Останній аргумент королів

Отруйний торг

Очільник Ґлокта стояв у коридорі й чекав. Витягнув скручену шию в один бік, а тоді — у другий. Почув знайоме клацання, відчув, як переплетені м’язи між лопатками пронизують знайомі канати болю. «Чому я це роблю, якщо це незмінно завдає мені болю? Навіщо випробовувати біль? Лизати виразку, терти пухир, колупати струп?»

— Га? — різко спитав він.

Мармуровий бюст біля підніжжя сходів відповів лише німою зневагою. «А мені її й так дістається задосить». Ґлокта почовгав геть, тягнучи нікчемну ногу по кахлях за собою. Стукання його ціпка відлунювало серед ліпнини на далекій стелі.

На тлі видатних дворян у Відкритій Раді лорд Інґелстад, власник цього надміру великого коридору, був людиною по-справжньому непримітною. Голова родини, становище якої з роками погіршилось, а багатство та вплив майже зійшли нанівець. «А що дрібніша людина, то сильніше в неї, як правило, роздуті претензії. Чому до них ніколи не доходить? У великих приміщеннях дрібні речі здаються ще дрібнішими».

Десь у тіні пробив кілька разів годинник — мляво, спроквола. «Уже запізнився. Що дрібніша людина, то довше доводиться чекати, поки вона зволить щось зробити. Проте я вмію бути терплячим, коли треба. Зрештою, на мене не чекають із нетерпінням бучні бенкети, ошалілі натовпи чи прекрасні жінки. Уже не чекають. Гурки подбали про це в темряві під в’язницями імператора». Ґлокта втиснув язик у голі ясна й застогнав, пересуваючи ногу: колючий біль у ній пронизав його спину знизу вгору й викликав дрож у повіці. «Я вмію бути терплячим. Єдиний плюс такого стану, коли кожен крок перетворюється на випробування. Людина швидко навчається ступати обережно».

Двері поряд із ним різко відчинились, і Ґлокта швидко крутнув головою, постаравшись не скривитися, коли в шиї хруснули кістки. У дверях стояв лорд Інґелстад — огрядний, симпатичний чоловік із червонястим обличчям. Жестом покликавши Ґлокту до кімнати, він товариськи всміхнувся. «Можна подумати, ніби це дружній візит і йому навіть раді».

— Маю вибачитися за те, що змусив вас чекати, очільнику. У мене від прибуття до Адуа було стільки гостей, що аж голова йде обертом! — «Сподіваймося, що вона від цього не відірветься». — Така безліч гостей!

«Поза сумнівом, гостей із пропозиціями. Пропозиціями в обмін на ваш голос. Пропозиціями в обмін на допомогу у виборі нашого наступного короля. Але від моєї пропозиції вам, гадаю, буде боляче відмовитися».

— Вина, очільнику?

— Ні, мілорде, дякую. — Ґлокта кульгаво переступив поріг. — Я ненадовго: мені теж потрібно виконати багацько справ.

«Ви ж розумієте, що вибори самі себе не фальсифі­кують».

— Звісно, звісно. Прошу, сідайте.

Інґелстад весело плюхнувся в одне зі своїх крісел і показав жестом на друге. Ґлокта влаштувався не відразу: обережно опустився, а тоді посовав стегнами, доки не знайшов позу, в якій спина не завдавала йому постійного болю.

— І що ви бажаєте зі мною обговорити?

— Я прийшов від імені архілектора Сульта. Сподіваюся, ви не образитесь, якщо я висловлюся прямо, та Його Преосвященству потрібен ваш голос.

Важке обличчя дворянина скривилося у вдаваному спантеличенні. «Ще й так погано вдаваному, як на те».

— Здається, я не розумію. Мій голос із якого питання?

Ґлокта витер під мокрим оком трохи вологи. «Невже ми мусимо влаштовувати такі ганебні танці? У вас для цього негодяща статура, а в мене — негодящі ноги».

— Із питання того, хто займе трон наступним, лорде Інґелстаде.

— А… Це.

«Так, це. Ідіот».

— Очільнику Ґлокто, сподіваюся, що не розчарую ні вас, ані Його Преосвященство — людину, до якої я відчуваю лише максимальну повагу, — він схилив голову, утрирувано зображаючи скромність, — якщо скажу: не можу зі спокійною совістю допускати, щоб мене підштовхували в якомусь напрямку. На мою думку, мені та всім членам Відкритої Ради довірили священну справу. Обов’язок вимагає від мене проголосувати за людину, яка видасться мені найчудовішим кандидатом із-поміж численних чудових чоловіків, які підходять на цю роль.

Тут Інґелстад здобувся на посмішку, що вказувала на неймовірне самовдоволення.

«Прекрасна промова. Сільський дурник міг би навіть їй повірити. Скільки разів я чув ці слова чи щось подібне за останні кілька тижнів? За традицією, наступним має бути торг. Розмова про те, скільки саме коштує довіра у священній справі. Яка кількість срібла переважує чисту совість. Яка кількість золота долає перепони обов’язку. Але сьогодні я не схильний до торгів».

Ґлокта дуже високо здійняв брови.

— Маю вас привітати: ваша позиція шляхетна, лорде Інґелстаде. Якби в усіх був такий характер, як у вас, ми жили б у кращому світі. Дійсно шляхетна позиція… а надто для того, хто може втратити так багато. Щонайменше… та, мабуть, усе. — Він скривився, взявши в одну руку ціпок і з болем хитнувшись уперед, до краю крісла. — Проте на вас, як я бачу, це не вплинуло, тож я прощаюся…

— Що ви маєте на увазі, очільнику?

На пухкому обличчі дворянина була просто-таки написана бентега.

— Як це — що, лорде Інґелстаде? Ваші нечесні ділові операції, звісно.

Червонясті щоки добряче поблідли.

— Це, напевно, якась помилка.

— О ні, запевняю вас. — Ґлокта вийняв зі внутрішньої кишені плаща письмові зізнання. — Бачте, ви часто фігуруєте в зізнаннях старших мерсерів. Дуже часто. — Він простягнув тріскучі аркуші так, щоб їх було видно обом. — Тут вас називають — як ви розумієте, це не моє формулювання — «спільником». Тут — «основним бенефіціаром» украй брудної контра­бандної схеми. А тут, як ви помітите — і мені майже соромно про це згадувати, — дуже близько одне до одного стоять ваше ім’я та слово «зрада».

Інґелстад згорбився, втиснувся у своє крісло і поставив келих на стіл поряд із собою так, що той заторохтів і на поліроване дерево вихлюпалося трохи вина. «О, це справді варто витерти. Може залишитися жахлива пляма, а деякі плями вивести неможливо».

— Його Преосвященство, — продовжив Ґлокта, — вважаючи вас другом, для загального добра подбав про те, щоб ваше ім’я не згадувалося під час початкового пошуку відомостей. Він розуміє, що ви просто намагалися покращити становище своєї родини, яке невпинно погіршувалось, і співчуває вам. Та якби ви раптом розчарували його в цій справі з голосами, його співчуттю швидко настав би кінець. Розумієте, про що я?

«Гадаю, я розтлумачив усе більш ніж чітко».

— Так, — видушив із себе Інґелстад.

— А пута обов’язку? Чи не здається вам зараз, що вони ослабли?

Дворянин ковтнув. Із його обличчя вже начисто зник рум’я­нець.

— Звісно, я дуже хочу допомогти по змозі Його Преосвященству, та… річ у тім, що…

«Що тепер? Відчайдушна пропозиція? Підкуп із розпачу? Може, навіть апеляція до моєї совісті?»

— До мене вчора приходив представник верховного судді Маровії. Чоловік на ім’я Харлен Морроу. Він робив дуже схожі заяви… і озвучував вельми схожі погрози.

Ґлокта нахмурився. «Та невже? Маровія та його малий черв’як. Завжди всього на крок попереду чи всього на крок позаду. Але в жодному разі не далеко». В голосі Інґелстада раптом з’явилася істерична нотка.

— Що мені робити?! Не можу ж я підтримати вас обох! Очільнику, я покину Адуа й більше не повернуся! Я… Я утримаюся від голосування…

— Нічого такого ви, блядь, не зробите! — процідив Ґлокта. — Ви голосуватимете так, як скажу вам я, і срати на Маровію!

«Натиснути ще? Огидно, та хай буде так. Хіба мої руки не забрьохані по лікоть? Порпання ще в одній-двох стічних трубах погоди не зробить». Він понизив голос до єлейного муркотіння:

— Учора мені на очі трапилися ваші доньки в парку.

Лице дворянина остаточно сполотніло.

— Троє юних невинних створінь, які от-от стануть жінками, вбрані за останньою модою, одне вродливіше за інше. Скільки там наймолодшій… п’ятнадцять?

— Тринадцять, — прохрипів Інґелстад.

— А… — Ґлокта розтягнув губи, демонструючи беззубу посмішку. — Як рано розквітла. Вони ще ніколи не бували в Адуа, правильно?

— Ні, — майже пошепки відповів лорд.

— Я так і думав. Захват і радість, із якими ваші доньки гуляли садами Аґріонта, були просто чарівні. Присягаюся, вони мали впасти в око всім завидним кавалерам столиці. — Ґлокта мало-помалу перестав посміхатися. — Лорде Інґелстаде, у мене розбилося б серце, якби я побачив, як таких тендітних створінь раптом хапають і тягнуть до одного з найсуворіших виправних закладів Енґлії. До місця, у якому краса, виховання й лагідна вдача привертають абсолютно інакшу увагу, далеко не таку приємну. — Ґлокта вдавано здригнувся, наче від жаху, і поволі нахилився вперед, щоб зашепотіти: — Я б і собаці такого життя не побажав. А все це через необачність батька, який мав усі можливості виправити ситуацію.

— Але ж мої доньки — вони не були задіяні…

— Ми обираємо нового короля! У цьому задіяні всі! — «Може, це й суворо. Однак суворі часи вимагають суворих дій». Ґлокта насилу звівся на ноги. Його долоня, що лежала на ціпку, задрижала від натуги. — Скажу Його Преосвященству, що він може розраховувати на ваш голос.

Інґелстад здувся — раптово й остаточно. «Наче проколотий міх для вина». Плечі згорбилися, лице обм’якло від жаху та безнадії.

— Але ж верховний суддя… — прошепотів він. — Невже ви не знаєте жалю?

Ґлокта зміг хіба що знизати плечима.

— Колись знав. У дитинстві я був м’якосердий до глупства. Присягаюсь, я плакав, коли бачив муху в павутинні. — Повернувшись до дверей, він скривився: ногу схопив лютий спазм. — Постійний біль вилікував мене від цього.

Це була маленька душевна зустріч. «От тільки товариство аж ніяк не гріє душу». Очільник Ґойл сердито дивився на Ґлокту маленькими очицями на кістлявому обличчі з-за величезного круглого столу у величезному круглому кабінеті. «І, як мені здається, не з ніжними почуваннями».

Його Преосвященство архілектор, голова Королівської Інквізиції, зосередив увагу на дечому іншому. До вигнутої стіни було пришпилено триста двадцять аркушів паперу, які займали, мабуть, із половину периметра кабінету. «По одному аркушу на кожне велике серце нашої шляхетної Відкритої Ради». Вони стиха потріскували від легкого вітерцю з відчинених вікон. «Папірці тріпотять, як тріпотітимуть налякані виборці». Кожен аркуш був позначений іменем. «Лорд такий, лорд сякий, лорд Ім’ярек звідкись там. Великі люди та дрібні. Люди, на чию думку загалом усім було начхати, доки принц Рейнолт не вилетів із ліжка в могилу».

На багатьох аркушах була грудка кольорового воску в кутку. На деяких — дві чи навіть три. «Симпатії. За кого вони голосуватимуть? Блакитний — за лорда Брока, червоний — за лорда Ішера, чорний — за Маровію, білий — за Сульта і таке інше. Усе це, звісно, може змінитися залежно від того, куди їх понесе вітром». Унизу виднілися рядки, написані дрібним, щільним почерком. Надто дрібним, щоб Ґлокта міг їх прочитати зі свого місця, проте він знав, що там написано. «Дружина колись була повією. Небайдужий до парубків. Забагато п’є. Убив слугу під час нападу люті. Борги через азартні ігри, яких йому не виплатити. Таємниці. Чутки. Побрехеньки. Знаряддя цієї шляхетної праці. Триста двадцять імен і стільки ж брудних історійок, кожну з яких слід зауважити, розкопати й наблизити до нас. Політика. Далебі, заняття для праведників».

«То чому я це роблю? Чому?»

Архілектор мав нагальніші проблеми.

— Брок досі попереду, — похмуро буркнув він, вдивляючись у папірці, що ворушились, і зціпивши за спиною руки в білих рукавичках. — Йому дістанеться голосів із п’ятдесят — у цьому можна бути більш-менш упевненими. — «Наскільки можна бути впевненими в ці непевні часи». — Ішер не надто відстає: йому дістанеться не менше сорока. Скалд, наскільки ми можемо судити, нещодавно пішов уперед. Несподівано жорстка людина. Старикландська делегація практично у нього в руках, а це дає йому голосів із тридцять. Приблизно те саме в Барезіна. Наразі ці четверо — основні претенденти.

«Але хто знає? Може, король проживе ще рік і ми повбиваємо один одного, перш ніж дійде до голосування». Подумавши про це, Ґлокта ледь не посміхнувся. Купа розкішно вбраних трупів у Осередку лордів — усі видатні дворяни Союзу й усі дванадцятеро членів Закритої Ради. «Кожен із ножем у спині від сусіда. Огидна правда про врядування…»

— Ви розмовляли з Хюґеном? — різко запитав Сульт.

Ґойл трусонув лисуватою головою і з сильним роздратуванням вишкірився на Ґлокту.

— Лорд Хюґен досі в полоні самообману, буцімто він може стати нашим наступним королем, хоча він точно не зможе забезпечити собі більше ніж дюжину виборців. Ледве виділив час на те, щоб вислухати нашу пропозицію, — так завзято він силкується видурити для себе більше голосів. За тиждень чи, може, два він схаменеться. Тоді його, можливо, вдасться привабити на наш бік, але я б на це не розраховував. Імовірніше, що він пристане до Ішера. Вони, як я розумію, завжди були близькі.

— Ну й молодці, — промовив крізь зуби Сульт. — Як щодо Інґелстада?

Ґлокта засовгався на стільці.

— Я в дуже відвертій формі передав йому ваш ультиматум, Ваше Преосвященство.

— Отже, ми можемо розраховувати на його голос?

«Як би це сказати?»

— Я не можу сказати з абсолютною певністю. Верховний суддя Маровія спромігся висловити майже такі самі погрози через свою людину, Харлена Морроу.

— Морроу? Хіба це не один із блюдолизів Хоффа?

— Він, здається, покращив своє становище у світі.

«Чи погіршив — залежно від того, як на це подивитись».

— Із ним можна розібратися, — заявив Ґойл із украй неприємним виразом обличчя. — Доволі просто…

— Ні! — відрізав Сульт. — Чому ти, Ґойле, завжди хочеш убити проблему, щойно вона з’являється?! Поки що ми маємо діяти обережно й показувати себе розважливими людьми, готовими до переговорів. — Він підійшов до вікна. Яскраве сонячне світло, проникнувши у великий самоцвіт на його архілекторському персні, замерехтіло пурпуром. — А тим часом реальне керування державою занехаяне. Податків не стягують. Злочини не карають. Отой покидьок, якого звуть Дубильником, цей демагог, цей зрадник, публічно виступає на сільських ярмарках, закликаючи до відкритого бунту! Селяни вже щодня покидають свої ферми й переходять до розбійництва, промишляють грабунком і завдають неймовірної шкоди. Хаос шириться, а ми не маємо ресурсів на його знищення. В Адуа зосталося всього два королівські полки, а цього навряд чи досить для збереження порядку в місті. Хто знає — може, котромусь із наших шляхетних лордів обридне чекати й він вирішить спробувати захопити корону дочасно? Я цьому не здивувався б!

— Армія скоро повернеться з Півночі? — запитав Ґойл.

— Навряд. Отой довбень маршал Бурр три місяці просидів під Дунбреком і дав Бетодові більш ніж достатньо часу на перегрупування за Вайтфлоу. Хто знає, коли він таки зробить те, що треба, — і чи зробить узагалі!

«Ми місяцями руйнували власну твердиню. Мало не починаєш шкодувати, що ми витратили стільки сил на її будівництво».

— Двадцять п’ять голосів. — Архілектор насуплено глянув на папірці, що потріскували. — Двадцять п’ять, а в Маровії вісімнадцять? Ми й досі практично тупцюємо на місці! Здобуваючи один голос, ми неодмінно втрачаємо якийсь інший!

Ґойл нахилився вперед, не встаючи зі стільця.

— Можливо, Ваше Преосвященство, настав час іще раз завітати до нашого друга в Університеті…

Архілектор люто засичав, і Ґойл швидко стулив рота. Ґлокта поглянув у велике вікно, вдаючи, ніби не почув нічого надзвичайного. У краєвиді з вікна передусім впадали в око шість напіврозвалених шпилів Університету. «Та яку допомогу можна знайти там? Серед занепаду, пилюги й тих старих недоумків Адептів?»

Сульт не дав йому добре над цим подумати.

— Я поговорю із Хюґеном сам. — Він тицьнув пальцем в один із папірців. — Ґойле, напиши лорд-губернаторові Міду і спробуй здобути його підтримку. Ґлокто, домовся про бесіду з лордом Веттерлантом. Він іще не заявляв про підтримку жодного з кандидатів. Паняйте звідси, обидва. — Сульт відвернувся від своїх аркушів із секретами й уп’явся жорстоким поглядом блакитних очей у Ґлокту. — Паняйте звідси й добудьте… мені… голоси!

Бути отаманом

— Холодна нічка! — прокричав Шукач. — А я думав, зараз літо!

Усі троє підвели погляд. Найближче був старигань із сивим волоссям і обличчям, яке, видно, обвівало чимало вітрів. Просто за ним був молодший чоловік, який не мав лівої руки нижче ліктя. Третій, ще хлопчисько, стояв у кінці пристані й насуплено дивився на темне море.

Шукач підійшов до нього, вдавши, що сильно шкутильгає: потягнув одну ногу за собою і скривився так, ніби йому боляче. Причовгав під ліхтар, який звисав із високого стовпа разом зі сполоховим дзвоном, і простягнув глека так, щоб його було видно всім.

Старий усміхнувся і притулив свого списа до стіни.

— Край води завжди холодно. — Він підійшов ближче, потираючи руки. — Добре, що хоч ти можеш нас зігріти. Еге ж?

— Ага. Повезло з усім, як не крути.

Шукач витягнув корок і облишив його — хай теліпається, — підняв один із кухлів і налив трохи пійла.

— Нема чого соромитись — еге ж, хлопче?

— Та, мабуть, ні.

Шукач налив іще трохи. Однорукому, коли йому вручили кухоль, довелося покласти списа на землю. Хлопець одержав своє останнім і насторожено поглянув на Шукача.

Старий штурхнув його ліктем.

— Хлопче, ти певен, що мамця не заборонила б тобі пити?

— Та кого обходить, що вона сказала б? — буркнув він, спробувавши надати своєму високому голосу хрипкості.

Шукач передав йому кухоль.

— Про мене, той, хто доріс до списа, доріс і до кухля.

— А я доріс! — різко додав хлопчисько й вирвав посудину з Шукачевої руки, але здригнувся, коли надпив із неї. Шукач згадав, як уперше випив сам — як паршиво йому тоді було і як він замислився, чому довкола цього стільки галасу, — і всміхнувся сам собі. Хлопчина, найпевніше, подумав, що це з нього сміються. — Та й хто ти такий?

Старий несхвально цокнув язиком.

— Не зважай на нього. Він іще юний, от і думає, ніби за хамство поважають.

— Та нічо, — відповів Шукач і налив собі кухоль, а тоді поставив глека на каміння. Добре подумав, що такого сказати, аби точно не схибити. — Мене кличуть Креґґом.

Знав він колись одного Креґґа: той загинув у сутичці серед пагорбів. Шукач був не надто до нього прихильний і гадки не мав, чому йому спало на думку це ім’я, але тепер, як він гадав, могло підійти будь-яке. Він ляснув себе по стегну.

— Мене штрикнули в ногу під Дунбреком, і вона не загоїлась як треба. З переходами зав’язав. Строю мені вже, мабуть, не тримати, тож отаман послав мене сюди, глипати на воду разом із вами. — Він поглянув на море, яке коливалося й мерехтіло в місячному світлі, наче живе. — Та не можу сказати, що дуже шкодую. Якщо чесно, бої мені вже в печінках сидять.

Принаймні останнє брехнею не було.

— Я тебе розумію, — сказав Однорукий і помахав куксою в Шукача перед носом. — Як там справи?

— Та незле. Союзники досі сидять під власними стінами, роблять усе, щоб залізти всередину, а ми ждемо їх по той бік річки. І так уже не один тиждень.

— Я чув, деякі наші перейшли на бік Союзу. Чув, що старий Тридуба був там і загинув у тому бою.

— Видатна була людина — Рудд Тридуба, — озвався старигань, — видатна.

— Так, — кивнув Шукач. — Що правда, те правда.

— Однак я чув, що його місце посів Шукач, — зауважив Однорукий.

— Та невже?

— Я чув, що так. Він іще та зараза. Неабиякий здоровань. Його звуть Шукачем, наче пса, через те, що він відкусив соски якійсь бабі.

Шукач кліпнув.

— Що, справді? А я ніколи його не бачив.

— Я чув, там був Кривава Дев’ятка, — прошепотів хлопчисько з такими великими очима, ніби говорив про привида.

Решта двоє пирхнули.

— Хлопче, Кривава Дев’ятка мертвий, і по заслузі йому, цьому лютому виблядку. — Однорукий здригнувся. — Дурні в тебе думки, хай йому грець!

— Та я просто кажу, що чув.

Старий швидко ковтнув іще напою і прицмокнув губами.

— Не так уже й важливо, де хто є. Союзники, найпевніше, знудяться, щойно повернуть фортецю собі. Знудяться й подадуться додому, за море, і все знову стане як годиться. Принаймні сюди, до Уффріта, ніхто з них не піде.

— Саме так, — радісно заявив Однорукий. — Сюди вони не поткнуться.

— То чому ми їх тут виглядаємо? — занив хлопчисько.

Старигань закотив очі так, ніби чув це вже разів десять і зав­жди відповідав однаково:

— Тому що нам так загадали, хлопче.

— А якщо тобі загадали щось зробити, це варто зробити правильно. — Шукач пригадав, як Лоґен казав йому те саме, та й Тридуба теж. Їх обох уже не було на світі — обидва возз’єдналися з землею, — та це все одно лишалося правдою. — Навіть якщо справа нудна, небезпечна чи лиха. Навіть якщо ти волів би цього не робити.

Трясця, йому треба посцяти. В такі миті йому завжди хотілося посцяти.

— Що правда, те правда, — докинув старий, усміхаючись у кухоль. — Роботу треба виконувати.

— Це так. От тільки шкода… Ви ж начебто непогані хлопці.

Тут Шукач потягнувся за спину, ніби чухаючи дупу.

— Шкода? — явно спантеличився хлопчисько. — Що ти маєш на ува…

Тут у нього за спиною з’явився Доу й розітнув йому шию.

Майже тієї ж миті брудна рука Мовчуна затиснула рота Однорукому і з прогалини в його плащі визирнуло закривавлене вістря клинка. Шукач вискочив уперед і тричі хутко штрикнув старого в ребра. Той захрипів і заточився, вирячивши очі; з його долоні досі звисав кухоль, а з розтуленого рота лилася хмільна слина. А тоді він упав.

Хлопчина трохи відповз. Одну руку він притиснув до шиї, намагаючись зупинити кровотечу, а другою потягнувся до стовпа, на якому висів тривожний дзвін. Шукач подумав, що хлопець відважний, якщо він із розітнутим горлом думає про дзвін, однак той і кроку не подужав, перш ніж Доу щосили наступив йому на карк і придушив його.

Почувши, як затріщали кістки в шиї хлопчини, Шукач скривився. Він, найпевніше, не заслужив на таку смерть. Але така вже це штука — війна. На війні вбивають багацько людей, які на це не заслуговують. Цю роботу треба було виконати, і вони це зробили — і всі троє зосталися живі. Від такої справи навряд чи можна було очікувати більшого, та йому це все одно не подобалося. Шукачеві з цим завжди було непросто, але тепер, коли він був отаманом, стало як ніколи тяжко. Дивина: вбивати людей набагато легше, якщо хтось наказує тобі це робити. Важка це справа — вбивати. Важча, ніж можна подумати.

Звісно, якщо тебе не звати Чорний Доу. Тому падлюці вбити людину так само легко, як помочитися. Тим-то він і опанував цю справу так добре, хай йому грець. Шукач побачив, як Чорний Доу нагнувся, зняв плащ із обм’яклого тіла Однорукого й накинув на плечі собі, а тоді викотив труп у море — недбало, наче сміття викинув.

— У тебе дві руки, — зауважив Мовчун, який уже надягнув плащ старого.

Доу поглянув на себе.

— Ти про що? Не стану я відтинати собі руку, щоб краще замаскуватися, придурку!

— Він хоче сказати: не показуй її. — Шукач побачив, як Доу витер один кухоль брудним пальцем, налив собі пійла й вихилив його. — Як ти можеш пити в такий час? — спитав, знімаючи скривавлений плащ із трупа хлопчиська.

Доу знизав плечима, наливши собі ще.

— Шкода, що добро пропадає. І ти ж сам казав. Холодна нічка. — Він страхітливо всміхнувся. — Трясця твоїй матері, Шукачу, вмієш ти говорити. «Мене кличуть Креґґом». — Він ступив кілька кроків, накульгуючи. — «Мене штрикнули у сраку під Дунбреком!» Звідки ти таке взяв? — Доу плеснув Мовчуна по плечу затиллям долоні. — Просто краса, бля! Еге ж? Для цього є окреме слово, так? Як це там називається?

— Правдоподібно, — підказав Мовчун.

