Привид іде по землі

Будинок із зеленою зіркою

Фортуна була прихильною до Алессандро. Вона ніби жаліла його за нелюдські страждання, перенесені в тюрмі. Втікши з пащі могили, Лосс уже не мав майже ніяких особливих пригод. Кілька днів він переховувався в ущелині Кантабрійських гір. Вночі втікач навідувався до халуп, побудованих пастухами на плоскогір’ях. Там часто можна було знайти сухарі, сир, в’ялене м’ясо.

Потім Лоссу пощастило знайти в одній із халуп старе вбрання чабана. Переодягнувшись, Алессандро попрямував гірськими стежинами до моря. Він не боявся агентів. Тепер, у такому вигляді, його не впізнала б навіть Катрен.

За кілька днів Лосс добрався до Більбао й під вигаданим прізвищем поступив на вантажне судно кочегаром. Він запросив мізерну ціну, й хазяїн з радістю прийняв його, не дивлячись на те, що робочих рук вистачало. Судно йшло в Барселону. Що знаходилось у трюмах, Лосс не знав та й не цікавився. Він був твердо впевнений, що тут, біля топки машини, його й чорт із свічкою не знайде.

Минуло кілька тижнів. Судно прибуло в Барселону. Лосс зміцнів, набрався сили. Але він вирішив схитрувати. Прикинувшись хворим, Алессандро штучно підняв собі температуру, як це часто робили каторжани в таборі Вальнера-П’єха. Хазяїн злякався. Він панічно боявся епідемій.

Лосса списали на берег у портову лікарню. Там його тримали тільки одну ніч, бо наступного ранку виявилось, що він здоровий, як бик. Так сказав фельдшер, який оглянув “хворого”.

Алессандро тільки цього й треба було. Він, вийшовши з лікарні, купив собі недорогий темно-сірий костюм і ввечері сів на поїзд Барселона — Мадрид.

Додому їхати не можна було. Ні в якому разі. Лосс знав, що там вартують агенти поліції. Вихід залишався один. Скористатися адресою, яку йому дав у тюрмі Моріс Потр. Катрен зачекає. Прийде час — і він зв’яжеться з нею.

Алессандро легко знайшов будинок із зеленою зіркою. Приємний м’який вогник було видно здалека. Втікачеві раптом здалося, що він стоїть на розпутті, шукаючи вірної дороги в майбутнє. А цей зелений вогник запрошує знедолених до себе, вказує правильний шлях, обіцяє підтримку і радість життя. Треба йти. В серці зростала впевненість, що день вступу в цей будинок буде поворотним днем у житті…

Лоссу відкрив незнайомий чоловік із сивою шевелюрою і пронизливими чорними очима. Він критично оглянув постать Алессандро, жестом запросив його до вітальні.

— Чим зобов’язаний? — коротко запитав він.

Лосс завагався. А що, як він не туди попав? Може, це не той будинок і не слід тут говорити про Моріса?! Як бути?

— Я чув, що вам потрібен помічник, — навмання сказав Алессандро, щоб виграти час.

— Гм… Звідки ви взнали? Мені дійсно не завадило б мати помічника. Але освіченого. У вас яка освіта?

Лосс якось вільніше зітхнув. Його навмання випущена стріла попала в ціль.

— Я залишив передостанній курс університету, — сказав він. — Факультет фізики.

— Он як. Це мені підходить… Чому не закінчили?

— Дружина… Дитя… Ну й інші обставини.

— Хто за вас може поручитися? Де ви працювали?

Лосс не знав, що відповісти. Він глибоко вдихнув повітря і випалив:

— Моріс Потр… може за мене поручитися.

Господар будинку здригнувся, гостро поглянув на Лосса.

— Потр? Звідки ви знаєте Потра?

“Він вважає мене за провокатора”, — подумав Алессандро і вже зовсім рішуче промовив:

— Він сам дав мені цю адресу.

— Зачекайте… зачекайте… Ви Лосс? Із тюрми?

— Так, — підтвердив Алессандро, зрозумівши, що він потрапив куди слід.

— Вам пощастило втекти?

— Так… За планом Моріса. Це було жахливо…

— Потім, потім, — заметушився господар. — Зараз я покличу Потра. Роздягайтесь.

Зустріч двох колишніх в’язнів була радісною і бурхливою. До півночі Лосс розповідав про свої страшні поневіряння. Другого ранку вирішили, що Лосс працюватиме в лабораторії професора Тенка (так звали господаря будинку), але поки що з дружиною бачитися не буде. Зв’язок із нею можна встановити через вірних людей.

