Останній ельф

Розділ перший

Дощ лив уже багато днів. Ноги по кісточки загрузали в грязюці. У цьому світі, що перетворився на суцільне баговиння, потонули б навіть жаби, — якби дощ вчасно не припинився.

Був би давно мертвий і він сам, якби не зумів поспіхом знайти собі сухе місце, щоб там перебути негоду.

Світ був холодний-холодний. Тепло було колись коло вогнища в домі його бабусі. Та це було так давно. Серце маленького ельфа занило з туги.

Бабуся казала, що коли мріяти про щось дуже сильно, — мрія неодмінно справдиться. От тільки бабуся більше не могла ні про що мріяти. Одного дня мама пішла в місце, звідки не повертаються, і відтоді бабусі більше не мріялося. А він був ще надто малий, щоб мріяти. А може, і ні.

Маленький ельф на мить заплющив очі й почав мріяти, що було сили. Він відчув своєю шкірою сухість і тепло розпаленого вогнища. Відчув, як йому зігріваються ноги. От би ще щось попоїсти…

Маленький ельф розплющив очі. Ноги закоцюбли ще більше, ніж до того, у животі — ще більша порожнеча. Мабуть, він мріяв не досить сильно.

Він поправив мокрого каптура на мокрому волоссі. Малюк був убраний у жовтий ельфійський плащ. Ріденька жовта мішковина була важка, вогка й ні від чого не захищала. Вода потрапляла за комір і починала стікати по спині попід сорочкою аж до самих штанів. Усе, що він мав на собі, було жовте, — а також грубе, потріпане, вогке, брудне й холодне.

Одного дня він матиме одяг м’якенький, наче крильця горобчика, і теплий, наче гусячий пух, кольору ранкової зорі та морської води.

Одного дня він матиме сухі ноги.

Одного дня Хмара розвіється й Холод відступить.

На небо повернеться сонце.

Знову засяють зорі.

Тут його думки знову заполонило бажання щось поїсти.

Він пригадав собі перепічки, що пекла його бабуся, і в душі защеміло від зворушення.

За життя маленького ельфа бабуся пекла перепічки тільки один раз. Це було на останнє свято нового місяця, коли ельфам теж роздали по пів мішка борошна, — і коли місяць іще сяяв так яскраво.

Протерши рукою очі, маленький ельф спробував розгледіти що-небудь за пеленою дощу.

Сутеніло. Скоро вже геть смеркне. Перш ніж западе ніч, треба знайти якийсь прихисток. І трохи попоїсти. Ще одна ніч у грязюці, з порожнім шлунком, — і до ранку він не дотягне.

Його великі очі примружилися від напруги, перебігаючи по сірих плямах дерев, що чергувалися з пасмами землі та неба, а тоді зупинилися на трохи темнішій плямі, яка видніла за ними. Його серце закалатало частіше. Завмерла надія знов ожила. Уп’явши очі в оту тінь, що виднілася попереду, він щосили поспішив туди, по коліна грузнучи в багнюці. Якоїсь миті, коли дощ ринув особливо рясно, йому навіть здавалося, що то просто темне скупчення дерев. Але невдовзі він уже міг розгледіти стіни й дах. Захована між дерев, густо оповита в’юнкими рослинами, там стояла невеличка дерев’яна будівля на кам’яному підмурку.

Це, мабуть, хижа пастухів або вуглекопів.

Бабуся мала рацію. Якщо мріяти досить сильно й досить довго, — якщо вщерть сповнитися вірою, — твоя надія справдиться.

Думки малого ельфа знову посіли мрії про вогонь, біля якого він міг би нарешті зігрітися. Теплий дим із запахом смоляних соснових шишок заполонив його думки до тої міри, що на якусь мить йому навіть стало не так холодно. Та його відразу ж повернуло до реальності гавкання й гарчання собаки. Він помилявся. Виходить, усе це — не в його уяві. Це справді тепло багаття й запах диму від соснових шишок. Це не просто в його голові. Він натрапив на людське вогнище.

Було вже пізно.

Відриватися від реальності смертельно небезпечно.

Гавкіт собаки наче молотком ударив йому по вухах. Маленький ельф кинувся навтьоки. Може, йому вдасться. Якщо бігтиме швидко — то відірветься на достатню віддаль, щоб собака згубив слід. Якщо ж ні, то люди його схоплять, і тоді можливість спокійно померти від холоду й голоду стане для нього недосяжною мрією. Раптом він перечепився за кореневище — і нога застрягла під ним. Він упав долілиць у багно. Собака став лапами йому на спину. Усе, кінець.

Малий боявся навіть дихнути.

Миті тягнулися, неначе довгі години.

Собака дихав йому просто в потилицю, не даючи підвестися, але й не поспішав устромити в нього свої ікла.

— Відпусти його, — почувся голос.

Він був сухий і владний. Собака відпустив свою здобич. Маленький ельф перевів подих. Підвів очі. Людина була просто височенна. Жовтяве волосся на її голові скручене довгими, мов канати, пасмами. На обличчі в неї не було ніякої шерсті. А бабуся ж постійно торочила: у людей на обличчі росте шерсть. Борода називається. Це одна з багатьох речей, що відрізняють людей від ельфів. Маленький ельф задумався й раптом пригадав:

— Ти самиця людини, — тріумфально заявив він.

— Треба казати: жінка. Придурок! — відказала людина.

— Ой, вибачте, жінка-придурок, я говорити краще, я тепер називати вас правильно. Жінка-придурок, — запобігливо забелькотів малий. З людською мовою — завжди клопіт. Він знав її кепсько, а люди так легко ображаються, — і образа в них відразу переростає в лють. Про це бабуся теж його застерігала.

— Хлопче, ти хочеш погано скінчити? — пригрозила людина.

Маленький ельф спантеличено мовчав.

Як казала бабуся, головна ознака, що відрізняє людську расу від ельфійської, — це цілковитий брак будь-якого логічного мислення, або, простіше кажучи, «глупота». Та хоча бабуся й попереджала про це, безглуздість поставленого йому питання була така кричуща, що він геть розгубився.

— Ні, я не хотіти, жінка-придурок, — запевнив маленький ельф. — Я не хотіти погано скінчити. Це не входити в мій намір, — повторював він.

— Якщо ти ще раз скажеш «придурок», я нацькую на тебе пса. Це слово — образа, — пояснила жінка, ледь стримуючи лють.

— О, тепер я розуміти, — збрехав маленький ельф, відчайдушно намагаючись збагнути сенс цієї розмови. Нащо людина хотіла, щоб її образили?

— Ти ельф, еге ж?

Малий кивнув. Краще говорити якомога менше. Він стривожено зиркнув на пса, який у відповідь загарчав.

— Не люблю ельфів, — сказала людина.

Малий знову кивнув. Від страху, змішаного з холодом, він почав дрижати. Жодна людина не любить ельфів. Бабуся завжди про це казала.

— Чого ти хотів? Чого сюди припхався? — запитала жінка.

— Холодно, — сказав маленький ельф, затинаючись.

Холод, утома, страх — усе змішалося докупи. Голос його не переставав тремтіти:

— Хата… — мовив він і знову затнувся.

— Не вдавай, що ти тут на смерть замерзаєш. Ти ж ельф, хіба ні? У вас є надприродні здібності. Ельфи не потерпають від холоду та голоду. Коли їм хочеться, вони ні холоду, ні голоду просто не відчувають.

Малому знадобилося чимало часу, щоб збагнути значення цих слів, а тоді він аж просяяв.

— Справді? — перепитав утішено. — Я справді вміти такі речі? Як це зробити?

— Не знаю! — крикнула жінка. — Це ти ельф, а не я. Це ми — жалюгідні люди, дурні, недорозвинуті, приречені терпіти голод і холод, — у голосі людини вчувалося щось справді лихе.

Маленький ельф відчув, як страх вихлюпується через край, підступає йому до горла, пересохлого, мов пісок у пустелі, і розтікається обличчям, яке скривилося від плачу. То був плач без сліз, що складався зі сповнених жаху підвивань та схлипувань. Жінка відчула його відчай і страх, — це вони холодними мурашками пробігли по її спині.

— Та чи ж я тобі щось зробила? — запитала вона. Малий не переставав скімлити. То був пронизливий звук, що роздирав душу всіма стражданнями світу. — Ти ж іще зовсім малий, так?

— Я народитися недавно, — підтвердив ельф. — Пане людина, — додав він, дібравши вислів, який не звучав би образливо.

— То ти маєш якісь незвичайні здібності? — запитала жінка. — Кажи правду.

Ельф не відводив від неї очей. Усе, що говорила жінка, не мало для нього ніякого сенсу.

— Здібності?

— Ну, що ти вмієш робити.

— А, оце. Багато всякого. Дихати, ходити, дивитися. Я вміти теж бігати, говорити… їсти, коли є що… — у голосі маленького ельфа забриніла туга і якась невиразна надія.

Жінка всілася на порозі хати. Похилила голову на груди і якийсь час не рухалася. Тоді враз випросталася.

— Що ж, мені й так не стане духу лишити тебе надворі. Можеш заходити. Сідай коло вогню.

Очі маленького ельфа сповнилися жахом, і він почав задкувати.

— Прошу, прошу, пане людина, не треба…

— А тепер що тобі не так?

— Вогонь, не треба. Я хороший. Прошу, пане людина, не треба мене їсти.

— Що?

— Не їсти мене.

— Їсти тебе? Як це?

— Ну, може, з розмарином. Моя бабуся так казати, коли вона бути жива. Казати: як ти нечемний, приходить людина і їсть тебе з розмарином.

— То так казала твоя бабуся? Дуже мило!

Слово «мило» викликало в малого ельфа видиме піднесення. Він-бо знав це слово й відчув, що розмова клеїться. Він просвітлів на обличчі й усміхнувся.

— Атож, атож. Бабуся говорити: «Всі люди — ельфожери, і це ще наймиліше, що про них можна сказати».

Цим разом він сказав усе як слід. Людина вже не лютувала. Вона подивилася на нього довгим поглядом, а тоді розреготалася.

— На сьогодні я маю що їсти, — запевнила його жінка. — Можеш заходити.

Маленький ельф поволі пошкандибав досередини. Надворі він і так замерз би на смерть. Пан чи пропав.

Вогнище із соснових шишок палахкотіло й ширило смоляний дух.

Уперше за багато днів він опинився там, де сухо.

На вогні запікався качан кукурудзи — справжньої кукурудзи. Маленький ельф заворожено втупився в неї поглядом.

І тут сталося диво.

Людина дістала ножа і, замість перерізати ельфові горлянку й зробити з нього гуляш, відрізала шматок качана й простягнула йому.

У малого все ще лишалися певні сумніви щодо цієї людини. Може, вона не така й погана, а може, просто лишила його на відгодівлю, поки не знайдеться розмарин. Так чи сяк, а шматок кукурудзи він з’їв — зернятко за зернятком, намагаючись розтягнути задоволення якомога довше. Коли він закінчив, була вже глупа ніч. Він ще трохи посмоктав обгризений качан, а тоді загорнувся у свій грубий вогкий плащ і задрімав, неначе бабачок, коло танцюючих язиків полум’я.

Розділ другий

Світанок був сірий, як усі світанки. Сонячне проміння соталося крізь шпари в стінах хатини й перехрещувалося з пасмами диму, що здіймалися від жару у вогнищі.

Маленький ельф прокинувся з дивним відчуттям. Якийсь час він пробував збагнути, у чому річ, а тоді до нього дійшло: його вже не трусило від холоду, ногам було тепло, а сам він почувався в міру ситим.

Життя може бути прекрасне.

Людина його так і не з’їла.

Малий трохи підвівся. На душі в нього було радісно.

Зверху на ньому лежала вовняна хустка. Бруднувата, дірка на дірці, — але все-таки! Людина вкрила його.

Ось чому йому було тепло в ноги. Малий задумався: нащо людина його вкрила. Може, якби він застудився й кашляв, його було б неприємно їсти?

Людина вже встала й поралася коло вогнища: маленькою лопаткою вона нагортала жар у якусь залізну кулю, всю подірявлену, у якій лежав жмут соломи й шматок сухого дерева.

Ці маніпуляції видавалися малому ельфові цілковито безглуздими, тобто, можна сказати, питомо людськими.

Він, однак, нічого на це не сказав, а тільки простягнув людині її хустку.

— Можеш лишити собі, — пробуркотіла людина. — Вночі ти весь аж тремтів.

Вона прикрила димлячу залізну кулю чохлом зі зшитих докупи шматочків шкури, повісила її на дрючок, а дрючок завдала собі на плече.

— Я йду до графства Даліґар, — сказала вона зненацька. — Це вже в самісінькому передгір’ї. Кажуть, уся вода звідти стікає вниз, тож там поля ще родять, є із чого жити.

Запала тиша. Маленький ельф запитував себе, нащо йому все це повідомили.

Може, це такий вияв увічливості, і тепер йому слід сказати, куди прямує він сам?

Біда була в тому, що він нікуди не прямував. Просто пішов з того місця, де жив раніше і яке тепер узагалі не існувало, — тобто існувало, але десь там, глибоко під водою, грязюкою та зогнилим листям.

— Гей! Ти що, язика проковтнув?

— Ні, я не проковтувати язика, ваша світлосте, — відказав малий. Він нарешті зумів пригадати собі оте шанобливе звертання, прийняте серед людей. Та ця людина, здавалося йому, верзе якусь суцільну маячню. — От же ж він, мій язик… Якби я ковтати язика, я б зараз не говорити, — почав він пояснювати шанобливо й терпляче, але людина його перебила.

— Гаразд, гаразд. Забудь.

Людина подивилася на нього, вдихнула й видихнула якось особливо глибоко, хитаючи при цьому головою. Можливо, вона хвора й не може добре дихати?

— Мабуть, розум і магія з’являються у вас пізніше. Як зуби мудрості.

— А що це таке, ваша високість? — поцікавився малий, стривожений почутим словом «зуби». Якби-то він знав напевно, яким має бути оте ввічливе звертання!

— Це ось ці задні зуби, що виростають після всіх інших.

Людина показала йому зуби, і це була кепська ідея. Малий розплакався.

— Ви казати, ви не їсти мене, ваша вельможність, — пробелькотів він, схлипуючи.

Людина знову глибоко, із шумом, вдихнула повітря. Це, певно, усе-таки якась хвороба.

— Справді, я тобі таке пообіцяла, — сказала вона зі сміхом. — Тому тепер уже нема ради, доведеться тебе не їсти.

Вона клацнула пальцями, даючи знак собаці, і пішла до дверей. Маленькому ельфові стало сумно. Хай яка непередбачувана й божевільна ця людина — та все-таки хоч щось, краще, аніж бути зовсім самому на весь світ, скільки сягає око. Крім того, може, у неї лишився ще якийсь качан кукурудзи? Серце маленького ельфа знову защеміло, і він відчув сум, що сповнював його вщерть так само, як з настанням ночі все навколо заповнює темрява.

Двері були важкі, із грубо обтесаних і криво підігнаних соснових дощок, але на гарних бронзових завісах.

— Це, мабуть, хатина якихось мисливців чи торговців шкурами, — сказала людина, — а не простих вуглекопів.

Собака, весело метляючи хвостом, вибіг просто під дощ.

Натомість людина стояла на порозі й розглядала хату. Підвела очі догори, на дах із черепиці в доволі доброму стані, а тоді вниз, на поліна, якими хтось, рятуючись від протягу, позакладав шпари між каменями підмурівку. Поліна були сухі, без плісняви, а їхні краї — шорсткі, ще не згладжені часом.

— Ця хата не покинута, — сказала людина. — Господарі можуть будь-якої миті повернутися.

До маленького ельфа почало доходити, про що йдеться.

— А вони їдять ельфів?

— Ну, вони їх точно недолюблюють. На твоєму місці я б не лишалася тут, щоб це в них з’ясувати.

Маленький ельф вискочив за двері ще швидше, аніж перед тим собака.

Вони вирушили в дорогу.

— Ти маєш ім’я?

— Маю, — ствердно відповів малий.

Людина знову по-дивному вдихнула й видихнула.

— І як же тебе кличуть?

— Хто? Куди кличе? Мене давно ніхто нікуди не кличе…

— Яке воно — твоє ім’я?

— Йоршкрунскваркйолнерстрінк.

— Можеш повторити? — попросила людина.

— Так, звісно, що можу, — задоволено підтвердив малий.

Людина знову зітхнула. Мабуть, точно хвора.

— Повтори, — сказала вона.

— Йоршкрунскваркйолнерстрінк.

— А є якась скорочена, — ну, знаєш, лагідна форма?

— Так, є.

Пауза, тоді ще одне дивне зітхання. Розмова з людьми — справжня мука, казала бабуся.

— І яка ж ця скорочена форма?

— Йоршкрунскваркхейолс.

— А, ясно, — сказала людина втомлено. — Я називатиму тебе Йорш, — підсумувала вона.

А тоді знову похитала головою.

— Мабуть, у попередньому житті я скоїла якийсь великий гріх, і тепер його спокутую, — пробурмотіла вона собі під ніс.

У цих словах принаймні вже був якийсь сенс. Ось чому вона така дурна й безтямна: стільки питань просто для того, щоб взнати його ім’я! Та лишатися самому в цій затопленій водою долині — то була надто жахлива перспектива. Та й вовняна хустка ще трохи гріла його, доки зовсім не намокла.

— Мене звати Сайра, — сказала жінка.

Йорш поспішив за нею. Йому було приємно, що вона відрекомендувалася.

— А собаку як звати? — запитав він.

— Ніяк не звати, — відказала жінка. — Просто пес. Це коротке слово, його не треба довго пригадувати.

Малому видалося дуже сумним, що якась істота лишається без імені, із самою тільки загальною назвою, як-от дерево чи стілець, — але він уже знав про непередбачувану дратівливість жінки й вирішив тримати свої міркування при собі.

У кожному разі, він не залишить це створіння безіменним. Він дасть йому ім’я у своїй голові. Треба тільки бути обережним: ім’я дають не просто так. Ім’я — це ім’я. Це велика відповідальність.

Дощ усе не вщухав.

Вони поволі брели по кісточки в багнюці.

У жінки були довші ноги, ніж у нього. Щоб не відставати, Йоршкрунскваркйолнерстрінк мусив раз у раз підбігати. Він уже майже зовсім не боявся пса й іноді навіть відважувався спертися на нього, щоб легше було йти. Пес був не проти.

— Ти мати ще оту жовту штуку із зернами, щоб їсти? — несміливо поцікавився малий.

— Я маю ще один качан кукурудзи, але треба лишити його на вечір.

— Якщо ми вмирати тут у грязюці ще вдень, хто буде їсти кукурудза?

— Голодний? Хочеш їсти?

— Так, я хотіти… хочу їсти.

— Молодець, ти швидко вчишся. Якщо з’їмо кукурудзу просто зараз, увечері буде дуже тяжко без ріски в роті.

— Може, світові прийде кінець іще до вечора. Може, і нам кінець.

«Може, мені прийде кінець ще до вечора», — додав він подумки.

— Цить і вперед. Будеш багато говорити — захекаєшся.

— Я вміти, ні, я вмів… гм-м-м, ні, я вмію робити дві речі нараз: іти й говорити про кукурудза. Так навіть легше йти, коли говорити.

— Цить, — повторила жінка. Голос її змінився.

— Але…

— Цить, — просичала жінка. Вона присіла навпочіпки коло маленького ельфа, щоб не бути такою високою й щоб її було менше видно. Пес загарчав. Вона щось безупинно видивлялася в заростях тростини й мочарах, поміж яких пролягала їхня стежка.

