Щоденники Ієрихар. Ваза

1

Треба було якось рятуватися, бо вони ось-ось мали виламати двері. Перед тим, як я піднявся на сьомий поверх цього дев’ятиповерхового будинку, вибору в мене не було. Я кинувся до одних із дверей, третіх зліва. Вибрав їх тому, що, на відміну від сусідніх, вони були оббиті дерматином, отже, могли бути не подвійними і не масивними. Їх треба було відчинити миттєво, бо мої переслідувачі вже бігли десь там, сходами, я чув гупання їхніх підошов. До того ж знав, як вони мчать — перестрибуючи відразу через кілька сходинок. Я притулив долоню до замка і наказав засувці рухатися. Спрацювало! Почув, як поповзло вбік залізо під моєю долонею. Таким же макаром, навіть легше, відчинив і другого замка. Однаково запізно! Я встиг, зачиняючи двері, почути, як перший із переслідувачів вилітає на сходовий майданчик, як кричить:

— Він тут, за цими дверима!

І вони кинулися до дверей. Загупали.

— Кінгсмерте, відчини! Тебе ніщо не врятує!

Звичайно, вони назвали не моє справжнє ім’я, а те, під яким знали як працівника їхньої фірми, доки не викрили. Моє відбилося в тому, що люди називають мозком. У трансформованій частині мого справжнього тіла. Може, вони вважають мене шпигуном їхніх конкурентів? Але ця фраза: «Треба з’ясувати, звідки він прилетів», що вона означає?

— Відчини! Тебе ніщо не врятує!

Авжеж, не врятує, це я знав і без них. У моєму пістолеті не лишилося жодної кулі, навіть єдиної, щоби вистрелити собі у скроню. Тоді я на деякий час втратив би рухомість, кажучи поземному — помер би. У стані земної смерті я перебував би приблизно десять годин, а тоді набув би свого природного вигляду — після того, як у тілі відбулися б необхідні хіміко-біологічні реакції. Мертвого ті, від кого я втікав, напевне б, лишили у цій квартирі, мертвим я їм не потрібен. Мертвий не може розповісти нічого, так принаймні вони міркуватимуть, логіку людей я добре знаю, а надто — тих бандитів, котрі мене переслідують.

Але ж вони мене не вб’ють. Вони мене заберуть із собою, допитуватимуть. Звичайно, я нічого не розповім, бо правди вони не витягнуть з мене жодним катуванням. Правда означала б те, що вони можуть дістатися до захованого серед лісу нашого корабля, а там — мої друзі з екіпажу, найголовніше — там Елісмір. Я не можу собі уявити, як би вони реагували на корабель — злякалися б, спробували б захопити? Та свідомо піддавати будь-якому ризику товаришів по експедиції я не мав права — це пункт п’ятий космічної присяги. Надто Елісмір!

Усе це якимось дивним калейдоскопом промайнуло в моєму умовному мозку за той десяток секунд, доки вони стукали у двері, які я встиг зачинити на замок дотиком тієї ж руки, точніше величезним кількасекундним напруженням волі та магнетичної сили. Але часу в мене все одно не було. Я розумів: втрачати їм нічого, вони підуть на все і ось-ось виламають ці вхідні двері. Але куди? Квартира, судячи з усього, невелика. Я шарпнув двері до кімнати і спинився. Кімната була порожньою: Як, напевно, і вся квартира. Шафа, диван, два крісла, стіл, кілька стільців, телевізор. Вікно і двері, очевидно, на балкон чи лоджію. Може, спробувати вилетіти крізь вікно чи стрибнути з балкона? Я вже підбіг до вікна, коли пригадав (цю інформацію миттєво видав мій мозок-комп’ютер): «У випадку набуття емліоном вигляду іншої істоти функції органів емліона передаються відповідним або схожим органам істоти, або ж відбувається функціональна трансформація». Отже, коли при падінні я пошкоджу чи ще гірше зламаю хребта, нервове трансформативне волокно в моєму тілі емліона може не повністю відновити свою функцію? І я так чи інакше залишуся калікою? Часу на підтвердження чи спростування цього припущення не було. Потрібно було діяти, причому діяти негайно. Двері висаджували.

І тут у моєму мозку сяйнули слова — аварійне перетворення. Це коли не можна швидко набути вигляду емліона. Я міг тимчасово трансформуватися у якийсь із предметів у цій кімнаті, до якого торкнеться мій погляд. Але у що? Шафу? Надто довго відтворюватися, та й не поміститься тут друга шафа. У телевізор, стіл? Стоп, на столі ж стоїть якийсь напівпрозорий предмет із світло-зеленого кришталю. Цей предмет називається ваза, згадав я. Ваза для квітів.

Тієї самої миті, коли мої переслідувачі виламали двері й увірвалися до квартири, на столі стояли дві однакові вази.

Таке перетворення я проходив лише раз, ні, два рази, там, удома, на нашій рідній Емліонії, то було тренувальне перетворення. Наш учитель, Омірянамас, після теоретичних уроків запропонував спробувати здійснити це практично, ану ж бо колись згодиться на далекій незнаній планеті, там, десь на окраїні Всесвіту, куди ми збиралися летіти. «Справді згодилося», — подумав я і відчув, що ми таки всемогутні.

На якийсь момент після перетворення я заціпенів, а потім знову відчув себе живою істотою, але в новій дивній іпостасі.

Переслідувачі ввірвалися до квартири — троє, четвертий, очевидно, лишився стояти біля дверей. Кинулися насамперед до кімнати — той, лисий здоровань в окулярах, приземкуватий міцняк Колян і схожий на сухорлявого мисливського пса третій, прізвисько якого було Бариш. Вони спинилися, бо ж нікого не побачили. Обличчя їхні були геть спантеличені.

— Блін, де ж він? — верескнув Бариш.

— Вилазь, суко, — сказав Колян. Він наблизився до шафи, обережно, стискаючи в руці великого автоматичного пістолета.

Рвонув дверцята, які видали жахливий скрип, але, звісно, нікого не побачив. Колян став викидати з шафи жіночі сукні, кофточки, пальта.

— Його тут немає, — здивовано констатував.

— Де ж він? — з погрозою, звернутою невідомо до кого, спитав Лисий.

Вони зазирнули під стіл, підняли основу дивана, вибігли на балкон. Потім Бариш кинувся в інші частини квартири — там, напевне (я вже знав, яка будова подібних квартир), знаходилося те, що вони називають ванною, туалетом, кухнею. За ним кинувся і Колян. Лисий залишився стояти й уважно оглядав кімнату. Він щосили намагався збагнути: куди ж я подівся? Підійшов до вікна, розчинив його і поглянув униз. Похитав головою, вилаявся, знову оглянув помешкання. Я бачив усім своїм тілом, котре тепер було вазою, як з’явилися зморшки на його плескатому, схожому на квадрат, чолі, як недобре, люто примружилися вирячені зеленкуваті очі. Це був погляд швидше не людини, а звіра, що упустив здобич, але ще сподівається її віднайти, винюхує.

Повернулися назад ті, двоє. Колян став якраз навпроти стола, широко розставивши ноги — звичка у нього була так стояти. Ставав схожим на розкарячкувате дерево.

— Його ніде нема, — сказав він. — Куди він міг подітися?

— Я над цим якраз думаю, — відповів Лисий.

— Може, кинувся вниз? — висловив припущення Бариш.

— Я вже дивився, — сказав Лисий. — Його внизу не видно. Труп лежав би, сьомий поверх, блін.

— То де він? Випарувався? — зло кинув Колян.

