Просто експеримент

— …Тоді, в 22… році, я, випускник Академії Зореплавання, одержав призначення на кільця Сатурна. Там уже діяло з десяток постійних станцій, а обслуговували їх планетольоти серії «С», на яких саме поставили нові дейтерієві двигуни з великим запасом тяги — до півтораста «g». Це власне було ні до чого, бо кращі пілоти використовували щонайбільше тридцять. Після усіх реконструкцій від побутового блока лишився тільки універсальний спальний конверт — чотири кілограми ядучо-жовтого пластику, що після хімчистки нагадував мочалку. Втім спати за двотижневий рейс доводилось мало.

В зоні кілець, де рухається безліч масивних шматків породи, гравітаційні потенціали мають швидше ймовірнісний характер, а електроніка дає усереднені дані. Коли ти сидиш у тісній рубці, освітленій попелястою гамою спеціально підібраних тонів, до болю в очах вдивляючись у зелене свічення приладів, мерехтіння екранів, і тобі необхідно відшукати потрібну криву — не так просто прийняти однозначне рішення… Можна сказати ще про галюцинації, які виникають під кінець польоту — одноманітні, набридливі видіння, дивно переплутані з реальністю. Хтось, пам’ятаю, цілком серйозно запевняв, ніби екран ходового радара йому підморгує. Звичайно, коли особливо змагали напруження й самотність, можна було викликати на зв’язок чергового по космопорту, однак особисто я не завжди використовував цю статутну трихвилинку. Зрештою, я міг би перевестись із кілець, але мене тримала мрія про вищі космогаційні курси, на яких готували, а точніше, відбирали екіпажі зоряних експедицій. Щоб вступити туди, слід було налітати в зоні планет-гігантів або поясу астероїдів не одну тисячу годин.

Ця історія почалася на станції 7-біс, куди я доставив морожену баранину, металеві конструкції і воду. Був період неспокійного Сонця, з поверхнею Сатурна теж діялося дивне. Відпочивати вдалося лише кілька годин.

— Послухайте, юначе, — делікатно тримаючи мене за плече, говорив професор Пшиманський. Окуляри він забув у лабораторії й тепер мружився, намагаючись зрозуміти, прокинувся я чи ні. — Послухайте…

— Не чую, — буркнув я, втикаючись носом у подушку.

— Маємо терміновий вантаж… — він топтався біля ліжка, а я й справді не тямив, і рука намагалася знайти неіснуючий штурвал.

— Згідно з Статутом, — сказав я, не розплющуючи очей, — рейс третьої категорії… Тиждень відпочинку й тренажу…

Професор повернувся до виходу, я побачив його згорблену спину, обвислий білий халат.

— На четвертій кінчається антирад, — не оглядаючись, сказав він. — Там активно експериментували, поламали графік. А фон дуже високий…

Я збагнув, що йдеться про досліди з радіаційними мутантами.

— Чекайте… — я намагався згадати. Так, магнітні фільтри, я збирався міняти їх, тепер… Може, й витримають. Повинні витримати. — Вантажте, — я дивився на Пшиманського, його безброве кругле обличчя раптом зморщилося.

— Будьте обережні. Харве…

— Що з ним?

— Не вийшов на зв’язок, — професор захитав головою. — Ні, ні, нічого не знаю…

— Вантажте, — сухо повторив я.

Професор слабо махнув рукою:

— Все готово.

Отож я знову пішов у рейс. Голос шефа 7-біс довго й розчулено бубонів у рубці — щось про солідарність і справжніх космонавтів. «Що ти про них знаєш?», — зле й несправедливо подумав я і відключив ближній зв’язок. На екранах затанцювали зелені світлячки. Я виконував маневри розходження… Так тривало довго, іноді я засинав, уривками по двадцять-тридцять хвилин, а прокидаючись, бачив нову картину на екрані, сплески кривих і відчував, як повільно ворушиться мій язик, задаючи програму калькулятору; великий і сухий, він заповняв весь рот, не було чим дихати, і я прокидався. А потім час зупинявся, облягаючи мене м’якою невидимою подушкою, я був десь близько, поруч і бачив, як чужа й дивно знайома рука тягнеться до штурвала; з хворобливою ясністю розрізняв рідкі світлі волосинки, короткий грубий шрам… Я ввів собі подвійну дозу строфантану й досить тверезо вирішив, що видихався остаточно. А жаль, бо залишилось годин сорок сліпого польоту, і потім я увійшов би в зону лазерного променя станції. Я все міркував, як змінити програму для автоматів, щоб з годину перепочити, але в голові плуталось. І тут прийшов виклик з Центру. Я довго не відповідав, з жахом думаючи про зморшкувате обличчя старого, його розумні вицвілі очі й розумні поради, які зараз почую. Статут є Статутом: екран дальнього зв’язку загорівся, і я побачив Її.

