Ірка Хортиця приймає виклик

Ірці Хортиці не дуже хотілось найматися чаклувати, розшукуючи для бізнесмена Іващенка зниклого компаньйона та гроші. Але не так уже й легко відмовити людині, яку вона сама колись ледь не зжила зі світу. Та й Тетянка з Богданом кричать, що заробити перші власні гроші — це круто!

Якби ж то бізнесмен знав, що старовинні карти розкриють усі секрети його підлеглих, що зграя розлютованих вовкулак розжене комп’ютерний відділок, а в корпорації все піде шкереберть, причому в буквальному сенсі слова, він навряд чи зрадів би Ірчиній згоді!

А якби Тетянка могла знати наперед, що її свідомість буде інстальовано в пам’ять комп’ютера, то вона не стала б умовляти Ірку.

Та й Богдан волів би не схрещувати в бою дворучний лицарський меч із ламким на вигляд, але смертоносним веретеном…

Ну а самій Ірці доведеться глянути в налиті червоним вогнем примружені очі «Хазяїна» й дізнатися, що Хортиця — це не просто прізвище, Хортиця — це доля…

Розділ 1 Базарні бабки та тітки

— Ох і нахабна ж у вас сімейка — що ти, що твоя бабця!

Ірка звела очі. Призначена для покупців роблена посмішка немовби примерзла до її губ.

— Усі за місце платять, а ви, виходить, найхитріші? — височезна широкоплеча тітка із осудом похитала головою.

Ірка зацьковано роззирнулася. З базарних рядів на них поглядали: покупці — трохи налякано, проте зацікавлено, торговки — із неприхованою зловтіхою. Чекати на допомогу не було звідки.

Ірка відчула, як її посмішка обертається на гримасу, жалібну й водночас улесливу.

— Тітонько… — пробелькотіла Ірка.

— Ви погляньте на неї! Теж мені племінниця знайшлася! — жінка вперла руки в боки. — Я тобі не тітонька! — відрізала вона. — Я тут поважна особа!

Обличчя в неї й справді стало дуже поважним, як і вся її постать.

— Усі люди — як люди, — вона махнула в бік ринкових прилавків. — Товар привіз, за місце заплатив, і торгуй собі! А ці — дві розумниці! Скраєчку примостилися, тишком-нишком…

Вона тицьнула носком розтоптаної кросівки в Ірчин розкладний столик. Купка синіх баклажанів покотилася в різні боки, ледь не розчавивши пакетики з домашніми яйцями. Ірка мимохіть затамувала подих. Але той, що був найближче, ледве торкнувся закрученим хвостиком пакета з яйцями й застиг на місці.

— Чому ви не платите за місце?! — гаркнула тітка.

— Вони ціни збивають! — долинуло з рядів. — А чом би й ні, коли безкоштовно стоять!

— Зраночку поторгують і втекли, а ми цілісінький день на спеці паримося! — враз підтакнули з іншого боку.

Дослухаючись до «голосу народу», тітка ствердно закивала.

— Чула, що люди кажуть? — Її товстий палець із коротко, майже до м’яса зрізаним нігтем тицьнувся Ірці під самісінький ніс. — Ви що, якісь особливі? Для вас правил не існує? Я твою бабцю вчора попереджала?

— Про що? — здивовано пробелькотіла Ірка.

— Та не прикидайся дурепою, — загрозливо звела товсті брови тітка. — Ясно було сказано: ще раз спробуєте без оплати примоститися — нарікайте на себе, — і раптом у тітчиних очах промайнуло розуміння. — Ага, мабуть, тому й дівчисько замість себе відправила, — розуміння в її очах залишилося, але співчуття не було жодного. Вона тільки знизала широкими, немов у вантажника, плечима і…

— Що ви робите?!! — відчайдушно закричала Ірка.

— Те, що треба, — незворушно відповіла тітка. І штовхнула Ірчин столик ногою.

Голосно, наче м’ячі, стукаючи об асфальт, кабачки й баклажани посипалися вниз. Хлоп-хлоп! — перестиглі помідори перетворилися на червоні коржі. Ірка спробувала врятувати бодай пакети з яйцями, але сильна тітчина рука схопила її за зап’ясток. Пакети звисли зі столика… Пролунало дружне «хруп!». І з прозорого целофану на асфальт потекло жовто-біле місиво, серед якого гордо лежало одне-єдине, дивом уціліле яйце.

— От тобі й на! — сказала тітка, розглядаючи плоди своєї праці. У її голосі вчувався легкий жаль — адже стільки гарних продуктів зіпсовано — і задоволення від добре виконаної роботи. Вона обтрусила бризки яєчного білка зі своїх розтягнутих тренувальних штанів і наказала Ірці: — А тепер давай ноги в руки і геть звідси, доки ціла.

Широким кроком тітка рушила поміж базарних рядів. На якусь мить вона зупинилась і кинула через плече:

— І щоб ані тебе, ані твоєї бабці я на ринку більше не бачила, зрозуміло?

— Оце правильно! — долинули задоволені голоси з базарних рядів.

— Іще й мало! — прошамкотіла бабуська, яка продавала горох. — Провчити таких треба! По шиї дівці надавати, та й бабці її, відьмі старій! А потім ще й…

Вона хотіла й далі пащекувати, але цієї миті чорнява дівчинка підвела очі від попсованого товару. Бабуська раптом осіклася, немовби їй з розмаху увігнали в рота кляп. Незважаючи на яскраве проміння вранішнього серпневого сонця, на обличчя дівчинки лягла глибока тінь, а в очах, темних, немов грозова ніч, затанцювали зелені болотяні вогники. Дівча похмуро зиркнуло на бабуську, і та відчула, як її скувало крижаним холодом. Потім Ірка спрямувала погляд туди, де над юрбою височіли широкі плечі, коротка шия й кругла, наче м’ячик, голова базарної наглядачки. Бабуська раптом зрозуміла, що зараз під розлюченим поглядом дівчинки ця стрижена голова просто розлетиться, немов перестиглий кавун…

Швидко, як кидають клинок, дівча спрямувало погляд собі під ноги. Останнє вціліле яйце враз побільшало й із різким тріском луснуло, вибухом викинувши назовні всі свої нутрощі. Липкий жовток заліпив Ірці очі.

Під дружний регіт торговок Ірка витерла злиплі вії, взяла на плече складаний столик і попленталася геть із базару.

— Ні, ну ти бачила? Яйце прямісінько в пику — бабах! — аж заходячись сміхом, весела молодичка підштовхнула ліктем сусідку-бабуську.

— Бачила! — скутими від жаху губами прошепотіла бабуська й часто-часто захрестилася, поглядаючи вслід дівчинці.

Розділ 2 Джип у гості — будуть гроші

Зігнувшись під вагою розкладного столика, Ірка повільно простувала від гамірного проспекту вниз по доріжці, до свого будинку, що розташовувався на самісінькому дні старої міської балки. Сонце нещадно припікало, майка прилипала до мокрої від поту спини, а залишки яйця навколо очей злиплися сухою кіркою. Повз неї проїхав величезний чорний джип, тихо зашурхотівши шинами. Відійшовши до паркану, Ірка провела його заздрісним поглядом: там, усередині, мабуть, стоїть кондиціонер, водію затишно й прохолодно. І взагалі: його машина везе, не те що Ірка — спочатку пішки з балки нагору, товар і столик на власному горбу, а тепер ось ще й назад, по такій спеці. Щоправда, вже з одним тільки столиком, без товару. І без грошей. Ох і галасуватиме ж бабця! І хоч сама винна, все одно буде звинувачувати в усьому Ірку! Дівча важко зітхнуло, перекинуло столик на інше плече й закрокувало далі.

На перехресті двох вуличок Ірка знову побачила темний джип. Повільно, немовби щось вишукуючи, машина котилася вздовж похилених парканів. Ірка мимохіть здивувалася: цікаво, що треба власнику цього розкішного авто тут, серед бідних хатинок балки? І враз забула про чорний джип, бо бита кам’яниста стежка круто пішла вниз, повернула й вивела Ірку прямо до хвіртки її власного подвір’я. А біля хвіртки, по-бойовому вперши руки в боки, стояла її рідна бабця.

— Ну, то й що? — поцікавилась бабця, подарувавши онуці недобрий погляд.

— Ну й нічого! — так само недобре відказала Ірка й скинула з плеча столик, що вже був їй остогид. — Тебе ж попереджали, що більше не дозволять безкоштовно торгувати на базарі! А ти що? Мене відправила? — Ірка відчула, що починає по-справжньому злитися: на наглядачку, на базарних торговок, а передусім — на бабцю, яка так холоднокровно підставила власну внучку!

— Та тому ж і послала, що предупреждали, — зовсім спокійно відповіла бабця.

Ірка навіть поперхнулася від обурення. Нічого собі заявочка!

— Шо, оте здоровило, яке там за порядком дивиться, до тебе лізло? А ти їй шо? Ну шо, шо ти їй зробила? — з жадібним зацікавленням розпитувала бабця.

Ірка здивовано витріщилася на бабцю:

— Я їй — нічого! Це вона мені, що хотіла, те й зробила. Столик перекинула, усі помідори зіпсувала, а яйця в друзки! І сказала, щоб більше ані твого, ані мого духу на базарі не було!

На обличчі бабці, немов у дзеркалі, теж з’явився подив:

— Яйця побилися? Помідорчики? І ти дозволила? Та нашо ж я тебе посилала?

— Не знаю я, навіщо ти мене посилала! — закричала Ірка.

— Так шо ж, ти й не продала нічого, значить? І грошей не принесла? — так само здивовано спитала бабця, дивлячись на порожній мішок з-під товару.

— Та що б я продала, ну що?! Кажу ж тобі, тітка та… з базару, усе побила, порозкидала…

— Ой, лишенько! — тихо заскиглила бабця. — Яєчка мої, помідорчики! Попропадало все! Та шо ж це в мене за дитина така! Та ніякого ж з цієї дитини пуття! Та шо ж ти, бісова дівко, не могла ту гадину спинити? Не могла з нею чогось зробити такого, шоб вона більше до нас не приставала?

Ірка важко зітхнула. Он воно що! Ось чому бабця відправила її на базар! Вона хотіла… Дівчинці аж млосно зробилося. А ще б трохи, і так-таки й вийшло б. За лічені секунди грізна базарна наглядачка могла обернутися на жужика без голови! От бабця, дурепа жадібна! Ірка з ненавистю витріщилась на неї. Готова з онучки зробити вбивцю, аби тільки за місце не платити! Ірка відчула, як хвиля гнівного жару підіймається з глибини її душі, і швиденько заплющила очі. А то, чого доброго, і сама бабуся зараз запросто може без голови залишитись.

Дивлячись кудись убік, Ірка рівним голосом сказала:

— Єдине, що можна зробити, це заплатити за місце.

— Заплатити? — заверещала бабця. — От розумна дитина, шоб тобі! А з чого платити? Полуниця весною була? Не було полуниці! Усі грядки чорні, попалені, не росте там більш нічого, може, і не виросте вже ніколи… Чия це робота, га? — І так само, як базарна тітка, бабуся тицьнула пальцем Ірці під носа.

Ірка знову відвела очі. Ну, припустімо, то робота не зовсім Ірчина. Але ж за нею справді ганялася рука, що випалювала все підряд зеленим чаклунським вогнем. І тікала Ірка якраз по полуничних грядках. Тепер там справді була тільки чорна вигоріла пляма. А полуниць, надійного джерела прибутків, більше нема й не буде.

— Город увесь піском та камінням засипало… — вела далі бабця. — Це хто зробив?

На городі розвалилися піщаний і земляний велетні, що їх на Ірку з Тетянкою нацькували конкуруючі відьми. І тут уже бабця зовсім не має рації!

— Прибрали ми на городі, прибрали! — закричала Ірка. — Он він, чистий, жодної тобі піщинки! Ти сама після того на базар молоду картоплю мішками тягала! Бурячки, помідорчики! Раніше за всіх, ще сезон не почався!

Та й справді, вранці після битви увесь город було завалено не тільки піском і землею, але й свіжими молодими овочами, що достигли в тілі земляного велетня, після того, як Ірка вихлюпнула на нього борщ. Задоволена бабця тоді непогано заробила. Зараз вона теж на мить замовкла, не знаючи, що відповісти.

— Так ти думаєш, що нам тих грошей на все життя хвате? — знову взялася за своє бабця. — З такими втратами? Грошей не заробила, товар зіпсувала… — зненацька їй спала на гадку іще одна річ, — помідорчики побилися, а кабачата шо ж? Не могла зібрать?

Ірка уявила, як під поглядами торговок, що гигочуть із неї, вона плазує по брудному асфальту — збирає кабачки, — і їй стало кепсько.

— Може, тобі ще й пакетик із битими яйцями принести? — крізь зуби процідило уперте дівча.

— А й принесла б, не бариня! Яєшню б підсмажили! Ні, ну що це за дитина така, мені, старій женщині, на бідну голову! Самі збитки через неї!

— Ну то вижени мене, і квит! — закричала Ірка.

У горлі їй застряг клубок образи. Та що вона бабці — курка, мало яєчок несе?

— Вижени! А бабці старій самій по хазяйству! От бісове дівча! На все згодне, аби тільки не робити! — відразу підхопила бабця. — Підлога не метена, по двору мотлох валяється, а вона сидить собі! — бабуся зиркнула на Ірку, котра стояла біля хвіртки й уточнила: — стоїть! Ручки наманікюрені склала й стоїть!

Ірка швидко сховала руки за спину. Учора вона піввечора вбила на свій манікюр: кожен ніготь пофарбувала темно-синім лаком й тонкою гелевою ручкою намалювала японські ієрогліфи. Ірці здавалося, що вийшло не згірше, аніж у різних там дорогих салонах, і дуже пишалася своїм манікюром. Але бабці цього, звичайно, не зрозуміти!

— Ану давай стіл до сараю, — бабця кивнула на столик. — І до роботи! Не вмієш товар берегти, так хоч який лад наведи! А потім гайда на город! Ручки свої наманікюрені берегла, половину жуків на помідорах позалишала, он вони знов і повзають, — пирхаючи, як злий їжак, бабуся круто розвернулася й попрямувала через двір до будинку.

Ірка в розпачі кинула столик, потім нахилилася, аби підняти його із землі… Аж раптом позаду залунав легкий шурхіт шин. Ірка озирнулась. Підстрибуючи на розбитій стежинці, чорний джип сунув прямо на неї. Здригнувшись від несподіванки, Ірка відступила до хвіртки. Темна громада спинилася, повністю перекриваючи вихід із провулка. Водійське скло опустилося вниз… Ірка знову відступила…

Із глибини салону почувся роздратований чоловічий голос:

— Дівчинко, а де тут живе… — раптом голос змовк, і з салону висунувся дебелий чолов’яга років тридцяти п’яти. — Опа, я тебе впізнав! Саме ти мені й потрібна! — скрикнув він.

Ірка перевела подих, і полегшення в її душі миттю змінилося на невдоволення. Вона теж упізнала свого співрозмовника.

Чоловік тим часом виліз із машини й скривився: після прохолодного салону серпнева спека немовби оглушила його. Він спинився перед Іркою, явно чекаючи, що дівча запросить його до будинку.

Ірка приречено зітхнула. Хоч гість і непроханий, але ж не тримати його на порозі.

— Проходьте, — знехотя процідила вона, — он туди, на лавочку під яблунею, — і посторонилася, пропускаючи до будинку бізнесмена Іващенка, якого відьма-початківець Ірка Хортиця вже одного разу ледь була не зжила зі світу.

Розділ 3 Відьми вроздріб і оптом

Ірка тихенько зазирнула до будинку. Зазвичай бабця не дуже придивлялася, хто приходить до Ірки в гості. Але дорослого дядечка на дорогезному джипові могла й засікти, і тоді вже запитань не обберешся. Але здається, на цей раз Ірці пощастило. Бабуся, ще й досі важко дихаючи після ранкового скандалу, стояла посеред вітальні й гнівно шурхотіла сторінками телепрограми. Нарешті вибір було зроблено і, продовжуючи обурено сопіти, вона плюхнулась у крісло. Клацнув пульт, розкішна красуня посеред такої ж розкішної кімнати театрально заламала руки й закричала щось про неземну любов. На бабусиному обличчі нарешті з’явився спокій.

Ірка задоволено кивнула. Усе, можна вважати, що бабці немає вдома. Тепер не те що на джипі, а на танкові можна приїздити — вона все одно не помітить. Дівчинка знехотя потяглася до столика під яблунею, де, витираючи піт широкою картатою хусткою, сидів бізнесмен Іващенко.

— Що, зранку красу наводила? — зиркнувши на Ірку, спитав бізнесмен.

— Яку ще красу? — отетеріла Ірка.

— Та біля очей лишилося, — ніяково гмукнув Іващенко. — Яєчна маска, чи що? Моя дівчина їх теж робить.

Ірка відколупала з повіка плівку присохлого білка.

— Авжеж, маска, — похмуро буркнула вона. — Косметична. Яйце з розчавленим помідором і цілим кабачком. Накладається на базарі.

— А чому на базарі? — не зрозумів Іващенко.

— Там від фруктових випарів повітря для шкіри дуже корисне, — люб’язно пояснила Ірка. — Так своїй дівчині й перекажіть.

— Моя дівчина на базар не ходить, ми хатню робітницю маємо, — відповів Іващенко, остаточно розгубившись.

— Нічого, заради краси можна й сходити. Нехай стане посеред базару, яйцем і помідором намажеться, а кабачком розітреться…

Ірка почала дратуватися. Хатня робітниця в них, бачте! Він що, сюди приперся про хатню робітницю розповідати?

— Ага. Ну так, — невиразно пробелькотів Іващенко і змовк, нерішуче зиркаючи на непривітну господарку. Ніяково посмикав краватку, немовби та його душила. Поводив пальцем по погано обтесаному краю стола.

Ірка мовчала, зовсім не збираючись допомагати бізнесмену. І більше б за все її влаштував варіант, якби гість забрався з її садка, так і не зважившись на розмову.

Але Іващенко недарма був великим бізнесменом. Набравши повні груди повітря, як перед стрибком із вишки, він випалив:

— У мене є компаньйон. Тобто був компаньйон.

Ірка знизала плечима. Ні, він не про хатню робітницю прийшов розповідати, схоже, він вирішив познайомити Ірку з усім своїм сімейством. Ось уже й до компаньйона дійшло, скоро про собак із кішками розповідатиме.

— Отже, недавно мій компаньйон зник. Утік. І прихопив із собою дуже велику суму. Величезні гроші, ти собі навіть не уявляєш які! А найголовніше те, що це не наші з ним гроші. Це гроші наших партнерів. Вони нам бабки під один проект дали. А тепер, сама розумієш, ані проекту, ані грошей, самі лише неприємності.

— Зверніться до міліції,— без жодного інтересу буркнула Ірка. Розмова викликала в неї дедалі більший подив.

В Іващенка смикнулися куточки рота: він чи то посміхнувся, чи то скорчив гримасу.

— Ні, в міліцію не можна, — пробелькотів він і швидко заспокоїв Ірку: — Ти не хвилюйся, я до тих ментів уже приватно звертався. На мене один дуже крутий майор працював.

— А я, взагалі-то, й не хвилююся, — відповіла Ірка.

— Та все одно дарма, — не слухаючи її, вів далі Іващенко. — Я й свою службу безпеки залучив, і до цих, що шпигунів ловлять, ходив, і комп’ютерних хакерів наймав, аби вони трансфери по банках відслідковували… Усі з мене гроші взяли, а потім руками розводять. Кажуть: жодних слідів! Коротше, для мене — повний кінець світу, хоч бери та вішайся! — Іващенко зсунув краватку на бік, немов і справді збирався повіситись прямо тут, на Ірчиній яблуні.— Саме тут я й згадав про тебе! Дав своїм хлопцям завдання… Вони, звісно, лаялися: ні ім’я, ні прізвища, ні тобі фотографії, тільки опис та приблизний вік… Але нічого: побігали, пометушилися, і бачиш — знайшли тебе, Ірко Хортице.

— І навіщо ж я вам знадобилась? — Ірка витріщилася на Іващенка з таким самим подивом, як нещодавно на бабусю.

Бізнесмен ніяково відвів очі вбік, поворушив губами, немовби куштуючи несказані слова на смак, і нарешті випалив:

— Я знаю, що ти відьма!

— Чого це ви лаєтесь? — ображено скривила губи Ірка. — А ще дорослий, називається!

Але тепер, коли найголовніше було вже сказано, Іващенко позбувся своєї розгубленості й перейшов до справи.

— Не мороч мені голову, дівчинко, — з тихою зміїною пестливістю прошипів він. — З пам’яттю в мене все гаразд і з мізками так само. Думаєш, я не пригадую, як ти на мітлі літала?

— На рогачі,— набурмошено виправила його Ірка.

— Для мене це несуттєво, — відмахнувся Іващенко. — А ще я пригадую, як ти обернула одну пані на копицю сіна!

— Це не я! — знову запротестувала Ірка. — Вона сама! Я просто не дала їй перевтілитися назад! А відьом не буває, ви ж самі тоді сказали!

— Несподіванка… Потрясіння… Шок, — відчеканив Іващенко. — Але пізніше в мене був час усе добре обмізкувати. І я зрозумів: ніхто, крім відьми, не міг таке виробляти! А знаєш, що ще? Я пригадав вашу розмову в провулку й проаналізував її… Замовляння там усілякі, чарівні слова, вийнятий слід. І ще ця моя хвороба незрозуміла, яку жоден лікар ніколи не бачив. І здається мені, що це ти намагалася мене вбити! Чаклунством! Правда? — бізнесмен пильно глянув дівчиськові в очі.

Ірка почала ніяково вовтузитися на лавочці. Відчуття провини за ледь не скоєне вбивство повернулося до неї з подвійною силою. А й справді, жив собі чоловік нормально, доки вона його слід не вийняла й замовляння не наклала. Гадала, що всього-на-всього тренується, а виявилося — ледь до могили чоловіка не довела.

— Але ж я вас потім урятувала! — спробувала виправдатись Ірка.

— Якби не зачарувала, і рятувати б не довелося! — заявив Іващенко.

Ірці його заперечення видалося цілком резонним.

— Я не спеціально, мене обдурили! — уже ледь не плачучи, виправдовувалася відьмочка.

— Отже, все-таки ти! — задоволено кивнув Іващенко.

Напружений вираз миттю зник із його обличчя, а на губах з’явилася посмішка. Він відкинувся на дерев’яну спинку лавочки й почав уважно вивчати Ірку. Так мисливець розглядає безпомічну здобич, вирішуючи: відразу з неї шапку зробити чи в клітці потримати — аби відгодувати трішки.

А Ірка раптом відчула, як під цим пильним поглядом вона поволі починає скаженіти. Тихе-тихе, поки ще нікому, окрім неї самої, не чутне гарчання заклекотіло в горлі. А краватка на шиї Іващенка почала невблаганно надити її погляд. Раптом вона уявила, як одним стрибком перелітає через стіл і її ікла впиваються в горло цього самовпевненого нахаби, який думає, що це він тут мисливець! І як він заборсається, задихаючись у її хватці! О, хто-хто, а вона вже точно не попсує шкіри!..

Раптом зі світу зникли всі фарби, залишилась тільки разюча чіткість чорного й білого, а злякане дівча міцно замружило очі.

Лють зникла, немовби її змило з душі. Ірка із острахом розплющила одне око. Усе було, як і раніше. Світ знову сповнявся квітами, а одною-єдиною чорно-білою плямою був Іващенко в його білій сорочці й чорній краватці, котрий так само продовжував сидіти навпроти Ірки.

Ірка похитала головою. Це ж треба, які дурниці в голову лізуть! Ікла, хватка, шкіра…

— Якась я агресивна сьогодні. На сонці перегрілася, чи що? — ледь чутно пробелькотіла Ірка.

— Ти там не бурчи, ти слухай мене, дівчинко, — цілком заволодівши ситуацією, кинув Іващенко. — Адже ти вбивця! — Він звів долоню, спиняючи Ірку, котра аж скочила з місця. — Так, так, така маленька мила дівчинка, і при цьому справжня убивця! А я — твоя жертва! — Цієї миті він був схожий на кого завгодно, але зовсім не на жертву. — Ти переді мною дуже сильно завинила, правда? І доведеться тобі цю провину спокутувати. По-моєму, так буде правильно.

— Ну й чого вам треба? — похмуро спитала Ірка. Усе, що говорив Іващенко, страшенно їй не подобалось, але в його словах усе-таки була якась справедливість.

— А ти сама не здогадуєшся? — Іващенко навалився на стіл, зазираючи Ірці в очі.— Мені треба всього-на-всього повернути гроші, які викрав мій компаньйон.

— Та де ж я вашого компаньйона знайду?! — обурилася Ірка.

— Компаньйона — не обов’язково, мене цікавлять тільки гроші,— уточнив Іващенко.

— Я не вмію шукати. Ані компаньйонів, ані грошей. Я ж не мент! — усе ще пручалася Ірка.

— Мента я вже наймав, — нагадав Іващенко, — тепер мені потрібна відьма. А ти комизишся, не хочеш провину спокутувати. Яке ж ти негарне дівча. Прямо-таки безсовісне. Гаразд, не домовились по-нормальному, спробуємо інакше. Цікаво, тобі сподобається, якщо всі навколо дізнаються, хто ти насправді? Твої друзі, однокласники? Сусіди? Гадаєш, їм приємно буде жити поруч із відьмою? Та ж вони всі свої неприємності звалять на тебе! Ще й спалять, як у старовину, — Іващенко зловісно посміхнувся.

Нажахана Ірка зіщулилася на лавочці. У її збудженій уяві раптом постала темна ніч і юрба зі смолоскипами, а попереду чомусь та сама тітка, котра вигнала її сьогодні з базару. І вона веде натовп прямо до будинку, де за щільно зачиненими віконницями причаїлися вона й бабця.

Цієї миті кущі смородини розсунулися, і з них вилізла бабця.

— А чого ви мені тут дитину лякаєте? — звично взявши руки в боки, спитала вона. — То шо, ваша дитина, шо ви її лякаєте? Ідіть до своїх і лякайте, а мою не трогайте!

— У мене нема своїх дітей, шановна, — почав був Іващенко, але бабця відразу ж учепилася в його слова, як мисливський пес у свою здобич.

— Воно й видно, шо нема! Приїхав сюди, думає, як на «Мерседесі», то все можна! Ану геть звідси! — і бабця замахнулася на Іващенка кухонною ганчіркою.

Бізнесмен підстрибнув, перехопив ганчірку, що летіла прямісінько йому в пику…

Бабця відразу ж видала крик не згірший за пароплавну сирену:

— Рятуйте! Стару женщину кривдять! Міліція! Рятуйте!

— Ану тихо! Та хто ж вас чіпає?! — Іващенко випустив хвіст засаленої матерії, але було вже пізно.

— Відійшов швидко від бабці! Ірко, ти ціла? — спитав дзвінкий хлоп’ячий голос.

Іващенко озирнувся. На нього насувався хлопчак років одинадцяти. Звичайний собі хлопчак у майці, джинсах і зношених кросівках. Ось тільки на поясі в нього висів важкий сталевий клинок, а в руках він тримав туго напнутий лук, гостра стріла якого була спрямована Іващенкові точнісінько межи очі. У бізнесмена навіть перенісся почало свербіти. Те, що лук і меч були далеко не іграшкові, і те, як вправно хлопчак ними володіє, Іващенко пам’ятав ще з їхньої першої зустрічі. Бізнесмен злякано позадкував.

Кущі знову розсунулися, і з них вилізло ще одне дівча: світловолосе й пухкеньке.

— Як у вас тут людно, — із кривою посмішечкою пробелькотів Іващенко.

— Я, мабуть, задню хвіртку не зачинила, — немовби вибачаючись, відповіла Ірка.

— Зачинила, зачинила. Просто я її замовлянням відкрила, — сказала Тетянка й злизала краплинку крові з пальця.

Незважаючи на всю напруженість ситуації, Ірка мимохіть прикипіла поглядом до цього пальця. Не могла не прикипіти. Бо Тетянчин ніготь був розписаний трьома кольорами: неяскраво, непомітно, але водночас напрочуд красиво. Мабуть, мама брала Тетянку із собою до салону. Ірка зрозуміла, що її саморобна творчість не йде в жодні порівняння з роботою професіонала. Ну що за день — прикрість за прикрістю!

— Я визирнула з нашого вікна, а над твоїм будинком прямо темна хмара висить. Зрозуміло, щось сталося. То я й примчала сюди, — вела далі Тетянка.

— А я її побачив і за нею! — докинув Богдан.

— Міг би й не перейматися! — презирливо процідила Тетянка.

Тим часом Іващенко так витріщився на дівча, що навіть забув про націлену в нього стрілу.

— І ти теж відьма? — посміхнувся бізнесмен.

— Припустімо, — зовсім незворушно відповіла Тетянка й наостанку лизнула палець іще раз. — А що, про мене ви теж усім розкажете? Друзям, сусідам?..

— Можу й розказати, — буркнув Іващенко.

Йому явно щось не подобалося в Тетянчиних словах. Мабуть, тон. Занадто легковажний, до того ж із виразним єхидством.

— Звісно, можете, — покірно погодилась Тетянка й одразу ж зміряла Іващенка глузливим поглядом. — Ви тільки заждіть хвильку, я зараз повернуся. — І відьмочка пірнула в двері будинку.

Буквально за хвилину вона з’явилася з купою старих газет, які витягла з коридорної шафи, куди їх складала Ірчина бабця. Тетянка кинула газети на столик, недбало перетрусила й вибрала аркуш:

— Отже, кажете, усі дізнаються, що ми з Іркою відьми, — замислено повторила вона. — Спалять, кажете. — Вона провела пальцем уздовж рядка газетних оголошень. — А що тут у нас? Ага, знахарка Марта зніме пристріт, наведе причину. Ось іще, матінка Пелагея, біла відьма. Ну, не в тому сенсі, що не негритянка, а в сенсі, що зла не робить. Маг Ібрагім — знавець чорної, білої та японської магій. Жовтої, мабуть. Ну, то про що ви зібралися розповідати, га, Володимире Георгійовичу? — поцікавилась Тетянка, миттю згадавши ім’я та по батькові бізнесмена.

— Оці всі, з газет — несправжні! — відчуваючи, що втрачає ґрунт під ногами, перейшов був Іващенко в наступ. — А ви на мітлах літаєте!

— Та невже? — вдавано здивувалась Тетянка. — Ану підіть, розкажіть комусь. Знаєте, що завтра ваші бізнес-партнери говоритимуть? — І, копіюючи чоловічий голос, вона пробасила: — «Чули, Іващенко дівчаток на мітлах бачив!» — «А хлопчаків із ріжками й вилами ще нема? Нічого, скоро й вони будуть».

Бізнесмен аж почервонів.

— Між іншим, твоя подружка мені дещо завинила! Вона мене вбити намагалася!

— Це ви їй винні! Вона вам життя врятувала! — обурилась Тетянка.

— Де про це написано? Де свідки? — гмукнув бізнесмен.

— А де написано, що вона намагалася вас убити? Докази, протокол? — знизала плечима Тетянка.

Бізнесмен трохи помовчав, переварюючи свою поразку:

— А ще кажуть, що діти — милі й добрі створіння, — нарешті зітхнув він.

— А ще кажуть, що ми наївні й довірливі й що нас легко обдурити, — відбивалася Тетянка.

— То мені не треба шукати його зниклі гроші? — миттю пожвавішала Ірка, із вдячною посмішкою поглядаючи на Тетянку.

Але посмішка відразу ж зникла з її обличчя, оскільки подруга раптом видала щось зовсім несподіване:

— Може, й треба. Якщо, звісно, пан Іващенко перестане вдавати із себе дурника й почне говорити по-діловому, — Тетянка зручно всілася за столик під яблунею, мимохідь кинувши в бік бабусі: — Там, здається, новий серіал починається. Мама каже, що цікавий.

— Та я знаю! — буркнула бабця. Відтоді, як від Таньчиного дотику запрацював відключений за несплату телефон, бабця боялася злити подружку Ірки. А раптом безкоштовний зв’язок зникне? — А він без мене Яринку не скривдить? — з підозрою зиркнувши на Іващенка, поцікавилась вона.

— У жодному разі,— твердо запевнила Тетянка. — Володимир Георгійович зараз із нами трохи погомонить і поїде. Правда ж, Володимире Георгійовичу?.

Іващенко ствердно кивнув, як заворожений.

Невпевнено озираючись, бабуся рушила назад до будинку.

— Компоту, пане Іващенко? Вишневого, сливового, яблучного? — поцікавилась Тетянка тоном, яким бізнесмени в серіалах запитують у своїх партнерів: «Вам чаю, кави?».

— Вишневий, — обрав бізнесмен, і Тетянка сказала через плече:

— Вишневий, будь ласка.

Ірка не відразу зрозуміла, що подруга звертається саме до неї.

Ледь стримавши обурене: «Я тобі не секретарка!» — Ірка звелася й набурмошено відповіла:

— Вишневого нема, увесь видудлили.

— Тоді сливовий, — погодилась Тетянка. — Та ви сідайте, Володимире Георгійовичу. Поговоримо. А ти лук прибери, — кинула Богданові,— а то ще пан Іващенко скаже, що ми його змусили угоду підписати. Під дулом пістолета.

