Сапфірова книга

РОЗДІЛ 9

Я не питала, в який рік мене відправляють, бо який сенс?!　

Зовні все було так само, як тоді, коли я навідувалася сюди востаннє. Зелена канапа стояла посеред кімнати, і я глянула на неї скоса, наче це вона була в усьому винна. Як і минулого разу, біля стіни стояли поставлені один на одного стільці, затуляючи схованку. Я боролася сама з собою. Може, повиймати все з криївки? Якщо Ґідеон щось запідозрив, перше, що спаде йому на думку, — це обшукати приміщення. Чи ні? Я могла б заховати все з криївки де-небудь у коридорі і встигнути повернутися ще до того, як з’явиться Ґідеон…　

Я гарячково заходилася розсовувати стільці, але потім передумала. По-перше, ключ я не змогла б заховати — мені довелося б замкнути двері знову. А по-друге, навіть якщо Ґідеон знайде криївку, як він зуміє довести, що ключ призначений для мене? Я б тільки виставила себе дурепою.　

Я акуратно поставила стільці на місце і вирішила позамітати зрадницькі сліди, залишені в пилюці. Потім я перевірила, чи двері справді замкнені, й сіла на канапу.　

Почувалась я, як чотири роки тому, коли нам із Леслі довелося чекати в кабінеті на директора Джиллса, поки в нього з’явиться час виписати нам прочуханку за історію з жабою. По суті, нічого поганого ми не зробили. Це Синтія переїхала жабу на велосипеді, а оскільки відповідного почуття провини вона не виказала («Це ж просто дурнувата жаба!»), то Леслі і я, розлютившись, вирішили помститися за бідолашну жабу. Ми хотіли поховати її в парку, але до цього (вона-бо все одно вже була мертва), щоб трохи розворушити Синтію і змусити її бути чутливішою, ми вирішили влаштувати ще одну зустріч — цього разу в супі в тарілці Синтії. Хто міг припустити, що, помітивши жабу, Синтія миттю здійме істерику?.. У всякому разі, директор Джиллс розмовляв із нами, як зі злочинницями, і, на жаль, не забув цього епізоду досі. Якщо він нас зустрічає в одному зі шкільних коридорів, він тут же згадує: «А-а-а, злі дівчатка з жабою», і щоразу нам доводиться лічити піщинки на підлозі.

Я заплющила на хвилинку очі. У Ґідеона не було причини погано до мене ставитися. Я нікому не зробила капості. Всі знай торочать, що мені не можна довіряти, зав’язують очі, на мої запитання ніхто не відповідає — це ж природно, що я спробувала в інший спосіб з’ясувати, що тут відбувається. Чи ні?

Ну, де ж він? Лампочка на стелі затріщала, і світло на мить заблимало. У підвалі було холодно. Може, вони відправили мене в одну з повоєнних холодних зим, про які розповідала тітонька Медді? Гай-гай… Водогони тоді геть позамерзали, а на вулицях лежали закляклі від морозу трупи тварин. Я перевірила, чи вилітає з мого рота хмарка пари, коли я дихаю. Де там!

Світло знову заблимало, і я злякалась. А що, коли мені доведеться сидіти в темряві? Цього разу ніхто не подумав озброїти мене ліхтариком і взагалі, можна сказати, ніхто надто про мене не дбав. У темряві щури точно повиповзають зі своїх нір. Можливо, вони голодні… А де живуть щури, там, либонь, і таргани комашаться. І привид однорукого тамплієра, про якого розповідав Ксемеріус, теж може сюди зазирнути.

Кр-р-р-рк.

Це була лампочка.

Поступово я дійшла думки, що хай там як, а краще вже Ґідеон під боком, аніж щури та привиди. Проте він не з’являвся. Натомість світло блимало так, ніби ось-ось згасне.

У дитинстві, коли мені було страшно в темряві, я завжди співала, тож зараз автоматично вчинила точнісінько так само. Спочатку собі під ніс, потім дедалі голосніше. Зрештою, тут не було нікого, хто міг би мене почути.

Спів допоміг подолати страх. І холоднечу. За кілька хвилин навіть лампочка вже не блимала. Але почала знову, коли я завела пісні Марії Мена, та й Еміліана Торріні[60], схоже, їй не вельми була до душі. Зате всі пісні «АВВА» вона зустрічала спокійним рівним світлом. Як на те, пісень гурту я знала небагато, це насамперед стосувалося їхніх текстів. Але лампочка приймала і просте «ля-ля-ля… one chance in a lifetime… ля-ля-ля…»

Я співала кілька годин. Принаймні так мені здалося. Після «The winner takes it ail» (для Леслі ця пісня любовними переживаннями перевершує всі) я почала спочатку, затягнувши «І wonder». При цьому я танцювала по всій кімнаті, щоб не замерзнути. Після третьої «Матта тіа» я була переконана, що Ґідеон не з’явиться.

Узяв би його пес! Я могла б без проблем пробратися нагору. Я заспівала «Head over heels», потім «You’re wasting ту time», аж глядь — він уже стоїть біля канапи.

Я закрила рота й подивилася на нього з докором.

— Чому ти так пізно?

— Можу собі уявити, що час для тебе тягся, — його погляд був так само холодним і дивним. Він підійшов до дверей і посмикав ручку. — Хай там як, а тобі вистачило розуму не виходити з кімнати. Ти ж не могла знати, коли я з’явлюся.

Ґідеон сперся спиною на двері.

— Ґвендолін, переді мною тобі не треба прикидатись ягням.

Я насилу витримувала холод його погляду. Зелень очей, яку я так любила, набула кольору зеленого фруктового желе. Гидкого, зі шкільної їдальні.

— Чому ти розмовляєш зі мною таким тоном?

