Серце гріє

ФІГУРИ З ПІСКУ

Хей-Ді. Найзагадковіший корпус Ормрона. Тут не чути збудженого щебету молодших учнів — нітто-хей — і тупотіння сотень ніг. Повітря просочене запахом бальзамічних речовин — миррою, касією та лугом. Ні гарячий подув самуму — пекучий подих пустелі, ні північно-східний хамсин, що несе пил і пісок, ані лагідний теплий сирокко, за яким приходить довгоочікуваний дощ, не могли вивітрити цей дух із темних коридорів, де по кутках о будь-якій порі металися мовби замкнені тіні.

Вен не любив синього корпусу. Чорна черепаха, котра сиділа на кулі, що вінчала дах вежі, здавалося, стежила за кожним, хто насмілився наблизитись до обителі дато Мори. Чорні очі статуї були вирізані дуже митецьки. Рука майстра зробила їх майже живими, тому здавалося, що символ стихії води дивиться просто на тебе.

Атмосфера, якою був оточений синій корпус, виривала його з реальності. Навіть у найясніший і найтепліший день вежа Хей-Ді викликала асоціації з темними безмісячними ночами. У найбільш непроглядні години перед світанком, коли вуличні ліхтарі вже згасли, а лампи в будинках ще не засвітилися, синій корпус здавався особливо похмурим і величним.

Уся ця атмосфера та нависле над головою громаддя вежі змушували майстра Вена якомога повільніше пересувати ноги, хоча його провідники вочевидь квапилися. Їм доводилося зупинятись після кожної пари кроків і чекати, поки майстер наздожене. Однак дорога від воріт магічної школи до входу в обитель Мори не довшала. Рано чи пізно, хоч як зволікай — високі темні двері, прикрашені мозаїкою майже непрозорого синього й темного скла, постануть на шляху та повільно відчиняться, мовби знехотя впускаючи нікчемного смертного в обитель знань.

Двері холу зачинилися за спиною з тихим, ледь чутним шерехом. Вен щоразу напружувався в очікуванні цього звуку — він здавався надто вкрадливим і моторошним. Навіть тупотіння міської сторожі, яка ніби переслідує тебе, звучить веселіше.

Вен спустився п’ятьома сходинками, і опинився біля дверей кабінету Мори. Проводирі нечутно розкланялись і заковзали вгору кам’яними щаблями. Слуги Мори вміли здаватися големами, витканими з води й повітря. Чи вони й були такими?

Вен увійшов не стукаючи. Дато повільно підняла голову та втупилась у гостя світло-блакитними, майже прозорими очима. Її погляд ковзнув по довготелесій недоладній постаті й невиразному обличчю запрошеного.

— Майстре Вен, — Мора встала з-за столу та плавно рушила назустріч гостеві. Вона трішки розтягувала шиплячі приголосні, тому її холодний низький голос нагадував шипіння, — ви не квапилися.

— Усі йдемо до смерті, а до неї не спізнишся, — зауважив Вен, цитуючи когось із класиків магічної школи.

— Це правда, — бліде обличчя ідеальної форми не відбивало ніяких емоцій. — У мене є для вас доручення. Ось, візьміть.

Дато простягла Вену тонку теку. Майстер, не чекаючи на запрошення, сів у крісло. Звичайно, це було нахабством з його боку, але якщо довго стояти в присутності Мори — ноги починали ніби примерзати до кам’яної підлоги.

У підозріло тонкій теці виявився тільки портрет дівчини років чотирнадцяти. На звороті був напис: «Рік 3848, Альрауне».

— Це все? Фотографія мертвої дівки? — дівчина на фотографії вочевидь не мала вигляду живої.

— Чому ви вирішили, що вона мертва?

— Це не так?

Мора не звикла до того, що на її запитання хтось відповідає запитанням. Погляд прозорих очей буквально прицвяхував застиглого в кріслі майстра до його місця. Пасмо чорного волосся з синявим полиском вибилося з високої зачіски й відразу, скоряючись волі господині, повернулося на місце.

— Вона жива, — спокійно промовила Мора. — І ви повернете її в Ормрон.

— За допомогою портрета? — Вен простяг руку й поклав теку на кам’яний стіл дато. Для більшого ефекту він би підвівся, але в присутності Мори й це вимагало певних зусиль. — Неможливо.

— Вам це над силу? — в голосі Мори зазвучало презирство.

«Хоч якась емоція», — подумав Вен.

— Якщо ви знаєте когось, кому це до снаги, зверніться до нього.

Майстер доклав зусиль, аби відірватися від крісла, й рушив до дверей. Він, звичайно, розумів, що розмову далеко не завершено, але час було розпочинати торг.

— Три тисячі золотих, — гранд майстриня чудово знала правила гри.

Вен сповільнив крок, але не зупинився.

— П’ять тисяч.

Вен свиснув би, якби не побоювався, що це коштуватиме йому голови. Схоже, дато Морі дуже потрібна була ця дівчина.

— П’ять тисяч золотих і додаткова інформація про цю… Альрауне, — оголосив майстер свої умови.

— Альрауне? — Мора на мить затнулася. — Ах, так. Вона вирушила в Лусканію. Це все.

— Напевно, їй знадобилася допомога когось зі школи, щоб пройти через портал. Якщо допитати цю людину…

— Неможливо, — Мора перервала його міркування. — Він… до певної міри… Більше не доступний.

Якби Вен уперше спілкувався з дато Морою, в цьому місці вкрився б холодним потом. Жодних сумнівів у тім, чому цей нещасний «більше не доступний», не виникало. Уяви Венові забракло, аби пригадати всі можливі види тортур, яким піддали зрадника, якщо в того самого забракло глузду добровільно розкрити собі живіт. Утім, для грандмайстра-некроманта й це не становило проблеми.

— Мабуть, це мені знадобиться, — Вен зробив крок до столу та простяг руку до теки. Мору притягла її до себе, похитала головою.

— Ніяка інформація про це… про Альрауне, — виправила себе Мора, — не повинна вийти за стіни мого кабінету.

Вен кивнув, вийшов із кімнати, причинив за собою двері й не зміг стримати полегшеного зітхання. Його не почув ніхто, крім дато Мори. Вона відкинулася в кріслі, й вдоволена посмішка промайнула на блідих губах із блакитними прожилками.

Удома Вен передусім подався в підвал. Там він обережно розстібнув сорочку й акуратно витяг із-за коміра тонку шпильку з круглою червоно-помаранчевою голівкою. Пінцетом відкрутив верхню частину, оголив складний механізм. За допомогою тонкої, чутливої до світла плівки й опуклої лінзи Вен завжди міг отримати зображення потрібної речі. Тепер залишалося перенести її з плівки на папір, збільшити й вивчати у всіх потрібних ракурсах. Інтуїція — найрозвиненіше з почуттів майстра — підказувала йому, що це «доручення» чаїть у собі безліч таємниць. І хоча з його спеціалізацією цікавість була б швидше зайвою розкішшю, Вен ніколи не нехтував можливістю отримати інформацію. Оскільки саме інформація найкраще перетворювалася на блискучі золоті монети. Ледь він доторкнувся спеціальним розчином до аркуша паперу, на ньому почало проступати зображення. Спочатку перше — обличчя дівчини, котру йому потрібно було відшукати, а потім і друге, що на даний момент цікавило Вена найбільше — розгонистий підпис на звороті портрета. Майстер посміхнувся, взяв лупу та заходився докладно вивчати напис.

Головною проблемою чарівників Вен вважав зовсім не роздуте самолюбство й навіть не зарозумілість. З усім цим маги могли б упоратися. Найсерйознішим їхнім недоліком була тверда, непохитна віра в магію. Вони носилися зі своїми заклинаннями, немов кухарі з улюбленими приправами. Тільки магія — скрізь і всюди. При цьому з-перед очей всюдисущих чарівників зовсім вислизав той факт, що в багатьох випадках можна обійтися й без бурмотіння заклять. Зо два хитромудрі пристрої, вправність рук і жодного приводу для занепокоєння сторожі. Насправді Вен теж міг за слушної нагоди поцілити в супротивника крижаною стрілою або накласти проклін, але волів обходитися без цього. Магія була добра серед звичайних людей, але шлях, який обрав для себе цей майстер, припускав спілкування з чарівниками. Природно, ще при вході в синій корпус його найуважніше просканували на предмет накладених заклять, перевірили, чи немає в нього з собою алхімічного зілля чи зброї. Та й усередині — варто було б аурі Вена на мить змінити кольори — від юнака залишилася б пляма на мармуровій підлозі. У цій грі майстер робив ставку не на магію, а на науку. І не прорахувався.

Почерк здавався невиразно знайомим. Вен пишався своєю пам’яттю, але зараз ніяк не міг згадати, де бачив таку широку «р», кінчик якої загинався вгору, мовби хвіст гримучої змії. На останній цифрі дати туш розмазалася й у плямі залишився дивний відбиток. Півколо та гострий кутик, поцяткований дрібними смужками. Це нагадувало слід від печатки. Маленької, овальної печатки, такої, як на персні. Від нижньої риски трикутника вбік відходила крива лінія, завдяки якій малюнок нагадував вухо. Звірине вухо. А ще точніше — тигряче. Вен рвучко відсунув папір і підвівся. Мабуть, якби від завдання Мори можна було відмовитися, він зробив би це просто зараз. Печатка з тигром могла належати тільки одній людині в Ормроні. Дато Феалісу, одному з п’яти великих грандмайстрів школи, віртуозові магії металу. Ні для кого не було таємницею, що між п’ятьма дато немає добрих почуттів. Гай і Тахінія спілкувалися частіше за інших, оскільки обоє дбали про магічну школу та її учнів. Інші — Мора, Феаліс і Лавіон — могли роками не зустрічатися одне з одним і були цілком задоволені. Яким же чином портрет, підписаний Феалісом, міг опинитися в Мори? І навіщо Морі дівка з цього портрета? Встрявати в конфлікт між грандмайстрами — таке не могло й у кошмарі наснитися!

Майстер скочив і заходився накручувати кола по лабораторії. Він ніколи не схвалював звички спочатку вплутуватися в бій, а потім з’ясовувати, за що воюємо. Схоже, перш ніж починати пошуки в Лусканії, варто було провести невеличке розслідування тут, в Ормроні.

Вен скінчив вивчення портрета, коли за вікном намітився світанок. Перші промені пронизували небокрай, котрий дедалі світлішав, і по ньому іноді пробігали веселкові хвилі — відбиття купола, що захищав Ормрон від великої пустелі. Мало хто звертав увагу на ці ранні ранкові шуми, пов’язані чи то з активністю завіси, чи з будовою купола. Але Вен не тільки помічав їх. Він бачив, як від року до року вони дужчають. Чи передвіщало це падіння Ормрона під владою вікових пісків, чи щось інше — Вен не знав, та це його й не турбувало. Особливо зараз. Запах таємниці й великого баришу. Майстер відчував його майже фізично. Вечірній страх змінило світанкове передчуття. Якщо Альрауне така важлива для Мори, потрібно дізнатися про дівчину якомога більше.

Насамперед слід було з’ясувати, яким чином Мориному скарбові вдалося втекти. Якщо дівка вміє проникати у свідомість людей, поводитися з магією чи ще щось, звичайній людині недоступне, — Вен мусив був про це дізнатися, перш ніж зіштовхнеться з Альрауне.

Ледь сонце піднялося над стіною, Вен подався в жовтий, центральний корпус. Тільки одна людина в Ормроні цікавилася всіма, знала тут все й про всіх — сото Олія, помічниця й секретар грандмайстра Гая, директора школи, але Олія була надто розумна, надто уважна й надто віддана своїй справі, щоб у неї легко було витягти інформацію. До того ж, вона ставилася до Вена аж ніяк не найкраще. Складно сказати, що більше її бентежило — сумнівні заняття, якими Вен заробляв на життя, чи його нешанобливе ставлення до школи й міста. На думку майстра, Олія просто надто довго працювала з учнями школи й дурнувата звичка контролювати й виправляти чужу поведінку стала частиною її натури.

Олії на місці не виявилося. Двері в кабінет грандмайстра були замкнені. Центральний хол корпусу Хуан-ді — зовсім порожній. Здивований Вен зійшов на другий поверх, але в широких коридорах не було ані лялечки. Нарешті Вен помітив трьох учениць, які збуджено перемовлялися біля вікна. За звичаєм перш ніж наблизитися до дівчат, Вен прислухався, намагаючись розібрати кожне слово.

— Так, уявляєш? Там був справжній елементал! Звичайно ж, майстер Дарт одним ударом його на м’ясо! — очі в учениці сяяли від захвату так, що, здавалося, кидали відблиски на її світле волосся.

— Ні, я чула, що це Нел. Хоча, звичайно, це дурниці. Як такий ідіот міг би зупинити елементала! Сто відсотків, це Дарт! Авжеж, сам він нічого не скаже, він же такий скромний! — підтримала подругу чорнявка, зворушливо червоніючи.

Вен посміхнувся. В одному із завдань йому довелося попрацювати з цим «наймолодшим і найкращим майстром школи». Скромний — останнє слово, яке спало б Венові на думку, якби він описував цю людину. Байдужий — так. Зарозумілий — вочевидь. Здібний — точно. Але скромний? Вен не любив працювати з кимось, і хоча співпраця з Дартом не була найкошмарнішим його спогадом про спільну роботу (юнак принаймні не був тупий мов пробка й не надто педантичний, щоб обурюватися через способи, з допомогою яких Вен наповнював свій гаманець), але все-таки той факт, що поки поруч із Веном був Дарт, Вена не помічала жодна дівчина — зовсім не лестив самооцінці останнього.

— Він повернув Кісімото, й усіх інших, це так круто… — почала перша, але її відразу перебила третя учасниця розмови:

— Там не тільки він був, між іншим. Можливо, звісно, інші йому більше заважали, ніж допомагали, але все одно — команда є команда. Звичайно, кожна мріяла б працювати з та-веєм Дартом, але якби всі мої успіхи приписували йому, я б ще подумала.

— Ой, подумала б вона. Теж мені! — чорнявка манірно повела плечима, зображуючи «міркування» подруги, і відразу переключилася на нову тему: — Але знаєте, все так дивно. Як тільки майстер Дарт повернувся, зчинився такий переполох, як не знаю де. Кісімото вже перевели в синій корпус, із ним щось там зовсім недобре. Інші начебто тут, у лазареті, але до них не пускають! Грандмайстер Гай цілий день у залі для нарад разом із занудою Олією і цим, з пустелі…

— Він такий страшний! Я з ним у коридорі зіштовхнулася й…

— Не перебивай, блін! — (Вен подумки приєднався до вислову.) — Отож, там їх троє, ще й Мора до них приходила. Вони, здається, лаялися. Дуже дивно. Пробачте, вам щось потрібно?

Білявка обернулася до Вена, запитливо втупилась у нього виразними, густо нафарбованими очима.

— Ні. Просто замилувався, — посміхнувся Вен, і поки дами червоніли від несподіваного компліменту, швидко спустився сходами, прямуючи до зали телепортації. Схоже, у школі трапилося щось серйозне. А значить, більшість учителів, майстрів і сото будуть заклопотані. Одні — намагаючись з’ясувати, що ж сталося, інші — приховуючи все це від перших. Усе це було Венові на руку. Що більше уваги мешканці Ормрона приділять події з командою Дарта, тим менше уваги звернуть на дії Вена.

У залі телепортації постійно перебували кілька учениць-помічниць і один з охоронців зали — сото Леонтія, сото Бріан або сото Тосіро. Найпростіше було з Леонтією — наївна та добросердна охоронниця вірила майже всьому, що їй казали. Витягати з таких людей інформацію — суще задоволення. Сото Бріан отримала місце за протекцією дато Феаліса. Здається, вона була якоюсь його далекою родичкою. Бріан знала, що чарівники в курсі, яким чином вона отримала цю посаду, тому з усією запопадливістю намагалася довести всім і кожному, що це заняття їй до снаги. Виражалося це в неухильному дотриманні правил, чого Вен дуже не любив. Але в кожному разі зіткнення з Бріан було набагато кращим за спілкування зі старим Тосіро. Цей вважав залу телепортації священною зоною Ормрона. Старигань ладен був душу витрусити з кожного, хто заходив у його святиню. Хто такий, навіщо прийшов, хто послав, хто посмів — і так далі. До того ж, Тосіро нагадував Вену начальника сторожі одного з міст, у які Вена заносили справи. Заняття майстра не передбачали близьких стосунків із представниками закону, але саме з тим капітаном Вен зіткнувся не на жарт. Отриманий досвід коштував двох зубів і виробив незрушну звичку ніколи не попадатися стражникам.