Алессандро дуже сподобалося в професора. Робота була нескладною, в бібліотеці вчений зібрав тисячі книг, які могли відкрити перед колишнім каторжанином прекрасний світ мрії, науки, великих трагедій і подвигів. Лосс поки що не думав про майбутнє. Воно було безформним і туманним. Від нього вимагали тільки одного — сумлінної праці в лабораторії, виготовлення різних розчинів за формулами.

Прощання Моріса

Минуло кілька тижнів. Лосс освоївся на новому місці. Потр показував йому, що треба робити і як. Він же розповів Алессандро про Тенка.

Вчений давно відійшов від роботи в офіційних інститутах. Його ще замолоду вважали небезпечним за ліві погляди в соціології, філософії, політиці. Тому він скрізь натикався на приховану ворожнечу. Це породжувало безліч непорозумінь і суперечок, заважало нормальній науковій роботі. І, нарешті, коли ім’я Тенка стало відомим науковим колам світу, він рішуче порвав із національною академією, зачинився в своєму котеджі й так працював два десятки років.

— Над чим же він працює? — обережно запитав Лосс. Потр зам’явся, розвів руками.

— Ви про все дізнаєтесь від нього. Я не маю права цього говорити.

Ніби блискавка осяяла мозок Лосса. Він схопив Потра за руку.

— Може, те, що ви мені розповідали?

— Може.

— Значить, ви втекли з тюрми саме так?

Француз ствердно кивнув головою.

— Але тихо… Ні слова. Замкніть вуста на замок. Тенк не любить язикатих.

Лосс був вражений. Значить, мрія Потра не безпідставна. Це питання вирішує видатний учений. А якщо працює він, то, напевне, і в інших країнах над тією ж проблемою б’ється пристрасна думка вчених.

А втім, чи не жартує Моріс знову? Ось як лукаво блищать його очі. Він завжди сміється…

Того дня Лоссу не вдалося продовжити розмову з французом. І в наступні дні також. Трапилося щось неприємне, непередбачене. Алессандро відчував, що між Потром і професором пробігла чорна кішка. Часто з кабінету долітали уривки гострих розмов. І ось настав вирішальний день.

Лоссу вдалося підслухати розмову двох учених. Двері були напіввідчинені, й Алессандро ясно чув майже кожне слово.

М’який спокійний голос Моріса тихо, але впевнено переконував:

— Ви переносите свої враження на весь світ, професоре. Це невірно. І хочете, щоб я відмовився від своїх поглядів заради ваших нігілістичних переконань. Треба не ждати, доки світ стане кращим, чистішим, а допомагати перебудовувати його.

— Набудували! — голосно відповів професор. — Я досить надивився на таке будування. Не потрібно повторювати таких жахливих трагедій! Вони ні до чого не приведуть!

— Ви глибоко помиляєтесь, професоре. Ніщо не пропадає даремно. Навіть за законами фізики…

— Досить, Морісе! Я не вірю нікому. Я вірю тільки в майбутнє, яке прийде не з хаосу соціальних переворотів, а закономірно, як настає схід сонця… А тепер моє діло — праця, творча праця на користь грядущих поколінь. І я кличу вас із собою.

— А моя справа, справа моїх товаришів? — тихо запитав Потр.

— Не знаю. Я не бачу ваших справ. Якби ви розбили кайдани тиранії, звільнили людину для творчої, тільки творчої праці, то я б віддав вам душу й тіло. А поки що — слова, слова. Я вимагаю, щоб ви кинули вашу політику. Я не хочу зайвих турбот… Хай інші займаються політикою, а не ви…

— Не можу, професоре…

— Я теж не можу.

— Значить, попрощаємось, — твердо сказав Моріс. — На мене чекають друзі.

Якусь хвилину професор мовчав. Потім Лосс чув, як він важко зітхнув.

— Прощайте, друже… Я сподіваюсь, що скоро завершу роботу. В одному покладіться на мене — якщо я захворію або буду вмирати — розрахунки й формули передам вам. З умовою, що ви використаєте винахід тільки на благо… Не треба запевняти, я й так вірю вам. Запам’ятайте тільки одне — я не хочу, щоб моє ім’я проклинали, як проклинають імена творців атомних бомб…

— Добре, професоре!

— Де шукати вас?

— Париж, майдан Етуаль, 27–144.

— Дякую. Ми ще зустрінемось, Морісе!

— Сподіваюсь… Прощайте.

Почулися тверді кроки Потра, скрип дверей. Лосс відійшов до столу. Француз з’явився на порозі, запитливо поглянув на Алессандро.

— Ви чули все? Тим краще. Я іду. Я хотів спрямувати вас по іншому шляху, ніж той, по якому ви йшли змалку, але обставини перешкоджають. Я знаю — у вас хороша душа, допитливий розум. Ви зможете перебороти вплив минулого. Професор допоможе вам. Слухайте його — це чудесна людина. Правда, він обмежив свій політичний світогляд роботою в цих стінах, але… нічого… Якщо ж вам потрібна буде підтримка — сповістіть мене.

