Планета Фей

3. Відеоробот

— Далі — чисті сторінки. — Тарас відкинув від себе журнал, загасив ліхтарика і кілька разів широко відкрив і закрив рота, розминаючи втомленого язика.

— Я ж казав! — Остап усміхнувся і обвів очима своїх супутників, із задоволенням відчуваючи свою правоту, — ми прочитали все, що там було і нічого не зрозуміли.

— А що саме незрозуміло? Хто з них чотирьох божевільніший?

— Наталко, ти припускаєш, що Дороті може бути божевільною, а Томас живим?

— Звичайно. У нас немає інших доказів, крім записів Едмінгтон.

— Але ж спочатку писали всі четверо, і кожен з них підмітив у подіях на станції щось дивне.

— Як же нам дізнатися правду?

— З боку все виглядає так, ніби ми занадто захопилися вигаданим детективом.

— Дівчино, ти помиляєшся, ніхто не став би вигадувати таке, якщо уява й зіграла свою роль в цих записах, то її частка все-одно невелика.

— Киньте порівнювати, потрібно подумати над тим матеріалом, який у нас є. Поки що пропоную повірити у записи журналу: всі четверо не могли б так нагло брехати, а якби це захотів зробити один з них, то троє інших цього б не дозволили. Не так важливо, що сталося на станції, для нас важливіша тепер інша проблема — що робити далі?

Всі замовкли. Тарас виліз з шафи і прикрив за собою її дверку.

У кабіні враз згустилася темрява, місяць зайшов за хмари. Остап знову визирнув у вікно:

— Скоро світанок.

Наталка смачно позіхнула і потягнулася всім тілом так, що аж кісточки захрустіли.

— Я хочу спати. — Вона підібгала під себе плед, який стягнула з крісла, і вмостилася на ньому поверх плінтуса, незважаючи на тверді боки долівки і стіни.

— Спи. — Шуминський вперся ногами в стояк перекошеного крісла, щоб не сповзати вниз. — Я годинку посиджу, а потім тебе, Тарасе, збуджу чергувати вже до ранку.

— Варта — це погана ідея. Нічне чергування — робота для слабодухих! — Хвойна лукаво зблиснула очима, хоча чоловіки в темряві цього не помітили. Остап хмикнув у відповідь на її слова:

— Сказала мурашка, яка не могла собі уявити слона.

— Якщо ви вже будете вартувати по черзі, то виділіть час і для мого нічного дозору.

— Наталко, не смію нагадувати, але ти, як не як, дівчина.

— Приємно деколи це чути і відчувати. Добре, чергуйте замість мене. — заколисана компліментами перед сном, Хвойна заплющила очі, щоб ступити на дорогу до країни сновидінь.

Через п’ятнадцять хвилин Остап зрозумів за диханням, що Наталка вже спить. Ще б пак, монотонна інтонація, з якою Береговий читав стільки часу журнал, подіяла на білявку, немов міцне снодійне.

Шуминський теж дуже хотів закрити очі, відключитися від цього світу і проникнути у приватний світ власних снів. Голова важка і сама хилиться донизу, але спати не можна. Він визирнув у вікно, там все так, як і досі — ті ж безжиттєві вікна станції, що смугами холодного світла випинаються з мороку. Нічого нового. Командор перевів погляд углиб кабіни і кілька хвилин вдивлявся в шафку, намагаючись розрізнити в ній три перпендикулярні площини. Це йому вдалося: он, три нечіткі лінії сходяться в одну точку, темрява між ними розрізняється за ледь помітними відтінками.

— Остапе, знаєш, про що я думаю?

О, Тарас не спить. Він чоловік, тому зараз думає над своїм становищем, будує плани на майбутнє, надіється перш за все на власні сили, а Наталка спить.

— Про що?

— Якщо ми по волі випадку залишимось тут надовго, то, мабуть, почнемо так само ненавидіти один одного, як вони. Тут просто саме повітря просочене ароматом запашної смерекової ненависті.

— Якщо чесно, то так. Я повинен визнати, що ти мені відразу не припав до вподоби, і сталося це на Землі, тому місцеве повітря до моєї антипатії непричетне.

— Антипатія взаємна, тому давай пообіцяємо один одному, що будемо справжніми чоловіками і стримуватимемо злість, погані емоції, якщо вони виникатимуть.

— Обіцяю. До того ж у нас є дещо спільне — нам обом подобається Наталка.

— І Андрію вона подобалася.

Знову запанувала мовчанка, через годину Остап сповз униз і розтермосив Тараса, щоб той став на варту.

Невиразні зірки губились по одній на блідому небі, немов, втомлена примара, вмирав Місяць, зіщулившись від проміння денного світила.

Береговий розплющив очі, побачив небо, сонце — займається ранок. Він встав, тримаючись руками за раму вікна, встав і не міг згадати, чи заплющив очі останній раз хвилину тому, чи п’ятнадцять, чи годину, бо світанок вже переливався рожевим полиском, а перед нападом дрімоти небо ще всотувало в себе сіру темряву. Він зрозумів, що проспав деякий час, але ж нічого не трапилося, все і далі на своєму місці. Он спить Наталка, он Остап, з них вийшла б гарна пара, але ні одна, ні другий ніколи самі цього не зрозуміють, а підказувати їм навряд чи хтось буде, у всякому випадку, не на цій планеті.

