Карі й Одетті.
У нас багато спільного, правда?
Мир має свою ціну.
Легенди таять секрети.
Любов маскує зраду.
Щоб з’ясувати, як вона померла, навіть не варто робити розтин. Я бачила все на власні очі: мить тому пташка врізалася в щоглу — і впала на палубу. Піднімаю безживне тільце, відчуваю пальцями подроблені кістки. Ну, вмерла і вмерла, що мені з цього? Довідатися щось про її життя — оце було б непогано.
Роблю перший надріз. Кров цівкою стікає по чорному пір’ї мені на пальці. Вона ще тепла. Я витираю руку. Не тому що вразлива, просто хочу дослідити геть усе, аж до найменшого органу, що ховається за тонкими кісточками. Попередні рази навчили, що діяти треба вкрай обережно. Один раз схибив — і тендітне тільце розсипається, так і не відкривши своїх таємниць.
Раптовий стукіт у двері зриває мене на ноги. Подумки проклинаючи незваних гостей, загортаю пташку в ганчірку і кидаю до найближчої скрині. Кров може заплямувати речі, але мені байдуже. Було б гірше, якби мене викрили.
Я трохи прочиняю двері, перед тим старанно витерши руки — щоб не залишилося нічого підозрілого. Але за дверима лише один із членів екіпажу. Одразу видно, з якою неохотою він сюди прийшов.
— Капітан хоче тебе бачити, — каже гість.
— Дякую, — відповідаю я, і він мерщій іде геть.
Давно затямила, що Капітана не треба змушувати чекати, тому поспіхом оглядаю свій одяг. Все нормально, жодної плямки. На мить зупиняюся змити кров під нігтями, а потім простую палубою до капітанської каюти.
Коли проходжу повз екіпаж, дехто вітається, а хтось і впритул не бачить, проте це мене мало хвилює. Повагу Змій слід заслужити, а що я для цього зробила?
Троє стали докупи і про щось шепочуться. Коли я їх минаю, вони повертаються спиною — щоб не підслухала. Але дещо все ж долинає до моїх вух:
— Я чув, що на заході ще живуть Маги. Вони одним лише словом зірвуть плоть із твоїх кісток…
Від однієї лише згадки про магію у мене волосся стає дибки. Правду кажучи, у цю мить я б воліла йти на зустріч до Магів, аніж до Капітана, хоч які погані чутки про них ходять.
Біля капітанської каюти мене чекають. Це вартовий Бронн — найгрізніший чолов’яга на усьому кораблі. Рукави у нього підкочені, і я змушую себе не дивитися на його пропечені на сонці ручища. Ці руки міцні й нищівні, але ж я знаю, що вони можуть бути й ніжними. Якось вони мене прихистили. Тепер ці руки — вірний щит капітана і слугують для виконання його гидотних наказів. До мого горла підступає гіркота, але я швидко її ковтаю.
Я підходжу, Бронн вітається ледь помітним кивком і відчиняє двері.
— Він чекає на тебе, — каже охоронець і жестом запрошує усередину.
Каюту обставлено явно для того, щоб ще більше налякати підкорених. Тут я ненавиджу геть усе, а найбільше — химерну виставку частин тіла у банках на полиці. Не каюта, а справжній склеп, все тут нагадує про смерть. Впевнена — це зроблено навмисно.
Стіл аж тріщить від скарбів та трофеїв — свідчення неабиякого впливу їхнього власника на Східних Островах. За столом сидить Капітан; позад нього на жердинці видніється силует морського грифа Пазура.
Капітан — мій батько.
І він тут не сам. Поруч із ним — його старий друг і помічник Клів. Слід кликати його дядечком, але мене верне від однієї лише думки про це, адже Клів — кровожерний громило. Ненавиджу його.
Навпроти столу двоє членів екіпажу тримають у кайданах побиту жінку. Впізнаю її — це наша новобранка, хоч ніяк не можу згадати, як її звати.
До каюти заходить і мовчазний Бронн, зупиняється навпроти батька. Відчуваю — зараз станеться щось дуже погане. Тож силуюся, щоб мій голос не тремтів.
— Зволили мене бачити?
Мій погляд упирається в єдине око батька. На місці другого — страшний шрам. Обличчя, покрите глибокими зморшками, не виказує жодних емоцій.
— Мерріан, вельми вдячний тобі за те, що приєдналася до нас!
Звучить так, ніби я змусила їх чекати вічність, хоч насправді прийшла досить швидко. Що ж, мене це аніскілечки не дивує.
— З одним із членів нашого екіпажу виникло прикре непорозуміння, і я хочу почути твою думку з цього приводу.
Батько киває підлеглим — і ті підштовхують закуту Змію поближче до мене. У ніс вдаряє суміш страху, поту та крові.
— Цю паскудницю, — продовжує він, — зловили на гарячому, коли вона крала воду з бочки.
У мене аж дух перехоплює. Крадіжка припасів — це смертельний злочин. Не хочеться й думати, яке покарання вже прийняла ця жінка. Андерс! Так, її звуть Андерс, нарешті згадую я, але легше від цього не стає.
— Що б ти зробила з цією злодюжкою?
Здається, кімната йде обертом — таке важке це питання, і нема куди від нього заховатись.
Я роблю глибокий вдих і шкірою відчуваю кожнісінький погляд. Всі чекають моєї відповіді, готові погасити будь-який натяк на мою слабкість. Поглядом стрічаюся із винуватицею. В її очах — відчай і водночас надія на пощаду. Ясна річ, не в моїх силах пробачити її. Відомо, на що заслуговують злодії — позбутися якоїсь кінцівки згідно із ступенем злочину. Та я не уявляю, як буде правильно: відрубати їй руку чи язика? Від усвідомлення цієї можливості — керувати долею людини — мене розбирає сміх. Це справжнє шаленство, хоча цій жінці зовсім не весело.
— Дійсно, вона вчинила тяжкий злочин, — врешті промовляю, щосили підтримуючи вдаваний авторитетний тон, — і не заслуговує пощади.
Поглядом стрічаюся з батьком, в його оці жевріють іскри тріумфу.
— Зараз киньте її на гауптвахту, а потім висадимо її на берег. Нехай відчує істинний смак спраги.
Мої слова вмить гасять іскру задоволення на батьковому обличчі. Я помилилася. Він волів би почути зовсім інше. Кидаю погляд на Бронна, чекаю від нього хоч якусь крихту розуміння, захоплення чи поваги. Але він, як завжди, мовчить, обличчя немов кам’яне, і тоді в мені закипає лють. Що ж, обійдуся без його підтримки.
Андерс наче відчуває, що їй загрожує, і заходиться благати в мого батька прощення. Та один із вартових сильним ударом в лице змушує її замовкнути.
Батько наказує Кліву:
— Зроби це!
Жорстокий усміх перекошує Клівове обличчя. Ступивши всього три кроки, він опиняється коло бранки і перерізає їй горло. Пазур махає крильми; важко збагнути, що він прагне цим сказати: «ганьба» чи «так і треба». Мене нудить від блискавичності цього рішення, від брутальності, проте змушую себе не відводити очей. Правду кажучи, саме тому мене й покликали. Андерс все одно померла б — такий її присуд; однак батько сподівався, що саме я віддам наказ. Він добре знає, що я далеко не вперше споглядаю останній спалах життя в очах того, хто вмирає; безліч разів я була змушена на це дивитися. Батько свято вірить, що всі ці випробування, до яких він мене силує, обов’язково змінять мене.
— Прибери це.
Підлеглий миттю підступає до тіла і витягує його з кімнати. Вбита залишає по собі кривавий слід, нібито востаннє просить допомоги. Її скоро забудуть, зітруть з лиця землі.
Залишившись наодинці з батьком, я готова прийняти на себе вогонь його люті. Проте він мовчить, а це лихий знак. Мрію, аби хоч хтось крім нас зостався у цій каюті. Зрештою батько починає. Його голос начебто м’який, але зловісний:
— Ти добре знала, чого саме я хотів від тебе.
— Знала… — не бачу сенсу йому суперечити.
— В такому разі, чому не зробила цього? Мерріан, чому ти й далі пручаєшся?
Що я можу відповісти? Правда ніколи не запульсує у моїх скронях. Вона ніколи не долине до його вух. Ніхто її не почує. Я ледь дихаю. Але таки знаходжу слова, щоб бодай трішки йому догодити.
— Я стараюся, батьку! Скоро я навчуся віддавати такі накази, які ти хочеш!
Здається, він не вловлює тремтіння мого голосу, коли промовляю цю брехню.
Він підходить до ілюмінатора і вдивляється в темний океан.
— Пам’ятаєш, як була маленькою? Ти сідала поряд зі мною і вишиковувала на моїх мапах кораблики, а потім «відряджала їх у бій». А ще ти плавила над полум’ям свічки сургуч і поливала ним кораблі, наче кров’ю. Дарма я не відлупцював тебе за стільки зіпсованих мап, але тоді мені це і на думку не спадало. Радше навпаки, я пишався від думки про те, якою ти станеш, коли підростеш.
— Пам’ятаю, тату. На пальцях понині видно обпечені місця, — я промовляю, ледь всміхаючись.
— Та всі твої здібності розвіялися, залишивши по собі лише слабкість. Гадаю, ти розумієш, до чого я веду? Певен, ти добре знаєш, до чого мене змушуєш!
Знаю дуже добре. Моя німа непокора ще жодного разу себе не виправдала. Батько простягає мені свій кинджал.
— Прошу тебе, — звертаюся до нього, воліючи цього уникнути. — Невже знову?
Мовчання у відповідь.
— Клянуся, що колись зможу. Наступного разу…
— Візьми його! Це не просто наказ, а випробування.
Я протестую, безнадійно пробуючи його переконати:
— Якби ти дав мені ще один шанс…
Батько миттю підступає до мене. Він хапає мене, і його обличчя опиняється на рівні з моїм. Відчуваю, як лезо торкається моєї шкіри. Його дратує моє нахабство, тому він так швидко дихає, повільно опускаючи кинджал все нижче, щоб залишити його у моїй руці.
Мене аж трусить в ті лічені секунди, поки він крокує назад, щоб спертися на край столу. А мені немає куди тікати.
— Зроби це, — батьків голос у запалі аж тремтить.
Я встромлюю лезо у ніжну плоть своєї долоні і відчуваю, як лице обпікає сором. Краплі крові прудко виринають на поверхню ще до того, як я повільними круговими рухами розтираю їх другою долонею. Далі кров крапає на підлогу.
— Це видовище не приносить мені жодного задоволення, — говорить батько, проте його усмішка із відтінком садизму промовляє інше, — зрозумій, все це задля твого ж добра.
Він повторює це щоразу, коли хоче вибити з мене слабкість та нерішучість. Колись я вірила йому. А зараз роблю все, аби тільки вижити.
Направду, це не дуже боляче, адже потрібно зовсім трішки крові — лише малесенький надріз. Цього достатньо, щоб нагадати мені про його авторитет; якраз вистачить, щоб мене принизити. Я слухаю звичний батьків монолог про те, як він прагне мене захистити. Він торочить, що я — найлютіший ворог сама ж собі. Якби я була слухняна, то порятувала себе від болю, і все б обійшлося без оцих настанов…
— Ми воїни, Мерріан, а воїн не має права бути слабким!
Батько підходить і забирає свого кинджала. Мене аж млоїть від усвідомлення, що глибоко в душі я досі очікую його похвали; ніби жадаю повернути час, коли я його обожнювала — перш ніж почала боятися. Він відходить від мене, повернувшись спиною, а я лютую через те, що почуваюся такою нікчемою, ніби я — повний нуль. Відкривши одну зі своїх багатьох скринь, батько витягує паку тканин і простягає мені:
— Візьми, це тобі!
Трішки збентежена, беру її в руки, стараючись не забруднити тканину кров’ю. Зміям зовсім не пасує шовкова м’якість та аквамариновий колір подібного убрання. Розтрусивши згорток, бачу сукню, яка мало чим відрізняється від тієї, що зараз на мені: лінії мережива скидаються на хвилі океану, а манжети та виріз оздоблені перлами. Найнедоречніше одіяння для життя на борту корабля.
— Ми очікуємо високого гостя. Мені потрібно, щоб ти його вразила. Зможеш?
— Звісно, батьку! — ось наказ, який мені під силу.
— Чудово. Ступай переодягнись. Пізніше я пошлю по тебе.
Схоже, аудієнцію завершено. Тож покидаю каюту, намагаючись не посковзнутися на великій плямі крові.
Прямую на палубу — ковтнути свіжого повітря. Коли оминаю Змій, що воскують дошки для захисту від гниття, порив вітру на мить здіймає мою спідницю, і її край рветься у далечінь моря, що розкинулося попереду. Давно навчилася давати собі раду із такою непрактичною річчю, як сукня; вона ніби знак для всіх, хто стрічається мені на шляху: ця дівчина поки що не повноправна членкиня екіпажу. Ніколи не бачила, щоб інших змушували носити спідниці, тож схиляюся до думки, що це ще одна батькова тортура. О, як вона мене дратує! Краї спідниці постійно волочаться по калюжах на палубі, тому вона весь час мокра. Коли я вже зміню цю кляту одежину на якусь іншу, хай навіть ще незручнішу? Зачіпаюсь поглядом за такелаж;[1] бачу, як на вершині щогли виблискує чийсь гарпун, але з такої відстані мені важко відрізнити чоловіків від жінок. Як же кортить зірвати з себе ці осоружні спідниці і приєднатися до них.
Долоню поколює, і я стискаю її в кулак, сподіваючись, що ніхто не помітить мого сум’яття. Гадаю, не помітять. Насправді, їм чхати на мене; часом здається, що на цьому кораблі я — невидимка.
Смерть Андерс розхвилювала мою кров, хоч для мене все це не в новинку. Першу страту я побачила у шість років. О так, першу я добре запам’ятала. Увесь екіпаж зібрався за штурвалом корабля. Щось зловісне заполонило повітря, так що навіть маленька я відчула — трапиться щось лихе.
Із бригу[2] витягли чоловіка. Очевидно, він просидів там дуже довго, бо виглядав жалюгідно: виснажений, побитий, брудний. Мене ледь не знудило від його смороду, що доносив вітер.
Капітан став над тим зіщуленим чоловіком і доповів нам про його зраду. Той начебто не спромігся виконати довірене Капітаном завдання. Направду, я не розуміла, що відбувається, допоки Капітан не схопив його за волосся, щоб перерізати горлянку. Це його улюблене місце. Так, батькові подобається вбивати, милосердя йому не властиве. Перед тим, як завалитися вперед, чоловік різко опустився на коліна; із рани бульбашками била кров, заливаючи тіло вбитого дивним та моторошним ореолом.
Я не почула від Капітана жодних прямих звинувачень щодо непокірності цього члена екіпажу; я просто побачила, як мій тато вбив неозброєного. І заплакала.
То була помилка. Батько роз’ярився на мене за те, що я водночас розчарувала і принизила його. Довелося прийняти покарання, найгіршим з яких було прибрати загустілу кров страченого одразу ж після того, як тіло скинули за борт. Хто б міг подумати, що сукня вбирає в себе стільки крові.
Чомусь я часто згадую про це. Стоячи на цій палубі, я легко вкажу точне місце, на якому тіло людини просочилося у тіло корабля, не залишивши по собі й сліду. Мене змусили відчистити кожнісінький сантиметр темно-червоної плями, доки не зосталося й натяку на скоєне, однак сукня таки прихопила зі собою краплини смерті. І коли я вловлюю характерний запах металу, непомітно відсторонююся, аби минуле залишилося позаду. Зрештою, відтоді я перебачила багато смертей. Дуже багато.
Я вдивляюсь у темінь крижаних вод, — могилу безлічі моряків, і запитую себе: «Де краще бути похованим: у бурхливому морі чи в тихій-мирній землі?» «Помста діви», — так зветься корабель мого батька, який вільно розтинає морські простори. Він — нечутний хижак, що на Східних Островах жахає кожнісіньку душу, і ніякі хвилі йому не страшні. А я ж добре знаю, яким жорстоким убивцею може бути океан, на власні очі бачила, що стається з моряками під час бурі на менш габаритних кораблях. В океанських глибинах затаїлася справжня армія; ці безжальні душогуби, заховавшись у темряві, вичікують зручного моменту для атаки. А найстрашніші, звичайно, зміїні акули — їм згодиться будь-яка здобич. Людина чи корабель — все зникає в їхньому гігантському череві.
В одному з моїх ранніх спогадів я тону в морі. Вода заповнює легені, а руки й ноги зводить судома. Важка вода… Жахливий чорний морок… Я вже й забула, як випала за борт і хто мене врятував. Але мені досі так лячно, ніби це сталося лише вчора. Коли намагаюся стерти ці спогади, сни притьмом спішать їх освіжити.
Якщо «Діва» — моя тюрма, то океан — тюремник.
Інші Змії про це навряд чи здогадуються. Ну справді, хіба личить мені, доньці Гадюки, боятися океану? Страх води — це така ганьба, моє найвразливіше місце. Та колись я подолаю цей клятий страх.
Така моя мета. Подобається мені це чи ні.
Нігтями дряпаю поручень з потрісканого дерева, прагнучи принести кораблю біль. Хай мої страждання стануть і його стражданнями теж.
Втішає одне — мені лише сімнадцять. Тому я ще не вправі приєднатися до офіційних лав Змій, і від мене не вимагають жодного виконання вказівок мого батька чи Короля. Але уже за декілька тижнів — мої «омріяні» вісімнадцять, а це означає, що не за горами Ініціація з низкою випробувань, які мені доведеться витримати, аби стати пліч-о-пліч з батьком. Уповноважена Короною, я отримаю звання вбивці на рівні з усіма п’ятдесятьма дужими членами батькового екіпажу, кожний з яких — добре тренований головоріз.
Якби це не було жорстокою реальністю, я б щиро посміялася.
Я в жодному разі не нехтую важливістю Гадюки і його команди. Навпаки, глибоко поважаю. Декілька століть тому Велика Земля, що лежала далеко за морем, погрожувала Дванадцяти Островам, і Східний Король доручив першій Гадюці проводжати-захищати королівську флотилію. Підвладний лише Королю, Гадюка зажив собі слави грізного проводиря — такого грізного, що ніхто при здоровім глузді не посмів би поставити під сумнів його авторитет у цих водах. Бо в запеклих битвах між Островами та Великою Землею саме він, Гадюка, забезпечив Королівському Флоту цілковиту перемогу.
Все начебто складалося добре, але час не стоїть на місці. Загроза з боку Великої Землі минула, і… спалахнула війна між Східними та Західними Островами. Для Східного Короля Гадюка став єдиною надійною зброєю, тим, хто може знищити всіх своїх ворогів.
І хоча війна залишилася позаду, одна згадка про Гадюку наводила жах на прийдешні покоління. Чого тільки не робили, яких тільки огидних злочинів не вчиняли його люди, і все це заради чого? Так-так, тільки заради миру на Східних Островах…
Отож, хоч мій батько і нелюд, проте за цією ширмою є висока ідея. Ми підтримуємо спокій на Островах. Саме через це моє призначення — служити ідеї — я хочу навчитися миритися із жорстокістю. Я дійсно цього хочу. Бо це — мій обов’язок.
Лишень не знаю, як з отаким миритися.
Краєм ока вловлюю рух ліворуч. Це милий хлопчак Тобі намагається розв’язати мотузку. На борту «Діви» він — єдина дитина. Ми прийняли його до себе шість місяців тому, коли пришвартувалися на Першому Острові. Батько зазвичай категорично проти дітей на борту, і мене дещо дивує, що для Тобі зробили виняток — він же зовсім не тямить у мореплавстві. Я підходжу до нього, пояснюю, як в’язати вузли. Він ані слова, лише нервово посміхнувся і притьмом побіг геть.
Тої ж миті, коли хлопчик тікає, я помічаю боцмана Рена. І чого він так втупився в мене? Привітно усміхаюсь, але він бурчить собі щось під ніс, відтак переводить погляд на третю щоглу. Рен — небалакучий тип.
Ледь чутний скрип дощок змушує мене оглянутися, але я одразу ж заспокоююся, коли впізнаю, хто це.
До мене підходить Ґрейс — єдина Змія, якій я завжди радію. Ідеальний крій її форми дозволяє повну свободу рухів. Цій жінці зброя непотрібна, адже саме її тіло — спритне, сильне та убивче — найкраща зброя. Вона спиняється поряд і похмуро задивляється у морську далечінь.
— Щось не так? — я перша порушую мовчанку.
Вона хитає головою. Як же вона схожа на пантеру. Її неймовірні чорні очі зустрічаються з моїми — бруднувато-сірими.
— Я знаю про Андерс.
Я знизую плечима.
— Ти її не вбила.
Напевне, сотий раз запитую себе, якої Ґрейс про мене думки. На сім років старша і найбільш шанована серед жінок на кораблі, вона знає мене краще, ніж будь-хто; роками вона тренувала мене у битвах, добре уявляє, на що я спроможна і знає всі мої таємниці… Однак вона мовчить. Ґрейс регулярно доносила на мене батькові, коли я применшувала свої вміння. Невже вона підозрює, що я радше врятую, ніж уб’ю? Чи відчуває, що в моєму серці геть немає місця для вбивства? Чи може вона вірить, як і мій тато, що з плином часу я навчуся бути однією з них — горлорізом для мого Короля? Вона близька мені, наче сестра, та поки вона Капітанова підлегла, я не можу повністю їй довіритися. Я не довіряю жодній душі.
— Мені сказали, що до нас прибуває гість, — промовляю, делікатно змінюючи тему.
— Так, це правда. Тобі слід підготуватися.
Показую їй ту огидну сукню.
— Бачила, що маю одягнути?
Вона кидає на одежину похапливий погляд.
— Облиш. Я тобі допоможу.
Коли проходимо під палубою, зиркаю на Змію:
— І хто ж він, цей гість, якого так треба вразити?
— Хіба Капітан не сказав тобі? — дивується вона. — Схоже, сам Принц Торін прикрасить наш корабель своєю присутністю. І ще до того, як ти спитаєш, відповідаю: і гадки не маю, навіщо.
Королівський візит? Це щось новеньке. Ми завжди пришвартовуємося на Першому Острові: там батька викликають або до суду, або на зустріч із королем — за новими наказами.
І Капітан завжди відправляється сам. Король бажає таємно керувати справами, тому ніхто з екіпажу «Діви» не присутній на цій зустрічі. Навіть Принц нічого не знає про потаємні накази свого батька — так, у всякому разі, кажуть. От мені і цікаво, кому забажалося зробити цей візит: батькові чи Королю? І чому саме тепер?
Щодо Принца, про нього мало що відомо, його особа огорнута таємницею. Дехто має його за боягуза, що втечею зганьбив свого батька; інші ж твердять, що він — відданий книгам вчений. До мене навіть долітали чутки, що під вигаданим іменем він веде проти Короля секретну війну, і вони не бачилися роками. Якою б не була правда, точно відомо: Принц рідко з’являється на люди. І ось така дивина — він їде сюди. Навіть не уявляю, що задумав мій батько, та схоже, добром тут і не пахне.
Трішки відпочиваю у своїй каюті, хоч двері зовсім не дають відчуття захищеності. Каюта тісна і вбога: ліжко займає усю довжину однієї стіни і меблів майже немає. Можу на пальцях однієї руки перерахувати всі свої пожитки: одяг, ніж, скриня, миска для вмивання та нічний горщик.
Ну і ще нова сукня.
Я кидаю її на підлогу і стрибаю у свій гамак. Ґрейс нахиляється за сукнею і кривиться:
— Із якого опудала Капітан це зняв?
— Страшно й подумати! — можливо, це шмаття належало жінці, з якою він розважався у своїй каюті, коли ми востаннє пристали до берега. Або ж здер із мертвого тіла як трофей. У всякому разі, мені не хочеться це уявляти.
Ґрейс, посміхаючись, струшує сукню і промовляє:
— А хіба він не знає, що для твого респектабельного вигляду нової сукні явно замало? — ліктем штурхає мене в бік.
Із моїх уст вилітає зойк удаваного обурення і рвучким рухом я змушую себе піднятися. Треба із цим покінчити.
Ґрейс допомагає мені одягнути сукню. У ній виявляється аж сім шарів тканини, що формують пишну спідницю, а корсет із глибоким вирізом такий щільний, що я ледь дихаю.
Поки Ґрейс затягує на моїй спині стрічки, думками повертаюся у дні, коли я була ще зовсім малою. Вона — одна із небагатьох, хто звернув на мене увагу. О, як же багато часу ми провели разом!
— Пригадуєш, ти колись розповідала мені історії?
Я аж вигинаюся, коли Ґрейс затягує мене в корсет, все дужче і дужче.
— Які історії?
— Про магію. І про Магів.
Як же мені тоді хотілося вірити, що вони насправді існують. Либонь, це бажання збереглося і досі.
Вона на мить зупиняється:
— Так, пам’ятаю. Чому ти про це згадала?
Я знизую плечима. Книги з історії стверджують, що Маги покинули Схід ще сотні років тому, але ж магія могла і взагалі не існувати. Бо чому сьогодні про неї жоден ані сном, ні духом? Утім я завжди любила будь-які згадки про магію; втеча у легенди з міфічними істотами бодай трішки захищала мене від реальності.
— Дивуюся, що ти це пам’ятаєш.
Я замовкаю, але лише на мить.
— У мене не так уже й багато яскравих спогадів.
Ґрейс м’яко торкається моєї руки і підборіддям спирається на плече:
— Ти слухала звичайні казочки, щоб швидше заснути. Забудь всі ці дурниці.
Усмішка зникає з моїх уст. Слова Ґрейс завдають мені пекучого болю. Я сподівалася, що вона знову розповість казочку, втішить мене.
Слід якось змінити тему. Я відкашлююсь.
— А мені щось зробити із зачіскою? — пальцями занурююся у пасма, закручені у спіральки.
— Твоє волосся просто чудове, — відповідає вона.
Але я не зважаю на її слова, а пробую зібрати докупи усі пасма і зафіксувати вгорі, підозрюючи, що ця купа на голові не надто мені до лиця.
— Як тобі? — запитую я, але Ґрейс мовчить. Хоч вона стоїть позаду мене, я все одно відчуваю зміну її настрою, від чого насуплюю брови: — Що з тобою?
— Нічого, — відповідає вона з легкою зневагою. — Гадаю, що кучері треба розпустити. Зрештою, твоєму батькові найбільше імпонує саме така зачіска. Ти ж не даси йому зайвого приводу для гніву?
Що правда, то правда. Розпатлане волосся разом із сукнею — ще одне нагадування про те, що я — неофіційна членкиня екіпажу. Лише на самоті я збираю кучері в пучок і насолоджуюся тим, що окремі пасма не лізуть в очі.
Ґрейс обходить мене, зосереджено оглядаючи з ніг до голови, і зрештою зупиняється.
— Гадаю, Капітану не буде до чого придертися! — схвально усміхаючись, каже вона.
— Дякую тобі! — якби не вона, я б давно уже потонула у хвилях цих тканин.
Ми сідаємо разом у гамак, легенько розхитуємося і вона бере мене за руку, що доволі дивно. Цей жест видається мені до болю материнським і в якусь чудернацьку мить я ледь не пускаю сльозу. Якось треба відволіктися. Придивляюся до її долоней — через брак пігменту на шкірі утворилися білі плями, такі собі мініострови. Вони біліють по всій довжині рук: колись побачила, як вони визирали з-під її рукавів. Малою, бува, уявляла собі, як по всьому тілу Ґрейс розкинулася мапа — і увесь світ розмістився на ній одній.
— Тобі варто більш посилено тренуватися! — промовила вона.
Я мовчу, позаяк жодне, навіть найкраще тренування у світі не вирішить моїх проблем.
— До слова, Мерріан, немає нічого поганого у вірі в магію.
— А якщо це казочки для малят?
Ґрейс змовницьки посміхається:
— У кожній казці є трохи правди.
Ґрейс йде, і що мені тепер робити? Лише чекати, коли мене покличуть.
Витягаю зі скрині мертву пташку. Від її смороду нема чим дихати. Плоть уже почала тліти і вогник життя, що жеврів разом із теплом тіла, остаточно згас. Тепер неможливо нічого дослідити. Дідько! Відкриваю ілюмінатор — в обличчя бризкає вода — і викидаю крихітне тільце в океан. Гадаю, її смерть не така вже й марна, адже на глибині котресь із голодних створінь залюбки нею поласує.
Я знаю, чому Ґрейс наполягає на посилених тренуваннях. Моя Ініціація — ось що її турбує! Ритуал цей огорнуто таємницями, і у кожного він свій, не такий, як в інших. Якось я спитала Ґрейс, чого мені очікувати, і вона замислилась, перш ніж відповісти.
«Ти не маєш права запитувати. Я не маю права розповісти. Ти або пройдеш через все це, або ні. Це — єдиний шлях».
Можливо, вона і знає щось про мою Ініціацію, та мене це не надто заспокоює. Вона ж бо не боїться нічого на світі — на відміну від мене.
Тому не знаю, що мене лякає найбільше — власне Ініціація чи те, що відбувається потім. Скільки ще мені чекати на перше завдання? І що тоді? Чи доведеться мені когось убити? Я б змогла. Гадаю, я давно спроможна на таке. Ґрейс у цьому вже переконалася.
Але чи ж можна продавати життя за гріш? Хіба може воно обірватися через примху однієї людини?
Все ж одна річ — ухилятися від батькових наказів, і зовсім інше — не коритися йому як Капітану, що отримує вказівки від Короля.
Опускаю погляд на поріз на своїй руці. Напевне, батько має рацію. Я надто слабка. Моя свідомість витісняє ці думки і знову зосереджується на візиті Принца. Те, що для зустрічі вибрали саме це місце у безкрайньому океані, видається мені дуже підозрілим.
Ми дуже близько до невидимої лінії, що розділяє Східні води від Західних. І ми ніколи не перетинаємо цю межу, бо Західні Острови нікому не належать, навіть Королю, вони самі по собі. Коли війна вщент розбила єдність Дванадцяти Островів, Західні повністю занепали і про них пішли погані чутки. Про беззаконня, варварські клани і злісних створінь, що шмигають на глибині. Кажуть, що останній із Магів досі живе на Заході і його чари страшніші, ніж за часів союзу Магів із Королями. І дотепер навіть у бувалих моряків аж жижки трусяться від згадки про легендарних морських хижаків, хоч все це лише міф. Будь-хто задихає вільніше, коли ми бодай на йоту відступимо від Західних вод.
Окрім мене.
Вже давно мене цікавить все, що за межею, і саме тому Ґрейс охоче розповідала мені в дитинстві історії не тільки про Схід, а й про Захід. Може, когось ці таємничі забуті Шість Островів збіса лякають — але мене, навпаки, так приваблюють, що я прагну кинути виклик невідомому. Утім підозрюю, що коріння цього почуття — радше від мого палкого бажання втечі, ніж від сміливості.
Однак тільки я думаю про це. Тепер ясно, навіщо батько заманив Принца Торіна в ці буремні води. Він хоче його залякати! А мене верне від думки про свою роль, яку доведеться зіграти у цьому візиті.
Не знаю, скільки годин промайнуло, допоки хтось не постукав у двері, врятувавши мене від тяжких думок. Поміж тим «Діва» зупинилась і стала на якір. Я відчиняю двері, а за ними стоїть Бронн. Якусь мить він дивно розглядає мене, і я трохи бентежусь, поки не згадую про нове плаття. Впевнена, він буквально душиться від сміху.
— Що тобі потрібно? — вже й не згадати, коли востаннє Бронн заглядав до моєї каюти.
Насилу він видавлює зі себе:
— Принц Торін вже близько. Тебе чекають на палубі.
— Яке ж це щастя для мене! — промовляю, не в силах стримати сарказм і додаю, побачивши його остовпіння: — Усе гаразд! Я знаю, куди йти!
А той і далі мовчки стоїть, його обличчя — байдуже і втомлене. Я проштовхуюсь повз нього, ледь стримуючи своє роздратування. Відколи це на борту «Діви» я послуговуюся ескортом? Охоронець ледь встигає за мною, але я не зважаю. Стіна мовчанки, що вибудувалася між нами раніше, все вищає.
Це вперше, коли на борту «Діви» ми розважаємо королівську кров і я й гадки не маю, що втне наша вітальна комісія. Піднімаюсь на палубу і бачу: екіпаж вишикувався у рівну шеренгу в повній амуніції — суцільно чорний верх і низ, прихоплені на талії темні плащі, каптури на головах. Мій батько стоїть у повній готовності до урочистої зустрічі; за його спиною — Клів і Рен, а Ґрейс тримається неподалік. Хоч я живу серед них, вигляд цих людей у церемоніальному вишколі та у світлі смертоносної слави швидко дозволяє зрозуміти, який жах вони вселяють у серця своїх ворогів. Видається мені, що їхні союзники трусяться від страху не менше.
Коли ми наближаємося, батько піднімає на мене очі. Я полегшено зітхаю: обнова йому до душі.
— Ось і Мерріан! Ти чудово виглядаєш, доню!
Він говорить надто голосно і я усвідомлюю, що ці слова адресовані не так мені, як його екіпажу.
Я очікувала, що моє убрання розвеселить інших; може, дехто й відверто посміється з нього. Та, судячи з відвертого остовпіння кількох чоловіків, ефект вийшов цілком протилежний.
— Дякую, Капітане! — я намагаюсь поводитися чемно. Зрештою, інакше й не можу, бо біля нашого корабля пришвартувався величезний корабель, розміром майже як наш. Блакитно-зелений королівський прапор майорить поряд з прапором Східних Островів. Він неймовірно яскравий і добре підкреслює пітьму, що незмінно огортає «Діву». Іншим часом на мене ніхто б не звернув уваги. Але зараз у цій дурнуватій сукні я наче справжній світловий маяк.
Рен і Клів наближаються, щоб спіймати кинуті королівським старшиною-кермовим мотузки і притягують обидва кораблі достатньо близько, щоб перейти з одного борту на другий. Церемонія починається. Першими на «Діву» сходять охоронці Короля, притискаючи до грудей списи. Я ледь стримуюсь, щоб не зареготати: якби зараз між ними та елітними вбивцями мого батька зчинилася колотнеча, перемога була б явно не за ними. Цікаво, Принц Торін хоч трохи усвідомлює небезпеку свого перебування тут?
Ось він ступає на борт. В уяві я малювала когось явно старшого, розповнілого від розніженого та лінивого життя; може, ще й пихатого. Проте чоловік, що прямує до нас, приблизно мого віку; він бездоганно одягнений, а його струнка постава свідчить про те, що на своєму кораблі він далеко не лежебока. Його хода впевнена, і хоч вродливе обличчя трохи напружене, гадаю, при дворі він досить популярний. Особливо серед жінок.
— Принце Торіне! — промовляє мій батько, ступивши вперед і схрестивши на грудях руки на знак вітання. — Вітаємо вас на борту «Діви»!
— Маю велику честь, Капітане Адлере! — Торін відповідає ніжно-медовим голосом. — Далеко не щодня отримуєш запрошення пообідати на кораблі, який у наших водах наганяє німого жаху.
— Радіємо, що ви змогли його прийняти! — я ще ніколи не бачила батька таким чарівним; не задумувалась, що він взагалі може бути таким. — Дозвольте представити вам Кліва. Він мій старшина-кермовий. Ось Рен — боцман. А це Бронн — мій найцінніший вбивця.
Мигцем дивлюся на Ґрейс, щоб зрозуміти її почуття через те, що нею привселюдно знехтували. Варто визнати, серед екіпажу вона — одна із найстарших. Її обличчя незворушне, а це свідчить про те, що з боку батька це далеко не перше приниження.
Навіть у сліпучому сяйві її здібностей чорніє один фатальний недолік. Вона — жінка. На кораблі усі жінки мусять битися швидше і працювати важче, щоб їх визнали нарівні з чоловіками. І кому, якщо не мені, знати, як низько цінує нас батько.
На завершення церемонії, Принц Торін ввічливо киває головою:
— Невимовно радий нашій зустрічі, тим паче я так багато чув про вас. А де ж моя наречена?
Мої очі ледь не вилазять з очниць, видивляючись жінку, котра от-от зійде з його корабля. Звісно, вона елегантна, вродлива і роздає всім довкола солодкі вибачення за свою забару. Але ніхто не виходить. І тієї миті, коли батько обертається до мене, а його губи викривлює нещира посмішка, я усвідомлюю, що цієї жінки попросту нема. Річ у тім, що Торін має на увазі мене.
Дипломатичний обід удався на славу. Щоправда, особисто я від вишуканих страв не дістала жодної насолоди — і навіть якби могла впитися усім ромом, що тільки є на світі, він би не приборкав моїх думок. Але ж мені й ковточка не дають зробити. Так батько тримає мене на короткому повідку — щоб не наробила дурниць. Бо він добре знає, що я думаю про цю його засідку.
З моменту, коли на мою шию накинули зашморг, я дивом зберігаю самовладання. Якщо я опиратимусь чи просто скажу те, що думаю: підвищу голос і закричу батькові у вічі, що я не його кляте майно, яке можна продавати — тоді мотузка натягнеться і вичавить із мене життя. Тому я тихенько сиджу собі, граю призначену роль. Але хвилина за хвилиною у моєму серці розпалюється така сильна лють, що буквально обвуглює мене зсередини.
Я не уявляю, чого чекати від Принца Торіна, і навіть коли прибрали стіл, щоб звільнити місце для солодкої випічки, — навіть тоді мало що дізналася про нашого гостя. Принц як принц — розмовляв з іншими радше на рівні, ніж як з підлеглими, лише до мене виявляв більше уваги: яка ж чарівна моя сукня; як вона мені личить; Перший Острів просто збожеволіє від нестримної радості за наше скоре весілля!
Однак жодне слово з його уст не було щирим. Він ніби грав роль. Нехай собі дурить інших, я і на мить йому не повірю!
Про те, що батько стежить за кожним моїм рухом, мені нагадує зранена долоня — та навіть попри це я намагаюся посміхатися. Крім мене, за столом є ще дехто, хто почувається, як я — це особистий охоронець Принца Торіна; він, хоч одного з Принцом віку та зросту, проте на кожну фальшиву посмішку Торіна реагує сердитим поглядом. Я йому не дорікаю, адже він, певна річ, розуміє, що тут він ніяк не захистить свого господаря.
Коли столи остаточно спорожніли, а чарки знову наповнилися, моя присутність стає зайвою. Багаторазово усіх перепрошуючи, вислизаю з-за столу; корсет нестерпно стискає мої ребра. Панікуючи, я видираюся на палубу, ледь дихаючи мчуся до носа корабля і падаю на купу мотуззя. Ця батькова пастка для мене, як грім посеред ясного неба! Чому він не сказав мені про це раніше? Можливо, це покара за мою невдачу із Андерс? Чи я важу для нього так мало, що йому просто начхати на моє майбутнє?! Мій шлях часто ховав безліч випробувань, але я, принаймні, знала, що мене очікує; я все своє життя прагнула бути гідною своїх батьків. А ще я завжди вважала, що до одруження хоч якоюсь мірою здатна розпоряджатися своїм життям. А що до того моменту стану капітанкою — просто не підлягало ніяким сумнівам.
Перехилившись, вивчаю фігуру, прикріплену до краю носа корабля. Жінка, вирізьблена із чорної деревини, вигинається уперед; сукня та мантія здіймаються від вітру; стан перехоплено мотузками; на грудях майоріє червона квітка, а з серця тече кров. Вона — та сама діва, на честь якої назвали корабель, і вона — моя мати. Батько не говорить про неї; лише єдиний раз він знехтував цим правилом і відкрив мені, що вона була його великим коханням. Невдовзі після мого народження її вбили, після чого батькові вирізьбили фігуру із чорного дерева, яке знайшли у чорних лісах Третього Острова, і він перейменував корабель. Така його відданість змусила мене повірити в те, що він розуміє силу справжньої любові і бажає її мені. Тепер я думаю, що помилялася, і жінка, влита у тіло корабля, бачиться мені у новому світлі. Ми обоє вириваємося з тенет цього корабля, а я, як і вона — просто шмат деревини. Який жах!
Хтось до мене прямує, і я піднімаю голову. Бронн покинув гулянку. Він зупиняється біля перил і повертає обличчя до моря; завбачливо на відстані, але досить близько, щоби пильнувати за мною. Гадаю, для того, щоб я раптом не утнула якоїсь дурниці. Батько не дозволить собі позбутися такого товару.
— Ти знав? — запитую я суворим прокурорським голосом — все-таки колись ми товаришували.
— Капітан каже нам лише те, що вважає важливим!
— А як же я? — кидаюся на нього. — Чи хтось на цьому кораблі скаже мені, що саме є важливим? Може, ти?
Він мовчить, глухий до мого болю, і в розпачі я відвертаюся. Тепер, як ніколи, його мовчанка вражає мене просто в серце, адже колись Бронн відкрив би мені геть усе. Він поселився на «Діві», коли мені було лише п’ять. Батько знайшов його на доках; сирота, що виживав лише з крадіжок на кораблях; юна сила, налита аж по самі вінця. Батько скористався нагодою — і з малого злодюжки виростив убивцю. Щойно хлопець став юнгою, швидко присоромив половину екіпажу своєю здатністю блискавично видиратися на щоглу і гойдатися на вітрилах. Бронн був старший за мене на три роки, але не заперечував, щоб я всюди за ним швендяла; а скільки він витратив часу, поки навчив мене в’язати морські вузли! Словом, я його обожнювала.
Але що спільного у того Бронна, з яким я зростала, із цим злодюгою, що вбиває із філігранною точністю, ніби й не доклавши зусиль — так, у цьому він майстер, яких пошукати. Серед нас, двох дітей, що виросли на цьому кораблі, йому більше годиться успадкувати батькову справу.
Усе змінилося після його Ініціації. Вона стала не просто кінцем нашій дружбі, ба більше — побачивши мене здаля, Бронн негайно зникав із виду, а на одному кораблі це — справжній подвиг. Втрата найкращого друга залишила в моїй душі глибоку рану, але те, що сталося потім, виявилося значно гіршим. Щоб затягнулися шрами від його зради, знадобилося чимало часу. Хоч-не-хоч, я змусила своє серце закам’яніти.
— Я і не думаю стрибати, якщо тебе це хвилює!
Я навіть не намагаюся приховати злість, тому що, дідько, він добре знає, що я цього не зроблю. Він повертається до мене обличчям — скам’янілим, байдужим, без тіні розкаяння.
— Ти це зробиш? Вийдеш за нього?
— Хіба у мене є вибір?
Залягає мовчанка. Вже сутеніє, і у пам’яті зринають спогади про те, як ми із Бронном разом споглядали зорі. Якось дуже давно я довірила йому всі свої таємниці, — навіть про страх води розповіла. Щоб я менше боялася, ми, бувало, лежали горілиць під нічним небом і він доводив мені, що зірки — це такі собі морські мапи, які віддзеркалюють усі пройдені нами шляхи. «Якщо раптом ти заблукаєш, небо обов’язково вкаже шлях додому!» — мене трішки бентежила ця думка, адже «Діва» завжди була моїм домом, і якщо я тут, то як же мені загубитися?
З першого погляду ясно, як ми віддалилися одне від одного. Це обличчя, колись таке щире, тепер кам’яне та непохитне; остаточно закрите моєму світу.
Я відвертаюся, відганяючи ці спогади подалі.
— Не прикидайся, що тебе це хвилює! Йди під три чорти, Бронне!
Через знайомий звук — черевики тупотять по дереву — дивлюсь угору: хто ж іще не витримав цього комедійного дійства? На мій превеликий подив, Принц Торін власного персоною кинувся мене шукати.
Силуючись не перечепитися за свою спідницю, стаю на ноги — адже не личить розсідатися під час бесіди із королівською персоною.
— Ось я тебе й знайшов! — Торін зиркає на Бронна, — чи могли б ви залишити нас наодинці?
Та замість піти Бронн ще ближче підступає до мене.
— Наказано не відходити від неї ні на крок!
Навіть не знаю, що гірше: упевнитися, що його товариство — це лише вимога мого батька, чи те, що він насмілився кинути виклик самому Принцу?
Помітно, що Торін теж спантеличений. Він не сподівався, що хтось піде йому наперекір.
— Запевняю вас, що зі мною вона у цілковитій безпеці!
Я і без них обох була в повній безпеці, та здається, зараз їх це мало хвилює.
Бронн схрещує руки:
— Одначе…
Через протистояння двох чоловіків запанувала незручна мовчанка. Дивлюся то на Торіна, то на Бронна — і мало не закипаю від роздратування. За кого вони в біса себе мають?
— Гадюка підпорядковується Королю, тому ще раз прошу залишити нас на самоті! — Торін ввічливий, проте рішучий, а що найцікавіше, зовсім не боїться; особливо це помітно тепер, коли поруч нема його похмурого охоронця. Схоже на те, що чутки про його боягузтво не містять і зернини правди.
— Я Змія, а не Гадюка! А ти — не Король!
Досить з мене цього!
— Ти можеш йти, Бронне! Ми з Принцом дамо собі раду і без тебе!
Тільки-но Бронн відкриває рота, щоб заперечити, я його випереджаю:
— Ти мені не потрібен! Я волію, щоб ти пішов! — слова, що зриваються з моїх уст, жорсткіші, ніж я сподівалася; вони помережені гіркотою всіх цих років.
Якусь мить Бронн пильно дивиться на мене; його обличчя незворушне. Секунду потому він кліпає і киває головою:
— З вашого дозволу!
Ці слова аж сочаться сарказмом, і я змушена приборкати усю різкість моїх слів, котрі так і рвуться боляче вдарити йому в спину в ті лічені секунди, коли він повертається і йде геть.
Торін дивується:
— Він дійсно найкращий вбивця у твого батька?
— Так!
Чи можливо переконати його, що саме так і є? Зріє надія, що він посмішкою покаже, що зрозумів, але він цього не робить. Як і Бронна, його неможливо розгадати.
Чоловік, з яким я от-от повінчаюся, підходить до мене і перехиляється через поручні. Роблю те ж саме, прислухаючись до ніжного плюскоту хвиль об наш корабель. Мабуть, у цих обставинах варто про щось заговорити, але нічого путнього в голову не лізе.
Та виявляється, усі ці старання зайві, бо він першим порушує мовчанку:
— Коли небеса поглинає темрява, так що не видно навіть Місяця, вода нерухома. Тиха. Магія завмирає, скована кригою, адже сьогодні Нічний Мисливець виходить на полювання.
Він цитує одну із моїх улюблених історій, яку Ґрейс колись мені переповідала.
— Його здобич — диявол; багатоголовий, лютий диявол. Десь серед хвиль реве хижак, — я завершую уривок замість нього. Гадаю, чутки про його вченість таки правдиві.
Він схвально киває:
— Отож, скоро наше одруження!
Мені перехоплює подих:
— Ніби так!
Я повільно підіймаю голову, аби лише пересвідчитися, що Принц пильно дивиться на мене. Направду, він божественно красивий; сонячне проміння ледь торкнулося його шкіри, тож засмага в нас з ним однакова. Я витримую його погляд; ніяк не позбудуся відчуття, що він робить точно те саме, що і я: намагається «прочитати» супротивника. Недовіра, мов рій бджіл, гудить між нами.
— Ти сумуватимеш за оцим всім? — він промовляє, вказуючи на корабель і море, маючи на увазі моє життя. — Чи, може, життя у палаці більше тобі смакуватиме?
У цих словах — легка зневага, і мене розбирає злість. Невже він думає, що я мрію одружитися з ним задля так званого кращого життя? Насправді для мене це лише переведення з однієї в’язниці до іншої.
Різко відповідаю:
— Невже ти вважаєш, що бодай хтось рахується з моєю думкою?!
Ледь зморщивши носа, він уважно оглядає мене — хоче зрозуміти, хто ж я насправді така. Він явно хоче щось сказати, але раптом відступає — бо ми вже не самі. Спершу сходяться його охоронці, потім — люди мого батька.
— Час настав, — Торін звертається до мене і я бентежусь, не розуміючи, що він має на увазі. Тоді мені все проясняється. Ні! Не може бути! Мій світ ніби перевернувся від усвідомлення, що сьогодні оживе традиція Гадюки. Мені завжди здавалося, що все це — міф, придуманий для того, щоб Гадюки не творили собі інших богів, крім своїх королів. Це не може бути реальністю! Однак вперше за весь цей час на обличчі Торіна — щира емоція, і я усвідомлюю, що його попередили. Від страху в мене стискається все усередині, і якби я тільки могла, побігла би світ за очі.
Мій батько піднімається на палубу; рожевощокий від рому; око заплило кров’ю; він жестом підкликає нас до себе.
Все, що залишається, це підкоритися йому.
Коли ми з Торіном підходимо, екіпаж формує навколо нас коло.
Починається церемонія єднання.
Не знаю, куди спрямувати погляд, тому дивлюся просто перед собою. Від цього зусилля виступають сльози; сподіваюся, ніхто не помітив страху, від якого волосся на моїй шкірі стає дибки.
Я добре знаю, що мене чекає і розумію, що ніяк не втекти, тож мої очі блищать не від напруження, а через те, що я з усіх сил стримую сльози. До нас наближається Клів зі срібною таріллю, на ній — виконаний із безлічі ланок ланцюг; він сяє червоним від нагрівання у печі. Від одного його вигляду моє серце от-от вистрибне із грудей.
Батько одягає товсті рукавиці і просить підняти вгору мою лівицю й Торінову правицю. Ми стискаємо наші зап’ястя. О, як же мені кортить світ за очі або просто кинутися за борт і померти! Мабуть, мій страх передається через шкіру, адже, на моє превелике здивування, Торін повертається до мене обличчям.
— Дихай! — він шепоче так ніжно, як тільки можна собі уявити. І на якусь долю секунди зникає вся його удаваність і нещирість. Ми лише двійко людей, котрі от-от перетерплять спільний біль, тому стиха киваю йому в знак солідарності.
Тепер батько тримає в руках розпечений до червоного ланцюг і точним махом обгортає ним наші зап’ястя, зв’язуючи їх докупи. Біль миттєвий і нестерпний, адже метал врізається в плоть, впивається в шкіру, щоб залишити слід. Я напинаю кожнісіньку фібру тіла, намагаючись не здригатися від болю. Ніхто не побачить моєї слабкості! Не дозволю батькові повірити в те, що він мене здолав!
— Всі присутні, будьте свідками увічнення їхньої обіцянки! — потужний батьків голос розрізає вечірнє повітря, але від випитого язик трохи плутається і псує урочистість моменту. — Гадюка і Принц стають одним цілим, їхня плоть носитиме це тавро як символ даної ними клятви. — Виголосивши це, він здіймає ланцюг і відриває разом з ним клапті шкіри.
Болить так, наче в мене впиваються тисячі ножів, і я опускаю руку, аби лише не бачити глибини опіку. Нудота в парі з риданням підступають до мого горла, і я вкотре їх ковтаю. Торін пройшов зі мною цей варварський ритуал, але він незворушний. Торін дякує батькові за благословення нашого стратегічного єднання і проголошує спокійне майбутнє для Східних Островів завдяки цьому вельми важливому союзу наших народів.
Від мене не вимагають, щоб я щось говорила, і хоч нерідко злощуся, що моєю думкою нехтують, цього разу за це навіть вдячна. Вони не почули б від мене нічого доброго.
Приносять ром, наповнюють глечики і знову п’ють — тепер на честь нашого єднання. І знову таки мені й сьорбнути не дали, а це би стишило мій біль. Тому займаю себе тим, що з усіх сил уникаю Ґрейс. Під час дійства я відчула на собі її погляд, але не насмілилася його перехопити — боялася, що її жаль розіб’є мене вщент. Якщо я втрачу самовладання, це лише посилить батькову хватку — і зашморг затягнеться ще міцніше. Він же обожнює карати мене за найменші хиби.
Натомість мій погляд зупиняється на похмурому охоронці Торіна — ще один, хто не напивається і ретельно приховує свою відразу до цього видовища. Уявляю, що він відчував, коли Принца пекли розпеченим залізом, навіть якщо і з власної волі; це явно йшло всупереч його інстинктам персонального охоронця. Навряд чи він звертає на мене особливу увагу, зате я схиляюся перед його відданістю обов’язку.
Бронн же напивається за нас усіх разом узятих. Він стоїть трохи подалі від гурту, і навіть на цій відстані я помічаю в його очах небезпечні вогники. Нікому й на думку не спаде криво на нього глянути, особливо сьогодні, коли його долоні так і чешуться, щоб зав’язати бійку. А я ніяк не вирішу: насолоджуватися його нікчемним виглядом чи, навпаки, обуритися з того, що він може собі стояти, ображений, і ніхто не спитає нічого зайвого — а от мені не можна рухатися, говорити і навіть дихати, бо хтось може помітити найменший натяк на мою вразливість.
Згодом, коли усі глечики спорожніли, Принц Торін підходить прощатися зі мною.
— Гадаю, мені час рушати, — каже він; обличчя не видає ані найменшого натяку на біль, хоч я певна, що йому теж болить. І мовби розчинився у повітрі чоловік, силует якого виднівся мені за спиною його королівської величності під час наших єднальних тортур. — Сподіваюся скоро побачити вас у моїй оселі. Гадаю, це станеться, коли наші батьки узгодять дату весілля. Будьте певні, я подбаю про те, щоб моя гостинність не поступилася вашій.
— Вельми вдячна!
— До зустрічі! — він ледь киває мені перед тим, як приєднатися до своїх людей.
Прощання завершено, і королівський почет відправляється. Рен підіймає якір, і невдовзі корабель Принца — лише цятка на горизонті; його вогні поблискують у темряві. Наша палуба не освітлюється жодними ліхтарями; «Діва» ж бо — невидимий хижак. Батько замикається у своїй каюті, від нього — жодного слова, жодного пояснення, вибачення чи подяки. Утім я нічого такого і не чекала.
Настає мить, коли моя присутність більше не вимагається, і я прямую у свій куточок; зап’ясток пече не менше, аніж батькова зрада. Лише на самоті, подалі від пильних очей, починаю пришвидшено дихати; здається, мене охоплює паніка. Не знаю, як точно назвати ці шалені хвилі, що одна за одною накочуюються на мене, але скоро я усвідомлюю, що насправді це не паніка. Я буквально закипаю від люті. Я настільки сердита, що от-от захлинуся нею. Роками тамована лють прориває греблю і затоплює мене.
Нестерпно хочеться звільнитися від цієї дурнуватої сукні, тож просто розриваю її голіруч; виявляється, зняти це все зі себе так само складно, як і одягнути. Вже у натільній білизні дістаю свого ножа та із криком, сповненим люті, жбурляю у стіну. Вістря влучає у центр невеличкого клаптика тканини, що застряг був у дерев’яній планці — лише тоді мій настрій поліпшується.
Я посміхаюся сама собі. Роки цілеспрямованих тренувань дали свої плоди — і вже немає мішені, куди я б не поцілила із винятковою точністю. Якраз про це батько навіть не здогадується.
Підходжу і витягую ножа зі стіни, тоді роблю другу спробу, цього разу із заплющеними очима. Знову, знов і знов спрямовую кинджал у стіну, і лезо щоразу потрапляє у ціль. Принаймні на мить відчуття вдоволення переважує всі мої тривоги. Коли настала пізня година, лють стихла, але тіло втомилося.
Єдине, чого я хочу — це поговорити з батьком. Як же кортить увірватися в його каюту, сказати все, що думаю про його рішення одружити мене, не обмовившись про це ані словом, вимагати свободи вибирати самостійно. Однак я цього не роблю, бо добре пам’ятаю останній раз, коли я відкрито висловила свої думки, чим підважила батькові цілі на майбутнє.
Мені було тринадцять і мені остогиділа «Діва», мовби якась пастка. Хоч я усе своє життя палко бажала зійти на сушу, батько чітко мені пояснив, що це — погана ідея, адже, мовляв, його ворогів не злічити. За цей час мені лише двічі дозволили торкнутися ногою землі: двічі я побувала на Першому Острові і впродовж цих двох візитів мене оточували щільні стіни супроводу. Коли ми наближалися до Четвертого Острова, щоб виконати деякі доручення Короля, мені раптом сяйнула шалена думка, що батько рахується зі мною. Як би там не було, я ж його спадкоємиця! Рука об руку із жагою до влади (і, правду кажучи, уваги) я покрокувала до батька і спитала: «Чому мені заборонено вільно мандрувати Островами?» Я не мала б плекати жодних ілюзій стосовно батькових подальших дій (кому, як не мені, знати його вдачу), я явно напрошувалася на прочухан. Однак, я чомусь подумала: оскільки я — його донька, то суворе покарання мене не торкнеться, бо хіба можна по-справжньому скривдити свою любу донечку?
І я не помилилася. Натомість він наказав прив’язати до фок-щогли одного із наймолодших матросів — і Клів відшмагав його замість мене. Через мене той бідолаха отримав сорок батогів, що рвуть плоть на шматки; кожен удар мав нагадати мені, що варто прикусити свого язика, знати своє місце і поважати батька. Коли все скінчилося, моряк був ледь живий, а пошматована спина обернулася на криваве місиво. Хоч мене й відправили до себе, я прослизнула під палубою до кают екіпажу і знайшла цього чоловіка у ліжку; він лежав на животі і стогнав. Та коли я спробувала вибачитися, він вилаяв мене на чому світ стоїть, тож відтоді я точно знала, якої він про мене думки. Скоро він помер — але, дякувати Богові, не від тих ран, а виконуючи чергове доручення Короля. І хоч це мені й боліло, я все ж зітхнула з полегшенням, що більше не доведеться зносити його презирства.
Всі ці роки з моменту, коли за мною встановили суворий контроль, я вчуся тримати рот на замку, а думки — при собі. Я розумію, що було б намарно бігти зараз до батька і просити його змінити рішення.
Я перекочуюсь на гамаку обличчям до стіни. А може, все не так погано? Можливо, шлюб — якраз мій порятунок? Однак на цьому кораблі я, принаймні, розумію гру і знаю всі правила, щоб залишитися в живих. Якщо покину «Діву», це аж ніяк не завершить гри, лише змінить її. І як мені й надалі залишатися в безпеці?
Може, втекти?
Ні, дезертирство прирівнюється до заколоту, і на мене полюватимуть до кінця моїх днів.
З тривожного сну мене вихоплює шалене гойдання гамака. За переборкою гуляє шторм, угорі кричать — екіпаж силкується тримати корабель під контролем. Я міцно змикаю повіки, воліючи, аби це все скоріше закінчилося. Батькові правила чіткі та зрозумілі: аби там що, з каюти вночі не виходити. Тому завжди, коли засинаю, а навколо шарпає буря, боюся, що корабель піде на дно, а я, безпорадна, залишуся попід палубою, мов у мишоловці.
Поки я лежу і думаю, як не зважати на всю цю метушню, вітер доносить зовсім інший звук: брязкіт сталі об сталь. Одразу ж встаю, прислухаюся і, секунду завагавшись, натягую одіж, хапаю ножа і — бігом на палубу.
Іще один батьків суворий припис: коли ми виконуємо місію, я зобов’язана сидіти у своїй каюті. Це задля мого захисту. Оскільки ж мені нічого не відомо ні про яку місію, вирішую, що на нас напали, хоча це практично неможливо. Уявлення не маю, у кого там доста сміливості атакувати Гадюку, але я точно не ховатимусь у своїй каюті, коли наш корабель потребує захисту. До того ж, технічно, я не нехтую батьковими правилами, адже він ніколи не інструктував мене щодо саме цього сценарію. Врешті, я і не поспішаю показуватися йому на очі.
Мене зустрічає суцільний хаос. До нашого корабля пришвартувався ще один, і мій батько зі своїми Зміями рубиться з його екіпажем. Я гірко помилилася. Зрозуміло, чому ніхто не попередив мене про цю місію, бо немає жодних сумнівів, що саме ми — агресори.
Мені не слід тут залишатися.
Стіна дощу притлумлює місячне сяйво, і нас так шалено хитає, що я ледь втримуюся на ногах, хоч учасники битви цього ніби й не помічають.
Мій батько на кормі б’ється одночасно із трьома, без особливої напруги відбиваючи їхні удари своєю шаблею. Він піднявся над ними вище; його лиса голова відблискує навіть у нічній темряві. Він на диво життєрадісний; бавиться собі із тими нещасними юнаками, ніби дає їм шанс, і враз (я не встигла й оком повести) твердою рукою кладе їх усіх.
Кліва, роззброєного, притисли до грот-щогли; його супротивник вже заносить меч для смертельного удару. Проте Клів помирати не спішить — він подається вперед і зубами вириває шмат плоті з горла свого ворога. Кров хлюпає на всі боки, ледь не обливши мене.
Я аж відскакую, занімівши від цієї жорстокості. Не хочеться мені опинитися зараз біля Кліва, а якщо я раптом потраплю на очі батькові, мене чекатиме така ж доля. Пускаюся навтьоки до своєї каюти, коли раптом спалах блискавки висвітлює гору ящиків, серед яких зиркає пара широко відкритих очей. Тобі! Що він там робить? Високі хвилі плюскають на палубу, змішуючись із кров’ю, від чого поверхня стає слизькою. Мені непросто втриматися на ногах, однак мерщій підступаю до схованки Тобі. Нахилившись, простягаю йому руку.
— Ходімо зі мною! — кричу, щоб він почув мене крізь шторм.
Тобі трусить головою, надто наляканий, щоб підвестися.
— Все буде добре! — вмовляю його. — Обіцяю!
На мить мені здається, що хлопець так тут і залишиться, ніби примерзлий до місця, але він нарешті подає руку, і я витягаю його із схованки. Ми мчимо в напрямі шлюзу, і я захищаю його своїм тілом, мовби щитом, від різанини довкола нас. Тобі мерщій прослизає під палубу, і я вже спускаюсь сходами услід, коли раптом хтось позаду хапає мене. Сильні, незнайомі руки тягнуть мене угору, я відбиваюся ногами як можу, але в нападника мертва хватка. Позиція у мене програшна, та й сил малувато, щоб визволитися, але ніж все ще у мене. Тож вивертаю зап’ястя і розсікаю артерію на його руці.
Він миттю послаблює хватку, і я розвертаюся, щоб прийняти бій лице-в-лице. Усвідомлюю, що на дві голови нижче за нього, а коли піднімаю погляд, у мене падає серце. Це найкремезніший чолов’яга, якого я коли-небудь бачила; його опуклі м’язи тверді, мов скеля. І хоча поранення серйозне — він весь у крові, вона струменить на палубу — ворог тримається так, ніби й нічого не сталося. Але я його здорово розлютила.
Він кидається на мене, а я шмигаю між його ніг і лезом розтинаю його велетенське стегно. Він зойкає, проте не втрачає рівноваги; лише розвертається корпусом до мене і з розмаху лупить мечем. Якось я ухиляюся. Мій кинджал — забавка проти його зброї; треба щось робити. Тож наступного разу цілюся в руку, прямісінько в суглоб. Меч грюкається на палубу і я завдаю нового удару, проте він встигає ухопити мене за зап’ясток своєю велетенською рукою. Як тепер визволитися, не розумію, а до того ж ступнями ніяк не намацаю дошки, щоб бодай втриматися на ногах. Моя лівиця слабша, я вивертаю її, щоби вдарити його кулаком, але він хапає і друге зап’ястя. І ледь не втрачаю свідомість — ворог затиснув якраз обпечене місце, де горить свіже тавро. Все, я у полоні. І хоча я, на відміну від нього, досі озброєна, але хіба можна здужати таке здоровило?
Вітрюгани несамовито розгойдують «Діву», але на моєму боці саме провидіння — в лиці декількох діжок неподалік. Через бурю троси, які їх втримують, послабшали і от-от зовсім відв’яжуться. Це станеться за кілька секунд, а поки що треба набратися сили, щоб втриматися на місці. Якось мені пощастило вивільнити праву руку; на жаль, зробити те саме із обпеченим зап’ястям не вдається — так міцно його стиснув нападник і так нестерпно воно болить, просто через край. І от нарешті — звільнені діжки врізаються в нас і зносять аж до перил. Буря нахилила цей борт майже врівень із водою, тож інерція штовхає нас униз, і поки встигаємо бодай за щось ухопитися, обидва опиняємося за бортом.
Сила, що жбурнула мене, несамовито витискує повітря із легень, і я не можу навіть покликати на допомогу. Подумки готуюся до крижаних обіймів океану, проте ті чомусь не приймають мене. Лиш через пару секунд, коли мені вдається зорієнтуватися, розумію, що трапилося: я зависла догори ногами, б’ючись об борт «Діви», і від падіння у воду мене втримує лише сукня, що зачепилася за перила. Супротивнику не так пощастило — океан вже встиг його проковтнути. Але відчуття полегшення зникає, бо чую тріск тканини, що рветься під моєю вагою. Я щодуху силуюся підняти корпус, однак пориви шторму розхитують корабель, а хвилі одна за одною гамселять моє обличчя, ніби здивовані, що я досі не потонула.
Викашлюю воду з легень, але паніка наростає. Жодна душа на кораблі ні сном, ні духом, що я тут. Я навіть не заволала про допомогу. І тут я усвідомлюю, що час настав. За лічені миті сукня врешті обірветься — і мій тимчасовий перепочинок завершиться; смерть, яку я завжди так боялася, вже чигає на мене. Коли роблю останню відчайдушну спробу вхопитися бодай за щось, мені вдається лишень розквасити собі обличчя об «Діву» — і я захлинаюся кров’ю, змішаною з водою.
Я майже нічого не бачу і заледве чую голос, що вигукує моє ім’я. Може, це тільки плід моєї уяви? Але ні, щось різко шарпає мене за сукню; чиясь рука стискає мою ногу і голос продовжує лунати. Доклавши титанічних зусиль, вивертаюся і бачу Бронна, що тягнеться до мене, але через гуркіт води у вухах не можу розібрати, що він там каже. Я з останніх сил простягаю руки, він хапає мене і витягує на палубу.
Вже за лічені секунди я лежу зіщулена; його руки обвивають мене. На якусь мить все довкола завмерло. Зрештою я приходжу до тями і відштовхую рятівника. Він давно позбувся права торкатися мене, і хоч він щойно врятував мені життя, я страшенно злюща.
— В чому спра… — Бронн ледь тримає себе в руках. Гадаю, він чекав від мене трішки більше вдячності.
