Пентакль: Збірка

Неспокій

Дивне щось трапилось цього ранку з червоним бійцем Оксаною Бондаренко. Чи сонце світило особливо яскраво, чи повітря, солодке й по-весняному п’янке, торкнуло давно пригальмоване серце. Усміхнулася Оксана, розирнулася навколо, немов усе вперше побачивши: і близький ліс, затоплений молодим листям, і зелену траву на провалених могилах. Порохняве дерево старого хреста здавалося теплим.

Зітхнула червоний боєць Бондаренко, повітря губами молодими торкнула. І зовсім не те сказала, що думала:

— Зі святом вас, Андрію Володимировичу!

«Христос воскрес!» — так і не вимовила. Не змогла.

Поручик Дроздовського полку Андрій Володимирович Разумовський здивовано скинув світлими бровами, подумав, підвівся із зеленої трави.

— Спасибі, Ксеніє. Воістину воскрес!

Зазвичай вони сварилися. Дівчина зверталася до класового ворога винятково на «ти», а «ви» поручика звучало злостивіше, ніж найчорніше слово. Але… Певне, сьогоднішній ранок таїв у собі щось особливе.

У мертвих порядки суворі, але бувають і послаблення. Тричі на рік належить відпустка — у Жиловий понеділок, на Трійцю і, зрозуміло, на Великдень. Ненадовго, на добу лише, але і цьому радітимеш. Коли ще і церква поруч, і священик, такий же, як ти, відпускник, збирає на службу.

Червоний боєць Оксана Бондаренко попівських звичаїв не визнавала і жодного разу у відпустку церковного порога не переступила. Жаліли її сусіди, тихі небіжчики з найближчого села, головами хитали. І так, виходить, грішниця велика, без хреста і ладану закопана, та, бач, церкву стороною обходить, прощення у Бога не просить! Оксана тільки сміялася, не відповідала навіть. Грішницею вона себе не вважала, забобони геть відкидала, а головне, вважала себе переможницею. Свою війну вона виграла, дарма що трохи не дожила.

Її убили навесні 1921-го на такому ж великодньому тижні, за день до Великодня. Ударила кулеметна черга з махновської тачанки, упала на свіжу траву боєць славного загону товариша Химерного, вдихнула востаннє гострий дух теплої землі. До дня народження залишалася дрібниця, місяць усього. Не довелось подорослішати — так і залишилася двадцятилітньою. Вирізали друзі зірку з жерсті, обклали дерном могилу, сказав товариш Химерний тверду партійну промову…

Поручик Разумовський теж вважав себе переможцем. Розрубала йому горло червоноармійська шабля в запеклому бою влітку 1919-го. Вкопали товариші нашвидку зрубаний хрест, розкраяли залпом гаряче небо — і пішли далі, на Москву. Не було за чим шкодувати Андрію Разумовському, він і не шкодував. Ось тільки до церкви теж не ходив, а чому — мовчав. Запитають його, зниже поручик плечима під золотими погонами, стисне зубами зірвану бадилину.

Дивувалася Оксана разом з усіма. Але не запитувала — з гордості. А сьогодні не втрималася. Ранок був такий.

— Чому б вам до церкви не сходити, Андрію Володимировичу? — тихо сказала вона, щоб інші не почули. — Ви ж віруючий, під хрестом лежите. Чи на Бога образилися?

Подивився на Оксану поручик, хотів відповісти різко, як звик, але, видно, передумав. Кивнув він головою, подивився на ранкове сонце.

— Можливо, ви праві. Тільки не образився, тут інше. В усьому порядок має бути. А так…

Оксана теж кивнула, подивилася вперед, туди, де ворота цвинтарні стояли. Високо вже сонце, тож і служба незабаром скінчиться. Ненадовго мертвих у церкву пускають.

— Вам обіцяли рай. Або пекло. Адже так? А замість цього… Неначе обдурили, так?