У Доу загорілись очі.

— Правдоподібно. Це якраз про тебе, Шукачу. Правдоподібна ти зараза. Клянуся, ти міг би сказати їм, що ти самісінький Скарлінґ Худлес, — і тобі повірили б. Не знаю, як ти зберігаєш серйозну пику!

Шукачеві було якось не до сміху. Йому неприємно було дивитися на ті два трупи, що досі лежали на камінні. Він все ще побоювався, що хлопчина змерзне без плаща. Дурна думка, хай їй грець: хлопчина ж лежить у калюжі власної крові всього за крок від нього.

— То й байдуже, — пробурчав Шукач. — Викинь оцих двох і йди до воріт. Не знаю, коли надійдуть інші.

— Авжеж, отамане, авжеж, як скажеш.

Доу підняв обох і закинув у воду, а тоді відчепив від дзвона язичок і закинув у море ще й його.

— Шкода, — промовив Мовчун.

— Чого шкода?

— Дзвін пропав намарне.

Доу кліпнув на нього.

— Отакої — дзвін пропав намарне! Ти раптом якось розговорився — і знаєш що? Здається, раніше ти мені більше подобався. Дзвін пропав намарне? Хлопче, ти що, з глузду з’їхав?

Мовчун стенув плечима.

— Може, він знадобиться південцям, як вони сюди прийдуть.

— Тоді, блядь, хай пірнають — що тут такого?! — Доу підхопив спис Однорукого й пішов до відчинених воріт, запхавши одну руку під крадений плащ і бурмочучи під носа: — Дзвін пропав намарне… ради мертвих, блядь…

Шукач витягнувся, ставши навшпиньки, й відчепив ліхтар, простягнув його, ставши обличчям до моря, а тоді підняв один бік плаща, щоб прикрити ліхтар, і опустив його знову. Підняв і опустив. Повторив це ще раз, а тоді почепив мерехтливий ліхтар назад на стовп. Йому здавалося, що тільки цей крихітний вогник і підігріває всі їхні надії. Цей крихітний вогник мають побачити десь далеко на воді, та іншого в них нема.

Він постійно чекав, коли вся ця справа зійде на пси, коли в містечку здійметься гамір, коли з відчинених воріт висипле п’ятсот карлів і вб’є їхню трійцю так, як вони на це заслуговують. Від думки про це йому страшенно закортіло посцяти. Та вони не прийшли. Єдиними звуками були рипіння без’язикого дзвона на жердині, плюскіт холодних хвиль об камінь і дерево. Все вийшло саме так, як вони задумали.

Із темряви виринув перший човен, на носі якого всміхався Дрижак. У човен позаду нього втиснулося два десятки карлів. Вони направду обережно орудували веслами, напруживши білі обличчя і зціпивши зуби — так старалися не здіймати шуму. А втім, Шукачеві діяло на нерви кожне «клац» чи «стук» дерева й металу.

Дрижак і його хлопці, підвівши човен поближче, звісили з борту кілька лантухів із соломою, щоб дерево не шкрябало об каміння. Все це вони продумали тиждень тому. Вони повикидали канати, а Шукач і Мовчун їх упіймали, підтягнули човна якнайближче і прив’язали його. Шукач поглянув на Доу, який невимушено застиг попід стіною біля воріт, і той злегка мотнув головою, підказуючи, що в місті ніхто не ворушиться. Тоді Дрижак плавно й тихо піднявся сходами й сів навпочіпки у темряві.

— Гарна робота, отамане, — шепнув він і всміхнувся на весь рот. — Гарна й чиста.

— Ми ще встигнемо поплескати один одного по спині. При­в’яжіть решту човнів.

— А й справді.

Тим часом надходили нові човни, нові карли, нові лантухи із соломою. Дрижакові хлопці підтягнули їх і почали витягати людей на пристань. Дуже різних людей, які надійшли за останні кілька тижнів. Тих, кому не подобалися нові порядки Бетода. Невдовзі край води зібрався чималий натовп. Шукачеві аж не вірилося, що їх не бачать, — так багато їх було.

Вони збиралися групками, як і планували; кожна мала ватажка і своє завдання. Кілька хлопців знали Уффріт і накреслили на землі його план, як колись креслив Тридуба. Шукач змусив кожного вивчити цей план. Згадавши, як через те бурчав Чорний Доу, він усміхнувся; зате тепер це виявилося доречним. Він сів навпочіпки біля воріт, а вони пішли повз нього окремими групами, темними й мовчазними.

Першим пішов Тул, за яким простував десяток карлів.

— Гаразд, Грозова Хмаро, — озвався Шукач, — за тобою головні ворота.

— Так, — кивнув Тул.

— Це найважливіше завдання, тож постарайся зробити все тихо.

— Тихо, ясно.

— Тоді удачі, Туле.

— Вона мені не знадобиться.

Із цими словами велетень побіг на темні вулиці, ведучи за собою свою ватагу.

— Червона Шапко, за тобою вежа біля колодязя і мури біля неї.

— Гаразд.

— Дрижаку, ти з хлопцями стерегтимеш міський майдан.

— Стерегтиму, мов сова, отамане.

І так далі. Вони йшли повз нього, входили у ворота й опинялися на темних вулицях, здіймаючи не більше шуму, ніж вітер із моря і хвилі на пристані, тимчасом як Шукач давав кожній ватазі якесь завдання й відправляв працювати. Останніми з’явилися Чорний Доу й суворі на вигляд бійці, якими він командував.

— Доу, за тобою зала ватажка. Занеси туди хмизу, як ми домовилися, та не підпалюй його, чуєш? Не вбивай нікого без потреби. Поки що.

— Поки що, атож.

— І ще, Доу. — Він повернувся назад. — Не займай бабів.

— За кого ти мене маєш?! — спитав той, зблиснувши зубами в темряві. — За якусь тварину?

І на цьому все. Залишилися тільки Шукач і Мовчун, та ще кілька інших, які стежили за водою.

— Угу, — поволі кивнув Мовчун. За його мірками це була направду висока похвала.

Шукач показав на жердину і промовив:

— Не дістанеш нам отой дзвоник? Може, він усе-таки на щось згодиться.

Ради мертвих, ох же він і бомкав! Шукач, коли бомкнув об дзвін руків'ям ножа, аж очі замружив, і в нього задрижала рука. Серед такої сили будівель він почувався не надто затишно: зусібіч виднілися стіни й паркани. Він за своє життя провів у містах небагато часу, та й той час, який він там провів, був не дуже приємний. Він або палив щось і робив бешкети після облоги чи валявся по Бетодових тюрмах, чекаючи, коли його вб’ють.

Він покліпав і глянув на купу шиферних дахів, стіни зі старого сірого каменю, чорного дерева і брудно-сірої штукатурки. Усе це було масне через ріденький дощик. Дивно так жити: спати в коробці й щодня прокидатися на тому самому місці. Шукача бентежила вже сама думка про це — так, ніби той дзвін іще не встиг достатньо його збісити. Він прокашлявся й опустив інструмент на бруківку поряд із собою. Тоді застиг на місці, чекаючи та тримаючи одну руку на руків’ї меча в надії, що його поза показує: в нього серйозні наміри.

З однієї вулиці долинули різкі кроки, і на майдан вибігла маленька дівчинка. Вона побачила їх — десяток чоловіків, бородатих і озброєних, у товаристві Тула Дуру, і в неї відвисла щелепа. Дівчинка, мабуть, не зустрічала досі чоловіка, навіть удвічі дрібнішого за нього. Вона рвучко розвернулася, щоб побігти назад, і мало не перекинулася на слизькій бруківці. А тоді побачила, що на купі хмизу просто за нею сидить Доу, спокійно відкинувшись до стіни з оголеним мечем на колінах, і застигла, мов скам’яніла.

— Та нічого, мала, — прогарчав Доу. — Можеш лишатися на місці.

Тепер надходили й інші — бігли звідусіль на майдан; і в усіх, варто їм було побачити, як стоять і чекають Шукач та його хлопці, на обличчі з’являвся такий самий вражений вираз. То здебільшого були жінки й хлопчаки, та ще кілька старих дідів. Підняті з ліжок дзвоном і досі напівсонні, червоноокі, з розпухлими обличчями, у сплутаному одязі й озброєні тим, що потрапило під руку. Хлопчина з різницьким сікачем. Згорблений старигань із мечем, який здавався старшим навіть за нього самого. Попереду стояла дівчина з вилами й пишним, скуйовдженим темним волоссям, яка виразом обличчя нагадала Шукачеві Шарі. Серйозна й задумлива — саме так вона дивилася на нього, перш ніж вони почали спати разом. Шукач насуплено опустив погляд на її брудні босі ноги, сподіваючись, що йому не доведеться її вбивати.

Налякати їх до смерті буде найкращим способом хутко й легко з усім упоратися. Тож Шукач спробував заговорити мов людина, якої слід боятись, а не як людина, що обсирається зі страху. Так, як міг би заговорити Лоґен. Хоч, може, це було страшніше, ніж йому потрібно. Тоді заговорить як Тридуба. Він був суворий, але справедливий, бажав усім якнайбільше добра.

— Ватажок серед вас? — прогарчав він.

— Це я, — прокректав старий із мечем. Обличчя в нього начисто обм’якло від потрясіння, коли він уздрів посередині майдану свого міста два десятки гарно озброєних чужинців. — Мене звати Латунь. А хто ви в біса такі?

— Я Шукач, а оце — Хардінг Мовчун, а здоровань — це Тул Дуру Грозова Хмара.

Дехто вирячив очі, а дехто забурмотів між собою. Вочевидь, вони вже чули ці імена.

— У нас тут п’ятсот карлів, і цієї ночі ми забрали у вас місто.

Тут кілька людей охнули й запищали. Карлів було радше двісті, та казати їм про це було безглуздо. Може, їм спаде на думку, що битися — це гарна ідея, а ще він не мав бажання рано чи пізно штрикнути жінку чи наразитися на те, щоб жінка його штрикнула.

— Нас набагато більше, куди не глянь, а ваші вартові всі як один зв’язані — ну, ті, кого ми не мусили вбивати. Деякі з моїх хлопців, і ви маєте знати, що я маю на увазі Чорного Доу…

— Це я.

Доу продемонстрував свій жаский усміх, і кілька людей із острахом відсунулися від нього так, ніби їм сказали, буцімто там сидить саме пекло.

— …Ну, вони були за те, щоб одразу підпалити ваші будинки й трохи повбивати. Поводитися так, як поводилися під проводом Кривавої Дев’ятки — розумієте, про що я?

Якась дитина трохи заплакала, мокро схлипуючи. Хлопчисько роззирнувся довкола, сікач у його руці задрижав, а темноволоса дівчина кліпнула й міцніше взялася за свої вила. Суть вони вловили, це вже точно.

— Але я подумав, що дам вам пристойний шанс на те, щоб здатися: у місті ж повно бабів, дітей і такого іншого. Моя сварка з Бетодом, а не з вами, люди. Союз хоче зробити з цього місця порт, привезти людей, матеріали і ще казна-що. Вони прибудуть сюди на своїх кораблях менш ніж за годину. Багацько людей. Це відбудеться незалежно від вашого дозволу. І от що я хочу сказати: ми можемо розібратися з усім криваво. Якщо ви такого хочете. Мертві знають, що ми набили собі в цьому руку. А ще ви можете відмовитися від зброї, якщо її маєте, а ми всі можемо порозумітися — гарненько і… як це там називається?

— Цивілізовано, — підказав Мовчун.

— Так. Цивілізовано. Що скажеш?

Старий пальцем мацав свій меч із таким виглядом, ніби йому більше хотілося спертися на свою зброю, а не помахати нею, і вдивився у стіни, з яких позирали вниз кілька карлів, і його плечі згорбилися.

— Здається, ти заскочив нас зненацька. Шукач, так? Я зав­жди чув, що ти розумний гад. Та й усе одно тут із вами майже ніхто не поборовся б. Бетод притьмом забрав кожного, хто міг тримати спис і щит. — Він оглянув жалюгідну юрбу позаду себе. — Жінок не займатимете?

— Не займатимемо.

— Тих, хто хоче, щоб їх не займали, — озвався Доу, хитро поглядаючи на дівчину з вилами.

— Не займатимемо, — прогарчав Шукач, строго зиркнувши на нього. — Я про це подбаю.

— Ну, то добре, — прохрипів старий, причовгав до Шукача і скривився, ставши на коліна і зронивши свій іржавий клинок біля його ніг. — Як на мене, ти кращий за Бетода. Гадаю, мені ще доведеться дякувати тобі за милосердя, якщо ти дотримаєш слова.

— Гм.

Шукач почувався не надто милосердним. Він сумнівався, що йому подякував би старигань, якого він убив на пристані, чи однорукий чоловік, проштрикнутий іззаду, або ж хлопчина з розтятим горлом, у якого вкрали ціле життя.

Поступово вийшла вперед і решта юрби й поскидала на купу свою зброю — якщо це можна було так назвати. Гора старих іржавих інструментів і непотребу. Хлопець підійшов останнім і з дзенькотом закинув свій сікач до всього іншого, налякано зиркнув на Чорного Доу, а тоді побіг назад, до інших, і схопився за руку темноволосої дівчини.

Вони стояли там із круглими очима, зібравшись на купу, і Шукач мало не занюхав їхній страх. Вони чекали, коли Доу та його карли заходяться рубати їх на місці. Чекали, коли їх заведуть до будинку, замкнуть, а сам будинок підпалять. Шукач уже бачив усе це. Тож він анітрохи на них не образився, коли всі вони збилися докупи, наче вівці, що стиснулися на полі взимку. Він учинив би так само.

— Гаразд! — різко промовив він. — Годі! Розходьтеся по хатах абощо. Союзники будуть тут іще до опівдня, і було би краще, якби вулиці були безлюдні.

Вони покліпали на Шукача, на Тула, на Чорного Доу й одне на одного. Вони сковтували і тремтіли, та ще бурмотіли подяки мертвим. Поволі розійшлися й розпорошилися, а тоді пішли кожне своїм шляхом. На превелику радість для всіх, пішли живими.

— Гарна робота, отамане, — шепнув Шукачеві на вухо Тул. — Тут би й сам Тридуба краще не впорався.

Із другого боку підкрався Доу.

— А стосовно жінок, якщо тебе цікавить моя думка…

— Не цікавить, — відказав Шукач.

— Ви не бачили мого сина?

Одна жінка додому не збиралася. Вона підходила то до одного, то до іншого чоловіка, мало не плачучи, з ошалілим від тривоги лицем. Шукач опустив голову й відвів погляд.

— Мій син, він був на варті біля води! Не бачили його? — Жінка смикнула Шукача за плащ і заговорила з дрожем і сльозами в голосі: — Прошу, скажіть: де мій син?

— Думаєш, я знаю, де хто є?! — гарикнув він їй у заплакане обличчя. Відійшов геть так, ніби мав купу важливих справ, хоча тим часом думав: «Боягуз ти, Шукачу, клятий паршивий боягуз». Оце так герой — вправно обвів круг пальця купку жінок, дітей і старих дідів.

Нелегке це діло — бути отаманом.

Ця шляхетна справа

Великий рів осушили на початку облоги, і від нього зосталася широка канава, повна чорної багнюки. У віддаленому кінці мосту, що вів через нього, працювали біля воза четверо вояків, які перетягували трупи до берега і скочували їх донизу. Трупи останніх оборонців, порізані та обгорілі, забризкані кров’ю і брудом. Дикі люди з-за річки Крінна далеко на сході, кудлаті й бородаті. Після трьох місяців сидіння за стінами Дун­брека їхні безвільні тіла здавалися жалюгідно зморщеними, жалюгідно змарнілими. Майже нелюдськими. Вестові важко було дуже радіти перемозі над такими нікчемними істотами.

— Вони так сміливо билися, — пробурмотів Джеленгорм, — що це якось прикро. Що вони так скінчили.

Вест побачив, як іще один труп у лахмітті скинули з берега на переплетену купу брудних кінцівок.

— Так закінчується більшість облог. Особливо для сміливих. Їх поховають там, у багні, а тоді рів знову наповнять водою. Над ними розіллються води Вайтфлоу, і вся їхня сміливість — чи несміливість — уже не матиме жодного значення.

Над двома офіцерами, які перетинали міст, височіла фортеця Дунбрек; чорні силуети її стін і веж скидалися на великі зяючі діри у важкому білому небі. Угорі кружляло кілька обшарпаних птахів. Ще кілька каркало на побитих бійницях.

Люди генерала Кроя подолали цю ж відстань за місяць: їм знов і знов давали криваву відсіч, але врешті вони прорвалися за важкі двері під невпинним дощем зі стріл, каміння й окропу. Ще один тиждень різанини в тісноті пішов на те, щоб подужати десяток кроків уздовж тунелю за мостом, сокирами й вогнем прорватися за другі ворота й нарешті заволодіти зовнішньою стіною. Оборонці мали всі переваги. Саме з розрахунком на це й було створено місто.

Та коли вони взяли цю стіну, їхні проблеми лише розпочалися. Внутрішня стіна була вдвічі вища й товща за зовнішню й повсюди нависала над її проходами. Сховатися від того, що летіло донизу з її шести страхітливих веж, було неможливо.

Люди Кроя спробували застосувати всі звичні стратегії облоги, щоб завоювати другу стіну. Вони орудували кирками й ломами, але кам’яна кладка біля підніжжя стіни була п’ять кроків завтовшки. Спробували підкопатись, але земля за стінами фортеці була підтоплена, а під нею лежала суцільна скельна порода Енґлії. Обстрілювали фортецю з катапульт, але хіба що трохи подряпали її могутні бастіони. Вони знов і знов приходили зі штурмовими драбинами — хвилями і групами, несподівано з’являлися вночі чи набиралися зухвалості вдень, але як у пітьмі, так і на світлі після їхніх невдалих спроб від стін безладними вервечками відходили поранені вояки Союзу, а за ними похмуро тягнули геть загиблих. Урешті вони спробували домовитися з навісними оборонцями через перекладача-північанина, та цього сердегу закидали вмістом нічних ваз.

Кінець кінцем їм просто поталанило. Вивчивши переміщення вартових, один хитромудрий сержант випробував удачу під покровом ночі, скориставшись абордажним гаком. Виліз нагору, а за ним полізло ще з десяток сміливців. Вони заскочили оборонців зненацька, вбили кількох із них і захопили вартівню. Усе це тривало десять хвилин і коштувало життя лиш одного вояка Союзу. На думку Веста, це було доречною іронією долі: армія Союзу випробувала всі обхідні шляхи й дістала криваву відсіч, але врешті-решт увійшла всередину фортеці через відчинену парадну браму.

Тепер біля її арки стояв зігнутий боєць і голосно блював на брудні кам’яні плити. Вест проминув його з якимось неприємним передчуттям, лунко цокаючи підборами чобіт у довгому тунелі, а тоді вийшов на широкий внутрішній двір посе­редині фортеці. Двір мав форму правильного шестикутника — таку саму, як внутрішні й зовнішні стіни; усе це було частиною бездоганно симетричного плану. Однак Вест сумнівався, що архітекторів потішив би стан, у якому фортецю залишили північани.

Під час атаки запалала видовжена дерев’яна будівля з одного боку подвір’я — можливо, стайня, — і тепер від неї зосталася лише купа обгорілих колод і жарин, які досі яскраво світилися. Відповідальні за прибирання фортеці мали надто багато роботи за стінами, і на землі досі лежали розкидана зброя й переплетені трупи. Загиблі вояки Союзу були розкладені рядами в одному куті й прикриті ковдрами. Північани ж лежали по-всякому — так, як попадали: долілиць чи горілиць, скрутившись калачиком чи розтягнувшись після падіння. Кам’яні плити під тілами були сильно побиті, і не лише випадковими ударами, завданими протягом тримісячної облоги. У камені було видовбано велике коло, а всередині нього — ще кілька кіл, з дивними позначками й символами, що утворювали вигадливий малюнок. Вестові геть не подобалось, який вигляд усе це має. Навіть гірше: йому до носа почав лізти огидний сморід фортеці, дошкульніший навіть за різкий запах горілої деревини.

— Що то за запах такий? — пробурчав Джеленгорм, прикривши рота однією рукою.

Його ненароком почув сержант, який стояв неподалік.

— Здається, наші північні друзі вирішили прикрасити це місце.

Показав кудись над їхніми головами, і Вест простежив очима за його пальцем у латній рукавиці.

Вони розклалися так сильно, що він не відразу усвідомив: перед ним рештки людей. Їх прибили цвяхами, розтягнувши кінцівки в різні боки, до внутрішніх стін кожної з веж, високо над прибудовами, що оточували двір. Із їхніх животів вивалювалися гнилі нутрощі, які кишіли мухами. Розітнуті кривавим хрестом, як сказали б північани. На мерцях досі можна було розгледіти подерті клапті яскравої форми Союзу, що тріпотіли на вітерці серед куп напіврозкладеної плоті.

Вони явно висіли там уже досить довго. Однозначно з тих часів, коли облога ще не почалася. А може, й відтоді, коли фортеця тільки потрапила до рук північан. Усі ці місяці там гнили прибиті цвяхами трупи перших оборонців. Троє, здавалося, не мали голів. Можливо, то була пара тим трьом дарам, які колись надіслали маршалові Бурру. Вест зловив себе на безглуздій думці про те, чи був хтось із них живий, коли їх прибивали цвяхами. Його рот стрімко наповнився слиною, а дзижчання мух раптом почало здаватися неприємно гучним.

Джеленгорм став блідий, як примара, й не сказав нічого. Та й не мусив казати.

— Що тут сталося? — процідив Вест крізь зціплені зуби, звертаючись передусім до самого себе.

— Ну, сер, ми гадаємо, що вони сподівалися на підмогу. — Сержант, який, вочевидь, мав дуже міцний шлунок, широко всміхнувся йому. — Від якихось нетовариських богів, так думаємо. Однак унизу їх, певно, ніхто не слухав. Еге ж?

Вест насуплено поглянув на нерівні позначки на плитах.

— Позбудьтесь цього! Якщо доведеться, зривайте плити і кладіть нові. — Вестові очі мимоволі перейшли до тіл, які розкладалися вгорі, і він відчув, як його шлунок болісно стиснувся. — А також пообіцяйте десять марок тому, кому стане відваги видертися туди й позрізати ті трупи.

— Десять марок, сер? Драбину мені!

Вест розвернувся й вийшов за відчинені ворота фортеці Дунбрек, затамувавши подих і всім серцем сподіваючись, що йому більше ніколи не доведеться сюди завітати. Проте він знав, що ще повернеться. Принаймні вві сні.

Від нарад із Полдером та Кроєм легко знудило б навіть найздоровішу людину, а лорд-маршал Бурр аж ніяк таким не був. Командир військ його величності в Енґлії так само жалюгідно зморщився, як оборонці Дунбрека: проста форма висіла на ньому мішком, а бліда шкіра, здавалося, надто сильно обтягувала кістки. За десяток коротких тижнів він зістарів на десятиліття. Руки в нього трусилися, губи тремтіли, він не міг довго стояти й геть не міг їздити верхи. Раз у раз кривився і здригався так, ніби потерпав від невидимих мук. Вест гадки не мав, як Бурр примудрявся нести службу, проте той справді це робив, щонайменше по чотирнадцять годин на день. Виконував свої обов’язки так само сумлінно, як колись. Щоправда, тепер здавалося, ніби вони потихеньку його з’їдають.

Бурр похмуро насупився на велику мапу прикордонного регіону, приклавши руки до живота. Вайтфлоу була звивистою блакитною лінією посередині, а Дунбрек — чорним шестикутником, підписаним закрученими літерами. Ліворуч — Союз. Праворуч — Північ.

— Отже, — прохрипів Бурр, а тоді кашлянув і прочистив горло, — фортеця знову в наших руках.

Генерал Крой офіційно кивнув.

— Так.

— Нарешті, — зауважив собі під носа Полдер. Двоє генералів, здавалося, досі вважали Бетода і його північан дрібничкою, що відвертала їхню увагу від справжнього ворога — один одного.

Крой наїжачився, а довкола нього забурмотіли штабні офіцери, схожі на зграю сердитих ворон.

— Дунбрек було сплановано провідними військовими архітекторами Союзу, і на його будівництво не шкодували грошей! Захопити його було непросто!

— Звісно, звісно, — прогарчав Бурр, усіляко стараючись перехопити їхню увагу. — Його збіса важко взяти. Чи знаємо ми хоч трохи про те, як це вдалося північанам?

— Ніхто з них не вижив і не може розповісти нам, якими трюками вони скористалися, сер. Вони билися на смерть, усі без винятку. Останні кілька бійців забарикадувались у стайні і підпалили її.

Бурр глянув на Веста й поволі захитав головою.

— Як можна зрозуміти такого ворога? В якому стані фортеця зараз?

— Рів було осушено, зовнішню вартівню частково зруйновано, внутрішня стіна зазнала чималих ушкоджень. Захисники знесли деякі будівлі заради деревини, яку можна було б спалити, каміння для метання, а решту залишили в… — Крой заворушив губами так, ніби йому стало важко дібрати потрібні слова. — Дуже поганому стані. На ремонт піде кілька тижнів.

— Хе. — Бурр невдоволено потер живіт. — Закрита Рада дуже хоче, щоб ми якомога швидше пішли через Вайтфлоу на Північ і почали битися на землях противника. Приємні новини для занепокоєного народу й таке інше.

— Після захоплення Уффріта, — вставив Полдер із дуже самовдоволеною усмішкою, — наші позиції неабияк посилилися. Ми вмить здобули один із найкращих портів на Півночі, який має ідеальне положення для забезпечення наших сил під час наступу на ворожу територію. Раніше вантажі доводилося перевозити через усю Енґлію возами на поганих дорогах у негоду. А тепер ми можемо доправляти запаси й підкріплення кораблями й майже відразу на фронт! І все це без жодної втрати!

Вест не збирався допускати, щоб Полдер приписав цю заслугу собі.

— Цілком слушно, — монотонно й беземоційно пробурчав він. — Наші північні союзники знову виявилися неоціненним скарбом.