— Мені не потрібна твоя допомога! — на жаль, ця відверта брехня ще довго мене мулятиме.
Ґрейс притьмом опиняється біля мене і заходиться зупиняти кров, що юшить мені з носа (впевнена, він зламаний).
— Що ти тут робиш? — вона здивована й одночасно налякана, що знайшла мене серед такої колотнечі.
— Ти з’їхала з глузду? — Бронн не зважає на Ґрейс; він приберіг усю злість для мене, — я щойно витягнув тебе з того світу!
— І для чого ж ти це зробив? Щоб я залишалася перед тобою в боргу? Як ти зрозумів, що я випала за борт? — я картаю себе за невдячність, однак з-поміж усіх людей, котрі мали б мене рятувати, чому це вдалося саме йому?
— Ти дивуєш мене просто до нестями! — кричить він. — Краще було б залишити тебе помирати?
«Одного разу ти це вже зробив», — відповідаю йому подумки.
Проте спроможна вимовити лише це:
— Зроби таку ласку, тримайся від мене подалі!
Бронн бурмоче:
— Із задоволенням! Нехай твій Принц подбає про тебе!
Ґрейс делікатно кахикає і, допомагаючи звестись на ноги, пильнує мене поглядом, в якому її турбота та безнадія ідеально поєднані.
— Гадаєш, зараз найкращий час для цього? — питає вона, і ця її думка досить слушна. Поміж битвою та бурею існують більш нагальні справи, що потребують залагодження. — Ти йдеш зі мною! — вона наказує перед тим, як мерщій відправити мене в каюту.
Я оглядаюся, щоб знову зустрітися поглядом із Бронном, але той уже кинувся у вир людей. Натомість помічаю полеглого моряка — він не з наших. Оскільки він лежить на спині, видно його сорочку; можу запевнити, що на ній — емблема Королівської Флотилії. Але ж це повна нісенітниця. Вони — наші союзники, не вороги, навіть якщо наші відносини далеко не завжди були дружніми.
Колись давно Гадюка очолював Королівську Флотилію. А тепер ми працюємо поряд із ними, захищаючи Острови; вони тримають честь Короля на висоті, а нам припадають менш приємні речі. Зазвичай ми не заходимо на їхню територію; наші місії ніколи не сходяться у спільну колію. Коли Король віддає нам накази, ми їх виконуємо; натомість вільні робити все, чого душа забажає. Мій батько якраз хоче, щоби його боялися. Флот би зрадів, якби ми зникли з лиця землі, та Королю потрібен хтось під рукою, завжди готовий до виконання брудної роботи. Наші тактики можуть відрізнятися, проте спільні цілі завжди спільні: захист Короля і мир на Островах.
Тоді чому ж один із них спустив дух на нашій палубі?
Лише тоді, коли ми з Ґрейс благополучно опиняємося у моїй каюті, вона продовжує дорікати:
— Про що ти думала?
— Зі мною все гаразд! Вдячна за турботу! — я хапаю якусь тканину і міцно притискаю до носа.
— Дозволь мені… — вона нахиляється, щоб оглянути ушкоджене місце і зітхає, — ну що ж, він зламаний, але могло бути й гірше. Якби Бронн не побачив, як ти пере…
Вона замовкає. Ми обидві розуміємо, що мені справді пощастило.
— Що там нагорі відбувається? — запитую, досі намагаючись усвідомити те, що побачила. Сподіваюсь, вона все мені прояснить.
— Накази від Короля, — відповідає Ґрейс. — Принц передав їх ще раніше. Потрібно було провчити пару злодіїв. Ми натрапили на них раніше, ніж сподівалися, інакше я б тобі про це розповіла.
Вона бреше як по писаному, але я все одно не вірю. Для чого Принцу просити нас про таке — атакувати флотилію власного батька? Принаймні я не знаходжу слушних причин, чому це потрібно. Жену свої страхи геть, але вірити навідріз відмовляюсь, а про те, що сьогодні зробив мій батько — про це і думати не хочеться. Особливо дошкуляє, що Ґрейс бреше.
— Може, варто повернутися туди? — мені самій дивно, як легко можу приховати від неї свої емоції.
— Мені — так. Ти залишаєшся тут. От що сказав би Торін, якби тебе вбили в день ваших заручин?
Я для виду суплюся, проте не сперечаюся. Ми обидві знаємо, що мені не слід було виходити з каюти; я нехтую батьковими наказами.
Як тільки Ґрейс йде, я пірнаю у свій гамак, але заснути неможливо: через бурю, що досі несамовито шарпає «Діву», і через вітер, що розносить жахливі звуки смерті. Мені нестерпно через свою безпорадність. Попри всю небезпеку, коли я билася, то хоча б контролювала ситуацію. Батькові накази не дають мені відчуття захищеності. Через них я одна. Безпомічна.
Щойно закриваю повіки, перед очима зринає образ мертвого чоловіка, безсумнівно, члена Королівської Флотилії. Шукаю якесь логічне пояснення, чого він сюди поліз, та жоден із варіантів не задовольняє.
Мій ніж зі мною, міцно стискаю його. Я у пастці; затиснена у лещата війни, про яку не маю жодного уявлення. Я не можу довіритися жодній душі; я існую сама по собі.
На ранок все стихло, і поки екіпаж тішиться своїми трофеями, я навідуюся до Мілліґен — корабельної хірургині. Мій ніс неприродно розбух, і я дуже надіюсь, що вона щось з цим зробить, хоч у її компетенції, скоріше, ламати кістки, ніж їх вправляти. Обізнаність в анатомії та вправність у роботі з лезом роблять з неї славного лікаря, ба навіть справжнього інквізитора; далеко не кожному під силу витерпіти тортури Мілліґен.
Вже давненько я обходжу стороною її, так би мовити, кабінет, а колись же чудово проводила там не одну годину. Ще здалека чую цей сморід — суміш усяких лікарських відварів-настоянок та гниючої плоті.
Коли виникаю у неї на порозі, Мілліґен і голови не повертає. Я тут далеко не єдина, хто потребує її зілля — багато хто з членів екіпажу отримали поранення від вчорашньої колотнечі, тому Мілліґен не сидить без діла.
— О! Невже це ти! — без сумніву, її радість від нашої зустрічі явно перебільшена. — Тоді не стій просто так, гайда допомагати!
Не проронивши більше ні слова, вона продовжує свою справу — зашиває глибокий поріз на стегні одного з членів екіпажу. Я неохоче заходжу всередину. Дивно повертатися сюди, надто довго я уникала цього місця. Але мимохіть мене вабить казанок на вогні, і я вдихаю його аромат. Це знеболююча настоянка — хінна кора і сосна. Мілліґен явно не зауважила виразу обличчя свого пацієнта.
— Не тиняйся тут, дівчино! — вона дратується.
Зрозумівши, що лікування мені доведеться ще заслужити, пропоную допомогу чоловікові, якого звати Амос. У нього серйозний перелом мізинця на лівій руці; кістка простромила шкіру, і якщо негайно не почати лікування, може початися зараження крові.
Шматую тканину, беру полінця для розпалювання вогню і заходжуся накладати шину. Якщо вдасться пропхнути кістку назад, замазати і вправити її на місце, все пройде без ускладнень.
— Буде боляче! — попереджаю Амоса, пояснюючи свій план. Я не запитую, як саме він отримав поранення; чим менше подробиць минулої ночі, тим краще.
У той самий момент, коли промиваю шкіру навколо рани солоною водою, щоб змити бруд перед операцією, раптом підходить насуплена Мілліґен і відштовхує мене:
— Що це ти твориш?
Я коротко описую запропоноване мною лікування, і Мілліґен звужує свої маленькі бусинки-очі.
— Хіба я не навчила тебе? — вона каже з огидою.
І тоді, без жодних слів, вона хапає Амоса за зап’ястя, тягне його до свого бруднющого верстака, плюхкає туди його долоню, випрямляє пальці, піднімає сікач і одним різким махом позбавляє його усіх неприємностей разом із пальцем.
Амос вищить від болю, проте Мілліґен міцно його тримає, водночас хапає кочергу, що лежала у вогні і притискає до обрубка, щоб його припекти.
Я не в змозі рухатися, заніміла від шоку. Ось воно, ідеальне нагадування, чому я більше сюди не приходжу.
— Можеш йти! — Мілліґен звертається до Амоса, випроваджуючи його з амбулаторії. Підозрюю, він одразу ж зомліє, як тільки дійде до ліжка. Звісно, якщо йому вдасться подолати навіть цю відстань.
Тепер вся її увага — до мене. Від браку сонячного проміння обличчя Мілліґен сірувато-бліде — вона майже не покидає свого робочого місця, з головою поринувши у свої гидкі експерименти. За роботою вона невпинно дудлить ром; з рота тягне стійким перегаром. На щастя, характер моєї травми вбереже мене від цього смороду бодай сьогодні.
— Що тобі потрібно?
— Щось для носа.
Мілліґен мовчки хапає мене за підборіддя і повертає обличчя спочатку в один бік, потім в інший:
— Зламаний.
— Так, знаю!..
Вона спльовує на землю.
— Нічим тобі не зараджу. Чекай, поки спаде набряк.
— Не піду, поки не даси мені щось від болю! — вона геть забула, що я добре її знаю — вона скоріше позбудеться мене, ніж прийде на поміч.
— Ти знаєш, де лежить мазь! — промовляє вона згодом. — Бери і вимітайся!
Роблю так, як вона каже: на одній із вщент напханих поличок знаходжу глечик із мастилом — і швидко навтьоки, поки вона не передумала.
Не маю ані найменшого бажання ловити на собі допитливі погляди, а тим більше — розклеїтися у задусі чотирьох стін каюти.
Тож прямую до моєї улюбленої схованки внизу у трюмі, де зберігаються запасні вітрила і такелаж. Там є закуток, достатньо великий, щоб я туди пролізла і залишалася непоміченою.
Мазь виготовлено із особливого виду ожини, що росте на Другому Острові, втираючи її у ніс, відчуваю, як холод миттєво охоплює лице, тамуючи біль. Наношу трішки мазі ще й на опік. Яка ж це благодать! Відчувши полегшення, дістаю з кишені голку з ниткою і зашиваю сукню, поки та не зачепилася за щось іще.
Прикро, що Мілліґен гидує моєю компанією, адже на борту «Діви» лише вона володіє знаннями, яких я так прагну. Ще малою я знайшла на палубі свою першу поранену чайку, віднесла до себе і спробувала реанімувати. Моя необізнаність вбила її. Натомість у мені прокинулося шалене бажання розкривати таємниці тіла, лікувати, рятувати.
Впродовж декількох років (вже й не згадаю точно, скільки) я крутилася біля Мілліґен у її вологій смердючій амбулаторії. Варто сказати, я шанувала її, як божество, адже вона показала мені, як змішувати зміцнювальні настої із ліками від різних недуг; як поєднання паростків диких рослин та болотяної кропиви сприяє загоєнню, як суміш звіробою із меленим «коренем сили» затягує рани…
Мілліґен не зрівнятися із давніми Магами, чиє чародійство почалося із простих мікстур і стрімко розвивалося, але в неї досить алхімічних знань, щоб створити ефективні ліки, і я швидко захопилася цим мистецтвом.
Та з гіркого досвіду знаю, що Мілліґен керується далеко не жагою зцілювати — найкраще в неї виходить катувати. Теми моїх уроків почали змінюватися — від видів зілля до основ анатомії — і це була не просто собі книжкова теорія, а реальна практика. А в’язні, спіймані у протиборстві зі Східними Островами, або ж непокірні члени екіпажу — всі вони служили мені практичним приладдям. Дуже чітко пам’ятаю ці уроки, особливо ті, на яких Мілліґен вчила мене шукати больові точки в людини. Демонструючи, як найпростіше замордувати чоловіка, вона для прикладу здерла шкіру з його стоп. Те волання тижнями лунало в моїх вухах.
Вона вчила мене усього цього зовсім не тому, що мені це знадобиться, а радше щоб налякати, вразити і, найголовніше — отримати від цього насолоду.
Згодом я вдала, що її уроки мене більше не цікавлять. Найцінніше, що я винесла від Мілліґен — це усвідомлення, якою дурепою я була, повіривши, що кораблю вбивць потрібен лікар. Ба більше, мене осяйнуло ось що: якби мій батько оцінив моє захоплення анатомією, він би колись змусив мене зайняти місце Мілліґен. Я б краще стала справжньою вбивцею, ніж мала б когось катувати.
Відтоді я вдовольнялася випадковими дослідженнями мертвих пташок чи щурів — на жаль, дізналася небагато. Я не відкрила жодних нових мікстур, нічогісінько з алхімії, яка так мене зачарувала. Крім того, Мілліґен перестала мене помічати, як тільки зрозуміла, що я її покинула. А вона якраз із тих, з ким краще дружити.
— Знаєш, можна знайти для себе більш комфортне місце!
Я не почула, коли він підійшов, тому аж підстрибую, вколовши пальця голкою. Брудний та лискучий від поту, видно, що Бронн завзято ремонтував корабель після бурі; його розірвана сорочка дозволяє побачити шрами на, без сумніву, досконалому тілі, і я раптово відчуваю безглуздий сором. Моє волосся нагадує пташине гніздо, та коли берусь його розгладити, помічаю, що в мого рятівника така ж скуйовджена грива. І чого це раптом мене турбує — яка в кого зачіска? Я проганяю цю думку, налякана дивним почуттям. Шукаю на кам’яному обличчі сліди такої ж, як і в мене, внутрішньої боротьби, але в його очах, як завжди, жодної емоції. Дуже хочеться, щоб він пішов геть — я ображена на те, як він змушує мене почуватися, і навіть на те, що він виявив мою таємну схованку. Але ж є невеличкий момент — минулої ночі він врятував моє життя.
— Послухай, я б мала подякувати… — починаю я, але він мене випереджає.
— Капітан прислав за тобою.
Хто б сумнівався. Для чого б іще Броннові мене шукати?
Якраз батька мені найменше хочеться сьогодні бачити, особливо з доказом моєї непокори — спухлим обличчям. І все ж на думку спадає причина, чому мене викликають.
— Він знає про вчорашнє? — запитую, наперед знаючи відповідь.
Бронн киває:
— Не варто змушувати його чекати.
Ага, ніби я сама не розумію. Що ж, вибираюся зі своєї зручної схованки і йдемо нагору. Робота на кораблі кипить, адже екіпаж приступив до виконання своїх обов’язків, і я трохи випереджаю Бронна, намагаючись не плутатися в людей на шляху і безнадійно сподіваючись загубити охоронця десь у натовпі. Бісить, що він веде мене, наче злочинця.
Минулої ночі під час шторму бурхлива вода затопила батарейну палубу, від чого сходинки стали слизькими, і коли декілька чоловіків пробігають повз мене, штовхаючи геть з дороги, я посковзаюся і втрачаю рівновагу. Усвідомлюю, що от-от впаду, проте руки охоронця підхоплюють мене за стан і завбачливо втримують мене на ногах. Рефлекторно намагаюся вивільнитися від цієї опіки, але сходовий марш вузький, і мені вдається лише розвернутися, притискаючись до Бронна; його груди притулені до моїх, і я відчуваю, як його серце б’ється в унісон з моїм; на моєму чолі — тепло його дихання. Він дивиться на мене хвилюючим пильним поглядом, і я опускаю очі, розлючена через свої розпашілі щоки та підвищений пульс.
Зі всіх існуючих на світі варіантів, у яких Бронн зміг мене вчора порятувати, мало бути саме утоплення! Ось чому я так не виношу його!
Адже Бронн не вдовольнився лише тим, що ігнорував мене після Ініціації. Уявіть собі, що в день випробувань хлопчина, якого я знала, кудись зник, а його місце зайняв жорстокий чоловік, якому, здається, подобається причиняти біль. Чоловік, який одного дощового дня розтрощив роки довіри, ніби молоток кістку.
Тоді, стомлена його мовчанкою, я кинулася на пошуки, поклявшись собі не покидати його. Нас. Натрапила на нього на кормі, де він вмостився під вітрилами і гатив собі в карти з екіпажем, а ще дудлив ром, наче воду. Я запитала, чи він поговорить зі мною, а коли він знехтував моїм проханням, спробувала віддати йому наказ, нерозумно скориставшись статусом доньки Капітана. Його компаньйони взяли це на сміх; назвали Бронна моїм собачкою; сказали, що йому краще таки відкликатися на свист. Пам’ятаю його погляд — суцільна лють.
Тоді я просто пішла б, дозволивши їм позловтішатися, і знайшла б собі місце, щоб виплакатися. Але Бронн не пробачив, що я так його присоромила.
— Дивно, що ти тут гуляєш, — він звернувся до мене голосом, гострішим за лезо, — зважаючи на дощ.
Кров у мені похолола. Його ядучі слова несли таємний підтекст, і палубу заполонило мовчазне очікування.
Я прикинулася наївною.
— Про що ти? Не розумію.
І тут Бронн зірвався на рівні ноги; його друзяки за ним. Злякавшись, я ступила крок вбік, але вони швидко оточили мене і наближалися, аж поки я не відчула перила позаду мене. А попереду стояла жива стіна, і не було куди втекти.
— Ну, ти ж страх як боїшся води!
Він незворушно дивився мені у вічі, напираючи словами мені у груди, наче зброєю; моя таємниця упала долу, голісінька, і залила кров’ю всю палубу.
Решта знову залилися сміхом, лише цього разу довкола повисла німа загроза. Вони не могли повірити своїй удачі.
— Ти ба! — вигукнув один із чоловіків. — Капітанська донька, і боїться води?
Вони знову зареготали зі сміховинності почутого, поки цей глум плавно не перейшов у втішне очікування.
— Думаю, настав час навчити її плавати! Як гадаєш, Бронне?
Без сумніву, це було випробування, я дивилася на Бронна повними сліз очима, не вірячи, що він розкрив мою таємницю; я була певна, що він ніколи цього не вчинить, не зможе переступити через мене.
А тоді він зіштовхнув мене за борт.
Падаючи у воду, від шоку я відкрила рот — і вода набралася у горло, від чого я, охоплена панікою, кашляла і борсалася. Я мовби знову повернулася в дитинство, коли мало не потонула; я ніби поринула у свої жахіття. Я не могла погукати, не могла кричати, — бракувало повітря, і впродовж цих жахливих хвилин мені залишалося тільки випускати дух.
Світло змінювалося темрявою, коли я занурювалася і випірнала; мої руки та ноги безнадійно пробували намацати щось тверде і безпечне — а тим часом екіпаж нагорі реготав і глумився з мене.
Врятувала мене Ґрейс. Її дужі руки тримали мене на поверхні води, поки ми плили до мотузяної драбини, яку вона спустила, перш ніж стрибнути мені на допомогу. Як тільки я плюхнулася на палубу, Ґрейс загорнула мене у покривало, а потім вилила всю свою лють на тих, хто споглядав це все і сміявся з моєї ймовірної загибелі.
— Як вам не соромно! — вона кинула в їхній бік, в той час як я ледь не викашлювала легені біля її ніг.
Вони пробурмотіли щось собі під ніс і розійшлися, а Ґрейс схопила Бронна попід руку.
— Що ти в біса коїш? — спитала вона.
Він вивільнився з її міцної руки і пересмикнув плечима, — так, ніби я була для нього пустим місцем.
Саме тоді я у повній мірі усвідомила свою мізерність. Більше ніколи нам не бути близькими. Друг, що колись у мене був, ніколи в житті такого зі мною не вчинив би. Ясно, як день — його більше нема. У нього був вибір: я або Гадюки. Тож він обрав не мене.
В той день згасла остання іскра надії коли-небудь заслужити повагу екіпажу; я відкрила для себе цілком нове значення слова «приниження» і ніколи по-справжньому не зцілилася від зради Бронна.
Але зараз, у цю мить, коли наші тіла так близько, у пам’яті зринув хлопчина, що був колись для мене всесвітом, і навіть тепер ці спогади завдають мені болю.
— Гадаю, звідси дійду самотужки! — я промовляю це якомога байдужіше. На превеликий жаль, мій голос звучить надто високо, мимовільно застряючи в горлі. Щоб це приховати, стримано киваю на знак подяки; відштовхую його і прямую далі пришвидшеним та явно схвильованим кроком. Дійшовши до батькової каюти, зітхаю з величезним полегшенням, хоч мала б відчувати страх.
Капітан сидить біля ошатного декоративного каміну (жодного разу не бачила його запаленим) і читає книгу. Пазур всівся на його плечі і клекоче — оповіщає про мій прихід. На батьковому обличчі вимальовується невдоволення, коли він розглядає мій синюватий ніс; через це я відчуваю несподіваний, до болю оманливий тріумф. Моя поведінка його здивувала. Хоч я і не мала жодних намірів, цей мій непослух виявився несподіваним кроком вперед. Проте мені слід бути обачною; я на трясовині. Тож покірно чекаю, коли почнуться неминучі репресії.
Натомість він кличе мене до столу з хлібом і фруктами.
— Підійди! Сядь біля мене!
Я роблю, що мені звеліли, одночасно оцінюючи батьків настрій перед тим, як щось сказати.
— Я завжди хотів сина… — недбало каже він, а для мене це — як удар кілком прямісінько в серце, — ти знала?
— Ні, не знала. — докладаю зусиль, щоб втримати свій голос; брешу; глибоко в душі я завжди це знала. Але ж чути це від нього? Болить більше, ніж можна собі уявити.
— Замість сина є ти, — він розчаровано оглядає мене. Ну, і чого він чекає — що я проситиму вибачення, що народилася протилежною статтю? Не дочекається. — Я б напевне знав, що робити із хлопчиком. Як мені вчинити з тобою?
Він тягнеться вперед, щоб взяти яблуко і витирає його об свій рукав.
— Гадаю, це помилка, що я виховував тебе, як сина. Щоправда, це єдиний відомий мені спосіб виростити Гадюку.
Саме так зростив мене мій батько. А він, у свою чергу, був зліплений своїм батьком. Підозрюю, ти думаєш, що я, бувало, поступав занадто жорстоко, але річ у тім, Мерріан, що саме так я формувався. Все, що я чинив тобі, я колись відчув на собі.
Він ніколи не говорив про свого батька. Взагалі ніколи. Все, що мені відомо про мого дідуся — це чутки про його жорстокість.
— Чому ж тоді, — він продовжує, піднявши яблуко догори і оглядаючи його лиск, — я не бачу себе в тобі?
Ми з ним дійсно дуже різні — мамині гени виявилися сильнішими. Він високий, я низька. Він білошкірий, я смаглява. Проте я розумію, що він зовсім не це має на увазі.
Не знаходжу, що відповісти, тому і далі мовчу.
— Ти злишся на мене! — він веде далі.
У цій розмові мене бентежить абсолютно все: його задумливий настрій, зміна теми розмови, несподіваний висновок.
— Ти злишся, що я влаштував шлюб із Торіном? Мені здавалося, що в тебе немає ані крихти бажання перейняти естафету капітана на цьому кораблі. Хіба я помилявся? — він нарізає яблуко скибками своїм кишеньковим ножем і пропонує мені скуштувати. Коли я відмовляюся, віддає скибку Пазуру, і той проковтує її за раз.
Я вирішую заговорити; переконати його, що він зумів виховати доньку, — таку ж сильну, яким би був син.
— Ти маєш рацію, я дійсно не бажаю одружитися із незнайомцем, — я промовляю, ретельно підбираючи слова, — але ти помиляєшся, думаючи, що я не хочу зайняти колись твоє місце. Призначення Гадюки віками передавалося з покоління в покоління, і знищить його лише той, хто завдасть капітану поразки у битві. Вже понад двісті років жоден не наважився скорити нашу лінію поколінь, і хоч поки не уявляю себе керманичем цього осередку жорстокості, я не хочу бути слабкою ланкою! Не хочу підвести Острови!
— Найбільше користі принесе твоє перебування у палаці. Ти будеш причетною до всіляких розмов.
Мене наче обухом по голові вдарили.
— Ти волієш, щоб я стала шпигункою?
— Мерріан, я лише хочу, щоб ти була корисною. Це буде твоїм першим завданням як офіційної членкині екіпажу, і я гадав, що це тебе втішить. Ти так часто казала, що мрієш проводити більше часу на суші. Ну що ж, твої постійні набридливі прохання зійти з нами на берег не залишилися поза увагою! Таким чином, кожен з нас отримає те, чого бажає.
— Я вважала, що ми виконували накази Короля, а не шпигували за ним! — говорю впевненіше.
Дарма я це сказала. Він хапає тарілку і жбурляє її об стіну, розбивши її на друзки. Він страшенно розлючений.
— Ти — моя донька, і ти робитимеш те, що я скажу!
На думку спадає мертвий чоловік, якого я бачила минулої ночі; той, що цілком ймовірно належав до Королівської Флотилії. Понад усе на світі мені хочеться батькової чесності.
— Чи є дещо, що ти б хотів розповісти мені про Короля? Ти знаєш, мені можна довіряти!
Він дивиться на мене з таким відвертим презирством, що відчуваю, як моє серце потроху розбивається, мало не вистрибуючи з грудей.
— Ти ж провалюєш кожнісіньке випробування, яке я тобі влаштовую. Ти запевняєш, що хочеш колись зайняти моє місце? Оце ти мрійниця, моя люба. Гадаєш, Гадюка зможе обійтися без кровопролиття? Що я справді бачу в тобі, це слабкість та неспроможність робити те, що необхідно.
Він зупиняє потік своєї брутальної чесності, щоб знову вкусити яблуко. Сік стікає з його губи на підборіддя; на мить завмирає перед тим, як він недбало витирає його рукавом. Я мовчу, хоч і маю тисячі відповідей на його звинувачення.
— Вийди заміж за Принца. І регулярно звітуйся мені. Доведи, що з тебе є користь, і тоді ми поговоримо про довіру! — він нахиляється вперед і наводить на мене ніж. — Щодо цього… — він роздратовано крутить лезом коло мого носа, — тобі наказано сидіти у своїй каюті тиждень. Зрозуміла? А ще бодай раз ти посмієш порушити мої правила і своєю присутністю поставиш під загрозу нашу чергову місію, тоді не очікуй поблажки!
Він піднімається, і на тому аудієнцію завершено. Я йду; мої вуха палають від люті; ще ніколи батькове розчарування в мені не було таким разючим. Можливо, він хотів спіймати за вуздечка всю мою покору чи викурити на поверхню відданість, але з цього вийшов протилежний ефект. Як довго я чекала його похвали; жадала, щоб він бачив у мені себе; і хоч кожнісінька клітинка мого тіла противиться його сутності, в глибині душі я до сих пір відчуваю, що маю стати такою, якою він хоче мене бачити. Але цього більше не буде! З мене досить! Тепер я не та, хто лише розчаровує!
Хоч батько вважає мене за пусте місце, я знаю — щось відбувається. І якщо він не збирається ввести мене у курс своїх справ, я з’ясую все самотужки!
Колись я вешталася судном з проходу в прохід, ховаючись у вузьких непомітних отворах. Не знаю, чия це була ідея — такі собі тісні горловини між палубами, каютами і надбудовами, — мого батька чи його попередника, але зробили їх точно задля шпигунства.
Що мені найбільше подобалось — це уночі прослизнути у горловину з вічком, яке дозволяло підглядати за камбузом.[3] Мене мало цікавили хвалькуваті розмови про бої та скарби, та іноді члени екіпажу переповідали усілякі дивовижні міфи та легенди — про те, звідки вони прийшли і як опинилися тут. Якраз це мене найбільше вабило.
З часом я зростала, і горловини стали для мене затісними, тож я припинила свої походеньки, проте, гадаю, настав час знову навідати ту потаємну схованку. Про деякі речі мені не слід знати, але ж так хочеться, і хто проллє на них світло? От хіба, може, ці моряки — коли в них розв’яжуться язики від рому.
Наразі це ризикована справа — вийти з каюти, адже бути впійманою і наразитися на батькове покарання зовсім не в моїх планах. Та коли я вислизаю за двері, довкола ні душі, тож навшпиньках прямую до переборки, за якою, якщо знати, куди натиснути, відкривається загородка. Зсунувши її убік, я пірнаю у темряву.
Тут дуже тісно, навіть тісніше, ніж пригадую. Чи вистачить сили доповзти? Як не дивно, дістатися завітного вічка обходиться недорого — лише гомілки подряпала та сукню де-не-де розідрала. Отепер спостерігаю.
На камбузі яблуку нема де впасти. Після вечері екіпаж розслабляється на повну; тарілі вже порожні, зате ром ллється рікою. Змій важко одразу відрізнити одне від одного: море чорної тканини, однак якщо не дивитися на уніформу, публіка вельми різна. Уродженці всіх шести Східних Островів, чоловіки і жінки…
Наша історія та спадщина сплелись в один вузол, тому важко вказати точно, хто з них звідки, навіть спираючись на колір шкіри. Кожен з них звідкись і водночас нізвідки. А пов’язує цю строкату команду тільки одне — вміння вбивати.
Усі галасують, тому нелегко щось розібрати. Приблизно через пів години думаю облишити це заняття, коли раптом один із голосів перекрикує решту.
— Агов, Несторе! — цього члена екіпажу звати Бріґс, він ухопив якусь молодичку і тримає голову в замку. — Тут Лінкс ніколи в житті не чула про протаскування під кілем.
Навіть з моєї схованки видно, яке це приниження для Лінкс. Від напруги її наголо брита голова уся аж палає, але визволитися з Бріґсового капкану не вдається. У приміщенні запала тиша; пахне неминучою бійкою.
Але одному зі старших членів екіпажу, Нестору, не подобається ця колотнеча. Йому більше до снаги спокійний вечір, тому він жестом наказує Бріґсу відпустити її.
Бріґс неохоче послабляє замок, проте руку все ж не відпускає.
Нестор пильно дивиться на Лінкс.
— Називаєш себе Змією, хоч досі не знаєш про протаскування під кілем?
Лінкс ніяково шмигає носом.
— І що?
Дехто з екіпажу хихотить. Нестор зберігає спокій.
— «І що?» Та це ж найгірше покарання, яке тільки може присудити капітан віроломній душі. Даремно ти не боїшся!
— Уяви собі мотузку, що проходить під кілем від лівого борту і аж до правого, — каже Бріґс, смикнувши руку Лінкс за її спиною, — а тепер домалюй там себе, прив’язаною на одному кінці цієї мотузки.
— До ніг тобі кріплять баласт, — Нестор продовжує, а один із членів екіпажу підскакує до Лінкс і сідає на її стопи, — а потім жбурляють за борт.
Бріґс вигинає Лінкс назад, від чого вона плюхається на підлогу.
— Увесь екіпаж, твої друзі, твоя команда гуртом тягнуть за другий кінець мотузки, затягуючи тебе під воду; ти втрачаєш сили, твою плоть роздирає кіль, шматують вусоногі раки, і ось уже краби не забарилися…
— Тобі бракне повітря… — Бріґс душить Лінкс, щоб це продемонструвати. — Коли силкуєшся кричати, вода заповнює твої легені і ти не певна, чи дістанешся другого кінця живою.
Нестор підводиться, повільно йде і спиняється над тілом Лінкс; її широко відкриті очі благають про допомогу, коли вона ледве ковтає повітря крізь Бріґсові зчеплені пальці.
— Дехто з тих, кого підняли, настільки пошматовані, що воліють радше втонути десь на глибині. Але ось у чому річ: капітану зовсім не хочеться твоєї кончини; екіпаж протягує тебе достатньо швидко, адже це тортури, а не страта; це покарання, не кінець. Якщо ж ти була ну дуже нечемною… — він робить паузу задля драматизму миті, — тоді рушаєш у ще одну подорож!
Бріґс нарешті відпускає Лінкс і вона щосили хапає ротом повітря, вириваючись з рук, щоб утекти, а дехто з екіпажу аж заходиться від сміху.
Мені страх як кортить пробити стіну і зарядити кулаком у їхні самовдоволені пики; публічне приниження Лінкс викликає бурю моїх особистих спогадів — про такий же болючий досвід. Натомість шукаю поглядом Ґрейс — мабуть же, вона втрутиться? Але вона із Бронном усамітнилися за скромним столиком у темному куточку, і їх зовсім не цікавить те, що відбувається навколо. Гаразд, від Бронна я вже давно нічого не очікую, але на Ґрейс я по-справжньому зла. Як вона могла дозволити цьому статися? Чому не примчала на допомогу Лінкс, як колись до мене?
Схоже, я засиділася тут. Сьогодні навряд чи пронюхаю щось корисне. Я не вчула і найтихішого шепоту про Королівський Флот; не підібрала бодай крихти корисної інформації, відтак, важко дихаючи, повільно повзу на вихід.
Успішно вибираюсь із потаємного проходу і на хвильку гальмую. Час негайно повернутися до себе в каюту, проте мене аж верне від неї. А ще я смерть як хочу їсти, бо увесь час моєї ізоляції сиділа на голодному пайку.
Поблизу ані душі, тож вирішую потрапити на палубу, але спершу зазирну до камбуза і нишком схоплю сухарика. Сьогодні значно тихіше, ніж у ніч тої колотнечі; на зміні лише частина екіпажу, і ніхто не заважає знайти спокійну нішу. Я умощуюся поміж кормовими сходами, що ведуть на шканці[4] та до каркасу. У порівнянні з моєю каютою, тут не так зручно, але гадаю, що свіже повітря — найкращий захист від зла, що сочиться із кожного закутка цього корабля.
Упираючись тім’ям в корму, я спостерігаю, як нічне небо перетинає зграя місячних птахів. Крихітні та сріблясті, вони схожі на зоряний пил, що падає на землю. Забувши про втому, я усміхаюся. Цей світ наповнений красою, навіть якщо вона для мене недосяжна.
І раптом, так ніби я одним лише поглядом отруїла цю мить, одне із тендітних тілець із глухим звуком падає на палубу.
Я підводжуся, щоб взяти пташину в руки і оглядаюся, чи бува хто не бачить. Впевнена, що ні, тож тихенько відношу пташку в місце, де я примостилася, і розкриваю долоні. Вона не мертва, але справа погана — крило зламане, очі вже скляніють, а крихітну грудину пробирає дрож. У пташки — шок.
Я складаю свої долоні навколо неї, — ніжно, захищаючи, і змикаю повіки. Це так безглуздо — почувати відповідальність за неї, але мені це якось вдається. І не тільки за пташину.
За Лінкс. За все.
ЖИВИ!
Я виходжу її, бо якщо місячна пташка очуняє після такого падіння, то і я здолаю все на своєму шляху. Маячня, еге ж?!
Звук голосів, що наближаються до корми, повертає мене в реальність, і я ховаю руку до кишені. Тож коли пара добряче підпилих і надмір галасливих членів екіпажу тупотять до мене, пташка уже в безпеці.
Це Бріґс і його непостійна коханка Чоук, так її кличуть через її улюблений прийом — причавлювати трахеї. Якби ж то вона зараз взяла і розплющила Бріґсову.
Сподіваюся, вони не помітять мене, однак сьогодні явно не мій день, бо Бріґс штурхає ліктем Чоук.
— Ану поглянь, хто там! — його язик заплітається. — Коротуха!
Чоук менш сп’яніла, ніж Бріґс, і вона мовчить, лише зловісно шкіриться.
Бріґс підходить до моєї схованки. Зводжуся на ноги, а рука досі в кишені — бережу свою знахідку.
— А тобі хіба не час спати?
Заводитися з ним собі дорожче, найкращий вихід для мене — вислизнути, не здійнявши бурі.
— Авжеж, маєш рацію! — кажу йому. — Мушу з вами попрощатися…
Він штовхає мене в груди.
— Агов! Я ще не договорив!
Його погляд падає на обгризений сухарик у моїй другій руці — і враз спалахує.
— Овва! Це ти крала із пайків?
Пересмикую плечима, а в мені все закипає від люті на це звинувачення:
— Проґавила вечерю!
— Я зголоднів! — він звертається до Чоук. — Ти хочеш їсти?
Вона не відповідає, лише загрозливо дивиться, чогось очікуючи.
— Дай це мені! — наказує Бріґс.
Це лише недоїдки, однак я не дозволю цьому нікчемі глумитися з мене.
— Ні!
Його очі звужуються.
Здивовано всміхнувшись, він оглядається на подружку.
— Ти це чула? Коротуха відростила собі двійко яєчок.
Серйозно? Лише чоловік може сприйняти це за комплімент. Один миттєвий удар по його яєчках швидко б заткнув брудну пельку, однак я якось стримуюся.
Бріґс, посміхаючись, вихоплює їжу з моїх рук. Я б могла не дозволити її забрати, але боюся, що будь-який рух може поранити пташку, що так ненадійно лежить у моїй кишені.
Тому я ніяк не реагую.
Він розглядає сухарик, ніби це якась велика гидота. Підносить його Чоук, щоб вона глянула:
— Не знаю, як ти, але я не хочу доїдати за Коротухою! Боягузтво — річ заразна.
І він, ніби мимоволі, викидає сухарика за борт.
Ой, як же йому весело від такого марнотратства! На моє щастя, мною він досхочу награвся, тож знову повертається до Чоук і регоче — аж захлинається. Я користуюсь цим моментом і мчу до своєї каюти.
Нарешті я сама. Обережно добуваю місячну пташку з кишені і кладу на віко скрині, щоб оглянути як слід. Широко усміхаюся. З крилом, що здавалося зламаним, все гаразд, — воно лише трішки скуйовдилося, і дух смерті, що був опустився на пташку, тепер щез, випарувався. Тож зітхаю з полегшенням, адже я помилилася щодо важкості її травми. Можливо, для нас обох надія ще жива.
Двері моєї каюти рвучко відкриваються. Широкими кроками мій батько заходить досередини, тож я не встигаю заховати пташину. Ясна річ, він тут зовсім не для того, щоб дбайливо вкрити мене ковдрою на ніч.
Я ціпенію, неспроможна поворухнутися.
— Отже, тобі на мої правила наплювати? — наближаючись до мене, ричить батько. — Гадала, я не дізнаюсь, що ти запросто собі виходиш з каюти? А що шпигуєш за моїм екіпажем — думаєш, теж нічого не відаю?
Уявлення не маю, звідки він про це дізнався, — Бріґс не встиг би доповісти, — але всі мої заперечення перетворюються на попіл ще до того, як зринають з вуст.
— Я гадав, ти засвоїла урок і будеш слухатись! — великим пальцем він сильно притискає мій ніс. Біль у голові такий, що мене от-от виверне. — Та бачу, у тебе зовсім немає совісті. Тож дозволь все прояснити до кінця.
Одною рукою він хапає місячну пташку, а другу кладе розкритою долонею мені на обличчя так, що я і дихнути не можу.
— Уяви, що ця пташка — це ти. І ось що з нею може статися, коли я не в настрої!
Одним брутальним потиском він розчавлює тендітне тільце.
Я закриваю очі і стримую ридання, що підступають до горла. Його рука досі на моєму обличчі; він навалюється на мене, поки не упирає спиною в стіну.
— Зарубай собі на носі, хто я — і ніколи навіть не здумай йти проти моєї волі. Затямила, ні?
Бризки його слини долітають до мого обличчя, і я без упину киваю головою.
— Отже, хто я?! — він горланить; його обличчя от-от торкнеться мого.
— Мій батько!
— Хто я?! — його рик дужчає.
— Мій капітан!
— Хто я?!
— Гадюка!
— І мені коритимуться!
Перед тим, як лютим кроком забратися геть, він одним різким ударом впечатує мою голову в стіну. І я знову залишаюся сама.
Я сповзаю вниз — ноги більше не тримають — і зупиняюсь поглядом на пташиному тілі на підлозі.
Ого, як затягнули на мені петлю, це вже занадто. Проте, цей останній удар виявився такий болючий, що мене раптом осяяло. Він прагне стулити мені рота, забороняє лізти в його справи.
Значить, є там щось таке, що варто шукати.
Три тижні потому ми пристаємо до Шостого Острова. Ми часто сюди ходимо, бо це — улюблений Острів мого батька, і на ньому приводять до тями натруджену «Діву». Саме тут безліч затишних бухт, де її кладуть набік і ремонтують або чистять корпус нижче ватерлінії від налиплих раків і водоростей.
А ще його називають Діамантовий Острів, бо левова частка багатств Східних Островів походить із видобутку кристалів в його надрах — саме ці щедроти так ваблять мого батька. Оскільки він збирає коштовні каміння на славу Короля, немає охочих перейти йому дорогу, однак я більше не вірю в те, що Король отримує хоча б половину з того, що ми видобуваємо.
Острів завжди у темряві, і сьогодні — не виняток. Наше прибуття вітає низька стіна хмар, що незадовго до цього присунула із П’ятого, або ж Туманного Острова. Вести судно крізь імлу — справа не з легких, а для більшості — взагалі неможлива. Та хто-хто, а «Діва» знає ці води незгірш за мого батька, тому ми благополучно залишаємо позаду смертоносні скали, що оточують Острів.
Екіпаж веслує до берега на невеличких човнах. Зазвичай я аніскілечки не заздрю, коли вони там висаджуються. Цей Острів — суцільна пастка; кожний його дюйм вкритий надтвердим камінням із невмолимо гострими краями, і спробуй якийсь дурило пройтися по ньому босоніж, то позаду нього зосталися б клапті шкіри.
Однак сьогодні мені таки доведеться витерпіти перебування у цій місцині, бо маю дещо дізнатися, і начхати на батькові надзусилля мене впокорити! Усі ці три тижні кожнісінька моя спроба знайти ключ до розгадки виявлялася до сліз марною. На цьому кораблі таємниці бережуть, як зіницю ока. Сподіваюся, покинувши «Діву», Змії візьмуть їх зі собою, аби лиш подалі від мене. Щоб легше було плисти, я роздягаюся до спідньої білизни, але задля захисту взуваю черевики. У них я виглядаю дуже незграбно, краще вже босоніж, але мені якось не до снаги порізані на скибки підошви. Якщо доведеться, я повинна мати змогу бігти.
Декілька членів команди досі тут, проте я зовсім не хвилююся, чи зможу прослизнути повз них. Жоден із тих, хто покинув борт, не зростали на «Діві», тож і не відають усіх її таємниць так, як я. Тож я прослизаю поміж закутків, мов невидимка, і деруся по її борту вниз.
І тоді, якраз над водою, мене проймають вагання. Якщо я хочу відшукати відповіді, мені потрібно подолати страх, зануритися у крижаний океан і доплисти до Острова. Хоч мілина лякає мене не так сильно, як океанічні глибини, все ж сумніваюся, чи зможу це зробити. Я вдивляюся у своє відображення, а серце нестримно гупає.
Мене охоплює тривога, та що там тривога — насправді я в паніці. Куди я лізу? У мене ж нічого не вийде, слід негайно повернутися у своє кубельце і здатися. Подумавши про це, чую приглушений сміх екіпажу, що бере мене на кпини.
Лише так я змушу їх замовкнути, тож пірнаю.
Вода така холодна, що я забуваю, як дихати; тіло скуте, і на секунду мені здається, що це кінець. Та якась незрозуміла впертість змушує мене згуртуватись — і врешті заспокоює. Я хочу знати відповіді! Я їх отримаю, хай би там що! І з неабиякою рішучістю я відпускаю свої руки у товщу води; рух ногами просуває мене вперед — так, як колись навчала Ґрейс.
Поки допливаю до Острова, ледве дихаю, однак мене проймає приємне збудження. Я це зробила! Але зовсім немає часу думати про моє досягнення. Екіпаж давно попереду, тож мені варто поворушитися, щоб їх наздогнати.
Я обкрутила долоні клаптями зі шкіри, від чого мені значно легше дертися по скелях; порізи лише на пальцях; кров так і прагне змішатися із солоною водою, яка ще не висохла.
Як добре — вийти з води, а ще краще — ступити на тверду землю, навіть якщо вона настільки невблаганна. Я дуже довго не була на суші і палко жадала цієї миті. Якби ж то мати більше часу, аби вповні нею насолодитися.
Відкинувши з обличчя мокре волосся, я припадаю низько до землі; ніж, притиснутий до стегна, як розрада. Мені відомо, у якому напрямку пішов мій батько — на захід до родовища, але я не пущуся їхнім шляхом, навіть якщо так легше.
Натомість я змінюю напрям північніше — і йду менш помітною дорогою, що веде до поселення навколо родовища. Не одна година пройшла в мене за вивченням карт на випадок, якщо під час Ініціації мені знадобляться знання. І хоч я зосереджувалася, в основному, на океанічних картах, все ж скористалася нагодою вивчити й суходіл, який так люблю.
У моїй пам’яті закарбувався кожнісінький із шести Східних Островів, хоч відверто кажучи, на батькових картах деталі, в кращому випадку, схематичні. Проте через своє палке захоплення кристалами, цей Острів він описав винятково добре, тому я досить впевнено обираю саме цю стежку, втішена можливістю використати свої знання.
Що я сподіваюся знайти? Які відповіді приховує ця пустка? Правду кажучи, я й гадки не маю, однак між батьком і Королем щось таки відбувається, тож я відчайдушно шукаю бодай наймізерніших доказів. Служба Його Величності, захист королівства — ось що підносить мого батька та його екіпаж на п’єдестал шани. Можливо, це геть романтична омана, але саме вона допомогла мені змиритися з усіма звірствами, вчиненими моєю сім’єю. А тепер ми шпигуємо за Королем? І вбиваємо його Флотилію? Яке безглуздя!
Хмара встелилася низько над землею, від чого видимість погіршилася, однак це захищає мене від тих, хто може за мною слідкувати. А ще тут тихо… Занадто тихо? Зазвичай навіть на кораблі чутно гул від роботи у копальні, але сьогодні ані звуку, ані дрижання від підземних вибухів. Я так поринула в роздуми, що тільки тепер це помітила. Можливо, вони призупинили роботу на час батькового візиту, але моє прискорене серцебиття свідчить про дещо інше.
Тут щось не так!
Я пришвидшую крок, ледве дихаючи від страху, що мене викриють, і по-пластунськи доповзаю до вигідної мені позиції — вершини скелі, що оточує поселення. Звідси мені чудово видно копальню, а скелі дарують відмінне укриття. Я лягаю дуже низько, не зважаючи на гостряки, що штрикають моє тіло (я ж бо розумію, що в разі мого викриття батько вчинить зі мною значно гірші речі). І спостерігаю.
Елітний загін «Діви» вже прибув до поселення, і з виразу їхніх облич зрозуміло — вони також не чекали, що їх тут зустріне тиша. Батько вказує на декого з них, і вони стають напівколом; абордажні шаблі напоготові, пістолі підняті. Коли із кам’яної хижі виринає постать із піднятими вгору руками, вони напоготові, в очікуванні будь-яких несподіванок.
Батько наближається до того чоловіка широким кроком і щось каже, але мені з такої відстані нічого не чути. Чоловік хитає головою — і батько збиває його з ніг просто на кам’яну брилу. У мене падає серце, а батько холоднокровно наступає нещасному на шию. Тепер видно, що то літній чоловік; мабуть, він тут найголовніший.
— Може, поясниш, чому копальня не працює?! — батько горланить так, що я прекрасно чую його запитання.
— Благаю, не вбивайте його! — тепер до мене долинає голос жінки, котра вибігає з іншої хатини; я вражена її сміливістю. — Стався нещасний випадок! Відпустіть його, і я усе розповім!
На мій великий подив, Капітан слухняно відпускає старого. Жінка підбігає до нього і турботливо обнімає, ніби захищаючи від мого батька. Ловлю себе на тому, що буквально не дихаю; я ані секунди не вірю батькові. Переводжу погляд на екіпаж і наштовхуюсь на Ґрейс і Бронна. Вони стоять нерухомо, чекаючи команди — нападати, вбивати. Уперше бачу їх ось так, за межами корабля, поряд із моїм батьком, який тероризує неозброєних цивільних, і мені від цього стає зле.
Через те, що мій батько і ця жінка більше не кричать, мені потрібно добре прислухатися, і хоч я пропустила більшу частину розмови, але суть зрозуміла. Вони тут добряче вистраждали.
Кілька тижнів тому в копальні стався нещасний випадок, а перед тим довга зима та жахливі умови викосили сотні людей. Ті, хто вижив — в основному жінки, діти та старі, — зосталися практично з нічим. До кінця місяця їхній мізерний запас кристалів заберуть. Хоч Королю про це сповістили, жодна підмога не надійшла — аж дотепер.
Моє серце стискається. Вона думає, що мій батько прибув на допомогу, і мені без міри страшно за неї.
Тепер й інші люди наважуються вийти зі своїх домівок. Що ж вони роблять? Невже думають, що вони у безпеці? Моє серце так гупає, що мало не оглушує мене. Вони всі в небезпеці. Не виводьте дітей! Мерщій всередину! Бігом!
Батько стріляє першим. Він поволі підіймає свій пістоль; куля вцілює просто в голову старого. Нажахана жінка кидається вбік і починає лементувати. Після цього тільки й чути це смертельне багатоголосся. Зойки. Ридання. Благання. Мольба. Батькові навіть не доводиться віддавати наказ — його люди довершують те, що він почав.
На вбивство всіх селян у батька пішло менше часу, аніж на розграбування мізерного запасу кристалів, що їх люди розраховували виміняти на їжу. Тепер їжа нікому не потрібна.
Моя свідомість — епіцентр бурі, що вирує жахіттями; думки безладно формують мозаїку нічних кошмарів; та врешті єдина думка проривається вперед, аби бути почутою — тікай!
Маю лічені хвилини, — за цей час екіпаж почистить тут усе цінне, — щоб повернутися на корабель і пересвідчитися, що ніхто не помітив мою відсутність. Скочивши на ноги, я ковзаюсь і оступаюсь, але бігом біжу назад, до берега.
Вони їх вбили. Вони прикінчили їх усіх — беззахисних, неозброєних і невинних. Убили дітей.
Я трушу головою. Не можна зараз про це думати. Мушу квапитися, але враз спотикаюся, бо намагаюся бігти швидше, ніж фізично спроможна. Сльози застилають очі, і я увесь час витираю їх, щоб розгледіти дорогу, аж поки на обрії показується моя «Діва». Не знаю як, але змушую себе знову пірнути у воду. Хай моя свідомість скільки хоче протестує, але є речі страшніші за океан. І от я на кораблі: видираюся нагору, потім, перевалившись через борт, падаю на палубу і зрештою непомітно дістаюся своєї каюти.
Лише коли я зняла всю мокру білизну, переодягнулася в сукню і майже висушила волосся, дозволяю собі маленьку паузу — і тоді ридання зриваються з моїх уст. Я затискаю долонею рота — ніхто не чує? — і мене охоплює паніка.
Вони вбили всіх-всіх. Навіть дітей.
Я завжди знала, що мій батько — безжалісний, проте гадала, що його жорстокість обмежиться лише вилученням коштовного каміння. Але вирізати все поселення? Це ніяк не вміщалося в рамки мого уявлення про те, на що він здатний. Нарешті я зрозуміла, як помилялася!
Я свято вірила, що Гадюка існує, щоб захищати. Смертоносна? Так. Сумнівних моральних якостей? Зрозуміло. Але Гадюка завжди захищає невинних! У цьому її головна місія, заради цього я і жила.
А виявляється — ми лише злодії та вбивці, брутальні кілери. Беремо собі все, що заманеться, а як кому і допомагаємо, то теж тільки собі. Я просто не можу бути такою. І не буду!
Чую, як екіпаж піднімається на борт. Мене обов’язково покличуть вітати команду з поверненням, тож напускаю на обличчя незворушний вираз і поправляю волосся. Воно ще не зовсім сухе, але сподіваюся, що це не викличе жодних підозр. Хто повірить, що я добровільно спустилася у воду? Значно важче буде приховати свою злість та зневагу.
Коли прямую на палубу, легкий поштовх унизу сповіщає мені, що ми вже знялися з якоря — очевидно, батько не хоче затримуватися тут надовго. І тут наші погляди мимоволі збігаються — не маю особливого бажання колись повернутися у це жахливе місце!
Вибираюсь на палубу і бачу наш екіпаж, забризканий чужою кров’ю. Батько крокує у моєму напрямку, поглинутий розмовою із Клівом та Бронном. Трішки позаду йде Ґрейс.
— Ласкаво просимо додому, Капітане! — я промовляю згідно припису. — Чи вдалою була ваша подорож? (…душогубний ти виродку!)
Він не відповідає, — здається, пройде собі повз мене, та й по всьому, — але зупиняється і уважно придивляється до мого вигляду; його погляд снує по моєму вологому волоссю. Він і далі мовчить, просто собі йде, однак мене зачіпає його ледь помітна самовдоволена посмішка в момент, коли він зрівнюється зі мною.
В цю мить мені стає ясно, що мене безсоромно дурили. Батько знав, що я не послухаюся і піду за ним у поселення. А це означає лише одне: все, що сьогодні трапилося, зроблено спеціально. Він хотів, щоб я побачила цю різанину і упевнилась, який він жорстокий. Питається — навіщо? А щоб я раз і назавжди усвідомила: його влада безмежна, а він ніде і нікого не боїться — ані на суші, ані на морі.
Ґрейс також мене уникає, і я розумію, що батько посвятив її у свої плани. Це таке собі попередження: відкрити мені очі, на що справді здатен мій найближчий друг, і нагадати, що навіть вони, мої друзі — лише його покірні раби. Шкода, що Ґрейс не на моєму боці, а отже, у подальшому ми навряд будемо поруч. Та я ще спробую із усім цим розібратися, бо коли наступного разу зійду з цього корабля, не маю ані єдиного наміру знову на нього повернутися.
Я мушу тікати, лише дочекаюсь зручного моменту. Тим часом більше не можна викликати жодних підозр. Найлегший спосіб — продовжити підготовку до моєї Ініціації, яку (припускаю) батько планує здійснити ще до мого заміжжя. Наскільки мені відомо, весільної дати ще не призначили. Та якщо й призначили, хто мені про це скаже? Коли спрямовую всю свою енергію на тренування, це дозволяє мені витримати тягучу морську подорож, і разом із тілом кріпне мій дух. Коли доведеться боротися за своє життя десь далеко від «Діви», кожен відточений мною рух стане у пригоді, і усвідомлення цього змушує мене викладатися сповна.
Хоч я би й була безмежно рада зосередитися винятково на двобої, це б означало, що мені доведеться проводити багато часу із Ґрейс — але відтоді, як вона повернулася із Шостого Острова, я тримаюсь від неї подалі. На щастя, Ініціація вимагає обізнаності й у інших сферах, тому після одного особливо виснажливого тренування — дерешся мотузками вгору-вниз, сукня постійно за щось чіпляється і волосся лізе в очі — я пішла до трюму, щоб знайти нашого бондаря. Він лагодить дерев’яні бочки, без яких не обійтись. В них все наше життя: від їжі та води, до скарбів, і мені потрібно опанувати це ремесло. Ми так і кличемо його — Бондар, хоч відверто, не певна, що це його справжнє ім’я, думаю, він удостоївся цього прізвиська завдяки своєму таланту. У всякому разі, його руки ростуть із потрібного місця, і вони такі ж нещадні, як і вмілі.
У трюмі похмуро, тож моїм очам потрібен час, щоб призвичаїтися, але швидко розумію, що Бондаря тут немає. Я зібралася була йти, коли мене зупиняє звук. Так, ніби цуценя скиглить, але ж на борту їх немає. Щось тут не те, тож серед Бондаревих інструментів я мерщій знаходжу сокиру і вихоплюю з діжки. Прямую на звук, і зброя в моїх руках заспокоює.
Тобі лежить на підлозі. Його побили: праве око вже розбухло, з носа юшить кров. А над ним схилився Клів і піднімає руку — вдарити ще раз. Допоки я встигла подумати про наслідки, сокира вже вилетіла з моїх рук і пришпилила Клівову руку до стіни за рукав. Він втуплюється в лезо, що так небезпечно близько до плоті, потім витягує його і повертається до мене, щоб зустрітися поглядом. Зараз у нього обличчя справжнього вбивці.
— Відступи від нього, інакше гірко пошкодуєш! — хоч навряд чи зможу підкріпити свою погрозу ділом, я цілком серйозно налаштована.
— Ах ти ж курво! — він не відповідає, а гарчить. — Як ти смієш лізти у мої справи?
— Все, що коїться на кораблі, моя справа! Бо одного дня він стане моїм! — яка ж дурня — сказати це, коли плануєш утекти, але слова самі зринають з моїх вуст ще до того, як я спроможна їх спинити.
Клівова рука здіймається в повітря, він явно думає, чи не запустити ту сокиру мені у відповідь. Все, що мені залишається, це наполягати на своєму.
Натомість він сміється мені в очі, і за цих обставин його посмішка не віщує нічого доброго.
— Стане твоїм? Невже? — він не приховує свого презирства. — Один влучний кидок ніяк не перетворить тебе на нашу капітанку.
Його неповага мене мало обходить, хай собі вважає, що мені просто поталанило. Аби лише батько не дізнався, що я так довго приховувала це своє вміння — а він би швидко ним скористався у своїх жорстоких цілях.
— Жбурну ще раз! Хочеш?
Боюсь, що перегинаю палицю, і Клів от-от вжене ту сокиру в мої груди, однак йому на думку спадає краща ідея і він опускає руку. Робить вигляд, наче нічого не сталося, та коли проходить повз мене, аж свердлить мене поглядом.
Коли Клів йде геть, я опускаюся на коліно поряд із Тобі і спідницею витираю кров на обличчі.
— З тобою все гаразд? — він киває, і я обережно беру його підборіддя, щоб оглянути око. — Потрібна мазь, щоб це полікувати!
Він хитає головою, а тоді зі швидкістю світла зривається на ноги і мчить назад до трапу. Ця його блискавичність запевнила мене, що побиття тривало не надто довго, і я вирішую, що розумніше втекти, як і він, кудись подалі.
Клів обов’язково повернеться помститися, тож не хочу, щоб він мене тут знайшов. Як би там не було, він мені цього не пробачить.
Вже й не пригадаю, чого я очікувала на свій день народження, але точно не Ґрейс. Вона підняла мене ні світ ні зоря, влетівши у мою каюту, мов навіжена.
— Підйом! — вона стягує з мене покривало. — Зустрінемось на палубі. Прихопи свого плаща.
Ледь протерши очі, я спостерігаю, як вона вибігає з каюти. Ми майже не розмовляли з часу різанини на Діамантовому Острові, що ж змусило її кинутися до мене?
Коли з’являюся на палубі, Ґрейс уже чекає на носі. Мабуть, вона почула, що я вже близько, бо коли підходжу, вона вказує на обрій і промовляє:
— Земля!
Вдалині дійсно проглядаються чіткі обриси землі — тінь проти сонця, що сходить — від цього мої руки беруться мурашками.
— Це Третій Острів?
З усіх шести Східних Островів я найбільше бажала дослідити його, і Ґрейс це відомо. Я б не посміла й мріяти про те, що сьогодні ми зійдемо на його берег.
— Ми прямуємо туди! — промовляє Ґрейс.
— Ми?
— Ти і я, — вона уточнює, — ти моя на весь день!
Від адреналіну моє серце мало не вистрибує з грудей. Ось він. Мій шанс на втечу. Все, що мені треба — це хвилинка на самоті. Одна-однісінька мить, і я — вільна птаха.
— Не надто радій! Ми займемося тренуванням. Якраз нагода, щоби вправлятися на мішенях, — вона говорить про стрільбу з пістолів — стріляти на борту корабля не так вже й легко, щоб не накоїти лиха. Однак вона не здогадується, чому мої очі запалали. — Мені потрібно взяти деякі речі, тому залишайся тут. Скоро повернуся.
Я стаю обличчям до вітру, вдихаючи солоне повітря, Острів усе ближче, і я чекаю, коли зможу чітко побачити берегову лінію. Як і всі Острови, Третій часто згадують під назвою, яка характеризує його неповторний ландшафт, тож зізнаюся, з-поміж іншого мене завжди безмежно інтригувала саме ця назва — Чорний Острів.
Я наслухалась історій про його ліси, про тоненькі й високі дерева Серця-ночі, чиї стовбури вилискують так, ніби їх вмочили у смолу, а листя — суцільне вугілля, що в руках перетворюється на пил. Подейкують, що лісова підстилка — це суцільний попіл, і навіть якщо там є життя, воно заховалося під темним камуфляжем. Сьогодні я нарешті з’ясую все сама.
Мені не дочекатися кращої нагоди втекти, ніж ця. Намагаюся уявити все, що доведеться зробити. Треба якимось чином «загубити» Ґрейс, а це дуже непросто. Раптом згадую, що в руках у мене буде пістоль, проте від самої думки, щоб заподіяти їй кривду, серце вистрибує з грудей, і я вирішую діяти за обставинами. Ну, припустимо, мені все ж вдасться вислизнути з-під її носа, тоді доведеться кудись заховатися. Але ж це Острів, і всі знатимуть, що я десь-таки є, не згадуючи вже про величезний мінус того, що я ніколи там не була. Висновок — мене рано чи пізно знайдуть, і що тоді?
Правда, мов якір, тягне мене на дно.
Цей корабель — моя в’язниця. Я — батькова полонянка. Він або викує з мене вбивцю, або ж уб’є мене. Я завжди це знала. Мов обухом по голові, сувора реальність валить мене з ніг.
Відчуваю, як дещо змінилося, і чекаю на повернення Ґрейс, але замість неї біля мене з’являється Бронн. Він — останній, кого я зараз хочу бачити, і останній, кому я хотіла б показати свої сльози.
Мене тягне кричати й метати блискавки, жбурнути в нього усім своїм горем, проте тієї миті, коли уже от-от вибухну, помічаю дещо на його зап’ясті. Під шкіряним браслетом — ледь помітний відрізок мотузки, де-не-де зав’язаний вузликами, і хоч він брудний та протертий, я його впізнаю — бо це я власноруч зробила його бозна скільки років тому. Не йму віри, що Бронн досі його зберіг, ба більше — досі носить, тож моя лють стихає. Вже несила постійно злитися на нього.
Здається, він зовсім не помічає моєї боротьби. Натомість простягає мені дещо, загорнуте у тканину.
— Це тобі!
— Навіщо? — о, як важко зберігати спокій.
— Невже ти подумала, що я забув, який сьогодні день?!
Коли врешті наважуюся на нього поглянути, бачу в його очах відбиток власного знесилення. Наша взаємна війна чимало забрала в нас. Розглядаю подарунок. Ого, важкенький; розгортаю і знаходжу кинджал з держаком у чорних смарагдах — досконала річ.
— Д-дякую! — я не в змозі підібрати слів. — Це…
— Це ніщо! — каже він. — Хоч, не знаю, раптом він колись тобі знадобиться.
І, як завжди, пересмикнувши плечима, він йде собі із виглядом, ніби подарував мені якусь дурничку з колись награбованого (зрештою, це цілком ймовірно) добра. Якусь мить вагаюсь — чи не жбурнути кинджал у море, потім таки ховаю його за пояс. Принаймні в цьому Бронн має рацію: ніколи не знаєш, коли кинджал стане у пригоді.
Ще до того, як віддали якір і чоловіки спустили невеликий човен на воду, Ґрейс принесла сумку зі зброєю та провізією. Перекинула через борт корабля мотузкову драбину і запросила:
— Після тебе!
Мене не потрібно просити двічі, тож я хутко спускаюся вниз, стараючись не наступити на свою сукню.
Ґрейс сідає на весла і вправно гребе до берега. Я вільніше дихаю від того, що «Діва» залишається позаду, а земля все ближчає.
Не маю настрою до розмов, і поки ми плавно рухаємося по воді, я ні пари з вуст. Чогось здається, що все пропало, що шанси на втечу вислизають з рук, наче сон за мить до пробудження. Я втрачаю пильність — не помітила, що ми змінили курс — і тепер Ґрейс маневрує навколо Острова до бухти, якої я раніше не помічала. Я запитально дивлюсь на веслярку.
— Це лише задля обережності, — відповідає вона.
Я перехиляюся через край човна, кінчиками пальців розсікаю кришталь води і уважно вдивляюся, але там жодних ознак життя — ані риб, ані водоростей. Спершу мене це зачудовує, аж ось вода густішає і морське дно стає чорне-пречорне, так що ввижається, що рука пірнула в мастило. Піднявши погляд, бачу, що берегова лінія така ж чорна, як і тутешні ліси. Ґрейс усміхається:
— Ну як, красиво?
Вона плюхається у воду — тут їй по груди — і витягує човен на пляж. Мов зачарована, я вистрибую та придивляюся до піску, що наче вугільна пудра, а коли розтираю його між пальцями, вони чорніють. Повертаюся до Ґрейс, щоб показати їй це і бачу, як вона ховає човен в піщаних дюнах.
— Що ти робиш?
Вона знизує плечима:
— Просто не хочу, аби хтось знав, що ми тут!
І вона вертається по своїх слідах, загортаючи ногами ріллю від човна.
Я і до того бентежилась, що Ґрейс на диво мовчазна, а тут мене мовби голкою штрикнули.
— Хтось конкретно?
— Ні-ні! — її посмішка аж надто жвава. — Давня звичка, ти ж розумієш!
Думаю, як вичавити з неї правду, але вона простягає мені коробочку.
— Ось! Це тобі подарунок!
Відкриваю подарунок — з якого дива вона вирішила мені щось подарувати? Та не якусь дурницю — компас у золотій оправі! Крім золота, циферблат оздоблено вишуканими мушлями каурі, які чергуються із крихітними рожевими гребінцями — справжнє диво! А кришку коробки прикрашає витончений малюнок, візерунок із черепашок каурі, в центрі якого — чималенький гребінець і літера «Г», що означає «Гадюка». Я вперше в житті бачу таку красу, і на очах виступають сльози:
— Ґрейс, дякую! Він неймовірний!
— Я довго зберігала його, чекала нагоди, щоб вручити, — несподівано сумно посміхається вона.
— Дуже подобається! — на якусь мікросекунду навпроти мене стоїть моя подруга, а не вбивця, якою вона насправді є, і я усвідомлюю, як за нею скучила.
— Гаразд! Добре! Ну що, гайда? Ти ж ніби хотіла побачити ліс.
Попереду — хащі, вони лиховісно нависають над нами стіною з чорного мороку. Коли ми доходимо до узлісся, я бачу, що там хоч в око стрель, але Ґрейс впевнено заходить всередину, тож я охоче йду слідом за нею.
