Сім стихій

БЕРЕГ СОНЦЯ

Дорога від причалу прямувала у сопки. Там пломеніли їх круті боки, охоплені надвечірнім вогнем. І все там золотавіло і сяяло, наче рубінове скло: радіомаяки, ангари, куполи, обсерваторії, міст, що ступив через падину. Небо яріло. Над дорогою розтинали повітря вантажні терраплани, пурхали елі, по асфальту повзли мобілі.

Біля самого узбіччя простував чоловік. Він не поспішав. Ніс почуття, подібне до того, з яким мандрівник вертається нарешті до рідної домівки. А вдома не квапляться.

Він вирішив дійти шляхом до повороту на перевал і піднятися на мис — звідти видно всю затоку. Хотілося втоми. Тільки вже не від роботи, не від суперечок і всіляких з’ясовувань, просто від ходьби.

За його спиною, у бухті, стояли морські транспорт, у їх трюмах — вантажі для Берега Сонця. На борту одного з них і прибув фізик-дослідник Олександр Ольмін.

Цілий рік він провів на заводах, де складали блоки реакторів, лічив дні, коли повернеться сюди.

— Я не полечу, — категорично заявив він дівчині, яка зустріла його біля еля. — Дякую, але я піду пішки.

— Цей ель — справжній ліфт, — умовляла його дівчина. — Дві хвилини, і ми вдома, — при цих словах дівчина чомусь зніяковіла, проте Ольмін цього чи не помітив, чи вдав, що не помітив.

Дівчина була настирливою. Він таки сів у крісло. Але тієї миті, коли дівчина натиснула кнопку автопуску І машина повинна була здійнятися вгору, щоб перемахнути через сопку, Ольмін несподівано легко, спритно зіскочив на майданчик. А ель тим часом швидко набирав висоту.

Чого ж йому хотілося?.. Похлюпотітись у потічку. Видершись на сопку, надивитися звідти, як виглядає нині Берег Сонця. Збігти вниз. От і все. Поки ель, ніби розмірковуючи, кружляв над долиною, а потім кудись щез, він дістався до потічка. Потічок бурмотів про засушливе літо, його обмілілі струмені були неживі. Лише раз, на перекаті, висвітлилася срібляста нитка, ніби хтось під водою натягнув і відпустив струну, — риба. Біля сірого теплого каміння цвіли іриси.

Зі схилу сопки помалу відкривався простір над морем, і все там видавалося далеким і нерухомим. Над бухтою висіла бабка. Ольміну кортіло поквапити її, побачити, як опуститься на причал її, мабуть, нелегка ноша. Проте бабка байдуже зблискувала крильми. А рухатись її примушувала, здавалося, лише сила уяви спостерігача, а не мотор, захований у пластмасовому тілі.

Бабка наблизилась до причалу і перетворилася на звичайний літаючий кран. На колишньому її місці висіла вже інша бабка, їх було багато, і кожна по-своєму поспішала — перенести частину вантажу на берег, щоб кораблі мали можливість підійти до порівняно мілководного причалу, де на них чекали великорукі велети — портальні крани.

…На. крутосхилі пласкі камінці висковзували з-під ніг, стрибали коричневими жабами, розбігаючись навсібіч і вниз. Ольмін зупинився — звук не пропав. За сотню метрів від нього камінці вистрибували так само. Він уповільнив ходу, потім повернув, заховався за кущ кедрового стелюха. Трохи постояв. Ну, звичайно! Та сама дівчина, Іра.

— Іро! — Ольмін вийшов їй назустріч.

Йому раптом стало незручно, що через нього вона, піднявшись сюди, розшукує його. Можливо, навіть хвилюється.

— Олександре Валентиновичу! Я ж відповідаю… Адже сюди із заповідника тигри приходять.

Її обличчя було розгублене; в руках чи то хустка, чи косинка, волосся перехоплене широкою стрічкою, на ногах якісь спортивні тапочки. Одне слово, з нею можна було перевалити через сопку коли не за годину, то за півтори-дві.

— Гаразд, — сказав Ольмін. — Я не серджусь. А ви?.. Тоді ходімо разом. Це вам. — Він простягнув їй букет ірисів. На згадку про тигрів він мало не засміявся, проте стримався, залишаючись серйозним, бо вже таку мав вдачу.

…Берег Сонця. На воді, наче пізні метелики, витанцьовували яхти, — вітрила їх були розкриті. Заграва перших вогнів… Берег широкої мілководної затоки світився, ніби виріс із морської піни, що застигла тисячами зірок-вогників. Сюди сходилися шляхи узбережжя.

— У нас навіть у шкільних творах слово «Сонце» пишуть з великої літери. Бачите, скільки вже зробили?..

Вона розповідала про те, що відбулося тут за його відсутності, вона просто квапилася повідомити йому про все сама. До берега пролягли стрічки морських поглиначів, проте половину з них ще не завершено. Рефлектор готовий. Вона показала рукою: там червоніла пляма — відблиск заграви в округлому дзеркалі. І знову на її обличчі промайнула ніяковість, як дві години тому, коли зустрічала його біля еля: адже хто-хто, а він знав про це й так, без її пояснень. Він був одним з тих, хто довів, що сонячне світло можна зібрати й послати до Землі. Планета одержує мізерну частину тепла, і жодні наземні геліоустановки тут не допоможуть: майже все випромінювання витікає у простір, розбігається по безконечних радіусах. Отже, хай промені зчепляться у світловий джгут; так зчіплюються промені лазерів. Для цього Сонце повинно освітити пучком елементарних часток, який правитиме за космічне дзеркало, за екран, що накопичує тепло, не даючи йому розсіюватись. Усе, що потрапить у конус, прийде до планети, частки, ніби маленькі лінзи, посилатимуть фотони лише в одному напрямку — до Землі. Джгут сонячних променів — найкращий подарунок планеті, надра якої усе ж вичерпні.

Схоже це на те, коли б до хмари піднесли велетенську воронку, і дощ, що потрапив у неї, відвели по трубі на висохлі поля, в обмілілі річки та озера, туди, де вологи зовсім мало.

Як просто, розмірковувала вона, проте лише на перший погляд… Фотони відштовхують частки, розсипають конус, хвилевід руйнується.

Світло знову ніби розсіюється у просторі.

Ольмін довів: ні, не розсіюється. Тяжіння Сонця управляє частками, притягає їх. Треба тільки розігнати їх ще на Землі та своєчасно змінювати напрямок бомбардування. Правда, світловід лише віддалено скидатиметься на конус, однак фотони опиняться у пастці. Енергії буде навіть забагато, адже десятимільярдна частина сонячного диска здатна дати більше тепла, ніж одержує Земля зараз. Отже, треба правильно вибрати потужність та форму пучка елементарних часток, що управляє енергією, а надлишок променів вловити дзеркалом і відправити в атмосферу, в космос чи розсіяти в морському просторі. Були Земля Королеви Мод, Берег Принца Олафа, Берег Принцеси Марти, Земля Г ранта. Нині був Берег Сонця.

«Навдивовижу пощастило, — думала Ірина Стеклова, — познайомилася сьогодні з Ольміним, якого знала лише з фотокарток; хотіла у нього про щось запитати, ага… ось…»

— У нас уже є дейтерієве сонце. В океанах ще багато важкої води, її вистачить надовго. Значить, проект «Берег Сонця» на майбутнє?

— Не можна збіднювати океан, — відповів Ольмін.

— Збіднювати?

— Дейтерій потрібний всьому живому. Так само, як і мікроелементи.

— Я цього не знала, — збентежилася Стеклова.

— Про це своєчасно попередили біологи. Є такий корабель «Гондвана», ось уже кілька років він вивчає всі моря планети… Його кожен дельфін знає.

— «Гондвана»… — спробувала пригадати Стеклова, — «Гондвана»… Ні. Дослідницьких кораблів так багато, що всіх не запам’ятаєш.

— У «Гондвани» свій почерк: загальні проблеми, прогнозування майбутнього. Ми з нею ще зустрінемось. У нас, на Березі Сонця.

…Десь поряд шуміла вода. Стеклова раптом зрозуміла, що заблукала й не зможе знайти ель. Він лишився тут, на схилі, але вона так поспішала, що не запримітила жодного орієнтира. І цього джерела не було. Вони підійшли до нього: у воронці витанцьовували піщинки, струмінь витікав з неї і спадав на плоский камінь. На цьому місці утворилося заглиблення.

— Ну от, забула, де ель, — сказала вона, — а він же тут… недалеко.

Ольмін нахилився над джерелом. Його каштанова чуприна впала на лоба, одне пасемко попало у воду, він пив і ніби милувався водою. Його очі здавалися втомленими, він був простий і зрозумілий. Зовсім не такий, як на фото.

Він відірвався від води, сказав:

— Без еля краще. Дійдемо. Три кілометри — пусте. Знову нахилився над струмком, розстебнув комір, умився. Вона помітила, які точні, ощадливі його рухи, жодної краплі води не попало на сорочку. І було приємно дивитися, як цей зморений чоловік умивався.

Він підвівся. Вона присіла над заглибленням і доторкнулася до води кінчиками пальців.

— Холоднюща! — сказав Ольмін весело.

— Так люблю воду!.. — поволі мовила Стеклова.

— Давно тут?

— Недавно. Року немає.

— Ви що ж, думали, що я заблуджуся?

— Ні, — спокійно сказала Стеклова. — Просто захотіла вас зустріти.

Їй здалося, що він зніяковів. Це не пов’язувалося з його виглядом, з тим, що вона знала про нього з розповідей.

…Падина зустріла їх колючими заростями аралії. Ірина пошкодувала, що вони пішли навпростець: ліворуч пролягала дорога, і по ній можна було дійти до місця, здолавши якихось два зайвих кілометри. Її налякали птахи, що випурхнули з-під ніг. У них було темно-червоне пір’я на крилах, і злетіли вони так шумно, що вона не розчула Ольміна.

— Фазани! — сказав він. — Злякалися? Вона кивнула.

Зарості несподівано скінчилися. Попереду була стежка, далі виднілася широка дорога для туристів. Ольмін зупинився. Прозора вечірня блакить викликала настрій, збагнути якого ще й сам не міг. Подумав: таку ж мить, таке ж прояснення в душі вже мав. І дуже близьким стало раптом небо і вогні в долині. А як дихалося! Вбирав у груди повітря — і його «я» ніби розчинилось у цьому просторі, що нараз втратив свою відмежованість.

І хоча за хвилю піднесення минулося, проте в пам’яті лишилося назавжди. «Неймовірно все це», — подумав він.

Схоже, що супутниця його нічого не помітила. «Що ж це таке? — подумав Ольмін. — В чому тут секрет?.. Може, в мені самому? Навіщо все-таки вона мене зустрічала?..» Він був певен, що добереться до Сонцеграда сам. Обов’язково пішки. Йому подобалося бродити по сопках, по лісах, по тайзі, і не тому, що звик. Тільки так ось приходили дуже рідкісні хвилини прозорості, незвичайної ясності.

Коли було минулого разу? — пригадував він. — Ага, ось коли — років три тому, коли він тиждень жив у товариша, за містом… Далеко звідси. Там були пагорби, і духмяне сіно, і темне небо. Спалахи блискавиць у кінці липня… Вперше в своєму житті бачив ці спалахи. А вночі, пізно, коли спати не хотілося, він вийшов на ґанок, побачив високе, якось особливо розпросторене небо, вловив невимовно п’янкі пахощі трав і свіжого сіна — і хвилина настала.

У Сонцеграді було видно, наче вдень. Центральний тротуар збігав по головній вулиці до моря. А пляж освітлений червонуватим промінням штучного сонця: там ще засмагали, сміялися, біля скель палахкотіли багаття, вдалині бовваніли яхти, серфери, човни. Катери й морські елі перетинали місячну доріжку, яка ніби продовжувала головну вулицю. Ольмін і Стеклова стали на тротуар і незчулись, як потрапили на пляж — стрічка винесла їх просто на берег. Тут Ольміна хтось упізнав. Потім до них підійшли ще п’ятеро. Ольмін побачив знайомі обличчя. Його посадили біля багаття, а Ірина, яку ніхто не помітив, стала за його спиною. Минуло хвилин з п’ять, і він схаменувся, згадав про неї. Вона вже прямувала до рухомого тротуару. Ольмін перепинив її, повернув, сказав:

— Давайте знайомитися по-справжньому!

Вона засміялася. Пішли купатися, одразу чоловік двадцять. Вода була прохолодна, чиста, м’яка. Розпливлися по бухті, пірнали; потім довго грілися біля багаття. Додому не хотілося. Там було нудно, незатишно.

В Ірини виявився при собі тороїн — річ рідкісна, дивовижна. Ольмін ковтнув тридцять крапель оліїстої рідини, розведеної в підігрітій морській воді, і ліг на спину. За десять хвилин його легені могли вдихати замість повітря морську воду й добувати з неї кисень. Він завважив: у свідомості сталося мовби розмежування, він бачив тепер не весь пляж, а тільки те, що хотів бачити. Навіть голоси звучали вибірково — як і до кого прислухаєшся — перетворення відбулося. Він побіг до скель, пірнув і довго залишався під водою.

На п’ятнадцятиметровій глибині панували сутінки, ні риб, ні морських зірок, і тільки довгі стрічки водоростей, схожі на ліани, перетинали напівтемряву. З ним помандрували під воду ще троє чи четверо; згори, зі скелі, їм кинули люмінісцентну кулю. Вона лягла на ґрунт і освітила пісок, камені, з’явився навіть підводний обрій. Від холодних яскравих променів рибини сахнулись, але невдовзі почали повертатися — сторожко, боком. На очі потрапляли мідії, устриці, гребінці, катирії, рубінові афаластеріаси, пурпурові асцидії, зеленаво-руді морські їжаки.

За чверть години Ольмін випірнув, розпростерся біля урізу води долілиць і обережно, ніби пробуючи на смак, вдихав повітря. Легені звільнялися від води. Кілька різких рухів, глибокий вдих — і він остаточно перейшов у світ надводний, з його розрідженістю, пахучими вітрами, небесною порожнявою. Підводна прогулянка зняла втому: очі позіркішали, стали меткими, все довкола забарвилось у чисті глибокі тони. Він із задоволенням пішов до багаття, до людей і почав свою розповідь. Небо над берегом дедалі вищало… Голоси звучали глухіше, тихше… Самотня хвиля накотилася на берег.

ЕЛЬ НАД РІЧКОЮ

Астрофізична лабораторія Сонцеграда. Малий зал. Півсутінь. Тиша.

…Пильно вдивлялась Ірина в узори сузір’їв. Ми стояли під синім куполом з напівпрозорого скла. По ньому повзли іскри різного розжарювання та яскравості. Непомітно для ока, так, як рухаються світила на вільному небі. В ясну годину положення їх збігалося з рухом справжніх зірок, і тоді об’єкти та їх копії на склі не можна було розділити.

— Велика Ведмедиця, Волосся Вероніки, поряд Малий Лев, — називав Ольмін сузір’я, — Рись, Гончі Пси… А ось цікава туманність, але видно її лише в оптичний підсилювач. Тут же, неподалік, два радіопульсари. Купол обертається за командою, і зірки обох півкуль можна спостерігати будь-якої пори року. А ось телескоп та автоматична камера для фотографування ділянок небесної сфери.

— Значить, це просто дуже добрий фотознімок — всі ці сузір’я й туманності? — запитала Ірина.

— Так. Точна копія неба. Але зорієнтуватися в ній непросто. Її треба вивчати так само старанно, як і саме небо.

— А де Близнята? — запитав я.

Світна стрілка вказала на сузір’я, Я пригадав п’ять яскравих плямок в атласі… на «Гондвані».

— Ось вони…

Ірина потерла долонею щоку, прикрила очі й опустила голову, мовби небесні вогні, якими так жваво цікавилася ще хвилину тому, нараз поблякли для неї. Я обійшов навколо телескопа й опинився ліворуч від неї. Мені здалося: вона вмить відвела свій погляд від купола. Так, я ладен був заприсягнутися, що, поки стояв за її спиною, вона вивчала, який вигляд мають Близнята ясної ночі.

Я крадькома спостерігав за нею. У півтемряві важко було роздивитися вираз її обличчя.

— Тут жарко, — раптом сказала вона й швидко рушила до виходу.

«Що це зі мною? — подумав я. — Тут справді мало повітря, паморочиться в голові». І пішов слідом. Ольмін за нами. Ми опинилися в іншій залі. Тут усе стало на свої місця, і невиразний здогад полишив мене. А розповідь про Близнят перервалася.

Ольмін покликав робота:

— Наведи лад, перевір кондиціонер. Доповіси.

— Готово, — вкотився кібер за хвилину. — Відхилення незначне. Полагоджено.

— Я покажу корабель, — сказав Ольмін. — Точніше, його траєкторію.

Ми повернулися під купол. Задля жарту Ольмін поміняв місцями сузір’я, примусив Ведмедицю блукати вподовж небесного екватора, а Малого Пса — ганятися за Китом, Дельфіном і Журавлем. Ірина усміхнулася, коли порівняла назви сузір’їв, що взяли участь у цьому експромті.

Невидимий помічник відновив розташування зірок, повернув увесь небесний звіринець на своє місце і повідомив координати корабля.

— Корабель… он та жовта рисочка. Зображення умовне, звичайно.

…Задовго до старту із Землі послали промінь. За дзеркало правило озеро, його поверхня на мить набрала форми параболоїда. Скута стихія електромагнітного урагану вирвалася на простір. Промінь пробив тунель, по ньому, мов човник, біг, ковзав космічний снаряд.

Минуло кілька місяців — і він досягнув таких меж, де від випромінювання, надісланого колись із Землі, залишилися тільки сліди. Промінь розсипався, розпався, втомившись від відстані, яку здолав, кванти розсіялись, і корабель почав гальмувати. Попереду на нього чекали планети.

Навряд чи хтось зміг би точніше виконати маневр, аніж звичайний робот, не схожий, до речі, ні на машину, ні на людину: його щупальці обплутували корабель, але були невидимі, його електричне серце й мозок віщували майбутнє.

З борту передано об’ємні фото, спектрограми. Перші планети на його шляху… Брили сліпучого льоду. Чорні скелі. Бездонні провалля.

— Шкода, — сказав я, коли купол згас, — схоже, що умови для життя там не дуже сприятливі.

— Найближча планета мертва, — кивнув Ольмін, — ми знали про це й раніше. Прикро, що досі не можна шукати супутники зірок із Землі! Якби у нас був атлас найближчих планет, ми могли б діяти майже напевне. Що не кажіть, а життя в цілому схоже на плісняву: і тепла й вологи потрібно в міру, та й сонечко щоб не світило надто яскраво, інакше всілякі неприємності з корпускулами… І пліснявою цією обростають крихітні кульки — просто порошинки порівняно із світилами. Їх не знайде жоден земний радіоприлад — хіба що наштовхнеться корабель. Ось чому ми боремося за швидкість. Швидшу за світло. Ще, ще швидшу…

— І це тільки один із близьких світів: п’ятнадцять планет і дев’ятнадцять супутників. Але дайте час — корабель відлетить ще далі, до нових незнаних світів! — додав я.

Неважко було простежити шлях земного посланця подумки. П’ятнадцять планет — п’ятнадцять станцій.

На другому витку спіралі корабель виконає ледь помітний маневр — від нього відділиться радіозонд. Перлинне тіло зонда пірне вниз, у сутінки планети. Корабель підніметься на двох променях, ніби на ходулях, і, здійнявшись, помчить до наступної планети.

Це був короткий і тому зручний маршрут. Тут легко відпрацювати всі системи нового корабля. Щоб невдовзі послати небачений екіпаж у справжній пошук — до планет Близнят, до подвійних зірок. Швидкість важить більше, ніж час.

Одного разу після того, як зайшло сонце, я помітив на обрії чорну цятку, що рухалась. Ель ішов з граничною швидкістю. Знизився він на околиці Сонцеграда, виріс просто на очах і пірнув майже вертикально вниз. «Хвацько, — подумав я, — хто ж це так веде машину?..» Просто збіглося: рано-вранці я бачив зліт. Той самий ель. Темно-вишневий. Піднявся свічкою, постояв і рвонув уздовж берега. Невдовзі повернув, знизився, щез.

Пригадавши цей епізод наступного дня, я чомусь замислився: кого можна уявити в цій машині? Ну, припустимо, такий чоловік як Енно, він міг би опинитися там? Навряд. Гасати манівцями лише задля прогулянки? Ніколи. Його можна відшукати з дельтапланом на Гімалаях, на шлюпці біля льодового арктичного бар’єра, на айсберзі, проте машину він водить по прямій. А що як Ольмін?.. Ні. Його взагалі важко застати зараз у повітрі: робота, кажуть, навіть по ночах сидить, треба б перевірити, обережно урезонити. Андрій Нікітін, мій двійник, ось хто такий недбалий з елем! Проте він зараз далеко: не пощастило, скніє в редакції, сердега. Значить, я. Ось кого можна було б застати в кабіні. Мене. Але це не я. Отже…

Ще разів зо три на світанку я бачив вишневий ель. І ось якось увечері вже спантеличений спостерігав я його карколомні стрибки. Згодом збагнув, що власник його вилітав, по-суті, двічі. Вранці, повертаючись за годину-дві. І ввечері. Дві прогулянки на день.

Я підстеріг його. На малій висоті полетів слідом. Усміхнувся, нічого собі: слідом! Адже в повітрі лижні не залишається. Йшов у межах видимості. Він перевалив сопку, заклав віраж, упав. Тільки його й бачили. Я теж вийшов на перевал. Лівобіч, правобіч… Немає еля.

Повернувся в низину і став чекати. За півтори години він повернувся, промчав над головою. І знову я за ним. Підлетіли до Сонцеграда. Він круто пішов на посадку. Я встиг помітити його сховище.

Ірина Стеклова. Це була вона, я недопитливий, проте факт зацікавив мене. Мені лишалося пробути в Сонцеграді не так уже й довго, я мушу повернутись у своє місто. Хоча б на деякий час. Робота була майже завершена, і я міг знайти заняття для душі.

Як і більшість тих, хто приїхав сюди, в Сонцеград, Ірина швидко призвичаїлася. За один рік вони встигли багато чого. Я заздрив їм…

Іноді я запитував себе: чи, бува, не з того вона перелітного племені, що не засиджується на одному місці, і чи не зустрічав я її раніше, десь на Півночі, наприклад, або в Середній Азії? Риси обличчя нібито знайомі, але розпитати її я чомусь не наважувався. Навдивовижу мінливе в неї обличчя, його вираз не так просто розгадати. Тільки Ольміну вона виказувала свою увагу, і тому я поважав її ще більше; вона, як це невдовзі мені стало ясно, цікавилася тільки ділом. Пригадую неоковирне, наївне порівняння з раннього репортажу одного мого колеги: «її серце билося в унісон з ритмом небаченої будови…» Так ось, її серце справді «билося в унісон», тут уже нічого не вдієш.

До кого ж це Ірина навідувалася, куди, навіщо? Ні ж бо, це не звичайні прогулянки, мене круг пальця не обведеш. Якби у мене виникла хоча б найменша підозра, що це стосувалося її особисто і ще когось, так само особисто, я б не марнував часу на здогади. Мені з самого початку вся ця історія не сподобалася. Я навіть відчував… ні, не буду перебільшувати роль інтуїції: це згодом, уже значно згодом я втішав себе надією, що зможу їй допомогти.

І ось найперша пригода… За спиною мій ель, попереду, за двісті кроків — її вишнева машина. Помітила вона мене чи ні? Навряд. Я ведуся обачно. Праворуч річка, я йду не самим берегом, а там, де камінний розсип поступається місцем вільшанику. Пірнув у кущі — і немає тебе. Про всяк випадок. А вона попереду. Іноді я чую, як порипують камінці під її ногами.