Ось чому коли він побачив у залі телепортації Леонтію, полегшено зітхнув. Принаймні дізнатися про те, хто з охоронців чергував минулої доби, буде нескладно.

— Ви не бачили тут браслета? — замість привітання звернувся Вен до Леонтії, підозріливо мружачись.

— Браслет? Який іще браслет?

— Ну, вже зрозуміло, що не дешевий. Тут була команда. Новачки. Прямували в… — Вен клацнув пальцями, ніби намагаючись згадати назву міста.

— У Ронтгейм. На північ, — підказала Леонтія.

— Саме так. У Ронтгейм, — Вен озирнувся, ніби обшукуючи залу очима. — І ніхто з учорашньої зміни не заходив?

— Здається, ні. А чому ви запитуєте? — Леонтія остаточно розгубилася.

— Та вже ж не з банальної цікавості, — кинув Вен, його очі звузилися майже до щілинок і втупилися у велике, рожевощоке обличчя сото. — То «здається» — чи не заходив? Нагадую, що п’ятий розділ «положення про функціонування телепортаційних кімнат» говорить, що всі виявлені в залі речі мають бути передані в господарський відділ і потім повернуті власникам.

— Я не розумію… — почала Леонтія.

— Ви не розумієте. А дехто розуміє. Знаєте, як це називається? Крадіжка. І не вперше, — Вен відійшов до вікна, його кроки набули військової чіткості. Зазвичай зсутулена спина випросталася, демонструючи військову поставу. — Хто чергував учора?

— Сото Бріан. Але ми все перевірили, у залі нічого не залишилося.

— Не залишилося? — Вен посміхнувся. — Звичайно ж, ні. Якщо нічого не лишилося, виходить, хтось це «нічого» виніс. Хто з помічників працював учора?

— Ой, я так не згадаю, треба подивитися, — сото вочевидь перелякалася. — Але не може ж бути такого, щоб…

— Що може, а що не може — це ми ще побачимо, — відбився Вен. — Ну, й чого ж ви сидите? Я чекаю!

Леонтія побігла до кімнати керуючого. Там вона тремтячими руками дістала грубу книгу реєстрації, розгорнула на потрібній сторінці та простягла Вену.

— Ось… Тут…

Вен не вдостоїв її відповіді, вивчив графік чергувань і захлопнув книгу.

— Дякую за співпрацю, — церемонно промовив він, але за мить ніби передумав, нахилився до Леонтії та проникливо шепнув: — Звісно, все це повинне залишитися між нами. Я вам скажу так: розслідування триває. Голови летітимуть у багатьох. І вашу допомогу слідству, природно, буде враховано.

— Слідство? — очі в Леонтії розширилися так, що навіть зморщечки зникли. — Якому слідству?

— Ніякому. Нема ніякого слідства. Ви хіба ще не зрозуміли? Нема ніякого слідства, — повторив майстер, натискаючи на кожне слово.

— Авжеж, звичайно. Ніякого… — Леонтія збентежено помотала головою, а Вен уже віддалявся від зали телепортації, підносячи подяку батькам за те, що нагородили його зовнішністю, яка не запам’ятовується. Майстер багато разів користувався вратами для подорожей, але невиразне, цілком позбавлене індивідуальних рис обличчя відразу стиралося з пам’яті. Доволі корисна властивість для людини його професії.

Вен ніколи не називав себе злодієм — розкрадання чужої власності хоча й входило в його роботу, але не вичерпувало її. Самому собі майстер здавався кимось на кшталт мисливського собаки. Знайти сліди, дізнатися, з’ясувати й іноді принести здобич. На початку кар’єри Вен не гребував і замовленими вбивствами, але потім вирішив, що ризик не співставний із винагородою. Торбинка золотих і поперечина з мотузкою — все-таки непорівнювані величини.

Із реєстраційного журналу Вен довідався, що вчора з обер-майстром Бріан працювали три зміни по три учениці. Перша — з шостої ранку до другої пополудні, наступна з другої пополудні до десятої вечора й третя, відповідно, з десятої вечора до шостої ранку. За день до цього за такою само схемою працював Тосіро, щоправда, йому допомагали не тільки дівчатка, а й зо двоє хлопчаків.

Вен не був упевнений щодо точної даті втечі Альрауне. Грандмайстриня Мора напевне розуміла: що раніше почнуться пошуки — то вища ймовірність знайти втікачку. Але, з іншого боку, дато була зобов’язана спочатку замести сліди. Якщо їй знадобилося на це кілька годин, втеча мала відбутися в останню третину чергування сото Бріан, із якою були якісь Хайнан Рашид, Камілла Гаральд і Ре Натцуме. (Вен тяжко зітхнув. Те, що в Ормроні приймали магів із усіх кінців світу, ніколи йому не подобалося. Але його думки ніхто не запитував.) Тепер потрібно було навідатися в архів і дізнатися більше про помічниць охоронців.

Архів школи розташовувався в підвалі жовтого корпусу. Тут на сотнях стелажів зберігалися досьє на кожного учня школи, інформація про всі завдання, звіти з усіх конференцій і засідань ради. Кілька років тому Вен виконав одне делікатне доручення завідувача архівом, після чого отримав доступ другого рівня. Іноді на думку майстрові спадало, що використовуючи деякі деталі та свідчення від «делікатного доручення», котре лишилися в нього на руках, він міг би отримати доступ першого рівня, але поки в цьому не було необхідності.

Вен спустився в підвал, продемонстрував доглядачеві допуск і розпочав пошуки. В архіві панував ідеальний порядок, тому майстрові знадобилося не більше години, щоб знайти інформацію про всіх учнів, які його цікавили.

Першою він вирішив перевірити трійку, що чергувала з десятої вечора до шостої ранку. Цей час здавався йому найбільш підходящим для втечі. Нині, за три години по закінченні чергування, учениці або спали, або обговорювали з родичами та друзями подробиці «нічної подорожі». Діти не вміють тримати язики за зубами.

Хайнан Рашид, зважаючи на досьє, потрапила в Ормрон із одного з бедуїнських поселень у великій пустелі, тому дівчинка жила в гуртожитку для студентів на другому поверсі жовтого корпусу. Туди Вен і подався. Підкоряючись ще одному старому правилу — «не запитуй, якщо можеш підслухати», він завмер біля дверей у кімнату Хайнан. Венові пощастило, дівчина була в кімнаті не сама і, з огляду на почуте, її співрозмовницею була Ре Натцуме.

— Сказано ж було — нікому ні слова! — визначити, який голос належить Хайнан було не складно. Бедуїнський акцент ні з чим не сплутаєш. Зазвичай Вена дратували всі ці «сторонні», не здатні навіть вивчити мову міста, що дало їм притулок, але зараз майстра тішила можливість визначити, хто з дівчат що говорить.

— Так, але між собою ми можемо все це обговорити. Вони нас дві години протримали в синьому корпусі, між іншим. А в мене від нього тиск піднімається й серцебиття частішає!

— Великий пісок, серцебиття в неї! Сказано — нікому, значить, нікому. Ви, світлошкірі, що, власної мови не розумієте?

— Точно. Тільки ти тут усе розумієш. Між іншим, цікавість — частина людської натури. Або у вас, бедунів, не так?

— У нас, бедуїнів, — виправила дівчину Хайнан, наголошуючи на «ї», — якщо дав слово мовчати, то мовчиш.

— Хайнаночко, ну будь ласка… — змінила тактику Ре. — Ну невже ти не розумієш, що я все пропустила! Мені ж цікаво. Ця Бріан, щоб її Сусаноо відніс куди-небудь подалі, послала мене по каву. Бачся, всім не завадить філіжанка перед світанком. І коли я повернулася — вже все скінчилось. Цей обер-майстер, здається, Томасон, чи як його там — уже лежав на підлозі. Між іншим, я відразу зрозуміла, що все, труп. І Бріан перелякана до жаху, руки ходором отак ходять. І все. А ти ж там була! Ну розкажи ж бо! Хто заклинання читав? Він змусив вас допомагати? Кого переносили? Не може ж бути, щоб він один прибіг, змусив вас відкрити портал, а потім помер від щастя!

— Не хули тих, хто пішов за межу. Мертвих потрібно поважати.

— Та не будь ти такою правильною. Між іншим, коли ми цупили яблука з саду Леонідії, ти теж там була.

— Але я намагалася вас відговорити! — обурилася Хайнан і замовкла.

«Давай же! — подумки підбадьорював її Вен. — Ніхто не почує. Майже ніхто».

Нарешті Хайнан зважилася. З її оповіді, пересипаної звертаннями до богів Великої Пустелі, щоб вони пробачили скромній дівчині порушення обіцянки, а також прокльонами на адресу цікавої Ре, яка щохвилини перебивала подругу запитаннями, Вен зрозумів наступне.

До закінчення чергування залишалося три години. Почалася година Тигра — найтихіша в Ормроні. Всі, навіть сото Бріан, почали клювати носом. Щоб не заснути під час чергування, обер-майстер відправила Ре на кухню приготувати каву. Ледь за послушницею зачинилися двері, до зали влетів сото Томасон із кинджалом. Він схопив Каміллу та приставив ніж до її горла. Бріан крикнула бедуїнці, щоб дівчина сховалася за шафу, але Хайнан воліла вдати непритомну. Ця стратегія спрацьовувала з деякими хижаками великої пустелі, то чому б не використати її в Ормроні? Слідом за Томасоном у залу телепортації ввійшов хтось, загорнутий у брудно-коричневий плащ. Томасон наказав Бріан підготувати закляття перенесення. Якесь місто, Хайнан не розібрала назви. Бріан скорилася. Коли символи на помості в центрі залу засвітилися, до кімнати вдерлися кілька чарівників із нашивками сторожі синього корпусу. Бріан уже не могла зупинити закляття. Томасон штовхнув того, кого притяг із собою, так, що нещасний відлетів у портал. Той щось заверещав, голос був схожий на жіночий, але мало там що. Хайнан навіть не була впевнена в тім, що під накидкою ховалася людина. Сам Томасон зрозумів, що добігти до порталу не встигне, й застромив кинджал собі в шию. Заюшила кров, стражники кинулися до Томасона, постамент потух. Усе це зайняло не більше п’яти хвилин. Коли з комірки з’явилася Ре, Хайнан вирішила, що можна «отямитися». Природно, дівчина нікому не сказала, що чудово бачила все. І Ре нікому не скаже, інакше Хайнан повідомить, що дійсно була без тями, а почула історію від Ре, котра нікуди не йшла, а просто ховалася за шторою. Ре обурилася через брехню, Хайнан відповіла, що напарниця повернулася без кави, — й почалася звичайна дівоча сварка, що Вена мало цікавила.

Про сото Томасона Вен міг згадати не так уже й багато. Обер-майстрові було близько п’ятдесяти, більшу частину життя він працював у синьому корпусі, здається, писарем. Яким чином цей крихітний гвинтик у механізмі Гакко Ормрон виявився пов’язаним зі зниклою дівчиною — Вен навіть припустити не міг. Хоча нині замислився і згадав, що Томасон із дружиною жили у великому будинку на центральній вулиці Ормрона, зовсім поруч із головною площею.

Сам обер-майстер носив шиті речі з дорогої, якісної тканини і замовляв костюми не в старої Абели, яка обшивала більшу частину міста, а в Людовика Готфріда Іберійського — найдорожчого майстра у всьому південному регіоні. Іноді Вен подумував темної ночі навідати Томасона та з’ясувати, звідки в писаря такі заробітки, але відволікали важливіші справи. Тепер же без відвідин будинку обер-майстра не обійтися.

Вен став на ґанок, тричі постукав. Уявлення не мав, чи повідомили дружині Томасона про «нещасний випадок» із її чоловіком. «Упав на лопату двадцять разів. А опіки від мурашиних укусів», — посміхнувся Вен. Залишалося діяти за обставинами.

Двері відчинила дружина Томасона. Повненька сивочола пані з ідеальною поставою та королівською грацією. «Ще б пак, на запити такої дружини писареві не заробити». Майстер не оминув увагою ні викладеного у високу зачіску волосся з ретельно зафарбованою сивиною, ні старанно запудрених зморщок, ні дорогої сукні, яка приховувала недоліки статури та підкреслювала чималі, вкриті світлою пудрою груди.

— О, мадам, ви, напевно, дружина обер-майстра Томасона! — вигукнув Вен, церемонно вклоняючись. — До моїх вух доходили чутки про вашу нев’янучу красу, але, зізнаюся, не вірив їм. Тепер же я просто зобов’язаний вибачитися перед вами за свої сумніви. Ви прекрасні, прекрасні! — віддано заглядаючи в очі жінці, Вен лише мигцем глянув на вітальню, за спиною «мадам».

— Ну що ви, — зверхньо посміхнулася дама, розпливаючись у задоволеній посмішці, — не треба! Ви до Томасона?

— Щиро кажучи, так. Кілька днів тому, не пам’ятаю точно, завжди гублюся в товаристві гарних жінок, знаєте… — Вен ніяково поправив хустку на шиї. — Ваш чоловік займається вивченням стародавніх сувоїв?

— Реставрацією, — виправила господиня.

— Так, реставрацією, авжеж. Постійно забуваю це слово. Отож, кілька днів тому я передав йому один сувій. Хотів довідатися, наскільки він стародавній, так, дрібничка по суті, але я, до власного сорому, страх який цікавий. О, напевно, не варто відволікати вас від справ! Можу я побачити вашого чоловіка?

— Томасона немає. Мій чоловік весь у роботі, тому іноді забуває про час. Боюся, нічим не можу…

— Дивна людина! — перервав ввічливе прощання Вен. — Якби в мене була така дружина, я б забував про час удома, а не на службі, — майстер додав обличчю максимально захопленого виразу й відразу заторохтів: — Пробачте, це зауваження було некоректним, я не повинен був… О, напевно, мене краще піти.

— Я думаю, що мій чоловік з’явиться максимум за півгодини. Можу запропонувати вам почекати на нього тут, — барвисті компліменти досягли мети.

— Це не заважатиме вам? Мені б не хотілося завдати вам бодай найменших незручностей.

По хвилинному обміні ввічливими фразами Вен із задоволенням поступився та ввійшов до великої, зі смаком обставленої вітальні. Одна зі стін була заставлена книгами — тут стояли всілякі посібники з роботи зі стародавніми рукописами, які майстер помітив ще з порогу, і дамські романи з усіх кінців світу.

Господиня принесла кавник, пригубила підбадьорливого напою і заснула з блаженною посмішкою на губах просто на середині оповіді про свою останню подорож у Синсвальд на виставку народних промислів. Снодійне діяло лише п’ять-десять хвилин, але для Вена їх було цілком достатньо. Спочатку він зійшов на горище, розраховуючи виявити там домашню лабораторію Томасона. Реконструкція рукописів для школи не могла принести досить грошей, аби утримувати такий будинок. А значить, сото брав замовлення на стороні. У реконструкцію сувою, крім іншого, в «особливих» випадках входило клеймо власника. «Шкода, що я не знав про Томасона раніше, могли б співпрацювати», — подумки зітхнув Вен, забираючись на горище.

На перший погляд, тут не було нічого цікавого. Але якщо придивитись, можна було виявити на вкритій пилом підлозі сліди чобіт, а на віках скринь — відбитки пальців. Вен спустився на другий поверх і зазирнув у спальню. Біля порогу виявив дрібні світло-блакитні крупинки, схожі на пофарбовану манку. Такі залишаються після того, як сонна кулька випустить газ для заколисування та розпадається на дрібні частинки. Сумнівів не лишалося — у будинку побував хтось ще. І, з огляду на складність створення сонних кульок та їхню вартість, цей хтось мав безпосередній стосунок до синього корпусу.

Надія на те, що слуги Мори щось пропустили, була крихітною, але у Вена була суттєва перевага над шукачами грандмайстра: він вже мав справу з «реставраторами» на кшталт Томасона. Після нанесення мазі, яка видаляє чорнило печатки власника, сувої потрібно було помістити в тепле, але не гаряче місце. Днів за два по тому як мазь в’їсться в пергамент і вичавить чорнило назовні, її потрібно було змести щіткою та знову нанести розчин, який розширює волокна сувою, щоб не залишилося слідів від вдавлення печатки в папір. І знову в тепло. Схованка Томасона мала перебувати близько до джерела тепла. Камін не підходив — людина, яка розпалює камін улітку, обов’язково привернула б увагу. Залишалася кухня.