Якісь дві хвилин — і мої очі звикають до темряви. Всі ці історії — чистої води правда. Дерева настільки тонкі, що й справді видаються крихкими, і блищать, ніби вологі, але доторкнись пальцями до стовбурів — вони міцні й сухі. Листя на нижніх гілках обмаль, бо верхнє гілля утворює чорні хмари, які затуляють світло. На землі, припудреній попелом, спочиває опале листя та сухе гілля, а з розсипаних довкола крихітних чорних квітів виткався ніжний квітковий килим. Ніколи раніше не зустрічала цих квіток, але Мілліґен їх точно не використовує. Якби ж я знала, які вони, чи можуть лікувати…
Саме таку місцину я вимальовувала у своїй уяві, навіть ще красивішу. І тиху. Тут так тихо, що кожен крок схожий на тисячу мініатюрних вибухів під моїми стопами. Тут не співають птахи, це дуже незвично, і навіть якщо для якихось тваринок ця місцевість — домівка, їх не видно і не чутно. Однак я не боюся цього безмежного спокою, і хоч досі була напружена, тепер мені дихається легше і думки проясніли.
Ми йдемо вже півгодини, коли Ґрейс зупиняється і стягує з пліч свою сумку:
— О! Чудово! Ну як, готова до двобою?
— Тільки якщо ти готова програти.
Вона усміхається.
— Домовились! Тільки спершу тобі доведеться мене знайти.
Вона відступає вбік — і її вже нема. Бо серед чорних дерев чорний одяг Змії — найкращий камуфляж.
Адреналін у моїх жилах зчиняє бурю, — ідеальне співвідношення страху та збудження, і я обережно розпочинаю пошуки. Я не хочу сполохати Ґрейс, тож крадуся навшпиньках, але через декілька секунд з-за дерева вигулькує рука і поцілює мене точно в сонячне сплетіння. Ледь перевівши дух, я відступаю, але встигаю розвернутися, щоб уникнути чергової атаки. Ґрейс знову нападає, копнувши ногою у висоту, але я вже напоготові — перехоплюю її стопу і відштовхую убік. Тепер Ґрейс втрачає рівновагу, тож я поспішаю цим скористатися — лупцюю її кулаками, а вона відбивається, як може.
Саме цього мені й бракувало. Ми обидві радіємо нагоді провести час просто неба, де можна вдосталь потренувати кінцівки та розум, прийняти виклик і битися до перемоги. Ось уже вся моя спина мокра від поту, але Ґрейс наче заворожена, і як пробитися крізь її захист?
— У чому річ? — дражниться вона. — 3 віком ти мов та черепаха!
— Просто не хочу наробити тобі біди!
— Я відіб’ю кожнісінький твій напад!
— Ти сама напросилася!
Підстрибнувши, я хапаюсь за гілку і роблю випад ногами, тож Ґрейс залишається лише мить, щоб зрівнятися із землею. Я приземляюся позаду суперниці і чекаю, коли вона зведеться на ноги. Вона стрімко переходить в наступ, доводиться відбивати безкінечний потік ударів. Швидкість наших рук дедалі зростає, аж поки я вирішую це все зупинити — мов дзиґа, своїми стопами скручую її ноги, і моя сукня зв’язує нас обох в один вузол. Під кінець ми гучно валимось на землю, потім дивимось одна на одну і заходимося сміхом.
— Незле, незле! — підводячись, мовить Ґрейс. — Навіть дуже добре!
— Дякую! Що тепер?
Вона передає мені пістоль.
— Бачиш оте дерево? — вона вказує на покручений сучкуватий стовбур. — Рознеси його!
— З превеликим задоволенням! — вже давненько я не стріляла по деревах, однак задачу втямила, тож за мить повітря заповнюється густою хмарою диму. І лиш тоді зупиняюсь, коли від натискання на спусковий гачок мій вказівний палень пронизують спазми.
— Славно-славно! — вигукує Ґрейс. — Я вражена!
У її словах звучить полегшення.
— Щось не так?
— Все добре! — вона потирає тильний бік шиї. — Я дуже, дуже тішуся з твоїх успіхів.
Ми зустрічаємося поглядами, вона явно щось недоговорює.
— Однак немає меж досконалості! Не зупиняйся на досягнутому!
Тренуємося допізна — аж поки сонце сідає за обрій і поволі насувається темрява. Коли навколо хоч око вибери, Ґрейс каже:
— Збирайся, час рушати!
Проте я зауважую, що вона подається у цілком протилежному напрямку.
Слухняно рушаю слідом, бо, мабуть же, вона має на те вагому причину, а мені це за щастя — відтягнути повернення на «Діву». Моя сукня вся у пороху, і я пахну, наче після битви. Коли ми вибираємося з лісу, контрастне світло ріже очі. Хоч ми й біля моря, але це не та бухта, де нас чекає човен. Поміж притрушених вугіллям водоростей стричать здоровенні брили чорних скель, і коли проходжу повз них, уявляю, які в мене брудні стопи. Попереду — напіврозвалена будівля, і схоже, Ґрейс веде мене туди. Дорогою вона й слова не зронила, тож коли ми підходимо до споруди, всередині мене все ніби перевертається.
Вже біля дверей вона звертається до мене:
— Що б там не сталося, я з тобою!
І не дочекавшись відповіді, заходить усередину.
У будівлі зовсім інша атмосфера. Кинута на ласку долі та опустіла; підозрюю, ми чи не перші за довгі роки порушили спокій у цих стінах, окрім хіба тих, хто на нас чекає. Тут усі ключові фігури екіпажу «Діви», вони вишикувалися у півколо. І усі втупилися в мене — навіть Бронн, що міцно стиснув щелепи. У центрі кімнати — мій батько, він на щось чекає. Хтось стоїть біля нього навколішки; руки в нього зв’язані за спиною, а на голові лантух. Запах його страху миттю б’є мені в ніздрі. Відчуваю, як кожнісінький м’яз Ґрейс тремтить від напруження, тож певна — от-от станеться дещо жахливе.
— Моя дитино, — батько починає, а в мене від очікування того, що має відбутися, спиною пробігають тисячі мурашок, — прийшов найважливіший день! Сьогодні ми не тільки вітаємо твоє народження. Настав час твоєї Ініціації!
Моя Ініціація… Я і не підозрювала, що вона сьогодні; правду кажучи, я взагалі зневірилася, що це коли-небудь станеться. Як же довго я боялася цієї миті, а тепер залишається лише одне: зустрітися з нею віч-на-віч.
— Що я мушу зробити? — я силкуюся промовляти слова офіційним тоном, суголосним цій події, але, кажучи відверто, це вартує мені титанічних зусиль.
Батько прямує до мене і перед тим, як вкласти пістоль — його персональний пістоль — у мою долоню, на хвильку затримує мою руку.
— Убий його! — він жестом вказує на бранця, який стоїть на колінах.
До горла у мене підступає гіркота:
— Який злочин він скоїв?
— Ніякого, — батько знизує плечима.
Благаю, тільки не це. Хіба моя Ініціація — лише холоднокровна страта? Повинно бути щось іще!
Я пильно дивлюся на батька й він, врешті, зустрічається зі мною поглядом. Паніка зростає, я глипаю на Ґрейс — її лице мов камінь, і тільки очі видають хвилювання. Напруга в цих стінах хоч ножем ріж, і мені цікаво, чи решта, окрім мого батька, ще не забули, як дихати.
— Ти хочеш, щоб я його прикінчила? Неозброєну людину? Невинуватого? — вперше в моєму голосі чується огида до батькових наказів, і на його обличчі спалахує невдоволення.
— Так!
Кімната йде обертом перед очима, тож я стуляю повіки, аби тільки не впасти. Ось вона! Настала мить, що мов зоря, вела мене все життя! Нема куди тікати, не залишається вибору — час пройти батькове випробування і зайняти місце поряд із ним. Або це — або смерть.
У голові кришталем дзвенить думка: я не можу цього зробити — і я не зроблю цього. Моя рука все ще притиснута до тіла, пістоль спрямовано вниз, у підлогу. Я відмовляюся перетворитися на монстра.
Коли наші погляди стрічаються, з нього аж пре зневагою:
— Прикінчи його!
Хоч я уявляю наслідки свого бунту, проте яке ж це полегшення — настояти на своєму:
— Ні!
За один крок батько опиняється коло мене і так лупить кулаком в щелепу, що я падаю, зронивши зброю. Звівшись наді мною, він знову наказує мені перетворитися на ката і погрожує розправою, якщо не піддамся. Удари сипляться на мене, мов град. Усвідомлення, що батько виконає свою погрозу, зовсім не радує, біль сильнішає, але я тільки щулюся. Бо який ще маю вибір, крім зносити побиття, закриваючи руками обличчя, та гадати, як довго все це триватиме, коли скінчитися і чи скінчиться взагалі.
Постріл розриває повітря. Батько застигає на місці, а всі дивляться спершу на в’язня, що звалився на землю, а потім на Бронна, що стоїть над ним. Його пістоль досі димиться. Поки вся кімната відходить від шоку, Бронн перехоплює мій погляд — і мене теж ніби громом вражає. Побачивши засторогу в його очах, я роблю те, що давно вже мала зробити — тікаю.
Я мчуся до лісу і, незважаючи на побиття, зберігаю ясний розум, бо від цього залежить моє життя. Стрімголов насувається ніч. Натрапивши на стежку, якою ми з Ґрейс прийшли сюди, я зникаю поміж дерев. Гілля безперестанку б’є мене по обличчю, але мені байдуже. Справжня небезпека вже позаду.
Ще до того, як рідшають дерева, чую заспокійливий плескіт води, берег освітлюють лише зорі. У моєму шалено заплутаному волоссі застрягли сухі гілки та листя, обличчя немилосердно подряпане, я важко дихаю.
Вгамовуючи паніку, що так і хоче мене поглинути, миттю знаходжу, де Ґрейс заховала човен і щосили штовхаю його по пляжу, прямісінько у воду. Тепер швидко на весла — коли ж кляті ноги припинять тремтіти — і відгрібаю.
Мене беруть дрижаки як не від холоду, то від страху, а швидше — від усього цього вкупі. Як би не було, вороття вже немає.
Я кинула виклик моєму батькові. На очах у його людей.
Під час своєї Ініціації.
Він цього не забуде і не пробачить. А Бронн… Як же йому спало на думку застрелити в’язня? Мій батько просто озвіріє. Як він покарає Бронна? І чому після всього, що між нами сталося, Бронн ризикнув мені допомогти? Чи не сплановано мою поразку заздалегідь — щоб довести мою слабкість? Невже він був частиною плану?
Щомиті пульсація у щелепі нагадує про батьків кулак. Око вже встигло набрякнути, і лікувальна мазь не завадила б. Натомість за пазухою лише два кинджали та компас від Ґрейс, а я похитуюся десь посеред океану, від якого в мене аж жижки трусяться, одна-однісінька і рахую, скільки козирів у мене на руках. Якщо Ґрейс розкаже про наш причал, мене одразу вистежать. І навіть якщо вона триматиме язика за зубами, «Діва» рано чи пізно мене наздожене, якщо вчасно не знайти собі сховище.
Тож я налягаю на весла. Кожен рух викликає у тілі різкий біль, але й поскаржитися немає кому. Найкращий шанс на порятунок — це обійти Острів, максимально збільшивши відстань між мною та заякореною «Дівою». Я в змозі триматися ближче до берега, а вона ні, і якщо Місяць так і не вийде з-за хмар, мені вдасться залишитися невидимкою. Пережити ніч, а тоді вже думати, як бути завтра.
Ніяк не викину з голови Ініціацію, так збентежила її простота. Я чекала купи завдань і готувалася до них роками, щоб продемонструвати бойову майстерність, безпомилкове знання історії та й загалом довести свою користь як члена екіпажу. Якщо він хотів лише, аби я холоднокровно вбивала, який сенс у тому навчанні?
Ось воно що!
Ось у цьому й весь задум!
Кожна Ініціація індивідуальна, і вбивство — це те одне-єдине, від чого я завжди відмовлялася, а треба ж було довести, що я на нього здатна. Коли прийшов час забрати чуже життя, я провалила екзамен. Ба більше. Я виявила байдужість. А яка ти вбивця, якщо не вбиваєш?
Але тепер це не має значення.
Дивлюся на небо. Там безліч зірок — як і ластовиння на моєму обличчі. Недарма Бронн жартував, мовляв, якщо раптом заблукаю, вони завжди приведуть мене додому. Чого ж вони мовчать? Та й немає у мене дому — мабуть, така ціна свободи — є лише жалюгідний човен, що поволі несе мене подалі від єдиного життя, яке я знала.
Ніч ніяк не закінчиться, і навіть вітру нема, щоб скласти мені компанію, самі лише брижі від моїх весел порушують спокій. На ранок я досягаю протилежного краю Острова і досі не бачу, що мене шукають. Може, ніхто й не збирався цього робити? Певне, у батька є важливіші справи, ніж ганятися за своєю непокірною дитиною. Чи може поразка під час Ініціації означати те, що я більше не вважаюся людиною, яку варто повернути?
Довіку ховатися у печерах Третього Острова я не збираюся, і якщо погоні справді немає, чого б не ризикнути вийти у відкрите море? Не така це вже й погана ідея, усю ніч вона крутилась у моїй голові.
До самого ранку я не стулила очей, а через голод і спрагу в голові запаморочилося. Сонце ледь зійшло, а вже так пекельно пече; на моєму чолі виступили горошинки поту і блищать, мов діаманти. Мене мучить спрага, і я ледь утримуюся, щоб не випити морської води — знаю, ЩО З ТОГО не вийде нічого доброго. На долонях здулися мозолі, із кожним помахом дерев’яних весел їхня шершава поверхня обдирає шкіру, а губи потріскалися від зневоднення.
Декілька годин потому дозволяю собі трішки перепочити і по черзі занурюю руки у воду, щоб сіль полікувала пошкоджену шкіру, бо кращого способу наразі не бачу. Там внизу причаїлися розмаїті створіння, для яких мої закривавлені пальці — виняткові ласощі. Та я не встигаю вилаяти себе за легковажність, коли раптом помічаю корабель на горизонті.
Моя перша реакція — паніка, проте секунду потому сварю себе за дитячість. Судно, що курсує в моєму напрямку — невеличкий двощогловий вітрильник з одним лише піднятим вітрилом, і це точно не «Діва». Дуже ймовірно, що це торговці, тож я більш ніж певна, що на борту в них знайдеться провізія. Мені цього вистачає, щоб прийняти рішення. Навряд чи я виживу в таку спеку, якщо і далі дрейфуватиму, тому просто змушена потрапити на те судно.
Я зриваюсь на ноги і, незважаючи на хитавицю, гарячково махаю руками, щоб привернути увагу. За якусь мить суденце змінює курс і швидко прямує до мене. На душі тривожно, і тільки кинджали дають мені бодай крихту розради. Я змикаю повіки і міркую: якщо вони виявляться недоброзичливими і відмовляться підвезти, доведеться захопити їхнє судно.
Як тільки воно пристає до мого човника, мені одразу стає зрозуміло, що це за люди. На борту троє літніх на вигляд чоловіків — їхня шкіра обвітрилась і провисає на кістяках. Без сумніву, життя їх зовсім не щадило, однак тільки-но побачивши мене, вони одразу пожвавішали — так само Клів, бува, спалахував, коли його погляд довше затримувався на моїх грудях.
Ніщо не дається просто так.
Їхні наміри ясні, як день, тож я знаю, що маю зробити, хоч ця перспектива мене зовсім не тішить.
— Доброго ранку, юна леді! — вигукує один з них, бородань. — Потребуєте допомоги?
— Так! — я відповідаю і помічаю, що вони розглядають мене як легку здобич. — А ви, бува, не прямуєте до Четвертого?
— На жаль, ні, — відповідає Бородань, обмацуючи мене масним поглядом, — але гадаю, ви б могли нас гарно попросити!
— Дякую вам!
В той час Бородань перекидає буксирний трос, а я хутко кріплю його до свого човна.
Інший чоловік, у якого на верхній щелепі жодного зуба, простягає мені руку. Я і сама легко можу залізти на борт, та хочу, щоб вони повірили в мою безпорадність, тож дозволяю витягнути мене нагору. Мене ледь не вивертає від цієї беззубої посмішки, але одразу ж помічаю продуктові ящики, які вони перевозять. Їжа.
— Славно, що ми тебе знайшли! — обізвався Бородань. — У цих водах небезпечно плавати наодинці!
— Особливо такій красунечці, як ти! — погоджується Беззубий.
Тепер аніскілечки не сумніваюся, що одній мені було б значно безпечніше, аніж з ними.
— Ой, я перед вами у боргу! — вигукую, і коли третій чоловік — той, що з пов’язкою на правому оці — нахиляється, щоби погладити моє обличчя, я не опираюся.
— Ми прямуємо до Другого Острова, — каже Бородань, — тож якщо ти хочеш, щоб ми пустилися назад в обхід аж до Четвертого… — він обмірковує.
— Було б дуже мило з вашого боку!
Очі Бороданя, мов щілини:
— Тоді ми б хотіли, щоб ти взялася нас переконувати! Ми говорили про це раніше.
— Що ви маєте на увазі? — я белькочу, сподіваючись передати словами усю мою невинність, аби ті жалюгідні створіння переконалися, що я не становлю загрози і вони можуть підійти ближче. Дивуюся, як моя огида переважує будь-який страх.
— Ну-ну, не соромся! — промовляє Беззубий, кидаючись вперед, щоб ухопити мою правицю. Одноокий хапає за лівицю, тоді як Бородань витягує зі свого черевика кинджал і розрізає ним повітря, мов танцююча смерть.
— А тепер не смій пручатися! — піднявши вгору лезо, наказує Бородань. — Не хочу понівечити таке миле личко!
Я накидаю на нерви вуздечку, чекаю, поки він наблизиться, і нарешті атакую. Використавши двох чоловіків як опору, я відштовхуюся ногами від землі і чимдуж копаю Бороданя трохи нижче щелепи. Він заточується назад, зронивши ножа.
Ті двоє від подиву послабляють хватку, тож я легко вивільнююся. Моя ліва рука впивається Одноокому в горлянку, а права хапає Беззубого за зап’ясток. Одним рухом завертаю руку йому за спину — і тріск, а згодом вереск говорять про те, що її зламано. Беззубий валиться на палубу. Різкий удар коліном у пах змушує Одноокого скласти своєму друзяці компанію, після чого я вихоплюю свої ножі, впевнено крокую до Бороданя і одним ударом ноги вибиваю з рук його кинджал.
— Гадаю, вам усім не завадило б повчитися гарних манер! — промовляю я, а вони витріщаються на мене так, ніби дістали обухом по голові, і приймаються зализувати свої рани. — А тепер піднялися і сіли он туди!
Ці негідники настільки ошелешені тим, що їх відгамселила дівчина, що й не думають опиратися, натомість сідають собі вкупці на кормі. Я обкрутила навколо них мотузку, а коли зав’язувала потрійний вузол, якого винайшов Бронн, серце защеміло. Колись він розповів мені, якщо раптом мені знадобиться щось дійсно надійне, то найкраще скористатися саме цим вузлом. Цікаво, що б сказав той колишній Бронн — мій найближчий друг, якби побачив мене цієї миті?
Беззубий реве щоразу гучніше, ймовірно, через мотузку, що немилосердно стискає його перелом. Я змушена обдарувати його кулаком у мордяку, відправивши у нокаут. З Одноокого здираю сорочку, і для них усіх рву з неї кляпи та пов’язки на очі. Запевнившись, що тепер вони мені не стануть на заваді, я не гаю ані хвилини і кидаюся спустошувати їхні ящики, які аж тріщать від манґвіфрутів; їхня товстезна шкірка надовго зберігає соковитість м’якоті, тому вони вважаються ідеальним харчем для моряків. Я наїдаюся ними від пуза і тішуся з усього, що мені вдалося пережити. Збудження від колотнечі подарувало не гіршу причину для посмішки, ніж лагідний вітерець, який несе мене назустріч моєму місцю призначення.
Подарунок Ґрейс прийшовся якраз вчасно, а довгі години над морськими мапами дали свої плоди. Тому я точно визначила, яку відстань у південно-східному напрямку потрібно здолати, щоб доплисти до Четвертого Острова. З попутним вітром я можу дістатися туди за два дні — це за умови, якщо на моєму шляху не стрінуться недруги. Може виявитися, що батько також туди прямує, однак щось мені підказує, що він націлився на Другий Острів, який знаходиться ближче до Третього. Батько невисокої думки про мене, тому певна: він гадає, що я пустилася легшим маршрутом.
Чуття мене не обманює, тому шлях до Четвертого Острова долаю без пригод. Я встигла повністю спустошити продовольчі запаси цих торговців ще до того, як досягаю мілководдя, тож з голоду поки що не помираю. З міркувань безпеки я практично не зімкнула повік, та все ж трішки відпочила і готова покинути судно. Моїх полонених я так і не розв’язала, але, принаймні, змочила водою, хоч вони на те і не заслуговують. Але недавно я втекла з «Діви», аби лише не стати вбивцею, і не маю наміру вбивати зараз. Нам не стрічаються інші кораблі, а це досить дивно. Якщо не помиляюся, я саме пливу по так званих активних торговельних каналах, і хоч я вдячна долі за те, що пересуваюся непоміченою, все ж мене турбує пустка на цих широковідомих шляхах.
Я привласнюю одну із торбин, що належать чоловікам, витрусивши звідти різний паперовий непотріб, а замість того напихаю її харчами та монетами і лиш на долю секунди завмираю, зрозумівши, що я роблю. Атож, я справжня грабіжниця! Я без вагань долаю почуття вини, позаяк якби вони повелися зі мною більш достойно, я б і не помислила їх обкрадати. Виходячи з цього, мене більше турбує моє виживання, аніж їхнє, тож упевнююсь, що моя фляга повна-повнісінька води з бочки.
Коли сідаю у свій човник, готова веслувати до берега, чоловіки вчувають, що я забираюся геть і заходяться протестувати приглушеними вересками. Я не зважаю — рано чи пізно хтось таки прийде їм на виручку (надіюся, якомога пізніше, якраз коли вітер віднесе їх у далечінь), — і зосереджуюся на тому, щоб дістатися суходолу.
Хоч він і найменший — Четвертий Острів — але, на мою думку, найпривабливіший з-поміж Східних Островів. Це Квітучий Острів.
З книжок я дізналася про тутешні тихі луги, де розкинулося море квітів усіх мислимих барв, а люди начебто такі ж тихі-мирні, як і природа навкруги. Ще я вичитала, що тут на узвишші є рослина, відома як вінець дня. Коли сонце сідає за обрій, вітровіння крізь її брунатно-червоні паростки звучить, як журлива музика. Кажуть, уквітчані ліси буяють увесь рік. Пелюстки попелоцвіту, мов смола, дивовижно контрастують із сяючою помаранчевою барвою сонцецвіту, і обидва ніжно доповнюються блідо-рожевим, рожево-ліловим та білим солодоцвітом. Як тільки опадають старіші пелюстки, щоби впустити у цей світ нові, земля перетворюється на яскравий гобелен, що пахне, мов найсолодша амбра. Але мене в першу чергу цікавлять поля, всіяні чорнильним дзвіночком — це квітка, що змінює свою барву від блідо-зеленого до темно-синього, залежно від того, під яким кутом падає світло. А коли дме вітер, дзвіночок вкривається брижами, ніби океан, тому багатьом на перший погляд видається, що перед ними — справжнісінька вода.
Мій батько пришвартувався тут лише раз — поповнити провіант — і після цього більше й не потикався. Тут немає незлічимих багатств, які можна вирвати із надр землі, лише безкінечні пагорби та невимовна краса. Батько і не подумав би шукати притулку в бідному селищі, де навіть нема чого поцупити, тому я сподіваюся, що ці його упередження витіснять будь-яку підозру щодо мого поривання до таких місцин. Якщо складеться саме так, я таки зможу щезнути, опинитися подалі від його мстивих очей і розпочати нове життя — без кровопролиття та насильства.
Як і Ґрейс, я тягну човен по пляжу трохи вище, заховавши його за високими піщаними наносами, а тоді повертаюся назад, щоби пригладити ріллю від кіля. Теплий вітерець гладить моє волосся, і я завмираю, нахиливши голову і віддавшись його доторкам. Раптово охоплює дивне бажання знову спустити човен на воду і — вперед, на захід. Там батько і не подумає мене шукати. Цей поштовх настільки сильний, що я пройшла не менше як півшляху назад до човна, аж поки отямилася. Навіть за звичних обставин подорож небезпечними та забороненими водами — ідея далеко не з найкращих; в моєму випадку — це вірна смерть. Тому я стишую голос, що нашіптує мені цю ідею і рушаю якомога дальше, вглиб материка.
У першому поселенні ані живої душі, не видно навіть приблудних собак, що рискають на вулицях, і мені стає якось не по собі. Селище таке ж самотнє, як і дорога, що привела мене сюди. Плющ пообплітав скелети облицьованих будівель, з’єднавши їх між собою. Але я шкірою відчуваю, що за мною спостерігають. Десь у тіні, за закритими дверима, хтось відслідковує кожнісінький мій рух. Я надто пізно усвідомлюю, наскільки відкрита для нападу. Якщо мій батько заверне сюди мене шукати, йому достатньо буде запитати в людей, і ті одразу ж вкажуть на мене.
Раптом хтось ззаду сильно хапає мене за зап’ястя. Від несподіванки мені перехоплює дух, і я боюся найгіршого. Та коли розвертаюсь, опиняюся віч-на-віч зі старенькою жінкою. Її волоссям немовби пройшовся ураган, обличчя спотворене чиряками, а з рота смердить так, що все живе довкола мре.
— Ви шукаєте мене, люба пані? — промовляє вона, і від її дихання в мене сльозяться очі.
— Ні, дякую! — я белькочу, намагаючись відсторонитися, проте її потиск ніби залізний.
— Старенька Тетті чекала на тебе! Мікстури, хіба ні? Ти шукаєш ліки? У мене їх сила-силенна, — вона облизує свої губи, ніби запрошує мене.
Роками я придушувала свої емоції, і цей навик себе виправдав. Хоч мене аж розпирає від цікавості, як вона дізналася про мою пристрасть до лікування, я залишаюся незворушною.
— Я не збираюся нічого купувати!
Старенька Тетті простягає свою скручену руку і торкається моєї щоки.
— В тобі клубочиться не тільки магія, — тягне вона, — Змія.
Вона регоче із моєї враз поблідлої шкіри, а в моїх жилах стигне кров. Страх, мов барабанний дріб, заглушує всі думки — і я вириваюся з її лещат. Як вона могла це знати? Ніщо в моїй зовнішності не виказує приналежність до Гадюки. Тікаючи від неї швидким кроком, я затуляю вуха, аби лише не чути її сміху і волію опинитися за кілометри звідси. Мене не покидає дивне відчуття, що в її присутності мої секрети більше не належать мені, тож я дбайливо притуляю їх до грудей. Якщо моє завдання — вижити, вони повинні хоронитися глибоко в мені. До самого скону!
Вийшовши із селища, я звертаю на стежину і прямую більш мальовничим шляхом прямісінько до центру Острова. Хоч і гадки не маю, де я, проте на душі значно веселіше і спокійніше. Втім одне дуже дивує — куди в цій місцині поділося життя? Що могло так налякати людей, коли навіть удень всі ховаються по домівках? Серед оцих чарівливих краєвидів людина просто не може не випромінювати спокій, таке тут свіже повітря і тепле сонечко. І хоча у моїх скронях досі відлунює страх, я вважаю, що у світі, де немає Гадюки, свобода смакує саме так.
Атож, Квітучий Острів вельми малолюдний, і до самого кінця дня на шляху ані душі, але хоч ця тиша дещо гнітить, глибоко в душі я за неї вдячна. Краще б мені викинути з голови цю попередню зустріч.
Підмічаю, що Острів не настільки бідний на ресурси, як вважає мій батько. Квіти й рослини не становлять для нього ані найменшої вартості, тому він ніколи їх не помітив би, однак серед усіх барв, що розкинулись у полі, я уздріла блідо-рожеву присмеркову рослинку, чиї зерна годяться для лікування кашлю, а запилений пушок крихітної білої місячної квітки використовується для приготування ліків від опіків. Також тут є довгі та яскраві сережки срібноцвіту, він дуже корисний і в якості допоміжного засобу до настою з елдекресу та міслворту, має потужні заспокійливі властивості.
Я певна, що ліків на цьому Острові як піску на морі і їх продають знахарям по всьому Сходу. Якщо це не дорогоцінний ресурс, то інакшого я й не знаю.
Під вечір я знаходжу затишний куточок на лузі, де можу притаїтися, принагідно споживши їжу, що принесла зі собою, однак навіть у такій чудовій місцині, та ще й з ножем у руках глибокий сон мені не йде.
Ще до того, як прокинулися пташки, я знову пускаюся в дорогу, і кожен крок, що віддаляє мене від моря — це маленька перемога. Поволі дозволяю собі повірити в те, що я це зробила — видерлася із батькових лап.
Та коли простую через поле, залите бузковим цвітом дикоросту, моє тіло, як голками, ятрить тривожне передчуття. Птахи замовкли, повітря мертве. І тоді, коли чую, як на пістолі зводиться курок, не сумніваюся, що його дуло спрямоване точно мені в голову.
Я інстинктивно піднімаю руки вгору на знак капітуляції. Якщо це батькові люди взяли мене на мушку — вважай, я вже небіжчиця. Так чи інак, не хочу давати привід для стрілянини.
Однак нічого не відбувається.
Нападник явно вагається, тому я повільно опускаю руки.
— Тримай їх угорі! — праворуч від мене через поле чоловічий голос рокоче мов грім, і я обережно обертаюся в тому напрямку.
— Я неозброєна! — гукаю у відповідь, сподіваючись, що на відстані він не помітить моїх кинджалів. — Не стріляйте! Я вам не зашкоджу!
— Хто ти? Чого тобі треба? — чоловік ніяк не збагне, що зі мною робити, проте відчуваю, що загроза минула.
— Мене звати Мерріан. Я просто блукаю і думаю, де притулитися! — одразу жалкую через таку відвертість, варто було назвати якесь інше ім’я.
Знову тиша.
— Ти сама?
— Так!
Врешті мій потенційний вбивця виходить з-за тину. Це чоловік середнього віку. Обличчя начебто добре, але на ньому написаний страх, а меткі очі нервово бігають туди-сюди.
— Ти подолала величезну відстань! Що привело тебе аж сюди?
Я всміхаюся.
— Хотіла подолати величезну відстань!
— Втікаєш, так? — чоловік підійшов і уважно вивчає моє вкрите синцями обличчя. Його погляд зупиняється на кинджалах, і він піднімає брову:
— Неозброєна?
Я дурнувато знизую плечима:
— Вони лише для того, щоб спустити шкуру зі зайця.
Чоловік відкидає темне волосся з чола — міркує, як зі мною вчинити. І нарешті приймає рішення.
— Чого б тобі не завітати в наш дім? Моя дружина з радістю тебе нагодує, і ти розповіси нам про себе.
Я міркую, чи можна йому довіряти. Тутешні жителі начебто миролюбні, але зустріч зі Старенькою Тетті засвідчила протилежне. Крім того, щонайменше два дні я не планувала зупинятися. Безлюдні вулиці мене лякають і я увесь час насторожі, а тут така спокуса — безпечне місце, де можна перепочити! Хоч якесь товариство не завадить. Якщо ж раптом виявиться, що в них лихі наміри, я точно зможу за себе постояти.
— Дякую вам! За умови, якщо це не принесе вам клопотів.
— Гадаю, гіршого, ніж коли ти потривожила мої землі, не буде, — в його очах миготить веселий вогник, і я одразу відчуваю до нього симпатію. — Мене звуть Йорен.
Я потискую йому руку.
— Вельми рада нашій зустрічі!
Він киває на лісосмугу, і ми рушаємо.
— Перепрошую, що потривожила ваші володіння! — вигукую. — Я й гадки не мала, що хтось може жити в цій глушині.
— Ти ж не уродженка Четвертого, правильно кажу?
Я не заперечую. Бо навіщо?
— По мені це так помітно?
— Якби ти жила тут, то не блукала б наодинці! — його сумний тон підтверджує мої думки про те, що тут щось сталося. Що ж трапилося із цими землями?
Хоч мені страшенно кортить про все розпитати, але Йорен явно не з тих, хто сповідається перед чужинцями, і я замовкаю. Тим часом ми вже перейшли поле і входимо у прилеглі ліси.
— Ось, майже прийшли! — каже Йорен. І тоді я помічаю розміщений у самому серці природи — поруч дзюркоче потічок — найгарніший будиночок з усіх, які я колись знала.
Усередині пахне свіжоспеченим хлібом, і я на радощах ледь не підстрибую.
— Кларо! У нас гостя!
Йорен підбадьорює мене усмішкою. Та коли з’являється його дружина, на її обличчі не видно особливої втіхи.
— Це ти, Йорене? — її голос тремтить.
— Натрапив на неї на верхньому полі. Дідько, мало не підстрелив.
— Перепрошую за моє безцеремонне вторгнення! — кажу я, сподіваючись якось її заспокоїти. — Я Мерріан.
— Ти одна з тих розбійників? — Клара впирає руки в боки й видно, що вона дуже сердита. — Прийшла вкрасти в нас ті крихти, що залишилися?
— В жодному разі! Стривайте, невже тут є злодії?
Для таких, як мій батько, Четвертий — аніскілечки не ласий шматок. Що їм тут грабувати?! Назбирати хіба гарненький букет квітів.
Клара та Йорен перезираються.
— Гадаю, час вечеряти! — промовляє Йорен. — На повний шлунок балакається краще!
Клара досі вагається. Вона зупиняє погляд на моєму обпеченому зап’ясті і невдоволено киває.
— Прошу до столу! — підкреслено сухо каже вона. — Томасе, вечеря готова!
Йорен проводить мене через кухню, і коли я вже присаджуюсь за велетенський стіл, повз мене прошмигує мале хлоп’я. Опускаю погляд — і стрічаю пару величезних карих очей, які втупилися в мене з-під рудої, як у мами, кучми волосся. Судячи з його зросту, прикидаю, що він бачив не більше семи зим.
— Хто ти? — у запитанні аніскілечки злості, лише дитяча цікавість.
Я всміхаюся:
— Мене звати Мерріан. А ти Томас?
Його очі розширилися, ніби я — справжня чародійка.
— Ти знаєш, як мене звати?
— Боже ж ти мій! Дівчина просто почула, як я тебе кликала! — вигукує Клара, лагідно направляючи свого сина до його місця і подалі від мене. — Нічого надзвичайного!
Але Томас не зважає на її слова. Скидається на те, що я здобула собі маленького друга на все життя.
Не скажу, щоб стіл гнувся від наїдків, та я в житті не куштувала такої смакоти. Поряд зі свіжим хлібом стоять овочі прямісінько з городу, підсмажені до солодкавості та хрусткості, а поряд — миска картопляного пюре. Голод, про який я і не здогадувалася, завиває у мені, мов дикий звір, однак змушую себе заспокоїтись і брати їжу маленькими порціями, навіть меншими, ніж зазвичай. Клара не спускає з мене свого орлиного ока. Здогадуюся, що в неї з Йореном море запитань до мене і вони чекають не дочекаються, поки син вийде з-за столу.
Коли тарілки спорожніли, а стола прибрали, Йорен пропонує Томасу погратися надворі.
— А можна Мерріан піде зі мною?
Йорен цілує сина в чоло:
— Трішки згодом. Спершу ми з мамою хочемо з нею побалакати.
Томас співчутливо дивиться на мене:
— Не хвилюйся! Я постійно потрапляю у халепи, проте вони мене все ще люблять.
Я аж заливаюся сміхом, отак втішив мене малий.
Коли хлопчик пішов, Йорен відкидається у кріслі, щоб як слід мене роздивитися, а дружина ставить перед ним кухоль елю.
— Що ж, Мерріан, ми вже з’ясували, що ти не з цього Острова, тож звідки?
Клара вдає, що не помічає нас, пораючись собі біля раковини, хоч насправді ловить кожне слово.
Перед тим, як відповісти, я відточую кожне слово, намагаючись нікого не образити і не підставити під удар — ні себе, ні їх.
— Ви безмежно добрі до мене, тому не хочу вас дурити. Я не можу сказати, звідки прийшла. Повірте, краще вам цього не знати.
Йорен хмуриться, тож я продовжую:
— Однак, запевняю вас, що в мене немає жодних поганих намірів. Просто мені потрібно почати все спочатку; я хочу спокійного життя.
— В такому разі тобі не варто було сюди йти! — відрубує Клара перед тим, як згадати, що вона не мала втручатися.
— Приєднаєшся до нас? — Йорен звертається до дружини, усміхаючись. Вона кидає посуд і сідає навпроти мене.
— Чому не варто? — я прагну зрозуміти, чому вона не хоче, щоб я тут жила. — Я завжди гадала, що цей Острів тихий та мирний.
— Тепер уже ні! — кидає Клара.
Дивлюся на Йорена, сподіваючись почути більше. Він робить великий ковток елю.
— Раніше ти жила на кораблі, правильно кажу? Морячка? Можливо, з торгового судна?
Я киваю йому. Це справді звучить правдоподібно.
Він не зводить з мене погляду:
— У морі добрий улов на зайців?
Моя щелепа ледь не відпадає від того, що мене спіймали на отій першій брехні. Тут до мене доходить, що Йорен просто сміється, і полегшено видихаю. Він не сердиться, але дає зрозуміти, що мені не вдалося його надурити. Я винувато хитаю головою, і він це приймає, тож продовжуємо розмову.
— В цьому є сенс, — продовжує він, — ймовірно, ти й гадки не мала, що тут насправді коїться. Бідність та голод насуваються, мов чорні хмари, і це не тільки тут, а й на всіх шести Островах. Усі нещасні випадки на Діамантовому Острові лише засвідчують, що видобуток зійшов нанівець. Без коштовного каміння Острови не можуть вести торгівлю один з одним. Лихварі запанікували і закрили сховища на Першому, від чого економіка всіх Островів посипалася, як доміно. Розбійники ніби з ланцюга зірвалися і чинили повне свавілля, тож люди втекли від них углиб материка, де ще зосталися лічені родовища. А Король, наче нічого того не знає, навіть пальцем не поворухнув.
Я думаю про смачну вечерю. Питаю:
— А вам тут безпечно?
Йорен зітхає.
— Ми краще, ніж будь-хто, забезпечені харчами. Все тому, що вирощуємо продукти власноруч і подалі від людського ока. Однак з часом нас теж знайдуть і відберуть усе до крихти. Навіть якщо нам вдасться усе це пережити, я — квітковий фермер. Якщо торговці більше не куплятимуть букети для Першого Острова, кому я тоді потрібен?
— А Король хіба не прислав сюди Флотилію? — в свідомості зринає непроханий образ мертвої людини на борту «Діви».
— Нікого він не прислав. — Кларин погляд встелила пелена смутку. — Я вже втратила одного сина через цих розбійників, але з другим цього не дозволю! — І вона встає, відвернувшись від мене.
— Я дуже співчуваю! — промовляю. — Я ні сном, ні духом не знала, що справи настільки кепські.
— Ти ж була в морі! — каже Йорен, простягнувши руку, щоби втішити свою дружину. — Може, тобі щось відомо? Королівська Флотилія допомагає іншим Островам?
Мені не варто й запинатися про це, адже нічого доброго від мене він не почує.
— Цілком імовірно, що він відкликав їх до Першого, — з гіркотою мовить Клара, — щоб захистити власну шкуру.
Йорен киває головою:
— До мене долітали чутки про те, що всі, хто мають змогу, збігаються на Перший задля власної безпеки.
Я замовкаю, поринувши в роздуми про Торіна. Цікаво, він знав, що Острови зазнали стільки страждань? Певна річ, батько тримав мене в безтурботному невіданні щодо ситуації на Островах. Тільки різанина на Шостому Острові відкрила мені очі на жорстоку реальність. О, яка ж мене бере злість — я так занурилась у власні проблеми, що не чула і не бачила нічого навколо.
— Чи в моїх силах хоч якось зарадити? — пусті, безпомічні слова, але вони — єдине, що в мене є.
— А ти б допомогла мені зорати поле? — коли Йорен це запитує, Клара дивиться на свого чоловіка переляканими очима. — Ще одна пара рук дуже навіть знадобиться для засадження врожаю на наступний рік!
Інтуїція наказує мені негайно підвестися, покинути це місце і більше ні ногою сюди.
— Я так бачу, тобі нікуди податися, а повсюди чигає небезпека. А ми за твою працю даємо ліжко та їжу! — На дружині Йорена вже лиця немає, але він наполягає, щоб я пристала на цю пропозицію. — Хоча б доти, поки ти не вирішиш, що робити далі.
Внутрішній голос вже волає мені негайно забиратися, але я тільки посміхаюся:
— Дякую за вашу доброту!
Йорен украй задоволений, Клара — не так щоб дуже, а в мене досі таке відчуття, ніби я втекла недостатньо далеко. Утім я завжди можу накивати п’ятами звідси.
Схід сонця на суші зовсім не такий, як на морі. На «Діву» світанок вривався яскравим полум’ям і майоріло воно на воді, затоплюючи кров’ю все навкруги. Тут, навпаки, земля поглинає сонячні промені і лишає від них лише тендітне сяйво, що ніби заманює у новий день. Щоранку від цього мені аж дух перехоплює. І відбувається це дійство, як правило, саме у той час, коли я на одному й тому ж місці. Спускаюся із Йореном вниз до лугів, а світло миттєво заливає горизонт, наповнюючи поля янтарною барвою. І кожна квіточка аж тягнеться до величі її тепла.
Я зупиняюся помилуватися цією красою, а Йорен крокує собі далі і тихо підсміюється над моїм дитячим захватом. На початку Томас, бува, приєднувався до мене — брав мене за руку, і ми удвох споглядали, як оживає світ. Тепер це видовище йому надокучило, і він тягне мене вперед — доганяти батька.
— Не барися, мрійнице! — гукає Йорен і влучає в яблучко. — Робота не чекатиме!
І я біжу, радіючи можливості провести тут час із цими людьми.
Йорен нав’ючує мене роботою, але його товариство мені подобається. Раптом виявляю, що обробляти землю — велике задоволення! Клюєш собі мотикою землю, поки та не видасть усіх своїх секретів, дозволить посіяти різне насіння, а напровесні розфарбує поле яскравими барвами. А ще я більше не маю намірів покидати їх. Спершу я переконала себе, що залишуся лише на пару днів й тоді піду собі. Тепер я більше не прикидаюся — мені тут справді добре. Якщо вдасться, я просто зобов’язана лишитися і дочекатися плодів своєї праці.
Йорен вірить, що на землях Острова збереглися останні сліди давньої магії, і свій багатий урожай він завдячує саме їй. Коли я підштовхую його розповісти більше, він продовжує:
— Лише дурні це заперечують. Магія живе в корінні дерев, у квіткових барвах. Природа — це суцільна магія, Мерріан! Навіть алхіміки без неї не обходяться, — він нахиляється, запускаючи пальці в ґрунт, а потім кладе теплий шматок землі мені в долоню. — Люди кажуть, що старовинна магія розчинилася, мов дим, але я вважаю, що то її погано шукають!
Стискаючи землю в руці, я ніби відчуваю відгомін магії і чую — у повітрі вирують невимовні секрети, які чекають, щоб їх розгадали.
І я готова цим зайнятися.
Томас — чудовий, дивовижний Томас — допомагає нам під час роботи, розважаючи мене історіями про тваринок, яких він зміг порятувати. У нього серце цілителя — рветься вправляти поламані ноги і лікувати хвороби, дарма що це захоплення не надто тішить батьків. В більшості випадків те, що Томас приносить додому, аби полікувати, їм хочеться засмажити та з’їсти.
До стосунків між Йореном та Томасом я звикла не одразу. Одного ранку, коли сонце немилосердно пекло, а робота кипіла, Йорен попросив Томаса принести води, і той слухняно побіг додому, щоб повернутися з повним глеком. Він уже підбігав до батька, радіючи, що виконав важливу місію, коли перечепився і упав долу, вихлюпнувши увесь глечик на землю.
Моє серце аж підстрибнуло від страху — що воно зараз буде? Малого відшмагають ременем чи покарання виявиться ще гіршим? Бо я знаю, як би зреагував на таке мій батько.
Йорен рвучко підхопився, але без злості. За лічені секунди він опинився біля сина, допомагаючи піднятися та обтрушуючи його коліна.
— Сильно вдарився? Ти ж мало не проломив землю! — його голос звучав лагідно, а за жартом ховалась турбота.
Томас посміхнувся.
— Все добре, тату! Пробач за воду!
Йорен поклав руку на синове плече і міцно його стиснув, а я стояла ніби вкопана і дивилася, як вони сміються.
Мій батько змусив би мене стати на коліна й, обіпершись руками, лакати розлиту воду із землі, як собака.
Я завжди знала тільки одну сім’ю, і мені на думку не спадало, що можна жити якось інакше — тож теплі стосунки між батьком і сином не перестають мене вражати. Ба більше, Йоренова доброта торкається й мене: за помилку тут не карають, а навчають. Коли спіткає невдача, мені простягають руку допомоги та підбадьорюють. Йорен так тісно залучив мене до справ своєї сім'ї, що я уже почуваюся її частиною.
Навіть Клара потроху теплішає до мене. Знаю, вона ніколи не визнає цього, однак їй не під силу приховати ніжність в очах, коли вона звертається до мене, чи (навіть частіше) лає. Цікаво — от якби вона була моєю мамою, яким було б моє життя?
Цей крихітний куточок світу аж по вінця наповнений любов’ю.
Але мій голос вперто каже мені — тікай.
Я не зважаю на нього, бо відчуваю — я тут на своєму місці. І якщо сюди забредуть розбійники, мені під силу захистити свою нову сім’ю навіть краще, ніж вони можуть собі уявити. Я маю намір зостатися; я хочу цього; я тут щаслива!
Чого я маю йти геть?
Відпочиваю я двічі на тиждень, коли Йорен вирушає в сусіднє поселення — доставити торговцям урожай. Попервах він запрошував мені з собою, та я боялась випадково натрапити на недругів, і з того часу він більше й не згадував про це.
Певна річ, ці два дні давали відпочинок тільки від поля, бо в Клари для мене завжди купа справ по дому. Сьогодні ми випікаємо хліб — і працюємо удвох серед тиші, в якій панує повага та легкість. Кларі до снаги жіноча компанія, і вона передає мені свою мудрість так, ніби я її донька. Хоч на вигляд вона і колюча, проте за тією маскою ховається стільки дотепу й тепла, і добитися її нечастої усмішки прирівнюється до тисячі скарбів.
Буває, саме в цій тиші нишком приходять незвані думки — про життя, від якого я накивала п’ятами. Відтоді минуло майже шість місяців. Чи Ґрейс бодай колись думає про мене? А Бронн? Не хочу ятрити себе думками ні про них, ні про батькову неспроможність захистити Острови від розбійників. Хочу думати лише про хороше, а про все лихе забути, особливо про Принца, з яким мала побратися, про той фальшивий союз, який нас очікував… Цікаво, що мій батько скаже про мене Королю? Втім не хочу цього навіть уявляти, а щоб стерти це з пам’яті, товчу тісто, спрямувавши на нього всю силу мого зречення.
Коли обід вже на столі, а Томаса гукали декілька разів, Клара обертається до мене і зітхає:
— Побіжи приведи його, гаразд? Без сумніву, він там на лузі шукає мишей, щоб їх порятувати.
Я заливаюся сміхом, адже точнісінько так каже Томас і, пообіцявши не затримуватися, вибираюся на спекотне полуденне повітря. Низину оповиває медовий аромат, від якого я п’янію. Плетуся туди, де серед квітів вмостився Томас.
Стаю біля нього навколішки.
— Тебе кличуть!
Він повертає до мене вродливе обличчя і посміхається, наче сонечко:
— Поглянь!
Це невеликий шматок дерева.
На ньому вирізьблено знайомий профіль. Дуже навіть знайомий. Мій.
— Тобі подобається?
Повільно беру його в руки. Важко повірити, але бачу це на власні очі.
— Ти сам це зробив?
Він радісно киває головою.
— Це ти!
— Ну, я бачу! Він дивовижний. Я і не здогадувалася, що ти таке вмієш.
Він знизує плечима.
— Якщо хочеш, я тебе навчу. Але тобі доведеться користуватися ножем, а мама каже, що вони гострі і небезпечні.
Я дивлюся на невеличке лезо в його руці, що з роками наполовину сточилося, і не можу стримати усмішку.
— Я спробую. Але покажеш іншим разом, бо твоя мама просить, щоб ти негайно прийшов і поїв.
Вже збираюся підвестися, але помічаю дещо, від чого холоне кров. Ховаючись за високою травою, через луг до нас крадеться вовчиця. Її намір зрозумілий, ми — обід.
— Дай-но свою зброю! — я шепочу, жестами наказуючи Томасові завмерти.
Він теж помітив мисливицю, і я відчуваю його страх в момент, коли він вкладає ножа мені в руку.
— Будь обережна! — хапаючись за складки моєї спідниці, просить хлопчик, поки я піднімаюсь на ноги.
Цей кидок — нехитра штука, я вражала значно дрібніші і віддаленіші мішені. Але якщо сточене лезо не впорається із завданням, нас чекає халепа.
Ніж, затиснутий у руці так, ніби він частина мого тіла, заспокоює мене. Поратися на землі теж цікаво, але де я справжня — це тут і зараз. Від усвідомлення цієї істини мене проймає легке тремтіння, але на роздуми нема часу. Я притьмом цілюся і роблю блискавичний кидок. Вовчиця із виском звалюється на землю, ніж прохромлює її груди. Полегшено видихаю і обертаюся до Томаса; він витріщається на мене із справжнім благоговінням.
— Почекай тут. Я перевірю, чи вона мертва.
Я сторожко пробираюся крізь посіви й опиняюся біля тіла. Вовчиця худа-худюща, і це зовсім не дивно — мабуть, неабияк зголодніла, що полює на людей. Я тягнуся до неї, щоб витягнути ножа, але трохи вагаюся: а раптом вона не мертва?
Вона мусила померти, я ж-бо цілилася прямісінько в серце! Але там, у тілі, досі щось ворушиться, щось гуде собі, ледь-ледь чутно. Я вже зустрічала подібне у пташок і людей, це останній шепіт життя. Він ще тримається тіла, коли смерть уже тут, і завжди присутній, поки все не скінчиться. Але цей шепіт значно потужніший, ніж мені коли-небудь доводилося відчувати. Якби я точно знала як і що, то дотягнулася б до того життя і повернула його назад у тіло.
— Не роби цього!
Я здивовано витріщаюся на Томаса:
— Що?
Він прямує до мене. Досі наляканий, але чомусь впевнений, що хижак більше не становить загрози.
— Не рятуй її!
— Ти також це відчуваєш? — я вважала себе чи не єдиною, здатною помічати такі дивні речі.
Томас киває головою:
— Це схоже на перев’язані вузликами нитки, які хочеться розплутати й акуратно покласти на місце.
Мене мов обухом по голові гепнуло.
— Ти вже пробував?
З його виразу обличчя я розумію, що таке було, але не вдалося.
— Це не завжди відбувається. Лиш іноді, помираючи, тварина залишає щось по собі.
Іскра енергії, залишки життя, навіть коли смерть підійшла впритул.
— Хто тебе цьому навчив? Йорен також відчуває це?
Томас хитає головою.
— Лише я. А тепер і ти. Це магія!
В пам’яті оживає срібляста місячна пташина — та, що розбилася і вже вмирала, коли я вкрила її своїми руками, силуючись повернути до життя. І вона таки жила до моменту, коли батьків кулак розтрощив її кістки… Мені стає цікаво. Я зазираю хлопчику в очі — вони чисті, невинні і все-все знають — і мало не захлинаюсь від хвилі любові.
— Гадаю, ти маєш рацію.
Отже, я знайшла однодумця — такого ж пристрастного цілителя, як і я, не кажучи вже про цю останню чудасію. Це приносить мені дивну втіху.
Розпачливий голос, який кличе нас, нагадує мені, що Клара чекає.
— Йдемо! — я промовляю, досуха витираючи його ніж об шерсть вовчиці. — Нам краще бігти додому, поки твоя мама не вирішила з’їсти нас на обід.
Коли переходимо поле, мені спадає дивна думка:
— Томасе, ти коли-небудь хотів податися на захід?
Він хитає головою.
— Ні, мені тут подобається!
Я киваю, стискаючи його руку, і дивлюся на захід. Але ці мої мрії — повна дурниця. Навіщо мандрувати невідомо куди, наражатися на небезпеку? Все, що мені потрібно, знаходиться тут.
Коли завершую всі хатні справи, знову прошмигую на луг. Там досі лежить тіло вовчиці, над нею хмарою літають мухи.
Пройшло багато часу відтоді, як я розтинала пташку чи щура, і тепер я повинна, просто повинна з’ясувати — що то була за енергія і як я її відчула?
На цей раз використовую кинджал, якого дав мені Бронн, і легко прорізую хутро та шкіру. Акуратно відтягую плоть, відкривши м’яку масу з органів, і аж видихаю від зачудування. Прекрасна картина! Хочу відтворити схему, намалювати мапи на кшталт батькових з Островами, вивчити шляхи, по яких тече життя.
Вовчицю досліджувати значно легше, ніж крихітну пташку, тож я акуратно відсуваю нутрощі й знаходжу там шлунок, печінку та нирки — все, що запам’ятала з науки Мілліґен. А щоб добратися до серця, доводиться розламати грудну клітку.
І це дуже дивно, як взагалі такий крихітний орган можна знайти і вразити — кинджалом, діями, словом? А моє серце ціле — чи за грудьми воно все пошрамоване?
Я копаюся далі, та поки не знаходжу й сліду тієї магічної енергії, яку бачила на власні очі. Знаю, Томас застерігав мене від цього, але я відчула її на смак — цю магію. Можливо, мені і думати не слід було, щоб оживляти вовчицю, але ж я подумала і продовжую думати про це, тому і розкладаю її на частини, шматок за шматком. Це просто жага знань, яка штовхає мене вперед у пошуках відповідей.
— Мерріан?
Я не почула, як він наблизився, тож від несподіванки аж здригаюся.
Томас дивиться на мене так, як ніколи раніше. Ніби він мене боїться.
Бачу цю картину його дитячими очима: згустки крові, повсюди розкидані нутрощі, кістка в моїй руці, кров на моїй шкірі… І мені стає соромно.
— Томасе, — починаю я, не знаючи, що й казати далі, — пробач мене!
Я кладу кістку на землю і витираю руки травою.
— Що це ти робиш? — запитує він, намагаючись краєм ока побачити те, що я закриваю спиною.
Вирішую, що найкраще — не обманювати, тож відповідаю:
— Я хотіла дослідити.
Рушаю до нього, щоб відвернути його погляд від того, що колись було вовчицею.
— Магію? — його голос тихий-тихий, він боїться глянути мені у вічі.
— Так, магію! А також тіло. Це для того, щоб коли із моїми близькими щось трапиться, я могла їх полікувати.
Томас на хвильку замовкає.
— А мене ти полікуєш? Якщо поранюся.
Ох же це хлоп’я!
— Ясна річ! Ти перший, кого я зцілю, бо дуже люблю тебе!
Він захоплено дивиться на мене. Його теплі очі готові простити, і він простягає руку, щоб торкнутися ластовиння на моєму лиці:
— Ми такі схожі, правда?
Я торкаюся його ластовиння — в нього воно світліше, а в мене темніше, але бачу на своїх руках плями крові, тому враз припиняю ніжності.
— Так, схожі.
— Адже ми — сім’я, правда?
Я обіймаю його, ніби захищаючи, й цілую в тім’ячко.
— Так, ми — сім’я! А тепер гайда додому! Вже вечоріє.
Коли заводжу його досередини, обережно прошу ані словом не обмовитися батькам про те, що трапилося. Пізніше я повернуся і закопаю вовчицю. Мені не слід було цього робити — не варто було так ризикувати, щоб мене спіймали на гарячому, я не мала показувати Томасу таке видовище.
Та єдине, про що я зараз шкодую — що не довела справу до кінця.
Спати в будиночку сама насолода — ліжко, що Клара мені постелила, м’яке й тепле, а тиша через віддаленість від моря — така заспокійлива. Я вкрай зморена — і довгими годинами фізичної праці, і навіть добротною їжею. З думкою, що нарешті я знайшла собі безпечне місце, я поринаю у глибокий сон, і мені нічого не сниться.
Серед ночі я прокидаюся попити води. Декілька секунд долаю слабку нестяму, а очі тим часом призвичаюються до темряви — якраз до тієї міри, щоб узріти над собою блиск ножа, готового пронизати мою шию.
Всі мої відчуття загострюються, я перекочуюся вбік і злітаю з ліжка. Цього нападник не чекав — він втрачає рівновагу, але швидко оговтується й поволі, легкими кроками, підступає до мене, розмахуючи кинджалом.
Але страх мене лише пришвидшує. Я відбиваю його удари, що сиплються із шаленою швидкістю, і кидаюся до схованки із ножами. Я вже повністю прокинулася.
Ухопивши ножі, я тепер сама здатна атакувати і ми танцюємо по кімнаті, з кутка в куток, викручуючись та розвертаючись, аби лише уникнути фатальних випадів. Скоро я розумію, що це не звичайний розбійник — надто вже легка його хода, надто він вправний і блискавичний.
А коли крізь вікно проступає місячне сяйво й освітлює його обличчя, бачу, що мої нічні жахіття збулися.
Це Бріґс.
Мені таки треба було тікати кудись подалі.
Бріґсу, одначе, не щастить — він не зміг заскочити мене зненацька і не сподівався, що я відбиватимуся. Він стійко тримається, але мені раптом підвертається нагода — і я б’ю кулаком йому в мордяку.
Удар змушує його хиткими кроками відступити, але поки він зводиться на рівні ноги, я б’ю ногою в черево, тоді в щелепу і насамкінець — у пах. З Бріґса аж бризки летять, поки він силкується вдихнути повітря, але я не зупиняюсь ні на мить. Він робить ще один випад, а я одним махом ножа прорізаю йому лице поздовж. Від болю Бріґс аж завиває, однак замість контратакувати розвертається й тікає геть, вистрибнувши з вікна та зникнувши у нічній темряві. Він завжди був боягузом.
Ошелешена, стою і думаю, чи варто кинутися за ним. Дуже ймовірно, що він повернеться з підмогою, а я не хочу, щоб моя нова родина…
Моє серце завмирає.
Я біжу зі своєї кімнати прямісінько на кухню. Там Йорен, він лежить у калюжі власної крові. Тож коли мчуся до нього, посковзаюся, падаю — і груди розриває зойк від вигляду його перерізаного горла і мертвих очей, які ще недавно випромінювали стільки тепла. Я стримую крик і несуся в кімнату Томаса.
Я й не знала, що серце може лементувати, поки не почула своє, стоячи біля маленького хлопчика, вбитого вві сні. Коли беру Томаса на руки, чую гул смерті. Мій відчай безмежний. Гарненьке обличчя Томаса вже синіє, а тіло так навіки і залишиться дитячим. Я розчісую пальцями його м’яке волоссячко, заколисую мого солодкого Томаса, всім серцем жадаючи, аби він лиш повернувся. Я відчайдушно шукаю в ньому нитку життя, але він уже відійшов назавжди. Мені несила його повернути, і біль від цієї втрати — нестерпна агонія.
Коли припиняю кричати, чую стогін пораненої людини. Ніжно кладу Томаса на ліжко і йду на звук у спальню батьків.
Клару прокололи кинджалом, й очевидно, не один раз. Вона лежить на підлозі: її зарізали саме тоді, коли вона бігла назустріч небезпеці — мчала, щоб захистити сина. Зараз вона хрипить і захлинається у власній крові, і я поспішаю покласти її голову собі на коліна. Мої сльози невпинно котяться.
Її очі знаходять мене:
— Томас…
Я хитаю головою, і її обличчям скочується сльоза.
— Він не страждав… — я намагаюсь хоч трішки зменшити її біль, але знаю, що це неможливо.
Клара легенько піднімає свою руку й кладе на моє обпечене зап’ястя.
Її погляд такий промовистий, що я розумію — вона знала про мої таємниці. Але, схоже, вона мені пробачає.
— Хай вони заплатять!
Я киваю, підтримуючи її голову в момент, коли життя назавжди її покидає. Коли вона врешті сповзає додолу, всередині у мене щось обривається, і горе перетікає у лють — всепоглинаючу, сліпучу лють. Я зриваюся на ноги і мчуся.
Байдуже, що я у нічній сорочці, довкола темінь і я неозброєна. Слова Клари дзвінко лунають у моїх вухах: «Хай вони заплатять!» Так, я це зроблю. Клянуся, Бріґс не відкупиться.
Може, він і вправніший за мене, але я краще знаю цей Острів і ці поля, тож, запалена ненавистю, рушаю навздогін. Навіть не думаю, що і як робити, мене веде тільки лютий інстинкт — відшукати його і знищити. Бріґс страждатиме так само, як страждали вони і я.
Якщо вірити залишеним слідам, Бріґс попрямував до узбережжя, але пустився не навпростець. Я знаю кращий шлях і перехоплю його, аби тільки він не помітив мого наближення.
Я біжу, а довкола все ніби вимерло, і коли шмигаю поміж дерев, чую лише, як гупає серце. Темрява взяла мене у свої холодні обійми і помста — моя володарка, тож буду слухняною.
Бачу крізь гілляччя Бріґса. Він біжить паралельно зі мною, і я миттю змінюю напрямок. Сходу накидаюся на нього, і ми разом валимося на землю. Нюхом чую його нестяму від того, що я тут, він силкується відштовхнути мене, намагається битися, але я лупцюю його раз і другий, знову і знову… Нестямна лють заволокла мої очі, її підсилює агонія втрати. Він забрав їхні життя і позбавив мене майбутнього, отож що мені залишається, крім цієї жаги до болю? Я ненавиджу його; я ненавиджу їх усіх. Як могли вони так вчинити? Навіщо? Навіщо він це зробив?
У цей туман жорстокості, що заволік мою свідомість, врізається чиєсь волання. Ні, скоріше вереск, виття, голосіння. Це я так кричу.
Божевілля поступово залишає мене, наче я прокидаюсь від жахливого сну, але я й досі гамселю Бріґса, осідлавши його. Він не реагує та й взагалі не рухається, і тепер його обличчя вже не впізнати. Я дивлюся на кров — його і свою, і з жахом відсмикую руки від вбитого. Уявлення не мала, що вони здатні так понівечити когось, однак без сумніву, так і є. Мене трусить, я залишаю Бріґса і сповзаю на землю.
Отакої! Я ж вбила його.
Невже я нічим не краща за батька, від якого дременула світ за очі? Я кричу від болю, і луна котиться поміж дерев.
Ледве звівшись на ноги, німа від горя, спотикаючись, прямую назад до місця, яке колись називала домом. Залишаю Бріґса там, де й прикінчила, не ховаючи, на поталу вовкам. Ідучи, ридаю за сім’єю, яка загинула через мене, і реву, аж поки не залишається ані сльозинки.
Я повинна була тікати.
Повернувшись в будинок, я спиняюся. Усе тепло місця, яке я колись так любила, кудись зникло, його серце вирвано з корінням. Стою як укопана, а нічне повітря розчісує мою наскрізь просочену кров’ю нічну сорочку, точніше — шмаття від неї.
Я хочу лягти, заснути — і більше ніколи не прокидатися. Це ж так легко, так легко!
Але тоді в думках зринає Йорен, мій любий Томас і Клара, і я усвідомлюю, що не в силах зробити цього.
Коли рию їхню могилу, вже займається день. Готую лише одну — щоб вони там спочивали усі разом, довіку обнявшись. Це дуже важко — витягнути з будинку Йорена та Клару, потім покласти в могилу, тож всюди залишаються криваві сліди. Але Томас легенький, немов пір’їна, і перед тим, як попрощатися, я довго тримаю його на руках. Рідненький мій Томасе! Ти не заслужив такого кінця!
А я ж казала, що полікую його, якщо він пораниться — чого ж не стримала обіцянки? Я готова на все, аби лише повернути його.
В руках тримаю різьблення, на якому він зобразив мене. О, який же в мене тут щасливий вигляд — таке собі тутешнє дівча! Але все це було до вовчиці і до Бріґса. Я більше себе не впізнаю. Нахиляюся і кладу різьблення Томасові на груди. Тієї Мерріан більше нема — вона з ними жила, вона з ними й померла.
Коли всі вже лежать на останньому ложі, я вкриваю їх землею, яку Йорен так любив. Тепер він стане з нею одним цілим. Зриваю анемони і розсіюю їх по могилі, а потім знову плачу, аж до заходу сонця. Все тут — світло, життя та любов — згасло, і магія теж зійшла нанівець.
Провина, втрата — це все нестерпно. Мені не слід було сюди й ногою ступати, тим паче залишатися.
Я дозволила собі повірити у вигадку, однак тепер перед моїми очима — жорстока реальність. Що це взагалі таке — безпека? Ніде її немає, так само як і свободи.
Настав час тобі прокинутися, Мерріан.
Всю ніч я проводжу в будиночку. Сьогодні тепло, але холодний вогонь ненависті у моєму серці змушує мене всю тремтіти. Якою ж безмозкою я була! Дурепа, яка повірила, що зможе так легко зникнути, дурепа, яка припустила, що зможе зостатися тут. Головне — дурепа, яка була певного, що не трапиться нічого поганого. І я ненавиджу себе за це.
Щось у мені надламалося. Вперше в житті я по-справжньому захотіла причинити людині біль. Я так захотіла покарати Бріґса, що втратила самовладання і віддалася на волю могутнього інстинкту. Я досі відчуваю його в собі — дикий, некерований — і це наводить на мене жах.
«Хай вони заплатять!» — сказала Клара. Але ж вона не хотіла, щоб я загубила себе у темряві. Я маю бути сильною, як ніколи раніше, бо виконати обіцянку — мій обов’язок. Тому що вона жадала помсти не тільки за свою сім’ю — йшлося про боротьбу за них усіх, за кожну вбиту родину. Клара знала, що я більше ніж просто мореплавець, і заповіла мені захистити острів’ян.