Вона зупинилася, зняла туфлі й зайшла у воду. І бреде по коліна у воді, течія тут досить спокійна, не така, як вище, біля порога, де перекинуто міст. Тут є риба: харіус, рідше — форель. Я сам разів два закидав вудочку. Місця ходжені. Не раз бував на цій річці й чудово знаю повадки форелі. Вона тримається біля великих каменів, туди й треба закидати гачок з черв’яком, мухою чи ікринкою. Але місця для лову відведені не тут. Значно вище. Ірину цікавить не форель, і я ніяк не можу взяти до тями, що саме. Місце пустельне, дике. Ось вона повернула назад, я ховаюся. Далі все ясно: повертається до Сонцеграда.

Вона проходить від мене за тридцять кроків. Обличчя серйозне, зосереджене. Робити мені більше нічого, я бреду до свого еля. Я проґавив момент і порадів би навіть з випадкового здогаду… Її зникнення занепокоїло мене. Навіть налякало.

Ніхто, виявляється, не знає про її поїздки до річки. Проте навіть я не знав, що вона там робила. І чим це могло скінчитися. Зайве говорити, що я обнишпорив усе довкола. Я був стривожений.

Її шукали… Хвилювались. Я раптом зрозумів, що пошуки ці безглузді. Нарешті здогадався. Мені почало розвиднюватися.

І лише задля того, аби пересвідчитися в цьому, заспокоїти і самого себе й інших, я знайшов її щоденник. Останні рядки щоденника підтвердили мій здогад…

ІЗ ЩОДЕННИКА ІРИНИ СТЕКЛОВОЇ

27 червня. Запитала в Телегіна (він зараз заступає Ольміна): чи правда, що ракети зможуть літати без пального? Він сказав: ні, згорять, надто багато енергії. «У плані мрії, звичайно, зможуть». Сонце перетворює у випромінювання чотири мільйони тонн речовини щоденно. Посилатимемо ракети — в галактику. Поки що ми не можемо протягнути до нього тонкі ниті часток, щоб відбирати фотони невеличкими порціями.

9 липня. Зустрічала Ольміна. Прибули випромінювачі часток, прискорювачі, реактори, прилади. У бухті кілька гігантських транспортів, через мілководдя не можуть підійти до причалу, їх розвантажують літаючими кранами.

17 липня. Ми почали до нього заходити. Якщо він зайнятий — читали його книжки. Вчора було чоловік десять. Він говорив щось веселе, потім Блока читав, і все доречно. Читав без патетики. Зовсім незрозуміло, чому впливало, у мене так не вийшло б-чого не вмію, того не вмію. Він був у простацькій сорочці, у манжеті ґудзика немає, то він потихеньку шпилькою заколов, йому вже, мабуть, за сорок, обличчя втомлене, а він читав: «О весно, без кінця і краю — без кінця і краю мріє!»

29 липня. Анічогісінько я не розуміла досі, тобто знала, що до Сонця підніметься конус і що промені пройдуть усередині, як у хвилеводі, і впадуть на рефлектор. А стінки конуса не дадуть променям розбігтися. Оце й усе. Рівень знань приблизно сторічної давнини (до того ж рівень белетристики; здається, було таке оповідання чи роман, його потім, набагато пізніше, переказували у пресі — звідти здебільшого і мої пізнання, на жаль, про все, що стосується «фізики»). Зате як просто, Ірко, чи не правда?

12 серпня. Любий Олександре Валентиновичу, ви такий же, як усі, в усьому, окрім того, що у вас є найголовніше — ваше покликання. Правда, це немало.

14 серпня. Іноді я підходжу до дзеркала. А переді мною на весь зріст висока жінка з темно-карими очима. І дивиться на мене, дивиться. Мовби про щось хоче запитати — і не наважується. На вигляд їй двадцять п’ять (а насправді більше). Вона дивиться, дивиться, та враз і усміхнеться. А я насварюся на неї пальцем і відійду од дзеркала.

Ні вже, хай краще все буде, як було досі.

17 серпня. Ти вважала, що твоя справа — рефлектор, поглиначі, приймальна частина. Для решти є Ольмін, Телегін, Караханов. Ти боялася їм заважати розпитуваннями та порадами? А Олександр Валентинович Ольмін, котрий розв’язував проблему упакування часток у конусі, виходить, працював на заводі просто з цікавості? Чи ознайомлювався з конструкцією морських поглиначів просто для годиться? Таж розкрий очі, Ірко: він знає про приймальну апаратуру більше за тебе! Він перевірив розрахунки. Але якби я все-таки знала, навіщо це йому! Адже він не має сумнівів, він вірить мені. Так він каже. А каже він тільки правду.

25 серпня. Ну й про що я дізналася ще? Що конус формуватимуть кілька хвилин, бо часткам треба подолати відстань до Сонця, і що він не буде суцільним? Але тоді що це за конус?.. Що частки повинні випускатися імпульсами?.. Проте коротшими за одну мільярдну секунди імпульси сформувати просто неможливо: техніка не дозволяє. І Сонце випалить усе живе на планеті. Вихід один: послати до Сонця дуже вузький конус. Але енергія навіть одної мільярдної частини сонячного диска у багато разів перевищує енергію, яку дають усі електростанції планети. При куті конуса у шість сотих кутової секунди саме захоплено мільярдну частину. Випарується і ґрунт, і берег, і сопка разом з установками. Ось навіщо потрібен рефлектор і поглиначі, що відводять тепло у море, а краще б — в океан. І ще: помилка на соту частку кутової секунди неприпустима.

НОТАТКИ НА ПОЛЯХ. Ти вивчала теодоліт, Ірко. Цей досить точний, як на твої уявлення, прилад, дає похибку на цілу кутову секунду.

Шанобливо постався до світила, Ірко.

ВИСНОВОК. Це перший проект, коли потрібно всіма засобами позбуватися зайвої дармової енергії. Помилка смертельна.

28 серпня. Один із транспортних кораблів доставив на Берег Сонця екіпаж японського рефрижераторного судна, яке постраждало від шторму. Капітан Атара дістав фотокартки, розповів про себе, про сім’ю, про шхуну, на якій плавав раніше.

— Знаєте, що пишуть іноді в газетах про проект? — запитав Атара. — Ви відберете у Сонця частину енергії, і сонячних днів стане менше.

— Це не так, — сказав Ольмін. — На експеримент потрібно кілька хвилин.

— Все одно, — сказав Атара.

— Проте енергія не зникає, ви знаєте.

— Не зовсім розумію.

— Ми посилаємо енергію назад, у космос, до Сонця, відбиваємо її. Меншу частину відводимо у море.

— Виходить, наші моря стануть теплішими??

— Зовсім ненабагато. Колись — так.

— І все-таки…

Атара замислився. Розмова не залишала начебто жодних сумнівів, і все ж він дивився на Ольміна уважно й запитливо, ніби сподівався якось дізнатися ще про щось. Перехопивши цей погляд, Ольмін зумів так само, без слів, ледь помітним жестом відповісти: «Не хвилюйтеся».

— А чи не занадто потепліє на Землі? — запитав Атара.

— Тепло можна переправити хоч на Марс. Можливо, колись приймачі встановлять і на кораблях. І тепло, і холод, коли треба, і хід судну. А вночі — накопичувачі, акумулятори. Енергія допоможе зберегти льодовики.

— А хмарність?

— Сонячний джгут пробиває хмари, туман, град.

29 серпня. Сьогодні були в тайзі. Чоловік вісім наших. Коли я зупинилася під старим кедром, мені здалося, що у вітах причаїлася рись, що жде вона мене, вичікує.

…Видиралися по крутосхилу, зарослому ліщиною, збирали ягоди, сміялися. Пила воду з потічка, пригадала, як зустрічала Ольміна.

Мені подарували перлину. Знайшли її на тайговій річці у мушлі перловиці.

19 жовтня. Перегортала давній-предавній журнал. В одній статті автор пригадує способи використання сонячної енергії. Про піроліз пише цілком серйозно. Це суха перегонка, одержання деревного вугілля.

Енергетичні плантації… Звучить, як обіцянка. А це всього-на-всього «вирощування дерев». Деревина — паливо. У первісної людини з «енергетичними плантаціями» все складалося набагато краще. Вона ж винайшла й економічний реактор — вогнище.

Фотосинтез, що регулюється, — уже дещо. Одержували водень. На дослідних станціях. Що ще? Бактеріальна переробка. Синьо-зелені водорості. Продукти — метан, той же водень…

Жарт. Із Свіфта.

«…Протягом восьми років він розробляв проект видобування сонячних променів з огірків. Добуті промені він має намір помістити в герметичні слоїки, аби потім користуватися ними для зігрівання повітря в холодну дощову погоду».

Енергетичний басейн. Пристрій: бетонна чаша, глибина один-два метри, наповнюється пошарово, спочатку формують придонний шар — тут тримається підсолена і тому важка вода. Зверху-прісна. Конвекційних потоків немає. Тепло збирається на дні. Відводиться до машини.

Океани — природний колектор енергії. У тропіках різниця температур між поверхневими та глибинними шарами досягає двадцяти градусів.

Інший спосіб: геліогідростанції. Давхат Сальвах — це затока, що вклинюється в узбережжя Саудовської Аравії. Її відділили греблею від моря. Рівень води в ньому за чотири роки впав на 15 метрів. У греблі змонтовано турбіни.

Сонячні автомобілі. Геліоархітектура… Комусь спало на думку щасливе запитання: навіщо це архітектори вибудовують скляні коробки, що поглинають сонце, а інженери устатковують їх дорогими кондиціонерами, що відбирають це тепло з величезними втратами? Чи не краще вирощувати сади — на дахах, на широких карнизах та на положистих стінах, підбираючи «теплову сорочку» для будинків з підходящих сортів? Сади зменшують зустрічні теплові потоки, що за своєю інтенсивністю схожі на міграції лемінгів. Вуглекислота — продукт обміну — теж використовується: рослини швидше тягнуться вгору, а довгі промови й доповіді на конференціях незалежно від змісту тільки сприяють цьому, бо завжди дають двоокис вуглецю.

2 грудня. Непостійний, як сонячне світло. Звідки це? Не пригадую. Покладатися на світло можна не завжди. Але є проблеми, котрі краще розв’язувати так, як підказує природа. В Африці знайшли верескові ліси: дерева заввишки п’ятнадцять метрів ведуть свій родовід від кущиків, що ледве досягають коліна (верескові пустощі де-не-де на Півночі типові). Чи не винне в цьому Сонце? Чи випадково, що велетенський вереск знайдено високо в горах — там, де світло діє і яскравіше й сильніше?

Ось виписка з однієї праці:

«Світлова обробка насіння рослин пришвидшує його схожість та ріст ростків. Втручаючись в інтимне життя клітини (тисячі разів прострілюючи листок чи пилкове зерно), кванти світла впливають на фундаментальні процеси у ній. Вони стимулюють формування мембранної (плівкової) системи тих часток клітини — хлоропластів та мітохондрій, в яких відбуваються енергетичні процеси; вони посилюють активність ферментів — каталізаторів хімічних реакцій. Проте найважливіше — світло-імпульсне опромінення впливає на синтез білків та нуклеїнових кислот, на хромосоми і гени, що відповідають за спадковість».

Супутники та сонячні батареї… Радіохвилі переносять енергію, яку прийняли, на Землю. Вага таких станцій — тисячі тонн. Дають же вони тисячі мегават. Це перший крок на шляху розширення ресурсів: людину вже не задовольняє та частка променів, що самі по собі потрапляють на планету. Супутники — це її високо підняті долоні, що ловлять світло. Радіолінії-це нерви й артерії, по яких струмує кров, тепло, енергія.

І ось Проект. І Сонцеград на березі океану. Новий крок у грядуще. Поки що не крок. Не надто захоплюйся, Ірино. Спроба. Проте це не лише тепло, світло. Не лише рука планети, що розпростерлася до самого світила. Чи можна управляти світлом зірок? Ось у чому суть. Управляти зірками…

14 грудня. Сніг. Морозяно. Ходили на лижах. Шукали під снігом брусницю. Сонце низьке, біле. Довкола снігова напівтемрява, іній, голубуваті шапки ялин, світіння кристалів, колюче повітря, слизький лід на сучках, чорні струмені холодної, що не замерзла води, сліди зайців та лисиць, багаття біля прогулянкових єлей, димчасто-прозорі траєкторії лайнерів, перші лавини на крутих схилах у заповіднику, останні острівці зелені біля теплого джерела. Розкуйовджений кущ з новою травою під ним, засніжений, мальовничий, ніби старий чаклун, причаївся біля лижні. Дзвінка луна в долині.

3 лютого. Ось і минув ще один мій рік. Тут минув. У Сонцеграді. Я тепер не так спрагло накидаюся на книжки. Нудьгую? Скільки у мене ще днів попереду? Не знаю… не знаю…

26 березня. Сон. Начеб я все пригадала.

27 березня. Мені знову кепсько і нічого з цим не вдієш, така вже я. Що ж буде далі?.. Пішли увечері до Олександра Валентиновича. Кілька чоловік. Частував тайговим чаєм з брусницею. Казав, що залишилося небагато. Невдовзі запустимо установку. Залишилося небагато — що це означає для мене?.. Розповів про запуск дальнього корабля. Це вже другий цього року. Відпрацьовуються нові системи. Сказав: невдовзі політ до Близнят. Невдовзі політ. Тепліше і світліше мені, бідному звіряткові.

4 квітня. Сонце пече. Останні бурульки. Весна. Тепер уже назавжди… Я не боюся спогадів. Хай повториться знову, я не відмовлюся від жодного із днів. Пора: невдовзі політ. Я дізналася багато про що. Тільки так я і могла про все дізнатися. І не інакше. Не було у мене іншого шляху до них.

19 квітня. Ми були на станції стеження: там знають про політ усе; там зірки, як справжні, там небо, планети, що рухаються, сліди комет… Було важко. Я знову збагнула багато чого з того, що мені потрібно зараз. З нами був журналіст, Гліб.

6 травня. Пора. Мені сняться дивні сни. Я знаю, що знайду… там, у річці. І сьогодні легше, ніж учора. Знову молоде, співуче тіло. Пригадала своє колишнє ім’я.

ДВОХСОТЕ ПОКОЛІННЯ

Кілька днів тривоги, безсоння, хвилювань. Я шукав Ірину… Все ж шукав.

Серце ні-ні та й давало про себе знати. Вранці я відчував легкий щемливий біль.

Щодень я довго купався — і мимоволі звик до цього. Пам’ятне мені озеро з торфованою темною водою, вологе коріння, що обплутувало крутий берег, острів з поваленою вітром ялицею, збрижений вид перевернутого сонця.

Іноді я подавався до моря і не виходив з води по дві-три години підряд. Шкіра моя вкрилася кристаликами солі, і мені здавалося, що завдяки цьому недуга відпустить мене. Проте страхи — тінь серцевого болю — приходили до мене. Я боявся за Ірину, за друзів, ловив себе на думці, що поступово, але певно забуваю її… Валентину. Ні, не обличчя — слова, голос, відтінки її шкіри, колір туфлів.

Якось я піднявся вгору за течією безіменного потічка. Йшов довго-довго. Сонце скотилося до моря, яке раптом відкрилося з висоти перевалу. Тут потічок майже висох: від нього залишився чистий струмінь, що вибив у камені ванну. Я роздягнувся і брьохнувся у воду. Мене обпекло, проте було приємно. Я занурився з головою, вискочив на плоский камінь, розтер шкіру долонями. А далі знову пірнув у крижану купіль. Потім жадібно ловив останні промені, і мені не хотілося йти звідси. Я одягнувся й присів. Виярок, в якому я залишив ель, здавалося, наповнився синявою. Тільки найвищі дерева піднімали зелені голови, переймаючи стовпи надвечірнього світла так само старанно, як і я. Почувався легко, джерело було не лише кришталево чисте, але, схоже на все, й цілюще.

Сонце розплющилося і заховалось.

Неподалік почулися голоси. Вище і трохи збоку…

Там потріскувало багаття; підійшовши ближче на звук, я побачив жарини в камінному вогнищі, і рівне полум’я, і стовп диму, а трохи далі від багаття — молоді обличчя, і закіптюжені, темні від сажі та попелу руки, і хлопчина з гітарою… Боже мій, що він співав! «Обережніше, друже, ще ніхто з нас тут не був — на незнаній землі Мадагаскар!» Кіплінг. Подумати тільки.

Їх було шестеро. І вони не помітили мене. А я не хотів виходити до них із заростів стелюха: хай уже самі по собі, що мені до Кіплінга. Звичайно, я міг їм розповісти про те, що почав любити старі речі: порцеляну, на якій стерся малюнок, книжки в запилених обкладинках, прані-препрані носовички, вилинялі сорочки й старомодні краватки. Можливо, ми знайшли б спільну мову.

Я подумав про двохсоте покоління. Шість-сім тисяч років тому люди залишили перші пам’ятки культури, що збереглися до наших днів. Хай на кожне покоління припадає тридцять з невеличким лишком років. Тоді й виходить ця цифра — дуже цікава, адже двісті поколінь не так уже й багато. Навіть мало. Ми звикли мислити астрономічними категоріями, а слово «еволюція» асоціюється з процесами мало не геологічними, які тривають мільйони років. А тут всього-на-всього двійка з двома нулями — цілу віть родовідного дерева можна вмістити на одній-єдиній сторінці.

Проте я був ближче до покоління попереднього, від джерел цивілізації до нього сто дев’яносто дев’ять народжень і смертей. З іншого боку, нас начебто ніщо не розділяло. Хотів би я все ж дізнатися, чим дихає двохсоте покоління, яке вже належить саме собі. Ось це й утримувало мене від того, аби одразу пристати до веселої ватаги біля багаття.

Один з них бродив, збираючи сучки, галуззя, сірі від дощів корчаги. Він пройшов за три кроки від мене, але не помітив. Був він високий і худий. У гітариста округле, широке, світле обличчя, тонкий рот, випуклі очі, в’юнке волосся кольору стиглого вівса. Погляд був серйозний, зосереджений, і це довго збивало мене з пантелику, я вважав, що простенькі пісні — це і є він сам… Лише згодом я помітив перехід: кілька хвилин він ніби вживався в пісню — в мелодію і слова, мовчав, розмірковував, склавши руки, стуливши брови. Та ось брав гітару, стискав її, і від цієї миті рухи його були сильні, швидкі, впевнені, а голос ясний, чистий, дзвінкий. І все ж це була гра. Але не він сам.

Третій був темноволосий, зеленоокий, з обличчям, виточеним із світлої бронзи, з тонкими пальцями — вони стискали коліна… Їх огортала півсутінь: вечірнє світло слабшало з кожною хвилиною, і багаття теж згасало. До вогню підійшов перший і кинув оберемок хмизу. Дим, полум’я, світло.

Я побачив трьох дівчат.

Двоє з них неуважно слухали, одна дивилася, як витанцьовували над вогнем іскри, і думала про своє. Я придивився, обличчя видалося дуже знайомим. Темні розкосі очі, тюркські вилиці, тонкі брови врозліт: Сілліеме! Це була вона. Втілення спокою й незворушності; вона скидалася на скульптуру. Тільки очі робили обличчя живим-зараз вони були схожі на прорізи в масці. І раптом поривчастий, різкий рух, помах рукою в такт мелодії, сміх, білозуба радість — і я впізнав її остаточно, такою вона була на Півночі, коли я з нею познайомився.

Тоді їй було дев’ятнадцять, отже, тепер тільки двадцять два. Але тоді вона здавалася дорослішою. Цікаво, про що б я з нею зараз говорив?

Були часи… І була любов. Я з непарного покоління.

Над чим замислилася Сіллієме?.. Чи пригадуєш твого давнього гостя? Там, на Півночі, багаття яскравіші, вони — як заграви. Сухе й крихке модринове гілля спалахує наче порох. І не димить. Полум’я рівне, легке, гуде. Від вогнища і до вогнища лижний слід. А сніжні сопки намальовані, ледь намічені в пам’яті їх м’які контури. Близьке — далеке.

Якщо заплющити очі, я і зараз бачу лижню. Оленів з оксамитно-заіненими рогами біля вікна, скрипіння полоза.

Ось про що вона тоді мріяла: про Сонцеград, про проект, про те, щоб працювати разом з Ольміним. Здається, так. Тепер ось повели балачку. Про що?

Той, у кого обличчя здавалося бронзовим від засмаги, пригадав, як ворони змагалися з чайками над річкою, коли йшла риба: вони трималися над водою так низько, що кінці крил замочувалися. Теж кортіло риби. Євген — так його називали — усміхнувся. Його слухали. Всі розуміли затятість осмілілих ворон. Виявляється, вони добрі літуни, майже такі самі, як і чайки. Але ж досить було цій непоказній птиці завагатися — і її забере річка. Як спритно махали вони крильми, як точно опускалися слідом за чайками, щоб поживитися свіжою рибою. Проте тільки одній з них це вдалося. Вони не могли сісти на воду, як суперниці. Чорно-сірі птиці виснажились і відстали від чайок. І політ їхній став такий же повільний, як завжди, — звичайний.

Я почув ще одну нехитру історію. Про собаку. Десь роздобув він півбуханця хліба і біг вулицею селища. Біг не озираючись, ніби нічого не чув і не бачив, такий був у нього зосереджений, по-собачому серйозний вигляд. Вибіг за околицю, перейшов на крок. Почав роззиратися. Примітив відлюдну місцину під кущем. Заходився розгрібати лапами сухе листя, потім випорпав яму. Поклав туди хліб. І став неквапом, обережно загортати здобич. Але не лапами, а носом. Як бульдозер. І робота ця так поглинула його, що нічого й не помітив довкола. Навіть ворону, що сиділа на сусідньому дереві, не примітив. А та, скособочившись, пильнувала й дивувалася з несподіваної удачі.

Євген замовк і підкинув у багаття хмизу. Я подумав про нього: це перше бажання побачити життя і збагнути його по-своєму. І ось що вразило: ці два простенькі епізоди, про які Євген розповів, я потім не раз пригадував. Проте мені не пощастило: я так і не побачив хоробрих ворон. І собаку з хлібом теж не довелося зустріти.

Хвилини зо дві мовчали, тільки смолисте дерево потріскувало від жару. Я підійшов ближче, і багаття війнуло на мене теплом.

Я почув про Арктичне кільце життя. Про Велику Сибірську ополонку. Серед льодових просторів океану — сині озера. Великі ділянки там ніколи не замерзають. Відкрита вода в серці Арктики. Євген добре знав про це і бачив своїми очима.

— Є ще Східно-Таймирська ополонка, — додала Сіллієме, — та інші… там, де закінчується шельф, далеко від берега. Під час припливів материковий схил піднімає з глибини теплу воду. А коли ще є підводні хребти, тоді припливна течія руйнує лід у найлютіші морози. Це зовсім особлива географічна зона.

— Ні, з Таймиру не вийде Мадагаскару, — сказала одна з дівчат. — Навіть після Сонцеграда в це важко повірити. Хай колись були тропіки, але й тоді земна вісь була нахилена зовсім під іншим кутом, і океани з’єднувалися один з одним широкими протоками, і Північний магнітний полюс був десь на півдні. Все, все зовсім не так, як зараз.

— Річ не в тропіках, — зауважив гітарист, — пустеля ні до чого, ось про що йдеться.

— Там не пустеля, а пташині базари! Мільйони птахів.

— Це природа змушує птахів гніздитися там, де вони можуть знайти корм, — заперечила Сіллієме. — Пташиний базар — це п’ятдесят чи сто тисяч птахів, але не мільйон. Пташенята там рідше гинуть від холоду. Коли поряд інші птахи, тепловіддача менша. А ось на острові Врангеля гніздиться всього шість пар воронів. Птиця всеїдна, та однаково взимку скрутно. Пустеля! От якби весь Північний Льодовитий перетворити на кільце життя!

— Я читав, — сказав Євген, — що через потепління клімату багато птахів уже гніздиться на градус північніше. Чайки, свищі… Сіллієме, підкажи… ага… морські чернюки, люрики, лугові коники, кайри, баклани…

— Птахи почали прилітати раніше. Днів на десять-двадцять.

