Рівне/Ровно (Стіна)

* * *

Хоча до вечора було іще далеко, хол Дому політичної роботи вже світився зсередини всіма своїми лампами й ліхтарями. Парти, за якими сьогодні вдень сиділи письменники, зараз були в три поверхи складені одна на одну під глухою стіною, а вільний простір заповнювала публіка. Одягнуті в однакові костюми-двійки, контролери в дверях перевіряли наявність запрошень. Шлойму і його почет вони пропустили безперешкодно, багатозначно перезирнувшись. Із глибини холу їм назустріч з'явився Трохим Зубчук, відповідальний секретар і голова Ровенського відділення Спілки письменників СРУ. Зі щирою силуваною усмішкою він жестом, не ручкаючись, запросив Шлойму йти за ним. («Немов заразного…» – промайнула думка в голові). Самчук і Микола Іванович одразу ж відстали, немов розчинились у юрбі. Та їхні погляди на своїй потилиці Шлойма відчував безперестанку впродовж усього вечора.

Зубчук, все ще всміхаючись, провів письменника Ецірвана не дуже довгим бічним коридором до «Актового залу» («Цікаво, що ж це за «акти» тут відбуваються?» – промайнула думка в голові) – високе й просторе приміщення, досить таки слабенько освітлене люмінесцентними лампами, було майже ущерть заповнене трудящими. Про те, що це таки й справді трудящі, свідчили орденські колодочки на лівій стороні грудей у багатьох з них, а також сам стан їхнього одягу – злежаного в шафах і скринях, а сьогодні просто вийнятого й розправленого, через що складки в місцях згинів чітко виділялись на брюках і піджаках. Деякі з цих костюмів, імовірно, перед одяганням відвисали певний час на спинках стільців і бильцях ліжок, від чого складки в місцях згинів дещо розпросталися. Втім, у піджаки й брюки були вбрані лише чоловіки, а поодинокі жінки, яких було в загальному не більше 1/10 від списочного складу присутніх, були одягнуті трохи охайніше і яскравіше – а кожна четверта з них замість ділового костюма (спідниця, жакет і біла блузка, оздоблена угорі мереживним комірцем-жабо) навіть мала на собі ошатне плаття синього, зеленого, або й червоного кольору. ПИТАННЯ ПЕРШЕ: скільки всього жінок у залі було в платтях, якщо відомо, що загальна кількість учасників відкритого засідання обкому становила 640 чоловік, а одна з жінок, доярка-ланкова з села Старе Село Рокитнівського району Кибукевич Уляна Йосипівна, мала на собі чорно-коричневого плюшевого піджачка й тернову хустку? (Задачу можна розв'язати трьома різними способами.) ПИТАННЯ ДРУГЕ: Скільки чоловіків було вбрано в піджаки, якщо лише один присутній чоловік (окрім Шлойми, котрий, як відомо, був одягнений у джинсівку) мав на собі яскравого синього светра з контрастними малиновими рукавами?

«Що це за збори?» – Шлойма якомога серйозніше подивився на Зубчука.

«А вам що, досі не сказали? Зараз має відбутись розгорнуте обговорення вашого роману.»

Роману? Роман «Стіна» Шлойма написав на початку минулого року, втомившися від драматургії, і львівське видавництво «Касталія» невдовзі випустило його пробним накладом одна тисяча примірників. Але серед читацького загалу ЗУР (що значить – Львова й передмість) книга особливого успіху не мала, хоча й здобулась на кілька прихильних рецензій. А в нечисленних книгарнях Західного Рівного і взагалі було продано примірників п'ятнадцять-двадцять, так що на першому пробному тиражі вся справа й закінчилася. А тут раптом на тобі – розгорнуте обговорення.

«Це що ж – учасники цього обговорення прочитали мій роман?» – Шлойма не йняв віри, такого бути не могло.

Зубчук дипломатично витримав чималу сторожку паузу і зважено-зважено протягнув:

«Ну-у, може й не всі… Але дехто, я гадаю, певна частина, таки прочитали. Принаймні, прочитали всі, кому це положено… в чиї це входить обов'язки…» Було помітно, що тема, заторкнута Шлоймою, чомусь була для нього болісною і відверто неприємною. Тому Ецірван вирішив, що довідався вже достатньо, і всі інші запитання вирішив тримати при собі до зручнішої нагоди, якої, втім, йому так і не трапилося.