— Та гаразд, ми їсти її вже ввечері. Не злися…

— Біжи, — закричала жінка. Вона підвелася й кинулася втікати, схопивши малого ельфа за руку.

— До мене, — гукнула вона псові, що теж побіг вслід за ними. Маленький ельф упав, підвівся, тоді знов упав і розплакався.

— Не злися, не злися, ми їсти ввечері.

— Вони женуться за нами, — пояснила жінка, не зупиняючись, на останньому диханні. — Бачиш ген отам пагорб? У мене довші ноги. Я піду низом і поведу їх за собою. А ти йди поміж кущами ожини. І бережи вогонь. Ось, тримай. Зустрінемось на пагорбі.

Жінка дала йому дрючка, на якому висіла залізна куля із жаром, і побігла. Біжучи, вона ламала гілки й щось глухо вигукувала. Тим часом маленький ельф зачаївся в кущах, але серце його калатало дедалі частіше.

Він задумався: хто ж це женеться за ними? Може, власники тої хати, де вони заночували? Може, їм не сподобалося, що до них удерся хтось чужий? А може, у них був розмарин і їм бракувало тільки маленького ельфа?

Від страху в нього все стиснулося всередині.

Крізь дощ він удивлявся в зарості очерету, але нічого не міг розгледіти.

Страх почав потрохи відступати, змінюючись смутком.

Він був знову сам. Знов, ген аж до обрію, був тільки він і більше нікого.

Йому згадалася бабуся, що тримала його на руках, поки в казанку на вогні варилися каштани.

Сум наповнив усе його єство й почав переростати у відчай.

Він подумав про жінку-людину, яка лякала його, а проте дала йому кукурудзу. Бути з нею — усе-таки ліпше, ніж самому. А тепер він, як і раніше, сам-один, від обрію до обрію. Трохи-потрохи він знову розплакався — але непомітно, беззвучно й зовсім нечутно за шумом дощу.

Він подумав, що якби ще раз довелося побачити отого собаку, міг би назвати його Той, хто дихає поруч, — хоча жінка казала, що для собаки треба коротке ім’я, а це — не зовсім коротке.

Розділ третій

Коли жінка прийшла до підніжжя пагорба, уже смеркалося.

Маленький ельф піднісся духом.

Жінка геть захекалася. Зупинившись, вона безсило впала просто в грязюку. Собака був поруч із нею.

— То був мисливець, — сказала вона, важко дихаючи. — 3 луком. Сів мені на хвіст. Ледве вдалося відірватися.

— О-о-о! — вражено вигукнув ельф. — Хвіст! Тобі відірвали хвіст?

— Та ні, — утомлено пояснила жінка. — Я просто хотіла сказати, що втекла від нього.

— А-а-а! Я зрозумів, — збрехав малий. Чому людська мова така заплутана, що одні й ті самі звуки можуть мати різне значення? А, зрозуміло! Це все людська глупота! Не треба ніколи про це забувати.

— А що таке лук? — поцікавився він іще.

Собака почав гарчати.

— Вгамуй пса, — мовив чийсь голос.

Маленький ельф збагнув, що таке лук: довга зігнута гілка із прив’язаною до кінців мотузкою, натягнутою туго-туго, щоб запускати шпичку із залізним наконечником — оту, що спрямована просто в серце жінці.

Мисливець був іще вищий за жінку й увесь зарослий чорним волоссям — і зверху на голові, і навколо обличчя, — отим, що зветься бородою. Одяг на ньому був, як видається, теплий, тепліший за простий полотняний, на поясі висіло кілька кинджалів та сокира. Він з’явився звідкілясь з-поза спини в малого ельфа. Жінка думала, що відірвалася від нього, а він пішов кружним шляхом через ліс і вийшов їм навперейми.

Якусь мить мисливець і жінка дивилися одне на одного, а тоді жінка підкликала собаку до себе.

Мисливець опустив лука.

— Мені треба тільки трохи вогню. Мій загас. Хочу просто запалити свого ґнота. Я бачив, що в тебе був вогонь.

Жінка зиркнула на нього.

— І все?

— І все.

Жінка знову зміряла його довгим поглядом, а тоді кивнула.

— Дай йому вогню, — сказала вона малому. — Ну ж бо, кому кажу? Дай йому вогню. Де ти його подів?

— Я сховав його там, унизу, — відповів малий.

— Так? Що ж, добре зробив, — сказала жінка. — І де саме ти його сховав?

— Там, у мочарах, під водою, щоб ніхто не побачив, — радісно відказав маленький ельф.

Приємно, коли тебе хвалять. Пригадав, як бабуся тримала його на руках і казала, що він найкращий маленький ельф у світі. Малого переповнювало щастя, як то бувало, коли приходила весна й нарешті розганяла з неба хмари. Коли ще приходила весна…

Він жваво збіг з пагорба вниз. Дощ уже вщух. Між хмарами з’явилося вузьке пасмо голубого неба, яке віддзеркалювалося у воді в тому самому місці, де малий ельф нагнувся й тріумфально витягнув із баговиння палицю із залізною кулею. З неї тоненькими цівками полилася вода.

Чоловік і жінка йшли за ним і тепер мовчки дивилися на нього. Жінка сіла на повалену колоду й узялася руками за голову.

— Ти ж загасив його, — сказала вона здавленим голосом.

— Так, звичайно, так легше було заховати!

Він зробив жест руками, показуючи, як ховав кулю із жаром. У цю мить хустка злетіла йому із плечей і стало видно його жовту одежу.

— Це ж ельф, — мовив чоловік, аж збліднувши.

— Так, справді, ельф, — підтвердила жінка безбарвним голосом.

— Ти шукаєш неприємностей? — запитав чоловік.

— Ні, я випадково на нього наштовхнулася.

— Він має якісь здібності?

— Ні, це лише дитинча.

— Недавно народжений, — підтвердив малий.

Та чоловік не відступався. Він обернувся до ельфа:

— Ти вмієш запалювати вогонь?

— Т-т-так, мабуть, що так. Я ніколи цього не робив, але всі вміють запалювати вогонь.

Жінка теж повернула голову й приголомшено витріщилася на нього.

— Ну, то запали, — наказав мисливець.

Голос у нього був значно грубіший, ніж у жінки.

Малий поклав руку на суху залізну кулю, яку мисливець витягнув зі своїх саков. Усередині була солома. Він заплющив очі. Його думки заполонив образ вогню. Ніс наповнився запахом вогнища. Тепло вогню знову зринуло в його пам’яті.

Коли він розплющив очі, у залізній кулі потріскувало полум’я. Жінці аж перехопило подих.

— Ти вмієш розпалювати вогонь без труту й кресала?

— Та-а-а-к.

— Чому ж ти раніше не сказав?

— Ви не питатися.

— Я запитувала, чи маєш ти здібності.

— Так. Я й казати. Головні здібності: дихати, їсти, жити. Запалити вогонь — це маленька здібність. Досить додати теплоти — і родиться вогонь. Це всі вміють.

— Якби ми вміли запалювати вогонь, нащо б ми носили із собою трут і кресало?

— Бо ви люди, — спокійно пояснив малий. — Ви дурні.

— Ти спокутуєш гріхи попереднього життя чи, може, є якась інша причина, чому тягаєш за собою цього ельфа? — Чоловік виглядав спантеличеним, і то дедалі більше. — Компанія — це, звичайно ж, весело, але вас обох порішать у першому ж селі. Народ не любить тих, хто запалює вогонь силою думки.

— Чому? Це ж зручніше, ніж носити за плечима залізну кулю із жаром.

— Ти ж можеш спалити людину чи хату. Або й хату з купою людей усередині.

Думка про це була така страхітлива, що маленький ельф заплющив очі й застогнав від болю. Він уявив собі обгорілі трупи, відчув запах паленої плоті, і його охопив жах та почало нудити. Насилу зупинившись, він зайшовся плачем. То було протяжне голосіння, яке чергувалося з тужливими стогонами й пронизливими завиваннями.

— Припини! — закричав чоловік. — Зроби, щоб він перестав! Це неможливо слухати!

— Бачиш, що ти наробив! — закричала у відповідь жінка. — Спокійно, малий, усе добре, нічого не сталося. Він це просто так сказав, аби сказати.

— Просто так? — маленький ельф був обурений. Але заспокоєння подіяло. Він перестав плакати. — Просто аби сказати! Як сміти, як могти, як могти сміти казати річ таку болючу просто так!

Він знову розплакався, але цим разом то було вже звичайне квиління зі схлипуванням.

Чоловік сів на стовбур поваленого дерева. Він теж, мабуть, був нездоровий, бо, як і жінка, раз у раз робив отой довгий вдих-видих. Тим часом небо поступово розвиднювалося. На ньому вперше за багато тижнів зблискували поодинокі зорі.

— Я маю зайця, — мовив чоловік. — Уполював його сьогодні вранці. Ви дали мені вогню, та й дощ перестав. Так що можемо тут отаборитися й попоїсти. Мене звати Монсер.

Якусь мить панувала мовчанка, але недовго.

— Сайра, — сказала жінка.

Маленький ельф теж перестав хлипати й назвався.

— Він що, кашляє? Застудився? — запитав чоловік.

— Ні, це його ім’я.

— А заясь — це із зернятками, як кукурудза? — поцікавився Йорш, якого підбадьорило почуте слово «їсти».

Чоловік розсміявся.

— Ні, — відказав він, — заєць має гарне хутро, так що потім буде чим загріти ноги. Ось, дивись! — Він розкрив сакви, щоб малий міг побачити, що там.

Йорш узявся руками за краї торби й радісно зазирнув досередини. Сама думка про щось, що може водночас і наповнити шлунок, і зігріти ноги, була просто божественна: навіть бабуся, яка знала геть усе, ніколи не розказувала, що на світі є такі чудеса. Може, люди не такі вже й… Протяжний зойк розлігся над мочарами.

Страшний крик, у якому був неначе весь біль світу.

— Це труп, — кричав маленький ельф. — Дивись, ти простромив його гострою шпичкою. Тепер він мертвий. Ви хочете їсти труп?

— А ви що, їсте зайців живцем? — чоловік був явно роздратований.

— Ельфи не їдять того, що думало, бігало, саме їло й боялося померти. Бабуся казала мені, що люди їдять те, що було колись живе. З розмарином. Ви маєте розмарин? Я не хочу, щоб мене з’їли, — малий знову зайшовся пронизливим жалібним лементом.

Жінка схопилася руками за голову.

— У попередньому житті ти точно мусила зробити щось жахливе. Що, матір рідну продала? — запитав чоловік.

— Думаю, краще тобі піти. Дякую за пропозицію щодо зайця. Біс із ним. Вогонь ти маєш. Усе, бувай.

— Ти що, готова пожертвувати шматком зайчатини заради оцього?

— Я знаю, це по-дурному, але я не можу, коли він плаче. Прошу тебе, йди.

— Я не можу просто взяти й піти, — сказав чоловік, завагавшись.

— Чому?

— Не можу лишити дівчину тут, посеред мочарів. Тобі й так самій небезпечно мандрувати, а ще й з оцим…

— Дякую, шляхетний лицарю, але досі я давала собі раду сама й обійдуся без помічників. Так що бери свої…

— Що він робить?

Жінка озирнулася й поглянула. Малий узяв тільце зайця в руки й поволі його гладив. Пальці ельфа затримувалися в тих місцях, де шерсть була просякнута кров’ю. Очі його були заплющені, і на перший погляд могло здатися, наче малюк заснув. Так чи сяк, а плакати він перестав.

— Що ти робиш? — запитала жінка.

— Думаю.

— Думаєш? Про що?

— Про нього. Про заяся.

— Зайця.

— Зайця. Я думаю, як він дихав. Бігав. Принюхувався до різних запахів. Останній запах, що він чув, — то було мокре листя й гриби. Він не почув запаху мисливця. Мокра трава й гриби — це гарний запах… Я думаю, як він дихав… Як текла кров у його жилах…

Заєць затремтів, розплющив очі, кілька разів вдихнув повітря, а тоді стрепенувся, скочив на землю й кинувся тікати. Він проскочив між ногами в мисливця, обминув собаку, перестрибнув колоду, на якій сиділа жінка і, зробивши останній ривок, зник у заростях осоки.

Маленький ельф запитував себе, чи Заєць — добре ім’я для собаки. Мабуть, ні: між ними була якась подібність, але форма хвоста зовсім різна.

Чоловік і жінка ще довго дивилися туди, де востаннє майнув і зник білий заячий хвостик. Маленький ельф виглядав зовсім знесиленим. Він лежав на землі, згорнувшись калачиком, і тремтів, але поволі почав приходити до тями. Собака ліг поруч із ним, і він обняв його руками.

Тим часом уже геть стемніло.

На залитих водою луках, — немовби на другому небі, яке тут і там перетинали пасма очерету, — починали зблискувати зірки.

То була перша ясна й зоряна ніч за багато місяців.

— Ти, крім матері, продала ще когось із молодших братів? — поцікавився чоловік.

Жінка замість відповіді повернулася до ельфа.

— Ти можеш так і з людьми?

— З людьми, ельфами, тролями? Ні, звичайно. Так можна робити тільки з маленькими істотами, у яких мало думок у голові: запах води, колір неба. Зовсім легко оживляти мух, комарів, усяких комашок. Досить доторкнутися до них і на мить уявити, як вони літають, — і ті знов починають дзижчати.

— Та невже? — озвався чоловік. — Як цікаво! Улітку той, хто вміє оживляти комарів, — просто безцінний супутник. Он, вечерю нашу оживив, — щойно дістав нагоду повечеряти. Як ми без тебе досі жили?

— А що ти вмієш іще? — запитала жінка. — Ну, наприклад, примножити кукурудзу? Маємо ще одну. Можеш зробити з неї три? Чи п’ять?

Вони справді зовсім дурні. Малий дедалі більше розчаровувався в людях.

— Звичайно, що ні. Не можна примножити матерії.

— А мертвого зайця оживити можна?

— Це можна. Істота вмирає, коли втрачає свою енергію…

— Утрачає що?

— Свою силу. Так само й вогонь гасне, коли втрачає силу. Оживити якусь істоту — це як розпалити вогонь: треба перенести трохи енергії зсередини себе — назовні.

Мисливець обернувся до жінки:

— Тобі краще звідси піти. Це небезпечно. Полиш його та йди собі.

— Не можу. Він же цеє… Ну, дитина.

— Ельфеня, — виправив її мисливець.

— Недавно народжений, — уточнив малий.

Запала тиша. Жінка похитала головою.

— Що ж, мої любі, — мовив чоловік, — приємно було познайомитися. Чудово провів з вами час. Але щоб мене не побив грець від усього цього щастя, яке тут на мене впало, мушу далі йти своїм шляхом жорстокого мисливця, який чавить знічев’я комарів, харчується зайцями й заробляє продажем заячих шкурок. Сподіваюся, коли наші шляхи знову перетнуться, я встигну дати драла, перш ніж ви мене помітите.

Маленького ельфа дуже зацікавило почуте від чоловіка.

— То це правда? Людей від щастя може побити грець? Тому ви стараєтеся, щоб усе було погано! То це не просто через глупоту!

— Ні, — відповів мисливець, — люди здебільшого хочуть бути щасливі. Те, що я сказав, називається «іронія». Я йду, бо ваше товариство не дає мені бути щасливим — і навіть просто з’їсти мого зайця. Але замість сказати прямо — я кажу навпаки. Люди іноді так роблять. Зрозумів?

— Так, звичайно, — збрехав малий. Вони справді дурні. Божевільні. Геть безнадійні.

— Чекай-но, — сказала жінка. — Я дам тобі кукурудзу. Ти через нас лишився без зайця.

Вона витягла з торби останнього качана й простягнула його чоловікові. Малий уважно дивився, як жовтий качан змінює власника. Блиск у його очах погас, а на лице лягла печать зажури, але він не відважувався навіть дихнути.

— Це в тебе що, остання?

— Так, — відповіла жінка. У неї теж було обличчя людини, яка тільки-но поховала рідну матір. Матір та ще й двійко братів.

Мисливець завагався, тоді скинув із плеча лук і сагайдак зі стрілами й усівся на єдиному пласкому камені, що знайшовся на всьому пагорбі.

— Ну, що ж, заєць однаково втік. Заночую поки що тут, поділимо качан по шматку кожному.

Небо знову спохмурніло, але дощу не було. Вони розташувалися на сухому скелястому пагорбку. Коли кукурудза спеклася, мисливець розділив її на три частини, і кожен їв свою пайку довго й повільно, зернина за зерниною. Потім малий ельф задрімав, мов ховрашок. Перш ніж заснути, він ще якусь мить міркував, як краще було б назвати собаку: Той, що біжить за вітром — це ім’я здавалося йому досить гарним, але він сумнівався, чи не надто воно довге. Коли його зморив сон, мисливець укрив малюка своїм хутряним каптаном.

Він накрив його аж із головою, старанно затуливши ельфові очі, вуха й ніс. Тоді взяв меншу торбину, що висіла в нього при боці попід сагайдаком, і дістав звідти куріпку. Тихо, крадькома вони заходились її обскубувати. Жінка, як могла, допомагала. Тоді вони розпалили вогнище так, щоб вітер не відносив дим у бік малого, і коли птаха спеклася — чи принаймні була вже не зовсім сирою — заходились її наминати. Цього разу їли мовчки й поспіхом, наче двоє злодіїв, раз у раз тривожно позираючи на хутряний згорток, на який перетворився сплячий ельф. Упоравшись із куріпкою, вони кинули кістки псові, і ті швидко зникли в його череві. Тоді визбирали пір’я, і мисливець закопав його віддалік у ямці.

І тоді люди нарешті полягали спати.

Розділ четвертий

Світанок був уже не такий мертвотно-блідий, як зазвичай. Дощ досі не падав, і вгорі де-не-де проглядалися вузькі смужки голубого неба.

Чоловік устав першим. Він потягнувся, глибоко вдихнув і подумав, що повітря сьогодні якось особливо гарно пахне. Мокрим листям і грибами. Гарний запах. Він поглянув на жінку й маленького ельфа, що досі спали. Зібрав свої речі, закинув на плече сакви, забрав хутряний каптан, яким укрив ельфа, і подався геть. Спускаючись із пагорба, він обернувся й поглянув на жінку та маленького ельфа — два темні горбики поруч із пригаслим вогнищем. Малий дрижав від холоду — це було видно навіть іздалеку. Чоловік повернувся назад, знову укрив малого каптаном і розпалив вогонь. Тоді знову подався геть. На півдорозі з пагорба в долину він озирнувся й знову подивився на два тільця коло вогнища. Пройшов іще з пів милі й знов озирнувся. Блиск полум’я зливався із променями вранішнього сонця, яке вперше за багато місяців на кілька хвилин показалося над обрієм. Двох сплячих було видно навіть звідси. Чоловік довго стояв і дивився на них, а тоді повільно побрів назад.

Він сів на камінь і став чекати.

Першим прокинувся маленький ельф.

Протяжний крик рознісся над мочарами. Крик, наповнений усім стражданням світу.

Маленький ельф кричав від жаху, побачивши на собі оту ганчірку, зшиту зі шкурок мертвих тварин. Крик лунав довго, нашаровуючись на свої відлуння й зливаючись із ними в один хор, а сонце тим часом то з’являлося, то зникало між хмарами, аж поки знову не почав накрапати дощ.

Усі разом вони рушили в дорогу. Одна з пір’їн учорашньої куріпки, віднесена вітром, була помічена й одразу ж розпізнана — за запахом чи, може, за тими думками, що вони викликала в голові, — як вискубнута з мертвої пташки, і це теж спричинило довге й тужливе голосіння.