— Потім буде тепліше. Коли проект завершимо. Ліс на північ теж далі піде. Тоді навіть на острові Врангеля можна буде побачити ялівників, синьошийок, снігурів, горихвісток. А влітку буде тепло, як тут у нас.

— Чому б не встановити приймачі одразу на Півночі? Ось що не второпаю, — сказала дівчина, яка сиділа поруч з Сіллієме.

— Там мерзлота, — відповів Євген. — Складно. Та й рівновагу можна порушити. П’ятдесят років потрібно, щоб трав’яний покрив відновився.

— А я бачив женьшень, — сказав високий хлопець. — Позаминулого літа. Місце — глухе-глухе, кряжисте дерево з дуплом. Я спочатку на дупло дивився. В ньому може навіть ведмідь заховатися. Потім бачу-яскраво-зелене листя, схоже на долоню… Батько сказав: женьшень. Доторкатися до нього не можна: дуже легко зіпсувати. Навіть кедрова шишка або джміль, якщо зачеплять цвіт і листя, змушують його заснути. Він перестає рости і спить багато років.

— А потім?

— Прокидається. Кажуть, в одну з ночей, коли з’являється цвіт, можна побачити світіння, білий вогонь, ніби й корінь світиться так само. Проте це легенда. А в іншій легенді розповідається про народження женьшеня. Коли сильна блискавка влучає в дзеркальну воду джерела, на цьому місці виростає корінь життя, а вода йде під землю.

— Я був у курильських лісах, — сказав гітарист. — Там де-не-де ще залишилися такі ж зарості, як на Сахаліні. Лопухи двометрові, а дудник — як пальма. Луг схожий на ліс. Дощ почнеться, парасоля не потрібна — лист лопуха наче намет або пляжний навіс.

…Багаття згасало. Стало тихо й незатишно, ніби в покинутій домівці. Крізь глибину кедрової гущавини до нас підкрадалася ніч. Ні шереху, ні звуку. На тлі світлої зоряної пороші — брили кедрів, за спиною внизу — чорне сонне море.

…Я підвівся із стовбура поваленого дерева, струсив з одягу глицю і жовтувато-зелене сміття і попрямував до них. Щоб нас не розділяли ці двадцять кроків, вузька кам’яниста смужка землі, що віддавала тепло нічному небові.

АЇРА

їй важко пригадувалося, як було раніше, коли її звали Аїрою, коли жила в підземному палаці, де не чути гарячих вихорів, завивання піску, шелестіння пилових хмар. І важко забути те, що вигадала про себе тут, на Землі, нове своє ім’я: Ірина Стеклова. Проте іншого вибору не було: кожен має право на минуле, хоч би й вигадане. Як же без цього?

Це й лишилось їй — відтоді, як побачила на своїй руці зелений браслет. Тричі прожити життя, щоразу освоюватися з новим, незнаним, потім розлучатися, наче з напівзабутою згадкою, а попереду — знову невідомість, незвіданість, завтрашнє… Хоч би скільки мала сили — все одно важко.

Проте ніхто не смів навіть помишляти про іншу можливість — жодна з метаморфоз не повинна була вивести її за коло узвичаєних понять. Хоч які б сміливі шляхи народжувала її думка, завжди і повсюдно поряд з нею любов і гіркота розлучень, мрія і надія.

Вона вимірювала майбутнє, хай поки що й туманне. Наче б лаштувалася до мандрівки в далеке селище, щоб попрощатися з тими, хто був їй колись близький. Вона ще не називала себе Аїрою. Історія її була простою: ось звідки вона — ось її домівка, і мати, і сестра її, і той, з ким цілувалася від пізнього вечора й до світання біля чужого ґанку. Образи вже розмивалися, наче далека минувшина, яка зненацька постає у пам’яті крізь непроникну пелену.

Марила майбуттям. Воно мало звільна поглинути її увагу і змінити. Все життя її з дивовижними перетвореннями записане на зелених нитках браслета, їй лишалось тільки скорятися стародавнім велінням. Чиїм? В ім’я чого? Вона могла обирати друзів-товаришів, розмовляти й працювати з ними, мріяти, сподіватися, кохати. Але за цим стояла доля інших. У неї могла бути лише одна мета: не забути про них, коли настане час. І лише задля цього, загалом, вона перебувала тут, на Землі.

Думала: востаннє вернеться до своїх, щоб попрощатися. І передчуття цього прощання тривожило її. Ніби в ній уже жило дві людини, і вона слухалася то одну, то іншу. Те, що відбулося, поставало перед нею то як справжня, достеменна минувшина, то як мрія, то як вигадка.

Страждала від цього і водночас нагло й тяжко борсалася в споминах: що ж усе-таки було насправді?

Невже не було того останнього вечора, коли вона прийшла до людей?.. Прийшла і побачила жінку, яка була їй за матір. Та прийняла її, і обдарувала ласкою, і пригорнула, і довго гомоніли вони, а потім знайшлася і сестра. З вікна виднілася річка: над темною чистою стрічкою неспішної води гнучке вербове віття, чорна вільха, за річкою здіймався пагорб, і всюди — і в домі теж — повітря з легким запахом диму та лугової трави.

Вона повернулася б у ті місця… Якщо це не химерія.

Дні її сколихнулися ваганнями: дві людини, які оселилися в ній, сотали її спокій. Потім одна з них повинна щезнути. А поки що… поки що порятунок лише у мріяннях.

Ель проніс її на захід, далі повернув на північ. Унизу розкинувся лісовий океан, його прокреслювали світлі нитки доріг.

Здається, там… Вона вела машину над самим лісом, щоб упізнати місця. Просіка, річка, стара вільха. Тут! Будинки над берегом. Вона посадила ель віддалік. Пішла пішки. Повітря темніло; насувалася хмара. Небо стало темно-ліловим. Спалахнули блискавиці; вони шаліли по всьому небокраю. Довкола простір, під берегом широка стрічка свинцево-жовтої води. З’явився страх. Проте йшла і йшла. Біля околиці отямилась: будинку, селища не впізнавала. Отже, вигадка?

Періщив дощ — по воді, по траві, по калюжах. Вона побрела до еля.

Отже, вигадка. Холодні краплі падали на відкриту шию, струмочки потекли за комір. Вона залізла в ель, вкрилася накидкою, заснула. А коли прокинулася, довго не могла збагнути, де вона і що з нею. Чужі будинки, чужі люди… На неї дивилися з цікавістю. Вона підняла ель у повітря, глянула на годинник і охнула: проспала мало не дві доби. Сон був погідний, думки проясніли. Вона навіяла собі все про себе, ось якого дійшла висновку.

Хто вона? І друге «я» почало танути, маліти, як свічка: його зоставалося все менше й менше. Зникала друга людина, що жила в ній. І за її спиною ясніше й чіткіше проглядала інша. Ім’я їй Аїра.

Вона опиралася спокусі повірити одразу: вигадка притягувала думки, наче магніт. Її ель ішов на схід, потім звернув з прямої дороги, ніби його теж підстерегли вагання. Стрибнув убік, пройшов над великою річкою від її джерел до самого гирла і знову подався на схід. Однак він повертався ще двічі, коли зустрічав річку, схожу на ту, яка ще не стерлася в пам’яті.

Вона повернулася на Берег Сонця.

І другого ж дня вилетіла до річки. Аїра знала тепер, що знайде браслет. Колись він був їй на заваді, тепер — вкрай потрібний. Вона не мала ні крихітних комп’ютерів, цих пам’ятливих співрозмовників, ні схожих на брошки та кулони напівпровідникових скляночок — апаратів відеозв’язку; браслет слугував їй за них і за багато що інше, чому поки що немає у нашій мові назв. Його не можна було втратити назавжди. В його зеленавих нитках завжди знайдеться трохи тепла та променів, щоб дати про себе знати. Досить лише захотіти його знайти. Не кожному це дано. Я не зміг би розшукати його і жоден з моїх знайомих — теж. Тільки вона, Аїра…

Проте перший день минув намарне, мабуть, не там шукала. У бузкових сутінках пробиралася до еля через густі зарості папороті. Почула плюскіт, шарудіння, хтось чхнув і форкнув, як лошатко: борсук! Смугастий звір, не криючись, сапав і бовтався біля берега. Вискочила з води жаба — просто йому в пащеку. Аїра сполохала його. Він насторожився, підняв круглий поросячий п’ятачок і неквапом подався геть. Вона повернулася додому, і марилися їй обережна хода під вікном світлої травневої ночі і шум молодого листя.

Вранці Аїра повернулася до сухого, зі зламаною вершиною в’яза. Звідси вона вилітала напередодні увечері. І знову пошук. Біля підніжжя в’яза зеленіла черемха. Погляд Аїри машинально ковзнув по сушині — стовбур в’яза видавався справжнім велетнем. На висоті десяти метрів від землі чорніє дупло, і там, у темряві, пищать пташата пугача. У просвітку поміж вітами черемхи видно нори — житло борсуків. Ліворуч шумить, гуляє річка… Вечір. Ранок. Новий день…

Аїра повертає до берега і йде біля самої води. У неї тепер швидка пружна хода, вона ніби літає, і встигнути за нею нелегко.

Над її головою пролетів пістрявий широкорот — птах з червоним дзьобом та морквяного кольору лапами, синьо-зеленим оперенням, дужими крилами з металевим полиском. Аїра здивовано стежила за ним: широкорот перелетів через річку, повернувся і зробив над нею коло. Пістрява франтувата птиця, можливо, вперше бачила тут людину. І людина була вражена не менше живою дивовижею. Попереду, в кедрівнику, збуджено пугукали пугачі, яких Аїра сполохала біля гнізда.

Опівдні вона раптом пригадала своє колишнє ім’я: Ірина. На диво виразно постав у пам’яті і той день, і година, коли стояла вона на мосту з браслетом. Вона думала, браслет понесло вниз течією. Вона шукала його не там. Пригадала, впізнала міст, і це стало новим сигналом до пошуку. Виникло видіння: жінка з браслетом. Тут, тут… Аїра вибігла на міст. Унизу мчав холодний потік. Вона роздягнулася, на мить зупинилась. Підібгавши ноги, легко стрибнула вниз. Над самою головою витягнула руки, поклала на них голову і, ніби продовжуючи політ, полинула разом із стрімким глибоким струменем.

Аїра пірнула, дістала дно пальцями, перевернула кілька каменів — валуни, позбавлені опори, покотилися вниз. Випливла на берег, розгублено висипала на землю жменю дрібних камінців. Браслета не було. Вона зігрілася під сонцем. Зайшла у воду знову, попливла вниз, за течією, пірнала, в глибокому, страхітливому вировищі зустріла зубатого тайменя, підняла округлу перловицю, проте перлину всередині не знайшла. Вона ще не вловлювала випромінювання, що йшло від браслета. Проте він був тут, вона це знала. Вона повернулася майже до самого мосту, знову кинулась у воду й почала шукати біля протилежного берега. І відчула, що долоні ніби потепліли. Як у дитячій грі, тепер було то тепло, то холодно. І зненацька гаряче! Новий сигнал. Тут! Вона пірнула востаннє, розгребла дрібне каміння, що вкрило вибоїну в гранітній підводній скелі, й дістала те, що шукала. Браслет.

Обличчя її змінювалося, чітко проступали нові риси. Вона спроквола вийшла на міст, одягнулася. Стояла й дивилась, як б’ється внизу голуба холодна вода, через яку ледь просвічують світлі камені… Ірини Стеклової більше не було. Навіть зовні у ній не лишилося нічого такого, завдяки чому можна було б упізнати знайому. Хіба що надто вже пильний погляд вихопив би звідкись, із самої її глибини, майже невловну схожість з Іриною. Так ледь-ледь видніються камені на дні потоку, що досі біжить під тим же мостом.

Я бачив, як вона нахилилася над озером, як знову ніби віднаходила себе, і хтозна, які думки роїлися в цей час у її голові. У свічаді води — важка хвиля волосся, уважні очі, браслет на тонкій руці. Чи ти це, Аїро?

Над озером кружляє велика красива птиця-скопа. Тихо і ясно. Хмари сховалися за далекою сопкою. Птиця стрімко кидається вниз, зметнувши стовп бризок. І їй пощастило сьогодні: із здобиччю набирає вона висоту. Далі ніби завмирає у височині. І мокре пір’я її здиблюється, настовбурчується, і вмить птиця струшує з себе воду. На льоту. Під її темними крилами — райдуга. Ми обоє махаємо птиці рукою. Тільки Аїра не бачить мене.

Я починав осмислювати хід подій. Не випадково Ірина Стеклова цікавилася проектом. Найкрасномовніше за все мені розповів про це її щоденник. Стурбований її тривалим зникненням, я, не обмовившись нікому жодним словом, пробрався — так, таємно! — пробрався у її дім і прочитав його, з першої сторінки до останньої. Багато про що я здогадався, тепер прояснилося все інше. Ми поквиталися: колись на «Гондвані» Аїра викрала запис, подарований мені Янковим…

Те, що відбувалося у нас під боком і мало назву «Проект «Берег Сонця», було, по суті, першою спробою управляти випромінюванням зірок. Спробою багатообіцяючою. І не було кращого способу ознайомитися з проектом, ніж узяти в ньому безпосередню участь. Вона так і вчинила. Ще один крок — і принцип можна перенести на будь-яку іншу зірку, в іншому закутні всесвіту. Тоді, мабуть, неважко відвести згубні промені від далекої планети, повернути їй життя, історію, цивілізацію. Десь по сусідству, на іншій планеті, треба встановити концентратор, який збиратиме проміння, і рефлектор, який відводитиме його подалі, у всесвітнє безмежжя. Зірка одразу ж поблякне, світлові нитки протягнуться обіч від планети, обминуть її.

Саме це вона й збагнула і почала з нами працювати. Але хто повірив би Ірині Стекловій, якби вона раптом заявила, що це єдиний і найшвидший спосіб подати допомогу іншій планеті? Адже істина завжди перемагає у боротьбі поглядів. Зате в Аїри було набагато більше шансів одразу переконати у своїй слушності. Так я уявляв тепер усе, що відбувалося.

Аїра добре взнала нас. У неї для цього було багато часу. Вона працювала з нами поруч, краще й не придумаєш. Очевидно, відкинувши личину, вона залишила знання. У неї був щоденник, але я, хоч як би мені того хотілося, не зміг надрукувати його повністю: свідчення, інформація були всеосяжними. Її міркування про проект були цікаві і навіть мені дали багато чого нового.

У неї була касета із записом того, що сталось у фітотроні. Вона мала всі ключі для подальших контактів. Як вона поведеться сьогодні, завтра, післязавтра? Гадати безглуздо. Хіба міг я тоді, на «Гондвані», передбачити, що стане з нею і взагалі, чи зустріну я її коли-небудь? Думаю, що це так само не вдалося б нікому.

Проте натяк Енно щодо високого рівня розвитку цієї цивілізації, як з’ясувалося, справдився. Цей сьогоденний язичник, який повсякчас прагне звільнити людину від пут «технічного абсолюту» і повернути її бодай частково — у лоно природи, несподівано виявився провидцем. Недаремно ж навіть дикуни, яких він реконструював своєю уявою, часто-густо перевершували Колумбіє та Магелланів.

Коли повірити йому, то виходило, що у них, мовляв, і пам’ять трохи краща, і руки трохи спритніші, якщо не в усіх, то принаймні у тих з них, кому можна б надати титул «первісний інженер» або «первісний землепроходець».

…Усвідомлюю: жодні мої розмірковування не допоможуть до кінця пізнати Аїру та подібних до неї: надто вже не схожі вони на нас (не зовні, ясна річ). Вона, проте, не втрималася від спокуси, щоб того ж дня викупатися в озері… Поряд з нею вільна гладінь нагрітої сонцем води — колись-бо потрібна була вся пам’ять багатьох поколінь там, на її планеті, аби хоча б подумки відтворити такий же озерний ландшафт.

З іншого берега я дивився, як вона пливла, як лягла на спину, допливши до середини, і відпочивала на воді, і від її рук розходилися м’які хвилі. Чи є людина, здатна передати все це словами?.. Хоча б у майбутньому чи в минулому? Дивна думка… Колись-бо, не так уже й давно, легше було знайти людину, яка була б з природою на «ти». Років так сто — сто п’ятдесят тому… Їй лишалося б тільки вгадати Аїру, передбачити її візит до нас. Потім узяти перо… Чому б і ні? Тоді багато фантазували.

У мене запаморочилось у голові. Була довкола така світлінь і прозорість. І щось підказувала пам’ять. Може, мені все ж було легше, ніж цій жінці, яка купалася в озері? Чи ж згадувати?..

З БРОНЗОВОЇ ЕПОХИ У КОСМІЧНУ

Пригадую відчуття нерішучості й навіть збентеження, коли сказали, що Ольмін прийме мене. Збентеженість моя пояснювалася просто: колись я хотів стати тим, чим був він; однак мені це не вдалося, хоч яких докладав я старань. Виходить, справа в мені самому: інших причин годі й шукати. Я знав, що ми майже ровесники. Та ось він досяг…

Правда, у нього був інститут, але, беручи це до уваги, я все ж не обманював себе: саме йому належать головні результати. Я досить добре розібрався в суті його праць. У них було саме те, що може вміститися в одній небуденній голові, проте ніколи не вміститься цілим або частинами — у кількох. Коли проект зароджувався і було вирахувано перші схеми реакторів, він запропонував використати потоки сонячних корпускул. Вони, доповнюючи конус, ніби ущільнювали його. І були тим підручним матеріалом, на який раптом пощастило натрапити. Залишалося знайти спосіб їх фокусування, щоб вони лягли в тіло конуса, утворили його стінки і разом з частками реакторів та прискорювачів склалися б у той самий хвилевід, по якому енергія від Сонця пішла б до планети.

З цього виник цілий напрямок.

Через рік схему реактора забракували: жодна земна установка не витримала б такого навантаження. Ольмін включив у робочий цикл зворотний зв’язок: перші порції сонячної енергії досягали Землі й вливалися в потік обмінної камери. Вони призводили до посилення нового, другого за рахунком, імпульсу. І цей імпульс був набагато потужніший за перший: він ніби увібрав у себе і земне й сонячне тепло. Конус окреслювався чіткіше. І тому злива фотонів з кожним імпульсом щедрішала.

Перспектива поставала безмежна: це було схоже на самофокусування сонячних променів у порожнечі. Думаю, навіть фантазувати на цю тему вважалося сміховинним.

І ось я маю з ним зустрітись… Прокинулася моя нікчемна гордість: усі ці та багато інших ідей тепер уже й для мене мали вигляд елементарний. Якийсь час я був певен, що цілком здатен на те ж саме… Проте я належав до іншого світу, отож мені навіть не випадало братися за таке. Хто — я? Журналіст. Репортер, як колись називали себе окремі представники нашого ремесла. І жодні автоматичні запам’ятовуючі пристрої, термопластичні записуючі прилади та авторедактори, що замінили автоматичне перо і друкарську машинку, не внесли чогось істотного в наше становище. Колись я зневажав власні прагнення. Чи, може, навпаки — знайшов себе знову. Хтозна…

А Ольмін ніби здогадувався про хід моїх думок. Ми розмовляли не вперше, майже з годину; потім я зустрічався з ним ще разів зо два, але ці зустрічі тривали вже менше.

Ніякої пози, анінайменшого натяку на зарозумілість. Опісля я сам собі зізнався: на його місці у мене так не вийшло б.

Того першого дня я пересвідчився, що це через його статтю все в мене сталося інакше. Це вона обеззброїла мене тоді, коли я тільки-но взявся за опрацювання теорії відбивання хвиль від корпускул. Проте я не сказав йому цього. Я ніби передчував, що настане час, і це визнання стане мені в пригоді.

Він зовсім не справляв враження холодного рафінованого інтелектуала: на вигляд чоловік цілком буденний. Хіба що у відповідях та репліках більше суворого тону, і тому мені здавалося, що цієї миті він не тільки тут, зі мною, а й ще десь, в іншому місці. На березі. В інституті. Біля реактора. І обличчя його, вираз іноді були такі, ніби він ось-ось скаже щось дуже важливе. Раптом засвітяться очі, я замовкну, і він мовчить: виявляється, думає про своє. Правда, цю його неуважливість із співрозмовником не одразу й помітиш. Але я теж у таких випадках умію маскуватися. Будь-яке запитання неважко запам’ятати, навіть не переймаючись його суттю, за хвилину повернутися до співрозмовника звідти, із своєї далечіні, і належно відповісти, розтлумачити… Він навіть жодного разу не збився: говорив твердо, неголосно, впевнено, ніби й справді невідступно тримався тільки мене й нашої балачки тут, у просторому кабінеті з невидимим склом, в якому не переломлюється світло.

Він середнього зросту, під час розмови несподівано підводиться, ступає кілька кроків по кабінету, потім знову сідає в крісло; і саме в цей час найкраще видно, що він одночасно розмірковує і про своє.

У нього яскрава каштанова чуприна, як у древнього кельта, досить живе обличчя. Важко здогадатися, що він знає все або майже все, що знає співрозмовник, і жодним запитанням його не захопиш зненацька. Проте це, очевидно, так. А може, я надто швидко повірив у нього.

Я пробачив йому його успіхи, його злощасну статтю, кінець-кінцем його славу. Якось він поглянув на мене вже з цікавістю: здається, моє запитання до нього нарешті виявилося нестандартним. Проте взагалі я поводився так, щоб не видати себе: видовище вийшло б, мабуть, жалюгідне.

Я вже розпізнав за його неспішними, навіть уповільненими жестами дивну енергію, майже одухотвореність. І що мене полонило, то саме те, що він аж ніяк не прагнув цього демонструвати. Йому приємно було приховувати це від інших.

Дещо він спрощував. Навмисне, як мені подумалося. Я йшов назустріч його бажанням і в чомусь вносив свої поправки до його суджень. Коли розмова почалася про програми астрономічних та фізичних досліджень, пов’язаних з проектом, він розповідав про речі зовсім не якісь там складні.

Хто скаже напевне, скільки саме дослідницьких станцій потрібно спорудити на Венері в наступному році чи скільки ракет послати для дослідження навколозоряного простору?

Ясно, що чим більше засобів буде надано одним, тим менше їх залишиться для інших — арифметика простенька, задачка розв’язується елементарним відніманням. Але кому довірити цю єдину арифметичну дію?

Тут він замовк і усміхнувся якимось своїм думкам.

— А ви знаєте?.. — почав я і раптом виклав усе, що тільки знав про Аїру.

Ольмін вислухав мене з таким виразом на обличчі, ніби й уявлення про все це не мав. І все ж це було не так. Та я здогадувався про інше… І коли навіть Ірина Стеклова щезла зовсім несподівано для нього, то він міг запідозрити що завгодно. Хтозна, чого це йому коштувало. І я раптом відчув себе незручно.

«Ніби мало йому інших клопотів. Відволікати його від роботи просто не по-людяному, як ти цього не розумієш, дивак, — картав я себе. — Сама Аїра, мабуть, не захотіла б, щоб він знав правду. Його робота потрібніша. І їй теж!» Я замовк, не намагаючись вести далі цю туманну балачку. І помітив, що він ніби порадів з цього… Мені лишалося одне: старанно осмислити суть справи.

Ольмін показав мені будівництво, його головні об’єкти, і помалу я почав дивитися на те, що відбувається, його очима — уважними, зіркими очима фізика, здатного замислитися над деякими явищами, що тільки видаються іноді простими. Магістральні тепловідводи на березі входили в тунелі й тягнулися на багато кілометрів морським дном — це я знав добре, проте без Ольміна я ніколи б так чітко не уявив, що ж відбувається там, під багатокілометровою товщею води. І як вдавалося нарощувати довжину цих велетенських удавів, тіла яких складалися з надпровідників, а луска і скелет — з найміцніших сплавів. Наче за помахом чарівної палички, конструкції опускалися в тунелі і там намертво з’єднувались у дуже простий спосіб.

— Метод холодного зварювання один з найновіших, — розповідав Ольмін. — Його винайдено приблизно 2000 років тому. Тут немає ні суперечності, ні парадокса. Древні кельти відкрили спосіб з’єднання металів, що видався їм дуже легким: треба лише відшліфувати золоті пластинки і дуже міцно притиснути одну до одної. Метал чіпко з’єднувався. Через дві тисячі років стало відомо, що ця чудова властивість зумовлена особливостями атомної структури матеріалів.

Поверхня матеріалів — це своєрідний магніт. Її атоми притягають сторонні молекули, що потрапили в їх силове поле. Молекули азоту, кисню, води під дією електричного поля атомів так спресовуються цим полем, що тиск у тоненькому суміжному газовому шарі доходить до тисячі атмосфер. Газовий панцир — одна з головних перешкод для зварювання.

Замінимо в нашому невеличкому розмірковуванні молекули газу на атоми металу — сутність явищ у принципі залишиться тією ж, проте ефект буде інший: замість утвореної непотрібної броні відбудеться те, що ми називаємо холодним зварюванням.

Я опускався в тунелі і бачив своїми очима, як, виблискуючи до болю в очах, відпливала вдалину, зникаючи за поворотами, металева стрічка. Її секції зварювались одна з одною. Метал добре передавав розсіяне тепло і вирівнював поле температур; і його нічим було замінити, коли йшлося справді про космічні масштаби.

З епохи пізньої бронзи до нас дійшли круглі золоті коробочки (діаметр 38, висота 25 міліметрів), що зберігаються нині в Ірландському національному музеї в Дубліні. Після другого народження холодного методу (1948 рік) експерти знайшли на цих золотих реліквіях незаперечні сліди зварювання.

Древні коробочки з нехитрими прикрасами, золото, туго скручене в круті вензелі… Можливо, було б справедливим видати патент на холодне зварювання їх геніальним творцям!

— Навряд, — зауважив Ольмін і взявся розвивати свою думку далі.

— Метод-бо надто вже простий. Хіба важко уявити собі древнього ювеліра, який у поетичній обстановці майже первісної хижі виготовляє прикраси для вождя племені й старанно озирається на всі боки: чи не підглядає хтось за його майстерною роботою?

Одначе вперше зварювання було застосоване, мабуть, при виготовленні глиняних сосудів. Волога глина, віск, парафін, смоли, пластмаси легко склеюються, і для зварювання бронзової епохи вони набагато піддатливіші за метали.

— Донний поглинач тепла — це не керамічна дрібничка! — сказав я.

— Ви уважні до деталей, — зауважив він, і в цьому зауваженні мені вчувся підтекст. (Знову Аїра!)

Не треба б втручатися… Який сенс від моєї розповіді про неї? Адже знав, знав, що він знайомий з Іриною… з Аїрою. Якщо тоді Ольмін не спромігся на жодне слово, аби мені відповісти, значить, вважав зайвим… мене, звичайно. «Час порозумнішати, Глібе, — подумав я. — І бути стриманішим. Давно час. Слухай і вчися…»

(…Виявляється, зварювання на холоді полюбляє чисті метали, без окислів, без найменших слідів жиру, вологи та адсорбованих, прилиплих молекул газу. Під великим тиском поверхневий шар металу руйнується і частково розпливається. Оголюються, виступають на поверхню чисті, так звані ювенальні шари. У місцях їхнього контакту й відбувається з’єднання.

Якщо, здавлюючи ці дві пластини, одночасно пересувати одну відносно другої, то виступи, де вони справді доторкаються, починають руйнуватися. Поверхневий шар зникає швидше, ніж від самого лише тиску, — відбувається зварювання зсувом, як його нині називають. Зварювання зсувом потребує тисків у багато разів менших).

І я бачив, як механічні руки велетнів-кіберів робили все це, складаючи грандіозну споруду з труб, стрічок та металевих куль накопичувачів.

Один з кіберів загинув. Я бачив на екрані, як підкосилися його механічні ноги від непосильного навантаження і сяючий левіафан упав вниз, на саме дно тунелю, а на нього завалилася ціла секція, зім’явши його блискучий кожух і прозорий ксіролевий купол програмного управління. Сталося це за три дні до катастрофи, коли мене не зраджує пам’ять. Саме з цього дня майже виключно перейшли на зварювання зсувом. Навантаження зменшилися, але виникла небезпека вібрацій, на яку спочатку не звертали уваги.

А в цей час над Землею, на висоті тридцяти тисяч кілометрів, завершували монтаж кілець додаткових рефлекторів. Там ширяли в невагомості майже розумні електричні істоти, і я налаштувався до них у гості. Ольмін напучував мене:

— Там усе значно простіше. Коли немає атмосфери, значить, до металу не прилипають молекули газу. «Панцира» немає. Немає окислів та вологи — ще одна перевага. Ось чому в космічному вакуумі працювати легше. Холодне зварювання може навіть стати небажаним супутником у космічних експедиціях і самочинно відбуватися там, де на це не сподіваються. Люди в скафандрах, металеві конструкції в дусі Уеллса, міцно скріплені болтами… Беруться відкрутити гайки на кришці якого-небудь місячного генератора — марні зусилля! Гайки приварилися до кришки. Болти скипілися з металом в одне. Холодне космічне зварювання! Тут, дивишся, шківи приварилися до осей — зварювання зсувом! — там на машину налипли якісь місячні самородки. Аврал: треба різати автогеном!

Звичайно, цього не станеться: фахівці своєчасно розібралися в секретах маленьких золотих коробочок з Ірландського музею.

КАТАСТРОФА

Увечері напередодні катастрофи іоноліт доставив мене з орбіти на одну із станцій Приозер’я.

Прокинувся я рано й одразу ж вилетів на Берег Сонця. По дорозі дізнався про те, що сталося.

— Море прорвало склепіння тунелю, — лаконічно сповістили мене.

Я знав, яких зусиль коштувало прокласти під морським дном цей третій тунель. Там всуціль скелі, ледь прикриті осадовими породами. Підходи до тунелю починалися біля лінії старих металургійних басейнів, де після припливу накопичувалася морська вода — потім вона поступово витікала крізь фільтри, що збирали уран, золото, платину, миш’як. Один з басейнів висадили в повітря і на його місці спорудили майданчик.

Звідси тунель стартував два роки тому. Його жерло було схоже на кратер вулкана, я пам’ятаю давні знімки. Він ішов похило вниз, пробиваючи собі шлях крізь шельфову ділянку, а його вихідна чаша могла б повністю поглинути невеликий острів, якби він раптом опустився на дно, наче казковий град Кітеж.

Два роки роботи захопили людей, які твердо повірили в те, що фантастичнішої мрії вони ще не втілювали в життя. Я сам пережив це відчуття: проект вражав. Мені здавалося, нічого визначнішого для всіх нас не робилося відтоді, як запустили штучне серце планети — дейтерієво-водневі станції на океанському дні.

І ось маєш… Сталося справжнє лихо… Що буде з проектом, якщо тунель затопить. Не так-бо просто відкачати потім мільярди кубометрів води. Я вже не кажу про те, що споруда стане зовсім непридатною. Тоді, мабуть, буде легше прорити новий тунель, ніж відновити дотеперішній. Отже, ще два роки, ну, рік… Я переймався тепер не лише долею проекту. Вболівав і за Ольміна. І ще одна людина нетерпляче чекала завершення робіт. Усі сподіванки Аїри пов’язані з можливістю управляти випромінюванням зірок.

…Я вмикав екран кожні п’ять хвилин і намагався бодай вгадати контури споруди, захованої так глибоко, що проникаюче випромінювання передавачів інформу ледве досягало нижніх горизонтів. З цієї невиразної картини тільки й можна було зрозуміти, що водоспад розширював русло і потік набирав потугу на очах. Я спостерігав перші спроби визначити масштаби катастрофи. Дві автоматичні морські черепахи, оперезані багатотонними кільцями баласту (щоб не втягнуло всередину!) наблизилися до прорану й зробили рекогносціювання.

За ними почала підтягуватися техніка. Проте все відбувалося страшенно повільно. За годину польоту на елі я неабияк нанервувався. Я бачив, як від берега відійшов транспорт, навантажений велетенськими бетонними блоками та загороджувальними фермами.

Як я дізнався пізніше, на березі досі ще не уявляли всієї небезпеки.

— Частково розмите склепіння третього тунелю, — монотонно повторювала незворушна дівиця інформу у відповідь на мої запитання, — техніка поспішає до місця катастрофи. Черговий оператор поранений. Інших надзвичайних випадків не помічено.

Я зв’язався з інститутом, проте Ольміна не застав. Там навіть не завдавали собі клопоту відповісти мені, де він зараз. Я ледве пробився до Телегіна. Він кинув на мене крижаний погляд, його темні очі були непроникні.

— Прилетите на місце, дізнаєтеся самі… — пробурмотів він і вимкнув зв’язок.

Я насварився кулаком. У мене лишалося десять хвилин польоту.

Ель обігнув сопку й увірвався в останній виярок перед узвишшям: за низьким перевалом був Берег Сонця. Проте третій тунель був далі. А те місце, де розгорталися головні події, — це шельф біля самого материкового схилу. Я вирішив сісти на берег, замінити машину. На універсальному елі можна було б підібратися до прорану. Мені трапилася чиясь непогана посудина. Я спікірував на неї, наче кібець: залишив свій ель — свічкою вгору.

Викликав чергового. Боже, чого коштувало добитися від нього бодай кількох слів! (Ніхто всерйоз не сприймав мої шанси у цій грі. Більше того, я був зайвим.)

— Так, там люди… — похмуро відповів він. — Ситуація нестандартна. Керує Микола Карін.

— Карін! — вигукнув я.

Я добре знав молодого інженера з Болгарії. До того ж він був ще й режисером.

Це він розповів мені, як під час першої кінозйомки в його житті, коли він ще й не помишляв про остаточний вибір жанру, чарівна Соня Беланова переконала його. Ні, не словами. Знімався епізод: Він і Вона. За хвилину вони мають розлучитися. Вони щось ще казали одне одному. Між ними прозорий шлюз орбітальної станції. Слів уже не чути: видно тільки її обличчя. Вона усміхається, намагається щось сказати… плаче. У цю мить на її лоб спадає пасемце волосся. Ще трохи, і Вона заплющить очі, тоді прощай стрічка, зйомку доведеться повторити. Однак дві орбітальні станції розійдуться за хвилину-дві. Дубль можливий лише в принципі: зйомка у космосі! Карін показав на мигах: Соню, волосся заважає. І тієї ж миті помітив на її руці обручку, якої за сценарієм не повинно бути. «Обручка!» — вигукнув він у відчаї. І побачив: Беланова знімає обручку, причому за кадром, а рукою, що звільнилась, поправляє волосся — й увесь цей час грає… Та ще як! Її обличчя примусило його тоді повірити в диво перевтілення. І це було найсильніше враження, яке коли-небудь справляло на нього мистецтво.

Карін там… біля тунелю.

— Що з ним? — вигукнув я, увімкнувши зв’язок.

— Почувається чудово, — відповів черговий і по хвилі додав: — Очевидно, на відміну від вас.

Що зі мною? Занадто схвильований? Такий день… просто день такий.

Черговий доповів про мене Телегіну. Телегін — це машина, яку винайшов Ольмін. Точніше, десь знайшов. Машина майже невмолимо точна, як інтегральне рівняння. Жартома казали, що Ольмін ніколи не буває вдоволений собою, за винятком хіба що тих небагатьох випадків, коли доручає справу Телегіну. Той завжди діє в дусі Ольміна. І це в нього виходить нібито краще, ніж у самого шефа.

Телегін вийшов на зв’язок. Запитав, які в мене наміри. Я відповів загальними фразами, запитав про Каріна. Що там відбувається?..

На мої запитання Телегін відповідав коротко, кілька скупих, скоромовкою мовлених фраз, нічого не прояснювали. Я сушив собі голову: що він збирається робити? І взагалі як справи на третій ділянці? Настав час, коли я почав сумніватися в Телегіні: а раптом він і сам уявляє становище не досить чітко?

Я вирішив на свій страх і ризик: туди, швидше…

Вода була спокійна, прозора. За кілометр від берега ще ніщо не наштовхувало на думку про катастрофу. Я вів машину над самим дном. Лише сірий пісок без рослинності, купи каміння та сліди підводних бульдозерів нагадували про те, що кілька місяців тому тут прокладали тунель. Далі, я знав, склепіння його переходило у велетенський підводний зал, де стрічки охолоджувача віддавали тепло. З цього залу чи камери, як його називали, розігріта вода йшла по іншому тунелю в океан.

На її шляху були шлюзи, контрольні стулки, вимірювачі, сигналізатори: все це для того, щоб стежити за температурою кожного кубометра, за коливаннями на соті частки градуса. Артерія несла потік рівнозначний великій річці. Тунель надійно ізолював його від океану — до пори до часу, звичайно.

Поступово розширюючись, артерія перетворювалася на підводний канал, такий широкий, що швидкість води уповільнювалася. Звідси починалася повільна течія. Якби тепло переносилося постійно відкритим струменем — не уникнути б розмиву ґрунту. Окрім того, утворилася б мертва зона, шторми й природні течії виносили б нагріту воду без контролю у будь-якому напрямку, і це порушило б природні умови в усьому районі.

Такий був проект. Поки що тунелі були порожні. У залі встановлювали апаратуру охолоджувача. Під морським дном повільно рухався водяний кріт. За ним інша машина — морський змій — тягнула низькотемпературний трубопровід. Вони майже досягнули мети, коли вода прорвалася до залу теплообмінників. Припускали, що легкий підземний поштовх призвів до резонансу конструкції. Два монтажних кільця, кожне діаметром у добру сотню метрів, розійшлися на якихось три-чотири міліметри. У цей зазор тиск увігнав пружне широке лезо щільної солоної води. Удар припав на основу конструкції, й одне з кілець почало втрачати стійкість. Ґрунт розмило, і в проран утягувалися нові й нові маси води.

Ось і все, про що я дізнався, поки ель ніс мене вперед, туди, де загін морських черепах безпомічно кружляв над спорудою. На моєму екрані було видно, як механічні тварини торкалися лапами дна, спливали, несли в лапах якісь видовжені предмети, падали каменем униз і спливали знову й кружеляли без мети. Ось уже чверть години одне й те ж: незворушний спокійний рух черепах, незграбні курбети, марна метушня.

Я не міг збагнути, що ж там відбувається. Побачив водолаза, він мовби диригував цими безликими створіннями. Потім водолаз зник, і на підводний пагорб виповз бульдозер, покрутився і пропав з кадру. Сіра півсутінь. Заблуканий промінь прожектора. Тіні черепах. Тиша. Тривога.

Дно поступово опускалося. Піді мною був шельф. Ель ішов так низько над ґрунтом, що за ним піднімалася хмарка каламуті. Наполохано сахалися риби. Один раз я потрапив просто у кальмарів. Вони давали мені дорогу знехотя, зайняті якимись своїми справами.

Мене засікли з берега. На екрані я побачив втомлене, зле обличчя Телегіна. Я не одразу впізнав його.

— Повертайтеся! — наказав він. — Ви ввійшли в небезпечну зону.

— Знаю, — м’яко сказав я і вимкнув екран.

Я не хотів, щоб пояснення, яке затягнеться, відволікало його від діла. А повернутися не міг. За кілька хвилин я вивів ель до черепахового стада.

Поблизу все виглядало не так, як на екрані. Море навколо мого еля кипіло. З дна вихоплювалися велетенські бульбашки, це було схоже на виверження. Черепахи підстрибували над вируючим дном. Одна з них зачепилася за ель, і я почув глухе скрипіння її лапи, що бгала обшивку. Я відійшов убік, в ель просочилася вода. Потім за панеллю управління я побачив прозорий тремтливий потічок, він прилипав до стіни й збігав під ноги. Почувся клекіт. «Як у казані, — подумав я. — Де ж це Карін?»

Цієї миті переді мною постала майже фантастична картина. По дну повзла махина бульдозера. Перед машиною виросла гора піску; ось бульдозер видерся на пагорб, і струмені повітря почали розкидати його здобич. Камені розліталися вгору, наче піщинки, і падали за сто метрів від бурхаючого підводного кратера, однак автомат неухильно вів п’ятисоттонну машину просто туди… Вирвалася велетенська срібна хмара, серед повітряних мас мелькали дошки, металеві листи, обривки кабеля.

За хвилину я побачив, як бульдозер хитнувся, його плоский ніс трохи задерся, завмер і раптом пішов, пішов… вище… вище… Машина перевернулася. Гусениці все ще шалено крутилися, наче незнане чудовисько боронилося від ворогів, але це було лише безпомічне борсання. Тривожно замиготіли його червоні очі. Підпливли дві черепахи. Спробували трохи підняти махину. Марно. Їм не вдалося навіть зворухнути його масивне тіло.

Кілька хвилин черепахи кружляли навколо — повільно й безладно. Потім рушили геть. Це було найкраще з того, що вони могли зробити.

Наче зачарований, дивився я на цей страшний шарварок. Зрідка то тут, то там пробігали промені прожекторів, їх світло вихоплювало з брудно-сірої води механічні лапи черепах, їх панцирі, що тьмаво відсвічували, їх ношу-прямокутні бетонні блоки, за якими вони віддалік від мене опускалися на дно. Там стояв гуркіт. Це скидали з транспортера бетон просто в воду.

Один раз я з подивом помітив поряд смугасту рибину. Вона потрапила в промінь прожектора і заметлялася, втрачаючи рівновагу. На її боці я побачив біло-рожеву подряпину. Риба попала під фонтан бульбашок, її підхопило, перевернуло й пожбурило вгору.

За сто метрів від мого еля з’явився водолаз. Він був у легкому сріблястому костюмі, що знімає тиск. Рукави його оснащені штучними м’язами, проте, незважаючи на це, людина виглядала стрункою, навіть граціозною серед усіх незграбних створінь, підвладних її волі. Я повільно наближався до неї. Це був Карін. Він якось по-чудернацьки замахав руками. Я не зрозумів його. Ель плив де нього. І нараз піді мною почало підніматися дно. На моїх очах виростав пагорб.

Біля підніжжя його стояв Карін і махав руками, ніби намагаючись відіпхнути мене разом з елем.

А я ніяк не міг дотямити, чого ж він від мене хоче. Я був радий, що він живий-здоровий. Мене гойднуло. Я вже здогадався, проте запізно. Якби я увімкнув екран раніше… З вершини пагорба зірвалися гуркітливі струмені повітря. Ель нахилився. Мене викинуло з сидіння, і я покотився до дверцят.

За склом сіра імла, перемежована спалахами прожекторів. Велетенські бульбашки лускалися й вирували, наче в окропі. Обшивка дрижала. Я тримався за ручку і чекав того головного удару, який повинен був неминуче статися, тільки-но ель опиниться над самою вершиною пагорба. І він стався. Ель підскочив угору одразу метрів на двадцять. Я покотився по боковій стінці кабіни, бо ель перевернуло й зім’яло. Між краями дверцят і обшивкою утворилася широка щілина, в яку ринув потік води.

Я ще здивувався, що машину не так уже й швидко заповнювала вода, і що сам я поки що цілий… Ель був некерований. Я став його полоненим. Надія на автоматику згасла одразу ж: по-перше, машина цього класу споруджувалася за найбільш спрощеними схемами, по-друге, ситуація була надто складна. Навіть мені зараз було не під силу розібратися, що робити, якби раптом я виявився спроможним управляти: лягати на ґрунт під захист неповоротких, проте надійних черепах, що якось уже, мабуть, з гріхом пополам визволили б мене, чи підніматися, чи спливати.

Я віддавав перевагу останньому: навряд чи мені пощастило б своєчасно надіти водолазний костюм, ель швидко наповнився б, і тоді мені кінець, незважаючи на зусилля черепах.

Ель помалу спливав, і тиск поступово падав, і я міг би вибратися з кабіни сам, без сторонньої допомоги, якби вдалося досягнути п’ятнадцятиметрової глибини. Мені навіть не знадобився б костюм.

Якимось дивом я підтягнув тіло до панелі управління. Мене знову пожбурило в куток, та все ж після другої спроби я дістав до ручки. Дав повний хід. Ель спливав. Двигун ще працював. Глибина щосекунди зменшувалася, проте й кабіну дедалі швидше наповнювала вода. Я звівся і ледве втримував рівновагу. Машиною кидало й крутило, наче у вирі. Вода, що заповнила кабіну, демпфірувала поштовхи, і поки що я тримався. Тепер я, мабуть, не зміг би навіть знайти рятувальний костюм, не те, щоб надіти його.

Я знав: має настати такий момент, коли, долаючи опір, я відкрию (чи виламаю) дверцята і, вчепившись за ввід зовнішньої антени, попливу до сонця. Теоретично я міг би дочекатися, поки машина сама підніме мене, але при цьому я втрачав мить-дві. Мій підводний полон тривав би й після того, як я опинився б нагорі. Там, на поверхні моря, я був би замкнений у кабіні, й останніх моїх зусиль, можливо, забракло б, щоб вийти назовні, на волю.

«Треба будь-що негайно відчинити дверцята», — думав я. Моя рука відчувала метал полірованої ручки, вода доходила до плечей. Я тримався так, щоб можна було дихати. Від різкого перепаду тиску в голові починало густи.

«Швидше, — квапив я машину, — вгору, вгору! Ось зараз долічу до тридцяти і смикну ручку, — вирішив я, — раніше не можна — розчавить. Один, два… вісім… шістнадцять…» Я вдихнув востаннє. Повітря з еля вийшло, і тільки під золотавою пластиковою стелею лишився невеликий пухир, але до нього я не зміг би дотягнутися.

Я уповільнив дихання, заплющив очі й лічив далі. Двадцять… двадцять три… двадцять вісім… Пора! Я рвонув ручку. І зрозумів, що двері заклинило. Зібганий метал чинив опір.

Кілька разів я пробував потермосити металевий лист, ніби це була тварина, здатна озватися на ласку. «Ну ж бо, — бурмотів я, — давай-но, відчиняйся!» Дихання у мене вистачило б на три-чотири хвилини.

Але я не поспішав робити останній ривок, коли напружуються всі м’язи, коли тільки в один порив людина вкладає все, на що спроможна. Всі сили. І все вміння. Я лише поступово готувався до цього. Я знайшов точку опори для ніг. Сидіння, як виявилося, для цього досить міцне. Моє праве плече й рука мали діяти, як таран.

Усе залежало від того, наскільки я зумію скоординувати рухи тіла, ніг і плеча. Ніби три пружини, складені разом, вони повинні різко розпрямитися. Три поштовхи мають злитися воєдино, тоді й станеться щось схоже на постріл, який і виб’є двері. Я в цьому був майже певен.

Іншого виходу не було. Проте, якщо пружина виявиться слабкою, тоді… Сон, непритомність — і навряд чи черепахи мене виловлять. Ніхто просто не знає, в якому становищі я опинився.

Я готувався до останнього стрибка. Проте в мене не повинно було лишитися бодай крихти сумніву в успіхові. Впевненість подвоює сили. І я переконав себе. На це стало хвилини. Отже, у мене їх лишалося ще дві-три… Проте на останній хвилині ривок вийшов би слабшим, значить, треба рахувати до шістдесяти, не більше. Я готувався, намагався відчути кожен м’яз, навіть клітину свого тіла.

Так, нарешті… Я різко випростався. Це був страшний удар, від якого вмить заніміло плече. Дверцята озвалися глухим звуком. Вони піддалися, вигнулись. Тепер я міг просунути назовні руку! Але сам вийти ще не міг.

Пауза. Півхвилини. Ще удар. Майже такої самої сили. Я задихався. У голові паморочилось. Здається, я ковтнув води. Але дверцята розчинились. Я повільно, обережно виплив. Що не кажи, а зараз я діяв за законами механіки й фізики, як черепахи. У моєму розпорядженні було кілька секунд і жодного зайвого руху. Ель піднімав мене.

