Полонені вогняної безодні

У СВІТІ ВОГНЮ І ХОЛОДУ

Міхєєв помер, не опритомнівши. Труп загорнули в простирадло й, порадившись, вирішили віддати на своєрідну кремацію. Андрій відкрив вихід до порожнини бура. Тіло водія поклали у всмоктуючу трубу й на хвилину ввімкнули двигун.

Смерть товариша, скрутне становище, в яке потрапив підземний корабель, — все це згуртувало людей. Вони зібралися в кабіні механіка. Скорюпін увімкнув передавач, Вадим сів до мікрофона.

— Дорогі друзі! — сказав він. — У нас скоїлося велике нещастя: загинув Петро Панасович Міхєєв. Ось як це сталося…

Розповівши про саможертву водія, Вадим замовк. Йому довелося зціпити зуби, щоб зупинити нервовий тик на щоках.

— Крім того, ми не можемо повернутися на землю. Випромінювання сильніше підземохода, воно не дає зробити розвороту, — Вадимів голос зміцнів. — Навряд чи ви зможете прийти нам на допомогу. Ми будемо розраховувати насамперед на себе і не складемо рук, поки не вирвемося з цього полону. Ми продовжуємо боротьбу…

— Правильно, Вадиме Сергійовичу, — стиха підхопив Дектярьов. — Чудове слово — боротьба.

Підземохід нерухомий. Двигун вимкнуто, бур не працює. В кабінах німа тиша. Над головою — п'ятсот дев'яносто два кілометри щільної розжареної броні. Під ногами — безодня палаючої, значно щільнішої речовини. Базальт цупко тримає в своїх лещатах таку сильну раніше, а тепер безпорадну машину.

В центрі кожного пульта світиться темно-синє віко екрана. Він схожий на самоцвіт небаченого розміру, вправлений у намисто з білих світних прямокутників з різнокольоровими нитками.

За пультами нема нікого. Скорюпін і Чураков залізли в гамаки, Дектярьов, Сурков і Біронт влаштувалися біля столу.

Найлоповсть на підлозі, на стінах, на стелі чиста й м'яка. Та хоч як сліпуче світить лампа, здається, сутінки виповзають із кутків кабіни, і тиша, важка, напружена, стає фізично відчутна, тисне на вуха.

— Даремно ви берете всю провину на себе, Вадиме Сергійовичу, — ведучи далі розпочату розмову, сказав Дектярьов. — Якщо вже щиро, то передусім належало нам'яти вуха вашому покірному слузі. Я ж пожив на світі і горобець стріляний. Це мені б сказати своє «Ні!», і гуляли б ми тепер на сонечку. Не встояв… Скільки років мріяв заглянути в астеносферу… Ви що, гадаєте, схитрували тоді? — геолог зітхнув. — Ні-і-і, Вадиме Сергійовичу. Хто Дектярьова обдурить, той цієї ж миті й помре. Отак!

— Ну що ви тут каяття влаштували! — закричав Біронт. — Кого збираєтесь ошукати? Ось, — він люто стукнув себе пальцем по чолу, — ось де почалося лихо з кораблем.

Андрій і Павло принишкли, слухаючи дивну суперечку.

«Хто, справді, винен?» — подумав Андрій і не зміг відповісти. Звичайно, почалося все з Вадима, але ж він діяв не в особистих інтересах, він хотів зробити ПВ-313 ще досконалішим. І потім — його підтримали.

Запала мовчанка.

— Якщо скласти шлях, який мені довелося подолати разом з Панасовичем під землею, — знову заговорив Дектярьов, — вийде солідна відстань. Її напевне вистачить, щоб дістатися до центра землі. Далебі, вистачить!

Дектярьов зітхнув, глянув на свої великі, безпорадно складені на колінах руки.

— Се була людина діла, — вів далі Микола Миколайович. — Сяде ото за керування і сидить, ніби приклеєний. На перших підземних човнах автоматика була не та, що на нашому ПВ-313. Часом і відмовляла. Та Панасович в разі необхідності міг вести машину без приладів, покладаючись виключно на своє чуття. Уявляєте? Чуття під землею, коли перед очима нема орієнтирів і не збагнеш, де верх, де низ. Тільки одного разу воно зрадило йому. Відмовив задавач курсу. За розрахунками ми йшли на глибині два з половиною кілометри. Та Панасовичу здалося, що ми заглиблюємося далі, і він почав підтягати машину догори. Несподівано наш човен виповз край урвища. Під нами було метрів сімдесят стрімкої скелі. Чому ми одразу не впали, лишилося загадкою. Але якби таке скоїлося… Так… Нікому було б розповідати вам цю історію.

— А з нами одного разу було ось що… — підхопив Скорюпін.

— Зажди, Пашо, я не скінчив. Справа в тому, що ходова частина машини вистромилася наверх, а хвостова лишилася в землі. Задній хід дати не можна, вийти нагору теж неможливо. Пізніше з'ясувалося: Міхєєв поспішав на своє весілля. Тому його чуття й притупилося. Тут, звичайно, всі орієнтири в голові переплутаються. Бачили б ви тоді нашого Міхєєва, який лютий був!

Микола Миколайович пригадував інші випадки з підземних мандрівок, щоправда, без участі Міхєєва. Його перебивали, кожен хотів розповісти своє. Тільки Андрій мовчав, слухаючи з чемною увагою.

— Все це добре, — зауважив він, — коли настала пауза, — але як ми звідси виберемося?

— Ти погано слухав мене, — засмутився Дектярьов. — Цілу годину я розтлумачував тобі перевагу глузду. Пам'ятаю, в дитинстві хтось із товаришів доводив мені, що два рази по два дорівнює п'яти. Знаєш таке? Я був приголомшений і одразу втратив віру у непохитність математичних аксіом. З півтора року, напевне, носив я в собі це презирство до матері наук, поки сам — самостійно! — не знайшов розгадку. Чи повіриш, ні до, ні після в своєму житті я не відчував такої радості. І коли ми з Міхєєвим виповзли на краю урвища, становище здавалось безнадійним. У нас була нагода перекинутися разом із машиною і отож одразу віддати богові душу або сидіти й чекати допомоги.

— Ви, певна річ, чекали?

— У нас не працював передавач. Човен було загублено наземними станціями. Ні, ми діяли, шукали виходу. І коли знайшли, самі були вражені його простотою.

— Ну, який же?

— Ось тобі й ну! Спробуй сам второпати. Ти механік.

Час минав. Можливо, нагорі вже прийняли тривожне повідомлення з ПВ-313, та чи можна сподіватися на допомогу звідти?

«Припустимо, — міркував Вадим, — здійсниться чудо, і Ремізовський розробить таке поле, яке не підлягатиме взаємодії з цим гаспидським випромінюванням. Хай при найшаленіших темпах завод збудує новий підземохід за вісім, ну за шість місяців. Нехай ця нова машина здійснить інше чудо: розшукає ПВ-313. А далі? Хіба пощастить витягти металевого велетня, що застряг у надрах? Це не те, що взяти на буксир електрохід на річці або автомашину на шляху. Буксирування підземохода підземоходом технічно нездійсненне. А ще гірше — людям навіть не можна буде залишити ПВ-313 і перейти до іншої машини».

Так, усі чудеса виключено. Пошуки нейтрального поля заберуть багато років. Буде вичерпано запас енергії на ПВ-313, а задовго до цього екіпаж загине. Чудеса можливі тільки в розповідях Дектярьова. Та, певно, він їх сам і вигадує. Вихід треба шукати тут, у кораблі.

Проте, які б варіанти не вигадував Вадим, навіть найфантастичніші, виходу зі становища він не бачив.

Електронний хронометр відлічував години, складав їх у доби. Потай один від одного пожильці ПВ-313 позирали на шкалу приладу, де з невблаганною послідовністю змінювалися цифри, що позначали секунди, хвилини, години й доби…

Кабіна раптом стала тісна, незатишна. Стіни начебто ближче присунулися одна до одної. Легеням бракувало повітря, хоч його у великій кількості подавали синтезатори.

А десь високо, неймовірно високо, над підземоходом, як і раніше, світило сонце і життя йшло своїм звичаєм. Там лишилися сім'ї, рідні, друзі. Там лишилося щастя. А тут за спиною вже чатує смерть, щоправда, не швидка, але страшна своєю неминучістю.

Що вони мали робити? Прокинувшись, починали згадувати минуле, але розмова виходила млява, підтримувати її було важко, бо всі теми здавалися нецікавими. Всі, крім однієї: як вибратися нагору?

— Це нагадує мені будинок відпочинку, — невесело жартував Андрій. — Можна скільки завгодно спати, їсти, нічого не робити. Коли нас витягнуть звідси, ми набудемо у вазі.

— Для мене це зовсім не бажано, Андрію, — заворушився в гамаці Дектярьов. — А, до речі, який у нас запас провізії?

Щоб переглянути склад із концентратами, потрібна була ціла доба (на поверхні упоралися б за кілька годин). В ревізії брали участь всі п'ять чоловік. Підраховували, сперечалися через дріб'язок, перекладали бляшанки з місця на місце, помилялися, плутали і потай раділи цьому, бо робота затягалася, відвертала увагу від неминучих роздумів про долю корабля, людей.

Нарешті одержали результат: за нормального харчування запасів вистачить місяців на сім, а якщо заощаджувати, то й на всі десять.

Десять місяців життя… Кого це могло заспокоїти? Мрії, плани на майбуття — все втрачало сенс. У грудях було гнітюче відчуття порожнечі. Мучила свідомість, що там, нагорі, твої рідні, товариші і мільйони незнайомих людей страждають, вдаються в розпач від неможливості подати допомогу.

Збігла шістнадцята доба, сімнадцята…

Скорюпіну не пощастило піймати жодну наземну станцію. Траплялося, що в симфонію звуків підземного світу впліталися людські голоси, але то були відбиті десь хвилі, безладні обривки імпульсів.

На вісімнадцяту добу Дектярьов не витримав.

— Досить займатися демагогією, — сказав він. — Розмови нам не допоможуть.

— Ви щось хочете запропонувати? — поцікавився Біронт.

— Так, хочу.

— Ну-с?

— Працювати.

— Працювати? А який у цьому сенс?

— Не знаю. Але я не можу, колего, нічого не робити. Не можу! З мене досить. Ми загинемо, проте підземохід залишиться. Наші дослідження, наші записи збережуться.

— Ви помиляєтесь, — Біронт зморщився. — Підземохід теж загине. Після того, як буде вичерпано енергію, припиниться дія захисного поля…

— З вашою безглуздою логікою… — буркнув Дектярьов і раптом упіймав на собі зосереджений погляд Паші Скорюпіна. В цьому погляді було сподівання, надія. — Ні, друзі, годі. — Микола Миколайович легко, по-юнацькому, зіскочив на підлогу. — Ми живі, здорові, отож повинні працювати. Це найгірше — лежати й чекати, доки прийде кульгава з косою. Нас послали, нам довірили велику справу, за нашою роботою стежать. Тим паче зв'язок дозволяє нам надсилати повідомлення, нас слухають.

Микола Миколайович пішов до люка. Мугикаючи під ніс якийсь мотив, він зник у нижній кабіні.

Вмостившись у кріслі, геолог прислухався. Невже ніхто не наслідує його прикладу? Та йому й самому не вдається зосередитись. Запитання Біронта: «Працювати? А який у цьому сенс?» — не виходить з голови.

«Дурниця! — Микола Миколайович підбадьорився, намагаючись позбутися сумнівів. — Ще десять місяців. Для вченого — ціла вічність. Працювати! Працювати!»

Андрій глянув на спустілий гамак Дектярьова, потім перевів погляд на сусідній. Там лежав Вадим, людина, яка ненавиділа бездіяльність.

Раптом упала на підлогу відкинута ковдра, і з вигуком, від якого радісно затремтіло Андрієве серце: «Вставайте, лежні! Продеріть очі!» — Вадим вистрибнув із гамака.

Андрій зачекав, поки Вадим, дрібно стукаючи черевиками по щаблях, зникне внизу. Не поспішаючи, зовсім як удома, Андрій поголився, вмився, одягнув чисту сорочку. Сів до столу і з апетитом спорожнив бляшанку соковитого м'ясного паштету…

Насамперед він пішов до своєї кабіни.

Мовчали прилади лічильно-обчислювальної установки. Мертвими зіницями дивилися згаслі сигнальні лампи. Потужна й складна машина, здавалось, приречена на бездіяльність. Механік почував себе так, ніби йому самому зв'язали мотузками руки й ноги і кинули в куток кабіни.

Андрій спустився до Дектярьова. Геолог підбадьорливо кивнув йому головою, всміхнувся самими очима. Зітхнувши з полегшенням, механік поспішив до Вадима.

Той сидів, низько зігнувшись, опустивши голову на пульт і затуливши її руками, ніби чекаючи удару. В кабіні тиша. Прилади не працюють, журнал для записів закритий. У Вадимовій постаті відчай.

Андрій завмер на драбинці.

— Вадиме! — гукнув він.

Вадим повільно підвів голову, глянув на механіка мутними очима.

— Що з тобою, Вадиме?

— Я не можу… — поскаржився командир підземохода. І раптом обома кулаками стукнув пульт. — Розумієш, нічого не можу з собою вдіяти… Примусити себе працювати, мислити, шукати.

Андрій підійшов ближче.

— Вадиме, а Лена? — прошепотів він.

— Лена… Мені зараз хіба до неї? Я занапастив підземохід. Коли б хто знав, як я себе зневажаю, як ненавиджу…

Ні жалкувати, ні співчувати вголос механік не вмів. Він переступав з ноги на ногу й не знав, що сказати. До того ж він розумів, які складні суперечливі почуття й думки мучать товариша. А в таких справах він не порадник, ні, як собі знаєте, не порадник. — Може, я допоможу тобі, — Андрій показав на пульт. — Ти ж досі не скінчив розрахунок нового профілю.

— Дякую. Не треба. — Вадимове обличчя поступово проясніло, він глибоко зітхнув, пригладив волосся. — І взагалі, не звертай па мене уваги. Вже відлягло. Працюватиму!

Він присунувся до пульта, повернув перемикачі. Ожили прилади, заморгали лампи, м'яким дзвоном зумера лічильно-обчислювальна установка повідомила про свою готовність.

Чураков ще трохи постояв за Вадимовою спиною. Тільки переконавшись, що Вадим справді працює, лишив його самого. Він підіймався драбиною з кабіни в кабіну, ніде не спиняючись, поминув усі п'ять поверхів підземохода й дістався до машинного відділення.

Щоб якось згаяти час, Андрій узявся порядкувати біля синтезаторів.

Проконтролював охолоджувальну систему, розкриваючи одну по одній коробочки реле. Оглядав усе так ретельно, наче готував машину до тривалого й важкого рейсу.

Зморившись, сів тут же на підлогу, обійняв коліна руками і поклав на них голову. Так сидів з годину, ні про що не думаючи. Механік належав до тієї виняткової категорії людей, котрі почувають страх тільки тоді, коли безпосередньо зіткнуться з небезпекою. Якщо ж до загибелі лишається бодай один день, то протягом цього дня вони зберігають цілковитий спокій і добрий апетит.

Єдине, що обтяжувало Андрія, це вимушена бездіяльність. Адже він завжди був чимось заклопотаний.

Андрієві роздуми порушив Скорюпін.

— Як ви гадаєте, Андрію Гавриловичу, надовго ми тут застряли? — тихо запитав Павло.

— Назавжди.

— Ви серйозно?

— Ти ж не вперше у підземному рейсі. Тут не до жартів.

— Я, звичайно, все розумію. Я тільки не розумію, як це могло скоїтись. Вадим Сергійович такий чудовий конструктор. І от…

— Конструктор він справді хороший, — погодився Чураков.

Скорюпін зазирнув у механікове обличчя.

— Ви хотіли щось додати?

— Та ні…

Не ділитися ж йому з Павлом тим, яка неприємна згадка лишилася в Андрієвій душі після недавньої сцени в кабіні керування. Його начебто ошукали чи відібрали найдорожче, потаємне.

— У вас хто-небудь лишився там, нагорі?

— Авжеж, батько, мати, дві сестрички.

— І дівчина?

Запитання шпигнуло Андрія в саме серце. Тут, у кабіні підземохода, він усе частіше згадував Лену, не Вадимову дружину, а ту дівчину в скромній сіренькій сукні, яка контролювала зібрані ним вузли машини. Майже всю робочу зміну вони були в цеху поруч. І не помічали один одного. Він і тепер для Лени нічого не значить. Але Лена для нього…

— Ні, — Андрій заперечливо похитав головою, — дівчини нема.

— Коли мене зарахували на ПВ-313, — розповів Паша, — хлопців брали завидки. І такий вони прощальний банкет організували, якого я ще ніколи в своєму житті не бачив. Справжнісінький бал. Хлопці в нас хороші, надійні. Шкода, їм не дозволили глянути на старт підземохода. Поговорити б з ними зараз. Або лист переслати — одразу б на душі посвітлішало, правильно?

Паша говорив, перестрибуючи з однієї теми на іншу. Навіть Чураков, попри свою життєву недосвідченість, відчував у ньому ще хлопчачу наївність. Світло-карі Пашнні очі дивились довірливо. Довгов'язий, худорлявий і взагалі якийсь незграбний. Паша приваблював простотою і відвертістю. За півгодини Андрій вислухав Пашину біографію зі всіма її нехитрими подробицями. Довідався, і де той учився, і з ким товаришував, і коли познайомився з чудовою дівчиною Танею, і як захоплюється ультразвуковою технікою.

Порівнюючи себе з Пашею, Андрій здивувався: яка між ними різниця в сприйманні навколишнього! «Начебто і я колись був такий самий, — подумав Чураков. — І ось уже не такий. Змінився, значить».

— Все ж я вірю у Вадима Сергійовича, — несподівано закінчив Скорюпін, повертаючись, мабуть, до питання, яке мучило його. — У нього світла голова. Ось побачите, він знайде вихід із становища. Вигадає щось таке, ми тільки охнемо. А що біда з нами скоїлася, так це навіть цікаво. Буде про що хлопцям розповісти.

Удвох вони повернулися в свою кабіну до пульта. Скорюпін зітхнув: «О-хо-хо!» — і почав поратися коло приймача. Чураков ловив себе на тому, що прислухається, ніби зможе вгадати звідси, чим зайнятий Вадим.

Миколі Миколайовичу раптом; пригадалося дитинство. Безмірно далеке, але яскраве й щасливе. Він любив туристські мандрівки. З тринадцяти років ходив по п'ятнадцять-двадцять кілометрів лісовими нетрями в товаристві таких, як і він, підлітків — любителів провести ніч біля вогнища. Микола Дектярьов об'їздив усе Підмосков'я, двічі перетнув Кіровську область, а п'ятнадцятирічним брав участь у тривалому й важкому поході по Південному Уралу.

Тут і сталася одна дуже важлива подія.

Під час переходу з Карабаша в Киштим, побившись об заклад із товаришами й бажаючи довести свою сміливість, Микола відокремився од групи, щоб самому перейти через гори. Місця були глухі. В тайзі він заночував. Спочатку не спалося. Темрява навколо вогнища здавалась особливо густою, в ній причаїлася небезпека.