Штабні офіцери Полдера в червоних мундирах набурмосилися й несхвально забурмотіли.

— Вони зіграли певну роль, — неохоче визнав генерал.

— Їхній лідер, Шукач, прийшов до нас із початковою версією плану, сам зі своїми бійцями втілив його в життя й віддав місто вам, відчинивши його ворота й упокоривши його людей. Як я зрозумів.

Полдер сердито набурмосився на Кроя, який тепер дозволив собі ледь помітно всміхнутися.

— Мої люди заволоділи містом і вже накопичують запаси! Ми обійшли противника із флангу і змусили його відступити до Карлеона! Суть, полковнику Весте, саме в цьому, а не в тому, хто саме щось зробив!

— Слушно! — втрутився Бурр і махнув великою рукою. — Ви обидва неабияк прислужилися рідній країні. Проте зараз ми маємо бути налаштовані на майбутні успіхи. Генерале Крою, накажіть залишити в Дунбреку кілька бригад робітників для завершення ремонту, а також один полк рекрутів для оборони. І будь ласка, залиште їм командира, який знає своє діло. Вийшло би, м’яко кажучи, ніяково, якби ми втратили фортецю вдруге.

— Неодмінно, — загарчав на Полдера Крой, — можете в цьому не сумніватися.

— Решта армії може перетнути Вайтфлоу й вишикуватися на протилежному березі. Відтак можна починати наступ на схід і північ, до Карлеона, а запаси надсилати через гавань в Уффріті. Ми випровадили ворога з Енґлії. Тепер потрібно йти вперед і врешті поставити Бетода на коліна.

Тут маршал втиснув у долоню важкий кулак, показуючи, як це станеться.

— Моя дивізія опиниться за річкою до завтрашнього вечора, — зашипів Полдер на Кроя, — і в чудовому стані!

Бурр скривився.

— Пересуватися треба обережно, хай що там каже Закрита Рада. Востаннє армія Союзу перетнула Вайтфлоу тоді, коли король Казамір вдерся на Північ. Мені не треба вам нагадувати, що йому довелося вельми безладно відступити. Бетод уже заскочував нас зненацька, а відступаючи на власну територію, він ставатиме лише сильнішим. Ми маємо працювати разом. Це не змагання, панове.

Двоє генералів негайно почали змагатися між собою в тому, хто найзавзятіше з цим погодиться. Вест протяжно зітхнув і потер перенісся.

Нова людина

— Отже, ми повернулися.

Баяз насуплено глянув на місто, що розтягнулось яскравим білим півмісяцем довкола блискучої затоки. Воно повільно, але невпинно наближалося, тягнулося до них і огортало Джезаля привітними обіймами. Набували чіткості його риси, з-поміж будинків визирали зелені парки, із купи будівель тягнулися вгору білі шпилі. Джезаль бачив височезні стіни Аґріонта, над якими відбивали сонячне світло начищені куполи. Над усім цим бовванів Будинок Творця, але тепер навіть його лиховісна громада чомусь обіцяла тепло й безпеку.

Він повернувся додому. Вижив. Здавалося, відколи він стояв на кормі схожого корабля, нещасний і зневірений, і дивився, як Адуа сумно зникає вдалині, минула сотня років. Із-за прибою, різкого тріпотіння вітрил, криків морських птахів до нього почав долинати далекий гамір міста. Звучав він як найчудовіша музика, яку коли-небудь чув Джезаль. Він заплющив очі й протяжно вдихнув через ніздрі. Огидний солоний сморід затоки на його язиці здавався солодким, як мед.

— То ти насолодився подорожжю, капітане? — з відвертою іронією спитав Баяз.

Джезаль зміг хіба що всміхнутись.

— Я насолоджуюся її кінцем.

— Не треба занепадати духом, — озвався брат Лонґфут. — Часом користь від непростої мандрівки можна дістати сповна лише задовго після повернення. Випробування нетривалі, зате здобута в них мудрість лишається на все життя!

— Хе. — Перший з-поміж магів скривив губи. — Подорожі приносять мудрість лише мудрим. А невігласів роблять іще більшими невігласами. Майстре Дев’ятипалий! Ти точно збираєшся повернутися на Північ?

Лоґен ненадовго відвернув набурмосене лице від води.

— У мене немає причин залишатися.

Він скоса глянув на Ферро, і вона сердито зиркнула на нього.

— Чого дивишся?

Лоґен труснув головою.

— Знаєш що?! Та я, блядь, гадки не маю.

Якщо між ними й було щось хоч трохи схоже на кохання, то тепер воно, вочевидь, безповоротно зруйнувалося, перетворившись на понуру неприязнь.

— Що ж, — мовив Баяз, здійнявши брови, — якщо ти визначився… — Він простягнув долоню північанинові, і на очах у Джезаля вони потиснули руки один одному. — Коли Бетод опиниться в тебе під п’ятою, передай йому від мене копняка.

— Так і зроблю, якщо сам не опинюся під його п’ятою.

— Копати когось знизу вгору завжди нелегко. Дякую за допомогу й за гарні манери. Може, колись ти знову погостюєш у мене, в бібліотеці. Ми будемо дивитися на озеро і сміятися зі своїх видатних пригод на заході світу.

— Сподіватимуся на це.

Однак Лоґен, судячи з вигляду, вже навряд чи міг посміятися, та й сподіватися на щось теж. Він скидався на людину, в якої не залишилося вибору.

Джезаль мовчки дивився, як швартови викидають на пристань і закріплюють, а довгі сходні з рипінням витягають на берег, чиркаючи ними по камінню. Баяз гукнув своєму учневі:

— Майстре Кею! Час сходити на суходіл!

Блідий юнак зійшов із корабля слідом за своїм паном, навіть не озирнувшись, а за ним подався брат Лонґфут.

— Ну, то хай щастить, — сказав Джезаль і простягнув руку Лоґенові.

— Навзаєм, — усміхнувся північанин, зігнорував простягнуту руку й відповів йому міцними обіймами з неприємним запахом. Вони застигли на одну мить, трохи зворушливу і трохи ніякову, а тоді Дев’ятипалий плеснув його по спині й відпустив.

— Може, ще побачимося там, на Півночі. — Хай як Джезаль старався, голос у нього трішечки затремтів. — Якщо мене пошлють…

— Може, й так, але… Мабуть, сподіватимуся, що ні. Я вже казав, що, якби був тобою, то знайшов би добру жінку й залишив душогубство тим, хто дурніший.

— Таким, як ти?

— Атож. Таким, як я. — Лоґен поглянув на Ферро. — То на цьому все. Так, Ферро?

— Угу.

Вона знизала кощавими плечима й зійшла зі сходнів.

У Лоґена сіпнулось обличчя.

— Авжеж, — пробурмотів він їй у спину. — Приємно було познайомитися.

Він помахав Джезалеві куксою пальця.

— Що не кажи, а Лоґен Дев’ятипалий уміє ладнати з жінками.

— М-м-м.

— Так.

— Авжеж.

Джезаль зрозумів, що піти по-справжньому напрочуд важко. Останні шість місяців вони майже постійно були разом. Попервах він не відчував до Лоґена нічого, крім зневаги, та тепер, коли настав час його покинути, здавалося, ніби він покидає старшого брата, якого дуже поважає. І від цього розлука тільки гірша, бо про своїх рідних братів Джезаль завжди був не надто високої думки. Тож він і далі тупцявся на палубі, а Лоґен усміхнувся йому так, ніби вгадав його думки.

— Не турбуйся. Я спробую якось прожити без тебе.

Джезаль видушив із себе напівусмішку.

— Просто постарайся згадати, що я тобі казав, якщо знову влізеш у бійку.

— На жаль, мені здається, що я майже неодмінно це зроблю.

Відтак Джезалеві й зосталося хіба що відвернутись і потупати на берег, удаючи, ніби йому щось втрапило в око. Шлях до велелюдної пристані, туди, де стояли Баяз і Кей, Лонґфут і Ферро, видався довгим.

— Насмілюся сказати, що майстер Дев’ятипалий може подбати про себе сам, — зауважив Перший з-поміж магів.

— О, так, далебі, — хихикнув Лонґфут, — мало хто так уміє!

Джезаль востаннє озирнувся через плече, коли вони попрямували до міста. Лоґен підняв одну руку з поруччя на кораблі, прощаючись із ним, а тоді їх розділив ріг якогось складу і Лоґен зник. Ферро трохи постояла на місці, суплячись на море і стиснувши кулаки. На її обличчі збоку сіпався один м’яз. Відтак вона повернулася й уздріла, що Джезаль стежить за нею.

— На що дивишся?

Вона проштовхалася повз нього й пішла за іншими на велелюдні вулиці Адуа.

Місто було саме таким, яким його пам’ятав Джезаль, але водночас усе в ньому стало інакшим. Будівлі неначе зменшились і малодушно з’юрмились. Навіть широка Мідлвей, велика центральна артерія міста, здавалася жахливо тісною після величезних відкритих просторів Старої Імперії, після захопливих краєвидів зруйнованого Аулкуса. Там, на великій рівнині, небо було вище. Тут же все було зменшене й навіть гірше — мало неприємний запах, якого Джезаль раніше не помічав. Він ішов, наморщивши носа й незграбно петляючи в невпинному потоці перехожих.

Найдивнішим тут були саме люди. Джезаль уже багато місяців не бачив більш ніж десятьох людей водночас. Тепер же вони раптом почали юрмитися довкола нього тисячами, рішучо зосере­джені на власних справах. М’які, вимиті й убрані у крикливі кольори, тепер вони здавались йому чудними, мов циркачі. Поки він дивився в обличчя смерті на безплідному заході світу, мода змінилася. Капелюхи тепер надягали під іншим кутом, рукави поширшали, комірці на сорочках зменшилися так, що ще рік тому вони здавалися б сміховинно короткими. Джезаль тихенько пирхнув. Здавалося чудасією, що його колись могли цікавити такі дурниці, і коли його гордовито проминула компанія напахчених модників, він подивився їм услід зі всією зневагою, на яку був здатен.

Дорогою крізь місто їхня компанія зменшувалася. Спершу емоційно попрощався з усіма Лонґфут, енергійно тиснучи руки, балакаючи про честь і радість, а також обіцяючи нову зустріч — як підозрював і навіть певною мірою сподівався Джезаль, — нещиро. Біля великої ринкової площі, яка звалася Чотири Кути, у звичному похмурому мовчанні пішов виконувати якесь доручення Кей. Відтак із Джезалем зостався тільки Перший з-поміж магів, а за ними сердито пленталася позаду Ферро.

Правду кажучи, Джезаль був би не проти, якби їхня компанія знову суттєво зменшилася. Дев’ятипалий виявився відданим супутником, зате решту цієї неблагополучної сімейки Джезаль навряд чи став би запрошувати на вечерю. Він уже давно полишив надії на те, що броня похмурості, за якою ховалася Ферро, трісне, а під нею знайдеться турботлива душа. Але її жахливий характер принаймні був передбачуваний. А от Баяз бентежив ще більше: наполовину такий собі дідусь у доброму гуморі, наполовину… хто його знає? Щоразу, коли старий розтуляв рота, Джезаль здригався, очікуючи якогось неприємного сюрпризу.

Однак поки що він доволі мило теревенив.

— Капітане Лютаре, можна поцікавитись, які у тебе тепер плани?

— Ну, гадаю, мене пошлють до Енґлії, битися з північанами.

— Напевно, так і буде. Хоча ніколи не знаєш, куди може повернути доля.

Джезалеві ці слова не надто сподобались.

— А ви? Повернетеся до…

Він усвідомив, що навіть не здогадується, звідки взагалі взявся маг.

— Ще ні. Наразі зостануся в Адуа. Назріває дещо велике, мій хлопчику, дещо велике. Можливо, я залишуся, щоб побачити, до чого це призведе.

— Ану ворушись, сучко! — крикнув хтось на узбіччі.

Троє з міської варти оточили дівчину із замурзаним обличчям і в подертій сукні. Один схилився над нею, стискаючи в кулаці дрючок і волаючи їй в обличчя, а вона сахнулася від нього. На це зібралася подивитися невдоволена юрба — головно з майстрів і робітників, хіба що трохи чистіших за саму жебрачку.

— Може, дасте їй спокій? — пробурчав один.

Один із вартових загрозливо наблизився на крок до юрби, здійнявши дрючка, тимчасом як його товариш ухопив жебрачку за плече й перекинув копняком чашу, що стояла на дорозі. Кілька монет із дзенькотом полетіло у стічну канаву.

— Здається, це вже занадто, — промовив Джезаль собі під носа.

— Ну, — відказав Баяз зі зверхнім виглядом, — таке відбувається постійно. Ти хочеш мені сказати, що досі не бачив, як ганяють жебраків?

Звісно, Джезаль частенько таке бачив і навіть бровою не ворушив. Зрештою, не можна так просто допустити, щоб жебраки заполонили вулиці. А проте це чомусь було йому неприємно. Злощасна обірванка хвицалась і кричала, а вартовий протягнув її трохи далі на спині з геть недоречною жорстокістю та явною насолодою. Джезаля обурював не так сам процес, як те, що таке робили в нього перед носом, не подумавши про його почуття. Так він чомусь почувався причетним до цього.

— Ганьба, — процідив крізь стиснуті зуби.

Баяз знизав плечима.

— Якщо це так тебе бентежить, чому б не зарадити цьому?

Тієї ж миті вартовий схопив дівчину за зачухані патли й різко вдарив дрючком; вона вереснула й упала, накривши голову руками. Джезаль мимоволі скривив обличчя. Мить — і він проштовхався крізь юрбу й лунко копнув чолов’ягу чоботом по заду, так, що той розтягнувся в канаві. Один із його супутників вийшов уперед, виставивши дрючка, та за мить незграбно позадкував. Джезаль усвідомив, що оголив зброю і її начищені клинки виблискують у затінку будівлі.

Глядачі охнули й позадкували. Джезаль кліпнув. Він не хотів, щоб справа зайшла так далеко. Клятий Баяз і його ідіотські поради. От тільки тепер йому не лишалося нічого — тільки довести все до кінця. Він набув якомога безстрашнішого й нахабнішого вигляду.

— Ще один крок — і я проштрикну тебе, як свиню, бо свиня ти і є. — Джезаль перевів погляд на іншого вартового. — То що? Хтось із вас хоче мене випробувати?

Він щиро сподівався, що ніхто не хоче, та йому не треба було цим перейматися. Зіткнувшись із рішучим опором, вартові цілком закономірно злякались і відійшли туди, де їх уже не могли дістати його клинки.

— Із вартою так не поводяться. Ми знайдемо тебе, можеш не…

— Знайти мене буде неважко. Мене звати капітан Лютар із королівського полку. Я мешкаю в Аґріонті. Не помітити його неможливо. Ця фортеця — найпомітніша споруда в місті! — Тоді Джезаль тицьнув уздовж вулиці довгим клинком, і один із вартових налякано відсахнувся. — Я прийму вас тоді, коли вам буде зручно, і ви зможете пояснити моєму покровителеві, лорд-маршалові Варузу, чому так ганебно повелися з цією дівчиною — громадянкою Союзу, чиєю найстрашнішою провиною стала бідність!

Промова, звісно, вийшла сміховинно пафосною. Після останніх слів Джезаль мало не зашарівся від сорому. Він завжди зневажав бідних людей і аж ніяк не був певен, що його переконання докорінно змінилися, проте десь на середині він забувся і тепер не мав вибору — треба було закінчити красиво.

Втім, його слова подіяли на міських вартових. Усі троє позадкували, чомусь усміхаючись так, ніби все минуло саме так, як вони хотіли, й полишили Джезаля сам на сам із непотрібним йому схваленням юрби.

— Молодчага, хлопче!

— Добре, що хоч у когось є сміливість.

— Як там він назвався?

— Капітан Лютар! — раптом прогримів Баяз — так, що Джезаль різко розвернувся, ще не встигнувши сховати клинки. — Капітан Джезаль дан Лютар, переможець минулорічного Турніру, який щойно завершив свої пригоди на заході! Його звати Лютар!

— Як він сказав? Лютар?

— Той, що виграв Турнір?

— Так, він! Я бачив, як він побив Ґорста!

Уся юрба шанобливо витріщилася на нього круглими очима. Один із глядачів простягнув руку, неначе захотів торкнутися поли його плаща, і Джезаль незграбно позадкував, мало не перечепившись через жебрачку, через яку і зчинилася вся ця халепа.

— Дякую, — радісно промовила вона з огидним простацьким акцентом, який у її закривавлених вустах здавався ще непривабливішим. — Ох, дякую, пане.

— Та то пусте.

Джезаль, глибоко збентежений, тихенько відійшов від неї. Зблизька було видно, що дівчина надзвичайно брудна, а він не мав бажання підхопити якусь болячку. Ба більше, йому була геть неприємна увага всієї цієї компанії. Він продовжив сунути назад на очах у натовпу, який тим часом усміхався й захоплено бурмотів.

Коли вони відійшли від Чотирьох Кутів, Ферро набурмосилася на нього.

— Щось не так? — гарикнув Джезаль.

Вона знизала плечима.

— Ти вже не такий боягуз, як колись.

— Дякую за таку високу похвалу. — Він накинувся на Баяза: — Що це в біса було?

— Це ти зробив добру справу, мій хлопчику, і я, дивлячись на це, пишався тобою. Здається, мої уроки минули для тебе не зовсім марно.

— Я мав на увазі, — пробурчав Джезаль, якому гадалося, що Баязові постійні лекції дали йому менше, ніж нічого, — чого це ви називали моє ім’я всім і кожному? Тепер ця історія розійдеться по всьому місту!

— Я про це не подумав, — ледь помітно всміхнувся маг. — Мені просто здалося, що ти заслужив на визнання за свої шляхетні вчинки. За допомогу тим, кому пощастило менше, порятунок дами в біді, захист слабких і таке інше. Це справді гідне захвату.

— Але ж… — промимрив Джезаль, не знаючи напевне, чи не мають його за дурня.

— Тут наші шляхи розходяться, мій юний друже.

— Ой. Справді?

— Куди ти йдеш? — різко й підозріливо спитала Ферро.

— Мушу виконати кілька справ, — пояснив маг, — і ти пі­деш зі мною.

— Чого це раптом?

Відколи вони покинули доки, їхня компаньйонка, судячи з усього, була навіть у гіршому гуморі, ніж зазвичай. Неабияке досягнення.

Баяз звів очі до неба.

— Тому що ти не маєш пристойних манер, необхідних, щоб протриматися наодинці в такому місці довше ніж п’ять хвилин. Чому ж іще? А ти, як я розумію, підеш до Аґріонта? — спитав він Джезаля.

— Так. Так, звісно.

— Ну, що ж… Хотів би подякувати тобі, капітане Лютаре, за внесок у нашу маленьку пригоду.

«Та як ти смієш, падло магічне?! Вся ця петрушка була колосальним, болючим марнуванням мого часу та краси, ще й завершилася невдало». От тільки насправді Джезаль відповів:

— Так, звісно.

Взяв старого за руку, приготувавшись мляво її потиснути.

— Це було честю для мене.

Баязів хват виявився напрочуд міцним.

— Приємно це чути.

Джезаль усвідомив, що опинився дуже близько до обличчя старого і з неприємно малої відстані дивиться в його блискучі зелені очі.

— Можливо, нам іще доведеться попрацювати разом.

Джезаль кліпнув. Сказати тут «попрацювати разом» було справді недоречно.

— Ну, тоді… гм… можливо… побачимося?

Щоправда, на його думку, це в жодному разі не бажано.

Але Баяз лиш усміхнувся, відпустивши Джезалеві пальці, які вже поколювало.

— О, я певен, що ми ще зустрінемося.

Сонце приємно сяяло поміж гілок червоного кедра, відкидаючи плямисту тінь на землю, так само, як і колись. На подвір’ї віяв приємний вітерець, а серед віття дерев, як завжди, щебетали птахи. Старі будівлі казарм не змінилися — так само стояли купою, порослі плющем, який шурхотів з усіх боків вузенького дворика. Проте на цьому подібність до Джезалевих щасливих спогадів закінчувалася. Трохи моху виросло на ніжках стільців, на поверхні столу утворилася товста кірка із пташиного посліду, траву не стригли вже кілька тижнів, а коли Джезаль ішов повз усе це, його били по литках сухі плоди.

Самі гравці теж давно щезли. Він подивився на тіні, що ворушилися на сірій деревині, і згадав їхній сміх, смак диму й міцного алкоголю, згадав, як тримав карти в руці. Отут сидів Джеленгорм, удаючи суворість і мужність. Отут сміявся Каспа, коли жартували з нього самого. Отут Вест відкидався на спинку стільця й хитав головою з приреченим несхваленням. Отут нервово перебирав карти Брінт, сподіваючись на великий виграш, який йому ніколи не діставався.

А тут було місце Джезаля. Він витягнув стілець із хапкої трави, сів на нього, поклавши один чобіт на стіл, і хитнувся, перенісши вагу на задні ніжки. Тепер важко було повірити, що колись він сидів тут, спостерігав і снував плани, думаючи, як найкраще виставити своїх друзів жалюгідними. Він сказав собі, що тепер ніколи не зайнявся б такими дурницями. Ну, не більше ніж на кілька партій.

Якщо він думав, ніби ретельне миття, обережне гоління, вищипування щетини й тривале зачісування дозволять йому відчути себе як удома, то реальність його розчарувала. Після знайомих ритуалів Джезаль відчував себе чужим у власних запилюжених апартаментах. Йому важко було захоплюватися блиском чобіт і ґудзиків або ідеальним розташуванням золотого позументу.

Коли Джезаль нарешті постав перед дзеркалом, де провів так багато чудових годин, побачене відображення здалося йому відверто неприємним. Із віссерінського скла на нього дивився ясними очима худорлявий і обвітрений шукач пригод із бородою пісочного кольору, яка майже не приховувала потворного шраму на погнутій щелепі. Стара форма незалежно від комплекту повсюди неприємно тиснула, дряпала після обробки крохмалем, а її комірець був такий тісний, що аж душив. Джезалеві тепер здавалося, що цей однострій геть не для нього. Він уже не почувався вояком.

Він навіть не уявляв, перед ким має звітувати після такого тривалого від’їзду. Практично всі офіцери, яких він знав, були з військом в Енґлії. Джезаль гадав, що можна було б за великого бажання пошукати лорд-маршала Варуза, та от біда: тепер він знав про небезпеки достатньо, щоб йому не хотілося братися за це негайно. Він виконає свій обов’язок, якщо його попросять. Але нехай цей обов’язок спершу знайде його.

Тим часом у нього ще були інші справи. Сама думка про них одночасно вселяла в нього жах і захват, і Джезаль просунув під комірець один палець, а тоді посмикав за тканину, намагаючись послабити тиск у горлі. Не вийшло. А проте, як дуже любив казати Лоґен Дев’ятипалий, краще щось зробити, ніж жити у страху перед цим. Він узяв парадну шпагу, але, повитріщавшись якусь хвилю на дурнуваті латунні завитки на її руків’ї, пожбурив зброю на підлогу й копняком загнав її під ліжко. Здавайся меншим, ніж насправді, сказав би Лоґен. Джезаль дістав зношений у мандрах довгий клинок і просунув його за петлю на паску, глибоко вдихнув і пішов до дверей.

У вулиці не було нічого страшного. Район тут був тихий, далекий від гомону торгівлі й гуркоту мануфактур. На сусідній дорозі хрипко рекламував свої послуги точильник ножів. Під кроквами скромних будинків мляво туркотів голуб. Десь неподалік то здіймалися, то затихали стукіт копит і рипіння каретних коліс. Поза тим довкола було тихо.

Джезаль уже пройшов повз будинок по разу в кожен бік і не наважувався це повторити, боячись, що Арді побачить його у вікні, впізнає й поцікавиться, що він у біса робить. Тож Джезаль вештався далекою частиною вулиці, репетируючи те, що скаже, коли вона з’явиться на порозі.

«Ось я і повернувся». Ні, ні, занадто пафосно. «Привіт, як справи?» Ні, занадто недбало. «Це я, Лютар». Занадто беземоційно. «Арді… я за тобою скучив». Занадто нав’язливо. Джезаль побачив, як на нього супиться з вікна на горішньому поверсі якийсь чолов’яга, кашлянув і швидко почимчикував до будинку, знов і знов бурмочучи собі під носа: «Краще зробити, краще зробити, краще зробити…»

Він погупав кулаком по дереву. Зупинився й зачекав. Серце калатало й мало не вискакувало із грудей. Клацнув засув, і Джезаль зобразив найчарівливішу усмішку, на яку був здатен. Двері відчинилися, і на нього з-за порога витріщилася низенька, кругловида і вкрай неприваблива дівчина. Хай як усе змінилося, можна було не сумніватися, що це не Арді.

— Слухаю.

— Гм… — Служниця. Як він міг бути таким дурнем — подумати, що Арді відчинить двері до хати сама? Вона ж простолюдинка, а не жебрачка. Джезаль прокашлявся. — Ось я і повернувся… Тобто… чи тут живе Арді Вест?

— Так. — Служниця відчинила двері достатньо широко, щоб він увійшов до напівтемного передпокою. — Як вас відрекомендувати?

— Капітан Лютар.

Вона різко крутнула головою, неначе до неї була прикріплена невидима шворка, а Джезаль раптом за неї смикнув.

— Капітан… Джезаль дан Лютар?

— Так, — спантеличено промимрив він. Невже Арді могла говорити про нього із прислугою?

— Ой… ой, якщо ви зачекаєте… — Служниця вказала на інші двері й вибігла з виряченими очима, неначе в гості завітав сам імператор Гуркулу.

Напівтемну вітальню, здавалося, опорядила людина, яка мала забагато грошей, замало смаку й такі амбіції, яким тут відверто бракувало місця. Кілька стільців із крикливою оббивкою, надміру велика й пишно оздоблена шафа, а на стіні — монументальне полотно, таке велике, що, якби воно було трохи більше, то довелося б ламати стіну сусіднього будинку. Крізь шпарини між фіранками проникали два запорошені промінчики світла, що виблискували на добре відполірованій, хоч і трішки нестійкій поверхні антикварного столика. Кожен із цих предметів, можливо, й мав би непоганий вигляд сам по собі, проте вкупі вони справляли просто гнітюче враження. Одначе, як сказав собі Джезаль, насуплено оглядаючи все це, він прийшов заради Арді, а не її меблів.

