Рай 2070

Частина 4

Глава 2

1

Картер сидів у своїй кімнаті на передостанньому поверсі Центрального вокзалу Мічигана. Як же його це все втомило. Він знову повернувся у те місце, де уже був, де він бачив щось жахливе, що на декілька миттєвостей пробудило у ньому іншого Картера, після чого він заснув на цілий тиждень. І не проснувся б, якби не Тео та якісь неймовірні технології, що повернули його до життя.

Картер розмірковував над тим, як йому сприймати таке дивне рятування. З одного боку, він завжди вважав, що машина відриває людину від природи, ізолює її від краси та справжньості світу, замикаючи у паноптикумах з бетонними коробками та смогом. І там людина стає лише одним із ґвинтиків, сама уподібнюється до машин, втрачаючи своє найважливіше, найбільш зворушливе вміння — дивуватись красою життя, світу та самої людини.

Дитина вміє дивуватись навіть найменшим дрібницям. Дорослі люди, що живуть серед природи, також зберігають у собі цю дитячу, або скоріше навіть чисто людську рису. І як же рідко доводиться зустрічати у мегаполісах, з їхнім шаленим ритмом, жорсткістю і меркантильністю тих, хто зберіг у собі здатність дивуватись.

Тепер же Картер зіткнувся з іншою стороною прогресу, яка немов завжди була присутня, але він її не помічав чи не хотів помічати. Технології не просто повернули його до життя, вони стали частиною його самого, замінили його улюблену природу, а точніше, допомогли їй, коли та помирала. І від цього він начебто не змінився. Хоча 77 відсотків його тіла і стали «неприродніми».

Значить, поза тілом, поза природою є дійсно щось глибше і важливіше. Тео говорив йому про дух, про те, що треба берегти свою душу. Якщо з останньою все здавалось ще більш-менш ясно, то що таке «дух» — було зовсім незрозуміло. Можливо, щось глибше навіть за саму душу?

Він оглянувся на своє нове житло. Тимчасове, як він розумів сам. Пригадав, що уві сні вже повертався сюди, на Центральний вокзал. І ось, він знову тут.

Картер хотів зрозуміти зміст усіх цих подій, знайти у них якусь логіку. Чому це відбувається саме з ним? Чи це справедливо, що людина, яка нікому не зробила нічого поганого, страждає? Він згадав, що останнього разу він тут навіть молився… У передчутті насильницької смерті, але все-таки. Зараз він про це згадав вперше після пробудження. І здригнувся.

Уся картина тодішньої ночі знову постала перед ним. Він ще раз відчув те, що відчував тоді. І бути наодинці із цим відчуттям знову стало страшно. Як і в ту ніч, захотілось когось покликати, щоб хтось прийшов на допомогу і врятував… Тільки хто б це міг бути? А раптом та аварія була просто збігом? Було навіть фізично боляче про це думати… Тоді б залишалось чекати лише нового такого збігу…

«Може, знову помолитись..?» — несміливо подумав Картер. Але тієї ночі це в нього вийшло якось автоматично, «природньо» чи що… А зараз є час подумати. До «конференції» Вакха ще залишалось багато часу… І там уже смерть могла його наздогнати. Якщо не з першої спроби, то з другої. Але ж може бути і щось гірше за смерть… Хто знає, на що здатен Вакх зі своїми друзями?

Картер відчув над собою тінь якоїсь приреченості. Вона немов затиснула у своїх лещатах його майбутнє. І він його уже не вирве, яких би зусиль не докладав. Здавалось, ніби все, що мало статися на цьому вокзалі, обов’язково станеться… Такий фатум… Який і повернув хлопця сюди, поставив на місце… Мов загублену шахову фігуру… І повним безглуздям було б іти проти цих нещадних, всемогутніх сил. Особливо якщо ти йдеш проти них один…

«І немає на кого сподіватись… — пригнічено думав Картер. — А кому ти молився?» — знову вирвалось у нього ніби мимоволі. Він не міг навіть вимовити відповідь… Наче щось блокувало це всередині. Чи то від того, що саме це Ім’я краще було зайвий раз не згадувати, чи, скоріше, бо він сам просто цього не хотів.

«Сподіватись на Бога?..» — все ж через силу, навіть з якоюсь образою, промовив подумки Картер. Йому ніби й хотілось відповісти «так», але він не наважувався, було якось незручно у цьому собі зізнатись. Це означало б чимось поступитись, визнати якусь свою «частковість», навіть «неповноцінність» без Творця. Хоча, можливо, це і не так погано… бути частиною чогось більшого… особливо, якщо воно тебе оберігає і дає сили.

«Тільки де ж гарантії, що це дійсно так?» — знову включався розум. І як тільки він про це думав, знову ставало погано і страх повертався. Такі метання нагадували замкнене коло… Розірвати його — означало б відмовитись від усіх логічних конструкцій, від власної «мудрості» і повністю довіритись Тому, до кого його прямо тягнуло почуття всередині, чому він поки пручався.

Він «відпустив» свою логіку і зробив «крок вперед». Для цього «кроку» потрібен був лише акт волі, лише рішучість, навіть певна відчайдушність, доведена до межі. Наче ти вирішуєш якусь загадку, а потім розумієш, що ти сам знаходишся в ній, і потрібно піднятись трохи вище, вийти за її рамки і це й буде її вирішення. Розрубати гордіїв вузол, який тебе ж і зв’язує.

Картер почав молитись. Уже усвідомлено, хоча і «неканонічно», бо жодних молитов він ніколи не знав. І поступово, можливо, не одразу, але ставало спокійно, якось врівноважено на душі. Тривога втихала, хоча чистота свідомості і зосередженість волі залишились. На сон це не походило. Скоріше, на якусь особливу активність душі (чи духу?) на іншому рівні буття.

Дні його перебування на Центральному вокзалі ішли. Звичайно, йому приносили щось їсти, але ніхто з ним особливо не говорив. Він часто думав про батьків, про сестру… Як вони, напевно, переживають зараз за нього… Інколи згадував і свого сусіда по кімнаті, тобто Джеймі. Той же, начебто, був його другом і також мав цікавитись, що з ним.

Думав Картер і про Анжеліку, пригадуючи їхню зустріч того вечора. Сам у себе запитував, чи не забула вона ще його, чи цікавиться, де він пропав? І не знав відповідей на ці питання. Подумки він перебиравав усі слова, які сказав їй, а вона йому. Розмірковував, де він сказав щось не так. Хлопцю хотілось побачити Анжеліку ще раз, і він вирішив, що якщо звідси вийде, то обов’язково запросить її на нове побачення.

Раптом через два тижні його до себе знову покликав Вакх.

— Картере, ти змучено виглядаєш! Даліла тебе що, не кормить? — запитав він із якоюсь глузливою посмішкою.

— Кормить, — відповів хлопець.

— Чого ж ти такий сумний? Життя прекрасне!

Картер мовчав.

— Щось ти став якийсь неговіркий, — незадоволено продовжив Вакх. — Не подобається наша компанія? Я від твоєї також не в захваті, скажу чесно. Але ж терплю! Ну, зроби веселішим лице! А то я ще заплачу зараз…

— Чого ти мене покликав?

— Діловий який… Ми тут переглядали наші, так би мовити, сімейні архіви. І знаєш, що? Знайшли цікаве відео! І ти там ледь не в головній ролі. Хочеш покажу?

— Я його і так пам’ятаю, не хочу.

— Ти ж не все бачив! На нашому відео видно обличчя того, хто приховувався у костюмі хижака…

Хлопець стрепенувся. Вакх продовжував:

— Невже тобі не цікаво дізнатись? Ну, скажи чесно, що цікаво!

Картер сам не розумів, чи хоче він це знати.

— Мені байдуже, — сказав він.

— Істина дорожча за все, — відповів Вакх. — Я просто не можу тобі його не показати. Краще гірка правда, ніж життя в невіданні, — пафосно кривлявся він.

Вакх увімкнув відео на плазмовому екрані, і Картер оторопів. Він побачив, як Джеймі одягає на себе маску хижака. А потім починається те, що він уже бачив.

Картер готовий був побачити там кого завгодно, тільки не Джеймі. Він усе ж таки вважав його своїм другом. Хоча й не поділяв його спосіб життя… Утім, спосіб життя, напевно, і визначає те, ким ми є чи стаємо згодом. Алкоголь, стимулятори… Ким Джеймі ще міг стати, як не злочинцем і убивцею? Навіть якщо спроба вбивства виявилась невдалою.

Але що йому зробив сам Картер? Вочевидь, був занадто добрим до людини, яка цього не заслуговувала, вирішив він. Що ж… Сил щось думати не знаходилось. Він просто стояв, похиливши голову, і мовчав. Всередині було відчуття немов після великого землетрусу, що похитнув у ньому ще один зі стовпів.

— Ну, а де вдячність? — запитав Вакх. — Хоч би спасибі сказав.

— За що?

— За правду!

Картер продовжував мовчки стояти. Але все ж вирішив відповісти.

— Так любиш правду? — запитав він Вакха.

— Звісно!

— Тоді скажи правду, для чого ти мені це показав? І чому саме зараз? Я не вірю, що ти не бачив цього відео раніше.

— А ти думаєш, я тут тільки те й роблю, що дивлюсь відео, як різні пройдисвіти розважаються? Ти краще скажи, чи впізнав, хто це такий?

— Не впізнав, — відповів Картер.

— А це хіба не твій сусід по кімнаті? Мені навели тут деякі довідки…

— А тобі це до чого?

— Люблю, коли у людей відкриваються очі. А то сплять все життя, як сліпі кошенята, аж гидко! А так знатимеш, поруч із ким ти жив увесь цей час…

— Зараз сусіди не набагато кращі, — відповів Картер.