Там Вен подумки похвалив Томасона. Обладнуючи схованку, той не застосував жодної магії, тому слуги Мори, яким і на думку не спало б, що хтось може влаштовувати тайник за допомогою глини, рук і цегли, а не бурмотіння заклинань, не могли знайти нічого.

Майстер ретельно вивчив піч і посовав заслінки димаря. Одна з них під час виймання ледь чутно клацала. Вен дістав із рукава тонку голку та з її допомогою досліджував паз для заслінки. На правій стінці зсередини виявилася маленька кнопка. Її можна було натиснути, якщо відсунути заслінку вбік на потрібну кількість градусів, але Вен упорався голкою. Почулося тихе глухе клацання, і конструкція затихла. Довелося знову вивчати піч, і нарешті з правого боку знайшлася цеглина, що трішки виступала вперед. Вона легко вийнялася зі стіни, залишивши темний, звабливий отвір. Колись замолоду Вен запхав руку в схожий, а по тому четверо лікарів збирали її по шматочках кілька годин. Звідтоді пальці правої руки не відчували холоду, а Вен почав носити з собою кілька зручних щипців і дзеркала зі зручними кріпленнями.

У майстра лишалася хвилини зо дві до пробудження господині. За допомогою маленького ліхтаря й дзеркала Вен вивчив схованку, досліджуючи кожну щілину між каменями. Коли нічого підозрілого не виявилося, на світло було витягнуто пухкий зошит у шкіряній обкладинці та кілька сувоїв. Знайдені речі майстер склав у потаємні кишені, нашиті на внутрішню частину костюма, потім повернув цеглину на місце, приніс із вітальні кухлі, вимив їх, повернувся у вітальню та наповнив ледь охололим напоєм, однак перед цим натяг рукавички.

Вії в дружини Томасона затремтіли.

— І що? — Вен сидів у тій самій позі, що й п’ять хвилин тому.

— Що? — жінка здивовано озирнулася й потрусила головою.

— Ви саме розповідали про ту даму, з якою зіткнулись на благодійному аукціоні в Синсвальді. Ви погано почуваєтеся?

— Ні. Тобто так. Я не знаю.

— Ви раптом сполотніли. Може, вам краще лягти?

— Ні, я…

— Голова паморочиться? Відчуваєте дивну утому, й вам складно сфокусувати погляд на одному предметі? — Вен безпомилково описував симптоми отруєння парами сонних кульок. Його зілля ніяких наслідків не залишало.

— Так, — підтвердила жінка, стомлено потираючи чоло, — звідки ви знаєте?

— О, я хіба не сказав? Я лікар, навчався в медичній академії в Бодіні. Вам необхідно лягти й трохи відпочити. Я обов’язково зайду пізніше та провідаю вас. Хочете, я допоможу вам піднятися в спальню?

Дама відмовилася. Ще б пак — там на туалетному столику стояла така кількість косметичних засобів, що в будь-якої людини виникло б запитання: якщо все це входить у денний макіяж мадам, то що ж із її «природним обличчям»?

За кілька хвилин Вен полишив мадам Томасон і повернувся до себе, щоб якнайшвидше вивчити щоденник загиблого обер-майстра.

Більша частина щоденника була нудними нотатками Томасона про повсякденне життя, скарги на постійно невдоволену дружину та спад зацікавленості з боку клієнтів. Але ближче до кінця щоденника почали з’являтися цікавіші записи.

«Сьогодні грандмайстриня Мора викликала мене до себе в кабінет. Розмова пройшла в її звичайній манері. Вона говорила, а я намагався не цокотіти зубами. Боги великі, ця жінка оточена такою аурою жаху й смерті, що я відчуваю її на відстані кількох поверхів. Що більше вона говорила, то страшніше мені ставало. Вона сказала, що їй відомо про мої таємні оборудки, які я називаю «реставрацією» стародавніх сувоїв. І що ця інформація в будь-який момент може опинитися на столі піклувальної ради. Тоді я вилечу з Ормрона, втрачу не лише всі звання, а й усе майно. Однак якщо поводитимуся розумно й виконувати всі її вимоги, вона крізь пальці дивитиметься на мої непевні справи. Пізніше, аналізуючи нашу розмову, я зрозумів, що це було нічим іншим як пропозицією щодо роботи, виконаною в традиційному стилі грандмайстрині Хей-Ді».

«Уперше був у дальньому підвалі. Мені було так страшно, що майже нічого не зумів розгледіти. Схоже, моя нова робота полягає в тім, щоб записувати хід якогось дослідження, але що буде його предметом — поки не зрозуміло».

«Здається, я справді вляпався в щось жахливе. Чого ще я очікував від співробітництва з Морою! Ця істота, яку вони досліджують, — дівчинка! Жива, з плоті й крові! Мати Сі-ван-му, що ж вони роблять! Мора говорить про неї як про неживий предмет. Що в цієї жінки замість серця?»

«Руки тремтять увесь день. Я намагався заспокоїти себе тим, що ця дитина в будь-якому разі не житиме. Істота, позбавлена мови та розуму. Але як вона кричить! Як вона кричить, коли Мора накладає на неї ці моторошні закляття! Сьогодні, коли професор Гарен вийшов на кілька хвилин і залишив мене з наодинці з дівчинкою, я простяг їй руку, а вона метнулася вбік так, ніби я збирався її вдарити…»

«Вона поклала мені голову на коліна. Як цуценя чи кошенятко. Півроку, цілих півроку я розмовляв із нею, поки Гарен про щось радився з Морою або з іншими професорами. Мені здається, вона розуміє те, що я їй кажу. Бідолашне дитя. Чим вона заслужила все те, що з нею роблять? Я спробував переглянути папери на столі в Гарена, поки він не бачив, але не знайшов ніяких згадок про її батьків і походження. Мені дотепер невідомо, яку мету переслідує Мора».

«Ходжу по краю. Крок убік — і я пропав. Я дав їй ім’я. Альрауне. Ім’я дівчини з одного прадавнього сказання. Не знаю, чому саме воно, та й чи важливо це? З безіменної істоти вона перетворилася на людину. Називаючи щось, ми даємо йому нове життя. Життя, в якому воно залишиться навіть після того, як перестане існувати в цьому світі. Даючи ім’я, даєш історію. Право на пам’ять по смерті. Альрауне. М’який початок, розкотисте «р», яке розсікає ім’я надвоє, та «уне» — «краще» однією з давніх мов».

«Не інакше як Гуань-інь простягла наді мною вербову гілку сьогодні. Я обмовився! Назвав ім’я Альрауне просто при Гарені! Недоумок! А цьому монстрові в людській подобі навіть припало до смаку. В його вустах ім’я моєї дівчинки звучить як проклін. Здається, він навіть дато Феалісу запропонував цей варіант. Як вони можуть? Знаючи, що вона жива. Знаючи, що в неї є ім’я, як вони можуть продовжувати робити те, що роблять? І тільки Мора, як і раніше, зве її «воно». Принаймні грандмайстриня чесна. Альрауне для неї — лише засіб. Тільки для досягнення чого?»

«Альрауне вже доволі непогано говорить, хоча про це знаю тільки я. Розповідаю їй про світ за стінами, про тварин, про інших людей, про сонце. Навіщо я це роблю? Адже нема ніякої надії, що одного разу вона полишить похмурі підвали Хей-Ді. Але вона так слухає, у неї навіть дихання переривається від цікавості. Ніхто й ніколи не слухав мене так. Нікому й ніколи мені не хотілося розповісти все те, що я розповідаю їй. Я немовби наново відкриваю для себе навколишній світ, коли поділяю його з Альрауне. Тим часом Вони не зупиняються. Усе, що я можу, — це дивитися на неї, поки в її тіло вливають отруйні розчини, ріжуть або колють. Іноді вона перестає дихати, й тоді Вони йдуть, аби порадитися, а я говорю, говорю… Усе, що я можу, — це говорити!»

«Вирішено. Усе відбудеться сьогодні вночі. Чи вірю я в успіх? Ні, не дуже. Але я думаю, що вмерти, захищаючи того, хто тобі дорогий, — велика честь. Все моє життя до цього — що воно? Сварки з дружиною, старі сувої, страх, що тебе розкриють, і дзенькіт золотих монет. Хіба це схоже на життя? Але чи може в мене бути інше? Чи воно вже є? Я розробив план, і хай це наївно, але вірю в те, що він спрацює. Що буде далі? Ми втечемо. Ми виїдемо на південь, туди, де небо вдень синіше за море, а вночі чорніше за чорнило, яким я пишу. І буде будинок із білого каменю з різьбленими віконницями та лункими прохолодними кімнатами. Велика бібліотека з тисячами книг. І повітря, що дням плавиться від сонця, а вночі несе вологу. Мрії. Фігури на прибережному піску, які неминуче змиє море. Але хіба це привід, щоб їх не будувати? Нехай усе це тільки в моїй голові, але воно вже існує десь і зігріває мене. Я хочу розділити це тепло з Альрауне. Я хочу навчити її мріяти й показати, що мрії можуть стати реальністю. Так, нехай я старий дурень, але якщо є людина або не-людина, з якою можна розділити мрію, — це найбільший дар богів. І я прийму будь-яку розплату за нього».

Таким виявився останній запис у щоденнику. Вен ретельно вивчив обкладинку і за допомогою кислоти знищив зошит. Ситуація зрозуміла: старий зустрів юну красуню, розчулився, згадав молодість і пафосно проткнув собі шию, спом’янувши наостанок про мораль. Тепер залишалося знайти дівку та повернути Морі. Це має бути нескладно з огляду на те, що втікачка ледве вміє розмовляти й усі її поняття про світ обмежуються барвистими казочками недоумкуватого обер-майстра.

Вен ще раз перевірив спорядження й подався в залу телепортації.

Гераклея. Столиця колись великої імперії, від котрої нині лишився тільки клаптик землі вздовж затоки. Колись це крихітне містечко великої імперії звалося Трапезіусом, та й на карті його позначали завдяки тому, що тут перебував телепортаційний поміст, але пізніше, коли сюди стеклися вигнані із захопленої столиці городяни, селяни, позбавлені земель, постраждалі від воєн купці й солдати з переможеного війська, місто розрослося. Лусканці назвали його Гераклеєю — так само, як і давню столицю, що впала під чобітьми оттоманів. Тут, на випаленій сонцем кам’янистій землі, колись великому народові дали спокій. Відповідно до офіційної легенди, яка тут величалася славетним ім’ям Історії, завойовники розраховували, що люди, які втратили свої посіви, вигнані на найбільш неродючі ґрунти, позбавлені прісної води, швидко здадуться та складуть присягу на вірність всесильному султанові, але їхні очікування не справдилися — один із лусканських священиків, нині прилучений до лику святих, пробив ціпком у камені струмок, щоб напоїти своїх побратимів. Так у лусканців з’явилася вода, а потім нові посіви, нові угіддя й нові надії.

На султана стравив належне враження героїзм супротивників, і їм остаточно дали спокій. Насправді все було набагато простіше. Система воріт, які дозволяли за частку секунди переноситися з одного місця в інше, перебувала під постійним контролем магічних гільдій і університетів. Їхні представники були зацікавлені в безперебійній роботі цієї системи, а війна могла перешкодити цьому. Тому султан зупинився біля нової Гераклеї та не пішов далі. Він міг завоювати дві-три країни, але протистояти тиску магічної ради йому було над силу. Відтак Гераклеї було подаровано кілька років спокійного існування. Доти, поки домовленості між магами й султаном не буде досягнуто. Але навіщо рядовим громадянам знати такі тонкощі?

Зал телепортації в храмі Сонцеликого був зовсім порожній. Ні чарівники не вийшли назустріч, ані охорона. Втім, це не дуже здивувало майстра. Тут, у Гераклеї надто осудливо ставилися до застосування магії, позаяк за місцевими віруваннями дива — прерогатива бога, а ніяк не смертних. Офіційної заборони на використання магії не існувало, проте неофіційне чаклунство всіляко засуджувалось, аж до закидання чарівника камінням просто на вулиці.

Відсутність у державі магів стягла сюди купу всілякої погані. Перевертні, вампіри, гулі та інші істоти тіні, здатні загубитися серед людей, стікалися в Гераклею, аби ладнати свої справи, розважатись і харчуватися. Швидше за все, саме на це розраховував Томасон. У місті, де переважна більшість туристів поводиться неадекватно часами, а решта — постійно, дівчині з підземель загубитися набагато легше.

Тепер потрібно було з’ясувати, що трапилося з дівкою в Гераклеї. Вену довелося довго блукати коридорами храму, перш ніж він знайшов старезного діда, який осудливо дивився на прибульця.

— Тиняються всякі. Погань сама… — пробурмотів дідок, коли наткнувся на Вена.

— І вам добрий день! — відгукнувся той. — Сьогодні тут з’явилася дівчина. На зріст мені десь по груди, волосся темно-руде, шкіра бліда. Куди вона подалася?

— Сором. Зовсім сором втратили! Баба в храмі пресвітлого. Осквернителі, щоб вам! — дід погрозливо застукав ціпком об підлогу. Налякати це могло, мабуть, тільки мурах, якби вони тут були.

— І де вона зараз?

— Вигнав, звісно! З’явилася, баньками луп-луп. «Де це я?» — розходилися тут. Скільки вже кажу — забити діру бісівську, смолою залити дощенту!

— Точно. Обов’язково залити. Куди дівчисько вигнав?

— Геть! І ти геть звідсіля! Безбожники, поріддя бісівське, щоб вам! — зашкарублий палець вказував на двері. Його власник уже тремтів з люті. Вен не забарився, щоб не дратувати дідуся, а в спину майстрові летіли дедалі нові прокльони.

«Ось і побував у світлій обителі Сонцеликого», — посміхнувся Вен, розчиняючи важкі, окуті залізом двері. Вони вивели його на крихітну брудну вулицю, яка за сотню метрів вливалась у площу перед храмом. Видно, його настоятель вважав, що магам не годиться ходити головною брамою і вони цілком обійдуться задніми дверима.

Базарний день шаленів. Над площею стояв рівний гул голосів, який переривався зрідка вигуками особливо голосистих заклиначів.

Вен не любив значних скупчень люду. Він взагалі не вирізнявся любов’ю до людей, а коли їхня кількість перевалювала за десяток — відчував неусвідомлене роздратування. Його чудова пам’ять на обличчя, голоси й звички давала збій, змішуючи все побачене в потворну купу, з якої можна було іноді вихопити очі особливого кольору, розбитий ніс або лисину. Зосередитися в таких умовах було складно.

Майстер озирнувся й полегшено зітхнув. На сходах храму сиділа старчиха — бліда, позбавлена вікових ознак жінка зі старанно схованим під хустку волоссям, гострими ліктями й тонкими, як ниточки, руками. Очі й вуха будь-якого міста — жебраки, злиденні й трактирники. Джерела найнадійнішої інформації, для видобутку якої вистачало десятка мідних монет.

Вен наблизився до старчихи. Та злякано відсунулася. Майстер дістав із кишені срібну монетку, підкинув у повітря й переконався, що відблиски відбитого в сріблі сонця не залишилися непоміченими. Він кинув монетку в олив’яний кухоль і та жалібно дзвякнула. Старчиха зашепотіла чи слова подяки, чи молитви, а чи чогось середнього. Вен дістав наступну монету, але розлучатися з нею не поспішав. Збігла хвилина. Старчиха нерішуче підняла голову й відразу опустила її, побоюючись дивитися на незнайомця.

— Дівчина. Брудний плащ, руде волосся. Її вигнали з храму. Куди вона подалася?

Жінка мовчала. Вен дістав ще одну монетку й підкинув обидві, прислухався до мелодійного дзенькоту.

Тремтячою рукою старчиха вказала на ятку пекаря: там рожевощокий чоловік років сорока в брудному білому фартусі жваво переконував бабусю у свіжості хліба. Вен кинув старчисі обіцяну монету й рушив до торговця. Варто було майстрові відійти від жінки на кілька кроків, як до тієї підлетів вгодований чоловік і вирвав кухля з її рук. Він щось викрикнув і замахнувся. Жінка розпласталася на сходах, прикриваючи голову руками. Але удару не було, видно, цьому завадив блиск монет на дні кухля. Вен байдуже відвернувся, але за мить хтось схопив його за рукав плаща. Перед майстром з’явився той самий чоловік.

