Печера

Розділ другий

Розганяй пробіг очима по оберемку ксерокопій, довго вивчав ядучий допис у «Пліткарці», нарешті, гмикнувши, підняв очі на Паулу:

– Мало.

– Скільки було, – Паула прекрасно знала, що цим «мало» відгук про її роботу не обмежиться.

– Довго запрягаєш, Німробець. По верхах хапаєш… Касети від Ковича вже мають лежати отут! – і Розганяй пальцем вказав місце для касет на своєму захаращеному столі.

Паула зітхнула:

– Він хоче особисто з режисером…

– Та мені начхати, що він хоче! Це твоя робота, ясно? Не в «скляночці» каву пити цілими днями і не з операторами женихатися, а розкрити рота, домовитися з Ковичем і принести мені касети!..

Паула спалахнула. Докір був напрочуд несправедливий.

Сьогодні вранці вона справді випила в «скляночці» дві чашечки кави, але тільки тому, що в неї злипалися очі! Тільки тому, що вона до ранку боялася лягти в ліжко й заснула на світанку, в кріслі, за розшифровкою якогось дурного інтерв'ю! І проспала – о щастя, глибоко й без сновидінь – усього дві години чистого часу! Та Розганяй про це нічого не знає, а цілком безпідставно лає за каву і за операторів, бо в «скляночці» Паула зустріла Саву з чотирнадцятого каналу, а Сава її навіть НЕ ВПІЗНАВ!..

Либонь, зміна виразу її обличчя підказала Розганяєві, що цього разу він перегнув. Принаймні інші образливі слова, заготовлені ним для нехлюйки Німробець, так і залишилися невисловлені. Якийсь час Розганяй сопів, скептично дивлячись у вікно, неначе звіряючи побачене з учорашнім прогнозом погоди; потім сказав на тон нижче:

– Півгодини тому я дзвонив Ковичу, і він погодився дати касети. Вирушай негайно; адресу візьмеш у Лори. Я буду вельми вдячний, якщо ти нічого не наплутаєш і не загубиш. Іди.

Паула посопіла, дивлячись у Розганяєві глузливі очі; потім потупилась і сумно кивнула.

У ліфті її раптом наздогнав голод; може, тому, що швидкісна кабіна, несучись униз майже у вільному падінні, завжди якось дивно діяла їй на шлунок. Утім, Паула сьогодні не снідала, а пора була вже обідня, а на першому поверсі широким колом розташувався десяток скляних кафе, тому вона знехтувала недавній Розганяїв докір і зайшла в «Крило грифона», чия назва на всіх поверхах давно звучала як «Кіло батона».

Поспіхом жуючи бутерброд зі свіжою рожевою ковбасою, вона раз у раз злодійкувато поглядала на всі боки – чи не з'явиться за скляними стінами кафе-акваріума жовчне Розганяєве обличчя. За сусідніми столиками жваво базікали: у когось шеф схвалив до випуску серію передач, хтось добув геніальний сценарій, хтось вискочив уперед у рейтингу; потім у «скляночку» ввірвалася ціла юрба, вишукала серед їдців блідого, туманно знайомого Паулі хлопчика й накинулася на нього з поздоровленнями – виявляється, у хлопчика вийшла перша передача, і приятелі стали в чергу заради права потиснути йому руку.

Спостерігаючи за чужим тріумфом, Паула відсьорбнула гарячого чаю, закашлялася й тому проґавила мить, коли малознайомий журналіст – здається, з відділу проблемних програм – надумав сісти за її столик:

– Не заважатиму?

Паула мотнула головою. Бутерброда лишалося менше половини; навряд чи малознайомий журналіст устигне їй завадити. Вона зараз піде.

– А я вас, здається, знаю… Паула. Ви в пана Миреля асистентом працюєте, правда?

Паула здивувалася. У «скляночках» не було звичаю заводити душевні знайомства – по-перше, на роботі, по-друге, на очах… По-третє… ну, не було такого звичаю та й годі. Принаймні з Паулою тут не знайомився ніхто й ніколи.

Вона кивнула – невдоволено і водночас розгублено. Її співрозмовник, навпаки, запалився:

– А мене звати Дод Дарнець, програма «Заборонене питання», ви, мабуть, бачили…

Паула бачила. У «заборонників» був високий рейтинг, хоч передача анітрохи не була розрахована на широку публіку; там не було ні ведучого-провокатора, ні почервонілих зірок, ні оплесків радісної юрби роззяв – серйозний, навіть похмурий імідж, напружене словесне дійство і справді гострі, напрочуд сміливі теми.

Паула не любила «заборонників» – хоч кілька разів, коли Розганяй наполіг, дивилася й аналізувала. І оцього Дарнця, хоч убий, не пам'ятала… Втім, це природно, чорнороби-журналісти потрапляють у кадр дуже рідко.

Її співрозмовник з розумінням усміхнувся:

– Думаю, Пауло, ви не любите нашої передачі.

Вона здригнулася:

– Чому ви так вирішили?

Дарнець сьорбнув зі своєї чашечки:

– Бачите… занадто гострі теми – це все одно що занадто гострі приправи. Хтось любить… Комусь неприємно. І не можна ж усе життя харчуватися самим хроном…

Паула машинально жувала бутерброд.

– І це, Пауло, цілком правильно з вашого боку… Є речі, про які вголос, з екрана, не говорять. І навіть ми не говоримо – не потрібно… Але від нашого мовчання ці, як я сказав, речі з життя не зникають, згодні?

Рожева ковбаса раптом стала Паулі в горлі – така раптова й сильна була тривога. І Дарнець, зрозуміло, все помітив; він розвів руками, ніби демонструючи добрі наміри:

– Ні, Пауло, тобто так, ви правильно подумали, але в цьому немає нічого дивного чи страшного… Я журналіст, проте друга моя робота – консультант у центрі психологічної реабілітації…

Вона нарешті пересилила неслухняне горло й мужньо ковтнула напівпережований кусень.

– Вам дико, що я говоритиму з вами про Печеру. Повірте, справа варта того, щоб цю ніяковість перебороти…

– Яка справа? – вичавила Паула.

Дарнець зітхнув. Усміхнувся. З'єднав кінчики розчепірених пальців:

– З вами стався рідкісний випадок. Тричі підряд…

– Як ви знаєте?!

Хтозна, який це вигляд має збоку. Паула зробила все можливе, щоб зберегти незворушність на лиці, і їй дуже допомогло усвідомлення, що вона сидить серед маси людей. Що всі навколо тільки на неї й дивляться…

Дарнець усміхнувся:

– Не тривожтеся, Пауло. Це закон сприйняття – у людному місці на нас ніхто не звертає уваги… Ваш шеф у себе в кабінеті. Не переживайте.

– Як ви знаєте про…

– Випадок такий нечуваний, що приховатися від нас він просто не міг. Це… якесь феноменальне везіння. При тім, що ваш… сааг доклав усієї своєї чималої сили, щоб це везіння урвати. Він, можете повірити, сам вражений не менше, ніж ви…

– Вірю, – процідила Паула крізь зуби. – Я, знаєте, чомусь завжди надіялася, що телефони довіри – це саме телефони ДОВІРИ. Якби я знала, що після єдиного випадкового, під настрій, дзвінка…

– Пауло, дорога… Ваш дзвінок тут геть ні до чого. Якби центр психологічної реабілітації не мав власного доступу до інформації Триглава… повірте, силі-силенній наших співвітчизників було б дуже погано. Знаєте, я за свою практику бачив стільки людей, що потребували допомоги…

– Я не потребую допомоги, – сказала Паула різко. Втім, у якусь мить в її душі ворухнувся слабенький і теплий черв'ячок – а що, як узяти та й перекласти свої страхи на вузькі плечі Дода Дарнця…

– Я зустрічав і нині зустрічаю безліч людей, що потребують допомоги, – незворушно повторив її співрозмовник. – Зокрема, вашої допомоги, Пауло.

Вона помовчала, здивовано розглядаючи недоїдений бутерброд.

– Я поясню… – її співрозмовник знову сьорбнув з чашечки. – Щодня тисячі людей несуть у Печеру свої комплекси й страхи – тягнуть це сміття в чистий і чесний світ, де місце тільки чесній боротьбі і первісним інстинктам. Щодня сотні людей звертаються до телефонів довіри, бо їм здається, що в Печері щось не так, що їхня поведінка виходить за звичні рамки… Йдеться про маніяків-садистів, яким, на жаль, майже неможливо допомогти. Йдеться про природжених жертв, які, на жаль, закінчують свій шлях ще замолоду… Йдеться про людей, котрі щодня почуваються так само, як почувалися ви, набираючи телефон довіри… Пам'ятаєте?

Паула мимоволі зіщулилась.

– От-от… І наша з вами мета – пояснити цим людям, що нічого жахливого з ними не відбувається. Що жертва, навіть загнана в кут, має шанс на порятунок… О, я не сказав, що приблизно вісімдесят відсотків консультованих нами – неагресивні за орієнтацією.

Паула мовчала.

Дарнець удруге її приголомшив – якось так непомітно вийшло, що зі смугастої лікарняної піжами Паула раптом переселилася в білий накрохмалений халат. Дарнець пив свій чай і розмовляв не з пацієнткою, а з колегою і соратницею, чия порада мала для нього виняткову вагу.

– Пауло… Феномен, який ви продемонстрували, називається «яскраво виявлена антивіктимна поведінка». Наш центр буде вдячний, якщо ви допоможете нам у роботі… Візьмете участь у деяких дослідженнях, ніби як у соціологічних опитуваннях… Знаєте, це дуже важко пояснити на пальцях, але я гарантую вам цікаву роботу, товариство розумних привабливих людей… І цілковиту конфіденційність, Пауло. Розумієте?

Вона й далі мовчала, їй здавалося, що за скляними стінами кафе минули довгі роки, що Розганяй постарішав і вийшов на пенсію, що касети Рамана Ковича розсипалися від часу, що будинок телецентру сто разів перебудували, що Митик няньчить онуків, а вона й досі горбиться над рожевим недоїдком ковбаси, і чоловік, що сидить з нею за одним столиком, цілковито заморочив їй голову і розм'якшив мозок.

