Поза часом i простором

ОЛЕСЬ БЕРДНИК

Поза часом i простором

Матерi, яка

навчила мене

любити Мрiю

"БОЖЕВIЛЬНЕ МАРЕННЯ"

...Засiдання свiтової Асамблеї учених наближалися до кiнця Мета Асамблеї була незвичайною - знайти шляхи для бiльш доцiльного iснування людства, вiдшукати новi форми соцiального, полiтичного та фiлософського спiвiснування.

Було багато сказано старих i нових iстин. З трибуни Асамблеї лунали i мудрi слова, i трiскунi фрази, i висока вченiсть, i явне неуцтво.

Коли проходили останнi засiдання Асамблеї, її стали зовсiм мало вiдвiдувати, а преса взагалi втратила до неї всякий iнтерес.

Та на передостанньому засiданнi сталося щось дивне. Репортери, якi ранiше дуже сумно розглядали розмальовану стелю примiщення, тепер гарячково передавали щось з допомогою портативних радiоапаратiв в газети. Газети зробили за годину своє дiло - i сталося небачене...

...Конференц-зал унiверситету знову заповнили вченi. Були представники зовсiм протилежних течiй в науцi - i матерiалiсти, i найреакцiйнiшi iдеалiсти, i навiть священнослужителi рiзних релiгiй.

Засiдання, що вiдбувалося сьогоднi, стало справдi цiкавим завдяки людинi, яка стояла тепер на трибунi. Над здивованою i схвильованою аудиторiєю неголосно, глухо звучав голос, народжуючи незрозумiлi, дивнi iстини, зачаровуючи присутнiх:

- ...В безкiнечнiй пустелi Всесвiту пливуть неосяжнi зорянi свiти. Свiдомiсть неспроможна охопити надграндiозностi свiтобудови, а всi спроби хоча б частково з'ясувати суть Буття - даремнi, нiкчемнi i смiшнi...

- Десь у безоднi - пилинка. Це - Земля. На нiй - нiкчемнi своїми розмiрами iстоти, смiховинно малi! Але дух i розум цих iстот, що вiчно пориваються до шукання, - неймовiрно великi i сильнi...

- Хто вони такi? Куди iдуть? Багато людей шукають розгадки великої таємницi. Двi дороги в Науцi людства. Двi крайностi. Мiж ними - безлiч дрiбних стежечок... Плутанина, ворожнеча - а вiдгадки нема! Таємниця! Де ж iстина?

Оратор замовк. Поглянув на зал.

- Чи не ви будете нам вiдкривати iстину, мiстер Барвицький? - прозвучав серед мовчанки рiзкий iронiчний голос. Аудиторiя зашумiла. Почувся смiх. Та оратор, навiть не звернувши уваги на непристойний вигук, говорив далi:

- З одного боку - мiстичнi теорiї iдеалiстiв, що незмiнно приводять до першопричини i, нарештi, вимагають вiри в Творця Всесвiту, а з другого боку - примiтивнi доктрини матерiалiстiв, якi виводять великий могутнiй Розум людини з косної мертвої матерiї i, таким чином, надiляють матерiю розумною основою хоча б в потенцiалi... Закони Природи, якi дiють нiбито незмiнно скрiзь, де для цього є умови, створюючи в процесi еволюцiйного розвитку живi iстоти вiд первiсного протиста до обдарованої Розумом людини знову нiчим не вiдрiзняються вiд Творця, але тепер уже несвiдомого, що ще гiрше!..

- Це що - знищення всiєї науки? - знову вигукнув насмiшкуватий голос. На нього обурено зашикали. А Барвицький спокiйно говорив:

- Але є, безперечно, є вiрний шлях до абсолютного знання, який захований вiд нас Природою. Гарантiєю цього є той факт, що одна за одною падають таємницi Свiту перед зброєю Розуму. Цей шлях - в шуканнi взаємозв'язку Матерiї, Розуму, Часу i Простору...

Оратор зупинився, передихнув Взяв стакан, спокiйно вiдпив ковток води.

Це був високий худий чоловiк з розтрiпаною величезною русявою шевелюрою, з глибоко запалими очима на довгому кiстлявому обличчi, в якому була своєрiдна похмура краса. Ось вiн вiдкинув волосся з лоба, пошукав щось в записцi, яка лежала перед ним, i знову пiдняв темний незрозумiлий погляд на аудиторiю.

Всi з подивом i тривогою ждали, що їм скаже ще цей дивний, схожий на манiяка, вчений. А вiн говорив, дивлячись кудись за голови, за стiни будiвлi, немов проникаючи силою думки в безоднi Космосу:

- Чи можна стверджувати, що є тiльки Буття, яке пiзнається нашими почуттями? Нi в якому разi! Бо це буде вульгарне обмеження безкiнечного Всесвiту, який мусить бути в своїх проявах безкiнечним так само, як в Часi i Просторi. Людина ж з своїми почуттями i аналiзом Розуму пiзнає тiльки найнiкчемнiшу частину безмежного Буття не тiльки в Часi i Просторi, а i в якостi.

Той самий молодий учений, що кидав iронiчнi реплiки, знову не витримав i, схопившись з мiсця, крикнув:

- Для чого ви спецiально ускладнюєте проблему? Для чого нагромаджуєте стiльки мiстики i незрозумiлостi? Чи є що-небудь поза можливостями почуттiв, ми не знаємо! А те, що ми поволi i безкiнечно пiзнаємо свiт - це ясно кожному школяревi!..

- Цiлком вiрно - кожному школяревi! - спокiйно пiдтвердив оратор. - Але питання йде про те, як ми його пiзнаємо, наскiльки глибоко...

- В безкiнечному Космосi є безкiнечнi кiлькостi рiзних невiдомих нам iснувань. Природа їхньої органiзацiї та координати, в яких вони знаходяться, чужi i недоступнi для нас I ось, в той час, коли перед нами лежать безкрайнi простори невивчених чудесних країн, ми повиннi зупинитися на березi океану, який вiддiляє нас вiд тих чудес. Цей океан - Час i Простiр! Так, кайдани Часу i Простору зв'язують руки i ноги людства, яке, незважаючи на "прогрес"безсильне i жалюгiдне!

- Ну, це вже занадто! - закричало з десяток голосiв з рiзних мiсць залу.

- За кого вiн нас вважає?

- Що за неонiгiлiзм?!

- Тихо! Джентльмени, це ж дуже цiкаво!

- Геть!

Всi цi вигуки заглушив спокiйний голос Барвицького:

- Нi! Не занадто... Я доведу це!

- Справдi, давайте проаналiзуємо справжнє становище людства. Куди пориваються люди, що хочуть, якi їхнi перспективи в майбутньому?..

- Незаперечнi заслуги науки в полегшеннi працi людини, у виробленнi засобiв для бiльш швидкого пересування у створеннi засобiв зв'язку на вiдстанi та iнше... Все це робиться для того, щоб максимально задовольнити рiзноманiтнi потреби людей. Але самi вони - "Царi природи" - для чого живуть i куди йдуть? Це не пусте запитання, не треба iронiчних поглядiв! Адже нiякi потуги соцiологiчних наук, якi звуть людей до справедливого суспiльства, i нiхто з вас не приховає i не спростує того, що в даний час людина вiдрiзняється вiд тварини тiльки своїм iнтелектом та тим, що може бiльш повнiше задовольняти свої забаганки чи бажання - як хочете! В усьому ж iншому - народження, короткочасне життя, зникнення разом з iндивiдом навiть найпрекраснiших його iдей чи бажань, смерть - ми подiбнi до нещасних тварин, життя яких з фiлософської точки зору безглузде. Можуть заперечити - адже нашi дiла приносять користь майбутнiм поколiнням! Пуста фiкцiя! В майбутньому настане час, коли загине i наша планета i людство. То в iм'я чого ж всi незлiченнi страждання i страшна праця тисяч поколiнь? Ради того, щоб колись на мертвому космiчному тiлi залишити тiльки слiди дiяльностi нiкчемних iстот, якi багато мiльйонiв рокiв боролися ради ефемерних iдей, а потiм забрали їх з собою в могилу, чи кинули в безоднi Космосу?!

- Що ж ви пропонуєте? - вигукнуло тепер уже декiлька роздратованих голосiв. А той самий вчений, що кидав реплiки, iронiчно додав:

- Очевидно, шановний професор пропонує колективне самогубство для всього людства, якщо все наше життя ефемерне!..

- Не поспiшайте з висновками, погано вихований молодий чоловiче! вiдрiзав Барвицький i говорив далi:

- Де ж вихiд? Як глибше пiзнати Свiт? Як осмислити наше життя i зробити його бiльш перспективним?..

Весь зал притих.

Барвицький, очевидно, пiдходив до основного, ради чого вiн - професор унiверситету - авторитетний вчений, виступив на Асамблеї, куди з'їхалися ученi майже з усього свiту.

I ось присутнi почули слова, якi примусили їх здивовано перезирнутись:

- Перш за все треба зробити людство безсмертним! Так, панове насмiшники, - iменно безсмертним! I не окремих людей, а все людство!

- Ахiнеї! - почулося кiлька голосiв. Вченi i всi присутнi стримано i якось нiяково почали перемовлятись. Але оратор уже пiдняв руку, закликаючи до порядку схвильовану аудиторiю.

- Не дивуйтесь! Я все з'ясую, панове! Судити будете потiм Справа йде про те, щоб розiрвати ланцюги Часу i Простору, якi скували Людство i примусили його скнiти в безглуздiй метушнi - полiтичнiй i соцiальнiй - на нiкчемнiй планетi, без надiї вiдвернути коли-небудь невмолимий фатум Часу i Простору - народження, смерть, народження, смерть!..

- Я гадаю, що висновки теорiї вiдносностi вiдомi всiм присутнiм, i зупинятися на конкретизацiї їх я не буду Скажу основне...

- Ви всi знаєте, що для об'єкта чи суб'єкта, який летить в просторi з швидкiстю променя, i об'єкта або суб'єкта, що знаходиться, допустимо, в звичайних умовах, на Землi, час буде проходити по-рiзному. Чим бiльша швидкiсть, тим менше "старiє" об'єкт або суб'єкт. Такий висновок теорiї вiдносностi. Людина, промандрувавши в Космосi кiлька мiсяцiв, може повернутися на Землю через столiття за земним часом. Страшний парадокс! Але в ньому, на щастя, вихiд для всього людства. Це - та стежечка, те вiконце, яке Природа залишила для нас в царство безкiнечностi i осмисленого безсмертного Буття!

Зал насторожився.

- Найбiльша швидкiсть розповсюдження причинностi - це швидкiсть розповсюдження променя. Так говорить теорiя вiдносностi. Я вважаю, що це неправильний висновок! Обмеженi швидкостi можуть бути тiльки в обмеженому Всесвiтi. Всесвiт же безкiнечний, тому й швидкостi в ньому можуть бути загалом безмежно великi! А раз так, то неминуче наступить момент, коли тiло, що летить з надпроменевою швидкiстю, сповiльнить свiй розвиток до мiнiмуму, потiм зупиниться в своєму розвитку в часi, а далi почне молодiти! Я стверджую-хто досягне надпроменевої швидкостi, той буде вiчно молодим i безсмертним, вiн вийде за межi Часу i Простору i зможе навiть вернутися в будь-яке минуле. Таким чином Людина стане справжнiм господарем Буття, Космосу, а не жалюгiдною лялькою в руках слiпих сил Природи!..

- Безумний! - зiрвався з мiсця високий блiдий священик. - Разом з сучасною наукою ви хочете зруйнувати iдею Бога! Ваша теза про безсмертя Людини в плотi - богохульство! Ви ставите пiд сумнiв iснування душi, боготворите Людину!

Барвицький криво усмiхнувся:

- Факти говорять за себе! Чи не краще самим стати Богами, зруйнувавши стiну Часу i Простору, згромаджену Космосом навколо нас, нiж чекати милостi невiдомого Бога? Перед людством - прекрасний шлях!

- Тепер необхiдно побудувати апарат, який мiг би досягти надпроменевої швидкостi, i провести експеримент. Це можливо завдяки успiхам ядерної фiзики. Але я бачу iншi часи. Недалеко та хвиля, коли Людство перетворить планету, на якiй живе, в величезний мiжзоряний корабель, який, летячи в просторi з неймовiрними швидкостями, буде не тюрмою для нашого бунтарського духа, а справжньою машиною часу, яка перенесе нас в будь-яке Буття, в будь-який час i дасть безсмертя.

- Я звертаюсь до вас, кращi вченi свiту, мозок людства! Давайте всi разом приступимо до практичних робiт по пiдкоренню Космосу i розiрвемо кайдани Часу i Простору!..