Тарас роздивлявся ряди смерек, які ховалися одна за одною, обступаючи станцію з трьох боків.

— Боже, вже ранок, — Наталка підвела голову зі своєї руки. — а ми й досі живі.

— Ти як скажеш, то скажеш. — усміхнувся Тарас. — Але в цих простих словах велика суть і все наше досягнення.

Заворушився Остап; він ніколи не прокидався одразу, бо любив поніжитися в ліжечку на межі між сновидіннями й реальністю, навіть багато років постійних експедицій не вплинули на цю звичку. От і тепер командор розплющив очі, з хвилину дивився в ілюмінатор, потім зажмурився і стиха пробурмотів:

— Ще п’ять хвилин.

— Остапе, вставай!

— Ще п’ять хвилин. — повторив Шуминський, потім скорчив сердиту гримасу і перевернувся на інший бік. — Добре, добре, встаю, куди від вас подінешся!

— Світає. Сьогодні новий день.

— Але вчорашні проблеми не залишилися у вчорашній добі, вони з нами... Встаю, встаю.

— Потрібно якось поставити крапку на цій невідомості. — Тарас підвівся на повен зріст, слідкуючи, щоб не посковзнутися на похилій долівці.

— Зараз поставимо. — Командор нарешті протер очі і тепер жмурився на світло. — Усе дуже легко вирішується.

— Як?

— На станцію все-таки поїде відеоробот, час виправити нашу помилку... помилку Андрія.

— Але в нас лише один робот такої модифікації. А якщо з ним щось трапиться?

— Краще втратити машину, ніж людське життя. Спочатку ризикнемо роботом.

Береговий з’їхав на підошвах до нижнього плінтусу, перебравши по дорозі всі чотири крісла, і пошкандибав до перехилених дверей.

За кілька хвилин Остап вже сидів за екраном відеоприймача і прилаштовував маленьку антену, а Тарас тим часом опускав робота з трапу на землю. Коли всі чотири механічні лапи торкнулися втрамбованого покриття, Береговий відразу ж озирнувся на станцію біглим поглядом і поспішив сховатися в корпусі космольота, хоча не помітив нічого небезпечного. Коли він увійшов до кабіни, Шуминський взяв у руку пульт дистанційного управління, клацнув тумблером, і, немов за помахом чарівної палички, екран приймача мигнув, і на ньому з’явилося зображення станції, яке відразу ж почало поволі наближатися. Робот працює! Роблячи одразу півметрові кроки, машина йшла до "Смерекового раю". Командор вивів його з майданчику космодрому до центральної стежки.

— Ніяких ознак розумного життя. — констатувала Наталка, вмощуючись позаду своїх супутників.

— Ще не вечір.

Поки відеоробот дійшов до входу, проминуло трохи часу. Сонце вже вигулькнуло за смерекових крон і обсипало добродушним промінням корпус "Раю", галявини і прибудови навколо нього. Трьохпалі лапи металевого розвідника завмерли перед наполовину заваленим входом.

— Можливо, зброю на роботі поставити у бойову готовність? — запропонувала Хвойна.

— Виключено! Ми не будемо нікого вбивати.

— А як же самозахист?

— Люди, послухайте тільки, про що ви говорите! Який самозахист? Яка зброя? Проти кого? — Тарас обурено знизав плечима і скривився, як від лимону.

Запанувала залізна тиша, яку лиш підсилював шелест дерев, що проникав у кабіну крізь опущений трап. На екрані приймача видно чорну лінію між стиснутими стулками дверей входу. Береговий відчув як по його шкірі електрозрядами прокотився моторошний холодок. Йому на мить здалося, що робот теж вагається, як і він вчора.

Кінцівка-захват металевим суглобом торкалася кнопок на щитку, набираючи код. Ненав’язливий звуковий сигнал повідомив про те, що код набрано вірно. Тарас посилено намагався згадати, чи чув він цей сигнал, коли сам набирав код. Можливо, просто не звернув на нього уваги?

Те саме, що й учора — з’явилась щілина між стулками дверей, яка швидко ширшала. Тепер час біжить не так повільно, бо там, на заваленій терасі, стоїть майже жива купа металу, а не він, Тарас Береговий.

Відеоробот опустився з тераси в коридор, Троє коліщат випнулося поміж лап і машина швидко поїхала по рівній доріжці, втягнувши свої лапки у корпус. Зображення на екрані чітке і без перешкод. Палець Остапа завмер на кнопках дистанційного управління:

— Куди його, Тарасе? Де ти був?

— Звідти я пішов у хол, але там нічого цікавого не було.

— Можливо, пошукати Дороті? — запропонувала Наталка.

