Половина життя

5

Затим минуло декілька днів. Павлиш спав і їв під своїм тентом і йшов у довгі коридори корабля, як на роботу. На зв’язок він виходив рідко і відмовчувався, коли Даг починав бурчати, тому що його товариші сприймали Надію як сенсацію, дивовижний парадокс — для них вона залишалася казусом, відкриттям, явищем (тут можна придумати багато слів, які лише приблизно розкриють всю складність їх переживань, в котрих не було одного, — ототожнення).

Павлиш залишався весь час поряд з Надією, ходив її слідами, бачив цей корабель — його коридори, склади, закутки — саме так, як бачила їх Надія, він проникся повністю атмосферою трагічної в’язниці, яка, найпевніше, і не призначалася для такої ролі, яка внесла в життя медсестри з калязінської лікарні страшну неминучість, яку та усвідомила, але з якою в глибині душі все-таки не примирилася.

Тепер, знаючи кожне слово в нотатках Надії і розшифрувавши послідовність пересувань жінки по кораблю, з’ясувавши значення її маршрутів і справ, побувавши і в тих місцях, куди Надія потрапити не могла, про існування яких навіть не підозрювала, Павлиш вже міг знати, що відбулося потім, причому саме знати, а не здогадуватися.

Обривки дротів, перекинутий робот-дурник, темна пляма на білястій стіні, дивний розгром у рубці управління, сліди у відділенні корабельного мозку — все це укладалося в картину останніх подій, учасником яких була Надія. І Павлиш навіть не шукав сліди, а знав, що там і там вони можуть виявитися. А якщо їх не виявлялося, він ішов далі доти, поки упевненість його не підкріплювалася новими доказами.

…Надія поспішала дописати останній аркуш. Вона дуже жалкувала тепер, що так мало писала в останні тижні. Вона завжди не любила писати. Навіть сестри докоряли їй за те, що зовсім не пише листів. І лише зараз вона раптом уявила, що, коли відлетить з трепангами, може так трапитися, що корабель потрапить до рук розумних істот, і навіть до таких, які передадуть її нотатки на Землю. І ось вони клястимуть її останніми словами за те, що не описала своє життя детально, день за днем, не описала ні трепангів, хоч знає їх тепер мов своїх родичів, ні інших, з якими їй довелося мати справу на кораблі, — одні давно вже загинули, інші потрапили в музей, третім, певно, судилося буде загинути, тому що трепанги змогли дізнатися — адже вони значно більше від Надії знаються на всякій техніці, — що корабель так довго не повертався до себе додому через те, що в системах його сталися неполадки. Якщо так справа піде далі, він до кінця часів носитиметься Всесвітом, помалу ламаючись, вмираючи, як людина.

Всі останні дні для Надії проходили у поспіху. Їй доводилося робити безліч справ, значення яких вона не завжди розуміла; але знала, що вони важливі і потрібні для мети, ясної для трепангів. Вона розуміла, що розпитувати їх про це безглуздо. Вони і не могли їй пояснити, навіть коли б хотіли. За ці роки Надія навчилася тому, що вона не може зрозуміти навіть найнерозумніших мешканців корабля, не кажучи вже про трепангів. Адже скільки вони прожили поряд з драконихою, скільки годин Надія провела поряд з нею, а так нічого вона й не дізналася. Або кульки, що жили в скляному кубі. Кульок було багато, десятки зо два. З появою Надії вони часто починали міняти барву і розкочуватися крупними намистинами по дну куба, складаючись у фігури і кола, немов давали їй знаки, яких вона зрозуміти не могла. Надія говорила про кульки трепангам, але вони або забували відразу, або не спромагалися подивитися на них. Надія, коли стало ясно, що подорож добігає кінця, сплела з дротів мішок, щоб захопити кульки з собою. Знала навіть, що кулькам потрібна вода — більше нічого їм не потрібно.

Ось і зараз, як допише, складе своє добро, треба бігти відчиняти троє дверей, які намалювали їй трепанги на плані. Ці двері трепангам не відчинити, тому що квадратики дуже високі для них.