Потiк неймовiрних iдей був такий раптовий i вражаючий, що багато присутнiх не змогли знайти вiдразу слiв для реакцiї. Тiльки репортери без кiнця фотографували сенсацiйне засiдання та передавали по радiо нечуванi слова Барвицького.

Нарештi, пiднявся старий академiк Мiльтон - Президент Нацiональної академiї.

- Питання ставиться так, - роздратовано сказав вiн, - що всякий, поважаючий себе вчений, вiдмовиться брати участь в подiбних прожектах. Все це нiщо iнше, як антинаукова авантюра, якщо не гiрше ..

- Ви помиляєтесь, мiстер Мiльтон,- заперечив росiйський академiк Копилов.- Хоч я i не згоден з фiлософськими висновками Барвицького, але в його пропозицiї - великий науковий i практичний смисл Питання поставлено дуже смiливо, але з якого це часу смiливiсть в науцi вважається авантюрою або неуцтвом?!

Та роздратований Президент з свитою професорiв поспiшав до виходу. Чулися образливi вигуки на адресу Барвицького, нiчого не можна було зрозумiти в залi, яка кипiла почуттями схвильованих до краю людей...

До Барвицького пiдiйшов Копилов, кiлька французьких iнженерiв, з десяток молодих учених.

- Колего, - говорив росiйський академiк, - по-моєму, ви в своїх висновках глибоко помиляєтесь. Я не кажу вже про ваш повний нiгiлiзм в соцiологiчних проблемах.

- Так що - ви цiлком вiдкидаєте мої пропозицiї? Ви вважаєте їх нездiйсненними? - рiзко запитав Барвицький.

- Нi, чому ж! Але ви справдi, критикуючи iдеалiзм, самi залазите у архiiдеалiзм Ви зважаєте, що людина звiльниться вiд своєї матерiальної оболонки при досягненнi зверхпроменевих швидкостей i цiлком перейде в область iдеї - здається, я так зрозумiв вас?

- Майже так!

- То ось - я вважаю, що ви жорстоко помиляєтесь. Людина - це, перш за все, матерiальна субстанцiя, i "перетворення", зв'язанi з рiзницею часу, можуть бути обмеженi, а не такi фантастичнi, як ви малюєте! Чи не краще зайнятися справдi побудовою корабля, але для реальних польотiв, в межах швидкостi свiтла? Це буде корисно, по-перше, а по-друге - наша Академiя вiзьме участь в цьому...

- Нi! - вперто нахмурився Барвицький. - Вийти за межi Часу i Простору можна. I я зроблю це!..

- Гляньте! - показав Копилов на залу.

Глибоко запалими очима дивився Барвицький, як виходили один за одним вченi, до яких вiн звертався, у кого в руках була доля здiйснення його фантастичних незбагненних iдей .. Потiм повернувся спиною i понуро схилив голову... Гостi переглянулись, Копилов теж знизав плечима i пiшов. За ним пiшли iншi.

Барвицький залишився один. Зовсiм один!..

На другий день газети всього свiту вийшли з великими статтями, присвяченими Асамблеї. Газети Америки майже всi дали велетенськi заголовки:

"БОЖЕВIЛЬНЕ МАРЕННЯ ПРОФЕСОРА БАРВИЦЬКОГО"

- ДИКI IДЕЇ

"КОСМIЧНЕ БЕЗГЛУЗДЯ"

В кожнiй газетi слова i iдеї Барвицького трактувалися по-рiзному. Однi насмiхалися над тими iдеями, iншi погрожували, третi вимагали заборонити подiбнi виступи, бо вони, мовляв, пiдривають вiру в смисл життя i суспiльства.

Газети, зв'язанi з релiгiйними органiзацiями, надрукували ряд злобних нападок на Барвицького i його виступ. Вони вимагали повнiстю розгромити подiбнi iдеї i їх iнiцiаторiв, i серед слiв у кожному рядку вiдчувалася погроза..

...Барвицький посмiхнувся, прочитавши тi погрози. Але його легковажнiсть була передчасна. Коли вiн прийшов на другий день до унiверситету, його викликав ректор.

- Мiстер Барвицький, - сухо офiцiально звернувся вiн до професора, - на превеликий жаль ми мусимо вiдмовитися надалi вiд ваших послуг.

- В чому рiч? - здивовано пiдняв брови Барвицький.

- Я бiльше нiчого не можу сказати вам...

Професор пильно подивився на ректора, зрозумiв, що вже почали дiяти тi сили, якi погрожували, мовчки повернувся i вийшов.

В той же день його було звiльнено вiд наукових посад в усiх iнститутах. Барвицький був пригнiчений. Замiсть того, щоб зрозумiти його, свiт позбавляє його можливостi навiть теоретично працювати над улюбленою проблемою, не кажучи вже про практичне здiйснення.

Що ж робити? їхати в Європу? Копилов обiцяв, що їх Академiя допоможе! Нi! Вони не тим шляхом iдуть, вони не одiрвуться вiд Землi навiть тодi, коли ракета буде летiти з швидкiстю свiтла! Це, здається, крах його iдей! Днi iдуть за днями i скоро старiсть! Його надiя на Асамблею, на її пiдтримку провалилась, i тепер залишилось тiльки, як пишуть газети, "божевiльне марення", всесвiтня ганьба i гiркота в душi...

НЕСПОДIВАНЕ ЗАПРОШЕННЯ

...Ввечерi Барвицький бездумно йшов по вулицi. Йому тепер було все одно - куди йти. Дома його ждала пуста, холодна квартира, де вiн самiтно жив багато рокiв з своїми неймовiрними мрiями вiч-на-вiч. Вiн подобався багатьом жiнкам, але жiнки чомусь не подобались йому його обурювали найменшi ознаки мiщанства, неуцтва, легковажностi. I вiн залишався самотнiм... I ще буйнiше линули його мрiї в безоднi Всесвiту...

Настирливо звали кудись вогнянi реклама на землi, на стiнах i навiть в небi, мимо пропливав безкiнечний натовп, тiнями пролiтали над головою гелiкоптери, на екранах вуличних телевiзорiв показувалась передача з Мiсяця, куди прилетiли першi експедицiї з Землi, але нiчого цього не бачив Барвицький.. Знову приходила апатiя, як це бувало з ним часто. Вiн повернув до велетенського моста i вийшов до парапету..,

Барвицький не бачив, що за ним на невеликiй вiдстанi йшла весь час молода жiнка. Вона зупинилася недалеко вiд моста, сховавшись в тiнi...

Вiн сiв на парапетi. Хаотичнi думки закружляли в головi. Що вiн хотiв? Розiбратися в тому, що вiдбулося? Для чого? Тепер все даремно! Даремнi його безумнi мрiї, сподiвання, плани...

Далеко внизу, в хвилях рiки, блиснули вiдбитки зiрок. Барвицький стрепенувся, пiдняв лице догори. Легкий вiтер мчав у нiчному небi прозорi волокна хмарок, i здавалося, що зiрки, якi виднiлися в туманному димку, колишуться. Барвицького щось здавило за горло, на очi навернулися сльози- i, як завжди, забилося серце, сильно, хвилююче.

В пам'ятi блискавично проносилося його життя, повертало золоте дитинство. Ще тодi, коли вiн ледве вмiв читати, коли над його бiлявою головою простиралося небо рiдної Галичини, - його хвилював вигляд зоряного неба... З глибини свiдомостi виринали тiнi минулого...

...Вiн сидить на колiнах у матерi - русявої синьоокої худенької жiнки. Легенький вiтрець пестить обличчя Святослава, заколисує його. Не ваблять його нi величнi вершини лiсистих Карпат, що вирiзьблюються на обрiї, нi спiв солов'їв, нi тiнистi гаї, нi рев Черемошу. Дитячий погляд тягнеться в небесну безодню. Чого йому там шукати - в цих краплях вогню - зiрках, що мерехтять на темносиньому тлi неба, або в холодному колi Мiсяця? Страшна глибина вiдчувається, як поглянеш у небо, але це не лякає Святослава, i з дитячих вуст зривається негадано запитання:

- Мамо! А чи далеко до Мiсяця?..

Мати здивовано поглянула на сина, але все ж тихо вiдповiла:

- Далеко, сину, так далеко, що людського життя невистачить, щоб долетiти туди...

Святослав замовкає, а згодом радiсно торсає матiр:

- Мамо, мамо, я придумав, як можна долетiти! Треба тiльки посадити багато людей - i старих i дiтей... Старi вмруть, а молодi тим часом пiдростуть i долетять...

I з тих пiр, де б вiн не був - чи тодi, як його батьки емiгрували в Америку, чи пiд час навчання в унiверситетi, коли вiн у вiльний час працював в ремонтних майстернях,- завжди вiн думав про те, що захопило його з юних лiт - про далекi зорянi свiти. Святослав весь поринув з головою в науку, рано одержав вчений ступiнь i став професором. Посилено вивчав конструкторську справу, електро i радiотехнiку, ядерну фiзику i все те, що було необхiдне для конструювання космiчного корабля...

Його випередили - кiлька космiчних ракет вже зробили першi польоти на Мiсяць, а тепер в Америцi, Англiї i в державах соцiалiстичної конфедерацiї готувалися апарати для великого перельоту на Марс i Венеру. Та йому вже давно це було байдуже, i його божевiльна мрiя вела ще далi!

- Що iншi планети? Що сонячна система? Хiба не такi ж самi землi? Навiть гiршi, бо не пристосованi для життя? Це все дитяча гра, iлюзiя прогресу! Треба вийти за межi Системи, в космiчну безкiнечнiсть, в iншi зорянi свiти, треба перебороти вплив Часу i Простору, скинути гнiт матерiї i вiчним вогнем перейти в iнше Буття!..

Його не слухали, за спиною посмiхались:

- Знаменитий учений, а трохи той...

I показували пальцем бiля лоба.

Вчорашня Асамблея принесла йому остаточний удар. Весь свiт вiдвернувся вiд нього. його висновки, його чудесну мрiю вважають химерою! Кiнець!

Хто ж вiн? Учений? Але ж його вигнали з усiх iнститутiв, де вiн працював! Людина? Мабуть, нi, бо кожен з людей хоча б думає про життя тут, на Землi, продовжує його, створює сiм'ю... А вiн прожив тридцять п'ять рокiв i навiть не кохав нiкого, не пригортав до своїх грудей жiнки, не чув тривожного стуку жiночого серця-- Нi! Вiн не знаходив такої жiнки, що збагнула б його шукання, роздiлила б вогонь його шукань! Тiльки галюцинацiї i в снi i наяву настирливо з'являлися в свiдомостi... Ось i тепер, до болю ясно, перед широко вiдкритими запалими його очима виринає видiння, i не знає Святослав - сон оце видiння чи, може, сниться йому глухий гомiн велетенського мiста i парапет набережної, де вiн сидить...

Все прозорiшими робилися контури цього свiту, десь в просторi зникали звуки, i ось Барвицький вiдчував i бачив лише одне...

...Навколо нього - чорна кам'яна пустеля. Немає жодного деревця, жодного струмка, жодної живої iстоти. З неба ллються палючi променi двох свiтил - одне з них жовте, а друге блакитно-бiле, малесеньке. Святослав знає, що вiн в чужому свiтi, що вiн поривався сюди з-за далекої безоднi i хоче знайти тут дивну мрiю. Де ж вона? Все сильнiше палить промiння, жаром дихає розпечене камiння. Хочеться пити... Смiшно - хочеться пити, як i на Землi! А вiн думав, що в iншому свiтi буде не так, як у себе, на рiднiй планетi. Йде вiн по чорному базальту, i двi тiнi вiд двох сонць - одна свiтлiша, а друга темнiша - химерно супроводжують його...

Святослав втомлено зупиняється, важко дихає... I ось з кам'яної долини прямо перед ним з'являється дивне видiння - закутана в довгу бiлу накидку iстота. Барвицький затремтiв вiд якогось передчуття. Нарештi! Хто ж ця iстота?

А бiлий привид наблизився i зупинився перед Святославом. Покривало падає з голови, i вiн бачить жiноче обличчя - але нiяк не зрозумiє, якi в неї очi, не збагне, що ж приваблює його в нiй?! В якомусь чарiвному туманi блискають її зiницi, бiле волосся вiльно спадає локонами на груди. Вона пiдiймає свою тонку прозору руку, прикладає до чола Святослава, i йому здається, що в його груди теплою хвилею вливається безсмертя.

Жiнка нового свiту мовчки робить запрошуючий жест. Вона показує в бiк пустелi, щось промовляє незвичайно мелодiйним голосом, i вiн розумiє, що мусить пройти разом з нею через палючий простiр, який тепер розстилається навколо... I вони йдуть. Жiнка дивиться чарiвним поглядом в очi Святослава, бачить в них те нез'ясовне почуття, що горить тепер в його душi. I здається йому, що без кiнця триватиме блаженство, що вiн, нарештi, в iншому буттi i безсмертя вiдкрило йому свої сяючi ворота...