Лампочка знову заблимала. Певно, їй бракувало пісень «АВВА» в моєму виконанні.

— У тебе часом немає з собою запасної лампочки?

— Тебе видав запах сигарет. — Ґідеон крутив у руці ліхтарик. — Я трохи подопитувався і склав один плюс один.

Я глитнула.

— А що вже такого поганого в тому, що я курила?

— Ти не курила. І ти не так добре вмієш брехати, як ти думаєш. Де ключ?

— Який ключ?

— Ключ, який містер Джордж дав тобі із собою, щоб ти могла зустрітися з ним і з твоїм дідусем у 1956 році, — він ступив крок до мене. — Якщо ти розумна, то сховала його десь тут, якщо ні — носиш із собою, — він підійшов до канапи і заходився зривати одну по одній подушки, кидаючи їх на підлогу. — Тут, у будь-якому разі, його немає.

Я вражено дивилася на нього.

— Та не давав мені містер Джордж ніякого ключа! Чесне слово! А щодо сигаретного диму…

— Це був не тільки дим від сигарет. Від тебе тхнуло й сигарами, — спокійно сказав він. Його погляд ковзнув по кімнаті й зупинився на купі стільців біля стіни.

Я знову заклякла, і, як за змовою, лампочка заблимала частіше.

— Я… — почала я нерішуче.

— Так? — мовив Ґідеон підкреслено дружелюбно. — Ти викурила ще й сигару? На додаток до трьох «Lucky Strike»? Ти це хотіла сказати?

Я мовчала.

Ґідеон нахилився і посвітив ліхтариком під канапою.

— Містер Джордж написав тобі записку з паролем чи ти вивчила його напам’ять? І як ти примудрилася пройти назад через Цербер-варту, щоб вони не згадали про це в протоколі?

— Про що ти, в дідька, говориш? — скипіла я.

Це мало прозвучати обурено, але насправді сприймалося дещо злякано.

— Вайолет Перплплам — що за дивне ім’я! Ти так не вважаєш? Ти чула його вже коли-небудь?

Ґідеон уже випростався і дивився на мене. Ні, порівняння з фруктовим желе приставало до його очей, як горбатий до стіни. Зараз вони випромінювали отруйно-зелене світло.

Я повільно похитала головою.

— Кумедно, — сказав він. — Але ж вона подруга вашої родини. Коли я випадково назвав це ім’я Шарлотті, вона розповіла, що люба місіс Перплплам завжди плете дуже колючі шарфи.

Ох. Клята Шарлотта! Невже вона не може бодай раз промовчати?

— Неправда, — сказала я. — Колючі вони тільки для Шарлотти. Наші шарфи завжди м’які.

Ґідеон відкинувся на канапі й схрестив руки на грудях. Ліхтарик світив у стелю, де досі нервово блимала лампочка.

— Питаю востаннє. Де ключ, Ґвендолін?

— Присягаюся, містер Джордж не давав мені ніякого ключа, — заперечила я, відчайдушно намагаючись обмежити наслідки катастрофи. — Він взагалі не має до цього жодного стосунку.

— Ах, жодного стосунку? Як я вже говорив, ти не дуже добре вмієш брехати, — він посвітив ліхтариком на стільці. — На твоєму місці я б сховав ключ під оббивкою одного зі стільців.

Окей. Нехай пошматує оббивку. Тоді йому буде чим зайнятися до нашого зворотного стрибка. Залишилося, напевно, не так уже й довго чекати.

— З іншого боку… — Ґідеон хитнув ліхтариком так, що кружало світла виявилося просто на моєму обличчі. — 3 іншого боку, це була б сізіфова праця.

Я зробила крок убік і розлючено сказала:

— Припини!

— І не варто міряти інших своєю міркою, — правив далі Ґідеон. У миготливому світлі лампи його очі виразно потемніли, і я раптово відчула страх. — Може, ключ просто лежить у тебе в кишені? Дай сюди! — Він простягнув руку.

— Відчепись, немає в мене ніякого ключа!

Ґідеон повільно наближався до мене.

— На твоєму місці я б віддав його самохіть. Але, як я вже сказав, не варто міряти інших своєю міркою.

Цієї миті лампочка віддала Богові душу.

Ґідеон стояв переді мною, світло ліхтарика падало на стіну. Крім цієї маленької плями, в кімнаті було темно хоч в око стрель.

— Отже?

— Не підходь ближче, — сказала я.

Я зробила кілька кроків назад, поки не вперлася спиною в стіну. Ще позавчора мені хотілося, щоб він був якнайближче. Але зараз мені здавалося, що я перебуваю в кімнаті з якимось незнайомцем. Ні з того ні з сього я спалахнула гнівом.

— Що з тобою відбувається? — перейшла я в наступ. — Я тобі нічого не зробила! Я не можу зрозуміти, як ти можеш одного дня мене цілувати, а іншого — ненавидіти. Чому?!

Сльози потекли так швидко, що я не зуміла їх утримати, вони так і стікали по щоках. Добре, що в темряві їх годі було розгледіти.

— Може, тому, що мені не подобається, коли мені брешуть? — Попри моє попередження Ґідеон підступив ще ближче, і мені вже не було куди відступати. — Особливо, якщо це роблять дівчата, які одного дня кидаються мені на шию, а наступного — загадують віддубасити мене.

— Що ти таке кажеш?

— Я тебе бачив, Ґвендолін.

— Що?! Де ти мене бачив?

— Під час мого стрибка вчора вранці. У мене було невелике завдання, але я встиг пройти лише кілька метрів, коли ти з’явилася у мене на шляху, наче марево. Ти подивилася на мене й усміхнулася, ніби радіючи нашій зустрічі. Потім повернулась і зникла за поворотом.

