ЩОДЕННИК МИКИТИ ВОРОНЦОВА

Запис, імовірно, пером «рондо», поверненим злегка вліво, почерк акуратний, але несталий, підлітковий, чорнило поруділо:

«2 січня 1937 року. З сьогоднішнього дня я знову вирішив почати щоденник і сподіваюся більше не кинути. З ранку Серафима й Федя узяли Свєтку й поїхали кудись до Федіних родичів. Я викликав свого найкращого друга Мікаела Хачатряна, і ми грали спочатку в «Бій батальйонів». Потім пішли гуляти, грали в сніжки. Мікаел необережно потрапив мені в лице і ледь не розбив мені окуляри. Гуляли до обіду, потім пішли до Мікаела й пообідали. Після обіду закрилися у нього в кімнаті й сперечалися про дівчат. Мікаел сказав, що залишиться завжди вірний Сильві Стремберґ, а я признався йому, що закохався тепер у Катю Михановську. Мікаел сказав, що мало чого, Катя йому теж подобається, бо вона білява й гарна, але він усе одно кохатиме Сильву, що б з нею не сталося, а інакше виходить зрада. Ми посварилися, і я пішов додому. Зараз я сам удома й почав вести щоденник. Надалі обов’язково треба вести щоденник.

3 січня 1937 року. Учора наші повернулися пізно, Федя був сильно напідпитку, Серафима лаялася, а Свєтка пхикала і спала на ходу. Зранку Серафима з Федею пішли на роботу, а я до десяти годин валявся в ліжку й читав «Дах світу». Здорово написано. Я б і далі читав, але прокинулася Свєтка й заканючила, що хоче їсти. Ми встали, поснідали, і вона пішла до подружок. Я ще почитав трохи, але потім мені стало нудно, і раптом прийшов Мікаел. Він сказав, що вчора погарячкував. Коротше, ми помирилися. Чесно признатися, я дуже люблю Мікаела. Він мій найкращий друг. Ми пішли гуляти й домовилися, що запишемося в секцію боксу, але нікому про це не скажемо, а одного прекрасного дня зустрінемо Мурзу з його фашистами, і нехай над ними змилостивиться бог! Після обіду розтопив піч і розповідав Свєтці страшні історії. Світло я навмисно не вмикав. Дуже смішно, як вона боїться, а все одно просить, щоб далі розповідав.

4 січня 1937 року. Вранці хотів знову повалятися й почитати, але Свєтка встала о восьмій годині, ніби й не канікули зовсім. Довелося вставати й годувати її. Спересердя дав їй потиличника. Скільки разів зарікався!

Вона ж не реве, тільки губи випне й дивиться на тебе круглими очима. Я цього не можу витерпіти. Довелося розповісти їй казку, та ще взяти з собою гуляти, а після прогулянки взяти з собою до Мікаела. Що тут було! Сусанна Амівна, мама Мікаела, як закудкудакала над нею, як почала її причісувати, пригладжувати, напихати різними смачними речами, тут і святий би не витримав. Втім, нам же було краще. Вдалося і в шахи позмагатися, і розібратися в наборі «Хімік-аматор», який учора купив Мікаелу батько. Завтра робитимемо досліди».


. . . .


Запис, імовірно, тим же пером «рондо», але без повороту, тверді друкарські букви, те ж поруділе чорнило:

«проба проба проба»

«ніяк мені не мреться»

«кого вгору, кого вниз, а мене знову назад, починай усе спочатку»

«Я помру 8 (восьмого) червня 1977 (сімдесят сьомого) року о 23 годині 15 хвилин за московським часом».


. . . .


Запис тим же пером, квапливий скоропис із бризканням і дряпанням паперу, те ж саме руде чорнило:

«Сашка Шкрябун (літо 41, з батьками в Київ, безвісти)»

«Борис Валкевич»

«Сара Йосипівна»

«Костя Шерстобитов (поранений на Друті, червень 44; одружився на Любаші з Медведкова, осінь 47)»

«Гришка-Кабанчик, сапер»

«мол. л-т Сиротін»

«серж. Пісюн»

«Громобоєв, боягуз»

«з бородавкою на повіці, руч. кул. († під Боличовом)»

«Хома, запасливий, з повним сидором»

«санінструктор Мар’яна († на Рузі під Івановом)»

«комбат Череда († біля Ядромина?)»

«чистьоха навідник (Ільчин? Ільмін? Ількин?)»

«Капітонов (у 55 начальником цеху)»

«Стеша (помре син, самогубство, простежити)»

«Бєльський, бездимна технологія, патент (кілька формул, поспішно накидане креслення)»

«Тосович, карате»

«Віронька Корнєєва, вона ж Воронцова, вона ж Неко-тян»


. . . .


Знову тверді друковані букви тим же поруділим чорнилом:

«Марно. Пам’ять».

«Я воскресну 6 (шостого) вересня 1937 (тридцять сьомого) року в ніч на сьоме в ліжку. Увага! Не метушитися! Лежачи нерухомо, долічити до ста, потім перекинутися на живіт, звісити голову через край ліжка, роззявити рот і зробити кілька глибоких вдихів і видихів, висунувши язика».

«Свєткине ліжко ліворуч, Федя з Серафимою через коридор».


. . . .


Запис тупим олівцем, величезні букви криво й навскіс, ледь розбірливо:

«Новий рік, Новий рік»

«Цікаво, Гурченко вже народилася»?

«Чорні коси, задумливий погляд»

«Сексуально-алкоголічні ексцеси в п’ятнадцять років»

«Ах, який ти! Ой, що ти! Ой, куди ти! Ой, навіщо ти! Ай! Ох!»

«Воронцов! Припини базікання!»

«Три п’ятнадцять, шість дванадцять, і Свєтці на ескімо».

«Ай-яй-яй, Галино Родіонівно!»

«Неточність. Минулого разу було: якщо можна, я у вас ще трохи посиджу, Галино… А нині прямо: ти як хочеш, а я у тебе залишуся. Втім, і тоді залишився, і нині залишився. І в позаминулий раз, здається, теж. Збіжність варіантів».

«А в цей час Бонапарт, а в цей час Бонапарт переходив кордон!»

«Ай-яй-яй, Галино Родіонівно!»


. . . .


Запис якісним чорним чорнилом, явно авторучка:

«21 серпня 1941 року. Щоденник ховаю у звичайне місце до 46-го».

«На Західному фронті знову без змін».

«Та помилуй же мене хоча б цього разу! Що за охота тобі так зі мною гратися!»


. . . .


Запис поганим сталевим пером, погане лілове чорнило:

«9 квітня 1946 року. Залишилося ще ціле життя, 31 рік. Поживемо!»

«Гришу-Кабанчика, сапера, роздавило танком під Істрою. І сім’я його вся загинула, віддавати медальйон нікому».

«Федя, як завжди, убитий в 42-му при відступі від Харкова. Серафима висохла, одні мощі залишилися. А Свєтка вимахнула в найгарнішу кобилу».

Загрузка...