"Головний полудень"

Навідники і “посередники”

Коли Сурен Давидович вигнав нас із підвалу, Стьопка заліз на старий голубник. Він був у відчаї: Сурен Давидович зостався в тирі сам — хворий, обпалений. Як він одіб’ється від Кисельова з його бандитами? А Стьопка міг відстрілюватися не гірше за дорослого, він із пістолета вибивав на другий розряд. І його витурили!

Степан сидів у запиленому ящику голубника і гриз нігті. У дворі, на купі піску, бавилася малеча. Потім примчав Валерка — тільки його тут бракувало… Він утік від бабусі, з-за столу. Рот увесь у яєчні. Стьопці довелося свиснути, і Валерка, вельми вдоволений, теж виліз на голубник. Наближався полудень, млявий вітерець гнав пилюку на вікна підвалу. Там Сур чекав ворогів, і під третім вікном від дверей лежав на вузькому ліжку Павло Остапович. Дивлячись на ці помутнілі, вкриті тьмяним шаром пилу, райдужні від старості вікна, Степан зрозумів: настає його головний полудень, про який мовилося в улюблених віршах Сура: “Це неправда, ніби промайнув він — головний наш полудень в житті!..”

— Ти на кота схожий! — раптом чмихнув Валерка.

— Помовч, замазура, — сказав Степан.

— А дядю Павла вже закопали? Стьопка дав йому по потилиці.

І тоді у підворітті пролунали кроки. Весь у чорному, підтягнутий, спокійний, Кисельов спустився до дверей підвалу — чекав, поки відчинять. Він навіть не оглядався — стояв і дивився на двері. Потім трохи нахилився і заговорив у щілину біля одвірка. “Бу-бу-бу…” — долинуло до голубника. Поговоривши, він витяг із кишені плоску зелену коробочку і приклав до замкової шпарини. До ручки дверей гітарист не доторкався, її повернули зсередини: він штовхнув двері коліном і зник у темряві коридора. Стрілянини, шуму — нічого цього не було. Зайшов як до себе в дім.

Валерка запхикав:

— Я теж хочу до дяді Сурена!.. — Стьопка пригрозив, що відведе його додому, до бабусі.

Це було о дванадцятій. Тітка з балкона третього поверху кричала на весь двір: “Льоню, Льо-оню, йди-но полуднувати!” По ній можна звіряти годинник. Стьопка роздратовано озирнувся на крик. Він знав, що Сурен Давидович не дасть гітаристові вистрілити. Навіть кашель не завадить Суру вистрілити першим, його знати треба… Та Сур поки що не стріляв. А Кисельов… Бластер б’є безшумно. При світлі сонця та ще крізь скло спалаху не помітиш…

“Чортівня! Що ж там сталося? Сур не міг спізнитися з пострілом, — думав Стьопка. — Він тримає Кпсельова під прицілом, і я саме потрібен — зв’язати гітариста абощо. А двері в підвал не замкнені. Цей гад не здогадався зачинити на замок”.

— Ану вниз, Валерко!

Вони злізли. Валерці було наказано посидіти з малюками — він заскиглив. Степан посварився на нього кулаком, прошмигнув у прохолодний, напівтемний коридор і відразу почув через перегородку голос Кисельова:

— …Не-чу-ва-но! Віддав ключі та зброю хлопчиську — неймовірна безпечність!

Сурен Давидович спокійно відповів:

— Кут третій, не забалакуйся! Ключі та зброю віддав Габрієлян, а не я.

Чортівня! “Габрієлян, а не я”! А він — хто?

Втрутився слабкий голос:

— Братця, чи так уже потрібні ці тріскачки? В міліції цілий арсенал. І своєї зброї вистачає… як ти її називаєш?

— Бластери, — сказав Сур. — Хлопчики так називають.

— “Хлопчики!” — гаркнув Кисельов. — Негайно, негайно ізолювати цих хлопчиків! П’ятикутнику, ти встановив зв’язок із постом?

— Дорожній пост не озивається, — доповів слабкий голос. — Контроль показує перешкоди від автомобільних двигунів. Роз’їздилися…

— Лікарка гасає хвацько, — пробурмотів Кисельов. — Дамо Обчислювачеві запит на блюдце. Ти ще не бачиш, П’ятикутнику?

— Поки що сліпий.

— Ну зачекаємо. Дай запит на блюдце, — сказав Кисельов. — Квадрат сто три! Негайно розшукай хлопчину з ключами.

Голос Сурена Давидовича відповів:

— Єсть привести хлопчину… Зарипів відсунутий стілець.

— Так чи інакше, його необхідно… — заговорив Кисельов, та Стьопка більше не слухав.

Вискочив надвір, підхопив Валерку й потяг його через вулицю, за кіоск “Союздруку”. Тепер їх сам Шерлок Холмс не побачив би, а вони крізь скло могли дивитися навсібіч.

— Валерику, терміновий наказ! — випалив Стьопка. — Дуй до Малгосі, випроси у неї плаття в горошок, синє, скажи — мені треба. Наказ! І ні слова нікому!

Валерка так і витріщився. Стьопка сказав, щоб плаття загорнули якнайкраще, зав’язали чим-небудь. Якщо Малгосі немає вдома, хай Валерка зачекає її. Плаття принести на голубник. І нікому, нізащо хай не каже, що в згортку та де перебуває Степан. Навіть дяді Суру.

Валерка пропищав: “Єсть!” — і побіг. А Сурен Давидович вийшов із підвалу й зник у глибині двору. Постояв трохи, обсмикнув куртку й пішов.

От лиха година, він мусить боятися Сура! Прокляті гади! Вони добралися до Сура, розумієте? Цього неможливо пояснити. Ви не знаєте, як ми любили Сура. Тепер Стьопка за ним стежив, а наш Сурен Давидович по-дружньому розмовляв із ворогами й сам став одним із них під кличкою “Квадрат сто три”.

— Ну, тримайся… — пробурмотів Степан.

Перемахнув через вулицю. На бігу кинув зв’язку ключів крізь решітку в колодязь перед замурованим вікном підвалу. Визирнув із-за труби й побачив Сурена Давидовича.

А, йдеш до голубника… Знаєш, де шукати… Ось він зник за нижньою, дощаною частиною голубника й покликав звідтіля: “Стьопику!”

Боком, косячи очима то на ноги Сура, то на прочинені двері підвалу, Степан прослизнув у коридор. При цьому із зловтіхою подумав: “Звелів стежити — і от маєш…”

У коридорі стояла величезна, з коричневого дерева, вішалка. На ній цілісінький рік висів рибальський кожух Сурена Давидовича, теж величезний, до п’ят.

“Ось тобі твій “головний полудень”, — подумав Степан, ховаючись під кожух. У зброярні мовчали. Скільки ж часу Валерка бігатиме по плаття? Якщо Малгося прийшла із школи і якщо відразу дасть плаття — хвилин двадцять. Поки що минуло хвилин п’ять. Сур, мабуть, обходить під’їзди. Тільки б Валерка не наскочив на нього.

Малгося Будзінська — дівчинка з нашого класу. Вона полячка, по-справжньому її звати Малгожата. Штуку з перевдяганням вони із Степаном вже утнули якось, під Новий рік — помінялися одягом, і ніхто їх не впізнавав на маскараді.

У зброярні мовчали. Стьопка, сидячи під кожухом, нудився. Вирішив полічити, скільки разів за сьогодні довелося ховатися. Разів десять чи одинадцять — тільки те й робив, що ховався. Нарешті заговорили в зброярні.

— Блюдця не посилають, — промовив Рубченко-П’ятикутник. — Ризиковано. Над нами проходить супутник-фотограф.

— Хай вам щастить, перестраховщики, — сердито відгукнувся Кисельов.

Рубченко засміявся.

— Е-хе-хе.

Стьопка чув, як він повернувся на ліжку і як зарипів благенький стілець під Кисельовим.

— А ти не регочи, — тихо присадив Кисельов. — Не забувай, що ти…

— Винуватий, — сказав Рубчепко. — Винуватий. Капітанові Рубченку не пощастило, а монтеру Кисельову пофортунило.

— Ти про що це?

— Та так…

— Про що, питаю?!

— Один став Кутом, а другий — П’ятикутником, — промимрив Рубченко.

— Тому й сидиш у нижчому розряді, — повчально мовив Кисельов, — що плутаєш себе, Десантника, з тілом. Це треба викорінювати, П’ятикутнику. Ти не роз’єднався з Обчислювачем?

— Мовчить.

Кисельов вилаявся. Рубчепко заговорив принижено:

— Я, звичайно, П’ятикутник… і не більше…

— Ну-ну?

— Для мого тіла, капітана міліції, годилося б Десантника розрядом вище…

— Можливо. У нього мають бути цінні знання. Говори.

Рубченко відкашлявся. Було чути, що він кашляє обережно — напевно, рана ще боліла.

— Так я он що кажу… Стара і хлопчина можуть проскочити в район. Так? Неприємний факт, я згоден. Але треба ще поглянути, чи небезпечний цей факт. Поки районне начальство розкумекає, поки з командуванням округу з’єднається, а генерал запросить Москву — о-го-го! Не раніше, як через шість годин вони піднімуть підрозділи. Не раніше. І відразу не рушать, не повірять, уповноваженого пошлють переконатися, а ми його…

— Ми його саме й використаємо, — сказав Кисельов.

— От-от! А він в округ і відрапортує: стара несповна розуму, провокаційні чутки і таке інше.

— Тут тобі видніше. Ти ж міліцейський, “лягавий”…

— Правильно, правильно! — улесливо підхопив Рубченко. — А за “лягавого” маєте п’ятнадцять діб, голубе!

Степан засунув кулак у рот і вкусив. Потім ще раз. Він уже розумів, що Павло Остапович не завжди був такий, що його лише сьогодні вранці перетворили на П’ятикутника, і спершу Стьопа відчув полегкість, бо найстрашніше було подумати: вони все життя прикидалися. І навіть Сурен Давидович.

Та тільки спершу була полегкість. Тепер Стьопка кусав кулак, поки кров не бризнула на губи, і всім тілом відчував, який він маленький, слабий, і сидить, як щур, у шафі, просмерділій овечою шкурою.

— П’ятикутник — П’ятикутник і є… — заговорив Кисельов. — Округ, підрозділи… Хіба в цьому суть? Інформація завжди просочується, друже любий. На те вона й інформація… — Кисельов, здавалося, думав уголос, а не говорив із капітаном. — Заковика якраз в іншому, в іншому, в іншому… Обчислювач не пам’ятає жодної планети, де збереглася б атомна зброя. Мерзенна зброя. Варто тільки дикунам її винайти, як вони пускають її в хід і знищують весь матеріал. Жахлива річ.

— Ти бачив це?

— Авжеж. Багато десантів тому. Планета була порожня.

— Скільки матеріалу гине, — сказав Рубченко і раптом прохрипів: — Х-хосподи! Так тут ядерної зброї хоч греблю гати! Як вони вижили, Кут третій?

— Не встигли перегризтися, — байдуже сказав Кисельов. — Зараз це не основне. Ти радіус дії водневої бомби знаєш?

— Звідки мені знати? Казали, правда… на лекції…

— Ну-ну?

— Забув. Склероз клятий.

— Огидна планета, — сказав Кисельов. — Ніхто нічого до пуття не знає. Бомби, ракети, діти… Мерзота! А ти кажеш — уповноважений. Він більше потрібен нам, аніж їм: хоч радіус дії взнаємо.

— Не посміють вони кинути, адже на своїх!

— Можуть і посміти.

Вони замовкли. Грюкнули двері, швидко пройшов Сурен Давидович. Стьопка, хоч і був приголомшений, здивувався: Сур зовсім тихо дихав, без хрипу і свисту. Де ж його астма?!

— Як крізь землю провалився, — сказав Сур — Квадрат сто три. — Подаю його прикмети.

— Подав уже, — прошелестів Рубченко. — Прикмети його відомі…

— Чому він ховається від тебе? — запитав гітарист.

— Розумний і підозріливий, як біс. Природжений розвідник.

Степан усе-таки зашарівся від задоволення. Кисельов вилаявся, промовив:

— Не будемо гаяти часу, Десантники. Квадрат сто три, корабель без охорони, а ситуація ускладнюється. Впораєшся? Там іще Дев’ятикутник. Попереджаю: променеметами не користуватися!

— Єсть! — відповів Сур. — П’ятикутнику, машину!

— Викликаю.

— Машин вистачає? — запитав голосом Сура Квадрат сто три.

Кисельов відповів:

— Штук тридцять. Поки що вистачає.

— Я бачу, ви часу не гаяли справді.

Вони замовкли. Мабуть, Квадрат сто три дивився у вікно — голос Сура промовив:

— Який сильний вітер. Пилюга.

— Не гаяли… — підтвердив Кисельов. — Айн момент! Квадрате, а ти ж був у “малому посереднику”!

— Атож. Ти мене й випустив.

— Ти ж не в курсі щодо дітей. Сюрпризик. На цій планеті дитинчата…

В цю мить Рубченко кашлянув, і Стьопка не розчув останнього слова. Квадрат сто три прохрипів:

— Що-о-о?

А Кут визвірився:

— Те, що я кажу! І нема чого перепитувати! До шістнадцяти років приблизно — зараз уточнюють.

Степан знову стиснув зубами кулак. Говорять: “дитинчата” і щось страшне “уточнюють”, і Федя-гітарист кричить на Сура, а той своїм звичним, сумним голосом каже:

— Яка несподіванка! До шістнадцяти років — третина всього населення. Третина, хто б міг подумати! А до сигналу наведення ще сім годин, ой як недобре… Треба ретельно охороняти навідника.

Кисельов промовчав, і, певно, підбадьорений цим, Рубченко підтримав Сура:

— Клята робота! Знаєш, скільки Десантників на телескопі? Не беремо свого навідника…

— Мов-чати! — гримнув Кисельов. — Згадай про розпилювач, П’ятикутнику двісті! Ану марш у місто і дій за розкладом… Знайдеш хлопчину — знешкодь його. Гайда! Ескадра чекає на орбіті, а тут кожен П’ятикутник розпатякує…

Щур знову заворушився під вішалкою. Рипнули двері зброярні, — важко ступаючи, пройшов Рубченко. Бинтів у нього на голові не було.

Майже відразу за ним вийшли Сур і Кисельов. Та спершу вони поговорили про те, що сигнал буде послано о двадцятій плюс-мінус п’ять хвилин, а до цього треба триматися, хоч лусни. Йдучи коридором, Сур запитав:

— Отже, вищі розряди зосереджені на телескопі?

— Поки що весь штаб у роз’їздах.

Вони зачинили двері тиру знадвору.

У коридорі стало зовсім темно. Акуратний завідуючий тиром не забув вимкнути світло. Степан, щоб утішитися, пробурмотів: “Ви — з носом, а я — із зброєю…” Пробрався в зброярню і вже простяг руку до сейфа…

Дідько б його взяв! Адже ключі валялися на протилежному боці будинку в колодязі перед замурованим вікном стрілецької зали! Він схопився бігти по ключі. Спинився. Вони попередили всіх своїх через “слимаки”. Скільки їх, невідомо. Будь-хто може схопити за комір. Навіть Валерці тепер не можна довіряти — зустрінеться йому один із цих типів, і все. Валерка, Валерка… Щось там у них іще з дітьми… Перевіряють… Степан присів до столу, щоб подумати. На підлозі зброярні валялися бинти, вата впереміш із бетонним шлаком із стіни. Сур зачинив вхідні двері. Отже, вертатися не збирається. То можна відсидітися тут, аж поки все скінчиться.

Є хліб, цукор, коробка яєць. Вода у крані. Вночі вибереться, дістане ключі — і він озброєний, як у фортеці. Почнуть ломитися — стрілятиме крізь двері. Є газова плита і вермішель. І книжки.

Він бачив у вікно голубник — яскраво-зелені стовпи, сітку. Уявив собі, як він сидітиме, неначе щур під вішалкою, а Валерка чекатиме в голубнику, поки т і не знайдуть. Малюк от-от мав прийти.

Хвилин п’ять Стьопка просидів, дивлячись у вікно. Його думки билися, наче об кам’яну стіну, об “малий посередник”. Он, значить, як вони орудують! Цей зелений ящичок, який Кисельов приклав до дверей підвалу, от що привіз у рюкзаку сержант — “малі посередники”. Вони й навіюють людям про Квадрати й Кути і змушують діяти заодно з пришельцями. Стьопка вперше твердо вимовив подумки це слово. Так, пришельці, і вони хочуть загіпнотизувати всіх людей! Не вбивати, а підкорити гіпнозом. Це огидливо. Однак ще не так страшно, якщо в них тільки один “посередник” — гіпнотизер. Багато людей ним не обробиш. А якщо кожен із загіпнотизованих розгулює з такою штукою в кишені? Тоді їм ціла армія не страшна. Що ж робити? Чортовиння! Про маленькі “посередники” Альошка не знав, від’їжджаючи… на “Москвичі” в району і Ганна Єгорівна не знала…

Сонце обігнуло будинок і світило в запилені вікна, довелося стати на ліжко ногами, щоб упевнитися: це Валерик. Він біг із коричневим маленьким чемоданчиком, ноги в коротких штанцях так і мелькали. Стьопка знизав плечима, зітхнув і пішов надвір. Огледівся, з розбігу вискочив на голубник.

Він ледве умовив Валерку піти додому і там чекати наступного наказу. Лишившись наодинці, натяг плаття, сховав штани у чемоданчик і зліз із голубника. Страшенно незручно було в платті. Малгося — розумниця, здогадалася прислати й хусточку з такої ж, як і плаття, тканини в біленький горошок. Вони недавно прочитали про Гека Фінна, як він перевдягався дівчинкою. Степан твердо запам’ятав: не можна пхати рук у кишені, а коли тобі щось кинуть на коліна, треба їх не стулити, а розтулити, щоб піймати. Там так написано.

Насамперед він витяг із привіконного колодязя ключі — в платті лазити було страх як незручно. Повернувся в тир, переніс усі гвинтівки із зброярні в стрілецький зал і сховав під мішками з піском. Потім взяв у чемоданчик два бойових пістолети, дві коробки патронів, обойми. Замкнув сейф, комору, поклав ключі теж у Малгосин чемодан і вийшов із тиру.

Куди податися?

Степан хотів прорватися в район або у військову частину, яка неподалік від шосе. О другій він прийшов на автобусну станцію. Адже він не знав, що автобусні рейси відмінено, що за вісім кілометрів від міста стоїть застава і нікого не пропускає далі. Все це йому сказали вже на станції. Там вирував збуджений натовп, голосно плакала жінка в чорному вбранні. При Стьопці повернулася вантажна машина, набита людьми, вони з криком стрибали на землю: “Завернули! Міліція не пропускає! Місток завалився!” Касирка, стоячи на східцях автостанції, заспокоювала народ.