Пройшовши попід обшитою фанерою стіною через увесь зал до першого ряду й першого-другого крісел у ньому, Зубчук зі Шлоймою зупинилися. «Перший ряд, перше місце…» – Шлойма подумки всміхнувся, саме на цьому місці він полюбляв сидіти у Вільному театрі міста Рівного під час репетицій, які проводив Маульвюрф. Шлойма не належав до надміру дошнипливих авторів, та все ж декілька прогонів відвідав, просто з цікавості – чи ж режисер так само бачить події у тексті його п'єси, як бачить їх він, автор. Звісно ж, режисер бачив все цілком інакше, він вискакував на сцену, миттєво перевтілюючись, показував акторам, кого вони насправді повинні в даний час зображати, сердився, сварився, реготався, обзивав акторів і кілька разів навіть доволі гостро (хоча й по-німецьки) відгукнувся про автора п'єси, над якою працював.

Шлойма повернувся обличчям до зали й подивився углиб. І йому водномить стало все зрозумілим. Залу заповняли не тільки трудящі. Он, ряді в четвертому-п'ятому, зовсім недалечко сидів таксист у тенісці й з підбитим оком. Одразу за ним, притуливши до себе старенького сірого пуделя, позирав у бік сцени з-під брів пенсіонер, який гуляв сьогодні парком. Трійка «роботяг» у засмальцьованих піджаках про щось перемовлялась просто в середині зали, десь на рівні дванадцятого ряду. Сестра Уляна з Миколою й Ільком, якого навіть не перевдягла з коричневого шкільного костюмчика, саме пробиралась до своїх місць, проминаючи в вузькому дев'ятому ряді пенсіонера І.Б.Бляшаного, котрий зухвало прийшов на таке урочисте зібрання з плеєром (передбачливо знявши навушники при проходженні контролю в дверях) і зараз повільно похитував головою в такт лише йому чутної музики. За кілька крісел від нього Петро Степанидович Добромолець щось шукав по кишенях піджака, напевно, окуляри. Проходячи повз сина знаної письменниці, Уляна, озирнувшись, зустрілася очима з Шлоймою і швидко примружила одне з очей – майже що підморгнула. Десь мусила бути й мати, і Обля з дочкою, і митник, який зміняв сто марок по вигідному курсу, і – хто іще ввійшов у це число 640 осіб, які могли сісти в «Актовій залі», а ще чоловік 25-26 могли, нікому не заважаючи, стояти біля дверей у проходах, що вони й робили.

Над сценою, прямо у залу світився величезний транспарант з електричних лампочок: «Позор і ганьба відступнику Ецірвану!» Кілька лампочок не горіло, зокрема слово «позор» виглядало, як «позог», а «ганьба», як «іаньба». У глибині сцени, просто над столом президії опускався зі стелі якийсь незрозумілий пристрій – дві великі металеві півкулі, до яких звисали й підіймалися металеві, ґумові й пластикові кабелі та трубки.

Зубчук з другої спроби перехопив питальний погляд письменника Ецірвана і хвильку подумавши, вирішив, що мусить якось прокоментувати дивне явище під стелею.

«Це Де У Пе А.» – пояснив він скоромовкою. – «Секретна розробка нашого радіозаводу. Я не маю права цього розповідати, але ви вже майже свій (Нічого собі! – отетеріло відзначив про себе Шлойма), тож знайте, що «Д.У.П.А.» розшифровується, як «Думально-уніфікуючий променевий агрегат». Випромінення, що йде від нього, робить думку колективу одностайною. Над цим винаходом билися кращі фізики й біологи всієї України… Соціалістичної України, як ви розумієте. Поки-що випущено два експериментальні зразки – один висить перед нами, а другий забрали у Київ, здається, у Верховну Раду. Але на цю секретну розробку радіозаводу вже є купа замовлень, я чув, що з Росії, з Білорусії, з інших госу… держав СНГ. До речі, операцію по вашому затриманню… тобто – по вашому залученню до співпраці бюро обкому також розробляло під дією «Д.У.П.А.» І як бачите, все пройшло відносно вдало, чи не правда?..» – він зумисне скінчив мову запитальною фразою і зазирнув Шлоймі просто в очі. Шлойма вирішив, що має право не відповідати. Та Зубчук не дуже й прагнув відповіді, бо через кілька секунд, тихенько піднявшись бічними сходами на сцену, пірнув ліворуч, за лаштунки. Шлойма побачив як він, все ще пригинаючись і скрадаючись, пішов у глибину простору сцени.

