Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

Ця книга — для тих, хто хоче дізнатися про життя справжньої відьми.

Ірка Хортиця — звичайнісінька українська школярка, яка раптово опинилася в центрі надзвичайних подій. Досвідчена доросла відьма й шахрай, що вступив із нею у змову, викрали дівчинку з метою використати для вбивства її чаклунську силу, про існування якої вона навіть не підозрювала. Доволі легко злочинцям вдалося запудрити Ірці голову розповідями про школу відьом, де їй належить вчитися, і необхідністю захисту від старих і досвідчених конкуренток. Але найскладнішим буде впоратися зі справжньою відьмою, яка зрозуміла могутність своєї сили, та її вірними друзями. Чи вдасться Ірці, яка насмілилася піти проти нових покровителів, оминути всі пастки, уникнути розправи злих псів-ярчуків і перемогти своїх всюдисущих ворогів?

Бути чи не бути новій відьмі, ви дізнаєтеся із захоплюючої повісті «Сезон полювання на відьом» — першої книги серії «Ірка Хортиця — надніпрянська відьма».

Розділ 1 Яринка — бісова дівка

Вони з’явилися знову. Величезний, просто гігантський кіт сидів на яблуні — гілка прогиналася під його вагою. Товстий, наче палиця, триколірний хвіст недбало звисав, і лише його кінчик роздратовано й загрозливо здригався. А на вулиці, за дошками похилого паркану, стояв пес. Високий і сухорлявий, він пружно погойдувався на надто тонких і довгих лапах. У плавних рухах вузької, немов шило, морди було щось відверто зміїне. Ірка з жахом зрозуміла, що здавлене гарчання, яке клекотіло десь у глибині собачої горлянки, теж нагадує шипіння величезної змії. Дівчинка мимохіть відступила назад. Пес повільно повернув голову в її бік, немовби зачувши цей рух. Зовсім білі, затягнені каламутними більмами очі вп’ялися в Ірку, немов придушуючи своїм сліпим поглядом лемент дівчини, що ось-ось міг злетіти з її вуст. Дівчинка зрозуміла: тварина сліпа! Але вона чітко відчувала, що пес слідкує за нею — пильно й підозріло. Білява каламуть його очей здригнулася, присунулася ближче. Ірка відчула, як повільно й неминуче на неї насувається липкий, огидний туман, огортає, затягує… Ірка безсило завмерла в його щупальцях, безпомічно поринула в сліпу глибину собачих очей… Вона слабко стисла кінчиками пальців стару запилену фіранку біля входу, немовби намагаючись за неї втриматися. Але пручатися було вже не сила. Безвільно гойднувшись, вона зробила крок назустріч псові.

Дике, нестямне та ще й огидне котяче нявкання залунало на весь сад. З-за сусіднього паркану, б’ючи крильми й відчайдушно каркаючи, злетіла нажахана ворона. Ірка здригнулася. Її піднята нога перечепилась за високий ґанок. Дівчинка похитнулась. Миска з кормом випала в неї з рук…

Під гуркіт і блискіт старого тазка та бризки курячої побовтюхи Ірка впала через ґанок і стала рачки. Коліна її опинилися на мокрій ганчірці, а долоні й лікті боляче вперлися в цемент сходів. Посудина, кілька разів стрімко перекинувшись у повітрі, приземлилася точнісінько на худий Ірчин задок, що стримів над сходами. Та так і лишилася, зар-раза!

На якусь мить Ірка завмерла, потім повільно повернула голову. Тихенько застогнала від болю в забитих руках, а ще більше — від образи.

— Прямо таз на тазі, — пробелькотіла вона й різким рухом скинула миску.

Та грюкнула об цегляну стіну й урешті-решт упала в траву, а з будинку залунав старечий голос:

— Яринко, ти шо там таке виробляєш, бісова ти дівка?!

Покректуючи, Ірка звелася на ноги. Швиденько лизнула садно на долоні, обернулася, засмучено розглядаючи позаду свої джинси — тепер доведеться прати.

Відкинувши набік фіранку, на порозі з’явилася бабуся. Вона глянула на забруднену Ірку, курячий корм на сходах, тазок, що валявся в траві, й гнівно ляснула себе по колінах:

— Ну шо за дитина! Це ж не дитина, це ж кара Господня! Курям дать — і того не подужа. Нє, ну як це ти такого наробила?

— Та ти ж сама сто разів казала, що на нашому ґанку вбитися можна! — огризнулась Ірка й переконливо тицьнула в ґанок носком кросівка.

Бабуся на мить розгубилася. Ґанок і справді був аж надто високий. Переступаючи його, вона постійно буркотіла, що не завадило б його спиляти. Якось вона навіть була покликала сусіда-теслю, але потім довго лаялася, обзиваючи його куркульською пикою й погрожуючи написати скаргу до податкової інспекції. Сусід був непитущий і не хотів працювати за бабусину вишневу наливку. А по-сусідському теж допомогти не згодився. Сусіди взагалі не дуже-то й хотіли допомагати бабусі. Та, якщо чесно, їх і не можна було за це звинувачувати.

— Так я ж стара! — оговталася тим часом бабуся. — Мені он скільки годів! А ти молода, маєш через ґанок козою стрибати, а не каракатицею лазити.

— Козою нехай усякі кози й стрибають! — пробуркотіла Ірка й послинила подряпину на лікті. Подряпина запекла.

— Поогризайся, поогризайся мені, — пригрозила бабуся й розважливо примружила очі, оглядаючи розкиданий корм. — Ти, Яринко, нову їду курям не роби, цю собери. По кутках зішкрябай, сміття повиймай, і квит.

— Ага, зараз-з-з! Теж мені попелюшку знайшла — дрівець на місяць наперед нарубай, на рік кави намели. Витягни з-під хвостів сто трояндових кущів.

Дочекавшись, доки бабуся пошвендяла собі назад у будинок, Ірка нашвидкуруч зібрала в тазок найбільшу купу розсипаного корму, додала трохи свіжого й потягла його до курей.

Вона намагалася не дивитись на яблуню, на вулицю також, хоча й знала, що ані гігантського кота, ані моторошного собаки вона там уже не побачить. Аж ось на доріжці в глибині саду почулися чиїсь тихі кроки. Руки в дівчини затремтіли, корм у тазку загрозливо сколихнувся. Ні ж бо, годі тремтіти! Ірка широко замахнулася мискою. Хто б там не був — зараз він своє отримає!

Між деревами промайнула вдягнена в джинсову сорочку постать, і з-за рогу вийшла Тетянка. І спинилася.

— Ми що, посварились? — секунду помовчавши, поцікавилась вона, здивовано поглядаючи на Ірку, яка вже приготувалася було жбурнути тазок.

— Тьху ти! — Ірка відчула, як від серця враз відлягло. Тазок видався неймовірно важким, і вона поставила його на землю. — Скрадаєшся, просто як… Як не знаю хто! Ти звідки тут узялася?

— У тебе задня хвіртка відчинена! — винувато відповіла Тетянка.

— Особисто в мене жодної задньої хвіртки нема, — в’їдливо сказала Ірка. — У моїй фігурі існування хвіртки взагалі не передбачене!

Вона покрутилася туди-сюди, так, наче пропонувала Тетянці пересвідчитися, що хвіртки в неї справді ніде нема. Але Тетянка не захотіла цього робити.

— Ну й чом ти така сердита? — спитала вона.

Ірка із вдаваною байдужістю знизала плечима й непомітно витерла об джинси змокрілі долоні. Вона пробігала повз задню хвіртку п’ятнадцять хвилин тому й зовсім чітко пам’ятала, що та була зачинена на важкий засув. Бабуся в той бік не виходила, сиділа в хаті. Зовні засув теж не відкриєш — дошки підігнані дуже щільно.

Ірка схопила тазок із кормом і потягла його до курей. Подружка затупотіла слідом за нею.

— До нас сьогодні зайдеш? — нарешті урвала мовчанку Тетяна.

Ірка заперечно похитала головою.

— Підеш до тієї тітки з курсів? — сумно запитала Тетянка.

— Піду! — спорожняючи тазок, кивнула Ірка.

— Значить, поїдеш, — ще сумніше зітхнула подруга.

— І нічого не значить! — заперечила Ірка. — Знаєш, як вона ганяє! Лише вчора на курси приїхала й одразу всім групам дала по контрольній, а потім закидала запитаннями. А після мене — ще одне дівчисько до директора в кабінет забрала та як почала питати! Те дівчисько один раз неправильно відповіло — його відразу й вигнали! А мене давай далі ганяти! Просто жах якийсь! Я думала вже, що живою вона не випустить! Ще й наказала до неї сьогодні в готель прийти. Мабуть, знову всю душу вичавить.

— Ти впораєшся, — впевнено протягла Тетянка.

— Ну, а навіть якщо впораюся, знаєш, скільки коштує навчання в її школі? У мене все одно таких грошей нема! А жити де? Чуже місто!

— А то вона не знає, що в тебе грошей нема? Їй розумні потрібні — щоб приманювати багатеньких дурників. Аби вони думали: повчаться в її школі й так само, як ти, усе вмітимуть. Ні, забере вона тебе. А я знову сама залишусь. Із самими книжками, — Тетянка не зводила погляду з верхівки яблуні, але Ірка все одно побачила, що на очі подрузі набігли сльози.

— Я тобі писатиму, там, мабуть, імейл є, — непевно запропонувала Ірка.

Тетянка тихенько шмигнула носом.

— Тань, якщо вона мене візьме — я поїду, — тихо сказала Ірка. — Ти ж знаєш — мені це потрібно. Дуже потрібно.

Тетянка вперто дивилася вбік.

— Ти хоч зайди завтра, розкажеш, що вийшло, — нарешті промовила вона.

— Зайду, — кивнула Ірка.

Тетянка повільно рушила до задньої хвіртки. Ірка витрусила залишки корму й поквапилася за нею. Двері справді були відчинені навстіж. Ірка обігнала подругу, задумливо похитала хвіртку — та тихенько зарипіла. Поклацала засувом — начебто все гаразд. Як же ж вона відчинилася?

Тетянка без жодного інтересу спостерігала за її маніпуляціями, а потім попрохала:

— Хоч до мого дня народження почекай. Цього року знову приятелі батьків припруться. Зі своїми доцями, — з ненавистю видихнула вона.

— Почекаю, — пообіцяла Ірка.

Тетянка вже хотіла була вийти у хвіртку, але Ірка раптом затримала її. Висунулася й, обережно покрутивши головою, уважно оглянула вулицю, похилені паркани й сусідські ворота. Нікого.

— Ти чого? — зацікавлено спитала Тетянка.

— Та так. Ти, коли сюди йшла, собаку, дивного такого, не бачила? Тетянка непевно похитала головою:

— Здається, ні. Ну, дзявкотіли з-за парканів, як завжди…

— А кота — здоровезного?

— Тобі потрібен якийсь конкретний кіт, чи який збреде? — поцікавилася Тетянка. — Ти ж знаєш, у нас тут котів навалом, і всі такі жирні.

— Ага-а, — невиразно протягла Ірка. — Добре, ти йди, але обережно. Я тут поки постою, подивлюся.

— На що подивишся? Чому обережно? Дивна ти якась сьогодні, — уже виходячи, сказала Тетянка.

— Нормальна, — урвала її Ірка.

Ну не пояснювати ж їй, що саме тут, біля цієї хвіртки три дні тому Ірка вперше зустрілася з моторошним собайлом.

Розділ 2 Добре бути кицею, добре і собакою

Втягнувши голову в плечі під рідкими, але важкими краплями дощу, Ірка летіла до будинку. Вона хотіла встигнути під дах ще до того, як, обертаючи доріжку на непролазне багно, почнеться «час грози весною». Хай його навіть і люблять поетично налаштовані люди, але Ірка терпіти не могла. Вона вже підлітала до хвіртки, як раптом із буйних заростей біля сусідського паркану вийшов собака й незворушно сів посеред доріжки, відрізавши дівча від будинку. Ірка, яка завжди ладнала з місцевими собаками, чомусь миттю зрозуміла: саме з цим їй подружитися не пощастить. А потім повіки собаки здригнулися, і в Ірку вп’ялися сліпі більма. Біляста каламуть заколихалася довкола дівчати, її сильно занудило, земля повільно зрушила з місця й попливла з-під ніг. Часті краплі дощу падали їй на плечі, а білі собачі очі підступали все ближче й ближче. Пес не поспішав, неначе насолоджуючись Ірчиним переляком. Справжнісінький жах застряг сухим наждаком в Ірчиному горлі. Вона відчула, що капітально влипла. І тут несподівано на доріжку перед нею впав кіт.

Пізніше Ірка ніяк не могла зрозуміти, звідки ж він узявся. Адже над доріжкою не було гілок, бодай одної! Не з хмари ж він упав? А тієї миті вона лише змогла помітити, який він величезний. Справжнісінький очеретяний кіт — кажуть, на Дніпрі такі ще водяться.

Котяра всівся між дівчам і собакою. Закинувши витягнуту задню лапу за голову, він почав повагом вилизуватися. Рожевий язичок розмірено рухався. Виставлену лапцю прикрашали повністю випущені, розчепірені пазурі. Зловісно поблискуючи, немов сталеві, вони ліниво, але недвозначно з’являлися… і знову зникали. Біляста каламуть, що оточила Ірку, почала розвіюватися — вона немов втягувалася назад під більма собачих очей. А коли липкий туман цілком розсіявся, із собачої горлянки вирвалося якесь дивне напівгарчання-напівшипіння. Кіт і собі коротко пирснув. Ірка могла заприсягтися — пирскання означало щось на зразок: «Чхав я на твої погрози!». Котяра підвівся й, гидливо переступаючи лапами, рушив, обходячи собаку. Його смугастий хвіст стирчав догори, наче палиця з нанизаними на неї триколірними кільцями — чорне, сіре, зеленувате, чорне, сіре, зеленувате…

Зробивши пару кроків, кіт озирнувся й нетерпляче глянув на Ірку. Дівча пішло за ним, мимоволі намагаючись триматися якнайближче до несподіваного захисника, так, що ледь не наступала йому на задні лапи. Собака не поворухнувся, лише повільно повертав голову, ні на мить не зводячи з них страшних білих очей. Але кіт демонстративно не звертав на супротивника жодної уваги. Лише іноді озирався на Ірку, перевіряючи, чи вона тут, та квапливо забирав лапи, якщо дівчисько підходило аж надто близько. Так він і довів Ірку до самої хвіртки, а тоді розкішним стрибком шугонув кудись убік.

Ірка почула, як за її спиною схопився собака. Вона влетіла у хвіртку й тремтячими руками накинула товстий сталевий гачок. За парканом м’яко переступали собачі лапи. Ірка відсахнулася від хвіртки, затиснувши собі рота долонею, аби не заверещати. До щілини між дошками щільно притискався чорний собачий ніс і втягував, втягував, втягував у себе повітря. Ірка відчула, що і її тягне туди, за хвіртку, на вулицю, до собаки. Круто розвернувшись, вона полетіла до будинку, і весняна злива відразу ж упала стіною.

Коли ввечері, уже після дощу, Ірка зважилася визирнути на вулицю, там, звичайно, не було ані собаки, ані кота, ані жодних слідів. Лише розвезена на болото доріжка.

Зараз теж — ані собаки, ані кота. Лише Тетянка, яка підіймається вгору крутою вулицею. Ось і вона зникла за рогом. Ірка похитала головою. Ні, вона нікому не розповідатиме про дивних звірів. Навіть Тетянці. За дурнувату вважатимуть. Собака дивиться на неї невидющими очима, кіт проводжає додому — справжнісінький ідіотизм. Сліпі ходять, кульгаві бачать. Не треба було дивитися на ніч страшилок. І взагалі вже час іти.

Нашвидкуруч помивши тазок, Ірка гайнула до своєї кімнати перевдягатися. Незадоволено наморщила носика, витягуючи з рипучої шафи спідницю. Нічого не вдієш, джинси тепер треба прати, а інших штанів у неї нема. Може, воно й на краще — а раптом прибула не любить дівчаток у джинсах. Адже є ще такі допотопні люди.

Схопивши сумку, Ірка злетіла вниз сходами. На мить спинилася перед дзеркалом. А нічого! Вона взяла себе долонями за талію. Ще сандалії замість кросівок, волосся розпустити, і буде зовсім непогано.

Вона зняла з волосся тугу резиночку.

— О, вже кудись намилилась! Чепуриться! Аби тіки швендять! — від внутрішніх дверей на Ірку осудливо поглядала бабуся.

— Я вчитися йду! — заперечила Ірка. Нахилилася, застібаючи ремінці сандалій і ховаючи від бабусі обличчя.

Зараз із бабусею не можна сваритися, а то розгнівається та ще не випустить — тоді прощавайте всі Ірчині надії.

— Вчитися! — бабуся презирливо закопилила губу. — Ну вилита мати! Та теж: вчилася, вчилася, а потім — ф’ють! Тільки й бачили! Півгода вже не звонить!

— Мама дзвонила! — майже викрикнула Ірка, миттю забувши про своє рішення не сваритися з бабусею.

— Коли ж це? — поцікавилася бабуся, в’їдливо вигнувши чорну фарбовану брову.

— А вчора! — рішуче запевнила Ірка, дивлячись бабусі в очі.

— Та що ти? — здивувалася бабуся. — Чого ж це я не чула?

— Ти город копала, а говорити треба було швидко, там дзвінки дорогі.

— То-то й воно, шо дорогі. Ну, позвонила, і добре. Як там вона?

Ірка ніяково знизала плечами. Брехати вона не любила.

— Здається, нормально.

— А якшо нормально, могла б грошиків рідній дочці вислати. Пальто он на зиму треба…

— А треба, так ти й купи, — знову огризнулася Ірка, відвертаючись.

Здається, бабуся їй повірила. Ірка швидко поблимала очима, струшуючи з вій сльози. Бабуся не може засуджувати її маму! Ніхто не може! Якщо не дзвонить, отже, не може! Хоча… Могла б і справді подзвонити!

— Купила! — прогарчала за спиною бабуся. — У тебе свої гроші є! Не тратила б на всяку дурну учобу, так і пальто було б. Школи їй мало! Шо ж ти за дитина така заучена!

Ірка тільки пирснула. І відразу ж злякано здригнулася — пирскає, ну зовсім як той кіт. А власні гроші вона й справді мала. У неї була чесна бабуся. Продасть хоч яблука, хоч картоплю, хоч яєчка домашні — і відразу ж Ірці її частку. Працювала — тримай! А витрачати їх Ірка могла на власний розсуд. Бабуся буркотіла іноді, але не втручалася: твої гроші — роби з ними, що хочеш! Іноді це радувало, а іноді — ображало. Здавалося, ЩО навіть коли вона почне купувати горілку або хоч і наркотики, бабуся й уваги не зверне. Твої гроші!

— Курей замкнуть не забудь, а потім іди! — наказала бабуся.

— Не можу, мені небажано спізнюватися, — губи в Ірки тремтіли від образи.

— Лінтяйка! — бабуся враз гнівно насупилася.

— Неправда! — труснула волоссям Ірка. Їй іще дужче закортіло розплакатись. Несправедливо каже бабуся! А тут іще всякі коти та собаки. І мама. Вона й раніше з’являлася рідко, а як виїхала до Німеччини на заробітки — так і зовсім глухо, як у танку. — Неправда!

— Ну й неправда! — раптом погодилася бабуся. — Та тіки ти, Яринко, не зазнавайся! Та запомни, будеш до ночі валандатися, додому не пущу!

Ipкa побігла до хвіртки. 1 вже не бачила, як бабуся сумно похитала головою й нашвидкуруч перехрестила її вслід.

Розділ З Арагорни не стрижуться!

Паркани тяглися вздовж вулиці — низенькі, дерев’яні, похилені й високі, міцні цегляні — усі навскіс, під кутом. Вулиця йшла круто нагору, люди здиралися нею, і паркани — теж. Десь невчасно почав галасувати півень. Крізь своє прискорене дихання Ірка раптом почула, як щось тихенько зацокало в неї за спиною.

Ірка завмерла. Знову! Її рука потяглася до горла. Серце калатало десь під язиком, загрожуючи ось-ось вистрибнути й покотитися запилюженою вулицею. Дівча повільно обернулось.

— Тьху! — серце повернулося на своє звичне місце. На дорозі, невинно дивлячись на Ірку дрібними оченятами, стояло маленьке поросятко. — Швендяєш тут, людей лякаєш! Утекло, чи що?

Ірка пильніше придивилася до порося:

— Хлопче, та я ж тебе знаю! — збагнула вона. — Ану ходімо до господаря, а то тут швидко знайдуться охочі завчасно зробити з тебе відбивну.

Дівча підхопило кабанчика й, намагаючись не притискати його до чистої футболки, потягло нагору доріжкою. Іти стало ще важче. Вулиця так само круто забирала вгору, а поросятко виявилося досить угодованим.

За старими саманними руїнами почалися міцні шлакоблокові будинки з блискучими, вкритими бляхою дахами. Вулиця перевалила через пагорб і потяглася прямо. Ірка обігнула високий паркан… і вийшла на проспект.

Повз неї важко проїхав тролейбус. У вітрині бутіку красувалися симпатичні брючки, усі в блискавках і кишеньках. Яскравий «Ауді» під’їхав до тротуару, і висока білявка, дрібно перебираючи підборами, побігла до банкомата. Але раптом зупинилася, здивовано вп’явшись очима в Ірку з поросятком на руках. Дівчисько посміхнулося. Їй ще й досі цікаво було спостерігати за реакцією людей, коли ті виявляли в балці поміж двома найжвавішими районами міста сільце! Із поросятками, курми, справжніми селянськими садибами. Мов зачаровані недоумки. Було б чого. Хоча тим, хто збудував садиби не в самій балці, а нагорі, тим, звісно, некепсько. З одного боку — місто, з другого — село. Тетянчин батько купив собі дві ділянки, особняк збудував — закачаєшся. А предки Богдана мешкають тут із давніх-давен і відмовляються продавати свій будинок — самим подобається.

Ірка натисла дзвінок біля хвіртки, що виходила на проспект. Дверцята відразу прочинилися, й Ірці в горло вперлося вістря важкого сталевого меча.

Потім виткнулася хлоп’яча голова й обережно, так само, як нещодавно Ірка, роззирнулася навсібіч: хлопчак підозріло оглядав проспект. В Ірки навіть подих перехопило — невже він теж зустрів собайла? Або кота?

— Навколо засідки! — пошепки повідомив хлопчисько. — Леді Ілейн виявилася агентом Саврона!

— Тьху на тебе! — утретє за сьогодні перевела подих Ірка. — Я з вами скоро збожеволію! — недбалим рухом відвівши меч від горла, вона ввійшла в сад. Він був такий густий і порослий, що нагадував ліс.

— Богдане, маму поклич. Тобто леді Ілейн. Я ваше поросятко на вулиці впіймала.

— Не можу, — так само лиховісно пошепки відповів хлопчак. — Саме від неї я й ховаюся.

Ірка роздратовано глянула на нього — усього на рік молодший, одинадцять виповнилося, а поводиться, як п’ятирічна дитина:

— Чого це раптом?

Богдан витріщив очі, у голосі залунали трагічні нотки:

— Вона хоче мене постригти!

Ірка критично глянула на Богданову шевелюру:

— Узагалі-то, тобі й справді не завадило б постригтися.

— Ти що, зовсім? — хлопчак від образи навіть почав нормально розмовляти. — Ти у «Володарі Кілець», окрім гоббітів, хоч одного стриженого бачила?

Ірка на якусь мить замислилась:

— Гном? — припустила вона.

— По-перше, невідомо: він за весь фільм жодного разу не зняв шолома, — авторитетно заявив хлопчисько. — А по-друге, він мав бороду.

Неподалік тихенько загойдалося гілляччя. Струнка жінка в зеленій сукні нечутно випурхнула з кущів смородини. За спиною вона ховала машинку для стрижки. Але Богдась щось-таки відчув. Миттю вихопивши в Ірки порося й міцно затиснувши його під пахвою, а оголений клинок уміло притримуючи біля стегна, він дременув через сад. Маленька жінка похитала головою, потім кивнула Ірці — подякувала за порося — і тією ж нечутною ходою рушила за хлопцем.

— Арагорни не здаються! — пролунало з глибин саду.

— Арагорни не здаються, арагорни не стрижуться! — тихенько проспівала Ірка, повернулася на проспект і помчала до тролейбуса, що саме під’їздив.

Розділ 4 Останній іспит

Ірка бездумно дивилася крізь бруднувате скло на будинки, що пролітали за вікном. Якщо вона складе ще один іспит, якщо її зарахують — доведеться звідси їхати. І Богдана вона більше не побачить, і Тетянку. Адже в Тетянки, окрім неї, справді зовсім немає друзів. Буде знову сидіти десь у кутку й сумно слухати, як дівчата з її елітної школи обговорюють, у кого з татусів крутіша тачка. А бабуся? Як залишити бабусю? Але якщо ця чужа тітка з крижаним, недобрим поглядом візьме Ірку до своєї школи… І якщо вона буде вчитися дуже-дуже добре, — а вона буде, ой як буде! — її можуть відправити за кордон. Можливо, навіть до Німеччини. І тоді, може статися… Дівчинка на мить заплющила очі. Німеччина — зовсім маленька країна. Може, їй пощастить відшукати там маму. Ну раптом?! А чому б і ні?!

Ірка так замріялася, що ледь не проїхала свою зупинку. Розштовхуючи ліктями зустрічний потік, вона вибралася з тролейбуса, перебігла бульвар і увійшла до старого будинку готелю.

Ніяково переминаючись, дівчинка зупинилася посеред розкішного просторого холу й почала розгублено роззиратись. Тетянка б тут не розгубилася, вона до таких місць звикла, а Ірка раніше тільки крізь вікно зазирала.

— Що тобі треба, дівчинко? — суворо, неначе погрожуючи, гукнув до неї хлопець за довгою дубовою стійкою.

— Мені в тринадцятий, до Ради Сергіївни, — майже пошепки пробелькотіла Ірка, але хлопець почув.

— Зараз спитаю, — із сумнівом процідив він, піднімаючи телефонну слухавку. — Радо Сергіївно? — Його інтонації різко змінилися, він майже заспівав. — До вас тут дівчинка прийшла. Звати… Як тебе звати? — гукнув він, прикривши слухавку долонею.

— Ірка Хортиця. Тобто Ірина. Я з курсів…

Але портьє вже не звертав на неї уваги. Зігнувшись у шанобливому напівпоклоні й часто киваючи, хоч співрозмовниця й не могла його бачити, він слухав голос Ради Сергіївни. Нарешті сказав:

— Я миттю, — і, повернувшись до Ірки, повідомив: — Рада Сергіївна чекає на тебе. — Тепер у його голосі лунало куди більше поваги.

Біля тринадцятого номера Ірка на мить завагалася, збираючись із силами. Позавчора після найжорстокішого опитування, що його влаштувала прибула, вона почувалася геть розбитою. Неначе цілий день мішки тягала. І ще ця божевільна швидкість запитань, уїдливий тон, аркуші з тестами, що їх Ірці майже кидали в обличчя. І крижаний, пронизливий погляд, під яким тремтять руки й плутаються думки. Доклавши неймовірних зусиль, Ірка витримала й не збилась.

Але що більше вона відповідала, то більш невдоволеним робилося лице Ради Сергіївни. Хоча, зрештою, якщо вона покликала її сюди, значить, Ірка їй усе-таки сподобалася? Нерішуче піднявши руку, дівчина постукала.

Двері миттю прочинилися, немов Рада Сергіївна чатувала за ними.

— Добридень, — видихнула Ірка.

— Доброго дня, доброго дня, Іринко, — у голосі Ради Сергіївни бриніла зовсім щира радість.

Ірка здивовано витріщилась на неї.

Повне лице Ради Сергіївни аж сяяло, а на фарбованих губах грала привітна посмішка. Пухка рука з каблучками легко пройшлася по Ірчиному волоссю, ґудзики на рукаві блакитної блузи боляче зачепили вухо:

— Яка ти чорнявенька, просто як циганочка. І личко смагляве — ну зовсім тобі південне дівча. Ну, заходь, заходь, я вже зачекалась.

— Я не спізнилася? — злякано запитала Ірка.

— Ну що ти, навпаки, ти на диво пунктуальна. Хвалю. Та проходь же.

Ірка зробила крок уперед і в захваті зупинилася: номер був просто розкішний, по-старовинному розкішний, наче в кіно. Білі з позолотою двері, підвіски з кришталю, столики з вигнутими ніжками й безліч ваз. А в кожній — букети сухих квітів. Пучки сушених трав звисали навіть із позолоченої люстри. Їхній запах змішувався з ароматом курильних паличок, що диміли в крихітних курильницях, розставлені по всій кімнаті. Від нудотного димку паморочилося в голові.

— Схоже на печеру чарівниці, — посміхнулась Ірка.

— Я знала, що тобі сподобається, — задоволено кивнула Рада Сергіївна.

Вона помилялася. Ірці тут абсолютно не сподобалось. Усе викликало тривогу: трави, дивні запахи й несподівана люб’язність суворої дами. Але Ірка подумки спинила себе — ну навіщо вигадувати всілякі дурниці. Підкоряючись жесту Ради Сергіївни, вона сіла на диван.

— Ну що ж, дівчинко, я перевірила твої тести, і моє перше враження тільки підтвердилося. У тебе унікальні мовні здібності.

— Спасибі, — ледь чутно прошепотіла Ірка.

— Спасибі кажуть за компліменти, а тут чистісінька правда. У моїй школі дітям дають знання кількох мов. Сама здогадуєшся, навчання коштує недешево, — Рада Сергіївна пронизливо подивилася на Ірку.