Якийсь парубок запитав Степана, маючи його за дівчинку:

— Далеко зібралася?

— В район, дядечку. Парубок кивнув.

— У гості?

Стьопка не заперечував — у гості.

Парубок похитувався з ноги на ногу, руки засунув у кишені й із злістю курив, не зводячи очей із касирки. Він був високий, з чорним, як вугілля, чубом. Рот у нього був примітний — вигнутий, як серп місяця, так що виходила усмішка на блідому, злому обличчі.

— Як тебе звати?

— Малгося, — бовкнув Стьопка, не подумавши, і позадкував, бо парубок опустив очі й пробурмотів:

— Ти ба, як виросла. І не впізнати… — Він виплюнув недокурок. — Ішла б додому.

Він повернувся широкою спиною і зник у натовпі. За хвилину його антрацитова голова блищала вже далеко осторонь — він сів на лаву серед скверика й знову закурив.

Степан почав пробиратися до нього, бо хлопець викликав довіру. І був не з тих. Як він про це дізнався? Дуже просто. Вони з Малгосею зовсім не схожі. Вона смаглява, чорнобрива, а Стьопка — білявий і веснянкуватий. Людина з тих, що знає Малгосю, відразу б насторожилася, адже Стьопчині прикмети передав Рубченко — Десантник.

Проте чубатий виявився непосидючий. Схопився, знову виплюнув недокурок, протиснувся до касирки й закричав на неї.

— Коли переправу наведуть, кажіть точно! Коли? Саперів викликали?

— Я людина маленька! — верещала касирка. — Я саперами не командую!

— А Березове? — гаркнув чубатий.

— Грязюка там, грязюка! — аж надривалася касирка. — Грязюка, машини грузнуть!

— Зро-озуміло, — сказав парубок і знову кинувся в натовп.

Степан став навшпиньки, побачив поряд з його шевелюрою міліцейський кашкет. Парубок енергійно наступав на міліціонера. Їх відразу ж обступила юрба. Степан заліз на лаву. Лелечко! Рубченко встиг перевдягтися в мундир. Чубатий говорив із воскреслим капітаном!

Рубченко взяв парубка під правий лікоть. Збоку це скидалося на звичайну розмову: ввічливий офіцер міліції пояснює ситуацію схвильованому городянинові. Справи, певно, кепські — той вільною рукою схопився за серце…

Він ще не опустив руки, а Стьопки вже не було поблизу. Тепер справа часу — рано чи пізно чорнявий згадає про фальшиву Малгосю…

Стьопка забився в щілину між ларком “Овочевий базар” і порожніми ящиками. Годинник на автостанції показував чверть на третю. Він думав так, що волосся ворушилося. До таємничого “сигналу” залишалося менше як шість годин. Якби Степан якимось чудом пробрався в район, то за годину до сигналу, ну, за півтори. Це перше. Друге: Альошка з лікаркою могли й прорватися. Вони на машині, та ще з бластером. І третє: він, Стьопка Сизов, кинувся на автостанцію як боягуз, тільки як боягуз. Злякався цих, що вирішили з ним розправитися.

Коли Стьопка починав сумніватися в своїй хоробрості, то тоді начувайся! Тоді його вже ніщо не зупинить. Тепер він знав, що не поїде, навіть коли по нього пришлють персональний літак. Він має зброю. Йому відомі їхні плани. Він надійно замаскувався, і наплювати йому, що він сам і нікому не може довіритися!

— Наплювати! — пробурмотів Стьопка. — Та їм на мене ще більше наплювати. Ех, дідько б його взяв! З ескадрою ж на орбіті…

Ту-туру-та… — проспівав автомобільний гудок. Простуджений голос вигукнув:

— На Синій Камінь везу й до телескопа! Безкоштовно!

До телескопа? Стьопка промчав через сквер, мимо дітвори з скакалками й заліз на вантажну машину — ту саму, що при ньому повернулася на автостанцію. Засвистів вітер, замелькали один за одним: молокозавод, другий мікрорайон, школа, універмаг, пошта, синя вивіска міліції, будинок із тиром. Степан сидів, притискаючи до грудей чемоданчик. Він усе-таки добряче заплутався, і просте рішення, що крутилося десь поряд, вислизало від нього, як мокрий шматок мила з рук.

Ту-ру-та… — знову засигналив водій, і Стьопка схопив це рішення. Сигнал! Сигнал о двадцятій — навідник — ескадра!

Вона чекає на якійсь орбіті — ескадра, і пришельці там, а тут — не справжні пришельці. Вони повинні підготувати плацдарм і о двадцятій послати сигнал із “навідника”. Що таке “навідник”? Вони самі сказали, що свого “навідника” у них немає. Телескоп використають як “навідник”. Адже наш радіотелескоп не простий, він приймально-передавальний, нам розповідали на екскурсії. Він може приймати радіовипромінювання з космосу і може керувати польотом космічних кораблів. Наводить їх на ціль. Навідник, розумієте? Загіпнотизовані працюють як передовий десант, і о двадцятій пошлють справжнім пришельцям сигнал: “Плацдарм захоплено!” По променю нашого радіотелескопа псевдопришельці зуміють спрямувати хоч тисячу кораблів, і вони сідатимуть довкола нашого містечка цілком спокійно! У нас навіть телефону тепер немає, наче в кам’яному віці! Кораблі сідатимуть, а кругом нічого не дізнаються.

“Ті аж тремтіли, коли говорили про телескоп, — думав Степан. — Коли П’ятикутник сказав: “Не беремо свого навідника”, гітарист так і гаркнув… Вони й Тугаршю обрали через телескоп”.

…Добросерда тітка з кошиком, у якому пищали курчата, нахилилась до Степана і спитала:

— Дівчинко, ти на тиф хворіла? — Він промовчав, а вона голосно заохкала: — Та я б таку матір послала рибу чистити, а не дітей виховувати!..

Хтось засміявся і спитав, чому рибу чистити, а тітка все бідкалася, що дівчатко стрижене, бліде і бурмоче не до ладу, а рибу чистити — не дітей виховувати. Виявляється, Малгосина хустка валялася на підлозі, і тітка запнула її на Стьопці “по-модному”, під бородою, — ледве не задушила.

— Вертоліт! Вертоліт! — вигукнув хтось у машині.

Правда! З півдня, від району, торохтіла зелена бабка, і Стьопка мало не випав із кузова, бо машина стишила хід, мабуть, водій задивився в небо.

У-ру-ру! Вертоліт, військовий! Значить, добралися лікарка з Альохою, і буде тепер порядок!

Він забув, що через Березове вони ледь-ледь через півгодини могли прибути до райцентру, і кричав “у-ру-ру!”, поки вертоліт сідав на радгоспний вигін, розмітаючи пучки торішньої вики. Тільки-но він сів, з поблияшього переліска вихопився міськрадівський газик і підкотив упритул до вертольота, під гвинт, що поволі обертався. Було видно, як тріпоче брезентовий дашок “газика” — машина, в якій сидів Степан, проїжджала зовсім близько від місця посадки.

З пузатої кабіни злізли двоє — військовий і в цивільному. Двоє місцевих зустрічали їх біля газика. Стьопка не роздивився тих, що зустрічали, — заважав кузов автомобіля.

Приїжджих він бачив добре: майор, туго підперезаний ременем, з моложавим гарним обличчям, а чоловік у цивільному — невисокий, з блискучою сивиною, в примітному темно-сірому костюмі, він по-начальницькому тримав голову.

Всі пасажири намилувалися зустріччю, вантажна машина загула, і чи не вп’ятдесяте за цей безкінечний день Степан побачив проклятий жест — обома руками за серце: два чоловіки, чотири руки…

Він забився в свій куток. Два чоловіки, ще два. Раптом його огорнули відчай і безнадія. Так спритно, так спокійно це робилося. Вони брали нас без пострілу. Екіпаж вертольота напевно нічого не помітив: привезли пасажирів, куди було наказано, і — т-р-р! — заторохтіли назад. Т і могли й вертоліт захопити, але чомусь не схотіли. Змилувалися. З усіх глядачів це розумів один лише хлопчина чотирнадцяти років. Він їхав до телескопа, і на колінах у нього стояв чемоданчик із двома пістолетами й сотнею патронів до них. Усе. Більше нічого не було.

Заходь!

— …А яка ото була насолода випити чарчину і капусткою квашеною закусити!..

Від Синього Каменя машина йшла порожня. Стьопку розважав останній попутник т— маленький голубоокий дідусь, пряменький, з високим випуклим лобиком і смішним ротом. Нижня губа — одвисла, як у Валерки, коли він збирається несамовито заревти. Стьопка не знав його, бо дідусь був сільський і просто з села прийшов і найнявся охоронником на телескоп. По дорозі від Синього Каменя він розповідав, який він колись, у селі, був здоровий і як його дві війни не зігнули, а сидяча робота прикрутила так, що він чотири тижні пролежав у районній лікарні. Він од реготу наливався кров’ю, згадуючи, як йому “їжу непосредственно до ліжка підвозили, на гумовому ходу”. І заборонили йому пити і пшеничне вино, і легке вино, і навіть пиво…

Отак він розпатякував, витріщаючи пустотливі очі, а Стьопка думав про своє і, здавалося б, зовсім його не слухав. Коли ж дідусь запитав, чого “мадемазель” їде до телескопа, Стьопка враз бовкнув:

— Посилку везу, дідусю.

— При роботі, значить, — зауважив старий. — Для кого ж передача?

— Для Портнова Вячеслава Борисовича, — знову ляпнув Стьопка.

— Зна-атний чоловік! — захоплено мовив попутник, та на його рухливому личку промайнуло щось іронічне. — Зна-атний… Непитущий.

Мабуть, іронія й стосувалася останньої характеристики Вячеслава Борисовича. Дід не міг уторопати, чому здоровий, молодий і “знатний” чоловік із доброї волі відмовляється і від пшеничного вина, і від легкого вина, і навіть, як казали, від пива.

— А що в посилці?

— Не знаю, — сказав Стьопка. — Моє діло передати.

Він розраховував, що дід, як охоронник, проведе його до Портнова. Дідусь був, безперечно, не з тих, — сміявся весело, заливчасто і дуже кумедно розтуляв великий рот із міцними чорними зубами. Т і сміялися грубо, уривчасто. Неначе гавкали.

— Передаси, передаси, ось зараз і передаси, — просторікував попутник. — Вважай, приїхали… Вартовий подзвонить, Портнов пришле на прохідну Зойку-секретарку, дістанеш шоколадку — і давай дьору… Михаличу! — заволав він просто з кузова до вартового, що стояв біля воріт. — Михаличу, тут мадемазель із посилкою для Портнова!

Стьопка дивився на носки своїх черевиків. Ускочив! Певна річ, він не збирався віддавати чемодан із зброєю одному з тих. Він хотів під виглядом посильного пробратися до Портнова, а ще ліпше — до професора Бистрова, директора телескопа. А тепер що? Казати, що пожартував, тобто — пожартувала, і ніякої посилки немає? Чи вимагати, щоб його самого провели до Портнова?

Він сидів у машині, аж поки водій його витурив. Зіскочив. Пістолети глухо стукнули в чемодані. Дід-попутник метушливо обтрушувався. Охоронник від воріт пробасив:

— А я гадав, що ти з онукою приїхав. Здоровий?

— Е-е, була у собаки хата… — заторохтів старий.

— Завівся, — сказав охоронник. — Йди у вартівню, Прокоф’єв… Статут тобі прочитають… новий. Ха, ха…

Степан, напевно, побілів: він-бо знав, який “статут” прочитають веселому дідусеві у вартівні. Охоронник кілька секунд розглядав Степана з похмурою цікавістю.

— Що привезла?

Стьопка промовчав, виграючи час.

— Ану покажи! — Охоронник простяг руку по чемодан.

Стьопка відступив на два кроки.

Охоронник усміхнувся і, схиливши голову, почав дивитися на дівчинку. Стьопка рішуче витримав його погляд. Дожени, спробуй… Михалич повів плечем, сплюнув і показав на ворота:

— Біжи он туди, ліворуч, у лабораторний корпус, по сходах на другий поверх і наліво до кінця.

Стьопка пішов. У ворота і ліворуч по бетонній чистій доріжці, по непевних смугах тіні, що падали від сталевих ферм телескопа. Він ішов у клятому платті, й не можна було засунути руки в кишеню, і позаду, від воріт, на нього дивився похмурий Михалич. І неможливо було знати, що чекає попереду. Цілком вільно невідоме дещо, яке вміло гіпнотизувати людей за частку секунди, мало бластери, зелені радіостанції-“слимаки” та іншу чортівню, — цілком вільно, думав Стьопка, воно змогло простежити за кожним його кроком, і дізнатися, що він везе в чемодані, і зумисне наказати, щоб його пропустили.

От і корпус. Двох кроків вистачало якраз від однієї смуги тіні до іншої. Ось корпус і двері. Заходь! Скільки часу ти мріяв про пістолет у правій руці і пістолет у лівій, — заходь! Ти вмієш стріляти лівою, стріляти швидко і несхибно. Охота тобі стріляти, Степане? Не звертай на ґанок, іди прямо, довкола пагорба і до паркану… Тобі ж зовсім не хочеться стріляти…

Він увійшов. За скляними дверима м’який синтетичний килим зовсім глушив кроки. По сходах, немов річка, збігала м’яка доріжка. Стьопка підіймався через силу, неначе плив проти течії. Корпус стояв тихий і безлюдний, тиша аж дзвеніла у вухах. Порожній коридор дивився на Степана блискучими очима ламп… Двері були товсто оббиті кремовим пластиком.

Таблички висіли похило на випуклій оббивці: Стьопці відсвічувало, на зріст він був малий. Спинався навшпиньки, щоб прочитати: “Липилієнь Р. А.”, потім “Кротова З. Б.” і нарешті “Портнов В. Б.”.

Степан озирнувся. Здалося, що невидимі пришельці-гіпнотизери висять над дверима, як повітряні кулі, і дивляться невидимими очима. І він, рятуючись від цих невидимих очей, смикнув двері й опинився в темному, вузькому тамбурі. Набравши повні груди повітря, штовхнув другі двері й опинився в кабінеті, навпроти письмового столу.

Ви думаєте, що вас не можна вбити

— Добридень, добридень! — Портнов усміхався й кивав, виглядаючи з-за настільної лампи. — Ти до мене, дівчинко?

Сліпуче сонце пронизувало скляну стіну кабінету. Стьопка примружився.

— Ти до мене? — повторив Портнов.

Він, підвівшись, поглянув на чемодан. Стьопка кивнув: він не міг одвести голосу.

— Ну, розповідай…

Стьопка швидко сів на стілець праворуч від дверей, смикнув чемодан на коліна, прикрив. Портнов, посміхаючись, поставив руба на стіл плоску зелену коробку завбільшки як від цигарок. Таку саму коробку гітарист прикладав до дверей тиру. Стьопка впізнав її, та вже ніколи було лякатися. Він притримав кришку чемодана лівою рукою, правою намацав рукоятку “Макарова”, вихопив його і застеріг:

— Спуск із “шнеллером”, стріляю без попередження… Руки!

Руки інженера як неживі лежали на столі. Сірі, безкровні губи промовили:

— Пістолет — не іграшка для дівчаток. Дай сюди.

— Ще б чого… А тій штуковині дайте спокій!

Рука відсунулася од зеленої коробки. Інженер глибоко зітхнув, щоки немов порожевіли.

— Бавишся в розвідників, дитя віку? Чого тобі треба, власне?

— Стривайте, — перебив Стьопка. — Я вам спершу скажу ось що. І не забувайте про “шнеллер”. (Той обережно кивнув). Я знаю: ви думаєте, ніби вас не можна вбити. Ви оживете, так?

— Ти з глузду з’їхала, — прошепотів інженер. — Ти щось плутаєш…

— О ні. Це ви не розумієте, що на такій відстані вашу голову рознесе на шмаття…

Інженер знову кивнув і примружився. Стьопка подумав, що даремно він почав про оживання.

— Припустімо, я це розумію, — мовив Вячеслав Борисович. — Що ж далі? Звідкіля ти взяла, що мене не можна вбити?

— Це для вас не має значення. Ви повинні вивести з ладу телескоп.

— Навіщо?

— Ви самі знаєте.

Інженер осміхнувся:

— Можна почухати потилицю? Не можна… Ну, вважай, я почухав. Як же я виведу з ладу телескоп, по-твоєму?

— А мені наплювати як.

— Поміркуй сама, дитя віку. Скажімо, я дав згоду і попрямував до апаратної з кийком — ламати й трощити. Адже й ти підеш зі мною, із своїм “шнеллером”, інакше я просто замкну тебе з коридора. Так?

Стьопка мовчав.

— Так. А при вході до апаратної та ще подекуди стоїть озброєна варта. Вона буде трохи здивована нашою поведінкою. Тут не заведено водити начальство під дулом пістолета. Та ще із “шнеллером”. Віддай-но пістолет і забирайся, поки не пізно…

“Дорослі мають нас за ніщо, — думав Стьопка. — Цей навіть під гіпнозом не порозумнішав. Не вірить, що дівчисько зможе в нього пальнути. А и справді, як він зіпсує телескоп? Це ж не просто так, не дротинку встромити в розетку”.

— А мені наплювати, — сказав він уголос. — Ви інженер. От і думайте. Я полічу до десяти, потім випущу всю обойму вам у голову. От і думайте. Раз…

Він швидко нахилився і, не зводячи очей з Портнова, поставив чемоданчик на підлогу. Випростався, підвівся. Плаття сильно різало під пахвами, і було моторошно бачити перед собою лице людини, в яку зараз доведеться стріляти, — ось що відчував Стьопка. Він відлічував: “Чотири… п’ять… шість…” — і підступав дедалі ближче, дивлячись у нерухомі очі інженера, що дивно блищали. Зупинившись перед самим столом, він вимовив: “Вісім”, — і раптом зрозумів, що помирає.

…Здавалося, він щойно сказав “вісім”. Чомусь він лежав на спині, із заплющеними очима, голова була повернена вліво. Він трохи розтулив повіки — поряд із головою були ноги у світлих штанях.

Вячеслав Борисович стояв над ним. У правій руці він тримав пістолет — за ствол. Нечиста сила! Це був Стьопчин пістолет! Певно, він тільки що перейшов до інженера. Стьопка несвідомо рвонувся, щоб схопити пістолет за рукоять, але Портнов відскочив — обличчя в нього було сіре, а очі розширені, як від переляку, і він незграбно перехопив пістолет за рукоять, випростав руку і натиснув спуск. Клацнув бойок. Осічка.