— Морісе! — скрикнув Лосс. — А як же…

— Тихо… Будьте добрим і вірним помічником професору. Зараз найважливіший етап роботи. Замініть йому мене, любіть його!.. Прощайте, Алессандро.

І ось уже Потра нема… До лабораторії зайшов професор, кілька хвилин спостерігав за роботою Лосса. Алессандро допитливо глянув на вченого.

— Ви схвильовані, сеньйоре професор. Може, не слід було б поривати з Морісом…

— Так треба, — прошепотів професор, болісно всміхаючись. — Так треба… Важко, звичайно, втрачати людей.

— Але ж він не вмер.

— Майже… Прикро усвідомлювати, що сучасне суспільство роз’їдають протиріччя. Але життя ще раз проілюструвало мені це.

— Значить, ви вважаєте його поганою людиною? — обережно запитав Лосс.

Професор невесело усміхнувся, похитав головою.

— Який ви прямолінійний. Навпаки, він надзвичайно хороша людина! Краща, може, ніж я… Я тільки мрію, а він хоче діяти. Але що ж поробиш, коли мій скептицизм сильніший, ніж його віра.

Тенк попрощався з Лоссом і пішов до себе. Тепер Алессандро залишився наодинці з ученим, який готував дивний, незвичайний винахід, виношував у думках чудесну таємницю.

Коли ж спаде завіса з того секрету, коли відкриється для Алессандро інтригуюча таємниця?

Тенк відкриває секрет

Минуло кілька днів. Алессандро й далі готував розчини за формулами професора. Але його не задовольняла механічна робота. Він хотів бути таким, як Моріс, він бажав проникнути в таємницю ученого. Прислужування ображало його. Правда, інколи здоровий глузд застерігав його від поспішності. В пам’яті виникали картини каторги, втечі… Тоді Лосс утихомирював егоїстичні прагнення. Він розумів, що без Моріса й без Тенка йому довелося б гнити в камерах Санта-Пенья. А тепер він майже в абсолютній безпеці, має все необхідне й скоро налагодить зв’язок із Катрен через вірного шофера Тенка — Фердінанда.

…Терпіння Лосса й бездоганна робота в лабораторії скоро були нагороджені. А, може, просто Алессандро сподобався вченому, і той після сумної розлуки з асистентом захотів поділитися прихованими думками й мріями з живою душею.

Одного вечора професор, перевіривши розчини, які готував Лосс, не пішов, як звичайно, з лабораторії. Він підійшов до вікна, кілька хвилин дивився на темні каштани в саду, які повільно колихалися на тлі нічного неба, й тихо сказав:

— Алессандро, ви, напевне, ображаєтесь на мене?

Лосс здивовано глянув на спину вченого. Серце його радісно затріпотіло. Ось воно. Ось, здається, розкриття таємниці. Старий це витримав самотності.

— Чому? — стримуючи хвилювання, запитав Лосс. — Навпаки, сеньйоре професор, я вам вдячний.

— Киньте, — махнув рукою Тенк. — Це дрібниці. Я просто виконав прохання Моріса. Я знаю… ви здібна людина… І розумна. Вам важко сидіти над розчинами та формулами, не знаючи кінцевої мети. Я розумію все це. Але до певного часу я не міг відкрити вам усього… Я приглядався до вас.

— Ну й що ж? — тамуючи подих, запитав Лосс.

— Мені здається, що ви порядна людина. Крім того, за вас ручався Потр. А це багато значить. Я розповім вам дещо. Слова вимагати не буду.

— Сеньйоре професор! — гаряче вигукнув Лосс. — Ніколи, нікому…

— Гаразд, гаразд. Я вірю. Отже, слухайте…

Заклавши руки за спину, Тенк закрокував по лабораторії, похиливши голову, ніби розглядав щось на підлозі. Зупинився біля вимикача, погасив світло.

— Ви не запротестуєте, якщо я говоритиму в темряві? — запитав він.

— О, ні!

— От і добре. Люблю темряву. В ній відчувається якась таємничість. Коли світить сонце або електрична лампочка, все здається буденним, звичайним. А погляньте-но хоча б на оці каштани… Бачите, це вже не просто дерева, відомі вам. У темряві вони мені здаються живими істотами, казковими примарами… їхні віти скидаються на руки, які ворушаться в пітьмі, простягають довкола безформні пальці, ніби прохають допомоги. Інколи мені здається, що вони скаржаться на природу за те, що їм вічно призначено сидіти на місці без можливості зрушити з землі… Непорушність і безмовність — страшна кара.