— Навряд чи це слушна думка. Де її шукати? Зверніть увагу на те, що в журналі останній запис стосується катера. Вона попливла, і записи перериваються — далі чисті білі сторінки. — командор гладив кнопки пучками пальців. — Вона втопилася. Дороті зникла із станції кілька днів тому і не повернулася назад, інакше б вона вела журнал далі.

— Справді.

— А зараз поміркуємо, як можна знайти доказ того, що все, написане у журналі, правда.

— Даяна! Вона повинна бути під ковпаком у кріокамері!

— Саме так! Отже, через хол і кухню до холодильника. Через хвилину хоч щось стане зрозуміло.

Робот беззвучно поїхав до кухні і зупинився перед напівпрочиненим люком до холодильника.

Усі присунулися поближче до екрану, щоб краще бачити те, що зараз визирне з-за стулок люку, який почав розсуватися. По холодильнику відразу ж розлилося світло, що синхронно включалося разом з відкривачем. Відеокамера подала загальний план холодильника — кілька блискучих коробок герметичних кріокамер з прозорими ковпаками, серед яких деякі порожні, деякі заповнені азотом.

Очі екіпажу прикипіли до екрану. Ні, вони не злякалися і не зраділи — завмерлі зіниці втупилися в один із порожніх ковпаків, всередині нього, на колі, — іній, а на пухнастих кристалах, на стінках камери...

Краще під’їхати ближче. Так і є — фіолетово-коричневі плями. Коли відеокамера на виклик Шуминського подала крупний план найбільшої кріокамери, порожнеча якої прикувала до себе увагу всіх глядачів, вони побачили на екрані чіткий дивний контур на паморозі і, уважно придивившись, по розташуванню пуху інею, впізнали обриси жіночого тіла, яке лежало тут під час замороження. А тепер його немає!

— Чорт, вона ж була тут! Он її замерзла кров на стінках.

— А ковпак зачинено герметично, он на табло, нище пульту, дата його герметизації — 3 вересня.

— Отже, тіло Даяни зникло з герметично запломбованого ковпака. Його ж ніхто не відкривав! Але це — неймовірно!

— Чудово, просто чудово. Замість відповіді ми отримали ще одне запитання, ще одну таємницю "Смерекового раю".

— Боже, це справжнісінька божевільня. — Наталка встала і почала кроками міряти плінтус. — Бо-же-віль-ня.

— Заспокойся! — голос Остапа прозвучав грубо й уривчасто.

— Ні, не буду я заспокоюватися, бо це вже аж занадто. Ми тут усі помремо! — дівчина раз-по-раз стискувала свої ніжні пальчики в кулаки з такою силою, що кісточки біліли.

— Пані Хвойна, скажи на милість з чого ти взяла, що тут хтось помер? Дехто просто зник.

— Хлопці, подивіться на речі серйозно і ви зрозумієте весь жах їхнього, а тепер і нашого становища. Ці записи — суцільна правда, і я вірю в це, я зрозуміла. Моя інтуїція наполягає на цьому! Це правда, що становище наше дуже серйозне! Щось навмисне діяло на психіку персоналу "Смерекового раю", а тепер діятиме і на нас! А найгірше те, що ми не знаємо, з ким маємо справу, що йому потрібно і яка його кінцева мета — божевілля, смерть, чи ще щось гірше?

— Це дурниці, — заперечив Тарас, але відразу ж осікся, почувши стільки невпевненості у своєму голосі. Так, це зовсім не дурниці, Наталка сказала щойно те, про що думали всі, тобто це одна з версій, яку ніхто не бажав сприймати серйозно, бо вона надто жахлива. Лиш найслабкіша істота з них трьох продовжувала сміливо із захопленням занурюватися в несуразні моторошні здогадки, сама дивуючись ходу власних думок.

— Тут, крім нас, є ще розумні істоти, можливо, інші люди, а, можливо, щось на рівень вище нас, щось безтілесне, інший бог, схожий на нас. Ми як непотрібні зайві елементи на його планеті, і він не знає, що з нами робити — тому все так і відбувається.

Відеоробот виїхав з морозильної камери до кухні і в об’єктив потрапила електропічка. Завіси всередині зірвані, дверка вибита, електронні замки вийняті з гнізд, плитки разом з дротами розігріву розтормошені.

Чоловіки дивилися на все це і мовчки облизували пересохлі губи, а Наталка стояла в кількох метрах від них, спостерігаючи за польотом яструба над лісом. Її чомусь перестало цікавити зображення на екрані — все цікаве вона вже побачила.

Керує Остап, він і водить робота по корпусі станції, немов маріонетку.

Хол. Нічого цікавого: купа дверей і всі можна відкрити, он — п’ять спалень, з другого боку — двері до лабораторій. Спальні повинні бути зачинені тільки зовні, якщо ж вони закодовані зсередини, то відкрити їх з холу практично неможливо. Чотири спальні для співробітників, а п’ята — для різноманітності. Вони в такому порядку: Бріксті, Томас, Даяна, Дороті — це записано в довіднику по облаштуванню "Смерекового раю", який видали екіпажу космоліта ще на Землі.