Не жартувала Оксана, не знущалася. І поручик відповів серйозно:

— Напевно… Напевно, я просто розгубився, Ксеніє. Нам дійсно обіцяли інше. Як і вам. Смерть — частина життя, і якщо нас обманули в смерті…

— Вас обманули — не нас! — скинулася дівчина, зачувши ворожий підступ у мові поручика. — Життя у вас було антинародне, і загинули ви антинародно, за імперіалістів і вашу Антанту. Не вірю я в рай попівський, але, навіть якщо є він, нічого таким, як ви, у ньому робити. Розлучила вас з народом кров, вами пролита, навічно!..

Хотів відповісти Андрій Разумовський, як звик, на повний голос, але чомусь не став. Подивився вперед, усміхнувся:

— Дядько Бик іде. Зараз у церкву пожене!

Не всім дано мертвих бачити, бо це — порушення вічного порядку. Тільки, бува, іноді і закон тріщину дає. Пірнув якось хлопчик у ріку раків наловити, відкрив очі — і крізь донну каламуть побачив голову з чорними рогами, глянув у мертві білки круглих очей…

Потонув бик, упавши з обриву. Не стали діставати — і сусідів не попередили. Виринув хлопчик, зайшовся ревом, доплив до берега, ковзнув долонею по липкому глею. Відкачали, та тільки від того дня бик-утопленик так і стояв перед його очима. А ще стали його очі розрізняти мерців — та й дещо інше, чого живим бачити не дозволено.

Тепер уже дядькові Бику сьомий десяток пішов. Сивий став, кощавий, страшний. На цвинтарі бував часто, оскільки вважав своїм обов’язком порядок серед мертвого народу підтримувати. А що ж то за порядок, якщо в такий день душі хрещені церковну службу пропускають?

— Чому не в церкві? — насупився дядько Бик, підходячи ближче до дівчини й поручика. — Скільки вас усовіщаю, скільки умовляю! І панотець про вас справлявся, гнівався сильно.

Поручик знизав плечима, Оксана ж і зовсім відвернулася. Буде їй, члену революційного комуністичного союзу молоді, якийсь піп указувати!

— От уже чорти вас вилами виховають! — пообіцяв дядько, грозячи худим пальцем. — От уже…

— Пред’явіть! — не витримав Андрій Разумовський, морщачись, немов від зубного болю. — Чортів пред’явіть, потім уже про інше поговоримо!

Тупнув розгніваний дядько Бик ногою і далі пішов — інших порушників у храм Божий заганяти.

— А якщо пред’явить? — посміхнулася дівчина, задоволена такою відповіддю, нехай навіть відповіддю ворожою.

— Чортів? — поручик посміхнувся у відповідь, немов укладаючи посмішкою перемир’я. — Після трьох років фронту, після усього, що ми з вами, Ксеніє, пережили… Я цим чортам, чесно кажучи, не заздрю.

Подивилася Оксана на класового ворога, замилувалася обличчям його пригожим та й вирішила: не буде вона сьогодні з поручиком лаятися. Не буде — і все тут! Хоч і даремно він, Андрійко, Андрій Володимирович, рогатих згадав. Чорти не чорти, але ось «ті» обов’язково з’являться. І незабаром.

— А чи не сходити в гості? — запропонував Андрій Разумовський, на далекий закуток цвинтаря киваючи. — Сергій Ксенофонтович, напевне, скучив.

Сергій Ксенофонтович, народний учитель, сорок років чесно прослужив у сільській школі, був за переконаннями твердий матеріаліст, тому й у церкву не ходив — ні за життя, ні після. Помер від «іспанки» у той же рік, що й Андрій Разумовський, тільки взимку, у найлютіший мороз. Після смерті шкодував за одним — розлучили його з вірною дружиною, теж учителькою, похованою в далекому Києві.

На цвинтарі його цуралися. Тільки поручик і Оксана іноді приходили поговорити, але не разом, порізно. А нині якось збіглися.

— Пан Фроленко сьогодні на диво красномовний! — Сергій Ксенофонтович кивнув у незадоволену спину дядька Бика, що пробирався між старих, провалених горбків. — Обіцяв грім небесний, землетрус і геєну вогненну. Причому останню — у подвійному екземплярі.