— Пан такий щедрий! Може, ви бажаєте ще чого-небудь? Будь-які послуги, все, що завгодно… — на спітнілому червоному обличчі застигла послужлива посмішка.

— Зникни, — коротко кинув Вен, звільняючи руку. Нещасний відразу відскочив, завмер на мить, і знову рушив до старчихи, на ходу закачуючи рукави та викрикуючи щось про гарного клієнта й ледачу бабу. Майстер не звернув на це жодної уваги. Щойно пекар скінчив розмову з клієнткою, як повернувся до Вена й мало не у вухо тому прокричав:

— Свіжі булочки, ватрушки й калачі. Хліб житній, пшеничний, вівсяний і ячмінний! Найсмачніший хліб у Гераклеї! Купуй мерщій!

— Я отут декого шукаю, — почав Вен, але пекар перебив його гнівним вигуком:

— Коли не по хліб — вали звідси. Не заважай чесним людям заробляти на масло!

— Хіба може чесна людина не допомогти іншій чесній людині? За добро буває відплата, чи не так? — Вен дістав із кишені ще одну срібну монетку. Зазвичай він так не розкидався грішми, але оскільки справу було майже завершено, майстрові не хотілося гаяти час на дипломатичні хитрування.

— Добре, кажи, — милостиво дозволив пекар.

— Дівка літ чотирнадцяти. Руде волосся…

Венові знову не дали скінчити:

— Ах, то ти цю паскуду шукаєш! Злодюга клятущий! Такий само, як вона! Ну-бо паняй звідсіля, інакше варту погукаю!

Варта вочевидь була б тут зайвою. Тому Вен акуратно ткнув пекаря голкою в бік, перериваючи словесний потік, і зашепотів у вухо:

— Якщо чесну людини змусити, вона може легко перетворитися на вбивцю. Стули пельку та слухай. Дівка сама не своя, схиблена трішки. Її батьки, не останні в місті люди, послали мене її відшукати й заразом відшкодувати збитки тим, кому вона нашкодить. Але оскільки від відшкодування ти щойно відмовився, я можу знайти не дівчинку, а її викрадача. Я отримаю винагороду, а ти — шибеницю. Багаті жартів не люблять, ти ж знаєш. Тож краще нам, як чесним людям, по-дружньому побалакати й розійтися в різні боки. Згоден?

Пекар сполотнів і повільно кивнув. Вен забрав голку в рукав, але відсовуватися не став.

— То що? Ти її бачив?

— Бачив. Вона в мене булку поцупила. Взагалі ненормальна! Підійшла, каже: «їсти хочу» — і булку хап! А я тільки крам розіклав. Все свіженьке, просто з печі! Я, природно, схопив її, підкликав варту, її й повели.

— Куди повели?

Переляканому торговцеві не спало на думку, що найнятий гераклейськими багатіями «детектив» просто зобов’язаний знати, куди тут водять злочинців.

— У каталажку, куди ж іще. Тут недалечко. Там потримають до заходу сонця, потім переведуть у фортецю. Все, я нічого більше не знаю, ім’ям Сонцеликого присягаюся!

— Ну, якщо ім’ям Сонцеликого… — посміхнувся Вен. — Як ти розумієш, багатіям схиблену дочку ні до чого у світ виводити. Так що ти мене не бачив, я тебе не бачив.

— Звичайно, — затрусився пекар. — Я нікому й слова не скажу. Мовчатиму, як риби у воді. Нікому ні слівця, ані півслівця.

У Вена не було ні часу, ні бажання вислуховувати запевнення у вічній вірності, бо він квапився до арештантської, однак прихопив із ятки пишного золотавого калача.

«Каталажка» — кам’яний будинок у внутрішньому дворі біля фортечної стіни — виявилася несподівано маленькою. Або в Гераклеї майже не було злочинності, або злочинців тут просто не ловили.

Двоє стражників, які стояли при вході, не звернули на Вена жодної уваги. Він навіть трохи засмутився, оскільки дуже полюбляв дурити міську сторожу.

Всередині було темно. Кілька променів полуденного сонця пробивалися крізь вузьке заґратоване вікно в стіні. У ніс ударив запах прілої соломи, поту й бруду. Частина кімнати губилася в темряві, поки очі звикали до відсутності світла, Вен устиг розгледіти тільки пруття ґрат і брудне ганчір’я за ними.

Стражник за дерев’яним столом повільно підняв голову, й каламутні очі витріщилися на новоприбулого.

— Ви… навіщо… будете?.. — стражник намагався згадати офіційну форму привітання, але після другого слова впав у відчай.

«Цікаво, що із цим нещасним зробить капітан варти, коли побачить його в такому стані? Я б не відмовився від цієї вистави», — подумав Вен. З його неприязню до міської варти могла позмагатися хіба неприязнь до чарівників. Не було жодних сумнівів у тім, що розмовляти зі стражником буде складно. Від нещасного не пахло алкоголем, але його зіниці були розширені, руки вкриті червоними плямами, а сорочка просочилася потом. Симптоми не викликали сумнівів — стражник бавився ластівчиною травою, котру тут називали підтинником. Звичайна, здавалося б, травичка із жовтими квіточками. З’їв трішки, й у голові туман, на душі легко… І на думку не спадає, що коли жодна тварина, крім плямистих оленів, цієї травички не їсть, значить, щось із нею не гаразд. А з іншого боку, стан слуги правопорядку дозволяв Венові без перешкод оглянути темницю, що він і зробив негайно. Стражник на знак протесту спробував підвестися зі стільця, але це вже було йому над силу.

Намагаючись дихати якомога рідше, Вен наблизився до клітки. Брудне шмаття на підлозі виявилося бурлакою, котрий мирно дрімав на смердючій соломі. У дальньому кутку скулився худий обшарпаний парубійко. Його боса п’ята окреслювала візерунки на брудній підлозі, й хлопець був не на жарт захоплений цим. Третім був чоловік у пом’ятому капелюсі та брудній сорочці, зважаючи на синець, який займав півобличчя, той або потрапив сюди за бійку, або вчинив опір під час арешту. Ув’язнений зосереджено гриз нігті.

— Агов, ти, — покликав Вен парубійка, але той навіть не поворухнувся.

— Чого треба? — забіяка виплюнув на підлогу обкусаний ніготь. — Він тебе не почує. Малахольний. Дах тю-тю.

— А в тебе з дахом усе гаразд?

— Залежить від того, хто запитує, — пивний дух із рота в арештанта змусив Вена прикрити рукою обличчя.

— Вранці сюди привели дівчисько. Середнього зросту, руде. Де воно?

— Дівчисько? Пам’ятаю. Миленьке. А ти їй хто, татусь? — зацікавлений чоловік підповз до ґрат.

— Де вона?

— Я тобі що, довідник? — спробував обуритися в’язень, але Вен однією рукою вчепився йому в шию, а другою націлив блискучу голку в очне яблуко. Нещасний завмер.

— Де вона? — повторив майстер.

— Забрали. Фіфа якась припхалася, зі стражником побалакала і повела дівку. Я дивлюся, вона цьому пакуночок тицьнула, а в ньому, звісно, що — травичка. Тільки вони пішли, той зажував і відлетів.

— Що за «фіфа»?

— Та не знаю я її! Вона не вперше приходить. Щоразу, як дівчисько в камері, вона тут як тут. Потішитися не дасть. Я тут частенько…

— Завсідника одразу видно, — глузливо промовив Вен. — То що з цією «фіфою»?

— Я раніше думав, що вона там благодійниця яка, але тут скумекав, чого б то благодійниці охоронцеві травичку тицяти? Це все. Правда, все!

Венові все це не сподобалося. Дуже не сподобалося. Він розраховував, що Гераклею Томасон обрав випадково. Але варто було дівиці опинитися тут, як її відразу хтось прибрав до рук. З іншого боку — якщо ця «фіфа» дійсно й раніше забирала з арештантської дівчат, те, що сталося з Альрауне, могло бути збігом.

Розраховувати, що стражник розповість бодай щось, було безглуздо. Той зі щасливою посмішкою обіймав залізний глечик на столі та шепотів йому щось ніжне.

На свіжому повітрі Вен подався до стражників, захоплених розмовою.

— Добрий день. Пробачте, що перериваю вас, але мені потрібна допомога…

Двоє здорованів з мечами при поясі замовкли й повитріщалися на Вена.

— Я недавно в місті, планував тут влаштуватися. Низький рівень злочинності, гарні дороги, чудовий клімат — чого ще треба людині для щастя?

— І що?

— Сьогодні вранці я був тут неподалік, і мою увагу привернула одна дама. Ну, ви знаєте, як це буває…

Стражники загоготіли.

— Річ у тім, що вона виходила з арештантської. Здається, з нею була якась дівчинка, я не розгледів. І тепер мені просто життєво необхідно довідатися, хто вона. Я впевнений, вона була тут не вперше. Ви знаєте, хто це?

— Ще б пак. Це ця, як її, ну?.. — стражник запитливо втупився в обличчя напарника, але той лише знизав плечима.

— Не пам’ятаю, як її звати, — провадив стражник, — Меліса, чи що? У неї якийсь пансіон для дівок. Збирає всяку потолоч.

— Але пика в неї нічогенька, — перебив його товариш.

— Це точно. Раз на місяць, здається, приходить. У них, видно, з капітаном змова якась, бо інакше як би цих дівок із камери випускали?

— Не випускали б, звісно. Пансіонат цей за містом. З північних воріт прямо, до лісочку, а там праворуч — і ввіпрешся.

Охоронці знову загоготіли, але щоб з’ясувати, що їх розвеселило цього разу, в майстра не було ні часу, ні бажання.

Вен розкланявся й повернувся на площу. Оскільки стражники підтвердили, що «фіфа» на ймення Меліса буває біля фортечної стіни регулярно, все це могло бути простим випадком. Подібна легенда чудово спрацювала б для порятунку Альрауне, але зважаючи на щоденник, обер-майстер мало замислювався про те, що буде після їхньої з дівчиною втечі з Ормрона. «Лише збіг обставин», — спробував заспокоїти себе Вен, але йому це не вдалося.

Підозри посилилися, коли в найближчій харчевні не виявилося жодного візника, готового за двійко золотих доставити майстра до пансіону. Здоровенні, на голову вищі за майстра візники, щойно чули про місце, куди Вен просив його доправити, миттю відмовлялися від щедрої платні. Можливо, їх лякав ліс навколо пансіону. Туди без нагальної потреби не ходили навіть у сонячні дні. Крім цього, садиба, у якій розташувався пансіон, теж мала недобру славу. Багатьох дивувало рішення леді Меліси влаштуватися в такому місці. Дехто вважав, що причина цього — підвищена чоловіча увага, якою користувалися Меліса й багато хто з її дівчисьок. Видно, відвозячи їх за місто, власниця пансіону намагалася втримати дівок від гріха. Але водночас ходили чутки, що сама господиня не менш загадкова, ніж будинок, у якому вона оселилася.

Як вдалося з’ясувати майстрові, Меліса з’явилася в місті незабаром після війни й відразу взялася до сиріт. Звідки в неї гроші на утримання пансіону і його мешканок — ніхто не знав, а Меліса втаємничувати будь-кого у свої справи не поспішала. Кількість загадок у цій справі не зменшувалася.

Нарешті в третій за рахунком харчевні Вен знайшов візника, який після невеличкого торгу взявся доправити Вена до пансіону, а потім разом із «племінницею» повернути в місто. Зважаючи на зовнішній вигляд візника і його кибитку — майстер був останнім шансом на заробіток, оскільки важко знайти охочого їхати кілька годин із п’яним візником у напіврозбитому візку.

Передчуття Вена не обдурили. Дорогою у кибитки відвалилося колесо, його лагодження зайняло кілька годин, після чого стало зрозуміло, що до пансіону подорожани доберуться в найкращому разі над вечір. Щойно це дійшло до затуманеної алкоголем свідомості візника, той вирішив повернутися в місто. Венові довелося неабияк попрацювати з пожадливим п’яницею, відмовляючись платити за ненадану послугу, аби переконати візника їхати далі.

Пансіон, будинок у луганському стилі, справляв змішане враження. Масивні темні стіни та кам’яне склепіння робили будівлю важкою, ніби втиснутою в землю, натомість як вузькі загострені догори віконні арки, що нагадували стріли, тягли її вгору. Невідомий архітектор подбав, щоб ідеально вписати будинок у навколишню природу. Складалося враження, що замок будувався не за допомогою каменярів і теслярів, а визрів усередині лісу, як зріє насіння тополі чи берези, підняв темну голову, поступово розростаючись вшир, розсовуючи коріння та крони дерев. Освітлені променями призахідного сонця кам’яні стіни почервоніли, голі гілки засохлого плюща, який плівся по стінах замку, нагадували кровоносні судини.

— Ти того, швидше, — попросив візник і судомно ковтнув.

— Дочекайся мене… тобто нас, — швидко поправився Вен, зістрибуючи з підніжки.

Будинок здавався зовсім порожнім. Відбите в шибках сонце засвітило вікна золотим сяйвом, але було помітно, що це тільки зовнішнє світло. Ніхто не гукнув майстра, коли той підійшов до дверей і розчинив важкі дерев’яні стулки.

У будинку панувала тиша. «Що завгодно, але це не пансіон», — вирішив Вен. Грубий шар пилу на поруччі сходів, дивани, вкриті вицвілою тканиною, — все свідчило, що в цьому будинку не жили. «Прекрасна леді, про яку ніхто нічого не знає, раз на місяць навідується до в’язниці, щоб забрати звідтіля дівку, а далі цієї дівки ніхто не бачить. Сьогодні вона забрала чергову дівчинку. Сьогодні. На молодик». Варто було цій думці сяйнути майстрові, як він про себе вилаявся трьома мовами. Споконвічне прагнення людей уникнути смерті призводить до появи таких, як Леді Мелісса — Стригоайка — жінка-чарівниця, що прийняла силу від народу ночі, вимерлого й переродженого в новій формі, щоб жити вічно. І потрібно для такого життя тільки раз на місяць, на молодик, висмоктати з молодої дівчини трохи енергії. Дівчина втратить цю енергію та помре, а Стригоайка житиме ще місяць. Вічна молодість в обмін на чиєсь життя — хто б відмовився?

Майстер замислився. Стригоайки — розумні, живучі, верткі, а найголовніше — вже мертві створіння. Убити подібну тварюку ще раз непросто. Дуже непросто. Чи воно того варте? П’ять тисяч золотих, визнання Мори й можливість нарешті покинути цю обридлу роботу, купити будиночок біля моря та жити в достатку до кінця своїх днів, гуляючи бережком і підстригаючи троянди, але висока ймовірність так ніколи й не вийти із цього будинку — або гнів Мори, можливе вигнання з Ормрона й цілковита безпека.

Врешті-решт із тяжким зітханням Вен обігнув сходи, що вели нагору, пройшов через кухню й там знайшов маленькі дверцята, за якими починалися сходи в підвал. Нежиті вирізняються дивною любов’ю до землі.

Він дочекався, поки очі звикнуть до темряви, й почав спуск. Холод від кам’яних щаблів відчувався навіть крізь підошви чобіт. Тхнуло мокрою глиною і цвіллю. Сходи вперлися у вузький прохід, освітлений з одного боку. Майстер прислухався.

— …Гарна. У тебе таке дивовижне волосся. Ніколи не зустрічала такого темно-рудого відтінку. Схоже на кору дерев… Не бійся, нічого не бійся, я не заподію тобі шкоди, — голос звучав м’яко та заспокійливо. Він струменів, неначе шовк поміж пальців — гладенький, прохолодний, чуттєвий.

— Я не боюся. Навіщо ми прийшли сюди? — вочевидь це була Альрауне. Вона говорила тихо й повільно, ніби куштувала кожен звук на смак.

— Дивна шкіра. Чиста, оксамитова. Така шкіра й волосся такого кольору. Звідки ти?