Дівчинка напружилась: якщо зараз скаже, що за навчання треба платити, доведеться підвестися й піти геть. Узяти такі гроші їй однаково ніде. Але Рада Сергіївна лише мовчки витягла з пачки довгу коричневу цигарку й почала повільно її розкурювати.

— Дівчинка, що у дванадцять років вільно володіє трьома мовами, — це цікаво, але… — Рада помахала цигаркою, і солодкуватий димок полинув до Ірчиного лиця. — Розумієш, усі діти мають здібності до мов. Наші випускники, звісно, не у дванадцять років, але до закінчення школи теж вільно володіють англійською, французькою й німецькою мовами.

Ірка остаточно зневірилася. Мови були її гордістю, вона була одна така в класі й на мовних курсах — теж. І ось виявляється, що для Ради та її школи Ірчині три мови — фігня, усі так можуть.

Рада Сергіївна пильно глянула на Ірку крізь сизий цигарковий дим, немов оцінювала враження від своїх слів. Потім задоволено посміхнулася й звела палець із золотою каблучкою, закликаючи до уваги:

— Але! Для нас було б дуже вигідно мати у своїх стінах дитину-поліглота, що володіє десятьма мовами. Керівник твоїх курсів казав мені, що ти намагалася вивчати ще й іспанську та італійську, але невдовзі покинула, хоча викладачі тебе хвалили. Каші мало їла? — Рада в’їдливо примружила очі.

Ірка знову зіщулилась. Тепер їй уже точно хотілося забратися подалі від Ради Сергіївни з її пахучими травами й неприємними запитаннями. Перспектива навчатися в Радиній школі вже не здавалася аж такою привабливою.

— Я… мені бракувало часу й… — під пронизливим поглядом Ради Сергіївни Ірка осіклася й зніяковіло поскаржилась: — Надто вже дорого було.

— Дорого, — задумливо повторила директриса й раптом, узявши одну з курильниц, поставила її на столик перед Іркою. — Приємний аромат, чи не так?

Ірка так не вважала, але змусила себе ствердно кивнути головою.

— Самостійно не намагалася вчити?

Та що їй треба? Ірка ж — не машина для заучування іноземних мов. Їй і телик іноді подивитись кортить, і з Богданом погратись у полювання на орків, і в Тетянки посидіти. Але Ірка добре розуміла: ці важливі справи зовсім не обходять Раду Сергіївну.

— Часом пробувала. Але зовсім-зовсім трішечки, — уточнила дівчинка, а сама подумала: «Невже почне перевіряти?»

І справді почала. Рада Сергіївна поклала перед Іркою аркуш із текстом, чистий зошит і різьблену дерев’яну ручку, чомусь загорнуту в носову хустку.

— Пиши переклад.

Важко зітхнувши, Ірка схилилася над текстом. Здається, італійська. Але ж вона півтора роки нею не займалася! Ірка почала вчитуватися. Ха, та не все так погано! Незрозумілі, напівзабуті слова зненацька почали вибудовуватися в щось зв’язне. Ірка витрусила з хустки дерев’яну ручку й почала писати. Ручка була страшенно незручна. Невже нормальної немає? Аби тільки повипендрюватися!

— Ось, — Ірка подала директрисі готовий переклад. — Я погано пам’ятаю італійську…

— Не страшно, — відповіла та, задумливо вдивляючись у кривуваті Ірчині рядки, — цілком пристойно. Особливо, якщо врахувати, що це зовсім не італійська. Це латина. — Рада звела голову, вдивляючись в ошелешене Ірчине лице.

— Але ж я ніколи не вчила латини, — запротестувала Ірка, завзято чухаючи долоню. — Як же я могла перекласти?

— А й справді — як? — посміхнулася Рада Сергіївна. — Чого це ти долоньку чухаєш?

— Та так, дурниці, — похитала головою Ірка.

— Ну ж бо, покажи, — жінка владно простягла руку, й Ірці нічого не залишалося, як подати їй свою. — Почервоніла, — протягла Рада, й Ірці здалося, що в її голосі звучить розчарування. — Від чого це? — і, помітивши Ірчину ніяковість, зажадала: — Ти маєш розповідати мені все, якщо справді хочеш у мене вчитися.

Ірка насупилась — їй не подобалися такі декларації. Що значить «усе розповідати»? У будь-якої людини можуть бути свої таємниці! Вона з незалежним виглядом повела плечем:

— Ваша ручка, певно, з осики. А в мене на осику — алергія.

— Алергія? Усього-на-всього алергія?

— Ну так, — кивнула Ірка, здивовано поглядаючи на Раду. Нічого собі «всього-на-всього» — тепер два дні свербітиме. — Біля нашого будинку росте осика, то я, коли була маленька, навіть ходити біля неї не могла. Виросла — мені стало трохи ліпше, але варто лишень торкнутися — шкіра відразу червоніє й починає свербіти.

— То ось у чому річ! — і в голосі Ради пролунало виразне полегшення. Вона майже нечутно пробубніла: — Звісно, постійний контакт! Ось чому така слабка реакція!

Замотавши руку хусткою, що валялася на столі, директриса забрала ручку геть. Цікаво, у неї що, теж алергія?

— Так, тепер останнє випробування, — бадьоро заявила Рада, й Ірка спантеличено витріщилася на книгу, яку директриса тримала в руках.

Це був величезний том, зовсім не схожий на звичайні книги. На краях шкіряної палітурки тьмяно виблискували металеві куточки. Рада відкинула сталеву застібку, і перед Іркою розкрилися жовті ламкі сторінки, поцятковані незрозумілими чорними значками.

— Я не знаю таких літер! — вигукнула Ірка.

Вона раптом збагнула, що в жодному разі не хоче читати цю дивну книгу.

— А ти лишень спробуй, — прошепотіла Рада. Її долоня лягла Ірці на потилицю, м’яко, але наполегливо прихиляючи голову до сторінки. — Спробуй.

Ірка мимохіть глянула на текст. Сторінка ворухнулася, наче крило метелика, й Ірці здалося, що дивні літери, немов павучки, заметушилися по аркушеві. Вона тихо зойкнула, раптом відчувши, що зараз, ось-ось — і вона зрозуміє, дізнається, що ж там написано, — без літер, без слів.

— Понюхай, це прояснить думки, — прошелестів тихий голос над її головою й під Ірчиним носиком опинився пахучий жмуток трав.

Курильниця видихнула ароматну хмаринку просто їй у лице, згори напливав сизий димок від Радиної цигарки. Ірка судорожно зітхнула й… провалилася в темряву.

Розділ 5 Сон ні в тин ні в ворота

Товсте м’ясисте стебло жадібно тяглося до своєї здобичі. Ірка вдарила по ньому кулаком. Пругка м’якоть луснула, розбризкавши п’янкий запашний сік. Краплі, що розлетілися навсібіч, випалили дірки в пухкій землі. Яскраво-червона квітка завбільшки з Ірчину голову випустила їй у лице хвилю аромату — і несподівано вишкірилася рядами дрібних, проте гострих зубів. Запашні зелені зарості все наближалися, загрожуючи налягти, підім’яти під себе… Ірка хотіла тікати, але обліплені брудом кросівки зробилися неймовірно важкими.

Цієї миті, неначе з повітря, зринула висока постать у довгій сукні. Ірка побачила бездоганно рівну спину й строгий пучок сивого волосся. Жінка плавно повела рукою, і зелень, що продовжувала свій наступ, безсило обсипалася жмутками сухого сіна. Рятівниця обернулася, її губи ворухнулись:

— Підвал! Зазирни… — долинув до Ірки напрочуд тихий, ледь-ледь чутний шепіт. І яскраве світло миттю осліпило їй очі. Незабаром Ірка розплющила їх.

Вона лежала на тому-таки дивані в готельному номері. Високо над нею крізь каламутний серпанок виднілося лице Ради Сергіївни. Пухкі губи ворушились. Ірка напружилась, намагаючись зрозуміти, про що ж її запитують, і нарешті розчула:

— І часто ти отак непритомнієш?

Ірка заперечно похитала головою й одразу ж тихо застогнала. Скроні прошило болем.

— Раніше ніколи такого не було, — хриплувато видихнула вона.

У роті було сухо, як у пустелі, язик видавався наждаком. Рада глянула на неї з недовірою.

— Ану спробуй підвестися.

Схопивши Ірку під лікоть міцною рукою, вона підняла дівчинку з дивана. Кімната зробила довкола Ірки миттєвий кульбіт, але потім враз заспокоїлася. Дівчинка з подивом зрозуміла, що, хоч коліна в неї й тремтять, стояти вона все-таки може.

— М-гу, — вимовила Рада Сергіївна. — Неприємна подія. Ти, звісно, талановита дівчинка, але ця непритомність… — вона похитала головою. — Моя школа — не благодійний фонд, моя солоденька. Якщо ми вирішимо витратити на тебе свій час і гроші, то працювати доведеться вдень і вночі. А ти раз по раз непритомнієш…

— Але ж це зовсім не так! — запротестувала Ірка. — Зі мною таке вперше!

— Не знаю, не знаю, — знову похитала головою Рада Сергіївна. — Я повинна все обміркувати.

— Я вмію працювати!

— Усе, закрили тему, — урвала її жінка. — Я передзвоню тобі, щойно щось вирішу, — Рада легенько підштовхнула Ірку до дверей.

Сумно кивнувши, дівча рушило до виходу. Щось заперечувати було марно. Ірчин успіх обернувся на пшик.

— І будь така ласкава, по дорозі попроси портьє, нехай розбудить мене завтра близько шостої, — гукнула їй Рада.

Міцно тримаючись за перила, Ірка сповзла в хол. Їй було зле, але головне, діймала несправедливість. Адже зрозуміло, що вона знепритомніла від Радиних курильниць та трав! Не треба було совати їй під носа свої смердючі віники! А тепер виявляється — Ірка ще й винна. Аби помститися, Ірка хотіла була нічого не казати портьє — хай Рада проспить! Але потім передумала. Ще чого доброго вирішать, що Ірка забудькувата: мало того, що непритомніє, так ще й із пам’яттю проблеми. Дівчинка підійшла до стійки.

Той самий молодик уважно глянув на неї, кивнув і записав Радине прохання в журнал.

Ірка вийшла. Надворі сутеніло.

Бабуся, яка зустрічала її біля воріт, уже відкрила була рота, збираючись влаштувати скандал, але придивилася до блідого Ірчиного обличчя, негайно вклала онуку в ліжечко. Перегодом вона з’явилася з чашкою гарячого чаю й великою жменею трохи пом’ятих шоколадних цукерок на тарілочці. Цукерки були тверді, майже дерев’яні — схоже, вони довго пролежали в бабусиному потайничку. Але Ірка заходилася завзято їх гризти, а бабуся, засумувавши, сиділа на ліжку біля її ніг. Потім вона забрала порожню чашку й пробурмотіла:

— Хай їй грець, тій школі. Подумаєш! Може, і харашо, шо не вийшло. Поїхала б бозна-куди. Ти там сама, я тут сама — хіба так можна? — схилившись, бабуся притулилася сухими губами до Ірчиного волосся, але швидко відсахнулася, немовби засоромившись власної ніжності, і коротко кинула: — Спи давай!

Бабуся вийшла. Ірка заплющила очі. Певно, бабуся мала рацію.

Дівчинка на мить уявила собі чуже місто, чужу школу, Раду Сергіївну з її травами, димом і загадковими книгами і наморщила носика. Ні ж бо, з бабусею все-таки краще. І саму її залишати не хочеться. Цікаво, там, у Німеччині, мама теж сама? Мабуть ні. Тут навколо неї завжди метушилися якісь люди, і їй не було діла ані до Ірки, ані до бабусі. Мама з’являлася дуже рідко, іноді її не бувало по кілька місяців, але Ірка завжди чекала. І зараз теж чекатиме. А раптом мама просто не може повернутися? Грошей немає. Ось заробить…

У коридорі задзвонив телефон. Ірка досадливо прислухалася. Ну, звісно, бабуся врубила телевізор і тепер нічого не бачить і не чує. Ірка скинула ковдру й босоніж полопотіла по холодному лінолеуму.

Розділ 6 Синій вовняний клубок

— Алло! — роздратовано гаркнула вона в слухавку. Тут ніч надворі, а вони роздзвонилися!

— Ірко, — покликав далекий жіночий голос, — доцю!

Ірка завмерла, щосили притискаючи слухавку до вуха.

— Мамо? — не вірячи власним вухам, перепитала вона. — Мамо, це ти?

— Я, Ірко, я — засміявся десь далеко майже забутий голос.

— Мамо! Мамо! Бабусю, мама телефонує!

— Не треба кликати бабусю, Ірко, — залунав у слухавці зляканий голос. — Не треба!

— Але мамо… Де ти, мамо? Ти з Німеччини телефонуєш?

У слухавці почулося зітхання:

— Не пощастило мені з Німеччиною. Я… я тут, стою на нашій вулиці.

— Мамо! Ти приїхала, мамо! Ну чого ж ти там, ходи скоріше…

— Я не хочу відразу до вас іти, — урвав її голос матері. — Ти ж знаєш нашу бабусю. Вона почне насміхатися. Не кажи їй нічого.

Ірка мимохіть кивнула. Авжеж, бабуся така! А мамі точно спуску не дасть.

— Вийди до мене, Ірко, — майже згасаючи, прошелестів голос. — Вийди.

У слухавці загуділо. Ірка кинула її на важіль і полетіла до своєї кімнати. Мерщій, мерщій! Вона нашвидкуруч запхала поділ нічної сорочки в джинси, встромила ноги в кросівки й помчала до дверей. Пробігаючи повз велику кімнату, вона на мить зупинилася. Бабуся сиділа, ушнипившись у телевізор, і, як завжди, цілком поринула в страждання чергової бразильської красуні. Ні, якщо мама прохала, Ірка нічого не казатиме бабусі. Спершу тихенько зустрінеться з мамою, про все дізнається, а вже потім буде вмовляти бабусю, аби та не надто прискіпувалася до матінки. Мама горда, якщо бабуся допече її, не залишиться, знову кудись поїде.

Ірка помчала нагору крутою темною вулицею. Єдиний ліхтар світив далеко, а під ліхтарем… Ірка спинилася, напружено вдивляючись. Так, під ліхтарем, там, де світло зливалося з темрявою, виднілася жіноча постать. Звідки ж мама телефонувала, там же немає телефону, подумала Ірка й одразу ж себе заспокоїла. З мобілки, звісно. Батарейки, певно, сідають, тому й голос у неї був такий слабкий. Ірка поквапилася далі.

Вона пробігла половину вулиці й уже бачила лице жінки. Це була мама, мама! Молода, гарна, як у той день, півроку тому, коли недбало цьомнула Ірку в чоло й, підхопивши валізу, залишила будинок. Зараз мама посміхалася й простягала до неї руки. Ірка побігла ще швидше…

Цієї миті з ліхтаря впав кіт. Він летів просто на голову жінці, ще мить — і гострі пазурі увіп’ються жінці в лице… Ірка скрикнула… І зупинилася. Котячі пазурі торкнулися голови жінки й… пройшли крізь неї. Постать не ворухнулася, вона й далі стояла, посміхаючись і простягаючи до Ірки руки, а всередині неї мордувався кіт, що його було видно крізь напівпрозоре тіло.

Ірка спинилася, притискаючи руки до серця, що скажено калатало:

— Ні! Ні, тебе нема! Нема! — закричала вона.

Постать захиталася й повільно розтанула. Кіт задоволено пирснув, переможно настовбурчивши вуса, подивився на Ірку й одразу ж відчайдушно й стривожено закричав. Ірка озирнулася.

Схилом вулиці котився великий кошлатий вовняний клубок. Ірка придивилася, намагаючись зрозуміти, що в цьому, на перший погляд, зовсім безпечному, клубочку могло так налякати кота. І раптом із жахом зрозуміла. Клубок котився не вниз, а вгору. Вгору крутою вулицею! Прямо на Ірку!

Вони побігли одночасно. Ірка вгору вулицею — туди, де проспект, ліхтарі, люди. А кіт униз. Він пролетів повз Ірку, і за її спиною пролунало страшне пирхання, а потім несамовите «няв». Ірка знала, що мусить тікати, проте не втрималася й озирнулась.

Притиснувши клубок до землі, кіт, мов навіжений, гамселив його пазурами. Жмутки вовни летіли навсібіч. Клубок пручався, видираючись з-під кота, неначе живий. Раптом, як спрутові щупальця, з клубка вилетіли довгі нитки. Вони щільно обхопили котяче тіло й заворушилися, засмикалися, з усіх боків обплітаючи бідного Ірчиного захисника, зв’язуючи йому лапи. Кіт страшенно засичав, вишкіривши ікла. Товста нитка зашморгнула котову шию, безжалісно стискаючи його горлянку. Загрозливе шипіння змінилося на хрип. Не витримавши, Ірка розвернулася й полетіла вниз, до бійців.

Доклавши неймовірних зусиль, кіт звів голову й поглянув на Ірку… Він судомно відкривав рота, але жоден звук так і не вирвався з його здавленого горла. Ірка вчепилася в сплетіння ниток. Клубок ніби тільки цього й чекав. Кота шарахнуло об паркан, а вовняні щупальця полізли Ірці в лице.

Нитки обвили їй руки, безжалісно стискаючи зап’ястки. Петля затяглася на щиколотці. Ногу смикнуло, й Ірка впала на землю. Колюча вовна торкнулася її губ, Ірка почала відпльовуватися. І відразу ж цілий жмут вовни опинився в неї між зубів, набиваючи рота.

«Блакитненький…» — встигла подумати Ірка й одразу ж відчула, як купа ниток стискає їй горло. Дихати стало важко. Уже вдруге за сьогодні Ірка провалилася в пітьму.

Розділ 7 Багато галасу даремно

Здавалось, неначе їй у лице світив прожектор. Ірка розплющила очі й одразу ж примружила їх. Крізь широке вікно струменіло яскраве сонячне світло. Проблимавши, Ірка знову наважилася розплющити очі. І відразу ж задумалась. Здається, вона знепритомніла в номері Ради Сергіївни. Точно. Вона лежить на дивані, а Рада… Рада Сергіївна схилилася над нею — її лице добре й дуже стурбоване. Зовсім не таке, як тоді, у готелі.

Тоді? У готелі? Отже…

Ірка ледь звелася на лікті. Вона лежала у досить великій напівпорожній кімнаті — шафа, диван, журнальний столик з парою стільців. За прочиненим великим вікном весело зеленів сад. Навколо не було ані золотих брязкалець, ані чудернацьких курильниць, ані жмутків сухої трави. І примарної постаті під ліхтарем так само не було. Ірка здійняла руки, побоюючись, що побачить блакитну вовну, яка обплутала їй зап’ястки. Але руки були вільні. Замість голубої вовни біля самісінького Ірчиного носа гойднувся блакитний рукав блузи — Рада Сергіївна подала їй склянку води.

— А де… кіт? — запитала Ірка.

Вона хотіла спитати: «А де я?» — але запитання про кота вирвалося саме по собі. Рада жалісливо зморщила обличчя.

— Не хвилюйся, Ірко, тобі не можна зараз хвилюватися, — пробурмотіла вона.

— Скажи їй правду, Радо, — загув приємний чоловічий голос, і до Ради підійшов високий літній чоловік у дорогому костюмі. — Вона в нас сильна дівчинка. Справжній боєць.

Ірка зачаровано дивилася, як сонячні промінчики виблискують на голеній голові чоловіка. Вона навіть не уявляла, чому це раптом її вважають бійцем, але похвала їй сподобалася.

Рада присіла біля Ірки на краєчок дивана.

— Загинув твій котик, Ірко.

— Він не мій, — слабко заперечила Ірка, але Рада лиш відмахнулася:

— Та твій, твій. Просто, ти ще про це не знаєш.

Ірка обурено вп’ялася поглядом у Раду Сергіївну. Як це — кіт її, але вона ще про це не знає? І взагалі, що тут коїться? Що тут робить оцей голомозий чолов’яга? І Рада? А сама Ірка — що вона тут робить? І де воно — це «тут»?

— Т-с-с, — прошепотіла Рада й приклала пухкий палець до Ірчиних губ. — Забагато запитань! Давай, але не все зразу.

Ірка здивовано вирячила на Раду очі. Адже вона ще нічого не питала! Принаймні вголос.

— Для початку з’ясуймо, як ти почуваєшся. На що скаржимось? — жартівливо поцікавилася директриса, беручи Ірку за руку.

— На галюцинації, — сердито буркнула Ірка. — Мені ввижаються величезні коти, собаки з більмами, агресивні клубки вовни, директриси зі шкіл іноземних мов, якісь зовсім незнайомі чоловіки й чужі будинки.

Рада Сергіївна й голомозий чолов’яга розреготалися, немов почули бозна-який дотепний жарт.

— Схоже, з тобою й справді все гаразд, — витираючи сльози, що виступили від сміху, сказала Рада. — Ми маємо вибачитися перед тобою, дівчинко, — вона миттю посерйознішала. — Повір, ми дуже довго тебе шукали, — від надміру почуттів директриса притисла пухкі кулачки до грудей. — Але знайшли надто пізно!

Губи в Ірки мимоволі почали посмикуватися. Голос Ради Сергіївни був сповнений трагізму — точнісінько, як у Богдана, коли його хотіли постригти. Але сміятися було якось ніяково — усе-таки доросла жінка, до того ж, іще й директорка школи. Тож Ірка аж надто серйозно подивилася Раді в очі.

— Коли кіт відчув твою присутність, ми миттю почали пошуки… — усе таким же трагічним голосом продовжувала Рада Сергіївна.

— Але знаєш, Ірко, виявляється, коти — зовсім некеровані істоти, — довірливо пояснив чоловік. — Розумієш, він кіт, а отже, ходить, де йому заманеться, тобто гуляє сам по собі! За ним не встежиш! Одного чудового дня він пішов шукати тебе — й усе! А наслідки котячої самостійності — трагічні!

— Ми не згаяли жодної хвилини, — відразу запевнила Ірку Рада Сергіївна. — Ми відразу зрозуміли, що кіт вирушив до тебе й задіяли всі підвладні нам сили. Але ж він іде за нюхом, а ми всього-навсього люди! Ми нічого про тебе не знали — ані де ти живеш, ані як виглядаєш! Ми не знали, що твої вороги — наші вороги! — теж взяли слід! Доки ми тебе вичислили, доки перевірили — ми ж не маємо права помилятися, ми мали бути абсолютно певними!

— А ці мерзотниці тим часом теж і вичисляли, і перевіряли! — гнівно стиснувши кулаки, закричав чоловік. — Убивці!

— Ми теж трохи винні, — покаянно урвала його Рада Сергіївна. — Негідники побачили, як ти йдеш до мене в готель, і відразу ж зрозуміли, що ти саме та, та сама! Ще й кіт почав довкола тебе ошиватися…

— Та не займай ти кота, Радо, — увірвав директрису чолов’яга. — Якби не він, бідолашне дівча б задушили просто там, у темному провулку! Одне лихо: така бійка — не котяча справа!

— Звісно, звісно, — відразу ж закивала Рада. — Якби він не кинувся на той страшний клубок, ми б не встигли! Кіт виграв для тебе всього кілька хвилин, але ці хвилини були вирішальними — життя чи смерть! Він урятував тебе, але йому ми вже нічим не змогли допомогти!

Чолов’яга й Рада однаковим чітким рухом, наче офіцери в старих фільмах, схилили голови.

Ірка, яка під час цієї дивної розмови переводила погляд з одного на іншу, тепер заплющила очі й завзято потрясла головою:

— Б-р-р!

Рада почала з такою силою гладити Ірку по голові, що бідолаху аж втиснуло в м’яку поверхню дивана.

— Нічого не бійся! — примовляла директриса. — Ти з нами, ми зможемо тебе захистити! Поїдеш зі мною до школи, почнеш навчатися, будеш краща за всіх!

— Без кота важко! — застережливо зауважив чолов’яга.

— Нічого, ти ж сам казав, що вона — боєць! — відразу наїжачилась Рада. — І без кота впорається!

Ірка, то поринаючи в подушки дивану під тиском її руки, що весь час її погладжувала, то злітаючи на пружинах угору, майже не слухала, про що вони говорять. Але на всяк випадок поцікавилася:

— Це що, новий метод викладання?

Рада нарешті припинила гладити дівчину по голові. Ірка полегшено перевела подих — ще трохи й лисину протерла б!

— Який новий метод? — здивовано перепитала Рада.

Ірка знизала плечима:

— Не знаю, котячий, певно. Я так зрозуміла: учням школи іноземних мов без кота тепер нічого робити!

Голомозий чолов’яга коротко гмукнув:

— Учні школи іноземних мов можуть легко обійтися й без кота. А от відьмі — тій справді важкувато буде!

— Особливо такій молоденькій і недосвідченій, як ти! — миттю додала Рада Сергіївна.

Не чекаючи, доки вони знову почнуть перекидатися репліками, неначе якимись м’ячиками, Ірка відкотилася по широкому дивану — геть від Радиної руки — і схопилась на ноги.

— Так, усім величезне спасибі, — пробубніла вона. — І шановній Раді Сергіївні спасибі, і вам спасибі, е-е…

— Аристарх Теодорович, — підказав голомозий чолов’яга.

— І Аристарху Теодоровичу спасибі, — погоджуючись, кивнула Ірка й зробила невеличкий крок у бік дверей. Потім ще один, ще, продовжуючи белькотіти: — І коту вашому спасибі…

— Твоєму коту, — знову виправила її Рада Сергіївна.

— Моєму, моєму, — закивала головою Ірка, продовжуючи задкувати до дверей.

Кажуть, що з божевільними ліпше не сперечатися. У всякому разі, доки не будеш від них подалі. А в тому, що ці двоє божевільні, Ірка тепер жодної миті не сумнівалася. Можливо, навіть маніяки. Викрали її… Тікати звідси, мерщій! Ірка кинулась до прочинених дверей.

Але двері зачинилися перед самісіньким її носом. Ірка не встигла загальмувати й з льоту стукнулась об них лобом. Похитуючись, вона стояла перед дверима й трималася руками за голову.

— Боляче? — запитав із-за спини співчутливий голос Ради. — Вибач мені, трохи не розрахувала.

Не озираючись, Ірка налягла на двері всією своєю вагою й заходилася завзято торсати ручку.

— Випустіть мене! — закричала вона. — Агов, там, за дверима, чуєте, негайно випустіть мене!

— За дверима нікого нема, Ірко! — ласкаво сказала Рада. — В усьому будинку, крім нас трьох, — жодної душі.

Ірка озирнулася, підперши лопатками двері.

— Чого вам від мене треба? — з ненавистю запитала вона. — Я хочу додому! Відпустіть мене, чуєте? Відпустіть! Рятуйте! — раптом щосили закричала Ірка. — Рятуйте!

— Ану тихо! — гаркнув голомозий Аристарх Теодорович, і всі Ірчині заклики про допомогу розчинилися в його гарчанні. — Негайно припини істерику!

Ірка осіклася.

— Сто чортів! Вибач, — відразу ж зніяковіло загув він. — Я не хотів на тебе кричати, але ж ти здійняла такий галас!

— Ми самі винні, — втрутилася Рада. — Налякали дівча.

Аристарх Теодорович кивнув, цілком погоджуючись:

— Почнімо все спочатку. Ходи-но сюди, Ір. Сядь.

— Нікуди я не піду, — відповіла Ірка, пильно дивлячись на нього звуженими очима.

— Добре, не треба, — погодився Аристарх. — Але все одно ми маємо спокійно поговорити. Візьми стільця… — Він зробив крок вперед, маючи намір подати Ірці стільця, але дівча відразу ж відсахнулося.

— Добре, добре, я не наближатимусь до тебе, — він відступив на кілька кроків. — Та сідай уже! Наша розмова буде довгою!

— Не хочу я з вами довго розмовляти, — відповіла Ірка, але все-таки сіла. Повільно сповзла прямо на підлогу. Не тому, що він попрохав, а просто вона раптом відчула, що з переляку її не тримають ноги. Це було ще жахливіше за появу того сліпого собайла. Жахливіше за клубок-душитель. Але Ірка боялася не так дивної парочки дорослих людей, не так їх самих, як того, що ці дивні дорослі люди мали їй сказати. Вона не хотіла цього слухати! Але все-таки довелося.

Розділ 8 Відьма, і квит!

— Іро, ти — відьмочка, — прямо сказала їй Рада Сергіївна.

— Радо Сергіївно, дражнитися недобре. Ви ж директор школи, шановна людина, вибачте, звісно, — осудливо похитала головою Ірка.

Рада скупо посміхнулася:

— Не зовсім розумію, за що ти вибачаєшся: за те, що робиш мені зауваження, чи за те, що я — директор школи. Тобі треба навчитися чітко викладати не лише власні слова, але й думки. Для відьми це життєво необхідно, а то можна такого накоїти… — вона звела руку, спиняючи Ірку, яка була вже готова вибухнути. — Іро, спробуй зрозуміти. Час від часу з’являються люди, які вміють робити незвичайні речі. Такі люди завжди були, є й будуть. А тут, на Дніпрі, — Рада Сергіївна постукала пальцем по столу, так, наче Дніпро протікав прямо по лакованій поверхні столика, — ще сто років тому відьми й чаклуни були звичайним явищем — на кожному хуторі була відьма, а в селах і взагалі по дві-три. Зараз, звісно, їх стало куди менше…

— Ага, у відьом ніхто не вірить, і від цього вони помирають, — підштрикнула Ірка. Вона вже десь таке читала. Чи, може, там ішлося про фей?

— Відьмі, дитинко, абсолютно все одно, вірять у неї чи ні, — урвала її Рада Сергіївна. — Якщо не вірять, то так навіть краще, безпечніше. Зрештою, відьми навіть у давнину непогано жили, а в сучасному світі й поготів — це дуже, дуже великі можливості. І ніхто не хоче цими можливостями ділитися.