Знову металеві суглоби втискують кнопки в щиток — двері Бріксті розсунулись, робот в’їхав в його каюту: ліжко, шафа, стіл, пальма, умивальник, полиці з купою книг та альбомів, великі фото слонів на стінах. Наступна кімната Томаса — ті ж самі меблі, тільки речі вже не валяються будь-де без особливого порядку, а стоять на своїх постійних місцях — житло доволі педантичної людини, на стінах висять репродукції мадонн Рафаеля, плямисті картини Мане, Тіана, пензля Хауера, яка, певно, просто висить як пам’ять, оскільки в цю класичну мистецьку гаму зовсім не вписується.

Кімната Даяни. Стандартний набір меблів, кольори зовсім не разять очі своїми барвами, холодний відтінок в усьому, на столі — акуратна стопка книг, поряд кришталева ваза-куля з букетиком засохлих маргариток. На стінах ледь помітні прямокутні бліді плями від картин, самі ж картини стоять запхані в шафу, а на їх місці до гвіздка прив’язаний за ніжку трупик дрозда, такого ж засохлого, як і квіти.

— Що це?

— Дрізд, той самий, що безневинно здох в руках Даяни.

— Можливо, це не вона повісила?

— Хто б це не зробив, але навіщо? Якась містика.

— Божевілля в космосі завжди видається містичним.

Кімната Дороті виявляється найприємнішою для очей, навіть покривало на ліжку притягує погляд своїми фіолетово-рожевими пальмами і блідим місяцем. На стінах ціла колекція мініатюр, підбірка кількох десятків пейзажів: водоспади, сонце африканських островів, світанки Бразилії, замки Європи, болота тундри, гірські озера, прерії та Альпи — сам спокій в рамках.

— Остапе, здається, там все гаразд.

— А я не люблю, коли все гаразд. — Командор намагався вихопити з екрану хоч одну незвичну деталь, але нічого дивного не потрапляло в об’єктив.

— Тоді тобі сподобається на цій "спокійній" планеті.

Відеоробот виїхав з кімнати Даяни, і через хвилину на екрані з’явилось приміщення лабораторій. Препараторна: полиці, шафки з реактивами, мікроскопи, бінокуляри, розправилки, стопки етикеток і бірок, електросушилки, набори голок та електродів — усім в кабіні це знайоме ще з лав університету. Звичайна препараторна, дещо занедбана.

Далі персональні лабораторії. Правда, щоб зрозуміти, хто з персоналу, де саме працює, треба подивитися записи у бібліотеці. Електронний мікроскоп, витяжні шафи, термостати, електропаки...

— Ніде нічого.

— А ти хотіла калюжі крові і написи на стінах?

У душовій, котельні, басейні, туалетах, складі, у залі колекцій теж нічого цікавого. Шуминський підвів робота до капсули ліфту, піднялися на другий поверх. Все по-старому, судячи зі слів Берегового, от тільки спортзал...

Коли на екрані з’явилися тренажери, чоловіки синхронно присвиснули — вантажі з дисків і пластин від ста до триста кілограм.

— Хтось невдало пожартував.

— Можна перевірити лічильники. Якщо хтось підіймав таку вагу, то це повинно було реєструватися.

— Зараз перевірю. — Остап підвів робота ближче. — Останній раз займалися культуризмом просто так, без лічильників, тому в пам’яті немає нічого про цю вагу.

У будці радиста та ж сама алебарда. Так само незрозуміло і неприродно виглядає її лезо в тому ж пульті, Остап навіть захватом робота обхопив її і поторсав — тримається міцно.

— Станція порожня. — заявив Шуминський, коли відеоробот висунувся із заваленого входу "Смерекового раю", переходячи з коліщат на лапи.

— Чека-а-а-ай, — протягнув Тарас — ми ж не були всюди і багато чого не бачили.

— Якщо там було на кого дивитися, чи на що.

Важко зараз не помітити як у зелених крижинках очей Хвойної загорівся прозорий вогник, вона усміхнулася однією із своїх чаклунських посмішок — щось хоче.

— Наталко, припини. Ми ж цього не зробимо. — відразу замахав руками Остап.

— Невже ти телепат? — знову усміхнулася .

— Просто, коли добре знаєш тебе, неважко зрозуміти, яка ідея зародилася у твоїй чарівній голівці.

— А чому б і ні? Тут нам немає чого робити, вистачить переховуватись, як крілики.

— Ми слабкі беззахисні істоти... — почав було Тарас, але командор зупинив його помахом руки.

— Чекай, Тарасе. Дійсно! Чому, ні? Подивись на все з іншого боку.

— Тебе зачарувала ця відьмочка. — Береговий скосив очі на усміхнену Хвойну.

— А чого нам чекати у космоліті?

— Не знаю, але тут спокійніше і безпечніше.

— На станції є персональні каюти і кодові замки, а звідси ми рано чи пізно вимушені будемо піти, тож краще рано. Підемо зі зброєю, ми не такі вже й беззахисні.