В цю мить щось десь клацнуло, прилад під стелею легенько, майже по-комариному забринів і на сцену, до столу президії з-за лаштунків під оплески зали потяглись керівники міста та області. Вони непоквапно йшли один за одним, вервечкою, оплески все наростали, аж доки не переросли в суцільний шум, громоподібне шелестіння крил тисячі або мінімум півтисячі кажанів, а керівництво у два ряди, за якимсь певним ранжиром розсілося уздовж столу президії, і головуючий не сідаючи, поправив мікрофона й підняв руку заспокійливим жестом. Оплески опали, як припиняється раптовий літній дощ.

«Розпочинаємо!..» – звук від мікрофона з вилясками розсипався притихлою залою. – «Розпочинаємо засідання позачергового відкритого пленуму обкому Комуністичної партії СРУ! Воно буде присвячено викриттю й засудженню відступника… (головуючий зазирнув в папірця, якого тримав двома пальцями) – Ецірвана Шлойми Васильовича… письменника, мешканця західного, окупованого сектора міста Ровно. Слово для доповіді надається… першому секретарю обкому КП СРУ, товаришу Манасенкові!!!»

Попередні бурхливі оплески тепер здавались несміливим шепотінням у порівнянні з тим шквалом, який струсонув залою. Перший секретар встав з-за столу, де скромно сидів серед товаришів, і попрямував до трибуни з гербом. Тепер можна було роздивитися, що товариш Манасенко має добре відкрите обличчя старого робітника зі складочками-зморщечками в кутиках вуст. Його бездоганний сірий костюм облягав фігуру ідеально, краватка цілком з ним гармоніювала, а сорочка тішила око сліпучим білим кольором. Зайшовши за трибуну, товариш Манасенко непомітним жестом обсмикнув рукава, в яких зблиснули крихітні золоті запонки, й поклав перед собою текста доповіді на кількох аркушах порядно білого паперу. Він витримав павзу, не довгу й не закоротку, саме стільки, як потрібно, і подивився у залу, мудро й лукаво примружившись. Публіка стишено й зачаровано дивилась на нього всіма своїми очима. Письменник Шлойма Ецірван, крайній в першому ряді, поклав під крісло папку з рукописом С.Добромолець, закинув ногу на ногу й несподівано навіть для себе самого ввібрав голову в плечі.

СКОРОЧЕНА СТЕНОГРАМА ВІДКРИТОГО ПОЗАЧЕРГОВОГО ПЛЕНУМУ РОВЕНСЬКОГО ОБЛАСНОГО КОМІТЕТУ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ СРУ ЗА УЧАСТЮ ПРЕДСТАВНИКІВ ТРУДЯЩИХ ТА ПРОГРЕСИВНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ МІСТА І ОБЛАСТІ. 17 ВЕРЕСНЯ 200* року.

Робота пленуму відкривалася доповіддю першого секретаря Ровенського обласного комітету КП СРУ, члена ЦК КП СРУ товариша Манасенка Тараса Панасовича. «Мусимо особливо відзначити» – наголосив вже у перших рядках своєї доповіді тов.Манасенко, – «що останнім часом, не зважаючи на успіхи в економічному розвитку села, суттєве поліпшення постачання продовольства в обласному центрі та кроки назустріч у нормалізації відносин між Соціалістичною Республікою України і ЗУР, до яких з повним правом можна віднести й нещодавнє придбання комп'ютерного томографа для ровенського лікувально-санітарного управління, з боку певних кіл Західної України, й зокрема окупованого західного сектора міста Ровно, чиняться незрозумілі, часом і відверто провокаційні кроки в зовсім протилежному напрямку. Яскравим свідченням цього була поява торік в одному з реакційних львівських видавництв книги авторства Шлойми Ецірвана «Стіна». Цей, з дозволу сказати, «роман» аж цвиркає злобою та домислами, направленими на зруйнування атмосфери стабільності й добросусідства, досягнутої між двома сусідніми державами.» (Вигуки «Ганьба!», загальне обурення в залі.) «Тож сьогодні усі ми повинні з усією відповідальністю сказати наше рішуче «ні» подібним ворожим проявам та спробам звести нанівець ті наші спроби нормалізації наших стосунків, які безперечно й беззаперечно залишаються нашою внутрішньою справою, рівно ж як і права людини та свобода слова, про яку так багато полюбляють побалакати псевдо-захисники прав людини з Заходу, водночас навмисно не помічаючи у себе під носом грубого нехтування правами трудящого народу.» – зазначив далі товариш Т.П.Манасенко. – «Ми, трудящі соціалістичного Ровно, повинні з усією відповідальністю дати гідну гнівну відсіч будь-яким спробам вбити клин між двома частинами розділеного українського народу. Таким, як Ецірван, та їхнім опусам знайдеться належне місце на смітнику історії, котра, як відомо, всіх розсудить і кожному дасть належну оцінку згідно справедливих законів діалектики й матеріалізму. Ецірвани минущі, а народ Соціалістичної України, який будує своє світле майбуття, цей народ вічний.» – такими словами закінчив свою доповідь перший секретар обласного комітету КП СРУ. Доповідь неодноразово переривалась і супроводжувалася бурхливими оплесками аудиторії, вигуками схвалення й цілковитої підтримки.