– Можете зараз не відповідати. Просто подумайте… Повторюсь – я розумію, яка це делікатна тема. Як ви серйозно до цього ставитеся… Але, можливо, саме з вашою допомогою буде зроблено відкриття… яке врятує від божевілля тисячі людей. Ви подумаєте, Пауло?…

– Подумаю, – сказала вона майже полегшено.

Бо дивна розмова, здається, вичерпалася й дійшла кінця.

У лункому під'їзді з високою стелею пахло вологим пилом; біля ліфта стояла величезна, на голову вища за Паулу, дівуля в екстравагантному макіяжі – їй, очевидно, ніхто ніколи не казав, що темно-коричневих губ у здорових людей не буває. Дівиця зміряла Паулу холодним байдужим поглядом – так, ніби перед нею раптом виник у повітрі якийсь неживий предмет; Паула, котра боялася жінок-гадюк і соромилася цього свого страху, гордо пройшла повз неї – до сходів.

Кович жив на четвертому поверсі. Сходинок, що вели до нього, виявилося зненацька багато, однак Паула не нарікала – нехай дорога буде якнайдовша. Майбутня зустріч її анітрохи не тішила; якийсь час постоявши на просторому майданчику й провівши очима ліфт, що поніс угору дівицю з коричневими губами, Паула стала нарешті перед дерматиновими дверима, між іншим, обладнаними замком.

Паула не любила людей, що замикають двері свого дому. Щоправда, серед її знайомих таких не було.

Здивована режисерською примхою, Паула натисла на залізну кнопку дзвінка; ш не відчиняли довго, так довго, що вона стурбовано полізла в портфель, щоб перевірити адресу. Вона стояла, мов чапля, на одній нозі, поклавши дипломат на коліно й риючись у його надрах, коли оббиті дерматином двері розчинились і протяг умить підхопив безцінні Паулині аркушики і мальовничо розкидав їх по сходах.

Паула підняла розгублений погляд.

Чоловік, що стояв у дверях, був їй багато разів знайомий зі знімків, прем'єр та презентацій; чорний обтислий светр під горло і теж чорні спортивні штани робили його схожим на літнього міма. Паула встигла подумати, що сорокалітній Кович має вигляд набагато старший за свої літа і що чорний колір йому не до лиця.

– Добрий день… Я Паула Німробець, студія художніх програм, четвертий канал, від пана Миреля, режисера, він домовля…

– Зрозуміло, – з огидою сказав чоловік, стоячи у дверях.

– Вибачте, я зараз…

Прилаштувавши дипломат на килимок перед дверима, Паула кинулася хутко збирати свій розвіяний скарб; Кович стояв непорушно, Паула скоса позирала на ворсисті кімнатні капці, що вартовими застигли на порозі.

І в ту мить, коли останній клаптик паперу був уже в неї в руках, – саме в цю мить її вперше штрикнуло незбагненне, неприємне передчуття.

Чорний ворс.

Огидно.

Затиснувши дипломат під пахвою, вона випросталася; Кович дивився прямо на неї, і на негарне його лице, здавалося, найшла чорна хмара.

«Учися, люба, розмовляти з людьми, – так не раз казав розумний Розганяй. – Похвали його останню прем'єру… Знайди гарні слова…»

– Ви знаєте, – почала вона вибачливим тоном, – ми… ну, ця передача… Вашу творчість треба… ну, я була глибоко вражена «Дівчинкою й воронами», це була немислима, геніальна вистава…

Вона ледь затнулася на слові «геніальна». Хоч би не перестаратися зі славослів'ям; кожну нормальну людину таке означення збентежило б. Кожну, але не Ковича – це просто його службовий обов'язок – вірити у власну геніальність…

– Мені тільки касети, – Паула винувато всміхнулася. – Мені тут зачекати?

Якщо він і збирався тримати її на порозі, то тепер передумав. Розтанув од її незграбних похвал?… Та хай там як, але холодний Ковичів погляд помалу уважнішав; нарешті він знизав плечима і відступив у глибину передпокою:

– Заходьте…

Вона зайшла.

Передпокій, як виявилось, був надзвичайно великий і феноменально захаращений; стіни, обвішані впереміш плакатами, афішами та календарями дворічної давнини, висока стеля, обклеєна пожовклими шпалерами, і запилюжене взуття, що натовпом стояло навколо полички-підставки. Паула з подивом побачила тут зимові хутряні чоботи, кеди, кросівки, босоніжки та різнобарвні черевики – усі чоловічі й усі одного розміру. Все, чим користувався хазяїн минулі рік-два.

Нерішуче потоптавшись, Паула зробила рух, що мав означати бажання роззутися; Кович поморщився, й це означало, що знімати туфлі не треба.

– Ви… як вас, до речі, звати?

– Паула.

– Отже, ти, Пауло, крім «Дівчинки…» нічого більше не бачила?

– Бачила, – поспішила пробурмотіти Паула, пробираючись за хазяїном серед полиць і стелажів, серед мальовничого мотлоху – у вітальню, величезну й несподівано порожню.

З високих вікон падали стовпи світла; на скрипучому паркеті лежав пил, і на журнальному столику, і на телевізорі в кутку, і навіть на шкіряному дивані, здається, шарами лежало старе, як цей будинок, незаймане покривало пилюки. Під стіною стосами громадилися книжки, а на тлі дорогого, але теж запилюженого килима висіли поруч дерев'яна маска якогось демона з вишкіреними зубами і портрет самого Ковича, писаний олією і, як здалося Паулі, досить бездарний.

– І що ж ти бачила? – недбало поцікавився Кович.

– Усе… Усі вистави. Але, ви розумієте, «Дівчинка й ворони», це було надзвичайно, це була найкраща ваша…

Паула затнулася.

Нічого собі похвала. Так би прямо й сказала: «Ви поставили в житті одну виставу, все інше – нісенітниця й піна…»

І, прагнучи виправити жахливий промах, вона пробурмотіла, дивлячись у широку тріщину на паркеті:

– Я твір у школі… про «Дівчинку…». Я написала, що це про людину та її страхи… Але мені трійку, бо насправді це про пошук місця в житті… А навіщо його шукати, воно в кожного й так є… Я хотіла…

Кович гмикнув. Зміряв Паулу очима – по спині їй пробігли мурашки, причому не гарячі, як від звичайного збентеження, а крижані, наче від смертного жаху. Паула зіщулилась – їй удруге стало неприємно.

Кович зітхнув, поморщився, глузливо скривив губи:

– Добре… З касет можу дати тільки дві. Та й то хотів би якнайскоріше одержати їх назад.

Паула знала, що треба вдячно кивнути й запевнити, та замість цього стояла посеред кімнати непорушно й мовчки, наче обморожена.

Кович тим часом ішов до журнального столика; там, на запиленій стільниці, самотньо лежали дві відеокасети в яскравих коробках. Кович ішов довго, через усю велику кімнату, і, як виявилося, ледь накульгував; час тягнувся й тягнувся, Паула стояла, дивилась і відчувала, як стигне в жилах кров.

Крок. Заноситься нога в чорному ворсистому капці… Паула здригається. Наступний крок, ось він простягає руку до касет, ось обертається, ловить її погляд, щось хоче сказати, але замість цього різко зводить брови:

– У мене що, дірка на штанях?

Паула дивилася йому в лице.

Очі його сиділи так глибоко, що ледве можна було розрізнити їхній колір; через частку секунди вона зрозуміла, що очі в нього не коричневі, як їй здавалося, а блакитні.

Чому їй здавалося, що очі в нього карі?!

Передчуття, що прокинулося на сходовому майданчику, якось незрозуміло росло й міцніло. З кожною секундою вона відчувала дедалі дужчий, просто-таки фізіологічний страх.

– Ось, – Кович говорив повільно, не зводячи напружених очей з різко зблідлого обличчя відвідувачки. – Тут перша дія «Блакитного Рогу», а тут «Залізні білки» повністю… Вам що, погано?

– Ні-і…

Кович постояв, простягаючи їй касети; вона не рушила з місця, і тоді він, насупившись, пішов до неї сам.

І знову через усю кімнату.

Паулі захотілося відступити.

Паулі захотілося втиснутися в стіну, а краще – кинутися навтьоки.

Геть з величезної й запиленої квартири, по сходах униз, униз, щоб гриміла луна квапливих кроків…

…згук ратичок, що б'ють об каміння.

Вона судомно стиснула мокрі від поту долоні.

Кович зупинився, не доходячи трьох кроків. Утупився в гостю запитальним поглядом; знову простяг злощасні касети:

– На…

Паула не дивилась на його руку. Їй цілком вистачало обличчя.

Розумне, загалом, тверде до жорстокості, вольове жовтувате лице сорокалітнього чоловіка, що вигляд має на всі п'ятдесят…

Але звідки цей непристойний жах?! Ще хвилина – і їй терміново знадобляться послуги певного санітарного закладу…

– На, Пауло, бери…

Він рушив уперед – вона сахнулася.

І раптом побачила в його очах замість зміцнілого вже роздратування – якесь незбагненне збентеження.

Вони стояли одне проти одного – бліда дівчина з дипломатом під пахвою і чоловік у чорному светрі, що простягав їй дві барвисті коробки; тепер його рука помітно тремтіла. Паула чула стугін крові у вухах.

Чоловік у домашніх капцях нічим не нагадував могутнього звіра, чия морда на дві третини складалася з ікластих щелеп.

І все ж таки вона тепер точно знала, ХТО стоїть перед нею на відстані трьох кроків.

Її рука мимоволі потяглася до шиї. До того місця, де сходяться ключиці, де вітер холодить неприкриту шкіру. Де зараз повинна бути залисинка.

Кович помітив її рух. І раптом сполотнів сам – аж посинів:

– Пауло…

Вона відступила на крок. Потім іще.

– Пауло, – в його голосі промайнула безнадія. – Касети візьми…

Вона схлипнула.

Стрімголов, притискаючи дипломат до грудей, кинулася геть. Заплуталась у величезному коридорі, перекинула триногий табурет, ударилася в двері – не замкнено; вилетіла на сходи, вхопила ротом повітря, з тупотом скотилася вниз – і тільки тоді, у напівмороці першого поверху, в оточенні синіх поштових скриньок, примусила себе зупинитися.