У розпуці малий ельф забував дивитися під ноги й перечепився об корінь дерева, після чого тихо схлипував аж до полудня. Тоді мисливець пригрозив, якщо той не припинить — настромить його на рожен, як учорашню куріпку, — і наслідком було перелякане скімлення, що тривало аж до вечора.

Сутеніло, коли маленький ельф відчув, що вже добряче зголоднів. То був голод, що, зародившись у шлунку, поступово доходить до мозку через промоклі ноги та замерзлі вуха. Малий заходився багатослівно описувати оте своє відчуття й ніяк не міг визначити, що ж саме він відчуває: просто порожнечу, брак чогось конкретного, а чи якусь дійсно негативну сутність.

Далі він перемкнувся на страждання загалом, щодо якого теж неясно, що це: самодостатня негативна сутність чи просто брак радості або, якщо точніше, брак доброго самопочуття, бо ж брак доброго самопочуття — це, узагалі кажучи, більше страждання, ніж брак радості, а цей останній може бути подекуди станом досить таки частим, майже нормальним. А щодо страждання як самодостатньої сутності, то чи він не розказував, як одного разу загнав собі скалку під ніготь на великому пальці правої ноги? Чи, може, лівої? А ні, то була права нога, — тепер, подумавши, він добре пригадує, — бабуся витягала ту скалку за допомогою голки, — уявити тільки, голки! Йому досі боляче про це згадувати, — то був жах, справжній жах. А іншого разу він упав і поранив коліно. Кров витікала зсередини нього назовні. Жахливо, просто жахливо. То було ліве коліно. І ніготь великого пальця на правій нозі — тепер він у цьому певен. У нього там навіть залишився шрам — на коліні, тобто. Показати? Ну, отой шрам. Точно не хочете?

У той час, як малий уже по третьому колу розповідав про свою застуду й про те, якого кольору та густини слиз тік йому з носа на різних етапах хвороби, вони натрапили на зелені кущики, у яких жінка й мисливець ураз упізнали розмарин. Тоді-то — уперше за весь день — маленький ельф замовк і принишк.

Вони йшли схилом пагорба, порослого модринами й каштанами, аж зненацька за черговим поворотом дороги перед ними з’явився Даліґар. Він лежав у глибині долини, обабіч невеликої річки, яка, утім, після дощів геть вийшла з берегів. Місто постало перед ними, мов у казці. У вікнах його незліченних будинків горіло світло, у якому було виразно видно дерев’яні палі, що оточували кожний двір. Освітлені вікна віддзеркалювалися в темних водах річки. Ба більше, вогні горіли на кожній зі стрілецьких веж, що — через рівні проміжки — височіли над кільцем міських мурів. Та й на самих мурах кожні шість кроків палахкотіли смолоскипи, коло яких стояло по двоє алебардників, — і всі ці вогні відблискували в заповненому водою рові. Звідний міст був піднятий. Знизу він — так само, як і мури та вежі — був наїжачений гострими палями, зверненими в бік імовірного ворога. Усе це надавало місту вигляду якогось гігантського нашорошеного дикобраза.

Мисливець зупинився, задивившись на цю картину.

— Виглядає не дуже привітно, — зауважив він.

— Навпаки! — заперечив малий. — Вогні запалюють, коли чекають приятелів. Там, де стільки свічок, напевно, є й кукурудза. Там буде гарно. Стоятимуть столи, а на столах кукурудза, каштани, свічки! Може, там є й тарелі. І ліжка, справжні ліжка. І великі каміни. Ідемо туди?

— Ні, зараз заночуємо тут, а завтра зранку заберемося звідси — обійдемо стороною.

— Чому?

— Тому що міст піднятий і місто замкнене, як мушля. Тому що це, здається, одне з тих місць, куди важко зайти й звідки ще важче вийти.

— Що таке мушля?

— Це така штука, яку знаходять у морі, у великій воді далеко за Темними горами.

— Вона їстівна?

— Та ти що! Мушлі живі, вони народжуються, вмирають, думають, ба навіть примудряються складати вірші. Та річ навіть не в піднятому мості й не в палях. Ти — ельф, а ельфам вільно перебувати тільки в «місцях відособлення для ельфів». А це не воно. Якщо ми з’явимося там разом з тобою, нас ще до світанку повісять на одній з тих веж. А який кінець чекатиме тебе, я не хотів би навіть думати. Ті з ваших, кого піймали за межами місць відособлення, скінчили препаскудно, еге ж?

Вони покидали на землю свої торби й почали збирати дрова та шишки для вогнища. Мисливець зрізав дві великі крислаті гілки і, сперши їх одна на одну, зробив якусь подобу куреня — сякий-такий прихисток на ніч. Жінка тим часом назбирала моху, трави й папороті, щоб устелити долівку цього лігвиська — аби спати було бодай трохи м’якше.

— До речі, — озвалася жінка, — вас, ельфів, виселили в місця відособлення вже бозна-як давно. Тих, хто покине місце відособлення, чекає тяжка кара. То що ж ти вештаєшся отак світом?

— Місце, де я жив, затопило, — відповів малий. Спогад про це щемом відгукнувся в його серці. Обличчя скривилося, а очі від смутку зблякли, набравши сіруватого кольору, у якому колишня блакить розчинилася так само, як зникає синява неба в брудній калюжі.

— Затопило? Що, геть зовсім?

— Так, усе опинилося під водою. I бабуся сказала, щоб я йшов.

— Куди йшов?

— Не знаю. Просто йшов.

— А що, твоя бабуся не знала якоїсь магії? Ну, скажімо, спробувати нагріти воду, щоб вона випарувалася, як ото калюжі на сонці? Щось таке…

— Це можна зробити, коли води мало. З мискою води, наприклад. А не тоді, коли всесвітній потоп. Крім того, моя мама пішла туди, звідки не повертаються. Моя мама, а її дочка. Після цього бабуся більше не могла чарувати. Коли сум надто сильний — магія тоне в ньому, як ото людина може потонути у воді. Але бабуся знала, як це робиться. Треба дуже сильно думати про щось, і воно справджується. Та якщо всередині тебе тільки сум, із твоєї голови вже не виходить нічого, крім суму. Тоді ти не здатний навіть вогонь запалити. У нас була піч, і там завжди горів вогонь. Якби він погас, ми б нічого не вдіяли, бо бабуся більше не мала сили, а я був надто малий. А потім прийшла вода й залила вогонь у печі. А тоді було ще більше води, ще і ще. І бабуся сказала мені: «Йди звідси».

— Куди йти? — запитав я. — У будь-яке інше місце, — відказала вона. — Вода змила всі вартові вежі, тебе ніхто не зупинить. Іди. Я вже надто стара, але ти даси собі раду. Іди геть і не оглядайся.

І я пішов. Крок за кроком, спочатку по багнюці, потім по воді. Але я все-таки озирнувся. У місцях для ельфів хати не мають ні дверей, ні навіть вікон, просто отвори, і я бачив, як бабуся сидить на своєму стільці, а вода піднімається, піднімається, і от уже скрізь тільки вода.

Малий знову заплакав — тихо-тихо, ледь чутно схлипуючи.

Чоловік і жінка розпалили вогонь за допомогою жевріючого труту, який мав із собою мисливець. А тоді, пройшовшись узліссям, назбирали пригорщу каштанів. Спікши їх, вони віддали майже всі малому ельфові, бо, як не дивно, раптом зауважили, що зовсім не голодні.

Малий їв поволі, крихта за крихтою, розтягуючи задоволення, і його смуток потроху розчинився у світлій м’якоті каштанів.

Перш ніж заснути, він знову подумав про підходяще ім’я для собаки, який був такого самого кольору, що й каштани, але бігав і гавкав, тоді як каштани лежать собі тихо, не пробують лизнути тебе в лице й не вміють метляти хвостом. Тому ім’я Каштан теж не годиться. Треба почекати, поки спаде на думку щось краще. Утім, не дочекавшись, він так і заснув коло вогнища, посередині між чоловіком і жінкою, закутаний у свою вовняну хустину.

Розділ п’ятий

Їх розбудили алебардники, що ходили дозором навколо міста.

Не тільки в сам Даліґар, а також у його околиці заборонено доступ усім тим, хто не був мешканцем міста, родичем або гостем когось із містян чи принаймні кимось, кого ті хотіли бачити у своєму місті. А вони не належали до жодної із цих категорій.

Дозорці поцікавилася наявністю й обсягом тих матеріальних цінностей або й просто припасів, які мали із собою подорожні, а довідавшись, що в тих «нема нічогісінько, крім одежі на нас, і трьох мідних монет», стали ще менш доброзичливі.

Далі дозорці стали прискіпливо розпитувати про стан їхнього здоров’я. Чи є в них воші, блохи, кліщі або черви в животі? Чи контактували вони із прокаженими, холерниками, золотушними, пранцюватими, зачумленими, з ураженими блювотою, проносом, лихоманкою, якою-небудь висипкою чи виразками? Якщо так, то доведеться їх просто тут і порішити, щоб не занесли, бува, у місто якоїсь зарази. А з їхньою дитиною все гаразд? Чого ж мати тримає її на руках, загорнуту в оцю хустку, якщо їй нічого не бракує? Бо малий, змучений і плаче? Та ні, це не заборонено.

Далі дійшла черга до зброї. Чи є в них зброя ріжуча, колюча, метальна, вогнепальна, мисливська, бойова — для пішого бою та для кінного, займисті, отруйні чи їдкі речовини, шанцевий чи облоговий інструмент? Т-а-а-к? Лук, кинджал, сокира, садовий ніж, ножик, щоб різати хліб. Усе це вилучається. Так само й оті дві кулі, щоб переносити вогонь: це запалювальна зброя.

Це вони зрізали цілі дві гілки з дерева, яке належить графу даліґарському, і видерли з коренем чотири кущі папороті? Це можна трактувати як «державний злочин», а такі злочини розслідуються в особливому порядку. Собаку давайте сюди, у клітку. У нас заборонені будь-які тварини, чи то дикі, чи то домашні, а ваша звірюка належить до обох категорій.

А тепер можна йти.

Вони зайшли до міської брами в супроводі алебардників. То виявилося найдивовижніше, найнеймовірніше місце, яке маленький ельф будь-коли міг уявити. Люди були скрізь: великі й малі, чоловіки й жінки, озброєні й беззбройні, в одежі всіх можливих кольорів.

Було шумно й гамірно. Здавалося, тут кожен щось продає. Перепічки, кукурудзу, яблука, каструлі, дрова, дошки на меблі. Серед натовпу скрізь вешталися кумедні птахи: великі, грубі, із крилами надто маленькими, щоб літати; вони знай торочили свою чудернацьку скоромовку, у якій раз у раз повторювалося «ко-ко-ко».

Алебардники відвели їх у саме середмістя, на майдан, де стояло щось на кшталт намету, обвішаного багряною та золотою тканиною, яка створювала дивне враження гігантської колиски. Усередині цього намету був якийсь чоловік, з ніг до голови загорнутий у білі гаптовані шати, — так що він теж скидався на велетенське сповите немовля.

Як з’ясувалося, цей чоловік відгукується на дивне ім’я Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель, — не таке красиве ім’я, як Йоршкрунскваркйолнерстрінк, але теж нічогеньке.

Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель запитав, як їх звати, скільки їм років, чим вони займаються та що взагалі вміють, а головне, нащо прийшли в Даліґар, не будучи його мешканцями, родичами чи гостями городян або принаймні людьми, яких ті раді вітати у своєму місті.

Мисливець відповів, що їм нема діла ні до Даліґара, ні до його мешканців з їхніми родичами, гостями та іншими, кого тут раді бачити, і все, чого вони хотіли б, — це забратися чимскоріш із Даліґара та суміжних земель і прямувати далі своєю дорогою.

Виглядало, що Суддю-управителя-Даліґара-й-суміжних-земель прикро вразила ця відповідь. Він спохмурнів, а юрба навколо несхвально загула. Неввічливо казати кому-небудь, що тобі не до вподоби його дім, — пояснювала колись бабуся.

Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель зауважив, що коли їм не подобається Даліґар з його мешканцями, їхніми родичами, гостями та іншими людьми, яких тут раді бачити, то їм варто було б лишатися в себе вдома, хай де цей їхній дім знаходиться, і цим вони заощадили б дозорцям чимало труду, пов’язаного з їхнім виявленням, затриманням і допитом, а йому, Судді-управителю-Даліґара-й-суміжних-земель, — чимало клопоту, пов’язаного з тим, щоб зустрітися з ними, вчинити над ними суд, засудити їх і вигнати з міста, не кажучи вже про державний злочин, який вони скоїли, та шкоду, яку вони у своєму дикунстві заподіяли громаді, зламавши аж дві гілки та видерши з коренем чотири кущі папороті.

Юрба схвально загула. У цю мить знову поряснішав дощ, і це нітрохи не покращило загального настрою.

Їх засуджено до грошової кари в три мідні монети, — а це, за чистою випадковістю, було саме стільки, скільки вони мали, — та конфіскації всієї знайденої в них зброї та залізних куль для жару. Зате їм залишили собаку.

— Що ж, — пробурмотіла жінка, коли вони вже трохи відійшли, — могло бути гірше.

— Куди вже гірше? — не погодився мисливець.

У цю мить його світлість Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель почав розглядати наступну справу.

Позивачем була жінка, яка скаржилася, що чийсь віз переїхав її пташину — одне з тих кумедних створінь, що бігали скрізь із криками «ко-ко-ко» і, як з’ясувалося, називалися курками. Жінка тримала мертву курку в руках, і було видно, як безвольно метляється куряча голівка на зламаній шиї. Коли жінка проходила повз Сайру, з-під сірої вовняної хустки вистромилася маленька ручка в жовтому рукаві, яка торкнулася пальчиком м’якого пір’я на зламаній шийці. Обвисла шия курки зненацька випросталася, а сама птаха поволі розплющила очі.

Після цього здійнявся страшенний гармидер: курка видерлася жінці з рук і кинулася навтьоки, серед юрби залунало перелякане «ельф, ельф», люди залементували й забігали, зіштовхуючись одне з одним, а троє подорожніх опинилися в щільному кільці алебардників, що приставили свою зброю простісінько їм до горла.

— Ну ось, — мовила жінка, — тепер ще гірше.

Після воскресіння курки обстановка зробилася справді напруженою.

Цим разом Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель говорив уже безпосередньо з Йоршкрунскваркйолнерстрінком. Утім, Суддя видався малому людиною привітною й приємною, та й ім’я він мав нівроку гарне. Мисливець, ясна річ, повівся трохи грубо, коли говорив із Суддею. Не годиться казати комусь, що його місто — таке собі й тобі тут не подобається. Це неввічливо. Так не робиться.

— То ти ельф, — суворо мовив Суддя.

Він вимовляв слова повільно, врочистим і рішучим тоном. На слові «ельф» його язик іще більше сповільнився, так що воно розпалося на окремі звуки: «Е-ль-фф». Кожен звук падав у занімілий натовп, наче камінь у воду.

— Він ще тільки ельфеня, — сказав мисливець.

— Зовсім маленький, — додала жінка.

— Нещодавно народжений, — задоволено уточнив малий. Він хотів, щоб люди знали: у нього теж гарне ім’я — Йоршкрунскваркйолнерстрінк, а тому відрекомендувався й злегка вклонився.

— Перед судом заборонено відригувати, — мовив суддя, нахмурившись. — Крім того, я, Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель, забороняю тобі брехати. — Промовляючи ці останні слова, Суддя підвівся на ноги з іще поважнішим виглядом, ніж дотепер.

Малий ельф був спантеличений. Ельфи не можуть сказати нічого іншого, крім того, що в них у голові. Ну, можна бовкнути якусь дурничку задля ввічливості: наприклад, що зрозумів, коли нічого не зрозуміло, бо ж ставитися до дурних як до дурних було б геть невиховано. Але на цьому й усе. Що в голові, те й на вустах. Спантеличення змінилося розчаруванням. Цей чоловік, що має таке гарне ім’я, виявився не меншим диваком за інших.

— Я вимагаю, щоб ти звертався до мене з належною пошаною.

Яке ж оте ввічливе звертання? Маленький ельф почав нервувати.

— Придурок!

Ні, щось не те.

— Ваша придурносте! — може, так краще?

— Тихо! — заволав суддя до натовпу, що вибухнув сміхом. — Ти повинен титулувати мене Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель, — додав він, звертаючись до ельфа.

— Звісно! Звісно! — з готовністю запевнив малий, розпливаючись в усмішці від вуха до вуха. — Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель — це прекрасне ім’я. Так можна було назвати й нашого собаку! — додав він радісно.

Юрба вже розвеселилася не на жарт. Один старий мало не захлинувся сміхом, а котрийсь із вояків упустив алебарду собі на ногу. Все це тільки підлило оливи у вогонь загальних веселощів. Заразившись цим настроєм, малий теж почав сміятися: люди такі прекрасні, коли сміються.

Єдиний, хто зберігав серйозність, — то був Суддя:

— Відповідай, — звелів він малому. — Ти знаєш цього чоловіка й цю жінку?

— Так, — рішуче заявив малий.

— Крім тяжкого злочину — переховувати ельфа, і ще тяжчого — обманом привести ельфа в наше благословенне місто, чи мають вони на совісті інші провини?

— Та-а-а-к. Цей чоловік їсть трупи, мабуть, з розмарином, а потім продає за гроші здерті з них шкури, а жінка продала свою матір і старших… ні, молодших… е-е-е… так, спершу молодших братів, хоча я добре вже не пам’ятаю.

Тут на майдані знов запанувала цілковита тиша. А тоді вибухнув пекельний гармидер, у якому годі вже було що-небудь розібрати.

— Я ж казала тобі, що зі мною втрапиш у халепу, — мовила жінка мисливцеві. — Чого ти не пішов тоді своєю дорогою?

— Не знаю. Мабуть, у попередньому житті я запродав рідного батька, — відказав той.

Коли їх вели геть з майдану, маленький ельф ще раз побачив курку. Вона вмостилася на сідалі коло віконечка, за яким видно було її гніздо із двома яєчками. Вони переглянулися й привіталися, бо ж якусь мить були однією-єдиною душею, і це пов’язало їх назавжди.

Малий задумався: чи Курка або Курча було б відповідним ім’ям для собаки? Формою курка зовсім інакша, але пір’я в неї на хвості такого самого кольору, як хвіст і задні лапи в собаки. А проте собака не несе яєць, а курка не лиже лице всякому, хто сумує, а отже й це ім’я не зовсім підходяще.

Розділ шостий

Їх помістили в місце, що називалося «в’язниця».

І ця в’язниця виявилася пречудовою.

Її побудували з великих кам’яних блоків, а склепіння й арки трималися на могутніх колонах. Архітектура часів третьої рунічної династії, — це видно з того, що арки не заокруглені, а складалися із двох напіварок, які сходилися під гострим кутом. Натомість для першої рунічної династії характерні напівкруглі арки, а для другої — видовжені догори.

Мало того, на долівці для спання хтось постелив справжню солому. Їм дали також по мисці кукурудзи з горохом, і це було дуже смачно. Та ще й насипали нівроку, не шкодуючи. Кілька зерен кукурудзи й кілька горошин маленький ельф подарував зграйці гарненьких лискучо-чорних мишей, що повилазили звідкілясь, зачувши запах їжі, і тепер бігали туди-сюди по кам’яній долівці.

Це місце — справжній рай.

Зрештою, і дощу тут не було, — крім того, що чомусь почав накрапати жінці з очей.

— Чому ти капаєш? — запитав у жінки маленький ельф.