Та що це? Йому перехопило дихання, вона також судорожно хапає повiтря широко розкритим ротом. Спека нестерпна. Вiд камiння пашить таким жаром, що, здається, загориться взуття. Вiн зупиняється, пiдiймає обличчя догори i бачить, що два свiтила опускаються донизу, стають все ближчими, i це вiд них така пекельна спека! Нiкуди сховатися! Значить, це смерть! Це - космiчна катастрофа! Жiнка дивиться в небо, i її погляд теж стверджує безвихiдь!

Святослав зупиняється, повертається до супутницi з чужого свiту:

- Значить, я поривався до далекого свiту, щоб загинути разом з тобою, чарiвне створiння?

Вона слабо усмiхнулася, поклала руки на його груди... Святослав схопив її в обiйми, припав до прозоророжевих уст. I тодi вiдчув, як серця їх забилися в єдиному ритмi, i зрозумiв, що ця жiнка присуджена в книзi Буття йому, хоч i родилася за бiльйони кiлометрiв вiд нього! Та було пiзно думати i мрiяти! Вiд нестерпно гарячих променiв на них загоралась одежа...

Кохана (вона була вже кохана!) пiдняла променистi очi, глянула в лице Святославу, i велика безсмертна любов обвiнчала їх - людей рiзних свiтiв!

А в наступну мить обоє спалахнули полум'ям i хмаркою прозорого туману вiдлетiли в йебо...

Барвицький здригнувся, застогнав, зiрвався на ноги... Видiння зникло. Перед ним знову була набережна, парапет, велетенський мiст, метушня людської юрби... I як завжди, розчарування було таким сильним, що Святослав хвилин двадцять сидiв непорушно, до болю стискаючи руками гарячу голову...

Та ось вiн вiдчув, як хтось пiдiйшов до нього. Постояв, а потiм поклав руку на голову. Барвицький байдуже пiдняв лице. Перед ним стояла дiвчина елегантно одягнена, висока, худорлява, з блiдим обличчям i каштановим коротким волоссям. її сiрi очi уважно i дружньо дивилися на професора.

- Хто ви? - здивовано запитав Барвицький.

- Ваш друг...

- Що ви хочете?

- Пробачте менi, мiстер Барвицький... Я не внаю, як це вийшло. Я слухала вашу доповiдь... Стежила уважно за тим, що вiдбулося потiм. Я захоплена вашими поглядами, вашими планами. Коли я довiдалася, що вам погано, прийшла сюди... Може, я зумiю допомогти вам...

Барвицький гiрко усмiхнувся, згадавши свої галюцинацiї... А потiм вдячно потиснув її маленьку суху руку.

- Як вас звати?

- Мерi. Мерi Стiн.

- Дякую, Мерi... У вас прекрасна душа... Але що ж ви зможете менi допомогти, коли для здiйснення моїх мрiй дорога закрита?

- Але ж хiба життя тiльки в ваших мрiях? Хiба нiчого бiльше не залишилось для вас цiкавого на Землi?..

- Для мене - нi!..

- Мабуть, це не так, мiстер Барвицький... Але я вас дуже прошу розкажiть менi про вашi мрiї, я зрозумiю, я все життя теж захоплювалася астрономiєю...

I так благаюче дивилася Мерi в очi професору, i так її погляд нагадував погляд неземної красунi, що крига розтанула в його душi, i тодi мiж ними почалася задушевна розмова...

Вони сiли в таксi-гелiкоптер, який безшумно пiдняв їх в повiтря i понiс над залитим вогнями мiстом. Пiд час польоту Барвицький знову в зрозумiлiй формi викладав перед Мерi свої погляди на життя, на суспiльство, на перспективи Буття у Всесвiтi, на доцiльнiсть життя взагалi. Мерi уважно слухала, задумано втопивши розширенi очi за вiкно гелiкоптера...

...Вперше в життi Барвицький запросив жiнку до себе в квартиру. Мерi згодилась. Вона з цiкавiстю розглядала його кабiнет. На її подив у професора була дуже невелика бiблiотека - всього бiля трьохсот томiв.

- Не дивуйтесь, навiть серед цих є ще зайвi,- усмiхнувся професор, перехопивши її погляд.- Основну i необхiдну людську мудрiсть можна вмiстити в десяток томiв... Все iнше- смiття!..

На портативнiй плитцi Барвицький зiгрiв чай i, посадивши гостю за стiл, став викладати свої думки. Вона так уважно слухала i давала такi розумнi зауваження, що Святослав з вдячнiстю схилився до її руки i поцiлував її.

В той же час вiн вiдчув поцiлунок на своєму волоссi, i коли пiдняв лице догори, то в його очi подивилися iншi - жiночi, наповненi великою любов'ю...

Губи Мерi ворухнулися, i Святослав почув пристрасний шепiт:

- Я давно знаю вас!.. Але ви не помiчали мене... Я ходила на лекцiї, де ви читали про зорянi свiти... Я вже кiлька рокiв люблю вас!;:

- Мерi! - хотiв зупинити її Барвицький, але дiвчина захоплено продовжувала говорити, дивлячись сяючими очима в лице професора:

- Не зупиняйте мене!.. Я все скажу! Не осудiть мене!.. Я спецiально студiювала астрономiю, яка менi нi на що не пригодиться. На це йшли нужденнi центи моїх батькiв... Вони - простi робочi!.. Не проганяйте мене, дозвольте менi iнколи бачити вас!..

Слухаючи безтямнi слова дiвчини, Барвицький вiдчував, що її очi проникають глибоко йому в душу, i не можна вже вiдвернути погляду вiд тих прекрасних дiвочих очей.

Вiн якось негадано потягнувся назустрiч непереможному поклику її серця. їхнi губи зустрiлися...

- Святославе, - шепотiла Мерi, - невже й тепер ти будеш пориватися у Космос?..

- Тепер ще бiльше,- промовив Святослав.- Я хочу безкiнечного щастя, а не миттєвого... А проте, що тепер говорити! Тепер менi залишається лише одне - мрiї, безумнi мрiї...

- I я... - почервонiвши, тихо сказала Мерi.

- I ти, - ласкаво вiдповiв Святослав...

В цю хвилину подзвонили. Барвицький вийшов. До кiмнати зайшов високий джентльмен в темному одязi.

- Мiстер Барвицький?- запитав вiн.

- Так.

- Вам лист.

- Вiд кого?

Але джентльмен мовчки вийшов. Барвицький здивовано розiрвав конверт i на невеликому синьому папiрцi прочитав:

"Пане Барвицький!

Прошу Вас прибути до мене о 12 годинi дня, 20 серпня. Справа буде йти про реалiзацiю Ваших задумiв.

Роген".

У Барвицького перехопило дихання Роген - це ж один з найбiльших магнатiв Нового Свiту, мiльярдер. Про нього ходить недобра слава, та дiдько з ним! Головне те, що знову для Барвицького народжується перспектива...

Святослав радiсно повернувся до Мерi. Кинувся до неї, поцiлував:

- Ти мiй добрий ангел!

- Що таке?

- Розкажу завтра! А тепер - ти залишаєшся зi мною...

- Як?- здивовано пiдняла брови Мерi.

- Так! - перебив Святослав.- Я тебе нiкуди не вiдпущу. Будь зi мною, мила дiвчино, давай подiлимо i мою нову надiю, i радощi та горе, якi судилися менi...- i вiн знову гаряче обняв Мерi...

Свiтло погасло.

А в небi, як i мiльони рокiв тому, спокiйно мерехтiли Далекi зiрки i кликали буйнi серця в глибини Космосу...

Наступило 20 серпня 19... року...

ПРОПОЗИЦIЯ РОГЕН А

Другого дня таксi-гелiкоптер приземлився на майданчику-гаражу, який мiстився на даху розкiшного особняка Рогена. Барвицький вийшов з таксi i вiдразу ж зустрiвся з самим господарем цього будинку - знаменитим мiльярдером. Той, стримано привiтавшись з професором, запросив гостя вниз.

По крутих спiральних схiдцях з якогось рожевого матерiалу зiйшли вони у велику залу, а звiдти - до кабiнету Рогена.

Барвицький сiв, оглянувся.

Письмовий стiл, кiлька стiльцiв. Телефони, телевiзори. В стелi - отвiр, з нього падає приємне м'яке свiтло.

Роген сiв навпроти. Це був сорокалiтнiй чоловiк, невеликий на зрiст, повний, з хижим яструбиним носом, з пронизливим неприємним поглядом.

- Мiстер Барвицький, - почав вiн. - Будемо говорити начистоту...

- Я слухаю вас...

- Я уважно слiдкував за всiм, що трапилося з вами. Я знаю, що ви на розпуттi. Ви не можете здiйснити своїх задумiв? Чи не так?

- Так, - твердо мовив Барвицький.

- Я допоможу вам їх здiйснити, - просто сказав Роген.

- Яким чином? - схвильовано запитав Святослав.

- Я повнiстю фiнансую всi витрати на побудування космiчного корабля. Конструювати i керувати всiм будете ви!

Професор схвильовано встав з крiсла.

- Зачекайте, - жестом посадив його Роген. - Я не все сказав. Нiякої гуманної мети перед собою я не ставлю. Я не думаю про прогрес. Я думаю про себе. Я егоiст. Корабель роблю для себе...

- Хто ж полетить на ньому?

- Я! I ви!

- Для чого це вам?- з подивом вигукнув Барвицький.

- Ось тепер ми якраз i пiдiйдемо до дiла. Я буду до кiнця вiдвертим. Слухайте мене. Вам зараз треба вирiшити, так чи нi! В разi пiдмови, ви забудете, що я говорив! Ясно?

- Гаразд! - не замислюючись, кивнув головою Барвицький.

- Так от... Мене не задовольняють тi 20-30 рокiв життя, якi менi дає природа. Я дiлова людина, я люблю грошi, я хотiв би бачити, як мiй капiтал через сто рокiв розмножиться... Доки я не вмру, мої нащадки не наслiдують спадщини. Отже я вирiшив пережити їх. Я слухав вашi лекцiї, виступ на Асамблеї. Я вiрю вам! Я лечу з вами. Ми повернемось через столiття по земному часу. Я оформлю юридично справи так. щоб мене не вважали мертвим, i тодi капiтал буде рости безперервно аж до мого повернення. Я хочу стати фiнансовим володарем свiту з допомогою вашої машини часу. Ви зрозумiли мене?

- Цiлком! - вiдповiв Барвицький i внутрiшньо здригнувся вiд огиди, зрозумiвши мерзеннiсть i жадiбнiсть цiєї нелюдської душi.

- Отже, я жду вашої вiдповiдi. Вирiшувати ви мусите тепер...

Святослав задумався.

А що ж власне йому думати? Хоч i мерзенний задум цiєї "надлюдини", але це єдиний вихiд вирватися у Космос i практично здiйснити свої мрiї.

- Я згоден! - твердо сказав вiн.

Сiрi очi Рогена радiсно заблищали.

- Отже негайно розроблюйте конструкцiю. У ваше розпорядження я даю весь штат моїх науково-дослiдних Iнститутiв, технiчнi можливостi авiацiйних i атомних заводiв i необмежений кредит. Вам досить цього?- додав вiн з самовдоволеною посмiшкою.

- Пiвгодини назад я не мiг мрiяти про такi перспективи, - вiдповiв Барвицький. - Через рiк ми вилетимо з Землi у Всесвiт...

Роген стиснув йому руки:

- Завтра ж починайте...

- Гаразд, - сказав Святослав i вийшов з кабiнету...

Вiн летiв додому на гелiкоптерi, але не бачив нiчого за вiкном, не чув шуму гвинтiв. Воскресла мрiя несла його знову в небеса, i єдиний образ людини Землi, який вiн тримав в своїй пам'ятi - був образ Мерi, до якої вiн зараз хетiв, щоб подiлитися з нею своєю радiстю...

СУПЕРЕЧКА З МЕРI

Мерi залишилася у Святослава, так i не повернувшись до своїх бiдних батькiв, якi жили десь на околицi мiста.

Вона вкладала у почуття до Святослава всю свою пристрасну, гарячу душу.

Вона була пригнiчена i незадоволена, коли взнала про пiдготовку до польоту в небо, але спочатку не висловлювала свого невдоволення, щоб не дратувати Святослава... Однак минав час, i становище змiнилося...

...На протязi 3-х мiсяцiв був пiдготовлений проект космiчного корабля за iдеєю Барвицького. На закритiй нарадi конструкторiв i iнженерiв проект був повнiстю схвалений, i заводи Ро-гена одержали замовлення на виготовлення всiх необхiдних частин корабля.

Свiт нiчого не знав нi про побудову корабля, нi про його конструкцiю. А конструкцiя справдi була незвичайною.