Стьопка не злякався, коли дуло глянуло йому в очі. Світ здавався йому несправжнім. Таким він, напевно, уявляється жуку, перевернутому догори лапками. Стьопка сидів і безпорадно дивився на інженера. А той, не випускаючи з лівої руки зеленої коробки, відтягнув затвор пістолета, заглянув у казенник і знизав плечима:

— Не заряджений, звісно… Козаки-розбійники!

Не заряджений, дідько б його взяв! Звичайно ж, він зарядив тільки один пістолет і забув про це, а в руку йому попав саме порожній! Заряджений лежить у чемодані. І це врятувало йому життя.

Інженер зітхнув. Обличчя його зарожевіло, і губи розпливалися у звичну усмішку. Він опустив пістолет у кишеню, зміряв Степана поглядом і пробурмотів:

— Невже — комонс?

Ступив до столу. Зупинився. І, ніби зважившись, підняв коробку, щось смикнув у ній, і Степан знову, втретє за день, відчув смертельну нудьгу й смертельну непритомність і втретє отямився.

Його млоїло, і дуже хотілося плакати. Він знову лежав горілиць. А інженер Портнов сидів за своїм величезним столом і дивився на нього.

— Р-рило! — сказав Степан. — Ти! Рило! Фашист! Зрадник!

Він лежав і лаяв Портнова, від ненависті втискаючись у пластик підлоги.

— Зрадник, зрадник, зрадник!!!

— Ну-ну, — обізвався Портнов. — Попрошу без крутих слівець. “Фашист, зрадник…” Хто до кого увірвався з цим, як його там, “шнеллером”? Ти лежи, не вставай. Підлога, правда, брудна… — Він гмукнув. Все-таки він був дуже здивований і поглядав на Стьопку з острахом. — А втім, підводься. Я погано бачу тебе з-за столу.

— Що ви мені заподіяли?! — несамовито закричав Степан і підхопився.

— А чи треба тобі знати, от що! — Інженер тримав його під прицілом своєї дивної зброї. — От що… З другого боку, ти вже знаєш надто багато. Га? Так, здається, слід казати? (Стьопка мовчав). Я двічі пробував помістити в тебе Десантника, і двічі ти його не прийняла. Хоч “посередник” стоїть на повній потужності…

Стьопка раптом спитав:

— Це — “Малий посередник”?! А що означає — помістити в мене Десантника?

— О, суцільна грамотність, — пробурмотів інженер. — О чудеса Всесвіту… Ти справді надто багато знаєш. Де Степан? Кажи!

— Який Степан, дядечку? — відповів Стьопка.

Тоді інженер зняв телефонну трубку, затиснув її між плечем та головою й заходився постукувати по важелю. У вільній руці він тримав зелену коробку “посередника”. А Стьопка враз спітнів. Він зрозумів, що Портнов зараз викличе когось, можливо, й веселого діда-охоронника, і накаже дівчинку вивести й прикінчити. І раптом до нього дійшло, що Портнов не зміг помістити в нього “Десантника”, або, як Стьопка це називав, загіпнотизувати. І тому не міг дізнатися, що ще лежить у чемодані. Про другий, заряджений пістолет не знає…

Портнов сердито дмухав у трубку, міцно тримаючи в руці “посередника”. Чемодан, трохи прокритий, лежав за два кроки від дверей і за три кроки від Стьопчиних ніг. Язичок замка загнувся всередину і не дав кришці стати на місце.

Стьопка примірявся. Інженер, скосивши очі, набирав номер. Стьопка стрибнув, відкинув кришку… Блиснула синя рукоятка, він схопив її і вистрілив навмання, водночас натиснувши і на спуск і на запобіжник. Ра-ах! Ра-ах! — затряслися вікна. Перша куля на друзки рознесла телефонну трубку, друга пішла вбік.

Інженер випустив трубку й заплющив очі.

Стьопка обімлів. Йому здалося, що череп інженера бризнув білими осколками. Пощастило — поцілив у трубку… Ледве дихаючи, він наблизився до столу і витяг “посередник” із великої, ослаблої руки. Коробка була важка. З одного боку на ній було маленьке заглиблення, з другого — дві нитки: довга і зовсім коротка. З маленькими кульками на кінцях.

— Оце так-так, — прошепотів Степан. Вячеслав Борисович саме розплющив очі.

Контузило його не сильно, тільки подряпало щоку скалками пластмаси. Він уп’ялився в коробочку у Стьопчиних руках і тихо, зривистим голосом промовив:

— Віддай… Віддай… Вибухне!

— Еге, дзуськи, — сказав Стьопка, сам собі не вірячи.

Інженер дивився на нього з жахом. Беззвучно ворушив сірими губами.

— А ви мене боїтеся, — мовив Степан.

— Віддай! — Голос був здавлений, хрипкий.

Степан підняв “посередник”, прикинув довжину обох ниток. Щоб увімкнути “посередник”, сидячи за столом, інженер повинен був смикнути за довгу нитку. Коротка малувата. Навіщо тут дві нитки? Він сам собі не вірив. Він лише бачив, що інженер завмирає від жаху, а вистрілити ніколи не пізно. І смикнув за коротку нитку.

Коробка поважчала. Інженер заплющив очі. Більше нічого не сталося.

Степан позадкував, наштовхнувся на стілець. Сів. Підкошувалися ноги. Пістолет ходив ходором у руці. Треба б замкнути двері, подумав він. Знадвору могли почути постріли, хоч дверей двоє і одні оббиті. Але де взяти ключ?

Портнов поворухнувся й забурмотів, не відтуляючи очей:

— Чому ви зберігаєте мою посилку?.. Що? — Він раптом ясним поглядом глянув на Стьопку: — Ти до мене, дівчинко? Я задрімав. Дивно…

Стьопці здавалося, що кожен поштовх серця притискає його до спинки стільця. Невже вдалося? Ой, невже вдалося?

— Облиште прикидатися, — пробурмотів він. — Не допоможе.

Інженер провів долонею по щоці й подивився на закривавлені пальці. Підняв розбиту трубку, оглянув, сяк-так приладнав на апараті. І зненацька помітив пістолет у Стьопчиній руці, — почав переводити погляд із трубки на пістолет. Озирнувся, знайшов у стіні отвір від кулі — знизав плечима.

Якщо він прикидався, то артистично. З кривою, безглуздою усмішкою він пробурмотів:

— Чи не могла б ти наступного разу розбудити мене делікатніше?

— Ви не прикидайтеся, — ще раз сказав Степан.

Вячеслав Борисович заплющив очі, розплющив, сильно насупився і попросив:

— Послухай, дівчинко, якщо тобі чогось треба від мене, поклади куди-небудь свою пукавку. Я під дулом не розмовляю.

Степан раптом здогадався, як його перевірити.

Він поставив “посередника” на стілець, а сам, задкуючи, відступив до вікна.

— Хочете побитися об заклад, що поцілю з першого пострілу?

Колишній Вячеслав Борисович, безперечно, помертвів би від жаху за свій дорогоцінний апарат. А цей, навпаки, пожвавився й запропонував:

— Пали всю обойму, дитя віку! Ставлю оцю авторучку, що більше одного разу не поцілиш, — і ще витріщив для щирості очі.

Стьопка як стояв, так і сів. Подіяло, значить… “Посередник” спрацював навпаки! А інженер тим часом розтулив рота, поколупався в ньому пальцем і витяг зеленого “слимака”. Сумно глянув на нього й пробурмотів:

— Може, я ще сплю, га? Навіщо ти запхала мені в рот оце? Ти спритна дівчинка, та все одно схибиш, можу побитись об заклад.

Тобто він і далі хитрив, щоб Степан випалив усю обойму в “посередник” і пістолет став безпечним. Якщо він не прикидався, то, напевно, нічогісінько не пам’ятав з того моменту, як його загіпнотизували.

Стьопка боявся вірити своєму щастю. Невідомо, скільки він іще б вагався, та інженер вийняв з кишені другий пістолет і так перелякався, що ви б тільки глянули! Він сполотнів і жбурнув пістолет геть, а Стьопці стало смішно, що чоловік не злякався зброї в чужих руках і так здрейфив, знайшовши її в своїй кишені. Йому стало смішно, чомусь бризнули сльози, і, захлинаючись ними, він забурмотів:

— Вячеславе Борисовичу, Вячеславе Борисовичу! — а інженер сидів за столом і дивився на нього, відкривши рота.

Стьопка дістає інструкцію

Становище все одно було надзвичайно важке. От-от могли з’явитися інші загіпнотизовані — Стьопка не мав сумніву, що всі співробітники телескопа з тих. Вони могли з’явитися, почувши постріли або просто в справах, могли викликати Портнова по “слимаку”. А Вячеслав Борисович нічого не пам’ятав. Для нього час зупинився у міліцейському сараї, куди його заманили під приводом “голубенького листика”. Він неначе заснув у сараї, а прокинувся в кабінеті. І нічогісінько не знав. А тут іще Степан, перевдягнений дівчинкою, пістолети, подряпана щока й голова, що гула після контузії…

— Вячеславе Борисовичу, я ж вас розгіпнотизував! — кричав Стьопка.

Інженера угнало в піт, він чомусь забурмотів тонким голосом:

— Для хворих, що живуть у селищі, влаштовано кімнати для потіння з платою за ліжко 50 копійок.

— Які кімнати? — запитав Стьопка.

— Для потіння, а ж сказав… Дівчинко, на ласку божу, що сей сон означає?

— Я не дівчинка, — бовкнув Степан. — Це не сон, а пришельці.

— А! Звичайно, звичайно, я й забув, — задушевно сказав інженер. — Пришельці, певна річ! І треба повідомити про них кому слід? Е, телефон мій тю-тю… А я, от невдача, проспав пришельців… Які вони на вигляд? Ти, значить, не дівчинка?

Стьопка зірвав з голови хустку.

— Ага… — Очі у Вячеслава Борисовича зшь ву округлилися. — Ти й справді хлопчик… Ну, ходімо розказувати про пришельців?

Стьопка підбіг до нього:

— Вячеславе Борисовичу! Я не божевільний псих, слово честі! Зрозумійте, ви ж не спали, вас пришельці загіпнотизували в сараї! Пам’ятаєте? А я вас розгіпнотизував оцією штуковиною… Це їхній апарат для гіпнозу, тільки за нитку не смикніть.

Про всяк випадок він не випускав із рук “посередника”.

— У сараї — це точно… — пробурмотів Портнов.

Видно було, що він силкується пригадати й не може. Він сказав:

— Точно… Повели вони мене в сарай, та що було далі, хотів би я знати. Звідкіля тобі відомо про сарай?

— Так я ж сидів за стіною, підглядав. У них у сараї стояв “посередник”, яким вони гіпнотизували! Спершу вас, потім вашого шофера, а потім ви взяли “маленький посередник” і поїхали. Не пам’ятаєте?

— Не пам’ятаю, анічогісінько не пам’ятаю, — відповів інженер.

Він блукав поглядом по столу, намагаючись зачепитися за що-небудь, згадати хоч якусь дрібницю, заповнити бодай чим-небудь чотиригодинний провал у пам’яті. Він знову спітнів, наче викупався, але вже не говорив про кімнати для потіння.

— Вони гіпнотизують, — шепотів Стьопка. — Вони вже всіх-всіх — і міліцію, і пошту, і міськрадівських… Вони хочуть послати сигнал по вашому телескопу своїм кораблям на орбіту, о восьмій вечора. Вони телескоп називають “навідником”, розумієте? Не смикніть!! — Він одсунув коробку.

— Що? — скрикнув інженер. — О двадцятій годині?! — Його погляд нарешті зачепився за щось на столі. — Як тебе звати? А-а, Степаном? — Він узяв зі столу календар, покрутив, поставив. — А оце що — маленьке?

Стьопка заходився пояснювати: радіостанція така, її приліплюють у роті, до піднебіння. А цією, коробкою людей гіпнотизують, вони тільки встигають ухопитися за серце — і все. Але коробка також і знімає гіпноз, якщо смикнути за коротку ниточку. І він, Стьопка, саме так і звільнив Вячеслава Борисовича від гіпнозу. Вони називають штуковину “малим посередником”…

Він розповідав поспіхом, не дуже послідовно, бо дорога була кожна секунда. Чортівня! Портнов виявився дуже дивною людиною. Зрозумівши, що самих пришельців ніде не бачили, він раптом зареготав і крикнув:

— Правильно! Якого біса тягати в Космосі тлінне тіло, коли можна обмежитися свідомістю! Молодці!

Він схопився, пробіг од вікна до стіни, знову до вікна, постукав по склу й пробурмотів незрозумілим тоном, чи то злим, чи то веселим:

— Так що? Проблема контактів! Спершу ти мене повози, а потім я на тобі покатаюся…

— Вячеславе Борисовичу, треба скоріше, — нагадав Стьопка.

— Так-так, я дещо придумав… — Він повернувся, одним махом опинився за столом і з тим самим незрозумілим виразом поглянув на Степана. — Будемо вважати, що твій приятель не доїхав до міста. І що відповідальність за долю Землі навалилася на наші слабкі плечі. Відпочинь хвилин п’ять… — І почав швидко писати у великому блокноті. — Зараз ми придумаємо для них дещо цікавеньке… Жартівники! Навідник їм знадобився… Так зневажати благородний інструмент!

Степан зазирнув через його плече. Він швидко написав угорі на аркуші: “Інструкція, як зіпсувати телескоп” — і відразу ж густо закреслив цей напис. Стьопка подумки похвалив його: про диверсію говорити вголос було не варто. Якщо вже ц є підслухають, не помилують… Він, напевно, вдесяте згадав розмову, яку сам підслухав, сидячи під кожухом Сура. Як Кисельов гримнув, коли Рубченко заїкнувся про телескоп: “Згадай про р-розпилювач!”

Він похитав головою. “Розпилювач” мав бути жахливою річчю — вся компанія перелякано змовкла після цих слів. Було приємно думати, що й вони можуть боятися. Аж ось Степан помітив на перекидному календарі своє ім’я, дрібно написане рукою Портнова.

На календарі було зроблено такий напис:

“1. Степан Сизов, 1,5 м, коренастий, чуб світло-русий, очі сірі, швидко блідне, стрижка “бокс”, 13–14 років.

Надійно ізолювати для акселерації, або +.

2. Завершення підготовки 19.40”.

— Ага, це мої прикмети, — сказав Стьопка. — Це ви писали під гіпнозом, так? (Інженер промимрив щось нерозбірливе собі під ніс). -А хрестик чому?

Перо нечутно бігало по аркушу. Не зупиняючи його бігу, інженер відповів:

— На вічну пам’ять. Ясно тобі? Тоді запни хустку як слід, ти ж дівчинка… — він тицьнув рукою наліво, в куток.

Куток був відгороджений завіскою. Там виявився умивальник і дзеркало. Стьопка зітхнув і вмився, — надто вже брудний був як для дівчинки. Втерся вафельним казенним рушником, запнув хустку. Скорчив у дзеркало гримасу — викапана дівчинка, огидно навіть. Стурбовано вискочив із кутка, підбіг до дверей… В коридорі — анітелець. Якщо т і підслухують, уже давно були б тут. Після пострілів — напевно. А втім, “слимак” сам не повинен нічого чути, для розмови т і лягали й заплющували очі.

Вячеслав Борисович ще писав. З вікна нічого цікавого не було видно — нерухомо стояли припилені берези, а телескоп і прохідна були з іншого боку, за рогом. Монотонно стукотів десь мотор. Стьопка згадав про зброю й зарядив обидва пістолети. В один уклав вистрілені два патрони, а в другий усю обойму. Повагавшись, поставив “посередник” на стіл. Вячеслав Борисович з тріском видер аркуш із блокнота й сказав:

— Дай і мені одну іграшку. Дякую… — і з огидою засунув пістолет у кишеню. — Боюся, що він мені знадобиться ще до заходу сонця. “Посередника” залишаєш, це правильно… А оце, — він простяг списаний аркуш, — прочитаєш за ворітьми, у безпечному місці. Сховай надійно. І тікай звідси скоріше. Іграшку раджу тримати за пазухою, до часу, — прочитаєш у папері, до якого. Сиди в безпечному місці, подалі звідси, на очі людям не навертайся. Годинника в тебе немає? Візьми мого. Йде точно.

Стьопка знизав плечима, але годинник усе-таки взяв.

Лиха година! Як йому не хотілося знову залишатися самому! Він похмуро згорнув аркуш, сховав за пазуху. І раптом Портнов сказав:

— Ти знаєш, хто я? Надувенна жаба.

— Як? — перепитав Стьопка.

— Надута жаба, по-сербському. Я ж забув про Благово!

Він осяйно усміхнувся, і Стьопка зрозумів, що тікати нікуди не треба. Слово честі, це було чудово!

Хитрий Портняжка

Вячеслав Борисович ховав розбитий телефон, примовляючи:

— Добре бути мурахою — колективна відповідальність… Бігай собі по крайку тарілки й уявляй, що тримаєш курс на Полярну зірку.

Стьопка ввічливо посміхнувся. Інженер пояснив:

— Мураха шпарить по колу, а думає, що біжить прямо. Не буду я сидіти в затишному кабінеті — побіжу… Мій номер, здається, Кут одинадцять?

— А що?

— А те, що я — з начальства. Старші від мене тільки Лінія та Крапка. Зрозумів?

— Ага, — кивнув Степан. — Правильно! П’ятикутника вони мають за ніщо. То й що з того?

— Ми їм влаштуємо кімнату для потіння, — сказав Портнов, схиляючись над столом. — Зою! Зоєчко! Агов!..

З динаміка відповіли:

— Слухаю, Вячеславе Борисовичу…

— Машину, Зоєчко. Хай Леонідович піджене, я поведу сам. Швиденько… — Він відпустив кнопку й підморгнув. — Поїдемо до сентиментального боксера, комашко.

— А з інструкцією як же?

— Тримай про запас. Ми поїдемо до розумної людини, Стьопо. Не голова — а трактор. З ним у парі я дещо зможу провернути… якщо він чистий.

— А чому він — сентиментальний боксер?

— Він такий, — відповів Вячеслав Борисович. — Побачиш. Він уже три доби сидить під замком і думає сумну думу. Він фізик-теоретик. Ось і машина…

Водій не помітив Степана і почав було:

— Кут одинад…

— Мовчати! Ви залишитесь… гм… Петре Леонідовичу. Ясно? Сідай, Машо, — це Степанові.

Потім знову водієві, голосним шепотом: — Кут третій викликає…

— Так машину ж розіб’єте! — винувато всміхнувся шофер.

— Пропадай моя підводо, — відповів Портнов і заіржав, підробляючись під загіпнотизованого.