— Коли це все відбувалось? — Я була настільки збита з пантелику, що на кілька секунд навіть облишила плакати.

Ґідеон злегковажив моє запитання.

— Коли я через секунду опинився на цьому повороті, то дістав по голові і, на жаль, уже не міг з’ясувати в тебе, в чому річ.

— Це я… Цю рану завдала тобі я? — сльози знову потекли у мене по щоках.

— Ні, — сказав Ґідеон. — Не думаю. У тебе нічого не було в руках, коли я тебе побачив, крім того, я сумніваюся, що ти можеш торохнути так сильно. Ні, ти тільки заманила мене за ріг, де на мене вже хтось чекав.

Виключено. Абсолютно виключено.

— Я б ніколи так не вчинила, — мені насилу вдалося видушити з себе більш-менш чітко ці слова. — Ніколи!

— Я теж був дещо шокований, — протягнув Ґідеон. — Я ж бо думав, що ми з тобою… друзі. Але коли ти вчора повернулася з елапсування й від тебе тхнуло сигаретами, я подумав, що ти могла мені весь цей час брехати. Давай сюди ключ!

Я витерла сльози, але вони невпинно текли й далі. Сяк-так мені вдалося придушити схлипування, і за це я себе ненавиділа ще дужче.

— Якщо все це правда, чому ти всім іншим сказав, що не бачив, хто тебе вдарив?

— Бо це правда. Я не бачив, хто це був.

— Але ти нічого не сказав про мене. Чому?

— Бо містер Джордж уже давно… Ти що, плачеш?

Ліхтарик посвітив мені в обличчя, і, засліплена, я заплющила очі. Я, напевно, виглядала як панда. Навіщо я нафарбувала вії тушшю?!

— Ґвендолін… — Ґідеон вимкнув ліхтарик.

Що тепер? Особистий обшук у темряві?

— Відійди, — сказала я схлипуючи. — У мене немає ключа, присягаюсь. І хоч би кого ти бачив, це не могла бути я. Я ніколи, ні-ко-ли не дозволю будь-кому поранити тебе.

Хоч у темряві було не видно, але я відчувала, що Ґідеон стоїть поруч зі мною. Його тіло випромінювало в темряві тепло, як обігрівач. Коли його рука торкнулася моєї щоки, я здригнулася. Він швидко забрав руку.

— Мені дуже шкода, — почула я його шепіт. — Ґвен, я…

Раптом у його голосі з’явилися нотки безпорадності, але я була занадто приголомшена, щоб радіти з цього.

Не знаю, скільки часу ми так стояли.

У мене досі котилися по щоках сльози. У темряві не було видно, що він робить.

Якоїсь миті він знов увімкнув ліхтарик, кахикнув й освітив свій годинник.

— Ще три хвилини до зворотного стрибка, — сказав він діловим тоном. — Тобі потрібно вийти з кутка, інакше ти приземлишся на скриню.

Він повернувся до канапи й попіднімав подушки, що раніше поскидав на підлогу.

— Знаєш, з усіх Вартових містер Джордж здавався мені найлояльнішим. Тим, кому завжди можна вірити.

— Але містер Джордж справді не має до цього жодного

стосунку, — сказала я, повільно виходячи з кутка. — Все було інакше. — Я втерла сльози рукою.

Буде краще, якщо я йому розповім правду, тоді він хоча б не підозрюватиме бідолашного містера Джорджа в нелояльності.

— Коли мене вперше відправили саму на елапсування, я випадково зустріла дідуся. — Окей, нехай не всю правду. — Він шукав вино… ну менше з тим. Це була дивна зустріч, особливо, коли ми зрозуміли, ким ми доводимося одне одному. Він сховав ключ і пароль у цій кімнаті, щоб наступного разу ми могли з ним зустрітися. Тому вчора, тобто 1956 року, я навідалася сюди як Вайолет Перплплам. Щоб зустрітися з дідусем! Кілька років як його вже нема з нами, і я страшенно сумую за ним. Хіба ти не зробив би те саме, якби в тебе була можливість? Знову розмовляти з ним — це було… — я замовкла.

Ґідеон мовчав. Я дивилася на його силует і чекала.

— А містер Джордж? Він тоді уже був асистентом у твого діда, — нарешті мовив він.

— Я справді бачила його мигцем, мій дідусь сказав йому, що я його кузина Гейзел. Він напевно давно про це забув — для нього це була малозначна зустріч, після якої спливло цілих п’ятдесят п’ять років. — Я поклала руку на живіт. — Мені здається…

— Так, — мовив Ґідеон. Він простягнув руку, але тут же передумав. — Зараз почнеться, — тільки знесилено сказав він. — Підійди ще трохи ближче.

Кімната раптом закружляла навколо мене, я кліпнула кілька разів через яскраве світло, і містер Вітмен сказав: «А ось і ви».

Ґідеон поклав ліхтарик на стіл і коротко глянув на мене. Може, мені тільки здалося, що в його погляді цього разу було щось схоже на співчуття. Я крадькома витерла ще раз обличчя, але містер Вітмен помітив-таки, що я плакала. Крім нього, в кімнаті нікого не було. Ксемеріус напевно занудьгував.

— Що таке, Ґвендолін? — запитав містер Вітмен тоном чуйного наставника. — Щось трапилося?

Якби я його не знала так добре, я б могла не встояти перед спокусою знову розплакатись і розповісти все, що було в мене на серці. («Цей пога-ани-ий Ґідео-он мене-е дражни- ив!») Але я знала його як облупленого. Цим же тоном він минулого тижня з’ясовував, хто намалював на дошці карикатуру на місіс Каунтер. «Я вважаю, що в художника справжній талант», — заявив він і при цьому весело посміхався. І тут же Синтія (а хто ж іще?!) видала, що це була Пеґґі, і містер Вітмен миттю посерйознішав і записав у класному журналі попередження. «Таланту в тебе й справді не відбереш. Твій талант потрапляти в халепи гідний похвали», — докинув він.