— Чаклунська конкуренція, — гмукнула Ірка, але голомозий Аристарх Теодорович серйозно кивнув:

— Розумна дитина.

Ірка з обуренням подивилася на нього. Ну, доки він говорив, що вона боєць, — їй було досить приємно, ну «розумна» — теж непогано, але ж яка вона йому дитина?

— Сильні відьми почали знищувати слабких. А головне — старі відьми, вириці, ганяються за яритницями, молодими, у яких іще не «проклюнувся» відьмацький талант. Вони намагаються прикінчити їх раніше, ніж ті розвинуть свої здібності. Гадаєш, чому на тебе напав клубок? — запитально примружила очі Рада Сергіївна. — Це була відьма!

— Вовняна, — тепер Ірка вже не боялася, їй скорше було смішно: сидять двоє дорослих і цілком серйозно розповідають якісь нісенітниці.

— Скорше вітряна. А може, й морозяна, — задумливо відповіла Рада. — Вони люблять обертатися на клубки. Доросла досвідчена відьма здатна обертатися на кішку, пацюка, копицю сіна, вогняне колесо… На собаку.

Ірка ледь помітно здригнулася — згадала собайла з більмами.

— У будь-якому разі, якщо ти зараз залишишся сама, без друзів, ти загинеш!

— Так ви і є мої друзі. Організація захисту молодих відьом. Такий собі благодійний фонд.

— Жодної благодійності, дівчинко, — посміхнувся Аристарх Теодорович. — Усе цілком по-діловому. Ми знаходимо таких, як ти, захищаємо їх від смертних чарів, навчаємо відьмацтву. А потім пропонуємо їхні послуги зацікавленим людям. Я, Ірко, ось уже десять років працюю відьмацьким менеджером і поки що клієнтів нам не бракує.

— Цікава історія, — протягла Ірка. — Отже, ваша школа — для відьом? — Ірка озирнулася до Ради Сергіївни.

Не те, щоб вона їм повірила, але все-таки було цікаво.

— Хогвартс? — посміхнулася Рада. — На жаль. Хогвартс — всього-на-всього казка. У мене звичайна мовна школа. Просто в ній навчається кілька… не зовсім звичайних дівчаток. Бачиш, усі без винятку відьми мають одну прикметну рису — вони легко опановують будь-які мови. Їм і вчитися особливо не треба, вони відчувають мови. До речі, зазвичай ми саме так і знаходимо юних яритниць.

— Спостерігаємо за слухачами різних курсів, — пояснив Аристарх. — Якщо з’являється дитина з незвичайними здібностями до мов, Рада Сергіївна миттю їде й перевіряє її. На твоє знання трьох мов ми відразу звернули увагу!

— Ну, а коли ти вільно переклала текст із латини, а потім зрозуміла давньогерманські руни… Адже ти зрозуміла, чи не так? — гостро глянувши на Ірку, поцікавилась Рада.

— Майже, — прошепотіла Ірка, згадуючи пожовклу сторінку й метушню літерок-павучків.

— Ну й осика, звичайно, — продовжувала Рада. — Жодна відьма терпіти не може осики. У тебе трохи послаблена реакція — інші мої спецучениці ручку з осики навіть узяти не можуть, у них від неї просто опіки!

— Інші учениці? — розгублено перепитала Ірка.

Те, що розповідала Рада, видавалося неймовірним, неможливим, але водночас звучало так просто, так буденно. Так переконливо.

— Звісно, адже ти не одна-єдина молода відьмочка, яку нам пощастило пригріти в стінах нашої школи. Хоча з іншими ти побачишся не так швидко, — обличчя Ради Сергіївни стало стурбованим. — Поки що нам доведеться затриматись тут. Твої вороги чудово знають, де ти. У будинку ти перебуваєш під захистом, але доки не навчишся хоча б найпростішим прийомам, виходити на вулицю тобі не можна!

— Ніяким прийомам я не навчуся! — заперечила Ірка. — Годі всяку фігню молоти! — Ірці було вже не до етикету. — Відьом не існує! А навіть якщо й існують, то я вам не відьма! Я ніколи нічого такого відьмацького не робила! На дах не літала, з пітонами в зоопарку не розмовляла…

— Дитятко начиталося «Гаррі Поттера», — гмукнув Аристарх.

— Іро, невже ти гадаєш, що коли ти відьма, то варто тобі наморщити носика — і все — відразу іскри полетять? — розсміялася Рада. — Відьмацтво — це, у першу чергу, знання! Рецепти магічних декоктів, уміння відводити очі, знання замовлянь. Тобі ще треба довго вчитися…

— Тобто будь-хто може вивчити замовляння й стати відьмою, — перервала Ірка. — От ви їх і вчіть, а від мене відчепіться.

— Вивчити може будь-хто, — м’яко виправила її Рада Сергіївна. — А от зробити — тільки відьма. Хочеш — можемо перевірити.

Рада витягла з кишені широкої спідниці пластикову баночку, схожу на косметичну. Там справді був крем. Вона нашвидкуруч намазала собі зап’ястки, натерла шию. Потім до баночки потягся Аристарх. Нарешті Рада поставила її перед Іркою. Та з острахом зазирнула всередину.

— Намазуй, намазуй, не бійся, — підбадьорила її директриса.

Ірка засунула в баночку пальця. Крем легким шаром ліг на зап’ястки й шию, та відразу немов розтанув.

— А тепер заплющуй очі, — наказала Рада.

Ірка заплющила. Їй було лячно, але чим швидше вона й ця божевільна парочка переконаються, що ніяких відьомських задатків вона не має, тим швидше відчепляться.

Ірка почекала із заплющеними очима якусь хвилину. Нічого не сталося.

— Ну що, переконалися? — зухвало запитала вона.

— Ми-то переконалися, — гмукнула Рада майже біля самого Ірчиного вушка.

Щось м’яко стукнуло Ірку по голові. Дівча швиденько розплющило очі. Вона продовжувала сидіти, підібгавши ноги, але вже не на підлозі, а під самісінькою стелею, впершись у неї головою. Ірка секунду вивчала люстру, що теліпалася поруч, потім швидко глянула вниз. Сподівання, що, поки вона була із заплющеними очима, Аристарх якимось дивним чином посадив її на шафу, відразу розвіялись. Під Іркою нічого не було. Вона сиділа в повітрі! Повільно й обережно дівчинка спробувала випрямити ноги — нічого не змінилося. Вона й далі висіла в повітрі.

— Захочеш полетіти чи спуститися — просто подумай про це, — сказала Рада, літаючи поруч.

— Давайте сюди, — помахав їм знизу Аристарх, і Рада обережно ковзнула до нього.

— А ви чого не злетіли? — поцікавилась Ірка, ошелешено спостерігаючи за директрисою, яка почала планувати.

— На мене не діє, — з легеньким смутком відповів Аристарх. — Адже я не чаклун, а всього-на-всього менеджер.

— У мене теж незабаром припиниться дія, — умощуючись на дивані, сказала директриса.

— Ага, — кивнула Ірка, розвернулася в повітрі й стрімко шугнула у вікно.

Вона вже летіла над брукованою доріжкою саду, коли почула, як позаду завзято кричала Рада Сергіївна:

— Не виходь за ворота! Не виходь!

«Я не виходжу, я вилітаю!» — переможно подумала Ірка й ще швидше понеслася до високого цегляного паркану. Аж раптом на півдорозі вона відчула, що тіло стає все важчим — дія крему закінчувалася.

«Треба було дужче намастити», — з розпачем подумала Ірка. Вона встигла виставити вперед ноги, ступні боляче вдарилися об доріжку. Дівчинка похитнулася, але все-таки встояла на ногах і побігла до хвіртки.

Ірка вискочила на вулицю, просто на білу смугу з дрібних кристаликів, якою було обведено будинок. Під її ногами щось захрустіло. Ірка на секунду спинилася й глянула вниз…

Витріщивши сліпі більма, до неї наближався знайомий сухорлявий собайло.

Із собачої горлянки долинало напівгарчання-напівшипіння, що його дівча вже колись чуло. Таке саме шипіння чулося й з іншого боку вулиці! Ірка озирнулась.

Другий пес був присадкуватим, неймовірно кошлатим і мав криві лапи — повна протилежність свого тонконогого побратима. Але з його зарослої морди на Ірку пильно дивилися такі самі страшні білі очі. Пси невблаганно наближались. А коли лишалося всього кілька кроків, вони раптом зупинились і завмерли в очікуванні, не зводячи з дівчати сліпих очей.

Ірка блискавично зрозуміла — вони чекають, доки вона зійде зі смуги! Дівча обережно ступило назад. Пси розчаровано завили. Тоді Ірка розвернулась і помчала садом назад до будинку.

Рада Сергіївна стояла на ґанку, тривожно придивляючись до дівчиська, яке наближалося.

Захекана Ірка спинилася перед директоркою.

— Соляне коло оберігає будинок, — тихо сказала Рада Сергіївна. — Але доки ти не навчишся захищати себе сама, вони чекатимуть на тебе.

— І чому ж я маю навчитися? — запитала Ірка.

Розділ 9 У глибинах дзеркала

— Бачиш, як просто, — посміхаючись, сказала Рада Сергіївна. — Це той самий принцип ніндзя, але навпаки. Ніндзя ховається там, куди ніхто не дивиться. А коли відьма відводить очі, то ніхто не дивиться туди, де вона ховається. Ти порухайся, порухайся.

Ірка зробила непевний крок убік. Аристарх Теодорович теж подивився вбік. Але в протилежний. Схоже, його погляд старанно оминав Ірку, він дивився куди завгодно, тільки не на дівча, яке повільно походжало туди-сюди.

— Зайди йому за спину… — наказала директриса.

Менеджер, почувши її слова, різко обернувся, старанно вишукуючи Ірку в себе за спиною. Його очі бігали, нишпорили довкола, але Ірки так-таки й не бачили.

Рада показала їй жестом — продовжуй! Ірка прошмигнула за Аристархову спину, підійшла близько, майже впритул.

— Ну, а тепер можеш просто вдарити його ножем у спину… — зненацька прокоментувала директриса.

— Навіщо? — здивувалася Ірка.

Тієї ж миті Аристарх із радісним вигуком учепився їй у лікоть: — Бачу! Ага, спіймав!

— Мовчати треба, коли очі відводиш, — повчально зауважила Рада Сергіївна.

Ірка, не дивлячись на Аристарха, визволила лікоть:

— Чому я маю бити когось ножем у спину?

Рада роздратовано глянула на неї:

— Я не кажу, що ти маєш! Я кажу, що ти можеш! По-моєму, ми з тобою домовились: ти вчишся себе захищати.

— Та навіть якщо всі відьми на світі почнуть на мене полювати, навіть якщо я всім їм відведу очі, як же це так — ножем? Ви що?

— Дуж-же розумно! — іронічно пирхнула Рада. — Одного разу тебе вже ледь не задушили, а на другий раз — заріжуть або втоплять і, до слова, жодної секунди не вагатимуться. Принципи — це чудово, але вони можуть тебе вбити. Старі відьми хочуть, щоб таких, як ти, не було! Зовсім! Тут уже або ти їх, або вони тебе. Утім, на відьом це не діє, — квапливо додала Рада. — Відьмі очі не відведеш.

— То навіщо ж я це вчу? — похмуро поцікавилась Ірка.

— Люба моя, старі відьми — досить впливові дами. У них багато простих помічників серед людей. А з ними ти можеш це робити.

— Я нікого не збираюся вбивати, — буркнула Ірка.

— А я не розумію, для кого стараюсь? — сварливим голосом поцікавилася Рада Сергіївна. — Я кидаю свою школу, мчу до іншого міста, рятую її від відьми, навчаю… Навіщо це мені! У мене є й інші справи, та, до речі, й інші учениці теж. Це через тебе ми тут безвилазно сидимо, — Рада з огидою роззирнулася навсібіч. — Адже на мене старі відьми не полюють, розумієш! Вони не зв’язуються з тими, хто може дати їм відсіч. А я всього-на-всього хочу, щоб ти навчилася давати відсіч. Щоб ми нарешті могли звідси вийти!

— Я ж тільки сказала, що нікого не хочу вбивати! — Ірка сильно заплющила очі, стримуючи сльози, що ось-ось могли хлинути. — Я не винна, що на мене полюють! Я не просила! Я не хотіла бути відьмою! Я хочу додому, за мене там бабуся хвилюється!

— Я тобі сто разів казала — не хвилюється твоя… бабуся! — Рада пожувала губами, явно проковтнувши слівце «бісова». — Ми їй сказали, що я беру тебе до своєї школи й тобі треба негайно їхати! Якщо ти, нарешті, почнеш працювати, то незабаром так і буде!

— Я працюю! — сльози все-таки вирвалися з-під вій і двома струмками потекли по щоках. — Але я не розумію, чому я не можу подзвонити бабусі!

— Тому що в цій халупі нема телефону! — майже заверещала Рада. — Це тобі не фантастика. У реальному житті навіть відьма не може подзвонити без телефону! А зняти гарний будинок нам не по кишені, у нас бюджет!

— В-и-ибачте, — схлипнула Ірка. Що таке «дорого», вона розуміла аж надто добре. Люди їй допомагають, витрачають на неї свої сили — і гроші теж, — а вона істерику закотила! Треба негайно вгамуватися. І мобілку в Аристарха вона зараз не проситиме. Може, пізніше. — Вибачте мені, будь ласка. Я… не хотіла. Просто… Мені лячно, я втомилася, і… Мені б хоч речі з дому забрати. Ми тут уже другий тиждень, — стишила голос Ірка, — а в мене навіть змінних трусиків нема. Я їх перу, а вони висихати не встигають, увесь час мокрі, — тихенько поскаржилася вона Раді.

Директриса сплеснула руками:

— Ой леле! — і відразу ж почала гладити Ірку по голові.

Ірка терпляче наморщила личко.

— Ірко, будь ласкава, вибач мені. Нехай уже Аристарх не розуміє, він чоловік, але я, стара дурепа!

— Ви зовсім не стара! — в’яло запротестувала Ірка. Потім зрозуміла, що варто було б додати: «І не дурепа!» — але Рада її вже не слухала.

— Аристарху! — владно наказала вона. — Забери в Ірки всі її речі й вирушай по магазинах. Дівчинці потрібен повний гардероб! І не будь скупиндрягою! А ти поки що в моєму халаті посидиш, — додала вона вже Ірці.

— Слухаюсь, Радо Сергіївно, — менеджер браво клацнув підборами.

Ірці здалося, що він трохи кепкує з величного тону директорки, але Аристарх виглядав зовсім серйозно.

— До речі, що там у нас із коровою? — наче цариця, поцікавилася Рада Сергіївна.

— Чуже місто, — Аристарх розвів руками. — Але дістанемо, можете не сумніватись.

— Навіщо вам корова? — зацікавлено спитала Ірка.

— Нам неодмінно потрібна корова, як же ми без корови, — неуважно вимовила Рада Сергіївна. — Давайте, Аристарху Теодоровичу, не зволікайте! Ані з одягом, ані з коровою.

Менеджер кивнув головою й вийшов. Закутавшись у Радин блакитний халат, Ірка прилаштувалася біля стола.

— Нічого, зараз Аристарх купить тобі що-небудь гарнюнє, і ти відразу повеселішаєш, — бадьоро зауважила Рада. — А поки не гаймо часу. Чим швидше ти будеш готова, тим швидше ми звідси виберемося.

Рада Сергіївна поставила перед Іркою невеличке кругле дзеркальце й потяглася до пачки старих ілюстрованих журналів, що лежали на столі. Перед Іркою замиготіли глянцеві фотографії.

— Уявімо, що хтось із них — твій ворог.

— Бред Пітт? — поцікавилась Ірка, зазирнувши до журналу.

— Бреда Пітта ми не чіпатимемо. Вірку Сердючку так само, — похитала головою Рада Сергіївна. — Вони надто далеко, навряд чи в нас щось вийде, і взагалі, зв’язуватися із «зірками» — собі на шкоду. Це місцевий журнал? — вона глянула на обкладинку й кивнула. — Тут теж має бути хтось із міських знаменитостей. Ось, будь ласка! — Рада повернула журнал, показуючи Ірці фото високого стрункого чоловіка. В одній руці чоловік тримав ножиці, а в іншій — щойно розрізану червону стрічку. Поруч, притулившись до його плеча, стояла молода білява жінка. Навколо, схоже, аплодуючи, скупчилися офіційно вбрані добродії й дами. — Іващенко, Володимир Георгійович, генеральний директор… Відкриття нового цеху, — читала Рада. — Просто як на замовлення! Ім’я, фотографія, чим займається… А тепер давай з’ясуємо, що цей Іващенко хоче тобі зробити!

— Нічого він мені не зробить, він мене навіть не знає, — пробурчала Ірка.

— Знову починається? — грізно спитала Рада Сергіївна. — Ти вчишся! Чи ти пропонуєш, аби я влаштувала справжнє полювання на відьом, щоб ти на них тренувалася?

— Я лише подумала, — швиденько пояснила Ірка, — я ж не знаю, як виглядають відьми, які на мене полюють. І як їх звати, я теж не знаю!

— А не треба думати! — завелася Рада. — Роби, що кажуть, і все! Пошук невідомого ворога — це дуже складне ворожіння! У мене — і то проблеми виникають! А ти поки що навіть найпростіших замовлянь не знаєш, а вже щось хочеш!

— Ні, ні, я нічого! Я просто…

— Ото ж бо й воно, що просто! Спочатку опануй прості замовляння, а потім будемо складні вчити! У нас є просто Іващенко Володимир Георгійович, просто генеральний директор! Ось і з’ясуй, які він має плани на найближче майбутнє. Подивимось, чи так уже це просто!

Ірка зазирнула в дзеркало, намагаючись не дивитися на розлючену директрису. Із дзеркала на неї глянула її ж таки розгублена фізіономія.

— Я більше не буду! — пробубоніла Ірка.

— Дуже на це сподіваюсь! — пирхнула директриса сердито. — Заплющ очі!

Ірка покірно заплющила.

— Тепер уяви собі цього Іващенка детальніше.

Ірка старанно подумки почала відновлювати струнку чоловічу фігуру в довгому чорному пальті…

— Тільки лице. Одяг згадувати не треба, він усе одно зараз інакше вдягнений, — долинув голос Ради.

«Тьху ти!» — подумки сплюнула Ірка й спробувала прибрати довге пальто. Але пальто зовсім не хотіло зникати, весь час повертаючись і нахабно дратуючи Ірку порожніми рукавами. А лице вона взагалі не могла згадати. Ірка трішечки розплющила очі й нишком глянула на фотографію. Дівчина, яка застигла на плечі в Іващенка, перша впала їй в очі. «Кльовий на ній куртяк, — подумала Ірка. — І сама теж нічого. Трошки на маму схожа».

— Поклади руки на раму, — наказала Рада Сергіївна.

Ірка знову квапливо заплющила очі, сподіваючись, що директриса нічого не помітила, і схопилася за пластикове обіддя дзеркала. Вологі долоні Ради Сергіївни лягли згори. Ірка мимохіть поворухнула пальцями — відчуття було недуже приємне.

— Не смикайся, — різко гаркнула директриса. — Думай про Іващенка.

Ірка покірно затихла. Нахабне чорне пальто й далі витанцьовувало в її думках, не бажаючи поступатися місцем обличчю генерального директора. Проте з рукава визирнула стрижена голівка блондинки з фотографії. Блондинка весело блимнула до неї оком. Її обриси здригнулися, попливли, світле волосся стало довшим й узялося великими кучериками…

— Слово! Ну ж бо — Слово! — Рада легенько підштовхнула дівча в спину.

Ірка вже звично забелькотіла:

— Зорі в моря питали, на скляні горі роздивляли, світлого пана викликали… — вона відчула, як стіни кімнати здригнулися й ковзнули геть, розсуваючись.

— Поглянь! — гукнула Рада. — Іро, поглянь!

Ірка широко розплющила очі. У дзеркалі більше не було її обличчя. У його прозорих глибинах щось ворухнулося, завовтузилось. Ось з’явився білявий кучерявий локон, промайнуло сяйво блакитних очей… Повільно проступили обриси тонкого жіночого обличчя. Жінка сміялася, їй було весело, і вона ні про що не згадувала. І ні про кого.

Ірка, немов зачарована, дослухалася до її безтурботного сміху.

— А це ще хто така? — залунав обурений голос Ради, і на дзеркало лягла пухка долоня з розчепіреними пальцями. — Де Іващенко? Де, я тебе питаю?

Зображення в дзеркалі здригнулося й зникло. Ірка почула, як щось клацнуло, приблизно так, як тоді, коли вимикають телевізор.

— Вибачте мені, — пробелькотіла вона. — Я… я переплутала. Я ненавмисно.

Радини очі заіскрилися від люті.

— Як пішло на лихо, то дійде до погибелі! — майже прошипіла вона. — Я, здається, прохала тебе уявити Іващенка! Гадаєш, ти така розумна, що можеш роздивлятися в дзеркалі кого тобі заманеться? Мої завдання для тебе вже нічого не важать?

— У мене не вийшло, — несподівано спокійно відповіла Ірка. — Ви ж самі казали, що це не так уже й просто. Я спробую ще раз, — її погляд ніби прикипів до дзеркальної поверхні.

— Нічого ти не спробуєш, — сказала, як відрізала, Рада. — Аристарх повернувся й уже підходить до будинку, — директриса промовисто ворухнула ніздрями. — Здається, корову притяг. Ходімо, зустрінемо його. А з Іващенком потім розберемося. Але цього разу без самодіяльності, — Рада суворо глянула на Ірку й попрямувала до дверей зустрічати менеджера та його корову.

Ірка на мить затрималася біля дзеркала. Вона повільно погладила його поверхню тремтячими пальцями. Що ж, хоч одна користь од відьомства є — тепер вона точно знає: у мами все гаразд. Вона жива, здорова, їй добре й… вона зовсім не думає про Ірку.

— Іро, ну чого ти там стирчиш? — гукнула знадвору Рада Сергіївна.

Тихенько схлипнувши, Ірка кинулася геть від нещадного прозорого скла.

Розділ 10 Ворог під стінами

У широко відчинені ворота повільно вкотився елегантний чорний «Мерседес». Від блискучого хромованого бампера тягнувся ворсистий старий мотузок, яким було обмотано роги рудої корови.

— Докупили корову до «мерина», файне хазяйство вийшло, — тихенько гмукнула Ірка.

Корова неквапом увійшла до двору. Дверцята «Мерса» відчинилися, і з машини вискочив радісний Аристарх Теодорович:

— Як бачите, дістав! — запишавшись, сказав він і обережно поплескав корову по гладкому опуклому лобі. — Знали б ви, чого це мені коштувало!

— Не треба обтяжувати нас подробицями, Аристарху Теодоровичу! — буркітливо промовила директриса. — Дістали, то й дістали, у цьому й полягають ваші обов’язки, — вона оглянула корову прискіпливим поглядом. — Для нас головне, аби вона легко доїлася. Ви перевіряли?

— Я ж не дояр. І не агротехнік, — по голосу Аристарха було зрозуміло, що він розсердився.

— Отже, ви не перевіряли, — закопилила губу директриса. — Вам же гірше. Коли вона погано доїтиметься, будете шукати іншу, — директриса рішуче заходилася розв’язувати міцно затягнений мотузок.

Але тугі волокна вперто не піддавалися, мотузок ковзав по хромованому металу. Рада Сергіївна здмухнула з чола мокре від поту пасмо, розгнівано пирхнула й відступила назад, просто в розчинені ворота. Її нога на мить опинилася за соляною смугою-оберегом.

І відразу ж, з утробним завиванням, на директрису щось накинулось. Ірка навіть не встигла помітити, що то було.

Гулькнула якась розпливчаста тінь, Рада Сергіївна нестямно зойкнула й упала на землю. Вона вчепилася в тінь обома руками й, ледь встигнувши люто крикнути:

— Ворота! Зачиніть ворота! — викотилася з двору.

Щось смикнуло Ірку за плече. Одним рухом Аристарх штовхнув її в будинок і кинувся до воріт. У його руці тьмяно зблиснув пістолет. Вчепившись у скоби засува, менеджер потягнув ворота на себе. Стулки зачинилися з важким брязкотом.

А за парканом точилася справжня битва. Дикий, несамовитий напіввереск-напівкрик стьобнув Ірку по вухах. Жодна жива істота не могла так кричати! Потім пролунало вже знайоме гарчання-шипіння і скажено заволала Рада:

— Хапай його! Рви!

— Їй треба допомогти! — скрикнула Ірка, знову вискакуючи надвір.

— Ану мерщій назад! — гаркнув Аристарх і для переконливості змахнув пістолетом. — Ще тільки тебе там бракувало!

Не слухаючи його, Ірка вже бігла до хвіртки. Рада хоч і вредна, не ліпша за бабусю, але зараз там, за воротами, вона б’ється на смерть, рятуючи Ірку! Ні ж бо, більше через неї ніхто не загине!

— Стій, дурепо! — крикнув Аристарх їй навздогін.

Його слова пролунали так голосно, що за парканом раптом запанувала тиша.

Замкнена зсередини хвіртка почала повільно відчинятися. Від жаху Ірка зробила кілька кроків назад… Хвіртка розчинилася, й у двір уповзла ледь жива Рада Сергіївна.

Блакитні джинси директриси були запилюжені, а блуза на плечі — порвана. Правицю Рада Сергіївна обережно притискала до грудей. Цівка крові стікала з долоні, розпливаючись на блузці червоною плямою.

Менеджер підскочив до Ради, яка безсило похитувалася.

— Це ж треба, живий! От тварюка! Утік? — збуджено запитав він.

Рада застережливо глянула на нього, перевела очі на Ірку й хриплувато мовила:

— Утекла. Відьма втекла, — з придихом повторила вона.

— Та я й кажу, — швиденько погодився Аристарх, — пес, тобто відьма, утік? Тобто утекла?

Рада кивнула й раптом безсило припала до стовпчика хвіртки.

— Радо Сергіївно, вам зле? — заметушилась Ірка.

Навіть не усвідомлюючи, що робить, вона схопила директрису за поранену руку. Схоже, долоня Ради Сергіївни побувала в чиїхось міцних, гострих зубах. Шкіра звисала, немов лахміття, оголивши живе м’ясо. Кров, не запікаючись, усе жебоніла й жебоніла.

Аристарх коротко присвиснув:

— Кепські наші справи. Якщо кров не спинити…

— Кров треба спинити, — луною відгукнулась Ірка.

Не зводячи очей, немов заворожена, вона дивилася на рану. Здалеку, із якихось невідомих глибин пам’яті долинав тихий, нікому, окрім Ірки, не чутний дитячий голосок:

«Бабусю, бабусю, кров тече, подми на пальчик!» — кричала маленька дівчинка, і глибокий голос старої жінки швидко пробурмотів: «Кров не вода, червона руда…»

Ірка розтулила запечені губи:

— Кров не вода… — пошепки повторила вона.

Неначе в трансі, вона простягла руку, накрила рану на долоні директорки й раптом голосно почала повторювати:

— Кров не вода, червона руда, назад повернися, у жилах зачинися, з мого прохання, із Божого бажання… І навіки-віків, амінь, — вона легенько подула на рану й зняла руку.

— Що це? — здивовано запитав Аристарх. — Що?

Рана зникла. На її місці утворилася пляма ніжно-рожевої молодої шкіри, покреслена багряними смужками запеченої крові.

— Як ти… Як ти змогла? — в очах Ради Сергіївни застиг подив. І острах.

— Не знаю, — відповіла Ірка, переводячи розгублений погляд із власної руки на загоєну Радину долоню. — Якось несподівано пригадалося.

— Пригадалося? — насторожено перепитала Рада, — Тебе що, уже вчили чаклувати?

— Ні, — рішуче похитала головою Ірка. — Ніхто мене не вчив.

— А замовляння на спин крові — звідки? — не відступала Рада.

— Я не знаю, — прошепотіла Ірка й, помітивши недовіру на Радиному обличчі, додала майже благальним голосом: — Чесно, я не знаю!

Якусь мить Рада з голови до п’ят оглядала дівчинку. В Ірки навіть пальці на ногах похололи й затерпли. Погляд директриси ні з того ні з сього став пронизливим, недобрим. Таким самим поглядом вона дивилася на Ірку тиждень тому, коли екзаменувала її на курсах іноземних мов.

— А не знаєш, так учись! — коротко гаркнула Рада Сергіївна, випускаючи налякану Ірку з-під свого спопеляючого погляду.

Розділ 11 Доїння супермаркету

— Нам з Аристархом Теодоровичем треба поговорити, а ти поки що попрацюй! Для кого ми корову привели? — мало не в обличчя Ірці полетів білий вишитий рушник.

— А що мені з нею робити? — спитала Ірка, ледь устигши підхопити рушник на льоту.

— Здоїти, — наказала Рада.

— Подоїти? — здивовано перепитала Ірка.

— Не подоїти, а здоїти, — роздратовано виправила її Рада. — Береш рушник, просовуєш його в оту замкову шпарину…

Ірка обернулася й спантеличено витріщилась на двері веранди. Двері прикрашав величезний отвір для ключа. У мультиках крізь такі округлі замкові шпарини головні герої підслуховують злочинні плани — крізь них спокійно пролізе ціле вухо. У жодному справжньому будинку Ірка такого замка зроду не бачила!

— Між іншим, на замовлення робили, — Рада поспішила розвіяти Ірчине здивування. — Сучасні замкові шпарини, ці крихітні кривульки, для здоювання взагалі не підходять, — голос директорки був сповнений презирства до вбогих сучасних замків. — Справжня відьма повинна мати в будинку хоча б одну повноцінну замкову шпарину. Просовуєш крізь неї рушник, береш на кухні миску, опускаєш у неї кінець рушника й починаєш смикати крізь шпарину туди-сюди, — Рада розвернулася й попрямувала до будинку, знаком наказавши Аристархові йти за нею.