— Це називається «сльози», — відповів йому чоловік. — Так ми плачемо.

— Справді? А оте, що тече з носа й що вона потім витирає рукавом?

— Це теж завжди буває, коли плачеш.

— Ми, коли сумуємо, то починаємо голосити, щоб інші чули наш сум і зробили щось, аби його зменшити, — сказав малий з ледь прихованою гордістю. — А сидіти на землі й пускати краплі з носа та очей, так що очі стають червоні, а ніс перестає дихати, і ти дихаєш ротом, — це наче самому навмисне робити собі застуду.

— Таки так, — сухо відізвався на це чоловік.

— А чому ти плачеш? — запитав малий у жінки.

Але відповів йому знову чоловік.

— Тому що завтра нас повісять на шибениці.

— О, справді? А що таке шибениця?

— Годі, — утрутилася жінка. — Прошу тебе, не кажи йому нічого, бо він зараз почне плакати, а я не хочу цього чути.

— Ну, це все його заслуга, що ми…

— Ні, — повторила жінка, — я не можу стерпіти, коли він плаче.

— Що ж, хай буде по-твоєму. Слухай, малий: завтра нас повісять на шибениці. Це дуже весело. Нас підвісять високо-високо, і ми зможемо звідти бачити і юрбу людей унизу, і навіть дахи будинків. Будемо наче ті птахи, що літають у небі.

— О-о-о, справді? Чого ж вона тоді капає?

— Вона плаче, тому що боїться висоти. Від висоти в неї голова йде обертом, її може навіть знудити. Для неї це буде дуже неприємно. Справжній жах.

— О-о-о, справді? — маленькому ельфові аж забракло слів. Вік живи — вік учись.

— Тоді краще не треба. Ні-ні-ні-ні-ні! Якщо їй буде погано, то ніякої шибениці, — рішуче заявив малий. Літати в повітрі високо над дахами будинків — це чудесно, але не тоді, коли когось від цього нудить.

— Точно не треба?

— Точно.

— І що ж робити? Вони вже вирішили завтра вести нас на шибеницю.

— Можемо втекти звідси.

— Слушно. Добра думка, — мисливець був явно вражений. — Просто прекрасна думка. Ти, бачу, голова. Може, ти знаєш, що зробити з отими засувами на дверях?

— Ми їх відчинимо! — бадьоро пояснив малий.

— О, певна річ. Це геніальне рішення! А ключі?

— Оті довгі залізячки, які повертаєш — і клац! — двері відчиняються?

— Власне, оті довгі залізячки, що роблять клац! — і двері відчиняються.

— Вони висять у коридорі, вісім кроків за отим поворотом, що видно крізь ґрати.

Мисливець, який лежав долі, різко сів.

Так само й жінка, що сиділа скулена в кутку, обхопивши руками коліна, враз витерла очі від сліз і підвелася.

— А ти звідки знаєш?

— Це є в них у голові, — сказав малий, показуючи на мишей. — Вони ходять там щодня по багато разів. Вони не знають, що таке ключі, але цей образ є в них у голові.

— А можеш зробити так, щоб ключі опинилися в нас? Не знаю навіть… Може, перенести їх силою думки.

— Ну, ні-і-і, це ніяк не вийде. Так не буває! Проти закону гравітації нічого не вдієш.

— Якого-якого закону?

— Ну, гравітація — це та сила, що тягне все донизу, — пояснив малий. — Дивись! — він кинув на землю останні дві горошини, над якими відразу ж заметушилися миші.

Чоловік і жінка знову сіли.

— Це та сила, яка завтра потягне вниз наші тіла, тоді як шия буде міцно триматися в петлі, — сказала жінка й знову розплакалася.

— Я можу послати цих милих тваринок, щоб вони принесли ключі, які висять на стіні просто над лавкою. Тваринкам туди неважко вилізти.

Чоловік і жінка знову підхопилися на ноги.

— Справді?

— Та звісно, — спокійно підтвердив малий. — У чому проблема? Вони мої друзі, — додав він весело, показуючи на мишей. — Якщо я буду сильно-сильно думати про те, як тваринка йде, бере ключі й несе сюди, то цей образ перейде з моєї голови в її голівку, і вона все зробить.

Малий нахилився й торкнувся своїми пальчиками мишачих голівок. Тваринки зразу ж посунули зграйкою поміж ґратами в коридор, і після голосного «дзень!» і кількох хвилин тихенького бряжчання з’явилися знову, тягнучи за собою велику в’язку ключів. Маленький ельф підняв ключі, вибрав з них один і — клац! — масивний замок відімкнувся.

— Ось, готово, — мовив малий.

Чоловік і жінка прожогом вискочили в коридор.

— А тепер куди?

— Усе є в головах цих милих маленьких тваринок. За десять кроків поворот ліворуч, тоді знову ліворуч, а тоді сходи вниз. А там будуть двері, — маленький ельф знову з першого разу вибрав правильний ключ. — Ще сходи, ще дверцята, гопля, знову сходи — нам униз, дверці, ключ, клац! — готово, тепер пройдемо підземеллям й опинимося просто біля річки. Дивіться, як тут гарно. Ці напівкруглі арки — це перша рунічна династія.

— Справді, дуже гарно. Якось іншим разом прийдемо сюди, щоб спокійно все роздивитися. А тепер ходімо. Знаєш, вони можуть образитися, що ми не захотіли на шибеницю.

— О-о-о-о, дивіться!

— Що це за карлючки?

— Це не карлючки, це літери.

— Та це просто візерунок.

— Ні, це літери. Руни першої династії. Я вмію їх читати. Бабуся мене навчила. Вона теж уміла їх читати. Це… во… до… схо… ви… ще… спо… ру… дж… е… не… Водосховище, споруджене для збору річкових вод… Добре, що я це прочитав. Там нема виходу, там вода. Треба нагору, а тоді в обхід. Ось, дивись, останні двері, останній ключ — і ми надворі. Клац! Який гарний звук. Це здоники, ні, дзвоники? Дзвоники, я правильно кажу?

— Це брязкають обладунки вартових. Думаю, вони дуже роздратовані. Образилися не на жарт.

— О, дивіться! Оці акри…

— Арки.

— Арки — вони видовжені. Це друга рунічна династія. Уперше такі бачу.

— Я справді вражений. Не можна трошки швидше рухатися? Ці дзвоники… тобто вартові вже зовсім близько.

— А це руни другої рунічної династії… Вони відрізняються спіральними завитками у верхній частині літер.

— Неймовірно! Це все, на що здатні твої ноги, чи можна трохи швидше?

— Оця спіраль — символ безкінечності… ні, навіть не так, це символ часу, який замикається в кільце. Це ж пророцтво!

— Мені аж бракує слів від захвату. Давай-но я візьму тебе на руки, так зможемо рухатися швидше.

— Ко…ли во…да за…ллє всю зем…лю… Коли вода заллє всю землю…

— Слухай, треба вшиватися звідси. Вони женуться за нами по п’ятах. І вони дуже сильно ображені. Я візьму тебе на руки, так тобі буде зручніше читати, поки ми будемо бігти.

— О, та тут про ельфів! Коли вода заллє всю землю, сонце сховається з неба, прийде темрява й холод. Коли останній дракон і останній ельф розірвуть коло, минуле та майбутнє зустрінуться, — і сонце нового літа засяє на небосхилі… Гей, не спіши так, повільніше. Там ще щось було, але я не встиг дочитати. Що хтось великий і… могутній одружиться… повинен одружитися з дівчиною, що має на ім’я, як досвітнє сонце, і бачить у темряві, і що вона має бути дочкою… я не дочитав, чиєю!

— Можемо цим не перейматися, — сказав чоловік, ледь переводячи подих. — Ладен закластися, що то не буде моя дочка. То буде дочка якогось короля або мага. Про таких, як ми, не вирізьблюють написи на стінах.

Вони вже вийшли з палацу. Мисливець біг з ельфом на руках, а жінка поруч із ним. Вулиці були вузькі та звивисті, але, на щастя, майже зовсім безлюдні, якщо не рахувати вартових, що гналися за втікачами.

Вартових справді образила ота історія із шибеницею, і вони заходилися кидати в них шпички з гострими наконечниками. Це було з їхнього боку зовсім не мило, ні-ні-ні, так можна й поранити.

Маленькому ельфові було вже досить. Ці вартові справді якісь занадто вразливі: ну, не схотіли вони троє на шибеницю, що тут такого?

Раптом один з вартових вискочив їм напереріз і напнув лука, поціляючи.

Маленький ельф дуже не хотів, щоб той устиг вистрелити, і почав щосили думати, що це не повинно статися. Образ, що сформувався в його мозку, відлунням відбився в головах усіх тих, з ким він був пов’язаний. Заєць, що біг собі крізь очерет, спантеличено завмер на місці. А курка, що висиджувала яйця в заглибині десь високо між колонами, просто над лучником, підвелася зі свого солом’яного гнізда й що було сил у крилах кинулася вниз просто на голову воякові, який заточився й упав, відкривши шлях до втечі.

По той бік майдану стояли клітки з конфіскованими тваринами. Їхній собака гавкав, аж захлинався. На щастя, на клітці не було замка, тільки великий гачок, який жінка одразу відкинула.

Вулиця, поворот, ще одна вулиця вздовж міського муру, брама, міст — і ось він, порятунок.

Ба ні! Звідний міст підняли просто в них перед носом. Мисливець з малим на руках стрімголов вибіг сходами, що вели на мур. Собака, що мчав перед ним, збив з ніг вояка, який вискочив їм назустріч. Діставшись нагору, чоловік ухопив жінку за зап’ясток і, тримаючи на другій руці малого ельфа, із пройми між зубцями парапету кинувся в холодну воду річки, що протікала внизу. Собака стрибнув слідом за ними.

— Може, трохи повисіти на тій шибениці не так і зле! — спробував заперечити малий, та було вже пізно.

Закон гравітації не знає винятків.

Усі троє поринули в темні хвилі річки.

Маленький ельф устиг іще запитати себе, чи Сила гравітації було б добрим іменем для собаки, але, подумавши, дійшов висновку, що це ім’я не таке й коротке, і ніяким чином не передає собачої м’якості та грайливості.

Розділ сьомий

Вода потрапила до рота й до носа. Холод страшенний. Дихати нічим. Маленький ельф відчував, як холодний відчай заповнює його без останку. А коли відчай і страх заповнюють голову, магія в них тоне.

І тут зненацька йому спало на думку: а що, якби він був рибою. Він почав думати, якщо можна так висловитися, про риб’ячість, про саму суть тваринного існування у воді.

Він подумав про те відчуття, коли дихаєш зябрами, про приємність від холодної води, про ту радість, коли літаєш і ширяєш попід хвилями, наче пташка понад хмарами.

Його легені знову наповнилися повітрям, а холод води став із нестерпного — приємним.

Він іще якийсь час не виринав на поверхню, щоб уникнути стріл, якими всіювали річку всі лучники даліґарського гарнізону, і плив поряд з усіма іншими. Собака непогано давав собі раду, а от чоловік і жінка, як звичайно, робили дурниці: вона з головою занурювалася під воду, а він навіщось намагався підняти її голову з води. Маленький ельф спробував сказати, що зараз не час для такого борюкання та інших забав, і хотів також пояснити їм, як правильно плисти: створити в голові образ риби, зосередити всю увагу на зябрах, — але мисливець не захотів його слухати й узагалі був неймовірно неввічливий.

На щастя, течія несла їх у потрібному напрямку: усе далі, далі й далі від Даліґара з його алебардниками та шибеницями, поміж пагорбами в бік далеких гір.

Краєвиди чимраз більше милували око. По берегах ставало менше скель, а більше очерету. Річка поволі мілішала, течія — сповільнювалася. Нарешті їм удалося наблизитися до берега й вибратися з води.

Жінка не могла як слід дихати: у її грудях щось булькало. Цей звук нагадував клекотання киплячої каструлі з бобами, — звісно, якщо в тебе є каструля, вогонь, вода й боби, але якщо нема бобів, то кипляча вода й сама по собі видає такий звук.

Чоловік, здавалося, був у відчаї.

З волосся на лице йому стікали патьоки води з болотом, і тому маленький ельф не мав цілковитої певності, — проте готовий був закластися, що в чоловіка крапало з очей і з носа.

— Зроби щось, — закричав йому чоловік, — якщо можеш, то зроби щось. Ти ж можеш, хіба ні? Вона вмирає!

— О, спра-а-а-вді?

Маленький ельф був приголомшений: люди, коли вмирають, видають такий самий звук, як киплячі боби на вогні.

Він простягнув руку й поклав жінці на лице.

Його неначе з усієї сили вдарили кулаком у живіт. Точніше, навіть не в живіт, а в груди й у горло. Маленький ельф відчув, як вирує всередині нього вода і як йому пече горлянка, так наче в неї вп’ялася одна з тих шпичок з металевим наконечником. Та найжахливіше було в голові: оте відчуття, що це твої останні хвилини й от-от усе закінчиться. Страх мало не заполонив його, та він зусиллям волі зупинив його — і дуже добре, бо в страху магія тоне.

Малий зосередив усю свою силу на диханні: на тому, як входить і виходить із грудей повітря, на запаху мокрої трави, очерету й грибів.

Повітря наповнює груди. Воно несе із собою приємний запах. Легені розширюються, у них набирається повітря. Голова наповнюється запахами, що линуть у повітрі, і ми знаємо, що цей подих — не останній, а після нього будуть ще й ще, і ще.

Жінка викашляла трохи брудної води, а тоді розплющила очі й почала дихати. Маленький ельф теж закашлявся. Вони обоє були бліді-бліді й дрижали. Мисливець щасливо всміхнувся, а тоді побіг назбирати хмизу та сухих гілок. Цього тут не бракувало. Хоч він уже й не мав сокири й мусив ламати гілля руками, проте впорався дуже швидко. Коли назбиралася вже досить велика купа паліччя, малий торкнувся її пальцем, і вона зайнялася полум’ям. Вони були змерзлі та мокрі, але мисливець усе призбирував дрова, вогнище весело потріскувало, і холод та вогкість потрохи відступали. Жінка задрімала. Мисливець знайшов у білячому гнізді кілька горіхів і поділився ними з малим.

— Що ж, у нас більше нема ніякої зброї, зате ми не потрапили на шибеницю, — сказав чоловік.

— Дуже шкода! Це було б так цікаво — гойдатися високо вгорі й усе бачити!

Чоловік розсміявся.

— Якщо тобі так хочеться, то це можна влаштувати. Мотузку в мене не відібрали. Дивись: ось вона. Зараз усе зробимо. Ця гілка, здається, досить міцна. Зав’язуємо тут і тут, складаємо вдвоє. Ось, готово. Хочеш спробувати? Тримайся міцно. Зараз я розгойдаю.

То було прекрасно. Вгору й униз. Униз і вгору. Очерет, річка, небо, а тоді знов: небо, річка, очерет.

Удалині бовваніли пагорби, з-поза яких пробивалися останні промені призахідного сонця. Маленький ельф ще ніколи не бачив, як заходить сонце. Небо було завжди вкрите хмарами. А тепер воно було все рожеве, і тільки де-не-де, мов золоті намиста, зблискували довгі тонкі хмаринки. У присмерковому світлі темніли каштанові гаї, що чергувалися із клаптиками засіяних ланів.

А найкращим виявилося те, що можна було мріяти. Наприклад, уявляти, що ти літаєш. Маленького ельфа переповнювало щастя.

Жінка прокинулася й не стримала усмішки.

Малий же реготав, як божевільний.

— Дивись, це шибениця, — весело заявив він жінці.

— Ні, — відказала вона, — це називається «гойдалка».

Вона перестала усміхатися.

— Шибениця — це страшна річ, — повела далі жінка. — Тобі надягають на шию петлю, а тоді підвішують, і петля затягується від вагою твого тіла. Мотузка перетискає горло, ти не можеш дихати й помираєш, — як це недавно ледь не сталося зі мною в річці.

Малий, приголомшений, різко перестав гойдатися.

А тоді поволі сповз із гойдалки.

Очі в нього були широко розплющені від жаху.

Він весь посірів.

Йому перехопило подих.

Ельф ліг на землю, зіщулився й зайшовся в пронизливому голосінні. Чоловік і жінка відчули, як по спині в них бігають мурашки.

— Ну, і нащо ти йому це сказала? — розлютився чоловік. — Він був щасливий. Уперше за стільки часу.

— Та тому, що він ще стрінеться з людьми, і ці люди, побачивши ельфа, теж захочуть його повісити. Не хочу, щоб він ішов на шибеницю з радістю, думаючи, що це гойдалка. Краще буде нещасний, зате живий.

— Я захищу його.

— Я вже переконалася. Якби не оті пацюки, ми б уже давно бовталися на мотузці.

— Мишки, то були мишки, — виправив її малий поміж схлипуваннями.

Жінка взяла його на руки й міцно обняла. Голосіння помалу вщухло. Угорі виблискували перші зорі. Плавні обриси далеких пагорбів усе ще вирізнялися на тлі сапфірно-синього неба.

Жінка посадовила малого на гойдалку й злегка розгойдала.

— Якщо хочеш, можеш знову веселитися. Тільки мусиш пам’ятати, що коли люди тебе піймають, то повісять.

— А потім з’їдять мене з розмарином?

— Ні.

— Без розмарину?

— Люди не їдять ельфів. Ніколи.

— А нащо їм мене вішати, якщо вони навіть не з’їдять мене? Це дуже негарно, ні-ні-ні, — нащо їм таке робити?

Гойдалка плавно хиталася туди-сюди.

— Тому що люди ненавидять ельфів.

— А чому?

Запала довга мовчанка. Гойдалка далі колихалися. Собака позіхав.

— Бо це все через вас, — сказав мисливець.

— Що через нас?

— Усе.

— Що — все?

— Ну, усе погане. Темінь. Дощ. Потоп. Голод. Наші діти вмирають з голоду через вас. Вода змиває цілі села.

— Дощ через нас? Як це? — малий був обурений. — Як так?

— А я звідки знаю? Може, ви мрієте про дощ.

— Якби я міг намріяти дощ, то тепер я намріяв би сонце, щоб висушити собі ноги. А крім того, — додав малий, — ми мусили б бути зовсім дурні, бо повінь і нужда шкодять нам так само, як і вам, а може, навіть дужче. Чому бабуся не подумала про сонце, коли вода прибувала й прибувала? Чому мама не мріяла лишитися зі мною, коли йшла в місце, звідки не повертаються?

Малий знову розплакався — цього разу то було тихе скавуління.

— Ну, — мисливець був помітно спантеличений. — Всі кажуть, що це через вас…

Він повернувся до жінки, шукаючи підтримки.

Жінка стояла поруч із гойдалкою. Вона ледь нахмурилася, але не була ні сердита, ні сумна, — просто задумана.

— Ми ненавидимо вас, бо ви кращі. Нестерпні, звісно. Але кращі, — зробила висновок вона. — У вас є магія. Ви багато чого знаєте. Те, що для нас просто візерунки, — для вас слова… Думаю, ми вас боїмося. А що ми не знаємо достеменно, наскільки ви могутні, то приписуємо вам усе, що тільки можна. Наше безсилля таке… таке безмірне… що будь-хто…

Малий перестав плакати.

— До речі, щодо ваших здібностей, — повела далі жінка, — як тобі вдавалося весь час добирати до кожного замка правильний ключ?

Малий був явно збитий з пантелику.

— Що значить — правильний ключ? — запитав він здивовано.

Тепер уже жінка була спантеличена.

— Ну, той ключ, який пасує до замка. Який можна запхати в замок і відімкнути.

