Шалений Роберт

7

Тато був здивований.

- Зателефонувати? — спитав він. — Хізер, це було сотні років тому! Я не думаю, що нинішній єпископ щось про це знає. Крім того, єпископи — люди зайняті.

- Я не збираюсь телефонувати єпископу, — відповіла Хізер. — Я хочу запитати Джанін.

- Але не розмовляй більше двадцяти хвилин, — сказала мама. — Тобі скоро час лягати спати. Подивись, як темно.

Хізер знала, що це одне з нечесних виправдань мами. Кухня була в іншу сторону від заходу Сонця, тому тут завжди було темно під час вечері. Але мама хвилювалась через телефонні рахунки, особливо після важкого дня.

- Я дуже швидко, — поблажливо пообіцяла Хізер. Вона вискочила з-за столу та помчала до вітальні, де, звичайно ж, було ще досить сильне рожеве світло призахідного Сонця. Воно пофарбувало руку Хізер в оранжеве, коли та набирала номер Джанін.

- Джанін, — сказала вона, коли Джанін покликали до телефону, — розкажи мені все, що ти знаєш про Шаленого Роберта. Це дуже важливо.

- Я тобі вже розказала, все що знаю, — відповіла Джанін. — Мама з татом, можливо, знають трохи більше, я думаю. Хочеш, щоб я їх розпитала?

- Так, — сказала Хізер.

Джанін не було досить довго. Хізер чекала, і дивилась, як Сонце фарбує зв’язку ключів на дошці біля телефону в усе темніший та темніший рожевий колір. Трохи згодом, вона взяла ключ від вежі та тримала його напоготові. Вона збиралась привести Роберта на кухню, коли Джанін розкаже решту історії. Це мало б утримати його від решти витівок, і показало б мамі і татові, що він реальний. Вона лише сподівалась, що Джанін скаже їй щось таке, що допоможе пояснити більше про нього.

- Ну, — нарешті сказав голос Джанін. Він звучав так, ніби їй не вистачало повітря. — Вибач, що так довго. Мама сказала запитати бабусю, а вона живе навпроти та любить потеревенити. В будь-якому разі, історія така. Не звинувачуй мене. Це те, що мені розповіла бабуся. Вона каже, батько Шаленого Роберта мав дружину, але кохав іншу жінку, яка була…ну, свого роду…, ну добре, бабуся назвала її феєю. — Джанін звучала так, ніби їй незручно це казати. — І ця, інша жінка, була матір’ю Шаленого Роберта. Батько Шаленого Роберта одружився із нею після смерті дружини, коли Роберт був немовлям. Але бабуся каже, що решта родини була в люті і вони ненавиділи нову дружину так сильно та були такі гидкі до неї, що вона втекла та залишила Шаленого Роберта самого у Кастелмайні. І це було незадовго до того, як він почав користуватися магією. Коли він підріс, він читав книжки і навчався та дізнався про магію ще більше. Бабуся каже, його батько дуже пишався ним, але була одна річ… — Джанін знову зніяковіла та зупинилась.

- Продовжуй! — звеліла Хізер.

- Вона, — сказала Жінін, — його мати, розумієш, була лише одна половина Шаленого Роберта, то ж він не міг застосовувати магію весь час, лише вдень. І решта його родини знала про це. Отож, коли його батько помер, його брати захотіли позбутися Шаленого Роберта, бабуся каже, вони чекали поки стемніє. Тоді вони вирізали його серце та поклали в срібну скриню, з якої він не міг його дістати, та поховали обидві частини в тому кургані.

- Як…жахливо! — сказала Хізер. Не дивно, що Шалений Роберт виглядав, так, ніби йому завдали страждань та намагався приховати це. Мабуть, він любив своїх братів та довіряв їм.

- Люди були жахливі в ті часи, — сказала Джанін.

- Це все? — запитала Хізер.

- Ні, - сказала Джанін. — Є ще дещо. — Вона знову зам'ялася. — Кажуть, тому що його мати була… була тим, чим вона була, Шалений Роберт не міг померти. Кажуть, якщо хтось покличе його ім’я біля могили, особливо біля полудня, Шалений Роберт відповість та з’явиться. Бабуся сказала, що існує декілька історій про те, як люди кликали його, а потім втікали як божевільні, коли він з’являвся.

- Бідолаха! — сказала Хізер.

Отже, Роберт вже проходив крізь це. Було дивно, що він, здавалось, цього не пам’ятав. Але він, подумала Хізер, більшість часу був наполовину мертвий, так само як наполовину живий. І кожний раз, коли його викликали, все мало бути новим для нього — новий час в історії, і нова, свіжа пам'ять про те, як люди, яких він любив, намагалися вбити його. Хізер подумала, що на місці Роберта, вона не поводилася би і наполовину так добре. Вона б зробила більше, ніж прості витівки. Вона б спробувала знищити це місце. І вона подумала, що, навіть не зважаючи на те, що він був зіпсованим дитям, його поведінка вказувала на те, що він був хорошою людиною усередині.

Джанін, мабуть, подумала, що ця історія засмутила Хізер.

- Так, але все гаразд, — сказала вона заспокійливо. — Це не зовсім історія про привидів, тому що його сила закінчується із заходом Сонця. Бабуся каже, він повинен повернутися до своєї могили та до свого серця, як тільки сяде Сонце.

- Він повинен? — Хізер кинула шалений погляд на темно рожеве світло, що косо падало крізь вікно.