— Ну? — він і зараз посміхався довірливо й співчутливо.

Але мене на цей гачок не піймаєш.

— Щур, — промимрила я. — Ви сказали, що їх там нема… Лампочка погасла, а ви не дали мені ліхтарика. Я була сама в темряві з цим бридким щуром.

Ще трохи — і я б сказала: «Я все розповім мамі», але вчасно схаменулася.

Вигляд містер Вітмен мав дещо спантеличений.

— Мені дуже шкода, — перепросив він. — Наступного разу ми не забудемо. — Він перейшов на вчительський тон: — Зараз тебе відвезуть додому. Я рекомендую тобі лягти раніше спати, завтра буде складний день.

— Я проведу її до машини, — сказав Ґідеон, беручи зі столу чорну пов’язку, якою мені завжди зав’язували очі. — А де містер Джордж?

— На нараді, — відповів містер Вітмен, насупивши чоло. — Ґідеоне, мені здається, тобі слід подумати про те, як ти спілкуєшся. Ми чимало тобі даруємо, бо знаємо, що в тебе зараз складний період, але ти мусиш більше шанувати членів Внутрішнього Кола.

Ґідеон і знаку не подав. Але ввічливо відказав:

— Ви маєте рацію, містере Вітмен. Прошу вибачення. — Він простягнув мені руку: — Ти йдеш?

Я майже вже простягнула йому руку назустріч — це був рефлекс. І тут же відчула, як щось мене вкололо: я зрозуміла, що не можу цього зробити, якщо не хочу остаточно зганьбитися. Я ладна була знову заплакати.

— Е-е-е… до побачення, — сказала я містерові Вітмену, дивлячись напружено собі під ноги.

Ґідеон відчинив двері.

— До завтра, — попрощався містер Вітмен. — І не забудьте обоє: добре виспатися — найкраща підготовка.

Двері за нами зачинилися.

— Значить, сама була в підвалі з бридким щуром… — посміхнувся Ґідеон.

Я не вірила власним очам. Два дні він кидав на мене крижані погляди, в останні пару годин такі, що могли заморозити мене, як нещасних тварин у повоєнні зими. А зараз? Жарти, ніби нічого не сталося? Може, він садист і зазнає втіхи, тільки коли вдосталь познущається з мене?

— Ти не збираєшся зав’язати мені очі?

Я досі не мала настрою слухати його дурнуваті жарти, він мав би це легко відчути.

Ґідеон знизав плечима.

— Припускаю, що ти вже знаєш дорогу. Можемо спокійно обійтися без пов’язки. Ходімо.

І знову доброзичлива усмішка.

Уперше я побачила, які на вигляд коридори в наш час. Вони були свіжо потиньковані, вмонтовані в стіни світильники, подекуди навіть із давачами руху, чудово освітлювали весь шлях.

— Що, занадто вражає, так? — спитав Ґідеон. — Усі проходи, що ведуть назовні, обладнані спеціальними дверима й охоронною сигналізацією, в наш час тут так само надійно, як у банківському сейфі. Але всі пристрої з’явилися тільки в сімдесятих роках, а до цього звідси можна було пройти підземними ходами половину Лондона.

— Мені байдуже, — похмуро кинула я.

— А про що б ти хотіла поговорити?

— Ні про що. — Як він міг триматися так, ніби нічого не сталося! Його безглузда посмішка та невимушений тон по-справжньому розлютили мене. Я рушила швидше, і хоча щосили стискала губи, не втримала слів, що вирвалися з мене: — Я так не вмію, Ґідеоне. Мене не влаштовує, що ти поперемінно то цілуєш мене, то ставишся так, наче ненавидиш мене.

Якусь хвилю Ґідеон мовчав.

— Я більше хотів би весь час тебе цілувати, ніж ненавидіти, — зізнався він після паузи. — Але ти не полегшуєш мені завдання.

— Я нічого тобі не зробила, — виправдовувалась я.

Він зупинився.

— Ну, припини, Ґвендолін! Ти ж не думаєш серйозно, що я повірив у твою історію з дідусем? Буцімто він міг випадково опинитися в приміщенні, де ти елапсуєш! Точно так же випадково, як Люсі й Пол опинилися в леді Тілні. Або чоловіки в Гайд-парку.

— О, точно, я особисто їх туди направила, бо мені завжди хотілося проштрикнути когось шпагою. А також побачити чоловіка, у якого немає половини обличчя, — просичала я.

— Що і чому ти зробиш у майбутньому…

— Стули нарешті писок! — крикнула я, повна люті. — Мені все це в печінках сидить! З понеділка я живу, як у страшному сні, який ніяк не скінчиться. Думаю, що вже прокинулася, але тут же помічаю, що й досі сплю. У мене в голові мільйон питань, на які ніхто не дає відповідей, зате всі очікують, що я щосили викладатимусь заради того, чого я взагалі не розумію! — Я рушила далі, перейшовши майже на біг, але Ґідеон не відставав. Біля сходів не було нікого, хто поцікавився б паролем. Та й навіщо, якщо всі проходи було убезпечено, як у Форт-Нокс[61]? Я перестрибувала через сходинку. — Ніхто мене навіть не запитав, чи хочу я взагалі в усьому цьому брати участь. Я повинна вчитися у якогось шизонутого вчителя танців, який весь час ображає мене, моя люба кузина має можливість продемонструвати мені все, що вона вміє і чого я ніколи не навчуся, а ти… ти…

Ґідеон хитав головою.