При збудуваннi перших космiчних ракет користувались звичайним хiмiчним паливом. Але вже при подорожi на планети Марс чи Венеру не могло бути й мови про застосування такого палива. Його не вистачало для таких великих перельотiв. Тому тепер ряд країн готували атомнi ракети, де рушiйною силою був потiк матерiї, розiгрiтої в атомному котлi. Але i ця конструкцiя не годилася для досягнення променевих швидкостей. Великi успiхи ядерної фiзики дозволили Барвицькому пiти зовсiм iншим шляхом.

Його космiчний корабель не мав нiчого спiльного з ракетою. Це був велетенський, довжиною в тридцять метрiв, апарат, збудований з найтугоплавкiших i найлегших сплавiв, обтiчної форми, без повiтряних стабiлiзаторiв. Посерединi його був суцiльний канал, що проходив наскрiзь. В каналi монтувався велетенський соленоїд, а по краях каналу - величезнi кулi - розрядники. Цi кулi сприймали на себе коротко-частотну енергiю, конденсовану в атомних батареях, i iмпульсами, посиленими в мiльярди раз з допомогою суперпозицiї хвиль, подiбними до грозових розрядiв, випромiнювали через канал. Iмпульси проходили вiд одної кулi до другої з будь-який бiк. Соленоїд заряджався i, взаємодiючи з полем локалiзованого в просторi згустка електромагнiтної енергiї, що проходив по каналу, давав рух апарату. Головне те, що апарат мусив рухатися безшумно, набирати будь-яку швидкiсть i навiть нерухомо висiти в просторi.

Запаси енергiї в атомних батареях були надзвичайно великi i їх вистачило б на сотнi рокiв польоту по земному часу...

Роген кинув на побудову апарата всi можливостi своїх велетенських заводiв, десяткiв iнститутiв, i через пiвроку в пустинi Нью-Мексiко за неосяжною стiною в новозбудованому цеху почав монтуватися перший у свiтi корабель для досягнення швидкостей променя. В конструкцiю було вкладено все краще, що могла дати наукова думка в областi автоматики, теле, радiо i електротехнiки, електронiки i т.д. За розрахунком Барвицького корабель мав бути закiнченим в липнi наступного року...

Першi днi Барвицький приходив додому веселий, радiсний. Обнiмаючи Мерi, вiн жваво розповiдав їй про те, як iшли роботи. З кожним днем все тривожнiше ставало в неї на серцi, однак вона стримувалась, бо не хотiла затьмарювати його радостi. Але в свiдомостi настирливо билася думка - скоро розлука. Розлука назавжди, бо хто ж може ждати людину назад з неосяжних глибин Простору i Часу. I Часу... Бо якщо й вернеться вiн, то, може, тiльки через сто рокiв, коли вона вже помре!

Що вiн хоче знайти там, в холодних просторах Космосу? Невже вона Мерi - любляча i близька - не рiднiша йому вiд космiчних химер?

Одного разу, коли Святослав повернувся на гелiкоптерi з Нью-Мексiко пiзнього вечора, Мерi не витримала. Дивлячись повними слiз очима в лице чоловiковi, вона сказала:

- Любий мiй! Я завжди рада i щаслива, коли щасливий ти! Але в своїй радостi ти зовсiм забуваєш про мене.

- Що ти хочеш цим сказати, Мерi? - стрепенувся Святослав. - Ах так, розумiю! Розумiю... - сумно сказав вiн. - Але що ж я можу зробити? Що я можу зробити, Мерi?

- Хiба ти не людина Землi? Хiба не твого сина я ношу тепер пiд серцем?

- Це правда, Мерi?

- Так!..

- Для чого, для чого? Кому потрiбне на цьому свiтi ще одне створiння, ще один черв'як? Не треба цього, Мерi...

- Нi! Нi! - схвилювалася Мерi. - Я не знищу твого сина... Я збережу хоч його, якщо не можу зберегти тебе!.. Куди веде тебе твоє марення, куди, скажи...

- Ах так - марення? Ти згодна з тим, як мене оцiнила пiдла преса? I це ти, Мерi, яка так ранiше розумiла мене?

- Я хотiла показати тобi, що треба знайти мету i в нашому земному життi.

Святослав зневажливо махнув рукою:

- Перестань!.. "Мета"! Яка мета? Дати свiтовi ще одного чи кiлькох нещасних? Ти ж прекрасно знаєш мої погляди на смисл життя, ти чула мої доповiдi! Для чого цi смiшнi i нiкчемнi розмови... Я не можу, розумiєш - я не можу не використати цiєї можливостi, щоб здiйснити свою мрiю! Пробач менi, Мерi... Я знаю - тобi тяжко .. Але я повернуся! Я повернуся звiдти!..

Мерi гiрко посмiхнулась i не сказала нiчого.

Холодок вiдчуження лiг мiж ними. Суворим i холодним вiдлiтав щоранку Святослав, i знову до нього настирливо з'являлись галюцинацiї, i знову небесна неземна красуня звала його в пустелю неба, в iншi свiти. I такi яснi були цi видiння, що Святослав часто не знав, де ж реальна дiйснiсть - другий чудесний свiт, що мерещиться йому у видiннях, чи заплакана Мерi, що цiлими днями без руху сидить на диванi, втупившись в одну точку...

ЩО БУЛО ПЕРЕД ПОЛЬОТОМ

...Пройшло 10 мiсяцiв... Через мiсяць мав вiдбутися старт космольота. Роген в кiлькох нотарiальних конторах оформляв всi необхiднi документи для того, щоб нiхто не мiг стати його спадкоємцем протягом ста рокiв. Крiм того, вiн, за вимогою Барвицького, повнiстю матерiально забезпечив Мерi i її майбутнiх нащадкiв...

В червнi неждано до професора завiтав гiсть: це був академiк Копилов, який приїжджав на конгрес фiзикiв. Барвицький був розчулений - нiхто з учених до цього часу не провiдав його, нiхто не згадав Копилов був першим

- Колего, - сказав Копилов, пiсля привiтання, - я приїхав до вас не лише для того, щоб провiдати вас. Я знаю про те, що вам вiдмовлено в роботi у всiх iнститутах, i хочу запропонувати найактивнiшу роботу в нашiй академiї i якраз в галузi ваших дослiджень... У нас в Росiї почалися роботи по збудуванню космiчного корабля для польотiв в iншi системи. Я думаю, що ваш досвiд, ваша ерудицiя була б дуже корисною при цих дослiдженнях. Незважаючи на рiзницю в свiтоглядах, у нас з вами є багато спiльного...

- Я дуже зворушений, колего, - вiдповiв Барвицький, - але менi вже нiчого цього не потрiбно. Через мiсяць я вилечу в Космос!..

- Як? - здивовано вигукнув Копилов.

- Я говорю серйозно... Про це нiхто в свiтi не знає, але вам я розповiм. З умовою, що ви збережете таємницю!

- Розумiється!..

- Так от, вiдразу пiсля Асамблеї, коли я був спаплюжений i осуджений свiтом, - мене викликав Роген...

- Роген? - вигукнув Копилов. - Це вiдомий магнат?

- Так. Вiн дав у моє розпорядження все, щоб побудувати космiчний корабель для досягнення зверхпроменевих швидкостей. Менше нiж через мiсяць апарат буде готовий...

- Хто на ньому полетить?

- Роген i я...

- Що вiн хоче робити там, в Космосi? - здивувався Копилов. - Здається, там не зробиш бiзнесу!

- Хто знає, - таємничо мовив Святослав. - А мiж тим цього я не маю права говорити...

- Але ж, професоре, - озвався Копилов. - що ж ви будете робити один (фактично один, бо який з Рогена вчений) в Космосi, без товаришiв, без наукової експедицiї?

- Менi не потрiбно експедицiї, я не збираюся додавати результати жалюгiдних дослiджень на iнших свiтах до так званої "скарбницi" людської науки. Я хочу перейти за межi Часу i Простору i вийти в iнше Буття. Я дiзнаюся - правий я чи нi!

- Жаль, жаль! Ви не вiдмовилися ще вiд своїх поглядiв, - замислено сказав Копилов. - Що ж, побажаю вам щастя, але вiд душi попереджую, що вас чекає поразка!..

- Хай! - вперто промовив Барвицький. - Але це сильнiше за мене! Я не можу iнакше... Ви розумiєте?

- Я впевнений, - говорив Копилов, - що на великих швидкостях людина втратить можливiсть контролювати свої дiї i, може, навiть загине!..

- Я хочу бачити це!..

- Але ж ви нiкому не передасте свої знання...

- За мною пiдуть iншi...

Копилов з докором похитав головою:

- Професоре! Я не розумiю, як можуть в однiй людинi поєднуватися такi великi думки i така наївнiсть!.. Киньте ви свого Рогена, поїдемо до нас. Вища рада академiй соцiалiстичної федерацiї вирiшила розпочати ще нечуванi по масштабу роботи, зв'язанi з вивченням далеких свiтiв... Ви знаєте - як необхiднi нам такi люди, як ви!.. Не жар-птицю будете ви хапати за хвiст, а вiдкривати новi свiти!

- Може, ще гiршi, нiж наш, - усмiхнувся Барвицький. - Пiзно... Пiзно... Скажу лише одне!.. На якому принципi у вас будується космольот?..

- Ми використовуємо спрямований пучок термоядерного вибуху...

- Це ж дуже небезпечно!

- У нас немає iншої конструкцiї...

- Так, так... - задумано протягнув Барвицький. - Ось що. Я передам через вас вашiй академiї проект свого космольота. Гадаю, що цей проект найбiльш розроблений i найбiльш ефектний з тих. що я знаю...

- А як же Роген?.. - почав Копилов.

- Роген? Нiякого морального права вiн не має на цю конструкцiю. Апарат мусить належати людству. Якщо я сам не можу бути корисним для людей, то хай результат моєї думки допоможе науцi. Я бажаю вам щастя, колего. I ось, вiзьмiть, - Барвицький передав Копилову сувiй паперiв. - Тут все, що торкається корабля...

- Добре, - дружньо дивлячись в очi Барвицькому, сказав Копилов. Будьте певнi, вашi iдеї попадуть в хорошi руки...

- Я впевнений в цьому!..

- I ще одне, - продовжував Копилов, - коли переконаєтесь, що ви неправий, постарайтесь повернутися на Землю. Тут, на Землi, буде вирiшуватися смисл Буття людського, а не в безоднi космiчного простору.

Барвицький заперечливо похитав головою i мiцно потиснув гарячу руку росiйського академiка.

I ось вiн знову залишився один. Вiн i сумна Мерi, як нiмий докiр...

А через годину по термiновому виклику Барвицький прилетiв до Рогена i по сходах зiйшов в його кабiнет.

- У вас був годину тому Копилов? - запитав Роген.

- Так!..

- Що вiн хотiв?

- Вiн пропонував менi роботу в Росiйськiй академiї...

- Що ви сказали?

- Я вiдмовився. Я сказав, що не потребую роботи...

- Вiн узнав вiд вас про наш польот?

- Нi!..

Роген довго, уважно i гостро дивився на Барвицького, потiм процiдив:

- Через три тижнi ми вiдлiтаєм. Апарат майже готовий. Отже я бiльше не вiдпущу вас...

- Як? - спалахнув Барвицький.

- Iншого виходу в мене нема. Я не хочу, щоб свiт узнав про цей полiт i його мету. Дружину ви побачите перед вильотом. Все...

Барвицький заскрипiв зубами, а потiм безсило опустив голову. Дарма! Треба стерпiти цю страшну образу!..

Того ж вечора Мерi одержала коротенького листа:

"Дорога Мерi, термiновi справи затримують мене. Побачимось через три тижнi.

Святослав".

Пекуча сльоза покотилася по щоцi Мерi. Пiдходив страшний час розлуки...

ПРОЩАННЯ

Минали днi за днями, краячи душу Мерi. Пiд серцем ворушилася дитина Святослава. Мерi чомусь була впевнена, що народиться син, i вiд цього її думи були ще трагiчнiшi. Що робити? Що придумати? Бiдна її голова! Значить, чари жiночi безсилi втримати на Землi неспокiйне серце, значить, є щось в чорнiй небеснiй безоднi, що таке близьке його буйнiй душi. Що ж це?

Вiдповiдi не було. Тiльки сум та сльози су шили прекрасне її лице...

Третього липня до неї заїхав Копилов. Вона його впiзнала i дуже зрадiла.

- Де ж професор? - пiсля привiтання запитав академiк.

- Його нема! - сумно вiдповiла Мерi. - Пiсля вашого вiзиту Роген не вiдпустив його...

- Ах так, розумiю!.. - сказав Копилов. - Яке неподобство... Значить, все вирiшено. Вже нiчого не зробиш!..

Мерi схилила голову. Вона давно знала це.