- Безумовно, — сказала Джанін. — Скарб, про який говорять — це срібна скриня з його серцем.

- Вибач, Джанін, — кинула Хізер. — Мені треба йти. Я повинна ще раз піднятися на вежу. Побачимося, як тільки мій велік полагодять.

Вона кинула слухавку та побігла на кухню. Вона могла б сказати, що Роберт продовжував свої фокуси, тому що було чутно якісь здушені крики та скиглення. Хізер боялася, що Роберт, справді, доведе маму до недуги.

Але звуки лилися з великого плямистого пса. Місіс МакМанус стояла, врісши підлогу, ніби масивне дерево, прямо посередині задніх дверей, блокуючи Хізер шлях до вежі. Вона тримала мотузку, що була прив’язана навколо шиї пса, а пес напружувався, щоб звільнитися.

- І він приходить нізвідки в середині дня, — розповідала місіс МакМанус мамі та татові.

Хізер подивилась у плямисту морду пса. Пес подивився на неї осудливо.

- І навколо зараза, і навколо зараза, і шкрябається у двері, щоб зайти, — сказала місіс МакМанус. — І він нікому з нашого містечка не належить! Я вважаю хтось з туристів викрав містера МакМануса, натомість залишив мені цього звіра.

- Ну, маю визнати, що не бачив вашого чоловіка з ранку, — сказав тато, — але що вражає мене — навіщо було викрадати…Куди ти, Хізер?

- Лише за однією річчю, я залишила… на сходах вежі, - сказала Хізер, розмахуючи ключем, коли намагалась протиснутися повз місіс МакМанус, з іншого від пса, боку.

- Ні, Хізер, — сказала мама. — Час у ліжко. — Вона твердо взяла Хізер за руку.

- Ну, будь-ласка! — звиваючись, сказала Хізер.

- Роби, як мати каже, — наказав тато.

Поки він говорив, Сонце, мабуть, зайшло. Місіс МакМанус заверещала. Раптом виявилось, що вона тримає містера МакМануса за мотузку на його шиї. Містер МакМанус піднявся та зняв мотузку, дивлячись на Хізер із тим самим низькопоклонством та воланням, з якими він дивився, коли був псом. Хізер знала, що отримала ворога на все життя. Але вона знала це й раніше. Вона майже не могла думати про містера МакМануса, через смуток, що охопив її.

- Маю визнати, я цього не розумію, — сказав тато.

«Стриманість року!» — подумала Хізер.

- О! — заплакала місіс МакМанус. — Я стала дивакуватою! Як я могла привести мого власного чоловіка та мотузці, як собаку? — вона опустилася та найближчий кухонний стілець. Містер МакМанус плюхнувся на інший, сердито потираючи свою шию. Мама забула, що збиралась відіслати Хізер спати, та поспішила поставити чайника для чаю.

Здавалося, ніхто не знав, що сказати. Вони збентежено чекали, в той час, як чайник почав свистіти. І поки вони чекали, Хізер здалося, що вона почула галас на дворі, біля задніх дверей. Цей звук походив на перелякане шептання. Якраз, коли в неї виникли здогадки щодо цих звуків, хтось несміливо постукав у двері.

Тато відчинив. Надворі стояла купка блідих, втомлених тинейджерів. Їхні зачіски були в безладі. У декого був порваний одяг. Це робило їх значно молодше, і, якимось чином, зовсім не страшними.

- Вибачте, що турбуємо, — сказала одна з дівчат, ввічливо.

- Ми побачили світло, — пояснив хлопець.

- І, е, ми не знаємо, як це трапилося, але автобус, на якому ми приїхали сюди, поїхав без нас, а ми залишились тут, — сказала інша дівчина.

- Ми, е, щось, типу, загубили лік часу, — пояснив ще один хлопець.

- Краще зайдіть та випийте чаю, — сказав тато. — Хізер, достань ще вісім чашок. Побачимо, що можна зробити. У когось з вас є батьки, яким можна зателефонувати?

Тинейджери боязко зайшли та стали, притулившись до меблів. Містер та місіс МакМанус подивились на них, але нічого не сказали. Хізер поклала ключ від вежі на стіл та обійшла усіх із чашками чаю, відчуваючи все більший та більший смуток. Бабця Джанін була права. Сила Шаленого Роберта дійсно закінчилась із заходом Сонця. Він, певно, повернувся до своєї могили. Хізер визнала, що це розв’язувало усі проблеми, але вона, все ще, не хотіла щоб так сталося. Це було так несправедливо по відношенню до Роберта.

Потім, коли тинейджери зібралися у вітальні з татом, щоб телефонувати їхнім родинам, і мама, все таки, відіслала Хізер спати, Хізер згадала, що Шалений Роберт взяв із неї обіцянку поговорити із ним завтра. Він знав. Він знав, що повернеться до могили після заходу Сонця, і у нього все було заплановано. Від розуміння цього, Хізер значно полегшало. Вона піднялась по сходах в свою маленьку кімнатку в кутку старого замку, посміхаючись. Роберт був сповнений витівок. Завтра вона зрозуміє його краще. Вона зможе пояснити мамі та татові про нього. Вона зможе почати вчити його, як бути сучасною людиною.

Засипаючи, Хізер думала про різні способи, що допоможуть їй врятувати скарб, яким, насправді, було серце Шаленого Роберта…