Приватна клініка доктора Аугусто Буатрегано

Диктор справді був схвильований. Звикли його бачити мало не щодня впродовж багатьох років — сидів за невеликим столиком у дешевому кріслі з дерев’яними бильцями, завжди в одній позі: впівоберта до глядачів, закинувши нога на ногу, завжди одягнений з удаваною недбалістю, що підкреслювала елегантну безпосередність; словом, свій, домашній, сімейний, не гість, а співрозмовник, товариш — на відміну від багатьох інших дикторів, одні з яких нависали з екранів до глядача, ніби прагнучи вивалитися з телевізора просто в квартиру, інші видавалися ніби наклеєними зсередини кінескопа живими фотокартками (знайте, мовляв: між нами кордон, стіна, хай. і прозора, тому слухайте і шануйтеся). Отож, коли подвійно — а це вже щось! — процигикали позивні «Надзвичайних новин», ті, хто був поблизу ввімкнених телевізорів, знічев’я (бо ж і клопоти вранішні) і за звичкою (хіба й справді чимось здивують у цьому нетривкому світі, навіть якби мелодія позивних гралася тричі) кинули погляди у бік блимаючих ящиків і, ще не вслухаючись у слова, побачили Мучачо В’єхо — Старенького Хлопчика (так прозивали його вже навіть у пресі), то не вельми й перейнялися тривогою: допоки Мучачо В’єхо в домі, жодні потрясіння не страшні. Але ж як неминуче відразу впадає в око щось нове в знайомому предметі, фокусує погляд на собі й насторожує, так і вигляд диктора змушував затримати увагу на собі: Мучачо В’єхо сидів так само впівоберта, трохи подавшись уперед, закинувши ногу на ногу, але не погойдував черевиком, кутики очей загострилися, наче він силувано прагнув прикрити розширені від здивування зіниці, тому, мабуть, чи й не кожен, гамуючи неспокій, подумав спершу: гай-гай, подається Мучачо В’єхо, та й ми не вічні… Рівний і розважливий, з довірливою хрипинкою голос, що жодною модуляцією не зраджував ніколи хвилювання, — хай там коментувався фінальний футбольний матч на кубок, переказувалися подробиці сутички з «вогневим контактом» між двома ворогуючими бандами чи йшлося про черговий державний переворот — голос той своєю буденністю тільки підкреслив настороженість у вигляді провідного диктора телебачення; а слова — слова текли, як і завше, розмірено, ніби злітали з уст Мучачо В’єхо маленькими і невагомо-прозорими кульками, котрі пливли повітрям і вкочувались у мозок, де шикувалися в логічному порядку, зрозумілому всім: від найостаннішого небораки-індіанця до міністра; але тепер здавалося, що хтось невидимий десь позад Мучачо В’єхо частими й акуратними ударами — достоту швець у підошву — забиває і забиває, аж мимоволі в ступнях поколює, маленькі мідні цвяшки.

— Сьогодні вдосвіта троє невідомих, незважаючи на те, що спрацювала сигналізація, ввірвалися в штаб-квартиру об’єднаних профспілок будівельників. Кілька охоронців, що вибігли назустріч, були розстріляні впритул. Затим нападники, добре орієнтуючись у розташуванні апартаментів, швидко доскочили покоїв для відпочинку, де смертельно поранили чергового референта, а голову об’єднаних профспілок будівельників Данієля Кемпеса буквально зрешетили кулями в постелі. Він, бідолаха, так, очевидно, й не встиг нічого збагнути… Тут же злочинці спробували під завивання сирени, на яке вони не звертали уваги, зламати броньований сейф з секретними і цінними паперами та грішми на поточні витрати. В цей час їх настигли охоронці, які залишилися живими, і наряд поліції, що прибув за першим сигналом тривоги. В короткій сутичці одного з нападників убито, двох узято живими, з боку охорони й поліції більше втрат не було. Поки що ми утримаємося від будь-яких коментарів, оскільки нічого неясно і незрозуміло. «На перші подробиці чекайте за двадцять п’ять хвилин», — сказав Мучачо В’єхо.

І це означало, що нетривка суспільна злагода розлетілася на друзки, наче від вибуху бомби, що раптово, як пожежа в преріях, спалахне кампанія взаємних обвинувачень і наклепів, і засоби інформації настільки заплутають громадську думку, що в тій каламуті годі буде відшукати правих і винних; що Національний демократичний фронт — тимчасова спілка прогресивних та ліберальних партій і профспілок — котрий з такими труднощами утворився якраз перед загальними виборами в парламент, або розпадеться на ворогуючі угрупування, або — в обох випадках це залежатиме від того, чиїми руками було фізично усунуто Кемпеса, найвірогіднішого претендента на пост міністра праці, — згуртується ще тісніше, стане монолітом, котрий тепер неминуче не уникне зіткнення з монолітом іншим: союзом капіталу з воєнщиною; і аж іскри полетять; і можуть здетонувати вибух значно потужніший; і це, зрештою, означало, що на поверхню спливає — мов чорний підводний човен у тихій і сонячній затоці з одноповерховим містечком на березі і безтурботними дітьми на прогрітому піщаному пляжі — небезпека дестабілізації, а за нею вимальовувалися на ближньому обрії перевороти, заколоти, анархія, диктатура, комендантські години, голод, чума, що завгодно…

За двадцять п’ять хвилин після рекламної, надто бадьорої, передачі на екрані знову з’явився Мучачо В’єхо, і ті, кому випало прослухати перше повідомлення, тепер з полегкістю відзначили, що Старенький Хлопчик знов у формі, рідний, домашній, сімейний, а для тих, хто щойно ввімкнув телевізор, він узагалі видався таким, яким був завжди. Не треба забувати, що на той час, ранній ранок, забезпечені роботою давно вже працювали, як звичайно, — з шостої години і до післяобідньої спекоти. І диктор нагадав про працюючих, зазначивши, що на багатьох підприємствах та в офісах, де увімкнені телевізори й радіоприймачі, помітне певне занепокоєння. Але треба зберігати розважливість! Щойно уряд на екстреному засіданні вирішив: аби не допустити безпорядків, які зазвичай виникають на підставі суперечливих чуток, домислів, інформаційних провокацій, розслідування вбивства відомого профспілкового функціонера буде вестися абсолютно відкрито і паралельно поліцією і відповідними службамі Бюро безпеки із залученням представників будь-яких партій, громадських організацій, коли ті побажають контролювати хід розслідування. Звичайно, зловживати тимчасово секретними оперативними даними, якщо такі з’являться, не дозволено нікому. Засоби масової інформації безперешкодно отримуватимуть необхідні відомості. Але — спокій, спокій і ще раз спокій! Винних буде покарано, буде знайдено й хто стоїть за ними і кому ця акція на руку. Уряд ще й ще просить громадян утримуватися від ексцесів, не піддаватися на провокації. Давайте спочатку розберемося в суті справи! З метою збереження порядку підсилено поліцейські й військові патрулі. Хай вас не бентежить присутність бронетранспортерів на вулицях — армія охороняє вас! І так далі, й тому подібне. А зараз… — Зараз наші телекамери ведуть передачу з площі Згоди біля центрального під’їзду штаб-квартири об’єднаних профспілок будівельників… — І на екрані миттю з’явилась інша картинка: молодий патлатий і бородатий коментатор з мікрофоном у руці, в майці з цифрою «33» на грудях, площа, під’їзд, кілька машин «швидкої допомоги» і поліцейські фургони; людей майже не було, очевидно, площу оточили.

— Скоро в супроводі охорони перед нами з’являться два учасники нападу. Користуючись нагодою, я передаю звернення слідчих органів: якщо особи терористів видадуться комусь знайомими, прохання негайно телефонувати за номером 401, або повідомляти поліцію чи Бюро безпеки в інший спосіб. Можна анонімно — таємниця гарантується.

Далі можна було не говорити: коментатор бачив те саме, що й глядачі. З під’їзду поспішливо вилетіли люди в цивільному, швиденько утворили живий коридор до одного з фургонів — жовтого, без вікон; в кадр, ніби хто горохом сипнув, ускочили журналісти, обвішані технічним причандаллям, телеоператори з камерами; їх делікатно відтрутили від коридору поліцейські в нових бойових обладунках (каски, застебнуті на підборіддях, куленепробивні жилети, автомати), бо один за другим з’явилися затримані терористи. Патлатий телекоментатор навіть убік відійшов, звільняючи камері простір.

Першим був досить високий на зріст кремезний чолов’яга в незвичному для тутешнього жителя крислатому чорному капелюсі, такому ж чорному напівпальті, ще й з легеньким білим шарфиком на шиї. Обличчя його звіддалік спочатку здалося застиглою гіпсовою маскою, коли ж дали крупний план, то виявилося, що воно й справді незрушне: гидлива зверхність до оточуючих закрем’яніла на ньому; убивця ступав твердо й упевнено, як чоловік, що складає собі ціну, руки в «браслетах» ніс перед собою, мов кришталеву вазу, можна було й не тримати його під лікті — знав, куди йде. Кроків за п’ять позаду поліцейські тягли другого — плюгавенького лисого чоловічка в зім’ятому й завеликому вельветовому костюмі; чоловік пробував борсатися, шкірив зуби, наче пес, що вибирає момент когось цапнути. Преса чомусь зреагувала більше на нього, завирувала, затовпилась, заклацала, та тут журналісти й відскочили: чоловічок почав плюватися.

— До вашої уваги, дорогі співвітчизники, коротенькі інтерв’ю, — висунувся знову на передній план патлатий телекоментатор, і поруч з ним виросли три чоловічі фігури. — Шеф столичної поліції Каміло Бастос. Прошу, сеньйоре коменданте. Як ви, попередньо, звичайно, оцінюєте події?

— На жаль, ще ніяк, — сказав Бастос. — Поки що ми тільки затримали терористів. Дізнання попереду. Тому ніяких здогадів висловлювати не буду, та це й не потрібно. Вважаю, уряд виніс в даній ситуації єдино правильне рішення і закликаю усіх співгромадян слідувати йому. А ми зі свого боку зробимо все можливе, щоб уже в найближчий час цілком і повністю підняти завісу над таємницею злочину. Гадаю, що зі мною погодиться і колега з Бюро безпеки.

— Цілком, — енергійно кивнув колега і хутко зник з кадру.

А третій чоловік, депутат фракції «Католики за демократію» тільки скрушно розвів руками, йому, без спеціальної підготовки, було найважче приховати розгубленість.

Телеглядачі ще побачили, як, супроводжуваний ескортом спецавто, рушив жовтий фургон; як трохи згодом винесли когось під білим простирадлом на марах і ввіпхнули у «швидку допомогу»; площа спорожніла — журналістів поки що не пустили в штаб-квартиру, щоб «не натоптали», з чим усі й погодилися: правильно; та ще ознайомилися з розкладом спеціальних передач.

Сенсація, зрозуміла річ, не встигла потрапити на шпальти вранішніх газет, але до сієсти вийшли нагальні випуски не тільки найвпливовіших щоденних видань, але й позачергові — правда, схожі на великі листівки — номери малокаліберних газеток, отих, що, як правило, ледве животіють. Як не дивно, практично вся преса витримувала розважливий і поміркований тон: ніхто нікому нічого не закидав, не звинувачувалися взаємно опозиційні угрупування; інформація, тільки інформація, лише те, що пішло в обіг. Щоправда, якийсь бульварний листок дзявкнув про «руку Москви», та в даній ситуації це було таким очевидним безглуздям, котре соромно й помічати.

Проте, і власне інформації було ще обмаль. Головне, що вона в собі несла— несподіванку. Ще й яку! Коли б не відносна одностайність в оцінці подій політичними супротивниками, котрі не скористалися нагодою і не повели свої ігри на загострення ситуації, ловлячи рибку в каламутній воді, можна було б думати, що то уряд навмисно робить обманний маневр, аби хоч тимчасово заспокоїти громадську думку, якраз і найнебезпечнішу в стадії спалаху. За принципом — пригальмувати, звернути вбік, розсіяти увагу, а там розберемося. Бо газети рябіли заголовками: «Новітній Аль Капоне?», «Божевільні терористи: насправді чи прикидаються?», «Чи можуть душевнохворі об’єднуватися в злочинну зграю і діяти за планом?», «Голова профспілок будівельників — випадкова жертва», «Останнє слово — за експертами-психіатрами», «Божевільними злочинцями мають займатися божевільні поліцейські», — і ще й ще в цьому ж дусі. І, ясно, фотографія на фотографії. Але то вже деталі. Бо, виявляється, призвідцем злочинної трійки оголосив себе знаменитим на початку століття гангстером Аль Капоне і твердо стояв на цьому, зневаживши всі ступені допиту, його спільник визнав у ньому Аль Капоне і тільки Аль Капоне (себе підручний назвав Вельветом, а, третій спільник-Шнурок — як знаємо, загинув у перестрілці), і йшли вони «брати касу», не збиралися нікого вбивати, план апартаментів у них був завжди, як і зброя, самі вони перебували до цього скрізь і ніде, про Данієля Кемпеса вперше чують, а щодо власних біографій, способу життя верзли таке, що слідчі за голову хапалися.

Лишалося чекати висновків невропатологів, психіатрів, психологів, котрих у терміновому порядку прикликали до столиці з усієї країни і навіть з інших; лишалося чекати вечірньої прес-конференції.