Ніхто за нею не гнався. Не свистіло повітря, яке розтинає стрімким тіло, не ревів хижак, упускаючи здобич…

Невже вчетверте?!

Вона поставила дипломат на підлогу й притулилася лицем до холодного заліза поштової скриньки номер шість.

Вона марить. Дод Дарнець, дивний журналіст, недарма приділив їй стільки уваги – і в денному світі, спокійному й світлому, їй ввижаються примари Печери…

І вона уявила собі – не хотіла, але клята фантазія вийшла з-під контролю – вона уявила собі, як відомий і шановний режисер Раман Кович відкидає вбік нещасні касети, одним стрибком наздоганяє жертву і встромляє жовті, напевно нездорові зуби в тремтливе горло непутящої Паули Німробець.

Раман Кович не вирощував на балконі квітів, але й дерев'яні ящики, наповнені землею, викидати не спішив. Зараз там зеленіла трава, цвіла самотня залітна кульбаба та сірими гірками лежав попіл, що залишився од візиту приятелів-курців.

Раман Кович вийшов тільки для того, щоб ковтнути свіжого повітря. Зараз йому дуже потрібен був кисень; спершись на темні від часу перила, він дивився, як по рудій шапці кульбаби повзе худа, якась понура бджола.

Балкон був кутовий; відразу дві вулиці, зелені й тихі, лежали під ногами Рамана Ковича. Чудовий, престижний квартал, вулиця Кленів та вулиця Надії; Раман укотре перевів дух і важко опустився на низенький дерев'яний ослін.

Вигнуті прути балкона огортали сидячу людину подобою клітки; під дахом будинку навпроти билися за житлоплощу ластівки. Раман зчепив пальці.

Подія, що сталася з ним три хвилини тому, була абсолютно неможлива й тому особливо лякала. Він ПОБАЧИВ.

Байдуже, яка була з себе та дівчина… як її звали? Паула… Байдуже, бо дівчина Паула була вдягнена так само, як сотні інших дівчат, – якісь джинси, щось коротке й обтисле, чи, навпаки, вільне, балахонисте, чи те й те одразу… Раман давно не звертав уваги на таких звичайних, одна на одну схожих дівчат. Обличчя, яке годі запам'ятати… Зате він чудово пам'ятав, яка була царна з залисинкою на грудях. Ох, він запам'ятав ту царну, він думав про неї вдень, він сподівався зустріти її вночі, тонкі танцюючі ніжки, дзвінкі ратички, вуха-локатори, живіт з підпалинами і відчайдушні очі кольору міцного чаю…

Раман здригнувся, притисся лобом до залізних прутів. Чи є різниця, яка з себе дівчина Паула… якщо з її очей глянули на нього зацьковані очі його невпольованої здобичі?!

Якийсь внутрішній сторож поспішив йому повідомити, що він упирається в непристойне. Мить – і він почне думати про заборонене… Раман усміхнувся. Він режисер, і тому його фантазія вміє просочуватися крізь будь-які табу.

Якби позавчора вночі він здійснив те, чого так бажав, то дівчина Паула ніколи б не прийшла до нього по касети.

Якби він дотягся до горла, позбавленого вовни… А він же нестерпно цього хотів. З тієї самої хвилини, коли захоплена коло водопою жертва відмовилась гинути. Коли він промахнувся, а він не промахувався ніколи!..

Цей її жест. Як вона потяглася рукою до залисинки – це було так само красномовно, якби вона просто крикнула йому у вічі: «Я царна, царна, царна!!»

Раман труснув головою. Події в Печері завжди пам'яталися йому туманно, уривками, проте лють і роздратування тієї ночі йому не забути ніколи. Неначе він… так, це буде правильне порівняння. Наче його кликала до себе прекрасна оголена жінка, а коли він, розпалений, почув її заклики – спокусниця втекла, граючись і глузуючи…

Проте яка незначна була ймовірність їхньої сьогоднішньої зустрічі!..

Хоча…

Тисячі людей щодня зустрічаються на роботі, в транспорті, у театрі… Сьогодні він розігнав у Печері зграю тхолів, а завтра привітається за руку з людиною, яку трохи не…

Імовірність зустрічі завжди є.

Немає змоги ВПІЗНАТИ одне одного. У Печері немає людей – є царни й сааги, барбаки та тхолі, інша живність, а якщо припустити, що три ночі підряд не сааг ганявся за царною, а Раман Кович ганявся за Паулою… чи як там її… Еге ж, таке припущення добряче похитне основи світобудови. Хоча, з другого боку, Раман Кович не несе ніякої відповідальності за поведінку дикого саага…

З під'їзду на вулицю Кленів вислизнула дівчина з дипломатом під пахвою. Навіть згори, з балкона, добре було видно й розпатлане волосся, і дивно згорблені плечі, і непевність, сум'яття в кожному кроці; грюкнули, зачиняючись, двері під'їзду. Молода мама, що стояла з дитячим візком по той бік перехрестя, здригнулася й обернулась; дівчина нервово понишпорила рукою в кишені курточки, впустила на тротуар темний циліндрик помади, подивилася на нього незрячим поглядом і якось розгублено подалася геть.

Раман Кович перервав свої роздуми, щоб устати й перегнутися через перила.

Ні, він не збирався накладати на себе руки. Він просто хотів уважніше подивитись на Паулу Німробець.

Розминувшись з присадкуватою бабусею – та здивовано озирнулась їй услід, – розпатлана дівчина бігцем рушила через вулицю Кленів; Раман бачив, як молода мама поспіхом підняла складаний каптур візка – так, наче почався несподіваний дощ.

Непримітна сіра машина, що стояла за рогом, на вулиці Надії, раптом різко рвонула вперед – спортивні моделі здатні розвивати швидкість миттєво, як гепарди.

Невідомо чому, але Раман Кович мертвою хваткою вп'явся в перила.

Машина вистрибнула з-за рогу в ту мить, як Паула Німробець була вже на півдорозі до протилежного тротуару; Раман Кович умів відчувати траєкторії рухомих предметів і виразно побачив точку, в якій сіра машина й Паула конче мусили стрітися. І навіть розкрив рота, щоб крикнути – крик, імовірно, пролунає через секунду після зіткнення…

У цю саму мить непутяща асистентка Німробець лайнулася й дзвінко ляснула себе по лобі. Розвернулася й бігцем кинулася назад, туди, де самотньо лежав коло під'їзду темний тюбик недорогої помади.

Сіра машина пролетіла мимо.

Раманові здалося, що його стиснуті долоні здерев'яніли, ставши мов балконні перила. Сірої машини й сліду нема; Паула уважно оглянула кам'яний ґанок, знайшла тюбик, витерла його об курточку й отак, з помадою в руці, подалася геть.

Раман кинувся до виходу. Вмить перетнув квартиру, вискочив на сходи й збіг униз, ледь не гублячи по дорозі капці.

Паула Німробець брела вдалечінь по вулиці Кленів. Брела, нічого навколо не помічаючи, а Раман Кович стояв біля свого під'їзду й дивився їй услід.

Сьогодні ввечері були його улюблені «Залізні білки».

Він прийшов у театр за дві години до початку вистави; він перебував у тому найважчому стані духу, коли скрізь – а особливо за спиною – йому ввижалися криві погляди. Він зайшов у театр – і театр наче обімлів.

Вахтерова усмішка здалась йому нещирою й надміру влесливою: він погасив її якоюсь дрібною причіпкою. Завпост метнувся з його дороги – тоді він не полінувався пройти на сцену і власноручно перевірити декорацію. Знайшов ваду, вилив роздратування, трохи заспокоївся; прийшов до себе в кабінет, замкнувся, розчинив вікно, сів на широке підвіконня.

Весняна вулиця роїлася, галасувала й цокала каблуками. На клумбі навпроти вогнем горіли тюльпани; день готувався стати вечором, весна готувалася стати літом. На лаві коло службового входу життєрадісно курили працівники сцени, а прибиральниця меланхолійно бродила навколо скляних дверей, підхоплюючи віником різноманітний весняний мотлох; потім до робітників приєдналася молоденька дівчинка-білетерка, що, як добре видно, мріє стати актрисою, – і веселощі на лаві сягнули апогею.

Раман відчув потужне бажання зійти вниз. Розігнати хлопців по робочих місцях, а дівчиськові повідомити, що актрисою вона не стане. Ніколи; що вона бездарна, що їй треба думати про геть інший фах, вступати в технікум чи в інститут…

Він себе стримав. Трьома широкими колами пройшовся по кабінету, сів за стіл, підсунув до себе чистий аркуш паперу.

Пункт перший. Ніколи не слід проводити паралелі між світом людей і світом Печери. Впольовуючи царну, він усього-на-всього вбиває слабшого звіра. У згоді зі своїм інстинктом хижака і відповідно до її ролі жертви…

Він намалював на чистому аркуші жирну одиницю й обвів її бубликом.

Неприродність. От що лякає. Те, що з ним сталося, – збочення. Одна ненормальність за одною – спершу триразовий промах… Чи зміг би він упізнати жертву, якби не упустив її тричі? Ні. Чи могла б вона впізнати його?… Поза сумнівом, не могла б. З цілком об'єктивних причин.

Він домалював одиниці руки й ноги.

І нижче намалював чомусь дитячий возик. І ще один, іншої модифікації. І ще.

Це тут, у театрі, він може дозволити собі ненормальність. Мистецтву цікаві збоченці… Сааги повинні бути НОРМАЛЬНІ. Як нормальні всі звірі. Інші просто не доживають до зрілості…

Він здригнувся. Колись замолоду він бачив у Печері єгеря – тільки раз, однак запам'ятав на все життя. Людиноподібна фігура з залізним нагаєм у руках – що може бути страшніше з погляду звіра?…

Бути ненормальним режисером – почесно. Але бути ненормальним саагом…

Раман поморщився.

Ще півроку тому він погодився взяти участь у закритій соціологічній програмі. Обіцяв повідомляти про кожен випадок так званого «везіння» жертви – і посміявся про себе, впевнений, що сама зустріч з ним заперечує якесь там «везіння». І от… позавчора вранці зателефонував і, морщачись, виклав суть справи.