І якщо це означатиме воювати із тими, кого я колись називала сім’єю, хай так і буде.
Я більше ніколи не підведу Клару.
Сьогодні, разом зі своєю справжньою сім’єю, я поховала свою невинність. Впевнена, що Бріґс далеко не останній, хто прийде по мене — у батька душогубів хоч греблю гати. Але цього разу я напоготові.
Тож тепер чекаю.
Місяць сяє у повну силу, і хтось м’яко переступає поріг.
Я нечутно підводжуся. Рука із ножем аж свербить, щоб пролити кров. Коли непроханий гість заходить до кімнати, моє лезо вмить опиняється біля його горлянки.
Одне лихо, що його лезо — біля моєї.
Якусь мить ми стоїмо, ніби окам’янілі, але коли я впізнаю, хто це, моє серце падає. Будь-хто, аби не вона!
— Я думала, ти зустрінеш мене трішки інакше! — каже вона, проте опускає лезо.
Я вагаюся, чи відводити своє.
— Я теж не могла уявити, що саме тебе пришлють вийняти з мене душу!
І Ґрейс заливається сміхом.
Її тон не жорстокий, радше втомлений:
— Я не вийматиму з тебе душу, — вона крокує повз мене і сідає до столу.
Я підозріло дивлюся на неї, міцно стискаючи кинджал.
— Ти одна?
— Авжеж!
— Чого прийшла?
Її очі — глибокі, мов океан — дивно виблискують.
— На Ініціації я шепнула тобі: хай там що, але я завжди з тобою.
— Справді? Тоді нагадай, чи ти захистила мене від батькових кулаків? Хоч якось допомогла? І чому з того часу від тебе ні слуху ні духу?
Ґрейс зітхає.
— Гадаю, мертвою я була б тобі менш корисною. Як вважаєш?
Я ні на йоту не вірю їй.
— З чого ти взяла, що я довіряю тобі? Свою вірність ти поклала до ніг мого батька! Мені добре відомо, як ви насолоджуєтеся холоднокровним вбивством. З жодним із вас я не хочу мати справи.
— Я ніколи не була відданою Гадюці! — Ґрейс аж вибухає від люті. — Він — м’ясник, і я ненавиділа його накази. Однак деякі речі важливіші за мої бажання.
Я хмурнішаю.
— Які такі речі?
Ґрейс не відповідає, і це мене збіса дратує. Вона, зі свого боку, також розглядає мене з деяким збентеженням. Мабуть, мене тепер важко впізнати. Принаймні я себе точно не впізнаю…
— Послухай, якби я хотіла зрадити тебе, це було б завиграшки. Я б показала місце, де пристав наш човен, але ж я, навпаки, зробила все, щоб ти втекла! Капітану я доповіла, що ми причалили до зовсім іншої бухти. Тому й з’явилася, як тільки змогла — хотіла ж бо вивідати, що Капітан тепер планує робити…
Ґрейс робить паузу. Я не дивуюся — розумію, що батько прагне вбити мене.
— Тобі небезпечно тут залишатися. Він посилає вбивць на кожен Острів, аби лише тебе повернути.
Тобто йому мало просто вбити мене.
— Ой, спасибі! Я вже це зрозуміла, коли Бріґс прийшов по мене минулої ночі.
Вона вражена — невже хтось її випередив? Переводить погляд на мої закривавлені кулаки.
— Ти вбила його?
Я не хочу нічого розказувати — навіщо згадувати той жах? Тільки червонію і шукаю, куди заховати свої руки.
— Він вирізав усю сім’ю, в якій я жила.
Для Ґрейс усі фрагменти нарешті склали картину, і моя лють їй враз стала зрозумілою.
— Мені вельми шкода, — каже вона, — що я не дісталася сюди швидше.
Хоч і вражена усім, що тут сталося, вона явно захоплюється своєю ученицею. Але я не прагну її поваги. У всякому разі, не за це.
— А мені шкода, що я тут залишилася.
Ми замовкаємо. Я сідаю за стіл навпроти неї, але зброї не випускаю. Поки Ґрейс не пояснить, чому так довго не покидала Змій, я не можу їй довіряти.
— Як ти плануєш діяти? — врешті запитує вона. Я заглядаю їй у вічі, і вона посміхається. — Ти ж не можеш так просто здатися! Я надто добре тебе знаю!
О! Та невже?
— Я збираюся на Перший Острів.
Ґрейс ніби обухом по голові вдарили. Таке враження, ніби я повідомила, що знову повернуся на «Діву».
— Навіщо?
Бо не можна надалі терпіти це беззаконня! Хтось-таки повинен допомогти острів’янам. Якщо Гадюка не поспішає захищати людей, це зробить його дочка.
— Мені потрібно поговорити зі своїм нареченим. Гадаю, його батькові потрібна допомога.
— В такому разі, я з тобою!
Можливо, розумніше було просто попросити Ґрейс залишити мене у спокої, однак я вирішила інакше. Хоч я й досі їй не довіряю, несила залишатися одній, особливо тепер.
Настає ранок. Я сиджу над могилою, вишукуючи слова на прощання, але що тут скажеш? Боляче від того, що доведеться їх залишити. Та я мушу.
Два дні ми йдемо пішки без перерви і нарешті досягаємо невеличкого рибацького порту на західному узбережжі. Одна золота монета — і ми вже на рибацькому суденці, що курсує до Першого Острова.
Подорож триває понад тиждень. Вітер попутний, а збентежені рибаки всіляко намагаються не потрапляти нам на очі. У Ґрейс під дорожнім плащем — чорне одіяння Змії, і вона зумисне його не прикриває, щоб нагнати страху. Ризикований хід, бо одне зайве слово — і нас швидко повернуть до Капітана. З іншого боку, саме цей чорний колір нас і рятує — бо хто при здоровому глузді буде зв’язуватися зі Змією?
Ґрейс щосили намагається відновити мою довіру. Вона розказала мені все, що трапилося після моєї Ініціації, і я чи не вперше бачу таку відвертість. Після моєї демонстративної непокори у батька залишався єдиний вихід — зректися мене. Він наказав екіпажу повернути мене назад у такому стані, як їм забажається, але живою, бо остаточне покарання призначить він особисто. Мене це не дивує. Гадюці потрібні абсолютна влада і глибока повага екіпажу, бо один-єдиний прояв слабкості, і йому кінець. А найкращий спосіб пояснити всім — не стійте мені на заваді! — це привселюдно вийняти серце з власної дитини.
Думка про людину, від якої я колись щиро чекала похвали, а вона тепер прагне моєї смерті, підламує мене, однак я заганяю цей біль глибоко всередину, у якийсь недосяжний закуток. Він, цей біль, десь там, поряд із такими ж болючими спогадами — про Томаса та його батьків. Якщо згадувати все, що я втратила, це зведе мене з розуму. Якщо я хочу вижити, слід дивитися тільки вперед.
Про Бронна Ґрейс не згадує взагалі, а я і не питаю. Хоча з того часу, як втекла з Четвертого, думки про нього й досі, мов непрохані гості, гупотять у двері моєї свідомості. Боюся, що він просто загинув, покараний за зрив моєї Ініціації. Проте якщо він живий, це означає, що він заодно з моїм батьком, а це мене зовсім не втішає. Найкраще повністю викинути його з голови.
Ми, однак, чимало наговорились про Торіна. Невідомо, чи дійшла до нього вістка про те, що батько зрікся мене, а якщо дійшла — чи він досі визнає мене своєю нареченою? Бо саме покровительство Торіна дає мені шанс побесідувати з Королем. Відомо, що не всім дозволено підступити до його трону…
Я спитала Ґрейс, якої вона думки про Торіна, чи варто йому довіряти? Та вона знає про нього дуже мало. Але навряд чи Король і мій батько симпатизують один одному.
— Це тому, що батько нападає на Королівську Флотилію? — уточнюю я, і Ґрейс від здивування аж міняється на обличчі. — Я ж не повна дурепа!
Вона кивнула мені на знак поваги.
— Так, але сумніваюся, що це допоможе. Може, Король і здогадується, хто скубе його Флотилію, та прямих доказів немає. Капітан достатньо обережний, аби не залишати в живих ані душі, яка б усе доповіла.
Ми часто балакаємо, але найголовнішого — чому Ґрейс досі не покинула екіпаж, якого так зневажає — я досі не почула. Тому уважно слухаю всі її теревені, але сама намагаюсь не говорити нічого зайвого. Зрештою мій терпець уривається. Це сталося увечері, коли вона притягла на палубу дві фляги з ромом, щоб вкотре спробувати розв’язати мені язика.
— Ти слухаєш і ніби не чуєш, що я там пережила! — зриваюсь я, коли Ґрейс знову і знову допитується, що трапилося зі мною на Квітковому Острові. Наче буря, всередині у мене здіймається дика лють, і я не знаю, як її приборкати.
Зробивши добрячий ковток зі своєї фляги, Ґрейс зітхає і довго-довго мовчить. Коли я вже думаю, що вона зараз піде, раптом чую:
— Ти знала, що в тебе родимка на тильній стороні шиї?
Я зовсім не очікувала такого питання, і воно збиває мене з пантелику.
— Справді? — я інстинктивно торкаюся шиї, але нічого не відчуваю.
— Вона захована у тебе під волоссям, але я не раз її бачила і донині не можу до цього звикнути.
Пригадую, як дивно вона повелася у день моїх заручин, коли я запропонувала заколоти моє волосся догори, тож мені цікаво, чи в цьому причина:
— Безліч людей мають родимки…
— Звісно! Та лише одиниці носять знак півмісяця.
— Так, тобі вдалось мене заплутати! — я сміюсь, але це радше нервовий сміх.
Ґрейс зітхає. Вперше бачу, що вона ніяковіє.
— Хочеш дізнатися, чому я всі ці роки була з Капітаном?
Я ствердно киваю, не розуміючи, як одне стосується другого.
— Я з Дванадцятого Острова.
Я не вірю своїм вухам.
— Ти західнячка!
Вона гордовито киває — «так».
— Я — Хранителька Королівського Родоводу.
Вона вимовляє це так, ніби я повинна була про це чути раніше! Але ж мені нічого про це не відомо, хоч я непогано знаю нашу історію. А про що я знаю все — так це про війну двохсотлітньої давності, що розірвала Дванадцять Островів навпіл.
Про те, як після століть гармонійних відносин між королівствами Західний Король — Ґорман Руйнівник позаздрив багатствам Сходу, його щедрим копалинам та процвітаючій торгівлі. Ненаситний Ґорман пішов війною проти Сходу. Щоб захистити свої Острови та трон, Східний Король послав на Захід Гадюку. Той вбив Гормана, а також усю його родину із найближчим оточенням.
Але після втрати правлячої родини відновити мир не вдалося. На Західних Островах запанували анархія і хаос беззаконня, а Східний Король тим часом марно намагався зайняти Західний трон. Довго лютувала ця безглузда війна і чимало крові пролилося з обох боків, допоки Східний Король відступив. Відтоді про Західні Острови мало що відомо.
Отака історія, в якій немає жодного слова про Хранителів Королівського Родоводу.
— Не знаю навіть, з чого розпочати…
— Тож Західних Королів стерли з лиця землі?
Її очі аж заблищали. Їй явно полегшало від того, що вона відкриває мені цю таємницю.
— Ні! Був той, хто уцілів! Слуга допоміг наймолодшому принцу заховатися, а тоді відвіз далеко, аби подбати про нього. Цей слуга був моїм предком, і з того часу мої люди з усіх сил захищають Родовід.
— Твої люди? Ґрейс, це божевілля! Звідки ти цього всього набралася?
— Я розумію, як це дивно звучить, але це правда. Останню спадкоємицю королівського трону ми випустили з виду понад двадцять років тому. Тоді вона була ще зовсім дитина і одного дня безслідно щезла. Я поставила собі за мету дізнатися, що з нею трапилося. Тому і приєдналася до «Діви» — щоб розширити зону пошуку і відвідати місця, куди за інших обставин мені ніколи не потрапити.
Мені клубок підкочується до горла.
— Навіщо ти мені про це розповідаєш? І чому саме зараз?
Перед тим, як глибоко вдихнути й поглянути мені у вічі, Ґрейс нервово смикає нитку на своєму рукаві:
— Я підозрюю, що ти — остання з Родоводу. Тобто… Насправді я в цьому впевнена.
Я розкриваю рота, але не знаю, що сказати. Лише вигукую:
— Це якесь божевілля!
Ґрейс усміхається з виразом «я знаю, що кажу». Мабуть, такої реакції вона і очікувала.
— Я приєдналася до «Діви», коли мені було шістнадцять. Моя підготовка до місії Хранительки добігла кінця, і мені пощастило потрапити на борт, але твоєму батькові я ані краплі не сподобалася. Проте я з усіх сил старалася заслужити авторитет серед екіпажу, розуміючи, як важливо до них притертися. А тоді пройшла свою Ініціацію… — вона зупиняється й зітхає, — цей сучий син Адлер завжди був проникливий, пронюхував усі наші слабинки. Я заховала всі свої до єдиної, гадаючи, що розумна. Але на останнє випробування він зібрав усіх найстарших Змій, включно із Клівом, і примусив битися з ними. І ось я залишилася на кораблі — але для цього довелося місити побратимів, привселюдно принижувати їх. Всі мої попередні зусилля, аби мене прийняли до їхнього кола, зійшли нанівець, і я втратила всіх друзів. Хоча воно того вартувало — я перетворилася на Змію. Відтоді почалася моя справжня робота. Ти знаєш, якою була моя перша місія? Доглядати за тобою.
Вона дивиться на мене з ніжною усмішкою.
— Я була неймовірно зла через те, що мені доводилося панькатися із Капітанським щеням, тож мало не вирішила покинути корабель і продовжити свої пошуки деінде. Якось я тренувала тебе у боротьбі, а ти одяглася сміховинно як для такого діла, тож я наказала тобі роздягнутися до спідньої білизни і зібрати волосся геть з обличчя — якщо вже боротися, то за правилами. Саме в той день я помітила твою родимку і подивилася на тебе іншими очима. Це було так дивно — я шукала жінку, а знайшла дитя. Жодних сумнівів не було — кожен член Західної королівської родини має вроджений знак півмісяця.
Цей день я пам’ятаю. Як же мені кортіло її вразити. Мені було лише одинадцять і я не просто поважала Ґрейс — я її обожнювала. Я страшенно раділа, що батько вважав мене гідною, аби вона тренувала мене, тож ладна була роздягнутись догола чи навіть зістригти все волосся, скажи вона лиш одне слово.
Отже, наші тренування для неї були не честь, а кара? Щоб не думати про це, зосереджуюся на головній частині дивовижної історії, у якій я, імовірно, королівська кровинка Заходу.
— А ти не думала, що це якась помилка? — я запитую якомога делікатніше, адже вона так щиро розповідає. — Тобі ж відомо, хто мій батько.
— А чи знаєш ти, хто була твоя мама? — вона хапає мене за живе і добре це знає. — Хіба твій батько, сам цього не усвідомлюючи, не покохав Західну Принцесу, що зникла двадцять років тому?
— Це просто припущення, — я досі не вірю, що таке можливо, але зернятко сумніву вже впало на ґрунт.
— Цілком можливо! Однак, що я знаю напевне, що то була її остання поява на Восьмому Острові. Після цього вона зникла — і достеменно невідомо, що трапилося. Ясна річ, Хранителі не припиняли пошуків, але все, що в нас є — це чутки, що її бачили разом із чоловіком та дитиною. Це було вісімнадцять років тому. І тут ось ти — носиш на собі знак.
— Гадаєш, цей чоловік був моїм батьком? Але ж це неймовірно! Ніколи не повірю, що він коли-небудь перетнув би Західні води, не говорячи вже й про те, щоб ступити ногою на Острови.
Ґрейс ніби байдужа до моєї логіки.
— Я не вдаватиму, що маю усі відповіді. Я лише знаю, що на тобі знак. Ти походиш від Західної королівської родини.
Поки що не так легко перемогти мій скептицизм.
— А чи не надто це щасливий збіг для тебе? Розшукуєш королівську особу — і тут підвертаюсь я, якраз на обраному тобою кораблі…
Вона не зважає на мій сарказм.
— Може, для тебе це «збіг», а для мене — доля.
Я глибоко вдихаю — раз, другий.
— Припустимо, ти маєш рацію, просто припустимо, — я поспішно додаю, — що від мене вимагатиметься?
— Хранителі століттями захищали нащадків, вірячи в те, що прийде день, коли ті повернуть трон — і на Західних Островах запанує мир. — Вона помічає мій отетерілий вираз і квапливо продовжує. — Тепер це набуло для мене значно більшого значення. Ти запитала, чому я залишилася Змією? Задля тебе. Я навчила тебе всього, що знаю, пильнувала і захищала тебе. Але ти більше не дитя, Мерріан, і я пишаюся, якою жінкою ти стала. Неважливо, бажаєш ти заступити свій трон чи ні — моя відданість і моя вірність тобі незмінні. Куди б не лежав твій шлях, я завжди буду з тобою.
І вона стискає мою руку з такою любов’ю, що я мало не плачу.
Що ж їй відповісти? Це якась дурниця, здогад на здогаді — аби лише втішити мене.
А якщо вона у це свято вірить? Гадаю, що саме це й має значення.
Мій гнів розвіюється, мов вранішній туман. Попервах він і не був адресований саме їй, та й немає вже ніяких сил відштовхувати її.
Особливо після цієї обітниці відданості.
— Я щаслива, що ти тут!
— Я теж! — вона усміхається такою яскравою усмішкою, якої я давненько не бачила. — Проте, гадаю, тобі не варто про це розповідати іншим. Принаймні, допоки не буде впевненості, кому можна довіряти, а кому ні.
Не маю ані найменшого наміру переказувати комусь це безглуздя, але й не хочу її образити.
— Єдине, що ми повинні обговорити із Королем, це те, як йому допомогти.
— Гадаєш, він прислухається?
— А хіба ні?
У відповідь Ґрейс лише скептично хмуриться, і я зітхаю.
— Люди просять про допомогу, та що зробить Король, коли мій батько нищить його Флотилію? Ось тут і прийде наш час.
— А ти впевнена, що Король справді прагне комусь допомагати?
Її цинізм нагадує мені про Клару, про її припущення, що Король дбає радше про себе, ніж про своїх підданих. Тож коли ми входимо у води Першого Острова, у мене всередині все стискається. Можливо, Ґрейс має слушність і Королю байдуже до того, що я йому скажу. Однак я повинна спробувати.
Де вирує життя, так це в місцевих портах. Торгувати сюди заходять великі й малі кораблі з усіх Островів, і сьогодні тут, як завжди, голці впасти ніде.
Перший Острів — а він саме так і називався, поки Король не охрестив його «Королівським Островом» — аніскілечки не схожий на решту п’ять Східних Островів. По-перше, він чи не учетверо більший, і загалом це надпотужний промисловий і густонаселений центр — таке собі пульсуюче серце, що живить весь організм. На обрії височать димоходи, і квітчастий дим з них свідчить, що міжусобиці не зачепили південний бік Острова, де розташовані фабрики — тож я спостерігаю за цим димом із деяким полегшенням. Знаючи ситуацію на решті Островів, я собі уявляла, що тут теж край усякій промисловості.
Перший Острів був єдиний, що його батько дозволив мені відвідати, а в цій частині мені пощастило аж двічі обійти ринки. Якщо забути про озброєний до зубів супровід, це було таке задоволення! І розлитий у повітрі аромат спецій та квітів, та й власне самі торговці, що уособлювали красу та розмаїття Островів.
Тоді було запросто визначити, хто звідки. У фермерів з Другого Острова від роботи на повітрі землисті обличчя — червоні і обвітрені, а острів’яни з Четвертого — чарівні, як і їхні квіти. На безкраїх рівнинах П’ятого розводили худобу блідолиці здоровані, чимось схожі на свою животину, у той час як мешканці Шостого Острова були такі ж грізні та міцні, як і скелі, які вони лупали. Острів’яни Третього завжди ховалися в тіні — й дотепер вони уникають базарів, воліючи передавати свій крам через посильних, а шкіра їхня темна-претемна, як і деревина, яку вони різьблять. Але сьогодні визначити походження людини за одним тільки кольором її шкіри — нереальна задача, адже люди століттями мандрували з місця на місце, закохувалися, одружувалися. Батько завжди казав, що така мішанина на руку вбивцям, котрі шастають собі невидимками, легко розчиняються у натовпі й ніколи нічим не виділяються. Я ж, навпаки, вбачала в цьому різномаїтті любов та повагу — вони єднали Острови чи не міцніше за океан.
Багато років тому Бронн намалював мені всі Острови, і тепер я в змозі відтворити унікальний рельєф кожного. Усі вони до певної міри самодостатні, однак левова частка врожаю збирається на Другому — Цілинному Острові. На малюнку в Бронна це поля родючого чорнозему, що вгніздилися собі поміж килимів вересових пустищ, та ще шляхи, якими тече вода — десь спочиває у тихій заводі, а десь лине бистриною. Мій улюблений малюнок передавав спокійне озеро із кришталевою водою, де відбивався повний Місяць. І це було так здорово, ніби він направду плюхнувся на Землю.
Саме завдяки тим зображенням Чорного та Квіткового Островів я мріяла їх відвідати. Дивно усвідомлювати, скільки всього сталося відтоді, як я лежала у гамаку, уявляючи, які вони і що там насправді — усі тамтешні жахіття, усі радощі, увесь біль. Воістину, ті малюнки назавжди збережуть для мене свою магію: непроглядну темінь лісів і чарівну красу лугів.
Єдиний Острів, на який я ще не ступала, це П’ятий. Бронн зробив лиш невеличку його замальовку: дрібні, вкриті шерстю тварини снують собі по тверді пасовиськ, а на їхньому тлі — оповитий туманом гірський хребет. На думку Бронна, більше нічого цікавого там немає, натомість мені подобалося уявляти, що цей Острів просто ховає свої таємниці за сімома печатками.
Для Першого ж він схематично зобразив усе поселення: зброярі клепають мечі, корабельні теслі будують і ремонтують судна на верфях,[5] рибалки тягнуть свій вилов на берег. Кількома майстерними штрихами йому вдалося відтворити невгамовну ринкову метушню. На базарі продають усе, що тільки Острови можуть запропонувати.
Якщо бажаєте придбати фрукти, овочі чи всілякі зернові, до ваших послуг — Цілинний Острів. Полюєте на тканини — зверніться до крамарів Туманного, їхня животина дає м’якеньку шерсть, а фарбують її екстрактами квітів з Четвертого. Ще до усіх лихоліть на копальнях Шостий Острів продавав Першому кристали, камені та мінерали, аби королівські сховища не пустіли. Тоді з них виготовляли все, від інструментів до пороху, а базар й досі ломиться від їхніх гончарних виробів.
Кожен Острів аж по вінця наповнений талантами, і з того, що ремісники творять зі сировиною, моєму зачудуванню немає меж. Їжа і парфуми, одяг, коштовні прикраси та інший декор — усе це можна легко знайти у цій мецці чудес.
Однак сьогодні мені не світить гуляти ринком. Натомість я вперше побачу палац.
Для своєї невеличкої посудини рибалки знаходять таку ж непомітну пристань, і швартовщик ловить кінець. Коли ми сходимо на берег, він привітно шкіриться, але Ґрейс не всміхається у відповідь, натомість вкладає йому в долоню монету.
— Ти нас не бачив, затямив? — цідить вона, і чоловік погодливо киває, прикушуючи монету, аби перевірити її на справжність.
Як добре знову опинитися на суші — але видно, наскільки все змінилося з часу мого останнього візиту кілька років тому. На вулицях тут завжди велелюдно, а нині до торговців, що снують туди-сюди, додалися жебраки. На кожному кроці у розпачі благають шматочок хліба. Мандрівники, що прибули на суденцях з інших Островів, ходять тільки вкупі.
Солдати не дають їм вийти за межі міста, а ті навіть не опираються. Вони переможені і збентежені, не розуміють — куди приїхали і навіщо вони тут. Замість музики на вулицях тепер лише гавкають собаки, а діти кричать і плачуть так, що й торговців не чути. Моє серце стискається. Чи зараджує тут чимось Король?
Ми спритно рухаємося вузькими вуличками, зрізаючи кути. Ґрейс добре знає дорогу, але вибратися з міста виявляється зовсім непросто.
Вздовж дороги, що веде до заміської резиденції Короля, стоять пости озброєної охорони палацу — вони завертають кожного, хто не має вагомої причини потрапити углиб Острова.
— Що ж, легких шляхів ми не шукаємо! — із посмішкою промовляє Ґрейс.
Ми пристаємо до натовпу, що просить дозволу продовжити свою подорож, і чекаємо не дочекаємося своєї черги. Врешті доходимо до постових. Вони здіймають списи, загороджуючи шлях.
— Перебування на Острові стороннім обмежене! — вигукує солдат. — Розвертайте свої корита і пливіть додому.
Схоже, він повторює цю фразу, мов папуга, не один тиждень, хоч вона і давно втратила сенс.
— У нас ділова зустріч з Королем, — кажу я, але солдат тільки ковзає по мені байдужим поглядом.
— Забирайтесь геть звідси! — каже він. — Я не маю на вас часу.
Тоді до нього підходить Ґрейс. Солдат помічає її уніформу — і йому відбирає мову. Він ледь переводить подих, і я хвилююся, чи він не втратить зараз свідомість.
— Чи відомо тобі, хто я? — погрозливо запитує Ґрейс. — В курсі, на кого я працюю? І чи певен, що тобі хочеться перейти мені дорогу?
Кров миттю відливає з його лиця — солдатові вже напевно відомо, до якої команди належить Ґрейс.
— А ще нам потрібно на чомусь їхати… — додає вона, відчувши смак влади.
Постовий явно невдоволений, але, клацнувши пальцями, відправляє посильного за кіньми, і той передає нам віжки.
— Можете продовжити путь.
На якусь мить Ґрейс затримує на солдатові погляд:
— Раптом тобі чи твоїм друзям захочеться побалакати про моє перебування тут, мушу попередити, що люблю відрізати балакунам язики. Затямив?
Солдат киває головою, його проймає легке тремтіння. Отакої! Я знала, що екіпаж «Діви» наганяє страху на острів’ян, але ж не на людей Короля… Все виявляється значно гірше, ніж я собі уявляла. Натовп із цікавістю за нами спостерігає. Люди мало що чують, але тішаться, що солдати підібгали свої хвости.
Щойно Ґрейс упевнилася, що її погрози сприйняли серйозно, ми сідаємо на коней. Я трохи побоююся, бо їздила верхи лише раз у житті — і тоді мені ще й допомагали — на невеличкому мулі. А цей жеребець значно більший. Ще й, трясця, такий гарячий, що коли стискаю йому боки, він одразу пускається галопом, воліючи, як і ми, якнайшвидше втекти з цього міста. Щоб не впасти, доводиться добряче балансувати; пальцями впиваюся в його гриву, аби лише втриматися.
Коли між нами та містом пролягла значна відстань, ми дозволили коням трішки перепочити і крокуємо поруч, тримаючи їх за повід, труською брукованою дорогою. Я вперше так далеко від моря; місто поволі щезає — спершу за лісом, а тоді за пагорбом. Краєвиди поцятковані будиночками, діти бавляться надворі, але матері хутенько ховають їх, як тільки чують звук нашого наближення. Дороги спокійні — якось надто спокійні — і хоч Ґрейс мовчить, я відчуваю, що вона також непокоїться. Страх — справжня чума, і навіть Перший Острів не уник цієї зарази.
— Гадаєш, до мого батька дійдуть чутки, що ми тут? — я запитую у Ґрейс, коли тиша стає зовсім уже нестерпною.
Ґрейс киває головою.
— Всі вони ласі нажитися на нас… Але сподіваюся, до того часу за нами тільки курява зостанеться. Якщо не зупинятися, все буде гаразд.
Так, це втішає.
Ми їдемо верхи майже увесь день, і за поворотом нарешті виростає палац. Від білого каміння сонце відбивається так, що я вмить сліпну. Коли очі призвичаюються, в мене аж перехоплює дух від того, що бачу перед собою. Величезний замок посеред долини, із водоспадами, що гуркочуть зі скелі позаду нього, перш ніж стекти у природний рів — напевне, колись мав істинно казковий вигляд.
На баштах разом зі спільним прапором Східних Островів майорять вимпели Шести Островів, а також блакитно-зелений Королівський штандарт. Але всі стяги драні і вицвілі, а квіти, що колись вкривали усю долину, давно зів’яли. Наразі це ще не повністю руїни, але тут явно усе занедбали.
Чого тут дивуватися, що Король не допомагає людям — якщо він не спроможний подбати про власний дім?
Наші коні весело іржуть — передчувають повернення в стійла. Підйомний міст опущений, але розсувні ґрати на воротах закриті, і зустрічають нас зовсім уже непривітні охоронці, котрі крізь ґрати ставляють море запитань. Доводиться довго чекати, аж поки чуємо, що наше прохання увійти погоджено. Врешті-решт ґрати піднімаються, але перш ніж дозволити зайти у внутрішній дворик, коней і зброю у нас забирають — і лише тоді проводять під аркою.
Коли нас ведуть у глибину замку, придворні у вишуканих одежах жваво відступають з нашого шляху. Більшість уникає дивитися на Ґрейс, ймовірно, нажахані однією лиш її присутністю, і багато хто демонстративно міряє мене поглядом, навіть не стараючись приховати своє презирство до моїх лахміть. Як на «Діві» ця сукенка всім муляла очі, так і тут. Єдине місце, де на неї не зважали — це любляча сім’я, що прийняла мене до себе такою, якою я є. Від цієї думки у мене стискається серце…
Наступне місце, де потрібно зачекати перед тим, як нас запросять досередини — біля двох вражаючих дверей, на яких вирізьблена заплутана карта Східних Островів.
Король розсідається просто попереду нас; трон височіє на мармуровій платформі на п’ять добрячих кроків від підлоги.
Як і його син, Король значно молодший, ніж я очікувала, і ще привабливіший — обличчя гладенько виголене, шкіра аж сяє засмагою, проте я помічаю навколо його очей зморшки, що виказують вік. Якось намагаюся примирити цей його образ із іншим, що завше вимальовувався в моїй голові, коли уявляла, як він з моїм батьком вибудовували свої темні стратегії.
— Ваша Величносте! — промовляє Ґрейс і робить реверанс. Я наслідую її приклад.
— Ґрейс! — вигукує Король із виглядом, ніби вони давні знайомі. Здогадуюся, батько так багато говорив про своїх людей, що Король поводиться з ними запанібрата. — Ах Мерріан, ласкаво прошу! От несподівана втіха! — але у його тоні щирістю не пахне. — Капітан Адлер і словом не обмовився про те, що мені слід очікувати ваше товариство, тож зізнаюся, і гадки не маю, чим можу прислужитися вам?
— Пробачте за вторгнення, — Ґрейс провадить далі, — але Мерріан дуже хотіла побачитись із вашим сином. За вечерею на борту «Діви» він офіційно запросив її сюди.
Дуже ймовірно, що це — ігри моєї уяви, однак видається мені, що Король відчув полегшення.
— На превеликий жаль, Принц Торін на даний момент не при дворі, — протягує Король і мені доводиться зобразити розчарування. — Я певен, що він дуже пожалкує, коли дізнається про ваші відвідини.
Він подає знак своїм охоронцям, і вони підступаються ближче, вже готові випровадити нас із зали. Ручаюся, у нього збентежений вигляд через те, що ми його покидаємо.
Я роблю крок уперед.
— Насправді, Ваша Високосте, якраз із вами я бажала побесідувати.
Король плавно підіймає руку — й охорона застигає на місці. Він дивиться на мене, і в його очах читається неприхована підозра.
— Невже? Чи то батько зробив із вас посильну?
Я вагаюся, до якої міри можна йому відкритися. Все, що я побачила з моменту нашого прибуття, починаючи від безладу у гавані і довершуючи холодом зустрічі тут — все це похитнуло мою певність в тім, чи правильно я зробила, що сюди прийшла. Але схоже на те, що Король геть забув про те, що мене зреклися. Певна річ, батько не хотів, щоби хтось іще дізнався про цю прикрість.
— Ні! Я прийшла з доброї волі!
Король переводить погляд то на мене, то на Ґрейс, гадаючи, чи в моїх словах є хоч трохи правди.
— Розумію-розумію… Гаразд, говоріть!
Повітря аж загусло від недовіри, і всі мої сподівання тануть на очах.
— Ваша Величносте, це питання особистого характеру! Чи могли б ми побесідувати тет-а-тет?
Перед тим, як кивнути головою, Король робить велику паузу.
— Гаразд, побесідуємо — ти і я, лише за однієї умови… — він вказує на Ґрейс. — Впродовж твоїх відвідин вона залишиться за дверима на замку. Не такий вже я телепень, щоб дозволити таким вправним головорізам, як вона, заправляти у моєму домі. Слово честі, я гарно з нею обійдуся.
Він свердлить мене поглядом — хоче переконатися, що я теж не завдам йому шкоди. О, як же мене бісять люди, котрі не зважують мої справжні можливості, проте сьогодні так і треба — хай мене недооцінюють. Кидаю поглядом на Ґрейс, вона непомітно киває головою в знак згоди. Утім сумніваюся, що замкнуті двері для неї — велика проблема.
— Згодна!
— Чудово! В такому разі запрошую на спільний обід.
Перед тим, як покинути нас разом із усім почтом, Ґрейс посилає мені останній погляд — закликає бути обережною. Але мені не треба про це зайвий раз нагадувати.
Мені вказують на інші двері й ведуть у меншу, але затишнішу залу; мене вражають її пишні розкоші. Це не «Діва» з тісними каютами, де речі, що не приносять практичної користі — велика рідкість. Тут усе навпаки. Меблі вкриті плисовою оббивкою, стелю прикрашають кристали, а стіни — позолочені тарелі. У центрі — неймовірно довгий стіл, що мало не гнеться під незліченною кількістю наїдків. Найекстравагантніше виглядають доверху наповнені фруктами тарелі, щільно вкриті сяючими коштовностями. Всі ці розкоші напоказ такі безглузді, а ще мені до блювоти огидно, особливо знаючи, скільки острів’ян потерпає від голоду.
Король заходить до зали услід за мною і жестом запрошує сісти. Я сідаю. Як тільки він розміщується навпроти мене, слуги одразу ж наливають нам вина.
— Прошу, куштуйте все, що вам до смаку! — промовляє Король, вказуючи рукою на страви, деякі з яких такі химерні, що й не визначити, що це.
Я беру невеликий шматок хліба і обережно його розглядаю. Це далеко не перший у світі Король, хто отруїв непроханого гостя.
Крім того, не хочеться зараз відволікатися на їжу, хоч би як мій шлунок цього благав. Втім гадаю, їжа таки безпечна, бо Король, перед тим, як наказати своїм людям вийти, наповнює свою тарілку такою її кількістю, що можна було б нагодувати велику сім’ю. Ось так я опинилася наодинці з правителем Східних Островів.
Він проводить пальцями по своєму сивому волоссю.
— Мушу зізнатись, я уявляв вас інакше.
Можна лише уявити, як зобразив мене мій батько. Слабка, але гожа невістка; не неї приємно дивитися, та й по віку їй якраз народжувати дітей.
— Справді? А якою ви мене уявляли?
— Здається, я намалював собі молодшу жіночу версію вашого батька. Загалом ви значно приємніша.
Мабуть, це можна потрактувати так — цілком піддатлива до маніпуляцій…
— Ваша Величносте, хочу з вами обговорити дещо не зовсім приємне, навіть дуже неприємне, — я змінюю тон. — Мій батько грає проти вас. Острови позбавлено будь-якого захисту і люди — ваші люди — страждають. Хаос навіть тут, у ваших портах. Я прийшла, щоб запропонувати свою допомогу.
Якусь мить Король мовчить, поклавши свої столові прибори на тарілку і з повним ротом м’яса. Хильнувши вина, він відправляє все у шлунок.
— Ви тут, щоби зрадити свого батька?
— Мій батько більше не заслуговує титулу Гадюки. Він не дбає ні про чиї інтереси, окрім власних.
Король відкидається на стінку свого крісла і голосно відригує.
— І що ж ти хочеш за цю інформацію?
— Нічого. Хочу лише, аби на Островах запанував мир. Король змикає свої пальці й шле мені огидну посмішку.
— А ми всі хіба цього не хочемо? — він знову наповнює свій келих криваво-червоним вином. — Сумно, Мерріан, але нічого нового я від тебе не почув. Мені давно відомо про невиправдані вбивства, скоєні від мого імені, а також про те, що Адлер роками вириває для себе значно більшу кількість кристалів, ніж мав би. Я вірив у його відданість, тому всього цього недогледів.
Після того, як Король дочиста обсмоктав свої пальці, він бере шматок вмоченого у солодкий соус м’яса і кладе собі у рот. Всі ці роки я свято вірила, що Король і Гадюка працювали пліч-о-пліч на благо Островів. Останні краплинки цього дурного переконання врешті випарувалися. Як і мій батько, Король зайнятий лише собою.
— За останні декілька місяців моя Флотилія зазнала значних втрат, і жоден з нас не повірить, що атаки були здійснені котримись розбійниками. Ясна річ, я знаю, що твій батько зазіхає на мій трон, інакше нащо йому очищати морські простори від всіх можливих противників? Він прагне абсолютної влади на суші та в океані.
Я впиваюся у нього поглядом, вражена його неприхованою байдужістю.
— У такому разі як ви плануєте діяти?
— Твій батько може верховодити на воді, однак на землі я маю перевагу; коли я зберу докупи усі мої війська, йому чорта з два удасться відібрати в мене трон.
Моєму розчаруванню немає меж і, ясна річ, здатися завжди легко, але ж як він сміє? Як не соромно йому зовсім не дбати про своїх підлеглих? Вони ж бо на нього покладаються. Йорен, Клара, Томас — вони ж усі надіялися на нього.
Зрозуміло, я помилково вважала, що йому потрібна допомога. Король наплював на людей й забарикадувався у палаці, захищаючи лише своє життя.
— Якщо вам про це все відомо, — я намагаюсь говорити твердо, — чому тоді погодили шлюб свого сина зі мною?
Король спорожнює свій келих й одразу знову його наповнює.
— Правду кажучи, ні на що подібне я не давав згоди… — він дивиться на моє зап’ястя із тавром єднання. — Підозрюю, що між твоїм батьком і моїм сином існують якісь таємні домовленості.
Я згадую жахіття єднальної церемонії і здригаюся. Батько використав Торіна з одною метою — щоб наш шлюб забезпечив йому контроль на суходолі! А яка ж тоді Торі-нова роль? Він теж прагне повалити Короля? Він заодно з моїм батьком? Думка про те, що я перенесла стільки болю лише заради якоїсь придуманої батьком і Торіном схеми, роздмухує вогнище люті, що палає в мені.
Стримую свої почуття, не до них зараз. Я тут лиш задля одного — заручитися підтримкою Короля. Тож ковтаю свою гордість й дарую йому улесливий уклін.
— Даруйте, Ваша Високосте! Я й гадки не мала.
Король вже добряче надудлився вина — щоки палають, очі налилися кров’ю.
— Думається мені, що це не така вже й погана ідея — союз королівської родини та Гадюки…
Я хмурюся.
— Це означає, що ви благословляєте наші заручини?
Він пожирає мене поглядом.
— Ні… Не з моїм сином.
Моє серцебиття пришвидшується, коли Король піднімається і обходить стіл. Він зупиняється біля мене і простягає мені руку, яку я не можу не прийняти. Він зводить мене на ноги і гладить пальцями мій шрам єднання.
— Моя дружина вже давно у могилі… Гадаю, настав час взяти іншу.
Його потиск на диво міцний, відчувається його бажання радше впокорити, ніж спокусити. І коли він стискає мою руку ще сильніше, в мені піднімається не тільки лють, а ще й страх.
— Подумай лишень, — він промовляє, опускаючи свою голову до моєї, — Король і Королева-Гадюка. Ми б стали непереможними.
Я не встигаю його зупинити, і він впивається своїми губами в мої, а його язик проникає всередину. Ого, як він напився!
Інстинктивно відштовхую його. Бачу в його очах огульну злість, приниження через мою відмову. Не можна перечити Королю…
— Даруйте великодушно! — белькочу я, гарячково шукаючи спосіб виправити ситуацію. Не можу собі дозволити здобути ще одного могутнього ворога.
Король відступає на крок убік, на якусь мить впирається у мене поглядом — і тоді повертається на своє місце. Я також сідаю за своє, і ми сидимо непорушно, застиглі, ніби намальовані.
Я можу виглядати незворушно, однак всередині мене усе пустилося галопом — моє серце, мої думки.
Він — зла людина, і я відчуваю до нього одне лиш презирство. Цікаво, скільки вбивств він замовив у мого батька задля, радше, захисту власної шкури, ніж в ім’я добробуту Островів. Він такий же зрадник, як і мій батько. Навіть гірше — боягуз, раденький заховатися там, де тепло і затишно, тоді як інші страждають. Однак сумна реальність в тім, що у цих політичних хащах він — моя чи не єдина надія.
— Мені лестить ваша пропозиція, — я промовляю, обережно підбираючи слова.
— Тим не менше, ви відмовили… — не так вже й легко вгамувати Короля.
— Річ у тім, що це було досить неочікувано, — я тягну собі час, намагаюсь пустити туману йому у вічі. — Чи дасте мені час, щоби це все обдумати?
Перш ніж відповісти, він робить ще один ковток вина.
— Просто чудово!
Зітхаю про себе полегшено.
— Тим не менше, — продовжую, націлена на відновлення дискусії, — вам таки потрібна моя допомога. Батько плете довкола вас інтриги і знищує вашу Флотилію. Не за горами день, коли він візьме під контроль моря, а пізніше — решту Островів. Після цього він прийде за вами — якщо хтось його не зупинить. Тож дозвольте мені стати тим «кимось»!
Король замислено притискає пальці до губ.
— Як?
— Мені потрібен корабель. А ще підмога Флоту, егіда вашої корони.
Його очі звужуються.
— Гадаєш, ти здатна здійснити такого штибу подвиг?
Я чую в його словах сумніви, глузливу поблажливість, тож проявляю рішучість:
— Так!
Він замислюється.
— Чому?
— Перепрошую?
— Для чого ти прийшла і просиш моєї допомоги? Хочеш миру? Тоді тікай — певен, що ти його знайдеш! Це не твоя війна. Як я можу тобі довіряти?
Я дивлюся йому прямісінько в очі.
— Він зробив її моєю війною!
Король витримує мій погляд, але я зневажливо здіймаю підборіддя.
Ні, я не відведу очі перша. Він відчуває мою рішучість і повільно киває головою.
— Що ж, дуже добре! — врешті він промовляє. — Буде тобі корабель. А щодо решти, сподіваюсь, ти даси мені час над цим поміркувати?
Він віддзеркалює мої ж слова.
— Підготовка походу може зайняти декілька днів. А поки залишайся. Обдумай мою пропозицію. Пам’ятай, що я можу трохи підсобити узурпаторці, однак моїй королеві я віддам геть усе.
Тобто його підтримка напряму залежить від того, вийду я за нього заміж чи ні.
— Дякую вам! Але я волію продовжити свій шлях. Якщо батько дізнається, що я тут, жоден із нас не буде у безпеці.
— Нісенітниця! Я наполягаю! — він вигукує.
— А Ґрейс?
— Їй доведеться насолоджуватись нашою гостинністю за ґратами, зате вона буде сита і в безпеці.
Мені зовсім не до снаги думка про те, що Ґрейс запроторять до темниці, але чим я можу зарадити? Більш ніж певна, що вона про себе подбає, тож пристаю на його пропозицію. Якби ж то я могла вибирати…
Король супроводжує мене до дверей, але до того, як їх відчинити, зупиняє мене.
— Я буваю щедрим чоловіком, Мерріан, — каже він, ковзнувши рукою по моїй талії. — Прийди в мій покій, і дуже вірогідно, що ти таки вмовиш мене надати тобі Флотилію разом із кораблем. — І коли він нахиляється вперед, щоб знову мене поцілувати, його рука сунеться до моїх грудей.
Будь він якимсь іншим чоловіком, я б і оком не повівши поламала йому кістки й переступила через пошматоване тіло. Але ж це Король, і він тут — всемогутній. І він добре це знає.
Тому я ледь помітно відступаю, збільшуючи відстань між нами, і водночас споглядаю його зі вабливим (сподіваюся) виразом обличчя.
— Можливо, завтра… День видався таким довгим… — я видушую з себе якомога ширшу усмішку. — Направду, мені потрібно як слід виспатися.
На мить у мене зринає думка, що судячи з киплячої люті на його обличчі, він мене от-от вдарить. На щастя, лють минає, і її місце займає холодна посмішка.
— Звісно!
Без жодного знаку з його боку до кімнати заходить охорона — і я опиняюся між озброєних чоловіків, котрі забирають мене від смачної їжі, якої я навіть не скуштувала, і від Короля, до якого якраз воліла б не торкатися.
Денне світло помалу згасає, і слуги прямують вздовж кам’яних коридорів, запалюючи свічки, щоб освітити стіни. Ми піднімаємося гвинтовими сходами нагору і знаходимо кімнату, в якій, за словами охоронців, я маю ночувати. Запитую про Ґрейс, але вони мовчки закривають двері, залишивши мене на самоті.
Кімната набагато менша за ті, що я бачила. Тут ані розкішного хутра, ані оксамитових подушок, щоб пом’якшити холодне каміння. Є тільки ліжко із чистою постільною білизною, і я сідаю на нього, стараючись вгамувати рій думок у голові.
Це суцільне лихо.
Король насправді бажає побратися зі мною чи просто затягнути в ліжко? Я здригаюся від згадки про його доторку, непроханого наступу… Чи здатна я задля блага Островів дати йому те, чого він просить? І чим це гірше за шлюб із Торіном під примусом мого батька?
Намагаюсь уявити ще один поцілунок із Королем, але відчуваю лише відразу. Потім уявляю, як цілую Торіна, і попросту нуль емоцій. А тоді — цілком неумисно — малюю поцілунок з Бронном. Його губи смакували б морем, смакували б як сміх і як тисячі наших спільних секретів. Як найдужча буря, як найтихіший океан і як поле, вкрите чорнильними дзвіночками, що заграють із вітром…
І як зрада.
Згадка про це мене ледь не паралізує. Геть усі думки про шлюб, краще я зосереджусь на одному головному питанні, з яким залишилася віч-на-віч.
Припустимо, Король надає мені корабель, однак з усіма моїми добрими намірами… Чи є в мене хоч один шанс здолати батька і поставити його перед справедливим судом? Недарма Гадюка наганяє страх в усіх водах.
Отут і причаїлась моя відповідь. «Діва» явно стала батькові затісною, і його вабить земля.
А я — найкраща наживка.
Сон ніяк не йде. Нічне повітря пахне сирістю, прочинене вікно не рятує, а голова болить від тривожних думок — які ще забаганки в Короля? Ясно, що він дбає не про Острови і не про захист людей, а тільки про себе. І що там із його сином? Де зараз Торін? Які мотиви спонукали його одружитися зі мною? Ніхто за просто так не терпів би церемонію єднання, і хоч у мене немає жодних доказів, інтуїція підказує мені, що він не заодно з моїм батьком. Я повинна знайти Торіна і переконатися, що в день нашої зустрічі я вгледіла в ньому дещо більше — інакше він нічим не кращий за свого батька. Проблема в тому, що я й гадки не маю, на котрому з Шести Островів він може перебувати.
Поблизу мене хтось шкребеться, дуже слабко. Часом не щури? Сподіваюся, Ґрейс не доводиться ділити свою клітку з армією непроханих гризунів. Знати б, чи надовго вона застрягла у тій в’язниці? Маю гидотне відчуття, що це може залежати від того, як довго я не підпускатиму до себе Короля.
Шкряботіння не припиняється, і я перекочуюсь на інший бік — не хочу нічого чути і бачити. Проте в повітрі відбулася ледь помітна зміна, і я усвідомлюю, що ніякі то не щури. Хтось дереться по стіні вежі й уже дістався мого вікна.
Подумки лаючись, що всі мої ножі вилучено, я повільно тягнуся рукою до важкого мідного канделябра, що стоїть біля ліжка, рада відчути його вагу; це краще, ніж нічого. Тоді чекаю, аж поки до вух долинає м’який доторк стопи, що опиняється в моїй кімнаті.
Моє серце завмирає. Їх двоє.
Вони вже майже коло ліжка. Для сумнівів і вагань немає часу, тож я лупцюю канделябром найближчого вбивцю — і влучаю точно у скроню. Він провисає, наче вітрило без вітру, його ніж летить на підлогу. Але його спільниця не дрімає, вона перехоплює канделябра і так витягує мене з ліжка. Я падаю на кам’яну підлогу і прудко перекочуюся, щоб уникнути удару ногою в обличчя. Адреналін в мені аж кипить; я зриваюся на ноги, але суперниця виявляється спритнішою, її черевик знаходить мою спину, і я знову падаю. Вона хапає мене за волосся і, приперши до стіни, душить залізними пальцями.
Це Душителька Чоук. Судячи з виразу її очей, вона знає про Бріґса.
Мовчазна, ані пари з вуст, вона щосили стискає моє горло, і я знаю, що їй начхати, повернуся я до батька живою чи мертвою. Їй аби тільки побачити мою смерть — тут і негайно.
Силкуюся звільнити шию від її рук, але ж вона дужча за мене. Я несамовито борюся за життя, легеням катастрофічно бракує повітря. Якось кінчиками пальців намацую підлогу, підгрібаю ножа, що загубив її товариш і, вже на останньому подиху, хапаю і заганяю лезо в її руку.
Душителька миттю відпускає мене і ще до того, як вона приходить до тями, я гупаю її головою об стіну і вкладаю на підлогу. Кашляючи, розтираю свою шию. Щойно я була на волосок від смерті і ледь дихаю.
Приглядаюся — що за чоловік з нею був? Це Тернер, колись він навчав мене лагодити снасті й добродушно глузував над моїми промахами. Тепер він намагається вбити мене. Просто чудово!
Як батько так швидко пронюхав, що я тут?
Але немає часу на роздуми. Човгання черевика об камінь свідчить — на моєму шляху з’явилася ще одна Змія.
Страх швидко перетворюється на роздратування. Невже батько послав по мою голову аж трьох убивць?
Витягнувши кинджал із руки Чоук, я вилізаю на стіл коло самого вікна. І коли гість вже усередині, я стрибаю йому на спину і хапаю за шию, щоб задушити. Але здоровань вдаряє мене спиною об стіну раз і другий, я задихаюся і падаю долу. Ледве підводжуся, віч-на-віч зі своїм нападником, і моє серце завмирає.
Живий!
Полегшення швидко перетворюється на лють. Бронн не тільки був заодно з батьком під час Ініціації, він ще й прийшов вбити мене. Я остаточно зриваюся з ланцюга.
— Ах ти ж виродку! — я кидаюся на нього з ножем. — Ти брехливий, підступний виродок!
Цілюся просто в груди. Він вибиває ніж одним сильним рухом, але мені вже не треба ніякого ножа, щоб ушкодити його. Я б’ю йому прямісінько у щелепу, і він голосно лається. От і добре! Я хочу причинити йому біль, і хай він страждає так, як я мучилася всі ці роки. Б’ю ще раз, однак цього разу він приготувався і ухиляється від удару. Намагається схопити мене, але я не менш швидка, ніж він, тож мені таки вдається нанести удар — цього разу у підребер’я.
Він відсахується, і я отримую нагоду вивільнити всю допіру затаєну лють. Гамселю його все дужче і дужче, аж поки йому не залишається нічого, окрім як захищатися. Наші руки рухаються так швидко і синхронно, що це схоже на танець. На мить я поринаю у це з головою — здається, що двобій збуджує і ріднить нас обох — і мало не забуваю, де ми знаходимось. Фокусую увагу лише на тому, як рухається моє тіло і як рухається його, ми по черзі кидаємося у напад — ось він, а ось знову я. Він спритний, і я теж. Ми наче спішимо перевершити одне одного, та зрештою лише віддзеркалюємося. Я й не усвідомлювала, як давно цього хотіла.
А тоді його кулак проривається крізь усі мої захисти і врізається у моє підборіддя. Я отямлююся, і образа знов повертається. Змінюю тактику, копнувши його у живіт, і, вигравши трохи часу, хапаю з ліжка підсвічник і добряче вламую йому в груди.
На моє здивування, Бронн згинається удвоє і, похитуючись, відступає. Хапаю кинджал, що було випустила, збиваю суперника на підлогу і… падаю разом з ним. Тепер моє лезо на його шиї, наші обличчя поруч, і обоє через напруження важко дихаємо.
Ніколи не думала, що наш кінець буде саме таким.
— Мерріан, — сердито шепоче він, — ану пригальмуй…
Я ще дужче притискаю кинджал до його горла.
— А ти примусь мене…
— Я не хотів скривдити тебе. Навпаки, прийшов захистити.
От чого-чого, а такого я не очікувала почути, і ці слова злять мене не менше за його стусани. Як таке може бути правдою?
Він просто грає на моїх емоціях, аби я дала слабинку, тож я пропускаю сказане повз вуха.
Цим разом я притискаю лезо так сильно, що прорізаю його шкіру — на поверхні виступають бульбашки крові.
— Мені не потрібна твоя допомога!
— Та вже ж бачу… — він вражений, але, як не дивно, усміхається.
— Як ти в біса знав, де я?! — горланю я. Може, йому і весело, проте мені не дуже.
Броннові очі зблискують.
— Король послав. Він хотів використати тебе як інструмент укладення угоди, щоб Капітан припинив свої напади.
Значить, Король? От брехлива тварюка! Цікаво, він завжди мав на меті використовати мене для своїх цілей — чи це така моя кара за зневагу до його пропозиції? Так чи інак, він не гаяв часу і зрадив мене при першій нагоді.
Така подвійна гра боляче мене зачіпає, та вона не йде у жодне порівняння із підступністю Бронна.
— Король — телепень. Він мав би знати, що батько одразу пришле тебе, щоб мене повернути.
— Він послав Тернера і Чоук. Я пішов за ними, щоб оберігати тебе.
Клятий нахаба! Він втратив право мене оберігати того дня, коли викреслив мене зі свого життя.
— Мабуть, ти трішечки спізнився.
— Але ж в цю мить я тут… — чую, що йому важко говорити, тож ледь послаблюю натиск кинджала. Його очі шукають моє обличчя, нібито він прагне віднайти відповіді на ще не озвучені запитання. Зрештою він каже:
— Я бачив Бріґса… Те, що від нього залишилося, — вчуваю у його голосі стурбованість. — Це ти зробила?
Від згадки про Бріґса до мого горла підступає нудота. Ані найменшого бажання згадувати, що він скоїв і як я помстилася. І ясна річ, мені не хочеться, щоби Бронн знав, на що я здатна.
— То що ж, ти пустився за мною полювати?
— Я вже сказав. Я прийшов сюди не для того, щоб скривдити тебе. Я тут, щоб допомогти.
Наші очі зустрічаються, і я бачу щось від того юнака, якого знала, і друга, якому довіряла і якого любила. Як же сильно хочеться йому вірити.
Але я не вірю.
— Ти — людина мого батька, і в цьому вся біда.
Він хитає головою.
— Ні!
— Так!
Найбільша насолода для мого батька — використовувати мої слабкості проти мене. Він напевне знає про мої складні почуття до Бронна і добре розуміє, що Броннова зрада принесе мені найсильніший біль.
— У нас обмаль часу! — промовляє Бронн, вказуючи на непритомних вбивць. — Довірся мені!
Він має рацію, вони скоро очуняють.
— Але чому? Чому мені варто тобі довіряти? Зроби так, аби я повірила, що ти не здаси мене батькові.
— Тому, що ми…
— Що — ми? Друзі? Після всього, що ти зробив? Скільки років ти зі мною не розмовляв? — ображена, я кажу це з такою ненавистю, що він тремтить.
— Тільки щоб захистити тебе! Я думав, ти розумієш…
— Захистити мене? — я плюю словами йому в обличчя. — Саме це колись говорив мій батько, коли змушував мене різати собі шкіру, долаючи слабкості. — Я показую долоню, щоб він побачив шрами. — Ці слова для мене й ламаного гроша не варті.
Ми дивимося одне на одного — обоє зранені, обоє збентежені. Але зараз дійсно не час для розмов.
— Ти живий, а це означає, що ти пристрілив того чоловіка на моїй Ініціації за батьковим наказом. Якби ти був на моєму боці, тебе б уже не було в живих.
— Я вчинив так, аби лиш твій батько припинив гамселити тебе мало не до смерті. Просто щоб дати тобі втекти.
Не таку відповідь я чекала, однак я надто збентежена від миттєвої ніжності у його голосі, щоб якось відреагувати; він вже роками зі мною так не розмовляв.
Намагаючись прояснити свої думки, я недовірливо хитаю головою.
— Ні! Він би тебе убив!
Бронн зітхає.
— Я живий, тому що переконав його, що мав на меті поглумитися з тебе, та все ж мене покарали. Можу тобі це довести.
— Гаразд! — вигукую за мить. — Піднімайся!
Нам вдалося підвестися разом, але притискаю кинджал до його шиї на випадок, якщо це пастка.
Тоді він піднімає свою сорочку. Не дивно, що він зігнувся, коли я заїхала йому підсвічником. Його торс помережаний рваними ранами від численних ударів батогом, що розірвали його плоть і тепер погано загоюються.
— Як мені знати, що ти не плануєш здати мене, аби лише здобути прихильність мого батька? — я не можу змусити себе поглянути на нього, розуміючи, як він страждав, коли я била по таких болючих ранах. І все одно я не бажаю розкаюватися, адже, чорта з два, він усе це заслужив.
— Ніяк! Просто повір мені на слово.
Його голос ніжний, мов шовк, і я таки переводжу на нього погляд. Це обличчя завжди непроникне, а тепер очі сяють, мов ті зорі. Якось я пробувала його намалювати — обличчя, вигини вилиць і підборіддя. І жодного разу не вдавалося вловити цю мінливу красу. Тоді його лице чого тільки не розповідало — казки про пригоди й тяготи, про секрети і обман, про сум і каяття.
А потім замовкло — і всі ті історії канули в далеке минуле, як і наша дружба.
Зараз він дивиться на мене шаленими очима, і в них щось жевріє, виблискує дивним золотим вогником. І це жевріння раптом нагадує мені обличчя, яке я знала — мерехтіння чогось дикого та непередбачуваного.
Я приймаю рішення, і ця мить затягується на вік.
— Ти знаєш, як звідси вибратися? — врешті запитую.
— Авжеж!
— Гаразд. В такому разі, нам краще поспішити.
Бронн усміхається.
— Тож ти віриш мені?
— Дуже хочеться вірити. Та дивись, не навроч!
Однак, коли опускаю лезо вниз, сама до себе усміхаюся.
— Нам варто про них подбати! — він жестом вказує на Чоук і Тернера.
— Зв’яжи їх! — я вигукую, прямуючи до дверей. — А Чоук роздягни.
— Що? Навіщо?
Я хапаю в жмені свою спідницю і показую її.
— Тому, що я вже наїлася по горло цими одежами.
— Куди ти йдеш?
— По Ґрейс!
Ще до того, як Бронн встигає щось запитати, я виходжу за двері, хоч думається мені, що він давно підозрював, куди подалася Ґрейс після зникнення з «Діви». Я передбачаю, що біля дверей стоїть охоронець, тож готова до бійки, проте він явно втратив усяку пильність і валяється на підлозі п’яний, поряд з ним — спорожніла пляшка з-під вина. Зрозуміло, чому він не прийшов мені на допомогу. Я штурхаю його ногою і трохи обурююся, коли він просто собі щось бурчить уві сні. Принаймні, цей непотріб, що займає лиш місце, не має намірів мені перешкоджати, тож я залишаю його додивлятися сон і крадуся далі по коридору.
У замку тихо. Доводиться декілька разів ховатися, але стають у пригоді кам’яні стовпи і темні куточки, тож вдається легко уникнути кількох охоронців, що на посту. Далі звертаю не туди і потрапляю до розкішного дзеркального коридору та внутрішнього дворику із рожевого мармуру, проте здогадуюсь, що темниця має бути значно нижче. Зрештою натрапляю на стрімкі спіральні сходи, занурені у важку темінь; гадаю, це те, що треба.
Обережно й безшумно я спускаюся вниз, аж поки бачу мерехтіння запаленої свічки. За столом — один охоронець із глечиком елю, так він у напівдрімоті виконує свої обов’язки. Складається враження, що тутешні пустопорожні охоронці й гадки не мають про небезпеку, що невблаганно суне на Острови. Ця легковажність неабияк дратує, хочеться рвати й метати, але в цей момент вона дуже мені на руку.
Чекаю на мить, коли охоронцеві повіки зімкнуться, і тоді мчу до нього. Він таки відчув мій рух і, коли я вже за два кроки від нього, відкриває очі, але встигає лише випрямитися. Вистрибую на стіл, хапаю глечик і плюскаю ель в пику. Він щось белькоче і зводиться на ноги, але не встигає зробити й кроку, коли я з розвороту заряджаю йому глечиком — і він летить на підлогу.
Хапаю величезну в’язку ключів. Скільки ж часу мине, поки я знайду потрібний?
— Ґрейс? — мій голос відлунюється у холодних стінах.
Чую, що переполохані сутичкою в’язні прокидаються, тож потрібно мерщій відшукати Ґрейс, поки не прибігло ще більше охорони.
— Чи вчула я своє ім’я?
Я оглядаюся на всі боки.
Двері однієї з камер розчиняються, і в них з’являється Ґрейс власного персоною.
— Як ти це зробила? — я не вірю своїм очам.
Вона знизує плечима.
— Вони не вилучили моїх шпильок для волосся. Телепні.
Я їй всміхаюся.
— Це ж як? Ти могла собі вийти, коли заманеться?
Ґрейс спокійно киває.
— Сиділа-чекала, коли ти прийдеш і забереш мене. А що трапилося? Чому ми тікаємо, ще й уночі?
— Все пішло не так, як ми планували.
Тепер вона всміхається.
— Події рідко йдуть по плану.
— Бронн тут…
Вона підходить ближче, її очі звужуються, а усмішка зникає.
— Він справді тут?
Поки ми біжимо в мою кімнату, я розповідаю все, що відбулося: моя бесіда з Королем, його блискавична зрада і спроба мене вбити.
— Ти довіряєш Бронну?
Це питання вона задає вже тоді, коли ми крадемося назад до кімнати.
— Я не певна! — роблю паузу. — Ти бачила, що мій батько йому зробив?
— Бачила… — вона замовкає.
— Ти мала б мені про це сказати!
— А ти хіба питала? Та я і не була певна, чи тобі захочеться про це знати.
Мабуть, вона права.
— Зрештою, якщо він і спробує нас ошукати, ми покажемо йому, де раки зимують.
— Слушна думка! — вона вигукує і штовхає двері, навіть не глянувши на охоронця, що й досі хропить на порозі.
Тернера і Чоук Бронн прив’язав до ліжка, вони й досі не отямились. Із кляпами у пельках, їм доведеться чекати з моря погоди. Коли ми заходимо, він полегшено зітхає.
— Ось і Ґрейс, — дивується він, — а я хвилювався, чи ти встигла відшукати Мерріан.
— Підозрюю, Капітан розлютився як чорт, коли я не повернулася, — каже Ґрейс, перевіряючи, чи надійно зав’язано вузли.
Бронн здіймає брови.
— Він сподівається, що тебе вже немає серед живих. Дезертирство — найтяжчий злочин для нього.
— О, то він знавісніє, якщо ще й ти не повернешся!
— Радше зажадає помсти.
Ґрейс спопеляє його своїм грізним поглядом.
— Я знаю, що означає для тебе — бути Змією. Зрештою, ти не надто поспішав приєднатися до Мерріан. Ти певен, що готовий це зробити?
— Я ж зараз тут, не деінде! — Бронн легко витримує її погляд. Зрештою Ґрейс лагідніє, вона не проти того, щоб взяти його до нашої компанії.
— Ну, ви вже порозумілися між собою? — уточнюю я.
Нема ніякого бажання все це слухати. Що Бронн неохоче покинув команду мого батька чи про його сприйняття відданості… Натомість переодягаюся в одяг Чоук, що Бронн із неї стягнув та склав для мене.
Пече всередині від усвідомлення, що Бронн поряд, тому повертаюся до стіни, щоб зняти свою сукню й одягнути сорочку та штани Чоук — вперше за все життя я у формі Змії.
Якась частинка мене противиться тому, щоб носити незаслужені речі, але незручна сукня мені вже в печінках, тож спромагаюся примиритися із цим почуттям.
Коли я готова, Бронн протягує мені ніж Тернера, якого, зрозуміло, дочиста витерто постільною білизною. Потім киває в напрямку вікна:
— Вперед!
Ми вилазимо звідси так само, як він сюди заліз. Бронн кріпить мотузку до ліжка. Ґрейс спускається першою, ми із Бронном мовчки чекаємо. Я завмираю, усвідомлюючи, що його рука торкається моєї, відчуваю тепло його подиху на своїй шиї. Моє тіло відкликається на його близькість так, як свідомості й не снилось.
Ґрейс знизу смикає мотузку — отже, все безпечно і можна спускатися, і я, бажаючи збільшити між нами з Бронном відстань, йду наступною. Ніч тиха, тільки десь вдалині чутно постріли, а вітерець доносить людський лемент. Важко сказати, як далеко звідси сутичка, але ясно, що людям, які прибули на Острів, вкрай потрібен притулок. Та якщо вони наміряються уночі шукати захисту в охоронців, я їм не заздрю.
В одному я певна: зростає насильство — росте і загальне невдоволення. Коли ж воно пошириться так, що Король таки усвідомить — його замок вже не міцна фортеця? Мало віриться, що на нього хоч якось вплине усвідомлення того, що головорізи спромоглися з легкістю прослизнути всередину непоміченими, а всі в’язні повтікали хто куди. Я ані краплі його не жалію — підступний негідник! Я б залюбки наостанок завітала до нього; зрештою, він же сам запрошував мене у свої покої.
Коли Бронн приєднується до нас внизу, я запитую:
— Ти знаєш, де знаходиться кімната Короля?
Бронн нахмурюється.
— Звісно!
— Покажи мені.