— Зараз може бути набагато гірше! — гримнув Вакх. — Якщо не проявлятимеш трохи більше поваги! Зрозумів мене?!

— Зрозумів, — сухо і тихо відповів Картер.

— А якщо будеш гарно себе вести, то, може, це відео і до поліції надішлемо. Щоб правда перемогла і злочинець був покараний!

— А разом з ним і той, хто тримає весь цей притон.

— Іди геть з моїх очей! — прогримів Вакх.

Картер повернувся до своєї кімнати зі змішаними почуттями. Сум від побаченого ніде не зник. Але для чого Вакх влаштував увесь цей спектакль, було не зрозуміло. Хотів насолити ще більше самому Картеру? Чи, можливо, справа у Джеймі? Що було з останнім він же так і не знав. Чи вижив той після аварії, коли, як з’ясувалось, також був тут? І якщо так, то що сталося далі? Усе це виглядало дуже дивним. Але поки залишалось без відповідей.

Між тим час ішов, і скоро мала відбутись їхня «конференція». «Невинний… — думав Картер, — геть схибнулись уже…» У нього були свої підозри, до чого це все йшло, але краще було про це не думати. Втекти ж звідси не видавалось можливим. Було надто високо. Та й самі вікна були у решітках, тому сильно з них не повиглядаєш. Ще й браслет цей на руці. Загалом залишалось лише чекати. І молиться.

2

Приблизно через тиждень після розмови із Вакхом Картер почув, що у будівлі відбувається якийсь рух, жвавіший, ніж завжди. Шум від нього тривав цілий день, а на вечір навіть посилився. Чутно було, як підлітають десятки ховеркарів. «Готуються, — вирішив хлопець. — Ну, що ж, залишається прийняти долю такою, як вона є…» Але ж наскільки це було складніше зробити, аніж подумати!

Картер через вікно дивився на захід сонця, ймовірно, останній у його житті. Це було прикро і боляче, хоча він і намагався триматись… Але що це за відчуття — години перед стратою, — передати словами було неможливо. Та й чи перед стратою?.. Йому здавалось, що власне страта відбувається саме зараз, цими сотнями секунд невідомості і очікування.

«Не хочу помирати!» — крикнув він в душі, хоча вголос не вимовив ні слова. Це був крик відчаю і звернений він був до Того, хто чув і без слів. До Того, кому він протягом цих трьох тижнів присвячував свої «аматорські», власноруч придумані молитви. Картер не втримався і гірко заплакав.

Згодом він дещо опанував себе, але сум і тривога не відступили, а скоріше посилились. Він знову почав молитись, і це ніби допомагало заспокоїтись або принаймні не так сильно переживати. Проте із глибин душі все ж виринали питання, які він хоч і не озвучував у думках, але ясно відчував.

Навіщо Господь його врятував тоді, щоб зараз хлопця настигла така дурна і нікчемна смерть? Він вимагав життя! А втім… Нічого він не вимагав… Просто сподівався… І вірив? Зараз це було складніше, ніж будь-коли до цього. Він хотів вірити, і у деякі миті здавалось, що вірив. Але потім лякався, думаючи про майбутнє, малюючи його своєю уявою, і знову вибивало ґрунт із-під ніг.

На вулиці вже стало зовсім темно. Шум не припинявся. Він подивився у вікно і побачив зорі, а значить, почала панувати ніч… Біля його дверей хтось зашарудів і почав їх відмикати. «Боже, невже ти мене покинеш?» — промайнуло у Картера в думках. До кімнати увірвалась Даліла і зі словами «Щастить же тобі, щеня!» вистрелила у нього електрошоком.

3

Картер прокинувся зранку у квартирі своєї сестри Мері. Вона його відпоювала чаєм і плакала. Уже встигла зв’язатись із батьками та все розповісти. Ті також не стримували сліз. Невдовзі хлопець сам із ними поговорив за допомогою відеозв’язку. Він ще не міг повірити, що він тут, у сестри, і, здається, в безпеці.

За словами дівчини, їй подзвонили у двері близько пів на першу ночі, вона відчинила, а біля дверей лежав зомлілий Картер. Більше нікого не було. Вона спочатку не повірила своїм очам, але це був дійсно він. Сам Картер ще відчував певну розгубленість, не маючи змоги до кінця відійти від пережитих потрясінь.

Що сталось на вокзалі і чому його відпустили, хлопець зрозуміти не міг. Мері йому розповіла, що поліція визнала його мертвим, хоча і не знайшла тіла. Про зникнення ж брата вона дізналась від Джеймі. Який потім і збирався начебто шукати Картера та повідомити Мері про результати, однак досі не виходив на зв’язок. А де Джеймі зараз, вона і не знала.

Картер відразу згадав про розмову із Вакхом та відео, яке той раптом вирішив йому показати. Було над чим задуматись.

Того ж дня Картер сам пішов у поліцію і розповів, що дійсно був на вокзалі під час аварії, бо хотів роздивитись історичну будівлю. У поліції дуже здивувались, що він живий. Звичайно, там знали справжню причину його перебування на вокзалі у той день, але поставились до такої заяви із розумінням. Хлопець врятувався — і то добре. Пощастило. Значить, далі зв’язуватись із цією «мафією» він не хотів, і це було його право. Картер справді хотів спокою.

Про Джеймі він не розповів також. Стосовно того, що було протягом цього місяця, сказав, що не пам’ятає. Можливо, амнезія. Пам’ятає лише з того моменту, як прокинувся у сестри. Та підтвердила, що дійсно хтось після опівночі подзвонив у двері, і на порозі лежав Картер.

Усе це дуже здивувало полісменів. Вони потім ще довго обговорювали це між собою, але якщо громадянин не має ні до кого претензій, то й клопоту менше. А от втрачений ID-мікрочіп замінити все ж довелось. Його вставляли спеціальним пристроєм, схожим на діркопробивач. Той приставлявся до руки: клац — і ви знову з Глобальною комісією. М’які тканини руки Картера були як справжні, тому ніхто не помітив, що всередині він «змінився».

У відділку хлопець дізнався і те, що вчора вночі відбулись якісь розбірки на самому вокзалі. Проте не опівночі, а за годину-дві пізніше. Деталей, ясна річ, йому ніхто не розповів. Він це почув із розмови поліцейських між собою. Ті, звичайно, здогадались пов’язати раптову появу Картера із подіями минулої ночі, але самі ті події їм знову було наказано не чіпати й зам’яти. Що вони і зробили.

Хлопець же пішов додому і вирішив повертатися до звичного життя.

4

Свою кімнату у гуртожитку Картер застав, здавалося б, такою, як і раніше. Але це було лише на перший погляд. Згодом він виявив на підлозі уламки скла й не до кінця відмиті сліди крові. Хто його знає, що усе це мало означати. Що Джеймі міг тут робити весь цей час, було загадкою. Проте далі жити у цій кімнаті Картер не міг і не хотів.

Джеймі, звичайно, багато разів навідувався додому після подій у Дірборні, тому нашвидкуруч прибрав той гармидер, який влаштував. Але проводити генеральне прибирання йому було нíколи. Картер же не знав та й не дуже хотів знати, що з його колишнім другом. Навіть попри розповідь Мері, що Джеймі збирався його шукати чи щось подібне.

Лише через три-чотири тижні Картер від когось почув, що Джеймі загримів у в’язницю і йому шиють ледь не довічне. Інші взагалі говорили про смертну кару. Але то все були чутки, і Картер хотів себе від них відгородити.

Поки йому не підшукають іншу кімнату в гуртожитку, він зупинився у Мері. Вона вже заробляла достатньо, щоб знімати квартиру сама. І хоча цінувала свій особистий простір, але брата любила й не могла не прихистити у такий час.

Чи не в перший же день Картер написав Анжеліці у соцмережі. Хлопець вибачався, що довго не писав, пояснив це тим, що потрапив у деякі перипетії, але зараз уже вибрався з них та пропонував зустрітись. Дівчина повідомлення прочитала, але не відповіла. Наступного дня він їй подзвонив, утім Анжеліка не взяла слухавку. Картер засмутився, проте, можливо, вона була просто зайнята? Він вирішив їй не докучати.

Хлопець налаштувався продовжити навчання і забути все, що з ним сталось. Усе, крім одного. Він дуже чітко зрозумів, чому він тут, чому ще живий, і був вдячний за це Єдиному своєму Рятівнику. В Інтернеті він знайшов чимало книг на релігійні та філософські теми. Це було нескладно, оскільки про більшість він уже чув на факультеті, про деякі коротко десь читав. Зараз же Картер визначив для себе, що настав час віддячити Богу і зрозуміти та пізнати Його, наскільки це можливо.

Його нова бібліотека складалася, звісно, у першу чергу із Біблії, невеликі уривки з якої він колись читав, але не вникаючи. Однак Картеру хотілось пізнати Творця у всій Його можливій багатогранності, через вивчення різних світових культур та релігій.

Тому він скачав книги з іудейської мудрості, серед яких була праця Рамхаля «Месілат Йешарім» («Шлях праведних»), що вважають головною книгою з іудейської етики та служіння Господу. Скачав Коран, щоб зрозуміти дивний і невідомий для нього світ ісламу, Дхаммападу — одну із основоположних книг буддизму, Бхагавад-Гіту — вершину індійської мудрості, Дао де цзін — головну книгу даосизму, що приписують Лао-цзи, а також «Бесіди і судження» Конфуція, «Книгу п’яти кілець» Міямото Мусасі та «Хагакуре» Ямамото Цунетомо.

Скачав він і чимало праць філософів, які писали про Бога. А саме Паскаля, К’єркегора, Шеллінга, Гегеля, Бергсона та інших. Також він десь прочитав, що цікавими можуть стати філософи, яких або депортували з їхньої Батьківщини, або розстріляли після приходу червоних комісарів у Росії (знову це слово «комісар»). Серед них були Бердяєв, С. Булгаков, Мережковський, Флоренський та інші.