Не було нічого дивного, що в диспетчерській опинилася дівчина, їх багато працює в космопорту; але це зосереджене, з великими, трохи розкосими очима, обличчя викликало спогад, зовсім недоречний в ребристому склепінні рубки. Рясний весняний дощ загнав нас, мокрих, оббризканих, у ліщиновий гайок, і ми довго пробиралися між обмитим і м’яким зеленим листям, струшуючи на себе важкі краплі, й Галя сміялась. А тоді дощ скінчився, по листі забігали сонячні зайчики, я повернувся й побачив такі ж зайчики в сіро-зелених очах цього дивного дівчиська, яке зуміло відірвати мене від підготовки в Академію, побачив торішнє листя, що прилипло до босих, почервонілих ніг. Ми стояли зовсім близько, вона опустила повіки, і я незграбно ткнувся пересохлими губами в її міцно стулені вуста. Було чути, як поряд часто й дзвінко капала вода, а може, то билося її серце…

Те все промайнуло за мить, поки ми обмінювались необхідною інформацією. Пізніше я зовсім не згадував про Галину, що так і не змогла, не схотіла ділити мене з космосом. Та, зрештою, то справа давня і нецікава. Ще двічі я викликав Центр, і Вона передавала не дуже потрібні дані про щільність шарів кільця. Я міг і сам це заміряти, але потрібен був її голос і звичка зводити, певно, для серйозності — брови, й мила усмішка, коли причмелений пілот, себто я, спитав, як її звати — ніби не знав, скільки енергії забирає хвилина дальнього зв’язку. Рейс закінчився несподівано, магнітофільтри, що непокоїли мене всю дорогу, згоріли-таки при посадці, й довелось форсувати маршовий, та все обійшлося добре. Мені допомогли з ремонтом, і ще кілька днів я блукав по станції, з дивним неспокоєм приглядаючись до химер біологічної електроніки, високих, липких на вигляд стебел, всіяних дрібними, без кольору й запаху псевдоквітами — при моєму наближенні вони гнучко вихилялись у гідропонних стелажах. У кільцевих, економно освітлених коридорах тихо шелестіли, ворушачи блідо-зеленим, анемічним листям, напіврозумні рослини-мутанти, протягували чіпкі джгутики, що налякано скручувалися від дотику… Нарешті Центр сповістив, що висилає за мною корабель патрульної служби. Я сам не чекав, що відмовлюсь. Тільки вийшовши знову в космос, збагнув, для чого мені потрібні ці безсонні години за штурвалом; і цифри, що мерехтливими оранжевими колонками пробігають крізь віконця калькулятора, які мусиш запам’ятати, — все для того, щоб знову побачити Її…

Далі було просто, я мав право на відпустку, чим і скористався не гаючись. Черговий по космопорту сказав, що дівчина та з Інституту космопсихіки, вилетіла на Землю і взагалі, здається, заміжня. Я навіть не дослухав. «Дякуй, дякуй, — невиразно сказав він, вперто дивлячись кудись убік. — Їм подякуєш…» Я посміхнувся. Він уперше звів несподівано пильні очі — і не сказав нічого.

Летіти пасажиром надто нудно, та я цього не помітив; було багато часу, який заповнили, замість звичної технічної літератури, думки про Неї. Не знаю чому, але в уяві виникали Вона й море, зеленаві прозорі гребені хвиль, що невловимо біжать уздовж старовинного, бетонного молу…

В тому інституті мене довго водили з кабінету в кабінет.

— Знову з кілець, — почув я за спиною в коридорі. В цей час рвучко відчинилися двері і з кабінету вилетів скуйовджений, з плямами на запалих щоках молодик. — От і поговори, поговори з ними, — кинув через плече. Скоса зиркнувши у мій бік, він кашлянув і неголосно сказав: — Зайдіть.