Стригоайка вирішила поговорити з жертвою — не інакше як для кращого травлення. Майстер намацав у лівому рукаві алхімічні голки. На відміну від звичайних сталевих, ці були вкриті різними зіллями, на всі випадки життя. Вен узяв по тонкій голці в кожну руку і завмер біля самого входу. Сподівався, що йому вдасться вразити Стригоайку з першого удару. По голці на кожне серце. Тривалий бій міг виявитися майстрові над силу — вертка, швидка й дуже сильна відьма, яка напевне зберегла деякі чаклунські навички зі свого «прижиттєвого» арсеналу, — надто сильний супротивник для відкритого бою.

Стригоайка відчула його на одну мить, на удар серця раніше, ніж було потрібно.

Перша голка пробила одне з сердець, а друга лише дряпнула шкіру на передпліччі. Відьма рвонулася вбік, до стіни, й відразу, не підвладна жодним земним законам, злетіла в повітря, завмерла в темному куті між кам’яним муром і дерев’яним настилом даху.

Вен відкотився вбік, прокреслив на вкритій пилом підлозі коридору широку смугу. Альрауне стояла в центрі кімнати, озираючись навсібіч. Стрига мовчки метнулася вперед, у коридор. Вен, передчуваючи цей маневр, вихопив нову голку й метнув її. Цього разу голка встромилася в білу, вкритою синьою сіткою судин шию. Відьма загарчала, відштовхнулася від стіни, і тої ж миті потужний удар збив майстра з ніг, мало не вніс у кімнату. На обличчі у Вена залишилися краплі чорної крові. Він наткнувся спиною на стіну, навіть не встиг відчути болю й відстрибнув до великого каменя в центрі, біля якого стояла Альрауне.

— Пригнися, ідіотко! — вилаявся Майстер, смикаючи дівчину за руку. Та зацікавлено витріщалася на нього, нахиливши голову до плеча, немов горобець.

Стрига зачаїлася в коридорі. До Вена долинули тихий дзенькіт і гарчання. Леді Меліса витягла голки й відкинула їх. Напилення, досить дієве проти всілякої нежиті, вже всоталося в кров, послаблюючи монстра.

Майстер визирнув зі схованки та рвучко сіпнувся вбік. Крижана стріла встромилася в щілину між цеглою і відразу стекла на підлогу каламутною калюжкою.

Слідом за стрілою в кімнату влетіла стрига. Її скорчені руки з темними, загнутими донизу, мов у яструба, пазурами промчали за кілька сантиметрів від Венового обличчя. Той стрімко відштовхнувся від підлоги, перекотився на спині через камінь і опинився по інший бік жертовника, вкритого слизькою кров’ю відьми. З її ран струменіла кров, організм, який усі сили витрачав на підтримку життя в давно мертвому тілі, більше не міг приховувати реального образу нежиті. Шкіра пожовкла й обвисла на кістках, немов тонкий пергамент. Волосся, колись яскраво-руде, побіліло. Риси обличчя загострилися, білки стали попелястими, а радужна оболонка — яскраво-жовтою, вона майже світилася.

— Мисливець за нежиттю? Скільки тобі за мене заплатили? Я дам більше.

— Не потягнеш, — посміхнувся Вен, викидаючи з рукава нову голку. Відьма блискавично кинулася вперед, голка не досягла своєї мети, вразила її в передпліччя. Але це не завадило Стригоайці схопити дівчину й прикритися нею, мов щитом. Тепер майстер не міг пробити відьмі друге серце, не проткнувши голову Альрауне.

— Хоробрий, але дурний, — прохрипіла Стрига, й цієї миті нова голка Вена пробила праве передпліччя Стригоайки. Голка була зачарована, щоб у польоті набирати максимального прискорення, тому вдарила з такою силою, що не лише пробила тіло відьми й відкинула його до стіни, а й застромилася в твердий камінь.

Крик завмер на знекровлених губах. Замість прокльону, стригоайка викинула вперед майже не рухливу ліву руку, й нова крижана стріла зірвалася з її пальців. Але тепер вона мітила не у Вена, а в Альрауне. Майстер кинувся вперед, щоб захистити свої п’ять тисяч золотих, стріла розчинилася в повітрі, відьма смачно плюнула й крапля слини, стрімко збільшуючись, упала на ноги майстра. Зелена маса миттєво загусла, приковуючи його до підлоги. З голосним криком стрига звільнила плече, залишивши на голці клапоть сукні та згустки крові. Хилитаючись, вона ступнула кроків зо два й схопила Альрауне за плечі.

— Пізніше ми любенько поговоримо. А поки що мені потрібно де з чим скінчити, — відьма чи то захекалась, чи засміялася. — Ти ж не думав, що я завдам шкоди своєму джерелу?

— Джерелу? — перепитала Альрауне, серйозно дивлячись на стригу.

Вен спробував підвестися, але застигла слина тримала міцно.

— Не бійся, дитинко. Все буде добре. Повернися до мене.

Дівчина беззаперечно послухалася.

«Божевільна. Вона зовсім ненормальна!» — промчало у Венових думках. Майстер гарячково намагався щось придумати. Врешті-решт, він був готовий дозволити стригоайці підживитися цією дівкою, але знайти в цьому замку вічний спокій у його плани точно не входило.

Стрига нахилилася та вп’ялася зубами в теплу, золотаву шкіру жертви. Венові здалося, що він чув задоволене гурчання…

Те, що відбулося далі, передбачити було неможливо. З голосним нелюдським лементом відьма сахнулася від дівчини. Худі, вузлуваті руки, мов два потворні птахи, заметалися по грудях стриги, намагаючись позбутися невидимого тягаря. Відьма хрипіла, намагаючись втягти хоч трохи повітря. Вона осіла на землю, безупинно б’ючи по власних грудях. Її шкіра взялася струпами, оголюючи кістки. Сиве волосся стрімко рідшало. Тихо потріскуючи, відьма ще намагалась дихати, але вже перетворювалася на порох.

За мить від леді Меліси залишилася тільки жменька пороху.

— Хто ти, дідько тебе забери? — Вен втупився в дівчину, намагаючись знайти в її вигляді чи в її магічній аурі хоча б щось, здатне дати відповідь на його запитання.

— Альрауне. Майстер Томасон сказав, що це моє ім’я! — спокійно відповіла та, переводячи погляд із того, що колись було стригою, на майстра.

Той зі стогоном повернувся, підвівся, намагаючись звільнити ноги від липкої субстанції.

Дівчина зацікавлено спостерігала за його спробами.

— Допомогти не хочеш? — Вен поморщився, намагаючись не вдихати чаклунського духу відьминої смоли.

— Тхне, — зауважила дівчина.

— Не те слово.

Уся ця історія тхнула від самого початку.

Сонце полишило обрій, пітьма стрімко опановувала звільнений простір. Внутрішнє подвір’я «пансіону» було зовсім порожнє. Візник не дочекався замовника; з власної волі чи з волі зголоднілих вовкулаків — думати можна було довго, а перевіряти на власному досвіді не хотілося.

Дістатися до міста пішки було справою непростою навіть за ясної днини, не кажучи вже про ніч, у яку навіть місяця на небі немає. Залишатися на ніч у замку, де господарювала стрига, Венові не хотілося. Місця, у яких діється зло, незабаром і самі стають провідниками творінь ночі. Шукати ж прихистку в лісі потрібно було раніше, поки на небі залишався хоч проблиск сонця. Тоді можна було знайти досить велике дерево, печеру чи будь-яку іншу схованку. Але з настанням ночі ліс робився надто небезпечним для двох подорожан, один із яких — душевнохвора дівка.

Майстер оглянув внутрішній двір і наткнувся на маленьку хатинку поруч зі зруйнованою стайнею. Зважаючи на зарослий травою поріг, до неї давно ніхто не підходив, що зараз майстра цілком влаштовувало.

Розсохлі дерев’яні двері розчинилися із тихим рипінням. Усередині, поховані під товстим шаром пилюки, виявилися широке ліжко, стіл із кульгавим стільцем і невелике вогнище, засипане попелом. Принаймні тут можна було перечекати ніч.

— А ти справді мисливець за поганню? — Альрауне провела пальцем по столі й відразу голосно чхнула — від пилу, що здійнявся в повітря.

— Ні, не справді. А ось хто ти — мені дуже цікаво.

Вен дістав із кишені крейду та почав малювати захисні знаки на зовнішньому боці дверей.

— Мені теж цікаво, — погодилася дівчина, нахиляючись до вогнища. — Тут розводять вогонь?

— Так, тут розводять вогонь, але ми цього робити не будемо.

— Чому?

— Тому.

У Вена не було анінайменшого бажання розмовляти з «завданням». Проводити ніч у забутому богами місці, поруч із замком, який служив гніздом стригоайці, неподалік від лісу, в якому живуть вовкулаки й інша погань, — теж не було улюбленим заняттям майстра.

— А що ти зробив там, на дверях?

— Намалював захисний знак. Він сховає цей будинок від чужих очей. Зробить… — майстер затнувся, добираючи слова, зрозумілі цьому створінню, — менш помітними.

— А навіщо нам бути менш помітними?

— Ти завжди така цікава? Лягай спати краще.

— Цікава? Що це значить? — Альрауне знову по-пташиному схилила голову до плеча та втупилася в майстра. Він ледь міг розрізнити її силует у темряві.

— Це значить, що ти ставиш забагато запитань. Лягай і спи.

— Спати? Лежати до світанку із заплющеними очима й чекати, поки до тебе прийдуть казкові історії? Так, це було б цікаво. Але я не можу тут лягти. У носі так дивно… — на доказ своїх слів дівчина ще раз голосно чхнула.

Вен подумки вилаявся, стягнув із ліжка матрац із ковдрою, прочинив двері й гарненько струснув запилюжену постіль. Потім жбурнув їх на місце й щільно зачинив двері.

— Усе. Лягай і спи.

— А ти? Людям треба спати, мені майстер Томасон казав.

— Я посплю вдома.

— А де твій дім?

Майстер тяжко зітхнув. Ось тому він і не любив завдань, в яких доводилося стикатись із людьми. Принести замовникові стару вазу або притягти йому спадкоємицю, яка впирається, — різниця тільки в тім, що ваза мовчатиме, не змерзне дорогою, не буде проситися до вітру, їй не треба час від часу їсти й спати. Речі взагалі подобалися Вену значно більше за людей.

Ніч пройшла неспокійно. З боку лісу раз за разом чулося вовче виття, але цей звук хоча б можна було впізнати. Інші — хрускіт гілок, гарчання й ревіння — вочевидь належали істотам, із якими майстер знайомитися не хотів.

Перед самим світанком світ за вікном огорнула м’яка, непроникна сіра завіса. Разом із вогким холодом, який пронизував до кісток, у хатинку почав проникати туман. Він заповзав крізь тріщини у дверях і щілини у віконній рамі. На ліжку крутилася Альрауне. Іноді до Вена долинало тихе постукування її зубів — тонка протерта ковдра й легенька, майже прозора сукня, що слугувала колись мадам Томасон за нічну сорочку, майже не гріли. Врешті-решт неабияк змерз і Вен та розвів багаття — пустив на дрова той самий кульгавий стілець, що служив йому вірою і правдою цілу ніч.

— Вогонь такий гарний! — голос Альрауне, що пролунав просто над вухом, змусив Вена сахнутися вбік і вилаятись.

— Що значить це слово? — відразу поцікавилася дівчина, простягаючи долоні до вогню.

— Нічого гарного. Тебе що, ніяких манер не навчали?

— Навчали? Манер? Ти говориш багато незнайомих слів. Майстер Томасон не говорив таких.

— А які він говорив?

Вен відсунувся до вікна, намагаючись розгледіти в мрячній імлі хоч що-небудь. Схоже, їм належало залишатися в хатинці, поки не зійде сонце.

— Багато різних. Він же вмер, так? Майстер Томасон. Я бачила, коли він штовхнув мене у світло. Тепер я ніколи його не побачу. Він був дуже гарний. І добрий, — дівчина задивилась на полум’я, ніби забула про існування майстра, і тепер міркувала вголос, повільно добираючи слова до думок: — Мене не було. Довго. Була тільки темрява. Нічого. Немає Альрауне. А потім голос. Прийшов голос і з’явилися вуха, щоб чути. Очі, щоб дивитися. Руки, щоб торкатися. З’явилася Альрауне. Або не так. Нічого не було. І світу не було. А потім з’явилася Альрауне й з’явилося все навколо. Тепер майстра немає. А світ іще є. Шкода, я б хотіла подивитися все те, про що він мені говорив. Але без нього не можна…

— То ти нічого не пам’ятаєш до Томасона? Батьків, сім’ю там… — Вен затнувся й здивовано завмер, намагаючись зрозуміти: чи він це все зараз сказав? І головне — навіщо він це все сказав. У нього не було ніякого бажання дізнаватися щось про цю дівчину. Вона — лише п’ять тисяч золотих, які поки що не набули справжньої форми.

Майстер відвернувся від вікна і вперше уважно подивився на свій трофей. Альрауне сиділа на краю ліжка, простягала тонкі руки до вогню. Її темно-руде волосся набувало барви золотавого полум’я там, куди падало світло. Важке, розділене на товсті пасма, воно було схоже на коріння дерева, і відблиски вогню, немов під час займання пожежі, рухалися з боку в бік, у такт рухам голови. Шкіра без найменшого сліду ластовиння викликала в пам’яті теплий річковий пісок. І здавалось, якби капнути на дівчину водою — її шкіра відразу стемніє, немов берег від набіглої хвилі. Згадуючи мадам Томасон, Вен зрозумів, чому майстер так захоплювався цією дівчинкою. Живучи з вічно напудреним манекеном, який щоранку малює собі обличчя і щовечора його стирає, — почнеш тужити за натуральним. Альрауне була зовсім натуральна. Мовби над її створенням працювали не батьки, а природа.

Відповідь Альрауне пролунала як продовження Венових думок.

— Сім’я? Ні. Ніколи не було. Мене створили. Напевно, ця гарна жінка. Томасон казав, що в неї шкіра, мов туман, і очі — як замерзла вода. Вона зробила те, що було до Альрауне. Не сказала, навіщо.

— Зробила? То ти — не людина?

Вен багато чув про големів, елементалів та викликаних істот. Він і сам знав зо два закляття для виклику помічника, але істота що мала вигляд людини, з аурою, людськими звичками… Це було майже неможливо. Майже, тому що Вен, попри свій подив, миттю повірив дівчині. Таке походження трофея багато чого пояснювало. І поведінку Мори, яка навіть не знала імені вихованки, й участь у справі Феаліса — фахівця з поводження із неживими субстанціями, і смерть стригоайки.

— Людина? Я думаю, ні. А складно бути людиною?

— У мене з цим ніколи труднощів не виникало, — посміхнувся майстер. — Поспи ще з годину, день обіцяє бути важким.

— День? Обіцяє? Як це?

Вен зітхнув і відвернувся до вікна. У нього не було бажання розмовляти зі своїми п’ятьма тисячами золотих. Все мусить бути елементарним — знайшов товар, повернув товар, отримав нагороду. Жодних ускладнень. Але інтуїція, котра ніколи майстри не підводила, підказувала, що цього разу все буде не так просто. Вдивляючись у те, як повільно розпадаються жмути туману, він марно силкувався зрозуміти, навіщо Морі ця дівчинка. Дато Феаліс, який давно мріяв створити річ, наділену розумом, цілком міг нарешті досягти успіху. Але Мора?

Ледь туман розсіявся, Вен розбудив дівчину, й вони полишили хатинку.

Холодний ранок змінився яскравим сонячним днем. Подорожани не зупинялися ні на мить. Крокуючи курним шляхом, майстер краєм ока спостерігав за Альрауне. Дівка поводилася набагато краще, ніж він очікував. Вона не канючила, не просила зупинитися на відпочинок, попоїсти або відпочити. Тільки заворожено розглядала одноманітний пейзаж навколо — зарослі дикою травою покинуті поля, бабок і метеликів, що пурхали в повітрі, ластівок, куріпок тощо. Переляканий заєць, метнувшись до кущів при дорозі, викликав у неї невимовний захват. Які вуха! Які ноги! Який хвостик! Який сіренький! — Вену довелося близько години вислуховувати дифірамби дивному звіряті, але, оскільки на швидкості пересування це не позначалося, майстер не переривав захопленого монологу. Альрауне мовби отримувала дивну насолоду від втілення своїх емоцій у слова. Здатність говорити, бачити й розуміти, доступна більшості людей від народження, котрої вони взагалі не помічають, для цієї дитини була дивовижним, ще не до кінця пізнаним даром.

