Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

Будь-яка природжена відьма отримує свою силу у спадок. А якщо ти мрієш стати відьмою, якщо ти вивчила всі чаклунські книги й знаєш усі необхідні замовляння, однак… народилася звичайною дівчинкою? Тоді є єдиний спосіб: отримати відьмину кров і чаклунську силу в дар від самотньої відьми, що помирає. Подрузі Ірки Хортиці Тетянці відьмин дар дістався в ніч на Івана Купалу на загадковому острові посеред Дніпра. Тепер в неї почнеться інше життя. Але лише в тому випадку, якщо протягом дев’яти днів дівчинку не настигне смерть.

Ціла зграя роблених відьом, які використовують чужу силу, хоче відняти в Тетянки її дар. А їх хазяйки й узагалі мріють позбутися двох подруг. І на їх боці — уся дніпровська погань: русалки, лісовий морок, повсталі з гробів мерці, страшні людожери — напівлюди-напівпси, псиглавці й навіть… міліціонери вовки-перевертні. Чим закінчиться двобій між відьмами та їх переслідувачами? Ви дізнаєтесь про це, прочитавши повість «Відьмин дар», другу книгу серії «Ірка Хортиця — надніпрянська відьма» (перша — «Сезон полювання на відьом»).

Розділ 1 День попередній, іменинний

— Сама бачиш, яка бридота! — надміру задоволеним тоном заявила Ірка.

Ні, за інших обставин бабусина витівка неодмінно розлютила б Ірку, та тільки не сьогодні. Сьогодні ж все складалося напрочуд вдало, і дівча просто не могло приховати відчуття полегшення.

Ірка взагалі рідко коли могла бодай щось приховати від Тетянки, подруга знала її як свої п’ять пальців. Вона обдарувала Ірку незадоволеним поглядом і, сердито струснувши копичкою світлого волосся, процідила крізь зуби:

— Та нічого страшного. Неприємно, звичайно, і смердітиме довго, але я вже якось… Треба просто витрусити…

— Ти що, здуріла?! — обурилась Ірка. — Та бабуся мене без жодних чарів зі світу зживе, щойно я торкнуся її дорогоцінної капусти!

— Навіть якщо вона квасить свою бісову капусту в твоїй польотній ступі? — й собі обурилась Тетянка.

— У мене ще рогач є, — буркнула Ірка.

— Авжеж — у тебе! Якщо ти гадаєш, що я нічого не розумію, то глибоко помиляєшся! Я все чудово розумію! Ти просто хочеш відкараскатися!

— Нічого я не хочу, — запротестувала Ірка, а в душі аж скривилася — так нещиро лунав її власний голос. — Я не винна, що бабуся втелющилася до підвалу й поцупила ступу!

— Не винна! — передражнила її Тетянка й із підозрою примружила очі. — Цікаво, а як твоя бабуся до підвалу потрапила? Ти ж його завжди замикаєш!

— А вчора взяла й забула! — зухвало заявила Ірка, — Я теж жива людина й запросто можу щось забути! А бабуся туди відразу — шасть! Ступу побачила та як залящить: ой яка діжечка, ой якраз мені під молоду капусту! І заквасила!

— Ніколи не забувала, а вчора раптом забула? А може, ти спеціально лишила двері відчиненими? Може, ти якраз і розраховувала на те, що бабуся до підвалу полізе? І ступу поцупить?

Почувши таке, Ірка не на жарт обурилася. Отже, вона спеціально! А навіть коли так, то й що? Ти ба, яка розумниця знайшлася — подруга Тетяся!

— Полетіти в ступі не вийде, — приховуючи злість, рівним голосом заявила Ірка. — Квашену капусту перекладати не можна. Бабуся побачить — і я матиму неприємності.

— А ти зроби так, аби вона не побачила, — таким самим рівним тоном, намагаючись приховати гнів, заперечила Тетянка. — Зроби з чогось дубль для ступи, її точну копію. Перекладемо туди капусту, а в справжній ти візьмеш мене на шабаш.

— На шабаш я тебе не візьму, — так само спокійно відповіла Ірка.

— Ну ось, нарешті в нас почалася відверта розмова, — зі злісним задоволенням кивнула Тетянка.

— Таню, ну годі тобі! — спокій миттю злетів з Ірки, і вона заговорила благально, майже жалібно. — Ну тобі що, три роки?! Головою подумай! Це ж відьмацький шабаш! Ми навіть не знаємо, чим вони там займаються! До того ж, там, мабуть, небезпечно! Тобі нема чого робити на шабаші!

— Це ж чому? Я знаю, як виготовляти зілля. Я знаю стільки ж заклять, скільки й ти! Я навіть знаю їх більше за тебе! Це я знаходжу книжки з чаклунства, я вишукую в них усілякі замовляння, я приношу їх тобі!..

— Ти приносиш їх мені, бо в тебе вони не діють, — намагаючись не дивитись Таньці в очі, тихо сказала Ірка. — Для тебе вони — всього-на-всього безглуздий набір слів. Бо ти — не відьма!

— Я — не відьма, — погодилась Тетянка й миттю закричала: — Бо ти не хочеш зробити мене відьмою!!!

— Дурепа!!! — не витримавши, зарепетувала у відповідь Ірка. — У тебе що, з головою проблеми?! Хочеш стати робленою відьмою?! Ти що, не бачила, які вони?! Хочеш стати злісною тварюкою?! Людям паскудити?! Убивати?!

— Але ж відьмою робитимеш мене ти, Ірко, — якомога переконливіше відповіла Тетянка. — Ти ж не примушуватимеш мене коїти всіляку гидоту!

— Тетянко, ну сама згадай, що ти у своїх книжках читала, — Ірка теж намагалася бути переконливою. — Природжені, природні відьми бувають різні: добрі й злі — як їм самим заманеться. А ті, кого вони роблять відьмами, кому дозволяють користатись своєю силою, завжди злі, розумієш, завжди! Ти ж сама бачила, що вони підкорюються силі! Не вони силою командують, а навпаки — сила змушує їх робити всіляку гидоту! Ну чому ти вирішила, що в тебе все буде інакше?

— А вона, напевно, гадає, що вона не просто Тетянка, а справжня Таня Гроттер! — Богдан, як завжди, з’явився зненацька. Його не було ані видно, ані чутно — і ось він уже вилазить, чіпляючись за гілля кущів шовковим плащем, перешитим із маминої сукні й одягненим на майку з Гаррі Поттером. І, як завжди, у нього в руках виблискує довгий сталевий меч.

Тетянка зміряла Богдана зневажливим поглядом — від носків стоптаних кросівок до обруча зі срібної фольги, що був у нього на голові.

— Певно, я й справді ідіотка, якщо різні там толкієнуті недоумки з ножиками можуть так із мене приколюватись! — у Тетянчиному голосі забриніли сльози, але, коли вона глянула на Ірку, її очі раптом стали сухими й гарячими від гніву. — А ти… Ти просто хочеш, щоб тільки ти була відьмою, от і все! Тебе жаба давить поділитись! — різко розвернувшись, Тетянка помчала стежкою геть.

— Ну й вали собі! — гукнув навздогін їй Богдан. — Сама знає, що ідіотка, а туди ж — недоумком обзиває!

— Цього разу я з нею цілком згодна, — змірявши Богдана несхвальним поглядом, сказала Ірка. — Якби ти не завадив, я б її вмовила! Ну чого ти до неї чіпляєшся, недоумку?

— Отже — я недоумок, — зловісно сказав Богдан. — Отже, ти заодно з цією товстозадою дурепою!

Ірка обурилась: «Теж мені, поціновувач жіночої краси! Дитя Голлівуда! Тетянка, звісно, не худа, але ж і не товста! А що стосується мізків…».

— Вона не дурепа й не товстозада, — відрізала Ірка.

— А я — не недоумок, — так само відрізав Богдан. — Вона тобі різної гидоти наговорила, а ти її захищаєш. Ну й лишайтесь тут удвох! А я іду, зрозуміло?

— Це ж куди? — пирхнула Ірка. Мало їй було Тетянки, то тепер іще й Богдан зі своїми претензіями! Подуріли всі, чи що!

— З батьками, у Кам’янець-Подільський. Там біля замка клуб толкієністів збирається, і, між іншим, толкієнівські ігри будуть зі справжнім боєм. Мого тата навіть Арагорном призначили! — похвастався Богдан.

— А тебе — гоббітом. Патли на голові зістрижи, а потім поприклеюй їх на ноги — ото й станеш мохноногим, — Ірка ще й досі злилася.

Очі Богдана миттю налилися злими слізьми:

— Так, гоббітом! — зухвало вигукнув він. — Дорослі, гади, як завжди — усі класні ролі розібрали, а нам самі гоббіти й орки лишились. Але я їх усе одно надурив! Я буду гоббіт не з Толкієна, а з Перумова, у нього гоббіти хоч і дрібні, проте задерикуваті — кого хочеш порвуть, — Богдан злодійкувато озирнувся. — Головне, аби на грі ніхто не здогадався, що я перумівський гоббіт, а то виженуть. Справжні толкієністи ненавидять Перумова. Якщо я тихо поводитимусь — жодних бійок, — вони й не допетрають… — продовжував хлопчак.

Ірка, мов мучениця, звела очі до неба. І як після таких промов не називати його недоумком?!

— Коротше кажучи, — закінчив Богдан, — доки я там, ти тут — ні-ні! І подружку свою… — він глянув на Ірку й зловтішно закінчив: —…товстозаду не слухай. На шабаш навіть не потикайся. Я зайнятий, охороняти тебе не можу. Зрозуміло?

— Так, зрозуміло, — задумано кивнула Ірка.

І справді, все зрозуміло. Богдан зайнятий, він працює перумівським гоббітом. Під прикриттям. А Ірка має біля віконця сидіти, чекати. Треба буде почитати цього Перумова: цікаво, у нього всі гоббіти такі нахабні, чи це тільки Богдан? Теж мені, охоронець! Хоча… Якби не Богдан, від Ірки б лише кісточки лишилися. Псам-ярчукам, мисливцям на відьом, погризти було б саме задоволення. Але все-таки це ще не привід, аби ось так командувати!

Немовби підслухавши Ірчині думки, Богдан із підозрою покосився на дівча:

— Пам’ятай, ти мені обіцяла! — грізно процідив він.

Та пам’ятає вона, пам’ятає… що нічого нікому не обіцяла. Відьма має точно дотримуватись своїх слів, це Ірка добре знала. Саме тому фраза «Я не полечу на шабаш» так жодного разу й не злетіла з її вуст. А якщо Богданчик бажає тлумачити кивки й незрозуміле гмукання як обіцянку, то… То хто ж йому лікар?

Прощально помахавши новоявленому гоббіту рукою, дівча роззирнулося навсібіч. Адже бабуся може знову причаїтися десь поблизу, а Ірці й так уже довелося пожертвувати ступою. Втрачати ще щось із чаклунського спорядження їй зовсім не хотілося.

Навколо панувала тиша. Швидко відімкнувши непримітні дверцята в стіні хати, Ірка спустилася крутими сходами до темного підвалу.

Тут зберігався Ірчин спадок, залишений їй бабусею, батьковою матінкою. Про загадкову бабусю-відьму й невідомого батька Ірка й дотепер майже нічого не знала. Проте спадком — рогачем для польотів, старими травами, товстим загальним зошитом із замовляннями та відьмацькими рецептами — користувалася дуже охоче. Вона навіть дещо дописала в заповітний зошит. Учора, наприклад, Тетянка відкопала ще якесь зілля — кульки з розрив-трави. Це вам, звісно, не динаміт, але теж добряче бабахнути може. Ірку вибуховою хвилею так об стінку гепнуло — ще й досі спина болить. А коли вони почали записувати рецепт у зошит, то з нього раптом випав якийсь конверт.

Усередині лежав папірець, надрукований на друкарській машинці! Запрошення. Для всіх місцевих відьом. У ніч на Івана Купалу. Прибути… І адреса.

Діти прочитали, і тут Тетянка з Богданом неначе подуріли водночас. Причому кожен у свій бік. У Тетянки запалали очі: треба обов’язково летіти, до того ж не лише Ірці, а й Тетянці теж. Ірка на рогачі, а Тетянку вона має посадити в ступу — і вперед! І в Богдана теж запалали. Але вуха. Від образи на Тетянку. Він раптом почав горлати: мовляв, ніхто нікуди не полетить, вас там злопають, з однією відьмою ми вже зустрічались, і нічого гарного з цього не вийшло!

А сама Ірка, аби Богдан і Тетянка на неї не ображалися, вирішила: Тетянка залишається, Ірка летить. Такий от компроміс. І ось тепер Богдан заспокоївся, а Тетянка все одно образилась, тільки дарма ступа пропадає під капустою. Але справді, не могла ж Ірка потягти свою подругу на найсправжнісінький шабаш! Що коли Богдан має рацію і їх там дійсно збираються зжерти? Ірка все-таки відьма, хай і недосвідчена, але натуральна, природжена, нею хоч вдавляться, а Тетянка хто?

Ірка злегка гордовито посміхнулась — усе-таки приємно бути крутою! Звісно, вона розуміла й Тетянку — кому ж не кортить стати справжньою відьмою. Але якщо вже від народження не дано, то… Чорт! День народження!

Ірка ляснула себе долонею по лобі, неначе прибила муху. Власне, їй і хотілось прибити — тільки себе. Із цими розборками довкола шабашу їй просто памороки забило! Сьогодні ж Тетянчин день народження! Цей день, завдяки її люблячим батькам, ставав для Тетянки найжахливішим днем у році.

Батько в Тетянки — цілком пристойний дядечко й дуже любить свою доньку. Та він не зовсім врубається, що Тетянчин день народження — це її свято, а зовсім не привід для зустрічі з діловими партнерами. Тож сьогодні по обіді до їхнього будинку почнуть підрулювати серйозні дядечки на «Джипах» і «мерсах». І своїх донечок із собою привезуть. А ті донечки — гірші за будь-який шабаш!

Ірка присягалася подрузі, що допоможе пережити їй свято. І треба ж було їм саме сьогодні посваритись! Ірка замислилась. Зараз вона мала прийняти важливе рішення. Миритися з Тетянкою вона не збиралась. Зрештою, Ірка має рацію, і Тетянка скоро сама це зрозуміє.

Але трохи перегодом. Проте й підводити подругу теж було негарно. Ще якусь мить повагавшись, Ірка рушила до себе в кімнату перевдягатися.

Слава богу, що вона хоч манаття пристойне має. Завдяки завзятій парочці — відьмі та її менеджерові, котрі два місяці тому викрали Ірку з дому. Задурили їй голову навчанням у неіснуючій школі відьом, а потім спробували порішити. Але вони все-таки зробили для Ірки дві добрі справи. Пояснили, що вона справжнісінька відьма. І подарували цілісіньку валізу крутого манаття.

Ірка вдягла легкі шовкові брючки, фірмову маєчку, зібрала довге темне волосся в тугий хвіст і, витягши з рипучої шафи заздалегідь приготований подарунок, попрямувала вгору вулицею, до особняка Тетянчиних батьків.

Навіть якби Ірка не знала, де живе її подруга, то все одно б не помилилась, бо біля кованих воріт особняка вишикувалось чималенько крутих машин. Ірка натисла кнопку домофона. Кругле вічко відеокамери вп’ялося просто їй в обличчя. Замок клацнув. Обсадженою акаціями стежкою дівчинка рушила до триповерхового, вкритого черепицею будинку. Будинок і сад дуже подобались Ірці, хоча вона й не зовсім розуміла, для чого в саду ростуть акації. Адже можна було посадити кілька яблунь, черешню — свої фрукти, як не як! І щоліта, як гірник у забої, — консервація-варення, варення-консервація. Ото б постояла Тетянка хоч зміну на кухні, серед окропу, що так і булькає, пари й величезних каструль із фруктами. Набігалася б за день — то мішок із цукром із сараю, то трилітрові банки назад у сарай — може б, хоч тоді їй у голові посвітлішало. А то шабаш! Ірка відчула новий напад люті: ось зараз розвернеться й піде, хай Тетянка зі своїми гостями сама розбирається, не маленька!

Ірка розгублено спинилась, не дійшовши до веранди два кроки, і відразу ж зрозуміла, що покинути свою подругу не може. Тетянку справді треба було рятувати.

У будинку Тетянчиних батьків, що його вона так добре знала, неначе проліг невидимий кордон. Праворуч із прочинених вікон вітальні долинали сміх і веселі вигуки. Перекриваючи дзенькіт келихів, упевнений чоловічий голос розповідав щось про «чудових батьків чудової дівчинки». А ліворуч панувала тиша, така густа й важка, що, здавалося, її можна було потримати в руках.

Не вагаючись жодної секунди, Ірка повернула ліворуч. І не помилилася. Величезна зала, що її в будинку чомусь називали «малою їдальнею», сьогодні належала Тетянці та її гостям. Посеред зали височів стіл, по один бік якого тісно, пліч-о-пліч, сиділа трійця дівуль, а по другий — Тетянка, зовсім самотня й, судячи з виразу її фізіономії, дуже нещасна. Це вже дзуськи, вона не віддасть свою подругу на поталу.

Ірка рішуче переступила поріг.

— З днем народження, Тетянко! — солодко проспівала вона. — Вітаю!

Тетянка підвела голову, і її обличчя засвітилося таким захватом і полегшенням, що Ірчину злість на подругу наче корова язиком злизала. Дівчинка рушила до Тетянки через усю залу, демонстративно вихляючи сідничками: а то ще не здогадаються, дурепи, подивитись на її лейбл на брючках. Ірчин маневр мав цілковитий успіх, під лейблом аж засвербіло — ще б пак, три пари очей немов прикипіли до нього!

Коли ж Ірка гепнулась поруч із Тетянкою на стільця, у таборі супротивника запанувала певна розгубленість. Ірка задоволено зітхнула: все-таки фірмове манаття — це фірмове манаття, у ньому не пропадеш.

— Цікаво, а на чому твоя подружка приїхала? — з неприхованою претензією поцікавилась у Тетянки одна з гостей, мідно-руда дівуля з пихатою фізіономією.

Автоматично, немов під гіпнозом, Тетянка відкрила рота — схоже, аби довго й нудно звітувати рудій. Але Ірка швидко штурхнула її під столом, і рот закрився — аж щелепи клацнули.

— Доброго здоров’я, дівчатка! — радісно заявила Ірка й вишкірилась у приторній світській посмішці.

Дівча ліворуч від рудої непевно посміхнулось у відповідь, а в дівчини, яка сиділа праворуч, здригнулися губи — схоже, вона теж збиралася привітатись. Але обидві миттю судорожно сіпнулися, а потім скам’яніли в гордовитому мовчанні. Адже штурхатися під столом тут уміла не лише Ірка.

— То яка в її батьків машина? — велично повторила руда.

— Мене звати Ірка! — так само радісно повідомила Ірка.

Ні, ця руда справді гадає, що може з нею позмагатись. Наївна!

— Це Алла, — Тетянка кивнула на руду, — а це Наталка й Карина.

— І вони всі щойно повернулися з Мексики, — закінчила Ірка.

Три подружки здивовано втупилися в неї, навіть Тетянка отетеріла:

— З чого ти взяла?

— А як же! — продовжуючи посміхатись, сказала Ірка. — У мене бабуся дуже полюбляє мексиканські серіали, то вона каже, що в Мексиці найпоширеніша хвороба — амнезія. Геть памороки забиває, людина навіть імені свого згадати не може.

У Наталки почервоніли щічки, Карина втупилася в тарілку й лише руда Алла незворушно процідила:

— Ми пам’ятаємо свої імена.

— Та що ти кажеш?! — відразу перехопила ініціативу Ірка. — Знаєш, у мене мама зараз у Німеччині, то вона пише, що в німців заведено спочатку вітатися, потім знайомитись і тільки тоді питати про марку автомобіля. Дивний звичай, чи не так?

Наталка з Кариною знову зніяковіли, а з виразу Аллиного обличчя було зрозуміло, що вона щось гарячково обмірковує: мама в Німеччині плюс лейбл на брючках вимагали осмислення. Ірка посміхнулась: а про Німеччину й справді солідно вийшло.

Алла тим часом переварила нову інформацію й поблажливо кивнула, немовби дозволяючи Ірці — що мала такі брючки й маму в Німеччині — лишитися в її, Аллиному, високому товаристві. Слід було уточнити тільки одну дрібничку.

— Ну що ж, доброго дня, якщо ти так наполягаєш. Наші імена ти вже знаєш… від своєї подружки, — Алла скривила рота й ковзнула по Тетянці зневажливим поглядом. Та вмить зіщулилася, а Ірка відчула, що її починає розбирати злість. — То, може, хоч тепер розкажеш нам про свою машину? За німецьким звичаєм.

Та-а-ак, влипла. З рудою треба бути обережніше — вовка за вуха ловить.

— Я взагалі не чула, аби хтось під’їжджав, — досить невпевнено пробелькотіла Карина.

Ірка відразу ж поквапилась скористатись її словами:

— А в Тетянки такий величезний сад! Навіть якщо колона КамАЗів повз нього проїде — то в будинку нічого не буде чутно.

Руда знову перекривилась — вихваляти бодай щось, що належало Тетянці, у цій компанії було не заведено.

— Отже, ти приїхала на КамАЗі? — відразу ж підхопила Алла. — Батько — водій? — і вона зневажливо глянула на Ірку, як на безнадійну біднячку.

— Ірка прийшла пішки, — втрутилась Тетянка. — Її будинок зовсім поруч.

Трійця подружок знову поринула в задуму: до крутих брючок і мами в Німеччині додався ще й будинок. Ірка хихикнула. Вона зовсім не збиралась пояснювати, що її будинок — це саманна халупа на самісінькому дні міської балки. Навесні, коли тане сніг, без гумових чобіт у двір не вийдеш, а що там коїться, коли прорве каналізацію… Видовище не для людей зі слабкими нервами.

— У мого тата банк, — встрягла в розмову Наталка, перехоплюючи ініціативу в подружки, що досі перебувала в задумі. — У Каринки батько в мерії, а Аллин тато — такий бізнесмен, ну такий бізнесмен, ну просто найкрутіший! А твій тато хто?

— Чоловік, — відрізала Ірка, і під язиком у неї з’явився гіркуватий присмак, як завжди, коли мова заходила про батьків.

Їй було нестерпно заздрісно слухати цих розчепурених дуреп. Не тому, що їхні батьки мають банки — хай хоч пляшки — яке їй до них діло! — а тому, що в них узагалі є батьки. І мами, певно, теж. А в Ірки… Мама, так, у Німеччині, там вона в Ірки є. Уже більш як півроку відчалила — і ні слуху ні духу. Листів про німецькі звичаї не пише — тут Ірка все вигадала. А батько… Того вона взагалі ніколи не бачила. І взагалі, про те, що в кожної людини, зрештою, має бути хоч якийсь батько, Ірка задумалася зовсім недавно. Та й то лишень через бабусь — теперішньої та покійної.

Може, розповісти їм про своїх бабусь? От бабусь в Ірки повний комплект. Одна, та, що вмерла, була відьмою, від неї Ірка й успадкувала чаклунську силу. А інша, з якою Ірка живе зараз, теж схожа на відьму. Ворожити не вміє, проте всі інші відьмацькі таланти має.

Але дівчата явно не збирались слухати про її бабусь. Для чого? Адже вони вже намацали слабке Ірчине місце! На Аллиній фізіономії був той самий зворушливо-хижий вираз, із яким Ірчин кіт поглядав на заблудлу мишку. Ірці навіть здалося, що на пальцях рудої замість строкатого художнього манікюру з’явилися загнуті пазурі. Напад — найкращий захист, тож Ірка швидко кинулася в бій.

— Дівчатка, та що ви все про батьків та про батьків, краще б про себе розповіли! Чим займаєтесь? Ось, наприклад, Тетянка — класна художниця. Ви ж знаєте, що її картина на міському конкурсі друге місце посіла! Між іншим, багато членів журі вважали, що вона заслуговує й на перше!

— У журі були розумні люди. Нікому з них не могла спасти на думку така дурниця, — у голосі Алли лунав метал.

Її подружки дружно закивали:

— Так, дурниці, дурниці! Таньчина картина взагалі нічого не варта! Подумаєш, якогось кота намалювала! — пирснула Наталка.

— От Аллина картина була справді найкраща! Журі все правильно вирішило! — підхопила Карина.

Ірка вп’ялася в Аллу, що переможно посміхалась. Картина, яка посіла на тому конкурсі перше місце, викликала в Ірки дуже неприємні спогади. Саме біля неї вона наклала на людину смертельне замовляння й ледь не стала вбивцею. Але треба бути справедливою — пейзажик класний. Невже його справді намалювала ця руда? У відповідь на Ірчин запитальний погляд Тетянка ледь помітно кивнула.

— Із чим вас і вітаю, — похмуро буркнула Ірка.

— Восени Аллочка повезе свої роботи на новий конкурс, до Канади, — переможно повідомила Наталка.

Ірка відразу ж просікла, що в неї з’явився новий шанс зачепити Аллу.

— З мовами допомога не потрібна? — аж надто турботливо поцікавилась Ірка. — У Канаді тобі знадобляться англійська й французька.

«Ну, зараз вона зітре самовпевнену посмішечку з Аллиного обличчя. Навряд чи хтось, крім Ірки, може похвалитися тут знанням трьох мов».

Ірка переможно підморгнула Тетянці. Але фізіономія подруги зробилася ще більш сумною.

— Дякую, але мені не потрібні доморощені репетитори, — велично зауважила рудоволоса.

— Аллочка нещодавно складала тести — з англійської та з німецької, — умить видала Карина. — Краще за всіх! Тепер вона може на місяць поїхати до Англії й на місяць до Німеччини. За кошти спонсорів.

Ірка різко видихнула, неначе отримала під дих. Так ось через кого… Ось хто… Ах ти ж!..

Алла скромно опустила оченята:

— Звісно, мені спонсорські гроші зовсім не потрібні, мій тато цілком може оплатити будь-яке навчання. Але ж як приємно досягати успіхів самій! Батьки мною так пишаються! У мене весь наступний рік буде жах який напружений! Конкурс у Канаді, потім Англія, далі Німеччина, а ще Будапешт — змагання з художньої гімнастики. Як я все встигну, просто не уявляю! Аби лише навчання не запустити…

— Ти обов’язково впораєшся! — хором проспівали люблячі подружки. — Ти ж так добре вчишся!

— Ах, картини, іноземні мови, навчання, спорт… Усе це такі дрібниці! — томно сказала Алла й звелася. Наталка й Карина миттю схопилися й ледь не стали по стійці струнко, як солдати в присутності генерала. — Головне — родина! Гарна, гідна родина. А коли навіть власного батька не знаєш… — Алла зневажливо ковзнула поглядом по Ірчиній фізіономії, що вся аж почервоніла. — Дівчатка, ходімо в сад, подихаємо свіжим повітрям. А ти, Тетянко, можеш залишитися. Розваж подружку, — коротко гмукнувши, Алла попрямувала до дверей. За нею одна за одною потяглися її підлабузниці.

— От відьма! — проводжаючи руду поглядом, з ненавистю видихнула Ірка.

— А я гадала, що відьма — ти, — ледь посміхнулась Тетянка.

— Я від народження, а вона — за покликанням, — буркнула Ірка й винувато перевела на Тетянку погляд. — Здається, я тобі не дуже допомогла.

— З Алкою ще ніхто не міг впоратись, — зітхнула Тетянка. — Мало того, що вона кожного дня народження варить із мене воду, так потім іще й батьки півроку наводять мені її як приклад — яка вона вся незвичайна!

— Аж занадто: і малює, і спортом займається, і мови знає. Може, вона не жива людина, а той суперхлопчик із реклами «Йодомарину»? А що — зробила операцію й змінила стать…

— Тобі ще пощастило, ти з нею вперше маєш справу…

Ірка гмукнула:

— Знаєш, схоже, не вперше, — вона витягла з кишені конверта й кинула його Тетянці на коліна.

— А це що? — поцікавилась подруга, не торкаючись конверта й навіть поглядаючи на нього з певним острахом, немов відчувала, що в ньому причаїлась якась гидота.

— Відповідь із конкурсу англійської та німецької мов, — сумно повідомила Ірка. — Пишуть, що я молодчина й справила на журі неабияке враження. Але! Знайшлася людина, що набрала більше балів, тож на стажування до Англії й Німеччини теж поїде вона. І тепер я, здається, знаю, хто саме.

Тетянка обома руками затисла собі рота, немовби хотіла стримати крик, зиркнула на двері, що вели до саду, і крізь стиснені пальці пробубоніла:

— Невже знову Алка?

Із саду долинув густий голос Тетянчиного батька:

— Дівчатка, а чому це ви тут самі? Де Тетянка?

— Ой, до неї там подружка прийшла. У них свої розмови, нам дали зрозуміти, що ми зайві, — голос Алли звучав зовсім невинно й трохи ображено.

— Ну що за людина?! Схоже, для неї пакостити — головний кайф і сенс життя! — стиснувши зуби, процідила Ірка.

— Це нікуди не годиться, — осудливо загув Тетянчин батько. — У гарної хазяйки не буває зайвих гостей. Таню! Тетяно! Ходи-но сюди!

Мов мучениця, звівши очі до неба, Тетянка підвелася.

— Слухай, у тебе ж начебто нормальний батечко, ти що, не можеш йому пояснити, що ця Алла виробляє?

— Я намагалась… — скривилася Тетянка. — Але батьки: «Ах, ти не маєш рації!», «Ах, Аллочка чудова!». Минулого разу батько просто сказав, що я їй заздрю! Як зомбовані, їй-богу.

— Тетяно, ми змушені на тебе чекати! — долинуло із саду.

У голосі Тетянчиного батька вже виразно вчувалася гроза. Тихесенько наспівуючи: «Хорошо, что день рожденья только раз в году», — Тетянка попленталася до виходу. Біля самісінького порога Ірка схопила подругу за лікоть.

— Пригадуєш, у вас був пластиковий корпус від телевізора? Величезний такий, ми ще в ньому в дикторів бавились. Він іще цілий?

— Здається так. У підвалі валяється, — кивнула Тетянка.

— Притягти зможеш? — рішуче поцікавилась Ірка. — Але пізніше, увечері. А ще краще — вночі.

— Навіщо? — пошепки спитала Тетянка, зазираючи Ірці в обличчя величезними, сповненими розпачу очима.

— Навіщо-навіщо — сама ж казала: дубль для ступи робити!

— Ти береш мене на шабаш! — радісно видихнула Тетянка й миттю єхидно примружила очі. — А як же страшні небезпеки, що чекають на мене?

— Ну, сподіваюся, Алли там не буде, а все інше… — Ірка байдуже відмахнулась. — Не можна ж дозволити, аби в тебе кожного року були такі сумні дні народження!

Розділ 2 День перший (а точніше, Ніч на Івана Купалу)

— Ох, якщо капуста все-таки зіпсується… — жалісно сказала Ірка й похитала головою, намагаючись уявити собі майбутній скандал, а потім обережно притисла перекладену капусту важким гнітом.

— Не зіпсується, — впевнено заявила Тетянка, оглядаючи результати їхньої спільної праці.

— Помовчала б уже! Теж мені, експерт, ти капусту хоч раз у житті квасила? — буркнула Ірка й теж прикипіла поглядом до двох величезних ступ, що стояли перед ними.

Якщо взагалі не знати, що ще кілька хвилин тому одна з них була пластиковим корпусом від телевізора — то зовсім не відрізниш. Он на ступі-дублі навіть сучок збоку стирчить — один в один неначе справжній. Гарна робота, якісна. Ірка задоволено кивнула.

Тетянка зазирнула всередину справжньої, тепер порожньої, ступи й гидливо наморщила носика.

— Тут десь шланг був — я її хоч трохи обмию, а то весь шабаш капустою просмердимо.

— Усе одно смердітиме, — знизала плечима Ірка й пірнула у свій власний відьмацький підвал.

Незабаром вона повернулась, міцно стискаючи в руках величезний закопчений горщик, ущерть наповнений якоюсь блідо-зеленою рідиною з різким трав’яним запахом. Обережно ступаючи, аби не розхлюпати, Ірка подалася на кухню.

— А це що таке?

Ірка поставила горщик у мікрохвильовку. Потім суворо глянула на Тетянку:

— Ти збираєшся летіти чи ні?

Тетянка кивнула.

— А без терлич-зілля далеко не полетиш, — і Ірка тицьнула пальцем на горщик з рідиною.

— Я гадала, що ми намастимося…

— Я-то намащусь, я — відьма, — кивнула Ірка. — А ти можеш літати тільки моїм Словом і лише доти, доки кипить терлич-зілля, — Ірка зачинила дверцята мікрохвильовки й натисла кнопку.

Усередині спалахнуло світло, почулося тихе гудіння.

— Слухай, а раптом воно перестане кипіти? Тоді, виходить, я на землю гепнуся? З висоти? — схвильовано поцікавилась Тетянка.

Ірка поблажливо поплескала подругу по плечу:

— Завчасно не перестане! Як гадаєш, навіщо я бабусю на мікрохвильовку з таймером розкрутила?

Вона витягла з кишені пластикову косметичну баночку й почала густо накладати крем на шию й зап’ястки. Закотивши джинси, намазала під коліньми й підтюпцем вискочила надвір.