Надія зрозуміла, що вони візьмуть з собою той човен, який колись захопив її в полон. На ньому й полетять. Але для того, щоб зробити це, треба обов’язково вивести з ладу головну Машину. Інакше до човна не пройти і Машина просто не випустить їх з корабля. Для цього Надія також була потрібна.

Надія не спала вже другу ніч. І не лише тому, що була охоплена збудженням, але й тому, що трепанги не спали взагалі і не розуміли, чому їй треба неодмінно відключатися і лягати. І варто було їй улягтися, як відразу в мозку вона відчувала поштовх — трепанги кликали її.

Складаючи аркуші, Надія раптом завагалася, чи залишати їх тут. А може, узяти з собою на човен? Може, їм краще буде з нею? Хтозна що трапиться в дорозі? Ні, розсудила, сама-бо вона завжди може розповісти. А на кораблі нічого не залишиться.

Поштовх у голові. Треба бігти. Надії раптом здалося, що вона вже не повернеться сюди. Життя, що тягнулося так поволі і монотонно, раптом набрало страшної швидкості і помчало вперед. І саме зараз воно може обірватися…

— Ми постараємося повернути сам корабель до нашої планети, — сказали їй трепанги. — Але це дуже ризиковано. Адже для цього ми повинні змусити мозок корабля підкоритися нам. Якщо нам це не вдасться, то ми постараємося вивести його з ладу. Так, щоб скористатися рятувальним човном. Але чи прилетить він куди слід, чи зможемо ми ним управляти — ми теж не впевнені. Тому можливо, що нам загрожує смерть. І ми повинні сказати тобі про це.

— Знаю, — сказала Надія. — Я була на війні.

Але це нічого не говорило трепангам, у яких давно не було воєн.

Трепанги також не витрачали часу марно. Вони зробили такі палиці, якими треба доторкнутися до дурника і він вимикається. Палицю дали Надії. Вона повинна була йти попереду і відчиняти двері.

Два трепанги пішли за нею услід. Два інших поспішили, поповзли, підстрибуючи, нагору, де теж було відділення з якимись машинами, як капітанський місток на пароплаві, тільки без вікон.

— Троє дверей, — повторював трепанг. — Але за останніми дверима, можливо, не буде повітря. Або буде не таке, як в нашому відділенні. Відразу не заходь. Почекаємо, поки наповниться. Ясно?

Трепанги завжди говорили ясно, вони дуже старалися, щоб Надія розуміла їх накази і прохання. За першими дверима Надія якось була. Пам’ятала, що там широкий прохід і по стінах стоять запасні дурники. Наче мертві. Трепанги сказали їй, що там дурники підзаряджаються, відпочивають. Чому вона туди потрапила і коли це було — Надія не пам’ятала. Але коридор з мертвими дурниками в нішах запам’ятався виразно.

— Вони тебе не чіпатимуть, — сказав Дола.

— Не заспокоюй, — сказала Надія.

— Лише не ризикуй. Без тебе нам не вибратися. Пам’ятай це.

— Чудово пам’ятаю. Не хвилюйся.

Надія провела долонею по квадрату в стіні, і двері відійшли убік. У тому коридорі був дивний запах, солодкий і водночас горілий. Всі ніші були зайняті.

— Їм доводиться тепер довше підзаряджатися, — сказав Дола, що повз ззаду. — Ти бачила, що їх менше стало в наших відсіках.

— Так, помітила, — сказала Надія. — Не забути б узяти кульки.

— Кульки?

— Я про них казала.

— Обережніше!

Один з дурників зненацька прудко вискочив з ніші і поїхав до них, збираючись загородити дорогу і, можливо, відігнати їх назад. Дурник поспішав усунути непорядок.

— Мерщій, — сказав Дола. — Мерщій.

Надія побігла вперед і постаралася перестрибнути через дурника, що кинувся до неї під ноги.

Але дурник — як це вона забула? — теж підстрибнув і вдарив її струмом. На щастя, несильно. Напевно, сам не встиг підзарядитися. Надія впала на коліна і впустила палицю. Забилася боляче і навіть охнула. Ноги у неї були вже не ті, що кілька років тому. Адже вона в технікумі грала у волейбол. За «Медик». Друге місце в Ярославлі. Тільки це було дуже давно.