Сміхота, та й годі. Коліна в нього підгиналися, в роті пересох­ло, голова паморочилась, і йому щомиті ставало гірше. А він же так не боявся навіть в Аулкусі, коли на нього насідала із криком юрба шанка. Джезаль нервово обійшов кімнату, стискаючи й розтискаючи кулаки. Визирнув на тиху вулицю. Перехилився через один стілець, щоб оглянути величезну картину. М’язистий на вигляд король невимушено сидів у надміру великій короні, тимчасом як довкола його ніг кланялись і розшаркувались прикрашені хутром лорди. Харод Великий, здогадався Джезаль, але це упізнання не принесло йому великої радості. Досягнення цієї людини були улюбленою й найнуднішою темою розмов у Баязовому репертуарі. Та хай того Харода Великого замаринують в оцті, думав Джезаль. Хай Харода Великого…

— Оце так…

Вона стояла у дверях. Яскраве світло з коридору позаду неї сяяло в її темному волоссі й по краях її білої сукні. Дівчина схилила голову набік, а на її затіненому обличчі була ледь-ледь помітна усмішка. Вона, здавалося, майже не змінилася. У житті дуже часто буває так, що миті, на які довго чекають, виявляються суцільними розчаруваннями. Нова зустріч із Арді після такої тривалої розлуки, поза сумнівом, була винятком. Тепер усі ретельно підготовлені слова враз випарувалися Джезалеві з голови, і вона стала такою ж порожньою, як коли він уперше поглянув на Арді.

— Отже, ти живий, — пробурмотіла вона.

— Так… гм… майже. — Він здобувся на незграбну усмішку. — А ти гадала, що я мертвий?

— Сподівалася на це. — Слова нараз стерли усміх із його обличчя. — Коли не дочекалася навіть листа. А втім, насправді я думала, що ти просто про мене забув.

Джезаль скривився.

— Вибач, що не писав. Дуже прошу, вибач. Я хотів… — Арді різко зачинила двері й притулилася до них, завівши руки за спину й суплячись на Джезаля. — Щодня хотів це зробити. Але мене прикликали, і в мене так і не з’явилося можливості когось попередити, навіть рідних. Я був… Я був далеко, на заході.

— Та знаю. Про це гуде все місто, а якщо вже про це почула я, то про це дійсно мають знати всі.

— Ти почула?

Арді мотнула головою в бік коридору.

— Від служниці.

— Від служниці?

Як у біса хтось в Адуа міг почути хоч щось про його поневіряння — тим паче служниця Арді Вест? Раптом на Джезаля лавиною навалилися неприємні образи. Юрби слуг, які хихочуть, уявляючи, як він лежав і плакав за своїм розбитим обличчям. Усі, хто являє собою хоч щось, пліткують про те, який дурнуватий вигляд мав у нього бути, коли його годував із ложечки страшний, укритий шрамами північанин. Джезаль відчув, що червоніє до кінчиків вух.

— Що вона казала?

— Ой, та сам знаєш… — Арді з відсутнім виглядом пройшла углиб кімнати. — Що ти видерся на стіни під час облоги Дарміума — правильно? Відчинив ворота людям імператора й таке інше.

— Що?! — Джезаль спантеличився ще сильніше. — Дарміума? Ну, тобто… хто їй сказав…

Дівчина підходила дедалі ближче, а він знічувався дедалі сильніше, аж доки не затнувся й не замовк. Іще трохи — і вона вже трохи підвела голову, зазирнувши йому в обличчя й розтуливши губи. Так близько, що Джезаль не сумнівався: зараз вона його обійме й поцілує. Так близько, що він злегка нахилився вперед у приємному очікуванні, прикрив очі, відчув поколювання в губах… А тоді вона проминула його, мало не вдаривши волоссям по обличчю, і пішла до шафи, відчинила її й дістала звідти графин, покинувши розгубленого Джезаля на килимі.

Він в отетерілому мовчанні побачив, як Арді наповнює два келихи і простягає один. Вино хлюпнулося й липко потекло по його стінці.

— Ти змінився. — Джезалеві раптом стало соромно, і він рвучко підняв руку, несвідомо затуляючи шрам на щелепі. — Я не про це. Принаймні не лише про це. Про все. Ти став якимось інакшим.

— Я… — Тепер вона впливала на нього ще сильніше, ніж колись. Раніше його не обтяжувало таке очікування, тривалі мрії та приємні передчуття, які супроводжували його в дичавині. — Я за тобою скучив.

Джезаль сказав це не подумавши, а тоді відчув, що шаріється. Хоч-не-хоч довелося спробувати змінити тему.

— Ти отримала якусь звістку від брата?

— Він пише щотижня. — Арді закинула голову й вихилила келих, а тоді знову почала його наповнювати. — Принаймні відколи я довідалася, що він іще живий.

— Що?

— Якийсь місяць я гадала, що він мертвий. Він ледве врятувався під час бою.

— А що, був якийсь бій? — писнув Джезаль, а за мить згадав, що триває війна. Звісно, були якісь бої. Він знов опанував свій голос. — Який бій?

— Той, у якому загинув принц Ладісла.

— Ладісла мертвий? — вереснув Джезаль: його голос ізнову перейшов на дівчачий тембр. Ті кілька разів, коли він бачив кронпринца, той здавався самозакоханим до незнищенності. Важко було повірити, що такого можна просто взяти і проштрикнути мечем чи застрелити стрілою на смерть, як будь-яку іншу людину, але це було правдою.

— А тоді було вбито його брата…

— Рейнолта? Вбито?

— У власному ліжку в палаці. Коли помре король, голосування у Відкритій Раді обере нового.

— Голосування? — Джезалів голос став таким високим, що він мало не відчув, як до горла підступає нудота.

Арді вже наливала собі знову.

— За вбивство повісили посла від Утмана, хоча він, найпевніше, був невинуватий, і тому війна з гурками триває досі…

— А ми ще й із гурками воюємо?

— На початку року впала Дагоска.

— Дагоска… впала?

Джезаль осушив свій келих одним протяжним ковтком і втупився в килим, намагаючись осмислити все почуте. Йому, звісно, не треба було дивуватися, що за час його відсутності дещо сталося, та він аж ніяк не очікував, що світ перевернеться догори дриґом. Війна з гурками, бої на Півночі, вибори нового короля?

— Тобі налити ще? — спитала Арді, нахиливши графин, який саме тримала.

— Мабуть, так.

Ну звісно, визначні події, як і казав Баяз. Джезаль подивився, як Арді наливає вино, зосереджено, майже сердито суплячись на нього, поки воно булькотіло. Зауважив на верхній губі дівчини маленький шрам, якого досі не помічав, і відчув раптове сильне бажання торкнутись його, просунути пальці їй у волосся, пригорнути її до себе. Події були визначні, та всі вони здавалися не надто важливими як порівняти з тим, що відбувалося тепер у цій кімнаті. Хто його знає? Може, наступні кілька секунд змінять усе його життя, якщо він зуміє відшукати потрібні слова і змусити себе їх вимовити.

— Я дійсно за тобою скучив, — видушив із себе Джезаль. Жалюгідно. Арді знецінила це, обурено пирхнувши.

— Не будь дурнем.

Він перехопив її руку і змусив дівчину зазирнути йому в очі.

— Я був дурнем усе життя. Але тепер я не такий. Там, на рівнині, бували такі випадки, коли мене тримала на цьому світі лише думка про те, що… що я, можливо, ще буду з тобою. Я щодня хотів тебе побачити…

Арді лише набурмосено поглянула на нього, геть не зворушена. Те, що вона не розтанула в його обіймах, неабияк дратувало, зважаючи на те, крізь що він пройшов.

— Арді, благаю, я прийшов не сваритися.

Вона, вихиливши ще один келих, похмуро втупилася в підлогу.

— Не знаю, чому ти сюди прийшов.

«Тому що я тебе кохаю й хочу більше ніколи з тобою не розлучатися! Будь ласка, скажи, що будеш моєю дружиною!» — мало не сказав Джезаль, але в останню мить уздрів зневажливу посмішку Арді й зупинився. Він начисто забув, як важко може з нею бути.

— Я прийшов вибачитися. Я підвів тебе, знаю. Я прийшов, щойно зміг, але ти, як я бачу, не в тому настрої. Тож я повернуся згодом.

Він пішов, легенько зачепивши її, і подався до дверей, але дівчина дісталася туди першою, крутнула ключ у замку й висмикнула його.

— Ти кидаєш мене тут саму-самісіньку, не надсилаєш жодного листа, а тоді повертаєшся й хочеш піти навіть без поцілунку?!

Вона нетвердо підступила на крок до Джезаля, і він усвідомив, що задкує.

— Арді, ти п’яна.

Вона роздратовано сіпнула головою.

— Я постійно п’яна. Хіба ти не казав, що скучив за мною?

— Але ж, — пробелькотів Джезаль, чомусь відчувши легкий острах, — я думав…

— Це і є твоя проблема, розумієш? Думання. Воно кепсько тобі дається.

Арді підвела його назад до краю столу, і Джезалева шпага так сильно зачепилася за його ноги, що йому довелося опустити одну руку, щоб не впасти.

— Хіба ж я не чекала? — прошепотіла Арді, дихаючи йому в обличчя гарячим повітрям, кисло-солодким від вина. — Як ти й просив.

Її вуста злегка торкнулись його вуст, вислизнув кінчик її язика й лизнув йому губи, а тоді в її горлі щось тихо забулькало, і вона притиснулася до Джезаля. Він відчув, як дівоча рука опускається йому на пах і легенько потирає його крізь штани.

Це, звісно, було приємно й негайно викликало напруження. Вкрай приємно, але доста бентежно. Джезаль нервово позирнув на двері й прохрипів:

— А як же слуги?

— Якщо їм не подобається, хай знайдуть собі іншу йобану роботу. Хіба ні? Не я їх сюди пустила.

— А хто тоді… ой!

Вона запустила пальці у Джезалеве волосся й боляче розвернула його голову, щоб заговорити йому просто в обличчя:

— Забудь про них! Ти прийшов сюди заради мене, чи не так?

— Так… так, звісно!

— То скажи це!

Рука Арді міцно, майже боляче — але все ж не боляче — притиснулася до його штанів.

— Ой… Я прийшов заради тебе.

— І що? Ось вона, я. — Її пальці незграбно пововтузилися з його паском і розстебнули його. — Тепер не треба соромитися.

Він спробував перехопити її зап’ясток.

— Арді, зачекай…

Другою рукою вона боляче дала йому ляпаса — такого сильного, що його голова мотнулася вбік, а у вухах аж задзвеніло.

— Я шість місяців сиділа тут без діла! — процідила Арді йому в обличчя, трохи ковтаючи слова. — Знаєш, як мені було нудно?! А тепер ти кажеш мені зачекати?! Та йди нахуй!

Вона грубо схопилася за його штани й витягнула його прутня, потерла однією долонею, а другою вчепилася в його лице, тимчасом як сам Джезаль заплющив очі й неглибоко задихав їй у вуста, не думаючи ні про що, крім її пальців.

Її зуби легенько, майже боляче, куснули його за губу, а тоді ще раз, сильніше.

— Ой, — видихнув він. — Ой!

Вона явно його кусала. Кусала із завзяттям, неначе його губа була хрящем, який треба було прожувати. Джезаль спробував відсахнутись, але за спиною в нього був стіл, а вона міцно його тримала. Біль був майже такий самий сильний, як шок, а відтак, поки вона кусала його далі, став відчутно сильнішим.

— А-а-а-а!

Він схопив її однією рукою за зап’ясток і завів його Арді за спину, смикнув дівчину за руку і пхнув на стіл. Почув, як вона охнула, щосили врізавшись обличчям у відполіроване дерево.

Джезаль стояв над нею, застигнувши від розпачу й відчуваючи в роті солоний присмак крові. Крізь закудлане волосся Арді йому було видно одне темне око, яке нічого не виражало і стежило за ним через викручене плече. Волосся довкола її вуст ворушилося від швидкого дихання. Джезаль раптом відпустив зап’ясток Арді, побачив, як ворухнулась її рука з яскраво-рожевими мітками на шкірі, що лишилися від його пальців. Її долоня ковзнула вниз, учепилася в сукню й задерла її, тоді вчепилася знову й задерла решту — так, що її спідниці переплуталися довкола талії, а на Джезаля дивилася її оголена бліда дупа.

Ну, що ж… Може, він і став новою людиною, та йому все одно не чуже ніщо людське.

Із кожним ривком її голова билася об штукатурку, а його шкіра ляскала по задній поверхні її стегон, тимчасом як штани падали з ніг дедалі нижче, аж доки руків’я шпаги не почало торкатися килима. З кожним ривком стіл обурено рипів, усе гучніше й гучніше, неначе вони злягалися на спині якогось діда, який цього не схвалював. Із кожним ривком Арді гмикала, а він шумно видихав — не конкретно від задоволення чи болю, а тому що мусив видихати під час енергійного фізичного навантаження. Закінчилося це милосердно швидко.

У житті дуже часто буває так, що миті, на які довго чекають, виявляються суцільними розчаруваннями. Цей випадок, поза сумнівом, належав саме до таких. Коли Джезаль коротав ті нескінченні години на рівнині із саднами від сідла й зі страхом за власне життя, мріючи про нову зустріч із Арді, йому думалось аж ніяк не про швидке і грубе злягання на столі в її позбавленій смаку вітальні. Коли вони скінчили, він повернув свого прив’ялого прутня у штани, почуваючись винним, присоромленим і вкрай нещасним. Коли задзеленчала пряжка його паска, йому захотілося буцнутись обличчям у стіну.

Арді встала, опустила спідниці та пригладила їх, не підводячи обличчя від підлоги. Джезаль потягнувся до її плеча.

— Арді…

Вона сердито скинула його руку й відійшла. Жбурнула щось на підлогу позад себе. Предмет заторохтів об підлогу. Ключ від дверей.

— Можеш іти.

— Що?

— Іди! Ти ж отримав те, чого хотів, хіба ні?

Джезаль облизав закривавлену губу, не вірячи власним вухам.

— Думаєш, я цього хотів? — Тиша й нічого крім тиші. — Я тебе кохаю.

Арді кашлянула так, наче її нудило, і поволі захитала головою.

— Чому?

Він не був певен, що знав. Не міг сказати напевне, що мав на увазі чи що тепер відчуває. Йому хотілося розпочати знову, та як, він не знав. Усе це було непоясненним кошмарним сном, від якого він сподівався невдовзі пробудитися.

— Як це — «чому»?

Дівчина нахилилася, стиснувши кулаки, й заволала на Джезаля:

— Та я ж, блядь, ніщо! Мене ненавидять усі, хто мене знає! Ненавидів рідний батько! Рідний брат! — Арді урвався голос, її лице скривилось, і вона сплюнула зі злості й горя. — Я нищу все, чого торкаюся! Гівно я, та й усе! Чому ти цього не бачиш?!

Вона затулила лице руками, повернулася спиною до Джезаля, і в неї затрусилися плечі.

Джезаль закліпав на неї. У нього самого затремтіли губи. Старий Джезаль дан Лютар, найпевніше, хутенько схопив би той ключ, дременув із кімнати, побіг вулицею, щоб більше ніколи не повернутись, і вважав би себе щасливчиком через те, що так дешево відбувся. Новий же замислився над цим. Добре замислився. Однак у нього був надто сильний характер для цього. Принаймні так він казав самому собі.

— Я тебе кохаю. — Ці слова у його закривавлених вустах мали смак брехні, проте він уже зайшов надто далеко, щоб відступитися. — Досі тебе кохаю.

Джезаль перетнув кімнату і, хоча Арді спробувала його відштовхнути, обійняв її обома руками.

— Нічого не змінилося.

Джезаль просунув пальці їй у волосся і притулив її голову до своїх грудей, тимчасом як вона тихо плакала, схлипуючи й розмазуючи шмарклі по його крикливій формі.

— Нічого не змінилося, — прошепотів він. Але це, звісно, було не так.

Час годівлі

Вони сиділи не так близько, щоб комусь спало на думку, наче вони разом. «Просто двоє чоловіків, які, займаючись повсякденними справами, випадково розмістили дупи на одному шматку дерева». Ранок почався нещодавно, і, хоча сонце боляче світило Ґлокті в очі й омивало росисту траву, шелесткі дерева й рухливу воду в парку золотим сяйвом, повітря досі залишалося підступно кусючим. Лорд Веттерлант, вочевидь, звик вставати рано. «А втім, я теж. Ніщо не спонукає вилізти з ліжка так, як безсонна ніч через палючі судоми».

Його світлість сягнув у паперовий пакет, витягнув звідти великим і вказівним пальцями дрібку хлібних крихт і кинув собі під ноги. Довкола вже зібрався натовп бундючних качок, а тепер вони несамовито накинулись одна на одну, силкуючись дістатися до крихт, тимчасом як старий дворянин спостерігав за ними, хоча його лице залишалося безвільною й беземоційною маскою.

— Я не плекаю ілюзій, очільнику, — прогудів він, майже не ворушачи губами й геть не підводячи погляду. — Я недостатньо важлива персона, щоб узяти участь у цьому змаганні, навіть якби забажав. Але я достатньо важливий, щоб мати із нього якийсь зиск. І планую здобути все, що можу.

«Отже, відразу до справ. Яке щастя! Не треба розмовляти про погоду чи дітей або порівнювати властивості качок різного кольору».

— В цьому немає нічого поганого.

— Якби ж то. Мені треба годувати сім’ю, а вона росте з року в рік. Дуже рекомендую не заводити надто багато дітей. — «Ха, це явно не стане проблемою». — А ще у мене собаки, і їх також треба годувати, а вони мають неабиякий апетит. — Веттерлант протяжно, хрипко зітхнув і кинув птахам іще одну дрібку хліба. — Що вище людина підіймається, очільнику, то більше нахлібників вимагають у неї об’їдків. Це сумний факт.

— На вас лежить велика відповідальність, мілорде. — Ґлокта скривився, відчувши спазм у нозі, та обережно витягнув її, доки не відчув, як клацнуло коліно. — Можна поцікавитися, наскільки велика?

— Я, звісно, маю власний голос, а ще контролюю голоси трьох інших членів Відкритої Ради. Їхні родини пов’язані з моєю узами землі, дружби, шлюбу й давніх традицій.

«У такі часи, як зараз, такі узи можуть виявитися несуттєвими».

— Ви впевнені в цих трьох?

Веттерлант перевів погляд холодних очей на Ґлокту.

— Я не дурень, очільнику. Я тримаю своїх псів на гарних ланцюгах. У них я впевнений. Упевненішим у ці непевні часи й бути не можна.

Він пожбурив у траву ще крихт, і качки закахкали, заклювали й забили одна одну крилами.

— Отже, загалом чотири голоси.

«Незла частка великого пирога».

— Загалом чотири голоси.

Ґлокта прокашлявся і швидко перевірив, чи не може їх хтось підслухати. Зовсім неподалік на стежці мляво вдивлялась у воду дівчина із трагічним обличчям. На такій самій відстані з другого боку сиділи на лаві двоє розхристаних офіцерів Королівського полку, голосно сперечаючись про те, хто напередодні ввечері напився сильніше. «Чи не може трагічна дівчина підслуховувати для лорда Брока? Чи не можуть двоє офіцерів бути підзвітними верховному судді Маровії? Я повсюди бачу чиїхось агентів, і це лише на краще. Агенти повсюди». Він понизив голос до шепоту:

— Його Преосвященство охоче запропонував би за кожен голос по п’ятнадцять тисяч марок.

— Зрозуміло. — Примружені очі Веттерланта навіть не ворухнулися. — М’яса на це можна купити так мало, що мої собаки ледве наситилися б. А для мого столу не залишилося б нічого. Мушу вам сказати, що лорд Барезін уже запропонував мені — в дуже завуальованій формі — вісімнадцять тисяч за кожен голос, а також чудову земельну ділянку, що межує з моїми володіннями. Ліси, в яких можна полювати на оленів. Ви мисливець, очільнику?

— Був мисливцем, — Ґлокта потицяв у знівечену ногу. — Але вже доволі давно.

— А… Співчуваю. Завжди обожнював це заняття. Але тоді до мене завітав лорд Брок. — «Яка приємність для вас обох». — Він люб’язно запропонував двадцять тисяч, а також дуже вдалу партію для мого найстаршого сина — свою молодшу доньку.

— Ви погодилися?

— Сказав, що ще зарано на щось погоджуватися.

— Певен, що Його Преосвященство міг би розкошелитися на двадцять одну, але тоді вийшло б…

— Людина верховного судді Маровії вже запропонувала мені двадцять п’ять.

— Харлен Морроу? — процідив Ґлокта крізь останні зуби.

Лорд Веттерлант здійняв брову.

— Здається, його звали саме так.

— На жаль, поки що я можу запропонувати лише те саме. Поінформую про ваше становище Його Преосвященство.

«Певен, його захват не знатиме меж».

— Із нетерпінням чекатиму на звістку від вас, очільнику.

Веттерлант розвернувся назад до своїх качок і кинув їм іще кілька крихт. Поки він дивився, як вони чубляться між собою, на його губах залишалася невизначена усмішка.

Ґлокта з болем пошкандибав до цілком звичайного будинку на нічим не примітній вулиці. На його обличчі виднілося щось схоже на усмішку. «Одна мить без задушливого товариства визначних і великодушних. Мить, коли не треба ні брехати, ні дурити, ні пильнувати спину, щоб туди не встромили ножа. Можливо, я навіть знайду тут кімнату, в якій не тримається сморід Харлена Морроу. Це було б ковтком…»

Щойно він підняв кулак, щоб постукати, двері розчахнулись, і він побачив перед собою усміхнене лице чоловіка у формі офіцера Королівського полку. Це було так несподівано, що Ґлокта його спершу не впізнав. А тоді його вмить охопив розпач.

— Отакої, капітан Лютар! Який сюрприз.

«Ще й такий відверто неприємний».

Лютар помітно змінився. Колись був хлоп’якуватий і гладенький, а тепер став якийсь кутастий і навіть обвітрений. Колись нахабно задирав підборіддя, а тепер майже винувато хилив обличчя. Також у нього виросла борода; можливо, то була невдала спроба приховати страхітливий шрам, що тягнувся через усю його губу й щелепу. «Хоча це, на жаль, аж ніяк його не спотворило».

— Інквізитор Ґлокта… гм…

— Очільник.

— Справді? — Лютар трохи покліпав на нього. — Що ж… тоді… — Знову з’явилася невимушена усмішка, і Ґлокта з подивом усвідомив, що йому тепло тиснуть руку. — Вітаю. Був би дуже радий побалакати, та обов’язок кличе. Від’їзд на Північ і таке інше.

— Звісно.

Ґлокта насуплено подивився вслід Лютарові, який зухвало пішов вулицею й один-єдиний раз крадькома озирнувся через плече, завертаючи за ріг. «Лишається одне запитання: чому він узагалі тут був?» Прокульгав у відчинені двері й тихцем зачинив їх за собою. «Хоча, якщо чесно, коли молодий чоловік виходить рано-вранці з дому молодої жінки? Цю загадку можна розгадати й без Королівської Інквізиції. Зрештою, хіба я сам не покинув задосить чужих помешкань у ранню годину? Вдаючи, ніби сподіваюся, що за мною не спостерігають, хоч насправді до певної міри сподіваючись, що спостерігають?» Пройшов у двері вітальні. «Чи то був хтось інший?»

Арді Вест стояла до нього спиною, і він почув, як ллється в келих вино.

— Щось забув? — спитала вона через плече тихим і грайливим голосом. «Нечасто я чую, як жінки говорять таким тоном. Частіше мені трапляються жах, огида й ледь-ледь уловимий жаль». Арді відставила пляшку, дзенькнувши нею. — Чи вирішив, що тобі справді не вижити без іще одного…

Арді повернулася з кривою усмішкою на обличчі, та коли вона побачила, хто стоїть позаду, ця усмішка зникла.

Ґлокта пирхнув.

— Не турбуйтеся, на мене всі так реагують. Навіть я сам щоранку, коли дивлюсь у дзеркало.

«Якщо мені взагалі вдається стати перед тією клятою штукою».

— Це не так, і ви це знаєте. Я просто не очікувала, що ви зараз навідаєтеся.

— Отже, ми всі цього ранку зазнали чималого шоку. Нізащо не здогадаєтеся, з ким я розминувся у вашому передпокої.

Вона застигла всього на мить, а тоді зневажливо трусонула головою й сьорбнула вина з келиха.

— І що, не підкажете, з ким саме?

— Гаразд, підкажу. — Ґлокта, скривившись, опустився на стілець і витягнув перед собою зболілу ногу. — З молодим офіцером королівського полку, на якого, поза сумнівом, чекає блискуче майбутнє.

«Хоча ми всі можемо сподіватися на протилежне».

Арді сердито зиркнула на нього з-за вíнця.

— У королівських полках стільки офіцерів, що я їх майже не розрізняю.

— Справді? Цей, здається, переміг на минулорічному Турнірі.

— Я геть не пам’ятаю, хто вийшов у його фінал. Там кожен рік схожий на попередній, чи не так?

— Так. Відколи я там бився, якість невпинно падає. Однак я подумав, що цього хлопчину ви можете пам’ятати. Він мав такий вигляд, ніби після останньої нашої зустрічі хтось ударив його по обличчю. Як на мене, доволі сильно.

«Щоправда, навіть не наполовину так сильно, як мені хотілося б».

— Ви на мене сердиті, — промовила Арді, та її це, здавалося, нітрохи не бентежило.

— Радше розчарований вами. Та чого тут можна очікувати? Я гадав, що ви надто розумні для цього.