Інтелігент Сергій Ксенофонтович іменував настирливого дядька винятково на прізвище.

— Геєна — просто яр під Єрусалимом, — знизав плечима поручик, всідаючись на траву поруч із учителем. — Але якщо серйозно… Ви — невіруючий, я все життя був адептом Російської Православної Церкви. Ксеніє, ви…

— Переконань комуністичних! — гордо заявила дівчина, влаштовуючись поруч із поручиком. — Пекло — це те, що ви зі своїм Денікіним захищали, рай — наше світле безкласове майбутнє!

— От-от, — погодився поручик, анітрохи таким словам не ображаючись. — А все виявилося не за Дарвіном з Бутлеровим, не по слову офіційної церкви і навіть не за Карлом Марксом. Реальність — це система пана Бика: архаїчні народні міфи з мерцями, що воскресають на Великдень, і системою зовсім диких табу. Мертві ходять у гості, пригощаються крашанками… Макабр!

Оксана подивилася на поручика, що розговорився, не без побоювання. Про існування таких слів вона навіть не підозрювала. Але Сергій Ксенофонтович, нітрохи таємничому «макабру» не дивуючись, кивнув:

— Так і є, батеньку мій. Тільки архаїчна система уявлень. Але упевнений, якби наша, так би мовити, реальність була нам більше знайомою, дивувалися б ми ще частіше. Але чи так це усе дивно? Ми тисячі разів повторювали слова про народну мудрість, але не приймали їх усерйоз. Досвід сотень поколінь — не жарт!

— Але якщо так…

Андрій Разумовський помовчав, потер підборіддя, торкнувшись маленької ямочки. Подивилася Оксана на цю ямочку — і теж задумалася. Але про інше.

— Якщо так, — вів поручик далі, не маючи уяви про думки червоного бійця Бондаренко, — то можна згадати, що в середні віки багато народів вірили, начебто смертей буває дві. Попередня і, якщо можна так висловитися, дійсна. Ми на першій стадії.

— Що зовсім непогано, — учитель поглянув на тепле весняне небо, усміхнувся блідими губами. — Невже вам, молоді люди, більше б сподобалася гаряча сковорода з вугіллячком або просто чорне Ніщо?

— А рай попівський? — скинулася Оксана, за давньою звичкою не погоджуючись зі шкідливою інтелігенцією. — Наслухалась в дитинстві і про золоті галушки, і про арфи з трубами…

— Золоті галушки? — Сергій Ксенофонтович провів язиком по рідких зубах, розвів руками. — Знаєте, віддав би перевагу дійсним. А якщо серйозно… Факт відсутності зазначеного вами раю, так само як і наявності його, поки науково не встановлений. Може, він зовсім поруч, а у нас із вами зараз іспитовий термін?

— А ми до церкви не ходимо, — погодився Андрій Разумовський, явно за цим не шкодуючи. — Що ж до музики… Уявляєте, який там репертуар?

Слово «репертуар» було бійцю Бондаренко відоме, тому реготала вона разом з усіма. Реготала — і придивлялася нишком, як сміється класовий ворог Разумовський. Красиво сміявся поручик! Тому не вдалося їй вчасно своє слово вставити.

— А як вам останні новини? — поцікавився вчитель, коли питання з трубами й арфами було вирішене. — Не розумію я щось наших правнуків!

Треба сказати, що покійникам про наше життя відомо таки чимало. Яким чином — питання складне, але відомо, причому в подробицях.

— Якесь болото! — скривився поручик, одразу втрачаючи гарний настрій. — Великоросія, Малоросія, прости Господи, Естляндія… Розбіглися по барлогах! А все адвокатики з іншими демократами!..

— Мало ми їх давили, демократів цих! — скинулася Оксана. — Люди голодують, роботи немає, старих без підтримки залишили, дітки малі без призору, а вони!.. Село — у що село перетворили? Чотири хати залишилися, баби на гнилій картоплі доживають, землю запустили, замість хліба мак отрутний сіяти стали!..