На мить мені здається, що він відмовить. Але в моїх очах, мабуть, палає така рішучість, що він жестом запрошує йти за ним.
Ми рухаємося, наче тіні на стінах, в напрямку дальнього крила замку, а тоді Бронн вказує вгору. Це друге вікно, вище над нами на три поверхи.
— Що б ти не задумала, роби це швидко!
Я киваю головою і лізу вгору. Мої пальці легко намацують виступи, за які я чіпляюся, тож швидко опиняюся на місці. Вікно прочиняється без труднощів, і я безшумно проникаю усередину.
Хвилину я стою непорушно, дозволяючи очам звикнути до темноти. Король у своєму ліжку один, і я зітхаю з полегшенням — якось не подумала раніше, що він може мати компанію. Але він спить безтурботним глибоким сном.
Безшумно стягую зав’язки з його взуття, перев’язую ними його зап’ястя, а він і не ворухнеться. Запевнившись, що все надійно, я навалююсь йому на груди і притискаю ніж до горлянки.
— Прокинься!
Він відкриває очі, і вони розширюються від усвідомлення того, що відбувається. У його роті кляп, тож він не видасть ані звуку, і я міцно стримую його спротив.
— Не пручайся! — кажу йому ледь чутним шепотом. — Ніхто не прийде тобі на допомогу! Ні тепер, ні будь-коли ще. Ти можеш думати, що за стінами свого замку ти у безпеці, але затям ось що. Колись ти мав лише одного ворога — мого батька, а тепер створив собі ще одного — мене. Це твоя помилка. Ти покинув своїх підданих напризволяще. Тож я подбаю, щоб у війні, яка вже на порозі, ти не вийшов сухим із води. Ти відповіси за все. Тому — солодких снів, Ваша Величносте! Тіштеся своєю короною, поки вона ще на голові.
Він вкрай наляканий — піт стікає до верхньої губи, руки трусяться. Прикінчити його тут на місці — простіше простого, але треба змусити його страждати, змусити заплатити.
І зараз моя влада.
Я сильніше притискаю лезо до його шиї і роблю надріз, з якого кров цюрчить тоненькою цівкою. Щось темне прокидається в мені, я хочу продовжувати, але, налякана цим імпульсом, відводжу кинджал. Я вдоволена, що він почув попередження, і одним ударом в голову знову відправляю його в обійми Морфея.
За пару хвилин я повертаюся до Бронна і Ґрейс, які, здається, відчули полегшення від мого швидкого повернення. Бронн показує дорогу. Ми — невидимі привиди; пересуваємося непоміченими, аж поки підходимо до тильної сторони замку, навпроти якої — водоспад.
Бронн повертається до мене.
— Доведеться трохи поплавати.
Ґрейс кидає гострий погляд, і я певна, що всі ми пам’ятаємо той день, коли Бронн втопив нашу дружбу.
— Я впораюсь! — промовляю крізь стиснуті до скреготу зуби.
Дійсно, що мені ті давні страхи, коли реальність набагато небезпечніша.
Здається, Бронн здивований, але виду не подає, тільки киває.
— Прямуємо до водоспаду, а тоді лізтимемо вгору.
Хоч я і заявила, що все вийде, але серце мало не вистрибує з грудей, коли ми беззвучно занурюємося у воду. Ґрейс плавно ковзає вперед, майже не залишаючи брижів на поверхні й по-справжньому виправдовуючи своє ім’я. Помітно, що Бронн багато тренувався — він теж легко розсікає товщу води. Я, певна річ, значно менший експерт у невимушеному плаванні, беручи до уваги, що з кожним змахом рук тіло проймає тремтіння від тривоги, та все ж і мені вдається рухатися вперед. Спасибі водоспаду — він достатньо гуркотить, щоб заглушити мій незграбний плюскіт.
Та ось коли ми вже майже під ним, водоспад буквально оглушає, і мій страх зростає. Ґрейс пливе першою, і перед тим, як опинитися на протилежному боці, що заледве видніє крізь водяну завісу, вона набирає в груди повітря і пірнає під місце напору.
Здолавши паніку, я теж роблю вдих і пірнаю. Під поверхнею такий могутній потік, що як би я не силувалася рухатися вперед, сила води штовхає мене назад — тож у підсумку я залишаюся на місці.
Легені починають пекти, але шляху назад нема — я мушу якось виплисти. Штовхаючись ногами та вимахуючи руками, я намагаюся в друзки рознести невидимий бар’єр; разом із неослабною силою, що вляглась на мене, наче мармурова плита, долаю страшні видіння мого утоплення. А тоді чиясь рука хапає мою і тягне мене в інший бік.
Я виринаю за ковтком повітря одночасно з Бронном, але до того, як я встигаю подякувати, він вже пливе в напрямку до скелі.
Ґрейс, однак, спиняється, щоб глянути на мене:
— Все добре?
— Так! — відрубую я.
У мене зуб на зуб не потрапляє. Бісить те, що знову відступила перед водою, а ще більше обурює допомога Бронна — я збентежена, що таки її потребувала. Втім на радостях, що таки вибралася з водоспаду, я охоче починаю ризиковане сходження вгору по скелі, слизькій від вологи та водоростей.
Ми перелазимо скелю, окрім гуркоту водоспаду, довкола ані звуку. На половині шляху Бронн пропадає з виду. Потім розумію, чому — просто він сів на висіченому в скелі виступі, що веде у пащеку печери.
— Ти бував тут раніше? — всідаюсь біля нього й викручую вологе волосся.
— Капітан вимагає, щоб ми знали всі довколишні входи та виходи, — пояснює Бронн, поки Ґрейс теж видряпується на виступ.
— Сумніваюся, що він мав на увазі палац, — каже Ґрейс, скоса поглянувши на нього.
Бронн знизує плечима.
— Я старанний хлопець!
Я здушую сміх.
— Тож куди тепер? У привітну, чорну як смола печеру?
— Тунель, так! Якщо ми його подолаємо, то дістанемося протилежного краю гори, де розкинулося містечко Порт Різ — там знайдете собі суденце. А тоді ваша воля вирішувати, куди прямувати далі.
Я не звожу з нього очей.
— А ти хіба не з нами?
Він відводить погляд.
— Ні!
Ну ось. Бронн, якого я знала всі ці роки, повернувся. Чоловік, що вибудовує переді мною стіну і нічого не пояснює.
— Тоді що ти, в біса, тут робиш?
Бронн мовчить.
— Слушне запитання, Бронне, — додає Ґрейс, — Змії Адлера вже місяцями полюють за нею, а ти нічого не вдіяв. Чому ж тепер прийшов? Навіщо ти тут?
— Ти хоча б трішки уявляєш, від чого я відмовився, прийшовши сюди?! — Бронн у гніві повертається до мене. — Все заради тебе…
Він промовляє ці слова з такою гіркотою і навіть злістю, ніби найменше, що він хотів, це опинитися саме тут. Так, наче я дуже його обтяжила. Раніше думала, що лише я одна по вінця сповнена ненавистю. Схоже, я помилялася.
Він зітхає і відвертається, ніби йому несила терпіти мене перед своїми очима. Натомість він звертається до Ґрейс.
— Дотепер вони й гадки не мали, де вона. На цей раз вони точно знали, куди прямувати. Можливо, мені й справді варто було прийти швидше, проте якби я пішов, то поплатився б місцем на кораблі, життям, усім, що в мене є.
Його схвильований голос відлунюється від тунелю, а ми з Ґрейс сидимо, не знаючи, як реагувати. Ясно, чому Бронн відданий батькові.
Він мало згадує про своє дитинство — ці спогади просто нестерпні, але мені відомо, що він зростав разом зі щурами серед стічних труб, з голоду споживав їхні трупи і не завжди був певний, чи зустріне завтра новий день. Він часто зносив побої від п’яниць і вуличної шпани. Бронн жив заради виживання, допоки батько якось спіймав його за крадіжкою наших припасів, коли ми зупинялися в порту. Він був просто вражений — не лише з того, що в когось вистачило духу обікрасти Гадюку, а ще й тому, що Бронну це майже вдалося. Батько врятував хлопця від злиднів, потім тренував його, подарував домівку й ціль. Цим усім Бронн пожертвував. Заради мене.
Бронн зітхає.
— Тепер Гадюка полюватиме на мене до кінця мого життя, тож я маю на меті зникнути і вижити. Чому б і тобі не зробити те саме?
Від самого дитинства я боялася, що одного дня прокинуся — а Бронна немає. В його нутрі аж надто глибоко вкоренився цей імпульс до вічної втечі, виживання за будь-яку ціну. Я міркувала, що з плином років він таки переможе себе, та очевидно, декотрі інстинкти залишаться з людиною до скону. Він думає, як справжня Змія. Лиш про себе.
— Тоді як хочеш. Тікай, як останній боягуз, а я відшукаю Торіна!
Може, й жорстоко так його називати, коли заради мене він поклав на карту геть усе, але інакше я не можу. Я гірко в ньому розчарувалася.
— Не певен, що весільні приготування на сьогодні такі вже й першочергові! — в його голосі звучить метал.
— Сподіваюся, Торін, на відміну від тебе, порядний. Він піде у бій за праве діло.
Бронн уїдливо промовляє:
— Ти ж ледве його знаєш!
— Так, ти маєш рацію! Саме тому мені потрібно з’ясувати, чи він прагне піти на те, на що його батько не здатен. Щоб успішно здійснити мій план, підтримка Королівської Флотилії конче необхідна.
Бронн дивиться на мене із подивом:
— Який план?
І тут я розумію, що так і не встигла нічого пояснити.
— План, щоб зупинити мого батька, ясна річ!
Бронн дивиться на мене, потім на Ґрейс.
— Скажи мені — вона жартує?
Ґрейс кладе свою руку на моє плече, дозволяючи ясно зрозуміти, на чиєму вона боці.
— Мерріан права. Адлера слід зупинити.
— Як його зупинити? Жоден корабель не зрівняється з «Дівою», і він винищив майже половину Королівської Флотилії. Король розкрив усі свої карти, тож тепер, коли Капітану відомо, що він боїться, він ні на мить не завагається перед тим, як захопити владу на Островах. Нещасні випадки на Шостому Острові — не справа рук твого батька, однак будь певна, що він чинив там терор задля власної наживи. Чи відомо тобі, що більшість розбійників тепер працюють на нього?
Для мене це новина і, судячи з виразу обличчя Ґрейс, її також не ввели у курс справ. Мій батько тишком-нишком, камінчик за камінчиком, винятково майстерно укріпив свої позиції. Я гадала, що війна лиш видніється здалеку, а вона вже давно тут.
— І що ж тепер? Просто дозволимо йому все зруйнувати? Авжеж! Нехай вбиває усіх, хто трапиться в нього на шляху! Нехай звірствує на морі, на суші — всюди?
Бронн дивиться мені прямо у вічі, але не знає, що відповісти.
— Я спробувала заховатися, Бронне… Вони знайшли мене. Він завжди мене знаходитиме. І я не хочу жити у вічних бігах, коли всі довкола страждають від його рук.
— Причина, чому його ніхто не зупинив, дуже проста, — промовляє Бронн, досі не бажаючи визнати свою поразку й підштовхуючи мене змінити свою думку. — У нього найкращі бійці, на всіх Шести Островах він сплів павутину зі своїх союзників і змітає з лиця землі будь-кого, хто видасться йому хоч краплю загрозливим. Він — наймогутніший, найбільш грізний чоловік, і на воді йому немає рівних. Ніхто не спроможеться його здолати.
— Я мушу спробувати!
Ґрейс прямує до тунелю, вдивляючись у темінь. Вона хвилюється — час простувати далі — і я її розумію.
Бронн також помітив неспокій Ґрейс. Він підходить до мене.
— Що б ти про мене не думала, я хочу, аби ти була в безпеці. Йти проти Гадюки — не що інше, як…
Навіщо він так зі мною? То він холодний, мов лід, а то дбайливий — ось за що я його ненавиджу! Я наче корабель без якоря, вільно дрейфую по морю. Раптом згадую, що весь цей час я прекрасно давала собі раду, тож що він не обрав би, він мені не потрібний.
— А мене не треба рятувати! — твердо промовляю, з усіх сил стараючись не впустити образу у свої слова. — І я не питаю твого дозволу. Просто кажу, що збираюся робити. Підеш ти зі мною чи ні — цілковито твій вибір.
Я затамувала подих, очікуючи на його відповідь. Я хочу, щоб він обрав мене.
За якусь мить він зітхає.
— Резиденція Торіна — на Шостому Острові. Тих, хто знає про її існування, можна перелічити на пальцях однієї руки.
— Зізнайся, ти чиниш так, бо старанний хлопець? — мимоволі я усміхаюсь, і він хутенько усміхається у відповідь. Таки лишилося в ньому трохи старого-доброго Бронна.
— Саме так! Я більш ніж певен, що саме там ми його знайдемо.
— Ви двоє, можете поквапитися? — гукає з темряви Ґрейс. Вона вже зайшла тунелем досить далеко, і я її не бачу.
— На нас полює корабель, доверху напханий головорізами. Забули?
Бронн торкається моєї руки.
— Це зовсім не означає, що я йду з тобою.
— Я знаю! — але на сьогодні досить.
Мене охоплює тепла хвиля. Попереду стільки всього, що наганяє страх, але у цей момент я просто тану від щастя. У мене є друзі, аж двоє. Щоправда, жодному із них довіряти не можна, на те є купа причин — але я чомусь довіряю. Тож коли Бронн показує мені шлях, я прямую туди, відкинувши всі вагання, дозволивши темряві проковтнути мене з головою.
Тунель всередині гори вигинається, мов серпантин, і кінця-краю йому немає. Я іду вздовж самої стіни й дряпаю пальцями слизьку скелю, намагаючись не перечепитись через каміння, якого не в змозі побачити. Ми не перемовляємося, тиша — наш вірний друг на той випадок, якщо хтось, окрім нас, знайшов прихисток у цій темряві.
За кілька годин слабке мерехтіння попереду повідомляє, що вихід близько, і коли ми нарешті виринаємо з тунелю і упираємося в іншу скелю, вже світає. Після сирого тунелю повітря напрочуд свіже і пахне сіллю. Ми біля моря, як і обіцяв Бронн.
Спуск виявляється значно швидшим, аніж шлях догори, але внизу довго продираємося крізь колючі хащі, що боронять гору від допитливих очей. Зрештою вибираємося на запилюжену стежину, що веде до міста. Швидко звіряюся з компасом, він засвідчує, що ми тримаємо курс на захід — але від Західних Островів нас іще відділяють безмежні океанські простори, думка про які бентежить мене, коли пригадую слова Ґрейс. Ховаю компас до кишені, радіючи, що зберегла хоча б один із подарунків з дня народження. А от кинджал Бронна так і залишився в палаці. Перед тим, як видати мене батькові, Король напевне всадив би його мені у спину.
Його зрада досі зачіпає мене, хоча спільна вечеря наочно продемонструвала, що то за один. Просто боягуз, який для порятунку власної шкури ладен водитися із ворогом, замість того, щоб посприяти завзятому союзнику відновити мир. А тепер я роблю ставку на його сина, про якого зовсім нічого не знаю. Тут Бронн має рацію — які у мене підстави думати, що Торін допоможе? Між нами лиш миттєвий зв’язок, і наші заручини — лиш фальсифікація. Я можу гірко помилятися…
Ми крокуємо вже майже годину — і ще задовго до того, як бачимо місто, чуємо його звуки. Ранній ранок, а до нас вже долинає людське багатоголосся. Я кидаю погляд на Бронна.
Він насуплюється.
— Завжди думав, що цей край Острова не настільки гамірний. Схоже, я помилявся.
— Де більше людей, там ще більше шпигунів! — вигукує Ґрейс.
— Можливо, — Бронн замислюється. — Пропоную розділитися. Я пошукаю човни, а ви двоє надішліть вісточку Торіну, що ви в дорозі. Чим швидше ми відчалимо, тим краще.
І як тільки ми знову опинимося в морі, він зникне. Від цієї думки я холону. Проте якщо він таки піде, я хочу дещо перед тим зробити.
Підбігаю до Ґрейс і відтягую її вбік, щоб Бронн нічого не почув:
— Ти можеш надіслати листа самотужки? Маю невідкладну справу.
Вона кидає на мене зацікавлений погляд, але погоджується.
Якщо головний порт аж надто жвавий, то на цій стороні вже повний безлад. Тут висадились сотні приїжджих, сподіваючись осісти на тихому Острові, але шлях їм закрила Королівська Охорона. Судячи по горі трупів, тут був запеклий бій — саме його я чула минулої ночі, покидаючи палац. А я ж і передчувала, що добром все це не кінчиться…
Ми потрапляємо в коло зневірених людей, які випрошують грошей, їжі, укриття. Розчищаючи прохід, Бронн струшує їх, наче мух, а Ґрейс пробивається у протилежному напрямку — шукає прилавок з океанськими грифами для секретних доручень.
Ці достобіса розумні птахи — найшвидший спосіб сполучення між Островами. Тільки прив’яжи листа до їхньої лапи та шепни місце призначення — і вони поспіхом полетять куди треба. Не в кожного є персональний океанський гриф, і Пазур — ще один символ влади мого батька. Не уявляю, яким дивом вони розуміють людську мову — мабуть, це відгомін старовинної магії, місток до загубленого минулого. Я завжди тішуся, уздрівши їхню зграю, що розсідається собі рядочком на жердинах.
Втім зараз не до них, моя місія — відшукати аптеку.
Містечко крихітне, і більшість торговців спакували свій крам, щоб їх не пограбували знедолені. А цілителів, навпаки, можна знайти у найтемніших куточках — саме там вони найбільше потрібні.
Я розпитую всіх підряд, ніхто нічого не знає, та зрештою один перехожий вказує мені вірний напрямок. Непримітний занедбаний будиночок — саме такий я і шукала.
Стукаю, поки на порозі з’являється старенька жінка. Щоб отримати потрібний товар, доводиться розпрощатися із двома золотими монетами.
Я засовую пляшечки у кишеню — і знову біжу в натовп шукати Ґрейс.
Раптом хтось внизу тягне мене за штани. На мене дивляться маленькі оченята, до болю схожі на Томасові.
— Я голодна… — промовляє дівчинка.
Я нахиляюся — взяти її на руки. У натовпі таку маленьку просто-таки розчавлять.
— Де твоя мама?
— Я її загубила.
Мені не потрібна ця морока, та хіба я можу просто так її залишити?
— Добре! Купимо тобі поїсти, а тоді я допоможу знайти твою маму! Гаразд?
Дівчинка киває головою, накручуючи моє волосся собі на пальчик.
Ми проштовхуємося у трактир і я за непомірну ціну купую мисочку ріденької вівсяної каші. Це єдина страва у меню. Я спостерігаю за малою, спеціально не випитуючи, як її звати. Мені не можна прив’язуватись. Ґрейс ось-ось здобуде птаха, повернеться і коли побачить, що мене осідлала дитина, це мало її потішить. На щастя, мала їсть швидко, вона дуже зголодніла. Проковтнувши все, вона витирає ротика рукавом, і я всміхаюся.
— Де ти востаннє бачила свою маму?
— Не знаю. Там були конячки…
— У коваля?
Вона ствердно киває, хоч і невпевнено.
— Тоді гайда! Спершу перевіримо там.
Коли ми ліктями розчищаємо собі шлях, я міцно її тримаю. Викрики лунають все гучніше, аж тут постріл із пістоля пронизує повітря. Я оглядаюся — на землю падає чоловік. Завинив він, мабуть, лише тим, що спробував пробігти повз охоронців, і тепер ті копають його ногами — перевіряють, чи живий. Поки дивлюся, як його тіло судомно стискається в лещатах смерті, хтось намагається вирвати з моїх рук дівчинку. Я різко розвертаюсь, готова боротися до останнього, аби лишень її втримати, але на мене визвіряється якась жінка.
— Ти викрала мою дитину! Ти викрала мою дитину!
Відпустивши дівчинку, я спантеличено слухаю, як її мати звинувачує мене у жахливих речах. Дівчинка — ані звуку, просто дивиться на мене, коли вони удвох розчиняються у натовпі. Все це відбувається так швидко, що я й рота не встигаю відкрити. Тому рушаю услід, бажаючи все пояснити, і вдивляюся в кожне обличчя, прагнучи знайти цю жінку.
А тоді в моїх жилах холоне кров.
У супроводі Кліва та Нестора, прямісінько до мене крокує мій батько, позаду — ще з десяток інших членів екіпажу. Натовп, хоч і охоплений своїми турботами, миттєво їх помічає і розступається — аякже, Гадюка йде. Поки й мене не помітили, опускаю голову і швидко йду в інший бік, намагаючись не привертати до себе уваги.
А ось і Ґрейс. Перш ніж випустити величне створіння у повітря, вона нашіптує океанському грифу координати, які їй передав Бронн.
Я підбігаю до неї.
— Мій батько тут!
Вона моментально оглядається.
— Де?
— Ліворуч від мене, і він не один.
— Вони напевне знають, що ми тут, — вона хапає мене за руку. — Бігом!
Ми щодуху тікаємо. Спершу ховаємося за прилавками, а потім, пригинаючись, біжимо туди, куди відправився Бронн — на пристань. Коло води натовп рідшає — люди прямують на Острів, а не навпаки, тож скоро ми втрачаємо прикриття. Я помічаю Бронна в той самий момент, що і мій батько.
Батько вихоплює свого пістоля і стріляє.
Довкола здіймається вереск.
Для мене ж час ніби завмер, і мозок опрацьовує усякі варіанти. Онде стоїть батько, і в моїх силах його негайно зупинити. Якщо я підійду до нього і вб’ю. Проте навіть після всього, що він мені вчинив, я не певна, чи зможу. Тільки не його! Не мого батька… Крім того, раціональна частина мого мозку роз’яснює мені, що кількісно Змій значно більше. І якщо розпочати колотнечу, нас просто схоплять і приріжуть, а це нікому не допоможе.
Тому я тікаю — так швидко, як тільки можу, прямісінько до пристані, пригинаючись від пострілів у мій бік. Бронн неозброєний, але батько надто далеко, щоб у нього влучити. Поспіхом відв’язуючи весельного човна, Бронн гукає нам із Ґрейс — мовляв, покваптесь.
Як тільки ми забігаємо на пірс, Бронн сідає за весла, глибокі вимахи швидко несуть його від берега. Не гальмуючи, я стрибаю з края пірса у човен, а за мить на мене звалюється Ґрейс.
— Пригніться! — наказує Бронн, коли у нашому напрямку лунають ще декілька пострілів.
— То що? Ти таки з нами? — промовляє Ґрейс, коли всідається.
Бронн спопеляє її поглядом.
— До якого саме ти тримаєш курс? — Ґрейс розглядає кораблі, намагаючись прорахувати Бронновий план.
Мене ж більше тривожить, як близько від нас мій батько. На мій превеликий жах, він зі своїми розбійниками вже заплигують в інші човни.
— Катер? — Ґрейс не просто здивована, вона не може у це повірити: — Фіорд?
Вона здогадалася, що задумав Бронн, і їй стало якось невесело.
Бронн навіть і не думає сперечатися.
— Це єдиний спосіб випередити їх.
— Ти навіжений! — каже вона, але її явно захоплює ця смілива ідея. Ґрейс нахиляється вперед до Бронна й витягує пістоль з-під його пояса, потім граційно обертається і стріляє в мого батька. Ми уже відірвались — Бронн вправніший за них усіх весляр — і навряд чи в нас влучать, тому встаю на повний зріст, готова стрибнути на борт судна, до якого ми швартуємося.
Видряпуємося на борт вітрильника й падаємо на палубу. Маленький і вузький, але швидкохідний і маневренний, катер облюбували торговельні перевізники для доставки товарів по всіх Островах — він може триматися ближче до берега й уникати невеликих рифів. Насправді жоден при здоровому глузді й не подумає випробувати окреслений Бронном маршрут, на це здатні лише справжні відчайдухи — себто ми.
Бронн кидається до штурвалу, я піднімаю якір, а Ґрейс випростовує акуратне трикутне вітрило, яке миттєво ловить вітерець.
Батько зі своїми людьми знову заходиться стріляти, тож щоб уникнути попадання, ми низько пригинаємося — водночас з тим наш катер різко крениться на правий борт, ховаючи нас з їхнього поля зору. Трохи далі від берега заякорилися ще декілька катерів, і це лише питання часу — коли саме Змії їх привласнять та продовжать переслідування. Ми йдемо на північ, притиснувшись до берегової лінії, оскільки простуємо до Скеррікат Фіорд — вузенької протоки через Острів. Століттями могутні течії пробивали собі шлях крізь скелі, утворивши канал, що має привести нас на край фіорду до тунелю в горі, а через нього — у відкрите море. Такий маршрут значно коротший, ніж якби ми огинали весь Острів, але у воді — купа гострих-прегострих рифів, і пройти тут майже неможливо.
Коли ми наближаємося до протоки, мої очі від жаху мало не вискакують з орбіт. Навіть з цієї відстані я бачу шпильчаки скель, що пронизують хвилі, мовби мечі, і мені бракне уяви, яким дивом ми там прослизнемо. Втім якщо на світі знайдеться один моряк, достатньо відчайдушний, щоби випробувати долю, то це тільки Бронн. Він спокійно спрямовує туди катер і крутить штурвалом легко й невимушено, маневруючи довкола вбивчого каміння — воно шматує корпус — так, ніби це просто морська піна. Я озираюся назад і бачу Змій у нас на хвості. Жоден із них не похвалиться такою майстерністю, як у Бронна, але вони не відстають — бо вдало імітують його манеру.
Ніхто не задається очевидним питанням: як мій батько знайшов нас? Якщо вдасться утекти, буде час це обміркувати.
Біда у тім, що коли ми навіть прорвемося крізь рифи, то потрапимо у фіорд — вузький хвилястий водний канал, по обидва боки оперезаний кручами. Там десятки малих острівців — вони теж, як і рифи попереду, зароджують в тобі сумніви, чи достатньо маєш духу і розуму випробувати долю на цій вихлястій переправі. Зате якщо у цих водяних лабіринтах вдасться загубити батька та його Змій, ми врешті вирвемося у відкрите Східне Море й безперешкодно візьмемо курс на Шостий Острів. Принаймні, гадаю, саме так міркує собі Бронн.
Ми з Ґрейс спустошуємо ящики у пошуках зброї. Я знаходжу пістоль і жбурляю його Ґрейс.
Поки вона перевіряє заряд пороху, я підходжу до Бронна й питаю:
— Чим я можу допомогти?
— Стань за штурвал!
— Що? — він може бути як завгодно навіженим, щоб в цю мить експериментувати, але ж я ще не здуріла.
— Вітрила зараз порвуться, — каже він, — тож потримайся на плаву, поки я їх послаблюватиму.
Нема часу на суперечки. Я хапаю стерно і хилюся вправо та вліво, минаючи рифи, вражена тим, як швидко катер реагує на мої команди. Куди не глянь — всюди скелі, і я настільки захопилася керуванням, що коли позаду мене знову з’являється Бронн, я усвідомлюю, що весь цей час тамувала подих.
— Вони зовсім поруч! — він знову хапає штурвал. — А нас гальмує зустрічний вітер. Мусимо трохи наблизитися.
— Ближче до скель?
— Або це, або нас піймають.
Коли Бронн кренить катер поміж рифами, він аж скрипить на знак протесту, але Бронн справжній майстер, і здається, деревина вигинається саме так, як треба. Тим часом я бачу, що батьків човен ось-ось налетить на скелю, проте Кліву вдається уникнути халепи. Іншому переслідувачу щастить значно менше. Найдальший від нас катер, керований Лінкс, з хрускотом врізається носом у риф і миттєво тоне. Таким чином одразу четверо Змій полишають погоню, дбаючи про власний порятунок.
Чим ближче фіорд — тим більше скель, і декілька разів нас підкидає та вдаряє об їхні краї, але судно тримається на плаву. Поки що. Як тільки дійдемо до фіорду, ніщо не завадить батькові нас наздогнати.
— Вони вже поряд із нами! — вигукує Ґрейс, підскочивши до мене.
Це правда. Мій батько став за штурвал, наблизився до нашого правого борту і йде паралельним курсом, так що ми періодично наближаємося одне до одного. Мабуть, таки доведеться пустити в хід важку артилерію.
В обох руках Ґрейс тримає по пістолю, в той час як я витягую з-під пояса кинджал. Одразу стає веселіше на душі.
Окрім мого батька, на ворожому катері ще чотири Змії — Клів, Нестор, Рубі та Аґнес, тож наше основне завдання — запобігти тому, щоб нас взяли на абордаж, і ми тримаємо зброю напоготові. Коли наші борти сходяться, так само схрещується наша сталь. Нестор, Рубі та Аґнес взяли собі за ціль Ґрейс, ймовірно, оцінюючи її як більшу загрозу, а мені залишили Кліва. Видно, що він досі аж закипає від злості ще від нашої останньої сутички на «Діві», а тут якраз чудова нагода для помсти. Він все життя ненавидів мене, його дратувала моя присутність і моє самоствердження на кораблі. Я завжди підозрювала, що він жадає розтовкти мене, наче того набридливого таргана, і ось настав його час. Вже не кажу про почесті, які йому присудять за те, що саме він кине мене до Батькових ніг.
Однак його ненависть не зрівняється з моєю; одна лиш згадка про те, як він бив Тобі — не за провину, а задля розваги, — розпалює мене. Я атакую його, наче звір, випадами колю й ріжу його зі зловісною точністю, і Клів ледве встигає відбиватися.
А тоді моя уява вимальовує сцену, де він б’є Тобі, але це вже не Тобі, а Томас, і тепер не він їх місить, а я, і це не Томас, а Бріґс.
Спогад про Бріґсову смерть такий невчасний, що мені стає важко дихати. Я травмована пам’яттю про те, як у моїх долонях ламалися його кістки та рвалася плоть.
А Клів скористався моєю мимовільною слабкістю, тепер кожен його удар ще лютіший, і я ледве встигаю давати відсіч.
Коли Бронн несподівано накреняє лівий борт, я миттєво втрачаю рівновагу.
— Схопи її! — наказує батько, і коли наші борти вчергове зближаються, Клів хапає мене за руку, щоб перетягнути через борт.
Мені доводиться випустити кинджал і вчепитися за борт нашого катера, але відчуваю, що от-от впаду, тому роблю що можу — впиваюся зубами в його руку.
Він завиває від болю й відпускає мене. Але інстинктивно дістає мене кинджалом — і раптовий жар у супроводі теплої вологи обдає мою щоку.
— Спробуй на смак те, що на тебе чекає! — коли я за інерцією падаю на палубу, ричить він мені услід із жорстоким усміхом.
Броннові нарешті вдається відірватися, тому Ґрейс має змогу підбігти до мене.
Всюди кров, я намагаюся не панікувати. Знаю, що з обличчя юшить несамовито, тож, напевне, все значно гірше, ніж здається.
Ґрейс рве смужку тканини зі своєї спідниці і міцно притискає мій поріз.
— Бронне, забери нас звідси!
— Працюю над цим!
— Все добре! — промовляю я. — Виживу!
Ґрейс киває головою. Немає часу на дрібниці — нас доганяє другий переповнений Зміями корабель і звідти вже відкрили вогонь.
— Твої пістолі заряджені? — питаю я. Уявлення не маю, кого вона прикінчила і як.
— Що ти вигадала?
— Просто прикривай мене, як тільки зможеш!
Я беру від неї пістоль Бронна і піднімаюся, цілячись у щоглу ворожого катера. Аби тільки не промазати! Немає жодної гарантії, що це спрацює, але я вірю у свою ціль. Палець міцно натискає на спуск, куля перебиває мотузку, що утримує гік,[6] і ця зовсім не легенька дровеняка, розплутавшись, миттєво скидає за борт одразу двох головорізів. Змії, що залишилися, намагаються відновити контроль над катером, але у відчайдушній спробі уникнути зіткнення зі скелями рульовий звертає не туди, куди треба, і судно перевертається.
Ще одна перемога.
Кров досі заливає обличчя, я несамовито витираю її. Два кораблі вже на дні, із Рубі та Нестором покінчено, але батькове судно досі близько і продовжує переслідування.
— Гарний постріл! — захоплено вигукує Ґрейс, заряджаючи мого пістоля. — Як гадаєш, поцілиш двічі?
Я ствердно киваю, але катер немилосердно підкидає на бурхливій воді, тож я не певна, що вдасться добре прицілитися.
Ґрейс також це розуміє і гукає Броннові:
— Що ти не робив би, роби це швидше!
— Попереду фіорд! — гукає він.
Ми біжимо до нього за штурвал, але неосяжність води попереду не надто мене втішає. Принаймні, на їхньому шляху випаде стільки ж рифів, скільки й на нашому. Тепер буде значно важче від них відірватися.
— Тобі не під силу мене обігнати! — вітер доносить рокіт батькового голосу. — Ти й так привів мене до неї, Бронне! Як легко було це передбачити! За твою зраду я випущу тобі нутрощі і з'їм їх сирими! Ти чуєш мене?
Я дивлюся на Бронна — він так звів щелепи, що йому, мабуть, болить. Що такого у його поведінці за всі ці роки побачив мій батько, чого не помітила я?
— Благаю, скажи, що в тебе є план! — Ґрейс промовляє до Бронна.
— Звісно! — каже він. — Пильнуйте, аби не випасти за борт!
У нас навіть немає часу спитати, що він має на увазі, бо він кермує вбік так сильно і так несподівано, що наше судно отримує горизонтальний удар, і мені здається, що ми зараз перекинемося.
Чутно, як об скелю в друзки розбивається дерево, і моя перша думка: «Це ми!» А тоді ми вирівнюємося і я оглядаюся навкруги. Бронн помітив риф, що вигулькнув на поверхні води і, зробивши в останню секунду поворот, заманив туди батька.
Батьків корабель розтрощив свій каркас об гостру скелю, і йому вже нема куди поспішати.
Розкат його люті доноситься аж сюди.
— Мерріан! — вітер розносить його прокляття. — Все, що зараз відбувається, лягає на твою відповідальність. Я змушу їх страждати! Вони на колінах благатимуть в мене смерті. Через тебе!
Я вихоплюю у Ґрейс пістоль і стріляю у напрямку свого батька. Знаю, що кулі до нього не долетять, просто хочу дати йому відповідь, яку він зрозуміє…
Ґрейс ніжно торкається мого плеча:
— Ходімо! Я приведу тебе у норму!
Поки вона риється у ящиках, я розтягуюсь на палубі; від втрати крові паморочиться в голові. Але причина не лише у цьому. Батькові слова мене вразили. Я знаю, що його погрози не пусті. Не хочеться це визнавати, але я дуже боюся.
Ґрейс сідає біля мене навпочіпки.
— Я знайшла голку з ниткою, але нема чим їх продезінфікувати.
— Просто зроби це.
Вона дивиться на мене винувато й проштовхує голку мені в шкіру. Ледве стримуюся, щоб не закричати, але Ґрейс і так нелегко. Хоч ми й відірвалися від мого батька, Бронну все ще доводиться маневрувати на швидкій воді, і нас кидає з боку в бік. Шрам мене аж ніяк не прикрасить.
До того часу, як Ґрейс завершила, мені доводиться перехилятися, щоб виблювати. Але, принаймні, кровотеча зупинилася. Бронну допомога поки що не потрібна, аби лише ми його не відволікали, тож Ґрейс сідає поряд зі мною.
— Ти в порядку? — вона запитує не про поріз.
Я стуляю повіки й обмірковую відповідь. Ясна річ, що до порядку далеко! Вперше за стільки місяців я побачила свого батька і він намагався прикінчити мене. Так, я знала, що він хоче повернути мене за будь-яку ціну — але тільки зараз усвідомила, який це лютий жах.
— Що ж там такого трапилося? — її запитання просякнуте тривогою.
Ох! Вона говорить про мою бійку з Клівом. Спогади, які так непрохано зринули у моїй голові, прийшли у дуже невідповідний момент й дорого мені обійшлися. Я не хочу думати про Бріґса! Ані тепер, ані колись іще.
— Нічого! Зі мною все гаразд! — тільки-но витиснувши геть суміш жаху та сорому, я можу легко збрехати.
— Немає нічого поганого в тім, щоб почувати до них ненависть, — Ґрейс значуще дивиться на мої вкриті кірками суглоби пальців, — і це нормально — визнати, що ти вбила Бріґса. Я розумію тебе! Він украв у тебе дещо безцінне. Але тобі потрібно укласти із цим мир, доки ти не загнала себе в могилу.
Невже вона завжди знала мене настільки добре? Зазирала мені прямісінько в душу, дощенту наповнену темними діяннями? Це її сприйняття виводить з тіні мене справжню, відкриту всім на позір, тож вперемішку з почуттям вини за Бріґса, я змушена захищатися.
— Чому тобі це так важливо? — кидаю я. — Ти ж Змія, чия основна мета — навчити мене вбивати. Що ж, я це зробила. Я відняла життя. Ти досягнула успіху. Ти мала б радіти з цього!
Я гірко шкодую за слова, які щойно вилетіли з моїх уст, особливо коли бачу спалах болю на обличчі Ґрейс.
Вона ніяка не Змія.
Перед тим, як відповісти, вона на мить завмирає. Голос її теплий і добрий.
— Нам обом відомо, що за весь цей час ти могла вбити будь-кого. Але обирала цього не робити, і я завжди захоплювалася цим і поважала тебе. Свідоме вбивство. Тож я добре розумію, що перехід цієї межі тобі дасться ой як нелегко. І якщо ти відчуєш потребу про це поговорити, я тут. Повір мені, я знаю, що з цим жити нелегко.
Я кладу голову їй на плече і наші пальці сплітаються. Іноді Ґрейс розуміє мене краще, ніж я себе. З іншого боку, я не змогла осягнути ціну, яку їй доводиться платити, вбиваючи. Мені нестерпно чути смуток в її голосі.
І після всього, що вона мені ще декілька днів тому повідала, про її коріння, я повинна бути відповідальною. Вона залишалася з моїм Батьком задля мене і заради мене коїла жахливі речі. І все даремно, адже немає ані крихти правди в тім, що я — нащадок втраченого королівського роду.
Скільки себе пам’ятаю, Захід завжди мене приваблював, і ця жага не піддавалася жодним поясненням. Гадаю, дотепер. Чи може бути можливим, що я рвалася туди у мандри саме через наскрізне та могутнє усвідомлення того, що я — чийсь нащадок? Думки про це приносять мені тривогу, і я вдячна, коли Бронн рятує мене від них.
— Даруйте за те, що перериваю, — в його словах аніскілечки не чути жалю, — ми майже подолали фіорд, але є погана новина…
Ми із Ґрейс притьмом зриваємося на ноги і приєднуємося до Бронна в момент, коли він кермує крізь останню вузеньку протоку. Ось і тунель — природна вибоїна у скелі Острова, що веде у відкрите море. Але те, що чекає нас найближчим часом, не вельми приємно. Небо затягнули чорні як ніч хмари, дме вітер і хвилі, наче коні, стають дибки…
— Насувається буря! — повідомляє Бронн.
Авжеж, буря! При чому — зусібіч.
Спершу вітер на нашому боці. Трикутне вітрило натягується на повну — і ми вільно мчимо вздовж східного узбережжя Першого Острова. Але катер — маломірне судно, він не для океану, і навіть дістатися у штиль до Діамантового Острова для нього важке випробування.
Ми ще не пройшли Перший, а грозові хмари вже проковтнули сонце — і все довкола накрив чорний морок. А тоді небеса відкриваються, і злива січе моє обличчя. Я змокаю до нитки, снасті шматує вітер, а мене, що виросла на стійкій і непотоплюваній «Діві», охоплює паніка — як же легко змусити це суденце хитатися під ударами хвиль.
— Прибрати вітрило! — Бронн ледь перекрикує стугоніння океану, його тіло обліпив мокрий одяг, а обличчя не видно за таким же мокрим волоссям.
Біжу допомогти Ґрейс, що вже почала знімати вітрило.
Часто кліпаючи — дощ заливає очі — вона повертається до мене:
— Ми підемо за вітром!
Я киваю на знак згоди. Долаючи страх, лечу до корми, де прив’язані товстезні мотузки, і надлюдським зусиллям кидаю все за борт. Снасті волочаться у воді, сповільнюючи хід катера.
Йти з попутним вітром — тактика дуже ризикована. Ясно, що так швидше, але якщо вітер подужчає, судно просто не встигатиме за ним і можна так клюнути хвилю носом, що закрутимо сальто і зрештою перевернемося.
Ґрейс обв’язує канатом Бронна за талію — другий кінець прикріплено до штурвалу — і мені теж дає страхувальний відрізок.
— Не хочеться, щоби хтось із вас загубився за бортом! — широко посміхається вона, прив’язуючи мій кінець до щогли. В очах Ґрейс немає страху — вона обожнює гратися зі смертю.
Невдовзі вітер посилюється, корабель від ударів скрипить і стогне, моє серце виривається з грудей. Бронн кермує зі стабільною вправністю, утримуючи корму перпендикулярно до набігаючих хвиль і уникаючи нахилу вліво-вправо. Якщо на такій швидкості загубити вітер — це кінець.
Ґрейс войовниче погукує, нас заливають хвилі, хоча ми вже й так вимокли до нитки, я помаленьку починаю вірити, що таки виберемося живими з цієї колотнечі, коли раптом лунає оглушливий тріск, а може, й постріл. Якусь мить я не розумію, що трапилося, та вчасно піднімаю голову — згори валиться зламана фок-щогла разом з усіма снастями і, щоб вберегтися, я швидко відскакую.
Корабель миттю закручує. Бронн втрачає над ним контроль, і ми із Ґрейс мчимося до нього — вирівняти штурвал, що хаотично крутиться. Нас кидає, наче сплавну деревину, ще й зламана щогла несамовито хитається, погрожуючи скинути усіх за борт. Якщо буря найближчим часом не вщухне, ми не виживемо.
Але вона таки закінчується, і вітер стихає так само раптово, як і здійнявся. Щоправда, злива продовжує зловживати нашим товариством, але то не найбільший клопіт. Всі наші думки займає зруйнована щогла — вона здорово побешкетувала, хряпнувши на палубу.
Потрібна смола — заліпити діри, поки ми не набрали зайвої води, але смоли нема. Такими темпами ми далеко не втечемо.
— Як гадаєш, де ми зараз? — я вдивляюсь в океанські далі.
— Важко сказати, — відповідає Бронн, — якщо тикати пальцем в небо, можливо, за кілька миль від Другого. Швидкість була дай Боже, тому пройшли багато.
Отож, до Шостого нам, як до неба навкарачки… ще й з однією щоглою. Супер! Скільки батькові знадобиться часу, щоб повернутися на «Діву» і рушити за нами навздогін? Легшої здобичі не можна уявити!
— А якщо ми зробимо нову щоглу? — я пильно оглядаю корабель — на чому тут можна натягнути вітрила.
— Як щодо бушприту? — Ґрейс пильно поглянула на брус, що виступає з носа корабля, — можна розмістити його вертикально і прив’язати до того, що лишилося від рідної щогли.
Бронн погоджується.
— Можливо, щось вийде! Допоможи мені!
Поки Бронн разом із Ґрейс втілювали свій задум у життя, я знімала вітрило з загиблої щогли і розплутувала снасті, щоб використати їх у новій конструкції. Врешті-решт наводжу лад на палубі, сідаю за порване вітрило і концентруюсь на лагодженні парусини — щоб таким чином заглушити усі тривоги.
А тривожить мене, що не скоро в нас на хвості повисне страхітливий корабель Гадюки. Також лякає, що батько бажає не просто вбити мене, а ще й змусить страждати. Ну а найбільше тривожить моя подруга, котра носить за пазухою таємниці ще відтоді, як ми вперше зустрілися. Невже це правда, що я — остання із Королівського Родоводу і що саме я мушу навести порядок на Заході?
Тим часом пекуча пульсація на моєму обличчі нагадує, що слід також подумати про свою порізану щоку — і як не занести туди інфекцію.
Але все це дурниці, краще зосередитися на нагальних справах. Ми замінимо щоглу, тоді візьмемо курс на Другий Острів і пересядемо на інший корабель. Звідти продовжимо свій путь до Шостого Острова і зустрінемося із Торіном. Він одразу ж заявить, що горить бажанням допомогти мені і дасть свою Флотилію, зневаживши таким чином свого батька. Ми примусимо Гадюку заплатити сповна за всі його злочини, а Торін, на додачу, ще й стане королем. Після всього цього я заживу щасливо, з піснею на вустах.
Простіше простого.
Ще не настала ніч, а в нас вже з’явилося щось схоже на щоглу із прикріпленим вітрилом, і ми прямуємо, хоча й повільно, у правильному напрямку. Дощ нарешті вщух та й вітерець полагіднішав, ніби йому невимовно жаль за свій проступок, тож ми вирішили стояти за штурвалом по черзі, щоб кожен міг відпочити.
Бронн сидить поруч зі мною й спостерігає, як я змішую трави, які купила в аптеці, здається, вічність тому. Я планувала зробити це ще на Першому Острові, до того, як ми розділилися. Мені і на думку не спало, що батько ось так з’явиться і зчинить бучу. А потім ми зійшлися.
Я не змогла роздобути болотяної кропиви, але є «корінь сили», тож змішую його із насінням керроу і додаю «вовчу» пасту, щоб утворилася темного кольору мастика. Тхне вона гидко, зате й ефект потужний.
— Тільки не кажи, що це нам на вечерю! — протягує Бронн, зморщивши носа.
— Ми другий день без крихти в роті, а ти ще й вередуєш? — посміхаюсь я. — Знімай свою сорочку!
Від подиву його брови лізуть догори. Колись з цього приводу ми могли безсоромно жартувати — але відтоді минуло багато часу, і чимало злих слів було сказано одне одному. Тому замість жартів западає мовчанка.
Хоч і при світлі Місяця, але я розрізняю, що рвані рани на торсі Бронна, спричинені кішкою-дев’ятихвісткою, глибокі і вже гнояться. Мабуть, йому постійно болить.
— Хіба Мілліґен не дала тобі жодних ліків?
Бронн хитає головою.
— Я не належу до її улюбленців.
— Мені дуже шкода… — я в цьому винна.
— Могло бути й гірше! Добре, що Адлер не проволочив мене під кілем.
— Все може бути, помовч, — я починаю намазувати суміш на рани Бронна. Він здригається від моїх доторків, але не пручається, хоч знаю напевне, що пече нестерпно.
Лікування кожного порізу віднімає багато часу. Моє обурення з того, що Мілліґен відмовилась обробити рани маззю, не знає меж. Якщо мій батько хоче, аби його екіпаж показував високий клас, то рани навіть від покарання повинні заліковуватись.
Цікаво, чи неприязнь Мілліґен до Бронна якось пов’язана з ненавистю до мене?
Шмагати кішкою зазвичай доручають старшині-кермовому, і від думки, що це саме Клів наносив такі звірячі удари, мені теж стає боляче. Чому батько такий жорстокий? Слова, що він кинув мені услід на фіорді, досі відлунюються у моїй голові. Багато моряків із Королівської Флотилії називають «кішку» — «капітанською донькою», і, мабуть, не випадково для Бронна обрали саме таке покарання.
— Чому батько сказав таке? Ну, що він був впевнений, що ти його до мене приведеш? — з усієї сили намагаюсь не дивитися на Бронна.
Він не одразу відповідає. Видно, що йому теж неприємна ця тема.
— Ти не була присутня на моїй Ініціації, — він знижує голос, — вона зовсім не походила на твою.
Він робить паузу. Дивно — невже і йому досаджають спогади з минулого? Я вважала, що у Бронна немає страхів.
— Ти ніколи про це не розповідав, — мені так точно.
Бронн відсторонюється, ніби йому направду несила навіть думати про це.
— І недарма…
Я мовчки чекаю, зайві слова тут лише нашкодять.
Він не підводить очей.
— Це все тривало декілька тижнів.
Мені бракує слів… Як таке можливо?
— Вона почалася так, як я і очікував: тести, випробування, перевірка моїх знань про Острови, моя ерудиція. А тоді настав час вбивства. Я повинен був ліквідувати одну дипломатку з Туманного Острова — вона була для Короля справжнім головним болем. Все мало виглядати, як нещасний випадок.
Бронн ніколи раніше не розповідав мені про свої завдання, і я майже не дихаю.
— Як ти це зробив?
— На південних мілинах Цілинного Острова спіймав отруйного променя, видушив з нього отруту й вмокнув у неї лезо стилета. Залишалося пробратися до неї у натовпі посеред ринку і вколоти їй шию; напевне, вона подумала, що її вкусила оса. Дві хвилини по тому вона була мертвою; жодних запитань, жодних підозр. Ідеальне вбивство. Я гадав, що на цьому все скінчиться і щиро вірив, що цього вистачить.
— Цього не виявилося достатньо?
Тепер Бронн стрічається зі мною поглядом.
— Особливість Ініціацій — ти й сама це знаєш, — полягає в тім, що Адлер перевіряє нас на слабкості. Він знав про мої дві…
І нарешті я усвідомила, що досі дивлюся на Бронна своїми молодими, невинними очима. Коли ми зростали, він здавався мені ідеальним, я не бачила в ньому жодного недоліку. Таки справді батько знав його краще.
— У ніч після того, як я відсвяткував свій так званий кінець Ініціації, мене витягли з ліжка, одягли на голову лантух, зв’язали руки й ноги і запхали у діжку. Вони жбурнули мене за борт. Я й не здогадувався, що діжка була прикріпленою до корабля. Довкола були лиш темінь і вода, яка поступово піднімалася. Я думав — мене вирішили втопити.
Болить серце за нього. Сирота, що й не знає, на якому Острові був народжений. Певна річ, найбільше Бронн боявся втратити домівку — місце, яке він знайшов собі на кораблі, і сім’ю в обличчі екіпажу. Боявся померти наодинці, покинутим усіма. Напевне, він був наляканий до смерті.
— Не знаю, як довго я там просидів, але коли вони знову витягли мене на борт, я був ослаблений, збитий з пантелику. Саме цього й прагнув твій батько.
Він затихає, а тоді несподівано запитує мене:
— Ти пам’ятаєш Дарта?
Знайоме ім’я, тож намагаюся освіжити його в пам’яті. Члени екіпажу постійно змінюються, і в дитинстві я не надавала цьому ваги. Однак я таки пригадую хирявого юнака, приблизно віку Бронна, що завжди здавався трохи розгубленим; надто хорошим, як для «Діви». Якось не пригадую, що він затримався з екіпажем надовго. У мене жахливе відчуття, що я от-от дізнаюся причину.
— Коли вони витягли мене з бочки, команда спостерігала за цим. Оточили мене так само, як і тебе. Твій батько стояв посередині зі збентеженим Дартом. А тоді Капітан пояснив останнє завдання: лише один із нас пройде Ініціацію — той, хто вийде з бою живим.
О Боже!
— Спершу ми подумали, що це такий собі жарт. Але ж ні, — у Броннових очах спалахнула лють. — Мені подобався Дарт. Коли він прийшов на корабель, я взяв його під своє крило. І тепер повинен був його вбити. Голими руками. Ніби він був твариною, не більше. Я постарався зробити це швидко — звернув йому шию. Але я зненавидів себе за це. Дотепер ненавиджу.
Мені хочеться втішити його, лиш не знаю, як.
— Після цього всього твій батько повів мене у твою каюту. Ти спала. І він сказав мені, що моя слабкість полягає в тому, що я прив’язуюсь не до тих людей, що треба. Я повинен був показати йому, що можу розрубати ці узи і подарувати свою відданість йому одному. Я довів, що здатен вчинити з Дартом так, як потрібно, і від тебе теж мав відмовитися. Якби я цього не зробив, то знову поліз би у діжку, лиш на цей раз за компанію з каменюками. Я був самолюбом і обрав життя. Я пройшов свою Ініціацію, заплативши непомірну ціну, — він зупиняється, повністю оголивши переді мною свою провину, — того дня я штовхнув тебе за борт, і твій батько це бачив. Не знаю, чи ти помітила його, але він пильнував за нами. Я надто далеко зайшов, відчайдушно прагнучи здаватися байдужим до тебе, і з того моменту й дотепер я ненавиджу себе за це. Тим не менше, це його втішило — на деякий час. Допоки я не пристрелив того чоловіка на Чорному Острові. Тоді Капітан все зрозумів. Він недооцінив мої почуття до тебе, а я переоцінив свої вміння їх приховувати.
Його чесність зводить мене з розуму. Стільки років я відчувала до нього страшенну злість — все тому, що дитиною я його покохала і ніколи не переставала любити. Мені варто було краще його пізнати, я мусила бачити, що насправді відбувається, однак я була сліпа. Нас обох розтерзали на шматки і недоладно зібрали докупи.
Я кивком показую на його зап’ястя з моїм браслетом.
— Ти зберіг його…
— Звичайно…
Сльози навертаються мені на очі, таке полегшення я відчула. Отже, я ані на мить не втрачала свого друга. А тоді я помітила його вираз, в якому відобразилася уся тяжкість вини та каяття. Якби ж він тоді пояснив мені, чому ми не можемо товаришувати, вберіг мене від болю втрати та приниження. Однак я розумію його тодішню жорстокість — я б не змогла ніяк змиритися з усім цим. Я надто кохала його. Тепер я його не звинувачую, тільки не його. Звинувачую мого батька.
— Пригадуєш, коли ти був ще юнаком, під час бурі ти прокрадався у мою каюту? Ти лягав під моїм гамаком і коли я простягала руку, ти її брав і тримав, поки я засинала?
Бронн киває головою і ностальгічно усміхається.
— Щоночі після твоєї Ініціації я опускала додолу руку… Я завжди тягтимуся до тебе.
На цей раз він ніжно бере мою руку у свою. Його очі стрічаються з моїми, вони вражають своїм смутком. Наші змарновані роки і втрачене щастя — плата за його життя.
— Здається, мені нікуди від тебе не подітися, — я промовляю, плекаючи надію, що не помилилася і він не чкурне від нас, тільки-но ми ступимо на тверду землю.
— Дуже на це схоже! — для нього це надто велике зобов’язання, але сьогодні я йому вірю. Він починає скидати свою Зміїну шкіру.
Я кладу голову на його плече і засинаю, тримаючись за його руку.
Коли впродовж ночі він міняється із Ґрейс, я прокидаюся — без його доторку світ не той. Лише вранці Бронн будить мене, щоб я заступила пост біля штурвалу, а в мене зуб на зуб не попадає, так промокла вчора.
— Не видніється «Діва» на горизонті?
— Ні! — Бронн чомусь похмурий.
— Гадаєш, він вирішив не гнатися за нами? — як це безглуздо.
— Я не впевнений, що це означає, але точно нічого доброго. Гадаю, нам слід йти далі.
Я здивовано витріщаюся на нього.
— А щогла? Хіба не треба знайти кращий корабель?
— Гадаю, сходити зараз на берег надто ризиковано. Якщо він навіть і вирішив припинити погоню, то всюди розіслав шпигунів. Нам не варто потрапляти їм на очі. До того ж ця щогла добре тримається. Моя думка — йти тим самим курсом.
Він має рацію: справді, якось дивно, що батько не показується на горизонті, хоч і добре те, що нам не потрібно тікати від «Діви».
Що ж, якщо Бронн вважає, що це судно благополучно витримає шлях до Шостого, я довірюся йому.
— Гаразд! Якщо Ґрейс дає добро, я лише тішусь! Чи дуже ми ризикуватимемо, якщо підійдемо ближче до берега? Крім Гадюки є ще повно небезпек. Морська звірюка може нас за раз проковтнути, якщо нам не пощастить попастись їй на шляху.
— Згоден!
Ніхто з нас ані словечком не обмовився про минулу ніч, але перед тим, як піти перепочити, Бронн накриває мої плечі покривальцем, і цей його жест зігріває мене так добре, як товстезна шерсть.
Наступні дні минають без пригод. Ми утрьох встановлюємо собі простий режим, чергуємо на вахті і відпочиваємо, а харчуємося сирою рибою та морськими водоростями, спійманими сіткою, яку знайшли в одному з ящиків.
Ми не поверталися до наших розмов першого дня — всі виснажені і робимо лише те, від чого залежить наше виживання.
Утім ми із Бронном тримаємся одне одного, і в наші стосунки знову повертається ця мовчазна інтимність, що віддзеркалюється у фізичній близькості. Торкаємося одне одного наче випадково — ось тут тернулися ліктями, там сплелися пальцями.
Від його близькості у мене голова йде обертом, я і уявити не могла, як сильно за ним сумувала.
Варто віддати належне Ґрейс за те, що вона про це і словом не обмовилася. Одного ясного дня під нестерпно палючим сонцем ми сиділи поряд і дивилися на Бронна за штурвалом.
— Ти повеселішала.
Я заливаюся сміхом.
— Ми — втікачі, що виконують безнадійну місію. З чого ж тут веселитися?
Вона киває у бік Бронна.
— Він якось розпитував мене — як ти, чи ти щаслива? Дуже старався, а забути тебе не зміг.
Пробую приховати вдоволення, від якого аж паморочиться в голові і вдаю, що мені байдуже:
— Ого…
На її обличчі зринає усмішка.
— Так, ого! — раптом усмішка зникає. — Що це?
Ґрейс дивиться позаду мене, і я теж повертаюся — що її так стурбувало?
У небі клубочиться дим — густий і чорний.
Бронн також його помітив, він не вірить своїм очам.
— Не може бути…
Однак це правда. Мабуть, я от-от зомлію.
Квітковий Острів горить.
Беремо курс на сушу. Чим ближче підходимо, тим більшим виявляється лихо. Вогонь поширюється із заходу в нашому напрямку, пожираючи всі домівки. Острів’яни у відчаї тікають у море, але човнів бракує.
— Ми мусимо їм допомогти!
Бронн дивиться на мене похмуро. Він не вірить, що вогонь зайнявся сам по собі.
— Це пастка, Мерріан!
Я не знаю, що й сказати.
— Яка ще пастка? Просто він насміхається з мене. Він сказав, що змусить їх страждати, що вони приповзуть до нього на колінах, благаючи смерті. Це воно! Так він мене карає…
— Тоді точно не треба туди лізти, — тихо додає Ґрейс. Може, вони й праві, але мені байдуже.
— Він стирає з лиця землі Квітковий Острів!
— Вони й так, вважай, усі мертві, — каже Бронн, — нам варто рухатися дальше.
Я впиваюся в нього поглядом — чого він настільки байдужий? Ми таки зовсім різні, не зважаючи на всі наші почуття. І це дошкуляє сильніше, ніж я думала.
— Я не можу просто собі стояти й дивитися, — мій голос м’який, але невблаганний.
Бронн перезирається з Ґрейс.
— Гаразд! Твоя взяла. Як ти хочеш діяти? — хоч ентузіазму у Бронна не помітно, я відчуваю полегшення, що суперечка закінчилася.
— Коли підійдемо ближче, оцінимо ситуацію. На борту є трохи місця, щоб когось підібрати.
Не дуже багато, але є.
Нас зустрічає цілковите безладдя. Ще до того, як ми сходимо на берег, звідусіль чуємо лемент і нестямні крики — коли в спину добряче припікає, то це не дивно. Вогонь тисячами пащек пожирає все на своєму шляху і підступає до узбережжя: безпечних ділянок залишається все менше і менше. Ті, хто живе в центрі материка, взагалі не зможуть утекти. Я згадую про будиночок Йорена і до горла підступає туга. Я ненавиджу свого батька і його хворобливу порочність, такої ницості я ще не бачила.
— Залишайся біля судна! — звертаюся я до Ґрейс, як тільки пришвартовуємося до пристані, — інакше ми ніколи більше його не побачимо. Візьми на борт скільки вміститься — дітей першочергово — а тоді рушай. Ми з Бронном тебе наздоженемо.
— Що ви надумали?
— Я зупиню його! — вигукую я і, тільки-но ми підходимо ближче, стрибаю на землю.
У повітрі густий дим, він роз’їдає очі й дере горло. Паніка намертво взяла Острів у лещата, від страху люди божеволіють, тому шукаю когось, хто б упорядкував цей хаос. Погляд падає на гурт жінок, вони допомагають пораненим дійти до моря. Я підбігаю до них.
— У мене є судно! — я вказую у його напрямку, — моя подруга візьме стільки людей, скільки поміститься.
Найстарша з усіх жінок — її волосся таке ж біле, як і її шкіра, — спрямовує погляд туди, де Ґрейс уже піднімає дітей на борт.
— Дякуємо вам!
— Як це почалося?
— Я навіть не знаю… — починає вона і раптом замовкає.
Можливо, через те, що підійшов Бронн, а швидше тому, що помітила нашу форму Змій.
— Він мій друг, — не знаю, як упевнити її, що ми не несемо загрози, — ми прийшли, щоб допомогти.
Тепер вся увага жінки — на мене. Почервонілі очі аж іскряться від люті:
— Вони налітають на наші поселення, дощенту спалюють усі врожаї, — вона глипає на Бронна, — такі, як ти!
— Ми більше не служимо Гадюці!
Вона впивається у мене гарячковим поглядом:
— Тоді не дайте їм зовсім зруйнувати наші домівки, — просичавши це, вона повертається до своїх рідних.
Я хапаю Бронна за рукав і тягну вбік.
— Ми мусимо їх знайти — якщо вони ще тут. Ми не дамо їм все зруйнувати.
— Або ж вони тебе спіймають.
— Є час, щоб утекти.
Я піймаю спалах у його очах. Це повага чи любов? У всякому разі, він уже не сперечається — це марна справа — а навпаки, заражається бойовим духом. Вони досі тут — можливо, діють групами, і мене зовсім не здивує, якщо поміж Змій знайдуться ще й розбійники. Дуже ймовірно, що вони досі роблять підпали, щоб шалена пожежа не припинялася. На їхньому місці я б відійшла до моря, щоб не потрапити у пастку, й підтримувала полум’я із зовнішнього краю. Враховуючи те, наскільки близько він палає, сумніваюся, що вони далеко.
В далині лунає вибух, від чого земля йде ходором. В той час, як люди довкола заходяться криком, ми з Бронном переглядаємося.
— Чорний порох.
— Він зовсім здурів! — вигукує Бронн, не вірячи своїм очам.
Батько аж надто гучно про себе заявляє.
— Нам варто розділитися. Так імовірніше, що вони нас не помітять.
— Я прямую на південь, а ти на північ. Бережи себе!
Не встигаю здивуватися, як він нахиляється і ніжно цілує мене у щічку, а тоді йде, прикривши руками обличчя від диму. Попереду в нього довга дорога довкола Острова.
Немає часу зволікати, тож відправляюсь й собі шукати пригод. Ніхто, окрім мене, не йде в цьому напрямку, і доводиться оминати людей, які біжать назустріч. Вогонь наступає, і всі рятуються втечею. Коли підходжу ближче до полум’я, бачу багато поранених, повз мене проноситься чоловік. Його одяг палає, крики агонії просто нестерпні. Я кричу, щоб він упав й качався по землі, але він навряд чує, зрештою спотикається і падає. Підбігаю ближче. Не знаю, як допомогти, та як покинути його страждати наодинці? Але ще до того, як я до нього підходжу, він замовкає, очі широко розкриті і пусті. Принаймні він більше не відчуває, як полум’я пожирає його плоть. Жодна жива душа не заслуговує на таку жахливу смерть, і коли я вже прямую до лісосмуги, що розмежовує луги та море, то більше, ніж будь-коли, хочу зупинити батька. Звідси я бачу ліс, за яким ховається річечка; її гирло впадає прямісінько в океан. Якби я хотіла підживлювати цю страшну пожежу і дбала, щоб сама не згоріти, то однозначно трималася коло водойми.
Поміж дерев — моторошна тиша. Товща гілок та листя приглушує лемент, і сморід від диму та згорілої плоті також ледь чути. Тихо-тихенько крадуся у саме серце лісу уздовж річки і в руках міцно стискаю ножа — певна, що я тут не сама.
Небо над лісом кришталево чисте, сонце в зеніті, тож навіть у затінку дерев жахлива спека. Підозрюю, що левова частка цього тепла — від вогняної стіни, що прямує сюди. До того часу як вона перекинеться на ліс і поглине його, звідси треба втекти.
Краєм ока помічаю блискавичний рух, тож притискаюся до найближчого дерева. Повільно оглядаю все довкола й бачу одного з членів екіпажу «Діви» — він прямує якраз у моєму напрямку і розливає рідину із діжки, яку несе у руках. Як же моєму батькові вдалося переконати Змій, щоб ті пожертвували на цю авантюру чималий запас рому? На мить я завмираю, обираючи найкращий момент для удару, а тоді із замиранням серця усвідомлюю, що це Ґустав — юнак, хіба що на рік старший за мене. Ми не дуже добре знайомі — знаю лише його ім’я і що в нього немає друзів — та якби мені довелося ще раз прожити життя спочатку, він у жодному разі не числився б серед моїх людей. Ховаю ножа за пояс. Ґрейс добре натренувала мене в рукопашному бою, тому я вмію знешкодити противника, не вбиваючи його.
Коли Ґустав проходить повз моє дерево, я атакую. Однією рукою добряче заїжджаю йому у сонячне сплетіння, перебивши дихання, і ще до того, як він встигає оком змигнути, нижньою частиною своєї долоні добряче б’ю йому під підборіддя, від чого його голова відкидається назад і він падає без тями. Все це триває лічені секунди, і незважаючи на увесь жах того, що я знаходжуся на палаючому Острові, я відчуваю полегшення — я не розгубилася. Моя свідомість ясна, привиди з минулого не дістають. Я підповзаю до нього, щоб перевірити пульс — він мусить очуняти якраз вчасно, щоб утекти від вогню.
Збираюся підвестися, як враз холодне і гостре лезо впирається у мою шкіру.
— Ну-ну! Яка ж приємна несподіванка!
З усіх чоловіків, яких мій батько міг задіяти у цій місії, найменше я очікувала зіткнутися з Клівом, й усю радість від блискавичної перемоги над Ґуставом як вітром здуло. Зараз мені точно буде непереливки — Клів мріє довести до кінця те, що почав на катері.
Лезо на моїй шиї пустило трошки крові, проте нічого серйозного; він не хоче, щоб я дременула. Схопивши мене за волосся, він б’є мене головою об дерево, а другою рукою стискає моє горло. Я вже задихаюсь, коли він витягує ножа з-за мого пояса і викидає геть.