Втретє того дня Стьопка їхав у машині. Вячеслав Борисович справді був кепським водієм-вчепився в кермо й витяг шию. Однак машини не розбив, а досить плавно зупинив її біля під’їзду ітеерівського гуртожитку молокозаводу.

— Кисельов живе тут, — попередив Стьопка.

— Гадаєш, що він і моєму приятелю приклав до замкової щілини “посередника”?

— М-м…

— Перевіримо, — сказав Вячеслав Борисович. — Ти на око їх не розрізняєш, своїх підшефних?

— Поки що ні, — відповів Стьопка.

— Ну, ризикнемо, Машенько. Він дуже метикуватий хлопець, Митя Благоволін.

— Дивне прізвище, — мовив Стьопка.

— У нього прадід був із духовних, із попів, — говорив інженер, пробираючись вузькими сходами. — їм у семінаріях давали нові прізвища, милозвучні…

Вячеслав Борисович трохи боявся і розказував про милозвучні прізвища для хоробрості. Стьопка подумав: нічого, звикне. Він ішов і примічав дорогу. Запам’ятав, що в гуртожитку двоє сходів. Що, крім центрального входу — з вулиці, є ще двоє дверей у двір, просто з нижніх майданчиків. Що на третьому поверсі дуже незручно стоїть ящик із піском, легко зачепитися на бігу. А ось і п’ятий поверх. Коридор був порожній. У просторій кухні дзвінко перемовлялися жінки. По коридору побіг хлопець у довгих футбольних трусах, розмахуючи рушником.

— Кімната шістдесят восьма, — сказав Портнов. — Він дома.

У замковій щілині зсередини стримів ключ.

— Постій тут, — прошепотів інженер. — І акуратно, акуратно…

Стьопка притиснувся спиною до стіни поряд із дверима. Хлопець із рушником уже зник в умивальні. Інженер постукав.

— Благово! Відчиняй, хитрий Портняжка прийшов!

З кімнати відповіли негучним басом:

— Іди геть.

— Відчиняй, кажу! Новий “Нейчур” одержали!

Клацнув замок.

— Знову сенсація? — спитав бас.

— Тут красива місцевість, — швидко мовив інженер.

— Що-о? — здивувався бас. — Сла-авко, та ти ж білий, як стіна!.. Заходь, кави хочеш?

Вячеслав Борисович схопив Степана за плече і підштовхнув у кімнату, мимо господаря.

Це був височезний і широчезний, дуже красивий чоловік. Великий, як шафа, весь у коричневих мускулах. Біцепси — кожен як Стьопчина голова. Золотава чуприна. Сонце немилосердно пекло у вікно, і господар був у трусах і пляжних капцях-підошвах. Він жалісно поглянув на Степана і напівголосно запитав:

— З нею щось сталося? Потрібні гроші?

— Тут красива місцевість… Га?

— Ти що, знущаєшся?

— Гаразд, — сказав Портнов. — Якщо так, налий кави. Це Машенька, для неї теж кави.

— Ну, знаєш, Портняжко… Це ні в які ворота не лізе!

— Лізе, Благово, — промовив Вячеслав Борисович. — І сенсація є. Зелені чоловічки дісталися до планети на ймення Земля.

Сентиментальний боксер

Стьопка сьорбав холодну каву з печивом і слухав. Насамперед він зрозумів, що вчені прозвали інопланетних мешканців “зеленими чоловічками”. Ще давно, заздалегідь. Вони давно припускали, що повинні бути ці мешканці, і для виразності дали їм таке прізвисько.

Потім Стьопка зрозумів, що величезний засмаглий хлопець боїться — обличчя в нього побіліло навіть під засмагою.

“Що ж, і злякаєшся”, — подумав Степан. І тут розмова стала незрозумілою і звернула, здавалося, в інше русло.

Благоволін запитав:

— Отже, транспортують чисту інформацію? — Він обережно доторкнувся до “посередника”, що лежав на столі.

— На якомусь субстраті. Стьо… Маша каже, що оця штука поважчала, коли мене… як би це сказати?

— Зреверсували. Набагато поважчала?

— На трохи, — відповів Степан.

Господар повернувся до нього:

— Ага! На трохи… А в грамах?

Степан знизав плечима. Благоволін ще раз торкнувся до “посередника”.

— Скільки їх там? Сидять і чекають… Скільки їх там, Портняжко?

— Відкриємо й поглянемо, — понуро мовив Вячеслав Борисович. — Помилуємося.

— Мабуть, не варто. А кортить, Портняжко… Покласти б на аналітичні ваги і смикнути за ниточку…

— Поклади, — сказав Вячеслав Борисович. — Мені в кишеню поклади і більше не чіпай, я тебе знаю.

— А хто в ньому сидить? — запитав Стьопка. — Це ж гіпнотизер.

— Справді-бо, хто ж там буде сидіти? — пробурмотів Благоволін.

— Пришельці, — серйозно пояснив Вячеслав Борисович. — Точніше, їхні уми, особистості, розумієш? Ну, зміст їхнього мозку, якщо так дохідливіше.

— Кому ти пояснюєш, Славо… Он книжка з малюнками, то для її віку.

— Машенька — людина, — мовив Вячеслав Борисович. — У неї із зелененькими свої рахунки. — Він помацав садна на щоці.

— Ну, сиди, якщо людина… Отже, транспортують чисту інформацію. Я мав рацію. Пам’ятаєш нашу розмову про кембріджські спостереження?

— Митьку, я завжди вважав тебе великою людиною. Все правильно. Навіть те, що цивілізації з ядерною енергією не виживають, самоспалюються.

— О, і про це була розмова? Коли?

— Машо, повтори, — попрохав Портнов.

— “Мерзенна зброя, — пробурмотів Стьопка. — Варто дикунам її винайти, як відразу ж пускають її в хід і знищують увесь матеріал”. А матеріал — це що? Уран?

— Це ми. Дикуни. Ми для них — матеріал. Гаразд, Дмитре, що ти пропонуєш?

— А мерзенна зброя — ейч-бамб.

Вони раптом замовкли, неначе злякавшись сказаного. Портнов закурив. Рука із сірником тремтіла. Потім він вимовив через силу:

— Можливо. Знищити всіх одразу. Але ми повинні перешкодити їм розповзтися.

— Яким чином?

— Основні сили десь на орбіті. Я гадаю, що без них Десантники не вирушать із Тугарина. А сигнал вони готуються послати через наш телескоп.

— Можуть і без них. Я обміркував би це діло ширше. Адже й комару дзижчати не забороняється.

— Часу обмаль.

— Стратегію слід обдумувати серйозно, — сказав Митя. — І в казці комарі по дзижчали, обрали стратегію і ведмедя подолали… Портняжко, а навіщо вони пішли в Космос? Чого їм треба, цим Десантникам? Га?

— Перенаселення, нестача корисних копалин… Що ще?

— Хитрий Портняжка вдягає пришельців у земний сіряк… Корисні копалини зручніше шукати на ненаселених планетах. Що ж до перенаселення… Зверни увагу: “зелені чоловічки” уміють стискати особистість до розміру вишні, судячи з цієї коробки. Тож на біса їм життєвий простір, якщо у твоїй кишені затишно розташується десяток живих створінь?

— Інстинкт завоювання, — сказав Портнов.

— Ну! Ти ж марксист, вивчав політекономію! Інстинкти, пристрасті — пан Шопенгауер, ай-я-я… Інстинкт — це для перелітних птахів, а для розвиненої цивілізації потрібно щось серйозніше. Перенаселення, перенаселення… Ось воно — щось. Робоча гіпотеза: вони перенаселені мертвими.

— Оце загнув-ув… — промовив Вячеслав Борисович.

— Лелечко, це ж простіше простого. У тебе в кишені лежить апарат, що списує з живого мозку повну картину свідомості і зберігає її необмежено довго. Точніше, поки не трапиться підходяще тіло, в яке можна вмістити цю консервовану свідомість.

Інженер крякнув.

— А-а, закректав… Відгадка ж лежить на поверхні… Припустімо, ти вигадав цю штуковину… з найгуманістичних міркувань, щоб перемогти смерть. Але що далі? Старих та безнадійно хворих починають рятувати. Ховають їхню свідомість в оцей апаратик, щоб знайти коли-небудь потім вільне тіло. Наприклад, тіло злочинця. Можна й божевільному поміняти свідомість на нормальну, розумієш? Та що буде далі?

— Далі почнуться неприємності, — підхопив Вячеслав Борисович. — Злочинців і божевільних мало. І взагалі це не метод.

— А! Розумієш тепер? Покоління два-три вони могли викручуватися. Можливо, створили касту безсмертних володарів, котрі віками кочували з одного тіла в інше. Можливо, щось іще, однак довго це не могло тривати, бо…

— …коло втаємничених розширювалося, і на планеті зростав запас безсмертних свідомостей!

— Нестерпне становище — друзі, рідні, кращі уми планети томилися у “вишнях”…

— І вони рушили в Космос по тіла!

— Як заморські колоністи по рабів у Африку.

— Струнка картина, — сказав Вячеслав Борисович. — Ось іще що — як бути з моральними заборонами? Вселити свого старшого родича в інопланетянина… Гірше, аніж у щура або в гієну! По-моєму, це непоборна заборона…

— А, мораль? — промовив Благоволін. — Мораль завжди відповідає потребам суспільства.

— Мабуть, так… Це могло минути поступово. Знайшли на сусідніх планетах собі подібних, потім звикли…

— Ну от і домовилися. Практичні висновки ясні?

— Поки що ні, — відповів Портнов.

— Ну боже мій! Навіть хами-работоргівці намагалися зберегти своє “чорне дерево”, бо живий раб давав прибутки, а мертвий — тільки збитки. Якщо наша гіпотеза правильна, то “зелененькі” мусять просто трястися над кожним тілом. Для них втрата одного раба не вимірюється піастрами. Кожна людина, знищена під час вторгнення…

— Ага! Відповідає одному їхньому життю! — вигукнув Портнов. — Тому-то вони й обходяться без кровопролиття — їм потрібні тіла для “вишень”!

— І далі старатимуться в тому ж дусі. Вбивати — ні-і, це для іншої психології… — сказав Митя. — Якщо у тебе в чемодані знемагають твої батьки, бабусі та прапрадідусі, ти мимоволі любитимеш і пеститимеш такого хлопця, як я.

Стьопка всміхнувся. Подумки він став називати цього чудового дядька Митею.

— Не тебе, — мовив Портнов. — Твою тлінну оболонку.

— Ну нехай буде й так, — згодився Митя. — Важливо інше. У них чіткий метод завоювання: підміна особистості. Без убивства. Кинули на них полк, вони вселяються в офіцерів — і штик у землю… Вони намагатимуться захопити відразу якомога більше людей. А тому ядерна зброя, здатна знищити все живе у певному районі, для них найноприємніша несподіванка. Трех! — і всі освоєні тіла загинули. Отже, вони повинні рвонутися з району Тугарина. Перший висновок: нам треба оточити Тугарино, щоб муха не вилетіла…

— Так, — сказав Портнов. — Так, так! А в них обмаль Десантників, не вистачає навіть для охорони корабля.

— Зоряний корабель… — замріяно мовив Митя. — Хоча б одним оком… Гаразд. Я думаю ось що. Оточити, пригрозити бомбою — тільки пригрозити. Тоді десантові доведеться відступити. Та перед цим він наведе всю армаду. Скажімо, просто на генштаби ядерних країн.

— Так… Перше — оточення, друге — погроза… Запам’ятав. Якщо твоя гіпотеза справедлива…

— Ти слухай, — перебив Митя. — Психологія є психологія. У мене своя, в них своя. Можливо, все якраз навпаки, і вони мріють поглянути на мегатонні вибухи, як я — на їхні кораблі. Та поки що я пригрозив би їм цими вибухами і не дав би скористатися телескопом для сигналу наведення.

— Так я з цим і прийшов! — вигукнув Вячеслав Борисович.

— “Ай ду-ду…” — басом проспівав Митя. — За одним махом сімох побивахом. Ти зваж, їм потрібна тільки антена від нашого телескопа. Якщо ти збираєшся псувати не антену, а підсилювач, то це треба зробити в останню мить. Щоб вони не встигли до восьмої приєднати свого підсилювача.

— Так я з цим і прийшов! Сподівався почути від тебе практичну пораду.

— А, практичну? Дай знати в Москву, в Міністерство оборони. Без цього все інше не має сенсу. Нехай ворушаться, коли ще не пізно. Якщо “зелені” розповзлися, не допоможе й ейч-бамб…

Після цього дивного слова знову запанувала мовчанка. Потім інженер благально промовив:

— Митю, я сам не впораюся.

— Я тут — пас… Чому? Ти вважаєшся обробленим, а я — ні. Більше скажу. — Благоволін безтурботно всміхався. — 3 міркувань конспірації тобі слід би мене ліквідувати, правда ж?

— Не базікай!

— А чому ж ні? Я втаємничений у твої плани і, якщо мене оброблять — завербують, так би мовити, — попереджу. А тому я й знати не хочу, як ти зоираєшся вчинити. До речі… радіоаматора знайомого в тебе немає? Їдь-но краще до нього і викликай Москву. А я…

В очах Вячеслава Борисовича щось промайнуло, і він невпевнено повів плечима. А Стьопка зовсім розгубився. Щойно він сидів і з блаженним відчуттям спокою дивився на спину Благоволіна — вона була як стіна, вона була могутня й надійна, — і раптом ці слова: “Тобі слід би мене ліквідувати”! Він жахнувся. От чому Вячеслав Борисович змушує його розігрувати перед Митею “дівчинку Машу”… От чому мовчить про інструкцію, написану в кабінеті… Він із самого початку пам’ятав, що Митю можуть обробити і він попередить пришельців про Стьопчине спеціальне завдання!

Стьопка відвернувся від усього цього і став думати про своє. Ейч-бамб. ч десь він чув… Дивне слово якесь. Він дивився у вікно й не міг думати. Митя говорив:

— Я спробую якомога довше не попадатися.

— Може, пістолет?

— Тобі він потрібніший, Славо. Я в живого не стрельну.

— Зараз не до сентиментів.

— Я теж так думаю. У мене свій план. Телескоп — твій об’єкт, а мій об’єкт інший… За мене ти не хвилюйся.

— Значить, домовилися, — сказав Вячеслав Борисович. — Машо, їдьмо!

Стьопка не обернувся, він відчував, їм ще треба поговорити. І справді, Портнов відразу ж запитав:

— Ну, який план?

— Не секретний. Я тепер попереджений, сяк-так поінформований, трохи уявляю собі схему їхнього впливу на мозок і спробую з ними позмагатися.

— Що?!

— Мені здається, — дуже лагідно пояснив Митя, — що могутній і поінформований розум може позмагатися з підсадженою свідомістю. Вони не чіпають деяких вищих ділянок мозку — я, правда, не спеціаліст, — однак центри мови, письма, вся пам’ять… Вони лише додають свою пам’ять.

— І волю, — сказав інженер. — Машо, відійди од вікна нарешті! А ти, Дмитре, не на часі вдаєшся в науку. Двері їм сам відчиниш? Щоб позмагатися?!

— Я не поспішаю стати піддослідним собакою, — відповів Благоволін. — Не поспішаю, але й не боюся. І мені дивно чути, що вчений ототожнює науковий експеримент із зрадою.

Знову сам

Згодом Степан згадав ці суперечки і збагнув, що Портнов тоді ще все вирішив, але тепер Стьопка був зовсім приголомшений. Хай буде й так, хай Благоволіну й немає чого їхати на телескоп — “слимака” й особистого номера він не має, і ще біля воріт його зупинить варта. Та все ж він якось не по-товариському залишав Портнова самого. Його задум — пересилити “гіпноз” — у Стьопки викликає сумнів, звичайно. Сурен Давидович не пересилив… Колупаючи нігтем фарбу на підвіконні, Степан дивився на вулицю.

Зашурхотіли колеса. Тихо підкотив і зупинився перед гуртожитком зелений “ГАЗ-69”. З нього вийшли двоє і неквапливо рушили до під’їзду.

Напевно, у Стьопки піднялося на голові волосся — Благоволін миттю присунувся до вікна, подивився і — твердо, пошепки:

— На сходи праворуч, на чорний хід і у двір!

І Стьопка з Портновим опинилися в коридорі. Відразу ж клацнув замок, і за дверима затріщало й заскреготіло.

— Шафу потяг, — шепнув Вячеслав Борисович, і тихо прохолодним коридором вони проскочили до сходів.

На площадці Степан кинув: “Коли що — свисну” — і побіг уперед. І, не зустрівши тих двох, вони вскочили в машину. Вячеслав Борисович запустив мотор і поспіхом, ривками перемикаючи швидкості, погнав навтіки. Звернувши на вулицю Леніна, він промовив стомлено:

— Вийдеш за поворотом на радгосп. Іди до високовольтної, там прочитай інструкцію і дій.

— Краще я з вами, — сказав благально Степан і перевірив, чи не загубився з-за пазухи пістолет.

— Зі мною не можна.

— Ви псуватимете цей… підсилювач?

— Тепер уже в апаратну й миша не проскочить. — Інженер озирнувся, машина вильнула. — Ет, чорт!.. Справді, треба було його…

— Ну це вже ні! — заперечив Стьопка.

— Не знаю. Одну розумну думку він мені подав… Не знаю… Слухай, Стьопо. Якщо зустрінеш мене — тікай. Не навертайся мені на очі, бійся більше, ніж інших.

— Чому?

— Якщо мене знову оброблять, я ж тебе й викажу.

Машина знову вильнула. Стьопка запитав:

— А чому він “сентиментальний боксер”?

— Він чудова людина, — із сумом відповів Портнов. — Дуже чудова. Не те що вбити — вдарити нікого не може. Я гальмую. Приїхали.

“Еге, такий велетень, та ще боксер, ударити не може, — щось не віриться!” — подумав Степан, і зважаючи на те, що позаду от-от з’явиться газик, і ніколи буде зупинятися, і удвох з інженером вони примчать на телескоп і там дадуть жару, Стьопка спитав неквапливо:

— А хто такий ейч-бамб?

— Воднева бомба по-англійському, — відповів інженер і натиснув на гальма.

Стьопка увібрав голову в плечі.

— Ну, іди. Спокійно йди, я за всяку ціну — за всяку, розумієш? — протримаюся, а ти дій спокійно. І бережися, вся надія на тебе.

— А ви туди не їдьте. Навіщо їдете?

— Про людське око. За тебе Благоволін не знає, а мене почнуть шукати. І все одно знайдуть. Прощавай.

Він цмокнув Стьопку в лоб, виштовхнув із машини, гукнув:

— Спробую їх обігнати! — і помчав.

На повороті його занесло вліво, мотор заревів, і Степан знову залишився сам.