Міцно затисши між ногами величезний рогач, Ірка посмикала мотузок для білизни, що тягнувся від рогача до залізного обруча на ступі:

— Залазь, мерщій! — наказала юна відьмочка.

Тетянка підбігла до ступи й раптом нерішуче спинилась:

— То ти мене що, на мотузці, як причіпчик потягнеш? — недовірливо спитала вона. — А раптом розв’яжеться?

— Ти що, боїшся? — озирнувшись через плече, Ірка весело й водночас зацікавлено глянула на Тетянку. — То як, може, ну його, цей шабаш? Адже я не наполягаю. Можеш залишитись.

— Hi-ні-ні, — Тетянка заметушилась, сперлася руками на край ступи, підтяглася… І застигла — одна нога в ступі, а інша теліпалася назовні. Нещасним голосом вона поцікавилась: — Ірко, а ти взагалі хоч раз пробувала вже літати?

Ірка гикнула й, спрямувавши ручку рогача на бліду кулю місяця, відштовхнулась ногами.

Теплий вітер війнув у лице, рогач злетів у повітря. Мотузок для білизни напнувся. Ірка відчула ривок — позаду придушено кавкнула Тетянка. Об задок рогача штурхонулося щось велике. Ірка трохи збільшила швидкість, мотузок знову напнувся, і дівча, нарешті, змогло озирнутись. Ступа, мов та непокваплива туша, летіла слідом за рогачем. Із її широкого отвору стирчали дві задрані ноги, люмінесцентні смужки на кросівках слабко полискували в темряві. Та ось ноги брикнули й зникли в глибині ступи, а над отвором повільно зринула бліда Тетянчина фізіономія. Не вся — лише трошки вище носа. Судорожно вчепившись в борти ступи руками, Тетянка повільно глянула очима туди-сюди. Потім задерла голову, зиркнула в нависле над нею нічне червневе небо, придушено зойкнула й пірнула на дно ступи.

Ірка сардонічно гмукнула й спрямувала рогача назустріч місяцю.

З вантажем на хвості рогач летів поважно й неквапом. Нагріте за день повітря м’яко обвівало обличчя, під ногами пролітали темні квадрати дахів. Жовті прямокутники вікон на парних вежах-висотках ковзали повз них, а попереду було видно воду, що вигравала місячним сяйвом, — Ірка наближалася до Дніпра. Рогач летів уздовж ріки — до цятки, що виднілася вдалині, до острівця. Ірка заклопотано зиркнула на годинника — ще мить, і настане північ — дівча міцно стисло коліна. Рогач шарпонувся…

— Агов, агов, Ірко, не смикай ти! Дай хоч помилуватись! — роздратовано зажадали позаду.

Ірка озирнулась. Романтично спершись підборіддям на руку, — ну зовсім як принцеса біля віконця замку — Тетянка стояла в ступі. Вітер бавився її розпущеним світлим волоссям, а мрійливий погляд то ковзав по хвилях, то здіймався до зірок.

— Яка краса! — схвильовано зітхнула Тетянка й відкинула за вухо грайливий локон.

— Ага, — критично примружила очі Ірка. — Ти ще дзеркальце дістань — красою помилуватись. Щойно хтось на дні сидів, зубами цокотів, аж мені було чутно! Ану тримайся — ми запізнюємось! І-і-ех! — пришпорений рогач на повній швидкості понісся назустріч темній громаді одного з островів Дніпра.

Позаду знову пискнули. Ірка вкотре озирнулась і задоволено кивнула. Первісну картину було відновлено — зі ступи знову стирчали лише Тетянчині кросівки. Круто заклавши рогач на бік, Ірка почала облітати острівець. Прив’язана мотузком ступа хвацько метлялася позаду.

— Ну і зараза ти все-таки, Ірко, користаєшся тим, що я від тебе залежу! — закричали звідти.

— Ти не за-лежиш, ти висиш! — гукнула у відповідь Ірка й погнала рогач іще швидше.

Вони пронеслися вздовж стіни дерев. Повз них промайнули перехняблені грибочки давно занедбаного пляжу. Ірка здійнялася над островом — ніде не було жодного вогника. Вона прислухалась — жодного звуку. Острів був тихий, темний і порожній. Власне, як і завжди. Ірчин рогач нерішуче завис у повітрі.

— Давай приземляйся, а то мене зараз знудить просто за борт, — простогнала Тетянка зі ступи, що погойдувалася поруч.

Ірка винувато глянула на подругу — так, вона трохи переборщила з повітряними фортелями, он, Тетянка аж позеленіла вся.

Помітивши в густому листі біля берега невеличку галявинку, Ірка м’яко спланувала туди. Ступа важко гепнулась поруч, і Тетянка викотилась на траву.

— Ой, слухай, я не навмисно, — швидко пробелькотіла Ірка, зістрибнувши з рогача.

— Не навмисно, так я тобі й повірила, — пропихтіла Тетянка. — Ану відпусти мої ноги! Мені що — на руках ходити?

Хриплувато відсапавшись, Тетянка вперто повторила:

— Ще раз кажу: зараза ти, подруго. Навіщо ти мене так закачала?

— Ну-у, я гадала, тобі сподобається, — невинно відповіла Ірка й відразу ж наставила на Тетянку рогача.

Навіть у темряві було видно, як Тетянка оглядає галявину в пошуках чогось важкенького. Але нічого підходящого під рукою не було, тож постраждала переключилась на довколишній пейзаж.

— Ми сюди два роки тому з класом на катері приїжджали, на пікнік. Тут усе давно занедбане.

— Підходяще місце для шабашу, — невпевнено припустила Ірка.

Її подруга так само невпевнено кивнула, і дівчата почали дослухатись до навколишньої тиші. Дерева мирно шелестіли темним листям. Хвиля тихесенько плюскотіла біля берега.

— Може, ти переплутала місце? — спитала Тетянка.

Ірка знизала плечима:

— У нас цих островів не так уже й багато. Усе точно!

— Або хтось пожартував і ніякого шабашу нема… Або ми перші, — сказала Тетянка. — І нічого було летіти мов навіженим.

— Я взагалі не розумію, навіщо ви сюди прилетіли! — гнівно виплюнув трохи знайомий дівчачий голос.

А над водою, приглушений і дивний, але все-таки впізнаваний, пролунав крик півня. І острів миттю неначе вибухнув — увесь, відразу. Розсипаючи іскри, до темних небес здійнялися десятки вогнищ. А прямо Ірці під ноги, розгорнувшись, наче килимок, викотилась довга дівоча тінь.

— Чого приперлись, питаю? Хто вам дозволив?

Ірка повільно провела очима по землі, вздовж чорної тіні. Дійшла до місця, де її ноги переходили в цілком реальні худі ніжки в кросівках і джинсах, піднялася поглядом трохи вище, потім іще — аж доки не дійшла до обличчя. До обличчя страшного облому. Бо на неї, люто поблискуючи болотно-зеленими очиськами, дивилась рудоволоса Алла.

— А ти казала, що її не буде, — розпачливо прошепотіла Тетянка.

— Вона в нас дівчинка цілеспрямована, якщо вже почала свято псувати, то має довести справу до кінця, — крізь зуби процідила Ірка. — Агов, Аллочко, твої подружки теж тут? Як їх там — здається, Наталка й Карина?

— Ці жалюгідні смертні мені не подруги! — Алла обдарувала Ірку пихатим поглядом. — А з моїми справжніми подругами ти зараз познайомишся — мало не буде! — Алла раптом дико заверещала, так, що в Ірки аж вуха позакладало. — Дівчатка, всі сюди!!! До нас тут примазалися… якісь!..

Повітря туго клацнуло, немов хтось невидимий струснув мокре простирадло.

Рівненьким трикутником, потилиця до потилиці, над берегом зависло десятеро дівчат верхи на мітлах. На чолі клина летіла неймовірна красуня років п’ятнадцяти — золото її розкішного довгого волосся вигравало навіть у нічній пітьмі. Літунки зробили хвацький віраж і разом, не ламаючи клина, пішли на посадку — точнісінько в Алли за спиною. Десять пар ніг водночас торкнулися трави. Десять пар очей, що мерехтіли болотяною зеленню, з лиховісним зацікавленням утупилися в Ірку.

— Чужі, на острові чужі! — продовжувала надриватись Алла.

— Вшиваємось, Ірко, на рогач і драла! — Тетянчин панічний шепіт долетів до Ірчиного вуха, і її потягли за лікоть… Ірка струснула головою — неначе відігнала муху — ледь чутно шикнула:

— Не смикайся!

Якусь мить вона зацікавлено розглядала застиглих перед нею дівчат, а потім здивовано похитала головою:

— Отже, ті подружки були смертні, а ці, значить, справжні. Тобто, навіть якщо їм зараз повідривати голови, то з ними нічого не станеться? — сказала Ірка й прицільно примружилась, дивлячись на найближчу з дівчат. Та розгублено заблимала оченятами — дуже вже серйозний і вдумливий був погляд в Ірки. — Ну, тобі-то, Аллочко, голова точно не потрібна — все одно ти нею не користуєшся. Дурепо, чужі тут не ходять. Тобто, не літають, — Ірка витягла на передній план свого рогача.

Алчин вереск раптом стих, неначе його зрізали ножем. Золотоволоса красуня, яка командувала літунками, зміряла поглядом Ірчин рогач. Потім оцінила ступу й гордовито, у Аллиному стилі, запитала:

— Дівчинко, ти чия?

— Дівчинко, я не валіза, — процідила крізь зуби Ірка.

— Ти не зрозуміла запитання? — з презирством королеви поцікавилась красуня. — Я спитала, хто твоя хазяйка.

— Ти що, не зрозуміла відповіді? Я ж сказала: я — не валіза, — Ірка відчула, що починає закипати. Оце так розважились.

— Та годі її розпитувати, Віко! — знову заверещала Алла. — У вогонь їх треба, у воду, негайно! Наша хазяйка нових не робила, а Стара Гримза лише старих гримз бере!

— Я все чу-у-у-ую, — прошелестів сухий, немов осіннє листя, голосок. З густої пітьми з-під дерев випірнула дрібна гостроноса бабуська, закутана в сіру вовняну хустку. — Усе хазяйці розпові-і-ім!

— Налякала, аж коліна тремтять, — пирхнула красуня Віка. — Будь така ласкава, напруж свої підсліпуваті оченята й скажи — це ваші новенькі? — тонкий пальчик Віки з вигадливим манікюром тицьнув у бік Ірки й Тетянки, що ховалася за її спиною.

Бабуська швидко задріботіла до подруг. Кінчик її носа ворушився, часто здригаючись. Вона миттю оббігла довкола дівчаток. Ірка лише встигала головою крутити — випускати в’юнку бабуську з поля зору не варто.

— Но-венькі, но-овенькі, — шамкала бабуська. — Гарню-у-у-усінькі. Сві-іженькі, — і вона облизала гострим язичком свої сухі губи. — А не наші, не наші новенькі! У нас лише старенькі, — і старушенція верескливо захихотіла. — Наша хазяйка — не те, що ваша, шмаркачок не любить, не любить. Бере жінок розумних, солідних. Нема в нас новеньких, нема.

— Отже, чужі, — підсумувала Віка, і це просте слово пролунало мов смертний вирок, — дарма ви сюди прилетіли, дівчатка.

— А не дарма, не дарма, — швидко заторохтіла старушенція, продовжуючи кружляти довкола Ірки з Тетянкою. Кола ставали все вужчими, а гострий рожевий язичок усе частіше хижо вискакував з вузької щілини рота. — Буде свіженьке м’ясце, буде молода гаряча кров, буде-буде-буде…

— Сіль тобі буде та перчина, та болячка поміж очима, — холоднокровно сказала Ірка, скрутила дулю й, наче дуло пістолета в бойовику, приставила її бабусьці до скроні.

Та на мить застигла, а потім раптом скрикнула, схопилась руками за скроню й заверещала:

— Пече! Ой, пече! Пече! — нестямно заверещала старушенція.

— Вона… Вона — відьма! — здивовано, неначе поява відьми тут, серед багать, хижих старушенцій і вершниць на мітлах, була чимось надприродним, прокричало дівча з заднього ряду літунок й тицьнуло пальцем на Ірку.

— Так, але й вона — теж, — роздратовано буркнула Віка, показуючи на старушенцію, яка корчилася в траві. — А відьму ніхто не може зачарувати!

— Повна відсутність логіки, люба моя, — знову долинув голос із темряви, і на галявині з’явився ще один персонаж. Сувора літня пані в синьому «вчительському» костюмі й із сивим пучком волосся на потилиці йшла, підминаючи траву широкими каблуками темних черевиків. — Ти — відьма. Але твоя хазяйка може тебе зачарувати. І наша хазяйка може тебе зачарувати…

— Наша хазяйка й тебе може зачарувати! — із запалом вигукнула Алла, а сувора пані наморщила носика — так роблять учительки, почувши від учнів чергову дурницю.

— Ви знову не хочете думати, дівчатка, — втомлено, але терпляче зітхнула «училка». — Ми всі — відьми, і лише наші хазяйки можуть нас зачарувати. Вона… — «училка» витягла з кишені олівця, аби тицьнути ним у бік худорлявої бабуськи. Тримаючись за голову, та розмірено погойдувалась і голосила. — Вона — відьма, і її щойно зачарували. А отже, вона… — олівець повернувся в Ірчин бік.

У задньому ряді літунок раптом хтось підняв руку.

— Можеш відповідати, — олівець тицьнув у бік піднятої руки.

— Тобто, вона така сама, як наші хазяйки! — випалило дівча й миттю, саме злякавшись своїх слів, ляснуло себе долонею по губах.

— Сідай, дванадцять, — зловтішно буркнула Ірка.

Важко спершись на свою мітлу, неначе ноги перестали її тримати, красуня Віка прошепотіла:

— То ти — природжена?

Ірка на мить замислилась:

— Я не розумію, — нарешті спокійно й навіть лагідно сказала та, — я що — маю тобі звітувати?

І тоді очі Віки й інших дівчаток налилися справжнім жахом. Вони розгублено затупцяли на місці, неначе не могли вирішити: чи то кинутись гуртом на Ірку, чи то розбігтись у різні боки. А бабуська на траві раптом закричала:

— Хазя-а-айко! Хазяйко!

Лемент сповнив увесь острівець і понісся вдалечінь, ковзаючи хвилями Дніпра.

— Ну шо, ну шо ти репетуєш? Ну шо ти така криклива, я ніяк понять не можу?

— Ваші роблені — взагалі неймовірно галасливі!

Ірка лише встигала крутити головою. Берегом крокувала бабега, вбрана у квітчасту хустку й довгу збірчасту жакетку із натурального — Ірка не повірила власним очам — із натурального плюшу! В Ірчиної бабусі теж така була — дівча бачило на старих фотографіях. Бабуся зі своєї жакетки ще до Ірчиного народження зробила ганчірки, а тут — це ж треба! На ногах у плюшевої тітки були в’язані панчохи, а на них — величезні гумові калоші! Калоші повсякчас спадали з її товстелезних ніг, і бабезі щоразу доводилось спинятись. Біля її могутнього ліктя метушилась ще одна бабця — у легкому літньому костюмчику й капелюшку з трояндочками.

Вона миттю нахилялась і прилаштовувала калоші на місце.

— Антикварна тітуська, — глухо пробелькотіла Тетянка за Ірчиною спиною.

Ірка кивнула, оглядаючи зовсім іншу жінку, яка саме прямувала до них із протилежного боку острова. Жінка була висока, худа й досить молода, в елегантному й, певно, дуже дорогому брючному костюмі. У її ході було щось неправильне. Ірка придивилась уважніше й раптом зрозуміла: тонкі шпильки туфель не провалювались у пухку землю річкового берега. Пані йшла, немов по рівній підлозі, і, здається, навіть поцокувала підборами.

Дівчатка з мітлами заметушились, виструнчились і застигли із суворо-гордовитим виразом облич, таким самим, як у жінки, що наближалась.

Елегантна пані й товста тітка зустрілися якраз над гостроносою бабуською, що сиділа на землі. Зміряли одна одну недобрими поглядами.

— А ти до моїх не приставай, хоцця їм — то пускай оруть! — сварливим тоном почала бабега й, немов та чапля, задерла ногу, чекаючи, доки бабуся в капелюшку вкотре поправить їй калошу. — Свої є, то до них і приставай!

Жінка гордовито скривила вправно підмальовані губки й велично поцікавилась у Віки:

— Що тут, власне, сталося?

Ірка мимохіть гмукнула — тепер зрозуміло, з кого Алла, Віка й інші копіюють свої манери. Утім, із цією пані вони поводились зовсім інакше. Квапливо відштовхнувши Віку вбік і догідливо зазираючи жінці в очі, Алла відрапортувала:

— Хазяйко, тут чужі!

— Хазяйко, — миттю втрутилась «училка», але вона зверталась не до елегантної пані, а до гладкої бабеги в калошах. — Хазяйко, вона… — «училка» показала на Ірку, — зачарувала її, — олівець повернувся в бік худорлявої бабуськи в хустці. Та миттю закивала головою й утупилася в Ірку, явно розраховуючи, що зараз нахабу буде покарано.

Обидві хазяйки й собі вп’ялися в Ірку очима. Дякувати Богу, природжені відьми думали значно швидше за своїх підлеглих. Якусь мить обидві жінки розглядали Ірку, і їхні очі наливались темною смарагдовою зеленню. Потім, немов кадри в старій кінохроніці, на їхніх обличчях швидко промайнули розуміння, острах, досада, і вони миттю стали напрочуд люб’язними. Бабега солоденько посміхнулась і майже проспівала:

— Доброї нічки, донечко!

Елегантна пані поважно кивнула:

— Вітаю тебе, сестро!

Ірка глянула на них із недовірою: новоспечена рідня їй зовсім не сподобалась.

— Здрастуйте, — зніяковіло кивнула вона, — …е-е, бабусю й… е-е, тітонько!

Тепер уже обидві хазяйки невдоволено наморщились і поспішили відрекомендуватись:

— Оксана Тарасівна! — сказала елегантна пані. — Усі дівчатка — мої! — і вона показала в бік літунок.

— А всі бабуськи — мої! — басом хихотнула бабега. — А сама я буду Стелла!

— Це вже навряд, — скептично прошепотіла Тетянка. — На зірку вона аж ніяк не тягне.

Погоджуючись, Ірка кивнула головою, маскуючи цей кивок під церемонію знайомства:

— Ірка Хортиця.

І тут вона побачила, як обидві природжені відьми перезирнулись — і на їхніх обличчях миттю відбився справжнісінький жах.

— Оце так-так! — не приховуючи подиву, вигукнула Стелла. — А ти часом не дочка старого…

Застережливе кахикання Оксани Тарасівни змусило Стеллу осіктися.

— Ви щось спитали? — відразу ж поцікавилась Ірка, але Стелла рішуче похитала головою, так що кінці її хустки затанцювали в повітрі:

— Та шо мені спрашивать, нема чого спрашивать!

— Ніч на Івана Купалу — особлива ніч, відьмочко Ірко Хортице, — з гордовитою люб’язністю сказала Оксана Тарасівна. — Ти можеш розважатися з нами.

Тетянка полегшено зітхнула за спиною — здається, усе обійшлось — і відразу ж тихесенько завила від жаху, бо Ірка холоднокровно й нахабно заявила:

— Не думаю, що мені потрібен ваш дозвіл.

Стелла захихотіла, Оксана Тарасівна стисла губи в тонку злу лінію, але все-таки вичавила із себе:

— Ти маєш рацію. Природженій відьмі не потрібен нічий дозвіл. Але ти тут новенька… — вона озирнулась і байдуже наказала: — Алло, покажи цим дівчаткам острів.

— Я?! — шокована Алла вилупилася на свою хазяйку.

— Ти, здається, хочеш заперечити? — зі зміїною ласкавістю поцікавилась Оксана Тарасівна.

— Хоче, хоче, — зловтішаючись, миттю встрягла Стелла. — Ти, Оксанко, своїх роблених совсім розпустила, слова їм сказать не можеш, одразу суперечать.

— Я не суперечу, не суперечу! — миттю викрикнула Алла, підлетіла до Оксани Тарасівні й, схопивши її руку, припала до неї шанобливим поцілунком.

Ірка штурхнула Тетянку ліктем:

— Ну то що, ти досі хочеш бути моєю робленою відьмою? Але затям, ручкою не відбудешся, доведеться мої п’ятки лизати!

— Я тобі їх повідкушую, — похмуро пообіцяла Тетянка. — Слухай, давай дамо драла звідси? Дуже воно нам треба — з Аллочкою прогулюватись!

Ірка грізно й осудливо глянула на Тетянку:

— Ти, між іншим, сама винна, що такі, як Алла, тебе зневажають. Вона нахаба, тобі на голову сідає, а ти й раденька — лапки догори і драла! Ми сюди через річку летіли, потім з місцевим відьмацьким кодлом розборки влаштували, і що тепер — на бережечку потупцяємо й додому? Навіть не глянемо, що там коїться? — Ірка тицьнула пальцем углиб острова, де палали вогнища, миготіли дивні розмиті силуети й чувся сміх, — і все лише тому, що ти боїшся Алли, цієї ручної цьомкалки?

Підкреслюючи всю глибину свого здивування, Ірка демонстративно знизала плечима й, не обертаючись, рішуче попрямувала вглиб острова. Якусь мить за її спиною було зовсім тихо, але потім почулися швидкі кроки. Тетянка наздогнала подругу й рушила з нею пліч-о-пліч.

— Розслабся, — гмукнула Ірка. — Ти йдеш розважатись, а не штурмувати бункер із заручниками.

— Та тут розслабишся, — пробелькотіла у відповідь Тетянка й глянула на Аллу, яка пленталась позаду Ірки.

У відповідь руда злісно зиркнула на Тетянку й непривітно буркнула:

— Туди!

Не сперечаючись, Ірка пірнула під гілку, що висіла низько над землею…

Розділ З Та сама ніч, те саме місце

Чиясь рука міцно вчепилась Ірці у волосся, її потягли нагору, і просто перед нею з’явилось дівоче усміхнене обличчя:

— Петрушка чи полин? — спитало дівча, що сиділо на гілці.

Згадавши книжки, які цілими купами приносила їй Тетянка, Ірка випалила:

— Полин, полин, як візьму зараз дрин!

— Вона відьма, прийшла нова відьма! — відразу ж задзвеніло серед дерев, рука миттю відпустила Ірчине волосся, а між гіллям замиготіли стрункі дівочі постаті в легких напівпрозорих сорочках:

— Ух, ух, солом’яний дух, дух!

Дівчата взялись за руки. Аллу миттю відтіснили вбік, а навколо Ірки з Тетянкою зімкнулося тісне коло хороводу. Босі п’яти разом затупцяли по землі:

Посеред кола раптом спалахнуло багаття. Зойкнувши, Ірка з Тетянкою кинулися геть від спекотних язиків вогню і з льоту вскочили в живе коло хороводу. І той слухняно подався їм назустріч, даючи новеньким місце. Ірка ухопилась за Тетянку, а іншою рукою стисла чиюсь тонку, нестерпно холодну долоню. Запахло травою, яку пожирали язики полум’я.

— Це мавки, лісові мавки! — встигла гукнути Тетянка, і коло, шалено витанцьовуючи й сміючись, миттю потягло їх за собою, а потім, розімкнувшись у ланцюжок, змією заковзало між деревами.

Покидавши мітли, до них підскакували дівчатка Оксани Тарасівни, розривали ланцюжок і ставали всередину, разом з усіма несучись у шаленому танці.

— Купуйте, купуйте! А ось кому… — гаркнули Ірці просто на вухо, і старий дідуган, який, незважаючи на спеку літньої ночі, був убраний у кожух навиворіт, сунув Ірці під носа величезне решето.

— Що тут? — захекана Тетянка вистрибнула з хороводу й зазирнула в решето. — Ой, киценятка! Які гарнюні… — вона простягла руку, аби погладити коротеньку шерстку клубочків, що лежали на дні решета.

— Яке я тобі киценятко, тобі шо, повилазило? — рипучим голосом заявив клубочок.

Із шерстки раптом визирнуло крихітне сердите старече личко. Маленький дідок, що сидів у решеті, пахкав люлькою.

Придушено пискнувши, Тетянка відсахнулась.

— Чого верещиш? — докірливо загув дідуган у кожусі, струшуючи решето. — Це ж домовики, що, ніколи не бачила? Купуй, добрі домовики, у господарстві в пригоді стануть! Тільки не давай їм солі, а то розгніваються і на цього обернуться, як ото зараз люди кажуть… — дідусь клацнув пальцями, намагаючись згадати. — О! На полтергейста! Будуть до людей чіплятись і лаятись.

— Ой, ні, спасибі, ми не любимо, коли лаються, — пробелькотіла Ірка, тягнучи Тетянку за лікоть подалі від цього дідугана.

Поруч зміївся ланцюжок танцюристів. Міцно тримаючи за руки двох струнких мавок, проскакала бабуська в капелюшку. Трояндочки на її капелюшку розмірено здригалися.

— Слухай, як класно, що ми не пішли геть! — збуджено закричала Тетянка. — А що тут іще цікавеньке є? Ходімо туди! — і вона побігла до багаття, що було розведене побіля самої води. — Русалки! Ірко, мерщій сюди, тут русалки! — закричала вона, озирнувшись до подруги, яка почала відставати.

— Розгулялась Тетянка, — пирхнула Ірка, поспішаючи за нею.

Аж раптом просто перед відьмочкою з високої трави вискочило маленьке дівчатко, з голови до п’ят закутане в довге розпущене волосся з уплетеним жовтим лататтям. Дівча радісно заплескало в долоні й загукало:

— На гойдалки, гайда з нами на гойдалки, відьмочко! — і задріботіла попереду Ірки.

Її постать тремтіла, мерехтіла й раз по раз змінювалася: дівчатко, струнка дівчина, пучок водоростей, потім знову дівчатко, в’юнка видра з виблискуючим атласним хутром…

Чимдуж припустивши, Ірка наздогнала дівча й крикнула на бігу:

— А я гадала, що русалки мають риб’ячий хвіст!

Маленька русалочка голосно захихотіла, стрибнула, злітаючи над розведеним біля води багаттям, і миттю опинилась на двох зчеплених, немов гойдалка, гілках. Потім вона шпарко розгойдалась і пірнула у воду, увійшовши в неї легко й тихо, без жодного сплеску. Лише в повітрі промайнули дві стрункі ніжки. Русалочка майже відразу випірнула, вигнулась, і роздвоєний, вкритий темно-зеленою лускою хвіст хльоснув по воді. І ось вона вже знову вибігає на берег, легко перебираючи ніжками й не озираючись. А за нею…

Ірка завмерла. Пригинаючись так, що руки майже торкалися землі, і вилискуючи зовсім голою, лисою головою, за русалкою мчала якась істота.

«Горлум, ну справжній тобі Горлум!» — злякано подумала Ірка. Істота стрибнула до багаття… Ірка застережливо скрикнула. Усі русалки миттю озирнулись…

— Безіменна, безіменна! Хапай її! — репетувала маленька русалочка, і її голосочок зробився різким, немов у чайки, що вгледіла здобич.

Русалки дружно підскочили до дивної голомозої істоти. Може, їй і пощастило б утекти, якби вона миттю стрибнула у воду. Але істота на якусь хвильку забарилася. Вона випростала свої худі руки й раптом, ляснувши долонями, піймала іскру, що здійнялася над багаттям. І притулила цю палахкотливу іскорку до своєї лисої голови. Тієї миті на неї гуртом налетіли русалки.

Крихітний кулачок маленької русалочки щосили садонув істоту по губах. І ті враз луснули, немов перестиглі вишні.

Бризнула кров. Голомозе створіння впало й щезло під тілами русалок, котрі репетували, хвицали його ногами й гамселили кулаками.

— Агов, що ви робите?! — закричала Ірка й поквапилася на допомогу Тетянці, яка вже схопила одну з русалок за мокрі коси, намагаючись відтягти її від жертви.

У кращих традиціях шкільних бійок, частуючи всіх стусанами й зуботичинами, Ірка з Тетянкою розкидали оскаженілих русалок у різні боки. Згорнувшись калачиком й уткнувшись лицем у коліна, істота лежала на траві. Ірка присіла поруч, мимохідь відштовхнувши чиюсь ногу, що саме збиралась відважити істоті чергового штурхана. Обережно перевернула безпомічне тіло й здригнулась від подиву. Перед нею було дівча, звичайнісіньке дівча, дуже навіть симпатичне, лише голомозе.

— Дівчата, ви що, подуріли? За що ви її лупцюєте?

— Безіменна, вона ж безіменна! — дружно загукали русалки, про всяк випадок тримаючись від Ірки з Тетянкою на безпечній відстані. — У неї мати проклята, батько проклятий, вони її породили, а імені не дали, так без імені й утопили.

— А самі ви звідки взялися? — обурилась Тетянка. — Можна подумати, що вас не втопили!

— Та нас же з ім’ям, — схоже, маленька русалочка образилась на Тетянку, що та не розуміла таких простих речей. — Ми гарні, з волоссям, а вона страшна, лиса. Віддай нам її, відьмочко!

— Ану геть звідси, шовіністки підводні! — люто гаркнула Ірка, обдарувавши русалок скаженим поглядом.

На її превеликий подив, русалки злякано заверещали й миттю дали драла. А їхнє мокре волосся парувало, немовби по ньому пройшлися гарячою праскою.

Підтримуючи бідолаху за плечі, Ірка допомогла лисій дівчині підвестися. Дівча тихо стогнало.

— Сюди, ведіть її сюди, — тихенько покликав хтось від ріки.

Ірка озирнулась і побачила ще одне лисе дівча, що наполовину висунулось із води. Дівча заклично помахало їм руками.

— Спасибі вам, відьмочки, спасибі й ще раз спасибі, — запричитало дівча, приймаючи від Ірки з Тетянкою свою побиту подругу. — Казала я їй, не лізь до костра, не хапай іскру, всьо одно волосся не виросте, а вона… Ну ніколи не слушається й ось має тепер — відлупцювали!

— Ви гадаєте, що від іскри виросте волосся? — здивувалась Тетянка.

— Та ж сьогодні костьор купальський, русалковий, — вибачливим тоном сказало друге лисе дівча. — Говорять, що може вирости. Тільки найменні русалки до костра не пускають, іскри не дають, а відразу б’ють.

— А чого ви піддаєтесь? — роздратовано запитала Ірка. — Просто як зараза якась! — вона глянула на Тетянку, але та відвела очі. — Коли на вас нахабно наїжджають, треба здачі давати.

— Якої здачі, не можна здачі, — забелькотіла безіменна русалка, а її побита подружка, яка саме прийшла до тями, енергійно закивала й хриплуватим голосом пояснила:

— Це вони можуть нас лупцювати, а ми їх не можемо. Бо вони з ім’ям, а ми його не маємо, вони такі красуні, з волоссям, — її очі зробились замріяними. — А ми дуже страшні, — і вона зніяковіло погладила себе по лисій голові.

— Та це ж забобони! — миттю обурилась Ірка. — Між іншим, голений череп — це навіть стильно!

— Стильно? — лисі русалки перезирнулись.

— Ну так, стильно й модно, — впевнено кивнула Ірка. — Може, ви так панкуєте. Ще б татуюваннячко якесь круте забабахати — взагалі відпад буде. Ваші подружки з волоссям від заздрощів узагалі вдавляться!

— Вони не можуть вдавитися, бо вони вже втопились, — розгублено пробелькотіла побита русалка й нерішуче поцікавилась: — А те татуюваннячко, де його роблять?

— Спеціальні салони є, — авторитетно пояснила Тетянка. — За довідником можна знайти…

— Ти що, збожеволіла, звідки в них у річці довідник? — знизала плечима Ірка.

— А вода в тих салонах є? — жадібно спитали лисі русалки.

— Атож, — кивнула Ірка. — У кранах. Ну ще… в крайньому випадку, в унітазах.

Русалки знову перезирнулись:

— Спасибі, пошукаємо, — хором сказали вони.

Поверхня води захвилювалась, над рікою зблиснули два хвости й безіменні русалки зникли.

— Узагалі-то, голений череп із татуюванням уже років десять як із моди вийшов, — гмукнула Тетянка.

— Це на суходолі, а під водою буде останній писк моди. Ось побачиш, навіть ті, що з волоссям, голитися почнуть.

— А з волоссями русалкам краще, — зітхнула Тетянка.

— Ага, і Віка — красуха, і Алка теж — не потвора, а звичайнісінька погань. Така ж сама, як і ці русалки, — Ірка в розпачі покрутила головою. — Це ж треба, скрізь одне й те саме! А як би було класно…

— Додому? — нерішуче запропонувала Тетянка.

— Мабуть. Тут ми, здається, вже все побачили, до того ж настрій зіпсувався, — Ірка на мить пожвавилась. — Але давай спочатку ось до того будиночка зазирнемо. Ми там іще не були.

— А може, не треба? — зніяковіло сказала Тетянка.

— Та цікаво все-таки. Адже не відомо, коли ми ще на шабаш виберемось, — Ірка поспішила туди, де серед дерев темнів дах будиночка.

Розділ 4 Ось тут усе й трапилось

Будиночок був навіть не будиночком, а скоріш сарайчиком, до того ж напівзруйнованим. Крізь величезні щілини трухлявих рублених стін вільно гуляв нічний вітерець.

