ПОДОРОЖІ

Тамара Малькова БІЛЯ СЕРЦЯ ГІРСЬКОГО МАСИВУ Нарис

На перевалі

Автобус Гантіаді — Ачмарда хоч і рейсовий, але зупиняється не тільки на запланованих зупинках. Тут уже діють гірські закони, адже курортне узбережжя лишилося далеко внизу, і не взяти людину, що голосує посеред дороги, — неможливо.

В салон піднімається засмаглий літній чоловік, і ми стрічаємо його радісними привітаннями.

— А я взнав, що ви вже приїхали, і вирішив підніматися на перевал з вами…

Це наш давній знайомий, пастух з місцевого колгоспу імені Конституції СРСР. Його незвичне для нас вірменське ім’я Вагарш ми спростили до зрозумілішого — дядя Володя.

— З початком експедиції, — Володя тисне кожному руки.

Так, ми давні знайомі. Адже київські спелеологи вже п’ять років щоліта піднімаються цим шляхом до перевалів і долин Гагринського кряжа, до суворого гірського масиву Арабіка — одного з найбільших і найменш досліджених карстових масивів країни. Експедиції, організовані Інститутом геологічних наук АН УРСР, Українським географічним товариством, Київським міським клубом туристів та Київською комсомольською газетою “Молода гвардія”, звуться комплексними науково-спортивними. У них беруть участь і науковці-спелеологи, і спортсмени-спелеотуристи. Останніх, звичайно, набагато більше.

Віднедавна дослідження на Арабіці приваблюють не лише киян. Поруч з нами працюють члени спелеоклубів Москви, Ленінграда, Красноярська, Свердловська, Ростова, кримчани, а також співробітники Інституту географії АН Грузинської РСР на чолі з його директором, відомим радянським спелеологом Томазом Захарійовичем Кікнадзе.

Ми піднімаємось на Арабіку першими. Потім нас тут буде багато, з усієї країни. А зараз на перевалах і в долинах, ще прикрашених білими язиками сніжників, тихо.

З машиною не дуже нам пощастило. Водій, хоч і погодився вчора охоче довезти наш чималий експедиційний’ вантаж, сьогодні вже шкодує про свою легковажність. Це добре видно по його напружених руках і білому, наче гірський туман, обличчю. Виявляється, в горах він ще ніколи не їздив і досі не уявляв, що це таке. Тільки-но дорога поповзла між голих скель, загальмував:

— Все. Далі не поїду.

До перевалу ще далеко, але що поробиш. Ми сумно дивимося вслід машині, що обережно спускається вниз…

Найближчий балаган виявився зачиненим. Ні, тут не вішають на двері міцних замків, — чужих немає, всі знають одне одного. Та й як замкнути двері людської оселі в горах? А раптом комусь доведеться рятуватись од холоду чи вовків?

— Заходьте, я дозволяю. — Дядя Володя прочиняє двері й першим заходить до балагана.

Сама назва — балаган, певне, змушує згадати циркові вистави чи веселі ярмарки. І ніяк не відповідає прозаїчній дійсності. Тут протягом усього теплого періоду, від снігу до снігу, живуть пастухи. Праця в них важка, а умови — далеко не міський комфорт.

У завдання нашої невеличкої групи входить дальше дослідження печери Берчільської, спортивне проходження кількох відомих уже печер і вивчення південних схилів кряжа Берчіль. У групі — школярі, учні київських профтехучилищ — вихованці гуртка спелеологів республіканської станції юних туристів, яким керує Людмила Лук’янчук.

Уже наступного дня Арабіка спробувала переконати нас, що ми даремно обрали для базового табору таке небезпечне місце — на самому гребені Берчілю. Симпатичні білі хмаринки, що плавали обабіч кряжа, принесли дощ, туман і, нарешті, страшенний вітер. Цілу ніч ураган випробовував на міцність намети, і щохвилини здавалося: зараз не витримає новенький брезент і полетить униз зі скель. Згадували, як торік і позаторік, не на перевалі, а навіть у долині, під час ураганів намети злітали вгору, наче величезні птахи. А на перевалі можливе ще й не таке.

Вночі один намет затопило. З’ясувалося: вчора неправильно зробили рівчаки для стікання води — втомилися, вирішили, що якось воно буде. От і мають. Гори легковажності не прощають. Довелося з самого ранку всерйоз узятися за обладнання табору. Тепер уже ні на яку втому не зважаючи.

Валерій Рогожников (старший нашої групи, один із найдосвідченіших спелеологів Києва) швидко віддає розпорядження. Невдовзі намети опиняються в облозі з чималих каменів, — ніякий вітер не подужає.

А хлопці, з якими в міських школах чи ПТУ викладачі мають неабиякий клопіт, на яких удома постійно скаржаться, раптом виявляються і старанними, і дисциплінованими. Нехитра гірська педагогіка: коли всі труднощі всерйоз, коли від сумління залежить власне життя, безпека товаришів, — не треба читати моралі і розмірковувати про засоби виховання. Певне, ці прості уроки гірського виховання не забудуться і в столичному комфортабельному житті…

А завдання щодня складніші. Печери, що їх досліджують члени експедиції, стають все глибшими, розвідка сягає далі і далі по кряжу.

Йдемо вниз

Печера дихає вологою і холодом. Востаннє перевіряємо готовність і ступаємо в її чорну порожнечу. До побачення, сонце!

За комір падає перша краплина крижаної води, — ой, як неприємно. Але далі вже ніхто тих краплин не лічить. Лише за півгодини несподівано відчуваєш, що светр під комбінезоном мокрий. Сушити доведеться на собі. Або вже у підземному наметі над примусом. Та коли ще те буде. Намет поставимо тільки через 15–17 годин важкого спуску.

Контейнери з продуктами, спорядженням і базовим табором передаємо одне одному по ланцюжку. В роботі зігріваємось. Години летять непомітно. Аж ось — стоп! Дійшли до великого колодязя. Володя Кулешов забиває у стіну гак, готує навіску. Це швидко не робиться, доведеться померзнути. Неслухняні пальці ніяк не можуть причепити до металевого троса каталку (спусковий пристрій).

— Пішов!

Далеко внизу маленькими цяточками миготять вогники карбідок. Це хлопці вже спустилися до залу Абхазія. Звідти, знизу, наче на кіноекрані спостерігаєш весь спуск від початку до кінця. Мало де можна таке побачити.

Каталка повільно повзе по тросу. Ліхтар вихоплює з темряви фрагменти величного залу, відполіроване водою каміння. Світла нагорі вже не видно.

— Спуск закінчено-о-о! Далі!

Нарешті всі шість чоловік підземної групи в зборі. Ось тут, на вершині кам’яного навалля, що ніби справжня гора височить посеред залу, стояв торік наш табір. Звідси штурмові групи йшли далі.

У цієї печери цікава доля. Про те, що під найвищою відміткою кряжа Берчіль є печера завглибшки 160 метрів, знали всі. Адже відкрили її ще у 1968 році красноярські та кавказькі спортсмени. Кілька років шукали кияни невловиму, таємничу “стошістдесятку”. Та гори, вкриті довжелезними язиками сніжників, ніби ховали маленький отвір на схилі. І от якось видалося на диво гаряче літо. Там, де торік сніг лежав завтовшки кілька метрів, воду лічили на краплі. Маленькі острівці потемнілого снігу обставили кухлями й банками — цілими днями збирали воду, щоб приготувати їжу. Майже чорного кольору, без солі, вода спочатку набиралася у найдрібніший посуд, потім її переливали в казанки, намагаючись до темряви набрати якнайбільше. А тільки-но спустяться сутінки на Арабіку — і замерзає джерельце до наступного сходу сонця.

Чимало карстових проваль відкрилося нам того спекотного літа. Між крутим сипучим схилом і скелею з’явився і той маленький напис “С-160”… Терміново сформували штурмову групу, зібрали все, що потрібно для підземного табору. І через день на поверхню полетіла звістка: є продовження! І записку знайшли у залі Абхазія.

15 років пролежала записка в печері. Папір пожовклий, із зотлілими краями: “Сибірська експедиція досліджувала печеру 1 серпня 1968 року…”

Повертаючись додому з тієї експедиції, ми розповіли випадковому знайомому, що підвозив нас на машині вниз, про “стошістдесятку”. Чоловік раптом захвилювався:

— А записка в касеті з-під фотоплівки? І підпис: “Красноярськ, Сочі, Сухумі”?

— ?

— Наша записка! Ми її залишали… Молодці ви!..

Зураб Йосипович Адзінба справді був серед перших дослідників цього масиву. Тоді — відомий грузинський спелеолог. А нині — науковий співробітник Сухумського ботанічного саду. У ботаніків до Арабіки свій інтерес: спеціальні експедиції вивчають рідкісний рослинний світ масиву.

А “стошістдесятки” чи, як вирішили її назвати потім — Берчільської печери, пройшли того року 250 метрів. Ось тут, де ми зараз стоїмо, закінчився шлях перших її дослідників, звідси через п’ятнадцять років розпочали спуск униз київські групи.

— Де наші консерви? — Людмила Лук’янчук перевіряє підземну комору. — Все на місці. І, здається, навіть сухарі й крупа не зіпсувалися.


Аварійний запас бензину теж у порядку. Непогана комора.

Але нам ще йти далі вниз. Тепер уже без великих колодязів. Хоча перетягнути контейнери, стоячи у розпорі над щілинами, не легше, ніж спускатися по тросу. Отже, коли ми нарешті розпаковуємо намети, на землі вже ранок. Це означає, що нам доведеться звикати до нового розкладу. І хоча зміни ніч-день під землею немає, все ж наш організм, звичний до певних біоритмів, важко перебудовується на підземний режим.

Численні дослідження спелеомедицини, що проводяться і у нас, і за кордоном, доводять, що перші три доби підземного життя найважчі для людини. Це період адаптації…

— Чергові, доброго ранку! — Це нам. Треба вилазити з теплого спальника.

Намагаюся знайти ліхтар, і стає моторошно: навкруги вода. По поліетиленовому даху намету стукотять краплини води. Дрібні й великі — ніякої системи й ладу. Наче сухі дрова потріскують у вогнищі. Заплющиш очі й ніби бачиш оте затишне, чисте вогнище. А насправді — скрізь темно, холодно, мокро.

Володя Кулешов вистрибує з намету наче під холодний душ. Йому треба на зв’язок.

— “Земля”, я — “Надра”. Дійшли нормально. У нас ранок…

Невдовзі в казанку вже парує чай, і життя одразу стає веселішим. Навіть мокрий комбінезон — він тільки під сонцем остаточно висохне — не псує настрою.

За добу ми звикаємо й до вологи, й до темряви. Далі починаємо начебто миритися із зміною біоритмів. Тільки от час тут іде дуже швидко. А втім, це не нами відкрито. Явище добре знайоме всім, хто подорожував під землею, описане в літературі.[7] Отже, ми не дивуємось. І намагаємось якомога більше встигнути. Однак далі помічаємо, що кожен рух дається чимраз важче. Уповільнюються не лише фізичні дії, а й розумові здатності. Наче поринаємо у напівсон. Як мухи восени. Адаптація адаптацією, а все-таки холод, волога, темрява, постійна температура без добових змін, розлад “біологічного годинника” впливають на центральну нервову систему. Починаємо ловити себе на тому, що не можемо розв’язати елементарну проблему. Як з’єднати дві батарейки, щоб збільшити силу струму? Руслан Макарський уперто з’єднує їх послідовно і обурюється:

— Нічого не виходить.

Усі сушать собі голови — що робити? І тільки коли Рогожников з поверхні підказав, що треба паралельно, з полегкістю зітхнули. Справді, як це ми не додумались? Напевне, це витівки підземелля…

Ще одна витівка печери мало не закінчилася сумно. Славко Лунгу пішов по воду. Несподівано величезний камінь у нього під ногами зривається з місця і разом з хлопцем летить униз. Добре, що недалеко. Сашко Бахмут поспішає на допомогу товаришеві. На щастя, нічого страшного, тільки побите коліно. Але й невелика рана в підземних умовах, знаємо, не загоїться. Робимо перев’язку — Славикові треба виходити на поверхню. Це й здоровому небезпечно зробити, проте Славко мужньо долає несподіване випробування.

Акваланги під землею

А долини Арабіки тим часом наповнюються народом. Особливо багатолюдно в долині Жовеквара, під самою горою Арабіка — найвищою точкою масиву. Тут москвичі та ленінградці досліджують систему Ілюхіна.

Три. роки тому на Кавказі трагічно загинув керівник московських спелеологів Володимир Ілюхін. Печеру Перовську, яку до того вже кілька років досліджували члени спелеоклубу Перовського району Москви, було названо іменем Ілюхіна. Група, яка вивчала печеру, наткнулася на, здавалося б, непереборну перешкоду. Спускаючись, зупинилися перед суцільною водою. Історія спелеології знає сміливців, котрі наважувались мандрувати в підземеллях і під водою. Рік ретельної підготовки, і москвичі Володимир Кисельов та Михайло Дякін разом із ростовськими спелеологами Віктором Яшкіним і Миколою Боровим спустилися в печеру з аквалангами.

Спроба пройти сифон на подібній глибині не перша у вітчизняній спелеології. Але печера Київська (плато Кирктау, Середня Азія) так і не пустила дослідників крізь воду.

І ось — нова спроба.

…У москвичів табір чималий. Кілька глибинних груп, школа спелеотуристської підготовки. Плюс ленінградські спелеологи, котрі досліджують паралельні колодязі системи Ілюхіна. І групи, які беруть участь в експериментах медиків.