І все це потрібно було опрацювати. Здавалось, на таке і життя не вистачить. Але з чого почати, він уже знав, — це була Книга Іова. Він про неї пам’ятав.

Виконавши багато роботи й зібравши таку бібліотеку, на радощах Картер розповів сестрі, що зібрався «присвятити своє життя Богу», а також розповів це батькам по відеозв’язку. Звичайно, він пояснив, що не мав на увазі, що буде священником. А просто відчував у собі потребу віддячити Творцю за свій порятунок. Батьки ж, як і сестра, не до кінця зрозуміли, про що він говорить, і були дещо здивовані. Хоча після вступу хлопця на філософський факультет мали б уже і звикнути до таких «нестандартних» прагнень свого сина і брата відповідно.

Паралельно йому потрібно було наздогнати програму в університеті, тому роботи було чимало. Але Книгу Іова він вирішив прочитати не відкладаючи, попереду всього. Читаючи її, хлопцю хотілось поділитись своїми думками із кимось, і він це робив із сестрою та батьками. Більше у нього нікого не було. Але ті, здавалось, до таких розмов знову були не готові. Їх цікавило насамперед, як Картер буде заробляти цим собі на життя. Навіть радили подумати про переведення на інший факультет. Можливо, юридичний. А Мері б допомогла.

Одного дня, коли Картер сам знаходився вдома, а Мері ще не прийшла з роботи, у двері хтось подзвонив. Хлопець здивувався, бо він нікого не чекав, а сестра мала свій ключ. Подзвонили ще раз. Він уже був трохи перелякався і згадав про Вакха, але відчинив. За дверима стояло троє людей у якихось однотипних уніформах.

— Картере Метьюз?

— Так…

— Ми отримали інформацію, що вам потрібна допомога.

— Яка допомога? Не розумію.

— Медична.

— Та ні, дякую. Все нормально… А хто вам сказав?

— Ваші батьки та сестра. Це особлива медична допомога. Ходімте з нами.

Картер не повірив тому, що бачив і чув. Як? Батьки та сестра? Яка особлива медична допомога?

— Добре… — сумно сказав він, передчуваючи щось… — Зараз я зберусь.

— Багато речей не беріть. Вони будуть зайві.

Картера відвезли у клініку для психічно хворих, де він мав пройти курс лікування.

5

Батьки Картера і його сестра дійсно вирішили, що після аварії та місячної відсутності у Картера виникли деякі відхилення у психіці. Інакше чому б він про таке заговорив? Усі нормальні люди цим не переймаються. А спокійно заробляють гроші, витрачають їх у торговельних центрах, народжують дітей, які будуть робити те ж саме, і помирають. Ну, а для чого ще людина приходить у цей світ?

«Краще б він почав пити…» — говорили батьки, щиро не розуміючи прагнень свого сина. Їм було трохи соромно. Де і коли вони прогледіли це в ньому? Те, що завело його спочатку на факультет філософії, а потім і сюди… Дочка ж виросла яка гарна: і престижний факультет закінчила, і кар’єру будує, і такими незрозумілими темами не переймається. А тут на тобі.

Утім, рідні Картера ще не втрачали надію, що повернуть його до «нормального» життя. І клініка мала у цьому допомогти. Там їх переконали, що таке трапляється досить часто навіть сьогодні, і у них багато клієнтів є «релігійними фанатиками». Але вони з радістю допоможуть повернути хлопця до «реальності».

Сам Картер був роздавлений. Усе, що він відчував до цього, було у тисячу разів легшим за те, що відчував зараз. Як вони могли це зробити? Вони ж його рідні батьки та сестра. Як це може бути? У нього не було сил якось це осмислити.

Він згадав Книгу Іова, яку ледь встиг дочитати, поки не потрапив сюди. Як воно все схоже. За одним випробуванням іде інше, ще більш складне, і так, здається, без кінця. Але кінець там був. І він був хорошим. Ну, що ж… Його Рятівнику краще знати, куди кинути його тепер. І якщо Він кидає, то Він і врятує… Але як же нестерпно боляче і сумно опинитись тут не через Вакха, не через кого-небудь іншого, а саме через найрідніших тобі людей…

Почався курс лікування, який включав як медикаментозну частину — вживання якихось пігулок, — так і постійні розмови з психологом, і в обов’язковому порядку перегляд телевізора — випусків новин тричі на день та навіть новинок кінематографу. Вважалось, що саме телевізор є найдієвішим засобом та вибиває будь-які дурниці з голови про трансцендентне.

І справді, як може людина, яка не пропускає випусків новин, де говорять про останні досягнення людства в особі Глобальної комісії, мати когось вище за цю саму Комісію? З якою кожен пересічний громадянин себе ж і ототожнює. Адже це так приємно — розуміти, що вище тебе нікого немає, вище людини, а Комісія і є, так би мовити, найкращим «винаходом» людства, яка вирішує будь-які питання й задовольняє будь-які потреби.

А кіно це добивало з іншого боку: своїм «блискучим» гумором, неймовірними спецефектами та завуальованим піднесенням способу життя громадян у суспільстві споживання. «У мене є тачка, бабло, і я розважаюсь, як хочу! І тому я щасливий! А чому ти не щасливий?» — немов питали герої кінофільмів у клієнтів психіатричної лікарні. «Стань одним із нас! Викинь із голови цей мотлох! Насолоджуйся життям і ні про що не думай…»

Єдиною віддушиною для Картера стали прогулянки у невеличкому дворику біля лікарні зранку і ввечері, перед переглядом новин. На свіжому повітрі він міг хоч трохи прийти у себе після такої масованої атаки на свідомість. І підготуватись до захисту від наступних психологічних атак.

Йому здавалось, що хворий тут не він, а скоріше ті, хто дивляться цю пропаганду не з примусу, а з доброї волі. І всьому вірять. І не розуміють, що спалювання свого життя у споживанні і розвагах — це і є найбільша хвороба. Бо за цим усім втрачаєш щось найважливіше…

Утім, якщо «на свободі» Картер себе дуже часто почував одинаком, як до подій на Центральному вокзалі, так і після, то тут одразу знайшов цікавих співрозмовників. Взагалі було дивно, що поговорити на глибокі філософські, релігійні, соціально-політичні чи інші теми йому вдалося саме тут, а не у звичайному житті, і навіть не на факультеті філософії, де все було якось поверхово і беззмістовно.

Одним із таких співрозмовників став Деніел, програміст, який раніше працював у муніципалітеті Детройта у відділі ІТ-безпеки. Цей відділ опікувався захистом усіх даних на серверах міської влади, зокрема й тих, що стосувались охорони правопорядку, записів із камер спостереження та багато чого іншого…

Але потім він начебто комусь допоміг із не дуже законним проханням. Сліди, ясна річ, замів, але ГСБ все одно рознюхала. І почала копати під нього далі, виявивши, що він є «небезпечним дисидентом». Оскільки переконливих доказів проти нього не було, то вирішили запроторити його сюди, ізолювавши від «згубного впливу» на суспільство.

Чим Деніел був так небезпечний, Картер поки не розумів, але поговорити з ним було цікаво. На одній із прогулянок перед ранковими новинами Картер розповідав про свою улюблену тему: як нинішнє суспільство віддалилось від природи, знущається над нею та собою разом, і все в такому дусі. Навіть зараз Картера не полишала ця тема, вочевидь, будучи йому дійсно близькою та дорогою.

Деніел уважно вислухав Картера, давши тому виговоритись. Було видно, що хлопця це справді турбує і він не може втратити нагоди, щоб не розповісти «вдячному слухачеві» те, про що, очевидно, уже неодноразово розповідав іншим.

Коли Картер завершив, Деніел вирішив і собі взяти слово:

— Ти практично в усьому правий, Картере. Я майже з усім згоден. Але наше суспільство мене не задовольняє навіть не цим. Головне, як на мене, це те, що у нього немає смаку. У всієї епохи немає смаку. А звідси і вульгарне ставлення до природи, до світу, до самого себе. Подивись навколо. Що ти побачиш? Всюди одна еклектика, одне беззмістовне змішування стилів, придуманих геніями колись. Але де сучасні генії, де сучасні дон кіхоти, які творять нове? Все, що начебто «твориться» зараз — це низькопробне загравання з невігласом-глядачем, для якого що Мона Ліза, що куряча ніжка — це одне і те ж. Все це виглядає банально і непристойно. І знаєш, яка причина, Картере? Причина в тому, що наше суспільство — це суспільство посередностей. А головна ознака посередності, що вона не має естетичного почуття, не має смаку. І як же вона може оцінити красу природи без смаку? Чи красу людини? Ніяк, все знецінюється і перетворюється на засіб… Тому несмак веде до диктатури, запам’ятай це.

— Але чому ж наше суспільство таким стало?

— Я думаю, це пов’язано із тим, що люди відкинули Бога як щось непотрібне в еру науки і технічного прогресу. Звідси і цей прогресистський, оптимістично-ліберальний світогляд будівництва лише земного раю. Те, що він утверджує, — це смішно, це нерозуміння трагедії земного існування людини. Що таке людина без Бога? Бог вимагає бути досконалим. Диявол же цього не вимагає. Остання спокуса диявола — полюбити людину «такою, як вона є», не вимагати від неї більшого, задовольнитись середнім, «теплим». І людина без Бога стає такою середньою, не гарячою і не холодною, а лише «теплою». Стає посередністю. У посередності немає як віри в Бога, так і богоборства. Творець їй просто байдужий. Ти не побачиш тут не лише величі добра, але й зла — одна «вічна середина». Але така «вічна середина», така добропорядна посередність — це і є найстрашніший винахід людства, що відвертає людину від Бога. Під її маскою і приховується все огидне, змішане, напівправдиве і боягузливе. Вона не терпить нічого, що відрізняється від її болота, — ні гріховності, ні святості. Саме тому посередність розіп’яла поряд з грішниками і Христа. Бо вони для неї — одне і те ж. І в цьому її лицемірстві і є справжній дух небуття, який притискає людину до землі, непомітно відкидає її Божий образ та залишає лише тварне — їсти, спати, розмножуватись і таке інше. Хіба таке сите, самовдоволене «щастя» стада не потворне? У ньому немає вже музики, її прогнали духом їдалень швидкого харчування.

