Палац Посейдона

22

Ще за два тижні

Ставрос Нікомедес поспіхом підіймався сходами розкішної вілли свого діда. Перестрибуючи через кілька східців, він промчав повз ошелешеного швейцара, який відчинив перед ним парадні двері, повз домоправителя, який застиг на місці зі спантеличеним виглядом, обминув прибиральника зі щіткою в руках і, нарешті, опинився на другому поверсі. Справа, яка змусила його так поспішати, і справді була невідкладною. Відлуння його кроків розлягалося довгими безлюдними переходами та численними покоями палацу, поки він майже бігцем наближався до кабінету шанованого патріарха.

Ставрос не повідомив старого про свій прихід, але знав, що саме в цей час Архітас зазвичай сидить за своїм письмовим столом і проглядає свіжі номери газет. Саме про газети він і мав намір поговорити з дідом. Під пахвою в нього виднів сьогоднішній номер французької «Ле Фігаро» із великим заголовком на першій сторінці, який було набрано крупним шрифтом.

Біля дверей кабінету молодому чоловіку загородив дорогу дідів особистий служник, який виконував обов’язки охоронця.

— Вам туди не можна, пане Нікомедес.

— Я маю побачити його негайно! Це терміново.

— Ваш дідусь зайнятий важливими справами.

— Я теж у надзвичайно важливій справі. Пропустіть мене, інакше я буду змушений застосувати силу. Негайно!

Слуга, напустивши на себе поважний вигляд, заперечив:

— Про це не може бути й мови. Вам слід було б зарані повідомити мого пана про це. Надішліть письмовий запит, як належить. Стосовно цього я маю найсуворіші вказівки…

Не звернувши на слова слуги ніякої уваги, Ставрос спробував відтіснити того плечем і прослизнути у двері. Він уже взявся було за дверну ручку, коли важелезна рука схопила його за плече.

— Не робіть дурниць, пане Нікомедес! — промовив слуга. — Адже я легко можу…

Ставрос блискавично розвернувся, його могутній кулак із силою врізався в незахищену вилицю слуги. Очі ревного охоронця нараз підкотилися, він похитнувся, сперся на стіну й поволі почав сповзати на долівку, простягнувшись біля порога кабінету, який так старанно боронив. Більше не звертаючи на нього ніякої уваги, Ставрос штовхнув двері й увірвався до кабінету свого діда.

Так і є — старий сидить за письмовим столом зі склянкою чаю в одній руці й газетою в іншій. Більше того — патріарх з огляду на вранішній час іще не був цілком убраним. Онук із подивом побачив бліді худорляві ноги старого, довгі чорні шкарпетки та гумові шлейки, що їх підтримували. Повсякденний одяг патріарха було акуратно складено й розвішано поряд із ним на стільці.

На якусь мить старий закляк від здивування, проте одразу ж опанував себе й суворо насупився.

— Що ти дозволяєш собі, шмаркачу? Як ти посмів увірватися сюди без доповіді?

— Мені терміново треба поговорити з тобою. Я не можу чекати!

— Де Давид?

— Давид? Це твій злий пес? Він, здається, намірився трохи подрімати.

Ставрос причинив за собою двері.

— Подрімати? Що це означає?

— Нехай трохи перепочине. Мені довелося подбати про те, щоб нам не заважали розмовляти.

На обличчі старого змінювалися вирази гніву й переляку. Він не очікував від свого онука такої спритності.

— Чого ти хочеш?

— Ти знав, що Папастратос помер?

— Хто такий Папастратос?

— Не клей дурня! — не витримав Ставрос. — Ти чудово знаєш, про кого я питаю. Про Хрістоса Папастратоса, декана факультету морської техніки Політехнікуму. Він був другом Александра Ліваноса й одним із тих небагатьох, хто зберігав вірність йому до самого кінця. Я високо цінував цю людину й незадовго до смерті бачився з нею. Хрістос був при доброму здоров’ї й насолоджувався життям.

Старий схопив свої штани й одягнувся.

— Від чого помер цей твій Папастратос?

— Причину смерті достеменно не встановлено. Його серце просто перестало битися.

Старий знизав плечима.

— Дуже шкода. Проте всі ми день у день не стаємо молодшими, а останніми тижнями надворі було так спекотно…

Ставрос випнув щелепу.

— А це що б могло означати? — Він кинув французьку газету на стіл перед дідом. Заголовок повідомляв: «По всій Франції розшукується невідомий — убивця поліцейського».

На мить в очах патріарха промайнув страх.

— І що, по-твоєму, це могло б бути?

— Я отримав звістку від Гумбольдта з Парижа. Він повідомляє, що ледве врятувався від замаху на своє життя та життя своїх супутників. Зауваж лишень, опис того чоловіка, який його переслідував, якнайточніше відповідає опису зовнішності убивці кінного жандарма, що наведений у статті з «Фігаро». Спочатку Папастратос, потім Гумбольдт… не думаю, що це звичайний збіг.

Старий зберігав мовчання.

— Ти щось знаєш про замах у Парижі?

Архітас відхилився назад. Деякий час у кабінеті панувала глибока тиша. Нарешті, старий промовив:

— Ясна річ.

— Я хочу знати, що відбувається.

Старий зітхнув.

— Взагалі-то ми — твій батько і я — не хотіли залучати тебе до цієї справи. Ми воліли зберігати таємницю.

— Запізно. Ми вже по вуха в цій проблемі. Родина — це найголовніше. Хіба не ти мені це повторював повсякчас? Ти ж і справді так вважаєш!

Архітас обурено зблиснув очима, проте й цього разу вчасно опанував себе.

— Ну, гаразд, побачимо, чи готовий ти прийняти правду такою, яка вона є. Чоловік, про якого згадується в газетній статті, — асасин, професійний убивця. Я найняв його, щоб прибрати з дороги Гумбольдта, оскільки не бажаю, щоб він пхав носа у справи, які його абсолютно не стосуються.

— Що?! — Ставрос не міг повірити. — Тобто ти хочеш, щоб його вбили?

— Якщо він помре, то тільки через тебе. Через тебе, й більше нікого!

Його вказівний палець затремтів і завис у повітрі.

— Я просив тебе відкликати вченого і припинити його марні пошуки, проте ти не побажав мене слухати.

— А Папастратос?

Старий смикнув худорлявим плечем.

Ставросу здалося, що цієї миті земля розверзлася в нього під ногами. Він остаточно зрозумів — його дід утратив розум.

— Але чому? Я нічого не розумію…

Глава сім’ї висунув шухляду письмового столу й вийняв із неї старий лист.

— Настав час довести, мій любий хлопчику, чи готовий ти володіти родинними таємницями й розпоряджатися ними як дорослий чоловік.

Ставрос здійняв на нього здивований погляд.

— Що ти маєш на увазі?

— Наше прокляття!

Старий нібито виплюнув ці слова.

— Загрозу, що нависає над нашою родиною вже багато років, неначе ніж гільйотини. І не лише над нами, але й над багатьма чесними афінянами.

— Нічого не розумію…

— Тоді прочитай ось це.

Старик простягнув онуку листа.

Ставрос із хвилюванням розгорнув пожовклий аркуш паперу. Лист, очевидно, було написано кілька років тому, й він пройшов крізь багато рук. Чорнило де не де розпливлося від вологи. Він спробував розібрати написане, проте світла в затемненому кабінеті явно не вистачало. Він підійшов до вікна й відсунув штору.

Коли ж Ставросу вдалося прочитати все від першого до останнього рядка, його очі широко розплющилися від жаху. Він вражено подивився на діда.

— Це… я просто не можу повірити!

— Доведеться! Цей лист потрапив до мене п’ять років тому. І відтоді не було й дня, щоб я не перечитував його. — Старий прокашлявся. — Спочатку я вирішив, що це фальшивка. Дурний жарт або витівки конкурентів, однак тепер я переконаний, що лист справжній, а все, що в ньому написано, — чистісінька правда.

— Але як таке можливе? Людина, яка написала це, вже багато років мертва.

— І ти можеш показати мені докази?

Ставрос здивувався.

— Що ти маєш на увазі?

— Тільки те, що всі ми помиляємося. Адже тут ясно сказано, що його головна мета — знищити нас і все, що має до нас хоча б якесь відношення. Він має намір знищити нашу родину й наші кораблі один по одному. Саме це й почало зараз відбуватися. Він пише, що мститиметься доти, аж поки не знищить до ноги весь наш рід.

Ставрос важко опустився на стілець біля письмового столу. В його голові все змішалося настільки, що думка про найманого убивцю відійшла на задній план.

— Розкажи мені про це, — попросив він. — Усе як є.

Старий опустив зморшкуваті повіки.

— Ні. Я заприсягнувся ніколи більше не вимовляти ім’я цієї людини.

— Але…

— Хіба ти вже забув про корабель, що його ця диявольська конструкція потягла на дно? П’ятнадцять наших найкращих моряків знайшли свою могилу в морських глибинах. Я й досі бачу їхні мужні обличчя!

— Це був нещасний випадок, — заперечив Ставрос. — Дуже шкода, що на морі таке час від часу трапляється. Але ж як автор листа міг дійти думки, що ми якось пов’язані з цим?

Старий знизав плечима.

— І гадки не маю. Та мене це й не цікавить. Важливо те, що він вірить у це й загрожує нам смертю. І не лише родині Нікомедесів, а й усім, хто в минулому не зумів оцінити його геніальний, як він вважає, витвір. Країкосам, Ксеносам, Галанісам — практично всім великим афінським судновласникам. Нам довелося зібрати їх разом, щоб порадитися, як бути, й на таємній нараді ми прийняли декілька важливих рішень.

Здавалося, Ставросу відібрало мову. Якби він знав, що відбувається насправді, то хіба ж він залучав би до цієї справи Гумбольдта?!

— Виходить, немає ніякого морського чудовиська, і всі балачки про нього — чистісінька брехня?

— Ба, ні, любий мій, воно все-таки існує. Проте це не тварина, яка створена з плоті і крові. — Голос старика затремтів. — Ця людина своїм жахливим витвором кинула виклик, страшно мовити, самому Всевишньому. Геніальний винахідник, він створив дещо таке, чого не має бути в принципі, скоївши злочин проти самої природи. Дещо таке, що нині весь час переслідує нас. Серія страшних аварій на морі — то справа його рук, я в цьому впевнений. Та англійці покладуть цьому край. Вони знищать цю морську примару. Ми запропонували британському Адміралтейству грубезні гроші, й вісім броньованих лінійних кораблів найближчими тижнями вирушать у район Кікландських островів і, нарешті, звільнять нас від цієї пошесті раз і назавжди! — Сильний напад кашлю знову струсив немічне й виснажене тіло старого.

Ставрос мовчав, глибоко пригнічений. Лист у його руці здавався важелезним, як свинець.

— Та я все одно не розумію, як це йому вдалося вціліти під час того вибуху? Скільки часу минуло відтоді?

— Десять років.

— Десять років… — Ставрос із сумнівом похитав головою. — Жодна людина не здатна так довго переховуватися. Як це можна було зробити? І звідки в цього винахідника це могутнє «дещо», як ти кажеш, яке справді має здатність потягти на дно цілий пароплав. — Він на мить замислився, потім його обличчя осяяла посмішка. — А що коли справа зовсім не в ньому? Що коли за цими подіями все ж таки стоять наші конкуренти? Припустимо, комусь дуже не до душі наше панування в Егейському морі на близькосхідних маршрутах? Тобі це ніколи не спадало на думку?

— Надто багато «коли». — Архітас хлопнув долонею по столу. — Ти гадаєш, я не ставив собі ці ж самі запитання? Та, врешті-решт, це нічого не змінює. Хтось загрожує особисто нам, убиває наших людей і топить наші кораблі. І цей «хтось» жорстоко заплатить за свої дії. І квит.

Ставрос важко ковтнув.

— А чим я можу допомогти?

— Негайно відклич Гумбольдта. Повідом його, що розриваєш контракт. Тільки так ти зможеш врятувати його життя!

— Але ж не виключено, що він наштовхнеться на якісь факти, які нам стануть у пригоді.

— Ти погано мене слухав. Зараз ми все тримаємо під контролем. Будь-яке стороннє втручання в цю справу є небажаним. Твій учений здатний лише скаламутити воду і, що зовсім погано, примусити ворога насторожитися. Уяви, що буде, якщо він дізнається про наші плани. Тоді всі величезні зусилля, яких нам довелося вжити, виявляться марними. Одне слово, я хочу знати: чи готовий ти виконати мої вимоги?

Ставрос підвівся й почав походжати кабінетом. Сотні думок одночасно непокоїли його, голова гула, як потривожений вулик.

— Мені потрібен час, щоб усе це усвідомити, — промовив він за декілька хвилин. — Забагато інформації для одного разу. Я маю все як слід обдумати. І хоча я, звісно ж, не можу схвалити того, що ти зробив, я розумію тебе. Можливо, на твоєму місці я вчинив би так само. Я повідомлю тобі про своє рішення.

— Добре. Але поквапся. Кожний зайвий день може стати для твого вченого останнім.

— Що ж, нехай і так. Та залишається одна проблема. Навіть якщо я прийму рішення про припинення пошуків, повідомити про це Гумбольдта буде непросто. Останнього разу ми обмінювалися телеграмами п’ять днів тому.

Брови старого злетіли вгору.

— Он як? І де ж він?

— Відплив із Гавра на кораблі до Середземного моря. Наскільки я зрозумів, він має намір зробити кілька глибоководних занурень в Егейському морі. Однак він не уточнював, куди вирушає їхній корабель і про які саме занурення йдеться. Та після всього, про що я дізнався від тебе, я починаю побоюватися, що й Гумбольдт, у свою чергу, до чогось докопався.

Старик різко відкинувся у своєму кріслі. На його обличчі з’явилася синювата блідість.

— Виходить, від нас більше нічого не залежить.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я намагався відкликати найманця. Але він також зник. П’ять днів тому.

23

«Каліпсо» танцювала на хвилях, наче коркова іграшка. Труба пароплава, на якій виблискувала на сонці начищена парова сирена, вивергала густі хмари чорного вугільного диму. Вони довгим шлейфом тягнулися за кормою. Ніс судна то здіймався вгору, то опускався, коли воно провалювалося в западини між хвилями. Настил головної палуби скрипів і стогнав. Солоні бризки, підхоплені вітром, обпалювали шкіру. Вітер і сонце не давали замерзнути, але просякнутий вологою одяг ніколи не просихав.

А як же гарно все починалося!

Перехід із Гавра через Біскайську затоку до берегів Португалії був на диво спокійним. Погода стояла сонячна, а на морі панував штиль. Та вже незабаром після того, як «Каліпсо» проминула Гібралтарську протоку, почався шторм. Вітер посвіжішав, гребені хвиль здійнялися на півтораметрову висоту. Пароплав почав розхитуватися з борту на борт.

Оскар почувався кепсько, як ніколи. Здавалося, він один потерпає від морської хвороби. У його шлунку було зовсім порожньо, та йому весь час здавалося, що всі його нутрощі щохвилини перевертаються. Добре б іще для загартованих моряків, їм хвилі й хитавиця — справа звична. Але ж Шарлотта?

Він не знав, чим вона зараз займається. Швидше за все, сидить на нижній палубі з Океанією і з допомогою лінгафону теревенить про всілякі дурощі. Обидві дівчини поставили собі на меті навчити Вілму вимовляти хоча б кілька слів. Безглуздий задум! Ківі вміла видавати величезну кількість різноманітних звуків, але в тому, що вона здатна наслідувати справжню людську мову, Оскар дуже сумнівався. Принаймні, Гумбольдт пробував, але в нього нічого не вийшло.

Іще більше дивував Оскара той факт, що обидві юні панянки миттєво потоваришували. А він же гадав, що вони матимуть чимало приводів для суперництва. Однак, як видно, помилився — між дівчатами встановилися мир і злагода в усьому. Хоча ця прихильність може виявитися показною, і мирні стосунки та злагода миттю закінчаться, ледве всі вони ступлять на тверду землю. Так чи інакше, а зрозуміти мотиви поведінки своїх супутниць він не міг — не вистачало досвіду.

Знову корабель важко перехилився з боку на бік, і новий напад морської хвороби скрутив шлунок юнака. Затиснувши рот рукою, Оскар кинувся до фальшборту — та не встиг — його знудило просто на палубу. Він закашлявся, хапаючи ротом повітря, перемішане з водяним пилом.

Раптом зовсім поруч із ним хтось поганенько розсміявся.

— Бачу, хлопче, ти тут зайнятий брудною справою! — промовив чоловік французькою.

Оскар, не зрозумівши ані слова, обернувся. Позад нього стовбичили троє матросів, витріщаючись на його страждання.

— Тебе що ж, синку, завжди так вивертає?

Оскар утер долонею рота і знічено розвів руками.

— Мені дуже шкода, — промовив він. — Я вас не розумію. Я не знаю французької.

Матроси знову засміялися. Заводій, неголений хлоп зі здоровезними червоними лапищами, вказав на палубу.

— Витирай! — скомандував він.

Оскар знизав плечима й миролюбно усміхнувся.

— Я нічого не розумію.

Здоровань насупився.

— Ти закінчений кретин! Ану ж бо, витри палубу!

Він зробив крок уперед і штовхнув Оскара так, що той утратив рівновагу, посковзнувся і впав.

Перелякавшись і нічого не розуміючи, Оскар уп’явся поглядом у трьох дорослих чоловіків, які чогось хотіли від нього.

— Що вам треба? — спитав він.

Нетерплячим жестом здоровань тицьнув на палубу й удав, що миє її. Оскар насупився.

— Я маю це вимити? Але ж перша-ліпша хвиля змиє все це за борт.

Чоловік у загрозливій позі завис над ним. Його вигляд і манера поведінки раптом нагадали Оскару лихваря Берінгера.

— Гаразд, якщо ви наполягаєте. Я зараз принесу ганчірку та відро.

Він спробував підвестися на ноги, проте здоровань притримав його, завдавши стусана у живіт.

— Ніяких відер! — скомандував він. — Ти маєш усе зробити руками, або я вперіщу тобі так, що пам’ятатимеш до скону!

Всі троє зловтішно зареготали.

— Він вимагає, щоб ти все прибрав руками. — До них приєднався ще один матрос — стрункий і мускулястий чоловік років під сорок, із обличчям, темним від сонця і зашкарублим від вітру та солоних бризок.

— Щоб я… Як ви сказали?

— Прибрав палубу руками, інакше він зацідить тобі кілька добрячих ляпасів.

Чоловік розмовляв німецькою з сильним французьким акцентом, проте цілком зрозуміло.

Оцінюючи власні шанси, Оскар глянув на матросів. Схоже, зараз уже ці хлопці аж ніяк не були налаштовані на жарти. От дідько! Ну чому це саме йому знову й знову трапляються на дорозі такі негідники?

— Гаразд, — він кивнув. — Якщо ви так хочете, не відмовляти ж…

Він уже збирався було взятися до справи, коли матрос, який підійшов останнім, промовив німецькою:

— Ти ж не робитимеш цього, чи не так?

— А хіба в мене є вибір?

Чоловік стиха перемовився про щось із заводієм сварки, однак той набундючився і промовив:

— Ні, йому таки доведеться прибирати!

У голосі мускулястого матроса з’явилися металеві нотки. Він перейшов на французьку:

— Дай йому спокій. Нехай іде собі.

— А то що?

— Пошкодуєш про це.

Оскар із здивуванням дослухався до розмови чоловіків і, хоча не розумів ані слова, проте відчував, що вони ось-ось посваряться. Мабуть, мускулястий матрос захищав його. Атмосфера помітно загострилася. Нарешті, здоровань спробував відштовхнути мускулястого вбік своєю лапищею, але той невловимим рухом упіймав супротивника за витягнуту руку, рвонув на себе й коротким стусаном у потилицю примусив його впасти долілиць на палубу. Там здоровань і залишився лежати, стогнучи та лаючись.

Усе сталося так швидко, що ніхто не встиг втрутитися. Мускулястий притиснув шию супротивника коліном і заламав його руку за спину. Після цього він щось прошепотів йому у вухо. Той кивнув. Від болю його чоло вкрилося крупними краплями поту.

— Нехай забирається звідси! Чимдуж! — прохрипів він, щосекунди червоніючи від натуги. Його приятелі миттєво зникли за однією з палубних надбудов.

— І дай хлопцю спокій, — додав мускулястий. — Раз і назавжди. Зрозумів?

Здоровань через силу кивнув:

— Згода…

Рятівник Оскара забрав коліно з потилиці своєї жертви й дозволив їй підвестися. Матрос потер собі шию й неохоче поплентався геть, як побитий хазяїном собака.

Мускулястий випростався й обтрусив руки, одна з яких була затягнута в чорну рукавицю.

— Вони тебе більше не потурбують, — сказав він. — А якщо й спробують, звертайся до мене. Мене звати Клеман Расто. Я — другий механік на цій посудині.

Клеман простягнув ту руку, що була в чорній рукавиці. Оскар із задоволенням потиснув її і скочив на ноги.

— Оскар Веґенер. Дякую за підтримку.

— Нема за що.

— Що це з вашою рукою?

— Це? Пусте, старий опік, ще відтоді, як я працював кочегаром. Не варте уваги. — Клеман одразу ж указав у той бік, куди втекли матроси. — І затям собі: віднині ти не повинен розгулювати цим кораблем на самоті. Це небезпечно. Можеш знову вскочити в якусь халепу.

— Це ж просто бараняче стадо! — лайнувся Оскар. — Із такими людьми мені вистачало мороки й у себе вдома, в Берліні. От уже ніколи б не подумав, що таке ж саме неподобство може статися й на кораблі!

— Не варто на них ображатися, — сказав Клеман. — Матроси в цьому екіпажі — затяті шибайголови. Іноді вони полюбляють трохи розважитися. Тобі не пощастило: ти німець, а вони їх просто ненавидять.

— Чому?

— О, це стара історія. Франко-пруська війна. Багато хто з них брав у ній участь. Декотрі навіть втратили близьких.

— Але ж відтоді вже минуло понад двадцять років!

— Такі рани взагалі ніколи не загоюються.

— Звідки ви так добре знаєте німецьку?

Клеман усміхнувся.

— Я довго прожив у Кольмарі, в Ельзасі. Там практично всі однаково вільно розмовляють обома мовами. Мене завжди вабило море, тож одного разу я зібрав свої речі й перебрався до Гавра. Відтоді я об’їздив увесь світ. Проте годі вже базікати, ходімо — твій хазяїн хоче тебе бачити.

— Герр Гухмбольдт?

— Саме так.

— А він не сказав, що йому треба?

Клеман похитав головою.

— Тільки те, що він має для тебе якусь новину. Ходімо ж мерщій. Ми вже й без того згаяли хтозна скільки часу. Я проведу тебе до нього.

24

Гумбольдт чекав на Оскара в штурманській рубці. Полиці, що стояли тут уздовж стін, було завалено мореплавними картами, атласами, інженерними схемами та кресленнями судна. За ілюмінаторами відкривалася похмура панорама бурхливого моря.

Доставивши Оскара сюди, Клеман поплескав його на прощання по плечу і зник у корабельних переходах. Проводивши поглядом нового друга, юнак почав міркувати, чи не варто розповісти Гумбольдту про пригоду на палубі, та вирішив не робити цього. Він ніколи не любив доносів, проте зараз міг би це зробити з чистою совістю.

— Нарешті, ти тут, чудово! — Гумбольдт підбадьорливо усміхнувся. — Як там ся має твоя морська хвороба?

— Не сказати, щоб дуже добре.