— Приємно бачити таку єдність думок, молоді люди, — зітхнув Сергій Ксенофонтович. — Невже ви вважаєте, що контррозвідка Денікіна або ВЧК Дзержинського корисніші для народу? Навіть кепська демократія краща за найпрекрасніший терор! Білі, червоні… Навіть за труною помиритися не можемо!

Звідки тільки голос узявся, звідки слова? Підвівся вчитель, ніби аж помолодішав. Але і поручик підхопився. Блиснув очима яскравими, підняв гостре підборіддя:

— На чому миритися? Жили ми щасливо у великій країні — у державі від моря Білого до моря Жовтого під покровом государевого скіпетра! І коли прийшла година вмерти за неї, кращі з нас пішли під кулі, щоб не перетворили Бланк із Троцьким життя народу на пекло, щоб не стала Велика Росія поганою Ресефесерією!

— Не тобі ображати вождів наших! — крикнула у відповідь Оксана, навіть про ямочку на підборідді забувши. — Звірина ви, білі, убивці та ґвалтівники. Повстав проти вас народ трудовий, і захлинулися ви кров’ю, яку самі ж пролили! Буде вам пекло і на цьому світі, і на тім!

Договорила. Відвернулася. Зависла в повітрі важка тиша. І немов холодніше стало, темніше навіть.

— А я, знаєте, недавно вірша почув, — неголосно заговорив учитель, немов нічого не сталося. — Його років тридцять тому написали, але друкувати тоді не дозволили. Заборонено! Дикість богоспасенної батьківщини, причому чергова. Тепер, здається, дозволили… Там усе про нас із вами. Напам’ять знаю тільки уривок…

Помовчав Сергій Ксенофонтович — почав читати. Неголосно, аби тільки їм чути.

На цім кладовищі простім

Травою вкриті молодою

І ті, над ким стоять хрести,

І хто зірки носив до бою.

Сплять у могильній глибині

І так лежатимуть завжди

Голодні змалечку — одні,

Та інші — хто не знав нужди.

Поки була душа жива,

Гриміли їхні голоси.

Тепер на всіх — одна трава,

Довкіл на всіх — одні ліси…

Замовк голос Сергія Ксенофонтовича, народного вчителя.

— Неспокій, — ледь чутно озвалася червоний боєць Оксана Бондаренко рідною українською.

— Немирье, — переклав російською поручик. — Немирье… Сергію Ксенофонтовичу, а далі не пам’ятаєте?

— Здається… — учитель задумався. — Ще чотири рядки:

Як вітер б’є у твердь хреста,

«Бог є!» — мов чуємо слова.

А зірки відповідь проста —

Дзвенить: «І не було, й нема!»

— А вже скоро прийдуть, — так само тихо промовила Оксана. — За ким цього разу? Не відповіли. Та й що було відповідати?

Спокійне життя тихого цвинтаря порушувалося рідко. Тут давно не хоронили — зате час від часу з’являлися «ті», невідомі, майже навіть невидимі. Сковзне сіра тінь, закрутиться повітряний вир…

Приходили зазвичай на Великдень, одразу після служби. Усюдисущий дядько Бик був упевнений, що «ті» — гості із самого пекла, бентежила лише поява їх на Святий Великдень. Ні голосу, ні шереху… Ковзнуть тіні від цвинтарних воріт, оточать то одного, то іншого — і прощавай! Світлішала, переймалася прощальним сяйвом нестійка мертвецька плоть, здригалося повітря, завмирало.

Забирали без жодного порядку — і старожилів, і тих, хто тільки почав обживати цвинтар. Не всі боялися. Дехто, навпаки, чекав «їхнього» приходу, сподіваючись, що там, куди заберуть, настане, нарешті, остаточна ясність. Що настане, були майже впевнені — ніхто не повертався. І от наближалася чергова «їхня» година.

— Я думав, страшніше смерті нічого не буде, — поручик смикнув губами, різко втягуючи повітря. — Навіть не поборешся! Але я таки спробую, не вдасться «їм» без бою здолати російського офіцера!