— Запхати? — малий здавався приголомшеним. — А-а-а-а, ясно. То треба запихати ключ усередину?

Малий був наче громом уражений. Він почав думати так напружено, що на чолі з’явилися зморшки. А тоді його осяяло.

— Я зрозумів! — вигукнув він переможно. — Для кожного замка мав бути свій ключ: запихаєш його в замок, він зачіпляється за зубчики механізму, і коли ти повертаєш ключа, то залізний язичок, що замикає двері, ховається всередину. Як хитро! Дуже винахідливо! Неймовірно розумно як на людей! Справді! Бабуся завжди казала, що найбільше, до чого ви, люди, змогли додуматися, — це почепити капітель зверху на колону, аж ні, ви вмієте робити хитрі речі! Це дуже тішить!

Запанувала мертва тиша.

— Що ж, спасибі на добрім слові, — сухо мовив мисливець.

Малий задоволено гойдався на гойдалці, гордий з новоздобутого знання.

— Але як же ти зумів відімкнути замки, коли не знав, як працює ключ? — запитала жінка.

— Я прикладав ключ до замка й уявляв, як двері відчиняються… і клац — вони відчинялися.

Чоловіку й жінці на якийсь час відняло мову, але потім вони отямилися.

— Але ж тоді ти від самого початку міг відімкнути всі замки. Без ключів, без мишей. Без нічого!

Малий і далі неквапом розгойдувався, усе ще з наморщеним чолом.

— Так, справді! — Йорш вибухнув сміхом. — Як кумедно! Ми ризикували потрапити на шибеницю, а я весь час міг відімкнути замок і піти звідти!

— Справді смішно, — мовив мисливець. — Я просто вмираю від сміху.

Голос його звучав так, наче йому застряг у горлі шматок качана кукурудзи.

Тим часом маленький ельф, погойдуючись, далі думав про їхню втечу. Зненацька йому спала на думку ще одна річ: «Пророцтво!»

— Оті карлючки на арках?

— Так, оті спіральні літери. Друга рунічна династія. Тепер я пригадую, що там було:

Там було ще щось про те, що останній ельф повинен з кимось одружитися…

Розділ восьмий

— І що б це мало значити?

— Не знаю. Думаю, це може означати…

Він не встиг договорити. Собака схопився на ноги й загарчав.

— О-о-о, дивись, там дерево рухається! — мовив малий.

— Це не дерево. Це троль.

— Справді! То он він який, троль! Уперше його бачу! — малий був зачудований.

— І не кажи! В один і той самий день спершу арки другої рунічної династії, а тепер ще й троль. День відкриттів! Якщо швидко бігти, може, і цього разу врятуємося.

— А що це за два кущики коло троля? Бувають маленькі тролі? У тролів теж є дитинчата?

— Це двоє чоловіків. Ніколи ще не бачив таких здоровенних. І з такою купою зброї.

Та тікати було пізно.

Двоє здорованів швидко наближалися, заходячи із двох боків.

Вони теж були схожі на мисливців. Той самий одяг з лахміття й звірячих шкур, ті самі кинджали на поясі. Утім, у їхньому випадку перше, що впадало в очі, — то сокири. Їх було чимало: маленькі топірці, завбільшки як долоня, масивні бердиші, якими можна стяти голову за одним махом, двосічні сокири різної форми й розміру, — але всі однаково старанно вигострені.

Троль був просто гігантський. Він височів над ними, мов башта, і в останніх променях призахідного сонця його велетенська тінь геть накрила й дерево з гойдалкою, і маленького ельфа, що досі сидів на ній. Гарчання собаки перетворилося на перелякане скавчання.

— Не підходьте, — попередив мисливець загрозливим тоном. Він завжди такий непривітний!

— Бо що? Ви ж беззбройні! — єхидно усміхнувся менший чи то пак менш здоровенний із двох чоловіків, які, втім, обоє видавались карликами порівняно із тролем.

— Ми без зброї, — відказав їм чоловік рішучим голосом. — Але з нами ельф, справжній ельф, — повів він далі, показуючи на малого. — Своєю магією він може спопелити вас на місці, може підняти вас у повітря й кинути об землю, як ураган. Може заткати вам горлянку, так що ви не зможете дихати, а може наповнити її водою, щоб ви захлинулися.

— Ні, неправда, неправда, неправда, ні-ні-ні.

Чому мисливець говорить усі ці страшні, жахливі, моторошні, огидні, відразливі та ще й неправдиві речі? Неправда. Неправда. Неправда. Малий був обурений і ображений.

— Неправда, ми такого не робимо! Ми нікому не заподіюємо зла! Ми ніколи нікого не кривдили! Ми не можемо нікому зробити зла, бо якщо ми зробимо комусь зло, то це зло, яке існує поза нашою головою, потім входить і в нас, бо все те, що поза нашим розумом, є і в нашому розумі, а все, що в нашому розумі, є й поза ним!

Малому вже набридло, що всі ображають його й погано відгукуються про його народ! Що ж, пора сказати все навпростець — як треба, то треба.

Двоє здорованів теж стояли, не кажучи ні слова.

Вони подивилися спершу на мисливця, потім на малого, тоді знов на мисливця, знов на малого, і знову на мисливця.

— Що ж, серйозна в тебе зброя, — сказав більший з них. — Ти що, спокутуєш гріхи попереднього життя чи маєш яку іншу причину, щоб тягати за собою цього ельфа?

Двоє чоловіків-прибульців видавалися спантеличеними.

— Хтозна, може, я запродав рідного батька, — підтвердив мисливець.

— Троль їсти ельфи, — пробуркотів троль, підходячи ближче.

Собака знову заскавчав, а тоді, подолавши страх, спробував загарчати.

— Його не можна їсти, це просто дитинча, — сказав мисливець.

— Він іще зовсім малий, — додала жінка.

— Недавно народжений, — підтвердив ельф.

— Троль їсти ельфи, — уперто повторював троль.

Малий зайшовся сміхом.

— Так, звісно, з розмарином. Це називається «іронія»! — заявив ельф у захваті від власної проникливості.

Троль отетерів. Він дивився на усміхнене обличчя маленького ельфа так, як дивився б, мабуть, на літаючого осла чи на місяць, який упав на землю й править дітям за м’яча.

Так само й двоє новоприбулих чоловіків немовби закам’яніли — здавалося, навіть щоб дихати, вони мусили робити над собою зусилля.

Малий підійшов до троля впритул. Велетенське тролеве обличчя було позбавлене будь-якого виразу, немов личина кам’яного ідола. А малий уже так призвичаївся бачити перед собою сердиті, розлючені або стривожені лиця, що оця гранітна безвиразність навіть обнадіювала його.

Шкіра в троля була луската, немов у ящірки, а це милі створіннячка, яких маленький ельф особливо любив, бо ящірки живуть там, де сонце, а сонце — прекрасне. Так само й обличчям троль дуже скидався на ящірку. Ба більше, його шкіра, мов у ящірки, мінилася зеленим і синім, а це улюблені кольори маленького ельфа, бо такого кольору були фіранки в бабусиному домі — доки ельфам ще дозволяли мати фіранки.

Великі загнуті ікла, що стирчали догори з-під нижньої щелепи й виблискували, наче два півмісяці, малого ельфа анітрохи не бентежили. Він був переконаний, що все необхідне для кусання міститься всередині рота, а не зовні, а тому прийняв їх за якусь прикрасу, або, може, за шпички для нанизування бубликів — чи то для того, щоб зручніше їх переносити, чи то для того, щоб грати в якусь гру, де треба накидати бублики на ці шпички.

Ці думки переповнили його серце радістю. Радість вирувала в ньому, мов кипляча вода в казанку, а потім, немов та сама вода з казанка, вихлюпнулася назовні, щоб усі могли її відчути.

— Який же ти гарний, — сказав маленький ельф тролеві веселим, ба навіть замріяним голосом. Ніжність і приязність, що бриніла в його голосі, луною відбилася в головах усіх, хто його чув. На якусь мить усім присутнім передалася часточка його радості й віри в життя, яке породило таке прекрасне створіння — троля.

— Який великий! Знаєш, ти перший троль, якого я бачу! Ти… солідний. Так, солідний. Бабуся не казала, що тролі бувають такі гарні…

— Га… га… гарний? — троль почав потроху оговтуватися.

Він не відважувався навіть дихнути. Якусь мить здавалося, що його обличчя навіть змінило вираз — чи то пак набуло якогось виразу.

— Гарний, так. Бабуся теж ніколи не бачила тролів. Вона казала, що із тролем можна зустрітися тільки раз — перший і він же останній. Не знаю, що вона мала на увазі. Напевно, хотіла сказати, що тролів дуже мало й добре, коли побачиш такого бодай раз за все життя! Отже, мені пощастило! Я такий щасливий: зустрів троля, та ще й такого гарного!

— Га… га… гарний? — знову пробелькотів троль.

— Це правда, що ти скрізь мандруєш і ніхто тебе не спиняє? — не вгавав малий. — Правда, що ти обходив цілий світ? Навіть отам за пагорбами? Правда, що ти бачив море? Це правда, що море існує? Ну, ота велика вода, якій не видно краю, — як широка лука, тільки замість трави — вода. Мабуть, гарно бути тролем. Дуже гарно.

— Га… га… гарно? — пробурмотів троль.

— Так, справді гарно. Це честь познайомитися з тобою. Мене звати Йоршкрунскваркйолнерстрінк.

— Ой, шкода, що ти кашляти. Ти давай казати ще, що троль гарний.

— Гарний-прегарний. Просто чудовий, — малий був неначе заворожений, а голос його — усе ще замріяний. — Такий великий. Гарно, мабуть, бути таким великим.

Голос маленького ельфа був лагідний, але водночас чарівливий, як подув весняного вітру. То була лагідність, що проймала саму душу й заколисувала її.

— Ельф гам-гам їсти, але цей казати, я га… га… гарний.

— Та ну, я вже не вірю в ці байки, — заявив маленький ельф, нітрохи не збентежившись. — Я знаю, що ти мене нізащо не з’їв би. Це в тебе просто іронія!

Жінка аж сполотніла. Навіть мисливець, якого важко було чим-небудь уразити, помітно зблід.

— Краще було лишатися в Даліґарі, — мовив він. — Там перед шибеницею нас би принаймні ще разок нагодували.

Тим часом маленький ельф пішов у бік двох здорованів.

Ті, хто перебуває в компанії милої істоти зі шпичками для бубликів, просто не можуть не бути особами мирними й добрими, на відміну від цього жахливого мисливця, який ходив, озброєний луком, стрілами та кинджалами, і завжди на все дратувався.

— Ви лісоруби, правда? — поцікавився малий.

— Лісо… що???

— Хто? Ми??? — двоє здорованів були ошелешені.

— Лісоруби-теслі! — маленький ельф із замилуванням проводив пальцем по смертоносних лезах бердишів, сокир і топірців. — 3 гілок мертвих дерев ви робите різні речі для живих людей. Колиски, крісла-гойдалки. Знаєте, моя бабуся мала крісло-гойдалку. До цього крісла була причеплена моя колиска, і коли вона гойдалася, то гойдався і я. Ви вмієте робити крісла-гойдалки?

Від думки про крісла-гойдалки та дерев’яні іграшки серце маленького ельфа переповнилося ніжністю. Він відчув безмежне бажання повернутися до нормальності, повсякденності, додому. Його заполонила туга за матір’ю, якої малий ніколи не знав, і за бабусею, яку покинув.

І вся оця безмежна ніжність переливалася з його серця в голос.

Присутнім здавалося, наче в його жилах замість крові плине мед. Усім їм хотілося, щоб він не припиняв говорити, — щоб цей мед плинув далі, і вони надалі відчували себе добрими, гарними, милими.

— Ну… — двоє «лісорубів» помітно вагалися. — Щось таке… Більш-менш…

— А іграшки? Ви вмієте робити іграшки? Ляльки, коники-гойдалки?

— Іг… що?

— Хто, ми? Ляльки?

— Вам не доводилось робити крісло-гойдалку, поєднане з колискою?

— Гм-м-м, ні, ще ні, якось воно нам не спадало на думку.

— Можете спробувати. Це хороша ідея. Прекрасна.

— Гм-м-м, ну, так, непогана.

— А ви ж не рубаєте дерев, які ще не вмерли?

— Гм-м-м, ні, ніколи, — сказав більший з велетів.

— Ми допомагаємо їм умерти, — підтвердив другий. — Їм тоді не боляче.

— Гарно бути лісорубом. І землероб — це теж дуже гарне ремесло. Сієш зерно в землю, а воно проростає кукурудзою. Я радий, що познайомився з вами. Він такий гарний, а ви добрі.

— Добрі?

— Га… га… гарний?

Двоє здорованів перезирнулися, а тоді знизали плечима.

Темрява ставала дедалі густіша. Почав накрапати невеликий дощ.

Цього разу вони заночували всі разом навколо вогнища, яке розпалив малий, під дашком з кількох розлогих гілок, які зрубали двоє «лісорубів» своїми смертоносними сокирами.

Малий і собака лежали вкупі, згорнувшись калачиками, неначе дві коми, обернуті одна проти одної. Далі височіли три гори: менша із двох здорованів, тоді більша, а тоді — завбільшки, як обидві ці гори — троль.

Мисливець і жінка вляглися по другий бік від вогнища.

Двоє здорованів хропли. А троль крізь сон бурмотів: «Га… га… га… га… га…»

— Він що, так цілу ніч белькотатиме? — роздратовано буркнув мисливець.

— Щойно він перестане белькотати, то здере з тебе шкуру, — відказала Сайра. — На твоєму місці, я б не нарікала.

Мисливець замовк.

Белькотання троля злилося з мирним хропінням двох його супутників.

Жінка вві сні повернулася й тепер опинилася мало не впритул до мисливця. А той до самого ранку лежав непорушно, щоб вона, бува, не прокинулася й не відсунулася від нього.

Згорнувшись калачиком між собачими лапами, ельф питав себе: чи Маленький троль не було б підходящим іменем для собаки? Ім’я здавалось йому непоганим, та тільки собака не мав шпичок для бубликів по обидва боки від рота.

А тоді він заснув. Йому снилося море.

Розділ дев’ятий

Світанок розмалював небо рожево-золотистими барвами, і блиск зірок швидко згаснув у променях уранішнього сонця. Небо було чистісіньке. Далеко на обрії, зарослі лісом верхівки пагорбів, яскраво осяяні сонцем, чергувалися з видолинками, де все ще клубочився туман.

Раз у раз чулося щебетання пташок.

Першим прокинувся троль, а за ним — маленький ельф, який ні на мить не переставав вихваляти тролеву вроду, силу та велич.

Малий відзначав красу фіолетового гребінця, який оперізував тролеву шию і на якому тепер виблискували крапельки роси, із захватом відгукувався про тролеві пазурі, схожі на серпик місяця в літню ніч, і про його круглий, червонястий ніс, схожий на повний місяць зимової ночі. Він багато говорив про доброту двох здорованів, які перетворюють мертві та вмираючі дерева на гаряче полум’я або на колиски, столики, іграшки. В очах троля та двох «лісорубів» бриніли сльози зворушення.

Один зі здорованів дістав свої сакви й запропонував сніданок усій компанії.

Мисливець дивився на нього з невимовним здивуванням, з отетерілим виразом обличчя, немовби побачив привида власного батька. У саквах було шість качанів кукурудзи, астрономічна цифра — по одній на кожного, та шматок вудженини.

Від вигляду цього кусня вудженини малому заболіло серце й він жалібно зойкнув. Та це вже було ніщо порівняно з тим голосінням, яке лунало свого часу над трупиком зайця, бо — пояснив малий — у цьому випадку смерть живої істоти настала вже надто давно, щоб можна було відчути її біль і страх.

— То як, може, з’їмо? — запитав його мисливець з надією в голосі.

— Та ви що! — обурено відповів малий, а тоді звернувся до троля й двох його супутників: — Ви ж не станете їсти істоту, що була колись жива? Ви, такі гарні та добрі?

— Гм-м-м, хто, ми?

— Гм-м-м-м, ми — ні.

— Хтозна, як це опинилося в моїх саквах.

— Ми, гарний, добрий троль, не їсти те, що тобі не подобатися.

Мисливець був ще більше спантеличений і ошелешений, бо ж розмова, яку маленький ельф — по стількох днях нестерпного безглуздя — сприймав нарешті як цілком нормальну, видавалася йому надзвичайно дивною.

Поки кукурудза пеклася на вогнищі, маленький ельф викопав ямку й поховав там шматок вудженини. Засипавши могилку, він, з огляду на брак квітів, прикрасив її китицею червоних ягід. Упродовж усієї цієї процедури мисливець не зводив очей з вудженини з виразом того, хто спостерігає за похороном дуже близького родича. Хтозна, може він знав ту свинку й тепер йому стало прикро за її долю… Зрештою, він не такий і лихий.

Надія на те, що кожен із шести їдців дістане по качанові, виявилася примарною. Троль з’їв три штуки, двоє здорованів — по одному, а жінка й маленький ельф розділили між собою шостий. Але й це було для них, наче свято.

Нарешті, коли сонце підбилося високо над головою — справжнє сонце на справжньому голубому небі — дві компанії розпрощалися й рушили кожна своїм шляхом.

Чоловік, жінка й маленький ельф, а за ними собака, йшли лісовою дорогою, а високо над верхівками дерев яскраво сяяло сонце. На невеликій галявинці вони побачили прибитий до дерева шматок пергаменту, який повідомляв, що в околиці орудують двоє жорстоких розбійників, а з ними найлютіший троль, яких тільки пам’ятає людство. За їхні голови призначалася винагорода. Маленький ельф подумав: «Яке щастя, що ми їх не зустріли, а натомість здибали двох лісорубів і наймилішого троля в усьому світі! Цікаво, стільки ж тролів водиться в цій місцині?»

— Чи може хто-небудь пояснити, що це все означає й чому ми досі живі-здорові? — запитав мисливець.

Сайра всміхалась багатозначною усмішкою людини, яка все розуміє:

— Те, що з’являється в голові малого, якось виходить назовні й проникає в голови всіх, хто його слухає, — пояснила вона. — Коли Йорш у відчаї, поряд з ним просто нестерпно, а коли він боїться, то нас теж охоплює паніка, але ми все ж не втрачаємо здатності думати. А для, якби це сказати… простих умів те, що він каже, — неначе навіювання: воно геть заполоняє їхній розум. Він казав, що вони «гарні» й «добрі», і вони, так би мовити, до-стосувалися до його слів.

— Прості уми, кажеш? — перепитав мисливець.

— Атож, прості уми, — підтвердила жінка.

— Прості уми… — знову повторив мисливець. А тоді зупинився й ударив себе по чолі рукою. — Ми ж забули мотузку. Я зробив з неї гойдалку, і вона так і висить там на дереві. Заждіть мене тут — я збігаю заберу її.

Жінка, малий та собака всілися на сонячній галявині. Сонце — це просто чудо.

Мисливець мчав щодуху. Прибігши на місце їхнього вчорашнього табору, він побачив, що могилка, де був похований шматок вудженини, уже розрита й спорожніла. Простота навіть найпростіших умів має свої межі: не йому одному стрілила до голови думка викопати ці тлінні останки.

Він зняв з дерева мотузку, змотав її, сховав у сакви й вирушив назад тим самим шляхом, що й прийшов.

Дорогою йому ніяк не йшла з голови одна незавершена розмова. Що ж воно за історія з тим пророцтвом?

Прийшовши на галявину, він запитав про це маленького ельфа.