— Краще б ти втопився там у фіорді, — ой як нелегко говорити, коли ледве дихаєш.
Клів хижо посміхається.
— Тихенько, мала! Знаю, ти сумувала за мною.
— Як за холерою!
— Твій татусь ніяк не дочекається тебе вдома. Ти не можеш собі уявити, яку зустріч він тобі приготував.
У нього жахливо тхне з рота, а коли мені бракне повітря, то це взагалі нестерпно. Треба якось вивільнитися, інакше мені кінець.
— Та ні, якось іншим разом.
Клів регоче; він втішається моїми дотепами, смакує цю гру.
— Кожному з нас він обіцяв, що ми по черзі покажемо тобі, як багато ти для нас значиш. Мілліґен зголосилася бути першою. Вона вже зачекалася, каже, що далеко не всього тебе навчила, а ти так тягнешся до знань!
Перспектива перетворитися на іграшку в руках Мілліґен — це суцільне жахіття. Мені потрібно давати драла, негайно.
Врізаю коліном йому в пах. Він послаблює хватку і я вириваюсь, але він знову хапає мене, і його очі аж світяться, жадаючи крові. Я лиш підсилила його апетит.
Зараз або ніколи. Бийся або умри. Різко викручую ногу й стопою б’ю йому в шию, а коли він відпускає мене, заїжджаю кулаком у шлунок. Він відступає — на обличчі намальовано подив — проте швидко отямлюється і тепер вже мені доводиться захищатись.
Поки блокую його удари, помічаю у пилюці свого ножа. Намагаюся підібратися ближче до нього, щоб вхопити і подарувати собі шанс. Але Клів розуміє, що я роблю, і від люті аж ричить.
Йому вже набридли ці ігри. Мій спротив роздраконив і принизив його, і він наносить мені прямий удар в обличчя й одразу штовхає у річку. Тут неглибоко, але я занурилася, не встигши навіть набрати повітря. А коли за мить вириваюся на поверхню й глибоко вдихаю, опиняюся у його смертоносних ручищах, які обмацують кожнісінький сантиметр мого тіла. Я роблю що можу — б’юся ногами, кусаюся, звиваюсь, наче в’юн, але суперник узяв гору. Притиснув мене до мілини і утримує мою голову над водою, ніж біля горлянки, так що я не можу пручатися.
— Думаєш, ти мені рівня? Єдина умова твого батька — повернути тебе живою. А про те, щоб ти була цілою й неушкодженою, ми не домовлялися. Мілліґен засмутиться, але мені на неї начхати.
Клів полюбовно розглядає рану, якою прикрасив моє обличчя у фіорді, нахиляється і лиже її. Я роблю ще одну спробу звільнитися, але марно. Він водить туди-сюди лезом по моїй шиї, ковзає нижче до ключиці, його шкіра аж вилискує від поту, коли він розглядає свій виграш. Цікаво, що він відріже найперше? Може, палець для розігріву? Чи одразу відітне руку — щоб залишити по собі незгладимий слід?
Проте він залишається ні з чим, бо тієї ж миті валиться вперед, а я під його вагою знову йду під воду. Що є сили зіштовхую непорушне тіло з себе, і коли нарешті вдається сісти, бачу — з його голови стирчить сокира.
Мій рятівник височіє наді мною та коли впізнаю його, нова хвиля страху змиває усю мою вдячність. Рен — боцман, відданий побратим усіх Змій. Для нього вбити Кліва означає лиш одне — він сам залюбки презентує мене батькові. Він простягає мені руку, але я зволікаю, зрештою сама зводжуся на ноги. А він витягує сокиру із обм’яклого Кліва й добряче копає його.
— Купа лайна.
— Що ти робиш? — якщо він хоче напасти, то мені краще негайно дізнатися про це.
— Рятую твою шкуру! — він вириває жменю трави й витирає кров з леза, — ліс уже зайнявся і за декілька хвилин вогонь буде тут. Повсюди розсипаний порох. Біжи!
Я приголомшена і водночас рада. Він розвертається, щоб іти, але я хапаю його за рукав.
— Стій! Чому допомагаєш мені?
— Бо ти заступилася за мого хлопчика. Захистила від цього покидька, — він плює на Кліва.
Я не розумію, що він має на увазі, та нарешті втямлюю:
— Тобі?
— Він мій син. А цей щур перетворив його життя на пекло, — він перекидає сокиру собі на плече й уважно дивиться на мене, — я далеко не єдиний на борту, хто подарував би свою відданість тій відважній людині, що кине виклик Капітану.
Якусь мить я намагаюся зрозуміти, що він має на увазі, а коли мені стає все ясно, я просто не вірю своїм вухам.
— Чи не означає це, що ти мені відданий?
Він значуще дивиться на мене:
— Спробуй вижити.
А тоді зникає, тікаючи в напрямку до узбережжя, щоб уникнути наближення розчаленої пічки. А я залишаюся віч-на-віч із мертвим ворогом, чия кров тече червоною річкою, а при погляді на спотворену голову хочеться блювати. Тріск палаючого листя гучнішає, і це означає лиш одне — скоро Клів піддасться кремації у власноруч розведеному вогні. Якщо я не бажаю приєднатися до нього, мені слід поспішити.
Тріщить гілка — і я помічаю Ґустава, він уже приготувався тікати. Він бачить мене над зарубаним тілом, і якщо його відпустити, усе розповість батькові.
Однак зовсім не залишається часу на сутичку, адже ми обоє ризикуємо згоріти. Я чекаю, вся на нервах — цікаво, що ж надумає Ґустав? Він дивиться мені в очі і, мабуть, в голові схожі думки. Якщо так і стояти, обох поглине вогонь, який не розбирає, хто є хто, і нищить усіх. Ґустав першим робить вибір і так мчить в напрямку моря, що аж спотикається.
Мені до нього байдуже, тож поспішаю туди, звідки прийшла. Вже немає сенсу стерегтися, ховатися. Ніщо тепер не зупинить цього полум’я. Воно саме годується: пожадливо тягне до рота неймовірні квіти та дерева, усе, що прикрашало цей Острів, і від них залишається лише попіл.
Я зазнала поразки. Вперше я спробувала помірятися силами з батьком і що вийшло — я не змогла захистити Острів, як колись не вберегла Томаса. Я не змогла прикрити собою всі квіти, як і запобігти смерті Йорена. І я не врятувала життя людям, як тоді не змогла оживити Клару.
Можливо, Бронн казав правду. Може, і справді мені не варто було сюди приходити.
Сила ще одного вибуху неподалік кидає мене на землю. Дзвенить у вухах, але я встаю на ноги і кидаюсь навтьоки.
Ось і берег, де ми пришвартувались. Я наштовхуюсь на сім’ю, що ледь рухається. Наймолодша дитина тягне на руках старенького собаку й навідріз відмовляється покинути його, не зважаючи на материні вмовляння.
— Там на вас чекає човен, не варто зволікати, — я гукаю їм, коли підходжу ближче, сподіваючись, що він таки є, — дайте, я понесу собаку.
Я простягаю руки, а дитина уважно розглядає мене, вагаючись, чи мені варто довіритись. Не дочекавшись її рішення, я вихоплюю тварину.
— Біжимо!
Я лиш іноді оглядаюся, щоб не губити їх із виду: батько тепер несе дитину на руках, а мати лиш прагне не відставати від нового провідника. Чи є для них місце на човні, поки що невідомо. Я зовсім не здивуюся, якщо виявиться, що всі суденця вже давно відчалили, залишивши решту острів’ян на волю стихії.
Тож коли забираюся на пагорб й дивлюся вниз на бухту, то завмираю. Я просто не йму віри своїм очам.
У відкритому морі об’якорилися чотири великих кораблі і шлюпки, поспіхом спущені на воду, доправляють туди біглий люд. І хоча прапори на щоглах свідчать про очевидне, мені все одно важко віриться, що це Королівська Флотилія.
Сім’я вже наздогнала мене і підштовхує рухатися далі. І я біжу вниз по схилу — так швидко, що ногами не встигаю перебирати. Коли опиняюся внизу, в легенях аж пече. Збуджена, я віддаю дівчинці собаку і вказую на натовп, що спокійно чекає своєї черги.
— Біжіть! Швиденько! Про вас подбають! — вигукую я і, щойно вони уходять, оглядаюся у пошуках Бронна.
Натомість бачу декого іншого. Він такий же прекрасний, як у день нашої зустрічі, а його неохайний вигляд лиш додає йому шарму. Це не хто інший, як мій наречений, він допомагає похилій парі зійти на судно. Ну що ж, тепер зрозуміло, чому Королівська Флотилія тут.
Відчувши на собі погляд, Торін підіймає голову і бачить мене. Він не здивований — мабуть, уже знайшов Ґрейс. Поспішаю йому назустріч і подаю руку на знак вітання. Його теплі обійми для мене як грім серед ясного неба.
— Ґрейс сказала, що ти відправилася за людьми Адлера? Я хвилювався.
Одразу згадую Кліва і його подих на моєму обличчі; згадую, як він погрожував мене покалічити.
До останнього не хочеться визнавати, що ці хвилювання таки виправдані. Цікаво, як я здолаю батька, якщо навіть із Клівом не впоралась? Проте відкидаю всі свої тривоги геть і питаю:
— Чому ти тут?
— Я отримав твоє повідомлення і вирішив йти тобі назустріч — саме вчасно. Ще трохи, і було б запізно, — він помічає мою порізану щоку, мою свіжу рану на шиї, — як же я радий тебе бачити, Мерріан!
Думається мені, що він таки щиросердечний.
— Я також! — і ці слова зовсім не передають всіх моїх почуттів.
Однак часу на продовження бесіди обмаль, тому що до нас підбігає один із людей Торіна. Він підозріло мене розглядає, і я впізнаю охоронця, що супроводжував Принца в день наших заручин. Як і тоді, він не надто радий мене бачити.
— Треба спішити, мій пане! — каже охоронець, — Острів дощенту знищений.
Торін киває.
— Мерріан! Це Шарп — мій найвідданіший командир.
— Вельми рада нашій зустрічі! — кажу я, але він не відповідає мені взаємністю.
— Мій пане…
— Так-так, рушаймо!
— Хвилину, — я вигукую, оглядаючись довкола, — а де Ґрейс?!
— Вона у безпеці, — відповідає Торін, — допомагає людям на кораблі. Я відведу тебе до неї.
Коли ми проштовхуємося поміж решти острів’ян, підштовхуючи їх до води, рука Торіна лежить на моїй спині, але мої очі невпинно шукають Бронна.
Вогонь дуже швидко дійде до нас, і мені тривожно, що його досі нема. Якщо Бронн не з’явиться зараз, то вже не з’явиться ніколи.
— Там ще багато залишилося? — запитує Торін, і я хитаю головою.
— Це всі. Принаймні, з цієї частини Острова.
Ми обмінюємося похмурими поглядами; без сумніву, загиблих дуже багато.
— Він за все заплатить! — вигукує Торін, і не зважаючи на всі обставини, всередині мене щось здіймається. Хоч я так мало знаю цього чоловіка, він все одно примчав на допомогу. І це не йде ні в яке порівняння з тим, що обіцяв, але так і не зробив його батько.
За весь час це — перший промінь надії.
Всі шлюпки вже відійшли від берега, остання чекає нас. Шарп у супроводі Торіна сходить на борт, а я вагаюся.
Торін простягає мені свою руку і коли я відмовляюся, він хмуриться.
— У чому річ?
— Бронн десь там…
Торін враз розуміє, що Бронн мені важливий.
— Ми почекаємо!
— Але ж мій пане!
— Повторюю, ми чекаємо!
Я із вдячністю киваю йому, а тоді, поглинута тривогою, обертаюся до Острова. Чорний-пречорний дим рветься догори із такою силою, ніби пнеться стерти з лиця землі саме Сонце, а повітря мертвіє у грудях, наче смола. Або ж це просто моє серце силкується битися, коли його полонить тривога. Я просто не можу втратити його. Я ж тільки зараз його знайшла.
Минають хвилини. Нічого не змінюється. Лиш чутно зойки чайок над головою і рев пекла, що насувається.
Торін торкається мого плеча.
— Мерріан, нам пора відчалювати.
Я не зважаю на нього, вдивляюся, намагаюсь вловити хоча б тінь Бронна.
Я не покину його…
— Якщо сюди навідається твій батько, ми всі загинемо! — Торін схвильовано мене обнімає, і мені несила його слухати, бо він таки має рацію.
— Бронне! — гукаю я, надіючись, що він таки почує, — Бронне!
— Він не прийде, — на цей раз голос Торіна значно м’якший.
Мої очі наповнюються слізьми, і причина зовсім не в ядучому димі. Раптом помічаю розмитий силует — мабуть, це мені лише ввижається? Але ж ні!
Бронн прямує до нас, ледве переставляючи ноги, через обидва плеча перекинуто по тілу.
Я мчуся до нього, Торін — за мною. Бронн опускається на коліна, аби Торін зміг забрати одного із врятованих. Другий чоловік дуже обпечений, і Торін обережно бере його на руки.
— Що сталося? — я запитую.
— Це Девіс та Роуч.
Знаю, що Бронн із ними товаришував, тож їхня смерть не принесе нікому радості.
— Мені дуже шкода.
Він довго не відповідає.
— Підібрав їх, коли вже повертався, тому так затримався.
Відбери два життя, натомість врятуй ще два. Гадаю, саме такі в Бронна домовленості зі смертю.
Ми більше не розмовляємо, ще матимемо на це час. Тепер єдина наша мета — залишити приречений Острів. Тільки-но ми всі розміщуємося у шлюпці, Шарп починає веслувати.
Тепер ми в безпеці, вогонь уже не зачепить. Мене долає шалена втома, і я спираюся на Броннове плече. Він бере мою руку, проте його пальці спиняються на зап’ясті, якраз біля мого опіку.
Я перехоплюю швидкий погляд Торіна, перш ніж він відвертається, і на душі знову стає тривожно.
Я стуляю повіки. Хай це буде найменша з моїх тривог. За всю історію Дванадцяти Островів внаслідок жорстокої атаки зруйновано Четвертий — найкрасивіший з усіх. Йоренові поля стерті з лиця землі, його неймовірно багаті врожаї пішли з димом.
Горе роздирає груди. Боляче, ніби я знову втратила свою родину. Цей біль просто нестерпний.
Отже, мені не вдалося зупинити екіпаж «Діви», а Ґустав повернеться і розповість, що я вбила Кліва.
Батько й так був лютий як звір, а тепер знавісніє ще більше.
Він спопелив Четвертий Острів — і що він іще накоїть?
Ще недавно я просила долю більше ніколи не повертати мене на Шостий Острів, однак я знову тут, і навіть лиховісні низькі хмари та смертоносні скелі здаються привітними. Хоч фрегат Торіна досить великий, він чомусь видається меншим за наш катер.
Після того як ми покинули Четвертий Острів в обіймах вогню — тепер він чорний, як смола, а відгомін магії, який ще відлунював там, затих назавжди, — перевезли наших біженців до Шостого, а решту тим часом три кораблі Королівської Флотилії доправили до Другого, Третього та П’ятого Островів. Ще більший наплив людей на ці Острови — непомірний тягар у цій ситуації.
Більшу частину подорожі я доглядала за людьми з опіками. Корабельний хірург із радістю прийняв мою допомогу й забезпечив мене різними настоями та цілющою маззю, якими я і лікувала рани. В деяких людей — важкі опіки, тож мазь справді прислужилася.
Я відганяю подалі думки про те, скільки цінних медичних інгредієнтів поглинув вогонь, і як ця втрата позначиться на майбутньому. Відтепер я повинна ощадливіше використовувати дещо із сировини, але принаймні чорної ведмежини, що входить до складу цілющої мазі та яку збирають і продають фермери на Цілинному Острові, у нас вдосталь.
Добре, що я постійно була зайнята, інакше довелося б вести важкі розмови та вигадувати відповіді на складні питання.
У вечір, коли ми приєдналися до Торіна на його кораблі, він запросив мене у свою каюту повечеряти. На моє величезне полегшення, ця вечеря повністю відрізнялася від тієї, що проходила з його батьком. Ми говорили про все на світі. Я розповіла йому, що сталося після нашої церемонії єднання і чому я хотіла його відшукати.
— Я хотіла б знати, чи ти зробиш те, на що твоєму батькові бракне духу? — спитала я, вирішивши, що наймудрішим рішенням буде одразу ж перейти до справи й відчуваючи, що надто втомлена для будь-чого, окрім цілковитої чесності.
Торін ковтнув рому.
— Є одна надзвичайно важлива річ, яку ти повинна про мене знати, — промовив він, нахилившись уперед і дивлячись мені прямісінько в очі. — Я зовсім не такий, як мій батько.
— І я так само!
— Ти знаєш, чому я прибув на ваш корабель? Просто захотів одружитися з тобою?
Я уважно дивлюся на нього.
— Чесно? Не знаю. Мені відомо про тебе лише те, про що пліткують.
Торін усміхнувся — не так, як тоді, у ворожому оточенні. Це була справжня усмішка — щира, тепла і чарівна.
— Ах, чутки! Авжеж! Пліткують про те, що я — шмаркач і боягуз, який ховається, боячись небезпеки, — Торін знизав плечима, ніби йому байдуже. — Ми з батьком повні протилежності, розумієш? Тому люди плескають язиками…
Кому, як не мені, розуміти це, тож гадаю, що він доволі скромно висловився про свого батька.
— І тому ти спланував із моїм батьком наш шлюб? Щоб помститися Королю?
Я показую йому, що знаю про його дволикість і прагну почути пояснення.
— Я прийшов, бо розлютився на свого батька. Його Гадюка нападав на наші кораблі та вбивав наших людей, і хоч Флотилія належить моєму батькові, я завжди мріяв її очолити. Та батько і чути про це не хотів, нехтував усіма моїми прагненнями, та я однаково виріс, пліч-о-пліч тренуючись із Флотилією, борознячи разом океанські простори. Ніхто, окрім нас, не впильнує торговельних шляхів, не боронитиме закон і порядок, не підтримуватиме безпеку сполучення поміж Островами. І коли їх атакували, мій батько ніяк не зреагував, лише подумав, як би то краще захистити власний зад — поки наші люди, мої побратими гинули як мухи. А тим часом Острови було поставлено на карту. Тож коли твій батько зв’язався зі мною й запропонував наш союз, я подумав собі: «Чи випаде мені краща нагода, ніж запрошення за Гадючий стіл, прояснити для себе, що ж там насправді відбувається?» Не щодня доля дарує такий шанс.
Мене зачепила думка про те, що він шпигував за нами. Виявляється, гра йшла за іншим сценарієм.
— Чи вдалося тобі дізнатися те, чого хотів? — у моєму голосі пролунали холодні нотки.
— Не все. Однак я несподівано відкрив для себе дещо інше. Тебе.
Я спохмурніла, а він додав:
— Я думав, що ти заодно зі своїм батьком, а натомість побачив пташку в клітці, котра прагне волі. Я плекав надію, що ми могли б укласти союз — колись.
— Час тепер на вагу золота.
— Згоден. Але ж просто зараз ми сидимо напроти одне одного, хіба не так? — він знову подарував мені теплу усмішку, і я подумала, чи колись звикну до такої щирості — ніби бажання повністю вивернути себе переді мною. Торін продовжив: — От поглянь, твій батько віртуозно зіграв наше весілля, аби лиш здобути владу. Я пішов на це задля того, щоб отримати інформацію. Але це було тоді.
— Ти ведеш до того, що нам варто порушити нашу обіцянку? — я дуже старалася, щоб у моєму голосі забриніла надія. Річ у тім, що хоч Торін починає мені подобатися, у нього залишається один суттєвий недолік — він не Бронн.
— Радше навпаки! — вигукнув Торін. — Вірю, що разом ми з’єднаємо сушу та океан!
Цього разу мені не вдалося приховати розчарування…
— Певна, ми можемо досягнути цього і без одруження. Торін простягнув свою руку через стіл і взяв мою.
— Наш обов’язок завжди ходитиме за нами тінню, і байдуже, чи розчаровуємо ми наших батьків. Острови і люди — вони, як ніколи раніше, потребують міцної влади. І вона має запанувати. Я певен, що тільки шлюб зможе оживити їхню віру в Корону й Гадюку. Якщо ці титули будуть нашими.
Ясна річ, я розуміла, що він правий. Я завжди це знала. Просто сподівалася…
— Я не прошу тебе кохати мене, — він сказав це, ледь посміхнувшись, — особливо коли серце вже б’ється для іншого…
Мене роздратувало, що мої щоки одразу спалахнули.
— А твоє серце?
Настала його черга відвести погляд.
— Колись давно я подарував його людині, яка не сподобалася моєму батькові. Наш союз не відповідав і моїм обов’язкам.
Його слова були просякнуті такою гіркотою, що я відчула щирий жаль. Та водночас мені стало цікаво, до кого він палав пристрастю і чому ж Король не схвалив той шлюб. Але цим Торін уже не захотів поділитися. Натомість він підняв на мене свої ясні очі:
— Це дещо більше за нас із тобою разом взятих, Мерріан! Наші бажання… Вони такі мізерні. Лише майбутнє Східних Островів має справжню вагу!
Я кивнула, відігнавши сумні думки й озвучивши висновок:
— А це означає, що ми зіштовхнемо з трону наших батьків — і відновимо мир.
— Я вип’ю за це! — він підняв свій келих.
Однак те, що здавалося таким простим у каюті Торіна, значно ускладнилося у присутності Бронна.
Він знайшов мене тієї ж ночі, коли я лежала на палубі, дивлячись на зорі.
Він мовчки ліг поряд зі мною, як колись у юності. Ми лежали, вслухаючись у тишу.
— Ти з ним одружишся… — нарешті промовив він, і це не було запитанням.
— Так…
— Це правильне рішення, — від його смиренності в мене стиснулося серце.
— Залишилася одна невеличка проблемка: спершу потрібно зупинити наших батьків, — я спробувала пожартувати про зовсім невеселі речі.
— Тобі доведеться його вбити. Ти це розумієш?
Я повернулася й поглянула на Бронна: ліхтарі підсвітили його вилиці та брови, а нижня частина обличчя сховалася в тіні.
— Кого?
— Адлера. Інакше — ніяк.
Я не відповіла. Відчула, як занепокоєння гризе мене зсередини.
— Ти не знаєш цього напевне!
— Знаю! — Бронн погладив пальцями мою шию в тому місці, де Клів пустив кров. І хоч Бронн торкався ніжно, синці від руки Кліва і досі боліли — чому ж так довго?
Мені не хотілося знову це згадувати, однак я розповіла Бронну все, включно зі словами Рена про його готовність перейти на іншу сторону.
Якийсь час він обдумував мої слова.
— Недостатньо просто бути його дочкою. Команда визнає тебе як Гадюку лише тоді, коли ти вб’єш їхнього капітана.
Я не відповіла, і він загорнув мені за вухо пасмо волосся.
— Що з тобою? — ніжно прошепотів він, — невже твоя любов така безмежна навіть після того, що він накоїв?
Я похитала головою, не бажаючи продовжувати цю розмову.
— Тоді в чому справа? — Бронн хотів почути від мене правду. — Я знаю, що ти це вже робила.
Отож, він знає, що це я вбила Бріґса.
— Я ніколи не хотіла вбивати. Я хочу рятувати життя, а не забирати їх.
Бронн сумно посміхнувся.
— Іноді ці речі взаємопов’язані.
Та я не була з ним кришталево чесною. Я не змогла зізнатися Бронну — в цьому важко було зізнатися навіть самій собі, — що коли Бріґс вбив Йорена, Клару та Томаса, в мені прокинулась жага причиняти біль. А для Бріґса навіть смерть не була достатнім покаранням. Якби він і досі був живий, я хотіла б катувати його. Ця сила, що роздмухує мою жагу карати, направду могутня — і з часом лише міцнішає. Мене кидає в жар від усвідомлення, що я здатна на таке.
— Я не хочу перетворитися на свого батька, — прошепотіла я, і в цих словах вчувався страх.
— Ти — не він, — запевнив мене Бронн. — Однак хтось із вас помре, — його очі несамовито зблиснули, — і я не хочу, щоб це була ти.
Чи знав він, про що говорить? Щоб перемогти в цій битві, мені доведеться вийти заміж за чоловіка, якого не кохаю, і вбити свого батька.
Ким я стану після всього цього? Покласти себе на вівтар Островів…
— Дипломатка з моєї Ініціації… — Бронн відвів погляд і знову втупився у зоряне небо, — це не було моїм першим вбивством.
Він — мов бездонна криниця таємниць.
— Що? А хто тоді?
— Ти пам’ятаєш Скурва? Тобі було десь тринадцять…
Я спробувала пригадати — і в пам’яті зринув туманний образ худющого чоловіка із масним волоссям.
— Зі шрамом на носі?
— Так, і немаленьким. От він був першим.
Це все не вкладалося в моїй голові.
— Він перейшов дорогу моєму батькові?
— Не зовсім… Якось ми разом пиячили, був гарний день. Усі веселилися, окрім старого Скурва. Від випивки він став ще жорстокішим — і саме тієї ночі вирішив навідатися до тебе.
Я збентежено поглянула на Бронна.
— До мене? Що йому в біса було потрібно? Ох… — я зрозуміла, що він мав на увазі, і в мене похолола кров, а в роті проступив смак жовчі.
— Усі чоловіки знали, що до тебе не можна — ти ж донька Капітана, дитина, врешті-решт. П’яному ж Скурвові море по коліна. Я намагався переконати його кинути цю затію, але він не послухався і попрямував до твоєї каюти. Коли ж я його зупинив, то почалося… Він оскаженів. А я вийшов переможцем. Капітан закрив на це очі, адже я вберіг його від ганьби.
Бронн зітхнув, не надто радіючи цим спогадам.
— Я розумію, що ти відчуваєш через вбивство Бріґса, тому й розповідаю тобі про це. Я знаю різницю між вбивством за наказом, самозахистом та оскаженінням. Ти втратила самовладання із Бріґсом, а я — зі Скурвом. І правду кажучи, я не шкодую про скоєне ані на мить. Простий вибір — або ти, або він. Я завжди обирав тебе.
Мені раптово перехопило подих — зі звуком, схожим на схлипування та сміх одночасно.
Бронн ніжно погладив мене по обличчю, шкіру залоскотав його теплий подих, і я провела рукою по його грудях, бажаючи відчути серцебиття.
— Ти знайдеш спосіб і зробиш те, що повинна зробити, — прошепотів він. — І очистиш честь Гадюки. Знаю, ти зможеш!
Помах вій — і з моїх очей скапують сльози.
— А ти?
— А я зроблю все, про що ти мене попросиш. Але коли ми дістанемося до Шостого Острова, гадаю, мені варто зникнути. Задля нас обох…
Так я і думала — він втече. Тільки цього разу він захищав не лише своє серце, а дбав ще й про моє. Мене знову охоплює слабкість, тож швидко киваю на знак згоди.
— Може, знайдеш мені корабель? Такий, щоб зміг протистояти «Діві».
Він засміявся:
— Мені хіба що доведеться його збудувати.
— «Діва» назавжди втратила свого найкращого моряка. Хороший корабель подарує нам шанс. Знайди такий, на якому ти будеш повноправним капітаном.
— Вважай, що зроблено!
А тоді він пішов, залишивши по собі лиш сум і важкі роздуми…
Відтоді й аж до кінця подорожі я повністю присвятила свій час пацієнтам. Інколи, у перервах між лікуванням ран та опіків, я перекидалася словом із Торіном. Мені вдавалося утримувати нейтральний тон наших розмов. Бронна ж я взагалі уникала, а може, це він мене сторонився. Не знати напевне.
Один з моїх пацієнтів — хлопець із серйозними опіками на торсі, — був в особливо важкому стані. Я провела біля нього дві ночі, боролася з його лихоманкою, плекала надію, що вона спаде, однак йому тільки гірше, і в мене закрадаються думки, що я лише продовжую агонію цього бідного чоловіка. Однак досі сподіваюся, що коли ми дістанемося суші, я розміщу його в замку Торіна і, можливо, допоможу йому, хоч і не знаю, яке диво має статися, аби він вижив.
Поки корабель, ідучи по курсу, що безпечно заведе до Торінової таємної бухти, поволі наближається до суші, я стою, вдихаючи на повні груди солоне повітря.
— Вітаю, незнайомко!
Біля мене з’являється Ґрейс, і я одразу ж підмічаю, що вона спеціально трималася подалі від мене всі ці дні. Вона добре знає мене і розуміє, коли треба залишити мене у спокої. Однак часу вже обмаль — подорож добігає кінця, і нам слід підготуватися.
— Дехто з людей Торіна думає, що для Бронна знайдеться підходящий корабель, який він зможе підлаштувати під себе, — сказала Ґрейс, одразу перейшовши до діла, і я відчула вдячність за це. — Щойно ми зійдемо на сушу, вони одразу ж його туди відведуть.
— Гаразд! — у мене нема сил видушити із себе ще щось. Він лиш робить те, що я попросила.
Ґрейс, певна річ, може довго говорити на цю тему, але нашу розмову уриває Шарп, що прийшов зі своїм незмінно сердитим виглядом.
— Принц Торін запрошує вас у свою каюту.
— Звичайно, за хвилинку прийду.
Коли він пішов, Ґрейс повертається до мене й хихоче:
— Він не надто у захваті від тебе!
— Я й гадки не маю, що з ним не так! — вигукую я, хитнувши головою. — Він зі всіма так поводиться?
Він завжди дивиться на мене з підозрою, так, ніби я його найлютіший ворог. Не уявляю, чим заслужила таке ставлення.
Торін із Шарпом майже нерозлучні, Торін, ясна річ, цінує його, однак я ніяк не второпаю, чому вони дружать. А ще мені ніяково від думки, що Шарп каже про мене за моєю спиною. Ніколи не повірю, що він підтримує наш із Торіном шлюб.
— Аж ніяк! На цьому кораблі він у центрі уваги — працьовитий, добросердний, уважний… — відповідає Ґрейс, проте замовкає, помітивши мій вираз обличчя. — Можливо, він просто асоціює тебе з твоїм батьком.
— Цілком ймовірно!
Вона прямує зі мною до каюти Торіна.
— Чи можу я поцікавитися, що відбувається між тобою і Бронном?
— Ні!
— Принаймні, чесна відповідь. Та якщо раптом захочеш про це поговорити, я завжди поряд.
Я знизую плечима.
— Нема про що говорити.
Вона обіймає мене за плечі.
— Химерні ці два місяці, еге ж?
Я заливаюся сміхом.
— Але ми все здолаємо.
Ми наближаємося до каюти Торіна, і Ґрейс вже збирається йти, але Торін запрошує її досередини.
— Прошу, приєднайтеся до нас. Це не особиста розмова.
У Принца разюче неохайний вигляд: його гладеньке обличчя сховалося за щетиною, одяг зім’ятий. Ловлю себе на думці, що з кожним днем він усе сильніше полонить моє серце.
— Як почувається твій пацієнт?
Корабель дощенту заповнений пораненими, та я знаю, що він говорить про чоловіка, котрий вмирає.
— Не дуже.
Торін не дивується.
— Якщо і є на світі людина, що здатна йому допомогти, то це ти.
Навряд чи він правий, однак я вдячна йому за таку віру в мене. Запитую:
— Чим можу бути корисна?
Він дістає зі свого стола коробочку.
— Я думав про те, чи матиму честь споглядати на тобі оце?
Я беру коробочку, відкриваю — і бачу невеличкий діамантовий кулон на тендітному ланцюжку. Він просто дивовижний.
— Його знайшли на цьому Острові, — ніжно усміхаючись, каже Торін. — Це був подарунок моїй сестричці з нагоди її дня народження, але вона померла в колисці ще задовго до того, як змогла його надіти.
— Я вдячна!
Цей подарунок надто особистий, проте я нагадую собі, що Торін — мій наречений, тож треба звикати до таких інтимних речей.
— Дозволиш? — він жестом пропонує мені допомогти його надіти.
Я киваю, розвертаюся і піднімаю волосся догори — легко, без жодних думок, допоки зустрічаюся поглядом з Ґрейс — її очі широко відкриті й нажахані. Торін застиг, вдивляючись у мою шию.
Западає коротка, але навдивовижу незручна мовчанка.
— Цього просто не може бути… — видихає Торін, а я дивлюся на Ґрейс і не збираюся відводити погляд.
— Може… — каже вона за мить.
Я відпускаю своє волосся, і ми утрьох намагаємося скоригувати напрям нашої розмови.
— Ти носиш знак півмісяця! — Торін зачудовано дивиться на мене.
— Тобі щось про це вже відомо? — питає Ґрейс.
— Звичайно! Однак тих, хто носив цей знак, вже давно немає серед живих, — він пильно дивиться то на мене, то на Ґрейс. — Як це можливо?
Ґрейс поводить бровою, просячи в мене дозволу все йому пояснити. Я знизую плечима на знак згоди.
Ґрейс розповідає Торіну, хто вона насправді. Я бачу, що він їй вірить, і почуваюся впевненіше.
— Ти із Західного Королівського роду? — вражено питає Торін.
— Це дуже маленька, зовсім крихітна ймовірність, — відповідаю я.
Він хитає головою.
— Ти носиш на собі знак! — зрештою вигукує він, і мене трохи бентежить благоговіння в його голосі. — Це значно більше, ніж крихітна ймовірність, — він задумливо потирає підборіддя. — Це змінює геть усе. Одна справа — союз між землею та океаном… Однак це! Ми можемо об’єднати Схід та Захід, відновити Дванадцять Островів!
— Західні Острови пішли в небуття, і я не посягаю на їхній отруйний трон. Єдине шаленство, яке мені ще під силу — це зупинити свого батька.
Ґрейс усміхається.
— Тож ти нарешті визнаєш, що таки маєш право претендувати на трон?
— Ні, я зовсім не це мала на увазі, — відповідаю я, хоч уже й не так впевнено.
Мене приголомшила віра Торіна в теорію Ґрейс. Він підводиться — і цього разу успішно надіває на мене кулон.
— Я знав, що в тобі приховано щось більше, ніж здається на перший погляд, — каже він, ледь усміхаючись.
— Нікому про це не кажи! — вигукую я, дивлячись йому прямо в очі. Мене шалено лякає реальність того, що відбувається. — Ми вже ступили на арену до болю нерівного бою з моїм і твоїм батьком. Не варто ускладнювати все ще більше.
— Згоден! Однак не думаю, що ти зможеш довго не брати до уваги цей факт.
Раптом у двері стукає Шарп, нарешті рятуючи мене від цієї важкої розмови.
— Ми стали на якір, — його погляд зупиняється на моєму кулоні, і очі враз підозріло звужуються.
— Дякую, Шарпе! — якщо Торін і помічає брак ввічливості щодо своєї нареченої, то не подає вигляду.
— Що ж, — Ґрейс звертається до Торіна бадьорим голосом, — час показати, як тобі вдалося заховати свій замок на цьому Острові!
— Дозвольте вас покинути, — кажу я. — Я хочу допомогти із транспортуванням поранених на берег.
Я покидаю їх якомога швидше. Цей кулон може стати зашморгом на моїй шиї — я з ним ледве дихаю. Не можу зараз думати про об’єднання із Заходом — мені потрібно зосередитися на іншому.
Про мого батька давно вже ні слуху ні духу, і зовсім не тому, що ми стали йому на заваді. Він точно щось вигадує, якусь жахливу помсту за Кліва. Я впевнена в цьому. Він вводить нас у солодку оману, дозволяє нам відчути себе у безпеці, аби ми лиш втратили пильність. Я не допущу, аби щось відволікало мою увагу, особливо ця сміховинна ідея встановлення миру на шести Богом забутих Островах.
Мені слід вирішувати нагальніші проблеми. Я обдумала слова Бронна і згодна з ним. Мені потрібно вбити свого батька, поки він не вбив мене. І я не маю ані найменшого уявлення, як це зробити.
Коли ми прибули, я одразу ж зрозуміла, як упродовж років вдавалося приховувати цей замок. Він вбудований у скелю — примостився у кратері, високі стіни якого маскують будівлю, тож просто кинувши поглядом, замок помітити неможливо.
Коли я спитала Торіна, як йому випало оселитися в цій фортеці, той розповів мені, що його предки збудували цей замок під час війни проти Заходу. Проте він дізнався про це від дідуся, а батько навіть не здогадувався про існування фортеці, тож коли довелося втекти від Короля, Торін оголосив її своєю власністю.
Це похмуре місце. Товсті скелі не пропускають ані промінчика, а в коридорах та залах замку ліхтарі відкидають моторошні тіні. Однак розуміння, що фортеця заховалася у самісінькому серці Острова, дарує відчуття захищеності. У центральній частині замку розміщений печеристий хол, стіни тут відблискують конденсатом. Посередині печери — коло, утворене дванадцятьма каменями, кожен з яких символізує відповідний Острів. Торін пояснив, що його предки ніколи не полишали надію возз’єднати обидва королівства.
Це ж треба.
Після прибуття Торін відправив океанських грифів до своїх прибічників, які залишилися в Королівській Флотилії, із попередженням, щоб ті були напоготові. Більшість біженців з Квіткового Острова доправили в найближче поселення, яке вже й так переповнене людьми із Шостого, котрі переселилися туди через нещасні випадки на копальнях та розбійницькі напади.
Я провела там декілька днів разом із Торіном та Ґрейс, намагаючись їм допомогти. Та брак продовольства й медикаментів завжди дається взнаки.
Однак Королівська Флотилія захищає їх, а значить це — найбезпечніше місце, яке лиш можна собі уявити, тому й ширяться чутки, що з Шостого Острова туди суне ще більше біженців.
Свого найважчого хворого я розмістила у фортеці, щоб цей бідолаха якомога менше рухався. Ми тут вже чотири дні, і лиш минулої ночі, коли він кричав у лихоманці, я нарешті визнала, що він таки помре. З такими опіками неможливо вижити.
Я дала йому снодійну настоянку і сиділа біля його ложа у похмурій маленькій кімнаті. Я маю бути присутньою на засіданні, заради якого Торін скликав усіх своїх радників, щоб разом скласти план дій проти Гадюки. Але їм доведеться зачекати — я не покину цього чоловіка помирати наодинці.
Йому геть погано — очі запалі, а обпечена шкіра сочиться. Можливо, це зараження крові. Він дихає швидко, але поверхнево. Все, що я можу, — змінювати припарки на ранах й слідкувати, щоб одяг не забруднився. Але це його не врятує.
Чую стукіт у двері й не дивуюся — я знала, що вони спробують витягнути мене на цю зустріч. Однак побачивши, кого вони прислали, відчуваю легке розчарування.
У дверях стоїть Шарп. Але замість того, щоб попросити мене йти за ним, він заходить у кімнату й сідає навпроти мене.
— Як він? — запитує Шарп.
Мене так ошелешує його ввічлива манера, що якусь мить я мовчу.
— Йому вже недовго залишилося…
— Я можу чимось допомогти?
Я вражено втуплююся в нього. Чи це той чоловік, що з першого дня нашої зустрічі або не помічав мене, або ж обдавав холодним поглядом?
— На жаль, ні. Але дякую.
— Коли ти востаннє їла? Принести тобі щось підкріпитися?
Годі! Я надто виснажена, аби прикидатися, що не здивована його поведінкою.
— Що відбувається?
Шарп пильно на мене дивиться.
— Я пропоную тобі попоїсти.
— Я питаю, чому це ти раптом став добреньким? Я була впевнена, що ти мене ненавидиш.
Він аж здригається, а його щоки наливаються рум’янцем.
— Гадаю, настав час попросити в тебе вибачення за таке ставлення. Мені справді соромно. Ти зможеш мене пробачити?
Я уважно спостерігаю за Шарпом. Здається, він говорить щиро. Обмірковую його слова.
— Вибачення прийняті. Лиш дозволь спитати, чому раптом ти вибачаєшся?
Шарп бере припарку з чола чоловіка і кладе її у холодну воду.
— Я давно на службі у Принца. Ми зростали пліч-о-пліч. Я бажаю йому тільки щастя і, зізнаюся, мене роздирали страхи щодо його союзу з будь-ким, пов’язаним із Гадюкою. Однак я помилився. Ти довела, що зовсім не схожа на свого батька, — він показує на хворого. — Жодна Змія, окрім тебе, не витрачатиме ані часу, ані сил, щоби полегшити смерть іншої людини. Якщо, певна річ, за цим не криється якась вигода.
Його слова настільки правдиві, що я усміхаюсь:
— Повір, я не збираюся зашкодити Торіну.
Почувши його ім’я, Шарп відводить погляд.
— Ти кохаєш його? — тихо запитує він і швидко додає: — Пробач, це надто особисте…
Я не зобов’язана звітувати перед Шарпом, проте він такий щирий, що я відчуваю — маю також бути чесною з ним.
— Я кохаю Принца Торіна рівно стільки, скільки він кохає мене.
Шарп легенько посміхається.
— Я ж ледве його знаю, Шарпе! Проте відчуваю до нього глибоку повагу та симпатію.
Як же Торін може не припасти мені до душі? Він добрий чоловік і людина честі. Таких мало на світі.
— Гадаю, ми всі розуміємо, що цей шлюб — політичний союз і не більше.
Шарп мовчить, однак схоже на те, що моя відповідь його вдовольнила. Я чекаю, що він піде, та натомість він сідає поряд зі мною і ми чекаємо на смерть, що от-от прийде по свою жертву.
— Розкажи мені про себе! — раптом прошу я. Ця особиста розмова не повинна стосуватися лише мене. — Ти одружений?
Якусь мить Шарп вагається, не надто охочий говорити про себе.
— Ні, не одружений. Є дехто, але ми не можемо бути разом, — Шарп затинається, а я не знаю, що на це відповісти. — Напевне, шлюб на благо країни, навіть із тим, кого не кохаєш, значно краще, ніж самотність.
— Це все дуже складно, еге ж? — кажу я. — Любов… їй начхати на правила, — в цю мить я думаю не тільки про Бронна, хоч з часом все більше страждаю від того, що його немає поряд. Я згадую про свого батька.
Без жодних сумнівів, він — монстр: підлий, огидний вбивця. Я ненавиджу батька за всі його вчинки і за все, що він зробить у майбутньому. Проте якась частина мене все одно любить його, адже він — мій тато.
Все занадто складно…
Шарп не встигає відповісти — пацієнт поворухнувся й закашляв, його потріскані губи напружуються. Ми намагаємося підвести його, щоб він не захлинувся, але він геть виснажений — і останній подих знаменує його кінець.
Я зітхаю з полегшенням — його страждання врешті закінчилися.
— Дозволь мені ним зайнятися, — каже Шарп, поклавши руку на моє плече, — тобі слід приєднатися до решти.
Я просто валюся з ніг; все, чого я прагну — провалитися в глибокий сон. Проте страждання і смерть цього чоловіка — причина, чому я повинна розібратися зі своїм батьком. Його потрібно зупинити, поки він не погубив ще більше невинних життів. Тож я дякую Шарпу й прямую лабіринтом тунелів, що заводить мене до великої печери.
Торін сидить за круглим столом, розміщеним посередині каменів. Тут також Ґрейс і пів десятка радників Торіна. Із жодним з них я не знайома особисто, проте чула про їхні діяння. Кожен із них колись служив Королю, але провинився — і зникнув з його двору. Судячи з поглядів, якими вони на мене дивляться, батько отримував накази розправитися з ними. Тут зійшлися важливі персони, які враз могли б бути стерті з лиця землі Східних Островів, і те, що Бронн про все це знав і не повідомив мого батька, свідчить про його істинну відданість. Його відсутність на цих зборах дуже помітна.
— Перепрошую за спізнення, — кажу, коли Торін підводиться на знак привітання.
— Як почувається твій хворий?
У відповідь я лиш хитаю головою.
— Мені дуже шкода, — тихо промовляє Торін. — Приєднуйся до нас, маємо, що обговорити.
Торін офіційно представляє мене своїм радникам, і після винятково холодного привітання я сідаю з ними за стіл.
Ми не гаємо часу й одразу ж переходимо до важливих питань. Робимо висновок, що Король вирішив пожертвувати своїм Флотом, щоби зібрати сили задля захисту єдиного важливого йому Острова — Першого. Решта Островів, включно з цим, повільно потрапляє в лапи розбійників, котрі працюють на мого батька, і дуже скоро настане час, коли повсюди чигатиме небезпека. Окрім цього, Торін відкриває, що Гадюка знищив майже половину Королівської Флотилії; дехто з тих, хто вціліли — віддані своєму огидному правителю. Решта ж присягнула Торіну. Отже, на ваги покладено контроль над Островами.
— Я глибоко переконаний — треба активізувати все, що залишилося від Флотилії, — каже старший член ради на ім’я Енок. — Негайно атакуйте Капітана Адлера, поки він не встиг накоїти ще більшого лиха.
— Він не дозволить так легко себе знайти, — відказує Ґрейс.
— Він надто могутній в океані, — підтверджую я. — Визнаю, раніше я була такої ж думки, як і ви, однак Ґрейс має слушність. Мій батько вміє робити «Діву» невидимою. І поки ми ловитимемо вітра в полі, залишивши Острови без захисту, він влаштує нову різанину.
— Ця ідея не нова, — пирхнув Енок. — Ми ж не сиділи тут, склавши ручки, чекаючи на тебе. Ми давно працюємо над цим планом. Об’єднавши сили, ми заженемо його, наче здобич, і ліквідуємо.
— Ви зазнаєте поразки, — мене дратує його зверхня манера.
Енок та його прибічники обурилися через такі слова.
Торін притьмом втручається, щоб послабити напругу.
— У такому разі, що ти пропонуєш? — запитує він, жестом просячи Енока дозволити мені висловитися.
— Він слабший на суші. Це зрівнює наші шанси.
— Його шанси все одно переважать, — Ґрейс налаштована песимістично.
Торін не зважає на її слова.
— А як ми заманимо його на сушу?
— Використайте мене як приманку!
Мені таки вдалося запропонувати дещо якраз до смаку радникам. Вони аж засяяли від перспективи ризикнути моїм життям.
— Ні! Це надто небезпечно! — протестує Торін.
— А що у війні — безпечно?! — від зневіри я аж вибухаю; дивлюся на кожного з них по колу. — Про мого батька ви нічого не знаєте. Зате я знаю все. Його жага покарати мене переважить будь-що, навіть його амбіції підкорити всі Східні Острови. Ця можливість засліпить його, а ви скористаєтеся нагодою.
— Ми не уявляємо, з ким маємо справу! — тепер проти моєї ідеї протестує жінка, яку звати Лора. — Вони — вправні вбивці, у рукопашнім бою у нас проти них нема шансів.
— Цілком імовірно. Проте це єдиний спосіб хоча б скористатися нагодою.
— Ваша Високосте, це ж самогубство! — вигукує Енок, розвернувшись до Торіна. — Ми роками б’ємося об стіну, думаючи, як позбутися цього божевільного, а ви справді хочете довіритися його дочці? Вона ж шпигунка! Це ясно, як білий день.
— Наважишся повторити? — Ґрейс гарчить йому на знак попередження.
— Він хоче вбити мене! — вигукую я Еноку. — Повірте, я хочу зупинити його навіть більше, ніж ви всі разом узяті.
— У чому річ? — запитує Енока Ґрейс. — Боїшся, що як тільки ми заманимо його на сушу, він прийде по твою голову?
— Досить! — вигукує Торін. — Ми не можемо вести міжусобицю! Гадюка — наш спільний ворог, — він повертається до мене, і на обличчі читається щире вибачення. — Однак зізнаюсь, мені не дуже кортить зіткнутися з ним на землі.
Мене розчаровує, що він проти, але я так просто не здамся.
— Заманіть його на П’ятий, там у нього мало козирів у руках. Нехай миша потрапить у мишоловку. Туманний Острів — ідеальне місце для засідки, він буде для нас найкращим покровом. Згодна, втрати неминучі, проте яка війна обходиться без них?
— Це самогубство! — протестує Енок.
— Гадаю, ми можемо піти на компроміс, — промовляє Торін. — Зараз Бронн із найкращими помічниками працює над кораблем, і ми зможемо розраховувати на нього. Він знає всі слабкі місця «Діви». Я пропоную почекати, доки він завершить, а тоді, згідно з планом, здійснимо атаку на воді — цього разу з вищими шансами на перемогу.
Радники Торіна пожвавилися, ми ж із Ґрейс мовчимо.
— Скільки це забере часу? — запитую я, обурена їхнім зволіканням. — Скільки ще Островів встигне зруйнувати мій батько? Гадаєте, він вдовольниться Четвертим?
Що стрімкіше зростав мій гнів, то дзвінкішою ставала тиша за круглим столом.
— Він розпочав з Четвертого, тому що знав — цей Острів має для мене значення. Якщо доведеться, він спалить їх усіх дощенту. Як ви цього не розумієте? Він всією душею прагне завдати мені болю, і щоразу, коли я від нього вислизаю, він навісніє й навісніє. Ми повинні зупинити його негайно.
— Тобі властива необачність Змії, — відгукується Лора.
— А ти — малодушна політиканка! — я вже не слідкую за своїми манерами.
— Пропоную проголосувати! — каже Торін, але його спроба охолодити запал знову провалюється.
— Я прийшла сюди не для того, щоб голосувати! — я майже кричу — моєму розчаруванню немає меж. — Я прошу вас допомогти, а не заважати!
Торін зітхає.
— Ми збираємо раду не задля пустих балачок, — сумно каже він. — Мій батько править, все міцніше стискаючи свого залізного кулака, приймає квапливі рішення, і поглянь, куди це все нас привело. Я не збираюся ступати на ті самі граблі. Тому ми голосуємо!
Так, ми голосуємо. І я програю. Вирішено, що ми чекаємо на Бронна, а тоді пускаємося в місиво із найбільш в’юнким кораблем на океанських просторах.
— Ви робите жахливу помилку! — та моє попередження не долітає до цих глухих; рада уже покидає печеру.
Торін намагається мене заспокоїти, але я відштовхую його руки і йду геть похмура, як негода. Скільки смертей ми щойно присудили?
Ґрейс знаходить мене у медичній кімнаті; я перетираю корінь здоров’я із таким шаленством, що він перетворюється на порох.
— Що ти робитимеш? — питає вона, сідаючи на купу мішків.
— А що я можу вдіяти? Мені потрібна допомога, Ґрейс! Ми удвох не знищимо «Діву».
Вона зблискує жорстоким усміхом.
— Чому ж, ще й як би впоралися!
Я відкладаю вбік товкач та ступку, заливаючись сміхом від цього жахіття, бо інакше мені доведеться залитися слізьми.
— Він готуватиме наступний удар! — я відчуваю саму безнадію.
— Я знаю!
Так, Ґрейс усе розуміє…
Лиш наївні радники не відають, хто такий мій батько.
Якийсь час ми сидимо мовчки, обидві занурені в темні думи. Врешті я порушую тишу.
— Розкажи мені про Західні Острови, — навмисно змінюю тему, не бажаю пережовувати те, що чекає нас у майбутньому. — Вони дійсно такі жахливі, як про них розповідають?
Ґрейс посміхається, і ця посмішка означає: «Я знаю, що поволі перемагаю тебе. Ти мені таки повіриш!»
— Я не знаю.
Я насуплююся.
— Але ж ти казала мені, що ти — Західнячка.
— Так, казала, і я справді із Заходу. Річ у тім, що нас із братом у ранньому дитинстві забрали від батьків й перевезли на Схід — на Цілинний Острів, де нас тренував дуже поважний Хранитель Родоводу.
Якось забагато інформації за раз.
— У тебе є брат?
— Близнюк. Його звати Яке. Вже багато років від нього ні слуху ні духу.
Я вперлася поглядом у свою подругу, усвідомивши, як направду мало її знаю. Чи про всі жертви, що їй довелося принести на вівтар мети.
— Чи решта західників теж таємно живуть на Сході?
— Так! Тільки я не знаю, скільки. Нам повідали зовсім небагато. Чоловіка, що виростив і тренував нас, звати Ібнер. Він мій дядечко. З нами жило ще четверо дітей — мої кузени. Ми почали вчитися битися, щойно зробили свої перші кроки. Щодо своїх обов’язків Хранителі вельми відповідальні.
— Але чому саме Східні Острови? Хіба не краще було б залишитися вдома? І чому батьки не поїхали з тобою?
— Гадаю, ось відповідь на твоє запитання: Захід був небезпечним місцем. Тож мої батьки вирішили відіслати нас, тим часом продовживши пошуки твоєї матері.
Від слова «мати» в мене всередині щось здригається. Та я відкидаю це відчуття, бо маю зосередитися на її історії, а не своїй.
— Що трапилося із Яксом?
— Він повернувся на Західні Острови, оскільки більшість вірила, що загублену принцесу можна знайти саме там. Але я обрала інший шлях, щоб розширити наші горизонти, — вона замовкає і витягує зі свого манжета нитку, що стирчить. Потім додає: — Роками я думала-гадала, чи варто відшукати Якса, розповісти йому про тебе.
Мене збиває з пантелику її безпристрасність.
— Однак ти навіть не знаєш, звідки почати пошуки.
Це було б диво, якби вона таки знайшла свого брата.
— Ясна річ, якби я спробувала, то б напевне придумала б, як вийти з ним на зв’язок. Та справа в іншому, — вона дивиться мені у вічі, — я просто боюся того, що вони можуть зробити, якщо дізнаються.
Я знову відчуваю невблаганність долі.
— Ти про що?
— Мені здається, що вони спробують посадити тебе на трон. Незалежно від твого бажання. І що я напевне знаю про Західні Острови, це те, що там панує беззаконня та чигає небезпека.
Я не сумніваюся у правдивості оповідок про дику магію цих земель, а ще зовсім не вважаю за дурість боятися західних вод.
Я пригадую ночі, коли Ґрейс розповідала мені казки про магію, й усвідомлюю, що все це правда. Вона переказувала мені свою історію. Та все одно я відчуваю, як мене охоплює радість. Допоки не згадую один тривожний момент з її оповідок:
— Але ж ти не думаєш, що океанські хижаки справді існують?
Вона знизує плечима.
— Легенди завжди виростають з фактів.
— Але жодна душа не бачила цих хижаків.
— Можливо, в минулому… Всі історії передаються з покоління в покоління. Звідкись вони таки беруть свій початок. Мене всього цього навчили в дитинстві. Правду кажучи… — вона замовкає, її запал раптом зникає.
— Що? Продовжуй!
— Ну, за легендою хижаки зникли з океанів саме тоді, коли вбили Західну Королівську родину. Дехто вірить, що вони повернуться, щойно відновиться корона.
Ґрейс сама серйозність, тому я не пирскаю сміхом винятково з поваги до неї.
— Ось і вагома причина, чому мені не варто сідати на трон. Тварюкам, що видихають збіса отруйну воду, яка розчиняє плоть, краще залишатися на глибинах, тобто — в легендах.
Я уявляю цих істот і не зважаю на пришвидшене серцебиття. Мене охоплює химерне почуття — бажання, щоб вони таки з’явилися. Ґрейс посміхається мені у відповідь.
— Такого майбутнього я би й ворогу не побажала. Тож якщо ти не певна, чи справді цього хочеш, тримай рот на замку.
— Але ж Торін знає.
— Не думаю, що він тебе зрадить.
Чим більше вона говорить про Західні Острови, тим більше я бентежусь. Ловлю себе на думці, що справді вірю їй. Глибоко в душі я прийняла можливість, що мій батько покохав жінку, не відаючи про її походження — і мимовільно продовжив лінію Західної Королівської родини. Та це все настільки неймовірно, що я почуваюся божевільною, намагаючись це усвідомити. Але ж як мене ваблять Західні води! І ця хвиля збудження від однієї лиш згадки про океанських хижаків… Якщо Ґрейс таки права, картинка складається.
Я дістаю з кишені компас, який вона мені подарувала. Я завжди ношу його з собою — заспокоююсь, проводячи пальцями по черепашках.
— Він із Західних Островів… Так?
Ґрейс сумно посміхається, однак бачу — їй приємно, що я про це здогадалася.
— Так! Це один із небагатьох артефактів, що їх моїм предкам вдалося порятувати з-під руїн палацу — сліди минулого, збережені Хранителями. Правду кажучи, я мала б передати тебе Хранителям одразу ж, коли зрозуміла, хто ти насправді. Щоб виконати свій обов’язок. Але чим довше я була з тобою… Розумієш, я тебе полюбила. Ти не належиш ані Хранителям, ані комусь іще. Ми існуємо для того, щоб тебе захищати, і саме це я й робила. Повернувши тобі компас, я ніби витягнула тебе з лап Хранителів. Тепер твоє життя цілковито належить тобі.
Я киваю головою, душачись слізьми, зворушена її відданістю та любов’ю. Копаючи глибше, я щоразу наштовхуюсь на щось нове. І вже не певна, чи це добра ідея — копати далі.
Чується легенький стукіт у двері.
— Я можу увійти? — питає Торін.
Уся моя лють випарувалася, тепер я просто втомлена. А ще Торін надто мені подобається, щоб злитися на нього.
— Звичайно!
Він заходить у кімнату, і я помічаю його полегшення.
Ясна річ, Торін очікував, що я метатиму в нього блискавки.
— Подумав, що знайду тебе тут. Хотів вибачитися…
Я підіймаю руки:
— Не варто! Ми просто розійшлися у поглядах. Це сталося вперше, але певна, що не востаннє.
— Гаразд. Зрештою, ми обоє хотіли лиш як найкраще… — він завмирає, побачивши мій компас.
— Де ти це взяла?
— Ґрейс подарувала, — я хмурюся, — ти його впізнаєш?
Я простягаю йому компас, і він з неприхованим подивом проводить пальцями по малюнку на кришечці.
— Гребінь Королівської сім’ї. Із Заходу. Напевне, ця річ — єдина у своєму роді, якій пощастило зберегтися, — зачаровано каже Торін.
— Королівський гребінь? — я думала, що «Г» означає «Гадюка», але тепер переконалася, що це не так. Я беру компас і гладжу пальцем ошатну літеру. — А що вона означає?
Торін усміхається, хоч усмішка ця помережана сумом.
— Вона означає «дім Грифів» — твій сімейний маєток.
Ця назва здіймає в мені почуття, якого ніяк не можу осягнути, вивільняє незрозумілу мені тугу — ніби ці два слова прийшли до мене й заявили, що я під їхньою владою.
Я прокашлююся, стримуючи вихор емоцій.
— Звідки тобі стільки всього відомо про Захід?
— Це довга історія, — відказує Торін. — Не знаю навіть, звідки почати, — він дивиться то на Ґрейс, то на мене, а тоді задирає догори свою сорочку. На правому боці, трішки нижче ребер — родимка. Півколо.
— У тебе теж така? — мені б і на думку не спало, що Східна Королівська родина має власний символ.
— Знак Сонця, що сходить. Я впізнав твій Місяць, бо сам ношу Сонце. Та це далеко не все, що я хочу тобі показати.
На превелике щастя, він не роздягається, натомість кличе мене за собою. Торін веде нас вниз крутим тунелем, що дедалі звужується. Ми заглиблюємося у печеру, вихопивши зі стіни смолоскип, що освітлює нам шлях. Дах усе нижчає, і ми вже йдемо навпочіпки. Нарешті підходимо до важких дерев’яних дверей, які Торін відмикає ключем, що висів — а я й не помітила — на його шиї. Застигши біля дверей, Торін вагається:
— Ґрейс, залишиш нас на хвильку?
Видно, що Ґрейс проти, — здолавши такий шлях, її цікавість зголодніла й чекає своєї поживи, — однак вона просто киває головою.
— Я постою тут, — каже вона і додає: — на лютому холоді, у непроглядній пітьмі.
Наостанок я бачу, як вона сперлася на важку кам’яну стіну, схрестивши руки, проте залишаючись напоготові. Коли ж ми заходимо у покої і Торін піднімає смолоскип над головою, Ґрейс мовби стирається з моєї пам’яті.
Кімната тісна, похмура і затхла. У ній повно стародавніх книг. Тут ніби оживає історія.
— Що це за місце?
— З цих книжок я стільки дізнався про Захід. — Торін всміхається мені, — 3 усіх людей саме тобі варто вивчити всі ці манускрипти.
— Як вони потрапили тобі до рук? — я розвертаюся, шукаючи його поглядом. — Хто ти?
Він заливається сміхом.
— Ґрейс — не єдиний нащадок тих, хто дбав про долю Західних Островів. Можливо, мої предки і вбили Королівську родину, проте наступні покоління моєї династії присвятили життя виправленню скоєного.
Я дивлюся на нього й усвідомлюю істинне призначення цієї фортеці. Вона мовби святилище, що ховає правду, а також символ надії на відродження. Ось чому тут розміщені дванадцять каменів; ось чому фортеця стоїть на Острові, ближньому до Заходу.
— Ти прагнеш миру на Дванадцяти Островах. Не тільки на Сході.
— Звичайно! Хіба не всі ми цього так прагнемо?!
— Чому ж? Досі ми непогано справлялися самотужки, — та коли ці слова злітають з уст, я усвідомлюю, наскільки вони нещирі.
Торін сідає на кам’яну плиту й пильно на мене дивиться.
— Ти віриш у магію?
— Я не бачила доказів того, що вона існує.
Не знаю, навіщо брешу йому. Поки слова горобцями випурхують з моїх вуст, я відганяю подалі думки про те, що бачила з Томасом — тоді чистої води магія заструменіла перед моїми очима. А ще була магія землі, якій, завдяки Йорену, я колись відкрила своє серце — до того, як мій батько її дощенту спопелив.
— А я бачив! — промовляє Торін. — І все, що я про неї вичитав, лиш підкріпило мою віру. Лікувальні настої, які ми зараз маємо, — це ніщо порівняно з тим, що було раніше. Магія існувала на всіх Дванадцяти Островах, а не тільки на Заході, а Маги були найкращими порадниками королівської знаті. Але ми зруйнували все це, ми втратили цю частину своєї сутності — справжньої сутності, — каже він із пристрастю в голосі.
— Як ми це зруйнували?
— Гадаю, тобі варто самій це з’ясувати. А я скажу таке: щоб магія знову зародилася на наших землях, потрібна єдність. А ми вже стільки років роз’єднані, — Торін замовкає, а тоді спрямовує на мене свій чарівний погляд. — Видається мені, в тобі є щось алхімічне. Правду кажу? Тебе ж вабить та мізерна кількість магії, що залишилася, правда? Де б вона не причаїлася…
Я вражена, як вправно він мене «читає», тоді як він для мене — досі непрочитана книга.
— Мені під силу зробити лікувальну настоянку, — все, що видушую із себе.
— Читай книги, Мерріан! Досліджуй свою історію, а тоді — лише тоді — вирішуй, яким творити своє майбутнє.
— Гаразд! — киваю я. — Але не можу нічого обіцяти.
— Я й не прошу цього. Усе своє життя я силкувався звільнитися від тих, хто наказував мені, що робити і як поводитися.
Туга, яку я часто бачу в його очах, цього разу просто нестерпна.
— Твій батько — боягуз, — промовляю я, торкаючись його руки, — ти набагато сильніший за нього.
Торін бере мене за руку.
— Можливо… Але в дитинстві він бив мене, якщо я плакав; змушував повірити, що ніжність — це слабкість; він вчив мене, що любов — це недолік, співчуття веде до поразки, а доброта — марнота марнот. Я постійно його розчаровував, і хоч я аніскілечки не жалію про те, яким я є… Інколи правду несила знести.
Я стискаю його руку. Кому, як не мені, розуміти його почуття.
— Торіне, ти переконаєш його зректися престолу й справедливо правитимеш Сходом. Як твоя дружина і Гадюка, я завжди буду поруч і підтримуватиму кожен твій крок…
Я зупиняюся, намагаючись відігнати згадку про мить, коли давала йому обітницю, кохаючи іншого. Від думки про Бронна мені здавлює горло, тож силою змушую себе продовжити:
— Знову утвориться союз. Щоб встановити мир, нам не потрібен Захід.
Торін торкається губами моєї руки, а по його обличчю котиться сльоза.
— Як твій чоловік і союзник, я матиму за честь правити поряд із тобою.
Впродовж наступних декількох тижнів я з головою поринула у вивчення манускриптів.
Ґрейс іноді складає мені компанію, хоч знає, як я люблю залишатися наодинці, тож зазвичай навідується, аби лиш принести мені їжу та воду.
Спочатку я не відкриваю для себе нічого нового. Проте згодом натрапляю на том з анатомії людини, котрий заповнює прогалини моїх власних досліджень.
Я занурююся у світ малюнків, що зображають вени, артерії, сухожилля та нервові закінчення — волокнисту сітку, прядену всередині нас. Хтось розрізав серце — і детально описав його будову, зобразивши кров, наче чорнило. Птахи, щури, вовки — їхня будова зовсім не схожа на будову людини. Тепер я краще розумію тонкощі лікування.
Проте я тут зовсім не для цього, тож змушена відкласти цю книжку, щоб зосередитися на вивченні Заходу. Що більше я читаю, то відкриваю більше захованих поміж сторінок скарбів і таємниць. Вони плетуть цілком інакшу павутину знань, геть відмінну від тієї, якої мене колись навчали. І що більше всього дізнаюся, то сильніше закипає в мені лють.
Нас безсоромно дурили. Переповідаючи легенди з минулого, всі твердять одне й те ж: підступні Західники зловживали магією й перетворили її на свою зброю, якою шкодили іншим — миролюбні ж Східняки покладалися на магічні сили лиш у медичних цілях і щоб збирати щедрі урожаї. Напади Західників були неймовірно жорстокими, а коли Захід прийшов з метою загарбати всі наші ресурси, Король задля захисту вжив жорстоких заходів. Нам так сказали…
Тепер я складаю фрагменти справжньої картини. Схід приховує правду — за пропагандою ховається брудне минуле.
Книги розповідають правдиву історію. В ній ідеться про надзвичайно могутніх Магів зі Сходу та Заходу, котрі впродовж століть пліч-о-пліч боролися проти зазіхань з боку Великої Землі, що на півночі.
Магія об’єднала всі Дванадцять Островів, а Маги ставали радниками обох Королівських родин. Так зберігався баланс.
Однак Східні та Західні Королівські лінії різнилися між собою.