— Мені здається, що «ті» — не улюблені персонажі пана Фроленка, — неголосно заговорив учитель. — Явище, якесь нерозумне, чисто природниче. Але ми погано знаємо закони цього світу.

— Закони тут звичайні, цілком наукові, — твердо заперечила Оксана більше за звичкою, ніж переконано. — Тільки що це? Те, про що ти, Андрійку, говорив: друга смерть? Та, що дійсна?

Моргнув здивовано поручик Андрій Володимирович Разумовський, почувши таке звертання від червоного бійця, однак сперечатися не став.

— Хто відає, Ксеніє? Але в такі хвилини, коли чекаєш, за ким цього разу, мені знову хочеться молитися, немов у дитинстві. А щодо наукових законів… Ми знаємо, що забирають не перших стрічних, не тих, що біля воріт, і не за строком перебування. І не за пропуск церковних служб — нас із тобою досі не чіпали…

Тут уже Оксана здивувалася, величанням на «ти», але противитися не стала.

— …Тоді кого? Грішників? Праведників? Священика, що біля церкви похований, більше сотні років не забирали, він усе плакав, просив не залишати між небом і землею. Але і самогубця, що за огорожею лежить, більше століття не турбували.

— Правило Секста Емпірика: при нестачі даних утримайся від судження. Ось так! — спокійним голосом констатував Сергій Ксенофонтович. — А тому, не маючи уявлення про перспективи, не будемо зарані турбуватися. Хоча й радіти немає особливої причини. Боюся лише, що в будь-якому разі приємним відпусткам на великі свята настане кінець.

Не сперечалися — ні про що було сперечатися.

Тим часом, мешканці цвинтаря поверталися — хто з церкви, хто з власної колишньої хати. Але почастуватися, одержати звичну нехитру їжу, як належало мерцям на Великдень, довелось небагатьом. Запустіло село, позаростали бур’яном старі пороги, майже всі селяни вже давно перебралися — хто в близьке місто, хто за цвинтарну огорожу.

Дядько Бик теж був тут. Зібравши декількох давніх знайомців, він почав звичну бесіду на улюблену тему: про підступи нечистої сили і про те, як цій силі опиратися. Йому вірили і не вірили, але слухали охоче. Не так багато розваг на цвинтарі, тут і дядькові Бику будеш радий!

Поручик і Оксана теж підійшли, присіли поблизу. Сергій Ксенофонтович залишився, де був. За життя йому довелось прочитати чимало фольклорних збірників, і простодушні одкровення пана Фроленка наводили на нього нудьгу.

— …І вийшло! — віщав дядько Бик, здіймаючи руки для більшої переконливості. — Усе як потрібно зробив. На заговини перед Великим постом видобу я з вареника сир, поклав за щоку, переночував не виймаючи, а вранці вийняв і в пояс зав’язав…

Поручик, уявивши собі все, дядьком пророблене, лише гмикнув — і несподівано для себе торкнувся долонею пальців червоного бійця Бондаренко. Ледь здригнулася долоня…

— Потім заходив я з цим сиром у церкву рівно дванадцять разів, поки піст тривав. А сьогодні, коли до заутрені поспішав, перша з відьом мені і зустрілася. Як довідався? Та вона ж сиру попросила! А за нею — друга…

— Та у них цілий заповідник! — не витримав Андрій Разумовський. — Чотири хати в селі, а відьом скільки?

– Їх отут на суботник із усього повіту зібрали, — пояснила дівчина трохи голоcніше, ніж було потрібно. Почув дядько Бик, насупився.

— Точно говорю! Потім піднявся на дзвіницю і став униз дивитися. Бачу — йде тітка з дійницею на голові, за нею собака — теж з дійницею. А слідом покотило: дві кішки, свиня, стіг сіна, а потім і зовсім — колесо від мотоцикла «Ява». І клубків різних ледве не дюжина. Ось вони, відьми, в подобі своїй справжній! Усім відомо, що на Великдень вони, прокляті, силу втрачають, тому й роздивитися їх доброму православному можна…

Не витримала Оксана — сміхом зайшлася. І сама не помітила, як пригорнулася лицем до плеча поручика Разумовського. Бачте, дуже розсмішили її дядькові байки.