Йоршкрунскваркйолнерстрінк, покопирсавшись у пам’яті, пригадав слова пророцтва: «Коли вода заллє всю землю, сонце сховається з неба, прийде темрява й холод. Коли останній дракон і останній ельф розірвуть коло, минуле й майбутнє зустрінуться, і сонце нового літа засяє на небосхилі».

— І що це значить?

— Не знаю.

— Твоя бабуся нічого не казала тобі про ці дощі?

— Звісно, що казала.

— І що саме?

— Казала: «От, сьогодні знову ллє», або «Накинь на себе щось, бо дощ», або «Білизна вся вогка й уже запліснявіла», або «Дах тече…» А одного разу вона сказала: «Скоро тут поселяться ропухи». А потім, коли я втретє застудився… Я вже розповідав, як я втретє застудився? Коли мені весь ніс забився слизом і…

— Та ні, мені не про це йдеться. Бабуся, бува, не казала тобі, чому в останні роки так похолоднішало й почалися такі-от зливи? Не казала, що раніше чи пізніше все це скінчиться? Що можна зробити, аби все це скінчилося? Щось таке…

— А, он ви про що! Ні, такого вона не казала.

— Точно?

— Так.

— Ну, гаразд, — мовила жінка. — А що ти знаєш про драконів?

— Вони великі, мають крила, літають, у них складна вдача, особливо після того, як люди багатьох з них винищили. Вони оберігають стародавні таємниці світу й уміють читати рунічні написи, на відміну від деяких людей, яких я знаю — не хочу називати тут імен — і для яких це просто закарлючки…

— Ми повинні знайти останнього дракона й останнього… — чоловік замовк, приголомшений якоюсь несподіваною думкою. Він поглянув на малого й не наважився продовжувати.

— Останнього ельфа, — доказав замість нього малий. — Бідолашний! Останній ельф. Це, мабуть, дуже прикро бути останнім ельфом. Бути завжди самому. Крім того, це означає, що ельфів більше не лишилося. А це жах. Жах. Мені погано від самої думки про це. Що ж, я принаймні зможу познайомитися з іще одним ельфом. Досі я знав тільки себе самого й свою бабусю. А коли я познайомлюся з ним, він уже не буде останнім, бо нас буде двоє і це буде прекра… — маленький ельф затнувся. На його лице лягла сіра тінь. — Та якщо є я, то він не може бути останнім…

Запала тиша. Довга тиша.

— То значить, я і є останній ельф.

Знову тиша. Зненацька сонце сховалося за хмари й упав туман. Почувся хрипкий крик якоїсь птахи. Жінка опустилася навколішки й обхопила малого руками, стиснувши міцно-міцно, як ніколи.

— Це ж тільки пророцтво. Ми не знаємо, яких часів воно стосується. Може, це станеться через тисячі років… А може, це взагалі неправда: не всі пророцтва збуваються, навпаки…

Лице маленького ельфа набуло землистого кольору. Його зелено-блакитні очі геть погасли.

— Може, це буде через дві тисячі років, — підтвердив чоловік. — А може, і ніколи.

Він теж присів й обійняв малого.

Так вони й сиділи вкупі посеред густого туману. Почав накрапати дрібний дощик, але й тоді ніхто не зрушив з місця.

Тут до них приєднався собака, і їх стало вже четверо, що сиділи, притулившись, під дощем. Першою поворухнулася жінка.

— Можемо сховатися попід деревами.

— Тут недалеко є одна вежа. Я чую шум води: десь поблизу є струмок. Ми все ще в околицях Даліґара, по той бік річки. Я знаю, де ми. Недалеко має бути покинута вежа з деревом на верхівці.

— Звідки ти знаєш?

— Я чую дзюркіт струмка, а крім того, бачив карту. Кажу ж, я знаю де ми.

— Яку таку карту? Про що ти?

— Потім поясню. Ходімо знайдемо місце, де можна зупинитися, — малий видавався геть знесиленим. У його очах не було вже ані іскорки колишнього блиску.

Вони не без зусиль продерлися крізь колючі хащі ожини й справді побачили струмок. Вода була чиста, а береги вкриті зеленою м’якою травою. Неподалік від того місця, де вони вибралися з ожинника, розлягалася галявина, де височіла напівзруйнована вежа. На її верхівці ріс здоровенний дуб.

Вони сховалися всередині. Головна зала вежі більш-менш уціліла. Там навіть знайшовся оберемок майже сухих дров, які маленький ельф із великою натугою зумів підпалити.

Коло струмка мисливець наповнив свою фляжку водою, і тепер вони мали що пити. Згодом він зумів упіймати в струмку невеличку форель і пояснив малому, що в них просто немає вибору: або помре рибка, або ж він разом із жінкою та собакою.

Малий кивнув. Собака лежав коло нього, скрутившись калачиком, теплий і безмовний.

Трохи відволікшись від сповнених відчаю думок, він знову почав підшуковувати ім’я для собаки. Надійний — це може бути гарне ім’я. Той, хто ніколи тебе не покине, а завжди перебуватиме поруч, щоб захистити тебе. Добре було б тільки трохи скоротити. Надійний, певний, щирий… Вірний. Ось, нарешті, досконале ім’я. Мій вірний товариш. Мій вірний собака. Чудово.

Визначившись із ім’ям, маленький ельф знову впав у відчай. Залишився тільки він один. Усіх інших вистежували, переслідували, виганяли з домів, піддавали знущанням, іноді вішали, іноді просто лишали вмирати від голоду — і тепер вони всі мертві. Їм не знайшлося більше місця в царстві живих. Немає більше нікого, тільки він. Він останній.

Розділ десятий

В одному кутку кімнати чоловік і жінка їли кожен свою половинку форелі, — почуваючись при цьому двома душогубами, — тоді як у протилежному — мовчки страждав маленький ельф. Мисливець приніс йому кілька грибів, знайдених у лісі, але малий до них навіть не торкнувся. Собака прийшов і ліг поруч, і малий обійняв його. Потім попросив чоловіка й жінку гідно поховати те, що лишилося від форелі. Почуваючись чи то цілковитими ідіотами, чи то несусвітніми злочинцями, вони виконали це прохання.

Після їхнього повернення малий вийшов зі свого кутка й дістав з-під жовтого плаща пошарпану гаптовану торбинку. Розв’язав її й витрусив на землю вміст, який складався з невеликої дерев’яної дзиґи, розмальованої синіми й голубими барвами, маленької книжечки в потертій оксамитовій палітурці з витисненими на ній срібними ельфійськими літерами та скрученого в сувій пергаменту, перев’язаного блакитним оксамитовим мотузочком.

— Ельфійський колір — синій, — пояснив малий. — Але тепер він для нас заборонений. А жовтого ми терпіти не можемо.

Чоловік і жінка з розумінням кивнули.

Малий розв’язав мотузок і розгорнув сувій пергаменту.

— Знаєте, що це? — запитав він.

— Шматок пергаменту.

— Так, звісно, але знаєте, що це за знаки?

— Якісь креслення? — припустив чоловік.

— Літери? — спробувала здогадатися жінка.

— Це карта! Коли бабуся наказала мені йти геть, вона дала мені книжку з віршами та карту. Книжка з віршами була мамина, а карта належала татові. Він був мандрівником. Тому й загинув. Ельфам не вільно виходити за межі місць відособлення. Коли він хотів повернутися додому, до місця відособлення, де жила моя мама, дозорці схопили його й засудили на смерть. Тому я ніколи не знав свого тата. На цій карті є весь шлях, який ми пройшли і який ще повинні пройти. Але… Ви вмієте йти за картою? Це неважко. Усі назви тут написані як по-ельфійськи, так і людською мовою.

Мовчанка. У голові малого ельфа зродилася страшна підозра.

— Та ж ви не вмієте читати! Ви взагалі не вмієте читати! Не тільки давні руни, а й сучасну мову!

Мовчанка. Чоловік знизав плечима. Жінка кивнула.

Це був просто жах!

Маленький ельф відчув співчуття до цих двох бідолах, загублених у світі, у якому неможливо закріпити слова на письмі. Він нагадав собі, що треба бути з ними терплячим, терплячим і люб’язним, бо вони живуть у світі, де слова губляться в часі й можуть зберегтися хіба що в пам’яті.

Малий пояснив їм, що зображено на карті: з одного боку — Темні гори, а за ними — море. Унизу ліворуч — купка будиночків, оточених муром і розділених надвоє річкою. Підпис — Даліґар. Річка називається Доґон, це теж тут написано. Струмок, коло якого вони зараз, — ось тут, він безіменний. Поруч із ним намальовано вежу з маленьким дубом на вершечку. Тепер вежа — уже напівзруйнована, а дуб — здоровенний. Видно, той час, що минув, відколи тут проходив його тато, був добріший до дуба, аніж до вежі. Але місце, безперечно, те саме. Струмок починався відразу ж за річкою Доґон, — тією, що протікає через Даліґар, — і тече до Арстріда, останнього позначеного на карті селища перед Темними горами. Далі струмок впадає в річку, яка перетинає гори глибокою ущелиною. Цю ущелину прорисували на карті дуже докладно. Видно було, серед іншого, і замок, який загороджував вхід до неї. Над замком була хмарка диму й на ній напис мовою третьої рунічної династії: «Тут живуть дракони». Неподалік від замку, коло річки була ще якась дивна позначка, але малий так і не зміг зрозуміти, що це.

Струмок приведе простісінько до річки. А річка — до дракона.

Він — останній ельф.

Саме він повинен зробити це.

— Чому ти в цьому такий упевнений? — запитала жінка.

— Це все в моєму імені. Мене звати Йоршкрунскваркйолнерстрінк. Нерстрінк по-ельфійськи значить «останній».

— Може, це ще нічого не значить. Може, це просто звук, що не несе в собі ніякого сенсу. Мене-от звуть Сайра. Так у нашому селі називають квітку, яка пнеться по стінах. Але ж я не квітка.

— А решта твого імені що значить? — запитав чоловік.

— Величний і могутній.

— Ну, тоді це точно просто набір звуків, — підтвердив чоловік.

— Шк — це словотвірний приросток найвищого ступеня порівняння.

— Що-що?

— Це значить: най-най-най. Рунск — значить «великий», а варкйол — «могутній». Найвеличніший, наймогутніший і останній, той, після якого не буде вже нікого іншого.

Маленький ельф почувався вже зовсім інакше. Його великі очі блищали й мов мінилися ельфійськими барвами, зеленим і синім, і неначе ізсередини осявали обличчя. Він, здавалося, аж підріс.

— Вирушимо завтра, — мовив він спокійно. — Підемо шукати останнього дракона. Ми з ним повинні розірвати коло. Не знаю, правда, яке це коло. Не знаю, що це мало б значити. Та коли ми це зробимо, на небо знову повернеться сонце.

Тоді маленький ельф підвів очі й розглянувся навколо. Його зусібіч оточували стіни стародавньої вежі.

— Тут був мій тато, — сказав малий зворушено. Він довго дивився на старезні кам’яні блоки й торкався їх пальцями. — Мій батько теж торкався цих каменів, — додав ельф. Потім знову поглянув на карту. — Тут якась дивна позначка: вона немовби вказує на щось заховане під землею.

Карта показувала, що десь унизу, просто в них під ногами, знаходилося ще щось. Під вежею було якесь підземелля. Під купою хмизу виявилася захована ляда, а під нею — сходи в невелику криївку, де маленький ельф знайшов меч, сокиру та лук. Зброя була інкрустована сріблом — візерунками, що складалися в оті, ні на що не схожі, ельфійські літери. У сагайдаку разом з луком були три стріли, теж інкрустовані сріблом — звивистими літерами загадкових слів.

— Як звали твого батька? — запитав чоловік, коли зумів повернути собі дар мови.

— Ґорнонбенмаєрґульд.

— І що це значить?

— Той, хто знаходить шлях і показує його іншим.

У сагайдаку крім стріл був ще мішечок із синього оксамиту, а в ньому — три золоті монети.

— Твій батько лишив тобі нічогеньку спадщину, — відзначив чоловік.

Маленькому ельфові стало не так сиротливо. То було дивне відчуття. Досі самотність оточувала його, неначе скляна стіна, і тепер у цій стіні вперше з’явилися тріщинки.

Він був останнім представником винищеної раси, — але тепер з минувшини до нього долинула крихта тих теплих почуттів, яких він не знаходив у сьогоденні.

Ельф раз по раз перебігав пальцями по знайдених у підземному сховку речах: вони були зроблені й залишені тут для нього.

Хтось зробив їх і залишив тут з любов’ю до нього.

Не знати, що воно за місце — Смерть. Лишається сподіватися, що з цього місця тато може його бачити.

Розділ одинадцятий

На світанку піднявся туман. Швидким кроком вони попрямували вздовж струмка — униз за течією. За кілька годин покрапотів легкий дощик, який, утім, не зупинив подорожніх.

Опівдні вони побачили річку. Ожинники змінилися тепер каштановими гаями, а це значило, що їм уже не доведеться подорожувати натщесерце. Зупинятися й пекти каштани на вогні вони не хотіли, а тому їли їх сирими.

Річка дедалі ширшала. Дощ ущух — і небо розпогодилося. Коло річки, на березі невеликої затоки стояли три хатинки, а поруч із ними — засіяне кукурудзою поле та виноградник. Це не могло бути ніщо інше, як Арстрід, останнє позначене на карті село. Навколо нього простяглися луки, каштанові гайки, а вдалині вже починалися височини. До Темних гір було рукою подати. Посередині між хатами стояв поміст, а на ньому великий мідний казан, у якому вудили форель. Линули солодкі пахощі квітучих яблунь. Посеред затоки, припнуті грубими мотузками до забитих у берег паль, гойдалися на хвилях кілька човнів. Поблизу на луці паслися кільканадцять овець та пара кіз. З коминів над хатами в’юнився веселий димок.

— Перш ніж почалися дощі, увесь світ, напевно, жив серед такого достатку та краси, — мовила жінка.

Мешканці села — з десяток чоловіків та жінок і невизначена кількість дітей — зібралися на березі, зацікавлені появою незнайомців. Одягнуті вони були в лляну одежу, сіру або ж фарбовану на синьо. Вони задивлялися на жовтий плащ маленького ельфа й ельфійський лук у руках мисливця, але не виявляли ні страху, ні ворожості.

Мисливець заговорив до них першим. Він чемно привітався, назвався й запитав, чи можна було б купити в них їжі, одягу й один із човнів.

Селяни відповіли не одразу. Вони довго радилися між собою, а тоді той, хто видавався найстаршим, — високий чоловік з короткою сивою бородою, — поцікавився, чим подорожні збираються за все це розплачуватися.

— Монетою із щирого золота, — відказав мисливець.

Почалися нескінченні торги. Старий жадав не один, а три золотих, і хоч-не-хоч мисливець змушений був поступитися.

Врешті оборудка таки відбулася. Придбаний човен був невеликим, але міцним. Мисливець завантажив у човен бурдюк з козячим молоком, великий мішок з яблуками, менший — з кукурудзою, і два ще менші мішечки — з вудженою рибою та родзинками. Він також купив у селян лляну сорочку, пару штанів та довгий плащ синього кольору — для Йорша, який міг тепер нарешті скинути своє грубе жовте лахміття.

Побачивши новий одяг, маленький ельф аж засяяв.

— Той другий ельф теж був одягнутий у синє, — мовив старий. — Ну, той, що проходив тут кілька років тому. Той самий, що продав нам за оці три золоті монети казанок достатку та злагоди.

— Що-що?

— Казанок достатку та злагоди, — повторив старий, показуючи на здоровенний коптильний казан. То був дивний казан з решіткою на дні: під нею тліло подрібнене деревне вугілля, від якого піднімався догори густий дим. — Поки казанок працює, нам не загрожують ні злидні, ні чвари. Дощ випадає, коли треба й скільки треба. І відколи тут побував отой ельф, у нас більше не виникає бійок. А раніше їх ставалося не менш як три кожнісінького дня. І кінчалися вони не завжди добре — тут у нас уміють орудувати ножами. І три золоті монети, що ми йому заплатили, — це саме ті, що були у вас. Одна з них трохи видовжена, а друга — трохи стерта з одного боку. Маленький ельф, напевно, його син? Що ж, приємно було мати з вами справу. Ми раді не тільки повернути наше золото, а й допомогти тим, хто приносить злагоду та достаток.

— А ви не думаєте, що могли б допомогти нам ще більше, залишивши бодай один із трьох золотих? — спробував переконати його мисливець.

— Ви такі молодці, що й без них дасте собі раду, — відповів старий. — Той ельф ще минулого разу навчив нас законів торгівлі. Він був справді надзвичайною істотою.

Пливти на човні виявилося суцільним задоволенням. Можна було просто лежати горілиць, простягнувши ноги, а течія тим часом сама несла човен у потрібному напрямку. Човен був напрочуд зручним. Він мав невеликий дерев’яний дашок, який захищав від дощу, і залізну жаровню, на якій можна було розпалити вогонь, щоб зігріти ноги або спекти кукурудзу. Уранці та ввечері мандрівці сходили на берег, щоб назбирати хмизу, і щоб собака міг трохи побігати. Береги були місцями кам’янисті, подекуди з вузенькими піщаними пляжами, але незмінно мальовничі та безлюдні. Уперше в житті їхній невідступний товариш — голод — покинув їх. Маленький ельф навіть дозволив трьом своїм супутникам-м’ясоїдам спожити по кілька шматків вудженої форелі.

Гори поступово наближалися. Принаймні з кожним днем човен усе довше плив у тіні, яку вони відкидали. Маленький ельф мовчки спостерігав, стоячи коло жаровні з книжкою в руках.

— Твій батько, певно, володів дуже могутньою магією? — запитав його одного ранку Монсер.

— Бабуся казала, що ні. Магія не в усіх однакова: одні мають її більше, інші — менше. Бабуся розповідала, що в тата магії було, мабуть, найменше з усіх ельфів, яких вона знала. Казала, все, на що він був здатний, — це розпалити магією вогонь, та й то коли дрова сухі й вітер віяв, куди треба. А от бабуся вміла навіть закип’ятити воду без вогню й виводити бородавки за допомогою зілля.

— А як же тоді твій батько зумів принести цьому селу мир і достаток? Як він зробив, щоб тут не було отих щоденних дощів?

— Не знаю. Для мене це геть незрозуміло.

Тепер човен плив завжди в тіні високих гір. Ріка несла свої води у велетенську ущелину між ними. Прямовисні кам’яні стіни сягали запаморочливої висоти. Небо перетворилося на вузеньку доріжку, що стелилася ген над головою рівнобіжно з течією ріки.

Нагорі, на тому боці, де скелі були особливо високі, виднілося якесь нагромадження каміння: може, просто одна з гір, а може, якась будівля. Остаточно розвіював усі сумніви величезний стовп білого диму, що підносився звідтіля, і викарбуваний на скелі здоровенними літерами напис:

Мовою другої рунічної династії це означає: тут живуть дракони. Саме це місце показував на карті малий.

Течія була вже досить швидкою, але за допомогою стерна чоловік зумів підвести човен до берега й причалити, накинувши мотузку на скелястий виступ. Мотузка вмить натягнулася, човен різко розвернуло кормою вперед й віднесло в прибережні кущі. За ними виявився крихітний пляж, усього крок або два завширшки. То було, мабуть, єдине місце для причалу в усій ущелині — і звідси починалися надзвичайно круті сходи, витесані просто в скелі.

Малий дістав карту й подивився на неї.

— Я зрозумів, що означає той знак. Це водоспад. Я вже чую, як він гримотить. Назад дороги немає, а попереду — водоспад. Так що тепер нам угору!

