Шраммовій рані, щоб оглянути шви й замінити бинти. Стріла поцілила в правий бік щиколотки й, відскочивши від головки малогомілкової кістки, пропорола м’язи по краю ступні.
— Тобі дуже пощастило, Шрамме, — сказав Каладін, наново перев’язуючи тому ногу. — Ти зможеш ходити — якщо лише не напружуватимеш стопи, аж доки рана не загоїться. А назад до табору тебе понесуть.
Позаду них шаленіла битва з її криками, гуркотом і пульсацією. Тепер вона віддалилася, сконцентрувавшись уздовж східної крайки плато. Праворуч від Каладіна Лопен напував Тефта, вливаючи йому воду в рот. Немолодий мостонавідник нахмурився й здоровою рукою забрав у гердазійця бурдюк.
— Я не каліка, — гаркнув поранений.
Він і досі лишався слабким, але поборов своє первісне запаморочення.
Каладін, усе ще сидячи, змучено випростався. Коли Буресвітло вичерпувалось, той завжди почувався виснаженим. Незабаром це мало минутися: від початку штурму минуло вже понад годину. У капшуку лежали ще кілька заряджених сфер, але він пересилив у собі потяг усотати їхнє Світло.
Командир підвівся, збираючись зібрати кількох людей, щоб перенести Шрамма й Тефта до дальнього краю плато, — просто на той випадок, якщо бій складеться невдало і їм доведеться відступати. Хоча таке було малоймовірно: коли він востаннє звертав на це увагу, алетійських солдатів супроводжував успіх.
Хлопець знову окинув поглядом поле битви. І від побаченого застиг на місці.
Садеас відступав.
Спочатку це здалось йому настільки неможливим, що Каладін не повірив власним очам. Чи не здійснював той обхідного маневру, щоби напасти з іншої сторони? Але ні: ар’єргард був уже по цей бік мостів, та й штандарт Садеаса наближався. Невже великий князь отримав поранення?
— Дрегі, Лейтене, хапайте Шрамма. Скеле й Пійте, ви беріть Тефта. Дуйте до західної крайки плато й приготуйтеся втікати. А всі решта — до настилу й по місцях!
Члени команди, які тільки тепер помітили, що відбувається, хутко взялися виконувати наказ.
— Моаше, ти зі мною, — звелів Каладін і поспішив до мосту.
Той майнув услід, тримаючись поруч.
— Що коїться?
— Садеас відходить, — сказав командир, придивляючись, як тане, неначе віск, потік князівських солдатів у зеленому, відкочуючись від паршендійських рядів. — Хоча для цього немає підстав. Битва тільки розпочалася, і його люди брали гору. Єдине пояснення, яке спадає мені на думку, — це те, що він, напевно, поранений.
— А нащо тоді відводити всю армію? — не зрозумів Моаш. — Чи ти гадаєш, що його…
— Штандарт і досі майорить, — перебив Каладін. — Тож він має бути живий. Хіба що його не стали спускати, аби втримати військо від паніки.
Вони з Моашем дісталися до краю настилу. Позаду них решта Четвертого мосту квапливо шикувалася в шеренгу. Матал затримався по інший бік прірви, радячись із очільником ар’єргарду. Після короткої розмови він перетнув провалля й побіг уздовж команд обслуги, гукаючи, щоби готувалися до переносу. Зиркнувши на людей Каладіна, той побачив, що вони вже построїлися, тож поспішив мимо.
Справа від хлопця, на прилеглому плоскогір’ї — тому, звідки починав свій наступ Далінар, — вісім позичених мостонавідних загонів відходили з поля бою й переправлялися на їхнє плато. Накази їм віддавав світлоокий офіцер, якого Каладін не впізнав. А позаду них, ще далі на південний захід, якраз прибула нова армія паршенді й ринула на Вежу.
Садеас підскакав до прірви. Його фарбована Сколкозбруя виблискувала на сонці, не маючи ні єдиної подряпини. Власне, не постраждала й уся його почесна варта. Хоча вони й переправлялися на Вежу, але уникли зіткнення з противником і повернулися. Чому?
І тоді Каладін уторопав. Армія Далінара Холіна, що билася ближче до верхнього краю похилого клину, тепер опинилась в оточенні. Новоприбуле паршендійське військо ринуло в ті сектори плато, які до того контролював Садеас, нібито втримуючи коридор для відходу союзника.
— Вони покинули його! — скрикнув Каладін. — Це була пастка. Спеціально влаштована. Садеас залишає великого князя Холіна та всіх його людей на погибель.
Він квапливо обігнув край настилу, протиснувшись крізь солдатів, що перетинали його. Моаш, вилаявшись, не відставав.
Командир і сам до пуття не розумів, навіщо працював ліктями, проштовхуючись до наступного мосту — Десятого, — яким переправлявся Садеас. Напевно, хотів на власні очі пересвідчитись, що той не отримав поранення. Імовірно, він усе ще був приголомшений. Бо розмах цієї зради був настільки жахливий, що на такому тлі Амарамове віроломство щодо до нього самого здавалось тепер майже дрібницею.
Садеас риссю гнав коня по настилу, і копита гримотіли по деревині. Його супроводжували двоє світлооких у звичайних обладунках. Уся трійця тримала шоломи під пахвою, немов на параді.
Непривітна з вигляду почесна варта спинила Каладіна. Та все ж він стояв досить близько, щоб розгледіти князя, який і справді залишився цілковито неушкодженим. А також достатньо близько, щоби заглянути в гордовите обличчя Садеаса, коли той розвернув коня й озирнувся на Вежу. Довкола війська Холіна аж кишіло новоприбулих паршенді, які оточили його. Та навіть якби не вони, Далінар однаково не мав мостів. І не міг відступити.
— Я попереджав тебе, старий друже, — неголосно, але чутно промовив Садеас, заглушаючи крики вдалині. — Казав, що ця твоя честь колись коштуватиме тобі життя.
І похитав головою.
А тоді розвернув коня й поскакав у протилежному напрямку.
Далінар зітнув бойовий тандем паршендійців. Але на зміну йому завжди приходив новий. Випнувши підборіддя, князь став у Вітростійку й заходився оборонятись, утримуючи невеличкий пагорбок на схилі й беручи на себе роль тієї скелі, об яку атакувальний вал паршенді неминуче мав розбитися.
Садеас добре спланував свій відхід. У його людей не виникло проблем: вони заздалегідь отримали наказ вести бій так, щоби можна було легко відірватися від супротивника. А ще він мав цілих сорок мостів, щоби разом відступити по всьому фронту. Завдяки всім цим факторам він зміг полишити Холіна досить швидко, як за мірками битв. І хоча Далінар одразу ж наказав своїм людям просуватися вперед, сподіваючись перехопити Садеаса, доки настили залишались наведеними, він і близько не проявив достатньої оперативності. І тепер, коли вся армія «союзника» переправилась, його команди обслуги також відходили.
Адолін бився неподалік. Двоє стомлених чоловіків у Збруї, котрі протистояли цілій армії. Їхні обладунки назбирали страхітливу кількість тріщин. І хоча жоден із них ще не був у критичному стані, та все ж вони сочилися безцінним Буресвітлом, струминки якого здіймалися, мов передсмертні наспіви паршенді.
— Я попереджав тебе не довіряти йому! — гукнув княжич, не відволікаючись від бою.
Зітнувши паршендійський тандем, він саме потрапив під рясний обстріл загону лучників, який вишикувався неподалік. Древка сипались на його лати, дряпаючи фарбу. А одне застрягло в тріщині, розширивши її.
— Я ж казав, — знову крикнув Адолін, опускаючи руку з-перед обличчя й розтинаючи чергову пару паршенді за мить до того, як вони мали опустити на нього свої молоти. — Казав, що він — справжній в’юн!
— Знаю! — гукнув йому у відповідь батько.
— Ми самі в це вплуталися, — волав Адолін так, наче й не чув Далінара. — Дозволили позбавити нас власних мостів. Дали переправити себе на плато ще до підходу другої хвилі паршенді. Залишили йому командування розвідниками. І навіть запропонували план атаки, який без його підтримки неминуче прирікав нас на оточення!
— Знаю!
Далінарове серце обливалося кров’ю.
Садеас здійснив наперед продуманий, ретельно спланований і вкрай підступний акт віроломства. Тиск переважних сил противника й вимушений відступ для врятування життя були тут ні до чого — хоча саме це він, поза сумнівом, і заявить, коли повернеться назад до табору. Мовляв, катастрофа. Паршенді з усіх сторін. Спільна атака підірвала рівновагу, і йому — на превеликий жаль — довелося відійти, залишивши друга. Людям ротів не позашиваєш — дехто з них напевно проговориться, як було діло, й інші князі обов’язково дізнаються, що ж сталося насправді. Але ніхто не звинуватить його відкрито. Тільки не після такого рішучого й потужного маневру!
Народ у таборах заплющить на це очі. Холін занадто дратував решту князів, і ті не зчинятимуть ґвалту. Єдиним, хто міг йому висловити все, був Елгокар, але він прислухáвся до Садеаса. Це краяло Далінарові серце. Невже все від початку й до кінця було облудою? Невже він і справді міг настільки помилитися в цій людині? А як же розслідування, що знімало з нього підозру? А їхні плани й спогади? Усе — брехня?
«Я врятував тобі життя, Садеасе». Холін спостерігав, як віддаляється штандарт «союзника», перетинаючи сусіднє плато. І раптом серед уже ледь помітного почту якийсь вершник у червоній Сколкозбруї повернув коня та озирнувся. То Садеас дивився, як його старий друг б’ється не на життя, а на смерть. Та забарившись на мить, він знову розвернувся й поскакав далі.
Паршенді брали в лещата передній край, де Далінар та Адолін давали їм відсіч попереду своєї армії. Переважаючи числом, противник тіснив почесну варту. Князь зіскочив долі та зітнув ще один ворожий тандем, але й отримав черговий удар у передпліччя. Довкола аж кишіло паршенді, і Далінарові охоронці почали піддаватися.
— Відходь! — гукнув він Адоліну, а тоді й сам став задкувати до основних сил.
Юнак вилаявся, проте зробив, як веліли. Батько й син відступили за першу лінію оборони, де засапаний старший Холін стягнув розтрісканого шолома. Попри Збрую, він без перерви бився досить довго, щоб захекатись. Князь вдячно прийняв від одного з гвардійців бурдюк, те саме зробив і Адолін. Далінар змочив водою, що встигла нагрітися, рот і лице. Вода мала металічний присмак дощівки.
Княжич опустив свій міх, бовтаючи в роті набрану воду. Він зустрівся очима з батьком, і його обличчя виглядало похмурим і загнаним. Адолін знав. Як і сам Далінар. Як, напевно, і решта солдатів. У цій битві їм не вціліти. Паршенді не залишали живих. Князь зібрався з силами, готуючись почути від сина чергову порцію звинувачень. Увесь цей час хлопчина мав рацію. Бо що б не являли собою видіння, вони підвели Далінара принаймні в одному: довіра до Садеаса прирекла їх на загибель.
Зовсім недалеко від них гинули люди, волаючи й проклинаючи ворога. Князь рвався в бій, але змушений був хоч хвилю перепочити. Його військо нічого не виграє, якщо втратить Сколкозбройного через утому.
— Ну? — зажадав Далінар. — Кажи. Адже це я привів нас до краху.
— Я…
— Це моя провина, — визнав князь. — Мені в жодному разі не слід було наражати на ризик наш Дім заради своєї ідіотської маячні.
— Ні, — заперечив Адолін і, здавалося, сам здивувався тому, що сказав. — Ні, батьку. Ти не винен.
Далінар витріщився на сина. Він не це очікував почути.
— Що б саме ти тепер зробив не так? — запитав Адолін. — Припинив би намагатися змінити Алеткар на краще? Став би таким, як Садеас і решта? Ні. Я би не бажав, щоби ти перетворився на таку людину, батьку, — яких би дивідендів нам це не принесло. Вісники свідки, як сильно мені б хотілося, щоби ми не дозволили Садеасу ось так нас ошукати, та я не стану винуватити тебе в його зраді.
Адолін простяг руку й стиснув Далінарів зап’ясток поверх розтруба латної рукавиці.
— Ти правильно робиш, що дотримуєшся Кодексу. І так само мав рацію, намагаючись об’єднати Алеткар. А я був дурнем, що противився тобі на кожному кроці цього шляху. Може, якби я весь час не відволікав тебе, ти й передбачив би наближення сьогоднішнього дня.
Приголомшений князь закліпав очима. Невже Адолін сказав ці слова? Що змінилося в хлопцеві? І чому він говорив це тепер, під час найбільшого з батькових провалів?
А все ж, щойно сказане зірвалося із синових вуст, Далінар відчув, як почуття провини відступає, розвіюване передсмертними криками. І це, на свій лад, було верхом егоїзму.
Чи погодився б він на те, щоби заднім числом змінитися? Так, йому слід було б стати обережнішим. Настороженіше сприймати Садеаса. Та чи махнув би він рукою на Кодекс? Чи став би тим же безжальним убивцею, що й замолоду?
Ні.
Чи мало значення те, що видіння помилялися щодо Садеаса? Чи соромився Далінар тієї людини, яку вони — та ще зачитувана йому книга — зробили з нього? Остання підвалина його внутрішньої ідентичності стала на місце, і князь відчув, що більше не хвилюється. Сум’яття зникло. Він — нарешті — знав, що робити. Більше жодних запитань. Жодної непевності.
Далінар і собі потягнувся та стиснув синову руку.
— Дякую.
Адолін лише коротко кивнув. Князь бачив, що той усе ще сердиться, але син вирішив іти за батьком до кінця — а йти за лідером, поміж усього іншого, означає підтримувати навіть тоді, коли битва складається не на його користь.
Вони відпустили один одного, і Далінар обернувся до солдатів довкола них.
— Час нам вступити в бій, — мовив він, і його голос усе гучнішав. — І ми зробимо це не тому, що шукаємо земної слави, а тому, що решта варіантів ще гірші. Ми дотримуємось Кодексу не для того, щоби мати зиск, а через те, що нам огидні істоти, на яких би ми інакше перетворилися. І ми стоїмо на цьому полі битви самі, бо такі вже ми люди.
Члени Кобальтової гвардії, які оточували їх колом, почали по одному обертатися, озираючись на князя. А позаду них солдати резерву, як світлоокі, так і темноокі, подалися вперед — із жахом в очах, але рішучістю на обличчях.
— Смерть чекає на кожного! — гримів Далінар. — Але якою міркою міряти життя того, хто йде від нас? Багатством, яке він накопичив і залишив нащадкам, щоби було за що гризтися? Славою, яку здобув, щоби поступитися нею тим, хто його вб’є? Високими постами, які посів завдяки випадку? Ні. Ми битимемось тут, бо розуміємо: фінал один і той самий, але шлях до нього вирізняє людей. І коли ми спізнаємо його смак, то зробимо це з високо піднятою головою та зведеними до сонця очима.
Князь виставив руку, прикликаючи Сколкозбройця.
— Я не соромлюся того, ким став, — вигукнув він, і сам зрозумів, що це правда. До чого ж дивно було не відчувати провини! — Інші можуть вкривати себе ганьбою, щоб знищити мене. Нехай же тішаться зі своєї слави. Бо моя залишиться при мені!
Сколкозброєць матеріалізувався, опустившись у його долоню.
Схвальних вигуків не пролунало, але його люди якось випростались і розправили плечі. Страх трохи вщух. Адолін натягнув шолома, і в його руці з’явився власний Сколкозброєць, укритий конденсатом. Він кивнув.
І вони дружно знову кинулися в бій.
«От я й помираю», — подумав Далінар, врізаючись у ворожі ряди. І в цьому віднайшов душевний спокій. Несподіване почуття як для поля битви, але від того ще жаданіше.
Але про дещо він, правда, таки шкодував: бідолаха Ренарін залишався великим князем Холіну по вуха в проблемах і в оточенні ворогів, які наїли шиї на плоті його батька й брата.
«Я так і не подарував йому обіцяної Сколкозбруї, — подумав Далінар. — Доведеться хлопцю пробиватися без неї. Нехай захистить тебе честь наших предків, сину.
Тримайся — і мудрішай швидше, ніж твій батько.
Прощавай».
67
Слова
«Нехай же я більше не відчуватиму болю! Нехай же я більше не плакатиму! Дайґонартіс! Чорний рибалка бере мої муки і споживає їх». — Танатесач, 1173, за 28 секунд до смерті. Досліджувалася темноока вулична штукарка. Варто відзначити подібність до зразка 1172-89.
Четвертий міст відставав від решти армії. Утративши двох носіїв пораненими та виділивши ще чотирьох для їхнього транспортування, обслуга вгиналася під вагою настилу. На щастя, Садеас узяв на цю вилазку чи не кожну мостонавідну команду, разом із тими вісьмома, які позичав Далінару. А це означало, що війську не було потреби чекати на Каладіна та його людей, щоб переправитись.
Виснаження переповнювало хлопця, а міст на його плечах здавався витесаним із каменю. Він не почувався настільки стомленим аж від часу своїх перших днів у команді. Сил пурхала в повітрі попереду нього, стривожено придивляючись, як той крокує на чолі своїх підлеглих, долаючи важкопрохідне плато, а з його обличчя стікає піт.
Удалині останні загони Садеаса скупчилися вздовж провалля, перетинаючи його. Плато, що правило за плацдарм, практично спорожніло. Сама по собі моторошна нечуваність того, що накоїв вельможа, перевертала все єство Каладіна. Він вважав жахливим те, що встругнули з ним. Але цього разу Садеас безжально прирік на загибель тисячі людей — темнооких заразом зі світлоокими. Людей, які мали його за союзника. І ця зрада, здавалося, лягла на хлопця не меншим тягарем, ніж сам настил. Вона гнітила, змушуючи хапати ротом повітря.
Невже люди безнадійні? Убивають тих, кого мали б любити. Який сенс битися й перемагати, коли між ворогом і союзником немає різниці? Що таке перемога? Марнота марнот. В ім’я чого полягли Каладінові друзі й соратники? …Увесь світ був прищем, огидно зеленим та загноєним.
Заціпенівши, командир разом з іншими дістався до прірви, хоча вони й прибули запізно, щоб допомогти з переправою. Люди, яких він послав уперед, були на місці. Тефт хмурився, а Шрамм спирався на ратище — щадив поранену ногу. Неподалік лежала купка мертвих списників. Садеасові солдати по змозі забирали поранених із собою, але дехто помирав у процесі транспортування. От вони й їх полишили тут: головнокомандувач, вочевидь, поспішав ушитися з місця злочину.
Загиблих поки´дали разом зі спорядженням. Там, мабуть, Шрамм і роздобув свою «милицю». Пізніше якійсь нещасній мостонавідній команді знову доведеться плентатися аж сюди, щоб обнишпорити їхні трупи — ну й Далінарових полеглих.
Вони опустили міст, і командир витер чоло.
— Переправу не наводити, — звелів він своїм людям. — Почекаємо, доки переберуться останні з солдатів, а тоді перенесемо його по одному з інших настилів.
Матал зиркнув на Каладіна з командою, але наказу «Штовхай!» не віддав: збагнув, що доки ті встановлять моста на місце, їм залишиться тільки втягти його за собою.
— Ну й видовище, га? — сказав Моаш, підступаючи до нього й озираючись.
Каладін обернувся. Позаду них здіймалася нахилена до них Вежа. Армія Холіна виглядала синім кружальцем, яке затисли посеред схилу після спроби прорватися вниз і перехопити Садеаса ще до відходу. Через свою мармурову шкіру паршенді здавалися чорним роєм із червоними цятками. Вони насідали на кружечок алеті, стискаючи його.
— Яке стидобисько! — озвався Дрегі з боку їхнього настилу, присівши на край. — Мене аж нудить.
Інші мостонавідники закивали, і командир здивувався, помітивши на їхніх обличчях занепокоєння. Скеля й Тефт приєдналися до них із Моашем — кожен екіпірований в обладунок з панцирів паршенді. Каладін радів, що Шена залишили в таборі. Бо від усього побаченого той просто заціпенів би.
Тефт притримував поранену руку, взяту на перев’язь. А рогоїд здійняв долоню, затуливши очі від сонця, і, дивлячись на схід, похитав головою.
— Це ганьба. Ганьба Садеасу. І нам ганьба.
— Четвертий міст! — гукнув Матал. — Ворушіться!
Той махав їм рукою, щоби перетинали настил Шостого мосту й залишили плато. Та раптом у Каладіна з’явилась ідея. Цілком фантастична, вона скелебрунькою розцвіла в його голові.
— Ми доженемо вас, скориставшись власним настилом, Матале! — гукнув Каладін. — Ми лише щойно добулися до прірви! Нам би хоч кілька хвилин посидіти.
— Переправляйтеся зараз! — гарикнув той.
— Так ми лише більше відстанемо! — відповів Каладін. — Ви хочете пояснювати Садеасу, чому вся армія повинна чекати на одну нещасну мостонавідну команду? У нас є по чому перейти. Дайте обслузі відпочити. Ми наздоженемо вас пізніше.
— А якщо ті дикуни кинуться вам навздогін? — запитав капітан.
Каладін лише стенув плечима.
Матал закліпав очима, а потому, здається, і сам зрозумів, як же сильно бажав їм цього.
— Роби, як знаєш, — крикнув він, і хутко майнув настилом Шостого мосту, бо решта команд уже втягували свої на той бік.
За кілька секунд Каладінові люди залишилися самі біля прірви, а військо відступило на захід.
Командир широко всміхнувся:
— Повірити не можу, що після стількох хвилювань… Хлопці, ми вільні!
Решта спантеличено обернулись до нього.
— Ми незабаром рушимо вслід, — гарячково пояснював Каладін, — і Матал гадатиме, що ми наздоганяємо їх. Та ми будемо все далі й далі відставати, аж доки не зникнемо з очей. А тоді повернемо на північ і скористаємося настилом, щоб перетнути Рівнини. Утечемо в тому напрямку, а всі інші вважатимуть, ніби нас упіймали й винищили паршенді!
Решта команди витріщилася на нього.
— А ресурси? — прийшов до тями Тефт.
— У нас є сфери, — сказав Каладін, витягуючи капшука. — Цілий статок, просто в мене в кишені. Ми можемо забрати обладунки та зброю в тих он покійників і скористатися ними для захисту від бандитів. Нам доведеться несолодко, але вслід не буде погоні!
Обслуга потроху захвилювалася. Але щось змусило командира зам’ятися. «А як же поранені мостонавідники в казармі?»
— Та мені доведеться залишитись, — сказав Каладін.
— Що? — не схотів і слухати Моаш.
— Хтось повинен, — пояснив командир. — Заради наших поранених у таборі. Ми не можемо їх покинути. А якщо я залишуся, то зможу підтвердити цю версію. Завдайте мені ушкоджень і зоставте на одному з плато. Садеас неодмінно вишле сюди мародерів. І я скажу, що мою команду вислідили, щоб помститися за опоганені трупи паршенді, а міст викинули в провалля. Мені повірять — усі бачили, як паршенді ненавидять нас.
Обслуга була вся як один на ногах, обмінюючись поглядами. Зніяковілими поглядами.
— Ми без тебе не підемо, — нарешті сказав Сиґзіл. Багато хто з решти кивнув.
— Я вирушу вслід за вами, — вмовляв командир. — Нам не можна кинути поранених.
— Каладіне, хлопчику… — почав був Тефт.
— Про мене можна поговорити й пізніше, — перебив його той. — Може, я й вирушу з вами, а тоді пізніше проберуся в табір, щоби визволити поранених. А поки що йдіть огляньте ті трупи.
Мостонавідники вагалася.
— Хлопці, це наказ!
Ті зрушили з місця й без подальших нарікань кинулися обкрадати тіла, непотрібні Садеасу. Командир залишився біля настилу сам.
Його все ще гриз неспокій. І річ була не тільки в поранених у таборі. А в чому ж тоді? Їм випала фантастична можливість. Така, за яку він, напевно, убив би впродовж усіх років, проведених у рабстві. Шанс зникнути, вважатися мертвими. Мостонавідникам не доведеться битися. Вони вільні. Тоді чому ж так кепсько на душі?
Каладін обернувся, щоб наглянути за своїми людьми, і приголомшено помітив, що біля нього хтось стоїть. Дівчина з напівпрозорого білого світла.
То була Сил, якою він ще ніколи її не бачив — у нормальний людський зріст заввишки, руки складені перед собою, а волосся й сукня майорять на вітрі, звіюючись набік. Каладін і гадки не мав, що вона може робитися настільки великою. Вона дивилася на схід. На її обличчі проступав жах, а в широко розплющених очах — скорбота. Таке лице буває в дитини, яка стає свідком жорстокого вбивства, що краде її чистоту.
Каладін повільно розвернувся й глянув у той бік, куди дивилася вона. На Вежу.
На приречену армію Далінара Холіна.
Від побаченого в нього стислося серце. Вони вели безнадійну битву. Оточені. Зраджені. Полишені на загибель.
«У нас є міст, — подумалось Каладіну. — І якби ми змогли навести його…» Більшість паршенді зосередилися на алетійській армії, залишивши тільки символічний резерв біля підніжжя схилу, неподалік від провалля. Та групка здавалася досить маленькою, й обслуга, напевно, змогла би відбитись від неї.
Але ні. Це був ідіотизм. Шлях Холіну до прірви загороджували тисячі паршендійців. Та й як вони наведуть міст без прикриття з боку лучників?
Дехто з команди встиг повернутися зі свого імпровізованого мародерства. Рогоїд приєднався до Каладіна, задивившись у східному напрямку, і вираз його обличчя спохмурнів.
— Там коїться щось жахливе, — сказав він. — Чи не можемо ми чимось допомогти?
Командтир лиш похитав головою.
— Це було би самогубством, Скеле. Нам довелось би піти на повноцінний штурм самотужки, не маючи підтримки від армії.
— А може, повернемося трохи назад? — запропонував Шрамм. — Почекаємо — а раптом Холіну вдасться прокласти собі шлях униз, до нас? І якщо в нього вийде, тоді й наведемо свій міст.
— Ні, — відповів командир. — Якщо ми зупинимося на безпечній відстані, той гадатиме, що ми — залишені Садеасом розвідники. Тоді доведеться штурмувати розколину. Бо інакше він не пробиватиметься нам назустріч.
Зачувши це, обслуга зблідла.
— А крім того, — додав Каладін, — якщо ми якось і врятуємо декого з них, ті плескатимуть про це язиками, і Садеас дізнається, що ми й досі живі. Він вистежить нас і переб’є. Повернувшись туди, ми змарнуємо свій шанс отримати свободу.
Мостонавідники закивали у відповідь. Несучи зброю, підтягнулися й інші. Надійшов час рушати. Каладін силкувався придушити в собі почуття відчаю. Цей Далінар Холін, найімовірніше, був таким, як і решта. Як Рошон, як Садеас, як скільки завгодно різних світлооких. За позірними чеснотами ховалося гниле нутро.
«Але з ним там тисячі темнооких солдатів, — подумала певна частина його єства, — які не заслуговують на таку жахливу долю. Там такі самі хлопці, які були в моєму колишньому загоні».
— Ми нічого їм не винні, — прошепотів Каладін. Йому здалося, що він бачить штандарт самого Далінара, який розвівається попереду війська. — Ти сам втягнув їх у це, Холіне. Я не дозволю, щоби через тебе гинули мої люди.
І повернувся спиною до Вежі.
Сил усе ще стояла поруч нього, дивлячись на схід, і вираз відчаю у неї на обличчі шматував його душу.
— Спренів вітру притягують його пориви, — тихо запитала дівчина, — чи вони самі і є тими поривами?
— Не знаю, — відказав Каладін. — А це має значення?
— Напевно, ні. Розумієш, я нарешті згадала, що я за спрен.
— А ти впевнена, що зараз вдалий момент, Сил?
— Я скріплюю речі, Каладіне, — сказала вона, обертаючись і зазираючи тому в очі. — Я спрен честі. Дух клятв. Обіцянок. І шляхетності.
Той ледь-ледь розрізняв звуки бою. А чи їх підсовувала йому свідомість, бо він налаштував слух на те, що напевно мало би лунати?
Чи чув він, як гинуть люди?
Чи бачив, як кидаються врозтіч солдати, полишивши воєначальника?
Усі інші розбігаються. Командир стоїть навколішки над тілом Даллета.
А на полі битви розвівається самотній зелено-багряний штандарт.
— Я вже бував тут раніше! — закричав Каладін, обертаючись у бік синього прапора.
Далінар завжди бився на передньому краї.
— Чим усе скінчилося минулого разу?! — не вгавав Каладін. — Я дещо засвоїв! І не буду більше дурнем!
Усе це, здавалося, розчавило його. Зрада Садеаса, його знесиленість, стільки смертей. Він знову на мить опинився там — стояв навколішки в пересувному штабі Амарама й дивився, як гинуть його останні друзі, занадто ослаблий і зранений, щоб допомогти.
А тоді він підніс тремтливу руку до чола й намацав мокре від поту тавро.
— Я нічого тобі не винен, Холіне.
І тут йому здалося, що батьків голос шепоче у відповідь: «Комусь треба починати, сину. Хтось має зробити перший крок і вчинити правильно просто тому, що так правильно. Бо коли ніхто цього не зробить, то як же інші візьмуть з нього приклад?»
Далінар прийшов на виручку Каладіновим людям, атакував тих лучників і врятував Четвертий міст.
«Світлооким плювати на людське життя, — сказав тоді Лірін. — Отже, я повинен дбати про нього. Ми повинні.
І ти повинен…»
Важить життя, а не смерть.
«Я так часто зазнавав невдач. Мене валили додолу й топтали».
Важить сила, а не слабкість.
«Я ж поведу своїх друзів на вірну смерть…»
Важить шлях, а не прибуття… «…Смерть за праведну справу».
— Ми повинні повернутися, — тихо сказав Каладін. — Бодай йому буря, ми повинні повернутися.
Він озирнувся на членів Четвертого мосту. Ті — один за одним — кивнули. Люди, які всього кілька місяців тому справедливо вважалися покидьками армії, котрим колись було начхати на все, окрім власної шкури, глибоко вдихнули, відкинули думки про свою безпеку та ствердно кивнули. Вони підуть на ним.
Каладін звів очі й глибоко втягнув повітря. Світло ринуло в нього, мовби хвиля — неначе він торкнувся губами великобурі та всотав її в себе.
— Віра! — скомандував він.
Члени Четвертого мосту схвально загукали у відповідь, ухопили настил і високо піднесли. Командир натягнув на руку щит, ухопившись рукою за ремені.
Тоді, здійнявши його, розвернувся. І з криком повів своїх людей на штурм — назад до того покинутого синього штандарта.
З дюжин невеликих проломів у Далінаровій Збруї сочилося Буресвітло — жодна з основних пластин обладунку не уникла ураження. Світло звивалося над ним, немов пара над казаном, на мить зависаючи в повітрі — була в нього така властивість, — а тоді повільно розсіюючись.
Сонце палило князя, живцем запікаючи в латах. Він так утомився. Від моменту Садеасової зради минуло небагато часу як за мірками битв, але ж Далінар нещадно вимотував себе, так і залишаючись на передньому краї, де бився пліч-о-пліч із Адоліном. Його Збруя втратила чимало Буресвітла. Вона дедалі важчала і з кожним ударом відбирала сили. Незабаром вона стане тягарем, який настільки уповільнить його рухи, що паршенді разом налетять звідусіль.
Він багато їх перебив. Навіть дуже багато. Просто страх скільки — але без Запалу. Усередині була порожнеча. Краще вже так, ніж із задоволенням.
Але цій січі кінця-краю не було видно. Ворог зосередився на обох Холінах. Бо з двома Сколкозбройними на передку будь-який пролом у лінії оборони виявлявся оперативно залатаним бійцем в осяйному обладунку та зі смертоносним мечем. Тож паршенді необхідно було спочатку звалити Далінара й Адоліна. Противник це розумів. Розумів і князь. Як і його син.
Легенди оповідали про битви, у яких Сколкозбройні залишались останніми, хто тримався на ногах, і лише після затяжних героїчних боїв ворогам удавалося повалити їх долі. Чистої води вигадки. Бо якщо спочатку перебити Сколкозбройних, можна підібрати їхні клинки й повернути їх проти неприятеля.
Він знову завдав удару, і втома уповільнила його м’язи. Спочатку померти. Місце для цього підхоже. «Ніколи не вимагай від них того, чого не зробив би сам…» Далінар спотикався на камінні, і його Сколкозбруя здавалася такою ж важкою, як і звичайні лати.
Князь міг бути задоволений із того, як розпорядився своїм життям. Але його люди… адже він підвів їх. Думка про те, як по-дурному горе-командувач дав заманити їх у пастку — от що викликало відразу.
А ще, звісно, залишалась Навані.
«Це ж треба — саме тоді, коли я нарешті зібрався повпадати за нею, — подумав Далінар. — Шість змарнованих років. Ціле життя нанівець. А тепер їй знову доведеться когось оплакувати».
Ця думка спонукала його занести руки над головою й надійніше поставити ноги на камені. Князь відбивався від паршенді. Продовжував боротьбу. Заради неї. Він не дозволить собі впасти, доки в нього залишаються сили.
Неподалік сочилася Буресвітлом і Адолінова Збруя. Юнак усе більше й більше напружував сили, прикриваючи батька. Вони навіть не обговорювали, чи не варто спробувати перестрибнути провалля й утекти. Розколини були настільки широкі, що їхні шанси виглядали примарними — а крім того, вони не полишать своїх людей на погибель. Холіни жили згідно з Кодексом. Згідно з ним і помруть.
Далінар знову завдав удару, тримаючись поруч Адоліна, але на мінімально необхідній віддалі — щоб не поранити один одного. Саме так ведуть спарений бій Сколкозбройні. Під шоломом його обличчя стікало потом. Він востаннє кинув погляд на армію, що зникала вдалині, заледве видніючись на горизонті. Позиція, яку він утримував, якраз давала хороший огляд на захід.
«Будь проклята ця людина на…
На…
Кров моїх пращурів, а це що таке?»
Перетинаючи західне плато, у напрямку Вежі біг невеличкий загін. Одинока мостонавідна команда, що несла настил.
— Не може бути, — сказав Далінар, відступаючи зі своєї позиції, а Кобальтова гвардія — точніше, її залишки — кинулася його прикривати. Не вірячи власним очам, він підняв забрало. Решта сил Садеаса відійшла, а одна-єдина команда обслуги залишилася. Чому?
— Адоліне! — гукнув князь, указуючи в той бік Сколкозбройцем, і хвиля надії затопила його.
Юнак обернувся й прослідкував за батьковим жестом.
— Так не буває! — викрикнув він. — То якась пастка!
— Украй недолуга, якщо це таки вона. Ми й без того покійники.
— Але чого б це йому висилати одну команду назад? Навіщо?
— А яка різниця?
Посеред битви обоє на мить завагалися. Але як їм бути, знав кожен із них.
— Для ата-а-аки — шику-у-уйся! — скомандував Далінар, озираючись на своїх людей. Прародителю бур, як мало їх залишилось! Менше половини від початкових восьми тисяч.
— У шере-е-енги-и — става-а-ай! — закричав Адолін. — Усім підготуватися виступати! Будемо прориватися, хлопці. Зберіться з останніми силами. Нам випав шанс!
«Правда, примарний, — подумав Далінар, опускаючи забрало. — Нам доведеться пробитися через усю паршендійську армію».
Навіть якщо вони й спустяться схилом, то, найвірогідніше, знайдуть мостонавідників мертвими, а настил — на дні прірви. Паршендійські лучники вже шикувалися, і залишалося їх більше сотні. Це обіцяло справжню бійню.
Але ще — давало надію. Крихітну безцінну надію. Якщо його армія й не досягне успіху, вона зазнає поразки, намагаючись ухопитися за цю соломину.
Високо здійнявши Сколкозбройця та відчуваючи приплив сили й рішучості, Далінар кинувся вперед на чолі своїх людей.
Каладін удруге за день мчав на позиції озброєних паршенді, виставивши поперед себе щита й прикривши тіло латами, зрізаними з трупів полеглих ворогів. Він, напевно, мав би відчувати огиду до того, що зробив, щоб отримати ці обладунки. Але його вчинок був нічим не гірший за те, що накоїв неприятель, убивши Данні, Мапу й того безіменного мостонавідника, який виявив до Каладіна прихильність у його перший день у команді. Він і досі носив сандалії того чоловіка.
«Ми та вони», — подумалося йому. Солдат міг думати про все це лише так. Але того дня Далінар Холін і його люди були частиною «нас».
Загін паршенді помітив наближення мостонавідників і тепер шикувався, готуючи луки. На щастя, Далінар, здавалося, теж звернув увагу на Каладінову команду, оскільки армія в синьому заходилася прокладати собі шлях до порятунку.
Усе це ніяк не мало спрацювати. Ворогів було забагато, а військо Холіна неминуче вже мало бути геть виснаженим. Назрівала чергова катастрофа. Але вперше в житті Каладін кинувся їй назустріч, добре розуміючи, на що йде.
«Це мій вибір, — думав він, поки паршендійські лучники шикувалися. — Річ не в якомусь божку, що не спускає з мене сердитих очей, не у витівках спренів, не в зигзагах фортуни.
Це все я. Я не хотів залишити Тіена самого. Я вирішив атакувати Сколкозбройного, рятуючи Амарама. Я за власним почином втікав із невільничих ям. І ось тепер я зробив вибір — спробувати визволити цих людей, хоч і знаю, що в мене, напевно, не вийде».
Паршенді дали залп, і Каладін відчув якесь піднесення. Зникла втома, відступила знемога. Він ішов у бій не заради Садеаса. Не для того, щоб набити чиїсь кишені. Ця битва була задля захисту.
У нього полинули стріли, але він відбив їх дуговим помахом щита. На їхнє місце прилетіли інші, посвистуючи то тут, то там, шукаючи його плоть. Проте він завжди виявлявся на крок попереду: підстрибував, коли ті цілили йому в стегна, ухилявся, якщо вони мали вп’ястися в плечі, та здіймав щита, щойно вони підлітали до обличчя. Це було нелегко, і чимало з них таки підібралися досить близько, потрапивши в нагрудник чи нагомілковики. Але цілі не досягла жодна. У нього виходило. Він…
Та щось пішло не так.
Він спантеличено відхилився від двох стріл.
— Каладіне! — гукнула Сил, котра ширяла неподалік, знову набувши мініатюрнішої форми. — Он там!
І вказала пальчиком на інше плато — сусіднє з тим, звідки Далінар розпочинав свій наступ. Чимало паршенді перестрибнуло туди й тепер опускалися на одне коліно, здіймаючи луки. Причому цілили не в нього, а прямісінько в незахищений бік Четвертого мосту.
— Ні! — закричав Каладін, і хмаринка Буресвітла вирвалася в нього з рота. Він розвернувся й кинувся назад по кам’янистому плато в напрямку до своєї команди. Стріли полетіли в нього ззаду. Одна потрапила в квадратний щиток, що захищав спину, але відскочила осторонь. Інша вдарила в шолом. Хлопець перестрибнув розлом у кам’яній породі й помчав на максимальній швидкості, якої лише могло надати йому Буресвітло.
Паршенді обіч нього натягували тятиви. Їх було щонайменше п’ятдесят. Йому не встигнути. Він…
— Четвертий міст! — гукнув командир. — Бокове перенесення направо!
Вони не залучали цього маневру багато тижнів, але їхня підготовка проглядала вже в тому, як безсуперечно підкорилися наказу його люди, заваливши міст на правий бік, щойно лучники відпустили тятиви. Зграя стріл уп’ялася в настил, і деревина немов наїжачилась ними. Каладін полегшено зітхнув, підбігаючи до команди, яка дещо уповільнила темп, несучи міст боком.
— Каладіне! — гукнув Скеля, тицяючи пальцем.
Той обернувся. Позад нього, на Вежі, лучники готували масований залп.
Обслуга була в них як на долоні. Знялися стріли.
Він знову заволав, спрямовуючи кожну дещицю Буресвітла, що вилітало з цим криком, на щит — хоча й повітрю довкола нього теж перепало підзарядитися. Той зойк луною розлігся у вухах. Світло просто рвонуло з нього — так що аж одяг укрився памороззю й потріскував.
Стріли затьмарили небо. Щось улучило в нього — якийсь багаторазово повторений поштовх відкинув тіло назад, шпурнувши в мостонавідників.
Ребро настилу заскреготало об камінь і стало, обслуга спинилася.
Запала тиша.
Каладін закліпав очима, почуваючись цілковито виснаженим. Нило все тіло, руки поколювало, спину ломило. У зап’ясті відчувався гострий біль. Він застогнав, розплющуючи очі, і повалився, спіткнувшись, на руки Скелі, які підхопили його ззаду.
Глухий удар. То опустили моста. «Ідіоти! — подумав командир. — Прикривайтеся ним і відходьте…»
Обслуга скупчилась довкола нього, коли Каладін сповз додолу, приголомшений завеликою тратою Буресвітла. Він спантеличено глянув на те, що тримав перед собою, причепивши до скривавленої руки.
Щит був утиканий стрілами, багатьма дюжинами, причому деякі розкололи древка своїх попередниць. Кості, прив’язані спереду, роздробилися, а деревина перетворилась на тріски. Деякі стріли проткнули її наскрізь і повпиналися в руку. От звідки взявся біль.
Більше сотні стріл. Увесь залп. Навелися на один-єдиний щит.
— Заради променів Світлопокликача, — тихо мовив Дрегі. — Що… що це було?..
— Мов осяйний фонтан, — сказав Моаш, опускаючись навколішки поруч командира. — Мовби саме сонце вирвалося з тебе, Каладіне.
— Паршенді… — прохрипів хлопець і відпустив щита. Ремені порвалися, і коли він намагався підвестися, той просто розвалився, розпався на частини, і до ніг Каладіна посипалися дюжини зламаних стріл. Кілька з них так і стирчали з його руки, але він не зважав на біль, дивлячись по той бік прірви, на ворога.
Загони лучників на обох плато застигли в ошелешених позах. Ті, хто був у перших шеренгах, почали перегукуватись один з одним своєю мовою, якої Каладін не розумів. «Нешуа Кадаль!» А тоді підвелися.
І втекли.
— Що відбувається? — запитав командир.
— Не знаю, — відповів Тефт, голублячи власну поранену руку. — Але тебе треба доправити в безпечне місце. Бурекляте плече! Лопене!
Коротун узяв із собою Даббіда, і вони провели Каладіна в захищенішу ділянку плато, ближче до центру. Заціпенівши зсередини, їхній командир притримував уражену кінцівку, настільки знесилений, що заледве міг думати.
— Віра! — гукнув Моаш. — Ми й досі не виконали завдання!
Решта обслуги з похмурим виглядом побігла назад до настилу й завдала його собі на плечі. Там, на Вежі, Далінарове військо пробивало собі шлях через лави паршенді до можливого порятунку, яким мала стати мостонавідна команда. «Вони неминуче несуть жахливі втрати…» — подумав онімілий Каладін.
Він захитався й осів додолу. Тефт і Лопен затягли його в прикриту заглибину, де він приєднався до Даббіда й Шрамма. Пов’язка на нозі останнього почервоніла, просякнувши кров’ю, а ратище, що замінило йому милицю, лежало поруч. «Я ж, здається, казав йому… щоби не ступав на цю ногу…»
— Нам потрібні сфери, — сказав Тефт. — Шрамме?
— Він просив їх сьогодні вранці, — відказав худорлявий мостонавідник. — Я віддав йому всі, що мав. Гадаю, і більшість зробила те саме.
Тихо вилаявшись, Тефт повисмикував решту стріл з руки Каладіна, а тоді перев’язав її марлею.
— З ним усе буде гаразд? — запитав Шрамм.