Дощі й урагани вже поступилися місцем нещадним сонячним променям. Від них немає порятунку серед скель. Хіба що в печері. Звідти прийшла звістка:

— “Земля”, я — “Надра”. Починаємо пірнати. Чекайте повідомлень…

Легко сказати — чекайте. Здається, все з рук випадає. Не рятують ні гітара, ні жарти. Від самого ранку весь багатолюдний табір у максимальному напруженні. Що там, під землею? Вголос це питання не вимовляють.

Павло Горбенко під землю не спускатиметься. Його присутність необхідна нагорі. У печеру піде інший медик — лікар центрального науково-дослідного інституту туберкульозу Вадим Мінстер. А Павло проводитиме ті самі спостереження нагорі. Навантаження в обох групах однакове. Отже, порівняння життєдіяльності організму дасть нові відомості про вплив підземних умов на людину.

Павло Горбенко, керівник відділення профілактики Всесоюзного науково-дослідного інституту пульмонології, кандидат медичних наук, лауреат премії Ленінського комсомолу України зі спелеомедицини, — вже не перший рік на Арабіці. За результатами минулих експериментів можна вже робити і деякі висновки:

— Ми спостерігаємо, як організм людини пристосовується до екстремальних умов. Реакція на різке — порівняно з поверхнею — зниження температури, на стопроцентну вологість, — усе це дуже цікаво. Звичайно, не експеримент заради експерименту. Результати минулих досліджень я вже використовую на практиці, у себе в інституті. Адже що таке проблеми адаптації організму до холоду? Це наші з вами весняно-осінні гострі респіраторні захворювання. Як їм запобігти? Відповідь на це запитання ми й шукаємо тут. Уже з’ясували, що спортсмени, яких ми готуємо заздалегідь (спеціальна підготовка фізична та медикаментозна, коригування харчування), краще почувають себе під землею, швидше адаптуються до незвичних умов. І потім своїм пацієнтам у Ленінграді я рекомендую подібні засоби для профілактики захворювань.

Звичайно, всі ці експерименти потрібні для того, щоб полегшити роботу спелеологів під землею, адже дослідження земних надр триватимуть, кращі спортсмени країни йтимуть усе глибше й глибше.

Але ці роздуми будуть пізніше…

Ожив нарешті телефон, і в трубці почувся втомлений голос Віктора Яшкіна:

— “Земля”, я — “Надра”. Сифон пройдено….

Всі учасники експедиції зібралися довкола намету зв’язку.

— …Пірнув на глибину десять метрів. Проплив сорок метрів по горизонталі. Вийшов у галерею. На сьогодні все. Самопочуття нормальне…

У наступні дні штурмова четвірка, досліджуючи нову галерею, вийшла на ще один сифон, його пройти поки що не вдалося.

Переможений сифон на такій глибині — нова сторінка в історії радянської спелеології. Але щодо дальшого дослідження системи Ілюхіна, то, здається, на глибині 970 метрів доведеться поставити крапку. Далі печера розвивається у воді, і для людини її проходження стає неможливим. Втім, дослідження на цьому не припиняються.

Угрюм-завал переможений

Три роки боротьби із завалом у печері Куйбишевській навчили хлопців багато чого. Чекати й терпіти. Не склавши руки, звичайно. Терпляче розкидати каміння і чекати тієї щасливої миті, коли слідом за водяними струмками підуть униз і вони. Вірити, що така мить настане.

Завали вже не раз зупиняли дослідників різних печер. Сніжна, Київська… На проходження першої (найглибшої в СРСР) москвичі витратили шість років. Київську штурмували в чотири заходи. У 1982 році перед величезним завалом зупинилися дослідники Куйбишевської.

Скільки років чи, може, століть цій залі? Вода, невтомний творець печер, працює і працює. Колись, очевидно, була просто велика зала. Та згодом річка підточила її основу, і величезні брили обвалились. Ще й досі не припинився цей могутній камінний потік. Вода, звісно, знайшла собі шлях. А людині, що йде за течією, досліджуючи печеру, ці шляхи поки що недоступні. І хлопці знову й знову надівають важкі од вологи комбінезони, гідрокостюми, йдуть за водою. Вибирають камінь за каменем, просуваються вперед, тобто вниз, сантиметр за сантиметром.

— Угрюм-завал, — хтось сумно пожартував, і назва так і лишилася за цим камінним хаосом.

— “Земля”, я — “Надра”. У підземному таборі все нормально, — на зв’язок виходить Сергій Жарков. — У завалі — як завжди. Падає каміння — ловимо ніжно на руки. Повзти головою вниз краще, ніж ногами. У другому випадку надто заливає водою. Акваріум…

Літо, 1982-й: боротьба із Угрюм-завалом. І віра — наступного року пройдемо. Літо, 1983-й: знову завал, і знову безрезультатні виснажливі дні й тижні в акваріумі. А втім, безрезультатні — це неправильно. У цьому завалі на 720-му метрі Куйбишевської гартувалися характери, випробувались на міцність хлопці.

Літо, 1984-й: не може бути, щоб завал не підкорився. Дарма що води багато, як ніколи. За вісім діб — дванадцять виходів у завал. Скільки разів здавалося: наступна зміна пройде в той колодязь…

Три роки боротьби з Угрюм-завалом, тупцювання на одному місці примусили багатьох спеціалістів-спелеологів засумніватися в успіху. Справді, можливо, закрилася Куйбишевська, і ходу далі немає?

Але ж було: фарба, пущена у воду на 500-му метрі, вийшла на поверхню у джерелі Репроа, поблизу Гагри. Це відкриття перекреслювало всі попередні невдачі: підземна гідросистема печера Куйбишевська — джерело Репроа — значиться відтоді в усіх каталогах світу найглибшою на планеті. 2180 метрів.

У 16-му номері журналу “Спелунка” за 1984 рік (це найавторитетніше в світі спелеологічне видання, засноване французькою спелеологічною федерацією) з’явилася досить оригінальна оцінка діяльності радянських дослідників земних надр. Поль Курбон, видавець і упорядник атласу найбільших печер світу, писав: “Бережіться росіян! Важке спорядження — не перешкода для рекордів… Тремти, Жан-Бернард!” (І фотографія київського спелеолога Сергія Жаркова, котрий спускається до Куйбишевської, — на обкладинці).

Недаремно хвилюється Поль Курбон за долю світового рекорду. Звичайно, Жан-Бернард, найбільша прірва планети, поки що значно глибша од Куйбишевської — 1538 метрів пройдено французькими спелеологами. Але Куйбишевська, могутніми темпами розвиваючись у надрах Арабіки, тягнеться аж до рівня моря. Тобто київські спелеологи мають ще чималий резерв глибин попереду, отже, йтимуть, як вони самі жартують, “до солоної води і криків чайок”.

На початку століття відбувся незвичайний міжнародний конкурс. Спеціальне жюрі дегустувало воду з сотень джерел різних країн, визначаючи, чия вода краща. Головний приз одержала вода з абхазького джерела Верхньоольгінського, що поблизу Гагри. Багата на корисні речовини, напрочуд чиста, завжди холодна — справжня жива вода. Та, виявляється, й інші річки, озера, джерела біля підніжжя Гагринського кряжа несуть не гіршу вологу. Напувають нею сади й поля на узбережжі, втамовують спрагу місцевих жителів та численних курортників. Є тут річки Жовеквара, Хашупси, Сандрипш, Холодна, Бзиб, біля яких з прадавніх часів оселялися гірські пастухи. Ще й тепер зустрічаються подекуди в долинах залишки давніх їхніх осель-ацангуарів.

А народжуються кришталевої чистоти води із звичайного снігу, що вкриває десятиметровою ковдрою Арабіку, з дощових потоків, котрі линуть на сірі карові розсипи масиву. Краплини, струмки просочуються крізь землю, спадають шахтами і печерами у надра масиву.

…Олександр Климчук (керівник карстолого-спелеологічного загону Інституту геологічних наук АН УРСР) і і Сергій Картишев приготувалися до тривалої роботи. Вони першими із штурмової групи прийшли до Угрюм-завалу. Звично почали розкачувати брилу, що закривала маленький отвір.

— Зачекай-но, спробую її ногою штовхнути. — Сергій з усієї сили натиснув на камінь. І той несподівано легко ковзнув униз. На мить хлопці завмерли од несподіванки: перед ними був чималий отвір, шлях відкрився. Угрюм-завал пропускав їх у глибини.

Десять метрів, двадцять, сорок, шістдесят, — від хвилювання тремтять коліна. Климчук з Картишевим ідуть усе далі вниз. Навіть бажання розмовляти немає.

— Все, досить на сьогодні. — Климчук втомлено зупиняється. — Давай нагору.

Як зустріли новину товариші — Сергій Левашов, Євген Кислицин і Сергій Гижко, — важко розповісти. Здається, того вечора і чай був смачнішим, ніж завжди, і вогонь теплішим. На землю з 700-го метра прірви полинула радісна звістка: Угрюм-завал переможено!

Але до того дня, коли хлопці нарешті відчули під ногами тверду породу, а не хитке каміння завалу, було ще далеко. Кілька невеличких завалів на шляху до основного русла підземного потоку розібрали, не маючи вже найменшого сумніву — шлях у глибінь відкритий, зупинити дослідників тепер ніщо не зможе. Адже подолали вже неймовірне — 95-метрової глибини завал. Такого ще не було ніколи.

Нарешті ось вона — справжня підземна річка, що вільно тече звивистим меандром. Обабіч — міцні стіни й склепіння, добре вимиті й відшліфовані тисячолітньою роботою, підземних вод.

Глибини

— Ура-а-а! — гори охоче відгукнулися луною і почали перекочувати її перевалами. — Завал пройдено!

І треба ж такому трапитися, що саме в цю мить нікого немає поблизу. Руслан Куп — єдина людина в таборі на поверхні, черговий зв’язковий.

Ось цією звісткою і зустрів він біля перевалу наступну штурмову групу — Сергія Жаркова, Миколу Скотенка та Володимира Акойомова.

— Стій! Зачекай! — Машина, що підвозила хлопців, трохи загальмувала. — Невже справді?! — тепер усі їхні думки вже там, у глибинах Куйбишевської, де температура не досягає і двох градусів тепла, де постійна стопроцентна вологість і де за кілька днів вони продовжуватимуть штурм.

Хто в наш час може похвалитися, що був там, де ще не ступала людська нога? Все досліджено на планеті, все відкрито. А втім — не все.

Йти першим, та ще й на таких глибинах, під кам’яною товщею, — з чим можна порівняти це почуття? Як пояснити душевний стан, скажімо, Сергія Жаркова, котрий спускається у темряву колодязя невідомої глибини? Камінь летить п’ять секунд…

— Але ж п’ять секунд — це метрів 60–70, — хлопці дивляться на єдиного в їхній групі спеціаліста, гідрогеолога Олександра Горленка. — Хіба таке може бути?

— Вважається, що ні. У всякому разі не було ніколи. На такій глибині печери звичайно продовжуються вузькими ходами, дрібними колодязями.

— А камінь летить…

70 метрів по вертикалі. Та виміри були потім. А спочатку Жарков понад дві години спускався вниз. Розчищав колодязь від “живих” каменів, обережно роздивлявся навкруги. Другий, Микола Скотеико, рухатиметься вже значно швидше.

Жарков намагається висвітити карбідкою протилежну стіну колодязя. Не видно. Розгойдується на вірьовці маятником, щоб побачити далі. Марно. На плані печери, який складатимуть у Києві, це місце залишається позначеним пунктиром.

Вода, що стікає колодязем, заливає Сергія. Майнула думка: “Добре, що не пішли на день раніше, по “великій” воді. Зараз і то не дуже весело”.

Ліхтар вихоплює внизу гладеньку поверхню. Озеро? Цього, здається, не сподівались… Вода по пояс. Спробувати піднятись трохи вгору? Але під водою чіпляти захвати до вірьовки — не вийде. Пірнути в це озеро, чи що воно там таке, гумовий гідрокостюм та металеве спорядження не дозволить— перевертатиме догори ногами.

З Миколою, який, певне, вже хвилюється нагорі, домовилися про умовні сигнали. Один свисток — “піднімаюсь”, три — “спускайся до мене”. Інших сигналів не передбачено.

Хоч би знати, яка там глибина, чи далеко дно. А якщо пливти, то куди?

Сергій відчепив од пояса бачок з карбідом! Можна спробувати зміряти глибину шлангом. Бачок спустився на щось тверде. Скільки? Приблизно метр сімдесят. Ну, це ще можна пережити. Жарков полегшено зітхнув. І занурився у воду мало не з головою. Вода, щоправда, трохи (градусів на 20) холодніша, ніж у морі, але тут уже нічого не вдієш. Треба шукати — вплав чи бродом — берег.

Невдовзі він побачив чималу брилу. І Микола почув очікувані три свистки.

Коли вже все було позаду, хлопці нарешті роздивилися, що опинилися на дні величезного колодязя з досить симпатичним озером близько 15 метрів у діаметрі. Його наповнюють струмки й водоспади. Куди ж плине вода далі, незрозуміло.

Правда, під брилою, на якій стояли, швидко відшукали “вікно” і трохи нижче зустріли той самий підземний потік, тільки повноводіший.

Річка вела їх далі, звивалась, потроху спускаючись униз. Обабіч, повторюючи кожен її рух, вигинались стіни меандра. Чорні, ніби обпечені, з рідкими проблисками, що висвічувалися особливо яскраво, від маленьких язичків полум’я в їхніх карбідках. Уперше за споконвічне своє життя камінь побачив світло. Хоча це, мабуть, трохи сентиментально — надавати каменю властивостей живої істоти.