— Щодо стогу — правильно, — прошепотів Андрій Володимирович, губами вушка її торкнувшись, — ми так на фронті гаубиці маскували.

Не стала суперечити дівчина: і справді, вдало. Йде собі стіг повз церкву, не чіпає нікого, усім «Христос воскрес» говорить, щасливого Великодня бажає…

— А все чому? — ще дужче насупився дядько. — А тому, що до церкви окремі громадяни не ходять, головне ж — корів липовою лозиною ганяють. Та де ж це чувано? Липовою лозиною! Будь-яка відьма, навіть найбільш пропаща, до корови підібратися може. Ясен, ясен потрібний, скільки повторювати можна?

— Ой! — раптово почулося зовсім близько. Один із селян, давній приятель дядька Бика, що помер від чорного запою три роки тому, тицяв пальцем у бік в’їзду. Завмерла Оксана, руку поручика Разумовського до болю стисла.

«Ті»! Вже у воротах!

…Сковзали прозорі тіні, хрести й огорожі обходячи, нечутно, неспішно. Вставали мерці, дивилися покірно, не відводячи очей. «Не за мною?» — без слів запитували. Тільки один не витримав, на коліна упав: «Забери! Не хочу більше!» Навіть не здригнулася тінь, мимо пропливла.

Колихнулося повітря перед поручиком Дроздовського полку Андрієм Володимировичем Разумовським. Не ухилявся поручик, стемнів лише поглядом, мундир свій потертий поправляючи. Блиснуло великоднє сонце на золотих погонах.

— Не його! — твердо сказала боєць робітничої і селянської армії Оксана Бондаренко. — Мене бери!

Не чує тінь, не відповідає, далі пливе. От уже перед дівчиною вона, поруч зовсім. Дихнуло морозом, пропалило до кісток. Ступив уперед поручик, класового ворога закриваючи.

— Спочатку мене!

Далі ковзає тінь, байдуже, спокійно. За сусідній хрест, за іржаву огорожу.

— Пронесло!

В один подих видихнули білий поручик і червоний боєць. Узялися за руки. Але відразу вперед подивилися. Далеко вже тіні, вважай, усіх минали, не торкнули. Хто ж залишився?

— Сергій Ксенофонтович!!!

Смикнулися. Зупинилися. Переглянулися.

— Не допоможе, Андрійку, ти ж знаєш! — шепнула дівчина. — Не допоможе!

— Не допоможе, — погодився поручик Дроздовського полку.

Знову подивилися одне на одного. І кинулися вперед — туди, де тіні до колишнього вчителя підступали.

— Назад! Назад! Діти, назад!

Сергій Ксенофонтович багато років так не кричав. Не підвищував у класі голосу учень великого Ушинського, вихованців своїх поважаючи. А от зараз — довелось.

— Не треба, діти!

Знали, що не треба. Але все ж не зупинилися.

Встигли! Перед тінню першою, що вже до вчителя підбиралася, пліч-о-пліч стали.

— Назад, сволото червона! — підняв кулаки за правилами англійського боксу поручик.

— Порішу, контра! — замахнулася боєць Бондаренко іржавим револьвером, що поклали друзі в її фанерну труну.

– Ідіть, Сергію Ксенофонтовичу, йдіть! Ми прикриємо!..

І — вдарило. Далеким гарматним громом, забутою скоромовкою кулемета «Максим». Ударило, затягло густим туманом останнього болю. Останнього, такого пам’ятного…

Стис побілілі пальці поручик Разумовський, прямо в кінську морду кулеметним стовбуром цілячи. Від стрічки недогризок залишився, оточена з усіх боків тачанка, бородаті пики вже поруч. «Здавайся, біляк!», — репетують.

— Сміливо ми підемо в бій! — ощирився в чужі личини поручик. — За Русь святу! І за неї проллємо…

Не пісня вийшла, тільки хрип. Але зумів усе-таки — разом, однією чергою поклав коня й вершника. І зрадіти встиг наостанок. Злетіла до самого неба чужа шабля, заюшила темна кров з перерубаного горла.