Сурен Давидович

У цей час я, Альошка Соколов, сидів поряд із Суреном Давидовичем на опорній плиті зеленої штуки, схожої на перевернуту величезну пробку від графина. Я сидів праворуч від Сура, а ліворуч примостився гладкий заєць із дивовижно незалежним, хвацьким виглядом, випроставши задні лани, так що вони стриміли далеко вперед і трохи вгору. Ніколи б не подумав, що зайці можуть сидіти в такій позі! Його вигляд вразив мене дужче, ніж невидима стіна навколо “зони корабля”. Дужче, ніж здорове, легке дихання Сура. Очевидно, від біганини у мене розум помутився або щось подібне — я витріщився на зайця, доки не зметикував, чого він так сидить, простягти задні лапи по-панському. Зайці та кролі завжди сидять, підібравши задні ноги, правда? Тому що бояться. Вони щомиті напоготові — стрибнути й чкурнути, а щоб стрибнути відразу, задні ноги їм доводиться тримати зігнутими. Я плутано пояснюю. Цього й пояснити не можна. Якби поряд не було Сура, я злякався б цього зайця.

Тепер я не боявся нічого.

Сурен Давидович знайшовся! Ці. не вбили його, він їх сам перехитрив і пробрався в їхню “зону”! Я ладний був замурчати, як ситий кіт, я так і знав — ніяким пришельцям не впоратися з нашим Суреном Давидовичем!

Сур мовчав, поглядаючи то на мене, то на зайця. Іноді він робив руками якісь рухи, немов під час розмови, а заєць поперемінно піднімав вуха й ворушив носом.

Зрозумійте, я ж нічого не знав — поїхав із лікаркою, провів її до Березового і ось повернувся. Нічого не знав, нічогісінько! Я всміхався і мурчав. Потім запитав:

— Сурене Давидовичу, у вас уже немає астми? І як вам вдалося сюди пробратися?

Заєць чомусь підстрибнув.

— Скажи, будь ласка, як ти сюди пробрався, — непривітно відповів Сур. — Де взяв мікрофон? Де твій мікрофон, скажи!

— У роті. Витягти? — Я зрозумів, що так він називає “слимака”.

— Будь ласка, не витягай. Навіщо тепер витягати? Як ти назвав себе селектору?

— Якому селектору? — здивувався я. — Що голосом Нелки розмовляє? А-а, я сказав — Трикутник одинадцять. Неправильно?

Він дивно, похмуро глянув на мене і заплющив очі. Я неначе отямився на хвилину і побачив його обличчя не таким, яким звик бачити і тому змушував себе бачити, а таким, яким воно тепер стало: вузьким, непривітним, обпаленим. Вузьким, як сокира.

Рот чорнів між запалими щоками, розтинаючи обличчя навпіл.

У мене тьохнуло серце. “Не може бути, цього не може бути!! Ні, чуєте ви, цього не може бу-ути!” — завило у мене всередині. Завило й заквапилося: “Не може бути. Сур перехитрив цих. Він бувалий солдат. Він обвів їх круг пальця. Астма у нього зникла, як на війні, — він казав, що на фронті не хворіють”.

І я отямився, але мені здавалося, що я бачу сон. Тому що сиділи ми тихо, мовчки на круглій шершавій опорі дивної споруди, що була, напевно, кораблем пришельців. Було ясно, але сонце не з’являлося. Від дерев, корабля, від нас самих не падали тіні. Я знову поглянув угору і знову не побачив неба, схили яру зійшлися над головою, дуже високі, у напівтумані. В жовтому сонячному світлі, що сяяло десь зокола. Було так ясно, ніби довкола нас стулився пузир, що випромінював сяйво. Сур розплющив очі.

— Альошо… Послухай нашу розмову — Дев’ятикутник двісті вісімдесят один цікаво про тебе висловлюється. І не бійся. Я взяв тебе під свою опіку. Слухай.

У роті лоскотно запищав “мікрофон” голосом Сурена Давидовича.

“Дев’ятикутнику, що ти казав про дитинча?”

“Чому б його не прикінчити? — відповів Нелчин голос. — У нас турбот по саму зав’язку, а ти морочишся. Прикінч його, Квадрате сто три!”

Голос Сура сердито відрізав:

— Як ти смієш говорити про вбивство?! Я взяв дитинча на виучку! Скажи, не пора тобі на патрулювання?”

Селектор вилаявся. Ніколи не подумав би, що Нелка знає такі слова. Заєць підстрибнув. “Та ви, вищі розряди, завжди казна-що верзете, — пищала Нелка. — Горе з вами! Ти краще б діло робив, Чотирикутнику!”

Сур уголос сказав:

— Нікчемний перекладач! Жаргон, лайки… Подобається тобі Дев’ятикутник, Альошо? — Він почухав зайцеві живіт.

Заєць невдоволено відсунувся і сів стовпчиком. Я обімлів:

— Це він — Дев’ятикутник?! Вони й зайців гіпнотизують?

— Раніше ти був кмітливіший, — сухо відповів Сур. — Не гіпнотизують. У нього підсаджено Десантника.

— Десантника, якого, Сурене Давидовичу? Він же заєць, погляньте!

— Десантник. Той, хто висаджується першим на чужі планети.

Я замружився і, намагаючись прокинутися, пробурмотів:

— Висаджується на чужі планети. То он вони які — схожі на наших зайців…

Сур зненацька дерев’яно засміявся. І я зрозумів, що він теж, як цей нещасний заєць, уявляє себе Десантником. Не перехитрив він пришельців, вони його зім’яли.

Я почав розгойдуватись і щипати себе за литки, щоб прокинутися. Голос Сура запищав у мікрофоні: “Дев’ятикутнику, поцікався! Пускаючи воду з очей, люди висловлюють засмучення…”

Він знав мене добре. Від насмішки я підхопився, але промазав ногою по зайцю: він весело відскочив убік, а я загорланив:

— Сурене! Давидовичу!! Вони вас загіпнотизували-и! Не піддавайтеся!!

Він сказав:

— Витри сльози.

Я витер. І загорланив знову:

— Не піддавайтеся їм! Зайці паскудні! Тоді він мовив майже колишнім своїм голосом:

— Вище голову, гвардіє! Ти ж мужній хлопець. Чому така істерика? Бачиш, я за тебе поручився, а ти верзеш казна-що про гіпноз. Який же це гіпноз?

Я принишк.

— Бачиш, тобі й самому незрозуміло. Поговори хоч із Дев’ятикутником і поміркуй: хіба можна за допомогою гіпнозу навчити зайця розумно бесідувати? До речі, під час розмови мікрофон притискають язиком до піднебіння і говорять, не розтуляючи губів. Ти швидко навчишся.

— Я не хочу навчитися. Я не заєць, а людина! А вони — фашисти, вони гірші за фашистів, бо прикидаються й сидять у схованці, а людей примушують чинити підло замість себе!

Він розгублено-терпляче кивав, поки я викрикував.

— Ти скінчив говорити? Скінчив. Пояснюю тобі, Альоіно: ніхто не прикидається. Пришельці не ховаються. І я і оцей заєць — досить великий, але звичайний заєць, — ми обидва пришельці, як ти висловлюєшся. Не підкочуй очей. Спробуй це зрозуміти. Ми прилетіли на Землю в цьому кораблі.

— Брехня це, брехня! — крикнув я і задихнувся. — Брех-ня!..

Я-а-а! — відповіла луна і покотилася. Крик витав довкола, гудів на стінках пузиря.

— Цей заєць дресиро-ований, — вимовив я. — А ви захво-орі… — Чомусь я почав заїкатися. На букві “о”.

— Зітхни тричі глибоко і потряси головою, — сказав Сурен Давидович. — Дев’ятикутнику час на патрулювання, а ти спочинь поки.

Як Дев’ятикутник пострибав на своє патрулювання, я ще бачив: він скакав трохи боком, заносячи задні лапи вперед голови, і дивно блищав вилупленим оком. Зник на схилі, потім уже вгорі підстрибнув свічкою і щез. І в мене відразу ж почало темніти в очах, усе щезло, зійшовшись в одну точку. Опритомнів я на сирому піску в яру, а поряд навпочіпки сидів Сур.

Пришельці

Я сів. Сурен Давидович акуратно засовував у кишеню куртки невеликий зелений ящичок. Засунувши, застебнув “блискавку” й запитав:

— Скажи, тобі вже краще? (Я кивнув). Чудово! Адже я хочу тобі добра, а зараз відкриваються блискучі можливості для тебе…

Я знову кивнув. Я почував себе незграбним і спокійним, наче гіпсова статуя, які ставлять у парках. Сурен Давидович це помітив і сплеснув у долоні — перша ознака його вдоволення.

— Скажи, ти зрозумів щодо пришельців?

— Не зрозумів.

— Знову не зрозумів! Спитай, я поясню… Не розуміє! — Він знизав плечима.

— Авжеж, — мовив я. — Якщо я доводитиму, начебто я — не я, а кіноактор або Петро Перший, ви теж не зрозумієте.

Тоді він мені й пояснив відразу все. Ну, ви знаєте. Як вони вигадали машинки для запису свідомості, стали безсмертними, а їхні тіла вмирали. І тому вони вирушили в Космос по тіла. Він сказав, що корабель Десантників зовсім маленький. У ньому міститься кількасот кристалічних записів завбільшки як крупнокаліберна куля. А великий корабель, для переселенців, вміщує кілька мільйонів таких записів. Саме ці кораблі й спустяться на землю. Вони так уже робили чимало разів — захоплювали чужі планети. Без пострілу. Вони просто підсаджували в кожного “дикуна” свідомість одного із своїх. Для Землі укомплектовано якраз три мільярди кристалічних записів. За кількістю людей…

Не плутайте моїх пригод із Стьопчиними. Він уже знав про “вишні”, а я — ні. Сурен Давидович називав їх “Мислячими”. Він говорив, говорив… Можливо, пришельцеві, який сидів у його мозку, хотілося вибалакатись. Я слухав і з жахливою ясністю уявляв собі зелені кораблі, що летять в чорній порожнечі. Не такі, як десантний, — величезні. Вони розповзалися по всій Галактиці, без екіпажів, без запасу води і їжі. Навіть без зброї. Тільки Десантники мали зброю. А величезні кораблі мчали, наповнені кристалічними записами, як отруйні мухи, що несуть мільйони личинок. Корабель Десантників підшукував для них підходящу планету, спускався і викидав “посередника”. Розумієте? Не було кому навіть вийти назовні. Вилітав робот і неподалік від корабля залишав замаскований “посередник”. І перший, хто випадково підходив до нього, ставав першим пришельцем. Як оцей нещасний заєць. Він просто підскакав до “посередника”, і — раз! — у нього пересадили кристалічний запис Десантника дев’ятого розряду. Він став одним із Дев’ятикутників. А над ранок на пень набрів Федя-гітарист.

“Так було всюди-скрізь, — чув я суцільну вимову. — Тисячоліття ми йшли по Космосу. Сотні, сотні, сотні планет!”

Потім він замовк, а я сидів зіщулившись, було дуже холодно. Холод виходив із мене в спекотливе, застояне повітря яру. Я знав, що довкола тепло, і відчував тверду теплу поверхню, на якій сидів, і теплий, тужавий пісок під ногами, і жар, випромінюваний кораблем. Однак я замерзав. У мене перед очима стояв чорний, безмежний, крижаний Космос, і в ньому впевнено повзли вогні кораблів. Я через сітлу ворухнув губами:

— Який ви маєте вигляд насправді? Він сказав:

— Ти не зрозумієш. Не маємо “насправді”. Я стенув плечима і спитав:

— Як вас звати?

— Квадрат сто три. Такі імена у Десантників. Квадрат — я Десантник четвертого розряду. “Сто три” — мій номер у розряді. Квадрат сто три.

— А справжнього ймення у вас немає?

— Ми служимо Шляхові. Наша робота — готувати плацдарм для великих кораблів. Вони прибувають — ми відбуваємо. П’ятсот-сімсот тіл, які ми тимчасово займаємо, звільняються, і їх беруть переселенці. Ми йдемо далі, висаджуємося на іншій планеті, з іншими мовами, якими не можна вимовити імені, притаманного попередній планеті…

— Стривайте, — сказав я. — У вас що, немає своєї мови? Є? А як вас звати вашою мовою?

— Квадрат сто три. Пояснюю тобі: я — Десантник. Ми не маємо справжніх імен.

— Стривайте… На своїй планеті теж?

Він хрипло розсміявся.

— Коли настане ніч, поглянь угору. Вибери будь-яку зірку і скажи нам: “Це ваше сонце!” Ми відповімо: “Можливо”.

Я чомусь кивнув, хоч і не зрозумів його слів. Потім усе-таки перепитав, чому перша-ліпша зірка може виявитися їхнім сонцем.

— Ми не знаємо, звідки почався Шлях, — відповів він.

— Не знаєте? Як це може бути?

— Космос безмежний. Шлях почався, коли зірки ще були іншими. Шлях велить нам дивитися вперед.

Він говорив байдуже, немовби про гривеник, що випав із подертої кишені, і мене це вразило. Сильніше за все інше. Я дістав масштаб для порівняння: планета дешевша за гривеник! А я? Напевно, як гусениця під ногами. Захотіли — змахнули з дороги, захотіли — розчавили. І не захотіли, а просто не помітили. Хіба моє тіло їм знадобиться під Мислячого.

І я замовк. Хоч ріжте, мовчатиму і все одно втечу. А якщо ви захопите всю Землю, піду на край світу, і ви до мене не дістанетесь.

Отак я вирішив і повернувся спиною до Квадрата сто три. Більше я не називав його Суреном Давидовичем. Годі.

Він заговорив знову — я мовчав. Аж тут прибіг заєць Дев’ятикутник, заверещав Нелчиним голосом:

— Паскуда, паскуда, собака! Високої думки про себе! Він тиняється біля проходу, Квадрате сто три.

Квадрат швидко пішов нагору. Я зачекав хвилину. Заєць знову вирячився на мене і підстрибував. А коли я підвівся і спробував піти, корабель осліпив мене променем. Заєць попередив:

— Сидів би ти, щеня… Променемет головешки від тебе не лишить…

Я сів і про всяк випадок притиснувся спиною до корабля — туди промінь не дістане… Я пам’ятав, як Дев’ятикутник вимагав, щоб мене прикінчили. Все-таки я хотів жити і вибратися звідси.

…Я заплющив очі й уявив, ніби сплю, лежачи в своєму ліжкові біля відчиненого вікна. Зараз задзвонить будильник, я прокинуся, мати нагодує мене сніданком. Піду до школи, виглядаючи по дорозі Степана, а на східцях універмагу анікогісінько не буде, і сьогоднішній день нічим не відрізнятиметься від усіх весняних днів.

— Собака зник, — сказав заєць. — Квадрат сто три повертається. — Він підстрибнув кілька разів, дедалі вище й вище, і заходився розписувати, який страшний був собака.

У породах він, звичайно, нічого не тямив. За описом виходило — дог. Величезний, короткошерстий, світло-сірий. Морда квадратна, тупа. Хвіст довгий, голий, як змія, — тут зайця пересмикнуло. Я зловтішно спитав:

— Боїшся собак, гаденя?

Повернувся Квадрат сто три, прогнав зайця на патрулювання. А мені наказав:

— Альошо, твій мікрофон! — і підставив РУку.

Я виплюнув на неї “слимака”. Квадрат сто три недбало засунув його в кишеню і пішов. Я не міг утекти, через це в мене й відібрали цю штуку — вона була перепусткою в “зону”. Залишився в проклятому пузирі і міг мовчати досхочу.

Допит

Я відповз від корабля, забився між купки моху на схилі й там лежав. Чув, як повернувся Квадрат сто три. Потім вухо, притиснуте до землі, вловило чиїсь кроки. Вони задріботіли по схилу і стихли неподалік. А моє тіло відмовлялося рухатись. Повіки не хотіли розтулятися… Розв’язуйте свої справи без мене, я полежу, тут м’яко. На світі два мільярди дорослих людей. Що ви причепилися, чому я повинен турбуватися і де це сказано, що один хлопчина на велетенській Землі зобов’язаний і мусить? У вас армії, ракети. Кидайте сюди ракети, і нехай усе скінчиться, я згоден. Не хочу вставати.

…Ще кроки. Щось важке гупнуло об землю. Потім голоси. Знову Кисельов — Кут третій! Він розмовляв десь поблизу…

Нехай. Мене це не обходить. Чути не хочу їхніх розмов. Я сам, мені ще чотирнадцяти немає, я чинив опір. І раптом над лісопарком затріскотів мотор літака. Гул наближався, став дуже сильним, потім почав віддалятися і стих.

— Заворушилися…

Це сказав кремезний чоловік, сивий, поважний. У Тугарині я його ніколи не бачив. Він сидів на плиті корабля, підтягнувши на коліна дорогі сірі штани, а піджак тримав у руці. Поряд примостився Федя-гітарист. Крутячи головою — шнур бластера, мабуть, муляв йому шию, — він промовив:

— Ще дев’яносто п’ять хвилин. Доведеться битися, Лінія вісімнадцять?

Сивий неквапно відповів:

— Зажадає служба — будемо вживати заходів. Вирішимо питання. — Він випнув губи і скоса глянув на Кисельова. — Як самопочуття, Кут перший?

Я подумав, що Лінія — високе начальство в Десантників і плутає їхні імена. Наш завуч, наприклад, намагається всіх учнів називати на ім’я і завжди плутає. Проте Кисельов не поправив сивого. Знизав плечима і почав струшувати пісок із штанів і сорочки.

— Та-ак, наламав дров Кут третій, наламав… — сказав сивий.

— Чудовий, перевірений Десантник, — заступився Кисельов. — Це ситуація. Абсолютно!

— Мені захисників не треба, Кут перший, — урвав його сивий. — Вихід інформації, — він загнув товстий палець, — втрата зброї та ще історія з Портновим. Мало? О-хо-хо… Лише за один із цих пунктів Десантників посилають у розпилювач!

Я аж закліпав. Про інформацію — зрозуміло, Ганна Єгорівна доїхала до району. Ось чому літаки літають, у-ру-ру! Зброя — теж зрозуміло. Це бластер, який ми вивезли з підвалу і який зараз лежить біля самого входу в “зону”. Якась “історія з Портновим” мене не цікавила. А от чому Кисельов змінив номер?..

Я ще подивився, як він струшує пісок із лівого боку, і ледве не захихотів. “Ось що вдарилося об землю, поки я лежав. Кисельов падав, коли в ньому міняли Мислячого… А-а, заворушилися-таки, гади! Кута третього змінили. Дров наламав, кажете?”