- Не журiться! - м'яко сказав Копилов. - Бережiть сина!..

- Для кого? - прошепотiла Мерi.

- Вiрте в його повернення... Вона похитала головою

- Нi! Моє серце говорить - нi!..

Копилов помовчав.

- Коли вам потрiбнi будуть друзi, - нарештi, сказав вiн, - я буду ждати вас. Вас i сина... Ми - друзi Барвицького i з радiстю допоможемо його дружинi..

Потиснувши руку розчуленiй Мерi, Копилов вийшов.

...Минуло три тижнi. 17 липня 19... року гелiкоптер доставив Мерi в пустелю Нью-Мексiко. Ревучи моторами, вiн плавно опустився на бетонований майдан посеред величезної територiї будiвництва. Вiдкрилися дверi, засяяли прожектори, в їх свiтлi Мерi побачила обличчя Святослава

Щось перехопило їй горло. Мерi тiльки тепер зрозумiла, який вiн дорогий для неї... Вона збiгла вниз по схiдцях. Теплий вiтер з пустелi розвiвав буйну розкошлану шевелюру Святослава, очi горiли дивним неземним блиском.

- Мерi!..

- Святослав!..

Мерi припала до чоловiкових грудей, ледве стримуючи сльози. Потiм пiдняла лице догори. Святослав поцiлував її в очi, але його погляд був не тут. Здавалося, що вiн уже став жильцем iншого свiту... Мерi вiдступила на крок.

- Прощай, коханий мiй! Назавжди прощай!.. Зачекай, не перебивай! Не треба втiшати. Я давно переплакала своє горе... Скоро народиться твiй син... Я зроблю так, щоб вiн був такий, як ти! Я хочу, щоб вiн теж прагнув завоювати Всесвiт, а не дивився в землю...

- Мерi, - простягнув до неї руки Святослав.

- Мовчи! Я знаю, що я безсила проти твоєї безумної мрiї! Хай i син твiй буде таким же безстрашним, та не для себе хай вiн полетить в небо, не для химерних задумiв, а для того, щоб вiдкрити людям великий i розумний смисл iснування!..

Святослав обхопив Мерi трепетними руками, притиснув до серця.

- Прости мене, люба моя! Бережи сина! Роби так, як сказала... А я не можу iнакше!.. Це - сильнiше вiд мене!..

З'явився Роген.

- Мiстер Барвицький! Пора!..

Останнi обiйми. Мерi вибiгла по схiдцях на гелiкоптер, заслiпленими вiд слiз очима дивилася на Святослава, на його зблiдле обличчя. Дверi закрились. Заревли мотори. Гелiкоптер пiднявся в чорне небо.

Мерi забилася в риданнях, впавши на м яке крiсло...

В КОСМОС

...Барвицький i Роген залишилися вдвох. Всi робiтники i службовцi, що були зайнятi на будiвництвi космольота, виїхали кiлька днiв тому. Основний цех i допомiжнi будiвлi були демонтованi...

До вильоту залишилося небагато. Барвицький вирiшив летiти опiвночi. Два космонавти пiдiйшли до корабля, який велетенським громаддям здiймався в нiчне небо. Обидва були одягненi в м якi спортивнi костюми. Барвицький поглянув навколо, на пiски, що простягнулися за межами будiвництва, прислухався до тишi, що панувала кругом, i засмiявся:

- Нiколи не думав, що так буде починатись полiт в iншi зорянi свiти... Нiби й справдi людство - це уява нашого Розуму, як говорять iдеалiсти! Нi душi! Пустеля i ми! А хто такi ми! Як ви гадаєте, Роген?

- Досить сентиментiв, Барвицький! - вiд повiв Роген. - Чи вирiшили ви, куди летiти? Я не бажаю бiльше ждати...

- А це не має значення - особливо для вас! Давайте хоча б на Сiрiус це не дуже далеко...

- Ну що ж - уже без 10 хвилин дванадцять Ходiмо...

По спiральних схiдцях, що вилися навколо гiгантського тiла корабля, вони пiднялися до половини апарата, де мiстився люк. Зайшли. Барвицький на хвилю затримався бiля люка, поглянув на обрiй. Там горiли вогники далекого мiста, там мiльйони людей жили заклопотаним повсякденним життям, не знаючи того, що через кiлька хвилин у глибини свiтового простору помчиться космольот, керований i посланий генiєм Людини, яка захотiла розiрвати кайдани Часу i Простору...

Вiтер востаннє розвiяв волосся на головi Святослава. Востаннє вiн повними грудьми вдихнув повiтря Землi.

Дверi автоматично закрилися. Барвицький пройшов двi перехiднi камери, якi теж герметично закрилися за ним, i ввiйшов у рубку, де був пульт керування. Роген лiг на м'який диван, прив'язався до нього. Святослав сiв у глибоке крiсло перед пультом. Подивився на годинник.

- Дванадцять! Включаю...

Апарат легко здригнувся. Не було чути жодного шуму. В перископах хитнулося зоряне небо, попливло. Перевантаження зовсiм не вiдчувалось.

- Барвицький! - вигукнув Роген. - Невже ми так повiльно летимо?

- Так! Швидкiсть я буду розвивати в розрiджених шарах атмосфери.

Внизу навкруги запалало безлiч огнiв, нiби хто розкидав дрiбний бiсер. Це були великi мiста Нового свiту. Ось все слабiше i слабiше видно їх свiтло. А з боку Атлантики вже наступав новий день - 18 липня 19... року. У вiкна космольота вдарило сонячне промiння. Земля перетворювалася у велетенську кулю, огорнену блiдозеленим туманом. Виходили за межi атмосфери...

- Увага! - сказав Барвицький. - Включаю велику швидкiсть, щоб перебороти тяжiння Землi i Сонця. Почнеться дiя перевантаження.

Вiн поклав руку на важелi. Кулi-розрядники в каналi безперервно випромiнювали страшної потужностi iмпульси сконденсованої енергiї. Космольот з кожною секундою набирав швидкiсть.

Роген витрiщив очi, хотiв щось сказати, але йому перехопило дихання, заволокло туманом очi. Барвицького теж втиснуло страшною силою в подушки крiсла, зважнiли руки, стало неможливо навiть натиснути будь-який важiль, але тут почав дiяти автопiлот, який сам регулював прискорення космольота.

Збоку почувся стогiн. Барвицький поглянув Роген знепритомнiв, його очi стали скляними.

- Бiзнесмен, - презирливо скривився Святослав. Подивився на прибори. Швидкiсть була. 20 кiлометрiв на секунду. Вона безперервно наростала. Тяжiння Сонця вже не впливало на апарат. Перевантаження зменшилося. Трохи кололо у висках, але вiдчуття було нормальним. Святослав поглянув у заднiй перископ - Земля, подiбна кольором i величиною до зеленої вишнi, танула в свiтлофiолетовiй безоднi Всесвiту.

- Прощай, моя колиско! - прошепотiв Святослав... Потiм вiн пiймав у спецiальний прилад Сiрiус i почав повертати апарат, щоб зiрка стала по курсу корабля. Через кiлька хвилин голубий вогник приємно засяяв прямо в передньому перископi... З кожною секундою набираючи швидкiсть, космiчний корабель покидав рiдну систему...

СВЯТОСЛАВ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ОДИН

...Роген зiтхнув, розплющив очi, звiвся на ноги. В головi стояв безперервний дзенькiт. Оббита шкiрами рубка. За пультом управлiння Барвицький. Вiн щось уважно вираховує...

В перископах - фiолетове небо - бездонна глибiнь свiтового простору i мереживо знайомих сузiр'їв. В одному з перископiв невеличка кулька Сонця, яке стає все меншим, все слабiше освiтлює космольот...

Роген вiдстебнувся вiд дивана, встав. Похитуючись, пiдiйшов до Барвицького.

- Де ми? - запитав вiн. Барвицький здригнув, оглянувся.

- А, це ви? Перелiтаємо орбiту Юпiтера. Швидкiсть 1000 кiлометрiв на секунду. Через десять годин ми вийдемо за межi сонячної системи...

Роген наблизився до перископа, довго дивився в безкiнечну космiчну далину. Пустота. Тиша. Страх - їдкий, невiдступний страх почав м'якими лапами закрадатися в серце мiльярдеру.

В свiдомостi лише тепер з явилося розумiння всiєї авантюрностi його задуму. Роген згадав свiй кабiнет на Землi, свої комфортабельнi гелiкоптери, свої величезнi заводи i безлiч пiдвладних йому людей, якi готовi виконувати кожне його слово... Непереможне бажання повернутися назад iз страшної пустелi, де нема нiчого, крiм далеких зiрок i фiолетової порожнечi, заволодiло його душею. I чим бiльше думав про це, тим сильнiше в його грудях народжувався нездоланний страх. Роген пiдскочив до Барвицького.

- Мiстер Барвицький! - задихаючись, сказав вiн.

- Що таке? Що з вами? - здивовано подивився на нього Святослав.

- Я вирiшив повернутись назад! - випалив Роген.

Барвицький засмiявся:

- Ви вирiшили повернутися?! Ви збожеволiли!..

- Не сперечайтесь зi мною! Я тiльки тепер побачив, на яку авантюру ви мене пiдбили!

- Я? Вас?

- Так! Ви скрiзь пропагували свої безбожнi мислi...

- Безумний! - крикнув Барвицький. - Чи не ви запропонували свої послуги менi? Чи не вас повела в Космос стрална жадоба здобути панування над свiтом з допомогою машини часу?..

- Досить! - перебив Роген. - Як би там не було,- я не бажаю бiльше продовжувати цей дикий експеримент!.. Повертайте назад!..

- Я не поверну! Я не вiдмовлюсь так, як ви, вiд своєї мрiї, коли вже почав досягати її. Тим бiльше, що поворот в сонячнiй системi небезпечний на таких швидкостях! Це ж вам не таксi!

Роген благаюче притулив руки до грудей:

- Барвицький! Прошу вас! Повернiмося! Я вiддам вам апарат! Користуйтесь ним! Летiть хоч чортовi в зуби!.. Я не хочу ваших столiть, я хочу спокiйно прожити своїх 30 рокiв!.. Прошу вас! Прошу! Повернiмося!..

Святослав заперечливо похитав головою:

- Нi! Я не повернуся нiзащо! Ви не розумiєте, що ви говорите! Я нiколи не вiдмовлюся вiд можливостi досягти своєї мети тепер!..

Роген, мов зацькований звiр, забiгав по рубцi. Очi його хижо заблищали:

- Ах так! Ти не хочеш! Ти забув, хто я i хто ти! Я ж покажу тобi!

I вiн кинувся в божевiльному вiдчаї з пiднятими кулаками на Барвицького. Зав'язалася боротьба. Святослав схопив за руки розлютованого магната:

- Заспокойтеся! Ви збожеволiли! Заспокойтеся, або я вб'ю вас!

Роген вирвав руку, вихопив важкий портсигар i з силою вдарив по головi Барвицького. Бризнула кров. Святослав застогнав. Потемнiло в очах. Але в наступну мить вiн вихопив атомний розрядник i натиснув кнопку. Снiп ядерного спалаху пронизав Рогена, i вiн, безглуздо витрiщивши очi, мiшком посунувся донизу.

Святослав, важко дихаючи, витер пiт, зiгнувся над ним.

- Мертвий... Вперше я вбив людину!.. Боже! А втiм - чи ж людина це?

Вiн довго не мiг отямитися. Як би там не було, а все ж таки Роген був єдиним супутником... А тепер - повна самотнiсть, темна пустеля, позолочена мiльярдами зiрок...

Барвицький хутко з допомогою спецiальних промiжних камер викинув труп Рогена у свi товий простiр.

Тепер одна-єдина людина летiла в космольотi. Позаду залишилася рiдна Земля, де викохувалися його мрiї, а попереду - тремтiла блакитна зiрка, манили рiзнокольоровими вогнями далекi таємничi свiти.

МЕРI ЇДЕ НА СХIД

Минуло вiсiм рокiв. Людство впевнено завойовувало сонячну систему Полiт на ближчi планети уже вважався чимось звичайним Не менше десяти кратерiв на Мiсяцi були переморенi на велетенськi колонiї, транспортнi ракети переправляли на Землю добутi з надр супутника метали i мiнерали-золото, уран, трансурановi елементи та безлiч чудесних самоцвiтiв

Кiлька наукових експедицiй впевнено вивчали Марс. Вони створили опорнi пункти в глибоких долинах, де повiтря було густiше i де зберiгалась вода в болотах, а звiдти виходили у мандрiвку по червоних пустелях, покритих в окремих мiсцях коричньовими або блакитними чагарниками...

Регулярно вiдвiдували вченi закутану важкими хмарами Венеру i, ризикуючи життям, робили подорожi помiж безлiччю дiючих вулканiв, збираючи для науки дорогоцiннi колекцiї чудернацьких казкових рослин червоного кольору i не менше дивовижних примiтивних тварин...