Врешті-решт, підкоряючись несподіваному, зовсім не типовому для такого циніка пориванню, Вен показав Альрауне, як ловити метеликів. Далеко не з першої спроби дівчині вдалося нечутно наблизитися до квітки й акуратно, тремтячими пальцями, схопити метелика за крила. Пухнасте тільце відразу затріпотіло, заворушилися довгі вусики, й метелик негайно знову опинився на волі. «Коли літає, набагато гарніше», — серйозно підсумувала дівчина, ніби зробила наукове відкриття.

Вен посміхнувся. Вважати гарною бліду капустянку могла тільки нелюдина. Що ж вона скаже, коли побачить «павичеве око» або махаона, не кажучи вже про таких, як тривожна, схожа на вогненний захід Морфо Гекуба чи Морфо Пелеїда з дивовижними фіалково-синіми крильми. Якось Вен «доставав» для одного замовника рідкісну книгу з описами метеликів. Оскільки в процесі доставки виникли деякі ускладнення, і майстрові довелося майже тиждень сидіти в забитій дерев’яній діжці — він вивчив фоліант досить докладно. Але ж насправді було б непогано самому побувати в тих краях, де водяться ці дивовижні метелики. Скільки захвату така подорож викликала б у цієї дівчинки — вона ж навіть моря ніколи не бачила…

На цій думці майстер чортихнувся й насилу поборов бажання привести себе до тями ляпасом. Ця істота ніколи не побачить ніяких метеликів. Він має повернути її Морі якомога швидше, отримати нагороду, купити нарешті будиночок біля моря й зажити щасливо. Напевно, всі ці дурні думки — результат болю в кістках після бійки зі стригою і безсонної ночі на краю лісу. Про всяк випадок майстер витяг із рукава маленьку голку з підбадьорливим складом, ледь поморщився і застромив у вену, щоб зілля подіяло якнайшвидше. Альрауне нічого не помітила, бо на разі зосереджено вивчала пилок, який залишився на пальцях. Довелося витратити кілька хвилин, аби пояснити, що золотавий слід на пальцях — зовсім не чарівний пил, котрий дозволяє літати, а звичайний квітковий пилок. Здається, Альрауне так і не повірила майстрові. Думка про те, що кожна квітка на полі посипана чарівним пилом, який потрапляє на крила метеликів і дозволяє їм літати, надто сподобалася Альрауне, щоб та від неї так легко відмовилася.

Пополудні Вен сам вирішив зробити привал. Година-дві в цьому випадку нічого не вирішували. Трохи осторонь від шляху виявилася занедбана ферма. Подорожани вирішили, що там можна роздобути дров для багаття, а також якоїсь їжі, та звернули до руїн.

Дійсно, там було чим розвести багаття, але думка спіймати й засмажити кролика або куріпку викликала в Альрауне такий жах, що від м’ясного обіду довелося відмовитись. Спроба пояснити, що людина є часткою природи й поїдання братів наших менших — така сама складова людського існування, як дихання, розбилася об твердження: «Я з куріпками та зайцями тільки сьогодні познайомилась, я не можу їх їсти». Добре, що на городі поруч знайшлася свіжа зелень, ще не зовсім спілі огірки, редиска й навіть казна-як уцілілий гарбуз. Торішні апельсини в маленькому саду на смак були нітрохи не гірші за свіжі. По обіді мандрівників почало хилити в сон, і вони залишилися подрімати годинки зо дві під розлогою тополею.

Подорожани не квапилися, тож місто з’явилось на обрії тільки над захід сонця. Але цей захід не просто пломенів, а й розповсюджував навколо запах гару й темний дим.

Місто горіло. На зустріч почали траплятися люди, які залишали недавній прихисток із тим, що могли нести в руках. Що ближче підходили до міста, то велелюднішим ставав шлях. Плакали діти. Рипіли навантажені візки, мукали корови. Охололий пісок здіймався під ногами й відразу осідав, придавлений попелом і копитами.

— Куди вони всі йдуть? Навіщо вони? — Альрауне, майже не дихаючи, розглядала згорблені постаті старих, які спиралися на вузлуваті ціпки, замурзані розмазаною слізьми сажею личка дітей, що сиділи у візках, або брели, тримаючись за материнські спідниці, дивилася в порожні очі жінок, які притискали до грудей дітей, або на руки, які перебирали чотки. Хтось лаявся, з’ясовуючи, кому належить плямиста корова. Повз них пробігла жінка з напівбожевільним виглядом. Її поплутане темне волосся ледь не хльоснуло Альрауне по обличчю. Жінка кликала когось на ім’я, гарячково вдивляючись у людський потік.

— Вона когось загубила? Куди вони всі? Що трапилося? — намагаючись домогтися відповіді від супутника, дівчина посмикала майстра за рукав, той відразу, мимоволі, схопив її за руку й прошипів:

— Тримайся поруч. Ні на крок!

Подумки майстер лаяв себе всіма словами, які міг згадати з чотирьох мов. Якби вони не затрималися через туман, якби він не зробив привалу — можна було б встигнути! На місто напали. Хто — вогненні демони, імперія, чи велика рада магів — Вен не мав ні жодного уявлення. Так чи інакше храм, який узурпував портал, не викликав теплих почуттів ні в кого, за винятком жменьки місцевих віруючих.

Від міркувань майстра відволік гул голосів, який дедалі наростав. Хтось закричав, люди кинулися врозсип, з юрби, копитами чавлячи спини, білими зубами прогризаючи собі шлях, вирвався величезний майже чорний кінь. Він рвався вперед, не розбираючи дороги, по ногах і тілах, в очах тварини палахкотіли відблиски пожежі. Божевільне чорне громаддя мчало просто на Вена. Майстер спритно метнувся вбік, відкинув Альрауне з дороги, вчепився рукою у вуздечку, другою обхопив звірову морду, що пахла димом, заплющив очі й зашепотів щось у перелякане тремтяче вухо. Кінь зробив ще кілька кроків і зупинився, посмикуючи головою. Вен і далі шепотів. Так і відвів свою здобич геть від людського потоку. Озирнувся, шукаючи дівчину. Вона стояла осторонь, здивовано розглядала коня.

— Як ти це зміг? Він біг, він боявся, а ти його так — раз і піймав. І він більше не боїться? Це чари?

У дівчини був настільки здивований вигляд, що Вен не стримав посмішки.

— Ні, не магія. Я навчився цього в Ганарії.

— А що таке Ганарія? — негайно перепитала дівчина, хапаючись за простягнуту руку й ніяково забираючись у сідло перед Веном.

— Ганарія — це невеличка країна за морем, зусібіч оточена горами. Усередині поля, озера… Нічого особливого, власне. Єдиний прохід веде через гори, і поки що ніхто з головою на плечах не ризикував провести крізь нього військо. Правителі бувають дурнями, але самогубці серед них зустрічаються зрідка, — майстер посміхнувся своїм спогадам і спрямував коня вбік від людського потоку. — Є там щось таке в повітрі, в землі, у воді… Воля якась. Не так, як тут. За їхніх коней у нашій частині світу беруть уже не золотом, а платиною. Хтозна, чому в них такі коні. Там народжуються в сідлі й навіть умирають у сідлі, ганяючи незліченні табуни. Місцеві й самі схожі на своїх коней, такі міцні, жилаві, терплячі, але розлюти такого — кулаки в нього не м’якші за копита. Я ж бо вже знаю, про що говорю. Поводитися з кіньми я там навчився, хоча до місцевих мені далеко.

— Дуже гарно, — зітхнула Альрауне так, ніби сама побачила описану картину. — А що таке воля?

Майстер замислився.

— Воля? Складно описати навіть. Воля — це коли ти можеш робити, що хочеш, і робити це так, як хочеш. Іти, куди хочеш. Жити, як хочеш. І ніхто не вкаже тобі, як треба жити або як правильно робити. Якось так, напевно.

— Але якщо ніхто тобі не вкаже, як ти довідаєшся, правильно чи ні?

— Серце підкаже, — посміхнувся майстер.

Дівчина замислилася. Вона довго мовчала, дивлячись на жителів міста, які брели шляхом, очужіло погладжувала м’яку, поплутану кінську гриву.

— Виходить, я не можу бути вільною? Адже я не людина, у мене, певно, й серця нема?

— Чому… — почав майстер і раптом затнувся. Альрауне не могла бути вільною. Належала вона Морі. Як усяка річ належить її творцеві. Як гончарові належить виліплений горщик. Як ковалеві — викувана підкова.

Запах гару дедалі дужчав. Мандрівники зупинилися біля міської стіни.

— А ти навчиш мене робити з кіньми так, як ти? Потім, коли-небудь? — замислений вираз полишив замурзане сажею личко дівчини. На ньому світилася звична цікавість.

Вен промовчав. Та й що він міг відповісти?

Неподалік від міських воріт майстер залишив коня й дівчину. Завелика була ймовірність загубити їх у людському потоці й диму. Горіли дерев’яні крокви на дахах, пучки сіна й торішньої трави, навіть каміння горіло, розжарюючись до червоного й обпалюючи повітря. Сутичка на головній площі закінчилась цілковитою перемогою завойовників — червоно-зелений однострій оттоманської гвардії розвіював сумніви щодо останніх подій. Султан отримав нарешті «добро» на знищення останнього оплоту ворога й відтепер весь півострів, а з ним і майже все море, до самого граничного океану, належали тільки йому.

Вена на даним момент мало цікавили зміни в політичній обстановці на цій частині світу. Головною проблемою було те, що всі входи в храм Сонцеликого виявилися повністю запечатаними, і вояки, що розташувалися на площі, навряд чи стояли там, аби привітати відвідувачів. Зараз навіть нашивка майстра на рукаві Венової сорочки не могла прислужитися за пароль для проходу в храм. Мабуть, кількох нещасних, здатних активувати телепортаційне закляття, або вбили під час нападу, або тримають десь, щосили переконуючи змінити віру. З огляду на те наскільки фанатичними були послідовники Сонцеликого, на переконання мало бути витрачено досить багато сил і часу. І далеко не всі його переживуть. А відтак султанові доведеться чекати, поки велика рада надішле нових магів, відкритих для «співробітництва». І навряд чи це трапиться раніше, ніж захоплене місто перетвориться на клоаку з ласки війська, що насолоджується перемогою, з остаточно розореними городянами й трупам на вулицях. Спочатку грабежі, потім чума чи щось гірше, далі, нарешті, запанує якась подоба порядку, якщо в місті ще залишаться живі. Порядок, хай і відносний, руйнується набагато швидше, ніж будується новий. А часу Вен мав не так багато.

Найближчий шлях до Ормрона лежав через північний портал у Левкотеоні — багатому торговельному місті, де перетиналися південь і північ. Вен подумки прикинув, у скільки обійдеться подорож, зітхнув і подався до південних воріт. Потрібно було роздобути де-небудь ще одного коня, перш ніж султан оголосить усе навколо своєю власністю і злодіям почнуть відрубувати руки.

Дорога розтяглася на тижні. Заїзди, коні, вузькі річечки, безкраї поля, кам’янисті гори змінювали одні одних що не день.

Вен щиро старався не розмовляти з дівчиною більше, ніж було необхідно. Але це виявилося просто неможливим. Вона запитувала про все. Будь-яка квітка, будь-яка тварина, одяг, посуд, зброя — все викликало в неї невдаване й наскільки щире зацікавлення, що втриматися він ніяк не міг. Вену часто спадала на думку фраза з журналу Томасона: «Вона вміє слухати, як ніхто інший». Це виявилося правдою. Коли майстер щось розповідав, слухачка ніби вмирала. Вона припадала до його голосу, як до живлющого джерела, всотуючи слова, звуки, зміст і поглинаючи їх широко розплющеними очима, розтуленим ротом, схиленою набік головою. І все почуте наповнювало її дивною, чистою радістю, якої майстер не бачив уже багато років, їй немовби було достатньо самого факту, що вона знає про щось. Знання про речі були для неї набагато ціннішими за самі речі. Ні розкішні карети, які зустрічалися їм дорогою, ні гаптоване вбрання зустрінутих на заїздах панянок, ані оповіді про прекрасну зброю чи дорогоцінне каміння не викликали в дівчини бажання мати все це. Досить було й того, що «це» десь існує, під тим самим небом, що й Альрауне. Її дивна жага знань стосувалася всього — навіть самого майстра. Не знати як, сам із себе дивуючись, він розповів їй про подорожі, про не дуже законну роботу, але її цікавило не тільки його життя. Їй було цікаво, що він думає, як відчуває — здатність відчувати взагалі викликала в неї неземне блаженство, самій же бракувало слів, щоб описати яке це — раптом відчути, що ти є. Що підлога під тобою холодна, що шкіра саднить від порізів, а очі болять від яскравих спалахів заклинань. При цьому цікавість Альрауне ніколи не сягала її власного майбутнього. Їй було байдуже, куди вони прямують, навіщо їм туди їхати й що чекає в кінці подорожі. Для дівчини існувало тільки зараз — одне лишень п’янке зараз, що не має початку й кінця. Можливо, тому майстер ніколи не бачив її сумною чи роздратованою. Було тільки дві Альрауне. Альрауне-слухачка і Альрауне — замислена над почутим. Кожне слово майстра відкладалося десь у її рудоволосій голові й залишалося там, висічене на стінах мармурових коридорів розуму. Дівчина пам’ятала все, що він їй розповідав, все сказане ним дивовижним чином ставало частиною цієї неймовірної істоти. І тому здавалося, що дівчина сама стає його частиною.

Під захопленим поглядом зелено-карих очей, що всотували кожен звук, Вен дедалі частіше відчував себе злочинцем, який віднімає їжу в жебраків, аби викинути. Вона дивилася на нього, як на божество, на неземну сутність, що з’явилася їй, аби познайомити з цим світом, як на проводиря зі світу безмовності й темряви до світу слів і образів. Дивлячись на нього, вона бачила когось іншого. І від цього прокидалося бажання стати іншим. Тим самим героєм, якого вона бачила в ньому. А це було надто несхоже на майстра Вена — злодія, мага й убивцю. Він ніколи не помилявся щодо себе самого й свого місця у світі. Усе, що йому було потрібно, — заробити досить грошенят, прикупити будиночок на березі моря, сидіти вечорами в кріслі-гойдалці, розкурюючи люльку, і дивитися на білих баранців, що блукають по синій гладіні. Він ніколи не бачив себе в ролі «відкривача світів», і ніколи не хотів цього. Але зараз натягнутий на нього чужий образ раптом ставав привабливим і — що найжахливіше — реальним. Альрауне дивилася на нього так, ніби він уже був цим «кимось» — добрим, розумним, таким, котрий все розуміє і знає. І віра в те, що він уже такий, наближала можливість стати таким насправді. Від цього мрії про будиночок на березі поволі блідли. Що він робитиме в цьому кріслі-гойдалці? На якому баранці йому набриднуть біла піна й самотність, яка обступатиме зусібіч? А раптом він, завжди уникаючи будь-якої прихильності, насправді позбавляв себе чогось дуже важливого? Чогось, про що він навіть не міг розповісти цій дівчині, оскільки сам цього не знав?

Такі думки змушували майстра прокидатися серед ночі, порушуючи одне з найважливіших правил — використати будь-яку можливість для відновлення сил. Під їхнім впливом він переставав поганяти коня або візника, надовго западала тиша, що переривалася неквапним постукуванням копит, співом цикад і тремтінням крил метеликів. І чим ближче до Левкотеона, тим щораз повільніше рухалися подорожани.

Вен часто помічав, що життєво важливі рішення приходять, як удар блискавки. Можна нескінченно міркувати, зважувати й порівнювати, але настане мить, коли рішення буде вихоплено з темряви неусвідомленого яскравим спалахом розуму. Ухилитися від удару — або прийняти його. Залишити супротивникові життя, або відправити його до прабатьків…

Усе трапилося в маленькому селі, не більш ніж за день шляху від Левкотеона. Передбачалося проскочити його, ледь вмочаючи копита коней у місцеву пилюку, але зненацька Альрауне осадила коня, та так рвучко, що той став дибки просто посеред вузької вулиці, заставленої кособокими халупками. Вен не встиг навіть вилаятися — дівчина завмерла, мов статуя, втупилась кудись убік.

Ледь пилюка осіла трохи, майстер помітив малюка, що плазував по піску віддалік шляху. Дитина здригалася, видно, від гикавки й трусила розчепіреними рученятами. Зважаючи на замурзане, червоне личко, вона ридала так довго, що сили на крик не лишилося.