Бортовий годинник показував дванадцяту годину, коли з перехиленого трапу на землю зістрибнули двоє молодих чоловіків і дівчина. Перед ними стоїть відеоробот з опущеними захватами, а далі причаїлася блискуча коробка станції зі своїм суцільним оком вікна галереї.

Шуминський правою рукою стиснув пістолет за пазухою, а лівою витягнув з кишені пульт дистанційного управління. Лапи робота заворушилися, і він рівномірними кроками рушив знову до "Раю", на об’єктив його відеокамери насунулась бойова наставка, із металевих боків зсунулись вниз два щитка, оголивши стовбури лазерометів, які відразу ж висунулись на кілька сантиметрів вперед. Руки людей відчувають метал зброї під одягом. Ці троє йшли не до станції, а на станцію, немов би на фантастичну потвору, яку спочатку потрібно зрозуміти, а потім перемогти.

Утретє набрано код входу, на обличчях вторженців застигло німе задоволення, справді, приємніше самому вийти до невідомого, ніж чекати на нього.

— Те, що має статися, те й станеться. — прошепотів Остап.

— Все одно таке відчуття, ніби я опустилася у могилу до вампіра.

— Чого хотіла, те й маєш!

— Насправді я хотіла сидіти зараз за столиком у кафе і стріляти у хлопців очима, здавши останню сесію.

— Т-с-с-сс.

Двері розсунулися, робот вже всередині, дула його автоматів своїми сліпими отворами прочісують простір навколо себе, вишукуючи ціль, якої чомусь немає. Позаду чути тихі кроки.

Дві години було потрачено на обстеження корпусу станції і її гаражів, обшукали все, кожен квадратний метр простору, але нічого нового, що було б підозрілим, не знайшли, крім тих же обрисів жіночого тіла та трупика чорної пташки. Виявили, що гелікоптери в чудовому стані, є кілька всюдиходів. У спортзалі Тарас і Наталка спробували підняти сто кілограмів, але тільки спробували, навіть разом тяжко вийшло. Дрозда викинули у сміттєвий ящик і за кілька хвилин від нього лишилась лиш суміш хімічних сполук.

Половина третьої години. Наталка сидить у великому м’якому кріслі в холі і крутить у руках карту бубнового валета. Остап стоїть перед еркером і дивиться у вікно на ліс. З кухні чути шум, брязкіт і голос Берегового:

— Відремонтую, але потрібно знайти ще одну спіраль до плитки. Сьогодні буде вечеря з шоколадним тортом, який є в меню.

— Хочеться їсти. — зітхнула Наталка.

— Візьми зі складу консерви і переб’єш голод, бо поки Тарас відремонтує цю машину, помремо з голоду. — порадив Шуминський.

— Вибач, але сама я не піду.

— Я тебе проведу.

— Остапе, ти не помітив, що весь час тримаєш руку на держаку пістолета?

— Помітив.

Вони вибрали консервовані мисливські ковбаски. Щойно пальці Шуминського зірвали з бляшанки кришку, як по всій кают-компанії розлився тонкий збуджуючий аромат копченого на лісовому вогнищі м’яса, який відразу ж почав зникати в сітчастих пащах кондиціонерів.

У пройомі дверей беззвучно виник Береговий, ковтаючи слинку:

— І чому у мене таке враження, що ви зібралися це з’їсти без мене?

— І, дійсно, поїмо, а ти йди, йди собі, ремонтуй кухню. Заслужи.

— Ах ти яка мудра! А ну дай ковбасу!

Наталка настромила по дві апетитні ковбаски на вилки і роздала хлопцям.

— Ну як справи з електрокухнею?

— Дороті добре постаралася, бо й досі пахне смаленим волоссям.

— Мовчи про це.

Запрацювали щелепи, хоч всі й дивувались, що їдять з таким апетитом в даній ситуації, отримуючи велике задоволення від їжі і водночас думаючи з сумом і страхом про своє майбутнє.

Тихо. Крізь скло вікон видно шуміння смерекових крон, той самий яструб все ще плаває біля верхівок дерев. Троє в холі прислуховуються до звуків на станції, до хрумкотіння м’яса під зубами, оскільки, крім приглушеного дихання та рідкого порипування крісел, це єдиний звук, який поки що чується в цілому корпусі.

Троє сидять і думають про свою спонтанну витівку — які вона принесе наслідки? Вони не просто сидять, їдять, думають — вони чекають на щось, на новий незбагненний епізод, який внесе хоч щось нове, можливо, зрозуміле. Тарас згадав собі якусь мелодію і підошвою черевика тихенько відстукує її; звук переймають стіни, він відлунює у коридорі за дверима.

Шуминський враз зірвався на ноги і підвів руку вгору:

— Тихо!

Наталка здивовано глянула на нього, Тарас перестав стукати, але систематичні звуки не припинилися, вони стали кроками в коридорі. Хтось йшов до дверей, які залишилися недосунутими докупи. Впевнені, розмірені кроки, солідні, неспішні.