— Вертаймо. Карбіду не вистачить. І запасний ліхтар уже ледь жевріє. Хай хлопці теж по цілині погуляють.

Вони склали кам’яний тур, яким звичайно позначають шлях і спелеологи, і всі, хто подорожує в горах. Завтра сюди прийдуть Горленко з Акойомовим…

— Дивись, ось тут іще ніхто ніколи не ходив. — Горленко ступає на гладеньку гальку на березі підземної річки, і його слід викарбовується на дрібному камінні.

— А тут мій слід буде першим, — йде протилежним берегом Акойомов.

У них завдання специфічні — топографічна зйомка, обстеження порід, що утворюють печеру. Потім Сашко пояснить хлопцям: стіни меандра мають такий гнітючий темний колір тому, що піщаник, з якого вони складаються, дуже твердий, ніби спресований під величезним тиском. Явище це досить цікаве для геології. Взагалі науковцям є про що подумати. Куйбишевська поставила чимало питань. Ще раз підтвердила свою унікальність.

Наступна експедиція до Куйбишевської продовжить відлік підземних шляхів з позначки 970 метрів. А остання штурмова група експедиції “Арабіка-85” змушена виходити на поверхню. Закінчився карбід, вийшли запаси бензину й сухого спирту. Та й вірьовки зносилися, далі користуватися ними небезпечно. У тому отворі, перед яким зупинилися хлопці, страшенно реве вода. За її гуркотом не чути й падіння каменя, не можна полічити, скільки секунд він летить униз. Черговий двобій з печерою — наступного літа. До нього ретельно готуватимуться хлопці впродовж року. А зараз — час вертати ка землю.

Триста метрів підземними шляхами вгору, на захватах по вірьовці чи тросу— 17 годин для чотирьох добре тренованих хлопців.

Короткий перепочинок на 500-му метрі. Така знайома, обжита вже зала імені 1500-річчя Києва. Три роки тому вона вразила своїми розмірами — найбільша в країні. А зараз це зручне місце для базового табору, для перепочинку.

І знову виснажливий підйом, під крижаними водоспадами, у важкому, просяклому водою одязі.

Прірва Куйбишевська стала віднині третьою в країні за глибиною. І лишається найсуворішою з усіх печер за умовами.

— Хлопці, здається, світло…

Воно з’являється десь далеко, неначе молочне озерце. Потім стає дедалі яскравішим, збільшується і засліплює очі. Мимоволі примружуєшся — боляче. Відвиклі в темряві очі важко освоюються з ним.

Сонце чи хмари на небі? У перші хвилини не добереш. Просто світло. Потім — запахи квітів і трави. І вже згодом — кольори.

…У першу ніч на землі — в теплому, нарешті сухому спальнику-неможливо заснути. Чогось не вистачає. Так, не чути того стукоту краплин по намету, коли здається, ніби то сухі дрова потріскують у вогнищі.

Сергій Правденко ЧЕРЕЗ ТРИ ОКЕАНИ Дорожні нотатки

Авторові цих сторінок випало впродовж трьох років редагувати багатотиражну газету на турбоході “Максим Горький” — флагмані радянського пасажирського флоту. Тричі пощастило мені обійти довкола світу, побувати майже у 80 країнах. Розповідь про деякі з них хочу запропонувати увазі шановних читачів.

По Скандінавії

До шведської столиці підходили ми вранці. Шхери біля Стокгольма — це зелень трави і дерев, сірий колір скель, білі стіни берегових будівель, яхти на синьому дзеркалі води, швидкохідні катери, невеликі суденця.

Що шведи люди гостинні, помітно відразу. Звідусіль нам привітно махають руками.

Швартуємося швидко, і за годину ми вже на причалі, йдемо знайомитися з містом.

Стокгольм особливо дорогий нам тим, що тут бував Володимир Ілліч Ленін. Ось Народний дім і споруда міського театру, де в квітні 1906-го відбувався IV (Об’єднавчий) з’їзд РСДРП. Тут Володимир Ілліч давав бій меншовикам з найважливіших питань політики партії: аграрного, організаційного, класових завдань пролетаріату, збройного повстання…

Царські нишпорки так і не пронюхали, де зібрався з’їзд. Делегати прибули до Швеції під виглядом учителів-туристів. Справа ледве не загинула, коли пароплав сів на мілину. Викликати рятувальне судно, означало піддатися ретельній митній перевірці. На щастя, вдалося домовитися з капітаном, що той не звернеться по допомогу до властей, доки делегати пересядуть на інший пароплав.

Тінистим парком прямуємо до величної Королівської бібліотеки. На першому поверсі, у читальному залі, стіл, який вирізняється серед інших. Подібні стояли тут на початку століття. Це копія того, за яким працював В. І. Ленін. Оригінал давно передано до Москви. Бібліотека пишається, що серед її відвідувачів була така людина.

Ще одна адреса: вулиця Кантенсгатам, 17. Тут, у пансіоні Берг, Володимир Ілліч мешкав два тижні у вересні 1910 року. Приїздив сюди зустрічатися з матір’ю, якої не бачив три роки. У цьому будинку Марія Олександрівна вперше почула виступ сина перед товаришами.

Проводжаючи її в зворотну путь, Володимир Ілліч не міг навіть піднятись на пароплав — той належав російській компанії, і Леніна могли заарештувати на борту. Це була їхня остання зустріч за життя матері.

“Північна Венеція”, як називають шведи свою столицю, почала швидко рости з кінця XVIII століття, коли країна твердо стала на позицію нейтралітету. Ні наполеонівські війни (до речі, нинішній король Швеції Карл XVI Густав — нащадок наполеонівського маршала Бернадотта, всиновленого в дитинстві королівським домом цієї країни), ні Кримська війна, коли Англія намагалася втягти Швецію в боротьбу проти Росії, — ніщо не похитнуло нейтралітету цієї країни.

І нинішній добробут Швеції — ще один доказ на користь миролюбної політики.

Та знає Швеція й економічні труднощі. Одна з їхніх причин — зростання світових цін на сировину й нафту. Є й інші. Як наслідок — у країні зростає дефіцит платіжного балансу. Монополії прагнуть перекласти весь тягар на плечі трудящих. Вони у відповідь страйкують. Особливо гострі класові сутички відбуваються навесні. Ось ситуація, що повторюється мало не щороку. Щоб зірвати страйки сотень тисяч трудящих, підприємці оголошують локаут, закривають заводи. Потім втручається уряд і починається політичне шоу, де глядачі — вся країна. Уряд умовляє підприємців піти на деякі економічні поступки. Знаходять компромісне рішення, страйк і локаут припиняються, акції уряду, такого собі “батька нації”, зростають. Минає небагато часу… і підскакують ціни, з’їдаючи завойовану трудящими надбавку до зарплати.

Порівняно з іншими країнами капіталістичного світу рівень життя у Швеції один з найвищих. Та все ж і тут пересвідчуєшся: аби забезпечити собі стерпне існування, трудяща людина мусить здобувати свій хліб не лише в поті чола.

Екскурсійний автобус везе нас багатими кварталами Стокгольма. За вікном — вишукані вілли на березі моря з виходами на приватні причали, біля яких погойдуються розкішні яхти.

— Ви не в цьому районі живете? — запитуємо водія.

— Ні, мені тут не все подобається, — приймає він жарт і вже серйозно додає: — Тут живуть ті, на кого ми працюємо.


Сусідня Норвегія має багато спільного із Швецією. На берегах її численних мальовничих фіордів — чепурні, добре вписані в ландшафт селища. Працьовитість норвезького народу гідна поваги. У горах прокладено чудові шляхи, що з’єднують не лише міста, а й невеликі селища.

Кришталево чиста вода фіордів, громаддя вкритих лісом гір з обох берегів, купчасті хмари над вершинами… Неповторна, своєрідна північна краса.

Невеличке курортне містечко Мерок розташоване в глибині мальовничого Гейрангер-фіорду, про який норвежці склали не одну пісню. З одного берега стрімко летить розділений на сім сріблястих потоків водоспад “Сім сестер”. На протилежному березі до фіорду несе свої води солідніший, ширший водоспад. Місцеві жителі назвали його “Наречений”. Вічно прагнуть водоспади один до одного, з’єднуючись тільки у водах фіорду… Романтична легенда, яких так багато в краю Ібсена й Гріга.

Столиця Норвегії запам’яталася своїм “Парком життя”, його скульптурний ансамбль в оточенні каскаду водоспадів— пісня в камені про людське життя: кохання, любов до дітей, самопожертва в ім’я їхнього майбутнього…

Чимало разів доводилося заходити у порти Норвегії. Були ми там і в 1980 році, коли офіційні кола цієї країни, бойкотували московську Олімпіаду. Телебачення Норвегії!1 не шкодувало часу на антирадянські передачі. І ми ще раз переконалися в тому, що в буржуазній країні офіційна політика і прагнення простих людей часто не збігаються.

Судно заходить у Берген, на причалі нас зустрічають; і представники однієї з молодіжних футбольних команд міста. Хай там органи пропаганди як собі знають, а місцеві студенти й молоді робітники за традицією прагнуть зіграти матч із збірною “Максима Горького”. Отже, під вечір — на стадіон. Так було в рік Олімпіади, так і тепер.

На півночі Норвегії, у Хаммерфесті, стоїть Меридіанна колона. На цьому місці в середині минулого століття була остання база вчених Росії, Норвегії і Швеції, які здійснили першу міжнародну експедицію для виміру окружності земної кулі.

Про це ми дізнаємося у міській ратуші Хаммерфеста, де на першому поверсі міститься Королівське історичне товариство Білого ведмедя. Наш гід, секретар товариства Хільде Еріксен, розповіла, що взимку 1944–1945 років радянські війська визволили місто від фашистів. Про це тут пам’ятають не тільки історики.

Місця, які минало наше судно, ще в середні віки були відомі російським мореплавцям, купцям і дипломатам. Країни басейну Балтійського моря, Англія, Шотландія, Ірландія, Норвегія, Оркнейські і Фарерські острови, архіпелаг Шпіцберген… Ось Баренцбург — радянське селище на Шпіцбергені. Даємо три гудки. Нам відповідає гудок шахти.

Сувора природа Шпіцбергену. Скелі, крига, сніг. Тільки де-не-де влітку пробивається мох. А хоробра пташка, схожа на невелику чайку, висиджує пташенят. І знайшла ж природа для неї місцину! Якщо ненароком наблизитесь до її гнізда, атакує безстрашно і не перестане погрожувати, поки не відійдете на безпечну віддаль.

Велику мужність проявили руські люди, плаваючи в цих краях. За часів Ломоносова чотири промисловці з півночі Росії, зазнавши корабельної аварії, прожили на архіпелазі шість років. Змайстрували із решток снастей луки й стріли, полювали, ловили рибу, добували сіль із морської води, навіть обладнали кузню. Коли їх знайшли, в живих лишилося тільки троє архангелогородських мореходів. Довідавшись від земляків про цей випадок, видатний учений наполіг, щоб імена мужніх рибалок були вписані до протоколу Російської Академії наук.

Останнім вітчизняним героєм-одинаком, який побував у цих краях, став Володимир Русанов на своєму “Геркулесе”. Здібний інженер, сміливець, революціонер — він загинув на початку нинішнього століття у північних широтах. Далі почалося планомірне освоєння північного архіпелагу, де сьогодні і ми, і норвежці добуваємо вугілля.

Був полярний день, і жовте сонце висіло над обрієм. Турбохід ішов уздовж берегів архіпелагу. Перед нами відкрилася неповторна панорама. Грядою тяглися вершини невисоких гір. Між ними де-не-де траплялись рівні плато. І все вкрито сліпучим снігом. На цю картину можна дивитися безконечно. Північний край не такий привітний до людини, як південний, але заволодіває її душею, здається, набагато сильніше.

Ісландія на півночі трохи схожа на Шпіцберген — сопки, сніг на вершинах, але місцевий клімат м’якший. Мужні вікінги оселялися тут іще в середні віки. Є в Акурейрі пам’ятник одному з поселенців. Зморений чоловік, біля ніг його собака, а на плечах — недужа дружина й дитина Нині населення цієї країни — двісті тридцять тисяч чоловік.

Перші поселення з’явилися в Ісландії 874 року. Та лише 1876-го нинішня її столиця Рейк’явік дістала права міста, до цього ж звалася хутором. Нині тут проживає 85 тисяч жителів. Через порт пролягли трансокеанські шляхи між Північною Європою і Америкою.

Слід сказати, що і в давнину наші мореплавці сягали Північної Атлантики. В середині XIV століття новгородець Моїслав з сином Яковом і товаришами побували далеко в Льодовитому океані, а потім їхні юми занесло в Північну Атлантику. І побачили вони країну, де “черв неусипаючий, і скрегіт зубовний, і ріка смоляна Могр”. “Черв неусипаючий” — то морський слизняк з Північної Атлантики, “ріка смоляна” — лавові потоки вулканів Ісландії чи Ян-Майєну, на якому тепер стоїть радіомаяк. Ну, а “скрегіт зубовний” — то чи дихання вулканів, чи, сказати б, від повноти вражень.


До 1944 року Ісландія була королівством. Відтоді — республіка. Її президент не має права залишати країну навіть на один день — щоб під чужим тиском не підписав, бува, невигідний для країни договір. Функції президента здебільшого представницькі. Йому не належиться навіть персональний водій. Вся влада зосереджена в двох палатах альтінгу (парламенту).