А в останнi роки смiливцi побували на поверхнi супутникiв зовнiшнiх велетенських планет i здiйснили подорож на останню планету системи - Плутон. Далi тягнулися у безкiнечнiсть страшнi пустелi Космосу, а за ними - новi свiти...

I, не встигнувши вивчити свою систему, невгамовний людський Розум вже рвався в неосяжний Всесвiт. Ранiше думали, що подорожi до iнших свiтiв - це справа далеких вiкiв у майбутньому. Але в дiйсностi стало iнакше.

Ряд країн готувалося до здiйснення заповiтної мрiї... Тисячi юнакiв i дiвчат мали одне бажання - вiддати своє життя для досягнення такої грандiозної мети - завоювання Простору.

...Про Барвицького не було чути нiчого. Вiдомий мiльярдер Роген зник безслiдно, хоча його капiтал перемагав усiх конкурентiв у доларовiй зонi. Деякi газети хотiли були написати пре дивне будiвництво в пустелi Нью-Мексiко, зв'язане з iм'ям Рогена але якась рука з допомогою великої суми грошей примусила цi газети мовчати.

Мерi все ждала чуда. Вона народила сина. Вiн був дуже подiбний до Святослава. Кiлька рокiв Мерi крадькома плакала вночi, заколисуючи маленького Вiктора, вдивляючись й його худеньке, не по-дитячому серйозне обличчя. З тривогою прислухалася Мерi до кожного стуку дверей. Значить, ще десь в глибинi свiдомостi горiв чи тлiв вогник надiї...

Пройшло кiлька рокiв. Мерi розповiдала сину про батька, про далекi зорянi свiти, куди вiн полетiв шукати мрiю, i Вiктор, розкривши рота, слухав цiкавi розповiдi, а його замислений не по-дитячому погляд був заглиблений у вiкно, де мерехтiли на вечiрньому небi барвистi сузiр'я... На восьмому роцi вiн марив небом, i Мерi вже тривожилася. Вона боялася, щоб його духовний розвиток не пiшов по тому шляху, по якому йшов розвиток батька. I ось в цi тривожнi днi Мерi одержала листа вiд росiйського академiка Копилова. Вiн писав:

"...гадайте мiй останнiй вiзит до вас i мої слова. Я знову повторюю їх вiд щирого серця: "Якщо вам потрiбнi друзi, ми ждемо вас i сина". Гадаю, що Ви не будете сумнiватися i вагатися.

Ваш Копилов".

Далi була написана адреса.

Мерi схвильовано притиснула маленький листочок до грудей...

...Через кiлька днiв у велетенському стратопланi вона й Вiктор летiли над Атлантичним океаном на Схiд. Тихо дзвенiли реактивнi мотори, заколисуючи, навiваючи сумнi думи...

Вiктор не мiг всидiти на мiсцi. Вiн невпинно смикав матiр за рукав:

- Мамо, мамо! Поглянь - що це таке?..

Мерi з усмiшкою дивилася на рожеве лице сина, потiм на гряди бiлих хмар, що пливли десь далеко внизу, i вiдповiдала:

- Це хмари, синку...

- А чому хмари внизу? Вони ж завжди вгорi!..

- Ми ж пiднялися вище хмар, синочку...

Вiктор дивився крiзь iлюмiнатор вгору, де на фiолетовому небi мерехтiли зiрки:

- Мамо! А тато полетiв ще вище, нiж ми тепер?

- Так, синочку, набагато вище... Бачиш - горять зiрочки... Он аж туди полетiв наш тато!..

Вiктор замовк, намагаючись дитячою свiдомiстю охопити всю грандiознiсть неймовiрних вiдстаней...

Внизу промайнули обриси берегiв Європи. Незабаром стратоплан пiшов униз, пролiтаючи над територiєю України. Хмари блискавично бiлою пеленою промайнули мимо iлюмiнаторiв, i стратоплан пiшов на посадку...

Праворуч синiло Каспiйське море. Заблищала стрiчка Волги. На лiвому березi в степу виростав, летiв назустрiч широкий бетонований майдан, а навколо нього велетенськi будiвлi заводiв...

На мить пасажири вiдчули невагомiсть, а потiм легенький удар, ще один... Стратоплан зупинився...

...Мерi опинилася серед гомiнливої юрби людей, якi зустрiчали прибулих. Вона поставила чемодан на землю, пiдняла голову. З Каспiя повiвав легенький вологий вiтер. Мерi оглянулася навколо, радiсно засмiялася. До неї поспiшав Копилов - посивiлий, з синiми колами пiд очима, але все з тiєю ж мудрою i чомусь сумною посмiшкою. Вона не витримала i обняла його, не знаючи сама чому... А вiн, нiби це було цiлком природно, обережно, нiби дитину, погладив її по худенькiй спинi.

З-за спини Мерi виглянуло обличчя Вiктора. Вiн смикнув матiр, з цiкавiстю запитав:

- Хто це, мамо?..

Мерi витерла сльози, вiдповiла:

- Це друг твого батька, синочку!..

- I ваш! - додав Копилов.

Мерi з вдячнiстю потиснула йому руку.

Копилов пiдхопив в одну руку чемодан, на другу посадив Вiктора i закрокував до велетенського будинку, що був зовсiм рядом.

- Прямуйте за мною, - сказав вiн. - Там про все поговоримо...

Другого дня, коли Мерi вiдпочила, Копилов повiв її в гiгантський цех будiвництва, який стометровим куполом пiдiймався над iншими будiвлями. Сiтка кранiв, дивних механiзмiв заповнювала цех. А посерединi стояли три сiмдесятиметровi сигароподiбнi апарати. Йшла безперервна робота, але шуму не було чути - тiльки м'яке дзижчання електроприладiв привертало до себе увагу.

- Що це? - повернулася до Копилова здивована Мерi,

- Ось якраз ради цього я й викликав вас, - тихо вiдповiв академiк. - Це будуються зорельоти за проектом вашого чоловiка. В поєднаннi з проектами наших учених його проект дав чудесну конструкцiю мiжзоряного корабля... Ми не поспiшаємо... Ми хочемо гарантувати повернення космонавтiв, тому будуємо кiлька зорельотiв. В них буде все найкраще, що може дати сучасна наука...

Мерi перервала його:

- Як я мрiяла, мiстер Копилов, щоб мiй син пiшов шляхами батька... Нi! Нi! Ви не так мене розумiєте!.. Я хочу, щоб вiн не безтiлесну мрiю шукав там, не за Часом i Простором, а допомiг людям наблизити далекi свiти, зробити космiчну безодню не жахливою пустелею, а шляхом для єднання рiзних свiтiв...

Копилов потиснув її руку.

- Я теж думав над цим. Ми допоможемо вам в цьому. Ще не менше десяти рокiв ми будемо уважно готуватися до цього найвiдповiдальнiшого польоту, i син ваш, син Барвицького, має право першим полетiти, щоб вiдкрити путь у безсмертя... Так, так! У безсмертя! Не дивуйтесь! Ваш муж багато вiрних i потрiбних iдей дав свiту. За межi Часу i Простору ми, звичайно, не будемо рватися, але будемо прокладати шляхи для майбутнiх поколiнь, якi справдi стануть практично безсмертними... Так, так! Нашi нащадки стануть безсмертними!..

Копилов замислився. Мерi дивилася на його освiтлене синiми вогниками лице, i вдячнiсть до цього безкорисного друга її чоловiка залила змучене серце...

- Отже, що скажете ви?- повернувся до неї Копилов.

- Я залишаюсь, - вiдповiла Мерi. - Син пiде тiльки по цьому шляху...

IНША СИСТЕМА

Швидкiсть космольота досягла вже швидкостi променя. По розрахунках Святослава вона дорiвнювала 280 тисяч кiлометрiв на секунду. Все нiби пiдтверджувало теорiю Барвицького. Першi мiльярди кiлометрiв шляху вiн, згiдно даних атомного годинника, летiв без особливих пригод, не помiчаючи нiчого чудесного. Але, коли апарат почав досягати променевих швидкостей, все змiнилося. Як показали прилади, Сiрiус блискавично наближався, i космольот пролетiв бiльшу половину шляху за кiлька годин згiдно атомного годинника. Це давала себе знати вiдноснiсть Часу i Простору!.. Святослав торжествував:

- Значить, Час i Простiр, справдi, фiкцiя людського почуття, сон матерiї, сповiльненої в своєму русi до мiнiмуму! Значить, можна перемогти одвiчну несправедливiсть долi i вийти в iнше Буття!..

Вага почала нiби зникати. У всьому тiлi вiдчувалася незвичайна легкiсть.

- Може, це i є початок тiєї метаморфози, яка мусить вiдбутися при переходi за променеву швидкiсть! Чи не провести експеримент вiдразу?

Потiм вирiшив - нi!

Кликала до себе далека блакитна зiрка, знову настирливо роїлися в головi химернi галюцинацiї, не давала спокою казкова мрiя.

- Де ти, любов моя? Чи зустрiну я тебе на чужих планетах, чи ти в непотрiбному мареннi привидилась менi для муки?..

Час галюцинацiй минав. Святослав подивився на зоряне небо. Тепер зiрки змiнили свiй вигляд - вони були якiсь рiзнокольоровi, переливалися живими вогнями, наче вiзерунки в калейдоскопi. А зiрки, що залишилися позаду навпаки, ставали якiсь темновишневi, або зовсiм зникали з фiолетового неба...

Це проявлявся ефект Доплера, в зв'язку з страшною швидкiстю космольота...

Та ось щось дивне почало вiдбуватися з очима Святослава. Обриси приладiв у рубцi i зiрок в iлюмiнаторi розпливалися, колихалися, нiби в туманi. Вiн протер очi, поглянув знову... Нi! Не допомагає!..

Святослав, похитуючись, встав з крiсла i повиснув у повiтрi.

- Що таке? Прискорення бiльше немає?.. Невже межа, яку пророчить теорiя вiдносностi?.. Нi! Не може бути!..

Вiн дотягнувся до пульта, до краю включив потужнiсть розрядiв... I вiдразу його кинуло неймовiрною силою назад, у крiсло, притиснуло страшним тягарем. Зiрки в iлюмiнаторi закрутилися рiзнокольоровими колами, i Святослав поринув у якусь темну яму...

...Коли Барвицький знову вiдкрив очi, то побачив чiткий вiзерунок сузiр'їв, а навколо стiни рубки i прилади, обриси яких тепер не розпливалися. Значить, все нормально?.. Приступ був, напевне, вiд переходу до незвичайних швидкостей!..

Святослав поглянув на прилади. Половину шляху було пройдено. Барвицький почав гальмувати апарат. Електромагнiтнi розряди в каналi космольота випромiнювалися в iнший бiк, затримуючи полiт...

Сiрiус у перископi змiнив свiй вигляд. Це вже була не одна блакитна зiрка, а двi - одна жовта, а друга - бiла, якi утворювали єдину систему.

Святослав уважно спостерiгав у телескоп нову систему. Нарештi, вiн пiймав у окуляр телескопа кiлька темних тiл - планет, що свiтилися вiдбитим свiтлом. Зовнiшнi планети були велетенськi, закутанi важкими непрозорими атмосферами. Очевидно, процес їх створення був такий же, як i в нашiй системi, бо i тут, як у сiм'ї Сонця, за планетами-гiгантами Святослав побачив двi невеликi планети. Вони оберталися навколо двох сонць по якихось дивних заплутаних орбiтах, бо на них дiяло тяжiння двох велетенських тiл свiтил системи.

Одна з планет була затягнута хмарним зеленкуватим покровом. Вона, очевидно, подiбна до Землi. До неї i спрямував зорельот Святослав. Велике хвилювання охопило його душу. Вперше людина Землi досягає другої системи. Скоро, скоро вiн ступить на землю чужої планети. Швидкiсть зменшилася до звичайної космiчної - 18 кiлометрiв на секунду. Треба бути обачним - можна зустрiтися з метеорами. Та мiж тим вони не такi страшнi! Автомат-радiолокатор попереджає про зустрiчне небесне тiло автопiлота, i той звертає з шляху...

Планета поволi росла в перископi. В розривах хмар виднiлися моря i океани, якi блищали iскорками пiд променями двох сонць. Апарат здригнувся попав в сферу тяжiння планети. Перископи запiтнiли.

Почувся тихий свист. Апарат ввiйшов у атмосферу. Святослав до краю посилив потужнiсть розрядiв. Зашумiло в головi. Мимо блискавично пронеслися бiлi волокна хмар i зникли. В перископi з'явилася поверхня таємничої планети - темнi гори на горизонтi, затока недалекого моря, темнозеленi луки, прибережнi червонi пiски...