Командор схопив пульт і відеоробот обернувся до дверей, наставивши на щілину між їхніми стулками два темні дула, чоловіки похапали зброю зі столу, поховалися за одвірками кухні і коридорчику за еркером. Наталка безшумно зникла зі свого крісла і прошмигнула за спину Остапа. Всі троє заніміло спостерігали за дверима в коридор, ледь висунувшись з-за прикриття.

Кроки невблаганно наближаються, але цей Хтось не поспішає.

Нерви намотувалися навколо цих тихих звуків, як металевий трос на котушку. Серед стурбованих думок, мов іскри, проскакували припущення з бажанням втішити і хоч трохи заспокоїти себе: кроки дуже схожі на людські, а, може, це хтось із персоналу — тоді у наступну мить зразу ж вирішився б ряд проблем...

Кроки зупинилися навпроти холу, двері здригнулися і почали розповзатися. Але за ними нічого не видно! Раптом помітили якийсь рух біля самого порогу, і тут — у кімнату просунулась маленька, чорна голова з двома жовто-зеленими очима. Всі полегшено, шумно видихнули, Шуминський відключив робота, але пістолет не опустив.

Через прочинені двері до холу зайшов чорний кіт з блискучою короткою шерстю. Зайшов, втягнув носом повітря, сів біля металевого боку відеоробота і голосно м’явкнув.

Тарас і Остап націлили на нього дула пістолетів, не знаючи, що робити, вкрай здивовані таким розвитком подій. Вони були готові застрелити кота, як тут перед ними виникла Наталка:

— Ви що, збожеволіли? — вона схопила тваринку на руки і притиснула до себе. — У мене дома залишився такий самий Люцифер.

Супутникам Хвойної відвисли щелепи.

— Наталко, постав його на місце. Невідомо, звідки взявся цей кіт.

— Він теплий, пухнастий і живий. Бачите, який спокійний. — дівчина, щоб підтвердити свої слова, легенько і несміливо погладила кота по голові. Той вигнув спинку і куточки його рота скривилися в посмішку, якщо так можна висловитися про котів.

— Добре, він залишиться з нами, але не чіпай його. Спочатку треба подумати, звідки тут кіт, про нього не згадується ні у довіднику, ні в бортовому журналі. Чорний кіт... Звідки ця тварина?

— Не знаю. — Наталка сіла на бильце м’якого крісла. — Потім подумаємо і з’ясуємо, але він живий і добрий, дарма, що чорний.

— Краще, дай йому їсти. Я переконався, що тварини, які гарно їдять, завжди справжні і реальні.

Кіт показав себе надзвичайно реальною твариною, бо виявив неабиякий апетит. Він жер ковбаски, задоволено муркочучи, переміщуючи м’ясо з одного куточка рота в інший, переминаючись з лапи на лапу, час від часу зупинявся, ковтав нарешті те, що пережував, оцінююче дивився на те, що залишилось, а потім з новою агресивною пожадністю накидався на їжу.

— Від цього кота ніякої загрози, мила маленька тваринка.

— Нехай залишається, з котом ми легко впораємось, якщо він не буде перетворюватись по ночах у великого кровожерливого монстра.

— Врахуйте, що не він прийшов до нас в дім, а ми до нього.

Кіт, наївшись, заснув у кутку сидіння великого м’якого крісла. Тарас пішов далі копирсатися у пічці, Остап разом із шкутильгаючою Наталкою піднялися на другий поверх, щоб переглянути папери та комп’ютерні файли.

День йшов до завершення. Шестеро очей чекали малинових барв вечірнього неба. Нічого незвичного троє гостей на станції не помітили і, взявши на себе функції господарів, вони весь цей час намагались налагодити звичайний режим життя, який тільки можливий у такій ситуації.

Наталка спробувала відтворити запрограмований дизайнерами "Лінгвіку" комфорт, бо зниклий персонал в останні дні свого життя на станції не дуже дбав про дотримання порядку. Коли вже почало сутеніти, чоловіки обійшли всі вікна і люки на станції, щоб перевірити, чи замкнені вони. В цей час Наталка сиділа посеред холу у своєму кріслі, її рука ніжно торкалася вух чорного кота. Він усміхався, мружив очі і впирався щосили головою в пальці дівчини, терся об них, чухаючи собі шкіру біля очей та брів з довгими вібрисами. Тварина сиділа надто спокійно як на земного кота, якого занесло на іншу планету, — так думала собі Наталка, піднімаючи руку над цим дивним створінням. Її дивувало те, що кіт тягнеться до занесеної над ним руки, яка може і погладити, і вдарити.

Очі Хвойної миготіли то на одні двері, то на другі. Вона не знала, в які з них увійдуть хлопці, і чекала розсування стулок будь-яких дверей. Чомусь моторошно чекати, у голові рояться холодно-мурашкові думки, які раз-по-раз заганяють в кут теплі і пухнасті імпульси свідомості, що передаються по руках від шерсті кота.

Вона сиділа так більше години, чекаючи своїх супутників, потім на мить закрила очі і тут — вони. Наталка лиш помітила, що Остап і Тарас уже в холі, а двері засуваються за ними.