ДЕРЖАВНИЙ РЕФЕРЕНТ У СПРАВАХ БЕЗПЕКИ. Сеньйори, панове! Насамперед я б хотів відзначити надзвичайно високу громадянську свідомість нашого народу. В цей непростий час, напередодні загальнонаціональних виборів, у цій складній ситуації, коли раптово від рук невідомих терористів гине один з претендентів на міністерське крісло, народ наш виявив істинні терпіння і розуміння. Толерантно, з почуттям високої відповідальності за кожен свій крок, повелись політичні партії й опозиційні угруповання. Окремі незначні ексцеси, що їх, звичайно, можна розглядати як спробу несвідомих елементів напружити обстановку, спровокувати безпорядки, були оперативно локалізовані силами поліції і — наголошую! — випадковими громадянами, що перебували на той час на вулицях чи в інших громадських місцях. Це і є найкрасномовнішим підтвердженням тези, що соціальна гармонія можлива тільки за умови свободи і демократії. І уряд, я вважаю, повівся в цій ситуації бездоганно — ви, звичайно, розумієте, що я відзначаю тільки об’єктивні факти, а не займаюся передвиборною агітацією. Не буду випереджати події. Краще за мене скажуть спеціалісти. Тому дозвольте відрекомендувати вам учасників нашої прес-конференції: генеральний прокурор республіки Аурентіно Бота, шеф столичної поліції сеньйор Бастос, головний лікар-психіатр країни доктор Орансіо, наші гості, — до речі, вони кооптовані своїми колегами на зустріч з журналістами, аби виголосити результати, я б сказав, глобальної експертизи і відповісти на ваші запитання. Отож: професор Ірвін Бакст, Сполучені Штати Америки, психіатр-криміналіст Ігнасіо Омбре, республіка Куба, провідний невропатолог Бразілії академік Каузіо Мешта. (Оплески). І ваш покірний слуга… Отож сеньйор Бастос окреслить нам найперше загальну картину злочину. Прошу, сеньйоре Бастос.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Картина, ясна річ, невесела: шість трупів. І один з них такий, я маю на увазі незабутнього Кемпеса, що міг би послужити причиною стихійного суспільного збурення. Як мовиться, цього нам нині тільки бракувало… Але, дякуючи богу, обійшлося. Вважаю, що на тему: «що було б, коли б…» уже не варто й говорити, зупинимося на самому факті злочину. Вам відомо, що сьогодні вдосвіта троє невідомих вдерлися в штаб-квартиру об’єднаних профспілок будівельників. Саме вдерлися — досить масивні двері були замкнені, вони просто прострочили з пістолетів-автоматів замок — і таки ж увірвалися, здійнявши ґвалт, наперед наражаючи акцію на провал. Охоронники, що вискочили назустріч, були вбиті. Нападники кинулися коридорами до кімнати для відпочинку, ніде не збившись, — зазначте цей момент собі в пам’яті, — вскочили до вітальні, де мимохідь поцілили в чергового референта, і вдерлися в спальню. Бідака Кемпес, розбуджений стріляниною, нічого не розуміючи, стояв на колінах у власній постелі. По ньому, як по незначній перешкоді, вдарили з трьох стволів, і, незважаючи на те, що вила сирена, нападники взялися за сейф. Доки вони намагалися його відімкнути, використовуючи весь «джентльменський набір» — відмички, «гусячі лапи», дрелі — ми й прибули на місце акції. Решта вже було справою техніки. Один із злочинців, правда, загинув. Слідство починається відомо з чого: встановлення особи злочинця, мотивів злочину. Отут нас і чекала перша несподіванка. Ватажок оголосив себе сумнозвісним і давно померлим гангстером Аль Капоне так само до нього звертається і його підручний — Вельвет. Такі фокуси, звичайно, у нас не проходять. Зважуючи на державні інтереси, ми, даруйте, застосували деякі ефективні методи впливу. Жодного ефекту, ще гірше: фальшивий Аль Капоне запунктувався на власній особі ще більше, навіть зрадів з нашого ставлення до нього, бо виріс як герой у власних очах. Щодо Вельвета, так той, просто «розмазався» і патякав таке, що в жодні логічні рамки не вкладалося. Тільки й осмисленого, якщо так можна сказати, що «Вельвет» та «Аль Капоне», і про третього дружка — «Шнурка» — забув. На вимогу припинити симулювати душевнохворого, «Аль Капоне» образився: самі ви, мовляв, придурки, я ж, як єсть, справжнісінький Аль Капоне.

ЗАПИТАННЯ. Пробачте, може то ви їх «деякими методами впливу» довели до божевілля?

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Все здійснювалося під контролем, як про те й оголосив уряд. Можете це перевірити особисто.

ВИГУКИ. Далі, далі! Не збиваймося на другорядне.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Таким чином, ми змушені були запросити психіатрів. І вони з’ясували, що обидва злочинці — душевнохворі. Ситуація виняткова — з одного боку, підозра на політичне вбивство, з другого — виконавці не при своєму розумі. Зважуючи на те, що могла виникнути підозра, ніби уряд, аби не хитався державний корабель, у такий спосіб підсовує громадськості «смажену качку», ми змушені були піти на значні витрати і запросити відомих спеціалістів — осіб від нас не залежних, навіть різних за соціально-політичними переконаннями. Ось їхні представники перед вами, прошу. І їхні висновки, після ретельних обстежень у головному збіглися: злочинці «Аль Капоне», «Вельвет» — душевнохворі люди. Встановити, хто ж вони є насправді, не вдалося: в державних та приватних клініках ці особи не зідентифіковані. Знайшлося, правда, кілька «Аль Капоне», але вони спокійно ходять у гамівних сорочках. «Вельветів» — «Шнурків» не виявлено, не значаться вони і в картотеках карного розшуку. Ми отримали дані практично з усіх поліцейських дільниць-може, який «Аль Капоне» до часу никав божою овечкою десь у глухій провінції, але — нуль.

ЗАПИТАННЯ. А ви впевнені у повноті інформації з місць, якщо ми точно не знаємо, скільки у нас душевно здорового населення в країні? А каталажки, притони, «Шанхаї», а віддалені гірські райони, де люди не знають, що таке радіо? З вашого поля зору випало кілька мільйонів чоловік!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Щодо першого, другого, п’ятого-десятого — звертайтеся до уряду. Моє діло — ловити злочинців, що я й роблю, і відповідаю тільки за те, що в межах моєї діяльності. Але запевняю, що зробимо все можливе, аби встановити, хто ж вони, наші нинішні підопічні.

РЕПЛІКА. На це у вас піде не один рік! Шеф поліції. Скільки б не пішло… Істині від того ні жарко ні зимно. Поки ж ми констатуємо головне: убивці — душевнохворі, й терористичний акт не може розглядатися як усвідомлена політична диверсія.

ЗАПИТАННЯ. Чому? Історія знає випадки, коли божевільні вчиняли замахи на державних діячів. Чи з якихось власних переконань, чи просто з гіпертрофованого бажання прославитися…

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Безперечно. І ми вивчили аналоги. Але давайте трохи пізніше повернемося до цього питання. Зараз виявимо мотиви злочину, хоч воно дещо й смішно звучить: мотиви у божевільних, проте… Я, панове журналісти, з вашого дозволу, і собі, ніби замість вас, поставлю запитання нашим високошановним гостям-експертам. Скажіть, будь ласка, (обертається до експертів) чи може душевнохворий керуватися певною ідеєю-фікс тривалий час?

БАКСТ. Скільки завгодно, бо так воно і є. Якщо от сюди (показує) в черепок, вклинцюється, як ви кажете, певна ідея-фікс, її звідти обценьками не витягнеш. Правда, колеги? (Колеги згідливо покивали головами). Шеф поліції. А чи може подібна ідея проявлятися в кількох хворих одночасно, ба навіть об’єднати їх у спілку на певний час?

ОМБРЕ. Трапляється. Як часто — це залежить від збігу обставин. Коли не брати до уваги масового психозу — там дещо інша механіка. А в принципі кілька душевнохворих можуть об’єднатися на нетривалий час у спілку на основі певної Ідеї.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. І в межах тої ідеї світ, звичайно, для них реальний, а їхні розповіді про той світ можна вважати правдою по відношенню до них?

ЕКСПЕРТИ. Так. Можна (погоджуються всі).

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Так от. Для Аль Капоне і його спільників такою ідеєю, згідно з обраними для себе ролями, стала ідея пограбування якоїсь установи. І такою установою стала для них цілком випадково штаб-квартира профспілок будівельників. їм, бачте, сподобалася будівля, і вони вирішили, що там, усередині, багато грошей. Про Кемпеса вони ні сном ні духом не відали. А про сейф знали, хоч там грошей — тільки на поточні витрати. Службовці штаб-квартири за фотографією пізнали «Шнурка» — за два дні до нападу він тинявся там коридорами, заглядаючи в кожні двері, з таким, знаєте, таємничим виразом на обличчі, та все пальця прикладав до стулених вуст: мовляв, знаю, та мовчу. От звідси й дані про розташування апартаментів.

ЗАПИТАННЯ. А хіба душевнохворі можуть отак… тримати все в голові?

МЕШТА. Молодий чоловіче, в межах своїх уявлень, сфокусованих на ідеї-фікс, наші підопічні часто діють точніше й скрупульозніше, ніж діяли б ми з вами, коли б планували й здійснювали таку чи подібну акцію.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Отож штаб-квартира малювалася їм, як банк. У банку гроші. Вони — зграя гангстерів. Гангстери грабують. Зброя потрібна для успіху, для усунення перешкод. Гроші потрібні, щоб поїхати в Монако— грати в рулетку, пити шампанське, залицятися до аристократок, попередньо пошивши фраки. Все! Коло замкнулося.

ЗАПИТАННЯ. Де вони, до речі, взяли зброю й отой «джентльменський набір»?

(Сміх у залі, репліки: «А де у нас можна не знайти зброї?»)

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Прошу без натяків. Я не гірш за вас знаю соціальні проблеми. Автоматичні пістолети, вилучені в грабіжників, застарілої конструкції, жодних даних про них відшукати не вдалося. Очевидно, сліди зброї губляться там, де й корені особистостей цих людей. Ми, звичайно, пробували якось випитати, де й що взялося, звідки прибули: ставили питання прямо, будували асоціативні ряди, словом, психіатри потрудилися на славу, навіть гіпноз випробували — намарно. «Аль Капоне» тільки вдоволено посміхається і заявляє: «Вірні люди». Жодного імені, навіть натяку. «Вельвет», як я говорив, взагалі «розмазався», експерти вважають, що під дією стресової ситуації — стрільба, кров, трупи — «випав» зі своєї ролі грабіжника, забув уже, що він «Вельвет», а його шеф — «Аль Капоне», тобто розпався навіть як така особистість. Ватажку ж випало грати обрану ним роль Аль Капоне до кінця днів своїх. Власне, схему ролі. Для прикладу: може, у нього перед очима й стояв образ того, з чиїх рук він, допустимо, отримав зброю, швидше — купив десь у притоні. Але «знає» інше — й набагато чіткіше: він — «Аль Капоне», і ганстерська «честь» не дозволяє називати йому ні імені, ні, прикмет. І він їх просто забуває! Назавжди. Як і не було. Це нічого (у бік експертів), що я відбиваю у вас хліб?

ЕКСПЕРТИ (посміхнувшись). Нічого. Все вірно.

ПРОКУРОР. Коли б навіть були названі якісь імена, чи прикмети, жоден суд не візьме їх до уваги, бо вони йдуть від людей, що не контролюють своїх учинків. Вони не відповідальні перед законом.

ЗАПИТАННЯ. Сеньйоре Бастос, ви обіцяли повернутися до питання про те, що ця терористична акція, або, як тепер ми бачимо, просто напад, не може розглядатися як політична диверсія…

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. А про що ж ми тоді говоримо?!

ПРОКУРОР. Сеньйоре Бастос, шановний! Щоб не було недомовок, домислів, хай питають, про що бажають, хай висувають і гіпотези, а ми вже разом (розвів руками) з вами і нашими вельмишановними гостями, будемо дошукуватися істини. Така вже наша планида.

ЗАПИТАННЯ. От-от, щодо гіпотез… Тут виникає одне протиріччя. Вище говорилося, що в межах певної ідеї-фікс душевнохворі можуть діяти точніше й скрупульозніше, ніж люди здорові. А новітній «Аль Капоне» й оцей «Вельвет» раптом геть усе позабували, що було до нападу. Лише покивуванням на уявно гангстерський «кодекс честі» тут не обійтися, це видно й неспеціалісту.

БАКСТ. Одні забувають, інші ні, тут певної послідовності немає. Ви ж бачите, «Вельвет» зовсім «розпався», роль виявилася не по плечу. А коли божевільний «сходить з котушок» — це вже взагалі… «Аль Капоне» знає, що він «Аль Капоне» — й більш нічого. І що йому належить грабувати. Я більш ніж упевнений, що він і в богадільні буде трощити тумбочки чи столи, уявляючи сейфи. І за годину опісля забуватиме про те: щоб не вляпатися. Табу. «Таємниця». І забуватиме, що й забув щось, даруйте за. трюізм.

ЗАПИТАННЯ. А коли, допустимо, «хтось», дав їм такі ліки, ну, скажімо, щоб вони в межах своєї ідеї спрацювали чітко, а потім геть забули чи й «розпалися»?

ОРАНСІО (зітхнувши). Молодий чоловіче, коли б існували в природі такі ін’єкції, котрі ви маєте на увазі, а саме: щоб так уміло можна було корегувати нервові процеси, стільки б ми лагідних сім’янинів, добрих католиків і вірних патріотів повернули до осмисленого життя. На жаль… Окрім того, у крові скорбних главою не виявлено жодних сторонніх речовин, тільки залишки пива у «Шнурка» і «Вельвета», в «Аль Капоне» — снотворне в незначній дозі. Таж у нього «нервова робота», мабуть, страждає безсонням.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. До слова — я забув повідомити: останнє, що пам’ятає «Аль Капоне» — готель «Ексцельсіор», що неподалік штаб-квартири профспілок будівельників. І справді, їх опізнали служки й портьє. Прибули вчора пізно ввечері, зняли кімнату на трьох, записавшись під вигаданими (це ми перевірили) прізвищами, повечеряли в номері, а вдосвіта спокійно вийшли. А що було до цього — повний провал у пам’яті. Скрізь і ніде — як говорить загадково «Аль Капоне». І що з нього візьмеш?

БАКСТ. Я додам. Може так бути, що він завтра пам’ятатиме тільки те, як ви отуто в нього брали інтерв’ю. Коли вам його покажуть… Бо пам’ять на конкретику і пам’ять-ідея у таких типів — речі різні.

ЗАПИТАННЯ. З певних міркувань я звертаюся саме до вас, сеньйоре Омбре: як ви гадаєте, чи має право на існування така гіпотеза. Певні «хтось», як тут уже прозвучало, навмисне натаскали, як натаскують собак, трійку душевнохворих на пограбування штаб-квартири, знаючи, що там часто залишається ночувати Кемпес, особливо напередодні виборів. Щоб спровокувати безпорядки. А вийшло вже, як вийшло. Що взяти з розумових калік?

ОМБРЕ. Нас запросили як сторонніх і незалежних експертів, аби розібратися в стані ваших пацієнтів. Що ми й зробили в міру своїх сил, і зробили начебто непогано, принаймі виявилися одностайними в питанні головному, заради якого нас і запросили. Що ж стосується решти, гіпотез і тому подібного, то це вже ваші внутрішні справи. Додам тільки одне: я не знаю таких країн, чиї б закони дозволяли антигуманні досліди над душевнохворими чи дозволяли їх використовувати в корисливих цілях.

БАКСТ. Абсолютно вірно, колего! Ми своє зробили. Так можна договоритися до того, що божевільних націлили на Кемпеса моє рідне ЦРУ, мафія, опозиція, хто завгодно. Можна, можна націлить, але то вже ви розбирайтеся самі. У світі тисячі людей, фізично дужих, страждають тяжким психозом — манією величі. Як їм бодай трохи помогти? От найпоширеніші типи — Наполеон й Ісус Христос. Мало того, що хворі уявляють себе ними, вони ще хочуть і діяти згідно обраної ролі. Це дещо незручно для оточуючих, правда? А коли «виходу» ролі немає, процес ще більше загострюється і нерідко приводить до трагічних наслідків. Тож у спеціальних закладах, відомих з анекдотів «жовтих домах», влаштовуються своєрідні «театри», де Наполеони й Христоси «розряджаються». їм підігрують статисти, створюється відповідний антураж… Довго й клопітно, але часом помагає: «великі світу сього» втомлюються під тягарем слави й грандіозних діянь, полишають ролі вершителів доль, згадують своє ім’я, справжнє, і тихенько доживають віку в родинах, а то й працюють. Та як сказав ще великий Ньютон, справжній, маю на увазі, а не один з легіону епігонів: кожній дії рівна протидія. Отим підігруванням хворобу можна пригальмувати, а можна й загострити. І тоді вже Наполеона грою в Ватерлоо не вдовольниш, йому давай справжнє! Як це робиться, говорити не буду — бо сіє таїна суть. І не вірю, щоб хтось із лікарів на таке пішов: у нас теж є свій кодекс. Та й марудно, багато людей замішується, хтось та й проговориться. А за це тюрма у нашому демократичному світі… Що ж стосується оцього конкретного випадку, то колега Омбре має рацію: решта — ваша справа. А нам, з вашого дозволу час: літаки чекати не будуть.