Західна династія володіла природними магічними здібностями, тоді як Східні правителі не могли цим похвалитися. Тож Східний Король аж позеленів від заздрощів.
П’ятнадцять поколінь тому жив предок Торіна — справжній монстр. Ні, він зовсім не нагадував Ґормана із Заходу, що зажив поганої слави. Це був Давін зі Сходу.
Давін мало не до божевілля оскаженів через те, що не був наймогутнішою людиною на всіх Дванадцяти Островах. Він шаленів через те, що не мав магічної сили. В нього вселилася нав’язлива думка, що Ґорман та Маги повстануть проти нього і скинуть із трону. Тож він взяв і очистив Східні Острови від магії.
Тих зі Сходу, хто володів магічними здібностями, спіймали і вбили. Їх спалили заживо, аби згоріло все — навіть найменший натяк на магію. Однак деяким щасливчикам вдалося втекти на Захід. Тоді Давін відправив свою Гадюку, аби вбити Західну Королівську родину. Тоді Захід пав.
Маги, що вціліли, знайшли собі прихисток десь у руїнах Заходу, а Давін тим часом радів, що принаймні на його Шести Островах не зосталося жодного, хто міг зазіхнути на його володарювання. Він засвідчив, що не потребує магії, і більше не боявся Магів. Відтоді магія спить, і нема того, хто міг би її розбудити.
Не Захід розпочав війну. А Схід. А те, що правду так нахабно закопали в землю — не що інше, як зрада. Не знаю, що більше мені болить: те, що впродовж стількох століть Схід був позбавлений своєї магії, чи ж те, що Захід так підло осквернив саме той, хто вчинив це зло.
Наступне, що відкриваю для себе з-поміж прадавніх текстів — книги про магію. Беру першу з них і стискаю в руках, відчуваючи сумніви. Та звідкись я знаю напевне — вони чекали, що я їх знайду. І я розгортаю книгу.
Із благоговійним піднесенням починаю читати, жадаючи поринути в ці знання.
Зі схожою поспішністю, як тоді, коли досліджувала вовчицю, я поглинаю книжку за книжкою, прагнучи знайти ключ, що допоможе мені втримати у віжках силу, про яку я так мрію.
Річ у тім, що коли я вивільню магію, яка — знаю напевне ще з того дня на Квітковому Острові — тече у моїх венах, я зможу отримати шанс. Мій батько надзвичайно могутній, однак цей шанс… Він може зрівняти наші сили; це дасть мені можливість захистити людей… помститися за них.
Багато чого я не можу осягнути розумом, проте, наче губка, поглинаю все, що можу. Книга за книгою — всі вони містять згадки про океанських хижаків і про те, як їх використовували під час захисту Дванадцяти Островів. Що більше я про них читаю, то більше цікавлюся ними. Деякі уривки описують, як можна прикликати хижаків; дещо я можу перекласти, а дещо мені не під силу; є цілі пасажі із поясненнями, як Маги контролювали цих небезпечних істот, що служили їм, наче вірні собаки.
Здається, Ґрейс таки права — хижаки були якось пов’язані з Королівською родиною. Король чи королева таки керували хижаками, а їхня королівська кров — міцні узи, що скріпляють землю та океан. Узи, міцніші навіть за чари Магів.
А якщо це правда? Якщо я таки візьму на віру слова Ґрейс і Торіна й визнаю, що я — королівського роду, то чи зможу одного дня осідлати цих створінь, щоб помститися?
Я жадібно впиваюся читанням; ця кімната — бездонний колодязь знань, що тамують мою безкінечну спрагу. Кожен натяк на магію приносить мені радість і посилює жагу навчатися, відчайдушне прагнення здобути те, що мене зміцнить.
Я наче зачарована.
Кількома днями потому Ґрейс приносить мені м’ясний бульйон й переконує хоча б ненадовго вийти з печери.
— Гадаю, Торін вже жалкує, що показав тобі це місце, — жартує вона.
— Якби ж я змогла зрозуміти, що тут написано, — я показую їй сторінку. — Ти хоча б щось із цього розумієш? Гадаю, це давня мова, якою розмовляли Маги. Я розтлумачила деякі слова, але якби ж мені вдалося перекласти все повністю…
— Це історія, — каже вона різким тоном, — досить інформативна, однак про магію там майже не йдеться, а ти не Маг. Я розумію твоє бажання втекти від реальності, сховавшись у цьому колодці, проте не забувай, хто ти. І за що борешся.
Я відкладаю книгу, відчувши кусючу правду в її словах. Я дійсно жадала забути про все за межами цих стін, піддалася цій спокусі, тож від сорому в мене спалахують щоки.
— Є вісточка від Бронна, — каже Ґрейс уже лагідніше, — він запитував про тебе.
— І що ти йому відповіла?
— Правду. Сказала, що ти нещасна.
Я витріщаюся на неї, знову вражена її тонким сприйняттям. Я у захваті від стародавніх текстів, а вона все ж помітила мій глибокий смуток; похмурі кетяги печалі та страху.
— Не варто було… Він хвилюватиметься.
Ґрейс важко зітхає.
— Гадаю, йому варто тривожитися. Я тривожуся. З того часу, як ти встромила носа у книжки, я майже не бачуся з тобою. Я була переконана, що ти хочеш зупинити свого батька. Думала, саме тому ми тут.
— Так і є! — я враз розлютилася на неї. — Але вони зволікають, Ґрейс! Вони хочуть дочекатися свого проклятого часу, а я просто не можу сидіти склавши руки й дивитися на їхні самовдоволені пики, поки мій батько складає план нових звірств! — я глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтися. — Я думала, ти рада, що я вивчаю все, що стосується Західної спадщини.
— Не тримай мене за дурну, — відказує вона, — ти цікавишся магією! Зрештою, нічого нового. Можливо, у цьому моя провина, адже я підгодовувала тебе казочками. І все ж я знаю, чому ти постійно волочилася за Мілліґен і для чого тишком-нишком приносила мертвих пташок у свою каюту. Я не сліпа, Мерріан!
Мене так дивує те, що вона про все знає, що мало не захлинаюсь, я відповідаю:
— Я хотіла навчитися зцілювати…
— То ж бо й воно! Ти хотіла дізнатися, як зцілювати, а не як бути цілителькою. Не всі цілителі стали Магами, але всі Маги починали зі зцілення. А це означає, що ти — вже Маг, ким так хотіла бути. Ти просто цього не знала.
Я вражена її словами.
Ґрейс, зітхаючи, підходить до мене, сідає поруч і бере мене за руку.
— Немає нічого поганого в тому, що ти хочеш дослідити речі, яких поки не розумієш. Можливо, прийде день, коли ти станеш першим Магом нової ери, але зараз точиться війна. Мені потрібно знати, чи ти ще з нами в цій битві, чи загубилася десь у мріях.
Я закриваю очі й глибоко вдихаю. Клянусь, у цій кімнаті шугає магія. Чари враз заполонили мене, їхній шепіт відлунює найтемнішими закутками моєї душі. Та певна річ, Ґрейс має рацію. Не можна зволікати, і байдуже, що я хотіла б залишитися в цій кімнаті.
— Я тут, у цій битві… — ледь чутно шепочу.
Ґрейс міцніше стискає мою руку.
— Ти впевнена?
— Я тут, у цій битві, — цього разу слова звучать впевненіше, і в очах Ґрейс спалахують вогники.
— Добре! Бо ми без тебе не впораємося, ти нам потрібна!
Я знаю Ґрейс достатньо добре, щоб зрозуміти, яку вагу мають її слова, тож міцно-міцно її обіймаю.
— Ти мені також потрібна!
Раптом двері розчахнулися з такою силою, що ми обидві аж підскакуємо. Це Шарп — задиханий, очі широко відкриті.
— За мной! Швидко!
Ми з Ґрейс мчимо з ним похмурими коридорами.
— У чому річ? Що трапилося?
— Знову напад!
Мій проклятущий батько. Хоч я і мала щастя на якийсь час про нього забути, він, певна річ, не забував про мене ані на мить.
— Який саме Острів?
Шарп повертається і дивиться на мене; на його обличчі суцільний жах.
— Цей!
Поки я бігла до великої печери, Торін вже зібрав своїх людей. Біля одного з каменів сидить поранена жінка, і я кидаюся до неї перевірити, чи все з нею гаразд.
Не гаразд. З її живота повільно витікає кров, а вона вже не має сил закривати рану руками. Тепер вже ніхто не зможе зарадити їй. Проте її очі відкриті, і вона щось бурмоче, важко дихаючи.
— Все добре, — кажу я, взявши її за закривавлену руку, — ви у безпеці.
— Гадюка, — шепоче вона, — Гадюка… — повторює знову і знову.
На моє плече опускається рука — біля мене стоїть Торін, готовий до війни.
— Ходімо! Ти не в силах її врятувати.
— Куди ми йдемо?
— До поселення.
Я зводжуся на ноги.
— Думаєш, він досі там?
Торін ствердно киває.
— Ця жінка розповіла про напад на основне поселення. Вона одразу ж втекла, але її встигли поранити. Ми маємо допомогти їм.
Ґрейс засовує ножа за мій пояс і вкладає у руку пістоль. Я на адреналіні — саме цього я і хотіла. Шансу зустрітися з моїм батьком на суші. І я готова — готова покласти цьому край.
Я приєднуюся до Королівської Охорони, що швидким кроком прямує з печери, і помічаю, що Торіна нема поруч; обертаюся і бачу його поряд із Шарпом. Їхня розмова мов на ножах — цікаво, через що вони сваряться? Зрештою Торін зривається на крик, який я чую навіть на відстані.
— Це наказ!
Шарп має такий вигляд, ніби йому заліпили добрячого ляпаса. Він відступає назад, а Торін широким кроком прямує до мене.
— Все гаразд? — питаю я, хоч і так все ясно, як білий день. Вперше бачу Торіна в такому гніві.
— Я наказав йому охороняти Раду.
Недивно, що Шарп обурився: ним знехтували, залишивши пильнувати цивільне населення. Мені й справді цікаво, чому Торін вирішив так. Імовірно, моя мовчанка видає збентеження. Торін пояснює:
— Хтось повинен залишатися в тилу.
Він мислить як справжній воїн, і я списую його рішення на прояв обачності. Відомо ж, що Гадюка проливає кров усіх безневинних, і усвідомлення цього будь-кого виведе з себе.
Тут нема коней, на яких можна було б помчатися — місцевість аж ніяк не годиться для скотарства, тож ми чимдуж біжимо до поселення. Почуття вини сотнями голок нагадує мені, що я геть забула про всіх цих людей, що у відчаї намагаються наново зібрати уламки свого життя. Поки я занурилася в книги, мій батько, як справжній кровожера, натрапив на слід слабких та вразливих, а потім прийшов і покінчив з ними.
Сонце невмолимо пече, і я геть спітніла ще до того, як ми дісталися на місце різанини. Поселення — справжнісіньке поле бою. Члени Королівської Охорони, яких Торін призначив для захисту цивільних, відчайдушно відбивають атаку, але їх замало. Скрізь валяються трупи, мої вуха роздирають крики неозброєних людей, що безнадійно намагаються порятуватися.
Наш загін вривається у самісіньке серце бою, взявши за ціль кожного, хто носить чорний одяг Змії. Поглядом шукаю батька, відчайдушно прагнучи знайти його до того, як він помітить мене. Та мене відволікають крики про допомогу — і я біжу до молодої жінки, що лежить на землі. Одразу ж бачу, що її рани смертельні; вона вся залита кров’ю, але ще жива. Я нахиляюся до неї — хоч і прагну до бою, хоч і жадаю покарати батька за цю варварську бійню, однак неспроможна опиратися своєму інстинкту зцілювати.
— Мій син, — вона шепоче так, ніби приберегла останній подих для цих слів, — допоможіть йому.
Я дивлюся на дитину поруч із нею. Кволе бліде тільце вже давно мертве. Я згадую Томаса — і горе так нестерпно обпікає моє горло, що я ладна кричати.
— Допоможіть йому! — благає вона.
Чим я можу зарадити? Навколо вирує бій, а я навколішки підсуваюся до її мертвого сина і кладу руку на рану на його шиї, ніби мені під силу повернути час назад і врятувати його. Я посилаю їй нещиру посмішку — ніби запевнення, що з ним все буде гаразд, і я ненавиджу себе за це.
— Не дайте йому померти, — шепоче вона, і по її щоці котиться сльоза.
— Не дам, — як легко брехня злітає з вуст. — Він врятований. Ви обоє у безпеці.
Жінка киває, її дихання сповільнюється, і мені залишається лише чекати, вдаючи, що все буде добре, поки вона спустить дух. Та я не втрачаю пильності й шукаю поглядом чоловіка, відповідального за це жахіття.
Чим довше я приглядаюся, тим ясніше відчуваю — щось тут не так! Намагаюся зрозуміти, в чому річ. Змії якось дивно рухаються, а ще їхні маски… Я відчайдушно сподіваюся, що помиляюся, на мене накочується хвиля непевності. Коли жінка помирає, я забираю руку від її сина й тихенько прошу в нього пробачення, а тоді кидаюся до найближчої мертвої Змії та приспускаю з її обличчя маску.
Я бачу його вперше в житті. Цілком ймовірно, що батько набрав нових найманців, тож біжу, щоб перевірити другого. А потім третього. І четвертого, поки не залишається жодного сумніву.
— Ґрейс! — гукаю я, — Торіне!
Врешті знаходжу Ґрейс — вона товче кийком черево ворога, — і притьмом підбігаю до неї.
— Ґрейс, це розбійники! Вони не Змії.
Усвідомивши мої слова, вона завмирає.
— Що?
— Я жодного із них не впізнаю.
— Але ж якого… — вона замовкає, збентежено придивляючись до їхнього вбрання.
— Він хоче, аби ми повірили, що це Змії; він хоче переконати нас, що він тут.
В її очах спалахує жах.
— Потрібно знайти Торіна!
Торін із тріумфальним виглядом захищає юрбу неозброєних людей, ми вже майже «перемогли».
Ми з Ґрейс підбігаємо до нього й відкриваємо жахливу правду. Такого повороту він точно не чекав. Однак Торін не усвідомлює всього лукавства мого батька.
— Для чого йому це потрібно?
— Щоб викурити нас — знайти нашу схованку.
Торін ураз збліднув.
— Нам слід повертатися в замок.
Він віддає чіткі накази своїм людям — одним рушати з нами, а іншим — залишитися тут й продовжувати оборону, а тоді ми знову біжимо. Моє серце шалено калатає, ледь не вистрибуючи з грудей, — так хоче дременути подалі. Я уявляю картину, яку побачу. Знаю, ми дістанемося надто пізно…
Ми підступаємо до замку, довкола панує мертва тиша, проте центральні двері відчинені — наче лиховісне запрошення зайти. Коли ж Шарп виринає із темряви, я розумію, що сталося дещо жахливе. З його ходи я певна, що він поранений. Торін кидається до нього — і кричить від жаху.
Шарп падає на коліна, показуючи рукою в бік великої печери, і щосили трусить головою. Коли він розвертається, на місці очей я бачу темні впадини. Кров стікає по його обличчю.
Я на мить завмираю, шокована побаченим. Стою і дивлюся, як Торін міцно стискає Шарпа в обіймах, але до горла підступає нудота, тому змушую себе рушити до печери. Що б не зробив мій батько, це все адресовано мені. Я повинна побачити.
Мене зустрічає моторошне видовище. До шести каменів прив’язано по людині. Це радники Торіна. В усіх перерізані горлянки. Шия Енока пошматована так, що його голова звисає, відкриваючи діру такої форми, що здається, ніби вона посміхається.
На решті каменях — також повідомлення; на четвертому і шостому намазані кров’ю хрести.
Повідомлення зрозуміле: два Острови пали, на черзі ще чотири. Батько лиш розпочинає дійство.
Ґрейс стоїть поряд, розглядає цю жахливу сцену.
— Відв’яжи їх, — кажу я надламаним голосом.
— Куди ти йдеш?
— Допомогти Шарпу.
Радникам я вже нічим не допоможу, а Шарп невимовно страждає, і хоч мені не під силу повернути йому зір, я принаймні полегшу йому біль.
Торін веде Шарпа у велику печеру, і я підбігаю до них.
— Заведімо його до лікарської кімнати, — я ніжно звертаюся до Торіна; на його очах бринять сльози.
Він ствердно киває, і ми ведемо Шарпа по коридорах. Десь на півдороги він непритомніє. Якщо б довелося, решту шляху я тягнула б Шарпа на собі, проте Торін зупиняється, бере Шарпа на руки й несе його, аж поки ми доходимо до лікарської.
Я перебираю всі баночки, допоки знаходжу жменю кори підводних дерев та хвойних коралів і розтираю їх. Почерпнувши дещо зі стародавніх манускриптів, я додаю до суміші дрібку дикого кореня та щіпку землі. Цей засіб має пришвидшити лікування. Довівши суміш до потрібної консистенції, змазую нею Шарпові западини, намагаючись не труситися, торкаючись м’якого желе, на місці якого колись були його очі. Далі перев’язую його голову мусліновою пов’язкою, аби в рани не потрапляв бруд. Знаходжу пляшечку снодійного настою і обережно підношу до його вуст.
Торін не відходить від Шарпа ані на мить. Він тримає його за руку, їхні пальці сплелися. Тепер я бачу, кому належить його серце.
Зробивши все, що могла, я сідаю напроти Торіна.
— Це моя провина… — промовляє він.
— Не твоя, — я ледь стримую сльози. — Це все — злодіяння мого батька!
— Мені слід було дозволити йому піти з нами, він хотів бути зі мною, — зламаний горем Торін піднімає на мене очі. — Я лише хотів, щоб він залишався в безпеці!
— Без сумнівів! Ти любиш його!
Торін киває, усвідомивши моє розуміння, і тепер його сльози течуть немов ріки.
Я ледь стримую лавину емоцій, що грозиться поглинути мене.
Я не можу втрачати пильність. Час для горювань ще не настав. Будь-які емоції зараз — егоїзм.
Ми із Торіном довго сидимо біля Шарпа. Ґрейс заходить лиш повідомити нам, скільки Королівських Охоронців убив мій батько.
Також вона запевняє, що у поселенні бій завершився, а ті солдати, що вціліли, залишаються там, щоби відбити можливу атаку.
Не думаю, що батько знову прийде. Якби він справді хотів мене вбити, то чекав би нас.
Ні! Він просто влаштував мені науку, нагадав, що сховатися нікуди — замовлення на вбивство радників успішно виконано.
Він тут добряче повеселився. Він захоче поласувати ще більшим та смачнішим куснем. А це означає, що мій час настав…
Вночі я сиджу із Шарпом, наново намащую рани маззю, перевдягаю його та напоюю настоями, щоб він втікав у глибокий сон, — і вибудовую свій план. Правду кажучи, він провальний — купа прогалин, і я не думаю, що з цього щось вийде. Однак іншого плану в мене просто нема.
І коли на небі сходить сонце — червоне, ніби пролита кров, я буджу Торіна, щоб розповісти йому про те, що збираюся зробити.
Завжди дивуватимуся, який ворожий Шостий Острів. Щойно подумаєш: «Не знайти на світі гіршої місцини, ніж ця», — як він одразу відкриває тобі ще якусь лиховісну грань.
Печера, в якій працює Бронн над своїм кораблем, захована так, що без провідника я сама ніколи б її не знайшла. Вхід до печери оскалюється зубами-сталактитами та сталагмітами, відлякуючи від печери всі кораблі, що минають її. Королівський Вартовий — мій провідник — веслує до входу з філігранною точністю; на його чолі виступили бісеринки поту, адже доправляючи мене сюди, він ризикує своїм життям. Коли ж я намагаюся підбадьорити його згадкою, що навіть більш габаритним кораблям вдавалося безпечно здолати цей шлях, він відповідає, що більшості з них пані Фортуна радше насолила, ніж допомогла. Це мілководдя аж кишить отруйною рибою-жалом, один укол якої вмить паралізує людину. Тож доводиться замовкнути.
Важко було залишати Торіна і Шарпа. Пояснюючи Торіну свій план, встигла приготувати настоянки та примочки для Шарпа, щоб він зайво не страждав від болю. Однаково на нас усіх чекає вдосталь болю.
Спершу Торін бурхливо розкритикував мій план і звинуватив мене в нерозсудливості. Я сперечалася:
— Нерозсудливість — це сидіти склавши руки. А так у нас з’являється шанс.
Зрештою Торін поглянув на мене: його смутне обличчя нагадувало гравюру, і я усвідомила, що він протестує не через саму ідею, а лише тому, що не хоче оплакувати мою смерть.
Я взяла його за руку.
— Ми все одно повсякчас у нього на виду, і цього разу він підібрався до мене впритул. Пригадуєш, колись ти говорив мені про наш обов’язок? Я — спадкоємиця Гадюки. Однак я — не мій батько. Я стану такою Гадюкою, на яку заслуговують Острови, я захищатиму їх. Навіть дорогою ціною.
Ми зустрілися поглядами. О, як я хотіла б розвіяти тугу в його очах… Та натомість я побачила, що вони аж палають рішучістю.
— Я теж не знехтую своїм обов’язком! Я не зміг захистити Раду, не зміг вберегти Шарпа, та я не дозволю страждати іншим. Я зроблю все, про що ти просиш.
Я міцно обійняла його.
— Дякую! — я дякувала не лише за його згоду, а взагалі за все, за те, що він є на білому світі.
Ми довго стояли так, відтягуючи мить, коли доведеться розлучитися.
Та на наші долі випали труднощі й небезпеки, і ми маємо гідно зустріти їх.
Останні слова, що промовив Торін мені услід, були такі:
— Я із честю битимуся з тобою пліч-о-пліч, моя подруго!
Ліхтарі освітлюють шлях, повертаючи мене в реальність. Відганяю важкі думки, і в моїй душі спалахує вогник щастя від того, що скоро я побачу Бронна. Неймовірно скучила за ним.
Попереду видніється корабель, і я швидко оцінюю, чи впорається він із завданням.
Коли ми наближаємося до нього впритул, мій провідник гукає екіпаж — і мені спускають мотузку, щоб я потрапила на борт. Поки пнуся догори, помічаю назву корабля. Мститель. Сподіваюся, що він таки відповідає своїй назві, адже саме це я і планую робити. Мститися за Східні Острови. Мститися за Йорена, Клару і Томаса. За Шарпа. За Енока, Лору та решту радників. За всіх полеглих на Четвертому. І на Шостому. Список нескінченний…
Бронн чекає мене на палубі, але вітається стримано — його погляд одразу зупиняється на діамантовій підвісці на моїй шиї. Він представляє мене екіпажу, а я намагаюся приховати, як сильно мене ранить його байдужість. Боюся, що втратила його назавжди. Але потім він запрошує мене у свою каюту, щоб обговорити деякі питання, і щойно ми опиняємося наодинці — двері наглухо зачинені, — він різко притягує мене до себе, і я розумію, що він поводився чемно з нареченою Принца лише на людях.
Я хотіла б розчинитися в ньому, забувши про весь біль, але це неможливо — так само і любов Торіна не позбавить страждань Шарпа. Все, що накоїв мій батько, звірства, свідком яких я стала, — все це мій тягар. І він дарує мені мету.
Тож я обережно відсторонююсь від Бронна й прямую до крісла. Бронн уважно спостерігає за мною і, ймовірно, бачить в моїх очах непохитність, тож не питає, чому я його відштовхнула, а натомість пропонує випити рому.
Ром обпікає горло, але я прошу ще. А тоді заходжуся розповідати йому про все, що трапилося. Його обличчя незворушне, та я помічаю, що його кулак стискається дедалі сильніше.
— Тож що ми робитимемо? — він запитує, коли я замовкаю.
Від цього «ми» моїм тілом розливається тепло, і я полегшено видихаю — цього разу він нікуди не дремене.
— А корабель придатний борознити океанські простори?
Помічаю, як спалахують його очі.
— Майже так! Тобто… Залежить від того, що саме ти надумала. Поки що йому не зрівнятися з «Дівою»…
— А це і необов’язково! Він зможе її обігнати?
Бронн замислюється.
— Якщо йтиме по вітру — можливо. На якийсь час.
— Саме те, що нам потрібно.
Бронн врешті розуміє мій план.
— Ти не ставиш собі за мету знищити його.
Я сумно посміхаюся:
— Просто протримати його на повідку і завести в нашу пастку.
Мій план простий. Я досі найкраща наживка, тож ми виведемо «Мстителя» у відкритий океан на декілька миль від межі, що ділить Схід та Захід. Мій батько подумає, що я тікаю, рятуючи власну шкуру, тож прилетить, як нічний метелик на світло. Тоді все, що нам залишиться, — відступити через кордон до Західних вод. Екіпаж «Діви» не захоче йти слідом за нами, вони навідріз відмовляться виконувати батьків наказ, адже підсвідомо бояться страшилок про Західне Море. Та батько не відступить і їм таки доведеться пуститися за нами.
Тож вони сядуть нам на хвіст. Ані ми, ані вони не знають цих вод — і саме тут ми зав’яжемо бій. Так, ми програємо. Однак ми ослабимо їх і, пожертвувавши своїм кораблем, відволічемо їхню увагу — тож вони не помітять, що до нас прямує корабель Королівської Флотилії на чолі з Торіном, який теж жадає помсти. За таких обставин та ще й у незнайомих водах батько ніяк не зможе прошмигнути повз цілісінький Флот.
Я усвідомлюю, що не виживу, і вже змирилася з цим. Моя місія — зупинити Гадюку і його терор. Я з радістю пожертвую життям заради цього. І я виконаю обіцянку, яку дала Кларі.
Я кажу це Бронну, і він бере мене за руку. Він повністю розуміє мене.
— Екіпаж має знати про всі ризики. Це винятково добровільна місія. Якщо хтось не захоче брати в ній участь, я не наполягатиму, — змушую себе дивитися йому в очі. — Це стосується і тебе також.
Тепер він усміхається, і ця усмішка випромінює любов.
— Хіба я можу відмовитися?
Відчуваю себе егоїсткою… Проте я так вдячна йому! Певна річ, я зовсім не хочу наражати Бронна на небезпеку, але й не хочу зіткнутися з цим усім одна-однісінька.
— Крім того, — додає Бронн, — якщо ти хочеш, аби «Мститель» якомога довше протистояв «Діві», тобі аж ніяк не обійтися без найкращого у світі моряка за стерном.
— Ой, не хвилюйся за це! Ґрейс вже погодилася пристати до нас, вона скоро прийде, — я намагаюся говорити серйозно, та наступної миті вибухаю сміхом.
Бронн вдає, ніби сильно образився, а потім обіймає мене. Ми стоїмо, думаючи про те, що чекає на нас. Тоді, спершись підборіддям на мою голову, Бронн зітхає:
— Час вирушати.
Покинувши його каюту-святиню, я дізнаюся про нові справи. Необхідно перевірити вітрила і снасті; прикріпити клоччя по швах обшивки, щоб забезпечити водонепроникність, тож тепер я сиджу зі смолою, латаючи знехтувані колись дірки. «Мститель» не в найкращій формі…
Майже весь екіпаж вирішує залишитися на борту — і я вражена їхньою хоробрістю. Цих людей з Королівської Флотилії мій батько тероризував місяцями. Вони довіряли йому, вважаючи союзником, а він нападав на них. Уже той факт, що вони готові йти в бій разом із Бронном та мною, красномовніший за будь-які завіряння про свою відвагу та віру в обов’язок. Я пишаюся, що стану до цього останнього бою поряд із ними.
Бронн відрекомендовує мене Ані — жінці-боцману з обвітреною шкірою, її очі аж сяють від захвату. Вона вітає мене так тепло, ніби ми — давні друзі, і хоч я обіцяла собі не прив’язуватися до людей з екіпажу, я одразу ж полюбила її.
Знайомлюся зі старшиною-керманичем Райнсом, завжди серйозним чоловіком, а ще з Гарлі — досвідченою вітрильною майстринею, чесною та прямолінійною.
— Твій батько — справжній диявол! — вигукує вона, потискаючи мені руку. — Сподіваюся, тебе викували зі сталі.
— Якраз нагода перевірити, — відповідаю, усміхаючись.
— Хочеш, щоб я борознила незвідані води? — вона свердлить мене своїм гострим поглядом. — По океанських просторах, куди навіть Змії бояться поткнутися? Де водяться такі жахливі створіння, що й найміцніший корабель рознесуть у друзки за кілька секунд?
Я знизую плечима:
— Якщо гадаєш, що зможеш.
Сміх Гарлі на диво бравурний і дзвінкий.
— Ти мені подобаєшся! Трохи схиблена. Всі найкращі моряки саме такі.
Ми вже готові знятися з якоря, як до нас приєднується Ґрейс. Ми наближаємося до виходу з печери — напруга зростає. Щогли майже торкаються склепіння, і я дивуюся, як вони взагалі завели сюди корабель.
Поки завершуються останні приготування, я встигаю поговорити з Ґрейс.
— Як там вони?
Її обличчя лагіднішає.
— Шарпу краще, як ми і сподівалися — твої настоянки справді допомагають. Торін постійно зайнятий. У нього безліч друзів у Флотилії, тож він збирає величезну когорту побратимів. Він, як і ми, прагне якомога швидше покінчити з цим.
Торін візьме на борт Шарпа, адже не хоче знову залишати його пасти задніх. Я його розумію. Кидаю погляд на Бронна. Ніхто не хоче померти наодинці. І всі розуміють, чим це все може скінчитися.
Коли підняли якір, запанувала мертва тиша. Всі прагнуть благополучно вийти у відкриті океанські простори. Ми не допустимо, щоб ця місія зазнала поразки, так і не розпочавшись.
Гарлі біля стерна — ніхто краще за неї не знає цих переправ. Дивлюся, як вправно вона кермує «Мстителем», і уявляю, як би вона управляла «Дівою». Бронн вражений не менше — він завжди радів нагоді повчитися у вправніших моряків, хоч такі можливості випадали рідко.
Корабель легко і зухвало виходить в океан. Нам це вдалося! Екіпаж полегшено видихає, радіючи, що ми опинилися на широких просторах, де гуляє свіжий вітер.
Коли Ана командує опустити вітрила, Гарлі кладе «Мстителя» на західний курс. Вони працюють дуже злагоджено, і мене дивує, чому батько завжди відгукувався про членів Королівської Флотилії із таким презирством. Все, що я бачу, — їхній талант.
Райнс зачитує суворі правила, що передбачають достатній відпочинок кожному члену екіпажу, поки не настав день битви. Райнс дає мені зрозуміти, що поки мій батько не з’явився на горизонті, за корабель відповідають він із Бронном. Щойно вигулькне Гадюка, я беру керівництво на себе. Тож моє завдання — відпочивати й берегти сили.
Моя каюта невеличка, проте я вдячна за неї. У більшості з членів екіпажу гамаки натягнуті на палубі зі зброєю, але Райнс наполіг, щоб мій авторитет підкреслили окремою каютою.
Одного вечора, поки ми сидимо в мене на підлозі й гриземо сухарі — вони вже настільки тверді, що я просто не уявляю, як будемо їсти їх через кілька днів, — я розпитую Бронна про екіпаж.
— Чому мій батько не поважає Королівську Флотилію? По правді, вони неймовірні — кращі за половину разом узятих Змій.
— Ну, багато з них не належать до офіційних лав Флотилії, — відповідає він.
— Що ти маєш на увазі?
— Вочевидь, Торін перейняв звичку підбирати волоцюг. Більшість цього екіпажу — моряки, що не відповідають якимсь вимогам — насправді примхам — Короля, або ж ті, кого звільнили зі служби через дрібні порушення. Дехто — розбійники, що переосмислили свій шлях і тепер прагнуть спокутувати гріхи. Взагалі більшість із них чудово вписалися б в атмосферу «Діви».
На диво, це відкриття мене тішить. Таке відчуття, ніби тут усі свої серед своїх.
Ми завершили свою не надто ситну вечерю, і Бронн піднімається з наміром йти геть.
— Гадаю, мені варто поспати.
Я не менше виснажена, проте зовсім не хочу залишатися сама; не хочу, щоби він забрав із собою світло, яке мені приніс.
— Ти б міг лягти тут на підлозі, якщо не проти ділити зі мною цю каюту.
Він скоса дивиться на мене.
— Не думаєш, що це недоречно? Ти заручена з іншим чоловіком.
— Гадаю, Торін вдовольниться тим, що поряд зі мною — мій особистий охоронець.
Бронн фиркає:
— Ти не потребуєш захисту.
Проте хапає покривало і кидає його на підлогу.
Залажу в гамак, широко усміхаючись, — рада, що він таки залишився.
Перед тим як примоститися, Бронн задуває ліхтаря. Западає мовчанка, сповнена невимовним жаданням; цей вкрадений нами час — на ціну золота.
Бронн врешті порушує тишу, ніжно питаючи:
— Дозволиш мені тебе вчити?
Я бентежусь:
— Вчити чому?
— Ти добре б’єшся; хвала Ґрейс за її працю. Та щоб здолати Капітана, ти мусиш рухатися швидше, плавніше. Поки можемо, нам варто тренуватися.
— Пригадую, у палаці я добряче надрала тобі зад.
Він хихоче.
— А й справді! Я не хотів тебе образити. Просто немає меж досконалості.
Я кліпаю очима; усвідомлення того, що чекає нас попереду, вторглося в моє швидкоплинне щастя. Та Бронн вірить, що ми впораємося, і це заспокоює. Але мені доведеться зіткнутися з батьком у двобої і вбити його.
— Думаєш, я зможу це зробити? — я ледве ворушу губами.
— Я в цьому переконаний.
І коли я опускаю руку вниз, він міцно бере її у свою і не відпускає доти, доки сон не звільняє нас від важкої ноші.
Подорож на Захід триває декілька тижнів. Ми вже давно не зустрічаємо на шляху жодного корабля. Суша, рибацькі канали та торговельні шляхи залишаються позаду. Ми зовсім не ховалися, навпаки — лишали за собою приманки для мого батька. І він клюне на них. Ми вже розіслали океанських грифів із повідомленнями, щоби батько їх перехопив.
Наше завдання — відійти достатньо далеко, аби не викликати в нього підозр, однак достатньо близько, щоб катастрофа не трапилася ще до того, як приманимо його у Західні води. Тим часом у Гарлі та Бронна назрів хороший план.
Нам поталанило із погодою; пронеслося декілька бур, проте корабель усе витримав. Єдина справжня небезпека спіткала нас тоді, коли корабель натрапив на зміїну акулу. Хоч «Мститель» і набагато більший за її звичну здобич, ніколи не варто недооцінювати шкоду, яку здатна завдати акула. На щастя, ми її не зацікавили, і згодом вона, якийсь час пропливши поряд, зникла у таємничому підводному світі. Зате я зраділа появі тюленів-вертихвостів, що розважалися на хвилях: перед тим як пірнути по рибу, вони перекручувалися на гребенях. Вони сором’язливі, тому їх рідко можна побачити, і я вдячна за можливість спостерігати їхній магічний танець.
Ми з Бронном завзято тренувалися. Щодня ми сходилися у двобої; іноді до нас приєднувалася Ґрейс, і він показав мені, як використовувати мою швидкість, щоб компенсувати нею слабку статуру. Завдяки йому мої реакції пришвидшились, я стала спритнішою — відтепер я справжній професіонал уже з двома кинджалами в руках.
Як і планували, ми вже наблизилися до Західних вод, а батько за нами все не женеться — тож тепер ми чекаємо. Вже три дні ми спокійненько кружляємо собі довкола, а від нього ні слуху ні духу. Одного разу мені привидівся Пазур у нас над головами, проте цілком можливо, що я помилилася. У всіх нерви, наче натягнуті струни — усвідомлюємо, що знаходимося у самому центрі урагану, очікуючи на різню. Ми добре підготувалися, просто маємо контролювати емоції.
Ми з Бронном, як і завжди, тренуємося в парі, лиш сьогодні заховалися в моїй каюті, забажавши побути наодинці. За цих пару тижнів ми дуже зблизилися; години, проведені удвох, відновили атмосферу нашої юності, і бувало, ми так реготали, що забували про все на світі. Мені вже нема чому навчатися, однак ми обоє розуміємо, що час стікає, мов пісок поміж пальців, тож тренуємося знову і знову, аби лиш мати привід побути разом.
Складно рухатися в каюті, однак ми на це не зважаємо й обмінюємося ударами. У цю мить ми — справжні суперники, що не бажають програвати, і сьогодні я перетворюю брак простору на свою перевагу, підштовхуючи його ближче до стіни, аж поки він підступає до гамака і падає в нього. Я заливаюся сміхом, але він уже встиг схопити мене й притягнути до себе, тож за мить я вже лежу на ньому.
Ми обоє сміємося, але згодом стає не до сміху. Від напруження ми важко дихаємо; відчуваю, як його груди здіймаються під моїми. Я впиваюся його красивим обличчям, таким живим, таким рідним. Я завжди його кохала — і вже втомилася вдавати протилежне.
Я цілую його. Його губи м’які, наші подихи переплітаються, ми вагаємося, розуміючи, що не варто цього робити, але не можемо стриматися. А тоді він цілує мене ще палкіше; одна його рука занурилась у моє волосся, а друга лягла на талію — і ми стаємо єдиним цілим.
Він відхиляється, тримаючи моє обличчя у своїх долонях — і дивиться на мене з такою ніжністю, що я ледь не звиваюся від емоцій.
— Я кохаю тебе! — ці слова звучать наче обітниця.
— Я кохаю тебе!
Наші клятви мають значно більшу вагу, ніж усі на світі церемонії єднання.
А тоді ми знову цілуємося; наші тіла переплітаються із нетерпінням двох людей, що ходять по лезу смерті, тож усією душею жадають, щоби кожна секунда тривала якомога довше. У цей момент відчуваю лише тепло його шкіри, смак його губ, а ще — неймовірне почуття спільності, якого шукала все своє життя.
Враз корабель сильно крениться вбік — і ми мало не випадаємо з гамака. Чари, що вели нас стежинами екстазу, розвіялися. Це був наш час. Але він минув.
— Що це було? — я сідаю рівно, адреналін викручує мої вени.
— Ми щойно добряче крутнули правим бортом. Гадаю, у нас з’явилася компанія.
На мить зустрічаємося поглядами, усвідомлюючи, що це трапилося, і я бачу відображення мого смутку в його очах. Він міцно цілує мене в чоло:
— Готова?
Ні, не готова. Я не хочу помирати, не хочу втрачати чоловіка, якого так сильно кохаю, не хочу хоронити цих моряків у водяній могилі. Однак я впевнена: моя місія — ось що найголовніше. Я більше не дозволю батькові нести смерть по Східних Островах. Дивлюся Броннові в очі, всередині мене здіймається полум’я, і я ствердно киваю:
— Давай із цим покінчимо!
Екіпаж поквапно готується до бою, опустивши всі вітрила, і щойно Гарлі бачить нас на палубі, жестом кличе підійти до стерна. В її очах грають бісики, і вона змовницьки моргає нам.
— Ну що? Проживаєте свій останній день на повну?
Очевидно, мої розпашілі щоки видно здаля, бо вона здіймає руки догори й вигукує:
— У жодному разі не засуджую! Зрештою, твій Принц давно подарував своє серце командиру, він так і не пізнає твоїх скарбів, — вона регоче зі свого непристойного жарту, однак коли я, ображена, не розділяю її веселощів, вона кладе руку мені на плече. — Я берегтиму твої таємниці як зіницю ока. Та всі вони, імовірно, підуть на дно океану. Не думаю, що риб розпиратиме цікавість їх розкрити.
Вона облишає свої глузування й звертається до Бронна:
— Що ж! Перевіримо, на що здатна ця дівчинка.
Моя присутність тут необов’язкова, тож рушаю у пошуках Райнса, але раптом мій погляд зашпортується об «Діву» вдалині, яка рухається прямісінько на нас. Сьогодні її вигляд особливо страхітливий. «Діва» велетенська, її чорні вітрила загрозливо тріпочуть — і вона наступає нам на п’яти.
Однак я вперше в житті смакую велич її краси. Аж перехоплює дух від того, як вона ковзає по хвилях, наче океанський гриф, що ширяє у височині. Колись вона була моєю домівкою, і мене вражає це дивне почуття гордості за неї, а ще — несподіваний шал.
Ґрейс рвучко вириває мене з марень.
— Вони наближаються занадто швидко. З таким ходом вже за годину вони відкриють по нас вогонь.
Я здивовано дивлюся на неї.
— Так швидко? — я б ніколи не подумала, що «Діва» спроможеться стріляти з такої великої відстані. — А до цього часу ми встигнемо досягнути Західних вод?
Ґрейс міцно стискає губи.
— Краще таки встигнути, якщо хочемо протриматися довше п’яти хвилин.
Райнс знаходить мене й розгортає на бочці карти. Ми маємо уважно роздивитися їх. Це старі карти з тієї кімнати у замку Торіна. Нікому достеменно не відомо, наскільки карти точні, проте вони зараз — найкраще з того, що ми маємо. Я дивлюся на позначку в семи милях від границі — місце, де Торін нас зустріне, щоб завершити місію. Раптом видається, що це надто далекий шлях.
— Ми в змозі подолати цю відстань? — запитую я в Райнса.
— Гарлі доправить нас у Західні води настільки далеко, наскільки спроможеться, — це все, що він каже.
Це ж не відповідь… Та я не встигаю продовжити допит, як він уже розвернувся до Ґрейс, тицяючи їй пальцем на Західний Острів, розміщений ближче до межі.
— Що це за земля?
— Восьмий Острів, — відповідає вона, втішена його зацікавленістю. — Він невеликий і найменше заселений з усіх Західних Островів.
Поки вони балакають, я йду геть; немає сенсу думати про Острови, якщо мені так і не судилося їх побачити. Може, це й найближча у цих водах земна твердь, та все ж між нами пролягають милі…
Ми рухаємося швидко, хоч і проти вітру. «Мститель» іде крізь води галсами та зигзагами, а батько наздоганяє нас.
Ми й досі попереду, проте відстань постійно скорочується. У мене здають нерви.
— Нам ще далеко?! — гукаю я до Бронна.
— Майже на місці!
— Тоді сповільнюй хід.
Усі ковзнули по мені здивованим поглядом.
— Що? — Гарлі стає руки в боки.
— Якщо ми продовжимо мчати, він здогадається, що це пастка. Та якщо ми візьмемо на себе удари й відступимо, рятуючись, він не зможе опиратися запаху крові.
Райнс дивиться на мене так, наче я з’їхала з глузду, однак Бронн і Ґрейс підтримують мене.
— Які ушкодження може витримати корабель, щоб дійти до цілі? — я звертаюся до всіх, хто здатен відповісти.
Відповідає Ана:
— Головне, щоб не проламали каркас, решту я зможу залатати навіть під час бою. Ну і бажано вберегти щогли.
Тепер запитую безпосередньо Бронна та Ґрейс:
— На якій відстані має бути «Діва», щоб атакувати нас, проте не смертельно?
Бронн дає вичерпну відповідь:
— Вони можуть стріляти з пристойною точністю за пів милі від нас, тож «Діва» може наблизитися ще на половину відстані, але не більше. Не можна допустити, щоб вона вшивалася поруч.
— Гаразд! Як тільки нам доведеться дременути, не вагайся! — він киває на знак згоди, і я звертаюся до решти: — Готуйтеся до нападу!
Гарлі сповільнює корабель, але зовсім трошки, щоб це не було підозрілим, і «Діва» підступає ще ближче — і вже заходиться стріляти в нас із гармат. Це батько влаштовує показуху, демонструючи нам, що в нього вдосталь боєприпасів, і відкрито заявляє про намір стерти нас з лиця землі.
Ніби ми про це не здогадуємося…
Коли ми неминуче опиняємося в зоні досяжності й беремо на себе перше ядро, «Мститель» здригається від вибуху. Від корми правого борту відривається уламок, і я ясно чую жахливі крики під палубою.
— Пряме попадання! — викрикує Райнс.
— Незначні ушкодження, сер! — Ана негайно ж відсилає екіпаж вниз, щоби ті зайнялися ремонтом.
— Наступна!
Друга гармата вдаряє в бік, лиш трохи прогризши каркас. Однак по дереву проноситься хвиля вібрації, нагадуючи, яка між нами і «Дівою» мізерна відстань.
Раптом цей хаос засмоктує мене в мої сни, у нічні жахіття: я йду на глибину, океан поглинає…
Третє гарматне ядро врізається в корабель, і я вмить повертаюся до реальності — до болю справжньої небезпеки. Друзки розлітаються навсебіч, ранячи всіх навколо. Однак нема часу думати — «Діва» невпинно гамселить нас постріл за пострілом; здається, вона наступає на нас; ще трохи, і буде запізно.
— Бронне! — вигукую я, повертаючись до нього. Він ледве встигає реагувати на все.
Бронн стоїть на кормі, на його красивому обличчі закарбувався вираз сміливості та рішучості. Поки ми віддаємося на поталу страхам, він зберігає холодну незворушність. Відчуваю до нього жагучий порив любові. Секунди мчать, як навіжені; здається, його наказ так і не пролунає, проте страх нарешті покинув мене. Я бачу лише Бронна і те, ким він є. І я вдячна за кожну мить, яку мені відведено провести поряд із ним.
— Вже! — гукає Бронн й пускає «Мстителя» повним ходом, так сильно викручуючи направо, що каркас корабля аж скрегоче, і мені, щоб не звалитися з ніг, доводиться хапатися за снасті.
Хоч і обстріляний, корабель все ж підкоряється нашим вимогам, і тільки-но вирівнявшись, набирає швидкість у західному напрямку.
Межа вже ближче і ближче, моє серце шалено калатає, а збудження, що наростало по мірі наближення до Заходу, досягає вершини.
Все життя мені втовкмачували, що цю лінію перетинати не можна; я на власні очі бачила, як безстрашні чоловіки трусилися від думки, що вона десь поблизу. Мене охоплює химерне почуття, що я нарешті рухаюся у правильному напрямку.
Бронн бере мене за руку.
— Останній шанс, щоб розвернутися… — він нервує не менше за мене.
— Я не подарую йому такого задоволення!
Бронн широко всміхається.
— Адлер боїться. Я вже бачу, як вони переминаються з ноги на ногу.
Бронн має слушність: від усвідомлення того, куди вони прямують, «Діва», здається, застигла на місці. Ще декілька ядер полетіло в наш бік, однак ми вже віддалилися від «Діви», і вони не влучають у нас, а лише всівають воду.
Я відчуваю полегшення і здивування водночас:
— Це працює!
Ми заходимо в Західні води, я й не знаю, чого очікувати; можливо, наглої смерті, безслідного потоплення, однак нічого не відбувається. «Мститель» спокійнісінько волоче своє зранене тіло якомога далі від нападника, залишаючи за собою кривавий слід у вигляді уламків — приманку для мого батька, якщо він наважиться знову сісти нам на хвіст.
Зрештою саме це він і робить. Йому доводиться значно довше, ніж я очікувала, змушувати екіпаж підкоритися його волі, та все ж «Діва» продовжує гонитву — вона не з тих, хто тікає з поля бою.
Минають дві години, і ми досі тримаємося попереду. Екіпаж лагодить корабель, а я допомагаю пораненим. Та ми не зможемо безкінечно випереджати «Діву», і коли я оцінюю відстань між нами, моє серце завмирає від усвідомлення, що батько підходить усе ближче і ближче. З такими темпами ми не зможемо зайти в Західні води так далеко, як планували, він наздожене нас раніше.
— Попереду земля!
Я розвертаюся і дивлюся на Бронна, і він перехоплює мій шокований погляд. Це якась жахлива помилка. Тут і близько не має бути суші. Я біжу до носа корабля, і кров у моїх жилах холоне. Далеко за обрієм — жодних сумнівів! — видніються обриси Острова.
— Хіба це можливо? Я гадала, ми минули Восьмий Острів кілька днів тому.
Не менш збентежена Ґрейс стає поруч зі мною.
— Так і мало б бути! — вона вихоплює в Райнса карту, не ймучи віри. — Це якесь безглуздя!
— А може, річ у картах? Тобто вони ж давні, хіба ні?
— Річ у морських просторах, — відказує Гарлі так зловісно, що ми всі обертаємось до неї. — Західне Море веде вас не туди, куди ви прагнете, а туди, куди вам потрібно, — вона аж здригається під нашими поглядами. — Як гадаєте, чому в усіх від нього аж жижки трусяться?
Якщо у її словах є хоча б крихта правди, і сила магії Островів простягається аж до океану, існує ймовірність, що Торін просто не знайде нас — і все виявиться марним.
— Ано, коли корабель відновить бойову готовність?
Боцмана аж розпирає від гордощів.
— Хоч зараз!
— Кидайте якір! — вигукую я. — Ми не можемо ризикувати, просуваючись далі. Треба, щоб Торін мав шанс нас наздогнати!
На палубу опускається дивне затишшя. Існує величезна різниця між тим, коли ти просто кажеш, що пожертвуєш життям задля великої мети, і тим, коли цей момент настає — мить, коли кожнісінький член екіпажу відшукує у глибинах своєї душі ту доблесть, що скерувала його в ці час і місце.
А тоді чари моменту зникають, і кожен береться до роботи. Бронн повертає «Мстителя» кругом, і наші гармати готові до бою. У нас їх набагато менше, ніж у батька, вони значно нижчого ґатунку, а кулі однозначно менші, проте це краще, ніж взагалі нічого.
Далі ми просто чекаємо, споглядаючи, як наближається «Діва»: вона ніби виростає, розширюється — аж поки підходить достатньо близько, щоб із вражаючою точністю пустити в хід свої гармати.
Перше ядро влучає в корпус, знищуючи все на своєму шляху. Навколо лунають нестямні крики. Ми поки не відкриваємо вогонь у відповідь — ядра просто не долетять до «Діви», а ми не можемо дозволити собі марнотратства, тож сидимо принишклі, дивлячись, як руйнується «Мститель».
— Він витримає?! — гукаю я до Ани.
— Поки я дихаю, витримає!
Екіпаж латає корабель навіть під обстрілом, однак «Діва» підступає все ближче — і наслідки від кожного пострілу дедалі гірші.
Небо розрізає ланцюгове ядро: дві півкулі, з’єднані ланцюгом, розносять вщент наші щогли і розривають снасті. Фок-щогла розколюється і, падаючи, калічить людей і викидає двох чоловіків за борт. Я допомагаю закріпити її, поки вона не накоїла ще більше лиха.
А тоді наступне ядро розколює корпус біля ватерлінії — і вода заливає нижні палуби.
Настала наша черга нанести удар. Гарматні ядра летять у бік «Діви», жадаючи помсти, проте лиш злегка шкрябають вимащені смолою боки корабля. Чую, як регоче його екіпаж, кепкуючи з нас. Вже скоро вони підійдуть достатньо близько, щоб зачепитися за наш борт гаками. Вони переб’ють геть усіх — швидко та безжально. Окрім мене. Батько волітиме покарати мене власноруч.
Я стою, стиснувши кинджал у руці. Планую взяти їх на себе стільки, скільки осилю.
Досі немає й натяку на появу Торіна й Флотилії. Якщо ми зараз загинемо, батько втече — знову вийде сухим із води і ніколи не відповість за свій жорстокий розбій.
Я хочу, щоб він помер. Я хочу, щоб він страждав.
Лють породжує дивні думки в моїй голові. А може, це Західні води чують стогін мого серця — і шепочуть відповідь.
Я почерпнула достатньо знань із тих стародавніх книг, і мені відомо, що під океанською товщею лежить зброя, здатна знищити будь-кого. Я можу примусити батька заплатити за всі його діяння, за все його зло. Островам. Людям. Мені…
Уся моя жага, яку я ледь стримувала відтоді, як прочитала книги Торіна, враз знайшла вихід, і хоч я дивлюся смерті в обличчя, я досі жива. Стою на краю корабля, і мене накриває хвиля передчуття. Не вагаючись ані секунди, бурмочу слова, які врізалися мені в пам’ять у тій темній кімнаті, і вони здаються такими звичними, ніби я промовляла їх безліч разів.
«Вставайте, демони пітьми, годі вам спати! Прийдіть, принесіть пекло — зруйнуйте все. Пробуджені, здіймайтеся на вихорі життя, смакуйте мою кров, пізнайте мою корону. Вставайте, демони пітьми!»
Тоді я з притиском проводжу лезом по своїй долоні, і моя кров стікає у воду.
Відчуваю, як у мені вирує магія, як вона тече по моїх венах. Темрява моєї душі низько вклоняється їй, і вони, поєднавшись, перетворюються на таку небезпечну силу, що мені перехоплює подих.
Я вчуваю приглушений гул, що лунає звідкись із глибини, а поверхня води пузириться. Я озираюся навкруги, щоб зрозуміти, чи хтось іще це помічає, однак всі надто заклопотані — щосили тримаються за нитку життя.
Вгамувавши вихор своїх думок, я уважно прислухаюся. Знову чую цей звук, і моє серце калатає несамовито. Це — звук пробудження океану. Не можу пояснити, звідки я це знаю. Просто знаю.
Я підбігаю до Ґрейс, вона саме допомагає Ані латати дірки.
— Зараз щось буде!
Ґрейс здивовано дивиться на мене:
— Що буде?
Їй досить одного погляду, щоб зрозуміти, про що я. Вона піднімається і хапає мене за руки.
— Що ти зробила?! — Ґрейс нажахана, а я ж думала, вона зрадіє так само, як і я.
Тепер ми добре його чуємо — лиховісний розкотистий гук шириться водою. Обидва екіпажі враз припиняють бій, оцінюючи нову загрозу. Небо темніє, скупчуються дивні хмари, що застилають сонце, океанські птахи з криком здіймаються вгору. Повітря стає морозним, ніби його поцілувала зима, а вітер шаленіє. Буря грається кораблями, наче дерев’яними трісками.
Я знову, мов зачарована, вдивляюсь у море.
— Вони тут!
Ґрейс міцно притискає мене до себе, одночасно прив’язуючись канатом до борту, і викрикує:
— Готуйтеся до зіткнення!
Ніхто не встигає і слова зронити, як між двома кораблями з води виривається величезне створіння. Корабель хитається, і палубу заливає водою, коли хижак струшує із себе океанські окови, тягнучись у небесну далечінь, вперше за стільки століть смакуючи свіже повітря. За мить він видає такий потужний гортанний крик, що весь екіпаж затуляє вуха.
Я вперше бачу таке створіння — вкрите чорним лискучим пір’ям, воно більше навіть за «Діву». По його спині й аж до кінчика довжелезного хвоста, що зникає глибоко у воді, тягнуться смертоносні плавці. Голову прикрашає дзьоб — такий величезний, що міг би проковтнути океан. Зуби істоти легко перекусять найтовстішу кістку, а глибоко посаджені очі, здається, бачили геть усе. Хижак із розмахом розгортає велетенські перетинчасті крила, забувши про два кораблі-комашки, що десь унизу зіщулилися зі страху.
Звідусіль лунають верески, накази і благання, але я на них не зважаю, лиш тулюся ближче до Ґрейс та зачудовано дивлюся на океанського хижака.
— Вони направду існують! — промовляє Ґрейс, її голос тремтить у благоговійнім страху. — Ти викликала одного з них.
Я вже бачила схожий вираз обличчя — коли на мене так дивився Томас, я відчула сором. А що тепер? Зараз я пишаюся. Я розбудила водяного хижака — і відчуття сили запаморочує.
А тоді з води з’являється другий хижак, вітаючи свого побратима. Наш корабель відкидає ще далі, наче морську піну, і цього разу удар об воду завдає «Мстителю» серйозних ушкоджень.
Мене кидає у тривожний дрож. Якщо вони знищать нас швидше, ніж мого батька, я даремно їх тут зібрала.
Я пробую звернутися до водяних хижаків, наказую їм атакувати лише «Діву». Але вони не реагують, аніскілечки не зважають на мої невмілі спроби керувати.
І потроху мене осяює: я все неправильно зрозуміла, і навіть тексти, які я читала, говорили неправду.
Хижаки не зброя — якби вони були нею, я оволоділа б ними так само вміло, як мечем. Насправді вони такі ж дикі та первозданні, як магія, що тече по моїх венах — вільні й некеровані. Недосяжні для мене.
Що ж я накоїла?
— У корпусі пробоїна! Ми йдемо під воду! — вигукує Ана, і в її голосі вперше лунає страх. — Чекаю наказів, Капітанко!
Я відводжу погляд від цих глибоководних хижаків.
— Тримаймося на плаву якомога довше!
Вона ствердно киває, проте я певна, що нам не протриматися. Ще трохи — і корабель потоне.
Стріляє гармата — з таким пронизливим свистом, що я аж завиваю від болю у вухах.
Ґрейс кидає на мене несамовитий погляд:
— Що з тобою?
— Це ми у них стріляли? — я ледве вимовляю слова.
— Ні! — до нас приєднався Бронн, — це був Адлер!
Я хапаю Бронна за руку, щоб хоч трохи заспокоїтися. Я цього не очікувала. Схоже на те, що існує якийсь зв’язок між мною та хижаками — моя лють вдихнула в них життя, і тепер ми пов’язані. Якщо вони прийшли на мій поклик, нас поєднує життя і смерть. А ще — біль.
Я й гадки не мала, що використання магії матиме свою ціну. Мене так вабила її сила, що я не встигла прояснити, чим доведеться заплатити.
А тепер розумію.
Океанським хижакам — так само, як і мені — більше не до снаги зносити біль, тож вони шлють Адлеру власну, ефективнішу відповідь на його атаку.
Потік огненної води навсебіч струменить із їхніх пащек шаленим вихором. Ми пірнаємо, щоб захиститися, і я відчуваю на своєму одязі пекельні краплі, чую крики тих, на кого потрапила кислотна отрута. Люди стрибають у воду, намагаючись змити отруту, але це неможливо. Їхня шкіра облазить — і вони помирають у муках.
Їхня жахлива смерть — моїх рук діло.
Оглушена почуттям провини, мовби в тумані, я помічаю, що «Діва» відступає якраз тоді, коли океанський хижак тріпоче чотирма крильми, силуючись злетіти в повітря. Завдяки нашому зв’язку я знаю: його мало обходить наша битва, обов’язок чи моральність. Його цікавить лише свобода. Він виривається з океану — і ми бачимо довгі ноги з кігтями. Гігантські пазури чіпляються за «Мстителя», і коли він відштовхується від води, то піднімає із собою наш корабель.
Я хапаюся за все, що потрапляє мені до рук, аби лише не випасти, а хижак летить собі незграбно, розсікаючи повітря. І перед тим, як впасти назад у воду — перший політ виявляється невдалим — після довгої сплячки крила ще слабкі, — він трощить «Мстителя».
На місці корабля зостаються самі уламки, і я хапаюся за дерев’яні дошки, що тримають мене на плаву, із жахом розглядаючи побоїще, яке сама ж влаштувала.
— Бронне! Ґрейс!
Я шукаю їх поглядом, але не можу знайти; гукаю знову і знову, але ніхто не відкликається.
Та до мене долинають голоси інших членів екіпажу, які з усієї сили стараються втриматися на плаву в цих крижаних водах, і я тамую свій страх за Бронна і Ґрейс. Кусаючи губи, щоб вони не тремтіли, я оцінюю ситуацію.
Океанський хижак підштовхнув нас ближче до берега, а сам став своєрідним бар’єром між нами та «Дівою».
Якщо ми не виберемося з води, то помремо від переохолодження. А це означає, що доведеться кинути виклик Західному Острову.
— Прямуйте до землі, — я ледве дихаю, тож не можу крикнути голосно. Силкуюся знову: — Йдіть до берега!
Мої найстрашніші сни збуваються.
Відчуваю, як океан поглинає мене, стискає в залізних обіймах, та я відбиваюся. Відкинувши страх, щосили гребу вперед, стараючись не дивитися на мертві тіла навколо. Ледь не захлинаюся, коли бачу Райнса, що лежить на бочці — його очі на наполовину обгорілому обличчі втупилися в мене пустим поглядом.
Стільки смертей на моїй совісті… Моя пихатість убила їх усіх.
Згодом я помічаю уламки недалеко від берега, тож імовірно, що ті, кому вдалося вижити, вже прямують до найближчої печери на Острові. Бронн та Ґрейс повинні бути серед них. Мусять бути.
А тоді я бачу її — «Діву», що поволі прямує до Острова; навіть здалека видно, наскільки вона понівечена. Можливо, вона й не знищена дощенту, як «Мститель», однак у такому стані вона далеко не зайде. А це означає, що мій батько зі своїм екіпажем направляться до Восьмого Острова, щоб полагодити корабель.
Направляться саме туди, де — я певна — знаходяться мої друзі.
Береги Восьмого Острова іскряться — здається, що на піску розсипані діаманти, які засліплюють сяйвом, простягаючись аж до дюнного лісу. Там розкинулися джунглями пісколюби, за якими гори із засніженими вершинами заступають обрій.
Я неймовірно виснажена, налякана, у синцях і подряпинах — однак насолоджуюся красою цієї місцини.
Я розпласталася на пляжі, зануривши руки в пісок. Піщинки такі крихітні й мерехтливі, що нагадують скалки переливчастого скла, вони ніжно торкаються шкіри — і мої руки аж тремтять від хвилювання.
Далі я біжу по лісу, і мене охоплює дивне відчуття — ніби я знаю, куди прямую. Я не зупиняюся, щоб осмислити це — не маю часу, — просто йду стежиною, яка мала б привести мене туди, куди згодом прийде мій батько.
Силкуюся не думати про решту членів екіпажу «Мстителя». Я бачила, що декотрі з тих, хто вижив, видиралися вгору по пісках, і перед тим, як їх покинути, я запевнилася, що вони в нормі. Я не дивилася на тіла, які винесло на берег ще до того, як я ступила на землю, — хвилі виштовхнули їх швидше, ніж я допливла. Я впевнена, що Бронн і Ґрейс живі — вони ковані зі сталі. А Гарлі? Її ніщо не зупинить, це вже точно. А що з Аною? Мене охоплює паніка та вина, тож біжу ще швидше. Я мушу знайти їх до того, як мене випередить батько.
Ліс не менш чарівний, ніж пляж. З товстих дюн виростають трави, схожі на бамбук; ними грається ніжний вітерець, і вони ніби танцюють з переливчастим звуком. Земля вкрита пишним килимом листви, і крізь пісок квіти пускають паростки — не знаю їхніх назв, одначе всі вони неймовірно красиві. Коли знову пускаюся в біг, мелодія вітру перетворюється на моторошний гул, і в голові клубочиться думка, що вражаючі пісколюби можуть слугувати хижим звірям надійним укриттям. Я досі не натрапляла на диких тварин, однак знаю, що вони десь поряд — чула шурхіт, коли ці створіння тікали, побачивши, що я наближаюся.
Мій погляд зачіпається за рослину яскраво-блакитного кольору — і я різко зупиняюся. Я вже проходила повз неї, це точно. Важко дихаючи, я оглядаюся довкола — і моє серце враз завмирає, адже я впізнаю цю місцевість. Ліворуч від мене — вигнута рослина пісколюба; попереду — тростина, переламана навпіл, на яку я натрапила, ідучи цим самим шляхом.
Як я могла пройтися по колу? Я точно йшла тільки вперед… Та коли я знову минаю знайомий килим листви, то аж скрикую від розчарування. У мене немає часу ходити колами!
Полишивши цю стежину, я змінюю напрям і йду через трави, біжу до печери, проте досить швидко помічаю, як стихає шурхіт хвиль, що б’ються об берег, як усе слабшає аромат солі. Я рухаюся в протилежному від води напрямку.
Я добре орієнтуюся у просторі. Тут щось таки відбувається. Але я не покину своїх друзів, тож пришвидшуюсь і біжу з останніх сил, груди вже палають вогнем, а ноги підкошуються.
Продираюся крізь густі хащі — й нарешті бачу п’ять дерев’яних хиж, ідеально захованих у лісовій глушині. Я невимовно втомлена.
Мене оглушає хвиля кришталево-чистого усвідомлення — я таки дісталася туди, де повинна бути. На галявині повітря солодше, аромати гостріші, а світло ясніше. Картина ніби знайома, та одночасно незвична — наче фрагмент забутого сну. Тут я не відчуваю небезпеки, натомість приходить такий жаданий спокій.
Я мовби у трансі, спершу й не помічаю, як у найближчій хижі відчиняються двері — і звідти виходить жінка з шаллю на голові.
Її спина сутула, час поборознив обличчя зморшками — жінка помітно в літах, однак в її опалових очах грають вогники, і коли вона впивається в мене поглядом, я бачу мудрість в її очах.
Вона бліда, така бліда, що й не скажеш, коли вона востаннє бачила сонце — мабуть, тоді ж, коли її сиве скуйовджене волосся бачило гребеня. Я впізнаю її, хоч і не мала б, і на якусь мить мені віднімає мову. А тоді беру себе в руки.
— Прошу, допоможіть! Мені потрібно дістатися до пляжу, — та ці слова вже й не потрібні. Будь-які слова зараз зайві.
Вона підносить кістлявого пальця до губ, а тоді вказує на мене і кивком запрошує підійти ближче.
Вона чекала на мене.
Хоч мені напевне не варто довіряти незнайомцям, однак все це здається таким природним і правильним… Жінка із розумінням усміхається мені, розвертається і, накульгуючи, повертається до хижі. Трохи провагавшись, я йду за нею.
Хижа наскрізь пропахла землею, вогкістю і ще якимсь незнайомим мені огидним запахом. У кутку палає невеличке вогнище; над ним кипить казанок. Старенька, похитуючись, підходить до нього, знімає і наливає його вміст у два бруднющих горнятка, а тоді простягає мені одне.
Це вариво тхне важким солодкавим ароматом, і я не надто рвуся піднести його до губ, однак жінка заохочує мене жестом руки. Глибоко вдихнувши, я вливаю у горло прогірклу рідину.
Після неї залишається бридкий післясмак, але по тілу притьмом розливається тепло, і смертельна втома поступово минає. Жінка спостерігає за мною проникливим поглядом, і коли вона знову наповнює моє горня, я дякую їй.
У кімнаті майже немає меблів, зате кожен квадратний сантиметр стін вкритий поличками, на яких рядами стоять банки з висушеними рослинами, кістками тварин, зідраними шкурками і ще безліччю не менш огидних речей.