Що його змусило зняти слухавку? Інтерес до практичної соціології?

Ні. Страх перед ненормальністю. Бажання навіяти самому собі, що подія, яка з ним сталася, – закономірна.

Чемний голос у слухавці трохи втратив самовладання, здивовано перепитуючи: тричі?!

Раман умів уловлювати найтонші підтексти – і тому, поклавши слухавку, впав у жорстоку депресію. І не заспокоівся, поки на ранковій репетиції на довів до істерики гонористу актрисулю, вчорашню студентку, талановиту, загалом, дівку…

І, заспокоївшись, вирішив, що прикрий період його життя – позаду.

І добряче помилився. Бо їхня з Паулою зустріч – злочин. Проти законів природи. І йому до болю хочеться повернути сьогоднішній ранок – уникнути зіткнення за всяку ціну.

Цікаво, дівчисько проговориться?

Цікаво, чи в психіатричної служби є канали, по яких можна відстежувати отакі-от… зустрічі?

Цікаво…

Він похопився й глянув на годинник: до вистави лишалося сорок хвилин.

Він спустився до службового входу в ту саму мить, коли Клора Кобець, молода героїня сьогоднішніх «Білок», закінчила галантну бесіду з вахтером і провела крізь вертушку довготелесого, сяючого радістю хлопця. Раман зупинився, обіперся об одвірок і з задоволенням зачекав, поки Клора його помітить.

Вона помітила. Усмішка вивітрилася з її лиця, змилася, наче погана косметика. Хлопець ще сяяв – він не знав Рамана Ковича. Нічого, знатиме.

Витримавши паузу, Раман обернувся до вахтера:

– Пане Охрик?…

Вахтер забелькотів виправдання; Раман його не слухав:

– Я наполегливо просив би вас пам'ятати, що перебування сторонніх осіб у службовій частині театру може обернутися для вас стягненням по службі. Особисто для вас… Я не повторюватиму, пане Охрик. Вас, юначе, попрошу покинути приміщення.

Хлопець дивився на нього, витріщивши очі. Він, либонь, думав, що в храмі мистецтва живуть добрі й лагідні боги.

– Пане Кович, – тремтячим голосом утрутилася дівчина. – Я хотіла замовити квиток, вхідний… Але адміністрація відмовила, я подумала, що якщо він тихенько постоїть на ярусі…

– Вийдіть, юначе, – сказав Раман холодно. Юнак почервонів мов рак – і сліпо посунув назад, до вертушки; дівчина зробила крок за ним – Раман заступив їй дорогу:

– У вас попереду складна вистава, Клоро. Ви з'явилися на півгодини пізніше, ніж вам було запропоновано. Ви робите… коротко кажучи, вам плювати на театр, плювати на глядача, плювати на мене і тим більше наплювати на мистецтво… Я засмучений. Усе, що я думаю з цього приводу, я скажу потім, а зараз негайно йдіть готуватись… і постарайтеся зосередитись. Уперед.

Він провів її очима – ледве стримуючи злі сльози, вона пленталась нагору по сходах, і поряд волікся по сходинках стягнутий з шиї квітчастий шарф.

Перед «Блакитним Рогом» він би їй нічого не сказав. Там цілком інакша робота… А от перед «Білками» її треба «взути». Треба добре завести – інакше вона не потягне ритму…

Його настрій трохи поліпшився; він піднявся в кабінет, випив кави, потім прикинув розклад репетицій на наступний тиждень, потім подзвонив колишній дружині й досить приємно побалакав із сином. Зв'язався з адміністраторською, переконався, що «Залізні білки» розпродано на два місяці наперед, задоволено кивнув і подався в зал.

Публіка, всуціль пристойна й респектабельна, щільно заповнила партер, і непохитна бабуся з програмками гнала на верхній ярус «заблукалу» парочку студентів із вхідними квитками. Раман пройшовся по фойє – за скляними дверима напитував «зайвого квиточка» вигнаний довготелесий юнак, і на лиці його був розпач.

«Білки» пішли добре.

Раман сидів у директорській ложі – праворуч од сцени; Клора Кобець працювала пристойно, на нерві, але без натиску. Звично фіксуючи дрібні неточності та «блохи», Раман, сам не помічаючи, клацав пальцями, допомагаючи підтримувати ритм. Метроном, метроном, метроном…

Потім він на якийсь час захопився, милуючись своїм дітищем – точним, гранованим, як алмаз, прозорим і твердим спектаклем; потім з третього ряду вибралися дві фігури і крадькома поспішили до виходу, коло дверей їх догнали ще дві; Раман поморщився – так, «Залізні білки» вимагають підготовленого глядача. Краще б ото не бігали по залу, заважаючи сусідам, краще б дочекалися антракту й спокійно пішли…

Він знову спробував зосередитися, але з цього моменту думки його розбрелися, наче буйні п'яниці. Несповідимі криві стежки вели їх усе далі й далі від дійства, що розгорталося на сцені; Раман думав про жінку з возиком.

Коли народився син… Вони з тещею купили клейончастий, простенький, синьо-бузковий візок. Батькам належить відчувати гордість, уперше виходячи на прогулянку з рідним згортком на чотирьох колесах, але Раман пам'ятав тільки втому та страх. Він просто не знав, що робити, якщо маля закричить.

І малий кричав. Ох, як він одного разу кричав, Раман ішов додому сотнями незнайомих вулиць, не йшов – біг, штовхаючи возик, наче лоток з морозивом, і зустрічні жінки дивилися на нього, як на ката…

Возик… Візок…

На сцені застигла чітко вивірена мізансцена; Раман завжди злився, коли героїня не потрапляла в потрібну точку, але сьогодні Клора Кобець завмерла саме там і тоді, де й коли їй було велено, Раман самовдоволено всміхнувся, догана не минулася марно, ганяти їх треба, ганяти…

Возик.

Молода мама на тому боці перехрестя різко піднімає складаний каптур возика. Сіра машина зривається з місця…

Мізансцена.

Три об'єкти, три точки – дівчина Паула, що ступає з тротуару на бруківку, молода мама… Машина. Водій не бачить за рогом Паули, але жінку з возиком він бачить прекрасно, а глядач, що спостерігає з балкона, випадковий глядач Раман, бачить усіх трьох…

Він утратив цікавість до вистави. Чудовий механізм, сконструйований ним до найдрібнішої деталі, до секунди, до нюансу, – машина його найкращого спектаклю котилася й котилася сама собою, і він уже знав, що завтра, всупереч звичаю, не робитиме акторам зауважень…

Ну якого дідька, як це взагалі може бути – спеціально спрямовувати автомобіль на людину? Та ще й на дівча? Незбагненно…

Бридкі фантазії.

На той тиждень, ніде не дінешся, доведеться вирішувати питання зі звільненнями. Трупа перевантажена, щонайменше п'ятьох – за борт, а лементу буде, крику…

Можливо, Паулу Німробець просто з кимось переплутали?…

Її вистежували в його будинку. І ця обставина раптом здалася йому лиховісною. Тому що темна особистість Паули – це її справа, але навіщо втягувати в цю історію сторонню людину? Яким чином до цього всього причетний ВІН?

Він згадав, як це дивне дівчисько стояло посеред кімнати, притискало до грудей дипломат і бурмотіло, дивлячись у підлогу: «Про людину і її страхи…».

Раман зітхнув.

Вистава, що зробила йому ім'я. «Дівчинка й ворони». Десь у запилюженій шафі зберігається товста папка з газетними статтями – ледь чи не кожен критик вважав за свій обов'язок відзначитися. Компліменти і славослів'я, півдесятка версій – і все це так розумно, так професійно, правильно і яскраво…

Жодна душа не знає, що під час роботи над виставою на Рамана напосіли незбагненні страхи. Він боявся висоти, темряви, ліфта, метро… Навіть думав було про лікарську консультацію…

І все минулося на другий день після прем'єри. Того самого ранку, коли він прокинувся знаменитим.

І, залишившись таємницею для критиків, усе це, незрозуміло як, відкрилося школярці Німробець. «Найкраща ваша вистава…»

На сцені йшов напружений діалог, фінал першої дії; Раман поклав лікті на синій оксамит ложі. Внутрішній метроном підказував йому, що дорогоцінний ритм не втрачено, – однак задоволення не було. Було роздратування.

Йому здавалося, що бездоганна машина його найкращої вистави котиться мимо, нехтуючи і партер, і гальорку, і свого власного творця.

Простір Печери бачився йому в постійному русі – пульсуючі судини переходів, що переганяють по ярусах тепле життя. Він рухався, перетікаючи з коридору в коридор, пропускаючи крізь себе сотні запахів, непомильно розпізнаючи сліди на соковитому, недавно прим'ятому моху.

Минали довгі ночі стримування, і хтозна, скільки порожніх ночей у нього ще попереду, – проте сьогодні, він відчував, нарешті пощастить.

Сьогодні він уполює.

Від водопою піднімалися дві царни. Він бачив їх мовби очима: самичка й самець, немолоді, налякані близькою присутністю хижака; ніщо не підтверджувало цієї присутності, ні рух, ні звук, царни відчували його самою тільки інтуїцією…

Він смикнув ніздрями. Царни пахли страхом – від цього запаху в нього звичайно туманилася свідомість. Причаїтись і метнутися; доганяти, відчуваючи, як грузне в секундах приречена жертва – і як той самий, подрібнений на миті час стікає по твердій сааговій шкурі, не завдаючи шкоди, не встигаючи вдержати…

Білий спалах у мозку. Сп'яніння; повалити в зарості коричневого моху, тримати за горло, поки триває агонія, тримати, тримати…

Інше відчуття, схоже на раптову нудоту, остудило його вже сформований порив. Ніздрі здригнулися, наче вловивши запах дохлятини.

Царни.

Сьогодні він не бажає крові царн.

Він не знає чому, але сьогодні він полюватиме на тхолів. Тхолі не такі досконалі у своєму прагненні до порятунку, тхолі дрібні й переважно тупі, але думка про царну викликає в нього відразу. Сьогодні…

І він потік коридорами геть; минав грот, де сталактити, скрапуючи зі стелі, і сталагміти, тягнучись їм назустріч, перетворювали Печеру на велетенську подобу його власної ікластої пащі. Краса застиглого каміння не зачарувала його, бо в цю саму мить здалеку, з вологої пітьми, виразно запахло тхолем.