— І що буде? — здивовано запитала Ірка.

Рада Сергіївна зупинилася й важко зітхнула. У цьому зітханні була споконвічна вчительська скарга на учнівську тупість.

— Має побігти молоко. З рушника. Дивись, щоб на підлогу не крапало, а то прибирати доведеться. Сподіваюсь, тепер усе зрозуміло?

Ірка рішуче похитала головою:

— Нічого не зрозуміло, — вона знала, що Раду зараз ліпше не дратувати, але ж вона справді нічого не розуміла!

— Ти доїш корову на відстані, — в’їдливо-терплячим тоном мовила Рада Сергіївна. — Справжня надніпрянська відьма могла не мати в хазяйстві жодної корови, але молочні продукти в її хаті завжди були. Вона здоювала молоко сусідських корів!

Ірка глянула на корову, потім перевела погляд на рушник і знизала плечима.

— Ну, що тебе непокоїть цього разу? — як і раніше в’їдливо запитала Рада.

— Навіщо? — прямо сказала Ірка. — Кому це потрібно? Я не збираюся здоювати сусідське молоко, я краще до супермаркету збігаю!

— Ой лишенько, скільки разів я маю тобі повторювати! — Рада Сергіївна звела очі до неба й якусь мить почекала, немовби сподіваючись почути відповідь. Небеса мовчали, і Рада перевела погляд на Ірку. — Я тобі щодня повторюю, щодня, можна вже й запам’ятати! Що чаклунство — річ старовинна, — це я тобі казала?

Ірка ствердно кивнула.

— О-ось! — задоволено протягла Рада. — Хоч щось пам’ятаєш! Усі замовляння теж старовинні, чи не так?

Ірка знову кивнула.

— Та-ак, добре! А ми використовуємо старовинні відьомські замовляння, це ти знаєш? — Рада продовжувала говорити, а Ірка кивала, як китайський бовванчик.

— Старовинні надніпрянські відьми були сільськими бабусями, і замовляння в них — теж сільські! На картоплю, на льон, на хвороби тварин, на молоко…

— Між іншим, в агрофірмах вони користуються великим попитом, — авторитетно додав Аристарх.

— Саме так! Наші пращури знали, що робили, а ми повинні тільки все точно повторювати! Навіть якщо воно трохи застаріло, головне — традиція! Нічого нового нема й бути не може! Закляття дуже консервативні, тобто треба робити все, як заведено! Як за старих часів! Жодної самодіяльності! А тепер швиденько, рушник у руки й гайда до праці! І годі, годі сперечатися!

Ірка за інерцією ще кілька разів кивнула, дивлячись Раді в спину. Директриса й менеджер пішли до будинку:

— Бачиш, що коїться? Треба поквапитись! — розчула Ірка уривок Радиної репліки.

Ірка глянула на рушник, потім на прив’язану біля воріт корову. Отже, корова там, а молоко має бути тут. Добре, спробуємо. Вона просунула рушник крізь замкову шпарину й нерішуче вхопилася руками за його кінці. По-дурному якось виглядає. Ірка потягла в один бік. У другий… Рушник човгав у шпарині туди-сюди й тихенько шарудів — шурх-шурх. Дикуни в підручнику історії підхожим макаром видобували колись вогонь. Тертям. Тільки в Ірки вогонь не видобувався. А молоко й поготів.

— Що за дурня! — вилаялась Ірка й із розпачем висмикнула рушник із замка.

На підлогу щось хлюпнуло. Ірка відсунула миску й недовірливо подивилась на маленьку білу калюжку. Потім нерішуче вмочила в неї пальця, понюхала й, нарешті, лизнула.

— Здуріти! — Ірка з острахом, але водночас піднесено, глянула на рушник, швиденько просунула його назад у замок і з подвійною енергією заходилася смикати туди-сюди. Тонкий білий струмочок із дзюркотом побіг у миску. — Здуріти! Молоко! Справжнісіньке!

А ці тітки, прадавні надніпрянські відьми, мали некепську фантазію. Треба ж, яку економію в хазяйстві запровадили. Цікаво тільки, як сусіди, у котрих здоювали корів, реагували на цю справу? Навряд чи раділи. А якщо зараз такий фокус утнути? Ірка на мить уявила ряди стійл, а в кожному — корова. І в жодної нема молока. Доярки метушаться, викликають ветеринарів. А де-небудь за рогом сидить собі відьмочка, на зразок Ірки, і — вжик-вжик! — здоює все молоко у величезні бідони. М-гу, піймають — дадуть бебехів і, між іншим, правильно зроблять.

Ірка мимоволі зіщулилася — їй не подобалося таке відьмацтво. А в місті від нього взагалі користі мало, хіба що сусідських хом’ячків доїти. От якби замовляння якось переробити…

Ірка задумалася. Рада весь час повторює: «Лише старовинні замовляння, змінювати нічого не можна, нового не буває». Але Ірці її слова видалися, скажімо так, сумнівними. Простіше кажучи, безглуздими. Адже коли ті старовинні замовляння хтось уперше вигадував, вони ж не були старовинними? То чому зараз не можна винайти щось новеньке? Чи, у крайньому разі, переробити старе замовляння на новий лад?

Молочний струмочок, що стікав із рушника, почав пересихати. Ірка вижала мокру тканину. Якщо можна здоїти корову, то чому ж не можна…

Вона роззирнулася навсібіч, тихенько шмигнула в будинок і підійшла до Радиної кімнати. З-за причинених дверей долинали ледь чутні голоси. Ірка, на мить засмутившись, подивилася на шпаринку звичайного англійського замка — крізь таку не дуже-то й підслухаєш. А їй страшенно кортіло якомога більше дізнатись про сьогоднішній напад. Та з Ради й слова зайвого не витягнеш. Гаразд, будемо вважати, що підслуховувати некрасиво. Займімося власними справами.

Ірка почимчикувала на кухню. Там вона відчинила дверцята холодильника — на одній із полиць самотньо лежав пакетик йогурту.

— Ананасовий. Та яка різниця!

Вона клацнула ножицями, розрізаючи кольоровий поліетилен. Нашвидкуруч зливши йогурт у банку, Ірка розрізала пакетик — тепер вона мала довгу широку поліетиленову смужку — і помчала назад до величезної замкової шпарини.

Цікаво, як йогурт заливають в упаковки? Дівча уявило величезний чан із йогуртом та довгою трубкою, що тяглася до пакета. Повагавшись якусь мить, Ірка згорнула липку поліетиленову смужку в трубочку, потім просунула її в замок і вхопилася за неї з обох боків.

— Ну, — вона обережно видихнула, — спробуймо.

І дівчинка, заплющивши очі, почала старанно уявляти собі то купу йогуртів у холодильнику супермаркету, то труби молочного заводу, якого вона насправді ніколи не бачила.

Поліетиленова трубочка забігала туди-сюди.

«Треба було спочатку її помити, а то всі руки в йогурті», — подумала Ірка. Аж раптом тягучий ананасовий струмінь линувся з поліетиленової трубочки в широкий рукав халата Ради Сергіївни, що в нього була вдягнена Ірка.

— Чорт! — підхопилася Ірка.

А що коли її зараз побачить Рада! Мало того, що учениця знову займається «самодіяльністю», яку директорка терпіти не може, так іще й запацьорила улюблений Радин халат.

І, звісно, Рада Сергіївна відразу ж з’явилася на ґанку:

— Що там у тебе сталося?

Ірка завмерла, міцно стискаючи в кулачці упаковку від йогурту. Ох, як же вона не хотіла зараз потрапити Раді на очі! Щезнути, зникнути, розчинитися б на тлі стіни!

Рада Сергіївна обвела поглядом двір, її обличчя було розгубленим. Вона покрутила головою туди-сюди, зазирнула для чогось собі за спину й раптом непевно покликала:

— Ірко, ти де?

— Тут, Радо Сергіївно, — здивувавшись, відповіло дівча.

Очі директриси, що до цього хаотично бігали, відразу ж спинилися на Ірці. Рада побачила все: поліетиленову упаковку, калюжу йогурту на підлозі й брудний халат.

— І як це розуміти? — поцікавилася вона.

— Ось, — Ірка помахала розірваною упаковкою. — Я сусідній гастроном здоїла. А може, молокозавод? — задумливо припустило дівча.

Утім, насправді Ірку хвилювало інше питання: чому, доки вона не озвалася, Рада Сергіївна її не бачила? Адже відьмі не можна відвести очей!

Розділ 12 Ірка розходилася

Рада Сергіївна дивилася на Ірку, звузивши очі й міцно склавши губи в бридливу смужку, так що відразу стала схожа на якусь рідкісну вузькооку рибину. Масла у вогонь підлив Аристарх.

— Отакої, здається, дівча обчистило супермаркет! — гмукнув він. — А ти, Радо, весь час повторюєш: «Нічого нового придумати не можна!» — він дуже схоже передражнив повчальний тон Ради Сергіївни. Раптом очі менеджера стали замріяними: — Слухайте, а якщо провернути таке зі стодоларовою банкнотою, то, виходить, таким чином і банк можна пограбувати?

— Чудово! — миттю вибухнула директриса. — Заохочуйте її, Аристарху Теодоровичу! Дівчинка фактично пограбувала магазин, а ви її підтримуєте!

— Я нікого не збиралася грабувати! — розгнівано запротестувала Ірка. — Я всього-на-всього спробувала!

Цікаве кіно виходить! Здоювати чужих корів, дотримуючись старовинних звичаїв, — це традиція, а йогурт для експерименту здоїти — уже злочин.

— Ви тільки гляньте на неї, вона «всього-на-всього спробувала»! — Рада Сергіївна зірвалася на вереск.

— Радо! — докірливо загув менеджер.

— Я вже сорок… — Рада Сергіївна осіклася, кинула скажений погляд на Ірку й трохи стриманіше продовжила: — Я вже багато років Рада! І я категорично, чуєш, категорично відмовляюся мати справу з ученицею, якій глибоко чхати на мої слова! На мої вказівки! Нехай іде у свою кімнату й пробує там далі! Сама! Паскудниця невдячна! Забирайся геть!

Рада Сергіївна велично випрямилася на ґанку, показуючи рукою на двері.

— Ну й добре! — процідила крізь зуби Ірка.

Шваркнувши з усього маху об двері випатраною упаковкою йогурту, вона закуталася в халат і так само велично пройшла повз Раду до своєї кімнати. Щоправда, сльози, які котилися по її щічках, мов той горох, трохи зіпсували її гідний відхід, але горде дівчисько сподівалося, що їх ніхто не помітив.

Ірка сиділа у своїй кімнаті. Рюмсати їй було вже нічим. Сльози просто закінчилися, а повіки пекло, неначе під них насипали піску. Хусточка геть змокріла, тож Ірка вирішила пустити в хід рушник. Потягнувшись за ним, вона на мить побачила себе в дзеркалі й ледве не завила вголос: перекошені від плачу губи, розпухлі очі, ніс грушею — і все це яскраво-червоного кольору! Просто монстри на волі!

А все через Раду! Недарма вона відразу не сподобалась Ірці! Адже це несправедливо, несправедливо! Ірка нічого поганого не зробила, вона всього-на-всього спробувала переінакшити замовляння на новий лад! Адже не спробувати — було б зовсім по-дурному! І взагалі, Рада весь час розповідає дурниці, мовляв, відьмам не можна відвести очей! А коли Ірці дуже не хотілося, щоб Рада її засікла, то та анічогісінько й не побачила! Правильно, між іншим, не хотіла! І як тепер бути?

Ірка шморгнула носом. Вийти з хати вона не може: там на неї чатують старі відьми — і причепилися ж, паскуди, не втечеш! Директорка — не рідна бабуся, з якою — сьогодні посварилась, а завтра помирилась. Якщо Рада захоче виставити її геть — усе, Ірці кінець. Її відразу ж уб’ють, тут-таки біля порога будинку. А Рада Сергіївна ще й посміється.

Від страху й жалю до себе Ірка зайшлася в сухій, безслізній істериці. Гучно схлипуючи, вона ледь розчула легенький стукіт у двері.

— Можна до тебе, Ірко? — тихо гукнув Аристарх Теодорович.

Ірка завзято й уперто заперечно захитала головою, але Аристарх не був відьмаком і не бачив крізь стіни. Двері прочинилися, і голомоза макітра менеджера просунулася в щілину.

— Це ж треба, ще й досі рюмса! А чого, питається? — бадьоро поцікавився Аристарх, побачивши червону Ірчину фізіономію.

Відьмочка набурмосено відвернулася. Аристарх гмукнув і просунувся в кімнату. За собою він тяг високу валізу.

— А я тобі тут деякі речі прикупив, — незважаючи на Ірчин настрій, продовжував Аристарх.

— Спасибі, — пробубніла Ірка, байдуже споглядаючи валізу.

— Подивись, а то, може, не підійде.

Ірка кивнула, відкинула важку кришку й завмерла. Таких потрясних штанців навіть у Тетянки не було! Подібні вона бачила лише раз у житті, на одній з так званих Тетянчиних подружок — доньці чи то міністра, чи то губернатора. Та ні, ці були ще крутішими! Обережно, на витягнутих руках, Ірка вийняла штанці з валізи. Під ними була ще одна кльова пара. І гольф із таким лейблом, що закачаєшся! І ціла купа фірмових футболок! І кросівки! Тремтячими руками Ірка перебрала вміст валізи, а потім глянула на Аристарха. Її очі сяяли навіть крізь вузенькі щілинки розпухлих повік.

— Спасибі! Усе таке класне! Не треба було стільки! Це ж дорого… — вона почала гарячково дякувати, але Аристарх лише недбало відмахнувся:

— Наші учениці мають одягатися як слід! Імідж вимагає! На осінь ще куртку купимо й чобітки…

— На осінь? — страх знову опанував Ірку, затьмаривши несподівану радість. — До осені мене вже давно на запчастини розберуть!

Такі класні шмотки, а Ірка їх і поносити не встигне! Рада її вижене, і, навіть якщо Аристарх залишить їй валізу, Ірка нічого не вдягатиме! Хай відьми розірвуть її на шматки, але штаням вона загинути не дасть!

Дівчинка знову розревілася.

— Ну-ну-ну, — Аристарх ніяково поплескав дівчинку по плечу.

— Я ж нічого поганого… — схлипуючи, вичавила із себе Ірка. — Я ж намагалася! У мене всього лиш один раз не вийшло! З фотографією…

— З якою фотографією?

Розмазуючи сльози, Ірка тицьнула пальцем на журнал, що валявся поруч.

— Там! Рада Сергіївна вибрала якогось Іващенка! Ну, начебто він мій ворог і треба в дзеркалі побачити його задуми. А в мене інша людина вийшла! Випадково!

Аристарх Теодорович недбало перегорнув журнал, тицьнув пальцем у фотографію:

— Цей, Іващенко, чи що?

Ірка ствердно кивнула.

Менеджер швидко гмукнув.

— Іващенко, дитинко, це дурниці, не в Іващенкові справа… — Аристарх Теодорович зам’явся. Тримаючи розкритий журнал у руці, він підійшов і сів поруч з Іркою на ліжко. — Бачиш, Ірко… — нерішуче почав він, — недобре підривати авторитет викладача, але ж ти розумна дівчинка, і я сподіваюся, що сприймеш усе правильно… Справа зовсім не в замовляннях, які в тебе не вийшли. Проблема швидше за все полягає в тих, що тобі вдалися.

Ірка спантеличено знизала плечима. Так, вона ж чудово розуміє, що Рада розлютилася ще після замовляння на крові. А коли Ірка поворожила на йогурті, директриса взагалі ледь не сказилась! От тільки чого, питається?

— Рада Сергіївна — чудова людина, — серйозно завірив Ірку менеджер. — Та ти ж сама бачила, як вона тебе рятувала! І відьма вона теж дуже розумна! А ти, Ірко, відьмочка ще зовсім молода. І талановита, — Аристарх багатозначно глянув на Ірку. — Ти мене розумієш?

Ірка заперечно похитала головою. Що, власне, вона має розуміти?

Точнісінько, як Рада, Аристарх важко зітхнув, ремствуючи на Ірчину нетямущість.

— Рада Сергіївна має величезний досвід! А ти займаєшся чаклунством лише другий тиждень і — раз-два — робиш те, чому вона навчалася роками! Та ще й нові замовляння вигадуєш! Як ти думаєш, їй це подобається?

Ірка уважно глянула на менеджера. Отже, у неї з Радою склалися такі самі стосунки, як у Тетянки з історичкою. Тетянка просто обожнювала всілякі давні штуки, начиталася про них і весь час чіплялася до училки з каверзними запитаннями. За що й поплатилася — півроку вона не отримувала з історії вище шістки. Доки Тетянчин батько не втрутився. Але ж в Ірки нема крутого батька-відьмака, щоб закликати до порядку директрису-відьму!

— Я, звісно, не вмію читати думок, але здогадуюсь, про що ти зараз думаєш, це нескладно, — посміхнувся Аристарх. — Ти боїшся, що саме через твої особливі здібності Рада Сергіївна від тебе й відмовиться, — його обличчя набуло серйозного вигляду. — Я, звісно, не знаю, чи збирається вона від тебе відмовитись чи ні, а наговорювати на поважну людину не хочу. Проте, розумієш, не все вирішує Рада Сергіївна. Я тобі вже розповідав: у нас бізнес, суто комерційний заклад. Ми не можемо розкидатися талановитими відьмами. Твої здібності принесуть нам купу грошей! І тобі, звісно, теж! — Аристарх по-змовницьки штовхнув Ірку ліктем.

— Отже, ви не віддасте мене на поталу старим відьмам? Не покинете? — з надією запитала Ірка.

— Відьмам?! А, відьмам! — Аристарх похитав головою. — Ірко, якби все залежало особисто від мене, я б одразу сказав: нізащо не покинемо! Але наді мною теж є начальство, — менеджер багатозначно показав пальцем на стелю. — Засновники, розумієш? А вони дуже прислухаються до думки Ради Сергіївни. Особливо тоді, коли йдеться про чаклунство. Я, наприклад, скажу, що ти — геній відьмацтва, а вона скаже, що ти зовсім нікудишня. Моє слово проти її. Але Рада — професійна відьма, а я — всього-на-всього рядовий менеджер із продажу заклять. Як ти гадаєш, кого засновники послухають? Звісно, варто тобі потрапити до нашої школи, як різниця між тобою й іншими відьмочками враз стане очевидною. Але для цього треба спочатку потрапити до школи!

— Що ж робити? — знову засмутилася Ірка.

— Є один варіант, — знехотя протягнув Аристарх. — Треба зробити щось таке, аби всі зрозуміли: ти — екстравідьма. Супер! Ця… Як звали подружку Гаррі Поттера?

— Герміона, — буркнула Ірка.

Думки в її голові переплуталися. Невже він і справді вважає, що вона краща за інших? Супервідьма? Не може того бути! Але, з другого боку, навіщо Аристарху брехати?

— Точно, Герміона, — погодився Аристарх. — Треба начаклувати щось грандіозне й показати це як доказ твоїх здібностей. Що там Рада Сергіївна тобі казала: захист-напад? То візьми для проби цього Іващенка, — Аристарх тицьнув пальцем на фотографію, — оскільки вже Рада сама його вибрала, і нехай він буде твоїм «тренувальним ворогом». Доведи, що ти відьма. Зведи його зі світу!

Ірка отетеріло витріщилася на менеджера.

— Не по-справжньому, звісно, — миттю уточнив він. — Зроби все, що треба, а потім швиденько припини. Адже відразу він не помре, правда ж? Від чаклунства, здається, моментально не помреш. Спочатку довго страждатимеш, — Аристарх посміхнувся, показуючи Ірці, що жартує. — Ну стане йому на хвильку недобре, це й буде доказом твоїх здібностей. Я покажу їх засновникам, і Рада нічого не зможе заперечити, — він подумав іще мить, — а може, і не захоче. Навпаки, навіть пишатися почне, що ти її учениця. За пару років будеш у нашій компанії головною відьмою. На стажування поїдеш, до Англії.

— Краще до Німеччини, — за звичкою відповіла Ірка й одразу осіклася.

А чи треба їй тепер до Німеччини, якщо вона точно знає, що там за нею ніхто не сумує?

— Оце голова! — вигукнув Аристарх. — Для відьми Німеччина й справді значно ліпша місцина. В Англії більш розповсюджене чоловіче чаклунство. То що, спробуєш, Таню Гроттер?

— Я — Ірка Хортиця, — урвала його Ірка.

Звісно, вона може відмовитися — і тоді залишиться віч-на-віч з відьмами-конкурентками, які чекають на неї за парканом. Скласти лапки й тихо дати себе зжерти — ні, це не для Ірки Хортиці! Треба спробувати! Може, вона й справді стане супервідьмою. Не Герміоною Гренджер, не Танею Гроттер — адже це всього-на-всього вигадки! Справжньою крутою надніпрянською відьмою! Вона поїде до Німеччини. І матуся, побачивши, якою стала її Ірка, може, навіть захоче… Ірка заплющила очі.

— Ні, усе це дурниці. Нічого в тебе не вийде, — порушив тишу трохи сумний голос Аристарха. — Це ж не фантастика — зацідила вогняною кулею в лоба, і порядок. У справжньому житті людину на відстані не зурочиш. Треба мати якусь її річ чи якось потрапити до неї в будинок. А Іващенко — бізнесмен, у нього охорона. Давай ліпше поговоримо з Радою Сергіївною, — запропонував Аристарх. — Вибачишся як слід, пообіцяєш більше не порушувати її наказів…

Ірка випросталася й кинула на Аристарха гордовитий погляд. Він розумна людина й, може, навіть гарна — знайшов для Ірки вихід. Але він усього-на-всього менеджер, а вона — відьма! З Іващенком нічого не станеться. Ірка про це подбає.

Ірка підійшла до дзеркала, що висіло на стіні.

— Журнал! — різко наказала вона, простягаючи руку.

Повагавшись якусь мить, Аристарх поклав на її долоню журнал, розгорнений якраз у тому місці, де була фотографія Іващенка.

Ірка пильно глянула на нерухоме лице, запам’ятовуючи насмішкуваті очі, іронічну посмішку. Потім театральним жестом відкинула журнал геть, сперлася руками на раму дзеркала й міцно заплющила очі.

— Ну, — прошепотіла вона. — Ну!

Покірно проступаючи крізь закриті повіки, перед нею з’явилося лице чоловіка. Ірка розплющила очі, вдивляючись у глибини дзеркала. Крізь своє відбиття, далі, далі… Її власне обличчя зникло, так, наче невидима ганчірка стерла його зі скла, а на його місці поволі проступав офіс, кабінет, стіл і вже знайома людина за столом…

— Записуйте, — швидко наказала Ірка, потайки сподіваючись, що її голос звучить не менш владно, ніж у Ради Сергіївни. — Завтра із сьомої ранку в нього поїздка на завод, потім він повертається до офісу, далі ланч із діловими партнерами, знову офіс, потім — вручення нагород на виставці дитячих малюнків… Це в художньому музеї, чи що? Ми там недавно з класом були, — Ірка на мить замислилася, згадуючи. — Досить!

Вона велично змахнула рукою, відпускаючи викликане нею зображення. Лице Іващенка зникло з дзеркальної поверхні.

— От на виставці ми його й візьмемо, — видихнула дівчинка. — На завтра мені потрібна ручна камера, як в операторів з телебачення, і мікрофон. А ще ганчірка для підлоги й тюбик із фарбою.

— Чудово! Професійну телекамеру й мікрофон я, звісно, запросто дістану, але ось у чому проблема: де взяти тюбик із фарбою? А тим більше ганчірку для підлоги, — в’їдливо процідив менеджер. — Швабра не згодиться?

— Швабра нам ні до чого, — Ірка серйозно похитала головою. — А ось ви мені, до речі, будете дуже потрібні. Ви підете зі мною? Ну будь ласка, без вас у мене нічого не вийде!

Аристарх важко зітхнув:

— Розкажи хоча б, що в тебе за план?

Але Ірка рішуче захитала головою:

— Боюсь наврочити.

— Правильно, пристріт — це серйозно, — погодився Аристарх.

Ірка зрозуміла, що можливий пристріт є для нього справді серйозною підставою для мовчанки. Мабуть, по роботі всіляких пристрітів надивився.

— Доведеться тебе підстрахувати. Тим паче, що Раду Сергіївну ти попереджати не збираєшся, чи не так?

— Поки що не збираюсь, — кивнула Ірка, — але Рада Сергіївна не матиме підстав, аби гніватись. Бо я скористаюсь лише тим чаклунством, якому вона мене навчила. Ну, і трохи звичайнісінькою логікою.

Розділ 13 Відьмацьке телебачення

Ірка вскочила у вузесенькі джинси й із насолодою глянула на себе в дзеркало. Ну клас! Талія на стегнах — Брітні Спірс відпочиває! Не те що Ірчині старі, які вже зовсім утратили вигляд. Вона натягла легесеньку трикотажну футболку й, засумнівавшись, визирнула у вікно. Сонце добряче припікало, але, може, ще стане прохолодно? Якщо просто накинути гольф на плечі, то буде саме по погоді, а водночас можна пошикувати аж у трьох нових шмотках. Та ще й у кросівках!

Ірка легенько пострибала в новому взутті. Зручне, просто не відчуваєш.

Сказано — фірма! Страшно навіть подумати, скільки Аристарх заплатив за цю валізу. Дивні все-таки ці бізнесмени: викинув купу грошей на ганчір’я, а зняти будинок з телефоном поскупився.

— Іро, Ірко! — тихо погукав хтось під вікном, і в підвіконня вперлася довга драбина.

Схопивши яскравий рюкзачок, теж новенький і дуже стильний, Ірка переступила підвіконня й почала обережно спускатися хиткими сходинками.

— Рада Сергіївна в себе, сіла «Ментів» дивитися. Вона їх обожнює, і доки не завершиться серія, ми з тобою абсолютно вільні, — прошепотів Аристарх, притримавши Ірку під лікоть. — Знаєш, по-моєму, вона дуже хвилюється. Може, не треба нічого робити, може, ви й так помиритесь?

Якусь мить Ірка навіть хотіла згодитись, повернутись до своєї кімнати, а там, дивись, усе само по собі владнається. Але, як казав їй хтось: «Самі по собі трапляються одні неприємності, гарного чекати не варто». До речі, хто ж це їй казав? Ні, не згадає.

Ірка рішуче струснула головою:

— Якщо вже почали, то треба діяти до кінця.

— Молодчина! Я відразу сказав, ти — боєць!

Улещена Ірка полізла в прочинені дверцята Аристархового «мерса». Приємно все-таки, коли тебе хвалять. До того ж її план абсолютно безпечний. Простенький такий задум, зовсім нехитрий. Уважай, лишень прогулянка по виставці. Демонстрація нових Ірчиних шмоток.

Аристарх їхав уздовж вулиці, зосереджено вишукуючи місце для парковки, найближче до високого ґанку художнього музею.

— Ніде приткнутися, усе зайняте, — роздратовано буркотів він. — І чого вони понаїжджали, питається? Скільки ж у вашому місті шанувальників дитячого малюнка?

— Це батьки, — байдужим голосом пояснила Ірка. — Приїхали на нагородження подивитись. Та нам біля входу зовсім не обов’язково спинятися, головне, аби обидва кінці вулиці було видно.

Ми маємо увійти до музею відразу перед ним, нема чого там зайвий раз отиратися.

— Я тільки не розумію, як ти збираєшся до нього дістатися, — заглушивши мотор, поцікавився Аристарх. — Відведеш охороні очі?

— Розледащіли, без чаклунства, власною головою вже нічого зробити не можуть, — буркітливим, точно як у своєї бабусі, тоном, пробубніла собі під ніс Ірка й обережно глянула на Аристарха: почув, чи ні? Дорослі такі вразливі, майже як п’ятирічні діти!

— Може, і відведу. Щось на зразок цього, — невиразно відповіла Ірка.

Наприкінці вулиці з’явився цілий кортеж розкішних автомобілів. Попереду їхав величезний джип.

— А ось і він їде! — вигукнула Ірка, прочинивши дверцята. — Хапайте камеру, мерщій! Нічого не кажіть, тільки робіть вигляд, що знімаєте.

Дівчинка швиденько накинула лямки рюкзака на одне плече й поквапилася до музейних сходів. Легко вибігши нагору й буркнувши охоронцю-здорованю біля входу: — Дитяче телебачення, експериментальний проект, — шмигнула до головної зали.

Там Ірка на секунду спинилася.

Рівні білі стіни рябіли яскравими квадратами малюнків. По залі, щось авторитетно пояснюючи мамам, татам та іншим родичам, які уважно їх слухали, походжали юні художники. Жваво жестикулюючи, по двоє й по троє прогулювалися чоловіки й строкато вбрані жінки — дорослі художники з художницями та інша «мальовнича» публіка. Поодинці «вишивали» дами з ревниво-наглядацьким виразом обличчя. Мабуть, училки юних талантів.

У своїх нових дорогих шмотках і разом з Аристархом, який тримав на плечі камеру, на цій тусовці Ірка виглядала цілком пристойно. Дехто озирався на неї, але буквально на якусь мить. Так, тепер вільніше, природніше, як справжня акула пера, як ас телекамери!

— У кого перша премія? — діловито поцікавилась Ірка в жінки похилого віку в темно-синьому костюмі, доглядачки зали.

— Неперевершена річ, справжній талант, — миттєво розчулилася доглядачка. — Он там — «Святий Миколай на Комсомольському».

— На чому на «комсомольському»? — пролунав над Ірчиним вухом здивований шепіт Аристарха. — З’їзді?