Вони рушили вгору. Сходинки, і так вузькі та круті, місцями повикришувалися, а місцями поросли мохом і стали підступно слизькими. Через кілька годин після того, як вони почали спинатися догори, на небі з’явилося сонце. Тепер вони були вже досить високо, щоб побачити водоспад — точніше, хмару бризок, яка висіла над ним і на якій вигравала райдуга. Підніматися ставало дедалі важче. Вони чимраз частіше зупинялися, щоб перепочити. Нагору дісталися вже опівдні. Звідти було видно, що за Темними горами розлягалася широка рівнина, а за нею — вузька блакитна смуга, відділена від неба лінією обрію. Море! Вони бачать море! Маленький ельф знову сповнився бойовим духом. Навіть утома кудись щезла. Він побачив море — так само, як і його тато.

Над ними в камені був вирізьблений той самий напис: «НІС SUNT DRACOS». Трохи далі дорога повертала, оминаючи скелястий виступ, що, як виявилося, був частиною височенної, схожої на стовп, скелі, усередині якої хтось вирубав якісь приміщення. Вершина скелі ховалася за густою пеленою хмар. Вони зробили це! Вони на місці!

Чоловік тримав напоготові лука з накладеною на тятиву стрілою. Жінка стискала в руках невелику сокиру. Навіть собака, здавалося, був чимось стривожений і підозріливо обнюхував усе навколо.

У скелі були прорубані широкі ворота, обрамлені якимись написами. Літери першої рунічної династії. Маленький ельф підійшов ближче.

— Що там написано? — запитав чоловік.

Малий почав читати.

Він був до смерті переляканий, але водночас сповнений якогось радісного трепету. Його призначення от-от сповниться. Просто перед ним — його доля.

— Плю… ва… ти за… бо… ро… не… но.

— Заборонено плювати? Не може бути. Ти добре прочитав?

— Так, — Йорш і сам був спантеличений.

— Гей, стривай-но, — ми пройшли пів світу, я ледь дуба не врізав на отих проклятих сходах…

— Та не такі вони були й страшні, ті сходи!

— Не такі страшні, бо я ніс тебе на руках! Я подолав більше сходинок, ніж крапель у морі, щоб тепер прочитати тут «Плювати заборонено»? Чи ж тут не мало бути якесь коло, що треба розірвати, якийсь шлях у майбутнє, до сонця нової весни? Подивись-но, що там ще написано. Там ще якісь закарлючки.

— Заборонено плювати, бігати, смітити, голосно говорити, — прочитав маленький ельф, а тоді додав: «Перш ніж заходити, слід помити руки».

У цю мить брама відчинилася — і вони побачили дракона.

Розділ дванадцятий

Дракон здавався роздратованим.

Він був дуже старий. Вираз драконячої морди зрозуміти дуже непросто, особливо коли дракон такий древній і коли ти бачиш дракона вперше в житті, — а проте його роздратування було очевидне.

Дерев’яна брама виявилася просто гігантською — заввишки як пів десятка тролів, поставлених один одному на плечі. Вона розчахнулася зі страшенним скрипом, відкривши очам подорожніх велетенську залу, де грона сталактитів і сталагмітів, тягнучись назустріч одні одним, творили безмежно розмаїті візерунки світла й тіней. Дракон стояв посередині зали. Від світла, що спадало на нього згори, крізь десятки невеличких віконець з тонкими бурштиновими шибками, він мінився золотавим блиском.

— Яке лихо принесло вас, о необачні чужинці, до порогу мого палацу, де ви, повівшись так безцеремонно, здійняли рейвах і порушили спокій цих тихомирних місць? — голос дракона заскочив подорожніх зненацька, і вони аж здригнулися. А тоді перезирнулися, намагаючись поглядом з’ясувати, хто ж мав відповісти на це звертання.

Першим набрався мужності Монсер:

— Ясновельможний пане, я — людина, а це — ельф…

— Ніхто не досконалий у цьому світі, — великодушно відізвався дракон, на якого почуте, здавалося, не справило геть ніякого враження. — Не всім щастить народитися драконами, які являють собою вінець живої природи, — поблажливо додав він.

Мисливець якусь мить спантеличено мовчав, а тоді проковтнув слину, глибоко вдихнув і почав спочатку:

— Його, цього малого ельфа, звати Йоршкрунскваркйолнерстрінк.

Ця інформація теж не справила враження на дракона.

— Там чітко написано: «Плювати заборонено», — остеріг дракон.

— Ніхто нікуди не плює. Це його ім’я. А його батька звали Ґорнонбенмаєргульд.

— У кожного своє ім’я, — байдуже відказав дракон.

Запала ніякова тиша. Його доля, яку маленький ельф бачив перед собою так виразно, ураз розвіялася, мов туман, та й призначення, мабуть, загубилося десь по дорозі.

Йоршкрунскваркйолнерстрінк спробував таки розпочати розмову.

— Ми прочитали одне пророцтво, у якому йшлося про вас, ваша прид… ні, ваша ясновельможносте.

— І хто написав те пророцтво?

— Люди другої рунічної династії в місті Даліґар.

— Майбутнє пророкувати — це мистецтво надзвичай складне. Ніколи й ніхто не чував іще, щоб людські передбачення справджувалися, і дурний був би той, хто повірить закарлюкам на стіні. А тепер, панове, уже досить турботи завдали ви мені, цебто час вам іти, звідки прийшли, — підсумував дракон.

Брама зачинилася з таким неймовірним гуркотом, що звідкілясь ізгори посипалися камінці, від яких троє подорожніх мусили ухилятися. А тоді знову запала тиша.

— Та що ж він у біса меле? Про що йдеться? — запитав мисливець.

— Він сказав, що пророцтво — це дурня й що нам треба звідси забиратися, — утомлено розтлумачив малий.

Він сів на першу-ліпшу кам’яну брилу. Собака підбіг і став лизати йому обличчя.

Чоловік якусь мить стояв, немов закам’янілий. А тоді сів просто на землю й обхопив голову руками.

Жінка лишилася стояти в глибокій задумі.

— Звідки він міг знати, що пророцтво викарбуване на стіні? — нарешті озвалася вона. — Зі значно більшою ймовірністю воно могло бути записане на пергаменті, на дерев’яній дошці, на якомусь пам’ятнику чи таблиці — там, де зазвичай люди щось пишуть.

Жінка нахилилася, підняла із землі камінь і щосили швиргонула його в браму.

— Гей ти, — закричала вона щосили, — відчиняй! А то ми розіб’ємо браму на друзки!

— Ти здуріла? Жити набридло?

— Ні, навпаки, я хочу ще трохи пожити. Ми на верхівці гори, куди можна дістатися тільки від річки, а річка надто швидка, щоб ми могли поплисти назад проти течії. Далі ж за течією — найсмертоносніший водоспад, який тільки можна собі уявити. Якщо і є якийсь шлях, щоб вибратися звідси, то він веде через лігво цієї істоти, тому варто спробувати, а то лишимося тут навічно й станемо їдлом для круків. Зрештою, ми зайшли надто далеко, щоб здаватися. Якщо вже ми дісталися сюди, то треба розібратися із цим драконом.

— Та що ми проти нього? Йому досить раз махнути хвостом, щоб від тебе мокрого місця не лишилося!

Жінка не зважала на мисливцеві слова. Вона знов обернулася до воріт і заходилась рубати їх ельфійською сокирою. Тріски летіли на всі боки.

— Гей, — кричала вона, — відчиняй, кому кажу!

Ворота прочинилися всього на кілька пальців.

— Та як смієш ти… — почав був дракон.

— Ти ж теж знав про це пророцтво, правда?

— Дещо доводилося чути, — ухильно відповів дракон, — але все це не має жодного значення.

— Ти боїшся? — запитала жінка. — Наш прихід чимось тебе налякав? Є якась небезпека, про яку ми не знаємо? Дуже дивно, що ти анітрохи не зацікавився, чому ми прийшли… Де ж ота славетна драконяча гостинність? Ти навіть не запросив нас увійти!

— Поважний вік, — почав виправдовуватися дракон, — та й біль, що я відчуваю в ногах своїх…

— Не бійся нас, — мовила жінка.

— Не боятися? — буркнув мисливець. — Кого? Нас? Та йому досить кашлянути, щоб ми тут усі спеклися, мов та кукурудза.

Запанувала довга мовчанка.

— Ви що, не розумієте? Він старий, змучений, самотній і не має більше магічної сили. Це він нас боїться. Ви що, так нічого й не збагнули? — жінка була справді роздратована. — Не бійся, — повторила вона старому драконові.

Знову довга мовчанка. Тільки десь далеко-далеко гримотів водоспад.

А тоді дракон заплакав. То була довга низка судомних схлипувань, що потрохи переросли в скавуління переляканого цуценяти.

— Так, я починаю розуміти, чому дракони всі вимерли, — пробурчав Монсер, — і тут-таки ухилився від стусана, яким хотіла обдарувати його жінка. У цю мить брама нарешті розчинилася навстіж.

Зала була неймовірно велика. Сталактити й сталагміти оповивало густе павутиння, а бурштинове світло з вікон угорі надавало всьому інтер’єру магічного вигляду. Усе було наповнене густим димом, задуха стояла нестерпна, по підлозі рясно стелилися пагони золотистих бобів, які подекуди спиналися стінами. У глибині виднілися двері до інших зал, теж завішані м’яким павутинням, на якому осідали кільця диму, а довкола стелилися бобові пагони з набубнявілими спілими стручками.

— Звідки йде отой дим? — запитав маленький ельф.

Драконове голосіння ставало дедалі дужчим і пронизливішим, і від деяких особливо гучних зойків сталактити починали загрозливо дрижати. Мисливець стривожено роззирався навкруги, та й жінка — уперше, відколи зайшла в драконяче лігво — виглядала переляканою. Проблему залагодив собака, який підбіг до дракона й почав лагідно лизати його, як це роблять собаки, коли хочуть когось заспокоїти. Дракон перестав плакати й поволі підвів голову. Якусь мить вони із собакою пильно роздивлялися одне одного. Собака весело метляв хвостом. Дракон заспокоївся, його дихання стало рівним і розміреним. Сталактити вгорі перестали дрижати.

Вірний, надійний. Щоразу, коли треба йому допомогти, він завжди поруч. Вірний — це, без сумніву, найкраще ім’я для цього собаки.

Маленький ельф почав ходити туди-сюди залою, роздивляючись навколо. Усе тут виглядало напрочуд дивно. Дракон був просто велетенський. Луски на його шкурі утворювали вигадливі рожево-золоті візерунки, які, утім, місцями облущились або поблякли. Багато де лусок бракувало — то були сліди давніх ран, від яких залишилися шрами в кілька пальців завглибшки. На лапах у дракона були пазурі — колись здоровенні, а тепер стерті та пласкі. Голову дракон примостив на передні лапи, а коли піднімав її, вона злегка трусилася.

Він був дуже старий.

Бідолашна істота вже геть знесилилася.

Жінка мала рацію!

Йорш не переставав ходити й розглядатися. Зрештою він зайшов у найдальшу частину золотого гроту.

І те, що він побачив, відібрало йому мову. Унизу виднівся гігантський кратер, з якого здіймалася пара, підносячись до такого ж гігантського отвору в склепінні гроту — от звідки та хмара над скелею! Це вулкан! Паровий вулкан! Бабуся казала, що таке буває.

Малий згадав той день, коли вона розповідала йому про гарячу серцевину землі, про вулкани та землетруси. Пояснюючи, бабуся малювала на долівці їхньої халупи, бо пергаменту вони вже не мали, і показувала, як гаряче осердя землі живить своїм теплом вулкани. Вона навіть нагріла над свічкою наповнену до половини пляшечку з водою й показала йому, як розігріта пара — бах! — висаджує із пляшки дерев’яну затичку. Він мало живота не надірвав зі сміху, та й бабуся всміхнулася й дістала звідкілясь три горішки, які, за її словами, берегла для особливої нагоди. Коли смієшся — це вже особлива нагода, сказала вона. То була слушна думка. Після того горіхів у них більше не з’являлося, та й бабуся більше не сміялася, тож і нагоди для святкування вже не траплялося.

Малий отямився від спогадів і поглянув на стовп пари, що підносився перед ним.

Він знав, що це. Це глибоченний колодязь, що сягає гарячого серця світу, самого центру землі, де горить прадавній вогонь, з якого зродилося колись усе життя. Цей вулкан вивергає не лаву та попіл, а пару. Стародавні підземні ріки, стикаючись із жаром земних глибин, перетворюються на пару, яка піднімається наверх, аж поки не виходить на поверхню. Ось чому над вершиною весь час висить величезна хмара! Вона народжується з надр гори! А точніше, з надр землі, а гора — тільки канал, яким вона виходить назовні. Далі пара піднімається в небо й там розходиться на всі боки, заслоняючи зорі. Хмари, хмари, хмари. Зірок не видно вже роками. Самі тільки хмари й хмари. Дощ і знову дощ.

— Це ж вулкан, правда? — здавалося, маленький ельф раптом зумів дібрати потрібне слово. — Вулкан, що вивергає пару. Пара піднімається з надр землі й тут знаходить собі вихід. Вона підноситься догори й закриває все небо, стаючи хмарами, які знов проливаються дощем.

Йорш поглянув на чоловіка й жінку. Його лице неначе сяяло: тепер він усе зрозумів.

— Ось чому тепер так темно й стільки дощів! — переможно пояснив він. — Досить посунути цю величезну брилу й перекрити нею отвір — і все буде, як раніше. Дощові дні чергуватимуться із сонячними. Не стане повсюдної багнюки. Ця брила тут наче спеціально для того, щоб за… Як це правильно сказати? А, заткнути жерло вулкана. Ви ж бачите, вона відповідає формі отвору: де треба, виступи, де треба, заглибини.

Малий усе походжав навколо вулканічного кратера, а тоді навколо гігантської брили, уважно придивляючись.

— Ця брила неначе із цього самого місця вийнята! Навіть прожилки на камені збігаються!

На якусь мить він наче онімів. Науковий інтерес у нього зненацька змінився обуренням.

— Ця брила колись закривала жерло вулкана! Це ти її вийняв!!! — закричав він на дракона. — Ти відкрив цей вулкан! — Голос маленького ельфа був сповнений непідробного обурення. — Як же ти міг зробити таку дурницю? Це принесло — досі приносить! — світові на довгі роки дощ і багнюку!

— Ще один майстер дипломатії, — пробурчав Монсер. — Не стійте перед його пащею! Йому досить раз дихнути полум’ям, і ми спечемося, мов курчата на рожні.

Однак дракон не виявляв жодного бажання спекатися їх. Очевидно, дракони бувають такі люті, як про них розповідають, тільки замолоду, а цей, здається, уже занадто старий. Знесилений і зневірений. Він знову почав жалісно скімлити й завивати, і кілька сталактитів знову загрозливо задрижали. Собака підбіг до нього з лагідним скавчанням, намагаючись його розрадити.

Жінка лишалася незворушною. Вона наблизилася до дракона й відважилася торкнути його лапу:

— Нічого страшного, нічого страшного, зараз ми все виправимо. Не бійся. Тільки ти повинен нам усе як слід пояснити, інакше ми нічого не зрозуміємо. Розкажи нам усе від самого початку.

Розділ тринадцятий

— Я пам’ятаю це місце таким, яким воно було сотні років тому, коли я був ще дитиною, — почав дракон.

— Драконятком, — виправив мисливець.

— Недавно народженим, — уточнив малий.

— Тоді я ще мав ім’я. Тепер воно геть вивітрилося з моєї пам’яті, бо вже багато віків ніхто не кликав мене на ім’я. Я повернувся сюди, бо в цьому місці захований найкоштовніший скарб на всій землі, — продовжував дракон.

— Справді? — з ентузіазмом озвався мисливець. — Скарб? Де саме?

— Скрізь навколо нас.

Мисливець роззирнувся, але не побачив нічого, крім сталактитів і павутини.

— Що, за часів другої рунічної династії павуки були в ціні? — поцікавився він розчаровано.

— Уздрій, людино, — мовив дракон. Він набрав у рот повітря й дмухнув. Подих дракона здув багатовіковий пил та павутиння, явивши очам шафи з мільйонами книжок. — Це була найбільша книгозбірня другої рунічної династії. Це був храм знання, і тут, як годиться в храмах, заборонялося голосно говорити й плювати на підлогу. Сюди заходили, вимивши руки й ретельно витерши ноги. А для цілковитої певності, що ніхто не посміє поводитися некультурно, тут упродовж століть жили й дракони. Тим-то й напис є на скелі, що тут живуть дракони. Це була найбільша скарбниця знання. Та згодом люди забули науку письма. Вони розучилися читати письмена. Світ поринув у варварство. Про це місце всі забули. Багато хто не вірив, що воно коли-небудь існувало, та я завдяки своїм крилам знайшов його. І коли я дістався сюди, о, якою великою була моя радість. Усі книги світу опинилися перед мною. Ще й тепер сльози капають з очей моїх, на спомин про ту мить.

Коли я відчув прихід старості, яка підточила мої сили настільки, що вогонь у моєму нутрі більше не розгорявся, а крила заледве розгорталися, та й імені свого я не міг згадати, — отоді-то я перебрався сюди назавжди, і відтоді тут живу.

Я був уже надто втомлений, надто старий, щоб літати.

Усе, що я мав для підкріплення своїх сил, то була жменя золотистих бобів, знайдених на дні моєї торби. Я назбирав їх далеко звідси, у краях, де гаряче сонце й рясні дощі. І тепер, щоб не вмерти з голоду, я мусив вирощувати оті боби, які, однак, потребували більше тепла й більше води, ніж було на вершині цієї гори.

Та виявилося, що ця гора — вулкан. Я відсунув кам’яну брилу, і пара, що ринула звідти, зігріла мої кості та мої боби, і тепер кістки мені не болять та й боби ростуть вельми добре.

Я одразу ж злякався, що вся ота пара, піднімаючись у небо, заслонить собою сонце, і на землі настане холоднеча, але я не міг закрити жерло, щоб знемагати тут від холоду й голоду, не маючи чим зігрітися й що до рота покласти.

— Але ж це із твоєї вини у світі тепер голод і злидні! — з обуренням заявив малий, тоді як мисливець намагався прибрати його із зони ураження вогнедишних драконячих ніздрів.

Дракон знову розплакався, але цим разом його голосіння було вже не таке гучне й розпачливе, і сталактити висіли непорушно.

— Здається, усі, хто стрічається нам дорогою, тільки й знають, що плакати, — озвався Монсер.

— Та чого ж, не всі, — весело відповіла йому жінка. — Тільки ті, котрі не пробують повісити нас на шибениці.

— Ти можеш посунути на місце оту брилу? — запитав малий увічливим, але рішучим тоном.

— А потім я помру від холоду, голоду й виснаження?

— Ні, — відказав йому малий відважно й водночас ще твердіше, ще рішучіше, ще спокійніше. — Я не дозволю тобі померти. Я обіцяю, що завжди буду з тобою й годуватиму тебе. Обігріватиму твою домівку хмизом та гіллям, яке збиратиму в лісі. Якщо боби вже не ростимуть, я посаджу замість них кукурудзу. Тобі буде тепло й ситно. Присягаюся своєю ельфійською честю.

Запала довга тиша. Йоршкрунскваркйолнерстрінк був спокійний і серйозний. Здавалося, він став навіть вищим.

Дракон порушив мовчанку першим:

— Старий я вельми й слабосилий. Я вже не здужаю ані літати, ані дихати вогнем. Якщо ти обманеш мене, я вже не зможу нічого вдіяти, а тільки помру тут від холоду і з порожнім черевом.