— Не знаю, — відказав той. — Нічого не знаю. О, Келеку! Я ідіот. Каладіне, хлопчику, ти чуєш мене?
— Це… просто шок… — озвався командир.
— Ти якось дивно виглядаєш, харизматику, — промовив схвильований Лопен. — Побілів увесь.
— Хлопче, у тебе шкіра — як у мерця, — сказав Тефт. — Схоже, ти тоді чимось зашкодив собі. Не знаю… Я… — він знову вилаявся й ляснув рукою об камінь. — Треба було мені слухати. Ну й ідіот!
Командира поклали на бік, і Вежу тепер було ледве видно. Нові загони паршенді — вони не бачили, на що здатен Каладін — прямували до прірви, готуючи зброю. Його команда прибула на місце й опустила міст. Обслуга відстебнула щити й квапливо дістала списи з мішків із трофеями, прив’язаних до краю настилу. А тоді впорядковано розташувалася з боків і заходилася штовхати, щоби навести міст через розколину.
Новоприбулі паршенді не мали луків. Вони вишикувалися й чекали зі зброєю напоготові. Ворог не менш як утричі перевершував обслугу за чисельністю, а до нього ще й прибували підкріплення.
— Нам треба йти їм допомогти, — сказав Шрамм Лопенові з Тефтом.
Ті закивали, й уся трійця — двоє поранених та однорукий — підвелася. Каладін спробував зробити те саме, але повалився додолу — ноги не тримали його.
— Ти залишайся, хлопчику, — сказав усміхнений Тефт. — Ми цілком упораємося й самі.
Узявши кілька списів з арсеналу, який поклав у свої ноші Лопен, вони пошкутильгали зі схованки — на допомогу команді. Навіть Даббід приєднався до них. Він так і не заговорив після того, як його поранило під час тієї першої мостонавідної вилазки хтозна-коли.
Каладін підповз до краю заглибини й дивився їм услід. Сил опустилася на камінь поруч нього.
— От дýрні, буря на їхні голови, — пробурмотів Каладін. — Не треба було їм мене слухати. Але я пишаюся ними.
— Каладіне… — озвалася спрен.
— Ти можеш щось зробити? — він почувався таким до бурі змученим. — Якось надати мені сили?
Та похитала головою.
А попереду, недалеко від них, обслуга взялася штовхати. Дерев’яний міст із гучним скреготом йшов по камінню, висуваючись над прірвою в бік паршенді, що застигли в очікуванні. Ті затягли ту ж неприємну бойову пісню, яку заводили щоразу, коли бачили Каладіна в його імпровізованих обладунках.
Вони виглядали нетерплячими, злютованими, смертоносними. Їм кортіло крові. Паршенді накинуться на обслугу й пошматують її, а тоді скинуть міст — разом із трупами — у безодню під ними.
«Це відбувається знову, — подумав напівпритомний, приголомшений Каладін. І мимоволі зіщулився, спустошений та очманілий. — Мені не дістатися до них. Вони загинуть. Просто на моїх очах. Туккс. Мертвий. Нельда. Мертва. Ґошел. Мертвий. Даллет. Ценн. Мапа. Данні. Мертві. Мертві. Мертві…
Тіен.
Мертвий».
Він лежав, згорнувшись клубком, у заглибині в камені. Удалині гриміла битва. Його оточувала смерть.
І на мить він знову перенісся туди — у той найжахливіший із днів.
Щосили тримаючи спис, Каладін продирався крізь лайку, крики та сутички — хаос війни. Свій щит він загубив. І йому слід було б знайти десь інший. Бо як же йому без щита?
То була його третя справжня битва. Він провів в Амарамовій армії всього кілька місяців, але Гартстоун устиг залишитись неначе в іншому житті. Хлопець добувся до заглибини в камені й, уривчасто дихаючи, зіщулився там, привалившись спиною до схилу, а пальці все ще стискали ослизле ратище. Його трясло.
Раніше він і гадки не мав, якою ідилією було їхнє життя. Далеко від війни. Далеко від смерті. Далеко від цих криків, від какофонії металу, що вдаряє об метал, об дерево, об плоть. Хлопчина міцно зажмурився, намагаючись відтіснити реальність.
«Ні, — подумалося йому. — Розплющ очі. Не дай їм так легко знайти тебе й убити».
Він примусив себе розтулити повіки, а тоді обернувся й визирнув зі схованки, окидаючи поглядом поле бою, яке скидалось на справжнє місиво. Битва точилася на просторому схилі. Тисячі людей з обох сторін змішалися в купу й убивали. Як міг хто-небудь слідкувати за чимось серед цього безумства?
Армія Амарама — Каладінова армія — намагалася втримати висоту. Інше військо, також алетійське, старалося відбити її в них. От і все, що він знав. Ворог, здавалося, переважав їх за чисельністю.
«З ним усе буде добре, — думав хлопчина. — Неодмінно буде!»
Однак переконати себе в цьому не надто вдавалося. Тіенова служба на посаді вістового протривала недовго. Йому сказали, що приплив новобранців знизився, і кожна рука, здатна втримати спис, була на рахунку. З нього та решти старших за віком хлопчиків-вістових укомплектували кілька загонів глибокого резерву.
Далар запевняв, що ті навряд чи коли знадобляться. Напевно. Якщо лише армії не загрожуватиме серйозна небезпека. А коли вони опинились в оточенні на вершині стрімкого пагорба, а їхні ряди змішалися — це серйозна небезпека?
«Вибирайся нагору», — сказав він собі, кидаючи погляд уверх по схилу. Там і досі майорів штандарт Амарама. А значить, їхні солдати трималися. Та все, що зміг розгледіти Каладін, — це вируючу масу жовтогарячих мундирів, серед яких там-сям траплялися темно-зелені вкраплення.
Хлопець припустив угору схилом пагорба. Він не обертався на крики зустрічних воїнів і не придивлявся, дружні вони чи ворожі. На його шляху ховалися, втягуючись, латки трави. Каладін перечепився об кілька трупів та обігнув пару деревин вагобрубка, уникаючи місць, де велися сутички.
«Це тут», — подумав він, помітивши попереду групу списників, які насторожено пильнували, вишикувавшись у шеренгу. Зелені мундири. Колір Амарама. Хлопець кинувся до них, і солдати пропустили його.
— Ти з якого загону, воїне? — запитав приземкуватий світлоокий з аксельбантами командира невисокого рангу.
— Знищеного, сер, — заледве видобув Каладін. — Усі мертві. Ми входили до роти ясновельможного Ташліна й…
— Ти ба! — промовив той, обертаючись до вістового. — Це вже третє підтвердження, що Ташлін загинув. Попередьте котрийсь Амарама. Східний фланг поступово ослаблюється, — тоді глянув на Каладіна. — А ти марш у резерв — отримаєш нове призначення.
— Слухаю, сер, — відповів хлопчина, ціпеніючи. Він зиркнув униз — туди, звідки прибіг. Схил був завалений трупами, переважно в зеленому. Просто в нього на очах перехопили й знищили трійцю солдатів, які мчали до вершини.
Ніхто з тих, котрі стояли нагорі, не поспішив їм на допомогу. Каладін і сам міг ось так полягти ні за цапову душу — і то за лічені ярди до порятунку. Він розумів, що, напевно, зі стратегічного погляду та шеренга солдатів мала утримувати свою позицію. Але це здалося такою бездушністю!
«Треба знайти Тіена», — подумав він, відбігаючи в бік місця збору резерву з північного краю широкої вершини. Але знайшов там тільки не менший безлад. Із купок скривавлених, напівпритомних людей комплектували нові загони та знову посилали вперед — на поле битви. Каладін протискався між ними, шукаючи підрозділ, сформований з колишніх хлопчиків-вістових.
Проте спочатку наштовхнувся на Далара. Довготелесий трипалий сержант резерву стояв біля високої щогли, на кінці якої полоскалися двійко трикутних вимпелів. Він розподіляв щойно набрані поповнення між ротами, які несли найбільші втрати, ведучи бій унизу. Каладін і досі чув їхні крики.
— Гей, ти, — гаркнув Далар, тицьнувши в Каладіна пальцем. — Переформування підрозділів — це туди. Кроком руш!
— Я повинен знайти загін, створений із хлопчиків-вістових, — пояснив той.
— А нащо — поглинь його Геєна — він тобі?
— А мені звідки знати? — відповів Каладін, стенувши плечима й намагаючись зберігати спокій. — Що наказали, те й виконую.
Далар фиркнув:
— Шукай роту ясновельможного Шелера. Вона на південно-східному краї. Можеш…
Та Каладін уже мчав туди. Цього не повинно було статися. Тіен мав залишатися в безпеці. Прародителю бур — ще ж навіть чотирьох місяців не минуло!
Він дістався до південно-східного краю вершини та розшукав штандарт, що майорів на чверть дорозі вниз по схилу. Непроглядно-чорний диґліф читався «шеш лерел» — рота Шелера. Вражений власною рішучістю, Каладін кинувся повз солдатів, які охороняли верхів’я пагорба, і знов опинився на полі битви.
З цього боку справи здавалися кращими. Рота Шелера втримувала займану позицію, хоча й під натиском значних сил противника. Каладін кинувся схилом униз, подекуди сковзаючи — слизькаючись на крові. Його страх зник, поступившись місцем неспокою за брата.
Він дістався вишикуваних лав якраз у ту мить, коли ворожі загони ринули в атаку. Хлопець намагався проскочити в тил, щоб розшукати Тіена, але хвиля наступу затягла його. Він, похитуючись, відступив убік і приєднався до групи списоборців.
Противник налетів на них за секунду. Каладін обіруч стискав ратище, тримаючись скраєчку біля інших списників і намагаючись не заважати їм. Він і сам до пуття не знав, що робить. Рекрут заледве отримав достатню підготовку, щоб навчитись прикриватися щитом. Зіткнення закінчилося швидко, і Каладін зробив лиш один випад. Ворога було відкинуто, а сам він спромігся уникнути поранення.
Хлопець стояв, важко дихаючи й стискаючи списа.
— Ти, — долинув чийсь владний голос. Якийсь чоловік з аксельбантами на плечах тицяв у нього пальцем. Командир загону. — Час і мені отримати яке-небудь підкріплення. А то я вже почав думати, що всіх до останньої людини забере собі Варт. Де твій щит?
Каладін поспішив вихопити його в загиблого солдата неподалік. Та доки він був зайнятий, за спиною залунала командирова лайка:
— Поглинь їх Геєна! Знов насуваються. Цього разу двома штурмовими групами. Так ми довго не протримаємось.
З-понад прилеглої скельної формації з’явився чоловік у зеленому жилеті вістового.
— Меше, ти відбиваєш напад зі сходу!
— А як щодо того цепу, південніше? — гукнув у відповідь Меш, командир.
— Про нього подбають. А ти тримай оборону на сході! Ось твій наказ! — посильний швидко поліз карнизом далі та передав аналогічну команду наступному за ними загону: — Варте, тримай східний напрямок!
Каладін підвівся, роздобувши щита. Йому треба було знайти Тіена. Він не міг…
Аж нараз він зупинився. Там, у наступному за їхнім загоні, замаячіли три постаті. Менші за віком хлоп’ята, на яких обладунки виглядали завеликими, а в манері хвату ратища прозирала непевність. Одним із них був Тіен. Його резервну команду вочевидь розділили, щоб залатати діри в інших підрозділах.
— Тіене! — закричав Каладін, вискакуючи з шеренги, коли вороже військо вже підступило впритул. Чому його брата й решту двох виставили по центру передньої лави? Та вони ж заледве вміли тримати списи!
Командир загукав йому вслід, однак той не звернув на нього уваги. За мить противник налетів на них — загін Меша розпорошився й, утративши дисциплінованість, перейшов до безладного, але й запеклішого опору.
Каладін відчув, як щось наче гупнуло йому в ногу. Скульгавівши, він повалився долі й нажахано усвідомив, що в нього вп’явся спис. Але болю він не відчував. Дивно.
«Тіен!» — подумав він і спробував через силу підвестися. Над ним хтось навис, і хлопець вмить зреагував — відкотився з-під вістря, яке шугнуло донизу, цілячи в серце. Власний спис опинився в його руках, перш ніж Каладін встиг усвідомити, що схопив його, — і він рвучко здійняв древко вгору.
А тоді завмер. Бо щойно проткнув ратищем шию ворожого солдата. Усе відбулося так швидко. «Я щойно вбив людину».
Він знову перекотився, і коли супротивник став падати навколішки, висмикнув списа. Загін Варта був трішки далі позаду. Неприятель завдав по ньому удару майже одразу після атаки на той загін, до якого пристав Каладін. Тіен і двоє інших хлоп’ят усе ще були на передньому краї.
— Тіене! — заверещав старший брат.
Малюк глянув у його бік і вирячив очі. Він навіть усміхнувся. А в нього за спиною решта загону відступила. Залишивши трьох ненавчених жовторотиків без жодного прикриття.
І ворожі солдати, побачивши це, налетіли на Тіена й решту. Їх вів світлоокий, закутий у лати з блискучої сталі. Він і замахнувся мечем.
Каладінів братик осів, мов підкошений. Тільки-но стояв там із нажаханим виглядом — а не встиг навіть оком змигнути, як уже лежав на землі.
— Ні! — зойкнув старший. Він спробував підвестися, але сповз на коліна. Нога не слухалася його.
Загін Варта кинувся вперед, атакуючи противника — той-бо якраз відволікся на Тіена й решту двох. Вони виставили недосвідчених попереду, щоб ті збили темп ворожої навали.
— Ні, ні, ні! — волав Каладін. Він скористався ратищем, щоби звестися на ноги, і пошкутильгав уперед. Це не могло бути те, що він думав. Усе не могло скінчитися так швидко.
Якимось дивом ніхто не зітнув бідолахи, доки той, шкандибаючи, долав решту відстані. Він практично й не думав про це. А лише дивився туди, де впав Тіен. Загримкотіло. Ні. То копита. З’явився Амарам з кіннотою, і їхня лава понеслася крізь ворожі шеренги.
Та Каладіну було байдуже. Він нарешті добувся до тієї місцини. І знайшов там три трупики — зовсім дитячі, маленькі, які валялись у заглибині в камені. Нажаханий і занімілий, хлопець простяг руку й перевернув той, що лежав долілиць.
На нього глянули мертві очі Тіена.
Опустившись навколішки, Каладін застиг біля тіла. Він мав би перев’язати собі рану, відступити в безпечне місце, але натомість заціпенів. Завмер на колінах.
— А вчасно він проскакав тут, — пролунав чийсь голос.
Він підняв очі й помітив групу списників, що зібралися неподалік, спостерігаючи за діями кавалерії.
— Хотів, щоб вони скупчилися, насідаючи на нас, — проказав один із них. На плечах виднілися аксельбанти. Варт, командир загону. Які кмітливі очі він мав! Не якийсь там солдафон. Підтягнений, вдумливий.
«Я мав би відчувати злість, — подумав Каладін. — Мав би… відчувати… хоч щось».
Варт опустив погляд на пораненого, а тоді перевів його на мертві тіла трьох хлопчиків-вістових.
— Покидьок, — прошипів Каладін. — Ти виставив їх попереду.
— Чим багаті, тим і раді, — відповів Варт, кивнувши своїм людям, а тоді вказав пальцем на укріплену позицію. — Якщо мені присилають поповнення, нездатне битися, я знаходжу йому інше застосування, — він затримався, хоча його підрозділ уже рушив туди. Здавалось, йому було жаль. — Хто як може, так і виживає, синку. Обертай недолік на перевагу, де тільки можна. Запам’ятай це, якщо вцілієш.
І з тим підбігцем кинувся пріч.
Каладін опустив очі додолу. «Чому я не зміг його захистити?» — подумав він, дивлячись на Тіена й пригадуючи братів сміх. Його невинну усмішку та натхнення, з яким той досліджував пагорби неподалік Гартстоуна.
«Прошу. Будь ласка, дай мені його захистити. Зроби мене досить сильним».
Він почувався вкрай ослаблим. Від крововтрати. Мимоволі завалившись набік, знесиленими руками наклав джгут. А тоді, відчуваючи жахливу порожнечу всередині, приліг поруч Тіена й притис його тільце до себе.
— Не хвилюйся, — шепотів Каладін. І коли він почав плакати? — Я заберу тебе додому. Я захищу тебе, Тіене. Я привезу тебе назад…
Він стискав братове тіло аж до вечора — ще довго після закінчення битви, — тулячись до нього, доки те повільно холонуло.
Каладін спантеличено закліпав очима. Він лежав не в заглибині з Тіеном, а на плато.
Було чутно, як удалині гинуть люди.
Він ненавидів згадувати про той день. І ледь не шкодував, що подався тоді на пошуки Тіена. Бо йому б не довелося стати свідком. Безсило стоячи на колінах, дивитися, як убивають його брата.
Й ось тепер це відбувалося знову. Скеля, Моаш, Тефт. Усі вони мали загинути. А він — ось вам, будь ласка, лежить, знову безсилий зарадити. Заледве здатний поворухнутися. Почуваючись цілковито виснаженим.
— Каладіне, — прошепотів чийсь голос. Він закліпав. Перед його обличчям зависла Сил. — Ти знаєш Слова?
— Усе, чого я хотів, — це захистити їх, — кволим голосом відказав він.
— Тому я й тут. Слова, Каладіне!
— Вони загинуть. Мені не врятувати їх. Я…
Амарам перебив його людей у нього на очах.
Невідомий Сколкозбройний убив Даллета.
Якийсь світлоокий убив Тіена.
«Ні».
Каладін перевернувся й, похитуючись, через силу зіп’явся на зрадливі ноги.
«Ні!»
Його команда ще не навела свого мосту. Це його здивувало. Вони й досі штовхали його через прірву, а сповнені нетерпіння паршенді скупчувались на іншому боці, і їхній наспів ставав усе нестямнішим. Йому здалося, ніби він марив кілька годин, але насправді це тривало всього кілька ударів серця.
«НІ!»
Перед ним стояли Лопенові ноші, де серед спорожнених бурдюків і драних бинтів примостився спис, чиє сталеве вістря виблискувало на сонці. Ратище шепотіло до нього. Це жахало й водночас манило.
«Що ж, коли надійде час, сподіваюсь, ти виявишся готовим. Бо цим хлопцям не обійтися без тебе».
Він ухопив спис — першу справжню зброю, яку тримав у руках після шоу, влаштованого в проваллі так багато тижнів тому. А тоді кинувся бігти. Спочатку повільно. Але поступово набираючи швидкість. Відчайдушно — адже все тіло почувалось знеможеним. Проте він не зупинявся. А все настирливіше просувався вперед, поспішаючи до настилу. Міст лише наполовину навели над розколиною.
Сил летіла попереду, схвильовано озираючись.
— Слова, Каладіне!
Скеля скрикнув, коли командир заскочив на міст, що наводився. Дерев’яна конструкція під його ногами хиталася. Вона зависала над прірвою, але ще не досягла її протилежної сторони.
— Каладіне! — зойкнув Тефт. — Що ти робиш?
Добігши до краю настилу, той заволав. І, знайшовши в собі крихітний залишок сил, здійняв списа й зістрибнув з краю дерев’яної платформи, пролетівши в повітрі над темною безоднею.
Обслуга злякано заверещала. Стривожена спрен запурхала поруч нього. А паршенді приголомшено позводили очі, витріщившись на самотнього мостонавідника, який линув до них повітрям.
У його знеможеному, виснаженому тілі практично не залишалося сили. І в ту мить, коли час немов зупинився, він глянув долі — на своїх ворогів. Паршенді з їхньою мармуровою, чорно-червоною шкірою. Солдатів, які здіймали майстерно виготовлену зброю, немов намагаючись дістати його ще в небі. Чужинців, живих дивовиж у панцирних нагрудниках і шоломах, що скидалися на ярмулки. Багато з них мали бороди.
З уплетеними в них осяйними самоцвітами.
Каладін зробив вдих.
Наче міць самого спасіння — немов сонячні промені з очей Всемогутнього — з тих самоцвітів ринуло Буресвітло. Воно струмувало в повітрі, утягуване видимими потоками, мов осяйні стовпи люмінесцентного диму. Крутячись, вертячись і звиваючись, мов невеличкі хмаринки диму над комином, аж доки не врізалося в нього.
І буря знов ожила.
Каладін гупнув об кам’яний карниз. У ногах раптом з’явилася сила, а розум, тіло та кров ожили від припливу енергії. Стискаючи під пахвою списа, він приземлився в положенні напівприсівши, і внаслідок удару невеличке кільце Буресвітла хвилею розкотилося від нього, стелячись по камінню. Ошелешені паршенді позадкували — їхні очі широко розплющились, а спів захлинувся.
Струминка Світла загоїла рани на руці. Каладін усміхнувся, виставивши перед собою списа. Той здавався таким же знайомим, як тіло давно втраченої коханої.
«Слова», — проговорив чийсь наполегливий голос, немов звертаючись простісінько до його свідомості. І в ту ж мить Каладін здивовано усвідомив, що він знає слова, хоча ніколи й ні від кого їх не чув.
— Я захищатиму тих, хто не в змозі захистити себе сам, — прошепотів хлопець.
Другий ідеал Променистих лицарів.
Повітря здригнулось від тріску, немов від нечуваної сили розкоту грому, хоча на небі не було ні хмаринки. Тефт, спотикаючись, позадкував — бо настил щойно став на місце — і раптом відчув, як у нього разом з рештою обслуги відвисла щелепа. Каладін вибухнув енергією.
З нього вирвався потік білизни´, хвиля білого диму. Буресвітло. Ударна хвиля врізалася в першу шеренгу паршенді й відшпурнула їх назад, а самому Тефту довелося здійняти руку, захищаючись від яскравості спалаху.
— Щось тільки-но змінилося, — прошепотів Моаш, теж затуляючись. — І то щось дуже важливе.
Каладін здійняв списа. Потужність світла почала спадати, вщухаючи. З його тіла заклубочилось більш приглушене сяйво. Променисте, мов дим ефірного вогню.
А неподалік дехто з паршенді кинувся навтьоки, проте інші ступили вперед, загрозливо здійнявши зброю. Каладін вихором налетів на них — ожилим ураганом сталі, дерева та рішучості.
68
Ешонай
«Вони назвали його Останньою Руйнацією, але це брехня. Наші боги збрехали. Ох, які ж вони брехуни! Гряде Вічновій. Я чую його шепіт, бачу його буряну стіну, знаю, яка в нього серцевина». — Танатанес, 1173, за 8 секунд до смерті. Досліджувався азішський заробітчанин. Зразок заслуговує на особливу увагу.
Солдати в синьому волали, раз по раз видаючи бойовий клич, щоб підбадьорити себе. Ці звуки за спиною Адоліна нагадували гуркіт лавини, доки він, широко замахуючись, орудував Сколкозбройцем. Стати в якусь класичну стійку було нíяк. Він мав продовжувати шлях, пробиваючись крізь паршенді й ведучи своїх людей до західного провалля.
Батьків і його власний ришадіуми все ще були неушкоджені, несучи на собі кількох поранених крізь задні шеренги. Однак Сколкозбройні не наважувались сісти верхи. В умовах ближнього бою коней запросто могли порубати, і верхівці опинилися б долі.
Такий маневр на полі битви був би неможливий без Сколкозбройних. Прорив крізь ряди численнішого противника? Здійснюваний пораненими, виснаженими людьми? Та їх би вмить затисли й розчавили!
А от Сколкозбройних не так легко спинити. У своїх Збруях, що сочилися Світлом, навідліг змахуючи блискучими шестифутовими клинками, Адолін і Далінар проривали оборону паршенді й утворювали діру, пролом. А їхні люди — еліта алетійських військових таборів — знали, що робити далі. Вишикувавшись клином за спинами Сколкозбройних, вони розколювали фронт і — завдяки загонам списників — прокладали коридор, просуваючись уперед.
Адолін наступав практично підбігцем. Схил пагорба працював на них, забезпечуючи кращу опору під ногами, і вони з гуркотом сунули з нього, немовби стадо чалів. Отриманий шанс на виживання, коли все, здавалося, було втрачене, надав людям сили на останній ривок до свободи.
Вони несли колосальні втрати. За цей час у Далінаровому війську зі строю вибула ще тисяча з тих чотирьох, що залишалися, — якщо не більше. Але це не мало значення. Паршенді билися, щоб умертвляти, а от алеті — цього разу, — щоби жити.
«Безсмертні Вісники, що над нами», — подумав Тефт, спостерігаючи, як відбивається Каладін. Лічені хвилини тому цей хлопчина, здавалось, був на межі — шкіра стала мертвотно-бліда, руки тряслися. А от тепер став осяйним смерчем, буревієм зі списом у руках. Тефт побував не на одному полі бою, однак ніколи не бачив нічого навіть віддалено схожого. Командир утримував позицію перед мостом сам-один. Біле Буресвітло струмувало з нього, наче яскраве полум’я. Його швидкість була неймовірна — практично нелюдська, — а про точність і говорити зайве: кожен випад списа вціляв у шию, бік чи ще якусь незахищену ціль на паршендійському тілі.
Самим лише Буресвітлом такого не пояснити. Тефт дуже туманно пригадував те, чого колись навчали його батьки, але всі ці спогади сходилися в одному: Світло не дарує вміння. Воно не може зробити людину тим, ким та не є. Його справа — примножувати, надавати сили, вселяти енергію.
Доводити до ідеалу.
Низько пригнувшись, Каладін ухилився й засадив тупим кінцем списа паршендійцеві в ногу, поваливши того додолу, а далі миттю підвівся та відбив удар сокири, заблокувавши держаком топорище. Він відняв одну руку й спрямував вістря ратища вгору — просто під пахву нападника, куди й устромив його. Доки цей паршендієць падав, хлопець висмикнув штих і заїхав протилежним кінцем у голову іншого ворога, що занадто наблизився. Кінець древка роздробився, бризнувши скіпками, а панцирний шолом паршендійця вибухнув.
Ні, річ була не лише в Буресвітлі. Перед Тефтом воював віртуоз-списоборець, чию майстерність воно піднесло на нечуваний рівень.
Ошелешена обслуга зібралася довкола Тефта. Його поранена рука, здавалося, боліла не так сильно, як мала б.
— Немовби повів самого вітру, — промовив Дрегі. — Який зняли з небес та оживили. Він навіть не людина — спрен.
— Сиґзіле? — запитав Шрамм, витріщаючи очі. — Ти коли-небудь бачив хоч щось на подобу цього?
Темношкірий азіш похитав головою.
— Прародителю бур, — прошепотів Пійт. — Хто… хто перед нами?
— Командир Четвертого мосту, — відрізав Тефт, струснувши з себе замріяність. По інший бік прірви Каладін заледве ухилився від паршендійської булави. — І йому потрібна наша допомога! Перше та друге відділення, тримайте лівий фланг. Не дайте паршенді його оточити. Третє й четверте відділення — ви зі мною направо! Скеле й Лопене, будьте готові відтягувати поранених. А решті — вишикуватись складчастою стінкою. Атакувати не треба — просто тримайтеся та відтісняйте їх. І ще: Лопене, кинь йому списа з цілим держаком.
Далінар заревів, стинаючи групу ворожих мечників. А тоді кинувся по їхніх тілах і, збігши невисоким схилом угору та вимахуючи Сколкозбройцем, зістрибнув на паршенді за кілька футів під ним. Обладунок лежав на ньому важезним тягарем, але інерція боротьби не давала йому зупинятися. Кобальтові гвардійці — розрізнена жменька вцілілих бійців — з криком зістрибнули зі схилу вслід за ним.
Вони були приречені. Дотепер ті мостонавідники, напевно, загинули. Проте Далінар благословляв їх за таку офіру. Може, вона й нічого не давала в сенсі кінцевого результату, але змінила шлях. Ось як мають помирати його воїни — не зацькованими й наляканими, а в завзятому бою.
Він не сповзатиме мовчки в пітьму. Оце вже дзуськи! Князь знову зухвало заволав і врізався в купу паршенді, а лезо його меча, прокручуючись і посмикуючись, описало коло. Він, спотикаючись, пробрався крізь ділянку паршендійських трупів, чиї очі вигоряли в момент загибелі.
І вискочив на відкритий простір.
Далінар приголомшено закліпав очима. «У нас вийшло, — подумав князь, не вірячи власним очам, — ми проклали собі шлях аж сюди!» Позаду нього солдати закричали «ура», і їхні змучені голоси звучали чи не настільки ж здивовано, як почувався й він сам. Просто попереду — між ним і прірвою — зайняли позицію останні паршенді. Але вони стояли спинами до нього. Чому вони…
Мостонавідники.
Мостонавідники вели бій. Далінар витріщив очі, і його занімілі руки опустили Присяжника. Крихітна команда обслуги втримувала підхід до настилу, відчайдушно боронячись від противника, що намагався відтіснити її назад.
Це був найдивовижніший, найславетніший учинок, який коли-небудь бачив Холін.
Його син видав бойовий клич, пробиваючись крізь паршенді праворуч від батька. Обладунок юнака вкривали подряпини, тріщини й насічки, а шолом розколовся, залишаючи голову небезпечно відкритою. Однак його обличчя світилося торжеством.
— Уперед, уперед! — гаркнув Далінар, тицяючи пальцем. — Надайте їм підтримку, бодай вам буря! Бо якщо та обслуга загине, ми всі — покійники!
Адолін і Кобальтова гвардія кинулися вперед. Повз них галопом проскакали Баский та Чистокровний, ришадіум молодшого Холіна, і кожен із них ніс на собі трійко поранених. Далінарові була ненависна необхідність залишити їх на цих схилах аж стільки, але Кодекс містив недвозначну вказівку. За таких обставин пріоритетним ставав захист тих, кого він міг урятувати.
Далінар розвернувся, щоб завдати удару по основних силах паршенді зліва від нього, утримуючи в такий спосіб коридор для свого війська. Багато хто з солдатів кинувся в нього, шукаючи порятунку, проте кілька загонів ще раз довели свою стійкість тим, що вишикувалися вздовж країв і продовжили бій, намагаючись розширити цю прогалину. Начільна серветка, підмощена під Далінарів шолом, наскрізь просякла потом, і його краплини, перевалюючись через брову, заливали йому ліве око. Він вилаявся й потягнувся відкрити забрало, а тоді застиг.
Вороже військо розступалося. У глибині його шеренг стояв справжній велетень — семифутовий на зріст паршендієць в осяйній срібній Сколкозбруї. Вона облягала його, як тільки цей обладунок і може облягати: сиділа так, наче була зроблена за його міркою. Грізного вигляду Сколкозброєць мав зазублини — немов застиглі металеві омахи полум’я. Він здійняв його в бік князя, салютуючи.
— Тепер? — гукнув Далінар, не вірячи власним очам. — Ти прийшов саме тепер?
Сколкозбройний ступив крок уперед, і його сталеві сабатони дзенькнули об камінь. Решта паршенді позадкували.
— Чому ти не з’явився раніше? — зажадав відповіді Далінар, квапливо стаючи у Вітростійку та кліпаючи лівою повікою, щоби піт не потрапляв у око. Він був недалеко від тіні, яку відкидала велика й довгаста скельна формація, що нагадувала книжку на полиці. — Навіщо чекати впродовж цілої битви лише для того, щоб напасти зараз? Коли…
Коли він от-от мав вирватися з пастки. Очевидно, паршендійський Сколкозбройний був не проти, щоб його соратники насідали на Далінара, доки загибель князя здавалася лише справою часу. Можливо, у такий спосіб звичайні солдати отримували можливість здобути Сколки, як це робилося і в арміях людей. Але тепер, коли в того з’явився шанс утекти, ризик утрати Зброї та Збруї ставав зависоким, тож проти нього вислали Сколкозбройного.
Який підступав, звертаючись до нього нерозбірливою мовою паршенді. Далінар не зрозумів ані словечка. Він здійняв Сколкозбройця та став у стійку. Паршендієць додав іще щось, а тоді фиркнув і зробив випад, змахнувши мечем.
Далінар подумки вилаявся, усе ще засліплений на ліве око. Князь відхилився назад і відбив удар ворожого клинка. Від виставленого ним захисту тіло струснулось під бронею. М’язи реагували мляво. Тріщини в Збруї все ще сочилися Буресвітлом, проте його потік послабшав. Ще трохи — й обладунок перестане виконувати свої функції.
Сколкозбройний паршендієць знов атакував. Його стійка була незнайома Далінару, але в ній проглядало щось натреноване. «Це тобі не дикун, який грається з могутньою Зброєю». Противник мав належну підготовку. Далінару довелося повторно відбити удар, хоча Вітростійка на таке й не розрахована. Але його переобтяжені м’язи були надто повільні, щоб ухилитися, а Збруя надто розтріскалась, щоб наражатися на небезпеку пропустити удар.
Удар, який заледве не вибив його зі стійки. Зціпивши зуби, князь уклав у лезо меча всю вагу свого тіла й навмисно виставив занадто сильний захист, відбиваючи наступний удар паршендійця. Клинки зітнулися з несамовитим брязкотом, відкинувши зливу іскор, немовби хтось вихлюпнув у повітря відро розплавленого металу.
Далінар швидко оговтався та кинувся вперед, намагаючись зарядити плечем супротивнику в груди. Однак паршендієць був поки що повен енергії — адже його Збруя залишалася цілою. Він відскочив убік і заледве не дістав Холіна в спину.
Князь ухилився саме вчасно. А тоді розвернувся й заскочив на невисокий уступ скельної формації. Звідти перебрався на вищий карниз і так спромігся дістатись вершини. Як він і сподівався, паршендієць кинувся вслід. Позбутися надійної опори під ногами означало піти ва-банк — і це якнайкраще влаштовувало Холіна. Його міг добити єдиний удар. А значить, слід було ризикувати.
Щойно ворог наблизився до вершини останця, як Далінар напав, скориставшись із подвійної переваги стійкішого положення ніг і можливості атакувати зверху вниз. Паршендієць не став завдавати собі клопоту, ухиляючись. Він прийняв удар на шолом, який тріснув, але й отримав нагоду вдарити Далінара по ногах.
Той відскочив назад, почуваючись хворобливо повільним. Він заледве встиг забратися з-під помаху леза й не зміг завдати повторного удару, доки супротивник вилазив на вершину.
Паршендієць зробив загрозливий випад. Випнувши підборіддя, Далінар здійняв руку, щоб відбити його, і кинувся під удар, молячи Вісників, щоби пластина на передпліччі витримала. Ворожий клинок налетів на неї, роздробивши Збрую, від чого вверх по руці Холіна пробігла дрож. Латна рукавиця, що обтягувала його кулак, раптом наче перетворилася на свинцеву гирю, але Далінар продовжував бій і замахнувся мечем у відповідь.
Цілячи не в обладунок паршендійця, а в камінь під його ногами.
Хоча в повітрі й розлетілися розплавлені уламки Долінарових поручів, він перетяв скельну породу під ногами супротивника. Чималий шматок скелі відламався, і Сколкозбройний разом із ним рухнув донизу. За мить розлігся гуркіт від їхнього падіння.
Далінар увігнав свій кулак у камінь — тієї руки, на якій роздробилася пластина, — і зняв рукавицю. З’єднання розімкнулося, і він витяг на свіже повітря кисть, яку холодило від поту. Князь залишив там рукавицю — тепер, коли поручі були зламані, вона все одно не працювала як слід — і заревів, одноруч змахнувши Сколкозбройцем. Відтявши черговий шматок скелі, він обрушив його вниз, на ворога.
Паршендієць саме звівся на ноги, але брила припечатала його зверху, спричинивши сплеск Буресвітла та низький тріскотливий звук. Далінар почав спускатися, силкуючись встигнути до ворога, доки той лежав нерухомо. На жаль, права нога князя поболювала, і коли він дістався підніжжя останця, то вже йшов шкутильгаючи. Але якби він скинув сабатон, то не зміг би втримати на собі решту Збруї.
Зціпивши зуби, князь зупинився — паршендієць устиг підвестися. Спуск виявився надто загайним. Обладунок противника хоч і тріснув у багатьох місцях, все ж був у не настільки плачевному стані, як його власний. І що особливо вражало — той зумів утримати Сколкозбройця. Неприятель спрямував заковану в броню голову в бік Далінара. Очі сховалися за оглядовою шпарою шолома. Довкола них стояли колом решта паршенді й спостерігали мовчки, не втручаючись.
Далінар здійняв меч, стискаючи ефес обіруч — однією долонею в рукавиці й однією оголеною. Його липку неприкриту руку холодив вітерець.
Бавитись у квача не було сенсу. Він битиметься тут.
Уперше за багато-багато місяців Каладін почувався по-справжньому живим і бадьорим.
Краса списа, що свистів у повітрі. Єдність тіла й свідомості, миттєва реакція рук і ніг — думка просто не встигала за нею. Знайома чіткість класичних списоборних прийомів, засвоєних упродовж найжахливішого періоду в його житті.
Зброя стала продовженням самого Каладіна: той орудував нею легко й невимушено — як-от пальцями. І, звиваючись, проріджував паршенді, відплачуючи тим, хто вбив стількох його друзів. Квитався за кожнісіньку стрілу, яку ті випустили в його тіло.
Завдяки Буресвітлу, яке екстатично пульсувало всередині, він відчув ритм цієї битви. Майже той самий, що й у пісні паршенді.
А ті й справді співали. Вони встигли отямитись від побаченого — як Каладін всотує Буресвітло й промовляє Слова Другого ідеалу. І тепер накочувалися валами, затято намагаючись дістатися мосту та скинути його в провалля. Декотрі перестрибнули на інший бік, щоб напасти звідти, проте Моаш повів обслугу в контратаку. І, як не дивно, вони відкинули ворога.
Сил кружляла довкола Каладіна, немовби гнаний буревієм листок, линучи на хвилях Буресвітла, які здіймалися з його шкіри — аж розпливалася перед очима. Вона була в захваті. Каладін ще ніколи не бачив її такою.
Він не переривав своїх атак — хоча, краще сказати, однієї затяжної атаки, оскільки кожен удар безпосередньо перетікав у наступний. Його спис не знав спочину, і — разом зі своїми людьми — він витримував натиск паршенді, даючи відсіч щоразу, коли ті попарно виступали наперед.
Убивство. Бійня. У повітрі бризкала кров, а біля його ніг стогнали конаючі. Каладін старався не звертати на це уваги. То були вороги. Однак незаплямлена слава його діянь, здавалось, суперечила спричиненим спустошенням.
Він захищав. Рятував. Але й убивав. Як могло щось бути настільки жахливе й водночас настільки прекрасне?
Каладін підпірнув під удар сріблястого меча тонкої роботи та, прокрутивши списа, вдарив паршендійця в бік, трощачи ребра. Тоді з розвороту доламав уже розтріскане ратище об ребра його напарника. Уламки пожбурив у третього й упіймав новий штих, який саме кинув командирові Лопен. Гердазієць підбирав їх біля трупів алеті неподалік і за потреби передавав командирові.
Стинаючись із кимось у бою, про нього можна чимало дізнатися. Як діє ворог — обережно й точно? Він — головоріз, який бундючно суне вперед — агресивний і владний? Сипле прокльонами, щоб розлютити тебе? Безжально вбиває чи залишає жити того, кого вочевидь вивів із ладу?
Паршенді здивували його. Він помірявся силами з багатьма дюжинами, і вони поступово змінювали Каладінів стиль атаки. Проти нього одночасно виступали тільки двоє або четверо. Їхні напади були обережні та виважені, і кожен тандем діяв як одне ціле. Складалося враження, що противник поважав його за майстерність.
Але найпромовистішим стало те, що паршенді уникали поєдинків із пораненими Тефтом чи Шраммом, натомість зосереджуючись на ньому, Моаші та інших списниках, які демонстрували найбільше вміння. Перед ним були не примітивні, нецивілізовані дикуни, на яких він очікував, повіривши пліткам. Паршенді виявилися професійними воїнами, котрі дотримувалися кодексу лицарської честі, про який більшість алеті й гадки не мали. Саме в них він наштовхнувся на те, що завжди сподівався знайти серед солдатів на Розколотих рівнинах.
Усвідомлення цього потрясло Каладіна. Убиваючи паршенді, він мимоволі відчув до них повагу.
Але зрештою буря всередині підштовхнула його до продовження. Він-бо визначився з планом дій — а ці «добродії» переб’ють Холінову армію, не змигнувши й оком. Каладін вважав своїм обов’язком допомогти. І разом зі своїми людьми довести почату справу до кінця.
Він був не певен, скільки минуло часу. Четвертий міст діяв напрочуд вдало. Очевидно, бій не міг тривати надто довго, бо інакше їх би просто змели кількістю. Але поранених і мертвих паршенді довкола було стільки, що, здавалось, минуло багато годин.
Каладін відчув водночас і полегшення, і дивне розчарування, коли крізь ворожі ряди пробилася постать у Збруї, за якою ринув потік солдатів у синьому. І неохоче ступив крок назад. Його серце глухо калатало, а буря всередині трохи вщухла. Струминок Світла, що здіймалися зі шкіри, помітно зменшало. Безперервний приплив паршенді з уплетеними в бороди самоцвітами дозволяв йому постійно підзаряджатися на початковому етапі битви, але під кінець ті сунули на нього, повиймавши їх. Ще один доказ того, що вони не були примітивними недолюдьми, хоча світлоокі й стверджували протилежне. Нападники ж бо збагнули, що й до чого, і навіть якщо не зрозуміли суті, все ж ужили заходів.
У ньому залишалося досить Світла, щоб не впасти. І лише коли алеті відкинули ворога, Каладін усвідомив, наскільки вчасно вони приспіли.
«Мені варто бути з цим украй обережним», — подумалося йому. Буря, що бушувала всередині, спонукала до руху та бою, але, використовуючи енергію, той виснажував своє тіло. І що ширше й частіше залучав цей ресурс, тим йому гіршало, коли запас вичерпувався.
Алетійські солдати зайняли кругову оборону по обидва боки настилу, і знеможені мостонавідники відступили. Багато з них посідали на землю, затискаючи рани. Каладін поспішив туди.
— Доповідай!
— Троє вбитих, — похмуро відказав Скеля, стоячи навколішки поруч розкладених ним тіл — Малопа, Безвухого Джакса і Нарма.
Каладін скорботно насупився. «Радій із того, що решта живі», — подумки сказав він собі. Але думати було легко — а змиритися важко.
— А як справи в інших?
Ще п’ятеро отримали серйозні ушкодження, але рогоїд і Лопен подбали про них. Обидва на льоту хапали хірургічну науку. Він і сам міг зробити для поранених не набагато більше. Командир кинув погляд на тіло Малопа. Той отримав сокирою по руці, і цей удар перетяв її, роздробивши кістку. Мостонавідник стік кров’ю. Якби Каладін не був зайнятий боєм, то, може, і зумів би…
«Ні. Тепер не час жалкувати».
— Відступити он у той район, — звелів він обслузі, вказуючи пальцем. — Тефте, перебирай на себе командування. Моаше, ти ще спроможний залишитися зі мною?
— Атож, — відказав той, і на його скривавленому обличчі проступила широка усмішка. Мостонавідник виглядав не виснаженим, а сповненим ентузіазму. Усі три непоправні втрати сталися на його фланзі, однак сам він та інші билися просто чудово.
Решта обслуги відійшла. Каладін обернувся й окинув поглядом алетійських солдатів — все одно що зазирнув у намет польового шпиталю. Кожен отримав хоч якесь ушкодження. Воїни в центрі спотикалися, шкутильгаючи. У крайніх шеренгах усе ще билися, але їхні мундири були пошматовані й залиті кров’ю. Відступ перетворився на хаос.
Він пробирався крізь поранених, махаючи їм, щоб перетинали настил. Дехто послухався. Інші ж стояли довкола, виглядаючи заціпенілими. Каладін підбіг до однієї з таких групок, якій, здавалося, пощастило більше за основну масу.
— Хто тут за старшого?
— Це… — солдат отримав поріз через усю щоку. — Ясновельможний Далінар.