Апарат зi свистом опустився над широкою лукою i важко сiв на березi рiчки, погрузнувши в густу блакитнувату траву...

НОВИЙ СВIТ

Електронний вичислювач дав аналiз повiтря планети. Воно було таке ж, як на Землi - тiльки трохи бiльше вуглекислоти. Можна було виходити з апарата.

Барвицький задумався. Що вiн зустрiне тут? Чого власне вiн опустився на невiдому планету?

Мрiя, божевiльна гарячкова мрiя кликала його сюди! А де ж гарантiя того, що саме тут вона - його мрiя, що приходила до нього в галюцинацiї... В цьому поривi нема вже нi наукового розрахунку, нi логiки! Є тiльки фантастичнi химери!..

Вiдкрилися люки. Хвиля свiжого повiтря з ароматом дивних квiтiв i трав вдарила в отвiр. Барвицький вийшов i ступив на перший схiдець спiралi. Оглянувся навколо.

Апарат лежав на луцi, бiля широкої рiки. На другому боцi тягнулися лiси. Виднiлося пасмо гiр. Небо було, як i на землi - синiм - тiльки темнiшого кольору. Маленьке бiле сонце золотило на обрiї гряду хмарок. Жовтого сонця не було Ще видно. Дивнi птахи, подiбнi до летючих мишей, з волохатими крилами, пролiтали над апаратом.

Швидко наставала нiч. Маленьке сонце нiби провалилося за обрiй, i на небi засяяв дивний вiзерунок зiрок...

"Чи ж є тут люди?" подумав Барвицький i в той же момент здригнувся...

Якiсь дивнi звуки раптово рознеслися в повiтрi. Вони чулися з того боку, де темнiв лiсок, за пiвкiлометра вiд космольота. Здавалося, нiби хтось бив в барабан, чулися звуки, подiбнi до звукiв волинки i крикiв людської юрби.

Барвицький пильно вдивлявся в пiтьму. Через кiлька хвилин з боку лiска запалахкотiли маленькi вогники. Здавалося, що йде якась манiфестацiя з смолоскипами...

Так воно й було. Скоро Святослав розрiзнив бiля вогнiв обличчя, подiбнi до людських, почув звуки людської незрозумiлої мови...

Можна було подумати, що все це твориться десь на Землi, якби на небi не сяяли незнайомi сузiр'я...

Ось юрба з трiском i криками наблизилася до апарата, оточила його кiльцем. Що можна було ждати вiд тутешнiх господарiв? Святослав очiкував, що буде далi. Наперед вийшов один з юрби. Його обличчя було погано видно в свiтлi смолоскипiв. Голови у всiх були без уборiв, до плечей спадало довге бiляве волосся...

Головний щось прокричав високим протяжним голосом, довго тягнучи верхню ноту. Потiм, приклавши руки до грудей, упав на землю. За ним припали на колiна всi. Гвалт пiднявся навколо... Святослав здивовано дивився на це видовище. Це був, очевидно, якийсь ритуал поклонiння божеству. Безперечно, його прийняли за бога, що зiйшов з небес. Значить, цi люди в iнтелектуальному вiдношеннi ще мало розвинутi...

Юрба то припадала до землi, то, пiднявшись, щось проголошувала дикими голосами, простягаючи руки до апарата. Напевне, вони прохали Святослава, вважаючи його божеством, зiйти до них... Святослав засмiявся i рушив униз по спiральних схiдцях.

"Хай буде так!- подумав вiн.- Подивлюся на новий свiт... їх боятися нiчого. Безумовно, зброї в них нема, крiм якихось стрiл чи списiв. Проти атомного, розрядника вони будуть безсильнi. Крiм того, вони поклоняються менi, то навряд, чи посмiють зробити зле!.."

З хвилюванням Барвицький ступив на траву чужої планети. Юрба ще дужче залементувала. Святослав привiтно усмiхнувся головному, тодi всi зiрвалися з землi i з радiсними криками пiдняли догори смолоскипи. Барвицький почав роздивлятися обличчя i одежу тутешнiх розумних iстот.

Це були справжнi люди. Напiвпрозорi лиця з рожевим вiдтiнком були зверненi до небесного жителя, збуджено горiли їхнi очi пiд густими бровами. Вони були одягненi в довгi, свiтлих кольорiв, накидки. Широка стрiчка перев'язувала в кожного з них бiле волосся. Мiж натовпом утворився прохiд, i головний показав Святославу вперед, до лiска, звiдки вони прийшли, шанобливо запрошуючи йти...

Святослав рушив уперед, а навколо нього бiснувалася велика юрба з високо пiднятими смолоскипами, заглядала йому в очi, танцювала дивний танок.

Iшли по вибитому шляху над рiчкою. В чужому небi, як i на Землi, сяяв туманний молочний шлях, але сузiр'я змiнили свiй вигляд. Зiрки були якiсь волохатi, великi i безперервно тремтiли, переливаючись живими вогниками. Напевне, атмосфера тут була густiшою вiд земної...

З шумом i криком пройшли лiсок. Над Святославом нависали вiти дивних дерев, деякi ч них були подiбнi до соснових порiд, iншi до гiгантських папоротей. Вiдчувався дуже приємний задушливий квiтковий запах...

Лiс закiнчився. Вони вийшли до затоки моря.-Над самим берегом на стрiмкiй скелi пiднiмався чудесної архiтектури будинок з колонами навкруг, а далi в примарному сяйвi зiрок виднiлися будинки невеликого мiста. У водах моря колихалися вiдбитки зiр...

Процесiя попрямувала до будинку. Багряне полум'я Смолоскипiв осяяло високi колони, широкi сходи i бiлу фiгуру, яка стояла вгорi, бiля входу в будинок...

ЗУСТРIЧ З МРIЄЮ

...Святослав затремтiв. Юрба занiмiла. Всi, простягнувши руки, впали на колiна. Наступила повна тиша, тiльки потрiскували смолоскипи...

Захвилювалося серце, стисло груди. Що це? Сон чи мара? Фiгура, така як i в галюцинацiях!.. Невже його примарнi сни втiлюються тепер в життя!..

Святослава охопило передчуття чогось незвичайного, але давно вiдомого, баченого. Вiн тихо рушив по сходах до фiгури, яка стояла непорушно...

Ось вони поряд. Ось пiд бiлим покривалом пiдiймаються руки. Накидка падає...

Святослав вiдхитнувся, зблiд.

Може, це справдi дiвчина його видiння? Жадiбно вбирав вiн в себе риси небесної жiнки...

Зеленкуватi очi пiд довгими вiями, бiлi, мов льон, кучерi пишного волосся, блiдорожеве обличчя богинi... В поглядi Святослава зогорiлося невимовне хвилювання, зоряний шлях, пройдений ним, вiдбивався в його зiницях...

А вона нерухомим поглядом втупилася в нього, i почуття великого зворушення пробiгали хвилями по її обличчю. Святослав вiдчув, що вона нiби чекала його. Може, й у її серцi росла химерна мрiя про любов до далекого i невiдомого друга?.. Хто знає? А вiн уже вiдчував всiм серцем, що це вона його любов!

Значить, чуло його серце, що десь за зоряною дорогою жде його кохана, що дивною волею долi його суджену занiс вихор Космосу на другий далекий свiт. Значить, недаром божевiлля, генiй i випадок привели його якраз сюди?!

Дiвчина iншого свiту - очевидно, жриця храму, бо недаром же перед нею стали на колiна всi - пiдняла руку i вказала на небо, щось запитуючи нiжним, ледве чутним голосом. Святослав зрозумiв запитання i ствердно кивнув головою.

Його темнi очi загорiлися великим почуттям любовi, це почуття передалося дiвчинi, i на її вiях затремтiла, мов чудесний дiамант, сльоза. Вона торкнулася блiдими пальцями до його лоба, як колись в галюцинацiї, i гарячий струм пробiг по тiлу Святослава.

Вiн схопив її за плечi, а дiвчина впала на колiна, охопивши руками ноги Святослава. Юрба, побачивши це, заскиглила радiсно i ще стараннiше припала до кам'яних плит площi перед храмом.

Дiвчина швидко зiрвалася на ноги i потягла Святослава за собою до входу в храм, вигукнувши щось до людей високим, дзвiнким голосом. Юрба залишалася непорушною. Дверi тихо вiдкрилися, i Святослав вслiд за жрицею вступив у велетенський зал. Вiн був неосвiтленим, купол примiщення губився в повнiй тьмi. Тiльки якесь зоряне коло, подiбне до казкового вiнця, сяяло блакитними i червоними вогниками. Що це було, Святослав не мiг спочатку розiбрати, а потiм, коли очi звикли до пiтьми, побачив, що вогники - це вiнець на головi грандiозної статуї сидячої жiнки, яка пiдiймалася до самої стелi храму. Бiля нiг статуї горiв свiтильник, кидаючи багрянi вiдблиски на кам'яну пiдлогу.

Дiвчина схопила Святослава за руку, затягнула в невелике примiщення, де панував повний морок, i стала на колiна, змусивши його зробити те саме.

Вiн не розумiв спочатку, що вона хотiла, лише чув, як з її вуст зривалися майже нечутнi слова...

Що вона говорила? Хто знає? Може, молилася своєму невiдомому божеству?

Святослав усмiхнувся. Скрiзь одне й те саме!.. Погодження своїх дiй з примарою, якої нема! Хiба є що-небудь вище або значимiше Розуму, святого i непереможного людського розуму? Аби тiльки правильним шляхом вiн пiшов!

А вiн - Святослав - правильним шляхом iде? Де вiн тепер? Що з ним?

Фантастичнiсть становища, дiвчина-жриця, що поряд з ним бурмотiла свої молитви, переплутали всi думки Святослава...

I здається йому, що вiн не в чужому свiтi, а десь на Землi i поряд з ним... хто ж це? Ах, Мерi! Мерi! Люба Мерi, яка так багато зробила для мене! Ти вiддала менi всю душу i серце! А я тобi? Тiльки муку i безкiнечну тугу!..

Е, нi! Не тiльки це! Ось бiля тебе я бачу дитину... Це ж син! Мiй син! З докором i любов'ю очi Мерi заглянули прямо в душу Святослава, син простягнув худенькi руки, кличе батька... i знову тьма... Даремно все!.. Вороття нема. Позад нього перед ним - зорянi пустелi, що перетинають йому шлях до вороття, а йому залишається тiльки безумна мрiя! Ось вона - дiвчина пiд бiлим покривалом!..

А дiвчина встала, швидко вивела його знову надвiр, до юрби, яка до цього часу непорушно лежала на площi... її очi горiли натхненням. Вона вказала на Святослава, потiм на себе, потiм на небо, зробила рукою коло, мов об'єднуючи щось. Святослав зрозумiв, що тепер вони єдинi, i радiсно закивав головою. I ось у нього з'явилася божевiльна думка - з цiєю дiвчиною вилетiти в простiр i досягнути там надпроменевих швидкостей, щоб удвох з коханою вiдчути блаженство iншого Буття...

Дiвчина нiби зрозумiла його думки. Вона пiдiйшла до юрби, щось прокричала тонким мелодiйним голосам. I юрба зiрвалася на ноги, пiдхопила вмить її i Святослава i з протяжними веселими криками понесла назад, до апарата, через лiсок. Святослав спочатку не мiг зрозумiти, а потiм догадався, що дiвчина наказала юрбi однести їх туди, де опустився на їх планету бог. Жриця напiвзакритими очима усмiхалася в примарному свiтлi смолоскипiв.

Коли пiдiйшли до космольота, на обрiї свiтало. Святослава i жрицю опустили додолу. Вiн пiдхопив її на руки i винiс по спiральних схiдцях до люка. З-за обрiю викотилося жовте сонце, i все навкруг спалахнуло живими фарбами. Заспiвали птахи, зашумiли лiси, розкрилися чарiвними килимами рiзноманiтнi квiти на луках i полях. Вслiд за жовтим свiтилом вийшло друге бiле, набагато менше, i свiт навколо став ще яскравiшим. При появi бiлого сонця юрба знову впала ниць i залементувала...

- Прекрасний твiй свiт, дiвчино, - задумано сказав Святослав, - та я не хочу мiняти свою Землю на твою. Я понесу тебе в iнше Буття. Або загинемо разом, або вип'ємо келих щастя неземного i будемо щасливi навiки, затримавши блаженну мить...

Дiвчина уважно слухала, немов розумiла. Потiм засмiялася, мов дзвiночок, показала на небо, на апарат, поклала руки на груди Святослава. Вона хотiла летiти з ним.

Справдi, для чого йому залишатися тут? В Космос! Туди, де батькiвщина безкiнечного щастя! Вiн перший з земних людей хоче помiрятися силою з безкiнечнiстю!

I Святослав, схопивши знову на руки дiвчину, зайшов до космольота. Люк закрився. Юрба здивовано замовкла.