Внизу гуркотіла лавина. Там, як і досі, металися промені прожекторів, наче блискавки в грозовій хмарі.

Вода здавалася світлою, тиск не розплющив мене, отже, ми були десь близько до поверхні. «Мабуть, не більше десяти метрів, — вирішив я. — Шість секунд — і ми спливемо». І тоді я раптом зрозумів, що наступної секунди знепритомнію. Ель ішов повільно, щось було негаразд з його механізмом, знівеченим підводною катастрофою.

У мене потемніло в очах, запекли скроні. І цієї ж миті ми випірнули на поверхню. Коли я вдихнув повітря, відчув у грудях біль. Якась пелена заслала очі. Потім стало легше… Зовсім легко. Довкола море, ясний обрій, привілля. Лише неподалік, за півкілометра від мене здіймалася жива вода,^ і райдуга на три кольори бляклою смугою коливалася над її схилами.

«Як далеко нас віднесло! — подумалося мені. — Можливо, це течія… Ні, мабуть, машина йшла похило вгору. Отже, я пробув під водою трохи довше, ніж мені було можна».

Я помітив океанський лайнер, що прямував до берега. Думаю, це був той самий лайнер, який скидав над прораном блоки. Його обриси швидко танули. Там, на обрії, небо було жовтаве, а над головою синіли щільні хмари, і повітря здавалося прозорим, колючим, якимось електричним. Мій ель пішов на дно; двигун його, чхнувши, раптом зупинився. Ніби втомившись, машина лягла на бік і почала тихо занурюватись. Я нахилив голову, обережно розплющив очі й дивився, як вона описувала спіраль і дедалі зменшувалася. Піді мною була чиста прохолодна вода.

Я поплив у той бік, де мав бути берег і де хвилину тому виднівся лайнер. Відстані я не боявся. Після всього, що трапилось, я був готовий до чого завгодно, мені лише не хотілося, Щоб мене шукали, і знайшли, і, наче школяра, що завинив, посадили б нарешті в рятувальний ель, і, обігрівши, виявивши ласку й покартавши, доправили б на берег.

Я швидше відчув, ніж побачив, невиразну, довгасту тінь у воді. Вона ковзала попереду, на глибині приблизно двадцяти метрів. Вона зникла й вигулькнула знову: ось плавно віддалилася, граційно вигнувшись. Сіре, гнучке тіло. Це була акула. Я пильно спостерігав. Вона описувала широке коло.

Хто знає, що привабило її сюди. Може, пухирі, що клекотіли над тунелем. Або ж моя безпомічність. Нічого тут не вдієш. Я плив далі, став лиш уважнішим. Така зустріч мені зовсім не потрібна.

Було щось принизливе в тому, що я зараз її боявся. Сутичка була б надто нерівною, і в мене не залишилося жодних ілюзій, коли ця жива торпеда почала круто завертати до мене після кожного заходу. Так, це моя персона привернула її увагу.

Я уявив собі, як після шостого чи сьомого кола вона прослизне піді мною, показавши біле черево, і що з цього вийде. У кишені мого піджака дивом уцілів кишеньковий комп’ютер з пам’яттю, щось на зразок записника. На його панелі після кожного звертання до блока пам’яті вискакують такі симпатичні жовті цифри та надписи, приміром: «Ви переплутали адресу й час події, перевірте ще раз!» Чи не спокусить акулу цей надзвичайно розумний прилад, і чи не сприйме вона його за бажаний делікатес? І я всерйоз, не задля забавки, поліз до кишені, дістав комп’ютер і тільки тоді отямився… Так, це прийшов страх.

Після кожного її маневру я повертався так, щоб опинитися до неї обличчям. А вона підкрадалася до мене все ближче й ближче. Залишалася одна надія на порятунок: не показувати їй, що я її боюся. І вдавати, ніби я купаюся з власної волі. Слабенька втіха. Так, здається, написано у давніх морських книжках про правила вимушеного етикету під час непередбачуваних зустрічей такого роду. Я заздрив легкості, з якою рибина, схожа на сильну, розумну машину, ковзала в глибині. Жодне творіння рук людських не дорівняється до неї.

Я увімкнув комп’ютер, щоб він світився й миготів, і витягнув руку. Акула йшла просто на мене. Нас розділяло десять метрів, не більше. Це був її останній захід. Я здогадався, збагнув: противник рухався сміливо й рішуче, всі вагання, які тільки можна приписати цій диво-машині, відкинуто. Її механічний мозок точно розрахував траєкторію.

І тоді я побачив несподіване видовище.

З прозорої води, світло-сірої, пронизаної жовтуватим світлом, з самих глибин до нас нагору піднімалася велетенська біла брила. Якесь безформне тіло.

Я відчув рух води, її пружний тиск. За три метри від мене акула повернула назад, злякалася. І нараз із води вистрибнула крижина, справжній айсберг. З неї стікали дзвінкі струмені, вона матово відбивала світло неба, її краї круто опускалися вниз, і прямовисна стіна льоду здавалася безконечною.

Я перестав розуміти те, що відбувалося. Махнув на все рукою і подряпався на цей айсберг, вибиваючи заглиблення моїм комп’ютером. Там, нагорі, було прохолодно, але значно сухіше. Ніколи раніше я не захоплювався альпінізмом, зате тепер добре розумів почуття справжніх спортсменів: нелегко їм у дорозі, проте як здорово вмоститися десь у затишному куточку, на крижаній вершині, і після всіх хвилювань лінькувато споглядати оповиті легким серпанком краєвиди.

…Наді мною у бік берега пролетіла зграя крилатих кіберів.

СТРАТЕГІЯ ПОШУКУ

На айсберг опустився ель, підібрав мене і, замерзлого, невеселого, висадив у парку перед старовинним палацом. Уночі кімната, в якій мене оселили, наповнилася теплом, синіми, що потріскували, іскрами. Мене лікували у сні.

Вранці я почувався краще, проте руки й ноги були дерев’яні, для повного видужання чогось іще бракувало. Справдилися побоювання: мене вирішили тут затримати, в цьому вмістилищі гармонії і древньої, напівзабутої краси. За мною наглядали, наче за малою дитиною. Кілька днів благородного дозвілля було забезпечено: мені заборонили працювати. На третій день опосіла тоскнота, і я почав нарікати. Нагляд за мною посилили. Я попався, наче школяр, при спробі дати драла.

Якби можна було оселитися десь у лісовій хатині, в одинокому домі, куди йдеш-ідеш і дорозі кінця-краю немає! Забрести туди й помацати руками зруб з колод, висушений сонцем, а потім зайти.

А тут, за скляною стіною великої зали, наче у рамі, красувалися сліпучі хмари й море. «Ну що тобі треба? — подумав я. — Як далі житимеш? Якесь відчуття буденності та безнадії охопило мене: вже тисячу разів я допитувався у себе про те ж саме, а дні й роки мовчки й стрімко оминали мене. Інше «я» змушувало мене страждати від безсоння під південними зірками, вдихати нічні запахи і терпко роздумувати, і страждати — це «я» було байдужим до ясних ліній сонячного живопису.

Чи можна собі уявити в цьому залі прощання князя Андрія Волконського з маленькою княжною? І як прозвучали б ці два незабутніх слова: «Андре, вже?» — тут, серед цієї пишноти, у просторі, окресленому високими площинами стін і квадратом матової стелі? Тут, біля казкового берега, який у ті давні часи напевне здавався недосяжним. Або неіснуючим. Як прозвучало б це просте запитання французькою? З великого старовинного роману, заселеного сотнями майже живих людей?

Ні. Тут міг би відбутися бал — свято для тих, хто, як і швидкоока Наталя, потрапив би сюди вперше. Тут могли б шелестіти ошатні сукні, пахтіти шовки, сяяти очі молодих і ковзати по оголених плечах колючі погляди стариків.

Але тут неможливо уявити жінку, яка вимовила таке коротеньке запитання. У парку був покинутий, засипаний віджилим листям і деревним мотлохом закутень, в який я забивався, щоб понудьгувати й покуняти у затінку лікарняних тополь. Якось підійшов чоловік у піжамі, і ми довго говорили. Ніколи не доводилося мені — ні до, ні опісля — почути різкішу оцінку проекту «Берег Сонця».

— Зрозумійте, це утопія найчистішої води, — повторював він так упевнено, що я напружував всю увагу? намагаючись вловити суть його доказів.

— Але є розрахунки, — заперечував я.

— Ці розрахунки непереконливі. Нічого доброго від них не діждеш. Пригадайте, скільки невдач зазнала наука за час свого розвитку. Глухі кути неминучі. Ми на них вчимося.

У нього був високий лоб, рідке сиве волосся і темні, «обпалені пристрастю і думкою» очі. Він довго просторікував про людину й людство, і нитка його розмірковувань вислизала від мене: він возвеличував античну культуру, висипав, як з рогу достатку оберемок заяложених афоризмів і висловів древніх філософів. Жести його були такі енергійні, що я не міг йому заперечити. Це було войовниче несприйняття другої природи, яку людина створила власноруч. Він старанно одмежував людину, подумки мовби очищав її від технічних домішок.

— Пригадайте, — казав він, — крилатий вислів сторічної давнини: якщо війна — продовження дипломатії, то автомобілізм — продовження війни, тільки іншими засобами. Пригадайте і скажіть: хіба всі дороги й магістралі будь-якого типу менш безпечні за діючі вулкани? Хіба можна коли-небудь точно з’ясувати причину аварії і катастрофи? І хіба будь-які технічні нововведення не завдають людині стільки ж прикростей, скільки вона має від них і переваг? Пригадайте, ще в древньому Вавілоні за забруднення річки карали стратою. І, незважаючи на всі щонайсуворіші закони, на місці багатьох класичних першовитоків цивілізації, де заступи археологів відкопують руїни палаців, прекрасні скульптури, чудові сосуди, лежать нині випалені сонцем пустелі.

— Тоді що ж ви пропонуєте? — запитав я.

— Людині треба пильніше вдивитися в саму себе. Пригадайте давню істину: пізнай себе!

— Але чи можна пізнати себе, не проникаючи дедалі глибше в те, що нас оточує, не вивчаючи будову світу й дивовижні механізми природи? Одне слово, нічого не змінюючи довкола?

— Можливо, і потрібно. Ми вже зрушили з місця велетенські кісточки доміно. Час зупинитися. Нам дедалі важче передбачити наслідки змін. Може, завтра нас з вами не стане.

— Я цього не боюся.

— Ви ошукуєте і мене і себе! — із запалом вигукнув він.

— Аніскільки. Я пізнав себе.

Він розгублено помовчав і гостро подивився на мене, проте, не помітивши на моєму обличчі ані натяку на іронію, нібито заспокоївся. З цієї хвилини його здолала страшенна апатія. Він вичерпався, так і не знайшовши в мені спільника.

Наступного дня він явно уникав мене. А я подумав, що загалом він говорить досить безневинні речі: все одно це нездійсненне. А якби раптом… що буде, якби всі вважали й діяли так само? Чи не повернулося б людство знову до витоків цивілізації? Але ні, кісточки доміно справді падають. І в цьому русі — і тільки в ньому — запорука майбуття. Треба пильніше вдивлятися вдалину і в глиб всесвіту. Він же собі сам суперечив, згадував я, хіба не поховали піски пам’ятки Месопотамії, дарма що за забруднення річки карали тоді стратою?

Потім почала підкрадатися непідробна зелена нудьга, я зв’язався з Андрієм Нікітіним і попросив виручити. Він опустився на елі просто посеред парку, вжахнувши моїх піклувальників та піклувальниць, і викрав мене серед білого дня.

— Куди тебе? — запитав він. — До міста? На берег?

— На берег.

За чверть години я був у цьому благословенному місці. Там неголосно гули машини й під поверхнею моря йшла безперервна робота: підводні велетні прокладали шахти й тунелі, наче мурахи перетягували неймовірні вантажі і забудовували дно на зразок фантастичного позаземного міста.

Телегін висварив мене. Але і я не виправдовувався, я розумів, що завдав клопоту і винен в усьому. Айсберг… пригадав я… Айсберг. Що це було?

— Ми заморозили тунель і сусідню ділянку дна. Вода замерзла. Стало сухо. Ось і все. Потім тунель підремонтували.

— Здорово придумали.

— Ідея Ольміна. Подали рідкий газ і заморозили всю аварійну дільницю. Невеличка крижинка спливла, і ви встигли на ній покататися.

Телегін був задоволений враженням, яке справили його слова, настрій його покращав, і ми розговорилися. Мені запам’яталися його слова про успіх і стратегію пошуку.

— Успіх… успіх приходить несподівано. Випадок допоміг колись Рентгену відкрити промені, названі його іменем. Помилкові розмірковування наштовхнули Беккереля на відкриття радіоактивності. Рідкісний збіг обставин — і Флемінг виявляє цілющі властивості пеніциліну. Проте знаєте, на мій погляд, владу випадку можна здолати, чи принаймні звести його вплив до мінімуму. Я навіть гадаю, що можна говорити про стратегію успіху. О, це вже зовсім особлива лінія поведінки дослідника. Або ж великого колективу. Шлях людської мислі нелегкий. Оберніться назад, погляньте в минуле… Рентгенові промені могли відкрити набагато раніше, ніж про них повідомив Рентген. Одразу за відкриттям Фарадея міг початися цілий каскад винаходів, що випередили б досліди Едісона, Тесли, Герца, Нортона, Марконі, Попова, Котельникова, Кобзарєва. Ймовірність появи радіолокації, наприклад, зовсім не дорівнювала нулеві ще наприкінці дев’ятнадцятого століття. А багато наступних відкриттів та винаходів відбулися із запізненням тому, що увага й зусилля дослідників витрачалися неоптимально.

Певен, знаю: потрібна стратегія пошуку. Припустимо, що поставлене завдання може бути вирішене кількома способами, шляхами взаємно обумовленими. Іншими словами, успіх в освоєнні одного шляху аж ніяк не полегшує освоєння інших. Як бути? Найперше, треба оцінити ступінь складності… І постаратися зробити це найточніше. Ми попередньо маємо уявити собі ці можливі шляхи розв’язання. І хоч як дивно, може, це прозвучить, на найважчому шляху треба докласти найменших зусиль, а на інших, порівняно легких, зусилля повинні бути найбільші. Важливо, щоб дослідження провадилися все-таки водночас в усіх можливих напрямках. Жоден із шляхів не можна обійти увагою. Тільки ступінь цієї уваги має бути обернено пропорційний складності шляху. Це перший закон успіху.

Другий закон простіший. Є проекти, втілення яких немислиме без паралельного вирішення кількох проблем. Це наш проект… проблеми прискорення часток, ефективного поглинання енергії, біології. І тут уже чинити треба інакше: що складніша проблема, то більше зусиль та уваги треба приділити її розв’язанню.

— Але кожна з проблем підлягає все ж першому закону?

— Так, вирішуючи її, треба застосовувати перший закон. Знайти незалежні шляхи. Далі ясно…

— А коли йдеться про одну людину? Уявіть собі на мить ученого-самітника, скажімо, теоретика. Приклад трохи абстрактний, але все ж це можлива модель.

— Закон індивідуального успіху? Ось він: найбільші зусилля доречні там, де все сприяє вирішенню проблеми.

— Отже, перешкод треба уникати?

— Ні, це не так. Перешкоди неминучі на будь-якому шляху… Треба правильно обирати шлях пошуку. Це вигідно всім. Але вибір напрямків — теж проблема. Кому її доручити? Наслідків буде досягнуто на будь-якому шляху. Але треба інше-якнайшвидше одержання вирішень. Минуле легко поцінувати. А перед нами — майбутнє. Для мене це майбутнє — наш проект.

СВІТИЛЬНИК ВСЕСВІТУ

Так назвав Сонце Микола Коперник. Світильник цей поряд, майже під рукою. Нас розділяє лише сто з чимось сонячних діаметрів. Разом із світлом планета вловлює невидимий пил, що складається з корпускул, заряджених та нейтральних. Наше світило саме є випромінювачем і водночас прискорювачем, бо тиск променів підштовхує, дає часткам розгін.

…Я запримітив у Телегіна альбом у шкіряній оправі із золотим тисненням; в ньому зібрано копії публікацій, що стосуються питання «світло-частки». Там є матеріали двохсотрічної давнини. Справжня колекція. Кілька рефератів я розшукав через інформ, та найдревніші, мабуть, ще не встигли зайняти там належне місце і, нікому невідомі, тулились у бібліотеках застарілого зразка, чекаючи своєї черги серед куп мікрофільмів. Ясно, що знайти їх там непросто.

Я розповів йому про фітотрон, про зелений браслет, дещо про Аїру… Він з цікавістю слухав. Чутки доходили до нього ще раніше; десь було зопалу надруковано замітку; моя ж розповідь його переконала. (Недовірливо сприйняв він лише натяк на те, що Аїра і Стеклова — одна й та ж особа.)

— Як просто! — сказав він. — Якщо зберігся камінь з письменами, то чому там не могло зберегтися життя, хоча б ціною його переходу в найпростішу з форм? А втім, почекаємо, коли звідти повернеться новий корабель… Вас цікавить альбом? Коли хочете, можете поглянути. Загальний каталог по темі дорівнює… — Він замислився, нашукуючи порівняння.

— …піраміді Хеопса, — підказав я.

— Саме так, — підтвердив він. — Тут ви знайдете перші свідчення про фокусування електромагнітної енергії за допомогою часток. — Він любовно перегортав альбом. — І уявіть, це відомо ще з двадцятого століття.

— Невже?

— Так. Лише експеримент поставила сама природа. Як і у випадку з атомною енергією. Майже два мільйони років тому на Землі діяли природні уранові реактори. І не штучні, що управляють, стрижні, а звичайна вода, що просочувалась у підґрунтя із вмістом урану, регулювала ланцюгові реакції. Якщо пам’ятаєте, це підтвердили знахідки в Західній Африці. Республіка Габон, містечко Окло, шістдесяті — сімдесяті роки двадцятого століття… Точно так само знайшли в природі й хвилевід для сонячної енергії. Правда, це були не промені видимого світла, а короткі радіохвилі. Ви не знаєте про історію, що свого часу набула розголосу: із Землі послали радіосигнали й одержали з космосу відповідь. О, це розбурхало уми. Жоден з фізичних парадоксів не викликав такої хвилі суперечливих публікацій. І початок їй поклали звіти Карла Фридерика Штьормера, члена Норвезької академії наук та літератур в Осло, іноземного члена Паризької академії наук та Лондонського Королівського товариства, а з 1934 року — почесного члена Академії наук Союзу. Це був чудовий учений. Він розробив струнку теорію полярного сяйва, запропонував методи розрахунку траєкторій заряджених часток у магнітному полі Землі, які збагатили не лише науку про Землю, а й фізику та математику… Я вам розповім…

І ось що я почув.

Одного разу (це трапилось у грудні 1927 року) сусід Штьормера, інженер і радіолюбитель Йорген Халльс, розповів ученому про явище, свідком якого йому випало бути. За його словами, через кілька секунд після сигналів потужної короткохвильової станції в Ендховені (Голландія) почулися відзвуки. У грудні того ж року Штьормер домовився з Ендховеном про сеанси радіопередачі. Перші досліди розпочались у січні. Прийом вели дві станції: у Форнебо та Бігдьо. Обидві станції були розташовані поблизу Осло. Станція в Бігдьо — це станція того ж Халльса. Радіопередавач в Ендховені надсилав сигнали через кожні п’ять секунд. Їх реєстрували за допомогою осцилографа. Ясно фіксувались імпульси радіостанції в Ендховені. Станція у Форнебо виявила і відзвуки. Проте Йорген Халльс почув їх набагато ясніше (у буквальному розумінні почув, бо він вів прийом на гучномовець). Цілі серії незрозумілих імпульсів. Пояснення поки що не було.

Влітку наступного року відбулася зустріч Штьормера з радіофізиком Ван-дер-Полем, який працював в Ендховені. Вони домовилися надсилати стандартні телеграфні посилки (три імпульси-три тире). Період повторення таких потрійних посилок становив 20 секунд. Від осцилографа вирішили відмовитися.

11 жовтня о 15-й годині 30 хвилин Штьормер почув різкі відзвуки. За кілька хвилин зателефонував Халльс, і Штьормер негайно вирушив до нього. На гучномовці Халльса чітко відтворювалися імпульси. Пізніше Штьормер пригадував:

«Як правило, кожен сигнал породжував відзвук, а іноді навіть кілька. Звичайно, відзвук, як і сигнал, теж мав три тире, іноді, проте, вони зливалися, траплялося, що відзвук затягувався у більш тривалий звук, ніж сигнал. Висота звуку була така ж сама, що й у сигналу».

Саме тут, на квартирі Халльса, учений записав проміжки часу між сигналами та відзвуками: це і були знамениті серії Штьормера, які опісля неодноразово друкувалися в газетах і журналах. А ось ще одне свідчення ученого:

«Позначені мною періоди часу не претендують на точність, оскільки я не був достатньо підготовлений, проте вони дають принаймні якісне уявлення про дане явище. За словами Халльса, він до мого приходу спостерігав кілька відзвуків через три секунди».

25 жовтня Штьормер зареєстрував кілька відзвуків з дуже великою затримкою — до 26 секунд. Далі настала пауза. До лютого наступного року явище не спостерігалося. А в травні французькі інженери Галле і Талон зареєстрували близько двох тисяч відзвуків, причому затримка їх відносно імпульсу передавача іноді перевищувала 30 секунд. Наслідки їхніх спостережень надруковані: це досить складна таблиця, в якій навряд чи можна знайти якусь закономірність.

За тридцять з лишком років після цих дослідів професор Стенфордського університету Брейсуелл висловив припущення про автоматичні зонди інших цивілізацій на навколишніх орбітах. Такі зонди могли бути виявлені і біля інших планет нашої системи. На одній із своїх лекцій він заявив:

«Якщо ми розглянемо ресурси біологічного конструювання, то виглядатиме вірогідним, що якесь віддалене суспільство може створити породу космічних посланців, які матимуть мозок, але не матимуть тіла; вони увібрали традиції свого суспільства і поширюють їх в основному безплідно. Проте декотрі з них виявляться засобом поширення міжгалактичної культури».

Такий біоприлад настільки чутливий, що легко вловить радіосигнали планети навіть на великій відстані. Це означатиме, що цивілізація досягла зрілості. «Чи здивуємося ми, — запитував Брейсуелл, — якщо першим його посланням до нас буде телевізійне зображення сузір’я?»

Через кілька років Льюнен, Ілієв та Гілев вдалися до кількох спроб розшифрувати серії Штьормера під кутом зору Брейсуелла. В англійського астронома Льюнена вийшла карта сузір’їв північної півкулі. На графіку він позначив точки, що відповідають інтервалам між сигналом передавача та відзвуками, а по іншій осі координат — порядкові номери імпульсів.

Зоряна карта відповідала одинадцятому тисячоліттю до нашої ери. Це вказувало, як вважав Льюнен, на час прибуття до нас космічного зонду. Зірка, що опинилася трохи не на своєму місці, — епсілон Волопаса — привернула його увагу, і це підказало відповідь: автомат послано саме звідти.

Болгарські астрономи на чолі з Ілієвим дійшли іншого висновку: космічний посланець прибув із зірки дзета Лева.

Я не втримався, щоб не вигукнути:

— Результати не дуже узгоджувалися між собою!

— Вони швидше взаємно виключали один одного, — відказав Телегін, — проте це не стало на заваді новим розшифровуванням. Це перетворилося навіть на модне захоплення, надто після того, як у популярних журналах майже водночас було надруковано кілька варіантів одержаних «зоряних карт». Та послухайте далі… Уже в січні 1929 року Штьормер передбачив, що з кінця жовтня і до середини лютого відзвуків не буде. І пояснив результати дослідів, виходячи із своєї теорії руху заряджених корпускул у магнітному полі Землі. Дивовижна за красою теорія. Дозвольте нагадати, що його метод знайшов застосування при розрахунках прискорювачів і дав змогу вираховувати час та тривалість відзвуків.