— Все зачинено, сюди не проникне навіть комар. — задоволено заявив Шуминський.

— Духам двері не потрібні. — Хвойна сумно посміхнулась.

— Не містифікуй, давайте зараз краще вирішимо, як ми ночуватимемо. Поодинці чи разом? Чи хтось з кимось, а хтось — один?

— Останнє виключено! — підмітив Береговий. — Я за те, щоб всі разом. Ми знатимемо, що відбуватиметься і з іншими.

— Розумно. — командор схвально кивнув головою. — Але Наталка може вирішити сама.

Хлопцям здалося, що дівчина задумалася, а потім легко відповіла:

— Разом, так разом, але за умови, що ви не будете приставати до мене.

— Хвойна, ми летіли сюди не один день, і ні я, ні...

— ...Тебе не чіпали.

— А вона саме цим і незадоволена. — вколов Тарас і одразу ж добродушно посміхнувся. — Це жарт, не ображайся.

Хвойна кинула на чоловіків серію землезрівнюючих поглядів і голосно, чітко, з ударними паузами заявила:

— Сьогодні я сплю з ним! — і підняла кота угору.

— От скотина, Остапе, подивись як ця тварюка зневажливо дивиться на нас. — Тарас націлився пальцем у голову кота і погрозливо звів брови докупи.

— Ні! — Шуминський руками оперся на стіл і, дивлячись Наталці прямо в її зелені озерні очі, повторив: — Ні! Кіт ночуватиме окремо від нас.

— Але — спробувала заперечити Хвойна, та її обурення перервав металевий голос командора.

— Це — наказ! І я вважаю своє рішення достатньо обґрунтованим, ослухатися моєї поради ви можете, але наказ зобов’язані виконувати. Ми постелимо котові в Дороті і закриємо двері туди на персональний код, а сюди принесемо два спальники. Ночуватимемо в кімнаті Томаса, я і Тарас — в спальниках, Наталка — на ліжку.

Ніхто нічого на ці слова не заперечив. Всі троє порозсідалися по кріслах навколо столу.

— Що робити? — Береговий потер рукою своє колюче, давно неголене, підборіддя. — До ночі ще далеко, Наталко, скажи що-небудь.

— Що саме? Все й так зрозуміло і без слів — ми ризикнули, прийшли сюди і тепер чекаємо на кару за цю витівку. Та нам і не віриться, що все буде добре.

— Запишемо тебе штатним біографом або совістю екіпажу.

— Або психотерапевтом.

Знову запала мовчанка. Така тиша буває тоді, коли немає звуків, якими хочеться її заповнити, коли немає про що говорити, або коли море слів, але ти відчуваєш, що вони заважатимуть тиші.

Кіт згорнувся клубком на колінах Хвойної, заколисаний комфортом кают-компанії. Враз його вуха настовбурчилися, він підвів голову, принюхався і знову розслабився, пригорнувшись до тепла дівчини.

Наталка крізь напівдрімоту відчула знайомий домашній аромат — так може пахнути тільки свіжозаварена якісна кава. Тарас теж втягнув носом повітря і задоволено зиркнув у сторону кухні:

— Я забув сказати, що кухня вже працює, і сьогодні в меню, як я і обіцяв, — шоколадний торт.

— Ура-а-а! — кіт вмить злетів з ніг Хвойної, яка змахнула його рукою і побігла до кухні.

На стіл лягла оранжево-біла скатертина, за мить на ній з’явилися торт і запашна кава.

— Наша перша приємна несподіванка на цій планеті.

Усі сиділи, замріяно дивилися на шоколад, що застиг на торті, але ніхто не брав до рук лопатку, щоб розкласти по тарілках цей спокусливий десерт. Наталка і Тарас просто вирішили, що таке священне дійство як розподіл першого шоколадного торту на планеті Океан повинно провестися керівництвом в особі командора, хоча сам Остап, в свою чергу, думав, що розкласти десерт повинна Наталка як господиня і як єдина представниця жіночої статі. Трійця просто сиділа і дивилася на торт, врешті Береговий стиха кашлянув і порушив мовчанку:

— Остапе, здається, що тобі потрібно дещо зробити.

— Ти правий, — Шуминський підвівся. Випроставшись, він три рази перехрестився.

Його супутники, трохи здивовані поведінкою свого командора, теж підвелися і почали молитися разом з ним. Страшно лунали святі слова, страшно для самих людей, молитву вони промовляли як закляття від станційних демонів.

Вечеря того дня нагадувала трапезу масонів, лиш під кінець зникла трагічна тиша, тихо полилася звичайним руслом розмова. Шоколад відігнав очікування страху.

Після вечері Наталка віднесла посуд на кухню, включила миючу машинку і повернулася в хол, де вже стояли зі своїми спальниками чоловіки. Усі троє переглянулися і рушили до спальні Томаса.

— Ей! — Тарас клацнув пальцями.

— Що?

— Хочу нагадати, що ми йдемо спати, а не вішатись, приберіть траурні міни з обличчя.