— Ну, не варто засмучуватися. Скоро ми знову опинимося у спокійних водах. Гадаю, що тобі буде цікаво дізнатися, що ми із мсьє Іполітом маємо намір завтра здійснити перше занурення на «Наутілусі».

— Завтра? Це просто здорово!

Гумбольдт кивнув.

— Хоча батисфера вже пройшла ряд випробувань, проте лише у прибережних водах. Це, так би мовити, її перше серйозне занурення у відкритому морі.

— Виходить, ми вже наблизилися до мети?

— Майже. Ходи-но сюди, я покажу тобі на карті, де саме ми перебуваємо.

На довгому столі в центрі рубки було розіслано велику навігаційну карту, закріплену з боків спеціальними затисками. Гумбольдт постукав пальцем по одній із її ділянок.

— Як тобі відомо, ми вже лишили позаду Мальту й перетнули Іонічне море. — Він провів пальцем пряму лінію, ніби заново прокладаючи курс «Каліпсо». — Через шторм ми просуваємося не так швидко, як планувалося, проте це не так уже й важливо. Завтра у цей самий час ми залишимо Іонічне море і пройдемо протокою Кітіра. Капітан стверджує, що коли ми проминємо протоку, море буде спокійнішим. Потім ми здійснимо перше занурення — ось тут.

Учений указав на невеликий острів, західніше від виходу з протоки.

— Антикітіра, — прочитав її назву Оскар.

— Саме так, — підтвердив Гумбольдт. — Острів розташований на тій ділянці, що нас цікавить, проте все ще досить далеко від місця, де сталася остання масштабна катастрофа корабля. Чи не хотів би ти взятися за документування ходу занурення?

— А чом би й ні? Я залюбки виконаю будь-яку справу, аби лиш відволіктися від цієї бісової морської хвороби. Що мені треба робити?

— Достатньо й того, що ти докладно зафіксуєш усі етапи роботи, включаючи точний час, і накидаєш кілька ескізів. Якщо забажаєш, то можеш навіть…

Перш ніж учений устиг закінчити фразу, двері до рубки з гуркотом відчинилися. На порозі стояла Шарлотта. Її щоки розчервонілися від швидкого бігу, а очі збуджено виблискували.

— Оскаре, — вигукнула вона, відсапуючись. — Здається, у нас вийшло!

— Що вийшло?

— Вілма… Вона… Вона розмовляє!

— Ти це серйозно?

Дівчина глибоко зітхнула.

— Ви самі повинні це побачити. І почути!

Оскар і Гумбольдт перезирнулися. Потім учений знизав плечима.

— Ходімо. Гадаю, ми зможемо продовжити нашу розмову трохи пізніше.

Залишивши рубку, всі троє спустилися трапом у підпалубне приміщення й попрямували в напрямку до кают, де розмістилися жінки.

Гуркіт суднових машин притишено долинав навіть сюди. «Каліпсо» була одним із найсучасніших суден, що борознили Світовий океан. Її було оснащено акустичною системою дистанційного виявлення інших суден, найновітнішою паровою турбіною і сучасними електричними системами керування. Проте в тому, що стосувалося комфорту, вона мало відрізнялася від решти суден такого класу. Каюти були затісними й не надто зручними, з умивальником і душовою кабіною, що були розташовані просто в кімнаті. Оскар ненавидів тісноту, незважаючи на те, що більшу частину життя він провів у тісних халупах і закутках. До того ж, як з’ясувалося, він дуже скучив за твердою землею під ногами. А тут, у вузеньких коридорчиках і переходах, тільки гофровані сталеві листи підлоги вгиналися під ногами, і лунко вчувався кожний крок.

За кілька хвилин вони вже були на місці. Гумбольдт зупинився перед дверима каюти й постукав.

— Заходьте, — долинуло зсередини.

Океанія та Еліза зустріли їх широкими усмішками. Вілма стояла на столі, що був геть завалений інструментами, дротами, вимірювальними приладами та іншими технічними пристосуваннями. На спині пташки було закріплено якусь штуку, яка нагадувала зовні наплічник із коротким стрижнем. Наплічник кріпився на крилах парою шкіряних ремінців еластичними гумовими стрічками.

— Проходьте і щільніше причиніть за собою двері, — гукнула Шарлотта. — Вілма трохи нервується. Не дай Боже, зістрибне зі столу і загубиться десь у закутках корабля. Ви ж знаєте, як вона вміє бігати!

Оскар причинив двері й подивився на дивну конструкцію на спині пташки. Гумбольдт підійшов ближче, нахилився й почав роздивлятися прилад, що його почепили на Вілму, час від часу недовірливо поглядаючи на деталі, розкидані на всьому великому робочому столі.

— Ви, часом, не мій лінгафон використали, попередньо розібравши його до гвинтика?

— Та ні, це всього лише той прилад, що його ми возили з собою до Перу. Ти ж і сам казав, що він технічно давно застарів. Ми трохи змінили конструкцію — так, щоб вона відповідала розміру та вазі птаха. Інший прилад, новий, ми не займали, можеш не хвилюватися. Він працює чудово.

Дівчина вказала на шкіряний кофр, що стояв на полиці.

— Ну що ж, ви мене дуже втішили, — полегшено зітхнув учений.

— Оскільки в розпорядженні Вілми не надто великий словниковий запас, нам знадобилося лише декілька блоків, — вела далі Шарлотта. — Щоправда, високовольтна котушка все ж таки виявилася трохи завеликою, проте, хтозна, може з часом наша ківі розширить свій словник і знатиме багато нових слів.

Дівчина піднесла пташці трохи корму на долоні. Та миттю все подзьобала.

Оскар із огидою глянув на гранули невизначеного кольору, що їх було насипано в бляшанку для Вілми.

— Я все ніяк не запитаю: чим це ви весь час запихаєте бідолашну пташку? Щось воно на вигляд не дуже…

— Спеціальний корм. — Шарлотта дала пташці ще одну гранулу. — Суміш із сушеної моркви, вівсяних пластівців і бджолиного молочка.

— Бджолине молочко? А це що за зілля таке?

— Речовина, що нею робочі бджоли годують свою матку, — пояснив Гумбольдт. — Висококонцентрована суміш жирів, білків, мінералів і мікроелементів.

— І що за користь від такого корму?

— Він сприяє розвиткові інтелекту. Ми переконалися, що таке харчування справляє стимулюючу дію саме на ті ділянки мозку, що відповідають за мовлення. Може, хочеш скуштувати? А що, коли й тобі сподобається?

— Ой ні, красно дякую. Обидві дівчини засміялися.

Учений установив стілець посеред каюти.

— Ну що ж, можемо спробувати.

Шарлотта перевірила, чи надійно закріплено прилад, а потім увімкнула його. Почувся короткий звуковий сигнал, спалахнула сигнальна лампочка.

— Порядок, — сказала Шарлотта. — Тепер можете поговорити з Вілмою.

Учений повагом відкашлявся.

— Вілмо? Ти мене розумієш? Я — Гумбольдт.

Пташка наразі облишила свій улюблений корм і подивилася просто в очі вченого. У світлі настільної лампи її очиці, схожі на ґудзички, червонувато світилися.

— Так, — пролунав із приладу металевий голос. — Великий чорний птах Гумбольдт. Я добре розуміти.

У Гумбольдта від здивування розширилися очі.

— Оце так справи… — сплеснув він руками. — Ви чули?

— Ще б пак! — відказав Оскар.

— Але ж це просто неймовірно!

Гумбольдт наблизився до пташки, котра ні на хвильку не зводила з нього очей.

— Дай мені трохи попоїсти, — пролунав голос із розтруба.

Шарлотта простягнула дядькові банку, і Гумбольдт вийняв звідти дві гранули.

— Дивися, Вілмо. Скільки гранул у мене в руці?

— Дві.

— Хочеш їх отримати?

— Так. Вілма хотіти. — Тваринка роззявила свій довгий дзьоб. — Вілма голодний.

Гумбольдт віддав пташці обидві гранули й тут же звернувся до дівчат:

— Не знаю, що й казати. Вам удалося те, в чому я раз у раз зазнавав тільки поразок. Як ви цього досягли?

— Можливо, твоя помилка полягала в тому, що ти весь час брав за основу побудову нашої мови, — сказала Шарлотта. — Проте будь-яка з людських мов надто складна для тварини. Розумієш, Вілма все сприймає як чітко визначені сигнали, вона не здатна оперувати образами й розуміти іронію. Вона, зовсім як маленька дитина, — обмежена безпосереднім досвідом. Тому під час калібрування звукової котушки ми весь час діяли навпаки: ставили перед Вілмою найрізноманітніші завдання й записували те, як вона на це реагує. Переконавшись, що записано весь її звуковий «репертуар», ми почали добирати такі самі поняття, що існують у людській мові. А після цього вже залишалося тільки якнайкомпактніше перенести запис на звукову котушку… ось і все!

Голос Шарлотти задзвенів від гордощів.

— Океанія сама склала всю схему. Це була титанічна праця — можеш собі уявити, як важко було розмістити всю цю складну механіку в такому малому об’ємі. Та ми ж хотіли, щоб Вілма могла так само, як і раніше, вільно бігати скрізь. — Вона вказала на другий лінгафон. — Крім того, ми оснастили обидва прилади передавальними та приймальними пристроями, а відтак тепер можливим став бездротовий зв’язок між ними. Він може стати в пригоді, якщо Вілма знову загубиться десь у закутку.

Гумбольдт простягнув Вілмі долоню з іще однією гранулою корму.

— Мало, — пискнув розтруб гучномовця. — Вілма більше!

— Я вражений, — похитав головою вчений. — Цей винахід може започаткувати нову еру — еру взаєморозуміння між людьми й тваринами. — Його очі засвітилися. — Уявіть лишень, які перспективи тут відкриваються. Можливо, колись нам навіть удасться зрозуміти, про що думають тварини. І я був би радий поекспериментувати з Вілмою, перш ніж зайнятися підготовкою до завтрашнього занурення. Чи можу я взяти її на деякий час до себе?

— Звісно, бери. — Шарлотта знову засміялася. — Поки у твоїй кишені є смачненькі гранули, нікуди вона не дінеться.

Оскар не знав, що й казати. У нього паморочилося в голові, чи то від ентузіазму, що панував у цій каюті, чи то давалася взнаки морська хвороба. А, можливо, так подіяв на нього різкий запах, що походив від гранул, що ними годували Вілму.

У будь-якому разі він мав терміново вийти на свіже повітря, інакше його шлунок знову влаштує революцію…

25

Наступного дня море і справді стало набагато спокійнішим. Вітер угамувався, а височенні хвилі перетворилися на легкі брижі, що ліниво плюскотіли біля бортів «Каліпсо». Навколо корабля кружляли чайки, сповнюючи повітря пронизливими криками.

Пробне занурення батисфери «Наутілус» було призначено на дев’яту ранку. Сталева куля вже стояла з відчиненим люком на палубі, її зовнішня оболонка тьмяно мерехтіла на сонці, ніби шкіра величезного кита, якого викинули хвилі. Вся команда зібралася навколо апарата в нетерплячому очікуванні.

Іполіт Рембо рано-вранці підхопився на ноги і, наче скажена білка, несамовито гасав навколо апарату, віддаючи розпорядження своїм співробітникам. Нарешті, зарипіли сталеві троси й задзвеніли ланцюги. Могутній паровий підйомник запрацював на повну потужність, здіймаючи над палубним настилом багатотонного сталевого велета — підводну батисферу. Поршні підйомного пристрою через складну систему блоків, закріплених на поверхні батисфери, передали свою міць сталевій махині. Матросам доводилося безперервно подавати воду до редуктора пристрою, щоб захистити від перегрівання шестірні та різьбові з’єднання. Компресор, що також був установлений на палубі, забезпечував апарат повітрям за допомогою довгого гнучкого шланга.

Оскар, затамувавши подих, стежив, як «Наутілус» разом із Рембо, який уже сидів усередині, поволі піднявся вгору, а потім, злегка розгойдуючись, почав спускатися вздовж борту корабля до поверхні моря. Оскар швиденько схопив свій блокнот, легкими вправними штрихами замалював у ньому цю сцену й дописав поряд кілька коротких пояснень. Малюнки вийшли не надто акуратними, проте їх було цілком достатньо, щоб згодом відобразити все більш точно та детально. Нарешті, «Наутілус» до половини опустився на воду і тепер уже нібито стояв на хвилях. Униз спустили трап, і задоволений конструктор виліз звідти на палубу «Каліпсо».

— Усе гаразд! — енергійно прокричав він. — «Наутілус» готовий до першого справжнього занурення. Мсьє Гумбольдт, чи не будете ви такі ласкаві, щоб приєднатися до нашого гурту?

Учений скуйовдив кучері Оскара.

— Бувай, мій хлопчику. Тримай за нас обидва кулаки! Швидкими кроками він спустився вузьким трапом, що вів до башти люку у верхній частині «Наутілуса», і вже намірявся застрибнути всередину підводної кулі, аж тут Океанія затримала його. До них спустився Рембо, і дівчина пошепки звернулася до обох чоловіків. Учений страшенно здивувався.

— Невже насправді?

Вона кивнула.

Коротун Рембо швидко глянув на Оскара, ніби оцінюючи юнака, а потім поволі промовив.

— Мсьє Гумбольдт, моя дочка запитує, чи не заперечуватимете ви, якщо ми прихопимо з собою в подорож іще одну людину. Батисфера розрахована на чотирьох, тому одне місце в нас поки що вільне.

— Жодних заперечень! — відповів учений. — Це ваша експедиція і ваш апарат. Кого ви маєте на увазі?

Океанія усміхнулася.

— Я хотіла б, щоб нас супроводжував Оскар.

Оскар здригнувся й ледве не впустив за борт олівець.

— Я?

— Здається, ти злякався?

— Е-е… взагалі-то ні. Принаймні, зараз я нічого не боюся, — додав він.

— Тоді вперед! — Океанія змахнула рукою. — Я гадаю, ти заслужив невелику винагороду. Років за сорок зможеш розповідати своїм онукам, як ти брав участь у першому в історії зануренні батисфери!

Дівчина лукаво глянула на нього.

Оскар нишком зиркнув на Шарлотту, проте обличчя дівчини було незворушним. Стороння людина нічого не змогла б прочитати на ньому, та тільки не Оскар. Він чудово бачив, що всередині в Шарлотти все кипить, як у чайнику. Навіть губи дівчини злегка тремтіли, намагаючись не виявляти її почуттів.

— Ти не образишся, якщо я вирушу з ними?

Шарлотта удавано здивувалася і зневажливо пхикнула.

— Звісно, ні! І з якого б це дива?

— Тому що я знаю, що ти б і сама страшенно хотіла бути на моєму місці.

Шарлотта змахнула рукою.

— Я ще матиму таку можливість, і не раз. Іди, насолоджуйся.

Шарлотта чудово зіграла свою роль, і в цьому її підтримувало бажання нічим не виказати перед Океанією свого розпачу. Оскар натягнуто усміхнувся й кивнув.

— Тоді гаразд.

Він сховав блокнот у наплічну сумку і ступив на трап. Легко пробіг вузенькою драбинкою і успішно досягнув верхньої частини підводного апарата, де на нього чекав Гумбольдт.

— А ти, хлопче, непогано влаштувався! — прошепотів він, змовницьки усміхаючись. — Ласкаво прошу на борт!

— Я нічого не міг вдіяти. — Оскар винувато знизав плечима. — Я гадаю, що все це через Океанію. Мабуть, вона в мене закохалася.

— Бувають і гірші речі, — відповів Гумбольдт, усе ще посміхаючись. — Головне, не дозволяй закрутити собі голову. Нам знадобиться холодний розум і витримка, якщо ми хочемо успішно впоратися із завданням свого замовника?

Учений знову скуйовдив волосся Оскара і, усміхаючись, сховався всередині батисфери.

За кілька хвилин екіпаж «Наутілуса» зібрався в кабіні. Океанія задраїла люк, поки Іполіт перевіряв прилади. Гумбольдту і Оскару запропонували зайняти місця спостерігачів у нішах біля бортових ілюмінаторів. Сидіння було оснащено ременями і обтягнуто чимось м’яким — мабуть, на той випадок, якщо батисфері доведеться збільшити оберти двигуна й пересуватися дещо швидше, ніж розраховував її творець.

Оскар обдивився навколо себе. Всередині «Наутілус» видався йому набагато більшим і просторішим, ніж зовні. Крізь товсте скло до кабіни проникало денне світло, даючи змогу стежити за показаннями численних приладів, які через брак місця були розташовані на кронштейнах уздовж стін. Тут були й такі прилади, про призначення яких Оскар навіть не здогадувався: таємничі трубки, в яких пузирилася зеленкувата рідина, електричні лампи та вимірювальні прилади з підсвіченими шкалами. Енергія для роботи обладнання батисфери подавалася з борту «Каліпсо» за допомогою кабелю — так само, як і збагачене киснем повітря для дихання.

Оскар одразу ж відчув трохи дивний присмак цього наполовину штучного, не зовсім звичного для нього повітря. І, трохи поміркувавши, не дуже-то зрадів, що віднині життя екіпажу батисфери повністю залежатиме від злагодженої роботи екіпажу судна-носія. А що коли якийсь із кабелів відмовить або раптом всередину батисфери не зможе надходити повітря?

Раптом перед ним опинилася Океанія.

— Яка ж цікава людина, цей твій пан Гумбольдт, — заявила вона майже пошепки. — Таких, як він, я ще не зустрічала. У нього така дивна кіска! До того ж, виголеним спереду чолом він нагадує буддійського ченця. Але ж, крім усього, він високий на зріст, мужній, із гарною поставою! Якби я була хоча б на кілька років старшою, то неодмінно б зацікавилася…

«Знаю я, до чого ти хилиш», — подумав Оскар і ніби ненароком розкашлявся, таким чином пропонуючи змінити тему.

— Краще розкажи трохи про себе, — попросив він дівчину. — Ти, мабуть, іще ходиш до школи?

— До школи? — Океанія зневажливо засміялася. — У Франції жіночі школи — це заклади для зманіжених матусиних донечок. Я ж завжди прагнула стати винахідником і справжнім ученим, тому й залишила школу три роки тому. Відтоді я допомагаю своєму батькові. — Вона усміхнулася мсьє Рембо. — Ми з ним — чудова команда. Він і справді геніальний інженер-суднобудівник, проте страшенно неуважний. Відтоді, як влада відправила його на почесну пенсію, він почав здавати позиції. Іноді годинами може шукати окуляри, які давно вже сидять у нього на носі. Ось я й допомагаю йому виконувати нудну роботу: складаю кошториси, приймаю замовлення, навіть виплачую зарплатню робітникам. Словом, долаю безкінечний потік папірців. Та іноді мені це набридає — і тоді я хапаюся за інструменти й дещо майструю. Між іншим, «Наутілус» — деякою мірою і моє творіння. Я сконструювала й виготовила більшу частину оздоблення й оснащення кабіни.

— Насправді? Це неймовірно!

Оскар був страшенно здивований словами дівчини. Важко повірити, щоб така юна та ніжна панянка була здатною до такої величезної та фізично важкої роботи.

Рембо, нарешті, завершив останні приготування й подав крізь ілюмінатор знак своїм співробітникам на кораблі, що все гаразд. Потім він підійшов до трубки гучномовця й покрутив рукоятку, що була розташована на облямованому деревиною невеликому ящичку.

— Можна розпочинати занурення! Повторюю: можна розпочинати занурення.

Короткий поштовх струснув корпус «Наутілуса».

— Зараз від’єднують затиски, — пояснила Океанія. — Тепер батисфера триматиметься лише на сталевому тросі, який намотано на величезній котушці, що розміщена на палубі, біля підйомного механізму.

— І на яку ж глибину дає змогу зануритися цей трос?

— Сто метрів. Тиск там досягає аж десяти атмосфер, тобто, на кожний квадратний метр оболонки апарата вода тисне з силою в десять тонн. Адже на кожні десять метрів глибини тиск зростає аж на цілу тонну.

— Тисяча кілограмів кожні десять метрів? — від хвилювання у Оскара зірвався голос. — Чи не забагато, трясця йому?

Океанія скоса глянула на нього.

— Ти хіба ніколи не пірнав?

— Я навіть плавати не вмію!

— О! Але все ж таки повір мені, що вже на глибині п’яти метрів починає закладати вуха. І причина цього — тиск водяного стовпа.

— Порядок! — крикнув Рембо. — Можна починати спуск. Тримайтеся міцніше!

Він пересунув важіль на пульті керування, і батисфера почала повільно опускатися. Промайнула поверхня води й пішла кудись угору. Один метр… три… п’ять… На глибині семи метрів їх оповив блакитний мерехтливий серпанок.

«Мабуть, саме такий вигляд і має вічність», — подумав Оскар. Угорі було видно темну махину корпусу «Каліпсо», і він міг бачити обриси гребного гвинта й оперення суднового керма. Бульбашки повітря, блискучі та мінливі, наче перла, здіймалися вгору вздовж зовнішньої оболонки «Наутілуса». Сталева сфера поринала дедалі глибше, та врешті Рембо пересунув уперед важіль керування зануренням. І знову екіпаж батисфери відчув короткий поштовх.

— Десять метрів, — повідомив конструктор. — Саме час, щоб як слід перевірити працездатність усіх вузлів і приладів.

— Чи можу я чимось допомогти? — Гумбольдт відстебнув ремінь, підвівся з крісла й підійшов до Рембо.

— Звісно, мсьє, — відповів Іполіт. — Прокладки-ущільнювачі та зварні шви ще зовсім нові, а їм потрібен час для того, щоб «звикнути» до високого тиску. Необхідно перевірити герметичність усіх стиків і фланців, а заразом і електричне обладнання. Океанія перевірить замки вхідного люку, а я зафіксую показання вимірювальних приладів. Було б непогано, якби ви диктували мені цифри, щоб я звірив їх зі своєю таблицею. Так ми миттю встановимо, чи є в роботі механізмів хоча б якісь негаразди.

— Із задоволенням. — Гумбольдт усміхнувся. — З чого почнемо?

— Може, я теж здатний чимось допомогти?

Оскар був єдиним, хто не отримав завдання. Тож він одразу відчув себе зайвим.

Та перш ніж образитися, він побачив, як Океанія схилилася до нього й відстебнула ремені.

— Ти, напевне, вирішив, — пасмо її волосся залоскотало юнакові щоку, — що ми взяли тебе з собою просто для розваги? Ні в якому разі! Ну ж бо, допоможи мені перевірити герметичність люків та ілюмінаторів.

Оскар миттю скочив на ноги.

— Починай від правого борту. Найперше звертай увагу на стан гумових ущільнювачів, це важливо. Скло дуже міцне, воно витримує до сотні атмосфер, але стики можуть зрадити. Жодної краплі вологи не повинно просочуватися всередину. Проте будь уважним і не сплутай морську воду з краплями конденсованої вологи, що осідають на сталевих стінках від нашого дихання. Конденсат — цілком звичайне явище, проте якщо десь помітиш цівку солоної води — бий на сполох.

— Зрозуміло.

Оскар заходився розглядати гумові ущільнювачі та зварні шви, сантиметр за сантиметром просуваючись уздовж борту. З бічними ілюмінаторами все було гаразд, тож після них хлопець перейшов до широкого панорамного вікна перед пультом керування. Океанія швидко впоралася зі своїм завданням і знову опинилася поруч.

— А що, Шарлотта — твоя подружка? — раптом промовила вона.

Це запитання заскочило Оскара зненацька.

— Чому тебе це цікавить?

— Просто так питаю. Ви якось не дуже-то до пари одне одному.

— Ти так вважаєш?

— Ну звісно! Шарлотта вже молода жінка, а ти…

Оскар облишив свою роботу.