Алессандро всміхнувся. Ще б пак. Кому знати про те краще, ніж йому. Каторжна тюрма — найкраща ілюстрація до слів професора. Але нащо ці довжелезні тиради? Вони не здавалися Лоссу божевільними, та все ж дивно чути такі думки від ученого, який працює над фізичними проблемами.

Тенк на мить замовк, зупинився біля вікна, його силует чітко вирізнявся на блідому чотирикутнику. Потім він знову задумливо заговорив:

— Темрява… Я часто думав над цим… Чому люди здебільшого бояться її? Хіба не так? Коли ми бачимо сонце, дерева, людей, коли нас оточують видимі речі, звичні змалку, ми сприймаємо все це, як необхідне, зрозуміле, буденне… Та інакше поводить себе людина в темряві. Найсміливіші люди почувають себе не зовсім упевнено вночі. Знаючи, що навколо все спокійно, ви озираєтесь, ідучи поночі пустельними місцями. Чим безлюдніше місце, тим лякливішою стає людина… Чому? Здається, все мусило б бути навпаки?

Мабуть, тому, що в промені — тільки нікчемна частина справжнього світу. До нього ми звикаємо, вважаємо його єдиносущим. Але в темряві людина підсвідомо відчуває існування поряд із собою безлічі інших субстанцій… Так, так. Не дивуйтесь! Промінь, те, що бачимо навколо, — це тільки малесенька частина електромагнітного спектра. А безліч інших випромінювань, а гравітація, а магнітні поля, а енергія ядра, а безконечна кількість тих сил чи проявів матерії, про які ми нічого не знаємо. Ви розумієте, наскільки обмежена людина, маючи так мало почуттів? Правда, в неї є мозок. Дякуючи йому, людина мислить абстрактно. Але все-таки природа або, коли хочете, Бог образливо мало дали можливостей пізнати світ і себе. Людина якраз нещаслива тому, що бачить світло. Парадокс? Ні. Краще б вона бачила темряву — безконечні океани темряви, що ховають у собі дивовижні скарби знання…

І ось, уявіть собі — раптом чи не раптом — люди одержать можливість бачити, відчувати все те, що ховається від нас у темряві. Я кажу не про технічні можливості посилювати наші природні почуття. Ні. Це вже робиться тепер. Я кажу про проникнення в такі сфери, де поки що безсилі наші органи почуттів… Можливо, тут доведеться переробляти наше єство, нашу фізичну структуру.

Професор чорною тінню зупинився перед кріслом Лосса, навис над ним.

— Чому ми так турбуємось про свій живіт, про своє тіло? І чому ми образливо мало думаємо про своє місце в світі? О, якби люди розуміли, що вони нічим не відрізняються від звичайної свині, коли займаються тільки особистим матеріальним добробутом. О, які вони жалюгідні, коли метушаться в клоаках своїх міст, квартир, будуючи кубла й за рахунок інших вбираючи їх.

Людина!.. Вона народжується на світ з відкритими очима. Людина покликана розгадати велику мудрість світу, пізнати смисл свого народження, розвивати священні знання предків далі, до безконечності. А замість цього — нікчемний, міщанський практицизм, життя, позбавлене мети або прикрашене примарними ідеями. О боже! Яка ганьба! Очі твої, людино, вбирають в себе не мудрість, не великий смисл існування, вони стають схожими на згаслі світильники, а душа сповнюється холодом, брудом, мерзенністю. Що ж можна вимагати від такої людини, коли світ від самого народження закрив її очі покривалом облуди?

Алессандро нетерпляче заворушився в кріслі, важко зітхнув. Чи не його має на увазі професор? Все це вірно — життя, умови, люди штовхнули Лосса на дорогу злочинів. Але чому вчений так далеко залазить? Він, напевне, забув, про що почав.

Тенк різко повернувся до Лосса.

— Ви, звичайно, вважаєте, що я ухилився від теми?

— Ні, ні, — поквапливо відповів Алессандро.

— Не заперечуйте — бачу… Але це не так, я не ухилився. Ну, трохи розпатякався, але вів до одного й того ж. Треба розширити для людини можливості пізнання світу. Розширити ту вузеньку смугу, яку вам залишила природа. Я ще з дитинства думав над цим. А юнаком почав серйозно готуватися до боротьби з природою… Отже я розповім вам про свій винахід, про свою роботу. Вважаю, що не помилюсь, коли скажу: мій винахід возвеличить людину!

Алессандро весь перетворився на увагу. Зараз почнеться головне. Що ж саме? Згораючи від нетерпіння, Лосс слідкував очима за професором. А той, похитуючись на ногах, стояв біля вікна, задумливо дивлячись на молодик, який саме виходив на небосхил над садом. Тенк ніби вагався — говорити чи не говорити.