— Можливо… Але як же бути із технічним прогресом людства? Він же дійсно існує… Саме він, мені здається, і дає ґрунт для такої впевненості людини у собі.

— Так, але люди забули, що саме християнство дало поштовх до розвитку науки і технічного прогресу. І ключовим пунктом у цьому була десакралізація природи. Язичницькі релігії — це були здебільшого релігії природи, де за кожним природним явищем вбачали свого «божка», якому поклонялись і досліджувати якого ніколи б не наважились. А християнство оголосило природу творінням Господа. І це творіння вже можна і варто було досліджувати, щоб пізнати через нього мудрість Творця. Про це і писав колись Френсіс Бекон, чи не найбільший апологет розвитку науки свого часу. Жаль, що люди зараз про це забули.

— Цікаво, тобто християнство створило ґрунт для розвитку технологій, які відвернули людину спочатку від природи, а тепер і від самого християнства?

— Така діалектика. Вона була неминуча. Але лише для того, щоб люди потім повернулись і до християнства, і до природи, для її преображення, вже більш осмислено і вільно.

— Чому ж цього не відбувається зараз?

— Ще не настала «повнота часів». Люди лише прийшли до думки, що весь науковий прогрес — це лише заслуга їхнього генія. І що Бог їм непотрібен. Далі вони дійдуть у цій самовпевненості до межі, таки спробують побудувати свій «земний рай», свою чергову «Вавилонську вежу». І лише на її уламках вони, немов блудні діти, знову повернуться до свого Батька.

— А з чого ти взяв, що «земний рай» без Бога обов’язково неможливий?

— Та тому, що людина без Бога вже інша. Все «людяне» у людині — це її божественне. Забираєш останнє, і людина опускається до тварини. Тому вершина такого «земного раю» — це саме суспільство посередностей, які не дивляться вверх, а спокійно жують свою траву. Тільки от якщо люди самі себе перетворюють на стадо, то завжди знайдеться той, хто поведе це стадо на забій.

— Але ж чому лише «жують траву» і «стадо»? Хіба таке суспільство не може мати власну високу культуру?

— А що таке культура? Культура походить від культу, від релігії. А релігія — це завжди трагізм, це усвідомлення смерті і сил, божественних, незрівнянно вищих за людські, що стоять за цією смертю і за самим життям людини. Це можуть бути сили року, долі, або сили всемогутнього Бога. Але лише з трагедії може народитись музика. З усвідомлення того, що повне щастя у цьому житті неможливе. Що потрібно подолати себе, відректись від себе і шукати нової (або утраченої колись) повноти буття. Саме ця боротьба, це дерзновення вийти за межу і дає необхідну динаміку, створює музику. А найдовершеніша музика — саме у християнстві, тому що воно показує останнє вирішення трагедії людини, а воно може бути лише естетичне, лише художнє. Чому християнство праве? Тому що воно красиве. Тому що віддавати себе, не тримати своє життя лише для себе — це красиво, це в естетичному плані спокутує і виправдовує життя людини. Страсті Христові — це музика, яку не витримує диявол. Вона має ту ж життєву силу, той же ерос, ту ж вітальність, але не для себе, а для викупу тих, хто з точки зору світу найменше цього вартий, — грішників і злочинців. Вони ніколи цього не очікували. Ніколи не думали, що з’явиться Той, хто може в них повірити, побачити в них людей, особистостей, заради них щось віддати, а тим більше — власне життя. Хіба не так мала б завершуватись ідеальна грецька трагедія? Коли Найбільший простягає руку найменшому, а Найперший приходить до останніх — хіба це не є любов, краса і єдність всього? Щось у цьому є красиве, погодься.

— Можливо…

— Зрозумій, християнство — це ж не заперечення життя, не втеча від життя, це не сірість чи придушення еросу, — це життя у всій своїй повноті, яка, переливаючись за вінця, доходячи до межі і бачачи цю межу, розуміючи відсутність сенсу і безсилість знань перед лицем смерті, не може повернутись назад у безсвідоме, лише природнє і там розчинитись. Це б убивало особистість. Христос рятує особистість через її добровільний, свідомий вихід за межі лише природнього, надломлено-природнього, смертного еросу. Христос — це вимога нового життя, заявка на нову плоть, яка не отруєна гріхом і смертю. Це життя, де природнє не убиває логос, а живить його і втілює в собі у повній і остаточній мірі.

— А що таке надломлено-природнє? Чому природа зараз убиває логос? Я завжди думав, що природа не має в собі того зла, яке має людина, що це саме людина вбиває природу, а не навпаки. Але останнім часом я трохи заплутався. Дехто мені доводив, що людина зла саме тому, що вона є частиною природи.

— Насправді обидві думки мають рацію, але лише частково. Природа надломлена — це значить, що у ній є зло і смерть. Що в природі, щоб вижити, потрібно вбивати, хоча потім помираєш все одно. І ця отрута зла і смерті потрапила у природу від людини, від первородного гріха Адама. А оскільки люди народжуються вже у цій отруєній природі, то і вони через неї приймають в себе цю отруту. Саме тому людина має подолати в собі свою надломлену природу, щоб звільнитись від гріха і цим звільнити все творіння, яке також мучається і чекає від людини свого звільнення. Я тобі процитую, що писав пророк Ісайя про природу, якою вона має бути без зла і гріха: «Тоді вовк буде жити разом з ягням, і барс буде лежати разом з козеням; і теля, і молодий лев, і віл будуть разом, і мале дитя буде водити їх. І корова буде пастися з ведмедицею, і дитинчата їхні лежатимуть разом, і лев, як віл, буде їсти солому. І немовля буде бавитись над норою аспида, і дитина простягне свою руку на гніздо змії».

— Звучить неймовірно… — відповів Картер.

— Так, але це природа і людство, які беруть свій початок вже не від першого Адама, що згрішив, а від Ісуса Христа — нового Адама, як Його називає апостол Павло. Це те життя, яке прийнято називати раєм.

— Цікаво… — сказав Картер, задумавшись. — А що ж люди будуть робити у цьому раю? Що буде далі?

— А далі може бути лише творчість, лише мистецтво. І динаміка, надрив, необхідні для такої «музики» мистецтва, нікуди не зникнуть навіть в раю. Адже самим створенням людини і закликом до неї бути досконалою Бог уже задав необхідну динаміку, дав вічний імпульс самій людині. І тепер ми всі, пізнаючи Творця, якого ніколи не можна пізнати остаточно, прославляючи Його у своїх витворах мистецтва, які ніколи не досягнуть навіть крихти Його слави, змушені будемо і самі постійно рости та розвиватись. Рай — це не дрімота чи сон. Це творення музики Творця разом із Ним самим. І вічне джерело енергії для творчості буде саме в любові, у любовному спілкуванні Бога, усіх людей та всього творіння між собою. Любов уже не зможе обмежуватись сім’єю, бути лише для двох, тут усі будуть брати і сестри по духу, а не по плоті. Тому й говориться, що «в раю не виходять заміж і не одружуються». Не тому, що там повертаються у безособову стихію надломлено-природнього, а тому, що звільнились від неї і можуть творити у чистому, любовному спілкуванні одне з одним.

— Але ж буде не тільки рай, вірно? Частина ж потрапить на вічні муки, якщо я правильно чув. Виходить, люди в раю будуть творити своє мистецтво у той час, коли інші будуть десь за парканом страждати?

— Добре, що це питання в тебе виникло, Картере. Бо, на мій погляд, воно має виникати у кожного християнина. Не може людина насолоджуватись творчістю, якщо розуміє, що десь поряд у вічній в’язниці мучаються люди, нехай і грішники. Це неможливо. Це розділення на вічний рай і щось протилежне до нього, вічні муки, це як розділення на добро і зло. Тут головне — не загубитись, хто добрий, а хто злий. У нас дуже часто можна бачити «зле добро», яке готове судити всіх «злих» на вічні муки в ім’я абстрактної, об’єктивної справедливості. Але добро не може бути об’єктивним. Воно завжди про когось, про чиюсь унікальну долю, про особистість. Старозавітнє законницьке добро, яке протиставляється злу, має переходити у християнську любов, яка за злом бачить людину, яка рятує не лише добрих, але й злих. Яка розділяє зі злими їхні муки, як це робив Христос, щоб саме зло стало добрим. Бо інакше добро стане злим, караючи «злих». Мистецтво і творчість можуть бути лише по ту сторону добра і зла. А це значить, що треба бачити і добро у «злі». Чи могли б добрі стати «добрими», якби не було зла? Коли Бог сотворив Землю, він сказав, що це «добре вельми». Так от «вельми» на івриті і значить зле, дурне начало, яке лише доповнює і довершує творіння. Тому не можна його залишати осторонь, обнести колючим дротом — це значило б ставити межу для Божої благодаті і любові… Давай я наведу тобі приклад. Ти чув історію про Каїна і Авеля?

— Так… Щось чув… — запнувся Картер.