— А що я?

Океанія усміхнулася.

— Ти ще майже хлопчисько. Даруй мені, але одразу впадає в око, що ти не маєш ніякого досвіду поводження з жінками.

Оскар відчув, як поступово червоніє аж до вух. Вдома, в Берліні, він вважався неабияким ловеласом. Принаймні, йому завжди легко вдавалось морочити дівчатам голову. Чому ж зараз він не знаходить слів, щоб належним чином відповісти — весело, жартівливо й дещо недбало? В той же час, його мовчання, здається, припало до душі Океанії. Посміхаючись самими очима, вона взялася до вентилів.

Оскар прикусив губу. «Ох уже ці француженки, — подумав він. — Якби всі дівчата були такими ж, як Океанія, — то хоч пропадай».

— Готово! — гукнув він хвилини за дві і витер перемащені руки ганчіркою. — Здається, все герметично.

— У мене теж, — озвалася Океанія.

— Пречудове обладнання, — зітхнувши, зауважив Гумбольдт. — Термометри, манометр, гігрометр, глибиномір, гіроскопічний компас і, звісно ж, газоаналізатор для визначення концентрації вуглекислого газу в повітрі — повний комплект. Якби в нас у Берліні знайшлися такі конструктори — все було б набагато простіше.

У цей момент за склом ілюмінаторів промайнули три дивні тіні. Вони промчали так швидко, що Оскар не встиг їх до пуття роздивитися. Дивний писк долинув у кабіну батисфери крізь зовнішні мікрофони, потім тіні наблизилися до скла переднього панорамного вікна — спочатку одна, а за нею і решта.

Оскар перелякано відсахнувся.

Три дивні пички з сіро-блакитною шкірою та добродушними очицями заглядали до батисфери. Зубаті пащі розпливалися у посмішках.

— Боже милий, а це ще хто?

— Не варто панікувати, — заспокоїла його Океанія. — Це всього-навсього дельфіни. Вони страшенно цікаві. Тож, мабуть, і зараз їм кортить дізнатися, хто ж це вдерся до їхніх володінь. Дельфіни — найбільш товариські та симпатичні створіння у світі. І, до того ж, надзвичайно розумні. Те, що вони з’явилися, щоб провести нас у дорогу, — добрий знак.

— Чому?

— Дельфіни гостро відчувають біду, звідкіля б вона не походила. Їх не було б тут, якби нам загрожувала небезпека. І вони принесуть нам щастя й удачу… — Дівчина ледве чутно торкнулася губами до щоки Оскара. — Так само, як і ти, незграбний хлопчисько!..

26

Кілька днів потому

Рифи біля островів Санторіні виступали з води, неначе зуби доісторичного дракона. Це видовище сповнило Оскара радісним хвилюванням і водночас тривогою. Перед ним простягалося напівзруйноване, посічене тріщинами та проваллями відлуння неймовірної люті прадавньої руйнівної стихії. Підходячи до головного острова, капітан дав довгий гудок, і «Каліпсо» вповільнила хід. Маховики силового агрегата припинили обертатися, тиск у котлах знизився. Свист турбіни ставав дедалі тихішим і, нарешті, повністю затих.

Над морем зависла тиша.

Кочегари нарешті змогли перепочити, натомість дослідники одразу ж узялися до справи. Почалася підготовка «Наутілуса» до нового занурення. Пробне занурення у районі острова Антикітіра виявилося цілком успішним, і Рембо вирішив зануритися на значно більшу глибину. Герметизацію апарата було посилено, а вентилі та фланці замінено на більш потужні — отже тепер батисфера чекала на свій екіпаж.

І цього разу в зануренні мають брати участь Шарлотта й Еліза, а Гумбольдт і Оскар намірилися стежити за спуском із борту корабля. Спеціально обладнаний спостережний пункт розміщувався нижче за ватерлінію і був обладнаний ілюмінаторами, крізь які відкривалася широка панорама дивовижного підводного світу.

Лише зі слів Гумбольдта Оскар дізнався, що «Каліпсо» обладнано дивовижним винаходом — сонаром. На відміну від звичайного ехолота, сонар давав змогу «бачити» під водою, вловлюючи відбиті високочастотні хвилі, які сам же й випускав, а потім перетворюючи їх на узагальнену картину підводного рельєфу. Самописець наносив цю картину на папір. Цікаво, що ідею такого пристрою запропонував іще в 1490 році видатний живописець та інженер Леонардо да Вінчі. Рембо, котрий безмежно захоплювався флорентійським генієм, скористався його задумом, довів його до досконалості й оснастив новим приладом свою «Каліпсо». На той час це було перше у світі судно, на якому встановлено сонар.

Від цього дня почався нескінченний ряд занурень і вимірювань глибин за допомогою сонара. Дослідники робили все нові й нові спроби виявити хоча б якісь непрямі ознаки існування таємничого чудовиська, що затягло в морську безодню бідолашну «Корнелію», однак усі вони виявлялися марними.

Південне сонце палило так, що перебувати на палубі протягом усього дня було майже неможливо. Метал і дерево розжарювалися так, що пекли ноги навіть крізь підошви пантофлів. Не було навіть вітерцю, котрий міг би принести бажану прохолоду, — встановився штиль, який буквально паралізував команду і пасажирів. Ті, хто не вештався кораблем і не купався, ховалися в задушливих каютах, де проводили найспекотніший час у напівдрімоті.

Єдиним винятком був Гумбольдт. Ученого не полишало дивне збудження. День у день він ставав дедалі роздратованішим. Навіть незначні промахи співробітників викликали в нього спалахи гніву, й через це Оскар намагався триматися подалі від свого хазяїна. Океанія також діяла юнакові на нерви. Її безперервні залицяння почали дошкуляти Оскару. На додачу, Шарлотта гостро реагувала на подібні речі й неодноразово рвучко зачиняла двері своєї каюти просто перед самим його носом, а коли йому треба було поговорити з нею, як на те, була страшенно зайнята.

Ось чому він проводив більшу частину вільного часу з Клеманом. Механік, який виручив його з колотнечі, яка могла б погано закінчитися, знав «Каліпсо», як власну кишеню. Він показав юнаку корабель від кіля до верхівки щогли і навіть кілька разів брав його з собою на острів Тіра, куди кілька людей із його команди час від часу вирушали шлюпкою для того, щоб поповнити запаси провіанту і прісної води. На знак подяки за це Оскар із усіма подробицями переповів Клеману проблему грецького судновласника, за розв’язання якої взявся Гумбольдт. Механік виявився чудовим слухачем, і Оскар радів із того, що нарешті тут знайшлася людина, яка уважно вислуховувала всю його балаканину.

Та врешті-решт, і це йому набридло: все вже було оглянуто, всі дрібні справи зроблено. Апатія знову заволоділа Оскаром.

Увечері двадцятого липня дослідники зібралися на кормовій палубі. Море так само залишалося гладеньким, наче дзеркало. Сонце щойно сховалося за вигадливими скелями Тіри, забарвивши воду у кольори бурштину та меду. У височіні засвітилися перші зорі, а на сході завиднів тонкий серп місяця.

— Нам треба порадитися, — раптом почувся у вечірній тиші голос Гумбольдта. В ньому відчувалася глибока стомленість. — Ми вже стільки часу перебуваємо в цих водах, однак і досі нічого не виявили. Кожний день перебування в морі коштує нам великих грошей, не кажучи вже про те, що марні пошуки є серйозним випробуванням на міцність для кожного з нас. — Учений скрушно зітхнув. — Так більше не може тривати. Тому ми маємо, нарешті, прийняти конкретне рішення. У нас є загалом три варіанти дій. Перший: ми можемо ще на кілька днів затриматися тут і продовжувати занурення, сподіваючись хоча б щось виявити. Другий: ми починаємо рухатися по спіралі, центром котрої будуть острови Санторіні, проводячи принагідно вибіркові дослідження. І, нарешті, третій варіант: ми завершуємо нашу місію й визнаємо власну поразку. — Він скинув руки: — Знаю-знаю, зараз ви не готові навіть обговорювати такий варіант, та цілком може статися, що настане момент, коли він зробиться найреальнішим для нас. Ось чому я хочу просити вас як слід обміркувати ситуацію, що склалася. Тим більше, що рано чи пізно нам доведеться зробити вибір.

— Маю зізнатися, що я дещо інакше уявляла собі нашу експедицію ще вдома, в Берліні, — заявила Шарлотта. — Мені й на думку не спадало, що вона може тривати так довго. А до того ж, ця нестерпна спека. Ви як хочете собі, а я б віддала голос за другий варіант. Ми можемо провести занурення та вимірювання в інших точках океану, а в разі, якщо нічого не виявимо, повернемося додому.

— Можливо, вся справа в тому, що ми шукаємо не там, де слід, — замислено промовив Оскар. — Цілком можливо, що капітан затонулого корабля неправильно вказав координати місця, де сталася катастрофа. У критичних обставинах йому, напевно, було не до штурманських вимірювань.

— Але ж він і насправді міг прибріхнути зайвого про обставини загибелі судна, — втрутилася Еліза. — У мене на батьківщині моряки часто розповідають надзвичайні історії, які згодом виявляються порожніми вигадками.

Гумбольдт замислився.

— Імовірність цього існує, проте вона досить невелика. Фогіацис абсолютно переконаний у тому, про що розповів нам. Достатньо було поглянути на його очі — в них світився непідробний жах при одному лише згадуванні про ту страшну ніч.

— Це так і є, — сказала Еліза. — Але ж він усе це міг собі нафантазувати. Страх — підступний супутник. Почасти він примушує повірити в те, чого насправді не існує. Адже добре відомо, що саме штормовими ночами на морі людина, а особливо забобонна, відчуває, ніби її оточують стихійні духи, демони та надприродні явища.

— А ти нічого особливого не відчуваєш? — запитав Оскар.

Еліза заперечно похитала головою.

— Нічого, крім нас і моря.

Шарлотта схрестила руки на грудях.

— А яка ваша думка, пане Рембо? Адже ви є технічним керівником експедиції. Варто нам іще трохи побути в тутешніх водах, продовжуючи виконувати занурення та вимірювання, чи вже час припинити марні пошуки?

Інженер здвигнув плечима.

— Не мені приймати рішення, — експедиція фінансується на кошти мсьє Гумбольдта. Моє завдання — надати обладнання, що знадобиться для розв’язання завдання, яке ви перед собою поставили. Так чи інакше, а сонар показав себе з найкращого боку: ми отримали понад п’ятдесят зображень підводних ландшафтів, і продовжуємо уточнювати їхні деталі. Морське дно тут дуже посічене: на глибині понад триста метрів воно вкрите підводними западинами та розламами вулканічного походження. Не можу виключити й того, що ми щось проґавили. Якщо ж ми залишимо Санторіні й рушимо далі, доведеться все починати спочатку. Ці вибіркові занурення — все одно, що пошуки голки в копиці сіна. Якщо вас цікавить моя думка, то я за те, щоб залишитися тут і спробувати дослідити глибоководну частину акваторії.

— Батько має рацію, — озвалася Океанія. — Ми не повинні так швидко здаватися. Можливо, існує якийсь фактор, на який ми чомусь не звертаємо увагу.

Оскар прикусив губу.

— А що коли місце правильне, а ось час не зовсім слушний?

— Тобто? — Густі брови Гумбольдта зійшлися на переніссі.

— Пригадайте, що говорив пан Нікомедес під час свого візиту в Берліні. За його словами, було близько одинадцятої години ночі, коли корабель був атакований невідомим чудовиськом. Можливо, воно завжди з’являється ближче до опівночі?

— І я так думаю, — підтвердила Шарлотта. — Нікомедес також розповідав, що й інші кораблі зазвичай гинули вночі.

Оскар енергійно кивнув.

— Те, що ми шукаємо, цілком можливо, вдень ховається в недосяжних глибинах, а вночі виходить на поверхню й чинить лихо.

— З якого б це дива? — Океанія насмішкувато глянула на юнака. — Вже на глибині п’ятдесяти метрів під водою панує непроглядна темрява. Яка ж у такому випадку різниця, який саме час доби на поверхні?

— Те, про що ти говориш, було б слушним, якби всі ці події відбувалися під водою, — заперечив Оскар. — Але ж кораблі було атаковано не з-під води, а на поверхні. Можливо, ця істота використовує темряву для того, щоб непомітно наблизитися до своєї жертви?

— Звісно, якщо він і справді існує, — зауважив Гумбольдт.

— А ви згадайте свідчення Фогіациса, — раптом втрутилася до розмови Шарлотта. — Він стверджує, що чудовисько імітувало вогні маяка, а точніше, одразу кількох маяків. Ніби намагалося заплутати свою жертву і заманити її у якесь небезпечне місце. Чим більше я про це думаю, тим імовірнішою мені здається здогад Оскара.

— Згоден, — Гумбольдт потер підборіддя. — Мені теж. Цим можна пояснити й той факт, що сонар і досі нічого не виявив. — Раптом він обернувся до інженера: — Мсьє Рембо, як ви вважаєте, чи встигнемо ми підготувати «Наутілус» до нічного занурення вже сьогодні?

Творець батисфери гордовито випростався, нібито на його плечах усе ще виблискували золотом офіцерські еполети.

— Мсьє, будь-яку нову можливість протестувати своє творіння я розглядаю як виклик, на який у мене завжди готова відповідь. Дайте мені годину часу, і «Наутілус» буде до ваших послуг, панове.

— Не варто так поспішати, — відповів Гумбольдт, усміхаючись. — До ночі ми ще маємо понад дві години. Головне, щоб ніколи згодом ми не могли дорікнути собі за те, що не використали всі шанси. — Він поплескав Оскара по плечу. — Це була непогана думка, мій хлопчику. Схоже, я маю підстави пишатися тобою.

27

Щойно Гумбольдт обернувся в його бік, Норвежець миттєво нахилився. Сховавшись за паровим підйомником «Наутілуса», він підслухав усю розмову — від першого до останнього слова. Тепер він був упевнений, що момент, на який він так довго чекав, нарешті, настав.

Шанси на успішне виконання замовлення значно збільшилися. Такої слушної нагоди він не мав від дня першої зустрічі з ученим і його супутниками в Афінах. Щоразу виникали якісь обставини, що заважали успішному завершенню його місії. Або жертва останньої миті кудись подінеться, або поблизу вештається сила-силенна свідків. Проте вже сьогодні вночі все має вирішитися.

А стосовно Рембо та цього непосидючого дівчиська, його дочки, то вони самі визначили свою долю. Не слід було пхати своїх носів у справи, які їх зовсім не стосуються. Доведеться віднести їх до категорії «супутні втрати». Не залишати ніяких зачіпок і слідів — таким було його правило, зраджувати яке він не мав наміру й нині.

Подумки найманий убивця вже склав не лише докладний план замаху, але й те, як розвиватимуться подальші події. Капітан «Каліпсо» буде змушений вирушити до Пірея, щоб повідомити про нещасний випадок представникові пароплавної компанії, якій належить судно, і місцевим властям. Буде проведено розслідування й, можливо, в море вирядять рятувальне судно, яке незабаром повернеться, нічого не знайшовши. Глибини в цьому регіоні досить значні. Норвежець на той час уже залишить корабель і доповість замовникові злочину про успішне виконання завдання. Загалом, усе вибудовувалося, неначе вервечка з поставлених вертикально кісточок доміно: штовхнеш одну — й одразу ж усі попадають одна за одною.

Надихнувшись, Норвежець поквапився до своєї кімнати, щоб зайнятися підготовкою до нічних подій. Виймаючи зі схованки ніж і отруєні стріли, він розмірковував про те, який довгий шлях йому довелося подолати. Жодне з усіх попередніх замовлень, що він виконував на своєму віку, досі не потребувало від нього стількох зусиль. У Парижі Гумбольдту дивом удалося вислизнути. І лише цілком випадково найманець підслухав розмову двох молодих людей на сходах у готелі. Решта не складала аж ніяких труднощів: перехилити пару кухлів пива з робітниками Рембо і з’ясувати, що «Каліпсо» вирушає у східну частину Середземного моря.

А далі все було дещо складнішим. Треба було найнятися на судно і змінити зовнішність таким чином, щоб ні сам Гумбольдт, ані його супутники нічого не запідозрили. Головною проблемою був хлопець, слуга вченого, котрий бачив його обличчя на відстані якихось трьох-чотирьох метрів і, напевне, добре запам’ятав. Довелося позбутися штучної густої бороди й бакенбардів, змінити форму носа й відтінок шкіри, навчитися якось інакше ходити: тепер він походжав, сутулячись і злегка накульгуючи. Тоненькі скляні лінзи дали йому змогу змінити колір очей — і на цьому перевтілення убивці на зашкарублого морського вовка завершилося.

Відкритим залишалося одне питання: чи вдасться йому, не маючи рекомендацій, отримати роботу на судні. Але й ця проблема розв’язалася сама по собі. Щойно поширилися чутки про те, що «Каліпсо» вирушає на полювання на морське чудовисько, яке може з легкістю затягнути під воду цілий пароплав, як одразу кілька матросів, злякавшись такої перспективи, списалися на берег, тож і вільних місць в екіпажі виявилося скільки завгодно. З усієї команди залишилося всього кілька справжніх морських вовків — наскрізь просолених морем і загрубілих на сонці матросів, яким однаково було, куди пливти, аби гроші. І це дуже влаштовувало найманця.

Норвежець напхав отруйними стрілками сагайдак, закріплений на поясі, прилаштував поряд із ним пневматичну рушницю, сів на ліжко й почав чекати. На щастя, сьогодні ввечері він вільний від вахти, тож ніхто не завадить здійсненню його планів.

Приблизно за дві години — велика стрілка годинника наблизилася до одинадцятої — він почув, як запустили паровий підйомник. Час настав!

Він підвівся з місця, перевірив своє спорядження і вийшов на палубу.

Як і гадав Норвежець, тут сновигали лише Рембо зі співробітниками та Гумбольдт із його людьми. Палубні матроси і трюмна команда залишалися в кубрику — хто спав після вахти, хто пиячив, а хто завзято грав у карти. Планових занурень батисфери останнім часом було так багато, що ніякої цікавості вони вже не викликали. Двоє на містку, один у машинному відділенні й один за важелями парового підйомника — оце й усе.

У напівтемряві убивця про всяк випадок іще раз обійшов палубу, перевіряючи, чи не проґавив він щось непередбачуване, а потім вирушив туди, де ніс вахту матрос на ім’я Франсуа, — оператор, який відповідав за спуск «Наутілуса» на воду, занурення та підйом апарата. Франсуа, огрядний чоловік із жорсткими бакенбардами, червоною пикою та гладенько виголеною головою, що була схожа на більярдну кулю, був родом із Провансу. Пристрасть до печені з кроля та дикого кабана залишила помітний відбиток на його фігурі.

— Добрий вечір, Франсуа! У тебе все гаразд?

Товстун здивовано обернувся.

— Ти що ж, і досі не спиш?

— Не зміг заснути, — відповів Норвежець. — Така парня…

Товстун кивнув.

— Точно. Весь час здається, ніби сидиш у розжареній печі, еге ж? Тільки ближче до опівночі стає хоч трохи прохолодніше, можна поспати. Добре було б якнайшвидше забратися звідси.

— А що тут сьогодні відбувається?

— Цьому німцеві чомусь забажалося занурюватися серед ночі, — відповів провансалець. — Я, звісно, не розумію, навіщо, але мені до того байдуже. Поки платить дзвінкою монетою, я не ставитиму зайвих запитань.

— Хто цього разу в апараті?

— Рембо, його доця, Гумбольдт і спритний хлопець. — Він хрипко реготнув. — Просто цирк шапіто якийсь. І вони ще називають себе вченими!

— І не кажи, — погодився Норвежець. — Взяти хоча б оцю темношкіру жіночку та білу дівчину. Що то за птах, що вони весь час із ним вовтузяться?

— Схожий на ківі. Вони живуть на островах Нової Зеландії. — Товстун сплюнув за борт.

Норвежець кивнув.

— А навіщо на неї натягли щось на кшталт солдатського наплічника?

— Ну я ж тобі кажу: в цього Гумбольдта в голові клепки не вистачає. Ти бачив кіску в нього на потилиці?

— Німці — і справді чудернацький народ, — кинув Норвежець. — Та маючи такого імператора, можна й не таке утнути!

— Хе! Каска з ґулею, підкручені вусики й лаковані чоботи для їзди верхи — от дива, — засміявся оператор підйомника. — Вільгельм, розумієш ти, другий! Чого ж можна чекати від його підданих?.. Так, зажди-но, здається, ми починаємо!..

Четверо членів екіпажу батисфери вже піднімалися залізними сходами до люка, щоб залізти всередину апарата ще на палубі. Один за одним вони зникли в отворі, після цього люк захлопнувся, і в надрах «Наутілуса» спалахнуло світло. Проникаючи крізь товсте скло вікон, воно набувало зеленкуватого відтінку. Норвежець зумів навіть розгледіти, як дослідники розсідаються на свої місця і пристібають ремені.

— Франсуа, починайте спуск апарата на воду! — прозвучав металевий голос із гучномовця. — Та повільніше, не поспішайте.

Провансалець натиснув кілька кнопок і потягнув до себе довгий важіль. Парова машина ожила. З клапанів зі свистом вирвалися хмарки білої пари, палуба задвигтіла. Сталевий трос натягнувся, і стріла підйомника зарипіла, прийнявши на себе величезну вагу. Сталевий гак повільно здійняв багатотонну кулю над палубою і переніс її через борт судна. На декілька секунд вона застигла непорушно — аж ось оператор знову взявся за головний важіль.

Батисфера зі сплеском опустилася на воду й одразу ж почала занурюватися. Зеленкуватий відблиск висвітлив зграйку риб, що пропливали поблизу від «Каліпсо». Бульбашки ланцюжками здіймалися вгору, на поверхню, поки «Наутілус» метр за метром поринав у глибину. За кілька хвилин світло його ілюмінаторів зникло в непроглядній морській безодні.

— Чудово, — промовив оператор. — «Наутілус» пішов на глибину. Тепер усе керування здійснюватиметься з кабіни апарата, але я все одно маю залишатися на посту й наглядати за механізмами.

— Ти не проти, якщо я складу тобі компанію? — Норвежець вийняв пачку сигарет і запропонував її приятелю. Клацнувши запальничкою, він випустив ароматну хмаринку диму.

Десять хвилин потому темношкіра жінка й молода дівчина залишили палубу. На якусь мить Норвежцю здалося, що темношкіра якось підозріло дивиться в його бік. Він дружньо усміхнувся і привітно здійняв угору свого плетеного капелюшка, та ця чорна відьма мовчки прослизнула повз нього і разом із дівчиною зникла за дверима, що вели до жіночих кают.

— Не дуже-то з ними розважишся! — промимрив провансалець.

— Та годі вже, — відказав Норвежець. — Мабуть, хвилюється. Що ж, я розумію. Занурення на таку глибину, та ще й такої темної ночі! Не хотів би я зараз опинитися на місці тих, хто зараз сидить усередині «Наутілуса».

— Поки я на посту, нічого не трапиться! — Вогник сигарети висвітлив гладку фізіономію оператора. — Ніч або день, та Франсуа завжди подбає про те, щоб усі повернулися на борт цілими й неушкодженими.

— Слова справжнього професіонала, — промовив Норвежець, а потім, переконавшись, що вони залишилися на палубі самі й ніхто не стежить за ними з містка, вийняв із сагайдака одну з отруєних стрілок і коротким рухом устромив її в стегно провансальця.

Товстун зойкнув від несподіванки й обернувся. На його обличчі було тупувате нерозуміння.