Навіть звідси я певна, що в одних банках бачу консервовані серця та очі, а в інших — ембріони тварин. Все вкрито шаром пилюки, адже роками їх ніхто не торкався.
— Ви можете мені допомогти? — питаю я.
Та я досі не певна, якої саме допомоги прошу. Знаю, є щось, що я повинна зробити, якесь місце, де я зобов’язана бути, однак мої думки й відчуття ніби в тумані.
— Можу, і навіть більше, ніж ти собі уявляєш! — вона із зусиллям опускається на підлогу і лише тоді, коли я влаштовуюся навпроти неї, продовжує. — Я впізнаю твоє обличчя.
— Я ніколи не була тут раніше, — відказую їй. — Я зі Східних Островів.
Вона хихоче, хоч я не бачу тут нічого смішного.
— Ти думаєш, що я стара, але я нічого не забуваю.
Гадаю, вона таки помиляється — наші стежки ніяк не могли перетинатися, тож від сум’яття я починаю дратуватися:
— Я не маю часу на загадки.
Якийсь час жінка мене уважно роздивляється. Тоді ледве зводиться на ноги і прямує до поличок.
— Твій ворог — нетерплячість. Якщо ти хочеш його здолати, то мусиш слухати.
Ці слова мене зацікавлюють.
— Ви говорите про мого батька?
Жінка затримує на мені погляд:
— Ти маєш на меті вбити Гадюку.
Безпомилково відчуваю нутром спалах непевності.
— Так!
— І все ж ти досі непевна…
Я зітхаю, роблячи великий ковток бридкої рідини, аби лиш не відповідати.
— Я хочу рятувати життя, а не обривати їх. Ти ж знахарка! Правда, ти відчуваєш те саме?
Колись я часто так казала. Вже й не пригадаю, коли ці слова стали брехнею. Дійсно, ніби сто років пролетіло відтоді, як я кохалася у знахарстві.
Вона іронічно посміхається.
— Я ніколи не говорила, що я знахарка.
— Хто ж ти?
— Я — Естер. І твій візит зовсім не випадковий, Мерріан. Пройшло багато років, але ти врешті повернулася.
Я ковтаю слину, переконана, що знову опинилася в обіймах магії. Вона привела мене сюди: тільки-но я ступила на берег — як хтось наклав на мене чари. Вони й зупинили час. Мене чомусь зовсім не дивує, що Естер знає моє ім’я.
Огидні банки. Цей напій. Чаклунство. Я вважала, що всі Маги давно померли.
Однак я сиджу поряд із чарівницею. Магія, яку я вивільнила із себе, призивавши океанських хижаків, повільно лізе по моїх грудях і вмощується там, ніби чогось чекаючи. Подібне тягнеться до подібного. І вперше за весь цей час я бачу Естер чітко — так, ніби туман навколо неї розвіявся. Вона не така вже й похила, як я гадала, просто час їй не благоволив. Або ж це магія її змінила.
Тобто — замаскувала.
Навіть якщо Естер відчуває мою магію, вона не подає жодного знаку. Натомість бере щось з полички і простягає мені. Моє серце завмирає. Хоч і брудна, ця брошка просто вражає своєю схожістю із компасом, подарованим Ґрейс. І коли я очищаю її від бруду, вона відкриває мені ті самі рожевий гребінець та черепашки каурі, оправлені в золото; літера «Г» колись була вишита найтоншою ниткою. Вони надто схожі, щоб вважати це просто збігом.
— Вона носила її щоденно…
Раптом я збагнула: вона сказала, що впізнає моє обличчя — мабуть, вона знала когось, дуже схожого на мене. Я думаю про маму, і від радості моє серце шалено стукотить.
— Ця брошка належала комусь, схожому на мене?
— Так. Перед тим, як її поховати, я забрала брошку від її тіла. Твоєї матері.
Серце, що мчалося галопом, раптово зупиняється, розтрощене вагою нежданого горя. Мить мені важко дихати. Я й сама дивуюся, як сильно плекала надію на те, що моя мама все ж таки жива. Тепер я усвідомлюю її смерть. Розповідь про маму була найкращою з історій Ґрейс, а слова Естер загасили вогник моєї мрії.
— Ви розповісте мені про неї? — мій голос здавлений; він ніби не мій, а самотньої дитини, якою я колись була, — дитини, що ридала ночами, захлинаючись тугою за материними ніжними обіймами.
Очі Естер блиснули смутком.
— Вона була доброю душею. Її серце вміло любити. Особливо свою дитину, — Естер киває на мене. — Вона була мені подругою… — жінка важко зітхає. — Вона тут жила. Тепер тут нікого нема. Вона була налякана, так налякана… І вона недарма боялася — я знайшла їхні тіла.
— Тіла? — я шокована.
— Її вбили, — Естер дивиться на мене поглядом, повним жалю. — Пробач мені, але правда завдасть тобі болю.
Я міцно стискаю брошку. По правді, я давненько з болем на «ти».
— Мені потрібно знати…
Естер ствердно киває.
— Коли вони побралися, оселилися в хижі по сусідству з моєю. Скоро народилася ти — красунечка-дівчинка. Вони аж сяяли від щастя.
Вона робить паузу і всіма фібрами моєї душі я жадаю, аби вона завершила свою історію на цьому моменті, адже я знаю, що не бути щасливому кінцю.
— Для всякої дитини з Острова подорож до пісків — значуща подія, — продовжує Естер. — Всі острів’яни повинні навчитися чути землю та океан, однак ця дитина з Острова була далебі не проста. Щасливі батьки сміялися, повертаючись додому з пісків, бавили дитину, а тоді йшли звивистою стежкою через дюнні ліси. Високі дерева були гарною схованкою, тож чоловік біг уперед, ховався, а жінка запитувала дівчинку, куди подівся її тато. А коли вони наближалися до дерева, він вистрибував з-за нього, і дитина з полегшенням сміялася.
— Але в один з таких разів він не з’явився, і жінка злякалася. Міцно притиснувши до себе дитину, вона побігла в лісові хащі шукати чоловіка. Він лежав мертвий, з ножем у горлі. Його рот був відкритий, ніби він от-от мав закричати, попередивши жінку про небезпеку; у відкритих очах досі палав страх, а кров текла по його шиї, наче багряні сльози смутку. Жінка кинулася тікати. Але вона знала, що їй не сховатися, знала, що хто б не вбив її чоловіка, він полював і на неї. Тож вона зробила лиш те, що могла. Поклала свою дитину на густу траву в надії порятувати її від цього фатуму, і перед тим, як втекти, подарувала їй на прощання лиш поцілунок в голівку і єдину сльозу. Вона більше ніколи не повернулася.
— Ви вірите в те, що я — ця дитина? — пошепки питаю я.
— Ти — саме ця дитина.
— Що сталося з жінкою? — я знаю відповідь, але повинна її почути, маю запевнитися.
— Коли чоловіки прийшли по неї, вона відбивалася. Одного вона прикінчила, а другому встигла простромити кинджалом око. Все це заради того, аби лиш захистити своє любе дитя.
— Чоловік, якому вона виколола око… Він не помер, так?
— Так. Я бачила, як він тебе забирав.
А тоді він виростив мене як власну дитину. В мені спалахує вогонь ненависті.
— Ви все це бачили? Чому ж не допомогли їм?
Вона зітхає.
— Це не було так просто, як може здатися. Однак я знала, що прийде день — і ти повернешся. Ти прийшла, і я допоможу тобі.
Я витираю сльози, що котяться по моєму обличчю; злість роздирає нутро. Це надто важко: втрата батьків; брехня і зрада чоловіка, якого вважала своїм батьком; думка про життя, яке могла мати.
— Час дізнатися твоє справжнє ім’я, яке дали тобі твої батьки під час твоєї першої подорожі на піски. Це ім’я символічне.
— Моє ім’я? — ніяк не збагну, навіщо Адлеру було його змінювати.
— Так… Ти Мейрін. Зірка Морів.
Всередині мене щось здіймається — щось знайоме, але забуте, і воно радше бентежить мене, ніж заспокоює. Я відчуваю силу, що міститься у моєму західному імені.
— На Заході всі імена мають приховане значення? — я намагаюся зрозуміти.
Естер хитає головою.
— Ні, зовсім ні. Це така старовинна королівська традиція. Це був мій подарунок у день твого народження, щоб наділити твоє ім’я чарівною силою. Ти — істинне дитя Островів. Остання з роду Грифів… — вона зітхає, занурившись у спогади. — Адлер не хотів, щоби ти про це дізналася… — за мить вона продовжує: — Він не хотів, щоб ти знала про себе правду.
— Але чому?
Естер торкається своїм великим пальцем мого чола, і перед очима в мене миготять мої найперші спогади — про те, як я мало не втопилася.
Та цього разу я бачу, як Адлер штовхає мене і дивиться, як я борюся зі стихією, а потім витягує мене на борт, наче старе рядно.
Я відкриваю очі й пильно дивлюся на Естер.
— Він хотів, аби я боялася води. Щоб я залишалася його полонянкою на кораблі.
Щоб контролювати мене, гратися, наче з лялькою.
Естер сумно киває.
— Назви тебе Мейрін, ти б ніколи не боялася океану, адже ти народжена, щоб любити його. Це ім’я наділило б тебе силою, як і сподівалися твої батьки: силою злитися із водою, так само, як і поєднатися із землею.
Ще одне, чого Адлер мене позбавив.
— Споконвічно доводиться приймати важкі рішення, — тихо мовить Естер. — Наважившись на щось, ми вчимося жити з цим, от і все. Ти маєш боротися з тими, хто йде проти тебе.
— А якщо я не зможу цього зробити? Якщо мені не вдасться його зупинити? — відчай розриває мене на шматки.
— Чому ти сумніваєшся в собі?
Вона висмоктує з мене відвертість, наче отруту з рани.
— У мені живе темрява. Я можу враз перетворитися на нього — холоднокровного вбивцю, і це мене лякає. А якщо в мені зануртує жорстокість, на яку я, будьте певні, спроможна?
— Твоя мати була такою ж, як і ти, — несла у серці мир. Ніжна душа. Але вона боролася заради тебе. Цей світ жорстокий. Захищати тих, кого любиш, захищати себе — це в жодному разі не робить тебе схожою на людей, в яких вбивство — у крові, — вона подається вперед і гладить брошку в моїй долоні. — Ти можеш здолати Адлера голими руками. Ти знаєш його краще за будь-кого. Використай те, що знаєш, — так ти зможеш це завершити.
— Я вірила в те, що він мій батько. Я зовсім його не знаю, — в мене аж пече у грудях від усвідомлення зради.
Вона сумно посміхається.
— Знаєш… — вона замовкає, вагаючись. — Ти знаєш його так само, як я.
Я витираю сльози, відчуваючи, що зараз вона скаже щось важливе.
— Я була його коханою.
Я витріщаюся на неї, не ймучи віри.
Усвідомлення сенсу її слів складає всю мозаїку.
Естер сумно дивиться на мене.
— Це через мене він знайшов твоїх батьків. І через тебе. Сила твого імені… А моя дружба стала їхнім смертним вироком.
Вона замовкає, а я чекаю, що вона знову зануриться в минуле, що терзає її не менше, ніж мене.
— Я збиралася податися з ним світ за очі, — починає вона, пригнічено посміхаючись, — почати нове життя на його кораблі у статусі дружини. Але тоді він прийшов до мене з тобою на руках. Крізь шматину, якою він перев’язав поранене око, сочилася кров. Він розповідав мені байку про розбійників, про якусь засідку, але коли я торкнулася твоєї щічки, то побачила всі ті жахіття так чітко, ніби я сама там була, і мій світ обернувся на руїни. Я усвідомила, що надто багато відкрила чоловікові, від якого взагалі мала б триматися подалі, дозволила любові засліпити мене, заслонивши правду. Знала, що кров моїх друзів на моїх руках так само, як і на його. Він хотів, щоб я виховувала тебе разом із ним. Коли я відмовилася й спробувала вихопити тебе з його рук, він штрикнув мене кинджалом і залишив помирати.
Вона відтягує свою сорочку, щоб показати блідуватий шрам від опіку на лівій частині грудей.
— Мої мікстури врятували мені життя, хоч розбитого серця так і не зцілили.
— Ти Діва, — промовляю ледь чутно.
Нарешті я розумію, чому вона така мені знайома — кожнісінький день свого життя я вдивлялася у її постать, розміщену на носі корабля.
— Звісно, Адлер сприйняв мою відмову, як чистої води зраду. Та я зрозуміла, який він монстр, хоча для тебе було б краще, якби я пішла з ним. Гадаю, тепер він і не впізнав би мене.
— Навіщо? — ми зустрічаємося поглядами. — Навіщо він їх убив?
— Через дівчинку зі знаком півмісяця — його найбільший трофей. Щоб він зміг назвати тебе своєю, мали загинути всі.
Я відвертаюся від неї й змикаю повіки. Все це почалося тут, у цьому місці, тож я знаю напевне, де це повинно закінчитись.
Палке відчуття мети стискає мене лещатами.
Моїх батьків убили. Моє життя вкрали.
Наступного разу ми з Капітаном Адлером зустрінемось, і я його вб’ю.
Тепер я впевнена в цьому.
Я хочу негайно пуститися в дорогу, та Естер вмовляє мене трішки перепочити, поки вона заварить нове зілля. Її чари поступово слабшають, і я рвуся продовжити пошуки Бронна та Ґрейс. Однак таки залишаюся відпочити, бо розумію: якщо прагну здолати Адлера, то на це знадобляться сили.
Усе виявилося зовсім не таким, як я гадала — все моє життя побудоване на брехні. Чоловік, якого я називала батьком, вбив моїх батьків і вкрав мене. Він знав, ким були вони і хто я. А це означає, що я була для нього нічим іншим, як козирною картою, якою він міг зіграти у зручний момент. Чи мав він на меті вбити Торіна одразу ж після нашого одруження? Одразу ж, як усуне Короля? Західна Принцеса на Східному троні: маріонетка, яку можна смикати за ниточки. Адлер збирається взяти під контроль не лише Східні Острови — він зазіхає ще й на Західні. Хоче підкорити всіх.
Прийде час, і я горюватиму за втратами, але не сьогодні.
Естер закінчує приготування свого трунку, наповнює ним флягу й передає її мені, попереджуючи:
— Що не сталося б, не пий цього!
Я збентежено беру флягу.
— Тоді навіщо ви мені це даєте?
— Бо воно тобі знадобиться.
Я не сумніваюся в її словах, тож я просто дякую.
Навіть попри свої магічні здібності, вона не може приховати сліз:
— Залишайся в живих, Мейрін!
Естер тягнеться, щоб погладити мене по щоці, та її рука застигає, а на обличчі з’являється найсумніша посмішка. Вона втратила право втішати мене багато років тому.
— Тепер іди…
Я відчуваю, як у мені спалахують іскорки магії; паніка від усвідомлення терміновості місії накриває мене такою потужною хвилею, що мало не збиває з ніг. Я поспіхом вибігаю з хижі, зупинившись лиш на мить, щоб ще раз поглянути на Естер. Якщо я виживу, ми обов’язково зустрінемось знову.
Погода тиха, трава пісколюба й не шорхнеться. Я врешті можу рушити на північ від того місця, де зійшла на берег. Шукаю печеру, що мусить бути десь поблизу, відчайдушно прагнучи знайти Бронна і Ґрейс. Я лечу, мовби на крилах — від огидних ліків Естер тіло зміцнилося.
Наближаюся до води і чую голос, що вигукує моє ім’я. Спершу він звучить слабко, його ледь чутно на вітрі, однак коли йду на нього, він лунає голосніше й голосніше. Стає страшно.
Мій «тато» кличе мене.
Горизонту не видно за лісом, аж поки я доходжу до його краю, а тоді, сховавшись у хащах, бачу картину: «Діва» кинула якір неподалік від узбережжя; схоже, під час атаки океанських хижаків її корпус добряче постраждав.
Більшість членів екіпажу на пляжі, включно із чоловіком, що вбив моїх батьків. Праворуч і ліворуч від нього — зв’язані та з кляпами в ротах — Бронн і Ґрейс. Я спізнилася.
— Мерріан! — Адлер глузливо виспівує моє ім’я. — Йди сюди! Приєднайся до нас!
Він знає, що я поруч? Чи просто сподівається на це?
— Покажись, Мерріан! Ти ж не боягузка, правду кажу? — він не дурний. Всі його плани пішли шкереберть і його екіпаж от-от зчинить бунт. Єдиний його шанс відновити контроль над ситуацією — моє вбивство, і хіба існує кращий спосіб, ніж використати Бронна і Ґрейс, щоб приманити мене?
— Я згоден торгуватися: ти в обмін на них, — він тикає дулом пістолета у скроню Ґрейс, — гадаю, саме я отримаю вигоду, але тим не менше…
Я не знаю, що робити; паніка піднімається в мені, наче жовч, і я зіщулююся у своїй схованці. Ясна річ — це пастка, проте що це все означає?
— Мерріан! Я знаю, що ти десь тут на цьому жалюгідному Острові. Здайся, або вони помруть. Перша — вона, — він сильніше притискає пістоль до голови Ґрейс і навіть на відстані я бачу, як вона тремтить. — Я порахую до десяти. Один…
Усе, в чому я поклялася — помститися за Східні Острови, своїх друзів, сім’ю, аби змусити Адлера заплатити за все зло, — миттєво зникає. Залишається тільки Ґрейс. Ґрейс — моя сім’я, і я не дам їй померти.
— Два…
Я глибоко вдихаю, щоби заспокоїтися. Пора! Я виходжу.
— Відпусти її, Адлере!
Я помітила його — спалах сум’яття від того, що я звернулася до Адлера по імені. Та на його обличчі одразу вималювалася вдоволена посмішка, ніби він знав, що я все одно прийду.
А тоді він прострілює Ґрейс голову.
Її міцне тіло падає на землю ще до того, як мій крик відлунням котиться в повітрі.
Спіткнувшись, я лечу на пісок — вражена, тягнуся руками до Ґрейс, ніби можу повернути її до життя. А тоді мій смуток обертається люттю, я зриваюся на ноги і мчу до неї. Люди Адлера силуються схопити мене, проте, палаючи злістю, я вириваюся і шалено дряпаю їх; мої нігті, мов пазури здирають шкіру з їхніх щік і рук. Я знову, не стримуючись, роблю ривок — все наче в тумані, я відчуваю, що під моїми ударами ламаються кістки. Мене хапають ще більше рук, а я звиваюсь і б’юсь ногами, жадаючи вбити їх за те, що вони зробили. За все! Але крізь шум лунає наказ Адлера.
— Досить! — він спантеличений. Адлер не знав і половини того, на що я здатна. — Або я пристрелю і його.
Я озираюся і бачу, що Адлер цілиться пістолем у голову Бронна, тож миттю здаюсь. Мені зв’язують руки мотузками, а я дивлюся Броннові в очі, поглядом вибачаючись за своє спізнення. В його очах — полегшення, що я жива. Тоді мене штовхають, і я стаю навпроти Адлера, чиє обличчя заляпане кров’ю Ґрейс.
— Знаєш, — починає він таким тоном, ніби ми вже не вперше бачимося за ці місяці, — дбайливість — це твоя ахіллесова п’ята. І завжди нею була. Робить тебе вразливою. Змушує стікати кров’ю.
— Я здавалася — тобі не потрібно було її вбивати, — я аж задихаюся від люті.
Адлер скрушно хитає головою, вдавано співчуваючи.
— Вона зрадила мене. Тож так! Я вбив її. Просто хотів, щоб ти це побачила. — Він кидає своїм людям: — Зберіть наші іграшки. Ми беремо їх на «Діву».
Адлер витягує кляп Ґрейс й запихає його мені в рот. Я відчуваю смак її крові, це так нестерпно, що мені хочеться ридати.
Мене з Бронном женуть до човнів із веслами, приставивши пістолі до наших голів. Наближаючись до «Діви», я дивлюся на Ґрейс, що лежить на пляжі, непохована. Пісок довкола неї червоний від крові, яка поволі просочується в тіло Острова…
Я завжди відчуватиму цю втрату.
Екіпаж на кораблі помічає нас і голосно глузує. Коли ж мене і Бронна витягують на палубу — вони гуртом б’ють нас, а тоді кидають до Адлерових ніг.
— Лишень погляньте, кого я повернув додому! — Адлер переможно вигукує своїм людям, а вони радо вітають цю знахідку, — як добре, що ти повернулася, Мерріан!
Я силуюся відповісти, проте крізь кляп чутно лиш белькотіння.
Адлер прикладає долоню до свого вуха.
— Що ти там промимрила? Не чую тебе… — він нахиляється вперед і витягує кляп.
Я випльовую повний рот крові на його черевики — коли мене били в лице, я прокусила язик — а тоді підіймаю голову й дивлюся на нього.
— Я сказала, що наші почуття взаємні.
Двоє чоловіків зводять мене на ноги й міцно тримають, поки Адлер широким кроком підходить до мене.
— Мушу зізнатися, я трішки хвилювався, що тебе вб’ють, я не зміг би на це дивитися… Проте все вийшло просто дивовижно.
— Тоді зроби це! — вигукую я.
Якщо мені й судилося померти, нехай це станеться швидше. Але я більше не викажу свого страху.
Адлер регоче, і його екіпаж бере з нього приклад. Та коли оглядаюся довкола, бачу, що не всі сміються. Можливо, я вигадую, однак здається, що декому з них не по собі. Може тому, що їхній Капітан трохи перегинає палицю, вбиваючи свою плоть і кров? Або ж після зустрічі з океанськими хижаками в них пропав апетит до бійок.
— Мерріан, Мерріан! — протягує Адлер, ніби розважаючись. — Ти ж добре знаєш, наскільки важлива мені.
Не гоже частувати таку шановану гостю, як ти, швидкою смертю.
Лечу думками в каюту з огидними експонатами — згадками про його «особливих» гостей. Цікаво, яку саме частину мене він запхне у банку? Оце «пощастило»…
— Мілліґен за тобою ой як скучила! Повір на слово. Гадаю, тобі варто навідатися до неї, щоб відчути себе знову «вдома». Щодо цього шматка лайна, — каже Адлер, копнувши Бронна, — хлопці, як вам ідея протягнути його під кілем?
Екіпаж пожвавлюється, однак цього разу мені точно не ввижається брак їхнього запалу: вони не вельми радіють тортурам Бронна. На кораблі його любили.
Ми з Бронном впиваємося поглядами одне в одного, і коли мене грубо виводять геть, ми й словом не обмовляємося, лиш мовчки прощаємося. Ми обоє знаємо: на нас чекають нестерпний біль і жахіття. Коли мене заштовхують на нижні палуби, я бачу Адлерову вдоволену садистську посмішку. Якщо він колись і любив мене, ті дні канули в далеке минуле. Помічаю Рена — він навіть не приховує своє невдоволення. Я силкуюся перехопити його погляд, сподіваючись, що він витягне нас з цієї халепи, та він вперто втупився у свої ноги.
Мілліґен, певна річ, вже не може мене дочекатися.
Підозрюю, щойно Адлер мене схопив, її попередили, аби готувалася до мого прибуття.
Мене розв’язують і грубо штовхають на дерев’яний стовп, а тоді б’ють у вкриті синцями ребра. Коли мені перехоплює подих, вони йдуть собі геть, бажаючи Мілліґен удачі.
Я не встигаю віддихатись, як Мілліґен заходиться міцно прив’язувати мої зап’ястя та щиколотки до стовпа, тож втеча звідси мені заказана.
Мілліґен викладає в ряд свої улюблені інструменти: молоток, ржаві цвяхи, гігантський ніж та сікач; у вогні вилискує червоним кочерга, готова до роботи, а ще я не можу відірвати очей від колекції пилок, що висять на стіні, — їхні зубці вкриті засохлою кров’ю.
Я стільки разів чула крики, що лунали з цих стін, що знаю — в Мілліґен виробився стійкий імунітет до жалю та благань пощади. Я не подарую їй цього задоволення.
— Направду, який сором! — вигукує вона, готова приступити. — Я завжди вірила, що з тебе вийдуть люди.
— Що ж змушує тебе сумніватися у своїй правоті? — я стараюся зайняти її розмовами, аби лиш відтягнути біль. Від страху моя душа вже давно у п’ятках. Невимовний, всепоглинаючий страх…
— Бо ти зараз тут прив’язана і от-от позбудешся кількох життєво важливих частин тіла. Ось чому… — вона нахиляється до мене впритул і кусає за вухо, її рука пробігає вздовж мого тіла і довго вовтузиться, поки не натрапляє на флягу. Відступивши вбік, Мілліґен хитро коситься на мене.
— Смакота!
Дивлюся, як вона бере цю флягу й готова побитися об заклад, що аж ніяк не рому налила туди Естер. Вона наказала мені в жодному разі цього не пити, тож я подумки благаю Мілліґен пригоститися великим ковтком.
Мілліґен ставить флягу на лавку і бере пару лещат, пильно їх роздивляючись.
— Завжди добре починати із виривання нігтів. Пригадуєш? Я тебе цьому навчала.
— Нічому корисному ти мене не навчила! — різко відповідаю їй, відчайдушно жадаючи це все зупинити й сподіваючись, що мої слова знову приваблять Мілліґен до фляги.
Але це не спрацьовує. Натомість посмішка сходить з її обличчя, і вона тягнеться за кинджалом.
— Ти втекла ще до того, як я встигла почати, — спалахнувши несподіваним гнівом, вона прудко підступає до мене; її обличчя впритул до мого. — То в чому твоя проблема? Забракло духу для таких справ? — вона з притиском проводить лезом по моїй щоці, знову відкривши загоєну рану, отриману від Кліва. Я боляче кусаю губи, аби лиш не завити від болю, і скоро відчуваю смак теплої крові, яка цівкою стікає мені в рот. — Що ж, гарна новина в тому, що ти повернулася, тож я зможу ще раз тебе проінструктувати. Погана новина — ти сама станеш об’єктом демонстрацій.
Вона відступає від мене, а я б’юся в дрижаках від страху. Вона і не думає пити трунок Естер. Мені нікуди дітись. Я добре знаю, що вона зі мною зробить. Я безпомічна.
— Ну-ну! Ти ж не розпочнеш без мене?! — Адлер розмашистим кроком заходить до нас, незадоволений, що мені вже пустили кров без нього. Він — глядач, що насолоджується моїм болем.
— Це щоб її розігріти! — промовляє Мілліґен, рада його компанії.
Адлер сідає. Він дійсно збирається дивитися, як Мілліґен катує мене?
Він посміхається і каже:
— Не хвилюйся, я не забув про твого любого Бронна. Поки ми тут теревенимо, його вже готують до протаскування під кілем. Та я поміркував собі, що варто почекати, поки Мілліґен завершить з тобою — тоді ти теж зможеш поспостерігати. Ти ж не хочеш пропустити таку веселу розвагу?
— Ти жалюгідний пройдисвіт! Так заздриш Бронну, що доводиться його вбивати? А ще тобі явно страшно зійтися з ним у двобої, адже ти розумієш, що Бронн — справжній боєць.
Око Адлера враз звужується, але він не відповідає, натомість командує Мілліґен:
— Поквапся, жінко! У добі лиш двадцять чотири години.
Мілліґен киває головою, вся в очікуванні:
— Авжеж, Капітане! Так… На чому ми зупинилися? Ага, нігті на руках.
Вона обходить мене, підступає до моїх рук і перебирає моїми пальцями.
— Котрого обрати першим? Нехай буде… оцей.
І вона калічить мене. Мене обпікає нестерпним болем — крик стримати несила.
Мілліґен регоче:
— Тобі сподобалося? От і чудово, бо їх ще багато!
І вона вириває ще один ніготь. Цього разу мені вдається стримати вереск. Я з усієї сили закорковую біль всередині себе — тепер вона не почує ані звуку.
Це її розчаровує. Хіба весело не чути на власні вуха моїх страждань? Вона позирає на Адлера. Помітно, що вона прагне його вразити, проте він незворушний — просто байдужий спостерігач. Мілліґен обходить довкола, оглядає мене і каже:
— Можливо, я таки тебе недооцінила! Гадаю, нам варто спробувати дещо інше. Переламаний палець ноги чи руки? Що тобі більше до душі?
Я нічого не відповідаю — мовчки дивлюся, як вона звичним рухом підкидає в повітря молоток, на льоту хапаючи його та вправно вертячи ним.
— Палець ноги! — вигукує Адлер, вирішуючи замість мене, — розтрощи їй палець на нозі.
Я думала, що Адлер вже нічим мене не здивує, але він таки зміг. Навіть тепер, після всього, що він зробив, мені не віриться, що він з чистої води байдужістю керує моїми тортурами. Мілліґен посміхається.
— Як вам завгодно! — вона крутить молотком і вже запускає його додолу, але тієї миті до нас вривається захеканий Тобі.
— Що?! — розгніваний, що його потривожили у такий момент, Адлер визвіряється на Тобі так, що той аж відскакує.
— Океанські хижаки, Капітане! Засікли їх біля носа корабля.
Цікаво, вони дійсно відчувають мій біль завдяки нашому зв’язку? Чи напад на мене означає напад на них?
Бачу, як Адлер вагається. Він не хоче проґавити мої тортури, та йому зовсім не на руку, якщо океанські хижаки вщент розтрощать «Діву». Нагримавши на Тобі, Адлер обертається до Мілліґен.
— Продовжуй! — наказує він їй. — Коли я повернуся, то хочу, аби вона верещала від болю. А щодо тебе, — він повертається до Тобі, — залишайся тут і спостерігай. Це викує твій характер.
Тобі пробує сперечатися, але це ще більше роздраконює Адлера:
— То може, тобі краще піти зі мною і послужити обідом для хижаків?
Тобі хитає головою, втупившись собі під ноги, Адлер окидає його гидливим поглядом, а тоді хижо звертається до мене:
— Не веселись надто гучно без мене.
Тоді він іде, залишивши мене з Тобі та Мілліґен.
— Сідай, хлопчику, — каже Мілліґен, — і не заважай мені працювати.
Тобі сідає, відводячи від мене очі.
Мілліґен і не думає приховувати своє презирство до нього.
— Напевне, більшого непотребу на цьому кораблі годі й шукати! — каже вона мені.
— То чому ж ти мене не розв’яжеш? Боїшся, ЩО ТОДІ не зможеш порубати мене на шматки? — Адлер пішов, і я роблю ще одну спробу привабити її до пійла. Бо ж якщо вона його не вип’є, я втрачу палець.
— Боляче, напевне, — продовжує вона, — коли твій рідний таточко отак тебе карає…
— Може й боліло б, якби він справді був моїм батьком.
Мілліґен збентежена. Очевидно, Адлер не поділився цим зі своїм екіпажем.
— А він тобі хіба не казав? Значить, він не надто тобі довіряє…
У відповідь Мілліґен б’є кулаком мені в живіт, і я не можу й слова вимовити. Знаю — кращого шансу може і не випасти.
— Водички? — питає вона, і я силуюся щось сказати, хапаючи ротом повітря.
На мої благання вона лиш посміхається і тягнеться за флягою — все як я і сподівалася.
— Хочеться пити, еге ж? Мені також. Це важка праця, — вона дражнить мене цим трунком, — не проти, якщо я трішки поп’ю? Зрештою, нам нікуди спішити.
Я аніскілечки не проти. Правду кажучи, відтоді, як загинула Ґрейс, я вперше відчуваю, як у мені здіймається жага до життя.
Спостерігаю, як Мілліґен відкриває флягу — і з виглядом істинної цінувальниці вдихає аромат, а тоді жадібно п’є, скоса поглядаючи на мене із виразом, ніби спустошуючи мою флягу, вона безжально мене катує. Щоб вона нічого не запідозрила, я вдаю нестримний відчай, і це її заводить ще більше. Нарешті вона випиває все до краплини.
Мілліґен витирає рот рукавом і відригує. Із жорстоким усміхом знову тягнеться до молотка, готова довести мої тортури до кінця, але її обличчя раптом перекошується від болю. А тоді вона намагається блювати, деручи нігтями свою шию, ніби так зможе позбутися отрути.
Мілліґен дивиться на мене; в її очах — благання про допомогу, але я зв’язана і нічим не можу зарадити, навіть якби й хотіла. Впавши на коліна, вона дивиться на мене, ніби не ймучи віри, а тоді падає на підлогу.
Я глибоко вдихаю. Естер подарувала мені шанс. Однак я міцно зав’язана, тож будь-хто може прийти та прикінчити мене.
Відтоді як я втекла з «Діви», Тобі дуже змужнів. Вигнався так, ніби його розтягували під тортурами. Він оголив свій кинджал і тривожно поглядає на Мілліґен, що розвалилася на підлозі, а тоді підступає до мене.
— Тобі, ти?.. — я й гадки не маю, що в нього на думці.
Він не відповідає. За мить опиняється позаду мене. Він мовчить, і я не дихаю, відчуваючи холодне лезо кинджала на своїх зап’ястях. Секунда — і розрізана мотузка падає. Далі Тобі вивільняє мої стопи.
Він вкладає у мою руку ніж, подарувавши ледь помітну усмішку, і тихенько вишмигує з каюти.
Я легко орієнтуюся в лабіринтах «Діви». Вивчила їх тоді, як малою зіпнулася на ноги. Та я вперше біжу так швидко. Як завжди, довкола ні душі.
На шляху зустрічаються лиш дві знайомі мені Змії, тож коли ми б’ємося, я наношу їм щадні удари — щоб не вбити, а просто відбити напад. Хоч перед тим, як покинути «кімнату тортур» Мілліґен, я обкрутила пальці шматиною, все ж біль пече вогнем, але я терплю. Ніхто мене тепер не зупинить.
Коли я акуратно підіймаю люк, щоб оцінити обстановку на палубі, то розумію, чому мій шлях нагору був таким спокійним. Вдалині вимальовуються океанські хижаки і, без сумнівів, вони прямують до нас, тож весь екіпаж працює над тим, щоб «Діва» знову пустилася на всіх вітрилах. Бронна прив’язали до бізань-щогли, відклавши тортури на потім. Адлер вигукує накази своєму екіпажу таким тоном, ніби ця смертельна небезпека — їхніх рук діло.
Навіть звідси бачу, що Бронн сильно побитий, але не можу зрозуміти, чи він при свідомості. Повертаю лезо, направляючи промінь сонця в обличчя Бронна. Він відкриває очі, і коли врешті помічає мене, зітхає з полегшенням.
Я викарабкуюся з люка і впевненим кроком через усю палубу прямую до Адлера. Більшість членів екіпажу шалено носяться по палубі й не помічають мене, проте ті, кому я таки потрапляю у поле зору, не вірять власним очам. Вони вражено завмирають на місці. Рен помічає мене, пильно дивиться мені в очі, а тоді посилає ледь помітний кивок й особливу усмішку — я завоювала його повагу.
— Адлере, — гукаю до чоловіка, якого колись звала батьком, — настав час усе це скінчити — раз і назавжди!
Тепер усі на палубі обертаються до мене, а найбільше здивований сам Адлер. Він і гадки не мав, що я на таке спроможна.
Декілька матросів кидаються, щоб схопити мене, проте Адлер різко їх зупиняє:
— Залиште її!
Екіпаж відступає назад, щільно зійшовшись докупи, ніби Адлер наніс їм удар. Вони, як і я, шкірою відчувають його лють.
— Мілліґен здає свої позиції, — промовляє Адлер, вайлувато підступаючи до мене з виглядом, ніби двійко смертоносних океанських хижаків зовсім не женуться за нами.
— Алкоголь завжди був її слабинкою.
Він розуміюче киває головою:
— Ну що ж, Мерріан! Все, як у старі добрі часи…
— Не зовсім! Тоді я була готова на все, тільки б ти мною пишався.
— А як же твоя не пройдена до кінця Ініціація?
— Можливо, я й жадала твого схвалення, проте ніколи не хотіла перетворитися на тебе.
— Однак, ти таки стала мною. Прикінчити Бріґса так, як ти? Я б так не зміг.
— Я не така, як ти!
— Авжеж, продовжуй себе в цьому переконувати, — протягує він, посміхаючись, — але на твоїх руках кров! Ось на що здатна моя дочка!
— Ти не мій батько!
Серед екіпажу проноситься хвиля збентежених вигуків. Впевнена, Адлер не хотів би, щоб вони знали такі подробиці. Але він швидко опановує себе.
— Ти мала б подякувати мені за це! Твій справжній батько — боягуз. Спустив дух, навіть не обороняючись. Щодо твоєї матері, — Адлер вказує на місце, де колись було око, — вона проявила характер.
Він намагається зачепити мене, і йому це майже вдається.
Я збираю все самовладання, аби лиш не пустити у свою душу його сарказм.
— Якщо ти так цінуєш характер, то чому ж ти не вбив Естер?
Він зіщулює своє око, обдумуючи почуте — досі він думав, що Естер немає серед живих.
— Ти хіба не знав? Вона жива, попри всі твої старання. Якщо це підбадьорить тебе, запевняю — вона ненавидить тебе навіть більше, ніж я.
— Жива? — це єдине слово пульсує такою гамою емоцій, яких я від нього й не сподівалася. Я розумію, що він колись справді вмів кохати, хоч це і була дуже своєрідна любов. А тоді всі ці емоції заступив гнів: — Що ж, вельми вдячний! Тепер мені про це відомо. Зараз розберуся з тобою, а тоді піду й доведу справу до кінця.
— Ти її кохав! — я вигукую і одразу злюся на себе, бо наражаю Естер на небезпеку. — Ти вирізав із дерева її фігуру! І тепер жадаєш її смерті?
— Вона мене зрадила. А я не прощаю зрад.
— Я також!
Він зводить брови і заливається сміхом.
— Ти віриш у те, що здатна мене вбити? Мерріан, навіть якби я на мить повірив, що тобі вистачить сили духу… Ти справді думаєш, що достатньо вправна?
Я впиваюся у нього поглядом, сподіваючись, що моя впевненість затьмарить страх.
— Давай це перевіримо!
Посмішка зникає з його обличчя.
— А я сподівався, що до твого вбивства справа не дійде. Думав, що ти приєднаєшся до моєї команди. Віддай мені Західні Острови, і я їх захищатиму. Коли паде Схід, я залишу твого Принца в живих. Я навіть Бронна знову прийму, закривши очі на його дволикість.
— Краще прийняти смерть, ніж приєднатися до тебе!
— У такому разі, дозволь скористатися нагодою, — і він кидається на мене без жодного попередження; його кинджал готовий проштрикнути мене.
Він штовхає мене на палубу, і щоб схопити його за обидва зап’ястя, я змушена випустити свій кинджал. З усієї сили стримую лезо, направлене на моє горло. Адлер достобіса сильний, і на мить я пригадую, як ці руки тягнулися, брали мене маленьку; колись я знаходила прихисток на його руках, а тепер вони вбивають мене. Та вони ніколи не тримали мене з любов’ю. Я була лише трофеєм, якого слід полірувати, щоб той нагадував власнику про його найвеличніше вбивство — і найвищу нагороду. Впіймавши хвилю сліпої люті, я б’ю коліном йому в пах — він послаблює хватку, а мені вдається перекотитися вбік.
Та не встигаю стати на ноги, як він опиняється навпроти мене — в одній руці абордажна шабля, у другій — кинджал. Я ж обеззброєна. Він робить випад до мене, і я швидко ухиляюся. Хапаю з бочки забутий кимось шматок ланцюга й туго натягую його, щоби блокувати міцні удари. Аж іскри летять, коли сталь вдаряється об сталь, і я чую, як над нами кружляє Пазур, вереском протестуючи проти цього безладдя.
— Ти — моє гірке розчарування, — шипить Адлер, поки я відбиваю його атаку. — Ґрейс так нічому тебе й не навчила.
Одна лиш згадка її імені наново запалює мою до нього ненависть, і коли він на секунду відводить руку, я випускаю один край ланцюга і хльостаю ним з боку в бік. Тепер вже Адлер має відбивати удари смертоносного металу.
— Вона навчила мене якраз достатньо, щоб стерти тебе в порошок, ти, брехливий, підступний, кровожерливий покидьок! — я видихаю і рівно на останньому слові вибиваю кинджал з його руки.
На обличчі Адлера з’являється відблиск непевності, а тоді він клацає пальцями. Відчуваю, що хтось наближається ззаду, і ухиляюся саме вчасно — шабля летіла прямісінько в мою голову. Очевидно, Чоук не змогла мені простити, що я перевершила її тоді, у палаці, тож атакує з нечуваним шаленством. Адлер, кланяючись, покидає арену бійки, натравивши на мене ще трьох Змій, і я пускаюся з ними в танок: стрибаю, кусаюся, наношу удари, спритно ухиляючись, коли приходить час захищатися.
— Ти ж не думала, що я гратиму по-чесному? — Адлер регоче, проте я не витрачаю час на відповідь, повністю зосередившись на противниках: розміщення, вага, кут нападу, їхні слабкі місця… Двоє з них легко знешкоджені — перелом руки та різкий удар прямісінько в трахею, але із кожним, покладеним мною на лопатки, Адлер додає ще по двоє — і тепер довкола мене крутяться вже півдюжини. І хоч поки що я самотужки відбиваюся, не певна, чи зможу перебити їх геть усіх, особливо якщо Адлер продовжуватиме залучати все нових і нових бійців.
Та раптом виявляється, що я вже не один у полі воїн. Поруч зі мною миготять дві шаблі, швидко усуваючи Чоук та Тернера з цього рівняння. Бронн та Рен відбивають напади всіх, хто наступає на мене. На якусь мить більшість екіпажу завмирає, ніби хтось ураз їх усіх заморозив.
— Рене?! — вигукує Адлер, ця зрада для нього — неприємний сюрприз.
— Вибачайте, Капітане, — ваш час минув.
Адлер заливається сміхом.
— Троє супроти п’ятдесяти? Ваші шанси геть нікудишні.
— Четверо!
Адлер розвертається і втуплюється в Тобі, що височіє на бізань-щоглі, — очевидно це він звільнив Бронна так само, як і мене. Адлер заходиться маніакальним реготом.
— Ой лишенько! Якщо вони переманили ще й тебе, то мені краще скласти зброю!
Хоч дехто з екіпажу глузує з Тобі, але далеко не всі. Напруга загострюється, наче лезо — і в повітрі витає аромат заколоту.
Мені потрібно переконати решту екіпажу перейти на мій бік. Мушу довести їм, що гідна їхньої відданості. Та якщо мені судилося стати Капітаном, недостатньо лише здобути повагу. Просто зараз вони повинні боятися мене більше, ніж Адлера.
— Можливо, нас лише четверо, та невже ти не бачиш, чого мені вдалося досягнути? — я дивлюся на Адлера, але насправді звертаюся до екіпажу. Це моя промова, і вона має бути на висоті.
— Гадаєш, ми опинилися тут випадково? Я заманила тебе в ці води. Ти тут тому, що цього захотіла я. Ти ой як недооцінив мене. Бріґс, Клів, Мілліґен — всі вони мертві через мене. Але ти все одно не побачив правду просто перед своїм носом. — Я роблю ефектну паузу, а тоді жестом вказую на воду: — Хижаки з’явилися не просто так, це ніяка не випадковість. Їх потрібно було викликати з темних глибин, задіявши магію та проливши кров. Здавайся! Бо інакше вони припливуть сюди за лічені хвилини і знищать нас усіх. Бо це моя магія, моя кров. Вони тут, бо так захотіла я!
Западає дзвінка тиша. Ніщо не лякає цих моряків так, як магія і хижаки.
— Ти брешеш! — вигукує Адлер. — Навіть тобі вистачило б клепки не викликати істот, які принесуть тобі вірну смерть. Та й зрештою, хіба ти спроможна на таке?
— Я ладна пожертвувати своїм життям, якщо це покладе кінець твоєму. Таким і був мій план. Я не боюся смерті, Адлере! А ти боїшся?
Він витріщається на мене, в його оці спалахує іскорка сумніву, а тоді він моргає — і вона зникає.
— Краще вже спустити дух, ніж здатися такому дівчиську, як ти!
— От і добре! Краще я тебе вб’ю, ніж подарую це задоволення хижакам, — цього разу я атакую першою.
Блискавичним рухом нахиляюся по кинджал, який він випустив з руки — і налітаю на нього. На кораблі миттю зчиняється хаос: майже половина екіпажу нападає на решту команди. Рен не брехав, коли запевняв, що є охочі перейти на інший бік, і моя промова переконала їх, що я заслуговую на міцний тил. Та однаково я пильную лиш одного чоловіка.
Для нас обох ця битва вкрай особиста, кожен удар — міцний та вбивчий. Випади Адлера такі потужні та швидкі, що я ледь встигаю відбивати їх, кожнісінький помах його шаблі пригощає мене порцією ненависті. Він суне на мене, а тим часом по всій палубі розлітаються бочки, свистять кулі й навіть зриваються дошки. Щоби витримати натиск, я відтворюю все те, чого мене навчили Ґрейс та Бронн, — відхиляюся та викручуюся, майстерно уникаючи його випадів. На очі потрапляє абордажний якір, я хапаю і жбурляю його, щоб знешкодити кинджал, який летить на мене, розтинаючи повітря.
Така несподіванка спантеличує Адлера, я встигаю стати на рівні ноги — і однієї секунди вистачає, щоб хлиснути лезом по Адлеровому підборідді, залишивши глибоку рану.
Він завмирає, вражено витріщившись на мене, ніби ніяк не повірить, що я насмілилася це зробити.
— Боїшся?! — вигукую я, дражнячи його.
— Тебе, Мерріан? Тобі не вдасться мене налякати.
Під моєю стопою — шабля, яку випустив котрийсь із загиблих; ногою підкидаю її і ловлю, стискаючи в лівій руці. Тепер і я озброєна.
— Мене звати Мейрін із дому Грифів. Зірка Морів. І я маю все необхідне, щоб нарешті зупинити тебе.
З цими словами я налітаю на нього, демонструючи всі можливі па у танці з мечем. Я рухаюся зі швидкістю, якою і Ґрейс, і Бронн пишалися б, а леза в моїх руках не залишають Адлеру шансів. Спочатку він вправно відбивається, але враз я влучаю в його пальці, і він випускає шаблю з рук. Наступної миті я б’ю Адлера ногою в грудину, і він розпластується на палубі. Ось він — мій шанс прикінчити його.
Однак я вагаюся. Знову з’являються сумніви, які, здавалося, я давно вже відкинула. Адлер — уособлення зла, та колись я його любила, і якась часточка мене цього не забула. Чи вартує він цього — чи необхідно заради нього перетворюватися на вбивцю?
Та всі ці думки вмить відходять на задній план, бо розлючені океанські хижаки заходяться товкти бік корабля, різко накренивши «Діву» на лівий борт. Мене тягне вниз, проте я притьмом заганяю свій кинджал у палубу і міцно тримаюся, поки «Діва» вирівнюється.
Я шукаю поглядом Адлера, але він кудись зник. Екіпаж намагається визначити, що більше загрожує їхньому життю — сама бійня чи океанські істоти. І поки дехто продовжує битися, більшість нападає на двох хижаків, що оточили «Діву». Я помічаю Бронна — він зчепився із незнайомою мені Змією. Гукаю йому, він обертається на мій голос, одночасно ліквідовуючи свого опонента, і ми кидаємося одне одному назустріч.
Не встигає він добігти до мене, як океанський хижак проносить свою гігантську голову над палубою, розганяючи екіпаж, наче мух, і скидаючи їх прямісінько у воду. Наступної миті хижак різко здіймає голову догори — і руйнує фок-щоглу. Летять дерев’яні уламки, і нам з Бронном доводиться відступити.
— Мерріан! — він гукає крізь хаос. — Треба вшиватися звідси!
— Біжи до штурвалу! Я приєднаюся до тебе!
Бронн ствердно киває і зникає, а я кидаюся до іншого виходу.
Я встигаю ступити кілька кроків — і мій шлях враз перекривається, але вже не уламками. Океанський хижак широко розтулив пащеку і випустив на палубу потужний струмінь отруйної води. Лунає жахливий вереск, я різко відскакую вбік, підстрибую і хапаюся за снасті.
Я видираюся по мотузці — далі й далі, аж до іншого краю корабля, відчайдушно шукаючи поглядом Бронна. Біля штурвалу його нема — і мене охоплює паніка. Я мчуся на шканці й знаходжу його саме там.
Він лежить на палубі, прикриваючи собою Тобі, щоб вберегти від отрути; його рука та бік сильно попечені.
— Бронне! — я кидаюся до нього, але щось стає мені на заваді; не можу зосередитися і враз відчуваю, як із вражаючою легкістю лезо проникає в мій живіт. А тоді помічаю — занадто пізно — Адлера, що перегородив мені шлях.
Здається, ніби моє тіло здувається — з нього виходить усе повітря, і коли я плюхкаюсь на палубу, зустрічаюся поглядом з Бронном — тепер наші обличчя на одному рівні. Я була певна, що готова до смерті, однак всепоглинаючий сум значно болючіший за мою рану.
Я перекочуюся вбік, закриваючи руками глибокий поріз, ніби мені під силу заштовхнути назад кров, і пильно дивлюся на Адлера, що височіє наді мною, заступаючи сонце.
— Знаєш, я насолоджуюся цим усім, — протягує він, опустившись на коліно, щоб не кричати. — Твоя непокора лише підсолодила мій намір загарбати Острови. Король не надто сприяв цій грі. Шкода, що «Діва» зазнала ушкоджень, але ми її полагодимо. І я повернуся додому ще більш грізним — чоловіком, що здолав океанських хижаків і дівчинку, яка їх покликала. Тож вельми тобі вдячний, Мерріан! — це подароване ним ім’я стає кульмінацією, що демонструє його повну владу наді мною.
Мені кортить закричати йому у відповідь, хочеться помститися, скочити на ноги і покремсати його мерзенну шию, однак усе, на що я спроможна, — це жадібно хапати ротом повітря, наче витягнута з води риба. Адлер підводиться і, дико регочучи, залишає мене помирати.
Я дивлюся, як він дереться по ліні прямісінько до грот-щогли і з жахом усвідомлюю, що він планує запускати в хижаків гарпунами. Так, вони величезні, та попри це один вдалий постріл у серце вб’є їх. І, ясна річ, Адлер — Гадюка, він потрапить у ціль.
Він переможе. Знову. Вбивши мене, здолавши хижаків… Тепер його вже ніщо не зупинить. Він зітре з лиця землі все, що лишилося від того і тих, кого я так люблю. Він безжально вб’є кожного, хто мені допоміг, розграбує всі Острови, знищить всю красу цього світу.
Ні! Я не залишу Острови на поталу цьому монстру. Принаймні, поки дихаю. Я повзу по палубі — і здається, минає вічність. Але й Адлер сповільнюється — він дереться по ліні. Недалеко від мене валяється ніж — саме те, що мені потрібно. Я повзу до нього — ближче, ще ближче — і залишаю за собою розмазаний кривавий слід, аж нарешті дотягуюся до важкої рукоятки.
Я ледь дихаю, але внутрішній голос запевняє мене: якщо я досі жива, Адлер не зачепив важливих органів. А значить, ще є час. Я можу це зробити. Я перекочуюсь на спину і бачу Адлера високо наді мною; він уже на перекладині — цілиться гарпуном в океанського хижака, який готується атакувати.
Зібравши всі свої сили, метаю кинджал.
Досить конфліктів!
Досить вагань!
Ніж влучає прямісінько в його серце. Якусь мить він стоїть із виглядом, ніби це просто ужалила бджола. А тоді його око знаходить мене… і він розуміє. Це фінальна мить, розуміння проноситься між нами вихором, а тоді він стрімголов летить додолу — із глухим ударом падає на палубу.
Усе минуло. Тепер я вільна. І хоч я давно втекла від нього, тільки зараз нарешті відчула, як зашморг по-справжньому зісковзнув з моєї шиї.
Я важко дихаю, я геть виснажена. Та головне — я не вбила його в запалі люті, із жорстокістю в серці. Це не помста дала мені сили жбурнути той кинджал. Це чистої води самозахист. Так само, як у моєї матері. Я не отримала від убивства ані краплі задоволення, але я не розкаююсь. Адлер відправив на той світ сотні людей, убив тих, кого я любила всім серцем.
Дивне відчуття порожнечі крадеться до мене, наче павук.
— Капітан Адлер мертвий! — лунає голос Рена, і колотнеча припиняється. — Вітаймо нашого нового Капітана!
Нову Капітанку, що заливає палубу своєю кров’ю.
— Вони наступають! — чийсь відчайдушний вереск пронизує повітря.
Океанські хижаки атакують знову, вдаряються об «Діву», ніби вона — лише паперовий кораблик.
Можливо, мені не судилося довго командувати кораблем, але поки я — Капітан, я відповідальна за екіпаж. Безліч із них довели свою відданість, ризикували власним життям заради мене, тож я їх не підведу. Мені не слід було випускати хижаків, не варто було покладатися на могутню, небезпечну магію. Можливо, надто пізно щось виправляти, та все ж я спробую.
Поки зводжуся на ноги, здається, минають години. Я міцно притискаю руки до рани, не до кінця впевнена, що маю сказати, аж поки слова самі зринають з моїх вуст.
Відпустивши рану, я здіймаю обидві руки і шлю свій наказ океанським хижакам, тільки цього разу — з миром у серці.
— Спиніться і затихніть, наказую я зам. Пориньте з тихий сон, вас кличе океан!
Один хижак востаннє випускає водяний струмінь, проте цього разу в океан, а тоді вони обидва повільно, нібито неохоче, зникають під водою, залишивши по собі приголомшливу тишу.
Я стаю на коліна і знову прикладаю руку до рани, щоб спинити кровотечу. Всі навколо, вражені побаченим, впилися в мене поглядами: їхній попередній капітан мертвий, а новий щойно наказав океанським хижакам іти геть, і хоч я казала, що викликала їх, це різні речі — те, про що чув, і те, що побачив на власні очі.
Корабель аж занімів від очікування, охоплений страхом; чутно лиш Пазура — заклекотівши, він стрімко злітає і приземляється на моєму плечі, а тоді делікатно клює мені вухо на знак схвалення. Що ж, його вірність я легко заслужила.
— Адлер був зрадником і злодієм! — виголошую я вражаюче м’яким голосом, але, на щастя, його підхоплює вітер. — Він вбив моїх батьків і виростив мене як власну дитину, а тоді перетворив на свого ворога. Ім’я Гадюки треба заслужити — воно роками викарбовувалося завоюваннями. Адлер загинув від моєї руки, тож я законно переймаю естафету вашого Капітана.
Рен ступає уперед і віддає мені честь:
— Ми урочисто присягаємося служити вірою та правдою!
Я киваю на знак вдячності. Не за горами час, коли ми з Бронном — обоє зранені — зможемо перевірити його відданість.
— Гадюка знову стане символом захисту. Авжеж, нас боятимуться, проте лиш ті, хто посміє вчинити зло ближньому або ж привласнити те, що їм не належить. Ми можемо служити Королю, та в першу чергу ми служимо острів’янам. Адлеровому царству хаосу настав кінець. Нехай відновиться честь і слава Гадюки!
Екіпаж, що боровся зі мною пліч-о-пліч, радіє і віддає мені честь, а я, як тільки можу, віддаю її у відповідь. Від втрати крові в мене паморочиться в голові.
Я підкликаю до себе Рена і понад силу шепочу йому свої накази:
— Схопи тих Змій, що обрали сторону Адлера. Я вирішу, як з ними вчинити, якщо, певна річ, доживу до цього.
Він кладе руку на моє плече.
— Вважай, що наказ виконано! Зараз покличу когось на допомогу.
Я лягаю і слухаю, як Рен віддає накази. Тепер корабель у безпеці. А тоді змикаю повіки. Свою роботу я виконала.
Хтось будить мене. Це Бронн, він обмотує мою рану. На нього боляче дивитися, однак схилившись наді мною, він опановує свій біль.
— Ти ж не помреш у мене на руках?! — каже він, туго перев’язуючи мою талію шматком тканини. — Ти чуєш мене? Якщо мені судилося жити, тобі й поготів.
Мені вдається в’яло усміхнутися:
— Все так і має бути.
— Це був убивчий удар! — продовжує він. — Ґрейс пишалася б тобою, — і перед тим, як піти, він міцно цілує мене у чоло.
Помах вій — і я відпускаю сльози на волю, а вітер грає моїм волоссям, принісши гостро-солоний аромат — запах наближення бурі. Я відчуваю надію. Життя ще не зводить зі мною рахунки, годі й думати про це. Правління Адлера добігло кінця, однак моє лиш розпочинається. Сьогодні — не останній мій день. Я — Гадюка. І в мене попереду безліч звершень.
Під могилу Ґрейс я обрала мальовничу місцину у затінку дерева попелоцвіту недалеко від води. Гадаю, Ґрейс вона припала б до душі.
Ми — заручники Восьмого Острова, допоки полагодимо «Діву». Та щойно зможемо, ми покинемо Західні Острови, щоб об’єднатися з Торіном і почати відновлення тих земель, які спустошив Адлер. Ми відправили океанських грифів і вони прилетіли назад зі звісткою — Торін з Флотилією так і не досягнули Західних вод: шалена буря не дала їм перетнути межу, ніби Захід знав, що вони не мали жодного стосунку до моїх із Адлером справ. Тепер вони повертаються на Східні Острови, де Торін вимагатиме, щоб його батько негайно зрікся трону.
Знайшли декількох вцілілих зі злощасного «Мстителя», серед яких — невгамовна Гарлі. Здається, важкі випробування лиш укріпили її дух. А ще винахідлива Ана. Усі вони зголосилися приєднатися до мого екіпажу — на мою величезну радість. Я щаслива, що вони зі мною, адже ще не можу довіряти тим Зміям, що присяглися мені у вірності після своєї поразки.
Скоро настане час вирушати, і я не певна, що колись іще повернуся на Захід. Я — прямий потомок давнього королівського роду, та коли Адлер забрав мене від батьків, він також забрав і моє майбутнє. Тож тепер я сама сплету його мереживо.
Я вирішила зберегти ім’я, з яким виросла. Хоч саме Адлер дав його мені, все ж з роками воно стало частиною мене. А справжнє ім’я залишиться в моєму серці — поряд із любов’ю до батьків, яких я не пам’ятаю. Ім’я Мейрін — символ життя, яке могло бути, та якого я ніколи не знатиму.
Схоже, Естер врешті віднайшла спокій — розповівши свою історію, а ще усвідомивши, що справедливість таки запанувала. Я досить довго відновлювала сили, та щойно окріпла достатньо для того, щоб зійти з корабля, знайшла стежину до Естер і розповіла їй про смерть Адлера. Вона приготувала мені лікувальну настоянку і запропонувала залишитися в неї, пообіцявши навчити мене всьому, що сама знає. Неймовірна спокуса… Навіть більша, ніж можу зізнатися в цьому самій собі. Та на превелике розчарування Естер, я відмовилася. Я сказала їй (і собі також), що тепер я маю обов’язки. Я не збрехала, хоч ми обидві розуміємо, що це далеко не вся правда. Мене лякає магія, що клубочиться в мені. Ця темінь, яку я більше не посмію вивільнити. Та якщо одного дня я передумаю й вирішу повернутися, Естер запевнила, що у її вікні завжди горітиме для мене вогник. Тож, гадаю, Захід поки не хоче випускати мене зі своїх обіймів.
Почувши кроки, я обертаюся і бачу Бронна, що спускається з пагорба; вечірнє сонце позолотило його чорну шевелюру. Мені вдалося вилікувати більшість його ран, та все ж залишилися декілька шрамів від опіків — отрута океанських хижаків неймовірно сильна.
Він сідає поруч зі мною на землю, кладе голову мені на плече.
Ми мовчимо.
Досі не віриться, що ми вижили. Й одна річ — піддатися власним бажанням тоді, коли вже нема що втрачати, і зовсім інша — коли все кардинально змінилося. Точніше — повернулося на стартову точку.
Я заручена з іншим чоловіком. Я вийду за нього заміж на благо Східних Островів. Він гідний чоловік.
А той, хто зараз поруч зі мною — одночасно моя протилежність і моє дзеркало. Промінь світла у моїй темряві. Темнота, що застилає моє світло. І всі півтони між світлом і темрявою. Та чи витримаємо ми муку стосунків, у яких ми поряд, але не пара? Якою ж сильною має бути любов?!
Вечоріє. І коли повз нас пролітає остання пташка, Бронн порушує тишу.
— Я все хотів запитати, відтепер мені звертатися до тебе «Ваша Величносте» чи «Капітанко»?
— Думаю… обидва варіанти підходять.
Він заливається сміхом.
— Скоро забажаєш, щоб я віддавав тобі честь і робив реверанс!
— Ну звісно!
Поки я одужувала, розповіла Броннові все про Адлера, про своїх предків і справжніх батьків. Знаю, мої секрети в нього — під надійним замком.
Він добре розуміє, що відбудова Східних Островів — першочергове завдання.
— Що станеться з нами, коли повернемось додому? — цього разу він запитує серйозно. — Коли ти вийдеш заміж за Торіна?
Я дивлюся на нього, жадаючи якось втішити, але не знаходжу слів. Я не можу брехати йому, а чесна відповідь ранить…
— Я не знаю…
Він киває, і на його обличчя спадає тінь. Він зовсім не це сподівався почути, проте розуміє, що все інше буде чистої води брехнею.
— У такому разі чекаю ваших наказів, Капітанко!
Він віддає мені честь, ми довго дивимося одне на одного, а тоді він іде геть, знову залишивши мене одну.
Я вдивляюся в океанські далі. Знаю, завтра він принесе на своїх хвилях нові випробування — на мене чекають нові битви, нові злети й падіння, проте зараз, просто цієї миті, я відчуваю гармонію з собою.
Зі сходу дме легкий бриз, і я стуляю повіки. Нехай вітер несе усе, що йому до снаги. Я до всього готова.
Ця книжка не з’явилася б без підтримки й титанічної праці надзвичайних людей, і я безмежно вдячна долі за такий щедрий подарунок — знайомство з ними.
Найперше, щиро дякую моїй енергійній агентці — дивовижній Девінії Ендрю-Лінч, чия непохитна віра в мене і мою книжку надзвичайно багато важать для мене. Мені справді пощастило борознити видавничі простори, синхронно веслуючи разом із вами — нема таких слів, які б повною мірою описали мою вдячність вам.
Нескінченні подяки чудовій Лені МакКолі — дивовижній редакторці. Дуже дякую за те, що уявила собі Мерріан, зрозуміла її й вирушила з нею у велике плавання. Я в захваті від можливості доступитися до бездонного колодязя ваших знань та мудрості. Для мене робота з вами над цією книжкою — кришталево чиста радість.
Увесь штат працівників Оріон та Хечет — ви просто фантастичні! Щиро дякую за те, що тепло прийняли мене у своє товариство. Особливо вдячна Семюел Перрет за дизайн обкладинки, про яку мені годі було й мріяти; Дженні Ромен — моєму редакторові; Емілі Томас — моему рекламному агенту, а ще Наомі Бервін за майстерну роботу у сфері маркетингу.
Дуже дякую Еллісон Хеллеґер за вашу працю. Дякую за все, що ви для мене зробили і продовжуєте робити.
Тисячі слів вдячності Фізу Озборну за численні яскраві ідеї та поради. Мені бракує слів описати, як я ціную вас і вашу дружбу.
Усім моїм чудовим друзям — кожнісінькому з вас, хто роками крокує зі мною спільним шляхом, вислуховуючи всі мої історії про відмови видавництв. Ви жодного разу не порадили мені скласти зброю — дякую! Були злети, були (і їх більше) падіння, однак ваша віра вела мене вперед, і я щиро вдячна за це. Ви добре знаєте, ким ви для мене є, мої любі.
На щастя, моя сім’я зовсім не схожа на ту, що була в Мерріан. Рідних людей так багато, що доведеться писати ще один роман, аби перелічити всіх поіменно, однак дякую вам за те, що залишаєтеся собою, за те, що тримаєтесь на моїй орбіті. Люблю вас усіх! Особливо хочу подякувати Джону, Ю-Чіао та Лорні за те, що прочитали мій ще «сирий» текст; Бі — за прекрасний малюнок компасу Мерріан; Едді — за допомогу влітку, яка була мені так потрібна; тітоньці Джил — за те, що стала моїм захопленим читачем (а ще за надзвичайний подарунок — контракт на книжку).
Величезне спасибі моєму татові за те, що ти — мій найпалкіший фанат, хоч насправді не прочитав анічогісінько з того, що я написала! Дякую, що виручав мене, даючи змогу зосередитися на книжці. Твоя підтримка — надзвичайна, і я безмежно тебе люблю.
Які ж слова подяки підібрати для моєї матусі, що вичитувала всі мої чернетки, відповідала на мої численні телефонні дзвінки, втішала мене через усі відмови і завжди підбадьорювала? Я ніколи й не посміла б мріяти про політ на такій висоті, якби ти не захищала мене, наче міцна скеля; побоялася б рухатися вперед без такої людини, як ти, що завжди простягає мені руку, якщо я впала. Люблю тебе всім серцем.
Дякую своєму дивовижному чоловікові Джо за те, що протягом цієї довгої подорожі ні на мить не засумнівався в мені. Дякую, що йшов поряд зі мною дорогою до моєї мрії. Ти підштовхнув мене відшукати істинні шляхи моїх героїв з найпершої чернетки — і зором орла підмічав хиби в сюжеті. Без тебе я не впоралася б. Люблю…
І дякую своїм красуням-донечкам — Карі та Одетті. Мої найрідніші люди на всьому білому світі. Дякую, що не скаржилися, коли я поринала у світ своєї книжки! Мене справді тішить, що ви обидві любите книжки і читаєте не менше за мене, це подарунок долі — мати можливість ділитися книжками з вами. Безмежно люблю і пишаюся вами. Дякую за те, що ви — найкращі у світі дівчатка. Дякую, що все наповнюєте змістом.
Письменниця змалку захоплювалася казками та фентезі — і щодня витала в рожевих мріях. Попервах вона збиралася вчитися акторському мистецтву, втім швидко збагнула, що її серце належить радше літературній творчості, ніж театру. Тож не зволікаючи взялася до написання власних творів.
Зараз Бекс з родиною живе у графстві Кембриджшир, але в душі залишається дівчиною з Корнволла.
Підписуйтеся на Бекс Хоган у твіттері ©bexhogan і завітайте на її сайт bexhogan.co.uk.