Дурника зупинив Дола, який теж мав таку саму палицю, як у Надії, тільки коротшу.

— Що з тобою? — запитав він.

Голос у трепанга шиплячий, без жодного виразу, але з відчуття в голові Надія зрозуміла, як він хвилюється.

— Нічого, — сказала Надія, підводячись і примушуючи себе забути про біль. — Ходімо далі.

До наступних дверей було кроків двадцять. Ще один дурник став вилазити з ніші, але робив він це повільно.

— Машина вже отримала сигнал, — сказав Дола. — Вони з нею зв’язані.

Надія добігла, шкандибаючи, до дверей, але квадрата на потрібному місці не виявилося.

— Я не знаю, як відчинити, — сказала вона.

Позаду було тихо.

Вона озирнулася. Дола стояв нерухомо. Другий трепанг відбивався паличкою від трьох дурників відразу.

— Мерщій, — сказав нарешті Дола.

— Може, є інший шлях? — запитала Надія, відчуваючи, як у неї холонуть руки. — Ці двері нам не відчинити.

— Іншого шляху немає, — сказав Дола, і голос його шепотів, шелестів звідкись знизу, здалеку.

Двері були замкнуті надійно.

Ще дурники, інші, мляві, повільні, виповзали з ніш, і здавалося, що на трепанга насувається стадо дуже великих сонечок.

І в цю мить двері відчинилися самі. Відчинилися різко, так що Надія ледве встигла відстрибнути убік, оскільки відчула, що двері відкриваються неспроста. Так вбігає додому господар, який підозрює, що до нього залізли злодії.

Дола теж встиг відстрибнути убік. Трепанги уміють іноді стрибати досить прудко.

З дверей вискочив дурник, якого Надія ніколи раніше не бачила. Він був трохи не з неї зростом і швидше скидався на кулю, а не на черепашку, як інші. У нього були три членисті руки, і він голосно, загрозливо дзижчав, немов хотів розполохати тих, хто наважився зайти в недозволене місце.

Звідкись вирвалося полум’я і пролетіло, заповнюючи коридор, зовсім поряд з Надією, і вона відчула його обпалюючу близькість. Вона примружилася і не побачила, як Дола встиг, підібравши палицю, зупинити дурника, змусити його завмерти. Хоч і було пізно.

Черепашки, що юрмилися в дальньому кінці коридору, вже потемніли, немов обвуглилися, а другий трепанг, який стримував їх і не встиг відскочити, коли відчинилися двері, перетворився на купку попелу на підлозі.

Все це Надія бачила як уві сні, немов її не стосувалися ні небезпека, ні смерть. Вона розуміла, що її справа — пройти за другі двері, тому що двері можуть зачинитися, і тоді все, заради чого загинули Баль і цей трепанг, виявиться безглуздим і непотрібним.

За другими дверима виявився круглий зал, немов верхня половина кулі. Вони встигли вчасно. До дверей уже котився другий великий дурник. Дола встиг кинутися до нього і знешкодити раніше, ніж той почав діяти.

Перед Надією було декілька дверей, абсолютно однакових, і вона обернулася до Доли, щоб він сказав, куди йти далі.

Той уже поспішав вперед і швидко, вигинаючись, мов перелякана гусениця, високо піднімаючи спину, поповз повз двері, на якусь частку секунди зупиняючись перед кожними і немов винюхуючи, що за ними знаходиться.

— Тут, — сказав він. — Шукай, як увійти.

Надія вже стояла поряд. Ці двері також були без замка. І якийсь тупий відчай оволодів Надією. Вона тоді просто штовхнула двері рукою, і ті, немов чекали цього, провалилися вниз.

Вони були перед Машиною. Перед господарем корабля, перед тим, хто віддавав накази спускатися на чужі планети і забирати все, що трапиться, перед тим, хто підтримував на кораблі порядок, годував, карав і оберігав його полонених і здобич.