— Що це за дурні жартики?

— Спокійно, — прошепотів Норвежець. — Це всього лише засіб для розслаблення м’язів. Ти більше нічого не відчуватимеш.

Рот Франсуа відкривався й закривався, та більше він не вимовив ні звуку.

— Навіть і не намагайся, — усміхнувся Норвежець. — Твої голосові зв’язки паралізовані. За кілька хвилин ти відчуєш страшенну стомленість — таку сильну, що навіть очі буде важко тримати розплющеними. А потім поринеш у тривалий, а якщо вже зовсім точно, — довічний сон. Твоє тіло впаде вперед, на щиток керування підйомником, пересуне важіль, що керує механізмом кріплення тросу на блоках батисфери. Механізм відкриється, й ця сталева іграшка вирушить у далеку путь, із якої немає вороття. Ти зрозумів мене?

Усе, що вдалося зробити провансальцю, — це опустити повіки. Отрута проникла в усі основні м’язи його тіла, тож його відчайдушні зусилля підвестися були марними. Товстун повільно опустився на щиток керування.

Норвежець мрійливо глянув у сяюче зоряне небо над головою, поплескав оператора підйомника по спині й вирушив до кубрика — пити разом із матросами анісову горілку й ліниво перекладати засмальцьовані карти.

28

За півгодини — батисфера вже опустилася на глибину понад п’ятдесят метрів — її оболонку струсив потужний поштовх, ніби виконаний металевим предметом. Оскар відчув різкий струс, за яким негайно послідував іще один.

— Що це? — тривожно запитав він. — Схоже, що в наш «Наутілус» щось врізалося.

Гумбольдт обернувся до інженера.

— У нас якісь проблеми, мсьє Іполіт?

— Поки ще не знаю. — Француз спохмурнів, потягнув один важіль, іще один, поклацав перемикачами. Однак занурення не припинилося — навпаки, прискорилося, але тепер апарат рухався якимись дивними ривками.

— Трясця йому, — вигукнув Рембо. — Автономне керування відмовило. Можна подумати, нагорі щось сталося…

Він увімкнув переговорний пристрій.

— Франсуа, що там у вас відбувається?

Відповіді не було. З гучномовця чулося лише тихе шипіння.

— Франсуа!!!

Шум і шипіння стали голоснішими. Батисферу трусило й хитало. Рембо міцно стиснув губи і скомандував. — Океаніє, займи своє місце й пристебнися!

— Але ж татку!..

— Роби те, що тобі кажуть!

Бурмочучи собі під ніс, дівчина опустилася в крісло, та ледве встигла пристебнути пасок, як іще потужніший удар струсив «Наутілус». Журнали реєстрації спостережень, вимірювальні прилади, інструменти посипалися зі стелажів на дерев’яну ґратчасту підлогу.

— Боже мій! — Рембо ледве встиг ухопитися за підвіконня, а тим часом навколо них ніби розверзлося пекло. Крижана солона вода полинула зі стелі просто до кабіни. Почулося оглушливе шипіння, і на барабанні перетинки приголомшених людей навалилася надзвичайна важкість. Лампи згасли, і все навколо поринуло в темряву. Потім світильники спалахнули знову — та набагато тьмяніше.

Оскара швиргонуло вперед, і якби він не був пристебнутий, розчавило б об сталеву стінку кабіни. Нагрудний пасок луснув, і юнак завис на тому ремені, котрий охоплював його стегна, намагаючись намацати в темряві хоча б якусь опору. Батисфера оберталася й розхитувалася з боку в бік, а через невидиму шпарину у верхній частині кабіни всередину проникало все більше води. Вона вже вкрила підлогу й досягла його черевиків. За зовнішньою оболонкою апарата щось вирувало й клекотіло.

Несподівано Рембо, який досі щосили чіплявся за один із стелажів, почав, наче білка, дертися вгору залізним трапом на стіні кабіни.

— Що ти робиш, татку? — закричала Океанія, та її голос потонув у оглушливому гуркоті, який лунав у кабіні підводного апарата.

— Ми провалюємося в глибину! Необхідно перекрити вентиль, інакше ми потонемо, наче щури у відрі з водою.

— Зачекай, я допоможу тобі.

— Ні в якому разі! Залишайся на місці!

Не звертаючи уваги на батькові слова, Океанія відстебнула пасок, схопилася за трап і почала підійматися.

— Ти сам не впораєшся — вентиль занадто тугий. — Видершись вгору, дівчина відстебнула від пояса з інструментами гайковий ключ. Просунувши його між спицями залізного маховика на стелі кабіни, вона знову вигукнула. — Давай-но, берися. Ключ спрацює як важіль. Якщо ми натиснемо разом, то все має вийти…

Відчайдушними зусиллями інженер і його дочка врешті-решт примудрилися приборкати зірваний вентиль. Після трьох обертів ключа крижаний потік води перетворився на тонку цівку, а незабаром і зовсім вичерпався. Однак у кабіні вода стояла вже по щиколотку, а всі люди всередині промокли до рубця. Оскар тремтів і цокотів зубами від холоду. Він простягнув руку Океанії, щоб допомогти їй спуститися.

— Що ж усе-таки сталося? І як усередину батисфери потрапила вода? В чому справа?

— Очевидно, обірвався головний шланг. Через нього в «Наутілус» надходили повітря й електрика — те, що забезпечувало діяльність людей і приладів.

— Чому ж тоді й досі горить світло?

— На випадок аварійної ситуації на борту передбачено резервний акумулятор, та його вистачить ненадовго. Необхідно якомога швидше з’ясувати, що сталося, і виправити несправність!

Рембо вже припав до приладів на пульті керування. Задерикуватий чубчик на його потилиці змок, як і весь він узагалі, і злипся темними пасмами. Окуляри конструктора запотіли.

— Допоможи нам, Боже! Ми ж і далі поринаємо на дно! — нарешті, з неприхованим жахом промовив він. — Зараз ми перебуваємо на глибині сімдесяти метрів, проте кінця цьому не очікується.

— І яка швидкість занурення? — запитав Гумбольдт.

— Трохи більше метра за секунду.

— А яка глибина моря в цій точці? — промовляючи це, Гумбольдт одночасно розстебнув ремені.

— Точно не можу сказати. Понад двісті метрів, а, можливо, навіть і триста. В цьому місці сонар весь час показував якісь перешкоди.

— От дідько!

Оскар злякано переводив погляд з інженера на Гумбольдта і назад.

— Що це означає? Ми тонемо? Трос обірвався?

— Виключено, — рішучо заперечив Рембо. — Трос виготовлено з найвисокоякіснішої сталі й випробувано на розрив. Він витримує понад двадцять тонн.

— Та що ж усе ж таки сталося? — Оскара охопила паніка. Тут, внизу, було холодно, страшенно холодно, а тиск у кабіні, який різко збільшився, загрожував розірвати барабанні перетинки.

— Зараз немає часу сушити над цим голову, — відрізав Рембо. — Можливо, через недогляд спрацював пристрій, що утримує трос на блоках батисфери, хоча, з моєї точки зору, це просто неймовірно. Для того, щоб таке сталося, треба одночасно натиснути кілька кнопок на пульті керування парового підйомника й перевести головний важіль у переднє положення. Людина при добрій пам’яті так помилитися не може, а Франсуа — досвідчений оператор.

— Можливо, справа зовсім не в помилці. — Губи вченого стиснулися так, що рот став схожим на лезо. У жовтому світлі аварійного світильника риси його обличчя здавалися неприродно різкими.

— Не в помилці? Що ви маєте на увазі, мсьє?

Гумбольдт коротко глянув на інженера.

— А чи пам’ятаєте ви, що я вам розповідав про замахи на нас в Афінах і Парижі? Про дивного переслідувача на автомобілі?

— Ви вважаєте, що й ця подія може виявитися замахом на ваше життя? — В очах Рембо промайнув сумнів. — Але як же ця людина могла потрапити на борт «Каліпсо»? — Він уперто схилив голову. — Ні, я переконаний, що в даному випадку помиляєтеся саме ви, мсьє Гумбольдт!

— Даруйте, панове, та зараз це не має аніякого значення, — втрутилася Океанія, не відриваючи погляду від приладів, які ще працювали. — У нас інші, набагато нагальніші проблеми. «Наутілус» потопає, а ми нічим не можемо цьому зарадити.

Сперечальники замовкли й прислухалися. Хрумкіт зовнішньої оболонки батисфери явно посилювався. Ззовні долинало скреготіння й вищання металу, що були схожими на лемент смертельно пораненої тварини.

— Тиск збільшується, — стиха промовив Гумбольдт. — Якою є верхня межа для зовнішньої оболонки?

— Вісімдесят метрів, не більше, — відповіла Океанія. — Ми з батьком аж ніяк не уявляли, що «Наутілусу» доведеться опускатися до гранично припустимих глибин.

— Найслабшою ланкою в конструкції є ілюмінатори, — пояснив Рембо. — Якщо глибина буде й далі збільшуватися, вода просто витисне їх із пазів. Якби я знав, що станеться щось подібне, я б, безперечно…

— Прошу вас, тихше! — Океанія вп’ялася очима в мерехтливі шкали приладів, ніби силою погляду намагалася зупинити занурення.

Оскар злякано визирнув крізь товсте скло. За бортом, ніби чорний дим, клубочилася пітьма.

— Що показує глибиномір? — запитав Гумбольдт.

— Сто десять метрів. — Обличчя Океанії зробилося страшенно блідим. Знову почувся скрегіт. Тепер уже не було ніяких сумнівів — батисфера занурювалася дедалі глибше й була приречена. За кілька хвилин усіх, хто перебуває в кабіні підводного апарата, чекає жахлива смерть. Як же це несправедливо!

Оскар у напівтемряві відшукав руку вченого і вчепився в неї, а Гумбольдт притягнув юнака до себе, ніби намагаючись захистити в останню мить.

— Мені шкода, що я втягнув тебе в цю безглузду справу, — ледь чутно промовив він. — Я ж-то гадав…

— Усе гаразд, — заперечив Оскар. — Я сам цього хотів. А останні кілька місяців були найкращими в моєму житті. Я не проміняв би їх ні на що у світі.

— Це правда?

— Хто ж брехатиме в таку хвилину!

Цієї миті новий поштовх надзвичайної сили струсив «Наутілус». Оскар упав на коліна, ледве не врізавшись головою в сталеву панель приладів, і лише інстинктивний рух убік врятував його.

Сталева куля похитнулася, потім трохи зсунулася й застигла на місці. Наразі припинилися тріск і скрегіт.

Люди в кабіні насторожено дослухалися до звуків за бортом. Але, крім слабкого дзвону нечисленних повітряних бульбашок, що здіймалися до поверхні, навколо панувала тиша. Рембо, похитуючись, попрямував до пульта керування, переконався, що прилади ще працюють, постукавши по склу одного з них, ніби не довіряючи власним очам. Оскар почув, як інженер спантеличено пробурмотів:

— Неймовірно! Сто п’ятдесят метрів!.. Так глибоко не занурювалася жодна людина на землі!

— Що відбувається? — запитав Гумбольдт. — Ми зупинилися?

Інженер стрімко обернувся до супутників. Його очі сяяли від щастя.

— Піщане дно, — промовив він. — Господь Бог зглянувся й не дав нам розбитися!

29

Страх буквально паралізував Шарлотту. Огидний на вигляд чолов’яга з темними колами навколо запалених очей схилився над нею. Чомусь його кощаві пальці тяглися до її шиї. Потім вона відчула, як її схопили й почали трусити.

— Прокиньтеся негайно, мадемуазель! Прокиньтеся!

Придушено скрикнувши, Шарлотта розплющила очі. Кілька секунд вона не могла зрозуміти, чи все це відбувається насправді, чи, може, ввижається уві сні. Чоловік і справді стояв біля неї, проте вже не здавався таким страшним. А наступної миті вона впізнала в ньому капітана «Каліпсо».

— Мадемуазель!

Вона відсахнулася й натягла ковдру до підборіддя.

— Що вам знадобилося в моїй каюті?

— Одягайтеся й прошу за мною, будь ласка!

Відчинилися двері сусідньої каюти. На порозі з’явилася Еліза в довгому нічному пеньюарі.

— Що тут відбувається? — невдоволено поцікавилася економка.

Вона обмінялася з капітаном кількома словами, після чого її голос затремтів. У ньому відчувалася розгубленість. Моряк говорив поспіхом, схвильовано жестикулюючи, а потім квапливо залишив каюту…

Сталося щось страшне. Шарлотта скочила на ноги, остаточно струсивши з себе сон.

— У чому справа, Елізо? Ти хоча б щось розумієш?

— Ми маємо піднятися на палубу, — промовила Еліза. — Хутчіш одягайся!

За кілька хвилин обидві жінки були на головній палубі. Тут уже зібралася майже половина суднової команди. Матроси щільним колом оточили паровий підйомник і виносну стрілу, що слугувала для спуску батисфери на воду. На пульті керування підйомником безпорадно лежало нерухоме тіло оператора — симпатичного товстуна-провансальця Франсуа. Його очі були широко розплющені, а шкіра мала якийсь сірий відтінок, наче мокра штукатурка. Поруч із Франсуа стояв судновий лікар, намагаючись намацати його пульс. Нарешті медик випростався, сховав стетоскоп, знизав плечима й похмуро констатував:

— Він мертвий. Очевидно — інфаркт міокарду.

Шарлотта затамувала подих.

Тим часом Еліза кинулася розпитувати капітана про те, що сталося, але той лише розгублено хитав головою і розводив руками. Наразі економка відсахнулася від нього й притисла обидві руки до грудей.

— Що? — скрикнула Шарлотта. — Що з «Наутілусом»?

Губи темношкірої жінки затремтіли, вона заридала.

— Він сказав, що затиски, які утримували трос на блоках, випадково відкрилися…

— Що це означає? Де батисфера?

Тільки тепер Шарлотта глянула вгору, на стрілу підйомника. Сталевий трос, на якому мав би утримуватися підводний апарат, тепер безладно метлявся в повітрі. Головний шланг, що забезпечував «Наутілус» повітрям і електрикою, було обірвано. За бортом ледве чутно плюскотіло непроглядне нічне море.

Дівчині знадобився деякий час, щоб повністю усвідомити весь жах того, що сталося.

Страх своїми крижаними лещатами стиснув її серце.

— Не може бути, — прошепотіла вона. — Це неможливо…

— На жаль, це саме так, люба моя.

— Але треба ж негайно щось робити. Необхідно організувати рятувальну експедицію!

— Так, звісно, — ніби не чуючи її слів, пробурмотіла Еліза. — Важіль, кнопки, якийсь перемикач… Капітан каже — це неймовірно, просто якась загадка, як таке могло статися… Він вважає, що все це трапилося близько півгодини тому. Ніхто нічого не бачив і не чув. Раптово відбувся сильний поштовх унаслідок обриву шланга, спрацювала тривожна сигналізація. Вахтові кинулися на палубу й виявили тіло бідолашного Франсуа, що схилилося на панель приладів. Спочатку вони вирішили, що оператор заснув, але потім з’ясувалося, що він не дихає. Трос висів цілком вільно, а «Наутілуса» на ньому більше не було…

— Можливо, він плаває десь неподалік? Адже батисфера має порожнистий корпус і могла б…

— «Наутілус» важить кілька тонн, і його об’єму не вистачить, щоб утримати на воді таку масу. За словами капітана, він уже давно пішов на дно… О, бідна моя дитина!.. — Еліза обняла дівчину і притиснула її до грудей.

Однак Шарлотта й не думала здаватися. Відштовхнувши Елізу, вона вигукнула:

— Ми повинні врятувати їх! Невже не існує ніякої можливості підняти апарат на поверхню? Якщо люки й ілюмінатори витримали тиск на глибині, то повітря в кабіні вистачить, щоб усі четверо змогли протриматися кілька годин. Яка тут глибина?

Еліза тільки знизала плечима.

— Ну так запитай у капітана! Ти ж знаєш, що я не розумію французької.

— Я вже ставила це запитання, — відповіла Еліза. — Він вважає, що метрів сто п’ятдесят, тож немає жодного шансу на порятунок. Усі, хто був у «Наутілусі», давно загинули.

Шарлотта скинула вгору голову.

— Як? Але ж цього просто не може бути! Глибина тут не така вже й велика. І з допомогою того ж таки сонара можна виявити, де саме перебуває батисфера!

— Навіть якби ми точно знали, де вона лежить, довжини троса все одно б не вистачило! — заперечила Еліза. — В ньому лише близько ста метрів, а батисфера поринула набагато глибше, причому невідомо, на яку саме глибину. Найгіршим є те, що зонд-приймач сонара залишився на «Наутілусі» і зник разом із ним. Виходить, і сонаром ми не можемо скористатися для пошуків. Вимірювання, проведені тут напередодні, показували глибину від двохсот до трьохсот метрів. «Наутілус» не розрахований на такий тиск.

Шарлотта схилила голову.

— Але ж ми не можемо сидіти й нічого не робити!

— А що тут вдієш? Капітан уже прийняв рішення розвернути «Каліпсо» й узяти курс на Афіни, — ледве не плачучи, стиха промовила Еліза. — Він має негайно ж поінформувати про все, що сталося, грецьку берегову охорону. — Вона взяла руки Шарлотти у свої. — Все, що ми можемо тепер зробити, — це молитися за їхні душі.

…Протікання у вентилі було усунено, й вода більше не заливала кабіну. Гідроізоляцію перевірено, оглянуто кожний квадратний сантиметр внутрішньої обшивки, котра виявилася в бездоганному стані. «Наутілус» витримав, принаймні поки що.

Однак Оскар тремтів, наче його трусила пропасниця. Обхопивши себе руками, він намагався зігрітися, та це анітрохи не допомагало. Термометр у кабіні показував лише кілька градусів вище нуля, а їхній одяг був геть мокрим і не зігрівав. Сталь оболонки батисфери, здавалося, була холодною, як крига. Відрізані від світу, перебуваючи на глибині ста п’ятдесяти метрів нижче за рівень моря, огорнуті суцільною темрявою, всі, хто був у кабіні «Наутілуса», були приречені.

Незважаючи на це, юнак намагався зберігати холоднокровність. Не здавалися й інші члени екіпажу.

— Він витримав, витримав, витримав, — хрипко твердив Рембо, який усе ще не міг повірити в успіх і захоплювався надійністю свого творіння. — Я просто вражений!

— Скільки в нас повітря для дихання? — запитав Гумбольдт. Зараз нічого не могло бути важливішим за це.

Інженер відповів не одразу.

— Гадаю, що його вистачить на дві-три години, не більше. Є ще невеликий запас стисненого повітря в балонах, у разі крайньої потреби ми можемо використати і його. Але, я гадаю, набагато потрібніше зараз тепло. Якщо ми не позбудемося мокрого одягу, то загинемо від переохолодження ще раніше, ніж від задухи. Могла б допомогти енергійна робота, рух, але ж при цьому ми витратимо набагато більше кисню, а ми маємо берегти його запас. Будемо рухатися — задихнемося, будемо сидіти нерухомо — замерзнемо. От і вирішуй, як тут бути!

— Але ж у нас є водолазні скафандри, — нагадала Океанія. — Зсередини вони обшиті товстою вовняною тканиною, а ззовні покриті гумою. Гадаю, в них цілком можна зігрітися.

— Чудова ідея, крихітко, — зрадів Рембо. — Ану ж бо, виймай їх мерщій!

Дівчина відчинила дверцята під трапом, за якими була велика ніша з полицями. На них лежало чотири металеві шоломи і стільки ж незграбних на вигляд гумових костюмів. Гума була жорсткою і страшенно смерділа, та Оскару було абсолютно байдуже до цього, аби скоріше зігрітися.

Перевіривши розміри, Океанія підібрала для кожного підходящий костюм. Скафандри виявилися на диво важкими, спереду вони застібалися на довгу яскраву застібку-блискавку, а на зап’ястках і щиколотках щільно перетягувалися шкіряними ремінцями, щоб запобігти проникненню води всередину скафандра.

— Звісно, це не останній писк моди, — сказала Океанія, помітивши, як Оскар скептично розглядає призначений йому скафандр, — проте, гадаю, це зовсім не важливо. Головне, що вони в нас є.

— І ти вважаєш, що ця гума здатна захистити від холоду?

— Ти просто не в курсі. Справа в тому, що всередину скафандра нагнітається повітря під тиском. Саме воно й слугує ізолювальною прокладкою від холоду. Проте все одно треба більше рухатися. Чотири градуси вище нуля — не так уже й багато.

Поки Оскар розмірковував, Гумбольдт швиденько скинув із себе мокрі штани і светр, щоб швидше вдягнути скафандр.

— Найперше нам потрібно зігрітися, — бурмотів він, стримуючи дрижаки. — А там можна подумати й про те, як нам усім вибратися з цієї пастки…

— Вибратися? — Рембо здивовано глянув на вченого, зсунувши на лоба окуляри. — Мсьє, я бачу, ви невиправний оптиміст!

30

Здійснивши плавний розворот, «Каліпсо» взяла курс на північ-північний захід. Рифи й острови архіпелагу Санторіні поступово віддалялися, стаючи дедалі меншими, аж поки остаточно не сховалися за темним горизонтом. Потім і місяць зайшов за густі темні хмари.

Над морем залягла темрява — така ж само густа й непроникна, якими були безвихідь і страшенний відчай у душі Шарлотти.

Її обличчя ніби закам’яніло. Дівчина застигла біля леєрів верхньої палуби, не відводячи очей від того місця, де потонув «Наутілус». Та незабаром і воно зникло в імлі.

У серці Шарлотти все заніміло — ні почуттів, ні прагнень, ані найменшого зблиску надії. Те, що було для неї найважливішим, те, що вона любила й чим захоплювалася, поглинула безжальна безодня. І тепер вона була зовсім спустошеною.

Еліза стояла біля неї, втупившись очима в поверхню моря, яку було вже ледве видно. Її губи ворушилися, та з них не злітало ані звуку. І лише коли Шарлотта пильно подивилася на темношкіру жінку, вона змогла розрізнити окремі слова.

— …Не може бути… Пророцтво… Неможливо…

Шарлотта опустила долоню на руку Елізи.

До сьогоднішнього дня вона не могла б із упевненістю сказати, які саме стосунки існують між цією гаїтянкою та Гумбольдтом. Чи були вони просто старими добрими друзями? Їхня повсякденна поведінка ні про що не свідчила, та Шарлотта в глибині душі завжди була впевнена, що Гумбольдта й Елізу пов’язує більш глибоке почуття. Багато років тому темношкіра жриця гаїтянських богів покинула свою батьківщину, щоб завжди бути разом із ученим, і відтоді вони не розлучалися ані на день. Вона, не розмірковуючи, пожертвувала всім заради свого обранця.

А тепер його більше не було. Про те, наскільки це тяжка втрата для Елізи, дівчина могла лише здогадуватися.

Темношкіра жінка обережно звільнила свою руку й доторкнулася до амулета, який завжди носила на шиї. Шарлотта знала, що, на думку Елізи, цей загадковий предмет має надзвичайні магічні властивості.

До вух Шарлотти долинули вимовлені майже пошепки слова. В них відчувалася така сила, що в дівчини по спині побігли мурашки. Вона знала, що в минулому Еліза була гаїтянською мамбо — жрицею-чаклункою — і могла виконувати безліч магічних чаклунських ритуалів. Очі Елізи залишалися заплющеними, повіки здригалися.

Минуло чимало часу, перш ніж жінка знову розплющила очі. Усмішка освітила її обличчя.

— Ти мала рацію, — прошепотіла вона. — Він живий! Я бачила його. Я бачила також Оскара, Рембо і його дочку. Вони вціліли в катастрофі.