Лора подивилась на неї зі співчуттям.

Сьогодні на неї всі дивилися зі співчуттям – двері кабінету були заклично розчинені, і Розганяй очікував.

Паулі ніде було дітися – вона зайшла; шеф її, незвично милостивий і м'який, ширяв у сигаретному диму, наче привид.

– Сядь, Німробець.

Боїться, що від гіркої звістки я не встою на ногах, похмуро подумала Паула.

– Чого ти так на мене дивишся, Німробець? Чи ти вважаєш, що великі сумні очі – єдине, що необхідно тележурналістові?

Паула сіла на запропонований стілець і нервово закинула ногу на ногу. Уважно її оглянувши, Розганяй криво посміхнувся:

– Ти дарма нап'яла цю спідничку. Твої голі колінця мене не розчулять.

Паула спалахнула. Міні-спідницю вона вдягла тільки тому, що сьогодні вранці Митик зіпсував її робочі джинси; звісно, пояснювати це Розганяєві було нижче Паулиної гідності.

– Отже, – Розганяй з огидою сьорбнув зі звичної кавової чашечки. – Отже, ми маємо асистентку Німробець, в активі якої очі й коліна, а в пасиві… ДЕ касети від Ковича?! Ти повинна була принести їх УЧОРА!..

Паула втягла голову в плечі.

При думці про Ковича пригадувалися чомусь не сааг, не касети й не запилена, в сонячних стовпах квартира – пригадувався тюбик помади, що валявся в щілині між цеглинками тротуару. І помада, чесно кажучи, дешева. І майже вся використана, змазана до тупого пеньочка…

Сьогодні вранці Митик узяв брусочок червоного пластиліну, розтопив на сушарці для рушників і підклав тітці на табуретку – У ту саму мить, коли занурена в думки Паула сідала за стіл. Пластилін розплющився, як червоний капелюшок сироїжки, і значна його частина залишилась на Паулиних штанях. Митик відбувся суворою доганою, штани залишилися мокнути в тазику з миючим засобом…

– Ти чуєш мене, Німробець?

Паула опустила голову. Думка про розплавлений пластилін раз у раз змінювалася думкою про саагівську сутність режисера Ковича.

– Мені дуже прикро, Німробець, але тобі доведеться робити кар'єру десь в іншому місці.

Розганяй постояв, вивчаючи її схилену голову; широко крокуючи, підійшов до захаращеного стола, висмикнув зі стосу паперів самотній, лиховісного виду аркушик.

– Розпорядження про твоє звільнення. Копію віднесеш у бухгалтерію, одержиш свої гроші і зробиш так, щоб ми більше не зустрічалися.

Паула підвела голову, Розганяй обурено вперся руками в боки:

– Плакати треба було раніше! Де касети від Ковича, де, де?! Яке ти маєш право зривати мені творчий процес, ти, істота, що самостійно й кроку не вміє ступити?! Ти не вмієш рота розкрити, не вмієш домовитися з людиною, про ініціативу я й не кажу – що з тебе візьмеш…

Паула дивилася на нього крізь набіглі сльози; Розганяй бачився то круглим і товстим, як хмара, то довгим і вузьким, як ніжка смерчу.

Тюбик помади в щілині тротуару…

Зловорожий Митик. Піймати й нам'яти вуха – тільки не хочеться сваритися зі Стефаною…

– Що ж мені тепер робити?… – запитала вона, і голос погано її слухався.

Розганяй відвернувся:

– Знайти роботу, де не треба думати головою. Де можна думати голими коліньми… Нічим тобі, Пауло, не можу допомогти. Розум не купується.

Від образи вона зарюмсала вже відверто; Розганяй підняв пальця, збираючись сказати щось повчальне, – в цю мить задзвонив телефон.

Скоса зиркнувши на Паулу – її конвульсивні схлипи могли стати в телефонній розмові небажаним тлом, – Розганяй обійшов навколо стола й узяв слухавку; Паулу на короткий момент було покинуто напризволяще. Скорчившись на стільці й розмазуючи по щоках патьоки чорної туші, вона плекала в душі єдине бажання – добратись до туалету, замкнутися в кабінці й там виплакатися досхочу, не думаючи ні про що й нікого не соромлячись. Якби ж якась добра сила перенесла її крізь стіни, просто зараз…

Загадавши про чемність, вона все-таки стримала плач – і тому змогла почути, як говорить по телефону Розганяй. Говорить, не вміючи приховати подив.

– Так? Так, аякже, і «Залізні білки»… Гм. Власне, якби я знав одразу… Та? Так, безумовно, талановита й перспективна… Н-ні. Я, розумієте, ще не встиг… О, так. Я хотів би ознайомитися з ними сьогодні… Увечері? Гм, ну що ж, тоді завтра вранці я відберу й подзвоню вам… Ні. Авжеж, ні. У нас у редакції напрочуд дружня й тепла атмосфера… Безумовно, я передам ш вашу похвальну думку. Так, дякую, до зустрічі…

Слухавка вже пищала короткими гудками, а Розганяй так само стояв, наче не зважуючись покласти її на важіль. Наче це була страшенно відповідальна справа, що вимагала з його боку душевного зусилля.

Паула мовчала – розпатлана, з патьоками туші на мокрому лиці, з безформними, жалісно розквашеними губами.

– Пан Кович просив пробачення, – суворим голосом повідомив Розганяй. – Він так відповідально підійшов до добору матеріалів, що не зміг передати їх учора. Зате тепер, мабуть, пан Кович надасть нам у користування ледь чи не весь свій відеоархів… Пан Кович висловив захоплення професіоналізмом і чарами посланої до нього Паули Німробець, йому було дуже цікаво поговорити з нею про театр… Тепер я питаю, Пауло, – якого дідька було морочити мені голову?! Чого ж ви зразу не сказали…

Паула гірко схлипнула:

– Ви ж мене ні про що не питали, пане Мирель…

Їй здалося, що цими словами вона вступила в мовчазну змову з Раманом Ковичем. Який наплів Розганяєві казна-чого – навіщо? Щоб виручити її, Паулу?… Царну?!

Змова саага й царни – проти злісного телевізійного шефа… Паула всміхнулася – крізь сльози.

Розганяй помовчав. Роздратовано сьорбнув кави, поморщився, поставив чашку на наказ про Паулине звільнення – так, що посередині цінного документа лишився коричневий слід-обідець.

– Отже так, Німробець… Він просив приїхати по матеріали після вистави. Після сьогоднішньої вистави, в театр, о десятій вечора… Ти зрозуміла?…

Паула не зрозуміла нічого, але треба було кивнути, й вона кивнула.

Сенсори, приклеєні стьожечками пластиру, заважали. Їх було повнісінько – на лобі й на шиї, на скронях і на зап'ястках, і навіть на потилиці; шкіра свербіла так, що несила було терпіти, та почухатись не було ані найменшої змоги.

– Не рухайтеся, досліджувана. Не ворушіться, бо буде спотворення на виході…

Паула зціпила зуби.

Після обіду її підстеріг у «скляночці» Дод Дарнець – і, солодкий як мед, умовив «спробувати попрацювати». Роботи, за його словами, було щонайбільше на годину, причому цікава справа й симпатичні люди не дадуть Паулі нудьгувати, а після «тестування» спеціальна машина відвезе її, куди вона скаже. Паула розвісила вуха й, зітхнувши, погодилась. Усе одно їй ніде було вбити час.

«Цікава справа» виявилася зграєю сенсорів, що огидно липли до тіла, та нескінченною серією дурних питань. Скільки це триває? Дві години? Три? Перед початком «іспиту» Паулі запропонували зняти з руки годинник, і тепер вона бачила перед собою тільки нудну стіну, обклеєну корком, та схилену лису голову круглого чоловічка в білому халаті – представника «симпатичних людей». Крісло, неприємно схоже на зуболікарське, давно натерло їй спину й намуляло зад.

– Жаби дуже бридкі, – лисий експериментатор бубонів, не піднімаючи голови; на всі запитання Паула мала відповідати тільки «так» або «ні».

– Реагуйте швидше… Жаби дуже бридкі.

– Ні, – повідомила Паула роздратовано.

– Червоний колір викликає втому.

– Ні!..

– Я завжди без остраху беруся за ручку дверей.

– Т-так, – Паула затнулася.

Лисий чоловічок залишався байдужим; руки його автоматично тарабанили по маленькій клавіатурі.

– Я спокійно ставлюся до страждань тварин.

– Ні!..

– Раз на тиждень у мене буває запор…

– Ні!..

– Телеграфні стовпи викликають думки про сексуальну агресію…

– Ні!!

Експериментатор підвів погляд – тьмяний, абсолютно відсторонений, наче в зуболікарському кріслі перед ним сидить не жива розлючена дівчина, а якась умовна гіпотетична істота, цілком байдужа і до жаб, і до червоного кольору, і до телеграфних стовпів.

– Іде спотворення на прилади, – повідомив експериментатор докірливо й сумно. – Останню серію доведеться повторити. Зосередьтеся: великі автомобілі бажаніші, ніж малі.

Паула мовчала.

Вона й сама не розуміла, чого й досі покірно грається в цю тяжку, нудну, неприємну гру. Чого й досі не сказала – годі? Спершу вона сподівалася, що все це от-от закінчиться, і тоді можна буде піти тихенько, без конфлікту, а на другий раз зі спокійною совістю відмовитися від «тестів»…

Воістину, її здатність влипати в неприємності значно перевершує всі інші її здібності. Розганяй це слушно зауважив…

– Досліджувана, чого ви мовчите?

У тоні лисого експериментатора майнуло обурення. Наче Паула щось йому винна.

Вона опустила голову. Що простіше – дотерпіти до кінця і вже більше ніколи сюди не приходити? Чи висловити… пояснити цьому чоловічкові, що вона йому – не морська свинка?

– Я вам не морська… – почала вона й затнулася. Вона не любила грубіянити – просто роздратування вихлюпувалось за край.