— Чому під дулом? — перепитав Богдан, зиркнувши на свій лук, який не мав ніякого дула.

— Ну, якщо він скаже, що змусили під стрілою лука, буде, як з історією про відьом. Засміють.

Коли Ірка повернулася з льоху з компотом (налила з банки в глечик, поставила на тацю, поруч чотири склянки — усе як у найкращих закладах), переговори були якраз у розпалі. Тетянка недбалим жестом звеліла Ірці наповнити склянки. Ірка стисла зуби, але сваритися не стала, бо розуміла — зараз не час.

— Тільки, будь ласка, не треба вдруге мати нас за лохів. Звісно ж, ви оплатите всі видатки, любий Володимире Георгійовичу, куди ж ви подінетесь. Адже це ви до нас прийшли, а не ми до вас, — з нудотною люб’язністю цідила Тетянка, бавлячись компотом у склянці.— А зараз поговорімо про оплату!

— Та я в жодному разі не маю вас за лохів, люба Тетяно… е-е…

— Миколаївно, — поважним рухом схилила голову Тетянка.

— Люба Тетяно Миколаївно! — трохи глузливо сказав Іващенко. Потім затнувся і вже іншим тоном поцікавився: — Миколаївно? А ваш батько, часом, нерухомістю не торгує?

— Торгує, і не часом, — відрізала Тетянка.

Іващенко трохи помовчав, а потім спитав:

— Багато чув про нього. І скільки ж ви хочете отримати?

— Гадаю, двадцять відсотків від викраденої суми буде достатньо, — трохи збліднувши від власної нахабності, видала Тетянка.

Іващенко похлинувся компотом.

— Скільки-скільки? Та ви що, з глузду з’їхали? Двадцять відсотків? Від п’ятдесяти мільйонів доларів?

Ірці перехопило подих, Богдан широко розплющив очі, а Тетянка судорожно здригнулася. Ірка подумала, що подруга теж похлинеться компотом, як Іващенко, але та тільки мовчки відставила склянку вбік.

— Ви хоч головою думаєте?! — продовжував лютувати Іващенко. — Отак із доброго дива віддати десять лимонів? А що я партнерам скажу, куди бакси поділися? Даю піввідсотка й ні цента більше!

— Якщо ми ваші гроші не знайдемо, вам і решти сорока мільйонів не бачити, — майже машинально відбивалася Тетянка. — Гаразд, Господь із вами, якщо ви такий жаднюга. Три! Три відсотки!

— Нуль сімдесят п’ять!

— Два!

— Добре! — закричав Іващенко. — Один, і все, все! П’ятсот тисяч я знайду, як компенсувати, але це моє останнє слово!

Тетянка коротко кивнула і, вирвавши з блокнота аркушик, почала писати.

— І що, ми будемо завіряти це в нотаріуса? — кисло поцікавився Іващенко, читаючи текст угоди.

— А навіщо нам нотаріус? — здивувалась Тетянка.

Швидким рухом відібравши в Богдана стрілу, вона потяглася до руки Іващенка. Бізнесмен різко скрикнув і здивовано витріщився на свій закривавлений палець. Тетянка притулила його палець до паперу.

— Подивимось, як ви насмілитесь порушити таку угоду, — сказало дівча й спробувало посміхнутись якомога зловісніше.

Схоже, її посмішка і власний кривавий відбиток на білому аркуші справили на Іващенка неабияке враження. Бізнесмен зблід.

— То що, виходить, завтра я чекаю на вас у мене в офісі? — спитав він, встаючи з-за столу.

— Чекайте-чекайте, — муркнула йому Тетянка, дмухаючи на папір, аби просушити кривавий відбиток.

Бізнесмен зблід іще дужче й майже підтюпцем рушив до хвіртки.

— Ну ні фіга собі! — видихнув Богдан, котрий похмуро мовчав під час переговорів. — Начебто така тиха, боягузлива, у школі всього боїться… А тут диви, як мужика розкрутила!

— До чого тут школа, — пирхнула Тетянка. — Це бізнес! — Вона помахала текстом угоди. — Ти хоч розумієш… Ні, ти нічого не розумієш! — Вона повернулася до Ірки: — А ти хоч розумієш, як нам пощастило?

— Не знаю. Я цього Іващенка взагалі вже випровадити хотіла, — невпевнено промимрила Ірка. — А вийшло якесь чаклунство по найму. Якось мене це все… напружує.

— Цікаво! — ображено мовила Тетянка. — А для кого я тут стараюся? Чаклунство по найму, бачте, її напружує! А що ти взагалі зі своїм чаклунством збираєшся робити? Для друзів ворожити на великі святки? Так вибач, твої друзі й самі у ворожінні непогано січуть! — На Таньчиних губах промайнула самовдоволена посмішка. — Ми ж не шахраюємо, як оці ось, з газети, ми пропонуємо справжнісінькі чари, без дурнів!

— Гроші якісь… шалені! — майже жалісно мовила Ірка. — Навіть уявити важко. Півмільйона доларів на трьох!

Тетянка зиркнула на Богдана й скорчила гримаску:

— А я ще сказала, без дурнів! Вибач, Богданчику, про тебе геть забула. Не розумію, чого ми ще й із ним маємо ділитися, по-моєму, від нього жодної користі. Ну добре вже, якщо ти так кажеш, хай буде на трьох. А якщо на трьох, то не такі це вже й шалені гроші.— Вона витягла з кишені калькулятор, швидко пробігла пальцями по клавішах. — На кожного виходить по сто шістдесят шість тисяч шістсот шістдесят шість. — Тетянка раптом спохмурніла. — Шістсот шістдесят шість? Погане число. Диявольське.

— О, я ж казав, що вона страшенна боягузка, усього боїться, навіть баксів, — гмукнув Богдан. — Можеш мені свою частку віддати. Мені добре, і в тебе щасливе число — нуль.

У відповідь Тетянка мовчки скрутила дулю.

— Ну-ну, без відьмацьких штучок, — погрожуючи, помахав мечем Богдан. Його очі відразу затяглись мрійним туманом. — Ти, Ірко, будинок заново відбудуєш, а то ця руїна незабаром на вас із бабцею впаде. Я батькові машину куплю. Подорожувати будемо.

— За кордон, — підхопила Тетянка. — І до твоєї Німеччини поїдемо, обов’язково, чуєш, Ірко? І зможемо там скільки завгодно жити, доки ти… Узагалі, скільки треба буде.

— І бабця перестане гарчати, що від мене лише шкода, — переймаючись загальним настроєм, пробелькотіла Ірка. І раптом струснула волоссям, повертаючись до тями. — Чуєте, а хто знає, як ми ці гроші збираємось заробити? Хтось уміє шукати викрадені бакси?

Відповіддю їй була тільки мертва тиша.

Розділ 4 Карти, гроші, дві таємниці

— Г-му-у, — видала Тетянка, розглядаючи Богдана, що вилазив із маршрутки. — Я завжди знала, що він псих, але не думала, що до такої міри…

Пасажири маршрутки сахалися на всі боки і з острахом ховали ноги, коли, чіпляючись за крісла мечем, що висів на поясі, Богдан пробирався до виходу.

Заїхавши кінцем лука по низькому даху мікроавтобуса, хлопчак, нарешті, вивалився назовні. Прямо під ноги відьмочкам, що вже чекали на нього.

— Ну що, ходімо? — життєрадісно запропонував Богдан, киваючи на довжелезний, обсаджений стриженими кущами шлях, наприкінці якого вимальовувався парадний вхід до корпорації пана Іващенка.

— Ходімо! — так само життєрадісно відповіла Тетянка. — Ми — туди, — вона кивнула на вхід, — а ти — додому.

— Чому це раптом? — образився Богдан.

— Тому що в пристойні установи з мечами не пускають. Такі от забобони, — єхидно пояснила Тетянка.

— Не зрозумів! — обурився Богдан. — Я що, маю йти на ворожу територію неозброєним?

Тетянка страдницьки простогнала.

— Ну годі вже, — рішуче відрізала Ірка. — Мені ваші суперечки обридли гірше за гірку редьку…

— Та ти за все життя жодного разу редьки не їла, тим паче гіркої… — миттю завелася Тетянка.

— Годі, я сказала! — гаркнула Ірка. — Ти,— вона тицьнула пальцем на Богдана, — думати маєш, куди свої залізяки можна чіпляти, а куди не можна! А ти… — Ірчин палець уперся в Тетянку. — Припини до всього чіплятися! А то я взагалі нікуди не піду! Мені й так ця історія не подобається! І я геть не уявляю, як ми оті гроші знайдемо…

— Подумаєш, проблема, — презирливо знизала плечима Тетянка. — Фотку зниклого компаньйона візьмемо, у дзеркало глянемо — та й по всьому!

— Добре, якщо так, — із сумнівом похитала головою Ірка. — Гаразд, ходімо.

— А я? — засмучено спитав Богдан. — Мені що, і правда додому? Я ж як краще хотів… А раптом там битися доведеться.

Тетянка пирснула.

— Охоронців рубати? Чи в менеджерів стріляти? Добре, добре, мовчу, — побачивши грізно зведені Ірчині брови, Тетянка й справді замовкла.

— Залізяччя сховаємо, — хвильку поміркувавши, вирішила Ірка, — біля входу, в кущах.

— Та ти що! — вигукнув Богдан. — Їх же будь-який пацан миттю стирить!

— Який пацан? Тут солідна корпорація! — завелася у відповідь Тетянка. — Дорослі серйозні люди, і жодному, чуєш, ти, недоумку, жодному з них навіть на гадку не спаде возитися із усілякими там мечами й дурними луками… Вони ділом займаються!

Ірка мало не загарчала. Її подружка осіклася.

— Ви обоє недоумки, — рівним голосом сказала Ірка. — А на меч я кину замовляння, ніхто його не візьме. Поруч пройдуть і не помітять.

— Точно? — з недовірою примружився Богдан і, дочекавшись Ірчиного ствердного кивка, важко зітхнув, погоджуючись. — Гаразд, он там, здається, нормально буде.

Обравши найгустіший кущ, Богдан почав акуратно вкладати стріли, лук, а слідом за ними й меч, у вийнятий із кишені величезний целофановий пакет з яскравим написом «Дякуємо за покупку!».

Тетянка придушено захихотіла. Кинувши на неї нищівний погляд, Богдан розгорнув купку старого листя під кущем. І нагору зненацька вилетіла величезна, чисто обгризена кістка, схоже, прикопана якимось запасливим собакою.

— Ой, яка гарна кісточка! — зненацька радісно вигукнула Ірка й потяглася до знахідки.

— Я не зрозуміла, — спиталась Тетянка, — ти що, хочеш її із собою взяти?

Ірчині пальці застигли буквально за сантиметр від кістки.

— Ні, чому ж, ти бери, бери, — вела далі Тетянка. — Тоді і цей толкієнутий може свій ножичок залишити. Так і з’явимось на прохідну: він із мечем, ти з кісточкою. Враження справимо надзвичайне. — Круто розвернувшись, дівча закрокувало до входу.

Ірка зніяковіло сховала руки за спину й здивовано зиркнула на кістку, яка валялася біля її ніг. Та й справді, вона з глузду з’їхала, чи що? Підбирати таку гидоту! Та ще й зраділа їй, немов бозна-якому скарбу.

— Та покладеш ти свій меч, чи ні?! — від надміру почуттів гаркнула Ірка на Богдана і, швидко прошепотівши над пакетом кілька слів, кинулась наздоганяти подругу.

— Е, а ми самі потім меч хоч знайдемо? — стривожено гукнув до відьмочки Богдан. — Я його більше не бачу!

— Залиш на кущі якусь приміту, — гукнула Ірка.

Тетянку, котра швидко крокувала вперед, вона наздогнала вже біля самісінького входу. А за мить поруч із ними вже був і Богдан із незадоволеною фізіономією.

— Ну як, усе гаразд? — поцікавилась Тетянка. — Гострих предметів, кісточок, черепів позбулися?

Богдан та Ірка лише засопіли у відповідь. Тетянку це задовольнило.

— Тоді ходімо! — скомандувала вона й штурхнула важкі скляні двері.

Перше, що вони побачили, — був пропускний пункт, а поруч — висока постать охоронця. От тільки в бік дітлахів охоронець не дивився, відвернувшись від входу, він гіпнотизував поглядом стіну величезного холу, що простирався за турнікетом. Від підлоги до стелі стіну було завішано маленькими татарськими й англійськими, на людський зріст, луками, короткими скіфськими клинками-акінаками, довгими кавалерійськими шаблями, кривими турецькими ятаганами, неперевершеними тонкими шпагами, прямими, вигнутими й хвилястими кинджалами… У кутку холу височіла стійка, а з неї зовсім невимушено, наче парасольки у вітальні, стирчали сокири, клевці й алебарди. І на додаток до картини два чоловіки в солідних офісних костюмах обережно вішали на вбиті в стіну гаки лицарський дворучний меч. А велика група таких самих респектабельних-костюмних панів і панянок із жадібним, зовсім дитячим захватом спостерігали, як вони це роблять. Лунко брязнувши, дворучник ліг у призначені для нього кріплення, і вся компанія, із охоронцем включно, вибухнула оплесками.

Богдан розвернувся до Тетянки й витріщився на неї пронизливо-злісним поглядом:

— Кажеш, солідна корпорація? Дорослі серйозні люди, з мечами не граються?

Його голос привернув увагу охоронця, і той моментально розвернувся:

— Діти, ви що тут робите? Ану геть звідси, вам тут не місце!

— Це до мене! — один із чоловіків, котрі вішали меч, покинув милуватися дворучником, і друзі впізнали в ньому Іващенка.

Охоронець ледь помітно знизав плечима й відсунув турнікет убік. Ірка та її друзі рушили до Іващенка, а добрий десяток очей уважно й насторожено спостерігав за ними. Про дворучник усі миттю забули, тепер компанія намагалася збагнути, що могло знадобитися генеральному директору від трійці звичайнісіньких дітлахів.

Іващенко, схоже, й сам зрозумів, що треба бодай щось пояснити співробітникам:

— Це… е-е… наші нові кур’єри. На літо, — пробелькотів він.

— Кур’єри? — миттю пожвавилася висока сухорлява пані. — Але навіщо? Ви незадоволені нашою кур’єрською службою, Володимире Георгійовичу?

інші службовці негайно відсахнулися подалі від пані.

— Я всім задоволений, Ірино Петрівно, абсолютно всім, — швидко запевнив її Іващенко. — Вважайте, що це… експеримент. Підтримаємо трудове виховання, дамо дітям заробити, туди-сюди… Зараз я з ними переговорю…

— Навіщо ж вам самому?.. Таке несуттєве питання. Я зрозуміла ваші вказівки й усе залагоджу… — одним довгим плавним кроком Ірина Петрівна підійшла до Богдана й навіть спробувала взяти його за руку.

Відпрацьованим рухом Богдан відступив, ухилився… Пальці дами схопили порожнечу, а Іващенко вже поспішав на допомогу.

— Ні, ні, я сам, зрештою, це імідж компанії, наші взаємини із суспільством, участь у формуванні молодого покоління… — забелькотів бізнесмен, намагаючись спрямувати друзів кудись у бік коридору. Але на шляху в нього відразу ж стала інша пані, молода й елегантна.

— Іміджем зазвичай займається мій відділок. Ми розчарували вас, Володимире Георгійовичу? — майже зі сльозами в голосі прошепотіла вона, а решта службовців на всяк випадок зробили ще невеличкий крок убік, аби відійти на безпечну відстань від тієї, хто насмілився розчарувати генерального.

— Ви мене просто зачарували, Агато Станіславівно! Тобто я всім задоволений! Дайте ж нам пройти! Я буду в себе в кабінеті! Нікого до мене не пускати!

Розштовхуючи всіх плечем, Іващенко провів друзів крізь юрбу й погнав їх уздовж коридору до солідних дверей із табличкою «Генеральний директор». При цьому він увесь час зацьковано озирався, немовби боявся, що ще якийсь голова відділку кинеться за ними слідом і спробує відібрати в нього Ірку. З острахом зиркнувши на власну секретарку, він пропустив дітей до кабінету, на всяк випадок іще раз із підозрою оглянув приймальню й зачинив за собою двері — наче люк підводного човна задраїв.

— Ну все, — полегшено зітхнув Іващенко, — давайте!

— Що давати? — перепитала Ірка.

— Ну, як що! Це… — і він почав жестикулювати руками, ніби зображуючи рухи чаклуна.

Ірка важко зітхнула й із докором зиркнула на Тетянку.

— А чого ти на мене дивишся? Я йому нічого такого не обіцяла, — миттю огризнулася Тетянка й обернулася до Іващенка. — Ви що, гадаєте, як прийшли відьми, — то ваш зниклий компаньйон тут-таки з-під землі й вискочить? Ще й із валізою баксів у руках. Вам тут що, рок-концерт?

Іващенко з розпачем глянув на Тетянку. Здається, він і справді розраховував, що негідник-компаньйон ось-ось постане перед ним.

— Як ти розмовляєш із дорослою людиною? — буркнув він. — І взагалі, ми бізнесмени, а не гангстери з кіно! Бакси у валізах не тримаємо. Тим більше, таку суму.

— А де ж ви їх тримаєте? — швидко спитала Ірка. — Звідки ваш компаньйон їх викрав? Як? Коли? І що пощастило знайти тому міліцейському майорові, що на вас працював?

— Давайте, давайте, розказуйте, — підбадьорила Іващенка Тетянка й плюхнулась у крісло біля столу.

— Та мені вже набридло розповідати! Службі безпеки розповідав, ментам розповідав, комп’ютерникам теж! А толку жодного! — роздратовано кинув Іващенко. — Звідси він їх викрав! — І він тицьнув на комп’ютер.

Тетянка й Богдан запитально глянули на бізнесмена, а Ірка раптом засунула руку до кишені джинсів і витягла… дуже стару, замащену колоду карт. Не надто вмілими рухами почала їх тасувати. Тетянці, що пильно придивлялася до прямокутників карт, здалося, що звідкись здалеку долинув запах багаття, тихе кінське іржання, гомін безлічі голосів й бренькнула гітарна струна… І все стихло. Тільки туди-сюди ходили карти в Ірчиних руках.

Схоже, це подіяло на Іващенка заспокійливо. Голосно зітхнувши, він примостився за столом.

— Гроші, звісно ж, у нас були в банку, а ні в якій не валізі,— почав бізнесмен.

На мить йому здалося, що в руках у чорноволосого дівчиська зовсім не колода, а туга пачка доларів. Одним рухом юна відьма подала йому колоду, пропонуючи зсунути горішню карту. Іващенко із острахом простягнув палець, і видиво зникло. Лишилися звичайні карти, хоча й дуже старі, майже антикварні, зі складним, химерним малюнком.

— Я теж люблю старовинні речі. Збираю, — пожвавішавши, почав вихвалятися Іващенко. — Зброю в холі бачили? Усе справжнє! Між іншим, найбільша колекція антикварної зброї в країні! З усього світу приїздять подивитися!

— А мені можна? — миттю спитав Богдан.

— Ну звісно! — пообіцяв Іващенко, що неабияк пишався своєю колекцією. — Вигідна справа ці старі речі: з кожним роком вони стають ще старіші, а що старіші — то дорожчі. Та мені вони й просто так подобаються! Хочеш, твої карти теж куплю? — зненацька запропонував Іващенко, гадаючи, що Ірка має зрадіти з такої щедрості.

Відьмочка звела на бізнесмена круглі від подиву очі. Той осікся й засовався на місці.

— Авжеж, пробач. Дурницю бовкнув, — пробелькотів він. — Отже, гроші нам партнери дали. Один — мільйонер, за кордоном живе, другий — узагалі,— Іващенко притишив голос, — з уряду, а третій… — голос генерального директора став майже нечутним, він навіть роззирнувся, немовби боявся, що його підслуховують. — Третій гірший за всіх. Тобто кращий. Не знаю, звідки в нього гроші, і знати не хочу.

Ірка кивнула і, тихо прошепотівши: «Що є, що було, що буде…», — віялом викинула на стіл три перші карти, трьох тузів: червового, бубнового й темного пікового.

— Коротко кажучи, не дай Боже цій трійці не догодити! Я й раніше весь час боявся: а раптом проект зірветься й прибуток буде менший за обіцяний… А тепер і поготів ночами не сплю! — бізнесмен безнадійно махнув рукою. — Компаньйону моєму що, він собі змився, а я з нашими партнерами сам на сам лишився. Якщо вони дізнаються про це раніше, ніж я поверну гроші… — Іващенко навіть не договорив.

Ірка знову кивнула й навіть глянула на бізнесмена зі співчуттям. Пікова сімка поруч із червовим королем самого Іващенка обіцяла Володимиру Георгійовичу смерть. Щоправда, червова дев’ятка, яка була поруч, означала лише можливість, а не неминучість. У бізнесмена все ще залишався шанс.

— А як він украв гроші?

Іващенко посміхнувся.

— Просто кудись переказав, і все! За допомогою програми «Клієнт-Банк» — прямий зв’язок із банком через комп’ютер. За ідеєю, ця програма могла бути тільки в моєму комп’ютері й у головного бухгалтера, а виявилося, що в нього вона теж є. Доступ до рахунку ми з ним закрили на комп’ютерний шифр, код поділили навпіл — половину знав я, а половину він.

Ірка трохи розгубилася, не зовсім розуміючи, як поєднати карти, що відкрилися, із сучасними комп’ютерними технологіями. Але Іващенко, схоже, казав правду.

— Та, ви, я бачу, один одному страшенно довіряли, — мовив тим часом Богдан.

— Але Володимир Георгійович перестав довіряти своєму компаньйонові,— викладаючи чергове карточне віяло, сказала Ірка. — Десь рік тому? Два?

Іващенко глянув на неї обережно і з повагою.

— Якщо точно, то півтора. Розумієте, він колись, ще дуже давно, тут директором був. Підприємство зовсім збанкрутувало, і я його викупив. А йому запропонував стати компаньйоном. Молодшим, — уточнив генеральний. — Бізнес я роблю: партнери, проекти, замовлення, збут… А він начебто за саму компанію відповідає. І ось якось так вийшло, що дуже вже багато чого почало від нього залежати. Менеджерів я набирав, а бухгалтерію він під себе взяв. Та ще й посадив там усіх своїх родичів. Заміна комп’ютерів, системні оператори — теж він. Охорону контролював. Навіть собак сторожових сам, особисто, тренував! Говорив, мовляв, подобається йому.

— А у вас тут ще й собаки? — наморщила носика Ірка.

Собак вона останнім часом недолюблювала, надто вже неприємні спогади були з ними пов’язані. Та й Ірчиному коту собаки теж були не до вподоби.

— От такі здоровенні! На ніч на територію випускаємо, — підтвердив Іващенко. — Злющі — жах! Надійні охоронці, нікого не пропустять. От тільки мене вони теж чужинцем вважають. Якось ближче до ночі за паперами в офіс повернувся, а їх уже встигли випустити. То його собайли мене до стінки притисли й тримали так до самісінького ранку! Ще й досі, як згадаю, мене аж трусить всього, — поскаржився він. — Саме тієї ночі я й подумав, що, може, я тут кручуся цілими днями, провертаю бізнес, а сам у свого компаньйона під повним контролем? Захоче — відпустить, захоче — схопить… Не знаю, чи розумієте ви, про що я, — перебив Іващенко сам себе й уважно глянув на дітлахів, прикидаючи, чи здатні діти розібратися в його заплутаних бізнес-взаєминах.

— Ваш компаньйон дуже втомився, — сказала Ірка, вивчаючи карти, що відкрились. — Він гадав, що крутиться цілісінькими днями, а ви тільки те й робите, що їздите по місту, та в чужих офісах каву п’єте. Коли півроку тому ви розповіли йому про новий проект, він вирішив, що з нього годі. Він має забезпечити собі багате й спокійне життя.

— Нічого собі! Та він хоч розуміє?.. Ця кава мені до кінця дня вже з вух ллється!! Голова розколюється й кола перед очима!!! — обурено закричав Іващенко.

— Як же він міг переказати гроші? — урвала бізнесмена Тетянка. — Для цього він мав знати весь код, а не тільки свою половину.

— Не знаю, — швидко відповів Іващенко, — навіть не здогадуюсь.

З колоди випала карта й спланувала згори на вже відкриті. Пікова дама глузливо посміхалася.

— Володимире Георгійовичу, — постукуючи по ній пальцем, спитала Ірка, — ви просто так брешете, чи перевіряєте мене?

— А тебе мама не вчила, що дорослі не брешуть? — огризнувся був Іващенко.

— Володимире Георгійовичу! — суворо крикнула на бізнесмена Ірка й помахала картою в нього перед носом.

Коли б Іващенко тільки знав, як Ірка не любить згадок про свою матінку, що давним-давно від них утекла!

Незрозуміло, чого бізнесмен злякався дужче: Ірчиного тону чи лиховісного виразу обличчя намальованої пікової дами. Але він здався.

— Коли на рахунок надійшли гроші,— знехотя вичавив він із себе, — компаньйон запропонував це відзначити. Я ж узагалі не п’яниця! А тут і випив зовсім трішки, а все відразу наче в тумані стало. Здається, він мене про щось запитував. А я йому відповідав.

— Зрозуміло, самі код і розповіли, — по-дорослому зітхнув Богдан.

— Уранці компаньйон зник. Мент, якого я наймав, з’ясував, що він викликав таксі до аеропорту. А далі немов розчинився. Полетіти — не полетів, ми все ретельно перевірили, усіх розпитали, фотографію показували. І з вокзалу він теж не їхав.

— А може, його просто не знайшли? — припустив Богдан.

— Майор у мене — професіонал, у нього прямо чуття! — трохи образився Іващенко. — Якщо він каже, що не їхав, отже, не їхав. Як звідси рано-вранці злиняв…

— А куди він увечері їздив? — урвала його Ірка.

— Коли ввечері?

— Ну як же! Ось вранішня доріжка, — Ірка торкнулася карти, — а ось іще одна — вечірня. Та ще й до себе додому.

— Не знаю, — розгублено пробелькотів Іващенко. — До себе додому? Виходить, він і додому заїжджав? А хатня робітниця каже, що його не було. Вона допізна чекала, а він так і не повернувся. Значить, збрехала! — Несподівано обличчя Іващенка зробилося веселим і хижим. — Треба буде з нею ще раз поговорити.

Примовляючи: «Чим усе скінчиться, на чому серце заспокоїться…», — Ірка викинула останнє віяло з карт.

— Що там, що? — нетерпляче спитав Іващенко, жадібно придивляючись до карт, що випали.

— Таємниця, загадка, — пояснило дівча, показуючи зовсім білу, чисту карту. — А за нею джокер — шахрай, ошуканець.

— Мій компаньйон, — задоволено кивнув Іващенко.

— І ще… — Ірка зняла дві верхні карти, відкриваючи третю, останню, теж чисту. — Ще одна таємниця! — здивовано зойкнула вона.

— І що це означає? — поцікавився Іващенко.

— Тільки те, що, окрім таємниці ваших грошей, тут є ще одна таємниця, — здивовано придивляючись до карт, які відкрилися, знизала плечима Ірка.

— Мене не цікавлять інші таємниці! — схопився на ноги Іващенко й нервово пройшовся по кабінету. — Ці ваші карти — усе це дурня! Таємниці вони, бачте, показують! А розгадувати їх хто буде? От якби вони сказали, де мій компаньйон ховається. Чи краще відразу — де гроші!

— Ви фотографію його принесіть, — буркнула Тетянка, витрушуючи із сумки кругле пласке дзеркало. — От і дізнаємося все.

Іващенко потягнувся до кнопки селектора, збираючись викликати секретарку. Але Ірка кинула на нього виразний погляд, і бізнесмен вийшов з кабінету сам. Друзі залишилися на самоті.

— А це ще що таке? — спитала Тетянка, спостерігаючи, як Ірка знову викладає на Іващенковому столі пасьянс і стурбовано хитає головою, оцінюючи розклад, який випав.

У відповідь дівча лиш знизало плечима.

— У підвалі знайшла. Разом із зошитом, в якому були докладні пояснення: яка карта що означає і як читати комбінації. Щоправда, не завжди виходить, — сказала вона, вивчаючи розкладені на столі карти й у розпачі змішала колоду.

— Ми твій підвал уже сто разів перетрусили. Не було там ніяких карт! І зошита не було!

— Раніше не було, а тепер є,— байдуже мовила Ірка. — І почерк у зошиті той самий, що й у книзі із замовляннями. Тобто небіжчиці-бабусі, Єлизавети Григорівни.

— Суперова була пані, твоя бабуся, — замріяно відказала Тетянка. — Цікаво, що ще перегодом з’явиться у твоєму підвалі?

Проте Ірка зовсім не поділяла ентузіазму подруги. Зрештою, коли з усіх твоїх родичів залишилася тільки стара скандалістка-бабця, мама змилася від тебе в Німеччину, про батька взагалі нічого невідомо, його мати, твоя друга бабуся, яка начебто померла, періодично подає містичні сигнали та ще й готує для Ірки якусь загадкову місію, від якої втаємничені люди радять тікати, немов від вогню… Отож, за такої ситуації ти не станеш сильно радіти, знайшовши у своєму відьмацькому підвалі зовсім новий, але явно магічний предмет. Однак і відмовитись від нього теж не зможеш.

Ірка зиркнула на колоду в своїй руці.

Іващенко влетів до кабінету, розмахуючи фотографією.

— Знайшов! А я вже злякався, що всі майору віддав!

Він тріумфально шльопнув фотографією об стіл перед Іркою. Іващенка та його компаньйона сфотографували на якомусь офіційному заході: обидва сиділи за довгим столом, перед ними лежали папки з документами, у руках були ручки. Ірка спинилася на обличчі зниклого. Літній темноволосий чоловік, доволі міцний, навіть спортивний. Високе, із залисинами чоло, розумні очі. Усе це справляло б приємне враження, якби не надто повні губи, незадоволена зморшка біля них і вираз вічної образи на обличчі.

— Здається, що йому весь світ заборгував. Сто карбованців по копійці,— із осудом прокоментувала Тетянка, яка теж уважно розглядала зниклого партнера Іващенка.

— Ти будеш шукати? — зненацька спитала Ірка.

— Я? Я гадала, ти сама… — злякано відсахнулася Тетянка, але відразу ж себе опанувала. — А чому б і ні? Можу й я! — войовничо заявила вона й грізно зиркнула на Богдана, що скривився.

— А я що? Я нічого!: Я мовчу! — знизав плечима хлопчак і очікувально витріщився на Тетянку.

Дівча пирснуло, взяло дзеркало й урочисто поставило його на стіл перед собою. Нервово відкашлялося. Спробувало якомога величніше покласти руки на раму, але дзеркала виявилося не таким уже й великим, тож нічого особливо помпезного не вийшло, лиш пальці зісковзнули з вузького обідка. Богдан єхидно захихотів. Ірка миттю штурхонула гидотного хлопчиська кулаком у бік.

Тетянчина спина здригнулася, але дівчина не озирнулась. Вона цілком зосередилась на прозорій дзеркальній поверхні й зашепотіла замовляння. По дзеркалу пішли легкі хвильки. Кілька секунд відьмочка зосереджено придивлялася до зображення, а потім роздратованим жестом змахнула його зі скла і… знову почала белькотати. Дзеркало знову спалахнуло, показуючи картинку. Але Тетянка знову залишилась незадоволеною. Вона ще міцніше вчепилась у пластикову рамку й так завзято прикипіла до скла поглядом, неначе хотіла побачити щось, що перебувало далі, аж за самим зображенням. Піт стікав по її обличчю, вона все бубоніла й бубоніла замовляння, голосніше й голосніше, нахилялася до скла все ближче й ближче… і раптом, розлючено зойкнувши, відсунула дзеркало геть!

— Що?! — схопилася налякана Ірка.

— Нічого! — гаркнула роздратована Тетянка. — Абсолютно ні-чо-го! Стінка!

— Яка ще стінка? — сторопіла від подиву Ірка.

— Фарбована. Пастель, — неймовірним зусиллям опановуючи себе, відказала Тетянка. — Об’єкт сидить біля стіни. І дивиться на таку саму стіну. І все! Годі зрозуміти, де він, а про його плани взагалі можна не мріяти!

— Знаменита відьма Тетянка побачила стінку! Неабияке досягнення! — знущально пирснув Богдан. — Нічого ти не вмієш!

— Ну, дечого я все-таки навчилася! — Тетянка загрозливо розвернулася до Богдана. Її очі палали темними болотяними вогнями.

Усіма забутий Іващенко голосно відкашлявся.

— Хоч відьми, хоч не відьми, а зв’яжися з дітьми — пошкодуєш! Ви будете працювати чи стосунки свої з’ясовувати? — і він очікувально глянув на Ірку.

— Давай, Ірко, покажи, що значить клас, — попрохав Богдан, про всяк випадок, відступаючи подалі від Тетянки.

Ірка гнівно піджала губи. Схоже, Богдан, не заспокоїться, доки не посвариться з її подругою! Але Тетянка, здається, зовсім не збиралась ображатися. Навпаки, вона підштовхнула Ірку до дзеркала.

— З толкієнутим я потім розберуся, — прошипіла вона. — У мене не виходить, давай сама! Найнялися — треба відпрацьовувати.