— Розум — не гарантія розважливої поведінки. Мій батько постійно так казав. — Вона допила вино, звично сіпнувши головою. — Не турбуйтесь. Я можу подбати про себе.

— Ні, не можете. Ви більш ніж чітко дали це зрозуміти. Ви ж розумієте, що станеться, якщо люди дізнаються? Вас відцураються.

— І що змінилося б? — єхидно кинула Арді. — Може, це вас здивує, та мене й зараз рідко запрошують до палацу. Мене навіть соромом важко назвати. Зі мною ніхто не розмовляє. — «Крім мене, ясна річ, але я аж ніяк не таке товариство, на яке сподіваються молоді жінки». — Всім до сраки, що я роблю. Якщо вони дізнаються, то гіршого від такої задрипанки, як я, все одно не чекають. Клятий простолюд, самоконтролю не більше, ніж у тварин — хіба ви не знаєте? Хай там як, хіба ви не казали мені, що я можу трахатися з ким завгодно?

— А ще я казав: що менше ви будете трахатися, то краще.

— І це ви, мабуть, казали всім своїм пасіям. Так?

Ґлокта скривився. «Не зовсім. Я вмовляв і благав, погрожував і принижував. Твоя краса мене зранила, зранила просто в серце! Нещасний я, помру без тебе! Невже ти не знаєш жалю? Невже не кохаєш мене? Я хіба що знарядь не показував, а тоді, коли діставав те, чого хотів, відкидав їх і весело йшов собі далі, до наступної, жодного разу не озираючись».

— Хе! — пирхнула Арді так, неначе вгадала його думки. — Занд дан Ґлокта читає лекції про переваги цнотливості? Та я вас благаю! Скількох жінок ви збезчестили, перш ніж гурки збезчестили вас? Про вас же легенди ходили!

У Ґлокти в шиї затремтів один м’яз, і він заворушив плечем, доки не відчув, як м’яз розслабляється. «А вона має рацію. Можливо, достатньо буде стиха поговорити із цим молодиком. Стиха поговорити чи влаштувати йому бучну вечірку із практиком Фростом».

— Гадаю, ваше ліжко — це ваша справа, як кажуть у Штирії. Та як так вийшло, що видатний капітан Лютар опинився серед цивільних? Хіба йому не треба ганяти північан? Хто рятуватиме Енґлію, поки він тут?

— Він не був у Енґлії.

— Не був?

«Батько знайшов йому гарне місце десь подалі. Так?»

— Він був у Старій Імперії чи щось таке. Поплив за море на захід і ще далі.

Арді зітхнула так, ніби вже багато про це почула й тепер ця тема остаточно їй набридла.

— У Старій Імперії? Що він у біса там робив?

— Чому б вам не спитати його? Рушив у якісь мандри. Він багато говорив про якогось північанина. Дев’ятипалого чи якось так.

Ґлокта рвучко підвів голову.

— Дев’ятипалого?

— М-м-м… Про нього і про якогось лисого старого.

Ґлоктине обличчя швидко засіпалося.

— Баяз.

Арді знизала плечима і знову хвацько випила зі свого келиха. В її рухах уже з’явилася легка п’яна незграбність. «Баяз. Тепер, коли наближаються вибори, нам бракує хіба що втручання цього лисого старого брехуна».

— Він зараз тут, у місті?

— Звідки мені знати? — пробурчала Арді. — Мені ніхто нічого не каже.

Так багато спільного

Ферро бродила кімнатою й хмурилася. Вона щедро виливала свою зневагу на солодке повітря, на фіранки, що шурхотіли, на великі вікна й високий балкон за ними. Шкірилася на темні портрети гладких блідих королів, на блискучі меблі, розставлені навмання по широкій кімнаті. Це місце з його м’якими ліжками і м’якими людьми було їй осоружне. Пил і спрага Безплідних Земель Канти подобались їй незмірно більше. Життя там було тяжке, спекотне й коротке.

Але принаймні чесне.

Цей Союз, зокрема це місто Адуа, а надто ця фортеця Аґріонт були вщерть наповнені брехнею. Вона відчувала цю брехню на власній шкірі, наче масну пляму, якої не могла стерти. А Баяз поринув у самісіньку гущу цієї брехні. Обманом повів її за собою на інший кінець світу — і повів марно. Вони не знайшли стародавньої зброї, яку можна було б використати проти гурків. Тепер він усміхався, сміявся й пошепки ділився таємницями з якимись дідами. Ті діди приходили спітнілі від спеки надворі, а виходили спітнілими ще більше.

Ферро ніколи не зізналася б у цьому комусь іншому. Та їй і самій собі в цьому було соромно зізнаватися. Вона сумувала за Дев’ятипалим. Хоча вона ніколи не могла це показати, приємно було мати людину, якій можна наполовину довіряти.

А тепер треба пильнувати себе самій.

За товариство їй правив лиш учень, а він був гірший, аніж відсутність товариства. Він мовчки сидів і спостерігав за нею, не помічаючи своєї книжки, що лежала на столі поряд. Спостерігав і безрадісно всміхався, ніби знав щось таке, про що Ферро мала б здогадатися. Ніби вважав її дурепою, бо вона цього не бачить. Від цього вона тільки сердилась як ніколи й тому кружляла по кімнаті, суплячись на все, стискаючи кулаки й міцно зціпивши зуби.

— Ферро, тобі слід повернутися на південь.

Вона остовпіла й набурмосилася на Кея. Звісно ж, учень мав рацію. Ніщо не потішило б її більше, ніж можливість назавжди покинути цих безбожних біляків і битися з гурками якоюсь зрозумілою їй зброєю. Якщо знадобиться, то вирвати свою помсту зубами. Він мав рацію, та це нічого не змінювало. Ферро завжди не надто слухалася порад.

— Звідки тобі знати, що мені слід робити, кощавий білий дурню?

— Я знаю більше, ніж ти думаєш. — Кей ні на мить не зводив із неї своїх млявих очей. — Ми з тобою вельми схожі. Може, ти цього й не бачиш, проте це так. Між нами так багато спільного.

Ферро насупилася. Вона не знала, що зараз має на увазі цей хворобливий придурок, але їй не подобалось, як це звучить.

— Баяз не дасть тобі нічого з того, чого ти потребуєш. Йому не можна довіряти. Я дізнався це надто пізно, зате в тебе ще є час. Тобі слід відшукати іншого господаря.

— Я не маю господаря! — різко відказала Ферро. — Я вільна.

У Кея сіпнувся й піднявся один кутик блідого рота.

— Ніхто з нас ніколи не буде вільним. Іди. Тут для тебе нічого немає.

— Тоді чому ти лишаєшся тут?

— Заради помсти.

Ферро нахмурилася ще більше.

— Помсти за що?

Учень нахилився вперед, уп’явшись у неї ясними очима. Рипнули й відчинилися двері, і він різко стулив рота, відкинувся назад і поглянув у вікно. Наче й не збирався говорити.

Клятий учень зі своїми клятими загадками. Ферро повернула набурмосене лице до дверей.

До кімнати поволі ввійшов Баяз, обережно й рівно три­маючи в одній руці чайну чашку. Він навіть не глянув на Ферро, промайнувши повз неї й вийшовши за відчинені двері на балкон. Клятий маг. Вона побрела за ним, примруживши очі через яскраве світло. Вони були високо, і перед ними розкинувся Аґріонт — так само, як колись давно, коли вони з Дев’ятипалим дерлися по дахах. На блискучій траві внизу байдикували компанії білих нероб, так само, як тоді, коли Ферро подалася до Старої Імперії. Проте не все залишалося таким самим.

Тепер повсюди в місті був якийсь страх. Вона бачила його на кожному м’якому білому обличчі. В кожному слові й жесті цих людей. Якесь приголомшене очікування, як у повітрі перед бурею. Як на полі сухої трави, готовому спалахнути від найменшої іскри. Вона не знала, чого вони чекають, і знати не хотіла.

Проте чула багато розмов про голосування.

Перший з-поміж магів поглянув на неї, коли вона ввійшла у двері. На його лисій голові збоку виблискувало яскраве сонце.

— Чаю, Ферро?

Ферро ненавиділа чай, і Баяз це знав. Чай пили гурки, коли думали про зраду. Ферро пам’ятала, як його пили солдати, поки вона пручалась у поросі. Пам’ятала, як його пили работоргівці, говорячи про ціни. Пам’ятала, як його пив Утман, посміюючись із її люті й безпорадності. А тепер його пив Баяз, елегантно тримаючи маленьку чашку між товстим великим пальцем і вказівним, — ще й усміхався.

Ферро заскреготіла зубами.

— Я тут закінчила, біляче. Ти обіцяв мені помсту й не дав нічого. Я вертаю на південь.

— Справді? Нам було би шкода тебе втратити. Але Гуркул і Союз воюють. Наразі до Канти не відпливає жоден корабель. І, можливо, не відпливатиме ще якийсь час.

— То як мені туди дістатися?

— Ти вже чудово дала зрозуміти, що я за тебе не відповідаю. Я дав тобі дах над головою, а ти поводишся невдячно. Якщо бажаєш піти, можеш улаштувати все сама. Невдовзі до нас має повернутися мій брат Юлвей. Може, він буде готовий узяти тебе під крило.

— Цього мало.

Баяз люто зиркнув на неї. Погляд його, може, й був страхітливий, але Ферро — не Лонґфут, не Лютар і не Кей. Вона не має господаря й більше ніколи не матиме.

— Я сказала: цього мало!

— Чому ти так завзято випробовуєш моє терпіння? Воно має край, знаєш.

— Моє теж.

Баяз пирхнув.

— Твоє навіть початку не має, як, поза сумнівом, міг би засвідчити майстер Дев’ятипалий. Істинно кажу тобі, Ферро: в тебе шарму, як у кози, до того ж злючої.

Він випнув губи, нахилив чашку і злегка потягнув напій через вінця. Ферро довелося зробити величезне зусилля, щоб не вибити чашку в нього з руки й не буцнути старого лобом у пику на додачу.

— Але, якщо ти досі маєш намір битися з гурками…

— Завжди.

— То я певен, що ще можу знайти застосування твоїм талантам. Таке, для якого не потрібне почуття гумору. Мої цілі, що стосуються гурків, залишаються незмінними. Боротьба має тривати, хай і за допомогою іншої зброї.

Його погляд ковзнув убік, до великої вежі, що бовваніла над фортецею.

Ферро мало знала про красу і ще менше нею цікавилась, але ця будівля здавалася їй красивою. У тій горі голого каменю не було ні м’якості, ні поблажливості. Її обриси відзначалися безжальною чесністю. В її гострих чорних кутах була немилосердна точність. У вежі було щось таке, що заворожувало Ферро.

— Що то за місце? — спитала вона.

Баяз примружився на неї.

— Будинок Творця.

— Що там усередині?

— Не твоє діло.

Ферро мало не сплюнула з роздратування.

— Ти там жив. Служив Канедіасу. Допомагав Творцеві в роботі. Ти ж розповідав нам про все це на рівнинах. То скажи: що там усередині?

— У тебе гарна пам’ять, Ферро, та ти дещо забуваєш. Ми не знайшли Сімені. Ти мені не потрібна. Зокрема мені тепер не потрібно відповідати на твої нескінченні запитання. Уяви собі мій відчай.

Він знову манірно цмокнув свій чай, здійнявши брови й поглянувши на ледачих біляків у парку.

Ферро теж змусила себе всміхнутися. Чи зобразити щось якомога ближче до усмішки. Принаймні оголила зуби. Вона непогано пам’ятала, що сказала та сердита стара Конейл і як це роздратувало Баяза. Вона вчинить так само.

— Творець. Ти спробував украсти його секрети. Спробував украсти в нього доньку. Її звали Толомей. Батько скинув її з даху. За зраду, за те, що відчинила тобі браму. Я помиляюся?

Баяз сердито вихлюпнув із балкона останні краплі зі своєї чашки. Ферро подивилась, як вони замерехтіли на яскравому сонці й полетіли донизу.

— Так, Ферро, Творець скинув свою доньку з даху. Здається, нам обом не щастить у коханні, еге ж? Нещасні ми. А ще нещасніші наші кохані. Хто міг би помислити, що в нас так багато спільного?

Ферро замислилася, чи не штовхнути цього білого гада з балкона слідом за його чаєм. Але він досі був їй винен, а вона хотіла забрати те, що їй належить. Тож Ферро лише набурмосилась і чкурнула назад за двері.

У кімнаті з’явилася ще одна людина. Чоловік із кучерявим волоссям та широкою усмішкою. В руці він тримав високий жезл, а на плечі — футляр із обвітреної шкіри. Очі в прибульця були якісь дивні: одне світле, друге темне. Щось у його пильному погляді викликало у Ферро підозру. Навіть сильнішу, ніж зазвичай.

— А, славетна Ферро Малджин… Перепрошую за цікавість, але не щодня можна зустріти людину з таким… дивовижним походженням.

Ферро не подобалося, що він знає її ім’я, походження, та й узагалі щось про неї.

— Хто ти?

— Де ж мої манери? Я Йору Сульфур з Ордену магів. — Він простягнув руку. Ферро не прийняла її, та він лише всміхнувся. — Я, звісно, не належу до перших дванадцяти. Я другорядний. Приєднався пізніше. Колись був учнем видатного Баяза.

Ферро пирхнула. Через це він, на її думку, аж ніяк не заслуговував на довіру.

— І що сталося?

— Я закінчив навчання.

Баяз кинув чашку на столик під вікном так, що вона заторохтіла.

— Йору, — проказав він, і прибулець смиренно схилив голову. — Дякую за все, що ти досі зробив. Як завжди точно й доречно.

Сульфурова усмішка стала ще ширшою.

— Я маленький гвинтик у великій машині, майстре Баязе, але намагаюся бути міцним гвинтиком.

— Ти ще жодного разу мене не підвів. Я такого не забуваю. Як там твоя наступна маленька гра?

— Готова розпочатися за вашим наказом.

— Почнімо зараз. Затримки нам нічого не дадуть.

— Я візьмуся за приготування. А ще приніс оце, як ви й просили.

Сульфур скинув із плеча сумку, а тоді обережно сягнув усередину. Поволі витягнув книжку. Велику й чорну, з важкою палітуркою — побитою, пошкрябаною та обсмаленою вогнем.

— Книга Ґлустрода, — пробурмотів стиха, неначе боячись вимовляти ці слова.

Баяз нахмурився.

— Поки що залиш її при собі. З’явилося несподіване ускладнення.

— Ускладнення? — Сульфур не без полегшення сунув книжку назад у футляр.

— Того, що ми шукали… там не було.

— Тоді…

— В інших наших планах нічого не змінилося.

— Звісно. — Сульфур знову схилив голову. — Лорд Ішер уже в дорозі.

— Дуже добре. — Баяз глянув на Ферро так, ніби щойно згадав про її присутність. — А поки що, може, ти зволиш залишити цю кімнату нам? Я мушу подбати про відвідувача.

Ферро була рада піти, та ворушилася повільно вже через те, що Баяз хотів, щоб вона швидко зникла. Розкрила руки, стала на місці й потягнулася. Побрела до дверей обхідним шляхом, човгаючи ногами по мостинах так, що їхнім огидним рипінням наповнилася вся кімната. Дорогою зупинилася, щоб повитріщатися на картину, потицяти у крісло, поцокати по блискучому горщику, хоча всі ці речі нітрохи її не цікавили. Тим часом Кей спостерігав за нею, Баяз хмурився, а Сульфур усміхався своєю маленькою багатозначною усмішкою. Ферро зупинилась у прой­мі дверей.

— Зараз?

— Так, зараз, — різко підтвердив Баяз.

Ферро ще раз обвела поглядом кімнату.

— Йобані маги, — пирхнула вона і чкурнула за двері.

А в кімнаті за ними мало не врізалась у високого старого біляка. Він був одягнений у важку мантію, попри спеку, а на плечах у нього блищав ланцюг. Позаду нього височів якийсь здоровань, похмурий і пильний. Охоронець. Вигляд старого біляка Ферро не сподобався. Він дивився на неї зверхньо, задерши підборіддя, як на собаку.

Як на рабиню.

— С-с-с-с-с, — засичала вона йому в лице і проштовхалася повз нього. Він обурено пирхнув, а його охоронець суворо зиркнув на Ферро. Вона не стала на це зважати. Суворі погляди нічого не значать. Якщо бурмило хоче дістати від неї коліном по пиці, хай спробує її торкнутись. От тільки він не спробував. Вони обидва ввійшли у двері.

— А, лорд Ішер! — почула Ферро Баязів голос за мить до того, як двері зачинилися. — Радий, що ви змогли швидко до нас завітати.

— Я прийшов одразу. Мій дід завжди казав, що…

— Ваш дід був мудрецем і добрим другом. Якщо можна, я хотів би обговорити з вами ситуацію у Відкритій Раді. Бажаєте чаю?..

Чесність

Джезаль лежав на спині, підклавши руки під голову. Простирадло обкрутилося довкола його талії. Він дивився, як Арді виглядає з вікна, поставивши лікті на підвіконня й поклавши підборіддя на руки. Дивився на Арді й дякував долі за те, що якомусь давно забутому розробникові військового одягу здалося доречним забезпечити офіцерам королівських полків кітелі з високою талією. Джезаль дякував цілком щиро й серйозно, тому що наразі на Арді не було нічого, крім його кітеля.

Після того гіркого, чудернацького возз’єднання їхні стосунки зазнали неймовірних змін. Вони тиждень проводили всі ночі разом, і тиждень із його обличчя практично не зникала усмішка. Часом, звісно, виринав отой спогад, непроханий і страшенно несподіваний, наче роздутий труп, що виринає на поверхню ставка, поки хтось насолоджується пікніком на березі: як Арді кусала й била його, плакала і кричала йому в обличчя. Та коли це ставалося, він знову починав усміхатись і бачив, як вона всміхається у відповідь, і невдовзі йому вдавалося знову викинути з голови ті неприємні думки, принаймні тимчасово. Відтак Джезаль хвалив себе за те, що йому стало на це великодушності й він дав їй шанс.

— Арді, — лагідно озвався Джезаль.

— М-м-м?

— Вертай у ліжко.

— Чому?

— Тому що я тебе кохаю.

Дивина: що більше він це казав, то легше ставало це вимовити.

Вона знуджено зітхнула.

— Ти весь час так говориш.

— Бо це правда.

Вона розвернулася, тримаючи руки на підвіконні за собою. Її тіло виділялося темним силуетом на тлі яскравого вікна.

— І що саме це означає? Що ти тиждень зі мною трахався і ще не наситився?

— Здається, я не насичуся ніколи.

— Що ж. — Арді відштовхнулася від вікна й безшумно пішла мостинами. — Гадаю, не буде жодної шкоди, якщо це перевірити — правильно? Принаймні більшої шкоди вже не буде. — Вона зупинилася в ногах ліжка. — Тільки пообіцяй мені одне.

Джезаль ковтнув, побоюючись її прохання, побоюючись власної можливої відповіді.

— Що завгодно, — пробурмотів він і змусив себе всміхнутися.

— Не підведи мене.

Його усмішка стала щирішою. На це було не так важко погодитися. Він же, як-не-як, змінився.

— Звісно, обіцяю.

— Добре.

Арді заповзла на ліжко накарачках і не зводила очей із його обличчя, поки Джезаль у приємному очікуванні ворушив пальцями на ногах під простирадлом. Вона стала на коліна, поставивши ноги обабіч нього, і різко пригладила кітель на грудях.

— Ну, що, капітане, я пройду перевірку?

— Як на мене… — він схопився за кітель спереду й потягнув Арді на себе, а тоді просунув руки під кітель, — ти, поза сумнівом… — ковзнув рукою дівчині під груди й потер їй сосок великим пальцем, — найелегантніша бійчиня в моїй роті.

Вона притиснулася пахом до його паху крізь простирадло й заворушила стегнами вперед-назад.

— О, капітан уже виструнчився…

— Для тебе? Завжди…

Вона облизувала й посмоктувала Джезалеві губи, розмазуючи слину по його обличчю, а він просунув руку між її ногами, і вона трохи потерлась об цю руку. Його липкі пальці, чвакаючи, входили в неї й виходили. Арді гортанно бурчала й зітхала, і він робив те саме. Вона сягнула донизу і стягнула простирадло, щоб не заважало. Джезаль узявся за прутень, а вона заворушила стегнами, доки вони не знайшли потрібного положення, й тоді опустилася на нього, лоскочучи йому лице волоссям, а вухо — хрипким диханням.

У двері двічі важко постукали, і обоє застигли. Знову двічі постукали. Арді підвела голову і прибрала волосся з почервонілого обличчя.

— Що там таке? — озвалася вона хрипким гортанним голосом.

— Хтось прийшов по капітана. — Служниця. — Він… він іще тут?

Арді опустила погляд, зазираючи в очі Джезалеві.

— Насмілюся сказати, що можу передати йому звістку!

Він закусив губу, щоб придушити смішок, потягнувся вгору, вщипнув Арді за сосок, а вона відбилася від його руки.

— Хто там?

— Лицар-герольд!

Джезаль відчув, як його усмішка меркне. Ці гади, здавалося, ніколи не приносили гарних новин і завжди приходили в найбільш недоречний час.

— Лорд-маршалові Варузу терміново треба поговорити з капітаном. Його шукають по всьому місту.

Джезаль вилаявся собі під носа. Вочевидь, в армії нарешті зрозуміли, що він повернувся.

— Скажи йому, що я сповіщу капітана, коли його побачу! — крикнула Арді, і в коридорі за дверима залунали кроки, які поступово віддалилися.

— Блядь! — процідив крізь зуби Джезаль, щойно впевнився, що служниця пішла, хоча вона й не могла мати особливих сумнівів щодо того, що тут відбувалось останні кілька діб. — Доведеться піти.

— Зараз?

— Зараз, хай їм трясця. Якщо я не піду, мене просто шукатимуть далі, а що швидше я піду, то швидше зможу повернутися.

Арді зітхнула й перекотилася на спину, тимчасом як Джезаль зісковзнув із ліжка й забігав по кімнаті в пошуках розкиданого одягу. На його сорочці спереду була винна пляма, штани пом’ялися й зіжмакалися, та цього мало вистачити. Ідеальний зовнішній вигляд уже не був його єдиною ціллю в житті. Джезаль сів на ліжко, щоб узутись, і відчув, як Арді позаду нього стає на коліна, її руки ковзають по його грудях, а губи злегка торкаються вуха. Вона зашепотіла до нього:

— То ти знову покинеш мене саму-самісіньку чи що? Поїдеш до Енґлії різати північан разом із моїм братом?

Джезаль не без зусилля нагнувся й натягнув один чобіт.

— Може, й так. А може, й ні.

Думка про солдатське життя його більше не надихала. Він уже бачив достатньо насильства зблизька, щоб знати: воно неймовірно лякає і страшенно болить. Слава й репутація видавалися дуже скромною винагородою за всі пов’язані з цим ризики.

— Я серйозно думаю, чи не піти у відставку.

— Справді? А далі що?

— Точно не знаю. — Джезаль повернув голову і здійняв брову, поглянувши на Арді. — Може, знайду хорошу жінку й осяду.

— Хорошу жінку? А ти знаєш хоч одну?

— Сподівався, що в тебе знайдуться якісь варіанти.

Вона стиснула губи.

— Дай подумати. Вона повинна бути вродливою?

— Ні, ні, вродливі жінки завжди дуже вимогливі, хай їм грець. Прошу бридку, як стояча вода.

— Розумною?

Джезаль пирхнув.

— Тільки не це. Я славлюся своєю пустоголовістю. Поруч із розумною жінкою я просто весь час здаватимуся йолопом. — Він натягнув другий чобіт, прибрав із себе руки Арді й підвів­ся. — Ідеально підійшла б безтурботна теличка з великими очима. Така, що буде без кінця зі мною погоджуватись.

Арді плеснула в долоні.

— О, так, тепер я бачу її поряд із тобою: вона висить у тебе на передпліччі, наче порожня сукня. Таке собі відлуння на підвищених тонах. Але, мабуть, шляхетного походження?

— Звісно, мені потрібне лише найкраще. У цьому питанні я нізащо не міг би піти на компроміс. І зі світлим волоссям: я маю до нього слабкість.

— О, цілком згодна. Темне волосся так часто трапляється, таке схоже кольором на багнюку, на бруд, на гній. — Вона здригнулася. — Я почуваюся забрудненою від самої думки про нього.

— А найважливіше, — Джезаль просунув шпагу в петлю на паску, — це спокійна й урівноважена вдача. Досить уже з мене сюрпризів.

— Безумовно. Життя доволі складне й без жінки, яка створює проблеми. Це просто страх як негідно. — Арді здійняла брови. — Я переберу своїх знайомих.

— Чудово. А тим часом я мушу забрати свій кітель, хоча ти носиш його з таким блиском, із яким я не зміг би носити його ніколи.

— О, так точно, сер.

Дівчина стягнула із себе кітель і пожбурила ним у Джезаля, а тоді витягнулася на ліжку гола-голісінька, вигнувши спину й задерши руки над головою, і поволі заворушила стегнами вперед-назад, піднявши одне коліно й витягнувши другу ногу так, що її великий палець дивився на Джезаля.

— Але ж ти не покинеш мене саму занадто надовго?

Він трохи подивився на неї й прохрипів:

— Не смій рушати з місця ні на дюйм, щоб його, — а тоді надягнув кітель, умостив прутня між стегнами й побрів зігнутий за двері. Джезаль сподівався, що ця частина його тіла вляжеться, перш ніж у нього почнеться нарада з лорд-маршалом, але був не зовсім у цьому певен.

І знову Джезаль опинився в одній із просторих кімнат верхов­ного судді Маровії, де стояв сам-один на вільній підлозі навпроти велетенського відполірованого столу, за яким на нього похмуро глипали троє літніх чоловіків.

Коли клерк із лунким грюкотом зачинив високі двері, у Джезаля з’явилося вкрай бентежне відчуття — неначе в його житті вже була точнісінько така сама мить. Того дня, коли його викликали з човна до Енґлії, відірвали від друзів і амбіцій, щоб відправити в божевільну, приречену подорож на край світу. Подорож, у якій він почасти втратив красу й мало не втратив життя. Можна було спокійно сказати, що Джезаль не надто радів поверненню сюди й дуже завзято сподівався на те, що цього разу все завершиться краще.