Та ось професор повернувся до Лосса й знову тихо заговорив:

— Я почав із проникнення в тверду речовину… Ви розумієте, про що йдеться? Не про те, щоб речовина розступалася перед нами, як, скажімо, повітря або рідина. Ні. Я думав над тим, щоб тверде проходило крізь тверде, не взаємодіючи між собою. Теоретично це було нескладним. Що таке тверда речовина? Це агрегатні скупчення елементарних часток матерії, де через температурні та інші умови атоми займають більш-менш стале положення. Молекулярно-кристалічна структура твердої речовини відносно незмінна й компактна. Відштовхувальна сила електростатичних полів атома створює ефект непроникливості, твердості. Крім того, в цьому ж плані діють сили молекулярного та ядерного зчеплення… Але фактично елементарні частки, з яких складаються атоми й молекули тіла, знаходяться одна від одної на величезних відстанях: між ними такі ж простори пустоти, як між планетами.

Отже, треба було виконати основне завдання — ліквідувати відштовхувальну силу електростатичних полів атома. Довгі роки пошуків, невдач, розчарувань… навіть зневіри. Так, так. Було всього. Нарешті, недавно прийшов перший успіх.

Алессандро подався вперед.

— Ви хочете сказати, що винайшли…

— Так, — жваво підхопив професор. — Я винайшов радоній — препарат, за допомогою якого можна проникати в тверду речовину. Певною кількістю радонію треба покрити будь-який предмет, і тоді він уже змінює свої властивості по відношенню до звичайної речовини. При наближенні піддослідної речовини до звичайної їхні атоми, вірніше поля атомів, взаємно нейтралізуються, й елементарні частки вільно проходять в своєрідних “міжзоряних” просторах матерії… Препарат діє тільки на певну кількість матерії. Я вирахував, скільки потрібно вживати радонію на кожен кілограм… Два міліграми. Отже, якщо, наприклад, людина важить з одягом сто кілограмів, то, щоб зробити її проникливою, треба вжити двісті міліграмів радонію.

Подумайте, які можливості відкриваються перед людьми, якщо використати такі незвичайні якості препарату. Проникливі машини, які проходять майже до центра Землі, ракети, які не бояться зустрічі з метеорами, добування корисних копалин із будь-яких глибин…

— Так ось про що мріяв Моріс? — вихопилося в Алессандро. — Він мені розповідав про те саме в тюрмі.

— Так, так, — згодився вчений. — Він знав про це. Навіть більше того, він перший випробував препарат.

— Значить, — схвильовано прошепотів Лосс, — він тоді вийшов із тюрми за допомогою радонію?

— Вірно.

— Я так і думав… Правда, іноді мені здавалося, що Моріс жартував. Такі незвичайні ідеї…

— Як бачите, це не жарт. Але я вам скажу більше — радоній не годиться для вищезгаданих цілей.

— Як не годиться? — розгубився Алессандро. — Ви смієтеся паді мною?

— Ні, ні. Я говорю цілком серйозно. Справа в тому, що прониклива людина такого типу не зможе діяти. Справді, подумайте… Барабанні перетинки людини не будуть коливатися від звуків, бо частки повітря вільно проходитимуть крізь молекули вуха. Значить, людина стане глухою. Язик не зможе викликати коливань повітря. Отже, людина стане німою… Людина не зможе їсти, їй важко буде дихати. Крім того, на неї впливатиме тяжіння землі, й вона, незважаючи на деяку відштовхувальну силу ядерних полів, неминуче провалиться в ґрунт… Коротше, така людина загине.

— А як же Потр? Він же…

— Я поясню. Моріс був проникливим усього кілька хвилин. Це був великий ризик, на який міг піти тільки вчений. Він ледве не загинув. Я зразу ж повернув йому нормальний стан.

— Значить, ваш винахід — тільки теоретичне досягнення? — розчаровано сказав Алессандро.

— Ні, — жваво заперечив професор. — Ви не дослухали до кінця. Я не зупинився на цьому. Я пішов далі.

Тенк тихо засміявся в темряві. Було чутно, як він потер долоні.

— Я все-таки досяг свого… І знаєте як? О, навіть не догадаєтесь. Я почав шукати таку формулу препарату, яка б змінювала мікроструктуру простору. Не розумієте? А це дуже просто. Я завжди вірив у багатомірність простору. Мої думки стверджувались і теорією відносності й численними дослідами світових учених. Ви, напевне, читали статті про так зване зникнення часток, або виникнення їх із нічого. На таких роботах паразитують містики й шарлатани від науки. Але я вважав і вважаю, що нічого містичного нема в явищах зникнення часток або їх виникнення. Що тут? Крах закону збереження маси й енергії? Ні! Це свідчить про те, що частки зникають із наших координат часу та простору й переходять в інші виміри. Закони фізики не руйнуються, а безперервно розширюються, наші знання про всесвіт набувають глибшого смислу… Може, ви не зовсім розумієте?