— Казала ж я, не треба було в це вплутуватися, — так само тихо буркнула Ірка й схопилася за дзеркало.

Машинально прошепотівши давно знайомі слова замовляння, вона глянула на скло. Похитала головою. Придивилася знову, і її брови здивовано поповзли догори.

— Ну що, що ти там бачиш? — нетерпляче спитав Іващенко.

Ірка ще хвилину мовчки розглядала картину, що постала перед нею, і нарешті звела на бізнесмена очі.

— Нічого, — рівним голосом відказала вона. — Стінка. Фарбована.

Розділ 5 Кігті геть від Сисадміна

Обличчя Іващенка зробилося кислим, немовби він оцту ковтнув.

— І що тепер? — у розпачі спитав бізнесмен.

— З першого разу може й не вийти! Адже справа серйозна! — намагаючись приховати розчарування й невпевненість за авторитетним тоном, заявила Тетянка. — Треба освоїтися, розібратися в усьому, гарно подумати…

— Ага, мені всі так казали: і служба безпеки, і мент, і хакери. А тепер і ви, — вкрай невдоволено буркнув Іващенко. — Усі ви тільки гроші тягнете, а знайти нікого не можете.

— Ми від вас поки що жодної копійки не отримали! — обурилась Тетянка. — Якщо вас ваші менти-хакери підвели, нічого на нас усе звалювати! Ми вам не якісь там, ми справжні відьми! Ось ми зараз…

— Додому підемо, — урвала її Ірка й рішуче звелася. — Дуже шкода, що не змогли вам допомогти, Володимире Георгійовичу.

— Але ми зможемо, ми спробуємо! — запротестувала Тетянка.

Ірка розлючено зиркнула на подружку.

— Із дзеркалом не вийшло — значить, усе. Від самого початку вся ця витівка була повною фігнею. Годі вже!

— Що значить годі? — втрутився в розмову Іващенко. Вираз його обличчя змінювався з кожною секундою. Тетянчине виправдовування він слухав із набурмошеною міною — давай-давай, умовляй мене, а я послухаю. Але варто було Ірці заявити, що вони йдуть, як набурмошеність змінилася на розгубленість упереміш зі злістю. Він кинув на відьмочку розгніваний погляд. — А куди це ви зібралися? Трішечки щось не вийшло, то ви відразу в кущі?! Ви мені допомогти обіцяли! Навіть угоду свою чаклунську склали! Будьте ласкаві тепер виконувати!

— Але ж ви бачите — у нас нічого не вийшло, — раптом заявила Тетянка, і голос у неї був лагідний-лагідний, улесливий-улесливий. — Ірка має рацію! Нам не варто більше марнувати ваш час, тим паче, якщо ви вважаєте, що ми тягнемо ваші гроші… А між іншим, миттєвого результату ніхто й не обіцяв. Сам до нас прийшов, і сам не довіряє — так неможливо працювати… — Ображено пробелькотівши собі під носа, Тетянка попрямувала до виходу.

— Стійте! — гаркнув Іващенко. — Гаразд, усе: ви маєте рацію, а я ні. Я з відьмами раніше не працював і як у вас усе заведено — не знаю. Готовий довіритися професіоналам. Тим більше, що іншого виходу в мене все одно немає,— безнадійно визнав він. — Робіть те, що вважаєте за потрібне. Але робіть, заради Бога робіть щось, інакше я пропав! Ви освоїтися хотіли? Давайте я вам корпорацію покажу!

Тетянка похитала головою.

— Непогано було б, але це якось дивно виглядатиме. Ви ж самі сказали, що наймаєте нас кур’єрами. А голова корпорації не може особисто влаштовувати екскурсію для якихось там кур’єрів.

Іващенко замислено кивнув:

— А хто може? Начальникам відділків вас довіряти теж не можна, ви тоді не мої бабки шукатимете, а від їхніх запитань відбиватиметеся, — і тут його обличчя посвітлішало. — Я знаю, хто буде екскурсоводом! Він усе одно байдики б’є! І зі запитаннями теж не чіплятиметься, він такий пофігіст — йому ні до чого діла немає.— Іващенко схопився за внутрішній телефон, набрав номер. Послухав довгі гудки в слухавці й роздратовано гепнув нею об важіль. — Вічно десь вештається!

Генеральний директор зірвався з місця й вилетів до приймальні. Друзі почули його невдоволений голос — бізнесмен давав секретарці вказівки.

Задоволена Тетянка хоробро клацнула пальцями.

— Молодець, Ірко! Якби я його стала вмовляти, він би нас точно виставив. Або б платню зрізав. А як ти піти зібралася, то відразу: працюйте-працюйте! Класно ти його розкрутила!

— Я нікого не збиралася розкручувати! — процідила Ірка крізь зуби. — Я не хочу тут освоюватися! І працювати теж не збираюся! Мені від самого початку вся ця затія не подобається, а тепер — тим паче! Раніше ми хоч на дзеркало розраховувати могли, а тепер? Сидить цей самий компаньйон біля стінки, а де ця стінка, ми що, знаємо? Адже ніяких прикмет, ніяких пізнавальних знаків, нічого! Як ми її будемо шукати?

— У ході справи вирішимо! — бадьоро відказала Тетянка. — Не відмовлятися ж від таких бабок через якусь там одну невдачу!

— Якраз відмовлятися й треба! — завелася Ірка. — Не знаємо, як зробити справу, то хоч не будемо людині голову задурювати! Це принаймні чесно! Коротше, ти як хочеш, а ми з Богданом пішли! — Вона зиркнула на хлопчака.

Ну ось, настав і його зоряний час, з’явилася можливість поставити Тетянку на місце. Але Богдан повівся дуже дивно. Покрутився в кріслі, зітхнув, а на його обличчі промайнув вираз найсправжнісінького страждання. Нарешті він насилу вичавив:

— Не піду. Я з нею залишуся, — і хлопчак зиркнув на Тетянку із неприхованою відразою. Зустрів сповнений подиву Тетянчин погляд, демонстративно повернувся й миттю напав на Ірку: — Я ось слухаю вас і взагалі нічого не розумію! Здається, що ти тут донька мільйонера, а не вона! Тетянка взагалі б могла сидіти, задерши ніжки, і ні фіга не робити! Їй і так усе коханий татусь принесе на тарілочці. А вона — нічого, теж, як нормальна людина, сама заробляти хоче. А ти змалечку працюєш, а поводишся, як розпещене дитятко. І пальцем поворухнути не хочеш. Я, щоб ти знала, не дитина мільйонера, як дехто, мені батьки райське життя не забезпечили…

— Та твої батьки заради тебе що завгодно зроблять! — спробувала оборонятися приголомшена Ірка.

— Так! — скрикнув Богдан. — І я заради них, може, теж хочу! Щоб їм легше було!

— Ти для батьків, а я для кого? — уже майже жалібно перепитала Ірка.

— Сама вирішуй! — відрізав Богдан. — А то тільки скиглиш, себе жалієш, а робити — нічого не робиш.

— Не наїжджай на неї! — втрутилася Тетянка.

Від несподіваної підтримки дівчина провалилася в ступор і знову поквапилася зчепитися з Богданом. Так було звичніше.

Ірка насупилася. Чудово! Богдан із Тетян кою, виходить, — бджілки-трудівниці, їм є, заради кого грошики заробляти. А їй, зрозуміло, ні для кого! Нікого в неї немає! От хіба що Тетянка й Богдан.

І бабця останнім часом щось покахикувати стала, її б до санаторію, але ж путівки такі дорогі… Ірка зітхнула. Ну добре, ця парочка твердо вирішила заробити, а от хто із них знає, як реально знайти бабки Іващенка?

Двері вкотре прочинилися — повернувся Іващенко. А за ним ліниво, нога за ногу, сунув хлопчак. Ірка придивилася уважніше. Ні, хлопчаком його вже не назвеш. Але й молодим чоловіком теж називати зарано. Так, серединка на половинку, не дитина й не дорослий, щось незрозуміле, вбране в потерті джинси й синю джинсову сорочку.

— Ось, — сказав директор. — Знайомтеся. Це Серьога. Він вас скрізь поводить, — Іващенко озирнувся до свого супутника. — Дітлахам треба як слід оглянути територію. — Він осікся й одразу ж квапливо пояснив: — Кур’єри мають добре знати компанію. Аби розуміти, куди папери відносити.

Тим часом Серьога недбало перекинув жуйку від щоки до щоки й зарозуміло прочавкав:

— Я вам що, нянька Віка? — він намагався говорити басом, але голос постійно зривався на тонкий фальцет. — У мене й своя робота є!

— Бачив я твою роботу: кульку по екрану ганяєш. Хоч би гру якусь крутішу обрав, дурню, — відрізав Іващенко. — Роби, що кажуть, або геть звідси. Додому, до матусі. Ви з ним не панькайтесь, — з довірою звернувся він до Ірки, — а буде заважати — женіть геть. Можете заходити, куди заманеться. Я вам зараз дам універсальний ключ, він усі двері в компанії відмикає. — Директор поліз до сейфу й витяг звідти пластикову картку. — З ним навіть зовнішній турнікет розблокувати можна. Щоправда, охорона все одно зупинить, вони там день і ніч чергують.

— А навіщо нам ключ? Ми й без ключа… — Тетянка зарозуміло задерла голову, але Ірка відразу ж тицьнула її кулаком у спину, і подруга осіклася. Секунду подумала й, погоджуючись, кивнула: — Правильно, нам потрібен ключ. Для конспірації,— прошепотіла вона Ірці.

Та важко зітхнула. Не награлася ще Тетянка, будь-яке замовляння — радість, навіть на відкриття замків, яке доводиться на власній крові робити. Нічого, ось поколе собі пальці до живого м’яса — перестане від ключів відмовлятися. Ірка взяла пластиковий прямокутничок.

— Усі двері відмикає? А у вашого компаньйона такий був? — тихо спитала вона Іващенка.

— Аякже. Один у нього, один у мене, а це третій, запасний.

— Добре, годі тут базікати, — процідив Серьога і, човгаючи розтоптаними літніми туфлями, посунув до дверей. — Ходімо.

Друзі рушили за ним і пройшли в коридор, повз секретарку, що вся аж згорала від цікавості. Потім Ірка нерішуче спинилася. Юна відьма зовсім не уявляла, що робити далі. Вона категорично не вірила, що можна ось так от узяти й заробити шалену суму в півмільйона доларів. Але друзі твердо вирішили не відмовлятися від грошей, та й самій Ірці не хотілося відчувати себе матусиною донечкою, що все життя чекає, як гроші самі собою впадуть їй на голову. Вона роззирнулася навсібіч, розгублено прикидаючи, що тут, у цій корпорації, могло б допомогти їм у пошуках зниклих мільйонів.

— Значить так, Серього… — почала вона.

— Для кого Серьога, а для вас, дрібното, шановний Сергій Петрович, — відрізав пацан.

— Цікаво, ким шанований? — миттю обурився Богдан.

— Кого-кого, а тебе я вже точно навчу мене поважати. Гадаєте, якщо генеральний наказав, то я, дорослий дядько, дозволю різним там дітлахам собою командувати?! — грізно прогарчав Серьога. Точніше спробував прогарчати, бо голос у нього знову зірвався й останню фразу він майже провищав. Як цуценя, якому наступили на лапу.

Тетянка захихотіла:

— Тобі скільки років, дорослий дядьку? У десятому класі, мабуть? Або до одинадцятого перейшов?

— Я студент! — ображено схопився Серьога. — Перший курс! — І вже тихіше додав: — Вступив цього року… Тут у комп’ютерному відділку підробляю, молодшим програмістом, між іншим! Нав’язалися на мою голову, то слухайтесь! Швиденько розбилися на пари…

— Усі троє? — невинно поцікавилась Тетянка. Ірка відчула, що починає заводитись. Серьожині амбіції були зовсім недоречними й невчасними, а тут іще й Тетянка вирішила поприколюватись. До того ж, саме тоді, коли треба думати, як виконати замовлення Іващенка. Якщо вже вони за це взялися.

Серьога тим часом так розізлився, що аж щоки роздулися, обертаючи його на цілком сучасного, у джинсах і майці, сеньйора Помідора.

— Розумувати вдома будеш, — гаркнув він до Тетянки. — Я сказав, пошикувалися! — Він трохи подумав і додав: — Потилиця до потилиці. Чого стала, шикуйся за ним! — І він штурхнув Тетянку, змушуючи її стати за Богданом. — А тобі що, особливе запрошення потрібне? — звернувся він до Ірки. — Марш на своє місце! А ключ сюди давай, це тобі не іграшка!

Ірчине обурення сягнуло межі. Усе пасувало одне до одного: обіцяні величезні гроші, які не стільки вабили, скільки лякали її, чаклунське розслідування, що до нього не зрозуміло, з якого боку підступитися, і від якого її друзі аж ніяк не хотіли відмовлятись. А тут іще бозна-звідки взявся цей першокласник, тобто першокурсник, та ще й командувати намагається! Набрид!

Саме цієї миті Серьога, розуміючи, що Ірка не поспішає віддавати йому універсальний ключ, простягнув руку, збираючись просто-напросто витягти пластиковий прямокутник у дівчиська з кишені.

Ірчині очі знову перестали розрізняти кольори, немовби в ній, як у телевізорі, відключився тумблер кольоровості й залишились тільки білий і чорний кольори. Проте весь навколишній світ набув незвичайної виразності — Ірка бачила кожну найдрібнішу цяточку на стіні, кожну вибоїнку в підлозі. Тисячі нових, раніше ніколи не чутих звуків заполонили її слух, а рухи набули неймовірної швидкості. Їй здавалося, що Серьожина рука рухається невимовно повільно. Проте хвиля шаленого гніву охопила її майже миттєво, сповняючи рот клейкою гіркою слиною.

— Ти що, здурів? Будеш у мене по кишенях лазити? — гаркнула Ірка.

Обома руками вона з усієї сили штовхнула Серьогу до стінки. Відразу ж відскочила, побоюючись опору: він хоч і придуркуватий, але все-таки доволі великий. Ірка так і лишилася стояти, обома руками притиснувши невдаху-програміста до пластикової панелі коридору. Повільно поставивши передню лапу на горло людині, вона з цікавістю слухала, як та захрипіла. У Серьоги під кадиком з’явилася доволі велика, дуже красива крапля, вона наливалася, немов ягода соком, і нарешті, зірвавшись, скотилася вниз, у ямочку ключиці, й розпливлася по футболці.

Кров… — якось немов не про себе, а про когось чужого, подумав Серьога й опустив очі вниз, де велика лапа, впиваючись пазурами, повільно занурювалася в людське горло. Між іншим, у його горло.

Обличчя Серьоги, яке в Ірчиному некольоровому світі й так виглядало блідим, зблідло ще дужче й набуло трупного відтінку. Очі були розплющені так широко, немовби хотіли вистрибнути з очниць, подалі від цього нестерпного видовища. Губи заплямкали. Серьога хотів закричати, але не міг. Не мав голосу.

Що могло його так налякати? Ірка зиркнула на свою руку — і отетеріла. Бо зрозуміла — що! Відьма відчула, як під тонкою Серьожиною шкірою злякано тріпотить жилка. Та й сама тремтить, так само злякано. На мить у неї промайнула надія, що ці ось пазурі, зовсім не її рука, а чиясь чужа, чия завгодно, аби тільки не її! Але надія була марною. Кожен кіготь був прикрашений малюнком в японському стилі, зроблений гелевою ручкою.

— Ти… Пусти… Пусти!!! — голос нарешті повернувся до Серьоги, він відчайдушно загорлав і смикнувся, ледь не розпоровши собі горлянку об Ірчині кігті.

На щастя молодшого програміста, дівчинка встигла розтиснути пальці. Її наманікюрені кігті зблиснули в білуватому світлі коридорних ламп. Відьма сховала руки за спину…

Тремтячи, Серьога відскочив геть, наштовхнувся на Богдана… Хлопчак миттю штурхнув його на Тетянку.

— Таки справді здурів! Ти чого стрибаєш?!! — гаркнула Тетянка, коли очманілий від страху хлопець сліпо наткнувся на неї. І злякано змовкла.

Шия й підборіддя студента були немов у червоній хустці. Тонка ниточка крові сповзла на груди й ковзнула за комір сорочки…

— Я помираю! Я стікаю кров’ю! — прохрипів Серьога, хапаючись руками за горло.

— Не свисти! — наказала Тетянка.

Владною рукою вона взяла Серьогу за підборіддя й підняла йому голову. При цьому старанно робила вигляд, що не чує, як Ірка гарячково белькоче замовляння, аби спинити кров.

Тетянка провела долонею по його шиї. Хлопець у нестямі заверещав. А отетеріла відьмочка побачила, як на Серьожиному горлі швидко зникають чотири рівні довгі подряпини — неначе слід від удару лапи великого хижака.

— Ну, чого ти репетуєш? — старанно зберігаючи байдужо-презирливий тон, процідила Тетянка. — Нічого немає!

— Як це нічого немає?! Та вона мені ледве горло не розірвала! Це все вона! Вона зробила! У неї… У неї пазурі! — тремтячий Серьожин палець тицьнув на Ірку.

— Що ти верзеш?! — Тетянка рішуче обійшла переляканого програміста. — Ну й де? — долаючи Ірчин опір, вона взяла подругу за руку.

Прикусивши губу, Ірка насилу стрималася, аби не закричати. Зараз її подруга побачить, зараз…

— Де ті пазурі? Я тебе питаю, чокнутий! — процідила Тетянка.

Ірка мимохіть зиркнула на свою руку. Жодних пазурів не було! Звичайні нігті, ось навіть на великому пальці лак уже трішки зліз. Знайомий гелевий малюнок. Ой, а лак-то синій! Вона знову бачила кольори. І божевільний калейдоскоп нових звуків стих, немовби в її голові щільно зачинилися двері, залишивши за собою незвичні шуми й шерехи.

— Так, годі! То нас шикує, то корчить із себе ідіота! — напалася Тетянка на Серьогу. — Сам, мабуть, прищик роздер, коли голився!

— Нічого я не роздер, — відбивався Серьога. — Я ще не голюся!

Тетянчина фізіономія стала єхидною.

— То ти ще манюня? А як розкомандувався! Багато про себе думаєш! Роби, що тобі шеф наказав, а то миттю звідси вилетиш! Хочеш перевірити?

— Але в неї справді були пазурі,— жалібно мовив Серьога.

Усі дорослі понти крутого співробітника крутої компанії миттю з нього вивітрилися. Зараз він нагадував нажахану дитину й час від часу із острахом позирав на Ірчині руки.

— Якщо вже пазурі, то пильнуй, аби я тебе не розірвала, — відрізала Тетянка — Іди давай!

Невпевнено, шкопиртаючи на рівному місці, Серьога рушив уздовж коридору. Друзі попрямували за ним.

— Що це було? — прошепотіла Тетянка, коли Ірка порівнялася з нею. — Морок навела?

Ірка лише мовчки похитала головою. Її ще й досі трусило від пережитого жаху. Вона б і сама хотіла знати, що з нею сталося. І якщо це був морок, то як вона примудрилася замакітрити голову й самій собі?

Розділ 6 Інсталяція відьми

— Нові кур’єри. Наші нові кур’єри. Знайомляться з територією, — старанно белькотів Серьога у відповідь на зацікавлені погляди співробітників.

Вони йшли довгими коридорами, підіймалися й спускалися нескінченними сходами, зазирали в просторі світлі офіси, набиті людьми, що або справді були неймовірно заклопотані, або ж тільки старанно робили вигляд. Ірку ні на мить не полишало відчуття, що, можливо, співробітники цієї компанії справді працюють, а от їхня власна компанія — вона, Тетянка й Богдан — просто марнують час. Ну чого вони тут тиняються? Хочуть знайти утікача-компаньйона під столом у комп’ютерній залі? Або засікти його в черзі за пиріжками? Чолов’яга, певно, давно вже на Кіпрі, — а вони тут вештаються і створюють враження бурхливої діяльності.

— До конференц-зали підемо? — стомлено запитала Ірка, прочиняючи двері.

Друзі оглянули довгий стіл, ряди стільців уздовж стін. Конференц-зала була безнадійно порожня, заходити туди не було жодного сенсу.

— Добре, ходімо далі,— зітхнула відьмочка.

— Усе, — зловтішно повідомив Серьога. Він іще раз повернув, і перед друзями з’явився вже знайомий їм просторий хол, пропускний пункт і завішана колекційною зброєю стіна. — Ми обійшли увесь будинок, більше тут нема, на що дивитися! Ні, ну ще у дворі залишився вольєр із собаками…

Ірка наморщила носика.

— …і котельня, — закінчив Серьога. — Котельню дивитися будете?

— Будемо, мабуть, — невпевнено відповіла Тетянка.

Вона намагалася себе підбадьорити, хоча добре розуміла, що подорож по офісах була зовсім безглуздою справою.

— Почекає твоя котельня! — буркнув Богдан, що з вогником ув очах розглядав зброю на стіні. — Дай хоч хвилинку подивитися! — І він рішуче рушив у бік колекції.

— Агов, пацан, ти куди зібрався? — вискочив зі своєї скляної будки схвильований охоронець.

— Мені генеральний дозволив, — кинув Богдан через плече. — Можете подзвонити, перевірити.

— Ну що за діла! Мальку паршивому дозволив, а мені обіцяв руки повідривати, щойно до чогось торкнуся! — пробелькотів Серьога, заздрісно поглядаючи, як пальці Богдана повільними пестливими рухами торкаються то шабельного клинка, то пажної гарди.

— Ух ти, турецький, із двома клинками! — захоплено вигукнув хлопчисько і, не витримавши, зірвав із кріплень кинджал. З руків'я в різні боки стирчали два вигнутих леза.

— Ану поклади! Він же гострий! Без пальців залишишся! — закричав охоронець. — Це тобі не іграшка, з ним треба вміти поводитись!

— Уміти? — перепитав Богдан, і на його губах з’явилася замріяна посмішка.

Здвоєний кинджал у його пальцях розвернувся й… закрутився так швидко, що його клинки злилися, обернувшись на блискучий смертоносний пропелер. Немовби сам по собі пропелер перелетів із правої руки до лівої, а потім знову до правої. Богдан різко викинув руку вперед, і кинджал застиг, грізно наїжачившись лезами.

Серьога лише здивовано присвиснув. А охоронець уважно глянув на Богдана і, заблокувавши турнікет, теж рушив до стіни.

— А так можеш? — він зірвав зі стіни довгий мисливський ніж, і важкий клинок запурхав у нього в руках, ковзаючи між пальцями, проходячи лезом уздовж зап’ястка й впиваючись у долоню важким руків’ям.

Богдан лише посміхнувся. Його клинок злетів, закрутився й упав прямісінько в підставлену долоню, потім знову перелетів із руки в руку й хвацько закрутився навколо зап’ястка…

— А це бачив? — збуджено спитав охоронець, показуючи на дворучник. — Нове надходження! Уявляєш, шеф десь у Карпатах знайшов, він ледь не в сільському сараї валявся! Такий меч! Мабуть, якомусь польському лицарю належав, як у фільмі про Богдана Хмельницького «Вогнем і мечем»! Там іще такий пан Потбийп’ятко був, то він дворучником три голови одним махом зносив. Цим мечем можна лицаря в повному обладунку від маківки до сідла розвалити!

Пальці Богдана благоговійно зімкнулися на руків’ї:

— Мені такий навіть не підняти, — прошепотів він.

— Мені теж, — буркнув Серьога, із заздрістю поглядаючи на Богдана, що прилип до меча.

— А тобі й не треба! — відрізав охоронець. — Ти, навіть якщо й піднімеш, то сам собі ноги повідрубуєш на фіг! Тут потрібна людина, що на цьому тямить. Бачиш темні смуги вздовж клинка? — Він знову переключився на Богдана. — Це від проковування…

— Ну все, знайшли спільну мову. Тепер це надовго, — Тетянка смикнула подругу за руку. — Доки вони тут втішаються, ходімо зазирнем у компаньйонів кабінет. Без свідків.

— Навіщо? — знизала плечима Ірка. — Усе одно жодних ідей.

— У тебе жодних, а в мене — цілий вагон! Ну, принаймні одна точно є, — і, злодійкувато озирнувшись на захоплених зброєю чоловіків, Тетянка прослизнула назад до коридору. Ірці нічого не залишалося, як піти за нею.

Тетянка зупинилася біля дверей із написом «Заступник генерального директора» й засунула універсальний ключ в щілину. Замок клацнув, і дівчатка обережно зайшли досередини, а потім завмерли, прислухаючись. Десь удалині їм почувся легкий шурхіт. Чи то миша пробігла (цікаво, у них у корпорації є миші?), чи то просто протяг. Усе стихло.

— То що за ідея? — спитала Ірка.

— Вона в мене давно з’явилася, але тільки зараз як слід проклюнулась, — Тетянка взялася за голову, неначе та була величезним яйцем, а думка — пташеням — І чого ми з тобою зациклились на цьому пошуку з дзеркалом, так, наче інших замовлянь нема? Пригадуєш, у зошиті твоєї бабусі написано, що про людину можна багато чого дізнатися, якщо розпитати річ, яка йому належала!

Ірка насупилась, намагаючись згадати. А й справді, таке замовляння було, але яка з нього користь? Адже їм гроші треба знайти, а не з’ясувати, якою людиною був компаньйон. І так зрозуміло — дуже підступний типчик!

— Як же ти не розумієш! Речі знають дуже багато про людей! Не тільки про те, що вони роблять, але й про те, що вони замислили! Якщо вдало підібрати річ, таку, щоб людина нею часто користалася, можна легко дізнатися про її плани! Як пощастить — то ми з’ясуємо, де він збирався сховатися після крадіжки!

— Тоді нам потрібен його капелюх, адже він найближче до голови! — пробелькотіла Ірка. А голова в Тетянки все-таки варить, ця ідея цілком могла спрацювати!

Ірка зацікавлено роззирнулася навсібіч, думаючи, що б іще таке могло підійти для замовляння. На відміну від кабінету Іващенка, тут не було жодних антикварних штучок, усе взагалі було просто й порожньо.

Робочий стіл, незмінний комп’ютер, пластикові стелажі з папками та пара крісел. Жодних дрібничок, фотографій у рамочках, особистих речей.

— Або він усе сховав перед втечею, — гмукнула Ірка, — або ж був дуже дивною людиною.

— Нічого підходящого! — відгукнулася Тетянка. — Така класна ідея пропадає!

— Чому ж це пропадає? Однією річчю він точно часто користався, — й Ірка кивнула на цю саму річ.

— Комп’ютер? Ти пропонуєш розпитати його комп? Та ти що? Жодна відьма ніколи не намагалася поговорити з персоналкою! — схоже, Тетянка серйозно злякалася.

Ірка лише знизала плечима:

— Ну то й що? Вони не намагалися, а ми спробуємо. Нам-то точно все одно, ми з тобою це замовляння жодного разу не накладали, то яка різниця, з чого починати? Хай буде комп’ютер. Адже гроші він через комп’ютер переказав, мабуть, через оцей самий. А раптом нам пощастить побачити, куди він їх заховав? Або ж комп’ютер видасть нам новий код. Ну то що, пентаграму креслити будемо?

Покректуючи й повзаючи по підлозі з лінійкою, дівчатка за п’ять хвилин змогли накреслити рівний п’ятикутник. Крейди в столі не знайшлося, тож довелось скористатися яскраво-червоним маркером, і тепер Ірку трохи непокоїла думка, а чи не перепаде їм за зіпсований ламінат. Але замовляння треба було випробувати прямо зараз, негайно, доки сумніви не підточили їхню рішучість. Дівчатка поставили комп’ютер посередині пентаграми.

— Вмикати будемо? — спитала Тетянка.

Ірка замислилася.

— Вимкнений комп’ютер — це не комп’ютер — нарешті вирішила вона. — Будемо.

Вони встромили вилку в розетку, й обидві нерішуче застигли.

— Здається, річ потрібно взяти в руки, — пробелькотіла Ірка. — А що брати, сам комп’ютер, чи монітор? Чи просто мишку взяти?

— Найкраще триматися за з’єднальний порт, — зненацька вирішила Тетянка й тицьнула кінчиками пальців у порожній USB-порт. — А ти давай по-простому, через мишку й екран. Підстрахуєш мене.

— Може, навпаки? — засумнівалася Ірка. — Ти на комп’ютерах краще тямиш.

— Я ж і кажу, — підтвердила Тетянка. — Якщо вийде, я хоч зрозумію, що він мені розповідає. Гаразд, годі зволікати. Робити, так робити.

Ірка натиснула кнопку. Комп’ютер тихо загудів, розігріваючись. Обидві відьми схилили голови й дружно забелькотіли:

— На одвірку світленька стоїть, у тій світлоньці тисові столи, а по тих столах гарні речі лежать, а ті речі майстер робив, а ті господарю служили, господаря доглядали, за господарем підглядали…

Екран монітора засвітився. Тетянку неначе з усієї сили смикнули за руку. Вона зойкнула, їй здалося, що задня стінка комп’ютера раптом здригнулася, посунулась… і її пальці легко увійшли в порт з’єднання, немов він саме для них і був призначений; Дівча мимохіть спробувало витягти руку…

— Ірко! — чомусь пошепки гукнула вона. — Мене всередину затягло й не відпускає.

— Напис з’явився, — теж пошепки відповіла Ірка. — «Виявлено новий пристрій».

— Серйозно? — Тетянка перехилилася через монітор і зазирнула в екран. — Здуріти! — вона зиркнула на свої пальці, що буквально вросли в порт.

— Слухай, давай зупинимось! — почала благати Ірка. — Щось мені все це не подобається! Ну його до біса, Іващенка з його мільйонами!

— Його мільйони — будь ласка, а наш відсоток — це вже пробачте, — рішуче відрізала Тетянка. — Працюймо далі.

Вони схилили голови, і речитатив полився знову: «Річ добра, річ гарна, усе мені розкажи, про господаря розповіси, що я хочу знати, що бажаю слухати…».

Комп’ютер загув голосніше, і черговий напис повідомив, що «ведеться тестування нового пристрою». Тетянка знову скрикнула. Її очі лишилися широко розплющеними…

— Ірко, він мене… Він мене тестує!

Тетянка відчувала, як щось зовсім інакше, абсолютно незбагненне зазирає в її голову, як часом із вулиці можна зазирнути в прочинене вікно будинку. А потім це інакше почало гортати її, немов книгу, переглядаючи кожен рядок і щось копіюючи в себе. Одночасно в саму Тетянку почала проникати нова інформація. Але відьмочка не розуміла нічого з того, що їй повідомляв комп’ютер. Інформація пролітала мимо, оминаючи свідомість й усотуючись прямо в пам’ять.

«Потрібно встановити драйвер. Продовжити установку?»

— Тетянко, давай припинимо установку. Тобто, замовляння! — вкотре почала благати Ірка.

— Це ще для чого? Поки що немає жодних проблем, — Тетянка намагалася говорити впевнено, але голос у неї мимоволі тремтів.

— От саме й воно, що поки… — не погодилась Ірка, але подруга не дала їй доказати.

Знову перехилившись через монітор, вона просто стисла Ірчині пальці на мишці, змушуючи її натиснути клавішу. Пальці зімкнулися, стрілка курсору торкнулася кнопки «Далі».

Рамочка з довгою безбарвною смужкою розтягнулася вздовж екрана й почала поступово наливатися синім кольором, а під нею цифри відсотків повільно змінювали одна одну — почалася установка. І тоді Тетянка закричала втретє. Її дикий крик відбився від стін і вихлюпнувся в коридор.

Щось увійшло в її мозок, владно розштовхуючи на всі боки її власні спогади й думки, і по-хазяйськи влаштовуючись у її пам’яті та свідомості. А все, що споконвіку було в ній самій, сумне й радісне, страшне й смішне — її відьмацтво, вічне бажання схуднути, дружба з Іркою, сварки з Богданом, спогади про подорож з батьками на море, — усе неначе подвоїлося, створило свою копію. І ця копія полинула геть, зі страшним болем вириваючись із Тетянчиної свідомості. У її мозку розтягувалися, тоншали і з гучним скляним дзенькотом лускалися з’єднувальні ниточки. Тетянка спробувала втримати свою копію в собі, але те, що тягло її геть, виявилося сильнішим. Копія невблаганно вислизала. Тетянка відчайдушно застогнала:

— Ірко! Ірко!

— Усе, усе, я відключаю! — закричала до смерті налякана Ірка й схопилася за мишку.

Але перш ніж вона встигла клацнути по клавіші, установка раптом завершилася сама собою. Цифри перестали блимати. Комп’ютер, здається, замислився. І в Ірки від жаху перехопило подих. Посеред екрана засвітився напис: «Виявлено новий пристрій». Мишка м’яко прогнулася під Ірчиними пальцями, і дівча побачило, як її долоня повільно, неначе в болото, занурюється в пластик маніпулятора, зливається з ним, і ось уже вона всередині по самий зап’ясток…

— Та що ж це таке! — нестямно завищавши, смикнулась геть Ірка. Дріт напнувся, але мишка тримала міцно, не дозволяючи «пристрою» втекти. — Навіть миша на мене визвірилася!

Ірчин мозок відчув перший легкий дотик чогось стороннього.

Подруги закричали в два голоси.