Він ковзнув поглядом по столу. Я внутрішньо зіщулився. Мені навіть здалося, що кришталь, з якого тепер складалося моє тіло, жалібно забринів. І це бриніння, цей звук вони могли почути.

— Що це? — насторожився Лисий.

Невже вони от-от розгадають мою таємницю? Але ж вони вважають мене людиною... А люди можуть у щось там перетворюватися хіба в казках — їхніх дивних і неправдоподібних історіях.

Я напружився і послав до голови Лисого імпульс, яким наказував йому забути попередню думку чи думки, якщо вони з’явилися і стосувалися мене. Це був метод негайного психосилового стирання інформації.

— Фігня якась, — сказав Колян. — Куди він міг подітися? Не випарувався ж...

— Може, він в іншу квартиру заскочив? — висловив припущення Бариш. — Або нагору побіг.

— Я точно бачив, що він сюди забігав. — Лисий явно нервував. — Пішли. Щось мені все це не подобається. Чимось тут не тим пахне.

— А як же наказ шефа? — у голосі Коляна просочувався страх.

— Зараз, блін, обмізкуємо, що скажемо цьому хрінові, — гаркнув Лисий і першим рушив до виходу з квартири, здається, він і справді прагнув щошвидше утекти звідси.

Вони пішли. Справді пішли. Зникли назовсім, отож, я врятований? Я чув, як навіть пововтузилися біля дверей, мабуть, спробували поставити їх на місце. Як Бариш огризнувся до когось, щоб той проходив і не витріщався, бо може схопити по мордасах, а то й гірше. Як чорно лаявся Колян, а Лисий сказав, що хрін з ними, дверима, хто там шукати буде, очевидно, малося на увазі їх, нападників...

Нарешті все стихло. Я ще виждав трохи, може, навіть хвилин п’ять земних. Тоді взявся відновлювати формулу повернення — спочатку, звісно, в людську оболонку, моє попереднє людське тіло, бо так простіше відновитися, до того ж у справжній своїй оболонці я міг, звісно, навіть вилітати у вікно, але хтозна, як би реагували ті, хто міг мене побачити. Щоправда, на мене у людському тілі могли чатувати десь унизу, при виході з будинку ті четверо, а може, й один з них. Зрештою, я можу вибратися на дах будинку, а вже звідти миттєво перенестися простором до того місця, де чекає мене моя Елісмір.

Я відтворив усю формулу, замкнув її в уяві в коло, як мене вчили, але нічого не трапилося. Ніякого перетворення, відтворення, нічого. Тільки знову ледь чутно забринів кришталь. Мені навіть здалося, що то бринить не тіло моєї теперішньої оболонки — вази, а кришталь із тієї, що стояла поруч.

«Чому не відбулося перетворення?» — запитав я себе. Наказав собі не панікувати.

Спробувати відтворити заповітну формулу ще раз — спокійно, послідовно, крок за кроком. Я спробував знову перетворитися — тепер в емліона.

Формула, звичайно, була складною, включала в себе й найвищу математику, і надорганічний та органічний синтез, зашифрований також у формули й рівняння, і те, що в нас називають великою космічною науковою магією, і, нарешті, з’єднувальний ланцюжок, своєрідну суміш надчутливих вибухових речовин, до яких додавалися поетичні й філософські сентенції. Присутність останніх у формулі відтворення чи повернення (називали, як кому більше подобалося) у мене, відверто кажучи, викликала подив, але Вчитель пояснив, що саме вони чомусь і були тією ланкою, яка, власне, й зробила цю формулу Великою Всемогутньою Формулою повернення. Вчений, здається, його звали Портданніор Мартвердуревс, який здогадався, чого не вистачає Формулі, аби вона запрацювала, отримав Найвищу Міжгалактичну Відзнаку імені Оргема Великого.

Я відтворював формулу і раптом, десь вже у другій половині, на місці, де хімія поєднувалася з одним із елементів Великої космічної магії, збагнув, що не можу пригадати, як з’єднується одна з органічних сполук із математичним записом магічної трансцендентальної речовини. Тієї, яка повинна була започатковувати, розпочинати наступну уявну реакцію, важливу для продовження ланцюжка реакцій — невидимих, але таких, що існували у надвищій реальності. Обриси тих цифр у якомусь там ступені в поєднанні зі знаками ніби й поставали, і в той же час розпливалися.

«Що ж це таке?» — спитав я себе.

Відповіді не було. Ще кілька зусиль, кілька спроб, кілька комбінацій переставляння цифр і знаків (у земному, звісно, сприйнятті, бо по-нашому це називається інакше)... І я зрозумів, що пригадати не можу, що десь-таки помилився, щось забув. Але чому? Адже це неможливо. Пам’ять у мене абсолютно досконала і виключає випадання будь-якої ланки минулої набутої інформації. Тоді чому?

«Тоді чому?» — повторив я подумки.

Утім, подумки я й міг лише повторити. Ні по-земному, ні нечутними для людського вуха звуками емліонської мови я промовляти не міг.

Відповіді знову ж таки не отримав. І раптом я виразно почув голос Учителя Омірянамаса: «Правило застосування формули повернення дев’яте, передостаннє: під час тимчасового перебування в іншій оболонці категорично забороняються дії, які можуть спричинити психосоматичні реакції у вашому справжньому тілі, що в той момент перебуватиме у надвищій незримій субстанції». Дії? Якої дії?..

Але ж я не порушив цього правила. Ніякої дії я не вчинив, нічого не зробив, що б спричинило психосоматичну реакцію. Гарячково прокрутив час — від мого перетворення у вазу до того, як я став пригадувати формулу повернення. І тут мене накрило гарячою хвилею, я навіть відчув, як ледь-ледь почав плавитися кришталь.

Я наказав зупинитися цьому процесу. І тут же зрозумів: так, я порушив дев’яте правило. Порушив, коли наказував Лисому забути думку чи думки, які могли в нього з’явитися. Коли стирав їх у його мозку. Тоді я врятував собі життя, тоді я боявся, що вони звернуть увагу на те, що на столі не одна, а дві однакові, геть однаковісінькі вази, що це викличе підозру. Я злякався, хоча вони не знали, що я можу перетворюватися в інші тіла, інші предмети, вони взагалі вважали мене людиною, шпигуном фірми-конкурента. Виходить, мені властиве те, що є одним з визначальних факторів існування людини — інстинкт самозбереження. Я, отже, надто глибоко занурився у перетворення в людину, в ту істоту, що мала проникнути до фірми (і таки проникла), котра таємно виробляла страхітливу техно-біологічну зброю і торгувала страшними небезпечними для тутешніх мешканців речовинами.

Невже я залишуся вазою? Але ж це неможливо. Який сенс у тому, щоби прилетіти на цю планету, на забуту Творцем окраїну Всесвіту, подолати бінсільйони світлових років, щоби навіки лишитися звичайним, хай і мислячим предметом на столі в одній людській оселі, поруч з неживою, не мислячою, створеною людськими руками справжньою вазою?..

«Невже я залишуся вазою?» — повторив я запитання.

І зрозумів — залишуся. Залишуся — якщо якимось чином не зв’яжуся з коханою Елісмір, зі своїми, які можуть мене-вазу забрати, вивезти звідси, спробувати відтворити мою тілесну сутність як емліона побічною надможливою дією, яка була передбачена в законі перетворення.

Але як зв’язатися з Елісмір?