— Ні, я майже розумію, сеньйоре професор…

— От-от! Майже… Коротше, для таких часток змінюється геометрія часу-простору. Вони існують десь зовсім поряд, але ми не відчуваємо їх… Я пішов саме цим шляхом… Сьогодні вирішальний день.

— Як? Ви здобули інший препарат?

— Ще ні. Тільки теоретично. Але розрахунки показують, що я переміг. Коротко про суть. Людина, яка стане проникливою тепер, уже позбавиться тих вад, про які я говорив.

— Але вона стане невидимою? — заперечив Лосс.

— Можна зробити й невидиму людину. Але це дальший етап, складніший. Я досяг іншого. Я вів роботи в такому напрямі, щоб тільки частково змінювати геометрію часток піддослідного тіла. Таке тіло буде проникливим і непроникливим водночас.

— Як же це так? — вражено запитав Лосс.

— Ото ж бо й є, — радісно відповів професор. — Проникливість буде залежати від бажання людини, від її свідомості. Основа — контроль головного мозку.

— Розумію, — прошепотів Лосс. — Неймовірно!

— Я мрію про ще грандіозніші відкриття, — вів далі Тенк. — Може, мої скромні досліди відкриють перед людством небачені перспективи. Адже тут йдеться про повну перемогу над часом і простором. Може, проблеми пересування і взагалі існування докорінно зміняться в зв’язку з цими винаходами. Можливо, (так, так, не смійтесь!) за своїм бажанням людина зможе долати будь-які відстані, вже не користуючись транспортом, може, навіть вона буде спроможна подорожувати в часі…

Та, незважаючи на пристрасні слова професора, Алессандро майже не слухав його. Це вже якась містика, потойбічне марення старого. Він, може, навіть не розуміє величезного значення свого винаходу, думаючи про абсурдні містичні речі, подорожуючи десь за межами справжнього життя. Треба поговорити з ним. Чи ні? Може, самому… Боязко… Але які перспективи! Які незвичайні перспективи! Збудуться його сни, його дерзновенні мрії…

А професор, не помічаючи, як реагує Лосс на його слова, захоплено говорив:

— Ви тільки подумайте, Алессандро! Може, поряд з нами є світ, недосяжний для нас, світ іншого виміру. Неймовірно? Може. Ми нічого не знаємо про нього, ми боїмося навіть говорити про це, соромимось, щоб не одержати прізвисько містика. А я хочу, щоб ці недосяжні тепер світи були відкриті для людини. Ви розумієте, до чого я вів? Якщо океан темряви відкриється для людства, якщо нові промені осяють очі людини, може, тоді вона стане вищою, чистішою і справді божественною істотою!

Алессандро аж підвівся в кріслі. Він уже зовсім не слухав довгих тирад ученого. Голова гула від безлічі думок, на скроні почала боляче пульсувати жилка.

Тенк раптом замовк і зупинився.

— Я втомив вас? Правда? Не заперечуйте… Ну що ж. Прошу пробачення. Відпочивайте. А вранці, якщо ваша ласка, ми перейдемо до практичного досліду.

— Як? Будемо створювати цей самий…

— Так, так, — засміявся вчений. — Цей самий препарат. Тільки тепер він буде називатися радонатом.

Тенк простягнув руку до стіни. В лабораторії спалахнуло яскраве світло.

Безсонна ніч

На світанку почалася підготовка. Алессандро за вказівками професора творив чудесний радонат. У спеціальному циліндрі проходила складна хімічно-ядерна реакція. Минала хвилина за хвилиною. Танк напружено чекав, його хвилювання передалося Алессандро. Нарешті настав критичний момент. Професор раз по раз кидав погляди на хронометр.

— Пора!

Він відкрив циліндр, занурив палець у темно-зелену густу рідину й одразу ж вийняв. Лосс здивовано поглянув на нього.

— Перевірка, — пояснив професор. — Не можу витерпіти.

Рука на вигляд не змінилася. Все було, як і раніше. Але ось Тенк приклав долоню до столу й злегка натиснув. Рука повільно пройшла крізь дерево, ніби воно було нереальним.

— Чудо! — прошепотів Лосс. — Справжнє чудо!

— Це успіх, — скромно відповів Тенк. — Розрахунки були правильними.

— Але ж, сеньйоре професор, це якась казка! — все ще не міг отямитись Алессандро. — Я… пробачте, але це так… Я до цього часу не вірив, що радонат можливий! Але тепер… Не знаю, як висловитись. Світ буде приголомшений…

— Світ? — нахмурився професор. — Ну, світ зачекає. Ми будемо обережними й пильними. Попереду ще робота й робота. Звикайте, Алессандро. Це важка, але благородна дорога.