— Далі, здається, ясно… Магнітне поле Землі закручує заряджені корпускули, що їх надсилає Сонце, утворюються замкнені хвилеводи. Це видається нині таким природним, що ім’я самого Штьормера залишається в тіні.

— Його працю читаєш, наче роман. Вона захоплює.

— Вам так здається?

— Напрочуд ясний стиль. Давня школа. Машини з їх штучним інтелектом ще жодною мірою не можуть підмінити собою інтелект природний. Так… Він знайшов умови утворення злив часток, пояснив відлуння, а астрономи ще десятки років після нього поверталися до проблеми. І ніхто не здогадався перечитати самого Штьормера. Ви он швидко зметикували, що тут відбувається. Це цікаво.

— Мій справжній фах, — зауважив я. — Колись давно займався цим. Але мені довелося ознайомитись із зливами часток у зворотному напрямку. З кінця, коли так можна сказати. До зоряних карт ми так і не дійшли. А ось те, що корпускули утворюють навколо планети своєрідну карусель, це зрозуміло. Пояс, тор. У ньому й блукали радіохвилі. Час від часу їх приймали станції Халльса та Штьормера. Стінки тора для них — дзеркало.

— Такий же хвилевід, який ми збираємося невдовзі випробувати тут…

— Але цього разу він буде порожній всередині, схожий на конус і простягнеться до Сонця. А замість радіохвиль у нього попадуть, як у пастку, світлові промені.

— Однак перший експеримент усе ж поставив Штьормер. А на цій сторінці — мікрокопія статті Галілея про небесні видіння.

— Полярні сяйва?

— Так, уявіть собі, він угадав механізм. Вздовж магнітних силових ліній Землі рухається така собі субстанція, яку він називає магнетичними парами. Якщо «магнетичні пари» замінити сучасним терміном «електричні заряди», то вийде те, що треба. Адже до нього вважалося, що сяйва — це щось подібне до світіння парів сірки, які виходять із земних надр. А ось реферат брошури якогось Морфью, що була надрукована водночас із статтею Галілея. Одна її назва чого варта! «Опис, що стосується останнього видіння в небесах 6 березня. Доведення математичними, логічними та моральними аргументами, що воно не могло бути викликане узвичаєним ходом явищ природи, а з необхідністю має бути чудом». Проте запопадливість спостерігачів чудес усе ж зробила науці неоціненну послугу. Значно пізніше підрахували полярні сяйва за останні 2000 років і відкрили сонячні цикли. Корпускул надходить до нас тим більше, чим більше плям та спалахів. А в 1928 році їх якраз і було багато. Зверніть увагу: ось тут видно, як діє Сонце на іоносферу, це постійне електричне дзеркало просто у нас над головою. Той же Бресуелл, який дав колись путівку в життя гіпотезі про космічні зонди, з’ясував, що під час «зливи» з часток один із шарів іоносфери знизився на п’ятнадцять кілометрів.

— Я уважно вас вислухав, однак прямих доказів того, що сигнали Штьормера не штучного походження, не знайшов.

— Хіба це не ясно?

— Це не очевидно.

— І ви тієї ж… Кільцевий хвилевід — це факт. Корпускули стають супутниками Землі. І радіохвилі, попадаючи у такий потік, починають циркулювати навколо планети. Частина їх енергії просочується до приймачів. Не так уже це й складно. За Штьормером частки повинні увійти в таку зону простору, покинути яку їм уже не вдасться. А ось слова Штьормера: «Математична теорія свідчить, що сприятливі для цього умови виникають тоді, коли корпускули йдуть від Сонця, яке стоїть поблизу магнітної екваторіальної площини».

— Це нічого не доводить.

— Як же так? — заперечив Телегін.

— Хіба зонд, що приймає радіосигнали ще на далеких підступах до Землі, не може виявити і пояс зарядженого сонячного пилу? А виявивши, використати його для затримки та фокусування ретрансльованих імпульсів. Адже так можна передати будь-яке повідомлення… Прийняти, посилити наші ж сигнали, потім випромінювати їх під потрібним кутом, злегка повертаючи антену!

— Чи не простіше передати самостійну серію?

— Її легко пропустити. Приймач повинен бути настроєний на частоту передавача. Наш приймач. І слухати ми повинні у той самий час, коли передача ведеться. Погодьтеся, що досліди Штьормера створювали для космічного зонда найсприятливішу ситуацію, про яку може тільки мріяти будь-який радіофахівець. Навіть з іншої планети.

— Все це всерйоз?

— А чому б і ні? Це так само просто, як і природний хвилевід.

— Отже, ви вважаєте, що серії Штьормера передані з борту інопланетного зонду?

— Ні. Поки що ні. Одначе мені здається, що й заперечувати немає підстав, — сказав я і подумав: «Побачив би ти нічні вогні в тайзі, любий теоретику!»

— Проте імпульси серій були різної сили, вони здавалися розмитими, спотвореними. Таке трапилося б після багаторазового відбиття їх від межі зарядженого поясу. Після їх тривалої подорожі навколо Землі. Два, три, чотири витки — і тільки потім вони надходять на вхід приймача.

— Те ж саме є правильним і для позаземних сигналів. Адже зонд міг лише управляти кількістю витків, надсилаючи ретрансльовані імпульси під різними кутами. Вони теж, звичайно, розмивалися.

— Наша розмова втратила перспективу.

— Як завжди, коли йдеться про задавнену проблему контактів.

ІЛЮЗІЯ. СТРИЖІ НАД ПАГОРБОМ

Прощальне коло над Сонцеградом — і я піднявся над хмарами. Вони тягнулися вервечкою, проводжаючи мене. Я вже був подумав, що за крайньою хмарою — мій дім, але добряче помилився, до нього було ще далеко, і білі айсберги не раз затуляли землю до обрію, перш ніж у зеленій ополонці я побачив вогні портових маяків.

Здається, я летів по прямій, заблукати було важко, іноді проглядала пагорбиста рівнина, гребені невисоких гір, над затокою танув теплий серпанок; але простір незбагненно поширшав, розрісся, і я був певен, що проблукав зайву годину. Праворуч сідало сонце. Воно опускалося на холодні хмари, на химерно покраяний обрій, потім почало ненадовго пропадати в голубувато-імлистих торосах хмарного океану. Нарешті зникло в його глибинах. Тільки біля самого мого міста, пірнувши слідом за ним, я наздогнав його. Сплющена тьмава куля норовила заховатися за лісисту сопку, і тоді б я за нею уже не вгнався.

По дорозі сталося ось що.

Я пригадав про нічні вогні в тайзі, коли ми з Янковим збирали колекцію рослинних рідкісностей. Небо над хмарами було чистим, напрочуд ясним, і мою увагу не поминуло б нічого, схоже на ці вогні, якби воно з’явилося тут, зараз. Все довкола було пустельне. У долинах хмарних гір лежали синюваті тіні.

Ель мчав на граничній висоті, і я кілька хвилин вдивлявся в кожну виїмку небесного ландшафту з одним бажанням: побачити рух у цьому застиглому хаосі. Проте його не було.

Лише раз привиділася голубувата куля; вона висіла над виступом великої хмари, яка здійнялася високо над сонцем, що заходило. Проте й вона незрушна, мертва.

Тоді я спробував уявити, як виглядав би такий вогонь тут у призахідний час, на тлі білих хмарних гір. Подумки накреслив його контури і послав у політ поряд з моїм елем. І стежив за ним. Але безмежно важко втримати увагу на порожнистому кружку, виділеному на ватяній поверхні. Я заплутався, мені запаморочилось у голові, і я заплющив очі.

Судячи з усього, я рано втік з лікарні, мені б не виявляти поспіху, побайдикувати хоча б тиждень, слухатися б усіх, хто чаклував там з аероіонами, електрикою і таблетками. Чи це просто втома? Жив-жив собі спокійно, потім втрапив на «Гондвану», і завертілося навколо мене, наче у вирі. Всього й не пригадаєш. Що лишилося? Так, видіння, слова… У пам’яті, ніби дорога в глушині, що заростає дикою травою, польова, давня, на дві колії дорога з вибоями. Озирнешся назад: темна зелень охопила її з боків, деревний мотлох застеляє її, ще далі-туман, ледь жевріють вогні… Вогні. Я задрімав і прокинувся. Голова розколювалася від болю.

Чого це я зовсім розкис? Вогні. Ось про що я думав. Знову заплющив очі. Уявилося: далеко переді мною сидить людина, але якась незвичайна — судини і серце її просвічуються, і мозок легко пульсує від того, що кров біжить під ударами темного серця. У неї приплющені очі. Видно опущені повіки, рисочки вій. Так і сидить. А збоку від неї невиразна, розпливчаста постать. Хтось стоїть і стежить за нею. З довгою тонкою трубою, начеб і я зазирнув у цю трубу і впевнився, що через неї людину видно дуже ясно. Ось вона, зовсім поруч, простягни руку — і доторкнешся до серця, що б’ється!

Розплющив очі. Миттєве сновидіння розтануло. Праворуч ледь увігнуте скло еля, за спиною оранжево-фіолетовий край сонця. А голова болить, гуде, як тоді, того дня. коли мене зняли з айсберга. Того вечора, пам’ятаю, приїхав Карін, сварив мене, розповідав про Болгарію, про вулкан Кожух, біля підніжжя якого на давній плантації водоростей, у бетонних басейнах до сьогодні збирають рекордні врожаї біомаси, такі, з якими не зрівняєш збір у жодному місці земної кулі, на жодній з найсучасніших підводних ферм. І що досі ніхто не знає, що ж там відбувається: у дуже жарку погоду маса зелених водоростей не лише не перегрівається, як це повинно бути, а навпаки, температура її знижується на п’ять-десять градусів. У холодну ж погоду вода в басейнах підігрівається, хоча ніяких регуляторів на цій станції немає. Припускають, що це впливає близький вулкан або вода з природних вуглекислих джерел, проте вірогідного пояснення поки що не знайдено.

Мене тоді морозило і хилило у сон, але я тримався. Зараз це самопочуття виникло знову. Пригадав про коралову намистину. А далі… далі пам’ять не працювала, та й усе. Хотів би я побачити вогні. Зараз, за склом еля, он там, праворуч від мене… гарненько роздивитися б їх… Наївно вважати, що все відкрите нашому допитливому зору і він вічно повертатиметься на круги своя.

Або, як сказав мислитель, наші знання про світ закінчуються там, де закінчується наше поле зору. Тут уже нічого не вдієш — або розсувай, розширюй межі цього поля зору, або вертайся до апріоризму, до містики, підбивай остаточні підсумки, замикай обрії на замок, вір у незмінну данність, у твердь небесну.

Як би я їх назвав, ці екіпажі, коли б ми знайшли спосіб пересуватись у просторі так само вільно? Кулельоти? Гравільоти? Ага, я зовсім забувся ось про що: вони здавалися легкими настільки, наскільки це можна собі уявити. Легші за найлегший пластик.

Що там праворуч за склом? Та ні, видалося. Так вони мене і послухалися. Мого бажання зовсім не досить, аби кулеліт з’явився тут, поряд, байдуже звідки — з минулого, з майбутнього, з іншої планети. Навіть коли моє бажання вгадане чи прочитане, як читають, наприклад, думки й бажання по очах у дитини, то є ще така річ — технічні можливості. Що б там не казали, необмеженої швидкості немає. Безконечність не можна подолати вмить. То й будь-яку конечну відстань теж. Не так уже й давно зробили крок за світловий бар’єр.

Припустимо, можливий якийсь обмін інформацією, і одного разу я, здається, брав участь у подібній спробі. Чи задосить мого бажання, щоб таке повторилося? Навряд. Хлоп’яцтво. Така техніка не підкоряється спробам подумки.

Пруг сонця за спиною майже згас. На склі я побачив оранжево-жовті плями. Їх було чотири. Вони перекривалися на половину діаметра, і місце їх перетину було трохи блідішим за круги-пелюстки. Ілюзія, безперечно. Я повернувся обличчям до скла — круги не пропали. Трималися на ньому. Лише повільно попливли вбік. За хмарами жевріли останні іскри сонячного тепла. Я роздивлявся рисунок на склі. Біль у голові вгамувався. Круги почали з’єднуватися, злилися в один. З хвилину він плавав на склі, потім несподівано щез.

Оптична ілюзія, що ж іще. Інше пояснення, мабуть, не підходило. А власне, чому не підходило? Збагнути нескладно: якщо знайдено просте і природне пояснення, навіщо шукати інші… Як у випадку з культурою водоростей, про яку розповідав Микола Карін. Стій. Чи немає тут якоїсь похибки? Чи не заховано в цих фразах принцип економії мислення? Складно все. Чому? Зарано узагальнювати? А що сталося? Світний круг на склі. Оптичний обман… Ілюзія?

Я набрав код команди для автоводія і відкинувся у крісло. Ель шугнув униз, в темно-зелений просвіток між хмарами. Сонце зникало за лісистим берегом сопки. Внизу розкинулося місто.

Ель приземлився поряд з домом. Тут усе було, як і досі, я повільно піднявся по сходах, відкрив двері, запалив світло. Радісно проверещала ручна білка. Я зайшов у спальню, не роздягаючись ліг і проспав до ранку.

Потім був метушливий день у редакції, і надвечір другого дня я очужів майже до всього, що пов’язане з Сонцеградом, ніби був там давно-предавно. Метеосупутники обіцяли несприятливу погоду.

— Можливий тайфун, — сказав мені Нікітін. — Але це, думаю, не страшно.

— Це погано, — сказав я. — Рефлектор цієї сонячної машини схожий на вітрило. Знесе його. Звідки прогноз?

— Прогнозу поки що немає. Буде завтра.

— Інтуїція?

— Телефонував один синоптик… сам розв’язує рівняння, на машини не покладається.

— Побачимо. Коли так — Берегові Сонця загрожує небезпека. Новини є?

— Метеорит упав. Знайшли в ньому сто дев’ять алмазів.

— Природно. Тиск. Температура. Якщо графіт відбуксирувати спочатку на орбіту, а потім скидати вниз, встигай тільки збирати алмази! Був такий проект. Потрібні капсули, трохи пального, ну й сам графіт, ясна річ, тільки дуже чистий.

— А я й не чув про таке.

— Ні, Андрію, не шануєш ти жанру наукового передбачення. Тобі у фізики ненадовго податися б. Освіту поповнити.

— Смієшся?

— Ні. Хотів, але передумав. Який мені від цього зиск?

— Отож-бо. Інакше не сказав би…

— Не втримався б!

— Їй-богу, не сказав би! Змовчав.

— Усе залежить від того, що ти хотів сказати. Якщо про «Гондвану», то пізно, я сам знаю. Мовчи собі на здоров’я.

— Знаєш, та не все. Тут до тебе приходили.

— Хто?

— Дідуган один.

— Енно, значить. Куди вони тепер?

— Поки що стоять тут. Каже, невдовзі до Берега Сонця.

— Подамся з ними. Поклопочися, щоб відпустили.

— Ти вже перебирайся туди назовсім, чи як.

— Це ідея. Ти іноді міркуєш, як дорослий.

— Це переконливіше для таких, як ти.

— Ти на справжньому кораблі плавав?

— Навіщо? Є елі, є зв’язок.

— Так, про смаки не сперечаються… Я пішов.

— На «Гондвану»?

— Ні. Сьогодні на ніч забіжу додому, а завтра — в редакцію.

— Тоді до зустрічі!

— До завтра.

Було тихо, гарно, сонячно. Вечоріло. Я пригадав тогорічні прогулянки і полетів у тайгу. За тридев’ять земель. На це пішло півгодини. Знайшов незнайому місцину, викупався в озері. Дозрівали ягоди. Багато було грибів, плюскотілася риба. На піщаному плесі по щоках м’яко били плюшеві верхівки рогози. В широкий ручай зайшла зграя форелі, я ганявся за рибою. Стало весело. Втому наче рукою зняло. Задля того тепер і жити, аби забувати, що було раніше, — і від цієї думки мене не покоробило. Пам’ять — це слід вогню на склі еля, проте не самий вогонь.

Під рими віршів і дзвінкий вітер я побіг на вершину пагорба. Рядки плуталися в голові, я захлинався ними і починав інші, нові, щоб і їх за хвилину відкинути.

Ніколи не забудеш про сонце, якщо воно висить над пагорбом — велика червона куля. Тепла-тепла. Краще, щоб на вершині була зелена трава, суха земля, щоб снували мурахи та сюрчали сірі коники. Тоді одна година важить за цілий день.

Цього разу моє бажання здійснилося. Пагорб був саме таким.

Я дивився, як опускалася жовта промениста куля, підставляв їй долоні і відчував, як тепло пронизує мене. Довкола сяєво, навіть під ногами. Золоті й срібні нитки павутиння та сухої трави, вдалині свічадо води, волога гранітна скеля біля струмка, бризки.

Я лежав на спині. Трава не закривала мені проміння. Воно все одно гріло обличчя й руки. Іноді тишу невимовного вечора тривожило зім’яте крильми птиць повітря — чулося: ніби швидко скрадається звір, раз у раз хижо зітхаючи — це крила стрімких стрижів на поворотах краяли надвечірню блакить. Я заснув.

Пробудився я від якоїсь тривоги. І схаменувся: чи не загубив я приймач, який подарувала мені Валентина, — річ зовсім крихітна, я носив її замість брелока.

Прямо переді мною, над самим обрієм, світилося червоне сонце. Палахкотлива тривожна заграва. Від сонця йшло останнє слабке тепло, вперше я бачив його таким великим… наче відстань до нього зменшилась, і тому навіть вистигаюча куля ще гріла. Я став навколішки і нишпорив у траві. Сутеніло. Тривога не полишала мене. «Шкода, — думав я, — як же так вийшло?»

Я розворушив мурашник біля старого пенька, де мурахи прорили ходи серед сухого коріння… Марно.

Я безпорадно роззирався навсібіч. Спустився у видолинок, намагаючись іти тією ж дорогою, якою йшов сюди. Перебирав дзвінкі трубочки очерету біля студеного струмка, різав руки осокою. Подарунок Валентини пропав. Сонце зайшло. Я вмився. Пагорб став похмурим, я ще розрізняв те місце з прим’ятою травою, де лежав. Побрів до еля широкою просікою, що відкрилася серед дерев. Знайшов ель, дістався додому. На столі побачив брелок, який подарувала Валентина. Вранці я забув його взяти з собою.

ЗДРАСТУЙ, «ГОНДВАНО»!

Полудень. Сонце. За кілометр від мене погойдувалася «Гондвана». Але так лише здавалося — ліниві невисокі хвилі обтікали її борти, тепле марево заколисувало її, й очі мої безпомічно нашукували точку опори біля хисткого небокраю.

Я ждав Енно. Ми домовилися зустрітися опівдні, проте він запізнювався, і я поглянув у той бік, де над водою височів корабель. Нарешті чорна цятка… Човен, шлюпка, каное, проа, пліт, індіанська пірога чи довбанка. Тільки не ель. Я заспокоївся: все було гаразд. Зайшов у воду і ліг на спину. У мене ще був час.

Пасажирський терраплан з випуклими вікнами мчав над морським берегом на тлі сосон та ялиць. І цієї миті запам’яталося: спокійні хвилі, духмяність смол, сіра галька, тиша.

…Ми обнялися. Я вдягнувся і заліз у каное. Традиційна морська прогулянка, і ось — «Гондвана».

Біля самого борту стоїть і усміхається Сооллі.

Торік на Байкалі вона зустріла Янкова. І тепер він прилітав сюди на елі, як колись я. Вона вірила, що невдовзі він перебереться на корабель. Назавжди. Я не став її розчаровувати.

Що вона робила на Байкалі? О, це цікаво. Що я знаю про живу воду? Все. Хай повірить мені або перевірить. Останнє? Ну що ж, я можу правдиво, без перебільшень розповісти, як усе відбулося…

Є така історія. Відколи з’явилася Земля, ніхто не пробував і не бачив живої води. Але про неї ходили чутки. Не добути її ні мечем булатним, ні стрілою гострою. Тільки мудрим відкриється тайник. Кому пощастить примітити, як надвечірнє сонце розплітає свої коси-промені, яке плече воно опускає нижче, той знайде правильну дорогу. Рушив герой легенди шукати живу воду; в’язав плоти і плив по річках та озерах, долав пороги на човниках-калданках, біг на лижах, підбитих хутром, мчав на оленях.

Сім разів ховалося Сонце за вершину Землі і наставала довга ніч, сім разів наставало ясне-преясне літо. А він ішов і йшов, летів, поспішав. Навстріч сонцю. У далеку країну, що широко і привільно розкинулася на півдні, де велике озеро вигравало зеленкувато-вогненними хвилями, де зарості шелюги, прим’яті ногами велетнів, наче трава. Стоїть сторожа біля озера, стереже непокірних, тих, хто випадково почув про живу воду і прийшов сюди. По ліву руку від кожного — гора білих кісток. Жодної краплини цілющої води не дали вони. Нікому.

І ось крилатий олень із золотими рогами пробіг берегом. Зачаїлася людина, збагнула, що силою не забрати скарбу у велетнів. Злізло Сонце з оленя, розплело свої коси і зайшло у воду. Заряхтіла вода, засяяла. Купається в озері Сонце, набирається снаги: завтра знову мчати на золоторогому олені, зігрівати світ людей. Пригасла вечорова зоря, над землею заструмів сріблястий туман, замерехтіло озеро на прощання, востаннє спалахнули його зелені хвилі, вляглися на спочинок. Заховалося Сонце, до ранку пішло у підземний замок, де вічно гуде вогонь, клекоче рідке полум’я, де течуть чорнї річки й карлики стукають молотками — виковують шаблі та мечі героям, ладнають підкови для їхніх коней, нанизують намистинки на золоті нитки для казкових принцес.

У нічній півтемряві, скрадаючись, наче дикий звір, підповзла людина до озера й наповнила живою водою торбинку із стерляжої шкіри. І подарувала вона молодість маленькій, висохлій, наче мумія, бабусі, яка сиділа біля згаслого чувала, тій самій бабусі, що розповідала потім легенду про цю воду, не криючись, своїм нащадкам і очі її променилися світлом, а слова не вичерпувалися.

Я закінчив розповідь («Ось і все».)

Але що було далі, чи вдалося їй знайти це озеро, попробувати живої води, побачити крилатого оленя, велетнів, скупатися в озері? Моє запитання було таким же щирим, як і моя розповідь.

Вона сухо відповіла:

— Ми знайшли живу воду. У джерелах на дні Байкалу. Потім знайшли її у вулканічних тріщинах. Збирали по краплині. І пересвідчилися, що будова найпростішої, усім відомої речовини, може бути безмежно різноманітною. Молекули можуть об’єднуватись у нитки, заряджені на кінцях або нейтральні, навіть у найтонші плівки рідкісних металів. Особливі добавки, домішки так змінюють побудову, властивості, що мимоволі повіриш у легенду. Але найчастіше незвичайне проявляється після контакту з підземним вогнем, коли неймовірний тиск розташовує частинки речовини так, що виходять узори; тонка філігрань їх прозора, непомітна і все ж гідна подиву…

— У метеоритах алмази утворюються при зіткненні із Землею. І тут те ж саме — тиск, температура…

— Алмаз можна побачити, його не сплутаєш з графітом. Живу воду не помітиш. Найперше треба знати, що шукаєш. Це важко. Ми поки що не знаємо. Здогадуємося.

— Розкажи, що знайшли ще!

— Поки що тільки таке: пояснили гігантизм рослин поблизу вулканів. На Курилах, наприклад.

— А клітини?

— Клітини?

— Нестаріючі крупинки. Ті, що не гинуть після п’ятдесяти ділень…

— Не знаю. Думаю, вода може все.

— Навіть це?

— Побачимо. Хочеться вірити. Будемо шукати і таку воду.

— Її треба пошукати в цих клітинах… Невдовзі клопоту додасться, коли океан посвітліє. Воду перемішаємо із сонцем. Тоді п’ята стихія святкуватиме перемогу.