РЕФЕРЕНТ. Сеньйори, панове, дозвольте від імені уряду і від імені присутніх подякувати визначним науковцям сучасності за бездоганно виконану роботу і за участь у прес-конференції. Побажаємо їм щасливої дороги і великих успіхів у праці на благо людства, особистого щастя (оплески, вітання; Омбре, Бакст, Мешта виходять). Не хвилюйтеся, панове журналісти, доктор Орансіо залишається, у нас, хвала господу, ще є кому провести шановних гостей, а інтереси батьківщини понад усе. Продовжуємо роботу!

ЗАПИТАННЯ. Містер Бакст розповів про специфічний «театр», котрий можна, виявляється, використати по-різному: і на добре, й на шкоду…

ОРАНСІО. Зрозумів вас. На жаль, психіатрів у республіці можна перерахувати на пальцях. Ні в державних, ні в приватних клініках згадувані методи не практикуються: ми надто бідні. А значить, і антиметоди…

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Це перевірено!

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. Тому й бродять у нас божевільні вулицями!

ОРАНСІО. Тому, на жаль…

ЗАПИТАННЯ. А коли цю трійцю з-за кордону закинули?

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Митниця категорично заперечує: такі «не проходили». А не помітити їх важко.

ЗАПИТАННЯ. А коли таємно перейшли кордон?

ПРОКУРОР. А коли їх марсіани нам підкинули?! А коли це роботи? Варіантів можна навигадувати безліч! А це — випадок, сліпий випадок! Щоб не трапилося з Кемпесом — автокатастрофа, підсковзнувся і невдало впав, інфаркт — все одно, така вже психологія, ми б підозрювали вбивство: аякже, чоловік закручений у політичну боротьбу! А на нього нарвалися божевільні… Вважайте, що це зрідна автокатастрофі. Всі ж під богом ходимо! Та й давайте подумаємо: чому саме Кемпес? Є ж багато фігур крупніших, господи одведи! Чи не так?

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. А яка різниця? Порох є, була б іскра…

ПРОКУРОР. Одначе давайте дотримуватися правил гри! Виходьмо з очевидного: хоч ситуація у країні і справді складна, та коли від кожної тіні сахатися, впору самим, добровільно, йти в божевільню. Життя — це стихія, чого в ньому тільки не трапляється. Будьмо розважливими. Пожежу легше попередити, ніж загасити. Не треба робити з мухи слона. Будьте певні, що кожна версія про всяк випадок буде опрацьована поліцією до кінця. В тому числі й ваші гіпотези, гм… деякі. Хоч це й даремна витрата сил і коштів. Ну а з «Аль Капоне» і К°, гадаю, справа ясна. Вони будуть ізольовані від суспільства. За власні вчинки не відповідають, суду не підлягають, свідками виступати не можуть. Нам залишається подумати над тим, щоб подібного більше не траплялося. Вирішуючи складні соціальні проблеми, не забудьмо й про цю.

ЗАПИТАННЯ. Ви обіцяли нам останню зустріч з ними…

ОРАНСІО. Будь ласка!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Це можна! (Вводять «Аль Капоне», він у наручниках, «Вельвет» у гамівній сорочці з зав’язаними спереду довгими рукавами).

ВЕЛЬВЕТ (співає). А на Флоріді

ді-ді-ді-вчатка

ді-ді-ді-ді-ді…

ЗАПИТАННЯ. До них можна звернутися?..

(В залі пожвавлення).

ОРАНСІО. Скільки завгодно!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Пане «Аль Капоне»…

«АЛЬ КАПОНЕ» (сідаючи, підкреслено). Містер Аль Капоне…

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Вибачте — містере «Аль Капоне», перед вами — журналісти, вони б хотіли про дещо запитати у вас.

«АЛЬ КАПОНЕ». О, прошу! І, сподіваюся, вони доповнять історію моїх славетних подвигів.

ЗАПИТАННЯ. Розкажіть про останній з них!

«АЛЬ КАПОНЕ». О, панове! Банки, банки… (Мрійливо посміхається) Але ж ви розумієте… (Кивок у бік поліцейських). Секрет!

ЗАПИТАННЯ. Аль Капоне, здається, не знав іспанської?

«АЛЬ КАПОНЕ». «Аль Капоне» знає всі мови світу!

ЗАПИТАННЯ. Скажіть що-небудь англійською?

«АЛЬ КАПОНЕ». Янкі. Ол райт. Вері гуд. (Різко) Ясно?!

ЗАПИТАННЯ. Арабською? «Аль К а п о н е». Шахер-махер. О! («Вельвет» ходить сценою сюди-туди і мугикає свою пісеньку.

Тут передачу можна обірвати, й вона обривається).

ПАТЛАТИЙ ТЕЛЕКОМЕНТАТОР (на фоні залу, який покидають учасники прес-конференції). І нам з вами все ясно, шановні телеглядачі! Випадок, злий випадок, сліпа гра долі мало не спричинили безпорядків. Адже варто було комусь від безголов’я крикнути: наших б’ють! — як анархія затопила б країну, мов хвиля цунамі. Справді, будьмо розважливими! Аби не кинутися сторч головою за якимось божевільним. По-людськи нам їх шкода, але кожному своє місце. Підстав гадати, що терористична акція була кимось спровокована, нема. Це те саме, якби запідозрити когось у тому, що він, аби викликати паніку, підриває в кратерах вулканів атомні бомби, і тим викликає їхні виверження.

Четверо сиділи навпроти нього, півколом, за двома нерівно зіставленими пластмасовими столиками з алюмінієвими ніжками, на таких же стільчиках, ніби вписані в кінокадр; і йому здалося, та, мабуть, воно так і було, що вони давно тут сидять; це йому перше впало в око, коли прийшов туди в полудень, у зазначений час; місто щойно завмерло в знеможливій задусі, сховалося за жалюзі; його провели в патіо, внутрішній дворик, оточений трьома глухими високими мурованими стінами, всуціль обвитими плющем. Четверо «хефес» — шефів найбільших політичних партій, подумки відзначив він: Шеф-1, Шеф-2, Шеф-3, Шеф-4 — так буде зручніше. Старий платан у кутку розлапистим віттям закривав патіо згори, оберігав від сонця, а під платаном, ледь збоку від чотирьох «хефес», сидів шеф його рідної партії в своєму незмінному, незважаючи на спеку, темнуватому костюмі, спершись ліктем на коліно, а подборіддям на долоню руки, і незмигно дивився на нього, і ця поза робила шефа ще меншим на зріст, але значно кремезнішим, і задума чи втома ще більше старили його, тому очі на засмаглому м’ясистому обличчі видавалися темнішими й округлішими й ніби пливли на гребені хвилі сіро-сивих густих вусів. Черокі — пригадалася давня підпільна кличка.

— Кава, лимонад, сигарети? — так, саме з цього почав розмову Шеф-1, коли він сів навпроти, дещо віддалік, як і вони, від столика, щоб почуватися вільніше.

Він давно їх знав, і вони його знали краще, ніж то буває завдяки миттєвим зустрічам на спільних нарадах чи координаційних бюро. А тепер, по всьому, слід сподіватися чогось серйознішого. Та що б там не було — життя іде, а в ньому наперед неможливо визначити, що ж головне, а що другорядне, бо нікому не дано знати в цьому житті, як і де відгукнеться той чи інший сплеск нашої душі. А він — Луно, тільки Луно.

Ти підеш, братку.

Чи й не тоді змигнуло це, аж замлоїло тоскно під грудьми, як давно колись, у ту пам’ятливу мить, коли єством уже, не розумом, осягнув, що й він смертний — як усі. В кожному разі тепер так здавалося.

— …Сеньйоре Луно, — сказав Шеф-2, найстарший, — ваша нинішня професія привчила вас до несподіванок, і ви, мабуть, не здивовані, що ми ось так, у такому складі, запросили вас сюди…

— Це — не професія моя, це — доручення партії, — тихо поправив Луно і, відмовившись від кави й цигарок, надпив трохи лимонаду; а про здивування — що ж тут говорити про здивування? Виходить, так треба.

— Це добре, — кинув Шеф-2. — Ми теж не професіонали. Хіба як політики. Та ж на політиків не вчаться, правда? Принаймні в нашій країні. У нас ними робляться. Чи з інтересів шкурних, чи з національних інтересів. Інколи це поєднується. Як от зараз. — Шеф-2 посміхнувся й обвів поглядом присутніх. — Коли включаються інтереси найвищі — власне життя кожного з нас.

«Задовго, — подумав Луно. — Час же, певно, не жде».

— Вам, Луно, не треба пояснювати, чому нині ми, різні політичні партії, виступаємо єдиним фронтом, — сказав Шеф-4. — «От-от, — аж палець указівний догори підняв Шеф-1, — крупний капітал і воєнщина розуміють, чим їм загрожує об’єднання демократичних сил.» — «І теж інтенсивно готуються до виборів. І можуть почати раніше, — зітхнув Шеф-3. — У Латинської Америки великий і печальний досвід блискавичних переворотів.»

«Ой, як довго, — думав Луно, — вже б до діла…» Тільки Черокі незмигно дивився на нього, в товстих коротких пальцях забувши згаслу сигарету.

— Хотілося б вірити в краще, сеньйоре Луно, — мовив далі Шеф-2, — але ситуація вимагає попереджувати й гірше. А передовсім — остерігатися несподіванок… — Шеф-2 раптом стулив уста, — … несподіваних несподіванок. Типу вчорашньої сенсації, так?

І Луно помітив, як присутні мовби полегшено ворухнулися, навіть Черокі розігнувся, майже торкнувшись плечима платана, і в Луно мало не вирвалося: «Ви вважаєте…»

— Хотілося, щоб було так, як є, — продовжував Шеф-2, — та надто вже переконливо формувалася думка про випадковість, абсолютну випадковість терористичної акції. Так переконливо, щоб аж ніби з’явився черв’ячок сумніву й точив, точив… Ну, це, може, й особисте навіювання. Але й ще дещо є…

«Що?» — знов мало не спитав Луно.

— Отже, сеньйоре Луно, мусимо, — Шеф-2 показав на присутніх, — мусимо в найкоротші строки переконатися, що той черв’ячок або плід нашої збудженої фантазія, або, допустивши, що вбивство Кемпеса — не випадок, віднайти корінь зла і, коли не вирвати чи не викрити з допомогою засобів інформації, то принаймні знати, чого й звідки можна чекати, аби попередити будь-який сюрприз.

— Ми зупинилися на вас, сеньйоре Луно, — трохи урочисто мовив Шеф-1.

— Чому? — це вже він мусив спитати, бо відтепер починалася робота, все вирішено наперед.

— З усіх керівників відділів безпеки кожної з партій у вас, сеньйоре Луно, найбільший досвід отієї невидимої роботи. За вами немає крупних промахів. Окрім того, сеньйоре Луно, і про це кажу з неприхованою заздрістю, ваші люди показали себе найбільш відданими справі, котрій служать, справжніми патріотами — не будемо тут торкатися різниці в політичних переконаннях між вами й нами — тобто на них можна покластися в найтяжчу хвилину: не підведуть і не зрадять. І міцно тримають язики за зубами.

Луно кивнув головою: не те, щоб дякуючи, чи згоджуючись з почутим, а так, наче потверджував, що все ясно, він зрозумів, давайте далі. І його теж правильно зрозуміли.

— Терміни обмежені, — Шеф-2 говорив тепер, мов з однодумцем, власне так воно й було відтепер, ба навіть як з підлеглим, і в цьому теж не було нічого неприродного: керівництво домовилося, а дисципліна є дисципліною. — Вихідних матеріалів у руках обмаль. Знаємо тільки твердо, що готують отих, — невизначено ворухнув у повітрі пальцями, — не в нас. Де — треба дізнатися, якщо й справді існують такі «курси підготовки»… Коштами — скільки знадобиться — забезпечать вас… — показав на Шефа-4. — Необхідну інформацію дасть вам… — кивок убік Шефа-1. — Зв’язки з потрібними людьми забезпечуватиму я, а також координуватиму роботу. Шановний… — ледь торкнувся плеча Шефа-3-потурбується в разі потреби про документи, квитки, візи, транспорт… Ваш шеф інформуватиме нас про зроблене. Через нього й отримуватимете необхідне. Або звертатиметеся до когось із нас. В деталях між собою консультуватися не будемо, в кожного своя окрема ділянка. Для більшої секретності, так?

«Так чи не так, але логічно, й кращого тут не придумаєш».

— Бо ж від трагічного до смішного інколи — один крок, — відповів на своє ж питання Шеф-2, — отож, аби не опинитися нам у смішному становищі.

І так воно вийшло, ніби й сам не вірить у можливість гіршого, й Луно тим самим заспокоює, але перевірити, мов, необхідно. Власне, час розходитися й починати ту перевірку.

— Ви натякнули, що дещо є? — нагадав Луно.

— Воно не мине ваших рук.

— Певну інформацію з цієї проблеми вже передано вам у відділ, — повідомив Шеф-1.

— Ваші попередні міркування, сеньйоре Луно? — спитав Шеф-2.

— На жаль, у мене ще їх немає.

— Будуть! — запевнили його. — Приступайте.

— Так треба, — коротко кинув йому Черокі, кивнув усім на прощання й пішов першим, не оглядаючись.

І тоді одразу забрязчали об цементне покриття внутрішнього дворика алюмінієві ніжки стільців, присутні попідводилися з-за столу.

— Не сумнівайтеся, Луно, — сказали ще йому, — за котрусь ниточку та вхопитеся. Світ тісний. І в ньому не тільки мисливець пантрує на жертву, а й жертва, мов кролик на удава, біжить на мисливця.

Ти підеш, братку.

Що світ тісний, він переконався невдовзі, десь години через дві після тієї конфіденціальної зустрічі, коли у відділі йому передали щойно отриманого білого, аж крейдяного, акуратно заклеєного конвертика без жодного підпису. Глянув на світло і обрізав ножицями по краю. На особистому бланку начальника столичної поліції було віддруковано:

«Шановний! У перше надвечір’я за місцевим часом на правому розі (якщо йти від центру, вулиць Флорес і Фуенте на Вас чекатиме молодий чоловік у костюмі сутенера. Запрошую Вас в одне веселеньке місце на чашку кави. Звичайно, дружини наші не повинні про це здогадуватися». І внизу, замість підпису від руки закарлючка. Закарлючку ту Луно знав.

«Конспіратори, — незле подумав про Бастоса. — В країні відновлено демократичні свободи, а всі вдарилися в конспірацію».

— Сказали: негайно і тільки вам особисто, — сказав помічник, що чекав на подальші розпорядження.

— Вже, — сказав Луно.

Хвилю він міркував і дійшов висновку, що то робота Шефа-2. Конспіратори… Хай так. Йому нічого не варто зробити вигляд, що не здогадався. «Перше надвечір’я» наближалося, на вулицю висипав натовп після спекотного дня, гамір долинав і сюди, крізь вікна четвертого поверху. То й піду. Тільки от від конспірації став одвикати. Нічого, синю синтетичну курточку в сумочку-гаманець і — вперед.