— Ти не панікуй, — казав сивий. — Поки що ми на висоті, на висоті. І Кут третій не тільки помилки робив. Скажімо, для мене підібрав підходяще тіло — цілком обізнаний екземпляр.

— Кут третій — перевірений Десантник, — повторив Кисельов. — Увага, блюдця!

Вони витягли шиї, прислухаючись. Кивнули один одному й відбігли на кілька кроків, ледве не наступивши на мене. Я вперто лежав.

Корабель гучно загув і піднявся над піском. Я побачив круглий слід плити на піску. Він швидко світлішав — пісок вбирав воду, витіснену вагою корабля на поверхню. Та-ши-х-х!… Кругле, плоске, райдужне тіло вирвалося з-під плити й полинуло в зеніт. Угорі лунко ляснуло, майнув клапоть голубого неба — і пелена, що огортала зону, знову стулилася. А корабель уже стояв на місці. Через дві-три секунди все повторилося: корабель трохи підіймається, вилітає райдужна штуковина, корабель опускається. Коли вилетіла з шипінням третя штуковина, Кисельов заплющив очі й прислухався. Доповів:

— Обчислювач ще думає, Лінія вісімнадцять!

Сивий поважно відповів:

— Добро! Поки що з цим поговоримо, угу… — і показав на мене.

— Хлопчику, підведися! — наказав Кисельов.

— Ну, що? — пробурчав я і всівся, підібгавши ноги.

Вони удвох сиділи на опорі корабля, а я — на бугорку, кроків за п’ять-шість від них. Сивий заговорив повчально:

— Обчислювач обдумав твою долю. Вирішив тебе помилувати, угу… Ти будеш тут. Коли що — спалимо. Зрозумів?

Я промовчав. Сивий важко нахилився до мене:

— От що, Олексію. Де ти покинув зброю? Ти не прикидайся, діло нехитре! Опиратимешся — підсадимо в тебе Десантника. І він за тебе все й скаже, то вже краще ти сам виправдовуй виявлену довіру.

— А я не набивався до вас у довірені…

Чомусь вони залишилися дуже вдоволені моєю відповіддю. Зареготали. Кисельов відгукнувся схвально про мою психіку. І знову почулося слово “комонс”, яке я вже чув, поки лежав у моху. Гітарист сказав, що начебто не комонс, а хтось інший. Я теж спробував усміхнутися. Хвацько сплюнув на пісок, ніби дуже вдоволений їхньою розмовою, тільки не хочу вдавати. Насправді ж я зненацька збагнув, що вони могли підсадити в мене “копію” назавжди. Раніше я про це не думав. Не вірив. Ну, ви знаєте, як не віриш, що помреш, хоч усі люди вмирають…

Я знову сплюнув і саме тієї миті, коли було треба, сказав:

— Зброю вашу я загубив тут, неподалік. Мені відповів сивий:

— Та-ак. Дев’ятикутник бачив, як ти з нею бігав. Де точно?

— Не помітив. — Я знизав плечима. — Набігався я тут, знаєте. Здається, поруч, біля входу.

— І це знаємо…

— Навіщо ж питаєте, якщо знаєте?

Вони ще раз перезирнулися. Повірили, що я кажу правду.

Я й справді тільки крихту збрехав. Я пам’ятав кущ, під яким залишився лежати бластер у коричневому футлярі для креслень. Біля самого входу. Як його не знайшли, коли вже взялися шукати?

Літак прогудів ще раз. Тепер він пролетів трохи осторонь. Ці двоє й вухом не повели, немов так і треба. Сивий пробурмотів: “Обчислювач” — і заплющив очі. Потім Кисельов допоміг йому підвестися й відвів до корабля. При цьому на руці в сивого заблищав годинник. Я розгледів стрілки — двадцять до сьомої. Тобто залишалося вісімдесят хвилин до моменту, в який їм “доведеться битися”.

Я зробив бездумне обличчя і спитав:

— Федоре, чуєш, Федоре… Що буде о восьмій?

— Цить! Схопиш ти у мене цукерку…

Сивий розплющив очі і скомандував:

— Ще один вертоліт сідає біля радгоспу! Ану, відеозв’язок!

Полковник Ганін

Федір підбіг до корабля, махнув рукою, і на зеленій тьмяній поверхні, за метр від землі, відкрився круглий люк. Безшумно, як велике кругле око з круглою коричневою зіницею, тільки зіниці цієї спочатку не було, а потім вона випливла з темряви і, погойдуючись, застигла посеред ока. Я позадкував, спіткнувся об бугорець, а Десантники, навпаки, присунулися до корабля і нахилилися, вдивляючись.

У зіниці щось миготіло, крутилося… Гвинт вертольота, он воно що! У корабельному люкові похитувався телевізійний екран дивного червоно-коричневого кольору. На ньому дуже чітко виднівся маленький вертольотик — червона зірка здавалася чорною, — і між головами Десантників я бачив на екрані, як відчинилися дверцята кабіни, на землю зіскочив чоловік. Телеекран мигнув і показав цього чоловіка широким планом. Він був у військовому кашкеті.

— Полковник Ганін, з округу. Напевно, парламентер, — сказав сивий. — Дай звук!

Від корабля долинуло шипіння. В цю мить полковник схопився за серце й пробурмотів:

— Тут красива місцевість. Парламентер! Військовий посол, схоже?..

Тільки він уже не був парламентером — йому підсадили Мислячого. Він усміхнувся і спитав:

— Ти Лінія шість? Другий голос відповів:

— Я Лінія шість. Доповідай, з чим прибув. Два розряди слухають нас.

Дивлячись на когось невидимого за екраном, полковник сказав:

— Прибув з ультиматумом. Від моменту приземлення вертольота нам дається шістдесят хвилин на евакуацію. Гарантується безпека літальних засобів у межах зльотного коридора, який ми запросили.

— Після терміну ультиматуму?

— Ядерна атака…

— Це не блеф?

— Хтозна. Очевидно, ні. Настрій пригнічений. Навколо району розгортається авіадесантна дивізія. В її розпорядженні частина радіаційного захисту.

— Звідки у них інформація?

— Надійшла радіограма з телескопа.

Сивий сказав Кисельову:

— От тобі твій Портнов…

Голос за екраном питав:

— Про час сигналу вони поінформовані?

— Не знаю. Із змістом телеграми мене не ознайомили.

— Твоя особиста думка про план дій?

— Зажадати дев’яносто хвилин на евакуацію. Навести кораблі на Москву, Вашінгтон, Нью-Йорк, Лондон, Париж, на всі ядерні штаби. Десантний корабель евакуювати демонстративно, повідомивши їм координати зльотного коридора. Залишити резидентів, звичайно. Все.

— Ми встигнемо дати наводку за п’ятдесят п’ять хвилин.

— Вони погодяться на дев’яносто. Рада?

Неживий голос, крякаючи, прокричав:

— Рада для трьох розрядів! До обчислювача!

Я бачив, як у сивого й гітариста опустилися плечі, екран потемнів, у мене сильно, болюче калатало серце і затерпло лице. Потім сивий сказав:

— Так, правильне рішення! — І екран знову засвітився.

Зірвалося

Я присунувся ближче. Федір і сивий стояли трохи віддалік один від одного, пригнувшись, щоб краще бачити екран. На мене вони зовсім не звертали уваги. Наче мене тут і не було. І я посміливішав і став між ними — ледь нахилившись, як і вони. Справжнього сенсу їхньої недбалості я не розумів, звичайно. Чому вони вели при мені секретні розмови? Чесно кажучи, я думав — уб’ють, щоб не вибовкав їхніх секретів. І не боявся. Надто стомився. Тьмяна зелена поверхня корабля, коричневі фігурки на екрані тремтіли й розпливалися, але я дивився. Екран показував частину вигону, на якому сів вертоліт. Гвинти машини ліниво оберталися, з відчинених дверцят хтось виглядав, а довкола полковника Ганіна зібрався цілий натовп.

— Ну, ну! Акуратненько! — мовив сивий.

Вони там щось робили з полковником. Я подумав — остаточно гіпнотизують, і відразу ж побачив, що зовсім не гіпнотизують, а передають йому такі самі прямокутні ящички, який я бачив тут, у колишнього Сурена Давидовича. Решта зображення була коричнева, а ящички світилися зеленим. Полковник поклав їх у нагрудні кишені мундира. Майор, що зустрічав Ганіна, спитав:

— Досить тобі двох “посередників”? Візьми третій.

— Не в руках же його нести! — заперечив Ганін.

— Спостерігають ретельно, — мовив другий. — Запідозрили? — Він говорив про людей 148 у вертольоті. З відчинених дверцят виглядали вже двоє.

— Уявлення не маю, — сказав Ганін.

— Дій “посередником” просто з кишені. Нитки виведи!..

Ганін промовив:

— Слухаю, Лінія шість! — козирнув і стройовим кроком попрямував до вертольота, до драбинки, спущеної з борту на землю.

А у вертольоті відбулося ось що. Один спостерігач почав дивитися вгору, а другий зник, і замість нього з’явився новий — без кітеля і з пістолетом у руці.

Федір вилаявся. Сивий теж.

Чоловік із пістолетом висунувся з дверцят і крикнув:

— Полковнику Ганін! На місці!

Полковник зупинився.

— Прошу доповісти їхню відповідь, товаришу полковник.

— Вимагають дев’яносто хвилин на евакуацію, — нетерпляче сказав Ганін. — У чому річ, капітане?

— Вам наказано лишатися тут. Простежити за евакуацією, — квапливо промовив капітан і зачинив дверцята.

Закрутилися гвинти. З полковника Ганіна. здуло кашкет, вертоліт стрибнув угору, і відразу ж екран погас. Федір злісно сплюнув. І вони з Лінією витріщилися один на одного. Потім однаковим жестом виплюнули “мікрофони” на долоні. Я відійшов — про всяк випадок.

— Що скажете? — видихнув сивий.

— Один-нуль на їхню користь, — відповів гітарист. — Слухай, Лінія, так же не буває! Не буває! Припустімо, Портнов повідомив про пересадки Мислячих. Ще про щось…

— І про засилку резидента з “посередниками”, ге?

— От і я про те саме! Звідкіля їм було знати? Ти бачиш, усе як по нотах — містечко оточують, бомбардування готують і оцього, — гітарист тицьнув пальцем в екран, — оцього послали подалі.

— Гадаєш, десь просочується? — спитав сивий.

— Авжеж.

— Гадаєш… Е… Замкнені?

— Так! Ти зобов’язаний доповісти Обчислювачу, Лінія вісімнадцять…

— Бо-овдур! — ліниво протяг сивий. — В Обчислювачеві зараз шість Ліній — вони дурніші за тебе, гадаєш? Підемо в маршрут — учистимо загальну перевірку всіх Десантників. Зараз усе одно перевірки не влаштуєш, іде операція… Зараз завдання — дати наводку.

Я жадібно слухав. Он воно що! Вони хотіли заслати Ганіна як постійного шпигуна, резидента… І ще — з “посередниками”. Щоб він перетворив на пришельців і інших людей. “Зірвалося, зірвалося!” — думав я зловтішно. І більше не відчував себе самотнім, покинутим, ні! Напевно, ці думки щось змінили в моєму обличчі. Сивий показав на мене:

— Бачиш, очима б так і з’їв… Не шукай складних причин, Кут. Причини всі прості. До Портнова прибігала якась дівчинка, досі не знайшли… А, ось і Квадрат!

Згори спускався Квадрат сто три.

— Зброю заніс собака, — доповів він. — Пес Емми Бистрової, Кут її знає. (Кисельов кивнув). Близько години тому він погнався за Дев’ятикутником, біля входу в “зону” підхопив футляр із зброєю і зник.

— Блюдце послав?

— Зроблено, Лінія вісімнадцять. Жінку з собакою виявлено біля радгоспу, зброї при них немає. Зараз їх перехопить Шестикутник п’ятдесят дев’ять із “посередником”. Хвилин через десять ми дізнаємося, куди поділася зброя. Я розпорядився: Десантнику в собаці лишатися, зброю доставити до навідника і там приєднатися до охорони.

— Схвалюю, — сказав сивий. — Кут, їдьмо! Заводь свою молотилку. (Кисельов повернувся, побіг по схилу). Квадрат, із малюком вирішили питання позитивно. Виконуй. Дані хороші, щоб на старті було нормально, дивись! — 3 цими словами він зник, і відразу ж глухо захурчав мотоцикл.

Вони поїхали.

Квадрат сто три

Я взагалі-то кисляк. Так мене Стьопка лає, і він має рацію. В тому розумінні, що я гублюся, коли треба діяти рішуче. Дивно, як у мене вранці вистачило сміливості піти за гітаристом, але тоді надто вже взяла цікавість. А зараз, коли я вдруге побачив колишнього Сурена Давидовича, зі мною сталося щось дивне. Я просто осатанів — серце гупало, як молот, лице німіло дедалі дужче, і я всіх Десантників ненавидів. Навіть нещасного полковника Ганіна, який зовсім ні в чому не був винуватий, якого послали по-чесному, як військового парламентера, передати чесне попередження. І від ненависті я став хитрим і швидким. А, з вас мало захопити весь світ! Ви зі мною ще “вирішили питання позитивно”, і вам подобаються мої дані…

Ні! Я твердо знав: ліпше розвалю собі голову об їхній проклятий корабель, але нічого не дам із собою зробити. Я, як собака, відчував, що робити хочуть недобре. І чуттям розумів, що єдиний порятунок — триматися якомога далі від “посередників”. Надивилися ми із Стьопкою, як діють ці “посередники”, так що я твердо знав одне: вони діють не далі, як за кілька кроків. “Від корабельного бластера не втечеш”, — подумав я і відповів собі вголос:

— А плювати, нехай спалює…

— Ти про що? — мирним голосом запитав Квадрат сто три.

Він скидався на Сурена Давидовича і говорив як Сурен Давидович, та я відскочив, коли він ступив до мене. У мене тільки вихопилося:

— Що ви хочете зі мною зробити?

Він усе розумів. Він завжди і всюди розумів усе наскрізь і зараз, звичайно, розкусив мій план — триматися від нього подалі. А тому він усівся на корабельну опору і не став мене доганяти. Я помітив, що Десантники при кожній слушній нагоді намагалися доторкнутися до “посередника” або до корабля. Він сказав: — З тобою треба відверто, Альошо. Я розумію. Тож слухай…

І почав мене умовляти.

Я намагався не слухати, щоб не дати себе заговорити, заколисати, щоб не втратити ненависті і не проґавити тієї секунди, коли він підбереться до мене з “посередником”. Дещо я запам’ятав із його балачок. Незабаром їхні основні сили захоплять столиці великих держав, і вся Земля буде підкорена. Однак тоді виникне “трагічне становище”, як він висловився, бо діти, років до п’ятнадцяти-шістнадцяти, не можуть прийняти Мислячого. Це для Десантників несподіванка, проте вони вже придумали, як виправити становище. Вони мають такі штуки, випромінювачі, від яких усе росте страшенно швидко. Усе живе. У кораблі, всередині, є такий випромінювач, і якщо я зайду всередину, то за кілька годин підросту на кілька місяців. Це буде перша проба, а потім вони мене зможуть доростити і до шістнадцяти років.

Я бачив, він бреше про випромінювач. Я сказав:

— Не піду. Не хочу.

— Але чому, скажи?

— Я вас ненавиджу!

Він заходився пояснювати знову. Казав, що вся Земля стане щасливою і здоровою, що люди житимуть до трьохсот років, і не буде воєн, і всі матимуть літальні апарати й механічних слуг, і всі діти виростатимуть до юнаків за кілька місяців. Він промовив:

— Он які будуть чудові досягнення. І врахуй, Альошо: корабель стартує, а ти будеш усередині і зможеш дивитися в ілюмінатор. Непогано, правда?

Тепер він говорив щиро, і я ледве не попався — глянув на корабель і уявив собі, як він підіймається, а я всередині не гірше за Гагаріна. А Квадрат уже витяг із кишені плоску зелену коробочку.

Я відразу отямився й відскочив. Він підвівся і сказав дуже знервовано:

— Умовляння закінчені! П’ять хвилин даю на роздуми! Через п’ять хвилин умикаю променемет, і ти станеш маленькою купкою попелу. Доведеться так учинити — ти чув переговори штабу. Станеш жертвою, дуже жаль…

Було видно, що Квадрат не обманює, що йому шкода мене. У нього сумно відкопилилися губи, але я крикнув:

— Брешете! Всі брешете! В ілюмінатор, так? Самі казали, там тільки кристали і більше нічого, там і кабіни немає!

Він промовив із фальшивою бадьорістю:

— Як ти міркуєш, Лесику! Прекрасно міркуєш! Кабіни, звичайно, в кораблі немає. Ти будеш Мислячим, а твій зір підімкнемо до ілюмінатора.

Мені стало так моторошно, як ні разу ще не було за цей страшний день. Він хотів мене перетворити на кристал. Мене! Мене! Я почав задкувати, не спускаючи з нього очей. Затинаючись від жаху, пробурмотів:

— Чому — мене?

— Тебе вибрали, бо ти знаєш усе необхідне. І в тебе хороша психіка.

Я мовчки стрибнув убік, і тоді корабель ударив мене променем. Це був не бойовий промінь, він лише засліпив мене, немов хлюпнули в очі гарячою водою. Я зойкнув і наосліп кинувся праворуч, до проходу, під захист крутого схилу, і рачки поліз угору, хапаючись за кущі. Скотився, налетів на тверду стіну захисного поля, воно відкинуло мене, я перевернувся через голову, і Квадрат схопив мене, але при цьому впустив зелену коробочку. Я почав пручатися, спершу сліпма, потім став дещо бачити, а Десантник ніяк не міг звільнити руку й підібрати “посередник”. Я виривався й невиразно чув, що він мене настирливо умовляє:

— Дитяча солідарність… Усі діти мріють вирости… ти їх зраджуєш… не хочеш їм допомогти вирости…

Я швидко втрачав сили. Він повернув мене на бік, притиснув, звільнив праву руку і за^ нишпорив по схилу, підбираючись до “посередника”. Видер пучок моху, відшпурнув його, піймав коробку і знову випустив, коли я вдарив його головою, — при цьому з кишені штанів випав пістолет із приліпленим до нього мікрофоном.

Десантник покосився на нього і схопив рукою “посередник”, що лежав поруч. Притиснув мене коліном, звільнив другу руку, а я вивернувся й піймав пістолет за рукоятку, боком. І в ту мить, коли Десантник звівся на коліна й націлився на мене зеленою коробкою, я попав великим пальцем у скобу й натиснув на спуск.