2

Вони прийшли під вечір, господарі цієї людської оселі. Спочатку я почув здивований наполоханий голос, потім побачив невисоку жінку, за земними мірками, років сорока п’яти-п’ятдесяти. Вона була не надто вродлива, в руках тримала дві наповненої чимось сумки, які при вході до кімнати гепнулися на підлогу. Стала тривожно озирати помешкання. Кинулася до шафи, коли там щось пошукала, обличчя її з тривожного стало здивовано щасливим.

Потім вийшла за двері, і я почув, як вона набирає номер, говорить з кимось по телефону. Каже, що прийшла додому, застала виламані двері, думала, пограбування, але ж ні, нічого не взято, в шафі трохи поперевертали, але, слава Богу, й речі, й гроші на місці, лежало там у кофтині кілька сотень на «чорний день».

— Може, ти маєш рацію, — казала вона. — Щось більше шукали, нащо їм моя дрібнота? Та яке там золото, звідки йому в мене узятися? Один кулон, та й той ношу із собою. Вітін ланцюжок? Та викинула я його, ти ж знаєш, я все викинула, що він не забрав. Може, й дурна, яка вже є... Певне, помилилися адресою. Я теж так подумала...

Потім вона пішла на кухню, мабуть, готувати вечерю. Через якийсь час з’явилася невисока худорлява дівчинка років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Спочатку я теж почув її голосок, високий, здивований:

— Мамо, ти вдома? Нас що, пограбували?

Коли дівчинка зазирнула до кімнати, через кілька хвилин сталося те, що й мало статися. Вона наблизилась до столу і помітила мене. Я бачив, як розплющилися її досить виразні світло-сірі оченята, коли вона стала розглядати другу вазу, точнісінько таку, як та, що стояла поряд. Аж нахилилася, озираючи.

— Мамо, ти купила ще одну вазу? — гукнула здивовано дівчинка. — Навіщо?

Мама постала в дверях за кілька секунд. Дивилася нерозуміюче, у неї знову в погляді, навіть в усій поставі проклюнулася тривога.

— Вазу? Яку вазу?

— А ось цю. Геть така сама. Ти що, комусь подарунок вирішила зробити?

— Подарунок? Ні. Звідки вона взялася? Нічого не розумію.

Мати зайшла до кімнати і спинилася. Я побачив, як розширюються її очі, майже так само, як хвилину чи дві тому, очі доньки. Вона також наблизилася до столу і стала роздивлятися на мене. В її очах виростав і, здавалося, поставав безмежним страх.

— Але звідки?..

Так вони стояли чимало часу — обидві здивовані й розгублені. Я раптом злякався, що їм спаде на думку викинути цю нову вазу, себто мене. На смітник, просто за вікно. Я навіть уявив, як я падаю і розбиваюся на друзки. Маленькі шматочки кришталю. Чи зможу я тоді взагалі відтворитися? Гострий біль пронизав усе моє нове тіло.

Я напружився, зібрав усю свою волю і психічну енергію й наказав їй заблокувати думку в мозку цих істот, якщо така з’явилася, позбутися цієї нової вази. Не знаю чому, але мені до того, як я вирішу проблему з формулою повернення, захотілося лишитися саме в цій квартирі, на цьому столі.

— Софійко, що ж сталося? Хтось виламує двері, щоб занести нам вазу, точнісінько таку, яка вже була в нас? — почув я розгублений голос старшої. — Донечко, я таки нічого не розумію. Що будемо робити?

— Я, мамо, також... У мене почала дуже боліти голова, — сказала Софійка. — А в тебе?

— І в мене, — сказала мати.

Раптом вона стрепенулася, обличчя її осяяла усмішка. Наче вона щось пригадала.

— Давай... Давай не будемо гадати. Стоїть, то хай і стоїть.

«Отже, моє бажання спрацювало», — подумалося мені.

Тут я злякався. Адже я знову втрутився в існування цих істот. Як же тоді з формулою повернення? Наказав собі розслабитися. Уявив себе на нашому зорельоті серед космічного безгоміння, безмежжя зірок. Поруч зі мною в уяві постала Елісмір. Цього вечора я мав черговий раз вийти на зв’язок. А ще через кілька земних днів ми мали вирішити, що робити з цією проклятою фірмою.

— Ходімо вечеряти, — почув я голос старшої жінки. — Ти ж, напевне, голодна? Котлети так і не розігріла. Чи ти й не приходила додому після обіду?

— Приходила, — сказала молодша поспішно.

3

Я так і залишився на столі в цій убогій квартирі. З часом її мешканці — Софійка та її мама, яку звали Ольгою, призвичаїлися до мене, тобто, перестали звертати увагу. Жили вони справді бідно. Ольга продавала на базарі пиріжки, її донька перейшла до десятого класу, а по закінченні школи збиралася йти вчитися на перукарку. Втім, була у неї потаємна мрія стати манекенницею і час від часу, як я довідався з розповіді, якою вона поділилася з гостроносим, доволі міцним хлопчиськом, її ровесником, Софійка надсилала світлини на якісь конкурси, не отримуючи звідти жодної відповіді.

— Правда, я дурна і смішна? — спитала вона цього хлопця. — Смішна і невродлива потвора...

Вона заплакала і сказала, що це йому першому в цьому признається, про фотографії. Хлопець, якого звали Олегом, став запевняти, що вона, навпаки, вродлива, дуже вродлива, по-особливому, тільки ці бовдури, котрі сидять по тих дурних журналах і конкурсах, не здатні оцінити цієї особливої натхненної вроди. Він так і сказав — натхненної вроди. І якщо вона погодиться, то він сам її буде фотографувати, в нього це добре виходить. Це можна зробити і тут, і у нього вдома.

— Справді? — спитала Софійка. — Ти вважаєш, що мені треба ще раз спробувати?

Вони ще потім обнімалися і цілувалися. Я ще не знав, що переді мною починає розігруватися те, що можна назвати земною любовною драмою.

Мати ж Софійки, Ольга, як я зрозумів, була колись одружена, мала чоловіка, та він пішов до іншої. Час від часу в цій квартирі Ольга з’являлася з якимось огрядним червонопиким типом, який мені, відверто кажучи, не подобався. Приходили вони, як правило, розпашілі, наче вічно кудись поспішали. І так само поспішаючи, займалися коханням. Звичайно, земним коханням, хоч я й не був певен, що це заняття можна назвати тим високим почуттям, яким, за ідеєю, повинні були наповнюватися ці дві істоти.

Я дивився, як сплітаються у дивний клубок їхні звільнені від того, що називається одягом, тіла, і щось схоже на людський сором пронизувало мене. По суті, в людей зливається лише те, що є ознаками їхньої статі. У нас, емліонів, відбувається повне проникнення тіла в тіло (якщо наші оболонки, наше єство можна назвати тілом), аж до повного злиття, розчинення одне в одному, так, що утворюється на якийсь час з двох єдине тіло (чи єство). Тільки це і є, по суті, справжнім коханням. Яке це було величезне, всеохопне, ні з чим не зрівнянне блаженство, коли я цілком зливався з Елісмір! Ми повністю розчинялися одне в одному, до останньої клітини, останньої краплини речовини, з якої наші єства були створені. Ця нова істота була водночас і моєю коханою Елісмір, і мною, Кінгсмертом, і кимось третім, який (чи яка) був Кінгсмертом-Елісмір одночасно.

Ольга і Валерій зливалися, чомусь завжди поспішаючи, він сопів і важко дихав, вона іноді стогнала і скрикувала, та після цього майже обов’язково, якось начеб ритуально казала, що треба не баритися вдягатися, бо ось-ось може прийти дочка, а вона не хоче, щоб та їх застала.