Ірка нагородила менеджера поглядом, сповненим традиційного презирства місцевого мешканця до приїжджого тупака:

— На Комсомольському острові на Дніпрі. Там церква святого Миколая. Дуже гарна. Он картина, — і Ірка рішуче підійшла до невеликого пейзажу, де тонкий силует крихітної білої церкви застиг на краю острівного мису.

— Справді, красиво, — погодився Аристарх. — І картина гарна.

Біля входу до зали юрба раптом захвилювалося, завирувала й розступилась. У супроводі охоронців та музейного начальства, до картини-переможниці прямував чоловік у легкому світлому костюмі.

«Рада таки мала рацію, тепер він одягнений інакше», — промайнуло в Ірчиній голові, і вона витягла з кишеньки рюкзака мікрофон. Тримати його було страшенно незручно.

Ірка й Аристарх, який сховався за телекамерою, стояли прямо в Іващенка на дорозі. Зусібіч до нього поспішали такі ж «мікрофонно-камерні» парочки, але Ірка була найближча. Із мікрофоном в опущеній руці вона зробила крок уперед.

— Дитяче телебачення. Будьте ласкаві, Володимире Георгійовичу, кілька слів для наших глядачів, — Ірка стисла ручку мікрофона. Щось ледь чутно хлюпнуло… Ірка збентежено роззирнулася навсібіч, але ніхто нічого не помітив.

— На дитячій виставці перше слово дитячому телебаченню, — весело посміхнувся їй Іващенко.

— Будь ласка, станьте навпроти картини-переможниці, — попрохала Ірка й старанно відійшла вбік, пропускаючи Іващенка повз себе.

— А я й не знав, що в нас є дитяче телебачення, — сказав Іващенко. Він зробив крок, повернувся…

— Навчальний проект, — пробелькотіла Ірка.

Вона розуміла, що не мусить дивитися на його ноги, але не могла втриматися.

— Ой, — раптом жалісно зойкнула директорка музею, глянувши на підлогу.

На старезному дубовому паркеті красувалася велика пляма білої фарби. А поруч чіткий і так само білий слід черевика з квадратним носком. Болісно зморщившись, директорка перевела погляд на тупоносі черевики Іващенка. Під її сповненим нелюдського страждання поглядом Іващенко повільно підняв ногу й завмер у позі чаплі, не наважуючись поворухнутись.

— Хто розлив фарбу? — гнівно видихнуло музейне начальство, нервово поглядаючи на художників, які перезиралися між собою.

Непомітним рухом Ірка відліпила тюбик з фарбою від ручки мікрофона й засунула його назад в кишеньку рюкзака, а потім тицьнула пальцем у бік виходу:

— Он там лежить ганчірка для підлоги. Поставте поки що ногу на неї.

— Ми не кладемо біля входу ганчірок, — обурилася директорка, але Іващенко лише знизав плечима:

— Яка різниця, давайте її сюди. Отут навпроти є взуттєвий, збігай, купи будь-яку пару, — наказав він охоронцеві, з полегшенням опускаючи брудну підошву на принесену ганчірку. — А ти, дівчинко, запитуй, доки я тут стою, як пам’ятник, бо в мене часу обмаль, — його губи здригнулися у вибачливій посмішці.

Ірка теж здригнулася. Ой, який прокол! Про запитання вона й не подумала! Ой, леле! Що ж ті журналісти зазвичай питають?

— Знімайте, — виграючи секунди, махнула вона рукою Аристарху.

Незграбним рухом той навів камеру на Іващенка. Навіть в об’єктив, здається, не дивився, просто виставив її перед себе, закриваючи лице. Утім, сама Ірка поводилася не краще.

— Чому саме ця картина здобула першу премію? — випалила вона перше, що спало їй на думку.

— Я не призначаю премії, я їх тільки вручаю. Рішення ухвалило журі, і саме воно вибрало найкраще полотно. Хоча мені… — він знову посміхнувся.

Цієї миті юрба захвилювалася, і з її глибин виринув охоронець із взуттєвою коробкою в руках.

— О, слава богу! Не знімайте поки що, — задерши ногу, Іващенко почав розшнуровувати черевик.

Мікрофон вислизнув в Ірки з рук і впав на підлогу біля ганчірки з чітким відбитком підошви. Дівчинка нахилилася.

— Хоча мені особисто найбільше подобається он той кіт, — взувши ногу в нову туфлю, закінчив фразу Іващенко й показав пальцем на одну з картин. — Розкішний такий котище, нахабний…

Але Ірка його вже не слухала. Вона дивилася на картину. Величезний, справжнісінький очеретяний, триколірний котище закинув задню лапу за голову й незворушно вилизувався. На димчасто-зеленкуватій шерсті чітко виднівся рожевий мазок язичка. Великі, неначе сталеві, пазурі були наче навмисно випущені, а кругле око дивилося… Ірці здалося, що прямо на неї! У цьому погляді були докір і навіть якесь презирство, так, нібито з його, котячої, точки зору, Ірка поводилася зовсім безглуздо.

— Гарна картина, — розгублено буркнула Ірка.

— Друге місце, — з гордістю, неначе власноруч її намалював, повідомив Іващенко. — А ось і художниця. Таню, ходи-но сюди!

Світловолоса дівчинка, що стояла спиною до зали, обернулася.

— Тетянко! — радісно вигукнула Ірка.

— Ти її знаєш? — насторожено спитав Аристарх, визираючи з-за камери.

Ірка кивнула. Його рука відразу міцно вчепилась їй у плече, і менеджер мовчки потяг Ірку до виходу.

— Що ви робите? Відпустіть! — скрикнула Ірка, але пальці Аристарха стислися ще дужче. Коротким поштовхом він майже викинув Ірку із зали:

— Ви з глузду з’їхали! — Ірка схопилася за плече, що почало сильно нити. — Синці тепер будуть.

— Це ти з глузду з’їхала! — прошипів Аристарх у відповідь, тягнучи Ірку вниз мармуровими музейними сходами. — Тебе ж, здається, нема в місті, ти виїхала! Тобі не можна ні з ким зустрічатися! — він відчинив важкі двері й виштовхав Ірку на вулицю. — Хочеш, щоб тебе відьми вистежили?

— Уже вистежили! — гаркнув розгніваний голос просто в Ірки над вухом, і Рада Сергіївна, що з’явилася бозна-звідки, вчепилась Ірці в інше плече. — Он, погляньте!

Припадаючи черевом до землі й придушено клекочучи горлом, сліпі більмасті пси — кудлатий і тонконогий — невблаганно наближалися до Ірки. Дівча стиха писнуло.

— У машину, мерщій! — скомандувала Рада.

Майже зірвавши Ірку зі сходів, вона потягла її до «Мерседеса». На ногах, що почали підгинатися, дівча помчало до машини. Важко трусячи на бігу задом, її обігнав Аристарх із камерою на плечі й випростав руку з пультом. «Мерседес» привітно блимнув фарами, клацнувши замками дверцят. Рада з льоту пірнула в салон, утягнувши за собою Ірку. Вона вже була всередині, як раптом щось із силою рвонуло стиснутий у руці рюкзачок.

Зі скаженим гарчанням, що виривалося крізь зімкнені зуби, не зводячи невидющих очей з Ірчиного обличчя, тонконогий пес тяг дівча з машини.

— Кинь рюкзак! — відчайдушно крикнула Рада Сергіївна.

— Не можу, він мені потрібен! — так само відчайдушно заволала Ірка, смикаючи рюкзак до себе.

Пес не пускав. Він був значно сильніший. Ірка відчула, як повільно з’їжджає по сидінню — назустріч вишкірим іклам кудлатого собайла, що якраз прибіг до свого побратима.

— Ех! — Аристарх зірвав з плеча важку камеру, придушено хекнув і зацідив тонконогому об’єктивом у бік. Пес заскавчав і відлетів.

— Тримайте, я її напрокат брав, — крикнув Аристарх і, жбурнувши камеру на коліна Раді Сергіївні, зачинив дверцята. Мить — і він уже сидів за кермом.

Дверні замки клацнули, відокремивши Ірку від собак. Прогріваючись, загурчав мотор. Ірка полегшено зітхнула й безсило притулилась до дверцят. Раптом щось важко грюкнуло. Тонконогий пес стояв, розпластавши передні лапи по склу. Його сліпі очі вирячилися Ірці в лице, а білястий туман, що сочитвся з них, мутними хробаками розповзався по вікну машини. Голівки хробаків незряче тицялися в усі боки — шукали щілину! Дірочку, тріщинку, в яку можна було прослизнути й дістатися до Ірки!

— Поїхали! — скомандував Аристарх Теодорович, і «Мерседес» м’яко рушив з місця.

Лапи сліпого пса зісковзнули, дряпаючи скло. Порив вітру здув мутних хробаків геть.

Ірка озирнулась. Тонконогий і кудлатий стояли, пильно вдивляючись услід машині, що віддалялася, а довкола них тріпотіло біляве марево.

Розділ 14 Замовляння сліду

— І що це ви виробляєте, ви, обоє?

Обличчя Ради Сергіївни не віщувало нічого доброго. Ірка миттю відчула себе асистенткою фокусника. Зараз Рада її розпиляє: упоперек, потім уздовж, а на додаток — по діагоналі. Здається, у зубах більмастих собак було б значно комфортніше. Розірвали б, і все — швидка й відносно безболісна смерть.

— Ви думаєте, що робите, Аристарху Теодоровичу? Щоб доросла людина наражала дитину на таку небезпеку! Я просто не маю слів! А ти? — Рада переключилася на Ірку. — Ти ж відьма! А відьма — це перш за все го-ло-ва, — Рада постукала Ірку долонею по лобу.

«Чого вона причепилася до моєї голови — то гладить, то стукає», — сумно подумала Ірка.

— А в тебе голова, схоже, тільки щоб кепку носити! — продовжувала злитися директорка.

— Мені продавщиця в магазині сказала, що кепки вийшли з моди, — не відриваючи погляду від дороги, вставив Аристарх і швидко посміхнувся Ірці в дзеркальце заднього огляду. — А як ви дізналися, що нас немає, га, Радо Сергіївно?

— Зайшла до Ірчиної кімнати, побачила драбину біля вікна…

— Під час «Ментів» зайшли? — здивувався Аристарх. — І з якого б це дива?

— Я не зобов’язана перед вами звітувати, Аристарху Теодоровичу! — завелася Рада й раптом знітилася.

Ірка з подивом побачила, що директриса сконфужено погляда на неї.

— Нам треба помиритись, — непевно вичавила із себе Рада й ніяково обсмикнула манжети своєї блакитної блузи. — Я, здається, була не надто справедлива. Певно, атмосферний тиск вплинув. Пошук нових рішень — це зовсім непогано. Просто треба бути обережнішою, не нехтувати досвідом, працювати під чиїмось керівництвом… Загалом, Ірко, якщо ти готова вчитися, то я готова тебе вчити. В усякому разі, саме так я збиралася сказати, коли йшла до тебе в кімнату, — знову завелася Рада Сергіївна. — Але тепер — навіть не знаю! Чого вас понесло в музей, хотіла б я знати? Дитячих малюнків ніколи не бачили?

— Там були й цілком професійні роботи, — промимрив Аристарх. Тепер він теж зніяковіло глянув на Ірку. — Ірка всього-на-всього хотіла виконати ваше завдання щодо Іващенка. А я їй допомагав. Навіть уявити не міг, що пси, тобто відьми…

— Ви що, вирішили справити на мене враження? — сплеснула руками Рада Сергіївна. — Гадали, я вижену Ірку прямо в пащеки оцим старим мерзотницям? Та як ви могли? Аристарху Теодоровичу! Ну, це щось… нереальне! Логіка іншого світу! — насуплена директриса гнівно розглядала пейзажі, що пролітали повз вікна автомобіля.

Отакої! Ірка ніяково засовалася. Якось недобре вийшло. Ледь до відьм не втрапили та ще й ні з того ні з сього скривдили Раду.

— Вибачте, будь ласка, Радо Сергіївно, — тихенько попрохала Ірка. — Ну, Радочко Сергіївно, ну будь ласочка…

— Це я в усьому винен, — швидко урвав її Аристарх. — Фактично я підбив дівча на цю витівку!

— Добре, — коротко видихнула директриса. — Мабуть, я теж винна. Мабуть, я надто суворо поводжуся й лякаю людей. Добре. Як каже молодь — проїхали.

Ірка перечекала, доки Рада вкотре погладить її по голові. Чого не стерпиш заради примирення. «Мерседес» повернув до їхнього двору.

— Може, сьогоднішній випадок чомусь вас навчить. Хоч зрозумієте, до чого призводить дурна самодіяльність. Ще б трохи — і попались би відьмам, та й більш нічого!

— Чому ж нічого? — щиро здивувалась Ірка. — У мене все тут! — вона підняла рюкзачок. — На Іващенка будемо замовляння накладати, чи як?

— Я гадав, ти не встигла, я ж тебе звідти витяг, — мимохіть здивувався Аристарх, скеровуючи машину у ворота.

— Я все встигла! — обурилася Ірка. — Можна подумати, для цього треба багато часу!

— Можу я поцікавитися, що саме ти встигла? — у Радиних словах знову вчулася в’їдливість.

— Усе, як ви вчили, Радо Сергіївно! — швиденько відповіла Ірка. — Я його слід зняла. Ось! — смикнувши за блискавку рюкзака, Ірка витягла ганчірку з чітким відбитком підошви.

Аристарх потягнув ручне гальмо й озирнувся, розглядаючи Ірчин трофей.

— Ти впустила мікрофон і підібрала! — здогадався він.

Ірка кивнула:

— Навіть очі відводити не довелося, адже ця стара ганчірка й так нікого не цікавила.

— Найприкріше, що нас вона теж не цікавить, — з іще більшою в’їдливістю сказала Рада. — Ти, Ірко, погано слухала мої пояснення. Слід можна зняти із сухої землі, на цеглі відбиток отримати…

Навіть на асфальті, мабуть, але на ганчірці!.. Нонсенс!

— А яка різниця? — тихо запитала Ірка.

— Хоча б та, що слід треба буде класти до гарячої пічки! Надовго! Як ти збираєшся засунути свою ганчірку до пічки?

— Як курку. У фользі, — незворушно повідомила Ірка.

«Звісно, прадавні надніпрянські відьми не мали кухонної фольги. Але ж це не означає, що й сучасним відьмам не можна нею користуватися!» Нічого цього Ірка, звісно, казати не стала. Рада й без того розгубилася:

— Не знаю, чи є в нас на кухні фольга, — пробелькотіла вона.

— Якщо ні, попросимо Аристарха Теодоровича з’їздити до нічного супермаркету, — запропонувала Ірка.

Менеджер миттю зробив незадоволену фізіономію:

— А може, грець із ним? У вас із Радою Сергіївною знову мир, нікому нічого доводити не треба…

— Ні вже, нехай! — Рада Сергіївна відчинила дверцята й вибралася з машини. — Мені цікаво, що в дівчинки вийде! Прошу на кухню! — і вона нагородила Ірку таким поглядом, що та зрозуміла: може, Рада Сергіївна і буде її вчити, і в школу до себе візьме, але любити… дзуськи. Симпатії від директриси Ірка ніколи в житті не дочекається!

Ну й не треба! На фіга їй Радина любов? Ірку взагалі ніхто не любить, і нікому вона триста років не потрібна. Он рідна матуся — і та навіть не згадує, і нічого! Ірка теж вилізла з машини й рішуче попрямувала на кухню.

Рулон фольги був у кухонній шафці. Ірка нашвидкуруч вирізала три широкі смуги й розклала їх на столі шестикутною сніжинкою, а в центрі поклала ганчірку з відбитком.

— Це що, так вимагає ритуал? — шанобливо спитав Аристарх, який клав дрова в старезну піч.

Ірка повагом кивнула. Не пояснювати ж, що бабуся так само загортала курку, щоб жодної щілинки не лишалося. Ірка щільно загорнула ганчірку у фольгу.

— Розпалити ти маєш сама, — сказав Аристарх, оглядаючи перекладені папером дрова.

Ірка піднесла сірник, папір миттю спалахнув. Обережно поторсавши його коцюбою, вона зачекала, доки вогонь перекинеться на дрова. У пічці загуло.

Коли Ірка повернулася до столу, то побачила, що Рада теж узяла участь у підготовці. На столі стояло дзеркало, певно, для спостереження за наслідками Ірчиного замовляння. А поруч лежали великий цвях і молоток. Ірка критично зиркнула на молоток. Пакет із ганчіркою — не цегла, тож забивати цвях зовсім не обов’язково, його можна просто встромити. Ні, краще вже не дратувати Раду зайвий раз! Ірка схопила молоток. Ну, зараз усе вирішиться!

Легенько постукуючи молотком по приставленому до пакета цвяхові, Ірка пошепки почала повторювати:

— У голову з-під голови, у серце з-під сердця, у стидесят сім суставок і живок, у руки й ноги, там ся зостав, чоловіка Іващенка мучити й бити, віку йому вкоротити! Я тобі приказую, я тобі наказую!

— На лист, мерщій! — скомандувала Рада Сергіївна.

Ірка кинула пакет на лист і засунула в пічку над вогнем. А потім слідом за Радою прикипіла поглядом до дзеркала. Там, немов на екрані телевізора, з’явилось обличчя Іващенка, уже таке знайоме й звичне, неначе він був Ірчин родич. Бізнесмен посміхався тій самій красивій жінці, яка була на фотографії. Здавалося, з ним усе гаразд. Рада переможно й водночас стривожено глянула на Ірку, ніби раділа й шкодувала з приводу невдалого результату ворожіння.

Цієї миті Ірка побачила, як Іващенко смертельно зблід. Посмішка враз зникла з його обличчя, він сунув руку під піджак, до серця, ноги йому підігнулися… Стривожена жінка схопила його за лікоть…

— Є! — тріумфально закричав Аристарх.

— Справді, вийшло, — знічено протягла Рада й накрила зображення рукою. Дзеркало миттю спорожніло. Директриса обернулася до Ірки: — Вітаю, люба. Ти цілком переконливо довела свою правоту. Так тримати, — і вона потяглася, аби погладити Ірку по голові.

Спочатку Ірка було подумала, що оскільки вже вона така успішна відьма, то від Радиної руки можна й ухилитися. Але потім вирішила не злити директрису. Вона й так не в гуморі після Ірчиного успіху!

— Треба швидко це припинити, йому там погано, — сказало дівча, стривожено поглядаючи то на палаючі дрова, то на дзеркало, в якому щойно було бліде обличчя її «тренувального ворога».

— Безумовно, — кивнула Рада. — Аристарху Теодоровичу, залийте вогонь.

— Води треба набрати… — пробелькотів Аристарх, швидко підставляючи цебро під кран.

— Ви що, не могли раніше про це подбати? — вередливо поцікавилася Рада Сергіївна й повернулася до Ірки. — Іди-но спати, моя люба. У тебе був важкий день.

— А як же?.. — Ірка махнула в бік пічки, де вийнятий і простромлений цвяхом слід бізнесмена Іващенка ще й досі стояв на ґратах над вогнем.

— Аристарх Теодорович прибере, — недбало відмахнулася Рада Сергіївна. — Треба загасити пічку й вигребти попіл. Це зовсім не жіноча справа.

— Вічно ви, відьми, усю брудну роботу звалюєте на бідного менеджера, — посміхнувся Аристарх, стежачи, як у цебро набирається вода. — Хоч клієнтів шукай, хоч пічку гаси.

— Іди, іди, ти на ходу засинаєш, — Рада Сергіївна підштовхнула Ірку до дверей.

Ірка справді відчула, що очі їй заплющуються, а тіло наливається сонливою вагою. І справді — поспати б.

— Спасибі. Вибачите, Аристарху Теодоровичу, — пробубоніла Ірка, позіхаючи, і попленталася до сходів.

Підіймаючись нагору, вона ліниво подумала, що старезна пічка на дровах — теж Радина дурна ідея. Мабуть, саме заради неї вони й знімали цей будинок. Ірка похитала головою. Сто відсотків, газова духовка подіє незгірше, проте чистити потім нічого не доведеться. Але перевіряти своє припущення дівчинці зовсім не хотілося. Обличчя Іващенка все ще стояло в неї перед очима. Як же йому було недобре! Неначе метал і вогонь уп’ялися в його живе тіло. Саме так воно й було, на те й чаклували. І жінка, що з ним була, теж страшенно перелякалася! Ні ж бо, відтепер — жодних експериментів на живих людях.

Позіхаючи, Ірка присіла на край ліжка. Щось її тривожило, не давало спокійно поринути в сон. Аристарх Теодорович теж молодчина — не міг заздалегідь цебро набрати! Доки він там із водою порається, бідолаха бізнесмен страждає. Хоча на Аристарха нема за що наїжджати, сама винна. Ворожіння її, отже, вона й мала все передбачити. Зараз, напевно, менеджер уже загасив полум’я, й Іващенку полегшало. А скоро раптовий біль у грудях забудеться. Та все-таки не завадило б перевірити.

Сонно потираючи очі, Ірка вийшла з кімнати. На якусь мить вона нерішуче спинилася. Може, не варто, ще образяться, скажуть, що вона їм не довіряє. Дівча глянуло вниз крізь перила. Із кухні долинав тихий голос Ради Сергіївни, а на підлозі тріпотіли тремтячі відблиски вогню.

Стоп, значить, пічка ще й досі горить? Певно, слід просто вийняли, а жарини загасити не встигли. Треба все-таки перевірити, інакше вона не зможе спокійно заснути. До кухні заходити зовсім необов’язково, достатньо буде обережно зазирнути з коридору.

Намагаючись не рипіти сходами, Ірка рушила вниз. Повільно, крок за кроком вона перетнула коридорчик. Про всяк випадок притискаючись до стіни, дівчинка глянула вглиб кухні й одразу завмерла, їй фактично заціпило.

Вогонь у пічці палав іще сильніше! Він гудів, випльовуючи іскри. А на ґратах над ним тьмяно поблискував пакет із фольги, що в ньому був знятий слід нещасного бізнесмена Володимира Іващенка. Ірчин переляканий погляд перестрибнув на зігнуту біля пічки постать. Умиваючись потом, Рада Сергіївна підкладала й підкладала дрова. Рукава блакитної блузи директриси були високо закочені, а на її руках, на голих повних руках виднілися довгі сліди, що вже почали заживати — сліди котячих пазурів!

Розділ 15 Зло перемагає

Двері із садка прочинилися, і на ґанку з’явився Аристарх Теодорович. Менеджер притискав до грудей цілу купу дров.

— Поки що вистачить, — сказала Рада, розгинаючись.

— А він точно здохне? — хриплувато запитав Аристарх, складаючи дрова на підлогу.

— Точно, точно, не сумнівайся, — заспокійливо підтвердила Рада. — Можеш вважати, що в тебе більше нема конкурента. Хочеш — подзвони в офіс і забери собі всі замовлення, можеш навіть підняти ціну… І готувати папери на отримання Іващенкової компанії. Три-п’ять днів, і йому кінець!

На губах Аристарха заграла мрійливо-хижа посмішка:

— Ось за що я люблю чаклунство! Дитина забиває гвіздок, а за десятки кілометрів звідси здоровезний дядько хапається за серце й брик — відкида копита! А потім у газетах: «Після нетривалої хвороби, у розквіті сил…». Чиста, інтелігентна смерть від зовсім природних причин! І жодна зараза не здогадається, що дівчисько його просто вбило!

Убило! Ірка схопилася рукою за горло. Стара дошка тихенько рипнула в неї під ногою.

— Що це? — підвела голову Рада Сергіївна.

Ірка затисла рукою рота. Очі відьми світилися, але не через відблиски полум’я в пічці. Болотяні, кольору гнилої зелені, вогники танцювали в її розширених зіницях. Скрадливими кроками Рада Сергіївна рушила до коридорних дверей.

Не наважуючись відірвати погляд від директорчиного обличчя, Ірка зробила крок назад. Потім схаменулася й хотіла бігти… Затуляючи світло пічки, її повна фігура з’явилася на ґанку. Кухонні двері рипнули, прочиняючись… Зараз мертвотно-зелений вогонь відьминих очей увіп’ється в Ірчине лице…

«Ні, не дивись на мене, ні!» — подумки закричала Ірка, але з її скованих страхом губ не злетіло жодного слова.

Директриса визирнула в коридор. Швидко пробігла поглядом уздовж стін, уважно оглянула сходи. Ірка завмерла, задерев’яніла й непорушно стояла прямо перед нею, простягни руку — і доторкнешся! Але директриса не простягла руки. Її погляд раз по раз ковзав повз Ірку, неначе та перебувала в якійсь забороненій зоні.

— Здалося, — буркнула Рада Сергіївна, потім повернулася й пішла назад на кухню, старанно причинивши за собою двері.

Ірка ледь угамувала істеричний сміх. Рада добре вчила її і ось навчила! Тепер Ірка могла стати невидимою для директрисиних очей. Ірка Хортиця — супервідьма! Супердурепа!

Чіпляючись за поруччя, Ірка пошкутильгала до себе в кімнату. Підійшла до дзеркала й спробувала якомога точніше пригадати обличчя Іващенка. Дзеркало миттю зреагувало — працювати з ним ставало щоразу простіше. Обличчя бізнесмена, що з’явилося в дзеркалі, підстрибувало й смикалося на абсолютно білому тлі. Потім воно посунулося вглиб, й Ірка зрозуміла: Іващенко в машині! А біле під його головою — це простирадло лікарняної каталки! Іващенка везли на швидкій допомозі! Ось його губи беззвучно ворухнулися, і він спробував посміхнутись. Ірка побачила, як та сама молода жінка схилилася до нього, силувано посміхнулася у відповідь, але в її очах стояли сльози.

Ірка вдарила по дзеркалу обома руками й упала на ліжко лицем у подушку. Дурепа, Господи, яка ж вона дурепа!

Як же її красиво обійшли! Спершу як слід налякали — білоокі пси, старі відьми, конкуренція, полювання на молодих і безпомічних… А вона й повірила, ідіотка! Рада була єдиною відьмою, яка полювала на Ірку, адже це її, Раду, тоді бив кіт! Радині блакитні блузи, джинси, халати… і блакитна вовна клубка-душителя! Немає жодних старих відьом, і ніколи не було. Був лише Ірчин страх, що примушував її безоглядно слухатися своїх «рятівників» — Раду й Аристарха. Була надія, якою вони вабили її, наче віслюка морквиною — школа молодих відьом і фірма з продажу замовлянь.

Ірка тихенько жалібно заскиглила, розуміючи, що школи теж ніколи не було. Рада й Аристарх її просто вигадали, переконані, що дівча, яке начиталося «Гаррі Поттера», беззастережно їм повірить.

А на самого Іващенка як красиво вивели! Прямо великі актори! Рада, значить, — дурепа-директриса, яка не визнає нічого нового, а Аристарх — практичний менеджер, що захищає перспективну відьмочку! Як же він морочив Ірці голову! То натякав на Радину заздрість до Ірчиних здібностей, купав її в солодкому сиропі похвали, то раптом почав сумніватися й запропонував піти помиритися з розгніваною директрисою. Усього лише тренування, усього лише перевірка Ірчиних здібностей, на кшталт шкільної контрольної, і фотографія Іващенка в купі старих журналів — наче випадково! А Ірка… Дурепа, ой дурепа! Вуха розвісила й нічого не помічала!

Тільки зараз дівчинка згадала дрібні незбіжності, які мали б її насторожити, але не насторожили. Хоч би й цей, наче випадково, нашвидкуруч знятий будинок — і заздалегідь підготовлений старезний замок із величезною шпариною для здоювання молока! А відсутність телефону? Господи, як же вона раніше не подумала! Якби Рада й справді захищала Ірку від відьом, то після її непритомності в готелі, вона мала б залишити дівчинку в себе. Відвезти, сховати! А вона спеціально виставила її за двері, та ще й до портьє наказала підійти — щоб усі запам’ятали, як Ірка вийшла з її номера. Вона спеціально змусила Ірку знепритомніти! Своїми травками! От тільки навіщо? Навіщо їм узагалі треба було робити з Ірки вбивцю? Господи, вона вбивця! Вона вбила людину! Ірка відчула, як кисла хвиля нудоти підкотилася їй до горла.

Дівчинка підбігла до вікна, потягла стулку, впускаючи струмінь свіжого, запашного повітря травневої ночі. І відразу ж завмерла, насторожившись. Із саду лунали легкі кроки двох людей.

— Перепочиньмо, — сказав голос Ради Сергіївни. — Ми там стільки дров напхали, що ще не скоро перегорить.

Ледь чутно чиркнув сірник. Повільно розгорівся багряно-червоний світлячок цигарки. Кроки віддалялися до старої напівзруйнованої альтанки.

Ірка розпачливо прикусила губу. Звідти вона точно нічого не почує. Треба ризикнути. Якщо вона рухатиметься беззвучно, її не побачать. Ірка тихенько вилізла на драбину, що так і лишилася під вікном із самого ранку.

Ковзнувши нечутною тінню, вона завмерла просто за спинами співрозмовників. І відразу ж ледь не видала себе, бо мало не зарепетувала від жаху.

Як завжди владно Рада Сергіївна наказала:

— Тепер нам треба позбутися дівчиська. Негайно.

— Радусю, тобі місячне сяйво часом голівку не напекло? — повільно затягшись цигаркою, поцікавився Аристарх. У його голосі не було звичної веселої шанобливості «всього-на-всього менеджера» перед справжньою відьмою. — Ти так захопилася виставою, влаштованою для дівчинки, що й справді вирішила, що ти тут головна, директорка, а я так собі — хлопчик на поскакеньках?