— Так от, якщо одне з перших питань Бога до людини було «Каїне, де брат твій Авель?», то останнє питання може бути «Авелю, де брат твій Каїн?». Це дуже влучно підмітив колись Микола Бердяєв. Розумієш, про що це? Всепрощення і всеспасіння. Лише цим може завершуватись історія. Якщо Авель буде вдовольнятись щасливим життям у раю, знаючи, що його брат гине в муках, який же він тоді добрий? Хіба не сказав Христос молитись за своїх кривдників? І навіть якщо Авель чи хто завгодно не чули цих слів, вони це мають відчути самі! По-іншому ніяк. Це велика спокуса забути про «злого» і павшого брата! Щоб вийти по ту сторону добра і зла, добро має прийти до зла і розділити з ним його муки, врятувати зло від самого себе і подолати цей розкол. «Добре зло» так само доповнить і довершить творіння у кінці, як і на початку. Але згадати про «злих» «добрі» мають уже тут, на землі!

— Я думаю, мені є про кого згадати… — сказав Картер і трохи помовчав… — Але ж не всі християни так роблять, — продовжив раптом він. — Навіть я чув про християнських «святих», які все життя прожили самітниками і мало цікавились, що там коїться зі звичайними грішними людьми. І ти говорив про те, що християнство — це не втеча від світу, не сірість і таке інше. Однак виходить, що найвища святість — це саме сірість і втеча від людей. Як із цим бути?

— Давай я тобі скажу свою позицію. Я вважаю, що історичне християнство, в першу чергу, Церква, має великий гріх перед людством. У своїй ненависті до гріха Церква зненавиділа і людину, відкинула її, залишила без допомоги. І разом з цим зненавиділа і все творче, що є у людині, а значить — і мистецтво. Звідси ця сірість і ворожість до всього прекрасного. І тут немає духу християнства. Це щось протилежне, це дух смерті, дух небуття, а не життя. Те, що робили так звані християнські «святі», тікаючи від людей, замикаючись у своїх келіях, це не можна назвати інакше, як повільне самогубство. Вони хотіли цим врятувати себе для вічного життя, забуваючи, що Христос — це любов, а любов — це рятування іншого. Тому цей дух небуття, який ворожий до всього живого і прекрасного, має бути прогнаний з християнства! Творча любов до людства має взяти гору. Я хочу ще раз підкреслити, що боротьба зі злом — це естетична боротьба, це не сфера моралі, а сфера мистецтва і творчості. Це не може бути шаблонним, однаковим для всіх. Шаблонним може бути лише судовий процес. А суд не бачить особистості. Християнин же має бачити лише особистість і своїм милосердям та співчуттям має розуміти кожну особистість, вміти співпереживати, розділяти біль і прощати. А оскільки немає двох однакових людей, то це завжди творча задача. І добром завжди потрібно творити красу, як духовну, так і матеріальну.

— І що це означає на практиці?

— Це означає, що християни не повинні відсиджуватись по своїх барлогах, лицемірно говорячи про те, що вони моляться за весь світ. Якщо ти помолився про щось, піди і зроби це. Бог це зробить саме через тебе. Християнство ж довгий час чекало Царства Небесного там, після смерті, десь дуже далеко. І через це перетворилось у повільне самогубство в монастирях. Але Царство Небесне не приходить саме по собі, воно входить у світ через людину, яка діє. Його потрібно творити разом із Богом, і поки людина жива, робити це треба тут і зараз.

— Але тут і зараз я бачу лише Глобальну комісію, якій люди поклоняються, як богу. Що з цим робити?

— Якщо ми хочемо, щоб нами не правила тиранія світової держави, потрібно будувати свою християнську державу, але не зверху, а знизу, через самоорганізацію людей. Через їхню кооперацію на місцях, яка має бути в економіці, в політиці й у чому завгодно. Чим більше кооперації громадян знизу, тим менше держави і звіра у вигляді Глобальної комісії зверху, і так само — тим менше влади корпорацій і олігархів. Сама економіка, самі корпорації мають бути євангелізовані зсередини і стати кооперативними.

— Звучить, може, й правильно. Я і сам про щось подібне думав. Але як же це зробити? Власники корпорацій ніколи на це не погодяться!

— Картере, наша найсильніша зброя — це слово. Проповідуючи християнський устрій суспільства, ми знаходимо прибічників, люди починають до нас прислухатись, і разом ми зможемо дотиснути будь-кого на зміни.

— Так, але це все потрібно було робити раніше. А зараз уже пізно… У комісарів вся влада…

— Я думаю, що це ніколи не пізно. Жодна глобальна комісія не вічна. Розпався Рим, розпався Радянський Союз, розпадеться і нинішня тиранія. Проте не сама, а ми маємо їй допомогти. І наша основна зброя — це слово.

— Але навіть якщо ми переможемо… Ти ж казав, що повне щастя на землі неможливе. А християнська держава — хіба це не є спроба побудувати таке повне щастя?

— У тому-то й справа, що ні. Це лише підготовка до приходу Того, хто і є справжнім Царем. Зрозумій, Ісус дав нам вчення, і тепер наша частина роботи, наше домашнє завдання — втілити це вчення у життя, побудувати суспільство, Вселенську Церкву — а це вся громада віруючих, все людство, — на основі тих цінностей і принципів, які дав нам Христос. Поки ми не виконаємо своє домашнє завдання, як ми можемо очікувати на ще якийсь подарунок від Бога? Зараз Бог чекає нашої відповіді на Його заклик, нашої активності. Усе це будівництво християнської держави, в якій сама держава й має розчинитись у суспільних інститутах і злитись із ними, — це лише підготовка до повернення Христа. Він має повертатись не на пусте місце. Ми повинні мати, що показати Йому, що ми зробили за час Його відсутності. Це як у притчі про таланти. Не можна закопувати вчення у землю, на його основі треба будувати світ. А коли він буде уже побудований, коли всі соціально-економічні і політичні протиріччя будуть вирішені через християнські цінності та принципи, тоді ми зможемо взивати до Бога з повним відчуттям проробленої роботи.

— І що ж ми Йому скажемо?

— Що ми зробили усе, що могли. Що ми самі змінились, наскільки це можливо. І тепер можемо сміливо сказати «Прийди!», як написано в Апокаліпсисі. Бо усі ці успіхи життя не позбавили нас суму за Тобою.

— А ти думаєш, такий сум у людей є?

— Я думаю, що чим більше людина накормлена, одягнена, сита і успішна, тим більше у неї має загоратись усвідомлення того, що вона гола, боса, сліпа і нужденна без Бога. Заможне життя має лише очищати і актуалізовувати голод за Богом.

— Це не дуже помітно по людях сьогодні…

— Ти бачив фільм «Матриця»?

— Так, а що?

— Так от, наше життя дуже нагадує цей фільм. А все тому, що наш світ — це світ після гріхопадіння, цар світу цього — диявол. Тому коли людина народжується, вона одразу потрапляє у життєву суєту, завдання якої — відвернути людину від Бога. Світ спокушає, як спокушає «матриця». Він пропонує чуттєві насолоди тут і зараз: гроші, влада, слава. Але все це несправжнє, як той дорогий обід у ресторані із фільму. Ісус говорить: «Ось, Я стою під дверима та стукаю: хто почує Мій голос і відчинить двері, Я увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною». Завдання мирської суєти — приглушити цей стук. Щоб людина у вирі оманливих насолод забула про справжню реальність із Богом.

— І де ж вихід у цю справжню реальність?

— А вихід лише через свободу. Свобода — це і є прорив у трансцендентне, де дух керує матерією, а не навпаки. Тільки до цього потрібно прийти через смирення і любов. Смирення — це повна довіра Богові в усьому. Любов — це здатність бачити в усіх людях образ Божий. А разом це звільняє від земних спокус і відкриває вже шлях до свободи.

— І що ж далі?

— А далі приходить розуміння, що всі спокуси й увесь цей детермінізм світу, який тебе оточує, потрібно сприймати як випадок, який ти розриваєш актом власної волі, власною свободою. І цей акт волі має бути спрямований на пошук свого призначення від Бога. Гегель називав такий вольовий акт «вчинком», завдяки якому людина стає «особливою», стає гідною власної долі, яка не дається просто так. Свою істинну долю від Бога потрібно заслужити, її треба виборювати у світу. Тому все наше життя і має перетворитись у такий «вчинок».

— Що це має означати на практиці?

— Тут, насправді, найцікавіше. Смирення перед Богом має означати виклик і дерзновення перед світом, спробу змінити його, відбудувати до Божественного стану. Справжнє християнство завжди революційне, воно не терпить середини, не терпить умовностей. І справжня революція — це революція духовна, яка утверджує особистість. Христос вимагає персоналістичної революції у світі, де кожен буде особистістю і всі разом будуть вільні у своєму любовному спілкуванні від будь-яких соціальних, законницьких чи інших обмежень. І саме для будівництва такого суспільства треба «народитись» в Богові і усвідомити свою свободу. А якщо людина піддається на спокуси світу, поринає у суєту життя, то «матриця» перемагає, і людина втрачає себе.

— Тобто, ти хочеш сказати, що більшість людей зараз живуть, немов у «матриці»?

— Приблизно. Якщо під нею розуміти відмову від власної свободи і рух за течією. Але є і ті, хто розуміють беззмістовність життя в погоні за насолодами, але при цьому заперечують і Бога. Чому вони це роблять, не знаю, — через гордість чи ще чомусь, у кожного своя історія. Вони зробили перший крок, але не роблять другий. Це якийсь прикордонний стан. Я думаю, таким людям найважче. Вони вже зрозуміли, що життя не має сенсу, а справжнього сенсу не знайшли. Чи не хочуть знайти. І багато хто зривається на алкоголь, наркотики, лише щоб приглушити свідомість. У світовій історії вже був період — від Цицерона до Марка Аврелія, — коли язичницькі боги «померли», а Христос ще не прийшов. Це колись влучно підмітив Флобер. Він писав, що це був перший і останній раз в історії, коли людство залишилось у повній самотності, а прірва печалі здавалась безкінечністю. Тому, насправді, не нам скаржитись.