Надія гарячою хвилею захлиснула серце Шарлотти. Цієї миті вона ладна була повірити в будь-що, аби лише з’явився хоча б якийсь промінчик.

— А ти бачила щось іще? — схвильовано запитала вона.

— Так. Батисферу. Вона не зазнала пошкоджень і лежить на ґрунті не так глибоко, як усі ми вважали. Звісно, це нижче, ніж міг би дотягтися трос парового підйомника, та можливість врятуватися в них, здається, є. До мене долинули невиразні сигнали — думки Карла Фрідріха надзвичайно сильні. В нього виник план. Якщо ми хочемо допомогти їм, нам слід зупинити «Каліпсо» й примусити капітана повернутися на попередню стоянку…

…Учений схрестив руки на грудях.

— Що ви хочете цим сказати? Так, я ніколи не втрачаю оптимізму, і маю на це підстави. Адже в нас є все для того, щоб із гідністю вийти з цієї ситуації. До того ж, вона тільки на перший погляд здається такою вже безнадійною. Стиснене повітря, скафандри — цього цілком достатньо, щоб покинути «Наутілус» і піднятися на поверхню. Сто п’ятдесят метрів — серйозна перешкода, та аж ніяк не фатальна. Здолаємо й це.

— Якби ж усе було так просто… — зітхнув Іполіт Рембо.

— Я щось не так кажу?

Інженер підняв окуляри на лоба.

— Вам доводилося чути про кесонну хворобу?

— Ні.

— Тоді, можливо, ви пам’ятаєте закон Бойля-Маріотта?

Гумбольдт заперечно похитав головою.

— Теж ні. Фізика газів і рідин — то не моя парафія. А ще мушу зізнатися, що я не дуже тямлю у фізичних основах глибоководних занурень.

— Повітря, що ним ми дихаємо, на вісімдесят відсотків складається з азоту й лише на двадцять відсотків — із кисню, — почав пояснювати Рембо. — Гази, як відомо, розчиняються в рідинах, а відтак у крові та лімфі нашого організму. За нормального атмосферного тиску кисень засвоюється організмом, азот же виводиться під час дихання. Проте чим вищим є тиск повітря, тим більше азоту розчиняється в крові. Ви відчули, як збільшився тиск, коли сталася аварія? Це спрацювала автоматична система, що протистоїть заповненню кабіни водою в разі виникнення щілин. Зараз тиск у батисфері в кілька разів вищий за нормальний, а це означає, що в нашій крові розчинено набагато більше азоту. Чим більше часу ми проведемо за підвищеного тиску, тим більше цього, на перший погляд, безневинного за нормальних умов газу потрапить у наші кров та лімфу.

— І до чого це призведе? — Оскар намагався устежити за не дуже зрозумілими поясненнями інженера.

— Ти коли-небудь відкривав пляшку з содовою водою, мій хлопчику?

— Ви маєте на увазі воду, яка сповнена бульбашок, шипить і може перелитися через край келиха? Звісно, в барі «Хольцфеллер» у Берліні її подають тим відвідувачам, які не дуже полюбляють пиво. Та, як на мене, від неї немає ніякої користі, натомість у животі ця содова так само продовжує пузиритися й дає відрижку.

— Правильно. І з твоїм тілом станеться така ж біда. Кров в артеріях і венах так само скипить і почне пузиритися, як вода у відкритій пляшці з содовою, якщо надто швидко змінити тиск. Частину судин буде закупорено бульбашками повітря, а може статися й таке, що твої легені просто не витримають цього й лопнуть. Це і є кесонна хвороба. Вперше з нею зіткнулися водолази, які занурювалися під воду у водолазному дзвоні.

— А що ж із цим робити? — злякано запитав Оскар. — Існує єдине розв’язання цієї проблеми, — вів далі Рембо, — декомпресія. Якщо ви дихаєте стисненим повітрям, то підійматися на поверхню слід дуже повільно, із зупинками, щоб організм устиг пристосуватися до змінення умов і звільнитися від надлишку азоту. Причому зупинки ці мають ставати дедалі тривалішими — чим ближче до поверхні, тим довше.

— Тоді нам не можна гаяти й хвилини, — заявив Гумбольдт. — Ми марно втрачаємо дорогоцінний кисень.

— Мсьє Гумбольдт, ви не зовсім мене зрозуміли. Щоб успішно спливти з глибини у сто п’ятдесят метрів, необхідно витратити кілька годин. Скафандри, звісно, захистять нас від холоду, проте їхніх балонів вистачить хіба що на десять-двадцять хвилин.

Рембо роздратовано здвигнув плечима й вів далі:

— Мені дуже шкода, проте наш єдиний шанс — чекати й сподіватися, що нас витягне звідси команда «Каліпсо». Хоча навіть я не уявляю, яким чином.

Несподівано заблимав аварійний світильник. Страхітливі тіні затанцювали на стінах кабіни.

— Що там відбувається? — стривожився Оскар.

Океанія, опустившись на коліна, із стурбованим виглядом підняла якусь панель у стіні біля самої підлоги. В цьому відсіку містився аварійний акумулятор. Перевіривши контакти, дівчина поглянула на вольтметр.

— Чорт забирай! — вигукнула вона. — Акумулятору гаплик. Мабуть, тоді, коли до відсіку потрапила солона вода, вона й спричинила замикання. Мені дуже шкода!

Дівчина засмучено глянула на своїх товаришів по нещастю, і в цей самий момент світло спалахнуло востаннє й загасло остаточно.

Кабіна батисфери поринула в темряву.

31

— Що, ви сказали, я маю зробити?

— Розвернути судно. Негайно!!!

Капітан виглядав ошелешено. Ця чорношкіра жінка, мабуть, просто з глузду з’їхала.

— Але ж це абсолютно неможливо, — різко заперечив він. — Ви вимагаєте, щоб я розвернув корабель і плив назад тільки через те, що у вас, бачте, виникло якесь невиразне передчуття? Хай там як, мадам, але я цього не робитиму, і квит!

Еліза Моліна випросталася й схрестила руки на грудях.

— Я, звісна річ, розумію ваш стан. — Капітан примирливо простягнув до жінки долоні. — Мені також дуже шкода. Ця аварія вразила мене так сильно, що ви й уявити собі не можете. Іполіт Рембо був моїм добрим другом протягом двох десятиліть, це вам не жарти! Я був іще курсантом мореплавної школи, коли Іполіт уже будував свої супернадійні, а, до того ж, найвитонченіші судна з тих, що тільки ходили у французьких водах. І я ладен був би вжити будь-яких розумних кроків, щоб врятувати його. Але ж, бачите, я не в змозі щось зробити, повірте. Мій обов’язок — поінформувати берегову службу охорони й керівників пароплавства, яким належить «Каліпсо». І я точно знаю, як вони відреагують, якщо я довго зволікатиму, а більше того — розверну судно й піду назад на тій лише підставі, що в однієї з пасажирок, хай навіть і гарненької, було якесь там видіння. Мені страшенно шкода, я й сам приголомшений тим, що сталося, але…

— Пане капітан! — пролунав стривожений голос помічника штурмана.

— У чому справа?

— Там, попереду, — молодий чоловік указав напрямок. — Адже це, як мені здалося, маяк!

Капітан насупився.

— Даруйте, шановна, служба. — Залишивши Елізу, він вийшов на відкриту частину містка й підніс до очей підзорну трубу. Те, що він побачив, страшенно здивувало досвідченого моряка.

— Хай би тобі чорт… а це ж і насправді маяк! І, судячи з кольору вогнів і частоти проблисків, це маяк Тіри. — Капітан опустив трубу. — Але ж цього не може бути! Виходить, ми таки здійснили поворот на сто вісімдесят градусів і пливемо назад…

Підвівши очі, він спробував зорієнтуватися за зорями, проте хмари, що затягнули небо, закривали знайомі сузір’я. Кепське передчуття охопило капітана.

Повернувшись у рубку, він запитав помічника штурмана:

— Як поводиться компас?

— Це просто щось надзвичайне. Ось погляньте самі.

Стрілка суднового компаса шалено вистрибувала. Так цей багаторазово перевірений і відлагоджений прилад міг би поводитися, якби магнітні полюси Землі раз у раз мінялися місцями.

— Щось сталося? — Темношкіра жінка зовсім нечутно наблизилася й тепер стояла за спиною капітана.

— Просто не доберу, що сталося. Спочатку цей маяк, тепер негаразди з компасом. Поки не з’ясується, в чому справа, слід зупинити машини. Ризик нарватися на рифи надто великий.

— Ні, благаю! Не робіть цього! — вигукнула жінка. — У мене виникло дивне відчуття: мені ввижається, що в минулому я вже переживала щось таке.

Капітан зневажливо відмахнувся.

— І як ви гадаєте, що я маю робити? Посадити корабель на скелі?

— Тут немає скель, — промовила жінка, дивлячись йому в очі. — І це світло — зовсім не вогонь маяка на Тірі. Негайно накажіть дати повний хід — нам треба якнайскоріше забиратися звідси!

Капітан труснув головою.

— Щойно ви тут кричали, щоб я негайно розвернув судно, а тепер наполягаєте, щоб я йшов тим самим курсом. Чи не будете ви такі ласкаві, добродійко, щоб врешті визначитися!

— Пояснення потребують надто багато часу, — гнівно гукнула Еліза. — Я цілком відповідаю за свої слова. Мерщій дайте повний хід і відведіть корабель із небезпечної зони!

— Мадам, чи ви хочете, щоб я рухався далі? Ось погляньте самі. Попереду блимає маяк, що розташований на острові! Не можу ж я викинутися разом із «Каліпсо» на берег!

— Це не маяк! — відчайдушно закричала Еліза. — У вас залишаються лічені хвилини до того, як нас атакують. Невже Рембо нічого не розповідав вам про обставини загибелі кораблів компанії Нікомедесів у цьому районі?

— Він згадував якісь байки про морських чудовиськ, та я, пані, чесно кажучи, не йму цьому віри. Того вечора вони таки хильнули зайвого за вечерею.

— Те, що вам розповіли тоді, було свідомо применшено. Чудовисько, яке мешкає в цих водах, імітує справжні маяки, щоб збити з пантелику досвідчених мореплавців. Я знаю, що це звучить цілком неймовірно, проте, присягаюся, все це — чистісінька правда.

Капітанові увірвався терпець. Він рвучко перекинув важіль машинного телеграфу спочатку на «повний назад», а потім повернув його в положення «стоп машина».

Дзвінок із машинного відділення підтвердив, що його накази прийняті до виконання. Суднова турбіна почала вповільняти оберти.

— Що ви робите?

— Гальмую машину, що ж іще!

— Хіба ви не чули того, що я казала?

— Шановна пані, за жодних обставин я не маю права вести корабель наосліп, не знаючи, де ми перебуваємо і що це за маяк.

— Але…

— Я зрозумів ваші слова, але ж ви не можете розраховувати, що я повірю в таку нісенітницю. Зараз ідеться про безпеку корабля та команди. Щойно мені вдасться з’ясувати, що відбувається прямо по курсу перед нами, я зможу вислухати ваші міркування.

— Буде запізно! Накажіть, принаймні, матросам підготувати рятувальні шлюпки до спуску на воду й усе, що може знадобитися для аварійної евакуації з судна.

— Мадам Моліна…

— Ви про це ще гірко пошкодуєте. Віддайте наказ хоча б стосовно шлюпок!

Капітан вибухнув від гніву.

— Антуане, будьте такі ласкаві, проведіть обох дам до кают!

Помічник штурмана зволікав.

— Антуане?

Молодий хлопець нерішуче поглянув на дивну жінку, потім — на капітана й кивнув.

— Слухаюсь. Прошу вас, мадам і мадемуазель!..

— Але ж послухайте… — не вгавала темношкіра жінка.

— Стороннім заборонено перебувати в рубці!

Помічнику штурмана довелося мало не силою виводити обох жінок із містка. Якоїсь миті Еліза ладна була накинутися на нього з кулаками, але потім змирилася й поволі спустилася трапом на головну палубу.

— Це просто нечувано! — продовжував обурюватися капітан, звертаючись до штурмана, який намагався розібратися в показаннях компаса. — Я чув різні історії про цих панянок, але це вже занадто.

— Жінкам взагалі не місце на судні, — підхопив штурман. — Від них тільки й чекай, що різних капостей і непорозумінь.

— І це чиста правда, мсьє! А тепер давайте-но спокійно розберемося, що тут у нас відбувається.

Лампи на палубі не могли впоратися з темрявою ночі. Спускаючись трапом, Шарлотта міцно трималася за поруччя. Сумка з Вілмою при цьому розгойдувалася з боку в бік. Здавалося, що птах теж відчуває небезпеку, що походить від поверхні моря.

Еліза ж буквально кипіла від гніву. Суперечка з капітаном для неї все ще не закінчилася, і час від часу вона продовжувала вигукувати лайки та погрози на його адресу.

Тим часом на палубу вже вибігли моряки з підвахтеної команди, здивовані раптовою зупинкою суднової машини, що було зовсім незвичним. Частина з них скупчилася біля лівого борту, жестикулюючи і схвильовано перемовляючись. Мішанина з французьких, арабських і берберських слів долинала до вух молодої жінки. Помічник штурмана, перекинувшись кількома фразами із матросами, також кинувся до лівого борту.

— Що тут відбувається? — спитала в нього Шарлотта.

— Матроси стверджують, що помітили другий маяк. Прямо по курсу, бачите?

Дівчина придивилася: і справді, попереду горів іще один проблисковий вогонь — такий самий і на такій же відстані, що й перший. Їй довелося кілька разів поглянути то на один, то на інший, щоб остаточно переконатися в тому, що вона не помиляється.

Раптом хтось міцно схопив дівчину за руку.

— Ходімо звідси, — гаряче зашепотіла їй у вухо Еліза. — Мерщій!

— Куди ти зібралася?

Еліза вказала в темряву над морем.

— Бачиш, вони наближаються! Незабаром «Каліпсо» буде атаковано. Нам треба сховатися під палубою, давай-но поквапимося.

— Може, краще завчасно спустити на воду рятувальну шлюпку?

— На це вже немає часу. Вниз, вниз!

— Але навіщо?

— Ми повинні добратися до рубки, де встановлено сонар. Її ілюмінатори розташовані під водою, і звідти відкривається картина всього, що відбувається в морі. Гумбольдт стверджував, що це найбезпечніше місце на кораблі. Саме там нам і слід шукати прихистку. Рубка недалеко — вниз по трапу до самого днища судна і ще десяток-друтий кроків уздовж коридора…

32

Напружено вдивляючись у повну темряву, Оскар поступово розрізнив ледь помітне мерехтіння. Червонуватий відблиск ставав дедалі яскравішим. Спочатку юнак вирішив, що все це йому примарилося від нестачі кисню, проте незабаром остаточно переконався, що незрозуміле світло за склом ілюмінаторів — не галюцинація.

Джерело цього світла містилося десь назовні, неподалік від батисфери, а невдовзі вже можна було досить чітко розрізнити рельєф морського дна.

— Ви теж це бачите? — запитав Оскар.

— Ще б пак! — озвався Гумбольдт.

— Що ж це таке?

— Я й сам хотів би знати. Світіння походить, здається, он із тієї розпадини на дні — бачиш, трохи ліворуч від «Наутілуса».

Оскар подивився в ілюмінатор. Від його теплого дихання скло запітніло, й довелося протерти хусткою його холодну поверхню. Розпадину, що про неї говорив Гумбольдт, було видно досить виразно. Червонувате світло і справді виходило звідти, ніби в її надрах вивергався підводний вулкан. Поступово світло посилювалося, й незабаром дослідники побачили, що все дно навколо вкрите уламками безлічі кораблів. Поламані щогли, дерев’яний рангоут і понівечені залишки корабельних корпусів було розкидано на скелястому дні.

— Боже милий! — прошепотів Оскар. — Що ж це таке?

— Корабельне кладовище, — відповів учений.

— І ви вважаєте, що всі ці кораблі могли зазнати аварії в одному й тому ж самому місці?

— Ні в якому разі, — промовила Океанія. — Це просто неможливо. Адже ніякі рифи на світі не здатні погубити таку силу кораблів. Їх уже давно б помітили на карті, й моряки обминали б це небезпечне місце.

— Погляньте! — Рембо вказав на розпадину. — Мені здається, що джерело світла пересувається.

І справді — тіні, що їх відкидали уламки старих суден, пересувалися по камінню, неначе стрілки сонячного годинника.

Раптом світло різко посилилося. Із розпадини викотилася яскраво-червона куля й на величезній швидкості, неначе метеорит, стрімко помчала вгору і зникла у верхніх шарах моря. Почулося пронизливе завивання.

Оскар відсахнувся від вікна. На якусь мить йому здалося, що перед ним промайнули в напівтемряві величезні пазуристі лапи та щупальці…

…Еліза штовхнула двері, обшиті листовим залізом.

— Ми на місці. Заходь!

Шарлотта обдивилася кругом себе. Приміщення було порожнім і безлюдним.

— І ти впевнена, що ми тут будемо в безпеці.

— Принаймні, тут набагато безпечніше, ніж на палубі.

Еліза зачинила двері й обійшла всі куточки рубки. Крізь ілюмінатори сюди проникало слабке світло.

— І що ж тепер?

— Чекати і пильно спостерігати за всім.

— За чим саме?

— Поки не знаю. Звертай увагу на все незвичайне, а особливо на світлові ефекти.

Шарлотта наблизилася до одного з ілюмінаторів, котрий дивився просто в чорну безодню моря. Тривога не полишала її. Що це за дивні маяки? Невже вони зіштовхнулися з тим самим явищем, про яке розповідав Нікомедес?

Дівчина вже хотіла запитати про це Елізу, аж ось у непроглядній глибині замерехтіло світло. Звідки воно узялося в морських глибинах? Мерехтіння мало криваво-червоний відтінок і ставало дедалі яскравішим. Шарлотта відсахнулася: що б там не ховалося у морських глибинах, та воно рухалося просто до неї.

— Боже, захисти нас!

— Що ти там бачиш? — скрикнула Еліза.

— Там… Щось стрімко наближається до нас із глибини.

— Де воно? Ану ж бо, дай мені глянути.

Еліза перебігла на інший бік рубки і теж подивилася в ілюмінатор. Між тим, світло стало таким яскравим, що відкидало відблиски на її обличчя.

Тієї ж миті жахливий поштовх струсив корпус «Каліпсо». Судно сильно накренилося. Підошви ніг Шарлотти ковзнули сталевою підлогою рубки, та перш ніж врізатися у протилежну стіну, вона встигла підхопити зі столу сумку з Вілмою.

Боляче вдарившись об металеву стінку плечем, дівчина мимоволі застогнала. Елізі теж добряче дісталося. Відійшовши від ілюмінатора, вона ковзала по підлозі, балансуючи руками, аж поки вчепилася за металеву вертикальну стійку. Тепер у рубці чулося лише її переривчасте важке дихання.

— Тримайся за щось! — вигукнула Еліза. — Ти маєш знайти собі опору, і мерщій!

Шарлотта в паніці озирнулася. Її погляд зупинився на одному зі столів, що були міцно пригвинчені до підлоги. На ньому було складено карти глибин і схеми, що їх виконав самописець сонара. Дівчина присіла навпочіпки, опустила нижче голову і за лічені секунди вправно залізла під стільницю. Там вона могла почуватися більш упевнено, спираючись руками й ногами на бічні стінки стола. Залишалось дочекатися наступної атаки. Вілма тремтіла й попискувала від страху, притискаючись до Шарлотти.

За якусь мить «Каліпсо» знову струсив поштовх. Пролунало огидне скреготіння, а потім щось зашуміло, наче над ними летіла ціла зграя птахів.

— Трюм заливає водою! — розпачливо вигукнула Еліза. — «Каліпсо» отримала пробоїну! Ми всі потонемо!

…Норвежець саме перетинав кормову палубу, коли з води виткнулися гігантські щупальці. В мерехтливому світлі палубних ліхтарів вони були схожими на кінцівки велетенського восьминога, проте з тією різницею, що були виготовлені з металу, тож не могли належати живій істоті. Він устиг помітити, з чого вони складалися: іржаві сталеві балки, недбало склепані або зварені уламки шпангоутів, різноманітне залізяччя й навіть частини корабельних машин. І весь цей залізний хаос було скріплено докупи міцними сталевими канатами, які надавали йому руху. Незграбні суглоби гігантських рук складалися зі сталевих коліс і валів. На кінцях затисків, якими вони завершувалися, горіли яскраві вогні, які в темряві можна було переплутати з вогнями берегового маяка.

Вода потоками лилася з цих іржавих лап, затоплюючи палубу. Потім почулося оглушливе скреготіння, страхітлива конструкція почала рухатися, вигнулася й завдала першого удару об борт «Каліпсо» — зверху вниз, обрушивши на край палуби всю свою вагу. Дерев’яний фальшборт розсипався на тріски, металева обшивка зім’ялася, неначе паперова. Судно накренилося, притиснуте сталевим чудовиськом, що виринуло з безодні. Висока хвиля накотилася на напівзруйнований борт і затопила палубу, підхопивши з собою кількох матросів, які трапилися їй на шляху. Норвежець бачив, як вони марно намагалися хоч якось учепитися за леєри, благали їм допомогти, а потім зникли в темному вирі безодні.

Море зробилося ще лиховіснішим і заклекотіло, коли сталеві кігті-затиски вчепилися в дослідницький корабель і потягли його на глибину. Охоплений панікою, Норвежець разом із рештою моряків, які перебували на головній палубі, кинувся до трапу, що вів униз. Виявилося, що він був останнім у величезному натовпі людей, які скупчилися перед вузьким проходом, і, здавалося, минула ціла вічність, перш ніж йому вдалося протиснутися туди.

Ледве за Норвежцем почали зачинятися нижні водонепроникні двері, як корпус «Каліпсо» ліг на правий порт. Морська вода потоком поринула, затоплюючи сходову шахту й переслідуючи людей, які щойно заскочили туди, сподіваючись знайти порятунок у надрах корабля. Однак Норвежець, спершись на виступ переборки, з нелюдським зусиллям зачинив двері, зупинивши смертоносний потік води. Тиск був шаленим, проте йому вдалося впоратися. Крізь ілюмінатор, вмонтований у верхню частину дверей, він бачив капітана і штурмана, які залишилися по той бік. Обидва стояли по груди у воді, яка стрімко прибувала.

— Відчиніть, негідники! — заволав капітан. — Я наказую негайно відчинити!

Він відчайдушно замолотив кулаками по металу, та Норвежець удав, ніби нічого не чує. Він розумів, що, коли він зараз хоча б на міліметр відчинить герметичні двері, вода увірветься в трюмні приміщення, й корабель за лічені хвилини заповниться нею по вінця й потоне, або ж перевернеться догори кілем. Якщо в тих, хто встиг сховатися, й зберігся хоча б примарний шанс на порятунок, то він був тут, у водонепроникному підпалубному просторі.

Подумавши про це, Норвежець засунув важкий дверний замок. Клацання його прозвучало, неначе смертний вирок тим, хто залишався за дверима.

Не заглядаючи більше в ілюмінатор, він, злегка похитуючись через незвичне положення судна, почав спускатися по трапу в глибину трюму — в рубку сонара, що була розташована біля самого днища «Каліпсо».

Саме там найдовше зберігалося повітря навіть у разі, якщо корабель потоне.

33

— Господи, ви лишень погляньте!