Машина виявилася просто стіною з безліччю віконець і різноколірних лампочок, сірих і блакитних плиток і рукояток. Це була Машина, і нічого більше. Вона здивувала Надію. Ні, не розчарувала, а здивувала, тому що за роки, проведені тут, Надія багато разів намагалася уявити собі господаря корабля і наділяла його безліччю страшних рис. Але саме безликість Машини їй ніколи не спадала на думку.

Маленький дурник, який сидів десь високо на машині, зісковзнув униз і покотився до них. Надія хотіла тицьнути його палицею, але палиця була у Доли, і той поповз назустріч дурникові і зупинив його.

— Що далі? — запитала Надія, переводячи подих.

Її спідниця, зшита зі знайденої на кораблі матерії, схожої на церату, розпоролася на колінах і заплямилася кров’ю — виявляється, вона сильно забилася, коли стрибала через дурника.

Дола не відповів. Він уже стояв перед Машиною і крутив своєю хробачою голівкою, роздивляючись її.

Щось клацнуло, немов від погляду Доли, і зал наповнився гучним уривчастим шипінням. Надія відскочила, але тут-таки здогадалася, що це голос іншого трепанга.

— Все гаразд, — сказав тоді Дола. — Посади мене ось сюди. Я поверну цю ручку.

Надія посадила його вище, і він зробив щось у Машині.

— Наші, — сказав Дола, вже опустившись знову на підлогу і повзучи уздовж Машини, — на центральному пульті. Якщо все буде гаразд, ми зможемо управляти кораблем.

Дола прислухався до шипіння, яке виходило з чорного кола, — певно, якогось переговорного пристрою, і казав Надії, що треба зробити, якщо сам не міг дотягнутися до того чи іншого важеля або кнопки. І Надія раптом зрозуміла, що вони знаходяться в машинному відділенні пароплава і капітан зі свого містка віддає їм накази: «Тихий хід, повний хід». І скоро вони поїдуть далі, додому.

І її охопила дивна, солодка втома. Ноги відмовилися її тримати.

Вона сіла на підлогу і сказала Долі:

— Я відпочину трішки.

— Гаразд, — сказав Дола, прислухаючись до слів своїх товаришів з капітанського містка.

— Я відпочину, а потім тобі допомагатиму.

— Вони намагаються перевести корабель на ручне управління, — сказав їй Дола через деякий час, і голос його долинув здалеку-здалеку.

І тут-таки Дола скрикнув. Вона ніколи не чула, щоб трепанги кричали. Щось трапилося таке, що змусило його дуже злякатися.

Вогники на обличчі Машини гасли один за одним, переблимуючись усе слабкіше, ніби прощалися між собою.

Шипіння з репродуктора перетворилося на слабкий виск, і Дола вигукував якісь окремі звуки, які не могли мати сенсу, але все-таки мали.

— Швидко, — сказав Дола. — До катера.

Чогось вони не врахували. У Машині, що на вигляд підкорилася повсталим бранцям, збереглися клітинки, які наказали їй зупинитися, померти, аби не служити іншим, чужим.

Надія звелася на ноги, відчуваючи, як Дола штовхає її, квапить, але ніяк не могла належним чином злякатися — все її тіло продовжувало чіплятися за рятівну думку: «Все закінчилося, все гаразд, тепер ми поїдемо додому».

І навіть коли вона бігла за Долою по коридору, повз обпалених дурників, навіть коли вони вискочили назовні і Дола звелів їй швидше зносити до катера їжу і якісь круглі, важкі предмети, на кшталт морських мін, допомагаючи їй при цьому, вона продовжувала заколисувати себе думкою, що все буде гаразд. Адже вони здолали машину.

Біля люка, який вів до катера, Надія звалювала продукти і бігла знову, тому що треба було захопити і воду, і ще цих куль, у яких, виявляється, було повітря. І Дола все намагався пояснити їй, але забував слова і плутався, що тепер Машина перестала виробляти повітря і тепло, і скоро корабель помре, і, якщо вони не встигнуть завантажити і підготувати до відльоту катер, їх уже ніщо не врятує.

Два інших трепанги прибігли з капітанського містка, притягнувши якісь прилади, і стали вовтузитися в катері. Вони навіть не помічали Надію — рухи їх були метушливі, але швидкі, немов кожна з їхніх рук — а їх у трепангів по два десятки — займалася своєю справою.