Ісландці обходяться без армії. Три старих військових судна несуть патрульну службу. А втім, у море вони виходять рідко. До Рейк’явіка ми потрапили влітку, й ці судна стояли на приколі. З’ясувалося, що в екіпажів літні канікули. Порядок на всьому острові підтримують 60 поліцейських на чолі з генералом. В’язнів на суботу й неділю випускають з тюрми — так їх дешевше утримувати. За всю історію Ісландії на острові було ухвалено лише один смертний вирок. РІого причини ще й досі — матеріал для анекдотів. Чоловік викрив дружину у зраді й подав позов. Жінку засудили на шість років ув’язнення, а її коханцю підписали смертний вирок. Розповідають тут про це серйозно. Не знаєш, чи вірити, чи ні.

Торгівлю алкогольними напоями в країні обмежено. На одного дорослого припадає три літри міцних напоїв щоквартально. Коли зважити, що країна лежить за полярним колом, норма не видається великою. До речі, Ісландія — єдина держава, де перший день літа — національне свято. Тут цінують тепло.

Ісландці пам’ятають, що в шістдесяті роки, коли Англія зазіхнула на риболовлю в їхніх територіальних водах, Радянський Союз рішуче обстоював позицію країни в міжнародних організаціях, адже рибальство і вівчарство — основа її економіки.

А вівчарство тут оригінальне. Влітку отари не доглядають. Вони ходять самі. Райони пасовищ обмежені річками чи ущелинами. А мости обладнано спеціальними пристроями: машина й людина пройдуть, а вівця — ні. Місцева шерсть здавен славиться своєю якістю у всьому світі.

Ісландія активно торгує з нашою країною. Продає рибу, вироби з вовни. На вулицях ісландських міст багато автомобілів радянського виробництва. Рибальський флот працює переважно на радянському паливі.

Населених пунктів у країні небагато, і вони дуже мальовничі. У невеликих селах біля будинків часто споруджують високі теплиці, де ростуть городина, фруктові дерева, ягідні кущі. Для опалення тут використовують теплі води гейзерів.

Ісландія — середньорозвинута капіталістична країна, і тому не знає багатьох болячок, властивих високорозвиненим. Плин її життя дещо патріархальний.

Скандінавська природа сувора. Гори красиві, проте вони не родять хліба. У давні часи вікінги вважали за краще грабувати, ніж годуватися мирною працею. Але ті ж вікінги були і відважними відкривачами нових земель. Так, вони освоїли Ісландію, численні острови, бували в Гренландії і, як тепер доведено, в Америці. Та поступово устрій життя змінився, і з XVIII століття жителі Скандінавії стали й зовсім мирними людьми. Праця дала їм значно більше, ніж розбій та війни або служба під прапором чужих монархів.

Біля туманного Альбіону

Так уже вийшло, що перша зустріч з Британськими островами почалась із знайомства з англійським телебаченням. У кают-кампанії за вечірнім чаєм, як завжди, ввімкнули телевізор і побачили “художній” фільм такого змісту. Група західних суперменів-вояків ціною неймовірних зусиль пробирається на підводному човні до Північного полюса. Переборовши фантастичні труднощі, вони спливають на поверхню. І бачать у кризі якусь підозрілу капсулу. Тягнуть автоген, розтоплюють кригу. Раптом у небі з’являються літаки з величезними червоними зірками. З літаків висипає десант. Щоб ні в кого не було ніяких сумнівів, на грудях у кожного солдата великими літерами виведено “СРСР”. Десантники оточують англійців, актор у формі радянського полковника каліченою російською мовою віддає команди, забирає капсулу, свариться на англійців пальцем і наказує “товаришам солдатам” повернутися до літаків, що вже сіли на кригу. Десант зникає. Отаке кіно…

Спочатку супермени діяли дещо картинно й трафаретно, але сюжет розкручувався у детективній манері й тримав біля екрана. Та згодом події на екрані набрали такого фальшивого й примітивного вигляду, що насміялися ми досхочу.

Цей фільм — не тільки один з виявів неповаги до англійського глядача, якому не посоромилися піднести подібну “клюкву”. Він — частка антирадянської пропаганди. Мовляв, навіть на полюсі щось там СРСР затіває.

Мені розповідали, як рік тому наш турбохід теж був у цих водах, йшов із Дубліна на Саутгемптон. Було надвечір’я. Вітер дужчав, хвилювання моря досягло шести балів. І раптом вахтовий матрос Микола Шевалов помітив вогник. Вчорашній військовий моряк, він легко прочитав світлову морзянку: “505”. Доповіли капітанові. Судно здійснило розворот і незабаром опинилося біля яхти. Вітер пошматував її вітрила, хвиля посилювалась, і суденце тонуло. Двоє врятованих англійців потім ще довго стояли на причалі Саутгемптона і махали вслід білому лайнеру під червоним прапором.

Цей випадок не потрапив ні на шпальти буржуазних газет, ні на телеекран.

В один із заходів до того ж Саутгемптона ми побачили біля причалу англійський лайнер “Куїн Елізабет II”. Вперше довелося бачити це гарне велике судно за два роки перед тим на Бермудах. “Максим Горький” тоді пришвартувався біля причалу, а “Куїн Елізабет II” стала на рейді, бо її розміри не дозволяли зайти у вузьку гавань. Англійські моряки запросили команду нашого судна до себе в гості. Ми поїхали катером. Зустріч була теплою і пройшла, як-то кажуть, у дружній обстановці. Питання про “радянську загрозу” не стояло між нами.

І ось ми знову бачимо “Куїн Елізабет II”. Але як невпізнанно змінився цей морехід, краса і гордість англійського пасажирського флоту! Корму спотворено. З неї знято надбудови, щоб улаштувати вертолітну площадку. Сліди того, що англійський уряд готував лайнер для доставки своїх “томмі” у район англо-аргентінського конфлікту. Як людям, як морякам нам було шкода лайнера, що став жертвою імперських амбіцій.

Чи вірять англійські робітники у доцільність жертв заради озброєння? За всіх — не знаю. Ті, з якими доводилось зустрічатися в Саутгемптоні, Лондоні, Едінбурзі, Дубліні не виявляли ворожості до нашої країни. А один докер сказав так:

— Я поки що маю роботу. Але не знаю, що чекає моїх двох синів, які підростають. Ми не хочемо й чути про “радянську загрозу”, все, що у нас пишуть про неї, — брехня. Ми знаємо інше: радянські шахтарі допомогли нашим страйкуючим гірникам. Робочі люди завжди знайдуть спільну мову.

У Сполучених Штатах

Турбохід ріже круту океанську хвилю. Перетинаємо Північну Атлантику. Високо піднімається і опускається, вкриваючись білою піною, бак судна. Штормує океан, дев’яти балів сягають гребені хвиль. Тільки ближче до Канади стає спокійніше.

Коротка стоянка у Галіфаксі. І потім курс до берегів США.

Уперше “Максим Горький” з’явився в американських водах у 1974 році — його зафрахтувала американська фірма. Судно ходило по Карібській лінії і швидко завоювало популярність у туристів. Знайшлися сили, яким успіх радянського лайнера став кісткою в горлянці.

На трап “Максима Горького” в порту Сан-Хуан полетіла граната. Мета диверсії: залякати екіпаж, а особливо пасажирів. Провокацію влаштували пригріті в США кубинські контрреволюціонери, об’єднані під опікою ЦРУ в організацію “Омега-7”.

Під час іншої стоянки в тому ж Сан-Хуані сильний вибух у підводній частині (під танками, де зберігається вода) струсонув судно. Це була міна. Але автор стверджує факт як приватна особа. Далі стане зрозумілим чому.

Портові власті Сан-Хуана, як і належить у подібних випадках, провели розслідування. І прийшли до висновку: вибух стався “з невідомих причин”. Їхнє бажання затушувати негарну історію зрозуміле: одержавши портові збори, вони відповідали за безпеку судна.

— Отже, диверсії не було? — перепитав капітан, підписуючи папери. Представники порту дружно закивали головами.

— Тоді ми одержимо страхову премію, — продовжив Сергій Леванович Дондуа, — бо судно застраховане не тільки в СРСР.

Тут слід пояснити, що на Заході не страхують судна від терористських акцій. Але якщо причини аварії невідомі— виплата належиться. Зловмисники розраховували завдати невідшкодованих збитків, оскільки в західних компаніях радянські судна не застраховані. Як і портові власті, вони не знали умов, за яких наша країна придбала “Максим Горький”. Зате добре їх знав капітан лайнера С. Л. Дондуа.

Американські туристи, які були на борту в тому рейсі, вручили капітанові листа такого змісту:

“Ми, нижчепідписані громадяни США, приносимо нашим радянським друзям свої вибачення і висловлюємо своє співчуття, і говоримо про свій сором у зв’язку з атакою на ваше прекрасне судно”.

Що ж, не перший і не останній випадок, коли чесним громадянам США доводиться червоніти за свою країну. Тоді за одну ніч були ліквідовані наслідки вибуху і на ранок, за розкладом, “Максим Горький” взяв курс на Нью-Йорк. Жоден пасажир не залишив борт судна.

Минуло небагато часу. Популярність “Максима Горького” привернула увагу західнонімецької фірми “Некерман унд Райзен” і з Морпасфлотом було укладено угоду.

І ось знову турбохід заходить в американські води. Деякі з міст уже викреслено з розкладу. Америка демонструє свою “гостинність”. Перебування “Максима Горького” у портах США було, наскільки відомо авторові цих рядків, останнім заходом сюди радянського судна на початку 80-х років. Тому варто розповісти про це детальніше.

Гудзон. З нього і почалося. “Максим Горький” мав пришвартуватися в Манхаттені. Портові власті заявили, що вони не проти, але обслуга з катерів та їхня профспілка відмовляються заводити радянське судно до причалу.

Що ж відбулося насправді? На події, звичайно, відгукнулися органи інформації. “Джорнал оф Соммерір енд Кемешнл” розродився статтею під заголовком “Міжнародна асоціація портових робітників відмовляється приймати радянські судна, протестуючи проти радянської воєнної допомоги Афганістану”.

Скажемо одразу: жодного висловлювання хоча б одного робітника у цій статті (як і в інших) годі шукати. Говорили хазяї і профспілкові боси. Наприклад, містер Боуерс, президент нью-йоркської і віце-президент міжнародної асоціації портових робітників.

Він, зокрема, прорік, що “його робітники особливо розсердилися тому, що прибуття “Максима Горького” змусило військовий фрегат США “Вріланд” відмовитися від стоянки у пасажирському порту”. З десяток тільки пасажирських суден з різних капіталістичних країн стояли у ті дні біля причалів Нью-Йорка — і нічого. А один радянський турбохід з’явився на Гудзоні, і на тобі — місця забракло! Містер Боуерс навіть не спромігся на вигадливішу версію. Зрештою головне, щоб на прицілі трималося: скрізь нам, американцям, заважають ці росіяни, навіть у нас вдома.

Містер Боуерс запевнив пресу, що такий само прийом чекає наше судно на всьому Східному узбережжі Сполучених Штатів. Та вийшла у нього осічка.

Через згаданий інцидент туристи й екіпаж не зазнали незручностей, хоча в Нью-Йорку радянському судну не продали ні води, ні палива. Причина та ж: портові робітники, мовляв, не хочуть обслуговувати… Прорахувалися: судну вистачило власних запасів.

І ось “Максим Горький” заходить до Філадельфії. Судно ставлять до причалу. Хочете купити води і палива? Будь ласка! Все як належить. У чому річ? Все з’ясувалося на другий день, коли ми побачили місцеву газету “Філадельфія інкуайрер” із статтею “Радянське судно зустрінуте гостинно”. У ній було сказано: “…Ні Боуерс, і ніхто інший з високих офіційних керівників у Нью-Йорку не може відповісти, чому у Філадельфії все пройшло так гладенько”. Далі — інтерв’ю з мером Філадельфії Стівеном Блекпулом. На запитання кореспондента, чому не виникло жодних ускладнень з нашим судном, він відповів: “Я не одержував ніяких вказівок не приймати радянське судно”.

Ні про яку ініціативу знизу, від робітників, він і словом не обмовився — не було її. Отже, відмова нью-йоркських портових властей була шита білими нитками. Чого вони прагнули? Зірвати наші рейси, підірвати престиж

радянського судна в очах західнонімецьких туристів? Не вийшло! А як прагнули! Тільки-но зійшли на нью-йоркський берег перші туристи з “Максима Горького”, як їх оточили кореспонденти газет і телепрограм.

— Російське судно і західнонімецькі туристи. Які проблеми контактів?

— Чому ви здійснюєте круїз на радянському судні?

— Які політичні проблеми виникають на борту?

Туристка із Західного Берліна баронеса Маргарет фон Страк відповіла кореспондентові “Дейлі ньюс”:

— Я здійснюю круїз на російському судні тому, що тут прекрасне харчування, чудові сервіс і відпочинок.

У репортера “Нью-Йорк пост” я запитав:

— Ви розраховуєте розмістити невелику інформацію чи дати репортаж про наше судно?

— О, великий репортаж!

— Про звичайний захід радянського судна?

— Звичайно, якщо врахувати нинішню ситуацію.

Про що ж ішлося у “великих репортажах”? Не знайшовши проблем, одна з телепрограм видала таке: “Сьогодні прибув російський турбохід “Максим Горький” з туристами країн Східної Європи”. Пішли на відверту брехню, щоб не вдаватися до пояснень, чому у радянських моряків і західнонімецької туристичної фірми нормальні ділові відносини.

Мильна булька про бойкот з боку портових робітників Нью-Йорка лопнула не тільки у Філадельфії. При повторному заході до Нью-Йорка нам продали і воду, і паливо. Судно обслужили без зайвих слів, навіть для годиться не згадуючи про “бойкот” портових робітників Нью-Йорка.