Але найдивнішим в ньому було те, що дах сарайчика лишився абсолютно цілим. Усі діри в ньому були ретельно залатані: то дошками, то гіллям, а в одному місці навіть звичайнісіньким шматком картону.

— Клаптиковий дах? — здивувалась Тетянка, заглядаючи в порожній отвір на місці дверей.

У глибині сарайчика загадково мерехтів вогник самотньої свічки, а поруч хтось сидів, притулившись спиною до стіни. Побачивши темну пляму Тетянчиної голови на трохи світлішому тлі дверного отвору, постать підвелася:

— Ну чого ви всі сюди претеся, претеся й претеся! Хазяйка вам що, дар присудила? А фіг вам, не повірю!

Тетянка з Іркою здивовано перезирнулись — який іще дар? — і миттю заскочили досередини сарайчика.

— Ану стійте! Хто вам дозволяв?! — озвалося відразу двійко голосів.

Кричали із середини сараю, звідки назустріч подругам рішуче поспішало якесь дівча, тримаючи мітлу напоготові й, схоже, збираючись надавати непроханим гостям по кумполу. Ірка навіть пошкодувала, що залишила свого рогача на березі. А ще хтось репетував позаду — до сараю стрімголов летіла Алла. Захекавшись, вона заскочила досередини й, схопивши Ірку за рукав, спробувала витягти її назовні. Але Ірка навіть не поворухнулась.

— Щось я тебе на березі не бачила, — тоном інспекторки з МіськВНО заявила вона, пильно розглядаючи незнайоме дівча, яке з’явилось із глибини сараю. — Вас у Оксани Тарасівни взагалі скільки?

— Дванадцять, — розгублено пробелькотіло дівча.

— А чому не тринадцять? — таким самим незадоволеним і суворим голосом поцікавилась Ірка. — Не дотягуєте до чортової дюжини, дівчатка, не дотягуєте. Непорядок.

— Так коли дар присудять — нас узагалі одинадцять залишиться… — обмовилось дівча.

— Ану стули пельку, дурепо, чого розпатякалась? — прошипіла Алла, а з глибини сараю долинув слабкий сміх, що відразу ж змінився на сухе надривне кахикання.

Рішуче обійшовши дівча, що стояло в неї на дорозі, Ірка рушила вглиб сараю. Примруживши очі від яскравого світла свічки, вона підійшла до столу.

У глибокому мороці, що за межами освітленого кола ставав іще густішим, стояла стара рипуча розкладачка, недбало застелена сірими від бруду простирадлами. А на простирадлах лежала жінка. Ірці на мить здалося, що це одна з роблених Стелли, така та жінка була стара. Але ця думка промайнула й зникла.

Було в тій старій щось таке… В усякому разі, Ірка зовсім не могла уявити, як та принижено поправляє калоші на тумбоподібних ножищах Стелли. І ще Ірка зрозуміла: вона знає цю жінку. Їй знайомі і насмішкуваті примружені сіро-зелені очі, і гладенька, волосок до волоска, зачіска, і офіційна блузка, до недавніх пір бездоганно чиста, а зараз заляпана землею й трав’яним соком.

— Хто ви? — самими губами прошепотіла Ірка, але жінка все почула. На її обличчі з’явилася ледь помітна посмішка:

— Презент, дитинко. Удача для тієї, кому пощастить. Чи ти, Ірко, питаєш, ким я була раніше?

— Звідки ви мене знаєте? — здивувалась Ірка.

— Ми дружили з твоєю бабусею. Я досить часто бувала у вашій хаті й чудово тебе пам’ятаю. Таке миле дитятко в рюшечках і стрічечках. Стрічечки зникли, але тебе можна впізнати.

— З бабусею? — трохи розгубившись, перепитала Ірка.

Але ж у бабусі зроду, окрім телевізора, не було друзів. Раптом її серце на мить завмерло, і вона зрозуміла, що йдеться про іншу бабусю, від якої Ірка успадкувала свій дар. В Ірки запаморочилося в голові, і перед її очима немовби промайнула картинка: простора кімната, старовинний стіл на вигнутих ніжках і лампа під абажуром. Тьмяно мерехтить срібло кавника, чарівна літня пані розливає каву, і голос, майже забутий голос: «Ірко, запропонуй Ользі Вадимівні тістечка!»

— Вас звати Ольга Вадимівна! — випалила Ірка. — Я… Я вас пам’ятаю! Ви така сама, як і моя бабуся!

Ольга Вадимівна засміялася, і сміх знову обернувся на надривне кахикання:

— Справді, ми з твоєю бабусею були, скажімо так, колегами. У тебе чудова пам’ять, дитинко. У тебе й раніше проявлялися неабиякі задатки. Я не раз попереджала Єлизавету — твою бабусю, — що вона просто зобов’язана змінити свої плани щодо тебе. Але небіжчиця була вперта, як віслюк, — Ольга Вадимівна недбало махнула рукою. — Якщо вже щось собі надума…

— А які в бабусі були плани щодо мене? — жадібно спитала Ірка, але її співрозмовниця лише насупилась:

— Тобі варто уникати прямих запитань. На пряме запитання можна відповідати… а можна, й НЕ відповідати. Ніколи не віддавай ініціативу супротивнику. Крутися десь поблизу, роби вигляд, що тобі не цікаво, говори про щось інше — і співрозмовник сам не помітить, як все вибовкає.

— Тоді давайте поговоримо про вас, — намагаючись приховати розчарування, посміхнулась Ірка. — Що з вами? Чому ви тут? Чому ви — презент?

— Це тебе не обходить, — відразу ж спохмурніла Алла. — Привіталась зі старою знайомою й вали звідси. А ти взагалі мовчи, — напалась та на Ольгу Вадимівну. — Розпатякалась тут.

— А може, і тобі теж дулю тицьнути? — люб’язно запропонувала Ірка. — Скажімо, під носа? На вічні шмарклі: довгі такі, зелені. Тьху, гидота! Відколи це ти стала такою нахабою, що природженій відьмі грубіяниш? І взагалі, що у вас тут за дарунки? — наступала Ірка. — Я, може, теж хочу! Чи я не відьма?

— А тобі навіщо? — ледь не плачучи, вигукнула Алла. — Ти й так природжена! А мені її дар забрати, — вона тицьнула в бік Ольги Вадимівни, яка лежала на розкладачці, — отак треба! — Алла провела ребром долоні по шиї.

— А чому це саме тобі? — втрутилось друге дівча. — Гадаєш, Оксана Тарасівна мене просто так її охороняти поставила? Дар буде мій, зрозуміло?! Ти й так за допомогою сили хазяйки на цілий рік закордонних поїздок нахапала, досить із тебе!

— Що ти верзеш! — з острахом поглядаючи на Ірку та Тетянку, що миттю насторожились, закричала Алла. — Дар скоріше віддадуть Стеллиним бабцям, ніж тобі, ідіотці. Гадаєш, хазяйка не знає, навіщо тобі знадобилось власне відьмацтво? Ти ж хочеш її позбутись! Вона віддасть дар тому, хто їй по-справжньому вірний, хто завжди залишиться з нею!

— Це ти про себе, чи що? — примружила очі охоронниця, багатозначно перекидаючи мітлу з руки на руку. — Навіть не сподівайся, якщо ти все-таки візьмеш від неї дар… — дівча кивнуло на стару відьму, що лежала на розкладачці. — Прижитися він усе одно не встигне. У нас із дівчатками буде дев’ять днів — ми його з тебе разом із душею витрусимо!

— Ні, ну ти лише поглянь на цю парочку, Тетянко! Це навіть не роблені відьми, а якісь взагалі недороблені, — знизала плечима Ірка. — Манія величі в загостреній формі: Аллочка в природженої зібралась її дар відібрати. Дивись, щоб бува нічого не луснуло!

— Тричі ха-ха, — знущально крикнула у відповідь Алла. — Наша Ірка — така вся із себе крута природжена відьма, а елементарних речей не знає. Вона помирає, розумієш? — Алла знову тицьнула пальцем на Ольгу Вадимівну. — Дітей у неї нема, а отже, свій дар вона нікому не передала! І тепер перед смертю може передати його кому завгодно! Ось і віддасть — кому хазяйка скаже! Задля цього ми її піймали й тут тримаємо!

— Адже я їм не хазяйка, ось вони й не бояться… — Ольга Вадимівна немовби вибачалась за свою слабкість. — Перед смертю навіть найдужча природжена відьма не впорається з юрбою роблених малолітніх бандиток.

— Піймали вони, терористки доморощені, — презирливо сказала Ірка, скоса поглядаючи то на Тетянку, то на двері. Вона ще не придумала, що робити, але твердо знала лише одне: Ольгу Вадимівну треба звідси витягти. Не вистачало ще, щоб ця зараза Алка знущалася зі знайомих її бабусі! — Поміняли одну хазяйку на іншу. Тепер вона буде тобою командувати, бо ти візьмеш її силу.

— Ну яка ж ти дурна! — здавалося, Алла була абсолютно вдоволена з Ірчиної неосвіченості. — Я не силу візьму, а дар! Перед смертю відданий — майже як свій, природний. Ось вийду потім заміж — за якогось крутого, звісно, — і моя донька одержить дар уже в спадщину й стане справжньою, природженою відьмочкою!

— Тільки не твоя, а моя! — миттю встрягла охоронниця.

— Фіг вам обом. Тітонька образиться й нічого нікому не передасть, — і собі втрутилась Тетянка. — Впіймаєте облизня разом зі своєю хазяйкою.

— А ти взагалі мовчи, ти тут ніхто! — закипіла Алла. — Не передасть вона, а то ж як! А дах ми, по-твоєму, навіщо перекрили? Ти що ж, хіба не знаєш, що під дахом природжена відьма ані одужати, ані померти не зможе, лише тільки жахливо страждатиме?

Немов на підтвердження її слів, Ольга Вадимівна раптом тихо застогнала. Натягнутий брезент розкладачки огидно зашурхотів під пальцями, що вп’ялися в нього. Голова металася по старій обшарпаній подушці, а тіло вигнулося так, що арматура розкладачки скажено зарипіла. І, немов у відповідь на цей жалібний скрип, з горла старої жінки вирвався несамовитий крик.

— Відда-а-асть, — задоволено сказала Алла. — Їй до ранку ще гірше зробиться. Тоді вона що завгодно віддасть, аби лише ми дах розібрали й дозволили їй спокійно померти.

— Відда-асть, — погодилась охоронниця.

— Сама віддай! — діловито заявила Ірка, вчепившись у мітлу охоронниці.

Дівча здивовано витріщилось на Ірку.

Швидкий стусан ззаду перекинув її на солому — у бійку втрутилась Тетянка.

Ірка вихопила мітлу й кинула її Тетянці в руки. Збиваючи палаючу свічку, Тетянка скочила на стіл. Свічка впала, вогник лизнув солому на підлозі. Алла кинулася й учепилась Тетянці в ногу. Тетянка завила від болю й, розмахнувшись, садонула мітлою руду по вуху. Та гепнулась на підлогу.

— Оле! — вправно крутонувши мітлою в повітрі, як справжній розпорядник духового оркестру, Тетянка тицьнула нею прямо в дах. Картон, що закривав дірку, відлетів убік. І в отвір зазирнуло високе, всіяне зірками небо й увірвалось свіже повітря. Солома, що досі тліла, шугонула догори стовпом яскравого полум’я. Миттю спалахнув дерев’яний стіл, Тетянка ледь устигла з нього зіскочити.

— А-ах, — зітхання Ольги Вадимівни злилося з поривом вітру.

Стару відьму вигнуло дугою. Широко розкинувши руки, вона здійнялась у повітря.

— Відьма звільнилась! — розпачливо закричала Алла, вибігаючи із сарайчика.

Дівчинка-охоронниця вилетіла слідом за нею.

Неймовірної сили спалах розніс сарайчик на друзки. Хвиля світла накрила острів і… застигла. Усе щезло в нікуди, у порожнечу без часу й простору, у порожнечу, сповнену білим світлом.

Ірка смикнула Тетянку за руку…

— Відпусти, — чужим голосом сказало дівча й полинуло до Ольги Вадимівни.

Стара відьма пливла в повітрі. Теплий вітерець бавився широкими рукавами білої блузи. Її очі світились нестерпним зеленим вогнем. Вона дивилась лише на Тетянку.

— Підійди! — покликала відьма, і Тетянка пішла назустріч бабусі.

Стара відьма й собі подалася вперед, поклала руки Тетянці на плечі. Її рот був роззявлений, неначе вона збиралась співати. Пальці хижо вп’ялися в худі Тетянчині ключиці, Дівча скрикнуло від болю, її обличчя зробилось здивованим, як у людини, що раптово прокинулась у незнайомому місці. Вона ошелешено витріщилася на бабусю, що висіла над нею з роззявленим ротом, нетерпляче знизала плечем, намагаючись звільнитись, потім смикнулася… Але Ольга Вадимівна міцно її тримала. Від її рук розходились колючі розряди блискавок, обвиваючись довкола Тетянки, упиваючись їй у плечі, у груди, в обличчя…

— Мені боляче! — скрикнула Тетянка.

— Ану відпустіть її! — закричала Ірка, поспішаючи подрузі на допомогу.

Спалахнув вогонь, і удар неймовірної сили відкинув Ірку назад.

Танок блискавок посилився, вони проймали Тетянку наскрізь. Густа мережа електричних дуг обплела світловолосе дівча. Здавалось, що її тіло саме почало світитися. Біль став нестерпним. Тетянка відчайдушно закричала.

І тоді з рота й очей відьми в Тетянку увійшов потік зеленого мерехтливого полум’я. Потік відьмацького вогню, що входив у Тетянку, був переплетений тонкими червоними нитками. Із жахом і відразою Ірка зрозуміла, що це кров, відьмацька кров!

Тетянка вже не пручалась, вона обвисла в пазурах старої відьми. Ольга Вадимівна схилилась іще нижче, притискаючись до дівчинки чолом. Стався ще один спалах, що на мить сховав їх обох у розбурханому полум’ї.

— Я вільна! Вільна! — переможним прапором здійнявся в небеса крик старої відьми.

Коли Ірка прибрала руку від засліплених очей, усе вже скінчилося. У відблисках пожежі було видно два тіла, що безсило лежали на мокрій траві.

Розділ 5 Купальська ніч триває, а неприємності лише починаються

Гілля зашелестіло, розсунулося, і на галявину висипали відьми. Попереду, у супроводі Алли, що нестямно верещала, летіла Оксана Тарасівна. Її високі підбори відстукували по землі швидкий дріб, а зачіска була геть розпатлана. Слідом за ними стрімголов біг цілий загін дівчаток.

З іншого боку мчала Стелла. Вона давно загубила свої калоші, але ніхто навіть і не думав їх шукати. Усі три старі роблені відьми щільним кільцем оточили хазяйку, готові боротись не на життя, а на смерть.

Обидва відьмацькі угруповання спинились, помітивши у відблисках палаючих руїн на траві два тіла.

Усі довго стояли мовчки. Нарешті, Стелла, неначе знехотя, зрушила з місця й на своїх тумбоподібних ногах пошкандибала до двох тіл. Спочатку вона обійшла Ольгу Вадимівну, а потім схилилась над Тетянкою.

— Ану подивись-но на мене, дівчинко! — лагідно-напруженим тоном попрохала Стелла.

Тетянка тихо застогнала, заборсалася, повільно звелася й піднесла тремтячі руки до обличчя…

Усі відьми дружно зойкнули. На руках, обличчі, плечах Тетянки, поступово згасаючи, виблискували зелені іскорки.

— Ах ти ж, відьма стара! — видихнула Стелла й із ненавистю штурхнула нерухоме тіло Ольги Вадимівни. — Встигла! Передала! Дар! Приблудній дівці! — завиваючи від сказу так, що на губах виступала піна, вона не припиняла гамселити тіло, яке мирно лежало на траві, аж доки підлегла «училка» не схопила оскаженілу хазяйку за руку.

— Не все ще втрачено, — «училка» поглянула на Тетянку, що почала зводитись, і на її обличчі відбилась страшна спрага, яку не можна втамувати. Саме так голодний дивиться на соковитий гамбургер у рекламі «МакДональдза».

Вимогливі погляди роблених відьом буквально вп’ялися у своїх хазяйок. Ірці здалося, що обидві природжені розгубились. Стелла швидко зиркнула на Оксану Тарасівну. Та ледь помітно знизала плечима, насторожено поглядаючи то на своїх дівчаток, то на приголомшену Тетянку. Стелла невпевнено покликала Тетянку до себе:

— Ходи-но до мене, моя солодка відьмочко!

Не чекаючи наказу хазяйки, усі три бабуськи рушили до Тетянки. Дівча дивилось на них каламутними, затурканими очима й, схоже, навіть не розуміло, що відбувається.

— Ні! — зойк Оксани Тарасівни пролунав мов удар хлиста. — До мене!

Її дівчатка кинулись уперед, загородивши бабусям дорогу.

Ірка зрозуміла, що нема чого стовбичити й чекати, доки зграя відьом роздере Тетянку на клаптики. Час уже й самій втрутитись у цей дурнуватий калейдоскоп подій.

Вона схопила Тетянку за руку й гайнула до берега.

Якусь мить позаду них панувала тиша, потім пролунали надривне виття й тупіт безлічі ніг — відьми кинулись навздогін.

Ірка стрибнула в зарості, гілля немилосердно дряпало їй лице! Якась дурна мавка, що ризикнула її зупинити, від одного стусана полетіла шкереберть у кущі. Майже скотившись трав’яним схилом, Ірка й Тетянка з шумом випали на берег. Тетянчина рука в Ірчиній долоні раптом запручалась.

— Пусти! Я сама! — хриплувато пробелькотіло дівча.

Ірка глянула на подругу:

— Прочумалась? Ану притопи, бо в нас ці на хвості!

І справді, Стеллини бабуськи безнадійно відстали, проте дівчатка Оксани Тарасівни неслись просто зі спринтерською швидкістю! Попереду були Алла й Віка — схоже, вони змагалися, хто перший схопить утікачів.

— А фіг вам! — буркнула Ірка.

Вона зірвала мотузка, яким було поєднано рогач і ступу.

— Ну що ти стовбичиш, сідай позаду! На ступі вони нас миттю наздоженуть!

Тетянка міцно обхопила Ірку за пояс. Рогач штопором угвинтився в нічне небо. Ірка припала до ручки й гнала рогач понад хвилями, під акомпанемент нестихаючого вереску Тетянки, все збільшуючи й збільшуючи швидкість.

Раптом вереск став багатоголосим, неначе відгукнулась луна. Ірка швидко глянула через плече й зрозуміла, що річ зовсім не в луні.

Здійнявшись над островом рівним клином, за ними верхи на мітлах неслися відьми.

— Наздоганяють! У нас подвійна вага! — крикнула на вухо Тетянка.

Ірка озирнулась. Відьми й справді дуже швидко наближались. А на чолі клина, певно, продовжуючи своє змагання, летіли Алла й Віка.

— Ну як же ви мене вже дістали! — пробелькотіла Ірка. — Тримайся міцніше! — гаркнула вона й тихо зойкнула, коли Тетянчині руки сталевим обручем стисли їй живіт. — Агов, не захоплюйся, мені ж іще якось дихати треба! — обруч став трохи вільнішим, і Ірка зробила на рогачі стрімкий віраж.

Тієї ж миті над її плечем щось просвистіло й упало в Дніпро. Пролунав глухий вибух, фонтан води здійнявся в небо, з ніг до голови оббризкавши Тетянку Тетянка вкотре заверещала під несподіваним холодним душем і крикнула:

— Розрив-трава! Вони кидаються кульками!

А над хвилями вже лунав лютий лемент:

— Перестаньте кидати! Дівча потрібне живим!

— Зате нам ви взагалі ніякі не потрібні, — буркнула Ірка. Вона засунула руку в кишеню й швидко поклала Тетянці на долоню акуратну трав’яну кульку. — Я тут теж прихопила дещицю. Ану покажи їм!

— Я не можу! — відчайдушно захитала головою Тетянка. — Я впасти боюся!

— Кидай, боягузка нещасна! — закричала у відповідь Ірка, продовжуючи гнати рогач до берега.

Судорожно вп’явшись пальцями в Ірчину футболку, Тетянка насилу підняла руку з кулькою. Від жаху попискуючи, як пташеня, вона жбурнула її через плече.

Не долетівши до переслідувачів, кулька по плавній дузі пішла вниз. Руда, що неслась попереду, знущально розреготалась:

— Яка ж з тебе відьма! Мазило!

І цієї миті кулька впала у воду Здійнятий вибухом стовп води злетів догори, підкидаючи на собі Аллину мітлу разом із вершницею.

Руда гепнулась у воду.

— Є! — радісно загорлала Ірка, хоча особливих причин радіти не було.

Пирхаючи, Алла попливла назад до острова. Проте решта відьмацької зграї, мстиво завиваючи, стрімко наздоганяла подруг.

— Різко вниз! — крикнула Тетянка, що вже почувалась трохи вільніше.

Ірка потягла ручку рогача, і вони майже вертикально помчали вниз, пропускаючи клин над собою.

— І-е-ех! — загорлала Ірка, вирівнюючи рогач біля самісінької поверхні води.

Кросівок ковзнув по хвилі, Ірка спрямувала руків’я рогача в небеса… І раптом відчула, як на її щиколотці стискається чиясь рука. Поруч від жаху заверещала Тетянка… Ривок! І обидві подруги з головою занурились у воду.

Щосили відпльовуючись, Ірка випірнула на поверхню. За мить, відкидаючи з обличчя мокре волосся, з’явилась і Тетянка. А навколо… Повільно, наче водорості, погойдуючись на хвилях, пливло довге волосся русалок. Окрім волосся, звісно, були й самі русалки. Хльоснув роздвоєний риб’ячий хвіст.

— Привіт! — посміхнулась Ірці маленька русалочка. — Ходіть-но до нас, відьмочки! Гратися будемо! Під водою добре, під водою весело! Мерщій під воду, відьмо! — і раптом, вигнувшись усім тілом, вона вчепилась Ірці в плечі й почала тягти її на глибину. Вода потрапила Ірці в горло…

— Пусти її! — несамовито закричала Тетянка, але на ній уже повисли дві русалки й теж почали тягти дівчинку вниз.

— Ти наша, ти така, як ми! — шепотів Ірці на вухо заворожливий голос русалки. — Тебе мати не любить, ти батькові не потрібна, ходімо з нами!

— Відчепися! — крикнула Ірка, відчайдушно вириваючись з-під навдивовижу важкого тіла русалки.

— Краще ходімо по-доброму, бо залоскочемо! — крикнула русалка, і по тілу Ірки раптом пробігли її в’юнкі пальці.

Дівча із жахом відчуло, що дико, нестримно сміється, звиваючись усім тілом. Вода хлинула їй у рота. Ірка спробувала вгамувати сміх, але пальці русалки знову пробіглись по всьому її тілу. Відьмочка засмикалась у нападі сміху, із розпачем відчуваючи, як починає повільно поринати на дно. Вона запручалась, на якусь хвильку змогла висунути голову й забелькотіла:

— Водичко, Йорданичко, вмиваєш луки, береги, коріння… тьху… — Ірка сплюнула воду, — біле каміння, врятуй мене, хрещену…

— Вона просить допомоги у води — від русалок! Ну ти й кумедна, відьмо! — і над хвилями залунав лиховісний, але водночас чарівний сміх, який недарма називають сміхом русалки. — Та ми самі — вода!

— І ми теж вода! — відгукнувся дзвінкий голос.

Спочатку Ірці здалося, що поруч із нею випірнула пара м’ячиків. Але раптом один із м’ячиків кинувся до неї, а інший до Тетянки. Поруч із Іркою була голомоза русалка! Вона схопила Ірку за плечі й, прошепотівши на вухо: «Тільки рота не відкривай!» — потягла відьмочку вниз.

Поринаючи у хвилі, Ірка встигла побачити, як високо в небі над Дніпром нишпорить клин відьом, розшукуючи втікачок. Але тут вода залила їй обличчя, Ірка, охоплена жахом, заплющила очі, чекаючи неминучої смерті… Однак руки безіменної русалки, як і раніше, лежали на її плечах, тож Ірка зрозуміла, що не дихає — але й не задихається!

Вони пливли крізь густу товщу темної дніпрянської води, немов просочувалися крізь стіну.

Вода тисла все сильніше, все жорсткіше, наче запаковувала в смертельний кокон. Тисла на груди, збираючись розчавити.

Хлюпотіла біля рота, шукаючи найменшу щілинку, крізь яку можна просочитися в легені. І коли Ірка зрозуміла, що більше не витримає, щось раптом сильно дзенькнуло її по потилиці.

— Вибач, — перепросила її безіменна, висмикнувши відьму, яка вже почала захлинатись, на поверхню води.

Ірка знову з льоту вдарилась об стару іржаву балку — цього разу лобом.

— Ой, та що ж це таке, пробач, — розгублено белькотіла безіменна.

— Нічого-нічого, — буркнула Ірка у відповідь, міцно тримаючись за лоба й потилицю та роззираючись навсібіч.

Вона стояла — стояла! — по щиколотки втопаючи в замуленому дні біля порослого деревами берега. Поруч, судорожно відпльовуючись і все ще тримаючись за плечі другої безіменної русалки, стирчала Тетянка. Патьоки води стікали з її мокрого волосся, сорочки, штанів…

— А де ці? — прохрипіла Ірка, поглядаючи то на воду, то на небо.

— Ми вас від усіх урятували, — радісно повідомили русалки й залились гучним славнозвісним русалковим сміхом.

Ірку пересмикнуло, але ввічлива Тетянка відразу ж поквапилася їй на допомогу:

— Дівчатка, спасибі! Навіть не знаємо, як вам віддячити!

— Та ні, це ми вам вдячні, — відповіли русалки. — Та за ті татуювання нічого не шкода! Ось, погляньте!

У слабкому предсвітанковому світлі Ірка побачила, що лисі голови русалок і справді вкриті кольоровими візерунками. В однієї — переплетені водорості та яскраві рибки, а в іншої… Ірка здригнулась. На черепі другої русалки були мобільні телефони! Червоні, сині, золотаві — ціла купа мобілок!

— Я того хлопця із салону попрохала витатуювати щось таке… Чого в нас під водою зовсім нема! Ось він і зробив, — пояснила русалка, помітивши пильний Ірчин погляд. — Тобі подобається?

— Не те слово, — цілком щиро запевнила її Ірка.

Безіменна задоволено посміхнулась. Дружно хльоснувши хвостами, русалки пірнули й щезли. Чіпляючись за гілля, що звисало над водою, дівчатка вилізли на берег.

Розділ 6 Але день всього-на-всього другий, блукальний

Під прибережними вербами ворухнулась купа торішнього опалого листя. Спочатку звідти висунулась рука з годинником. Рука повернулась, неначе той, кому вона належала, хотів глянути на циферблат. Потім із листя зринула темноволоса голова. Годинник миттю опинився біля вуха.

— Зупинився. Ще б пак!

Ірка сіла, позіхнула й, наїжачившись від холоду, почала витрушувати з волосся листя й сміття. Крізь листя верби вона глянула на сонце, що стояло високо в небі. Зірвала з гілки свою майку.

Вдягла її й болісно наморщила личко, коли гидотна волога тканина торкнулася шкіри. Встала, обійнявши себе руками за плечі. Розкидаючи ногами листя, дівчинка дісталась до дерева й стягла розвішені на просушку джинси. Товста тканина здалася їй іще товщою й важчою. Лаючись крізь зуби, Ірка почала вгвинчуватись у джинси.

Купа знову заворушилась, і звідти випірнула світла Тетянчина шевелюра, теж уся в листі.

— Пилюку з вух витруси, — процідила Ірка, кидаючи Тетянці її речі.

— Усе мокре, — пробелькотіла Тетянка.

— У мене взагалі джинси сіли, дивися, не можу влізти. А кажуть, що при пранні в холодній воді вони не сідають. Ще й смердять якоюсь гидотою, — наморщила носика Ірка.

— Радій, що не полиняли, — втішила подругу Тетянка. — Кажуть, біля заводських стоків є такі місцинки — де фарбу геть-чисто виїда.

— А як усе болить, просто жах! — страдницьки пробелькотіла Ірка, хапаючись за поперек, що почав нити. — І як ото тільки люди за давніх часів на землі ночували? Усе, більше ніколи! Ані читати, ані по телевізору… Жодних Робінзонів! Жодних нетрів Амазонки! Жодних «Останніх героїв»! Узагалі, якого біса ми повлягалися тут спати?

— Та ж ми ледь тримались на ногах, — знизала плечима Тетянка. — І дороги в темряві ми б ніяк не знайшли.

— Точно, дорога, — провалюючись по коліна у листя, Ірка вибралась з-під верби й оглянула горизонт. Навколо були тільки дерева, дерева й дерева… — Певно, лісосмуга. Не маю жодного уявлення, де ми з тобою зараз.

— В усякому разі, у місті, — упевнено заявила Тетянка, але потім завагалась. — Ну, в крайньому разі — у передмісті. Не могли ж нас русалки дуже далеко затягти, — вона засунула руку до кишені й дістала мобільний телефон. — Це ж треба, на місці, — трохи здивувалось дівча.

— Ти ще скажи, що він працює! — повела бровами Ірка…

Тетянка тицьнула пальцем у кнопку, кілька секунд безнадійно вдивлялась у порожній екран. Відкрила задню панель, якусь мить так само безнадійно зазирала досередини телефону й нарешті, зітхнувши, похитала головою:

— Може, воно й на краще, а то що б я зараз батькам сказала? «Вибачайте, тато-мамо, я тут поверталась із шабашу й випадково заблукала»?

— А так ти що скажеш?

Тетянка легковажно махнула рукою:

— Доки будемо звідси вибиратись, щось вигадаю. Ходімо, чи що?

— А куди? — Ірка прислухалась. — Машин не чутно…

— Спокійно, ми ж не в лісі, — було помітно, що Тетянка трохи нервується. — Виберемось.

І вона рішуче закрокувала вперед.

Ірка попленталась за нею.

Вони йшли вже з півгодини, а лісосмуга все не закінчувалась і не закінчувалась.

— Що це ти там шепочеш? — Ірка вже давно намагалась бодай щось зрозуміти з ледь чутного Тетянчиного шепоту, але все-таки не витримала й вирішила спитати.

Тетянка зніяковіла:

— Та так… Замовляння на легкий шлях. Пригадуєш, в одній книжці було? Якщо я тепер відьма, то має подіяти.

— Ну і що? — поцікавилась Ірка.

— Сама бачиш, — роздратовано буркнула Тетянка. — Нічого.

— Не може бути, щоб нічого, — рішуче похитала головою Ірка. — Якби нічого, то чому б тоді за нами так ганялись? — Вона на мить замислилась. — А пригадуєш, дівча в сараї щось таке про дев’ять днів казало? — Ірка наморщила лоба, намагаючись пригадати. — Мовляв, якщо Алка дар отримає, то в них іще буде дев’ять днів, аби його в неї забрати. Може, ти станеш відьмою лише через дев’ять днів?

Тетянка теж замислилась і раптом радісно посміхнулась:

— А я вже була злякалась, що нас круто розвели. Або мені взагалі все це наснилось.

Ірка відвела очі:

— Ти… Ти що, справді так сильно хочеш стати відьмою? — спитала вона тремтячим голосом.

Тетянка враз утупилась у землю:

— Будь ласка, тільки не подумай, що я тобі заздрю, — жалібно сказала вона. — Ірко, ну ти ж моя єдина подруга, правда! Просто… Ну, а тобі самій на моєму місці — не хотілося б?

— «На моєму місці…» — невдоволено передражнила Ірка. — Я, он, на своєму місці багато чого б хотіла, тільки фіг що отримаю. А ти, подруго, май на увазі. Я про дев’ять днів… Якщо в Алки за цей час можна відібрати дар, отже, в тебе, виходить, теж.

Тетянка спохмурніла.

— Відьми просто так не дадуть нам спокою, — розмірковувала далі Ірка, і тут нова думка змусила її спинитись. — Тетянко, тобі ж додому йти не можна.

— То ти пропонуєш мені жити тут? — умить розізлилась подруга. — Поселимось під кущем? Комарі щасливі будуть. Це в тебе бабуся звикла, що ти кудись зникаєш, а мої батьки збожеволіють!

Ірка вирішила не ображатись. Звісно, Тетянці було не варто натякати, що в Ірки немає батьків, а бабусі все одно, що станеться з онукою. Але з іншого боку, Тетянці зараз зовсім невесело. Уголос вони цього не сказали — ані Ірка, ані сама Тетянка, — але обидві чудово розуміли, що коли у відьми забирають дар, то вона помирає. Моторошно усвідомлювати, що цілих дев’ять днів за тобою буде ганятися юрба відьом — і зовсім не для того, аби за півціни запропонувати приворотне зілля. А щоб убити. І допомоги просити зовсім ні в кого — ні в батьків, ні в міліції. Засміють. А Тетянчині предки й справді хвилюються. Так, становище, звісно…

— Ходімо до мене додому й пересидимо там усі дев’ять днів, — вирішила Ірка. — Сама ж казала: відьму в її власному будинку скривдити не можна. Хай тільки носа сунуть. Зателефонуємо твоїм батькам і вигадаємо щось, — Ірка штурхнула Тетянку ліктем. — Узагалі-то, все не так уже й кепсько. По-перше, пересидіти нам треба не дев’ять днів, а лише вісім — бо один уже минув. А по-друге, дивися, он хтось іде, зараз дорогу розпитаємо.