У цьому розумінні відсутність Першого з-поміж магів трохи підбадьорювала, хоча поза тим товариство його аж ніяк не тішило. Навпроти нього виднілися суворі старі обличчя лорд-маршала Варуза, верховного судді Маровії й лорд-камергера Хоффа.

Варуз саме розводився про чудові досягнення Джезаля у Старій Імперії. Він, вочевидь, чув про ці події зовсім не те, що про них пам’ятав сам Джезаль.

— …як я розумію, чудові пригоди на заході, принісши Союзу славу на чужих полях. Особливо мене вразила історія про вашу атаку через міст біля Дарміума. Це справді відбувалося саме так, як мені розповідали?

— Через міст, сер… ну… правду кажучи, гм…

Напевно, треба було спитати цього старого дурня, що він у біса має на увазі, та Джезаль був надто зайнятий думками про Арді, яка розтягнулася голяка. До сраки його країну. Хай буде проклятий обов’язок. Можна негайно піти у відставку й повернутися до ліжка Арді, перш ніж сплине ця година.

— Річ у тім…

— Це була ваша улюблена, так? — запитав Хофф і опустив свій келих. — Найбільше мене захопила історія про доньку імператора.

Він поглянув на Джезаля з іскоркою в очах, яка натякала: ця історія має пікантний характер.

— Якщо чесно, ваша милосте, я навіть не здогадуюся, звідки взялася ця чутка. Запевняю, що нічого подібного не відбувалося. Все це, здається, якимось чином було сильно перебільшено…

— Ну, одна прекрасна чутка варта десяти понурих істин, хіба не так?

Джезаль кліпнув.

— Ну, гм, гадаю…

— Хай там як, — утрутився Варуз, — Закритій Раді надійшли чудові повідомлення про вашу поведінку за кордоном.

— Справді?

— Численні, різноманітні й незмінно прекрасні.

Джезаль мимоволі всміхнувся на весь рот, хоч і не зміг не замислитися, хто міг виступити з такими повідомленнями. Він не уявляв, щоб Ферро Малджин захоплено розводилася про його чудові риси.

— Що ж, ваші світлості дуже люб’язні, проте я мушу…

— У зв’язку з тим, яку відданість справі й відвагу ви проявили, виконуючи це складне й надважливе завдання, я з радістю оголошую, що вас підвищено до звання полковника. Це рішення набуває чинності негайно.

Джезаль вирячив очі.

— Справді?

— Справді, мій хлопчику, і не знайти людини, яка заслуговувала б на це більше.

Підвищення на два звання за один день було унікальною честю, тим паче зважаючи на те, що він не бився в жодній битві, не скоїв за останній час жодного подвигу й не пожертвував нічим дуже цінним. Якщо не брати до уваги того, що він на півдорозі полишив останнє злягання із сестрою свого найкращого друга. Це, поза сумнівом, самопожертва, та ласки від короля таким зазвичай не добуваються.

— Я, гм, я…

Джезаль мимохіть засяяв від задоволення. Нова форма, більше позументу й таке інше, а ще в нього буде більше людей, яким можна буде віддавати накази. Слава й репутація — це, може, й скромна винагорода, та він уже ризикнув і тепер мусить лише погодитися. Хіба ж він не страждав? Хіба не заслужив на це?

Джезалеві недовго довелося над цим думати. Та й узагалі майже не довелося думати. Думка про відставку з армії й осідання швидко відійшла на задній план.

— Для мене було би справжньою честю прийняти цю виняткову… гм… честь.

— Отже, ми всі однаково раді, — кисло проказав Хофф. — А тепер — до справ. Полковнику Лютаре, ви знаєте, що останнім часом у нас були проблеми із селянами?

Як не дивно, до спальні Арді жодні новини не доходили.

— Певно, нічого серйозного, ваша милосте?

— Якщо не називати повноцінний бунт серйозним, то нічого.

— Бунт? — Джезаль ковтнув.

— Цей Дубильник, — сплюнув лорд-камергер. — Він кілька місяців їздив сільською місцевістю, розпалюючи невдоволення, сіючи непокору, підбурюючи селянство до злочинів проти його господарів, проти його панів, проти його короля!

— Ніхто й не підозрював, що дійде до відкритого повстання. — Варуз сердито поворушив ротом. — Але після демонстрації біля Кельна група селян, підбурювана цим Дубильником, озброїлася й відмовилася розійтися. Вони здобули перемогу над місцевим землевласником, а тоді заколот поширився. Ми чули, що вчора вони розгромили чималі сили під контролем лорда Фінстера, спалили його маєток і повісили трьох збирачів податків. Наразі вони спустошують сільську місцевість, прямуючи до Адуа.

— Спустошують? — пробурмотів Джезаль і кинув погляд на двері. Слово «спустошують» було дуже потворне, далебі.

— Справа надзвичайно прикра, — поскаржився Маровія. — Половина з них — чесні люди, віддані своєму королю, а до цього їх підштовхнула жадібність панів.

Варуз пирхнув, виражаючи огиду.

— Зраді не може бути виправдання! Друга половина — це злодії, покидьки й невдоволені. Їх треба батогами гнати на шибеницю!

— Закрита Рада ухвалила рішення, — вставив Хофф. — Цей Дубильник оголосив про намір представити королю список вимог. Королю! Нові свободи. Нові права. Хай кожен буде рівним братові своєму та інша небезпечна маячня такого штибу. Невдовзі стане відомо, що вони вже йдуть, і зчиниться паніка. Бунти на підтримку селян і бунти проти них. Усе вже й так ледь тримається на лезі ножа. Тривають дві війни, у короля погіршується здоров’я, а спадкоємця він не має? — Хофф так гепнув кулаком по столу, що Джезаль аж підскочив. — Не можна допустити, щоб вони дісталися міста.

Маршал Варуз зціпив руки перед собою.

— Два королівські полки, що залишилися в Міддерланді, відправлять протистояти цій загрозі. Підготовлено список поступок, — на цьому слові він нахмурився. — Якщо селяни погодяться на переговори й розійдуться по домівках, їх можна буде помилувати. Якщо ж цей Дубильник не вчинить розважливо, то його так звана армія повинна бути знищена. Розсіяна. Розбита.

— Перебита, — сказав Хофф, потираючи важким великим пальцем якусь пляму на столі. — А заводіяк треба передати Королівській Інквізиції.

— Прикро, — бездумно пробурчав Джезаль. Від самої лише згадки про цю установу його пробрав холодний дрож.

— Необхідно, — зауважив Маровія, сумовито похитавши головою.

— Проте аж ніяк не просто. — Варуз насуплено поглянув на Джезаля з-за столу. — Вони набирали нових людей у кожному селі, в кожному містечку, на кожній фермі й на кожному полі, де тільки проходили. Країна кишить невдоволеними. Вони, звісно, недисципліновані й погано забезпечені, та їх, за нашою останньою оцінкою, налічується близько сорока тисяч.

— Сорока… тисяч? — Джезаль нервово переступив із ноги на ногу. Він гадав, що йдеться, може, про кількасот людей, до того ж таких, що не мають годящого взуття. Тут, звісно, небезпеки не було: стіни Аґріонта, стіни міста його захищали. Однак сорок тисяч — це страх як багато дуже сердитих людей. Хай навіть і селян.

— Королівські полки — один кінний і один піший — саме готуються. Зараз не вистачає лише командира для вимаршу.

— Хе, — буркнув Джезаль. Він не заздрив становищу того нещасного, який командуватиме силою, в п’ять разів меншою за купу дикунів, яких женуть уперед праведність і дрібні перемоги, які сп’яніли від ненависті до дворян і монархії, жадають крові та здобичі…

Джезалеві очі стали ще більшими.

— Мене?

— Вас.

Він спробував знайти доречні слова.

— Не хотів би здатися… невдячним, самі розумієте, та я хочу сказати, що є, найпевніше, люди, які краще можуть із цим упоратися. Ви самі, лорд-маршале…

— Часи нині складні. — Хофф строго поглянув на Джезаля з-під кошлатих брів. — Дуже складні. Нам потрібна людина без… зв’язків. Потрібна людина з чистою репутацією. Ви прекрасно відповідаєте цим вимогам.

— Але… переговори із селянами, ваша милосте, ваша світлосте, лорд-маршале, я не розумію цих проблем! Не розумію права!

— Ми не заплющуємо очей на ваші недоліки, — сказав Хофф. — Саме тому з вами буде представник Закритої Ради. Людина, яка володіє неперевершеними знаннями в усіх цих галузях.

Раптом Джезаля ляснула по плечу важка рука.

— Хлопчику мій, я ж казав тобі, що це станеться вельми скоро!

Джезаль поволі повернув голову, відчуваючи, як у нього всередині закипає жахливий відчай, і побачив: ось він, Перший з-поміж магів, усміхається йому в обличчя, стоячи щонайбільше за фут від нього. Все-таки він нікуди не подівся. Правду кажучи, те, що надокучливий лисий дід задіяний у цьому, не викликало подиву. Дивні й неприємні події, здавалося, йшли за ним, неначе безхатні пси, що з гавкотом біжать за возом різника.

— Селянська армія, якщо її можна так назвати, стоїть табором за чотири дні млявого ходу й розпорошилася по місцевості в пошуках поживи. — Варуз нахилився вперед і тицьнув у стіл пальцем. — Вирушайте негайно й перехопіть їх. Всі наші надії на це, полковнику Лютаре. Зрозуміли, що вам наказано?

— Так, сер, — прошепотів він, абсолютно марно спробувавши надати своєму голосу завзятого тону.

— Ми знову разом? — хихотнув Баяз. — Тоді хай вони тікають, еге ж, мій хлопчику?

— Звісно, — нещасним тоном буркнув Джезаль.

У нього був шанс вирватися, шанс розпочати нове життя, а він відмовився від нього заради ще однієї-двох зірочок на кітелі. Він із запізненням усвідомив, що жахливо помилився. Баяз міцніше взявся за Джезалеве плече, притягнув його до себе, як рідного сина, і, здавалося, не думав його відпускати. Виходу й справді не було.

Джезаль дуже швидко вийшов за двері своєї квартири, лаючись і тягнучи за собою скриню. Те, що він був змушений нести свій багаж самотужки, справді було страх як незручно, та на порятунок Союзу від божевілля його ж народу часу було надзвичайно мало. Він трішечки замислився, чи не чкурнути до доків і податися геть на першому ж кораблі до далекого Сулджуку, а тоді сердито відкинув цю думку. Він же прийняв своє підвищення при повній тямі, а тепер, мабуть, не мав вибору й мусив довести все до кінця. Краще зробити це, ніж жити у страху, і таке інше. Джезаль крутнув ключ у замку, розвернувся й сахнувся, по-дівчачому охнувши від шоку. У тіні навпроти його дверей хтось стояв, а коли до Джезаля дійшло, хто саме, його жах лише посилився.

Попід стіною стояв каліка Ґлокта, важко спершись на ціпок і демонструючи свою огидну беззубу усмішку.

— На два слова, полковнику Лютаре.

— Якщо ви про цю справу з селянами, то нею активно займаються. — Джезаль не втримався від легкої посмішки, що виражала огиду. — Не треба морочити собі цим голову…

— Я не про ту справу.

— А про що тоді?

— Про Арді Вест.

Коридор раптом почав здаватися порожнісіньким і дуже тихим. Усі солдати, офіцери, слуги були далеко, в Енґлії. Джезалеві здавалося, що в усіх казармах залишилися тільки вони з Ґлоктою.

— Не розумію, чому це вас обхо…

— Її брат, наш спільний друг Коллем Вест — ви ж його пам’ятаєте? Він здавався стурбованим і лисів. Був трохи норовливий. — Джезаль відчув, що червоніє від сорому. Він, звісно, добре пам’ятав того чоловіка, а надто його норов. — Він при­йшов до мене незадовго до від’їзду на війну в Енґлії. Попросив наглянути за добробутом його сестри, поки він буде далеко й ризикуватиме життям. Я пообіцяв це зробити. — Ґлокта підсунувся трохи ближче, і по Джезалевій шкірі забігали мурашки. — Запевняю, що ставлюся до цього обов’язку не менш серйозно, ніж до будь-якого завдання, яке мені дає архілектор.

— Розумію, — прохрипів Джезаль. Це, звісно, пояснювало, чому каліка днями був у неї вдома. Досі це дещо його спантеличувало. Однак легше на душі йому не стало. Ба більше, стало значно тяжче.

— Гадаю, Коллем Вест аж ніяк не зрадів би тому, що відбувалось останні кілька днів. А ви як думаєте?

Джезаль винувато переступив із ноги на ногу.

— Визнаю, я відвідував її…

— Ваші відвідини, — прошепотів каліка, — кепсько позначаються на репутації цієї дівчини. У нас залишається три варіанти. Перший, який подобається мені найбільше: ви відступаєтеся, вдаєте, ніби взагалі з нею не знайомі, й більше з нею не бачитеся.

— Це неприйнятно, — мимоволі вимовив Джезаль напрочуд зухвалим голосом.

— Тоді другий: ви одружуєтеся з цією пані і все забувається.

Джезаль думав про такий розвиток подій, але хай він провалиться крізь землю, якщо його примусить до цього залякуванням оця перекошена людина-руїна.

— А третій? — запитав він — як йому здавалося, достатньо презирливо.

— Третій? — Понівечене лице Ґлокти збоку охопили особ­ливо потворні нервові судоми. — Гадаю, вам не варто знати надто багато про третій варіант. Скажімо одне: він включатиме довгу і пристрасну ніч із піччю й набором бритв, а також іще довший ранок із мішком, ковадлом і дном каналу. Можливо, ви вирішите, що вам більше пасує котрийсь із двох інших варіантів.

Джезаль, іще не усвідомивши, що робить, ступив крок уперед так, що Ґлокта відхитнувся, кривлячись, до стіни.

— Я не мушу пояснювати вам свої дії! Мої відвідини — це моя справа і справа цієї пані, але, щоб ви знали, я вже давно заповзявся з нею одружитись і просто чекаю слушної миті!

Джезаль стояв у пітьмі й практично не вірив, що тільки-но сказав. Хай будуть прокляті його вуста! Вони досі доводять його до всілякої біди.

Вузьке ліве око Ґлокти кліпнуло.

— А, пощастило їй.

Джезаль усвідомив, що знову просувається вперед, мало не вдарив каліку головою в обличчя і притиснув його, безпорадного, до стіни.

— Правильно! Тож засуньте свої погрози собі в покалічену дупу!

Навіть притиснутий до стіни, Ґлокта дивувався всього одну мить. Відтак він беззубо всміхнувся на весь рот. У нього затріпотіла повіка, і по його худій щоці потягнулася довга сльоза.

— Отакої, полковнику Лютаре, коли ви стоїте так близько, мені важко зосередитися. — Він погладив тильним боком долоні Джезалеву форму. — Особливо зважаючи на ваш несподіваний інтерес до моєї дупи. — Джезаль різко відсахнувся, від огиди відчувши в роті неприємний присмак. — Здається, Баязові вдалося те, що не вдалося Варузові — так? Він показав вам, як проявляти характер! Вітаю з майбутнім весіллям. Але думаю, що триматиму свої бритви напоготові — просто на той випадок, якщо ви не виконаєте обіцянки. Дуже радий, що нам випала така нагода поговорити.

Ґлокта пошкутильгав до сходів, стукаючи ціпком об мостини й шумно тягнучи за собою лівий чобіт.

— Я теж! — крикнув йому вслід Джезаль. Але насправді все було навпаки.

Привиди

Уффріт був геть не такий, як колись. Ніде правди діти, востаннє Лоґен бачив його багато років тому, вночі після облоги. Вулицями бродили юрби Бетодових карлів, які кричали, співали й пили. Шукали, кого б пограбувати чи зґвалтувати, підпалювали все, що могло горіти. Лоґен пам’ятав, як лежав у тій кімнаті, здолавши Тридубу, плакав і булькотів від болю, який охопив усе його тіло. Пам’ятав, як набурмосено дивився у вікно й бачив заграву від полум’я, слухав крики над містом, хотів бути там і бешкетувати, роздумував, чи стане коли-небудь на ноги.

Тепер, під владою Союзу, все було інакше, та порядку від цього не дуже-то й побільшало. Сіра гавань була переповнена кораблями, надто великими для тутешніх пристаней. Вояки юрмами ходили вузькими вулицями й повсюди кидали спорядження. Намагалися пробратися крізь тисняву вози, мули й коні, навантажені й переобтяжені. Поранені шкутильгали на милицях до доків або ж їхали на ношах крізь мляву мжичку. На їхні закривавлені пов’язки круглими очима дивилися хлопці зі свіжими обличчями, що йшли у протилежний бік. Де-не-де стояв у дверях хтось із північан, явно неабияк спантеличений цим величезним потоком чужинців у своєму місті. Стояли здебільшого жінки, діти й старі діди.

Лоґен хутко йшов похилими вулицями, пробираючись крізь юрби з опущеною головою та в каптурі. Руки він тримав стисненими в кулаки по боках, щоб ніхто не побачив кукси відтятого пальця. Меч, який подарував йому Баяз, Лоґен ніс закутаним у ковдру на спині, під клунком — так, щоби зброя нікого не збентежила. І все одно йому поколювало плечі на кожному кроці. Він так і чекав, коли хтось крикне: «Це ж Кривава Дев’ятка!» Чекав, коли народ із нажаханими обличчями побіжить і закричить, кидаючи в нього сміттям.

Однак цього ніхто не робив. Одна з багатьох недоречних тут постатей геть не дивувала в цьому вогкому хаосі, а якщо його хтось і знав тут, то не шукав. Найпевніше, всі чули, буцімто він возз’єднався з землею десь далеко, та ще й зраділи цьому. Втім, безглуздо було зоставатися тут довше, ніж потрібно. Він підійшов до офіцера Союзу, який, судячи з вигляду, міг чимось керувати, скинув каптур і спробував усміхнутися.

Відповіли йому на це насмішкуватим поглядом.

— Роботи для тебе в нас нема, якщо ти шукаєш саме її.

— У вас нема такої роботи, як мені треба.

Лоґен простягнув листа, якого дав йому Баяз.

Офіцер розгорнув його і проглянув. Насупився й перечитав. А тоді з сумнівом поглянув на Лоґена, ворушачи вустами.

— Ну, що ж, розумію…

Він показав на юрбу молодиків, які стояли за кілька кроків від них, збентежені й невпевнені, жалюгідно зібравшись докупи під дощем, що почав набирати сили.

— Сьогодні по обіді на фронт відбуває колона підкріплень. Можеш вирушити з нами.

— Атож.

Підкріплення з цих наляканих хлопчаків явно буде не бозна-яке, та для нього це не мало значення. Його не надто обходило, з ким їхати, аби тільки в той бік, де Бетод.

Обабіч дороги під гучні звуки миготіли дерева — тьмяно-зелені й чорні. Під ними ховалося багацько тіней. А може, й багацько несподіванок. Мандрувати в такий спосіб було непросто. Боліли руки через те, що треба було постійно триматися за поруччя, а ще більше боліла дупа через підскакування й сіпання на тому твердому сидінні. Однак вони мало-помалу наближалися до мети, і Лоґен гадав, що це найголовніше.

Позаду їхали інші вози, що тягнулись уздовж дороги повільною вервечкою, перевантажені людьми, харчами, одягом, зброєю та всім потрібним для війни. На кожному був запалений ліхтар, що висів ближче до передка, тож у тьмяному присмерку гойдалася вервечка вогнів, що спускалася в долину й підіймалася віддаленим схилом, позначаючи дорогу, якою вони проїжджали ліс.

Лоґен повернувся і глянув на хлопців із Союзу, які збилися в купу біля передка воза. Їх було дев’ятеро, і всі смикались і гойдались у такт підскакуванню осей воза, а також тримались якнайдалі від Лоґена.

— Бачив коли-небудь на людині такі шрами? — пробурчав один, не здогадуючись, що Лоґен знає їхню мову.

— А хто це взагалі?

— Без поняття. Мабуть, північанин.

— Та бачу, що північанин, бовдуре. Я про те, що він робить тут, із нами.

— Може, він розвідник.

— Здоровезний, як на розвідника, нє?

Лоґен усміхнувся сам собі, дивлячись на дерева, які минав. Він відчував прохолодний вітерець на обличчі, запах туману, землі, студеного вологого повітря. Нізащо не подумав би, що радітиме поверненню на Північ, але він йому радів. Добре було, довго провештавшись на чужині, опинитися в місці, правила якого знаєш.

Вони вдесятьох отаборилися на дорозі. Одна компанія з багатьох, що розсіялися по лісу, не відходячи далеко від своїх возів. Дев’ятеро хлопців з одного боку великого багаття, на якому булькав казанок із супом, випускаючи пару з чудовим запахом. Лоґен дивився, як хлопці його помішують, розмовляють між собою про домівку, про майбутнє і про те, як довго вони тут будуть.

За якийсь час один із них заходився розливати їжу по мисках і роздавати їх присутнім. Закінчивши з усіма іншими, поглянув на Лоґена, а тоді наповнив іще одну миску. Підбрів до нього так, ніби наближався до клітки з вовком.

— Гм… — Миску хлопець тримав на відстані витягнутої руки. — Суп?

Він широко роззявив рота й показав на нього вільною рукою.

— Дякую, друже, — сказав Лоґен, узявши миску, — та я знаю, куди його лити.

Хлопці всі як один витріщилися на нього з тривогою на обличчях, освітлених мерехтливим жовтим сяйвом, із віддаленого боку вогню. Коли він заговорив їхньою мовою, їхні підозри щодо нього стали ще сильнішими.

— Ти балакаєш спільною? І мовчав про це, так?

— Мій досвід показує, що краще здаватися меншим, ніж насправді.

— Твоя воля, — відповів хлопчина, який дав йому миску. — То як тебе звати?

Лоґен на мить замислився, чи не вигадати йому щось. Якесь нікчемне ім’я, про яке ніхто не міг чути. Але він той, хто він є, і рано чи пізно його хтось упізнає. Та й брехати він ніколи не вмів.

— Мене звуть Лоґен Дев’ятипалий.

Хлопці явно нічого не відчули. Вони ніколи не чули про нього, та й звідки могли почути? Це ж купка фермерських синів іздалеку, із сонячного Союзу. Вигляд у них був такий, наче вони власні імена ледве знали.

— Чого ти тут? — запитав один із них.

— Того ж, що й ви. Приїхав убивати. — Тут хлопці трохи збентежилися. — Не вас, не турбуйтеся. Мені треба де з ким розквитатися. — Він кивнув далі вздовж дороги. — З Бетодом.

Хлопці перезирнулись, а тоді один із них стенув плечима.

— Що ж… Мабуть, головне, щоб ти був на нашому боці. — Він підвівся й витягнув зі свого клунка пляшку. — Хочеш випити?

— Ну, що ж… — усміхнувся Лоґен і простягнув склянку. — Ще ніколи від такого не відмовлявся.

Він осушив склянку одним ковтком і прицмокнув губами, відчувши, як напій зігріває йому горлянку. Хлопець налив йому ще.

— Дякую. Тільки не наливай мені забагато.

— Чому? — спитав хлопчина. — Тоді ти нас повбиваєш?

— Повбиваю? Якщо вам пощастить.

— А якщо ні?

Лоґен усміхнувся, не відриваючись від кухля.

— Заспіваю.

Тут хлопак усміхнувся, а один із його товаришів засміявся. За мить йому зі свистом влучила в бік стріла, і він закашляв кров’ю собі на сорочку, а пляшка впала на траву і з неї в пітьмі з булькотом полилося вино. Ще в одного хлопця стріла застрягла у стегні. Він сидів, застигнувши на місці, й витріщався на неї.

— Звідки це…

А тоді всі закричали, намагаючись знайти зброю чи падаючи долілиць. Продзижчало ще кілька стріл. Одна зі стукотом упала в багаття, здійнявши зливу іскор.

Лоґен вихлюпнув свій суп, підхопив меч і побіг. Дорогою наскочив на одного із хлопців так, що той упав долілиць, послизнувся сам і ковзнув, випростався і дременув до дерев, із яких вилетіла стріла. Треба було або бігти просто на них, або тікати, і він зробив вибір не думаючи. Часом не надто важить, який вибір зробити — головне зробити його швидко й не змінювати. Примчавши до дерев, Лоґен побачив одного з лучників: його бліда шкіра майнула в темряві, коли він потягнувся до нової стріли. Лоґен витягнув із побитих піхов меч Творця і проревів бойовий клич.

Найпевніше, лучник міг би скористатися стрілою, перш ніж Лоґен на нього наскочив, але це було б ризиковано, та й, зрештою, йому забракло відваги постояти там і зачекати. Мало хто здатен оцінити свої можливості як годиться, коли до нього мчить смерть. Чолов’яга запізніло кинув лука й розвернувся, щоб побігти, а Лоґен рубонув його по спині, щойно той ступив один-два кроки, і лучник із криком полетів у кущі. Чоловік сяк-так перевернувся лицем догори, заплутавшись у підліску, закричав і спробував намацати ніж. Лоґен здійняв меч, щоб закінчити роботу. Відтак із рота лучника бризнула кров, і він затремтів, відкинувся назад і стих.

— Ще живий, — сказав Лоґен самому собі, сів навпочіпки біля трупа і вдивився в темряву. Певно, було б краще для всіх, якби він побіг у протилежний бік, але для цього вже було трохи запізно. Певно, було б краще, якби він зостався в Адуа, та для цього теж уже було трохи запізно.

— Клята Північ, — пошепки лайнувся він. Якщо він дасть цим падлюкам утекти, вони розбишакуватимуть повсюди аж до фронту, а Лоґен геть не зможе спати через тривогу, вже не кажучи про чималі шанси дістати стрілу в обличчя. Краще йти по їхні душі, ніж чекати, коли вони прийдуть до нього. Він пізнав це на власному гіркому досвіді.