До речі, мені довелося стояти кілька вахт на березі, приймаючи і відправляючи наші суднові катери з туристами. Поруч з нами працювали портовики, які обслуговували невеликий причал. В першу і другу стоянки стосунки склалися дружелюбні. Їх цікавила наша країна, наші міста. Захоплено слухали про Київ, Львів, Одесу, Чернігів, Ужгород… У своєму вагончику вони частували нас кавою, ми їх — нашими соками, обмінювалися значками, сувенірами. Врешті ми запитали про бойкот. Вони й гадки про нього не мали.

Латинська Америка

З якої країни розпочати розповідь про Латинську Америку? Можливо, з Перу? Бо раптом згадалося, як серед вулиці в Лімі ми почули підсилений динаміками голос Алли Пугачової, який вимріював, “чтобьі лето не кончалось”. Ми завмерли від несподіванки, а продавець музичної крамнички стояв на ґанку і приязно усміхався, радіючи з того, що впізнав у нас радянських моряків і спеціально поставив той запис. Отже, почнемо з Ліми.

Місто багатих кварталів, цікавих споруд і сотень тисяч халуп, воно увібрало в себе залишки місцевої культури, вцілілі після конкістадорських зруйнувань.

Музей доіспанського золота в Лімі. Вироби, зібрані в ньому, — свідчення високої культури аборигенів.

Є й інший музей — інквізиції. Розмістився він у казематах і підземеллях, де колись “місіонери” боролися з “ворогами віри”. Католицька церква в усій країні поставила тортури і страти на потік, прикриваючись іменем Христа.

Ніколи не доводилося бачити жахливішого музею, ганебніших свідчень про тих, хто з хрестом ішов за поневолювачами і грабіжниками. Відкриття нових земель — то слава конкістадорів, грабіжництво — то їхня ганьба. Церква охоче відпускала їм гріхи. Зрештою, будь-яке діяння вона готова була дозволити, якщо з нею ділилися здобиччю.

Римська курія потрапила у вельми скрутне становище після відкриття Америки. Адже про народи, які населяли цей континент, нічого не сказано в Біблії. Автори її, на відміну, скажімо, од відважних древніх вікінгів, нічого не знали про заокеанські землі. Церковники цілком серйозно дискутували, чи є в індіанців душа, чи люди вони, оскільки не згадується про них серед нащадків Адама і Єви. Нарешті 1537 року папа Павло III розв’язав цю проблему. В його буллі твердиться, що жителі Нового Світу “справжні люди” і що в них є душа, яку лише треба “врятувати”, тобто прилучити до рабів Христових.

А тим часом провідці конкістадорів, християни з народження, ніяк не могли поділити між собою владу. Котиться з помосту голова Васко Нуньєса де Бальбоа, лицаря й авантюрника, першого європейця, який побачив Тихий океан і став суперником Франсіско Пісарро і губернатора Педрарієса у славі й владі. Молодший брат Пісарро, Ернандо, захоплює в полон і наказує задушити гарротою іншого суперника — Дієго Альмагро-батька, за що і потрапляє до тюрми. Самого Франсіско убивають у його власному палаці, а середнього брата, Гонсало, звинувачують у державній зраді і страчують. Одне слово, християни в Новому Світі не нудьгували.

Тепер у соборі в Лімі — могила Франсіско Пісарро, який прищеплював християнську “цивілізацію” інкам. Тим “дикунам”, які заснували велику державу, зналися на астрономії, зводили міста й дивовижні споруди. Їхнє знамените Мачу-Пікчу, місто в горах, куди не змогли дістатися конкістадори, і нині вражає людей. Площа для зборів, спортивних і військових вправ — центр архітектурного ансамблю міста. Довкруж неї — трибуни, громадські приміщення. Ліворуч — будинки для вождів, праворуч — для селян. На гірських схилах — широкі рукотворні тераси, де культивувалось різноманітне збіжжя. Місто оснащене водогоном і каналізацією. Є тут і камінь з тих, які іспанці повсюдно знищували, вважаючи за культовий реквізит. Насправді ж “камінь, до якого прив’язано Сонце” — “Інтуа тана”, — слугував інкам для спостережень за світилами. Його рівно сточені кути вказували, де сходить сонце й де воно перебуває опівдні, а вночі завдяки граням каменю визначали місцезнаходження зірок і місяця.


Інки знали мідь, олово, свинець, срібло, золото. Вони вміло зводили будинки з багатотонних, рівно обтесаних брил. Широко застосовували і легкий будівельний матеріал, по суті, цеглу — бо робився він із глини й соломи. Вони мали дороги й мости, створили зручну мережу поштових станцій.

Похід у Перу увінчує всі чорні справи конкісти. Від багатого стародавнього Перу лишилося дуже мало: зразки виробів із золота, храм Сонця у столиці інків Куско та місто Мачу-Пікчу. Три з половиною десятиріччя не складали зброї інки, але врешті були вирізані й перебиті) жорстоким і зажерливим ворогом. Папська булла, згідно з якою ці люди теж мали душу, не зарадила їхньому винищенню.

Південна Америка, землі якої в середні віки стали іспанськими й португальськими колоніями, на початку дев’ятнадцятого століття здобуває незалежність. Визволитель— так майже у всіх країнах субконтиненту називають доблесного генерала Сімона Болівара, який очолив боротьбу з метрополіями. У столиці Венесуели Каракасі зберігається будинок, де народився Болівар, покажуть вам і тодішній маєток його сім’ї. Пам’ятник Визволителю стоїть у центрі міста, картини на стінах парламенту в Каракасі засвідчують вдячність латиноамериканців людині, яка підняла на переможну боротьбу цілі народи. Серед генералів і офіцерів Болівара були білі, чорні, індіанці.

Позбувшись ярма колонізаторів, Латинська Америка потрапила в економічну (звідси — й політичну) залежність від американських і міжнародних монополій. І все ж Південна Америка змінюється, множаться революційні традиції. Демократичні сили Чілі стають на шлях активної боротьби із збанкрутілим режимом Піночета. Акції міжнародного імперіалізму відчутно впали в Аргентіні, особливо після відомих подій у районі Фолклендських (Мальвінських) островів. Наболілі соціально-економічні проблеми змушують народ Венесуели прагнути зміни умов, за яких така багата на нафту і інші корисні копалини країна не може забезпечити елементарного прожиткового мінімуму для мільйонів своїх громадян.

“Ми співаємо, щоб не плакати” — називається одна з пісень, яка звучить на знаменитому щорічному карнавалі в Ріо-де-Жанейро. Її виконують від імені тих чотирьох мільйонів жителів столиці Бразілії, які живуть у фавелах — помешканнях, позбавлених води, каналізації, найменших зручностей. Тисячі примітивних жител туляться одне до одного на схилах мальовничих гір. Там народжуються, живуть і вмирають мільйони людей. І не лише в Ріо — по всій Південній Америці так. Наче спрути, охопили субконтинент великі іноземні, переважно американські, банки і корпорації. Висотують з неї валюту, нафту, людську працю.

Позиції міжнародного капіталу ніколи не були в цьому регіоні настільки сильні, щоб він почувався впевнено. Недаремно ж іноземні автомобільні й інші компанії зводять тут здебільшого складальні підприємства. Розрахунок у них подвійний: використання місцевої дешевої робочої сили і невеликі втрати, якщо у якійсь південноамериканській країні дійде до націоналізації промисловості.

Багаті іноземці їздять до Латинської Америки розважатись. Приваблює їх не тільки природа, екзотика. Можна, наприклад, полоскотати нерви таким видовищем. На сорокаметровій скелі над морем стоїть невеличка капличка з розп’яттям. Біля неї опустився на коліна стрункий, засмаглий юнак. Поруч із цією скелею ще одна, трохи нижча. Водна гладінь між ними метрів у п’ять завширшки. Юнак закінчив молитву, зійшов на вершину й ластівкою кинувся вниз. Оплески, подачки. Через кілька хвилин усе повторюється. А вночі для клієнтів дорогого казино стрибають у море одночасно четверо юнаків зі смолоскипами. Публіка чує подих смерті, бо найменша неточність, відхилення в польоті на кілька сантиметрів — і станеться непоправне. У юнаків віком до 28 років, які заради шматка хліба займаються своїм небезпечним ремеслом, швидко псується зір. Та кому до того діло! Атракціон повторюється щодня. Адреса — Мексіка, місто Акапулько.

По-всякому люди увінчують пам’ять про своїх близьких. Буває, що й так, як один багатий американець, його донька летіла спортивним літаком на мексіканський острів Косумель і загинула, впавши у воду за сотню метрів від берега. Літак лишили на дні, протягнувши від нього на поверхню трос із яскравим великим поплавцем. А на березі виріс комфортабельний готель, в якому верхні поверхи своїми обрисами повторюють форму труни.

Є у вже згадуваному Акапулько прекрасна лагуна. На її березі — фешенебельні будівлі. Поряд — стадіон, спортивні майданчики. Все просторе, впорядковане, зручне. Це місце тут називають “раєм”. Належить він разом із землею американському мультимільйонерові Гетті. Добове перебування у найскромнішому номері “раю” коштує понад двісті доларів. А всього номерів — 777. Та ще двісті з гаком у сусідньому філіалі.

Ось інший тутешній “рай” — для молодих пар, який жартома називають “фабрика дітей”. В готелі 250 номерів з басейном у кожному.

Слово “рай” в Акапулько зустрічається часто. Але в цьому “раю” є й інші мешканці. Ось іде пляжем молода виснажена жінка. За її спідницю тримається дитина. Вигляд у них жалюгідний. Жінка пропонує купити банани. Та рідко хто їх купить. Тут на таких дивляться спокійно. Звикли.

Десятки тисяч дівчат з 250 клубів самби щороку танцюють на карнавалі в Ріо. Заради чого з року в рік увесь свій вільний час присвячують вони танцям, вигадують вбрання? Мета одна — бути поміченою і одержати запрошення виступати в багатому закритому клубі, часто продаючи своє тіло. Карнавал відбере сотню-другу “щасливиць”, а решті — знову сподіватись на удачу в новому карнавалі. Поки не минула молодість, є шанс, а далі… Та краще про це не думати. Принаймні доки йде карнавал, — цікаве, яскраве видовище, парад самби, танцювальних костюмів, прикрас — самої фантазії.

Є в Карібському морі три невеличких, майже круглих острівці Сан-Блас. Діаметр найбільшого з них не перевищує й п’ятисот метрів. Живуть тут здебільшого прямі нащадки корінних жителів континенту — індіанці племені куна і небагато нащадків чорних рабів-утікачів, яких прийняло плем’я. Свої острівці жителі зміцнили з допомогою всіляких рослин і коралів.

Плем’я куна, що прийшло сюди з континенту, завдяки своїй ізольованості майже зберегло традиційний устрій і спосіб життя. Конкістадорів і їх наступників не цікавили ці бідні місця, вони рвалися в казкове Ельдорадо.

Куна зберегли і свою мову, і свої легенди та звичаї. У них ніколи не було уряду. Кожна маленька група — сім’я чи кілька сімей родичів — незалежна й рівна у правах з іншими. Вони запозичили у цивілізації лише предмети найпершої необхідності: ножі, вітрила, гарпуни, голки, ножиці.

Плем’я живе скромно, щоб не сказати — бідно. Круглі, вкриті очеретом хижі з вогнищем посередині, невеликі човни, старий моторний катер для поїздок на материк.

Острівці майже суцільно заставлені хижами. Куна миряться і з тіснотою, і з бідністю, аби лиш нікому не було до них ніякого діла. Годує їх море. А ще — виручка від продажу своїх скромних виробів пасажирам туристських суден, які заходять сюди глянути на “справжніх індіанців”.

Символом оновлення країн цього регіону стала Куба. Вона — приклад того, як народ, натхнений великими ідеями, може здобути національну й економічну незалежність навіть в імперіалістичному оточенні.

Довкола — синє море, бездонно голубе небо. І раптом на обрії виникає біло-зелений острів. Біле — то будівлі, а зелене — цитрусові плантації. В час дозрівання плодів вони спалахують жовтими барвами.

Пам’ятаєте книжку Роберта Стівенсона “Острів скарбів”? Письменник змалював у ній цей клаптик суші, який був відкритий для Європи ще Колумбом і від нього дістав назву Євангелічний. Потім його називали “Островом піратів”, “Островом папуг”. Згодом він звався Пінос. Тут, серед болотяних випарів, відбував заслання національний герой Куби Хосе Марті. Сюди, в збудовану за допомогою американських “спеціалістів” тюрму, режим Батісти кинув у 1953 році після штурму Монкади молодих революціонерів та їхнього керівника Фіделя Кастро. Тепер на острові господарює кубинська молодь.

Сантьяго-де-Куба для острова Свободи майже те саме, що для нашої країни Ленінград. На світанку 26 липня 1953 року це місто розбудили постріли: загін молодих повстанців атакував розташовані тут казарми Монкада. Вони не здобули суто воєнної перемоги, але здобули перемогу політичну й ідеологічну. Їхній виступ пролунав закличним набатом. Батістівці хотіли згноїти на Піносі молоду революцію, та не минуло й шести років, як народ переміг. День виступу загону Ф. Кастро став святом — Днем національного повстання.

Нині місто Сантьяго-де-Куба — один з найбільших портів Латинської Америки. Збудована після перемоги революції електростанція Ренте, як і потужна електростанція Марієль, що виросла під Гаваною, забезпечують індустріально-аграрний розвиток народного господарства.