Оскар припав до скла обличчям, більше не відчуваючи холоду. В червонуватому мороці він невиразно бачив велетенську тінь яка спускалася на дно з поверхні моря. Щосекунди тінь наближалась і збільшувалася, стаючи схожою на роздуту тушу дохлого кита. Час від часу там спалахували якісь блакитні відблиски, схожі на електричні розряди. Поряд ворушилася й інша тінь — така ж сама за розміром, але кутаста, ніби поламана. Оскару вдалося розгледіти конусоподібне тіло та міцні суглобисті кінцівки, які вчепилися в цю кутасту тінь. Безліч повітряних бульбашок, вируючи, здіймалися на поверхню, й це свідчило про те, що боротьба двох титанів триває.

Оскар не знав, що й подумати про це неймовірне видовище.

— Що ж це таке? — нарешті прошепотів він.

Поряд невтішно зітхнув Іполіт Рембо:

— Це гине «Каліпсо».

— Що ви сказали? Але ж цього не може бути!

— Очевидно, може. Придивіться уважніше. Бачите характерні палубні надбудови, струнку стрілу парового підйомника, напівкруглу відкриту частину містка й нижнє потовщення в корпусі судна — там, де розташовано рубку сонара? Корабель, який я сам збудував, я впізнаю навіть на дотик!

— От дідько, ви маєте рацію, — вигукнув Гумбольдт. — Дивно, що навіть електричні мережі ще працюють. Дивіться — палубні ліхтарі світяться.

— Ну, мене це якраз не дивує, — сказав інженер. — «Каліпсо» сконструйовано так, щоб вона могла витримувати навіть удари тайфунів.

Оскар знову обернувся до ілюмінатора.

— Та якщо це «Каліпсо»… — тихо пробурмотів він, — що ж це за потвора тягне її на дно?

Голос Гумбольдта затремтів.

— Боюся, що це — саме те морське чудовисько, на яке ми весь цей час марно чекали.

— Чудовисько… — Оскар усе ще не міг усвідомити всю жахливість ситуації. — А екіпаж і пасажири? Що сталося з Елізою, Шарлоттою… з Вілмою?

Учений безсило схилив голову і ледве чутно промовив:

— Сподіваюся, Господь був милостивим до них…

…«Каліпсо» була на краю загибелі. Стогін корпуса та гуркіт шпангоутів заглушав лише плюскіт води, що лилася крізь пробоїну в трюми. Еліза мала слушність: судно поринало на дно, і дедалі швидше й швидше. Бульбашки повітря з шумом проносилися повз ілюмінатори рубки. Знизу їх підсвічувало дивне червонувате світло.

Шарлотта прикусила губу. Ну чому, чому це сталося саме з ними? Чи не тому, що і Рембо, і Гумбольдт, і капітан «Каліпсо» цілком покладалися на техніку й нові прилади? А в результаті ані сонар, ані новітня парова турбіна високого тиску не допомогли уникнути небезпеки. Людська відсталість, упертість і неготовність до зустрічі з невідомим, нездатність приймати швидкі рішення зіграли фатальну роль. Тепер це чудове судно спіткає доля всіх тих кораблів, які зникли безвісти поблизу цього архіпелагу за останні кілька місяців.

На щастя, в судновій електромережі ще була напруга: лампи в рубці мерехтіли, проте все ще світилися. Це було дивовижно — адже більша частина корабля, включаючи машинне відділення, де було розташовано генератори, вже має бути затопленою. Проте, врешті-решт, це все — лише питання часу, незабаром світло згасне, тож їм із Елізою доведеться провести останні години свого життя в повній темряві.

Шарлотта ковтнула й відчула характерне клацання у вухах — то була перша ознака того, що тиск повітря збільшується. Довелося затиснути ніс і різко видихнути, щоб вирівняти тиск у внутрішньому та зовнішньому вухах.

Раптом за зачиненими дверима рубки почулися чоловічі голоси. Хтось важко закашлявся, а потім у двері енергійно постукали.

— Є тут хоча б хтось? — почувся хрипкий голос. Чоловік розмовляв французькою.

— Так, — відповіла Еліза. — Тут дві жінки.

— Відчиніть, заради Бога!

— Мабуть, це ті, кому вдалося врятуватися з верхньої палуби! — вигукнула Еліза. — Треба їх пустити. Мерщій, допоможи мені.

Шарлотта вилізла зі своєї сховки під столом і поволі поповзла до Елізи. Корпус корабля так само зберігав сильний бортовий крен. Натиснувши удвох, жінки спробували відчинити замок, але в момент катастрофи переборка зсунулася, й двері затиснуло в одвірку. Нарешті, їм удалося відсунути засув і трохи прочинити стулку.

У коридорі, що вів до рубки, скупчилися семеро абсолютно знесилених і виснажених матросів. Одного з них було поранено, він ледве стояв на ногах — його підтримували товариші. Глибока рана на скроні була заюшена кров’ю. Шарлотта впізнала в пораненому Клемана, привітного й товариського механіка, з яким Оскар так любив побалакати на дозвіллі.

— Заходьте ж, прошу, — квапила Еліза, допомагаючи чоловікам протиснутися крізь вузький отвір. Коли, нарешті, всі опинилися в рубці, вона визирнула в коридор.

— Може, там іще хтось залишився?

Клеман похитав головою.

— Боюся, що ні.

Шарлотта відчула, як болісно стискається її серце.

— А де ж решта?

— Гадаю, вони не встигли врятуватися.

— Боже милий…

— Необхідно якнайщільніше зачинити двері, — порадив Клеман. — Вода прибуває й може залити коридор у будь-яку хвилину.

— Допоможи мені, Шарлотто, — сказала Еліза. — Сама я не впораюсь.

Жінки знов удвох натиснули на двері. Клацнув ригельний замок, що забезпечував водонепроникність приміщення. Після цього вони приєдналися до матросів.

Чоловіки мали такий вигляд, ніби їм довелося пройти крізь пекло. Двоє чи троє з них просто впали долілиць на підлогу рубки, обхопивши голови руками, щоб хоч трохи перепочити й забути про те, що коїться. Решта припали до ілюмінаторів, щоб побачити за ними хоча б щось.

Клеман приклав до скроні хустку.

— Дозвольте, я огляну вашу рану! — промовила Еліза.

— Пусте, всього лише забій і садно, — відповів Клеман. — Не переймайтеся. Дякую, що ви нам відчинили, проте, на жаль, це нічого не змінить — незабаром вода добереться й сюди.

— Хто на нас напав? — запитала Шарлотта. — Ви не бачили, часом, що це було?

— Це… — Клеман на мить затнувся. — Така собі подоба гігантського кальмара чи восьминога. Мені важко описати його докладніше. Та навряд чи це звичайна тварина. Її кінцівки-затиски, якими потвора зруйнувала борт «Каліпсо», явно виготовлені з металу. Та могутність монстра просто надзвичайна: схопивши «Каліпсо», він потяг її в безодню, наче іграшковий човник. Нам іще неабияк пощастило, що ми встигли вчасно ускочити в трюм, а от решта… Багатьох змило за борт — море навколо буквально кипіло, я давно не бачив таких високих хвиль. Господи, таке й уявити собі неможливо…

— А капітан?..

Клеман не відповів. Опустивши голову, він знову взявся за хустку, щоб витерти цівку крові, що раз у раз з’являлася в нього на скроні. Відповідь була й без того зрозумілою.

Еліза торкнула його за плече.

— Але ж ми з вами поки що живі! Тож не будемо зневірюватися. Допоки в нас жевріє хоча б іскра життя, залишається надія. Яка б то істота на нас не напала, мені здається, що вона керується цілком визначеними міркуваннями й наділена розумом. Я не вірю, що чудовисько топить кораблі лише задля задоволення своєї сліпої жаги до руйнування. За цим стоїть дещо більше, якийсь план…

Клеман запитально скинув брови вгору.

— Ви вважаєте, диявол займається плануванням своїх дій?

— Я в цьому просто переконана.

— Я, звісно, дуже поважаю вашу думку, мадам, проте зважте — ми зараз на глибині кількох десятків метрів під поверхнею води, а навколо на десятки миль не знайти нікого, хто міг би нам допомогти. Це кінець, розумієте? І нічого тут не вдієш, на жаль.

Тон, яким механік вимовив ці слова, примусив ІІІарлотту здригнутися. Вона ще міцніше притулила Вілму до грудей.

Цієї миті від ілюмінатора у правому борті підводної рубки почувся вигук:

— Мерщій усі сюди! Дивіться — там світло!

Клеман підвів голову.

— Що там?

— Не розумію, що це може бути?..

Матрос, який стояв біля ілюмінатора, вказував кудись униз, у глибину. При цьому на його обличчі відбився страшенний жах, ніби він побачив примару.

Шарлотта залишила Вілму й поспішила за механіком. А наступної хвилини побачила те, що так вразило бідолашного матроса. На тому місці, куди поринала «Каліпсо», простягалася широка донна розпадина, дно якої було всіяне незчисленними світними точками. І чим довше вона дивилася, тим більше ставало таємничих вогників. Вдалині мерехтіла неясна багряна заграва. Морське дно звідси виглядало, неначе скриня, вщент заповнена блискучим коштовним камінням.

Проте ще більш приголомшливим було те, що всі ці світні точки стрімко пересувалися.

34

Вигляд корабля, що тонув, водночас і лякав, і заворожував. Підсвічена знизу червонястими відблисками, обшивка «Каліпсо» здавалася розжареною. Ніс, борти і корма корабля були ніби охоплені язиками полум’я. І поки судно повільно зникало в мороці морських глибин, четверо шукачів пригод, ув’язнені у кабіні батисфери, не могли відвести очей від цієї величної та сумної, як давньогрецька трагедія, вистави.

Оскар мимоволі згадав Тартар, міфічну безодню, що відділяла світ живих від царства мертвих. Безодню, що була оточена потрійним шаром мороку, біля входу до якої душі небіжчиків, які почали свій шлях у вічність, зустрічає триголовий пес Цербер, охоронець нижнього світу. Ніхто з тих, хто потрапляв до Тартару, ніколи звідти не повертався, навіть якщо він був рівним до богів.

Ніби уві сні, Оскар стежив за тим, як «Каліпсо» зникає в розпадині морського дна. Величезні сталеві кінцівки, що обкрутилися навколо її корпуса, невідворотно тягли корабель у підводну могилу. Здавалося, механічне чудовисько точно знає, де розташований кінцевий пункт його подорожі: біля джерела дивного світла.

Ось зникла носова частина, потім корма з гвинтом і кермом. На якусь мить стало видно місток, щогли й високий димар, та незабаром і вони зникли з очей. Корабель поринув у глибоку морську розпадину.

Четверо в «Наутілусі» затамували подих.

— От дідько! — мимоволі вирвалося у Рембо. — Але чому ж капітан не відвів корабель у безпечну зону, згідно з інструкціями, які він отримав? Хто тепер витягне нас звідси?

— Можливо, він не міг діяти інакше, — заперечив Гумбольдт. — Датчик сонара перебував на батисфері, і прилад не міг завчасно попередити їх про небезпеку.

— Але ж побачити її він міг! Цей об’єкт не такий уже й великий, і світло, що виходить від нього, можна помітити за кілька миль. Яким же треба бути йолопом, щоб не дати негайно ж повний хід!

Рембо розлючено стиснув кулаки.

— Можливо, обставини склалися так, що капітан не одразу зрозумів, що перед ним супротивник, — втрутився Оскар. — Пам’ятаєте, що розповідав Фогіацис? Ця тварюка здатна імітувати маяки, збиваючи з пантелику мореплавців. Наш капітан потрапив у ту ж саму пастку, що й усі інші.

— Цілком імовірно, — сказав Гумбольдт. — Та для них, гадаю, ще не все втрачене. Я помітив світло в ілюмінаторах рубки сонара. Можливо, там сховалися ті, кому вдалося вижити після атаки на судно. Я звелів Шарлотті й Елізі в разі нападу вчинити саме так. Якщо їм пощастить, вони зможуть протриматися досить довго. Можливо, аж доти, поки ми не зможемо прийти їм на допомогу.

— Ми? На допомогу? Що ви хочете цим сказати?

— Тільки те, що нам уже час починати діяти.

На обличчі Рембо було написано цілковиту розгубленість.

— Ви хочете залишити батисферу?

— А ви маєте якісь інші пропозиції? Ми маємо виручати наших людей. На борту «Каліпсо» достатньо скафандрів і балонів із киснем, щоб вони могли піднятися на поверхню. Ми проберемося на судно, відкриємо трюм і доправимо все необхідне обладнання до рубки сонара. І тоді залишиться лише Богу молитися, щоб водолазних костюмів вистачило на всіх.

— Він має рацію, тату. — Океанія обняла батька. — Ми маємо спробувати.

— Але температура води складає всього чотири градуси, — не вгавав інженер. — До розпадини не менше, ніж півкілометра. Як ви хочете це здійснити?

— Весь час рухаючись і не гаючи марно ані секунди, — відказав Гумбольдт. — Підводьтеся, Іполіте, надихніться, прошу вас. Це ж єдиний шанс для нас і для них!

Рембо зміряв ученого швидким поглядом поверх окулярів.

— Але ж ви розумієте, що ми повинні, так би мовити, зіграти без репетицій? Повернення виявиться неможливим, адже для того, щоб вибратися з батисфери, кабіну доведеться затопити.

Гумбольдт кивнув.

— Ну що ж… — Інженер зітхнув. — Але знайте — вся відповідальність ляже на вас, Карл Фрідріх.

— Можете нацькувати на мене всіх ваших адвокатів, якщо мій план виявиться невдалим.

Рембо здивовано втупився у Гумбольдта, і обидва розреготалися.

— Чудова думка, мсьє! — вигукнув інженер. — Нагадайте мені про це, коли ми з вами опинимося в пеклі.

Потім він миттєво зосередився.

— Океаніє, підготуй шоломи. Я приєднаю до нашого єдиного балона з киснем усі чотири шланги. Коли ми пробиратимемося до «Каліпсо», доведеться весь час триматися разом. Балон, треба сказати, досить важкенький.

— Я понесу його, — вигукнув Гумбольдт. — Сили в мене, дай Боже, а, до того ж, це моя ідея — покинути батисферу.

— Згоден. А я поки що підготую все необхідне для затоплення кабіни «Наутілуса».

За кілька хвилин усі четверо зібралися в центрі кабіни батисфери, очікуючи, поки Рембо відкриє клапани.

У скафандрах і справді було тепліше — Оскар відчував, як його ноги поступово набувають сили й відтаюють, а м’язи зігріваються. Кинувши погляд на своїх супутників, він мимоволі усміхнувся: в незграбних костюмах із грубої гуми, у рукавицях і чоботах зі свинцевими підошвами всі вони виглядали, як прибульці з іншої планети. Щоправда, гума страшенно смерділа, проте це абсолютно не важливо, тому що скафандр дозволяв людині не втрачати тепло.

Океанія тримала в руці невелику металеву коробку — водонепроникний ліхтар. Ця річ була їм конче необхідна, адже вони зовсім не знали, що там за дорога, в пітьмі. Хтозна, який рельєф може мати тут морське дно. На їхньому шляху могли зустрітися урвища або тріщини, гострі скелі або навіть вулканічні кратери. Крім того, вони могли наштовхнутися на одного з тих моторошних хижаків, які мешкають у безодні. Адже моря так само залишалися найменш дослідженою частиною нашої планети, а моряки дуже любили страшні оповіді про акул-людожерів, велетенських кальмарів і лютих зубатих китів. Можливо, все це тільки пуста балаканина, а, можливо, й ні, тому без світла їм було не обійтися.

— Усі готові? — інженер уже закінчив усі технічні приготування.

— Усі!

— От і чудово. Хочу наостанок нагадати вам про одну важливу річ. Під водою ми не зможемо спілкуватися між собою голосом — лише жестами та знаками. Тому я покажу вам найважливіші сигнали, якими зазвичай користуються водолази. — Він склав великий і вказівний пальці руки у вигляді букви «О». — Це означає «все гаразд». Піднята вгору рука означає «стоп!». Якщо я поплескаю себе по руках — значить, мені холодно. Ребро долоні, притиснуте до горла, вказує на те, що мені не вистачає повітря. Обертання піднятого вгору вказівного пальця руки повідомляє, що мені паморочиться в голові, а якщо я почну вимахувати з боку в бік долонею з розчепіреними пальцями, це означає, що у мене щось не так. Ось і все, мабуть. Для початку цього має вистачити. Запам’ятали?

Супутники Рембо закивали.

— Тоді починаймо. Зараз я відкрию головний клапан, і до кабіни поллється вода. Одразу стане набагато холодніше, а повітряний тиск зростатиме. Коли рівень води досягне пояса, ми надягнемо шоломи й підключимо кисень. Дихайте спокійно й розмірено. Може статися, що вже на ходу мені доведеться відрегулювати тиск газової суміші, яка подається у скафандри. Не панікуйте, якщо виникнуть невеликі проблеми, й одразу ж повідомте мене про це — я миттю все виправлю. Це зрозуміло? Ну, тоді можемо розпочати.

Інженер крутнув вентиль, розташований біля підлоги кабіни, і зробив крок назад. Спочатку нічого не відбувалося, потім Оскар почув глухе нуртування, і настил під його ногами завібрував. Тугий струмінь води з ревом ударив угору. Довелося притискатись до сталевих стінок батисфери.

— Зараз це скінчиться! — прокричав Рембо, перекриваючи гуркіт води. — Щойно під воду порине нижня частина кабіни.

І справді, коли рівень води став доволі значним, достигнувши півметра, струмінь послабився. Вода надходила до батисфери швидко, але рівномірно.

Оскар відчув, як вгору по ногах повзе холод, і почав легенько тупцювати на місці, як це й радив робити Рембо. Вуха раз у раз закладало, тож, щоб позбутися неприємних відчуттів, доводилося весь час робити ковтальні рухи.

Коли вода дійшла до пояса, Рембо скомандував:

— А тепер мерщій вдягайте шоломи. Якщо виникнуть труднощі, — подайте знак, і я допоможу. Щойно впораєтеся, Океанія під’єднає до балона дихальні шланги.

Оскар підняв над головою латунну кулю з ілюмінатором спереду, насунув її на себе і защепнув металеві застібки. Всередині було досить холодно й волого. Єдине, що він тепер міг чути, так це звук власного дихання.

Оглядове скло відразу ж запітніло. Крихітні крапельки води стікали вниз по його внутрішній поверхні. Та Оскар сподівався, що вони зникнуть, щойно буде підключено кисень. Адже зараз він бачив усе, як у тумані.

Океанія тим часом прикрутила штуцер шланга до його шолома. Оскар кілька разів глибоко вдихнув, проте нічого не змінилося. І лише коли Рембо відкрив вентиль балона, всередині шолома неначе повіяв свіжий вітерець. Почулося неголосне шипіння, і газова суміш під тиском заповнила шолом Оскара. Туман на оглядовому склі зник. Інженер запитально глянув на юнака, і той жестом показав йому: все гаразд.

Вода в батисфері вже досягала шиї. Ще кілька хвилин, і кабіна заповниться. Було страшенно холодно, і Оскар відчував, як у нього цокотять зуби. Хотілося вірити, що це минеться, проте часом здавалося, що без жодного руху він не зможе витримати й хвилини. Ну ж бо, вперед!

Ніби прочитавши його думки, Рембо потягнув за якийсь важіль. Почулося неголосне клацання, і в оболонці «Наутілуса» виникла шпарина, яка ніби оперізувала переднє панорамне вікно. Шпарина закінчувалася на рівні підлоги потужними шарнірами, важелі яких кріпилися до оболонки болтами. Таким чином, частина передньої стінки батисфери — доволі товста сталева плита, — відкидалася вперед і висувалася, утворюючи щось на кшталт підйомного мосту середньовічного замку.

Потужний промінь ліхтаря, котрий тримала Океанія, освітив мулисте дно. Кілька дрібних рибинок метнулися геть. Серед каміння повзали краби, забарвлені у колір піску та мулу. Тому помітити їх можна було, лише коли ці ракоподібні рухалися.

Гумбольдт подав знак, і всі четверо покинули «Наутілус» і рушили в невідомі глибини.

35

Іще один страшний поштовх струснув корпус «Каліпсо». Рубка, розташована біля дна, заходила ходором. Почулися здавлені крики. Шарлотті дивом удалося втриматися й не вдаритися об гостре ребро шпангоута, що проходив крізь рубку. Навпомацки вона відшукала в темряві Вілму і пригорнула її до себе, коли наступний удар струсив корабель до самої основи. Дехто з матросів покотився вниз палубним настилом і з гуркотом врізався в переборку, де й залишився лежати, стогнучи та лаючись. З усіх боків у темряві чулися страшні прокльони.

— Що знову відбувається? — Шарлотта намагалася втримати Вілму. Ківі в паніці пищала й виривалася з рук.

— Здається, ми на дні! — важко вимовила Еліза.

Шарлотта сперлася на виступ у стіні й пересунулася ближче до ілюмінатора. Спочатку вона нічого не могла розібрати, тому що від удару судна об дно вгору здійнялася мулиста каламуть, та за деякий час ця пелена розсіялася. Шарлотта припала до скла. Перед нею лежала одноманітна рівнина, посічена скелями, долинами та підводними ярами. Здавалося, що навіть обрій похилився, та це було пов’язане з тим, що «Каліпсо» лежала на правому борті. Вдалині мерехтіло слабке світло, а тьмяні відблиски палубних ліхтарів, які й досі не згасли, вихоплювали з мороку найближчі скелі. Їхні злами та виступи скидалися на голови жахливих міфічних чудовиськ, які насмішкувато вирячилися на затонулий корабель. Монстр, який затягнув їх у цю похмуру підводну могилу, зник, нарешті, надавши їм спокій.

Вони були ув’язнені на страхітливій відстані від поверхні моря, в темряві. І лише диво могло б їх урятувати, та годі було на це сподіватися. Хіба що…

Дівчина не встигла додумати до кінця, тому що вдалині завидніло якесь слабеньке світло. То піднімаючись, то опускаючись, воно поступово наближалося. Всі, хто був у рубці, теж помітили його. Матроси, котрі знайшли в собі сили підвестися, припали до ілюмінаторів.

Проте назовні було не лише світло. На оксамитовому тлі глибинної пітьми поступово почала вимальовуватися гігантська зловісна фігура — така собі потворна подоба людини, яка стискає в руці ліхтар. Заввишки цей монстр досягав метрів із п’ятнадцять. Він невпевнено ступав по дну й похитувався, неначе моряк напідпитку. Поряд із цим гігантом уламки кораблів, розкидані навколо, здавалися просто вуличним сміттям. Він перетинав улоговину, руйнуючи ногами скелі з такою легкістю, ніби це були тендітні черепашки виноградних равликів.

— Що це таке, хай би йому грець? — пробурмотів Клеман, ледве стримуючись, щоб не закричати від незрозумілого жаху.

— Це машина, — прошепотіла у вухо Шарлотті Еліза. — Механічна подоба людини.

— Робот — такий самий, як Герон, — відгукнулася Шарлотта. — Пам’ятаєш, на Ейфелевій вежі, у Тесла?

Еліза кивнула.

— Тільки цей у сотню разів більший. Поглянь, він прямує до нас!

Так воно й було. Своєю хиткою ходою робот помалу наближався до корпусу «Каліпсо». Із його страхітливої голови виривалися струмені пари, які одразу ж перетворювалися на хмарки бульбашок, а від його кроків стугонів донний ґрунт.

За кілька секунд він уже опинився поряд. Страхітливі ноги монстра прокрокували просто перед ілюмінаторами рубки, і Шарлотта почула, як одразу кілька матросів почали молитися. Що ж сталося з цими жорстокими та грубими хлопцями, які були просолені штормом і видублені вітром, які весь час дошкуляли їй своїми глузуваннями під час експедиції? Вони перетворилися на купку жалюгідних боягузів.