— На побігеньках, — м’яко виправила його Рада Сергіївна, дістаючи з кишені цигарки. Вона неквапом прикурила й так само неквапом сказала: — Ти не хлопчик. Ти просто дурбецало. І не сперечайся, — украй люб’язно, немов щойно подарувала йому бозна-який комплімент, мовила вона Аристарху, який напався на неї. — Коли я сама запропонувала знайти молоду природжену відьму й потайки використовувати її для наших цілей, — Рада затяглася цигаркою, — я ще тоді, по виразу твоїх бігаючих оченят, зрозуміла, що ти збираєшся внести в наш план якісь корективи. Що, вирішив змінити партнерку, потворо ти невдячна? — ласкаво поцікавилася Рада. — Та ти хоч пам’ятаєш, ким ти був до мене? Прилавок твій дохлий з китайською гниллю пам’ятаєш? Моє ворожіння зробило з тебе, нікчеми, крутого бізнесмена!

— Хто давнє пом’яне, той лиха не мине, радосте моя, Радо, — посміхнувся Аристарх. — Ти мені своїм ворожінням під носа не тицяй, бо ще ліпше є. Ця дівчинка справжня природжена відьма, а ти всього-на-всього жалюгідна роблена фальшивка. Помре твій учитель — куди й сила подінеться!

— Мій учитель не помре, — насупившись, відповіла Рада.

— У самого біса вчилася, чи що? — гмукнув Аристарх, але Ірка, затамувавши подих, виразно вчула в його глузуванні миттєву нотку остраху. — Не дуже-то він тебе й цінує, не так уже багато сил він тобі й дав. Ну що ти можеш? Одному-двом клієнтам голову задурити? Та якщо їм одразу контракт не підсунеш, вони потім швиденько приходять до тями! Навіть конкурента прибрати не можеш. Ти б наворожила Іващенкові «швидку Настю» — не більше! А це дівча — ого-го! Ти за все життя не додумалася б, як до Іващенка дістатися! Слід на ганчірку зняти, у фольгу загорнути. Бо мізки вже всохли, Радочко, час уже на спочинок, — Аристарх зловісно гмукнув. — А я вже на пару з дівчам розкручуся. Таких справ нароблю!

— Справ, кажеш, — кивнула Рада й безтурботно поцікавилась: — І як же ти збираєшся заманити її до своїх махінацій? Вона ж нормальна дитина, із совістю.

— Поду-умаєш, — протягнув менеджер недбало. — Щойно дівчисько побачило шмоття, то все аж загорілося. Ми з нею здружимось. Ганчір’я, іграшки, Діснейленд, що там ще, а за рік вона дивитиметься на світ моїми очима. Я звільню її від химери, що називається совість! — пафосно промовив Аристарх.

— Вона почне видоювати з твоїх клієнтів контракти, дарчі папери, заповіти на твою користь і з легкістю знищуватиме конкурентів, — закінчила Рада. — От тільки скажи мені, мій винахідливий друже, коли дівчинка навчиться бізнесу й ти їй будеш уже не потрібен, що їй завадить змусити тебе підписати дарчі папери на фірму й забити цвях у твій слід?

Аристарх мовчав, відвернувшись.

— Гадаєш, ти зможеш її контролювати, з її природною силою, яка тобі так подобається? — доконала його відьма.

Аристарх продовжував мовчати.

— Коротше, — сказала Рада, підводячись. Її голос набрав звичної владності. — Уранці дівча миттю збагне, що слід залишився в пічці. Далі морочити їй голову ми вже не зможемо. Як ти казав, вона природжена відьма й хазяйка свого слова, — Рада посміхнулася. — Захоче — накладе закляття, захоче — забере назад. Отож повернімося до первісного плану. До покинутого підвалу усе-таки поїде вона, а не я.

— Вона не мусить померти раніше за Іващенка, — глухо сказав Аристарх. — А раптом закляття не подіє.

— Залишиш їй води, — безапеляційно відрізала Рада. — Днів із п’ять вона протримається, а більше Іващенко й не протягне. Вона справді сильна відьма, ця Ірка Хортиця. Шкода, такий талант — і загине в розквіті сил.

Аристарх теж підвівся. Миттєва руйнація заповітних мрій важким тягарем лягла на його плечі.

— Піду прижену машину, — буркнув він і почовгав з альтанки геть.

Розділ 16 Біжи, відьмо, біжи!

Ірка важко відсапувалася. Ну що ж, солодка парочка хоч якусь правду сказала. Вона — сильна відьма. Спасибі шановній Раді Сергіївні за уроки відьмацтва й за підказки. Але, звиняйте, Ірка Хортиця не дасть заморити себе голодом у якомусь підвалі!

Ірка на мить затрималася біля входу в альтанку. Присіла навпочіпки… Потім швидкими нечутними кроками рушила до будинку. Вихором злетіла по приставленій драбині, вискочила в коридор і на секунду зазирнула до порожньої Радиної спальні. Потрібна річ знайшлася відразу, на столику під дзеркалом. Ірка спустилася на перший поверх. Спочатку вона трохи завагалася, поглядаючи то на вихід, то на кухонні двері, і нарешті рішуче рушила до пічки.

— Я ж обіцяла, що з чоловіком нічого поганого не станеться, — тихенько прошепотіла Ірка.

Швидко обмотавши руки ганчір’ям, вона витягла гарячий згорток фольги. Обпікаючи пальці й тихо лаючись, дівчинка розгорнула його.

У саду загув двигун «Мерседеса».

— Треба поквапитись, — сказала собі Ірка, згортаючи фольгу.

— Та пізно вже, — відповів їй насмішкуватий Радин голос. — Я ж попереджала: принципи тебе згублять.

Рада стояла біля коридорних дверей, і на її обличчі був вираз, у якому поєдналося щось на зразок жалю й глузування.

— Якби ти залишила Іващенка нам, то, може, ще й устигла б утекти. Він тобі що, родич? Улюблений дядечко?

Ірка не стала дискутувати з Радою. Вона прожогом кинулась до дверей, що вели до саду… аби з льоту врізатися прямо в голомозого лжеменеджера. Він миттю стис її за плечі мертвою хваткою. Брязнув метал, і Ірка з жахом побачила, як на її зап’ястках опинилися справжнісінькі наручники!

— Єдине, що мені у вас, відьмах, подобається, — сказав Аристарх Теодорович, звалюючи Ірку, яка відчайдушно борсалася, собі на плече, — так це те, що ви вмієте пакостити лише на відстані. А коли потрапите до рук — усе, пташці кінець! — він кинув Ірку, наче якийсь лантух, на заднє сидіння «Мерседеса». — А проти холодного заліза ви взагалі — пшик! — він презирливо клацнув пальцями перед носом безпомічної Ірки. — Доки на тобі ці штучки, — Аристарх посмикав ланцюжок наручників, — жодної користі з твого ворожіння не буде! — він грюкнув дверцятами.

— Прощавай, Ірко, більше ми не побачимось, — долинув до Ірки приглушений склом голос Ради.

Запишавшись, з усвідомленням власної сили, Аристарх сів за кермо. Машина рушила з місця.

І тут Ірку почав розбирати нервовий регіт.

Аристарх підозріло озирнувся до неї:

— Істерика? Не допоможе. Можеш сміятися, можеш плакати, живою я тебе все одно не випущу, навіть не сподівайся, — заявив він, вирулюючи на вулицю. У його голосі зазвучала образа. — Ми б, звісно, могли з тобою домовитись, якби у вашого відьмацького поріддя була хоч краплина совісті! Хоча б ось така! — Аристарх показав на пучці пальця, яка саме краплина совісті мала б бути у відьом і в Ірки зокрема.

Дівча буквально завило від сміху. «Ні, він тут іще й про совість патякає!»

— Посмійся, посмійся, — ображено пробуркотів Аристарх, — недовго тобі вже лишилося.

Він наддав швидкості й погнав по дорозі, час від часу насторожено позираючи на Ірку в дзеркальце заднього огляду.

«Мерседес» мчав у бік міста. Намагаючись угамувати сміх, Ірка придушено хрокнула. Справді, якось недобре виходить. Менеджер на неї й так образився, а зараз вона ще дужче його скривдить, до того ж найпідлішим чином — скориставшись наукою Ради Сергіївни.

Тільки зараз Ірка зрозуміла, що всі їхні уроки мали на меті лише одне — дати Ірці можливість дістатися до бідолахи Іващенка. Тому перше, чого навчила її Рада, — відкривати замки. Сила заліза може стримати відьму, але не стримає відьмацької крові!

— Ключі дістану з моря-океяну, на тридев’ять замків — тридесять ключів, кров відьмацька потече — холод-залізо попече…

З острахом поглядаючи на Аристарха, Ірка озирнулася. Тепер найскладніше. Сто разів вона бачила в кіно: герой, обпікаючи собі руки, перепалює на смолоскипі пута, що його зв’язують, або, затиснувши ніж зубами, ріже мотузку зі шматками власної шкіри. Але зробити це самій! І головне, що вона не має ані ножа, ані хоча б шпильки! Ірка розгублено дряпнула зап’ясток нігтями. Її пройняв біль, а на шкірі з’явився ледь помітний білий слід.

Та невже ж вона така слабачка! З цим Ірка Хортиця погодитись не могла! Міцно прикусивши губу, дівчинка зібралася із силами…

Автомобіль ускочив у якусь вибоїну, й Ірку різким поштовхом підкинуло на сидінні… Її зуби глибоко вп’ялися в губу. Ірка стиха мукнула від раптового болю й похитала головою… Червона крапля крові впала на замок наручників. Тоненьким рудим струмочком з-під нього побіг іржавий порох! Ірка провела наручниками по прокушеній губі. Чекати довелося недовго — там, де була її кров, наручники потріскались і розкришилися на іржаві пластівці. В неї вийшло!

В’їхавши в місто, «Мерседес» почав колесити між окраїнними багатоповерхівками. Ірка знову зиркнула на Аристарха. Зараз його пильний нагляд був зовсім недоречний. Він не повинен дивитися на заднє сидіння! Менеджер і справді з надзвичайною цікавістю вп’явся поглядом у темне полотно дороги. На Ірку, яка витягла з кишені яскраву пластикову баночку, він не звертав жодної уваги.

Ірка відкрутила кришечку… і ледь не застогнала. Ось чому Рада так недбало залишила баночку на туалетному столикові. Вона була порожня! Польотної мазі не було!

Ірка в розпачі впала на сидіння.

Аристарх, не зупиняючись, гнав машину.

Де б не був той підвал, у якому мали зачинити Ірку, вони все одно незабаром туди дістануться, і тоді їй уже не врятуватись! А в тісному салоні машини жодне ворожіння не допоможе проти здоровезного дядька. Їй слід було ризикнути.

Ірка посмикала дверцята — не відчиняються. Тоді вона натисла пальцем на кнопку. Бічне скло опустилось. Ірка пошкрябала пальцем усередині пластикової баночки. Ну хоч щось же мало лишитися на денці. Вона потерла зап’ястки. Їй здалося, що вона відчуває на шкірі щось невагоме й летюче.

Тієї ж миті, навіть не встигши злякатися, дівчинка шмигнула в прочинене вікно машини.

Її сильно вдарило по ногах, перекинуло, закрутило — голова, ноги, голова… Розмитим калейдоскопом перед очима замиготіли дорога, дерева, місяць… І раптом усе зупинилося.

Ірка судорожно ковтнула слину, стримуючи нудоту, що підкотилася їй до горла. Перед нею гойдалася гілка квітучої акації, таємничо біла на тлі нічного неба. Ірка висіла в повітрі над узбіччям дороги — приблизно за десять метрів від неї. А над головою повільно, заворожуюче плив у небі диск повного місяця.

Дівчинка звела голову й відчула, як її тягне вгору, назустріч владному поклику місячного сяйва. Їй хотілося летіти все вище, вище…

Але під її ногами наче щось урвалося, і вона почала стрімко падати вниз. Інстинктивно звівши руки, дівча вчепилося за гілку. М’язи смикнуло, й Ірка зависла, погойдуючись у сріблястій хмарі збитих квітів акації.

Перехоплюючи гілку пальцями, що аж гули від болю, дівча сяк-так дісталося до стовбура, притулилось до шорсткої кори й почало судорожно відсапуватись.

— Ну дурепа, ну дурепа! Політати їй заманулося! — прошепотіла Ірка, дмухаючи на подряпані долоні. От тепер відьмацької крові в неї було чимало.

Вона уважно прислухалась. Гуркіт машини стихав, повільно віддаляючись. Ірка навіть подумала, що спантеличений Аристарх так і не помітить її відсутності.

Але ось удалині пролунав скрегіт гальм. Закляття перестало діяти, і голомозий менеджер таки засік зникнення бранки. Машина знову загурчала, розвертаючись. Тим часом Ірка, завзято чіпляючись за гілля, миттю кинулась униз. Побачила б її зараз фізкультурниця, а то вічно: «Хортице, лінуєшся, Хортице, лінуєшся!» Тут полінуєшся, коли тобі на п’яти вороги наступають!

Упавши мішком на землю, Ірка двома стрибками перетнула трасу. Саме в той час довгі конуси світла з’явилися на дорозі. Світло фар лизнуло темний асфальт і вперлося в широку білу пляму збитих Іркою пелюсток. Потім воно перекинулось на акацію, наскрізь просвічуючи сплетіння гілок. Аристарх шукав Ірку.

Дівчинка відступила в густу темряву до стіни багатоповерхівки. Вона сумно подивилася на квадрати вікон, які ще подекуди світилися. Люди, там, за склом, навіть не підозрюють, як їм добре!

Аристарх уже встиг зрозуміти, що Ірки на дереві немає. Тепер світло фар гарячково кидалося туди й сюди, шукаючи сліди втікачки.

Повільно, намагаючись не робити різких рухів, Ірка рушила вздовж будинку. Головне — зберігати спокій. Тоді Аристарх її нізащо не знайде. Адже вона навіть при денному світлі відводила йому очі, а вже зараз, у темряві — й поготів. Хоч на місячне світло все одно ліпше не виходити. Ірка глянула на круглий жовтий диск і отетеріла.

На яскравому тлі місяця вона побачила летючий силует жінки! Жінка щодуху мчала, зі свистом розсікаючи повітря, і зустрічний вітер здіймав сторчма її коротке волосся й тріпав прутики затисненого між її ногами віника!

За якийсь час віник завис над «Мерседесом», і Ірка з жахом упізнала Раду Сергіївну. Мотляючи повними ногами, директорка ніяково засовалася на ручці віника. Прутики з тріском прогиналися під її вагою.

З віконця висунулась розгублена фізіономія Аристарха.

— Проґавив?! — в’їдливо спитала Рада.

Аристарх зніяковіло кивнув.

— Я так і знала! Тобі ж нічого доручити не можна! Тупак, нездара! — випльовуючи прокляття, замахала руками Рада.

Ненадійний віник ураз перекинувся в повітрі, і директриса повисла вниз головою, підмітаючи асфальт скуйовдженим волоссям. Лаючись на чому світ стоїть, Рада сяк-так перекинулась назад.

— Це ж треба, щоб у будинку не було жодної пристойної мітли! Самі корови… й ідіоти, — додала вона, похмуро глянувши на Аристарха. — Я пошукаю вздовж дороги! А ти — давай випускай своїх псів! Дівчисько не могло далеко втекти! — розвернувши ручку віника до небес, Рада злетіла в повітря.

Ірка провела її поглядом. Грюкнули дверцята «Мерседеса». Ірка мимохіть глянула на дорогу.

Повеселілий Аристарх відкривав багажник. У слабкому світлі ліхтарів Ірці здалося, що на дні багажника лежать дві собачі тушки — вони були такими нерухомими й пласкими, неначе з них випустили все повітря. Аж раптом їхні лапи здригнулися. Одним стрибком з багажника вискочило двійко псів — кудлатий і тонконогий. Ті самі більмасті пси.

— Агов, дівчинко! — тріумфально закричав Аристарх. — Я знаю: ти десь тут! Ти мене чуєш! Як гадаєш, хто вони? — він показав пальцем на псів. — Старі відьми? Ха-ха, ще чого! Це пси-ярчуки! Мисливці на відьом! Де б ти не сховалася, вони тебе все одно знайдуть! Так що біжи, відьмо, біжи!

Ірка побігла.

Розділ 17 Битва під гаражами

— Xапайте відьму!

М’які лапи водночас ударили об асфальт — пси помчали.

— Стійте, куди ви?! Не туди, чорт забирай! — відразу ж заволав Аристарх. — Придуркуваті тварини!

Ірка озирнулася на льоту.

Задерши догори пики й утягуючи в себе повітря, ярчуки помчали геть — за слідом Ради, що полетіла. А за ними, спотикаючись, побіг менеджер.

Відьмочка припустила ще дужче. Там, де Рада злетіла вгору, пси втратять слід, і Аристарх зможе повернути їх у погоню за Іркою. Але кілька хвилин у неї все ж таки є. Хоча, як їх використати, Ірка не уявляла. Цей район вона майже не знала, та й узагалі, сховатися десь між прямокутниками багатоповерхівок було дуже важко: будинки, дворики, що їх зусібіч продувало вітром, металеві гаражі, довга стрічка дороги.

Ірка бігла геть, без якоїсь певної мети, просто так, аби опинитися якнайдалі від Аристарха та його ярчуків.

Але далеко втекти їй не пощастило. Собаки невпинно наближалися. Один пес уже майже дихав Ірці в спину, гострий собачий запах ударив їй у ніздрі. Заверещавши, Ірка кинулася вбік.

Довга тінь пролетіла повз неї. Тонконогий собайло, промахнувшись, придушено дзявкнув і покотився по землі. Але наступним ривком він звівся на лапи. Здійнявши цілу хмару пилюки, пес знову рушив на свою жертву. Ірка виразно чула його ричання-шипіння — тепер у ньому звучало безсумнівне торжество. Більмасті очі ярчука світилися в пітьмі, і хвилі білястого туману щільно огортали дівчинку, закутуючи в ядучий кокон.

Ярчук не поспішав. Він набагато випередив свого коротколапого побратима й тепер насолоджувався — це дівчисько, яке отетеріло від жаху, було в його цілковитій владі. Відьма. Здобич.

Туман уже парував на рівні Ірчиних плечей. Вона спробувала зробити крок — і не змогла, хотіла змахнути рукою, але рука не рухалася. Ірка закричала. У відповідь пес роздратовано гавкнув — Ірчина поведінка йому явно не подобалась. Білястий туман поплив нагору, щільно затуливши Ірці рота. Немов знущаючись, ярчук повільно позіхнув. Ірка відчайдушно сіпнулася. Пащека цього пса була зовсім не така, як у звичайного собаки, вона скоріше нагадувала акулячу!

Пес глянув на свою безпомічну жертву — Ірка була впевнена, що в затягнутих більмами очах ховалася жорстока посмішка, — і рушив до неї.

Порятунку не було, хіба що зараз станеться якесь диво! Цікаво, а з відьмами трапляються дива? — якось відчужено подумала Ірка, зіщулившись у передчутті гострих ікол, що за мить мали вп’ястися в її тіло.

— Ня-а-а-а-в! — Ірчине триколірне диво стрибнуло на ярчука, увігнало пазурі в собачу пику й заходилося всіма чотирма лапами рубати собайла на капусту.

І в цей час хтось щосили смикнув Ірку за руку. Липкий, мрячний кокон, що її обплутував, розпався на дві частини й зник безпомічними білястими смерчиками.

— Не стій як нежива, а то й справді такою станеш! — зарепетувала Тетянка, тягнучи приголомшену Ірку за собою, подалі від котячо-собачого побоїща.

Але далеко втекти їм не вдалося. Дрібно перебираючи коротенькими лапками, на місце бою нарешті приплентався кудлатий. Це був кумедний, маленький волохатий цуцик, навіть доволі милий. Такому б сопіти десь у куточку дивана, затишно скрутившись під боком у свого господаря, і час від часу зводити милу мордочку… Пес звів милу мордочку, і його величезна, наче валіза, щелепа глухо клацнула. Не звертаючи уваги на побратима, який бився з котом, кудлатий ярчук рушив до Ірки. Мрячні хробаки, гидотно звиваючись асфальтом, поповзли їй назустріч.

Ірка кинулася вбік, ледь устигнувши крикнути:

— Тетянко, тікай! Звідки ти тут узялася?

— А ти? — войовничо, але не дуже зрозуміло заперечила Тетянка. — І взагалі, питання зараз не в тому, звідки взялася я, питання в тому, як його звідси вибратися, — філософуючи далі, Тетянка зробила крок і зненацька опинилася поміж кудлатим псом та Іркою.

— Що ж ти робиш, дурепо? — кинулася вперед перелякана Ірка — поміж Тетянкою й кудлатим.

— Спокійно, мене він не зачепить, — хоч і не дуже впевнено, гукнула Тетянка й, обережно оббігши Ірку, знову стала між нею та псом. Трохи спантеличений таким перебігом подій, кудлатий запитально схилив голову набік.

— Я не зрозумів, у вас що, гра така — хто швидше застрибне собаці в пащеку? — поцікавився єхидний хлоп’ячий голос. — Ану відваліть обидві: я тут головний, а всі інші ззаду, — знайома фігура Богдана вклинилася між Тетянкою й кудлатим.

Хлопчак, як завжди, тримав у руці довгого меча.

Тетянка зовсім не зраділа його появі:

— Слухай, звідки цей толкійонутий недоумок узявся? — обурено спитала вона в Ірки.

— А ти? — передражнила Ірка.

Тим часом кудлатому псу їхні суперечки вже набридли. Обурено гаркнувши на дурних дітлахів, які перетворили на балаган святу справу пожирання відьом, кудлатий ярчук утяг носом повітря й почав обходити Богдана й Тетянку, аби знову підібратися до Ірки.

Довгий меч плазом гепнув ярчука по морді. Придушено дзявкнувши, кудлатий відлетів геть.

— Здавайся, саруманове поріддя! — гаркнув Богдан, стрибаючи за псом. Миттю звівшись, кудлатий знову рушив уперед, але не на Богдана. Напружуючи коротенькі лапи, ярчук квапився до своєї справжньої мети — до Ірки. Але його й удруге спинив прямий удар меча.

— Ой! — видихнула Тетянка, чекаючи, що блискуче вістря меча зараз прохромить кудлатого. Але пес тільки відлетів убік. І знову звівся, приголомшено струснувши головою.

— У нього що, меч тупий?

— Звісно, — здивувалася Ірка. — А ти як гадала?

Ярчук знову атакував, і знову — Ірку. Майстерно орудуючи мечем, Богдан відкинув його геть — на тонконогого, що так і бився з котом. За мить звірі вже котилися по землі, усі втрьох.

— Чи він і справді вміє битися мечем? — знову здивувалась Тетянка.

— Звісно. А ти ж як думала? — укотре знизала плечима Ірка й крикнула: — Богдане, схоже, вони тебе взагалі не бачать! Тільки мене!

— Не бачив сонця я і не читав казок, та маю добрий нюх і гарно чую! — прогорлавши уривочок із садистського віршика, Богдан кинувся до звірів, які билися, і скомандував: — Котяро, ану геть!

І кіт послухався! Відчайдушним стрибком вискочивши з бойовища, він кинувся до Ірки й миттю опинився в неї на плечі. Дівча аж похитнулося під його вагою. Мимохіть схопившись рукою за пухнасту котячу шубку — чи то для того, щоб не впасти самій, чи то для того, щоб утримати кота, — Ірка стояла й не зводила очей від дійства, що розгорталося перед нею. Богдан ганяв ярчуків, а ті щосили намагалися прорватися до відьми. Дурні ярчуки не могли збагнути тільки одного — із цією відьмою Богдан приятелював ще з дитячого садка.

Собаки стрибали, але весь час наривалися на хвацькі удари меча. Скиглячи, ярчуки відлітали геть, уперто зводилися, щоб знову впасти. Тоді вони спробували обійти хлопця з флангів. Меч двічі зблиснув — праворуч, ліворуч, — і все знову закінчилося. Побиті пси вже ледве пересували лапи, та, незважаючи на це, вигляд живої відьми надавав їм наснаги — і вони лізли знову й знову.

— Ти диви, яке вперте, зараза! — пропустивши повз себе кудлатого, що знову кульгав до бою, Богдан схопив його за шкірку.

Пес спробував був цапнути кривдника, але, вкотре отримавши руків’ям меча по зубах, покірно притих.

— Так, а де ж другий? Ти куди преш, страшидло?

На лапах, що вже почали підгинатися, тонконогий знову пошкутильгав до Ірки. Швидко взявши меча під пахву, Богдан схопив за шкірку й тонконогого. Псові лапи відірвалися від землі, і він завис.

— Ого, нічого собі, який важелезний! Ірко, стій на місці, ти на них погано впливаєш! — крикнув Богдан і потяг ярчуків до найближчого провулка. Кудлатий, немов волохата ганчірка, теліпався в його кулаці, а лапи тонконогого сумно тяглися асфальтом.

— Я не наймався вас тягати, — пропихтів Богдан, кинувши обох на землю. — Напрямок — подалі звідси! — скомандував він, розвернувши зморених псів мордами до траси. — Надаю прискорення! — і хвацько вмазав мечем по ярчукових задах.

Пси заскавчали й, завзято загрібаючи лапами, помчали собі геть. По-геройськи недбало закинувши меч на плече, Богдан повернувся до дівчаток:

— Не знаю, як вони тебе бачать, але щойно перестали бачити, так собаки як собаки. Тільки без очей. А взагалі, звісно, цуцики — жах. Де ти їх узяла?

— Господар нацькував, — похмуро буркнула Ірка. — Хочеш, то можеш з ним познайомитись.

Здалеку залунало спочатку важке гепання черевиків, а потім переливчастий свист-заклик — це лжеменеджер шукав своїх псів.

— Це що, Саурон чи Валь-де-Морт якийсь? — зовсім серйозно поцікавився Богдан.

— Гірше, — відповіла Ірка, — Це Аристарх. Мотаймо звідси! — і всі вчотирьох, враховуючи кота, помчали геть.

Розділ 18 Повернення відьми

Вони бігли темними вулицями. Ірка час від часу заклопотано поглядала на небо:

— Головне, не потрапити до рук директриси, — пояснила вона у відповідь на здивований Тетянчин погляд. — Вона десь там літає, — Ірка показала пальцем на небо.

— Директриса-янгол, — прокоментував Богдан. — Це щось новеньке.

— Вона не янгол, а відьма, — похитала головою Ірка.

— Це вже трохи зрозуміліше, — погодився Богдан.

— Слухайте, може, після того, що я вам зараз скажу, ви й не захочете зі мною дружити, — рішуче заявила Ірка, спиняючись, — але я все одно маю вам це сказати. Я — так само.

— Тобто ти так само відьма? — уточнив Богдан.

Ірка ствердно кивнула.

— Зрозуміло. Ну, чого ж ми тут стовбичимо, біжімо, — скомандував він, припустивши далі.

— Ви що, навіть не здивувалися? — Ірка відчула себе трохи скривдженою. Розказуєш людям такі приголомшливі речі, а їм хоч би що!

— А чого нам дивуватися? — знизав плечима Богдан. — Адже про всіляке чаклунство вже он скільки книжок понаписувано, і фільми досить класні є. Я завжди знав, що це не може бути тільки вигадкою.

— А я через кота зрозуміла, — тихо додала Тетянка. — Він у тебе дуже… — вона зам’ялася, добираючи підходяще слово, — промовистий.

— У мене? — Ірка глянула на кінчик хвоста кота, що переможено стирчав десь під ногами: — Ти що, справді мій кіт? Ти мене шукав?

— Ще й як, — енергійно кивнула Тетянка. — Пригадуєш, ми з тобою розмовляли, ну, перед тим, як ти зникла? Наступного дня я чекала-чекала, а тебе все нема, тоді я сама до тебе пішла. Спускаюся — хтось плаче, тихо, але так, знаєш, ну просто нестерпно! — Тетянка струснула головою, не в змозі передати всю жалібність почутого нею плачу — Дивлюсь, а цей, — вона кивнула на кота, повзе по вулиці! Лапи не слухаються, падає, але повзе — і плаче! Не просто нявчить, а сльози, справжнісінькі!

Кіт із докором зиркнув на Тетянку — схоже, він уважав, що про мить його котячої слабкості дівчинка могла б і промовчати.

— До того ж, місцина там довкола була така дивна…

— Така місцина, що офігіти можна, — перервав Тетянку Богдан. — Я над слідами півдня просидів — ледь дах не поїхав. Відбитки твоїх кросівок і його лап, — він кивнув на кота. — А ще собачі й клаптики вовни — синьої. Для в’язання. І все це одне з одним билося! І вовна теж.

— Я тільки не зрозуміла, чому дах «ледь не поїхав»? — єхидно примруживши очі, поцікавилась Тетянка. — По-моєму, він уже в тебе давно… І взагалі, що ти там робив?

— Шукав Ірку, — не звертаючи уваги на глузування, відповів Богдан. — Я й вас із котом бачив, як ви по околицях лазили. Тільки я не зрозумів тоді, що ви теж шукаєте.

— Та я за цією твариною цілими днями лажу, мене наша класуха за прогули скоро знищить! — знову обурилася Тетянка. — Коли я його знайшла, то згадала, що ти запитувала про величезного кота. Притягла його додому — у мене батьки до тварин нормально ставляться. Він майже тиждень не міг ходити, а потім почав нишпорити містом. Я одразу й подумала: тебе шукає. Тоді я й собі — за ним назирці, якщо встежу, звісно. Довелося встановити цілодобове спостереження, хронічно через це не висипаюсь. А недавно він начебто зрозумів, де тебе шукати, полетів на всіх парах — і в дірку в паркані шмиг! Навіть не подумав, що я за ним не пролізу!

— Жерти менше треба, — із задоволеною посмішкою підштрикнув її Богдан. Відплатив тією ж монетою.

Тетянка зміряла його недобрим поглядом і гордо відвернулася до Ірки:

— Того разу він знову повернувся весь обідраний, наче його пожували!