— Ти ж зачинила двері, — сказав якось Валерій. — І ключ у дверях...

— Усе одно мені соромно, — відповіла Ольга. — Ми ж не зможемо, щоб не відкрити.

— Ну незрозумілі ви, баби, — стиха засміявся Валерій. — І хочеться, й лоскочеться.

В один з таких моментів їхнього кохання (чи злягання, називайте, як хочете) я раптом почув, як всю квартиру пронизав далекий тужливий звук. Він летів, доносився з якогось начеб позапростору, далекого й потойбічного. Це був голос поклику, туги, розпачу, голос надії, любові, відчаю, розпуки, здавалося, геть усіх почуттів, які тільки можна було уявити.

Я здригнувся, почув, як раптом дивно забринів кришталь. Кришталь, який був моєю теперішньою оболонкою. Бо я знав, що за голос чую. То був голос моєї Елісмір.

Досі я намагався зв’язатися з нею. Я посилав їй імпульси, закодовані й відкриті тексти в інфразвуковому, інтертранзистальному, варіоскопічному, надчутливочастоному та інших вимірах, але жодної відповіді не отримував. Чи то сигнал не доходив, чи то я взагалі тільки уявляв, що посилаю ці сигнали, адже я був всього-на-всього, хоч і гарною, але звичайною земною кришталевою вазою. Я знав, що Елісмір шукає, мусить шукати мене. Правда, не бажав одного — щоб вона, чого доброго, не перетворилася на людину й не впровадилася, як і я, в ту дурну фірму, де могла мене шукати.

І ось я почув її голос. Звук її єства. Я напружився і спробував відповісти. Елісмір питала, де я, чи я ще живий, просила відповісти.

— Що це? — раптом сказала Ольга.

— А що? — захекано спитав її партнер.

— Ти чуєш? Якийсь дивний звук. Наче маленька дитина плаче.

— Нічого я не чую. Тобі здається.

— Ні, плаче.

Ольга таки відштовхнула його, вирвалася з-під чоловічого тіла і голою побігла до вікна.

«Де ти? Де ти? Кінгсмерте, озовися», — кликала мене Елісмір.

4

До того було ось що. Експедиція на цю далеку і дивну планету на окраїні Всесвіту. Спостереження за життям її мешканців, істот по-своєму розвинутих, але незвичних для нас своїми грубими і дикунськими звичаями. Вивчення флори і фауни, геологічних порід, корисних копалин, атмосфери, різних параметрів роботи того, що в мешканців планети, яких тут називають людьми, має назву мозку. Ця особливість їхнього тіла, коли розумним, мислячим є лише маленька частина, а не все тіло, як у нас, здавалася особливо цікавою.

Утім, наші дослідження мала продовжити інша експедиція. Але тут ми довідалися про цю злочинну корпорацію, що діяла під виглядом комерційної фірми, яка збирала і продавала терористичним організаціям в інших країнах уран, плутоній (назви земні) та інші подібні небезпечні радіоактивні речовини для виготовлення якоїсь особливої зброї. Було прийнято рішення вперше втрутитися у земне життя. Я добровільно, незважаючи на протести Елісмір (все ж я був другою особою на кораблі та не хотів піддавати ризику когось іншого), прийняв личину людини і впровадився у ту псевдофірму. Треба було виявити їхні зв’язки, методи діяльності, шляхи переправи за кордон, і вже тоді або самим знищити, або повідомити відповідні земні спецслужби.

...Мене викрили, але не як, по-їхньому, інопланетянина, а як агента, так вони підозрювали, фірми-конкурента, а може, й служби безпеки. Мені вдалося втекти. Потім переслідувачі мене наздогнали, ну а далі ви все знаєте.

Тепер, після того, як я почув голос Елісмір і зрозумів, що вона не чує мого, я почав гарячково міркувати, що ж зробити, аби зв’язок таки відбувся. У цьому мені мали допомогти ці люди, які були господарями квартири, але як?

Якщо відверто, мене не цікавить ні ця цивілізація, ні події, які відбулися. Звичайно, все це частинка реальності, реальності довкола мене, невідворотної, такої, з якою доводиться примиритися. Я намагаюся збагнути, в чому суть цієї цивілізації, цього існування, того, що може бути хоч якимось сенсом, щоб виправдати це примітивне буття.

Тут я заходжу в безвихідь. Розумію, що це життя існує саме по собі, я знаю, що були сотні, ба, тисячі місцевих філософів, котрі намагалися його виправдати. Так, по суті, виправдати.

Запитую себе: а навіщо? Відповідь очевидна: тому, що це життя існує. Доторки до його сутності однозначно промовляють — воно абсурдне. Як ще можна назвати існування цих дивних істот, котрі щодень, у той час, який вони називають світанком, піднімаються, виконують свої гігієнічні ритуали, а потім з гідною подиву постійністю йдуть виконувати свої так звані «щоденні функції».

За логікою, вони повинні збунтуватися, щось змінити, спробувати наповнити це існування якимось змістом. Але вони продовжують уперто, користаючись земною термінологією, функціонувати. Чому? Один із законів людського існування, якого вони нібито не визнають, а насправді свято дотримуються, називається інстинктом самозбереження.

Цей інстинкт породжує мільйони варіантів проявів людського егоїзму. Він, у свою чергу, розпадається на ще більшу кількість варіантів того, як цей егоїзм трагічно відбивається на долі інших істот, котрі спілкуються з носіями цього егоїзму.

5

Час від часу до мене долітали сигнали, які подавала Елісмір. Вони то ближчали, то даленіли. Я розумів, що наш корабель періодично вирушає на пошуки мене. Уявляю, як завмираючи Елісмір вмикає дисцилографа і ставить йому одне й те ж запитання: «Чи Кінгсмерт існує?» На екрані мусить загорітися напис: «Так, існує». «В якому вигляді?» — напевно не раз і не два ставила запитання цій надрозумній машині Елісмір. «У вигляді незрозумілої земної істоти», — відповідав дисцилограф. Або: «У вигляді незрозумілого земного предмета». А може, Елісмір питала його, у вигляді кого чи чого я тепер перебуваю, якщо зафіксоване моє існування, моя присутність у цьому світі, саме на цій планеті. За логікою, надпотужний дисцилограф мав би це визначити. Принаймні намалювати, відтворити на екрані контури цієї зеленкуватої, подовгастої, з двома еліпсоїдними заокругленнями нагорі вази. Тоді Елісмір мала б дати завдання, аби дисцилограф (здається, його називали «Бахромі-1») визначив, що ж це за предмет такий, підібрав йому земну назву. «Ваза? — здивувалася б Елісмір. — Чому ваза? Як він міг стати вазою?». Бартомауреаст, командир корабля, золота голова (о, я вже користуюся земною термінологією), напевне, додумався б, чому я перетворився (добровільно чи невільно) у такий земний предмет, як ваза. Принаймні вони могли б спробувати визначити мої теперішні координати. Чому ж вони цього не роблять?

Відповіді не було. Тим часом я змушений був кілька разів втрутитися в існування мешканців квартири, що невідомо наскільки стала й моєю оселею. По-перше, подумки наказав одному з огидних типів з фірми, де я працював чи, точніше, виконував завдання, принести і покласти до поштової скриньки моїх господарів пакет із десятьма тисячами доларів. Таке рішення я прийняв не з якогось там альтруїзму, а швидше з міркувань власної безпеки.

— А що, мамо, раптом ця ваза дуже цінна? — сказала якось увечері Софійка.