— Гей, а ти не намагалася стати на моє місце? — Ти ба, куди й подівся його спокій! — Зі мною відбувається щось схоже! І як би ти поводилась, якби точно знала, що рано чи пізно я влаштую так, що тебе хтось торохне по голові? Не думаю, що за цих умов ти й далі цікавилася б мною або симпатизувала мені. Чи як?

— Я і зараз цього не роблю, — відрубала я. — Знаєш що? Мабуть, я вже можу собі уявити, що й сама залюбки врізала б тобі дрючком по голові.

— Ну ось, будь ласка, — мовив Ґідеон і знову посміхнувся.

Я просто кипіла від люті. Ми проходили повз ательє мадам Россіні. Під дверима виднілася смужка світла. Напевно, вона ще працювала з нашими костюмами.

Ґідеон відкашлявся.

— Я вже говорив: мені дуже шкода. Може, ми могли б тепер нормально поговорити?

Нормально! Це просто смішно!

— А що ти робиш сьогодні ввечері? — запитав він у найкращому дружньо-необразливому тоні.

— Я, звичайно, старанно репетируватиму менует, а перед сном повправляюсь у складанні речень, у яких не буде слів «пилосос», «пульсометр», «біг підтюпцем» і «трансплантація серця». А ти?

Ґідеон глянув на годинник.

— Я зустрічаюся з Шарлоттою і братом і… подивимося. Зрештою, сьогодні суботній вечір.

Так, звісно. Хай дивляться скільки завгодно, мені все набридло.

— Дякую за те, що провів, — сказала я якнайхолодніше. — Звідси я сама дійду до авто.

— Мені все одно по дорозі, — зауважив Ґідеон. — Та не біжи ж ти так! Мені не можна перенапружуватися. Так звелів доктор Байт.

І хоча мене переповнювала злість, якоїсь миті я відчула докори сумління. Я подивилася на нього скоса.

— Якщо за наступним рогом хтось тебе знову уперіщить по голові, не кажи, що це я тебе туди заманила.

Ґідеон розсміявся.

— Поки що ти на таке не здатна.

«Я ніколи не буду на таке здатна», — промайнуло в моїй голові. Хоч як би жахливо він до мене не ставився. Я ніколи не допущу, щоб хтось зробив йому боляче. Кого б він там не бачив — це не могла бути я.

Спалах від фотоапарата вихопив із темряви арку попереду нас. Хоча вже було темно, по Темплу сновигало ще чимало туристів. На стоянці за аркою чорнів лімузин, який я добре знала. Коли ми підійшли, водій вийшов і відчинив мені дверцята. Ґідеон почекав, поки я сяду в машину, і нахилився до мене.

— Ґвендолін?

— Так?

Було надто темно, щоб розгледіти його обличчя.

— Я б хотів, щоб ти мені більше довіряла.

Слова прозвучали так серйозно та щиро, що я на якусь мить заніміла.

— Я б хотіла, щоб це було можливо, — сказала я, подолавши слабкість.

І тільки після того, як він зачинив дверцята й лімузин рушив, я зрозуміла, що найкраще було б кинути у відповідь: «Я хотіла б того самого від тебе».

Очі мадам Россіні сяяли від захоплення. Вона взяла мене за руку й підвела до величезного дзеркала на стіні, щоб я змогла оцінити результати її зусиль. З першого погляду я ледве себе впізнала. Змінилося, в першу чергу, моє зазвичай рівне волосся, позакручуване в численні кучері і складене в гігантську зачіску, схожу на ту, яка була в моєї кузини Джанет на її весіллі. Деякі пасма, завиті спіраллю, спадали на мої голі плечі. Темно-червоний колір сукні робив мене ще блідішою, хоча я й так була вже біла як циганський сир, але щоб у мене був хворобливий вигляд — ні, навпаки, моя шкіра світилася. Мадам Россіні трохи припудрила мені носа й лоба і наклала дрібку рум’ян на вилиці. І хоча вчора я лягла спати пізно, проте її мистецтво макіяжу прибрало всі тіні навколо очей.

— Як Білосніжка, — похвалила мадам Россіні і, зворушена, промочила кутики очей шматочком тканини. — Червона, як кров, біла, як сніг, чорна, як галка. Вони мене лаятимуть, бо ти впадатимеш в очі всім без винятку. Покажи-но мені свої нігті, так, très bien, дуже добре — чисті й короткі. Ану, похитай головою. Ні-ні, можна дужче, ця зачіска має протриматися цілий вечір.

— Таке враження, що в мене на голові капелюх, — сказала я.

— Ти звикнеш, — відказала мадам Россіні, закріплюючи мою зачіску лаком для волосся.

На додачу до приблизно одинадцяти фунтів шпильок, що утримували цю гору кучерів, були ще шпильки для краси, вони були прикрашені такими ж трояндочками, що й на декольте моєї сукні. Дуже мило!

— Все… ти готова, моя голубонько. Хочеш, щоб я знову тебе сфотографувала?

— О, так, так, будь ласка! — я озирнулася, шукаючи сумку з мобільником. — Леслі мене приб’є, якщо я не закарбую цю мить.

— Я б охоче зробила фото вас обох, — сказала мадам Россіні, клацнувши щонайменше разів із десять, знявши мене з усіх боків. — Тебе і цього невихованого юнака. Щоб було видно, як прекрасно і водночас ненав’язливо гармонуються ваші вбрання одне з одним. Але Ґідеоном опікується Джордано. Я відмовилася вчергове сперечатися про необхідність мережаних панчіх. Що занадто, то занадто.

— Ці панчохи зовсім не погані, — сказала я.