— Мені знайомий цей стан пошуку сенсу, коли його шукаєш і не знаходиш, — відповів Картер. — Але розумієш, що він десь має бути, інакше навіщо ми взагалі живемо? Він мене мучив чи не все життя.

— Не тільки тебе. До такої думки приходили свого часу Соломон, Будда, Толстой та багато інших. Усі ті, хто не відвертався, а прямо дивився на своє життя. Однак Будда ще не знав Бога, тому єдиним виходом для нього було прагнення звільнити свій дух від оманливостей світу. Соломон знав Бога, але не знав вічного життя після смерті. Тому після його Екклезіасту іудеї зрозуміли, що має бути вічне життя. А Толстой прийшов до ідеї самогубства, що й описав у своїй «Сповіді». І врятувала його лише віра. Хоча через те, що християнська Церква в Росії була спотворена і духу Христа там не було, Толстому довелось винаходити свій симбіоз християнства з буддизмом.

— Треба буде почитати, — сказав Картер. — А то я вже думав, я один такий, хто переживав подібні пошуки.

— Ні, звичайно. Був, наприклад, ще один іспанець — Мігель де Унамуно. Його доля також цікава. Виріс у католицькій сім’ї, став соціалістом і атеїстом, але після смерті сина зрозумів, що єдине, справжнє, найбільш реальне почуття людини — це «голод за Богом». Все інше — суєта. І що страждає не лише людина, але й Бог. І не тільки на хресті у певний момент в історії. Ми звикли думати, що Бог — всесильний і всемогутній, але взаємодія Бога з людиною — це космічна драма і трагедія в першу чергу для самого Бога. Господь чекає від нас відповіді на Свій заклик повернутись до Нього. А без усвідомлення нашої свободи, нашого творчого і любовного призначення це неможливо… Унамуно, до речі, називав свою віру «кіхотизмом», знаходячи багато спільного між образом Дон Кіхота і справжнім християнством.

— Цікаві долі у людей, — відповів Картер. — Але є багато слабких людей, яким важко усі ці пошуки даються. Що ж їм робити?

— Як мене дістали ці розмови про слабкість… — відповів Деніел. — Унамуно теж був слабкий. Усе, що в нього було, — це його розпач. Але відчуваючи свою слабкість наодинці з самим собою, він постійно взиває до Бога і навіть вимагає від Нього, щоб Той йому допоміг і посилив його віру. Саме з таким завзяттям і має людина шукати Бога. Яків боровся із Богом, щоб Той його благословив. Іов спорив із Богом і вимагав явити йому Свою правду. І обидвох Бог нагородив. Чи є зараз таке завзяття у наших людей? Розбещені цивілізацією слабаки здаються на півшляху… А сила народжується в боротьбі!

— Про Іова я якраз читав перед тим, як потрапити сюди… Дуже близька мені книга… Так, можливо, ти й правий. Без випробувань і боротьби нічого не буває. Ні сили, ні віри…

— Отож.

Час прогулянки завершився, і їх покликали дивитись вранішні новини. Усі «хворі» побрели до телевізора.

6

Одразу перед новинами лікар зробив урочисте повідомлення. Керівництво лікарні прийняло рішення, що крім новин і фільмів, із сьогоднішнього дня пацієнтам будуть показувати ще й реаліті-шоу «Рай 2070». Тому сьогодні увечері на них чекала ще й ця радісна подія!

— Юхуу! — крикнув хтось із останніх рядів телекімнати. — А коли будуть «Голі та смішні»?

— Ленні, будеш жартувати, на вулицю завтра не підеш! — пригрозив лікар.

Усі розсміялись, але ризикувати прогулянками у дворі більше ніхто не наважився.

Почався випуск новин.

— Ми починаємо із надзвичайної новини! — сказала ведуча. — У Тихому океані зазнав катастрофи й потонув найбільший круїзний лайнер світу «Атлант». Як повідомляють наші джерела, на його борту проходила неформальна зустріч світової економічної еліти — власників найбільших транснаціональних корпорацій — із деякими представниками Глобальної комісії. За неперевіреною інформацією, серед останніх міг бути і голова Комісії Жан-П’єр Ор’є. На жаль, даних про врятованих немає. Причини катастрофи з’ясовуються… І, як мені підказують, у нас на прямому зв’язку є Ріккі Анджело, комісар у справах молоді.

На екрані з’явився Анджело.

— Це трагічний день для всього людства, — почав він. — Я досі не можу в це повірити. Я сам мав бути на тому кораблі, але в останній момент не зміг… І, на жаль, я можу підтвердити, що голова Комісії Жан-П’єр Ор’є дійсно був там. Я не можу говорити… Вибачте… — Анджело витер сльози.

— Містере Анджело, ще одне питання. Ви сказали, що також мали бути на кораблі, але в останній момент не змогли. В чому причина?

— Що? — перепитав Анджело. — А… У мене… Тобто… Я хотів летіти, але не зміг… Захворів… Вибачте… Я справді зараз не можу… — зв’язок із Ріккі Анджело перервався.

Присутні у телекімнаті переглянулись. Усі мовчали. Ніхто не розумів, що це все означає і які матиме наслідки.

Тим часом експерти в студії вже почали обговорювати кандидатури майбутнього голови Комісії, хоча ще достеменно не було відомо, чи вижив чинний голова. І більшість схилялись до думки, що наступним очільником стане саме Ріккі Анджело. «Якось швидко вони знайшли заміну, — думав Картер. — Хоч би вже вшанували пам’ять чинного голови й не обговорювали це саме сьогодні. А раптом той ще живий».

Проте ні, згодом все підтвердилось. І Ріккі Анджело став спочатку виконувачем обов’язків голови Комісії, а потім і власне головою. І відбулось це, як на диво, дуже скоро, за декілька тижнів.

Після цієї події відбулось іще дещо. Усі телеканали та експерти раптом одностайно забули, що Глобальній комісії із «Раєм 2070» (та й не лише з ним) допомагали великі корпорації. Тепер же мова почала йти виключно про Глобальну комісію як єдиного благодійника. А що сталось із корпораціями після катастрофи лайнера, кому відійшло право власності на них і тому подібне — це нікого наче й не цікавило.

Глядачі ж таку зміну навіть не помітили, немов тих корпорацій ніколи й не існувало. Хоча така реакція людей — або точніше її відсутність — не була чимось дивним. Адже усі новини «жили», зазвичай, не більше кількох тижнів, і якби у когось запитали, ніхто б уже не згадав, про що там говорили раніше. Усе, що транслювалось по ТБ, мало підлягало критичному аналізу з боку глядачів.

7

Того дня трансляцію «Раю 2070» ніхто не відмінив, незважаючи на катастрофу. Про це, звичайно, згадали на початку, усі вдали, що дуже сумують, але потім взялися за улюблену справу — розважати громадян. Інакше останнім би стало скучно. Того й диви, почали про щось би думати. Чи навіть читати.

Для пацієнтів перегляд шоу не відмінили тим більше. Воно їм було не лише для розваги, але й слугувало необхідним елементом «лікування». Картера до глибини душі вразило, що про катастрофу згадали лише на початку, а далі усі поводились так, наче нічого й не сталось. Це було прямо блюзнірство.

У перший день він просто не зміг дивитись це шоу, намагаючись якось абстрагуватись. Хоча б з поваги до тих, хто перебував на тому лайнері.

Але шоу показували щодня. І навіть по декілька разів на день. Тому згодом він все-таки був вимушений вникнути в його суть. Тим більше, що «Рай 2070» був не просто реаліті-шоу, але й одночасно загальнонаціональним проектом самої Глобальної комісії.

Суть його полягала ось у чому. Учасники всіма можливими засобами змагались у любові до Глобальної комісії, проходячи етапи відбору до мільярда «обраних». Засоби для прояву такої «любові» правилами не обмежувались: усе залежало від фантазії, почуття міри та почуття гідності самих учасників. Переможцям же мали вживити «суперімплант» у серце для вічного й молодого життя.

«Яка вульгарність… — думав хлопець. — Навіщо їм таке жалюгідне життя ще й вічно? Це ж суцільний жах… Ще й у такий спосіб…».

Виглядало це приблизно так:

— А як ви любите Глобальну комісію? — питала ведуча у нових учасників. — Що ви зробили для того, щоб отримати від неї такий дар, як вічне життя?

— Я назвала на її честь свою дитину! — відповідала одна дівчина. — Ось моя донечка, Глобісія!

— Але їй же років п’ять на вигляд.

— Так! Я її перейменувала! Офіційно вона тепер Глобісія!

— Це справжня любов! — зауважила ведуча, не уточнивши, до кого.

— І я, і я назвала дитину на честь Комісії! — вигукувала інша учасниця.

— І як же?

— Наглосія!

— Як?!

— Від «Наша Глобальна комісія»! А лагідно — Наглося!

— Дуже креативно… — сказала ведуча. — Ну, що ж, бачте, шановні глядачі, планка піднімається! А на що ви здатні, щоб Глобальна комісія подарувала вам вічне життя?