— Святкуватиме. Уявити це неважко.

Фотосинтез: світло, тепло, хлорофіл, вуглекислота. Зернятка-клітинки тремтять, пульсують, наче квіти на килимі під руками майстринь. По тисячах світловодів біжать кванти, цілий потік мерехтливих блискіток, вони з’єднуються в світлові доріжки — ніби розвалилася гірка з дитячих скелець. Зелені спіралі завиваються, захоплюють енергію, поступово змінюючи рисунок килима — і той росте, розцвічується; світло-зелена вода пронизана списами променів, тінь відступала в холодні глибини.

Ланцюг життя: одна ланка нанизується на іншу, і ось слідом за водоростями поспішають освоїти нові горизонти інші організми, всілякий дріб’язок — коловратки, інфузорії, ледь помітні неозброєним оком рачки. Живність фільтрує воду, спрагло поглинає зелену масу й росте, наче на дріжджах. За нею полюють мальки риб.

Добре б так зробити, аби вода від них погустішала, як кисіль. Попаслися б мальки кілька днів і значно підросли. Ковтнув кит морського бульйону раз-удруге і ситий по горло.

— Природу не обдуриш, — лукаво всміхнулася Сооллі, — не можна збільшувати щільність безмежно, навіть коли дати сонячне світло у будь-якій кількості й додати у воду азот, фосфор, бор, мікроелементи.

— Чому? Що заважає?

— У воду виділяються метаболіти, продукти обміну речовин. Вони перешкоджають живому рости. Але ми навчилися їм протидіяти. Залишилося головне…

— Остання перешкода?

— Що ви знаєте про біополе?

— Ну… — зам’явся я, — те ж саме, що й усі. Що це випромінювання в широкому спектрі, що іноді це когерентні коливання.

— Якраз біополе й перешкоджає розповсюдженню різних форм життя. Воно може пригнічувати ріст клітин.

— Здається, я про це чув. Але є, мабуть, вихід?

— Ми знайшли речовину, молекули якої поглинають найсильніші компоненти біополя. А потім випромінюють енергію, але вже в іншому, зовсім нешкідливому виді, на інших частотах. Ми назвали його біонітом.

Я надовго заглибився у вивчення фотознімків, які показувала Сооллі: біополя фотографувалися за давньою методикою у високочастотному конденсаторі. Їх світлі промені химерно розходилися по радіусах. Проте не лише по радіусах. Вони переламувалися, давали відгалуження, вигиналися, правда, дуже рідко, наче гілля на дереві. І дуже добре було видно, як дві клітини, що зблизилися, два зелених мікроорганізми змінювали цей рисунок. Між ними лінії одразу вкорочувались, а зовні біополе розповсюджувалося далеко, лінії його були густими, яскравими.

Точнісінько так само два дерева відчувають тісноту: гілля їх відхиляється назовні, а між кронами воно рідке, вигнуте, тому іноді стовбури з цього боку видаються голими. Береза, наприклад, пригнічує ріст сосни, що прилаштувалася біля її підніжжя. Глиця, ніби від невидимого вітру, тягнеться від берези геть. Голки ніби тікають від надто тісного сусідства. Але це лише зовнішня картина. Їй відповідає внутрішня картина біополя. Воно точно таке ж саме, як крона, як віти, як голки на них. Тільки все починається саме з біополя. Це воно дає форму кроні, гілкам, зелені. Воно управляє ростом. Там, де лінії свого поля щільніші, яскравіші, з того боку клітини й розмножуються. А чуже поле може стримувати їх ріст.

Значить, біополе паростка — це його модель у майбутньому. Зробивши знімок, сфотографувавши біополе, можна сказати, якою буде доросла рослина.

Разом із Сооллі я дійшов цікавих висновків. Я пересвідчився, що й форма будь-якої живої істоти залежить від власного її поля, що вже в одній-єдиній клітині живе цей світлячок, який надсилає кванти; і, вловивши їх, можна безпомилково передбачити, що з неї виросте. Мені пригадалася наша невеличка мандрівка з Янковим. (Хоч як дивно, Сооллі про неї не знала. Вона з цікавістю слухала, як ми збирали колекцію далекосхідних рослин. Я розумів тепер, відчував, знав, чому з кожної клітини виростає ціле дерево, кущ або квітка). Звідси лише один крок до позаземних форм життя… Я запитав:

— А можна за формою поля однієї клітини реконструювати позаземний організм?

— Можна. У нас є таблиці. Проте вони правильні тільки для видів, які ми знаємо, які добре вивчили.

— Ось воно в чім річ… Значить, ніхто не зміг би вгадати, що вийде з позаземного латаття у фітотроні?

— Ніхто… І все ж дещо прояснилося б. Особливо, якби встигли вивчити тонку структуру генів. Або тонкий рисунок біополя.

Я з’ясував ще одну цікаву річ. На довгому шляху життя проходить крізь різні стадії, піднімаючись по еволюційних щаблях, але ж недаремно витрачаються на це мільйони років… Личинки й лялечки байкальських метеликів, про які розповідав Янков, наштовхували ось на яку думку: у самій природі живого прихована можливість дивовижних метаморфоз. Треба тільки навчитись управляти нею. Я подумав про сузір’я Близнят. Аїра знала цю таємницю.

ТАЙФУН

Тайфун схожий на воронку. Чи на веретено. Звичайно, якщо спостерігати із супутника. Веретено урагану розкручується дедалі стрімкіше, втягуючи в свою орбіту тисячі тонн води, пилу, повітря. У центрі тайфуну його ядро. Ця вільна від хмар зона пониженого тиску так і називається — «око бурі». Хмари стягуються до нього швидкими нитками, але не можуть проникнути всередину, ніби алмазний мур відділяє їх від ядра. Обертання Землі відхиляє тайфун, він змушений описувати параболу. Помалу в центр урагану проникає клоччя туману: море, вивергнувши хвилі, ніби зітхання, поступово втишується. У кінцевому результаті тайфуни народжує Сонце. І, народжені Сонцем, вони, можливо, найкраще свідчення його невичерпної могутності.

…Увечері 29 серпня тайфун пройшов через Японські острови, перекинув між Хонсю та Кюсю міст, знову вийшов на морські простори і просунувся до Берега Сонця. Його воронка була невеликою, близько двохсот кілометрів, але швидкість вітру біля ядра перевищувала все, що було відомо досі: ніхто не пам’ятав такого урагану. Тайфун нарекли «Глорія».

Я знав, що спорудження третьої та четвертої стрічок поглиначів тепла ще не завершено. Забракло кількох місяців. Що тепер буде?

Ми з Енно схилилися над картою. З точністю до години він позначив просування тайфуну в Японському морі. «Гондвана» знялася з якоря. Залишатися біля берега було небезпечно. Енно вів корабель на південь, аби розминутися з ураганом. Виходило: він зачепить нас краєм.

«Що там відбувається?» — думав я щохвилини. Там — це в районі Сонцеграда…

— Вирішено: всі покидають узбережжя, — надійшла звідти вість.

За півгодини:

— Евакуацію завершено.

Старий одірвався від карти. Очі втомлені, лоб у глибоких зморшках, сиве розсипане волосся — наче зацькований звір… В очах те ж саме запитання: що буде?

Відбивач, що збирає промені, понесе, зімне вітром. Він схожий на парус, на велетенського метелика. Хвиля, народжена ураганом, накинеться на берег, зруйнує все на своєму шляху, дійде до підніжжя сопок і заспокоїться. І зрине в море, залишивши пустельний, мертвий берег. Ось про що ми думали.

Якби охолоджувачі були готові, тоді за лічені години, сьогодні чи завтра на світанку можна було б провести експеримент. Упіймати сонячні промені в пастку. А тепер? Без охолоджувачів Сонце спалить берег. Каменя на камені не залишиться. Це куди страшніше за тайфун. З двох стихій Ольмін вибрав би, звичайно ж, вітер. Але не Сонце. Небесний вогонь страшний, коли ним не управляти.

Про Ольміна ніхто нічого не знав; наче герой давніх романів, він раптом щез.

Ольмін залишився там! У цьому я був упевнений. Я сказав про це Енно.

Енно подивився на мене так, ніби я в чомусь завинив.

— Він залишився, ти розумієш? Він не відповідає на запити. Що він надумав?

— Не знаю… не знаю.

Здогад уже промайнув. Невже? Мені не вірилося, але я розумів, що це єдиний шанс. Він залишився для того, аби провести експеримент. Аби зловити сонячне тепло в пастку.

Замість поглиначів — сам тайфун. Він хоче примусити його виконати роботу на експеримент: вітер миттю перемішає тепло і холод, допоможе першій космічній машині людини. Надлишок енергії розсіється в двохсоткілометровому кільці урагану. Вітер замінить охолоджувачі, які ще не готові. Стихія супроти стихії! Невдовзі це стало ясно всім.

— Тайфун — велетенська теплова машина, — ось що передав Ольмін за кілька хвилин. — Він працюватиме разом з нами.

«Разом з нами…» Ніби там був ще хтось. Ні, там з ним нікого не лишилося. Жодної живої душі. Він усіх відіслав подалі від Берега Сонця. Навіть Телегіна. Він не мав права ризикувати жодним життям. Жодним, окрім власного.

Він усе знав наперед. Він готувався. І мовчав… Ще б пак, йому ж могли перешкодити. Вперше він нікому не сказав правду. Промовчав. І тепер він був там. А я?

Я пішов у свою каюту і подумки розмовляв сам із собою: а я?

ВТЕЧА

Навіть коли узбережжя таранять мусонні дощі, Ольховський напоготові: елі в ангарі, полетіти з «Гондвани» можна лише у крайньому випадку. Що вже казати про тайфун?

— Тайфун — це серйозно, — майже лагідно прогув Ольховський, і я з готовністю кивнув. Я над усе намагався бути схожим на людину, яка усвідомлює небезпеку.

На юті «Гондвани» справжній автопарк, елі стоять рядами, прості й універсальні, підводні й стратосферні, дальні й розвідувальні. Колекція, яку з любов’ю поповнює Енно, викликає справжню повагу до досягнень техніки, проте яка користь від цього зібрання, коли в кишені немає ключа від ангара? Ключ — це все. І якби він у мене був, я не пішов би до Ольховського і не тривожило б мене по дорозі передчуття, яке закономірно справдилося.

— Що ви знаєте про тайфун? — запитав він.

Запитання було надто риторичним, проте я чемно відповів:

— Це ураган. Справжній ураган. Треба бути максимально зібраним і уважним.

— Так, це правда. З тайфуном жарти кепські. Звичайний ураган середньої сили або справжній ураган, як ви зволили висловитися, порівняно з ним легкий бриз. Чи знаєте ви, скільки ядерних зарядів, кожен з яких утворює виїмку під водосховище, заховано в «Глорії»?

— Ядерний еквівалент вражає уяву, я читав…

— Тридцять тисяч крупних ядерних зарядів. Ось із чим треба порівнювати енергію найсильнішого з тайфунів. Це не так уже й мало і значно перевершує наше уявлення про явища, які можуть вражати нас. Як ви гадаєте?

— Очевидно, — погодився я.

Тепер я здогадався про тактику Ольховського: за розмовою час пролетить непомітно, а там буде видно.

— А знаєте, скільки атомних зарядів у звичайній грозі? — запитав я в свою чергу.

— Небагато, — відповів Ольховський.

— Дев’яносто, — збрехав я.

— Можливо, — поблажливо кинув мій візаві.

— І все ж у дитинстві я не раз гуляв босоніж під час грози.

— Діти-сміливий народ. Та що діти, і серед батьків іноді трапляються одчайдухи. Дехто саме в недостатньому вихованні вбачає коріння безвідповідальності. А втім, це окрема тема.

— Відважні льотчики перетинали тайфун на літаках. Я бачив давні-предавні знімки. Уявіть собі древній літак, цю незграбну машину з алюмінію, в чорному вихорі урагану. І льотчика. Гадаю, тут потрібна найвища ступінь відповідальності, яку тільки можна собі уявити. Для сучасного еля це не проблема. Будь-хто з нас зробить це, не замислюючись, коли йдеться про життя іншої людини. Про справу, нарешті.

— Ви маєте рацію, будь-який спосіб добрий, якщо він останній, вимушений. Я вважаю, Ольмін відмовився б поділитися місцем в елі. І хоч як би я чи ви його вмовляли, він не погодився б покинути Берег, якщо, звичайно, нам пощастило б його там розшукати.

— Але спробувати варто. Це наш обов’язок.

— Ще б пак! До нього вже надіслали два автоматичні терраплани з наказом евакуюватися. Давайте обмізкуємо, в яке саме місце на узбережжі направити автоматичний ель. Мені здається, він може перебувати неподалік від головної станції, наприклад, біля рефлектора. Як ви гадаєте?

— Кажуть, він не озивається. Лише радіоавтомат передає зведення про експеримент. Від його імені.

— Це деталі.

— Думаю, можна намацати й те місце, де він сам. По лінії зв’язку. Певен, що знайду його швидко.

Наші погляди зустрілися. До цього ми роздумували кожен про своє.

Між нами раптом постала Валентина. Я не знаю, як це сталось. Але я пригадав про неї. І він так само.

— Жарти геть, — різко сказав він. — Ель ви не одержите. І годі про це.

— Мені потрібна машина! — твердо сказав я.

— Навіщо? — запитав Ольховський суворо.

— Допомогти Ольміну. Ви хоча б розумієте, що там відбувається?

— Він божевільний!

— Як ви смієте?

— Машину ви не одержите! Поки тайфун не пройде між Берегом та «Гондваною». Припинимо цю розмову.

На палубі було похмуро, сиро, слизько, скісний дощ періщив від тієї самої миті, як ми відійшли від берега. За спиною залишився гостинний причал маленького тихоокеанського острівця. У «Гондвани» починався новий тривалий маршрут: завтра небо проясниться, вітер ущухне, відкриється простір. А я?

І тут я наштовхнувся на Енно. Він швидко йшов мені назустріч, поспішаючи, мабуть, заховатися від негоди в каюті. Я заступив йому шлях.

— Енно, мені потрібен ель!

— Ти говорив з Ольховським?

— Про що з ним говорити? Звичайно.

— Так… Але ж він за тебе не відповідає. Умовити не можна?

— Ну що ти мене мордуєш, ніби сам не знаєш! У тебе є ключ чи ні?

— Я його здав.

— Авжеж, я й забув, що він відповідає за людей, а ти за машини, і тому так зручно тут улаштувалися.

— Що ти верзеш?

— Ходімо! — Я взяв його за рукав плаща і повів. Він слухняно йшов за мною, навіть не намагаючись звільнити руку.

Ми підійшли до елів. Вони стояли, поблискуючи крутими випуклими боками. Над ними — перекинутий купол, схожий на велетенське збільшувальне скло, прихисток від негоди. Я вдарив кулаком по голубуватому прозорому пластику. Він спружинив і м’яко забринів.

— Давай ключ, — сказав я Енно. — Я все візьму на себе.

Він мовчав і сумно усміхався. Тоді я зрозумів, що ключа у нього справді немає. Ні при собі, ні в каюті. «Енно, Енно, — подумав я, — не так уже й часто я з тобою зустрічався, але встиг вигадати тебе від голови до п’ят, і зовсім ти, виявляється, не такий, яким видався мені того першого дня три роки тому, коли ми полювали на манту».

Я відпустив його. Він пішов зсутулившись, потім озирнувся, зупинився, ніби про щось розмірковуючи, і знову підійшов до мене.

…І ми разом довбали голубий пластик ломом, і гамселили його ногами, і підпалювали з допомогою старовинної паяльної лампи, яку він зберігав у своїй скриньці, і різали старовинним, що самозаточується, кинджалом і просто ножем. І, знесилівши, дряпали алмазом, поливали хімікаліями і знову гамселили ногами і гатили кулаком.

А потім старий, захекавшись, приніс під плащем променевий пістолет, з чого я неабияк подивувався, і ми смалили по черзі, ніби по мішені, по вхідному блоку, а пластик, пружинячи, відступав і з м’яким співучим звуком повертався на місце, умить затягуючи рани та рубці.

За чверть години я знемігся, і ми пішли геть, переможені, скорені, тихо, як відходять шлюпки від нічного причалу.

Я болісно шукав вихід. Якщо зв’язатись з Нікітіним? За годину, од сили за дві він буде тут, на борту «Гондвани». Полетимо разом. Або ні… Краще я залишу його на деякий час тут. Але як здійснити цей простий план, коли навіть звичайний відеофон розміщений у каюті Ольховського? Друга установка в його помічника, проте скористатися нею без його відома теж не можна. А в тому, що згоди на прибуття еля не буде, я не мав сумнівів. В Ольховського незрадлива позиція: він вважав, що відповідає за мене. Переконати його в іншому я не міг. Він мав слушність. І як він зустріне Нікітіна, коли добиратися йому треба прямісінько через кільце тайфуна; а якщо його обігнути, то повітряна експедиція втратить сенс; згаяного на це часу вже не надолужиш. Хто-хто, а він збагне, що буде опісля… Доведеться дозволити Нікітіну зворотний політ. Або замість нього мені. Або нам обом.

Ольховський був насторожі, й обійти його я не міг.

Він дав мені зрозуміти, що ліміт нещасних випадків на «Гондвані» сповна вичерпаний. І я не міг заперечити.

Моя безпека була зараз понад усе: я був гостем на «Гондвані». Абсурд: хіба я не міг розпорядитися собою? Про мене виявляли зворушливу турботу. За цим могло бути що завгодно: міркування про безпеку, страх відповідальності, нехіть сушити голову над чужими проблемами, тобто звичайна байдужість. Чи все це разом узяте? Голова стала важкою, я ладен був зненавидіти його, не маючи на це, між іншим, достатніх підстав. Лише через кілька хвилин я взяв себе в руки. Врешті так можна вигадати що завгодно — і повірити у вигадку самому. А потім озброїтися, наприклад, дезінтегратором чи мікропістолетом, на зразок того, яким так ловко пускають зайчик, коли треба поновити І колекцію експонатів у біологічному музеї. І пред’явити права людини, яка завжди і всюди може вільно беззастережно розпоряджатися собою, а отже, й іншими… Так виходило.

Мене охопило заціпеніння. Я заплющив очі, навіть задрімав, проте все чув, найменші шерехи, чиюсь ходу за перебіркою, вловлював різноманітні сплески хвиль за бортом. «Гондвана» йшла повним ходом, відстань між судном і Берегом Сонця швидко збільшувалась. А я все ще лежав і намагався забутися: а що як уві сні станеться диво?

Стихало, ніби вуха заклало ватою. Та зненацька я відчув: за дверима хтось стоїть. Так, я вловив кроки, але біля моєї каюти звук розтанув. Там хтось причаївся. Я лежав знеможений, і не міг чомусь поворухнути навіть пальцем. Проте все розумів. У голові проясніло.

Чиєсь дихання… Можливо, це мені тільки здалося; проте хто там, за три кроки від мене? Двері почали помалу відчинятися. Лише після цього почувся легкий стукіт. Я дозволив зайти. Із-за портьєри в кімнату зайшла жінка.

Я мовчки дивився на неї і спочатку не впізнавав. Обличчя її було знайоме, як обличчя актриси, котру бачив випадково у давньому кіно, але назва стрічки давно вивітрилася з пам’яті і без підказки годі було й сподіватися. Треба ж таке…

Вона не без цікавості розглядала мене. Я підвівся і запропонував їй стілець. У моїй голові спалахнуло: Аїра! І це ім’я я вимовив уголос. Вона не відповіла, ніби мій здогад не мав для неї аніякісінького значення.

— У мене до вас прохання, — спокійно сказала вона.

— Друге прохання, — уточнив я, — перше мені вдалося виконати. Колись ви попросили мене розповісти про жінку із. зірок…

— Так, — просто сказала вона, — це була я.

— Тоді вам легко вдавалося змінювати… Змінювати зовнішність.

— Це зовсім не важко.

— Я слухаю вас.

— У мене обмаль часу, аби розповісти вам з подробицями…

— Шкода. У мене його скільки завгодно.

— Отже, я можу сподіватися?

— Звичайно.

— Я вам вірю. Ви ж знаєте, що я працювала з Ольміним? І знаєте, заради чого я це робила. Так ось: ще ніколи йому не була так потрібна допомога, як зараз.

— Я де знаю. Далі.

— Ви зможете…

— Допомогти йому?

— Так.

— Ні, поки не буде еля — ні.

— Це дрібниці.

— Ви дасте мені ель?

— Якщо ви хочете йому допомогти.

— Звичайно. Але ж ви не залишите мені свій ель? Тоді вам доведеться зустрітися з екіпажем цього славетного дредноута, і якщо колись вам пощастило чкурнути від мене, то тепер ситуація може скластися інакше.

— Я дістану ель.

— Мені потрібен магнітний ключ.

— Гаразд. Чекайте на мене.

Вона вислизнула з каюти, а я дивився, як повільно опускалася портьєра, потривожена хвилею повітря, що злетіла з того місця, де щойно стояла людина.

Я знову ліг спати і почав розмірковувати. Маски було зірвано. Заради чого? Заради успіху нашої справи? Звичайно. Але не тільки… не тільки.

Коли вона повернулася, відповідь у моїй голові майже склалася. Минуло навряд чи п’ять хвилин. Аїра простягнула мені руку, на її долоні лежав ключ з магнітним кодом від усіх елів на «Гондвані». Тонка тепла рука, на зап’ясті — зелений браслет.

— Як це вам вдалося?

— Це копія. Ключ залишився в Ольховського.

— Ще краще. Вас підкинути до берега? Я уважно дивився в її темні прозорі очі.

— Я сама, — сказала вона і раптом схаменулась. — У мене інші справи. Ось візьміть… тороїн.

— Тороїн! Так це ваш подарунок нам. Ось воно що! Спасибі!

Я вийшов на палубу. Пробрався до елів. Облюбував один з них, поплескав його по обшивці, як колись ковбої поплескували верхових коней. Тільки у мене для цього жесту були підстави іншого плану: тайфун над океаном — це не димок над вігвамом у преріях. Обшивка не пропускала звук, не озивалася на удари і поплескування — те, що потрібно.

Аїра стояла за моєю спиною. Я махнув їй рукою і стрибнув на сходинку, яку мені послужливо підставив ель. І раптом я почув: врятуйте його!

Любов. Стихія. Любов?.. Так. Знову ставши Аїрою, вона не опанувала себе. Не змогла… не змогла.

Вона стояла на тому ж місці, а я вже був у машині й уже піднімався в повітря, а у вухах моїх звучало:

— Врятуйте його!

ІНТЕРЛЮДІЯ: ГАРМОНІСТ

Мабуть, усе ж варто було б здивуватися з того, як він несподівано з’явився. Чому зараз? Примха пам’яті? Я виразно побачив його обличчя, розкосі зелені очі, міцні вилиці, лоб у зморшках. Здається, він постаршав, мій гармоніст… Брови його ворухнулися, піднялися, з хвилину він уважно дивився на мене, потім відвів очі й зазирнув у скло еля, напівпрозоре відображення його обличчя виникло на тлі густих щільних хмар. Ураган ніс їх до берега, скло злегка дрижало, і я з цікавістю чекав, що ж буде далі. Я зовсім забув, що це всього-навсього гра уяви.

«Хай грає, — подумав я, — давно його не чув. Куди це він раптом подівся з моєї пам’яті?»

Він легко й швидко струснув головою, і пальці його забігали по ґудзичках.

«Діді-рула-рула-рулла! Рула-рула-рулла-та!»

Ель мчав крізь нагромадження чорних набряклих хмар, які шматував вітер. Повз віконце проносилися темні смуги туману. У скло вдарили пружні потоки вологого повітря, на ньому осідали краплини, потім їх здувало.

Погляд гармоніста став веселим і безтурботним; він одразу ж висвітив його мужній вигляд, і я збагнув порухи його душі, які передавала мелодія. Про що була його пісня?