Перебудовані казарми Монкада стали шкільним містечком. Тепер це привітні, з великими вікнами корпуси, де йде навчання. Тільки експонати муніципального музею Сантьяго-де-Куба (вхід для громадян соціалістичних країн безкоштовний) нагадують гостю країни про давні умови життя місцевого населення: зброя завойовників-гнобителів, плаха, сокира, кайдани, батоги…

А тепер про те, що таке диктаторський режим у Карібському басейні. Напередодні заходу на Кубу наше судно побувало в порту Кап-Аїтьєн, що на острові Гаїті. За часів диктатури на Кубі у них була одна доля.

Так звана Республіка Гаїті — донедавна володіння диктатора Дювальє-сина, який змінив у президентському кріслі “татуся Дювальє”. Доводилося й раніше бачити нужденне життя бідняків у різних куточках світу, але такого, як на Гаїті, не зустрінеш ніде. Здається, час тут завмер, закам’янів, вкрився віковим шаром бруду й пилу. Бідність, убогість дивляться на вас голодними очима тисяч безробітних, рахітичних дітей. Брудні вулиці, тісні, засмічені двори. Діти сидять у лахмітті або й зовсім голі на брудних тротуарах. Поруч — загиджені покидьками базарчики. Запилені напівпорожні полиці крамниць із старою, певно, знеціненою жвачкою і дешевими цукерками. Католицький храм такий же нужденний, як і все довкола. І скрізь — на вулицях, перехрестях, околицях, у центрі — поліцейські. Вгодовані, гладкі, з лискучими пиками й величезними револьверами при боці. Численна паразитична опора режиму. Люди так залякані, що сахаються погляду поліцая, поруху руки, яка лежить на портупеї.

Маленька країна із благодатним кліматом і родючою землею знемагає від голоду і безробіття. Такий наслідок антинародної політики диктаторського режиму.


Пишу про це детально, бо жодного кореспондента з країн соціалізму, жодного журналіста з прогресивного видання в республіку не пускали. Диктатор і його кліка створили “залізну завісу”, аби в країну не проникло й найменшої інформації про інший спосіб життя. Мені, як морякові, довелось побувати у двох містах республіки Гаїті, що займає частину однойменного острова.

Такою була й Куба до 1959 року. Це потвердив у Гавані Пабло Діас, онук раба, директор гаванського інтер-клубу.

— Так, товаришу, хто хоче побачити минуле Куби, хай подивиться на Гаїті.

Товариш Пабло — професійний революціонер, соратник Фіделя Кастро, учасник виступу на яхті “Гранма”, батько чотирьох синів і трьох дочок, доля яких щасливіша: вони будують і захищають країну.

Перехід в одну ніч розмежував для нас таїтянський порт Кап-Аїтьєн і Сантьяго-де-Куба. Усього одна ніч, а здалося — століття.

Гренада. У 1498 році першими з європейців цей острів побачили Христофор Колумб і його супутники. Адмірал позначив острів на карті і назвав Консепсьйон. Каріби — місцеві жителі — не мали звички пускати непроханих гостей на свою землю. І понад 150 років конкістадори не могли здобути цей “острів прянощів”, наражаючись на відчайдушний опір примітивно озброєних, але хоробрих індіанців-карібів. А коли 1655 року французи, вдавшись до підступу, заволоділи островом, усі каріби зібралися на березі моря і після урочистого прощання кинулися зі скелі. Так почалася історія взаємин острів’ян з “цивілізованим світом”.

На багатьох інших островах басейну теж жили каріби. Колонізатори їх винищили. А що для виправдання чорних справ потрібно було хоч благеньке пропагандистське прикриття, то карібів оголосили людожерами.

На острові Кюрасао в одній з крамничок туристам пропонують величезні ножі й двобічні виделки. Видають їх за справжнісінький “столовий набір” людожерів, знайдений недавно під час розкопок. Одне тільки не вдалося з’ясувати авторові цих рядків у господаря крамнички: звідки людожери брали сучасну сталь для виготовлення цих наборів?

На Гренаду та інші острови, як і на весь Американський континент, колонізатори, винищивши аборигенів, почали завозити африканських рабів. Невільники повставали. Зокрема в історії Гренади відоме повстання рабів на чолі з Жюльєном Федоном у 1795 році. Повстання жорстоко придушили. Населення сучасної Гренади — нащадки тих рабів. У 1974 році було проголошено незалежність острова від Англії. Та владу на Гренаді тоді захопив диктатор Ерік Гейрі, який старанно виконував вказівки Вашінгтона й Лондона, завів дружбу з Піночетом, провадив антинародну політику і намагався придушити прогресивний рух Гренади.

13 березня 1979 року — 25 жовтня 1983-го. Між цими двома датами — вперше з XVII століття — народ Гренади спізнав смак свободи.

Увечері 12 березня 1979 року диктатор Ерік Гейрі, відбуваючи до Вашінгтона по чергові інструкції і подачки, наказав міністру внутрішніх справ заарештувати М. Бішопа та його сподвижників. Але міністр не встиг. Вісімдесят патріотів захопили армійські казарми і о 6-й годині ранку 13 березня зайняли радіостанцію.

Жителі острова добре пам’ятають той ранок. І через три роки вони захоплено розповідали нам, радянським морякам, що того дня вперше почули по радіо правду про своє життя, програму боротьби за соціальну рівність, загальну освіту, свободу. По радіо передавали: хто за ці переміни, хай вийде на вулиці. Вийшли майже всі. Опівдні влада повністю перейшла до рук народу.

У моїй морській колекції зберігається дарунок гренадського рибалки — велика мушля. Якщо дмухнути в отвір, просвердлений в мушлі, вона засурмить не гірше за Іхтіандрову з бєляєвської “Людини-амфібії”. 25 жовтня 1983 року, коли проти революційної Гренади почалась інтервенція озброєних до зубів американців, коли на острові вибухали снаряди й бомби, я пригадав обвітрене обличчя рибалки. Він тоді щойно привів свого човна до берега, і назустріч йому вибігли з невеличкого дерев’яного будиночка чотири дівчинки в акуратних шкільних формах. Він пригорнув їх, і вони щось весело до нього щебетали. Потім, коли ми познайомилися, він, лагідно всміхнувшись, похвалився:

— Вони вже вміють читати й писати. І мене навчили. Ми будемо жити краще.

Молода революція встигла дати народові найголовніше — надію на краще майбутнє, гідне людини. Віру в те, що доля народу — в його руках.

Де вони тепер, ці дівчатка і їхній батько-рибалка? Де ті товариські жваві юнаки, що охоче показували нам нову лікарню, всю столицю, водили на пляж? Чи уцілів хто з них після обстрілів острова з американських корабельних гармат, після жорстоких репресій?

Вічнозелена, з ошатними, з моря ніби іграшковими, невеликими будинками Сент-Джорджеса, зігріта щедрим сонцем Гренада з її лагунами й пляжами назавжди лишилася в пам’яті після зустрічей з її щирими, чудовими людьми.

Над Гренадою нині сутінки. Але все минає: і ніч, і диктатори, і завойовники. Історія Латинської Америки довела це вже багато разів.

Козак з Мальти

Безліч островів залишив за кормою “Максим Горький”. І спокусливу для туристів Мальорку, і пропалені сонцем Сейшели та самобутні Мальдівські, і улюблений Полем Гогеном Таїті. Природа тут розкішна. Подібне буяння барв у нас можна побачити хіба що на Південному березі Криму та Чорноморському узбережжі Кавказу.

Особливо запам’яталася середземноморська Мальта. Історія цього острова заслуговує на те, щоб нагадати про неї детальніше.

Мальта у всі часи була між двома світами — арабським (мусульманським) і Європою, які свої прагнення видавали за обстоювання релігійних догматів.

Мальта стала між ними островом-фортецею, потім островом-розбійником, місцем змішування народів.

За сотні років до нашої ери острів колонізували фінікійці. Потім сюди сягнула рука Карфагена, згодом Риму. А далі його завойовували араби, візантійці, нормани. У 1530 році на острові осів рицарський орден іоаннітів, або мальтійський, заснований ще хрестоносцями.

На зламі XVIII і XIX століть великим магістром католицького мальтійського ордену став російський православний імператор Павло І. Як це сталося?

На ті роки припадає початок діяльності молодого Наполеона. На противагу іншим європейським вінценосцям, які погордливо ставилися до простолюдина-корсіканця, правитель Росії зав’язав з першим консулом Франції дружні стосунки. Наполеон віддячив за приязнь своєрідно: наказав пошити нові мундири для російських солдатів і офіцерів, які потрапили в полон під час воєнних дій в Австрії та Італії, і, видавши їм зброю, з почестями відпустив на батьківщину.


Стосунки між російським імператором та Наполеоном зайшли так далеко, що вони вирішили виступити разом проти Англії, завдавши їй удару в… Індії. Павло І розпорядився навіть спорядити туди розвідувальний загін донських козаків. Кінцевою метою було позбавити Англію азіатської житниці, а потім розгромити і саму острівну імперію.

Напередодні цих подій Бонапарт, відбивши в англійців Мальту, передає Павлу І знаки верховної влади великого магістра мальтійського ордену.

Наполохані цим союзом англійці через своє посольство у Петербурзі зав’язують стосунки з невдоволеними Павлом І придворними. А їх було чимало серед вищого дворянства, де більшало жертв неврівноваженого характеру російського імператора. Коли світ обійшла звістка, що Павла І задушено у його спальні, Наполеон одразу впізнав тут руку англійців. Спілка Росії і Франції розпалася. Донських козаків відкликали з походу.

Оце, здається, і є найбільш давній, з відомих історії, факт зв’язків нашої країни з Мальтою.

І раптом у головному храмі острова — соборі Іоанна Богослова бачу пам’ятник нашому співвітчизнику, про який не доводилося чути. Переді мною — запорозький козак. У мармурі. Як частина скульптурної композиції. Як сталося, що запорожець увічнений тут?

Композиція, подумалось, покликана прославити образ якогось лицаря. Хоча він більше нагадує лихваря або купця. Ліворуч під ним — раб-негр, який догідливо дивиться на господаря. А праворуч — запорозький козак. Напружений могутній торс, кожен м’яз говорить про порив до волі, в очах — ненависть і мука. В центрі композиції — текст латиною.

Поволі проходжу повз скульптурну групу. Промені світла падають на козакове обличчя, відтіняючи його, і здається, що по щоці козака котиться сльоза. Вражаючий ефект!

Старанно фотографую. В Києві показую фото фахівцям. Вони ніколи не чули про цю композицію. Але підтверджують: на ній справді запорозький козак. Зверху — то донатор храму (той, що дав кошти на його побудову) на ім’я Ніколао Коттонер. А козак і негр — образи алегоричні. Козак символізує Нескореність, Силу Духу, негр — Рабство. Скульптор невідомий, але він з послідовників манери Мікеланджело. Композицію створено десь після 1680 року.

Чому саме наш земляк став для скульптора та, певно, й замовника, символом нескореності? Звідки це правдиве уявлення про моральні якості запорожців?

Тут можна робити тільки припущення. Відомо, що запорозькі і донські козаки боронили наші землі від татаро-турецьких набігів, і бувало, попадали в полон. Можливо, цих невільників продавали і на Мальту, де вони вражали своєю волелюбністю. Бо запорожець зображений міцною тілом і духом людиною, для якої життя немислиме без волі. Ця версія, з огляду на характер скульптури, здається найбільш близькою до істини. Але можлива й інша. На час створення композиції запорозькі козаки були досить відомі у Європі як хоробрі воїни, учасники далеких походів (наприклад, отамана Сірка до Франції), як учасники військово-дипломатичних місій.

Та як би там не було, але відгук нашої далекої історії там, на далекій Мальті, справді вражає.

Мир нашому дому

На північ від Британії лежать Фарерські острови. Це — датська провінція, яка має свою автономію. Островів — двадцять, заселених — сімнадцять. Тут свій парламент, і своє самоврядування. Сувора природа, віддаленість від і континенту створюють враження, що острови ці — на краю і землі. Їхня столиця Торсхавн скидається скоріше на добре впорядковане селище, ніж на місто. Вулиці просякли запахом риби і моря. Тут, як і в Ісландії, розводять овець і ловлять рибу.

Ледве ми ступили з судового катера на причал, як ураз почули:

— Здрастуйте, товариші!

Навіть не встигнувши здивуватись, за звичкою відповіли: “Здрастуйте!” і побачили перед собою ставного молодого чоловіка з голубими очима.

— Андре Нікласен, — назвався він, — вітаю вас від імені Товариства радянсько-фарерської дружби.

Андре — фарерський комуніст. В свій час навчався у Москві, чудово володіє російською мовою. З нами, радянськими громадянами, зійшовся швидко. У розмові з ним забуваєш, яка велика відстань між нашими країнами. Ми — однодумці, і це одразу стирає кордони.

Андре розповідає:

— Нас, комуністів, на островах небагато. Буржуазна пропаганда зображає нас “агентами Москви”.

— Невже й тут такої ж співають?

— І є люди, які їм вірять! Але ми боремось, ми прагнемо правильно інформувати людей про себе й про події в світі.

Андре розповів, що Товариство радянсько-фарерської дружби було створене 1979 року. Воно нараховує понад 600 чоловік. Це не так мало на 42 тисячі населення.

Голова Товариства — ректор єдиного тут вищого учбового закладу Андріяс Файгорд. Людина ліберальних поглядів, він побував у нашій країні, пересвідчився в щирості нашої миролюбної політики.

Ми провели в Торсхавні волейбольні матчі із студентами, обмінялися думками про становище в світі, говорили про чудові романи всесвітньовідомого фарерського письменника Вільяма Хайнесена “Чорний казан” і “Пропащі музиканти”, видані в нашій країні.