Вона підійшла і торкнулася своїми пальцями моєї поверхні. Я внутрішньо здригнувся, кришталь ледь чутно забринів. Трапилося те, що тут, на Землі, назвали б дивом — раптом з’явилося таке відчуття, наче до мене торкнулося тіло моєї коханої Елісмір.

«Що ж це таке? — спитав я себе. — Звідки це відчуття? Адже це звичайна земна дівчина».

Відповіді знову не було. Тільки тіло моє (нехай тіло вази) раптом налилося незнаним теплом. А втім, знаним, добре знаним, таке я відчував, коли починав зливатися з тілом Елісмір.

— Що це? — сказала Софійка. — Ця ваза така тепла.

Вона торкнулася сусідньої вази. Здивовано поглянула на неї, потім на мене. Торкнулася ще раз мене.

— Мамо, це якесь диво, — сказала збентежено, навіть злякано. — У них різна температура. Що це таке?

Мати її стала поруч. Я чомусь, звісно, непомітно чи майже непомітно, почав тремтіти. Гаряча хвиля геть заливала мене. Здавалося, ще мить — і я відчую себе посеред якоїсь розпеченої магми.

Ольга теж помацала мене, потім сусідню вазу. Вона мала ще більш зляканий вигляд, ніж донька.

— Справді, дивно, — сказала. — А раптом... Раптом вона радіоактивна?

— Ти вважаєш, що хтось її навмисне нам підкинув? — спитала Софійка. — Той, хто виламав тоді двері?

— А чому б і ні?

— Але навіщо? Кому ми заважаємо?

Тут Софійка згадала, що в їхньому під’їзді живе чоловік, який працює в управлінні з надзвичайних ситуацій. І що в нього є лічильник Гейгера. Ольга вирішила піти до нього. По правді сказати, я злякався, бо не знав, чи при перетворенні мене у вазу не підвищилося те, що земляни називають радіоактивним фоном. Як виявилося — ні. Коли Ольга повернулася із сивуватим чоловіком, в якому відчувалася військова виправка (мої міркування стають дедалі більше земними), він підніс до мене якусь невеличку скриньку і сказав, що ні, радіоактивний фон нормальний, ба, навіть нижчий на дві тисячних мілірентгена, ніж, скажімо, біля дверей.

Йому довелося вислухати історію, начебто цю вазу купили десь на базарі й виникла підозра, що вона з якоїсь чорнобильської зони. Не знаю вже, чому Ольга сказала неправду. Тільки, коли він пішов, то вирішили, що, може, ваза й справді має якусь цінність, то ж треба її віднести на експертизу, а якщо виявиться, що вона якась особлива, то й продати.

Не знаю чому, але мені вдруге не захотілося покидати цієї квартири. Щось підказувало, що цього не треба допустити, може, мене вже шукають саме в цьому районі, ось-ось намацають, виявлять мої координати. Невідомо було і те, як би повівся зі мною новий власник. Чи власниця. І взагалі, я раптом просто дуже захотів лишитися саме тут, на моєму столі (моєму, гм), у цій бідній оселі. І я, прокрутивши кілька варіантів, придумав, як це зробити.

Наступного дня, увечері, я переконався, що мій метод спрацював. Я почув збентежено-зляканий голос Софійки (ледь не сказав — моєї Софійки):

— Мамо, глянь, що я знайшла в нашій поштовій скриньці.

Мати прибігла з кухні. Я бачив, як вони розпаковують щось схоже на товстий конверт, як виявляють усередині акуратно складені стоси зелених папірців, перелякано, ойкаючи, оглядають їх.

«Вони ваші, ваші, ваші», — став я посилати імпульси — ніби до їхніх мізків.

Мій розрахунок повністю підтвердився. Трохи повагавшись, Ольга і Софійка залишили гроші собі. Спочатку вони переживали, чи не з’явиться хтось за ними, хто випадково, чи швидше за все навмисне, або ж утікаючи від переслідування, вкинув пакет з грошима саме до їхньої поштової скриньки. Але через кілька днів заспокоїлися. А згодом я почув з вуст Ольги те, що й хотів почути:

— А що, коли це якось пов’язане з появою вази?

— Вази? — перепитала Софійка. — Але як?

— Не знаю, — сказала її мати. — Але в мене таке відчуття, що все це неспроста і якось взаємопов’язане.

— Бог? Ти вважаєш, він нам послав спочатку одне диво, потім інше?

У Софійчиному голосі бриніла іронія, але вона швидко погасла. Я ледве справді не задрижав від хвилювання, розчулення, якоїсь дивної-дивної насолоди і ще не знаного мені досі відчуття (це було ще ліпше, ніж те, коли я зливався з Елісмір), коли Софійка торкнулася до мене. Не просто торкнулася, а погладила.

— Ой, мамо, — раптом вигукнула вона, — дивись, а у цій вазі з’явилася тріщина. Її ж раніше не було.

Вони стали оглядати мене. І тут помітили, що моя поверхня чомусь запотіла. Справді, я відчув на поверхні того, чим тепер було моє тіло, дрібні гарячі крапельки.

— Дивно, — сказала Ольга. — Господи, що це все означає? Тепер я боюся тримати цю вазу в себе, і викинути її боюся.

— А що, коли вона справді принесла нам щастя? — сказала Софійка.

Вона вийшла і повернулася зі шматком якоїсь тканини. Стала витирати мої боки. Її тонкі ніжні кінцівки, торкаючись до кришталю, змушували моє тіло вібрувати. Здається, це помітила і Софійка.

— Мамо, у тебе не було такого відчуття, що ця ваза жива?

Мати, котра стояла біля шафи, повернула голову на доньчин голос. Підійшла ближче.

— Жива? Дивна річ, я вчора теж про це подумала.

Дочка і її матір стояли переді мною. І тут я раптом побачив зримо картину, яка виникла десь здалеку, з-за меж цієї квартири, цього будинку і ставала все реальнішою. Ось дочка і матір беруться за руки. Наближаються до мене. Притискаються одна до одної. І замість їх обох переді мною постає Елісмір. Елісмір у своєму природному вигляді, у тілі, яке було там, на зорельоті. Вона така зрима, жива, жадана, зовсім поруч. Але наступної миті я бачу, як на підлогу падають два обвуглені трупи. Це тіла Софійки і Ольги. Так, вони мусять загинути. Ось вона, ланка в ланцюжку формули повернення, якої бракує. Це закон замкнення енергії, перетворення її одного виду в інший.

«Ні, ні, — раптом простогнав хтось поруч мене. — Ні, ні, не треба».

Що це? І хто стогне? Ще мить — і я збагнув: то я сам. Мій внутрішній, високочастотний, не чутний землянам голос. Проти чого він протестує? Ці істоти мусять жити, а я залишуся довіку вазою? Що ж це коїться?

— Мамо, в мене раптом знову почала боліти голова, — сказала Софійка.

— Мабуть, гроза буде, — сказала Ольга. — Поглянь, яка велика чорна хмара суне на наше місто.

Я почув голосний і грізний гуркіт. У повітрі різко запахло сіркою. Але вслід за гуркотом долинув розпачливий, схожий на квиління голос Елісмір. Вона ридала, вона начеб оплакувала мою загибель і рвалася до мене. Але що я міг зробити? Врятуватися ціною загибелі цих двох істот?

Я відчув, як цівки рідини знову зрошують мої стінки. Мене — вази. Що це, знову піт? Чи я... Я плачу?