І от, коли сон і втома почали склепляти повіки юному мандрівнику, в світлі вогнища несподівано з'явилася дівчинка, маленька, худенька. Микола завмер. Хоч був певен, що на світі нема чарівників, однак знітився, боячись поворушитися. На нього війнуло бажовськими казками, якими він зачитувався. Дівчинка постала так несподівано, що Микола не здивувався б, якби вона раптом щезла, а на її місці лишилася чудова кам'яна квітка чи золотий розсип.

Проте дівчинка стояла на тому ж місці, притиснувши до грудей брудні рученята. Їй було років шість, не більше.

— Хто ти? — трохи заспокоївшись, гукнув Микола.

— Я — Катя, — відповіла дівчинка ледве чутно, і в голосі її бриніли сльози.

— Звідки ти взялася?

— Я заблукала. Хочу їсти.

І вона заплакала, майже беззвучно, безпорадно. Микола підійшов до неї ближче..; Відповідаючи на його запитання, дівчинка ввесь час схлипувала. Він ледве зрозумів її плутані пояснення. Катя жила в якомусь новому селищі лісорубів і не пам'ятала, як воно зветься. Вранці батьки пішли на роботу, а їй закортіло назбирати ягід.

— І цілий день ти нічого не їла? — вжахнувся Микола.

— Тільки ягідки…

Він нагодував Катю, загорнув у свою ковдру, заколисував, заспокоював, поки дівчинка не заснула. Вона так ослабла, що наступного дня довелося нести її на руках. Селища поблизу не було. Тільки опівдні?» страшенно змучений своєю ношею (рюкзак теж важив чимало), хлопчик дістався до лісництва. Подзвонили в район. Звідти відповіли: дівчинка з селища Ар'яр, отже, забилася від дому майже на двадцять кілометрів.

.. Минуло дванадцять років. Дектярьов, молодий геолог-дослідник прибув із розвідувальною партією в район Карабаша. І йому пригадалася дівчинка, котру він підібрав колись у лісі. Яка вона тепер? Чи пам'ятає той випадок?

Йому допомогли розшукати її. Катя працювала на Міаському автомобільному заводі. Дектярьов побачив справжню красуню.

Через рік вони одружилися.

Тепер Катюша залишилася сама. Звичайно, їй, дружині дослідника, дуже часто доводилося бути на самоті й подовгу чекати чоловіка з експедиції. Але тоді ні він, ні вона не думали про небезпеку і тим паче про те, що він взагалі може не повернутися.

Далекі славні походи крізь хащі лісів… Микола Миколайович втягує носом повітря. Йому здалося, що в кабіні запахло димом від вогнища. Ох, скільки він побачив на своєму віку! Памір, Урал, Камчатка, спільні з індійськими геологами пошуки на Гімалаях, робота в Єгипті, Китаї, Тунісі…

Проте йому завжди хотілося незвичайних, неповторних досліджень. Він перший з геологів брав участь у випробуванні підземних човнів. Настав час, коли дослідники вже не в думці, а самі, озброєні найскладнішою апаратурою, рушили в недосяжні до того надра.

Дектярьов був піонером підземних експедицій.

І ось, здається, домандрувався. Замість того, щоб стримати юнацький запал Суркова, зрадив власній витримці й послідовності. Не витерпів… Ох! І вскочив у таку халепу, з якої, певно, не виплутаєшся. Допомоги ждати нізвідкіль.

Безперечно одне: треба діяти. Він зобов'язаний щось робити. Та легко сказати: «треба». Одне змусити працювати руки, а ось як присилувати себе зосередитися, думати, аналізувати, коли в голову лізуть настирливі думки про загибель.

— Гаразд, ти можеш байдикувати, — сказав собі Микола Миколайович, — у тебе є змога зустріти смерть в гамаці. Тільки що ж ти робитимеш усі десять місяців чи триста діб, чи сім тисяч двісті годин, чи чотириста двадцять… ні, чотириста тридцять дві тисячі… авжеж, чотириста тридцять дві тисячі хвилин?

Микола Миколайович презирливо випнув губи. Що б там не було, але відлежуватися, коли в тілі нема ознак хвороби, а голова сповнена ідей… Ні-і, дзузьки! Такої розкоші він собі не дозволить. Що й казати, при самій лише думці про смерть йому стає якось зимно. Та ось він сідає в крісло, і вже трохи легшає. Ніби опинився поруч тих, із ким не один рік працював у лабораторіях дослідницького інституту Академії.

— Друзі мої, — звернувся Микола Миколайович до своїх уявних колег, — добиймо звіра. У нас велика здобич: третя геосфера, світ дійсно пластичної речовини плюс Біронтове випромінювання.

Його ніхто не спиняв. Геолог міг говорити на самоті скільки завгодно. В розмові находили вихід вагання, що мучили його. Зараз просто очей було таке, до чого пориваються вчені, котрі, як і він, присвятили себе дослідженню земних надр. Бути єдиним свідком перетворення речовини, провести найцінніші спостереження і зупинитися на півдорозі — це рівнозначно зраді, дезертирству, злочину перед наукою.

Час тягнувся нестерпно довго. Микола Миколайович занеміг. Попрацювавши близько чотирнадцяти годин без перепочинку, геолог заснув так несподівано, наче знепритомнів. Прокинувшись, він побачив напроти в кріслі Біронта. Атоміст часто кліпав очима, й обличчя його було винувате, змучене.

— Я не можу, — пробелькотів Валентин Макарович, — я не можу нічого не робити. І працювати також не здатний.

— Ми систематично передаватимемо нагору результати наших спостережень, — сказав Микола Миколайович.

— Ви гадаєте, їх почують?

— Можливо, не всі, але почують. Докази того у нас є, хоча б остання вісточка згори.

Кінчиками пальців Біронт несміливо торкнувся перемикачів, почекав і зажурено похитав головою.

— Я зовсім не підготовлений до цього, — він благально глянув на Дектярьова, — я тільки вчений, теоретик. Коли б ви знали, який у мене письмовий стіл, м'яке крісло. І вікно в моєму кабінеті величезне. Я люблю працювати на світанку. Тоді сонце не дуже яскраве, але так багато світла. Всі ще сплять. Тільки голуби злітаються до вікна. Біля нашого будинку стільки голубів!

— Усі ми тут звичайні люди, Валентине Макаровичу, — як можна м'якше заперечив Дектярьов. — Нам властиво захоплюватися і… робити помилки. Але ніхто не дав нам права зраджувати обов'язку. На вашій совісті — природа випромінювання. Нагорі чекають од вас повних і точних даних.

— Так, так, авжеж.

— Ту-ту, ра-ра, ру-ру, та-та, — замугикав Дектярьов, хоч Біронтів вигляд наганяв на нього тугу.

Обидва вчених мали дуже мирну вдачу і не мріяли про героїчні вчинки. Вони звикли до своїх родин, до постійного, певного кола друзів. Навіть Микола Миколайович, який, повернувшись з однієї експедиції, вже починав готуватися до другої, нудьгував за домівкою. З роками він не тільки не звик до частих розлук, а, навпаки, переносив їх усе важче. Це було пов'язано спочатку з появою дітей, потім онуків.

— Адже у вас теж є діти, — звернувся Микола Миколайович до Біронта.

— Два сини. Дочка.

— У мене більше. І сила онуків. І знаєте, що я подумав? Діти — найсуворіші судді наших вчинків. Дітям завжди кортить мати видатних батьків. Ну, гаразд, ми не виберемося звідси…

Біронт здригнувся. Геолог удав, що не помітив.

— Припустимо. Наша загибель виправдовує всі наші похибки. А якщо виберемося? Чи зможемо приховати, що тремтіли від страху, як зайці?

— Мені здається… ви дуже… маєте рацію.

— Ще б пак! Як можна нічого не робити, коли сама доля привела нас у найпотаємніші схованки природи. Ви тільки гляньте, який багатющий матеріал для обробки. Хіба не знайшлося б дослідників, які, не вагаючись, погодилися б опинитися на нашому місці, щоб побачити все це?

— Так, так, ви, певна річ, маєте рацію, — згоджувався Біронт, і руки його мимохіть потягнулися до перемикачів. — Ви маєте рацію. І все ж таки те, що скоїлося з нами, жахливо. У мене голова йде обертом. Я ж зовсім не хоробра людина. Я не переношу фізичних страждань. Я просто збожеволію.

— Дурниця! — відрізав Микола Миколайович. — Наші голови мають особливий гарт і якщо вистояли п'ятдесят років з гаком у боротьбі з матінкою природою, тепер з ними нічого не станеться.

Він знову замугикав і поринув в обчислення. Біронт зосереджено стежив за ним, за його руками, за виразом обличчя. Спокій Дектярьова здавався йому незбагненним.

Повільно рухалися стрічки на барабанах самописців і лічильно-обчислювальних установок, сухо клацали перемикачі. Кожен прилад, як розгорнута книжка, розповідав дивні речі. Стиск речовини досяг фантастичних цифр, але хімічний склад у навколишньому середовищі залишився без змін. У вільному стані був тільки кремній. Інші елементи міцно трималися за кисень, утворюючи з ним найпростіші безводневі окиси.

А куди ж поділася вода? Вода, що являла собою невід'ємну складову частину сульфатів, бурого залізняку, карбонатів? Водню й кисню у вільному стані Дектярьов не знайшов.

Тоді він узявся за пошуки води.

Йому пощастило знайти її за допомогою променевих електронних аналізаторів. Навколо було вщерть води. Значно більше, ніж у всіх земних океанах разом узятих. Але в якому фізичному стані? Спостереження принесли цікаві результати.

Вода під впливом тиску набувала питомої ваги, близької до питомої ваги цинку. Дектярьов дістав змогу спостерігати тверду розпечену до трьох тисяч градусів породу, котру він не міг назвати інакше як вода.

З розрахунковим бланком, на якому обчислювальна установка видрукувала колонки чисел, Дектярьов квапливо піднявся нагору.

Скорюпін, Чураков і Сурков сиділи за столом, вони тільки що відкрили підігріті бляшанки з концентратами. Був це сніданок, обід чи вечеря, ніхто не знав. Вони їли з виглядом хворої людини, яка вживає необхідні, але страшенно гіркі на смак ліки.

Дектярьов простягнув бланк Суркову і, приховуючи остаточні розрахунки, запитав:

— Що це по-вашому?

— Цинк, звичайно, — відповів Вадим, неуважно пробігши очима колонки цифр.

— Вода! — розкриваючи остаточні результати обчислень, урочисто оголосив Микола Миколайович.

Вадим, не зводячи зачарованих очей з бланка, підвівся. Машинально пригладив волосся, сів, потім знову встав.

— А ми рухалися з постійною швидкістю, — розмірковував він. — Як же відбувалося розпилення речовини? Та й уся механіка взаємозв'язку бура й середовища стає незрозуміла.

В його уяві повільно вимальовувалися обриси нового термоядерного бура. Оскільки швидкість руху підземохода, попри збільшення щільності базальту, залишалася незмінною, можна з певністю сказати, що бур не використовує всю енергію, яка подається.

Щоб перевірити своє припущення, Вадим спустився до пульта керування й натиснув кнопку. Бур запрацював, автомати ввімкнули двигун. Корабель рушив.

Дектярьов, що почав було диктувати Скорюпіну нове повідомлення, закам'янів на місці. Завмерли Біронт і Чураков. Та Вадим уже простягнув руку до іншої кнопки і спинив машину. Паша ковтнув клубок, що стояв у горлі. Микола Миколайович дивився поверх голови зв'язківця, а коли очі його зустрілися з поглядом юнака, Павло зрозумів, що геолога вразила якась нова незвичайна ідея.

— Зажди-но хвилину, — Дектярьов потер чоло долонею, — зажди…

Кілька робочих секунд було досить, щоб підтвердити Вадимове припущення. Електронна лічильно-обчислювальна установка викинула йому бланк з результатами розрахунку: силу струму, що надходив на розпилення, можна зменшити на вісім процентів!

«Ну то й що ж? — сказав про себе Вадим. — Чи не все одно тепер?» Але лишився за пультом і розгорнув журнал.

«Приречений на смерть шукає нову конструкцію бура, — гірко посміхнувся Вадим. — Самообман…»

Дектярьов і Біронт були цілком захоплені спостереженнями. Бодай на хвилину не могли вони забути про свою приреченість, але працювали з якоюсь особливою наполегливістю, що межувала з несамовитістю. Кожна година приносила нові, несподівані відкриття.

Електронний хронометр відлічував двадцяту добу від початку старту.

Микола Миколайович піднявся до кабіни зв'язківця. Той, не чекаючи наказу, ввімкнув передавач. Паша звик до частих відвідувань геолога. За вимогою Дектярьова передача йшла за передачею. Нагору надсилали найдокладнішу інформацію про стан машини, про нові дослідження, повідомляли припущення, висновки, розрахунки, поради на майбутнє.

Закінчивши диктувати, Дектярьов з'єднався з Вадимом.

— Вадиме Сергійовичу, ти дуже зайнятий?

— Якщо є потреба, влаштую перепочинок.

— Так, велика. Мені б хотілося скликати нараду. Ми зараз усі до тебе спустимося.

Останнім часом якось само собою виходило, що керівництво екіпажем перейшло до геолога. Він, за мовчазною загальною згодою, встановив години сну і приймання їжі, двічі на добу збирав екіпаж, щоб «побазікати про дурниці», за його власним виразом. Геологів оптимізм заражав і його супутників.

Микола Миколайович говорив не вмовкаючи, перший починав реготати над найневиннішим жартом, хто б його не сказав. І дивна річ: трагізм становища під час його просторікуватих міркувань якось непомітно набував відтінку комізму. Всі обличчя світлішали, на годину, дві майбутнє вже не здавалося таким страшним.

Бесіда закінчувалася, і всі поверталися до роботи.

Дектярьов розумів: нерухомість і життя без мети — найстрашніше. Потрібно мати величезну силу волі, щоб вистояти у боротьбі з ними. Тут легко впасти у відчай, збожеволіти.

Необхідно щось придумати, чимось розворушити всіх і себе також, якщо вже добровільно взяв на себе відповідальність за долю кожного члена екіпажу.

І, лишаючись наодинці з Валентином Макаровичем, Микола Миколайович нема-нема, та й починав дивні розмови, під час яких обличчя атоміста робилося мертвотно-блідим, а розширені очі — нерухомими. Після кожної такої бесіди Біронт уже не міг займатися спостереженнями. Він сидів розгублений, млявий і приголомшений, то запитливо, то з жахом поглядаючи на Дектярьова. І думав, думав про геологові слова…

Одного разу, промучившись без сну майже добу, він сказав:

— Нехай буде по-вашому. Я згоден.

В кабіну Суркова спустилися спочатку геолог і атоміст, потім прийшли Скорюпін та Андрій Чураков.

Дектярьов сів у крісло водія, решта розмістилася на підлозі.

— Що ви збираєтесь нам розповісти? — запитав Вадим.

— Розповісти? Нічого. — Дектярьов завагався. Кілька хвилин мовчав, збираючи думки, скоса поглядаючи на товаришів. Біронт уже сказав своє «так». Як сприймуть інші? — Та в мене є пропозиція щодо наших наступних дій. Ми з Валентином Макаровичем уже обговорили її і дійшли висновку…

Дектярьов знову зробив паузу, кашлянув, у кулак.

Вадим з цікавістю оглянувся на атоміста. Якого висновку могли дійти вчені?

Біронтове обличчя закам'яніло, він дивився у простір невидющими очима. Андрій перехопив Вадимів погляд і усміхнувся — Валентин Макарович сьогодні як ніколи ретельно поголився, мав вигляд надзвичайно підтягнутий і рішучий. Що вони задумали з Дектярьовим? Невже знайшли спосіб пробратися на поверхню?

— Давайте міркувати так, — Микола Миколайович поклав кулаки на стіл. — Ми зробили чимало, зібрали силу-силенну цінного матеріалу. І наші суто наукові відомості, і твої, Вадиме Сергійовичу, конструктивні зміни підземохода допоможуть тим, хто рушить слідом за ПВ-313.

Вадим нахилив голову.

— А якщо без ліричних відступів, Миколо Миколайовичу? — запропонував він.

— Ну, якщо стисло, то я скажу так: ми не використовуємо всіх можливостей. Перед нами справжній океан непізнаного. І ми дамо країні значно більше цінних відомостей, якщо…

— Якщо?

— … Якщо позбудемося нашої мертвої нерухомості.

— Ви маєте на увазі ПВ-313?

— Так, ти вгадав, Вадиме Сергійовичу.

— І пропонуєте… — Вадимів голос тремтів. Він відкинувся в кріслі, він не хотів повірити Дектярьову.

Геолог ствердно хитнув головою.

— Вниз? — видихнув Андрій.

— Вниз, — сказав Микола Миколайович.

— Це… це несерйозно, Миколо Миколайовичу! — Вадим ззирнувся з Андрієм, зупинив свій погляд на Біронтові. — Ви ж пропонуєте божевілля.

— Божевілля вже зроблено, — зітхнув Біронт. — У всіх випадках нас чекає одне й те ж. Справа тепер тільки в тому, щоб принести людству якомога більшу користь.

— І цим сказано все, — підтакнув Дектярьов. — Залишається тільки натиснути ось це, — він простяг руку до маленької червоної кнопки.

— Стривайте! — закричав Вадим. — Що ви робите?

— Пробач… Це вже, звичайно, не входить у мої функції. Отож, може, ти сам, Вадиме Сергійовичу… теє… натиснеш?

— Як ви приголомшили… — Чураков підвівся на ноги. — Знову вниз. Та-а-к… Ловко ж ви! Ох, як ловко!

Він дивився на пульт і вже чув гуркіт працюючого двигуна, бачив бігаючі риски приладів, радісне переморгування сигнальних лампочок.

Страшно, звичайно. Адже одне — чекати смерті, яка невідомо ще коли завітає, і зовсім інше — йти їй назустріч.

Андрій розправив плечі — сила в нього неабияка. Назустріч загибелі… з боями! Це буде справжня боротьба.

— Вадиме, — прошепотів він, — давай, га! Вадим зблід.

— Я не можу, — промовив тихо. — Ви маєте рацію: треба, так. Але, слово честі, я не можу.

Тоді Микола Миколайович кивком голови вказав Чуракову на місце водія. Андрій повільно наблизився до крісла. Він усе ще дивився на Вадима, а той, не відриваючись, стежив за кожним рухом товариша.

Андрій сів. Уперше відчув він у собі таку внутрішню силу, якій було тісно в грудях. Зараз він поведе підземохід, але не просто поведе, а розпочне справжню битву з природою.

Дектярьов обійняв за плечі Павла.

— Пробач, Павлушо, адже ми ще не запитали твоєї згоди.

Скорюпін соромливо усміхнувся, переступив з ноги на ногу.

— Якщо треба, я, певна річ, буду з вами.

— Старт!

Команда пролунала сухо, як постріл.

Геологові очі були суворі, холодні й невблаганні.

Механік натиснув кнопку. Високо над головою зарокотав двигун і зовсім близько під ногами завив термоядерний бур.

Рейс проходив спокійно, набагато спокійніше, ніж у перші години після старту. Але як напружено й насторожено вдивлялись у прилади! Чи не містить глибина нової несподіваної небезпеки, боротьба з якою буде не під силу екіпажеві ПВ-313?

На екранах локатора начебто густішали сутінки. Темно-синє поле змережили фіолетові тіні.

Пройшли шістсот кілометрів, шістсот п'ятдесят, сімсот. Тиск перевищив чотирнадцять мільйонів атмосфер. Зате температура лишалася майже постійна.