Думки, висловлені в доповіді товариша Т.П.Манасенка, продовжив і розвинув у своєму виступі Правчук Микола Павлович, секретар обкому КП СРУ з ідеологічних питань, кандидат філософських наук. Він, зокрема, сказав: «Сьогодення несе нам чимало випробувань, передусім в галузях економіки, зміцнення й розбудови народно-господарчого комплексу, підвищення якості забезпечення трудящих продуктами й товарами першої необхідності, скорочення термінів житлового та промислового будівництва. За підсумками третього кварталу цього року Ровенська область має впевнено ввійти у двадцятку провідних економічних регіонів СРУ. На жаль, в цей складний час не обходиться і без певних ексцесів, зокрема на фронті ідеологічному. Так, наприклад останнім часом в обласному центрі й ряді райцентрів області незначна кількість несвідомих громадян, переважно з числа молоді та незрілої інтелігенції, потрапивши під вплив опусів Ецірвана і йому подібних «літераторів», втрачають будівничий ентузіазм і натхнення, починають ставити під сумнів ряд наших досягнень, заражаються хворобою нездорового скептицизму. Тому ми всі повинні ще більше працювати в напрямку якнайретельнішого донесення наших ідеологічних норм і вимог до кожного ровенчанина, грунтовно проробляючи на партійних зборах і зборах трудових колективів матеріали останнього партійного з'їзду, теоретично-методичні праці керівників партії та уряду й зокрема – книгу Т.П.Панасенка «Ровенщина: шлях у майбуття», в якій у стислому, сконцентрованому вигляді викладено плани й накреслено шляхи нашого подальшого розвитку, шляхи до розбудови й процвітання нашого древнього поліського краю.»

Кибукевич Уляна Йосипівна, доярка-ланкова колгоспу ім.Джамбула, с.Старе Село Рокитнівського району розпочала свій виступ словами: «Я мати. В мене підростають четверо дітей – двоє хлопчиків і двоє дівчаток. І тому мені страшно навіть подумати, що колись їм до рук можуть потрапити опуси псевдо-письменника Ецірвана з західного сектора міста Ровно. Такі книги можуть тільки нести зло, сіяти ворожнечу, розпалювати між людьми найстрашніші відносини, сповнені злоби і кривавого людиноненависництва. Я не читала цих книг, але закликаю всіх присутніх зробити все можливе, все, що у їхніх силах, щоб оборонити підростаюче покоління від «шедеврів» подібного роду. Описані в таких книгах вимислені події, викривлені взаємини між людьми нічому хорошому не вчать. Вони лише штовхають людину на слизьку доріжку легкої наживи, на шлях виродження й повної деградації особистості. Та Ецірвани лютяться даремно, і марними є їхні жалюгідні спроби посіяти між нами зерна ворожнечі – народ Соціалістичної України впевнено торує шлях у світле майбуття. Як говорять мудрі люди, собака бреше, вітер носить.» «А нам своє робить, як писав поет трудящих і пригноблених Максим Тадейович Рильський.» – такими словами закінчила свій виступ доярка-ланкова У.Й.Кибукевич.

Янтарьов-Бернштейн Самійло Авраамович, викладач кафедри прикладної астрономії Ровенського інституту інженерів водного господарства відзначив, що прогресивна трудова інтелігенція обласного центру одностайно підтримує боротьбу з аморальними проявами в сучасній літературі. «Роман Ецірвана «Стіна» – це виклик усім нам, це ляпас, це плювок у найсвятіше. Ецірван зробив предметом свого роману наше місто, показавши його у викривленому і спотвореному вигляді, одягнувши собі на очі щонайчорніші окуляри. Але що найгірше – він намагається такі самі окуляри одягти й на очі читачеві, примусити його дивитися на рідне місто його, ецірвановими очима. Ецірван – безбатченко, який вилив відро помиїв на найсвятіше, що є в серці кожного ровенчанина, на рідне місто. А це наше місто, місто орденоносне, місто, овіяне легендами партизанських часів, місто, яке навіть у розділеному стані, з вини агресивних кіл Заходу, залишається містом будівничих і трударів, містом молоді і студентів, містом весни. Ецірван же змалював його містом бруду й непотребу. Що ж, кожен бачить те, чого вартий сам. І ця його жалюгідна книжечка припаде пилюкою на смітнику, куди її віднесуть грядущі покоління ровенчан. Без сліду кане в минуле, як і жалюгідні намагання деяких псевдо-діячів спродати наше місто оптом і в роздріб західним урановим магнатам та іншим грошовим мішкам за жалюгідну жменьку срібняків-доларів.»