— Я кажу про безпосереднє начальство. Хто твій капітан?
— Він мертвий, — відповів боєць. — І мій ротний теж. І його заступник.
«Прародителю бур!» — подумав Каладін.
— Дуй через міст! — скомандував він, рушаючи далі. — Я шукаю офіцера! Хто командує відступом?
Попереду завиднілася постать у понівеченій синій Збруї, яка вела бій на чолі загону. «То, напевно, Адолін, Далінарів син». Його увагу поглинуло стримування паршенді, і заважати йому було б нерозумно.
— Сюди! — гукнув якийсь чоловік. — Я знайшов ясновельможного Гавара! Він командувач ар’єргарду!
«Ну нарешті», — подумав Каладін, кидаючись крізь хаос, і виявив там бородатого світлоокого, котрий лежав на землі, кашляючи кров’ю. Окинувши його поглядом, мостонавідник помітив величезну рану на животі.
— А де заступник?
— Загинув, — відказав хлопець неподалік командира. Він був світлооким.
— А ти хто такий?
— Накомб Ґаваль.
Той виглядав зовсім юним, молодшим за Каладіна.
— Тебе підвищено, — повідомив мостонавідник. — Якнайшвидше організуй переправу через он той настил. Якщо хтось запитає, скажеш, що отримав тимчасове призначення на пост командира ар’єргарду. А коли хто-небудь заявить, що має вищий чин, пришли його до мене.
Хлопчина здригнувся:
— Підвищено… Хто ви? У вас є на це право?
— У когось же має бути, — відрізав той. — Уперед. До роботи.
— Я…
— Пішов! — гарикнув Каладін.
І що характерно, світлоокий віддав йому честь і закричав, скликаючи свій загін. Люди Холіна могли бути змучені, поранені, контужені, але їхня підготовка брала своє. І щойно хтось узяв на себе командування, його накази виконувалися миттєво. Загони перетинали настил, на ходу шикуючись у маршеві колони. Імовірно, серед загального замішання вони хапалися за звичність такої поведінки.
За лічені хвилини основна частина Холінової армії посипала через міст, мов пісок крізь шийку годинника. Кільце спротиву звужувалось. Проте серед безладного сум’яття ударів мечів об щити чи списів об метал і досі з криками гинули люди.
Каладін квапливо стягнув із себе панцирний обладунок — розлютовувати паршенді в той момент було б нерозважливо — і почав пробирався серед поранених, шукаючи ще когось з офіцерів. І кількох таки знайшов — але поранених, знесилених, напівпритомних. Очевидно, ті, хто все ще міг тримати зброю, командували двома флангами, які стримували ворога.
Із Моашем як ад’ютантом він поспішив до центрального сектора переднього краю, де алеті, здавалося, тримались найстійкіше. І там, нарешті, він знайшов одного з командирів — високого стрункого світлоокого зі сталевим нагрудником і в такому ж шоломі, чия військова форма була темнішого відтінку, ніж в інших. Він керував боєм просто з-за спин перших шеренг. Чоловік кивнув новоприбулому та закричав, щоби той розчув його попри гуркіт битви:
— Це ти за старшого в мостонавідників?
— Так, — відказав Каладін. — Чому ваші люди не переправляються?
— Ми — Кобальтова гвардія, — пояснив офіцер. — І наш обов’язок — захищати ясновельможного Адоліна.
Він указав на постать у синій Збруї просто попереду. Схоже, Сколкозбройний кудись проривався.
— Де великий князь? — гукнув Каладін.
— Достеменно невідомо, — чоловік скривився. — Його почесної варти ніде не видно.
— Ви повинні відійти. Основна маса армії вже переправилась. Якщо залишитеся тут — потрапите в оточення.
— Ми не покинемо ясновельможного Адоліна. Мені шкода.
Каладін озирнувся. Групки алетійців, які прикривали фланги, заледве трималися, але вони не б відступили без наказу.
— Ясно, — мовив той, здіймаючи списа та протискуючись у першу шеренгу. Паршенді билися завзято. Каладін звалив одного, поціливши в шию, і, звиваючись, затесався між купки ворогів, рвучко вимахуючи списом. Його Буресвітло практично вичахло, але ці паршенді мали в бородах самоцвіти. Він вдихнув — не надто глибоко, щоб не виказати себе перед алетійськими солдатами — і кинувся в повномасштабну атаку.
Під його несамовитим натиском супротивник почав відступати, а кілька ближніх Кобальтових гвардійців теж спантеличено зашкутильгали геть. За лічені секунди на землі довкола Каладіна лежала дюжина поранених або вбитих паршендійців. У ворожих рядах утворилася діра, і він рвонув крізь них із Моашем на буксирі.
Чимало паршенді зосередились на Адоліні, чий синій обладунок укривали подряпини й тріщини. Мостонавідник зроду не бачив комплекту Сколкозбруї в такому жахливому стані. Буресвітло звивалося з її численних пошкоджень майже так само, як парувало з Каладінової шкіри, коли той утримував — чи застосовував — його занадто багато.
Бойовий шал Сколкозбройного змусив новоприбулих зачекати. Обидва мостонавідники спинилися якраз упритул до радіуса дій його меча, а паршенді не звертали на обслугу уваги, з очевидною безрозсудністю намагаючись звалити лицаря. Адолін прорубався крізь кількох ворогів за одним заходом — але, як Каладін до того бачив лише раз, його клинок не різав плоті. Очі нападників вигоряли, чорніючи, і їхні трупи громадились довкола Адоліна, мовби стиглі фрукти, натрушені з дерева.
І водночас княжич вочевидь тримався з останніх сил. Сколкозбруя не просто розтріскалась — подекуди в ній зяяли дірки. Шолома не було, і той навзамін одягнув звичайний головний убір списника. Юнак скульгавів на ліву ногу й заледве не волочив її. Його Сколкозброєць залишався смертоносним, але паршенді підбиралися все ближче й ближче.
Каладін не наважився зайти в зону ураження.
— Адоліне Холін! — гукнув він.
Той продовжував бій.
— Адоліне Холін! — знову крикнув хлопець громовим голосом, відчуваючи, як із рота виривається клуб Буресвітла.
Сколкозбройний зробив паузу, а тоді озирнувся на Каладіна й неохоче відійшов, поступаючись місцем Кобальтовій гвардії, яка — скориставшись прокладеним мостонавідником коридором — кинулася вперед, щоб стримувати паршенді.
— Хто ти такий? — зажадав відповіді княжич, наближаючись до Каладіна. Його горде юне обличчя лисніло від поту, а волосся скидалось на сплутану кучму білявих і чорних пасом.
— Той, хто врятував ваше життя, — відказав співрозмовник. — Треба, щоб ви скомандували відступити. Ваше військо більше не в змозі продовжувати бій.
— Мій батько залишається он там, мостонавіднику, — сказав Адолін, указуючи своїм завеликим клинком. — Я бачив його всього кілька митей тому. По нього поскакав ришадіум, але ні кінь, ні вершник поки не з’являлися. Я поведу загін, щоб…
— Ви відступите! — роздратовано сказав Каладін. — Погляньте на своїх людей, Холіне! Вони заледве тримаються на ногах — яка вже там битва! Ви щохвилини втрачаєте їх дюжинами. Треба відвести їх із поля бою.
— Я не покину батька, — вперто наполягав Адолін.
— Заради всього святого… Якщо ви загинете, княжичу Холін, у цих людей не залишиться нікого. Їхні командири поранені чи мертві. Вам не дістатись до батька — ви заледве здатні пересуватися! Повторюю: відведіть бійців у безпечне місце!
Молодий Сколкозбройний ступив крок назад і спантеличено закліпав очима у відповідь на Каладінів тон. А тоді глянув на північний схід — туди, де на вершині скельної формації зненацька з’явилася постать в аспідно-сірому, ведучи бій з іншою постаттю в Сколкозбруї.
— Він так близько…
Каладін глибоко зітхнув.
— Я вирушу по нього. А ви очольте відступ. Утримуйте міст, але тільки його.
Адолін пильно глянув на хлопця. Тоді ступив був крок, але щось у Збруї не витримало, і він спіткнувся, припавши на одне коліно. Зціпивши зуби, він спромігся підвестися.
— Капітане Малан! — гукнув княжич. — Збирайте бійців і підете з цим чоловіком. Визвольте звідти мого батька!
Той самий офіцер, з яким Каладін уже спілкувався, рішуче відсалютував. Адолін знову пильно глянув на мостонавідника, а тоді з зусиллям здійняв Сколкозбройця та важко попрямував до настилу.
— Моаше, іди з ним, — звелів командир.
— Але…
— Виконуй наказ, — похмуро мовив Каладін, кидаючи погляд у бік останця, де бився Далінар. Він глибоко вдихнув, засунув списа під пахву й щодуху помчав у той бік.
Кобальтові гвардійці закричали йому вслід, силкуючись не відставати, але той не озирнувся. Врізавшись у шеренгу паршендійських нападників, він розвернувся й підчепив двох із них своїм списом, а тоді перестрибнув через їхні тіла й кинувся далі. Більшість паршенді в цій частині поля бою відволіклись на герць Далінара чи битву за підступи до настилу, тож там, на стику двох фронтів, їхні ряди поріділи.
Каладін швидко пересувався між ними, на бігу поповнюючи запас Буресвітла, й ухилявся, прослизаючи повз тих паршендійців, які намагалися вступити з ним у зіткнення. За лічені секунди він домчав туди, де бився Далінар. Хоча на вершині останця було тепер порожньо, велика група ворогів зібралася біля його підніжжя.
«Це тут», — подумав він і стрибнув уперед.
Почулося кінське іржання. Далінар звів приголомшені очі й побачив Баского, який прорвався на відкритий простір, залишений паршендійськими вболівальниками. Ришадіум прискакав по нього. Як… коли?.. Його кінь мав би гуляти на волі — у безпеці плато, звідки навели міст.
Але було запізно. Він припав на одне коліно, повалений долі ворожим Сколкозбройним. Паршендієць копнув Далінара ногою, зацідивши сабатоном у груди й відшпурнувши назад.
Тоді надійшла черга удару в шолом. За ним іще одного. І ще. Шолом розколовся, а від сили ударів Холін заледве не втратив свідомості. Де він перебував? Що відбувалося? Чому його пришпилив до землі якийсь тягар?
«Сколкозбруя, — подумав він, силкуючись підвестися. — На мені… Сколкозбруя».
Його обличчя обдував вітерець. Удари в голову — їх варто остерігатися навіть у Збруї. Перед очима маячив противник, який стояв над ним і, здавалося, пильно вивчав. Неначе чогось шукаючи.
Сколкозбройця Далінар зронив. Місце герцю оточили рядові паршендійські солдати. Вони відганяли Баского, а той іржав, стаючи дибки. Господар спостерігав за твариною. Світ перед очима розпливався.
Чому Сколкозбройний просто не покінчить із ним? Паршендійський велетень нахилився, а тоді заговорив. Він вимовляв слова з таким сильним акцентом, що Далінарова свідомість ледь не пустила їх повз вуха. Однак тепер — ось так зблизька — князь дещо збагнув. Він розумів сказане. Слова були алетійськими, хоч акцент заледве дозволяв їх розібрати.
— Це ти, — сказав Сколкозбройний паршендієць. — Нарешті я знайшов тебе.
Той здивовано закліпав очима.
У задніх рядах солдатів-уболівальників зчинився якийсь переполох. В усій цій сцені прозирало щось знайоме: Сколкозбройному загрожує небезпека, а скрізь довкола нього — паршенді. Князь колись уже бачив її, але з іншого ракурсу.
Не міг той лицар звертатися до нього. Він отримав сильний удар по голові й, напевно, галюцинує. «А що там за буча серед глядачів?»
«Садеас, — мимоволі промайнуло в сплутаній свідомості Далінара. — Він прийшов, щоб врятувати мене, як я колись урятував його».
«Об’єднай їх…»
«Він прийде, — подумав Холін. — Знаю, що прийде. Я зберу їх…»
Паршенді кричали, сіпались, звивались. Як раптом крізь них прорвалася постать. І зовсім не Садеаса. Якийсь юнак із вольовим обличчям і довгим та кучерявим чорним волоссям. У нього був спис.
А сам він сяяв.
«Це хто?» — подумав напівпритомний Холін.
Каладін приземлився на відкриту «арену». Обоє Сколкозбройних були по центру. Один лежав долі, і з його обладунку кволо сочилося Буресвітло. Занадто кволо. Бо беручи до уваги кількість пошкоджень, його самоцвіти повинні були практично вичахнути. А інший — паршендієць, висновуючи з форми та розміру кінцівок — нависав над поверженим.
«От і чудово», — подумав мостонавідник, кидаючись уперед, доки ворожі солдати не встигли отямитися й напасти. Паршендійський Сколкозбройний стояв, зосереджено нахилившись над Далінаром. Із чималої тріщини на його закутій у броню нозі підтікало Буресвітло.
Тож Каладін — подумки повертаючись у той день, коли він врятував Амарама — наблизився й увігнав списа в щілину.
Лицар заверещав і від несподіванки зронив Сколкозбройця, який перетворився на імлу. Хлопець висмикнув списа й, ухиляючись, відскочив назад. Противник замахнувся в нього кулаком у латній рукавиці, але схибив. Каладін стрибнув уперед і, вкладаючи в удар усю силу, знов устромив ратище в тріснуту пластину на нозі.
Сколкозбройний зойкнув іще голосніше та, скульгавівши, осів навколішки. Мостонавідник силкувався витягти списа, однак лицар повалився на нього, тож древко не витримало. Юнак ухилився, задкуючи, і тепер голіруч стояв перед кільцем ворогів, а з його тіла струменіло Буресвітло.
Запала тиша. А тоді паршенді знову загомоніли, повторюючи ті ж слова, які він уже чув від них раніше: «Нешуа Кадаль!» Вони пошепки передавали їх із уст в уста, супроводжуючи спантеличеними поглядами. А тоді затягли якусь зовсім незнайому йому пісню.
«І то добре», — подумав Каладін. Бо доки ті барилися з атакою, Далінар Холін заворушився й помалу сів. Мостонавідник опустився навколішки й спрямував більшість свого Буресвітла в кам’янисту землю, залишивши собі рівно стільки, щоби бути в формі, проте недостатньо, щоб сяяти. А тоді поспішив до захищеного латами коня обіч кільця паршенді.
Ті позадкували від нього, виглядаючи нажаханими. Він ухопив повіддя й миттю повернувся до великого князя.
Далінар похитав головою, намагаючись прийти до тями. Світ перед очима все ще розпливався, але думки потроху збирались докупи. Що ж сталося? Він отримав по голові, і… і тепер Сколкозбройний валявся долі.
Долі? А чим було спричинене його падіння? Чи та істота й справді розмовляла з ним? Ні, йому це, найімовірніше, приверзлося. Як і сяйво від молодого списника. Адже тепер він не світився. Тримаючи Баского за повід, юнак наполегливо махав Далінару. Князь примусив себе звестися на ноги. Паршенді довкола них бурмотіли якусь тарабарщину.
«Ця Сколкозбруя, — подумав Холін, дивлячись на повергненого навколішки паршендійця. — Хм, Сколкозбруя… Я міг би виконати обіцянку Ренаріну. Можна було б…»
Сколкозбройний застогнав, тримаючись закутою в броню долонею за ногу. Далінарові кортіло добити його. Він зробив крок уперед, волочачи неслухняну ступню. Паршендійські солдати довкола них мовчки спостерігали. «Чому вони не нападають?»
Високий списник підбіг до князя, тягнучи за вуздечку Баского.
— По конях, світлоокий!
— Нам варто добити його. Ми могли б…
— У сідло! — скомандував юнак, кидаючи йому вуздечку.
Паршендійські воїни тим часом розверталися, готуючись зітнутися з новоприбулою групою алетійців.
— Ви ж нібито людина честі, — сердито пробурчав списник. До князя рідко коли зверталися таким тоном — а надто темноокі. — Так от: ваші люди не бажають відступати без вас, а мої — не відійдуть без них. Тож ви сядете на цього коня й ми вшиємося з цієї смертельної пастки. Уторопали?
Далінар глянув у вічі юнакові. А тоді кивнув. Звісно. Той мав рацію. Вони мусили полишити Сколкозбройного ворога. Бо все одно — як би винесли лати? Тягли волоком труп аж туди?
— Відходимо! — гукнув алетійським солдатам Холін, завдаючи своє тіло на спину Баскому. Він заледве впорався з цим — так мало Буресвітла залишалося в обладунку.
Його відданий ришадіум учвал помчав прокладеним коридором, який його люди купили князю, заплативши власною кров’ю. Безіменний списник кинувся вслід, а Кобальтова гвардія зімкнула ряди, прикриваючи їх. Попереду замаячіла основна маса сил — на плато, що вело до порятунку. Міст усе ще стояв, а біля його війстя чекав стривожений Адолін, утримуючи підступ для відходу Далінара.
Зробивши останній ривок, князь галопом промчав дерев’яним настилом, переправляючись на суміжне плато, а його син та останні з воїнів вервечкою рушили за ним.
Холін розвернув Баского та глянув на схід. Паршенді скупчувались біля провалля, але навздогін не кидалися. Частина зайнялася хризалідою у верхньому кінці плато. У запалі бою про неї забули всі сторони протистояння. Раніше ті ніколи не вирушали в погоню, проте якби тепер передумали, то могли би шарпати Далінарове військо ще й на всьому зворотному шляху — аж до стаціонарних мостів.
Але цього не сталося. Вони вишикувалися в шеренги й затягнули ще одну пісню — ту саму, яку щоразу заводили, коли сили алеті відступали. На очах у Далінара в перші ряди, спотикаючись, прошкутильгала постать у розтрісканій сріблястій Збруї та червоному плащі. Голову лицаря не покривав шолом, однак той стояв надто далеко, щоби князь міг розгледіти риси мармурового, чорно-червоного обличчя. Нещодавній супротивник Холіна здійняв Сколкозбройця в жесті, помилитися щодо змісту якого було неможливо. Він салютував йому, засвідчуючи повагу. Далінар прикликав власного меча й за десять ударів серця відсалютував ним у відповідь.
Обслуга втягнула настил через прірву, розділивши дві армії.
— Розбити шпитальний намет! — проревів командувач. — Ми не покинемо нікого, хто має шанс вижити! Паршенді не нападуть на нас тут!
Його воїни здійняли тріумфальний крик. Що не кажи, а уникнувши смерті, почуваєшся переможніше, ніж здобувши яке завгодно яхонтосерце. Змучена алетійська армія розділилася на батальйони. Вісім їх вступало в битву — і вісім вийшло з неї. От тільки в кількох набиралася всього сотня-друга солдатів. Ті з бійців, котрі мали підготовку польових хірургів, оглядали шеренги, доки офіцери, які залишилися, вели підрахунок уцілілих. Люди знеможено опускались на землю, оточені спренами болю та виснаження, — скривавлені, подекуди беззбройні та здебільшого в розідраних мундирах.
А на іншому плато паршенді все ще горланили свою дивну пісню.
Холін мимоволі зосередив увагу на мостовій обслузі. Командував нею, імовірно, юнак, який його врятував. Невже він звалив Сколкозбройного? Князь туманно пригадував блискавичну, рішучу сутичку та списа, що стирчить із ноги. Очевидно, хлопчина був не тільки професіоналом, але й щасливчиком.
Ця група мостонавідників діяла значно злагодженіше й дисциплінованіше, ніж Далінар міг очікувати від людей такого низького звання. Він не міг більше чекати. Князь погнав Баского вперед, перетинаючи каменисте пустище й поминаючи поранених, змучених бійців. Це спонукало згадати й про власну втому, але тепер, коли він отримав змогу сісти, запас його сил відновлювався й у голові більше не гуло.
Командир обслуги опікувався раною одного зі своїх, і його пальці працювали вміло та спритно. Людина з підготовкою військового лікаря наводить мости?
«А зрештою, чому б і ні? — подумав Далінар. — Це не більша дивина, ніж вміння так вправно битися». Просто Садеас не давав йому ходу.
Юнак звів очі. І князь уперше помітив на лобі хлопчини невільницькі тавра, приховані довгим волоссям. Той підвівся й схрестив руки на грудях — у його позі проглядала неприязнь.
— Маю подякувати вам, — сказав Холін. — Усій команді. Скажіть, чому ваш великий князь відступив, але все ж прислав вас назад — по мене?
Кілька мостонавідників тихенько хихикнули.
— Він нас не посилав, — відповів їхній командир. — Ми прибули самі. Попри його бажання.
Далінар мимоволі кивнув, усвідомивши, що тільки така відповідь і вкладалася в голові.
— Але чому? — спитав він. — Що вас спонукало до цього?
Молодик знизав плечима.
— Ви далися заманити себе в цю пастку надто вже по-дитячому.
Князь стомлено кивнув. Його, напевно, мав би дратувати тон молодого нахаби, але ж той говорив щиру правду.
— Так, але все ж чому ви повернулися? І де ти навчився так майстерно битися?
— А, трапилася нагода… — відповів юнак і відвернувся до пораненого.
— Чим я можу вам віддячити? — запитав Далінар.
Командир обслуги озирнувся.
— Не знаю. Ми збиралися втекти від Садеаса — зникнути, скориставшись сум’яттям. Можна би спробувати й зараз, але тепер він неодмінно нас вистежить і вб’є.
— Я міг би забрати твоїх людей до себе в табір і змусити його звільнити вас із цього ярма.
— Боюся, він нас не відпустить, — сказав мостонавідник, і в його очах прозирнула зацькованість. — А також боюся, що у вашому таборі ми будемо в ще більшій небезпеці. Адже сьогоднішній фортель Садеаса означає, що віднині між вами війна, чи не так?
А й справді? Доки вся його увага була поглинена виживанням, Далінар уникав думати про «давнього друга», але гнів на цього чоловіка клекотав у надрах душі, наче смола в Геєні. Це йому так не минеться! Та чи міг він допустити війну між князівствами? Вона розколе Алеткар на друзки. Навіть більше — знищить Дім Холінів. У нього не залишалося сил чи союзників, щоб вистояти проти Садеаса — тільки не після такого краху.
Як відреагує Садеас, коли Далінар повернеться? Спробує довершити почате й нападе? «Ні, — подумалося йому. — Він недарма вчинив саме так». Князь не виступив проти Холіна відкрито. Садеас залишив його напризволяще, але, за алетійськими уявленнями, це була зовсім інша справа: він також не бажав ризикувати королівством.
Садеас не захоче прямої війни, та й Далінар не міг її собі дозволити, попри всю його вируючу лють. Князь стиснув кулак та обернувся до мостонавідника.
— Ні, до цього не дійде, — сказав він. — Принаймні поки що.
— Ну, у такому разі, взявши нас до себе в табір, ви скоїте пограбування, — зауважив списник. — Королівські закони та Кодекс, якого ви, у чому переконані мої люди, дотримуєтесь, вимагатимуть повернення Садеасу його команди. Він не відпустить нас так просто.
— Я подбаю про нього, — відказав Далінар. — Повертайтесь зі мною. Клянуся, що ви будете в безпеці. Присягаюся в цьому кожною краплею своєї честі.
Юний мостонавідник зустрівся з ним очима, чогось шукаючи. Яким же битим вовком він здавався, попри свій вік!
— Гаразд, — погодився списник, — ми повернемося. Я не можу покинути тих із людей, котрі зараз у таборі, та ще й тепер, зі стількома пораненими, у нас недостатньо ресурсів для втечі.
Молодик відвернувся, знов беручись до роботи, а Далінар погнав Баского, щоби вислухати донесення про втрати. Він примусив себе стримати гнів на Садеаса. Це далося йому нелегко. Ні, князь не міг допустити, щоби той інцидент обернувся війною, — але й не міг дозволити, щоб усе залишилось так, як колись.
Садеас зруйнував рівновагу, і тепер її довіку не відновити. Вороття в минуле не було.
69
Справедливість
«У мене відібрали все. Я повстаю проти того, хто врятував мені життя. Я захищаю того, хто знищив мої сподівання. Здіймаю руку. І буря відповідає». — Танатанев, 1173, за 18 секунд до смерті. Досліджувалася темноока мати чотирьох дітей, якій ішов шістдесят другий рік.
Навані проштовхувалася крізь охоронців, не звертаючи уваги на їхні протести та крики дам, які її супроводжували. Вона примушувала себе зберігати спокій. І їй обов’язково це вдасться! Бо те, що дійшло до неї, було звичайною пліткою. Мусило нею виявитися.
На жаль, що старшою вона ставала, то гірше в неї виходило залишатися незворушною, як і личить світлоокій матроні. Жінка пришвидшила кроки, простуючи військовим табором Садеаса. Вартові здіймали в її напрямку руки, коли Навані поминала їх — декотрі пропонуючи допомогу, а дехто й вимагаючи зупинитися. Вона не зважала ні на тих, ні на інших. Ця солдатня ніколи не наважиться й пальцем її торкнутися. Бо якщо ти — королева-матір, то користуєшся певними привілеями.
Табір виглядав неохайним та погано спланованим. Зграї купців, повій і ремісників улаштували собі домівки в халупах, зведених із підвітряного боку казарм. З більшості крівель звисали бурульки затверділого крєму, немов патьоки воску, який залишили переливатися через край столу. Це місце разюче контрастувало з акуратними шеренгами надраєних до блиску будівель Далінарового стану.
«З ним усе буде гаразд, — сказала вона собі. — Бо інакше нехай начувається!»
Про розгублений стан жінки свідчило хоча б те, що їй заледве спало на думку скласти в голові новий проект планування вулиць для Садеаса. Вона направилася простісінько на плац для шикування й, прибувши туди, виявила армію, яка, висновуючи з її вигляду, навряд чи побувала в битві. Солдати в незаплямованих кров’ю мундирах теревенили та сміялися, а офіцери походжали вздовж шеренг і — загонові за загоном — наказували їм розійтися.
Побачене мало би заспокоїти відвідувачку. Це не скидалося на військо, яке щойно спіткала катастрофа. Та натомість тільки ще більше її розхвилювало.
Садеас у неушкодженій червоній Сколкозбруї розмовляв із групою офіцерів у тіні тенту, який нап’яли неподалік. Вона підступила до навісу, але тут група охоронців спромоглася загородити їй шлях, вишикувавшись плечем до плеча, доки один із них подався доповідати князю про візитерку.
Навані нетерпляче склала руки. Напевно, їй варто було взяти паланкін, як і пропонували дами з її почту. Декотрі з них із зацькованим виглядом саме прибували на плац. Зрештою, у паланкіні вийде швидше, пояснювали вони, оскільки це залишить час вислати до Садеаса вістових, щоби той зміг прийняти її.
Колись Навані дотримувалася таких правил пристойності. Жінка добре пам’ятала, як майстерно грала в ці ігри замолоду, відчуваючи насолоду в способах знайти лазівку в цьому неписаному кодексі. І що це їй дало? Покійника-чоловіка, якого вона й дня не кохала, і «привілейоване» становище при дворі, яке приблизно дорівнювало вигону на пасовисько?
Що зробить Садеас, якщо вона просто здійме крик? Рідна мати короля репетуватиме, наче сокирогонча, якій повикручували вусики? Вона обдумувала таку перспективу, доки солдат чекав на можливість доповісти про неї великому князю.
Краєм ока жінка помітила, як на плац для шикування прибув юнак у синьому однострої в супроводі невеличкої почесної варти з трьох чоловіків. То був Ренарін, на обличчі якого вперше проглядало щось інше, ніж спокійна цікавість. З широко розплющеними від страху очима він поспішив до тітки.
— Машало, — заблагав він своїм тихим голосом, — благаю, скажи: що ти чула?
— Армія союзника твого батька повернулася сама, — промовила Навані. — Поповзли чутки про розгром, але не схоже, щоби ці люди пройшли через м’ясорубку.
Вона зиркнула на Садеаса та всерйоз замислилася, чи не влаштувати істерики. На щастя, той нарешті переговорив з охоронцем, а тоді прислав його назад.
— Можете підійти, Ваша Світлосте, — повідомив вартовий, уклоняючись їй.
— Давно пора, — огризнулася та, проштовхнувшись повз нього й проходячи під балдахін. Ренарін приєднався до неї, але крокував менш рішуче.
— Ваша Світлосте Навані, — мовив Садеас, склавши руки за спиною, імпозантний у своїй червоній Збруї. — Я сподівався повідомити вам ці новини в королівському палаці, оскільки підозрюю, що пережити таке горе непросто. Дозвольте мені висловити співчуття через втрату вашого брата.
Ренарін ледь чутно хапнув повітря.
Навані стримала себе, зчепивши руки та намагаючись затамувати крики болю, які рвалися з глибин душі, і відмовляючись вірити в почуте. Це був прояв однієї з закономірностей. Жінка часто помічала їх довкола себе. У цьому конкретному випадку закономірність зводилася до того, що їй довіку не судилося довго володіти чимось по-справжньому вартісним. Доля завжди відбирала це в неї, щойно в житті намічалися якісь перспективи.
«Ану тихо!» — подумки гримнула на себе Навані.
— Поясніть, що ви маєте на увазі, — сказала королева-матір Садеасу, зустрічаючись із ним очима. Вона десятиліттями тренувала цей погляд і задоволено помітила, що тому стало ніяково.
— Мені шкода, Ваша Світлосте, — повторив він, затинаючись. — Паршенді задавили армію вашого брата кількістю. Наша співпраця виявилася дурістю. Запроваджені нами тактичні інновації настільки налякали дикунів, що ті виставили на цю битву кожнісінького солдата, якого лише знайшли, й оточили нас.
— І ви покинули Далінара?
— Ми відчайдушно намагалися пробитися до нього, але сили були надто нерівні. Нам довелося відступити, щоб і самим не загинути! Та я б усе одно продовжував бій, якби на власні очі не бачив, як рій паршенді здолав вашого брата, накинувшись на нього з молотами, — він скривився. — Вони одразу ж почали розтягати шматки скривавленої Сколкозбруї на трофеї. Ці варвари — справжні чудовиська.
Навані похолола. Застигла, заціпеніла. Як таке могло статися? Після того, як вона нарешті — кінець кінцем — спонукала того твердолобого чоловіка сприймати її як жінку, а не як сестру. А тепер…
А тепер…
Красуня зціпила зуби, щоб не розплакатися.
— Я вам не вірю.
— Я розумію, що такі новини нелегко сприймати, — Садеас махнув ад’ютантові, щоби той приніс їй стільця. — Мені й самому дуже не хотілося бути змушеним повідомляти їх вам. Ми з Далінаром… що ж, наше знайомство тривало багато років, і хоча ми не завжди дивилися на речі однаково, та я вважав його своїм союзником. І другом, — він півголосом вилаявся, глянувши на схід. — Вони заплатять за це. Я особисто поквитаюся з ними.
Тон Садеаса звучав так щиро, що Навані мимоволі засумнівалася. Бідолашний Ренарін — зблідлий обличчям, з виряченими очима — від ошелешення, здавалося, втратив мову. І коли принесли стілець, а жінка відмовилася від нього, той опустився на сидіння замість неї, заробивши осудливий погляд з боку вельможі. Наймолодший Холін обхопив голову руками й уп’яв очі в землю. Його трясло.
«Тепер він — великий князь», — збагнула тітка.
«Ні. Ні». Юнак ставав ним тільки тоді, якщо жінка згоджувалася визнати Далінара загиблим. А він не загинув. Не міг.
«Усі мости залишалися в Садеаса», — подумала вона, дивлячись у бік складського двору.
Навані вийшла під передвечірнє сонячне світло, і відчула в себе на шкірі його тепло. Вона підійшла до своїх супровідниць.
— Дай мені пензля, — звернулась бідолашна до Макал, котра несла портфель з її речами. — Найцупкішого. І займисте чорнило.
Невисока повненька жіночка відкрила ранець і дістала звідти довгий пензель для письма зі жмутком вепрячої щетини, завширшки з великий палець, на кінці. Потім надійшла черга чорнила.
Вартові, котрі стояли довкола, повитріщалися на королеву-матір, яка взяла пензля, вмочила його в чорнило кольору крові, а тоді, опустившись навколішки, почала малювати на кам’янистій землі.
Мистецтво — це завжди творчість. У ньому її душа, її сутність. Творчість і впорядкованість. Ти береш дещо неоформлене — мазок чорнила, чистий аркуш, — і з цього щось постає. Щось із нічого. Душа творчості.
Малюючи, вона відчула на щоках сльози. Далінар не мав дружини чи доньок — за нього нíкому було молитися. Тож Навані виводила молитву просто на камені, пославши своїх помічниць принести ще чорнила. Вона відмірювала кроками розміри, окреслюючи контури ґліфа — роблячи його величезним і розмазуючи барвник по жовтувато-коричневому камінні.
Довкола зібралися солдати, а Садеас вийшов з-під навісу й дивився, як та малює — повернувшись спиною до сонця, повзає по землі, несамовито вмочуючи пензель у слоїчки з чорнилом. Чим була молитва як не актом творчості? Породженням чогось там, де не існувало нічого, — прохання з відчаю, благання з муки. Схилянням перед Всемогутнім, перетворенням нікчемної гордині людського життя в смирення.
Її сльози змішувалися з чорнилом. Вона спорожнила чотири слоїчки. Повзала, спираючись захищеною рукою на землю, і водила пензлем по камінні, розмазуючи барвник і по щоках, коли витирала сльози. А коли нарешті закінчила, то знов опустилася навколішки перед немовби виведеним кров’ю ґліфом у двадцять кроків завдовжки. Непросохле чорнило відбивало сонячне світло, і Навані підпалила його від свічки: воно могло горіти як сухим, так і вологим. Омахи вогню пробігли по всій площині молитви, вбиваючи ту й посилаючи її душу Всемогутньому.
Жінка схилила перед нею голову. Молитва являла собою один-єдиний знак, але насичений змістом. Тат. Справедливість.
Чоловіки спостерігали мовчки, наче боялися попсувати священність її прохання. Подув прохолодний вітерець, посмикуючи за вимпели та плащі. Молитва згасла, але це було не страшно. Вона й не повинна була горіти довго.
— Ясновельможний Садеасе! — гукнув чийсь стривожений голос.
Навані здійняла очі. Солдати розступалися, даючи дорогу вістовому в зеленому. Той квапливо наблизився до Садеаса й заговорив, але великий князь поспішно схопив його за плече хватом Сколкозбруйного та жестом наказав охоронцям оточити їх по периметру. А сам потягнув гінця під навіс.
Жінка все ще стояла навколішки біля своєї молитви. Вогонь залишив на землі чорний шрам у формі ґліфа. До неї хтось підступив — Ренарін. Припавши на одне коліно, юнак поклав руку їй на плече.
— Дякую, Машало.
Та кивнула, підводячись, і з її вільної руки бризнули краплі червоного барвника. Щоки Навані були все ще мокрі від сліз, але вона примружила очі, вдивляючись крізь частокіл вартових на Садеаса. Вираз його обличчя метав громи та блискавки, саме лице побагровіло, а очі розширилися від гніву.
Вона розвернулася і, проклавши собі шлях крізь солдатську тисняву, кинулася до краю плацу. Ренарін та кілька офіцерів Садеаса долучилися до неї, вдивляючись у відкритий простір Розколотих рівнин.
І там побачили колону скульгавілих бійців, котра повзла назад у бік таборів, очолювана вершником в аспідно-сірому обладунку.
Далінар гнав Баского попереду двох тисяч шести сотень п’ятдесяти трьох чоловіків. Саме стільки їх залишилося від восьмитисячного війська.
Довгий шлях назад через численні плато дав йому час на роздуми. Усередині князя й досі вирувала буря емоцій. Їдучи верхи, він раз по раз розминав ліву кисть — тепер її обтягувала пофарбована в синє латна рукавиця, позичена в Адоліна. Для відновлення його власної знадобиться багато днів. А може, і довше, коли паршенді спробують відростити повний комплект лат із тієї, яку він залишив. У них нічого не вийде, якщо лише його зброєносці вчасно підживлюватимуть князівський обладунок Світлом. Залишена рукавиця зачахне й розсиплеться на порох, а натомість у нього регенерується нова.
Ну а поки він носитиме синову. Вони зібрали всі заряджені самоцвіти, що знайшлися в двадцяти шести сотень бійців, і скористалися тим Буресвітлом як джерелом живлення для Далінарового обладунку, укріпивши його. Пластини все ще рясніли тріщинами. Повне усунення всіх пошкоджень, яких той зазнав, вимагало не одного дня, але при гострій потребі князівська Сколкозбруя продемонструвала би хоч мінімальну боєздатність.
Проте йому слід було подбати, щоби до цього не дійшло. Він мав поглянути Садеасу у вічі й хотів у ту мить мати на собі обладунок. Власне, князю кортіло буревієм промчати вверх по схилу Садеасового табору й офіційно оголосити «старому другові» війну. А може, навіть прикликати Сколкозбройця й покінчити з ним.
Але він цього не зробить. Холінове військо було надто ослаблене, а становище — надто хистке. Повноцінна війна зруйнувала б його та державу. Тож доводилося діяти інакше. Якось так, щоби захистити королівство. Помста ніде не дінеться. У кінцевому підсумку. Проте Алеткар — понад усе.
Він опустив закутий у броню кулак, у якому стискав повіддя Баского. Адолін скакав неподалік. Вони підлатали і його обладунок, хоча тепер у ньому бракувало рукавиці. Далінар спочатку відмовлявся її взяти, але капітулював перед синовою логікою. Якщо комусь із них випадало обходитися без неї, то нехай уже краще молодшому. У Сколкозбруї їхня різниця у віці зводилася нанівець, але без них Адолін був юнаком на другому десятку, а Далінар — підстаркуватим дядьком за п’ятдесят.
Князь і досі не знав, що й думати про видіння, які настільки очевидно помилялися, — у них йому радили довіряти Садеасу. Але спочатку треба перебалакати з ним самим — розв’язуючи проблему крок за кроком.
— Елтале, — гукнув Далінар.
Елтал, найвищий за чином офіцер із-поміж тих, хто вцілів у бійні, був моторним чоловічком зі шляхетними рисами обличчя, тонкими вусиками та рукою, взятою на перев’яз. Він став одним із тих, хто утримував коридор пліч-о-пліч із князем під час заключного етапу битви.
— За наказом Вашої Ясновельможності прибув! — відрапортував той, підбігши до нього, оскільки на всіх коней, крім двох ришадіумів, нав’ючили поранених.
— Супроводжуйте постраждалих до табору, — звелів Далінар. — А там передасте Телебу мій наказ привести його в повну бойову готовність. Мобілізуйте роти, що залишилися.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте! — відсалютував офіцер. — А до бою з ким накажете готуватися?
— Із будь-ким. Але сподіватимемось, що ні з ким.
— Розумію, Ваша Ясновельможносте, — відказав Елтал і кинувся виконувати отримані розпорядження.
Далінар розвернув Баского, щоб під’їхати до команди обслуги, яка й досі йшла за своїм похмурим лідером — чоловіком на ймення Каладін. Вони полишили переносний настил, щойно колона дісталася стаціонарних: зрештою, Садеас міг послати по нього.
Забачивши його наближення, мостонавідники зупинилися, такі ж зморені зовні, як він — ізсередини, а тоді вишикувались у стрій, що натякав на приховану загрозу. Вони повчіплювалися в списи, наче були певні, що той спробує їх відібрати. Ці хлопці врятували князю життя, але вочевидь йому не довіряли.
— Я відправляю поранених до табору, — сказав Далінар. — Вам варто приєднатися до них.
— Ви хочете зустрітись із Садеасом? — запитав Каладін.
— Я мушу це зробити, — «Мені необхідно дізнатися, чому він так учинив». — І під час нашої розмови викуплю вас.
— Тоді я залишуся з вами, — сказав той.
— І я теж, — озвався чоловік із яструбиним обличчям, котрий стояв збоку. А незабаром і решта команди зажадала лишитися.
Каладін обернувся до них:
— Мені слід відіслати вас.
— Що? — наїжачився немолодий мостонавідник із короткою сивою бородою. — Ти можеш ризикувати життям, а нам — зась? У таборі Садеаса перебувають наші люди. Нам треба їх витягти звідти. Або принаймні бути разом із ними. Довести справу до кінця.
Решта закивали. А Далінара вкотре вразила їхня дисциплінованість. Він усе більше й більше переконувався, що Садеас був до неї непричетний. Це все той молодик у них на чолі. Хоча він і мав карі очі, але тримався як ясновельможний.
Що ж, не хочуть — нехай залишаються. Князь поскакав уперед, і незабаром близько тисячі солдатів Холіна вийшли з колони й попрямували на південь, у бік його табору, а решта продовжили шлях у напрямку до Садеасового. Щойно вони туди трохи наблизилися, як Далінар помітив групку тих, хто зібрався біля останнього провалля. Попереду особливо виділялися дві постаті. То були Ренарін та Навані.
— А що вони роблять у таборі Садеаса? — спитав Адолін, змучено всміхаючись, і його чистокровний порівнявся з Баским.
— Не знаю, — відказав батько. — Але благослови їх, Прародителю бур, за те, що прийшли.
Забачивши їхні радісні обличчя, князь нарешті відчув, як те, що він і досі живий, почало — врешті-решт — усвідомлюватись як даність.
Баский перетнув останній міст. Там на них чекав Ренарін, і батьківське серце звеселилося.
Юнак уперше в житті проявляв непідробну радість. Далінар зіскочив із сідла й обійнявся з ним.
— Тату, — закричав Ренарін, — ти живий!
Адолін засміявся та звісився з сідла, дзенькнувши обладунком. Брат звільнився з батькових обіймів і вхопив його за плече, легенько поплескуючи по латах іншою рукою й широко всміхаючись. Далінар і собі розтягнув уста в усмішці, а тоді обернувся від синів до Навані. Та стояла, зчепивши руки перед собою й звівши брову. На її обличчі — не знати чому — виднілися кілька розтертих краплинок червоної фарби.
— Ти навіть не хвилювалася, правда ж? — спитав він.
— Хвилювалася? — перепитала жінка. Їхні погляди зустрілися, і князь уперше помітив, які червоні в неї очі. — Та я жахнулася.
І тоді Далінар мимоволі схопив її в обійми. Він мав бути обережний — у Сколкозбруї не жартують, — проте латні рукавиці не завадили йому відчути шовк її сукні, а відсутність на голові шолома дозволила унюхати солодкий квітковий аромат її духмяного шампуню. Він стискав Навані так міцно, як лише наважувався, схиливши голову й зарившись носом у її волосся.
— Хм, — розчулено зауважила вона. — Здається, дехто сумував за мною. На нас дивляться. Поповзуть чутки.
— Мені плювати.
— Хм-м… Схоже, декому мене аж надто не вистачало.
— Там, на полі бою, я гадав, що загину, — хрипко промовив князь. — Та усвідомив, що не хвилююсь через це.
Та спантеличено відхилила голову.
— Навані, я провів забагато часу, хвилюючись, що скажуть люди. А коли подумав, ніби настала моя смертна година, збагнув — усі ці хвилювання були марні. Але зрештою лишився задоволений тим, як я прожив життя, — він опустив на неї очі, а тоді силою думки від’єднав праву рукавицю, яка, брязнувши, впала додолу. Чоловік простягнув свою загрубілу руку й узяв її за підборіддя. — Я мав лише дві причини шкодувати. Одна — це ти, а друга — Ренарін.
— То ти хочеш сказати, що можеш померти — і тобі хоч би що?
— Ні, — заперечив князь. — Я лише кажу, що заглянув вічності в очі й побачив там спокій. І це змінить моє життя.
— Зникне твоє відчуття провини?
Той помовчав.
— Сумніваюся, що зможу до решти його прогнати — такий уже я вродився. У смерті я побачив штиль, але життя… це справжня буря. Та все ж тепер я дивлюся на речі інакше. Час покласти край тому, що різні брехуни попихають мною, — він звів очі на кряж угорі, де збиралися солдати в зеленому. — Мені ніяк не йде з голови одне видіння — останнє, де я зустрівся з Ногаданом, — тихо промовив князь. — Той відхилив мою пропозицію записати свої повчання. І в цьому щось криється. Дещо таке, що я повинен засвоїти.
— А саме?
— Поки не знаю. Але от-от збагну.
Він знову пригорнув Навані, поклавши долоню їй на потилицю й торкнувшись волосся. Як же йому хотілося скинути Сколкозбрую, щоб її метал не відділяв його від неї!
Але час зробити це ще не настав. Далінар неохоче відпустив її та обернувся вбік, де зніяковілі сини спостерігали за ними. А от солдати дивилися вгору — на військо Садеаса, яке збиралося на вершині схилу.
«Я не можу дозволити, щоби дійшло до кровопролиття, — подумав він, нахиляючись і встромляючи долоню в рукавицю, що валялася долі. Її кріпильні ремені натяглися, з’єднуючись із рештою обладунку. — Але я також не прослизну, підібгавши хвоста, назад до табору, замість того щоб перемовитися з ним». Він мав принаймні дізнатися мету скоєної Садеасом зради. Усе ж бо йшло так добре!
А крім того, була ще ж і ця його обіцянка мостонавідникам. Далінар став підніматися схилом, і заплямований кров’ю синій плащ розвівався в нього за спиною. Адолін, подзенькуючи латами, брався нагору по одну руку від князя, а по іншу не відставала Навані. Ренарін рушив услід, а за ним підтягувалися й тисяча шістсот бійців уцілілого війська.
— Батьку… — сказав середульший Холін, кинувши погляд на вороже налаштованих солдатів.
— Не прикликай Сколкозбройця. До обміну ударами справа не дійде.
— Садеас полишив тебе, чи не так? — тихенько запитала Навані, і в її очах спалахнула лють.
— Він не просто кинув нас напризволяще, — процідив Адолін. — Він спочатку підставив — і вже тоді зрадив.
— Але ми вижили, — твердо сказав Далінар. Тепер безпосереднє майбутнє вимальовувалось ясніше. Він зрозумів, що мав робити. — Він не нападе тут, але може спробувати нас спровокувати. Тож нехай твій меч, Адоліне, залишається імлою, і подбай, щоби ніхто з бійців не вчинив нерозважливо.
Солдати в зеленому неохоче розступалися, стискаючи списи. У їхніх рухах прозирала ворожість. А трохи осторонь, у голові колони Далінарових сил, крокували Каладін і його мостонавідна команда.
Адолін не прикликáв Сколкозбройця, але дивився на «союзну» армію довкола себе з неприхованим презирством. Далінарові воїни не могли не побоюватись нового оточення, та все ж рушили за князем на плац для шикування. Попереду завиднілася постать Садеаса. І досі не скинувши Сколкозбруї, підступний вельможа чекав, схрестивши руки на грудях, і його кучеряве чорне волосся пошарпував вітерець. На довколишньому камінні хтось випалив гігантський ґліф тат, і Садеас тепер стояв просто по центру зображення.
Справедливість. Було щось глибоко символічне в тому, де саме розташувався Садеас, неначе зримо беручи її під ноги.
— Далінаре, — вигукнув він, — старий друже! Схоже, я недооцінив твоїх шансів! Вибач, що відступив, коли тобі все ще загрожувала небезпека, але турбота про життя моїх людей переважила. Упевнений, що ти й сам усе розумієш.
Холін зупинився зовсім близько від нього. Двоє князів стояли один навпроти одного, а зібрані ними армії напружено принишкли. Повіви прохолодного вітру торсали балдахін за спиною Садеаса.
— Звісно, — спокійним тоном відказав Далінар. — Ти вчинив так, як мусив.
Той помітно заспокоївся, хоча кілька бійців Холіна, зачувши таке, невдоволено забурчали. Адолін люто зиркнув на них і цим примусив замовкнути.
Далінар обернувся й махнув синові та солдатам, щоб вони відійшли. Навані звела брову, проте відступила на кілька кроків разом з іншими, коли князь безмовно про це попросив. Холін знову глянув на Садеаса, і той — з виразом цікавості на обличчі — жестом звелів своєму почту зробити те саме.
Далінар наблизився до краю ґліфа тат, і господар табору теж підступився до нього — так, що обох розділяли тільки лічені дюйми. Князі були однакового зросту. Дивлячись аж так зблизька, Далінару здалося, що з Садеасових очей прозирають знервованість і гнів. Бо те, що він уцілів, звело нанівець місяці ретельного планування.
— Я хочу знати чому, — промовив Холін так тихо, щоб це почув лише співрозмовник.
— Через дане мною слово, старий друзяко.
— Що? — перепитав Далінар, стискаючи кулаки.
— Багато років тому ми в дечому заприсяглися, — Садеас зітхнув і, розгубивши свою силувану іронічність, заговорив відверто: — Захищати Елгокара. Захищати королівство.
— Я саме це й робив! У нас була однакова мета. І наша тактика спільних вилазок спрацьовувала, Садеасе!
— Так, — відповів той, — але тепер я певен, що можу й самотужки розгромити паршенді. Усе, що ми робили сукупно, мені вдасться досягти й без тебе, розділивши свою армію надвоє — одна частина швидко просуватиметься вперед, а друга, більша, рушатиме вслід. Я мусив скористатися з цього шансу позбутись тебе. Далінаре, хіба ти не розумієш? Ґавілар загинув через свою слабкість. Я з самого початку хотів напасти на паршенді, підкорити їх силою зброї. Але він наполіг на угоді, яка й призвела до його загибелі. А тепер ти починаєш поводитися достоту як брат. Та сама мова, ті самі ідеї. І за твого посередництва ця зараза починає проникати і в Елгокара. Він одягається, як ти. Забалакує зі мною про Кодекс і навіть про те, що, може, і варто було б примусово запровадити його в усіх таборах. Хлопчина вже починає помишляти про відступ.
— Чи не хочеш ти, бува, ще й переконати мене, ніби вчинив як людина честі?! — гарикнув Далінар.
— Аж ніяк, — відказав Садеас, хихикнувши. — Я роками силкувався стати найдовіренішим із радників Елгокара — але поряд завжди опинявся ти, котрий відволікав його і, попри всі мої спроби, спонукав дослухатися до тебе. Тож не стану вдавати, ніби йшлось про саму лише честь — хоча, до певної міри, і вона була тут замішана. Але зрештою я просто хотів, щоб тебе не стало, — його тон зробився крижаним. — Адже ти й справді божеволієш, старий друзяко. Можеш називати мене брехуном, але те, що я сьогодні зробив, було виявом милосердя. Способом дати тобі померти славною смертю й не бачити, як ти все глибше й глибше сповзаєш у безумство. Дозволивши паршенді тебе вбити, я б уберіг Елгокара від твого впливу й перетворив би твоє ім’я на символ, щоб нагадати решті князів, для чого ми насправді тут зібралися. Твоя смерть могла би стати саме тим, що нарешті об’єднало б Алеткар. Яка іронія долі!
Далінар важко дихав. Складно було не дати гніву й обуренню заволодіти собою.
— Тоді скажи лиш одне: чому ти не пришив мені той замах на вбивство? Нащо зняв із мене підозру, якщо все одно збирався пізніше зрадити?
Садеас тихенько фиркнув:
— Ти інколи щось як ляпнеш! Та хто б насправді повірив, ніби великий князь Холін — і намагався вбити короля? Ну так, чутки поповзли б, але який би дурень сприймав їх серйозно? Склавши на тебе провину занадто швидко, я б наражався на ризик підозри про власну причетність, — він похитав головою. — Гадаю, Елгокару відомо, хто намагався вкоротити йому віку. Хлопець сам зізнався мені в цьому, хоча й відмовився назвати ім’я.
«Що? — подумав Далінар. — Йому це відомо? Але… звідки? І чому він не скаже нам, хто ж то був?»
Князь на ходу вніс корективи у свої плани. Він не знав достеменно, чи правду каже Садеас, але якщо той не брехав — із цього можна було скористатися.
— Король упевнений, що ти тут ні до чого, — повів далі Садеас. — Я бачу це по його очах, хоча він і не здогадується, що вся його душа — мов на долоні. Тож звинувативши тебе, я б і на сміх нічого не досяг. Елгокар вступився б за дядька, а я би міг запросто позбутись посади Великого князя інформації. Зате натомість це дало мені чудову можливість вкотре завоювати твою довіру.
«Об’єднай їх…» Видіння. Але той, хто промовляв у них до Далінара, цілковито помилявся. Поводячись із честю, він не забезпечив собі довір’я з боку Садеаса. А лише потрапив у розставлену ним пастку.
— Коли хочеш знати, — ніби між іншим додав Садеас, — ти мені до вподоби. Що є, те є. Але ти — валун на моєму шляху, руйнівна сила, яка — сама того не відаючи — працює на шкоду Ґавіларовому королівству. Тож коли мені випала можливість, я просто нею скористався.
— Е ні, тобі не просто трапилась зручна нагода, — заперечив Холін. — Ти навмисно це влаштував!
— Так, спланував — але я постійно перебираю в голові варіанти. Просто не завжди втілюю їх у життя. А от сьогодні зробив це.
Далінар фиркнув:
— Що ж, ти, Садеасе, сьогодні продемонстрував мені дещо — довів самою спробою здихатись мене.
— І що ж саме? — зацікавлено спитав той.
— Що я й досі становлю загрозу.
Князі все ще стишено гомоніли. Втомлений Каладін стояв обіч Далінарових солдатів разом із рештою Четвертого мосту.
Садеас «ушанував» обслугу поглядом. Побагровілий Матал був серед натовпу й увесь час не зводив очей із Каладіна й команди. Він, напевно, здогадувався, що його покарають — як-от колись Ламаріла. Їм слід було зробити для себе висновок. Позбутися цього мостонавідника ще на початку.
«Ви намагалися, — подумав Каладін. — Однак у вас не вийшло».
Він не розумів, що з ним сталося, що відбулося з Сил і де взялись ті слова в його голові. Йому здавалося, ніби відтоді всотане Буресвітло спрацьовувало краще — стало потужніше, давало більше могуті. Але тепер воно вичахло, і Каладін почувався невимовно виснаженим. Спустошеним, осушеним ізсередини. Він надто довго й безжально підхльостував себе та Четвертий міст. І загнав.
Можливо, йому та решті й варто було б перебратися в табір Холіна. Але Тефт мав рацію: вони повинні довести справу до кінця.
«Він твердо пообіцяв, — подумалося мостонавіднику. — Дав слово, що звільнить нас від Садеаса».
А водночас — куди заводили минулі обіцянки світлооких?
Великі князі припинили розмову й розійшлися, відступивши один від одного.
— Що ж, — гучно промовив Садеас. — Твої люди вочевидь стомилися, Далінаре. Ми й пізніше можемо обговорити, що ж саме пішло не так, хоча, гадаю, уже зараз можна констатувати: наш союз на практиці довів свою недоцільність.
— Недоцільність? — перепитав Далінар. — Чи не занадто м’яко сказано? — він кивнув у бік мостонавідників. — Я забираю цю команду до себе в табір.
— Боюсь, я не зможу розлучитися з ними.
У Каладіна обірвалося серце.
— Але ж вони, звісна річ, не так дорого коштують, — заперечив Холін. — Назви свою ціну.
— Я не збираюся їх продавати.
— Даю тобі шістдесят смарагдових броамів за душу, — запропонував Далінар. Від цих слів у вояків обох армій, котрі спостерігали за сценою, перехопило подих. Така сума в добрих двадцять разів перевищувала вартість хорошого раба.
— Не віддам і за тисячу, Далінаре, — уперся той. Каладін побачив у його очах смертний вирок собі та команді. — Забирай своїх солдатів і йди. А мою власність залиш при мені.
— Не дратуй мене, Садеасе, — не стримався Холін.
Напруга раптом знову зросла. Далінарові офіцери поопускали долоні до руків’я мечів, а списники пожвавилися, стискаючи ратища.
— Не дратувати тебе? — перепитав вельможа. — Це що за погрози? Ану негайно залиш мій табір. І зайве нагадувати, що тебе я більше і знати не хочу. А спробуєш поцупити мою власність — даси мені змогу напасти, маючи для того всі підстави.
Далінар не зрушив із місця. Його постать випромінювала впевненість, хоча Каладін і не міг зрозуміти чому. «От і ще одна обіцянка накрилася», — подумав він, відвертаючись. Кінець кінцем, попри всі свої добрі наміри, Далінар Холін виявився таким самим, як і решта.
Обслуга за спиною командира ошелешено охнула.
Каладін застиг, а тоді обернувся. Князь прикликав свого разючих розмірів Сколкозбройця — той тільки-но з’явився, і з нього скрапували бісеринки конденсату. Холінів обладунок ледь помітно парував — із тріщин здіймалося Буресвітло.
Вилупивши очі, Садеас позадкував. Його почесна варта оголила мечі. А княжич виставив руку вбік, вочевидь збираючись прикликати й свого власного «бойового товариша».
Далінар зробив крок уперед і сторчма ввігнав клинок просто в центр чорного ґліфа на камені. А тоді відступив.
— Це тобі за обслугу, — промовив він.
— Що? — не зрозумів Садеас.
— Мій Сколкозброєць, — рішуче сказав Далінар, і його твердий голос розлігся в повітрі. — В обмін на твоїх мостонавідників. Усіх до єдиного. Кожнісіньку душу в таборі. Вони стануть моїми, і я вчиню з ними, як забажаю, а ти ніколи більше й пальцем їх не торкнешся. Але натомість отримаєш ось цього меча.
Садеас опустив на клинок недовірливі очі.
— Він вартує не одного статку. Міст, палаців, королівств.
— Тож ми домовились? — запитав Далінар.
— Батьку, ні! — скрикнув Адолін, у руці якого саме з’явився Сколкозброєць. — Ти…
Далінар здійняв руку, спонукаючи сина замовкнути. А між тим не відводив очей від Садеаса.
— Тож ми домовились? — повторив він, карбуючи кожне слово.
Каладін витріщився на нього, нездатний мислити чи хоч би ворухнутися.
Садеас глянув на зброю, і в його очах спалахнула жага. Тоді зиркнув на Каладіна й мить повагався, але одразу ж простяг руку й ухопив меч за руків’я.
— Забирай бурепокидьків…
Далінар лише коротко кивнув і відвернувся від співрозмовника.
— Ходімо, — звернувся він до свого оточення.
— А знаєш, вони ж і доброго слова не варті, — промовив Садеас. — Ти — один із десяти дурнів, Далінаре Холін! Невже справді не розумієш божевільності власного вчинку? Це ввійде в історію як найсміховинніше рішення, що його будь-коли ухвалював алетійський великий князь!
Старший Холін навіть не озирнувся. Він підійшов до Каладіна й інших членів Четвертого мосту.
— Ідіть, — доброзичливо мовив до них Далінар. — Зберіть речі й прихопіть людей, яких залишили. Я пошлю з вами солдатів для охорони. Настили залиште тут, а самі не баріться й рушайте до мого табору. Там ви будете в безпеці. Даю слово честі.
І подався геть.
Каладін струснув із себе заціпеніння. Він кинувся навздогін князю й ухопив того за вкритий бронею лікоть.
— Заждіть… Ви… ну… що відбувається?
Далінар обернувся до Каладіна, а тоді поклав долоню йому на плече. Латна рукавиця зблиснула синім, контрастуючи з рештою аспідно-сірого обладунку.
— Я не знаю, як із вами поводились, і можу лише здогадуватись, щó у вас було за життя. Але затямте одне: у моєму таборі ви не станете ні мостонавідниками, ні рабами.
— Але…
— Чого варте людське життя? — тихо запитав Холін.
— Работорговці кажуть, що близько двох смарагдових броамів, — відказав Каладін, нахмурившись.
— А сам ти як гадаєш?
— Життя безцінне, — без запинки відповів той, цитуючи батька.
Далінар усміхнувся, і в кутиках його очей утворилися «гусячі лапки».
— На диво, рівно стільки ж коштує і Сколкозброєць. Тож сьогодні ти й твої люди пішли на жертви, щоб купити мені двадцять шість сотень безцінних життів. А все, чим я міг віддячити вам, — це один-єдиний безцінний меч. Як на мене, вигідна оборудка.
— Ви ж і справді вважаєте, що провели вдалий обмін, правда? — вражено запитав Каладін.
Князь ізнову всміхнувся — і то якось невимовно по-батьківському.
— Поклавши руку на серце? Поза сумнівом. Уперед — веди своїх людей у безпеку, солдате. А пізніше ввечері в мене буде до вас кілька запитань.
Каладін кинув погляд на свого колишнього власника, котрий тепер благоговійно тримав нового меча.
— Але ви ж казали, що подбаєте про Садеаса. То он який у вас був намір?
— Я поки що подбав не про нього, — відказав Далінар, — а про тебе й твоїх людей. Але сьогодні мені треба й ще дещо зробити.
Князь Холін знайшов короля Елгокара у вітальні палацу.
Він іще раз кивнув караульним на вході, а тоді зачинив двері. Ті виглядали стривожено, і мали на те всі підстави: отриманий від князя наказ здавався їм дивним. Але вони його виконають. Охоронці носили королівські кольори — синій і золотий, — проте були людьми Далінара, спеціально підібраними з огляду на їхню відданість.
Двері, ляснувши, зачинилися. Закутий у Сколкозбрую монарх саме розглядав одну з мап.
— А, дядьку, — озвався він, обертаючись до новоприбулого. — Добре, що зайшов. Бо я саме хотів з тобою поговорити. До тебе дійшли плітки? Ну, начебто ти й моя мати… Я розумію, що між вами не може бути нічого вартого осуду, однак мене й справді непокоїть, як на це дивляться люди.
Далінар перетнув кімнату, глухо гупаючи сабатонами по вистеленій дорогим килимом долівці. По кутках покою висіли заряджені діаманти, а вкриті різьбленнями стіни були інкрустовані крихітними скалками кварцу, які виблискували, заломлюючи світло.
— Скажу тобі, дядьку, навпростець, — вів далі Елгокар, хитаючи головою. — Твоя репутація в таборі починає сильно мене дратувати. Бо ж бачиш, яка річ — усі ці поголоски рикошетом б’ють по мені, а тому… — і змовк, щойно князь зупинився за крок від нього. — Дядьку, з тобою все гаразд? Караульні доповідали мені, що під час сьогоднішньої вилазки на плато з тобою трапилась якась придибенція, але моя голова була зайнята думками. Я пропустив щось важливе?
— Так, — відказав Далінар і, занісши ногу, вгатив короля у груди.
Сила удару була така, що монарх відлетів назад — на письмовий стіл. Добротна деревина розлетілась на друзки, щойно важезний Сколкозбройний врізався в неї. Елгокар повалився на підлогу, і його нагрудник ледь помітно розтріскався. Далінар підступив ближче й знову копнув правителя в бік, від чого тріщини на пластині поширшали.
Той нажахано заверещав:
— Охорона! Ґвалт! Сюди!
На ці крики ніхто не з’явився. Князь ударив іще раз, однак Елгокар, вилаявшись, перехопив його сабатон. Той роздратовано забурчав, але нахилився та, зграбаставши племінника за руку, ривком звів на ноги й пожбурив у бік ближньої стіни. Заплутавшись у килимі, король налетів на стілець. На всі боки розлетілись цурпалки, бризнули скіпки.
Елгокар, вилупивши очі, помалу спинався на ноги. Далінар наступав.
— Та що з тобою, дядьку? — залементував самодержець. — Ти збожеволів! Охорона! Вбивця у королівських покоях! Ґвалт! — він спробував кинутися до дверей, але князь врізався в нього плечем і знову відшпурнув додолу.
Монарх покотився, але, підставивши долоню, відштовхнувся нею і зіп’явся на коліна, другу руку він простягнув убік. У ній з’явилася струминка імли — Елгокар прикликáв Сколкозбройця.
Далінар зацідив ногою в кисть короля, щойно в тій матеріалізувався клинок. Від такого удару меч вилетів із п’ястка й умить знову перетворився на імлу.
Племінник у нестямі замахнувся кулаком, але дядько перехопив його, а тоді, нагнувшись, ривком звів Елгокара на ноги. Князь смиконув монарха на себе, і його кулак врíзався в королівський нагрудник. Племінник виривався, але Далінар повторив цей прийом, гамселячи латною рукавицею в Збрую, від чого «кастет», що вкривав кісточки, пішов тріщинами, а жертва глухо закректала.
Наступний удар роздробив Елгокарів нагрудник, який вибухнув розплавленими осколками.
Холін звалив короля додолу. Правитель поривався підвестись, але вся міць Збруї концентрувалася саме в нагруднику. Без нього руки й ноги стали наче свинцем налиті. Князь опустився на одне коліно обіч короля, котрий безсило корчився долі. У нього знову матеріалізувався Сколкозброєць, але Далінар схопив зап’ясток племінника та влупив ним об кам’яну підлогу, повторно вибивши клинок. Той, звісна річ, перетворився на імлу.
— Охорона! — верещав самодержець. — Охорона, охорона, охорона!
— Вони не з’являться, Елгокаре, — тихо промовив Далінар. — На чатах стоять мої люди, котрі отримали наказ не заходити, як і не пропускати нікого стороннього, що б за звуки не долинали зсередини. Навіть якщо ти благатимеш про допомогу.
Король замовк.
— Варту несуть мої люди, Елгокаре, — повторив Холін. — Я готував їх. І я поставив туди. Вони завжди були мені віддані.
— За що, дядьку? Чому ти це робиш? Благаю, поясни.
Він ледь не плакав.
Далінар нахилився так близько, що аж унюхав подих племінника.
— Та попруга на твоєму сідлі, що луснула під час полювання, — тихенько мовив князь. — Ти ж сам її підкраяв, я вгадав?
Очі Елгокара розширилися ще більше.
— Сідла підмінили ще до того, як ти прибув до мене в табір, — продовжив Далінар. — Ти це й зробив — не хотів зіпсувати улюблене сідло під час падіння з коня. Сам усе спланував, і сам же подбав, щоб усе так і сталося. Тому й був непохитно переконаний, що ремінь підрізали.
Король, зіщулившись, кинув.
— Хтось намагався мене вбити, але ти в це нізащо не вірив! І я… Я тебе й запідозрив! От і вирішив… Я…
— …попсував ту попругу, — докінчив замість нього дядько, — щоб отримати речовий і, здавалося б, незаперечний доказ замаху на твоє життя. Дещо таке, що спонукало б мене чи Садеаса почати розслідування.
Племінник повагався, а тоді знову кивнув.
Далінар заплющив очі й повільно видихнув.
— Невже ти не розумієш, що встругнув, Елгокаре? Ти спрямував на мене підозри кожного з таборів. Дав Садеасу чудову можливість мене знищити.
Розплющивши очі, князь глянув на короля.
— Я повинен був дізнатися, — прошепотів той. — Я нікому не міг довіряти…
І застогнав під вагою Далінара.
— А як щодо тріснутих самоцвітів у Збруї? Це також твоя робота?
— Ні.
— Тоді, можливо, ти щось і виявив, — сказав, фиркнувши, князь. — Гадаю, тебе не можна вже так безбожно винуватити.
— То ти дозволиш мені підвестися?
— Ні, — і Далінар нахилився ще ближче, кладучи на груди короля руку. Той перестав борсатися й звів на дядька нажахані очі. — Варто мені натиснути, — мовив князь, — і ти покійник. Ребра хруснуть, мов гілочки, а серце чвакне, наче виноградина. Ніхто мене не звинуватить. Усі шепочуться, що Чорношип уже давним-давно мав би сам сісти на трон. Твоя варта віддана мені. За тебе ніхто не помститься. Бо всім буде байдуже.
Елгокар хекнув, видихаючи, щойно Холін лише трішечки натиснув долонею.
— Розумієш, до чого я веду? — тихесенько запитав князь.
— Ні!
Далінар зітхнув, а тоді відпустив юнака та звівся на ноги. Той хапонув повітря.
— Твої побоювання можуть не мати під собою ґрунту, — сказав дядько, — а можуть виявитися й добре обґрунтованими. Так чи інак, а ти повинен дещо збагнути. Я тобі не ворог.
Племінник нахмурився.
— То ти не збираєшся мене вбивати?
— Грім і блискавка, ні! Я ж люблю тебе як сина, хлопчику мій.
Елгокар потер груди.
— У тебе… якийсь аж надто дивний батьківський інстинкт.
— Я багато років не відходив від тебе. Дарував свою вірність, відданість і пораду. Я присягнув тобі — зарікся, дав обітницю, що довіку не зажадаю Ґавіларового трону. Зробив усе заради того, щоб у моєму серці не зародилося чорного задуму. Та попри все це, ти не довіряєш мені. Викидаєш колінця, як-от із тією попругою, спрямовуєш підозру на мене та, сам того не відаючи, тільки посилюєш позиції своїх ворогів.
Князь ступив крок до короля, і той зіщулився.
— Ну от, тепер ти переконався, — жорстким тоном повів далі Холін, — що якби я хотів убити тебе, то міг би це вже зробити з дюжину разів. Та що там — сотню. Схоже, ти не схильний сприймати вірність і відданість як докази чесності. Що ж, хто сам поводиться, немов дитина, — таке до нього й ставлення. Зате тепер ти точно й достеменно знаєш, що я не хочу твоєї смерті. Бо якби хотів, то розчавив би тобі груди й покінчив із цим!
Їхні погляди схрестилися.
— А зараз, — процідив Далінар, — тобі все ясно?
Елгокар повільно кивнув.
— От і добре, — сказав Холін. — Бо завтра ти призначиш мене Великим князем війни.
— Що?
— Садеас сьогодні зрадив мене, — пояснив дядько. Він підійшов до розтрощеного столу, футболячи уламки. Королівська печатка випала з шухляди, де зазвичай зберігалася, і Далінар підняв її. — Майже шість тисяч моїх людей були винищені. Адолін і я заледве вціліли.
— Що? — лише й спромігся видобути Елгокар і, зібравши всі сили, таки зміг сісти. — Не може бути!
— Ще й як може, — сказав Далінар, дивлячись на племінника. — Він угледів для себе шанс відступити, дозволивши паршенді винищити нас. Отож так і вчинив. Дуже по-алетійському. Нещадно, та все ж залишивши собі змогу вдавати чесну й високоморальну людину.
— Тож… ти хочеш, щоб я притяг його до суду?
— Ні. Садеас не гірший і не кращий за решту. Будь-хто з великих князів зрадив би союзників, якби випала нагода це зробити, не ризикуючи собою. Я ж маю намір знайти спосіб об’єднати їх не просто номінально. Завтра, щойно ти проголосиш мене Великим князем війни, я віддам свою Збрую Ренарінові, щоби виконати обіцянку. А Сколкозбройця вже віддав, виконуючи іншу, — Далінар підійшов ближче, знову зустрівшись очима з Елгокаром, і стис у руці королівську печатку. — Ставши Великим князем війни, я примусово запроваджу Кодекс у всіх десяти таборах. Потому особисто координуватиму перебіг воєнних дій, визначаючи, яким арміям слід проводити вилазки на відповідні плато. Усі здобуті яхонтосерця відходитимуть алетійській короні, а далі ти сам розподілятимеш їх як свої законні трофеї. Зі змагання ми перетворимо все це на справжню війну, а наші десять так званих армій — та їхніх командувачів — на справжнє військо.
— Прародителю бур! Та вони вб’ють нас! Князі здіймуть заколот! Я не протримаюся й тижня!
— Їм закрутить у носі, будь певен, — сказав Далінар. — І ти маєш рацію — це породить неабияку небезпеку. Нам доведеться значно обережніше добирати собі охоронців і ні кроку без них не ступати. Хоча якщо твоя правда, що хтось уже намагається тебе вбити, то так варто діяти в будь-якому разі.
Племінник витріщився на нього, а тоді перевів погляд на поламані меблі, потираючи груди.
— Ти це всерйоз, еге ж?
— Ще б пак, — і Далінар кинув Елгокарові печатку. — Звелиш писаркам підготувати текст указу, щойно я піду.
— Але ж ти начебто казав, що змушувати жити за Кодексом — неправильно, — хапався той за соломину. — Мовляв, найкращий спосіб змінити людей — це належно поводитись і власним прикладом впливати на інших!
— Тоді Всемогутній іще не брехав мені, — відповів Далінар. Він і досі не знав, що про це й думати. — Значна частина моїх слів були цитатами зі «Шляху королів». Але я дечого не розумів. Ногадон написав ту книгу наприкінці життя, уже після того, як навів лад — примусив королівства об’єднатися, підняв із руїн землі, що занепали внаслідок Руйнації. Його праця писалась як утілення ідеалу. Автор дарував її людям, які вже стали на шлях праведного життя. От у чому крилася моя помилка. Щоби викладені в ній рецепти спрацювали, піддані повинні мати хоч би якісь уявлення про честь і гідність. Кілька тижнів тому Адолін сказав мені дещо глибокодумне — він запитав, чому я висуваю до власних синів настільки завищені вимоги, але дозволяю іншим мерзіти в ґанджах, не дорікаючи й словом. Я мав решту великих князів та їхніх світлооких за дорослих. Дорослий здатен узяти принцип за основу й адаптувати його до своїх потреб. Але ми ще поки не готові до цього. Ми — дітлахи! А виховуючи дитину, від неї вимагають поводитись як слід, аж доки та не підросте настільки, щоби далі думати власною головою. Срібні королівства не за один день стали славною та соборною твердинею честі. Їх такими виховали, виплекали — немов дітей, яких ставлять на ноги.
Він пройшов уперед та опустився навколішки поруч Елгокара. Той усе ще потирав груди. Без ключового елемента його Сколкозбруя виглядала дивно.
— Ми зробимо з Алеткару щось путнє, племіннику, — тихо промовив Далінар. — Великі князі присягли на вірність Ґавілару, але тепер зрікаються своїх обітниць. Що ж, саме час їм нагадати про них. Ми переможемо в цій війні та перетворимо батьківщину на край, який ізнову викликатиме в чужинців заздрість. І не через нашу воєнну звитягу, а тому, що його мешканці житимуть у безпеці, і тому, що там пануватиме справедливість. Ми з тобою доможемося цього — або ж разом загинемо при спробі.
— Якось ти надто нетерпляче це кажеш.
— Бо нарешті точно знаю, як діяти, — відповів дядько, підводячись. — Я намагався бути Ногадоном-миротворцем. Але ж це не моя парафія! Я — Чорношип, стратег і воєначальник. У мене немає хисту до закулісних інтриг, проте я дещо тямлю в підготовці рекрутів. Від завтра кожна людина в кожному з таборів потрапить під мою оруду. І в моїх очах усі вони будуть зеленими новобранцями. Навіть великі князі.
— Це якщо я тебе призначу.
— Нікуди ти не дінешся. А я, щоби віддячити, даю слово дошукатися, хто ж намагається тебе вбити.
Елгокар фиркнув, заходившись пластину за пластиною скидати Збрую.
— Як тільки цей указ зачитають, знайти того, хто прагне вкоротити мені віку, буде раз плюнути. Перелік особового складу всіх таборів стане списком підозрюваних!
Усмішка князя поширшала.
— Так ми принаймні не потрапимо пальцем у небо. Вище носа, племінничку! Ти ж бо сьогодні дещо з’ясував. Дядько не намагається тебе вбити.
— Ні, він просто хоче перетворити мене на мішень.
— Для твого ж добра, синку, — відказав Далінар, прямуючи до виходу. — Не дрейф. Є в мене деякі думки щодо того, як саме зберегти тобі життя.
Він розчинив двері, за якими знервований пост караульних не підпускав не менш знервовану юрбу слуг і членів почту.
— З ним усе гаразд, — запевнив їх князь. — Он, дивіться…
І відступив убік, даючи дорогу охоронцям і слугам, щоби ті зайшли й подбали про короля.
А тоді, уже розвернувшись, щоби піти, затримався ще на мить.
— О, ледь не забув! Елгокаре, ми з твоєю матір’ю тепер зустрічаємось. Тож доведеться тобі звикати…
І хоч скільки всього відбулося впродовж кількох останніх хвилин, а саме це ввігнало монарха в повне заціпеніння. Далінар усміхнувся та, щільно зачинивши двері, твердим кроком попростував геть.
У його душі й досі панував цілковитий розгардіяш. Він усе ще казився через зраду Садеаса, оплакував утрату стількох людей, не знав, як бути з Навані, залишався спантеличений видіннями та страшився плану уніфікації таборів.
Але тепер принаймні мав над чим працювати.
Частина п’ята
Тиша повéрх
Шаллан / Далінар / Каладін / Сет / Дотепник
70
Море зі скла
Шаллан тихо лежала в ліжку маленької лікарняної палати. Дівчина вже встигла виплакати всі сльози, а потім навіть виблювати в судно від огиди до скоєного. На душі було бридко.
Вона зрадила Джасну. І та дізналася про це. Чомусь несправджені сподівання принцеси дошкуляли їй навіть більше, ніж сама крадіжка. Увесь той план здавався тепер таким ідіотським.
А на додачу помер Кабсал. Чому вона страждала так ще й через нього? Адже той був убивцею, підісланим до Джасни й готовим ризикувати життям Шаллан заради досягнення власних цілей. І все ж дівчина сумувала за ним. Принцесу, здається, анітрохи не дивувало, що хтось намагався вкоротити їй віку, — імовірно, такі замахи стали для неї невід’ємним складником життя. Вона, схоже, мала Кабсала за безжального горлоріза, але ж юнак так ґречно упадав коло Шаллан! Невже це все було облудою?!
«Він неминуче виявляв хоч трішки й справжніх почуттів, — сказала собі дівчина, згорнувшись клубочком на ліжку. — Бо якби йому було до мене байдуже, чого б він аж так переймався, щоб я неодмінно скуштувала варення?»
Кабсал хотів спочатку дати протиотруту їй, замість того щоби негайно прийняти самому.
«Та все ж він таки це зробив, — подумала Шаллан. — Коли зачерпнув пальцем трохи джему й поклав у рот. То чому ж антидот не врятував його?»
Це запитання мучило її, і доки вона розмірковувала над ним, дівчині раптом спало на думку й дещо інше — таке, на що вона звернула б увагу й раніше, якби не відволіклася на власну зраду.
Джасна з’їла свій крайчик хліба!
Обхопивши себе руками за плечі, Шаллан сіла на ліжку, відкинувшись на передню спинку. «З’їла, не отруївшись, — подумалося їй. — Останнім часом у моєму житті годі добрати сенсу. Якісь істоти з покрученими головами, той край із темними небесами, Душезакляття… а тепер ще й це».
То як же вижила Джасна? Як?
Тремтливими пальцями вона намацала капшук, що причаївся на тумбочці біля ліжка. Усередині знайшлася гранатова сфера, якою скористалась наставниця, рятуючи її. Кулька тьмяно поблимувала: більшість заряду вичахла в процесі Душезаклинання. Але й такого світла було достатньо, щоб розшукати етюдник, який примостився ближче до постелі. Принцеса, вочевидь, навіть не завдала собі клопоту переглянути його. Вона ж бо з такою погордою ставилася до образотворчих мистецтв. Біля альбому лежав фоліант, який та подарувала підопічній, — «Книга нескінченних сторінок». Чому Джасна залишила його?
Шаллан узяла вугільний олівець і заходилася гортати аркуші в папці, шукаючи чистий. Дівчина поминула кілька малюнків символоголових істот — деякі з них постали в антуражі цієї кімнати. Вони ж бо завжди таїлися поряд. Інколи їй здавалося, ніби вона краєчком ока помічає їх. А інколи до неї долинав їхній шепіт. Але відповідати їм дівчина більше не наважувалась.
Неслухняними пальцями вона почала малювати, накидаючи портрет Джасни, якою запам’ятала її в лікарні того дня: наставниця сидить біля ліжка Шаллан, тримаючи джем. Художниця не залишала собі власне Спогаду, тож малюнок був не такий фотографічно точний, як міг би. Однак вона пригадала досить деталей для того, щоб зобразити принцесу з пальцем, умоченим у варення. Джасна піднесла його до носа й нюхає полуницю. Чому? Навіщо вона вмочила його? Хіба не можна піднести до носа слоїк?
Джасна анітрохи не скривилася від запаху. Вона навіть і словом не обмовилася, що варення зіпсоване. Просто закрила банку кришкою і віддала.
Шаллан перегорнула сторінку й на новому чистому аркуші намалювала наставницю з крайчиком хліба, піднесеним до губів. З’ївши його, та поморщилась. Дивно.
Дівчина опустила вуглину, розглядаючи свій нарис портрета принцеси із затиснутою в руці скоринкою. Вийшло не ідеально, але досить схоже. І на цьому малюнку шматочок хліба, здавалося, танув. Наче неприродно чвакнув під пальцями Джасни, коли та відправляла його до рота.
«Невже? Невже таке могло…»
Шаллан зісковзнула з ліжка, прихопивши сферу, яку стиснула в руці, і засунула етюдник під пахву. Охоронець зник. Усім, здавалося, було байдуже, що з нею: вранці її так чи інак мали доправити на корабель.
Кам’яна підлога холодила її босі ноги. На дівчині була лише біла нічна сорочка, і вона почувалась заледве не голою. Але та принаймні покривала захищену руку. У кінці коридору виявилися двері, що вели назовні, до міста, і Шаллан переступила поріг.
Вона тихцем поминала квартал за кварталом, тримаючись Ралінси й уникаючи темних провулків. Її довге руде волосся вільно розвівалося за спиною. Дівчина прямувала до Конклаву, привертаючи чимало здивованих, а то й спантеличених поглядів. Було вже так далеко за північ, що ніхто з перехожих не поцікавився, чи потрібна їй допомога.
Мажордоми на вході в Конклав пропустили її. Вони впізнали візитерку, і чимало з них запропонували свої послуги. Та відмовилася й сама пройшла до Завіси. Потрапивши всередину, Шаллан звела очі на стіни з балконами й побачила, що на деяких усе ще світилося.
Зокрема й у ніші наставниці. Ну а як могло бути інакше? У цьому вся Джасна: вона завжди в роботі. Її, поза сумнівом, дуже дратує, скільки часу було змарновано через гадану спробу самогубства горе-підопічної. Платформа ліфта похитувалась під ногами Шаллан, коли паршмени піднімали її на ярус принцеси. Дівчина мовчки стояла, почуваючись ізольованою від світу довкола. Розгулює палацом — та що там, містом — у самій сорочці? Знову зібралася до Джасни Холін? Невже вона так нічому й не навчилася?
Хоча що їй було втрачати?
Шаллан пройшла вглиб знайомого кам’яного коридору, що вів до ніші, тримаючи перед собою підсліпувату синю сферу. Наставниця сиділа за столом. Обличчя Джасни виглядало змарнілим, а з очей, підведених темними колами, прозирала невластива їй утома. Звівши погляд і побачивши екс-підопічну, принцеса заціпеніла.
— Тобі тут не раді.
Але та все одно ввійшла, сама дивуючись власному спокою. Її руки мали б тремтіти.
— Не змушуй мене кликати солдатів, щоб вони вишпурнули тебе звідси, — продовжила колишня наставниця. — За те, що ти встругнула, я могла б запроторити тебе за ґрати років на сто. Ти маєш хоч приблизне уявлення, котра…
— Душезаклинач, який ви носите, — фальшивка, — тихо перебила Шаллан. — І він був нею ще до того, як я здійснила підміну.
Джасна похолола.
— А я все дивувалася: як це ви не помічаєте підробки? — вела далі гостя, опускаючись на інший стілець. — Не один тиждень ходила спантеличена. Може, думаю, вона й звернула увагу, але вирішила не зчиняти шуму, щоб упіймати злодія? Або весь той час не Душезаклинала? Таке не вкладалося в голові. Якщо лише вкрадений мною фабріал не був просто приманкою.
Принцеса заспокоїлася.
— Так. Молодець, що здогадалася. У мене їх навіть декілька. Бачиш, ти вже не перша, хто намагався його поцупити. Тож справжній я тримаю в надійному місці.
Дівчина витягла з-під пахви етюдник і заходилася шукати певний малюнок. Той, що містив зображення дивного краю з морем із намистин, вогників, які плавали в повітрі, і далекого сонця в чорному-чорному небі. Шаллан якусь мить розглядала його. А тоді, перевернувши, простягнула принцесі.
Вираз цілковитого замішання, що з’явився на обличчі наставниці, заледве не компенсував їй ту ніч огиди та каяття. Очі Джасни полізли на лоб, і вона на якусь мить запнулася, не в змозі добрати слів. Шаллан із зусиллям кліпнула очима, залишаючи Спогад. Художниця — завжди художниця.
— Звідки ти це взяла? — зажадала відповіді принцеса. — У якій книзі вичитала?
— Це не з книги, Джасно, — відказала Шаллан, опускаючи малюнок. — Я побувала там того вечора, коли випадково Душезакляла кубок у своїй кімнаті, що перетворився на кров, а тоді замела сліди, удавши спробу самогубства.
— Не може бути. Невже ти гадаєш, що я повірю…
— Нема ніякого фабріала — адже так, Джасно? І Душезаклинача нема. Та й не було ніколи. Ви користуєтесь фальшивим фабріалом, щоб відволікти увагу від того факту, що й без нього наділені здатністю до Заклинання.
Та мовчала.
— От і я зробила те саме, — продовжила дівчина. — Душезаклинач лежав у мене в капшуку. Я навіть не торкалася його — та хіба в цьому річ? Адже то звичайна бутафорія. Я досягла цього без будь-якої допомоги. Напевно, перебування поруч із вами певним чином змінило мене. Це якось пов’язане з ось цим місцем і тими істотами.
І знову — ані пари з вуст.
— Ви запідозрили в Кабсалі вбивцю, — повела далі Шаллан. — А коли я впала, то одразу ж збагнули, що сталося, — отже, очікували на отруєння чи принаймні його припускали. Але ви гадали, ніби отрута міститься у варенні. Його й Душезакляли, відкривши банку та вдаючи, наче нюхаєте. Але не знали, як відтворити полуничний джем, а коли спробували — вийшла огидна бурда. Ви сподівалися позбутись токсину. Але натомість ненавмисно Душезакляли антидот. Ви й хліба не хотіли їсти — а раптом і туди щось підмішане? Та й раніше відмовлялися від нього. А коли я спонукала вас спробувати, то перетворили крайчик на щось інше — його й поклали до рота. Ви ж колись зізнавалися, що органічні речовини виходять у вас просто жахливо, і те, що вийшло, виявилося гидотним на смак. Зате ви позбулись отрути, яка вас не взяла.
Дівчина зустрілася поглядом із колишньою наставницею. Це втома зробила Шаллан такою байдужою до наслідків цієї розмови? Чи те, що вона знала правду?
— Ви зробили все це, — докінчила екс-підопічна, — «користуючись» підробленим Душезаклиначем. І навіть не помітивши підміни. Тільки не пробуйте переконати мене в протилежному. Я поцупила його тієї ж ночі, коли ви вбили тих горлорізів.
Фіолетові очі Джасни здивовано зблиснули.
— Угу, — підтвердила Шаллан, — аж так давно. Ви не носили фальшивого фабріала замість справжнього. Бо й гадки не мали, що вас ошукано, аж доки я не дістала вкрадене, щоб ви врятували мене. Оскільки все це, Джасно, брехня…
— Ні, — заперечила та. — Ти просто мариш від перевтоми і стресу.
— Що ж, гаразд, — відказала дівчина. І підвелася, стискаючи тьмяну сферу. — Видно, доведеться вам продемонструвати. Якщо вийде.
«Гей, істоти, — подумки сказала дівчина, — ви мене чуєте?»
«Так, як і завжди», — долинув шепіт у відповідь. І хоча Шаллан очікувала на нього, а все ж підскочила.
«Можете повернути мене в той край?» — запитала вона.
«Ти повинна поділитися якоюсь правдою, — відказав їй не знати хто. — І що щирішою вона буде, то міцнішим стане наш зв’язок».
«Джасна користується фальшивим Душезаклиначем, — подумала дівчина. — Я певна, що це правда».
«Цього недостатньо, — зашепотів голос. — Я повинен дізнатися якусь правду про тебе. Її й розкажи. Що більш вражаючу і потаємнішу, то міцніший зв’язок. Розкажи мені. Розкажи. Хто ти?»
— Хто я? — спитала пошепки Шаллан. — Поклавши руку на серце? — то був день відвертих розмов. Вона почувалася на диво сильною та врівноваженою. Настав час промовити це. — Я — батьковбивця.
«Ах, — аж прицмокнув шепіт. — Це дійсно могутня правда…»
І ніша зникла.
А Шаллан кудись провалилась і впала в море темних скляних кульок. Вона борсалася, намагаючись залишатися на поверхні. На якусь мить їй це вдалося. А тоді щось ухопило її за ногу й потягло донизу. Шаллан закричала, провалюючись «під воду». Крихітні скляні бісеринки набилися в рот. Вона запанікувала. Бо мала от-от…
Намистини над головою розсунулися. А ті, що під нею, спливли, виносячи її на поверхню, — туди, де хтось височів, простягаючи руку. Джасна стояла спиною до чорного неба, а її обличчя підсвічували вогники, що зависли в повітрі неподалік. Вона вхопила Шаллан за руку й потягла доверху — на щось тверде. То був пліт. Зроблений зі скляних кульок, які, здавалось, корилися волі принцеси.
— Дурне дівчисько! — гримнула Джасна й махнула рукою. Намистовий океан зліва від них розколовся, а пліт накренився й боком поніс їх до кількох світних омахів. Колишня наставниця штовхнула Шаллан в один із тих невеличких вогників, і та горілиць повалилася з плоту.
Але впала на підлогу ніші. Принцеса, заплющивши очі, сиділа на тому ж місці. За мить вона розплющила їх і люто зиркнула на екс-підопічну.
— Дурне дівчисько! — повторила вона. — Ти й гадки не маєш, наскільки це небезпечно. Хто ж потикається в Гадесмар з однією-єдиною тьмяною сферою? От дурепа!
Шаллан закашлялася, неначе ті бісерини й досі були в неї в горлі. Тоді спроквола звелася на ноги, зустрівшись із Джасною поглядами. Та й досі виглядала сердитою, але мовчала. «Вона знає, що опинилась у моїй владі, — збагнула дівчина. — Бо якщо я не мовчатиму про правду…»
Що ж це все означало? Принцеса мала дивні здібності. Але чи не перетворювали вони її на такого собі Спустошувача? І що скажуть люди? Воно й не дивно, що Джасна розжилася фальшивкою.
— Я хочу бути втаємниченою в це, — мимоволі сказала Шаллан.
— Вибач?
— Чим би ви не займалися, що б не досліджували, та я хочу брати в цьому участь.
— Не розумію, про що ти.
— Знаю, — мовила Шаллан, — я невігласка. Але ж цьому неважко зарадити, — вона ступила крок уперед. — Я прагну пізнавати, Джасно. Хочу по-справжньому стати вашою підопічною. Звідки б не бралося те, що ви можете, мені воно також під силу. Я волію, щоб ви займалися зі мною та дозволили прилучитись до вашої праці.
— Ти обікрала мене.
— Знаю. І дуже шкодую.
Принцеса звела брову.
— Це не спроба вимолити пробачення, — пояснила Шаллан. — Але ж, Джасно, я прибула сюди з наміром украсти у вас. Спланувала все від самого початку…
— Не бачу, чому мені мало би від цього покращати!
— Я збиралась обікрасти Джасну Невиправну Єретичку, — вела далі та. — І не усвідомлювала, що зрештою пошкодую про скоєне. І то не лише через вас, а й тому, що змушена буду полишити все це. Те, що так полюбила. Благаю. Я припустилася помилки.
— Ще й якої. Непоправної.
— Не робіть іще більшої, відсилаючи мене геть. Я можу стати тією, котрій вам не треба буде брехати. Кимось, хто знає.
Принцеса відкинулась на спинку стільця.
— Я підмінила фабріал тієї ночі, коли ви вбили тих чоловіків, — вела далі Шаллан. — Я вже навіть гадала, що не зважусь, але ви переконали мене, що правда не така проста, як мені здавалося. Ви відкрили скриню Пан-бурі. От я й припустилася помилки. І зроблю їх іще не одну. Але ви потрібні мені.
Джасна глибоко вдихнула:
— Сідай.
Та послухалась.
— Ти більше ніколи не брехатимеш мені, — сказала наставниця, сварячись пальцем. — А ще ніколи більше не крастимеш — хоч у мене, хоч у будь-кого іншого.
— Обіцяю.
Принцеса хвильку помовчала, а потому зітхнула.
— Дуй сюди, — сказала вона, відкриваючи якусь коробку.
Шаллан не змусила просити себе двічі. Тоді Джасна витягла кілька аркушів, заповнених нотатками.
— Що це? — запитала підопічна.
— Ти хотіла долучитися до того, чим я зайнята? Що ж, тоді тобі варто це прочитати, — Джасна опустила очі на аркуші. — Тут ідеться про Спустошувачів.
71
Записане кров’ю
Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, зігнувши спину, спустився сходнями корабля на причал Харбранта, несучи мішок із зерном. Місто дзвоників пахло вранішньою океанською свіжістю, яка навіювала спокій і водночас бадьорила, а рибалки перегукувалися з товаришами, готуючи сіті.
Сет приєднався до решти вантажників і поніс свій мішок звивистими вуличками. Можливо, інший купець скористався б гарбою зі впряженими чалами, але Харбрант здобув сумну славу через вічну заюрбленість і круті підйоми. Тож валка носіїв була ефективною альтернативою.
Сет не піднімав очей. Почасти для того, щоб не вирізнятися з-поміж решти робочого люду, але почасти й тому, щоб сховати їх від палючого сонця вгорі — бога над богами, котрий спостерігав за ним і бачив його сором. Бо він не мав би виходити при світлі дня. Йому би затаїти своє жахливе обличчя.
У Сета було таке відчуття, неначе кожен його крок залишав по собі кривавий відбиток. Усі ті звірячі вбивства, які він скоїв упродовж останніх місяців, працюючи на свого невідомого хазяїна… Щоразу, коли Сет заплющував очі, йому вчувалися крики вбитих. Вони ятрили його душу, стираючи на порох, і не давали спокою, заволодівши всім його єством.
Скільки трупів! Люди добрі, скільки ж трупів!
А може, він божеволів? Бо раз по раз, вирушаючи на справу, мимоволі звинувачував жертв. Проклинав за те, що їм бракувало сили дати відсіч і вбити його.
І перед кожною різаниною вбирався в біле, як і наказували.
«Одна нога за іншою — туп-туп, туп-туп. Не думай. Не зациклюйся на скоєному. Або на тому, що… скоїш».
Надійшла черга останнього імені в списку — Тараванджіана, короля Харбранта. Монарха, який користувався всенародною любов’ю завдяки заснуванню й утриманню численних міських лікарень. Навіть в Азірі знали: якщо захворів — тобі до Тараванджіана. Приїжджай до Харбранта — і тебе зцілять. Король не відмовляв нікому.
А Сет збирався його вбити.
Добувшись до горішньої частини цього прямовисного міста, шин разом з іншими носіями приволік свою ношу до чорного ходу палацового комплексу й увійшов у тьмяно освітлений кам’яний коридор. Тараванджіан був простакуватим. Убивця мав би почуватися від цього ще більш винним, але натомість його мимоволі захлеснула ненависть. Цьому йолопові не вистачить мізків підготуватися до його приходу. Старий дурень. Ідіот. Це що ж, Сет довіку не зіштовхнеться з ворогом, досить могутнім, щоб убити його?
Він прибув до міста рано-вранці й найнявся на роботу вантажником. Йому треба було роззирнутися та розвідати, що й до чого, оскільки отримані ним інструкції вперше в його практиці вимагали: «При скоєнні цього злочину не допустити випадкових жертв». Убивство Тараванджіана мало відбутися тихцем.
Чим же спричинена така вимога? Залишені вказівки передбачали, щоб він передав повідомлення: «Усі решта мертві. Я прийшов довести справу до кінця». Наказ звучав недвозначно: йому слід переконатися, що король почув і зрозумів ці слова, перш ніж порішити його.
Скидалося на те, що йшлося про помсту. Хтось послав Сета вистежити та знищити чоловіка, який чимось скривдив того «когось». Шин залишив свій мішок у коморі палацу, а тоді звично розвернувся й вийшов услід за шаркотливою вервечкою вантажників назад у коридор. Він кивнув у бік убиральні для слуг, і бригадир махнув йому рукою — «гаразд, заскоч». Той-бо вже кілька разів вдавався до такого маневру, тож тепер, здавалось би, не випадало сумніватися, що він справить нужду й наздожене.
У нужнику смерділо й наполовину не так огидно, як він очікував. Темряву в комірчині, прорубаній у підземній печері, розганяла одна-єдина свічечка — поруч чоловіка, котрий стояв над коритом, що правило за пісуар. Той кивнув Сетові, зав’язуючи матню, і, витерши пальці об холоші, попрямував у коридор. Свічку свою він забрав, але, перш ніж піти, люб’язно запалив від неї чийсь згарок.
Щойно відвідувач вийшов, як Сет зарядився Буресвітлом із капшука й поклав долоню на двері, силою Повного викиду скріплюючи їх із рамою та намертво зачиняючи. Тоді в його руці з’явився Сколкозброєць. Приміщення палацу сягали глибоко під землю. Покладаючись на придбані мапи, він опустився навколішки й вирізав із долівки кам’яний квадрат, що розширювався донизу. Щойно брила почала сповзати, шин зарядив її Буресвітлом і спрямував догори силою половини Простого викиду, зробивши невагомою.
Потому Кинув себе доверху, але продуманим Кидком — так, що його вага стала вдесятеро менша від нормальної. Тоді застрибнув на кам’яну плиту, і під скоригованою масою його тіла вона повільно поповзла донизу. Неначе ліфтом, Сет спустився в приміщення внизу. Уздовж стін стояли три дивани з плюшевими фіолетовими подушками, над якими висіли якісні сріблясті дзеркала. Убиральня для світлооких. Плафон бра приглушено світився, але вбивця був сам.
Брила, глухо гупнувши, м’яко опустилась на підлогу, і Сет зіскочив з неї. Він скинув робочий одяг, під яким виявилось чорно-біле вбрання мажордома. Вийнявши з кишені формений кашкет, шин натягнув його, тоді знехотя позбувся Сколкозбройця й вислизнув у коридор, швидко й наглухо зачинивши двері — силою Викиду.
Тепер він рідко згадував, що ходить по камінні. А колись благоговів би перед таким коридором, висіченим у скелі! Невже той чоловік і справді був ним? Невже він хоч колись хоча би щось шанував?
Сет спішив уперед. Він мав діяти швидко. На щастя, король Тараванджіан дотримувався жорсткого режиму дня: сьомий дзвін — час усамітнення в кабінеті для роздумів. Убивця вже бачив попереду двері, які саме туди й вели. При вході стояли два вартівники.
Схиливши голову, щоб приховати свої шинські очі, він умить наблизився до них. Один з охоронців застережно виставив руку, але Сет схопив її і, викрутивши, роздробив зап’ястя, одночасно заїхавши тому ліктем в обличчя й припечатавши об стіну.
Ошелешений напарник вартового відкрив було рота, щоб здійняти ґвалт, але Сет зацідив йому в живіт. Навіть без Сколкозбройця він становив неабияку загрозу — зарядившись Буресвітлом і досконало володіючи бойовим мистецтвом каммар. Шин ухопив другого караульного за волосся й приклав лобом об кам’яну підлогу. А там підвівся й ударом ноги відчинив двері.
Убивця ввійшов у кімнату, добре освітлену двома рядами ламп зліва від нього. Праву стіну ховали численні книжкові шафи, що височіли від підлоги аж під стелю. На маленькому килимку прямо попереду Сета, підібгавши під себе ноги, сидів чоловік. Повернувшись обличчям до гігантського вікна, прорубаного в скелі, він вдивлявся в океан за ним.
Шин ступив уперед.
— Мені веліли повідомити вас, що всі решта мертві. А я прийшов довести справу до кінця.
І здійняв руки, у яких матеріалізувався Сколкозброєць.
Король не повернув голови.
Той завагався, адже йому належало переконатися, що монарх усвідомив сказане.
— Чули мене? — зажадав відповіді шин, підходячи ближче.
— Ти вбив моїх охоронців, Сете-сину-сина-Валлано? — тихо поцікавився король.
Нападник застиг на місці. А тоді, вилаявшись, позадкував, здіймаючи Сколкозбройця в оборонній стійці. Ще одна пастка?
— Ти добре впорався з завданнями, — вів далі той, усе ще не озираючись. — Правителі загинули, життя загублені. Паніка й хаос. Чи не це тобі й судилося — ти не замислювався? Отримати від одноплемінників свого монструозного Сколкозбройця й стати ізгоєм, звільненим від гріха за будь-який вчинок, що його лише можуть зажадати господарі?
— Я не вільний від нього, — сторожко відказав Сет. — Це типова помилка тих, хто ходить по каменю. Кожне відібране життя гнітить мене, гризе мою душу.
«Ці голоси… ці крики… духи, що піді мною, я чую їхнє виття!»
— І все ж ти вбиваєш.
— Таке моє покарання, — пояснив шин. — Убивати, не маючи вибору, і, попри це, плямувати себе гріхами. Я Заблудлий.
— Заблудлий, — замислено повторив монарх. — Я би сказав, що не так ти вже й заблукав на шляху до істини. Тепер тобі відомо про неї більше, ніж твоїм землякам, — він нарешті обернувся до Сета, і той збагнув, що помилявся. Король Тараванджіан не виглядав простаком. Старий мав проникливі очі й мудре, всевідаюче обличчя, обрамлене широкою білою бородою, над якою вістрями стріл нависали вуса. — Ти пізнав, що роблять з людиною смерті та вбивства. Сете-сину-сина-Валлано, ти можеш стверджувати, що несеш тягар неспокутних гріхів за весь свій народ. Ти усвідомив те, що їм несила. Який же ти після цього Заблудлий?
Шин насупився. І раптом усе стало на свої місця. Він знав, що буде далі ще до того, як монарх сягнув у свій просторий рукав і видобув невеличкий камінець, що заблищав у світлі двох дюжин ламп.
— То от — нарешті! — хто він, — промовив убивця. — Мій невидимий хазяїн.
Правитель поклав його на долівку поміж ним і собою. Сетів Присяжний камінь.
— Ви внесли в список власне ім’я? — здивувався Заблудлий.
— На той випадок, якби тебе спіймали, — пояснив Тараванджіан. — Найкращий спосіб відвернути від себе підозру в замовному вбивстві — це вважатися однією з планованих жертв.
— А коли б я вкоротив вам віку?
— Ти отримав недвозначні інструкції, — відказав король. — І, як ми вже переконалися, виконуєш їх дуже чітко. Напевно, зайве й говорити, що я наказую тобі не завдавати мені шкоди. А тепер почнемо спочатку: ти вбив моїх охоронців?
— Не знаю, — відказав Сет, через силу стаючи на одне коліно й відпускаючи Сколкозбройця. Шин розмовляв голосно, намагаючись заглушити крики, що, як йому здавалося — як він, власне, був певен, — долинали зі звису крівлі вгорі над кімнатою. — Після моїх ударів вони обоє знепритомніли. Гадаю, в одного з них тріснув череп.
Тараванджіан гучно зітхнув. Тоді підвівся й підступив до дверей. Сет озирнувся через плече й помітив, що старенький король оглядає рани вартових. Він гукнув на допомогу, і з’явилися інші солдати, які й поспішили зайнятися товаришами.
У Сетовій душі бушувала буря емоцій. То цей доброзичливий філософ посилав його вчиняти звірячі вбивства? Це через нього він мучиться тими криками?
Тараванджіан повернувся.
— Навіщо? — хрипко поцікавився шин. — Заради помсти?
— Ні, — у голосі правителя чулася страшенна втома. — Дехто з убитих тобою були мені друзями, Сете-сину-сина-Валлано.
— Знову перестраховувалися? — процідив той. — Хотіли вберегти себе від підозри?
— Почасти. А почасти й тому, що їхні смерті спричинила необхідність.
— Але для чого? — не вгавав Сет. — Заради якої такої мети?
— Ім’я їй — стабільність. Ті, хто поліг від твоєї руки, були наймогутнішими й найвпливовішими людьми Рошару.
— І як же це посприяло стабільності?
— Інколи, — пояснив Тараванджіан, — доводиться знести будівлю, щоб спорудити нову, з міцнішими стінами, — він відвернувся й окинув поглядом океан. — А нам вони найближчим часом ой як знадобляться. І що міцніші, то краще.
— Ваші слова — мовби сотня голубок.
— Вилітають легко, та от втримати важко, — докінчив по-шинському король.
Сет різко звів на нього очі. Цей чоловік розмовляв по-їхньому та знав прислів’я його народу. Дивно як для того, хто ходить по каменю. І ще дивніше — для вбивці.
— Так, я володію шинською. А інколи навіть думаю, чи не сам Брат життя мені тебе послав.
— Заплямувати по лікоть мої руки кров’ю, щоб самому не довелось бруднитися, — відказав той. — Упізнаю ваших воринських божків.
Тараванджіан не відповів.
— Підведися, — сказав він нарешті.
Сет виконав наказ. Він ніколи не порушив би волі господаря. Король підвів його до бічних дверей кабінету. Старий зняв зі стіни сферолампу, освітивши вузькі гвинтові сходи, що вели кудись углиб. Спустившись ними, вони зрештою потрапили на майданчик. Тараванджіан потягнув на себе ще одні двері й увійшов до просторої кімнати, не позначеній на жодній зі схем палацу — хоч куплених, хоч скопійованих за хабара. Довга, з широкою балюстрадою по краях, вона чимось скидалася на терасу. Усе в ній було пофарбоване білим.
Простір заповнювали ліжка. Сотні й сотні. На багатьох лежали люди.
Похмурий Сет ішов за королем. Величезна потаємна кімната, висічена в скелі Конклаву? Туди-сюди метушилися люди в білих халатах.
— Лікарня? — здивувався шин. — Ви що ж, гадаєте, що я сприйму ваші філантропічні проекти як достатню покуту за віддані мені накази?
— Філантропія тут ні до чого, — відказав той, повільно крокуючи вперед, і його жовтогаряча з білим мантія шаруділа. Ті, кого вони поминали, шанобливо схиляли голови. Тараванджіан підвів Сета до ніші з ліжками, на кожному з яких лежало по хворому. Цілителі якраз клопотались коло них — робили щось із ліктьовими згинами.
Зціджували кров.
Жінка з блокнотом і пером напоготові стояла біля ліжок і чогось чекала. Чого?
— Нічого не розумію, — промовив Сет, нажахано спостерігаючи, як четверо пацієнтів побіліли, мов крейда. — Ви ж убиваєте їх, чи не так?
— Угу. Нам не потрібна їхня кров — це просто найкращий спосіб умертвляти їх повільно та безболісно.
— Кожного? Усіх людей у палаті?
— Для переведення сюди ми підбираємо лише найтяжче хворих, оскільки щойно вони опиняться тут, як ніхто їх уже не випустить звідси — навіть якщо намітиться тенденція до одужання, — він звернув до Сета скорботний погляд. — Нам інколи не вистачає тих, хто помирає в лікарні. Тож доводиться вишукувати самотніх та упосліджених. Про них ніхто не згадає.
У Сета відібрало мову. І не виходило висловити жах чи огиду. Просто на його очах сконала одна з жертв — молодий іще чоловік. А он ті двоє були дітлахами. Шин ступив крок уперед. Він мав припинити це. Йому треба…
— Негайно заспокойся, — звелів Тараванджіан. — І стань, де стояв, поруч мене.
Сет зробив, як наказав господар. Зрештою, кілька смертей туди, кілька сюди… Просто криків, які його переслідують, трохи побільшає. Він і зараз їх чув — вони долинали з-під ліжок, з-за меблів.
«Або я міг би його вбити, — промайнула думка. — Покласти цьому край».
Він заледве так і не вчинив. Але поки що честь переважила.
— Бачиш, Сете-сину-сина-Валлано? — озвався правитель. — Я посилав тебе не тому, щоби ти зробив криваву роботу за мене. Бо роблю її тут, власноруч. Особисто стискаючи скальпель, я відкрив вену не одному хворому. Тож, достоту як і ти, добре знаю: мені не втекти від своїх гріхів. Ми — двоє людей з однаковим серцем. Ось причина того, чого я тебе розшукав.
— Але в чому вона полягає?
А тим часом на ліжках перед ними якийсь підліток в агонії почав марити. Одна з жінок із блокнотом напоготові вмить підійшла ближче, записуючи слова.
— Перемога була в наших руках, та вони відібрали її, — кричав хлопчина. — Прародителю бур! Їй не стати твоєю. Перемога за нами. Вони зі скреготом насуваються, і світло гасне. О, Прародителю бур!
Він вигнув дугою спину, а тоді зненацька затих, і його очі змертвіли.
Монарх обернувся до шина.
— Краще вже нехай хтось грішить, аніж загине цілий народ — хіба не так, Сете-сину-сина-Валлано?
— Я…
— Нам невідомо, чому одні говорять, а інші — мовчать, — сказав Тараванджіан. — Але перед смертю вони дещо бачать. Це розпочалося сім років тому — приблизно тоді ж, коли король Ґавілар став першопрохідцем Розколотих рівнин, — його погляд зробився відсутнім. — Щось насувається, і ці люди помічають це. На мосту між життям і безкраїм океаном смерті їхнім очам відкривається якась картина. Сказане ними може нас врятувати.
— Ти — чудовисько.
— Так, — погодився правитель. — Але чудовисько, яке хоче врятувати цей світ, — він глянув на Сета. — У твій список треба додати одне ім’я. Я сподівався, що до цього не дійде, але останні події не залишили мені вибору. Не можна допустити, щоби він захопив владу. Бо тоді настане крах усього.
— Хто? — запитав шин, дивуючись: невже щось могло нажахати його навіть більше?
— Далінар Холін, — відповів король. — Боюся, треба діяти швидко: доки той не встиг об’єднати алетійських князів. Вирушай на Розколоті рівнини й там покінчиш із ним, — він помовчав. — А ще боюся, що жорстокості не уникнути.
— Мені рідко коли випадала розкіш працювати інакше, — сказав Сет, заплющуючи очі.
Крики привітали його.
72
Вериститалійка
— Перш ніж це прочитати, — мовила Шаллан, — я хочу де в чому розібратися. Ви Душезакляли мою кров, адже так?
— Угу. Щоб нейтралізувати отруту, — пояснила Джасна. — Вона ж бо діяла неймовірно швидко: як я вже казала, той порошок був, очевидно, дуже концентрований. Мені довелося Душезаклясти твою кров кілька разів, хоча ми й викликали в тебе блювоту. Бо тіло продовжувало всотувати токсин.
— Але ж ви якось зізналися, що органічні речовини виходять у вас жахливо, — зауважила підопічна. — Полуничне варення зробилося практично неїстівним.
— Із кров’ю зовсім інша річ, — відказала принцеса, махнувши рукою. — Це одна із Сутностей. Ти дізнаєшся більше, якщо я таки вирішу навчати тебе Душезаклинанню. Але наразі обмежимося тим, що створити чистий вияв Сутності напрочуд просто: усі вісім типів крові утворюються куди легше, ніж, скажімо, вода. Однак для виготовлення такої складної речовини, як полуничний джем — однорідної суміші, яку приготували з ягоди, що я її зроду не куштувала й не нюхала, — мені, звісна річ, забракло вміння.
— А подвижники? — поцікавилася Шаллан. — Ну, ті, що Душезаклинають. Вони справді користуються фабріалами, а чи це також містифікація?
— Ні, Душезаклинальні фабріали існують. Це чиста правда. Наскільки мені відомо, будь-хто інший, роблячи те саме, що і я — що й ми, — досягає цього, користуючись таким пристроєм.
— А що з тими символоголовцями? — запитала дівчина. Погортавши свої етюди, вона знайшла потрібний і простягнула наставниці. — Ви також їх бачите? Як вони з цим пов’язані?
Джасна нахмурилася, беручи в тої аркуш і розглядаючи зображення.
— Ти спостерігала цих істот? У Гадесмарі?
— Вони являються мені на малюнках, — пояснила підопічна. — Їх аж кишить довкола мене, Джасно. А хіба ви сама таких не бачите? Я що…
Та перебила її, здійнявши руку:
— Це такий різновид спренів, Шаллан. Який і справді пов’язаний із твоїми здібностями, — принцеса легенько постукала по стільниці. — Два ордени Променистих лицарів володіли природною здатністю до Душезаклинання. Підозрюю, що саме на основі їхнього дару й були розроблені перші фабріали. А я гадала, що ти… Хоча ні, це вочевидь не трималося б купи. Тепер мені все ясно.
— Що?
— Я поясню під час навчання, — сказала Джасна, повертаючи етюд. — Бо для того, щоб збагнути такі речі, треба мати ширшу й ґрунтовнішу підготовку. Досить лише сказати, що здібності кожного Променистого були пов’язані з цими спренами.
— Заждіть! Променистого? Але ж…
— Я все тобі розтлумачу, — пообіцяла наставниця. — Але спочатку нам слід поговорити про Спустошувачів.
Шаллан кивнула.
— Ви вважаєте, що вони повернуться, хіба не так?
Та уважно вдивлялася в підопічну.
— Чому ти так вирішила?
— У легендах оповідається, що ті з’являлися сотню разів, щоби спробувати знищити людство, — продовжила дівчина. — Я… прочитала деякі з ваших нотаток.
— Що-що?
— Шукала в них інформацію про Душезаклинання, — зізналася Шаллан.
Джасна зітхнула:
— Ну, гадаю, то був усе ж найменш тяжкий зі скоєних тобою злочинів.
— Я так і не зрозуміла, — повела далі підопічна. — Нащо ви возитеся з тими історіями — сумішшю неясностей і міфів. Адже інші вчені — до того ж ті, хто, як мені відомо, користується вашою повагою — мають Спустошувачів за фабрикацію. Та ви все ж вишукуєте зібрані по забутих селах побрехеньки й занотовуєте дещо з них собі в блокнот. Чому, Джасно? Що вас змушує вірити в це, хоча ви й відкидаєте значно правдоподібніші речі?
Принцеса окинула поглядом свої нотатки.
— Знаєш, у чому справжня різниця між мною й віруючими, Шаллан?
Та похитала головою.
— Мене приголомшує те, що релігія — за суттю своєю — прагне приписати природним явищам надприродні пояснення. А я, натомість, силкуюся розгледіти за надприродними речами природний зміст. Напевно, у цьому й полягає гранична лінія розмежування між релігією та наукою. Вони — протилежні боки однієї медалі.
— Тож… ви гадаєте…
— Що Спустошувачі мали природний прототип у реальному світі, — твердо продовжила Джасна. — Я певна цього. Щось спричинило ті легенди.
— І що ж то було?
Наставниця простягла підопічній один аркуш нотаток.
— Тут зібрані найкращі виписки, які мені вдалося знайти. Ознайомся з ними. І скажи, що думаєш.
Шаллан пробігла очима сторінку. Деякі з цитат — чи принаймні понять — були їй знайомі: вона ж бо вже читала їх раніше.
«Вони раптом стали небезпечні. Немов у погожий день налетіла буря».
— Спустошувачі існували насправді, — повторила принцеса.
«Істоти з попелу й вогню».
— Ми воювали з ними, — вела далі Джасна. — І то воювали так часто, що люди заговорили про цих істот евфемістично. Сотня битв — десять разів по десять…
«Полум’я й головешки. Страхітлива шкіра. Очі — мов чорні ями. Вбивають під музику».
— Ми перемогли їх, — сказала наставниця.
Шаллан продер мороз.
— …проте легенди неправдиві лише в одному, — продовжила свою думку принцеса. — У них стверджується, ніби ми прогнали Спустошувачів із Рошару або стерли їх з його лиця. Але люди так не роблять. Ніхто не викидає те, чим можна скористатися.
Дівчина підвелася й підійшла до краю балкона, а тоді визирнула, щоб побачити підйомник, який саме опускали двійко ліфтерів.
Паршменів. Із чорно-червоною шкірою.
Полум’я й головешки.
— Прародителю бур… — нажахано прошепотіла Шаллан.
— Ми не знищили Спустошувачів, — якимось потойбічним голосом промовила з-за спини Джасна, — а перетворили їх на рабів.
73
Довіра
Скидалося на те, що прохолодна весняна погода нарешті знову змінилася літньою. Увечері й досі було негаряче, але температура залишалася приємно помірною. Каладін стояв на плаці для шикування в таборі Далінара Холіна й дивився на схід, окидаючи поглядом Розколоті рівнини.
Уже від тієї невдалої зради Садеаса і свого наступного викупу в нього хлопець мимоволі непокоївся. Свобода. Придбана ціною Сколкозбройця. Таке здавалося неможливим. Увесь його життєвий досвід підказував, що він мав очікувати якогось підступу.
Мостонавідник тримав руки за спиною. Сил сиділа в нього на плечі.
— Чи ж насмілюсь я довіряти йому? — тихо запитав Каладін.
— Я наглядала за ним: Далінар — хороша людина, — промовила спрен. — Попри ту штуку, що він тягав.
— Яку ще штуку?
— Сколкозбройця.
— А тобі що до того?
— Не знаю, — відказала та, обіймаючи себе руками за плечі. — Проте я відчуваю, що це якось неправильно. Ненавиджу їх. І радію, що він його позбувся. Без нього Холін ще краща людина.
Саме сходив Номон, середній місяць, чиє яскраве блідо-блакитне світло залило горизонт. Десь там далеко, по той бік Рівнин, перебував Сколкозбройний паршендієць, з яким зітнувся Каладін. Він проштрикнув тому ногу, наскочивши ззаду. Але глядачі з-поміж його одноплемінників не перешкодили герцю. Та й на поранених мостонавідників не стали нападати — тоді як сам він атакував їхнього чемпіона в найбоягузливіший з усіх можливих способів і перешкодив двобою.
Той вчинок не давав Каладінові спокою, і це його дратувало. Вояк не може перейматися тим, на кого нападає чи як саме. За будь-яку ціну вижити — ось єдине правило на полі бою.
Точніше — вижити, зберігши вірність. Він і сам інколи залишав пораненого ворога жити, якщо той не становив загрози. І рятував жовторотих рекрутів, які потребували захисту. А ще…
…у нього ніколи до пуття не виходило чинити так, як належить солдату.
Того дня він урятував великого князя — ще одного світлоокого, — а заразом і тисячі бійців. Зберіг їм життя, відібравши його в паршенді.
— Чи можна вбивати, щоб захистити? — запитав Каладін. — Чи немає тут протиріччя?
— Я… не знаю.
— Ти дивно поводилася сьогодні в бою, — зауважив Каладін. — Спочатку пурхала довкола, а потім зникла. Я тебе майже не бачив.
— Ті вбивства, — тихо промовила Сил, — завдали мені душевного болю. Я мусила кудись подітися.
— Але ж це ти спонукала мене кинутись на допомогу Далінарові. Сама хотіла, щоб я повернувся та вбивав.
— Знаю.
— Тефт запевняв, що Променисті дотримувались етичних норм. Казав, що, за їхніми правилами, не можна вдаватися до жахливих речей заради величних досягнень. А сам я що сьогодні робив? Винищував паршенді, щоб урятувати алеті. Як тепер із цим бути? Так, вони не ягнята — але ж і ми не білі й не пухнасті. І різниці між нами — ні на буряний шквал, ні на легкий вітерець.
Сил мовчала.
— Якби я не приспів на поміч Далінаровим людям, — вів далі Каладін, — то дозволив би Садеасу вчинити жахливе віроломство. Залишив би на загибель тих, кого міг врятувати. Мене би нудило від огиди до самого себе. А ще ми втратили трьох хороших людей — мостонавідників, які були за крок від свободи. Чи вартують врятовані життя цих смертей?
— Я не маю відповідей на ці запитання, Каладіне.
— А хоч хтось має?
Ззаду зачулися кроки. Сил озирнулась.
— Це він.
Місяць щойно зійшов. Схоже, Далінар Холін був пунктуальною людиною.
Він зупинився поруч Каладіна. Під пахвою князь тримав якийсь згорток. Навіть попри відсутність Сколкозбройця, князя ніхто би не сплутав із цивільним «шпаком». Власне, без нього він справляв ще переконливіше враження. Мускуляста статура свідчила про те, що джерелом його сили була не лише Сколкозбруя, а ретельно відпрасований мундир вказував на людину, яка добре розуміє: коли командир виглядає як слід, то й підлеглі надихаються його прикладом.
«Інші теж здавалися такими ж благородними», — подумалось мостонавіднику. Та чи віддав би хтось Сколкозбройця, лиш би не завдати собі ганьби? А коли й так, то на якому саме етапі зовнішність переставала бути просто маскою?
— Вибач, що я призначив нашу зустріч о такій пізній годині, — сказав Далінар. — Знаю, що сьогодні видався нелегкий деньок.
— Не зважайте. Сумніваюся, що я зміг би заснути.
Князь тихенько фиркнув, немов і сам це розумів.
— Про твоїх людей подбали?
— Так, — відповів Каладін. — І то дуже добре. Дякую.
Мостонавідникам відвели для проживання порожні казарми, а найкращі лікарі Холіна надали їм медичну допомогу — причому ті отримали її раніше за поранених світлооких офіцерів. Решта обслуги — всі, хто не входив до складу Четвертого мосту — одразу ж і без жодних роздумів визнали Каладіна своїм командиром.
Далінар кивнув.
— Скількох із них, на твою думку, зацікавить моя пропозиція отримати гаманець сфер і свободу?
— Значну частину обслуги з інших команд. Але поб’юсь об заклад, що більшість народу її проігнорує. Мостонавідники — не ті, хто мріє про свободу й порятунок. Вони не знатимуть, куди себе подіти. Ну, а наша команда… Правду кажучи, у мене таке враження, що вони зажадають того ж, чого і я. Якщо залишуся — залишаться й вони. Коли піду — і решта рушать услід.
Князь знову кивнув.
— І що ж ти зробиш?
— Ще не вирішив.
— Я розмовляв з офіцерами, — Далінар скривився. — З тими, хто вижив. Вони сказали, що ти віддавав їм накази й перебрав на себе командування, немов світлоокий. Мій син і досі сердиться через те, як… склалася ваша розмова.
— Та ж і дурневі було ясно, що йому до вас не пробитися. А що стосується офіцерів, то більшість отримали бойовий шок або вибилися з сил. Я просто трохи їх розворушив.
— Я двічі завдячую тобі життям, — сказав князь. — А також синовим і своїх людей.
— Ми квити.
— Ні, — заперечив той, — але я зробив, що міг, — Далінар зміряв Каладіна очима, немов придивляючись, прицінюючись. — Чому твоя команда повернулася по нас? От тільки чесно — чому?
— А чому ви віддали Сколкозбройця?
Князь затримав на ньому погляд, а потому кивнув.
— Слушне зауваження. Маю для тебе одну пропозицію. Ми з королем от-от почнемо дещо дуже й дуже небезпечне. Таке, що поставить на вуха всі табори.
— Мої вітання.
Холін ледь помітно всміхнувся.
— Моя почесна варта полягла заледве не вся, а ті, хто все ж уцілів, знадобляться для поповнення рядів Королівської гвардії. Настав день, коли я не маю кому виявити довіри. Мені потрібні ті, хто захистить мене та родину. І я хочу, щоби ними стали ти і твої люди.
— Бажаєте, щоби купка мостонавідників зробилася вашою особистою охороною?
— Її елітним підрозділом, — уточнив Далінар. — Твоя колишня команда, ті, кого ти сам тренував. А решту я волів би бачити солдатами своєї армії. Я чув, як героїчно билися твої хлопці. Ти готував їх без відома Садеаса, паралельно беручи участь у вилазках. Цікаво було б подивитися, що тобі вдасться зробити, отримавши необхідні ресурси, — князь відвернувся й кинув погляд на північ. У напрямку табору «старого друга». — Моя армія зазнала колосальних втрат. І я поповнюватиму її чисельність, беручи всіх підряд, але кожен завербований мною рекрут викликатиме підозру. Садеас спробує заслати в наш табір шпигунів. Зрадників. Убивць. Елгокар побоюється, що не протягне й тижня.
— Прародителю бур! — здивувався Каладін. — Та що ви таке затіяли?
— Я позбавлю їх можливості гратися в ігри, тож усерйоз очікую від них поведінки дітей, у яких відібрали улюблену забавку.
— У цих діточок знайдуться армії та Сколкозбройці.
— На жаль.
— То от від чого ви хочете, щоб я вас захистив?
— Так.
Жодних словесних вивертів. Лише гола правда. Це заслуговувало на чималу повагу.
— Я доведу чисельність Четвертого мосту до розмірів почесної варти, — погодився Каладін. — І підготую з решти роту списоборців. Адже тим, хто входить до почесної варти, і платять як її членам, — я правильно розумію?
Зазвичай особисті охоронці світлоокого отримували втричі більше від середньої платні рядового списника.
— Звісно.
— Крім того, мені знадобиться місце для тренувань, — продовжував той. — І першочергове право отримувати в інтендантів усе необхідне. Я особисто складу графік підготовки своїх людей і сам призначатиму сержантів і командирів загонів. Ми не будемо підпорядковані світлооким, а лише вам, вашому синові та королю.
Далінар звів брову.
— Твоя остання вимога дещо… нестандартна.
— Ви хочете, щоби я охороняв вас і вашу родину? — перепитав Каладін. — Від решти великих князів і підісланих ними вбивць, котрі можуть просочитись у вашу армію та затесатися поміж офіцерів? То як же ви уявляєте собі ситуацію, за якої кожен світлоокий у таборі попихатиме мною на власний розсуд?
— Твої слова не позбавлені сенсу, — промовив Холін. — Але ж ти розумієш, що, наділивши тебе такими повноваженнями, я, по суті, надам тобі ту ж владу, що й у світлоокого четвертого дану. Ти командуватимеш тисячею колишніх мостонавідників. Цілим батальйоном.
— Так.
Далінар на мить замислився.
— Гаразд. Вважай, що тобі присвоєно чин капітана — дарувати темноокому вище звання я просто не наважуся. Якби я прямо призначив тебе на посаду командира батальйону — це лише породило б силу-силенну проблем. Однак я доведу до відома всіх причетних, що ти перебуваєш поза керівним ланцюжком. Ти не розпоряджатимешся світлоокими нижчих рангів, а ті, хто перевищує тебе за субординацією, не матимуть над тобою влади.
— Домовилися, — сказав Каладін. — Але я хочу, щоб треновані мною солдати лише патрулювали й не брали участі у вилазках на плато. Ходять чутки, що ви відрядили кілька батальйонів у повному складі для протидії бандитизму, підтримання порядку на Посадському торжищі й таке інше. От туди й посилайте моїх людей — принаймні впродовж першого року служби.
— Запросто, — відповів Далінар. — Я так розумію, що ти хочеш виграти час на їхню підготовку, перш ніж кинути мостонавідників у справжній бій.
— І це також, а ще я вбив сьогодні багато паршенді. Проте мимоволі пошкодував про це. Вони ж бо виявили більше лицарської честі, ніж демонструють солдати моєї власної армії. Мені не до душі це відчуття, і я хочу трохи поміркувати над тим, що сталося. Охоронці, яких я підготую для вас, зрештою вийдуть на поле бою, але наша першочергова місія полягатиме в захисті вашої особи, а не в знищенні ворога.
Далінар виглядав спантеличено.
— Добре. Хоча тобі нема про що хвилюватися. Планується, що в майбутньому я рідко буватиму на передньому краї. Моя функція змінюється. Але, так чи інак, згода.
Каладін простягнув руку князю.
— Тепер залишається дізнатись, чи згодні на це мої люди.
— Ти ж ніби казав, що вони робитимуть те саме, що й ти.
— Найімовірніше, — уточнив той. — Я ж бо їхній командир, а не господар.
При світлі сапфірового місяця, що здіймався все вище, Далінар простяг долоню й потис руку новоспеченому капітану. А тоді вийняв з-під пахви пакунок.
— Ось, тримай.
— Що це? — запитав Каладін, беручи пропоноване.
— Мій плащ. Той, що був на мені в сьогоднішній битві. Випраний і залатаний.
Хлопець розгорнув темно-синю накидку з ґліфами «хох» і «лініл», вишитими на спині білою ниткою.
— Мої кольори носить кожен, — пояснив Далінар. — Це такий собі знак належності до однієї родини. Плащ — не бозна-який подарунок, але це одна з небагатьох речей, які я можу запропонувати, надавши їм ще й символічного значення. Тож прийми його разом із моєю вдячністю, Каладіне Буреблагословенний.
Той повільно згортав накидку.
— Де ви почули це ім’я?
— Від твоїх людей, — зізнався Холін. — Вони про тебе дуже високої думки. А це змушує й мене поділяти її. Мені потрібні такі хлопці, як ти, такі, як кожен із вас, — князь прижмурив очі, про щось замислившись. — Їх потребує все наше королівство. А може, й увесь Рошар. Гряде Справжня Руйнація…
— Що-що гряде?
— Та ні, нічого, — відказав Далінар. — Іди відпочинь, капітане. Сподіваюся незабаром почути від тебе добрі новини.
Каладін кивнув і пішов, поминувши двох чоловіків, котрі того вечора виконували функції князівських охоронців. Дорога до нової казарми була недовга. Далінар надав їм по будівлі на кожну команду. А це понад тисяча людей. Що він робитиме з такою хмарою народу? Він-бо зроду не командував загоном, численнішим за двадцять п’ять бійців.
Казарма Четвертого мосту стояла порожнем. Хлопець затримався біля входу й зазирнув усередину. Із меблів там були ліжко й тумбочка на замку з розрахунку на кожну людину. Це здалося йому палацом.
Каладін відчув запах диму. Нахмурившись, він завернув за ріг казарми й побачив своїх людей, які влаштувались довкола вогнища на задньому дворі, зручно вмостившись на валунах чи пеньках, і чекали, доки Скеля доварить казан рагу. Усі слухали Тефта, котрий сидів із рукою, взятою на перев’яз, і тихенько щось повідав. Шен теж був із ними — тихий паршмен сидів із самого краєчку. Його разом з усіма пораненими також забрали з табору Садеаса.
Тефт змовк, забачивши командира, і вся обслуга обернулася до новоприбулого. Тіла більшості мостонавідників укривали пов’язки. «То це їх Холін хоче призначити своїми охоронцями?» — промайнуло в голові Каладіна. Ті скидалися на зграю горопах.
А все ж, якщо серйозно, він схвалював князівський вибір. І якби йому треба було довірити комусь своє життя, хлопець обрав би саме цю купку людей.
— Чим це ви зайняті? — суворо запитав командир. — Ви всі мали би відпочивати.
Обслуга перезирнулася.
— Просто… — озвався Моаш. — Було би якось не по-людськи, якби ми пішли спати, так і не… ну, тобто… ось так не посидівши.
— Нелегко заснути після такого дня, харизматику, — докинув Лопен.
— Ти за себе кажи, — озвався Шрамм, позіхаючи. Свою поранену ногу він прилаштував на пеньку. — Але заради рагу можна й допізна посидіти. Навіть якщо він і справді додає туди камінці.
— Брехня! — гарикнув Скеля. — Висотнохворі низовинці.
Вони залишили для командира місце. Той зайняв його, підмостивши Далінарів плащ під спину та голову. А тоді вдячно взяв миску рагу, яку подав йому Дрегі.
— Ми тут балакали, хто й що сьогодні бачив, — пояснив Тефт. — Із того, що ти витворяв.
Каладін завмер із піднесеною до рота ложкою. Він практично забув — а може, і навмисно викинув із голови, — що його люди нарешті побачили, які колінця той викидає, зарядившись Буресвітлом. Залишалося тільки сподіватись, що солдати Далінара нічого не помітили. День саме видався сонячний, а Світло до того часу майже вичахло.
— Ясно, — сказав командир, і його апетит кудись зник. Яким він виглядав для них? Несхожим на себе? Жахливим? Тим, кого слід уникати, — як-от його батька колись у Гартстоуні? Або й гірше — тим, кому поклоняються? Він глянув у їхні широко розплющені очі та внутрішньо напружився.
— Це було щось неймовірне! — промовив Дрегі, нахиляючись уперед.
— Ти — один із Променистих, — озвався й Шрамм, тицяючи в нього пальцем. — Я вірю в це, хоч Тефт і каже, що ні.
— Поки що ні, — гарикнув сержант. — Ти чим слухав?
— А можеш і мене навчити таким штукам? — утрутився Моаш.
— Я б теж опанував їх, харизматику, — докинув Лопен. — Бо якщо вже ти вчитимеш і таке інше…
Каладін приголомшено закліпав очима, а хор голосів усе розростався:
— А що ти ще вмієш робити?
— І як при цьому почуваєшся?
— А літати можеш?
Той здійняв руку, спиняючи вал запитань.
— То ви не стривожені тим, що побачили?
Дехто з присутніх стенув плечима.
— Завдяки цьому ти вижив, харизматику, — зауважив гердазієць. — Єдине, про що я б на твоєму місці тривожився, це те, наскільки неперевершено це виглядає в очах жінок. «Лопене, — сказала б мені якась краля. — У тебе тільки одна рука, але ти ж так принадно сяєш! Ну ж бо, хутчіш поцілуй мене!»
— Але ж це дивно й страхітливо, — не здавався командир. — Саме цим і займалися Променисті! А кожен знає, що вони були зрадниками.
— Ще б пак, — фиркнув Моаш. — Як-от усім відомо, що світлоокі обрані Всемогутнім, щоби правити, і завжди чинять шляхетно та справедливо.
— Ми — Четвертий міст, — докинув Шрамм. — І бували в бувальцях. Пожили своє в крємі й дізналися, як воно — почуватися наживкою. Тож якщо це допомагає вціліти — значить, хороша штука. От і все, що тут можна сказати.
— То ти можеш навчити й нас? — перепитав Моаш. — Показати, як це робиться?
— Я… не певен, чи такому можливо навчити, — зізнався Каладін, кинувши погляд на Сил, яка сиділа на камені поблизу з виразом цікавості на обличчі. — І навіть до пуття не знаю, що це.
Ті, здавалося, підупали духом.
— Але, — поквапився додати командир, — це не означає, що нам не варто спробувати.
Моаш усміхнувся.
— А можеш зробити це знову? — запитав Дрегі, видобуваючи сферу — невеличку світну діамантову скалку. — Просто зараз? Хотілось би поглянути в спокійнішій обстановці.
— Дрегі, це ж тобі не цирк, — дорікнув Каладін.
— Невже ми не заслужили? — озвався зі свого каменя Сиґзіл, нахиляючись уперед.
Каладін завагався. А тоді несміливо простяг палець і торкнувся сфери. І вмить різко вдихнув — усотувати Буресвітло виходило в нього все краще й природніше. Осяйна кулька потьмяніла. Світло засочилося з його шкіри, і він задихав у нормальному ритмі, щоб воно швидше витікало й було краще видиме. Скеля витягнув стару драну ковдру — нею користувалися для розпалювання — і накинув її на багаття, сполохавши спренів вогню й на кілька митей зануривши присутніх у темряву, доки крізь неї не пробилися омахи полум’я.
І в тій темряві Каладін сяяв — чисте біле Світло здіймалося з його шкіри.
— Буря… — тільки й видобув Дрегі.
— То що ти можеш із цим робити? — повторив зацікавлений Шрамм. — Ти так і не відповів.
— Я й сам поки не певен, — сказав командир, підносячи долоню собі перед очі. Вона за мить потьмяніла, а вогнище пропалило ковдру, знов освітивши всіх тих, хто зібрався довкола. — Бо це остаточно підтвердилося всього кілька тижнів тому. Я можу притягувати до себе стріли й склеювати камені. Світло робить мене сильнішим і швидшим, а ще зцілює мої рани.
— Наскільки сильнішим воно тебе робить? — запитав Сиґзіл. — Яку вагу витримують склеєні тобою камені й упродовж якого часу залишаються скріпленими? У скільки разів швидшим ти стаєш? Удвічі? Удвічі з чвертю? На якій максимальній віддалі може перебувати стріла, щоб ти її притягнув? І чи вийде в тебе притягнути й інші предмети?
Каладін лише заблимав очима.
— Я… я і гадки не маю.
— Схоже, усі ці параметри не зайве було б уточнити, — озвався Шрамм, потираючи підборіддя.
— Ми могли би провести випробування, — підхопив усміхнений Скеля, склавши руки на грудях. — Це гарна ідея.
— Може, тоді нам вдасться збагнути, як би й собі такому навчитися, — зауважив Моаш.
— Забудь, — похитав головою рогоїд. — Нічого не вийде. Тут задіяний голетентал. Вдасться тільки йому.
— Ти не знаєш цього напевне, — заперечив Тефт.
— Знаєш, не знаєш… — кухар махнув на нього ополоником. — Жуй рагу.
Каладін здійняв руки.
— Хлопці, про це не можна розповідати стороннім. Мене сахатимуться — а то й запідозрять, що я пов’язаний зі Спустошувачами чи Променистими. Пообіцяйте мені.
Він обвів їх поглядом, і ті один за одним кивнули.
— Але ми хочемо допомогти, — пояснив Шрамм. — Навіть якщо самі не навчимося. Ця штука — частина тебе, а ти — один із нас. Член Четвертого мосту. Правда ж?
Командир глянув у їхні сповнені ентузіазму обличчя й не міг не кивнути у відповідь.
— Угу. Так, ви можете допомогти.
— От і чудово, — підсумував Сиґзіл. — Я підготую серію завдань, щоб виміряти швидкість, точність і міцність створюваних тобою зв’язків. Доведеться нам знайти якийсь спосіб, щоб встановити, чи не здатен ти на що-небудь іще.
— Скинь його зі стрімчака, — підказав Скеля.
— А що це дасть? — здивувався Пійт.
Рогоїд знизав плечима.
— Ну, якщо він має й інші здібності, то за таких обставин вони проявляться, хіба не так? Ніщо так не сприяє змужнінню хлопчика, як падіння зі стрімчака!
Каладін кисло глянув на нього, і здоровань засміявся:
— З низенького, — він скористався вказівним і великим пальцями, наочно демонструючи, наскільки крихітного. — Ти мені надто подобаєшся, щоб посилати тебе на великий.
— Гадаю, усе це просто жарти, — промовив командир, куштуючи рагу. — Але про всяк випадок підвішу тебе цієї ночі до стелі, щоб ти не ставив наді мною експериментів, доки я спатиму.
Мостонавідники розсміялися.
— Тільки не світися надто яскраво, доки ми не позасинаємо, гаразд, харизматику? — кепкував і Лопен.
— Щосили намагатимусь.
І з’їв ще ложку рагу. Воно смакувало навіть краще, ніж зазвичай. Може, Скеля вдосконалив рецепт?
Чи вся річ була в чомусь іншому? Відкинувшись на стіну казарми, він працював щелепами, а решта обслуги тим часом загомоніла, балакаючи про домівки й минуле — на теми, які колись вважалися забороненими. Підійшли й кілька членів інших команд — здебільшого поранені, яких свого часу врятував Каладін — і навіть кілька неприкаяних душ, які все ще не спали. Хлопці з Четвертого мосту їх радо зустріли — кожному знайшлася миска рагу та місце біля багаття.
Усі виглядали не менш змученими, ніж почувався й сам командир, але ніхто й не думав лаштуватися відпочити. Однак тепер той розумів чому. Бо люди сиділи разом, ласували смачним рагу та дослухалися до тихої розмови, доки вогнище тріщало й пострілювало, посилаючи в повітря палахкотливі омахи жовтого світла…
А це відновлювало сили краще за будь-який сон. Каладін усміхнувся, відхиляючись назад, і глянув угору — на темне небо й великий сапфіровий місяць. А тоді заплющив очі й нашорошив вуха.
У них було ще троє загиблих: Малоп, Безвухий Джакс і Нарм. Їх він підвів. Але ж і сам командир, і Четвертий міст урятували сотні інших. Сотні людей, яким ніколи більше не доведеться бігти з настилом на вилазку, натикатися на паршендійські стріли й навіть битися, коли самі цього не забажають. Якщо конкретніше, двадцять сім його друзів були зараз живі. Почасти завдяки йому, а почасти — і власному героїзму.
Двадцять сім уцілілих. Він нарешті спромігся хоч когось урятувати.
І цього йому поки що вистачить.
74
Примарокровні
Шаллан потерла очі. Вона саме прочитала нотатки Джасни — принаймні найважливіші. Хоча й вони утворювали чималий стіс. Дівчина все ще сиділа в ніші, але відрядила паршмена принести їй ковдру, у яку загорнулася, щоб приховати лікарняну сорочку.
В очах пекло вогнем після ночі, яку та провела спершу плачучи, а потім читаючи. Вона почувалася втомленою. І водночас — немов повернулася до життя.
— Усе правильно, — промовила підопічна. — Ви маєте рацію. Паршмени і є Спустошувачами. Я не бачу, який іще можна зробити висновок.
Наставниця всміхнулася, виглядаючи на диво самовдоволеною як для вченої, котра переконала в своїй правоті аж одну людину.
— І що ж далі? — запитала Шаллан.
— Це пов’язане з твоїми попередніми дослідженнями.
— Моїми дослідженнями? Ви маєте на увазі загибель вашого батька?
— Саме так.
— Паршенді напали на нього, — відказала дівчина. — І вбили зненацька, без попередження, — вона уважно глянула на Джасну. — То ось що спонукало вас до вивчення цієї теми, чи не так?
Принцеса кивнула.
— Ті дикі паршмени — паршенді з Розколотих рівнин — ключ до всього, — вона нахилилася ближче. — Шаллан, катастрофа, яка насувається на нас, більш ніж реальна й не менш страхітлива. Тому щоб залякати мене, не потрібні пророцтва містиків і проповіді богословів. Я й без них просто таки нажахана.
— Але ж ми приручили паршменів.
— Справді? Шаллан, ти подумай лишень, чим вони зайняті, за кого їх мають, як часто вдаються до їхньої допомоги.
Та замислилась. Паршмени були всюдисущими.
— Вони подають нам їжу, — вела далі Джасна. — Працюють у наших коморах. Доглядають за нашими дітьми. На всьому Рошарі не знайдеться навіть найнікчемнішого сільця, де не тримали би кількох паршменів. Ми не звертаємо на них уваги, бо звикли, що ті завжди поряд і роблять свою роботу. Працюють без нарікань.
І на тобі: одне плем’я з доброго дива перетворилося з мирних друзів на лютих ворогів. Така трансформація була чимось спричинена. Достоту як і сотні років тому — у ті давні дні, що знані як Епоха Вісників. Певний час триватиме мир, на зміну якому прийде навала паршменів, котрі — з абсолютно незрозумілих причин — оскаженіють від гніву й шаленства. Ось що стояло за опором людства «вигнанню до Геєни». Саме це ледь не поклало край нашій цивілізації. От у чому полягали ті страхітливі повторювані катаклізми, які аж так жахали їхніх очевидців, що вони нарекли їх Руйнаціями.
Ми самі розплодили паршменів. Зробили незамінними для всіх прошарків суспільства. І тепер залежимо від них, не усвідомлюючи, що запрягли в голоблі великобурю, яка, того й гляди, закусить вудила. У розповідях, що надходять із Розколотих рівнин, згадується про здатність тамтешніх «паршенді» дистанційно спілкуватися між собою — це дає їм змогу співати в унісон пісні, перебуваючи на значній віддалі один від одного. Їхні свідомості з’єднані між собою, немов телестилі. Ти розумієш, що це означає?
Шаллан кивнула. Що станеться, якщо кожен паршмен Рошару раптом накинеться на свого хазяїна? Домагаючись свободи або й гірше — помсти?
— Настане суцільна розруха. Звична для нас цивілізація може припинити своє існування. Ми маємо щось удіяти!
— Ми цим і зайняті, — відказала Джасна. — Збираємо факти, щоб перевірити, чи й справді знаємо те, що начебто знаємо.
— І скільки ж нам потрібно фактів?
— Багато. Значно більше, ніж маємо, — принцеса кинула погляд на книги. — Ці історії містять деталі, яких я й досі не розумію. Згадки про істот, котрі билися пліч-о-пліч із паршменами, — кам’яних тварюк, що скидаються на великопанцирників, а також інші дивні твердження, які, гадаю, можуть виявитися правдивими. Але потенціал Харбранта вичерпаний. Ти все ще певна, що хочеш дошукуватися правди? Бо ми завдамо собі на плечі важезний тягар. На якийсь час про повернення додому доведеться забути.
Дівчина прикусила губу, думаючи про братів.
— І ви б відпустили мене тепер — після всього, про що я довідалася?
— Мені не треба допомоги від тієї, хто тільки й думатиме, як би це втекти.
У голосі Джасни чулося виснаження.
— Я не можу просто взяти й покинути братів напризволяще, — у Шаллан знову зсудомило нутро. — Але ж ця справа важливіша за них. Та гори все синім полум’ям Геєни — вона важливіша за мене, вас чи будь-кого іншого! Джасно, я повинна допомогти. Мені ніяк не можна розвернутися — і будь, що буде. Я знайду інший спосіб підтримати родину.
— От і добре. Тоді йди збирай наші речі. Ми відпливемо завтра ж — на кораблі, який я зафрахтувала для тебе.
— І вирушимо в Джа Кеведу?
— Ні. Нам треба дістатися в саме серце подій, — принцеса глянула на Шаллан. — Ми подамося на Розколоті рівнини. Слід з’ясувати, чи були колись паршенді звичайнісінькими паршменами, і якщо це так — чим спричинена ця трансформація? Цілком можливо, що я помиляюся, але якщо ні, то саме в них може критися розгадка того, як нормальні паршмени перетворюються на воїнів, — а за мить похмуро додала: — А ще ми повинні встигнути — доки хтось інший не виявився спритнішим та не обернув цього проти нас.
— Хтось інший? — перепитала дівчина, відчувши гострий напад паніки. — То не ми єдині прагнемо розібратися в цьому?
— Звісно. Хто ж бо, по-твоєму, завдав собі стільки клопоту, намагаючись убити мене? — Джасна покопирсалася в купі паперів на своєму столі. — Однак я мало що знаю про інших. Висновуючи з усього, існує чимало угрупувань, які прагнуть вивідати ці секрети. Але достеменно мені відомо лише про одне. Його члени йменуються Примарокровними, — принцеса витягла зі стосу якийсь аркуш. — До них належав і твій приятель Кабсал. На внутрішньому боці його руки ми виявили татуювання з їхнім знаком.
Вона поклала папірець перед Шаллан. Він містив узор із трьох ромбів, що накладалися один на одного.
Це був той самий символ, який показував їй Нан Балат багато тижнів тому. Символ, що його носив Луеш, батьків дворецький, — чоловік, котрий знав, як користуються Душезаклиначем. Символ, який мали на тілі люди, котрі приходили та вимагали від родини повернути фабріал. І вони ж підтримували главу Дому Давар у його боротьбі за титул великого князя.
— Всемогутній, що над нами, — прошепотіла дівчина. І підняла очі від аркуша. — Джасно, я гадаю… мій батько міг бути членом цієї організації.
75
На вершині світу
Великобуряні вітри почали обдувати Далінарову резиденцію — такі могутні, що кам’яна споруда аж стогнала. Навані горнулася до коханого, не відпускаючи його. Як же п’янив її аромат! Князя охопив… сором, коли він уповні збагнув, скільки страху вона натерпілась через нього.
Та поки радості від його повернення вистачило, щоб приглушити її злютованість тим, як він повівся з Елгокаром. Нічого, вона зрештою й сама зрозуміє. Так треба було вчинити.
Щойно великобуря набрала сили, як Далінар відчув наближення видіння. Князь заплющив очі, дозволяючи тому поглинути себе. Він мав прийняти відповідальне рішення. Як же вчинити? Ці візії збрехали йому чи, щонайменше, збили з пантелику. Схоже, він не міг довіряти побаченому — принаймні не так беззастережно, як колись.
Холін глибоко вдихнув, розплющив очі й опинився в якомусь задимленому місці.
Він сторожко роззирнувся довкола. Небо було темне. Далінар стояв посеред рівнини з тьмяного, кольору вибіленої кістки каменю — пересіченої та позубленої, — яка тяглася в усіх напрямках. Просто у вічність. Із землі здіймалися розпливчасті обриси, утворювані виткими струминками сивого диму. Мовби кільця з комина, тільки форма не та. Тут стілець. Там — скелебрунька, що повипускала гудиння, яке плелося в різні боки та зникало. Відразу поруч нього з’явилася постать якогось чоловіка в мундирі, мовчазна й нереальна, і мляво заклубочилася в небо, відкривши рота. Повільно піднімаючись доверху, контури тіла танули та спотворювались, хоча й, здавалось, зберігали свою подобу довше, ніж мали би. Це дратувало — стояти ось так на тій віковічній рівнині під непроглядною темрявою вгорі та спостерігати, як скрізь довкола звиваються витворені димом постаті.
Це не нагадувало жодне з видінь, які він бачив раніше. Складалося таке враження…
«Ні, стривай-но». Князь нахмурився, відступаючи, коли зовсім близько з землі проклюнулися контури дерева. «Я вже бачив це місце. У найпершому з видінь, багато місяців тому». Воно залишилося в пам’яті туманним спогадом. Далінар тоді розгубився, а видіння було невиразне, наче його свідомість ще не вміла сприйняти побаченого. Власне, єдине, що він чітко пригадував, — це…
— Ти повинен об’єднати їх, — прогудів могутній голос.
…саме його. Голос, який долинав звідусіль одразу, від чого утворювані димом постаті розпливалися й втрачали форму.
— Чому ти мені збрехав? — зажадав відповіді Далінар, звертаючись до порожньої темряви. — Я вчинив, як ти сказав, і мене зрадили!
— Об’єднай їх. Сонце хилиться до горизонту. Гряде Вічновій. Справжня Руйнація. Ніч скорбот.
— Мені потрібні відповіді! — прокричав Холін. — У мене більше немає до тебе довіри. Якщо хочеш, щоби я тебе слухав, доведеться тобі…
Видіння змінилося. Він обернувся й побачив, що й досі стоїть на відкритій рівнині, проте в небі звично сяє сонце. А кам’яна порода в нього під ногами тепер виглядала типовою для Рошару.
Дивно, що в одному з видінь Далінар перенісся туди, де не було з ким розмовляти й чого робити. А ще цього разу йому залишили власний одяг. Насичено-синій мундир Дому Холін.
Чи те ж сталося з ним і тоді, коли він уперше потрапив у те задимлене місце? Так… саме воно. Але тепер його вперше відіслали туди, де князь уже бував. Чому?
Холін уважно роздивився пейзаж. Оскільки голос більше не промовляв до нього, він закрокував невідомо-куди, поминаючи розтріскані валуни й уламки глинистого сланцю, гірської породи та гальки. Рослинності не спостерігалося — навіть скелебруньок. Просто безлюдний ландшафт, завалений кам’яними осколками.
Зрештою вдалині постав кряж. Роззирнутися довкола з височини здалося йому слушною думкою, хоча шлях туди обіцяв зайняти багато годин. Видіння не закінчувалось. У таких візіях час нерідко протікав дуже дивно. Тож князь і далі простував угору схилом скельної формації, шкодуючи, що на ньому нема Сколкозбруї, щоб підсилити його. Нарешті, досягши вершини, князь підійшов до краю та глянув униз.
І побачив рідний Холінар — столицю Алеткару.
Який постав у руїнах.
Величні споруди перетворились на уламки. Клинки вітру лежали повалені. Тіл не було — лише роздроблений камінь. Це не скидалось на вже бачене видіння — з Ногадоном. Ішлося не про Холінар прадавніх часів: він дивився на рештки власного палацу. Однак насправді поблизу міста не існувало останця, схожого на той, де він стояв. Раніше у видіннях йому завжди показували минуле. А це що ж — картина майбутнього?
— Я більше не можу боротися з ним, — промовив голос.
Далінар підскочив, зиркнувши вбік. Там стояв якийсь чоловік. Він мав темну шкіру й білосніжне волосся. Високий, із широкими грудьми, але не надто кремезний, він носив екзотичне вбрання дивного крою — широкі складчасті штани й сюртук, який сягав йому лише до пояса. Те й інше здавалось витканим із золота.
Так… саме це вже траплялося з ним — у тому найпершому видінні. Тепер Холін чітко все пригадав.
— Хто ти? — зажадав відповіді Далінар. — І чому насилаєш на мене ці візії?
— Можеш розгледіти це там, — відказала постать, тицяючи пальцем. — Якщо уважно придивишся. Он, бовваніє вдалині.
Роздратований князь кинув погляд у вказаному напрямку, але нічого особливого не помітив.
— Бодай тобі буря, — сказав Далінар. — Невже ти не можеш хоч раз по-людськи відповісти на запитання? Який же тоді сенс в усьому цьому, якщо ти говориш загадками?
Чоловік мовчав. І тільки продовжував указувати пальцем. А й справді… щось там таки відбувалося. Крізь повітря наближалася якась тінь. Стіна темряви. Як великобуряна, тільки неправильна.
— Тоді скажи хоча б от що, — звернувся до постаті князь. — Який історичний період ми бачимо? Це минуле, майбутнє чи щось зовсім інше?
Незнайомець відповів не одразу, але зрештою промовив:
— Тебе, напевно, цікавить, чи це, бува, не картина майбутнього.
Далінар здригнувся:
— Я ж щойно… Щойно запитав…
Це видалося йому знайомим. До болю знайомим.
«Тоді ж він сказав дослівно те саме, — збагнув Далінар, похолонувши. — Усе це вже відбувалося. Я знову бачу те саме видіння».
Постать примружилась, вдивляючись у горизонт.
— Мені несила розгледіти всього, що в майбутньому. От якби Культивація — у неї краще виходить. А для мене майбутнє — наче розколота шибка. Що пильніше вдивляєшся, то рясніші по ній розповзаються тріщини. Найближче майбутнє я ще здатен передбачати, але про віддалене… можу тільки здогадуватись.
— Ти не чуєш мене, адже так? — спитав князь, нажаханий цим запізнілим усвідомленням. — І ніколи не чув.
«Кров моїх пращурів… він не ігнорує мене. А просто не бачить. І загадками не говорить. Таке враження склалося тільки тому, що я сприймав його репліки як зашифровані відповіді на свої запитання. Він не радив мені довіряти Садеасу. Я… я просто неправильно його зрозумів».
Усе довкола Далінара неначе здригнулося. Усі прописні істини — все, що він начебто знав. І сама земля під ногами.
— Ось що може статися, — промовив незнайомець, киваючи вдалину. — І боюся, що й станеться. Це те, чого він хоче. Справжня Руйнація.
Ні, стіна в повітрі не була великобурею. Гігантську тінь утворював не дощ, а хмара пилу. Тепер князь повністю згадав свою давню візію. Тоді вона на цьому й скінчилася — той спантеличено витріщався на стіну пилу, яка насувалася. Однак цього разу видіння тривало.
Постать обернулася до нього.
— Вибач, що чиню так із тобою. Сподіваюся, що все побачене до цього часу заклало підвалини твого розуміння. Однак напевне цього знати не можу. Мені невідомо, хто ти або як тут опинився.
— Я…
Що сказати? Хоча яка різниця?
— Більшість показаного тобі — це картини, які я спостерігав особисто, — продовжував незнайомець. — Але деякі, на кшталт цієї, породжені моїми тривогами. А коли я їх боюся, то повинен боятись і ти.
Каміння двигтіло. Щось спричиняло ту пилову стіну. І воно наближалося.
Земля йшла з-під ніг.
Далінар хапонув повітря. Скельна порода попереду дробилася, розпадаючись, і перетворювалася на порох. Він позадкував, щойно все довкола задрижало — потужний землетрус, супроводжуваний жахливим гуркотом конаючого каменю. Князь повалився додолу.
Настала страхітлива, пронизлива, болісна мить справжнього кошмару. Двигтіння, нищення та звуковий шал, з якими сама земля, здавалось, помирала.
А тоді все минулося. Далінар кілька разів удихнув і видихнув, перш ніж зіп’ястися на ослаблі ноги. Вони з незнайомцем стояли на самотньому шпилі стрімчака. Невеличкій тверді, яка — з невідомих причин — залишилася неушкоджена. Високо здіймаючись у повітря, вона скидалася на кам’яну колону в кілька кроків завширшки.
А вся земля довкола неї зникла. Щез Холінар. Провалився в темну безодню під ними. У князя закрутилася голова від стояння на крихітному останці, який дивом уцілів.
— Що це? — допитувався Далінар, хоча й знав, що співрозмовник його не чує.
Постать скорботно роззиралася довкола.
— Я небагато можу залишити тобі. Лише цих кілька картин — та на тому й усе. Хто б ти не був.
— Ці видіння… вони неначе літопис, правильно? Складена тобою хроніка, книга, яку ти залишив по собі, — от тільки я не читаю її, а дивлюся.
Незнайомець глянув угору.
— Навіть не знаю, чи хтось колись це побачить. Адже мене більше нема.
Далінар мовчав. Він нажахано зазирнув із самотнього шпиля в безодню.
— Та й ідеться не тільки про тебе, — повела далі постать, здіймаючи руку в повітря. У небі замерехтіло якесь світло, що його Далінар не зауважив раніше. Потому замиготіло й інше. Схоже, що сонце поволі згасало.
— Це стосується всіх, — додав незнайомець. — Я мав би здогадатися, що він прийде по мене.
— Хто ти? — спитав Далінар, звертаючись сам до себе.
Постать і досі вдивлялася в небо.
— Я залишаю це, бо має ж щось існувати. Надія дізнатися. Шанс, що хтось зорієнтується, як бути. Ти хочеш боротися з ним?
— Так, — мимоволі промовив князь, хоч і знав, що це було безглуздо. — Не знаю, про кого ти кажеш, але якщо він хоче зробити таке — значить, я битимуся з ним.
— Хтось повинен очолити їх.
— Я зроблю це, — сказав Далінар. Слова самі ли´нули з нього.
— Хтось повинен об’єднати їх.
— Я зроблю це.
— Хтось повинен захистити їх.
— Я зроблю це!
Постать на якусь мить замовкла. А тоді заговорила чистим рішучим голосом:
— Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття. Треба повторити цю прадавню присягу й повернути людям Сколки, якими ті володіли колись, — він глянув на князя й зазирнув йому в очі. — Променисті лицарі повинні постати знову.
— Я й гадки не маю, як цього досягти, — тихо сказав Далінар. — Але спробую.
— Люди повинні дати відсіч усі гуртом, — продовжив незнайомець, підступаючи до Холіна та кладучи руку йому на плече. — Вам не можна поринати в чвари, як раніше. Він-бо збагнув, що дай вам тільки час — і ви самі собі станете ворогами. Що йому нема потреби з вами воювати. Адже можна змусити вас забути, можна нацькувати один на одного. У легендах оповідається, ніби ви здобули перемогу. Але правда в тому, що перемогли вас. І ви знову стоїте на порозі поразки.
— Хто ти? — знову спитав Далінар, уже тихше.
— Шкода, що я не можу зробити більшого, — повторив незнайомець у золотому вбранні. — Можливо, вам вдасться спонукати його обрати представника-«чемпіона». Бо він визнає певні правила. Як і кожен із нас. Це було би вам дуже наруч, а все ж справа непевна. Та ще й… не маючи Зоресколків… Ну, що міг — я зробив. І просто жах, що ось так залишив вас самих-самісіньких.
— Хто ти? — знову спитав Далінар. І в ту ж мить і сам здогадався.
— Я… тепер уже був… Богом. Тим, кого ви називаєте Всемогутнім, творцем людства, — постать заплющила очі. — Але зараз я мертвий. Одіозум убив мене. Вибачте.
70 Море зі скла
Шаллан тихо лежала в ліжку маленької лікарняної палати. Дівчина вже встигла виплакати всі сльози, а потім навіть виблювати в судно від огиди до скоєного. На душі було бридко.
Вона зрадила Джасну. І та дізналася про це. Чомусь несправджені сподівання принцеси дошкуляли їй навіть більше, ніж сама крадіжка. Увесь той план здавався тепер таким ідіотським.
А на додачу помер Кабсал. Чому вона страждала так ще й через нього? Адже той був убивцею, підісланим до Джасни й готовим ризикувати життям Шаллан заради досягнення власних цілей. І все ж дівчина сумувала за ним. Принцесу, здається, анітрохи не дивувало, що хтось намагався вкоротити їй віку, — імовірно, такі замахи стали для неї невід’ємним складником життя. Вона, схоже, мала Кабсала за безжального горлоріза, але ж юнак так ґречно упадав коло Шаллан! Невже це все було облудою?!
«Він неминуче виявляв хоч трішки й справжніх почуттів, — сказала собі дівчина, згорнувшись клубочком на ліжку. — Бо якби йому було до мене байдуже, чого б він аж так переймався, щоб я неодмінно скуштувала варення?»
Кабсал хотів спочатку дати протиотруту їй, замість того щоби негайно прийняти самому.
«Та все ж він таки це зробив, — подумала Шаллан. — Коли зачерпнув пальцем трохи джему й поклав у рот. То чому ж антидот не врятував його?»
Це запитання мучило її, і доки вона розмірковувала над ним, дівчині раптом спало на думку й дещо інше — таке, на що вона звернула б увагу й раніше, якби не відволіклася на власну зраду.
Джасна з’їла свій крайчик хліба!
Обхопивши себе руками за плечі, Шаллан сіла на ліжку, відкинувшись на передню спинку. «З’їла, не отруївшись, — подумалося їй. — Останнім часом у моєму житті годі добрати сенсу. Якісь істоти з покрученими головами, той край із темними небесами, Душезакляття… а тепер ще й це».
То як же вижила Джасна? Як?
Тремтливими пальцями вона намацала капшук, що причаївся на тумбочці біля ліжка. Усередині знайшлася гранатова сфера, якою скористалась наставниця, рятуючи її. Кулька тьмяно поблимувала: більшість заряду вичахла в процесі Душезаклинання. Але й такого світла було достатньо, щоб розшукати етюдник, який примостився ближче до постелі. Принцеса, вочевидь, навіть не завдала собі клопоту переглянути його. Вона ж бо з такою погордою ставилася до образотворчих мистецтв. Біля альбому лежав фоліант, який та подарувала підопічній, — «Книга нескінченних сторінок». Чому Джасна залишила його?
Шаллан узяла вугільний олівець і заходилася гортати аркуші в папці, шукаючи чистий. Дівчина поминула кілька малюнків символоголових істот — деякі з них постали в антуражі цієї кімнати. Вони ж бо завжди таїлися поряд. Інколи їй здавалося, ніби вона краєчком ока помічає їх. А інколи до неї долинав їхній шепіт. Але відповідати їм дівчина більше не наважувалась.
Неслухняними пальцями вона почала малювати, накидаючи портрет Джасни, якою запам’ятала її в лікарні того дня: наставниця сидить біля ліжка Шаллан, тримаючи джем. Художниця не залишала собі власне Спогаду, тож малюнок був не такий фотографічно точний, як міг би. Однак вона пригадала досить деталей для того, щоб зобразити принцесу з пальцем, умоченим у варення. Джасна піднесла його до носа й нюхає полуницю. Чому? Навіщо вона вмочила його? Хіба не можна піднести до носа слоїк?
Джасна анітрохи не скривилася від запаху. Вона навіть і словом не обмовилася, що варення зіпсоване. Просто закрила банку кришкою і віддала.
Шаллан перегорнула сторінку й на новому чистому аркуші намалювала наставницю з крайчиком хліба, піднесеним до губів. З’ївши його, та поморщилась. Дивно.
Дівчина опустила вуглину, розглядаючи свій нарис портрета принцеси із затиснутою в руці скоринкою. Вийшло не ідеально, але досить схоже. І на цьому малюнку шматочок хліба, здавалося, танув. Наче неприродно чвакнув під пальцями Джасни, коли та відправляла його до рота.
«Невже? Невже таке могло…»
Шаллан зісковзнула з ліжка, прихопивши сферу, яку стиснула в руці, і засунула етюдник під пахву. Охоронець зник. Усім, здавалося, було байдуже, що з нею: вранці її так чи інак мали доправити на корабель.
Кам’яна підлога холодила її босі ноги. На дівчині була лише біла нічна сорочка, і вона почувалась заледве не голою. Але та принаймні покривала захищену руку. У кінці коридору виявилися двері, що вели назовні, до міста, і Шаллан переступила поріг.
Вона тихцем поминала квартал за кварталом, тримаючись Ралінси й уникаючи темних провулків. Її довге руде волосся вільно розвівалося за спиною. Дівчина прямувала до Конклаву, привертаючи чимало здивованих, а то й спантеличених поглядів. Було вже так далеко за північ, що ніхто з перехожих не поцікавився, чи потрібна їй допомога.
Мажордоми на вході в Конклав пропустили її. Вони впізнали візитерку, і чимало з них запропонували свої послуги. Та відмовилася й сама пройшла до Завіси. Потрапивши всередину, Шаллан звела очі на стіни з балконами й побачила, що на деяких усе ще світилося.
Зокрема й у ніші наставниці. Ну а як могло бути інакше? У цьому вся Джасна: вона завжди в роботі. Її, поза сумнівом, дуже дратує, скільки часу було змарновано через гадану спробу самогубства горе-підопічної. Платформа ліфта похитувалась під ногами Шаллан, коли паршмени піднімали її на ярус принцеси. Дівчина мовчки стояла, почуваючись ізольованою від світу довкола. Розгулює палацом — та що там, містом — у самій сорочці? Знову зібралася до Джасни Холін? Невже вона так нічому й не навчилася?
Хоча що їй було втрачати?
Шаллан пройшла вглиб знайомого кам’яного коридору, що вів до ніші, тримаючи перед собою підсліпувату синю сферу. Наставниця сиділа за столом. Обличчя Джасни виглядало змарнілим, а з очей, підведених темними колами, прозирала невластива їй утома. Звівши погляд і побачивши екс-підопічну, принцеса заціпеніла.
— Тобі тут не раді.
Але та все одно ввійшла, сама дивуючись власному спокою. Її руки мали б тремтіти.
— Не змушуй мене кликати солдатів, щоб вони вишпурнули тебе звідси, — продовжила колишня наставниця. — За те, що ти встругнула, я могла б запроторити тебе за ґрати років на сто. Ти маєш хоч приблизне уявлення, котра…
— Душезаклинач, який ви носите, — фальшивка, — тихо перебила Шаллан. — І він був нею ще до того, як я здійснила підміну.
Джасна похолола.
— А я все дивувалася: як це ви не помічаєте підробки? — вела далі гостя, опускаючись на інший стілець. — Не один тиждень ходила спантеличена. Може, думаю, вона й звернула увагу, але вирішила не зчиняти шуму, щоб упіймати злодія? Або весь той час не Душезаклинала? Таке не вкладалося в голові. Якщо лише вкрадений мною фабріал не був просто приманкою.
Принцеса заспокоїлася.
— Так. Молодець, що здогадалася. У мене їх навіть декілька. Бачиш, ти вже не перша, хто намагався його поцупити. Тож справжній я тримаю в надійному місці.
Дівчина витягла з-під пахви етюдник і заходилася шукати певний малюнок. Той, що містив зображення дивного краю з морем із намистин, вогників, які плавали в повітрі, і далекого сонця в чорному-чорному небі. Шаллан якусь мить розглядала його. А тоді, перевернувши, простягнула принцесі.
Вираз цілковитого замішання, що з’явився на обличчі наставниці, заледве не компенсував їй ту ніч огиди та каяття. Очі Джасни полізли на лоб, і вона на якусь мить запнулася, не в змозі добрати слів. Шаллан із зусиллям кліпнула очима, залишаючи Спогад. Художниця — завжди художниця.
— Звідки ти це взяла? — зажадала відповіді принцеса. — У якій книзі вичитала?
— Це не з книги, Джасно, — відказала Шаллан, опускаючи малюнок. — Я побувала там того вечора, коли випадково Душезакляла кубок у своїй кімнаті, що перетворився на кров, а тоді замела сліди, удавши спробу самогубства.
— Не може бути. Невже ти гадаєш, що я повірю…
— Нема ніякого фабріала — адже так, Джасно? І Душезаклинача нема. Та й не було ніколи. Ви користуєтесь фальшивим фабріалом, щоб відволікти увагу від того факту, що й без нього наділені здатністю до Заклинання.
Та мовчала.
— От і я зробила те саме, — продовжила дівчина. — Душезаклинач лежав у мене в капшуку. Я навіть не торкалася його — та хіба в цьому річ? Адже то звичайна бутафорія. Я досягла цього без будь-якої допомоги. Напевно, перебування поруч із вами певним чином змінило мене. Це якось пов’язане з ось цим місцем і тими істотами.
І знову — ані пари з вуст.
— Ви запідозрили в Кабсалі вбивцю, — повела далі Шаллан. — А коли я впала, то одразу ж збагнули, що сталося, — отже, очікували на отруєння чи принаймні його припускали. Але ви гадали, ніби отрута міститься у варенні. Його й Душезакляли, відкривши банку та вдаючи, наче нюхаєте. Але не знали, як відтворити полуничний джем, а коли спробували — вийшла огидна бурда. Ви сподівалися позбутись токсину. Але натомість ненавмисно Душезакляли антидот. Ви й хліба не хотіли їсти — а раптом і туди щось підмішане? Та й раніше відмовлялися від нього. А коли я спонукала вас спробувати, то перетворили крайчик на щось інше — його й поклали до рота. Ви ж колись зізнавалися, що органічні речовини виходять у вас просто жахливо, і те, що вийшло, виявилося гидотним на смак. Зате ви позбулись отрути, яка вас не взяла.
Дівчина зустрілася поглядом із колишньою наставницею. Це втома зробила Шаллан такою байдужою до наслідків цієї розмови? Чи те, що вона знала правду?
— Ви зробили все це, — докінчила екс-підопічна, — «користуючись» підробленим Душезаклиначем. І навіть не помітивши підміни. Тільки не пробуйте переконати мене в протилежному. Я поцупила його тієї ж ночі, коли ви вбили тих горлорізів.
Фіолетові очі Джасни здивовано зблиснули.
— Угу, — підтвердила Шаллан, — аж так давно. Ви не носили фальшивого фабріала замість справжнього. Бо й гадки не мали, що вас ошукано, аж доки я не дістала вкрадене, щоб ви врятували мене. Оскільки все це, Джасно, брехня…
— Ні, — заперечила та. — Ти просто мариш від перевтоми і стресу.
— Що ж, гаразд, — відказала дівчина. І підвелася, стискаючи тьмяну сферу. — Видно, доведеться вам продемонструвати. Якщо вийде.
«Гей, істоти, — подумки сказала дівчина, — ви мене чуєте?»
«Так, як і завжди», — долинув шепіт у відповідь. І хоча Шаллан очікувала на нього, а все ж підскочила.
«Можете повернути мене в той край?» — запитала вона.
«Ти повинна поділитися якоюсь правдою, — відказав їй не знати хто. — І що щирішою вона буде, то міцнішим стане наш зв’язок».
«Джасна користується фальшивим Душезаклиначем, — подумала дівчина. — Я певна, що це правда».
«Цього недостатньо, — зашепотів голос. — Я повинен дізнатися якусь правду про тебе. Її й розкажи. Що більш вражаючу і потаємнішу, то міцніший зв’язок. Розкажи мені. Розкажи. Хто ти?»
— Хто я? — спитала пошепки Шаллан. — Поклавши руку на серце? — то був день відвертих розмов. Вона почувалася на диво сильною та врівноваженою. Настав час промовити це. — Я — батьковбивця.
«Ах, — аж прицмокнув шепіт. — Це дійсно могутня правда…»
І ніша зникла.
А Шаллан кудись провалилась і впала в море темних скляних кульок. Вона борсалася, намагаючись залишатися на поверхні. На якусь мить їй це вдалося. А тоді щось ухопило її за ногу й потягло донизу. Шаллан закричала, провалюючись «під воду». Крихітні скляні бісеринки набилися в рот. Вона запанікувала. Бо мала от-от…
Намистини над головою розсунулися. А ті, що під нею, спливли, виносячи її на поверхню, — туди, де хтось височів, простягаючи руку. Джасна стояла спиною до чорного неба, а її обличчя підсвічували вогники, що зависли в повітрі неподалік. Вона вхопила Шаллан за руку й потягла доверху — на щось тверде. То був пліт. Зроблений зі скляних кульок, які, здавалось, корилися волі принцеси.
— Дурне дівчисько! — гримнула Джасна й махнула рукою. Намистовий океан зліва від них розколовся, а пліт накренився й боком поніс їх до кількох світних омахів. Колишня наставниця штовхнула Шаллан в один із тих невеличких вогників, і та горілиць повалилася з плоту.
Але впала на підлогу ніші. Принцеса, заплющивши очі, сиділа на тому ж місці. За мить вона розплющила їх і люто зиркнула на екс-підопічну.
— Дурне дівчисько! — повторила вона. — Ти й гадки не маєш, наскільки це небезпечно. Хто ж потикається в Гадесмар з однією-єдиною тьмяною сферою? От дурепа!
Шаллан закашлялася, неначе ті бісерини й досі були в неї в горлі. Тоді спроквола звелася на ноги, зустрівшись із Джасною поглядами. Та й досі виглядала сердитою, але мовчала. «Вона знає, що опинилась у моїй владі, — збагнула дівчина. — Бо якщо я не мовчатиму про правду…»
Що ж це все означало? Принцеса мала дивні здібності. Але чи не перетворювали вони її на такого собі Спустошувача? І що скажуть люди? Воно й не дивно, що Джасна розжилася фальшивкою.
— Я хочу бути втаємниченою в це, — мимоволі сказала Шаллан.
— Вибач?
— Чим би ви не займалися, що б не досліджували, та я хочу брати в цьому участь.
— Не розумію, про що ти.
— Знаю, — мовила Шаллан, — я невігласка. Але ж цьому неважко зарадити, — вона ступила крок уперед. — Я прагну пізнавати, Джасно. Хочу по-справжньому стати вашою підопічною. Звідки б не бралося те, що ви можете, мені воно також під силу. Я волію, щоб ви займалися зі мною та дозволили прилучитись до вашої праці.
— Ти обікрала мене.
— Знаю. І дуже шкодую.
Принцеса звела брову.
— Це не спроба вимолити пробачення, — пояснила Шаллан. — Але ж, Джасно, я прибула сюди з наміром украсти у вас. Спланувала все від самого початку…
— Не бачу, чому мені мало би від цього покращати!
— Я збиралась обікрасти Джасну Невиправну Єретичку, — вела далі та. — І не усвідомлювала, що зрештою пошкодую про скоєне. І то не лише через вас, а й тому, що змушена буду полишити все це. Те, що так полюбила. Благаю. Я припустилася помилки.
— Ще й якої. Непоправної.
— Не робіть іще більшої, відсилаючи мене геть. Я можу стати тією, котрій вам не треба буде брехати. Кимось, хто знає.
Принцеса відкинулась на спинку стільця.
— Я підмінила фабріал тієї ночі, коли ви вбили тих чоловіків, — вела далі Шаллан. — Я вже навіть гадала, що не зважусь, але ви переконали мене, що правда не така проста, як мені здавалося. Ви відкрили скриню Пан-бурі. От я й припустилася помилки. І зроблю їх іще не одну. Але ви потрібні мені.
Джасна глибоко вдихнула:
— Сідай.
Та послухалась.
— Ти більше ніколи не брехатимеш мені, — сказала наставниця, сварячись пальцем. — А ще ніколи більше не крастимеш — хоч у мене, хоч у будь-кого іншого.
— Обіцяю.
Принцеса хвильку помовчала, а потому зітхнула.
— Дуй сюди, — сказала вона, відкриваючи якусь коробку.
Шаллан не змусила просити себе двічі. Тоді Джасна витягла кілька аркушів, заповнених нотатками.
— Що це? — запитала підопічна.
— Ти хотіла долучитися до того, чим я зайнята? Що ж, тоді тобі варто це прочитати, — Джасна опустила очі на аркуші. — Тут ідеться про Спустошувачів.
71 Записане кров’ю
Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, зігнувши спину, спустився сходнями корабля на причал Харбранта, несучи мішок із зерном. Місто дзвоників пахло вранішньою океанською свіжістю, яка навіювала спокій і водночас бадьорила, а рибалки перегукувалися з товаришами, готуючи сіті.
Сет приєднався до решти вантажників і поніс свій мішок звивистими вуличками. Можливо, інший купець скористався б гарбою зі впряженими чалами, але Харбрант здобув сумну славу через вічну заюрбленість і круті підйоми. Тож валка носіїв була ефективною альтернативою.
Сет не піднімав очей. Почасти для того, щоб не вирізнятися з-поміж решти робочого люду, але почасти й тому, щоб сховати їх від палючого сонця вгорі — бога над богами, котрий спостерігав за ним і бачив його сором. Бо він не мав би виходити при світлі дня. Йому би затаїти своє жахливе обличчя.
У Сета було таке відчуття, неначе кожен його крок залишав по собі кривавий відбиток. Усі ті звірячі вбивства, які він скоїв упродовж останніх місяців, працюючи на свого невідомого хазяїна… Щоразу, коли Сет заплющував очі, йому вчувалися крики вбитих. Вони ятрили його душу, стираючи на порох, і не давали спокою, заволодівши всім його єством.
Скільки трупів! Люди добрі, скільки ж трупів!
А може, він божеволів? Бо раз по раз, вирушаючи на справу, мимоволі звинувачував жертв. Проклинав за те, що їм бракувало сили дати відсіч і вбити його.
І перед кожною різаниною вбирався в біле, як і наказували.
«Одна нога за іншою — туп-туп, туп-туп. Не думай. Не зациклюйся на скоєному. Або на тому, що… скоїш».
Надійшла черга останнього імені в списку — Тараванджіана, короля Харбранта. Монарха, який користувався всенародною любов’ю завдяки заснуванню й утриманню численних міських лікарень. Навіть в Азірі знали: якщо захворів — тобі до Тараванджіана. Приїжджай до Харбранта — і тебе зцілять. Король не відмовляв нікому.
А Сет збирався його вбити.
Добувшись до горішньої частини цього прямовисного міста, шин разом з іншими носіями приволік свою ношу до чорного ходу палацового комплексу й увійшов у тьмяно освітлений кам’яний коридор. Тараванджіан був простакуватим. Убивця мав би почуватися від цього ще більш винним, але натомість його мимоволі захлеснула ненависть. Цьому йолопові не вистачить мізків підготуватися до його приходу. Старий дурень. Ідіот. Це що ж, Сет довіку не зіштовхнеться з ворогом, досить могутнім, щоб убити його?
Він прибув до міста рано-вранці й найнявся на роботу вантажником. Йому треба було роззирнутися та розвідати, що й до чого, оскільки отримані ним інструкції вперше в його практиці вимагали: «При скоєнні цього злочину не допустити випадкових жертв». Убивство Тараванджіана мало відбутися тихцем.
Чим же спричинена така вимога? Залишені вказівки передбачали, щоб він передав повідомлення: «Усі решта мертві. Я прийшов довести справу до кінця». Наказ звучав недвозначно: йому слід переконатися, що король почув і зрозумів ці слова, перш ніж порішити його.
Скидалося на те, що йшлося про помсту. Хтось послав Сета вистежити та знищити чоловіка, який чимось скривдив того «когось». Шин залишив свій мішок у коморі палацу, а тоді звично розвернувся й вийшов услід за шаркотливою вервечкою вантажників назад у коридор. Він кивнув у бік убиральні для слуг, і бригадир махнув йому рукою — «гаразд, заскоч». Той-бо вже кілька разів вдавався до такого маневру, тож тепер, здавалось би, не випадало сумніватися, що він справить нужду й наздожене.
У нужнику смерділо й наполовину не так огидно, як він очікував. Темряву в комірчині, прорубаній у підземній печері, розганяла одна-єдина свічечка — поруч чоловіка, котрий стояв над коритом, що правило за пісуар. Той кивнув Сетові, зав’язуючи матню, і, витерши пальці об холоші, попрямував у коридор. Свічку свою він забрав, але, перш ніж піти, люб’язно запалив від неї чийсь згарок.
Щойно відвідувач вийшов, як Сет зарядився Буресвітлом із капшука й поклав долоню на двері, силою Повного викиду скріплюючи їх із рамою та намертво зачиняючи. Тоді в його руці з’явився Сколкозброєць. Приміщення палацу сягали глибоко під землю. Покладаючись на придбані мапи, він опустився навколішки й вирізав із долівки кам’яний квадрат, що розширювався донизу. Щойно брила почала сповзати, шин зарядив її Буресвітлом і спрямував догори силою половини Простого викиду, зробивши невагомою.
Потому Кинув себе доверху, але продуманим Кидком — так, що його вага стала вдесятеро менша від нормальної. Тоді застрибнув на кам’яну плиту, і під скоригованою масою його тіла вона повільно поповзла донизу. Неначе ліфтом, Сет спустився в приміщення внизу. Уздовж стін стояли три дивани з плюшевими фіолетовими подушками, над якими висіли якісні сріблясті дзеркала. Убиральня для світлооких. Плафон бра приглушено світився, але вбивця був сам.
Брила, глухо гупнувши, м’яко опустилась на підлогу, і Сет зіскочив з неї. Він скинув робочий одяг, під яким виявилось чорно-біле вбрання мажордома. Вийнявши з кишені формений кашкет, шин натягнув його, тоді знехотя позбувся Сколкозбройця й вислизнув у коридор, швидко й наглухо зачинивши двері — силою Викиду.
Тепер він рідко згадував, що ходить по камінні. А колись благоговів би перед таким коридором, висіченим у скелі! Невже той чоловік і справді був ним? Невже він хоч колись хоча би щось шанував?
Сет спішив уперед. Він мав діяти швидко. На щастя, король Тараванджіан дотримувався жорсткого режиму дня: сьомий дзвін — час усамітнення в кабінеті для роздумів. Убивця вже бачив попереду двері, які саме туди й вели. При вході стояли два вартівники.
Схиливши голову, щоб приховати свої шинські очі, він умить наблизився до них. Один з охоронців застережно виставив руку, але Сет схопив її і, викрутивши, роздробив зап’ястя, одночасно заїхавши тому ліктем в обличчя й припечатавши об стіну.
Ошелешений напарник вартового відкрив було рота, щоб здійняти ґвалт, але Сет зацідив йому в живіт. Навіть без Сколкозбройця він становив неабияку загрозу — зарядившись Буресвітлом і досконало володіючи бойовим мистецтвом каммар. Шин ухопив другого караульного за волосся й приклав лобом об кам’яну підлогу. А там підвівся й ударом ноги відчинив двері.
Убивця ввійшов у кімнату, добре освітлену двома рядами ламп зліва від нього. Праву стіну ховали численні книжкові шафи, що височіли від підлоги аж під стелю. На маленькому килимку прямо попереду Сета, підібгавши під себе ноги, сидів чоловік. Повернувшись обличчям до гігантського вікна, прорубаного в скелі, він вдивлявся в океан за ним.
Шин ступив уперед.
— Мені веліли повідомити вас, що всі решта мертві. А я прийшов довести справу до кінця.
І здійняв руки, у яких матеріалізувався Сколкозброєць.
Король не повернув голови.
Той завагався, адже йому належало переконатися, що монарх усвідомив сказане.
— Чули мене? — зажадав відповіді шин, підходячи ближче.
— Ти вбив моїх охоронців, Сете-сину-сина-Валлано? — тихо поцікавився король.
Нападник застиг на місці. А тоді, вилаявшись, позадкував, здіймаючи Сколкозбройця в оборонній стійці. Ще одна пастка?
— Ти добре впорався з завданнями, — вів далі той, усе ще не озираючись. — Правителі загинули, життя загублені. Паніка й хаос. Чи не це тобі й судилося — ти не замислювався? Отримати від одноплемінників свого монструозного Сколкозбройця й стати ізгоєм, звільненим від гріха за будь-який вчинок, що його лише можуть зажадати господарі?
— Я не вільний від нього, — сторожко відказав Сет. — Це типова помилка тих, хто ходить по каменю. Кожне відібране життя гнітить мене, гризе мою душу.
«Ці голоси… ці крики… духи, що піді мною, я чую їхнє виття!»
— І все ж ти вбиваєш.
— Таке моє покарання, — пояснив шин. — Убивати, не маючи вибору, і, попри це, плямувати себе гріхами. Я Заблудлий.
— Заблудлий, — замислено повторив монарх. — Я би сказав, що не так ти вже й заблукав на шляху до істини. Тепер тобі відомо про неї більше, ніж твоїм землякам, — він нарешті обернувся до Сета, і той збагнув, що помилявся. Король Тараванджіан не виглядав простаком. Старий мав проникливі очі й мудре, всевідаюче обличчя, обрамлене широкою білою бородою, над якою вістрями стріл нависали вуса. — Ти пізнав, що роблять з людиною смерті та вбивства. Сете-сину-сина-Валлано, ти можеш стверджувати, що несеш тягар неспокутних гріхів за весь свій народ. Ти усвідомив те, що їм несила. Який же ти після цього Заблудлий?
Шин насупився. І раптом усе стало на свої місця. Він знав, що буде далі ще до того, як монарх сягнув у свій просторий рукав і видобув невеличкий камінець, що заблищав у світлі двох дюжин ламп.
— То от — нарешті! — хто він, — промовив убивця. — Мій невидимий хазяїн.
Правитель поклав його на долівку поміж ним і собою. Сетів Присяжний камінь.
— Ви внесли в список власне ім’я? — здивувався Заблудлий.
— На той випадок, якби тебе спіймали, — пояснив Тараванджіан. — Найкращий спосіб відвернути від себе підозру в замовному вбивстві — це вважатися однією з планованих жертв.
— А коли б я вкоротив вам віку?
— Ти отримав недвозначні інструкції, — відказав король. — І, як ми вже переконалися, виконуєш їх дуже чітко. Напевно, зайве й говорити, що я наказую тобі не завдавати мені шкоди. А тепер почнемо спочатку: ти вбив моїх охоронців?
— Не знаю, — відказав Сет, через силу стаючи на одне коліно й відпускаючи Сколкозбройця. Шин розмовляв голосно, намагаючись заглушити крики, що, як йому здавалося — як він, власне, був певен, — долинали зі звису крівлі вгорі над кімнатою. — Після моїх ударів вони обоє знепритомніли. Гадаю, в одного з них тріснув череп.
Тараванджіан гучно зітхнув. Тоді підвівся й підступив до дверей. Сет озирнувся через плече й помітив, що старенький король оглядає рани вартових. Він гукнув на допомогу, і з’явилися інші солдати, які й поспішили зайнятися товаришами.
У Сетовій душі бушувала буря емоцій. То цей доброзичливий філософ посилав його вчиняти звірячі вбивства? Це через нього він мучиться тими криками?
Тараванджіан повернувся.
— Навіщо? — хрипко поцікавився шин. — Заради помсти?
— Ні, — у голосі правителя чулася страшенна втома. — Дехто з убитих тобою були мені друзями, Сете-сину-сина-Валлано.
— Знову перестраховувалися? — процідив той. — Хотіли вберегти себе від підозри?
— Почасти. А почасти й тому, що їхні смерті спричинила необхідність.
— Але для чого? — не вгавав Сет. — Заради якої такої мети?
— Ім’я їй — стабільність. Ті, хто поліг від твоєї руки, були наймогутнішими й найвпливовішими людьми Рошару.
— І як же це посприяло стабільності?
— Інколи, — пояснив Тараванджіан, — доводиться знести будівлю, щоб спорудити нову, з міцнішими стінами, — він відвернувся й окинув поглядом океан. — А нам вони найближчим часом ой як знадобляться. І що міцніші, то краще.
— Ваші слова — мовби сотня голубок.
— Вилітають легко, та от втримати важко, — докінчив по-шинському король.
Сет різко звів на нього очі. Цей чоловік розмовляв по-їхньому та знав прислів’я його народу. Дивно як для того, хто ходить по каменю. І ще дивніше — для вбивці.
— Так, я володію шинською. А інколи навіть думаю, чи не сам Брат життя мені тебе послав.
— Заплямувати по лікоть мої руки кров’ю, щоб самому не довелось бруднитися, — відказав той. — Упізнаю ваших воринських божків.
Тараванджіан не відповів.
— Підведися, — сказав він нарешті.
Сет виконав наказ. Він ніколи не порушив би волі господаря. Король підвів його до бічних дверей кабінету. Старий зняв зі стіни сферолампу, освітивши вузькі гвинтові сходи, що вели кудись углиб. Спустившись ними, вони зрештою потрапили на майданчик. Тараванджіан потягнув на себе ще одні двері й увійшов до просторої кімнати, не позначеній на жодній зі схем палацу — хоч куплених, хоч скопійованих за хабара. Довга, з широкою балюстрадою по краях, вона чимось скидалася на терасу. Усе в ній було пофарбоване білим.
Простір заповнювали ліжка. Сотні й сотні. На багатьох лежали люди.
Похмурий Сет ішов за королем. Величезна потаємна кімната, висічена в скелі Конклаву? Туди-сюди метушилися люди в білих халатах.
— Лікарня? — здивувався шин. — Ви що ж, гадаєте, що я сприйму ваші філантропічні проекти як достатню покуту за віддані мені накази?
— Філантропія тут ні до чого, — відказав той, повільно крокуючи вперед, і його жовтогаряча з білим мантія шаруділа. Ті, кого вони поминали, шанобливо схиляли голови. Тараванджіан підвів Сета до ніші з ліжками, на кожному з яких лежало по хворому. Цілителі якраз клопотались коло них — робили щось із ліктьовими згинами.
Зціджували кров.
Жінка з блокнотом і пером напоготові стояла біля ліжок і чогось чекала. Чого?
— Нічого не розумію, — промовив Сет, нажахано спостерігаючи, як четверо пацієнтів побіліли, мов крейда. — Ви ж убиваєте їх, чи не так?
— Угу. Нам не потрібна їхня кров — це просто найкращий спосіб умертвляти їх повільно та безболісно.
— Кожного? Усіх людей у палаті?
— Для переведення сюди ми підбираємо лише найтяжче хворих, оскільки щойно вони опиняться тут, як ніхто їх уже не випустить звідси — навіть якщо намітиться тенденція до одужання, — він звернув до Сета скорботний погляд. — Нам інколи не вистачає тих, хто помирає в лікарні. Тож доводиться вишукувати самотніх та упосліджених. Про них ніхто не згадає.
У Сета відібрало мову. І не виходило висловити жах чи огиду. Просто на його очах сконала одна з жертв — молодий іще чоловік. А он ті двоє були дітлахами. Шин ступив крок уперед. Він мав припинити це. Йому треба…
— Негайно заспокойся, — звелів Тараванджіан. — І стань, де стояв, поруч мене.
Сет зробив, як наказав господар. Зрештою, кілька смертей туди, кілька сюди… Просто криків, які його переслідують, трохи побільшає. Він і зараз їх чув — вони долинали з-під ліжок, з-за меблів.
«Або я міг би його вбити, — промайнула думка. — Покласти цьому край».
Він заледве так і не вчинив. Але поки що честь переважила.
— Бачиш, Сете-сину-сина-Валлано? — озвався правитель. — Я посилав тебе не тому, щоби ти зробив криваву роботу за мене. Бо роблю її тут, власноруч. Особисто стискаючи скальпель, я відкрив вену не одному хворому. Тож, достоту як і ти, добре знаю: мені не втекти від своїх гріхів. Ми — двоє людей з однаковим серцем. Ось причина того, чого я тебе розшукав.
— Але в чому вона полягає?
А тим часом на ліжках перед ними якийсь підліток в агонії почав марити. Одна з жінок із блокнотом напоготові вмить підійшла ближче, записуючи слова.
— Перемога була в наших руках, та вони відібрали її, — кричав хлопчина. — Прародителю бур! Їй не стати твоєю. Перемога за нами. Вони зі скреготом насуваються, і світло гасне. О, Прародителю бур!
Він вигнув дугою спину, а тоді зненацька затих, і його очі змертвіли.
Монарх обернувся до шина.
— Краще вже нехай хтось грішить, аніж загине цілий народ — хіба не так, Сете-сину-сина-Валлано?
— Я…
— Нам невідомо, чому одні говорять, а інші — мовчать, — сказав Тараванджіан. — Але перед смертю вони дещо бачать. Це розпочалося сім років тому — приблизно тоді ж, коли король Ґавілар став першопрохідцем Розколотих рівнин, — його погляд зробився відсутнім. — Щось насувається, і ці люди помічають це. На мосту між життям і безкраїм океаном смерті їхнім очам відкривається якась картина. Сказане ними може нас врятувати.
— Ти — чудовисько.
— Так, — погодився правитель. — Але чудовисько, яке хоче врятувати цей світ, — він глянув на Сета. — У твій список треба додати одне ім’я. Я сподівався, що до цього не дійде, але останні події не залишили мені вибору. Не можна допустити, щоби він захопив владу. Бо тоді настане крах усього.
— Хто? — запитав шин, дивуючись: невже щось могло нажахати його навіть більше?
— Далінар Холін, — відповів король. — Боюся, треба діяти швидко: доки той не встиг об’єднати алетійських князів. Вирушай на Розколоті рівнини й там покінчиш із ним, — він помовчав. — А ще боюся, що жорстокості не уникнути.
— Мені рідко коли випадала розкіш працювати інакше, — сказав Сет, заплющуючи очі.
Крики привітали його.
72 Вериститалійка
— Перш ніж це прочитати, — мовила Шаллан, — я хочу де в чому розібратися. Ви Душезакляли мою кров, адже так?
— Угу. Щоб нейтралізувати отруту, — пояснила Джасна. — Вона ж бо діяла неймовірно швидко: як я вже казала, той порошок був, очевидно, дуже концентрований. Мені довелося Душезаклясти твою кров кілька разів, хоча ми й викликали в тебе блювоту. Бо тіло продовжувало всотувати токсин.
— Але ж ви якось зізналися, що органічні речовини виходять у вас жахливо, — зауважила підопічна. — Полуничне варення зробилося практично неїстівним.
— Із кров’ю зовсім інша річ, — відказала принцеса, махнувши рукою. — Це одна із Сутностей. Ти дізнаєшся більше, якщо я таки вирішу навчати тебе Душезаклинанню. Але наразі обмежимося тим, що створити чистий вияв Сутності напрочуд просто: усі вісім типів крові утворюються куди легше, ніж, скажімо, вода. Однак для виготовлення такої складної речовини, як полуничний джем — однорідної суміші, яку приготували з ягоди, що я її зроду не куштувала й не нюхала, — мені, звісна річ, забракло вміння.
— А подвижники? — поцікавилася Шаллан. — Ну, ті, що Душезаклинають. Вони справді користуються фабріалами, а чи це також містифікація?
— Ні, Душезаклинальні фабріали існують. Це чиста правда. Наскільки мені відомо, будь-хто інший, роблячи те саме, що і я — що й ми, — досягає цього, користуючись таким пристроєм.
— А що з тими символоголовцями? — запитала дівчина. Погортавши свої етюди, вона знайшла потрібний і простягнула наставниці. — Ви також їх бачите? Як вони з цим пов’язані?
Джасна нахмурилася, беручи в тої аркуш і розглядаючи зображення.
— Ти спостерігала цих істот? У Гадесмарі?
— Вони являються мені на малюнках, — пояснила підопічна. — Їх аж кишить довкола мене, Джасно. А хіба ви сама таких не бачите? Я що…
Та перебила її, здійнявши руку:
— Це такий різновид спренів, Шаллан. Який і справді пов’язаний із твоїми здібностями, — принцеса легенько постукала по стільниці. — Два ордени Променистих лицарів володіли природною здатністю до Душезаклинання. Підозрюю, що саме на основі їхнього дару й були розроблені перші фабріали. А я гадала, що ти… Хоча ні, це вочевидь не трималося б купи. Тепер мені все ясно.
— Що?
— Я поясню під час навчання, — сказала Джасна, повертаючи етюд. — Бо для того, щоб збагнути такі речі, треба мати ширшу й ґрунтовнішу підготовку. Досить лише сказати, що здібності кожного Променистого були пов’язані з цими спренами.
— Заждіть! Променистого? Але ж…
— Я все тобі розтлумачу, — пообіцяла наставниця. — Але спочатку нам слід поговорити про Спустошувачів.
Шаллан кивнула.
— Ви вважаєте, що вони повернуться, хіба не так?
Та уважно вдивлялася в підопічну.
— Чому ти так вирішила?
— У легендах оповідається, що ті з’являлися сотню разів, щоби спробувати знищити людство, — продовжила дівчина. — Я… прочитала деякі з ваших нотаток.
— Що-що?
— Шукала в них інформацію про Душезаклинання, — зізналася Шаллан.
Джасна зітхнула:
— Ну, гадаю, то був усе ж найменш тяжкий зі скоєних тобою злочинів.
— Я так і не зрозуміла, — повела далі підопічна. — Нащо ви возитеся з тими історіями — сумішшю неясностей і міфів. Адже інші вчені — до того ж ті, хто, як мені відомо, користується вашою повагою — мають Спустошувачів за фабрикацію. Та ви все ж вишукуєте зібрані по забутих селах побрехеньки й занотовуєте дещо з них собі в блокнот. Чому, Джасно? Що вас змушує вірити в це, хоча ви й відкидаєте значно правдоподібніші речі?
Принцеса окинула поглядом свої нотатки.
— Знаєш, у чому справжня різниця між мною й віруючими, Шаллан?
Та похитала головою.
— Мене приголомшує те, що релігія — за суттю своєю — прагне приписати природним явищам надприродні пояснення. А я, натомість, силкуюся розгледіти за надприродними речами природний зміст. Напевно, у цьому й полягає гранична лінія розмежування між релігією та наукою. Вони — протилежні боки однієї медалі.
— Тож… ви гадаєте…
— Що Спустошувачі мали природний прототип у реальному світі, — твердо продовжила Джасна. — Я певна цього. Щось спричинило ті легенди.
— І що ж то було?
Наставниця простягла підопічній один аркуш нотаток.
— Тут зібрані найкращі виписки, які мені вдалося знайти. Ознайомся з ними. І скажи, що думаєш.
Шаллан пробігла очима сторінку. Деякі з цитат — чи принаймні понять — були їй знайомі: вона ж бо вже читала їх раніше.
«Вони раптом стали небезпечні. Немов у погожий день налетіла буря».
— Спустошувачі існували насправді, — повторила принцеса.
«Істоти з попелу й вогню».
— Ми воювали з ними, — вела далі Джасна. — І то воювали так часто, що люди заговорили про цих істот евфемістично. Сотня битв — десять разів по десять…
«Полум’я й головешки. Страхітлива шкіра. Очі — мов чорні ями. Вбивають під музику».
— Ми перемогли їх, — сказала наставниця.
Шаллан продер мороз.
— …проте легенди неправдиві лише в одному, — продовжила свою думку принцеса. — У них стверджується, ніби ми прогнали Спустошувачів із Рошару або стерли їх з його лиця. Але люди так не роблять. Ніхто не викидає те, чим можна скористатися.
Дівчина підвелася й підійшла до краю балкона, а тоді визирнула, щоб побачити підйомник, який саме опускали двійко ліфтерів.
Паршменів. Із чорно-червоною шкірою.
Полум’я й головешки.
— Прародителю бур… — нажахано прошепотіла Шаллан.
— Ми не знищили Спустошувачів, — якимось потойбічним голосом промовила з-за спини Джасна, — а перетворили їх на рабів.
73 Довіра
Скидалося на те, що прохолодна весняна погода нарешті знову змінилася літньою. Увечері й досі було негаряче, але температура залишалася приємно помірною. Каладін стояв на плаці для шикування в таборі Далінара Холіна й дивився на схід, окидаючи поглядом Розколоті рівнини.
Уже від тієї невдалої зради Садеаса і свого наступного викупу в нього хлопець мимоволі непокоївся. Свобода. Придбана ціною Сколкозбройця. Таке здавалося неможливим. Увесь його життєвий досвід підказував, що він мав очікувати якогось підступу.
Мостонавідник тримав руки за спиною. Сил сиділа в нього на плечі.
— Чи ж насмілюсь я довіряти йому? — тихо запитав Каладін.
— Я наглядала за ним: Далінар — хороша людина, — промовила спрен. — Попри ту штуку, що він тягав.
— Яку ще штуку?
— Сколкозбройця.
— А тобі що до того?
— Не знаю, — відказала та, обіймаючи себе руками за плечі. — Проте я відчуваю, що це якось неправильно. Ненавиджу їх. І радію, що він його позбувся. Без нього Холін ще краща людина.
Саме сходив Номон, середній місяць, чиє яскраве блідо-блакитне світло залило горизонт. Десь там далеко, по той бік Рівнин, перебував Сколкозбройний паршендієць, з яким зітнувся Каладін. Він проштрикнув тому ногу, наскочивши ззаду. Але глядачі з-поміж його одноплемінників не перешкодили герцю. Та й на поранених мостонавідників не стали нападати — тоді як сам він атакував їхнього чемпіона в найбоягузливіший з усіх можливих способів і перешкодив двобою.
Той вчинок не давав Каладінові спокою, і це його дратувало. Вояк не може перейматися тим, на кого нападає чи як саме. За будь-яку ціну вижити — ось єдине правило на полі бою.
Точніше — вижити, зберігши вірність. Він і сам інколи залишав пораненого ворога жити, якщо той не становив загрози. І рятував жовторотих рекрутів, які потребували захисту. А ще…
…у нього ніколи до пуття не виходило чинити так, як належить солдату.
Того дня він урятував великого князя — ще одного світлоокого, — а заразом і тисячі бійців. Зберіг їм життя, відібравши його в паршенді.
— Чи можна вбивати, щоб захистити? — запитав Каладін. — Чи немає тут протиріччя?
— Я… не знаю.
— Ти дивно поводилася сьогодні в бою, — зауважив Каладін. — Спочатку пурхала довкола, а потім зникла. Я тебе майже не бачив.
— Ті вбивства, — тихо промовила Сил, — завдали мені душевного болю. Я мусила кудись подітися.
— Але ж це ти спонукала мене кинутись на допомогу Далінарові. Сама хотіла, щоб я повернувся та вбивав.
— Знаю.
— Тефт запевняв, що Променисті дотримувались етичних норм. Казав, що, за їхніми правилами, не можна вдаватися до жахливих речей заради величних досягнень. А сам я що сьогодні робив? Винищував паршенді, щоб урятувати алеті. Як тепер із цим бути? Так, вони не ягнята — але ж і ми не білі й не пухнасті. І різниці між нами — ні на буряний шквал, ні на легкий вітерець.
Сил мовчала.
— Якби я не приспів на поміч Далінаровим людям, — вів далі Каладін, — то дозволив би Садеасу вчинити жахливе віроломство. Залишив би на загибель тих, кого міг врятувати. Мене би нудило від огиди до самого себе. А ще ми втратили трьох хороших людей — мостонавідників, які були за крок від свободи. Чи вартують врятовані життя цих смертей?
— Я не маю відповідей на ці запитання, Каладіне.
— А хоч хтось має?
Ззаду зачулися кроки. Сил озирнулась.
— Це він.
Місяць щойно зійшов. Схоже, Далінар Холін був пунктуальною людиною.
Він зупинився поруч Каладіна. Під пахвою князь тримав якийсь згорток. Навіть попри відсутність Сколкозбройця, князя ніхто би не сплутав із цивільним «шпаком». Власне, без нього він справляв ще переконливіше враження. Мускуляста статура свідчила про те, що джерелом його сили була не лише Сколкозбруя, а ретельно відпрасований мундир вказував на людину, яка добре розуміє: коли командир виглядає як слід, то й підлеглі надихаються його прикладом.
«Інші теж здавалися такими ж благородними», — подумалось мостонавіднику. Та чи віддав би хтось Сколкозбройця, лиш би не завдати собі ганьби? А коли й так, то на якому саме етапі зовнішність переставала бути просто маскою?
— Вибач, що я призначив нашу зустріч о такій пізній годині, — сказав Далінар. — Знаю, що сьогодні видався нелегкий деньок.
— Не зважайте. Сумніваюся, що я зміг би заснути.
Князь тихенько фиркнув, немов і сам це розумів.
— Про твоїх людей подбали?
— Так, — відповів Каладін. — І то дуже добре. Дякую.
Мостонавідникам відвели для проживання порожні казарми, а найкращі лікарі Холіна надали їм медичну допомогу — причому ті отримали її раніше за поранених світлооких офіцерів. Решта обслуги — всі, хто не входив до складу Четвертого мосту — одразу ж і без жодних роздумів визнали Каладіна своїм командиром.
Далінар кивнув.
— Скількох із них, на твою думку, зацікавить моя пропозиція отримати гаманець сфер і свободу?
— Значну частину обслуги з інших команд. Але поб’юсь об заклад, що більшість народу її проігнорує. Мостонавідники — не ті, хто мріє про свободу й порятунок. Вони не знатимуть, куди себе подіти. Ну, а наша команда… Правду кажучи, у мене таке враження, що вони зажадають того ж, чого і я. Якщо залишуся — залишаться й вони. Коли піду — і решта рушать услід.
Князь знову кивнув.
— І що ж ти зробиш?
— Ще не вирішив.
— Я розмовляв з офіцерами, — Далінар скривився. — З тими, хто вижив. Вони сказали, що ти віддавав їм накази й перебрав на себе командування, немов світлоокий. Мій син і досі сердиться через те, як… склалася ваша розмова.
— Та ж і дурневі було ясно, що йому до вас не пробитися. А що стосується офіцерів, то більшість отримали бойовий шок або вибилися з сил. Я просто трохи їх розворушив.
— Я двічі завдячую тобі життям, — сказав князь. — А також синовим і своїх людей.
— Ми квити.
— Ні, — заперечив той, — але я зробив, що міг, — Далінар зміряв Каладіна очима, немов придивляючись, прицінюючись. — Чому твоя команда повернулася по нас? От тільки чесно — чому?
— А чому ви віддали Сколкозбройця?
Князь затримав на ньому погляд, а потому кивнув.
— Слушне зауваження. Маю для тебе одну пропозицію. Ми з королем от-от почнемо дещо дуже й дуже небезпечне. Таке, що поставить на вуха всі табори.
— Мої вітання.
Холін ледь помітно всміхнувся.
— Моя почесна варта полягла заледве не вся, а ті, хто все ж уцілів, знадобляться для поповнення рядів Королівської гвардії. Настав день, коли я не маю кому виявити довіри. Мені потрібні ті, хто захистить мене та родину. І я хочу, щоби ними стали ти і твої люди.
— Бажаєте, щоби купка мостонавідників зробилася вашою особистою охороною?
— Її елітним підрозділом, — уточнив Далінар. — Твоя колишня команда, ті, кого ти сам тренував. А решту я волів би бачити солдатами своєї армії. Я чув, як героїчно билися твої хлопці. Ти готував їх без відома Садеаса, паралельно беручи участь у вилазках. Цікаво було б подивитися, що тобі вдасться зробити, отримавши необхідні ресурси, — князь відвернувся й кинув погляд на північ. У напрямку табору «старого друга». — Моя армія зазнала колосальних втрат. І я поповнюватиму її чисельність, беручи всіх підряд, але кожен завербований мною рекрут викликатиме підозру. Садеас спробує заслати в наш табір шпигунів. Зрадників. Убивць. Елгокар побоюється, що не протягне й тижня.
— Прародителю бур! — здивувався Каладін. — Та що ви таке затіяли?
— Я позбавлю їх можливості гратися в ігри, тож усерйоз очікую від них поведінки дітей, у яких відібрали улюблену забавку.
— У цих діточок знайдуться армії та Сколкозбройці.
— На жаль.
— То от від чого ви хочете, щоб я вас захистив?
— Так.
Жодних словесних вивертів. Лише гола правда. Це заслуговувало на чималу повагу.
— Я доведу чисельність Четвертого мосту до розмірів почесної варти, — погодився Каладін. — І підготую з решти роту списоборців. Адже тим, хто входить до почесної варти, і платять як її членам, — я правильно розумію?
Зазвичай особисті охоронці світлоокого отримували втричі більше від середньої платні рядового списника.
— Звісно.
— Крім того, мені знадобиться місце для тренувань, — продовжував той. — І першочергове право отримувати в інтендантів усе необхідне. Я особисто складу графік підготовки своїх людей і сам призначатиму сержантів і командирів загонів. Ми не будемо підпорядковані світлооким, а лише вам, вашому синові та королю.
Далінар звів брову.
— Твоя остання вимога дещо… нестандартна.
— Ви хочете, щоби я охороняв вас і вашу родину? — перепитав Каладін. — Від решти великих князів і підісланих ними вбивць, котрі можуть просочитись у вашу армію та затесатися поміж офіцерів? То як же ви уявляєте собі ситуацію, за якої кожен світлоокий у таборі попихатиме мною на власний розсуд?
— Твої слова не позбавлені сенсу, — промовив Холін. — Але ж ти розумієш, що, наділивши тебе такими повноваженнями, я, по суті, надам тобі ту ж владу, що й у світлоокого четвертого дану. Ти командуватимеш тисячею колишніх мостонавідників. Цілим батальйоном.
— Так.
Далінар на мить замислився.
— Гаразд. Вважай, що тобі присвоєно чин капітана — дарувати темноокому вище звання я просто не наважуся. Якби я прямо призначив тебе на посаду командира батальйону — це лише породило б силу-силенну проблем. Однак я доведу до відома всіх причетних, що ти перебуваєш поза керівним ланцюжком. Ти не розпоряджатимешся світлоокими нижчих рангів, а ті, хто перевищує тебе за субординацією, не матимуть над тобою влади.
— Домовилися, — сказав Каладін. — Але я хочу, щоб треновані мною солдати лише патрулювали й не брали участі у вилазках на плато. Ходять чутки, що ви відрядили кілька батальйонів у повному складі для протидії бандитизму, підтримання порядку на Посадському торжищі й таке інше. От туди й посилайте моїх людей — принаймні впродовж першого року служби.
— Запросто, — відповів Далінар. — Я так розумію, що ти хочеш виграти час на їхню підготовку, перш ніж кинути мостонавідників у справжній бій.
— І це також, а ще я вбив сьогодні багато паршенді. Проте мимоволі пошкодував про це. Вони ж бо виявили більше лицарської честі, ніж демонструють солдати моєї власної армії. Мені не до душі це відчуття, і я хочу трохи поміркувати над тим, що сталося. Охоронці, яких я підготую для вас, зрештою вийдуть на поле бою, але наша першочергова місія полягатиме в захисті вашої особи, а не в знищенні ворога.
Далінар виглядав спантеличено.
— Добре. Хоча тобі нема про що хвилюватися. Планується, що в майбутньому я рідко буватиму на передньому краї. Моя функція змінюється. Але, так чи інак, згода.
Каладін простягнув руку князю.
— Тепер залишається дізнатись, чи згодні на це мої люди.
— Ти ж ніби казав, що вони робитимуть те саме, що й ти.
— Найімовірніше, — уточнив той. — Я ж бо їхній командир, а не господар.
При світлі сапфірового місяця, що здіймався все вище, Далінар простяг долоню й потис руку новоспеченому капітану. А тоді вийняв з-під пахви пакунок.
— Ось, тримай.
— Що це? — запитав Каладін, беручи пропоноване.
— Мій плащ. Той, що був на мені в сьогоднішній битві. Випраний і залатаний.
Хлопець розгорнув темно-синю накидку з ґліфами «хох» і «лініл», вишитими на спині білою ниткою.
— Мої кольори носить кожен, — пояснив Далінар. — Це такий собі знак належності до однієї родини. Плащ — не бозна-який подарунок, але це одна з небагатьох речей, які я можу запропонувати, надавши їм ще й символічного значення. Тож прийми його разом із моєю вдячністю, Каладіне Буреблагословенний.
Той повільно згортав накидку.
— Де ви почули це ім’я?
— Від твоїх людей, — зізнався Холін. — Вони про тебе дуже високої думки. А це змушує й мене поділяти її. Мені потрібні такі хлопці, як ти, такі, як кожен із вас, — князь прижмурив очі, про щось замислившись. — Їх потребує все наше королівство. А може, й увесь Рошар. Гряде Справжня Руйнація…
— Що-що гряде?
— Та ні, нічого, — відказав Далінар. — Іди відпочинь, капітане. Сподіваюся незабаром почути від тебе добрі новини.
Каладін кивнув і пішов, поминувши двох чоловіків, котрі того вечора виконували функції князівських охоронців. Дорога до нової казарми була недовга. Далінар надав їм по будівлі на кожну команду. А це понад тисяча людей. Що він робитиме з такою хмарою народу? Він-бо зроду не командував загоном, численнішим за двадцять п’ять бійців.
Казарма Четвертого мосту стояла порожнем. Хлопець затримався біля входу й зазирнув усередину. Із меблів там були ліжко й тумбочка на замку з розрахунку на кожну людину. Це здалося йому палацом.
Каладін відчув запах диму. Нахмурившись, він завернув за ріг казарми й побачив своїх людей, які влаштувались довкола вогнища на задньому дворі, зручно вмостившись на валунах чи пеньках, і чекали, доки Скеля доварить казан рагу. Усі слухали Тефта, котрий сидів із рукою, взятою на перев’яз, і тихенько щось повідав. Шен теж був із ними — тихий паршмен сидів із самого краєчку. Його разом з усіма пораненими також забрали з табору Садеаса.
Тефт змовк, забачивши командира, і вся обслуга обернулася до новоприбулого. Тіла більшості мостонавідників укривали пов’язки. «То це їх Холін хоче призначити своїми охоронцями?» — промайнуло в голові Каладіна. Ті скидалися на зграю горопах.
А все ж, якщо серйозно, він схвалював князівський вибір. І якби йому треба було довірити комусь своє життя, хлопець обрав би саме цю купку людей.
— Чим це ви зайняті? — суворо запитав командир. — Ви всі мали би відпочивати.
Обслуга перезирнулася.
— Просто… — озвався Моаш. — Було би якось не по-людськи, якби ми пішли спати, так і не… ну, тобто… ось так не посидівши.
— Нелегко заснути після такого дня, харизматику, — докинув Лопен.
— Ти за себе кажи, — озвався Шрамм, позіхаючи. Свою поранену ногу він прилаштував на пеньку. — Але заради рагу можна й допізна посидіти. Навіть якщо він і справді додає туди камінці.
— Брехня! — гарикнув Скеля. — Висотнохворі низовинці.
Вони залишили для командира місце. Той зайняв його, підмостивши Далінарів плащ під спину та голову. А тоді вдячно взяв миску рагу, яку подав йому Дрегі.
— Ми тут балакали, хто й що сьогодні бачив, — пояснив Тефт. — Із того, що ти витворяв.
Каладін завмер із піднесеною до рота ложкою. Він практично забув — а може, і навмисно викинув із голови, — що його люди нарешті побачили, які колінця той викидає, зарядившись Буресвітлом. Залишалося тільки сподіватись, що солдати Далінара нічого не помітили. День саме видався сонячний, а Світло до того часу майже вичахло.
— Ясно, — сказав командир, і його апетит кудись зник. Яким він виглядав для них? Несхожим на себе? Жахливим? Тим, кого слід уникати, — як-от його батька колись у Гартстоуні? Або й гірше — тим, кому поклоняються? Він глянув у їхні широко розплющені очі та внутрішньо напружився.
— Це було щось неймовірне! — промовив Дрегі, нахиляючись уперед.
— Ти — один із Променистих, — озвався й Шрамм, тицяючи в нього пальцем. — Я вірю в це, хоч Тефт і каже, що ні.
— Поки що ні, — гарикнув сержант. — Ти чим слухав?
— А можеш і мене навчити таким штукам? — утрутився Моаш.
— Я б теж опанував їх, харизматику, — докинув Лопен. — Бо якщо вже ти вчитимеш і таке інше…
Каладін приголомшено закліпав очима, а хор голосів усе розростався:
— А що ти ще вмієш робити?
— І як при цьому почуваєшся?
— А літати можеш?
Той здійняв руку, спиняючи вал запитань.
— То ви не стривожені тим, що побачили?
Дехто з присутніх стенув плечима.
— Завдяки цьому ти вижив, харизматику, — зауважив гердазієць. — Єдине, про що я б на твоєму місці тривожився, це те, наскільки неперевершено це виглядає в очах жінок. «Лопене, — сказала б мені якась краля. — У тебе тільки одна рука, але ти ж так принадно сяєш! Ну ж бо, хутчіш поцілуй мене!»
— Але ж це дивно й страхітливо, — не здавався командир. — Саме цим і займалися Променисті! А кожен знає, що вони були зрадниками.
— Ще б пак, — фиркнув Моаш. — Як-от усім відомо, що світлоокі обрані Всемогутнім, щоби правити, і завжди чинять шляхетно та справедливо.
— Ми — Четвертий міст, — докинув Шрамм. — І бували в бувальцях. Пожили своє в крємі й дізналися, як воно — почуватися наживкою. Тож якщо це допомагає вціліти — значить, хороша штука. От і все, що тут можна сказати.
— То ти можеш навчити й нас? — перепитав Моаш. — Показати, як це робиться?
— Я… не певен, чи такому можливо навчити, — зізнався Каладін, кинувши погляд на Сил, яка сиділа на камені поблизу з виразом цікавості на обличчі. — І навіть до пуття не знаю, що це.
Ті, здавалося, підупали духом.
— Але, — поквапився додати командир, — це не означає, що нам не варто спробувати.
Моаш усміхнувся.
— А можеш зробити це знову? — запитав Дрегі, видобуваючи сферу — невеличку світну діамантову скалку. — Просто зараз? Хотілось би поглянути в спокійнішій обстановці.
— Дрегі, це ж тобі не цирк, — дорікнув Каладін.
— Невже ми не заслужили? — озвався зі свого каменя Сиґзіл, нахиляючись уперед.
Каладін завагався. А тоді несміливо простяг палець і торкнувся сфери. І вмить різко вдихнув — усотувати Буресвітло виходило в нього все краще й природніше. Осяйна кулька потьмяніла. Світло засочилося з його шкіри, і він задихав у нормальному ритмі, щоб воно швидше витікало й було краще видиме. Скеля витягнув стару драну ковдру — нею користувалися для розпалювання — і накинув її на багаття, сполохавши спренів вогню й на кілька митей зануривши присутніх у темряву, доки крізь неї не пробилися омахи полум’я.
І в тій темряві Каладін сяяв — чисте біле Світло здіймалося з його шкіри.
— Буря… — тільки й видобув Дрегі.
— То що ти можеш із цим робити? — повторив зацікавлений Шрамм. — Ти так і не відповів.