– Великі автомобілі бажаніші, ніж малі, – повторив експериментатор категоричним тоном, відмітаючи можливі заперечення.

Паула покусала губу:

– Ні.

Светр на її спині здавався суцільною цупкою мочалкою. Хотілося закричати й щосили гупнути кулаком по бильцю крісла; експериментатор нудив і нудив, здавалося, від Паулиних мук він має неабияку втіху:

– Дивлячись на лимон, я відчуваю приплив тепла.

– Ні…

– Я завжди читаю газетні передовиці.

– Ні…

– Малі діти надокучливі.

Паула згадала Митика.

– Знаєте, – сказала вона з ненавистю. – На сьогодні, мабуть, годі.

Лисий підняв брови:

– Досліджувана…

– Я вам не досліджувана! – гаркнула Паула, намагаючись видряпатися з обіймів крісла. Це виявилося несподівано важко – руки затерпли, а мереживо делікатних, як здавалося, проводів виявилося чіпким, немов тенета, і Паула боялася зіпсувати светр. Лисий холодно спостерігав за її спробами, потім зверхньо випнув підборіддя:

– Зважте, якщо ваша ласка, що це обладнання коштує дорожче, ніж весь ваш телецентр… Я не розумію вашого роздратування – погоджуючись на експеримент, ви брали на себе певні нескладні зобов'язання, хіба не так?

– Нескладні? – Паула відчувала, як тремтить її голос. – Ваші ідіотські… нескладні?!

– Вгамуйтесь, – у голосі лисого зміцніла крига, – інакше доведеться визнати, що тест на психічну врівноваженість дав украй негативний результат.

– Мені плювати!.. – якийсь дротик, зачепившись клемою, таки видер нитку з Паулиного рукава, і плетений візерунок провис величезною потворною петлею. Паула закусила губу, щоб не розплакатись. Вона сама винна, її ідіотська нерішучість – ЩО її змусило сюди припхатися?!

– Припиніть істерику, – сказав лисий з огидою. – Раз у житті вам випала нагода зробити щось корисне для людей…

Від образи Паулі навіть плакати перехотілося. Куций експериментатор мав за ніщо її роботу, і навіть самий факт її, Паулиного, існування; на його думку, єдино корисні для людей були тільки він сам та ще піддослідні пацюки, запаковані в зуболікарське крісло…

Лисий витлумачив її оніміння як готовність до роботи. Чи просто скористався хвилинною слабкістю жертви – вибрався з-за свого пульта, підійшов до Паули, по-хазяйському поправив зірвані датчики:

– Спочатку ви справляли значно приємніше враження. Заспокойтесь і спробуйте зрозуміти, що ваша примха – це тільки ваша примха, – товстий шмат пластиру ліг їй на праве зап'ястя.

Паула відчула свою безпорадність. Як любила казати Стефана – «вантажать на того, хто спину підставляє». Стефана нізащо б не дозволила втягти себе в якусь дурнувату історію. А якби й дозволила, то зуміла б сказати «ні», та так, що й лисий експериментатор почув би…

Безшумно відчинилися двері. Тобто Паула дверей не бачила, але відчула, як миттєвий протяг прохолодно лизнув ноги. Лисий підняв голову й недоброзичливо втупився за Паулину спину.

– Щось ви довго, – сказав хтось невидимий, і голос у нього був низький, наче в океанського теплохода, та якщо теплохід реве на все горло, то чоловік говорив тихо, майже пошепки.

– Я хочу виконати роботу, – повчально відповів лисий. – Виконати її якнайкраще, а не побити рекорди швидкості…

Двері причинились, і Паула злякалася, що чоловік з низьким голосом задовольнився відповіддю лисого й пішов, залишивши все як є; та через секунду вона зрозуміла, що помилилась. Невидимий співрозмовник лисого зачинив двері, зоставшись у кімнаті.

Лисий тим часом поважно пройшов до свого пульта, підняв на Паулу очі – і погляд його був украй неприязний:

– Продовжимо… Носіння темних окулярів призводить до імпотенції в чоловіків.

Паулі раптом стало смішно.

Може, тому, що лисий поставив своє дурне запитання з перебільшеною серйозністю, а може, тому, що в особі нової, невидимої людини вона враз відчула підтримку, але вона розсміялась і насилу видушила крізь сміх:

– Ну… це… залежить… у яких… чоловіків…

– Що тут смішного?! – загорлав експериментатор, причому доволі грубо. – Якщо ваших розумових здібностей вистачає тільки на це, то постарайтеся свою дурість приховати!..

– Це зайве, – неголосно сказали в Паули за спиною. – Цілком зайві слова, Борк.

Вона нарешті побачила власника низького голос – широку спину під коричневою замшевою сорочкою. Чоловік обійшов її крісло й попрямував до пульта. Ставши за спиною в лисого – той ледве сягав йому до плеча, – підняв погляд на Паулу; обличчя в нього було ледь асиметричне, вузьке й смагляве, і несподівано світлими здавалися очі – яскраво-зелені, вони дивилися пильно й водночас неуважно. Паула навіть здивувалась, як цей погляд примудряється поєднати непоєднуване. Аж зіщулилась.

– Некоректні показники, – повідомив незнайомець, вивчивши нарешті Паулу й ковзнувши поглядом по пульту.

Лисий набурмосився:

– Бо дуже важко з ТАКИМИ працювати!

– То полегшіть собі роботу, – сказала Паула з крісла. – Я до вас у піддослідні не напрошувалася…

Незнайомець нагородив її неуважним зеленим поглядом, а експериментатор почервонів, і навіть лисина в нього стала бузкова.

– Закінчуйте серію, Борк, – сказав незнайомець начебто байдуже, але Паулі одразу ж стало ясно, що лисий Борк – його підлеглий. І що начальник Борком незадоволений.

Експериментатор, досі червоний, кинув на Паулу войовничий погляд:

– Носіння темних окулярів призводить до імпотенції в чоловіків!

Паула зустрілася з незнайомцем очима. Стисла губи, намагаючись утримати на обличчі серйозний вираз:

– Ні-і…

– Кішки білої масті часто страждають на глухоту!

Паула завагалася, здивована питанням, – і тут незнайомець за спиною в лисого на мить заплющив очі.

– Так! – повідомила Паула радісно. Їй справді було приємно – так, наче на важливому іспиті ш зненацька й спритно підказали.

– Вечірні сутінки викликають тривогу!

– Ні! – гаркнула Паула, дивлячись на незнайомця.

– Використовувати жуйку неестетично!

– Так!

– Барвиста постіль краща за білу!

Паула знов завагалася – незнайомець легенько хитнув головою.

– Ні, – з гордістю повідомила вона лисому. – Нітрохи.

– Серію закінчено, – нудним голосом оголосив експериментатор не Паулі і не смаглявому, а, скоріше, власній клавіатурі.

– Я вільна? – життєрадісно поцікавилась Паула.

Лисий Борк засопів, причовпав до Паулиного крісла й почав знімати сенсори – Паула відразу ж засичала від болю, бо з першим же пластиром позбулася десятка волосинок на руці, тонких і непомітних, але цілком, як виявилося, відчутних.

– Обережно… Краще я сама…

Задзвонив телефон; Борк покинув Паулу й поспішив до апарата, якийсь час у тиші кімнати чулося тільки його незадоволене бурмотіння:

– Ні… Очевидно. Обробка даних… наперед сказати… то й призначте йому на сьому…

Паула з прикрістю дивилася на потворну петлю, що звисала з рукава її нового светра; тим часом незнайомець мовчки підійшов і став знімати з неї прищіпки та пластирі, швидко й спритно; вона була вражена, які в нього теплі руки, й боялася, що він почує від неї запах поту, – вона так змучилася в цьому кріслі, наче після бігу на довгу дистанцію…

– Уставайте.

Вона вчепилася за простягнуту долоню; в першу мить ш запаморочилась голова, через секунду вона із запізненням зрозуміла, що пора в туалет.

– Я… – вона розшукала під кріслом свою сумку, боязко покосилася на лисого Борка, потім на двері. – Мені б…

– Ходімо.

Кімната здавалася перевертнем – половину її було обставлено, мов шикарний кабінет, проте за напівпрозорою матовою фіранкою вгадувалися білі й нікельовані лиховісно-лікарняні обриси. Паула відчула тривогу; незнайомець приязно ш кивнув:

– Не любимо лікарів?

– А за що їх любити? – пробурмотіла Паула збентежено.

– Це як подивитися, – незнайомець усміхнувся. – Вас звати Паула Німробець. А я – Тритан Тодін… Просто Тритан. І я не лікар. Я експерт.

– Дуже приємно, – сказала Паула непевно.

Десять хвилин тому – в туалеті – вона облилася дезодорантом, навіть, здається, трохи перестаралася; вмилася, зачесалася, напудрилася й підфарбувала губи – усе з гарячковим поспіхом. І все одно розуміла, що вигляд має не найкращий. А який вигляд може мати жінка, якій три години морочили голову, а потім прилюдно обізвали дурною?!

Вона посовалася, вмощуючись у глибокому шкіряному кріслі, – міні-спідниця здавалась їй тепер особливо недоречною.

– Шкодуєте, що до нас прийшли?

Чоловік на ім'я Тритан ждав, очевидно, щирої відповіді.

Паула зітхнула:

– Шкодую.

Тритан усміхнувся знову:

– Наша провина… Моя провина.

– А до чого тут ви? – невпевнено спитала Паула.

Тритан сів за стіл, висунув шухляду:

– До того…

У руці його виявилась упаковка разових шприців: Паула сахнулася. Оце таке, з вогню та в полум'я…

– До того, – Тритан устав, виколупуючи з упаковки тонку довгу голку. – До того, що треба було заздалегідь припускати… Давайте руку.

Паула відсахнулась; Тритан засміявся, впіймав її за рукав светра, тицьнув голкою, спритно затяг назад постраждалу петлю, так, що від зіпсованого не лишилося й сліду:

– Ну от…

Паула долонею провела по рукаву. Навіть майстриня Стефана навряд чи зробила б краще.