— Чому він так робить? Він плакав?

— Так, він плакав. Поїхали, — майстер підхопив руду кобилку на вуздечку, але та навіть не рушила з місця, чи то підкоряючись безмовному наказові господині, чи з власної кінської впертості.

— А чому він плаче? Він хоче їсти? — дівчина спритно спустилася на землю, зробила зо два кроки до дитини й зупинилася, не зважуючись підійти ближче. Вона взагалі побоювалася людей, і виключення робилося тільки для майстра. Варто було комусь на заїздах заговорити з нею, Альрауне відразу втікала, або так пильно дивилася на нещасного, що той волів ретируватися самостійно. Ось і зараз дівчина зупинилась, нахилила голову і вдивлялася в дитину, як у невідоме науці створіння.

— Чи не байдуже, чому він плаче, — майстер роздратовано повів плечима. Він не любив маленьких дітей, як, втім, і великих. — Їдьмо.

— А хіба ось так проїхати повз заплакану дитину, — Альрауне затнулась, добираючи слово, — по-людськи?

«Ти взагалі не людина», — ледь не зірвалося з губів майстра, але останньої миті він спіймав образливі слова майже на кінчику язика. Натомість мовив:

— По-людськи буде робити свої справи й не лізти в чужі.

— Як я можу лізти в його справи, якщо я навіть не знаю, чому він плаче?

Дівчина здолала нерішучість, наблизилася до дитини, яка стежила за нею сторожким поглядом.

— Чому ти плачеш?

Замість відповіді дитина вхопилася за темно-руді пасма її волосся й потягнула донизу.

— Навіщо він тягне мене за волосся? — дівчина спробувала визволитись, але чіпкі пальчики відразу вчепилися в інше пасмо.

— Напевно, воно йому подобається. Ти довго збираєшся його розважати?

— Чому він тут сам? Він загубився? Треба знайти йому маму.

— У нього напевне вже є мама. Яка й залишила його тут.

Альрауне ніяково, тремтячими руками взяла малюка. Йому, схоже, дуже подобалися відблиски сонця в її волоссі, й дитина забула про недавню істерику та задоволено посміхалася, намагаючись піймати сонячних зайчиків у рудому запиналі.

— Як ти думаєш, у мене можуть бути діти?

Майстер, який саме перекинув ногу, щоб спуститися з сідла, мало не заплутався в збруї.

— Себто?

— У людей народжуються інші люди. Одні люди створюють інших людей. Але я не людина, мене створили. Чи можу я створити когось?

Вен замислено почухав чоло, дівчина ж, не помічаючи його ніяковості, продовжила:

— Якщо в мене з’явиться хтось, хто буде частиною мене, я стану більше схожа на людину? Майстер Томасон говорив, що любов до дитини або любов до іншої людини — це частина людської натури. Сильне, дуже важливе почуття. А я можу відчувати любов? Мені може бути боляче, я знаю. Або цікаво. Або страшно. Мені часом страшно ночами, коли навколо темно й у голові дуже багато запитань. Але я не знаю, чи так само страшно людям? Як це — коли страшно по-людському? Іноді в мене бувають дивні почуття, я не можу їх зрозуміти. Раптом стає тепло десь у грудях. Коли я бачу гарного метелика. Або незвичайну квітку. Або захід. Або коли Морквина, — дівчина кивнула в бік коня, — тицяє мені в руку теплим носом…

Здається, такої розгубленості майстер не відчував звідтоді, як увечері в саду його поцілувала старшокурсниця. Тому він тільки запитав:

— Чому «Морквина»?

— Коли я приходжу до неї з морквиною, вона трусить гривою і прицмокує. Їй подобається морквина. І слово подобається. А якщо слово подобається, його можна зробити ім’ям. А тобі подобається морквина? — малий не відповів на запитання й замість цього схопив новоявлену няньку за носа.

— Схоже, йому більше подобається твій ніс, — Вен не зміг стримати посмішки.

— Але я не можу залишити йому свого носа, — замислено промовила Альрауне, хоча зрозуміти її через затиснутий дитячою рукою ніс було складно. — Коли ти посміхаєшся, у мене теж буває це дивне почуття, — зненацька повідомила вона, саджаючи дитину на землю. І відразу ледь зніяковіла й швидко додала: — Ми можемо знайти його маму?

— Так, звичайно, — Вен радісно схопився за можливість змінити тему. — Вона, певно, в крамниці.

Альрауне простягла малому руку, той схопив її за палець, і парочка повільно рушила до будівлі з вивіскою «Господарча крамниця». Майстер ішов трохи віддаля, намагаючись зрозуміти, звідки це дивне, нелогічне бажання зробити два кроки вперед, взяти дівчину за руку й очолити процесію.

У крамниці молода матуся вже перевертала мішки з борошном, намагаючись відшукати загубленого. Господиня крамниці оглядала прикомірок і так гриміла бляшаним посудом, що почути плач дитини на вулиці було неможливо. Після потоку подяк і кількох покупок можна було продовжити шлях.

— Знаєш, напевно, мені б хотілося мати сім’ю, — дівчина, не кваплячись сісти в сідло, розгладжувала гриву Морквини, а вітер знову сплутував волосинки. — Майстер говорив, що сім’я — це люди однієї з тобою крові. Батьки або діти, наприклад. Але мене зробили. З піску й із чого там ще… У мене не може бути батьків, тільки той, хто мене створив. І, напевно, не може бути дітей. Виходить, у мене не може бути сім’ї. А в тебе є сім’я?

Майстер замислився й нарешті чесно відповів.

— Ні, думаю Томасон не мав рації. Сім’я — це не обов’язково спільна кров. Ось у мене неначебто були батьки і, здається, навіть брати з сестрами. Але я їх майже не пам’ятаю, звідтоді, як мене відправили в школу — нікого не бачив. Не знаю вже, де вони, що з ними й чим вони займаються. І мене це ніколи не цікавило. Крові недостатньо, щоби пов’язувати людей, — майстер знизав плечима. — Можливо, я міг би знайти сім’ю в Ормроні, якби мені це навіщось знадобилося. Коли люди працюють у команді й життя одного постійно залежить від іншого — це сильніше за кров. Тож я не думаю, що головне — це кров. Сім’я — це люди, на яких ти можеш розраховувати, яким завжди готовий допомогти сам. Це ті, з ким добре.

— Ті, з ким добре… — замислено повторила Альрауне, зручніше влаштовуючись у сідлі. — Виходить, ти міг би стати моєю сім’єю?

І це було мов блискавка, що вихоплює з пітьми ясне, тверде й невідворотне рішення.

— Так. Мабуть, міг би.

І все. Залишилися дрібниці — вислизнути від всевидючого ока Мори, забрати зі сховища відкладені кошти, виправити нові документи, й ось вона — воля. Іди куди хочеш, тільки не до великої пустелі. Можна сісти на один із цих величезних кораблів і податися на інший край світу. На схід. Туди, де чарівництво сприймається як диво, туди, де розкинула степи вільна Ганарія. Моря там нема, а ось озера — чудові.

У Левкотеоні в майстра були деякі зв’язки. Вони могли допомогти з переказуванням грошей і з новими документами. Причому зробити це швидко. Дато Мора напевне в курсі того, що трапилося в Гераклеї. Нескладно припустити, куди вирушать Вен із Альрауне, й розрахувати приблизний час їхнього прибуття на місце. Якщо він затримається більше ніж днів на два, грандмайстриня щось запідозрить. Вен не збирався лестити собі, припускаючи, що вдостоївся хоча б якоїсь довіри з боку Мори. Якби вона довіряла бодай комусь, їй ніколи б не вдалося піднестись так високо. Якби не пристрасть до темних наук на кшталт некромантії, Мора цілком могла б стати членом високої ради магів.

Однак між настільки пишним титулом і не зовсім законними експериментами грандмайстриня обрала друге. Вен уявлення не мав чому і, мабуть, не тільки він. Потайливість Мори в цьому, та й у всьому, що стосувалося її самої чи її занять, надавала величезний простір для здогадів. Але яка від них користь? Принаймні дато або вже наповнила місто своїми шпигунами, або зробить це найближчим часом.

Перебираючи в пам’яті знайомих, майстер зупинився на Протагорі. Років із п’ять тому Вен спіймав цього хлопчака, коли той намагався чистити чужі кишені. З кишенями Вена йому не пощастило, але оскільки спілкування з міською вартою в плани майстра не входило, довелося гарненько всипати нещасному. Однак того побиття не дуже налякало. Набагато цікавіше йому було те, як Вен зміг його виявити — схоже, хлоп’я вважало себе одним із найкращих злодіїв міста. Врешті-решт майстер, який саме закінчив серйозну справу і планував місяців зо два відпочити, показав хлопчиськові кілька прийомів. Той учився швидко, мав справжній талант віртуозного очищення пухких гаманців. Майстер вирішив, що гріх пропадати такому талантові, та звів його де з ким у тіньових міських колах. Але хлопчисько виявився не надто контактним. Як на Вена, це було швидше плюсом. Протагор брав те, що йому потрібно, й відразу йшов — не зв’язуючи себе зобов’язаннями, не прилучаючись до жодного угруповання, до жодного ордену. Далі шляхи Вена й Протагора кілька разів перетинались, і, наскільки було відомо першому, хлопчисько так і не зрадив своїх ідеалів. Вільний художник серед злодіїв був зараз найкращою кандидатурою для отримання необхідного. Відсутність тісних зв’язків із колегами по ремеслу з одного боку давала надію, що Протагор не потрапив у зону уваги засланців Мори, а з іншого — злодій з вулиці, який займається деякими особистими махінаціями з документами, не збудив би особливих підозр у кримінальних колах. Завдяки цьому перебування Вена й Альрауне в Левкотеоні могло пройти зовсім непоміченим, що майстра цілком влаштувало б.

Ці думки турбували майстра, поки подорожани неквапом проїздили вузенькими вулицями робітничого району Левкотеона. Тут, на відміну від центральної частини, майже не було візків, торговців або жебраків. Триповерхові будинки нахилялися один до одного, майже цілком закриваючи небо, й на вуличках було темно та задушливо. Ледь чутно постукували дерев’яні віконниці, ляскала на вітрі розвішана по крихітних балконах білизна. Місто завжди ніби вимирало в полудневу годину, жовті міські стіни випромінювали спеку, мов розжарене вугілля. Там, де сонце діставалося до вимощеної камінням землі, його промені палахкотали так яскраво, що боляче було дивитися. У такий час не були потреби дбати про таємність — навіть птахи сиділи в гніздах під розжареними дахами, намагаючись зайвий раз не вдихати повітря, що обпікало легені. Нещадне сонце не турбувало тільки Альрауне. Вбрана в традиційний чоловічий одяг цієї місцевості, вона почувалася так само комфортно, як у звичній сукні. Ані каптан по кісточки, ні накинутий мишлах — кремове напинало, вистрочене золотавою ниткою, чи іхрам — запона для голови та шиї, а тим більше — обруч на голові нітрохи їй не заважали. Сам майстер не зносив подібного вбрання, і ремені зі вставленими голками, які він носив у рукавах, на ногах і навіть на поясі, намокнули від поту й, більше не підтримувані тонкою щільною сорочкою, ковзали по тілі.

Нарешті мандрівники дійшли до невеличкого будинку з потрісканими стінами й таким само дахом. Усередині виявилося нітрохи не прохолодніше, ніж іззовні. Смагляве хлоп’я в білій тюбетейці підхопилося з килимка й кинувсь до гостей, щебечучи місцевою говіркою. Вен озвався мовою південних бедуїнів, підносячи коротку молитву. Схоже, сьогодні небеса були прихильні до майстра — хлопчисько відповів ламаною лаційською, найпопулярнішою мовою в цій частині світу. На Венове щастя, мови бедуїнів хлопчисько не знав, інакше жахливий акцент і не менш жахлива граматика відразу виказали б майстра.

— Я та мій син хотіти кімната, — відповів майстер, наслідуючи кепську вимову служника.

— Є багато кімната. Гарний кімната. Дешево. Два золоті день.

— Два золоті? — Вен розвернувся й підштовхнув Альрауне до дверей, проговорюючи під ніс ті бедуїнські слова, які невиразно пам’ятав. Здається, він вимовив щось на кшталт «циновка, велика пустеля, верблюд, скорпіон», але для юного портьє це звучало страшною незнайомою лайкою.

— Один золотий. Один золотий і їжа вечір.

Майстер зобразив граничну замисленість, після чого кивнув і дістав гроші. Хлопчисько супроводив нових постояльців у кімнату нагорі. Чотири стіни, дах і кругла діра замість вікна. В один золотий входили дві циновки, кілька подушок, низький столик та іржава раковина. Страшно було подумати, який же вигляд тоді має вечеря. Вен сподівався, що вони не затримаються в цьому місті так надовго.

Щойно маленький слуга вийшов, Вен дістав із похідної сумки свисток і дмухнув у нього. Пролунав ледь чутний писк.

— Що це? — Альрауне розглядала трубочку так, ніби ту було зроблено з дорогоцінного металу.

— Свисток. Він приманить листоношу.

— Листоношу? Того, котрий носить у сумці листи з посилками та віддає їх людям?

Майстер розреготався: уявив собі статечного дядечка, що влітає у вікно на поклик свистка.

— Ні, сокола. Він передасть моє повідомлення Протагору. Я напишу його на папері та вставлю в кільце на лапі птаха, — додав Вен щоб уникнути запитання: «А як передасть, соколи ж не вміють розмовляти». Майстрові подобався придуманий хлопчиськом спосіб спілкування. Ніяких зв’язківців або підставних осіб, ніяких побоювань, що хтось донесе варті. Дав свистки кільком клієнтам, ті передали знайомим зі схожими проблемами й так далі — без роботи не залишишся. Навіть якщо хтось закладе й охоронці правопорядку спіймають сокола — відстежити політ птаха неможливо, а якщо використати магію, власник пернатого довідається про це набагато раніше, ніж бойовий загін міської варти добереться до місця призначення. Протагор вочевидь знав свою справу.

Посланець з’явився приблизно за півгодини. Вен накидав коротку записку, використовуючи при цьому алхімічне чорнило. Якщо поблизу від того, хто читає, виявиться активне магічне поле — наприклад, сильний чарівник — майстер довідається про це відразу. Щоправда, для цього потрібно було після відправлення листа випити рештки зілля — та чого не зробиш задля безпеки!

Птах розправив широкі крила й зник у яскраво-синьому небі. Потяглися години очікування. Сонце, стомлене від власного жару, поповзло до заходу, червоніючи від сорому за випалену землю. Вулиці поступово оживали. Затупотіли черевики й босі ноги, застукотів посуд, який виставлявся на столи в очікуванні вечері, затріщали печі, обсмажуючи тонкі коржі. Птахи спершу боязко, а далі, поступово набираючи сили, обмінювалися трелями. Засипані піском, розплавлені променями легені міста повільно наповнювалися охололим вечірнім повітрям.

Альрауне сиділа біля вікна, замислено дивлячись на рожевуваті дахи.

— Про що замислилася?

Дівчина очужіло прокреслила на курному підвіконні смужку.

— Люди часто думають про те, навіщо вони?

— У якому сенсі? — майстер опустився на циновку біля Альрауне.

— Ну, навіщо вони живуть? Дивися, — вона повернулася до столика та вказала на мідний глечик із ввім’ятим боком: — Ця посудина потрібна, щоб у ній зберігати воду. Ця подушка — щоб зручніше сидіти. Все потрібно для чогось. А навіщо я? Мене ж зробили навіщось, але якщо я не знаю, для чого, як зможу виконати це?

Майстер підвівся й узяв до рук глека.

— Він порожній. У ньому нема води. А глечик є. Якби він був потрібен тільки для води — як би він міг існувати окремо?

Вен повернувся до вікна й змахнув з кам’яного отвору жменю піску.

— Навіщо, по-твоєму, пісок? У ньому майже нічого не росте, він тільки нагрівається від сонця й холоне під місяцем. Правда, у ньому варять каву, але тобі не здається, що величезна пустеля, засипана піском, на якому можна тільки варити каву, — це забагато?

— Значить, люди — як пісок? У них нема рації і їх так багато? — Альрауне вимовила це так серйозно, з насупленими бровами, що майстер не втримався від сміху.

— Щось таке. Кожен знаходить своє призначення самотужки.