У іншому випуску якийсь експерт розповідав, які якості повинні мати переможці відбору:

— Наші учасники мають зрозуміти, що не всі люди рівні від природи. Є науковці, які винайшли технології вічного життя. Є капіталісти, які запустили їх у масове виробництво. А є Глобальна комісія, яка поставила науку і капітал на благо всього суспільства! А для цього треба найбільша мудрість! Тому ті, хто володіє такою мудрістю, і мають управляти тими, хто це благо споживає. А останні ж, тобто звичайні громадяни, мають служити цим… суперлюдям. Без таких суперлюдей ми б і далі жили у кам’яному віці! Або ще гірше — поринули б у анархію і хаос! Тому нам потрібно забути про рівність. І про свободу для всіх. Свобода лише для суперлюдей, які уміють нею користуватись. А всі решта — мають їх слухати і коритись. Проте ви у мене запитаєте: а в чому ж секрет суперлюдей? І я вам скажу: у генах! Так, саме гени, усе вирішено наперед! І нічого ми не змінимо, хоч як би не старались. Тому у суперлюдей народжуються супердіти, які будуть управляти звичайними дітьми звичайних батьків. Це наука! Ми це тепер знаємо достеменно!

— Ви чули? — запитала ведуча. — А це значить, що наші учасники, якщо вони хочуть жити вічно, мають бути готові вічно служити нашим світилам — суперлюдям. І дітей своїх учити так, щоб ті також служили супердітям суперлюдей. Це і є природний порядок речей у світі! А хто цього не розуміє, то як же ви можете розраховувати, що суперлюди із Глобальної комісії дадуть вам вічне життя?

На екрані з’явились учасники шоу поруч з ведучою.

— Я люблю суперлюдей і буду їм служити! — вигукнув один із них.

— А дітей? Дітей будете навчати цьому? — запитала ведуча.

— Звичайно! Задля вічно молодого життя, чому ні? Це ж наука! Що я можу сказати проти неї?

— І свободу свою віддасте їм?

— Із радістю! Та й навіщо мені та свобода? Я собі ще зроблю щось не те, якщо мені її дати забагато. А так, суперлюди точно знають, що треба для кожного з нас. У них і має бути свобода!

— Дуже слушна думка! — погодилась ведуча. — Я думаю, вам це зарахують для проходження у наступний етап.

Самих етапів мало бути десять. Хто саме з учасників пройшов далі, вираховував комп’ютер ГСБ за спеціальною методикою, яку публічно не озвучили. Тому оголошення, хто пройшов до наступного етапу, — завжди було великою інтригою.

Насправді ж комп’ютер рахував усе: від безпосередньо вчинків на шоу за шкалою їх «відданості» Комісії до думок кожного учасника, зокрема й уві сні (Wavephone 23s тут допомагав) і до таких банальних речей, як активність у соцмережах, приватна переписка тощо. У результаті кожному учаснику через складний алгоритм нараховували певну кількість балів.

Звичайно, у шоу брали участь не всі сорок мільярдів жителів G17, а близько 86 відсотків. Проте це також чимало, і потрібно було усіх гарно просіяти через заплановані десять етапів.

Раптом Картер побачив знайоме обличчя на екрані:

— Мене звати Анжеліка! А цей мій хлопець Стів, — вона показала на бородатого хіпстера в картатій сорочці. — Ми обоє любимо Глобальну комісію і хочемо бути вічно молодими та красивими!

— А що ви зробили для цього? — питала ведуча.

— Ми хотіли зробити татуювання, як ми любимо одне одного, але вирішили зробити його про любов до Глобальної комісії!

— Цього вже може бути недостатньо, — сказала ведуча. — Але старайтесь далі!

Картер сидів, обхопивши голову руками. І Анжеліка… поперлась туди… Утім, цього варто було очікувати. Та й що йому, Картеру, було з нею ловити… Де вона, а де він… І справді. Але хлопцю було все-таки прикро. Анжеліка так йому сподобалась тоді…

На одному із випусків планка піднялась іще вище:

— Сьогодні я молилась до Глобальної комісії! — волала одна учасниця. — Щоб вона мене почула і дала мені вічне життя! Я вірю в неї і люблю її!

— Неймовірно! — сказала ведуча. — Я переконана, що Глобальна комісія вас почує. А ви готові молитись до Глобальної комісії? — запитала ведуча у глядачів.

Було незрозуміло, чи сама та учасниця дійшла до такої ідеї «помолитись Глобальній комісії», чи хтось їй «підказав», але членам Комісії було приємно через Wavephone 23s слухати молитви на свою адресу. А таких згодом стало вельми багато.

— Моліться Глобальній комісії! — закликала ведуча. — Не думайте, що вона вас не чує. Хто так думає, той не вірить у неї! Вона всіх чує!

Картер переглянувся з іншими людьми у телекімнаті, немов бажаючи пересвідчитись, що усі це бачили.

— Геть з ума посходили… — з сумом констатував він.

— Диявол — це мавпа Бога, — сказав Деніел. — Ці блазні лише пародіюють те, що є у справжній вірі в Бога. Іншого вони не можуть вигадати. Знаєш, саме слово «антихрист» значить же не лише «проти Бога», але й «замість Бога». От вони і хочуть бути замість Творця. Але це нічим хорошим не закінчиться.

— І довго ми будемо за цим спостерігати? — запитав Картер. — Ти ж казав про боротьбу. Чого ж ти не хочеш звідси втекти?

— А з чого ти взяв, що я не хочу? — відповів Деніел.

8

Відтоді Картер неодноразово робив спроби розпитати у Деніела, як той хоче втекти, але у відповідь лише чув, що говорити про це ще не час. Картер розумів, що йому-то самому тікати потреби немає, він може вийти звідси простішим шляхом. А саме – вдати «здорового» і відмовитись від Бога, принаймні на словах. Але цього він робити не хотів.

У випадку із Деніелом, очевидно, такий трюк не міг пройти в принципі, бо він був засланий сюди як «небезпечний дисидент». Тому залишати нового друга Картер не хотів. До того ж із ним було цікаво поговорити на різні теми, які цікавили самого Картера.

Більше всього хлопця зацікавила тема Каїна і Авеля та рятування грішників. Він сам розумів, що ця тема стосується його особисто. Можливо, навіть закликає його до чогось, до конкретних дій. «Авелю, де брат твій Каїн?» — це питання закарбувалось у нього в пам’яті, і він його часто пригадував.

Картер не розповідав Деніелу, чому він сюди потрапив. А той, вочевидь, із ввічливості не питав. Але Картеру стало цікаво, що той на це скаже, і він розповів, що його сюди заслали батьки та сестра, бо він їм сказав, що збирається «присвятити життя Богу».

— Христос говорив, що вороги людині — домашні її, — сказав на це Деніел. — І Він прийшов розділити сина з батьком його, і дочку з її матір’ю. А хто любитиме батька чи матір більше за Христа, той буде не вартий Його.

— А чому? — запитав Картер.

— Тому що важливіше спорідненість по духу, ніж по крові. Якщо якась людина є тобі рідною, це ще не значить, що це хороша людина. Кров насправді роз’єднує більше, ніж об’єднує. Роди об’єднуються проти інших родів по крові. Так само і народи проти інших народів, знищуючи мільйони. Христос закликає не дивитись на національність, колір шкіри, навіть сімейну спорідненість. Головне — це братерство по духу.

— Але що таке дух?

— Це те, у що ти віриш. Якщо ти віриш у Христа і чиниш за Його заповідями, то на тобі і Його дух. І той, хто робить так само, тобі більше брат, ніж брат по крові.

— А якщо людина не вірить у Бога?

— Тоді відкривається місце для чого завгодно. Усі вітри зможуть обдувати тебе, і хто знає, що вони туди принесуть. Христос не просто так каже: «Хто не зі Мною, той проти Мене». Хто не з Ним, той рано чи пізно піддасться спокусам.

— Розумію, — відповів Картер. — Я навіть знаю такі випадки…

— А щодо батьків, я думаю, тобі варто їм вибачити та помиритись із ними. Бо вони дійсно «не знали, що творили».

— Я на них і не злюсь, — відповів Картер. — Просто було дуже боляче. Але, напевно, ти правий.

Обидва співрозмовники замовкли і над чимось задумались.

— А знаєш, що ще цікаво, Картере? — раптом запитав Деніел.

— Що?

— Я тобі от розповідаю про християнство. А ти знаєш, що я сам не християнин?

Картер здивовано подивився на Деніела, не наважуючись запитати.

— Я іудей, — продовжив той. — Але месіанський іудей. І я так само вірю у Йешуа, тобто Ісуса, як і християни. І також вважаю Його Месією або, якщо точніше, Машиахом.

— А в чому ж різниця? — запитав Картер.

— Різниця у тому, що Христос — це грецьке слово, а Машиах — це іврит.

— І все?

— Ну, практично. Головне ж не буква, а дух. Так сталось, що християнство, яке виросло з іудаїзму, з ним розійшлося. А тепер от знову сходиться в обличчі месіанських іудеїв. Сам же Йешуа був правовірним іудеєм, як і всі Його апостоли. Й іншої релігії, крім іудаїзму, Він не знав. Те, що іудеї зараз повертаються до Йешуа, я вважаю великим символом майбутнього відродження. Але знаєш, чому я про це згадав?

— Чому ж?

— Тому що, як і в перші роки християнства, так і зараз, під час нашої розмови, іудей учить людину, яка не знає, але шукає Бога, вірити в Ісуса Христа. Хто б міг подумати, що через дві тисячі років це повториться.

— Цікаво… І що б це значило?

— Така, напевно, у нашого народу доля — вчити людей вірі в істинного Бога, — сказав Деніел. — Але я помітив ще одне. Наш час насправді дуже схожий на перші роки християнства. Як і тоді, так і зараз, воно фактично переживає катакомбний період. Справжні християни вимушені збиратись по квартирах, як колись перші християни по печерах.

— Але ж я бачив багато церков… — відповів Картер.

— А ти заходив у них? Слухав, що там говорять?

— Ні, не встиг…

— І краще, що ні. Бо вони говорять уже не від Бога, а від себе. Вони вирішили, що можуть переписати Біблію, як їм зручно. Що вони розумніші за Бога. А тих, хто ревно дотримується усіх приписів, тягають по судах за дискримінацію різної гидоти, яка вважається верхом ліберальності. Проте більшість, на жаль, просто байдужіє до своєї релігії під впливом заможного життя. І це сумно. Тому те, що іудеї звертаються до Йешуа саме зараз, я вважаю справжнім Провидінням.