6

Відверто кажучи, я хотів зробити ще кілька сюрпризів моїм господарям. Подарувати те, що вони звуть грошима чи коштовностями. Але після слів Софійки про тріщину, після того, як я відчув дивний біль з правого боку (наче хтось невидимий періодично брався мене розпилювати), зрозумів, що то наслідок мого втручання в цей чужий світ, у життя цих істот. Напруга, що виникла при тому, коли я посилав невидимі психічні імпульси, наказуючи бандитові принести і покласти до поштової скриньки гроші, а потім забути про це, мої спроби вплинути на психіку Софійки і Ольги і призвели до тріщини, до відчутного болю, ба, навіть страху, що тріщина ростиме. До того ж, наступного дня вранці, після тієї пам’ятної грози, Софійка помітила, що кришталь у дивної вази, яка з’явилася невідомо звідки, потемнішав. Справді, я відчув, наче всі предмети в кімнаті вкрилися плівкою легкого туману. І коли та ж Софійка стала у дверях, то почала мовби розпливатися.

Після грози я довго не чув голосу Елісмір. Тільки щось віддалено-болісне. Я наче завмер, очікуючи, віддавшись на волю часоплину, що ж буде далі.

І все ж через якийсь час мені довелося знову втрутитися в події. В одну подію.

Одного разу я почув, як хтось відчиняє і довго не може відчинити вхідних дверей. Коли нарешті замок спрацював, я побачив на порозі кімнати силует Софійки. Вона не пройшла, а швидше прошаркала до середини кімнати і дивним поглядом, начеб геть чужим, стала оглядати все довкола, мовби впізнавала предмети, що наповнювали її помешкання, і не могла впізнати. А тоді кинулася на диван і гірко заплакала. Вона ридала все голосніше й голосніше, з вуст її зривалися три слова «Навіщо?» і «За що?», немовби Софійка геть позабувала всі інші слова. Нарешті плач стих, тільки час від часу здригалися плечі. Коли ж Софійка підняла голову (на кілька хвилин перед тим мені здалося, що вона заснула), я побачив, яке геть запухле в неї обличчя. Запухле й чуже. Мені навіть здалося, що це обличчя її матері або й ще старшої людини.

Софійка довго дивилася, втупившись в одну точку. Пальці її судомно стискали хустинку. Тоді вона встала й вибігла з кімнати.

Я почув, як гримнули двері, здається, до ванної, потім заплюскотіла вода. Шум води посилився, я зрозумів, що Софійка хоче прийняти ванну.

І раптом в моєму єстві стало страшно швидко рости відчуття тривоги. Це був цілий вал тривоги, так, немов над моїм життям, саме на моїм, нависла страшна небезпека. Хоч я й збагнув — щось, навпаки, загрожує Софійці. Звідкись у мені народилося й стало заповнювати всього дивне земне слово «суїцид». Воно явно не належало до тієї мови, якою спілкувалися люди, котрі жили на цій території. Я став прокручувати невидимий механізм сприйняття, але щось наче заклинило — значення цього явно чужого слова не приходило.

Тривога проте росла. Неусвідомлено, з незнаної глибини з’явилося речення-заклик, його я став повторювати, перетворюючи у сигнали, які послав до Софійки: «Не роби, не роби цього, не треба». Що, чого не треба їй робити, я теж не знав, усе довкола мене вкрилося суцільним густим туманом, а може, й димом. Я чув, як бринить кришталь, не лише моєї вази, а й сусідньої. Це було бриніння розпачу, бриніння, схоже на плач. Потім я став посилати імпульси до Ольги, наказуючи їй кинути все й поспішати додому.

Саме цей заклик і спрацював. Наче крізь сон, я чув, як хтось гупає у двері, як вони відчиняються, як гупають ще в одні, як їх вибивають, розпачливий голос Ольги: «Донечко, що ж ти наробила?» Тоді її крик, а за ним — інші крики. Голоси незнайомих мені людей. Потім усе стихло.

Неодноразово, практично щодень, за винятком двох-трьох днів за весь цей час, я лишався сам. Я мав час згадувати моє власне і наше з Елісмір минуле, згадувати нашу далеку й таку любу планету, міжгалактичні експедиції, в яких брав участь. Я вів з невидимими опонентами філософські диспути, відповідав на уявні запитання Вчителя і навіть сам пробував придумувати нові космічні закони. Це існування, до якого не можна було звикнути і все ж я мусив звикати, ставало приреченою реальністю. Сенсу в ньому було не більше, ніж в існуванні істот, що називають себе людьми. Хоча іноді й закрадалася думка, що навіщось потрібне це випробування. Випробування? Я страшенно здивувався, коли вперше завітала ця думка.

«Але який сенс?» — подумалось мені.

І тут раптом здалося, що розгадка цього питання, розгадка цієї проблеми допоможе визволитися з мого теперішнього стану. Але визволення самостійно нереальне, це я добре зрозумів. Тож як? Чого я не можу усвідомити?

Цієї ж ночі думки кружляли якимось дивним колом, повертаючись до цієї планети, потім до Софійки, до її болю, який я відчував (так, відчував майже фізично), але не міг збагнути, від чого він — рани, душевного (знову це дивне визначення) потрясіння, втручання якоїсь побічної сили?

Коло думок замикалося, я опинявся мовби всередині нього, торкався цього кола, прагнув розірвати його і не міг. Врешті-решт я завмер усередині кола, у точці, що була його центром (усе це я уявляв доволі зримо), і зрозумів, що треба чекати, лише чекати, що відбувається щось таке, у що мені несила втрутитися.

Минули ніч, день, знову ніч і півдня, туман чи дим довкола мене не розвіювався. Нарешті з’явилася Ольга, стомлена і змарніла. Вона присіла на диван і, не роздягаючись, стала кудись телефонувати. З цієї розмови я дізнався, що життю Софійки вже нічого не загрожує, вона в лікарні і хоч втратила багато крові, але житиме, тільки дуже бліда й ослаблена. Авжеж, бо пробувала собі перерізати вени, та вона, Ольга, вчасно нагодилася, щось наче їй раптом підказало, що вдома біда, якась дивна тривога стала рости, якийсь голос кликав, наказував мчати додому. Вона й узяла таксі й помчала, і добре, що встигла, що вдалося врятувати. Що трапилося? Та що могло трапитися, любов, а може, й не любов, а просто дурість, Софійчина подруга розказала, що Софійчин хлопець начеб її фотографував, так, вона вже бачила ті фотографії, у доньчиній сумці знайшла, і в купальнику, і геть гола, а він до школи приніс, хлопцям роздавав, ще й насміхався — та жаба жабою казав, а ще туди ж, у моделі преться, аякже, їй місце, як і матері, на базарі пиріжками чи якимось лахміттям торгувати.

Ольга теж плакала, питала когось, чого та молодь така сволота? Боже ж мій, чого, чого і її, Ольгу, життя нічому не навчило, а Софійка ж вдалася в неї, геть усім і всьому довіряє. Та добре хоч живою зосталася. А зараз там біля неї хлопець один, з нашого будинку, тільки в іншій школі вчиться, як почув про ту біду, примчав, все набивався кров здати, а в нього ж інша група, четверта, а в Софійки друга, простий такий хлопчисько, мати в нього двірничкою працює, то часом його можна бачити, як вулицю мете. Каже, я вже нікуди Софійку від себе не відпущу, а вона очі заплющила і тільки кволо так, ледь-ледь посміхається. Ото трохи грошенят припливло, думала відкласти Софійці на квартиру, та тепер обов’язково влітку до моря повезу, а ще залишиться на вступ, що б там не було, а доб’юся, щоб моя дитина студенткою стала, хай та сволота бачить, що моя дитина не дурніша. Тільки тепер доведеться в школу іншу переводити, та нічого, Коля, той хлопець, каже, що в них клас хороший.