Між стовпами справді замайоріла постать людини.

— Зачекайте, будь ласка! — закричала Ірка, кидаючись назустріч людині. — Ми заблукали! Ви не підкажете, де ми зараз?

Маленький згорблений дідок припинив шарити костуром по кущах, розігнувся й уп’явся в дівчаток своїми хитрими оченятами. Незважаючи на спеку, підборіддя дідка ховалося за широким теплим шарфом.

— А куди вам треба? — прошамкав він.

— Нам би до транспорту якогось, — жалібно попрохала Тетянка. — У центр виїхати хоча б.

— У місто, чи що? — здивувався дідок. — А сюди ви як потрапили?

— На попутних машинах, — ухильно повідомила Ірка. А що, русалок теж можна вважати попутним транспортом.

— Ага, — сказав дідок, немовби все зрозумівши. — Тоді до путівця вибирайтесь. О-он до тієї берези прямуйте, звідти стежинка, а там і путівець буде, — він тицьнув костуром у потрібному напрямку.

Костур затанцював у слабких старечих пальцях і раптом вислизнув.

Ірка нахилилась, дідок так само. Шарф сповз із дідового підборіддя, й Ірка побачила величезну бородавку. Це була ціла шишка, яскраво-червона, поросла твердим чорним волоссям.

Швидким рухом дідок поправив шарфа, а Ірка відвела погляд. Справді, такий «скарб» не варто демонструвати.

Швидко подякувавши, подруги рушили до берези. Ірка озирнулась, аби на прощання помахати дідкові рукою.

— Дивно, — пробелькотіла вона. — Куди це він зник?

— Певно, ягоди збирає, — знизала плечима Тетянка. — Нахилився, от його й не видно.

Ірка із сумнівом похитала головою: лісосмуга молода й не надто густа, і крізь неї було дуже добре видно.

Вузька стежка вперлася в стару, порослу травою колію.

— Це і є путівець? — із сумнівом пробелькотіла Ірка.

Дівчата стояли, здивовано роззираючись на всі боки.

— Ну й куди тепер — праворуч чи ліворуч? — спитала нарешті Тетянка.

— А зараз дізнаємось, — зраділо відгукнулася Ірка. — Он знову людина йде.

Назустріч крокувала середнього віку жінка, по самісінькі очі закутана в хустку. Вона підозріло глянула на дівчаток.

— А що ви тут робите? — спитала вона. З-під хустки голос лунав дуже глухо.

Підозра в тітчиному голосі заспокоїла Ірку. Усе нормально, звичайна собі пильна тіточка, якій треба знати все на світі. Дівча повторило історію про пошук попутної машини. Так само із сумнівом визираючи з-під хустки, тітка тицьнула пальцем ліворуч.

— Туди йдіть, може, наздожене хтось.

Подруги мимохіть глянули в той бік, куди вона показала. Поросла колія тяглася ген за обрій.

— А села тут нема? — почала Тетянка й убитим голосом додала: —…поблизу.

Поруч із ними нікого не було. Тітка в хустці зникла, неначе випарувалась.

— Може, за кущем сховалась? — припустила Тетянка, і її голос перелякано затремтів.

— Ага, або в люк провалилась, — саркастично пирхнула Ірка. — Ходімо, який сенс тут стояти?

Подруги попленталися далі. Ноги повільно наливались утомою. Сонце, що спочатку безжалісно припікало, почало хилитись до заходу. Було ще світло, але на землю вже спадали легкі сіруваті тіні, нагадуючи про сутінки.

— Не дійдемо сьогодні, — вкотре падаючи на узбіччя, видихнула Ірка.

Тетянка безсило сіла поруч і сумно роззирнулася навсібіч:

— Уявляю, що зараз коїться з мамою… — пробелькотіла вона.

Ірка глянула на неї зі співчуттям і водночас трохи заздрісно. Зрозуміло, Тетянці болить душа, що батьки за неї хвилюються, але все-таки це чудово, коли за тебе є кому хвилюватись.

— Але як вона зрадіє, коли ми виберемось, — спробувала підбадьорити Ірка подругу й одразу ж чесно додала: — Хоча коли це буде, я особисто не дуже уявляю.

— Агов, дівчатка, ви тут що, заблукали? — гукнув їх веселий голос.

Подруги озирнулись. Неподалік, у затінку дерев, виднілася якась висока фігура. Здається, молодий хлопець. Ірка примружила очі — темно, добре було видно лише обличчя. Кирпате, привітне.

Хлопець широко й відкрито посміхнувся.

— Нам до шосе, — насторожено буркнула Ірка.

— Можу провести, — миттю запропонував хлопець. — Ходімо!

— Нам сказали — що шлях тут, — усе ще насторожено відповіла Ірка, хоча відчувала, як її недовіра до невідомого хлопця поступово тане. У ньому було щось напрочуд привабливе.

— Правильно — тут, — враз погодився хлопець. — Найзручніший, і не заблукаєш. Але дуже довгий. А є короткий шлях, яким до шосе можна вибратись за двадцять хвилин.

Дівчата перезирнулися.

— Іти кудись із незнайомим хлопцем… — із сумнівом похитала головою Ірка.

— А що, самим уночі — краще? — заперечила Тетянка. — А головне — батьки…

— Ну, то ви йдете? — поквапив їх хлопець. — Дівчата, думайте швидше, а то я поспішаю, — він повернувся й закрокував геть.

Справу було вирішено. Тетянка миттю побігла за ним, й Ірці не лишалося нічого, як поспішити за нею.

Хлопець був гарним ходаком. Його довга темна спина майоріла попереду, але як подруги не квапились, наздогнати свого провідника їм ніяк не вдавалося.

Тоді дівчата побігли й, нарешті, порівнялися з ним.

— Ох і швидко ж ви ходите, — задихаючись, пробелькотіла Ірка, уважно розглядаючи хлопця.

Звичайнісінький собі хлопець. Джинси, светр із високим комірцем, піднятим майже до самісінького рота. Це що, такий місцевий звичай — фізіономію кутати?

А якщо попрохати його опустити комірця? Або краще…

Швидко, аби не встигнути засоромитись чи передумати, Ірка звелася навшпиньки й потягла комірець хлопцевого светра вниз.

Під нижньою губою була така сама величезна, яскраво-червона й волохата бородавка. Вона поповзла вбік, коли хлопець розтулив губи в широкій, якійсь лиховісній посмішці:

— Здогадалас-ся, відьмо! Але вже пізно!

Тетянка й Ірка кинулись убік, але хлопець і не думав їх наздоганяти. Його постать затремтіла, зробилась розпливчатою, промайнув силует тітки в хустці, напівзігнутого дідка… І все щезло. Стежка була порожня. Та й самої стежки вже не було. Праворуч глухою стіною стояв справжній ліс. А ліворуч…

— Здається, це цвинтар, — нервово сіпнулась Ірка.

За невисоким парканчиком було видно ряди перекошених хрестів, іржавих обелісків із зірками й прямокутники надгробків. Неподалік виднівся шпиль каплички.

На темно-синьому небі з’явився диск місяця й замиготіли перші зірки.

— У ліс не підемо, — твердо вирішила Тетянка. — Не знаю, що це було, але там воно нас точно злопає.

— А цвинтар, по-твоєму, краще? — скептично гмукнула Ірка.

— А що? Може, сторожа знайдемо. Якщо ні, то біля могил є лавочки, це краще, ніж на голій землі спати. Чи ти боїшся? — Тетянка захихотіла, — Ти ж не маленька, щоб у страшилки про мерців вірити. Зомбі не буває!

— Ще два місяці тому ми гадали, що й відьом не буває, — буркнула Ірка, слідом за Тетянкою проходячи в низькі куті ворота.

Подруги прямували поміж могилами, доки не побачили біля однієї столик і дві лавочки.

Змучена Тетянка втомлено приземлилась на лавочку й лягла щокою на стіл.

— Усе, не можу, я труп! — пробелькотіла вона.

Ірка силувано посміхнулась. Ризикований вислів — особливо тут. Вона роззирнулася навсібіч.

— Глянь, тут теж — Тетяна, — Ірка тицьнула пальцем у темний надгробок, — теж дванадцять років. Прикро як.

Тетянка звела голову й пильно подивилась на гранітну плиту:

— Рік смерті — теперішній. А прізвища немає, — тремтячим голосом прошепотіла вона. І раптом схопилася. — Щось лавочка якась незручна. Давай далі пройдемо.

— Давай, — миттю погодилась Ірка.

Вони знову рушили стежкою між могилами. Повернули ліворуч… І знову опинились перед темною гранітною плитою з написом «Тетяна». Поруч стояв знайомий столик і дві лавочки.

— Ходімо в інший бік, — прошепотіла Тетянка.

Ірка кивнула, ковтаючи липку гірку слину.

До воріт було зовсім недалеко, дівчатка бачили попереду прочинені стулки. Подруги мимохіть пришвидшили крок… і раптом спинились. Між ними й виходом знову височів обеліск, столик і дві лавочки. І тоді Тетянка тихо, ледь чутно схлипнула.

— Чого рюмсаєш? — зненацька поцікавився молодий чоловічий голос.

З-за обеліска вийшла темна постать.

Дико заверещавши, подруги розвернулись і дременули навтьоки.

Вони летіли, не розрізняючи дороги, натикаючись на хрести, перескакуючи через могильні плити, і вибігли… до обеліска, столика й лавочок.

Чоловік, а точніше хлопець, сидів на лавочці й пильно дивився на них. Знову заверещавши, дівчата щодуху кинулись в інший бік.

— Я не зрозумів, у вас що, до цієї могилки особлива пристрасть? — поцікавився хлопець, коли після третьої пробіжки Ірка з Тетянкою вкотре повернулись до нього.

Захекані подружки перезирнулись.

— Не той, інший, — хапаючи ротом повітря, прохрипіла Тетянка.

— І бородавки нема, — спершись руками на коліна, відсапалась Ірка. Потім виструнчилась, глянула хлопцеві в обличчя й рішуче зажадала:

— Нам треба звідси вийти.

Хлопець незворушно звівся.

— Пішли, — розштовхавши подружок плечем, він попрямував до воріт. Ірка з Тетянкою поспішили за ним, але за хвилину знову опинилися поруч із обеліском.

Хвилини за три хлопець повернувся. Здивовано подивившись на подруг, він запитав:

— Ну, то чому ви не йдете?

— Ми… трохи відстали, — зніяковіла Ірка.

— Що ж тут відставати, до воріт два кроки, — ще дужче здивувався хлопець. — Ану давайте руки, — схопивши дівчат за руки, він потяг їх за собою.

Ірка скоса зиркнула на їхнього нового провідника. Занадто блідий, але симпатичний. І вдягнений по-нормальному, от лише надто офіційно — костюм із білою сорочкою й краваткою-метеликом. А може, він музикант? Грає на похоронах. Вона не встигла додумати, бо музикант кудись раптово щез. Він більше не тримав Ірку за руку. І вони з Тетянкою знову стояли біля обеліска.

Тієї ж миті неподалік залунали кроки, і хлопець у костюмі з’явився знову. Тепер на його блідому обличчі сяяла широка посмішка:

— Треба ж було відразу сказати, що вас блудько водить! — сказав він.

— Хто?! — в один голос вигукнули дівчата.

— Та блудько ж! Він живе в нашому лісі. Вам сюди хтось дорогу показував?

— Показував. Один такий, з бородавкою. Тобто їх спочатку було троє, а потім він один… — трохи заплутано пояснила Тетянка, але хлопець усе зрозумів і згідно кивнув.

— Він — блудько. Для нього весь кайф — шлях перекрити. Адже місцеві знають, а ви з міста…

— А ти місцевий? — зненацька спитала Ірка.

Хлопець невиразно знизав плечем і сумно посміхнувся:

— Можна й так сказати. Але тепер ви з цвинтаря не вийдете. Треба виблудитися.

— А як?

— Це просто, — заспокоїв їх новий знайомий. — Згадайте, у який день вас хрестили.

Дівчата дружно знизали плечима.

— От якби додому зателефонувати, раптом мама пам’ятає, — так мобілка не працює, — засмутилась Тетянка.

— А я взагалі не знаю, чи хрестили мене, чи ні. Треба в бабусі запитати.

Хлопець зморщився:

— Добре, спробуємо інший спосіб. Треба відповісти на три запитання. Перше: у який день був Святий Вечір?

— Що за тварючка така? — пробелькотіла Тетянка.

— Перед Різдвом, — прошипіла Ірка, штурхнувши подругу ліктем.

Бракувало ще образити релігійні погляди хлопця. Візьме собі й піде геть, і тоді вони на цьому цвинтарі все життя проживуть, тут їх і поховають. Дуже навіть зручно.

Тетянка тим часом замислилась, потім на її обличчі з’явилася ледь помітна посмішка й вона витягла з кишені маленький календарик.

— Четвер! Точно четвер! — радісно закричала вона.

— Добре, — кивнув хлопець. — Згадайте тепер, що ви їли на Різдвяну Вечерю.

— Олів’є, — миттю відповіла Ірка. — Бабуся сказала, що й того забагато, адже на Новий рік і так дуже сильно витратились.

— Усілякі салати й фуа-гра. Тобто гусячу печінку! — так само швидко згадала Тетянка. — Тато ресторан знайшов — класний такий, там усе в дереві, у шкірах, кролики живі бігають, фазани ходять…

— Дуже добре, тепер ви точно звідси виберетесь, — кивнув хлопець. — Лишилося тільки згадати: коли ви причащалися і хто стояв праворуч від вас?

— Де? — розгублено перепитала Ірка.

— На різдвяній службі в церкві, — хлопець починав потроху дратуватись.

Дівчата вкотре перезирнулись:

— Так, проїхали, — сказала Ірка. — А інші способи є?

— Я навіть не знаю, — пирхнув хлопець. — Ну, нахиляйтесь, чи що.

— Навіщо? — знову перепитала Ірка.

— Потім! — закричав хлопець. — Швидко нахилилися, обхопили руками коліна, подивились собі між ноги й сідничками вперед — кроком руш! — і, не озираючись, він почимчикував до воріт.

Якусь мить Ірка проводжала його поглядом, потім нахилилася — натруджений поперек зарипів, як у старої бабусі, — обхопила руками коліна й, дивлячись собі проміж ніг, незграбно рушила до воріт. Поруч такою самою каракатицею зачовгала Тетянка, намагаючись не випускати з поля зору перекинуту догори ногами постать їхнього провідника.

Хлопець попрямував до воріт, потім зупинився й повернувся назад, намагаючись підлаштуватись під повільні кроки дівчат.

І хоча висіти вниз головою й водночас крокувати було доволі складно, Ірка все-таки помітила, що їхній провідник почав стривожено роззиратися навсібіч.

— Давайте швидше, а то може бути запізно, — зненацька наказав він, і в його голосі залунав непідробний страх.

— Для чого запізно? — пропихтіла Ірка, поглядаючи, як велика крапля поту падає з її носа й вибиває крихітну мокру ямку в пиляці стежки.

— Для всього, — відрізав хлопець, — Ворушіться!

Підстьобнуті його непідробним переляком, дівчата заквапились. Ірка вже майже увійшла у ворота. Вона чула, як їхній провідник із полегшенням зітхнув…

І цієї миті у каплиці глухо забамкав дзвін. Стулки з глухим брязкотом зачинились, садонувши Ірку під зад і, наче шайбу, вибиваючи її знову на територію цвинтаря.

— Що таке?! — закричала Ірка, зводячись на рівні ноги.

— Нічого, — безнадійно відповів хлопець. — Північ. Ми не встигли. Зараз наші підійдуть.

Розділ 7 День третій, мертвецький

Ірка дивилась і розуміла: творці всіляких фільмів жахів насправді ніколи не бачили цвинтаря ожилих мерців. Бо насправді все було зовсім не так, як у кіно! Хрести не гойдалися, не тріскалась земля, і з неї не вилазили напіврозкладені руки й не торохтіли суглобами кістяки…

Просто біля шести могил почали повільно згущатися сірі тіні. Вони робилися ще густішими й набували людської подоби — і ось уже шестеро міцних чолов’яг незворушно крокують до трійці, що притислася до воріт.

На перший погляд, ніби звичайнісінькі собі чоловіки. Але троє з них вбрані в сучасні чорні костюми. А решта… Один — у прадавньому сюртуку, інший — у мундирі, схожому на жандармський, а третій — у довгій вільній сорочці до п’ят. Ірка згадала, що така сорочка називається саваном. Але всіх шістьох об’єднувало відчуття неможливого, нелюдського жаху, що хвилею бігло перед ними. Ця хвиля добігла й до дівчат, накрила їх, вичавлюючи крижаний піт і змушуючи серця калатати з неймовірною швидкістю.

— Ви… Ви не хвилюйтесь, дівчатка, — пробелькотів їхній супутник і було чутно, як тихо зацокотіли його зуби. — Усе буде добре. Я… Я вам допоможу, — і він зробив крок уперед, назустріч мерцям, що наближались.

Усі шестеро раптом зупинились. Ватажок — сивуватий чоловік — зацікавлено схилив голову, розглядаючи несподіваного захисника.

Хлопець стояв перед ним, випнувши груди, наче безпомічне курча. Ірка бачила, як у нього часто й дрібно, ну зовсім як у мультиках, тремтять коліна. Але він стояв. Стояв!

— Відійди, хлопче, — тихо й довірчо попросив сивуватий. — Ми не до тебе. Ми до відьом.

— Не відійду, — хотів сказати хлопець, але тільки пискнув щось невиразне. Потім прокашлявся й закінчив: — Ви хочете їх скривдити, — у голосі захисника відьмочок лунала надія, що його зараз же переконають у тому, що мерці зовсім не збираються кривдити дівчаток, які заблукали на їхньому цвинтарі, мовляв, вони просто хочуть подарувати їм по букетику зі своїх могилок.

Але хлопця ніхто не переконував. Сивуватий лише згідно кивнув, а високий голомозий амбал із кулаками, що не влазили в рукави костюма, проґелґотів:

— Звичайно скривдимо. Скільки мочі буде.

— Тоді я залишаюся! — вигукнув хлопець і безпомічно виставив перед собою кулаки.

— Сам захотів, — кивнув сивуватий.

Його обличчя здригнулось, попливло, рот обернувся на широку щілину, і з нього визирнули довгі жовті зуби, а на пальцях металево зблиснули криві пазурі. Голосно заревівши, мрець навис над хлопцем.

Той присів навпочіпки, придушено крекнув і раптом, мов переляканий заєць, дав драла. І зник за найближчим обеліском. Дружно розреготавшись, страшна шістка виставила пазурі й неквапом рушила до застиглих від жаху дівчаток.

З-за найближчого пам’ятника раптом визирнула бліда фізіономія до смерті переляканого хлопця:

— Біжіть до каплиці! — крикнув він. — Святе місце!

— Побігли! — штурхнувши Тетянку праворуч, Ірка натомість кинулась ліворуч. Розділившись, подруги вкотре помчали цвинтарем, вже майже звично перескакуючи через знайомі могилки. На черговому стрибку Ірка перечепилася через низеньку залізну огорожу, упала й боляче забила коліно. Позаду пролунало переможне виття. Мерці теж розділились — одна трійця переслідували Ірку, а інша намагалася схопити Тетянку, — тож тепер Ірчині супротивники, нетерпляче поклацуючи щелепами, насувалась на свою жертву. Ірка підхопилась і, накульгуючи, помчала до каплиці.

Тетянка була вже на місці. Ірка бачила, як подруга щосили смикає двері, а ті лише погойдуються й глухо брязкають, сковані скобою замка. Глянувши на переслідувачів, Тетянка вихопила з кишені шпильку. З розмаху тицьнула собі в палець, скрикнула й миттю змазала кров’ю замкову щілину. Потім щось швидко забелькотіла. Правильно, замовляння на відкриття замка! Ірка побігла швидше.

— Не виходить! У мене не виходить! — у розпачі закричала Тетянка.

Переможне виття залунало шестиголосим хором — мерці бачили, що здобич уже не втече.

Ірка з ходу налетіла на подругу, вихопила в неї шпильку… Крапелька крові впала на замок.

— Не можна! — майже простогнав хтось позаду. — Із чарами у святе місце!

— А нічого його замикати! — огризнулась Ірка, зриваючи засув, з якого посипалась іржа.

— Але ж усе розкрадуть, — нещасним тоном пробелькотів їхній знайомий блідий хлопець і, розштовхуючи дівчат, першим убіг досередини каплиці.

Тетянка з Іркою поспішили за ним, зачиняючи стулки й засуваючи засув. Тетянка безсило притулилась до дверей.

— Темно, — пробелькотіла вона. — Треба свічку пошукати.

І цієї ж миті по всій каплиці спалахнули сотні свічок!

— Уже знайшли! — постать, що стояла біля вівтаря розвернулась, і на дівчат пильно глянув сивий мрець. Він докірливо похитав головою: — Вас же попереджали, дівчатка, що з чарами у святе місце не можна. Шлях відкриваєте…

— Для нас! — вікна бризнули уламками скла, й інші мерці полізли досередини.

Дівчатка були такі знесилені, що навіть не кричали. Вони почали відчайдушно смикати засув, намагаючись вирватись із каплиці, що стала для них пасткою. Але мерці були вже тут, зовсім поруч! Війнуло неймовірним смородом, пазуристі лапи вп’ялись дівчаткам у плечі…

— Сподіваюсь, ти не збираєшся нам заважати? — поцікавився сивоволосий у блідого хлопця.

Той зробив було крок уперед, але потім знову відступив назад, сіпнувся, набрав повні легені повітря… І винувато глянув на подруг.

— Вибачте, — він безпомічно розвів руками. — Вони такі величезні, і їх так багато.

Тріумфально заревівши, монстри підняли дівчаток на випростаних руках і потягли назовні.

Завзято пручаючись, Ірка глянула, куди їх несуть. Глянула — і голос миттю повернувся до неї. Вона загорлала.

Попереду були ті самі лавочки й темний обеліск із написом «Тетяна». Але тепер на ньому додалося ще одне слово — «Ірина». Сам обеліск стояв збоку, а під ним зяяла темна яма.

Дівчатка відчайдушно запручались, але пазуристі лапи мерців міцно тримали їх. Монстри невблаганно тягли дівчаток до ями. А поруч, немов бісеня з табакерки, вискочивши з-за пам’ятників, мчав їхній блідий приятель.

— Здивувати! Мерців чимось треба здивувати! Тоді вони щезнуть! — кричав він дівчатам.

«Здивувати, здивувати… Чим же їх здивувати?» — неймовірним ривком вивільнивши руку з хватки мерця, Ірка намацала в кишені тюбик помади.

Швидко наквацявши губи помадою, дівча надуло їх і глянуло на мерців. Куплена на останні гроші спеціальна помада для нічних дискотек ке підвела! На губах замерехтіли відблиски холодного фосфорного вогню!

Парочка старомодних мерців, що тягла Ірку, спинилась.

— Як це так, щоб у живої губи були, як у мертвої? — здивовано запитав чолов’яга в савані.

— А як це так, щоб мрець вештався, наче живий? — відрізала Ірка.

— І справді, непорядок, — насупився мрець у жандармському мундирі. Пан у сюртуку кивнув. Він усе кивав і кивав, мов та фігурка на старовинних годинниках, відраховуючи секунди. Язики зеленого полум’я раптом вистрибнули з надрів землі. Вихри закружляли довкола постатей прадавніх мерців, і навсібіч розлетілись шматочки липкої сажі. Три чорних смерчі вибухнули зсередини й розсипались на порох.

Ірка важко впала на землю. З її конвоїрів залишився геть непримітний чоловік у сучасному піджаці, але Тетянка, як і раніше, пручалася в міцній хватці сивоволосого й амбала.

— А ви чому досі тут? — поцікавилась Ірка в непримітного чоловіка.

— Він свіжий мрець, його косметикою не здивуєш, — блідий хлопець визирнув і миттю сховався назад за обеліск.

— Десять доларів хочеш? — запропонувала раптом Ірка непримітному мерцю.

— За що? — розтулив той бліді губи.

— А просто так, — знизала плечима Ірка.

— Просто так? Дивно! — вигукнув чоловік і зник, теж зовсім просто, без жодних спецефектів.

Ірка витрусила джинси й озвалася до Тетянчиних охоронців:

— А ви хочете десять доларів?

— Давай, — зненацька відповів амбал і простягнув руку.

— А… А в мене нема, — розгублено бовкнула Ірка.

— Обдурила, — кивнув амбал. — Отже, нічого дивного, — і разом із сивоволосим потягнув Тетянку до могили.

— У мене, у мене є десять доларів! У кишені! Я дістану! Гривнями візьмете? — закричала Тетянка, щосили впираючись ногами.

— Та не потрібні нам твої гроші. Ми ж мертві, — пропихтів амбал і одним поштовхом скинув Тетянку в могилу.

Краєм ока Ірка встигла помітити, що їхній дивний спільник знову кудись мчить через увесь цвинтар.

«Знову вшивається», — промайнуло в Ірчиній голові.

Тим часом блідий хлопець уже біг назад, тримаючи в руках… невеличку подушечку.

— На, це моя! — вигукнув він, соваючи подушку Ірці в руки. — Не хотів тобі казати, але… Загалом, будь-якого мерця можна порішити подушкою!

— Ти що, ідіот? — визвірилась Ірка. — Це цвинтар чи літній табір? Подушками побитись йому закортіло!

— Сама дурепа! — закричав у відповідь хлопець. — Роби, що кажуть, інакше твою подружку зараз прикопають!

Ірка озирнулась. Амбал із сивоволосим пхали Тетянку до могили, а дівчина нестямно верещала. Вона стрибала, пручалась і зовсім не хотіла опинитись у ямі. Але було помітно, що мерці перемагають. Надто вже вони були сильні.

Ірці зробилось моторошно.

— Підеш зі мною? — жалібно попрохала вона блідого.

— Ти що? — майже образився хлопець, — Я боюсь.

Цієї миті Тетянка глухо скрикнула, впала на дно могили й більше не з’являлась. З новою зброєю Ірка кинулась на мерців.

Подушка м’яко тицьнулась у тверду спину амбала. Той озирнувся й розплився в радісній посмішці:

— А ось і друга! Сама прийшла! Зараз ми вас, дівчатка, упакуємо…

— Навідліг бий, навідліг! — закричав блідий хлопець, укотре визираючи з-за обеліска. — По голові!

— Зараз я цього радника… — злісно процідив амбал, але закінчити фразу не встиг.

Ірка підстрибнула й щосили садонула його подушкою по голові. З-під землі знову вирвались розпечені нитки, закрутилась вогненна спіраль, амбал злякано гикнув і… щез.

Одним стрибком перелетівши через розриту могилу, Ірка підскочила до сивоволосого. Той лише встиг здійняти руки, коли невблаганна подушка впала й на нього. Пролунав невеличкий вибух… Ірка гидливо струсила з рукава шматочки чорної сажі.

— Можна вилазити? — спитала з могильної темряви Тетянка, і над краєм ями з’явилася запацьорена землею фізіономія.

— Зараз, — крізь зуби процідила Ірка. — Ось лише з останнім жевжиком упораюсь. — Зловісно підкидаючи подушку, вона рушила в обхід могильної ями — прямо до блідого хлопця.

— Я так і знав, — сумно сказав він, відходячи подалі від Ірки. — От не хотів я розповідати про подушку. І давати не хотів. А тепер ти мене… Ще й моєю ж подушкою… — у його голосі забриніли сльози.

— Стривай, Ірко, — спритно вилазячи з ями, втрутилась Тетянка. — Які ти маєш до нього претензії?

— Він мрець! — заверещала Ірка.

— З чого ти взяла? — хотів був заперечити блідий хлопець, але Ірка лише розреготалась:

— З чого? А хто ж про інших мерців «наші» казав? Хто про них усе знає? У кого крижані руки? А подушку, певно, з власної труни витягнув? — Ірка розлючено потрясла подушкою. — Ти такий, як і вони!

— Прошу мене не ображати! — обурився хлопець. — Я зовсім не такий!

— Ще скажи, що ти добрий! — гмукнула Ірка.

— Так! Добрий! Покладливий!

— Бачила я, який ти покладливий! Тебе поклали, а ти бігаєш туди-сюди! — закричала Ірка, замахнутись подушкою.

— Я покутник! — зойкнув хлопець і перелякано заплющив очі, аби не бачити подушку, що падає на нього.

Але подушка раптом слинилась — Тетянка зловила її за краєчок.

— Ти що, йому повірила? — здивовано спитала Ірка подругу.

— Я читала, — втомлено пояснила Тетянка, — що покутники — вони й справді непогані. Вони вчинили в житті якийсь гріх, от і спокутують його після смерті.

— Спокутувати, спокутувати, — закивав головою покутник. — Мені дуже треба його спокутувати. Я вже так більше не можу. — Він схлипнув: — Я хочу туди! — худий тонкий палець тицьнув у напрямку небес.

— І який же гріх ти спокутуєш? — усе ще з недовірою поцікавилась Ірка.

— Я вам усе розкажу. Але не тут, — почав благати покутник. — Ви мерців не знищили, а лише прогнали, вони можуть повернутись будь-якої миті. І взагалі, ви втомилися, зголодніли, — ласкаво заворкував він. — Давайте я відведу вас в одну місцинку, там можна пересидіти. Це зовсім недалеко, на окраїні міста…

— А що, місто близько? — відразу жадібно спитала Тетянка. — А телефон там є? Мені батькам зателефонувати треба!

— Здуріла? — обурилась Ірка. — Нікуди ми з ним не підемо! Мало тобі блудька? Цвинтаря мало? Ти що, хочеш здохнути?

— Якщо ми не поїмо й не відпочинемо, то й так здохнемо, — твердо відповіла Тетянка.

— Дівчатка, я вам не ворог. Я просто хочу спокутувати свої гріхи. Будь ласка, дозвольте мені вам допомогти, — зазираючи Ірці в очі, улесливо попрохав покутник. Ірка опустила очі:

— Добре, — знехотя буркнула вона — Веди, де там твоя безпечна місцинка? Але май на увазі… У разі чого — подушка в мене!

У передсвітанковому мареві три темні постаті вислизнули за ворота. На цвинтарі лишилась тиша й порожня могила під гладеньким, без жодного напису, обеліском.

Розділ 8 День четвертий, спокійний Відносно спокійний

— За що я тобі плачу? — гнівно розмахуючи кулаками, навис над миршавим сторожем водій.

У відповідь той буркнув щось геть незрозуміле. Водій знову загорлав:

— Я бачу, як ти чистив! На сидіннях плями, долі крихти валяються… Ще гірше, ніж було! Тут що, свині ночували?

Сидячи в кущах на автостоянці, Ірка й Тетянка обмінялись винуватими поглядами.

— Що правда, то правда, ми свині, — покаянно пробелькотіла Ірка. — Дорвались.

— Між іншим, ми вже четвертий день без відпочинку. І три дні майже без їжі, — Тетянка нервово витягла з величезного целофанового пакета шоколадний батончик і зашурхотіла обгорткою. — Одне добре, — пробелькотіла вона, впиваючись зубами в шоколад, — голодування й активний спосіб життя… Я кілограми на два точно схудла. А може, навіть на три.

— Якщо ж і далі так батончики топтатимеш — не допоможе, — попередила Ірка.

Тим часом веселенький червоно-білий шлагбаум автостоянки злетів у небеса, і сварливий водій поїхав геть.

Сторож неквапом почовгав до своєї кімнати за крихітною крамничкою, вщент напханою пакетиками чіпсів, шоколадними батончиками, пачками соку й різнокольоровими пляшечкми з напоями.

Ірка вийшла на розпечений асфальт автостоянки й почала вивчати машини, що залишились.

— «Жигуля» з боку бери, — визирнула з кущів Тетянка. — У нього на лобовому склі захисна плівка від сонця — хоч не таке пекло буде.

— Краще відразу з кондиціонером, — з’явилась із сусідніх кущів фізіономія покутника. При яскравому денному світлі вона здавалась іще блідішою.

— Ну ти даєш! — здивувалась Тетянка. — Кондиціонер працює від двигуна! Машину спершу завести треба!

— Я в житті не водив, — розвів руками хлопець.

Тим часом Ірка підійшла до «Жигуля» і, крапнувши кров’ю в замок, відчинила дверцята. Покутник торпедою промчав через стоянку й головою вперед пірнув до салону. Слідом за ним, тягнучи пакет із провізією, неквапом влізла Тетянка.

— Х-хух! — з полегшенням видихнуло дівча, падаючи на заднє сидіння й задумано дожовуючи шоколад. — Гаразд, тут добре, — нарешті заявило воно, ковтаючи останню дольку. Зіжмакавши обгортку, нерішуче глянуло на далеку урну, потім на сонце, що стояло високо в небі, й запхало грудочку фольги в попільницю «Жигулів». — Ніколи не думала, що на автомобільних кріслах можна з таким кайфом виспатись. А що ми робитимемо далі?

— Думатимемо, — відрізала Ірка. — Але для початку… — вона неохоче вибралась із машини на безжальне пекуче сонце. — Ми вчора спати завалились, неначе в нас тут три мерці, а не один. Бери голими руками.

