Останній сигнал

ЗАВОЙОВНИК Оповідання

Примножуючи свої лави, ми переслідували противника, і він у паніці тікав. Це була війна отрути і газів, і рахунок у ній ішов на мільйони й мільйони жертв. Недорозвинені ворожі воїни в білій та оранжевій одежі валялися на узбіччі слизьких синіх доріг і берегах пульсуючих рік та каналів, наповнених в’язкою рідиною. Вони лежали в різних позах — випростані й скарлючені, зморщені, всохлі чи роздуті тіла, — не пробуджуючи в мені колишньої ненависті. Згасла помста, що спалахнула, коли вони вбили кращого мого друга, якого всі ми називали Вченим. Він був таким добрим, що в його доброту не зразу вірилося. Вона здавалася маскою, яка приховувала щось інше, більш звичне…

Мій друг розповідав мені, що невтоленна допитливість оволоділа ним з дитинства. Він усе хотів знати: чому спалахують зірки, навіщо світять оранжеві та фіолетові сонця, як виник світ, для чого з’явилися ми і в чому полягає наше призначення. Одне слово: як, де, куди, звідки? До кожної речі та явища він підходив з цими запитаннями-мірками. Здобуваючи якісь знання, він зразу починав сумніватися у їх вірогідності і брався за перевірку.

Наш командир недолюблював його і вважав поганим солдатом. У чомусь я змушений був погоджуватися з його оцінками. Але я вважав, що якби Вченого призначити в штаб дешифрувальником, то він був би на своєму місці.

Кожен із нас на щось здатний. Важливо лише знайти належне місце — і ви побачите замість млявого і ледачого, недбайливого чи безпорадного плазуна ідеального працівника. Але місце солдата було, звичайно, не для Вченого. І коли ворожий воїн почав благати: “Не вбивай!”, мій друг завагався і відвів свою грізну зброю — розчинник. Й одразу ж сам зазнав смертельного удару.

Ми жорстоко помстилися ворогам. Гнали їх без перепочинку до пасма Спадистих Пагорбів. А під час перепочинку, призначаючи мене командиром відділення, взводний сказав:

— Представляю тебе до нагороди, Стафе Золотистий (вороги називали мене жовтолицим, друзі — золотистим). Ти попрацював сьогодні на славу.

— Помстився за друга, — відповів я.

— Значить, і він знадобився на щось.

Мені вчулося в його словах глузування, і я схопився за отруйний кинджал.

— Поважаю тебе, командире, але ще одне слово…

— Не гарячкуй, Стафе. Я не хотів образити ні його, вже розчиненого, ні тебе. Я не стверджую, що він жив нікчемою. Але в нашій справі від нього не було користі. Якщо вже ти солдат, завойовник, то ні до чого тобі всі ці сентименти…

— Він шукав відповіді на свої запитання. Він звик думати в будь-яких ситуаціях. Він не вмів не думати, — уже вгамовуючи гнів, мовив я.

— Ось, ось… А в нашій справі багато думати шкідливо. Не встигнеш замислитися, як одержиш смертельну дозу кислоти. Ну скажи, Стафе, навіщо нам, солдатам, знати — що, де, куди, звідки? Нам належить захопити ці багаті простори, щоб розселити на них мільйони наших голодних родичів і забезпечити їм місце для життя. Поки ми не розв’язали цього найпростішого питання, наш народ не зможе розмножуватися. Тож давай не гороїжитися. Домовимося, що в Статуті є будь-які відповіді. Завоюємо місце і для розумників. Може, вони все-таки втямлять, кому потрібно спасибі сказати.

Ні, що там не кажи, а наш командир — хлопець хоч куди. Вміє і слово сказати, і діло зробити. Не ховається за чужі спини в бою. Нещадний до ворогів — без цього не переможеш. Суворо питає й зі своїх — без цього не можна командувати.

— Не вибачайся, Стафе, — сказав він. — Горе у тебе, а я вліз зі своєю посмішкою.

…Тужавів зелений захід, коли ми увірвалися в невелике поселення. І, як на гріх, кинулося до мене дівча:

— Дядьку, захистіть!

А за нею женуться двоє наших, тримають напоготові розчинники.

Глянув я на неї — золотистий панцир тісним видався. Дихати нічим. Передчуття таке, від якого жити стає тоскно, і здається, що кінець світа близько.

На моє щастя, командир наспів. Усе зрозумів з першого погляду. Порадив:

— Убий її сам, Стафе, так велить Наказ. Адже нам не раби потрібні, а чистий простір для розмноження. Розчини її зразу, аби не мучилась.

А потім, не дивлячись на мене, пробурмотів:

— Що б там не казали розумники, є в будь-якому наказі вищий сенс. Тільки він відкривається солдату після бою.

І знову підтвердилося, хто мав рацію. Та ще й як! Поселення це виявилося замаскованим спостережним пунктом. Кабелі подвійної сигналізації зв’язували його з командним периферійним вузлом. І якби ми загаялися бодай на хвилинку, не знищили всіх його жителів, то рушили б на нас палки резерву, і не довелося б мені більше ні про що думати, ніякими передчуттями краятися. Не дожив би я до цього дня, коли вся країна завойована нами.

З пульсуючого Пагорба я оглядаю рівнину, на якій виростуть наші міста. Ми розселимося, розмножимося — і діти, яким судилися нетрища, скупченість і голод, виростуть на привіллі здоровими і дужими. Вони згадають нас, переможців, завойовників, такими, якими ми є,невиспаними, украй втомленими, вкритими ранами, безстрашними і гордими від сподіяного. Адже жили ми не марно. Це я твердо знаю!

…І тільки одного не міг знати завойовник: що був він всього-на-всього мікробом з виду стафілококів золотистих і що завойована країна — в минулому єдиний організм — тепер приречена на смерть разом із переможцями, що заселити її.