Біронт квапився, дуже квапився, і це нервувало його. Раніше він рішуче повставав проти поспішності, бо вважав її неминучою причиною помилок і хибних висновків. Та тепер його підганяла все зростаюча кількість об'єктів для спостереження: випромінювання, перетворення атомних часток, деформація електронних оболонок, співвідношення температур і тиску.

Потужність випромінювання досягла такої сили, що атоміст раз у раз скоса поглядав на дозиметри: чи не проникне радіація крізь захисні прокладки корпусу? Досі все було гаразд, оболонка надійно оберігала екіпаж від згубного променевого впливу. До того ж випромінювання дещо послаблювала взаємодія з магнітоплазмовим полем.

Життя на кораблі набувало нової суворішої розміреності. Люди працювали, рухалися, ні на мить не забуваючи про те, що йдуть назустріч грізній невідомості. Спали, чутливо прислухаючись, їли, втративши смак. Але тепер у них була велика мета. Навіть думки про небезпеку якось притупилися. Роботу двигуна відчували, як биття власного серця. Кожен ніби злився з підземоходом, беручи на свої плечі тиск надр, щулячись від дотику розпеченої речовини до обшивки корпусу.

Людина звикає до всього!

Коли минуло ще чотири довгих доби, а з підземоходом нічого не скоїлося, тоді схаменулися, думали про майбутнє спокійніше. Тільки глянувши на глибиномір, потай один від одного зітхали. Корабель усе віддаляв їх од сімей, од рідного дому, од вируючого земного життя. Болісно нило в грудях, уява вже не справлялася з тим невимірним масивом вогняної речовини, що простяглася над підземоходом.

Дектярьов бажав тільки одного: почути, що надіслані повідомлення було прийнято. Скорюпін не відходив од приймально-передавальної апаратури. Але в репродукторі ввімкнутого приймача чутно було лише монотонний шелест. Як Паша не вслухався, йому не щастило вловити навіть далекий відгомін людського голосу.

Найкраще почував себе Андрій. Він ожив, увесь час був заклопотаний чимось — оглядав автомати, звіряв показання приладів з розрахунками. Часто йому кортіло знайти серйозне пошкодження, таке, для усунення якого знадобилися б усі його сили.

Стомившись, Андрій спускався до кабіни вчених, сідав на підлогу поблизу Дектярьового крісла й прислухався до його розмов з атомістом. За кілька минулих діб він довідався про будову землі й будову атома більше, ніж за всі роки навчання в інституті.

Молодий механік відкрив для себе такі здавна відомі науці істини, як можливість перетворення протона в нейтрон і навпаки. Зі щирим здивуванням довідався він од Валентина Макаровича про те, що ні електронів, ні позитронів, ні мезонів у ядрі нема і що при руйнуванні ядра вони утворюються, так би мовити, на льоту.

— З чого?

— З того, що в підручниках називають енергією розпаду.

Але найбільш зацікавили його теорія переохолодження і теорія існування антиречовини, тобто речовини з негативно зарядженими ядрами і позитивно зарядженими електронами.

— Невже й ви вважаєте, що така речовина можлива? — допитувався атоміста Андрій, пригадуючи нескінченні диспути вчених на цю тему.

— Невдовзі ми одержимо її в лабораторіях, — упевнено відповів Біронт. — А поки що її цілком досить у всіх кутках Всесвіту; можливо, навіть під нашими ногами, — після хвилинного роздуму додав він.

— З нами станеться аннігіляція?[1]

— Але це процес швидкий, миттєвий…

— І отож безболісний, — підказав Дектярьов.

Микола Миколайович у присутності Чуракова починав мріяти про той час, коли до центра землі рушать одразу сотні підземоходів. Одночасний замір дозволить тоді точно з'ясувати напрямок і силу вертикальних течій у базальті. Люди до кінця розкриють таємницю будови земної кулі, а це допоможе розв'язати проблему виникнення Сонячної системи. Ох, скільки ще роботи!

— На мою долю в цьому рейсі випала лише крихітна частка всіх нерозв'язаних проблем, — признався Дектярьов. — Хіба під силу нам удвох із Валентином Макаровичем охопити поглядом таку кількість явищ?

— Неможливо! Абсолютно неможливо! — погодився Біронт.

Механік стримав зітхання. Чи варт заради зернятка істини, заради незначного відкриття жертвувати життям? Але придивився до геолога, глянув на зосередженого атоміста й зрозумів: варт!

Кінчався четвертий тиждень, як вони в дорозі. Четвертий тиждень! А на випробування підземохода планували всього дві доби.

Нагорі настав вересень. Що зараз на вулиці: чи накрапає затяжний осінній дощик, чи ясно й повітря насичене запахом зів'ялого листя?

Кожен з п'яти до нестями, до розпачу мріяв про сонячний простір під високим небом, про дощик, про зорі. Доля ж невблаганно штовхала їх униз… униз… униз… в міцні обійми розпеченої, стиснутої до металічного стану речовини.

І на шосту, й на сьому добу по зупинці нічого не скоїлося. Надра, здавалося, змилувалися над людьми і розступилися, відкриваючи шлях.

Якось під час обіду Микола Миколайович на мить завмер з піднесеною до рота ложкою, відтак спересердя кинув її на стіл і обома руками вхопився за лисину.

— Ах, зангезур-занзібар! — радісно вихопилося в нього. — І як же ми цього одразу не зметикували, Валентине Макаровичу!

— Що саме?

— А те, що ми насправді дістанемося до центра землі?

— Нехай так, а далі?

Геолог плеснув себе по колінах і зареготав. Сміявся він голосно, заразливо. Зиркаючи на зосереджені обличчя співтрапезників, які також припинили обід, хапався за живіт.

— Та Земля ж кругла, матері його ковінька! — зарепетував він. — Нам же не доведеться розвертати підземохід — второпали, лобуряки ви нещасні, чи ні? Катай уперед — та й годі!

Пожильці підземного корабля очманіло дивилися один на одного. Біронт похлинувся й закашлявся, Чураков плеснув його долонею по спині. Відкриті бляшанки з концентратами фруктів — улюблена страва екіпажу — стояли непочаті. Іскорка надії спалахнула яскравим полум'ям. Вадимові губи затряслися. Скорюпін усміхався щасливо, по-дитячому. Тепер рейс у невідомість обіцяв життя.

— Уся справа в часі, — надихав Микола Миколайович себе і своїх товаришів. — Якщо швидкість підземохода збережеться, нам потрібно буде менше року, щоб опинитися на протилежному боці земної кулі.

— Рік — дурниця! — закричав Андрій. — Зате який рік!

— Я згоден на два, — Біронт одчайдушно жестикулював. — Протягом цього часу я закінчу теорію переохолодження. Я подам Академії методику практичного використання переохолодження.

— Ой, як смішно буває в житті, — Скорюпін ніяк не міг погасити усмішку, — до найпростішого ніколи одразу не додумаєшся. Чого б це?

Вадимове обличчя проясніло. Він знову став тим колишнім Вадимом, яким Андрій звик бачити його в конструкторському бюро — із жвавими очима, поривчастий, нетерплячий.

Миколі Миколайовичу снилося, що він іде рідною Москвою, Садовим кільцем, іде вже давно, навіть трохи стомився. Вечір. Спалахують електричні вогні й барвисті реклами. Вулицею снує багато машин, на тротуарах тісно від люду.

Вітер повіяв в обличчя. Вітер! Як хороше дихати, легко. А скільки знайомих пахощів: запах вологого асфальту, димок цигарки, аромат жіночих духів…

На нього оглядаються, з ним вітаються знайомі й незнайомі. Тепер його вшановує все місто, він щойно повернувся із рейсу до центра землі. Що не кажи, а людина славнозвісна.

І він ішов, ішов, не зупиняючись, радіючи, що нарешті може йти скільки завгодно. Навколо простір, вулиця широченна, їй нема кінця-краю. Як гарно тут після тісних кабін підземохода! Тільки… тільки чому ж він іде без Каті?

Микола Миколайович повертає назад, він майже біжить, наштовхується на подорожніх. Хтось хапає його за плече, тримає. Микола Миколайович намагається вислизнути і… прокидається.

Шепіт у саме вухо.

— Прокиньтеся, Миколо Миколайовичу!

— Га? Що таке?

— Тихше, тихше.

Геолог неохоче звільняється від сновидінь. Хай йому грець, як реально він бачив Садове кільце. Ще трохи — і він би опинився біля свого будинку, зустрівся б із Катею.

За плече його тряс Біронт.

— Що скоїлося?

— Ходімо мерщій до пульта.

Микола Миколайович уже звик, що кожна дурниця збуджує атоміста. Але, придивившись до Біронтового обличчя, до його рудої скуйовдженої чуприни, він зрозумів, що зараз є підстави для хвилювання. Дектярьов стрибнув на підлогу, мерзлякувато повів плечима.

— Щось ніби зимно?

— Ходімо!

Біронт потягнув його за собою. Сівши в крісло, Микола Миколайович примружив одне око.

— Ба… згадав, — він урочисто підняв палець, — ви зараз викапаний Паганіні. Тільки ви рудий, а той, здається, був чорнявий.

— Дайте спокій своєму Паганіні! Прошу глянути на прилади.

— Звідки ж усе-таки дме?

Тепер геолог виразно відчував на своїй потилиці дотик холоднуватого струменя. Отже, це було не тільки сновидіння.

— Ми ввійшли у зону К-захвату електронів.

— Що? У четверту геосферу?

Риска глибиноміра поминула вражаюче число «1200». Тиск наблизився до вісімдесяти мільйонів атмосфер.

— Ах, зангезур-занзібар, — наспівував Дектярьов, — таки справді можна проспати все на світі. А ви, значить, не дрімали?

— Ні, мене розбуркав холод. Я змерз під своєю ковдрою.

— Напевно, щось скоїлося з охолоджувальною системою.

— Не думаю.

— Чому?

— Тому, що моя теорія переохолодження дає найпростішу і ясну відповідь. Дивіться… Підземохід рухається серед особливо щільного потоку мезонів і позитронів. Тиск давно впорався з молекулами, як до того знищив ваші ультракристали.

— Чому саме мої?

— Не заважайте, будь ласка! Саме ваші кристали. А тепер він деформує електронні оболонки, перетворює речовину в її п'ятий стан. Хімічні елементи втрачають свої валентності, стають інертними.

— Так, так, розумію, дорогий Валентине Макаровичу. Електрони змушені перестрибувати з зовнішніх орбіт на внутрішні, і деякі з них опиняються на К-орбіті, найближчій до ядра. І тоді можливий захват електрона ядром.

— Ви здогадливі.

— Але, дозвольте, цей захват має супроводжуватися виділенням енергії.

— Авжеж. Та якої енергії?

— Передусім теплової.

— Зважте, за певних умов, коли атом має можливість розлетітися вщент. А тут усі явища К-захвату проходять у потужному панцирі.

Прилади підтверджували Біронтові слова. Найпростіші хімічні сполуки розпалися. Навколо підземохода була речовина, що складалася з хімічно вільних елементів у їх атомарному стані.

Зовнішня температура не змінилася. Микола Миколайович зосереджено звів брови. Температура повинна зростати — так вимагала логіка явищ, що відбувалися. Як було відомо Дектярьову, К-захват електронів викликав розпад ядра з одночасним виділенням тепла. У що ж обертається енергія розпаду, якщо не в тепло?

— Я нічого не розумію, Валентине Макаровичу, — відверто признався геолог.

— Ну, якби все було зрозуміло, не довелося б вигадувати теорію переохолодження, — Біронт з гідністю випростався, і Дектярьов зрозумів, що атоміст має пояснення. — Справа ось у чому: люди звикли всі види енергії зводити до позитивного еквівалента тепла. Зручна відчутна міра. Але що таке тепло? Це рух матеріальних часток. А яких? Існуючі термометри, навіть наші напівпровідникові, реагують на рух молекул, атомів, електронів. Яку ж температуру виміряє термометр, якщо припиниться молекулярний та атомний рух?

— Абсолютний нуль. Мінус двісті сімдесят три градуси.

— А якщо спинити й електрони?

Дектярьов знизав плечима. Над цим він не замислювався.

— Одно з двох, — відповів на своє запитання Біронт, — або відбудеться термоядерний вибух з виділенням тепла, або, якщо речовина неспроможна розширитися, температура її впаде значно нижче абсолютного нуля, а енергія виділиться в якійсь невідомій нам формі.

— У якій все ж таки?

— Я гадаю, у формі того самого випромінювання, яке ми спостерігаємо.

Валентин Макарович поблажливо дивився на замисленого геолога. Він почував себе переможцем. Факти все рішучіше підтверджували теорію переохолодження.

— Яка ж природа вашого випромінювання?

— Не знаю. Ще не знаю. У всякому разі, це щось середнє між магнітним полем і полем гравітації. Понад усе мене турбує спрямованість.

— Чи не спричинить К-захват зниження позитивної температури? — занепокоївся Микола Миколайович.

— Все може статися, все може статися. Відчуваєте, похолоднішало? О. то ж то й воно.

Біронт урочисто потирав руки.

— Справді, — геолог оглянувся, ніби сподівався побачити, звідки йде холод. — Містика виходить: з одного боку речовина залишається гарячою, а з іншого — вона вже холодна. Так можна швидше з глузду з'їхати, ніж од вібрації.

Інших членів екіпажу вирішили не будити. Вчені зручно влаштувалися в кріслах і розпочали спостереження.

Про всяк випадок Вадим і Андрій перевірили охолоджувальну систему і ще раз переконалися, що вона справна. Тим сильніше було їхнє здивування.

Для охолодження оболонки корпусу використовували властивості напівпровідникового спаю, що охолоджувався з одного краю і нагрівався з другого, коли через нього пропускали електричний струм. Зовнішня оболонка відігравала роль того кінця спаю, який має охолоджуватися.

Система реле дозволяла захистити корпус від теплового впливу будь-якої інтенсивності і забезпечувала всередині підземохода задану температуру повітря.

Вадим почав було насміхатися над Біронтом і над його горезвісною теорією переохолодження. Те, що Валентин Макарович вважав істиною, здавалося, суперечило всякому глузду. Термовимірники ясно показували, щоправда, постійну, але досить високу температуру в надрах землі. Звідки ж тут узявся холод?

Але в міру того, як у кабінах холоднішало, конструктор втрачав бажання сміятися. Все ж таки щось тут не те. Спад температури міг бути тільки з двох причин: або через несправність охолоджувальної системи (це вже відпало), або через мінусову температуру порядку сімдесятиградусного морозу і нижче за стінами підземохода.

Так, факти підтверджували Біронтові слова.

— Хай буде переохолодження, — здався Вадим. — Для нас це не являє небезпеки. Доведеться тільки змінити настройку реле-автоматів. І подумав: «Треба негайно розробляти універсальну систему охолодження. Щоразу робити перенастройку — кустарщина».

Зміна регулювання забрала шість годин. Трохи потеплішало, і в Дектярьова відлягло од серця. Він-бо вже чекав нової небезпеки.

Та через одинадцять годин після перенастройки рожева смужка термовимірника знову почала рухатися і, залишивши відведену їй поділку «25», змістилася в бік поділки «24», змістилася трішечки, на волосину, проте цього було досить, щоб прикути до себе пильні погляди екіпажу.

Рожева смужка посувалася повільно, але невпинно. Через тиждень пожильці ПВ-313 почали щулитися від холоду, хоч температура знизилася всього до плюс двадцяти градусів.

Вадим і Андрій зробили повторну перенастройку охолоджувальної системи.

І ще добу в кабінах трималася нормальна кімнатна температура. Та коли до реле-автоматів довелося братися і втретє, і вчетверте, Вадимове серце занило від передчуття нової близької біди.

— Зупиніть підземохід, — порадив він Дектярьову. — Біс його знає, як упаде температура.

— Якщо не знаємо, — байдуже відповів Дектярьов, — то заради чого ми маємо стирчати на місці?

— Відчайдушна ви людина, Миколо Миколайовичу.

— На жаль, ні, Вадиме Сергійовичу. Моя душа давно в п'яти сховалася.

— А ви все ж таки не втрачаєте бадьорості?

— Коли треба — ні!

Хронометр відлічував добу за добою. З екрана остаточно зникла синява. Поле його нагадувало тепер фіолетовий оксамит.

На сорокову добу глибина досягла тисячі семисот кілометрів. Розпечене до трьох тисяч градусів середовище загрожувало шдземоходові холодом. Лише Біронт сприймав це як належне. Якщо брехали термовимірники, то екран точно відтворював видимий спектр теплового випромінювання, і це був спектр зоряних температур.

— Ну, а якби зараз вийти з підземохода, — розпитував Біронта Андрій, — я б замерз чи згорів?

— Ви б не встигли зробити ні того, ні іншого.

— Розумію. Мене б стерло на пил тиском. Добре, знехтуємо тиском.

— Тоді б ви перетворилися на хмару пари.

— Отже, все-таки згорів би?

— Не в тому розумінні, в якому ви звикли уявляти собі процес пароутворення. Просто речовина, з якої ви складаєтесь, була б миттю розпилена дією випромінювання.

— І не відчув би ні тепла, ні холоду?

— Навпаки, відчули б повною мірою і те, й інше.

— Гм, гм…

Андрій дивився на вченого зачарованими очима. Його вигляд був такий розгублений, що Валентин Макарович зареготав, вдоволено потираючи руки.

— За законами фізики, — запротестував Чураков, — з підвищенням тиску температура має зростати.

— А ось тепер вона спадатиме, — Біронт заплющив одне око, а друге страхітливо вирячив на механіка. Дектярьов, спостерігаючи цю сцену, давно заходився сміхом. — Чи так ви застосовуєте діалектику, молодий чоловіче? — атоміст журно похитав головою. — Про які тиски ви зволите казати? Сотні, тисячі атмосфер? А навколо нас уже мільйони. Хе-хе, — Валентин Макарович розплющив око і заговорив тихо, благодушно — : Тиск від тиску різниться. Кількість на певному рівні переходить у нову якість. Ану, пригадаймо: на космічному кораблі, що летить із швидкістю близькою до швидкості світла, скільки часу мине за один земний рік? День? Так? Сподіваюся, з цим ви не сперечатиметеся. А чи давно не тільки прості смертні, такі самі як ви, але й поважні вчені, — Біронт підморгнув у бік Дектярьова, — кричали: «Нісенітниця! Схоластика!»? Тепер це пояснюється просто: за великих швидкостей фізичні та біологічні процеси різко уповільнюються. Оце й усе. Ми ж замість великих швидкостей зіткнулися з високими тисками.

— І все ж незрозуміло, — упирався Андрій. — Нехай би був самісінький холод. Але ж поруч і те й інше.

— Поряд речовина, матерія в її новому стані, можете ви збагнути це? — розгнівався Валентин Макарович. — Зовнішній вплив на нашу охолоджувальну систему і на приймальне обладнання термовимірників зовсім інший. Який саме — потрібно ще розібратися.

Андрій звернувся до Дектярьова, сподіваючись, що той підтримає його. Та Дектярьов дивився на атоміста з любов'ю й повагою. Геолог захоплювався сміливістю Біронтових думок, хоробрістю, з якою той заглядав у глибінь природних явищ.

Але його власна теорія про незмінність середнього хімічного складу речовини із глибиною не справджувалася. Вміст важких елементів зменшувався. Ядра металів розпадалися, утворюючи ядра вуглецю, водню, кисню та гелію. Цей розпад не супроводжувався термоядерним вибухом. Три геосфери загальною товщиною близько двох тисяч кілометрів були надійною бронею, що міцно протистояла внутрішньому тискові, породженому тією ж бронею.

Таким чином, підземний корабель рухався серед неметалів, частина з яких за звичайних умов являє собою газоподібні речовини. Тут же вони не поступалися за своєю твердістю гартованій сталі. Навколо лежала товща металу кисню, металу водню і металу гелію.

Андрій з цікавістю позирав на прилади. Підземохід прокладав шлях з попередньою швидкістю, навіть трохи хутчіш. Але ж незвичайна щільність середовища, на думку механіка, мала б учинити більший опір, аніж кристалічні граніт чи базальт, і дещо уповільнити рух.

Біронт не міг до кінця пояснити механікові справжню картину взаємодії між буром підземохода й середовищем. Він і сам не знав багато чого.

— Я думаю так, — сказав він Андрію, — металоподібний стан речовини надзвичайно нестійкий. Бур знімає з нього тиск, відбувається миттєве випаровування, місцевий вибух. Але як розвивається випаровування… Це треба дослідити. У мене всього дві руки й одна голова… Я гадаю, швидкість руху з часом зросте помітніше.

Біронт давно став незамінним консультантом Дектярьова. Вчені об'єднали свої зусилля, їм треба було вирішити головне питання: як змінюються властивості речовини на внутрішній межі четвертої геосфери, там, де вона вже стикається з ядром, і якими явищами супроводжуються зміни цих властивостей?

Біронт і Дектярьов мерзли. В кабіні було плюс сімнадцять градусів. Вирушаючи в рейс, вони не захопили теплої білизни. Хто міг передбачити, що в ній буде потреба? А тонкий комбінезон грів погано.

Вадим уже не пропонував зупинити підземохід. Він (котрий раз!) сів за пульт, щоб вести далі розробку універсального варіанта системи охолодження. Примушував себе креслити один варіант схеми за другим, розмірковувати, вести розрахунки. З-під його рук виходили наївні рішення, які він тут же бракував. Вирвані й зім'яті аркуші поліпаперу летіли на підлогу.

Марні зусилля… Даремна й непотрібна праця. І все-таки Вадим не хотів повірити у свою слабкість. Бували моменти, коли він ненавидів себе або здивовано дивився на себе збоку й не впізнавав. У нього стільки сил, стільки енергії, чому ж він не може привести все це в дію?

Працюючи, Вадим не помічав холоду. Боротьба з самим собою — що може бути виснажливіше? Прокидаючись уранці, він ніби тягнув себе за комір до пульта, в ньому все стогнало від незвичного душевного напруження. «Але ти не посмієш здатися! — умовляв він себе. — Не посмієш!»

У кабінах тим часом спадала температура. Вона падала дуже повільно, але з невблаганною закономірністю: на градус із чвертю за добу.

«Може й справді зупинити підземохід, поки не пізно? — вагався Микола Миколайович. Дивився на Біронта, на Чуракова, на Суркова й міцніше стискав губи. — Ні, в боротьбі веселіше».

— Нічого особливого, — вголос підбадьорював він своїх супутників, коли температура знизилася до п'ятнадцяти градусів. — Цілком нормальні квартирні умови. У мене взимку ніколи не буває тепліше.

— Який одяг тоді на вас? — посміхався Вадим.

— Не пригадую.

Найбільше страждав від холоду Валентин Макарович.

— Накиньте ковдру, — порадив йому Микола Миколайович.

Атоміст скористався порадою, і незабаром його приклад наслідувала решта членів екіпажу.

… Температура спала до дванадцяти градусів. У Біронта почався нежить. Учений нестримно чхав. Йому бракувало носовичків, і, за порадою того ж Дектярьова, він скористався рушником. Микола Миколайович не міг без усмішки дивитися на свого напарника, взаємини з яким ставали все тепліші. З розпухлим носом, червоними очима, з рушником у руках атоміст справді мав жалюгідний вигляд.

Долаючи кілометр за кілометром, ПВ-313 наближався до центра землі. Бурхливо наростав К-захват електронів, зменшувався вміст вуглецю, кисню та гелію. Зате водню ставало все більше. Металічно твердий, темно-фіолетовий, він спричинював невідоме випромінювання й досі залишався самим собою.

— Послухайте, Валентине Макаровичу, — висловив міркування Дектярьов, — що ж це у нас виходить: якщо рухатися не до центра землі, а навпаки, то замість К-захвату можна буде спостерігати синтез легких ядер у важкі з одночасним народженням електронів.

— Авжеж! — підхопив Біронт. — Інакше й бути не може. Всередині землі міститься кухня, на якій готують усі відомі в природі елементи. Мені тільки незрозуміло, як ці елементи потрапляють до земної кори.

— А течії, Валентине Макаровичу! А течії!

— Течії в такому щільному середовищі… Не йму віри.

— І не тільки ви не вірите. Інакше мені нічого було б робити на ПВ-313. Течії дуже повільні. Одного людського життя замало, щоб їх помітити. Але вони існують. І горизонтальні, і вертикальні. Інше питання, що їх викликає. Навіть горизонтальні течії в літосфері — загадка для нас.

— Пригадую: Скандінавія підіймається на один і три десятих метра за століття.

— Еге, та хіба тільки Скандінавія? Ось вийду цілісінький з цієї халепи, — Дектярьов мрійно глянув на атоміста, — і все своє подальше життя присвячу рейсам до центра землі. У мене є припущення… А втім, не поспішаймо. Тепер можна буде дещо побачити на власні очі.

— Знаєте, це питання з вертикальними течіями в четвертій геосфері надзвичайно цікаве…

Яку насолоду знаходили тепер учені в бесідах один з одним, якими найзаповітнішими планами ділилися! Взаємна допомога з обов'язку чемності стала необхідністю. Всі геологічні зміни всередині землі й на її поверхні залежали від атомних процесів у центральних зонах і, зокрема, в четвертій геосфері. Але й атомні процеси, в свою чергу, не можна було витлумачувати, не знаючи геологічних особливостей планети. Тут геофізика й геохімія тісно перепліталися з атомною механікою. Праця обох учених ставала органічно неподільна.

Якби не заважав холод… За останні дві доби температура знизилася до десяти градусів. Андрій запропонував відкрити глухий люк до порожнини бура, де вздовж корпусу віялом розходилися розжарені всмоктуючі труби. Нагріте трубами повітря ринуло догори. З однієї кабіни в іншу.

— Тепер нам море по коліна, — радів Дектярьов. — Андрію Чуракову присвоєно звання героя першого надглибинного підземохода ПВ-313. З таким обігріванням ми пройдемо крізь будь-яке переохолодження.

Четверта геосфера, як і передбачав Микола Миколайович, мала значну протяжність. Глибиномір відмітив уже дві тисячі кілометрів, хронометр відлічив сорок сім діб із дня старту. Щільність речовини дедалі збільшувалася, а її температура повільно спадала. Ще вісімсот, дев'ятсот кілометрів, і відбудеться нова стрибкоподібна зміна в мікроструктурі речовини.

Але яка?

П'ять чоловік занепокоєно чекали виходу корабля до земного ядра. Доба тягнулася за добою нестерпно повільно. На відпочинок тепер збиралися в кабіну водія. Перенесли туди постелі й влаштувалися навколо люка, що вів до порожнини бура. Пульт висів досить високо над підлогою, але затуляв собою світло.

— Наше становище буде по-справжньому похідне, — сказав Микола Миколайович. — Якби замість люка нас гріло вогнище, ми б у цих ковдрах нагадували доісторичних печерних людей. Може, заспіваємо, га?

— Ось чого справді нам бракує — музики! — підхопив Вадим, розгинаючи затерплу спину. Вже кілька годин він сидів над новим варіантом охолоджувальної системи. — Одразу б на душі полегшало. Ракетоплани завжди чують голос Землі, космонавтам навіть передають симфонічні концерти. Ми ж фактично відрізані од світу.

— Відрізані? Ну, ні! — розгнівався Дектярьов. — Особисто я ніякої відрізаності не почуваю. Ми на одній планеті з нашими друзями, з рідними. Що ж до музики, так! Я, голубе, теж не байдужий до неї. Та, щиро кажучи, мені змалку слон на вухо наступив. Валентине Макаровичу, може, ви заспіваєте?

— А, облиште ці жарти!

— Вам дуже кортить почути пісню? — запитав Скорюпін.

— Ось де, виявляється, приховується талант! — Дектярьов запустив п'ятірню в чуприну зв'язківця й безцеремонно повернув його до себе обличчям. — Ліричне сопрано?

— Та ні, ні, що ви! — засоромився Паша. — Я теж не співаю. — Щоки його порожевіли. — Я гадав, може, вам до вподоби, якщо заспіває дівчина.

— Дівчина?

— Чи, бува, не в кишені ти її сховав?

Скорюпін замість відповіді справді поліз до кишені комбінезона й обережно вийняв звідти невелику кругленьку коробочку. Там лежала магнітофонна стрічка.

— Що ж ти мовчав досі? — обурився Вадим. — Хто виконує? Які речі?

— Та ні, тут зовсім не те, що ви гадаєте, — Скорюпін потрапив у скрутне становище. — Тут записано голос моєї знайомої. Спочатку лист, а потім пісня. У неї дуже гарний голос.

— Хай буде твоя знайома. — Вадим втомлено махнув рукою. — В степу і хрущ м'ясо.

— Казна-що ти верзеш, Вадиме Сергійовичу, — спинив Суркова Дектярьов, — каже Павло, що дівчина гарно співає, значить, так воно і є. Давай, Павлушо!

Скорюпін кинувся до звукознімача. Він квапився, вставляючи стрічку, і пальці погано слухалися його. Навіть довідавшись про безвихідь, у яку потрапив ПВ-313, він не хвилювався так сильно, як зараз. Йому б давно скористатися апаратом, щодня він виймав з кишені заповітну коробочку, та все якось соромився.

Пропустивши кінець стрічки, на якому було записано лист, Павло ввімкнув звукознімач.

«Павлушо! — пролунав у кабінах дзвінкий дівочий голос, і Павло усміхнувся. — А тепер я заспіваю тобі пісеньку, яку ти примушував мене співати в Орлівці. Пам'ятаєш?»

Прозвучали перші акорди, виконані на електронно-музичному інструменті. Пожильці ПВ-313 підвели голови, завмерли. Здавалося, вони цілу вічність не чули ні музики, ні жіночого голосу. Разом із дівочою піснею до кабіни влетіли звуки рідного сонячного світу. Ці звуки, наче камінці, що падають у воду, сколихнули притуплені було почуття. Раптовий приступ туги змінився невимовною радістю. Хотілося плакати й сміятись водночас.

Це була популярна пісенька про місяць, що раптово виплив із-за хмар і перешкодив освідчитися в коханні астронавту, який має вирушати в перший політ… на Місяць!

Не дуже сильний, але чистий, приємний голос з великим почуттям виводив кожне слово, вкладаючи в нього особливе значення.

— Ще! Ще! — дружно закричав увесь екіпаж, коли голос змовк.

Пісню прослухали тричі.

— Де ж вона, ця співачка? — запитав Дектярьов Пашу.

— На Місяці.

— Ну, ну, адже я не хотів образити тебе, Павлушо.

— А я цілком серйозно, Миколо Миколайовичу, її призначили туди лаборанткою дослідної оранжереї. Таня — ботанік.

— Скажи, будь ласка! Ти майже в центрі Землі. Вона — на Місяці. І чого тільки не трапляється. Таня… гарне ім'я. Вона не приходила проводжати тебе?

— Ні. Я чекав її. Але вона, певно, затрималася у своїй місячній оранжереї. Ми цілий рік не бачилися. Ось перед самим стартом стрічку від неї одержав.

Пісня справила благотворне враження на екіпаж. Вперше, лягаючи спати, ніхто не глянув на глибиномір.

Вадим спав крайній від люка. Прокинувшись, він вистромив голову, щоб відчути тепло, яке йшло від труб.

Він усміхався — в пам'яті ще трималися картини сновидінь: Лена, пляж, яскраве сонце, теплий подих вітру…

Але що це? Від Вадимової безтурботності не лишилося й сліду. Не вірячи собі, він ривком перегнувся через край люка. Прислухався. Ні, слух не підводив його — бур працював. Він кинувся до приладів: ніяких змін у режимі дії апаратури не сталося. Тоді Вадим розштовхав Андрія.

— Ну, чого тобі? — невдоволено буркнув Чураков і повернувся на другий бік.

Вадим шарпнув його сильніше.

— Посунься до люка. Нічого не помічаєш?

Андрій відчув одразу, але не хотів робити квапливих висновків. Посидів кілька хвилин віддалік, потім знову присунувся до люка. Почали прокидатись інші члени екіпажу.

Всмоктувальні труби ставали холодніші, хоч двигун працював на тій самій потужності. Електричний смерч, як і раніше, розпиляв речовину і подавав її до камери підігрівання.

Механік переконався, що справджуються атомістові пророкування: підземохід рухається швидше, роблячи вже не півметра, а вісім десятих метра на секунду.

Ні Біронт, ні Дектярьов не могли дати вичерпне пояснення того, що відбувалося. Вчені тільки здогадувалися: в камерах іде бурхливий термоядерний процес, і негативна температура різко, стрибком переходить у позитивну.

Вадим поспішив до пульта, щоб перевірити цей здогад розрахунком. Якщо він підтвердиться, в майбутньому можна створити двигун фантастичної конструкції! Та ввімкнувши лічильно-обчислювальну установку, Вадим опустив руки. Він хотів зробити розрахунок, він примушував себе, але… щось сильніше притупляло думки, ставило його в становище безпорадного новачка-конструктора.

В кабінах спадала температура. Риска на шкалі термовимірника наблизилася спочатку до цифри вісім, затрималася біля неї на три чверті доби й загрозливо посунулась далі.

Холод примусив екіпаж зробити з матраців щось схоже на тілогрійки. Люди мали тепер недоладний вигляд, особливо Дектярьов. У такій вдяганці йому ледве пощастило просунутися в отвір люка, і він чортихався на весь підземохід.

Нарешті геолог підсів до Вадима й почав таку розмову.

— Вадиме Сергійовичу, голубе, а чи не можна все ж таки перетворити охолоджувальну систему на опалювальну? Природа капризує, отож нам треба утяти щось таке, — він покрутив пальцем у повітрі, — отаке…

— Будь ласка.

— Невже? Придумав-таки?

— І придумувати нічого не треба, Миколо Миколайовичу, — Вадим кусав губи. — Переробити систему просто, але для цього її треба буде вимкнути на кілька діб. Скажіть-но мені: ті дванадцять з половиною тисяч градусів тепла, які розвиває магнітоплазмове поле, як і раніше діють на корпус підземо-хода чи їх компенсує переохолодження речовини?

Дектярьов запитально зиркнув на Біронта.

— Ні про яку компенсацію не може бути й мови, — відповів Валентин Макарович. — Переохолодження породжує новий вид енергії, але не знищує тепла. Ваша охолоджувальна система реагує і на тепло, і на холод. Та холод, що передається у вигляді випромінювання, викликав у напівпровідникових спаях якісь інші співвідношення.

— Тоді й говорити нема про що. Ми не зможемо навіть на секунду вимкнути охолодження. Відбудеться самознищення підземохода. Влаштовує вас така перспектива?

Дектярьов глянув на Андрія.

— Еге ж, певно, так, — підтвердив механік. — Термоелементи охолоджувальної системи з'єднані в одне ціле. Поодинці їх теж не переобладнаєш.

— Треба зупинитися! — вихопилось у Вадим а.

Геолог заперечливо похитав головою.

— Ні! — приєднався до нього й Біронт.

— Я не хочу миритися з тим, що нема ніякої можливості переобладнати охолоджувальну систему, — наполягав Микола Миколайович. — Я дещо тямлю в напівпровідниках. Треба подумати, Вадиме Сергійовичу… Розумієте: думати, шукати, не здаватися. І тільки в цьому наш порятунок. Все залежить од вашої конструкторської майстерності. Ви ж самі знаєте — справжнє рішення може прийти в голову несподівано.

Чи цього було не знати Вадимові! Та хіба він уже не намагався переробити? Рішення може прийти. І його взагалі може не бути.

Андрій брався допомогти Вадимові. Удвох вони пішли до агрегатної. Там, знявши кришки реле-автоматів, вдивлялися в чорні виблискуючі глянцем невеликі щити. Кожен щит являв собою реле. Врівень з його поверхнею перепліталися золоті лінії — вони з'єднували поміж себе напівпровідникові чутливі вузли, невеликі сіро-матові диски. Виготовлена як одне ціле, схема чимось нагадувала канали Марса, що їх видно в оптичний телескоп. У ній не було жодної рухомої деталі, жодного стикового або різального з'єднання. Гранично просту й компактну, її неможливо переобладнати в дорозі. Набагато простіше було б замінити реле зовсім. Абсолютна надійність обладнання і була тепер трагедією для екіпажу ПВ-313.

Порадившись, Андрій з Вадимом дійшли висновку: нічого не вигадаєш. Потрібна капітальна переробка, виконати яку можна лише в заводських умовах.

Проте за кілька годин Андрій знову з'явився в агрегатній, цього разу сам. Там він лишався досить довго, метикуючи, як би все-таки переобладнати автомати, не вимикаючи їх і не піддаючи корабель небезпеці.

На жаль, його знань інженера-механіка виявилося не досить.

Дивлячись на лінії, вштампованої у щит схеми, Андрій переконувався в своєму безсиллі. Усунути будь-яку несправність він може так швидко, що його не випередить жоден механік на світі, та придумати інше сполучення ліній і вузлів… ні, тут треба бути конструктором. І якщо вже у Вадима не виходить, то нічого сюди потикатися Андрію Чуракову.

Підземохід ПВ-313 рухався далі до ядра. В кабінах холоднішало. Температура спала до нуля. Від людського дихання запітніли шкали приладів, полірована поверхня пульта, металеві ободи люків. Саморобний одяг з матраців зігрівав тіло до пояса, а ноги лишалися неприкриті й мерзли. Доводилося їх обгортати простирадлами й ковдрами, класти зверху подушки. Але після цього не можна було встати з крісла.

У Миколи Миколайовича мерзла лисина, він зробив з рушників «чалму» і став схожий на купця стародавньої Бухари.

Не витримавши, піднімалися по черзі до агрегатної. Там було порівняно тепло, але в маленькому приміщенні могло вміститися одночасно тільки двоє.

Мріяли про теплий одяг: про валянки, про кожухи, про шапки. Добре б усе це сюди! Тільки хто ж міг передбачити, що екіпаж ПВ-313, заглиблюючись у розпечені надра, опиниться в зимових умовах.

Температура спадала тепер уже на два з половиною градуси за добу, і, коли хронометр відлічив п'ятдесяту добу, в кабінах було мінус вісім градусів. На металевих частинах рами й пульта осідав іній. Особливо рясно він покривав обід люка, що вів до порожнини бура: звідти струменіло порівняно тепле повітря.

Страшенно мерзли руки. Найсутужніше доводилося худорлявому Біронтові. Атоміст щохвилини зігрівав диханням свої кістляві негнучкі пальці, ховав під пахви, частіше за інших бігав грітися до агрегатної.

Температура знизилася до мінус дванадцяти… до мінус п'ятнадцяти… вісімнадцяти… Та підземохід діловито й уперто прокладав собі шлях до ядра.

Члени екіпажу жили однією думкою — швидше б! Як їх зустріне ядро? Чи не буде його початок їхньою згубою? Вадим облишив спроби займатися удосконаленням машини. Скорчившись у гамаці, накрившись з головою матрацом, він намагався зігріти себе власним диханням.

На п'ятдесят шосту добу мороз у кабінах досягнув двадцяти одного градуса…

Валентин Макарович торкнувся очей холодними пальцями, торкнувся обережно й тут же відсмикнув руку. Очі горіли чи то від нежиті, чи то від перевтоми, в голові з'явилася незвична важкість, вуха позакладало, у них не вщухав набридливий шурхіт, ніби десь поблизу гребли солому.

— Вам не здається, що в кабіні потеплішало? — дуже обережно запитав Біронт.

Микола Миколайович скоса глянув на термовимірник: двадцять шість градусів морозу. При диханні з рота вихоплюється пара. Іній покрив усе, навіть найлоповстяну обшивку. Ні про вмивання, ні про гоління не могло бути й мови. На кого вони тепер схожі, оброслі та змучені?

— Ви нездужаєте?

— Хто це сказав? Я вам нічого не говорив. Я себе чудово почуваю. Ось тільки з головою трохи не гаразд. Певно, від перевтоми. Спробую дати їй відпочинок.

Забравшись з ногами в крісло, Валентин Макарович тісніше закутується в матрац, підтикає довкола ковдру, простирадло і пробує дрімати.

Дектярьов журливо позирає на свого товариша. Що робити, коли з Валентином Макаровичем скоїться біда? На кораблі нема ніяких засобів від важких простудних захворювань.

Не минуло й чверті години, як Біронт розворушився. Ні, йому не спалося. До ядра вже зовсім близько. Хворіти нема як, тепер треба працювати, вести спостереження. Нездужати можна вдома, хто ж ледарює в лабораторії?

Біронтові думки випереджають корабель на тисячі кілометрів. Переохолодження речовини породжує випромінювання, природу якого з'ясувати все ще не вдається. І атомістові спадає на думку смілива догадка: чи не є випромінювання потік нейтрино-елементарних часток, з котрих, як будинок з цеглин, складено протони, нейтрони, електрони, позитрони, тобто Всесвіт? Щоб довести це, треба передусім проникнути до земного ядра, а головне — ні на мить не припиняти спостереження.

Схилившись до приладів, Валентин Макарович непомітно для себе задрімав. Дектярьов чув його хрипле, поривчасте дихання. З глибоким почуттям любові та жалю дивився він на гострі лікті, на вузькі, згорблені атомістові плечі. В ньому закипала злість. Працювати, хай йому чорт! Перед ними ще стільки незайманого матеріалу для досліджень. Вони, Дектярьов і Біронт, в даний момент очі й руки всього наукового світу. Їх спонукає воля славного покоління підкорювачів природи.

Ввімкнувши внутрішній зв'язок, Микола Миколайович викликав Чуракова.

— Андрюшо! — затуливши мікрофон долонею і понизивши голос, сказав він, — час нам розшукати тепленьке містечко, Валентин Макарович занедужав.

— Я вже дещо придумав, Миколо Миколайовичу. Можна скористатися колодязем машинного відділення. Там тільки дуже тісно.

— Ходім глянемо.

В колодязі було так незвично тепло, що паморочилася голова!

— Ох ти, благодать яка! — вигукнув геолог, — виявляється, я промерз до кісток.

Діаметр колодязя був замалий. Там міг уміститися тільки один чоловік.

— Ми ось що зробимо, — запропонував Дектярьов, — до щаблів причепимо гамаки й сидітимемо, як пташки в кубельці. Доведеться на певний час забути про лежання.

Переселення в тунель дозволило звільнитися від матраців, від рушників, від намотаних на ноги ковдр. Люк закрили, постелили на ньому матрац для Біронта. Інші розташувалися в гамаках.

І зразу ж поснули. Спали довгим і важким сном, не звертаючи уваги на незручність. Коли треба було виходити з колодязя, Біронта піднімали в гамак. По їжу, по воду спускалися по черзі. Повертаючись, повідомляли невтішні вісті: температура мінус тридцять вісім… сорок один… сорок п'ять… Вона тепер спадала все швидше, спочатку на чотири градуси за добу, потім на шість, на вісім…

А зовні навколо підземохода, як і раніше, змикалася розпечена пластична маса. Якщо вірити термовимірникам (а як же їм не вірити?), температура її з того моменту, коли ввійшли у четверту геосферу, тобто за тридцять два дні, знизилася всього на чотирнадцять градусів і становила дві тисячі дев'ятсот вісімдесят шість градусів вище нуля. Тепла більш ніж достатньо! Якби хоч незначну його частку в кабіни!

Бути серед вогню й гинути від холоду — чи є що безглуздіше?

Ходити по воду й продукти ставало все важче. По той бік люка чигав шістдесятиградусний мороз. Його опіки переносили тільки двоє — Чураков і Микола Миколайович. Ідучи до складського відсіку, вони закутувалися в матраци. Обличчя, руки, ноги обгортали ковдрами. Люк відчиняли навстіж, Дектярьов або Андрій прудко збігали драбиною вниз, хапали найближчий ящик із концентратами й поверталися назад.

Спершу Микола Миколайович минав складський відсік і дві кабіни, щоб дістатися до свого пульта. Зиркнувши на прилади, він чимдуж поспішав нагору. Віддихавшись, переказував Валентину Макаровичу суть роздобутих відомостей і тим дещо заспокоював атоміста.

— Добре б запастися водою, — непокоївся Андрій, — та посуду бракує. Боюсь, підведе синтезатор, вже й так кригою плюєгься.

Дектярьов побоювався іншого. Він розумів, що настане час, коли вони взагалі не зможуть вийти з колодязя.

Як їм було тісно! Вузьке приміщення дозволяло лише сидіти в гамаці або стояти на щаблях. Верхній бачив потилицю нижнього, а нижній споглядав підошви черевиків горішнього.

Огрядний і неповороткий Дектярьов страждав від тісноти вдвоє більше. Повертаючись, він зачіпав плечима стіни, а сидячи, упирався в них коліньми. Та головне — його мучила бездіяльність. Годинами лаяв він «бісів базальт», «кляту температуру», «безталання»… До його бурчання зосереджено прислухалися Вадим, Андрій і Павло. Голос ученого діяв на них заспокійливо. І взагалі навіть вигляд Миколи Миколайовича сповнював молодих людей бадьорістю. Щезни зараз Дектярьов, і вони одразу б розгубилися, злякались.

Найбільше непокоїв усіх Біронт. Дектярьов за своє життя чимало надивився на простудні захворювання і тепер поставив діагноз точно: запалення легенів.

Тіло Валентина Макаровича палало немов у вогні. Його безперервно мучила спрага, часом морозило. Хотілося випростатися, розкинути руки. Та навіть коли його матрац стелили на люк, Валентин Макарович міг тільки сидіти, притулившись спиною до стіни і зігнувши ноги.

Іншим у гамаках було ще незручніше.

В запаленому мозку плуталися думки. Варт було Валентину Макаровичу заплющити очі, як він опинявся за пультом. Сила-силенна приладів, кнопок, перемикачів доводили його до розпачу. Він ніяк не міг розібратися, для чого вони. І не міг розгледіти, що показують риски на шкалах. А треба було поспішати, поспішати, поспішати… Підземохід провалювався кудись; пульт, як увімкнута електрична плитка, нестерпно пашів. Кабіна похитувалася, над ним нахилялися якісь незнайомі обличчя. Валентин Макарович вдивлявся в них, але нікого не пізнавав.

Він злякано кликав Миколу Миколайовича. Дектярьов щоразу вибирався з гамака і, кректячи, спускався до атоміста. Приклавши долоню до його гарячого чола, приголомшений, він подовгу стояв біля хворого в дуже незручній позі.

Валентин Макарович вимагав:

— Перерахуйте, будь ласка, показання приладів. І головне — інтенсивність і жорсткість випромінювання.

Микола Миколайович вигадував числа.

— Стільки перенести, — скаржився атоміст, — і не побачити найголовнішого.

— Тобто, як це не побачити? — заперечував на весь колодязь геолог. — Що за розмови, колего? Хто ж по-вашому має тоді бачити? Я? Андрюшка з Павлушкою? Та ми ж ні бельмеса не розуміємо у вашому нейтрино-балерино. Будь ласка, одужуйте і ведіть далі спостереження.

— Я постараюсь, — Біронт вдячно усміхався і тут же знову марив. Він кликав дружину, просив відчинити вікна, дивувався, як багато голубів злетілося до будинку. Андрій запитував Дектярьова:

— Кепсько?

— Дуже.

Якби він міг якось допомогти Біронтові! Навіть на шкоду своєму здоров'ю. Дектярьов зробив би це не вагаючись.

Вадим до ломоти у вилицях зціплював зуби. Розпач насувався на нього величезною морською хвилею, такою високою, що не видно її білого гребеня. Ще трохи, і вона накриє його з головою.

Вадимове серце завмирало. Голову стискало сталевим обручем, бракувало повітря.

Вадим мовчав, але з жахом чекав наближення хвилі. Куди вона кине його?

А час минав.

Якось Дектярьова розбудив глухий стукіт. Ніби впало щось, а може, йому причулося. Перехилившись з гамака, Микола Миколайович довго вдивлявся в темряву запаленими очима.

Раптом його неначе голкою шпигнуло в серце: на кришці люка він побачив порожній матрац. Біронт зник.

Не пам'ятаючи себе, Дектярьов стрибнув на кришку люка. Гострий біль пройняв ноги, але він не звернув на це уваги. Не роздумуючи, відчинив люк і подався вниз. Та руки його одразу задубіли від холоду, і він мусив повернутися назад. Передчуття непоправної біди позбавило його всякого самовладання. Йому пощастило абияк начепити на себе матрац, обгорнути руки ковдрами. Він сердився на свою незграбність, підганяв себе. Треба було поспішати. За опіками на обличчі Дектярьов догадувався, що температура в кабінах така низька, якої не буває на землі в найжорстокіші полярні морози. Не відповідаючи на Андрієві запитання, Дектярьов знову метнувся до люка.

Тепер він досить хутко перебіг складський відсік, але в секції синтезаторів холоднеча звела пальці на руках і ногах, проникла під матрац і поповзла вздовж спини. Сили катастрофічно танули, а їх і так було обмаль. В кабіні відпочинку довелося зупинитися — перехопило дихання, груди здушили спазми. В легені разом із повітрям вливався вогонь.

З одчайдушною рішучістю геолог пропхнув своє тіло в люк механікової кабіни. Руки вже не слухалися його. Випустивши щаблі, він полетів униз. Залишався останній прогін. Другий люк вів до кабіни вчених. Запаморочений, він побачив Біронта. Атоміст сидів у кріслі за. пультом. Руки його були простягнуті до перемикачів, але, мабуть, так і не дотяглися до них. Волосся припорошив іній…

На пульті біля приладів зібрався сніг. Безперервно циркулююче повітря приносило вологу, і вона осідала щільними сніговими карнизами на краях пульта, на ободі люка, в кутках кабіни.

Микола Миколайович зрозумів: Валентин Макарович не потребує його допомоги… Сили остаточно залишили і самого геолога. Піти до Біронта — значить поділити його долю. Вороття не буде.

Тільки на секунду з'явилася спокуса: а що, коли так і вчинити? Легко й швидко звести рахунки з долею. Лишитися поруч із Біронтом, вмерти на своєму посту.

Та негайно все в ньому повстало проти такого зрадницького бажання. Він почав дертися нагору по щаблях, руки й ноги вже нічого не відчували. Йому здавалося, що він хапає щаблі не пальцями, а дерев'яними гаками. Дихання ставало коротше, в горлі свистіло. З рота, замість клубів пари, сипався тонкий кристалічний пил.

Тіло мертвіло, він втрачав свідомість. Зціпивши зуби, геолог ліз із щабля на щабель. Він не хотів здаватися. І все ж гаки йому довелося спинитися. У вухах дзвеніло, перед очима розпливалося веселкове сяйво.

Раптом чиїсь дужі руки схопили його попід пахви. Наступної миті він відчув, що летить, і політ здавався нескінченним. Грюкнула кришка люка. Одразу вмовкли дзвони, звідкілясь долинула ніжна колискова.

Удвох вони гепнулися на кришку люка й застигли нерухомо, наче два клини, забиті в одну щілину.

Андрієві пекло в грудях, ніби він ошпарився окропом. Нестерпно нили пальці, шкіра й голова були немов попечені.

— Ми обліземо з тобою не згірш евкаліптів, — похмуро пожартував Дектярьов. — А я й не знав, голубе, що ти такий дужий. Добру тушу на собі приволік.

— Валентин Макарович… там? Дектярьов закліпав очима й одвернувся.

— Він у маренні це чи сам… Навмисно?

— Хто нам тепер відповість, Андрюшо?

А машини працювали далі й створювали ту силу, яка проштовхувала підземний корабель крізь речовину в її таємничому п'ятому стані.

Ніхто з чотирьох не міг сказати, скільки часу вони перебувають у колодязі: добу, тиждень чи місяці. Скінчилися запаси води, концентратів могло вистачити на кілька днів. Відкривати люк більше не наважувалися. Вода була поряд, але піти по неї — значить не повернутися. На ободі люка з'явився іній. Сумно поглядав Микола Миколайович на зловісну пухнасту смужку. Якщо холод проник крізь подвійні стінки, проміжок між якими заповнено теплоізоляційною сумішшю, отже, в кабінах причаїлася смерть.

— Чи можна покладатися на герметичність люка? — запитав Дектярьов Вадима.

— Безперечно. Перед рейсом я сам перевіряв його. А що?

Дектярьов шепнув на вухо механікові:

— В кабінах градусів сто п'ятдесят, а то й двісті. Розумієш, у чому справа? Повітря там починає стискатися або вже стало рідке, тиск падає, утворюється пустота. Якщо люк має бодай найменшу негерметичність, ми задихнемось.

— За люк я ручаюсь, Миколо Миколайовичу. На своїй шкірі випробував, що таке негерметичність. Якось у колодязь просочилися гази від двигуна. І як ми тоді живі лишилися?! А тепер через цей люк жодна молекула не проскочить.

Незабаром вони відчули, що таке спрага. Теплі стінки колодязя здавались розпеченими. В роті пересихало. Язик прилипав до горлянки.

«Схоже, цього разу нам справді не вискочити, — признався собі Дектярьов. — Може, час прощатися, Катюшо? Чи ще зачекаємо, рідна?»

Притулившись спиною до стіни, він відчував розмірену вібрацію працюючого двигуна і в ній причувалися йому голоси тих, хто створював ПВ-313. Попри все, машина рухалася далі. Природа нічого не може з нею зробити і зганяє свою злість на тих, хто знаходиться всередині підземохода. Що ж, нехай скаженіє. Нехай! Дектярьов, і вмираючи, схилятиметься перед гідною подиву майстерністю творців підземних кораблів.

ПВ-313 — згусток людської праці — живе, рухається, бореться.

Ні спрага, ні біль у тілі від виснажливого стояння в тісному колодязі, ні втрата союзника у почесній справі не могли зломити Дектярьова. Він думав про чудову теорію переохолодження, про її величезне значення у пізнанні земної кулі. Тепер тільки з'явилася реальна можливість пояснити послідовний ланцюг виникнення хімічних елементів та їхніх сполук, народження кристалічних структур.

Та цього замало — пояснити, треба донести до людей, зробити надбанням науки. Ув'язнення в колодязі, неспромога випростувати затерплі кінцівки. Божевілля… А голова прагне роботи. Роботи! Чи не смішно? Зрештою, що тут смішного — адже пам'ять не відмовляє. Добре було б зрозуміти те, що відбувається, і дійти певних висновків. Що ж до їхньої передачі нагору, то чого на світі не буває, може й припиниться похолодання в кабінах, як свого часу закінчився льодовиковий період. Правда, він тривав мільйон років…

Роздуми Миколи Миколайовича обірвала непередбачена подія — підземохід дуже хитнуло, майже поклало на борт. Завили гіроскопічні водії. Колодязь на кілька секунд обернувся в горизонтальний тунель і знову набув вертикального положення. Все це сталося так раптово, що Скорюпін не втримався на щаблі і впав на плечі Чуракову. Він збив механіка з ніг, і вони покотилися на Дектярьова.

Микола Миколайович тільки крякнув, придушений вагою двох тіл. Проте він устиг відзначити дві обставини: великий і зовсім непередбачений нахил підземохода (такого нахилу, певно, не було навіть у зоні гіпоцентрів) і порівняно слабкий удар тіл, що впали на нього.

Чи не зумовлено нахил корабля переходом із четвертої геосфери в ядро землі? Ніякого іншого пояснення Дектярьов знайти не міг.

Щодо цілості своїх кісток, то це він пояснив одразу: підземохід так наблизився до центра землі, що сила ваги зменшилася більш, ніж удвічі. Цього досі не помічали, оскільки вага зменшувалася поступово, в міру того, як рухався корабель.

З'явився новий поживок для роздумів, і непомітно для себе Микола Миколайович знову заговорив уголос.

— Іноді мені здається, — зауважив згори Вадим, — що ви давно не сповна розуму. А ми, слухачі вашої балаканини, теж недалекі від цього.

— Можу й помовчати, — образився геолог. — Але це важче. Я про Валентина Макаровича думав. Якось надрукували його статтю, він висловлював чудову ідею: перетворювати космічні промені в атоми потрібних нам елементів. Штучне виготовлення атомів!

— Я б вітав зараз тільки одну ідею: перетворення повітря на воду.

Дектярьов закинув голову, намагаючись розгледіти Вадима. Та він побачив Андрієві коліна. А ще вище сидів Скорюпін. Вони заступили собою Суркова. Тим часом у Вадимовому голосі звучав дивний спокій, який так не в'язався з його станом. Те ж саме, певно, відчули і Андрій з Павлом. Вони змовкли, зиркаючи на Вадима.

— Як хочеться пити, — відокремлюючи слово від слова і наче прислухаючись до свого голосу, сказав Вадим. — А ми сидимо й чекаємо, поки закортить дужче…

— Мені б якогось ножа, — попросив Дектярьов Андрія.

Скорюпін подав складаний ніж. Геолог присів на кришку люка й лезом почав зчищати іній. Набралося чимало. Микола Миколайович обережно передав цю грудочку разом із ножем Чуракову, що стояв над ним, той простяг її Скорюпіну.

Вадим узяв ніж, довго дивився на нього, на сніговий горбик, що танув, перетворювався на краплю води.

— Це… мені? — запитав він.

Хвиля, наближення якої він передчував, впала на нього, зім'яла, понесла за собою в безодню.

Ніж вислизнув з його рук. Скорюпін перелякано скрикнув і відсахнувся. Ніж упав на Андрієве плече тупим кінцем, відскочив од стіни, брязнув об щабель і розрізав щоку Миколі Миколайовичу.

— У вас кров! — схопився Чураков.

— За Вадимом дивися! Швидше! За Вадимом!!!

Та було пізно — Вадим уже біг по щаблях нагору. Поки Андрій збагнув його намір, Сурков дістався до горішнього люка й почав відчиняти.

— Вадько, стій! — механік кинувся навздогін.

Дорогу йому перетнув розгублений Павло. У вузькому проході їм не одразу пощастило розминутися.

Все ж таки Андрій наздогнав Вадима, схопив за ногу. І відчув, як обм'якає тіло товариша. Випромінювання цього разу діяло блискавично і вбило Вадима, тільки-но він висунув голову в незахищений простір.

Микола Миколайович приклав рушник до щоки, зупиняючи кров, що текла з рани. Під ним, на кришці люка, прикрите простирадлом, лежало мертве тіло командира підземохода.

— Ідіотське становище, — лаявся геолог. — За що вчепитися? Який знайти вихід?

Втомившись стояти на щаблі, Микола Миколайович сів у гамак. Сподіватися справді ні на що. Коли припиниться катастрофічне спадання температури в кабінах, невідомо. Екіпаж намертво замуровано в сталевому склепі.

— Миколо Миколайовичу, — озвався Чураков, — спробую я зробити те, що не вдалося Вадимові.

— Ти про охолоджувальну систему?

— Так.

— Тобі спала на думку якась ідея?

— Перемикати наосліп.

— Тобто, як наосліп? — не зрозумів Дектярьов.

— Переобладнати схему кожного реле не можна. Зате є інший вихід, про який не подумали ми з Вадимом: це поміняти місцями щити. Розумієте, Миколо Миколайовичу? При цьому зміниться співвідношення струмів і їхній напрямок у контурах. Щитів вісім, не так вже й багато.

— Вісім! — вжахнувся учений. — Та це ж на місяць роботи!

— Так уже й на місяць. За тиждень упораюсь. А допоможе випадок — півгодини досить. Я ж таки механік першого класу, в автоматиці дещо тямлю.

Дектярьов замислився. Тиждень їм, певна річ, не протриматися. Спрага доконає значно раніше. Та й Андрій дуже ослаб, навряд чи задумана робота буде йому під силу.

І не тільки це збентежило Миколу Миколайовича. Щоб попасти до агрегатної, треба раніш спуститися до складського відсіку. Щоправда, люк до агрегатної міститься майже поряд з їхнім люком, але, можливо, в складі така низька температура, яка перетворить Андрія в лід, перш ніж він торкнеться підлоги.

Вгадавши геологові думки, Андрій сказав:

— Я закутаюся з ніг до голови. Тільки вам і Павлові доведеться розлучитися зі своїми матрацами й ковдрами. Це буде вдяганка на зразок скафандра. Хай там хоч яка холоднеча, я встигну проскочити. Мені досить секунди. Я перестрибну з люка в люк.

— Так, але що чекає тебе в агрегатній?

Андрій здригнувся, він про це не подумав. Коли в агрегатній така ж температура, як і в кабінах, значить смерть.

— Агрегатна примикає до двигуна, — заспокоїв він Дектярьова. — Якщо там і не дуже тепло, то, в усякому випадку, стерпіти можна. А який у нас ще вихід, Миколо Миколайовичу?

Він із сумом дивився на тіло, накрите простиралом. Вадим… Хто б міг подумати, що Вадим вибере собі таку безславну смерть.

— Ти маєш рацію, — погодився Дектярьов, — іншого виходу в нас все одно нема.

— Допоможіть мені одягнутися.

— Одразу? Зараз?

— А навіщо відкладати?

Микола Миколайович оперезав його матрацами, на руки й на ноги також накрутив по матрацу. Вірьовок на підземоході не було, довелося шматувати простирало на смуги й туго зв'язувати нову Андрієву одіж. Голову двічі обгорнули ковдрою, лишивши вузеньку шпарку для очей.

Тіснота заважала Скорюпіну взяти участь у підготовці. Павло дивився на Чуракова зляканими очима. А той усміхався стримано й сором'язливо.

— Мабуть, ще одну ковдру на руки, — попросив механік Миколу Миколайовича, — руки для мене найголовніше. Без ніг я доберусь якось і щити переставлю.

Це була остання ковдра. Її довелося розірвати навпіл. Обмотуючи Андрієві руки, Микола Миколайович запитав пошепки:

— Може, краще мені, га, Андрюшо? Моя справа така… стареча.

— Не вигадуйте, Миколо Миколайовичу! — відхилив механік пропозицію вченого. — Автоматика для вас темний ліс. І хіба ви зумієте стрибнути з люка в люк?

— Воно то так…

— Ви за мене не турбуйтесь. До агрегатної я доберусь. Що далі буде — не ручуся, а дістатися — дістанусь. Певен. Адже треба, — що ж тут роздумувати. Одне слово, я готовий. Перенесіть Вадима, Миколо Миколайовичу.

Дектярьов поривчасто притягнув до себе Андрія.

— Ну, нехай щастить.

— Ви відійдете.

— Так, так, я зараз піду, Андрюшо. Що я хотів сказати тобі… проклята пам'ять… Ага, ось що! Люк… він може не відчинитися. Зверху його притискає повітря.

— Відчиниться, Миколо Миколайовичу. Я вже прикинув. Арифметика проста. В замку така сила, що слона підійме разом з повітрям. Щоправда, вам спочатку буде важкувато, повітря за мною потече. Та ви не лякайтесь. Очевидно, відгалуження синтезатора з боку колодязя діє далі. Запас повітря хутко поповниться.

— Ми то що, нам байдуже. Ось ти… Я прошу тебе, коли щось затримає, — гукни.

— Сиреною завию!

Андрій стояв над люком, широко розставивши ноги. Він виждав трохи й запитав:

— Ви нагорі?

— Так! — чужим, хрипким голосом відповів Микола Миколайович.

Гупнула кришка люка. Через круглий отвір увірвався тугий клубок пари. Колодязь умить наповнила непроглядна морозяна мла, в якій потонули і постать Чуракова, і закоцюблі нагорі Скорюпін та Дектярьов.

Миколі Миколайовичу здалося, що його голого викинули на лютий мороз. Зуби цокотіли, він міцно притискався до теплої стінки колодязя.

Ні Дектярьов, ні Скорюпін не почули, як знову грюкнула кришка. Минула ціла вічність, перш ніж почав розсіюватися холодний туман. Чуракова внизу вже не було.

Година минала за годиною. Микола Миколайович спустився до люка. Він напружено вдивлявся в білу смужку на ободі кришки. У нього було нестерпне бажання припасти до інею губами — це все ж таки волога, але він стримував себе. За його спиною насторожено принишк Скорюпін. Він теж не зводив очей з інею.

Стомившись, Микола Миколайович затуляв очі долонею, і тоді йому ввижалося позбавлене життя, задубіле Андрієве тіло на підлозі складського відсіку… Могло, звичайно, скоїтись і таке. Дія низької температури за швидкістю тотожна дії високої. Тільки у першому випадку жива матерія обертається на попіл, а в другому — перетворюється на лід.

Відкинувши думку про можливість нового лиха, Дектярьов починав мучитися сумнівами: спроби механіка переобладнати охолоджувальну систему кінчаться нічим. День минатиме за днем, спрага їх замучить. Вже й зараз від неї забиває памороки.

— Тане!

Вигук Скорюпіна примусив Миколу Миколайовича здригнутися. Він нагнувся ближче до інею.

— Тане? — голос Паші тремтів від нетерпіння.

Ні, смужка залишалася без помітних змін. Павло помилився. Треба чекати. Але скільки? Досить глянути на загострений ніс Скорюпіна, його сіре обличчя, щоб зрозуміти: юнак тримається з останніх сил. Дектярьов також може впасти у відчай, щохвилини слабшає його воля. Люди гинуть один по одному, і це жахливіше, ніж будь-які фізичні страждання.

Змучені, знесилені до краю, вони заснули, а прокинувшись, не побачили білої смужки інею. На кришці стояла невеличка калюжа води. Тьмяний блиск вологи осліпив Дектярьова. Йому й Павлові бракувало сил, щоб кричати з радощів.

— Врятовані? — непевним голосом промовив Микола Миколайович. — Га, Пашо? Врятовані ж!

— Відчиняйте, — прошепотів Павло.

— Відчиняти?

— Там вода.

— Стривай!

Геолог барився. Тепер, коли життя знову усміхнулося їм, не варто ризикувати надаремно. Чи досить потеплішало внизу? Краще зачекати трішки.

Проте навмисно зволікати час вже не під силу й самому Миколі Миколайовичу. Він відчинив люк.

Із складського відсіку війнуло морозним повітрям, але Дектярьов відчув, що цей холод не несе смертельної небезпеки.

Микола Миколайович перший спустився драбиною. Він дуже страждав від спраги, але передусім кинувся в агрегатну. Ноги погано слухалися його. Хотілося впасти на підлогу, випростатися на весь зріст, розім'яти руки й ноги.

… Андрій лежав долілиць на купі матраців і ковдр, які правили йому за одяг. Круг нього валялися кришки від розкритих реле-автоматів.

— Андрюшо! Андрію, дорогий ти мій, опам'ятайся!

Дектярьову ледве пощастило влізти до низького приміщення агрегатної, де лежало нерухоме Андрієве тіло. Він схопив механіка за плечі й обернув до себе: Андрієве обличчя неначе ошпарило окропом. Шкіра на чолі й на щоках зморщилася, до неї страшно було торкнутися. З-під заплющених повік текла сукровиця.

— Андрюшо… Андрюшо… — шептав Дектярьов, задихаючись від горя, — як же це сталося?

Він метушився біля механіка, не знаючи, що робити і чим допомогти йому. Потім зрозумів: вода! Тільки вода приведе Андрія до пам'яті.

В бочці синтезатора знайшовся лід. Скорюпін, озброївшись викруткою (іншого інструмента поблизу не було), несамовито довбав його й жадібно ковтав малесенькі грудочки. Микола Миколайович, забачивши стільки води, відчув корчі в шлункові.

— Стривай-но. З Андрієм біда. Дектярьов набрав повну жменю льоду.

Від тепла його долоні грудочки повільно танули, і Микола Миколайович змочував спотворені опіком Андрієві губи.

Механік застогнав, повільно розплющив повіки.

— Андрюшо, це я. Чуєш мене, Андрію?

— Миколо Миколайовичу… Отже, все гаразд?

— Все гаразд, хай йому дідько, все гаразд. Вибралися-таки на волю. Тепер перемога за нами.

— Добре.

Механік корчився в приступі сухого гавкаючого кашлю, і в куточках його рота з'явилася кров.

— Обпекло мене… І всередині все обпекло… Так боляче… Та що я хочу сказати вам… Сказати..

— Потім, Андрюшо, потім. Ти ось пий спочатку.

Андрій хрипів і задихався, квапливо злизував з губ вологі краплі, що падали з долоні Миколи Миколайовича.

— Коли потім… — заговорив він знову… — Кінець мені, Миколо Миколайовичу.

— Не вигадуй!

— Та ви не думайте, я не боюся. Мені за Вадима прикро… Я от потерпав, що не встигну…

Лід розтанув. Дектярьов пішов за новою порцією. Він знайшов Скорюпіна біля синтезатора. Той спав на підлозі, певно, не знайшов у собі сили спуститися до кабіни відпочинку.

Андрій щохвилини непритомнів. Опам'ятовуючись, кидав короткі, квапливі фрази:

— Я б швидше… упорався. Очі приморозило. В дорозі зрозумів, що треба… робити. Як відкриття… вийшло. Руки не слухались.

В Андрієвих грудях булькало, він скреготав зубами від болю. Його обпечене тіло лишалося нерухоме, майже мертве.

— Ви… самі, Миколо Миколайовичу?

— Сам, Андрюшо. — Павло спить як убитий. Навіть напитися досхочу не встиг. Покликати його?

— Ні, ні, не треба! Я вам одному… хотів залишити підземоходи. З вами побував… з Валентином Макаровичем. Я б тепер… на все життя механіком.

Після нового затяжного приступу кашлю він помовчав, збираючись із силами.

— В кишені… вийміть… — попросив Андрій.

Дектярьов задерев'янілими пальцями розстебнув кишеню його комбінезона, знайшов фотокартку дівчини. Він не одразу впізнав у ній дружину Суркова. Дівчина була зовсім юна, років сімнадцять, в скромному сіренькому платтячку.

— Що з цим робити, Андрюшо?

— Ви не подумайте… поганого, Миколо Миколайовичу. Фотокартку я… на заводі… випадково… ви поверніть їй. А Вадимові… ви не розповідайте… про… Вадима… Працюйте! Пра… цюйте! Тепер… до самої поверхні. А якщо…

Андрій помер, не закінчивши речення. Микола Миколайович залишився сидіти в низькому приміщенні агрегатної, обхопивши коліна руками. Він нічого не помічав, навіть забув про виснажливу спрагу, обличчя його закам'яніло. В серці згасли останні іскри страху. Смерть механіка зробила Дектярьова жорстоким. Що тепер може зупинити його, ослабити волю?

Так почалася сімдесята доба.

Вони лишилися вдвох, і підземохід здавався їм величезним і порожнім. Чотири кабіни, як поверхи покинутого житлового будинку, гнітили німою тишею.

Дектярьов і Скорюпін не розлучалися ні на мить. Вони разом підіймалися до передавача, разом спускалися до робочого пульта.

Глибина — чотири тисячі кілометрів. Позаду межа четвертої геосфери. Підземохід увійшов у ядро землі. Повільно знижується температура за стінами корабля. Термовимірники показують дві тисячі сімсот два градуси. Зате бурхливо зростає інтенсивність Біронтового випромінювання. Прилади сигналізують про подальше переохолоджування речовини.

Але в кабінах усе лишається таким, як і в перші години рейсу. Спокійно світяться сузір'я різнобарвних сигнальних лампочок, матові віконця приладів. Самописці викреслюють на стрічках вигадливі криві — зашифровані відомості про все, що відбувається навколо підземохода.

І Дектярьов сидить у звичайній позі, злегка сутулячись і поставивши лікті на панель. Пальці його недбало крутять електроперо, на обмороженому чолі зібралися дрібні зморшки. Він міркує.

Навпроти влаштувався Скорюпін. Юнак облизує порепані губи, прислухається до буркотіння вченого і, позираючи на нього, не може втриматися від усмішки. З лисини Миколи Миколайовича клаптями злазить шкіра, вуха розпухли и стали величезні, а ніс схожий на стиглу сливу.

Микола Миколайович хоче збагнути причину недавнього нахилу підземохода. Нема сумніву, що корабель струсонуло саме в момент переходу із четвертої геосфери до ядра.

Але чому?

Течія?

Дектярьов недовірливо хитає головою. Прилади досить чутливі, щоб відмітити найменше переміщення речовини. Окрім того, якби всупереч глузду течія все ж таки існувала, корабель хитнуло б при виході з неї. Проте повторного крену не було.

Може, ПВ-313 ще не вийшов з течії? Коли так, то лишається тільки чекати.

Уже дев'ятнадцяту добу проводить учений спостереження за речовиною ядра. Електронна лічильно-обчислювальна установка не вимикається по десять-дванадцять годин. Павло в міру своїх сил і здібностей допомагає Дектярьову. Він працює не дуже швидко, та всі вказівки вченого виконує з дивною точністю. Одна біда — стомлюється хутко. До чого ж знесилив їх цей проклятий колодязь. Трапляється, Павло дрімає під час спостережень. Микола Миколайович не сердиться.

— Спи, спи! — махає він рукою на Павла. — Я поки що сам упораюсь.

Павло кидається на матрац, постелений тут же біля пульта. Воду, концентрати теж принесено до кабіни, щоб не ходити зайвий раз до складського відсіку. Сил обмаль. Піднімешся з однієї кабіни в другу, і враз сідаєш на підлогу — задишка, тремтять коліна.

Дектярьов майже не підводиться з крісла. Він працює наполегливо, не шкодуючи себе, працює без зайвої метушні, без ознак нервозності. За спиною геолог постійно відчуває незриму присутність Біронта й Чуракова. Разом з ним вони вдивляються в прилади, розмірковують над результатами розрахунків.

Павлові стає моторошно, коли, непритомніючи, Микола Миколайович розмовляє з Валентином Макаровичем і з Андрієм, ніби ті живі й сидять біля пульта.

Вчений не пам'ятав, щоб коли-небудь у своєму житті працював з таким піднесенням. Він з головою поринув у дослідження. Його не хвилювали вже ніякі нові небезпеки, а що вони з'являться, сумнівів не було. Він вивідає у природи найпотаємніше і зробить надбанням людства.

Звісно, якби поряд працював Валентин Макарович, було б набагато легше. Часто в своїх дослідженнях геолог ішов навпомацки, покладаючись лише на туманні здогади, — все ж таки він не був спеціалістом з атомної механіки, а все, що відбувалося тепер у ядрі, можна було пояснити тільки виходячи з теорії переохолодження.

Крапля за краплею накопичувалися підтвердження того, про що дуже несміливо думав Дектярьов ще до рейсу ПВ-313: підземо-хід опинився в своєрідній течії, яка захоплює все ядро. Коротше кажучи, ядро обертається з іншою швидкістю, ніж маса земної кулі.

Потрібен був певний час, щоб цей висновок уклався в свідомість. Тепер і на долю Дектярьова випало відкривати істини, які суперечили сталим уявленням.

Зростаючий дедалі тиск призвів до того, що на межі четвертої геосфери і ядра відбувся різкий стрибок у збільшенні щільності, такий різкий, що викликав порушення контакту, розмежування геосфер.

— Отже, дорогий Валентине Макаровичу, — звертався Дектярьов до уявного Біронта, — давайте зробимо висновок. Ядро, як ви колись твердили, справді являє собою переохолоджену речовину. Тепер у мене щодо цього нема жодних сумнівів, хоч я й не зможу вже додати нічого нового до ваших доказів. Поміркуйте самі, я не атоміст. І в дану мить мене цікавить не так причина, як наслідок. Між ядром і четвертою геосферою порушено контакт. Відчуваєте: кон-такт! А далі вимальовується така картина — прошу вас вислухати якнайуважніше! Пластична речовина, як води океану, підлягає припливам і відпливам — дія нашого природного супутника — Місяця. А припливи й відпливи, як вам відомо, уповільнюють обертання Землі. Тепер ми можемо уточнити: не всієї Землі, а тільки її оболонки, бо в оболонці зосереджена основна маса. І на ядрі позначається гальмівна дія Місяця, але не в такій мірі. В результаті виникла різниця в швидкості обертання. Ця різниця з'явилася не одразу, вона утворювалася мільярди років, поки не досягла величини дев'ятнадцять і сім десятих метра на добу. Ви вражені? Ще б пак! Проковзування йде по колу завдовжки двадцять дві тисячі кілометрів. Межі поділу до того ж притиснуті одна до одної величезним тиском у двісті мільйонів атмосфер і мають різні внутріатомні структури. Відчуваєте, куди я хилю? На поверхні поділу, там, де йде проковзування, мають виникати електричні заряди. І вони, безперечно, беруть участь у русі ядра. Таким чином, виходить, що земне ядро наче оперезане витком дроту, по якому тече струм неймовірної сили. Досі геологи були зайняті пошуками корисних копалин, а ваш покірний слуга відкрив поклади чистісінької самородної електрики. Настане час, коли люди побудують на внутрішній межі четвертої геосфери тисячі електростанцій, потужність кожної з них перевищуватиме потужність усіх сучасних електростанцій разом узятих. Тут варто попрацювати, колего, чи не так?

А ось вам другий бік справи. Проходження електричного струму через провідник відповідно законам фізики викликає появу магнітних силових ліній. А що має викликати цей єдиний виток навколо ядра? Я відповідаю: магнітне поле Землі.

Ті ж закони фізики підказують нам іще дещо. Струм, який іде дротом, може викликати, індуціювати струм в іншому провіднику. Для. нашого витка другою обмоткою є астеносфера. Саме там виникають струми Фуко, вони пересуваються слідом за ядром у вигляді вихорів і… У мене навіть голова паморочиться. Проте сумнівів уже нема: ці вторинні струми намагаються понести за собою речовину астеносфери, тобто створюють у ній вертикальні та горизонтальні течії, пересувають материки.

Розмірковуючи вголос, Микола Миколайович не припиняв спостережень і розрахунків. Скорюпін завмирав, чекаючи, що ось зараз учений зіб'ється, переплутає. Та все було гаразд. І Паша вдоволено усміхався, похитував головою, сам поринав в обчислення, доручені йому геологом. Час від часу він прислухався до голосу Миколи Миколайовича, розмірковуючи над його висновками. Як, скажімо, тиск може призвести до проковзування? Відомо, що дві металеві пластинки, покладені одна на одну, за високого тиску, спікаються в суцільний однорідний шмат металу. Та як уявити собі протилежне, коли тиск змушує металевий брус розпадатися на платівки?

Щодо самого Миколи Миколайовича, то його вже не бентежила ця суперечність. Головну увагу Дектярьов переніс на вивчення суміжного шару між ядром і четвертою геосферою.

Дектярьов спустився до кабіни керування й сів у крісло водія. Досить швидко розшукав маленьку зелену кнопку, не вагаючись, натиснув її. Підземохід зупинився.

Згори примчав переляканий Скорюпін.

— Що трапилося, Миколо Миколайовичу?

— Анічогісінько, Павле Дементійовичу. Ми трошечки постоїмо на місці. Мені треба зробити деякі заміри в зоні проковзування. Вона вже далеченько, а якщо рухатися, буде ще далі. Отож не хвилюйся, Пашо, все гаразд.

Чотири доби, поки вчений збирав матеріал, машина стояла нерухомо. Чотири доби Дектярьов удавав, що не помічає тужних Павлових очей.

Вчений працював. За чотири доби він змарнів. Він постійно, щохвилини відчував на собі Павлів докірливий погляд. Та почуття обов'язку було сильніше за почуття жалю. І хіба сам він не страждав від цієї вимушеної зупинки, яка ще на чотири дні затримала повернення на поверхню?

Коли підземохід знову рушив у дорогу, Микола Миколайович сказав Скорюпіну:

— Вмикай передавач.

Цілу годину тривала передача. Дектярьов докладно повідомляв результати останніх досліджень. Таємницю земного магнетизму розгадано. Характер сил, що пересувають материки, з'ясовано.

Щойно вони скінчили передачу, замиготіла стрілка індикатора.

— Станція на прийомі! — здивувався й не повірив своїм очам Павло.

«… Майже три місяці від вас нема ніяких звісток, — почули вони Ленин голос. — Всі сейсмічні станції ультразвукового зв'язку розшукують промінь вашого передавача, а знайти не можуть. Невже ви йдете далі, в глибочінь?..»

«А зараз, — після короткої паузи попередив диктор, — слухайте нас, зв'язківцю підземохода ПВ-313 Павле Скорюпін. З вами розмовлятиме Таня Єгорова…»

— Таня! — Павло розгублено озирнувся на Дектярьова.

А далі сталося те, до чого давно можна було звикнути: змійка на шкалі індикатора перетворилася на пряму лінію. Промінь станції ковзнув убік, загубившись в безкраїх масивах. Даремно Павло кликав на допомогу все своє мистецтво. Йому не щастило піймати навіть вторинні поздовжні коливання — луну передавача. У відчаї обертав він лімби настройки, працював перемикачами.

— Нічого, Павлушо, — намагався заспокоїти його Микола Миколайович, — ти не чуєш Таню, але вона зараз звертається до тебе, і це вже дещо значить… Хіба у тебе бракує фантазії уявити її біля мікрофона? А що вона каже, навіть мені не важко здогадатися, слово честі.

Скорюпін вимучено усміхнувся. Миколі Миколайовичу теж зробилося так тоскно на душі, як ще ніколи не бувало. Що ж це виходить: нагорі не одержано жодного повідомлення відтоді, як ПВ-313 поминув зону гіпоцентрів. Все, що зроблено ним, Дектярьовим, і Біронтом, не вийшло за межі корабля, а лежить ось тут в котушках магнітофонного дроту.

Позаду лишилося чотири тисячі кілометрів, та до центра землі ще дві тисячі триста. А потім без кінця-краю далекий шлях до поверхні. Хтозна, які нові випробування спіткають корабель?

Що ж тепер робити? Жити!!!

Вибратися будь-що! Принести людям здобуті відомості, допомогти їм досягти центра землі без нових жертв.

За останні кілька діб різко впала сила ваги. Припинилося зростання щільності навколишнього середовища. Тиск, досягнувши 220 мільйонів атмосфер, залишався незмінним.

— Ти тільки глянь, Пашо, які чудеса бувають на білому світі, — звертався Дектярьов до зв'язківця, — що далі від Землі, то менше її притягання. І що глибше в Землю, то знову-таки менше її притягання. Де ж справедливість?

— Де? — усміхаючись очима, запитував Паша.

Микола Миколайович повчально підіймав палець:

— На її поверхні.

Отже, ядро обертається швидше, ніж оболонка. Пояснивши причину багатьох явищ, Дектярьов узявся тепер за вивчення фізичних властивостей самого ядра. Воно нагадувало величезну електрично заряджену кулю. Позитивна температура мала постійну величину — дві тисячі градусів. Негативна… не можна не вірити приладам, та й обчислювальна машина дає такий самий результат. По той бік підземохода холод досяг півтори тисячі градусів!

Але яка атомна структура речовини?

Всього вісімнадцять діб лишилося до центра землі. Підземохід і все, що в ньому було, важило менше, ніж воно важило б на Місяці.

Залишаючи крісло, щоб розім'ятися, Микола Миколайович невеликим зусиллям ніг підкидав своє незграбне тіло до стелі. Там, ухопившись за щабель, висів на одній руці, потім несподівано падав на Скорюпіна, починав з ним вовтузитися. Павло пручався в'яло й поблажливо, йому ставало весело. Особливо тішило юнака, коли Микола Миколайович з невластивою йому раніше мавпячою спритністю дерся вгору по щаблях і виконував на них, як на шведській драбинці, такі вправи, що під силу не кожному спортсменові.

— Ще й не те буде, — сміявся Дектярьов. — На Місяці астронавти значно важчі. Вони порівняно з нами бегемоти.

— Зате на шляху до Місяця вони зовсім не мають ваги, — заперечив Павло.

— Ми ще й це відчуємо. Попереду центр землі.

— Справді, я зовсім забув…

— Ото ж то й воно, молодий чоловіче.

Ядро, здавалося, нічим не загрожувало підземоходові. Але Микола Миколайович тримався насторожено. Він розумівся на керуванні підземоходом. Під час минулих рейсів йому доводилося заступати водія. І все ж таки він побоювався непередбачених пошкоджень автоматики. Тут вони обидва з Павлом безпорадні.

Окрім того, вчений розумів, що будь-якої хвилини надра можуть піднести їм сюрприз, як у зоні гіпоцентрів. Із зменшенням сили ваги припинилося зростання тиску. Чи не викличе це нову стрибкоподібну зміну властивостей речовини? Дектярьов припускав таку можливість. Навряд чи знову відродиться кристалічна структура — адже це означало б стрибок одразу через четверту й третю геосфери та літосферу. Ні, переохолоджена речовина, звільнена від сили тяжіння, здивує чимось таким, що й передбачити важко.

Вчений у думці то досягає центра землі, то повертається нагору, до межі ядра, і вище, туди, де плавали в базальті глиби материків. Тепер в уяві Дектярьова вимальовується картина народження планети. З математичною точністю міг він сформулювати характер і величину сил, що керують складним процесом горотворення, що спричинили, а потім знищили льодовиковий період, що змінюють місця географічних і магнітних полюсів…

Настав час підбивати підсумки. Микола Миколайович списував сторінку за сторінкою в своєму журналі спостережень. Інколи він підводив голову, дивився на Павла мрійними, трішки лукавими очима і, врочисто піднявши вістря електропера, казав:

— Материк нагадує айсберг, чи не так? Тепер уяви собі, що цей айсберг підняло кілометрів на п'ять. Що ми матимемо?

— Я не здогадуюсь, Миколо Миколайовичу.

— Ми матимемо льодовиковий період, Павле Дементійовичу.

Або:

— Уявіть, друже мій, що виток, який оперізує ядро, почав рухатися й обертатися немов котушка чи якір електромотора. До чого це призведе? — І, не дочекавшись Павлового припущення, резюмував: — До негайного переміщення географічних, а разом з ними і магнітних полюсів.

Універсальним ключем до математичних узагальнень залишалася теорія переохолодження. Вона допомогла геологові зрозуміти справжнє значення процесів у надрах землі.

Тут, як і взагалі в усій природі, йшла жорстока боротьба суперечностей.

У захованих, поки що невідомих науці тайниках атомного ядра спалахують промені гравітаційного поля. Ці промені примушують зближатися розсіяні в космічному просторі пилинки матерії. З космічного пилу виникають нові галактики, спалахують зірки, народжуються планети.

Повільно, протягом мільярдів і мільярдів віків відбувається злиття віддалених одна від одної, можливо, на тисячі кілометрів елементарних часток у суцільну масу речовини. Вірно й невтомно провадить свою роботу сила світового тяжіння.

Із зростанням щільності речовини збільшується тиск зовнішніх шарів на внутрішні. Всередині народженої зірки чи планети починається деформація молекул і атомів, електрони під дією зростаючого тиску переміщуються з далеких орбіт на внутрішні. Надходить мить, коли зближення електрона з ядром стає таке небезпечне, що призводить до вибуху атома. Вивільнена енергія перетворюється в тепло і намагається розкидати, розвіяти речовину в просторі.

Таким чином, сили взаємного притягання неминуче породжують сили взаємного відштовхування.

Боротьба суперечностей… Вибухи величезної сили потрясають наше сонце. Це вони роблять нас німими свідками катастроф, що відбуваються в космосі: на небі раптом з'являється нова зірка. Але це не зірка, а далекий спалах, перетворення чужого сонця на вогняну туманність.

Та в надрах планети, що охолоджується, боротьба суперечностей може набути іншої форми. Електрони, зіштовхуючись із ядром, як і раніше, призводять до розпаду ядра. Але вибух не відбувається, речовині нікуди розширитися — бракує сил, щоб розірвати зовнішню оболонку. Тоді та частина енергії, яка мала б за інших умов перейти в тепло, обертається на випромінювання.

Атомного руху нема, руху електронів теж нема — отже, з погляду звичайних уявлень, температура речовини дуже низька. Речовина переохолоджена.

Але, з іншого боку, є потужне випромінювання, і воно завжди може стати теплом, досить йому тільки зустріти на своєму шляху вцілілий атом.

Саме такий холод уживається поряд з теплом у четвертій геосфері та в земному ядрі.

Дектярьов переконався, що тепер підземохід рухається крізь середовище, в якому атоми остаточно припинили своє існування.

Не було більше ні електронів, її і ядер. Після численних замірів Миколі Миколайовичу пощастило з'ясувати: навколо корабля середовище з нейтрально заряджених часток. Такими частками могли бути тільки нейтрони. А випромінювання?

Що ж являє собою випромінювання? Невже і цього разу Валентин Макарович мав рацію, припускаючи в ньому потік нейтрино?

Якщо це правда, то процес утворення мінералів можна уявити так.

На межі ядра (під час руху від центра землі до поверхні) нейтрони перетворюються частково в протони. Одночасно з'являються електрони за рахунок поглинання енергії нейтрино.

Спадання тиску в четвертій геосфері прискорює утворення атомів. Спочатку це найпростіші атоми, що складаються з одного протона й одного електрона, тобто атоми водню. В міру віддалення од межі ядра частина з них поступово переходить в атоми гелію, кисню, вуглецю. Звичайно, це не той бурхливий синтез легких ядер у важкі, який астрономи спостерігають в атмосфері сонця, чи той, що вдалося в штучний спосіб одержати в термоядерних реакторах. Всередині планети він проходить у більйони разів повільніше.

Що далі від центра, то слабкіший тиск. З'являються умови для виникнення важчих елементів. Ланцюжок безперервно розгалужується. Випромінювання дедалі більше втрачає потужність. З нейтрино, як із цеглинок, складаються спочатку найпростіші будівлі — молекули хімічних сполук.

Хімічні сполуки зароджуються на зовнішній оболонці четвертої геосфери. Всередині третьої геосфери потужність випромінювання різко спадає, однак воно ще досить сильне, тому й не випустило зі своїх пазурів підземохід ПВ-313.

Тільки там, де хімічні сполуки починають складатися в кристалічні структури, випромінювання дуже зменшується, ось чому його досі не помітили з глибинних літосферних підземоходів.

Закінчивши уявну мандрівку від центра землі до її поверхні, Дектярьов знову схилився над журналом. Рука його несподівано здригнулась і вивела на сторінці закарлючку. — Ах, зангезур-занзібар! Він підняв руку. Пальці тремтіли, але так дрібно, що око майже не помічало цього.

Тремтіння то припинялося, то починалося знову. Поява його збентежила вченого…

«Нерви, — вирішив він. — Ось і мене, нарешті, пройняло…»

Він закрив журнал і потягнувся. Йому раптом забажалося прийняти ванну, зануритися в теплу прозору воду, випростатися і, розкошуючи, заплющити очі.

Дім, спокій, сім'я… Сісти б зараз поруч із Катею, пригорнути її до себе й викласти все, що зібралося на душі. А потім пройтися по кімнатах, викликати по відеофону дочку з Братська, побалакати з нею… проглянути нову пошту… І, головне, спокій. Позбутися цього постійного душевного напруження.

«Ех, роки, — зітхнув учений. — Скоро з дому виходити буде ліньки. Онуки… Я ж, власне, дідусь».

Лице його набрало ображеного виразу. Він вип'яв губи й насупився, ніби вислухав од когось неприємне зауваження. Досі він не думав про близьку старість. Роботи ще непочатий край. Зроблено так мало. Його відкриття схожі на етюди художника. Щоб намалювати справжню картину, треба працювати й працювати.

Микола Миколайович ніколи не замислювався над тим, скільки прожито й скільки ще лишилося. Раптове тремтіння пальців не налякало, а засмутило його.

— Що за нісенітниця лізе мені сьогодні в голову? — бурмотів він. — Треба виспатися хоч раз…

Його розбудив сміх. Геолог розплющив очі й побачив Скорюпіна, який сидів поруч на матраці. Розгойдуючись, зв'язківець заливався веселим невтримним сміхом.

— Павле, ти що?

Скорюпін замовк і здивовано глянув на Дектярьова.

— З чого ти смієшся? Приснилося що-небудь?

Павло зніяковів, квапливо ліг і натягнув на голову ковдру. У Миколи Миколайовича сон як рукою зняло. Він нашорошив вуха, прислухався. В кабінах було, як і раніше, тихо.

Інстинктивне передчуття близької небезпеки підняло Дектярьова з постелі. Вставши, він відчув нервовий дріж у колінах. Тут, поблизу центра землі, тіло зробилося надзвичайно легке, а ноги підломлюються, ніби їх притиснуло величезним тягарем.

Учений постояв, вдивляючись у простір і прислухаючись до тиші. Щось трапилося, але що? Відмовили нерви? Нічого дивного. Але в голові цілковита ясність, він почуває себе здоровим.

Тільки в кріслі за пультом Микола Миколайович заспокоївся. Перо слухняно бігло сторінками журналу. Нова цікава думка захопила Дектярьова. Він вирішив визначити середню щільність земної кулі, маючи в своїх руках не гадану, а справжню, тільки що замірену щільність ядра.

У розрахунках Дектярьову допомагав Скорюпін. Виспавшись, Павло як несамовитий допався до роботи.

Результат обчислення виявився несподіваний. Середня щільність земної кулі була якраз на третину більша тієї, що з давніх-давен відома науковому світові. Розрахунки, зроблені нагорі, не викликали сумнівів — вони підтверджувалися новітніми астрономічними спостереженнями, що провадилися з поверхні Місяця.

Отож, таємницю розбіжності слід шукати у власних обчисленнях.

Розрахували вдруге, це було не дуже складно. Електронна лічильно-обчислювальна установка забезпечувала необхідну точність. Результат залишався той самий, співпадали навіть восьмі знаки після коми.

Микола Миколайович замислився.

— Ах, зангезур-занзібар! — вихопилося в нього. — Невже нас чекає різкий спад щільності? Та до центра землі лишилося дуже мало, всього півтори тисячі кілометрів.

Геолог прикидав у думці, який може бути спад щільності. Тільки негайний перехід у рідину може врятувати становище. Проте сейсмічні аналізатори промацують ядро на три сотні кілометрів у глиб (що дорівнює трьом добам шляху) і не відмічають змін у фізичних властивостях речовини.

— Не порожнеча ж у центрі землі, як у гнилому горіхові?

— Гнилий горіх?

У Скорюпіна починається невтримний приступ сміху. Зв'язківець закидає голову, на його довгій шиї набрякають вени. Микола Миколайович зосереджено дивиться на Павла, і йому також робиться весело. Вчений заходиться оглушливим басистим реготом. Обидва сміються до сліз, до знемоги. Їхні голоси луною перекочуються порожніми кабінами, і здається, разом з ними починають сміятися й тремтіти стіни підземохода, пульти, прилади, їм учувається: двигун змінив робочий звук, газовий струмінь зайшовся хрипким старечим сміхом. Бур хихикає тонко і пронизливо.

Дектярьову вперше за весь час перебування в підземоході стає справді страшно. У нього з'являється бажання бігти геть, бігти не озираючись, нічого не бачачи і не чуючи. Збожеволіти йому набагато страшніше, ніж розлучитися з життям.

Божевілля знищить усе, усе зроблене.

Вченому вдається стримати сміх, та хворобливі спазми в животі ще довго потрясають тіло. Минає чверть години, поки Микола Миколайович може вимовити щось зрозуміле.

— Павле, досить!

Скорюпін повільно сповзає на підлогу, його шия робиться ще довша, обличчя блідне, весь він сіпається од гикавки. Микола Миколайович схоплюється, щоб прийти на допомогу зв'язківцеві і тут же падає назад у крісло.

Ноги!

Вони не тримають його… але ж тіло важить так мало! Що коїться з ногами?

До Павла він дістається рачки і перетягає його на матрац. Тепер вони лежать поруч і дихають так, ніби щойно перепливли широчезну ріку.

— Що це з нами, Миколо Миколайовичу? — не розплющуючи очей, запитує Павло.

— Певно, нерви.

— А нам іще так далеко… Що, коли ми… — Павло розплющує очі. Зіниці розширені, нерухомі.

— Та ти не думай про це.

— Мене ж Таня чекає, Миколо Миколайовичу.

— Ну, ось про Таню й думай. Зціп зуби і думай. Уяви собі, як ми вийдемо з підземохода, як нас зустрінуть, як ми знову вирушимо в подорож до центра землі.

У Павла не припиняється гикавка, він сідає і тягнеться до бляшанки з водою. А Микола Миколайович розмірковує про свої ноги. Якщо він зараз підведеться, чи втримають вони його? Повітря в кабіні, здалося йому, насичене тонким сухим пилом. Але це неможливо, — апарати підтримують необхідну вологість і очищають повітря.

Звичка аналізувати події перемогла. Дектярьов не може не бачити прямого зв'язку між істеричним сміхом Скорюпіна і незрозумілим станом своїх ніг. Лишається з'ясувати, що спричинило це.

Раптом Дектярьов згадав про випромінювання. Як можна було забути про нього? В кріслі Валентина Макаровича тепер постійно сидить Скорюпін і за вимогою Миколи Миколайовича повідомляє показання того чи іншого приладу. Сам учений не бачить ні лічильників атомних часток, ні дозиметрів — їх повернуто до нього тильною стороною.

Бажаючи глянути на дозиметри, Дектярьов підвівся на ноги. Але тут же впав долілиць. І довго лежав нерухомо, приголомшений не так силою падіння — удар виявився майже безболісний, ледве відчутний, — як свідомістю нещастя, в якому вже не могло бути ніяких сумнівів.

Скорюпін сидів вражений.

— Що це… що з вами, Миколо Миколайовичу?

— Дурниці, — геолог повернувся на спину, сів, помацав коліна. — У мене змалку таке траплялося, — збрехав він. — Спадковість. Ось тут, з колінними чашечками. Поступово пройде. Ти, Пашо, не звертай уваги.

Звідти, де тепер сидів Микола Миколайович, було видно дозиметри і лічильники. Під кожним з восьми дозиметрів світилися зловісні рубінові зірочки, а риски на шкалах показували таку величину радіації всередині корабля, що геологова лисина спітніла.

Стіни більше не рятували від смертоносного променевого впливу. Смерть увійшла до приміщення корабля. Микола Миколайович рвонувся було до люка, щоб зупинити підземохід. І тут же засоромився своєї хвилинної слабкості.

Зупинити? Навіщо?.. Пізно…

Сам… Микола Миколайович закутався в ковдру. Його морозило. Він сидів у кріслі, низько нагнувшись до пульта, і з неймовірним зусиллям виводив рядок за рядком. Літери були кострубаті, завеликі, вони то налазили одна на одну, то між ними виникали чималі проміжки. Здавалося, вчений розучився писати.

«Я лишився сам, — говорили рядки. — Надії нема ніякої. Ноги відібрало, праву руку теж. Пишу лівою. Писати важко, в грудях пече, думки плутаються… Але я ще живий…»

Електроперо вислизнуло з задерев'янілих пальців. Рука повільно потягнулася за ним. Це було важке завдання — знову дістати тонкий металевий стрижень. Пальці майже цілком втратили чутливість.

«Підземохід увійшов у зону зниженої щільності. В ядрі виявилося ще одне ядро. Щільність речовини різко спала, вона надзвичайно низька і дорівнює густині атмосфери на рівні моря. Її склад…»

Дектярьов знепритомнів. Хронометр відлічив десять годин, перш ніж учений знову розплющив очі. Геологові здалося, що забуття тривало мить. Останнім часом такі раптові приступи почастішали.

«…її склад для мене загадка. Здається, Біронт і цього разу передбачив точно. Скоріше всього внутрішнє ядро складається з антиречовини. Навколо антипротонів обертаються позитивні електрони. Як вона виникає? Мабуть, внаслідок переходу в нову якість на внутрішній межі твердого ядра… Не знаю. Я переконався тільки, що саме тут виникає випромінювання, відкрите Біронтом. Підземохід скоро опиниться в його гіпоцентрі. Речовина розпадається, набуває якоїсь елементарної форми. Та процес украй сповільнений. Що гальмує його, теж не можу пояснити. Радий поки що одному — сповільненість процесу рятує підземохід від аннігіляції. Машина бореться… Вона серед холодного сонця…»

Холодне сонце! Дектярьов реготав майже беззвучно, широко роззявляючи рота. Тіло його корчилося. Минуло багато часу, раніше ніж йому пощастило побороти нервовий припадок. Писати він більше не міг і сидів, опустивши голову на груди, часто здригаючись.

Пальці знову зронили стрижень. Руку скорчило. Микола Миколайович, скривившись від болю, почав згинати й розгинати її в лікті. Він і цього разу впорався з паралічем. І хоча випромінювання робило своє,

Дектярьов несамовито відстоював кожну годину, кожну хвилину життя.

Що вони могли змінити, ці хвилини?

В таких випадках люди закликають смерть, як рятунок від непосильних страждань, і покірно її чекають. Проте було у Миколи Миколайовича щось сильніше, ніж природне бажання жити. Підземохід наближався до центра землі. Лишилося три доби. Дектярьов напружено ловив звуки машини, що працювала. Автомати діяли бездоганно, і тільки гіроскопічний водій поводився невпевнено. Перо на стрічці задавача курсу замість прямої лінії викреслювало хвилясту, позбавлену будь-якої закономірності.

Пояснити поведінку гіроводія було досить легко. Вага майже зникла. Прямовисної лінії більше не було. На такі умови роботи механізми ПВ-313 не розраховано.

А досягнувши центра ядра, підземохід зовсім втратить керування, почне кружляти на місці, описувати замкнуті траєкторії. Без втручання людини йому не вирватися з зони, де нема тяжіння.

Всупереч усьому він, Дектярьов, мусить витримати ще принаймні три доби, і він витримає, хай йому дідько!

Ще три доби…

Для життя дуже мало. Для наступної боротьби безмежно багато. Вже й зараз у голову ніби налили розплавленого свинцю, а тіло занурили в окріп. Нестерпно ниє ліва рука. Дихання утруднене, астматичне. Чим підтримувати себе в цій боротьбі? Три доби… Ціла вічність…

Погляд Миколи Миколайовича спинився на маленькій круглій коробочці — це все, що лишилося від Павла. Коробочка самітно лежала на пульті перед кріслом, у якому зовсім недавно сидів Павло…

— Таню, — звернувся Дектярьов до коробочки, — ми лишилися вдвох. Я ніколи не бачив тебе, але я тебе знаю. Ти чудова дівчина, у тебе, певно, добре серце. Допоможи мені, Таню.

Він уперся ліктем лівої руки в бильце крісла. Невеликого зусилля виявилося досить, щоб тіло, яке колись важило вісімдесят дев'ять кілограмів, пушинкою піднялося над пультом. Геолога перекинуло, і він став падати боком. Це тривало хвилини півтори. Падіння було майже невідчутне. Відштовхнувшись плечем від пульта, він присунувся ближче до коробочки.

Затерплі пальці довго ловили гладенький пластмасовий футляр. Від напруження на чолі виступили великі краплі поту. Здавалося, ще одне зусилля — і він знепритомніє. Та він не дозволив собі цього.

Заштовхнувши коробочку до бічної кишені комбінезона, перепочивши, Микола Миколайович зсунувся на підлогу. Тепер лишилося піднятися драбиною. Коли б вага тіла була трохи більша, геологові не пощастило б зробити це. Але тіло його важило всього кілограм. Нечутливими зігнутими пальцями він чіплявся за металеві щаблі, поштовхами пересуваючи себе до відкритого люка.

Нарешті Дектярьов опинився в кріслі зв'язківця. Чимало зусиль і часу треба було, щоб вкласти стрічку до звукознімача.

«Здрастуй, Павлушо!»

Микола Миколайович застогнав: дівочий голос приніс до кабіни звуки підмісячного світу — гомін вулиці, шелест листя, скрип відчинених дверей. Це був дотик дорогих рук, забута ласка, блиск очей.

«Ось я й на Місяці. Уявляєш, як хвилювалася, виходячи з ракетоплана? Більше, ніж під час старту. І досі не збагнути, що я вже покинула Землю, що нас з тобою роз'єднує така величезна відстань…»

Заплющивши очі й опустивши голову на груди, вчений слухає Танин голос. Та чує він голос іншої дівчини, не дзвінкий, а тихий і такий рідний. Катя трохи, зовсім трішечки заїкалася, тому кожне її речення ніби мало якийсь потаємний, хвилюючий зміст, було сповнене невисловлених почуттів і бажань.

Таня заспівала, і Микола Миколайович знову застогнав. Здалеку прийшла пісня. Десь у космічному просторі, якому нема кінця-краю, мчить по вічній орбіті осяяний сонячним світлом Місяць. І там співає Таня. А Дектярьов бачить дівчину з довгою русою косою, перекинутою через плече. Вона йде мокрою від роси травою, у неї босі запорошені ноги. Катя, що зросла серед уральських лісів, була вірним і постійним супутником Миколи Миколайовича в його далеких мандрах, поки у них не з'явилися діти. Тоді їй лишилось одне — чекати його повернень.

І ось зараз вона чекає його…

Підземохід наближався до центра землі. Машина рухалася все швидше. Ось вона вже мчить із швидкістю електромобіля. Бур не працює — в цьому нема потреби, і автомати вимкнули його. Зате безперервно зростає навантаження на термоядерну установку, що створює захисне поле.

Занепокоєний Микола Миколайович сидить у кріслі водія і стежить за приладами, як до випромінювачів магнітоплазмового поля ринуть вже не мільйони, а сотні мільйонів, мільярди амперів. Таке зростання сили струму може призвести до того, що підземохід вибухне, як кульова блискавка…

Вимкнути поле не можна, хоч зовнішній тиск уже не загрожує корпусу. Небезпека тепер інша. Антиречовина (схоже, що це справді вона) поглинає електрони й протони з захисного поля дуже зажерливо. Безпосереднє зіткнення з оболонкою корпусу призведе до того, що підземохід негайно розчиниться у навколишньому середовищі, зникне безслідно.

Другу добу Дектярьов не залишає крісла. Параліч охопив не лише кінцівки. Він підкрадається до легенів, до серця. При кожному вдиху біль пронизує легені. Серце, що стало важкою відчутною грудочкою, працює з перебоями. Він усе частіше й частіше непритомніє. Паралізований шлунок не приймає ні їжі, ні води.

Вага майже зникла, пересування з кабіни в кабіну ускладнюється. Незначне зусилля піднімає тіло, як вітер підхоплює мильну бульбашку.

Миготять цифри-секунди у віконці хронометра, змінюють один одного хвилинні знаки, нерухомим здається тільки барабан з поділками годин. Гасає риска гравіметра. Електричні вихори в газовому ядрі намагаються понести за собою підземохід, і це турбує Дектярьова більше, ніж небезпека бути розчиненим в антиречовині або вибухнути, як кульова блискавка… Ще трохи — і відмовлять гіроскопічні водії, втратять орієнтування, а разом з ними втратить орієнтування і корабель.

Та поки що ПВ-313 наближається до центра землі, і вчений зберігає сили для вирішального моменту. Ще кілька годин, і корабель опиниться в зоні повної невагомості.

Треба витримати ці години.

Витримати будь-що!

Микола Миколайович з величезним зусиллям розімкнув обважнілі повіки і довго намагався щось розгледіти крізь темно-червоний туман. Зір слабшав. Лише після відчайдушного напруження вдалося йому розвіяти каламутну полуду. Вона не зникла повністю, а лише розімкнулася в центрі, відкривши клаптик простору.

Вчений зрозумів: з кораблем не все гаразд. Кабіна похитувалася, на пульті тривожно гули зумери. Двигун не працював. Підземохід рухався в газовому середовищі за інерцією, не зустрічаючи опору. Можливо, машина взагалі була нерухома або описувала в просторі безладні траєкторії.

В поле зору не потрапляли прилади. Дарма Микола Миколайович крутив головою, перед очима весь час було сріблясто-блакитне найлоповстяне покриття. Пульт зник.

Нарешті його сліпнучі очі, блукаючи по стінах, нагледіли люк, що вів у горішню кабіну. Тоді Дектярьов зрозумів, що бачить стелю. Коли він раптово знепритомнів, його викинуло з крісла, і невагоме безпорадне тіло повисло тепер, як кажуть, між небом і землею.

Сумніву бути не могло: ПВ-313 досягнув центра землі. Зникла сила тяжіння, і це порушило роботу автоматики. Гіроскопічний водій втратив орієнтування — він давав найбезладніші й суперечливі накази рульовим механізмам. Тільки втручання людини, здатної керувати підземоходом, може вивести машину з зони невагомості.

А там, як тільки з'явиться вага, запрацює гіроводій. Потім бур, відчувши тверду речовину, подасть сигнал автоматам, і підземохід упевнено рушить вгору, назустріч сонцю.

Та руки Дектярьова було вже паралізовано.

Випромінювання ніяк не могло доконати геолога.

Серце, підкоряючись палкому бажанню, все ще билося в грудях. І легені ще ловили повітря короткими гарячими порціями. Головне ж — йому підкорявся розум. А якщо очі бачать і голова працює, Дектярьов боротиметься за врятування підземохода.

Якби діяли руки!

Він почав рухати головою і плечима, за опору йому правило повітря, а яка це опора?

Синтезатори відновлюють повітря, і воно безперервно циркулює в кабінах. Повітря надходить через люки і відсмоктується через раковини на торцях рами. Якщо набратися терпіння, його, мабуть, наблизить до пульта.

Дектярьову пощастило повернутися. Тоді він побачив пульт унизу праворуч. Чорна зіниця екрана байдуже стежила за боротьбою вченого. Сяяло сузір'я зелених лампочок — апаратура могла служити людині, вона чекала наказу. Лише риска гравіметра стрибала на шкалі.

Микола Миколайович шалено запрацював плечима, — ждати було несила. Але одразу зупинився. Нервами справі не допоможеш. Відсапався, наказав собі заспокоїтися, заплющив очі. Йому здалося, що минуло багато годин, перш ніж він знову глянув на пульт. Та збігло всього вісім хвилин.

І все ж він переконався, що не лишається нерухомий: його дещо наблизило до стіни. Ще трохи — і він торкнеться її. Чекати… чекати… а сили залишають його… кров стукає в скронях, серце по-зрадницьки завмирає. Серце турбує його найбільше.

Тільки б устигнути! Журнали, списані ним і Біронтом, стрічки самописців, магнітофонний дріт із записом повідомлень, надісланих, але так і не почутих нагорі, — все це повинно попасти до людей, і в цьому сенс боротьби. Треба примусити підземохід лягти на курс до земної поверхні.

Нарешті стіна поруч. Микола Миколайович довго примірявся до крісла, врешті зважився й відштовхнувся од стіни головою.

Хоч яке незначне було це зусилля, проте біль у голові осліпив його. Геолог задихнувся, начебто ковтнув нерозбавленої оцтової кислоти. І все ж йому вдалося зберегти свідомість, щоправда, для цього довелося зібрати всю свою волю й зосередитися тільки на бажанні дістатися до пульта.

— Ще трішечки, старий, — підбадьорив він себе, — лишилося небагато.

Надія не справдилась. Дектярьова пронесло повз крісло до протилежної стіни. Він знову відштовхнувся головою, іншого виходу все одно не було. Як усе боліло в нього! Микола Миколайович здавався собі якоюсь літаючою посудиною. Він не відчував ні нутрощів, ні мозку, нічого — тільки біль.

І тут знову з'явилася спокуса припинити боротьбу. Він знав: одразу настане небуття, вічний спокій.

Ні, він не мав права здаватися. За його боротьбою стежили Біронт і Чураков, Скорюпін і Міхєєв. І ще десятки очей відчував на собі: Катюшині, Аркадія Семеновича, друзів із Академії… Його діти й онуки чекають від нього справжньої великої перемоги. А він стільки прожив і так мало зробив.

Отож треба терпіти.

І ще двічі довелося йому відштовхуватися головою. Не витримавши, вчений закричав, закричав голосно, гадаючи криком вгамувати фізичні страждання. Крик луною розлігся по кабінах.

Четверта спроба закінчилася успіхом. Микола Миколайович потрапив у крісло, як баскетбольний м'яч до сітки, і застряв у ньому.

Тепер треба було повернутися, сісти, а це не так просто. Один необережний рух — і його знову підніме в повітря.

Він повертався повільно, дуже повільно. Змертвілі руки тільки заважали йому. А параліч підкрадався до серця. Почала втрачати чутливість шкіра на голові. Холодна рідина обволікала мозок.

Треба було поспішати, поспішати!!!

— Катю, — сказав він уголос. — Катю, я, здається, не можу…

На очі його набігли сльози. Він затих на хвилину, а потім з нелюдською впертістю знову взявся до роботи. Голову його трохи звело над пультом, очі побачили ряди перемикачів. Усього тридцять сантиметрів дзеркальної поверхні… Плоскі лопатки перемикачів поряд.

Здавалося, минула ціла вічність, раніш ніж лице його опинилося біля перемикачів. Він повз до них дуже обережно. Підставивши ліве плече під корпус гравіметра і цим утримуючи себе на пульті, Микола Миколайович почав намацувати зубами потрібну лопатку. Вчепившись ними в холодну грудочку пластмаси, він дав трохи заспокоїтися серцю. Щелепи зсудомило, зуби ладні перегризти платівку.

Дектярьов повільно обертав важіль. Ніс і губи заважали йому. Ясна так щільно притиснулись до напрямного паза, вздовж якого рухалася планка, що з них потекла кров.

Нарешті почулося клацання.

— Все! — гукнув Дектярьов. — Все… Підземохід здригнувся, двигун спочатку зітхнув, відтак застугонів, набираючи потужність. Запрацювали автомати прямолінійного курсу.

Зуби Миколи Миколайовича зслизнули з лопатки перемикача, його скинуло з пульта. Та, падаючи, він уже не бачив, не відчував, що повільно опускається на стелю. Низ і верх помінялися місцями. Підземохід ПВ-313 ліг на курс до земної поверхні.

Темрява, густа й непрониклива, зімкнулася над геологом.

Якось на світанку жителі невеликого містечка Лайвертона, що лежало на краю пустелі Гібсона в Західній Австралії, прокинулись від раптових підземних поштовхів. В історії міста досі не було відомо жодного випадку землетрусу. Червона піщана пустеля, вкрита бідною, випаленою на сонці рослинністю, лежала непорушна і мертва.

Перші поштовхи жителі відчули о п'ятій ранку. Перелякані чоловіки, жінки, діти вискочили на вулиці. Кам'яниста земля гула під ногами.

Охоплений панікою натовп, який тільки з чуток знав про страхіття землетрусу, сунув геть із міста.

І тут перед очима людей постало незвичайне видовище. Поблизу з-під землі раптом бризнув сніп вогню. Оглушливий гуркіт розлігся над пустелею, над дахами будинків. Яскраве блакитне полум'я утворило чашу, яка збільшувалася в розмірах і оберталася спочатку повільно, потім з шаленою швидкістю. Каміння, пісок, вирвані з корінням кущі — все це розплавлене, спалене, обвуглене злетіло, на величезну висоту.

Жителі Лайвертона кинулися назад у місто, шукаючи захисту від сліпучого світла, від граду каміння та пилу, що осідав.

А ті, хто не зміг бігти, сховалися у вибалках, встромивши лице в пісок і затуливши голову руками. Коли ослабнув вогняний смерч, люди побачили, як піднялася земля в тому місці, де народилася підземна блискавка. Величезна циліндрична башта почала виповзати наверх. Зразу припинився кам'яний град, згас вогняний вихор. Але стугін посилювався в міру того, як башта підіймалась усе вище.

Досягнувши висоти двох десятків метрів, вона почала повільно падати на бік. Минуло ще кілька хвилин, і сталеве вогнедишне страховище виповзло на знівечену й обпалену землю.

Люди несміливо наблизилися до гігантського корабля. У світлі рожевого світанку вони побачили на корпусі великі літери «СРСР — ПВ-313».