Кришталево-прозорі, майже невагомі звуки виповнили ель передзвоном весняного капіжу, жебонінням ручаїв, пташиним лементом на світанні. Лагідно струменіла мелодія — і в ній чітко й одразу окреслився цей казковий світ, до якого моя пам’ять самотужки добулася б не швидко. Пробудження землі, далі — тема інших стихій: води, повітря, вогню. Жевріє багрово-червоний холодний вогонь, розгоряється, світліє. І ось спалахують омахи білого полум’я — як очищення. У ньому бурхлива сила сонця і пробудження землі. Віща мелодія схожа на заклинання: весна не піде назавжди, вогонь не згасне. Ось він, гармоніст. Русява чуприна, ставний, зеленоокий…

Наші з ним думки були однаковими. І схожий був цей гармоніст чимось на мене. Як не заспівати, не заграти про стихії, коли вони завжди поряд: земля, вогонь, вода, повітря. І три інші — теж. Людина придивлялася до забарвлення небесної бані, до стрільчастих хмар, променів, стовпів та віяла спалахів, до кружал побіля Сонця і Місяця, до сяяння блискавок, заграв і до ледь помітного малюнка сонячних плям, до світлого й темного струмування течій, взнавала силу вітрів та вулканів… Проте лише сотні років тому пізнала, яка велика могуть стихій. Перебуваючи в одвічному русі й хвилюванні, атмосфера Землі у багато разів переважає по силі все, що створене руками.

Потім збагнули зв’язок стихій: спалахи на Сонці пробуджували підземні струми, планета чутливо озивалася на ритми світила, оживали вулкани й океани, моря й дід. Звідси — нитка до п’ятої стихії, до життя. Адже й вона скорялася сонячним ритмам. Але є ще дві стихії: любов і розум. І хіба можна про них не сказати? Те, що він грав, схоже на скерцо Мусоргського, але було сильнішим і яскравішим:

«Рула-рула-рулла! Рула-рулла-та!»

Вони незнищенні: гадати про них, передвіщати, пророкувати, як кожна з них поведеться, так само важко, коли б ішлося про народження зірки, планети, туманності. На те вони й стихії. Грізні, неухильні, загадкові. І як не згадати про химерність шляхів, якими прямував у своєму розвитку розум, про метаморфози всієї планети під його впливом. Та якби тільки планети. Зірок, а отже, й цілих галактик!

Ми прокладали сонячну магістраль, тягнули нитку до серця всесвіту, як називали світило древні. Ми не могли обійти його: невидимі нитки ще задовго до нас поєднали явища на Сонці і на планеті. Серце світу наче дзеркало: по ньому, ніби тіні, біжать плями, своєрідне відбиття планет. Тільки дзеркало це викривлене: лише нещодавно вдалося з’ясувати, як положення Юпітера, Сатурна з їх місяцями-супутниками, Нептуна, Венери, Землі, Марса, Меркурія та інших мандрівних тіл впливає на рисунок планет. Але якщо наша планета разом з іншими вже впливає на світило, то хіба залишиться осторонь розум, чиє пристановище на Землі? Ні, рано чи пізно він повернеться обличчям до цього сяючого дзеркала всіх і вся.

Я бачив, знав: не здолати стихію бур та вітрів, якщо не вдасться вловити закони спалахів і плям. Земні тайфуни та бурі починаються вгорі, де є потоки заряджених часток-корпускул, що їх живлять. Але тоді вони подібні до сонячних плям — адже ті, у свою чергу, так само сонячні вихори. Плями на Сонці — це круговороти, воронки, їх нутро поглинає речовину, електрони, і тоді вони, як по трубі, піднімаються вище. У круговоротах намічаються магнітні полюси, конвекційні струми, дме електричний вітер, який підхопив і поніс би, наче порошинки, десятки земних куль.

Речовина, яку несе вихор, піднімається й охолоджується, як і завжди відбувається таке при розширенні, з верхньої частини воронки виходить темний, охолоджений потік. Магнітне поле відкидає його по спіралях, що розширюються. У глибинах світила працює космічна машина, а фотосфера з плямами, що живиться нею, — відлуння цього руху всередині світила і поза ним від планет. Зашифрований рисунок, який довго не знали як прочитати.

Причина усіх сонячних ураганів — всередині, але тяжіння планет накладає відбиток на всю картину їх розвитку. І колись за рисунком плям можна буде вирахувати розташування небесних тіл та визначити погоду. Сонце — це ще й чутливий прилад, що озивається на всі зміни зовнішніх полів.

І сонячний пульс діє на нас, на наше життя, як багато явищ. Що земні вітри! Плями та їх супутники — спалахи, що іскряться, як запалювальні частинки на поверхні точильного круга — ось головні сили. І тепер нам не уникнути зіткнення з ними. Ми доторкнемося до серця всесвіту-Сонця. Ми почуємо його пульс.

Ось чому я летів на елі до берега. Я б нізащо не повернув тепер назад.

Грай, гармоністе!

СЛОВА І СЕРЦЕ

Холодне скло еля. За ним вода, вода і хвилі… Мовби все повернулося навколо невидимої осі. Щез гармоніст. Несподіваний страх. Страшно дивитися на темну пагорбисту пустелю. На ній свинцевий наліт, під ним — байдужна глибінь.

Зненацька ніби провал у свідомості. Занурення в пітьму й повільне повернення. Як тоді, влітку, на березі. Тривожне забуття, непритомність, біль, перед очима холодний туман. Ах, як стисло серце! Ковток повітря, ще один…

І потім — відчуття лету. Знову життя.

А за склом — вода, імлиста пелена, сірі крила бурі. Про що гуде вітер? Про казковий острів? Про наші сліди на піску, які він давно засипав?

Я зрозумів: щось у мені змінилося. Спробував викликати в пам’яті гармоніста — і не зміг. Щось змінилося. Раптом. Цієї миті. І не варто шукати пояснення на мові слів. Розповісти про це могло б своєю нечутною мовою серце.

ЧАС ДІЯТИ

Настав час діяти. Я поспішав. У відкритому морі тайфун підняв високу хвилю. Що ж буде, коли ураган увійде в зону мілководдя? Я чув, такі хвилі бувають завбільшки як п’ятнадцятиповерховий будинок. Біля берега рівень води спочатку почне поволі підніматися. Потім настане перелом. Рівень підскочить угору, спінена стіна обрушиться на суходіл, усе змітаючи на своєму шляху. Можливо, тільки вершина в’яза хвилину-дві стримітиме над потоком. Потім і цей в’яз біля підніжжя сопки змиє.

Після таких ураганів очевидців, як правило, не залишається. Де ж Ольмін? Я увімкнув зв’язок. Пощастило! Він озвався зразу ж:

— Це я.

— Вилетів до вас, скоро буду.

— Навіщо?

— Допомагати вам.

— Не встигнете, у вас — лічені хвилини.

— Встигну.

— Мій час вичерпався. Як ви допоможете?

— Бачте… — І раптом я сказав йому про ту давню-предавню статтю, автором якої він був, і яка колись мене вразила.

— Зв’язок закінчено, час вичерпано, — повторив Ольмін.

Голос у нього був сухий, трохи надтріснутий. Я ледве впізнавав його.

Між моїм елем і берегом ішов тайфун. Я випереджав його. Десь попереду, не так уже й далеко від мене, щосекунди вибухало десять атомних бомб — така сила стихії. Стихії, здавалося б найпростішої, але мені ще треба було подолати її. Тайфун ішов із швидкістю сто кілометрів на годину, я добре бачив його на екрані — чорне око бурі й білі, що розходилися від нього, смуги.

Я увійшов у кільце тайфуну. Перетнув пояс хмар. У центрі кільця, в його ядрі, було ясно. Під натиском вихору шибки еля злегка дрижали, я чув, як щось шелестіло, мабуть, швидка течія повітря електризувала обшивку. Потім виникла вібрація, я погасив її, вдався до маневру: пірнув униз і піднявся знову. Ель нахилило. Я вирівняв його.

Минула довга хвилина.

І тоді над далеким невидимим берегом спалахнуло світло. Проміння його пролилося жовтим полум’ям, упало краплинами сяючої міді. Саме Сонце дихнуло теплом, і це дихання пронизало ураган, здійнявши срібну корону хвиль ще вище, зметнулося вгору пломеніючими квітами, вогнецвітним листям просто в сині розводи гарячого неба. У пам’яті відбився лише знімок цієї миті.

Звершилося? По аварійному каналу зв’язку я прийняв з Берега Сонця радіограму.

«Виміри за проектом «Берег Сонця» свідчать про збіг параметрів сонячного джгута з розрахованим. Загальний рівень енергії, що просочилася через рефлектор і пройшла до поглиначів, — не перевищує десять децибел. На випадок моєї загибелі система телеуправління здійснить запуск ракети з матеріалами досліджень. Ракета приводниться за межами зони, яку захопив тайфун. Координати (довгота, широта).

Фізик-дослідник Ольмін».

Звершилося.

Я намагався уявити, що там відбулося. Чи має відбутися…

Стіна води дійшла до затоки. Ольмш, маоуть, ще готував апаратуру. Потім спалахнув джгут. До цієї миті Ольмін нізащо не пішов би (про свою безпеку він повідомляє лише задля того, аби залишитися). Він іще мав час, проте він не поспішав. Кілька хвилин було потрібно для того, аби прочитати показання приладів. Потім передати радіограму. Вітер і вода, можливо, вже перекинули рефлектор, зібгали його наче аркуш паперу. А він ще хотів упевнитися, що тайфун замінив поглиначі, реєстрував температурне поле. Тоді почалася реакція атмосфери: у зв’язку з підвищенням температури повітряний вихор подужчав, потім…

Кадр за кадром розгорталися в моїй уяві події. Вал обігнув мис, увійшов у зону мілководдя, піднявшись каламутним зеленим гребенем. Вітер жбурляв униз останні рештки того, що було створено, впорядковано. Вал накрив берег…

…Пружний, сталевий звук — вітер боровся з моїм елем; він здавався тепер дужчим. «Справи кепські, — подумав я, — ось підхопить нас зараз буря, понесе над морем. Он що коїться довкола».

Сліпуче зблиснуло. Високо-високо. Мабуть, в іоносфері. Світло було синім, якимось ковзьким, невловним. Новий спалах — теж десь в іоносфері або ще вище. Заметалися відблиски, ніби заграли спалахи.

«Друга спроба? — здогадувався я. — Ще одна серія імпульсів. Моїй уяві не терпиться. Берег Сонця ще живе».

Знову промінь. Миготіння узорів, над головою летюче полум’я, далі — багрове світіння неба. І вітер, вітер, що силкується здерти з еля обшивку…

Удар. Ель здригнувся. Обшивка його розійшлася. Свіже повітря штовхнуло мене в груди: я впав, підвівся, вчепившись руками за крісло. Гірка, не моя думка: «Навіщо ж боротися? Ось і все».

На підлозі еля билася велика птиця. Біла, без голови. Вітер, що увірвався в ель, термосив її зламані крила, ніби й тут не хотів дати їй волю. Це тайфун випустив снаряд; він поранив мене й машину, але мети ще не досяг. Ель утримувався над водою. Нас розвернуло — пробоїна виявилася з підвітряного боку. В ту ж мить надія, потім слова…

На моєму одязі-світлі згустки крові. Холод, сирість… Я заладнав пробоїну, а птицю не чіпав. Швидкість упала, проте машина рухалася, йшла. Однією рукою я тримався за крісло, другою помацав вилогу піджака. Кров. Не моя. Ще одна пляма, на кишені. Липка, холодна на дотик. Усередині, в кишені, щось тверде. Дістав, підніс до очей… Коралова намистинка.

Зненацька я пригадав про нічні вогні в тайзі; і пригадалося, як по склу еля повзло жовте кружало. Це коли я летів до міста. Було тоді тепло, ввечері я лежав на пагорбі під червоним сонцем, і стрижі носилися наді мною, і крила їх розтинали повітря, ніби це дихали дикі звірі.

Синювато-темні хмари, оперені хмарками. Тепер я бачив їх не лише на боковій шибці, що правила мені за екран, а просто неозброєним оком. Там, попереду — край серця тайфуну. Невиразне бурмотіння до мене, слідом за ним — розлогий удар. Як нагадування або як попередження.

Я стрепенувся. Сонячний джгут, рукотворна блискавка із запізненням нагадували про себе. «Тепер тримайся», — подумав я.

Ель весь час рухався назустріч звуковій хвилі. Нарешті ми з нею зустрілися. Знову гуркнуло сильно, різко. І це був тільки початок. Мить відносного затишшя — і раптом…

…Грім небесний!

Здавалося, довкола вибухнуло повітря. Його згущення й розрідження я майже відчував. І від найнижчих тонів здригався ель, шибки, метал, пластик. Гострий біль пронизав вуха. Коли перші розкоти втихомирилися, нечутна сила все ще стрясала мною. Гравітація і швидкість уже не мали наді мною та машиною влади: весь простір заповнив інфразвук.

І знову: «Руудр! Рудр, рудр!..» Гуркіт, який важко уявити. Я увібрав голову в плечі, потім підняв коліна і вткнувся в них; заплющив очі й чекав нових ударів. І слідом за ними прийшли інфразвукова хвиля, нечутне, грізне відлуння. І біль у вухах, і сині плями в заплющених очах, і тремтіння поваленого тіла. Я кинувся на пластикову підлогу, інфразвук заколисував мене і стискав у клубок. Ель пожбурило вгору, далі вниз, видно, щось скоїлося з автопілотом… Хотів звестися, проте не міг.

Знову удари. Пронизливий стоголосий грім: «Руудр!» Машиною затрясло. Ми доторкнулися до води. За склом — білопінний фонтан! Поштовх. На язиці, на губах я відчував холодний тремтливий пластик (кілька секунд я ще сподівався протриматися). Хвилі вдарили нас знизу і з боків. Вибили пломбу. В пробоїну увірвалося море.

Сіро-зелена каламутна вода підібралася до моїх ніг, рук, плюскотілася, від неї віяло свіжістю; обдаючи мене колючими бризками, лопалися білі пухирі. Я підклав руки під голову і лежав так, зіщулюючись від кожного удару. Потім спробував підвестися.

Звук повалив мене. Неймовірно сильний удар… Він прийшов звідкись згори. Вода захльостувала мене. Ще одна спроба підвестися… Гоготіння почало даленіти. Небо замовкало. Щось сталося. Машина нахилилася вперед… Назад. Я зрозумів: автопілот почав працювати знову. Він піднімав ель.

Вище. Ще вище. Ми випірнули, підскочили над водою, і тільки зараз я зрозумів, у якій скруті перебував мій помічник — електрична машина… Вгору, вгору. Море відступило, відпустило нас. Вода знехотя залишила кабіну, дзюркотіла буркотливо, відрізана від моря; спадала вниз.

Я підвівся. Моя рука рвонула за комір сорочки, ніби тільки й очікувала, щоб визволитися з-під моєї влади хоча б на мить. Я відкинувся в крісло. З волосся на обличчя збігали струмені води.

Розплющив очі. На мокрій підлозі, просто переді мною пломеніла намистина. Погляд шукав мертву птицю. Я повернув голову. Птиці не було. «Її змило водою у море», — подумав я і заспокоївся. Думки були повільними, лінькуватими, та й тіло не корилося зовсім. Мабуть, щось сталося з очима: контури приладів переді мною розпливалися.

Погляд знову повернувся до намистини. Вона теж розпливалася райдужною плямою. Мені здалося, що така ж пляма раптом і хтозна-звідки з’явиться на склі… За склом. Очі знову стали зіркими.

І тоді на хисткій межі двох світів — підводного й надводного, — там, де сірі пасма піни перемішалися з низькими язиками туману, я побачив раптом перлинну кулю. Була вона як величезний ель, що летить над водою, ніби побільшена копія мого еля. Легко, стрімко мчала вона над хвилями. Піднялася і йшла попереду мене. Я пробував догнати її — вона віддалялась. Я трохи звернув убік-вона теж збочила й повторила мій маневр. Наче моя тінь.

Наче тінь… Я свічкою здійнявся вгору і побачив, що куля трохи відстала. Я зрадів. «Подивимося ще, хто з нас краще літає», — подумав я. Переді мною виникли темні круті боки хмарної стіни — край ока бурі. Куля то зникала у хмарах, то з’являлася в їх розривах, іноді поряд зі мною.

Мій спогад про коралову намистину, і поява цього світляка-велетня — був між ними якийсь зв’язок. Пам’ять висвітив спалах: давній сон про незнайомку з дитинства, тепер він знову видавався мені сущою правдою — жодних сумнівів у вірогідності! (Адже намистинка у мене залишилась.) І мовби знову почув я її голос. Спокійні звуки, як музика, як шелест листя, як весняне жебоніння ручаїв. Не слова. Тільки звуки. Вже знайома мені, близька, до якої я звик, думка висвітлилася чітко і ясно. Лінії подій перетинались, утворюючи майже математичні фігури. І ніби блискавка прокреслювала їх рисунок світла лінія. Так навально втручалася стихія. Яка ж?..

Знову звуки. Ті звуки, що так нагадують музику, струмочки у виярках, вітер, — тихіше, тихіше… Вони ніби вселяли надію на допомогу. Я зрозумів: адже стихія ця — розум! Його прояви найбільше схожі на стихію, якщо тільки думка спостерігача не в спромозі упильнувати за ними.

Проте і мій власний розум подібний до цієї стихії, я сам був її часткою. Я став іншим. Роки зробили свою справу.

Скільки часу збігло! Дорога, багряний ліс… Та чи було це зі мною?

Тиша. Гук вітру раптово замовк. Навіть близькі хмари зупинились у своєму леті. Неначе уві сні.

Та це і був сон.

Поряд зі мною незнайомка, та сама, я одразу впізнав її. Вона була в елі, поряд зі мною. На її шиї — коралове намисто. І однієї намистинки начеб не вистачало. Я тільки дивився на неї і не зронив жодного слова. Поки вона не озвалася сама:

— У вас є бажання? — м’яко запитала вона. — Тепер я могла б його виконати.

Я замислився, потім відповів:

— Ні. Хай усе буде так, як є.

Дивовижна усмішка освітила її обличчя.

— Я не про це, — заперечила вона, і я зрозумів, що вона хотіла сказати.

— Тоді хай хвилини, що минуть за час нашої розмови, до мене повернуться. Не відбирайте їх у мене.

Вона засміялася, і я побачив, який зрадливий у неї сміх. І так само усміхнувся, але зовсім іншою усмішкою, невеселою. Напевне, я мав кепський вигляд: чуприна скуйовджена, плями крові на костюмі, сорочка розірвана.

Обличчя її посерйознішало, ніби вона читала мої думки. Та, мабуть, так воно і було.

— Це само собою зрозуміло, — сказала вона.

— Коли можна, — попросив я, — коли можна, я хотів би бачити Землю. Не землю взагалі… Розумієте?

— Так, — тихо відповіла вона.

— Звичайно, Берег Сонця я можу побачити тільки сам, — випередив я її можливе заперечення. — Адже інакше це буде втручання в експеримент, я буду підготовлений загодя…

Вона кивнула.

…Я побачив напрочуд спокійне море і берег. Під скелею застигли хвилі, над ними зупинилися вітри. Місце було далеке, незнане. Блакитний простір, овіяний серпанком. Я летів над тайгою. Сірі й голубі стрічки річок. Круті береги, брили гір, долини.

Переді мною відкрилися російські космічні простори. Ген попереду, скільки сягало око, сяяло світло, і за плечима моїми сяяло світло, за спиною моєю даленіли й даленіли вигини великих річок та бганки землі.

Поставали світлі ліси. Крізь сум’яття листя я бачив галяви з травою та квітами, і чагарники, і поля, відкриті для вітрів.

Коли я наближався, над моєю головою оживали золотаві хмарки. Внизу міста, мости, пагорби, кручі, зелені балки, озера з перевернутим у них небом. Повітря стало зеленкуватим, чистим, наче на акварелі. Сонце тут було ще низьке, воно не встигало за мною; я побачив, як воно доторкнулося до землі, і як запалав світанковий обрій, і як під сильним і ніжним вогнем повзли довгі тіні. Пташина зграя низько-низько стелилася над землею, ніби теж поспішала разом зі мною.

І тоді я вернувся. Я знову був у своєму елі. І грізна сила, що вмить перенесла мене за тисячі кілометрів, здавалося, відступила. Незнайомки поряд не було. Ще з хвилю я бачив літаючу кулю. Вона пливла ліворуч від мене. Далеко…

«Ми ще поборемося, — думав я. — У цьому весь сенс. І хай буде вічний океан і вічний хай буде вогонь зірок. Хай буде вічна Земля з континентами, що їх породив колись древній материк Гондвана, вічний хай буде вітер над нею. А отже, і вічне, незнищенне життя. І вічна любов. І вічний розум…»

Я підняв ель вище. Куля відстала від мене. Її світло заступили швидкі хмари, що караванами бігли над водою. Вона залишилася за моєю спиною, розтанула.

Я поспішав, дуже поспішав… Ольмін був там. На склі я побачив своє відображення. «Ну що, Глібе! Хутчіше!..»

Тридцятимильна смуга моря відділяла мене від берега. Не потрапив би мій друг ель, у таке скрутне становище, ми здолали б її за лічені хвилини. Тепер же ми рухалися нерівно, якось зношено, що було схоже на вагнерівський політ валькірії.

Непереривний слід життя, однієї з наймогутніших стихій: в чомусь вона подібна до вогню та води, натискові її не зможуть протистояти ні льодові піки, ні океанські западини, ні віддалені від нас небесні тіле, що купаються в зоряному морі. За нею і поряд з нею ідуть любов і розум, два начала творення, дві інших стихії, схожі на осяйний вогонь та буйні вітри над земними далями. Їх діяння часом непомітне, ніби одвічне старання річок, що вирощують мілини й острови біля свого гирла.

Що залишається від нас у часі? Те, що було передане іншим невимовною силою любові, мистецтва, розуму — так, як це змогла зробити Аїра. І Ольмін. Усе інше щезає геть. Хвилі розмивають наші сліди на піску. Вітер заносить тліном і пилом згаслі вогнища, що колись нас обігрівали. Наші тіні відходять разом з нами. Інакше ще й по смерті видавалося б, ніби ми ще живі.

Про автора

Щербаков Володимир Іванович народився у Москві, закінчив середню школу селища Мякіт на Далекому Сході, далі електротехнічний факультет МЕІ; працював інженером, захистив дисертацію, був керівником науково-дослідницької лабораторії. З 1976 року журналіст, був заступником головного редактора журналу «Техника — молодежи». Перші науково-фантастичні оповідання надрукував у 1964 році. За оповідання «Прямий доказ» відзначений премією на Міжнародному конкурсі молодих письменників-фантастів у Варшаві. У 1977 році за книжку науково-фантастичних оповідань «Червоні коні» нагороджений почесним дипломом та пам’ятною медаллю на Всесоюзному літературному конкурсі імені Миколи Островського.

ЗМІСТ

Передмова

Частина перша. «ГОНДВАНА»

Частина друга. ПОБЛИЗУ БЕРЕГІВ ЗЕМЛІ

Частина третя. НЕБЕСНИЙ ВОГОНЬ

Про автора

Редактор Ю. Г. ПОПСУЄНКО

Художнє оформлення О. М. КОСПИ

Художній редактор К. О. РЯЗАНОВ

Технічний редактор М. Л. МЕЛЬКО

Коректори Р. О. КОНДРАЦЬКА, I. К. ПАРФІЛОВА

Інформ. бланк № 1599

Здано до набору 26.07.83. Підписано до друку 23.11.83. Формат 84X108¹/₃₂. Папір кн-жури. Гарнітура літературна. Друк високий. Умовн. друк. арк. 13,44. Умовн. фарбовідб. 13,86. Обл. — вид. арк. 14,42. Тираж 30 000 пр. Зам. 3-420. Ціна 95 к.

Поліграфкомбінат ордена «Знак Пошани» видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь». Адреса видавництва та поліграфкомбінату: 252119, Київ-119, вул. Пархоменка, 38-44