Чорним ходом вийшов з офісу, що займали керівні органи партії, трохи попетляв дворами і скоро згубився в юрбі перехожих. І сміх і гріх, думалося. Ще ніколи не доводилося працювати проти душевнохворих. Хоча при чому тут вони, нещасні?.. Живі роботи… Коли медики дозволяють собі — так-так, десь там, без власних імен, він уже в роботі — маніпулювати свідомістю здорових людей (як пишеться: «Із газет»), то що говорити про «скорбних главою»? А наджорстокість — «в ім’я», «мета виправдовує засоби» — це у тих, хто над медиками… І раса заодне очищається, вигідно, словом.

Вій зробив парочку тільки йому відомих і ним же відпрацьованих трюків, так що, коли б і вчепився за ним раптом «хвіст», то загубився б; ще й у глухому задвірку вдягнув синтетичну курточку, а сумочку-гаманця заховав до кишені, перечесався на інший бік і вийшов на ріг вулиць Флорес і Фуенте наче й зовсім іншим.

На обумовленому місці справді походжав «молодий чоловік у костюмі сутенера»: канаркового кольору костюм, лаковані черевики, біла сорочка, краватка-метелик з фальшивим камінцем, набрильянтинений, виголений до сизості, вусики ніби приклеєні — за три кроки видно, що за птиця. Знічев’я окинув Луно тренованим поглядом і, вихляючи задом, пішов собі, а Луно слідом, щоб невдовзі завернути в під’їзд, проминути двір, опинитися, мов у тунелі, між глухими стінами двох будинків, протиснутися в пролом у мурі, спуститися розбитими, густо зарослими з обох боків кущами троянд, східцями взагалі невідомо куди, щоб опинитися, знов-таки, перед — старими, дерев’яними сходами, котрі вели кудись угору, до якоїсь перехнябленої прибудови — великий голуб’ятник, та й годі.

— Нагору й коридором, — не обертаючись, сказав неголосно провідник і щез, наче розчинився в повітрі; взагалі в цьому закапелку вже посутеніло.

Коридорчик був низький і вузький, але дбайливо обшитий відполірованими дошками. В глибині його горіло невеличке бра. Де ж тут двері шукати, подумав Луно. Та двері самі прохилилися, за ними впівоберта стояв Бастос, наче ждав (чув, певно, скрип струхлявілих сходів, чи ще який сигнал прийняв) і запросив кивком голови: заходь.

— Здрастуйте, колего, — приязно, навіть весело мовив шеф столичної поліції, щільно причиняючи двері. А кімнатка— два на два, ще й без вікон була, світло горіло, правда, яскравіше, ніж у коридорі, Під однією стіною канапа, журнальний столик, старий, ще з минулого століття, стілець, та й усе. — Знаєте, куди ви оце втрапили? Але спершу сідайте на цього скакуна — він, повірте, й важчих за вас витримував, а я на канапі примощуся. І даруйте, я тут трохи начадів. Більше не буду, бо ви ж не палите й досі, наскільки мені відомо.

— Які ж від «колеги» секрети, — гмикнув Луно.

— Атож! Бачите, яке мудре життя? Я колись ганявся за вами, а тепер ми обидва — на сторожі порядку й демократії. А ви змінилися, Луно.

— А ви наче вічний, Бастосе.

— Ха-ха. В мої роки вже ні старіють ні молодіють. Остання метаморфоза — коли в домовину кладуть. То знаєте, куди я вас закликав? Тут міститься напівлегальний профілакторій такої собі мадам Агухеро, де підтримують тонус втомлені від благовірних чоловіки й навпаки. «Кабінети», звичайно, не тут, вхід є й з вулиці, а в цій комірчині пересиджують клієнти, коли накладки трапляються чи щоб уникнути небажаних зустрічей. А можна й отак, як ми з вами.

— Цілком пристойне місце, — згодився Луно.

— Тільки от не провітрюється. Відчуваєте?

— Байдуже: перетерплю.

— Що то молодий. А мені останнім часом постійно пахне смаленим. Склероз чи маразм?

— Позбав вас господь від того й іншого!

— Спасибі на доброму слові. Та пора, видно, честь знати. Ще якось дотягну лямку до виборів, а тоді — баста. Роки вийшли, на пенсію! Всіх злодюг і бандюг не переловиш.

— Ну хіба ж годиться такий багатий досвід, як у вас, на замок?

— Коли службовому псу постійно вчувається тільки смажене, хто ж його буде тримати? Присплять гуманно — та й по тому.

— А таки дуже пахне смаленим?

— Дуже, — серйозно сказав Бастос.

— А може, якісь ліки?..

— Може, якісь є. Але ж стільки клопотів, доки знайдуться підходящі! Повірте старому чоловікові: більше стратишся. Ні, вирішено безповоротно: до виборів — і баста. Вам жити, молодим!

— У чому вам ніколи не відмовиш, шановний Бастосе, то це в почутті об’єктивності!

— Ще раз дякую, любий друже! І хай святий Франціск буде милостивий до вас на старості літ, убереже від того, до чого я докотився. Аби не довелося воювати з божевільними, як оце мені довелося. Та навіть їм я не дав ради, уявляєте? Ні, на пенсію! «Аль Капоне», «Вельвет»… Траплялися і раніше придурки: хто справжній, хто вигляд робив. Л з цими погорів на елементарному, уявляєте? Попередній допит, терористи корчать із себе чортзна-що, ясно, потрібна негайна експертиза. Апаратура записуюча вимикається, хлопці розходяться, щоб швидше ту експертизу організувати, один лише охоронник, тупий, як горила, залишається з тими діячами. Ну, і я, звісно, сиджу, знічев’я патякаю. «Аль Капоне» мовчить — йому гордість не дозволяє з поліцейським псом у балачки вступати, йому, аристократу пещеному, подавай одразу генерального прокурора й дюжину адвокатів. А у «Вельвета» починається словесне нетримання, помітно, що невдовзі «розмажеться». «А ви, — кажу, — хлопці, часом дурману якого не наковталися?» — «Е-е, — говорить „Вельвет“, — я не дурний, щоб перед ділом ЛСД чи маріхуаною бавитися, можна вляпаться. То ось вони — на „Аль Капоне“ зі „Шнурком“ — ковтнули пігулки, що їм підсунули, а я тільки вигляд зробив, що ковтнув, а сам їх за комірець укинув, хотів після діла з’їсти, та загубив, коли нас брали, от вони й поснули, а я теж удав, що сонний, але все бачив і чув, нема дурних». — «Хто ж вам давав пігулки», — питаю. «Вірні люди». — «І де ж?» — «Х-ха, небо там, а на плантації кава росте, на ній психи працюють, а довкруг дріт колючий, я не дурний, я все знаю!» — «Звичайно, ви розумака великий, то, певно, пам’ятаєте, що й далі було?» — «Ще б пак, я такий! Поклали нас в закритий фургон і повезли. Потім довго летіли вертольотом, сонце било мені в ліве око, а я й не кліпнув, бо ж вигляд робив, що сплю, сіли десь, літачки стоять такі маленькі, брезентом обмотані, й вертольоти, як наш, а нас перенесли до білого літака, на крилах по дві смужки голубеньких, і знов ми полетіли, я голову на вікно кругле схилив і дивлюся одним оком униз, так не помітять, а внизу сельва та сельва, сутеніло, коли приземлилися, перетягли нас в автомобіль шикарний, увібгали всіх трьох на заднє сидіння, я біля дверей опинився, якраз біля щілини в занавісці, і все, мов у кіно, бачив, але вже нічого цікавого не було, кукурудза та кукурудза, аж пива з пампушками захотілося, привезли на ще якийсь аеродром великий, літак з багатьма вогнями йшов на посадку, ще полетимо, зрадів я, на такому я ще не літав, проте нам дали чогось понюхати, й ми попрокидалися. Тобто вони прокинулися, а я ж не спав, бо не дурний, і ми пішли собі до аеровокзалу, сіли в рейсовий автобус, та й у готель покотили, я не дурний і все знаю, тільки більше нічого не скажу, а то, хе-хе, так і проговоритися недовго…» Ну, а далі «Вельвет» уже зовсім нісенітниці поніс, доки експерти заходилися довкола нього, геть «розмазався». І чого я, старий дурень, не включив запис?

— Немає рації побиватися, шановний Бастосе. Що дадуть свідчення хворого, якщо вони позбавлені юридичної сили?

— Е, не кажіть, шановний Луно! З тої мозаїки психіатри ліплять якусь одним їм відому картину хвороби. Може, б якось і допомогли нещасному, га? А так я не дуже навіть дослухався до того варнякання, у мене в самого склероз, вважай, і мої свідчення не мають ні юридичної сили, ні котроїсь іншої.

— Отака в мене служба, — зітхнув по паузі Бастос. — Якщо вам доведеться згодом ступити на цю стезю, врахуйте мої промахи, згодиться.

— Щиро вдячний за пораду!

— Пусте — махнув рукою Бастос. — Оце, власне, з цього приводу я й хотів зустрітися з вами. Ну, й ще… — Бастос ніби зам’явся, — суто приватне прохання… Нам з вами по всякому доводилося зустрічатися: й по злому, й по доброму. На кожні часи своя служба, що тут поробиш. Але я завжди вас мав, шановний Луно, за порядну людину. Тож, коли переможе Національний фронт, буде багато змін. Я просив би вас, Луно, як давнього знайомого, аби мене нікуди не тягали, не виставляли на посміховисько в пресі, аби дали спокійно віку дожити.

— Ну хто ж зважиться турбувати заслуженого криміналіста, шановний Бастосе? Ось візьміть про всяк випадок мою візитку, — Луно простягнув білу картку.

— Дякую, Луно. Я радий, що ми порозумілися. Не тримайте зла на старого. Хай вам щастить. Ось проведу вас, трохи порозважаюсь і собі додому, бай-бай.

Луно спускався сходами в суцільній темряві, ковзаючи правицею по перилах. Це вже були інші сходи, десь усередині «профілакторію» мадам Агухеро, на які, попетлявши порожніми вузькими коридорами, його націлив Бастос, шепнувши наприкінці: «Внизу штовхнете двері, там під’їзд і праворуч — вулиця». Він сторожко намацував чергову сходинку, і коли підошва торкалася її, серце, кіби в такт, гучно гупало, а коли інша нога підіймалася, воно підскакувало аж до горла, перебиваюч і дихання. Все виявилося простим, як маїсовий коржик. Старий лис Бастос, коли б і хотів, більше б уже не сказав нічого. Білий літак з двома голубими поперечними смугами на крилах належав у цій країні тільки одній людині — дону Льяносі, грубо кажучи, одному з небагатьох місцевих мільйонерів. Прізвисько для вузького кола — Фантик. Злітали — ясно ж — з авіабази «Сельва-2», де служить зять Льяноси, полковник ВПС Октавіо Гермас. Союз капіталу з вояками видно неозброєним оком. Виходить, машина запущена… Вже тільки за це можна дякувати Бастосу. А що йому до того, заслуженому шефові столичної поліції, котрий пережив на своєму віку кілька переворотів? Всі його цінували, як досвідченого криміналіста, а в політику він не ліз, тому не дуже й «забруднився». Пенсія йому так чи інак належиться, вирішив і на цей раз не втручатися. І це теж насторожує: значить, події будуть розвиватися бурхливо. Окрім того, Бастос учинив мудро: міг би скачати якусь суму з Льяноси, а не став. Бо тому б довелося труснути власним гаманцем, а таке не забувається, потім би нагадали. А тут, певно, обійшлося коштами партійними, ліберали й «демократичні католики» багатенькі. Вертольотом же привезли «Аль Капоне» і К° з суміжної Парайї — підлеглі Гермеса акуратно провели через кордон. Більше нізвідки. І доведеться комусь мандрувати туди. На пресу надії ніякої — підіймуть на сміх і свої і чужі. А знати, що вони готують, мусимо.

Ти підеш, братку.

На вулиці Луно здалося, що йому холодно, аж плечима пересмикнув, намагаючись звільнитися від тисячі колючок, що вп’ялися в шкіру. Влився в натовп, ніби намагаючись позбавитися відчуття пронизливого вітру. Людей було багато, вони обтікали його з усіх боків, розгарячілі, збуджені надвечір’ям, з розчинених навстіж кав’ярень хвилями линули солодко-духмяні аромати, пахло свіжими булочками, кавою і чомусь старим деревом, там і там грала музика; а Луно ніяк не міг пристосуватися до вуличного ритму, на нього наштовхувалися, не завжди встигав ухилитися від зустрічних. І тоді Луно різко звернув ліворуч, у парк Свободи, але не пішов навпростець, повз високі пульсуючі фонтани, бо ніби наткнувся на вогку й невидиму стіну ще більшого холоду і, пришвидшивши крок, аби не марнувати часу, гайнув півколом, доріжкою, що огинала центр парку.

І тільки в бібліотеці, в порожнісінському залі періодичної преси, де вже ввімкнули кілька світильників, йому стало затишніше. Відтепер почалася робота, потрібно було дещо уточнити. З інформації, що йому передали «шефи», багато взяти не міг, бо ж відзначалася специфічністю, проте виводила на головне — на людей, на тих же фахівців. І серед них треба знайти помічника, консультанта, а може, й… Старші за віком і більш-менш відомі з зрозумілих причин відпадали. Пам’ять вчепилася за знайоме прізвище, і тепер думка крутилася довкола нього. Уго Піко, молодий доцент медичного факультету університету, його добре знає Феліппе, Феліппе Альварес, рідний брат мій… Слухав у нього лекції з психопатології на другому курсі. Уго Піко… Колись він працював у молодіжних демократичних гуртках. Згодом від політики зовсім одійшов, це розповідав Феліппе. Займається виключно наукою, стажувався в Сполучених Штатах. Бібліотечна картотека справно підказала, де, коли і з якими статтями (окрім суто спеціальних, наукових) виступав Піко, а також і те, який вони мали розголос. За годину, порившись у газетах, Луно сформував для себе попереднє враження про незнайому людину.

Свого часу, давненько вже, Піко опублікував велику, статтю, де спробував перекласти деякі соціальні проблеми на мову психології. Ну, для прикладу, коли людина і почувається нещасною? Тоді, як їй дошкуляє непогамований сенсорний (чуттєвий) голод. От, допустимо, живе впроголодь, не має добротної вдягачки, за що вивчити дітей і так далі. їй, звичайно ж, хочеться і простих житейських утіх, і задоволення духовних потреб. їй хочеться почуватися вільною і незалежною. Але ж вона не одна й мусить рахуватися з іншими, так само, як інші повинні рахуватися з нею. Тому такі пристрасті, як жадоба влади, багатства мають дуже обережно і делікатно гамуватися суспільством. І таким суспільством, де б той сенсорний голод, закладений у людину самою природою і певною мірою окультурений цивілізацією, вдовольнявся, може бути лише суспільство комуністичне.