Може, й пожували. Ірка миттю згадала темну тінь, яка кинулась на Раду, бійку за парканом і скажене ричання псів. Тоді Ірка подумала, що Рада Сергіївна б’ється за неї зі старими відьмами. Що ж, у чомусь вона мала рацію — заради неї справді билися.

— Відлежався і, дивлюсь, знову кудись намилився. Я за ним! Тільки цього разу він, здається, був не проти, аби я з ним пішла, навіть допомагав мені.

— Авжеж, — кивнув Богдан. — Сиджу я в нашому саду на дереві, бо до предків гості прийшли, нудьга зелена, — пояснив він Ірці. — Глядь, твоя подружка лізе через паркан. Ну, не скільки сама лізе, скільки її кіт тягне. Прямо як мишу. Вони здолали цю незбориму перешкоду й подалися проспектом. Я крикнув предкам, що йду спати, а сам теж через паркан і за ними!

— А тебе хтось запрошував? — гнівно спитала Тетянка.

— А ви б тут без мене з цуциками впоралися? — запитанням на запитання відповів Богдан. — Ні, ну якби вони побачили, як ти лізеш через паркан, то, може, їх і справді розірвало б зо сміху…

— Вони бачать лише відьом, — урвала його Ірка.

Їй було соромно й хотілося плакати. Друзі шукали її, ризикували життям, щоб захистити, а вона за останній тиждень навіть не згадала про них! Про що завгодно думала: про школу відьом, якої ніколи не існувало, про Раду й Аристарха, які обернули її на знаряддя вбивства, про маму… якій вона була непотрібна. А про тих, хто й справді її любив, — не згадала. Жодного разу.

— Я тільки одного не розумію, для чого ви мене шукали. Адже Рада з Аристархом сказали бабусі, що я поїхала до шкоди, — ховаючи мокрі очі, пробубніла Ірка.

— Яка Рада? — здивувалася Тетянка.

— Яка школа? — додав Богдан. — Ти зникла — і все? Уранці бабуся тебе не знайшла, весь день по сусідах бігала, а ввечері почала кричати, що тебе вкрали. Ментів викликала.

— Правда, вони їй не повірили, — додала Тетянка. — Сказали, що ти сама втекла.

— Чекайте-чекайте, — розгублено забелькотіла Ірка. — Отже… — думки гарячково завирували в її голові. Господи, ну скільки ж можна! Скільки разів Аристарх і Рада махлювали, а вона їм ще й досі вірить, як дурепа! Та вона і є дурепа! Звісно, вони нічого не казали бабусі! Адже їм зовсім невигідно, аби Ірчине зникнення було якимось чином із ними пов’язане.

— Бабуся ж хвилюється! — закричала Ірка.

— Дуріє, — підтвердила Тетянка, зі співчуттям поглядаючи на подругу.

Ірка заметушилась:

— Додому! Швидше!

— А може, не треба додому? — обережно поцікавилася Тетянка. — Ці твої — Рада й Аристарх, — адже вони знають твою адресу?

— Байдуже, — рішуче заявила Ірка. — Зараз мені треба до бабусі, — і вона знову побігла.

— Та зажди! — благала захекана Тетянка. — Ми так до завтра бігти будемо. У мене мобілка є, я таксі викличу!

— А гроші?

— Теж є, — Тетянка поплескала себе по кишені джинсів і почала набирати номер.

— Цікаво, якого біса ми тоді весь час пленталися пішки? — запитав Богдан невідомо кого. — Слухай, Ірко, я, звісно, розумію, що відьма — це діагноз. Але може, доки ми чекатимемо таксі, ти нам поясниш, де тебе носило півтора тижні?

Ірка важко зітхнула:

— Ти розумієш, усе почалося з моїх трьох мов…

Ірчина розповідь тривала й у машині. Доки стареньке таксі котилося темними вулицями, а потім пробиралося старою роздовбаною дорогою в балку до Ірчиного будинку, вона розповіла друзям про Раду й Аристарха, які довели їй, що вона відьма, і використали її здібності для вбивства.

— Якщо ти вийняла той слід із пічки, то чолов’яга має одужати, — трохи подумавши, вирішила Тетянка.

Ірка розгублено знизала плечима — вона теж на це сподівалася, але стовідсоткової певності не було.

Таксі під’їхало до старої хвіртки Ірчиного будинку. Світало. Ірка вилізла з машини й спинилася, тримаючись за таку знайому поперечину паркану. Невже вона вдома?! Тетянка затрималась, розраховуючись із таксистом.

— Агов, дівчино, — гукнув до Ірки молодий хлопець-водій. — А як фільм називається?

— Який фільм? — здивовано перепитала Ірка.

— Ну той, що ти в машині переказувала. Класний такий! Тільки незрозуміло, чим усе закінчилося.

— Це книжка. «Сезон полювання на відьом», шукайте на прилавках міста. А закінчиться все добре. Обов’язково, — відповіла Тетянка, беручи Ірку за руку.

Та, не зводячи очей, дивилася на двері власного будинку. Із дверей, повільно шаркаючи, вийшла згорблена, сухенька бабуся. Зовсім сива. І зовсім не схожа на міцну, галасливу Ірчину бабусю.

— Хто… це? — затнувшись, спитала приголомшена Ірка.

— Ну… ти ж сама знаєш, — невпевнено відповів Богдан.

— Коли ти пропала, то вона й… ось, — додала Тетянка.

— Бабусю? — не повіривши, перепитала Ірка. — Бабусю! — вона штовхнула хвіртку й побігла через двір до бабусі.

Та озирнулася. Вицвілі очі звузились, придивляючись до дівчиська, яке бігло до неї, і раптом спалахнули неймовірною, божевільною радістю.

— Яринко! — скрикнула бабуся, і цієї миті Ірка налетіла на неї й повисла на її шиї.

Старечі руки пройшлися по Ірчиному обличчю, обмацали плечі, неначе бабуся хотіла переконатися, що онучка справді тут, що це не сон.

— Яриночко моя! — сльози побігли бабусі з очей. Вона на мить відштовхнула Ірку від себе й закричала: — Ти де шлялася, бісова дитина, я ледь не здуріла! — і міцно пригорнула онуку до грудей. — Жива! Слава тобі, Господи, жива!

Тетянка підійшла до Ірки й тихо прошепотіла їй на вухо:

— Ми за кілька годин зайдемо. Ти дивись, не розслабляйся. Рада з Аристархом про тебе навряд чи забудуть.

Розділ 19 Ірка та її загін спеціального призначення

Вони з’явилися не за кілька годин, а значно пізніше, у середині дня. На той час бабуся вже встигла набехкати їжею не лише Ірку, але й кота. На превеликий Ірчин подив, появу кота в хаті бабуся сприйняла дуже й дуже спокійно. Схоже, вона була згодна на кого завгодно, хоч на рибу-піранью, аби тільки разом з Іркою.

Похитуючись від утоми, дівчинка зайшла до своєї кімнати й знову ледь не розрюмсалася — таким милим і рідним їй усе здалося. Вона пірнула у своє ліжечко й потягнулася — кайф! І ліжко відразу прогнулося під її важким тілом. Ірка розплющила очі, що вже почали злипатися. Триколірний кіт місив її лапами, старанно вмощуючися в Ірки під боком.

— Не знаю, звідки ти взявся, але ти такий гарячий — жах! — пробелькотіла Ірка, відсуваючись від кота. Той розплющив одне око, докірливо зиркнув на дівчинку й знову підсунувся до неї під бік.

— ПриКОТився, — гмукнула Ірка. — Тільки вухами мене не лоскочи, — і провалилася в сон.

Її розбудили чиїсь голоси. Ірка потягнулася, глянула у вікно — сонце перейшло далеко за полудень і припікало зовсім не по-травневому. Біля хвіртки на всю горлянку кричала бабуся:

— Та тихше ви! Вона спить!

— Уже не сплю! — крикнула Ірка й, натягши джинси, вискочила в сад. Напориста Тетянка таки увірвалася у хвіртку. За нею прослизнув і Богдан. Сама не розуміючи чому, Ірка була просто впевнена: весь цей час хлопак нікуди не відходив. Сидів поблизу, на якомусь дереві й охороняв її, Ірку. А от Тетянка точно ходила й дуже навіть ходила, про що негайно й розповіла:

— Доки ти тут спиш, я де тільки не була!

— Ну й де? — поцікавилась Ірка.

Вони сіли втрьох на стару лавку під яблунею. Тетянка зняла з плеча торбинку й витягла з неї величезний записник.

— В Інтернеті була й до бібліотеки встигла змотати. Про цих надніпрянських відьом, виявляється, стільки всього понаписувано! — Тетянка почала гортати свого блокнота. — Я й половини проглянути не встигла, але одне можу сказати напевно: Рада Сергіївна так просто від тебе не відчепиться. Вона й справді заздрить! Роблені відьми завжди заздрили природженим.

— Щось я цієї фігні не втяв — роблені відьми, природжені відьми… — урвав її Богдан.

— А що ти взагалі, крім ельфів із гномами, втяти можеш? — Тетянчин голос сповнився неабияким презирством. — Інші книжки хоч інколи читати треба, — і, звертаючись до самої лише Ірки, вона почала пояснювати: — Я тут вичитала: можна бути відьмою від народження, як ти. Такі відьми — найсильніші й зовсім не обов’язково мають бути злими. Це вже від них самих залежить: можуть зло робити, а можуть і добро. А бувають іще роблені відьми. Будь-яка людина може піти в науку до справжньої відьми або до чаклуна. Учениця природних чаклунів теж стає відьмою, але тільки злою. Вона й уміє значно менше. Коли, наприклад, відьми накладають закляття, то природжена відьма може взяти його назад, а роблена — не може. Тут сказано, — Тетянка віднайшла в блокноті потрібний запис, — «природжені відьми можуть більше, а зла роблять менше».

— Аристарх теж щось таке казав про природжених і роблених, — задумливо додала Ірка. — А ще запитував у Ради, куди подінеться її сила, якщо раптом помре її вчитель.

Тетянка завмерла, ошелешена раптовим здогадом:

— У книжках про це нічого не сказано, але знаєш, що я думаю? Природні відьми вільні, бо їхня сила належить їм самим. А роблені відьми користуються чужою силою — їм її дає вчитель, і без його допомоги вони нічого не можуть. Вони неначе перебувають на службі в тієї сили і мають діяти тільки за правилами! Тепер щодо нашої робленої відьми Ради Сергіївни та її помічника Аристарха. Я залізла до батькового комп’ютера, у нього база даних ледь не на всіх бізнесменів…

— Ти що, крута хакерша? — поцікавився Богдан.

— Ні, просто в нього пароль «Таня», — Тетянка зашарілася, а Ірка на якусь мить їй позаздрила. «У Тетянки батько навіть комп’ютер на її ім’я замикає, а в мене… Ну й нехай, зате сама Тетянка — найкраща Ірчина подруга».

— Я знаю, що в чужу базу даних лазити не дуже добре, — швиденько сказала Тетянка. — Але ж я для важливої справи!

— Ну й що ти з’ясувала?

— Спочатку нічого. Нема там ніякого Аристарха Теодоровича! Я вже хотіла облишити цю затію, але потім вирішила зайти з іншого боку. — Схоже, Тетянка була дуже задоволена з власної кмітливості. — Увела ім’я їхньої жертви — Іващенка. І одразу ж з’ясувала: зовсім недавно в Іващенка з’явився конкурент, про це навіть у бізнес-газетах писали. І фотографія є. — Тетянка витягла з блокнота комп’ютерний роздрук: — Він?

Комп’ютерний роздрук з газетної фотографії був дуже поганої якості, але не впізнати голомозу макітру Аристарха було просто неможливо. Ірка кивнула.

— Ніякий він не Аристарх Теодорович, — переможно повідомила Тетянка. — Звичайнісінький собі Олександр Федорович, — вона на мить задумалася. — Хоча це теж круто, просто як Керенський.

— А це що за один? — ліниво запитав Богдан.

Тетянка ще раз зміряла його презирливим поглядом і в’їдливо процідила:

— Володар Мордора. До Саурона.

— Фігня, — з неприхованим задоволенням сказав Богдан. — До Саурона Темним Володарем був Моргот, — і, копіюючи Тетянчину манеру, видав: — Книжки читати треба!

— Та годі вам сваритись! — гаркнула Ірка. — Нам що, зайнятися більше нічим? Тетянко, а що цей Олександр-Аристарх собою являє?

— Повний ідіот, — запевнила Тетянка, чомусь глянувши на Богдана. — У нього була маленька фірмочка, купи-продай, прибутків жодних. Потім зненацька почав крутішати, до того ж за дуже дивних обставин. Йому почали продавати товар за копійки, а купували за скажені гроші! Два бізнесмени з доброго дива взяли й подарували йому свої компанії. А коли родичі спробували втрутитися, то з ними почали коїтися різні нещастя. Не смертельно, але неприємно.

— Рада, — впевнено сказала Ірка. — Це її робота.

— Безумовно, — погодилася Тетянка. — Але з Іващенком у солодкої парочки вийшов прокол. Вони спробували вибити його з бізнесу, та він виявився дуже міцним чолов’ягою. Жодних документів не підписав, на неприємності плювати хотів і все так повернув, що вже сам Олександр, тобто Аристарх, тепер опинився на межі повного банкрутства.

— Слухай, нехай він так і залишається Аристархом, а то ми заплутаємося, — попрохала Ірка.

— Нехай, — миттю погодилась Тетянка. — Такі, як він, на краще й не заслуговують. Іващенко з нього ось-ось останні штани зніме. Якщо, звісно, живий буде, — Тетянка на мить замислилася. — З точки зору бізнесу, Аристарх із Радою мають будь-що добити Іващенка. Я з’ясую, як він там зараз.

— Не треба, — думаючи про щось своє, відмахнулась Ірка. — Я сама подивлюся, крізь дзеркало.

І тут Тетянка й Богдан уперше перезирнулися між собою.

— Відьма, — посміхнувся Богдан, але в його посмішці була й повага. Він хвацько відсалютував Ірці мечем: — Я готовий бути вашим лицарем-захисником, відьмочко Ірко Хортице! Усіх ярчуків розжену!

— А я ким буду? — ревниво поцікавилась Тетянка.

— Здуріла, чи що? Ну нехай уже Богдан, як мала дитина, поводиться, всі хлопчаки такі — ненормальні, а ти чого? Гадаєш, Рада з нами гратися буде? Знаєш, що вона може зробити?

— І знати не хочу! — у Тетянчиному голосі забриніли сльози. — Ти мені баки не забивай! Це що ж виходить, він лицар-захисник, а я — так собі, погуляти вийшла?

Ірка здалася. Зрештою, у неї ще буде час вправити Тетянці мізки. Але не зараз, коли та будь-що вирішила змагатися з Богданом.

— Ти ж у нас розумниця, багато книжок читаєш. Будеш інформацію знаходити й поради давати, як Джайлз у Баффі.

— «Баффі» — відстій, — процідив вражений Богдан.

— А мені подобається, — урвала його задоволена Тетянка.

— Якщо ти така розумниця, то скажи, що Ірці можуть зробити? — поцікавився Богдан. — У середньовіччі відьом палили. Це називалося «інквізиція».

— Це ж треба ж, які ми слова вивчили! Інквізиція, щоб ти знав, це такий суд, церковний, і саме він вирішував — спалити чи ні. А коли вже палили, то це називалося «автодафе». Так було в Європі, а в нас відьом не судили.

— І не палили? — з непідробною цікавістю спитала Ірка.

Тетянка зам’ялася:

— Ну-у, іноді палили. Усім селом збиралися, у хаті відьму замикали й разом з хатою підпалювали. Бо у власному будинку відьмі нічого лихого не зробиш, — з певною гордістю за відьом оголосила Тетянка.

— Порадувала, — процідила крізь зуби Ірка. — Без суду беруть і палять. Разом із житлом. Бабуся потім навіть будинок не продасть. Який же дурень головешки купить?

— А може, бабуся теж згорить, — філософськи припустив Богдан.

На ґанку з’явилася поки що ціла бабуся. Ірка вкотре вп’ялася в неї здивованим поглядом. Згорбленої бабусі вже не було. Бабуся знову набрала гренадерського вигляду, а її сиве волосся стало вугільно-чорним.

— Сидять тут, ляси точать — робити вам більше нічого? — голосно сказала бабуся. — Готувати — бабуся, за курями — бабуся, а бабуся стара вже! Годі байдики бити, роботу робить нада! У школі неділю не була, шо класній своїй казати будеш?

— Прочухалась. Ненадовго ж її вистачило, — тихенько озвався Богдан. — Тебе треба не менше ніж раз на тиждень викрадати.

— Щодо школи вона має рацію, — сумно протягла Ірка. — Я ж гадала, що в Ради вчитися буду, а тепер доведеться повертатись. Два іспити цього року.

— Як каже мій батько, питання треба вирішувати поетапно. Якщо ти з Радою й Аристархом не впораєшся, школа тобі може не знадобитися, — заспокоїла подругу Тетянка.

— Головне — розібратися з Радою, — поринувши у власні думки, сказала Ірка. — Аристарх без неї — нуль, порожнє місце.

Розділ 20 Рука зеленого вогню

Ірка поклала дзеркало на стіл. Їй було трошки ніяково — раніше треба було подивитися, як там Іващенко, Але з бабусею хіба подивишся! Зовсім заганяла!

Їй-богу, життя з Радою й Аристархом було просто райським. Якщо, звісно, не зважати на те, що вони збиралися звести Ірку зі світу.

Відьмочка зосередилася, уважно вдивляючись у дзеркало. Спочатку вона почула якісь голоси.

— Мені здається, вам треба пройти повторне обстеження… — говорив один.

— Я чудово почуваюся, — з неприхованим роздратуванням відповідав чоловічий голос. — Мені що, нічого більше робити, як на лікарняному ліжку валятися?

Ірка відчула різкий запах лікарні, який ні з чим не сплутаєш. На дзеркальній поверхні з’явився пофарбований у синій колір коридор. Іващенко нетерпляче тупцяв біля ліфта, час від часу натискаючи розхитану червону кнопку. Поруч, тривожно придивляючись до його обличчя, стояла гарна жінка, яку Ірка вже бачила.

— І не дивися на мене так! — знову роздратовано сказав їй Іващенко. — Ну слово честі, я в нормі!

— Лікарі так і не зрозуміли, що з тобою було, — відповіла жінка. — Такий страшний біль…

Іващенко легковажно відмахнувся. Вони увійшли в ліфт, і стара роздовбана кабіна повезла їх униз. Іващенко їде з лікарні, вона забрала назад своє смертельне ворожіння! Полегшено зітхнувши, Ірка вже хотіла була накрити дзеркало рукою, аж раптом почула слова бізнесмена, що змусили її насторожитися.

— Із тим придуркуватим конкурентом розібралися?

Жінка похитала головою, й Іващенко насупився:

— І ти ще питаєш, чому я не залишився в лікарні! Мене нема — усе зупиняється! На завтра мені потрібні всі документи, а на післязавтра признач нараду…

— Завтра субота, післязавтра неділя, — спробувала заперечити жінка.

— Нічого, доки мене не було, усі й так відпочили, — пирхнув Іващенко. — Ну гаразд, співробітників не чіпатимемо, викличеш тільки начальників відділків. Водій нехай теж відпочиває, я сам на годинку змотаюся в офіс, обговоримо все швиденько. Годі вже панькатись, щоб духу цього Олександра Федоровича тут не було. Узагалі незрозуміло, чого цей нікчема зі своєю гладкою бабою такі нахабні.

І тут Ірка відчула, що спостерігає за Іващенком не сама. Хтось іще уважно дослухався до його слів, а варто було бізнесменові згадати «гладку бабу», як Ірка відчула гострий спалах злості. Майже не усвідомлюючи, що робить, дівча потяглося за цим спалахом. Зливаючись в одну каламутну смугу, простір полинув їй назустріч. Промайнуло кругле пластмасове обідця, перед очима зблиснула прозора поверхня скла, і в Ірчиному дзеркалі з’явилося інше дзеркало! А в ньому — спотворене ненавистю лице Ради Сергіївни!

Приголомшена Ірка відсахнулася. Вона враз звела руку, поспішаючи урвати зв’язок, але потім спинилася. Рада не бачила Ірку! Директриса зосереджено продовжувала стежити за Іващенком. Відьмочка почала обережно придивлятися до Радиного обличчя.

В Ірчиній голові завирували незрозумілі образи. Будинок, обриси дорогого автомобіля, якісь пейзажі з пальмами — і все це викликало гордість. Гроші… Обличчя Аристарха — презирство. Знову гроші. Розгубленість і злість — обличчя Іващенка, і раптом… Її, Ірчине, лице! А поруч з Ірчиним чомусь увесь час зринало обличчя незнайомого чоловіка. Риси були неясними, майже невидимими, неначе Рада Сергіївна й сама ледь пам’ятала цю людину. Але вона її ненавиділа. Її й Ірку водночас. Обох.

Ірка неабияк здивувалася — зрозуміло, що Рада її ненавидить, але чому вона пов’язує її з якимось стороннім чолов’ягою? — і спробувала проникнути далі. Туди, де у свідомості Ради Сергіївни ховався ПЛАН. Але цієї миті у голові директриси щось яскраво спалахнуло — вона відчула Ірчину присутність. Те, що Рада зробила далі, найбільше нагадувало сильного стусана під зад, але він дістався Ірці прямо по мізках!

Скрикнувши від болю, дівча відсахнулося й швиденько накрило дзеркало долонею. Але скло не налилося, як мусило, прозорою безтурботною порожнечею. Обличчя Ради, як і раніше, залишалося в ньому, а її палаючі болотяною зеленню очі завзято нишпорили, шукаючи Ірку! Раптом вони неначе визирнули із дзеркала — крізь розчепірені Ірчині пальці — і, вп’явшись в обличчя дівчинки, задоволено блимнули — знайшли! Та враз усе зникло.

Судорожно відсапавшись, Ірка прибрала долоню зі скла… І тут поверхня дзеркала неначе вибухнула, а в блиску уламків, які розлетілися навсібіч, на Ірку кинулася стиснена в кулак рука!

Зойкнувши, дівча відсахнулось. Стілець перекинувся, і вона впала на підлогу. Рука пролетіла в неї над головою. Кулак із брязкотом гепнув у вікно. Павутина тріщин розкреслила скло, а рука спалахнула гнилим зеленим вогнем.

Ірка відкотилася вбік і скочила на ноги. Тим часом рука висіла над підвіконням і крутила стисненим кулаком, наче птах головою. Схоже, вона шукала дівчинку. Перекидаючи стільці, відьмочка кинулась до дверей.

Блискавкою пролетівши через кімнату, вона понеслась до виходу. Дівчинка чула, як за її спиною щось розсікає повітря. То рука мчала слідом! Ірка вискочила, зачинивши за собою двері й притислась до них усім тілом. Підперти, але чим, чим підперти?

Поруч спалахнуло зелене полум’я. Вікно розлетілося водоспадом осколків. Залишивши двері, Ірка побігла садовою доріжкою. За її спиною наростав свист. Ось міцні пальці схопили дівчинку за волосся. Зісковзнули…

І саме цієї миті, вилетівши з кущів, на допомогу Ірці кинувся кіт. Його настовбурчений хвіст промайнув біля кулака. Рука спинилася. Пальці знову розчепірились, запалахкотіли зеленим вогнем і почали хапати повітря, намагаючись упіймати нового супротивника. Роздратовано засичавши, кіт відскочив убік, а рука кинулася за ним.

Кіт трьома стрибками перетнув полуничну грядку й зупинився під яблунею. Метнувшись уперед, як удав під час атаки, рука налетіла на кота. Той миттю злетів по стовбуру догори, і кулак врізався прямо в дерево. Посипалися сухі друзки кори. На мить блиск зеленого полум’я засліпив Ірку.

Трясучи кулаком, немов приголомшена змія головою, рука розгойдувалася на місці. А потім, злісно спалахнувши зеленим, вона почала повільно підніматися вгору, наближаючись до гілки, на якій причаївся кіт.

Аж раптом рука відлетіла вбік і встрягла по зап’ясток у розпушену землю — Ірка приплескала її лопатою! Випалюючи полуничні вусики, рука розсипала довкола себе зелені іскри, сяк-так висмикнула кулак із землі й кинулась на Ірку. Вона підлетіла, пропускаючи під собою лопату, що її пожбурила відьмочка, і знову припустила за дівчинкою, котра почала тікати. Ірка перескочила через курку, яка вилетіла на доріжку, й побігла до хвіртки…

Нестямне кудкудакання, що залунало в неї за спиною, змусило Ірку озирнутись. Курка сіпалася, відчайдушно тріпаючи крильми, а рука міцно тримала її за лапи! І тягла за собою назад, до хати! Тягла найкращу бабусину несучку! Джерело прибутків!

— Агов, курку віддай! — спочатку нерішуче гукнула Ірка, але рука вже влетіла в розбите вікно.

— Віддай курку, заразо! — розлючено закричала відьмочка, кидаючись слідом за крадійкою.

Із дерева застережливо занявчав кіт, та Ірці було не до нього. Зараз вона думала лише про те, як горлатиме бабуся, коли виявить пропажу своєї улюбленої курки! І чимдуж побігла. Рука, неначе злякавшись несподіваного переслідування, полетіла ще швидше. В одну мить вона пронеслася над сходами. Стрибаючи через дві сходинки, Ірка увірвалася до своєї кімнати. Дівчинка встигла побачити, як курка тріпається над столом, не в змозі опиратися руці. Зблиснуло зелене полум’я, несучку смикнуло, і вона миттю провалилась крізь дзеркало. Лише кілька білих пір’їнок залишилися на столі.

Ірка бочком підійшла до дзеркала. Скло було абсолютно ціле, і в його спокійній глибочіні відбивалися тільки тріщини давно небіленої стелі. Ухопивши дзеркало за обідця, Ірка пожбурила його в шухляду.

— Ну, Радо Сергіївно, — крізь стиснені зуби процідила Ірка. — Мало вам Іващенка, мало того, що ви мене хотіли вбити, мало, що два вікна розбили! Так ще й бабусину курку поцупили! Усе! Цього я вам не пробачу!

Тут в Ірки підкосилися ноги, і вона впала на постіль. Так, треба поспати! Уже вечоріло, а кілька годин вранішнього сну не могли зняти втому безсонної ночі. Та й день видався — ой-ой-ой!

Ірка стягла із себе джинси й залізла під ковдру. Вона мала всього два дні — суботу й неділю. Треба, нарешті, виспатися й просто зранку придумати два плани:

як урятуватися від відьми, а найголовніше, як пояснити своїй класній, де учениця Хортиця валандалася цілісіньких два тижні. Дівчинка посміхнулася, на мить уявивши, яким буде лице в її класної керівниці, якщо Ірка раптом скаже їй усю правду. «Знаєте, мене тут відьма з одним бізнесменом викрали, щоб я на іншого бізнесмена наклала смертне закляття». Прикол — не те слово.

Ірка відчула, як кіт стрибнув до неї на ліжко й знову влаштувався на своєму звичному місці — під боком. Вона вдячно обняла пухнасте тепле тільце й заснула, уперше відчуваючи себе в безпеці.

Розділ 21 Підвал, якого не існує

— Тебе й на хвильку залишити не можна, — Тетянка з осудом глянула на подругу. — Доведеться мені, мабуть, у тебе оселитися. Може, хоч тоді за тобою летючі руки не ганятимуться! Буду тут день і ніч.

— Ще чого, — пробубніла Ірка, потираючи сонні очі. — Я й так не висипаюсь. Після вчорашніх перегонів лягла спати о сьомій годині, думала — хоч видрихнусь! І ні фіга! То кіт крутився, будив, то якісь дурні сни!

— Які сни? — раптом насторожилась Тетянка.

Ірка знизала плечима:

— Я ж кажу — дурні! І головне, завжди однакові!

— Що значить однакові? — нетерпляче перепитала Тетянка. — Ти давай із подробицями.

— Та ну їх! — відмахнулась Ірка. — Я ще коли в готелі знепритомніла, мені почала ввижатися якась жінка. Стара, але знаєш, дуже гарна. Як у фільмах. У такій строгій сукні, на комірці брошка, волосся пучком. І каже мені: «Зазирни в підвал!» — Ірка замислилася. — Доки я жила в Ради, вона мені жодного разу більше не снилася, я навіть забула про неї. А сьогодні знову всю ніч: «Зазирни в підвал, зазирни в підвал!»

— І зазирнула?

— Ти що, здуріла? У нас же підвалу немає, тільки льох. Мені що, через якийсь дурний сон бігати, підвали шукати?

— Та хіба ж ти не розумієш? — Тетянка страшенно розхвилювалася. — Якщо ти відьма, то твої сни — не прості!

— Ага, а якщо мені потім наснився Богдан з коробкою, а в ній — півторта-морозива, то це теж, мабуть, не просто так! Це мені морозива хочеться! Мені його завжди хочеться!

— Привіт, дівчатка! — Богдан, що трохи припізнився, влетів у хвіртку. — Учора в батьків знов були гості. Погляньте, що я в холодильнику знайшов!

Ірка ошелешено витріщилась на круглу прозору коробку, яку хлопчак тримав у руках. У коробці був торт. Торт-морозиво. Рівно половина.

— Агов, ви чого? — здивувався Богдан, приглядаючись до облич подружок. — Морозиво! — для переконливості він потряс тортом, не розуміючи, чому вони дивляться на таку смачну річ із майже містичним жахом.

— Ми бачимо, що морозиво, — процідила крізь зуби Тетянка й одразу ж закричала: — Ану мерщій шукати підвал, сновидиця ти наша!

— Може, спочатку торт? — жалібно попрохала Ірка. — Адже розтане!

— Я тобі покажу торт!

— На фіга його показувати, його й так видно! Давайте ліпше їсти! — заперечив здивований Богдан, але дівчатка, не слухаючи його, уже бігли до будинку.