Тільки Еліза продовжувала зберігати самовладання. Шарлотта помітила, як спалахнули очі жінки.

— Я ж казала тобі, що все це — не просто збіг обставин, — гаряче прошепотіла вона. — Я майже впевнена, що нас врятують, ось побачиш!

Ледве Еліза вимовила ці слова, як механічна людина нахилилася, простягнула свої величезні руки й учепилася за корпус корабля. Пролунав страшенний скрегіт, брязкання металу, й новий поштовх струсив бідолашне судно. «Каліпсо» при цьому на кілька метрів відірвалася від дна, а палубний настил рубки задвигтів під ногами, як під час землетрусу. Шарлотта втиснулася між бортом і сталевою балкою, щоб знову не впасти, і при цьому ще й примудрялася міцно тримати сумку з Вілмою.

Піднявши «Каліпсо», робот протягнув корабель кілька десятків метрів і знову опустив на дно. Корпус судна при цьому рипів і стогнав, ледве не розламуючись по швах. Тепер і Шарлотті залишилось тільки молитися, щоб корабель витримав неймовірні навантаження, інакше всі вони загинуть.

Потім усе повторилося в тому ж порядку. Сталева людина тягла їх разом із кораблем крізь морок, дедалі глибше занурюючись у довгу та широку улоговину на дні.

Коли перше здивування минуло, Шарлотта теж дійшла висновку, що Еліза має рацію. Існував якийсь план. Він просто не міг не існувати. Усе, що відбувалося, було ретельно підготовлено заради досягнення конкретної мети. Якщо «Каліпсо» ще хоч трохи протримається, то цілком імовірно, що вони, нарешті, дізнаються, хто й навіщо все це затіяв…

…Мул на дні заважав просуванню вперед. Кожний крок свинцевих чобіт Оскара здіймав угору густу каламуть, що погіршувала видимість. Світло підводного ліхтаря перетворювалося на світний туманний ореол. На щастя, орієнтуватися їм допомагало розсіяне світло, що виходило із розпадини, інакше вони давно б загубили дорогу.

Далеко позаду все ще проглядали округлі обриси «Наутілуса», їхнього останнього прихистку на шляху до незвіданого. Від самої думки про те, а чи не було, часом, страшною помилкою те, що вони наважилися покинути батисферу, Оскара охопила легка паніка. Та врешті-решт він розумно розсудив, що жодні міркування щодо цього вже не мають ніякого сенсу. Як би не складалися подальші події, всі шляхи назад було вже відрізано.

За декілька сотень кроків мулисте дно лишилося позаду. Донна поверхня зробилася кам’янистою, і видимість одразу покращилася. Бліді, схожі на вугрів риби повільно звивалися серед уламків граніту завбільшки з футбольний м’яч, а, потрапляючи у промінь ліхтаря, негайно кидалися навтьоки. Інших істот, які були схожі на піщаних мокриць розміром із черевик, світло, навпаки, приваблювало. Щоразу, коли вони підповзали занадто близько до нього, Оскар обминав їх. На щастя, глибоководна зона виявилася не так щільно заселеною, як вважали дослідники. Дюжина війчастих червів, якісь багатоніжки та кілька видів молюсків — оце й усе.

Крок за кроком екіпаж «Наутілуса» просувався по дну, але тепер навколо них височіли уламки суден — іржаві, зім’яті, ніби пожмаканий папір, корпуси, ребра шпангоутів, роз’їдених корозією, поламані щогли й пошматований такелаж. Усе це робило кожний крок надзвичайно важким і небезпечним. Оскар ішов і міркував собі далі.

Як же з ними могли трапитися всі ці негаразди? Де вони припустилися помилки? А, може, помилкою була сама затія Гумбольдта взятися за розслідування загибелі грецьких суден. Звісно, під час подорожі до Анд Оскару теж доводилося потрапляти у складні ситуації. І тоді він кляв себе за легковажність і мріяв якнайскоріше опинитися вдома, в Берліні. Але те, що відбувалося зараз, було набагато гіршим. Їхнє життя висіло на нитці, і достатньо було найменшої випадковості, щоб усі вони знайшли тут сиру й похмуру могилу. Кожний ковток повітря нагадував, що навколо них чужий світ, до якого вони не належать, і найменша неуважність щосекунди може обернутися загибеллю.

Незважаючи на це, Оскар продовжував іти разом з усіма, і цей рух потроху долав тужливий морок, що охопив його душу. Рух завжди був йому корисним. Він проганяв холод із тіла і вселяв надію на щасливе завершення, яким би надзвичайним воно зараз не здавалося.

За декілька хвилин мандрівники досягли краю розпадини. Із її глибини пробивалося червонувате світло. Розпадина була величезною — справжня підводна долина — і пролягала далеко за межі видимості. Десь тут і мала лежати бідолашна «Каліпсо».

Друзі обережно наблизилися до краю і зазирнули вниз. Океанія вимкнула ліхтар, і Оскару знадобився деякий час, щоб його очі звикли до напівтемряви. Тільки тепер він зміг роздивитися те, що лежало біля його ніг, — провалля або улоговина, сповнена червоних, жовтих і зелених вогнів. Вони були повсюди. Деякі горіли нерухомо, інші постійно пересувалися. Напівосвітлене дно улоговини було майже рівним та щільно всіяним залишками розбитих кораблів. Оскар міг розрізнити щогли, надбудови, корпуси — цілий лабіринт, у якому могло загубитися все, що завгодно.

Він почав було рахувати жертви корабельних аварій, та, дійшовши до сотні, збився й облишив цю безнадійну справу. Тим більше, що він раз у раз відволікався на рухливі вогні. Вони були встановлені на дивних транспортних засобах, котрі жваво сновигали між уламків, ретельно обмацуючи їх фарами-шукачами, ніби тонкими блакитнуватими пальцями. Одне із джерел світла видалося юнакові особливо яскравим. Світло виходило з віддаленого нагромадження скель, що нагадувало якісь будівлі, — і Оскару навіть примарилося, що він бачить удалині куполи та вежі. Втім, усе це могло б бути звичайною зоровою оманою.

У цьому місці і в цей час ніщо вже не здавалося неможливим.

І одразу ж Гумбольдт схвильованими жестами привернув до себе увагу — його рука в рукавиці наполегливо вказувала у праву частину улоговини. Оскар глянув туди, та тільки за деякий час зміг зрозуміти, на що саме вказує вчений: там лежала «Каліпсо».

Упізнати дослідницьке судно було легко — білий корпус, витончені обриси, знайомі палубні надбудови. Та загибле судно… рухалося! Неначе равлик, воно повзло уздовж кам’янистого дна, а трохи придивившись, юнак зрозумів, що буксирує його гігантська людиноподібна фігура — щось на кшталт Циклопа, про якого він знав із грецьких міфів. І лише помітивши грона парових бульбашок, що здіймалися вгору з виступу на спині велетня, він, нарешті, зрозумів, що перед ним — машина, робот-монстр. На лобі робота виблискувало єдине око, що посилювало його схожість із Циклопом. То був прожектор, яким створіння освітлювало собі шлях.

Механічна людина важко ступала по морському дну, тягнучи за собою якірний ланцюг «Каліпсо». Потворний монстр прямував до нагромадження скель, що його Оскар прийняв було за комплекс будівель у віддаленій частині улоговини.

Юнак розгублено подивився на своїх супутників. І що ж тепер робити? Невідомо, що може на них чекати в підводному місті, а місцеві мешканці, якщо такі взагалі там є, навряд чи виявлять до них надзвичайну гостинність. Гумбольдт, Океанія і Рембо також нерішучо тупцяли на одному місці. Надто вже несподіваним виявилося те, що вони побачили в улоговині. Та оскільки відступати вони не могли, доводилося спускатися вниз.

Питання полягало ще й в тому, як це здійснити.

Ліворуч і праворуч, скільки було видно, тягнулося стрімке урвище. Ані виступів, ані східців, ані відлогих схилів. На перший погляд, спуститися вниз було неможливо. Скелі були стрімкими та гладенькими, а їхня висота досягала шістдесяти, а подекуди, може, й сімдесяти метрів.

Рембо трохи відступив назад і глянув на манометр кисневого балону, що його тягнув на собі Гумбольдт. Океанія увімкнула ліхтар, щоб її батько міг побачити показання приладу, і в його світлі Оскар помітив, що обличчя інженера зробилося стурбованим. Потім Рембо підняв угору обидві руки й показав за допомогою пальців цифру «п’ятнадцять».

П’ятнадцять? Залишилося якихось п’ятнадцять хвилин? Невже вони вже витратили майже половину запасу кисню й так довго йшли до цієї улоговини?

Рятівна думка сяйнула Океанії, вона першою все зрозуміла. Спритними рухами дівчина відокремила свинцеві підошви від чобіт свого скафандра і скинула їх униз, у провалля, а потім запропонувала й всім негайно зробити те ж саме. Оскар був здивований — адже без свинцевих тягарів на ногах вони не зможуть пересуватися на дні, а просто спливуть угору, на поверхню. Проте коли Гумбольдт і Рембо також позбавилися від своїх підошов, він зрозумів, що це — їхній порятунок.

Тим часом Океанія присіла перед ним, допомогла звільнитися від вантажів і скинула їх у провалля, як і решту. Оскар одразу ж відчув, що став набагато легшим — тепер йому навіть доводилося докладати певних зусиль, щоб устояти на ногах. Потім дівчина схопила його за руку, відштовхнулася від каменя і плавно перестрибнула через край скелі. Гумбольдт і Рембо, не змигнувши оком, зробили те ж саме.

Оскар навіть не думав опиратися — страх буквально паралізував його. На дві-три секунди він завис над безоднею, вдивляючись униз, а потім почалося стрімке падіння.

36

Тривало воно, як здалося Оскару, цілу вічність. Повз нього пропливали, неначе підводні велети, величезні виступи скель — так близько, що можна було простягнути руку й доторкнутися до шорстких каменів. На півдорозі йому здалося, що все, що відбувається, — це просто сон, а кам’яна стіна, повз яку він пролітав, — щось на кшталт розмальованої театральної декорації, яку піднімають і опускають робітники сцени. Втім, ударившись ліктем об гострий камінь, що стирчав із стіни, він, нарешті, зрозумів, що це зовсім не ілюзія.

Тим часом швидкість падіння вповільнилася, й незабаром вони вже плавно гойдалися біля дна, неначе парашутики кульбабки. Поштовх під час приземлення виявився не сильнішим, ніж якби він зістрибнув із невисокої огорожі або з шафи. Злегка присівши, Оскар став на рівні ноги. Океанія посвітила ліхтариком ліворуч — зовсім близько валялися скинуті свинцеві підошви, а трохи далі — ще, і ще. Поспішаючи й через це плутаючись у ремінцях, усі четверо знову прилаштували їх на ноги й, нарешті, знову відчули під ногами твердий ґрунт.

Оскар глянув угору. Підводні скелі похмуро височіли над ними, гублячись у темряві. Важко навіть уявити, скільки б вони витратили часу на те, щоб спуститися в це провалля традиційним способом. Напевне, вже на півдорозі в них закінчився б кисень. І це стало б початком кінця. Та зовсім несподіване й дотепне рішення, що сяйнуло Океанії, врятувало їх усіх.

Він із захватом подивився на дівчину і підняв угору великий палець. Взагалі-то, мовою водолазів цей жест означає «спливаємо на поверхню», та усмішка Океанії красномовно свідчила — вона зрозуміла, що саме він має на увазі.

Тепер відстань до «Каліпсо» значно скоротилася. На щастя, цей стрибок не лише дав змогу уникнути важкого спуску, але й наблизив їх на кількасот метрів до мети. Оскару навіть почало здаватися, ніби він чує, як скрегоче метал на корпусі корабля, коли той зачіпає гостре каміння. Дно здригалося під ногами механічної людини, уламки старих суден розліталися на всі боки, а мул здіймався аж до поверхні.

Видовище було страхітливе: робот височів серед купи корабельних залишків, як така собі рухома вежа. Оскар навіть зумів розгледіти, що цього потворного велетня виготовлено з різнокаліберних металевих деталей. Деякі пластини, що вкривали його тіло, на вигляд були новенькими та блискучими, інші були вкриті іржею або облупленою фарбою. Руки та ноги робота скидалися на шатуни парового двигуна, а суглоби мали дивовижну схожість із маховиками. Невідомо, який саме двигун надавав руху механічному монстрові, та за його спиною повсякчас вирував величезний струмінь бульбашок якогось газу та водяної пари. Перекинувши через плече якірний ланцюг, він, наче соломинку, тягнув усе далі й далі тисячотонну махину корабля, й можна було лише фантазувати з приводу того, яке ж надзвичайне джерело енергії дає змогу цьому механізму розвивати таку гігантську потужність.

Та головним було зовсім інше питання: хто керує цим механізмом?

Оскар відчував, як його сковує жах. Дивне підводне місто, небачені потужні механізми — невже все це має відношення до того завдання, яке наважився виконати Гумбольдт? І чи не були всі ці витвори інженерного генія саме тими морськими чудовиськами, про які розповідав їм капітан?

Проте цікавість усе ж таки взяла гору, здолавши страх. Вони зайшли так далеко, що тепер мали повне право остаточно з’ясувати, що ж за всім цим ховається.

Палубні вогні «Каліпсо» все ще жевріли, але й цього світла було достатньо, щоб освітлювати морське дно в радіусі кількох десятків метрів. Робот тим часом витяг судно на рівний відкритий майданчик, на якому, на жаль, не було жодного прикриття, за яким би могли сховатися мандрівники. Залишалося тільки сподіватись, що їх ніхто не помітить, — принаймні, доти, поки вони не зможуть дістатися до рятівної рубки, що розташована біля днища «Каліпсо».

Скрадаючись, вони поспіхом вийшли на освітлений майданчик. Від хвилювання Оскару стало важко дихати — і на якусь мить він подумав, що кисень уже зонам закінчився. Задихаючись і хекаючи, юнак боровся з опором щільного водного середовища. Шию та щоки лоскотали цівки поту. З якою б насолодою він зараз витер обличчя рукою, проте для цього довелося б знімати шолом. Глянувши на Океанію, Оскар перекопався, що й вона також почувається кепсько.

У них у запасі залишилося кілька хвилин, а потім повітря скінчиться!

Він востаннє подивився на світлий корпус корабля. Як, до біса, вони збираються проникнути туди? В корпусі немає ніяких отворів або люків. До того ж, судно лежить на правому боці, й палуба розташована майже вертикально. Навряд чи їм удасться видертися нею до палубних надбудов. А чи не була вся ця їхня рятувальна експедиція приреченою на невдачі від самого початку?

Раптом робот зупинився.

Зі страшенним гуркотом він приставив одну ногу до одної, випростався й обернув голову до них. Промінь прожектора ковзнув по обличчях Оскара і його супутників. Океанія розгублено дивилася на свої руки. Підводний ліхтар! Як же це вона забула його вимкнути!

Механічна істота пронизливо заревіла, облишила якірний ланцюг і покрокувала просто до них. Оскар, заклякнувши від жаху, міг лише стежити за тим, як робот невблаганно наближається. Виявляється, без тяжкого вантажу, яким була «Каліпсо», він умів досить стрімко і майстерно рухатися. Ґрунт знову задвигтів під ногами, коли робот відрізав їм шлях до судна. Тепер потрапити на борт «Каліпсо» стало просто неможливо!

Гумбольдт поспіхом оглядався навколо, та, здається, не міг відшукати ніякого виходу. Сто метрів скоротилися до шістдесяти, потім — до сорока і двадцяти. Величезний монстр ніби щосекунди виростав над ними, й стало зрозумілим, що наступної миті одна з його гігантських, завбільшки з кінний екіпаж, ножищ розчавить їх і мокрого місця не залишить.

Оскар схопив Океанію за руку й почав промовляти якусь напівзабуту молитву. Несподівано робот зупинився. Було чути тільки його клекотливе дихання. Потім залізна подоба людини схилилася над ними й простягнула свою смертоносну руку вперед.

Першим їй трапився інженер Рембо. Відчайдушно вимахуючи руками, він намагався ухилитися від сталевих затисків, однак механічна людина, ніби наперед знаючи про його наміри, спритно вхопила коротуна. Оскару здалося, ніби він чув, як хрумкнули кістки, потім повітряний шланг натягнувся й лопнув. Із шумом і вируванням зі шланга виходило повітря, проте запобіжна система клапанів не пропускала воду всередину його шолома.

Тим часом Рембо злітав усе вище й вище вгору. Раптом величезна голова монстра відкинулася, розчинилася величезна беззуба паща, і сталева лапа запхнула тіло бідолахи просто у відкрите чорне провалля.

Неймовірний жах охопив Оскара. Механічний велетень знову обернувся до них і простягнув руку — цього разу вже до нього. Гумбольдт спробував стати між сталевою кінцівкою монстра і юнаком, та його одразу ж було відкинуто вбік. Могутні затиски схопили Оскара й відірвали його від дна. Повітряний шланг лопнув, як гнила нитка. Вода миттєво заповнила костюм, та наостанок Оскар устиг набрати якнайбільше повітря в груди й затамувати подих.

Знову відкрилася чорна паща, сталеві затиски відкрилися — і юнак почав падати вниз у якійсь трубі зі сталевими стінками. Протягом кількох секунд він не міг зрозуміти, де верх, а де низ, а потім його ноги торкнулися якоїсь дивної на вигляд мембрани. На дотик вона нагадувала Оскару м’який кисіль, тож миттєво засмоктала його, глухо цмокаючи при цьому.

Наступної миті він гепнувся на підлогу в яскраво освітленому приміщенні. Води тут не було. За кілька кроків від нього на підлозі сидів Рембо. Коротун уже отямився, зняв шолом і, здається, не відчував жодних незручностей. Тим часом, повітря в легенях Оскара закінчилося. Він почав рвучко смикати затиски шолома, щоб відкрити їх, та врешті переконався, що не зможе зробити цього самотужки. Помітивши це, Рембо кинувся до нього, з легкістю відкрив затиски, відкрутив шолом від скафандра і, нарешті, зірвав його з голови юнака.

На підлогу полилася вода, Оскар із шумом видихнув, і одразу ж його легені наповнилися прохолодним повітрям. Кілька секунд він просидів, ошелешено спостерігаючи за тим, як вода стікає у невеликий отвір на підлозі. Аж тут зі стелі обрушилося масивне тіло Гумбольдта, миттєво підхоплене м’якою гумовою мембраною, з якої складалися стіни й підлога таємничого приміщення.

Гумбольдт ледве встиг відкотитися вбік, як з’явилася й Океанія — ціла, неушкоджена, та вкрай приголомшена. Рембо одразу ж підхопився й миттю допоміг обом позбавитися від важелезних водолазних шоломів.

Оскару полегшало на серці. Його друзі були живі, й вони всі знову разом!

— Сподіваюся, у вас усе в нормі? — схвильовано запитав інженер.

— У нормі? — прохрипів Гумбольдт і закашлявся — схоже, він добряче наковтався солоної води. — Нічогенька собі норма! До дідька, що це за місце таке? І що це за така дивна істота чи монстр, котрий притяг нас сюди?

— Очевидно, в його корпусі міститься гумова капсула, заповнена повітрям, тиск якого дорівнює тиску води, — промовив Рембо. — Ось подивіться лишень — там у стінці є невелике віконце. Можливо, ми зможемо зрозуміти, що з нами сталося.

Гумбольдт, крекчучи, підвівся. Почулося рипіння цупкої гуми — вчений вирішив звільнитися від водолазного костюма, що заважав йому рухатися. Оскар же відчував, що надто виснажений для того, щоб примусити себе зробити те ж саме. Поки що вистачить і того, що він живий, він зняв шолом, він може дихати. Навколишнє повітря видавалося йому пречудовим. Хлопець не зважав навіть на запах чаду і машинного мастила. Воно поступово повертало його до життя й було набагато кращим, ніж те, яким йому довелося дихати за останні півгодини.

Судячи з того, що гумова капсула, всередині якої перебували дослідники, задвигтіла й почала ритмічно здригатися, велетенський робот знову вирушив по «Каліпсо». Мабуть, вона лежала неподалік, оскільки люди почули бряжчання якірного ланцюга, після чого механічний монстр, так само похитуючись, продовжив свій шлях до невідомої мети.

— Ходи-но сюди, Оскаре, ти маєш це побачити! — Гумбольдт простягнув руку, щоб допомогти юнакові звестися на ноги, але тому вдалося підвестися з величезними зусиллями. Він відчував, що не може зробити й кроку, та все ж таки якимось чином упорався. Гумбольдт стурбовано стежив за ним.

— Як ти ся маєш?

— Не переймайтеся, — пробурмотів Оскар. — Просто забагато подій припало на останні кілька годин…

— Пусте! Я зараз покажу тобі таке, що стане винагородою за всі поневіряння, — урочисто промовив учений. У нього в очах з’явився якийсь загадковий блиск. — Ось підійди-но до вікна. Кажу тобі, що це — найнезвичайніша річ з усіх, які людям доводилося бачити на власні очі!..

37

Шарлотта розгублено дивилася на нічний підводний пейзаж, що був осяяний світлом, яке виходило від трьох будівель. Їхні куполи нагадували буддійські храми. Суцільна мережа розпірок і арок укривала фасад ближчої з них, поділяючи його на сотні комірок, кожна з яких світилася й виблискувала.

— Боже милий, — вражено промовила Еліза. — Що ж це таке?

— Кришталевий палац… — пробурмотіла Шарлотта.

— Що ти кажеш?

— Хіба ти не пам’ятаєш? Споруда зі скла та бетону, що її звели в Лондоні до відкриття першої Всесвітньої виставки в 1851 році. І ця безліч башточок і балкончиків… Ніби в чарівній східній казці. Як ти гадаєш, чи є там хтось усередині?

— Можливо, — відповіла Еліза. — Та я не можу навіть уявити, хто б це міг бути. Хоча, — зітхнула вона, — ми досить скоро про це дізнаємося. Сподіваюся, господарі підводного палацу нічого не мають проти непроханих гостей.

— Я думаю про наших друзів, — Шарлотта знову глянула на сяючі куполи. — Як ти гадаєш, можливо, і їм удалося добратися сюди?

Еліза на мить опустила повіки, а потім промовила:

— Важко сказати. Та я відчуваю, що вони живі. Не втрачаймо надії.

Шарлотта кивнула. Вона вже давно навчилась покладатися на таємничу здатність Елізи бачити або відчувати невидиме. Одного разу Гумбольдт сказав, що гаїтянська жриця володіє справжньою магією, і з часом дівчина сама в цьому переконалася.

Сталевий монстр, нарешті, дав спокій бідолашній «Каліпсо» і важкими кроками рушив до найближчого корпусу осяяного світлом палацу. Здавалося, що він націлявся на сталеву стіну, таку високу, що біля неї навіть робот-гігант здавався нікчемним карликом.

— Що він робить? — прошепотіла Шарлотта.

— Здається, приводить у дію якийсь механізм, що замикає вхід, — сказав Клеман, який стояв поруч із ІПарлоттою.

Раптом у стіні з’явилася тонка освітлена шпарина, яка щосекунди ставала ширшою. Золотаве світло лягло на морське дно.

— Мені здається, — промовила Еліза, — він спробує затягти нас туди.

І справді, щойно величезні ворота у сталевій стіні відчинилися досить широко, як робот повернувся до «Каліпсо», знову вхопився за якірний ланцюг і перетяг корпус загиблого корабля всередину просторої зали.