Скільки продовжувалася ця біганина і метушня, Надія не могла сказати, але десь на десятому чи двадцятому поході в оранжерею вона раптом зрозуміла, що в кораблі стало помітно холодніше і важче дихати. Її навіть здивувало, що прогнози Доли збуваються так швидко. Адже ж корабель закритий. Вона не знала, що пристрої, котрі поглинали повітря, щоб очистити і зігріти його, ще продовжували працювати, а ті, що повинні були це повітря повертати на корабель, вже відключилися. Корабель гинув поволі, і деякі його системи, про що також Надія знати не могла, працюватимуть ще довго: місяці, роки.

Надія хотіла було забігти до себе в каюту і забрати речі, але Дола сказав їй, що доведеться відбувати через декілька хвилин, і тоді вона вирішила замість цього притягнути ще одну кулю з повітрям, тому що воно потрібне було всім, а без спідниці чи косинки, без чашок вона обійдеться.

Коли вона тягнула кулю до катера, то побачила на підлозі мішок, сплетений з кольорових дротів. «Господи, — подумала вона, — я ж зовсім забула». Вона добігла до катера, опустила кулю біля люка.

— Мерщій заходь, — сказав Дола зсередини, вкочуючи важку кулю.

— Зараз, — сказала Надія, — одну хвилинку.

— Ні в якому разі! — крикнув Дола.

Але Надія вже бігла коридором до мішка і з ним до скляного куба, де чекали її кульки. А може, і не чекали. Може, вона все придумала.

Кульки з появою Надії розсипалися променями з центру, немов зображали ромашку.

— Мерщій, — сказала їм Надія. — Інакше ми залишимося. Поїзд піде.

Вона всунула мішок всередину, і, на її здивування, кульки слухняно покотилися в нього. Вона була навіть вдячна їм, що вони так швидко впоралися.

Мішок виявився важким, важчим, аніж кулі з повітрям. Надія тягнула його по коридору, і, незважаючи на холоднечу в кораблі, їй було жарко. І вона задихалася.

І якби вона не була така зайнята думкою про те, як дістатися до катера, вона б помітила ще одного великого дурника, який, певно, охороняв якесь інше місце на кораблі, але, зачувши недобре, коли померла Машина, покотився коридорами відшукувати причину біди.

Надія вже підбігала до катера, їй залишалося пройти кілька кроків, коли дурник, який теж побачив катер і спрямував свій вогненний промінь просто в люк, щоб спалити все, що було всередині, побачив її. Невідомо, що подумав він і чи думав він взагалі, але він повернув промінь, і Надія встигла лише відкинути мішок з кульками.

Але цієї секунди було Долі достатньо, щоб зачинити люк. І наступний постріл дурника лише змусив почорніти бік катера. Вичерпавши свої заряди, дурник застиг над купкою попелу. Відключився. Кульки висипалися з мішка і розкотилися по підлозі.

Дола відчинив люк і відразу все зрозумів. Але він не міг затримуватися. Можливо, якби він був людиною, то зібрав би попіл, що залишився від Надії, і поховав його у себе вдома. Але трепанги таких звичаїв не знають.

Дола загвинтив кришку люка, і катер відірвався від помираючого корабля і понісся до зірок, серед яких була одна, потрібна трепангам. Вони ще не знали, чи вдасться їм до неї дістатися…

Павлиш підняв з підлоги обгорілий клаптик матерії — все, що залишилося від Надії. Потім зібрав у купку кульки. Історія закінчилася сумно. Хоча залишалася маленька надія на те, що помилився, що Надія встигла-таки відлетіти на катері.

Павлиш підвівся і підійшов до холодного, порожнього робота, який, зробивши все, що від нього було потрібно, так і простояв усі ці роки, цілячись у порожнечу. Робот виконував свій обов’язок — охороняв корабель від можливих неприємностей.

— Ти вже години зо дві мовчиш, — сказав Даг. — Нічого не трапилося?

— Потім розповім, — сказав Павлиш. — Потім.