— Це тому, що хоч на вигляд вони як панчохи тогочасні, проте завдяки еластану вони набагато зручніші, — пояснила мадам Россіні. — Раніше така гумка від панчіх могла передавити повністю стегно, твоя ж — просто прикраса. Сподіваюся, звичайно, що ніхто не захоче зазирнути тобі під спідницю, але якщо й так, ніхто не зможе нічого заперечити, n’est ce pas? — вона сплеснула в долоні. — Bien, я зателефоную нагору і повідомлю, що ти готова.

Поки вона говорила по телефону, я знову підійшла до дзеркала. Я була збуджена. Цілісінький сьогоднішній ранок я рішуче виганяла Ґідеона зі своїх думок, і це мені навіть більш-менш вдалось, але натомість мені не виходив із голови граф Сен-Жермен. До страху перед черговою зустріччю з графом домішувалося незрозуміле передчуття самого суаре. Це передчуття лякало мене.

Мама дозволила Леслі переночувати у нас минулої ночі, тому вечір видався нівроку. Я проаналізувала всі події з Леслі та Ксемеріусом, і це мені явно прислужилося. Може, вони хотіли тільки мене підбадьорити, проте і Леслі, і Ксемеріус вважали, що в мене поки що немає причини стрибати з мосту через нерозділене кохання. Обоє вони стверджували, що в світлі обставин Ґідеон мав поважні причини для такої поведінки, а Леслі сказала, що заради рівноправності статей треба й за хлопцями визнавати право мати поганий настрій і що вона відчуває абсолютно точно, що глибоко в серці він добрий хлопець.

— Ти ж його не знаєш! — Я похитала головою. — Ти це говориш тільки тому, що знаєш, що я хочу це почути.

— Так, а ще тому, що я хочу, аби це виявилося правдою, — сказала Леслі. — Якщо, врешті-решт, він виставить себе дупою, я особисто знайду його і вліплю по пиці! Обіцяю.

Ксемеріус досить пізно повернувся додому, до цього він, на моє прохання, стежив за Шарлоттою, Одеоном і Рафаелем.

На відміну від нього, нам було дуже цікаво дізнатися все про Рафаеля.

— Якщо ви мене запитаєте, то я вважаю, що вигляд малий має нічогенький, — бурчав Ксемеріус. — І він про це добре знає.

— О, Шарлотта — дівка для нього саме та, — задоволено сказала Леслі. — Наша крижана принцеса досі вміла позбавляти веселощів будь-кого.

Ми сіли на широке підвіконня, а Ксемеріус умостився на столі, акуратно обернувся хвостом і заходився звітувати.

Спочатку Шарлотта і Рафаель пішли в кафе-морозиво, потім — у кіно, а потім зустрілися з Ґідеоном в італійському ресторані. Леслі і я хотіли знати всі подробиці, від назви фільму і того, з чим була піца, до останнього сказаного слова. За словами Ксемеріуса, Шарлотта і Рафаель ніяк не могли порозумітися.

Рафаель охоче обговорив би різницю між французькими та англійськими дівчатами і їхню сексуальну поведінку, а Шарлотта постійно поверталася до лауреатів Нобелівської премії з літератури за останні десять років, через це Рафаель відверто занудьгував і зухвало проводив очима кожну дівчину, що їх проминала. А в кіно (на превеликий подив Ксемеріуса) Рафаель навіть не спробував лапнути Шарлотту, навпаки, за десять хвилин юнак заснув і спав глибоко й міцно. Леслі сказала, це було найприємніше, що вона за останній час почула, і я цілком з нею погодилася.

Потім ми, звичайно, захотіли дізнатися, чи говорили про мене Ґідеон, Шарлотта і Рафаель, коли сиділи в ресторані, і Ксемеріус (дещо неохоче) передав ось такий обурливий діалог (який я наче синхронно перекладала для Леслі).

Шарлотта: Джордано вельми переймається, що Ґвендолін завтра зробить неправильно все, що тільки можна зробити неправильно.　

Ґідеон: Передай мені, будь ласка, маслинову олію.　

Шарлотта: Політика та історія для Ґвендолін — таємниця за сімома печатками, а імена вона не запам’ятовує — в одне вухо впускає, а в інше випускає. Ґвендолін не винна, її мозок просто не здатен накопичити таку кількість інформації. Він забитий іменами поп-гуртів, що складаються з юнаків, і довжелезним списком акторів із дешевих любовних стрічок.　

Рафаель: Ґвендолін — це твоя кузина, яка мандрує в часі? Я бачив її вчора в школі. У неї довге темне волосся й блакитні очі, якщо я не помиляюся?　

Шарлотта: Так, і родимка на скроні у вигляді банана.　

Ґідеон: У вигляді маленького півмісяця.　

Рафаель: А як звати її подругу? Веснянкувату білявку? Ліллі?　

Шарлотта: Леслі Гей. Трохи більше мозку, ніж у Ґвендолін, але при цьому — найкращий приклад того, що господарі схожі на своїх собак. У неї є покруч золотистого ретривера[62]. Його звуть Берті.　

Рафаель: Як мило.　

Шарлотта: Ти любиш собак?　

Рафаель: Найбільше покруча золотистого ретривера з веснянками.　

Шарлотта: Розумію. Ти можеш поспитати щастя. Великих проблем бути не повинно. Леслі міняє хлопців, як панчохи, ще частіше, ніж Ґвендолін.　

Ґідеон: Правда? І як багато… е-е-е… хлопців було вже у Ґвендолін?　

Шарлотта: 0 Господи! Хух! Мені якось навіть мулько. Я не хочу говорити про неї нічого поганого, але річ у тому, що варто їй випити, як вона не надто перебирає. У нашому класі вона перепробувала всіх хлопців, і хлопців зі старшого класу… Якоїсь миті я просто згубила лік. А вже прізвисько, яке вони їй приклали, в мене просто язик не повертається сказати.