Гучно грюкнувши об стіну, прочинилися двері.

— Ви що, подуріли?! На всю компанію галасуєте!! — гаркнув Богдан. — Ох, ні фіга собі! Ірко, а що це в тебе на руці?

— Вимкни! — закричала Ірка. — Вимкни його негайно!

— Кого? — отетеріло перепитав Богдан.

— Комп’ютер, ідіоте! Він нас зараз… заінсталює! — вигукнула Тетянка. У неї в голові стався ще один вибух нестерпного болю: її копія відірвалася від оригіналу.

— Не хочу на диск С, не хочу! — заверещала Ірка, побачивши новий напис на моніторі.

Вона почала гарячково гамселити по кнопці відключення… При кожному ударі комп’ютер тихо попискував, але… не відключався.

— Завис! — зраділа Ірка. В її очах зблиснув вогник надії… і відразу ж згас.

Комп’ютер укотре запищав, хрокнув, діловито загув і почав вимагати драйвер для нового пристрою.

Ірка бачила, як Тетянка ще раз безуспішно спробувала вирватись із полону комп’ютерного порту, а потім тихо й безнадійно заплакала. Так плаче цуценя з перебитою лапкою, що через власну дурість потрапило в капкан для величезного вовка-лобаня.

— Та зроби ж щось, Богдане!!! — несамовито закричала Ірка, знову зачувши сторонній дотик до свого мозку. Дівча відчуло, що її зараз знудить, настільки мерзенним видався їй цей обережний дотик.

Оговтавшись, Богдан стрибнув уперед. До розетки, з якої стирчав комп’ютерний дріт.

Але його стрибок спинила невидима перешкода, об яку Богдан вдарився всім тілом. Тетянка знесилено заплющила очі й упала біля комп’ютера на коліна.

— Пентаграма! — ледь чутно прохрипіла вона. — Доки діють чари… Вона нікого в себе не впустить!

Біля самісінького краю накресленого червоним маркером п’ятикутника бився в прозору стіну Богдан, щосили намагаючись дістатися до комп’ютерного шнура.

— Ось ви де! — у двері просунулася Серьогина фізіономія. Звичне роздратування й невдоволення життям на його обличчі миттю змінилося на неймовірний подив, коли він побачив на підлозі пентаграму, Тетянку, яка принишкла біля комп’ютера й Богдана, котрий щосили бився об невидиму стіну. Але подив майже враз поступився місцем переможній міні — його погляд впав на Ірку, в якої замість зап’ястка тепер була комп’ютерна мишка. — Я знав, що в неї з руками щось не те! А ви кажете, прищик!

— Ти! — прогарчав Богдан, припинивши битися об нездоланні грані пентаграми. — Саме ти мені й потрібен! Де у вас рубильник? Або щиток? Ну що-небудь — електрику в цій кімнаті вирубити! Скоріше, а то дівчатка можуть зовсім загинути!

Серьога глянув на Богдана, на дівчаток, а потім на його губах розквітла глузлива посмішка:

— Зовсім-зовсім? Ой як цікаво! — мовив він і розслаблено прихилився до одвірка. — От тільки я не зрозумію, чого б це їм гинути. Може, ти перебільшуєш, га, хлопчику? Я через твої дитячі іграшки світло відключу, а в нас це не схвалюють… Навіщо мені неприємності?

— Так, чого ти хочеш? — крізь стиснуті зуби буркнув Богдан, поглядаючи на знесилених дівчаток. Тетянка, здається, вже взагалі знепритомніла. Ірка ще намагалася боротись, але комп’ютер, що набирав обертів, не звертав на її зусилля жодної уваги.

— Ну-у… — повільно сказав Серьога. — Для початку хай вона, — він показав на Ірку, — визнає, що мене подрала, скалічила й узагалі хотіла вбити! Привселюдно! Свідків я зараз приведу…

Богдан зрозумів, що це кінець! Доки Серьога буде бігати за своїми свідками, чортова машина (Богдан ніколи не довіряв комп’ютерам!) зробить з дівчатками щось страшне! Залишався останній, екстренний спосіб! Не хоче Серьога важіль повернути — от і добре! Зрештою, мало хто може встояти проти гарного клинка! Богдан висмикнув з-за пояса дволезовий кинджал.

Подвійний клинок холодно зблиснув у Серьоги перед очима. Хлопець хрокнув, неначе вдавився. А хлопчисько з кинджалом круто розвернувся на каблуках. Стрибнув до стіни… Відточене до немислимої гостроти лезо з хрускотом увійшло в гіпсокартон і наскрізь прошило перегородку біля розетки. Немов божевільний, Богдан накинувся на стіну. Він рубав її як одержимий, ще й ще. Аж доки не побачив вузол сплетених електродротів.

— Ай!!! — коротко скрикнув хлопчак і з розмаху рубонув кабель.

Зі стіни вихопився яскравий феєрверк іскор! Ударом струму Богдана відкинуло на підлогу, а кинджал відлетів убік.

Зображення на екрані монітора неначе сплющилось, стиснуте пітьмою, і зникло. Тихе гудіння стихло. Комп’ютер згас. Із сусідніх офісів залунали обурено-розчаровані крики співробітників і надривний писк джерел безперебійного живлення.

Розділ 7 Біганина по сліду

— Добре, що в нього руків’я зі шкіряною обпліткою, — пробелькотів Богдан, зводячись. — А то б мені кінець! Уміли ж робити в старовину! — він вдячно погладив почорнілий клинок, але відразу ж відсмикнув руку. Кинджал був іще теплий.

Непритомна Тетянка лежала поруч із комп’ютером. Пальці її руки розпухли й почервоніли. Ірка замислено глянула на свою подряпану руку, уламки пластику, залишки комп'ютерної мишки… Гучно затупотівши, повз них пробіг Богдан. Ірка провела хлопця здивованим поглядом, бо той нісся прямісінько до Тетянки! Підхопивши дівча під руки, він витяг її з пентаграми, притулив до стіни й поплескав по щоках.

— Тань, Танечко, ну ти чого, га? — жалібно белькотів він.

Підхопившись, він кинувся до холодильника в кутку, витяг величезну пляшку мінералки, відкрутив кришку, обдавши шипучим струменем себе й усе навкруги, а потім почав тицяти горлечком пляшки Тетянці в губи. Вода лилася через край, намочивши Тетянчину майку. Дівча раптом сильно закашлялося й відіпхнуло пляшку геть. Та, глухо гепнувши, впала поруч. Вода забулькотіла й полилася через горлечко, підмочуючи Тетянчині джинси, аж дівчина одним стрибком схопилася на ноги:

— Для чого ти мене поливаєш, недоумку, я тобі не квіточка! — закричала вона.

— Це точно! — миттю погодився Богдан. Страдницький вираз ураз злетів із його обличчя. — Квіточки вони легкі, тендітні, не те що дехто! Я, доки тебе допер, думав, що руки пообриваються! Зад від’їла, мабуть, на цілий центнер!

— Та ти… Та я… Та я всього сорок кілограмів важу! — закричала Тетянка.

Ірка ліниво подумала, що подруга видає бажане за дійсне. Сорок кіло важить сама Ірка, а Тетянка все-таки товстіша буде. Саме тут ноги в Ірки підкосилися, і вона безсило стала рачки.

Стояти на чотирьох кінцівках виявилося напрочуд зручно. Світ набув нормальної, звичної стійкості, запаморочення минуло, зникли дзенькіт у вухах і туман перед очима. Від слабкості не залишилось жодного сліду, навпаки, м’язи налилися силою. Ірка навіть не підозрювала, що можна бути такою сильною та здоровою. Вона відчувала кожну жилочку в своєму тілі, і все це разом дарувало відчуття сили. Світ навколо став виразним і… знову безбарвним.

І саме цієї миті Серьога знову відкрив свого рота.

— Майно компанії псуєте?! — закричав він, показуючи на роздовбану стіну й заглухлий комп’ютер. — Підлогу розмалювали, воду розлили! От зараз генерального як покличу! А заодно розкажеш йому, хто тобі дозволив кинджал зі стінки зняти!

Богдан ніяково затупцяв з ноги на ногу й почервонів:

— Я б назад повісив, присягаюся! Перед відходом повісив би! Я ж із території нічого не виносив! Це тільки доки ми тут… Помилуватися.

— Службі безпеки поясниш! — зловтішно мовив Серьога. — Ну й народ! Якби дворучник підняти зміг, його б, мабуть, теж стирив!

Богдан почервонів ще дужче — схоже, гидкий молодший програміст таки мав рацію. А Ірка розлютилася. Будуть тут різні шантажисти паршиві на її друга' наїжджати!

Вона звела голову, розглядаючи Серьогу знизу вгору. Хлопець раптом злякано осікся й позадкував. А Ірка неквапом рушила до нього. Як була, на чотирьох. Зводитися на ноги в неї не було жодного бажання, зненацька виявилось, що так вона рухається швидше, прямо стелиться над підлогою. От тільки дивне поцокування трохи її бентежило — Ірка ніяк не могла зрозуміти, звідки воно долинає.

— То в чому я б мала зізналася, та ще й при свідках? — поцікавилась вона, зупиняючись навпроти Серьоги. (Цокання стихло. Дивно.) — Що я тебе подрала? Скалічила? Навіщо ж зізнаватися! Я зараз докази залишу. Наочні.

Зігнувши лікті, Ірка майже припала до підлоги. Її верхня губа зловісно піднялася… З горла вирвалось глухе гарчання. І в такт цьому гарчанню закричав Серьога. З його грудей вирвався пронизливий крик, хлопець розвернувся й довгими заячими стрибками помчав уздовж коридору. Ірка розчаровано чхнула: сама винна, треба було не базікати, як то полюбляють робити люди, а відразу ж хапати мерзотника за вуха чи горлянку та гамселити його об землю, аби він віддав Богові душу! А тепер що — утік. Наздогнати, звісно, не фокус, але гнатися за такою паршивою дичиною — тільки псувати репутацію мисливиці. Ірка гордо розвернулася й навіть хотіла на знак свого презирства пошкребти навздогін утікачу задньою лапою… аж раптом вона побачила, що на неї дивляться дві пари зовсім божевільних очей.

Однаково прилипши до стіни, Богдан і Тетянка міцно трималися за руки… і дивилися на Ірку.

— Ви чого? — загарчала на них Ірка, Богдан лише мовчки ковтнув слину, А Тетянка тремтячим голосом поцікавилась:

— Ірко-о… А ти якою зубною пастою користаєшся?

— Якою ще пастою? — сторопіла Ірка… і тут помітила своє відображення в темному екрані комп’ютера. Обличчя як обличчя, все начебто звичайне… От тільки зуби… На темному тлі її відображення з-під піднятої верхньої губи виблискувала пара міцних, гострих іклів!

Дівча з розмаху сіло на власні п’ятки.

— Обертаюся на вампіра, чи що? — вона запустила палець за щоку й почала обмацувати зуби. Зуби були як зуби, нічого дивного. Ірка нахилилася низько-низько, майже торкаючись носом темного монітора, і розтягла губи якомога ширше. Іклів не було. Тобто звичайні, слабенькі людські клики нікуди не поділися, а от ті, моторошні, безслідно зникли. Та й чи були вони?

Ірка замислено нахилила голову набік. І миттю забула про ікла, про нажаханого Серьогу, про все-все!

— Тетянко! Богдане! Гляньте! Тут на клавіатурі щось є,— тихо гукнула вона.

Усе ще із острахом поглядаючи на подругу, Тетянка підійшла й прикипіла очима до клавіатури.

— Кнопки, трішки пилюки… — почала коментувати відьмочка.

— Ну як же ти не бачиш! — урвала її Ірка.

Для неї клавіатура була схожа на багатошарове желе. Згори тоненький-тоненький, такий знайомий прошарок — сама Ірка, її безуспішна спроба за допомогою чаклунства розпитати комп’ютер. Нижче був другий, такий самий тонкий і теж знайомий шар. Ірка точно знала, що він належить Серьозі. Молодший програміст напевне торкався начальникового комп’ютера. А далі — густий, немов кисіль, ішов основний прошарок. Сама не розуміючи чому, Ірка була абсолютно переконана, що це слід зниклого компаньйона. І цей слід був скрізь! Він, неначе скло, вкривав стіл, схожий на товсту подушку, лежав на кріслі, ховався по кутках кабінету, струменів уздовж підвіконня, тягнувся по стінах і зникав під дверима. Він був сильний і свіжий. Ірка закрутилася від збудження, слабко поскиглюючи й чомусь вводячи Тетянку й Богдана в повний ступор.

— Компаньйон! Він тут, тут і там! Він тут скрізь був! І пішов за двері! — уривчасто промовила Ірка.

— Нічого не бачу! — дивлячись на подругу широко розплющеними очима, пробелькотіла Тетянка.

І тут Ірка зрозуміла, що такий виразний слід вона теж не бачить. І не чує. Вона сприймає його якось інакше, хоча зовсім не може збагнути, як саме. Але це не має значення. Головне, що слід усе-таки є, а отже, по ньому можна йти.

— Друзі, не знаю, як я це відчуваю, але наш компаньйон-утікач залишив за собою дуже чіткий слід. Треба подивитися, куди він тягнеться, а раптом хоч щось зрозуміємо, — швидко пояснила Ірка й поспішила до дверей. — Ну, чого поставали, ходімо швидше! — крикнула вона на друзів, котрі трохи завагалися.

— Ти що, і до коридору так вийдеш? — із зніяковілим смішком спитала її Тетянка.

Ірка опустила голову, оцінюючи свій вигляд, а потім зазирнула сама собі через плече.

— Я що, погано вдягнена? — невдоволено поцікавилась вона. — Так би й сказала відразу, коли з дому виходили!

— Ти нормально вдягнена, — переконливо відповіла Тетянка. — Тільки от розумієш… Ти на чотирьох ходиш.

Ірка ще раз уважно оглянула саму себе, почервоніла й швидко підхопилася на ноги.

— Авжеж, звичайно… Чого це я… Якось так… — ніяково забелькотіла вона.

Стояти на двох ногах було незручно, втома й слабкість одразу ж нагадали про себе. Та й слід тягся внизу, біля самісінької підлоги, і, щоб відчути його, доводилося повсякчас нахилятися.

Намагаючись не озиратися на принишклих друзів, Ірка вибралася до коридору. На порозі кабінету слід компаньйона-утікача вже нагадував не желе, а купу сплутаних макаронів. Сплітаючись у густе мереживо, лінії сліду тяглися то з коридору в кабінет, то з кабінету в коридор, і їх було неймовірно багато. Ірка присіла навпочіпки й замислилася. Нарешті дівчинка збагнула: деякі з ліній були давніші, вони немов вицвіли й розмилися. А сліди, залишені пізніше, здавалися більш виразними. Ірка обрала серед них найчіткішу лінію — саме вона тяглася з кабінету до коридору. Під Тетянчиним схвильованим поглядом, насилу впоравшись із бажанням знову стати рачки, Ірка рушила слідом за лінією.

Трійця знову кружляла корпорацією. Слід звивався по коридорах, іноді взагалі зникав, але відразу ж поновлювався. Пригнувшись до підлоги, Ірка мчала за цим слідом, а друзі поспішали за нею. Співробітники компанії, які зустрічалися їм на шляху, проводжали нових кур’єрів здивованими поглядами.

Друзі знову вибігли до холу. Слід перетинав його наскрізь, пірнав під турнікет і ховався за ним. Ірку не цікавило те, що відбувається навколо, й вона помчала туди.

— Дівчинко, туди не можна без пропуску! — укотре закричав охоронець. — Та що ж це за діти такі нав’язалися на мою голову!

Турнікет брязнув, ледь не відбивши Ірці носа. Не марнуючи час на пояснення, дівча вихопило з кишені універсальний ключ і на бігу провело ним по замку. Турнікет прочинився. Не відриваючись від сліду, Ірка попрямувала до заскленого виходу.

— А вас не пущу! — у розпачі кричав позаду охоронець. Тетянка щось йому відповідала, але він не припиняв репетувати. — Куди тікаєте? Стирили щось? І подружку свою поверніть! Агов, ти, негайно назад, я твоїх спільників зловив!

— Ми не злодії, не смійте нас звинувачувати! А ще зброєю цікавиться! — обурено вигукнув Богдан.

Ірка розуміла, що бажано б було повернутися, але слід манив за собою, кликав, обіцяв… здобич. Тобто розгадку, звісно. Нічого, зараз вона швиденько з ним розбереться й назад! Пригнувшись, аби не втратити сліду, Ірка помчала ще швидше.

— Сті-і-ій! — закричав охоронець.

Слід тягнувся крізь засклений вхід. Ірка раптом відчула, що там, прямісінько за прозорими дверима, на неї чекає хтось потрібний, важливий, знайомий. У тому, хто був за дверима, було щось напрочуд рідне. Вона щосили штурхнула стілець… і в’їхала головою в чийсь твердий, наче дошка, живіт. Ґудзик міліцейського мундира подряпав Ірці лоба. Чоловік глухо хекнув і міцно схопив Ірку за лікті. А потім підняв так, що її очі опинилися на рівні справді дуже знайомого обличчя.

— Куди розігналася, сестричко? — глухо буркнув міліцейський майор і посміхнувся своєю вовчою усмішкою. — Гадаєш, Ментівський Вовкулака може проґавити такий чіткий слід? Я його зачув ще тоді, щойно мене генеральний найняв. А користь із того яка?

Розділ 8 Про що говорять собаки

Позаду почулося тупотіння черевиків.

— Добре, що ви її затримали, майоре! — підлетів іззаду охоронець і схопив Ірку за плече.

Продовжуючи тримати дівча над землею, майор акуратно вийняв її плече з руки охоронця, обережно поставив Ірку на підлогу й навіть поправив на ній сорочку.

— Не затримав, а притримав, аби дурниць не накоїла! — повчально пояснив він охоронцю. — Ти друзів її відпусти. — Ментівський Вовкулака кивнув на Тетянку й Богдана, котрі застрягли за турнікетом. — Хай сюди йдуть, мені з ними поговорити треба.

— Без підписаного пропуску не можна, — ще й досі упирався охоронець.

— З міліцією скрізь можна, міліція — сама по собі пропуск, — авторитетно пояснив майор. — Давай, давай, відчиняй.

— А ви цих дітей точно знаєте? — майже жалібно спитав охоронець, коли Тетянка й Богдан, гордо задерши носи, крокували повз нього.

— Дівчаток ще й як знаю, — погоджуючись кивнув майор, — а от хлопчака вперше бачу, — і було в його словах, а точніше в тоні, щось напрочуд образливе. Немовби старий перевертень одним махом відокремив себе й відьом від звичайнісінького хлопчиська, котрий випадково опинився в їхній незвичайній компанії.

Богдан ображено засопів. Але найцікавіше було те, що Тетянка теж образилася на майора.

— Богдан — здухач! — хоч і пошепки, щоб не почув охоронець, якого роздирала тривога й цікавість, палко сказала вона.

— Ух ти! — Ментівський Вовкулака зиркнув на Богдана з повагою. — Воїн сновидінь? Наша людина! А ти який здухач — мечоносець?

— Н-не знаю, напевно… — мовив Богдан. — А які бувають?

— Це від людини залежить, — знизав плечима перевертень. — Я одного здухача знав, він у своєму денному житті дуже любив рибу ловити. То коли він з тіла виходив і на герць вирушав, тобто на діло, погань усіляку ганяти, він веслом орудував. Величезним таким веслищем…

Продовжуючи розповідати, майор пройшов у скляні двері й тицьнув пальцем у землю.

— Ось він, твій слід, зникає,— сказав вовкулака Ірці. — Тут наш підозрюваний сів у таксі й зник, розчинився. Він заздалегідь готував утечу, я хоч і неофіційно розслідування веду, а дещо з’ясував. Він замовив одразу три квитки, на різні рейси: до Відня, Тель-Авіва й Франкфурта. І жодним не скористався. Схоже, якось інакше драпонув, можливо, автомобілем.

— Але кордон він ніде не перетинав. В усякому разі, за своїм паспортом, — раптом неживим, якимось механічним голосом сказала Тетянка.

— А ти звідки знаєш? — вчепився в неї майор.

Тетянка піднесла тремтячі руки до голови:

— У мене в пам’яті записано.

— Невже комп’ютер сказав? — зойкнула Ірка.

Тетянка кивнула:

— Доки ми замовляння читали, я весь час думала, яким же чином компаньйон утік і де він зараз може бути. Схоже, при обміні даними комп’ютер автоматично відповів на запит і записав цю інформацію мені в пам’ять!

— І що він іще записав? — Ментівський Вовкулака не зовсім розумів, про що говорять юні відьми, але він був насамперед ментом, а вже потім перевертнем, і звик миттю отримувати інформацію, корисну для розслідування.

— Не знаю, — розгублено мовила Тетянка. — У мене й це саме якось спливло, коли ви сказали, що компаньйон змився.

— А ти ще зі мною поговори. Дивись, знову щось спливе, — лагідно запропонував майор.

— З якого це дива? — з підозрою примружилася Тетянка. — Ви своє розслідування вже провели й нічого не знайшли. Тепер Іващенко найняв нас, і ми вже якось самі розберемося.

— Сучасні діти — це таки щось! — похитав головою майор. — Ти їм життя рятуєш, і от така за це подяка! Та якби не я, ви б зараз у шлунках песиголовців розбиралися!

З острахом зиркнувши на Ірку — а раптом у подруги станеться черговий напад шляхетності — Тетянка пішла в зустрічну атаку:

— Це сучасні дорослі — щось! Так і хочуть на дитячій праці заробити! А того разу ми вам віддячили. Хто вам цілу юрбу бандюків здав? Вас, здається, на підполковника подали?

— Та вони з мене ледь шкуру не спустили, бандюки ваші! І моє подання на підполковника ще тільки до міністерства пішло, — буркнув майор.

До Ірки раптом знову повернулася втома. Вона чомусь була впевнена, що знайдений нею слід одразу ж виведе її на втікача-компаньйона, і можна буде, нарешті, закінчити цю справу! А виявилося, що слід і без неї давно знайшли, і нікуди він не веде, і знову все треба починати спочатку, а їхньому чаклунському розслідуванню немає ні кінця, ні краю. А тут іще й майор з’явився. Взагалі-то, варто було б із ним співпрацювати, а не конкуренцію тут влаштовувати, а тепер вовкулака точно на них образився. Але якщо Ірка зараз запропонує йому співробітництво, тоді образиться Тетянка. Знову скаже, що Ірка — як розпещене дитятко, не хоче сама про себе подбати. Як не крути, усе погано! Замкнуте коло.

— А куди веде інший слід? — спитала Ірка, намагаючись розрядити ситуацію.

— Який іще інший? — здивувався майор.

— Ось цей! — Ірка тицьнула на ще одну, немовби пунктирну, лінію, яка тяглася з порожнечі (схоже, тут зниклий компаньйон виліз із машини) і знову пірнала у двері корпорації.— Який назад веде!

— Назад? — майор нахилився, роздув ніздрі, неначе збирався втягти в себе дрібний пил на бетонних плитах біля входу. — Немає тут ніякого зворотного сліду!

— Як же нема, а це що? — Ірка теж нахилилася й… чорно-білий світ раптом знову вибухнув розмаїттям кольорів, проте обриси навколишніх предметів утратили свою незвичайну чіткість. А сліди зникли, немовби їх і не було. І перший, чіткий, що вів геть від корпорації, і другий, пунктирний, котрий або був насправді, або ж привидівся втомленій Ірці.

— Справді немає,— погодилась відьма. — Я на картах нашому втікачеві ще одну, вечірню дорогу викинула, то тепер вона мені скрізь і ввижається. Я взагалі не дуже розумію, як саме я сприймаю цей слід. Не очима, не вухами…

Вовкулака з посмішкою глянув на Ірку.

— Просто молода ще ти! Сама себе не знаєш. Нюхом ти його відчуваєш, сестричко, нюхом, а чим же ще!

Ірка розгублено торкнулася кінчиками пальців свого носа — а нюх тут до чого? І раптом зрозуміла. Невже майор хоче сказати, що слід, за яким вона йшла весь цей час, сприймаючи його невідомо як, це був запах? Ні, але ж запахи зовсім не такі! Вони не бувають такими насиченими, майже відчутними, такими чіткими й окресленими, немовби ти їх бачиш! Запах, яка гидота! Вона що, з глузду з’їхала, зовсім незнайомого дядька-втікача нюхати! Пахне він тут, розумієш, на цілий будинок! Пристойні люди дезодорантом користуються!

Усе, що відбувалося, Ірці категорично не подобалося. Слід було визнати, що тут, у стінах корпорації Іващенка, з нею почало відбуватися щось украй дивне. А в чому річ — у самій Ірці, чи в затіяному ними розслідуванні — розбиратися не хотілось. І шалених грошей теж не хотілося: ні раніше, ні зараз. Хотілося миттю потрапити додому, впасти на ліжко й задати хропака десь до десятої години ранку. Зрештою, треба ж їй хоч інколи висипатися, а то бабця зі своїм городом і ринком зовсім замучила за канікули, от і ввижаються різні дурниці. Їй-богу, швидше б уже хоч школа почалася, аби позбутися цих польових робіт.

— Люди, а може, досить на сьогодні, га? — удавано бадьорим тоном запропонувала Ірка. — Ходімо додому, пізно вже, — вона зиркнула на годинник і здивувалася. Виявилося, що вони й справді простирчали в компанії неймовірно довго. Уже було далеко пообідні.

— Куди пішли, ми ж іще нічого не дізналися! — пожвавішала Тетянка. — І невідомо, чи потрапимо ми сюди завтра, чи ні!

А Ірка була просто впевнена — не потраплять. Якщо їй пощастить, вона тихо поставить на гальма все розслідування, що від самісінького початку здавалося їй дурним і безнадійним.

— Але дещо ми вже з’ясували, ну хай зовсім трішечки, але ж з’ясували, а якщо ми ще трішечки поз’ясовуємо… — Тетянка ледь не плакала. Схоже, вона відразу здогадалася, що Ірка має намір злиняти, і розуміла, що після цілого змарнованого дня втримати подругу їй не вдасться.

З’ясували вони! Ну що вони таке з’ясували! Комп’ютер розповів Тетянці, що компаньйон-утікач не перетинав кордону! Це за своїм паспортом, а за чужим? Невже Тетянка не розуміє: якщо компаньйон заздалегідь готувався до втечі, то хіба він не міг підготувати собі й фальшиві документи? Та все вона розуміє! І ось подруга перестала буркотіти й важко зітхнула, підкоряючись. Шалені тисячі доларів махали їм ручкою, але що поробиш? Із пошуками партнера-втікача найкраще мав упоратись майор-перевертень — але він і цього разу провалився. Із пошуками викрадених через комп’ютер грошей мали розібратися хакери — але й вони нічого не знайшли. То з якого дива їхня трійця, хай і наділена особливими талантами, вирішила, що зможе переплюнути професіоналів? Чари, звісно, — сила, але такого ніколи не було й бути не могло. Ірка рішуче кивнула, погоджуючись із власними розсудливими думками.

— Усе, ходімо, — твердо сказала вона. — Нічого ми більше не з’ясуємо, у них робочий день ось-ось закінчиться. От тільки ще з Володимиром Георгійовичем попрощаємось, а то некрасиво якось вийде.

— От і в мене те саме з цією справою: копирсався, копирсався й обламався. Якусь хитру штуку вигадав чолов’яга, просто так і не розберешся, — замислено кивнув майор. — Але ж хтось напевно щось бачив, хтось щось знає… Але мовчать! — Схоже, майору водночас було й прикро, що відьми не зуміли розкрити таємницю зниклого компаньйона, і радісно, що його не обійшли в улюбленій справі. Якщо Ментівський Вовкулака не може, то й ніхто не зможе. — Ходімо, я вас до кабінету Іващенка через двір проведу, так коротше вийде.

Вони знов проминули турнікет й охоронця — той провів відвідувачів змученим поглядом, схоже, намагаючись збагнути, яких іще проблем слід чекати від цієї трійці, що взялася казна-звідки. Але замість того, аби прямувати довгими коридорами до кабінету генерального директора, майор вивів друзів до зовсім непримітних дверцят. Вони були в доглянутому круглому дворику. Посеред дворика тяглися грати вольєра. Близько десятка величезних, волохатих, розморених на спеці кавказьких вівчарок, безсило звісивши рожеві ганчірочки язиків, лежали на землі. Вони повільно звели важкі лобаті голови й ліниво глянули на компанію, що крокувала повз них.

У спину Ірці дмухнув легкий вітерець, миттю здувши й лінькуватість сторожових собак. Кавказці разом схопилися на лапи. Від їхньої добродушності не лишилося й сліду. Розлючені чортиська зі скаженим гарчанням усією своєю вагою кидалися на сітку вольєра. Сітка тремтіла й прогиналася. Тетянка злякано зойкнула.

— Це вони мене відчули, — перекрикуючи гарчання, що заполонило весь простір довкола, пояснив Ментівський Вовкулака. Він посміхнувся, демонструючи псам моторошний оскал, і спинився біля самісіньких ґрат, перебуваючи так близько й водночас у повній недосяжності для псів.

Розлючені кавказці почали битися об вольєр із подвійною силою.

— Давайте, давайте, — глузливо підбадьорив їх майор. — Хоч лусніть від злості, от тільки ви все одно в клітці, а я на волі! Ух, морди кавказької національності! — Він задер голову й видав тихе, але виразне виття, в якому вчувалось глузування, презирство й виклик вовка собакам.

Собаки геть осатаніли, вони вже не гарчали, а хрипіли.

Ірка схопила майора за руку:

— Як вам не соромно їх дражнити! Ви ж усе-таки людина!

Один пес припинив безуспішно стрибати на сітку й коротко, хрипло загавкав.

Ірка миттєво роздратовано розвернулася до нього.

— З ким хочу, з тим і дружу! — і вона демонстративно взяла майора під руку. — А у вас іще хвіст не доріс зауваження мені робити!

І відразу ж побачила, як величезний, оскаженілий пес по-справжньому злякався. Він нахилив лобату голову й принижено присів у позі реверансу, ховаючи хвіст між задніми лапами.

— Чого це він розкланявся? — спитав Богдан.

— Поза покори, — відповіла ще й досі роздратована Ірка. Буде тут кожен пес на неї гавкати! Ще не вистачало! Зовсім нюх утратили! — У собак так заведено, якщо ти визнаєш, що перед тобою сильніший.

— А ти, здається, знаєш, що в них заведено? — зацікавлено поглядаючи на подругу, спитала Тетянка. — І взагалі ти, може, по-собачому розумієш?

— Я? — Ірка здивовано витріщилася на подругу, а потім повільно постукала зігнутим пальцем собі по лобі.— Ти що, з глузду з’їхала? Я не можу розуміти по-собачому, бо собаки не розмовляють!

І вона через увесь двір попрямувала до дверей будинку. Схоже, втрачені Іващенком грошики сильно вдарили Тетянку по голові. Таке вигадає — Ірка порозумілася із собаками. Та вона псів-ярчуків, мисливців за відьмами, ще й досі без тремтіння згадати не може, а людоїди-песиголовці чого варті! Ні, для Ірки нема гіршої тварини за собаку!

Вона зайшла досередини дверцятами біля сходів. Після освітленого серпневим сонцем подвір’я коридор компанії здавався затемним. Ірка швидко закліпала очима, а коли вони звикли до білуватого світла галогенних ламп, дівчинці здалося, що на вході до приймальні генерального директора з’явилася якась нова прикраса. Але тут дві нерухомі фігури зрушили з місця й втратили схожість зі статуями, проте раптом почали нагадувати таких ненависних Ірці собак. У всякому разі, вираз їхніх облич був точнісінько, як у псів, що підкрадалися до здобичі. А здобиччю вони, схоже, вважали Ірку та її друзів.

Розділ 9 Танцюйте! Вам лист

— Діти, які ми раді, що вас знайшли! — в один голос закричали обидві пані: одна старша, висока й сухорлява, а друга молодша, дуже елегантна.

Потім вони замовкли, неначе сказали все, що хотіли, й почали уважно розглядати друзів. І в їхніх поглядах було щось таке неприємне, що Богдан і Тетянка миттю випірнули з-за Ірчиної спини й стали поруч із нею. Пліч-о-пліч. А майор гучно відкашлявся й галантно сказав:

— Пані, якщо ви вже завершили радіти, то міліція була б дуже вам вдячна, якби ви пропустити дітлахів до пана Іващенка.

Але пані були не рівня охоронцю на вході й згадка про міліцію їх жодним чином не збентежила.

— У стінах нашої корпорації, пане майоре, міліція може про щось прохати тільки з офіційним документом, — заявила сухорлява з такою нудотною ввічливістю, яка відверто межувала з хамством. — А нам треба дещо розпитати в дітлахів, перш ніж вони підуть до Володимира Георгійовича. Правда, Агато Станіславівно? — поцікавилась вона в елегантної красуні.

Та закивала у відповідь:

— Авжеж, непогано було б спершу поговорити. Діти, ви хіба не знаєте, що, влаштовуючись на роботу, не можна ігнорувати свого начальника, а то жодна дружба з генеральним не допоможе? А кур’єрську службу в нас очолює Ірина Петрівна.