— Але ти, дійсно, ніби непогано знаєш християнство, — зауважив Картер.

— Тому що я знаю іудаїзм. Однак зрозумій, усе, що я говорив про історичне християнство, болить мені самому. «Неуспішність» християнства у світі дуже часто перебільшують. Ті, хто втілювали впродовж історії християнські цінності в життя, не завжди самі вважали себе християнами, навіть не розуміючи, звідки у них взялись ці уявлення про права людини, рівність, свободу і братерство, звідки це стремління до справедливості. А без Йешуа воно було б неможливим. Натомість ті, хто називали себе християнами, могли діяти зовсім по-іншому. Тому настав час розставити все на свої місця. Ім’я Месії має бути очищене і прославлене у справах.

— Підтримую… — відповів Картер. — Але в мене з цього приводу ще одне питання.

— Давай.

— Ти дійсно вважаєш, що Христос воскрес? Я розумію, що це прийнято вважати так. Але, може, це просто легенда?

— Хочеш я тобі поясню з точки зору програміста?

— Звичайно.

— Це можна викласти у наступних пунктах:

1. Із моменту створення світу покаранням за гріх була смерть. Адам і Єва не померли тільки тому, що Господь їх пошкодував і, вигнавши з раю, зробив їм шкіряну одежу, тобто віддав життя «невинного ягняти» за гріх людей на самому початку.

2. Далі, як ти знаєш, кожна людина народжувалась у гріху.

3. Але Христос народився від непорочної Діви та Святого Духа, тому гріх Адама на Нього не поширився.

4. Він прожив усе життя без гріха й утримався від усіх земних спокус. У кінці Його спокушав сам диявол в пустелі, тому рівень спокуси був максимальним, і Ісус його витримав.

5. Далі Христа розіп’яли, і Він потрапив до пекла.

Але!

6. Смерть — це покарання лише за гріх, а на Ісусові не було гріха, тому пекло видає внутрішню помилку, в системі відбувається збій і ворота відчиняються. А Христос смертю долає смерть… Така технологія… І не лише воскресіння Його самого, але й рятування інших. Не дарма написано, що Христос — це Шлях. Хто вірить у Нього, той іде Його шляхом, за Ним…

— Цікаво… — відповів Картер. — Мені поки зрозуміти це складно, але я подумаю над цим.

— Подумай.

9

Картер справді міркував потім про все, що вони говорили з Деніелом. Якось він навіть довго не міг заснути, думаючи над цим. А коли врешті заснув, то побачив досить дивний сон. Йому снилось, що він на якомусь сонячному курорті, виходить з готелю й зустрічає таких же відпочивальників. Хтось із них йде на море, хтось снідає, усе — як завжди. Він проходить далі й бачить, що біля басейну людям роблять якийсь терапевтичний масаж, наче відновлюють після травм чи чогось подібного. Людей біля басейну назбиралось досить багато, десятків з п’ять — він навіть сам здивувався — і кожен був на своєму лежаку й у кожного свій лікар. Помітно було, що відпочивальникам такі процедури дійсно йдуть на користь.

Картер іде далі й бачить, що зверху летить якийсь дивний апарат, наче маленький вертоліт, але одномісний, з відкритою кабіною для керування і одним пропелером зверху. А в руках у пілота велика риба, зі схожими на акулячі плавниками та гострими зубами. Було очевидно, що це саме хижа риба. І Картеру чомусь стало зрозуміло, що така риба тут вважається найкращою й ціниться більше інших.

Він підійшов до пілота, який уже приземлився, і впізнав у ньому свого старого знайомого з університету — Джека. Картер пам’ятав його за філософським факультетом через те, що хлопець завжди прямо закипав, коли хтось заговорить про трансцендентне, — так не міг цього терпіти. Однак зараз Картер чомусь не здивувався, що саме Джек ловить найбільшу рибу. Він запитав, як йому це вдається. Джек запропонував показати, і Картер погодився. Тоді Картера закріпили на вертольоті, щоб хлопець не упав, бо, як сказав Джек, така ловля риби досить небезпечна.

Вони злетіли й побачили якийсь колодязь у стороні. Джек сказав, що їм туди. Вони мають влетіти до нього, бо така риба водиться лише там. Як тільки вони влетіли, у Картера склалось враження, що пропелер перестав працювати, бо вони почали стрімко падати, ледь не вдаряючись об стінки колодязя. Картер злякався, адже це було як вільне падіння. Він подумав, що така ловля риби справді небезпечна, і як це Джек постійно її ловить.

Коли дістались води, Картер вирішив, що зараз вони і почнуть рибалити. Але вони летіли ще далі, вниз, через воду, і приземлились у якомусь спеціальному місці, немов призначеному для такого маленького вертольота. Картера знову це чомусь не здивувало. Місце було схожим на бункер чи підвал. Їх зустрів начальник цього закладу і повів за собою.

Картер побачив, що тут розставлені столи для якоїсь гри, ніби шахи, але дещо іншої. Клітинок у цих шахах було всього вісімнадцять, у два ряди, по дев’ять у кожному. А фігурами були якісь зображення сонця, місяця, стихій вогню, води і чогось подібного. Проте за столами ніхто уже не грав. Таке враження, що партії вже були зіграні. На самих столах ще залишались деякі фігури, яких ніхто не прибирав. Картер побачив, що із цих фігур, як вони розставлені, можна прочитати якесь слово, на кожному столі своє.

Він попросив пояснити, як грають у цю гру. Начальник закладу показав, що на початку у кожного є по вісім фігур, які розміщуються у два ряди по чотири. І ще дві клітинки по центру на початку гри залишаються пустими. Далі фігури, що мають власну волю (чи якось так), взаємодіють з різними стихіями, отримуючи від них певні якості. Детальніше йому не пояснили, але Картеру і цього було досить.

Зрозумівши правила гри, Картер вже подумав, що можна йти назад, і рушив до того місця, де приземлився вертоліт. Він хотів запустити пропелер, щоб піднятись наверх, але до нього підійшов начальник закладу і сказав, що він же прилетів із Джеком. Тільки Джек може завести цей вертоліт та полетіти з ним назад. Картер подумав, що дійсно — як же він міг забути про Джека, та пішов назад на його пошуки.

Раптом він побачив, що Джек уже грає з начальником закладу у пінг-понг, чому Картер дуже здивувався і навіть зрадів, бо сам любив цю гру. Але грали вони досить жорстко, був наче справжній бій, що аж захоплював зі сторони. Картеру самому захотілось спробувати, настільки пристрасно вони змагались.

Начальник закладу сказав, що у них є ще настільний футбол, і Картер може спробувати себе там. Цей футбол був чомусь накритий полотном, що аж припало пилом. Картер вирішив зіграти, й коли лише почав, раптом побачив збоку якихось людей. Нікого з них він не впізнав. Це були молоді хлопці у військовій формі. Чи були вони тут раніше, чи щойно прийшли, він не зрозумів. У одного майже все тіло вище пояса було перебинтоване.

Картер запитав, що це за люди, й начальник закладу відповів, що вони серйозно хворі і проходять тут лікування, але не всі витримують. Останню фразу про «не всі витримують» Картер не зрозумів, думаючи про те, що тут же так багато ігор, чому ж вони не витримують. Хоча потім спіймав себе на думці, що у ігри — крім нього, Джека і начальника закладу — тут ніхто більше не грав.

Картер трохи боявся підходити ближче до цих людей, беручи до уваги їхню хворобу, але потім пересилив себе. Хлопець у бинтах запитав його: «Чому ви нам не допомагаєте?». Картер зніяковів від такого питання, і йому стало трохи соромно. Він чомусь зрозумів, що хлопець має право на таке питання, воно законне, і вже хотів відповісти, що, як же, він допомагає, але чомусь не зміг цього вимовити, так наче повного права на таку відповідь не мав.

Картеру захотілось допомогти хлопцю, і він почав шукати щось по кишенях, однак там були лише копійки, і він вирішив, що копійки давати якось незручно. Він почав шукати по приміщенню, що б дати цьому хлопцю, але нічого не знаходив, і на цьому місці прокинувся.

Перше, що він подумав після сну, це питання того хлопця: «Чому ви нам не допомагаєте?». Воно наче врізалось у пам’ять. Це був якийсь докір, через який ставало неприємно, навіть боляче. Картер трохи посидів, приходячи до тями. Досить швидко до нього дійшло, про що був цей сон, враховуючи попередні розмови із Деніелом.

Він розповів Деніелу про сон, коли зустрів його рано на подвір’ї. Той сказав, що апостоли Андрій та Петро теж ловили рибу, але Йешуа покликав їх ловити, тобто рятувати, людей. Картер запитав, а що, доведеться рятувати людей не лише за життя, але й після смерті? Деніел відповів, що так, можливо, і тоді. Це він раніше також мав на увазі. Хоча поки ми тут, то треба рятувати тут.

Картер запитав, коли вони вже будуть тікати із психлікарні? Деніел відповів, що самі вони цього не зроблять. Потрібно, щоб хтось від’єднав електронну систему безпеки від живлення. А це можна зробити лише ззовні. Картер помовчав. Потім запитав, так, а хто це зробить? Деніел відповів, що його друзі скоро мають їм допомогти. Але він не знає точну дату.

Відбулось це лише через місяць. Загалом Картер пробув у лікарні чотири місяці. За цей час його навідувала сестра всього декілька разів. Можливо, лікарі наполягли, що так буде краще, він не знав. Телефонним і відеозв’язком користуватись було заборонено, тому з батьками він не говорив ні разу.