Рафаель: Шкільна підстилка?　

Ґідеон: Передай мені, будь ласка, сіль.　

Коли Ксемеріус дістався цього місця своєї розповіді, я схопилася, щоб зараз же спуститися і задушити Шарлотту, але Леслі втримала мене і сказала, що помста — це така страва, що краще смакує холодною. Мій аргумент, що я зрушена не помстою, а кровожерливістю, її не переконав. Крім того, вона сказала, що якщо Ґідеон і Рафаель хоча б наполовину такі розумні, як вродливі, то вони не повірять жодному слову Шарлотти.　

— Як на мене, Леслі справді трохи нагадує золотистого ретривера, — зауважив Ксемеріус і під моїм докірливим поглядом тут же додав: — Я люблю собак, ти ж знаєш! Це такі розумні тварини.　

Так, Леслі й справді була розумна. їй вдалося розшифрувати книгу про зеленого вершника. Щоправда, результат цієї копіткої праці дещо розчарував. Це був черговий шифр із назв цифр і двох літер з якимись дивними рисками.　

П’ятдесят один нуль три нуль чотири один крапка сім вісім н кома нуль нуль нуль вісім чотири дев’ять крапка дев’ять один о.

Уже майже настала північ, коли ми через увесь будинок пробралися в бібліотеку, тобто пробиралися це ми з Леслі, а Ксемеріус полетів туди раніше.　

Там ми з годину шукали по всіх полицях нові вказівки. П’ятдесят перша книга в третьому ряду… П’ятдесят п’ятий ряд, тридцята книга, сторінка чотири, рядок сім, восьме слово… Байдуже, з якого б кутка ми не починали рахувати, сенс все одно не з’являвся. Врешті-решт ми заходилися витягувати навмання книги і трусити їх, сподіваючись знайти нову записку. Нічого не було. Проте Леслі не втрачала впевненості.

Вона записала шифр на аркуші паперу, який тепер раз по раз діставала з кишені й розглядала.

— Це щось означає, — невпинно бурмотіла вона собі під ніс. — І я з’ясую, що саме.

Після цього ми нарешті пішли спати. А вранці будильник безжально вирвав мене зі сну, в якому мені нічого не снилось, — і відтоді я без упину думала про суаре.

— По тебе прийшов мсьє Джордж, — мадам Россіні перервала мої спогади.

Вона простягла мені сумочку, мій ридикюль, і я подумала, чи не варто в останню секунду прихопити свій ножик для овочів. Наперекір пораді Леслі я відмовилася від думки прикріпити його скотчем до стегна. З моїм щастям я сама поранюся, та й як за потреби я дістануся до нього під такою спідницею?

Містер Джордж увійшов в ательє, і мадам Россіні накинула мені на плечі тонку, багато вишиту шаль. Вона поцілувала мене в обидві щоки.

— Хай щастить, голубонько моя, — сказала вона. — Поверніть мені її живою і здоровою, мсьє Джордж.

Містер Джордж посміхався дещо силувано. Його обличчя не було таким круглим і спокійним, як зазвичай.

— На жаль, це залежить не від мене, мадам. Ходімо, дитино, на тебе чекають, дехто хоче познайомитися з тобою.

Повернуло з полудня, коли ми піднялися на поверх вище в Драконячу залу. Щоб одягнутися і зачесатися, знадобилося дві з гаком години. Містер Джордж був напрочуд мовчазний, і я зосередила всю свою увагу на тому, щоб не наступити на поділ своєї сукні. Я згадувала наш останній візит у вісімнадцяте століття і думала, що в такому невигідному вбранні було б важко тікати від чоловіків зі шпагами.

— Містере Джордж, не могли б ви мені пояснити щодо флорентійського Альянсу? — запитала я, ступаючи в слід раптовій думці.

Містер Джордж зупинився.

— Флорентійський Альянс? Хто тобі про нього розповів?

— По суті, ніхто, — відповіла я, зітхнувши. — Але я раз у раз чую якісь уривки розмов. Я питаю тільки тому, що… що мені страшно. Ті, хто напав на нас у Гайд-парку, були з Альянсу, правда?

Погляд містера Джорджа був серйозний.

— Можливо. Навіть швидше за все. Але тобі нема чого боятись. Я не думаю, що сьогодні на вас можуть напасти. Ми разом із графом і Ракоці вжили всіх можливих заходів проти небезпеки.

Я було роззявила рота, аби щось сказати, але містер Джордж став мені на заваді.

— Ну, добре. Ти ж все одно не даси спокою. Справді, ми повинні виходити з того, що 1782 року в лавах Вартових був зрадник, можливо, той самий, який уже раніше видавав інформацію, що дозволила вчинити замахи на графа Сен-Жермена в Парижі, у Дуврі, в Амстердамі та в Німеччині. — Він почухав лисину. — Але в Хроніках ім’я цього негідника не називається. Хоча графу вдалося знищити флорентійський Альянс, викрити зрадника не вдалося. Ваші візити в 1782 рік мають допомогти розв’язати цю проблему.

— Ґідеон вважає, що Люсі й Пол якось із цим пов’язані.

— Справді існують деякі ознаки, що дозволяють так припустити, — містер Джордж показав на двері в Драконячу залу. — Але в нас немає часу обговорювати подробиці. Хоч би що трапилося, ти маєш триматися Ґідеона. Якщо дійде до того, що ви загубите одне одного, сховайся десь, де можна буде спокійно дочекатися зворотного стрибка.

Я кивнула. Чомусь у мене різко пересохло в роті.