Він простягнувся долі, поклавши свою видовжену морду просто на землю, і заплющив очі.

Знову стало тихо.

Йоршкрунскваркйолнерстрінк підійшов до дракона. Поклавши йому руку на чоло, він провів пальцями по шорстких лусках. Безмежна втома, — малий пальцями відчув її в драконячій голові. Цілковита, абсолютна виснаженість.

— Я захищу тебе від усього, — сказав малий. — Але зараз треба все як слід виправити.

Дракон погодився. Упершись мордою в кам’яну брилу, він з усієї сили заходився пхати її вперед.

Брила сунулася повільно, за один поштовх — не більш як на крок, але вже до вечора жерло вулкана було перекрите.

Мисливець із маленьким ельфом теж допомагали штовхати брилу. Тим часом жінка спекла на вогні кілька качанів та зварила бобів. Запах теплої страви заповнив увесь грот. Собака вмостився на килимі з м’якого, мов оксамит, бобового листя й мирно куняв.

Йорш знову заговорив. Уперше у своєму житті він відчував себе сильним і знав, що, як і навіщо робити.

— Я лишуся з тобою й піду знайду тобі щось попоїсти, — пообіцяв малий. — Ти любиш кукурудзу? Так? Добре. У мене є кілька качанів у торбі. Коли зберемо всі боби, посадимо кукурудзяні зерна й матимемо тут ціле поле кукурудзи. Вона росте без підігріву й без пари. А потім почитаємо. Усе буде добре, от побачиш.

Я думаю, саме це коло ми й повинні були розірвати: вода стає парою, пара збирається в хмари, хмари випадають дощем, а дощова вода збирається в струмки та річки й знову випаровується. Тепер коло розірване. Я залишуся з тобою й не дам тобі померти від голоду.

Дракон був неначе заворожений.

Від радісно кивнув.

Він попросив, щоб йому показали кукурудзу й пояснили, як її вирощують. Тоді ще трішки схлипнув, але цим разом уже від радості, і промовив слова, які були, мабуть, найбільш незбагненним з усього вимовленого за той день. Він сказав, що той інший ельф, який проходив тут дуже давно, теж казав йому закрити кратер вулкана, бо думав, що саме це причина повсякчасних хмар та дощів, — і теж запропонував, що сам годуватиме дракона. Та через кілька днів цей ельф подався кудись у справах, весь такий веселий, і сказав драконові на прощання, що він, коли хоче, може лишити жерло відкритим — так буде краще для бобів. Зрештою, із хмарою пари над горою його синові буде простіше знайти сюди дорогу — бо ж він прийде сюди, раніше чи пізніше, щоб сповнити своє призначення. Він, бідолашний дракон, повірив йому. Він знову відкрив кратер, і звідти знову бухнула гаряча пара. А коли вони постукали в браму, на нього наринули спогади, він злякався, що його почнуть звинувачувати… ну, словом…

Запанувала гнітюча тиша.

Чути було тільки, як метляє хвостом собака. Радіючи, що він нарешті в теплі й на м’якій підстилці з бобового бадилля, пес без угаву бив хвостом по якомусь сталагміту, здіймаючи хмарки пилу та павутиння.

Маленькому ельфові аж перехопило подих.

Його батько був тут.

Його батько мав змогу повернути на небо сонце, припинити зливи, покласти край нужді та злидням у світі, — але не зробив цього.

Приголомшлива, страшна, жахлива, невимовна, неймовірна річ…

— Який жах! — сказала жінка.

— Це просто капець! — підтвердив чоловік.

Маленький ельф переживав одне з найпаскудніших відчуттів, які тільки існують у природі: сором за своїх батьків.

Він похнюпив голову.

Його очі пригасли, а серце сповнилося болем, у якому потонула геть уся його магія. Тепер він не зміг би оживити навіть найменшу комашку.

— Чому він так учинив? — запитала жінка.

— Ну, тяжко продавати казани достатку по три золоті за штуку у світі, де на небі сяє сонце. Ельфи завжди мали хист до різних оборудок, хіба ні? — відповів мисливець. У голосі його звучала холодна лють, і вона ж таки відбивалася на обличчі. Він почав міряти печеру широкими кроками. Тоді стусонув ногою вогнище так, що хмиз і качани печеної кукурудзи порснули на всі боки. Собака перестав метляти хвостом і перелякано заскавчав.

— Стільки років нужди, голоду, темряви, відчаю — і все через одного недоумка-дракона й ельфа, що… що… — мисливець подумки підшукував якнайдошкульнішу лайку. А тоді видав те, що здавалося йому найгіршим: «Ельфа, що поводився, як типовий ельф».

Йоршкрунскваркйолнерстрінк тихенько схлипнув. Але цього разу розрадити його спробував тільки собака.

— Як можна звідси вибратися? — запитав чоловік у дракона різким, але водночас безмірно втомленим голосом. — Я маю на увазі, як може вибратися звідси той, хто не має крил і не хоче втопитись у водоспаді? — додав він.

Як з’ясувалося, існував ще один шлях. Зрештою, люди часів другої рунічної династії, які приходили сюди по книжну премудрість, попередньо помивши руки, старанно витерши ноги й зобов’язавшись не плювати на землю, і тим більше на пергаментні манускрипти, — мусили якось приходити. З галявини перед входом у кам’яну вежу починалася стародавня дорога, яка в’юнилася південним схилом Темних гір, усе далі від річки й від водоспаду, щоб зрештою загубитися в гущавині лісів.

Коли вони вирушили, була вже ніч — напрочуд ясна, осяяна яскравим місяцем та блискучими зорями. Тож вони вирішили не чекати до ранку.

Дорога починалася на другому боці галявини — протилежному до того, звідки вони прийшли. Захована між могутніми кедрами, густо заросла ромашкою та іншими травами, вона була ледь помітною, та й то тільки завдяки тому, що свого часу її виклали кам’яними плитами, які подекуди ще не надто глибоко вгрузли в землю.

Плити були порівняно невеликі, шестикутної форми, припасовані одна до одної, наче стільники у вулику. Між купами ромашки де-не-де стирчали невеликі стовпчики, — колись до них кріпилися поруччя, покликані допомагати подорожнім долати шлях униз чи вгору. Вряди-годи при дорозі траплялися тераси, де можна було трохи перепочити. У міру того, як вони спускалися все нижче й нижче, на зміну кедрам прийшли модрини, а далі височенні каштани впереміш із дубами.

Ніч була така місячна, що Сайра подекуди зупинялася, аби призбирати каштанів: обережно, щоб не вколотися, вона піднімала їх по одному й кидала в торбу. Набравши кілька десятків — і, попри всю свою обережність, кількадесят разів загнавши в палець колючку — вона сіла навпочіпки й заплакала.

— Ну, не все так зле, — пробурмотів мисливець. — Усе ж краще, ніж бовтатися на шибениці.

Утім, плакала вона недовго. Підвівшись, Сайра розвернулася й рушила назад під гору.

— Я йду до малого! — заявила вона рішуче. Спокійно, навіть лагідно, але рішуче. Тоном людини, яка вже не передумає. — Це ж зовсім не його вина, — повела вона далі. — Він не зробив нічого поганого. Навпаки. Він пішов на велику жертву — лишився із драконом заради того, щоб на небо могло повернутися сонце. Він рятує наш світ. А ми йому навіть не подякували! Ну, нехай навіть його батько вчинив препаскудно, що з того? Малий — молодець! Зрештою, то ж не його батько стягнув на світ оту напасть із негодою. Він просто не схотів жертвувати своїм життям і лишатися із драконом задля того, щоб ми знову мали добру погоду. Може, не міг? Може, він був хворий? А може, мав якісь інші справи? Може, він мусив повернутися до свого сина й про щось його попередити? Ми ж цього не знаємо. То чого ж хапаємося його судити? Люди завжди в усьому звинувачували ельфів, і ми тепер що, такі самі будемо? Хай там як, а то не він винен у негоді. Він просто не став нас рятувати…

Мисливець мовчки подався за нею слідом. Він раз у раз щось невдоволено бурмотів собі під ніс, але не сповільнював кроку, а навпаки, наддав ходу навіть незважаючи на втому в ногах. Вони були вже знову серед кедрів, коли місяць зненацька потьмянів, зорі сховалися за хмарами й настала майже непроглядна темрява. Йти далі стало неможливо. Чоловік і жінка — а з ними й собака — лягли, скрутившись клубочком, одне навпроти одного на одній з тих терас, що були призначені для відпочинку давніх подорожніх. І так минула решта ночі.

З першими променями вранішнього сонця вони підхопилися й поспіхом рушили далі — з тяжким серцем людей, які скоїли несправедливість, і з тим почуттям нагальності, яке підганяє людину, що не зуміла опанувати свій гнів і тепер повинна виправити кривду, заподіяну малому, дитині, недавно народженому.

Коли вони нарешті зайшли до бібліотеки, сонце вже сяяло на небі в усій своїй сліпучості, і далекий водоспад вигравав усіма кольорами веселки. Брама була відчинена. Дракон дрімав у золотистих променях, що наповнювали його лігво. Тим часом у бібліотеці вже навели лад: видобуті з-під пилу й павутиння, манускрипти вишикувалися на полицях гордими рядами.

Маленький ельф сидів ув одній із внутрішніх кімнат. Навкруги він розклав безліч розгорнутих пергаментних сувоїв, заповнених срібними ельфійськими літерами та дивними кресленнями з ліній та кружечків. Малий був щасливий, наче те орля, що тільки-но навчилося літати. У повітрі висіла, обертаючись довкола власної осі, велика куля, а навколо неї кружляли — кожна по своєму колу — більші та менші кульки, одні приплюснуті, інші подовгасті.

— Це написав для мене мій тато, — мовив малий, показуючи на рукописи та креслення. — А це вже зробив я сам! — додав він захоплено, показуючи на кульки, що кружляли в повітрі. — Я зробив ці кулі зі старої драконячої шкури — ви ж знаєте, дракони міняють шкуру, наче змії, — і тепер пробую побудувати з них планетну систему. Такі маленькі речі, особливо коли вони обертаються навколо себе, я тепер умію тримати в повітрі навіть усупереч гравітації.

Далі він удався в довгі й хитромудрі пояснення, які чоловік та жінка пропустили повз вуха.

У бічних кімнатах бібліотеки були сотні пергаментних манускриптів про рух зірок та планет. Дракон, утім, так ніколи до них не дістався. Через вузькі проходи між кімнатами все те, що зберігалося поза центральною залою, було для нього так само недосяжним, як і те небо, у яке він колись злітав. Та якщо дракон не мав змоги вивчати рухи небесних тіл, то батько маленького ельфа — Той, хто знаходить дорогу й показує її іншим, — мав таку можливість і добре збагнув цю науку. Він залишив для свого сина пояснення — такі прості й зрозумілі, що Йорш зумів розібратися в усьому протягом однієї ночі!

Він — услід за батьком — дійшов висновку, що зміна клімату сталася сама собою, без нічиєї вини, і тепер погода потрохи покращується теж, без нічиєї заслуги. Вулкан тут виявився ні до чого. Він був не такий аж потужний, щоб пара, яку він вивергав, могла перетворити цілий край на заплави й мочарі! Маленький ельф послуговувався різними слівцями, що для його слухачів не мали ніякісінького сенсу: метеорити, коливання земної осі… Згадав і про закон гравітації, хоча ніде нічого не падало й нікого не вішали.

Суть справи зводилася до того, що причиною багатолітніх дощів та холодів стала випадковість — величезна каменюка, що пролітала в небі, де ніхто її не міг навіть побачити, — а тепер негода потрохи минає, бо ця каменюка вже полетіла геть, і оте, що називається «кут нахилу земної осі», поволі повертається до того стану, за якого погода була найкраща. Ну, чи принаймні не надто погана. Словом, така, як звичайно. Трохи сонця, трохи дощу, час від часу гарна днина з легеньким вітерцем, коли можна пускати повітряних зміїв, а можна й засівати ниву.

Чоловік та жінка небагато зрозуміли із цих пояснень. Вони не перебивали його навіть щоб спитати, що таке «планета» і чи це те саме, що просто «куля». Малий навіть запевняв, начебто земля кругла й не сонце крутиться навколо землі, а навпаки. То була найдурніша з усіх дурниць, які він говорив, і в цьому легко переконається кожен, хто має очі й може розглянутися навколо, а проте чоловік і жінка із чемності вирішили не зважати на це й нічого не відповідати.

Зрештою, вони таки мусили визнати, що зо два місяці тому погода вперше за багато років трохи змінилася на краще. То тут, то там з’являвся клапоть голубого неба, промінчик сонця, зірка або й дві. Уперше за багато років посеред хмар та злив можна було побачити бодай проблиски вранішньої чи вечорової заграви.

Дещо простішими за астрономічні пояснення були пояснення філологічні. Мова другої рунічної династії була надзвичайно чітка й точна. У пророцтві говорилося:

«Коли». Не «якщо». За часів Другої рунічної династії прислівник «коли» мав виключно часове значення: «у той самий час», «одночасно», а не умовне. Йдеться тільки про те, що дві речі відбудуться одночасно, а не про те, що перша є умова другої. Коло, яке повинні були розірвати дракон і маленький ельф, — то не був кругообіг води, пари, хмар і дощу, а інше коло — те, яке замикається навколо тебе й усередині якого ти лишаєшся сам-один. Маленький ельф повинен був зустріти останнього дракона, щоб з’єднати минуле з майбутнім: повернути людству те знання, яким воно володіло за часів славної минувшини, коли життя людей було пронизане наукою, і відкрити цим самим шлях у нове майбутнє. Це все таке ясне… таке прекрасне… і його тато зрозумів це й залишив синові знаки, якими той мав керуватися, — немовби стежинку з камінців, які виблискували на сонці.

— А як же казанок доброї погоди? — запитав мисливець.

— Це звичайнісінький казан для вудження м’ясива. Поліпшення погоди почалося з теренів, найближчих до Темних гір, а тому захищених від західних вітрів. Мій тато все це передбачив.

— Продати казан за три золоті монети — це людською мовою називається «шахрайство», — сухо зазначив мисливець і, ледь ухилившись від стусана, який хотіла відважити йому жінка, зручно вмостився на кріслі, видовбаному в скелі.

— А ельфійською мовою це називається «геніально», — весело відказав йому малий. — І річ не тільки в тому, що таким способом батько здобув для мене засоби, щоб дістатися сюди, а й тому, що продавши їм так дорого цей казан, він подарував їм мир і згоду. Жителі села були так твердо переконані в дієвості магії, яка крім доброї погоди мала забезпечити їм і злагоду, що перестали влаштовувати бійки на ножах, а це вартує значно більше, ніж кілька шматочків золота. Купити задорого річ, яка не має ціни, — це все-таки вигідна оборудка. Я думаю, що сільський голова це збагнув!

Запала довга тиша, а тоді чоловік зайшовся сміхом — і в цьому нападі сміху вчувалася полегкість. Жінка, натомість, розплакалася й обняла малого міцно-міцно — так, щоб ці обійми запам’яталися їм обом.

— Може, ми ще колись зустрінемося, — висловив малий свою щиросердечну надію. Може, він іще колись зустріне їх, але тепер їм треба розстатися. Вони мусять жити своїм життям, у якому є місце для полів, лук, розведення гусей, може, і народження дітей, але, безперечно, не для книг і золотистих бобів. Тим часом він пообіцяв лишитися із драконом. Сум сповнив його серце, і кульки, що досі розмірено кружляли в повітрі, ураз посипалися на землю. За однією з них кинувся біжма собака.

— Раніше чи пізніше, але зустрінемося, — запевнила жінка.

Вони довго тримали одне одного в обіймах, а тим часом сонце піднімалося дедалі вище, і бібліотеку поступово заливало золотистим світлом. Боби блищали, мов коштовне каміння, поміж стародавніх книжкових шаф.

— Я хотів би дати ім’я цьому собаці, — мовив Йоршкрунскваркйолнерстрінк.

Сайра стиснула його ще дужче.

— Та нема проблем.

Йоршкрунскваркйолнерстрінк був глибоко зворушений. Його аж розпирало від гордості.

— Вірний, — мовив він переможно.

— Вірний? — перепитав мисливець. — Вірний? Собак називають Сірко, Рябко, Бровко або й просто Пес. Вірний — це смішне, ба навіть чудернацьке ім’я для собаки. Це, можу закластися, буде перший і останній пес, якого так назвали…

Він хотів додати ще щось, але не встиг. Звичний уже штурхан у бік змусив його прикусити язика.

— Це прекрасне ім’я, — сказала Сайра. — Дуже йому пасує.

Вони обнялися ще раз, тоді ще трошки, а тоді ще.

А потім відпустили одне одного. Востаннє переглянувшись, вони попрощалися назавжди. Тим часом дракон прокинувся. Він позіхнув добрий десяток разів, а тоді довідався, що може знову відкрити свій вулкан і далі, скільки схоче, гріти свої старечі кості посеред золотистих бобів. Від радості старий дракон почав розмахувати на всі боки довжелезним хвостом, збивши три сталагміти й розваливши одну із шаф. Радість трохи розворушила його пам’ять, як ото ополоник збовтує казанок із юшкою, і дещо спливає на поверхню. Ні, він не згадав свого імені, яке було вже назавжди втрачене, — але згадав щось інше. Він згадав, що біля входу в печеру прикопана скринька із чимось схожим на золотисті боби, тільки от зуб ці боби не бере — він пробував і мало не зламав. Як же воно називається? Це те, із чого роблять усякі там корони, берла, цінні монети — ну, ви ж зрозуміли? Там цього діла небагато, десь сто шматочків. Знаєте, що з ним робити? То заберіть, зробіть ласку, щоб не валялося тут під ногами.

Коли вони в супроводі собаки спускалися з гори, мисливець раз у раз допомагав Сайрі долати різні перепони, галантно подаючи руку. Потім він уже тримав її за руку й там, де не було ні каменюк, ні повалених дерев, через які доводилося б перелазити. Вона не пручалася. Собака із задоволеним виглядом тюпав за ними слідом.

— Якщо хочеш, за те золото, що дав нам дракон, ми могли б купити трохи землі й жити — горя не знати, — мовив чоловік.

Жінка нічого не відповіла.

— Заведемо виноградник, посіємо пшениці, трохи кукурудзи, — додав він.

Жінка зупинилася.

— Курей ще б завести, — запропонувала вона.

Чоловік радісно всміхнувся й стиснув її руку.

Далі йшли вже мовчки.

Вони майже спустилися з гори, коли чоловік знову заговорив.

— Знаєш, сьогодні вранці, коли тільки-но засвітало, сонце світило просто на тебе, ну і, цеє… я… я хотів сказати… тобто запитати… ну… річ у тому, що… ти… тобто, ем-м-м, ми… ми могли б, я думаю… Знаєш, я так люблю дивитися, як рожевіє світанок. Якби в нас була дочка, ми могли б назвати її Розальбою, тобто, Рожевою зорею.

Жінка й тепер не відсмикнула руку.

— Це гарне ім’я, — підтвердила вона з усмішкою й трохи сором’язливо. А тоді, подумавши, поправила: — Коли в нас буде дочка, назвемо її Розальба.

Від чергового штурхана він уже не встиг ухилитися. А вона розсміялася.

Тоді вони обнялися й довго не випускали одне одного з обіймів, відчуваючи тепло одне одного, волосся одне одного на своїх обличчях.

Вони довго стояли, обнявшись, під ясним блакитним небом — бо ж їм обом так хотілося цього ще відтоді, коли вони вперше одне одного побачили.