Це був бойовий пістолет, я впізнав його. Макаровський, із тиру. Напівтонний удар його кулі кинув Сурена Давидовича на бік. Він лежав, як мертвий, в обпаленій куртці, що тліла на ньому, і раптом виразно промовив:

— Лесику… тікай звідсіля. Бігом…

Інструкція

Степан дістався до високовольтної лінії рівно о п’ятій дня — за годинником Вячеслава Борисовича. Більшу частину шляху він пробирався низиною, яром. Загубив хустку і ледве знайшов її в чагарнику. Він усе думав, чи здогадається Вячеслав Борисович скористатися з “посередника” й розгіпнотизувати своїх співробітників? Щодо “вишеньок” він розумів не дуже ясно й називав усе це діло гіпнозом.

Він вийшов до високовольтної лінії на межі радгоспних угідь, біля греблі, за якою був ставок. В одному місці через греблю тонкою цівкою пробивалася вода, і Степан напився й довго спльовував пісок. Щогли високовольтної були поруч. Тепер треба підшукати добру схованку, щоб до неї не можна було підібратися непомітно.

Таке місце знайшлося відразу — сторожова вишка птахоферми. Як правило, на ній висиджував сторож із двохстволкою, “дід”. Сьогодні вишка була порожня. Навіть качок не видно на ставку.

Стьопка замружився і одним духом опинився на вишці. Знаєте, не дуже-то весело за кожним поворотом чекати засади. Йому скрізь ввижалася засада. Але вишка була порожня. Під дашком на обгородженому дошками майданчику стояв табурет. У кутку лежав великий прілий валянець. Між дошками світилися широчезні щілини, сиди собі на підлозі, на валянці, і дивися навсібіч.

Степан так і зробив. Розгледівся довкола і нікого не помітив. Десь за будиночками сперечалися птахівниці, і на шосе хурчала машина. Більше нічого.

Тепер він міг спокійно прочитати інструкцію Портнова.

“1. Йди до високовольтної лінії і сховайся якомога краще. (Зроблено, — відзначив Стьопка). Дочекайся 19 год. 30 хв. і аж тоді починай діяти.

Твоє завдання: залишити телескоп без енергії на 19 год. 55 хв. Можна на 19 год. 45 хв., але не раніше!”

“Правильно! — захоплено вигукнув Стьопка. — Щоб послати сигнал по радіо, потрібна електроенергія, і вона підводиться до телескопа по цій високовольтній лінії. Добре придумано, і як просто!” Він квапився дочитати до кінця:

“2. Ти повинен порвати два дроти високовольтної лінії між радгоспом і містом. Одного теж вистачить, але два надійніше. Постарайся.

3. Щоб порвати дроти, обери один із двох способів:

а) Розбий пострілами гірлянду ізоляторів на будь-якій щоглі, щоб дріт упав на землю. Стій якомога далі від лінії й обов’язково перпендикулярно до неї. Ближче як на 50 метрів не підходь — уб’є струмом. Стій, стуливши ноги докупи. Після того як провід упаде, відходити слід бігцем, не кваплячись, так, щоб обома ногами водночас не ступити на землю. Якщо доведеться спинитися — став ноги вкупі, підошва до підошви. Це необхідно тому, що струм піде по землі. Дві розтулені ноги — два провідники, по них піде струм і вб’є. Пам’ятай: на землі одна нога або дві ноги вкупі.

б) Другий спосіб. Біля кінцевої щогли (радгоспн. ставок) стоїть біла халабуда, до якої спускаються дроти. Треба розбити пострілами ізолятори, до яких підходять ці дроти (на даху халабуди). Розбити дві штуки якнайближче до даху”.

Щогла високовольтної лінії маячіла верхівкою якраз на рівні майданчика — чотири косі металеві підпори і шість гірлянд коричневих ізоляторів, що тьмяно виблискували. Під щоглою стояв акуратний білий будиночок. На його дах, на три високі ізоляторні колони, збігали з щогли яскраві мідні дроти, що сяяли проти сонця. Все це господарство було як на долоні— елегантне й нове, і від нього далеко пахло металом. Щогла сріблилася алюмінієвою фарбою, будиночок побілено напевно із синькою, його двері-ворота були густо-зелені, і навіть плакати з черепом і блискавками мали веселий і приємний вигляд. Від будиночка збоку виходили інші три дроти й по невисоких дерев’яних стовпах тяглися до садиби радгоспу.

Звідсіля, з вишки, навіть кепський стрілець спокійно міг розтрощити ізолятори. Хоч усі три. У-ру-ру!

— Не “у-ру-ру”, а ідіот, — пробурмотів Степан. — Так тобі й дадуть дві години тут відсиджуватися. Все одно проженуть…

Він вдивлявся у лінію високовольтної передачі. Щогли і дроти, масивні зблизька, здавалися здалеку намальованими пером на зеленому папері. Сьома щогла була вища за попередні, бо дроти від неї йшли над радгоспним шосе, і Стьопка пригадав, що поруч із шосе була копичка торішнього сіна. Маленька, рознесена на три чверті коровами. Якщо проженуть, можна там і сховатися… Ох, дідько б його взяв! Все було б добре, якби він догадався прихопити запасну обойму. Коли бити знизу, то два-три патрони неодмінно піде на пристрілку, і залишиться тільки по дві кулі на ізолятор. Якщо не одна. А відстань буде чималенька. Він підрахував, користуючись формулою Піфагора: п’ятдесят метрів до щогли і тридцять висота… добути корінь… Метрів шістдесят. Це коли стріляти вгору з пістолета, розумієте? Будуть недольоти, до яких не відразу пристосуєшся — білого поля довкола ізоляторів немає, як довкола мішені. Навіть із гвинтівки навряд чи поцілиш одразу…

— А ще науковий працівник! — злився Стьопка, шматуючи кляте плаття.

Чортзна-що! Вячеслав Борисович мусив розповісти йому на місці, що треба. Тоді вія прихопив би не одну навіть, а дві обойми, про запас.

Стьопка вирішив залишатися на вишці. У нього тремтіли руки від утоми й голоду. Як стрілець він у такому стані не вартий був і копійки, стріляти знизу не варто було й пробувати. А якщо пришельці такі пронозливі, що здогадаються шукати його, то знайдуть скрізь. Чудовий план Вячеслава Борисовича висів на волосинці.

Волосинка лопається

Через годину Стьопку підняв на ноги надто пронизливий, гучний жіночий голос. На протилежному березі ставу з’явилися дві жінки в білих халатах, і одна допікала другу на всю околицю:

— А хто ж це розпорядився? — кричала вона. — Три години ще до смерку-у!! — Вона набрала повітря побільше. — А пта-ахів позаганяли під дах!

Від її пронизливого крику задрижали зуби і з’явилося недобре передчуття. І справді: навколо жінок зчинився шарварок, качки повалили на ставок, як піна з-під рук гігантської прачки… Стьопка плюнув униз. По воді плив човник із бородатим дідом-сторожем. Він причалив до вишки. Стьопка сидів як горобець — не дихав.

— Тьху, баби… — мовив дід. Потім глянув на вишку і так само неголосно: — Стрибай униз, кому сказано!

І понуро, тягнучи ноги, рушив до драбини. Дійшовши, задер борідку і сипливим голосом знову:

— Нінко! Стрибай униз!

Степан сидів, затиснувшись у куток. Від злісної розгубленості й голоду у нього в голові ходили якісь хвилі й гула колись чута пісенька: “Ніна, Ніночка — Ніночка-блондиночка!” А дід кректав угору по драбині. Він висунув голову з пройми у підлозі вишки, похмуро кинув:

— Ще одна повадилася… Стрибай униз! — і поставив валянець на місце, в куток.

— Не піду! — люто огризнувся Степан. — Сидітиму тут!

Дід повагом простяг руку і стиснув коричневі пальці на Стьопчиному вусі. Той не пробував вивернутись. Дідусь був такий старий, худий і рухався, як муха восени… Штовхнеш — упаде. Степан не міг із ним битися. Він дозволив довести себе до драбини і вимовив тільки:

— Зле ви чините, дідусю.

— Киш-ш! — сказав дід.

Степан скотився на землю. Ех, діду, діду… Знав би ти, діду, кого проганяєш…

Він обтрусився. Качки гомоніли на ставку, сонце надвечір пекло вогнем.

— Гвардійці не відступають, — пробурмотів Стьопка і кинувся вбік, огинаючи ставок по правому березі, щоб дістатися до радгоспного шосе, а там — до сьомої щогли.

Часу й тепер залишалося багато, понад годину, та Стьопка від злості й нетерплячки біг цілу дорогу. На бігу він бачив дивні речі і дивних людей.

Провезли повну машину з мішками — кормом для птахів, а нагорі лежали й співали дві жінки в синіх халатах.

Ціла сім’я — гладкий дядько в джинсах, гладка тітка в сарафані і двоє хлопчиків-близнят, теж гладких, несли розібране дерев’яне ліжко, просто з магазину, в паперовій упаковці.

На воротах радгоспу яскраво, у скісному промінні сонця, червоніла афіша клубу: “Кіно “Війна і мир”, III серія”. Вчорашню афішу про співака Кисельова вже зняли.

Кремезні хлопці з радгоспу, у білих сорочках і галстуках метеликом, ішли до клубу. Стьопці здавалося, що в такому гарному одязі вони не повинні лаятися лихими словами, а вони йшли і лаялися, як пришельці.

Всі ці люди йшли в кіно, несли покупки, працювали у вечірню зміну на фермах, вели вантажні машини на молокозавод, навіть співали, неначе нічого й не сталося.

Промайнула підвода на гумовому ходу, запряжена світло-рудим білогривим конем. Збоку, звісивши ноги, сидів довготелесий дядько у вигорілому синьому комбінезоні й картузі, а коня поганяла дівчинка з кісками і проділом на круглій голові, й обличчя у неї сяяло від захоплення. Стурбований своїми думками, Стьопка все-таки оглянувся. Кінь ішов красиво. Поправляючи хустку, він дивився услід підводі і раптом насторожився, перебіг до живоплоту, за дорогу.

Перед ним було зоране поле. За його темно-коричневою смугою зеленіло узлісся лісопарку, точніше, невеликого клину, що виступав на правий бік шосе. По узліссю, перед молодими сосонками, перебігав чоловік із пістолетом у руці. Він рухався справа наліво, туди ж, куди й Стьопка. Ось він зупинився, і стало видно, що то жінка у джинсах. Вона дивилася в ліс. Пробігла кроків двадцять, озирнулася…

Погоня.

“Знову жінка”, — подумав Степан. Він давно думав, що жінок на світі занадто багато. А пришелець не дуже-то розумний — бігає з пістолетом у руці. Ще б плакат почепив на палицю: ловлю, мовляв, такого-то… Тільки чому він дивиться в ліс?

Дідько б його взяв! Як добре було на вишці!

Загуркотіло, завищало в повітрі — низько, над самим лісопарком і над дорогою, пролетів військовий гвинтовий літак. Було видно кришки на місцях увібраних коліс і тоненькі стволи гармат попереду крил.

Жінка на узліссі теж підвела голову й обернулася, проводжаючи літак. І хлопці на дорозі, і дві дівчини в ошатних вихідних сукнях провели його очима. Один хлопець промовив: “От дають!”, а другий, зосереджено пихкаючи, розстебнув ззаду на шиї галстук, а дівчина взяла галстук і сховала в сумочку, й цієї миті загуркотів другий винищувач.

Один літак міг випадково пролетіти над лісопарком. Але два!..

Стьопка з-за кущів показав жінці носа. І побачив, що вона стоїть задерши голову серед поля й тримає в руках не пістолет, а якийсь прутик чи ремінець. Потім вона повернулася спиною до шосе і, пригнувшись, стала дивитися в ліс. І з лісу вискочив дивний білий звір і широченною риссю помчав узліссям… Та це ж собака, знаменитий “мармуровий дог”, єдиний у Тугарині! Його господиня — донька директора телескопа! Стьопка навіть засміявся. Він же прекрасно знав, що ця сама донька тренує дога у лісопарку. Ось вона, у штанях, а в руці у неї собачий повідок…

Він стояв із щасливою усмішкою на обличчі. Немає за ним погоні, а лікарка з Альошкою добралися! Вже пройшли перші літаки. Зараз підуть війська на вертольотах, хвилями, як у кіно, і густо почнуть сідати довкола телескопа, і солдати з нашивками-парашутами на рукавах похапають пришельців, віднімуть ящики “посередників” — і все!

Та вечірнє повітря було тихе. Стьопка збудженими очима вдивлявся в горизонт — порожньо. Над телескопом ані шелесне. “Дідько б Його взяв! — вигукнув він подумки. — Альошка ж нічого не знає про телескоп! Він же поїхав раніше, а я дізнався після того… Літаки зробили розвідку, чогось тривожного не виявили, і наші не поспішають собі…”

Він зітхнув, звично огледівся: на дорозі позаду спокійно, попереду теж. А у полі…

Жінка підбігала до узлісся, а дог сидів, повернувши морду їй назустріч, і тримав у зубах довгу товсту палицю.

— Оце так так… — прошепотів Стьопка й мимоволі зійшов з дороги.

Поліно вже було в господині, а дог крутив хвостом. Стьопка пригнувся і побіг до них через поле.

Жінка в штанях відкривала футляр для креслень.

— Оце так поліно! — шепотів Стьопка, підбігаючи до них.

Він навіть не подумав, що у місті сотня таких футлярів — коричневих, круглих, з акуратними ручками. Ось випав папір, підмощений під кришку. Потяглася шматина…

Жінка повернула до Стьопки добре, безтурботне обличчя, наказала собаці: “Сидіти!” З футляра стирчало ще шмаття. Стьопка сказав:

— Це моє. Я загубив…ла.

Пес дихав — “хах-хах-хах”, і неприязно дивився на Степана.

— Твоє? Візьми, будь ласка, — привітно мовила донька директора телескопа. — Навіщо ж ти розкидаєш свої речі?

— Я не розкидала, — відповів Степан, потроху опановуючи себе. — Я сховала… там… — Він махнув у бік шосе. — Бачу, собака… Спасибі! — крикнув він і побіг, поки жінка не передумала і не спитала щось зайве.

Вона, зрештою, й не збиралася питати. Покликала собаку і побігла з нею в ліс.

Вогонь!

Степан засунув руку під ганчір’я. Бластер лежав так, як його вкладали в тирі: хвостовою частиною догори, обмотаний шматтям. Оце пощастило. З такою зброєю не ізолятор — цілу щоглу звалимо вмить… Як його нести? Ці — через Сура повинні знати, в чому запаковано їхню зброю. Степан викинув футляр і поніс бластер, залишивши його в масляній ганчірці.

“Значить, Ганна Єгорівна й Альошка не доїхали. Їх перехопили, і вони викинули бластер із машини”, — подумав Степан. І змусив себе не думати про стороннє. Зараз усе — стороннє, окрім діла.

Точно о пів на восьму він вийшов на місце й побачив торішню копичку. Навколо знову ані душі. День був такий — порожній. Він промовив уголос фразу із “Квентіна Дорварда”: “Все сприяло відважному зброєносцеві в його благородній місії”. І відразу ж знайшовся вихід. Луг перетинала канава, вузька й глибока. Схил її давав опору для стрільби вгору. Степан не поспішаючи відміряв шістдесят метрів від щогли, стрибнув у канаву і ліг на лівий бік. Дістав бластер і здивувався, як зручно лежить у руках чужа зброя. Вона була не кругла, а неправильна, з багатьма заглибинами й виступами. Щоб вистрілити, треба натиснути відразу обидва крильця біля рукоятки — отак… Десять хвилин Стьопка пролежав у канаві нерухомо. Чи то ввижалося йому, що в вишині виблискують дзеркала, чи то й справді блищало. Він чекав. Потім уперся носками в землю, рихлу на схилі, встановив лівий лікоть, ледь зігнувши руку, і переконався, що бластер лежить міцно й не “дихає” на долоні. Поставив його на лінію з правим оком і верхівкою щогли, а двома пальцями правої руки стиснув крильця… Ш-ших-х! Здригнувшись, бластер метнув блискавку, невидиму при сонці, що яскраво, синім спалахом освітила ізолятори. Розплющивши очі, Стьопка побачив, що одна гірлянда ізоляторів оплавилася, але ціла. І дроти цілі. Чорт би його взяв! Цією штуковиною треба різати, як ножем, а не стріляти в точку!

Аж тут у вишині знову щось блиснуло, за щоглою, далеко вгорі. “В очах замигтить від такого”, — подумав Степан, прицілився під ізолятори і повів бластером знизу вгору, не відпускаючи крилець, — ш-ших-х! ш-ших-х! Третього пострілу не вийшло, а блискучий кристал голівки помутнішав.

Один провід — ближній — валявся на землі. “Можна й один, але два — надійніше”, — згадалася інструкція Вячеслава Борисовича. Бластер вже не стріляє…

— Чортівня є чортівня! — пробурмотів Стьопка, поклав бластер і дістав з-під плаття пістолет.

Над дротами знову блиснуло, як маленька, кругла райдуга в блідому небі… Боляче й сильно кольнуло серце. Він стрибками кинувся під копицю, — блискавка вдарила за його спиною, вдарила спереду. Спалахнула копиця. Над першими струменями диму розвернувся й косо пішов у небо райдужний диск. Півсекунди Стьопка дивився, не розуміючи, що він бачить і яке передчуття змусило його тікати. Але тут диск знову почав збільшуватися. Яскравіше й яскравіше спалахуючи на сонці, падав із висоти на Стьопку. Він знову помчав через увесь луг зигзагами. Полетів у канаву, і раптом його зсудомило. Вигнуло. Перед очима попливли чорні й червоні кола, і крик не проривався з горла. “Гину. Вбиває струмом”, — майнула остання думка, а рука ще стискала пістолет. І ще він відчув, як струм проходить із пістолета в руку.

Кілька секунд “блюдце” висіло над канавою. Потім, не витрачаючи заряду на нерухому фігурку в голубому платті, переімістилося до бластера, втягло його в себе, косо злинуло над лугом і зникло.

На волі

…“Бігом!” — наказав Сур. І я побіг, не думаючи про страшні променеві лінзи корабля. Мене врятувало те, що прохід був у глибокому відгалуженні яру, і чорна куля, що блиснула після пострілу пошуковими спалахами, не змогла мене піймати.

Корабель був надто добре замаскований. Він міг спопелити весь ліс на відстані, а поблизу було повно “мертвих зон”. Я біг. Промені танцювали над моєю головою, кожен лист сяяв, як скалка дзеркала. Вже кроків за п’ятдесят від проходу я почув схожий на стогін гул корабля і впав на землю. Проповз під гіллям ялини, опинився у відгалуженні яру і завмер, весь осипаний сухими голками й лусочками кори. Корабель гудів. Я хотів поставити пістолет на запобіжник, щоб не виказати себе випадковим пострілом, — не було сили. Пальці не слухалися.