— І ти знайшов?

— Це складне питання, — Вен простягся на циновці, підклав під голову вишиту подушку. Синці відразу відгукнулися тягучим болем. — Я не надто замислювався над цим. Мені просто подобається жити заради самого життя. Іноді, звичайно, воно буває сущою гидотою, але часом здається чудовим. Життя — це неоране поле можливостей. Ти можеш стати ким хочеш і коли хочеш. Можеш робити, що хочеш, і, відповідно, у деяких випадках платити за свої вчинки здоров’ям, — майстер вдихнув, повернувся на спину й тільки потім видихнув. Пом’яті ребра зарипіли, підтверджуючи правоту сказаного. — Тож я думаю, що сенс життя в тім, аби просто жити. І бажано отримувати від цього задоволення.

— Просто жити… — протягла Альрауне. — Не знаю. Якщо це пасує людям, може, й мені підійде. Але я ж не людина.

— Дурниці. Що таке людина? Двоє очей, ніс, дві руки, дві ноги, рот і все інше? Думаєш, для того, щоб бути людиною, досить народитися від жінки? По-твоєму виходить, що людина — це як печатка, що ставиться на кожному, хто з’явився на світ у звичайний спосіб, і цього досить. Стрига, яка на тебе напала, колись народилася на світ у нормальній сім’ї. Її хтось виховував, хтось про неї піклувався — і що? Те, що ти побачила в підвалі притулку, було дуже схоже на людину? Тобі не спадало на думку таке: якщо можна зіпсувати свою суть до такого стану, що перестаєш бути людиною, то напевне можна й стати нею? Якщо для тебе так важливо бути людиною — будь нею.

— Але як нею бути?

Відповіді майстра завадив сокіл, який спустився з потемнілого неба. Вен не виявив сліду магії чи алхімії, тому дістав записку. Протагор писав, що документи й частина грошей будуть готові завтра до світанку. Запропоновані п’ять відсотків його не задовольняли, хлопчисько вимагав десять. Так, це було страшенно схоже на Протагора.

Однак належало вжити деяких заходів безпеки, тому щойно стемніло, майстер звелів дівчині залишатися в номері, а сам подався до будинку драгомана. Колись тут жив посередник між півднем і північчю, людина, завданням якої було збереження миру між двома культурами. Останній драгоман міг упоратися зі своїми обов’язками надто добре — сторони так легко знаходили загальну мову, що зненацька вирішили, начебто можуть обійтися без його послуг. А оскільки в драгомана була не тільки влада, але й певна кількість вояків, проблему вирішили з південною вишуканістю — одного разу вранці ані драгоман, ані члени його сім’ї, ні навіть слуги просто не прокинулися.

Селитися в будинку після таких подій ніхто не зважувався, тому він занепадав доти, поки хтось із Венових колег не вирішив, що кепська слава будинку і його розташування осторонь центральних доріг можуть добре прислужитися. Звідтоді тут ділили награбоване й періодично вирішували суперечки, внаслідок чого на потрісканих сходах час від часу знаходили трупи з перерізаним горлом. Поважні громадяни обходили дім за версту, барди присвячували пісні проклятому дому, де оселилися примари, а міська варта його впритул не помічала — сліпив блиск золотих монет, якими за цю неуважність сплачували.

Нинішньої ночі будинок був зовсім порожній. Вен тричі все перевірив — жодного сліду магії, пасток чи живих істот. Пил старої руїни не тривожили вже тижнів зо два — і це майстра цілком влаштовувало.

Заспокоєний Вен повернувся в номер. Там він поправив вовняну ковдру на сонній дівчині й дозволив собі години зо дві подрімати перед далекою дорогою.

Ранок у містах на півдні починається раніше, ніж сходить сонце. Ледь східний край неба за горами світлішає, змінюючи темно-синій на синій, розчиняються двері храмів, випускаючи назовні перші вранішні звуки — скреготіння мітел і віників по плитах міських вулиць. Потім у діалог із двірниками ненадовго вступають собаки — доти, поки черевик господаря, кинутий навмання сонною рукою, не перериває їхнє схвильоване дзявкання. За собаками прокидаються птахи й голосним гомоном, натужним від необхідності накричатися зараз, поки сонце не підняло вогненного ока над обрієм, будять місто.

Коли прокинулися птахи, майстер і Альрауне вже прямували містом, мерзлякувато загортаючись у куртки. Місцевий одяг мандрівники покинули просто в готелі — замість чайових юному портьє. Альрауне, цокаючи зубами, поцікавилася, чому ніхто не здогадався купити куртки тепліші, а майстер пообіцяв їй, що до полудня, коли місто залишиться далеко позаду, їй захочеться замість куртки сорочку, а то й тонку хустину, аби лишень стало не так спекотно. Дівчина повірила йому на слово, хоча Вен відчував, що така покірливість утримається в ній ненадовго. У дівчинці з великої пустелі починав прокидатися характер.

Перед виходом, скоряючись незвичному бажанню потішити іншу істоту, майстер подарував їй маленький кинджал. Сам Вен першу зброю отримав від сото в Ормроні. Здається, це були метальні ножі, але майстер так і не перейнявся до них ніжними почуттями. Ножі здавалися йому надто грубими. Зовсім інше — голки. Гострі, тонкі стрижні, які можуть зцілити, а можуть і вбити. Альрауне, щоправда, відразу попросила дати їй зо дві голочки, й майстер поступився — поділився набором голок для чжень-цзю, лікувальної терапії. Після розмови про куртки Вен додав до подарунків сьогоднішнього дня торбинку з золотими та взяв із дівчини обіцянку: якщо вдень їй буде так само холодно, вона платитиме за обід на найближчому заїзді. Пам’ятаючи про те, як важко Альрауне даються розмови з іншими людьми, Вен вирішив: що частіше він буде змушувати підопічну спілкуватися з випадковими зустрічними, то швидше вона зможе здолати цей рубіж.

Будинок дагомана у світлі зірок, які вже згасали, здавався не страхітливим, а швидше таємничим. Темні западини вікон, напівприкритих віконницями, ховали внутрішні приміщення будинку від цікавого ока, й тільки одне з вікон на першому поверсі, завбачливо відчинене Веном минулої ночі, привітало подорожан, як старих знайомих.

Усередині виявився ланцюжок слідів, що вели вниз, до підвалу. Якщо це був Протагор — він прийшов сам.

— Ти ж не залишиш мене біля входу? — поцікавилася Альрауне, арсенал якої поповнився новим жестом — войовничо виставленим підборіддям.

— Саме збирався, — щиро зізнався майстер. — А ти не хочеш залишатися?

— Мені дуже, дуже цікаво, що там, — дівчина невизначено махнула в бік схованої в темряві половини будинку.

Вен завагався.

— Тримайся позаду. Якщо відчуєш небезпеку, відразу втікай. Гаразд?

— А як же ти?

— Я теж добре бігаю, — майстер підбадьорливо посміхнувся. Він і сам відчував легке занепокоєння, хоча приводів для цього не було. Сліди тільки однієї людини. Ніякої магії в будинку. Жодної живої душі навколо.

Обережно ступаючи розсохлими дерев’яними сходами, майстер рушив уперед і зупинився лише перед темним отвором, що вів у підвал. Альрауне дихнула, ввіткнувшись у спину майстра, залишила теплу пляму на куртці. Вен ступнув у темряву. Спалахнув смолоскип, освітлюючи худу, сутулу постать Протагора.

— Усе приніс? — майстер говорив пошепки, хоча сам не знав, чому.

Протагор кивнув.

— Ти сам?

Венові не сподобалося це запитання. Дуже не сподобалося.

Майстер сіпнувся назад, намагаючись відтіснити Альрауне до дверей, у підвалі спалахнуло яскраве синє світло, глибокий стогін мовби виник із океанської товщі води й наповнив димом передсвітанкову тишу. Біля протилежної стіни, спираючись блідою рукою на кам’яний мур, стояла дато Мора. Сяючі темно-сині потоки енергії збиралися з повітря та входили в тіло гранд майстрині, розсікаючи простір із гучними, ніби клацання бича, звуками.

О, Вен знав, що це було. Магія такого рівня не була йому підвладна. Певно, вона не була підвладна нікому на землі. Щоб залишитися непоміченою будь-якими чарівниками в цьому місті, Мора випустила лінії сили. Крапля за краплею вивела зі свого тіла й духу все, що пов’язувало її з магічними нитками. Це гірше, ніж випустити всю кров. Болісніше, ніж відокремити плоть від кісток. І зараз сила Мори поверталася.

— У скільки ти мене оцінив? — як не дивно, Вен не відчував ні люті, ні ненависті до Протагора. Раніше він і сам напевне вчинив би так само. Хіба можна дорікати собі за те, що виявився гарним учителем?

Усе було продумано бездоганно. Швидше за все, Протагор продав їх ще до того, як Вен пройшов крізь міську браму. Сам винен, чому він вирішив, що незалежність і воля, які майстер так цінував, відіграють таку саму роль у житті хлопчиська? Серед регулярних заробітків, захисту гільдії та свободи дій Протагор обрав перше. Він здав майстра Морі й, на жаль, не тільки майстра. Невдача це чи прорахунок? Та чи не байдуже тепер? Щоб приспати його пильність, Протагор зажадав збільшення платні та призначив зустріч у добре відомому місці. Морі не потрібні були ні війська, ні помічники. Грандмайстриня хотіла отримати Альрауне особисто в руки. Вона хотіла цього так, що з власної волі розірвала своє існування навпіл — тільки б мати бажане.

Вен ненавидів її, боявся її, але не захоплюватися нею не міг. Іншим часом майстер поспівчував би бідолашному Протагорові. Навряд чи Мора відпускала того бодай на хвилину. Вперше зустрітися з Морою і відразу провести стільки часу в товаристві цієї жінки — у хлопця виявився міцний дах, якщо він ще не в божевільні.

— П’ять тисяч. За тебе й того, хто буде з тобою. Нічого особистого, — Протагор підняв гаманець і подався до виходу.

— Продешевив. Разів у три, а то й у чотири. Правда, грандмайстрине?

Мора відійшла від стіни й, ніби не чуючи запитання майстра, звернулася до Протагора.

— Зникни.

Той негайно виконав наказ. У кам’яній залі залишилися тільки Мора, Вен і Альрауне.

Не дивлячись на дівчину, наче тієї зовсім не було, дато майже примирливо мовила:

— Ти мав був привести її. Я можу вирішити, що ти її привів. Отримаєш свої гроші й зникнеш. Зроби те, що тобі звеліли.

Вен стис кулаки. Великодушна пропозиція. Ось тільки, дивлячись на Мору, не можна було навіть припустити, що в цієї істоти може бути душа. Кам’яна статуя в одязі з найніжнішого біло-блакитного шовку. Портрет, створений пензлем майстра. Що завгодно, але тільки не жива, здатна дихати істота, яка бодай щось відчуває. У мізинці дівчини, яка стояла позад нього, було більше людського, ніж у цій далекій холодній жінці.

Альрауне повернулася до майстра. У її погляді не було ні осуду, ні сумнівів.

— Це правда? Я повинна повернутися? Скажи мені, я піду.

Вона вірила йому. Навіть зараз, опинившись віч-на-віч із його темною душею, це маленьке зеленооке створіння вірило в нього. І ця віра додавала сили настільки, наскільки не міг додати жоден алхімічний еліксир.

— Ти нічого не повинна, — Вен повернувся до грандмайстрині. — Я тут на дозвіллі переглянув нашу домовленість, — майстер не зводив погляду з постаті в білому-синьому кімоно. Мора за короткий час двічі пройшла через найболісніші тортури, можливі в людському житті, й навіть у такому стані вона залишалася сильним магом. Сильним, але не всемогутнім.

— Ти уклав зі мною угоду. Ти пообіцяв повернути її мені. То поверни! Де твоя честь, де вірність обітницям? Чи в злодіїв немає кодексу честі, й усе, що їх хвилює, — блискучі монети? Я дам їх тобі. Дам стільки, скільки попросиш. Поверни те, що належить мені! — Мора накопичувала енергію. Повітря навколо неї набухало, туманом опадаючи до ніг, і відразу перетворювалося на воду. Підкоряючись волі своєї покровительки, темні хвилі підіймали вкриті піною голови, б’ючись об кам’яну підлогу.

— Вона не належить нікому. Всі ми приходимо в цей світ вільними. І ні в кого немає права на іншого! — вигукнув Вен, заступаючи собою Альрауне. Вир вдарив йому в ноги, розбиваючись на сотні солоних бризок, які сліпили очі.

— Не має права? — сміх, який виривався з грудей Мори, був більше схожий на кашель. Грандмайстриня стояла в центрі зали, потоки з ревінням клекотали біля її ніг, вода сочилася з кожного каменя в стіні, з кожної щілини в дерев’яній підлозі. — Знаєш, як кажуть — ніхто не має права відняти життя, крім Бога, який дарував його. Отож, для неї я — Бог. Вона моє творіння. І так, як я вдихнула життя в купу піску, попелу, води, землі, вогню, металу й дерева, так і відніму це життя, поверну собі те, що подарувала. Хіба я не маю рації, Альрауне? Хіба ти не належиш мені? Ходімо зі мною, дитя моє, моє провалля, моє розчарування. Я дам тобі те, чого ти жадаєш.

Вен стис тонкі пальці дівчини й швидше відчув, аніж побачив, як вона робить крок назустріч Морі. Він знав, що не може відпустити цієї руки. Не було на світі такого золота, яке змусило б його зробити це. На мить перед його очима виник маленький будиночок на стрімчаку, море, що б’ється об каміння, трояндові пуп’янки, готові розпуститися від першого ніжного дотику сонця, крики чайок і піщана обмілина, всипана черепашками й клубками темно-рудих водоростей, таких схожих на волосся Альрауне. Нехай мрії — це тільки фігури на піску, які змиє перший приплив. Але в майстра була мрія і людина, яка з ним цю мрію ділила. Можливо, Томасон був не такий уже й неправий.

Порожні очі Мори набирали кольору, як передгрозове небо, й вода навколо ставала дедалі темнішою та холоднішою. Вен повернувся, схопив Альрауне за плечі й пригорнув до себе так міцно, що почув, як хрупнули її кістки.

— Біжи звідси, — прошепотів він, — воля. Жити варто заради волі — волі вирішувати, хто ти й що ти. Ким ти був, і ким ти станеш. Як ти житимеш і за що помреш. Поки ти можеш вирішувати сама — залишаєшся людиною.

Потужна хвиля ледь не збила його з ніг. Всім тілом Вен відчував, як тремтить Альрауне, яке сум’яття панує в її думках. Він до болю в грудях, до запаморочення вдихнув квітковий запах її волосся і відкинув дівчину в бік коридору.

— Біжи, — крикнув він, виштовхуючи з рукава тонку, гостру голку. — Метелик гарніший в польоті!

Вен ухилився від солоного кулака хвилі, що летів йому в обличчя, й кинувся вперед, пальцями викидаючи крицеву голку. Бічним зором він помітив, як майнула в смузі світла куртка барви дерева й брунатно-червоний сполох волосся, неначе метелик Лігея змахнула плямистим крилом і зникла в темряві коридору.

— Повернися, ти!.. — закричала Мора. Водяний потік змією кинувся вслід дівчині, але нова голка розсікла його надвоє, перетворила на синю калюжку.

— Альрауне, — прошепотів Вен, виймаючи нову голку, — її звуть Альрауне.

Наступний удар збив його з ніг, втиснув у стіну. Але майстер не збирався здаватися так просто. Він уперше боровся не за себе, а за щось більше. І воно було того варте.

Альрауне не озиралася доти, поки не опинилася на повітрі. Притулилась до стіни, обхопила себе руками, чи то намагаючись зігрітися, чи зберегти спогади про те, як Вен обійняв її. Слова майстра ще звучали в її голові, яскравішали з кожним ударом серця. Зненацька в спогади вплив інший — деренчливий голос майстра Томасона. «Якщо хтось платить за твоє життя своїм, виходить, тобі потрібно жити за двох», — саме це він сказав, коли у дверях зали з’явилися охоронці. Ці слова були останніми, які вона чула. Альрауне потерла обличчя й помітила, що руки в неї стали мокрими. Здивовано підняла голову, але на небі, що вже світлішало, не було й хмарини. У кутиках очей защипало, світ почав розпливатися перед очима.

Піщана дівчина плакала так само, як плачуть справжні.