— Але ж відьми втратили наш слід, — впевнено заявила Тетянка, і з цієї зайвої впевненості легко було зрозуміти, що вона сама в це не вірить і просто заспокоює себе й друзів.

— Біля річки ми теж так думали, — резонно заперечила Ірка. — У тебе ще гроші лишилися?

Тетянка мовчки витягла з кишені вологу грудку паперу. Ірка спритно висмикнула одну купюру й рушила до крамнички, насторожено поглядаючи в бік комірки охоронця. Звичним рухом притримавши дзвіночок над входом — вона відвела очі сторожу, але на звук він обов’язково вискочить — і зайшла до порожньої крамнички. Додала купюру до купки таких самих вологих і пожмаканих папірців, які вони лишили за провіант. Відкрила замочок на вітрині й витягла брелок для ключів — крихітний складаний ножик.

— Ми ним захищатися будемо? — нерішуче посміхнувся покутник, побачивши Ірчину здобич.

— Ні, збудуємо фортецю, — серйозно заперечила Ірка й плюнула на ніж. Уперши лезо в асфальт, вона заходилася ретельно обходити автостоянку по периметру. Ніж огидно скреготів, а Ірка белькотала: — Коло нашого двору калинкові гори, осиковий кіл, вогненна вода… Погань відганяє, нелюд не пускає, чорну ворожбу геть відсилає… — Відьмочка описала коло й поклала ножик вістрям до входу. — Ну ось, тепер хай лише спробують сунути сюди свого носа. На них чекають ду-уже неприємні сюрпризи.

— А на мене воно не кинеться? — з острахом поглядаючи на такий, здавалося б, жалюгідний і сумирний ножик, спитав хлопець. — Адже я теж наче… нелюд.

— Ти не того боїшся, — ласкаво-погрозливим тоном процідила Ірка. — Краще бійся, аби я на тебе не кинулась. Ти мені ось що поясни: з якого це дива твоїм побратимам по цвинтарю нас прикопати заманулось? Ану давай колись, доки я подушку не взяла!

— Ірко, а він тут до чого? — з острахом поглядаючи на грізну подругу, спитала Тетянка. — Це ж усе відьми — наша люба Аллочка й інші…

— Ду-рни-ці, — по складах вимовила Ірка. — Учора я теж так думала — голова від утоми й голоду нічого не варила. А сьогодні вранці зрозуміла: адже відьми на тебе не просто так полюють. Їм чаклунський дар потрібен, що його тобі Ольга Вадимівна передала.

— Ну… — погодилась Тетянка.

— Баранку гну. І кому б ти його на цвинтарі передавала, якщо там не було жодної відьми? Мерцям?

Тетянка замислилась.

— То, виходить, мерцям теж потрібен чаклунський дар? — поцікавилась вона, насторожено поглядаючи на покутника.

— Нам лише одне потрібно — потрапити за призначенням, — сумно відповів той і показав пальцем на небеса. — Але в декого немає жодних шансів, от вони й лютують. Хоча… Ті шестеро — вони, здається, цілком пристойні мерці були, не упирі. Навіть не знаю, чому вони на вас накинулись, правду кажу, не знаю. Може, нацькував хтось, відьма чи сильний чаклун.

— А сам ти чого до нас причепився? — з підозрою запитала Ірка.

— Мене до вас послали, — охоче пояснив хлопець. — Здалося, що якийсь голос сказав мені: хочеш спокутувати свій гріх, допоможи дівчатам. Мене нагору й потягло. Не встиг озирнутись, а тут ви йдете.

— Мало того, що мрець, то він ще й голоси чує, — похитала головою Ірка. — А чий хоч голос був?

— Голос та й голос собі, — знизав плечима хлопець. — Чи мені не однаково? Мені головне — відмучитись, гріх свій спокутувати.

— Чому мерці до нас причепилися — він не знає, чий голос — теж не пригадує, — не могла заспокоїтись настирлива Ірка. — Та ти хоч гріх свій ще пам’ятаєш? Ти що спокутувати зібрався?

Покутник опустив очі й утупився кудись під сидіння. Але нічого цікавого там не виявилось. Він іще якусь мить потоптався, повагався й, нарешті, процідив крізь зуби:

— У мене був друг. Сашко. Ми з першого класу з ним… Жили поруч і взагалі… Навіть до одного університету збирались вступати. Разом. Саме випускний вечір був. Ми з Сашком уже додому повертались, це під ранок було. Нас оточила якась компанія: пики злі, п’яні. Кажуть: «Що, випускнички, радієте?». І на нас. Сашка звалили… — він замовк.

— А ти що? — зі співчуттям спитала Тетянка.

— А що я? — зі слізьми в голосі видихнув хлопець. — Хлопці-здоровили, їх багато… Яка б з мене користь була, якби я лишився?

— То ти… дременув? — не повіривши власним вухам, перепитала Ірка.

Покутник завагався й… ледь помітно кивнув:

— Сашко… Він мене кликав… А я вуха затулив і побіг. Але я й справді не міг йому зарадити! — благально мовив він, переводячи погляд на дівчат.

Зазирнувши в їхні обличчя, покутник знову втупився в підлогу.

— То твій Сашко врятувався? — з жадібною надією спитала Тетянка.

Покутник повільно похитав головою.

— Тих хлопців… Їх швидко знайшли. Судили. Мене як свідка викликали. І всі — і менти, і суддя, і навіть адвокат цих убивць, — усі дивились на мене, ну як… Так само, як ви зараз дивитесь! — у розпачі закричав він. — Сашкові батьки… Вони мені раніше, як рідні були… — покутник безнадійно махнув рукою. — Мої предки мене жаліли. Особливо мама. Казала: я ні в чому не винен… А сама в очі не дивилась. Раніше така горда ходила, а після того плечі горбити почала. Я в передмістя переїхав, тут старий бабусин будинок був. Сидів там цілісінькими днями, і сам навіть не помітив, як помер. Думав, побачу Сашка, попрошу пробачення. Він би мені вибачив, правда! Але мене до нього не пустили. Не можна тобі сюди, кажуть, — фізіономія покутника зробилась ображеною. — А якщо я вас урятую, — він помітно пожвавився, — тоді, можливо, мене й пустять.

— То чого ж не врятував? — вкотре здивувалась Тетянка. — Побився б із мерцями — і все! А ти чомусь за пам’ятниками ховався!

Покутник поглянув на Тетянку як на повну ідіотку:

— Та вони ж он які величезні, і їх багато! — обурено заявив він. — Багато б було з мене користі, якби я поліз у бійку?

— Тобто ти чекатимеш, доки на нас нападе зграя карликів… — в’їдливо процідила Ірка.

— Ні, ні, зграя — це багато, — урвала її Тетянка. — Один карлик.

— Ага, один такий мале-есенький чоловічок… Тоді ти нас урятуєш і спокутуєш свій гріх. Так, чи що?

— Та що ж вдієш, коли страшно! — закричав покутник. — Між іншим, у моїй сьогоднішній поведінці на цвинтарі помітний деякий прогрес, — самовдоволено заявив він. — По-перше, я все-таки спробував сперечатись…

— Це ж коли? — насупилась Ірка.

Покутник обдарував її ображеним поглядом:

— Та від самого початку!

— A-а, перші три секунди…

— Та й поради вам давав! Подушку приніс! Для першого разу непогано! Я ще трошки потренуюсь…

— Доки ти тренуватимешся, нас якраз і приб’ють!

— Абсолютно вірно, Хортице, — пролунав знайомий єхидний голосок над самим вухом в Ірки.

Алла стояла біля невисокого парканчика, що ним було обгороджено автостоянку. Зовсім близько, варто було лише простягнути руку з відкритого віконця «Жигулів» — і зможеш доторкнутися до неї. Поруч байдуже спиралась на мітлу відьмочка Віка. При денному світлі вона здавалася ще чарівнішою. Не по-людськи чарівною: ну не буває в живих людей такого сліпучого густого волосся, величезних блакитних очей, тонюсінької талії. Навіть у кіно не буває. Таке лише в мультиках малюють.

За спиною красуні Віки стовбичила сухорлява «училка». Трійця відьом іронічно дивилась на очманілу Ірчину фізіономію. На Тетянку й покутника вони не звертали жодної уваги.

— Гадала, втечете? — не приховуючи радощів, спитала руда. — А дзеркала тоді навіщо? Ми вас хутко знайшли!

Ірка була в розпачі. Ну, звісно, якщо вона сама може знайти людину за допомогою дзеркала, виходить, й інші відьми вміють це робити! Все зрозуміло! Але вона спробувала не показувати своїх почуттів. Годі, Алка більше не радітиме!

— Ну, знайшли. І що далі? — Ірка демонстративно позіхнула.

— А ось що! — закричала Алла й, перестрибнувши через парканчик, кинулась до «Жигулів».

Крихітний складаний ножичок біля воріт завібрував, затремтів… З коротким цмоканням у повітрі почали матеріалізуватися десятки, сотні, тисячі маленьких складаних ножичків. Рій ножів тонко, металево задзижчав і… кинувся до порушниці кордону.

Нестямно заверещавши, Алла помчала назад. Вона підстрибнула й буквально злетіла над огорожею… Перший, найспритніший ножичок коротко чиркнув руду по вуху. Затискаючи долонею скривавлене вухо, вона впала по той бік паркану.

— Дурепа ти, Алко, — презирливо скривила рожевого ротика Віка.

— Я бачу, деякі дівчатка так нічого й не навчились, — осудливо додала «училка», поглядаючи на Аллу, що качалася по траві.

Ані Віка, ані «училка» так і не зрушили з місця. Натомість вони почали уважно розглядали асфальт із боку стоянки.

— Захист від чарів і погані? — нарешті поцікавилась «училка». — Грамотно поставлено, дівчинко. Навіть дуже грамотно.

Ірка мимохіть відчула наплив гордощів. Наче її й справді похвалила вчителька.

— Мені здається, що нам є про що поговорити з такою розумною молодою відьмочкою. Може, підійдеш ближче?

— Я вас і звідси прекрасно чую, — насторожено вимовила Ірка.

— Та годі тобі, Хортице, не викаблучуйся, ходи-но сюди, — Віка насупила свої ідеальні темні брови. — Розмова лише між нами, відьмами.

— А тебе в школі не вчили, що на людях — не можна шушукатися? — наполягала Ірка, але Тетянка раптом штовхнула її в бік:

— Іди! Дізнаєшся, чого вони хочуть!

— Тебе цокнути хочуть, що ж тут незрозумілого, — буркнула Ірка, але все-таки прочинила дверцята й вибралась із машини.

— І про що говорити будемо? — Ірка сперлася на парканчик і приготувалась слухати.

Віка з «училкою» мимохіть перезирнулись:

— Дівчинко, нам треба домовитись. Ми зовсім не бажаємо тобі зла…

— А мерців нацькували виключно через свою велику любов, — урвала «училку» Ірка.

Роблені відьми, молода й стара, знову перезирнулись:

— Яких іще мерців? — Вікин голосок-дзвіночок забринів досить щирим здивуванням.

— Надміру живих. Ледь нас із Тетянкою у могилу не закопали.

— Нічого не розумію, — теж здивувалася «училка». — Жодних мерців ми на вас не нацьковували. Адже це безглуздя! Прийняти дар від твоєї подруги вони все одно не зможуть, а тебе ми взагалі не збирались чіпати!

— Ми що, дурні, з природженою просто так зв’язуватись? — додала Віка. — Нам вона потрібна, — відьма ковзнула поглядом по Тетянці. — Хай поверне, що вкрала, й валить собі.

— На той світ! — пирхнула Ірка.

— Ні-ні, — відразу ж запротестувала «училка». — Усе не так сумно! Переданий дар приживається протягом дев’яти днів. Доки не минула половина цього терміну — до середини п’ятого дня — дар можна забрати, не вбиваючи носія. Твоїй подрузі варто лише захотіти! Зрештою, не буду тебе дурити… — «училка» завагалась, — потім вона довго хворітиме, але це все одно краще, ніж померти!

— Чого це вона має вмирати? — загрозливо примружилась Ірка.

— Бо ми доможемось свого, — відрізала Віка.

— У тебе свій, природний дар, дівчинко… — на обличчі «училки» відбилося страждання, — а ми належимо нашим хазяйкам. Ми віддаємо їм усе! Наш розум, знання, вміння, все, що заробляємо за допомогою відьмацтва! Сидять, клуші жирні, пороз’їдались, а ми бігаємо як рабині… — вона захлинулась ненавистю.

— А чому б вам не відмовитись? — Ірка мимохіть відчула якесь співчуття. Схоже, не так уже й весело живеться робленим. — Адже вас он скільки, і ви теж відьми! Налетіли б зграєю на своїх хазяйок і всипали б їм так, щоб ті пам’ятали до нових віників…

— Як це?.. Ми ж роблені! Наша сила — це та сила, яку дають нам наші хазяйки! Напасти на них з їхньою силою? — «училка» здивовано витріщилась на Ірку. — Ти що, не знаєш, що з нами тоді станеться?

— Вона не знає, — озвалася Віка.

— Я ж казала, вона цілком безграмотна! — продовжуючи триматись за вухо, сіла на траву Алла.

Віка презирливо зімкнула свої напрочуд густі вії:

— Помовчала б уже, теж мені розумаха знайшлася! Слухай, Хортице, на ту природжену стару ми вийшли зовсім випадково. Гадаєш, нам легко було напасти на неї, зв’язати… Вона хоч і помирала, але ж була справжньою, природною відьмою. Вона значно сильніша за нас. Знаєш, як вона нас помотлошила? Але її дар — це шанс! Неповторний шанс для однієї з нас! Кожна, чуєш, кожна, може стати сильною! А головне — вільною!

— А ви взагалі відмовтесь від відьмацтва! — знизала плечима Ірка. — То й будете вільні!

— Ага, і станемо такі, як вона, — тобто ніякі! — Алла кивнула на Тетянку.

Ірка спогорда глянула на Аллу.

— Тетянка малює свої картини сама! І на допомогу Ользі Вадимівні прийшла теж сама. І та віддала їй свій дар — теж, до речі, сама. Ніяка тут тільки ти, Аллочко. Ти ж сама нічого не вмієш, чи не так? Грошики — від тата, перемоги на конкурсах — від чужої сили, сила — від Оксани Тарасівни… Тому ти й казишся.

— Ах ти ж… — злісно заревла руда й, не тямлячись із люті, знову кинулась до Ірки.

Над парканом почулося тонесеньке металеве дзижчання. Удар каблуками в землю, і Алла спинилась.

— Ну нехай ти маєш рацію, — сумирно кивнула «училка», — нехай ми всі — ніхто. Але ж ми хочемо стати кимось!

— А просто працювати ви не пробували? — тоскно поцікавилась Ірка.

— Дівчинко, не вчи мене жити! Я все ж старша за тебе! — почала дратуватись «училка». — Я чекаю на відповідь!

Ірка поміркувала якусь хвильку.

— Але ж із вас вийде страшненька відьма, — повільно проказала вона, зазираючи в жадібні очі «училки». — А з цих двох — мабуть, ще гірші. — Ірка махнула в бік дівчаток. — Я гадаю, Ольга Вадимівна зробила все правильно. То нехай дар залишається в Тетянки, так усім буде краще.

— Якщо не віддасте — про спокійне життя можете навіть не мріяти, — загрозливо процідила Віка.

— А ти спробуй, зроби щось! — задерикувато запропонувала Ірка, поглядаючи то на скривавлене Алчине вухо, то на складаний ножик, що досі вібрував на асфальті.

— А може, й спробую, — раптом посміхнулась Віка. — Отже, від чар і погані? Непоганий захист, — вона розвернулась і закрокувала геть.

Алла підтюпцем помчала за нею.

«Училка» докірливо похитала головою й мовчки пішла собі геть.

А Ірка пірнула назад до салону автомобіля.

— Будемо сидіти тут, — твердо вирішила вона. — Їжа є, захист, здається, надійний… — Дівча згадало Вікину неоднозначну посмішку й на мить засумнівалось. — Ні, точно надійний, на Алці перевірили! Либонь, п’ять днів протримаємось…

— П’ять днів! А як же моя мама?.. — жалібно простогнала Тетянка.

— Тільки не кажи, що твоїй мамі буде краще, коли ці роблені тебе порішать? Невідомо, чи зможу я впоратися зі Стеллою й Оксаною Тарасівною, до того ж із ними їхні особисті відьми — кількістю братимуть. Я не хочу з ними битись. Ми тут як у фортеці, а вони нехай сидять там хоч до посиніння.

— А як же наш покутник? — посміхнулась Тетянка. — Він же тоді не зможе нас урятувати.

— Головне, аби вам було добре, — зраділо повідомив хлопець. — Сидимо, то й сидимо!

Розділ 9 День п'ятий, байкерський

Ірка розплющила очі, потяглась. Розкладене переднє сидіння «Жигулів» м’яко загойдалось. Крізь лобове скло лилося слабке рожевувате передсвітанкове світло. Господи, як рано!

Десь віддалік гуркотів двигун. Ірка спохмурніла. За законом підлості — сюди хтось їде. Вона закинула голову й поторсала за плече Тетянку, яка спала на задньому сидінні.

— Ну що там таке? — розплющила та одне око.

— Сюди хтось їде. Нутром відчуваю — саме сюди. Давай у кущах пересидимо, не будемо світитись.

Тетянка сонно кивнула й вилізла із машини. З-під днища «Жигуля» визирнула бліда фізіономія покутника.

— Якщо ви не спите на моїй подушечці, гидуєте, то ліпше б повернули її мені. Валяюсь тут на голій землі, наче якийсь бомж, а не добропорядний мрець! — ображено заскиглив той.

— Лізь у кущі, — вмить урвала його скарги Ірка.

Позіхаючи, трійця залізла в кущі й очікувально вп’ялася очима в порожній шлях. Гуркіт двигуна наближався.

— Схоже, багато народу їде, — невпевнено припустила Тетянка.

— Може, все-таки не сюди? — спитав покутник.

— Сюди, — засмученим голосом відповіла Ірка.

Гуркіт двигунів став оглушливим, і на шосе почали з’являтись мотоцикли. Густо-чорні й різнокольорові, хромовані, лискучі й тьмяні, немов відлиті з великого шматка темряви. Сідоки, затягнені в помережану заклепками шкіру, підкручували ручки, і мотоцикли ревли, як розлючені динозаври. Вітер бавився кінчиками бандан на головах байкерів і… довгим волоссям дівчаток Оксани Тарасівни, які сиділи в них на багажниках. Попереду, мідно тримаючись за пояси сідоків, їхали Віка й Алла.

Мотоциклісти неквапом під’їхали до стоянки. Відьмочок наче вихром поздувало з сідел. Вони скупчились біля низенького парканчика автостоянки.

Байкери почали повільно об’їжджати стоянку по колу. Лише ватажок спинився навпроти в’їзду.

Із задньої кімнатки вибіг сторож:

— Ви чого тут хуліганите? — тонесеньким фальцетом закричав він. — Ось зараз міліцію як викличу!

— Слухай, дядьку, — примирливо сказав ватажок, поглядаючи на сторожа поверх темних окулярів. — Тут багато машин, і всі вони застраховані, а здоров’я в тебе одне. Тікай ліпше звідси!

Сторож обурено махнув руками, хотів був відкрити рота… але раптом осікся й мовчки стрибнув через парканчик. Мотоциклісти на мить спинилися, пропускаючи дядька.

— Треба було попередити його, що тут безпечно! — тихесенько зойкнула Тетянка. — Що тут захист!

І тут Тетянка перевела погляд на нещасну фізіономію подруги.

— І як я маю розуміти твої гримаси? — грізно спитала Тетянка.

— Ну хто ж знав, що ця Віка така розумна! — жалібно простогнала Ірка. Адже я ставила захист проти погані й чарів, а не проти звичайнісіньких живих байкерів!

Байкери тим часом круто розвернули свої мотоцикли — і кинулись на огорожу. Покутник закричав:

— Біжіть! Я їх затримаю!

— Ти впевнений? — кинула Ірка.

— Так! — хлопець рішуче повернувся до мотоциклістів, що були вже зовсім близько. — Я хочу спокутувати свій гріх! Ану дайте дівчатам спокій! — гукнув він.

Ірці навіть здалося, що на його руках зблиснули загнуті пазурі, а з рота визирнули довгі жовтуваті ікла.

Подруги кинулись до огорожі, сподіваючись прослизнути поміж байкерів. Але їх одразу знесло вбік. Розштовхавши дівчаток, повз них промчав покутник:

— Вони такі здоровили! Їх так багато! — крикнув він. — Бо-оязко! — блискавкою прошмигнувши між мотоциклами, покутник перескочив огорожу й щез.

Завивання потужних машин злилося з громовим реготом байкерів. Вони крутонули ручки, мотоцикли разом стали дибки на задні колеса й кинулись до дівчат.

— Тримайся поруч, я відведу їм очі! — наказала Ірка, хапаючи Тетянку за руку.

Фізіономії атакуючих байкерів миттю зробились розгубленими. Хтось почав здивовано роззиратися, шукаючи раптово зниклих подруг, чийсь мотоцикл повернув убік…

Тримаючись за руки, дівчатка видерлися на капот найближчого автомобіля. Тетянка підсадила Ірку на дах, а та потягла подругу за собою… Мотоцикл ватажка круто розвернувся. Протектори різко вискнули. Тетянка послизнулась і, вдарившись спиною об капот, сповзла на землю.

Ірки було не видно — бо діяли чари. Тетянка міцно заплющила очі — зрештою, вона тепер теж відьма! — і забелькотіла: «Мене нема, нема!».

— Одна є! — радісно загорлали байкери.

Ойкнувши, Тетянка ящіркою ковзнула під днище машини. Відьмочки-глядачки зневірено застогнали.

Тетянка викотилась з-під днища з іншого боку, прямо біля комірчини сторожа. Поруч із дверима комірчини стояла низесенька платформочка на колесах, що на ній «продвинуті» та ремонтники заїжджають під «черево» автомобіля, аби чистити, змазувати й регулювати. Платформочка, немов жива, тицьнулась Тетянці в ноги.

— Прямо як у кіно! — із захватом вигукнуло дівча, звалившись на платформочку.

Спритно відштовхуючись ногами, воно вислизнуло з-під коліс мотоцикла, що котився прямісінько на неї, й із розгону влетіло під днище. Темне від бруду «черево» вантажівки — і знову смужка світло-блакитного неба над головою. З-за капота вивернуло колесо ворожого мотоцикла, поштовх — І Тетянка щезла, пірнувши під високу «Шкоду». Днище-небо-днище… Наче довгим коридором, дівча промчало між колесами мікроавтобуса, вивернулась від мотоцикла ватажка, понеслося…

Здійнявши руки, воно судорожно вчепилось у високу підніжку «Джипа». Платформа ледве не вислизнула з-під Тетянчиної спини, і дівчинці лише якимось дивом пощастило на ній утриматись. Важко дихаючи, Тетянка завмерла під «Джипом».

Між високими колесами всюдихода визирав обід колеса мотоцикла. Тетянка почала було підтягуватись на руках, збираючись виїхати з іншого боку, подалі від засідки, що чекала на неї.

— Вона тут, я її бачу!

Тетянка впізнала Аллин голос.

Зарокотав двигун, і у вузький прохід біля «Джипа» прослизнув іще один мотоцикл.

«Оточили!» — промайнула в Тетянчиній голові відчайдушна думка. Доклавши неймовірних зусиль Тетянка крутонулась на платформочці й виштовхнула себе з-під бампера джипа, вкотре проскочивши між мотоциклістами.

Платформа знову шаснула під мікроавтобус. По крутій дузі обігнула переслідувачів. Дівчинку закрутило на повороті й… з льоту закинуло під спортивний автомобіль із дуже низькою посадкою.

— Ух! — Тетянку на повній швидкості увігнало між асфальтом і низьким днищем, немов тугий корок у пляшку.

Лопатки притисло до твердої арматури платформи й… усе зупинилось. Тетянка застрягла під машиною й лише слабко перебирала ногами, що визирали «назовні».

Поруч зашурхотіли шини. Потім прочовгали кроки, й авторитетний голос ватажка пояснив:

— Спорт-клас! Бачиш, як днищем до шляху притискається! На трасі просто летить! — і він схвально поплескав автомобіль по капоту.

Дівча відчуло, як її мідно схопили за щиколотки. Потягли, приміряючись. І щосили смикнули!

Вони розлетілись у різні боки: Тетянка — в один, а її вірна платформа — в інший. Дівча, що втратило орієнтацію, впало прямісінько на ватажка байкерів.

Відьмочки біля огорожі із захватом загорлали, але раптом, перекриваючи їхній лемент, пролунав інший, ще більш пронизливий крик:

— Тетянко, лови!

На даху того найвищого мікроавтобуса несподівано матеріалізувалась Ірка. Тетянка здійняла руки, і прямо їй у долоню впала трав’яна кулька. Не довго думаючи, дівча жбурнуло її в груди ватажкові. Почувся глухий шум від вибуху.

Тетянку підняло в повітря й добряче гепнуло об капот «Джипа». Ватажкові байкерів пощастило менше. Він приземлився точнісінько на вістря стовпчика огорожі. Він із криком схопився й оскаженіло загорлав:

— Хапайте шмаркачку!

Тетянка вивернулась, спробувала залізти на джип, але тут її міцно схопили за джинси…

Ірка перестрибувала на наступний дах, коли раптом позаду пролунав розпачливий Тетянчин крик. Ірка озирнулась… Мотоциклісти миттю під’їхали до неї з обох боків і підхопили дівчинку під руки, наче балерину. Під радісні вигуки відьмочок, що стовбичили біля огорожі, вони виїхали зі стоянки, за межі Ірчиного захисного кола.

Дівчат не стали відвозити далеко, їх прив’язали до огорожі автостоянки.

Віка підійшла до своїх бранок і уривчасто сказала, скоса позираючи на Тетянку:

— Часу обмаль — і в тебе, і в нас. Уже п’ятий день, до полудня залишилась година, — вона помахала годинником у Тетянки перед носом. — Половина терміну. Не встигнеш віддати сама, то доведеться тебе прикінчити, — Віка стисла щелепи, так що жовна заграли на вилицях.

— А чого ти так квапишся, кров’ю забруднитись не хочеш? — єхидно спитала Ірка, намагаючись обережно визначити, чи міцні мотузки, якими їх прив’язано.

— Звісно, не хочу, я ж не монстр, — знизала плечима Віка. — До того ж Стеллині бабуськи ось-ось можуть з’явитись. Вони теж не дурні, придумають, як твій захист обійти.

У Віки за спиною хтось голосно прокашлявся. Вона озирнулась. З кущів біля стоянки виліз збентежений покутник.

— Я щодо пані Стелли та її колег. Я коли тікав, то бачив їх. Вони неподалік, у приватному будиночку. Дуже метушаться. Здається, до чогось готуються.

— Агов, — ватажок байкерів зліз зі свого мотоцикла й загрозливо посунув на блідого покутника. — Тікав — то й тікай собі далі, чого приперся? Жити набридло?

— Ви тільки не хвилюйтесь, — щиро сказав покутник, заспокійливо здіймаючи долоні, — я нічого не збираюсь робити. Я просто посиджу з дівчатками, аби їм було не так самотньо.

— Ти що, ідіот? — разом поцікавились Ірка й ватажок байкерів.

— Я тренуюсь, — ображено буркнув покутник, сідаючи прямо на землю біля ніг зв’язаної Ірки. — Звісно, я втік… Але ж повернувся! Наступного разу…

— Наступного разу ніколи не буде, — твердо сказала Віка. — Заберіть звідси цього недоумка!

— Та нехай сидить. Він розважить, — зненацька запропонував байкер. — Прикольний такий чувак. І взагалі, кицюню, чим ти тут займаєшся? Ти, звісно, гьорла — закачаєшся, для такої нічого не шкода… Але на мочилово я за так не підписувався! Тобі ці дівки щось заборгували — не віддають?

— Ой, котику, не бери до серця! Це так, між нами, дівчатками, — роблено посміхнулась Віка й недбало цьомнула байкера в щоку. Той розплився в широкій блаженній посмішці й випнув груди.

— Ну то що, віддаси? — Віка вп’ялась очима в Тетянку.

Та глянула на Ірку, але фізіономія подруги випромінювала саму лише тугу. Звільнитись було неможливо. Усе-таки їх зв’язали відьми. Тетянка зітхнула й гірко кивнула.

— Ну нарешті! — закричала Віка. — Зараз я розв’яжу тобі одну руку, ти даси її мені…

— А чому тобі? — пролунав обурений Аллин голос. — Ану зараз же відійди!

— Стули пельку, Алко, — кинула через плече Віка.

Алла враз стрибнула. Відчайдушно заверещавши, вона вчепилась у Вікине золоте волосся й звалила її на землю. Віка миттю схопила суперницю за руді патли. Вони покотились по землі.

— Мій дар! Ні, мій! — гарчали обидві відьмочки.

У цей час із задніх радів відьмочок вибралась колишня охоронниця Ольги Вадимівни:

— Доки вони там б’ються, ти мені руку давай, — наказала вона Тетянці, але та навіть не встигла поворухнутись, як юрба молодих відьом, репетуючи й розмахуючи кулаками підім’яла під себе новоявлену претендентку.

За якусь мить бились абсолютно всі. Відьми тягали одна одну за волосся, плювали в обличчя й підставляли підніжки. Вони щипалися, кусалися й штурхалися! Із юрби на мить випірнула Віка. Її досконале личко перетинала довга кривава подряпина. Зірвавши з ручки мотоцикла шолом, відьма знову кинулась у бій, розмахуючи ним в різні боки. Найміцніша пластмаса тріснула. Власник шолома досадливо крекнув.

— Отакої! Оце так дівки! — захоплено похитав головою ватажок, всідаючись на землю поруч із покутником.

— Вам весело, а час минає! — нервово сказала Тетянка, не зводячи очей із бійки. — Агов, дівчатка, скоро полудень! Хтось братиме в мене дар, чи ні?

Але відьми не чули її. Бійка була якраз у розпалі.

— А що то за дар такий? — зацікавлено спитав ватажок, поглядаючи знизу вгору на прив’язану Тетянку. — Ну, той, що ти маєш віддати?

— А, чаклунський, — повела підборіддям Тетянка.

Ірка штурхнула подругу плечем:

— Чого розпатякалась? — прошепотіла вона.

— Гірше все одно вже не буде! — на повен голос відповіла Тетянка. — У мене лишилося півгодини, а вони там б’ються! А потім скажуть: вибачай, Тетянко, ми спізнилися, доведеться тебе прирізати!

— А ти кому завгодно цей дар передати можеш? — поцікавився ватажок.

— Та ж ніхто не бере! — знову обурилась Тетянка.

Ватажок задумано втупився у відьмочок, які продовжували битись. У глибині сутички раз по раз сліпуче зблискувало золото Вікиного волосся.

— Шкода, офігенна гьорла… — пробелькотів байкер. — Але з чаклунським даром я таких іще цілу купу знайду, чи не так? — запитально глянувши на Тетянку, сказав він. — Нумо, хлопці! — скомандував ватажок. — Женіть цих дівок звідси! Розвоювались!

Байкери з реготом пострибали на мотоцикли й повільно рушили до відьом, що продовжували битись.

Колесо одного мотоцикла штурхонуло першу відьмочку, колесо іншого наїхало на Аллу. Оговтавшись, дівчиська побачили клин мотоциклістів, що рухався на них.

— Що ти робиш, котику?! — понад кермами й головами гукнула Віка, відступаючи перед мотоциклами.

— Тпрусь! — гаркнув на неї головний байкер.

— Слухай, ти ж дорослий хлопець! — намагаючись бути максимально переконливою, заторохтіла Ірка. — Яке чаклунство? Ти ще скажи, що в Гаррі Поттера віриш!

— Але перевірити — не завадить, — розсудливо сказав ватажок і схопив Тетянку за руку. — Передавай свою силу, якщо кортить жити.

— Я не вмію! — неслухняними від жаху губами прошепотіла Тетянка.

— Ну, тоді вибачай, — загув байкер і витяг із чобота величезний ніж у шкіряному чохлі. — Сама сказала: доведеться прирізати.

— Ану відійди від неї! — закричала Ірка, смикаючись у путах.

Тетянка заплющила очі, аби не бачити, як на неї насувається смерть.

І раптом загуркотів мотоцикл. Він загуркотів якось дивно, і звук його двигуна був не схожий на двигуни решти байкерів: він був розкотистий, гучніший, крутіший. Війнуло дивним вітерцем: у ньому змішалася свіжість із машинним маслом і бензином, і все разом пахло невимовно чудесно. Двигун гуркотів усе ближче, гучніше, але шлях залишався порожнім. Байкери відчайдушно крутили головами — невідомий мотоцикліст мав бути десь поруч! Але, як і раніше, довкола було порожньо.

І лише коли гуркіт двигуна загримів буквально за два метри від прив’язаних дівчаток, у повітрі неначе сяйнула гігантська блискавка: повітря вжикнуло й ніби розпалось на дві половинки. Із пройми вилетів велетенський «Харлей Девідсон»!