Не забути також вечір, проведений разом з комуністами Західної Німеччини. Гостями екіпажу були керівники організацій НКТІ з чотирьох земель ФРН: Гамбурга, Шлезвіг-Гольштейна, Нижньої Саксонії і Бремена. Ця бесіда допомогла ближче познайомитися з нелегкими долями борців за справу робітничого класу на Заході. Такий вечір красномовніше від багатьох книжок розкриває становище трудящих в капіталістичній країні. Залишилися в пам’яті також зустрічі з комуністами Італії, Португалії, з прогресивними діячами Латинської Америки.

Не така вже й велика наша Земля. Навіть якщо дивитися на неї не з космосу, а з борту звичайного морського судна. І тим більша відповідальність лягає на нас, землян, за її збереження. Тому такими дорогими були зустрічі з людьми доброї волі, які вселяють оптимізм, надію, що сили миру множаться і переможуть.

Олександр Ємченко ТЯНЬ-ШАНСЬКІ ВЕРШИНИ СЕМЕНОВА Нарис

Таке в історії вивчення нашої планети траплялося не часто. Як правило, нововідкриті хребти і плоскогір’я, моря і острови, затоки і протоки називають іменами першопрохідців. У цьому випадку наймення величезного гірського краю ототожнилося з іменем людини, котра дослідила й описала його.

Гірська країна — небесний Тянь-Шань, прізвище її дослідника — Петро Петрович Семенов. З 1906 року він став — Семенов-Тян-Шанський.

Він був достоту незвичайний чоловік. Географ і геолог, ботанік і зоолог, економіст і статистик, літератор і мистецтвознавець, видатний громадський і державний діяч.[8] Часом здається неймовірним, щоб одна людина могла осягнути і встигнути стільки.

Перший біограф Семенова-Тян-Шанського А. А. Достоєвський, племінник автора “Записок з Мертвого дому”, з яким Петра Петровича єднала тісна дружба, писав про великого російського мандрівника: “Доля рідко пестує людство, з’являючи то в одному, то в іншому куточку Землі таких людей, які силою свого духу об’єднують навколо себе тісні лави бійців за науку, культуру й освіту. У нас такою рідкісною людиною був Петро Петрович”.

Народився вчений на Рязанщині. Сім’я належала до старовинного дворянського роду. Дід брав участь у суворовських походах. Батько громив наполеонівські полчища, дійшов до Парижа, за виняткову хоробрість нагороджений золотою шпагою. Письменник і драматург, він чудово грав різноманітні ролі у домашніх виставах. Мати — Олександра Петрівна Бланк — походила з родини відомих російських архітекторів.

У своїх мемуарах Петро Петрович на схилі віку писав: “У сімейне життя батько мій вносив стільки активної любові, а мати стільки стриманості і розумного спокою, що нашу вельми численну і складну родину можна було вважати ідеалом сімейного щастя”.

Та ця сімейна ідилія тривала недовго. 1832 року Семенов-старший у далекому і глухому хуторі захворів на тиф і раптово помер. Маленькому Петрику йшов тоді п’ятий рік. Нагла кончина чоловіка глибоко позначилася на здоров’ї Олександри Петрівни — захворіла на білу гарячку. Почався психічний розлад. У садибі Семенових запанувала гнітюча обстановка…

Рязань, Москва, Петербург — ніхто не міг зарадити лиху бідолашної жінки, матері трьох дітей. Лікарі рекомендували повернутися в село — серед благодатної природи хвороба рідше давалася взнаки. До того ж, і це Олександра Петрівна добре розуміла, вичерпувалися засоби до життя. 1837 року вона приїздить у рідне Урусове. З нею тільки молодший син Петя — старші діти Микола і Наталя зосталися на берегах Неви.

На плечі десятирічного хлопчика лягли нелегкі турботи про тяжкохвору матір. Крім цього, він змушений був брати участь у розв’язанні заплутаних справ їхнього маєтку, вступати в ділові стосунки з селянами. Допитливий, вразливий, не по літах розвинутий хлопчина відкриває для себе темні сторони і несправедливість пансько-кріпацьких стосунків. У нього зароджується думка про необхідність скасування кріпаччини, тобто поневолення людини людиною. Пізніше Петро Петрович напише: “Коли в 1847 році ми з братом стали посідачами своїх маєтків, я відчув, що перебираю на себе відповідальну роль власника кріпосних людей; дедалі більше і більше я переконувався в неспроможності існуючого порядку і в тому деморалізуючому впливові, який він справляє не тільки на кріпаків і особливо на дворових, а й на самих поміщиків”.

Та рідне Урусове не тільки дало поштовх передовим думкам майбутнього державного і громадського діяча — тут народжувався великий мандрівник, визначний природодослідник.


Через багато років на урочистому засіданні Російського географічного товариства, присвяченому 85-річчю з дня народження Семенова-Тян-Шанського, статечний і сивобородий ювіляр, згадуючи свої далекі дитячі літа, із сльозами на очах пригадуватиме:

— Улітку я здійснював свої екскурсії за межі нашого чарівливого саду і ближнього лісу. Зацікавив мене і багатий тваринний світ з його різноманітними і красивими комахами в траві й на землі і скойками на березі річки… Щодня я приносив з собою щось нове й цікаве…

Влітку його улюбленим заняттям були екскурсії, взимку — читання книг. Юний урусовець вивчив напам’ять окремі твори Пушкіна і Крилова, знав праці Державіна, Ломоносова, кілька разів перечитав дванадцятитомну “Історію держави Російської” Карамзіна.

Йому легко давалися іноземні мови. Французьку він знав змалоліт: в оригіналі ознайомився з творами Расінаг Мольєра, Лафонтена, Вольтера… Далі взявся за німецьку й англійську, відтак з допомогою словника прочитав повні зібрання творів Шіллера і Гете, Шекспіра, Вальтера Скотта і Байрона…

Петро Петрович чудово знав класичну світову літературу, історію, географію… А природа? Природа була йога стихією, природа стала його біографією.

Ні, він не кинувся зопалу в наддалекі мандри, не став легковажити на модному тоді подорожницькому терени Поміркований і обачливий, нічого не затівав непродумано. Закінчивши екстерном школу гвардійських підпрапорщиків і Петербурзький університет, двадцятидвохрічний природолюб вступає до Російського географічного товариства. Його приймає віце-президент, граф і адмірал Федір Петрович Літке.

— Що привело вас, юначе, до нашого середовища? — поцікавився він.

Юний Семенов не розгубився. З властивим для молодості запалом відповів:

— Любов до рідної землі, потяг до мандрів.

— Похвально, юначе, похвально, — з ледь вловимою іронією мовив сивий адмірал. — І ви вже готові до мандрів? І куди, до речі, збираєтесь?

— Для початку я хотів би посидіти в бібліотеці товариства, познайомитися з її фондом. Кажуть, там багата цінних наукових праць…

Довго дивився на свого співрозмовника прославлений мандрівник.

— Я на вашому місці зробив би так само…

Читання праць з географії, ознайомлення зі звітними доповідями визначних учених і мореплавців сформувало, в основному, П. П. Семенова як географа. Його зацікавлює найобширніша частина світу — Азія. Він складає проект проникнення до снігових вершин Тянь-Шаню, де ще не ступала нога європейських мандрівників. Але… рано ще, рано! Замість “небесних гір” він досліджує чорноземну смугу Росії — подорожує по Рязанській, Тульській, Орловській, Тамбовській, Воронезькій губерніях. З цієї поїздки він повертається магістром ботаніки.

У 1853 році молодий учений на два роки їде до Європи — відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію… Він вивчає гори Гарц, подорожує по Рейну, зупиняється на березі Женевського озера, сімнадцять разів сходить на вогнедишний Везувій.

Під час європейського турне природодослідник зустрівся з відомим ученим і мандрівником Александром Гумбольдтом. Це була вельми знаменна зустріч. Свого часу німецький географ подорожував по Росії — відвідав Урал, Алтай, Каспійське море… Нині його зацікавив проект експедиції на Тянь-Шань. У тритомній праці “Центральна Азія” він стверджував, що ця гірська система має вулканічне походження. Російський вчений був іншої думки.

— Можливо, юначе, ви маєте рацію, — сказав по зустрічі старійшина європейських географів. — Я там не був і вже не буду — мені йде 85-й. А ось ви!.. У вас іще все попереду.

— Шановний професоре, — відповів Семенов, — не важливо, чия думка виявиться істиною. Головне — встановити істину.

— Ось ви і встановіть її. Я помру спокійно, коли привезете бодай кілька уламків від скель Тянь-Шаню…

Російський подорожник добре запам’ятав ці слова. По приїзді до Петербурга він упритул зайнявся підготовкою експедиції на Тянь-Шань. Дехто відраював його:

— Ви не знаєте фанатизму азіатських ханів. Вони нікого не милують. Про їхні розправи з чужоземцями розповідають жахливі історії. А хижі звірі? А суворий клімат?

— Щодо суворої природи, то це нас не страхає. Природа — наша мати, а ми — її діти. Щодо людської агресивності, то я вірю в силу все тієї ж людської гуманності і доброзичливості.

Так думав начальник першої в історії дослідження Азії Тянь-Шанської експедиції.

По дорозі до далекого гірського краю Петро Петрович ‘ зупиняється в Семипалатинську. Тут він зустрічається з Федором Михайловичем Достоєвським, який після жахливої омської каторги відбував заслання. Вони говорили до півночі. Їм було про що повідати. Один відкривав найзагадковішу “систему” світу — людину, інший вивчав природне середовище, яке її оточує. Обидва були дослідниками.

Напучуючи молодшого друга, великий гуманіст і знавець людських душ сказав:

— Якщо ти вирушив до мети і будеш у дорозі зупинятися, щоб жбурляти каміння в псів, які гавкають на тебе, ти ніколи не дійдеш до мети…

Подумавши, через хвилю додав:

— Немає вищої ідеї, ніж пожертвувати власним життям, відстоюючи своїх братів і свою батьківщину або навіть просто відстоюючи інтереси своєї батьківщини.

Ці слова стали дороговказними для мандрівника.

11 вересня 1856 року Семенов прибув в укріплення Вєрний (нині Алма-Ата). Тут починався недосліджений край.

Східний берег Іссик-Кулю. Начальник Заілійського краю полковник Хоментовський попереджає магістра ботаніки: на берегах озера між киргизькими племенами — сарибагишами і богинцями — виникають криваві чвари. Є небезпека стати їх жертвою.

Начальник експедиції на те не зважив. Попередня розвідка засвідчила, що східне Приіссиккулля безлюдне. 14 вересня Семенов вирушив з Вєрного.

Долина річки Іссики. Непрохідні абрикосові хащі, що переходять у зону хвойних лісів. Тут сталася зустріч з господарями тутешнього краю, зустріч, що мало не закінчилася трагічно. В густих арчевих чагарниках мандрівники сполохали двох тигрів. Велетенські звірі зникли з-перед очей. Троє козаків кинулися їх переслідувати. Ця необачність мало не коштувала одному з них життя. Смугастий хащовик, зачаївшись у кущах, несподіваним кидком вибив з рук мисливця гвинтівку. Його супутник, молодий козак, заціпенів від жаху. “Цієї миті, — писав пізніше П. П. Семенов, — тигр кинувся на свою жертву і, хапнувши козака за плече, поволік його вперед…” Бідолаху врятували собаки, котрі відігнали хижака. Легковажному мисливцеві довелося відтяти пошматовану руку.

На плоскогір’ї мандрівники познайомилися з ведмедем. Петро Петрович був у той час без зброї (він взагалі рідко її брав) і, гарцюючи на коні, вільно пропустив мимо себе клишоногого. Та один з козаків, який стояв попереду, вирішив скористуватися вогнепалом.

Ведмідь зупинився, потім, низько опустивши голову і скоса поглядаючи на людину, пішов повільною, важкою ходою.

Коли минав мисливця, той мимоволі опустив зброю. Мешканець тянь-шанських відрогів наддав ходи і кинувся навтік.

— Категорично забороняю піднімати зброю на живих істот, хоч би хто то був, — сказав після цього інциденту начальник експедиції. — Вони тут господарі, ми — гості. Чи до лиця гостям така поведінка?..

Перша поїздка до Іссик-Кулю була рекогносцировкою. Через п’ять днів Петро Петрович знову повертається до озера, йшли по Боамській ущелині. Нині тут прокладено автомобільну дорогу й залізницю, тоді ж в’юнилася лише стежка. Братися нею було непросто. Та не це було найгірше. Лишалась реальною небезпека нападу сарибагишів. Однак начальник експедиції не повернув назад. Ночами чатували. “Я марно намагався заснути в своєму наметі під шум водоспадів річки Чу, — згадував опісля П. П. Семенов. — Ніч, проведена мною в Боамському міжгір’ї, була чи не найтривожнішою в моєму житті. На мені лежала відповідальність за життя майже сотні людей і за успіх усієї справи”.

Вранці вийшли на берег озера. Довкіл стояли численні юрти сарибагишів.

— Петре Петровичу, — звернувся до начальника експедиції один з козаків, — повернімо назад. Нам тут не пройти. Чули про того німця, що йому стяли голову невірні?

— Адольфа Шлагінтвейта, дослідника? Місцеві хани справді підозріливо ставляться до чужоземців. Але ж ми прийшли не загарбниками. У нас миролюбна місія, — мовив начальник експедиції.