Сміливо ми підемо в бій за Русь святу…

Командир відділення убитий і взводний убитий. Б’ють в упор тачанки махновців. Потрапив у засідку непереможний загін товариша Химерного.

— За мною! — кричить боєць Оксана Бондаренко. — Порубаємо гадів! Сміливо ми підемо в бій за владу Рад!..

Тачанка — що фортеця. Огризається кулеметним свинцем, не підійдеш, не під’їдеш. Але все-таки прорвалася боєць Бондаренко на своєму сірому в яблуках красені-коні, махнула шаблею, голову лиху махновську на криваву кашу дроблячи. І ще встигла здивуватися, чому шабля не в руці, чому закривавлена трава так близько.

Сміливо ми підемо в бій за владу Рад…

— Скільки разів можна помирати, Андрійку?

— Скільки разів можна помирати, Ксеніє?

Догоряв вечір, ішов геть зі старого цвинтаря. Порожньо стало, розбрівся народ мертвий під свої хрести та зірки. Постояли червоний боєць і білий офіцер над спорожнілим вічним домом Сергія Ксенофонтовича, що був народним учителем…

— Як у дитинстві, Ксеніє. Скривдять — пожалітися хочеться хоч кому-небудь. Тільки я вже тоді знав: не можна жалітися.

— Не можна, Андрійку.

Загустала вечірня пітьма, закликаючи ніч. Відпустка кінчалася. Скаржитися було нікому.

— Почитай вірші, Андрійку! Ти, напевно, багато віршів знаєш.

— Знав. Забулося все… Ось пам’ятаю — про війну.

Зітхнула Оксана, сподіваючись почути зовсім про інше. Але заперечувати не стала. Про війну, так про війну.

— Ці вірші друг мій написав — штабс-капітан Вершинін. У батальйоні нашому — Першому офіцерському — його вірші всі любили.

Помовчав поручик, відступив навіщось на крок.

Червоних тисячі багнетів,

три сотні нас.

Але ми пройдемо крізь їх полки

востаннє.

І кров під шаблею гаряча,

і помста свята…

А хто віддячиться катам —

Бог знає.

Знесилена, востаннє,

піхото, встань!

Нехай розтопче мертвих нас

та п’янь убога.

Хто ще живий, до бою уставай,

поки ми є…

А хто народиться колись —

Бог знає.

Зламавши долею віки,

підем у вічність.

Усіх, хто цей згадає бій,

ЧК здолає.

Зате були ми — сіль землі

І честь вітчизни…

Згадають нас по іменах?

Бог знає!

Нам байдуже, що лежимо

у бруді, у крові,

Лиш ти, Росіє-матінко,

живи,

хоч мертві ми,

але хотіли б знати правду:

чи ти ще є,

чи ти жива, чи ні?

Бог знає!

Хоч мертві ми,

але хотіли б знати

правду: чи ти є,

чи ти жива, чи ні?

Бог знає…

Послухала вірші про війну червоний боєць Оксана Бондаренко, теж на крок відступила.

— От про що ти сказати хотів, Андрію Володимировичу? Тоді відповідь вислухай: врятували ми Росію і народ врятували від таких, як ти! І жива вона буде без таких, як ти. І миритися нам з тобою немає на чому!

— Немає на чому, — кивнув поручик Дроздовського полку, підходячи трохи ближче. — Можна я тебе поцілую, Ксеніє?

— Ні, Андрійку! — зітхнула червоний боєць Бондаренко. — Не будеш ти, біляк, мене цілувати. Я сама тебе поцілую…

— Знаєш, Андрійку, подумала я зараз… Якщо мертві, нарешті, помиряться, може, і живим легше стане? Ціле століття, рік за роком — кров і кров, ворожнеча і ворожнеча, страшніше, ніж у пеклі! — Можливо. Тільки як їм… Тільки як нам помиритися?

— Неспокій, — прошепотіла Оксана. — Немирье, — переклав Андрій.