Так промовляла Ольга, а виговорившись, довго сиділа і дивилася кудись якраз повз мене. Потім стрепенулася, підійшла, торкнулася рукою моєї поверхні.

— Господи, що ж це таке? — промовила. — Ваза ж ця геть почорніла. І тріщина побільшала.

Невже вона відчула те лихо, що з нами трапилося? Що ж це за ваза така?

Ольга провела долонею по мені. Легке благодатне тепло відчув я від цього дотику. Це було не те гаряче відчуття, коли торкалася Софійка. Якесь дивне умиротворююче тепло. Я ще ніколи не відчував такого. Схоже на теплий легенький вітер — земний, бо на Емліонії немає вітру. На дотик сонячних променів, ранкових, коли сонце пробивається з-за хмари та ще не пече, як буває вдень. А ще дотик цих пальців був схожий на дотик ніжної квітки й огортання тонкої тканини, яку тут, на Землі, я вже встиг поцінувати.

Я почув тихий, ледь чутний шелест. Я розібрав слова — нашою, емліонською мовою. Це шептала Елісмір — десь далеко-далеко, але водночас начеб зовсім поряд. Я здивувався, бо в нас немає ні шепоту, ні крику, в людському розумінні. А це був саме людський шепіт. Тільки нашою мовою.

— Що це? Якісь незрозумілі звуки ввижаються, — це вже тихо сказала Ольга. — Я, мабуть, дуже перевтомилася. Зараз роздягнуся і протру тебе, дивна вазо.

Вона протирала мене зволоженою тканиною, і моя душа (от, я вжив людське поняття) умиротворено співала. А може, це був не спів, а щось інше?

— Я чекаю тебе, коханий, — знову почув я шепіт Елісмір. — Я чекаю тебе і вірю, що ти повернешся. Я чекатиму доти, доки не побачу тебе. Я знаю, що ти десь є, але чомусь не можу знайти шляху до тебе.

Простір довкола мене трохи посвітлішав. Боліло тільки те місце, де утворилася тріщина, яка, здавалося, от-от розчахне мене на дві половинки.

Я знову почав намагатися пригадати формулу повернення, але зрозумів, що це мені не під силу. Тепер у формулі було ще більше ланцюжків, які я не здатен був відтворити.

«Цікаво, як би поставився до мого вчинку мій великий Вчитель? — раптом подумалося мені. — Я вже кілька разів порушив і закон невтручання, і закон збереження надкосмічної енергії, і мораль великої міжпланетної філософії. Через що? Пошкодував цих двох доволі нерозвинених істот? Але ж я робив усе це немовби спонтанно, підкоряючись якійсь незрозумілій силі. Що ж мені лишається? Довіку бути вазою? Може, саме через це моє свавілля Елісмір і не вдається вийти на зв’язок зі мною?»

Відповіді знову, як і слід було чекати, не отримав.

7

Софійка повернулася, за земними мірками, десь через три тижні. Вона схудла, була справді блідішою, ніж раніше. Але очі, очі її усміхалися — не так безтурботно, як раніше, а якоюсь лагідною і водночас глибокою усміхненістю. Наче ця дівчинка знала якусь лише їй відому таємницю й від цього відчувала себе щасливою. Тільки трепетно оберігала віднині своє щастя.

Вона тепер майже не дивилася телевізор, все більше читала, до неї перестали приходити подружки, котрі своїм сміхом і галасом раніше таки дратували мене. Зате я вперше побачив отого хлопця Колю, котрий так хотів поділитися із Софійкою своєю червоною рідиною, яку люди називають кров’ю.

Хлопчисько був довготелесий, цибатий, схожий на птаха, який водиться на цій планеті, здається, їх називають чи то буслами, чи лелеками, чи то чорногузами. Гм, чорногуз. Смішна назва. Нічого чорного у Колі не було, він був білявий, мав доволі тонке волосся, а ще був, на відміну від того Олега чи іншого колишнього Софійчиного однокласника, здається, Геннадія, дуже соромливим і досить часто його обличчя набувало незвичного червонуватого кольору.

Найбільше, що вони робили із Софійкою, — це сиділи й дивилися одне на одного. Наче шукали якісь особливі слова для розмови й ніяк не могли знайти. Так і не знайшовши, Коля вставав і казав, що йому вже час йти додому.

Квартира ця пережила нашестя незнайомих мені людей, котрих називали родичами. Вони розмовляли, пили якусь рідину, після якої робилися безглуздо-веселими й галасливими. Вони заспокоювали Софійку, що нічого, мовляв, особливого не трапилося, що в неї все ще попереду, а дівчина вона молода, вродлива і розумна — не пропаде.

Коли вони сиділи за столом, нас із моєю сусідкою-вазою переставили на підвіконня. Перед тим нас обох наповнювали тими доволі приємними на вигляд, хоч і гострими на запах рослинами, що їх люди називають квітами. Вперше в моє нове нутро (а втім, це досить умовно, адже там, усередині мене, — порожнеча) налили перед тим рідкої субстанції, яку люди називають водою. Це було дивне відчуття. Я раптом відчув, мовби перебуваю посеред безмежного обширу — щось схоже на те, коли наш зореліт пролітав над великим пустельним простором, який, здається, називають океаном. Я наче сам летів над ним, знижувався, торкався руками (чи крильми, як у цих істот — птахів), потім грудьми, всім тілом і поступово став занурюватися у воду. Вода проникала в мене все більше й більше, доки я не став сам відчувати себе частинкою цього водного безмежжя. Звідки така фантазія, адже на Емліонії нема води як такої, рідина життя існує в кожній із живих субстанцій, присутніх на нашій суперпланеті.

Досі в мою сусідку двічі наливали воду і ставили квіти, але мене оберігали від цієї процедури, мовби чогось остерігаючись. Що вони відчували чи передчували?

Тепер стебла квітів (здається, їх називають гвоздиками) неначе проростали крізь мене. Я навіть злякався, що квіти проб’ють своїми стеблами дно вази, себто мене, і проростуть крізь дерево підвіконня кудись далі, може, навіть до самої землі, до якої тепер мені було досить далеко. Але раптом це якось мені допомогло, адже у міфології (чи суміші науки з міфологією) цієї планети йдеться про силу, яку дає земля (дивно, поверхня тут називається однаково, як і сама планета) і допомагає у всіляких критичних ситуаціях.

Коли ж мене переставляли на підвіконня, то одна з гостей, жінка на сорок земних років, у картатій сукні, з довгим волоссям, що спадало на плечі, раптом спитала, навіщо Ользі дві однаковісінькі вази.

— Подаруй, сестричко, одну, — зі сміхом сказала ця жінка.

Я знову злякався на якусь мить, і відчув, як заболіло те місце, де тріщина.

— Вони не однакові, — сказала Ольга. — Це, бачиш, темніша. І з тріщиною.

— Той віддай її мені, якщо новішу шкода, — знову засміялася Ольжина сестра.

Тріщина занила ще більше. Я подумки звернувся до Ольги, благаючи її не віддавати мене. Та, як виявилося, Ольга й не збиралася цього робити. Сказала, що ця ваза їм по-особливому дорога, що це свого роду Сімейний талісман.

— Талісман? — перепитала сестра. — Це ж чому?

— Довго розповідати, — сказала Ольга. — Та й ти б не зрозуміла.