Він був білий, наче сніг, і здавався легким, мов ранковий туман. Він світився рівним, яскравим, абсолютно білим світлом. Сідок — дідуган із зовсім сивою бородою, в куртці з білої шкіри — хвацько крутонув ручку свого «залізного коня». Заклавши неможливий, немислимий віраж, мотоцикл уклинився між ватажком байкерів і дівчатками.

Дідуган здійняв руку. З-під рукавички зі срібними заклепками вилетів тонкий промінь і різонув по мотузках. Вони миттю спалахнули холодним сріблястим полум’ям і впали додолу.

— Сідайте! — гукнув дідуган, помахом руки показуючи на багажник свого білого мотоцикла.

Покутник першим скочив у сідло. За ним пострибали Ірка й Тетянка.

— Білий! — неслухняними губами прошепотів ватажок. — Білий Байкер!

З невимовним презирством глянувши на ніж у ватажковій руці, Білий процідив:

— Ех ти, а ще байкер! Не понесе тебе більше кінь, — дідуган кивнув на мотоцикл ватажка, — бо ти його знеславив!

Білосніжний «Харлей» заревів, влітаючи в розкрите повітряне провалля.

Ірка озирнулась. Юрба байкерів стояла нерухомо, благоговійно дивлячись услід Білому. І лише ватажок шалено тис на стартер, намагаючись завести свій мотоцикл. Але машина глухо мовчала.

Розділ 10 День шостий, міліцейсько-вовчий

— Я оце не зовсім розумію, де ми всі сидимо? — поцікавилась Ірка. — Хіба на багажнику мотоцикла можна їздити втрьох?

— Були б гарні пасажири, а на моєму мотоциклі все можна! — розреготався Білий Байкер.

Білосніжний «Харлей» летів уперед, і навколишній простір зливався в туманне марево, в якому час від часу миготіли яскраві плями. Але те, що пролітало повз них — неможливо було розгледіти. Лише швидкість, лише вітер і нескінченна стрічка шляху під колесами.

Спочатку це було в кайф. Дівчатка горлали й сміялися й навіть намагались співати. Бліде обличчя покутника, здавалось, трохи порожевішало, в очах запалав захват від скаженої гонки.

Вони їхали, їхали, їхали… Летіли, летіли, летіли… Вітер весь час дмухав їм в обличчя. А довколишній світ весь час зливався в розмиті смуги.

Знуджено теліпаючи ногами, дівчата зиркали то на сірий асфальт, то на каламуть, що зусібіч заступала пейзаж. Покутник неначе відключився: сидів застигши, не рухаючи жодним м’язом. Ірка іноді зовсім забувала, що їхній непроханий супутник теж тут, на безмірному багажникові мотоцикла Білого Байкера. Тетянка, врешті-решт, тицьнулась носом Ірці в плече й спокійно засопіла. Ірка мимохіть позаздрила подрузі: на неї влаштували справжнє полювання, а вона спить!

— Як ви дізнались, що нам потрібна допомога? — перекрикуючи вітер, що бив у лице, загукала Ірка на вухо Білому Байкеру.

— Ти, подруго, не повіриш, голос почув! — озирнувшись через плече, загорлав Білий. Вітер зривав його слова й відносив геть. Ірка ледь зрозуміла, що він каже. — У дорозі чого тільки не буває, але щоб ось так прямо голоси! — Байкер покрутив головою. — Я вже був вирішив: зовсім крейзонувся Білий!

Ірка спохмурніла — знову цей загадковий голос! Спершу покутник, тепер Білий Байкер.

— А що сказав той голос? — спитала вона.

— Що якісь чуваки вчиняють не по-нашому й що треба їх гальмонути. Приїжджаю, дивлюся — справді! Ти, подруго, тепер нічого не бійся! Ми на Дорозі! Нема ще такої сили, яка змогла б зупинити на Дорозі Білого Байкера! — і він тріумфально загорлав: — Ніщо не зупинить нас!

— Ніщо? — сумнівно запитала Ірка, поглядаючи на предмет, що повільно зринав із каламутного марева простору.

Неквапом розсікаючи туман скаженої швидкості, попереду крутився чорно-білий міліцейський жезл.

— Менти! Ану тримайся! — закричав Білий Байкер і завалив мотоцикл на бік, розвертаючись по крутій дузі. Машина помчала у зворотний бік, лишаючи жезл позаду. — Що, з’їли?! — захоплено вигукнув Білий.

Він крутонув ручки мотоцикла. «Харлей» тріумфально заревів. Дорога лягала під колеса… Але переможний гуркіт мотоцикла затремтів, збився. Солідно розсунувши швидкісне марево, попереду зринув ще один чорно-білий жезл. Він недвозначно наказував зупинитись.

Четвірка сідоків дружно озирнулась. Один жезл майорів попереду, а інший чекав позаду.

— Оточили! Ех, Дорого, допомагай! — гикнув Білий Байкер і підняв мотоцикл дибки, розвертаючись на задньому колесі.

Багажник під пасажирами став вертикально, і покутник почав повільно сповзати вниз. Він змахнув руками, судорожно вчепився Тетянці в плечі і… потяг її за собою. Ірка схопила подругу за зап’ясток, а іншою рукою спробувала триматись за Байкера… Її пальці ковзнули по гладкій білій шкірі куртки… Наче гірлянда сосисок, уся трійця сповзла вниз.

Пролунав оглушливий ляск і, розкидавши швидкісне марево, навколо них постало звичайнісіньке світло. Білого Байкера не було — лише попереду непевно тремтіло повітря й, поступово віддаляючись, долинав гуркіт мотора й ледь чутний азартний крик: «Брешеш, не візьмеш!»

— Стій, повернися! — загукала Ірка.

Але Байкер їх уже не чув. Зате почули інші. Скажено завиваючи сиренами й мигаючи синіми блимавками, до трійці, що сиділа на шосе, під’їхали дві міліцейські машини.

Дверцята машини прочинилися, і з них горохом висипали хлопці в камуфляжі й чорних масках. На рукавах їхніх комбінезонів була емблема — голова старого вовка. Вони недвозначно спрямували автомати на дівчаток.

Покутник звівся на ноги. Схопивши Ірку й Тетянку під лікті, він кинувся геть від шосе й потяг дівчат за собою.

— Тікайте! — кричав він. — Мерщій! Тепер я їх точно затримаю! Сашко, я йду до тебе! — і покутник підштовхнув дівчат уперед.

Він рішуче розвернувся назустріч хвилі автоматників, що накочувалась на нього. Від його блідої хирлявості не залишилося й сліду. Руки зробились довгими, на них почали вигравати потужні м’язи, а на пальцях і справді виросли солідні пазурі. От лише очі…

— Може, не варто? — спитала Ірка, із сумнівом зазираючи покутникові в очі.

Але покутник уже й сам вирішив, що не варто. Камуфляжники були зовсім близько, дехто спинявся, тримаючи автомат на поготів…

Покутникова міць зникла, як повітряна кулька: плечі поменшали, а м’язи й пазурі зникли. Тільки ноги начебто стали довшими. Широкими стрибками він промчав повз дівчаток і кинувся геть від дороги, у степ.

— Здоровили! Дуже багато! Боязко! — долинув уже звичний лемент.

Хлопці в камуфляжі налетіли на дівчаток зі спини й… пробігли повз них. Вони кинулися в степ слідом за покутником, що накивав п’ятами. Лише один спинився поруч.

— Загін спеціального призначення «Сірі вовки», — хриплувато відрекомендувався він. — Дівчатка, ви як, цілі?

Тетянка очманіло кивнула.

Камуфляжник вихопив рацію й гордо доповів:

— Звільнення заручників пройшло успішно! Переслідування терориста триває…

— Зі змінним успіхом, — басовито зітхнули поруч.

Прямо над дівчатами постав літній плечистий чолов’яга. Як і коли він підійшов — подруги навіть не помітили. Хлопець у камуфляжі нервово затремтів, але відразу ж скинув долоню до чорної шапочки з прорізами для очей:

— Дозвольте доповісти…

— Уже доповів, — загув чолов’яга, поплескуючи рацію на поясі.

— Перепрошую; але наш… е-е… друг, він зовсім не терорист, — втрутилась Тетянка, стривожено поглядаючи вслід покутнику, який продовжував тікати, та його камуфляжному супроводу. — Він просто… просто…

Чолов’яга спідлоба зиркнув на дівчат, потім зненацька нахилився до землі. Його ніздрі здригнулись, затремтіли, й Ірці здалося, що невідомий міліцейський начальник принюхується до слідів! І запах йому категорично не подобається! Його обличчя гидливо сіпнулося, він випрямився й сказав:

— Не такий уже він простий, ваш так званий друг. Щоправда, він і не терорист, — і недбало махнув своєму підлеглому. — Припинити переслідування.

— Слухаю, — по-молодецькому гаркнув камуфляжник і, довірчо схилившись до Ірки, голосно прошепотів: — Майор завжди знає — винен чи ні. Жодного разу не помилився. Просто нюхом відчуває!

— Так мені ж і належить відчувати. Правду кажу, сестричко? — майор хижо посміхнувся.

— Не знаю, — пробелькотіла Ірка.

Ця проста відповідь чомусь здивувала майора так, що він наче остовпів:

— Тобто як — не знаєш? Ти що, не… — не доказавши, він нахилився до Ірки й сильно втяг повітря носом. Дівча навіть злякалося, що її зараз, як у мультиках, затягне майорові в ніздрю. — Та ні, я ж відчуваю, ти точно… — майор знову не доказав, тінь якогось здогаду промайнула в нього на обличчі, а потім на ньому з’явився полегшений вираз. — Зрозумів, ти, мабуть, просто ще не… Ну, тоді все гаразд!

Ірка, яка так нічого й не зрозуміла, витріщилася на майора.

— Ну, чого дивишся, ану мерщій обидві в машину, — скомандував той, підштовхуючи подруг до заднього сидіння міліцейського автомобіля. — А ти поверни загін. Усіх, кого треба, ми взяли, а хлопець — не наш клієнт, — і буркнув собі під носа так, що його почула лише Ірка: — Міліцейський спецназ — не похоронна бригада.

І тут Ірка серйозно завагалась, чи варто їй сідати в машину з цим дивним майором. Але вибору їй не лишили. На плече лягла важелезна долоня, і дівча неначе вітром внесло в автомобіль. Потім майор недбало закинув туди Тетянку, а сам сів за кермо. Натис щось на панелі приладів… Запори глухо клацнули. Майор заблокував дверцята.

Підморгуючи синіми вогниками, машина помчала в бік міста.

— Вибачте, будь ласка, — тоном цяці-дівчинки сказала Тетянка, — ви нас заарештували?

— А є за що? — майор укотре вишкірив у посмішці свої великі гострі зуби.

Він подивився на Тетянчину розгублену фізіономію і знехотя відповів:

— Просто дехто попрохав вас знайти.

Тетянчине обличчя посвітлішало:

— Мама й тато! Ну звісно! Вони мене шукають! Ірко, сьогодні вдома будемо!

Ірка непевно повела плечем. Їй не хотілось псувати Тетянці радісного настрою. Але щось підказувало: Тетянчин батько, навіть бувши дуже крутим бізнесменом, ні про що не міг прохати цього дивного гострозубого мента. І їм із Тетянкою теж краще триматись від майора якомога далі.

Тікати треба просто-таки зараз, з машини, адже невідомо, куди він їх везе. Ірка гарячково перебирала варіанти втечі. Не вийде… Не вийде… Не те… Знову не те… А якщо…

Вона підвела голову й… одразу ж побачила, що майор уважно спостерігає за нею через дзеркальце заднього огляду. Очі в начальника загону були напрочуд жовті, так само хижі, як і посмішка. Десь глибоко жевріла усмішка, неначе майор чудово розумів, що Ірка зараз вибудовує плани втечі. І заздалегідь глузував із її нікчемності.

— Ірко, ми в місті! Ура! — закричала Тетянка, споглядаючи, як за вікном пролітають вулиці.

Вона так раділа, що Ірці закортіло її стукнути.

Машина повільно стишила хід і загальмувала біля обшарпаних дверей міліцейського відділку. Майор вийшов із машини й ретельно зачинив за собою передні дверцята, лишаючи подруг усередині, під замком. Він трохи постояв, спідлоба розглядаючи вікна власного відділення. Його обличчя здавалось украй невдоволеним. Потім важко зітхнув, неначе змирився з долею й, міцно притримуючи, вивів дівчат назовні.

Ірка зрозуміла — втекти не пощастить. А Тетянка навіть не думала тікати, лише запитувала:

— А мої батьки вже тут? Чекають на мене?

— Аж підстрибують від нетерплячки, — буркнув майор, примушуючи дівчат піднятись сходами на другий поверх.

Вони спинились біля обшарпаних казенних дверей. Коротким поштовхом майор увіпхнув дівчат до кабінету.

Там на них справді чекали. Обабіч старого письмового столу сиділи природжені відьми. Оксана Тарасівна — застигла в незворушній позі, а Стелла й справді нетерпляче крутилась на старому стільці, що жалібно порипував під її чималою вагою. Навіть не моргнувши, обидві глянули на дівчаток і раптом дружно розпливлися в широчезних посмішках.

— Здрастуйте, донечки! — солодко проспівала Стелла. — Які ми раді, що наші неслухняні відьмочки не заподіяли Тетянці нічого лихого!

У відповідь Тетянка лише пирхнула, а Ірка уважно придивилась до Стелли. Усім своїм нутром вона відчувала — стара шерепа не бреше! Вона справді зраділа, вона просто щаслива! Тільки ця її радість іще небезпечніша за будь-які погрози й не обіцяє нічого гарного!

— Обшукай їх, — наказала Оксана Тарасівна. Важка рука мертвою хваткою вчепилась Ірці в плече:

— З кишень усе на стіл! — тихо наказав майор.

Дівча судорожно смикнулось, але майор тримав так само міцно. Низько опустивши голову, аби відьми не бачили сліз приниження, що текли по її щоках, Ірка почала вивертати кишені. Купка речей на столі мала жалюгідний вигляд: остання кулька розрив-трави, тюбик одолень-зілля, баночка польотної мазі. Насамкінець випав тюбик помади. Природжені задоволено кивнули. Майор відпустив дівчаток і солідно сів за свій стіл, поміж відьмами. Дівчата стояли перед цією трійцею — як підсудні перед трибуналом у фільмах про сталінські часи.

Оксана Тарасівна глянула на відьмочок пронизливим прокурорським поглядом і зненацька заявила:

— Даруйте за те, що накоїли мої роблені. Будьте певні — я не давала дозволу на вас нападати.

— Дівчаткам тільки б своєї хазяйки здихатись, — зловтішно позираючи на Оксану Тарасівну, додала Стелла. — Молоді, кров грає, на волю хочуть.

— Ваші бабці теж хочуть, ще й як! — раптом зухвало заявила Тетянка. — Цілу промову виголосили, про те, як вони на вас працюють, а ви… — Тетянка гмукнула, — …понаїдали пузела.

Оксана Тарасівна зацікавлено глянула на чималенький Стеллин живіт. Та почервоніла від злості:

— Це хто ж у мене такий розумний, на хазяйку свою дурну пащеку роззявляти?

— Вони у вас всі не дурні… коли про це йдеться, — посміхнулась їй Тетянка.

Ірка спробувала було застережливо штовхнути подругу, але та лише відмахнулась:

— Годі тобі, Ірко! Який сенс мені їх боятися — вони все одно вирішили мене вбити! Хіба ти не відчуваєш?

— А ти, отже, відчуваєш? — хриплувато спитала Стелла й трохи злякано покосилась на Оксану Тарасівну. — То прижився дар! У кістки ввійшов, у кров просочився. Із серцем зіллється, з розумом зімкнеться — буде нова відьма!

— Не буде! — Оксана Тарасівна роздратовано ляснула долонею по столу й нахилилась уперед, пильно вдивляючись Тетянці в обличчя. — Ти все правильно зрозуміла, дівчинко! Лише наші роблені дурепи могли подумати, що ми дозволимо їм прийняти справжній дар! Ми не збираємось втрачати своїх служниць!

— То навіщо ви дозволили привезти ту вмираючу відьму на острів? — спитала приголомшена Ірка. — Навіщо вирішували, хто з ваших роблених отримає дар?

— Я нічого не вирішувала! Я просто тягла час! Ця стара природжена мала забрати дар на той світ! Адже я не могла прямо сказати своїм дівчаткам, що не дозволю жодній із них прийняти дар! А якби вони, зневірившись, про все забули й кинулись на мене?

— Ото жахіття! — трясучи здоровенним животом, розреготалась Стелла. — Хіба ж роблені можуть піти проти хазяйки? На тебе та з твоєю ж силою? Їм же, дурепам, хуже! Тоді вони вже нікогда не будуть відьмами, і миттю потєряють усе, що здобули за допомогою твоєї сили!

— Чудово! І я лишуся сама, без роблених! А тобі тільки цього й треба! Я своїх дівчаток роки збирала: розумних, беручких, донечок впливових батьків… Я на них силу витрачала!

Бризкаючи слиною, відьми горлали одна на одну, й Ірка відчула, що мара минула. Ніякий це не сталінський трибунал, а найзвичайнісінькі тітки-скандалістки й продажний мент. Що він може проти відьми? Штовхнувши Тетянку, Ірка почала повільно просуватися до дверей.

Раптом одним стрімким рухом майор вихопив важкий десантний ніж. Тетянка злякано скрикнула… Ніж із розмаху встромився в стільницю, а майор, з несподіваною для його чималої ваги легкістю, зробив справжнє сальто. Через стіл з увіткнутим ножем. Важке тіло пролетіло просто в Ірки над головою. Відрізаючи дівчат від дверей, величезний, завбільшки з теля, вовк приземлився на всі чотири лапи. Він глухо загарчав, вишкіривши неймовірні ікла, потім його тіло здригнулося, потекло… Ірці здалося, що вона чує скрип трансформованих кісток… І ось уже біля дверей, недбало притулившись до одвірка, стояв великий літній мент.

— Знаєш, сестричко, у чому біда всіх відьом? — спитав майор в Ірки. І сам відповів: — Відьма кого хочеш може зжити зі світу, дай їй лишень відьмацьке причандалля й час… А нашому брату й долі секунди досить — щелепами клацнув… — І він зловісно посміхнувся.

— Ти, вовкулако, хвоста не задирай, бо без зубів залишишся! — урвала його Стелла й миттю солодко посміхнулась дівчатам: — Куди ж ви, дівчатка, так поспішаєте? Годі, один раз уже від мерців тікали!

— Отже, це ви підняли мерців! — Ірка почала розуміти. — Аби вони закопали Тетянку разом із даром!

Оксана Тарасівна знизала плечима:

— Отак поволі, поволі я б і надурила своїх недоумкуватих дівчисьок! Але тут з’явилися ви, і твоя подружка примудрилася перехопити в бабуськи дар! І яким вас вітром занесло?

— Та ми б і не знали про ваш шабаш, якби ви самі не надіслали запрошення! — з відчаєм огризнулась Ірка.

— Ми нічого не надсилали! — хором відповіли відьми.

— Ми теж не знали, що в місті є ще одна природжена! — додала Стелла. — Як на мене, то й Оксанка вже лишня!

Оксана Тарасівна обдарувала Стеллу презирливим поглядом — схоже, вона вважала, що зайва тут саме Стелла, — і знову повернулась до дівчат:

— Не знаю, хто надіслав вам запрошення, дівчатка, але він зробив вам ведмежу послугу, — майже нечутно сказала вона. — Мені шкода. Якби ти попросилась до мене в роблені, я б тебе взяла. Але дозволити тобі стати такою, як ми, — це вже ні-і! — Оксана помахала пальцем перед Тетянчиним носом. Потім перевела погляд на Ірку. — А ти… Ми б не стали зв’язуватись зі справжньою природженою — собі дорожче. Але ти кинулась рятувати подругу — і зараз опинилася в наших руках. Безпомічна, беззахисна. Нерозумно не скористатись із такої нагоди. У цьому місті й так розвелося надто багато відьом. Агов, сюди! — підвищивши голос, покликала Оксана Тарасівна.

Тієї ж миті двері міліцейського кабінету прочинились, і, низько пригинаючись, у кабінет влетіла четвірка височезних широкоплечих хлопців. Незважаючи на літню спеку, всі четверо були вбрані в куртки з каптурами, що закривали їхні обличчя.

— Цюці-цюці-цюці, — раптом завуркотіла Оксана Тарасівна, лагідно присвистуючи й клацаючи пальцями. — Кісточки, солоденькі кісточки…

З-під каптурів почулося глухе гарчання, гумова тканина сповзла з голів… Дівчатка дружно загорлали, навіть майор тихо, грізно загарчав, а волосся в нього на потилиці встало дибки…

Замість облич під каптурами були собачі морди! Чорні носи, що жадібно принюхуються, вишкірені ікла, вуха насторч — а посеред лоба одне око!

— Песиголовці! — злякано прошепотіла Тетянка. — Вони людожери! Відгодовують людей горіхами, а потім жеруть!

— Унікальні екземпляри! — з гордістю підтвердила Оксана Тарасівна. — Останні в своєму роді! Хоч до Червоної книги записуй!

— Знову! To ярчуками мене цькували, а тепер песиголовцями! У мене ніколи в житті не буде собаки! — простогнала Ірка.

— Таки не буде! — зловтішаючись, підтвердила Стелла. — Фас, цуцики! Їжте, не соромтесь!

— Ану стояти! — зненацька гаркнув майор, демонструючи песиголовцям, що приготувалися до стрибка, вовчі ікла.

— Та чи ти здурів, вовче? — злісно вереснула Оксана. — Вирішив із нами посперечатись?

— Це ти здуріла! — прогарчав майор і вже іншим, примирливим тоном додав: — Якби я вас, відьом, в усьому слухався, то й досі б в очереті спав і телят різав. Нюхом відчуваю, мої хлопці повертаються, — майор кивнув у бік вікна, — а в мене у відділку песиголовці дітей жеруть? — Він знизав плечима. — Мені з відьмами нема резону сваритись, але давайте зробимо все розумно. Хай дівчатка доки посидять у камері. А вночі ви підженете машину — і робіть що хочете!

Відьми злісно зиркали на майора болотно-зеленими очиськами, але з нижнього поверху й справді долинали чоловічі голоси. Сутичка песиголовців із «Беркутом» явно не входила в плани цієї парочки. Відьми неохоче кивнули:

— Але май на увазі, ми приїдемо, щойно стемніє. У цуциків уже слинка тече!

Ірка з жахом зрозуміла, що це правда, — голодна слина стікала із собачих пащек!

Песиголовці слідом за майором потягли до камер знесилених від жаху подруг. І кинули досередини.

Слабенька, заґратована лампочка освітлювала порожню камеру: умивальник, двоповерхові нари в кутку. Важкі двері, зачиняючись, брязнули.

Тетянка кинулась до дверей і миттю відскочила.

— Тут щось є, — вона обережно тицьнула пальцем на замок.

— Уже відчуваєш? — байдуже посміхнулась Ірка. — Відьми замовляння наклали. Аби ми не вибрались.

— Зламати зможеш? — діловито поцікавилась Тетянка.

— Чим, головою? — закричала Ірка. — Замовляння подвійне, а в мене ані трав, узагалі анічогісінько нема! — вона у відчаї впала на вкрите старим матрацом ліжко.

Тетянка присіла поруч:

— Вибач, це я винна, — прошепотіла вона. — Якби я тоді не змусила взяти мене на шабаш…

Ірка повела плечем. Яка різниця, хто винен, усе одно вони тепер обидві загинуть. По-дурному й паскудно, у шлунках останніх песиголовців! І жодного виходу! Збожеволіти можна! Ірка гепнула кулаком об стінку.

— Хтось стукає! — повідомила Тетянка.

— Дурепо, це я! — буркнула Ірка.

— Та ні, у віконце стукають! — двома стрибками Тетянка скочила на горішні нари й прилипла до заґратованого вікна.

Уп’явшись гострими кривими пазурами в цегляну стіну, перед вікном висів покутник. На одному плечі в нього теліпалася велика торба. А на іншому..

— Ірко, твій кіт! Він знову тебе знайшов!

Ірка видерлася до Тетянки. Старий друг, величезний триколірний котище незворушно сидів на вузесенькому зовнішньому підвіконні. Покутник акуратно зняв із плеча торбу й поставив її поруч із котом. Ірка примружила очі. За ґратами й товстим брудним склом кота фактично неможливо було розгледіти. Дівча заблимало очима… Ані тобі кота, ані торби! Підвіконня теж порожнє!

Відьмочка розчаровано відсахнулась від вікна, озирнулася…

Стара шкіряна торба стояла на підлозі посеред камери. Поруч волохатою триколірною скарбничкою сидів кіт.

— Це хто? — тремтячим голосом спитала Тетянка.

— Кіт в пальто, — посміхнулась Ірка.

Вона зазирнула до сумки й, захоплено скрикнувши, міцно пригорнула кота до грудей. Сердито пирхнувши, кіт звільнився — він був солідною твариною й ненавидів фамільярності.

А Ірка вже спустошувала кишеньки, викладаючи на підлозі камери малюнок із трав і квітів:

— Безпомічна, кажете, беззахисна, — белькотіла вона. — Зараз побачимо, яка я вам безпомічна… — відьмочка кинула на траву жменьку кольорового порошку, витягла з наступної кишеньки сірника — і крихітний веселий вогник застрибав по викладеному Іркою малюнку.

— Не клятого, не м’ятого, кличу ворога заклятого, — заплющивши очі, бубоніла Ірка, — на ментівську сторіноньку, на вовчу голівоньку…

Вогник весело спалахнув і зник. Підлога камери була зовсім чиста, навіть попелу не лишилось.

— Зараз буде весело! — радісно закричала Ірка.

— Уже почалося? — поцікавилась Тетянка, почувши, як хтось копирсається в замку їхньої камери.

— Щось надто швидко, — захвилювалась Ірка.

Двері з брязкотом прочинились. На порозі стояв майор-перевертень.

— Виходьте, мерщій! — наказав він.

— Ми нікуди не підемо, — уперто схиливши голову, запевнила Ірка. Її пальці швидко перебирали пакетики й флакончики в кишеньках торби.

— Та не дурій, сестричко! — гаркнув майор.

— Яка ж я вам сестричка!

— Дуже дурна! — відрізав майор. — Я вам допомогти хочу!

— Ага, а як же… — почала було Ірка.

Цієї миті кіт голосно нявкнув і, неквапом проминувши майора, вийшов із камери геть.

— Ірко, кіт йому вірить, — несміливо втрутилась Тетянка. — А кіт у нас найрозумніший!

— Та годі патякати, уже темно, незабаром ці… — майор презирливо скривився, — «позорні» пси з’являться! Ти що, справді гадаєш, що я вас здам? Щоб вовк та собакам кісточки подавав? — і, не довго думаючи, майор схопив дівчат за руки й потяг їх сходами на перший поверх.

Вони підбігли до дверей, прочинили їх… І застигли на порозі.

З темряви довколишніх вулиць до єдиного ліхтаря біля відділку міліції під’їжджали автомобілі. «Джипи», «Мерседеси», розкішні «БМВ». Дверцята водночас прочинилися, і назовні один за одним почали виходити накачані бритоголові молодчики. Дехто тримав на плечах важкі бейсбольні біти. У слабкому світлі ліхтаря блідо зблиснуло металеве дуло пістолета. Сухо клацнув затвор.

Майор швидко зачинив двері:

— А це що таке?

— Я ж не знала, що ви нас відпустите! — нещасним голосом пробубніла Ірка. — Ви ж самі сказали, аби песиголовці ввечері приїжджали!

— Правильно, сказав. Що вони можуть приїхати. Але що вас забрати — не казав. І тобі, між іншим, натякав, що з відьмами сваритися не хочу. Ти теж відьма, отже, і з тобою так само!

— Якісь у вас незрозумілі натяки!

— Просто ви, відьми, всі тупі! Ти кого мені тут начаклувала?

— Ворогів, — скорилася Ірка.

— Бандюків, чи що? — зацікавлено спитав майор, обережно визираючи в коридорне вікно. — Ти тільки поглянь, не інакше як відділок штурмувати зібрались! Ну, відьмо…

Схопивши дівчат за руки, він потяг їх назад коридором. Затримався біля дверей однієї з кімнат і тихо наказав беркутівцям, що миттю позривалися з місць:

— Сірі вовки, зброю на поготів! У коридор поки що не виходьте!

Замкнені вхідні двері зарипіли, неначе її випробовували на міцність. Спочатку обережно. Дуже обережно.

— Ну, відьмо… — швидко озираючись, майор заштовхав дівчаток у туалет.

У ніс ударив різкий запах хлорки, майор роздратовано чхнув, відчинив навстіж вікно… У коридорі щось глухо грюкнуло й залунали обережні кроки.

— Замок зрізали! — прокоментував майор. — Ну, відьмо… — він підсадив Ірку на підвіконня й допоміг спуститись на тротуар.

Ірка побачила, як довга вервечка бритоголових здорованів втягується досередини відділку.

Повискуючи протекторами, з темряви вилетіла пара звичайних «Жигулів» і старенький «УАЗик». Не звернувши на Ірку, що застигла під вікном, жодної уваги, хлопці з камерами кинулись у розчинені навстіж двері відділку. І потягли за собою освітлювальний кабель.

— І телевізійників викликала! — заревів майор. — Ну, відьмо…

Він випхав назовні Тетянку, слідом за нею елегантним стрибком приземлився кіт. До відділку підкотив «Ніссан», а потім «Ауді». З них вийшли солідні чоловіки в чорних ділових костюмах із портфелями в руках.

— Адвокати! — гаркнув майор. — Ну, відьмо…

Ірка опустила голову — невдало якось усе вийшло!

— Ну, спасибі тобі!

— За що спасибі? — Ірка здивовано зазирнула в жовті майорові очі — той зовсім не іронізував, а справді дякував. Його обличчя азартно світилося.

— Та я зараз цих бандюков усіх захомутаю! За напад на відділок міліції! Прямо в телевізійників перед камерами! Жодні адвокати не відмажуть! Нехай тоді тільки спробують не дати мені полковника!

— А раптом вони вас?

— Мене? Ментівського Вовкулаку? Якісь нікчемні лохи? — образився майор. — Ану мерщій тікайте звідси, зараз тут буде гаряче! Успіхів тобі, Хортова крове! Переказуй там вітання від Ментівського Вовкулаки!

— Де — там? — розгублено перепитала Ірка. — Кому вітання?

Але майор не відповів. Десь далеко коротко гримнув постріл. Величезний вовк відсахнувся від вікна й одним стрибком кинувся в коридор. Пролунав голосний, сповнений жаху лемент, швидко зацокотів автомат. І здійнялося виття: міліцейський відділок здригнувся від грізного мисливського кличу ватажка. А у відповідь вибухнуло дружне ревище молодих горлянок — «Сірі вовки» почули заклик свого командира.

Розділ 11 День сьомий, людожерський

Знайома темна постать відокремилась від стіни. Винувато опустивши голову, покутник поплентався до дівчат.

— Що, знову тренувався? — втомлено зітхнула Ірка й закрокувала темною вулицею, подалі від міліцейського відділку й баталії, що там розгорнулася.

— Та годі тобі, не чіпай його, Ірко, — втрутилась жаліслива Тетянка. — Ти ж бачиш — як він старається. Усе одно він дуже нам допоміг — знайшов твого кота…

По цих словах у дівчинки за спиною почулося гнівне нявкання.

— Цe не я його, це він мене, — швидко пояснив дівчатам покутник. — Тікаю я, тікаю…

— Від кого? — безнадійно поцікавилась Ірка. — Адже майор наказав припинити переслідування.

— Ну так, але я не відразу це помітив, — зніяковіло опустив очі покутник.

— Зрозуміло. Як завжди — драпав і не озирався.

— Проте я цього разу вуха не затикав, — гордо повідомив покутник. — Щоправда, все одно нічого не чув. Аж доки кіт до мене не вискочив. І я-ак нявкне! Я відразу зрозумів, що він твій, Ірко, — підлесливо зазираючи Ірці в очі, сказав покутник. — Дуже поважний. Сам мене до міліції привів, я йому лише на стіну здертися допоміг. Там стіна гладенька — навіть котові вчепитись нема за що.

— З такими от пазурами — і такий боягуз!

— А де ти торбу з відьомським причиндаллям узяв? — поквапилась втрутитись Тетянка.

— Ніде. Торба в кота була, — здивувався покутник.

Ірка зупинилась. Глянула на кота, на сумку й засмутилась:

— Ну от, щойно з’ясували, чому мерці нас на цвинтарі без усякої передачі дара збирались закопати, а тут одразу нові загадки!

— А може, кіт сам? Він у нас он який крутий, крізь стіни проходить.

Кіт потерся об Тетянчину ногу. Продемонстрував, як високо цінує її думку.

Ірка похитала головою й покрокувала далі:

— Крізь стіни — це одне. А торбу зібрати — зовсім інше. Уявляєш, як кіт упаковує торбу?

Тетянка теж засумнівалась:

— Так, мабуть, для нашого кота це несолідно. Не той статус.

Кіт знову потерся об Тетянчину ногу.

— Між іншим, флакончики в ній так само не мої, — Ірка витягла з торби крихітний елегантний флакончик із зіллям. — У мене все простіше, у літрових банках.

— Нам увесь час хтось допомагає, — замислено проказала Тетянка. — Його голос покликав… — і дівчинка кивнула на покутника. — Білого Байкера — теж, тепер ось кіт приніс зілля.