— Спасибі, сеньйоре професор! — Алессандро обвів навколо поглядом, ніби чогось шукаючи, потім комічно сплеснув руками. — А ви знаєте, що ми забули?

— Ні, — стривожено озвався Тенк. — А що?

— Не лякайтеся, — засміявся Лосс. — Ми забули випити.

— Випити?

— Так, сеньйоре професор. Ми забули традицію. Випити за успіх нового винаходу. Обов’язково.

Тенк розвів руками.

— Хай буде по-вашому. Але ви знаєте, я не вживаю, тому й не тримаю в себе. Я пошлю Фердінанда.

— Я теж із ним, сеньйоре професор.

Лосс вихором вискочив за двері. Фердінанд був у гаражі. За кілька хвилин машина вже мчала по вулиці до найближчого магазина. Алессандро сидів, ніби в тумані. Його так захопила розмова з ученим, а потім і успіх експерименту, що він забув про минуле, про світ, про те, що він у будинку Тенка на становищі втікача. Але доля відразу ж нагадала йому про це.

Машина зупинилася біля винного магазину. Алессандро відчинив дверцята й хотів вийти, але раптом відкинувся знову на сидіння.

— Що з вами? — здивувався Фердінанд.

Алессандро затулив долонею обличчя.

— Мені погано… Чомусь закололо в голові… Фердінанде, підіть самі за вином…

— Будь ласка.

Алессандро залишився в машині один. Він зіщулився в кутку, закрив віконце завіскою. Страх чіпкою рукою охопив його душу. Що ж так злякало Алессандро?

Недалеко від лімузина зупинилася велика чорна поліцейська машина із заґратованим віконечком, в якій перевозили в’язнів. Біля машини стояло два тюремники. В одному з них Алессандро впізнав знайомого наглядача з Вальнера-П’єха. Ось чому він не вийшов із лімузина.

Минуле владно поверталося до нього, нагадувало про себе, застерігало. Хіба йому можна мріяти, творити, коли над головою безупинно нависає розплата? Як бути? Що робити, щоб позбавитись вічного страху?..

Через кілька хвилин Алессандро повернувся назад. На його обличчі не було й тіні того, що він тільки що пережив. Він вітав Тенка з перемогою, проголошував тост, хвацько розбивав келих об підлогу, але десь у глибині душі настирливо билося запитання: “Що робити? Що робити? Що робити?”

Думка витала в самотині, болісно тріпалася в тенетах приреченості, не знаходила виходу. І раптом Лосс яскраво усвідомив те, що вже давно зароджувалось у мозку, хвилювало його душу. Винахід Тенка! Він мусить допомогти йому! Це — вихід!..

Лосс так замріявся, що професор занепокоєно сказав:

— Ви стомилися, Алессандро. Ви зовсім спите.

— Ні, ні. Я ще можу…

— Не сперечайтесь. Ідіть спати. Я сам попрацюю. Завтра про ведемо ще один дослід, дуже цікавий.,

— Можна мені дізнатися про нього?

— Потім, потім… На добраніч.

Тенк потис руку Лоссу. Власне не потис, а провів своєю рукою крізь його руку. “Крізь руку!” — крикнуло щось всередині Лосса. Він відсахнувся. Вчений весело засміявся.

— Я забув, що рука моя вже десь посередині між нашим і потойбічним світом. Ха-ха-ха! Я жартую. Ну, йдіть, досить уже. Хай вам присниться подорож до раю або пекла. А що ж… якби такі інститути були, то ми б змогли добратися туди.

Алессандро попрощався з ученим і пішов спати. Але сон не йшов, незважаючи на втому. Лосс відчував, як дивна маніакальна думка оволодіває ним. Та чому дивна? Хіба він не мріяв усе життя про могутність, про владу? Хіба не хотів він стати сильнішим від своїх мучителів, щоб самому вибратися на вершину життя? А радонат Тенка — це ж неймовірна могутність, це влада над людьми, над світом. Чи варто тепер думати про совість, етику! Справді, хто він такий? Попихач ученого, цього дивака з ідеалістичними устремліннями. Навіть у кращому випадку він буде нікому не відомим асистентом і носитиме в глибині душі болісні думки про нездійсненні задуми. А крім того, закон. Він завжди нависатиме, як Дамоклів меч, над головою Алессандро, грозитиме смертю. Адже Лосс — утікач, каторжанин. Треба користуватись випадком, стати проникливим і… розірвати фатальне кільце долі.

Треба діяти! В голові його визрів план, з’явилася рішучість. Він поставить професора перед фактом.