Тепер Ірка їх упізнала. Вона бачила цю парочку вранці, щойно вони прийшли до корпорації. Точно, сухорлява Ірина Петрівна сказала, що командує кур’єрами, і весь час намагалася забрати друзів у Іващенка, той від неї ледь відбився. А елегантна красуня з вигадливим ім’ям Агата Станіславівна…

— Вона іміджем компанії займається, — ледь чутно підказала Тетянка. — Розповідає всім, яка їхня корпорація чудова.

— А їй від нас чого треба? — буркнула Ірка.

Невідомо, чи почула її Агата Станіславівна, але відповідь пролунала негайно. Вона злодійкувато озирнулася на приймальню Іващенка й рушила до друзів, відтісняючи їх углиб коридору, подалі від рятівних дверей.

— От зараз зайдемо до кабінету Ірини Петрівни, поговоримо, — ласкаво проспівала вона, так що від її слів ставало не по собі, немовби їх не до кабінету на бесіду запрошували, а до печери, де їх мав проковтнути страшний змій. Це враження підкріплювали ще й хижі погляди, якими обидві пані зиркали на загнану в куток трійцю.

Майор знову втрутився:

— Та що ж це ви їх залякуєте, дамочки! Дітей не можна допитувати, якщо відсутні їхні батьки, це я вам авторитетно заявляю!

— Допитувати, о Боже мій! Що за дурниці ви кажете, пане майоре! — палко обурилася Ірина Петрівна. Занадто палко, аби в її обурення можна було повірити. — Ми просто хочемо з’ясувати, як діти виконують свої обов’язки й чи не зганьблять вони кур’єрську службу!

— Чи не підривають вони репутацію компанії! — підхопила Агата Станіславівна, остаточно притиснувши друзів до стінки. — Які листи вам передав Володимир Георгійович? — Вона допитливо зазирала Ірці в обличчя.

Приголомшене таким напором дівча тільки й могло, що кліпати очима й мовчати.

— Адже він узяв вас кур’єрами, виходить, ви розносите якісь листи, папери, документи? — швидко спитала Агата Станіславівна, і її красиве пещене обличчя спотворилось тривожною міною, сповненою нетерпіння.

— І чому в моєму відділкові про них нічого не відомо? Що за секрети? — підхопила Ірина Петрівна. — У Володимира Георгійовича не має бути від нас секретів! Тобто в нього й немає жодних секретів від начальників відділків, розумієте, діти?

— Кому ви відносите ці листи? Ану показуйте! — Агата Станіславівна тупнула елегантною туфелькою.

Ірка напружено думала. Адже можна було взяти в Іващенка парочку папірців, ніби-то вони й справді розносять по корпорації пошту! Але сам генеральний директор, схоже, не припускав, що парочка його місцевих «відьом» може ось так от напастися на відьом запрошених. І що тепер робити? Сказати, що вони не розносять ніяких листів? Але ж не повірять, по обличчях видно! Ці пані не відчепляться, аж доки не з’ясують, які такі секрети хазяїн пускає повз них. І майор тут не допоможе.

Намагаючись потягнути' час, Ірка засунула руку до кишені. Й одразу ж два прохолодних прямокутники цупкого гладкого паперу ковзнули їй назустріч! Це ж бабусині карти! Здається, було якесь підходяще замовляння… Хоча Ірка пам’ятала не всі слова. Щось там «побачено», щось «отримано», «не писано, але ж читано». Добре, у ході справи вигадає, аби ритм підтримати. Як же почати…

— Не гадано — та побачено (здається правильно! або ж ні?). Не бажано — та отримано (здається, тут було якось інакше, але хай буде так, усе одно в зошит не подивишся!). Не писано, але ж читано. Приглядайся, роздивляйся, чого сам боїшся, — жахайся… — (ох і багато різних жахів у тексті вийшло!).

Але замовляння спрацювало. У Ірки в руках опинилися два цупких білих конверти! І Агата Станіславівна відразу ж нетерпляче вихопила їх у дівчинки. Глянула на адреси:

— Та це ж нам! Вони адресовані нам! — здивовано вигукнула вона.

— Огидні діти! Чому ви не принесли їх раніше?! Я так і знала, що вам не можна довіряти! — процідила Ірина Петрівна, хапаючи свій.

Гострі наманікюрені нігтики розпороли папір, витягуючи аркуші послань. Обидві пані почали жадібно читати текст… Їхні очі розширювалися… А обличчя за якусь мить спотворились однаковими гримасами жаху.

— Він не міг… Він не міг дізнатися! — побілілими губами прошепотіла Агата Станіславівна. — Не міг, ні! — відчайдушно закричала вона.

Їй в унісон лунав такий самий несамовитий крик Ірини Петрівни:

— Як він дізнався? Як?

Обидві пані круто розвернулися й, шкопиртаючи на високих підборах, помчали до приймальні Іващенка. Діти й майор, не змовляючись, побігли за ними. Навіжена кавалькада проскакала повз приголомшену секретарку й увірвалася до кабінету Іващенка. Здивований бізнесмен звів голову.

— Це не я! Володю, Володимире Георгійовичу, пане Іващенку, це не я! — вимахуючи листом, налетіла на нього красуня Агата. — Не знаю, звідки ти… тобто ви це взяли, але це не я, правда! Це не я телефоную вашій дівчині! Я їй ніколи не телефонувала! І гидотою її не називала, і не казала, щоб вона забралася з вашого будинку!

— Це не я! — з другого боку кричала Ірина Петрівна. — Це не я стерла на вашому комп’ютері урядовий лист! Я взагалі не чіпала вашого комп’ютера! І мера з днем народження не я забула привітати!

— Ви забули привітати мера? — розгублено перепитав Іващенко. І раптом осатаніло прогарчав: — Мера не привітали з днем народження? Та ви хоч розумієте… — він осікся. — Який урядовий лист? Звідки ви… — Перевів він погляд на Агату. — Ти! Отже, це ти тероризуєш мою дівчину? Це через тебе вона боїться виходити на вулицю?

Агата заволала щось незрозуміле чи то про свою любов до компанії, чи то до самого Іващенка, а Ірина Петрівна тупо повторювала, що це не вона, що вона не хотіла…

— Охоронець від нас шарахається, Серьога у своєму комп’ютерному відділкові дрижить від жаху, собачки теж, не кажучи вже про цих… — Тетянка кивнула на панянок, що причитали біля столу Іващенка. — Нічого не знайшли, проте на корпорацію такого страху нагнали…

— Страху? — схаменулася Ірка. — Точно, страху! Я зрозуміла! Я ж замовляння переробила! Випадково! Агата боялася, що Іващенко дізнається про дзвінки, а Ірина — що він викриє її помилки! Саме це вони й прочитали в моїх листах. Те, чого найдужче боялися! Кажеш, ми страху навели? Hi-і, це ще не страх! От зараз буде справжнісінький страх! — Неначе ковбой пістолет, Ірка вихопила з кишені стару колоду карт. — Ти, здається, хотіла півмільйона заробити? У нас іще є всі шанси! Якщо тут хоч хтось знає про зниклі гроші, він напевно дуже боїться викриття! — І відьма пустила колоду віялом.

Яскраві кольорові картинки, легко пурхаючи, закружляли по кабінету й строкатою зграйкою вилетіли за двері.

— За ними! — скомандувала Ірка.

Друзі кинулися до приймальні. За столом, тримаючи в руках розпечатаний білий конверт, сиділа секретарка й заливалася сльозами. Побачивши Іващенка, що визирнув із кабінету, вона схопилася й, витріщившись на нього мокрими, червоними очима, закричала:

— Не звільняйте мене, Володимире Георгійовичу! Я ж добре працюю!

— Так, із нею все зрозуміло, — діловито повідомила Ірка й вихопила конверт із рук секретарки. — Володимир Георгійович не збирається вас звільняти, правда, Володимире Георгійовичу?

— Але ж лист… — шмигнула носом жінка.

— Не було ніякого листа, — бубнова шістка повернулася до кишені Ірчиних джинсів. — Листи забираємо назад, усе-таки це бабусині карти, — веліла відьма й висмикнула ручку зі стаканчика на секретарському столі. — На, Тетянко, записувати будеш, а то ми в їхніх страхах скоро заплутаємось.

Вони вискочили до коридору. Позаду важко загупали черевики, Ментівський Вовкулака мчав слідом.

Карти понеслися вздовж коридору й по одній шмигнули під двері відділків. І за дверима миттю зчинилося справжнє пекло:

— Я не губила ніяких накладних, не губила, не губила! — кричав верескливий жіночий голос. — Гляньте, ну гляньте ж, у мене все записано!

— Не те! — сказала Ірка й кинулася до наступних дверей. Ті миттю прочинилися, гепнувши Ірку по лобові.

Високий чоловік у дуже дорогому костюмі вибіг зі свого кабінету й підскочив до майора, розмахуючи розірваним конвертом. У такт цьому розмахуванню великий рубін на його обручці розкидав довкола себе темно-криваві іскри.

— Я бідна людина, пане майоре! Я справді не можу утримувати дітей! Ну то й що, що вони мої,— у мене немає на них грошей! Зрештою, вони вже зовсім дорослі: одному дев’ять, другому взагалі тринадцять. І мають самі заробляти, а не сидіти на шиї в нещасного, майже жебрака батька! І я не розумію, чому міліція підтримує їхнє здирство! Так, я не з’явився на судове засідання, ну то й що? Я дуже зайнятий, заробляю гроші тяжкою працею! І жодним дітям віддавати їх не збираюся! То чому мене шукають, чому переслідують?

Тетянка з огидою скривилася. А вона ще думала, що тільки Ірці так не пощастило з батьками: позбулися дитини, як непотрібного тягаря, та й по всьому! І ось вам, будь ласка, такий самий екземпляр! На мить їй навіть стало зле: вона уявила, як її власний, рідний і коханий татко готовий так само улесливо скімлити лише задля того, аби заощадити гроші на своїй дочці! І раптом піймала на собі погляд нещасного прохача.

Учепившися в комір майорового мундира, чоловік продовжував скімлити про відсутність грошей і підлих дітей, які прагнуть його обібрати. Його обличчя жалюгідно зморщилося… і лише очі жили своїм, зовсім окремим життям. Через майорове плече вони уважно слідкували за трійцею дітлахів. Погляд, немов лезо бритви, ковзнув по обличчю Тетянки, перестрибнув на Ірку й нарешті спинився на Богданові. Хлопчак мимохіть відсахнувся.

Чоловік швидко відвів очі. Благально глянув на майора й забелькотів:

— Пане майоре, а може, двоє бідних чоловіків якось зможуть порозумітися? — у його голосі з’явилася особлива довірчість. — У мене ось тут годинник, справжній «Ролекс», механічний, ручна зборка, золотий корпус — і ви мене не бачили! — він швидко сунув годинник у майорову долоню.

— Ви що? А його дітям як, пропадати? — поглядаючи на чоловіка очима, що звузилися від ненависті, процідила Ірка. — Знаю я таких батьків! Тільки про себе думають, а дитина — жива, мертва — байдуже! — У голосі Ірки з’явилася давня, звична гіркота.

— Дуже ти правильна! — пробелькотів майор, із жалем поглядаючи на розкішний «Ролекс».

Він зиркнув на Тетянку, немов розраховував знайти в неї підтримку, але дівча тільки гнівно пирхнуло. І майор раптом розлютився:

— Нашу міліцію годинниками не купити! — він помахав «Ролексом» перед носом у чоловіка. — Ану швидко сюди руку!

Чоловік простягнув руку, але замість золотого браслета годинника на його зап’ястку клацнув сталевий браслет наручників. Другий браслет майор причепив до труби коридорної батареї.

— Ти, чоловіче, поки що тут посидь і нікуди не ходи. Повістку до суду ось-ось піднесуть. А то тебе там, мабуть, уже всі зачекалися: і дружина, і дітлахи, і суддя, — сказав майор і, немовби через недбалість, упустив «Ролекс» до власної кишені, а потім кинувся наздоганяти дітей.

— Дивний якийсь чолов’яга, — пробелькотіла Тетянка. — Дивився на нас, начебто це ми його діти, ми в нього його рідні й кохані грошики видурюємо.

Дівчатка перебігали від одних коридорних дверей до інших, дослухаючись до лементу, що з-за них долинав — «Праску вимкнути забула!», «Комуністи прийшли до влади!», «Теща завтра приїжджає!» і навіть «Не хочу бути тумбочкою, не хочу, не хочу!».

— Якими… екзотичні бувають у людей жахіття! — прокоментувала Ірка й знехотя додала: — І зовсім той чолов’яга не дивний. Звичайний. Ненавиджу таких!

— Кого, того дядька? — Тетянка кивнула через плече туди, де, сумно прихилившись до батареї, сидів на підлозі жадібний татко, котрий попався майорові.

— Таких, як він! — майже крикнула Ірка. — Як мій батько! Однакова сволота, що той, що цей! — вона теж кивнула на «в’язня батареї». — Якби мій татко хоч трішечки, хоч краплиночку нами цікавився, то, може… може б, і мама не вважала, що їй зі мною важко, що я їй заважаю! І не поїхала б у свою Німеччину! Як же я його ненавиджу! От кого б я із задоволенням прибила!

— Ну, це в тебе, припустімо, не вийде, сестричко! — процідив у неї за спиною Ментівський Вовкулака. І тон у нього був якийсь дивний, неначе Ірчині слова його роздратували, але й водночас налякали. Причому налякали майже до дрижаків. Немовби вона йому цілком серйозно повідомила, що в неї під ліжком сховано бомбу й завтра вона підірве парламент разом із буфетом, президентом і десятком іноземних послів. — Ти хоч думаєш, на кого хвіст піднімаєш? Ти ж Хортова кров, а про батька таке…

Ірка на мить завмерла.

Відчуття було таке, немов від удару: швидкого, неочікуваного. Потім вона повільно обернулася до перевертня:

— Ви що, його знаєте? — з недовірою прошепотіло дівча.

— Ага, спочатку гавкнемо здуру, а потім починаємо в кущі ховатися, — гмукнув майор. — Цікаво, хто ж це старого Хорта не знає…

Закінчити йому не пощастило. Кілька карт одна за одною залетіли під двері комп’ютерної зали, і звідти миттю долинув багатоголосий крик програмістів: «Новий вірус з’явився! Жоден антивірусник не бере!». І тільки один голос кричав зовсім інше:

— Не переказував я ваших грошей! Знати нічого не знаю! Не брав я ваших п’ятдесяти мільйонів! Не брав!

Розділ 10 Полювання на програміста

— Є! — хижо вигукнула Тетянка. Вона ривком прочинила двері комп’ютерної зали і… раптом застигла страшенно здивована. — Ти тільки поглянь, хто тут у нас відгукнувся! Ні, ти тільки поглянь!

Ірка й собі увійшла. Програмісти збилися в купку й гарячково перебирали листи, що потрапили до них, клацали мишками комп’ютерів, видзвонювали кудись по мобілкам — схоже, шукали засіб проти непереможного вірусу. І тільки одна людина сиділа, зіщулившись у кріслі й судорожно притискаючи до грудей білий конверт. І злякано поглядала на всі боки нажаханими оченятами.

— Здуріти! — від потрясіння Ірка навіть забула про слова майора. — Оце він і причетний? Не може бути! Він же — ось, як це дерево! — і дівча голосно постукало кісточками пальців об одвірок, так, що навіть програмісти відірвалися від своїх антивірусників і витріщилися на Ірку. А вона голосно спитала: — Серього, це що ж виходить, ти з комп’ютера генерального бабки викачав?

Відіпхнувши крісло, хлопець звівся: дурнуватий, худий, нещасний, фізіономія розгублена і якась зовсім дитяча — ну просто тобі карапуз із пісочниці. І раптом…

— А-а-а! — закричав Серьога й, низько пригнувши голову, кинувся прямо на Ірку.

Дівча глухо зойкнуло, коли Серьогина голова врізалася прямісінько їй у живіт. І її відразу ж ударило спиною об коридорну стінку!

Потужним ударом, неначе в американському футболі, винісши викривальницю з дверей, Серьога стрибком розвернувся й помчав повз ошелешеного Богдана уздовж коридору, звернувши за ріг… Тільки й чутно було, як швидко гупають по підлозі його розтоптані черевики. Тримаючись за живіт, що звело від болю, Ірка встала на ноги.

— Ірко, ти як? Ти ціла, Ірко? — одне поперед одного запитували до смерті налякані Богдан та Тетянка.

Майор акуратно взяв Ірчині руки й співчутливо прокректав:

— Удар твердим тупим предметом у черевну порожнину. Враз дух перехоплює,— його пальці вміло придавили дівчинці живіт. — Так боляче?

— Боляче, не боляче… — ледь чутно озвалася Ірка. Голос поволі повертався до неї, неначе йому із зусиллям доводилося пробиватись крізь стиснуту діафрагму. — Ну, чого поставали? Ловіть гада, бо втече!

— Від мене? Жартуєш! — схаменувся майор.

Важкий десантний ніж вилетів з ушитих у колошу піхв і встромився в лінолеум. Майор зробив переверт… І ось уже вздовж коридору пронісся величезний вовк. Ковзаючись пазурами по слизькій підлозі, він повернув за ріг, і переможне виття звіра, що вгледів здобич, відбилося від стін. Відчайдушно заверещала якась жінка…

— Він що, здурів? А ще мент! Там же купа люду, вони все побачать! — закричав Богдан.

— За ним! Як би чого не сталося! — підхопила Ірка й, хитаючись, звелася на ноги й зробила крок.

Богдан із Тетянкою перезирнулися, підхопили її під руки й потягли вздовж коридору.

— Та що ви мене тягнете, мов очманілі! — вирвалася Ірка. — Краще допоможи, зніми біль!

— Авжеж! — Тетянка гучно ляснула себе по лобові.— Протупила!

— Як завжди, — буркнув Богдан.

Тетянка притулила долоню до живота подруги й забелькотіла замовляння. Від її пальців потекло лагідне рівне тепло, зменшуючи біль, відновлюючи дихання. Глибоко зітхнувши, Ірка випросталась… І відразу ж помчала вперед. Туди, де гарчання змішалося з панічними криками й переляканим вереском.

— Не хвилюйся, майор його впіймає! — на бігу крикнув Богдан.

Друзі теж повернули за ріг і відразу ж зрозуміли, що майор справді зловив Серьогу. От тільки користі від цього було небагато, бо майор і сам упіймався.

Судячи з розідраного одягу, молодший програміст уже встиг познайомитися з пазурами Ментівського Вовкулаки. Серьога сидів, прилипнувши до дверей офісу, й жалібно голосив:

— Тепер що, в усіх пазурі? Це що тепер, модно?

Час від часу він безнадійно стукав у двері офісу кулаком. За дверима теж лунав стукіт. Схоже, працівники офісу, побачивши вовка, що мчав по коридору, розсудливо вирішили забарикадуватися меблями. Меблі були легкі, пластикові, і на повноцінну барикаду їх треба було дуже багато.

Утім, особливо можна було й не старатися. Бо перед офісними дверима й напівпритомним Серьогою стояли двоє. А точніше, дві. Пещена жінка в брючному костюмі, озброєна важелезною папкою, і бабця-прибиральниця в синьому халаті зі шваброю в руках. Шерсть на вовчому зашийку стала дибки, і він, грізно вигнувши спину й тупцяючи на місці, раптом злетів угору, намагаючись перестрибнути через жінок і дістатися до Серьоги.

Швабра гепнула вовка прямо по морді.

— Не чіпай хлопця, тварюко! — гаркнула бабця.

Твердим краєм папки вовк отримав по хребту, а гострий носок модельної туфельки врізався йому в ребра:

— Пішов геть, тварюко!

— Вони ж його зараз приб’ють! — нажахано заверещала Тетянка, побачивши, як у повітря злетіла швабра, аби наступним ударом розтрощити перевертню череп. На замовляння не було часу, і відьмочка просто владно крикнула:

— До мене! Ану до мене!

Вовка неначе хтось смикнув за задню лапу. І його протягло по підлозі, одним махом вихопивши з-під удару, що наближався. Швабра глухо грюкнула об підлогу.

— Це твій собака, дівчинко? — важко дихаючи, поцікавилась пещена пані.

Ментівський Вовкулака ображено завив і рвучко став на ноги.

А жінка продовжувала вичитувати Тетянку:

— Такий страшний, ледь юнака не загриз! Чому він без намордника?

Тетянка уявила собі Ментівського Вовкулаку в парадній майорській, ні, краще відразу в полковницькій формі, кашкеті — і в наморднику! Не витримала й зареготала. І відразу ж отримала гарний потиличник.

— Смішно їй! Знайшла, з чого сміятися! — злісно процідив знайомий голос.

Майор, котрий уже набув людської подоби, звівся на дві ноги. Пані похитала головою, немов відганяла муху, і витріщилася на перевертня здивованими очима:

— Чоловіче, а ви тут звідки? А де собачка?

— Собачка?! — клацнув іклами майор. — А юнак ваш, якого ледь не загризли, де, захиснице паршива?

Дама озирнулася. Позад неї нікого не було.

— Утік, боягуз паскудний! — гаркнула Ірка. — Зараз я його! Ану до мене! — незрозуміло кому крикнула вона.

Утім, кому саме, відразу ж стало зрозуміло. Швабра вирвалася з рук прибиральниці й лягла Ірці в підставлену долоню. Мазок польотного зілля по зап’ястках — відьмочка стрибнула на щітку й знялася до стелі. Однаково замружившись і схопившись за серця, пещена пані й бабця-прибиральниця сповзли по стіні.

— Де він? — закричала Ірка. — Шукай його, майоре, шукай!

— Зовсім мене за Жучку тримають! — обурився майор. — Позич ножичка, пацан! — Вихопивши в Богдана з-за пояса дволезий кинджал, Вовкулака зробив через нього переверт… І ось уже, припавши носом до сліду, величезний вовк почав переслідування.

Хвацько гикнувши, Ірка штопором угвинтилася в повітря… і погнала слідом за вовком, спритно закладаючи віражі на коридорних поворотах.

— Усю підлогу ножами поколупали, — з докором похитав головою Богдан і обережно витяг кинджал із лінолеуму. — Якось ми неакуратно з тутешнім майном.

— І взагалі — забагато галасу й біганини, — зненацька погодилась Тетянка. — Чого за ним ганятися, питається?

— А ти що пропонуєш, хай він змотається? — войовничо спитав Богдан. Навіть якщо Тетянка за виняткових ситуацій часом із ним і погоджувалась, то він із Тетянкою погоджуватись аж ніяк не бажав.

— Авжеж, нехай, — незворушно погодилась білява відьма. — Далеко все одно не втече. — Вона витрусила посеред коридору жменьку сушеної трави з невеликого саморобного пакетика й наказала: — Кільцем тобі доріженька, Серього!

— Ти навіщо сміття накидаєш? — слабко відреагувала прибиральниця, розплющивши одне око. І відразу ж його заплющила, оскільки за Тетянчиною спиною почувся тупіт ніг. Хтось біг, аж повітря свистіло.

Дівча озирнулося. Доріженька кільцем неминуче привела програміста-втікача назад до юної відьми. Очманілий хлопець мчав, не розуміючи куди. Слідом за ним неслася Ірка на швабрі, а за нею стелився по підлозі величезний вовк. Серьога весь час озирався й божевільними очима зиркав на своїх незвичайних і страшних переслідувачів, а з його горла виривався тонесенький, відчайдушний вереск:

— Не буває! Не вірю! Відьми! Перевертні! А-а-а!

Хрипло, загнано дихаючи, Серьога пробіг повз Тетянку… Підступна відьмочка виставила ногу й носком кросівки зачепила утікача за щиколотку.

Скинувши руки, хлопець гепнувся й розпростерся на підлозі. Спробував звестися. Але згори, вдаривши підметками йому в спину, спікірувала Ірка, а на плечі довгим стрибком звалився перевертень.

— Тримай його! В’яжи! Крути! — клубок тіл прокотився по коридору, а коли розпався, Тетянка знову зареготала.

Дві пари наручників скували Серьогу по руках і ногах, а крізь наручники було пропущено швабру. Серьога висів на ній, немов жертва людожерів у кіно.

— У-у-у, сміхотунка! Швабру покажи — і то ірже! — знизав плечима майор, котрий знову прибрав людської подоби. — А що тут смішного? Адже так зручніше! Я — попереду, сестричка й хлопчак — позаду. Нумо, взяли й потягли!

Ірка з Богданом та Ментівський Вовкулака підхопили швабру з двох боків — Серьога слабко заскімлив, провисаючи, — і, гордо тягнучи «впольовану» здобич, рушили до Іващенка.

— А хвости за вами хто підбирати буде? — спитала вслід Тетянка.

Ірка й майор дружно зиркнули собі через плече й нижче. А потім так само дружно поцікавились:

— Які ще хвости? Нема ніяких хвостів!

— Та я, власне, ось їх мала на увазі,— трохи розгублено пояснила Тетянка, киваючи на пані з папкою та бабцю-прибиральницю. — Вони надто багато бачили: перетворення, польоти. Напевно патякати будуть.

Вовкулака зміряв оцінювальним поглядом напівнепритомних жінок і буркнув:

— Так, проблемка! Одразу я її, мабуть, і не вирішу. Тим більше, пообідав зовсім недавно.

— Гаразд, ідіть! Ідіть собі до Іващенка, — відразу ж заквапилася Тетянка. — Я й сама впораюсь. Ідіть, ідіть, не затримуйтесь.

Процесія зникла, і лише тоді Тетянка полегшено зітхнула.

— Вирішить він! У-у-у, вовцюга! — пробелькотіло дівча й нахилилося до небажаних свідків. Обидві ледь-ледь розплющили очі й знову нажахано їх заплющили, побачивши над собою обличчя. — Не така вже я й страшна! — трохи образилась Тетянка. — Що ж мені з вами робити? — І тут вона радісно клацнула пальцями. — Знаю! — І відьмочка ледь чутно заспівала: — Ой, ходить Сон по вулоньці, в білесенькій кошулоньці… — Дихання жінок стало рівним, спокійним. А Тетянка все співала… — Ходить-ходить, тиняється, до пам’яті торкається. Ходи, Сонку, у колисоньку, приспи нашу дитиноньку, хай спить, не бубнить, що бачила — те забуде, що згадає — за сон має. Ось так!

Під стіною, прямо на підлозі, безтурботно заплющивши очі, спали бізнес-леді й бабця-прибиральниця.

— Це ж треба, — похитала головою Тетянка. — Зовсім Іващенко своїх службовців замучив, прямо в коридорі засинають від перевтоми! Та ще й сни такі дивні бачать: з перевертнями й літаючими дівчатками. Доведеться генеральному на позачергову відпустку розщедритись. — Відьмочка обережно підмостила папку з документами під голови жінкам і підтюпцем кинулась наздоганяти друзів.

Розділ 11 Сімейна справа на мільйони

— Так, я не зрозумів! Я сказав: буде заважати — можете його прогнати, а ви зв'язали його, як сосиску, чорт забирай! — Іващенко вискочив з-за столу й розлючено витріщився на компанію, що ввалилася до його кабінету: трійко дітлахів і майора.

Не відповідаючи, четвірка кинула на диван прикутого до швабри Серьогу й почала відсапуватись.

Серьога зиркнув на Іващенка геть божевільними, сповненими жаху очима:

— Д-дядечку! — цокаючи зубами, немов у ознобі, вичавив Серьога. — Дядечку, вони на швабрі! Літали! А потім от у цього… — він підборіддям показав на майора, — зуби, пазурі! Увесь волохатий! Щодуху за мною! Дядечку, я не здурів! Я справді бачив!

— Бачив — от і мовчи, а то миттю відправлю до матінки раз і назавжди. І робіть без мене, що хочете! — гаркнув на Серьогу Іващенко. Потім повернувся до відьмочок. — А ви? Ви що собі дозволяєте? Літають вони! Що люди подумають?! Я взагалі шкодую, що з вами зв’язався! Ви не відьми! Ви монстри-руйнівники! Половина корпорації без світла сидить! Стінку проламали! Чим вона вам заважала? Підлога — подекуди помальована, а подекуди взагалі в дірках! Співробітники кажуть, що по коридору собаки гасають!

Ментівський Вовкулака ображено буркнув. Іващенко рвучко розвернувся до нього, явно збираючись сказати якесь різке слівце, але раптом замовк. Замислено глянув спочатку на Серьогу, потім на майора, і його аж пересмикнуло:

— А ще про дедуктивний метод щось втирав, про новітню американську техніку… — з докором процідив бізнесмен. — А сам… — Він знову переключився на дівчаток. — Що за історія з листами? Чорти мене за язика смикнули сказати, що ви кур’єри! — закричав він. — Що за листи ви розкидали по всій корпорації, яких дурниць там понаписували?!! — Іващенко спинився, аби перевести подих, і Ірка поспішила скористатися цією паузою:

— Нічого ми не понаписували!

— Що? Відпираєтеся? Виправдовуєтесь? Навіть не намагайтеся мене переконати, що листи — це не ваша робота, все одно не повірю!

— Робота — наша, але ми нічого не писали! Ніхто нічого не писав, — продовжувала наполягати на своєму Ірка.

— А що ж тоді мої службовці читали?

— Чого людина боїться, про те в листі й прочитає, хоча насправді там нічого не написано! Це замовляння таке, ну, чари, аби вам зрозуміліше було! Ваша секретарка, наприклад, прочитала, що ви її звільняєте, програмісти — що з’явився новий вірус…

— Мало того, що ви комп’ютерний відділок залякали, — побивався далі Іващенко, — то ще й співробітника в них викрали! — Він тицьнув пальцем на Серьогу. — Чому ви зв’язали мого племінника?!

— А чому ваш племінник найбільше боявся, що ви дізнаєтесь, як він переказав п’ятдесят мільйонів з вашого рахунка? — відбивалася Ірка.

Іващенко відкрив був рота для ще однієї гнівної тиради й застиг. Проте Серьога заверещав:

— Не вір їм, дядечку! Вони все брешуть! Наклеп зводять! — його страх перед відьмами й перевертнями моментально зник. Тепер Серьога боявся зовсім іншого.

— Сам ти брешеш! — втрутилася Тетянка. — Хто горлав: «Не брав я ваших п’ятдесяти мільйонів»? Звідки ти взагалі про ці мільйони знаєш? Ви що, усій корпорації роздзвонили? — з підозрою поцікавилась вона в Іващенка.

Той похитав головою й послабив на шиї краватку:

— Нікому, — хрипло відповів бізнесмен. — Тільки я й компаньйон.

— От-от! — переможно сказала Тетянка.

— Та не горлав я нічого, — белькотів Серьога.

— А в мене записано, що горлав, — Тетянка показала аркушик із записами.

Ірка зазирнула до аркушика, її обличчя набуло дуже дивного виразу, і, вихопивши записи в здивованої подруги, вона швидко сховала їх до кишені, неначе боялася, що їх побачить хтось іще.

— Ти чого?.. — почала Тетянка й одразу ж замовкла, оскільки Іващенко ошелешено забелькотів:

— Серьожо? Хлопчику, як же ти міг? — бізнесмен враз став схожий на спущену повітряну кульку: маленький, зморщений, нещасний. Він стомлено повернувся до себе за стіл, важко сперся головою на руки. — Я ж про тебе так піклувався… А мені ви навіщо свій лист-страшилку надіслали? — раптом суворо спитав генеральний, розмахуючи білим конвертом. — У мене що, по-вашому, проблем мало? Я як прочитав, що мої партнери знають про зниклі гроші, то ледь не вмер!

Друзі перезирнулись. Ірка витягла свою колоду, нашвидкоруч перерахувала. Усі карти були на місці, включно з останньою, яку вони забрали в Серьоги. Дівча зі співчуттям глянуло на Іващенка:

— Ми вам нічого не надсилали, Володимире Георгійовичу!

Якусь мить бізнесмен тупо вивчав штемпель на конверті, потім вилетів з-за столу, підбіг до племінника й схопив його за горлянку:

— Де гроші? Швидко кажи, куди гроші подів! Задушу!!! — Іващенко щосили термосив Серьогу. Швабра хилиталася між ними, раз у раз стукаючи хлопця по голові.

— Я не дівав! Я не спеціально! Я не сам! Мені наказали! — придушений міцною хваткою дядечка хрипів Серьога.

— Хто тобі міг наказати, хто? Тут я начальник! Для всіх і кожного: начальник, цар, Бог і рідний дядечко!

— Мені ти й так рідний дядечко! — слушно заявив Серьога, але, побачивши, що очі дядечка до країв сповнені люттю, закричав: — Він мені теж начальник! Компаньйон твій. Приходить і каже: «Перекажи, Серьожо, грошики в інший банк, ти ж умієш!». А я й справді вмію! Це тільки ти думаєш, що я не вмію нічого! — І племінничок знову забелькотів: — Я ж не знав, що не можна. Він мене одурив! Сказав, що заплатить, як за підробіток! Ти ж сам кажеш: працюй, дорослий хлопець мусить працювати! А він зник і не заплатив нічого, і коли повернеться, не сказав! А може, ти мені заплатиш, га, дядечку? Я все-таки старався!

Іващенко глянув на племінника божевільними очима, а потім раптом хутко сховав руки за спину.

— Даремно ви, — з докором мовив майор. — Не стримуйте себе, це шкідливо. Хочеться врізати — то вріжте йому! Полегшає.