Це величезне приміщення, що простягалося далеко вперед, було заповнене водою. Підлогу зали було зроблено з металевих пластин, які з’єднувалися одна з одною практично без щілин. У центрі зали розташовувалися рейки, на яких було встановлено транспортний засіб, схожий на сани. Їхні «полози», що ковзали рейками, були загнуті вгору, а сама конструкція явно призначалася для транспортування дуже крупних і масивних предметів. Точними рухами робот пересунув багатотонний корпус корабля на платформу «саней» і закріпив його там якірним ланцюгом.

— Що все це означає? — запитала Шарлотта, котра ніяк не могла второпати, що відбувається. — Що з нами робитиме цей велетень?

— Я сподіваюся, що невдовзі воду з цієї зали буде відкачано, — сказав Клеман. — Залишилося трохи почекати, й ми дізнаємося, хто ж насправді нас сюди затягнув.

Механік не помилився. Рівень води у приміщенні почав знижуватися. Першими на суші опинилися лампи, що були розташовані під склепінням стелі й світилися, неначе штучні сонця. В рубці ставало дедалі світліше, й Шарлотті довелося замружитися. Дівчина стільки часу провела в напівтемряві, що її очі не відразу могли звикнути до яскравого світла.

Коли вона знову визирнула в ілюмінатор, вода в залі практично зникла. Перед нею простягалася величезна металева поверхня, на якій виблискували крапельки вологи. Окрім декількох незначних калюжок, від тисяч і тисяч кубометрів морської води не лишилося й сліду.

— Мені здається, що зала наповнена повітрям, — сказала Еліза. — Як ви гадаєте, це не надто небезпечно, якщо ми спробуємо вийти назовні?

— Не варто поспішати, — відповів Клеман. — Здається, нас і без того випустять звідси. Он до нас ідуть гості!

Із віддаленого кінця зали до «Каліпсо» наближалася група дивних істот. Вони явно не були людьми, але й достеменно визначити, що саме вони собою являли, було нелегко. Тільки коли вони опинилися за кілька метрів від борту корабля, Шарлотта зрозуміла, що це автомати, або дрони, — механічні створіння, які лише віддалено нагадували людей або тварин і були запрограмовані на виконання одного чи декількох завдань. Деякі з них не мали очей або рота, а деякі й узагалі були позбавлені того, що можна було б назвати обличчям. Пересувалися вони на двох або чотирьох кінцівках, але були й такі, котрі взагалі їх не мали — вони котилися на колесах або повзли, а роль кінцівок у них виконували різноманітні інструменти. Особливо вразили її багаторукі механізми, що оберталися навколо власної осі. Спільним для всіх дронів були лише червоні вогні, що світилися на їхніх грудях, як розжарені вуглинки.

Частина з них рушила до борту «Каліпсо» і, не гаючи часу, вгризлася в метал за допомогою найдивовижніших інструментів. Із виском і гуркотом циркулярні пилки різали та кроїли обшивку судна, ніби то була не товста сталь, а звичайна тканина. Здійнялися стовпи іскор, «Каліпсо» завібрувала.

Шарлотта і її супутники, затискаючи вуха, скупчилися в задній частині рубки.

За лічені хвилини автомати вирізали з корпуса корабля величезну прямокутну пластину, частиною якої була й оболонка рубки сонара, і потік повітря, пропахлого сіллю та водоростями, заповнив увесь корабель. Дрони відкотилися назад, а потім узялися до роботи на іншій ділянці.

Тієї ж миті дивна фігура зробила крок через пролам у борту. З усіх чудес, що з ними зіштовхнулися люди, які перебували в ув’язненні в рубці сонара, це здалося їм найнеймовірнішим.

Перед ними постала людина — високий на зріст чоловік у чорній шкіряній пелерині, таких само рукавичках і в чоботях із моржевої шкіри. Очі його були сховані за окулярами із затемненими скельцями. Шкіра обличчя в чоловіка була не просто блідою — вона мала якийсь борошнистий відтінок; на голові не було геть ніякої рослинності, а із одного вуха стирчав дріт, згорнутий у спіраль. Рухаючись механічно, майже так само, як і дрони, він пройшов до центру рубки й пильно подивився крізь темні скельця окулярів на двох врятованих жінок і матросів із «Каліпсо».

Ця людина одразу ж не сподобалася Шарлотті. Щось із нею було негаразд, вона це миттєво відчула якимось шостим відчуттям. А коли чоловік почав говорити, його голос зазвучав, неначе пара, що вирвалася з клапану парової машини.

— Мене звати Каліостро, — промовив чоловік. — Ви незаконно проникли в імперію його величності Іскандера, володаря Медитерранії. Я вимагаю негайно здати всю зброю, що у вас є, зберігати спокій і слідувати за мною. Ви повинні вишикуватися парами, і я відведу вас у призначені для вас приміщення. Точно виконуйте мої вказівки — і вашим життям нічого не загрожуватиме.

Один із моряків, здоровезний чолов’яга двометрового зросту, виступив наперед і сказав:

— Я — Серж Бутон, кочегар із «Каліпсо». І я хочу знати, де саме ми перебуваємо і чого саме вам від нас треба!

Незнайомець застиг. Шарлотті здалося, нібито всередині його голови почувся хрумкіт, неначе луснула шкаралупа горіха.

— Запитання тут ставлю я, — нарешті, промовив він. — Свого часу ви отримаєте всю необхідну інформацію. Проте до того ви маєте зберігати мовчання. Прошу всіх за мною!

— Ми не зробимо й кроку звідси, — енергійно заперечив кочегар, — поки ви не поясните, що тут відбувається, чому ви напали на наше судно і нав’язуєте нам свої умови!

Він рішучо змахнув кулаком, проте незнайомець миттєво перехопив руку кочегара, заламав її за спину і примусив хлопця стати на коліна. Крива усмішка спотворила губи чоловіка, обтягнутого чорною шкірою.

— Краще було б вам не наражатися на неприємності, — спокійно промовив він.

— Ні, мсьє, я не мав на увазі… — забурмотів, червоніючи від нестерпного болю здоровань-кочегар.

— Будь-яка ваша спроба втекти або застосувати силу ні до чого не приведе, а натомість вас буде негайно скарано на смерть. Сподіваюся, ви запам’ятали мої слова. Повторюю ще раз — ідіть за мною. Будь який опір нічим вам не зарадить.

Із цими словами він обернувся спиною і зник у прорізі обшивки так само несподівано, як і з’явився.

Шарлотта притиснула до себе Вілму й почала погладжувати її по спині, ніби намагаючись заспокоїти пташку.

— Схоже, ми не маємо вибору. Можливо, все ж таки варто виконати його вимоги? Крім того, мені б хотілося дізнатися, ким є цей загадковий Іскандер і які він має наміри стосовно нас.

Обмінявшись швидкими поглядами з Елізою, дівчина випросталася й першою зробила крок слідом за незнайомцем.

38

Норвежець стежив за цими перемовинами з безпечної відстані. Стоячи у гурті матросів, він бачив, як дівчина взяла на руки пташку і рішучо вийшла з рубки слідом за Каліостро. Що ж, відваги та рішучості німцям не позичати…

Але ці механічні істоти з кліщами та пилками замість рук — що це за пекельні тварюки? Хто їх збудував і навіщо? І головне — чого тут вимагатимуть від них?

Тепер у рубці залишалося всього троє матросів, якщо рахувати і його самого. Лише коли всі вони залишили «Каліпсо», Норвежець пішов за ними.

Світло від ламп, що палали в центрі зали, було таким яскравим, що на якусь мить він зупинився, засліплений ним. Коли ж він знову розплющив очі, то виявив, що його оточили різноманітні механізми, які оглушливо тріскотіли та клацали. Вони ніби підганяли Норвежця і його супутників до пандуса, що вів нагору й далі вздовж майданчика. Дорогою вони побачили велику кількість плавильних печей, кранів, прокатних станів, ковальських цехів і штампувальних пресів — цілий завод із переробки й утилізації чавуну та сталі. Гуркіт і чад тут були ще густішими, ніж на верфях Гавра.

Із висоти пандуса Норвежець бачив, як сотні дронів викотилися із заводських завулків і помчали до «Каліпсо». За короткий час увесь корабель було густо обліплено механізмами. В усіх закутках його корпусу механічні робітники пиляли, різали та свердлили, видаляючи сталеві заклепки й розрізаючи металеві пластини на шматки. У бортах «Каліпсо» вже зяяли чималі отвори, пророблені дронами. Потім метал миттєво зникав у надрах цього дивовижного підводного заводу.

Те, що кілька годин тому було гарним і потужним судном, тепер стало схожим на викинутого на берег кита, навколо якого скупчилися найрізноманітніші стерв’ятники. Дуже скоро від нього не залишиться нічого, крім скелета.

Бранці вражено підіймалися пандусом, і незабаром неподалік завидніла фігура гігантського робота, який і доправив сюди «Каліпсо». Механічна людина нерухомо стояла в кінці довгого коридору. Світло в її очах згасло. Здавалося, що робот заснув. Товсті кабелі, що тяглися до трансформаторів, стирчали із «наплічника» на спині робота й робили його схожим на величезну ляльку-маріонетку. Мабуть, велетень витратив усю свою енергію під час нічної операції й тепер потребував підзарядки.

При яскравому світлі могутній робот справляв іще значніше враження. Сама лише його голова мала кілька метрів у діаметрі. Нижня щелепа нагадувала ківш парового екскаватора, а обшивка, що подекуди була вкрита іржею, виглядала так, ніби вкрилася червонуватим мохом.

Пересувний трап давав змогу підніматися до грудей велета. Незнайомець, який їх супроводжував, зійшов по трапу і натиснув кілька кольорових кнопок на передній панелі робота.

Люк із шипінням відчинився. Потім відкинувся двометровий лист грудної обшивки машини, утворивши свого роду місток між пандусом і її нутрощами. Звідти, одне за одним, з’явилися четверо людей. Невпевнено ступаючи, вони проминули сталевий місток і рушили до бранців із «Каліпсо», щоб приєднатися до них.

Норвежцю знадобилося всього кілька секунд, щоб зрозуміти, хто вони, ці четверо…

Сліпучо-біле світло проникло всередину їхньої гумово-сталевої в’язниці. Одна зі стін раптом відкинулася. Оскар обережно визирнув назовні, а потім зробив крок уперед.

Звідси вниз вів трап, а за ним, просто у хлопця під ногами, було видно величезний заводський цех, що гримів, гуркотів і чадів. Він зробив кілька кроків, невпевнено ступаючи закляклими ногами, і безпорадно закліпав очима, озираючись навколо. Раптом до нього долинув відчайдушний крик, сповнений радості, — і Оскар побачив, що до підніжжя трапа щодуху мчить білява дівчина. Наблизившись, вона так стрімко схопила його в обійми, що ледве не перекинула на підлогу.

— Оскаре!

— Шарлотто?

— Хвалити Бога, ви живі! А ми вже й не сподівалися… — Дівчина пригорнулася до його грудей, і Оскар відчув, як вона здригається всім тілом.

До такого вибуху ніжних почуттів він був не готовий і зовсім розгубився.

Нарешті Шарлотта розімкнула обійми. Її щоки були мокрими від сліз.

— Я така рада… — Вона поцілувала юнака в щоку, а потім по черзі розцілувала дядька, мсьє Рембо і Океанію.

— Я знала, що це не кінець, що ми ще побачимося на цьому світі… — Еліза притиснулася до Гумбольдта і ніжно торкнулася його губ своїми губами. — Як же вам удалося врятуватися?

— Це довга і неймовірна історія, — відповів учений. — І я неодмінно розповім вам усе, але не зараз. Перш за все, я хотів би зорієнтуватися в обстановці і з’ясувати, куди поділася решта людей із команди «Каліпсо».

— Живими залишилися тільки ті, кого ти бачиш перед собою, — відповіла Еліза. — Всі інші, на жаль, загинули.

— Як? І капітан, і штурман, і другий помічник?

Жінка скорботно кивнула.

— Неподобство! — Гумбольдт аж із лиця змінився. — Я маю терміново поговорити з кимось із тутешніх мешканців. Хто привів вас сюди?

Еліза відступила на крок і вказала на голомозого чоловіка, затягнутого в чорну шкіру.

— Цього пана звати Каліостро. Він стверджує, що є уповноваженим імператора Іскандера. Це поки що все, що ми знаємо.

Із високо піднятою головою Гумбольдт попрямував до представника місцевої влади. Він височів над Каліостро на цілу голову, але того ця обставина, здавалося, аніскільки не турбувала.

— Напад на мирне дослідницьке судно у нейтральних водах суперечить усім нормам морського та міжнародного права, — крижаним голосом промовив Гумбольдт. — Більше того: це дорівнює проголошенню війни. Я хочу знати: хто за всім цим стоїть! Хто ви такий і чиї накази виконуєте? Що це за дивовижні споруди й чому нас викрали? Негайно відповідайте або, присягаюся, вам доведеться про це дуже пошкодувати!

Тон, що ним було вимовлено ці слова, примусив Оскара здригнутися. Ніколи ще він не бачив свого господаря таким розлюченим.

Каліостро незворушно, наче робот, втупився в нього очима.

— Ви і є проводирем цієї жалюгідної купки порушників закону?

— Саме так!

Чоловік обійшов навколо Гумбольдта, роздивляючись його, неначе рідкісну комаху. Оскар помітив, як учений гнівно стиснув кулаки.

— Гаразд, — голомозий чоловік зупинився перед ученим. — Як керівник цих людей ви маєте право на те, щоб отримати деяку інформацію. — Він злегка вклонився. — Як вам уже повідомили, моє ім’я — Каліостро, я мажордом його величності Іскандера Першого, володаря Медитерранії. Ви вторглися на територію володінь його величності, хоча вам давно мало стати зрозумілим, що це — заборонена зона.

— Іскандер? — грізно вигукнув Гумбольдт. — Хто він такий і чому надсилає до мене своїх лакеїв? Я вимагаю негайної аудієнції, щоб заявити протест із приводу принизливого поводження з нами!

— Ви не маєте права чогось вимагати, — прорипів Каліостро. — Його величність прийме вас, коли сам забажає. А до того моменту ви перебуватимете під арештом.

— А що там відбувається з нашим кораблем? — Гумбольдт указав у той бік, де дрони патрали бідолашну «Каліпсо». — Ви не маєте ніякого права демонтувати його. Це все ж таки…

— Ваше судно віднині належить його величності й буде утилізоване, тобто перетвориться на сировину.

— Утилізоване? — Обличчя Іполіта Рембо взялося червоними плямами, а чубчик на потилиці став дибки. — Ви хочете сказати, що мій корабель перетвориться на металобрухт?

Мажордом кинув у його бік холодний погляд.

— Хто ви такий?

— Іполіт Рембо, конструктор і будівничий «Каліпсо»! — Інженер гордовито випнув груди, ніби на військовому параді.

— Тоді вам краще було б узагалі помовчати, — відрізав Каліостро. — Припиніть балачки й повертайтеся до своїх супутників!

— Це обурливо! Я бажаю знати, що саме ці автоматичні бляшанки роблять із моїм кораблем!

— Із вашим кораблем? — Каліостро не звернув ані найменшої уваги на напад шаленої люті, що охопив Рембо. — Ви, здається, трохи недочуваєте. Корабель віднині належить його величності. Дрони зайняті переробкою сировини. Залізо, мідь і бронза у нас ціняться високо. Можете бути цілком спокійні: переробку буде здійснено з максимальною ефективністю. Якщо ви негайно…

— Як? «Каліпсо» — одне з найкращих і найсучасніших дослідницьких суден у світі! — Вени на шиї Рембо здулися, обличчя почервоніло. — Воно оснащене унікальним обладнанням, а його незрівнянна двоступінчаста парова турбіна фірми…

— Досить! — обірвав його мажордом, при цьому знову почулося якесь дивне хрумтіння. — Ваші технології безнадійно застарілі. Саме тому його величність наказав піддати це судно єдиній процедурі, що має сенс, — переробці. Хоча б так воно послужить технічному прогресу — стане будівельним матеріалом для більш прогресивних механізмів. А тепер — годі базікати! Я й без того витратив на вас забагато часу. А в мене були зовсім інші плани.

Із цими словами він обернувся спиною до розгубленого Рембо, який усе ще не міг повірити в це неподобство.

Океанія ніжно обняла батька. Обидва вони деякий час так і стояли, не відводячи очей від гігантської платформи на рейках, де «Каліпсо» поступово перетворювалася на купу уламків.

39

Приміщення, попри очікування мандрівників, виявилися досить-таки комфортабельними. Це були повністю впорядковані квартири з туалетними кімнатами, зручними ліжками, столами, стільцями, шафами та численними полицями, на яких стояла сила-силенна старих книжок. Здавалося, все це давно чекає гостей.

Підлога в кімнатах була замощена перламутровими плитками, а зі стелі линуло м’яке світло. На стіні висів годинник, циферблат якого видався Оскару дещо незвичайним. Та й самі стіни теж справляли якесь дивне враження — жодних кутів, м’які увігнуті поверхні, склепінчаста стеля, як у храмі. Повітря було сповнене якихось незвичних пахощів, тиха музика долинала крізь вентиляційні ґрати — ніби відлуння далеких світів.

Вікна їхнього помешкання виходили на обидва боки. За склом, ніби у такт музиці, неквапливо та граціозно виконували свій одвічний танок напівпрозорі медузи й пропливали чудернацькі риби. За кілька метрів від них унизу було морське дно, покреслене слідами людей і колесами та гусеницями машин. Час від часу в полі зору з’являвся якийсь робот, заклопотаний своїми справами, та незабаром і він зникав у темряві.

Роботи, що оточували помешкання, були охоронцями, Оскар ані секунди в цьому не сумнівався. Їхнім завданням було стежити за тим, щоб ніхто із бранців не зміг утекти звідси. Дивно — навіщо потрібна охорона, коли масивні залізні двері й величезний тиск води у принципі виключають будь-яку спробу втечі. Клітка, до якої їх запроторили, була і справді золотою, та це не заважало їй залишатися кліткою.

Оскар накинув оком на величезну кількість напоїв і наїдків, які за легким помахом руки Каліостро, з’явилися на столі. Серед них він не побачив жодної знайомої страви — якісь блакитнуваті грудки, ясно-зелені куби та невеличкі рожеві кульки. А ще там були жовті зірочки, брунатні палички та дивна на вигляд фіолетова мішанина, що нагадувала локшину. Напої у скляних глечиках мерехтіли, неначе рідке срібло та золото.

— Може, це й золота клітка, — ніби прочитавши думки Оскара, промовив Гумбольдт, закладаючи за комір свіжу крохмальну серветку. — Але кожна клітка повинна мати ключ. А поки ми його не відшукали, слід відпочити й попоїсти. Ану ж бо, покуштуй ось це, рожеве. Можеш бути певен — це надзвичайно смачно!

Оскар усе ще з недовірою поглядав на цю дивовижну їжу. Тільки він поки що не наважувався доторкнутися до неї, в той час коли батько й дочка Рембо, Шарлотта й Еліза слідом за вченим наминали незвичні наїдки, аж за вухами лящало. Навіть Вілма спокійнісінько дзьобала якісь чорненькі кульки, що були насипані для неї на блюдце, і тихо пищала від задоволення.

У животі в Оскара забурчало.

— Ну, гаразд, — пробурмотів він. — Скуштую, мабуть, і я. Тут уже, як мовиться, або пан, або пропав.

Він підійшов до столу й поклав на тарілку кілька рожевих кульок. Потім додав до них трохи фіолетової локшини й налив собі келих сріблястої рідини. Напій мав складний аромат какао й перцевої м’яти. Юнак зробив невеличкий ковток і задоволено облизнувся.

— Непогано!

— Казав же тобі! — промовив Гумбольдт, відправляючи до рота чергову рожеву кульку.

— Що це таке?

— Не знаю, та можу припустити, що це — морепродукти: молюски, водорості, морські черви абощо.

Мужньо подолавши в собі огиду, Оскар знову запитав:

— Як у капітана Немо?

— Де? — Гумбольдт зняв із себе серветку, зіжмакав її й задоволено відкинувся на стільці. — Може, ти трохи розповіси мені про це?

— Ви хіба не читали роман?

Гумбольдт спохмурнів.

— Який саме?

— «Двадцять тисяч льє під водою».

— Друже мій, ну коли б я міг цим займатися? Робота забирає весь мій час, тож мені нема коли читати пригодницьку літературу для підлітків.

— А ви? — Оскар поглянув на решту своїх супутників.

Вони почали знічено підкахикувати. Океанія, подивившись на батька, знизала плечима.

— Дуже шкода, та мені ця книга не трапилася.

— Виходить, ніхто з вас не читав Жуля Верна? Але ж ви, мсьє Рембо, назвали свій підводний апарат «Наутілусом», а, до того ж, ви ще й друг письменника. Вам би, в першу чергу, слід було прочитати цей роман!

Суднобудівник удав, ніби щось шукає в шухляді стола й не чує докору Оскара.

Хлопець обурено сплеснув руками.

— І ти, Шарлотто?

Племінниця вченого дивилася вбік, і Оскар несхвально похитав головою.

— Я, звісно ж, знаю, про що там ідеться, — сказала Шарлотта. — Кожна освічена людина про це знає.

— Безумовно, — вставив Гумбольдт.

— Але це ж зовсім інша справа, — запротестував Оскар. — Якби ви читали «Двадцять тисяч льє під водою», то миттю б зрозуміли, що цей підводний палац, це складне виробництво, всі ці досконалі технології — напрочуд схожі на пророцькі фантазії Жуля Верна. Втеча від людської цивілізації, світовий океан як життєвий простір, який ще тільки треба опанувати. Видобування всього необхідного для людей із моря та морепродуктів. Чим довше ми тут залишаємося, тим більше я бачу збігів із цим романом. Це навіть трохи лякає мене. Втім, є й деякі відмінності, одна обставина не співпадає — капітан Немо керував не роботами, а людьми — вільнодумцями й революціонерами, змовниками, ба навіть злочинцями. І це потребувало сміливості. Те, що тут усю роботу виконують роботи, примушує мене замислитися.

— Але ж ми не знаємо, чи є тут інші люди, чи ні, — зауважив Гумбольдт. — Можливо, ми просто ще їх не бачили.

— Ви маєте рацію: крім цього голомозого негідника Каліостро, я не бачив тут жодної живої душі!

— До речі, з приводу нього я щось сумніваюся, — додала Еліза.

Гумбольдт насупився.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Розумієш… — темношкіра жінка подивилася на вченого якнайсерйозніше. — Кожна людина випромінює хвилі емоцій — наприклад, страху, суму, гніву, веселощів. Я здатна сприймати ці почуття. Проте цей… мажордом… він абсолютно холодний, неначе камінь.

— Може, його спеціально навчено нічим не виявляти своїх почуттів?

Еліза похитала головою.

— Ні, я б одразу помітила. Так само, як давно зрозуміла й те, що серед тих, хто врятувався з «Каліпсо», є людина, котра видає себе за іншу, а насправді замислює лихе. Я не можу достеменно сказати, хто це такий, проте відчуваю, що він веде подвійну гру.

— Це зрадник?

— Гірше. Коли я думаю про нього, то відчуваю подих смерті. Він ходить серед нас і має на меті забрати життя в одного з нас. Ось хто чудово вміє приховувати свої почуття, та я знаю, що він тут. Одного разу я навіть відчула, що ця людина наблизилася до нас упритул.

У кімнаті ніби війнуло холодним вітром.

— Та сама людина з Афін?

Еліза ствердно кивнула. Її зіниці розширилися.

— Цілком можливо…