Двері зачинилися, спрацювали кодові замки, і троє людей враз опинилися одні у невеликій кімнатці, відмежовані стінами від чужого світу.

Час поволі спливає, надто поволі. Навколо темрява, в якій зникають межі кімнати. Гості "Смерекового раю" лежать мовчки, вони ще не сплять, але нічого й не роблять, навіть не розмовляють, боячись злякати словами спокій, до того ж розмова може привернути чиюсь увагу. Не зрозуміло тільки чию саме? Хто Вони? Люди, окутані мороком, лиш здогадуються про Них, здогадуються і вірять у їхнє існування. У такому тремтливому спокою темряви сон не приходить.

Віє холодом, холоднеча пробирається по ногах, по стегнах, по животі до серця. А коли вона дотягнеться до нього? Наталка інстинктивно натягує на себе ковдру і просинається. Навколо фіолетові сутінки, мертвизна ночі. Так тихо, що ця тиша починає існувати самостійно, вона оселяється металевим ломом у спині, від раптового страху сковує дихання і немає сили крикнути. Дівчина знає, що сталося щось страшне і невідворотнє. Сталося. Потрібно лиш повернути голову і подивитися на підлогу, тоді все стане зрозумілим. Воно там, воно або свідчення його існування.

Наталка напружує м’язи шиї й не може ворухнутися. Страх контролює все тіло, яке застигло у тягучому заціпенінні. Нарешті воля ламає судому м’язів і дівчина повертає ривком голову вниз, відриваючи закляклий погляд від стелі.

Два порожні спальні мішки..., прочинені двері..., порожня кімната..., темна діра ночі у коридорі, звідки віє холодом.

Перша палаюча хвиля жаху проходить, залишається позаду паніка і тремтіння у суглобах. Хвойна зістрибнула з ліжка. З коридору на неї знову повіяв холодний вітерець, пробігся по її неслухняному волоссю й зник.

Боже, невже зараз все отак завершиться і ніхто нічого не зрозуміє? Померти у невідомості — це надто жорстоко. Жорстоко й страшно. Страх... страх... страх... повсюди. Він чатує свої жертви за кожним кутом, лякає, вимотує їх, намагається ослабити, паралізувати і з’їсти живцем. Тепер страх — ключове слово у кожному реченні, у кожній думці; розгортається у кожному погляді. І ця темрява в коридорі — це він. Зайти в його обійми і зазирнути йому в очі.

Дівчина переступила поріг і занурилась у ніч. Навколо порожнеча, жодного промінчика світла. Кудись зникає моторошне передчуття, затихає молоточок у серці; сталеві струни нервів розслаблюються, розм’якають, мієлін перетворюється на розтоплений віск.

У порожнечі навколо тебе виникають з нічого дві лінії, вони тремтять і враз розходяться, відкриваються — чужі прекрасні очі розплющились, здається, що це очі Бога. Вії, повіки втрачають свою чіткість, натомість її вбирають у себе зіниці — сіро-зелені крупинки, що оточують круглі тунелі з темряви. Вибух нової галактики, яка зливається у чорну діру посередині своєї зелені. Погляд цих очей — безмежно добрий. Добро у ньому — вища сутність. Воно — прекрасне, воно — порятунок, воно світло, і ти безсилий перед ним. Заради цього добра загине світ, щоб знищити разом із собою зло. Розумієш, що вся жорстокість, несправедливість і безглуздість — це лиш звичайні складові добра, вони зобов’язані йому своїм походженням і вічністю власного існування.

Ці очі належать жінці, дівчинці, а Бог — чоловік (так завжди уявляється), тому зрозуміло, чому в них, крім добра, світиться ще й таємниця, зваба, обіцянка.

Очі усміхаються. Вони не самі, десь далеко-далеко, в глибині, вимальовуються з червоної темряви пелюстки губ, обличчя.., усміхнене обличчя красуні. Її губи наче вилиті з кришталево-вишневої магми, яка пружинить у посмішці, переливається вологим полиском, липким від солодкості.

Богиня! Зваблива і добра. Для неї кохання, добро і жорстокість лиш синоніми необхідності. Вона знає навіщо в цьому світі існує кожен атом, кожне створіння.

Богиня безмежна. Смерть і життя, вічність, рай і пекло гублять свої обриси, свою значимість в її безмежності. І дивиться вона Наталці у вічі, ніби запитуючи про щось, хоча сама знає усі відповіді.

Хоча це губи жіночого божества, все одно хочеться, щоб вони злилися в поцілунку з твоїми. Хвойна теж усміхається, їй надзвичайно спокійно на душі, лиш би поцілувати богиню зі всією пристрастю і самовідданістю. А, можливо, володарка цього безмежжя не така вже й сильна? Уся її сила в дивовижній красі і принадливості? Довершеність — це ще не досконалість.

Красуня схиляє голову вниз. На її очі спадає з боків волосся, воно наливається з усіх боків і ховає вроду богині від Хвойної. Усе, потрібно йти. Богиня лягла спати, закутавшись у волосся-темряву. Вона прекрасна...