— Не вірю я в цю історію, — тихо зітхнула Ірка. — Якби компаньйон й справді Серьогу одурив, то з якого дива він тоді б боявся, що дядечко про все дізнається?

— Та Бог із ними, нехай самі розбираються, — відмахнулася Тетянка. — Аби він тільки розповів, куди бабки переказав. Бо там, між іншим, і наших півлимона.

— А моя частка? — насупився Вовкулака. — Без мене ви б його не взяли.

— Ой, можна подумати… — миттю наїжачилася Тетянка. — І що ж ви таке зробили? Наручники дали? Добре, за оренду наручників заплатимо. За звичайним тарифом.

— Ну, відьмо, ти говори, та не заговорюйся… — підвівся майор.

— Та годі вам! — шикнула на них Ірка. — Почали шкуру ділити… — вона хвильку подумала, — …невбитого Серьоги.

— Не треба мене вбивати! — скрикнув програміст. — Не треба шкури!

— Не будемо, — пообіцяла Ірка. Але якось не дуже переконливо. — Якщо признаєшся дядечкові, куди його компаньйон звелів переказати п’ятдесят мільйонів доларів.

— На Мальту, — миттю сказав Серьога. — Там ця, як там її, офшорна зона. Там податків менше беруть.

— Хай тепер назад мої гроші повертає, якщо примудрився їх на Мальту загнати! — зажадав Іващенко. — Знімайте з нього наручники, майоре, і тягніть до комп’ютера.

Піднявши Серьогу за комір, майор стягнув його зі швабри й кинув у крісло. Наручники клацнули, відкриваючись.

Розтираючи однією рукою зап’ясток іншої, Серьога демонстративно морщився від болю. Зойкав і стогнав, водночас позираючи на дядечка: чи чув той, чи ні. Дядечко чув.

— Годі скиглити, матусине синятко! Нічого тобі не зробили! Тобі потім зроблять. Особисто я! Так зроблю, що твоя рідна мати, моя сестра, тебе не впізнає! — напався на нього Іващенко. — А зараз працюй, хакер паршивий! Забери мої гроші з Мальти й поклади назад на старий рахунок. Код я потім сам зміню!

Серьога судорожно ковтнув слину й поклав руки на клавіатуру… Його обличчя жалібно скривилося, і з очей потекли найсправжнісінькі сльози.

— Я не мо-ожу! — мовив молодший програміст. — Не мо-о-ожу забрати!

— Що значить «не можу», ти, нетямо! Давай через «не можу»! Будь нарешті мужиком!

— Ти весь час так ка-а-ажеш! Ти на мене кричи-и-иш! Лаєш! Я тобі тільки заважаю! Мене ледь пазурами не порвали, а тобі все одно! — завивав Серьога.

— Тільки не здумай його жаліти! — кинула Ірці Тетянка.

— А я й не збираюся! — знизала плечима та. — Я ж сказала, що йому не вірю.

Вона підвелася й, спираючись на стіл Іващенка, нависла над Серьогою. Той миттю замовк, немовби його пробкою заткнули.

— Серього, ти ж туди гроші зміг переказати. То чому назад не можеш? — хитро поцікавилась Ірка.

— Та ж я код знав! А тепер код інший! — швидко пояснив Серьога. — Я все зробив, усі операції оформив, грошики в мальтійський банк полетіли, на новий рахунок надійшли, а потім цей, дядечків компаньйон, і каже — ну точнісінько як дядечко! — код доступу, каже, сам установлю! І мені вийти наказав.

— І встановив?

— Мабуть. Я ж не перевіряв. Чого я в справи начальства носа пхати буду? — він глянув на вираз Ірчиного обличчя й злякано закричав: — Установив! Я пробував, заради спортивного інтересу, доступу до рахунка нема!

— Так, — замислено сказав майор, — виходить, без вашого компаньйона грошей назад не повернути!

Безсило застогнавши, Іващенко упав у крісло.

— Якщо він бабки на Мальту переказав, то, може, й сам планує там з’явитися? — міркував уголос майор. — Хоча… не обов’язково. Що йому заважає через інший банк, у зовсім іншій країні, їх викачати? Слухайте, а якщо знову до хакерів звернутися, Володимире Георгійовичу? Банк відомий… раптом вони код зламати зуміють?

— Навіть якщо зуміють, то коли це буде? Мене на той час уже точно поховають, — слабким голосом відповів Іващенко. — Я ж сказав, що мої партнери дізналися про зникнення грошей. Повернути мільйони потрібно сьогодні, ну, максимум завтра. Тоді, можливо, усе ще якось обійдеться… А так… — Він безнадійно махнув рукою.

— Це що ж таке діється! — обурилась Тетянка. — Ми тут цілісінький день вовтузимося, то за одне схопимось, то за інше — і все дарма? Спільника зловили — і теж даремно? Грошей як не було, так і нема? Ми нічого не отримаємо?

— Ви й справді багато зробили. Більше, ніж інші,— Іващенко багатозначно зиркнув на майора. — Чорти б мене взяли, я б вам зі своїх заплатив, не півмільйона, правда, але заплатив би! Але всі мої рахунки вже арештовано. — Він кивнув на лист. — Окрім того, що в гаманці,— більше ні копійки.

Ірка меланхолійно подумала, що вмісту його гаманця їм би з бабусею на місяць-другий вистачило. Але слова бізнесмена їй сподобалися. Здається, непоганий чолов’яга. І про племінника піклується. Хоча, якби не піклувався, то, може, і грошики б цілі були.

— Хіба що вас на моїх партнерів вивести? — продовжував міркувати Іващенко. — Вони, коли мене приб’ють, — він тяжко зітхнув, — усе одно гроші шукатимуть. Якось домовитесь.

— Та ти що, Георгійовичу? Здурів? — майор покрутив пальцем біля скроні.— Дітлахів хижакам прямо в пащеку кинути? Зжеруть їх і кісточок не залишать!

— Невже його партнери — теж вовки-перевертні? — поцікавився Богдан.

— Бери вище — олігархи! — відрізав майор. — Ми проти них цуценята!

— Та й справді, чого це я? — похитав головою Іващенко. — Ні, дівчата й хлопці, ви вже вибачте, що так сталося, але на грошах треба поставити хрест! Найближчої доби ми їх не знайдемо, а далі й шукати нічого.

Ірка відчула дивну роздвоєність почуттів. Здавалося б, саме цього вона й хотіла — припинити розслідування. Але зараз дівчинку огорнув жаль. Адже Тетянка мала рацію: дещо в них таки вийшло! Та й Іващенка шкода: мало того, що компаньйон негідником виявився, то ще й рідний племінник, виявляється, його обдурив!

— Найбільше мене хвилює те, що наш підозрюваний не перетинав кордону, — замислено сказав майор. — За ідеєю, він мав мерщій тікати — адже розумів, що його шукають. Я його фотку в усі аеропорти, на всі вокзали й пропускні пункти розіслав! І жодних слідів! Відьми, он, теж підтвердили — не виїжджав.

— Він як у кіно: уночі переповз кордон… — припустив Богдан.

— Нізащо, — твердо сказав Іващенко. — У нього авантюризму ані трохи не було. — Генеральний відміряв на нігті тонюсіньку смужечку. — Завжди був обережний аж до ідіотизму. Якщо на сто п’ятдесят відсотків усе не прорахує, то з місця не зрушить. Тому, до речі, й прогорів. Усі можливості повз себе пропускав.

— А якщо він і зараз такий обережний? — раптом пожвавився майор. — І з країни навіть не думав виїздити? Може, навіть і з міста не виїжджав? Засів десь у щілині, як тарган, і чекає, доки все стихне і його шукати перестануть? А тоді вже спокійно поїде й бакси забере.

— То давайте його шукати! — надихнувшись новою надією, пожвавішав Іващенко.

— Де шукати? — миттю вгамував його запал майор. — Ми в його квартирі ледь не на дощечки все розібрали. Родичів перевірили — із квартирами, дачами, гаражами й сараями! За хатньою робітницею стежимо постійно! І ні-чо-го! Якщо він і справді вигадав собі схованку, та ще й якусь дуже хитру, то як її знайти, я не знаю! Хоч до ворожки йди!

— А й справді! — вигукнула Тетянка. — Ірко, спробуй на самого компаньйона поворожити, раптом щось спливе!

— Ти що думаєш, я не пробувала? — засовалась Ірка під благальним, сповненим надії поглядом, який спрямував на неї Іващенко. — Щойно ми сюди прийшли, я на трефового короля розклад зробила. — Ірка щигликом вибила потрібну карту з колоди. З кожною хвилиною вона орудувала бабусиним спадком дедалі впевненіше. — От тільки в картах не було жодного сенсу — суцільна мішанина, немовби й людини такої немає!

Тетянка згадала, як уранці, у цьому ж кабінеті, чекаючи на Іващенка, Ірка й справді раз по раз викладала й одразу ж невдоволено змішувала карти.

— А може, йому не на трефового короля ворожити треба? — поцікавилась вона, старанно згадуючи всі ті дрібниці, які знала про карти.

— Та як це не на трефового? — здивувалась Ірка й кивнула на фотографію компаньйона, що й досі валялася на столі в Іващенка. — Типовий трефовий.

— Так який він вам король! — у розпачі буркнув Іващенко. — Не тягне він на короля!

Тетянка клацнула пальцями.

— Точно! Ірко, пригадуєш, ти йому ворожила, — вона кивнула на бізнесмена. — Тоді під кінець джокер випав, ми ще вирішили, що це і є компаньйон! А якщо він — джокер, то й ворожити треба на джокер.

— На джокер не ворожать, — повчально сказала Ірка. — Це не за правилами.

— Ми що з тобою ніколи правил не порушували! — пирхнула Тетянка. — Спробуй, це ж зовсім не важко!

— Спробуй, дівчинко! — заблагав Іващенко. — Адже гірше не буде!

Ірка із сумнівом похитала головою:

— Але сильно на це не розраховуйте, — пробелькотіла вона й виклала на стіл барвисту карту джокера. Джокера-шахрая, джокера-ошуканця.

Змішавши колоду, відьма почала акуратно розкладати її купками з чотирьох боків карти:

— Що на гадці, що на серці… Це ж треба, виходить! — раптом радісно вигукнула вона, відкриваючи карти. — Знову дорога кільцем — вранці з дому, увечері — назад.

— Та кажу ж вам, нема його вдома! — втрутився майор.

— Чш-ш, — шикнув Іващенко.

— Він дуже страждає… — вела далі Ірка.

— Совість замучила? — тепер уже не витримав сам Іващенко.

— Ні, чекання, — постукала Ірка нігтем по карті.— Сам себе до в’язниці посадив, сам себе на волю не випускає…

— Точно, забився в якесь безлюдне місце! — схвильовано прошепотів майор.

Ірка похитала головою.

— Довкола нього люди — мимо проходять, а його не бачать, бо він за стінами. Стіни тиснуть, душать… Він чекає ночі — людей не стане, і можна буде вийти за стіни. За перші можна, а за наступні — ні, бо за ними лихо чекає… Був рідний дім, стала в’язниця-неволя, чуже все навколо, страшне… — говорила вона, викладаючи карту за картою. — Чатує його…

— Хто чатує? — задихаючись від цікавості, прошепотів Богдан.

— Зараз дізнаємось, — так само пошепки відповів Іващенко.

Ірка потягла зі столу останню, невідкриту купку карт. Горішня карта раптово ковзнула вниз, зачепила наступну… і карти яскравим конфетті посипалися донизу. Ірка скрикнула й злякано підхопилася.

Карти падали й переверталися, падали й переверталися. І на кожній був він — джокер-ошуканець, джокер-шахрай. Джокери, джокери, джокери застеляли всю підлогу.

— Але ж у колоді не буває більше двох джокерів! — вигукнув здивований Іващенко. — Вона в тебе що, якась незвичайна?

— Так, — повільно відповіла Ірка. — Безумовно, колода в мене незвичайна.

Дівчинка нахилилася, тремтячими пальцями збираючи з підлоги карти й намагаючись у жодному разі не дивитись на знущальні посмішки сили-силенної джокерів. Вона змішала зібрані карти, а потім не витримала й знову зиркнула на картинки. На неї дивився червоно-чорний розсип шісток, сімок і дев’яток. Джокери зникли.

Розділ 12 Розгадка для загадки

Ірка швидко запхала колоду якомога глибше до кишені й на всяк випадок ще й притримала рукою, неначе боялася, що та вистрибне.

— Усе, що могла, я розповіла, — буркнула відьмочка.

— Небагато, — незадоволено озвався майор. — І що ти весь час про свій будинок повторюєш, тобто… про його будинок! Нема його там, я гарантую!

— А може, він своєю домівкою не квартиру вважає, а якесь інше місце, наприклад, дачу? — припустила Тетянка.

— Ну, тоді його домівка прямо тут, у корпорації,— посміхнувся Іващенко. — Він тут днював і ночував. Повсякчас щось упорядковував.

Майор раптом видав якийсь дивний звук, неначе вдавився.

— А план будинку у вас є? — якимось чужим голосом спитав він.

— Як і в усіх, — знизав плечима Іващенко. — На кожному поверсі висить, для евакуації під час пожежі. Щоправда, він трішки застарілий — кажу ж вам, компаньйон тільки корпорацією займався. То в комп’ютерах щось змінював, то відеокамери перевстановлював, то перебудовувати щось починав…

— Де перебудовував? — швидко перепитав майор.

— Та по всьому будинку! Бзик у нього такий був! Я в це не втручався, у мене й так справ вистачало!

— І що, ці зміни ніде не відзначалися? — насторожено поцікавився майор.

— У комп’ютері є план з усіма позначками, — заклацав мишкою Іващенко. — Дивно, — мовив раптом він, — план зник.

Усі уважно глянули на Серьогу.

— А що таке, — не вагаючись, знизав плечем хлопець. — Мені наказали план торохнути, я й торохнув. Він сказав, що планчик застарів, що новий буде.

— А що ти ще торохнув? — стомлено перепитав Іващенко.

Серьога так пильно вдивлявся в стіл, наче знайшов там щось напрочуд цікаве. І мовчав так завзято, що всі зрозуміли — він нічого не скаже.

Майор обережно взяв Серьогу за вухо:

— Колися, самородку, — ніжно попрохав він і трохи стис пальці.

Серьога відчув на вусі вже знайомий дряпучий дотик.

— Тільки не треба мене знову дряпати! Я ні в чому не винен! Він сказав — що це для жарту, я й зробив для жарту!

— Та ти скажи, нарешті, що ти зробив, — не витримав Іващенко.

— Ну, камери заново налаштував! Аби вони вдень по-звичайному знімали, а вночі зі старої касети увесь час одне й те саме переписували. А що тут такого, все одно вночі нічого не відбувається!

— Так, — важко сказав майор. — Усе зовсім просто. Вранці виїхав звідси до аеропорту — неначе змився, а ввечері взяв і повернувся. Ось вона, «вечірня доріжка»! Ось вона, «своя домівка»! Універсальний ключ має, дочекався, коли охоронець відійде…

— Так він завжди на місці! — закричав Іващенко.

Дітлахи дружно гмукнули, згадавши, як охоронець полишив свій пост, аби продемонструвати Богданові всі принади колекції зброї.

— Це не компаньйон ваш розумний. Це я дебіл, — не звертаючи уваги на бізнесмена, продовжував белькотіти майор. — Ще й дивувався, кретин безнюхий: час минає, а слід нашого втікача в будинку свіженьким лишається, не вивітрюється. Звісно, не вивітрюється, він же його поновлює! Уночі по коридорах гуляє…

— Тобто як, гуляє? — страшним шепотом перепитав Іващенко. — Ви що, хочете сказати, мій зниклий компаньйон… ТУТ? — Він обвів поглядом стіни кабінету, немовби сподівався прямо крізь кладку, штукатурку й гіпсокартон побачити принишклого втікача.

— Я точно вам кажу, тут ховається, мерзотник! — майор збуджено походжав туди-сюди кабінетом. — Збудував собі укриття…

Ще й досі приголомшений, Іващенко лише хитав головою, неначе його гепнули чимось важким межи очі:

— Міг, — нарешті погодився бізнесмен. — Він у будівельний раж увійшов саме тоді, коли я переговори стосовно цього проекту почав. Заздалегідь готувався, гад!

— Тепер треба тільки вирахувати, де розумник ховається! — і собі глянув на стіни майор.

А Іващенко зненацька спохмурнів:

— Стільки, скільки він перебудовував… Знаєте, він міг не те що одне укриття зробити — а всю корпорацію таємними ходами перекопати. І потім, він же раніше тут директором був! Ремонти робив. Що ж нам тепер, увесь будинок до фундаменту зривати, аби нашого втікача дістати?

— Він уночі гуляти вийде, тут ми його й сходимо! — азартно втрутився в розмову Богдан.

Але майор теж раптом спохмурнів:

— Будемо сподіватись, звісно… Але якщо він не повний ідіот, то, мабуть, здублював собі систему відеоспостереження, і вона йому не стару касету, а справжні коридори показує. А раптом той самий шеф, — майор кивнув на Іващенка, — вночі попрацювати залишиться або програмісти в Інтернеті затримаються. Він тоді зі свого укриття носа не показує, аж доки народ не розійдеться.

Усі знову втупилися в Серьогу.

Той засовався, почервонів і, нарешті, випалив:

— Ну так, так! Зробив я йому пульт! Переносний! Дистанційний! А що…

— Господи! — не дослухавши, простогнав Іващенко. — Ти ж, виявляється, у нас талант! Та якби ти хоч половину своєї винахідливості на роботу витрачав, я б тебе начальником комп’ютерного відділку зробив, за кордон би вчитися послав…

— Що, серйозно? — сторопів Серьога й розгублено закліпав очима.

Але дядько лише в німому благанні звів руки до стелі.

— А давайте ми замаскуємось, — повернувся до справи Богдан. — Хай Ірка з Тетянкою нас на щось обернуть. Компаньйон, нічого не підозрюючи, вийде погуляти…

— А тут на нього бачок від унітаза як стрибне, — закінчила замість нього Тетянка.

— Чому саме бачок? — здивувався Богдан.

— Тому що я тебе обов’язково оберну на бачок, не зможу відмовитись від такого задоволення, — повідомила допитливому воїну відьма. — Нічого з цього не вийде. Людей на предмети можна тільки ненадовго обертати, вони в неживій формі не втримуються — назад у самих себе переходять. Ось труп — будь ласка, на що завгодно.

— А коли на щось живе? — припустив Богдан. — Майору навіть обертатися не доведеться.

— І не тільки майору, — гмукнула Тетянка.

Ірка раптом злякалася, та так сильно, що її спина враз змокріла від страху. Що… що Тетянка має на увазі? Кого ще, окрім перевертня, не потрібно на щось обертати?

— Ти, Богданчику, в нас теж, з якого боку не глянь, — натуральний дуб, — пояснила Тетянка.

Ірка раптом голосно видихнула. Виявилося, що, чекаючи на Тетянчині слова, вона не дихала — аж так злякалася. Стривайте, так злякалася, що аж не дихала? А чого вона, власне, злякалася?

— Виходить, по-твоєму, побачивши людей, компаньйон нізащо не вийде? — не зважаючи на Ірчині переживання, продовжувала виступати Тетянка. — А якщо побачить, що коридорами вештаються тварини — коні там, корови, вовк бігає,— то відразу й вискочить?

— Коровою будеш ти, — пробелькотів Богдан ледь чутно. І голосно додав: — То як ми компаньйона виколупувати будемо?

— Хай відьми придумають, а то критикувати всі можуть! — заявив майор. — Я, он, уже всю справу розплутав, а вони сидять! Незрозуміло, за що їм платять…

Тетянка спідлоба зиркнула на майора й виразно загарчала. Та так, що Вовкулака здригнувся й злякано глянув на дівча:

— Ти що, теж?..

— Я вам покажу «теж». Це ви тут «теж». А ми справу розкрутили! Ірка, он, своїми картами цього недоумка викрила!

— Чого відразу недоумка! — образився Серьога. — Чула, дядечко сказав, що я талант!

Але Тетянка вже неслася повним ходом далі:

— Хто вам ворожив? До речі, а слід? Той, уривчастий, що вів від входу назад до будинку? Ірка вас у нього ледь носом не тицяла. А ви? Який зворотний слід, немає ніякого сліду…

Вовкулака зніяковів:

— Щодо сліду — це правда, що тут скажеш.

І як я його не помітив? Може, там якась хімія? Але ж ти його взяла! І молодець. Молодий нюх робить дива.

— Нема в мене ніякого нюху, — розізлилася Ірка.

— А дива є,— перехопила ініціативу її подруга. — Ви професіонал і здогадалися класно. Ми, звісно, грошима поділимось. Трішечки, — уточнила білява відьма. — Але якщо хтось і може розкрутити справу до кінця, то тільки ми з Іркою. Ірко, скажи ж їм! — Тетянка переможно зиркнула на подругу. І решта присутніх, навіть Серьога, очікувально глянули на Ірку, немовби вона зараз, цієї ж миті все придумає, все дізнається й доведе справу до успішного завершення.

«Ох, скажу! — у паніці думала Ірка. — Ох сказону! Тобі, Тетяночко! Хай тільки поруч зайвих вух не буде!» Вона розгублено смикала манжет сорочки. Підгортала-відгортала, знову підгортала. У голові було порожньо, жодної думки. Відьмочка лише безтямно дивилася, як манжет згорається в трубочку, а потім знову розгортається. І раптом її щось неначе вкололо, і зрозуміла, чітка схема, накреслена бабусиною рукою в заповітному зошиті, постала в неї перед очима. Дівча підвелося й почало вивертати всі свої кишені: на джинсах, на сорочці. Потім воно глянуло на обвислу підкладку, нитки, що стирчали зі швів, і стало запихати кишені назад.

— Нам теж так зробити? — обережно поцікавився Іващенко.

— Вам не треба, — похитала головою Ірка. — Якийсь одяг вашого компаньйона тут лишився?

— Он його піджак за дверима висить, — швидко відповів Іващенко. — Ми нещодавно саме над проектом працювали, він його зняв, а забрати й забув.

— А ми комп’ютер розпитували, — тихо пробелькотіла Ірка. — Добре, тепер він нам знадобиться. — Дівчина зняла піджак із вішака. Потім винувато зиркнула на Тетянку. — Але без вовкулак нам усе одно не впоратися.

Тетянка гордо повела плечем:

— Ну якщо ти так кажеш… Гаразд, нехай майор буде на паях.

— Ти що, не розчула, відьмо? — гаркнув майор. — Вона сказала «без вовкулак». Скільки тобі наших потрібно, сестричко?

— А скільки є?

— Зі мною — семеро. Сини й племінники, — швидко відповів майор.

— Ну нічого собі! — закричала Тетянка. — На одного старого дядька із сім’єю вовкулак полювати? І кожен, мабуть, грошиків урвати захоче? — Обурилася дівчинка.

— А ти як гадала? Часи такі. Тепер навіть вовки безкоштовно не кусають! — підтвердив її здогад майор.

— Та за такі гроші я сама кого хочеш покусаю.

— Мені не треба, щоб вони кусали. Принаймні зараз, — спробувала пояснити Ірка. — Мені треба… як би це сказати… щось на зразок вовчого радара. Будинок величезний, а якщо компаньйон і справді наробив у ньому ходів, як черв’як у яблуці, то, коли я його назовні виганяти почну, він же де завгодно вистрибнути може. А нас зовсім мало!

— Нічого нас не мало, — впиралася Тетянка. — Цілком достатньо. Сядемо з тобою на мітли й будемо патрулювати по коридорах.

Ірка похитала головою:

— Треба, щоб вовки його зачули й перехопили.

— Гаразд, гаразд! — скинула долоні Тетянка. — Одного відсотка від п’ятисот тисяч їм вистачить? А що, п’ять штук баксів — нормально за одну ніч роботи.

— І де ж такі діти нахабні беруться? — і собі гаркнув вовкулака. — А сама за п’ять тисяч побігати не хочеш?

Ірка відчула, що знову закипає. І взагалі, відтоді, як вона зв’язалася з цим бізнесом, злість не полишала її ні на хвилину. Особливо дратувала Тетянка. Схопити б її як слід за шкірку, та як трухонути… Адже хто ватажок у цій зграї, врешті-решт?

Ірка злякано смикнулась, бо навколо неї знову зникли кольори, проте повернулися звуки й запахи. Вона швидко зиркнула на свої руки й про всяк випадок стисла їх, сховавши великий палець усередину кулака. Міцно стисла губи й, не розтискаючи їх, промукала:

— Пи…пиніть дегайно!

Облишивши торгуватись, Тетянка й майор витріщилися на Ірку:

— Що?

— Я кау… — вона обмацала зуби язиком — здається, звичайні, ікла не стирчать — і з полегшенням розімкнула губи: — Тьху! Я кажу, годі дурнею страждати, зрозуміло? Час спливає! А раптом завтра справді вже буде пізно? Приб’ють його, — вона кивнула на Іващенка, — обидва без грошей залишитесь. — І жорстко наказала подрузі: — Розділимо між усіма порівну!

Тетянка подивилася на неї безнадійно співчутливими очима й сумно зітхнула. Так зітхають матусі, коли їхнє дитя приносить додому чергову двійку.

— Ніколи не бачила, аби людина так відбивалася від грошей.

— Я не відбиваюся! — схилившись до Тетянки, ображено прошепотіла Ірка. — Тобто відбиваюся, але не від усіх! Їх надто багато, цих баксів. Вовків семеро, нас троє, поділимо все порівну, буде по п’ятдесят тисяч. П’ятдесят тисяч на ніс — це так, це зрозуміло, а сто шістдесят шість тисяч — таких грошей просто не буває, це божевілля якесь! Це що ж виходить, отримаємо ми їх — і все, більше нічого не треба? Усе життя можна навіть не працювати.

— Зі ста шістдесятьма тисячами можна тільки починати працювати, — сумно зітхнула Тетянка. — Доведеться мені бути твоїм менеджером, а то тебе кури загребуть, разом із усім твоїм крутим відьмацтвом. — Вона повернулася до майора. — Тільки заради Ірки поділимо порівну. Тобто, половина — для вас сімох, а половина — нам трьом.

Розділ 13 Хто не заховався — я не винуватий

— Дев’ята вечора! Та розійдуться вони колись?! — роздратовано процідив Іващенко, розглядаючи на моніторах офіси своєї корпорації.

Більшість співробітників уже покинули будинок, але то тут, то там іще виднілися схилені над столами потилиці, у коридорах швидко перекурювали, а програмісти, схоже, збиралися ночувати, обійнявшися зі своїми комп’ютерами. Навіть на цілком знеструмленому Богданом поверсі метушилися ремонтники.

— Цим людям що, вдома робити нічого? — відвернувся від екранів Іващенко.

— О, мужики, чули? А сам мене завжди лаяв, коли я о шостій додому йшов. Інших програмістів мені за приклад ставив… Є в цієї людини логіка? — спитав Серьога, звертаючись до шістьох вбраних у камуфляж хлопців. Ті дружно втупилися в нього однаковими жовтуватими очищами, так само дружно з презирством зіщулилися й відвернулись.

— Та чого ви? Я ж нічого такого не сказав… Я так, аби розмову підтримати. Ну й ладно, не дуже-то й хотілося. З хлопчаком спілкуються, а на дорослу освічену людину нуль уваги, — Серьога ображено глянув на Богдана, який перебував серед камуфляжної компанії й захоплено порівнював шість десантних ножів.

— Вибрали собі співрозмовника якраз те, що треба, — Серьога демонстративно відсунувся подалі від вовкулак.

Ніхто з них навіть вухом не повів. Молодший програміст трохи понудьгував і почав потихеньку посуватися назад, витягуючи шию й дослухаючись до міркувань про гостроту, баланс і ширину клинка біля основи.

Тим часом на знеструмленому поверсі заблимало світло, згасло, знову ввімкнулося й спалахнуло яскраво та рівно. Ремонтники спакували інструменти й попрямували до виходу. Головна бухгалтерка замкнула двері бухгалтерії, по коридору промчала спізніла службовка. Офіси спорожніли, і лише програмісти продовжували вдивлятися у свої монітори.

— Може, їх просто повиганяти, і все? — нетерпляче стискаючи й розтискаючи пальці, запропонував Іващенко.

— Не можна, — похитав головою майор. — Раніше ніколи нікого не виганяли, а сьогодні раптом вигнали? Якщо ваш компаньйон зараз спостерігає за корпорацією, то враз насторожиться. А здобич найкраще брати тепленькою, коли вона нічого не підозрює. Правду кажу, сірі вовки?

Камуфляжна шістка відповіла ватажку одностайним бурчанням.

Коли чекання стало просто нестерпним, шеф комп’ютерного відділку солодко потягнувся, потер втомлені очі й вимкнув свій комп’ютер. Його програмісти теж почали потроху згортатися, перемовляючись жартівливими фразами. Голова відділку повільно закурив…

— Звільню його к бісовій матері,— розлючено стискаючи кулаки, процідив Іващенко.

— А мене на його місце, так, дядечку? Ти ж обіцяв! — радісно втрутився Серьога, але осікся під скаженим поглядом дядечка.

Комп’ютерники попрямували до виходу. Важкі двері зачинилися за спиною останнього з них.

Було видно, як охоронець натиснув кнопку пульта, ставлячи двері на сигналізацію, полегшено зітхнув і розгорнув газету.

— Ні, оцього я точно звільню! — вирішив Іващенко. — Він мав спершу перевірити, чи не залишився хтось у будинку!

— Та ж нікого не залишилось!

— А ми? Ціле кодло в офісі причаїлося! Мало там, який ми маємо намір?!! — розлютився Іващенко. — До речі, а який у нас намір?

— План дайте, план евакуації під час пожежі,— попрохала Ірка.

Усі зібралися довкола директорового столу. Ірка подумала, що це нагадує сцену з військових фільмів — нарада в штабі. Тільки замість масштабної карти місцевості — запаяний у пластик план евакуації під час пожежі.

— Починаємо прямо від кабінету, — сказала відьмочка, — і рухаємось уздовж лівого боку. Я працюю біля кожного офісу й кожної ділянки стіни, а ви розходитесь віялом — частина перекриває коридор, а двоє відслідковують підлогу… і стелю, хтось наглядає за сходами. Щойно його з укриття викине, відразу ж хапайте!

— А що конкретно ти збираєшся робити? — поцікавився майор.

Ірка ухильно похитала головою.

— Побачите. А може, нам узагалі пощастить, тож і робити нічого не доведеться. От візьме він зараз і сам на нічну прогулянку вийде. Ми його відразу ж і схопимо.

— Авжеж, чекай! — зловтішно процідив Серьога. — Не такий він уже й дурень, щоб вийти після всіх ваших розмов!.. — і хлопець осікся, зрозумівши, що бовкнув зайве.

— Що-о?!! — лапа Ментівського Вовкулаки знову вчепилася Серьозі в зашийок. — Ти що, гадюченя! Ти й тут камеру поставив?

Серьога хрипів і мовчав, але з виразу його переляканої фізіономії було видно, що все-таки поставив.

— Чому ти не сказав?!! — закричав майор.

— З якого це дива я маю вам говорити? — прохрипів Серьога. — Ви, он, зі мною навіть не розмовляєте!

Майор наблизив своє обличчя впритул до фізіономії молодшого програміста, його губи, затремтівши стриманим гарчанням, розповзлися в різні боки, оголюючи великі гострі ікла:

— Зараз я з тобою поговорю! Що ти ще для пана компаньйона зробив? Колися, швидко! — він струсонув хлопця так, що в того аж зуби клацнули.

— Нічого, майже нічого, присягаюся! Тільки пістолет! Газовий. Переробив. На звичайний.

Майор заревів від обурення. Його обличчя почало змінюватися, видовжуватися й обертатися на вовчу морду.

Зовсім не здивований таким поворотом подій, Іващенко зробив крок уперед:

— Дозвольте, я візьму свого племінника, пане майоре, — і спокійно звільнивши Серьогу з пазуристих лап вовкулаки, бізнесмен поцікавився в хлопця:

— Де ти поставив камеру?

— Он там, на стінці, під бра!

Важкий ляпас швиргонув хлопця до стіни. Він сповз на підлогу, заразом зриваючи і бра, і камеру.

— Виходить, ми маємо справу з озброєним злочинцем, який знає всі наші наміри, — підсумував бізнесмен. — Нам більше нічого зволікати, ходімо.

— Я готова, — Ірка рішуче перекинула через руку піджак компаньйона й попрямувала до дверей. Решта компанії, миттю озброївшись, скупчилася навколо неї. Зчинивши штовханину біля дверей, усі висипали до приймальні. І звідти враз долинув пронизливий жіночий вереск.

Коли Іващенко проштовхався крізь щільну стіну вовкулак, він побачив секретарку, котра сиділа за столом. Очі жінки злякано бігали туди-сюди. Жах у її очах мимоволі поєднувався зі здивуванням. Перед нею стояло семеро дебелих чоловіків у камуфляжі з десантними ножами в руках. Прибульці щільним кільцем оточили темноволосе дівча, яке тримало в руках старий піджак.

— Ви… — долаючи дрож у голосі, спитала секретарка, — ви що, піджак крадете?

— Ні, вони його до хімчистки несуть, — виходячи вперед, сказав Іващенко. — Зараз під час чищення стільки речей зникає!.. Доводиться для кожного піджака озброєну охорону наймати. Зрозуміло?