– Ну от, – Тритан повернувся до стола, недбало впустив голку в пластмасовий кошик для сміття. – На жаль, перший ваш досвід роботи з нами виявився невдалий… І це майже трагічно, Пауло. Бо ви – дуже цінний працівник.

– Я не працівник, – гірко відказала Паула. – Я цей… піддослідний кролик. От…

– Ви більше не будете працювати з Борком, – сказав Тритан, і голос його став геть низький, зісковзнув на крайній для людини регістр.

Паула напружилася. Їй дуже не хотілося Тритана засмучувати, однак…

– Я… вибачте, що так вийшло, але я взагалі більше не хочу… тут працювати. У мене своєї роботи повно… Часу немає абсолютно, та й узагалі…

Тритан рвучко підвів свої зелені очі – круглі з подиву й образи. Хотів щось сказати, але опустив голову, не промовивши ні слова.

– Мені дуже прикро, – сказала Паула тремтячим голосом. І розсердилася на себе – це ж треба, так швидко забула зуболікарське крісло, сенсори-присоски та нескінченні дурні запитання. Їй, бачите, неприємно, що цей Тритан засмутився. А вона його бачить, між іншим, уперше в житті.

Тритан неуважно пригладив рукою своє коротке темне волосся:

– Пауло… Маю до вас дуже особисте прохання. Вислухаєте?

Вона нервово розстебнула замок на сумочці – і знову його заклацнула.

– Я попрошу вас попрацювати… Ще хоч один сеанс. Не з Борком. Зі мною.

Ресторанчик «Ніч» потопав у свічках.

У глибокому підвалі не було жодного вікна, жодної лампочки. Свічки ліпилися до стін, на кожному столику стояло два канделябри. Паулі страшно було подумати, скільки мороки з усім цим горінням і стіканням – зате ресторанчик мав свій неповторний вигляд.

– Мені, Пауло, подобається ця можливість вільно поводитися з порою доби. Посидів серед ночі – виходиш у день чи у вечір…

– Даруйте, а котра година?

– Пів на сьому. Ви спішите?

– Ні…

Паула була цілком вільна до десятої вечора, часу зустрічі з Ковичем, і тому Тританова пропозиція «попоїсти» виявилася дуже до речі.

– Отож… Ви собі не уявляєте, які подиву гідні механізми поєднують нас-денних з нами-в-Печері… Не прямолінійні. Не однозначні, не завжди явні. Це вельми цікава структура, Пауло, я можу про це говорити не одну годину, проте боюся, що вам буде нудно чи неприємно… Ну?…

– Ні, – сказала Паула тихо.

Власне, Тритан був першою в її житті людиною, з якою вона могла говорити про Печеру, не відчуваючи при цьому ніяковості чи відвертого сорому. Вона марно намагалася збагнути, чому так виходить; можливо, причина цього – цілковита Тританова природність. Природність і легкість. Ця людина цілком відкрита і не соромиться цього, він легкий – і з ним легко…

– Тритане, а можна мені шоколаду з вершками?…

Ну з яким іншим чоловіком, котрий би ні з якогось дива привів її в ресторан, вона б зважилася на таку безневинну безпосередність?!

І кому б іншому розповіла за один вечір стільки, скільки навіть найближчі друзі про неї не знали?

Що було, коли п'ятнадцять років тому загинули батьки. І що це за людина в Паулиному життя – Стефана…

Тритан хитнув свічником, підкликаючи офіціанта; на скатертину посипався дощ з барвистих воскових крапель.

– Шоколаду з вершками? Скільки порцій?

Який у нього дивний погляд. Погляд, що поєднує непоєднуване.

– Пауло, може, тепер ви хочете мене про що-небудь запитати? Запитуйте. Про що завгодно.

Про що завгодно…

Про його родину? Про його життя?…

Вона перевела дух. Він терпляче чекав.

– Тритане, – сказала вона пошепки, дивлячись, як складно переплітаються у вазочці коричневі струмені рідкого шоколаду та білі потоки вершків, – мені так не щастить у житті, бо щастить у Печері? Так?…

– А хто вам сказав, що вам не щастить?…

Тритан неквапливо помішував каву, Паула мимоволі всміхнулася. Невже всього, що вона про себе розповіла, мало, щоб це зрозуміти?…

– Тритане… Я… Я сподіваюся, ТОЙ більше не буде… ну…

– Не буде, – відповів він серйозно. – Усе буде гаразд.

Паула відчула пекуче бажання розповісти Тританові про зустріч з режисером Ковичем.

Про те, що вони одне одного ВПІЗНАЛИ.

І ледве стрималася. І вирішила зізнатися – проте іншим разом.

О пів на десяту шикарна машина підвезла Паулу до службового входу театру Психологічної драми. Підвезла й поїхала – йти на зустріч з Ковичем було рано, тому Паула поволі прогулялася вздовж фасаду, розглядаючи рекламні щити й по одній нищачи цукерки, якими почастував її новий знайомий. Тритан…

Вона бродила під ліхтарями й мимохіть усміхалася. І, згадуючи журналіста Дода Дарнця, що втяг її в усю цю історію, не відчувала колишнього роздратування.

Потім її думки знайшли інший напрямок; з величезних фотографій на неї дивилися персонажі всіх спектаклів театру – значну їх частину поставив сам Кович, а меншу – чергові режисери, його придворні, годованці, схожі на шефа, мов дві краплі води, тільки ці дочірні краплі були дрібніші й каламутніші… Сьогодні йшла одна з другорядних вистав, «Корівка», лірична комедія, і Паула легко знайшла її рекламний плакат; фотографій з «Дівчинки й воронів» не було ніде. Виставу знято зі сцени чотири роки тому. Паула згадала, як колись, давним-давно, вона годинами простоювала перед щитом з афішею, вона й тепер пам'ятає місце, де афіша висіла, – там, де нині пістрявіє реклама «Залізних білок»…

Потім вона остаточно вислизнула з того щасливо-сомнамбулічного стану, в який її ввів ресторанчик «Ніч». І якось мимоволі згадала, що її очікує не просто зустріч з постановником «Дівчинки й воронів», а зустріч з цим…

З саагом, сказала вона собі, переступаючи через усі другорядні міркування. З саагом, дівчинко, з твоїм персональним саагом.

Сам собою втягнувся живіт. Добре, що був у її житті ресторанчик «Ніч», – страшно подумати, що цілу другу половину дня вона могла б зосереджено чекати майбутньої зустрічі…

Годинник над театром показував за п'ять десяту, коли з дверей висипала втішена видовищем публіка; натхненна молодь, статечні пари, що вважають відвідування прем'єр своїм найпершим обов'язком, навіть якісь дітлахи з батьками – Паула стояла й дивилась, як усі ці безтурботні люди розтікаються по вулиці нагору і вниз, переходять дорогу, завертають за ріг, заходять у метро… Чи не всі вони були впевнені, що чудово провели час, – а Паула вважала «Корівку» пустушкою, більше нічим. І людина, що заохочує таких «Корівок» на сцені довіреного йому театру, глибоко зневажає публіку. І цілком слушно, бо обманута публіка у захваті…

За п'ять десята Паула подзвонила Стефані й просила не тривожитись, вислухала лекцію про «ці дурні нічні доручення» й пообіцяла повернутися до одинадцятої; рівно о десятій вона переступила поріг службового входу й глухо звернулася до дідуся на вахті:

– Мені пан Кович призначив зустріч. Підкажіть, куди треба пройти.

Дідусь заметушився, підняв слухавку старенького телефону, заговорив шанобливо, ледь не улесливо, потім гукнув хлопчака, що нудьгував на лаві, й велів провести.

Хлопчак провів. І показав Паулі двері кабінету зі строгою табличкою – показав оддалеки, наче саме наближення до лігва головрежа чимось йому загрожувало.

Прямуючи до цих дверей – по червоній килимовій доріжці, наче адміністратор до трапа літака, – Паула встигла подумати, що нічого страшного, що вся ця історія з кровожерливим саагом закінчиться через десять хвилин. Вона візьме касети, подякує…

Розумніше було б, якби Кович додумався залишити касети вахтерові. Розумніше… і зручніше. І гуманніше, між іншим.

А ЧОМУ він захотів саме особистої ЗУСТРІЧІ?!

Таке просте питання, таке важливе, таке очевидне, таке природне – прийшло до неї тільки тепер. Коли вона підняла руку, щоб стукати.

І тому рука зависла в повітрі. Збоку могло б здатися, що посеред безлюдного коридору Паула голосує, намагаючись піймати таксі.

Стільки сміття в голові… Розганяй… Розплавлений Митиків пластилін, Дод Дарнець, центр психологічної реабілітації, «жаби дуже бридкі»…

Про таку смішну дрібничку не встигла подумати. А тепер пізно.

Вона перевела дух. І подумала: все одно. Візьму касети й піду, і більше ніколи не побачу…

Ця думка додала їй відваги.

Паула стукнула в чорну дерматинову оббивку – звуку не вийшло ніякого, її палець ніби потонув у ваті, однак не грюкати ж кулаком; вона постояла, міркуючи, як іще можна повідомити про свій прихід, – у цю мить двері розчинилися.

Чомусь Паула думала, що Кович зустріне її в тому самому светрі й у тих самих спортивних штанях; а він стояв на порозі в білій сорочці і в м'ятих літніх штанях, а замість ворсистих капців були жовті спортивні туфлі. І знову ж таки нічого саажачого не було в аскетичному, ледь жовтуватому обличчі, проте Паула відступила. Мимоволі. Автоматично.

Проте Кович теж відступив. Як в акторській вправі під назвою «Дзеркало»; Паула подивилася на його руки, сподіваючись побачити в них касети. Один рух – простягти руку – взяти – попрощатися – повернутися – піти…

– Привіт, Пауло, – режисер Кович був, здається, ще й непоганим актором, а тому слова його пролунали цілком природно. – Заходь…

– Я спішу, – сказала вона швидко.

Він наче спохмурнів:

– А я тебе не затримаю… П'ять хвилин ти ж маєш?

Паула повагалась і зайшла.

Робочий кабінет Ковича разюче відрізнявся від його квартири: він був тіснуватий, і тут панував порядок. Навіть макети декорацій – а їх, громіздких, було штук п'ять – наводили на думку не про склад, а радше про музей чи виставку.