Містер Джордж відчинив двері й пропустив мене вперед. Я протиснулася повз нього у своїй широченній спідниці. У кімнаті було багато людей, які миттю вп’ялися в мене очима, і від збентеження кров миттю вдарила мені в обличчя. Поруч із доктором Вайтом, Фальком де Віллерзом, містером Вітменом, містером Марлі, Ґідеоном і нестерпним Джордано під велетенським драконом стояли ще п’ятеро чоловіків у темних костюмах із серйозними обличчями. Я б хотіла, щоб Ксемеріус був тут, аби підказати, хто з них був міністром внутрішніх справ, а хто — лауреатом Нобелівської премії, але Ксемеріус отримав інше завдання. (Не від мене, а від Леслі. Згодом розповім.)

— Панове? Дозвольте відрекомендувати вам Ґвендолін Шеферд, — це риторичне питання вельми врочистим тоном поставив Фальк де Віллерз. — Вона — наш Рубін. Остання мандрівниця в часі в Колі Дванадцяти.

— Сьогодні ввечері подорожує під ім’ям Пенелопи Ґрей, вихованки четвертого віконта Баттена, — докинув містер Джордж.

А Джордано пробурмотів під ніс:

— Яка увійде з сьогоднішнього вечора в історію під ім’ям Пані-без-віяла.

Я метнула швидкий погляд на Ґідеона, чий вишиваний сурдут кольору вина і справді чудово пасував до моєї сукні. На моє превелике полегшення, на ньому не було перуки, інакше я не втрималася б від стресу й істерично зареготала. Але в його зовнішності не було нічого смішного. Вигляд він мав бездоганний. Його темне волосся було заплетене в кіску, одне пасмо, ніби випадково, спадало на чоло, майстерно приховуючи рану. Як завжди, я не могла витлумачити вираз його обличчя.

Я потиснула по черзі всім незнайомцям руку, і кожен при цьому назвав своє ім’я (увійшло в одне вухо, вилетіло в інше, — тут Шарлотта мала рацію щодо мого мозку), а я бурмотіла щось на кшталт «Дуже рада» або «Добрий вечір, пане». Загалом усі вони були дуже серйозними панами. Тільки один із них посміхався, решта мали такий вигляд, наче їм ось-ось відріжуть ногу. Той, який посміхався, був, напевно, міністром внутрішніх справ: політики завжди щедріше роздають посмішки, бо цього вимагає їхня професія.

Джордано допитливо оглянув мене з ніг до голови, і я чекала на його коментар, але він натомість тільки перебільшено гучно зітхнув.

Фальк де Віллерз теж не посміхався, але принаймні він сказав:

— У цій сукні в тебе шикарний вигляд, Ґвендолін. Справжня Пенелопа Ґрей була б щаслива, якби виглядала так само. Мадам Россіні попрацювала нівроку.

— Так-так! Я бачив портрет справжньої Пенелопи Ґрей. Не дивно, що вона не вийшла заміж і ціле життя прожила в якійсь Дербіширській глушині, — випалив містер Марлі. Він моментально зашарівся і ніяковіло припав очима до підлоги.

Містер Вітмен процитував Шекспіра, принаймні я підозрювала, що це був саме Шекспір, бо містер Вітмен був схиблений на ньому.

— О, нема чого червоніти, Ґвендолін, — додав він.

Я сердито зиркнула на нього. Дурне Білченя! Якщо я і почервоніла, то раніше, і зовсім не від його слів. Крім того, я не зрозуміла до ладу цитату — це могло бути як компліментом, так і образою.

Несподівано я дістала підтримку від Ґідеона.

— Марнославний перебільшує своє справжнє значення, — приязно сказав він містеру Вітмену. — Аристотель.

Посмішка містера Вітмена трохи звузилась.

— Містер Вітмен хотів підкреслити твій класний вигляд, — «переклав» мені Ґідеон, і вся кров тут же знову збіглася до моїх щік.

Ґідеон удав, що нічого не помітив. Але, коли я за кілька секунд знову глянула на нього, на його обличчі була задоволена усмішка. Натомість містер Вітмен ніби силкувався утриматися від наступної цитати Шекспіра.

Доктор Байт, за чиїми штаньми ховався малий Роберт, що дивився на мене широко розкритими очима, зиркнув на годинник.

— Нам треба потроху рухатись. У пастора о шістнадцятій годині призначено хрещення.

У пастора?!

— Ви сьогодні стрибаєте в минуле не з підвалу, а з церкви на Норт-Одлі-стрит, — зауважив містер Джордж. — Так ви не змарнуєте час на те, щоб дістатися будинку лорда Бромптона.

— У такий спосіб ми також мінімізуємо ризик нападу дорогою туди й назад, — кинув один із незнайомих чоловіків, і на це Фальк де Віллерз глянув на нього нищівно.

— Хронограф уже підготовлений, — оголосив він, показавши на скриню зі срібними ручками, яка стояла на столі. — На вулиці чекають два лімузини. Панове…

— Хай щастить! — побажав той, якого я вважала міністром внутрішніх справ.

Джордано вчергове гучно зітхнув.

Доктор Байт, тримаючи в руках медичну валізку (навіщо?), відчинив двері. Містер Марлі та містер Вітмен узялися за ручки скрині й винесли її з кімнати, так урочисто, ніби це була якась релігійна реліквія.

Ґідеон ступив кілька кроків і опинився поруч зі мною. Він подав мені руку.

— Ну що ж, люба Пенелопо, рекомендуємо тебе вишуканому лондонському товариству, — мовив він. — Ти готова?

Ні. Я була геть не готова. І Пенелопа — жахливе ім’я. Але вибору в мене не було. Я подивилася Ґідеону в очі якнайнезворушніше.

— Я готова, якщо ти готовий.