— Авжеж, я не городська, — образилася сестра. — Куди мені до ваших панських витребеньок.

— Ну-ну, не ображайся, — сказала Ольга. — Твоя пані вихователька на базарі торгує. Сідаймо ліпше до столу.

За столом гості бажали Ользі довгих літ життя й міцного здоров’я. І знову знайти собі чоловіка, та не такого, як той дурень і п’яничка, а справжнього мужика. Ольга подякувала і сказала, що не з її щастям, абикого вона не хоче, був один, та відшила, тому тільки ліжко було потрібне, та Ольга не жаліється, он яка в неї доця гарна є, її в люди виведе, — тоді й зустріне когось, щоби старість дожити.

— Тобі ще до старості, як до неба, — сказала одна з гостей.

— А Софійка й правда хоч схудла, та погарнішала, — зауважила Ольжина сестра.

На підвіконні через деякий час я раптом знову виразно почув голос Елісмір. Він, здавалося, летів крізь зимове надвечірнє місто, в якому вже світилися перші вогні, десь здалеку і в той же час виразно близький, наче Елісмір була зовсім поруч, може, навіть за склом цього вікна.

— Що це? — спитала та гостя, яка заспокоювала Ольгу, що їй ще далеко до старості. — Наче дитина десь плаче?

Ольга сказала, що цей плач тепер чути часто, напевне, внизу в одному з тих одноповерхових будиночків, що потойбіч вулиці, маленька дитина, чи на четвертому поверсі, там теж кілька місяців, як лялечку боцюн приніс.

— Але дивний якийсь плач, — сказав чоловік, що сидів поруч Ольжиної сестри. — Ніби й не дитина. Хоча ні — дитина. Але аж мороз поза шкірою йде. Б’ють вони там її чи що?

«Чому вони чують дитячий плач?» — подумав я.

8

Увечері, коли за вікном геть стемніло, Ольга взялася показати гостям вечірнє місто. Софійка сказала, що в неї щось голова поболює, краще вона приляже. Але лягати вона не стала, а пішла на кухню, мабуть, мити посуд.

Голос Елісмір, між тим, ставав усе розпачливішим, він уже перейшов у болісний крик.

Якоїсь миті мені здалося, що починають тріскатися стіни будинку. Десь за стінами квартири, згори і знизу, почулися злякані крики мешканців.

Я виразно почув, що промовляє Елісмір.

— Кінгсмерте, о мій Кінгсмерте, вони збираються відлітати, назавжди відлітати, вони хочуть тебе тут покинути, що мені робити, Кінгсмерте? Вони не вірять, що ти живий...

Я намагався відповідати їй, посилав імпульси, слова, але чи чула мене Елісмір? Відчував: ось-ось, ще якісь земні хвилини, — і тріщина на моїй поверхні побільшає. І тоді на підвіконні лишаться дві половини, а може, й взагалі уламки вази. Враз я відчув, як починаю рухатися. Нехай я упаду, розіб’юся, бо терпіти цієї муки, цього поклику, й не мати змоги нічого зробити — несила.

Коли я був уже на самісінькому краю підвіконня, до кімнати прожогом вбігла Софійка.

Вона спинилася і стала поводити очима, наче щось шукала.

— Що зі мною діється? — простогнала вона. — Чий це голос? Хто мене кличе? Чому здригається будинок? Це землетрус?

Вона підхопила мене в останню мить. Вийняла квіти, вилила воду, прямо на підлогу. Притисла до грудей — і я відчув, як щось шалено калатається об мою поверхню, наче намагається достукатися до неї.

Дівчинка, чимось схожа на Елісмір, ту, яку я знав п’ятдесят земних років тому. (Схожа? Дуже дивне відчуття). Вона стояла і притискала мене до себе. Її пальці не пашіли жаром, а були холодні, мов лід. Так, наче зима проникла всередину неї.

— Я зараз, зараз, понесу тебе, куди ти хочеш, — прошепотіла вона.

Софійка накинула на себе коротеньку світло-рожеву курточку та вибігла з квартири. Вона все так само пригортала до себе вазу, коли збігала вниз сходинками.

На вулиці дув холодний зимовий вітер, сік мокрий сніг. Хтось гукнув біля будинку Софійку, здається, то був голос її матері, але донька не спинилася. Вона вже майже бігла.

Тендітна, простоволоса дівчинка швидко йшла через місто, притискаючи до себе темно-зелену надтріснуту вазу. Вона прямувала назустріч голосу, що лунав усе сильніше, потім сіла в тролейбус.

Вона тремтіла в кінці салону, так само тулила мене до себе, схожа на мокре, сполохане пташа. Не знаю, звідки прийшло до мене це дивне порівняння, бо безкрила, прикута до землі людина ніяк не схожа на істот, котрі на цій планеті вміють літати. Через якийсь час тролейбус зупинився, всередину його ввалилися четверо галасливих підлітків. Вони почали чіплятися до Софійки, пропонувати кудись із ними піти. Софійка мовчала, здавалося, вона зовсім втратила здатність говорити. Чи була налаштована на якусь іншу хвилю. Один з тих хлопців простяг руку до дівчини, намагаючись вирвати з її рук вазу, себто мене. Я зібрав в уяві потужний пучок енергії. І раптом обличчя нападника перекосилося, очі закотилися, він став осідати на підлогу. Хлопці перелякано позадкували, хтось закричав, що людині погано, тролейбус спинився, відчинилися двері.

Софійка вийшла з тролейбуса, побігла вулицею, потім, коли місто закінчилося, пішла через поле. Йти було важко, липла до чобітків грязюка, забивав подих вітер, заліплював очі мокрий сніг, але вона вперто йшла. Двічі падала, але піднімалася і простувала далі. Шлях її лежав до лісу, який темною великою плямою бовванів на обрії. Назустріч нам летів голос Елісмір — він втрачав свою розпачливість, тепер лише кликав до себе.

Потім я побачив, як над лісом, ген-ген, далеко, спалахнув яскравий сніп світла і став наближатися до нас. Дивно, але Софійка зовсім не злякалася, коли його теж угледіла. Тільки спинилася на мить.

Я подумав, що треба щось подарувати наостанок Софійці та її матері. Але що? Чи встигну я наказати тим бандитам, аби вони знову принесли гроші?

Ураз переді мною постала виразно, зримо картина. Стояло спекотне літо. Жінка і дівчинка йшли берегом моря. Так, то були Ольга і Софійка. Я раптом подумав, що можу загадати, побажати, аби там Ольга зустріла і своє щастя. Щастя? Яке? Про що це я?

І тут я також виразно побачив, як берегом моря поспішає назустріч моїм жінкам чоловік. Наблизившись, він уважно дивиться на Ольгу. Вона йому явно подобається. Ось-ось він щось скаже до неї... Якісь важливі слова.

Але що це? Я виразно бачу, що обличчя чоловіка мені знайоме. Десь я його зустрічав. І раптом моє теперішнє тіло знову починає бриніти. Тривожно й водночас солодко. Я страшенно, незмірно дивуюся — це ж обличчя мене самого, в людській личині, такого, яким я забіг до квартири Ольги і Софійки.

«Я? Це я? Але ж як це розуміти?» — питаю себе й відчуваю, що ось-ось зроблю якесь надзвичайно важливе відкриття.

— Зараз, зараз, — шепоче Софійка. — Потерпи трохи. Вже недалеко. Недалеко.

Вогненний сніп над лісом перетворюється у яскраве коло. Воно швидко, але нестримно наближається до нас. Я відчуваю, як перестає боліти тріщина і як теплішають Софійчині пальці.