Лоґен чув, як решта нападників із засідки тікають навпростець крізь кущі, і подався за ними, міцно обхопивши долонею руків’я меча. Він навпомацки пробирався між стовбурів дерев, тримаючись на віддалі. Сяйво вогню і крики хлопців із Союзу позаду нього стухли, і врешті він опинився в глибині лісу, де пахло соснами й вогкою землею, а куди йти, йому підказував лише тупіт квапливих людських ніг. Лоґен злився з лісом, як за старих часів. Це було не так і складно. Вміння повернулося вмить, неначе він роками щоночі скрадався поміж дерев. Серед ночі пішли луною голоси; Лоґен спинився, принишк за стовбуром сосни й послухав.

— Де Брудний Ніс?

Мовчання.

— Мабуть, загинув.

— Загинув? Як?

— Із ними хтось був, Вороне. Якийсь здоровий мудак.

Ворон. Лоґен знав це ім’я. І впізнав голос, коли його почув. Іменитий, який бився за Дрібнокоста. Їх із Лоґеном не можна було назвати друзями, та вони знали один одного. Стояли поруч у строю під Карлеоном, билися там пліч-о-пліч. А тепер вони тут, і їх знову розділяє щонайбільше кілька кроків, але вони цілком готові вбити один одного. Витівки долі часом бувають чудними. Від бою з кимось до бою проти когось усього один крок. Значно ближче, ніж до того, щоб не битися взагалі.

— То був північанин? — долинув голос Ворона.

— Може, й так. Хай хто то був, а він своє діло знав. Надійшов дуже швидко. Я не встиг вистрілити.

— Зараза! Ми такого не допустимо. Отаборимося тут, а завтра підемо за ними. Може, тоді й прикінчимо його, того здоровила.

— О, так, прикінчимо його нахуй. За це не хвилюйся. Я йому шию розітну, тому гадові.

— Ну й молодець. А доти можеш пильнувати його, поки всі ми поспимо. Може, цього разу ти не заснеш від гніву, га?

— Так, отамане. Правду кажеш.

Лоґен сидів і дивився, раз у раз помічаючи дещо між дерев, поки їхня четвірка розкладала ковдри й готувалася до сну. П’ятий повернувся спиною до решти, дивлячись у той бік, звідки вони прийшли, й почав нести варту сидячи. Лоґен зачекав і почув, як один захропів. Почав накрапати дощ, який стукав і стікав по гіллю сосон. За якийсь час він став крапати Лоґенові у волосся, під одяг, стікати по його обличчю й падати на вологу землю: крап-крап-крап. А Лоґен сидів, нерухомий і мовчазний, як камінь.

Терпіння може бути грізною зброєю. Та хіба одиниці навчаються нею користуватися. Важко думати про вбивства, коли опиняєшся в безпеці й кров у жилах остигає. Проте Лоґенові це завжди вдавалося. Тож він сидів, коротаючи повільний час, і думав про давнє минуле, доки місяць не опинився високо в небі й між деревами разом із лоскітливим дощем не полилося бліде світло. Бліде світло, якого Лоґенові було досить, щоб виконати свою роботу.

Він розпрямив ноги й заворушився, пробираючись між стовбурів дерев і обережно ступаючи по підліску. Дощ був йому союзником: його стукіт і крапання приховували тихі звуки Лоґенових чобіт, поки він обходив вартового ззаду.

Лоґен дістав ножа з вологим клинком, який зблиснув у нерівномірному місячному світлі, а тоді вибрів із-поміж дерев і пройшов крізь їхній табір. Пройшов між тими, хто спав, так близько, що міг їх помацати. По-братньому близько. Вартовий невдоволено шморгнув носом і посунувся, натягнувши на плечі мокру ковдру, всіяну мерехтливими крапельками дощу. Лоґен зупинився й зачекав, опустив погляд на бліде лице одного з поснулих, звернене вбік, із заплющеними очима й роззявленим ротом. Дихання чоловіка злегка курилося серед вологої ночі.

Тепер вартовий застиг, а Лоґен підкрався до нього, затамувавши подих. Простягнув ліву руку, ворушачи пальцями в імлистому повітрі й чекаючи слушної миті. Простягнув правицю, міцно стиснувши в ній жорстке руків’я ножа. Відчув, як шкіряться його зціплені зуби. Час настав, а коли час настає, треба діяти, не озираючись назад.

Потягнувшись убік і вперед, Лоґен міцно затиснув рукою рота вартовому, швидко й жорстоко різонув того по горлу — так глибоко, що відчув, як клинок дряпнув кістки його шиї. Вартовий трохи посмикався й попручався, та Лоґен тримав його міцно, так, як тримають кохану людину, а звуків він не видавав — хіба що тихо забулькотів. Лоґен відчув у себе на руках кров, гарячу й липку. Інші його ще не бентежили. Якщо один із них прокинеться, то побачить лиш обриси однієї людини в пітьмі, а це вони й очікують побачити.

Невдовзі вартовий обм’як, і Лоґен обережно поклав його на бік. Його голова безвільно звісилася. Під мокрими ковдрами безпорадно лежали чотири тіла. Може, й був колись такий час, коли Лоґенові довелося б готувати себе до такої роботи. Коли йому довелося б подумати, чому так чинити правильно. Та якщо колись так і було, то цей час уже давно минув. На Півночі людей убивають, поки вони думають. Тепер ці люди — просто чотири завдання, які треба виконати.

Лоґен підкрався до першого, підняв закривавлений ніж і вдарив згори вниз, просто в серце, проштрикнувши йому плащ і затиснувши рукою рота. Чолов’яга помер іще тихіше, ніж спав. Лоґен кинувся на другого, готовий зробити те саме. Його чобіт гепнув у щось металеве. Можливо, флягу для води. Хай що то було, звук вийшов доста гучний. Той другий розплющив очі й почав підійматися. Лоґен угородив ножа йому в нутрощі й потягнув зброю, розтинаючи йому живіт. Чоловік якось захрипів, роззявивши рота, вибалушивши очі й ухопивши Лоґена за передпліччя.

— Га? — сів і витріщився третій. Лоґен вирвав руку і здійняв меча. — Шо за…

Чоловік несвідомо підняв руку, і тьмяний клинок відтяв його долоню від зап’ястка, а тоді глибоко врізався йому в череп. У вологе повітря здійнялися чорні бризки крові, а чоловік перекинувся на спину.

Але останній із них завдяки цьому дістав удосталь часу, щоб викотитися з ковдри й ухопити сокиру. Тепер уцілілий стояв зігнувшись і розкинувши руки, готовий до бою, як той, хто вже вдосталь у цьому вправлявся. Ворон. Лоґен чув, як він дихає, бачив, як його дихання куриться серед дощу.

— Тра було почати з мене! — процідив Ворон.

Лоґен не міг цього заперечити. Він збирався перебити їх усіх і не дуже замислювався, в якому порядку це робити. Однак тепер перейматися цим було трохи запізно. Він стенув плечима.

— Та яка різниця, почати чи закінчити?

— Побачимо.

Ворон здійняв сокиру в імлисте повітря, тупцяючись і шукаючи слабкого місця. Лоґен стояв нерухомо й переводив подих. Його меч повис ізбоку, поки він стискав у кулаці його холодне й мокре руків’я. Лоґен ніколи не любив рухатися, перш ніж настане час.

— Краще назвися мені, поки ще дихаєш. Мені приємно знати, кого я вбив.

— Ти вже мене знаєш, Вороне. — Лоґен підняв другу руку, розчепіривши пальці, і на його закривавленій долоні й закривавленій куксі пальця заблищало місячне сяйво. — Ми стояли поряд у строю під Карлеоном. Ніколи не думав, що ви так швидко мене забудете. Але мало що складається так, як ми очікуємо, еге ж?

Ворон уже перестав рухатися. У темряві Лоґен бачив хіба що блиск в очах чоловіка, але помітив у його позі сумнів і страх.

— Ні, — прошепотів Ворон, хитаючи головою в темряві. — Не може бути! Дев’ятипалий помер!

— Та невже? — Лоґен глибоко вдихнув і поволі видихнув у вологу ніч. — Тоді я, напевно, його привид.

Хлопці із Союзу викопали якусь нору, щоб у ній засісти, а з боків обклали її мішками та ящиками замість валу. Лоґен раз у раз бачив, як над краєм з’являлося чиєсь обличчя, вдивляючись у дерева, або ж від наконечника стріли чи списа відбивалося тьмяне світло вогню, що догоряв. Окопалися, чекають нового нападу із засідки. Якщо раніше вони були нервові, то тепер, найпевніше, вже всиралися. Щойно Лоґен покажеться, хтось із них, мабуть, злякається й застрелить його. Спуск на тих клятих союзних арбалетах спрацьовував від одного дотику, щойно їх натягували. Це було б цілком у його дусі — бути вбитим своїми на краю світу, та особливого вибору він не мав. Не пішки ж на фронт добиратися.

Тож Лоґен прокашлявся й гукнув:

— Ви там не стріляйте і взагалі!

За кілька кроків ліворуч від нього спрацювала тятива, і стріла з арбалета з глухим ударом врізалася в дерево. Лоґен пригнувся до мокрої землі.

— Не стріляйте, я сказав!

— Хто там?

— Це я, Дев’ятипалий!

Мовчання.

— Північанин, який їхав на возі!

Запала довга тиша. Дехто зашепотів.

— Гаразд! Тільки виходь поволі й тримай руки так, щоб ми їх бачили!

— Добре! — Лоґен розпрямився й потихеньку вийшов із-поміж дерев, задерши руки вгору. — Тільки не стріляйте в мене, згода? Ви самі обіцяли!

Він пішов до вогню, розкинувши руки і кривлячись від думки про те, що може щохвилини дістати стрілу в груди. Впізнав обличчя хлопців, яких бачив раніше, а ще — офіцера, який командував колоною забезпечення. Кілька з них не зводили з нього арбалетів, поки він неквапом ішов по тимчасовому парапету і спускався до окопу. Викопали його перед вогнем, але не надто добре, і на його дні утворилася велика баюра.

— Куди ти в біса дівся? — сердито поцікавився офіцер.

— Вистежував тих, хто напав на нас сьогодні.

— І що, спіймав? — запитав один із хлопців.

— Авжеж.

— І що?

— Вони мертві, — Лоґен кивнув на баюру на дні ями. — Тож вам не треба спати у воді. Той суп іще зостався?

— Скільки їх було? — різко спитав офіцер.

Лоґен поворушив жаринки в багатті, але казанок виявився порожнім. Клята його удача!

— П’ятеро.

— Ти, сам-один, пішов на п’ятьох?

— Спершу їх було шестеро, та одного я вбив на початку. Він десь отам між деревами. — Лоґен витягнув зі свого клунка окраєць хліба й потер ним казанок ізсередини — спробував принаймні помастити його жиром із м’яса. — Я почекав, доки вони заснули, і битися віч-на-віч довелося тільки з одним. Гадаю, мені просто завжди так таланило.

Та почувався він не таким уже й щасливчиком. У світлі від вогню було видно, що його рука досі заквецяна кров’ю. Темна кров потрапила Лоґенові під нігті, засохла в борознах на його долоні.

— Завжди таланило.

Офіцера це, вочевидь, не переконало.

— Звідки нам знати, що ти не один із них? Що ти не шпигував за нами? Що вони тепер не чекають отам, коли ти даси їм знак, що ми вразливі?

— Та ви всю дорогу були вразливі, — пирхнув Лоґен. — Але запитання слушне. Я думав, що ви можете його поставити. — Він витягнув із-за паска парусинову торбу. — Тому й приніс вам оце.

Офіцер, нахмурившись, простягнув руку до торби, потрусив її, щоб розкрити, й підозріливо зазирнув усередину. Ковтнув.

— Їх, як я вже казав, було п’ятеро. Тому там десять великих пальців. Тепер ти задоволений?

Офіцер, здавалося, відчував радше нудоту, ніж задоволення, проте кивнув, міцно стуливши вуста, і повернув торбу Лоґенові, тримаючи її на відстані витягнутої руки.

Той похитав головою.

— Залиш її собі. У мене нема середнього пальця. А великі всі на місці.

Віз хитнувся й зупинився. Останню милю чи дві вони не їхали, а повзли. Тепер дорога — якщо цим словом можна було назвати море багнюки — була захаращена безпорадними людьми. Вони із чваканням пересувалися з одного сухого місця до іншого, петляючи під ріденьким дощиком між безліччю застряглих возів і нещасних коней, стосами ящиків і бочок та підозріло похилих наметів. Лоґен бачив, як компанія забрьоханих хлопців силкувалася зрушити з місця фургон, який по осі коліс застряг у багні, — без особливого успіху. Це було все одно що бачити, як армія поволі тоне в болоті. Величезна кораблетроща на землі.

Тепер Лоґенових попутників зосталося семеро; вони були згорблені, худі й, здавалося, неабияк стомились від безсонних ночей і негоди на шляху. Один загинув, а ще одного вже відправили назад до Уффріта зі стрілою в нозі. Не найкращий початок мандрів на Півночі, та Лоґен сумнівався, що далі буде краще. Він зліз із задка воза, вгрузнувши чобітьми в доб­ре второвану багнюку, вигнув спину й потягнув зболілі ноги, а тоді стягнув свій клунок.

— Ну, удачі, — кинув Лоґен хлопцям. Жоден із них не заговорив.

Після того нічного нападу вони до нього майже не говорили. Найпевніше, їх збентежила та історія з великими пальцями. Втім, на думку Лоґена, вони дешево відбудуться, якщо не побачать тут нічого страшнішого. Він знизав плечима, розвернувся й почалапав крізь багнюку.

Просто попереду офіцерові з колони забезпечення читав мораль високий похмурий чолов’яга в червоній формі, найбільше схожий на головного серед цього гармидеру. За хвилину Лоґен його впізнав. Вони сиділи разом на бенкеті в зовсім іншому середовищі й розмовляли про війну. Тепер цей чоловік здавався старшим, худорлявішим, міцнішим. Його лице було сильно насуплене, а мокре волосся добряче посивіло, проте, зобачивши, що поряд стоїть Лоґен, він усміхнувся й підійшов до нього, простягнувши руку.

— Ради мертвих, — промовив він гарною північною мовою, — доля вміє пожартувати. Я тебе знаю.

— І я тебе.

— Дев’ятипалий, так?

— Правильно. А ти Вест. Із Енґлії.

— Так і є. Вибач, що не можу влаштувати тобі ліпший прийом, та армія дісталася сюди лише вчора чи позавчора, і порядку, як бачиш, у нас іще немає. Не туди, придурку! — гримнув він на візника, який намагався проїхати між двома іншими возами, хоча місця між ними явно було замало. — У цій клятій країні взагалі є літо?

— Воно перед тобою. А зими ти хіба не бачив?

— Гм. Ти маєш рацію. А що тебе сюди привело?

Лоґен вручив Вестові листа. Вест зігнувся, щоб уберегти його від дощу, й насуплено прочитав.

— Підпис — лорд-камергер Хофф, так?

— А це добре?

Вест віддав листа і скривив губи.

— Гадаю, може бути по-різному. Це означає, що ти маєш могутніх друзів. Або могутніх ворогів.

— А може, і тих, і тих.

Вест усміхнувся.

— Як на мене, вони завжди вкупі. Ти приїхав битися?

— Так.

— Добре. Нам завжди стане у пригоді людина з досвідом. — Вест подивився, як рекрути злізають із возів, і протяжно зітхнув. — У нас досі забагато зелених. Йди до решти північан.

— Із вами є північани?

— Так, і їх щодня більшає. Здається, багато з них не надто раді правлінню свого короля. Зокрема його домовленості із шанка.

— Домовленості? Із шанка? — Лоґен насупився. Він нізащо не подумав би, що навіть Бетод може так низько впасти, та це було далеко не першим розчаруванням у його житті. — На його боці б’ються плоскоголові?

— Однозначно. У нього плоскоголові, а в нас північани. Світ — дивне місце, далебі.

— Це вже точно, — похитав головою Лоґен. — Скільки їх у вас?

— Здається, за останніми підрахунками — душ із триста, хоча вони не надто тішаться, коли їх рахують.

— Тоді, мабуть, уважатиму, що їх триста один — якщо ви мене приймете.

— У них табір отам, на лівому фланзі. — Вест показав туди, де на тлі вечірнього неба темніли силуети дерев.

— Ясно. Хто їхній отаман?

— Такий собі Шукач.

Лоґен на одну довгу мить витріщився на співрозмовника.

— Такий собі хто?

— Шукач. Знаєш його?

— Можна й так сказати, — прошепотів Лоґен, і по його обличчю розтягнулась усмішка. — Можна й так сказати.

Швидко насували сутінки, а за ними швидко насувала ніч, і коли Лоґен підійшов до табору північан, ті саме розпалили велику ватру. Він бачив обриси карлів, які сідали обабіч багаття; на тлі полум’я їхні голови й плечі здавалися чорними. Чув їхні голоси та їхній сміх, який тепер, коли дощ припинився, гучно звучав у вечірньому затишші.

Лоґен уже давно не чув, щоб ціла юрба людей розмовляла лише північною, і ця мова звучала для нього дивно, хоч і була йому рідною. Це навіювало неприємні спогади. Натовпи кричать на нього, кричать на його підтримку. Натовпи кидаються в бій, радіють перемогам, тужать за загиблими. До нього звідкись доходив запах смаженого м’яса. Солодкий, насичений запах, від якого лоскотало в носі й бурчав живіт.

На жердині біля стежки почепили смолоскип, а під ним стояв явно знуджений хлопчина зі списом, який набурмосився на Лоґена, коли той підійшов. Певно, витягнув такий жереб — стояти на варті, поки інші їстимуть, — і це його, вочевидь, не надто тішило.

— Чого треба? — буркнув він.

— Шукач тут, із вами?

— Так, а що?

— Мені треба з ним поговорити.

— Та невже?

До них підійшов іще один чоловік, уже далеко не в розквіті літ, із пишним сивим волоссям і обвітреним лицем.

— Що тут у нас?

— Новачок, — буркнув хлопчина. — Хоче побачити отамана.

Старий примружився на Лоґена й насупився.

— Друже, я тебе знаю?

Лоґен підвів обличчя так, щоб на нього впало світло смоло­скипа. Краще подивитися людині в очі, показатись їй і показати, що не відчуваєш страху. Так його навчав батько.

— Не знаю. А що, знаєш?

— Звідки ти прийшов? Із ватаги Білобока, так?

— Ні. Працював сам.

— Сам? Ну, що ж… Здається, я тебе впі… — Старий вирячив очі, у нього безвільно відвисла щелепа, а лице стало біле, як шматок крейди. — Блядь, ради мертвих, — прошепотів він і незграбно позадкував. — Це ж Кривава Дев’ятка!

Можливо, Лоґен сподівався, що його ніхто не впізнає. Що його всі забули. Що в них тепер нові турботи, а він буде просто людиною, такою, як усі. Але тепер він побачив на обличчі старого той самий вираз — зляканий до всирачки, — і йому стало зрозуміло, як воно буде далі. Так само, як колись. А найгірше було ось що: тепер, коли Лоґена впізнали і він побачив цей страх, цей жах і цю шану, він не був певен, що це видовище йому не подобається. Він же заслужив це, хіба ні? Зрештою, що правда, те правда.

Він — Кривава Дев’ятка.

До хлопця ще не зовсім дійшло.

— Ви з мене смієтеся, так? А наступного разу казатимете, що це приперся Бетод власною персоною?

От тільки ніхто не сміявся, а Лоґен підняв руку й поглянув крізь прогалину на місці середнього пальця. Хлопчина перевів погляд із його кукси на старого, що тремтів, а тоді назад.

— Бляха-муха, — прохрипів він.

— Де твій отаман, хлопче? — Лоґен злякався власного голосу. Беземоційного, мертвого, холодного, мов зима.

— Він… він… — Хлопчина тремтливо підняв палець і показав на дерева.

— Ну, що ж… Мабуть, я сам його винюхаю.

І хлопець, і старий втекли з Лоґенової дороги. Минаючи їх, він не всміхався, а радше відтягнув губи, показуючи їм зуби. У нього ж, як-не-як, була певна репутація, яку треба було підтримувати.

— Не турбуйтеся, — прошепотів він їм в обличчя. — Я ж на вашому боці, правильно?

Ніхто не сказав йому й слова, поки він ішов за спинами карлів до початку багаття. Кілька карлів озирнулися через плече, та на Лоґена зважали не більше, ніж на будь-якого новачка в таборі. Вони ще не здогадувалися, хто він такий, але скоро довідаються. Той хлопчина і той старий пошепки розкажуть іншим, і ця оповідь розійдеться довкола багаття, як це буває з розказаним пошепки, і за ним спостерігатимуть усі.

Лоґен сахнувся: поряд із ним ворухнулася велика тінь — така здорова, що він спершу прийняв її за дерево. Величезний чолов’яга, який чухав бороду й усміхався до вогню. Тул Дуру. Грозову Хмару не можна було сплутати ні з ким навіть у напівтемряві. Надто вже він був великий. Лоґен знову замислився, як у біса примудрився його здолати.

Тут він відчув дивне й сильне бажання просто опустити голову і пройти далі, в ніч, не озираючись. Тоді йому більше не доведеться бути Кривавою Дев’яткою. Залишаться тільки зелений хлопчисько і старигань, які присягатимуться, що якось уночі бачили привида. Можна було податися кудись далеко, почати спочатку, стати ким заманеться. Але Лоґен якось уже спробував це зробити, і добра йому з того не було. Минуле завжди йшло за ним по п’ятах і дихало йому в шию. Настав час розвернутись і поглянути йому в обличчя.

— Ну, добре, здорованю… — Тул придивився до нього в сутінках. Довкола його обличчя, схожого на велику скелю, й бороди, схожої на великий килимок, ворушилися жовтогаряче світло й чорна тінь.

— Хто… стривай…

Лоґен ковтнув. Тепер, якщо замислитися, він гадки не мав, що вони можуть подумати, коли побачать його знову. Вони ж, як-не-як, довго були ворогами, перш ніж подружити. Кожен із них бився з Лоґеном. Кожен дуже хотів його вбити й мав на це добрі причини. А тоді він утік на південь і кинув їх на поталу шанка. Що, як після річної чи навіть більшої розлуки йому не дістанеться нічого, крім холодного погляду?

А тоді Тул схопив його й мало на задушив у обіймах.

— Ти живий!

Відпустив Лоґена, щоб перевірити, чи ту людину схопив, а тоді знов обійняв.

— Так, живий, — прохрипів Лоґен, якому ледве стало на це дихання. Ну, хоч одна людина тепло його привітає.

Тул усміхався на весь рот.

— Не соромся. — Жестом покликав Лоґена за собою. — Хлопці просто всруться!

Той пішов за Тулом, відчуваючи, як серце мало не вискакує із грудей, до початку багаття, де мав сидіти отаман із найближчими до нього Іменитими. Вони справді були там, розсілися на землі. Шукач сидів посередині й тихенько бурмотів щось Доу. Мовчун із другого боку сперся на лікоть і вовтузився з пір’ям на своїх стрілах. Наче нічого й не змінилося.

— Шукачу, тут до тебе дехто прийшов, — сказав Тул. Голос у нього став високий від стримування таємниці.

— Що, справді? — Шукач поглянув на Лоґена, та він ховався в тіні за Туловим величезним плечем. — А це може зачекати, доки ми поїмо?

— Знаєш, мені здається, що не може.

— І чому ж? Хто це?

— Хто це? — Тул схопив Лоґена за плече і штовхнув його на світло вогню так, що той захитався. — Та це ж, блядь, Лоґен Дев’ятипалий!

Лоґенів чобіт ковзнув у багні, і він мало не гепнувся на дупу й був змушений добряче помахати руками, щоб утримати рівновагу. Всі балачки довкола вогню вмить затихли, і всі повернули обличчя в його бік. Два довгі застиглі ряди обм’яклих облич у мінливому світлі. Не було чути жодного звуку, крім зітхань вітру й потріскування вогню. Шукач витріщився на Лоґена так, ніби в нього перед носом пішли мертвяки, і в нього щомиті дедалі більше відвисала щелепа.

— Я думав, вас усіх перебили, — сказав Лоґен, знов опанувавши себе. — Гадаю, можна дивитися на речі аж занадто реально.

Шукач поволі звівся на ноги. Простягнув руку, а Лоґен її прийняв.

Говорити не було про що, зважаючи на те, скільки всього вони пройшли разом: бої з шанка, переходи через гори, війни й те, що було після воєн. Це тривало багато років. Шукач стиснув руку Лоґенові, той ударив по ній зверху другою рукою, і Шукач теж ударив по ній другою рукою. Вони всміхнулись один одному, кивнули, і все стало так, як було. Слова були зайві.

— Мовчун. Радий тебе бачити.

— Угу, — буркнув Мовчун і вручив йому кухоль, а тоді знову перевів погляд на стріли, наче Лоґен хвилину тому пішов відлити, а за хвилину повернувся, як усі й очікували. Лоґен мимохіть усміхнувся. Ні на що інше він і не сподівався.

— А це Чорний Доу там ховається?

— Сховався б краще, якби знав, що ти прийдеш. — Доу з усмішкою, не зовсім непривітною, оглянув Лоґена з голови до ніг. — Та це ж Дев’ятипалий власною персоною. А ти хіба не казав, що він беркицьнувся з кручі? — різко гукнув він Шукачеві.

— Я це бачив.

— О, я беркицьнувся… — Лоґен згадав вітер, що дув йому в рота, камінь і сніг, що крутилися довкола нього, і сильний удар, із яким вода вибила з нього дух. — Беркицьнувся й більш-менш уцілів.

Шукач звільнив для нього місце на розстелених шкурах біля багаття, і Лоґен сів, а інші сіли поряд.

Доу хитав головою.

— Тобі, гадові, завжди щастило з виживанням. Я мав би знати, що ти припрешся.

— А я був певен, що плоскоголові вас здолали, — зізнався Лоґен. — Як ви звідти вибралися?

— Нас витягнув Тридуба, — сказав Шукач.

Тул кивнув.