— Солтан, доктор біоелектроніки, — зустрів мене в кабінеті середній на зріст чоловік.

Не дослухавши, він почав розповідати про свої досліди і досягнення. Схоже було, що до суті він ще дійде, тому я не слухав, а думав про зустріч з Нею.

— …Таким чином ми вже можемо виділяти основні матриці характеру людини — емоційну, логічну, оціночну, — захоплено вів далі доктор. — Виявляється, можна створювати матрицю-відповідник. Звичайно, не прямий відповідник, — тут існує надзвичайно складний зв’язок, адже ви самі не знаєте, чому подобається вам людина, а ми встановили характер залежності… Проблема психологічної сумісності дуже важлива, особливо в космонавтиці, чи не так, товаришу?..

— Я можу її побачити?

— Та що ви, товаришу, стривайте. — Солтан боком наблизився до мене, заглядаючи в вічі. — Ви ж не зрозуміли. Ми знімаємо матрицю, що є системою біоелектронних потенціалів кори головного мозку, ще деякі параметри… Потім програмуємо матрицю-відповідник, і ви маєте повну психологічну сумісність… Тут такі перспективи! — Очі в нього загорілись. — Невдовзі навчимося — ви розумієте, товаришу, що це означає, — навчимося накладати матриці!.. Ніяких тобі розлучень, конфліктів у колективах… Можливо, вдасться знайти формулу загальної відповідності… Стандартизація, уніфікація, уявляєте, ніяких емоційних драм… Поки що матриця задається лише ЕОМ.

Я вже втрачав терпець:

— Де вона?

— Ну що ви, товаришу, я ж усе пояснив. Це був тільки експеримент, розумієте, експеримент. Науковий експеримент. Ваші матриці-відповідники закладалися в ЕОМ, електронний промінь малював людину, що цілком задовольняла ваші емоції. Результати чудові, але хто ж думав, що виникне такий зворотний звя’зок…

— Зворотний зв’язок? — повільно перепитав я. — Що ви сказали?

Він повторив слово в слово.

— Ніякої дівчини немає, — квапливо розвів руками. — Є електронні процеси в машинній пам’яті, пов’язані з особливостями вашої психіки. Це всього лише електроніка, видіння, образ…

— Просто видіння, — повторив я. — Образ, ага…

Він швидко закивав головою, а я знову згадав сплески наведень, попелясте світло, безформні істоти, що тягнуться до тебе, мляво перебираючи кінцівками, й не можуть вибратись із-за екрана; маячня, що переслідувала мене в останньому польоті й зникала, коли з’являлась Вона. Мене розбирав сміх

— Так просто… Зворотний зв’язок… образ…

Нарешті це скінчилось.

— А ваш товариш Харве так спокійно реагував… Ми навіть вважали за можливе продовжити експеримент.

— А потім? — зовсім тихо запитав я.

— Потім, — він сіпнув шиєю, ніби ковтаючи свій смішок. — Що ж потім… Психологічна криза з невідомих причин… Ваш патруль вчасно перехопив… Сподіваємось, Харве ще літатиме.

Запала мовчанка, Солтан заметушився:

— Наш експеримент схвалила Академія. Правда, дехто записав окрему думку, але загалом… Очевидно, треба спрщувати матриці такий зворотний зв’язок…

— Ага, — сказав я. — А гадалося, електроніка служитиме побуту. Яку любов бажаєте — блондинову чи шатенову?

— Ну що ви, товаришу, я ж пояснював, тут цілий комплекс, множина емоцій…

Солтан заговорив про вдосконалення почуттів, про оптимізацію поведінки. Треба було йти, але я довго не міг зібратись з силою.

Надворі було високе й вигоріле, зовсім порожнє небо, і площа перед корпусом була зовсім порожня. Я стояв, оглядаючись, ще ніби чекаючи на щось. І тут на мене налягло, як ото буває, коли рвеш зразу 20 «g», тільки ще й горло стало зовсім сухе, і я не міг нічого сказати хоча б самому собі. Була весна, дружно цвіли каштани, і зовсім, зовсім не було нікого на площі, і тільки дощ ішов, м’який і теплий, а може, що й ні…