Від статті повіювало наївністю, одначе не в такій мірі, щоб на неї обрушився шквальний вогонь критики. Луно пригадував ті часи: якийсь період застою, аморфності суспільної думки; так буває, коли одні ідеї вже вичерпалися, зжили себе, а інші ще не визріли; і настають; періоди не те що сумнівів і вагань, але певної інерції — життя іде, маховик його крутиться, ну то й що? Вже прагнеться нового, але ще не виплутатися з минулого. І тоді достатньо найменшої зачіпки, аби виплеснути оте нереалізоване невдоволення. Мабуть, в даному разі так вийшло і з Уго Піко. Було анемічне бродіння дистрофічних ідей в умовах напівдиктатури-напівдемократії, з’явилася свіжа, своєрідна стаття молодого науковця, за зміст котрої — бо оригінальнішим не пахло — і вхопилися. Це те саме, аби, скажімо, почати стверджувати: для того, щоб розрахуватися з зовнішніми боргами країни, треба накласти спеціальний податок на автомобілі, котрі перетинають площу перед Національним банком. От і на Піко накинулися. Права преса й анархісти саркастично сміялися, ніби змагалися одне перед одним у дотепності, а «ліваки» й троцькісти, як «неперевершені теоретики», бомбардували на повному серйозі: «вульгарний ідеалізм», «біологічний комунізм», «утопія, викопана у смітнику історії». Правда, впливові видання не втручалися в безплідну дискусію. Тобто Уго Піко відшмагали, мов хлопчиська, а на захист, чи принаймні подискутувати з ним на солідному теоретичному рівні, ніхто не став або не захотів. Не до того, мовляв, є справи й серйозніші, наука потім… Міг Піко, юний і запальний, просто образитися й махнути на все рукою? Взятися, як він би міг вважати, до справ більш практичніших? Звичайно, міг. І махнути рукою на конкретику політичної боротьби: є ж бо питання й вічні… В кожному випадку, таке цілком логічне пояснення можна прийняти за основу. Хотілося вірити, що Піко допоможе хоч чимось. Та й іншого виходу не було.

Одначе розмова буде складною і важкою, думав Луно. Амбіції амбіціями, їх можна делікатно й обминути, зрештою, навіть дати їм виплеснутися. Головне ж, який він зараз, цей Піко. Доведеться — а без цього не обійтися — розкрити перед ним карти, аби усвідомив усю незвичність і небезпечність ситуації, те, що в цій грі на кін ставиться багато життів.

Було вже зовсім пізно, коли він прийшов до будинку, де мешкав його рідний і єдиний брат Феліппе. Жив прийомним сином господарів на прізвище Альварес, котрих Луно знав, а вони його — лише як давнього, старшого за віком і розважливого товариша свого сина.

Луно трохи, постояв біля декоративної, коротко підстриженої загороди з кущів, поглядаючи на темне подвір’я, темні вікна, ловлячи терпкі нічні запахи зелені; стояв і думав, як воно часом трапляється у цьому світі.

А було так хоч і давно, а ніби вчрра. Вдерлися опівночі в квартиру національні гвардійці з «ескадрону ночі» і забрали батька й матір. І чи то поспішали, чи спершу просто не звернули уваги, але забули прихопити з собою дітей — а воно ж хоч і діти, та все одно свідки, якщо й не свідки (бо кому там свідчити?), але й мовчати не будуть, принаймні сусідам розкажуть… Щойно пішли страшні гості, як Луно крізь розпуку зрозумів: вони повернуться невдовзі й за ними, а ті, кого забирають опівночі, зникають безслідно. І він поспіхом накинув на себе й на семилітнього Феліппе перше, що під руку трапилося, вихопив із шухляди столу якийсь грошовий дріб’язок, підняв з підлоги непоміченого гвардійцями батькового годинника і за мить уже тяг за собою на смерть переляканого Феліппе неосвітленими сходами вниз, у ніч…

Йти їм не було куди, але йти кудись мусили, коли вже повезло. І вони бігли задвірками, чагарами, прошмигували темними провулками, уникаючи освітлених місць, влипали в землю, коли мимо проносилися патрульні «джипи» — аби далі й далі від страшного рідного будинку. Вслід могли пустити собак, великих німецьких вівчарок, яких у місті було, здається, не менше, ніж національних гвардійців. І Луно, витягнувши з задньої кишені джинсів зім’яту пачку дешевих сигарет (покурював крадькома від батька-матері), посипав тютюном сліди за собою. А коли наткнулися на стічну канаву, то посадив Феліппе собі на спину й пішов водою проти смердючої течії. У суцільній темряві обережно й повільно човгав підошвами по дну, щоб не спіткнутися, далеко вперед виставив руку, аби не виколоти очі гіллям, що нависало з обох сторін. Не знав, скільки йшов. Тіло затерпло геть усе, ноги, здавалося, рухалися вже самі по собі, рука висіла в повітрі сама по собі, не зауважуючи гострих колючок, інша, за спиною, геть затерпла, ніби й не було її, та й малого вже не відчував — той спав, здерев’янівши, злившись зі старшим братом. Луно не пам’ятав, де й коли вони вибралися на берег і мертво впали в тих же чагарях. Скільки спали — одному святому Франціску відомо. Коли він продер, запалі очі, здалося, що скоро вечір. Феліппе сидів поруч, вочевидь, уже давно торсав його, мовчки й настирливо, але ніби крадькома.

— Що сталося? — хрипко спитав Луно.

Малий мовчки показав кудись очима, і Луно, стріпнувши головою, мов проганяючи кошмари, теж сів і зойкнув, так замлоїло тіло. Феліппе ще раз стрельнув очима, а він таки чомусь спершу глянув на небо, щоб остаточно упевнитися, що скоро вечір, й аж тоді — куди показував малий. Навпроти них, на малюсінькій галявці, сиділи півколом хлопці-обірванці різні за віком. Мовчки смалили недопалки й дивилися на них. У землі стирчав ніж із жовтим костяним руків’ям.

— Доброго дня чи то пак вечора, сеньйори, — сказав ватаг, стрельнувши недопалком у хащі.

— Доброго вечора, — відповів завчено малий.

— Як вам спалося на нашій незалежній території? — брудним указівним пальцем ватаг торкнувся руків’я ножа, схитнувши його збоку набік. — Добре, еге ж?

— Добре, спасибі… — прошепотів малий, та Луно штовхнув його ліктем, щоб умовк.

— Чого вам треба від нас? — спитав навпрямки, без боязні; він уже нічого не боявся, якби тільки не малий…

— Ви бачили? — озирнувся ватаг на своїх, і ті кивнули. — Сеньйор не зрозумів. Викуп, всього-на-всього викуп. За користування територією.

— Тримай, — Луно жбурнув зовсім худеньку пачку цигарок: закони околиць він знав. Якби ж тільки не малий…

Обірванці розреготалися вже й зовсім голосно, і Луно чомусь геть заспокоївся.

— Більше в мене нічого немає, — сказав жорстко і з притиском.

— А на руці?! — ватаг одним підборіддям показав на батькового годинника.

— Разом з моєю головою, — жорстко сказав Луно. — Тільки так. — «Малого вони не зачеплять», — ще подумав.

— То татків, — прошепотів малий, — а татка й маму уночі гвардійці забрали.

— Куди?

— Туди. — Луно різко звівся й подав руку Феліппе. — Ходімо.

Посхоплювалися й обірванці, ватаг вийняв з землі ножа.

— Стривай, півню, — сказав ватаг, — твої дороги закриті: до рідні, й… Твоя дорога з нами. — І повернувся до своїх: — Ніхто нічого не чув, ясно? Ось так, — клацнув, закриваючись, ніж і щез у лахмітті. — Мене звати Хуан Санчес. Святий Хуан-для близьких. Пішли.

Так вони з Феліппе опинилися на околиці міста, в нетрищах столиці, в «шанхаї», між безпритульних і иапівбродяг, а дорослим до них жодного діла не було, бо самі такими були; поліція сюди боялася потикатися, а від облав національної гвардії тут уміли ховатися. Спали з Феліппе у картонній коробці з-під холодильника, накривши її від дощів шматком жерсті, харчувалися, чим бог пошле, чи хто поділиться, а найчастіше тим, що вдасться поцупити в місті. Вони вже не боялися, що їх упізнають, чи запроторять до виховного будинку. Звідти, казали знавці, можна і втекти. І треба тікати, бо вийдеш звідти викінченим зарізякою. От цього найбільше і боявся Луно. Та, власне, й від теперішнього життя доброго не сподівався. Він-бо, Луно, вже розуміє, що й до чого, а от малий… Як не красти, пропадуть з голоду, а крастимуть — теж рано чи пізно загинуть. І Луно знайшов роботу за мізерну плату, і стали жити впроголодь, дещо відокремившись від своєї ватаги. І їх не стали відвертати, не зачіпали, бо й обірванцям було зрозуміло, що працюючим не краще. А далі вже ніби саме по собі пішло: знайомство з підпільниками, розповсюдження листівок, щодалі то серйозніші доручення, і невдовзі надійшов час, коли обставини змусили перейти на нелегальне становище; і тоді комітет знайшов порядну бездітну сім’ю, котра й усиновила Феліппе. Той уже багато на чому знався, брати зустрічалися, не виказуючи родинних стосунків, ішли роки, і юний Феліппе теж почав рватися у бій, що йому категорично заборонили: живи, не відкриваючись, учись, будь добропорядним громадянином, ні в що не втручайся, хто б владу в країні не захоплював; все ще може бути, й на твій вік вистачить; а законсервована явка потрібна завжди. І Луно вчив Малого, Пекеньо, така в нього тепер була підпільна кличка.

Луно зітхнув і нахилився до підніжжя крайнього від воріт бетонного стовпчика — там Феліппе складав дрібні камінчики. Пальці намацали гірку їх — давно не приходив… Луно взяв одного, дрібного й гладенького, а решту накрив долонею і потримав хвилю, ніби погладив, повторюючи, мов заклинання: знадобляться, знадобляться, знадобляться.

Камінчик ледь встиг тонко торкнутися шибки, як у кімнаті жовто загорівся нічник, чвертю місяця окреслившись у нижньому кутку вікна за темною шторою. Там завжди ждуть… Небавом світло погасло, й з вікна висунулася рука з білою хустинкою, нахиленою вниз, і Луно стиха насвистів тільки їм двом відому мелодію.

— Чому тебе так довго не було? — поскаржився Малий, обіймаючи брата.

— Справи, братку, справи. — Малий був вищим і міцнішим за Луно, під пальцями перекочувались тверді, мов камінчики, м’язи, і Луно пригадав, як ніс його, семирічного й сонного, на спині, брьохаючи стічною канавою. — Батьки сплять? — спитав захрипло, відсторонюючись обережно.

— Сплять, сплять, — сміявся радо Малий. — Хочеш їсти чи одну каву?

— Ні того, ні другого. Батьки здорові?

— Здорові, здорові. Лікар же майбутній у сім’ї росте! Та хоч сідай. Ой, світло від радості забув увімкнути!.,

— Не треба світла, так погомонимо.

— Щось трапилося, брате? — насторожився Малий.

— Ні, Малий, нічого не трапилося. Просто я тебе і в темряві бачу… Як твої справи, майбутній лікарю?

— Чудово! Склав останнього іспита, попереду вакації! От якби ще в мене брат був не таким суворим, то й взагалі… Та, може, він зглянеться нарешті й заповнить чимось мої канікули?..

— Заповню, Малий, заповню… — сказав Луно. І розповів усе.

— Ти підеш, братку.

Прозорого погідного ранку, щойно зійшло сонце, коли ще тихо, але люди вже прокинулися і готувалися до буденних клопотів, щоб хоч трохи впоратися з ними до задушливої спеки, отож саме об такій порі на розі вулиці Лас Розас Бланкас, тобто вулиці Білих Троянд, що в столиці Парайї, вийшов з таксі молодий чоловік і, не чекаючи, доки авто рушить, неквапно попростував тротуаром. Ішов мимо білих троянд, що кетягами наче опадали з дворів особняків, та в останню мить зависли на прутті металевих ґратчастих парканів, густо заплетених плющем. Двірники вже пройшлися тут зі шлангами, волого блищав тротуар, ніби навощене, віддзеркалювало темно-зелене листя плюща, прозорі краплі висіли на пелюстках троянд, і в двориках, як важкою росою придавлена, лежала трава, вологі коси розпустив жасмин, намистинами скочувалася вода по вигнутому шаблями листю пальм. Молодому чоловікові й навшпиньки не потрібно ставати, щоб те побачити: був доволі гінким. Та він тільки знічев’я ковзав поглядом по зелені, більше його приваблювали, здається, свіжість ранку й пахощі квітів. Ішов неквапливо, зиркаючи на номери вілл, підбори піщаного кольору черевиків, наче підкреслюючи молодече завзяття й безтурботність, поцокували; піщаного ж кольору був на ньому й недорогий, але елегантний костюм, в тон йому модний капелюх з відігнутими крисами, дещо світлішою була тільки футболка з зеленим колом на грудях, а темнішою — валіза через плече.

Невдовзі він зупинився біля вілли «Естрелла», намацав малопомітну, зроблену під камінець, кнопку дзвоника на стовпці воріт і, мов граючись, відбив у мажорному темпі — «SOS». За мить побачив у глибині двору прислужника-мулата у всьому білому з ніг до голови — й краватка теж, — який з гідністю прямкував між двома рядами невисоких пальм до воріт. Та мулат не встиг подолати й половини шляху, як його, майже бігом, обігнав, витираючись серветкою, сам господар, зростом не нижчий за нашого молодого чоловіка, але ширший у плечах.

— Тисяча чортів! — закричав чистісінькою іспанською господар, жбурляючи серветку в кущі. — Невже я сподобився честі бути відвіданим у цій триклятій глушині? Невже вершина нахилила свій дзьоб, відкрила рота й хоче навіть побалакати?[1]

Замок клацнув уже не так поривчасто, бо господар, очевидно, побачив крізь плюшеву завісу, що помилився. Тому й хвіртка відчинилася повільніше, ніж можна було сподіватися.

— На жаль, містере Шері, — заговорив, знявши капелюха й злегка вклонившись, чистісінькою англійською молодий чоловік, — мені тільки довірили скористатися вашим паролем. Феліппе Альварес до ваших послуг.

— Нехай буде й так! — американець довго не вмів дивуватися. — Друзі Піко — мої друзі. Прошу! Ви поспіли прямо до сніданку. Клаудіо, другий прибор на стіл!

У дворі вони потисли один одному руки. Містер Шері, не втримавшись від припливу почуттів, безцеремонно ляснув Феліппе по плечах обома долонями.

Каву пили на відкритій веранді, Клаудіо щойно розшторив протимоскітні занавіски.

— Хоч мене й з’їдає нетерплячка, — сказав Вільям, — розпитати як там і що, бо Уго, знаєте, навчився у нас, янкі, листів не писати, та спершу хочу, щоб ви відчули себе, як удома. Коньяку до кави?

— Ні, дякую, — відмовився Феліппе. — Я, бачте, ще й не знаю, який алкоголь на смак.

— Для вашого віку це більше ніж похвально, — розсміявся Вільям. — Я, хоч смак і знаю, але намагаюся уникати. Клімат! Ковтнеш кілька грамів — і повзаєш потім цілий день, мов сонна муха. Ото тільки на посольських прийомах мусиш, щоб не запідозрили в неблагонадійності. Часом так насмокчешся, що й світові не рад. Хочеш, проведу по знайомству? У нас прийоми часто…

— Е, ні, — відмахнувся Феліппе, — коли там такі умови, то мене одразу витурять, оголосять неблагонадійним.

— Ці можуть! — підморгнув Вільям. — А сюди без перешкод прибув?

— Без. Я прилетів із Санто-Домінго, і Парайя в мене — остання точка канікулярного маршруту. З півгодини почекав на митниці, впечатали візу і сказали: гостинно просимо.

— Аякже! Світові треба показувать, що Парайя — країна вільна. А за ті півгодини вони подивилися, чи тебе немає серед списків ворогів Парайї.

— Гостю не випадає обговорювати місце і порядки…

— Безперечно! А я працюю тут по найму, отож І мені байдуже. Ще кави?