Перед очима попливли привабливі видіння. Закон падає ниць перед Алессандро. Він безсилий проти людини-привида. Перед Лоссом відкриваються двері кортесів, його ставлять на чолі держави… І ось вже армії привидів нездоланною лавиною котяться по континентах, перемагаючи всіх і все. Мільйонні юрби вітають всемогутнього Лосса — диктатора світу, людину, яка подарувала землі справедливу систему й міцну владу.

Ні! Негайно діяти! Поки не пізно!

Лосс схопився з ліжка, одягнувся, увійшов до лабораторії. Там нікого не було. Професор вже пішов спати. Алессандро підкрався до шафи. Циліндр із радонатом стояв там. Все гаразд. Доля за нього. Швидше. Яка його вага? Вісімдесят кілограмів? Значить, потрібно сто шістдесят міліграмів рідини.

Тремтячими руками Лосс відміряв потрібну кількість препарата, випив його.

Чи то справді рідина виявилась їдкою, чи так Лоссу здалося, але реакція організму була жахливою. Гаряча хвиля хлюпнула в мозок, по всьому тілу поповзли мурашки. Кінцівки потерпли. Майнула думка: “Смерть!”

Лосс важко впав у крісло, охопив долонями лице. Що він наробив? Для чого? Адже навіть професор точно не знав дії радонату на живий організм.

Може, розбудити Тенка, попрохати допомоги? Алессандро схопився з крісла, ступив два кроки до дверей. Прислухався. По тілу вже розливалася солодка млість, біль у голові зник. А потім раптово з’явилося почуття легкості, свіжості.

Алессандро ще не вірив своїм почуттям. Як дивно. Доля кидає його із землі до небес. А, власне, чого він злякався? Це ж була звичайна реакція організму на несподіване введення дивного препарату… А тепер він почуває себе прекрасно. Значить, радонат почав діяти?..

Перевірити. Як? Тенк говорив, що проникливість буде залежати від свідомості людини.

Алессандро рішуче підійшов до стіни. Зосередив погляд. Викликав бажання проникнути в стіну. Звичка, вироблена всім життям, досвідом попередніх поколінь, говорила: “Це неможливо! Ти збожеволів!”

А воля владно наказувала тілу: “Ти проникливе! Перед тобою розступиться кам’яна стіна!”

І стіна… розступилася. Та ні, не розступилася. Вона виявилась примарною. Алессандро ясно бачив її, бачив кожну щілинку, кожну подряпинку на ній. Але рука не відчувала перепони, вона вільно проникла всередину твердої речовини.

Дивлячись на дослід з рукою професора, Алессандро сприймав це, як фокус, не аналізуючи його. Але тепер свідомість чітко карбувала в собі слова нового закону, який стосувався тільки Лосса: “Ти всепроникливий, нема нічого в світі, що б затримало тебе, якщо тільки ти захочеш цього”.

З тою думкою Лосс ступив далі й опинився в коридорі. Сумніву не було. Він проникливий. Винахід Тенка діє блискуче… Проникливим стає тіло, речі, одяг — все, що зв’язане з Алессандро.

Винахід Тенка! Адже Лосс самовільно використав його. Вчений не простить ніколи такого вчинку. Професор прийняв його, хоч знав, що за переховування втікача закон карає… А Лосс чим віддячив ученому! Може, вернутися… Вернутися в лабораторію, в будинок із зеленою зіркою, де так тихо й спокійно…

Алессандро заплющив очі. Перед ним виникло обличчя Катрен — бліде, з докірливим поглядом. Що скаже вона — люба дружина? Чи не осудить його за те рішення, яке відрізує шляхи в минуле життя?

А власне, чого він роздумує? Що він втрачає? Які в нього перспективи? І Катрен, і він — знедолені. Вічна розлука, вічне переховування… Кинутися на бій з долею — ось єдина дорога! Тенк сам подякує Алессандро, коли побачить, якого успіху він Досягне… Перш за все треба спробувати свою здатність. Йому потрібні гроші, багатство… Забезпечити Катрен і себе… Ну що ж. Тут нема нічого важкого. Оволодіти золотим запасом банку — перший крок.

Алессандро рушив до виходу. Навіть не оглянувся на двері лабораторії, ніби відривав минуле від свого серця, від помислів. Тінню пронизав зовнішню стіну будинку, вийшов у двір.

На сході вставав світанок, рожевіло небо. За спиною Лосса пройшов холодок. А, може, то не холодок, а почуття хвилювання перед казковою дорогою!

Хай! Що буде!

Алессандро глибоко вдихнув повітря, рушив до вулиці. Майнула думка: “А що, як збіжиться поліція, здійметься шум?”

Ну й нехай. Може, йому насамперед і потрібна зустріч із законом…