Секретарка судорожно закивала.

— А чому ви ще й досі не пішли? — вимогливо спитав Іващенко.

— Ви мене не відпустили, — пробелькотіла жінка. — Ви ж самі стільки разів казали: доки ви не відпустите, іти не можна.

Одинадцять пар очей (одна з них належала самій секретарці) з докором глянули на Іващенка. Намагаючись щосили зберігати незворушність, той оголосив:

— Відпускаю. Можете йти.

Секретарка схопила свою сумочку й, тихо прошепотівши: «До завтра», — наче мишка, вислизнула за двері. Було чутно, як вона спочатку намагалася йти спокійно й розмірено, а потім тупіт її підборів зірвався на частий дріб — дівчина стрімголов побігла до виходу.

— Ну, ми нарешті йдемо? — вимогливо спитав Іващенко й першим вискочив до коридору.

Сім десантних ножів устромилися в підлогу. Семеро чоловіків злетіли догори, зробивши переверт. І семеро величезних вовків приземлилися на всі чотири лапи. Шестеро з них легко розбіглися по коридору й сходах, і лише один, дебелий сіро-сивий ватажок, тицьнувся мордою Ірці в бік і пішов поруч, поглядаючи на неї знайомими жовтими очима.

— Я анітрішечки не боюся! — рішуче смикнула плечем Ірка. — Краще за своїми пильнуйте! Я наказала біля сходів вартувати, а не на них. На другий поверх потім підемо, якщо тут нічого не знайдемо.

Тетянка й Богдан озирнулися. Далеко в кінці коридору швидко промайнув вовчий силует. Схоже було на те, що вовкулака, який піднявся сходами, знову зістрибнув назад на сходовий майданчик.

— Ірко, а звідки ти знала, що він поліз на сходи? Їх же звідси не видно! — спитала здивована Тетянка.

— Я? Що за дурниці! Нічого я не знала. Ну як я, по-твоєму, могла знати, якщо сходів звідси не видно? Я взагалі до них спиною стою!

— А він звідки знав, що ти знаєш? Ти ж тихо говорила! — устряг у розмову Богдан.

— Вовчий слух, мабуть, — знизала плечима Ірка. — Ще запитання є, чи будемо працювати? Наш наймач незабаром лусне від злості.

Розділ 14 Корпорація навиворіт

Ірка перебільшувала. Іващенко чекав, і на його обличчі вимальовувалася не злість, а терпіння й покора. Чи то він сприймав дитяче перешіптування за частину чаклунства, чи то просто твердо вирішив не втручатися. Від злості була готова луснути сама Ірка. Вона геть не розуміла, що відбувається довкола неї й із нею самою!!!

Це Тетянці вона могла морочити голову — мовляв, знати не знаю, що там вовкулака на сходах робить, і взагалі я його звідси не бачу… Але ж обдурити себе було куди складніше. Так, вона не бачила вовків, але вона їх… відчувала. Кожного з них. Вона знову відчувала те сильне, виразне, що Ментівський Вовкулака називав нюхом і що було так не схоже на звичайні, звичні запахи. Слухом, що загострився до нелюдської межі, вона чула, як вовкулаки беззвучно снують по коридорах. І ще вона просто знала, відчувала всім своїм нутром, де перебуває кожен із них. Її слова про вовчий радар зненацька стали реальністю, і центром цього радара була вона сама, Ірка Хортиця.

Не можна сказати, що вона дивилася очима вовків, але якимось чином тварюки миттю повідомляли їй про все, що бачили, чули, нюхали, про все, від чого їхня шерсть ставала дибки, а сильні ноги напружувалися. Очікування боротьби зовсім не лякало, а п’янко вабило передчуттям полювання. Справжнього полювання на сильну, хитру здобич. І тріумфальний мисливський клич клекотав в Ірчиному горлі, лоскотав ніс, наче бульбашки мінералки.

Несподівано їй стало весело, і навіть чергове зникнення кольорів перед очима її більше не лякало — навіщо вони взагалі, адже зараз ніч? Головне, що тепер вона бачила все довкола неймовірно чітко. А ще відчувала: бажана здобич десь поруч. Причаїлася й стежить за ними з укриття настороженим поглядом. Здобич готова тікати й заплутувати сліди, вона навіть готова до боротьби, але страх уже закрадається в її серце, бо вона побачила зграю, яка йде по її сліду. Залишилось тільки виманити дичину зі схованки.

Ірка торкнулася піджака, що висів у неї на руці, струснула його й хижо посміхнулася:

— Будеш у нас замість свого господаря.

Ірка запустила одну руку в рукав, а іншою штовхнула двері найближчого офісу. Тихесенько рипнувши, ті прочинилися. Відьмочка заплющила очі, зосереджуючись:

— Цеглина до цеглини — стоїть будована мурина, а хто той мур складав, хто його будував — того й влада. Володарю своєму підкоряйся, будівнику відкликайся. Секрети відкривай, що сховала, — вивертай… — різким ривком Ірка вивернула рукав піджака.

Стіна луснула, мов напнута на барабан шкура, її розірвало буквально вдрузки.

Столи, стільці, комп’ютери, канцелярське приладдя, шматки якогось кабелю — напханий, перегодований мотлохом офіс здавалося блював, його ніби вивертало навиворіт. Правильний тривимірний простір вигинався в зворотний бік.

Те, що відбувалося, з одного боку, нагадувало малоприємний фізіологічний процес, а з іншого — сцену глобального катаклізму з малобюджетного фільму-катастрофи. Нажахані вовки шугонули в різні боки — тільки пазурі ковзнули по лінолеуму. Але на Ірку все це майже не справило жодного враження.

Замислено оглянувши нутрощі офісу, відьмочка розчаровано похитала головою:

— А якщо не маєш таємниць, залишайся, як була…

І за мить усе повернулося на місце.

Іващенко ковтнув слину, відчуваючи, як тверда пробка страху не дає слині просочитися в горло, і одним оком зазирнув досередини офісу. Перед ним постала знайома й звична картина: темна кімната, у глибині біліють стелажі й пластикові корпуси комп’ютерів.

За його спиною презирливо пирхнула Ірка. Вовкулаки поверталися, сором’язливо піджавши хвости, і навіть кінчики шерстинок на їхніх вухах не приховували, як перевертням прикро за свій переляк. У всякому разі, Ірка відчувала і їхню зніяковілість, і клятвену обіцянку більше ніколи-ніколи…

— Авжеж, сподіваюся, — відповіла вовкам відьма. — Інакше яка від вас користь? Ну що, далі?

— Он там мій компаньйон десь півроку назад постійно щось ремонтував, — Іващенко махнув рукою туди, де довгою змією тягнувся коридор.

Ірка підійшла до стіни й знову забелькотіла:

— Стінка міцно стоїть, не хитається, за наказом володаря відчиняється…

Кишеня піджака хвацько вивернулась назовні обтріпаним швом.

Стінка вигнулася, роздулася й вивернулась навиворіт. Цього разу все обійшлося без додаткових спецефектів. Вовки легко відскочили вбік і насторожились, вишкіривши ікла й приготувавшись до миттєвого стрибка.

— Ми мали рацію, — не вірячи власним очам, прошепотів Іващенко. — Мій компаньйон справді будував тут потаємні ходи! Лазив по них, підслуховував і підглядав! От як він, гад, завжди про все знав!

Стінка відкрила вузесенький — людина могла пройти тільки боком — хід, що, схоже, вів від кабінету компаньйона в бік комп’ютерної зали.

— Але його самого тут немає, — розчаровано мовила Ірка. — Уперед, уперед!

Вона встала й кинула скоромовкою вздовж усього довгого коридору, що повертав у кінці:

— Мури-стіни, схованки та лази, відкривайтесь всі одразу, — і, відірвавши край підкладки, вивернула навиворіт увесь піджак.

Стіни ожили. Будинок почав здригатися в судорогах і спазмах, наче живий організм. Одразу за поворотом почувся дикий, зляканий лемент.

— Попався! — радісно закричала Тетянка, кинулася на галас і здивовано спинилася.

Прикутий наручниками до батареї, у коридорі сидів той самий чолов’яга, якого Ментівський Вовкулака залишив чекати повістки до суду. По обидва боки від нього виверталися назовні черговий таємний хід і господарська комірчина. Чолов’яга кричав, упирався спиною в батарею й чимдуж дубасив об підлогу каблуками черевиків із крокодилячої шкіри. Схоже, сподівався сховатися в щілині між радіатором та стіною.

— Хто секрети нам відкрив, повернувся, став, як був! — по черзі вказуючи пальцем на обидві вивернуті стіни й, немов у дитячій лічилці визначаючи, кому бути заводіякою, прокричала Ірка.

Стіни миттю «закрилися». Увесь червоний, чоловік, судорожно хапаючи ротом повітря, впав на підлогу. Вовки прослизнули в затінок, а люди стовпилися довкола в’язня. За мить до них приєднався й майор. У людській подобі.

— Незручно якось вийшло, — пробелькотів він. — Я зовсім про нього забув.

— Я так і думав, так і думав, — чолов’яга підвівся й утер спітніле обличчя. Рубін на його обручці криваво зблиснув. — Я не ображаюся, ні. Я все розумію! Ви, мабуть, були заклопотані якимись дуже важливими міліцейськими справами. — Батько-втікач, як і раніше, звертався до майора, але його погляд раз у раз ковзав по трійці дітлахів, весь час зупиняючись на Богданові. І, як і раніше, цей чіпкий, пронизуючий погляд аж ніяк не поєднувався із жалюгідним, наляканим белькотанням. — Але, може, хоч тепер ви мене вже відпустите? Я з’явлюся до суду, слово честі.— Чоловік притулив вільну руку до серця. — Дітьми присягаюся!

— Тими самими, які вам не по кишені? — посміхнувся майор. — А може, нехай забирається геть? — тихо спитав він Ірку.

Та заперечно похитала головою:

— Пізно, почне бігати по коридорах і невідомо в що вшелепається. Нехай уже сидить на одному місці, цю ділянку ми вже відробили.

— Але мені тут дискомфортно, підлога така холодна, а в мене ревматизм! — почувши її слова, закричав «в’язень батареї». — І ніч страшенно довга! Я навіть не знаю, котра година! — Він виразно зиркнув на майора.

— Ну, цій біді ми зарадимо, — добродушно заявив майор.

— Правда? — чоловік аж засвітився на радощах. — Чудово! Я, чесно кажучи, звик до цього годинника, і до костюма він пасує… — Він осікся.

Майор зняв із зап’ястка величезний, наче будильник, «командирський» годинник. Застебнув його в чоловіка на руці, критично глянув, як той виглядає, і задоволено кивнув:

— Справді, пасує,— він схвально поплескав чоловіка по плечу й поквапився за товаришами, котрі рушили вперед.

Розділ 15 Закляття на бачок унітаза

Вони стояли в невеликому тамбурі: з одного боку — сходи на другий поверх, з іншого боку — двері в круглий дворик, до вольєра з кавказькими вівчарками. Звідти долинав тривожний гавкіт псів, які, зачувши поблизу вовків, кидалися на сітку.

— Вам знову знадобиться мій кинджал? — тихо запитав майора Богдан.

— Він не твій, він — власність корпорації,— склочним тоном заявив Іващенко.

— Усі бізнесмени — жлоби, — осудливо зауважив майор і, витягши з кишені золотий «Ролекс», начепив його собі на руку. — Схиблені на дорогих штучках. Простішим треба бути, простішим…

Майор помилувався сяйвом годинника, задоволено зітхнув і кинув турецький кинджал собі під ноги. Величезний вовк-ватажок підбіг до нижньої сходинки.

— Зараз підемо, — кивнула Ірка на нечутне для решти людей запитання. — Тут більше ніде сховатися.

Дівча глянуло на стіну під сходами. Не пластик, не гіпсокартон, навіть не цегла, а старий сірий бетон, що напевно стояв тут із дня будівництва будинку. Прокладати сюди таємні ходи — замучишся.

Ірка поставила ногу на першу сходинку. Вовки, раз у раз зупиняючись і насторожено водячи вухами, тихо, один за одним прослизнули мимо й сховалися на другому поверсі. За ними, позираючи на спізнілу подругу, на сходи піднялася Тетянка, а за нею й Богдан. Тільки Іващенко продовжував тупцювати за Ірчиною спиною. Дівча роздратовано шморгнуло носом — ну чого застряг, йшов би вже! — і знову із сумнівом уп’ялося в капітальну стінку. Ірка завагалася, поглядаючи на друзів, які нетерпляче очікували на неї.

— Та тут роботи — на півсекунди, — пробубоніла вона й рішуче вивернула навиворіт нагрудну кишеню піджака.

Сірий бетон, що здавався таким міцним, таким непохитним, розірвало, як пластилін, відкриваючи те, що ховалося всередині: крихітну кімнатку зі стінами, пофарбованими блідою пастеллю, унітаз, умивальник і вузенький старий тапчан. А на тапчані, скорчившись, сидів сухорлявий літній чоловік. Той самий, котрого Ірка бачила на фотографії!

— Таємниць не ховай, все, що маєш — віддавай! — крикнула Ірка і, рвонувши кишеню за підкладку, з м’ясом видерла її з піджака.

Усе, що було в кімнаті, викинуло назовні.

Зі сходів долинув здивований Тетянчин вигук і дрібне гупання ніг — друзі мчали на допомогу. Повз Ірку промайнула сіра тінь — не марнуючи часу на спуск сходинками, Ментівський Вовкулака стрибнув у просвіт між сходами.

Старий перевертень приземлився перший, важко гепнувшись лапами об підлогу. Обдавши Ментівського Вовкулаку скалками битого фаянсу, він перекинув умивальник. Компаньйон, котрий звалився зі стелі, приземлився прямо на Іващенка. Він збив бізнесмена з ніг і, не розгубившись, схопив його за горлянку… І тут-таки бачок унітаза, падаючи, гепнув душителя по потилиці.

— Це ж треба, бачок на нього таки кинувся, — розгублено буркнув Богдан, який, надбігши, стягував з ошелешеного Іващенка тіло компаньйона. — Ти що, замовляння таке наклала? — Він оглянувся на захекану Тетянку…

Жилава стареча рука відшпурнула хлопчиська геть. Богдан відлетів, глухо грюкнувшись об стіну…

Компаньйон підхопився й кинувся крізь двері надвір. Стулка з гуркотом зачинилася, брязнув замок. Вовки, нахопившись, гасали біля зачиненого виходу.

— Знову те саме! Коли треба, так вас немає! — рикнула на них Ірка.

— Розборки потім! Двері відімкни, а то втече! — крикнув Богдан.

Але двері відчинилися самі.

— Він відв’язав собак! — прохрипів Іващенко.

Розпластуючись у повітрі, розлючена зграя кавказьких вівчарок увірвалася в тамбур. Мовчки, без жодного звуку, пси накинулися на вовків. Величезний «кавказець» із розгону стрибнув на спину Ментівському Вовкулаці. Перевертень вислизнув, рвонув супротивника зубами й відскочив. Тамбур під сходами сповнився злісним риком і клацанням щелеп. Клоччя шерсті полетіло в повітря. Волохаті тіла сплелися в один спресований клубок. Ікла змикалися в мертвій хватці. Величезна, схожа на крокодилячу, пащека вівчарки клацнула, вирвавши жмут вовни з вовчої холки. Ірка побачила, як очі вовка сповнилися болем. Молодий вовкулака коротко вискнув, і «кавказець» тут-таки навалився на нього, встромляючи ікла в тіло, яке намагалося вирватися.

Кров бризнула Ірці в обличчя. Дівча отямилось.

І відразу ж немов знову втратило свідомість — людську свідомість, — почало марити. Ірку охопила дика лють, ця лють не потребувала слів, вона потребувала лише рику, грізного, утробного. Майже заревівши, відьма кинулася в центр бійки.

Щелепи «кавказця», намертво зімкнуті на вовчій горлянці, рвонуло вбік. Здивований, скиглячи, немов цуценя, пес злетів до стелі, підкинутий ударом сильної лапи. Клубок волохатих тіл розлетівся навсібіч, начебто в центрі нього вибухнула бомба. Але там була Ірка, яка виглядала страшнішою за ядерну війну. Вона загрозливо вигинала спину, її пальці хижо скорчувалися, а рот шкірився моторошною гримасою.

— Ге-е-еть! Забор-р-роняю! — гарчала відьма, і в її гарчанні було щось невимовно жахливе, що змушувало і «кавказців», і вовків щулити вуха й підгинати хвости. — Ге-е-еть!!!

Один із «кавказців» тихенько, начебто питально, гавкнув… Ірка враз обернулася до нього всім тілом:

— Р-роздер-р-ру!!!

Пес розпачливо завив і нажахано, не розбираючи дороги, натикаючись на стіни, щодуху кинувся геть. Скиглячи й завиваючи, зграя мчала за ним: усе одно куди, аби якомога далі!

Слідом, підгинаючи лапи й тихо скиглячи, задкували вовкулаки. Видно було, що тільки глухий рик ватажка втримує їх від такої ж панічної втечі. Куди завгодно, аби забратися подалі від тендітного темноволосого дівчати!

— Я ж казав, що треба позбутися цих псів, вони небезпечні, можуть накинутися. А компаньйон упирався! Ну й хто насамкінець виявився правий? — отетеріло бубонів Іващенко й одразу ж задумався: а й справді — хто?

Думалось якось важко, тому бізнесмен просто відмахнувся від дурних думок і вимогливо загорлав:

— А мій компаньйон знову змився!

— Не змився, — насилу повертаючи язик і змушуючи його вимовляти людські слова, сказала Ірка. — Тетянки з Богданом немає.

Ментівський Вовкулака коротко дзявкнув. Вовча зграя, злякано зиркаючи на Ірку, прослизнула вздовж стіни у двері й довгими стрибками помчала через двір. Ірка й Іващенко бігли за ними. Переслідувачі вскочили в центральний хол, одна стіна якого була обвішана старовинною зброєю. Турнікет стояв відкритий, а з його щілини стирчав універсальний пропуск. Біля турнікета, склавши руки на грудях, застигла Тетянка. Міцно стиснувши кулачки, відьмочка шепотіла собі під ніс заклинання… Її очі палали зеленими чаклунськими вогнями. А біля скляного виходу боровся з дверима сухорлявий літній чоловік. Він смикав їх до себе, бився об них плечем, але безрезультатно.

Завивала сирена, мерехтіли вогні сигналізації й гепав кулаками у двері своєї будки охоронець. Вибратися назовні він не міг — заклинені кинджалом двері ледве втримував Богдан.

— Пане Іващенко! — заволав охоронець, побачивши генерального директора, що залетів до холу. — Діти напали на вашого компаньйона!

— Правильно зробили! — гаркнув у відповідь Іващенко.

Почувши його голос, чоловік біля виходу обернувся, завив у розпачі, ще раз спробував вирватися назовні… і вихопив пістолет.

— Ах ти ж відьма проклята! — вигукнув компаньйон.

Чорна зіниця дула дивилася Тетянці просто в груди. Гримнув оглушливий постріл.

— Ні-і-і! — нестямно заволав Богдан, кидаючись до Тетянки.

Але стрибок Ментівського Вовкулаки був швидший і точніший. Важке вовче тіло сірою тінню метнулося між дівчинкою й летючою кулею. І немов переломилося навпіл. Вовкулаку крутонуло в повітрі й жбурнуло вбік. Він спробував підвестися, але його лапи роз’їхалися, а очі затуманилися. Важка морда впала, тупо грюкнувшись об підлогу.

Тієї ж миті в холі гримнуло багатоголосе люте виття. Перестрибнувши через турнікет, шістка молодих вовкулак кинулася на чолов’ягу біля виходу. Він прилип до скла й скинув назустріч зграї руку з пістолетом. Вовчі щелепи клацнули й зімкнулися на тремтячому зап’ястку. Пістолет із металевим стукотом упав на підлогу й закрутився. Чоловік скрикнув, звалений вагою волохатих тіл.

— Гей, хлопці, хлопці, спокійніше, не захоплюйтеся! Він потрібен живий! — скомандував знайомий голос.

Ірка озирнулася. Крекчучи й тримаючись за бік, майор підводився з підлоги.

— Живий! — радісно вигукнула Тетянка й, розвівши руки, кинулася на шию Ментівському Вовкулаці.

— Звісно живий, — пробурчав майор, відкидаючи геть закривавлений сталевий циліндрик. — Це ж не срібло. Ходив би я на такі небезпечні справи, якби мене проста куля брала!

Щосили обіймаючи майора, Тетянка примовляла:

— Ви мені життя врятували! Спасибі! Спасибі!! Спасибі!!!

— Спасибі — багато, — розважливо заявив Вовкулака, — от рівноцінний поділ — по п’ятдесят тисяч на ніс, включаючи ваші безнюхі носики! — це буде те, що треба.

Тетянка повільно розчепила руки, подивилася на майора настороженим поглядом і процідила крізь зуби:

— Ми обговоримо це питання.

Голосно гупаючи, повз них пробіг Іващенко. Туди, де вже не було жодних вовків, а шестеро здоровенних хлопців у камуфляжі міцно тримали сухорлявого літнього чолов’ягу.

— У бухгалтерію його, там теж програма «Клієнт-Банк» є! — рішуче наказав Іващенко. — І Серьогу тягніть! Нехай наш новоявлений комп’ютерний геній трохи попрацює! — Генеральний, широким кроком минаючи турнікет, гукнув охоронцю, котрий боязко поглядав із глибини будки: — А з вами я потім розберуся!

— Та ж я думав, що ви вже поїхали, Володимире Георгійовичу! — розгублено пробелькотів охоронець.

— Ніхто з начальства додому не поїхав, — люто позираючи на компаньйона, котрий смикався в руках камуфляжників, заявив Іващенко. — Ну от буквально всі залишилися в будинку!

Терпіння добратися до власного кабінету в Іващенка вже не було. Він рвучко відчинив двері бухгалтерії. Вовкулаки жбурнули компаньйона на стілець перед комп’ютером головної бухгалтерки, а за мить кинули поруч і Серьогу.

Ірка, ледь переставляючи ноги, ввалилася слідом. Неймовірна напруга цієї ночі поступово відпускала. Сонними очима дівча дивилося, як Іващенко переможно розмахує пальцем перед носом племінника:

— Давай, виходь на банк, в який ти мої грошики запхав! — командував бізнесмен. — Працюй!

— Знову? — обурився Серьога. — Мені ще за той раз не заплатили! — хлопець багатозначно зиркнув на пониклого на сусідньому стільцеві компаньйона. — Я вам не татко Карло, забезкоштовно ішачити!

Його дядько гаркнув, немов справжнісінький вовкулака, і молодший програміст миттю прилип до клавіатури:

— Та добре, добре, роблю вже! — і, бурмочучи собі під ніс: «Сторонній дітворі платить, а рідному племіннику… Справжнісіньке рабство!», — Серьога застукотів по клавішах.

На екрані з’явилися ряди цифр. І, нарешті, засвітилося червоне віконечко.

— Код доступу давайте, — буркнув Серьога.

Іващенко глянув на компаньйона:

— Ну?

Той відповів зовсім порожнім, несвідомим поглядом. Здавалося, ця людина взагалі не в змозі була збагнути: де вона, що відбувається, хто довкола неї й чого від неї хочуть.

Обличчя генерального сповнилося гнівом, поступово стаючи криваво-червоним:

— Ти дурника мені тут із себе не строй! Ми тебе зловили!! Кажи код, швидко!!!

Але зловлений утікач продовжував тупо дивитися на свого партнера.

— А швидше не можна? — нахабно зажадав Серьога. — Тут, між іншим, таймер на введення коду: вчасно не введемо, то ваші грошики так на Мальті й залишаться!

— Правда, закінчуйте вже! — уперше невдоволено озвалася Тетянка й судорожно позіхнула. — Ми тут із вами вже півночі б’ємося! А якщо ви не помітили, так ми, між іншим, діти! Нам спати пора! Я батькам набрехала, що до Ірки ночувати піду. Не дай Бог вони не мені на мобілку, а Ірчиній бабусі на домашній подзвонять!

— А бабця скаже, що я до тебе ночувати пішла, — похмуро зітхнула Ірка.

— Чув, мужик, які в дітлахів проблеми? — навис над бранцем, який ураз зіщулився, майор. — Колися, який код! Давай, гад, поки я добрий! — Він гепнув кулаком об стіл перед схиленим обличчям компаньйона.

Золотий браслет «Ролекса» блиснув у того перед очима. Бранець звів голову й уп’явся в майора зовсім розгубленим поглядом.

— Хазяїн? — розгублено перепитав він. — Це ви, хазяїн?

Майор здивовано витріщився на бранця. У нього на обличчі застигла грізна гримаса. І компаньйон знову миттю злякано зіщулився.

— Добре, добре, хазяїне! — пролепетав він. — Я слухаюся, хазяїне! Я завжди вас слухаюся! Сказали забрати — я забрав. Сказали повернути — от, будь ласка, усе зараз повернеться. — Його пальці швидко пробіглися по клавішах. У віконці засвітився ряд цифр. Компаньйон із запобігливою посмішкою обернувся до майора: — Ви задоволені, хазяїне?

Майор судорожно ковтнув, відкашлявся в кулак:

— Того… Аякже… Дуже навіть… — пробубонів він.

Але очі компаньйона вже вп’ялися в майорський кулак, забігали туди-сюди: із золотого «Ролекса» на зап’ясток — на пальці, знову на «Ролекс»:

— А де ваш перстень, хазяїне? Ваш рубіновий перстень? — на обличчі компаньйона з’явилася страшна підозра. — Ти… Ти не хазяїн! Ти — не він!

Бранець щосили рвонувся до клавіатури, збираючись стерти щойно введені цифри. Але тут у справу зненацька втрутився Серьога. Молодший програміст хутко тицьнув пальцем у клавішу введення… Цифри мигнули, віконце закрилося й відразу з’явилося знову, з написом: «Переказ коштів завершено».

— Є! — тихо, немов він не міг повірити своєму щастю, буркнув Іващенко. — Повернулися! Я врятований!

— Ага! — загорлав Серьога. — Як я тебе! — Він тріумфально витріщився на компаньйона: — Будеш знати, як бабки за роботу замилювати!

Нещасний компаньйон болісно простогнав і затулив обличчя тремтячими руками. Він розгойдувався на стільцеві й тихо, придушено бурмотав:

— Я не винуватий! Хазяїне, я не винуватий! Мене одурили, хазяїне! У них ваш «Ролекс», хазяїне!

— «Ролекс», — майор розгублено подивився на свій зап’ясток і пробурчав, теж тихо й придушено: — «Ролекс», рубіновий перстень… Хазяїн! — І раптом, зірвавшись із місця, відчинив двері офісу.

Ірка кинулася до нього, стала поруч. Довга кишка коридору тяглася вглиб будинку. А біля батареї, там, де мала бути поникла фігура жадібного татуся, не було нікого. Лише порожні наручники безсило звисали з труби.

— Змився, — задумливо сказав майор. — Ще коли ми з цими, людськими годованцями, зчепилися, його вже не було. І як він умудрився?

— Не знаю. І знати не хочу, — відрізала Ірка. Їй було нестерпно страшно. — Знайшли Іващенківські гроші — і вистачить, усе! Йдемо звідси! Усе скінчилося!

— Нічого не скінчилося… все тільки починається… — проскрипів чийсь незнайомий голос.

Розділ 16 Пастка на Хортову кров

Світло в бухгалтерії згасло. Загудів і стих комп’ютер. Світильники в коридорі на мить яскраво спалахнули й разом згасли. Будинок занурився в пітьму.

— Агов, та що ж тут відбувається?! — гаркнув роздосадуваний Іващенко. — Негайно увімкніть світло!

— А якщо не увімкнемо? — проскреготав голос уже з іншого кутка..

Ірці здалося, що й сам голос був іншим.

— Де ви? Де ховаєтеся? — вимогливо запитав Іващенко.

Пролунав скрипливий смішок.

— Ми не ховаємось. Ми тут. Та й тут! І отут! І ще отут! Сюди! — голоси долинали зусібіч, з усіх кутків. І ще в кромішній пітьмі чувся дрібний тупіт маленьких ніжок. Немов пацюки пробігли.

— Не чіпайте моїх ніг! — озвався Серьога.

— Хто тебе чіпає, та ще за ноги! — буркнув майор.

— Але хтось же чіпає, — тремтячим від жаху голосом сказав програміст.

Біля самісінької його ноги знову скреготнув смішок, і хтось маленький та спритний швидко відскочив убік.

— Ой, вони штрикаються! — скрикнула Тетянка.

Ірка теж відчула, як щось штрикнуло її в коліно. Вона схопилася за болюче місце —і щось гостре відразу тицьнулося їй у руку. А навколо забігало, затупотіло, замиготіло. Тупіт маленьких ніжок оточував, утворюючи замкнене коло. Ірка закрутилася на місці, намагаючись роздивитися тих, хто бігав довкола неї, але бачила лише мерехтливі згустки мороку. Вони бігли все швидше й швидше, тупіт підсилювався, наростав, начебто подвоювався, потроювався, начебто їх ставало все більше й більше. І раптом усе припинилося, стихло. Ніби ножем відрізали.

— Гей ви, ті, хто тут… — нерішуче гукнув Богдан. — Ви тепер де?

Відповіддю йому була мертва тиша.

— Ходімо, може, чи що? — розгублено буркнув майор.

— Вам краще знати, — озвалася з темряви Тетянка. — У вас, он, нюх, слух.

— Та не чуємо ми нічого! — роздосадувано мовив Вовкулака. — Як відбило! А ти, сестричко?

— А я тут до чого?! — враз обурилася Ірка.

Насправді відьмочка була б зараз не проти, аби до неї повернулися чорно-білий суперзір і слух, що давав змогу розрізняти звуки, недоступні людському вуху. Хай навіть повернуться оті дивні незвичні запахи. Але нічого такого не відбувалося. Вона, як і раніше, майже нічого не бачила крізь суцільний морок і нічого не чула, крім прискореного подиху наляканих людей.

— У мене кинджал із собою, — сказав вовкулакам Богдан. — Можете перекинутися.

— Давай його мені,— звелів майор.

— А ви де? — Богдан розгублено закрутив головою, вдивляючись у темряву.

— Здається, я праворуч від тебе, — не зовсім упевнено припустив майор. — Так, я зараз простягну руку…

Богдан теж випростав руку й відчув, як його пальці торкнулися чиєїсь долоні.

— Начебто тримаю. Це ви, майоре?

— Мабуть, я, — із сумнівом у голосі припустив майор. — А це ти?

— Я! Я! — зареготав скрипливий голосок.

Тверді й тонкі, як лапки в комах, пальчики уп’ялися в майорову руку. Гострий біль обпік його долоню. Тепла кров заповнила глибокий розріз і цівкою полилася на підлогу.

— У-у! — завив майор, крутячись на одному місці й намагаючись віддерти повислу на собі істоту.

У глибині кімнати закричав Богдан:

— Пусти, гадино! Ой, не кусайся!

Гострі зубки, немов голки, прокололи йому шкіру й заходилися рвати. По зап’ястку прокотилася хвиля пекучого болю. Хлопчак затряс лівою рукою, намагаючись струхнути істоту, але зуби впивалися все сильніше.

— Боляче ж! Ну, зараз я тебе! — рвучко замахнувшись, він рубнув турецьким кинджалом перед собою.

Здвоєні вигнуті леза зблиснули, на мить розганяючи суцільний морок.

— Ой-ой-ой! — істота відразу ж відпустила Богдана. — Холодне залізо, у нього холодне залізо! — І ніжки затупотіли геть.

— Мій теж змився. У-у-у! — завив майор, обмотуючи хусткою розідрану руку.

— Треба вибиратися в коридор і до виходу, — вирішив за всіх Іващенко. — Пацан, ти з кинджалом уперед. Серьогу й цього, кримінального генія, по центру. — І повернувся до компаньйона: — Бачиш, що в нас у будинку по ночах коїться! Твоє щастя, що ми тебе знайшли!

— Знайшли! Знайшли! — скрипливо зареготали з усіх боків. — Мали знайти! Ми теж тепер знайдемо! Молодий, молодий! Знайдемо молодого!

— Надвір! — гаркнув майор.

Уся компанія пліч-о-пліч кинулася до виходу, майже несучи перед собою Богдана, що випростав руку із затиснутим кинджалом.

— Тікають! Тікають! Не втечуть! Знайдемо! Молодого знайдемо! — скрипіли довкола голоси.

Крихітні, але чіпкі рученята хапали втікачів за коліна, і щось неймовірно гостре тицялося всім у щиколотки, щось сухе, немов солома, хрускало під ногами.

Ірка здригнулася від огиди, коли чіпка лапка схопила її за лікоть. Навмання вдарила рукою по стінці коридору. Здається, влучила — щось хруснуло, і її відпустили.

Група нажаханих людей висипала в коридор… і застигла. Попереду, позаду, з боків — звідусіль долинало ритмічне тупотіння. Сотні крихітних ніжок притупували, пританцьовували. Плескали сотні крихітних долоньок, і сміх, рипучий сміх насувався зусібіч.