— Ага, тільки з цього покутника… — Ірка теж кивнула на мерця, що плентався позаду, — …користі — як із козла молока. Білого Байкера перший стрічний мент зупинив. А запрошення на шабаш? Стелла з Оксаною його точно не посилали, навіщо це їм? Тож невідомо, допомагають нам, чи…

— Якщо допомагають, то хай ліпше моїм батькам зателефонують. Мене вже тиждень немає вдома!

— Спокійно, до міста ми дістались, а до ранку будемо вдома… — втішила подругу Ірка.

Слабкий шурхіт шин було добре чутно на пустельній вулиці. Темний фургончик повільно виїхав з провулка. Водій схилився до лобового скла — у мерехтливому світлі нічного світлофора Ірка побачила велику собачу голову на людських плечах! Рожевий язик пройшовся по чорних губах — собачих губах, — песиголовець кровожерно облизався.

Дверцята фургона відчинились, і чотири височезні плечисті фігури вилізли на тротуар.

Кіт грізно засичав, вигнув спину й, немовби пританцьовуючи, стрибнув назустріч песиголовцям.

Чотири пари гострих собачих вух умить насторожились, а очі-одинці, розташовані посередині лоба, прикипіли до кота. Той зухвало нявкнув і кинувся в бічний провулок, запрошуючи напівлюдей-напівпсів прямувати за ним. Один із песиголовців коротко дзявкнув котові вслід і… вся четвірка, дружно карбуючи крок, рушила до людей.

— Вони ж людожери, навіщо їм кіт, — задкуючи, пробелькотіла Тетянка.

— Знову! — страдницьки простогнав покутник. Потім рішуче видихнув, розправив плечі. — Тепер я вже точно зможу вас захистити!

— Ой, та ну тебе! — відмахнулась Ірка. — Вони величезні, і їх багато. Тікаймо! І все!

Ірка на бігу вихопила з торби яскраво-оранжевий флакончик і кинула його за спину. Скло дзенькнуло, осколки розлітались навсібіч. Розсікаючи вулицю на дві частини, позаду втікачів виросла стіна вогню.

Ірка озирнулась. Крізь вогняне марево ледь виднілися чотири високі постаті.

Ірка та її друзі щодуху побігли вздовж вулиці. Попереду шурхотіли дерева невеличкого скверу. Тетянка раптом пригальмувала:

— Туди не можна!

— Зріжемо кут, — задихаючись, крикнула Ірка й кинулась у темряву алеї. І миттю зупинилась, мов укопана.

Попереду хижим жовтуватим вогнем палахкотіли звірині очі. Чотири величезних ока.

Круто розвернувшись, Ірка стрімголов кинулась назад:

— Вони там! Вибрались!

Трійця втікачів помчала вздовж трамвайних колій. Позаду пронизливо заторохтів дзвінок. Ірка відскочила вбік. Гуркочучи по рейках, повз них проїхав останній нічний трамвай. Кондуктор, засунувши руки під пахви й низько схиливши голову, дрімав у яскраво освітленому порожньому вагоні.

— Туди! Швидше! — крикнула Ірка.

Задихаючись, уся трійця вибігла на зупинку. Ірка стрибнула на підніжку.

Кондуктор повільно випрямився. Єдине кругле собаче око, не моргаючи, уп’ялося в Ірку. Гігантська пащека радісно вишкірилась. Повіяло безпомилково впізнаваним запахом псятини. Відьмочка повернула голову. З кабіни водія на неї шкірилась інша одноока собача морда.

Ірку наче вітром здуло з підніжки. Утікачі перетнули дорогу й щодуху помчали до темної громади елітного будинку.

Ірка вкотре всадила шпильку у свої поколені пальці. Закривавлена долоня лягла на електронний замок. Двері відчинились.

Примруживши очі, Ірка та її друзі вбігли в залитий світлом широкий хол. Крізь скло будки-акваріума було видно високу постать охоронця. Бравий хлопець у перехопленому портупеєю камуфляжі, хвацько зсунутий набакир берет… Ірка застигла. З-під берета зухвало стирчало трикутне собаче вухо!

Охоронець озирнувся. Рожева ганчірочка язика, втомлено потріпуючись, звисала між величезними іклами. Як і раніше, песиголовець неквапом рушив назустріч своїм жертвам.

Ірка жбурнула на підлогу вкриту кров’ю шпильку. Проламуючи мармурову плитку, з підлоги вилетіли гнучкі сталеві прути. Вони, розгалужуючись, наче паростки якоїсь дивовижної рослини, потяглися до стелі й оточили песиголовця нездоланними сталевими ґратами.

Дівчата й покутник кинулись нагору темними крученими сходами. Сходи звивались, поворот за поворотом, килимова доріжка приглушувала тупіт їхніх ніг. Тетянка першою вискочила на майданчик… Їй в обличчя війнуло гарячим смородом. Тьмяно зблиснувши в місячному сяйві, величезні ікла клацнули за міліметр від її шиї.

Песиголовець розвернувся, готуючись до нового стрибка. Покутник схопив дівчат і, затисши їх під пахвами, перевалився через поруччя. Усі троє впали в широкий сходовий проліт.

Пружно свиснуло повітря. Пролунав короткий удар, звук трощених кісток…

Ірка ошаліло стріпнулася. Поруч, прикриваючи руками голову, зіщулилась Тетянка. Вони обидві лежали на широких грудях покутника. А той, безсило розкинувши руки, розпростерся на мармуровій підлозі. Ірка схлипнула. Покутник розплющив очі.

— Ти живий? — жалібно запитала дівчинка.

— Ти що, дурепа? Звісно, ні! — роздратовано огризнувся покутник. Він схопився, струшуючи із себе дівчат. — Шукайте чорний хід!

Ірка на мить заплющила очі:

— Туди!

Усі кинулись під сходи. Маленькі дверцята відчинилися, і на друзів війнуло прохолодним нічним повітрям. Утікачі вискочили у вузький провулок.

Посеред провулка, недбало засунувши руки в кишені, стояли чотири високі широкоплечі постаті. Чорні собачі носи жадібно нюхали повітря. Гострі вуха чутливо здригались.

Дівчата повільно позадкували. Розвернулись і стрімголов помчали назад, до парадних дверей.

Вони знову вискочили на трамвайну зупинку й кинулися до лабіринту вузьких старих вулиць та прохідних двориків. Проскочили наскрізний під’їзд, перестрибнули через якийсь паркан…

— А-у-у! — тишу ночі розітнуло переможне виття зграї, що переслідувала друзів.

— А-у-у! У-у-у! Вау-вау! — залунало виття позаду, з боків і попереду! Ніч сповнилася цим виттям, здавалось, крім нього, нічого більше не існувало! Ані звуків, ані шерехів, тільки виття, виття, суцільне виття!

— Давайте на проспект! — крикнула Ірка, вискакуючи зі ще одного прохідного дворика.

Вони вибігли на проспект. З яскраво освітлених ресторанних дверей висипала модно вбрана юрба. Елегантні чоловіки садовили на таксі своїх дам. Утікачі кинулись до скляного входу ресторану.

Покутника в його чорному костюмі й метелику швейцар збирався пропустити. Але, побачивши дівчат, суворий охоронець миттю перегородив їм дорогу.

— Куди?! — грізно гаркнув він. — Неповнолітнім…

— Проведіть до задніх дверей, — металево відкарбувала Ірка, і її очі спалахнули зеленню.

Не кажучи жодного слова, швейцар залишив свій пост і пішов попереду дівчат. Подруги пірнули в службове приміщення, потім під здивованими поглядами кухарів, проминули кухню. Швейцар люб’язно відчинив задні двері.

Огидно засмерділо сміттям. Світло, що лилося з приміщення, вихопило з темряви завалений старими ящиками дворик. А на залізній стінці сміттєвого бака виднівся темний контур собачої голови. На широких людських плечах.

Утікачі круто розвернулись і — назад, назад, назад! — через увесь ресторан кинулись назад до виходу.

— А на чай?! — гукнув їм услід швейцар.

Дівчатка й покутник пронеслись через проспект, проминули невеличкий майданчик і знову вискочили на широку стрічку шосе.

Перед ними було темне провалля підземного переходу. А позаду — чотири величезні широкоплечі постаті. Песиголовці, здавалося, не поспішали, але були вже тут, близько, за спиною!

— У перехід! — скомандувала Ірка.

На повній швидкості трійця злетіла сходами вниз.

Песиголовці — як завжди, повільно — почали спускатися слідом за ними.

— Швидше, нам треба відірватися хоча б на секунду! — крикнула Ірка.

Задихаючись, утікачі промчали лункою порожнечею підземного переходу й вискочили назовні…

Ірка спинилась. Озирнулась. Морок переходу на якусь мить сховав переслідувачів.

— Чого ти стоїш? Біжімо! — крикнула Тетянка.

— Стоп! — відрізала подруга, нишпорячи рукою в торбі.

Ірка витягла флакончик. У ньому на дні лежала крихітна грудочка сірої землі. Дівча затисло флакончик у долонях.

— Земле свята, що людей трима, зло не пуска, собою покрива, у собі запира… — белькотіла Ірка.

Гучні кроки лиховісної четвірки лунали все ближче.

Ірчині долоні стискались міцніше.

Розмірено крокуючи, песиголовці з’явились внизу сходів.

Скло флакончика уривчасто хруснуло. Уламки вп’ялися Ірці в долоні, і вона зойкнула.

Чотири зубасті пащеки втішено вишкірились.

Кров Ірчиних долонь окропила грудочку землі з розчавленого флакона.

Земля здригнулась, наче по ній прокотився довгий стогін. Широкий отвір переходу болісно зарипів і поповз, змикаючись. Асфальт піднявся й почав ламатись. Вивернутий ліхтарний стовп із гуркотом впав поперек майдану.

Песиголовці кинулись нагору. Сходи спучилися й опали, розтікаючись цементною рікою. Один із переслідувачів кинувся вбік, гепнувся на коліна… Важка стеля накрила його з головою.

Три його приятелі розвернулись і щодуху помчали назад, до протилежних сходів підземного переходу. І тоді земля вдруге застогнала.

Обидва отвори переходу ворушились, то змикались, то розмикались як два велетенські роти. Ліхтарні стовпи падали додолу, бризкаючи іскрами розірваних дротів. Асфальт повз, мов велетенський сірий язик. Земля востаннє зітхнула — і перехід зімкнувся, поховавши під собою песиголовців.

Ірка судорожно відсапалась, розвела долоні… і безсило впала прямо покутникові на руки.

— Нічого собі! — приголомшливо пробелькотів той.

Підхопивши Ірку, він забіг в арку солідного старого будинку. Лампочка над одним-єдиним під’їздом освітлювала замкнуте подвір’я-колодязь. Покутник всадовив Ірку на дерев’яну лавочку. Тетянка, схлипуючи чи то від пережитого страху, чи то від полегшення, почала витягати з Ірчиних долонь дрібні шматочки скла, безперервно повторюючи:

— Ну ти дала! Ну ти їм дала!

Кінчиками нігтів вона підчепила крихітний шматочок скла й напружено прикусила губу…

У цілковитій тиші почувся злагоджений тупіт ніг. Тетянка глянула на Ірку сповненими жаху очима… Чотири велетенські темні тіні накрили двір. В арку пліч-о-пліч входили песиголовці. Єдиний вихід із двору було відрізано.

— Ні, ну я так не можу! — збунтувався покутник. — Це вже зовсім ні в тин, ні в ворота…

Один із песиголовців понюхав повітря довкола покутника, гидливо чхнув і недбало відштовхнув його плечем. Людожери відрізали подруг від їхнього єдиного ненадійного захисника.

— Дівчатка, ну я правда не можу! — гукнув покутник поверх собачих голів. — Надто вони вже величезні, і їх знову багато! Я все-таки маю ще потренуватись. Ви ж без мене впораєтесь?

— Знаєш, цього разу, здається, ні! — тремтячим голосом відповіла Тетянка.

Подруги задкували вглиб двору. Ось Ірка тицьнулась спиною в стіну… Стікаючі голодною слиною пащеки нависли над нею… чотири ока спалахнули переможними вогниками.

— Впораєтесь-впораєтесь, — заспокійливо пробелькотів покутник, задкуючи до виходу. — Он які ви круті… Землю перевертаєте.

Роззявлена пащека людожера потяглася до Ірчиного горла…

— Знову тікаєш, гад?! — у розпачі вигукнула Тетянка. — Мало тобі друга Сашка, то ти ще й нашу смерть спокутувати будеш, покутник фігів!

Задкуючи, покутник шкопиртнув і застиг, як укопаний.

— Ще? Ні, я не можу! Це зовсім неможливо! Я й так стомився! Я, зрештою, терпіти не можу біганину… — забелькотів він. — Годі! З мене годі! А-а!

Несамовито горлаючи, покутник розвернувся до песиголовців.

Його чорний костюм раптом луснув по швах, і гігантські, схожі на стародавні щити, пластини м’язів вкрили мерця з голови до ніг. Голова витягнулась, і він хижо роззявив пащеку, повну страшних, гострих ікол. На пальцях виросли довгі, мов кинджали, сталеві пазурі. І покутник з розмаху всадив їх у спину найближчому песиголовцю.

Той, мов цуценя, ображено заскавчав. А розлючений монстр-покутник накинувся на людожерів. Його кігтяста лапа посмугувала черево одного, а зубаста пащека зімкнулася на холці іншого…

— Ну ось, а ти боявся… — мимохіть потираючи шию, буркнула Ірка.

Жалібно заскавчавши, песиголовець виповз із сутички, судорожно сіпнувся й нерухомо застиг на асфальті. Його єдине око повільно згасало.

— Не потраплять вони до Червоної книги, — сказала Ірка, побачивши, як страшні щелепи покутника вп’ялися в горлянку песиголовцеві. — Пропоную вважати цей вид остаточно вимерлим.

Вона втомленою ходою рушила до арки.

— Може, зачекаємо? — озвалася Тетянка.

— Кого?

— Ну… його, — нерішуче запропонувала Тетянка, з деяким сумнівом поглядаючи на їхнього приятеля, що став геть інакшим.

Саме цієї миті покутник здійняв над головою останнього песиголовця й гепнув його об асфальт, із хрускотом ламаючи людожеру хребет.

— Йому не до нас буде, — посміхнулась Ірка, — у нього важлива розмова. — І вона показала пальцем на небеса.

Тетянка глянула вгору. З темної глибини зоряного неба прямо у двір спускалися сходи з місячного сяйва. На останній сходинці ледь виднілася прозора постать юнака.

— Як ти гадаєш, друг Сашко вибачить йому? — пошепки спитала Тетянка.

— Не знаю, — так само пошепки відповіла Ірка. — Але принаймні вони нарешті зустрінуться.

Розділ 12 День восьмий, домашній

— Заходь вже швидше, — вимогливо сказала Ірка й ще раз обережно роззирнулася навсібіч.

Довкола було спокійно: звичні сусідські будинки, старі двори, такі тихі рано-вранці. Повітря над хвірткою Ірчиного будинку неначе трохи тремтіло, а хвіртка трохи порипувала, обіцяючи захист і безпеку.

— А може, все-таки… — нерішуче почала Тетянка, поглядаючи на доріжку, що тяглася з балки вгору. Вона вела від Ірчиного будинку якраз до особняка Тетянчиних батьків.

— Я ж сказала тобі — ні! — гаркнула Ірка, поштовхом спрямовуючи подругу до хвіртки.

У грудях дівчинки неначе скрутився тугий вузол паніки. Навколо тихо, порожньо, але все її єство кричало: «Мерщій! Досередини!» А Тетянка, зараза, продовжувала баритись, тупцялась на місці, поглядаючи на стежку, що вела до її будинку. Та зрушить вона з місця, чи ні?!

Дівчатка побігли до хвіртки. На мить Ірці здалося, що тремтливе ранкове марево, щойно вони з’явились, насторожилося й ледь помітно линуло їм назустріч. Дівча смикнуло хвіртку, подруги вбігли у двір. Ірка закрила її на засув і знесилено прихилилася до паркану.

Вони дійшли! Вони були тут, у неї вдома, у відьминій хаті, куди не зможе увійти жодна жива душа, яка має якісь злі наміри стосовно відьми. Звісно, коли відьма з дурного розуму сама її не запросить. Та ні, протягом наступних двох днів Ірка нікого не збирається запрошувати! Жодних листонош, слюсарів, сантехніків… Годі! Цілий тиждень їх намагаються то закопати, то з’їсти… І тут дівча відчуло, як шлунок проймає голодний спазм. І помчало в будинок.

Воно пронеслося коридором, забігло на кухню й прочинило дверцята холодильника. Вихопило шмат ковбаси і, щосили стримуючи себе не вп’ястися в нього зубами, почало робити бутерброд.

Біля дверей почулося човгання розтоптаних капців, і на порозі з’явилась бабуся. У її вицвілих очах на мить промайнуло полегшення. Потім вона суворо насупила чорні смужки фарбованих брів. Губи склалися в несхвальну тонку лінію.

— З’явилась! Це шо, тепер всегда так буде? Зникаєш, ні слуху ні духу від неї, а потім з’являєшся…

— Мені не з’являтися? — набитим ротом прошамкала Ірка.

— Грубіяниш бабусі… — миттю прийняла подачу та.

— А борщ у нас є? — жадібно поцікавилась дівчинка.

Бабуся сплеснула руками.

— Ти диви, борщ! Для кого мені його варити, той борщ? Для себе? Сама швендяє, а бабуся борщ вари! — вона зайшла до кухні й, продовжуючи бурчати, заходилася діставати з холодильника овочі. — Обіждеш із борщем!

— Обов’язково! — кивнула Ірка, швидко цьомнувши бабусю в щоку.

Їй раптом зробилось напрочуд добре й легко. Вона вдома, і бабуся свариться, і борщ зараз буде… Все, все! Урятувалися, сховалися! Жодних мерців, байкерів, людожерів і міліціонерів!

Тетянка зазирнула в кухню.

— О, і ця тут! — глянула на неї бабуся. — Ну, чого стоїш? Сідай картошку чистить, коли прийшла!

Ірка тицьнула Тетянці бутерброда. Але дівчинка глянула на нього зовсім байдуже й сказала:

— А зателефонувати можна? Там мама хвилюється…

— Звісно, телефонуй!

Нашвидкуруч злопаний бутерброд неначе закрив собою дірку, що зяяла в Ірчиному шлункові. Світ навколо миттю зробився привітним і добрим, і їй навіть не вірилось, що десь на них чекають небезпека й смерть.

Тетянка схопила слухавку старого пластикового апарата…

— Ірко, а він не працює!

Ірка здивовано послухала лунку тишу в слухавці, розгублено посмикала дріт, втисла штепсель у розетку… Але нічого не змінилось.

— Ба, а чого телефон не працює?

— А ти за нього заплатила? — з’явилася на порозі кухні розгнівана бабуся. Ніж в одній руці, а величезний буряк — у другій. — Я вже стара! Я не можу з нашої балки на ту гору до збєркаси бігать! Не заплатила, от і відключили. А якби я тут без телефона вмерла? Така вже егоїстична дитина — шось страшне! Ні про кого, крім себе, не думає! Іншим разом спершу за телефон заплати, а потім вже зникай.

І бабуся теж зникла — назад на кухню. Ірка глянула на квитанцію за телефон, що так і валялась на тумбочці — там, де Ірка залишила її тиждень тому.

— Справді, — дівча винувато покосилось на подругу. — Я саме збиралася сходити заплатити. Хто ж знав, що ми після шабашу не повернемось.

— Так, я йду додому, — рішуче сказала Тетянка й справді круто розвернулась й закрокувала до виходу.

— Чи ти зовсім здуріла? — Ірка не вірила ані власним вухам, ані очам. — Та куди ж тебе несе? А якщо на тебе за парканом уже чекають? — вона схопила подругу за руку.

— Негайно мене відпусти! — майже заверещала Тетянка.

З кухні, як білка з дупла, визирнула бабуся. Вона глянула на дівчаток, що вовтузились біля порога, постукала зігнутим пальцем себе по лобі й знову сховалась.

— Мамо!.. Тату!.. — кричала Тетянка. — Вони думають, що я зникла! А я тут, за два кроки, і навіть не можу сказати їм, що зі мною все гаразд?! Ану відпусти мене!

— Їм що, полегшає, коли з тобою буде не все гаразд? — пропихтіла Ірка, щосили вчепившись у подругу, котра відчайдушно пручалась. — А якщо тебе прямо за порогом — хап!

Але Тетянка її не слухала. Вона поривалася до дверей:

— Ти егоїстка! — кричала дівчинка. — Моїй мамі зараз погано!

Ірка розтисла пальці. Не чекавши цього, Тетянка гепнулась на підлогу.

— Я егоїстка? — страшним шепотом спитала Ірка. — Я? І ти теж туди? — злі сльози бризнули в неї з очей. — Через тебе ми вшелепалися в цю історію — я не хотіла брати тебе на шабаш, а ти наполягла! Це заради тебе я билась із мерцями, і людожери теж мене ледь не зжерли — усе через тебе! А ти кажеш, що я егоїстка!?

— Ти не розумієш! — по Тетянчиних щоках покотились сльози. — Я до мами хочу!

— Я все життя до мами хочу! — закричала Ірка. — І кого це хвилює?

Тетянка не відповідала. Вона мовчки плакала, уткнувшись обличчям у коліна.

Ірка придушено схлипнула й кинулась до себе в кімнату.

Вона не мала, просто не мала права говорити таке Тетянці! Бачте, вона через Тетянку вшелепалася! А як інакше? Розвернутись і полетіти додому? Хай подруга сама викручується? А коли Ірку два місяці тому викрали? Тетянка ж шукала її по всьому місту, із псами-ярчуками билась, і з відьмою теж! І, між іншим, жодного разу не сказала, що, мовляв, «через тебе, Ірко, вшелепалися».

Але з іншого боку, що за дитсадок? Мама її, бачте, чекає! Скажи спасибі, що чекає! Ірку, он, не чекає. І ніколи не чекала! Дівча шморгнуло носом. Довелося визнати: саме тому вона й напалася на Тетянку. Звичайнісінькі заздрощі, Ірко! Соромно!

Схлипуючи, вона підійшла до вікна. Тепер треба вибачатись, а так не хочеться. І посваритися з Тетянкою теж не хочеться… Дівча витерло долонею мокрі очі.

З-за вікна почулося застережливе котяче няв.

— З’явився. То з’являється, то зникає — шастає, де йому заманеться, — у найкращому бабусиному стилі пробурчала Ірка й визирнула в сад, шукаючи очима кота.

І перше, що вона побачила, була Тетянка, котра чимчикувала до хвіртки.

Ірка розчинила вікно:

— Ти… Що… Ану повернись!

Біля самісінької хвіртки Тетянка озирнулась:

— Ти маєш рацію! — крикнула вона. — Я справді сама винна! Спасибі тобі за допомогу, далі я впораюсь!

— Ні! — Ірка ледь не випала з вікна. — Я не те хотіла сказати! Стривай!

Але Тетянка її не послухала. Вона відчинила хвіртку й швидко попрямувала стежкою вгору.

З височезних кущів смородини, що розрослися біля сусіднього паркана, плавно, як бджоли погожого літнього дня, верхи на вінику вилетіла бабуся зі строгим учительським «пучком» на голові та два дівчиська на мітлах — руде й золотоволосе.

Акуратно зависнувши просто в Тетянки над головою, літунки тихесенько полинули за нею.

«Відьми низько летять, буде дощ», — промайнула дурна думка, й Ірка нестямно закричала:

— Котику, хапай їх!

Краєчком ока вона встигла помітити, як, стрімко стрибаючи з гілки на гілку, кіт мчав навперейми. Ірка кинулася вниз. Ледь не вибивши двері, вона пролетіла крізь садок і вискочила за хвіртку…

«Училка» нервовим рухом поправила волосся, нібито ненароком трохи випередила двох відьмочок, і майже впритул підлетіла до Тетянки. У її руці зблиснуло довге гостре шило!

Наче щось відчувши, Тетянка нервово повела плечима й обернулась. Ірка хотіла закричати… Але так і залишилась із роззявленим ротом. Недовго думаючи, Тетянка простягла руку й висмикнула з-під відьми віника. «Училка» гепнулась на землю, а Тетянка, яка так сьогодні розходилась, миттю вперіщила її віником.

З гілля вишні, що звисало над стежкою, вистрибнув кіт. Він приземлився Аллі прямісінько на голову. Його пазурі вп’ялися в її руді пасма. Надривний Алчин крик заполонив усю околицю.

Тетянка продовжувала лупцювати свою суперницю її ж власним віником.

Золотоволоса Віка закружляла над бійкою, зробила в повітрі кульбіт. І кинулась на Тетянку, здіймаючи над головою невеличку кухонну сокирку.

Ірка бігла стежкою, розуміючи, що не встигає, не встигає, не всти…

Між Тетянкою й Вікою, що наближалась до неї, раптом здригнулося, затремтіло повітря. Молоду відьму наче вибухом підкинуло.

Ще раз гепнувши «училку» віником, Тетянка кинулась назад до будинку. Кіт мчав попереду.

І тут на яскраво-блакитному тлі неба з’явився рівний трикутник летючого клина. Це мчали інші відьми.

— Швидше! — зриваючи голос, закричала Ірка.

Клин наближався. Відьми, припавши до мітел, пікірували на дівча, котре бігло стрімголов. Хрипло дихаючи, Тетянка мчала стежкою. Повітря навколо неї знову здригнулося, затремтіло. Щось уперлося дівчині в спину й буквально внесло її у відчинену хвіртку.

Ірка хряснула дверцятами…

— Молодчага, Тетянко! — радісно закричала Ірка. — Слухай-но, а як ти кидонула Віку, твій дар, що, вже діє? Ти стала відьмою?

— Не придурюйся! — різко буркнула Тетянка. — Це ж ти її кидонула, і у хвіртку мене заштовхала так само ти!

Ірка здивовано знизала плечима.

Відьомський клин, розігнавшись, на повній швидкості підлетів до паркану. І — як комарі в рекламі — з розмаху гепнувся об невидиму перешкоду. Літунок закрутило, дехто впав униз…

— Це моя хата! І я вас не запрошувала! — через паркан крикнула Ірка.

— Віддай нам дівча, Хортице, віддай! — дружно завили відьми.

— А дульки вам, — відрізала Ірка й, аби всім було зрозуміло, скрутила дулю.

Роблені перезирнулись, посідали на свої мітли й почали кружляти над огорожею Ірчиного будинку. Безперервною каруселлю повз хату пролітали дівчиська на мітлах, бабуськи на віниках… Сонце згасло, неначе на нього накинули темну вуаль.

Повітря сповнив шурхіт безлічі голосів:

— Поверни дар, поверни! — шепотіли голоси. — Віддай! Пожалкуєш-ш-ш!

Болісно скрикнувши, Тетянка затисла вуха. Але голоси шурхотіли в повітрі, лізли, проникали в. мозок… Ірка досадливо цмокнула язиком. У, відьми прокляті, їх багато, тому вони такі й нахабні. У такого кодла цілком вистачить сил зробити так, аби будинок поринув у морок, щоб сторонні очі не бачили нічого, крім старенької хатки й порожнього подвір’я.

— Це шо ж таке коїться? Шо ж воно тут таке літа? — бабуся горлала так, що навіть настирливий шурхіт голосів на мить стих.

Ні, хто вже в цій веремії зовсім зайвий — то це бабуся! Зараз іще вискочить за ворота — відьом поганяти. Ірка нахилилась і висмикнула з грядки тонесеньку стеблинку сон-трави. Розтерла її в пальцях.

Щось дзвякнуло, неначе впустили ложку, а потім почувся гучне, богатирське хропіння. Ірка зазирнула у вікно. Бабуся спала, поклавши голову на стіл. У величезній каструлі кипів борщ.

— Жах, поїсти спокійно не дадуть, — нервово буркнула Ірка, прикручуючи під борщем вогонь.

І раптом ніби чиясь невидима рука поторсала Ірку за плече, змушуючи озирнутись. Перед ворітьми йшли на посадку ще дві добре знайомі відьми. Під Стеллою була найзвичайнісінька дерев’яна швабра. Проте Оксана Тарасівна сиділа на чомусь схожому на декоративну кочергу: кручене руків’я, прикрашене стразами, ексклюзивний дизайн.

Ірка сумно зітхнула й попленталась на переговори.

— А можна, щоб ваші роблені не кружляли над головою? — не привітавшись, зажадала вона у відьом, що чекали на неї. — Дратують!

Стелла хихикнула:

— Та вони знають! Тому й крутяться!

— Віддай дар! Віддай! Віддай! — зимовою хуртовиною завили голоси відьом, карусель довкола будинку прискорилась, вона оберталася швидше й швидше… Миготіли мітли, розвівалося волосся, і навіть Ірці здавалось, що під нею починає пливти земля, а Тетянка дрібно тремтіла, і її очі сповнювалися божевіллям.

— Дівчатка наполягають, — посміхнулась Оксана Тарасівна. — Ваше становище зовсім безвихідне.

— А ваше — безвхідне, — намагалась триматися Ірка. — Ми не можемо вийти, а ви не можете увійти.

— На старій автостоянці ти теж гадала, що ніхто не пройде крізь твій захист, — погрозливо сказала Оксана Тарасівна. — І чим усе скінчилося?

— Нічим гарним, — покладливо погодилась Ірка. — Ваші почали битись на смерть. Он, фізіономії ще й досі подряпані, — вона кивнула на Віку, котра саме пролітала повз них. Лялькове личко красуні псувала багряна смуга.

— Наші дівчатка сильно розгнівалися на вас. І вони все ще сподіваються, що одна з них одержить дар, — сказала Оксана Тарасівна, — Ми теж на вас розізлилися. І ми не дозволимо твоїй подрузі стати справжньою відьмою.

— Та що ж це вийде? — підхопила Стелла. — Ми з Оксанкою терпіти друг друга не можемо, а ви — відьми-подружки: одна природжена, інша — обдарована. Ще чого доброго власних роблених наштампуєте… Ні, ти нам і одна — як кость у горлі, не можна, щоб вас дві було!

— Є простий вихід: потоваришуйте! — запропонувала Ірка. — І нас буде дві на дві.

— Агов, ти, шмаркачко, дорослих баб не вчи! — вереснула Стелла. — Ти ба, вчить нас як жити! Мала ще!

— Лишилося тільки два дні, — Оксана Тарасівна подивилася на годинник і зморщилася. — Менше. Півтора. За цей час твоя подруга має померти. У тебе є вибір. Ти можеш і далі її захищати. Тоді загине і вона, і ти, і всі дорогі тобі люди.

— І кота твого теж задушимо, — додала Стелла.

У відповідь на дереві грізно засичав кіт.

— Або ти можеш убити її сама, — завершила Оксана Тарасівна. — Природній відьмі не потрібен чужий дар. Якщо вбивцею стане природжена, то сила, яка визріває у твоїй подрузі, просто розвіється в повітрі.

— А якщо сама боїшся, то проведи когось із нас, — швидко запропонувала Стелла.

— Тітоньки, ну що ви таке мелете? — приголомшена Ірка ледь могла говорити. — Ви голівками недавно ні об що боляче не грюкались?

— Ірко, нехай, — бліда, мов крейда, Тетянка стояла поруч. Вона міцно пригасла руки до грудей, у її широко розплющених очах застиг жах і рішучість. — Вони мають рацію. Ти не мусиш мене захищати. Лише сама загинеш. Я сама в усьому винна…

Ірка застогнала:

— Тетянко, я дурепа! Я сама не знаю, як могла тобі таке бовкнути! Ну вибач мені! Ти ні в чому не винна! Ну не верзи дурниць! Ти думаєш, якщо в мене дурний язик, то я що, і вбити тебе дозволю? Я не зрадниця!

Тетянка захитала головою:

— Я теж! Я вийду до них. Ніхто не має страждати через мене.

— От гарна дівчинка! — із захватом сказала Стелла. — Ходи, ходи до тітоньки!

Тетянка схлипнула й справді попрямувала до паркану. Повітря перед нею затремтіло. Дівча з ходу влетіло в це прозоре марево. Під нею неначе прогнувся невидимий батут. І відкинув її назад, геть від хвіртки. Ірка схопила подругу.

— Тетянко, ти просто боїшся! Як завжди: на тебе лише натисни, а ти відразу — лапки догори. Алка тобі гидоту каже, ці відьми — тобі голову морочать, я зопалу щось бовкнула не те — а ти відразу віриш! «Ах, я погана, ах, я винна!» Ти себе хоч трішечки поважаєш? А людей, які тебе люблять? То нюні розпустила, за маму хвилювалась, а тепер дозволиш себе порішити? І що, мамі стане добре, коли ні про кого буде турбуватись?! — Ірка вже майже горлала. — А я?! Я, як без тебе?! У мене ж, окрім тебе, нікого нема!

— Бреши-бреши, — раптом буркнула Тетянка. — Нікого в неї немає… А бабуся? А цей… псих толкієнутий?

— Дівчинко, ти не відволікайся, ти ходи сюди, — схвильовано заторохтіла Оксана Тарасівна. — Ти все правильно вирішила, виходь швидше, врятуєш і свою подругу, і її бабусю…

— І навіть кота, — напружено поглядаючи на Тетянку, вимовила Стелла.