Весь ліс наповнився гудінням. Та промені вже не сяяли.

Дещо я розумів, хоч ледве дихав і був страшенно наляканий. Навряд чи вони схочуть заради мене демаскувати корабель, б’ючи променеметами по всьому лісопарку. Отже, треба виповзати, не підіймаючись із рятівного ярка. Тоді мені загрожуватиме тільки зовнішня охорона — заєць Дев’ятикутник. Корабель гудів досить довго. Можливо, шукав мене всередині захисного поля. Трохи піднявся і висвічував кожен куток. Обчислювач, мабуть, не здогадався, що втікач прихопив “мікрофон” і вже вийшов із зони.

Були ще різні думки, коли я лежав під сухою ялиною. Що я єдина людина, яка знає плани пришельців, ї тому повинен утекти за всяку ціну. Я не вбивця, бо Сур регенерує, як і Павло Остапович. Він сказав: “Тікай звідси”. Я не думав, чому він зненацька заговорив, як людина. Згадав його наказ і поповз.

Я повз довго, завмираючи від кожного шереху. Потім канава скінчилася, і треба було переповзати через просіку. Я згадав про “летючі блюдця”. Вони літають безшумно. Добре, що ліс такий густий. Я не боявся зайця. Розряд у нього найнижчий, і взагалі це звір, дрібнота, а в мене — пістолет…

Нарешті я наважився перебігти просіку і знову на животі поповз до шосе. На узбіччі заліг утретє. Там було дивне пожвавлення… Хурчали автомобільні мотори, чулися голоси, вітерець гнав по асфальту якесь сміття, папірці. Пробіг Десантник у бік Синього Каменя. Худий, лоб із залисинами й великі темні очі. Він промайнув, часто дихаючи на бігу. Я бачив зблизька лише п’ятьох людей — Десантників: гітариста Кисельова, шофера таксі, Сурена Давидовича, Рубчеика і Лінію вісімнадцять. Однак сухого, опаленого виразу їхніх облич я ніколи не забуду і ні з чим не сплутаю. Повз мене по шосе пробіг Десантник.

Через двадцять секунд проїхав фургон “Продовольчі товари” з розчиненими задніми дверцятами, і я ризикнув виткнутися й побачив, як окатого Десантника підхопили в ці дверцята. Всередині було повно людей. Тільки-но я сховався — промчав велосипедист, низько нагинаючись до руля, вишкірений, з темними плямами поту на картатій сорочці. Під сорочкою на животі при кожному ривку педалей випинався квадратний предмет. Велосипедист промчався дуже швидко, але я міг запевнити, що він теж Десантник. За ним проїхало відразу кілька критих вантажних машин, і я не розібрав, хто в них сидів. Вони здавалися набитими битком.

Наступна машина — сірий “Москвич”, як у Ганни Єгорівни.

Я поглянув у чисте, світле надвечірнє небо. Там і досі не було ані хмарини і літаків теж не було. Виходить, паші пішли в наступ усе-таки? Минуло не більше сорока хвилин із півторагодинного терміну. П’ятдесят від сили. А якщо пішли, то чому без авіації? А потім, чого б це пришельцям бігти до Синього Каменя, мимо корабля? Вони ж до корабля повинні втікати. Незрозуміле щось діється…

Я лежав на узбіччі, дивився, мене мучила цікавість. Щойно я думав, що з мене вистачить на все життя, а тут захопило; я аж підвівся трохи. Якраз пробігла спортивним кроком група молоді з універмагу. Вони бігли добре, в робочих тапочках. Дівчата — попідкочували спідниці. Нелчина подруга, касирка Ліза, стрибала в білих гостроносих туфельках з відламаними підборами. Уявляєте?.. Вони з вереском повскакували в порожню вантажну машину.

Потім за деревами скрипнула гальмами невидима машина, крикнули: “Сідай!” Перед моїм носом плавно прокотився велосипед без велосипедиста. Машина вискочила з-за дерев, обігнала його і зникла.

Узвіз тут досить крутий, — блиснувши синцями, велосипед загримів у канаву за найближчим кущем.

З міста неодмінно набіжить піший Десантник і забере велосипед. Сяде й поїде. А я що— не такий?! Ні, ви погляньте — “Турист”, на вісім швидкостей, новісінький… Чий же це може бути велосипед?

Я відкотив його від дороги, опустив до кінця сідло, заховав ключі у сумку й поїхав за Десантниками.

Завершення

Сідало сонце, обійшовши своє коло по небу. Чаша телескопа стала ажурною на просвіт, як чорна густа павутина. Вона підіймалася й росла, поки я під’їжджав. Затулила півнеба, коли я вирулив на асфальтовий майданчик перед ворітьми.

Майдан аж кишів порожніми машинами. Криво й навскоси, упритул до воріт і далі по піщаній обочині стояли автобуси, бортові ваговози й самоскиди, зелені газики і “Волги”. Стирчали, як роги, велосипедні рулі. Від “Москвича”, що врізався радіатором під задню вісь самоскида, текла калюжа й валувала пара.

Я поставив велосипед поруч з іншими. Прислухався. З-за паркану долинали дивні звуки. Верещали жінки, глухо ревли чоловічі голоси, бабахнув постріл. Коротко, сильно скрикнули, забубоніли. І все стихло.

Цієї миті я. побачив на кабіні ваговоза, що стояв найближче до воріт, Десантника з гвинтівкою. Він сидів спиною до радіатора. Коли я протиснувся між машинами, він зробив красномовний жест: геть звідси! З його чобіт капала вода. Він погрозливо підняв гвинтівку — я відскочив і, пригинаючись, пробіг довкола майданчика до паркана й поліз на пагорб.

Тут схил круто здіймався вгору, тому бетонні ланки паркана нагадували драбину з чотириметровими східцями. Під нижньою частиною кожної ланки лишалася клинувата щілина, присипана піском. Далі по схилу маячіла постать із гвинтівкою напереваги. Я дочекався хвилини, коли вартовий повернувся спиною і пішов угору, підскочив до паркана, підпірнув, опинився на тому боці й відразу ж плюхнувся обличчям у молоді лопухи. Перший Десантник піднявся на кабіні. Він постояв і сів, гупнувши чобітьми. Я кинувся нагору, до найближчого будинку. Крики долинали згори, хвилями. Спершу скрикує один, потім кілька голосів, потім суворий чоловічий окрик — і тиша. Після тиші через нерівні проміжки часу все повторювалося.

Я пробіг до будинку, обігнув його по бетонному борту фундаменту, мимо дверей чорного ходу, і висунувся за ріг. Нікого. Зовсім близько жіночий голос кричав: “Господи, що ж це?”, і здушений чоловічий голос: “За яким правом…”, і владні, ревучі крики: “Лицем уни-с-с! Руки за гол-лову! Лежати!” Тримаючись за ринву, я дивився на дальший ріг, за яким тепер була тиша, і відразу ж новий окрик і безжалісна команда: “Руки за гол-лову! Ле-ежати!” І ще. І ще. І гучний ляскіт удару.

Я відповз за ріг. Озирнувся. Новий звук наростав і поволі заповнював свіже надвечірнє повітря. Забряжчали у вікнах шибки. Мені здалося, що виє і бряжчить у мене всередині від страху й самотності. Звук став оглушливим, і, не тямлячи себе, я вскочив у двері — вони пищали й ходили ходором, — і зненацька все стихло. А переді мною була скляна стіна вестибюля. Вона виходила на протилежний бік будинку. Дуже близько від стіни стояв корабель пришельців. З-під широкої плити ще вилітали струмені пилу, він осідав погойдуючись. Крім нього, я міг бачити тільки небо. Я подумав, що не хочу нічого бачити, й цієї секунди з-за корабля поповзла вгору сіра ї зелена пелена, почали здійматися кущі, біла смуга доріжки, чорний диск клумби. Неба не стало видно. Це корабель поставив навколо себе захисне поле, як і в яру.

Поле немовби вигнуло простір перед скляною стіною. Тепер я бачив майданчик справа. На ньому тісно, як колоди на плоту, лежали люди. Обличчями вниз. Їх було чоловік сто, у всіх руки закладені за потилицю. Над ними, спинами до мене, стояла ріденька шеренга Десантників — самі чоловіки, з пістолетами й гвинтівками напоготові. Коли хтось піднімав голову або скрикував, Десантники підскакували до нього, били ногами чи прикладами. Зліва, з-за корабля, безперервно підводили нових — підтюпцем, з руками, вивернутими за спину. Швиргома вкладали упритул з іншими. Перш ніж я опам’ятався, вклали чоловік десять. Я отямився, коли підвели й швирнули на землю худого, окатого Десантника, якого я першим побачив на шосе.

Що коїться, це вони своїх! Он касирка з універмагу плаче й намагається скинути черевика з відірваним підбором… А ось і Нелку притягли й горланять на неї: “Рук-ки за голову! Лежати!”

Я пробіг порожнім вестибюлем ліворуч і побачив, звідки їх тягнуть. Із черг. Акуратно один за одним стояли ланцюжки Десантників, як у черзі по квитки в кіно. Три черги, і в кожній, напевно, чоловік по п’ятдесят чи й більше. Крізь скло важко було розгледіти — всередині захисного поля все виходило вигнуте, спотворене, особливо скраю майданчика. Та я розгледів, що середня черга тяглася до сивого — Лінії вісімнадцять. Він стояв обличчям до черги, тримаючись витягнутими руками за зелений стовп. Десантники спокійно один за одним підходили до стовпа, виймали “мікрофони” й відразу, як від удару, підгинали ноги й падали на руки задньому. Той тримав, а збоку підскакував дебелий Десантник і відводив удареного, викручуючи йому руки на ходу. Задній, звільнившись, сам підходив до стовпа і теж падав. А дебелі без упину снували між чергами. Хапали, викручували, тягли. Їх було багато, бо в двох бічних чергах діялося те саме. Там Десантники підходили не до зеленого стовпа, а до зелених ящичків у руках Кисельова й Потапова. Бічні черги посувалися повільніше, але так само неухильно, спокійно. Без страху. Неначе не бачачи, що їх чекає: непритомність, викручені руки, і лицем у землю або на бетон. А ось їх уже кладуть просто на клумбу…

Високий рудочубий парубок увесь час міняв Кисельову й Потапову зелені ящички.

Директор телескопа професор Бистров теж стояв у черзі, я впізнав його по чорній шовковій шапочці. Він добродушно всміхався. І раптом на майданчик вибіг його пес, що заніс бластер від корабля. І став у чергу! Тоді професор задріботів до сивого, показав на собаку. Сивий різким, сердитим рухом штовхнув його без черги. Професора відвели двоє здорованів, не заломлюючи йому рук, посадили осторонь. Хтось підійшов до пса, і він кивнув — я сам бачив! — і вийшов із черги. Кинувся праворуч, до Десантників, які стерегли лежачих… Там уже набралося сотні три, вони лежали рядами, і стояло безугавне виття і гуркіт. Деякі намагалися сісти, кричали, вартові стрибали як скажені й дедалі частіше стріляли над головами. І собака носився між рядами й бив корпусом тих, хто сідав… Вія одразу навів лад, тільки надто вже страшно стало дивитися, Я мало не збожеволів. Я ж не знав, що людина нічогісінько не пам’ятає, коли Десантник із неї висаджується. Я думав, хоч трохи повинна пам’ятати. А оці нещасні люди! Багато хто з них ще зранку носив у собі Десантника, і раптом — вечір, стрілянина й удари чобітьми. Опісля я дізнався, що ніхто з них не бачив черг до “посередників”. Точніше, не пам’ятав. Їх били, штовхали й горланили страх як, але змусили всіх лежати вниз обличчями. І, мабуть, так було краще. Побачили б вони черги — напевно б збожеволіли.

Я зовсім уже збожеволів, аж тут з’явився заєць Дев’ятикутник. Вій клубком прокотився під ногами, підстрибнув до стовпа, і вся черга зареготала, а передній спіймав його за вухо, витяг “мікрофон” і, подержавши зайця біля стовпа, кинув його на землю. Ой, як же він тікав!.. Він мелькав угорі й унизу, він знову став простим товстим зайцем і не міг вийти із захисного поля!

Коли він востаннє майнув за кораблем, черги вже розтанули. Дужі Десантники підбігали до сивого — він досі стояв біля “посередника” й байдуже дивився, як Кисельов і рудий здоровань підхоплюють здоровенних Десантників і розкидають довкола майданчика. Тіла падали безшумно, бо справа дедалі голосніше горланили люди й скажено, хрипло гарчав собака. За хвилину впав і сивий. Я раптом помітив, що він лежить біля “посередника”, і Кисельов переступає через нього. Кисельов удвох із здорованем підхопили зелений стовп “посередника”, потягли його до корабля; рудий на ходу звалив когось кулаком. Відкрився люк. У нього закинули “посередник” і мішок із бластерами. Пес крутився перед люком, відкидав усіх, хто пробував підійти. Якась жінка стояла, затуливши собі рот обома руками, і раптом зойкнула — рудий здоровань зазирнув у люк, і почав падати повільно, як сосна. Відразу ж біля корабля опинився пес. Ослизаючись лапами, став цапки, приклав морду до люка і впав навзнак, як людина.

Кисельов був останнім. Не кваплячись, погойдуючи бластер на шнурку, відтяг рудого од корабля. Відкотив собаку. Підійшов до люка. Бластер спустив у люк, а шнурок сховав. Примірявся, тримаючись однією рукою за край отвору і звісившись усім тілом назовні. Я ясно пам’ятаю, як він висів на руці, а на нього і на корабель дивилося кілька чоловік, що вже отямилися. Він крикнув:

— Відійдіть! Відійдіть, йолопи! — і покотився їм під ноги.

І відразу ж із дзвінким ляскотом зникло захисне поле. Присмеркове небо впало згори, немов завіса. Відкрилися вечірні пагорби, дорога, ланцюжок квадратних машин на ній. Застугоніли, заспівали шибки — повільно і плавно, як ліфт, піднявся корабель, піщані вихори забарабанили по вікну перед моїм обличчям. Незграбно, хапаючись один за одного, підводилися люди. Кисельов дивився то вгору, то на чорну торочку від гітари, яку витяг із кишені.

Величезний пес сидів поряд із професором і намагався лизнути в щоку.

Професор слабо відштовхував його й дивився в небо, притримуючи шапочку.

Відступили!

Я натиснув на важкі скляні двері й нерішуче вийшов із схованки.

Розуміючи, що пришельці відступили, я боявся в це повірити, хоч і бачив яскраву райдужну пляму, що зникала в зеніті. Від неї кільцями розбігалися по небу веселі кучеряві хмари.

Відтоді я не люблю дивитися на хмари, що швидко біжать по небу.

Ще кілька хвилин я був при пам’яті. Стояв на ґанку і намагався збагнути, хто переді мною — Десантники чи вже люди. З натовпу на мене дивився полковник Ганін.

Він крутив головою, поправляв галстук, немов його душило, і струшував об коліно кашкет. Полковник попався пришельцям пізніше за всіх і тому дещо розумів.

Побачивши, що я вийшов із дверей, він наблизився до мене і спитав:

— Ти що-небудь знаєш? — і показав рукою на небо.

— Здається, вони відступили, — сказав я.

Він кивнув. Пробурмотів:

— Коли б знаття, де впадеш, — знову поправив галстук і крикнув: — Увага! Увага! Військовослужбовці, до мене!

Стало тихо. Або ж у мене в голові стало тихо. Пам’ятаю, Ганін наказав кільком військовим і міліціонерам зібрати зброю і швидко пішов до воріт. А я біг за ним, щоб розповісти про плани пришельців, але в мене язик не повертався, бо годину тому сам полковник запропонував цей план — захопити Москву, Нью-Йорк і Лондон, — і я все ще не зовсім вірив, що полковник більше не пришелець. Отак ми й вийшли до воріт, назустріч броньованим машинам парашутистів, що розверталися довкола загорожі телескопа, а далі я нічого не пам’ятаю. Тільки великі колеса та синій дим вихлопів…

Решту я знаю від інших людей. Як парашутисти оточили машинами пагорб і попередили4 в мегафон, щоб ніхто не виходив за ворота, інакше стрілятимуть. Полковник не зважився порушити наказу, а я проскочив у хвіртку і побіг до найближчого бронетранспортера, під дулами кулеметів, навпрошки. Кажуть, я виліз на броню, як жук, і заходився кричати: “Де у вас командир?” — і мене з’єднали по радіо з командирською машиною й переконали, щоб я все сказав у мікрофон. Я розповів про пришельців, а потім згадав про Сурена Давидовича і так загорланив у мікрофон, що командир полку наказав відвезти мене у лісопарк. Я знепритомнів аж у яру: показав на Сурена Давидовича, який лежав у руслі струмка, і сам упав.

Сурен Давидович вижив, у нього навіть астми не стало.

Він одужав раніше за мене. Ми з ним лікувалися в одній лікарні, і він приходив мене провідувати, коли я ще не міг голови підвести з подушки.

Вячеслав Борисович

Ну от, я написав про все, як було. Досить нудне заняття — писати. Нудніше, ніж розв’язувати задачки з алгебри. Та Стьопка, який сам нічого не написав, а тільки втручався — тут я наплутав, тут забув, — Стьопка каже, що треба ще написати про нас. Виходить, піби ми герої. Те розвідали, там попередили, тут бабахнули і таке інше. Дурниці, звичайно. Степан правду каже. Ми ніякі не герої, просто нас — дітей, я хочу сказати, — нас “посередники” не брали. В нас не можна було підсадити Десантників. Тому Степан зумів пройти на телескоп, а я — побувати біля корабля і все запам’ятати. Як це виходить, я не дуже розумію. В такого, як я, не можна підсадити Мислячого, от і все. А справжній герой був один. Вячеслав Борисович Портнов. Писати про нього важко.

Через нього я не можу бачити цей проклятий телескоп. І ніколи не прощу собі і всім іншим, що ми кричали, тішилися, перев’язували подряпини. Згадати цього не можу. Ми були живі й раділи, а він, врятувавши всіх нас, був мертвий і лежав біля столу радіостанції, випроставши руку.

Він повернувся на машині до телескопа і пішов просто в апаратну. Вартового знешкодив “посередником”, зачинився в апаратній і викликав Москву.

Він устиг передати майже все, одного не встиг — сказати, щоб вимкнули високовольтну лінію, й цієї миті пришельці висадили двері, схопили його, а він вирвався і застрелився.

Пришельці вийняли у нього з руки пістолет і залишили Вячеслава Борисовича в апаратній. Ми не знали, що він там. Ніхто не знав, що Вячеслав Борисович застрелився, щоб не видати Стьопки, і цим врятував його, а можливо, і всіх, хто живе на Землі.