— Не втечете! Ми вас сюди привели, ми вас сюди заманили, а тепер ми й знайдемо! — здавалося, крихітні танцюристи почали водити хоровод довкола групки людей, котрі впритул притислися одне до одного. — Хто з вас, хто з вас, кажіть, хто з вас?

— Та хто? Хто вам потрібен? — спитав компаньйон. Від страху його голос рипів, як у таємничих танцюристів.

— Не ти, не ти! — знущально гукнули з пітьми. — Ти не винен, ти приманка для нього. — У темряві знову заходилися танцювати, притупуючи й плескаючи в долоні.

— От так ми, от так ми? Підказали, та підбили, та думку в голову вклали! Таємні ходи зробити допомогли! А ти так легко піддався, вкрав та сховався! А тебе шукали, а тебе вистежували! І ніхто знайти не міг, бо ми слід ховали, схованку ховали! Лиш один, лиш він крізь наше чаклунство пройшов, наші таємниці розкрив. І зараз він тут, тут!! І ми його знайдемо! Молодий, молодий!

— То ти в нас, виявляється, не сам п’ятдесят лимонів стирити додумався? — із посмішкою кинув Іващенко своєму компаньйону. — Ти в нас жертва чаклунського психологічного впливу!

— Пастка! — прошепотіла Тетянка. — Ось вона, твоя друга порожня карта, друга таємниця! Усе наше розслідування було пасткою!

— Казала ж я, не треба в це лізти, так тобі півмільйона захотілося! — не без задоволення мовила Ірка.

— Жадібні, жадібні, все відьомське плем’я жадібне! — підтвердили рипучі голоси. — Відьми прийшли, його привели! Ми знали!

— Та не жадібні ми, просто зараз час такий, — образилась Тетянка. — І взагалі, хто ви такі, щоб нас критикувати!

— Вона хоче знати, хто ми! Відьма хоче знати! — проскреготало з пітьми.

І в густому, давкому, прямо-таки відчутному на дотик мороці коридору зблиснув крихітний мертвотно-білий світлячок. Вогник наближався, насувався все ближче й ближче… Ірка зрозуміла, що не хоче бачити того, хто несе це моторошне світло, і водночас не може відвести погляд.

Кружечок світла спинився прямо перед наляканими людьми.

І вони побачили. Маленьку кривоногу істоту з тільцем не товстішим за соломинку й схожою на наперсток головою. Риси її обличчя були такими дрібними, що годі роздивитися, добре було видно тільки жаб’ячий рот із гострими, як голочки, зубами. У довгих, немов макаронини, гнучких пальцях істотка тримала веретено, на кінчику якого світився тьмяний вогник.

Люди мовчки розглядали істотку, що постала перед ними. Ірка гидливо здригнулась. А майор голосно зареготав, лякаючи пітьму.

— І ось від цього дріб’язку ми тікали? Та мені всього їхнього кодла не вистачить, аби нормально перекусити! — і Ментівський Вовкулака, вихопивши в Богдана з рук кинджал, перекинувся в повітрі.

Величезний вовк упав згори, ударом лап увігнавши тварючку в підлогу.

— Перекинувся, перекинувся! Це він! Ми знайшли його! — заверещало, заскреготало з усіх боків, і тієї ж миті спалахнула безліч мертвотно-білих світлячків.

Люди нажахано закричали. Увесь довколишній простір заполонили тоненькі, наче соломинки, крихітні тварючки з веретенцями в довгих пальцях. Істоти снували по підлозі, скільки око сягало. Чіпляючись гострими кінчиками веретенець, вони щільно, неначе мошкара, висіли на стінах і падали зі стелі на голови своїм одноплемінникам. Їхні гнучкі тільця перепліталися, довгі пальці зловісно ворушилися, а кінчики веретен загрозливо стриміли.

— Джокери! — побілівшими від страху губами прошепотіла Ірка. — Карти попереджали!

— Це не джокери, — пробелькотіла Тетянка. — Це нічки! Але ж вони… Я про них читала, нічки зовсім не агресивні! Вони живуть у селах, а ночами роблять різну дрібну шкоду по хатах!

— Ну й сиділи б у своїх селах, чого вони в місто приперлися? — нервово роззираючись навсібіч, сказав Богдан.

— Хазяїн велів! — заскреготали тварючки. — Хазяїн звелів — нічки прийшли, нічки знайшли, нічки зловлять! Хазяїн буде задоволений! — І, зареготавши своїм скреготливим сміхом, нічки всі разом накинулись на Ментівського Вовкулаку.

Тисячі ниток злетіли з веретенець, намагаючись обплутати вовка. Перевертень стрибнув, ухилився, нитки ковзнули по шкірі, а гігантські щелепи клацнули…

Величезний вовк підвів голову, з його пащеки звисало близько десятка тоненьких тварючок… Але тієї ж миті нічки махнули веретенами, і нитки обплутали вовкові лапу. Веретенця закружляли, задзижчали, замотуючи бранця в щільний кокон. Вовкулака почав був пручатися…

— Ви що робите, гади?! — знайшовши нарешті кинджал, кинувся на допомогу Богдан, намагаючись розрізати клубок, що обплутав вовка. І враз напоровся на сотню гострих веретенець.

— Богдане!!! — відчайдушно закричала Тетянка.

Тіло хлопчака миттю вкрилося безліччю дрібних кривавих цяток, футболка з білої обернулася на червону. Хлопчак відскочив убік. А вовкулака був уже весь заплутаний у кокон, виднілася тільки його лобата голова. Прозора нитка заарканила навіть вовчі щелепи, якими він не переставав відчайдушно клацати. Одна з нічок стрибнула бранцеві між вуха — перевертень міг лише хитати головою й грізно гарчати зв’язаною пащекою. Довгі гнучкі пальці схопили вовка за шерсть, смикнули — вовкулака завив від болю — і піднесли видертий жмут до злої маленької мордочки.

— Та він сивий! Він старий! — розчаровано мовив рипучий голосок. — Не він, не він! Шукайте! — І довгий палець тицьнув на застиглу групку людей. — Де молодий, де?

— Зараз вам буде молодий! — дружно гаркнула шістка перевертнів і кинулася на допомогу своєму командирові. Дволезовий кинджал було знову вихоплено з Богданових рук…

— Зупиніться! Їм тільки цього й треба! — закричала Ірка.

Але вовкулаки її не слухали. Вони один за одним перелітали через клинок. Настовбурчивши шерсть, молоді вовки грудьми врубилися в рухливий клубок нічних створінь.

Юрба нічок розсипалася перед ними, як колосся на полі, й миттю щільно зімкнулася. Нитки веретен знову злетіли в повітря.

— І-і-ех! — крутнувши кинджал, наче бумеранг, Богдан запустив його в повітря.

Нитяні аркани луснули, зустрівшися з гострою сталлю.

— Ти навіщо викинув кинджал, недоумку?!! — закричала Тетянка.

Ще раз крутнувшись у повітрі, роздвоєний клинок упав на голови нічкам. Там, де холодне залізо торкнулося нічних створінь, вони попадали замертво, наче зрізане колосся. Але решта відразу ж накинули на кинджал петлі й відтягли його геть, подалі від Богдана.

Нічки розділилися. Одні хутко закрутили своїми веретенцями, і нові нитки миттю почали обплутувати перевертнів, зв’язувати їм лапи. А інші подалися до людей. Сила-силенна істоток підступала все ближче й ближче…

— Де, де, де? Де він? — монотонно бубоніли нічки. — Хто з вас він?

— Хто, хто вам потрібен?!! — у розпачі бризкаючи слиною, заверещав компаньйон: — Скажіть, поясніть, я вам усіх знайду!!! Тільки не чіпайте мене!!!

— Ек! — кулак Іващенка впав зраднику на потилицю. Компаньйон закотив очі й гепнувся під ноги атакуючим нічкам. — Сто разів попереджав: ти в переговорах участі не береш! І тебе це так само стосується! — Бізнесмен люто зиркнув на свого племінника.

— А що я, я мовчу! — зовсім незворушно відповів Серьога. На його губах вигравала якась дивна посмішка; нічок, що метушилися довкола, він розглядав із якоюсь мрійливою цікавістю. — Чого мені з власним глюком розмовляти? Мене ж глючить, правда? Хлопці в общазі давно обіцяли дати травки курнути…

— Я тобі курну! — гаркнув Іващенко.

Ціла хмара нічних створінь, насуваючись, перекотилася через непритомне тіло компаньйона й підступила ще ближче. Пальці-макаронини, огидно заворушившись, потяглися до людей. Із жахом відчуваючи, що зараз ці пальці доторкнуться до неї, Ірка заверещала й хвицнула ногою найближчу тварючку. Одну нічку відкинуло вбік, але решта не зупинилася.

— Запальничка, дайте запальничку! — вчепилася Тетянка в рукав Іващенка.

Бізнесмен вихопив із кишені позолочену запальничку. Відьмочка клацнула коліщам і закричала:

— Сонечко-Сварог, злим тіням поріг! Вогонь-Сварожич, поможи, злі тенета розв’яжи!

Вогник видовжився, зробився тоншим, обернувшись на вогняний батіг. Гнучкий удар хльоснув по нічках. Передову шеренгу змело, а на її місці лишилася довга чорна смуга золи. Запахло горілою соломою.

Вогняний хлист знову просвистів у повітрі, розсікаючи юрбу нічок навпіл. Молодий вовкулака смикнувся, звільняючись із полону, його пащека клацнула, залишаючи дірку в густій хмарі нічних тварюк.

— Що це за замовляння?! І чому я його не знаю?! — водночас радіючи й трохи заздрячи крикнула Ірка.

— А ти не покладайся тільки на бабусин зошит! З літературкою працюй! — сміливо гукнула Тетянка, хльоскаючи вогнем на всі боки.

Нитки, що злітали з веретен, спалахували й осипалися попелом. Тоненькі тіла ламалися навпіл. Стовпище нічних тварючок уже не здавалося нескінченним. Їх ставало все менше й менше!

Нічки відступили, залишивши наполовину сплутаних вовкулаків. Молоді вовки борсалися на підлозі, звільняючись з їхніх ниток. Ось звівся перший, другий, третій… Вони загарчали, оголюючи грізні ікла…

— Хазяїн розсердиться! — почулось із юрмища. — Він потрібен хазяїну! Хапайте перевертнів! Він десь тут!

Нова армада нічок посипалась на вовків зі стін і стелі, ховаючи їх під собою. Вогняний батіг різонув згори… І в ніс ударив огидний запах горілих ниток. Швидко закрутивши своїми веретенцями, нічки кидали нитки назустріч вогню. Густе, немов зарості підводних рослин, павутиння зависло між людьми й полоненими вовкулаками. Вогненний батіг пропалював заслін, але він усе одно ставав дедалі щільнішим. Полум’я вже спалювало самі лише нитки, нездатні пробитися крізь них до нічних тварин. Павутиння колихнулось назустріч, витісняючи п’ятьох уцілілих людей геть із коридору. А за заслоном лунало відчайдушне гарчання — вовкулаки все ще боролися… Нарешті вовче гарчання почало стихати.

Павутиння з тонких блискучих ниток щільнішало, ставало все товщим і товщим. І ось воно рвучко кинулось назустріч вогню. Край павутиння хльоснув по людях. Іващенка, Серьогу й дітлахів викинуло з коридору в хол! Вони покотились по підлозі. Запальничка випала з Тетянчиних рук і відлетіла вбік. І раптом з-за заслону долинув багатоголосий скреготливий лемент:

— Не ті, не ті перевертні! Вони всі вовки! Не він, не він! Нема його! Утік, утік! За ним!

Павутиння розсунулося, немов театральна завіса. І крізь щілину, що утворилася, виставивши вперед гострі веретена, вискочила юрба нічок, їхня армія вже не здавалась такою великою, як раніше, — вогонь і вовчі ікла зробили свою справу. Але для п’ятьох людей і вцілілих тварин їх усе одно було забагато!

— Тікаймо! — гаркнув Іващенко й, схопивши за руку Серьогу, кинувся до виходу.

За склом будки промайнуло бліде, майже божевільне обличчя охоронця. І відразу ж зникло — схоже, охоронець просто знепритомнів.

А за спинами людей, здавалося, знявся в повітря рій бджіл. Генеральний озирнувся. Несамовито гудучи, до нього мчали сотні веретен. Сильним подувом вітру Іващенка й Серьогу швиргонуло до стіни, і здавалося, що довкола затарабанив град: пробиваючи одяг і боляче впиваючись у шкіру, веретена пришпилювали їх до стіни, немов жуків до аркуша картону! Бізнесмен та його племінник несамовито засмикалися, намагаючись вирватись, але веретена тримали міцно.

Друга хвиля злетіла з довгих пальців нічок і кинулася назустріч Ірці та її друзям. Дітлахи почали тікати, але рій веретен не відставав від них. В Ірчиній голові було порожньо, жодного замовляння! В останній відчайдушній, божевільній надії вона засунула руку до кишені:

— Бабусю, допоможи! — і кинула колоду карт назустріч веретенам, що їх атакували.

Краї карт зблиснули сіро-сталевими лезовими вістрями. Колода закружляла зграйкою яскравих метеликів і випурхнула назустріч рою веретен. Відступивши до стіни, дітлахи збентежено дивилися на запеклий повітряний бій. Ось просвистів гострий край карти, і веретено розлетілося навпіл. Але інше миттю з хрускотом пробило карту наскрізь. Повільно, але впевнено веретена пробивалися крізь заслін карт.

А юрба нічок тим часом кинулася до безпомічних Іващенка та його племінника. Гнучкі пальці чіплялися за одяг, тоненькі створіння, гидотно звиваючись, повзли, підбираючись до обличчя. Одна тварючка залізла бізнесменові на голову й звісилася звідти, зазираючи йому в очі. А потім розчаровано заскреготіла:

— Старий, теж старий! Не він! Перевірте молодого!

— Е-е, — застережливо забелькотів Серьога, коли вістря веретен розпороло в нього на грудях футболку, оголюючи шкіру. — Мені цей сон уже не подобається! Я хочу прокинутись! Будильнику, ти де? Ви що робите? А-а-а!!!

Гостре веретено вперлося молодшому програмістові в пупок і поїхало вгору, залишаючи на животі й грудях подряпину, що миттю набрякла кров’ю. Нічка відкрила свого жаб’ячого рота. Із нього, звисаючи нижче колін тварини, вивалився довгий язик. І цей язик поповз по грудях Серьоги, злизуючи кров. Тремтячи від огиди й болю, хлопець відчайдушно кричав.

Язик повернувся до рота тварини, розтягнуті губи заплямкали, неначе куштували вишуканий делікатес. Нічка ковтнула.

— Не та кров! Не та! Не він! Знов не він!

Нічки розвернулися до Ірки та її друзів.

— Один залишився, один! — заскреготали тварини. — Це він! Він! — Гнучкі пальці-макаронини показали на Богдана.

— А чого я? — розгублено пробелькотів хлопчак.

Юрба нічок невблаганно посунула на нього.

— Це він, він, він! Молодий! Ходи-но до нас! Хазяїн тебе хоче!

— Багато хоче та мало візьме! — гукнув Богдан, стискаючи кулаки. — От змусили мене меч залишити, а як би він зараз пригодився!

— Он тобі ціла стінка з мечами, бери, який хочеш! — кивнула Тетянка на стінку холу з колекцією зброї, що красувалася на ній.

Останні карти зі старої колоди впали дрібними клаптиками, пошматовані вістрями веретен.

— І як же туди дістатися? — пирхнув Богдан.

Атакуючі нічки оточили їх півколом.

Ірка схопила хлопчака за плече:

— Ти ж здухач! Стань здухачем — то й перелетиш!

— Ти знаєш, боюся, що посеред такого галасу я не зможу заснути, — процідив Богдан.

— Тетянко, приспи його!

Тетянка скоромовкою забелькотіла:

— Ходить Сон по вулоньці…

Але нічки не збиралися давати їй часу, аби закінчити замовляння.

Заскреготівши: «Він, він! Знайшли! Наш!», — тварини перейшли в наступ. Довгі пальці вчепилися Богданові в ноги…

— А от і фіг вам, не ваш! — раптом розлючено закричала Тетянка й… схопивши Богдана за плечі, вона щосили вдарила хлопчака головою об стінку!

Непритомне тіло впало до Тетянчиних ніг!

І відразу ж, відокремившись від безпомічного господаря, над ним злетів другий Богдан! Вищий, сильніший! Очі здухача й цього разу були міцно заплющені, але на обличчі не було спокою, воно спотворилось болем і люттю. Сліпий погляд заплющених очей відшукав Тетянку…

— Зі мною потім розберешся! — крикнула відьма. — А зараз вріж їм! — Вона показала на нічок.

Двійник Богдана рвучко кивнув і знявся в повітря. За його плечима маяв лискучий лицарський плащ. Здухач підлетів до стіни зі зброєю. Його пальці зімкнулися на руків’ї величезного лицарського дворучника.

— Ходімо зі мною! — тихо попрохав лицар.

І пудовий меч легко вислизнув із ножен. Він був більший за здухача, але в руках хлопчака пурхав легко, немов тростина. Зашурхотівши, як лопаті гвинтольота, меч урізався в юрбу нічок, викошуючи нічних тварин, як сухі луки.

Скреготливо горлаючи, нічки кинулись урозтіч. Проте лезо пурхнуло в інший бік і знову невблаганно рушило їм назустріч. Нічні істоти розгублено заметушилися.

— Хазяїн розсердиться! — заскрипів застережливий голос. — Він, він! Хазяїну потрібен молодий Хорт! Узяти молодого Хорта!

— Хорт? До чого тут Хорт? Який іще Хорт? — отетеріла Ірка відійшла від стіни й зробила крок уперед.

Але нічки не звертали на неї жодної уваги. Із шаленством приречених вони кинулись назустріч Богданові. Навіть гинучи, тварючки продовжували скреготати своє:

— Узяти, узяти! Молодий Хорт! Потрібна Хортова кров!

— Та чи ви всі очманіли? Облиште його! Ніяка він не хортова кров! — закричала Ірка.

— Розбудіть молодого! Здухач зникне! Візьмемо, візьмемо! — заскреготали голоси.

Нічки посунули вперед, немов ті камікадзе, кидаючись під меч. Клинок впивався в тонкі тіла, що налипали на лезо, його рухи ставали дедалі повільнішими. І ось уже тонесенький струмочок нічних створінь просочився повз здухача. Прямо до непритомного тіла-носія. Близько десятка нічок підбігли до Богдана, схопили його за плечі й почали термосити.

— Недарма я його оглушила. Непритомного не розбудиш! — задоволено пробелькотіла Тетянка.

Відмахуючись від гострих веретен, вона кинулась відганяти нічних істоток від хлопчака. Цієї миті ще одна група нічок змогла прослизнути під убивчим клинком.

У повітрі просвистіли нитяні аркани, і Тетянка впала на підлогу. Її потягло геть. Тіло Богдана так само потрапило в зашморг…

Здухач відчайдушно заборсався, але вцілілі нічки стали між ним і викраденим тілом. Лицарський меч зблиснув, обрушившись на ворога. Але сплутане, непритомне тіло Богдана вже тягли геть, у морок коридору.

Ірка хотіла була кинутись за ним, та вцілілі нічки перегородили їй дорогу, розкручуючи свої веретена. Здухач намагався переслідувати викрадачів, але вже не встигав, не встигав, не встигав…

— Та облиште ви його! — безсило закричала Ірка. — Ніякий він не молодий Хорт! Кажуть, що це я Хортова кров! Хапайте мене!

У відповідь їй скреготливо розсміялися:

— Не бреши, відьмо! Який же ти — він! Ти — вона! Молодий Хорт, молодий Хорт! Хазяїн велів впіймати молодого Хорта! І ми впіймали, впіймали!

Ірка відчула, що дрижить від безмірного жаху, розпачу й глухої злості на саму себе. Біля стінки безсило смикались пришпилені бізнесмен із племінником. Десь там, у коридорі, залишилися Вовкулаки — хтозна, живі вони ще, чи вже мертві. Тетянка лежала неподалік на підлозі. Богдан міг узагалі ніколи не повернутися до тями — адже якщо здухач не поєднається зі своїм тілом… У Ірки аж подих перехопило. Вона стояла абсолютно безпомічна: ані тобі зброї, ані підходящого замовляння, нічого, аби допомогти другові!

«А зуби й пазурі? — лють, гаряча й водночас крижана, затуманювала голову, відключаючи людський розум. — Сила потужних лап і п’янка радість полювання, і здобич, що намагається вирватися з пащі…»

Довкола Ірки вже вкотре зникли кольори, змінюючись на чіткість обрисів. Вона відчула, як десь там, у коридорі, вовтузяться поранені, проте живі, живі вовкулаки. І як повзе старий вовк, судорожно повзе сюди, тягнучи за собою неслухняне тіло й шмаття розідраного павутиння. А потім із глибин її душі стало здійматися щось грізне й абсолютно безстрашне, вириваючись назовні громовим гарчанням.

Сильні ноги кинули Ірку в стрибок. Міцне темне тіло знялося в повітря. Клацнули ікла. Тварючки, які тягли Богдана, загорлали й тут-таки стихли. Гострі пазурі пройшлися по розідраних тілах нічок. У повітря злетіли нитяні аркани… І відразу ж згоріли, бо навколо гладесенької чорної шкіри спалахнув вогняний ореол. І хвилею прокотився по юрбі нічних створінь, залишаючи після себе лише вигорілі місця.

Широкі груди повалили додолу добрий десяток нічок, їхні тонкі солом’яні тільця ламалися під важкими лапами. Веретено боляче вп’ялося між пазурі. Блискучі зуби видерли з лапи гостру колючку, пролунав злісний вереск, і темне тіло помчало слідом за найбільш розсудливими з нічних тварин — облишивши своїх бранців, вони намагалися тікати. Але було вже пізно, занадто пізно.

Величезна лапа придушила останню нічку-втікача. Корчачись у покритих синім лаком пазурах, істота затуманеним поглядом дивилась на вишкірену пащу, що нависла над нею.

— Не він, не він! — проскреготала нічка. — Хазяїн… не знає! Не Хорт, не Хорт! Хорти…

Пазурі стислись. Ще раз простогнавши: «Хазяїн!», — остання нічка змовкла.

У кімнаті почувся напівстогін-напівзітхання. На мить біля стіни з’явилася висока гнучка постать у плащі з пітьми. З-під мороку каптура похмурим червоним вогнем зблиснули зміїні очі з вузькою щілиною вертикальних зіниць. Коротко й гостро зблиснув і перстень із кривавим рубіном.

— Тепер знаю!.. — загрозливо прошепотів тихий голос.

Над каптуром здійнявся стовп червоного полум’я, і постать зникла.

Над спорожнілим полем бою, погойдуючись на тонких, але сильних лапах, виблискуючи темною гладенькою шкірою, вишкіривши ікла, у хватці яких задихалися старі вовки, стояв величезний хорт. Тобто Хортиця.

Розділ 17 Навіщо відьмам гроші?

— На всіх трьох ми отримаємо менше, ніж мали отримати на кожного! — гнівно процідила Тетянка, яка щілинками-очима розглядала компанію вовкулак.

Випроставши довгі ноги, вся сімка поважно сиділа у м’яких кріслах банківського офісу. Сьогодні вони відмовились від камуфляжних костюмів, і навіть майор з’явився без мундира, у звичайних джинсах і сорочці.

Але все одно банківські службовці поглядали на цих відвідувачів із недовірою: молоді вовки та їхній командир здавалися небезпечними суб’єктами, зважаючи на їхні фізіономії, прикрашені синцями й подряпинами. У майора над лобом було начисто видерто жмут волосся, схоже, разом зі шматком шкіри, пов’язка на його лобі просякла свіжою плямою крові. Але виглядав Ментівський Вовкулака напрочуд задоволеним.

— Неначе ягничку задушив, — прокоментував Богдан.

— А він і задушив! — злісно заявила Тетянка. — Мене! Вважай, по живому зарізав! Видряпав, вигриз! Вовчара поганий! Доведеться-таки з ними ділитися, по п’ятдесят тисяч на кожного! Ну що за дорослі пішли! Замість того, щоб дітей захищати, так і прагнуть кинути їх на сотню тисяч баксів!

— Та ж він і захищав! — заступився за перевертня Богдан. — Якби не він, то тебе б пристрелили!

— А я тому й поступилася! Інакше, фіг би він у мене отримав, а не триста п’ятдесят тисяч! — знову завелася Тетянка.

— Ну то й не бекай, бідолашна ягничко! — гаркнув на неї Богдан. — По п’ятдесят тисяч — теж гроші непогані!

— От тільки незрозуміло, куди їх подіти! — роздратовано буркнула Тетянка. — Протринькати — дуже багато, бізнес почати — дуже мало. Добре, що тепер навіть дітям можна свій рахунок мати! Значить так, залишаємо бакси в банку — я вже дізналася, відсоток там вийде пристойний. А я спокійно обміркую, як їх найкраще використати. Тож поки що ніхто не купує ніяких машин!

— У Ірки холодильник, вважай, накрився. І бабцю вона хотіла до санаторію, — невдоволено сказав Богдан.

— На холодильник нехай залишить, — знехотя погодилась Тетянка. — А бабця до санаторію з відсотків поїде, наступного місяця. Як каже мій татусь, усі відпочинемо на одну путівку. До речі, Ірко, ти не здумай своїй бабці про гроші розповісти, а то вона в тебе теж банківські вклади любить: у банку засуне й у коморі за відром заховає, доки не згниють! Ірко! Ти нас хоч узагалі чуєш, Ірко?!

Бліда Ірка, котра в глибокій задумі сиділа в кріслі, аж здригнулася:

— Га? Що? — швидко провела язиком по зубах, уважно оглянула власні нігті, втягнула носом повітря й полегшено зітхнула:

— Так-так, добре! Просто чудово!

Богдан із Тетянкою обмінялися стривоженими поглядами.

— Та годі тобі смикатись, Хортице… — почав був Богдан й ураз осікся, оскільки Ірка знову здригнулася й почала обмацувати свої руки, шукаючи пазурі.

Двері прочинилися. Семеро вовкулак підхопилися, уздрівши Володимира Георгійовича Іващенка. Вигляд бізнесмен мав не найліпший. Він був блідий, зовсім як Ірка, і чомусь раз у раз поглядав на Тетянку: злякано й водночас якось ображено.

Трохи здивувавшись — здається, ображатися йому було ні на що, — Тетянка підбадьорливо кивнула:

— Добридень, Володимире Георгійовичу! Як справи? Як компаньйон? Як Серьога?

Іващенко вичавив у відповідь фальшиву бадьору посмішку:

— Спасибі, всі прочумалися. Тепер під домашнім арештом. Обидва. Знайдуть спосіб покрити збитки компанії — поставлю діло на гальма. А як не знайдуть — буде їм на горіхи! У нас через них усе одно дефіцит бюджету на півмільйона доларів! Адже правильно? — і він запитально глянув на Тетянку, немовби чекав від неї підтвердження.

Не дуже розуміючи, що саме вона мусить підтвердити — чи то правильність заходів стосовно шахраїв, чи то розмір дефіциту, — Тетянка кивнула, погоджуючись і з тим, і з іншим.

— Ну то що, всі готові? — поцікавився Іващенко й знову уважно глянув на Тетянку.

Ледь помітно знизавши плечима, дівча знову кивнуло.

Іващенко повернувся до банківського службовця, котрий чекав на нього.

— Я попереджав по телефону: я хочу взяти з рахунка компанії півмільйона доларів… — Він осікся й знову з тривогою зиркнув на Тетянку. Тій нічого не залишалось, як знову кивнути. В очах бізнесмена нібито промайнула якась надія, але її місце одразу ж заступила тривога. — І поділити їх на десять іменних рахунків — по п’ятдесят тисяч на кожний…

Бізнесмен укотре запитально глянув на Тетянку. Та відповіла йому здивованим поглядом. Але Іващенко вперто чекав і явно не збирався нічого починати, доки не одержить Тетянчиної згоди. Здивоване дівча ще раз кивнуло.

— Зараз усе зробимо, Володимире Георгійовичу! — бадьоро запевнив службовець. — Одержувачі всі тут? Чудово! Проходьте сюди, будь ласка!

Заклацали клавіші комп’ютера. Тихо загувши, принтер виплюнув бланки банківських угод. Десять зовсім однаковісіньких угод — відрізнялися тільки імена. Іващенко підписав їх.

— Ось бачите, з мого боку все точно… як ми й домовлялися, копієчка в копієчку! — повернувся він до Тетянки, і в його голосі пролунала вже неприхована претензія. — А якщо вам довелося поділитись із цими панами, — він кивнув на сімох напрочуд задоволених вовкулак, — то я тут ні до чого! І пробувати витрусити з мене вдвічі більшу суму — некрасиво! У нас угода була! Ви колись чули про бізнесову етику, люба дівчинко?

— Я?! — вигукнула ошелешена його натиском Тетянка.

— Ви, ви! Судячи з вашого подиву — ніколи не чули! — продовжував наступ Іващенко. — А треба було б, якщо ви, звісно, хочете займатись справами!

— Я… Я не в тому сенсі «я», що ніколи не чула, а в тому сенсі «я», що нічого з вас не вимагала! — спробувала спинити його розгублена Тетянка.

— Та невже?! — з недовірою посміхнувся Іващенко. — Може, це ви таким чином мене під’юджували, щоб я не ухилявся від виплати? Так це теж огидно! Я не давав вам жодного приводу мене підозрювати! У нас є угода! Моєю кров’ю, між іншим, підписана! А ви…

— Стривайте, — на мить відволікшись від обмацування нігтів і зубів, втрутилась Ірка. — Чого це ви на Тетянку напалися?

— Я на неї? — обурився бізнесмен. — Це вона на мене! Зі своїми чаклунськими штучками!

— Та не нападала я на вас! — Тетянка вже ледь не плакала.

— А чому ж тоді в локальній мережі корпорації стороння програма шастає? Між іншим, «Відьма Тетянка» називається!

Ірка й Богдан перезирнулися, а Тетянка страдницьки наморщила личко.

— І що, ця «Відьма Тетянка» дуже шкідлива? — зніченим голосом поцікавилась вона.

— Авжеж, можна навіть не питати, — буркнув собі під носа Богдан.

— О, ні, ну що ви, зовсім не шкідлива! — зі знущальною люб’язністю відповів Іващенко. — Просто з якого б комп’ютера я не підключався, вона відразу ж починає качати свої права! Жодну програму відкрити неможливо, аби поперек екрана не зависло повідомлення від «Відьми Тетянки»!

— Ну і що ж вона вам пише? — похмуро спитала Тетянка.

— Ви маєте на увазі, що ви мені пишете? А то ви не знаєте! Завжди одне й те саме! «Дай мільйон, дай мільйон, дай мільйон!»

Ірка мимохіть пирснула.

— Не «Відьма Тетянка», а просто Паніковський якийсь! — гаркнув Іващенко. — Мільйон! Аякже! Домовлялися на півмільйона, от ви їх і отримали! — І, круто розвернувшись, він вийшов геть із банку.

Тетянка зробила крок за ним, немовби хотіла наздогнати й усе пояснити. Але крізь скло дверей було видно, як Іващенко застрибнув до свого джипа. Двигун заревів, і машина помчала геть.

Тетянка в розпачі махнула рукою.

— От завжди так із цими дорослими! У чому завгодно готові звинуватити, а нас ніколи не вислухають! — ображено мовила вона.

— А чому ця «Відьма Тетянка» з нього мільйон вимагає? — поцікавилась Ірка.

— Ну-у… — Тетянка зам’ялася. — Коли ми комп’ютер розпитували, я подумала, що ми надто дешево беремо, що можна було б з Іващенка й мільйон зрубати. А що, он скільки ми роботи виконали… — раптом дівча осіклося й пополотніло. До неї, здається, нарешті дійшло. — Стривайте-стривайте! — пошепки мовила вона. — Що ж це виходить? Комп’ютер тоді з мене інформацію зняв, і я тепер у ньому живу? Я?

— Та не треба так нервувати. Ти ж наче як тут стоїш, угоду на п’ятдесят тисяч баксів он зім’яла, а скоро й узагалі порвеш, — спробував заспокоїти Тетянку Богдан. — Мабуть, у них у локальній мережі тепер твоя цифрова копія стоїть. Ох, не заздрю ж я їм!

— Не може бути! — майже простогнала Тетянка. — Це неможливо!

— Аякже, неможливо… — похмуро буркнула Ірка й витягла з кишені зім’ятий аркуш паперу. — Пригадуєш, коли ми замовляння на карти наклали, аби кожен у них побачив свій страх, то я тебе просила записувати, хто чого боїться?

— Звісно, пригадую, — знизала плечима Тетянка. — Я ще Серьожине зізнання записала й тобі дала. Думала, що ти його Іващенку покажеш, а ти — раз! — і до кишені папірця сховала. Я що, щось неправильно там записала?

Вираз Ірчиного обличчя став дуже дивний:

— Та хто його зна, що ти там узагалі записала, — пробелькотіла вона і, секунду повагавшись, тицьнула записку під носа подрузі.

Тетянка здивовано дивилася на аркуш, списаний, безсумнівно, її власним почерком: «01100 010011110100111101010101111001».

— Що це таке? — отетеріло спитала вона.

— Коли не помиляюсь, це двійковий комп’ютерний код, — незворушно відповіла Ірка.