– Я спішу, – повторила Паула мов заклинання.

Кович пройшовся навколо стола, де серед паперів і саморобних палітурок височіло щось прикрите білим рушником; зітхнув, зміряв Паулу запитливим поглядом, узявся за край тканини, ніби збирався відкрити пам'ятник.

Під рушником виявилася пляшка коньяку, дві вишукані скляночки і дві тарілки – одна з бутербродами, друга з цукерками. Щастить мені сьогодні, байдуже подумала Паула.

Кович мовчки відкоркував пляшку; Паула мимоволі втягла носом повітря – вона любила коньяк, та мало на ньому зналася і не могла вважатися його цінителькою.

– На.

Паула взяла з його рук наполовину наповнену скляночку. Відмовлятися було незручно… нешляхетно було відмовлятись. У Ковича було зараз таке нещасне лице, наче він збирався пити на власних поминках.

– Пауло… за твоє здоров'я.

Вона подумала, що за цих обставин його тост звучить двозначно. Сьорбнула, як воду, раз, удруге і втретє – і на останньому ковтку поперхнулася, закашлялась, червоніючи й струшуючи сльози, що набігли на очі.

– Скажи чесно, Пауло… – Кович помовчав, очікуючи, поки вона відкашляється. – Скажи чесно, чому тобі не подобаються «Залізні білки»?

Мені б твої проблеми, втомлено подумала Паула.

– Чому ж не подобаються? Подобаються…

Кович зітхнув:

– Добре… За що тобі подобалася «Дівчинка…»?

Коньяк вільно розливався всередині Паули, зігріваючи й розслаблюючи, знімаючи стрес; скільки їх було, тих стресів, за сьогоднішній довгий день?!

– «Дівчинка…» – вона поглядом пошукала, де сісти, й опустилася на низьку м'яку лавочку. – Я її дивилася разів дванадцять… У першому складі – тричі, решту в другому…

Кович напружився:

– Чому?

– Тому, що та вистава була вільніша, – Паула дивилась у відкриту кватирку, туди, де горіли в прямокутній рамочці дві гострі весняні зірки. – Як ланцюг… усі ланки вільні, а тримають міцно. Чи так чи так його повертай, він залишиться ланцюгом… Не порветься… І приведе, куди треба… Залізна палиця – теж непогано, але вона… некрасива… палиця та й годі. Вона не танцює…

– А ланцюг танцює?

Паула роззирнулась у пошуках свого дипломата. А, так, сьогодні вона взяла сумку… Бо Митик…

Кович сидів навпроти. На підлозі, схрестивши ноги, поставивши перед собою тарілку з бутербродами, гублячи масляні крихти в складки м'ятих штанів:

– То «Дівчинка й ворони» – це ланцюг? А «Залізні білки» всього-на-всього палиця? А ти знаєш, що «Білки» удесятеро розумніші… глибші… досконаліші? Що це не я придумав, це сотні розумних людей…

– То й добре, – сказала Паула втомлено. Хвилинні чари від алкоголю минули – вона втомилася, не було сили ні сперечатися, ні думати, ні боятися, ш дедалі дужче хотілося спати.

– Каву питимеш? – запитав Кович пошепки.

Паула стрепенулася. Чашечка міцної кави була зараз єдиною силою, спроможною без втрат довести її до дому.

– Пауло… знаєш, я весь час у шоці. Відучора…

Кович стояв тепер над столом – нахилившись над увімкненим у розетку кавником, ніби прагнучи допомогти йому власним теплом.

Він у шоці, подумала Паула, витягаючи червону цукерку з купи зелених. Він у шоці, чуєте?… Він, здоровий ікластий сааг, у шоці. А я нічого – з Тританом ось познайомилася…

– Що ми можемо змінити? – спитала вона меланхолійно.

Кавник нарешті закипів і забулькав; Кович звідкись дістав дві чашечки й бляшанку кави.

Скільки я цієї гидоти сьогодні випила, подумала Паула з відразою. Цілий день кава, кава, кава…

Кович знайшов у шафі одну чайну ложку. Порився в шухляді стола і знайшов другу.

– Пауло… Скажи чесно – як це тобі вдається?

– Що? – запитала Паула після паузи. Вона справді не зрозуміла.

Кович побарабанив пальцями по столу:

– Тобі щастить? Так? Це просто везіння, удача, тобі щастить, так, Пауло?…

«Зразок яскраво виявленої антивіктимної поведінки», – сухо сказав у Паулиній голові чужий, туманно знайомий голос.

– Власне кажучи, – сказала вона, дивлячись у чашку, – мені переважно щастить, як потопельнику. То на масло сяду, то автобуса довго немає… А недавно пацюки дроти перегризли…

Кович знову сів на підлогу – прямо перед Паулою:

– Ти розумієш, ЩО сталося? Та, Пауло?…

Паула помовчала. Гмукнула й прогугнявила голосом противної дикторки:

– «Сон її був глибокий, і померла вона природною смертю!»

Воістину, недовге спілкування з Тританом пішло їй на користь. Вона стала простіше ставитись до деяких понять.

Кович, утім, з Тританом не спілкувався; він смикнувся, як від удару:

– Ти не могла б…

– Вибачте, – сказала Паула, злякана власним цинізмом. – Я не хотіла, чесно… Це… я теж, розумієте, трохи сама не своя…

– Ми з тобою обоє ненормальні, – сказав Кович з гіркотою.

Якийсь час вони думали кожне про своє, потім Кович підняв голову:

– Пауло… А та машина, вчорашня – теж пощастило?…

Паула дивилася на нього, не розуміючи. При слові «машина» пригадувався лімузин, у який її посадив сьогодні Тритан… і ще чомусь тюбик помади в щілині тротуару.

– Яка машина?

Очі в Ковича округлились, вона чомусь злякалася:

– То яка ж машина?…

Кович заговорив, повільно й чітко, ніби тлумачив роль нетямущій актрисі; і з тим, як розвивалася його розповідь, з Паулиної голови вивітрювались і сьогоднішній день, і втома, і рештки сп'яніння. Долоні змокли – так, що їх доводилося раз у раз витирати об коліна.

– Вам здалося, – сказала вона нарешті.

Кович осміхнувся – якось сумно.

– Вам здалося, – промимрила Паула майже крізь сльози – і в цей момент згадала.

Так, був тюбик помади, який вона впустила перед під'їздом. Тільки він володів у ту секунду її думками – тільки він; підібрати його здавалося справою життя, вона не звернула уваги на порив вітру, на силует, що промайнув поряд…

Кович дивився, як вона згадує. З цікавістю дивився – режисерові завжди цікавий процес. Що відбувається з людиною, як вона міняється зсередини…

– Це випадково, – сказала Паула сама собі, а страх ріс, чіплявся в неї вісімнадцятьма пазурами, повисав на її душі, як кішка на гардині. – Це випадково. Машина… СПЕЦІАЛЬНО на людину? Щоб ЗБИТИ? Це ж… Маячня. Так не буває…

Кович знизав плечима.

– Що ж, дякую, що ви мені сказали, – пробурмотіла Паула до підлоги. – Хоч краще б я… Не знала, то й нехай. Випадковість…

– Випадковість, – луною відгукнувся Кович. – Як у Печері. Тричі випадковість… Я вже думав – може, це зі МНОЮ не все гаразд?…

У двері нерішуче пошкрябались; бабуся з ганчіркою зазирнула – і злякано зачинила двері. Паула подумала, що бабуся чекатиме й годину, й дві – до ранку чекатиме бабуся, поки головний не наговориться, не звільнить кабінет, надавши бабусі почесне право зібрати пил, що осів на меблях у процесі творчості…

Паула зітхнула. Кович сидів до неї боком, похмурий, якийсь жалюгідний, наче гірський орел, котрий узагалі-то могутній, але от саме в цю конкретну мить утомлений і хворий…

– А взагалі-то, – вона всміхнулася, раптом відчувши перевагу своєї поінформованості, – взагалі-то бувають такі випадки… Антивіктимна поведінка, дуже просто. А тому не терзайтеся так…

Вона не мала наміру багато розповідати, але вона захопилася. Кович слухав уважно й напружено; Паула розповіла про Дода Дарнця, про гидкі датчики та ідіотські питання, і про Тритана теж розповіла – зрозуміло, не згадуючи про ресторан «Ніч».

– Це ніби така соціальна програма, і я в них – цінний експонат, – вона всміхнулася. – Трохи чудні, звісно, проте загалом вони – дуже цікаві, симпатичні люди…

Висловлюючись так доброзичливо, вона мала на увазі тільки Тритана. Та Кович не міг цього знати.

– Ти їм сказала? – неголосно запитав Кович.

Паула помовчала. Перепитала обережно:

– Про що?

Кович устав, перекинувши недопиту чашку кави. Пройшовся по кабінету, сперся ліктями на письмовий стіл:

– Про те, що ми зустрілися, вони, гадаю, знають. Ти казала їм про те, що ми одне одного ВПІЗНАЛИ?

Паула мовчала.

Під вікном жваво гомоніли – працівники театру розповзалися після вистави; хтось засміявся. Грюкнули двері.

Власне, сьогодні вона не сказала Тританові… про Ковича. Можливо, дарма. Втім, вона ж вирішила сказати наступного разу…

Кович помітив її вагання:

– Не кажи. Не варто, Пауло. Послухайся… розумної людини. Ну навіщо мені… навіщо це нам?… Кого це цікавить, це наші приватні, інтимні справи… Ти ж не розповідаєш усім підряд, з ким ти спиш?…

Паула спала з гномом, вишитим на ковдрі, однак зізнаватись у цьому Ковичу справді не стала. Він сприйняв її мовчання як підтвердження своїх слів:

– От бачиш… Збережи… нашу скромну таємницю. Зроби мені ласку.

Паула мовчала.

Їй не хотілося вступати в суперечку, але й обіцяти теж нічого не хотілося.

– Я подумаю, – примирливо сказала вона нарешті. – Як… вийде… постараюся.

Ледь вийшовши з театру, вона сахнулася від скромної порядної машини, що повільно пливла з протилежного боку вулиці й нікогісінько не займала.