I ось... велетенське металiчне тiло колихнулось, пiдскочило вгору i понеслось, набираючи швидкiсть, в синi небеса, а потiм зникло в сяйвi двох сонць...

"Бог", що милостиво вiдвiдав їх край, повертався до свого небесного трону, взявши з собою молоду жрицю...

Востаннє глянувши в iлюмiнатор, Святослав побачив, як юрба в релiгiйному екстазi впала ниць на м'яку блакитнувату траву.

КАТАСТРОФА

...Закiнчилась атмосфера планети. Зникло перевантаження. Апарат з божевiльною швидкiстю мчав у простори Всесвiту. Дiвчина-жриця, мов зачарована, слiдкувала за тим, що робив Святослав, потiм захоплено дивилася в перископи на засiяне зiрками небо. Коли вiн закiнчив корегування польоту i включив автопiлот, дiвчина тихо поклала руки на його плечi i уважно почала дивитися в очi Святославу. Два зеленi вогнi запалили в його душi дивне почуття - йому здалося, нiби все те, що з ним вiдбулося: зустрiч з Мерi i Рогеном, полiт, вбивство мiльярдера, зустрiч з красунею-жрицею, що тепер дивиться на нього - все те приснилося йому в довгому i незрозумiлому снi...

Та нi! За стiнами апарата - фiолетова пустеля, чужi зорянi свiти. I вона поряд - жива, гаряча, дивна, кохана.

Святослав пiдiйшов до приборiв i рiшуче включив реостат. Потужнiсть iмпульсiв-розрядiв у каналi виросла вдвоє. За короткий час космольот набере надпроменевої швидкостi, i тодi... тодi вiн, нарештi, узнає, де ж iстина?

Перед очима раптово виплив образ Копилова, продзвенiв його тихий дружнiй голос: "Тут, на Землi, буде вирiшуватись смисл iснування людей, а не в безоднi космiчного простору"... потiм випливло до болю рiдне лице Мерi з заплаканими щоками...

Святослав стрiпнув головою, нiби , проганяючи настирливi думки. Дарма! Вiн через кiлька годин буде знати, чи вiрно вiн зробив, виступивши проти цiлого свiту! Через кiлька годин! А за цi "години" на Землi пройдуть цiлi роки...

В тiлi виникло приємне почуття невагомостi i блаженства. Святослав i дiвчина-жриця сiли в крiсла i дивилися в очi одне одному. I здавалося, що читала дiвчина в очах Святослава повiсть про його життя, про мрiї - чудеснi мрiї, де вона з'являлася з далекого зоряного свiту, щоб тривожити серце, рвати душу, звати розум до шукання Iстини...

Святославу здавалося, що вони розумiють одне одного без слiв. Нiби рядом з ними присутнiй незримий перекладач, бо, незалежно вiд розуму, смисл поглядiв проникав глибоко в їх серця. Легко-легко ставало Святославу, тiло зробилося невагомим. Вiн поглянув на дiвчину. Вона колихалася, мов у туманi. Що таке? її обриси мiнялися, чудове обличчя стало зовсiм прозорим. Святослав провiв рукою по очах, зiрвався на ноги. Кинув погляд на прибори - швидкiсть досягала 680 тисяч кiлометрiв на секунду - майже в два рази бiльше проти швидкостi променя. Значить, наступає той час, коли вiдбуваються змiни в об'єктi, який летить. Це ж тепер вiн i вiдчуває їх! Але як же погано йому! Дiвчинi теж недобре - вона зблiдла зовсiм, закрила очi.

Святослав провiв рукою по гарячому чолi. Думки плуталися, розсiювалися. Що це? Чи не божеволiє вiн?

Подивився в перископ. I здалося йому, що весь Всесвiт зменшується, наближається до нього, i ось вiн - в жменю можна вхопити... Чи, може, вiн в ньому? Десь в серединi? Нiчого не зрозумiєш!.. Думки - одна химернiша вiд другої метушилися в головi, i нiчого не можна було зрозумiти в цьому хаосi. Святослав напружив силу волi, обтер пiт з лиця... Потiм рiшуче виключив апарат прискорення i почав гальмувати корабель...

Здається, вiн все-таки неправий! Вiн просто не врахував. Що людина не витримає таких швидкостей! Ось - це вже ясно! Вiн втрачає можливiсть навiть контролювати свої дiї!.. Значить, для людини Землi немає дороги за межi Часу i Простору! А вiн просто йде на страшну катастрофу! Треба повертати до сонячної системи i зберегти цю прекрасну дiвчину - мрiю з чужого свiту!

Знайшовши Сонце в глибинi Всесвiту, Барвицький перевiв його, повертаючи космольот, в переднiй перископ. Потiм подивився на прилад, що визначав швидкiсть, вирахував... Кiнець! Вже нiчого не зробиш! Швидкiсть була такою грандiозною, що нi зупинити космольот, нi загальмувати неможливо...

Сонце рiзнокольоровими вогнями палахкотiло попереду. Все небо горiло незвичайними барвами...

Нi! Вiн не може притишити полiт космольота! Нi! О, проклята доля! Святослав безсило заскреготiв зубами i, все-таки, сподiваючись чуда, без кiнця гальмував полiт зорельота...

Дiвчина вiдкрила очi, подивилася в лице Святославу i зрозумiла по його вигляду, що доля винесла смертний вирок їм обом! Засяяли її зеленi променистi очi, i, як тодi - в галюцинацiї - вона поклала свої прозорi руки на його груди, а вiн схопив дороге лице i почав божевiльно цiлувати його... I, мов на екранi, в його свiдомостi виникла бачена десь картина.

Чорна пустеля... Бiла фiгура. Ага!.. Це ж його видiння!.. Тi видiння, що повели його в небо! I тепер - смерть!

Смерть? Нехай смерть! Але iншi нехай не повторюють такої страшної помилки! Хiба це помилка? Це - щастя! Вiн не жалкує!

Крутиться голова, свiдомiсть огорнена туманом, через губи коханої вливається в душу небачена радiсть. Вмерти не страшно! Але хай його смерть принесе хоч користь людям на Землi!

Барвицький кинувся до потужної радiостанцiї, настроїв її, взяв мiкрофон:

- Земля! Земля! - промовив вiн. - Говорить Барвицький з космольота, що повертається з системи Сiрiус! Я досягнув надпроменевих швидкостей, втратив можливiсть керувати апаратом i мушу загинути! Я був впевнений в тому, що зможу вийти за межi Часу i Простору! Я жорстоко помилився i розплачуюсь за це! Не повторюйте моєї помилки! Шлях у Космос вiдкритий - смiливо штурмуйте його! Безсмертя людей - у їх прагненнi до пiзнання Всесвiту!

Святослав на хвилинку передихнув, схопившись за груди. Пiт градом котився по його обличчi. Хвилину помовчавши, вiн тихо закiнчив:

- Мерi! Дорога Мерi! Чи чуєш ти мене? Дякую тобi за все! Бережи сина!.. Перед смертю я йому передаю свою мрiю про повне завоювання Всесвiту! Благословляю тебе, мiй сину! Благословляю всiх людей, якi жертвують собою ради людства, йдуть за голосом неспокiйного духа...

- Прощайте, люди Землi! Прощайте!..

...На страшнiй швидкостi промчавши в сонячнiй системi, космольот наближався до Землi Барвицький уже не звертав уваги нi на що... Вiн вiдчував одне: кров їх єдиним потоком пробiгає по тiлах i здається, що немає нi людей, нi свiту, i не треба шукати безсмертя, бо воно ось - в серцi цiєї худенької дiвчини! Одна мить великого кохання - ось що таке безсмертя!

Знову поцiлунок - останнiй поцiлунок!..

Святослав вiдiрвався вiд тремтячого тiла дiвчини i пiдняв очi, щоб поглянути в її лице. I в ту ж хвилину жах скував його серце. Дiвчини не було! Вона зникла!..

- Що це? Божевiлля? - прошепотiв Святослав, дивлячись дикими очима навколо. - Чари! Чари...

Але голос розуму перемiг. Кiлька хвилин Барвицький згадував, що з ним трапилося перед спуском на планету, i, нарештi, зрозумiв, що не було нi планети, нi людей, нi жрицi!.. Була, як завжди, неймовiрна, болюча галюцинацiя пiд час якої зорельот, обiгнувши в просторi систему Сiрiус, повернув назад, до сонячної системи..

Гаряча сльоза вперше в життi покотилася по худiй щоцi Святослава. Кiнець! Кiнець всьому!

Куля Землi заповнювала все небо, неймовiрно швидко збiльшувалася. Святослав припав до iлюмiнатора, божевiльними очима впився в рiдну планету.

- Мерi! - з вiдчаєм простогнав вiн...

...В ту ж мить космольот врiзався в земну атмосферу, Швидкiсть його була такою грандiозною, що апарат разом з людиною вмить перетворився в хмару газiв, а кiлька уламкiв пронизали вечiрнє небо над приволзькою рiвниною...

ПОХIД У ВСЕСВIТ

...На бетонованому майданi космодрому, на вiдстанi двохсот метрiв один вiд одного, стояли ютовi до старту три велетенськi космольоти. Завтра вранцi - о третiй годинi - коли ще всi будуть спати, апарати помчать до iнших зоряних свiтiв.

Заходило сонце i золотило апарати. Копилов, помилувавшись ними, пiдiйшов до радiопередавача. Треба було рапортувати в Академiю про пiдготовку до польоту. Хiба ж це звичайний полiт? Вiн теж вдарив старiстю об землю, i сам веде флагманський корабель. Другий - молодий iнженер, а третiй - Вiктор Барвицький. Мерi може гордитися своїм сином. Вiн в 19 рокiв одержав дозвiл вести в Космос таку велетенську складну машину...

Копилов крутнув ручку радiо, вiдшукуючи потрiбну хвилю. Крiзь свист i музику раптом проник в кiмнату з динамiка знайомий тривожний голос:

- Земля! Земля! - говорив вiн.

- Хто це? Чи не хто-небудь з наших мандрiвникiв на Мiсяцi або на Марсi терпить бiду?

- Говорить Барвицький, - донеслося з чорного отвору. Копилов зблiд. Вiн, безсило опустивши руки, слухав голос Святослава, знаючи, що кожна секунда наближає цю людину до смертi... Вiн сумно, з докором посмiхнувся, почувши слова Святослава про його помилку. Пiзно!!!

Через кiлька хвилин Копилов мчав у вiдкритому авто за мiстечко, що виросло навколо космодрому, до моря. Вiн зупинився бiля прекрасної вiлли. Не зачинивши дверцята машини, забувши причесати розтрiпане сизе волосся, Копилов швидко пробiг по схiдцях i вiдкрив дверi до кiмнати...

На канапi сидiла Мерi - посивiла, змарнiла, а бiля неї, поклавши голову на її колiна, спав син Вiктор - красивий молодий юнак. Мати з болем дивилася на його лице i в думцi прощалася з ним - останньою своєю надiєю...

Стукнули дверi. Мерi злякано пiдняла голову Там в напiвтьмi чорнiв силует Копилова. Очi в нього свiтилися страшним вогнем, обличчя було спотворене, нiби вiд болю.

- Що? - злякано прошепотiла вона.

Вiн, задихаючись, показав на небо, неспроможний вимовити хоча б слово...

- Вiн? - беззвучно запитала Мерi.

- Так, - хитнув головою Копилов. - Все пропало... Через кiлька хвилин катастрофа. Я чув його по радiо.. Вiн звертався також до вас...

Раптом метеорит спалахнув над обрiєм i покотився до землi. Зелене свiтло осяяло все навколо. Копилов кинувся до вiкна, зупинився. Пролунав далекий грiм.

Вiктор пiдвiв розтрiпану голову з колiн матерi.

- Мамо! Що це?

- Спи, синочку! Це впала зiрка. Десь померла людина, як кажуть старi люди, - стримуючи сльози, вiдповiла Мерi...

...Мерi обняла спочатку Вiктора, потiм Копилова. Вона була майже спокiйною. Вона зробила своє дiло - син ступав на ту дорогу, де загинув його батько. Син виправляв помилки батька! Так мусить бути!..

Вона пiднялась навшпиньки i прошепотiла в ухо Копилову:

- Коли будете в iншому свiтi - розповiсте сину про Святослава...

- Добре, - вiдповiв старий академiк. - Розкажу. Нiщо не повинно пропасти даремно. Така смерть теж принесе людям користь...

Того ж ранку з приволзького космодрому простягнулися в небо вогненнi смуги, мов казковi дороги. То вiдлiтали могутнi апарати в безоднi Космосу, несучи в собi незламнi, безстрашнi серця, якi людство посилало для завоювання Космосу...

Розум починав свiй великий похiд - похiд у безкiнечний Всесвiт...