На переговори пішов він сам — без зброї, з планшетом і компасом. Знаючи місцеву мову, пояснив сарибагишам, що прибув з Росії, що каракиргизам і росіянам варто бути добрими сусідами. Неабиякий дипломатичний такт, щирість, доброзичливість молодого гостя сприяли встановленню дружніх стосунків з кочівниками.

На північному березі озера Петро Петрович піднявся на високий перевал Кунгей-Ала-Тоо. Милувався мальовничим Небесним хребтом, тут народилися сповнені поезії рядки: “Важко уявити щось грандіозніше за ландшафт, що відкривається з Кунгею на Небесний хребет. Темно-синя поверхня Іссик-Кулю своїм сапфіровим кольором може сміливо змагатися з такою ж синьою поверхнею Женевського озера. Широчінь водоймища… здавалася мені із західної частини Кунгею майже безмежною, і незрівнянна велич останнього плану ландшафту надає йому такої грандіозності, якої Женевське озеро не має… За широким Іссик-Кулем лежить доступне для огляду, принаймні на 300 верст, безперервне снігове пасмо Небесного хребта. Чіткі обриси передгір’я, темні розпадини поперечних долин — усе це пом’якшується легким і прозорим серпанком туману, але тим ясніше, тим чіткіше, тим блискучіше проявляються на темно-голубому тлі барвистого безхмарного середньоазіатського континентального неба залиті сонячним світлом сиві голови тянь-шанських гігантів”.

Це описання панорами Іссик-Кульської улоговини стало класичним.

Зиму 1856–1857 років Петро Петрович перебув у Барнаулі. Знову зустрічався з Ф. М. Достоєвським. Читали ще не опубліковані “Записки з Мертвого дому” — розділ за розділом. “Зрозуміло, — згадував пізніше Петро Петрович, — яке сильне, приголомшливе враження справляло на мене це читання і як я притьма переносився в жахливі умови життя страдника, який вийшов з чистою душею і просвітленим розумом з тяжкої боротьби…” Глибоко цінуючи творчість письменника, вчений-дослідник писав, що “перебування в мертвому домі” зробило з талановитого Достоєвського великого письменника-психолога. Але нелегко дався йому цей спосіб розвитку своїх природних обдарувань. Хворобливість залишалась у нього на все життя”.

Зустріч з письменником, котрий зазнав на засланні нелюдських мук і не занепав духом, наснажила Семенова на нові рейди в глиб Тянь-Шаню. “Це мій своєрідний “мертвий дім”, — поклав для себе мандрівник. — Тільки гинути тут я не збираюсь”. А був момент, коли його життя висіло на волосинці. Це сталося на Джуукинському перевалі. Загін Петра Петровича підіймався вгору. Рухатися було дуже важко — обабіч стежки зяяли глибокі провалля. Коні не витримували. Зірвався і кінь начальника експедиції. Здавалося, загибель вершника була неминучою, та колишній кавалерійський юнкер у невловиму мить встиг зіскочити з приреченої тварини.

— Ні, ця стежка не для коней, — мовив він. — Тут можуть утриматися хіба що дикі звірі й ми. Всім спішитись, далі рухатися самотужки!..

Вони таки здолали непіддатливий перевал і досягли витоків однієї з найдовших рік Середньої Азії — Сирдар’ї.

— Знаєте, — сказав Петро Петрович своїм супутникам, — ми зараз перебуваємо ближче до Делі, ніж до Омська. Та й до Індійського океану відстань коротша, ніж до Північного Льодовитого. Та не це головне. Важливо, що ми не спасували перед вічністю і безмежністю Тянь-Шаню…

Він ще кілька разів проникав у найглухіші закутки “даху світу”, щоразу здійснюючи справжній переворот в оцінці величезної гірської системи. Семенов першим дав уявлення про внутрішню картину Азіатського материка. Він виграв заочний спір з уславленим Гумбольдтом, спростувавши його теорію вулканічного походження Тянь-Шаню. Довів, що унікальне озеро Іссик-Куль — безстічне. Відкрив обширну зону гірського обледеніння, визначив висоту снігової лінії “небесних гір”. Загалом же російський мандрівник дослідив 23 перевали, визначив висоту 50 вершин, зібрав 300 зразків гірських порід, близько тисячі видів рослин, оформив великий етнографічний матеріал… Що ж, достойний доробок на присвоєння почесного прізвища Тян-Шанський.

Та ще більші його заслуги як організатора експедицій. Ось відгук одного із тих, кого П. П. Семенов вивів на мандрівну стезю: “Глибоко, глибоко вдячний Вам, дорогий, добрий і безмежно любий мені з моїх юнацьких спогадів Петре Петровичу… Це ще нагода подякувати Вам за давнє добро, яке Ви зробили для мене, за те цікаве, принадне для інших і, зізнаюся, не заслужене мною життя, яке Ви створили; за те, що Ви дали мені велике щастя працювати в лавах російських мандрівників…

…Ви були відірвані від ученої кар’єри великим політичним починанням — визволенням рабів, і свої азіатські плани доручили виконувати іншим; шматочок Вашої азіатської програми Ви дали й мені…

У російському житті Ваше життя буде світлим явищем. Бажаю Вам довгого життя. Жити, жити і пережити нас.

Відданий Григорій Потанін”.

Сучасники Петра Петровича відзначали, що йому була притаманна дуже цінна риса наукового керівника — вміння тонко й безпомилково оцінювати мандрівні нахили вчених, що вирушали в експедиції. Не випадково найкращі починання Російського географічного товариства, визначні експедиції були здійснені тоді, коли товариством керував П. П. Семенов, який змінив на цьому посту свого наставника адмірала Ф. П. Літке. Жоден мандрівник не вирушав у дорогу, не одержавши мудрих вказівок і практичних порад віце-президента товариства. Людина великої і благородної душі, Петро Петрович кожен успіх експедиції сприймав як власну радість. Пізніше на зборах Географічного товариства, присвячених його пам’яті, відомий дослідник Середньої і Центральної Азії Г. Ю. Грум-Гржимайло справедливо скаже, що “…тільки великі серця здатні сягнути висоти, де успіх іншого в галузі докладання власних зусиль вселяє чисту радість і дає мужність прославляти цей успіх. А хто ж, як не Петро Петрович, найбільше сприяв славі Пржевальського, цього орла серед мандрівників… і Потаніна, цього незрівнянного описувача невідомих земель? З їхніми іменами, як і з іменами багатьох наступних мандрівників-дослідників, нерозривно пов’язане ім’я Петра Петровича Семенова-Тян-Шанського, їхня слава почасти і його слава, їхні заслуги водночас і його заслуги”.

Ця людина була великою, як організатор науки, як один з авторів географічного літопису Землі, та не менші заслуги П. П. Семенова, як громадського і державного діяча. Він брав активну участь у підготовці селянської реформи. У квітні 1858 року написав листа графу Я. І. Ростовцеву — члену Державної ради, який мав великий вплив на хід обговорення проектів реформи. Граф прийняв прославленого мандрівника, і підкорювач Тянь-Шаню з усією властивою для нього наполегливістю і переконливістю довів необхідність скасування кріпосного права. Безумовно, П. П. Семенов не був революціонером, але він був гуманістом і всім серцем обстоював здійснення “справедливої селянської реформи”, хоч, як відомо, вона була проведена далеко не з тією повнотою і широтою, на яку розраховували кращі люди Росії.

У січні 1864 року Петро Петрович очолив Центральний статистичний комітет. У 1870 році за його ініціативою був проведений І Всеросійський статистичний з’їзд — єдиний у дореволюційній Росії. Головуючи на з’їзді, Петро Петрович переконливо довів, що статистика — це наука, а не канцелярщина.

У 1882 році вчений-природодослідник стає сенатором. Як і раніше, він займається близькими для нього селянськими справами. Головна його мета — організація першого Всеросійського перепису населення. Понад тридцять років він домагався його проведення і таки домігся, довівши настійну необхідність такого обліку для наукового пізнання народного життя і господарювання в країні.

У 1897 році, незабаром після перепису, Петра Петровича призначають членом Державної ради — таким великим був його науковий і громадський авторитет. До цього вищого законодорадчого органу Російської імперії входило 60 вищих сановників. Серед них вчений посідав осібне місце. В Російському музеї (Ленінград) висить картина І. Ю. Рєпіна “Урочисте засідання Державної ради 7 травня 1901 року”. На першому плані вирізняється сповнене величі й думки обличчя людини з орлиним поглядом. Це Петро Петрович Семенов. Його натхнений, сповнений високих прагнень образ художник немов протиставляє обмеженості, лицемірству і пихатості царських сановників. Про духовну виключність П. П. Семенова серед придворних чиновників од науки свідчить і його біограф А. А. Достоєвський: “Покликаний на державні пости сенатора і члена Державної ради, він своїми поглядами і діяльністю репрезентував цілком самобутню особистість, яка яскраво виділялася на загальному фоні представників вищої адміністрації”.

Історія науки небагато знає вчених, так щедро обдарованих природою, як Семенов-Тян-Шанський. Географ-мандрівник, ботанік, зоолог, ентомолог, геолог, географ, організатор науки, основоположник державної статистики, він сказав своє вагоме слово і в мистецтвознавстві. Наділений хистом сприйняття прекрасного, збирав картини. Але не просто колекціонував, а займався одночасно і вивченням історії живопису. Тож зібрав одну з кращих в Європі приватних колекцій картин голландської і фламандської шкіл.

Вивчення живопису поглиблювало художнє сприйняття довколишнього світу, сприяло повноті географічного пізнання невідомих земель і зображальній глибині їх наукового опису.

Цікавим свідченням цього є промова Петра Петровича на ювілеї І. К. Айвазовського, якому в 1887 році виповнилося 70 років. “Природа має свій естетичний бік, доступний спостереженням лише особливо обдарованих людей, — говорив поважний сенатор. — Треба мати чуття художника для перенесення таких спостережень на сторінки літературних творів, в альбом малювальника, на полотно живописця. І такі свідчення стають не тільки надбанням мистецтва, а й набутком науки”.

Досвідчений літератор, П. П. Семенов знав, що словом не завжди все можна змалювати, і на ювілеї співця природи висловив чудову думку про зображення на полотні всіх характерних ландшафтів нашої країни: “Цього урочистого для вельмишановного ювіляра дня мені залишається від імені моїх колег передати йому наш гарячий привіт і висловити побажання, щоб він прожив довгі роки доти, доки всі типи природи обширної російської землі будуть відтворені російськими художниками з таким же талантом і з такою ж самобутністю, з якими зображає Іван Костянтинович хвилі і береги Російського моря наших літописів”.

Так могла говорити лише людина тонкого художнього смаку.

Російська Академія мистецтв високо оцінила діяльність П. П. Семенова як видатного колекціонера і знавця живопису— 1874 року він був обраний її почесним членом. Усі свої зібрання (719 картин і понад 3 тисячі гравюр та офортів майстрів різних країн) вчений передав Ермітажу та Московському музею образотворчого мистецтва, де вони експонуються і нині.

Високим авторитетом користувався російський вчений на міжнародній науковій арені. Він був почесним членом 53 російських і зарубіжних наукових закладів, дійсним членом 12 і членом-кореспондентом 8 наукових, здебільшого зарубіжних, товариств. Скромний від природи, Петро Петрович не слабував на марнославство. І все ж щиро радів з того, як поціновувалися його заслуги, переадресуючи їх на адресу вітчизняної науки.

1900 року Берлінське географічне товариство присудило йому медаль Карла Ріттера. Того самого Ріттера, багатотомник (“Землезнавство Азії”) якого переклав Семенов, створивши, по суті, нову оригінальну наукову працю. За статусом ця медаль була срібною. Зважаючи на великі заслуги російського колеги, німецькі вчені зробили єдиний виняток — вилили для нього золоту медаль. Коли Петро Петрович довідався про це, жартома зауважив:

— Добре було б з цього зливка вилити сто медалей. Претенденти на них знайшлися б…

Потім, уже серйозно, додав:

— А взагалі не вистачило б ніякого золота, щоб гідно поцінувати подвиг наших мужів науки на славу рідної батьківщини.

Природа щедро наділила П. П. Семенова не лише багатьма талантами, але й чудовими душевними якостями. Він був людиною великого серця — гуманним, безкорисливим, винятково чуйним. “А який великий інтерес становила бесіда з ним! — згадував перший президент Географічного товариства СРСР Ю. М. Шокальський. — Глибина і різноманітність інтересів, влучні зауваження і вельми цікаві приклади з його багатої життєвої практики — все це робило розмову з ним надзвичайно цікавою. А яке вміння розібратися в скрутній ситуації і порадити найкращий шлях! І все це ніби жартома, легко, привітно і зі щирою доброзичливістю”.

Ще в січні 1914 року Петро Петрович почував себе бадьорим і здоровим. А 26 лютого його не стало. Вченому йшов тоді 88-й рік…

На позачергових зборах Російського ентомологічного товариства, присвячених пам’яті великого вченого, пролунали проникливі слова: “Хай же збережеться пам’ять про нього на багато віків і хай стане він яскравою провідною зіркою нам усім і нашим нащадкам, як рідкісний взірець людини, яка зуміла плідно прожити своє довге життя, яка не злегковажила жодним з відпущених їй талантів людини, яка багато й успішно попрацювала для блага всіх людеи і їхнього прогресу!”

Стоїть у старовинному російському селі Урусово на березі річки Ранови, великий дерев’яний будинок. Це музей-садиба “Рязанка”. Тут народився і провів дитячі роки підкорювач Тянь-Шаню.

Височить на західному березі озера Іссик-Куль величний постамент. Це-пам’ятник подвижнику, який починав звідси свої походи до вершин Тянь-Шаню

Загрузка...