— Бабусю! Бабусю! — Ірка спинилася біля входу до вітальні.

— Отстань, Яринко, тут кіно дуже хароше, — відмахнулася бабуся, не відриваючись від телевізора.

— Це терміново, бабусю. У нас… — вона з жалем подивилася на коробку в Богданових руках і тихенько додала: — У нас торт тане.

— Ну, взагалі-то, його можна знову в холодильник запхати, — запропонував хлопчак, а Тетянка підштовхнула Ірку в спину:

— Про справу питай!

— Та що там питати, доки кіно не закінчиться, вона навіть не озирнеться, — гмукнула Ірка, але все-таки поцікавилась: — Ба, а в нас у будинку підвал є?

І тут Ірка побачила диво! Повільним рухом, немовби змушуючи власну руку рухатись, бабуся потяглася до пульта. І вимкнула телевізор! Вона озирнулась і пильно глянула на онучку. А коли мовчанка стала зовсім нестерпною, бабуся важко вимовила:

— Отже, врем’ячко прийшло. Усе так, як вона й казала.

— Хто казав? — майже пошепки перепитала Ірка.

— Та хто ж! Бабуся твоя!

— Ти?

— Та не я! Друга твоя бабуся! Єлизавета Григорівна покійна, хай земля їй пухом! — бабуся широко перехрестилася. — Ой, добра була женщина! Строга, але ж — і добра! І тебе любила! Мамку, правда, твою терпіти не могла, але ж я її за це не виню, я сама твою мамку, мандрьоху, на дух не переношу… А тебе дуже любила! Ти ж разом із нею жила, мабуть, аж до чотирьох годиків. Не пам’ятаєш?

— До чотирьох років… Бабусю… Бабусю, подми на пальчик, — неначе в трансі прошепотіла Ірка. — Не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю.

— Я не зрозумів, — втрутився Богдан. — А звідки ще одна бабуся взялася?

— Ох і дурні ж зараз діти! — обурилася бабуся. — Як це звідки? Батька Яринчиного мати — ще одна бабуся.

— Якого ще батька? Адже ти про батька мені ніколи не розповідала! — обурилася Ірка.

— А сама ти як думала — святим духом народилася? — резонно заперечила бабуся. — Звісно, не розповідала, бо я й сама його ніколи в житті не бачила. Мабуть, такий самий мандрьоха, як і твоя мамка, два чоботи — пара. У порядочних женщин, як ми з Єлизаветою Григорівною, — і такі діти! Бог покарав, а за шо — не сказав.

— Бабусю, ти про іншу бабусю розказуй! — поквапила її Ірка.

— А я ж про кого? — обурилася бабуся. — Вона приїхала зразу, як твою мамку швидка до роддому забрала. Прямо тут у мене на порозі й стала, — бабуся показала вбік вхідних дверей. — Із роддому не виходила, за все платила: і за ліки, і врачам, і акушерці. А як усе минулося, і каже: «Я дівчинку забираю із собою, її треба по-особливому виховувати». Мамка твоя аж підстрибнула від радості, шо за дитиною доглядати не треба.

Почувши це, Ірка навіть не відчула болю, її заполонило бажання дізнатися все про невідому бабусю:

— Забрала, а далі? — жадібно запитала Ірка. — Де вона тепер?

— Та за чотири роки й умерла! Тебе до мене відправила, доглядати звеліла, — бабуся на мить затнулася.

Стороння людина нічого б і не помітила, але ж Ірка прожила з бабусею все життя. Стоп, отже, тепер, виходить, що не все?

— Розповідай далі, розповідай! — навіть трохи погрозливо запрагла Ірка, і бабуся, її владна, скандальна бабуся, зненацька знітилася:

— Та ще подумаєте, що бабуся здуріла на старості літ.

— Не подумаємо, — із запалом запевнив бабусю Богдан і тихо додав: — Ми вже давно це знаємо.

Ірка спопелила друга розлюченим поглядом.

— Вона з’явилася в дзеркалі, — по-змовницькому стишивши голос, повідомила бабуся. — Я до ванни зайшла, зирк у дзеркало, а за мною Єлизавета Григорівна стоїть. Обернулася — нікого. Знов у дзеркало — а вона там! Як я в ту минуту сама не вмерла, не знаю! А вона мені й каже: посилаю, мов, тобі онучечку нашу, хотіла б я зробити для неї більше, так уже не зможу, тепер твоя черга. І зникла. А за три дні тебе глиняний чолов’яга приніс.

— Який? — разом перепитали дітлахи.

— Та дивний такий! Лице наче з глини зроблене і рухається: тик, тик! — бабуся зробила кілька різких рухів. — Як робот у телевізорі. Але, видно, добрий. Ти в нього на руках спала. Маленька, волоссячко ніжне, — посмішка заграла на бабусиних губах і відразу ж зникла. — Гарна була дівчинка, не те шо зараз, неслухняна! Чолов’яга мені тебе залишив і ще ощадкнижку дав. Повезло мені. Мамка твоя десь, як завжди, швендяла, то я ту ощадкнижку від неї й сховала. Бо ти ж росла, треба було новий одяг купувать, і хворіла тоже…

— А підвал? — нагадала Тетянка.

— Той чолов’яга мені й ключ залишив. І наказ від Єлизавети Григорівни, щоб я той ключ берегла, а як врем’я прийде, то ти, Яринко, про підвал спитаєш, — бабуся почовгала до старого трюмо. Вона висунула шухляду й довго копирсалася в ній.

— Тоді, казала, ключ тобі віддати, — вона вклала Ірці в долоню довгий ключ.

— А підвал де, бабусю? — запитала Ірка, розглядаючи ключ.

— А я ж звідкіля знаю? — обурилася бабуся. — Твій підвал — ти й шукай, — і клацнула пультом телевізора. — Я он уже скільки з-за вас пропустила: і шо то вона казала тому Леонсію? Чи Хулію?

— Спасибі, бабусю, — тихо прошепотіла Ірка, але бабуся її вже не чула, цілком поринувши в перебіг подій на екрані.

Розділ 22 Чаклунський спадок

— На фіга ж ключ від підвалу, якщо підвалу нема, — критично розглядаючи ключа, запитав Богдан.

І тут Ірка відчула, як щось м’яке треться об її ноги. Вона опустила очі. Кіт ласкаво пригорнувся до Ірки мордою, а потім повагом пішов до дверей. Ірка рушила за ним. Вони обійшли довкола будинку. Кіт зупинився перед маленькими непримітними дверцятами.

— Скільки разів у вас була, жодного разу ці двері не бачила, — здивувалася Тетянка.

— Скільки тут живу, жодного разу їх не бачила, — і собі посміхнулась Ірка, вставляючи ключа в замкову шпарину.

Замок тихенько клацнув, і двері нечутно прочинились. За ними були сходи, що вели кудись униз. Одним стрибком кіт скочив на сходи й тихо розчинився в темряві.

Ірка рішуче видихнула й пішла за ним. Сходи, що поринали в цілковитій темряві, порипували під ногами. Потім вони скінчилися, й Ірка ступила на холодну бетонну підлогу.

— Треба було б хоч сірники взяти. Або запальничку, — пошепки сказав Богдан. — Світла тут точно нема.

Ірці теж здавалося, що в загадковому підвалі, який узявся бозна-звідки, світла бути не може, але вона про всяк випадок помацала рукою стіну. Під її пальцями щось клацнуло — яскраве світло залило невелике приміщення.

— А твоя бабуся була цілком сучасною відьмою, — сказала Тетянка.

— Гадаєш, вона була відьмою? — запитала Ірка, але Тетянка так на неї глянула, що Ірка миттю засоромилась.

— Ну, а ким же ще?

— Ви тільки погляньте, що тут! — у захваті закричав Богдан, і Ірка нарешті роззирнулася навсібіч.

Спочатку її неприємно вразила несподівана схожість із кімнатою Ради Сергіївни. Тут, як і там, скрізь були сухі квіти й трави. І лише придивившись пильніше, Ірка зрозуміла, що трави були не просто сухі, а ще й дуже давні. Подекуди вони розсипалися на порох. А на столі лежала книга. Ні, зовсім не схожа на окутий залізом том, що його давала Ірці Рада. Це був великий і товстий загальний зошит у коленкоровій обкладинці. Ірка несміло перегорнула сторінку.

— Подивися зміст, — прошепотіла Тетянка, що зазирала їй через плече.

— Розмай-зілля — сторінка 12, одолень-зілля — сторінка 48… — Ірка провела пальцем уздовж рівних, написаних акуратним почерком рядків. — Замовляння на спин крові…

Ірка швидко перегорнула зошит й із завмиранням серця прочитала знайомі слова: «Назад повернися, у жилах зачинися…». Перед нею раптом промайнула напівтемна кімната з високими шафами, що були вщерть заставлені книжками, а в тій кімнаті — жінка із суворим обличчям і добрими очима.

— Ох ти, а це що, рогач? — Богдан розглядав біля стіни якусь палицю з двома рогульками. — Старезний! Мабуть, для того, щоб чаклунські горщики з пічки діставати?

— Літати, — поблажливо пояснила Тетянка. — Я читала.

— А це? Постривай, дай-но я сам вгадаю. Це ж ступа! «Там ступа з бабою-ягою, іде-бреде…». А навіщо їй і рогач, і ступа? — Богдан замислився. Потім у його очах зблиснув вогник здогаду: — Рогач, певно, був чимось на зразок автомобіля, а ступа — вантажним причепом. Та й збіса ж розумна була бабуся!

— Надніпрянські відьми в ступах не літали, — повчально сказала Тетянка. — Це тільки російські відьми…

— Російські відьми літають на контрабасах — читайте «Таню Гроттер», — урвав її Богдан. — Якщо літатимеш, Ірко, і колись її зустрінеш, то обов’язково спитай: чи їй струни не муляють?

— Для польотів спеціальна мазь потрібна, а я її тут не бачу, — розпачливо сказала Ірка. — Певно, бабуся рецепт напам’ять знала.

— Стривай… — Богдан раптом замислився. — Щось таке я… Хвильку! — і він вибіг із підвалу.

— Куди це він? — здивувалась Ірка.

Але Богдан не змусив на себе довго чекати. За мить він майже скотився униз сходами, тримаючи під пахвою книжку в глянцевій обкладинці.

— На, дивись! Ось вона, твоя польотна мазь, — Богдан показав на розгорнуту сторінку.

Ірка почала читати.

— Жир нехрещених немовлят?! — нажахано вигукнула вона.

— Але ж там написано, що його можна замінити на вершкове масло.

— Що це за книжка? — строго запитала Тетянка.

— Фантастика, — знизав плечима Богдан. — У фантастиці дуже часто йдеться про чаклунство. Згодиться, аби воювати з Радою.

— Ну й бабці! Одна ліпша за іншу, з ними тільки поведися — геть усе забудеш, — пробелькотіла Ірка, відриваючись від зошита із зіллям та замовляннями. — Стривайте, мені ж курку треба повернути, доки ще бабуся не кинулась її шукати.

— Ти збожеволіла! — обурилася Тетянка. — Коли б та рука не зловила курку, вона б потягла тебе! І на фіга ти до Ради крізь дзеркало полізла? Усе одно ж нічого не дізналася.

— Ну, дещо я все-таки підслухала. Вони вирішили будь-що покінчити з Іващенком. Убити його на відстані в Ради не вистачить снаги, тому вона хоче ризикнути й перевтілитися. Уб’є його не у своїй подобі: задушить клубком або загризе собакою. Або обернеться ще на щось смертельне. Правда, де й коли — я не знаю!

— Де й коли, я тобі сама скажу, — посміхнулась Тетянка. — Ти ж чула: у неділю в Іващенка має бути нарада з приводу Аристарха. Там вона й спробує його прикінчити.

Усі втрьох глибоко замислилися.

— Обернеться на клубок… — промимрив Богдан. — І як же це вона обертається?

— Дуже просто, — неуважно відповіла Тетянка. — Я читала. Для цього відьмам потрібне ликове кружало. Вони вдягають його на себе й тоді можуть перевтілюватися.

— А що таке ликове кружало? — поцікавився Богдан.

Та Тетянка не відповіла. Вона завмерла зі скляними очима й нерухомо дивилася просто перед себе.

— Агов, ти чого? — запитав Богдан і помахав розчепіреною долонею в Тетянки перед очима.

Дівча ожило.

— Я придумала! — закричала вона, хапаючи Ірку за руку. — Я знаю, як нам упоратися з Радою! А заодно й Іващенка врятуємо! Треба примусити її набрати вигляду чогось сумирного, безпечного для людей! — Тетянка затнулася. — Але спершу я подивлюся в словнику, що таке лико. А то раптом воно… агресивне.

Розділ 23 Знайти й знешкодити відьму

Бізнесмен Іващенко, акуратно об’їхавши темний «Мерседес», ледве протиснувся у вузький захаращений машинами провулок. Не завадило б знак поставити «Тільки для службовців», а то паркуються тут різні.

— А це що таке? — суворо спитав Іващенко, вилазячи з «Джипа» біля чорного входу до будинку власної корпорації.

Звичка з’являтися в офісі з чорного ходу в бізнесмена виникла дуже давно, і він ніколи їй не зраджував. По-перше, журналісти не чіплятимуться, а головне — можна зненацька заскочити підлеглих. Подивитися, чим вони там займаються, коли відсутнє начальство. Ось, приміром, і зараз він з’явиться як сніг на голову й зітре тюхтіїв на порох! Почне з прибиральниць: додумалися, виставили біля дверей солідного офісу цеберки з водою! А цей недоумок, який примудрився загубити на вулиці папку корпоративної документації…

Продовжуючи тихо лаяти своїх лобуряк-співробітників, Іващенко нахилився за фірмовою папкою, що валялася біля входу компанії. Такою пухкенькою, щільно набитою важливими комерційними паперами.

Він узяв папку за краєчок і застиг — вона здалася на диво важкою. Як бетонна плита. А потім узагалі почала змінюватися.

Несподівано нитки голубої вовни кинулися йому в обличчя. У руках в Іващенка опинився величезний вовняний клубок. Іващенко спробував жбурнути його геть, але нитки мертвою хваткою вчепилися бізнесменові в зап’ястки, потім потяглися до горла й стисли шию. Йому перехопило подих, перед очима попливли барвисті кола. Вовняний нашийник затягався все дужче й дужче, невблаганно вичавлюючи з молодого здорового чолов’яги життя…

Аж раптом біля його лиця спалахнув вогонь! Це кінець, — промайнула безнадійна думка, але раптом нашийник послабшав. Нитки ковзнули з горла, а Іващенко впав на тротуар, судорожно ковтаючи ротом просякнуте бензиновими випарами повітря. Найсолодше повітря на світі.

— Ах ти ж капосне дівча! — заверещав жіночий голос.

Іващенко підвів голову, в якій аж гуло. Над ним, збиваючи язики полум’я з блакитної блузи, підстрибувала й люто лаялася бабега, яку він уже десь бачив. Так-так, вона, здається, теж причетна до наїзду на їхню компанію! Свою лайку жінка адресувала кудись нагору.

Іващенко підвів голову й зрозумів: у нього галюцинації.

Над тіткою, міцно стиснувши ногами старовинний рогач, у повітрі висіло смагляве чорноволосе дівча років дванадцяти. У руках дівчисько тримало газетний згорток. Інший згорток саме догорав біля ніг бабеги.

— Здрастуйте, Радо Сергіївно, — звісившись із рогача, чемно привіталось дівча. — Що ж це ви в моєї бабусі курку поцупили? Несолідно якось. Повернути б треба.

— Курку? Ах ти ж нахабна тварюко! Та я тебе зараз… — знову заверещала бабега. — Ярчуків сюди! Натравлюй! Розірвати!

Дверцята темного «Мерседеса» прочинилися, і на вулицю виліз той самий кретин, який намагався відібрати в Іващенка його компанію.

Через плече в нього було перекинуте білясте кружало, сплетене з лика. Правильно-правильно, незабаром він тільки те й робитиме, що продаватиме на базарі екологічно чисті рослинні мочалки! Щоправда, сам Іващенко цього вже не побачить. Він буде сидіти в тихій затишній божевільні. Там його швидко відучать бачити летючих дівчат і сліпих більмастих псів, які вистрибують із «Мерседесів»!

А поки що сліпі пси кинулися до дівчиська, що ширяло в повітрі. Стрибок — і висока тонконога тварина зависла, учепившись зубами в її кросівок. Літунка дриґнула ногою, і пес полетів униз разом зі взуттям. Просто до ніг Іващенка. Бізнесмен спробував відповзти вбік.

— Ану лежати! — гаркнула на нього бабега. — Ми з тобою ще до кінця не розібралися!

Клацаючи зубами, пси намагались ухопити дівча за ноги. Те верещало, маневрувало на своєму рогачі, але чомусь не хотіло летіти геть. А на місці бабеги раптом дивним чином з’явився здоровезний пацюк. Тягнучи по асфальту свого довгого голого хвоста, він рушив до Іващенка. Від огиди бізнесмена аж знудило. Відштовхуючись п’ятками, він став відповзати, аж доки не вперся спиною в стіну власної компанії. Пацюк роззявив пащеку. Відраза в душі Іващенка майже зникла, поглинута хвилею жаху. Жовті смердючі зуби були напрочуд гострими!

Дівчисько на рогачі пронизливо свиснуло. Тоді з-за сміттєвих баків, що красувалися посеред провулка, вилізло ще двоє: дрібне хлоп’я та величезний кіт. Хлоп’я тримало в руці меч, а на плечі в нього висів лук. Іграшковий, певно.

Розкішним спритним стрибком кіт злетів у повітря й упав на спину пацюкові, підібгавши його під себе. Пацюк відчайдушно запручався, намагаючись вирватися з його пазурів.

Тим часом хлоп’я підскочило до псів і просто поплескало їх кінчиком меча по маківках — спочатку одного, а потім іншого. Пси застигли. Дрібно затремтівши, вони озирнулися на хлопчака.

— Так-так, це знову я, — з милою посмішкою підтвердив хлопчак і голосно й розмірено постукав кінчиком меча по асфальту. Злякано заскавчавши, пси гайнули геть.

— Стояти, паскуди, ви куди? — заволав чолов’яга з ликом. Він спробував побігти слідом за псами, але дорогу йому заступив хлопчак. Вістря меча вперлося чолов’язі в горлянку, змусивши його застигнути на місці.

— Та не хвилюйтеся ви так, Аристарху Теодоровичу. Чи як вас там — Олександре Федоровичу? — мовив хлопчисько. — Кажуть, за одного битого двох небитих дають. Зможете двох своїх цуциків на чотирьох поміняти. Вдалий бізнес! — просторікував він, краєм ока поглядаючи на ще одне дівча, пухленьке й біляве, яке теж вийшло з-за баку. Дівча швидко підкрадалося до чолов’яги з ликом.

Стрибок — і воно вихопило в чолов’яги лико. Той спробував був утримати кружало, але сталевий меч плазом ударив його по зап’ястку.

— Є! — переможно заволало білявеньке дівча.

— Молодчина, Тетянко! — гукнула її подруга й описала в повітрі неймовірний переверт. Цієї миті обриси пацюка, що його шматував кіт, розпливлися. Вражений Іващенко на власні очі побачив, як пацюк обернувся на кішку! На чудову британку з димчасто-блакитнуватною шерстю!

Але ще більше здивувася кіт! Відпустивши свою жертву, він кинувся вбік. Кішка презирливо фиркнула. Кіт одразу ж отямився.

Його тихе «мур-р-р» було закличне й ніжне, а морда миттю стала ласкавою… Тоді він знову міцно обхопив кішку своїми здоровезними лапами! Кішка від жаху закричала. Замість неї відразу ж з’явилася жінка. Схопивши кота за шкірку, вона жбурнула його геть і стрибнула до білявої дівчинки:

— Віддай лико!

— Гопля! — підкинуте лико злетіло в повітря, і його спритно підхопила літунка на рогачі.

— Ну стривай! — заревіла бабега.

Вона кинулась до суперниці, яка ширяла в повітрі, але раптом зупинилася, витягла з кишені запальничку й крихітну ампулку, заповнену якоюсь білою рідиною.

— Я знала, що від тебе всього можна чекати, клята Хортова крове. Відьму гублять її власні закляття! Пригадуєш молоко, яке ти здоїла? Своїми ж руками ти створила для мене зброю! — жінка підняла ампулу з білою рідиною: — Прощавай, Ірко Хортице, ти так ніколи й не станеш справжньою відьмою!

Запальничка клацнула, легкий язичок полум’я лизнув скло ампули.

— На вигоні вогонь горить, у нашої відьми живіт болить! — бубоніла відьма.

Дівча на рогачі раптом страшенно зблідло, схопилось руками за живіт і дико, пронизливо закричало, наче від нестерпного болю. Рогач, що літав у повітрі, здригнувся. Дівча полетіло вниз. Хлопчик спробував його зловити… І вони всі втрьох упали на асфальт: дівча, хлопчик і рогач. Несамовито закричавши, дівча забилося в конвульсіях, але ликове кружало з рук не випустило.

— Що, пече?! — зареготала товста відьма, продовжуючи підігрівати ампулу з молоком на вогні. Насолоджуючись, вона дивилася тільки на суперницю, що корчилася від болю.

Аж раптом у повітрі просвистіла важка стріла. Тупе вістря вцілило прямісінько відьмі в долоню. Жінка скрикнула, крихітна ампулка дзенькнула об тротуар, і біляве дівча миттю її підхопило. Хлопчик опустив лук.

— Усе одно спалю-у-у! — нестямно заверещала бабега.

Гаряче повітря вдарило всім в обличчя. Там, де стояла жінка, спалахнуло вогняне колесо! І це колесо покотилося до темноволосого дівчати!

Повз Іващенка промайнуло цебро — то білявенька, не розгубившись, хлюпнула на вогняне колесо водою. Але перш ніж бризки встигли долетіти до вогню, відьма зробила ще одне перевтілення. На місці колеса виникла висока копиця сіна. Вода тихо хлюпнулася на неї, не завдавши жодної шкоди.

— Давай, Ірко! — тріумфально закричала білявенька.

Язичок вогню лизнув лико. Добре висушене кружало миттю зайнялося!

— У мене теж є запальничка, Радо Сергіївно! — процідила крізь зуби темноволоса Ірка.

— Що ти робиш? — глухо завило десь у глибині копиці. — Моє лико! Без нього я не зможу перевтілюватися! Лишуся такою назавжди!

— Ми знаємо, Радо Сергіївно, — чемно відповіла темноволоса.

Ликове кружало палало на асфальті. Копиця сіпнулася, два жмутки сіна вирвалися з неї, немов заломлені в стражданні руки, а два чорні провалля, наче очі, витріщилися на Ірку…

— Будь ти проклята, Хортова крове! — завила Рада Сергіївна. — Я ще до тебе доберуся!

— Копицею сіна? Навряд!

Ликове кружало востаннє спалахнуло й розсипалося. Копиця завмерла.

Розділ 24 Як і було обіцяно, щасливий кінець

— Молодчина, Тетянко, — поблажливо похвалив Богдан. — Точно з’ясувала, на що відьма може обертатись. Без тебе ми б так не змогли підготуватися!

— Та й ти нічого. Із лука стріляєш влучно, — зніяковіло пробубніла Тетянка.

— Аякже, — знизав плечима Богдан. — Це ж я зараз Арагорн, а після першого фільму цілісінький рік Леголасом був, — Богдан підібрав з асфальту меч та Ірчин кросівок.

Сама Ірка ще й досі не зводила очей із нерухомої копиці.

— Своє ликове кружало я триматиму в сейфі, вогнестійкому, — сказала вона.

— Авжеж, он Рада цінний натурпродукт козлам усіляким довірила, і що з того вийшло? — Богдан штурхонув мечем заціпенілого Аристарха. — Забирайте свою солом’яну Раду Сергіївну. Тут, звісно, не село, але теж можуть розтягнути.

— До речі, куди ви поділи курку? — пожвавішала Ірка.

— Вона в будиночку, там де ми жили, — запобігливо промимрив Аристарх. З острахом поглядаючи на трійко дітлахів, він вихопив із копиці великий жмут сіна й потяг до багажника «Мерседеса». — І корівка там, забирайте на здоров’я, — мимрив ділок-невдаха, старанно запихаючи купу сіна до багажника й на заднє сидіння.

Ірка замислилася:

— Це добре, я її доїтиму, та й бабуся зрадіє… Тільки щось мені ця ідея не подобається.

Раптом її обличчя засяяло. Вона нахилилася до Тетянки:

— Валіза зі шмотками, напевно, теж там? Цікаво, це буде дуже некрасиво, якщо я її заберу?

— Приміряєш, тоді я тобі й скажу — красиво чи ні, — пообіцяла Тетянка.

Аристарх пробіг повз дітей з останнім жмутом сіна, потім усівся за кермо, висунувся з віконця й гукнув фальцетом:

— Таку відьму знищили! Негідники! А ти мені ще заплатиш! — він помахав кулаком Іващенкові, який знесилено притулився до задніх дверей офісу. — У мене твій слід залишився!

Загуркотівши, навантажений сіном «Мерседес» зірвався з місця.

— Ви не хвилюйтесь, — спробувала заспокоїти Іващенка Тетянка. — За слідом вас тільки Ірка могла до смерті замучити, а інші хіба що алергію нашлють.

— Аристарх казав: «швидку Настю», — гмукнула Ірка. Вона засунула руку до кишені джинсів і поклала на мляву долоню отетерілого Іващенка ганчірку з чітким відбитком черевика: — Тримайте ваш слід. Коли я тікала, — пояснила Ірка своїм друзям, — то встигла зняти в саду слід Аристарха й загорнути його у фольгу замість Іващенкового. Будемо сподіватися, що Аристарх не розкриватиме згорток, — Ірка посміхнулася. — Найсмішніше буде, коли закляття накладатиме роблена відьма. Адже вони не хазяйки своєму слову, назад його взяти вже не можуть.

— Відьом не існує, — очманіло пробелькотів Іващенко. — Агов, діти, а ви хто? — чіпляючись за одвірок, бізнесмен звівся на ноги.

— Нічний дозор, негайно вийдіть із темряви! — прокричав Богдан.

— Я в неї начебто й не заходив.

— Ось і не треба, — утішив хлопчак бізнесмена. — Там темно. І дуже страшно, — він швидко відсалютував Іващенкові мечем і повернувся до дівчат: — Ходімо на пляж, на косу. А то деньок щось надто нервовий видався.

І вся четвірка, на чолі з котом, рушила геть із провулка.

Вони підійшли до тролейбусної зупинки. Виснажена Ірка примостилася на краєчку напіврозламаної лавки. Тетянка втомлено схилилась на її плече, зазираючи подрузі в очі…

— Слухай, Ірко, а в тебе очі світяться. І колір змінився! — раптом здивовано зойкнула Тетянка.

— Невже зелені? — безнадійно запитала Ірка.

— Ага, — підтвердив Богдан, теж зазираючи Ірці в очі.

— Як гниле болото?

«Ну ось, тепер вона буде така сама, як Рада. Залишається тільки постаріти, розтовстіти й натягти на себе блакитну кофтину».

Але Тетянка енергійно похитала головою: чому ж як болото? Як смарагди! Обличчя стало білішим, а на щічках з’явився рум’янець. Я читала, що у відьом на обличчі є чотири кольори: чорний, білий, червоний і зелений. Основний спектр!

— Чому? — здивувався Богдан.

— Так заведено, невже незрозуміло?

— Мені багато чого незрозуміло, — задумано пробелькотів Богдан і відразу крикнув на Тетянку: — Нічого тут пишатися! Може, ти ще знаєш, і звідки кіт узявся?

— Рада з Аристархом натякали, що в їхній школі — котів, хоч греблю гати. Але, якщо школи не існує, то не знаю, — зітхнула Ірка.

Кіт озирнувся й коротко фиркнув. Ірчина некмітливість його явно дратувала, але підказувати він не збирався. Нехай сама шукає відповідь.

— А чому це Рада назвала тебе Хортовою кров’ю? До чого тут твоє прізвище? — не міг угамуватися Богдан.

— Не знаю, — знову знизала плечима Ірка. — Я раніше думала, що з моїми батьками все просто. Мамі я не потрібна, а батько… Який там іще батько! А тепер, виявляється, що в мене була ще одна бабуся — батькова мати. І вона мене любила! Я обов’язково дізнаюся, якою вона була! І про батька — теж!

Вони помовчали.

— А ось іще… — знову взявся за своє невгамовний Богдан: — Навіщо тоді, у готелі, Рада змусила тебе знепритомніти?

— Та не знаю я! — уже дратуючись, гаркнула Ірка.

— Здається, я знаю. Читала. Вона хотіла остаточно пересвідчитися, що ти природжена відьма. У природжених надніпрянських відьом є ще одна ознака, — Тетянка зам’ялася, — хвостик. Малюсінький такий. Коли відьма не спить, то його не видно, а коли засинає чи непритомніє — він з’являється.

Злісно прищуривши очі, Ірка обернулася до подружки:

— То ти гадаєш, що в мене є хвіст, — процідила вона крізь зуби. — Я що, макака?

— Не злись, Ірко, — на всяк випадок відсуваючись від розлюченої відьми, пробелькотіла Тетянка. — Так написано…

— Фігня там усяка написана! — скрикнула Ірка. — Нема в мене ніякого хвоста! Зрозуміло?

— Зрозуміло, — старанно закивали Тетянка й Богдан. — Жодного хвоста.

Удома, вдягаючи купальника (вони все-таки вирішили піти на косу), Ірка підійшла до високого дзеркала. Глянула на себе зі спини. Нічого не видно, хоча бікіні — найбікіністіші, які тільки могли бути. Теж мені вигадали — хвіст! Хіба ж це хвіст? Так, припухлість. Та до того ж зовсім крихітна.