— Дякую. Вже відвик від домашньої, справжньої. Все, знаєте, в дорозі, в аеропортах…

— То ви мандруєте?

— Так, в міру можливостей. Наша родина середнього достатку, закінчив успішно другий курс, і батьки вділили трохи коштів, аби хоч найближчі світи побачив.

— О, — зрадів Вільям, — я, здається, здогадався без зайвих розпитувань. Ви — студент, а мій друг Піко — ваш викладач?

— Десять — нуль на вашу користь, містере Вільям, — напівжартома вигукнув Феліппе, — та, гадаю, для кращого психоневролога Парайї це дрібні горішки, правда? Ви наскрізь, мабуть, бачите людей, чи не так?

— Ви подивіться на нього, — звернувся до уявної аудиторії містер Вільям. — Такий молодий, а вже лестун. Далеко підеш, Феліппе! Та інакше й бути не могло: тільки кращого свого учня міг послати Уго до мене, ще й навчити нашому жартівливому паролеві — і господар вистукав на пластиковому столі: та-та-та-ті-ті-ті-та-та-та… — Рятуйте наші душі… То, виходить, ми з вами колеги?

— Та ні, містере Вільяме, я буду педіатром. Сеньйор Піко тільки спецкурс у нас читав.

— Що діти, що душевнохворі — одна біда, — зітхнув Вільям. — Однако беззахисні. Як там він, наш Уго?

— Гадаю, добре. Збирався у відпустку до Європи. А взагалі — непосидючий і гарячий, весь в науці.

— Таким само він був, коли ми стажувалися в Йельському університеті. Ех, юначе, — підморгнув Вільям, — якби ви знали, скільки ми виручали одне одного у всіляких пікантних ситуаціях! «Carpe diem», як говорили древні, лови мить, доки повен сил. А тепер… — американець зневажливо махнув рукою.

— Містере Вільям, сеньйор Піко просив передати вам листа. Разом з тисячею побажань і привітань…

— Бути такого не може! Невже матиму автографа новітнього світила? Ану, давай.

— І відбитки деяких своїх праць…

— Все давай!

Листа Вільям читав мовчки, а коментував уголос:

— Ну, добив, добив старий! Бач скрупульозно перераховує, що відкрив і що опублікував. На жаль, сеньйоре Уго, віддарувати вас нічим не можу: я тут нічого не відкрив і не опублікував, я тут гроші заробляю… Ха-ха-ха, дамський приспішник. Але не одружився. Я теж, тут ми рівні… Чого не знаю, того не знаю… О, тут і про вас, мій юний друже! Так-так… Ясно ж, що у приватну, тут тільки три державні богодільні на всю Парайю… Ну, побажання мені передали вже на словах…

— Знаєте, що тут говориться про вас? — Вільям згорнув листа і пильно подивився в очі Феліппе.

— В загальних рисах… — Феліппе ніяково опустив голову.

— Не соромтесь, молодий чоловіче, — американець підвівся й поклав руку юнакові на плече. — Чесно заробляти хліб не соромно.

— Знаєте, я прийомний син, — тихо мовив Феліппе. — Батьки влаштували мені цю подорож, я б хотів їм чимось віддячити. У мене ще півтора місяця канікул, а вдома з роботою, навіть тимчасовою — сутужно…

— Та й тут так само. Візу я вам з допомогою нашого посла продовжу, це раз плюнути. А робота — тут своїх безробітних достобіса. Проте є один варіант, коли пощастить, і якщо ти на нього пристанеш. Та ще й заробіток пристойний. Клаудіо, тягти сюди апарат!

— Я був би вам дуже вдячний…

— Не варто слів, сам тарілки мив у ресторанах, доки вчився. Зараз ми цю справу обладнаємо, — підморгнув змовницьки, накручуючи телефонного диска. — Алло, шановному дону Аугусто доземний уклін. — І, закривши долонею мікрофон, відвів слухавку від вуха. — Цей старенький ще хвилин п’ять буде розсипатися в люб’язностях, — шепнув стиха Феліппе. — Але старий отакий! — показав великого пальця.

— Так, сеньйоре Аугусто, все добре в цьому найкращому зі світів… Хе, звичайно ж… Так-так… Е, то тема окремої бесіди… Хай вони показяться, чи нам клопотів мало? А чому ви не питаєте, чого так рано телефоную? Давно вже робочий день? Хіба? А я й не помітив… Скоро до вас у пацієнти запишуся… А скажіть, шановний доне Аугусто, ви останнім часом нікого зі своїх службовців, санітарів там, молодшого медперсоналу не виганяли? Виганяли й ще будете? Ну й прекрасдо! Взагалі скорочуватиметесь?.. Та знаю вашу клієнтуру… Не бійтеся, світ нині такий, що ми з вами без роботи не будемо. Тож я з того самого приводу, що й ви до мене час од часу звертаєтеся: рекомендувати потрібну людину. От і рекомендую… Та знаю, ви вже казали, але хоча б на місяць. Студент-медик! Ріст? Як я! От бачите… Таких, як ви, треба десять, щоб його збороти… Колего, я ж людей наскрізь бачу! Окрім того, він місцевий… Ну так, мандруючий студент-медик, вони нині всі мандрують… Хоче трішки підробить… Секунду, — Вільям знов закрив долонею мікрофон і простягнув руку: — Давай паспорта… Диктую, дон Аугусто.

— Ну от, — вдоволено посміхнувся Вільям, — і обладнали. Платня хороша, коли втримаєшся. Оцей дон Аугусто Буатрегано — старий дивак. Утримує приватну клініку для душевнохворих. Намагається зцілювати аристократів і багатіїв — це його основна клієнтура, ну й надзвичайні випадки. А це, каже, буду потихеньку згортати клініку. Не той пішов аристократ, а то ще, гляди, якийсь катаклізм, то й платити нікому буде за них… Отаке! Ну, то дрібниці. Щоправда, ніхто з обслуговуючого персоналу в нього довго не затримується: одне-два зауваження — й будь здоров. Вимоги суворі, та, слід визнати, справедливі: акуратність, послух і лагідне поводження з хворими. Тутешні військові дуроломи його лібералом числять, а це в Парайї мало не синонім комуніста. Але ми підтримуємо, та й пацієнти в нього — тобто родичі їхні — неабихто. Ото тільки й біди, що на життя любить скаржитися старий. Згоджуєшся?

— Ще б пак! Дуже вам вдячний… Я перед вами в боргу.

— Облиш. Будеш вдома — передаси вітання Гуго, ото й уся дяка. А зараз програма така: я на службу, ти оглядаєш столицю, коли не втомився з дороги. Обідаємо в ресторані «Макарайбо», в години сієсти за місцевою традицією спимо, а під вечір я тебе відвезу в клініку дона Аугусто Буатрегано. Це далеченько, кілометрів п’ятдесят за містом, там його асьєнда. Паспорт залишаю в себе — продовжу візу. О’кей?

Ні Вільям, ні тим паче Феліппе Альварес не знали, звичайно, що одразу після дзвінка американця дон Аугусто Буатрегано викликав до себе помічника у справах інформації доктора Гюнтера Коха і, склавши на чорному столі сухенькі старечі руки, роздумливо запитав:

— А чи не біжить звір на мисливця, або навпаки, — мисливець на звіра?

— Щось непередбачене, патроне? — занепокоївся Кох.

— Швидше випадковість, але оригінальна, — мовив дон Аугусто і переповів розмову з Вільямом Шері.

— Гадаєте, вивідувач?

— То твого розуму діло, Гюнтере. От і оціни мою інформацію.

— Вважаю, ви вчинили правильно, згодившись узяти того хлопця…

— Нам Шері поки що потрібний.

— …правильно з будь-якого погляду. За нашими даними, сусіди проковтнули пігулку, не розжувавши й не запивши водою. Коли це їхній хід, то нам просто щастить. Молю бога, щоб той хлопчина був вивідувачем, шпигуном, диверсантом! Ми його тут швиденько розкусимо. Тоді знатимемо достеменно, що й нас там розкусили, а значить, вживемо заходів і вбережемося від несподіванок. Ви вчинили дуже мудро, патроне.

— Та я, хвала Ісусу, так і гадав. За свої шістдесят добре вивчив людське поріддя…

— От-от. Хай іде санітаром…

— …і прибиральником водночас!

— …санітаром і прибиральником водночас на поверсі для буйних. Коли хоче заробити, хай попрацює! Часу в нього мало, отже, спішитиме. А ми з нього очей не спустимо! От на чомусь і попадеться. А ще зв’язок… Асьєнда від міста далеко…

— А радіо?

— Це деталі, ми все перевіримо, патроне, все, що він з собою принесе, до нитки, він і не знатиме. А от як виходитиме на зв’язок — простежимо. Він буде ізольованим, і в нього мало часу. Якщо вивідувач — розкриється. А ми до часу й виду не подамо. Ні, нам таки пощастило. Аби тільки він виявився шпигуном!

— Гм, а коли вони там якраз і розраховують на отаку нашу реакцію?

— Може, й так, але малоймовірно, бо дуже складно, їм не було за що вчепитися, це я гарантую. А посилати на вірну смерть недосвідчене хлоп’я, на таке вони не підуть. Я знаю комуністів, — а тут, коли брати отой один шанс зі ста, що інформація десь просочилася, без комуністів не обійшлося — , з тридцять дев’ятого року, і стверджую, що на таке вони не підуть. Тут же шансів — нуль. Та й, окрім того, як би там не було, гра є гра, хто кого. Нам ця гра вигідна. Будемо грати!

— Оцим і все сказано, любий Гюнтере. Зіграймо ще й у таку гру. Розроби детальний план операції… Ну хоча б під назвою… під назвою «Гра в міражі».

— Ну, як ваш підопічний, Гюнтере, що новенького?

— На жаль чи на щастя, патроне, нічого. Наші друзі-сусіди передали вичерпні дані про цього Феліппе Альвареса. Все збігається: студент-медик…

— В цьому я переконався, маючи з ним бесіду. Люб’язний і начитаний, скажу вам, молодий чоловік!

— … політично нейтральний. Як і його названі батьки. Та й той, хто його рекомендував Шері, теж давно відійшов від політичної діяльності. Якийсь Уго Піко, ваш колега, до речі.

— Чув. Знаю. Товариш Вільяма.

— То, може, й Вільям пішов «на пробу»?

— Хай собі як знає — його справи. Далі?

— Словом, вчепитися немає за що. Ми зі свого боку передали фото й прикмети. Все збігається, він той, за кого себе й видає. Речі його ми перевірили до нитки, навіть зуміли зняти рентгенограму з натільного хрестика. Абсолютно порожньо! Ага, великий любитель бігу: і в себе вдома щоранку ганяв, і навіть у містах, коли мандрував, щоранку в будь-яку погоду на вулицю виходив. Ось і тут…

— Він просив у мене дозволу… Молодець, хто ж, окрім самої людини, потурбується краще про власне здоров’я? Це ми за вічними клопотами занехаялися…

— …оббіг довкола плантацій, вздовж колючого дроту. Потім пішки пішов, сказав черговому на брамі, що трохи розтренувався.

— Правильно…

— Співав у душі…

МАЛИЙ — КОАЛІЦІЇ: Приступив до виконання. Роботу дали. Доступ у межах клініки вільний. Вихід вільний. Усе в порядку. Речі таємно перевірили.

— Виходить, Гюнтере, ми «пустушку» смокчемо?..

— Якби ж не Вільям… Підсунув невідомо що…

— Я ж казав: не втручаймося в справи американців. У нас визначене поле діяльності. Тим більше, часу залишилося обмаль — зо два тижні. Власне, ми вже давно готові, сусіди баряться. І з переказом гонорару, до речі, теж! Так ми в трубу вилетимо. Всього двадцять п’ять відсотків авансу! Решту, мовляв, коли отримаємо товар. То, може, нам ще чекати, доки об’єкт запустять у дію?! Розберися, Гюнтере! Здається, остання акція підтвердила гарантії фірми цілком і повністю!

— Не хвилюйтеся, патроне, все буде як годиться.

— Покладаюся на твою компетентність. От тільки як ми вирішимо з Альваресом? Якщо це й справді «пустушка», то чого маємо з ним бабратися, відволікатися від основного? Воно й дрібниця, коли «пустушка», а в мізках сидить…

— Хай буде й «пустушка»… Навіть коли й не розкусимо його, тобто виявиться не «пустушкою», поїде до себе й скаже: в клініці доктора Аугусто Буатрегано — чисто…

— Старієш, Гюнтере. А як ви в себе там, у рейху…

— Патроне!..

— …нічого, ми свої люди. Отож, як ви там, у рейху, чинили в таких випадках?

— Тих, кого підозрювали, підштовхували до дії. Відкривали трішки завісу…

— Про це й мови не може бути!

— …або ловили на приманку.

— От-от! У цьому щось є. От і давайте організуємо щось таке, щоб його зацікавило.

— Справді, треба змусити його діяти. Правда, він наглядає за буйними й прибирає в палатах упродовж дванадцяти годин, потім спить або читає, трохи гуляє у дворі — і більш нічого. На зв’язку треба ловити, на зв’язку! А він поза клінікою ні з ким не зустрічається і в місто не рветься.

— Думай, Гюнтере, думай.

— До речі, патроне, в останньому, тринадцятому, боксі на поверсі, де працює Альварес, Буппо…

— Ну, й що з того? Куди його подіти? Дослід треба довести до кінця. Буппо скоро перетвориться в живу ляльку, котра не бачить, не чує, не говорить, взагалі нічого не відчуває. Не забувай, Гюнтере, що нам і за випробування препаратів платять.

Великої мороки Феліппе з буйними не мав. То, власне, так мовиться, що буйні. Напади безпричинної агресії чи «виходи з себе» у цих нещасних, звичайно, траплялися, але це можна було завбачати, скажімо, в одних хворих приступи траплялися тільки в той само час, інші задовго до приступу починали нервуватися — тож таких заздалегідь тихенько й лагідно відводили до боксів з м’яким стінами, стелею і підлогою — нехай розряджаються. Наближення шалу в декого виказували характерні прикмети. Як от у Пека-фі, двадцятип’ятилітнього чоловіка, колишнього студента з благородного сімейства. Тяжка, ніби вічна, задума лежала на його обличчі, аж повіки придавлювала. Буйність у ньому викликалася розпукою, ну а розпука душевна, як відомо, програмованості не підлягає. Де б не перебував Пека-фі — на прогулянці, в палаті, на процедурах — він мовби тримав в руках поперед себе невидиму кулю й постійно ніби зав’язував на ній такі ж невидимі вузлики, і пальці його нерідко застигали, незрушно зависали в повітрі, мов міркували, як бути далі. І так годинами, днями і, казали, тижнями. А то раптом пальці починали метушитися, бігати, хапати якісь кінці якихось невидимих ниток, знати було, як ті нитки заплутуються, й зрештою Пека-фі здіймав кулю над головою й спересердя гехкав нею об землю й, розпачливо ридаючи, кричав:

— Розв’язався світ, розв’язався світ, заплутався, ніяк не зв’яжу кінців з кінцями, будь він проклятий!..

І отут треба було його хапати, що й робили Феліппе разом з санітаром Антоніо, бо Пека-фі міг роздерти собі обличчя до крові й очі повидирати, позбивати п’ястуки об тверді предмети — на людей, щоправда, не кидався, злість спрямовував лише на себе. Але й за це могло попасти від дона Буатрегано: той не терпів поганого поводження з хворими, тому так часто й обслугу міняв.

Словом, були всякі. Дехто взагалі сидів під замком і, приносячи їм їжу чи прибираючи, слід було стерегтися й стерегтися, аби уникнути несподіванок.

Таким вважався й Буппо з боксу № 13, чоловік зовсім не буйний, а швидше навпаки: байдужий до всього. Буппо з’явився тут недавно. Казав Антоніо, що був, перш ніж сюди потрапив, з тих буйних, що ого-го. Та за одного приступу дійшов такого піка, що аж наче йому щось трісло в нервовій системі, тож покотився тепер наче з гори, скоро він узагалі… — й Антоніо промовисто спікірував рукою.

— Активно прогресуюча атрофація відчуттів, — сказала й Магда, медсестра, яка тричі на день приходила робити хворим тонізуючі уколи.

І навіть спец із спеців, дон Буатрегано, не міг ані розговорити Буппо — а патрон досить часто навідувався— чи бодай викликати у хворого якусь реакцію на свою присутність. І вперше отут, у клініці, у Феліппе волосся стало дибки. Буппо невдовзі, мабуть, скоро перетвориться в живу ляльку. Нічого не відчуватиме: ні спеки, ні холоду, ні фізичного болю, ні душевного. Час і простір, світло й темінь утратять для нього значення, не страждатиме він од спраги й голоду, і навіть фізіологічні відправи справлялися самі по собі — вже й зараз Феліппе мав неабияку мороку, хоч і мало зважав на це, звикаючи, як майбутній лікар, дивитися в очі жорстокій реальності. Так, у Буппо мало що залишалося від людини…

— У нього тільки атрофація зору й слуху прогресує не так явно, — пояснювала Магда.

— Але ж, коли зруйнуються геть усі відчуття, точи функціонуватиме організм? — питався Феліппе.

— Хто про це знає? Рідкісний випадок. Наука, говорить дон Буатрегано, безсила, єдине, що залишається, дослідити явище до кінця. Скоро доведеться годувати штучно, інакше просто помре від виснаження.

Магда зробила чергову ін’єкцію і, вкинувши порожню ампулу в кишеню халата, пішла собі, а Феліппе вивів Буппо в коридор, аби без перешкод трохи прибрати в боксі. І, причинивши двері, підібрав з підлоги відломлений кінчик ампули. Хай буде, вирішив, і загорнув у ватку. Буппо стояв у коридорі, притиснувшись усім тілом до ґрат на вікні, так, ніби вріс у металеву решітку, аж пальці на гранчастому прутті поблідли. І постать його випромінювала такий неземний відчай, що у Феліппе похололо всередині й давкий клубок підкотився під горло. Він тихо підійшов і лагідно обняв нещасного за плечі:

— Ну що ти, Буппо, що ти?..

Буппо дивився незмигно крізь грати, а там, унизу, метрів за п’ятдесят від цегляної огорожі клініки, ховався в гущавині парку особняк доктора Аугусто Буатрегано, а ліворуч від нього й трохи оддалік стояли, ледь проглядаючи, кілька котеджів інших працівників клініки, у півзросту людини обгорожені пофарбованим у зелене колючим дротом та ще й — хтось обмовився при Феліппе — із сигналізацією, хоч нічого дивного в тому й не було, бо вздовж тієї зони рясніли таблички: «Приватна власність. Вхід заборонено».

— Все буде добре, Буппо, все буде добре. — Феліппе нахилився майже до вуха хворого й обережно, гладячи, як дитину, по голові, повернув Буппо обличчям до себе.

І здригнувся. В очах Буппо ніби хвилі бігли: темна — світла, темна — світла… А зіниць не було видно зовсім; ні, он вони зрідка зринають, мов потопаючі плавці в розбурханій стихії, безнадійно потопаючі. Напруживши волю, Феліппе уп’явся в них поглядом, прагнучи допомогти йому:

— Тримайся, Буппо, тримайся…

І губи Буппо ворухнулися, з них вирвався шиплячий струмінь повітря:

— … Кп… Кп… Кпи…

Феліппе мимоволі обернувся — в довгому коридорі було порожньо.

— Що, Буппо, що ти хочеш сказати, Буппо?

— Кп… кпи… Пп… пп… пп…

— Паф-паф, паф-паф? — несподівано для себе запитав Феліппе.

І Буппо ледь помітно кивнув:

— Кпн… кпн…

— Ка-по-не?

І Буппо знову кивнув, а зіниці-плавці накрилися суцільного темною хвилею й щезли.

МАЛИЙ — КОАЛІЦІЇ. Виконуючи завдання-2, практично переконався, що у власне клініці експерименти, цікаві для нас, не проводяться. За неперевіреними даними, об’єкт інтересу може знаходитися безпосередньо в особняку Буатрегано. Окремі факти вказують на те, що звідти ж вийшли «Аль Капоне» і К°.

— Бігає наш хлопчисько; бігає…

— Дистанцію збільшив, нові вправи включив до програми…

— Форму відновлює. Слухай, Гюнтере, а тобі не спадало на думку, що, ото бігаючи, скачучи, вимахуючи руками, Альварес семафорить, ну, як моряки на кораблях прапорцями?

— Спадало…

— …а хтось здалеку, так, що твої люди й не дістають, зчитує те все в бінокль?

— …і ми обнишпорили околиці.

— І, звичайно, виявили тим себе?

— Це гра, патроне. Як от шахи: супротивники бачать ходи одне одного, а задум у кожного — потаємний.

— Гаразд, але чи розшифрували ви той біг Альвареса?

— Наш терапевт сказав, що розмаїття фізичних вправ фізіологічно вмотивоване…

— Знайшов спеціаліста!

— Аякже, все треба перевірити. Відеозаписи бігу передали дешифрувальникам: ну, там порахували кількість тих чи інших вправ, тобто розписали цифровий ряд. Але він настільки безсистемний, що на ЕОМ, без натяку на код, не вирахуєш, отож доводиться працювати вручну, а це час.

— Скільки їм треба?

— Невідомо. Можливо, і я майже певен, що нічого з того не буде. Це те саме, що розшифровувати староіндіанські танці.

— Ще що?

— Послав додому поштову листівку. Всім привіти й добрі побажання, пише, що трішки попрацює на цікавій роботі і вказує зворотну адресу: американське посольство, на ім’я Вільяма Шері. І тільки. Можливо, дає зрозуміти, що в нього все гаразд…

— Гюнтере, більшість поштових листівок дають таке зрозуміти!

— …бодай натяку на шифровку не виявлено.

— Слухай, а може, наші замовники нас же й перевіряють? Твої колеги з ЦРУ, га, Гюнтере? Ха-ха-ха!

— Виключено, хоча…

— Отож бо!

— Ну, то ми не дамо їм приводу до сумнівів своїми діями. Робимо все від нас залежне. Але ж якби знати достеменно, хто цей Шері…

— Добре-добре, так ми зовсім заплутаємося, одне одного у смертних гріхах запідозримо. Які подальші дії?

— Зберегти таємницю, ким ‘би Альварес не був і кого б не представляв!

— Він до неї ніяк не зможе докопатися, хіба ти за руку приведеш його до мене в особняк і познайомиш з… А чи не влаштувати йому автокатастрофу й не морочити собі голову? Хай його змія вкусить!

— Я запланував подібне. Та поки утримаємося. Нам треба конче дізнатися, хто він. Від цього великою мірою залежить запланована операція, бо якщо противник хоч трохи здогадався…

— …то довести все одно ніхто нічого не зможе! Викладай план своїх дій.

— Гадаю, час підключати Магду. Молоді, здорові, симпатичні… Хай напроситься бігати разом. Принаймні збиватиме його з ритму, заплутуватиме код, коли такий існує. Окрім того, Магда щодня, коли не чергує, їздить у місто, де має квартиру. Якось і його виманить відси. А для Альвареса це привід, котрий поза підозрою. Бо ж йому не тільки треба передавати інформацію, але й отримувати. Отут ми його і засічемо, бо переваги на нашому боці.

— Таж Магда на людей звіром дивиться. Я сам її часом боюся.

— Характер, патроне. Вони там усі такі, ці бандерівці.

— Що за одні?

— Були такі націоналістичні угрупування на Україні в часи другої світової.

— А де це?

— В Радянському Союзі.

— Так-так, щось чув…

— Ну а після сорок п’ятого розповзлися по світу. І в Парайї десятків зо два доживають віку. Є в них тут і військовий табір, де щоденно і вперто нащадків тренують.

— Щоб відвоювати-таки ту Україну?

— Нібито. А бойовий досвід в іноземних легіонах здобувають. Хлопці як на підбір, дрімучі, як сельва. От і Магда з того кола.

— Ну, це мене хвилює менше за все.

— Дарма, патроне. Тут є один психологічний ньюанс…

— О, це вже цікаво!

— …родина Магдина, та й загалом оточення їхнє — люди своєрідні. Як я вже казав, придавлені ідеєю-фікс: повернутися на Україну й обов’язково на білому коні. Де той кінь пасеться, ніхто не знає, а роки йдуть, відбувається зміна поколінь, тому вони й люті на весь світ, тому й роблять вигляд, що вони цілком самостійні й ні від кого не залежні. От і Магда: за дорученням своєї служби безпеки працює на «нічні ескадрони» Парайї, про що ті, мабуть, здогадуються, бо мають вихід на ЦРУ, котре теж інформується про діяльність колишніх бандерівців не ким іншим, як тою ж Магдою…

— О боже! В якому світі ми живемо!..

— …отож, як бачите, патроне, Магді цілком можна довіряти, недаремно ми допустили її до деяких секретів.

— А кому вона про нас, теє… клепає?

— Всім!

— Тоді добре. Інформація замикається у вузькому колі.

— Авжеж. Інакше б ми з вами про такі делікатні речі не говорили.

— Ну, ми з тобою друзі з півстолітнім стажем…

— Так, патроне! Отже…

— …дій, Гюнтере, дій.

МАЛИЙ — КОАЛІЦІЇ. Маю контейнер. Сьогодні ввечері передам у місті. Відчуваю увагу. Відчуваю увагу!!

«Ек-хх-е-хе-е… Де ж вони, мої двадцять літ?.. Як і не було нічого… Закриєш очі: біганина-стрілянина… То ти ловиш, то тебе ловлять. Тільки встигай кліпати. А примружишся надовше — уже й думка з’являється: а для чого те все було? Аби на хліб насущний заробити, інше нині, в старості, в голову не приходить. І заробляєш, заробляєш, а кому воно? Дітям нібито, а вже й онукам. І не більше… А ідеї вже — гай-гай — мохом обросли. А вони он бігають, і в них усе попереду. Молоді, красиві, здорові… Магда явно темпу не тримає, як і належить їй. То зашкутильгає, то показує, що, мов, ногу підвернула. А він про неї, наче про сестру піклується. Щось показує, розказує, під лікоть бере, допомагає. Та нехай собі, так і треба, аби з ритму збивала та код, коли є такий, заплутувала… Ач, он як вистрибують!.. Розпашілі, розчервонілі… Дебелі м’язи, свіже повітря, молодий, гарячий піт… Форми тіл ніби навмисне підкреслені… Покажу, покажу обов’язково цей відеозапис патронові й поб’юся об заклад на що завгодно, що пара ця обов’язково гайне сьогодні ввечері до столиці — так „співпало“, що чергувань нічних ні в нього ні в неї немає, — обов’язково поб’юся об заклад».

Як відомо, Альварес, коли я мимохіть поскаржилася на безсоння, сам запросив мене на вранішній біг та гімнастику, пообіцявши в скорому часі довести мій організм до належного стану і пристойної фізичної форми (на що, до речі, я не скаржуся!). Мусила й справді імітувати втому, задуху і т. п. після незначних навантажень. Альварес, треба йому віддати належне як майбутньому медикові, дав досить слушні поради і загалом поводив себе коректно, тобто не став демонструвати своїх власних якостей і, зважаючи на мій стан, зібгав уранішні процедури, хоч я і вмовляла його не звертати на мене уваги. Зрештою, половину дистанції ми пройшли пішки, розмовляючи на теми, котрі в даному разі не викликають інтересу. Дізнавшись, що я часто їжджу на ніч власним авто до міста, Альварес попросив, аби я взяла якось і його з собою — розвіятися, на що я, звичайно, дала згоду, запропонувавши поїхати сьогодні ж. В дорозі Альварес вів себе виховано і пристойно, говорили більше про музику і кіно, окрім того, Альварес наспівав мені багато нових жартівливих студентських пісень.

У кінотеатрі «Арена» нам не вдалося взяти квитків на жоден із сеансів (іде «Варіант Зомбі»), ледве вирвалися з натовпу. Поїхали на танці в дискоклуб «Міраж», де й пробули близько двох годин. Впевнена, що Альварес ні з ким в контакти не вступав, тримався поруч мене і вся поведінка його показувала, що жодних зв’язків не шукає. З дискоклубу при мені подзвонив Вільяму Шері: дякував за роботу. Шері запросив нас у гості, до нього ми прибули о десятій вечора. Запис розмов на вечірці у Шері додаю. Довелося трохи випити. Альварес зазначив, що за все своє життя не випив і грама алкоголю. І так вийшло, що він сів за кермо мого авто, підпилий Шері вирушив, про всяк випадок, як він заявив, з нами, тому піти на фізіологічний контакт і провести другу частину операції не мала змоги, тим більше, Альварес виявився надто сором’язливим, що помітив і Шері, котрий, як видно, й сам був би не проти вищевказаного контакту, але я відповідних вказівок не мала. Провівши мене, Шері й Альварес повернулися на таксі додому, куди за останнім, як і домовилися, я й заїхала вранці.

(З ПОВІДОМЛЕННЯ У ВІДДІЛ ЗОВНІШНЬОГО НАГЛЯДУ «НІЧНИХ ЕСКАДРОНІВ»). За час моєї роботи з Гостем жодних ворожих по відношенню до Парайї дій чи вословлювань з його боку не помічено. Записи додаю.

Тиса.

За минулу добу передач з незареєстрованих радіостанцій з території Парайї не було.

(З добового звіту «нічних ескадронів»).

— Здається, Гюнтере, ти загрався…

— І в мене таке враження, патроне. Надто ж — ні до чого присікатися, а часу дуже мало. Пора кінчати!

— Ого! А я ж казав!..

— Так хотілося ж знати, чи ми не засвітилися. Тому вважаю, методично ми робили все правильно. А потім цей клятий, даруйте, ваш друг Шері! Хто ж відає, ким він є насправді? Спробуй, розберися з тими штатниками… Тим більше, їхні ролі в таких краях, як Парайя, досить однозначні. Може, й має стосунок до проекту «Ното заріепз», а тепер от підсунув інспектора, щоб дізнатися, чи вміємо тримати язики за зубами.

— А що нам до того? Виконуймо інструкції — та й годі. Хай потім самі розбираються.

— Так то воно так… Але ж і вони мусять переконатися, шо ми не дарма хліб їмо й прокрутили до кінця ситуацію…

— …і нічого не вияснили…

— …і підійшли до межі, де вже можна чинити так, як та інструкція передбачає.

— А тобі не вліплять за те, що в Альваресові не розпізнав чужого агента, якщо він справді агент?

— Може, і попаде. Але ж часу мало було! Та й Альварес постійно під ковпаком… То й вам, патроне, дістанеться. Я ж тільки виконавець…

— От-от… А ще давній друг… А як брати відповідальність на себе, то в кущі. Гаразд, а коли почекати, доки в сусідів трапиться оте, подивитися тоді, куди спрямує свої стопи Альварес? Тут-бо йому доведеться діяти, вибирати, куди податися.

— Зайвий ризик, патроне. І взагалі — моя справа не ворожих агентів по світу ловити, а не дати їм і на мітку проникнути в таємницю проекту. Покажіть йому сеанс психотерапії з участю хоча б Торквемади з третього корпусу. Тут секретів ніяких, але є певні паралелі. А ми вже простежимо за реакцією Альвареса, проаналізуємо, чим цікавитиметься потім.

— І?..

— …і тоді ніхто не скаже, що ми до кінця не «прокачали» нашого нежданого гостя.

— І… Гюнтере, і?..

— Коли він упіймається, ми з нього вичавимо все. Коли ні, то, як і передбачається правилами, приберемо чужими руками, при свідках. Нещасний випадок! Гадаю, зробимо так. Завтра…

— Саме завтра, Гюнтере, саме завтра! Бо завтра опівночі прибудуть замовники на генеральну примірку. До цього часу з неясностями має бути покінчено!

— …завтра Магда поїде з ним на танці в дискоклуб. Захоплять і Шері з собою. І там зчиниться бійка. Коли Альварес — людина Шері, той зуміє його відстояти, бо здогадається, чим воно пахне. Коли ні — то виявиться авторитетним свідком нещасного випадку. А вчасно прибула поліція пристрелить бездомного гультіпаку-зарізяку при спробі втекти.

— Технологія мене не цікавить. Але Альварес — хлопець дуже старанний, і з мого боку було б непристойно не поділитися з ним, як з майбутнім колегою, певними набутками. Отож, Гюнтере, скажіть там, нехай готуються до позачергового сеансу з Торквемадою, а я перед тим побесідую з нашим юним другом.

— Любий Феліппе, ви, як і всі південноамериканці, напевне, любите карнавали? — доктор Аугусто Буатрегано сидів, по-школярському склавши на столі руки, — тонкі, легенькі, вже висушені старістю й покраплені пігментними плямками. Та з-під окулярів без оправи ще пронизливо зблискували вицвілі очі. Пропоную вам взяти участь у карнавалі, щоправда, не для втіхи, а заради користі. Хлопець ви старанний, спасибі вам, працюєте за двох, отож і тут, сподіваюся, допоможете нам: катастрофічно не вистачає потрібних людей… Так от, ближче до справи. Чи довелося вам чувати про лікування душевнохворих «театром»?

— Так, сеньор Піко пояснював на семінарі. Але бачити не бачив…

— Бо, скажу вам, Феліппе, то надто дороге задоволення для наших бідних, нещасних маленьких південноамериканських країнок. У нас боргів на сотні літ уперед, куди вже там до лікування нещасних. А засіб, між іншим, ефективний! І я собі можу дозволити «театр» тільки в тому разі, коли родичі хворого оплачують видатки. Коротенько введу вас у курс. Наш пацієнт — із заможної і добре знаної в Парайї родини, отримав би з часом крупний державний пост, бо був, скажу під великим секретом, одним із засновників «нічних ескадронів». Крайній фанатик! На цьому грунті і звихнувся. Оголосив себе Торквемадою, шефом іспанської інквізиції п’ятнадцятого століття, і поставив собі за мету дотла знищити нечисту силу, очистити землю від скверни. Момент делікатний, довелося його приховати в себе, так, начеб у відпустку пішов. Але ж відпустки не безкінечні… Шила в мішку не втаїш. Може, й крик, здійнятися: он які нашею долею розпоряджаються!.. Вилікувати ми його не вилікуємо, зле родині повернути слід, та ще й так, аби громадськість знала: отакий-то й такий від справ державних відійшов, у нього з’явилися інші інтереси. Та оскільки він фанатик, зі стану «Торквемади» вивести його повністю не вдасться. Тому ми вирішили діяти інакше, дати насолодитися пацієнтові роллю Торквемади до краю, впитися владою над світом, необмеженими можливостями. Повірте, це було страшенно складно! І не тільки підігрувати «ТорквемадІ», а й організовувати буфонаду. Допити з «катуваннями», кострища, зняти на відео тотальне знищення «єретиків»… І це не те, що зранку до вечора, а часом цілодобово, бо ж фанатики майже не сплять… І непомітно ми підсовували «Торквемаді» ідею втоми від світу, благо його інтелект не сягає просторів космічних, аби й там боротися з сатаною. Тому він і підійшов зараз до тієї межі, коли всього досягнуто, слава божого обранця упала до ніг, всюдисущий сатана підсмалений, «Торквемада» на порозі раю, час на заслужений відпочинок… Та ви це побачите на власні очі.

— Але, шановний доне Буатрегано, я майже не знаю тієї епохи і боюся, чи зумію вдало підіграти. Та ще й експромтом…

— Пусте. Я й сам не знаю, хто тоді був в Іспанії за короля, а граю ж якогось там Карла. Головне-підіграти і не вибиватися з «ідеї». Зараз я вам поясню сьогоднішню мізансцену…

Келія-кабінет Торквемади. Сказати б, що інтер’єр виконано в аскетичному стилі — це нічого не сказати. Два вузеньких вікна-хрести. Власне, від хрестів тут рябіє в очах: хрести на стінах — понамальовувані кіптявою від свічок; хрестами, викладена візерунчаста підлога; меблі теж виконані «під хрест» — приміром, крісло: це хрест — сидіння і хрест — спинка; стіл — так само: дві перехрещені дошки. От на такому кріслі й за таким столом сидить секретар — Гюнтер і щось пише. На ньому чернеча ряса з темного грубого сукна, а на рясі — пришиті, підвішені, пристебнуті дерев’яні й металеві хрестики — є ще й вишиті чи намальовані! — так, що складається враження, ніби на секретаря — Гюнтера накинули сітку. Одне слово, наймізернішому чортеняті тут примоститися ніде. Заходить Торквемада — в схожому строї. Йде повільно, втомлено опускається на стілець.

ТОРКВЕМАДА (після значної паузи, дуже втомлено). Ну, що там новенького?

СЕКРЕТАР. Священна рать, ваше вашество, докладає всіх зусиль… Розіслано циркуляри за вашим підписом про докорінне знищення єресі. Гряде останній час… цього самого… чорного…

ТОРКВЕМАДА. Пишемо-пишемо, палимо-палимо, а де воно?! Доки не втрутишся сам-один — ніхто й пальцем не зрухне во славу господа нашого єдиного…

СЕКРЕТАР. Ваше вашество, ви один уже стільки зробили, що нам, підніжкам, залишається тільки сліди замітати.

ТОРКВЕМАДА. От-от. Це єдине, на що ви здатні, — сліди замітати. А єресь — вона тут, там, скрізь. А я — один! Не те що фізично — духовно не можу стиснути світ у своїх обіймах!

СЕКРЕТАР. Ваше вашенство, але ваша остання булла «Єдиний Святий Нуль», не залишає сумнівів у тому, що новий світ починається з пречистості. Це майже… та ви у величі своїй…

ТОРКВЕМАДА. Ти-хо! Не мов імені господа нашого всує. Боже, як я втомився від невігластва людського, я всю душу виснажив, допомагаючи вівцям заблуклим. Нехай мої сльози, пролиті за невиправними єретиками, виллються на голову дияволу і нехай він утопиться в них! Я більше не маю сил! Боже, як я втомився…

СЕКРЕТАР. Єдиний Святий Нуль поверне вам спокій і благодать, ваше вашество…

ТОРКВЕМАДА (в задумі закриває очі). Так, це єдина надія і порятунок.

СЕКРЕТАР. Це діяння ваше перевищує подвиг усіх земних героїв усіх земних часів разом узятих…

ТОРКВЕМАДА. Герої… Якби вони були героями, то мені б одному зараз би не довелося розплачуватися за всіх. А я ж тільки людина… Самотня, втомлена людина…

СЕКРЕТАР. Зате опісля Нуля наступлять рай і благодать.

ТОРКВЕМАДА. Так, це єдина моя радість: світ починається з Нуля. Чистий, світлий, безгрішний… І я, старий, хворий, утомлений чоловік, буду мандруючим ченцем ходити дорогами цього світу, дітки дадуть мені склянку води, жінки — кусень хліба, чоловіки ж — якогось дірявого мішка, аби мав чим укритися в негоду. А більше нічого мені не треба! А люди люблять одне одного, кожен добуває хліб у поті чола свого, не крадуть, не вбивають, не обманюють… Аби ж тільки почати з Нуля!..

СЕКРЕТАР. Все готове, ваше вашество! Тільки натяк з вашого боку — і ми всі, як один… під хоругви божі… і все в Нуля! Аби ви лишень відпочили від суєти суєт, а потім таки й побачили, що світ почався з Нуля!..

ТОРКВЕМАДА. Та як уже буде… Не про себе дбаю, мені багато не треба. Прости мене, боже, але не маю вже сил нести великого хреста, відпусти душу на покаяніє. Я зробив, що міг!

СЕКРЕТАР. Ваше вашество! Святі лицарі прибули і чекають на благословіння… До горніх сфер долетить ваше слово!..

ТОРКВЕМАДА. Та клич уже…

Заходять четверо ченців, ряси теж обшиті хрестами, серед них і Феліппе, в руках у нього — глобус. Падають, наче по команді, ниць.

ТОРКВЕМАДА (дуже тихо, ще більш втомлено). Встаньте, сини мої, перед богом усі рівні…

ЧЕНЦІ (разом). Не встанемо, доки не почуємо вашої найвищої волі!

ТОРКВЕМАДА. На все твоя воля, господе, останні сили тобі віддаю… Кажи, Сарпієнтес!

СЕКРЕТАР. Знаєте, на що йдете?

ЧЕНЦІ (разом). Знаємо!

СЕКРЕТАР. Чи вірите в істинність помислів найсвятішого?

ЧЕНЦІ (разом). Віримо!

ТОРКВЕМАДА(скромно, дуже скромно). Якби помисли були не істинні, господь би не вклав їх мені в голову…

ЧЕНЦІ І СЕКРЕТАР (разом). Істинно так!

ТОРКВЕМАДА. Прости, небо, нас, грішних…

СЕКРЕТАР (поспішливо). Отож запалюєте Землю з чотирьох кінців: з півночі і півдня, зі сходу і заходу. І тоді проб’є час Великого Святого Нуля…

ТОРКВЕМАДА (до Феліппе). А підійди-но до мене, сину мій. Забули? (Постукав пальцями по північному й південному полюсах). Тут же льоду стільки!.. Боже, боже, доки сам не простежиш, ніхто не поклопочеться… Випиши, Сарпієнтесе, тим, хто звідси палить буде, атомних бомб — скільки там треба.

СЕКРЕТАР. Яволь, ваше вашество!

— Ну, як тобі наш «театр», Феліппе?

— Не знаю, доне Буатрегано, як з наукової точки зору, але мені було моторошно.

— Це що! Вже пара випущена, тільки шипіння зосталося. Он ще місяць тому як було. Цей діяч ладен був власними руками мене в кострище кинути! Живцем, уявляєте?

МАЛИЙ — КОАЛІЦІЇ: Досліди типу «театр» в клініці провадяться. Увагу відчуваю. Сьогодні ввечері доктор чекає іменитих гостей.

— Луно, у всьому цьому я майже — та де майже! — нічого не зрозумів. Таке враження, і4о й насправді тільки помандрував за чийсь рахунок, за роботу якусь учепився, та й по тому…

— Що ж тут незрозумілого, братку? Ти зробив навіть більше, ніж ми сподівалися.

— Та де там! У мене тільки-но дещо проклюнулося, ледь окреслилася якась стежина, а тут… Уявляєш, їдемо з Магдою на дискотеку, я сподіваюся, що скажу зв’язківцеві дещо більше, ніж по «семафору фізкультурному», а навстріч — містер Вільям Шері. Ми навіть не помітили, як він мимо прошмигнув. Та й він лише в останню мить. Розвернувся й наздогнав. Ну й, будь ласка, телеграма на американське посольство на ім’я Вільяма Шері, але для мене: мама хвора, негайно вилітай додому… наче у позаштатному детективі…

— Не забувай, що в твоєї мами вроджена вада серця. Тому й власних дітей не мала…

— Вибач, Луно, я розумію…

— Це ти вибач. Нам довелося — щоправда, як і домовлялися, — діяти згідно конкретної ситуації. Тут свої правила. Сам знаєш, у мами приступи досить часті; за твоєї відсутності вони також траплялися, тому й довелося послатися на них.

— Кажу ж: це я розумію. Ну й Шері забирає мене в свою машину — мотор-бо потужніший, ніж в авто Магди — і прямісінько в аеропорт. У нього-бо вже й квиток на найближчий рейс — транзитний, через Санто-Домінго на моє ім’я в кишені! Навіть з Магдою до ладу не попрощалися, рахунок ішов на хвилини. Не кажу вже про речі й неотриману за останній тиждень заробітну плату!..

— Малий, у тебе манія величі, це в твоєму віці небезпечно. Ти ніби ждеш, щоб я похвалив тебе за здоровий глузд: як не поспішав, та встиг письмово доручити Вільяму Шері переправити те й друге сюди, навіть штемпеля в аеропорту на митниці приліпили на дорученні…

— Так це ж елементарно, в розрізі версії! Для мене найважливішим було, аби з мамою гаразд обійшлося. Даруй, чомусь про інше не думалось в той час, тобто не брав його в голову, те інше, а просто виконував твої настанови.

— Оце і є найбільше наше ї твоє щастя, що ти дотримувався моїх настанов.

— Ну, може, саме тому я зі своєї подорожі нічого й не зрозумів.

— Все просто, братку, дуже просто.

— То просвіти мене, коли це не таємниця.

— Яка таємниця? Тобто таємниця, звичайно, така вже робота, але не від тебе. Ти ось хвилюєшся, що нічого, мов, корисного не зробив… Але ж ніхто й не сподівався, що ти вхопиш Буатрегано за руку чи проникнеш у їхню святая святих. Та й звідки ми знати могли, що саме там, у клініці Буатрегано, займаються подібними речами? Просто приблизно вирахували місце. І тебе запустили туди, як лакмусовий папірець. Ні-ні, це зовсім не образливо! Тут суперагент провалився б обов’язково. Ти ж чітко провів свою линію. Бачиш, операцію було побудовано на психологічних нюансах, оскільки базувалася вона на короткочасності, тільки короткочасності. Вони змушені були приглядатися до тебе, а не кинути одразу тебе, скажімо, в болото до крокодилів. Бо їм неминуче потрібно було визначати, хто ж ти насправді: чужий агент — за цієї умови мусили переконатися, чи витікає інформація і наскільки це небезпечно; просто мандруючий студент: що ж, нехай буде, в таємницю не проникне, а в разі чого засвідчить, що у клініці все чисто; ще чиясь людина — «конкуруючої» фірми, інспектор, посланець ЦРУ чи «нічних ескадронів»: вони ж там усі пов’язані між собою і слідкують одне за одним, наче павуки в банці — тільки ґаву впіймав, тут же й злопають. Отож я був упевнений, що коли ти чітко виконуватимеш мої інструкції, вони тебе не займуть, будуть непомітно «розкручувати». Тому найважливішим було й вихопити тебе в передостанню мить перед критичним моментом. Що й було зроблено…