Васькевич Василь Васильович, слюсар-наладчик гарячого селітреного цеху виробничого об'єднання «Азот», делегат ХХХІ з'їзду КП СРУ: «Під час робочих засідань останнього партійного з'їзду в Києві багато говорилося про той вплив, який намагаються закорінити, зміцнити й закріпити «панове» з Західної України на території України соціалістичної. Розділений силоміць, український народ прагне нового возз'єднання, нового Переяслава. Але не всі на Заході хочуть цього возз'єднання. Знаходяться там і людці, які його панічно бояться, запродавшись з потрохами й бебехами фінансовим магнатам Уолл-Стріту. Саме до таких людців і належить «письменник» Шлойма Ецірван, який, народившись у нашому місті, вигодований хлібом, вирощеним трударями Ровенщини, вчинив не просто аморальний вчинок – а сягнув глибин аморальності, надряпавши й випустивши у світ свою книгу «Стіна». Ецірван вчинив гірше за свиню. Він у прямому й переносному значенні цих слів нагидив там, де їсть і живе, в рідних стінах, у рідному місті. Його опус недаремно заборонений до розповсюдження в Ровно й на усій території СРУ. Ця книга злочинна, а злочинні книги, так само, як і злочинних людей, слід ізолювати від суспільства, аби вони не завдали йому іще більшої шкоди.»

Зубчук Трохим Дормидонтович, відповідальний секретар і голова Ровенського відділення Спілки письменників СРУ в своєму виступі відзначив, що завданням літератора у наш час повинна бути безперервна, безперестанна боротьба за мир, чого аж ніяк не видно у творах так званого письменника Ш.Ецірвана, що проживає в західному, окупованому секторі м.Ровно.Його ранні вірші та п'єси створювали помилкове враження, нібито в літературу прийшов новий, непересічний автор з власним стилем, власним голосом. Але поступово це враження змінилося іншим – в літературу прийшов професійний очорнювач, цинічний висміювач найсвятіших для нашої людини понять. Його справжнє, хиже, звіряче обличчя ми зуміли розгледіти лише після насильницького розділення нашого міста. Оселившись у західному, окупованому секторі, Ецірван неначе зумисно помічає в нашому житті лише прикрі, недостойні змальовування моменти й насолоджується, фіксуючи їх на сторінках своїх творінь, смакуючи їх. Він також робить псевдо-філософські узагальнення, хитро пересмикуючи та жонглюючи етичними поняттями й моральними цінностями, оспівуючи примарні свободи буржуазного суспільства, які наяву є лише ефемерними міражами, витвореними продажними писаками-кухарчуками на ідеологічній кухні дядька Сема. Тому завданням кожного члена оновленої Спілки Письменників СРУ є створення таких віршів, романів та повістей, які були б належною відповіддю творінням Ецірвана та йому подібних, які б переконливо та аргументовано доводили б читачеві переваги соціалістичного способу життя над капіталістичними псевдо-цінностями на кшалт «вільного підприємництва» й «свободи сексу». В битві за читача нам, письменникам Ровенщини відступати нікуди. Але ми неодмінно переможемо в цій битві, бо на нашому боці правда, а вона, як відомо – запорука перемоги.

Комсомолець Олесь Фіалко (Баранюк), студент педагогічного училища, початкуючий поет сказав з трибуни партійного пленуму: «Сьогодні вдень я цілком випадково ознайомився зі Шлоймою Ецірваном особисто. Не стану приховувати, що до цього я помилково перебував під враженням його попередньої творчості й навіть почасти пропагував її в колі своїх однолітків, що зараз мушу визнати, як прикру й неприпустиму помилку. Та після того, як старші товариші пояснили мені глибоко згубну неприпустимість такого знайомства й такого ставлення до творчості Ш.Ецірвана, я створив вірша, якого зараз хотів би зачитати з цієї високої трибуни. Епіграфом до цього свого вірша я взяв поетичні рядки відомого російського поета «Моцарт отечества не выбирает», які гранично яскраво відображають ідею, котру я хотів висловити у своєму вірші: