Покохати відьму

Розділ другий Поєдинок, демон і новий меч

Увечері я викупався в гарячому джерелі, речі виправ, а коли заснув, утомлений, прокинувся від того, що Пані за вухо смикнула.

– Ти мені потрібен, збирайся! Ой, та не дивлюся я!

У нас не можна. Це у редарців чоловіки й жінки разом у лазнях, а в нас не можна цього. Щоправда, Вона мене лікувала…

– Одяг ліворуч від тебе.

Одяг дивний – ніби штани з курткою разом. Стій, а Вона ж колись у таке була вбрана.

– Зброю та те, що тобі дороге, склади в цей мішок. Сюди не повернемося більше. Так, правильно, намиста твої. А от списи облиш – не знадобляться.

– Пані, це пам'ять.

– Кинджал для пам'яті… Втім, візьми один. І дай сюди руку – ми йдемо в інший світ.

В інший – то в інший. Не первина.

…Блиснуло щось перед очима, і ми в лісі, причому явно літо надворі. Дерева інші, кущі інші – не знаю таких, але точно літо. Пані швидко йде, біжить майже. Кролик майнув у Неї з-під ніг, ще один у кущі кинувся. А ось іще сліди їхні. Мабуть, багато тут.

…Так що поки розберуся, що тут, як і хто їстівний – на кроликах проживу. Треба тільки не забути її розпитати, що тут за хижаки.

…«Це я і без тебе знаю, що найнебезпечніші – люди». Що? Знову Вона за своє! Обіцяла ж. «Даруй, чоловічку, але мені дуже потрібно з тобою поговорити без шуму». Це інша річ – якщо треба, то можна. Так і домовлялися. «Мені завтра знадобиться твій меч». По цих словах я просто злетів до небес: вирішив, що спину їй прикриватиму. Тому що лицем до лиця – плювала Вона на всіх демонів пекла! Уже наприкінці мого мешкання в Палаці випадок був. Завалив я на полюванні бика – величезного, самі роги мені до пояса – і подумав

(і правильно подумав!), що жоден з вільних мисливців самотужки мечем не взяв би такого звіра. Що колись я їм заздрив, а тепер… І взагалі їм на мене вп'ятьох ходити треба, як на кота.

– А який це хвалько вчора пропустив шість ударів?

Ну, то в двобої з Тобою, а Ти в голову дивишся!

– А-ахта-а-а-ак?

Відразу думки читати перестала, кинджал свій у землю метнула, він по самий ефес увійшов.

– Нападай не на жарт.

Образила Вона мене тим, як сказала. І тим, як кинджал кинула. Тільки жартувати мені чи ні – це вже однаково. Вона сама пожартувала. Навіть не «раз-два», а просто «раз!» – я в одному кутку, меч у другому, кинджал десь у кущах. І всі троє без свідомості. «Не фантазуй, свідомості ти не втрачав. Але я втішена, що в тебе почуття гумору прорізалося». Думки мої тим часом пішли далі. Те, що Вона вчила мене, а та, інша, – Приятеля, – це по-різному розуміти можна. Але ось те, що самі навчені… Отже, захищатися заклинаннями вони не можуть – якщо меч потрібен?

«Якби я могла перетворювати людей заклинаннями, я б давно перетворила тебе на слухняного!»

«Розумієш, чоловічку, тут безглуздий звичай: жінки не мають зброї». Не такий уже й безглуздий – хто ж з простих людей може знати, що Ти така? «За іншим тутешнім правилом звинувачення… образи… вважають істинними, поки їх кров'ю не змито».

По правді, і в нас теж. Що? Це значить… її ображено?!

«Дуже важко, хлопчику». Де, коли, якою зброєю?

– Завтра вранці. На спеціальній арені. Зброю вибирає захисник дами. Останнім часом входять у моду меч і кинджал.

Кинджал, звичайно, приятелів. Якщо тут на такі знаряддя заборони немає.

– На щастя, немає. І твоя правда – це сильний козир.

Звідки я знаю, що таке козир? звідки я знаю про карти?

– Ти що, не зрозумів, що я розмовляю отерською мовою?

Точно, я – по-нашому, а Вона… І я не помітив навіть! (Ну, тут ще й хвилювання врахувати треба.) Але, демони пекла, за одну мить – цілу мову!

– Якби ж то за мить! Ти чотири доби спав, а я тебе вчила.

Чотири дні й чотири ночі? Чому ж я зранку нічого не помітив? Провів рукою по щоці – гладка. Ніяково стало, це я і сам міг.

– Та мені не складно.

Хм, а де ж це місто? Сонце вже сідає.

– Якби менше в землю дивився, побачив би дорогу.

А куди ж іще, як не в землю? Ти вперед дивись, я під ноги повинен. Змія нам зараз ні до чого зовсім. Мої, щоправда, чоботи не прокусить, ну то ти в сандалях. Чи на тебе отрута не діє?

– Діє, хоча від зміїної не помру. Спасибі, чоловічку. Про змій я забула. До речі, тобі школа: сам себе бережи, на попутників не сподівайся.

Тільки кому з нас про це треба нагадувати?

Давно я не чув пирхання:

– Мені, кому ж іще! Я саме це й хотіла сказати: ото б картина була, якби мисливець понадіявся на чаклунку! А чаклунка такі помилки допускати стала… Старію…

Ага, як же. І обличчям, і ходою молодша, ніж раніше була. Демони пекла, що з Нею таке?! Повернулась до мене, в лиці ні кровинки…

«Стій! Не підходь!.. Даруй, чоловічку. Пусте…» Сіпнула плічками – й опанувала себе.

Дорога, на яку ми тим часом вийшли, зробила поворот. Нас чекали – я якось одразу зрозумів, що саме нас, – десятеро слуг: двоє – верхи, і всі при зброї, вони згуртувалися… У голові спливло отерське слово «ноші», а як нашими словами перекласти, і не знаю. «Спис і самостріл віддай вершнику, меч відчепи від пояса і візьми в ліву руку. Тепер підсади мене – ти знаєш, як це робиться».

Коли ми опинилися всередині, Пані вийняла мій меч з піхов і приклала його до невеликої залізної підківки на стелі. Клинок тихо дзенькнув і прилип. Скільки разів я вирішував не дивуватися чудесам більше, але коли меч на стелю ліг, як на підлогу, – мені аж дихати важко стало. Але зрозумів усе ж навіщо: вони маленькі, ноші, тісні. Якщо меч тримати на поясі, то спробуй його вихопити. А так – руку підніми тільки.

– Правила поєдинків тут прості. Головне: без крові він закінчитися не може.

Пані витягла з кишеньки на стіні паланкіна коробочку, з коробочки дві штучки, схожі на намистинки, одну сунула собі в рот, другу подала мені.

«Тільки не ковтай відразу, потримай у роті, поки не розтане». Дуже солодке кружальце. «Так що вираз "кров'ю змити" тут розуміють буквально, в той же час судді повинні Перекопатися, що твій супротивник не може продовжувати бій. Так що посічи або руки, або руку та ногу». Про що Ти кажеш? Як він Тебе образив… «Цього я не хочу. Зрозумій, чоловічку, мені ж тут жити. Але якщо побачиш, що він небезпечний, – вбивай одразу, твоє життя для мене дорожче».

Цікаво, які на ньому будуть обладунки?

– Ніяких, це герць. Те, в чому ти одягнений, – спеціальний одяг для полювання та поєдинків. Китиці навколо ліктя вказують на четвертий ранг. Тут ще одне правило, не дуже розумне: перед поєдинком треба поклястися, що ти – аристократ. Зумієш? Заради мене?

– Пані, мій рід – від Першого короля.

– Вибач. Зовсім забула.

– Ім'я я тобі залишила справжнє, аби не плутався. Мене, запам'ятай, звуть Моріел, у тутешній вимові – Морі-Ел. Ми з тобою чужинці, з ду-у-же далекої держави, яка Рид називається. Мову знаємо, бо мати була з Отеру Ти приїхав до мене, а про двобій дізнався вже по приїзді. Тепер дивись уважно.

У моїй голові виник образ одного з привидів. Того, що найчастіше бував з сокирою.

– У них з твоїм противником схожа манера бою. Одна школа.

Ноші внесли нас на подвір'я високого будинку. У нас навіть сторожові вежі нижчі. Будинок кам'яною стіною оточений… А в стіні прорізи, вузькі такі щілини. І по даху будинку теж стінка з зубчиками. Смутно, однак, вони живуть. Адже місто само собою в кільці стін, – я це знав, хоч і не роздивлявся. Виходить – так, сусідні будинки такі ж – вони не ворогів, а один одного бояться.

Кам'яні сходи були ще вологими. Вони що, до приїзду господині навіть сходи миють?

– Пані, а це що?

– На полицях? Книги.

Не буває таких книг.

– Багато ти знаєш, чого не буває. Книги тут друкують на папері.

– Як це?

– Потім, потім. От у ці двері звертай. Твоя спальня.

Ще недавно мені здавалися розкішними кімнати Палацу… Ноги потонули – підлога застелена, та не шкурами, а матерією, з якої нитки вгору, наче трава. З глибини голови слово випливло – «килим» це називається отерською мовою. Стіни оббиті тонкою мінливою тканиною – у мене з такої сорочки, спасибі Пані.

– Зараз слуга допоможе тобі роздягнутися. Не сперечайся, тут так заведено.

Потім він-таки подасть вечерю в ліжко.

– Пані, я не голодний.

Сказав – і сам здивувався: я ж востаннє п'ять днів тому їв! Пані. Особливий вид гіпнотичного сну, дуже близький до летаргії…

– Нічого-нічого, сил набирайся. І обов'язково випий напій – якщо не сподобається, вважай – наказ.

Я все з'їв, випив і вмить заснув.

Уранці я все-таки сам одягнувся. Хоч як би дивився на мене слуга, що б він не бурчав собі під ніс – нехай краще сумнівається в моєму шляхетстві, ніж яка-небудь зав'язка в бою розв'яжеться. Перед боєм, нехай ти навіть сам король, а все треба своїми руками приладнати!

– Ти вже готовий, хлопчику?

Я ахнув: вона перший раз на моїй пам'яті так одяглася. Зазвичай і не зразу зрозумієш, що жінка…

…Голі до плечей руки оповиті чимось схожим на шнурок: ліва золотим, права – срібним. На її смаглявій шкірі має дуже красивий вигляд. Сама сукня, здається, теж не з матерії, а зі срібла з золотом. На зап'ястях, голові, шиї – прикраси золоті з різнокольоровими каменями, – гарніші за всі ті, що схожі на шматочки скла, тільки ж ніяке скло так не блищить. На грудях – виріз глибокий.

– Дай, будь ласка, ліву руку.

На три пальці Вона мені наділа кільця: золоте й два срібні.

…з самоцвітами: чорним (але дуже блискучим), червоним і блакитним. Червоний – найбільший, і всередині каменю горить зірка.

…Взагалі прикрашати себе – не чоловіча справа.

– Тут усе інакше. Краще візьми кинджал і покрути його. Чи не заважають кільця?

– Начебто ні.

– Тоді це точно заважати не буде.

Я аж задихнувся, коли її руки застебнули на зап'ясті родовий знак, не клановий – родовий! – що підтверджує походження від Бетелайна: жовтий восьминіг, пробитий списом. У мене при вигнанні відняли, тільки той, зрозуміло, був бронзовий, а цей з бурштину. Ну, Пані, за цей подарунок…

– Гаразд-гаразд, якби він був сам живий – не з тебе би зняв, а з твоїх суддів.

Місце для поєдинків схоже на чашку: на денці битися. По стінках лавки, глядачі на лавках сидять, по краях чашки стоять. Утім, це з трьох сторін тільки. З півночі підйом без сходинок і три крісла з суддями. До них я й підійшов, поруч зі мною слуга Пані несе зброю на таці. Леза кинджала я заздалегідь розвів у сторони, щоб ніхто не сказав нічого. Перед суддями два бійці мечі тримають. На вигляд – для пошани просто, тільки… Тільки мене не обдурите! Напружилися, ніби чекають, що на них стрибне кіт. Цікаво, а ззаду що? А ззаду крісел різні люди. Тобто на вигляд різні – хто сидить, хто стоїть. Один навіть з нашийником раба, жує щось, начебто його більше нічого не хвилює.

Тільки, хлопці, хто між вами пройти спробує – дурень буде. Точніше, вже не буде ніким… А я не пройду, ні. Хіба тільки вдвох із Приятелем. Мисливці ви, хлопці, ще кращі за наших. І здається мені, не всю трійку вони стережуть – тільки середнього між ними. Гм, якщо так, то який же він сам? Середніх років – ні старий, ні молодий, а точніше не скажеш. Лоб високий, очі розумні. Всіх прикрас – золотий ланцюг із зеленим каменем, не те, що у двох інших – аж на штанях самоцвіти нашиті. У руці булаву тримає. Бойова булава, між іншим. У нас не буває парадної зброї, а тут, я знаю, є. Дивує це мене найбільше: срібло витрачати на зброю, якою не можна воювати. Цією булавою, втім, можна. І тримає суддя її так, що метнути можна. У мене метнути.

Я раптом зрозумів чи, може, відчув, що він не має проти мене замірів, що він свідомо мене не боїться, але око й рука самі взяли на приціл найближчого незнайомця. Охорона охороною, а й сам себе береже.

– Ваша світлосте, ми…

– Помовч, небоже.

Маршал Кросіко важко зітхнув.

Правду кажуть – біда приходить несподівано. Від отерських союзників усього-то й вимагали: стримати до пори лівий фланг супротивника, за приблизно однакової кількості. Хто міг передбачити, що принц Гарні-Су піддасться на такий старий трюк, як удаваний відступ, та ще сам поскаче попереду всіх?

Шкода племінника, але ним доведеться пожертвувати – не змінювати ж командира полку перед самогубною контратакою?

Гонець… Звідки? Що він може ще повідомити?

– Ваша світлосте, мій командир Гарні-Ла просив передати, що ми зайняли позицію на узліссі, звідси не видно.

– Сім маєтків на церкву віддам!

«Узлісся гартавцям не минути, інакше нам в тил не вийти. У Гарні-Ла піший полк, його навіть чекати не стали. Тобто їхня армія розрізана навпіл, і та частина, що проти нас, – чисельно менша та виснажена!»

Маршал стиснув полковникове плече.

– Поки Гарні-Ла ще тримається – атакуй!

Вважаючи, що піший полк може тільки затримати лицарів, Кросіко помилявся.

Можливо, якби це була перша атака в битві, то у ворогів з'явився би шанс, але тепер гартавське лицарство перетворилося на безладний натовп на змучених конях, і їх просто змили зливою стріл.

Тобто у випадку з королівським сином – будь-яку. Може, хтось щось і запідозрив, але Гарні не дав часу думати – подав якусь дурнувату команду.

Мисливці її виконали, а аристократи звикли, що закони не для них писані! (А що в охороні служили молодші сини найвідданіших королю сімей – це, думаю, ясно.) Воєвода ж візьми та розгнівайся!

– Такі-сякі, мир ще не підписано, а вже розбовталися, як ви посміли!

Врешті:

– Геть з моїх очей, мене мисливці постережуть!

Що накажете робити? Ну не затівати ж скандал перед вчорашніми противниками, коли самі дали маху! Пішли, думаючи, що це до кінця бенкету, – а їх до принца більше не підпустили! Тієї ж ночі гонець до короля поскакав: так і так, Ваша величносте, дякую за турботу про мою безпеку, але вона, на жаль, пішла намарне, погано вони знають службу, тож змушений замінити іншими. І з війни поїхав не до столиці, а по провінціях – поки посли союзних держав пояснювали, що мир нетривкий, а іншого командувача вони не хочуть. Довелося королю проковтнути. Він, щоправда, едикт видав – про обмеження кількості особистої охорони принців, ну, так Гарні нових садівників найняв. Тепер сад так заріс, що там, траплялося, безвісти зникали… ті, хто не знав пароля…

…Я вклонився суддям.

– Хайн-Лорі, захисник благородної дами Морі-Ел?

– Так, це я.

– Я проти. Це ж шмаркач! – правий суддя, жирний, мов порося, висловився.

Познайомити тебе з ящером? Шрамів на обличчі не бачиш? У самого весь ефес у самоцвітах – і на руків'ї, й впоперек. Тримати – й то незручно, а спробуй таким мечем відбити удар – половина камінчиків повискакує, добре ще, якщо собі не в око! Але треба ж якось розумно відповісти!

– Хоробрість не слабкість, щоб під старість з'являтися!

Середній суддя всміхнувся в бороду, лівий якось гостро на мене подивився.

– Вважаю, – середній мовив, усміхаючись, – це питання зайвим. Однак, юначе, ви повинні клятвою засвідчити шляхетність свого походження.

Що б там хазяйка не вказувала, а це питання я вирішу по-нашому. Є звичаї, від яких не можна відступати.

– У нас клянуться на зброї.

– У нас, звичайно, ні, але за стародавніми звичаями – допустимо.

Я взяв меч із підноса й провів лезом по лівій руці:

– Клянуся сталлю та кров'ю, що я нащадок першого короля нашого народу.

Мало, мало крові для такої клятви, але ж мені ще битися.

– Якби й були якісь сумніви, – протягнув лівий суддя, – то після такої щирої клятви…

Слова начебто хороші, та й на виду добрий, але тільки він небезпечний. Не на мечах небезпечний, інакше…

…Правий товстун раптом сіпнувся:

– Я змушений звернути увагу, що в словах клятви не було згадки про належність родини до дворянського стану.

Тому що на острові немає такого стану. Але їм цього не розкажеш. Допомога прийшла, звідки не сподівався – лівий суддя аж скривився:

– Кожен, у чиїх жилах тече хоч крапля монаршої крові, – то шляхтич.

Щось правий сказав не так, чогось він такого торкнувся, чого краще не чіпати. Я глянув у вічі середньому – і зрозумів.

– Меч вашого супротивника значно довший. Ви можете вимагати заміни.

«Не погоджуйся!» Сам розумію. Адже ім'я злиняє.

– Не потрібно заміни, Ваша Високосте. Я просто підійду ближче.

Останні слова прозвучали в гробовій тиші: судді, здається, й дихати перестали. Тепер я щось ляпнув не те. А в голові її голос: «Що я наробила!» А ти тут до чого?

– Юначе! Хто навчив вас називати мене недозволеним чином?

Уперше таке трапилось: Господиня мені намагається сказати щось без слів, а виходить нерозбірливо.

– Присягаюся, що я навіть не знаю вашого імені, а ваш титул мені тим більше невідомий. Я звернув увагу, що ви помітно відрізняєтесь від інших людей…

Відрізняється – дванадцятьма охоронцями, але такого краще не казати.

– Коли пан, що сидить ліворуч від вас, згадав про королівську кров, я зрозумів, чому саме.

– Бійцям дозволяється вийти на поле. Нехай Бог допоможе правому чину!

Чому бог, а не боги?

…Противник – з глибин голови випливло ім'я – Падні-Ка, – вищий за мене і плечима ширший. А вже красивий який… Рідко мужики бувають такими…

І в стійку якусь гарну став, і першу атаку провів красиво.

«Хайні, він грає».

Спасибі, що підказала: грати з озброєним ворогом – це така дурість, що я б ніколи не додумався. Але більше не відволікай мене, гаразд? Що ти там про правила пояснювала? Без крові перемоги не буде. Зробимо кров.

Я завдав обманного удару – цілив у горло, різко змінив напрямок і зачепив лівий бік. Ух, як розсердився! Ну, навіщо так махати, рука втомиться. А мене там все одно вже немає.

Демони пекла, але ж він з переляку! Зрозумів, що я міг закінчити одним ударом – трохи вправо, і вістря би між ребер. Але махає – так махає, що доводиться ухилятися, а не відбивати – такий удар може й захист пробити.

…Я ж, крутячись та ухиляючись, міркував: цікаво, він улюблений прийом Господині – перехоплення клинка – знає? Взагалі не повинен, тут перехрестя мечів прості, без вусиків – звідки можна прийом дізнатися, якщо виконувати його нічим? Точно, не знаєш! І тому без меча.

…Я посміхнувся й кинув свій меч упоперек його зброї – хрест-навхрест.

Подивімося, який ти на кинджалах. Ну, Паді показав який: метнув у мене свій кинджал, а поки я ухилявся та міркував, що це таке, підняв мечі. Обидва!

Зі мною буває – лякаюся вже після того, як усе скінчиться. Ось так і в той раз трапилося, а якби злякався відразу – не писав би тепер про це. Досі дивуюся, як зметикував, щоб стрибнути ногами вперед. Ворог стояв до мене впівоберта, і я встиг влучити ногою в плече раніше, ніж він розігнувся. Сам-то я приземлився на ноги – спасибі Пані за науку! – а от Падні-Ка лежав на спині й намагався закритися мечем – чисто перевернутий краб. Я вдарив Приятелевим кинджалом, одне з лез розсікло йому руку, погано захищену простим перехрестям, і меч його випав. Я вдарив ногою по ефесу, клинок покотився обіч.

Стрибок – пальці стиснулися на руків'ї, перекотився вбік, скочив на ноги – і все це швидше, ніж читаєш опис на папері.

Падні вже стояв із моїм клинком у руці, але вигляд у нього був ошелешений. Помінялися зброєю, так що рубати погано буде обом.

…Заколоти його тепер, коли мій меч довший, легко. Але колота рана – це певна смерть, а я хотів…

Не зміг би я тоді свою думку висловити, і взагалі не думав словами, але відчував: прикінчити його зараз – поговорять і забудуть. А треба, щоби пам'ятали.

Щоб усі пам'ятали, як Пані мою ображати. Я з усієї сили всадив кинджал до дошки огорожі – нехай поки там побуде – і перехопив меч обіруч – руків'я дозволяло. Раніше я дворуч тільки кийок тримав – і, напевно, це було помітно, але так навіть на краще: я підняв зброю високо, занадто високо, гарно так відкрився, підставився під укол. Падні – теж було помітно – запідозрив пастку, але кров точилася з ран, зараз він слабшати почне… Так, видно, вирішив, що іншого виходу немає – і прямий випад. Ще один улюблений прийом Пані моєї – в останню мить пропустити клинок мимо. Тільки вона хапала мене за руку і вчила літати, а я вдарив. Набалдашником меча по ключиці. Щосили.

Ніхто не зміг би сказати, що мій противник у змозі продовжувати бій – звалився, як мертвий. Адже я ще до вигнання знав: якщо по ключиці зверху вдарити, вона ламається. Навіть якщо бити просто рукою.

І тільки після всього мене страх пройняв. Та такий, що аж ноги підкошувалися. До смерті залишалося менше долоні, був би він трохи спритніший та краще навчений – не викрутився б я. І знав же, що не можна в бою гратися! Знав. І Хазяйка казала… Поки я страхом мучився та себе терзав, Падні лікарі забрали. Слуга Пані мій меч підібрав, а клинок противника я йому сам віддав. Подивився на мене лакей з подивом, але взяв.

Вона щось мені повідомляла прямо в голову, але я її зрозумів не одразу: кров шугала в скроні. Зрозумівши, піднявся до суддів. Жирний був переляканий, аж губи зблідли.

…Двоє інших виду не подають, але збентежені обидва. Причому якщо лівий просто не чекав моєї перемоги, то принцу начебто ніяково – ніби він у чомусь винен.

– Божий суд довів правоту благородної дами Морі-Ел. Ви виконували свій обов'язок мужньо і гідно…

Слухав я, по правді кажучи, одним вухом, тому що побачив Пані. Вона підбігла, стала поруч, взяла мене за руку. Ще дві дами рушили були за нею, але охорона їх не пустила. Правильно: ножем штрикнути – мужиком бути не треба. А Пані, видно, вважають учасницею двобою.

…Як тільки принц скінчив свою промову, так вона мене просто потягла за руку до наших ношів. Швидко дісталися, швидко влізли, швидко слуги понесли нас. Боїться вона чи що? І здалося мені чи ні, що суддя їй знак подав пальцями? Ось і… Руку у волосся запустила – задоволена, значить, – виразна прикмета, але ж і побоюється явно. Чого? Невже тут і за поєдинок мстити можуть?

– Нам з тобою треба ще одну справу зробити.

«Тільки радий буду».

– Найпевніше за все – безпечну. Але про всяк випадок будь готовий до всього.

«Ображаєш».

– Та бачу, що ти весь час на полюванні.

«А як же інакше? Або ти полюєш, або на тебе». Знову рука у волоссі.

– Зовсім мислителем став.

«Знати не знаю, хто такі мислителі, але що нас колами носять, так це точно. Мені й визирати не треба».

– Не колами, а петлями. Слуги перевіряють, чи не стежать за нами.

«А самі-то вони перевірені? Звідкіля я знаю, що тут слуг підкуповують?»

– Та звідти ж, звідки і решту всього. Ці нібито вірні. Але взагалі намагайся не говорити зайвого.

«А говориш Ти, Пані. І зайве, і незайве. Я й рота ще не відкрив». Засміялася. Не пирхнула, а засміялася – добре отак.

– Правда твоя, хлопчику. Так і продовжуй. Усе, ми на місці. З ношів я вибрався першим. І завмер.

«Пані, арбалетник на дереві». – «Навіть так? Подивись на нього, щоби я могла твоїми очима… Свій».

– Дай мені меч і скажи всім своїм, яких тут п'ятеро, щоб ніхто не пробував цілитися в наш бік – на такій відстані пригощу кинджалом.

Вона щось сказала, начебто й отерською мовою, а я мало що зрозумів.

…Я ж, як узяв меч правою рукою, а лівою допоміг їй вилізти з паланкіна, так і не відпустив її руку: якщо цей «свій» все-таки стрельне – встигну штовхнути її в сторону. Ну й взагалі приємно. Ми, до речі, на маленькому острові. Це мені зрозуміло, хоч і бачу тільки один його берег. І вода, що навколо острова, – людьми пущена, це я теж чую. Острівець весь скелястий, тільки скелі ці людьми з каменів складені. У кожній скелі печерка маленька…

…З берегом острів з'єднує горбатий місток. Вона відіслала слуг наших…

…Вони пішли до будинку, що виднівся за деревами. І майже відразу на міст внесли паланкін, оточений цілим загоном. Так, обличчя ж нам знайомі.

Справді – виліз наш суддя королівської крові. Пані присіла, він узяв її під руку, і вони пішли в глиб острова. «Залишайся на місці і спостерігай за мостом». Хай буде по-твоєму. Тільки… Тільки кепсько мені стало.

Хлопці-охоронці справу знають: один став на мосту з мечем наголо, інші пішли по берегу, ще один якраз проти мене влаштувався й очей не спускає – той самий, з рабським нашийником. Цікаво, він насправді раб, або ж як, про людське око? Так чи як, а при ножах, але ховає їх. У халявах та в рукавах. Молодший за мене, але міцний хлопець, – маю на увазі, духом міцний. В очах бачу – такого краще в друзях тримати. Тільки я хлопчину розглядав упівока – другим, як Пані звеліла, стежу за мостом…

Коли це дивлюсь, а стрілок на дереві заволав несамовито, і на міст влетів чистої води рогатий демон. На ньому був пластинчастий обладунок без шолома. І ніякої зброї.

…Демон ударом кулака в обличчя змахнув з мосту вартового – той і не захищався. Найближчий до місця подій боєць, замість того щоб стати до бою, на коліна впав і обличчя руками закрив. Хлопчина з нашийником побілів, як наче сніг.

…Я меч схопив у зуби, стрибнув, ухопився за гілку й підтягся на дереві. У голові одне билося: раз він надів панцир, значить, його можна вбити. Я чекав, що демон спробує зняти мене з дерева, але він і не зважив.

…Хлопець-раб кинувся на рогатого зі своїми ножами – пересилив усе ж таки свій страх, але демон зустрів його страшним ударом у живіт, і це вирішило справу, бо рогач на мить зупинився. Не знаю, чи влучив би я в нього під час руху – може, так, може, ні. Але в зупиненого поцілив: стрибнув і дав обома ногами в потилицю, так що на землю звалив, – лати аж загриміли.

На ноги я першим схопився, – все-таки оглушив його трохи. Пряжки, на які застібається обладунок, були ззаду, і латні рукавички (такою стукнеш – і булави не треба, – ось чому він без іншої зброї) зав'язані – йому хтось допомагав одягатися. Рубати ж голову неможливо: роги зросталися біля основи – шолом просто не потрібен. І я рубонув по середній застібці лат. Бив, утім, що було сил – надіявся, що прошибу. Ех, сюди б сокиру та двома руками!

Клинок не зламався – він вилетів із руків'я. Демон підводився, опираючись на землю руками. Як і слід було сподіватись, пластини панцира заходили одна на іншу, лежали нахлистом. Але я перерубав пряжку, верхня пластина від удару прогнулася, і розійшовся обладунок. Зовсім трохи, але мені вистачило – всадив з розвороту в цю щілину Приятелів кинджал. Я бачив, звичайно, що рогатий б'є ліктем, може, навіть устигав ухилитись, але тоді не встиг сам ударити. Так що отримали обидва, тільки рогатий випростався й заревів, а я полетів стрімголов і навіть ойкнути не міг.

Боги та демони, як ревла та звірюка! Саме в цю мить я зрозумів – не подумав, думати ніколи було, а зрозумів: це все-таки звір, а не гад. Хоча чимось на ящера скидається, але не тієї породи.

Він ревів, і з пащі юшила кривава піна: я влучив у легеню – не жилець рогань, але до мене ще міг добратися! Двоє мене врятували: стрілок на дереві та Хазяйка. Арбалетник упорався з переляком, вистрілив, поціливши звірові в руку. Але не те важливо, куди влучив, а те, що монстр став крутити головою: не зрозуміє, хто це його й звідки. А я штовхаюся ногами й повзу вбік, – немає сил устати. І коли я був уже біля самих ношів, у голові пролунав її голос: «Хапайся за голоблю»] Я побачив, хоча бачити не міг – я очі не міг відірвати від чудовиська! – Пані впала на коліна, викинувши вперед руки. Я схопив кінець голоблі ношів, і вона сама собою переламалася біля самої стінки. Товста дубина залишилася в моїх руках. Звір підскочив до мене, цілячи вдарити зверху вниз своїм кулачищем, – тріснула б моя голова, як яйце! Але я встиг перший: ударив голоблею по ногах нижче лат. Так що він перекинувся на спину, а в спині стирчала зброя! Рогань смикнувся й затих. На ноги я зумів піднятися, тільки опершись на палицю, і тут мене Пані схопила за плечі.

– Куди поранений?

Відповідати не було сил, але й не треба було. Вона дивилася мені в голову і відчула мій біль. «У тебе зламані ребра, потерпи, вдома вилікую». – «Кого він хотів убити, тебе?» – «Гадаю, принца. Але ти правильно зробив, що втрутився».

Я почув стогін. Спочатку навіть здалося, свій власний. Ні, стогнав хлопчина той, з ошийником.

– Врятуй його! – я від хвилювання крикнув по-нашому. Пані нахилилася над ним, доклала вухо, пальці забігали по тілу.

Потім різко випросталася і крикнула в обличчя принцу, що підійшов:

– Коней!

Той не відразу відповів, і тоді Господиня ще піднесла голос:

– Він життя тобі врятував!

«Тобі», а не «Вашій милості» – я це якось відразу відзначив.

– Звичайно. – Мені здалося, що принц хотів додати щось на зразок «я не звик, щоб на мене кричали», але затнувся.

– Ти, ти, ти! На вулиці! Іменем короля забирайте будь-який віз і швидше сюди! А поки що, – принц повернувся до мене, – не годиться, щоб такий сміливий молодик залишався без зброї. – За цими словами він простягнув мені свою булаву.

«Стань на праве коліно, це посвячення в лицарі!» Я за все життя тільки й бачив одного лицаря. Південець, бував за морем, там його король посвятив. Він дуже пишався, а я чомусь нічого не відчув.

Мені довелося довго чекати, поки Пані поралася з пораненим. Нарешті Вона вийшла:

– Вибач, ребра твої відкладаються. Просто не зможу: сил не вистачить.

«Звичайно, я розумію. Тільки чи хлопець виживе?»

– Як тобі сказати…

«Невже буде калікою?»

– Ні-ні, цього не буде. За кілька днів зовсім одужає твій невільник.

Що Вона каже?

– А ти не зрозумів? Коли вас з ним на віз укладали, – я і правда їхав лежачи, як важко поранений, не хотів, але Вона наказала, – я звернула увагу принца, що в тебе тут, в Отері, немає людей…

Кольнуло мене при слові «людей», хоча насправді це звичайне: є невільники й у нас.

– Так що є в мого слуги свій слуга. Точніше, буде. До речі, тебе погодували?

– Я сказав, що ми з Тобою разом їсти будемо.

Пані хотіла щось сказати, та передумала.

…Вечеряли ми, як Вона сказала, в «малій залі». Між двома високими шкіряними подушками маленький столик. Посуд срібний…

…Вино дивне, а м'ясо так приготовлено, що майже й жувати не треба.

– Пані, цей принц, що був суддею…

– Гарні-Ла.

Я згадав, що принц – то принц, а про слуг Вона попереджала.

– Лакеї розуміють по-нашому?

– Ні, звідки? Продовжуй, тут часто при нижчих говорять іноземними мовами.

– Розумієш, він мені й сподобався й не сподобався. Водночас. Пані повернула в руці келих.

– Так? А чим саме не сподобався? Взагалі-то він справжній.

– Підійшов до нас тільки після того, як тричі стало ясно, що звір здох.

– Це не боягузтво.

– Розумію: вождь не всюди лізти повинен. Але Ти прибігла раніше, а він не втримав. І хлопчина поранений – якби не Ти, його покинули б помирати.

– Так, усе це так. Зрозумій: він принц… Мені це складно тобі пояснити, але інший тутешній шляхтянин тільки плечима б знизав. На те слуги й створені, щоб за панів умирати… А Гарні… нехай з моєю підказкою, але подбав. Повір на слово, в ньому й хорошого багато. Ти пий – пий: я дозволяю. Скільки хочеш.

«Думаєш, я не помічаю, що Ти сама тільки кубок крутиш? Усе бачу».

…Прокинувся я на ліжку, з усіх боків оточеному тканиною, напнутою на палиці. Почувши чуже дихання, повернув голову. Поруч зі мною лежала жінка в рожевій сорочці до кісточок. Я простягнув руку. Торкнувся…

Під час навчання Вона справді жартувала. І ящір хвостом теж пожартував. Ковалем їй працювати! Але як змогла, як зуміла не обертаючись і так точно під дих?!

– Та-ак, ви-хо-одить…

Коли мені проясніло в очах, Вона вже сиділа, підібгавши ноги.

– Вирішив, що раз ти герой учорашнього дня, значить, можна до беззахисних жінок приставати?

– Якщо… Ти… Беззахисна… Тоді ящір – ящірка!

– О, так! На щастя, я вмію себе захистити! – Личко червоне, оченята горять, але, по-моєму, не гнівом, а сміхом заходиться.

…Тільки мені не смішно.

– Знаєш, це нечесно!

– Жінок ґвалтувати? Аякже!

Я мало не задихнувся.

– Битися нечесно! Адже знаєш, що я Тобі повернути удар не зможу! Рука не підніметься!

– Та ну? А хто мечем махав? Хто відьмою обзивав?

Здається, «відьма» її гірше меча зачепила, хоча сама-таки визнала, що це так.

– Ти тоді одягалась чоловіком! Весь час по-чоловічому! Я тільки вчора й побачив, яка Ти…

Пом'якшилася, – якщо і взагалі сердилася, якщо не вдавала, – але голос намагається тримати суворим:

– І вирішив, що це я для тебе?

Ну, демони пекла!

– А чого ти хотіла, коли лягла поруч? Чи тут усе інакше, й ліжко просто так?

Якби кішки ходили чередами і ціла зграя разом пирхнула, напевно, вийшло б схоже.

– Процедура, взагалі, всюди однакова, але отерці, як на мене, перейшли всі межі. Вже одне те, що ти зупинився в мене, а не на заїжджому дворі – це, за тутешніми мірками, вельми промовисто. Нехай ще минулої ночі – позаду дорога, попереду поєдинок…