— Я й сам поки не певен, — сказав командир, підносячи долоню собі перед очі. Вона за мить потьмяніла, а вогнище пропалило ковдру, знов освітивши всіх тих, хто зібрався довкола. — Бо це остаточно підтвердилося всього кілька тижнів тому. Я можу притягувати до себе стріли й склеювати камені. Світло робить мене сильнішим і швидшим, а ще зцілює мої рани.
— Наскільки сильнішим воно тебе робить? — запитав Сиґзіл. — Яку вагу витримують склеєні тобою камені й упродовж якого часу залишаються скріпленими? У скільки разів швидшим ти стаєш? Удвічі? Удвічі з чвертю? На якій максимальній віддалі може перебувати стріла, щоб ти її притягнув? І чи вийде в тебе притягнути й інші предмети?
Каладін лише заблимав очима.
— Я… я і гадки не маю.
— Схоже, усі ці параметри не зайве було б уточнити, — озвався Шрамм, потираючи підборіддя.
— Ми могли би провести випробування, — підхопив усміхнений Скеля, склавши руки на грудях. — Це гарна ідея.
— Може, тоді нам вдасться збагнути, як би й собі такому навчитися, — зауважив Моаш.
— Забудь, — похитав головою рогоїд. — Нічого не вийде. Тут задіяний голетентал. Вдасться тільки йому.
— Ти не знаєш цього напевне, — заперечив Тефт.
— Знаєш, не знаєш… — кухар махнув на нього ополоником. — Жуй рагу.
Каладін здійняв руки.
— Хлопці, про це не можна розповідати стороннім. Мене сахатимуться — а то й запідозрять, що я пов’язаний зі Спустошувачами чи Променистими. Пообіцяйте мені.
Він обвів їх поглядом, і ті один за одним кивнули.
— Але ми хочемо допомогти, — пояснив Шрамм. — Навіть якщо самі не навчимося. Ця штука — частина тебе, а ти — один із нас. Член Четвертого мосту. Правда ж?
Командир глянув у їхні сповнені ентузіазму обличчя й не міг не кивнути у відповідь.
— Угу. Так, ви можете допомогти.
— От і чудово, — підсумував Сиґзіл. — Я підготую серію завдань, щоб виміряти швидкість, точність і міцність створюваних тобою зв’язків. Доведеться нам знайти якийсь спосіб, щоб встановити, чи не здатен ти на що-небудь іще.
— Скинь його зі стрімчака, — підказав Скеля.
— А що це дасть? — здивувався Пійт.
Рогоїд знизав плечима.
— Ну, якщо він має й інші здібності, то за таких обставин вони проявляться, хіба не так? Ніщо так не сприяє змужнінню хлопчика, як падіння зі стрімчака!
Каладін кисло глянув на нього, і здоровань засміявся:
— З низенького, — він скористався вказівним і великим пальцями, наочно демонструючи, наскільки крихітного. — Ти мені надто подобаєшся, щоб посилати тебе на великий.
— Гадаю, усе це просто жарти, — промовив командир, куштуючи рагу. — Але про всяк випадок підвішу тебе цієї ночі до стелі, щоб ти не ставив наді мною експериментів, доки я спатиму.
Мостонавідники розсміялися.
— Тільки не світися надто яскраво, доки ми не позасинаємо, гаразд, харизматику? — кепкував і Лопен.
— Щосили намагатимусь.
І з’їв ще ложку рагу. Воно смакувало навіть краще, ніж зазвичай. Може, Скеля вдосконалив рецепт?
Чи вся річ була в чомусь іншому? Відкинувшись на стіну казарми, він працював щелепами, а решта обслуги тим часом загомоніла, балакаючи про домівки й минуле — на теми, які колись вважалися забороненими. Підійшли й кілька членів інших команд — здебільшого поранені, яких свого часу врятував Каладін — і навіть кілька неприкаяних душ, які все ще не спали. Хлопці з Четвертого мосту їх радо зустріли — кожному знайшлася миска рагу та місце біля багаття.
Усі виглядали не менш змученими, ніж почувався й сам командир, але ніхто й не думав лаштуватися відпочити. Однак тепер той розумів чому. Бо люди сиділи разом, ласували смачним рагу та дослухалися до тихої розмови, доки вогнище тріщало й пострілювало, посилаючи в повітря палахкотливі омахи жовтого світла…
А це відновлювало сили краще за будь-який сон. Каладін усміхнувся, відхиляючись назад, і глянув угору — на темне небо й великий сапфіровий місяць. А тоді заплющив очі й нашорошив вуха.
У них було ще троє загиблих: Малоп, Безвухий Джакс і Нарм. Їх він підвів. Але ж і сам командир, і Четвертий міст урятували сотні інших. Сотні людей, яким ніколи більше не доведеться бігти з настилом на вилазку, натикатися на паршендійські стріли й навіть битися, коли самі цього не забажають. Якщо конкретніше, двадцять сім його друзів були зараз живі. Почасти завдяки йому, а почасти — і власному героїзму.
Двадцять сім уцілілих. Він нарешті спромігся хоч когось урятувати.
І цього йому поки що вистачить.
74 Примарокровні
Шаллан потерла очі. Вона саме прочитала нотатки Джасни — принаймні найважливіші. Хоча й вони утворювали чималий стіс. Дівчина все ще сиділа в ніші, але відрядила паршмена принести їй ковдру, у яку загорнулася, щоб приховати лікарняну сорочку.
В очах пекло вогнем після ночі, яку та провела спершу плачучи, а потім читаючи. Вона почувалася втомленою. І водночас — немов повернулася до життя.
— Усе правильно, — промовила підопічна. — Ви маєте рацію. Паршмени і є Спустошувачами. Я не бачу, який іще можна зробити висновок.
Наставниця всміхнулася, виглядаючи на диво самовдоволеною як для вченої, котра переконала в своїй правоті аж одну людину.
— І що ж далі? — запитала Шаллан.
— Це пов’язане з твоїми попередніми дослідженнями.
— Моїми дослідженнями? Ви маєте на увазі загибель вашого батька?
— Саме так.
— Паршенді напали на нього, — відказала дівчина. — І вбили зненацька, без попередження, — вона уважно глянула на Джасну. — То ось що спонукало вас до вивчення цієї теми, чи не так?
Принцеса кивнула.
— Ті дикі паршмени — паршенді з Розколотих рівнин — ключ до всього, — вона нахилилася ближче. — Шаллан, катастрофа, яка насувається на нас, більш ніж реальна й не менш страхітлива. Тому щоб залякати мене, не потрібні пророцтва містиків і проповіді богословів. Я й без них просто таки нажахана.
— Але ж ми приручили паршменів.
— Справді? Шаллан, ти подумай лишень, чим вони зайняті, за кого їх мають, як часто вдаються до їхньої допомоги.
Та замислилась. Паршмени були всюдисущими.
— Вони подають нам їжу, — вела далі Джасна. — Працюють у наших коморах. Доглядають за нашими дітьми. На всьому Рошарі не знайдеться навіть найнікчемнішого сільця, де не тримали би кількох паршменів. Ми не звертаємо на них уваги, бо звикли, що ті завжди поряд і роблять свою роботу. Працюють без нарікань.
І на тобі: одне плем’я з доброго дива перетворилося з мирних друзів на лютих ворогів. Така трансформація була чимось спричинена. Достоту як і сотні років тому — у ті давні дні, що знані як Епоха Вісників. Певний час триватиме мир, на зміну якому прийде навала паршменів, котрі — з абсолютно незрозумілих причин — оскаженіють від гніву й шаленства. Ось що стояло за опором людства «вигнанню до Геєни». Саме це ледь не поклало край нашій цивілізації. От у чому полягали ті страхітливі повторювані катаклізми, які аж так жахали їхніх очевидців, що вони нарекли їх Руйнаціями.
Ми самі розплодили паршменів. Зробили незамінними для всіх прошарків суспільства. І тепер залежимо від них, не усвідомлюючи, що запрягли в голоблі великобурю, яка, того й гляди, закусить вудила. У розповідях, що надходять із Розколотих рівнин, згадується про здатність тамтешніх «паршенді» дистанційно спілкуватися між собою — це дає їм змогу співати в унісон пісні, перебуваючи на значній віддалі один від одного. Їхні свідомості з’єднані між собою, немов телестилі. Ти розумієш, що це означає?
Шаллан кивнула. Що станеться, якщо кожен паршмен Рошару раптом накинеться на свого хазяїна? Домагаючись свободи або й гірше — помсти?
— Настане суцільна розруха. Звична для нас цивілізація може припинити своє існування. Ми маємо щось удіяти!
— Ми цим і зайняті, — відказала Джасна. — Збираємо факти, щоб перевірити, чи й справді знаємо те, що начебто знаємо.
— І скільки ж нам потрібно фактів?
— Багато. Значно більше, ніж маємо, — принцеса кинула погляд на книги. — Ці історії містять деталі, яких я й досі не розумію. Згадки про істот, котрі билися пліч-о-пліч із паршменами, — кам’яних тварюк, що скидаються на великопанцирників, а також інші дивні твердження, які, гадаю, можуть виявитися правдивими. Але потенціал Харбранта вичерпаний. Ти все ще певна, що хочеш дошукуватися правди? Бо ми завдамо собі на плечі важезний тягар. На якийсь час про повернення додому доведеться забути.
Дівчина прикусила губу, думаючи про братів.
— І ви б відпустили мене тепер — після всього, про що я довідалася?
— Мені не треба допомоги від тієї, хто тільки й думатиме, як би це втекти.
У голосі Джасни чулося виснаження.
— Я не можу просто взяти й покинути братів напризволяще, — у Шаллан знову зсудомило нутро. — Але ж ця справа важливіша за них. Та гори все синім полум’ям Геєни — вона важливіша за мене, вас чи будь-кого іншого! Джасно, я повинна допомогти. Мені ніяк не можна розвернутися — і будь, що буде. Я знайду інший спосіб підтримати родину.
— От і добре. Тоді йди збирай наші речі. Ми відпливемо завтра ж — на кораблі, який я зафрахтувала для тебе.
— І вирушимо в Джа Кеведу?
— Ні. Нам треба дістатися в саме серце подій, — принцеса глянула на Шаллан. — Ми подамося на Розколоті рівнини. Слід з’ясувати, чи були колись паршенді звичайнісінькими паршменами, і якщо це так — чим спричинена ця трансформація? Цілком можливо, що я помиляюся, але якщо ні, то саме в них може критися розгадка того, як нормальні паршмени перетворюються на воїнів, — а за мить похмуро додала: — А ще ми повинні встигнути — доки хтось інший не виявився спритнішим та не обернув цього проти нас.
— Хтось інший? — перепитала дівчина, відчувши гострий напад паніки. — То не ми єдині прагнемо розібратися в цьому?
— Звісно. Хто ж бо, по-твоєму, завдав собі стільки клопоту, намагаючись убити мене? — Джасна покопирсалася в купі паперів на своєму столі. — Однак я мало що знаю про інших. Висновуючи з усього, існує чимало угрупувань, які прагнуть вивідати ці секрети. Але достеменно мені відомо лише про одне. Його члени йменуються Примарокровними, — принцеса витягла зі стосу якийсь аркуш. — До них належав і твій приятель Кабсал. На внутрішньому боці його руки ми виявили татуювання з їхнім знаком.
Вона поклала папірець перед Шаллан. Він містив узор із трьох ромбів, що накладалися один на одного.
Це був той самий символ, який показував їй Нан Балат багато тижнів тому. Символ, що його носив Луеш, батьків дворецький, — чоловік, котрий знав, як користуються Душезаклиначем. Символ, який мали на тілі люди, котрі приходили та вимагали від родини повернути фабріал. І вони ж підтримували главу Дому Давар у його боротьбі за титул великого князя.
— Всемогутній, що над нами, — прошепотіла дівчина. І підняла очі від аркуша. — Джасно, я гадаю… мій батько міг бути членом цієї організації.
75 На вершині світу
Великобуряні вітри почали обдувати Далінарову резиденцію — такі могутні, що кам’яна споруда аж стогнала. Навані горнулася до коханого, не відпускаючи його. Як же п’янив її аромат! Князя охопив… сором, коли він уповні збагнув, скільки страху вона натерпілась через нього.
Та поки радості від його повернення вистачило, щоб приглушити її злютованість тим, як він повівся з Елгокаром. Нічого, вона зрештою й сама зрозуміє. Так треба було вчинити.
Щойно великобуря набрала сили, як Далінар відчув наближення видіння. Князь заплющив очі, дозволяючи тому поглинути себе. Він мав прийняти відповідальне рішення. Як же вчинити? Ці візії збрехали йому чи, щонайменше, збили з пантелику. Схоже, він не міг довіряти побаченому — принаймні не так беззастережно, як колись.
Холін глибоко вдихнув, розплющив очі й опинився в якомусь задимленому місці.
Він сторожко роззирнувся довкола. Небо було темне. Далінар стояв посеред рівнини з тьмяного, кольору вибіленої кістки каменю — пересіченої та позубленої, — яка тяглася в усіх напрямках. Просто у вічність. Із землі здіймалися розпливчасті обриси, утворювані виткими струминками сивого диму. Мовби кільця з комина, тільки форма не та. Тут стілець. Там — скелебрунька, що повипускала гудиння, яке плелося в різні боки та зникало. Відразу поруч нього з’явилася постать якогось чоловіка в мундирі, мовчазна й нереальна, і мляво заклубочилася в небо, відкривши рота. Повільно піднімаючись доверху, контури тіла танули та спотворювались, хоча й, здавалось, зберігали свою подобу довше, ніж мали би. Це дратувало — стояти ось так на тій віковічній рівнині під непроглядною темрявою вгорі та спостерігати, як скрізь довкола звиваються витворені димом постаті.
Це не нагадувало жодне з видінь, які він бачив раніше. Складалося таке враження…
«Ні, стривай-но». Князь нахмурився, відступаючи, коли зовсім близько з землі проклюнулися контури дерева. «Я вже бачив це місце. У найпершому з видінь, багато місяців тому». Воно залишилося в пам’яті туманним спогадом. Далінар тоді розгубився, а видіння було невиразне, наче його свідомість ще не вміла сприйняти побаченого. Власне, єдине, що він чітко пригадував, — це…
— Ти повинен об’єднати їх, — прогудів могутній голос.
…саме його. Голос, який долинав звідусіль одразу, від чого утворювані димом постаті розпливалися й втрачали форму.
— Чому ти мені збрехав? — зажадав відповіді Далінар, звертаючись до порожньої темряви. — Я вчинив, як ти сказав, і мене зрадили!
— Об’єднай їх. Сонце хилиться до горизонту. Гряде Вічновій. Справжня Руйнація. Ніч скорбот.
— Мені потрібні відповіді! — прокричав Холін. — У мене більше немає до тебе довіри. Якщо хочеш, щоби я тебе слухав, доведеться тобі…
Видіння змінилося. Він обернувся й побачив, що й досі стоїть на відкритій рівнині, проте в небі звично сяє сонце. А кам’яна порода в нього під ногами тепер виглядала типовою для Рошару.
Дивно, що в одному з видінь Далінар перенісся туди, де не було з ким розмовляти й чого робити. А ще цього разу йому залишили власний одяг. Насичено-синій мундир Дому Холін.
Чи те ж сталося з ним і тоді, коли він уперше потрапив у те задимлене місце? Так… саме воно. Але тепер його вперше відіслали туди, де князь уже бував. Чому?
Холін уважно роздивився пейзаж. Оскільки голос більше не промовляв до нього, він закрокував невідомо-куди, поминаючи розтріскані валуни й уламки глинистого сланцю, гірської породи та гальки. Рослинності не спостерігалося — навіть скелебруньок. Просто безлюдний ландшафт, завалений кам’яними осколками.
Зрештою вдалині постав кряж. Роззирнутися довкола з височини здалося йому слушною думкою, хоча шлях туди обіцяв зайняти багато годин. Видіння не закінчувалось. У таких візіях час нерідко протікав дуже дивно. Тож князь і далі простував угору схилом скельної формації, шкодуючи, що на ньому нема Сколкозбруї, щоб підсилити його. Нарешті, досягши вершини, князь підійшов до краю та глянув униз.
І побачив рідний Холінар — столицю Алеткару.
Який постав у руїнах.
Величні споруди перетворились на уламки. Клинки вітру лежали повалені. Тіл не було — лише роздроблений камінь. Це не скидалось на вже бачене видіння — з Ногадоном. Ішлося не про Холінар прадавніх часів: він дивився на рештки власного палацу. Однак насправді поблизу міста не існувало останця, схожого на той, де він стояв. Раніше у видіннях йому завжди показували минуле. А це що ж — картина майбутнього?
— Я більше не можу боротися з ним, — промовив голос.
Далінар підскочив, зиркнувши вбік. Там стояв якийсь чоловік. Він мав темну шкіру й білосніжне волосся. Високий, із широкими грудьми, але не надто кремезний, він носив екзотичне вбрання дивного крою — широкі складчасті штани й сюртук, який сягав йому лише до пояса. Те й інше здавалось витканим із золота.
Так… саме це вже траплялося з ним — у тому найпершому видінні. Тепер Холін чітко все пригадав.
— Хто ти? — зажадав відповіді Далінар. — І чому насилаєш на мене ці візії?
— Можеш розгледіти це там, — відказала постать, тицяючи пальцем. — Якщо уважно придивишся. Он, бовваніє вдалині.
Роздратований князь кинув погляд у вказаному напрямку, але нічого особливого не помітив.
— Бодай тобі буря, — сказав Далінар. — Невже ти не можеш хоч раз по-людськи відповісти на запитання? Який же тоді сенс в усьому цьому, якщо ти говориш загадками?
Чоловік мовчав. І тільки продовжував указувати пальцем. А й справді… щось там таки відбувалося. Крізь повітря наближалася якась тінь. Стіна темряви. Як великобуряна, тільки неправильна.
— Тоді скажи хоча б от що, — звернувся до постаті князь. — Який історичний період ми бачимо? Це минуле, майбутнє чи щось зовсім інше?
Незнайомець відповів не одразу, але зрештою промовив:
— Тебе, напевно, цікавить, чи це, бува, не картина майбутнього.
Далінар здригнувся:
— Я ж щойно… Щойно запитав…
Це видалося йому знайомим. До болю знайомим.
«Тоді ж він сказав дослівно те саме, — збагнув Далінар, похолонувши. — Усе це вже відбувалося. Я знову бачу те саме видіння».
Постать примружилась, вдивляючись у горизонт.
— Мені несила розгледіти всього, що в майбутньому. От якби Культивація — у неї краще виходить. А для мене майбутнє — наче розколота шибка. Що пильніше вдивляєшся, то рясніші по ній розповзаються тріщини. Найближче майбутнє я ще здатен передбачати, але про віддалене… можу тільки здогадуватись.
— Ти не чуєш мене, адже так? — спитав князь, нажаханий цим запізнілим усвідомленням. — І ніколи не чув.
«Кров моїх пращурів… він не ігнорує мене. А просто не бачить. І загадками не говорить. Таке враження склалося тільки тому, що я сприймав його репліки як зашифровані відповіді на свої запитання. Він не радив мені довіряти Садеасу. Я… я просто неправильно його зрозумів».
Усе довкола Далінара неначе здригнулося. Усі прописні істини — все, що він начебто знав. І сама земля під ногами.
— Ось що може статися, — промовив незнайомець, киваючи вдалину. — І боюся, що й станеться. Це те, чого він хоче. Справжня Руйнація.
Ні, стіна в повітрі не була великобурею. Гігантську тінь утворював не дощ, а хмара пилу. Тепер князь повністю згадав свою давню візію. Тоді вона на цьому й скінчилася — той спантеличено витріщався на стіну пилу, яка насувалася. Однак цього разу видіння тривало.
Постать обернулася до нього.
— Вибач, що чиню так із тобою. Сподіваюся, що все побачене до цього часу заклало підвалини твого розуміння. Однак напевне цього знати не можу. Мені невідомо, хто ти або як тут опинився.
— Я…
Що сказати? Хоча яка різниця?
— Більшість показаного тобі — це картини, які я спостерігав особисто, — продовжував незнайомець. — Але деякі, на кшталт цієї, породжені моїми тривогами. А коли я їх боюся, то повинен боятись і ти.
Каміння двигтіло. Щось спричиняло ту пилову стіну. І воно наближалося.
Земля йшла з-під ніг.
Далінар хапонув повітря. Скельна порода попереду дробилася, розпадаючись, і перетворювалася на порох. Він позадкував, щойно все довкола задрижало — потужний землетрус, супроводжуваний жахливим гуркотом конаючого каменю. Князь повалився додолу.
Настала страхітлива, пронизлива, болісна мить справжнього кошмару. Двигтіння, нищення та звуковий шал, з якими сама земля, здавалось, помирала.
А тоді все минулося. Далінар кілька разів удихнув і видихнув, перш ніж зіп’ястися на ослаблі ноги. Вони з незнайомцем стояли на самотньому шпилі стрімчака. Невеличкій тверді, яка — з невідомих причин — залишилася неушкоджена. Високо здіймаючись у повітря, вона скидалася на кам’яну колону в кілька кроків завширшки.
А вся земля довкола неї зникла. Щез Холінар. Провалився в темну безодню під ними. У князя закрутилася голова від стояння на крихітному останці, який дивом уцілів.
— Що це? — допитувався Далінар, хоча й знав, що співрозмовник його не чує.
Постать скорботно роззиралася довкола.
— Я небагато можу залишити тобі. Лише цих кілька картин — та на тому й усе. Хто б ти не був.
— Ці видіння… вони неначе літопис, правильно? Складена тобою хроніка, книга, яку ти залишив по собі, — от тільки я не читаю її, а дивлюся.
Незнайомець глянув угору.
— Навіть не знаю, чи хтось колись це побачить. Адже мене більше нема.
Далінар мовчав. Він нажахано зазирнув із самотнього шпиля в безодню.
— Та й ідеться не тільки про тебе, — повела далі постать, здіймаючи руку в повітря. У небі замерехтіло якесь світло, що його Далінар не зауважив раніше. Потому замиготіло й інше. Схоже, що сонце поволі згасало.
— Це стосується всіх, — додав незнайомець. — Я мав би здогадатися, що він прийде по мене.
— Хто ти? — спитав Далінар, звертаючись сам до себе.
Постать і досі вдивлялася в небо.
— Я залишаю це, бо має ж щось існувати. Надія дізнатися. Шанс, що хтось зорієнтується, як бути. Ти хочеш боротися з ним?
— Так, — мимоволі промовив князь, хоч і знав, що це було безглуздо. — Не знаю, про кого ти кажеш, але якщо він хоче зробити таке — значить, я битимуся з ним.
— Хтось повинен очолити їх.
— Я зроблю це, — сказав Далінар. Слова самі ли´нули з нього.
— Хтось повинен об’єднати їх.
— Я зроблю це.
— Хтось повинен захистити їх.
— Я зроблю це!
Постать на якусь мить замовкла. А тоді заговорила чистим рішучим голосом:
— Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття. Треба повторити цю прадавню присягу й повернути людям Сколки, якими ті володіли колись, — він глянув на князя й зазирнув йому в очі. — Променисті лицарі повинні постати знову.
— Я й гадки не маю, як цього досягти, — тихо сказав Далінар. — Але спробую.
— Люди повинні дати відсіч усі гуртом, — продовжив незнайомець, підступаючи до Холіна та кладучи руку йому на плече. — Вам не можна поринати в чвари, як раніше. Він-бо збагнув, що дай вам тільки час — і ви самі собі станете ворогами. Що йому нема потреби з вами воювати. Адже можна змусити вас забути, можна нацькувати один на одного. У легендах оповідається, ніби ви здобули перемогу. Але правда в тому, що перемогли вас. І ви знову стоїте на порозі поразки.
— Хто ти? — знову спитав Далінар, уже тихше.
— Шкода, що я не можу зробити більшого, — повторив незнайомець у золотому вбранні. — Можливо, вам вдасться спонукати його обрати представника-«чемпіона». Бо він визнає певні правила. Як і кожен із нас. Це було би вам дуже наруч, а все ж справа непевна. Та ще й… не маючи Зоресколків… Ну, що міг — я зробив. І просто жах, що ось так залишив вас самих-самісіньких.
— Хто ти? — знову спитав Далінар. І в ту ж мить і сам здогадався.
— Я… тепер уже був… Богом. Тим, кого ви називаєте Всемогутнім, творцем людства, — постать заплющила очі. — Але зараз я мертвий. Одіозум убив мене. Вибачте.
Епілог
Про те, що найцінніше
— Ти відчуваєш це? — запитав Дотепник, немовби питаючи в самої ночі. — Щось тільки-но змінилося. Гадаю, це саме той звук, який видає світ, ідучи до вітру.
Троє охоронців стояли зразу ж за міцною та дерев’яною міською брамою Холінара й занепокоєно спостерігали за ним.
Ворота були зачинені, а ті чоловіки належали до нічної варти — не надто доречна назва для них. Вони ж бо не стільки вартували, скільки теревенили, позіхали, грали в азартні ігри або ж — саме тієї ночі — зніяковіло переминалися з ноги на ногу, слухаючи маячню божевільного.
У юродивця виявилися блакитні очі, і через те будь-які вибрики сходили йому з рук. Дехто скаже, що Дотепника мало би здивувати, якого значення надавали тамтешні люди такій простій штуці, як колір очей, але ж той багато де побував і бачив різні форми соціального устрою. Тож конкретно ця не здалася йому сміховиннішою за інші.
Ну й, звісна річ, ті люди чинили так не без причини, адже вона зазвичай існує. І в цьому випадку просто виявилась істотною.
— Ваша Ясновельможносте? — звернувся до нього один із вартівників, дивлячись туди, де на ящиках улаштувався Дотепник. Їх залишив там, склавши у штабель, купець, котрий дав на лапу нічним охоронцям, аби ті подбали, щоби ніхто й нічого звідти не поцупив. Але тому дивакові вони просто правили за зручне сидіння. Поряд примостився його клунок, а на колінах лежав ентір — чотирикутний струнний інструмент, якого він саме настроював. На ньому грають, ось так і тримаючи, — зверху перебирають струни.
— Ваша Ясновельможносте? — повторив вартівник. — Що ви там робите?
— Чекаю, — відказав божевільний. І, звівши очі, кинув погляд на схід. — Чекаю, коли гряне буря.
Від цього охоронці зніяковіли ще більше. Тієї ночі великобурі не прогнозувалося.
Дотепник забренькав на ентірі.
— Давайте заведемо розмову, щоби згаяти час. От скажіть: що саме цінують люди в собі подібних?
Він грав, так наче його слухачами були мовчазні будівлі, провулочки та вичовганий брук. Вартові мовчали. Вони, здавалось, не знали, що й думати про цього вбраного в чорне світлоокого, котрий прибув до міста перед самими сутінками, а тоді всівся на ящиках біля брами й заходився музикувати.
— Ну? — зажадав відповіді Дотепник, на мить припиняючи гру. — Як ви гадаєте? Що за хист повинна мати людина, щоб він був найбільше шанованим, найдужче поважаним і сприймався б як найцінніший?
— Е-е… може, до музики?
— Поширена відповідь, — зауважив той, узявши кілька низьких нот. — Я колись запитував про це кількох дуже мудрих учених. Що вважається в людей найціннішим обдаруванням? І одна вчена назвала мистецький хист, як ти щойно проникливо здогадався. Інша надала перевагу потужному інтелекту. А остання обрала талант винахідника, здатність розробляти й створювати хитромудрі пристрої.
Він не награвав на ентірі певну мелодію, а просто там-сям пощипував струни, час від часу виконуючи гаму або беручи квінтакорд, — неначе ті теревенили між собою.
— Мистецький геній, — промовив Дотепник, — талант винахідника, гострота розуму, творче мислення. Що ж казати — шляхетні ідеали. Більшість людей, коли їх запитуєш, обирає певний пункт із цього переліку й іменує його найвеличнішим даром, — він смикнув за струну. — Як же красиво ми брешемо!
Охоронці перезирнулися. Світло закріплених на стіні смолоскипів фарбувало їхні обличчя жовтогарячим кольором.
— Гадаєте, я цинік, — повів далі дивак, — і зараз, мовляв, скажу вам, ніби люди, позірно цінуючи такі ідеали, нишком шанують значно ниціші вміння, як-от натоптувати калитку чи здобувати ласку жінок. Що ж, я цинічний, однак у цьому випадку й справді вірю в щирість тих учених. Їхні відповіді свідчать на користь людської душі. Бо в серці своєму ми хочемо вірити у видатні здобутки та чесноти, які й обираємо. Ось чому наша брехня — а надто звернена до самих себе — настільки чарує.
І він заходився виконувати справжню пісню. Спочатку простеньку мелодію — неголосну та невигадливу. Якраз для тихої ночі, коли змінився весь світ.
Один із вартових прокашлявся:
— То який же з людських талантів — найцінніший?
У його голосі звучало щире зацікавлення.
— Не маю навіть найменшої гадки, — зізнався Дотепник. — На щастя, не про це в нас і мова. Я ж бо не питав, що найцінніше. Моє запитання починалося так: «Що саме цінують люди…» І різниця між цими формулюваннями водночас крихітна й величезна, мовби весь наш світ разом узятий.
Він продовжив пощипувати струни, виводячи мелодію. Ентір — не той інструмент, на якому можна грати абияк. Так не робиться — принаймні тими, хто має хоч якесь уявлення про пристойність.
— У цьому, як і в усьому іншому, нас видають наші ж дії, — продовжив музи´ка. — Коли художниця створює справжній шедевр — причому в новаторській, самобутній манері, — вона здобуває славу метра й засновує свіжий напрям у мистецтві. А якщо інша, працюючи незалежно від попередниці й виказуючи точнісінько той самий рівень майстерності, повторить її досягнення вже наступного місяця? Чи заживе вона тієї ж слави? Ні. Її вважатимуть епігоном.
Розум. Якщо видатний мислитель розробить нову теорію в математиці, фізиці чи філософії, ми назвемо того мудрецем. Сидітимемо біля ніг цього вченого мужа, ловлячи кожне слово, і запишемо його ім’я на скрижалях історії, щоби тисячі й тисячі благоговіли перед ним. Але якщо хтось інший самостійно сформулює ту ж теорію, проте загається з публікацією хоча би на якийсь тиждень? Чи запам’ятають його як генія? Ні. Про нього забудуть.
Талант винахідника. Скажімо, жінка патентує новий пристрій, що має величезне практичне значення, — хитромудрий фабріал чи ще якийсь подвиг інженерної думки. Вона здобуде славу новаторки. Але якщо друга, не менш обдарована, створить аналогічний пристрій на рік пізніше — не знаючи, що такий уже існує, — чи винагородять її за творчі здібності? О, ні. Назвуть шахрайкою чи плагіаторкою.
Він смикнув струни, і мелодія полилася знову. Але в її переливах, що в’язли у вухах, все ж учувалися нотки ледь помітної іронічності.
— Отже, — повів далі Дотепник, — якого ж висновку ми доходимо? Чи справді геніальний розум — саме те, що й захоплює нас? Якби все залежало від його вигадливості та сили, хіба не шанували б ми таких людей незалежно від того, стикалися ми з чимось схожим раніше чи ні?
Але ж це не так. Порівнюючи два шедеври, які ні в чому не поступаються один одному, ми надаємо перевагу тому, який постав першим. Не має значення, хто й що створює. Важливо створити це раніше за інших.
Тож нас чарує не краса. Не сила думки. Не винахідливість, мистецький хист або майстерність як такі. Найцінніший дар, що його, на нашу думку, може мати людина? — він смикнув за струну, беручи заключну ноту. — Схоже, це ніщо інше, як новизна.
Вартові здавалися спантеличеними.
Брама затряслася. Задвигтіла від ударів іззовні.
— Буря грянула, — сказав Дотепник, підводячись.
Варта кинулася до списів, які поспирала на стіну. У них була вартівня, але та стояла порожнем — вартівники надавали перевагу нічному повітрю.
Брама знову затряслася, неначе з протилежного боку в неї ломився велетень. Охоронці заволали, загукали до варти на гребені муру. Зчинилися хаос і веремія, а ворота глухо гупнули втретє — задрижали, хитаючись, від могутнього удару, ніби в них пожбурили валуном.
А тоді між їхніми важезними стулками встромився сріблястий клинок і знизу вверх перетяв засув, на який вони закривалися. Сколкозброєць.
Ті відчинилися. Вартові повідскакували. А Дотепник чекав біля ящиків, закинувши свій клунок на плече та тримаючи ентір у руці.
На неосвітленій дорозі за ворітьми стояв один-єдиний темношкірий чоловік. Волосся в новоприбулого було довге та сплутане, а вбрання — всього лише подерта смужка схожої на мішковину матерії, обв’язана навколо стегон. Він саме нахилив голову, і мокрі нечупарні патли позвисали донизу, вкриваючи обличчя та зливаючись із бородою, у якій позастрягало листя й навіть кілька гілочок.
Його м’язи лисніли, і був він мокрий як хлющ, так немовби щойно проплив хтозна-яку відстань. Поруч нього стирчав на палець увігнаний в камінь важкий Сколкозброєць, руків’я якого він усе ще стискав у долоні. На клинок упали відблиски смолоскипів, і меч засяяв — довгий, прямий і вузький, схожий за формою на гігантський шип.
— Ласкаво просимо, загублений, — прошепотів Дотепник.
— Ти хто?! — стривожено вигукнув один з охоронців, а двоє інших кинулися забити на сполох: у Холінар прорвався Сколкозбройний.
Незнайомець не звернув на це запитання уваги. Він рушив уперед, волочачи Сколкозбройця, неначе той був заважким для нього. Меч розтинав камінь позаду нього, залишаючи неглибоку канавку. Чоловік крокував нетвердо та, спіткнувшись, заледве не впав. Але вирівнявся, спершись об стулку воріт, і пасмо волосся повисло, відкриваючи очі. Карі, як у простолюдина. Але ошелешені й дикі.
Він нарешті помітив двох вартівників, які нажахано завмерли, наставивши на нього списи. Той здійняв у їхній бік розтулену долоню.
— Ідіть, — хрипко промовив незнайомець чудовою алетійською — без найменшого натяку на акцент. — Біжіть! Бийте на сполох! Здіймайте тривогу!
— Хто ти? — насилу видобув один із вартівників. — Яку тривогу? Ніхто ж не напав!
Чоловік помовчав, схопившись рукою за голову й неначе вагаючись.
— Хто я? Я… Таленель’Елін, Кам’яножильний, Вісник Всемогутнього. Розпочалась Руйнація. О, Господи… вона таки настала. У мене не вийшло.
І повалився долілиць, ударившись об кам’янисту землю, а Сколкозброєць, дзенькнувши, упав позаду нього. Але не зник. Охоронці на кілька дюймів наблизились. Один потицяв у новоприбулого тупим кінцем списа.
Чоловік, котрий назвався Вісником, не ворушився.
— То що ж ми все-таки цінуємо? — прошепотів Дотепник. — Новаторство. Оригінальність. Новизну. Але перш за все… вчасність. Побоююся, що ти запізнився, мій приголомшений нещасний друже.
Кінець першої книги «Хронік Буресвітла»
Прикінцева примітка
«Повéрх тиші осяйні бурі — присмертні бурі — осявають тишу повéрх».
«Повéрх тиші осяйні бурі — присмертні бурі — осявають тишу повéрх».
Наведений вище зразок заслуговує на особливу увагу, оскільки це кетек — один із найдосконаліших жанрів воринського поетичного богослов’я. Аналізований кетек не лише однаково читається як із початку до кінця, так і з кінця до початку (з поправками на іменні та дієслівні форми), а й чітко членується на п’ять дрібніших фрагментів, кожен із яких містить закінчену думку.
Довершений вірш у цьому жанрі має обмежуватися одним граматично правильним і — в ідеалі — глибокодумним реченням. З огляду на труднощі, які виникають при написанні кетека, ця форма свого часу вважалася найвищим і найбільш вражаючим досягненням воринської поезії.
А отже, сам факт, що конкретно цей твір був продекламований на смертному одрі неграмотним гердазійцем, та ще й мовою, якою той заледве володів, заслуговує на особливу увагу. Оскільки в жодному зібранні воринської поезії запису такого кетека не виявлено, видається вкрай сумнівним, що досліджуваний просто повторював почуте раніше. Жоден із подвижників, котрим ми показували зразок, не заявив про знайомство з цим текстом, хоча троє недвозначно похвалили майстерність побудови вірша та висловили бажання познайомитися з автором.
Тож залишаємо Вашій Величності, у хвилину прозорливості, самостійно висновувати про загадку потенційної важливості бур, а також про те, що міг мати на увазі поет, зазначаючи, що тиша владарює як над, так і під вищезгаданими бурями.
Джошор, голова Мовчазних збирачів Його Величності. Танатанев, 1173.
ARS ARCANUM[1]
Десять сутностей та їхні історичні асоціації
Подана вище таблиця містить неповний перелік традиційних воринських символів, що пов’язані з Десятьма сутностями. Сукупно вони утворюють Подвійне око Всемогутнього — очне яблуко з двома зіницями, що репрезентує творення флори та фауни. Воно ж лежить в основі форми піскового годинника, яка нерідко асоціюється з Променистими лицарями.
У давнину вчені додавали до цього реєстру ще й десять орденів останніх, а також самих Вісників, для кожного з яких існувала усталена паралель із відповідним числом і Сутністю.
Не можу сказати напевно, як саме вписуються в цю парадигму десять рівнів Приборкування порожнечі або спорідненої з ним Старої магії — якщо це взагалі не буде наругою над фактами. Проведене мною дослідження з великою вірогідністю вказує на існування ще одного набору здібностей — навіть езотеричніших, ніж Приборкування порожнечі. Стара магія, імовірно, якраз і заповнює ці клітинки, хоча я починаю підозрювати, що вона є чимось абсолютно іншим.
Наразі нами виявлено п’ять типів фабріалів. Технології їхнього виготовлення тримає в суворій таємниці спільнота фабріалірів, однак схоже на те, що вони є результатом натхненної праці винахідників і ніяк не пов’язані з тими містичними актами Приборкування сплесків, які колись здійснювали Променисті лицарі.
Підсилювачі: Фабріали такого типу були розроблені для збільшення вияву чого-небудь. З їхньою допомогою можна створити спеку, біль чи навіть, скажімо, легкий вітерець. Як і всі фабріали, вони заряджаються Буресвітлом. Схоже, такі пристрої є оптимальними для роботи з силами, емоціями та відчуттями.
Так звані «напівсколки» Джа Кеведу є продуктом, отриманим шляхом монтажу фабріала такого типу на лист металу задля поліпшення його міцності. Мною спостерігалися фабріали-підсилювачі, оснащені багатьма різновидами самоцвітів. Гадаю, для них годиться будь-який із десяти Полюсних каменів.
Редуктори: Принцип дії таких фабріалів протилежний тому, на якому ґрунтується робота підсилювачів, і їхнє функціонування зазвичай обмежують ті ж чинники, що й у випадку з останніми. Ті з фабріалірів, чию довіру мені вдалося завоювати, здається, вважають, що можна створити моделі навіть потужніші за наявні — а надто коли йдеться про підсилювачі й редуктори.
З’єднувачі: Зарядивши рубін і скориставшись технологією, яку мені відмовилися відкрити (хоча я маю свої припущення), можна отримати пару взаємопов’язаних самоцвітів. Відповідна процедура передбачає розколювання каменя, внаслідок чого забезпечується синхронність реакції двох його половин, рознесених на відстані. Одним із найпоширеніших пристроїв, принцип дії яких базується на фабріалах такого типу, є телестиль.
При цьому напрямок прикладеної сили й обсяг енергетичних витрат залишаються рівновеликими: наприклад, якщо прикріпити один із них до фізичного тіла зі значною масою, для підняття спареного фабріала доведеться виконати роботу, величина якої дорівнює необхідній у випадку з першим. Схоже, при створенні таких фабріалів залучається певний механізм для регуляції того, на яку максимальну відстань вони можуть бути рознесені зі збереженням функціональності.
Реверсори: Замінивши рубін на аметист, дві його половини можна також зробити взаємопов’язаними, однак породжувані ними реакції стануть діаметрально протилежними. Наприклад, при піднятті однієї з них інша виявиться переміщуваною донизу.
Учені винайшли реверсори не так давно, тож можливості їхнього практичного застосування наразі залишаються гіпотетичними. Здається, під час експлуатації були виявлені певні несподівані недоліки як для фабріалів такого типу, однак мені не вдалося з’ясувати, у чому саме вони полягають.
До цього типу належить лише один фабріал, неформально іменований Запобіжником. Він може попередити власника про наближення певного об’єкта, емоції, відчуття чи явища. В основі конструкції таких фабріалів лежить геліодор. Мені невідомо, чи лише він і може забезпечувати їхнє функціонування, а чи саме цей камінь використовується з іншої причини.
У випадку з фабріалами такого типу обсяг Буресвітлового заряду впливає на дальність дії, а тому розмір самоцвіту набуває важливого значення.
Чутки про дивні здібності Вбивці в білому привели мене до деяких джерел інформації, які, підозрюю, залишаються невідомими широкому загалові. Вітробігуни були орденом Променистих лицарів, які використовували два елементарні типи Приборкування сплесків. У розмовах між собою члени ордену називали наслідки їхнього застосування Трьома викидами.
Такий тип Викидів чи не найчастіше залучався членами ордену, хоча він і не найлегший у виконанні. (Ця честь належить Повному викиду, про який ідеться нижче). Простий викид передбачає скасування природної гравітаційної прив’язки істоти чи предмета до планети під ними та натомість тимчасово притягує їх до іншого об’єкта чи площини.
Внаслідок цього відбувається зміна напрямку тяжіння, що постає в результаті викривлення гравітаційного поля планети. Простий викид дозволяв Вітробігуну ходити по стінах, здіймати в повітря предмети або людей, а також досягати співмірних результатів. Уміле використання цього типу Викидів дає Вітробігуну змогу зменшувати вагу свого тіла, прив’язуючи частини його маси догори. (Якщо точніше, верхня прив’язка чверті маси дозволяє зменшити наявну вагу вдвічі, а половинна прив’язка — досягти невагомості).
Силою неодноразових Простих викидів можна також притягувати предмет або людське тіло до поверхні з подвійним, потрійним чи більшим прискоренням вільного падіння.
Повний викид може видатися дуже схожим на Простий, однак вони ґрунтуються на докорінно відмінних принципах. Коли перший має справу з гравітацією, то другий пов’язаний із силою (або, як називали це Променисті, Сплеском) з’єднання, чим досягалось нерозривне скріплення об’єктів між собою. Підозрюю, що цей Викид міг бути якось пов’язаний з атмосферним тиском.
Для виконання Повного викиду Вітробігун повинен зарядити об’єкт Буресвітлом, а тоді притиснути до нього інший. У наслідок цього обидва об’єкти виявляться з’єднаними надзвичайно потужним зв’язком, розірвати який майже неможливо. Власне, більшість матеріалів самі не витримають натягу, перш ніж вдасться порушити зв’язок, який утримує їх разом.
Гадаю, його насправді можна вважати особливим різновидом Простого викиду. Для виконання цього типу Викиду потрібно найменше Буресвітла, якщо порівнювати з іншими двома. Вітробігун заряджає ним що-небудь, подумки віддає команду, і відповідний об’єкт починає притягувати до себе інші фізичні тіла.
Такий Викид, по суті, створює довкола цього об’єкта капсулу, у якій імітується його гравітаційна прив’язка до земної поверхні під ним. З огляду на це, йому набагато важче притягнути тіла, які торкаються землі, оскільки їхній зв’язок із планетою є найсильнішим. Найлегше може впливати на предмети, що падають чи летять. Можна вплинути й на інші об’єкти, але при цьому необхідний рівень умінь і запас Буресвітла набувають істотнішого значення.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска и скачивания книг
Книжный Бот
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
ВКОНТАКТЕ