Тетянка пирхнула:

— Я, звісно, Ірчиного кота ціную й поважаю…

Кіт тихесенько муркнув, сидячи десь на гілці.

— Але ж вам ясно сказали — дульки вам! І постуляйте всі пельки! — гаркнула Тетянка.

Відьмацькі голоси раптом стихли. Скажена карусель довкола будинку спинилася.

Тетянка тріумфально подивилась на Ірку — мовляв, як я їх! — і майже вимогливо попрохала:

— Коли дар приживеться, поясниш, як ти переді мною ту невидиму стінку поставила.

— Як-як, та звідки я знаю — як! — буркнула собі під носа Ірка.

Повітря здригнулося, Ірка підозріло оглянула подвір’я. Але, як і раніше, нічого не побачила, окрім відьом, що стовбичили за парканом.

— Краще б ти вийшла, дівчинко, — докірливо зітхнула Оксана Тарасівна. — Тепер ви загинете. Обидві, — її слова звучали мов остаточний вирок.

Відьми-хазяйки попрямували до своїх роблених.

— Вони щось замислили… — стурбовано сказала Тетянка. — Ось тільки не розумію що. Жодна жива душа не може увійти до відьми в будинок, якщо відьма сама того не схоче…

— Саме так, жива, — здавленим голосом сказала Ірка.

Відьми діловито оточили велику купу землі неподалік Ірчиного подвір’я й, понахилявши голови, дружно щось забубоніли.

Ірка пригледілася. Обриси купи змінювались!

Ось, здавалося, поворухнулася величезна рука. З’явилася нога, сіпнулась, зігнулась у коліні. Гігантські груди сколихнуло подихом… Подруги охоплені жахом перезирнулися.

— Велета піднімають, земляного велетня, — майже байдуже сказала Ірка. — Їх іще големами називають.

— Він не жива душу, а просто купа землі, робить, що накажуть… — пробубоніла Тетянка. — Будинок його впустить! Слухай, Ірко, вічно з цими відьмацькими захистами якась лажа виходить!

Земляний велетень звівся на ноги. Відьми забубоніли ще голосніше, ще наполегливіше. Голем важко переступив гігантськими ножищами, зробив перший крок і незграбно рушив до хвіртки. Величезний палець тицьнув у старі дошки — хвіртка впала всередину, заразом виламавши величезний шмат паркану. Велетень спробував пройти в дірку — паркан узагалі повалився.

— Ах ти ж!.. — Ірка кинулась у кухню. За мить вискочила звідти, несучи у витягнутих руках повну каструлю борщу, що продовжував кипіти.

— Гадаєш, допоможе? — очманіло спитала Тетянка.

— Борщ ще нікому не шкодив! — Ірка кинулась до велетня, що тупцював біля поламаного паркану, і з розмаху хлюпнула на нього борщем.

Від гарячої рідини земляний бік зробився темним, на грубо виліплених гігантських пальцях повисли червоні пучки капусти.

— До землі приймайся, корінням чіпляйся, у ріст зачинайся!.. — закричала Ірка.

Чпок! Чпок-чпок! Крізь земляне тіло велетня пробивалися зелені пагони. Густе капустяне листя зазеленіло на його боці. А з живота стрімко поперли кущики помідорів і подекуди навіть зачервоніли маленькі плоди. Ноги велета роздулись від достигаючої в них картоплі. А молоді зелені пагони продовжували рости. Вони спустились по ногах голема й укрили звалений паркан, коріння прошило скопані грядки Ірчиного городу й міцно прикуло велетня до землі.

— Стоячий город! Вертикальна грядка! — істерично захихотіла Тетянка. — Ну ти даєш, Ірко!

— Схоже, це нам зараз дадуть, — перелякано прошепотіла Ірка.

Відьми вже не бубоніли, вони вили, горлали, дружно виспівуючи слова замовляння. Підкоряючись цьому багатоголосому наказу, велет поворухнувся, з болісним гулом відірвав ногу від землі… Волого ляскаючи, рвалися зелені мотузки пагонів.

Ірчин кіт, грізно вигнувши спину, засичав на ворухку земляну гору. Гігантське ножище велетня опустилось. Земля здригнулася. Завалюючись на бік, як мотоцикл на повороті, кіт дременув у кущі. Велет зайшов на подвір’я.

Із дружним криком дівчата кинулись у будинок і зачинили за собою двері.

— Так він увесь будинок розвалить! — захлинаючись жахом, заверещала Тетянка. — Ірко, що робити, що робити?!!

— Я не знаю!!! — закричала у відповідь Ірка. Крізь прочинене вікно долітав дружний речитатив відьом і важке гупання ніг — голем прямував до будинку. Істерика накочувалася, підминаючи під себе волю. — Я вже нічого не знаю! Я більше не можу!!! Не можу!!! Допоможіть, ну хоч хто-небудь!!!

Повітря довкола дзеркала задрижало, те затряслося, затанцювало на гачку.

— Навіщо ти трясеш дзеркало?!! — закричала Тетянка.

— Нічого я не трясу! Навіщо мені дзеркало, мені допомога потрібна! Будь-яка!

Картинка в дзеркалі з’явилась так раптово, неначе увімкнули телевізор. Крізь густі сутінки бовваніли кам’яні стіни старовинного замку. Важкий лицарський щит валявся на капоті стареньких «Жигулів». Гостровухий ельф відкривав баночку коли, ікластий орк смажив над багаттям рибні палички. На задньому сидінні «Жигулів», згорнувшись клубочком, спав хлопчак. У кросівках і старенькій майці, у перешитому з маминої сукні плащі, а на голові в нього був обруч зі срібної фольги. Поруч лежав довгий тупий меч.

— Та це ж твій толкієнутий! — обурилась Тетянка. — Чи ти здуріла! Яка від нього користь?!!

Біля ґанку загупали важкі кроки, вхідні двері зарипіли — велетень дістався до будинку.

— Богда-а-а-ане!!! — у відчаї закричала Ірка.

Зображення в дзеркалі здригнулось. Від подиву Ірка роззявила рота. Богдан звівся… І Богдан залишився лежати! Їх стало два! Один хлопчак у дзеркалі продовжував міцно спати. А інший — такий самий! — полинув Ірці назустріч! Прямо з глибини дзеркального скла — у будинок! Тим часом у дзеркалі, як і раніше, було видно його двійника — що міцно спав посеред ігрового табору толкієністів.

Найдивнішим було те, що й другий Богдан теж спав. Він виплив крізь дзеркальну раму, легко торкнувся підлоги, безпомилково повернувся до Ірки… Проте його очі лишались заплющеними, а груди здіймалися рівним подихом, як у людини, що міцно спала!

— Що трапилось? — сонним голосом спитав цей Богдан.

І тут Ірка зрозуміла, що новий Богдан усе-таки відрізнявся від старого! Здавалося, він був вищим і міцнішим, а обруч у волоссі виявився з мерехтливого срібла. Розкішний лицарський плащ недбало спадав з його плечей. Ірка глянула на меч — зблиснув гострий, мов бритва, клинок.

З гарматним гуркотом тріснули вхідні двері, і в дірку просунулась величезна рука земляного велетня.

Полинувши повітрям, Богдан вилетів у вікно. Вітерець ліниво бавився складками його плаща. Зваливши вішалку, розбивши на друзки тумбочку зі взуттям, рука земляного велетня почала нишпорити коридором, потяглася в кімнату… І раптом спучилась і розсипалась дрібним чорним пилом. Несподівано зблиснула сталь клинка.

Дівчата кинулись до дверей.

Велетень розгублено тупцявся посеред двору, кружляв на місці, гупаючи важкими ногами, й відмахувався вцілілою рукою. А довкола нього з легкістю місячного сяйва в повітрі ковзав Богдан. Очі хлопчака, як і раніше, були заплющені, проте меч свистів у повітрі з неймовірною швидкістю. Жмутки зрубаної зелені, скибочки дрібно нашаткованої капусти, густий земляний пил розліталися навсібіч. А тіло велетня ставало все меншим і меншим. Ось обсипався шматок боку, величезний шмат землі відвалився від плеча…

— А недоумок наш здухачем виявився, — досадливо зітхнула Тетянка.

— Стосовно недоумка я не згодна, — твердо заперечила Ірка. — А щодо здухача… Що це за радість така — здухач?

— Вояк снів! Його дух може виходити з тіла й ставати до бою із найжахливішими потворами! Аби лишень його там ніхто не розбудив, — Тетянка тицьнула пальцем за спину, туди, де лишилися дзеркало й зображення хлопчака, що міцно спав. — Це ж треба! — знову засмучено сказала Тетянка. — Від нього ж тепер нікуди не втечеш! Варто йому заснути — і він у будь-які заворожені місця може пролізти! Ні, ну це просто кошмар, мені навіть відьмою бути перехотілось!

— Може, ще й не будеш, — «порадувала» подругу Ірка.

Побачивши, що їхнього велетня ось-ось порубають на капусту, відьми за парканом розчаровано завили. Оксана Тарасівна щось різко скомандувала. Стелла і її бабуськи знову заходилися розмірено бубоніти. Оксанині дівчиська кинулись до старої купи піску, що залишилася після якогось будівництва. І піщана купа миттю почала зводитися… Другий, піщаний, велет ритмічно закрокував до поваленого паркана.

Богдан почав бігати туди-сюди. Його меч закрутився ще швидше, зливаючись у суцільне сяюче коло. Хлопчак снував між обома велетням, вихлюпуючи з їхніх тіл фонтани землі й піску. Він рубав земляного — а піщаний робив крок уперед, Богдан розвалював піщаного — а земляний тим часом устигав дістатися трохи ближче до ґанку й дівчат, що на ньому стояли. А відьми продовжували бубоніти, виспівували замовляння, змушуючи своїх велетів крокувати далі й далі.

Подруги знову шмигнули в будинок. Ірка стривожено глянула на дзеркало. Богдан, що спав у ньому, застогнав крізь стиснені зуби, заметався й раптом відчайдушно скрикнув, сіпнувся… Його обличчя налилося кров’ю! Ірка озирнулась. Удар велетенського кулака відкинув здухача на ґанок! Величезна нога піщаного велета звелася над хлопчаком, що лежав… Богдан відкотився убік, злетів у повітря… Обличчя хлопця з міцно заплющеними очима гнівно пересмикнулося, меч знову закружляв, здухач кинувся на ворога…

Але Ірка бачила крізь вікно, як відьми знову розділились. Дві групки продовжували тримати чари, які керували піщаним і земляним големами. А третя почала збирати зламане гілля та згрібати до купи листя, хтось видер сидіння старої лавочки…

— Третій велетень буде з дерева, — зрозуміла Ірка. — Треба забирати Богдана з бійки, утрьох вони його порішать.

Старий настінний годинник глухо пробив північ.

— Увесь дев’ятий день іще попереду! — простогнала Тетянка. — Ми не протримаємось! Відьом багато, їх надто багато!

— Ага, — сумно кивнула Ірка. — З Оксаною й Стеллою ми б, може, і впорались. А разом із робленими вони ще штук п’ять монстрів підняти можуть. — У відчаї Ірка стисла кулаки, нігті вп’ялись у долоні. Гострий біль смикнув нерви й прочистив мізки холодним вітерцем. — Слухай! А якщо ми відріжемо роблених від хазяйок, то вийде — що лишаться самі Оксана та Стелла, і більше нікого!

— І ти знаєш, як це зробити? — напружено спитала Тетянка.

— Стелла обмовилась у Ментівського Вовкулаки в кабінеті! Якщо роблена відьма нападе на свою хазяйку — то, здається, вона оберне подаровану силу проти себе й одразу ж перестане бути відьмою! Це як коротке замикання!

— Та роблені ніколи в житті не підуть на своїх хазяйок, — знизала плечима Тетянка. — Чи ти хочеш кожну з них хапати за барки, тягати до Оксани зі Стеллою й вимагати: «Ану, дай їй в око!»? Вони й дадуть! З великим задоволенням! От лише не хазяйкам, а тобі!

— Мені, — задумано повторила Ірка. — Або тобі.

— Мене вони просто приріжуть, — уточнила Тетянка.

Примружившись, Ірка уважно обвела поглядом двір, ріг будинку, зиркнула на обох природжених, що метушились точнісінько навпроти її вікна. Потім кинулась до старого комода й витягла з нього пачку паперу й недогризок олівця. Жбурнула на стіл перед Тетянкою:

— Малюй! Мій портрет, а потім свій! Малюй!

— Ірко, ти що, офігіла?

— Малюй! — закричала Ірка. — Доки третій велет не піднявся, доки Богдан ще тримається — малюй!

Розділ 13, і останній День дев'ятий, завершальний

— І не висовуйся з будинку, — наказала Ірка, накладаючи на зап’ястки й під коліньми польотну мазь. — Користь від тебе буде лише завтра, а до завтра ще дожити треба.

Ірка скочила на знайдену в коморі облізлу підлогову щітку й умить зморщила личко — шкарупка скалкувата ручка дерла її багатостраждальні долоні. Нахнюплена Тетянка простягнула їй два згорнутих у трубочку аркуші паперу.

— Нікуди! — ще раз безапеляційно повторило дівча. — Що б там не сталося. Пам’ятай: ти ще не відьма. — Ірка пригнулась до ручки щітки й вилетіла крізь виламані двері.

Тетянка кинулась до вікна. Богдан втрачав сили. Він ще продовжував метушитися між піщаним і земляним велетами, але його меч був уже не такий верткий. І літав здухач важко, болісно, ривками.

Тетянка стривожено глянула в дзеркало. Там корчився від болю другий хлопчак. Плече Богдана було неприродно вивернуте — щойно на Ірчиному подвір’ї велети торохнули його двійника об дерево.

А за парканом уже підводилося, розпрямляло плечі третє чудовисько — з гілля та листя. Відьми, піднімаючи його, тріумфально заверещали…

Раптом золотоволоса красуня Віка замахала руками й скрикнула:

— Драпають! Подивіться, вони драпають!

Роблені позадирали голови. І справді, прямісінько над ними в повітрі висіла стара щітка, на якій сиділа Ірка. А за спиною в Ірки… була Тетянка!

Навіть сама Тетянка, яка чудово знала, що там, в Ірки за спиною — всього-на-всього морок, а вона справжня — тут, стоїть біля вікна, навіть вона відчула себе незатишно. Проте роблені зраділи.

— Хортиця вивозить подружку! — заверещала Алла. — Хапайте їх!

— Куди?! — страшно гаркнула Оксана Тарасівна. — Дурепи, вас обманюють! Дівча в будинку! Піднімайте велета, піднімайте!

Але роблені не послухались. Їхній дар, їхній єдиний шанс вислизав з-під носа. Відьми кинулись до мітел. Дерев’яний велетень упав і розсипався безладною купою листя й гілля.

По крутій дузі Ірка мчала навколо будинку. Роблені летіли за нею.

Стелла й Оксана Тарасівна, що зненацька залишилися без усіх своїх роблених, розгубились. Вони спробували скерувати обох велетів до будинку. Але поодинці не могли як слід із ними впоратись. Големи безглуздо микалися туди-сюди. Зморений здухач налетів на них з подвійною силою.

Природжені вирішили переключитись на одного велетня. Піщаний голем розсипався, заваливши піском картопляні грядки. Проте його земляний побратим попрямував до ґанку. Здійнявши меч, здухач полетів йому назустріч. Клинок уп’явся в товсту велетову шию! Зрубана голова впала з плечей! Безголовий тулуб застиг…

Обличчя сплячого Богдана переможно спалахнуло! Цієї ж миті земляна рука сіпнулась і величезна долоня безголового велета увігнала здухача в землю!

Хлопчак у дзеркалі страшно закричав!

Ірка, що на повній швидкості мчала довкола будинку, почула цей крик. Вона пригальмувала лише на секунду, лише на мить — але й цього було досить! Зграя роблених наздогнала й оточила її. Дівчатка на мітлах, бабуськи на віниках — Ірка заметушилась, намагаючись вирватися з оточення. Але відьом було багато, вони були скрізь — згори, знизу, зусібіч. Їхнє кільце стискалось навколо Ірки, змушуючи її опуститися на землю.

Тетянка зрозуміла, що їхній блискучий план зазнав фіаско. Зараз роблені знімуть Ірку зі щітки й зрозуміють, що їх обдурили, що Тетянки там нема, і що перед ними лише фантом, морок! Зараз земляний велет зійде на ґанок, заразом розчавивши безпомічного здухача. Зараз вони загинуть — і її єдина подруга Ірка, і цей толкієнутий недоумок. А за ними прийде черга й самої Тетянки!

Дівча тихесенько застогнало. Друзі ось-ось через неї загинуть, а вона стоїть тут, як завжди, — безпомічна, і нічим не може зарадити! Але ж вона відьма! У її крові — дар! Та де ж він?

Тетянка відчула, як її починає трусити: від люті й безнадії, від злості на саму себе, від страху за друзів… А потім звідкись зсередини зринула страшна, спопеляюча вогненна куля. Шаленим болем охопила серце — і Тетянка зрозуміла, що відчуваєш, коли по-справжньому кипить кров. Куля піднялася до голови — мозок немов облизали язики полум’я. Тетянка закричала…

Хмарки смарагдових іскор затанцювали на її пальцях, плечах, волоссі… Біль зменшився… Тетянка схопила Ірчину баночку польотної мазі. Кинулась у коридор. Підняла збиту велетом довгу сталеву вішалку. Залізла на неї, відштовхнулася ногами… і вилетіла на подвір’я.

Спрямувавши гачки вішалки прямо в груди земляному велету, Тетянка пішла на таран.

— Банзай!!! — закричала вона в кращих традиціях японських камікадзе.

Сталь розпорола шлемові груди. Земля бризнула навсібіч. Велетень застиг. Величезниий отвір зяяв точнісінько посеред його тулуба! Новоявлена відьмочка пролетіла земляного велета наскрізь! Той похитнувся, відступаючи геть від здухача.

Тетянка погнала вішалку до оточеної відьмами Ірки. Налетіла позаду, дзиґою закружляла в повітрі:

— І-е-х! — сталеві гачки з одного кінця вішалки, а ніжки — з іншого, з розмаху мотлошили відьом, що траплялися їй на шляху. Відьми загорлали від болю, і їхнє кільце розпалося. Ірка миттю вислизнула крізь щілину, що утворилась.

— Ти як літаєш?! — здивовано закричала вона.

— Поки ще погано, — чесно зізналась Тетянка, насилу вирівнявши важку вішалку.

Вони летіли пліч-о-пліч. Вітер бив їм в обличчя. Роблені відстали, але не припинили переслідування.

— Приготуйся!

Дівчата повернули. Ріг будинку лише на якусь мить сховав їх від переслідувачів.

Але цієї миті було досить. Ірка зависла над головами в Оксани та Стелли й жбурнула у відьом… двома зіжмаканими аркушами паперу. Біленькі паперові грудочки спалахнули чарівним зеленим вогнем. Вирівнялися, розтяглися, почали збільшуватися, збільшуватися… і врешті-решт накрили Оксану й Стеллу цілком. Обличчя, постаті відьом-хазяйок попливли, зробилися розмивчастими…

Не гаючи часу, Ірка й Тетянка на повній швидкості помчали до будинку. Натикаючись одна на одну, вони влетіли крізь вікно кухні.

— Здуріти можна, — чесно зізналася Ірка, дивлячись, як парочка природжених — товстуха Стелла й елегантна Оксана Тарасівна — оберталися на двох дівчат. На них, на Ірку й Тетянку!

І тут із-за будинку вилетіли переслідувачки, що були трохи відстали. Перше, що побачили роблені — своїх ворогів, свою здобич, Ірку й Тетянку. Не в повітрі — а на землі. Безпомічних.

Відьми довго не думали.

Алла дико закричала:

— Бий їх!

— Спиніться! — завили дві дівчини. — Ви помилились! — закричали вони. Хрипким басом Стелли. Високим голосом Оксани Тарасівни.

Але їх ніхто не слухав. Розлючені роблені атакували!

Молоді й старі, усі п’ятнадцять відьом напали на дівчат. Хто як міг. Кульки з розрив-трави, баночки з зіллям, слова замовлянь — усе посипалося на голови природжених!

Дівчатка незграбно кинулися геть! Але повітря задрижало, ледь помітне прозоре марево заколивалося довкола них, і вони спинились, мов укопані, неначе щось скувало їхні рухи. Чари п’ятнадцятьох відьом вдарили в одне місце — туди, де вони так чітко бачили Ірку й Тетянку.

Вихор сили закружляв довкола двох постатей, злетів у повітря, упав… І приголомшені роблені побачили перед собою… власних хазяйок.

Здавалося, над подвір’ям гримнув грім. Усі п’ятнадцять роблених спалахнули, мов гірлянда електричних лампочок. Спалахнули й ураз згасли. Ще якусь мить відьми висіли в повітрі… а потім усі разом гепнулись додолу.

— Дуре-епи! — залунав страшний лемент Оксани Тарасівни. — На морок купилися! На звичайнісінький морок! Тепер ви не відьми!

І гуркіт земляного велета, що розпався на шматки, луною відгукнувся на її слова. Розлючений здухач продовжував вганяти останки голема в землю, що його породила.

Ірка з Тетянкою неквапом перелізли через підвіконня. Пройшли крізь хвіртку й спинилися навпроти обох природжених.

— Ну ось, а тепер можна й повоювати, — запропонувала Ірка. — Два на два.

Позаду ледь помітно колихнулося повітря. Ірка озирнулась. Остаточно знищивши земляного голема, здухач полинув до них. Його очі були так само міцно заплющені, губи сонно плямкали, проте оголений меч зловісно виблискував при місячному світлі. Здухач завис у дівчаток за спиною. Ірка винувато знизала плечима:

— Два на три.

Стелла уважно глянула на дівчат, на здухача, оцінила засипаний рештками велетів город. Потім подивилась на своїх роблених. Колишніх роблених. Бабуськи сиділи на землі. Гостроноса тихо плакала, кутаючись у вовняну хустку. «Училка» тримала на руках свій віник і колисала його, наче дитину. Обличчя Стелли раптом жалісно здригнулось:

— І як же вони тепер на саму пенсію проживуть? Ех, діти, діти, вам би тіко руйнувать! — товстуха залізла на свою швабру й здійнялася в нічне небо.

— Скільки років роботи… Збирала їх, учила… А тепер все спочатку, — Оксана Тарасівна похитала головою й скочила на свою кочергу.

— Оксано Тарасівно, куди ви? А як же ми? Хазя-а-айко! — відчайдушно заволала Алла.

І вже згори, з небес, пролунала холодна відповідь:

— Я вам більше не хазяйка! Скільки я вас учила: думати треба, на кого замовляння накладаєш! — Оксана Тарасівна глянула на Ірку. — А з вами, панянки, ми ще обов’язково зустрінемось. — І елегантна кочерга понесла вершницю геть.

Аж раптом почулося чиєсь ридання. Плакало товстеньке некрасиве дівча років п’ятнадцяти. Плакало, втираючи змарніле личко хвостиком ріденького білявого волосся. Ірка з подивом витріщилася на нього: звідки воно взялося, адже його не було серед роблених Оксани Тарасівни. І лише яскравий, вигадливий манікюр здався Ірці дуже знайомим…

— Віко? Віко, це ти? — не повіривши власним очам, спитала відьмочка.

Але дівча продовжувало ридати, прикриваючи обличчя пухкими червоними руками. Ірка з Тетянкою невпевнено перезирнулись.

— Але ж вони нас узагалі хотіли вбити! Не могли ж ми їм піддаватись? Ми лише захищалися.

— Цікаво, чого на душі так бридко? — заперечила Тетянка. — Може, нам усе-таки не варто було летіти на той шабаш? І дар у тієї вмираючої відьми, Ольги Вадимівни, теж не варто було переймати? Хай би вже комусь із них дістався. — Тетянка кивнула на роблених, що почали повільно підводитись із землі.

— Можеш не хвилюватися, дитинко. Жодна з них ніколи б не отримала мій дар, — повітря задрижало, згусло напівпрозоре марево, і з нього вийшла струнка стара жінка в довгій спідниці й у строгій блузі.

— Здрастуйте, Ольго Вадимівно, — байдуже кивнула Ірка старій відьмі. Вона чомусь зовсім не здивувалася. — Це із самого початку був ваш задум?

Відьма поважно нахилила голову.

— Я так і думала: ну не могли ці дурепи, — Ірка кивнула на дівчат, котрі продовжували розгублено тупцяти на місці, — не могли вони ось так узяти й вистежити справжню природжену. І зловити її не могли. Якщо, звісно, природжена сама того не схотіла.

Тетянка розгублено глянула на подругу:

— Ольга Вадимівна? Сама дозволила робленим себе піймати? — дівча витріщилося на стару відьму. На її обличчі водночас промайнуло розуміння й подив. — Отже, запрошення на шабаш написали ви? — недовірливо спитала вона. — Покутника підняли, і Білого Байкера, і торбу з чарівним причандаллям надіслали — теж ви? І в будинку нам допомагали, і щойно — адже це ви не дали Стеллі з Оксаною розгулятися? Але навіщо? Вам що, треба було знищити всіх роблених?

Ольга Вадимівна сухо посміхнулась:

— Що правда, то правда, останнім часом у цьому місті розвелося аж надто багато відьом. Прорідити б не завадило. А головне, Тетянко, я хотіла передати свій дар. Тобі. І лише тобі.

— Але ж ви мене зовсім не знаєте… — здивувалась Тетянка.

— Тепер знаю. Ти будеш гарною відьмою. Може, навіть кращою, ніж була я. І вже, в усякому разі, значно кращою за кожну з цих панянок, — Ольга Вадимівна недбало тицьнула в бік колишніх роблених.

Потім бабуся перевела погляд на Ірку й сумно зітхнула:

— Покійна Єлизавета, твоя бабуся, була напрочуд упертою, — поскаржилась вона Ірці. — Їй було неможливо відмовити. Вона таки примудрилася перед смертю взяти з мене клятву. І я все зробила! Влаштувала справжню перевірку твоєму відьмацькому таланту. В умовах, наближених до бойових.

Ірку пересмикнуло. Якщо дев’ять днів суцільного жаху — це умови, всього-навсього наближені до бойових, то які ж тоді мають бути бойові?

— Я спорядила тебе супутниками — твоя подруга Тетянка стала справжньою відьмою, а ваш молодий друг тепер знає, що він здухач. До того ж, вони люблять тебе й готові захищати, не шкодуючи власного життя. Хіба можна знайти кращих супутників? Тепер ти повністю готова втілити в життя плани твоєї бабусі. Мою клятву виконано. І ось що я тобі скажу, Ірко, — стара відьма гордо випрямилась. — Відмовся! Коли настане час, і ти матимеш виконати цю страшну, божевільну місію — пошли їх усіх! Найкраще — до біса! Діти не мають ризикувати своїм життям заради дурних вигадок дорослих. Вони того не варті. Ані дорослі, ані їхні вигадки. — Ольга Вадимівна зробила крок назад, повітря навколо неї здригнулося, і стара відьма почала танути в хиткому прозорому мареві.

— Стійте! Постривайте! — шкопиртаючи, до бабусі бігла Алла. Її обличчя заливав піт, а руде волосся розпатлалося. Вона впала на коліна біля хиткого марева й простягла до Ольги Вадимівни руки. — Візьміть мене до себе в роблені!

— Не можу, люба, — Ольга Вадимівна на мить застигла, припинивши розчинятись у повітрі. — Другий раз у роблені не беруть, і в мене більше немає дару, та й узагалі — померла я! Не без твоєї, до речі, допомоги, люба. У моєму віці ночі в сирому сараї дуже, дуже шкодять здоров’ю. Тепер уже звертайся до Тетянки з Іркою, — повітря здригнулось, і стара відьма щезла.

— До Тетянки з Іркою? До Тетянки з Іркою! — закричала руда й чимдуж копнула ногою зіжмакані аркуші паперу, що валялися на траві. Ті самі, що їх Ірка жбурнула у відьом-хазяйок. Аркуші спурхнули в повітря, перевернулися на інший бік, демонструючи простенькі начерки олівцем — портрети Ірки й Тетянки. Основи для мороку, що змусив розлючених роблених так жахливо помилитись. Оскаженіла Алла схопила аркушики й подерла їх на дрібні клаптики. — Ось вам, ось, ось! Паскудні малюнки, зрозуміло?! Просто огидні!

— Але ж ти без чужої сили й так не зможеш, чи не так? — посміхнулась Ірка. Її обличчя просвітліло. — Ха, то ти тепер узагалі нічого не можеш! І нікуди не поїдеш…

— А фіг вам! — заверещала Алла. — Результати конкурсів назад не переграють! Поїду! І в Канаду, і в Англію, і в Німеччину! А там вже побачимо! — вона круто розвернулась і закрокувала геть. — Я до вас іще доберуся!

— Що, справді, поїде? — глянула на Тетянку Ірка.

— Поїде, — зітхнула Тетянка. — Так що раніше наступного року нам з тобою нічого не світить. Проте ми — відьми, — гордо заявила вона подрузі, — найсправжнісінькі.

— А Богдан — здухач. Вояк сновидінь, круто!

— Треба було обов’язково зіпсувати весь кайф, — пирхнула Тетянка.

Здухач провів поглядом міцно заплющених очей колишніх відьом, котрі посунули слідом за Аллою. Полинув повітрям до будинку, пірнув у кімнату й щез у глибинах дзеркала. Було видно, як він повільно опускається на Богдана, що спав, зливається з ним, стаючи одним цілим.

Дзеркало згасло.

— Господи, невже все скінчилось?! — майже простогнала Тетянка й відразу ляснула себе по лобі. — Батьки! Вони ж там… — Тетянка кинулась до телефону, швидко набрала номер і закричала:

— Мамо! мамо, я… Зі мною все гаразд! — і раптом замовкла. Довго слухала, потім кивнула. — Так, мамо, так, добре! — Тетянка поклала слухавку й очманіло втупилася в Ірку: — Я тут уся трясуся, божеволію… А їм іще дев’ять днів тому зателефонувала наша класуха й сказала, що ми всі виїхали на термінову практику. То вони й не хвилюються.

— Ольга Вадимівна, — зрозуміла Ірка. — Ну, молодчага бабуська! Якби вона ще зволила пояснити, від якої такої місії я маю відмовитись… Так, одні загадки з’ясовуються, натомість з’являються інші. Тетянко, от як ти, наприклад, примудрилася подзвонити по відключеному телефону?

Тетянка розгублено зиркнула на апарат:

— А ти знаєш, я просто забула, що його відключили. Зовсім із голови вилетіло…

— Забула вона! Слухай, ти, відьмо, то мені тепер за нього платити, чи він і так працюватиме?

Телефон, схоже, вирішив попрацювати, бо миттю залився треллю дзвінка.

— Ірко, це ти, Ірко? — угвинтився у вухо збуджений голос Богдана. — Мені тут такий жах наснився! Наче я крізь дзеркало до тебе в будинок пройшов, а там якісь чудили із землі й піску. Я літаю, рубаю їх мечем, а вони мене гамселять. Пику подряпали, руку вивихнули й узагалі ледь на фіг не розчавили! Прокидаюся — пика й справді в крові й рука набік, батько ледь вправив… Але знаєш, що найжахливіше? Там твоя товстозада подружка була! І мені наснилося, що вона тепер теж відьма й урятувала мене! Вішалкою!

— Богдане… — перебила його Ірка. — Це не зовсім сон. Тобто, звісно, сон, але й правда теж. Розумієш, ти здухач, вояк сновидінь…

Хлопчак помовчав:

— А Тетянка, значить, і справді відьма? Кошмар! Ні, гірше — кошмар серед білого дня! — Богдан кинув слухавку.

— Добре, добре, — процідила крізь зуби Тетянка, яка все чула. — Я йому покажу товстозаду! До речі, Ірко, — відьмочка раптом пожвавилась. — А ти ваги маєш? Не може бути, аби я за ці дні не схудла!

І тут з-надвору долинув дикий крик. Репетувала Ірчина бабуся.

— Прокинулась і побачила поламаний паркан, — припустила Тетянка.

— Або город. Його ж велети геть-чисто витовкли.

— Ну чого ми тут стовбичимо, побігли!

Вони вискочили на подвір’я, забігли під навіс. І побачили бабусю, котра схилилась над мискою з квашеною капустою.

— Капуста! — тихесенько застогнала Ірка. — Таки зіпсувалась! Казала ж я тобі: не можна квашену капусту перекладати! Тим більше — у корпус із-під телевізора!

— Ти ж його на ступу обернула! — захищалась Тетянка.

— Але ж я раніше такого не робила! Невідомо, що там вийшло і як воно подіяло на капусту! — прошипіла Ірка й улесливо посміхнулась бабусі: — 3 капусточкою щось не так? Зіпсувалась?

— Та я не знаю, Яринко, — бабуся глянула на Ірку зляканими очима. — Я її навіть куштувати боюсь! — І бабуся витягла з миски дві довгі капустини.

Спочатку ті висіли зовсім нерухомо, потім одна з них затремтіла, закружляла, як антена, що ловить радіохвилі — і на подвір’ї пролунав гучний голос відомого телевізійного диктора:

— З новинами спорту вас познайомить наш спортивний коментатор…

— Відбувся відбірний матч між… — жваво відгукнулась інша.