— Вивів нас і перевів через гори, а тоді крізь усю Північ аж до самої Енґлії.

— І ви, певно, всю дорогу сварились, як старі баби?

Шукач усміхнувся Доу.

— Дехто дорогою нив.

— А де Тридуба зараз? — Лоґенові не терпілося перекинутися словом із тим старим.

— Він мертвий, — повідомив Мовчун.

Лоґен поморщився. Він здогадувався, що таке можливо, якщо вже Шукач за старшого. Тул кивнув великою головою.

— Загинув у бою. Вів атаку на шанка. Загинув у бою з тією істотою. Тим Страховидлом.

— Йобана зараза. — Доу сплюнув у землю.

— А що Форлі?

— Мертвий, — різко відповів Доу. — Пішов до Карлеона попередити Бетода, що з-за гір ідуть шанка. Кальдер наказав його вбити, просто заради сміху. Падлюка!

Він сплюнув іще раз. Доу — він такий, завжди любив плюватися.

— Мертвий. — Лоґен похитав головою. Форлі мертвий і Тридуба мертвий — шкода, хай йому грець. Але ще не так давно він гадав, що вони всі возз’єдналися з землею, тож четверо живих — це в певному розумінні все одно було вельми незле. — Що ж. Вони обидва були славними людьми. Одними з найкращих, та й померли, здається, гідно. Принаймні як на людей.

— Так, — погодився Тул і підняв кухоль. — Цілком гідно. За мертвих.

Усі випили мовчки, а Лоґен, відчувши смак пива, прицмокнув губами. Надто давно його тут не було.

— Отже, минув рік, — пробурчав Доу. — Ми декого вбили й збіса багато ходили, а ще бились у збіса великому бою. Втратили двох і здобули нового отамана. А що за чортівнею займався ти, Дев’ятипалий?

— Ну… тут ціла історія. — Лоґен замислився, яка саме, і зрозумів, що не знає напевне. — Я гадав, що шанка здолали вас усіх, бо життя навчило мене очікувати найгіршого, тож пішов на південь і натрапив на одного чаклуна. Пішов із ним у такі собі мандри, за море і ще далі, по певну річ, а коли ми дісталися куди треба… її там не було.

Тепер, коли він вимовив усе це вголос, це звучало доста божевільно.

— Яку річ? — запитав Тул, аж скривившись від спантеличення.

— А знаєш що? — Лоґен облизав зуби й відчув на них смак випивки. — Здається, я насправді й сам не знаю.

Всі перезирнулися так, ніби ніколи не чули такої придуркуватої історії, а Лоґен був змушений визнати: мабуть, таки не чули.

— Та зараз це вже не має значення. Виявляється, життя не таке паршиве, яким я його уявляв.

Лоґен товариськи плеснув Тула по спині.

Шукач надув щоки.

— Що ж, так чи інакше, ми раді, що ти повернувся. Тепер ти, мабуть, повернешся на своє місце?

— Своє місце?

— Перебереш владу на себе, хіба ні? Ну, тобто ти ж був отаманом.

— Колись, може, й так, але повертатися до цього не збираюся. Здається, ці хлопці цілком задоволені тим, що є.

— Але ж ти краще за мене знаєш, як вести людей за собою…

— Я в цьому не впевнений. Коли я був за старшого, це нікому великого добра не приносило, еге ж? Ані нам, ані тим, хто бився з нами, ані тим, проти кого ми билися. — Лоґен згорбив плечі, згадавши минуле. — Якщо хочеш, я даватиму поради, але сам волів би йти за тобою. Я вже накерувався, і не надто добре.

Шукач явно сподівався на інший кінець.

— Ну… якщо ти впевнений…

— Я впевнений. — Лоґен плеснув його по плечу. — Нелегко бути отаманом, еге ж?

— Так, — пробурчав Шукач. — Нелегко, хай йому грець.

— Та й, гадаю, чимало з цих хлопців раніше виступали проти мене й не надто раді бачити мене зараз.

Лоґен поглянув на суворі обличчя вздовж багаття, почув, як люди стиха перемовляються, згадуючи його ім’я — надто тихо, щоб зрозуміти, про що саме йдеться, та він здогадувався, що його не хвалять.

— Не турбуйся, коли почнуться бої, вони точно радітимуть, що ти з ними.

— Може, й так.

Страх як шкода, що йому доведеться вдатися до вбивств, щоб із ним почали хоча б вітатися. На нього з темряви визирали уважні очі, які швидко відверталися, коли Лоґен перехоплював їхній погляд. У вічі йому, по суті, дивилася всього одна людина. Здоровий хлопака з довгим волоссям біля середини багаття.

— Хто це такий? — спитав Лоґен.

— Хто саме?

— Отой хлопчина, який на мене дивиться.

— То Дрижак. — Шукач облизав загострені зуби. — Він, Дрижак, дуже сміливий. Бився з нами вже кілька разів, і б’ється він збіса добре. Передусім скажу тобі, що він людина хороша і ми йому завинили. А далі варто згадати, що він син Хрипія.

Лоґена накрило хвилею нудоти.

— Хто-хто?

— Його інший син.

— Хлопчисько?

— Усе те вже давно минуло. Хлопчиська виростають.

Це, може, й давно минуло, та ніхто нічого не забув. Лоґен бачив це відразу. Тут, на Півночі, ніщо ніколи не забувається, і він не мав би думати, ніби щось може забутися.

— Я мушу дещо йому сказати. Якщо нам доведеться битися разом… Я мушу дещо сказати.

Шукач поморщився.

— Можливо, краще не казати нічого. Деяких ран краще не чіпати. Поїж, а вранці поговори з ним. У денному світлі всі слова звучать справедливіше. А ще ти можеш вирішити цього не робити.

— Угу, — гмикнув Мовчун.

Лоґен підвівся.

— Найпевніше, ти маєш рацію, та краще вже зробити це…

— Ніж жити у страху перед цим. — Шукач кивнув на вогонь. — Лоґене, за тобою сумували, і це правда.

— За тобою теж, Шукачу. За тобою теж.

Він пішов крізь темряву, що смерділа димом, м’ясом і людьми, за спинами карлів, які сиділи біля вогню. Відчував, як вони горблять плечі й бурмочуть, коли він їх минає. Лоґен знав, про що вони думають. «Кривава Дев’ятка просто позаду мене, а це остання людина на світі, до якої варто повертатися спиною». Він усю дорогу бачив, як Дрижак спостерігає за ним, одне його холодне око визирає крізь довге волосся, а губи стискаються в сувору риску. Він витягнув ножа, щоб поїсти, та цим ножем було б так само зручно заколоти й людину. Лоґен сів навпочіпки біля Дрижака й подивився, як виблискує на лезі того ножа світло від вогню.

— То ти Кривава Дев’ятка.

Лоґен скривився.

— Так. Мабуть.

Дрижак кивнув, не зводячи з нього погляду.

— То он який із себе Кривава Дев’ятка.

— Сподіваюся, ти не розчарований.

— О ні. Я не розчарований. Приємно нарешті знати, яке в тебе лице.

Лоґен опустив погляд на землю, намагаючись зрозуміти, як на це відповісти. Що зробити руками, якого виразу надати обличчю, до яких слів удатися, щоб спробувати хоч трішечки залагодити провину.

— Важкі тоді були часи, — врешті промовив він.

— Важчі, ніж зараз?

Лоґен пожував губу.

— Ну, може, й ні.

— Гадаю, часи завжди важкі, — сказав Дрижак крізь зціп­лені зуби. — Це не виправдання для хрінових учинків.

— Правильно. Тому, що я накоїв, виправдань немає. Я цим не пишаюся. Не знаю, що ще можу сказати — скажу тільки, що сподіваюся, що ти зможеш про це забути і ми зможемо битися пліч-о-пліч.

— Буду з тобою чесним, — відповів Дрижак якимось натужним голосом — неначе силкувався не закричати, не заплакати, а може, не закричати й не заплакати водночас. — Важко просто взяти й забути про таке. Ти вбив мого брата, хоч і обіцяв йому милосердя, відтяв йому руки й ноги та прибив його голову до знамена Бетода.

Кісточки його пальців, які обхопили руків’я ножа, побіліли й затремтіли, і Лоґен зрозумів: Дрижак насилу стримується, щоб не вдарити його ножем у лице. Він не ставив цього Дрижакові на карб. Анітрохи.

— Після того мій батько вже ніколи не був такий, як колись. Він став геть порожній. Я багато років мріяв тебе вбити, Кривава Дев’ятко.

Лоґен неспішно кивнув.

— Що ж… Ти ніколи не будеш самотній у цій мрії.

Тепер він помітив, що з протилежного боку багаття на нього теж дивляться холодно. Насуплені обличчя в тіні, похмурі — в мерехтливому світлі. Він узагалі не знав цих людей, які були налякані до глибини душі чи плекали образи на нього. Величезний страх і сила-силенна образ. Людей, яким приємно було побачити його живим, Лоґен міг полічити на пальцях однієї руки. Навіть не маючи одного пальця. А це ж начебто ті, хто на його боці.

Шукач мав рацію. Деяких ран краще не чіпати. Лоґен підвівся, відчуваючи, як йому поколює плечі, й пішов назад, до початку багаття, де розмовляти було легше. Він не сумнівався, що Дрижак хоче його вбити так само сильно, як раніше, та це несподіванкою не було.

Треба дивитися на речі реально. Того, що він накоїв, не виправити жодними словами.

Безнадійні борги

Очільнику Ґлокто!

Хоча нас, як мені здається, ще не відрекомендували один одному офіційно, протягом останніх кількох тижнів я часто чув Ваше ім’я. Сподіваюся, що Вас не ображу, та скидається на те, що Ваша участь ускладнює все в будь-якому приміщенні, куди я входжу та звідки Ви нещодавно пішли чи куди Ви невдовзі маєте завітати, а також у всіх переговорах, які я веду.

Хоча наші працедавці в цій справі виступають непримиренними супротивниками, ми не маємо причин не поводитись як цивілізовані люди. Можливо, нам із Вами вдасться порозумітися так, щоб мати менше клопотів і водночас досягти більшого.

Чекатиму на Вас на бійні поряд із Чотирма Кутами завтра від шостої ранку. Перепрошую, що обрав таке гамірне місце, та мені здається, що нашу розмову краще зберегти в таємниці.

Насмілюся припустити, що жодного з нас не відлякне трохи бруду під ногами.

Харлен Морроу,

секретар верховного судді Маровії

Там, м’яко кажучи, смерділо. «Здається, кількасот живих свиней пахнуть не так солодко, як можна подумати». Підлога затіненого складу була слизькою від їхнього смердючого рідкого гною, а сперте повітря повнилось їхнім відчайдушним галасом. Вони кричали й кувікали, рохкали й штовхались у тісних загонах — може, відчували, що ніж різника не так уже й далеко. Однак, як зауважив Морроу, Ґлокту не лякав гамір, ножі чи, якщо вже на те пішло, неприємний запах. «Як-не-як, я ж цілоденно пробираюся крізь бруд у переносному значенні слова. Нащо боятися справжнього бруду?» Зі слизькою підлогою було складніше. Він шкутильгав, ступаючи зовсім помалу, й відчував, як його ноги палають. «Уявіть собі: прибути на зустріч укритим свинячим гноєм. Тоді я аж ніяк не видавався б таким страхітливо безжальним, як треба. Чи не так?»

Тоді він побачив Морроу. Той спирався на один із загонів. «Неначе фермер, який милується своїм знаменитим стадом». Ґлокта пошкутильгав до нього, чвакаючи чобітьми, кривлячись і важко дихаючи. По його спині стікав цівками піт.

— Що ж, Морроу, мушу відзначити: ви чудово вмієте зробити так, щоб дівчина відчула себе особливою.

Секретар Маровії, маленький кругловидий чоловічок в окулярах, усміхнувся йому.

— Очільнику Ґлокто, дозвольте передусім сказати вам, що надзвичайно шаную ваші досягнення в Гуркулі, ваші методи ведення переговорів, а також…

— Морроу, я тут не заради обміну люб’язностями. Якщо вам не йдеться більше ні про що, можна було б, як на мене, обрати місце із кращим запахом.

— І краще товариство, не сумніваюся. Тоді до роботи. Часи зараз непрості.

— Тут я з вами згоден.

— Зміни. Невизначеність. Збентеженість селянства…

— Як на мене, не збентеженість, а дещо трохи більше. Хіба не так?

— Тоді бунт. Залишається сподіватися, що довіра Закритої Ради до полковника Лютара буде виправдана й він зупинить бунтівників за межами міста.

— Я не повірив би, що його труп може зупинити стрілу, проте гадаю, що в Закритої Ради були свої причини.

— У Закритої Ради вони завжди є. Хоча, звісно, її члени не завжди згодні між собою. — «Та вони ніколи не бувають згодні між собою. В тому клятому органі це — майже правило». — Але потерпають від їхньої незгоди, — Морроу багатозначно визирнув із-за окулярів, — ті, хто їм служить. Зокрема, мені здається, що ми надто часто наступали один одному на ноги, щоб почуватися комфортно.

— Хе, — посміхнувся Ґлокта, ворушачи затерплими пальцями в чоботі. — Щиро сподіваюся, що ваші ноги не надто постраждали. Геть не зміг би дивитися собі в очі, якби ви через мене закульгали. Може, у вас є на думці якесь рішення?

— Можна й так сказати. — Морроу всміхнувся, дивлячись, як свині вовтузяться, рохкають і лізуть одна на одну. — У моєму дитинстві на нашій фермі були кабани. — «Згляньтеся. Що завгодно, крім історії з життя». — Я мусив їх годувати. Вставати зранку, коли надворі ще було темно, а видихнуте повітря клубочилося на холоді.

«О, яскрава виходить картина! Молодий пан Морроу по коліна в багнюці споглядає, як об’їдаються його свині, і мріє про втечу. Про чудесне нове життя у блискучому місті!»

Морроу всміхнувся Ґлокті. Тьмяне світло виблискувало на скельцях його окулярів.

— Знаєте, ці істоти готові їсти що завгодно. Навіть калік.

«А… Он воно що».

Тут Ґлокта й помітив, що до них із віддаленого боку будівлі нишком наближається якийсь чоловік. Здоровань у подертому плащі, який тримається тіней. Він міцно притиснув одну руку до тулуба, сховавши долоню в рукаві. «Неначе ховає там ніж, і ховає не надто добре. Краще просто підійти з усмішкою на обличчі, тримаючи лезо на видноті. На бійні є сотня причин носити із собою ніж. Зате намагатися його сховати можна лише з однієї причини».

Він озирнувся через плече, скривившись, коли в нього клацнула шия. Із того боку підкрадався ще один чоловік, вельми схожий на першого. Ґлокта здійняв брови.

— Убивці? Страшенно неоригінально.

— Може, це й неоригінально, та вони, на мою думку, видадуться вам доста ефективними.

— То мене мають забити на бійні, так, Морроу? Зарізати в різника! Занд дан Ґлокта, серцеїд, переможець Турніру, герой Гуркської війни, висраний десятком різних свиней!

Він пирснув від сміху так, що довелося витирати з верхньої губи шмарклі.

— Дуже радий, що вам до вподоби іронія цієї ситуації, — дещо засмутившись, пробурмотів Морроу.

— О, вона мені до вподоби. Згодувати свиням. Це так очевидно, що скажу чесно: не очікував такого. — Ґлокта протяжно зітхнув. — Але не очікувати чогось й не підготуватися до цього — це абсолютно різні речі.

Завдяки галасу кабанів тятива арбалета залишилася нечутною. Убивця спершу неначе послизнувся, впустив свій блискучий ніж, а тоді несподівано впав на бік. Відтак Ґлокта побачив, що з його боку стирчить стріла. «Це, звісно, не надто великий сюрприз, та однаково це завжди нагадує чари».

Найманець із протилежного боку складу вражено позадкував, але так і не побачив, як практик Вітарі безшумно подолала загороду порожнього загону за ним. У пітьмі зблиснув метал: вона розітнула сухожилки в зарізяки під коліном, і той упав. Його крик швидко затих, коли Вітарі міцно затягнула в нього на шиї свій ланцюг.

Северард легко зіскочив із крокв ліворуч від Ґлокти і чвакнув, приземлившись у багнюку. Неспішно рушив уперед з арбалетом на плечі, ногою відштохнув упалий ніж у темряву й опустив погляд на підстреленого.

— Я винен тобі п’ять марок! — гукнув він Фростові. — Не влучив у серце, хай йому грець. Може, в печінку?

— У пефінку, — буркнув альбінос і вийшов із тіні у віддаленому кінці складу.

Чолов’яга насилу став на коліна і схопився за стрілу, що проштрикнула йому бік. Його перекошене лице наполовину вкрилося брудом. Фрост, ідучи повз нього, здійняв дрючок і з хрускотом ударив найманця по потилиці. Це вмить поклало край його крикам, і він ляпнувся долілиць у багно. Вітарі тим часом повалила свою жертву на підлогу й стала колінами чоловікові на спину, тягнучи за ланцюг у нього на шиї. Він пручався дедалі кволіше і врешті зупинився. «Ще трохи мертвої плоті на підлозі бійні».

Ґлокта знову поглянув на Морроу.

— Як швидко може змінитися ситуація! Так, Харлене? Спершу всі хочуть тебе знати. А далі? — Ґлокта сумовито постукав брудним кінцем ціпка по своїй нікчемній нозі. — Тобі хана. Це жорстокий урок.

«Кому, як не мені, знати?»

Секретар Маровії позадкував і швидко облизав губи, виставивши перед собою одну руку.

— Зачекайте-но…

— Чому? — Ґлокта випнув нижню губу. — Ви справді вважаєте, що ми після цього можемо полюбити один одного?

— Може, нам удасться дійти якоїсь…

— Мене не засмутило те, що ви спробували мене вбити. Але зробити це так жалюгідно? Ми ж професіонали, Морроу. Те, що ви подумали, ніби це може спрацювати, просто ображає.

— Зачіпає за живе, — буркнув Северард.

— Ранить, — проспівала Вітарі, дзенькаючи ланцюгом у темряві.

— І гвибоко обувює, — пробурчав Фрост і погнав Морроу назад, до загону.

— Треба було й далі лизати велику п’яну дупу Хоффа. А може, залишитися на фермі, зі своїми свиньми. Може, це й тяжка робота, рано-вранці й таке інше. Але з неї можна прожити.

— Тільки зачекайте! Тільки за-а-а-а…

Северард ухопив Морроу за плече ззаду, проштрикнув йому збоку шию і спокійно, неначе патраючи рибу, вирізав йому горло.

Кров залила Ґлокті чоботи, і він скривився й незграбно позадкував, коли його знівечену ногу охопив біль.

— От лайно! — процідив він крізь ясна, мало не спіткнувшись і не гепнувшись дупою в багно. Встояв Ґлокта лише завдяки тому, що відчайдушно вчепився в огорожу поряд із собою. — Його не можна було просто задушити?

Северард стенув плечима.

— Результат такий самий, хіба ні?

Морроу повалився на коліна. Окуляри на його обличчі перекосились, однією рукою він учепився в розітнуту шию, а тим часом йому під комірець сорочки з бульканням текла кров.

На очах у Ґлокти клерк перекинувся на спину й захвицав ногою по підлозі. Його підбор залишив у смердючій багнюці кілька довгих борозен. «Яке нещастя для свиней на фермі. Вони вже не побачать, як молодий пан Морроу вертає з-за пагорба після чудесного життя у блискучому місті, а його дихання клубочиться серед холодного-прехолодного ранку…»

Конвульсії секретаря поступово затихали, і він застиг на підлозі. Ґлокта трохи потримався за загороду, споглядаючи труп. «І коли я лишень став… таким? Мабуть, це сталося поступово. За однією дією швидко йде інша, долаючи шлях, яким нам тоді хоч-не-хоч доводиться йти, і щоразу на це знаходяться причини. Ми робимо те, що мусимо, робимо те, що нам кажуть, робимо те, що зробити найлегше. А що ще нам залишається, крім розв’язання жахливих проблем, одної за іншою? А відтак настає день, коли ми підводимо погляд і розуміємо: ми… отакі».

Ґлокта поглянув на кров, що виблискувала у нього на чоботі, наморщив носа й витер її об штанину Морроу. «Ну, гаразд. Я б радо присвятив більше часу філософуванню, та мені ще треба підкупати чиновників, шантажувати дворян, фальсифікувати вибори, вбивати секретарів і погрожувати закоханим. Я мушу жонглювати безліччю ножів. І коли один із дзенькотом падає на забрьохану підлогу, другий мусить полетіти вгору, так, щоб його клинок, гострий, як бритва, крутився в нас над головами. Легше не стає ніколи».

— Наші чарівні друзі повернулися.

Северард підняв маску й почухав обличчя.

— Маги?

— Перший з-поміж цих гадів власною персоною та його смілива ватага героїв. Він, його потайний учень і та жінка. А також навігатор. Попильнуйте за ними й подивіться, чи нема серед них того, кого можна відірвати від решти. Нам час дізнатися, що вони задумали. Ти досі володієш отим прегарним будиночком біля води?

— Звісно.

— Добре. Можливо, ми нарешті зуміємо вирватися вперед, а коли Його Преосвященство почне вимагати відповідей, вони в нас знайдуться.

«І господар нарешті погладить мене по голівці».

— Що нам робити з ними? — спитала Вітарі, різко кивнувши їжакуватою головою на трупи.

Ґлокта зітхнув.

— Кабани, судячи з усього, ладні з’їсти що завгодно.

Коли в місті вже сутеніло, Ґлокта потягнув знівечену ногу дедалі безлюднішими вулицями до Аґріонта. Крамарі зачиняли свої двері, домовласники запалювали ліхтарі, і в напівтемні провулки крізь щербинки довкола віконниць лилося сяйво свічок. «Поза сумнівом, це щасливі сім’ї сідають щасливо повечеряти. Люблячі батьки з прекрасними дружинами, милими дітьми, повним і осмисленим життям. Щиро вітаю їх».

Ґлокта втиснув останні зуби у зболілі ясна, стараючись не збавляти темпу; його сорочка починала намокати від поту, а нога з кожним хистким кроком палала сильніше. «Але я не спинюся через цей нікчемний шматок мертвечини». Біль поступово піднявся від гомілки до коліна, від коліна до стегна, а після стегна охопив його перекручений хребет і дістався черепа. «Стільки зусиль заради вбивства якогось чиновника середнього рангу, який усе одно працював щонайбільше за кілька споруд від Будинку питань. Це, хай йому грець, марнування мого часу — ось що це таке; це, хай йому грець…»

— Очільник Ґлокта?

До нього шанобливо підступив якийсь чоловік. Його лице залишалося в тіні. Ґлокта примружився на нього.

— Я…

Це було гарно зроблено, ніде правди діти. Ґлокта й не здогадувався про другого чоловіка, доки в нього на голові не з’явився мішок і йому не завели за спину одну руку, грубо штовхнувши його вперед. Він заточився, впустив ціпок і почув, як той загрюкав об бруківку.

— А-а-а-а!

Коли Ґлокта марно спробував вирвати руку, його спину пронизав пекучий спазм, і він був змушений безвільно обм’як­нути, задихаючись від болю під мішком. За мить йому зв’язали зап’ястки, і він відчув, як під кожну пахву йому просовують сильну руку. Ґлокту швидко повели геть, обступивши його з обох боків; його ноги при цьому ледве торкалися бруківки. «Хай там як, я вже давненько не ходив так швидко». Їхній хват не був грубим, але опиратись йому було неможливо. «Професіонали. Ці головорізи в усьому кращі за тих, на яких здобувся Морроу. Той, хто наказав це зробити, не дурень. То хто наказав це зробити?

Сам Сульт чи хтось із Сультових ворогів? Якийсь його суперник у боротьбі за престол? Верховний суддя Маровія? Лорд Брок? Узагалі хтось із Відкритої Ради? А може, то гурки? Вони ніколи не були моїми найближчими друзями. А може, банківський дім “Валінт і Балк” нарешті вирішив стягнути заборгованість? Чи, може, я взагалі серйозно недооцінив молодого полковника Лютара? А може, то був лише очільник Ґойл, якому вже неохота ділитися роботою з калікою?» Якщо замислитися, список виходив чималий.

Ґлокта почув тупіт кроків довкола себе. Вузькі провулки. Як далеко вони зайшли, він гадки не мав. Його дихання, хрипке й гортанне, відлунювало в мішку. «Серце калатає, шкіру щипає від холодного поту. Збудження. Навіть переляк. Чого вони від мене хочуть? Людей, на жаль, хапають на вулицях не для того, щоб присудити підвищення, почастувати ласощами чи ніжно поцілувати. Я знаю, чому людей хапають на вулицях. Мало хто знає це краще за мене».

Вони спустилися зі сходів. Носаки його чобіт при цьому безпорадно чиркали об сходинки. Важко зачинилися важкі двері. Лункі кроки у викладеному кахлями коридорі. Зачинилися ще одні двері. Ґлокта відчув, як його безцеремонно кинули на стілець. «А тепер — на добре чи на зле — ми, поза сумнівом, дізнаємося…»

Раптом із його голови зірвали мішок, і Ґлокта закліпав: йому різонуло очі жорстоке світло. Біла кімната, надто яскрава, щоб у ній було комфортно. «На жаль, я знайомий із такими кімнатами. А втім, по цей бік столу вона здається набагато потворнішою». Навпроти хтось сидів. «Точніше, розмитий силует когось». Ґлокта заплющив одне око й придивився іншим: його зір поступово пристосовувався.

— Що ж… — пробурмотів він. — Оце так сюрприз.

— Сподіваюся, приємний.

— Мабуть, побачимо.

Карлот дан Ейдер змінилась. «І, вочевидь, те вигнання подіяло їй не лише на шкоду». Волосся в неї відросло — може, й не повністю, та його більш ніж вистачало для привабливої зачіски. Синці довкола горла поблякли, а на місці струпів, які вкривали її щоку, залишилися тільки ледь-ледь помітні відмітини. Вона змінила мішковину зрадниці на дорожній одяг заможної пані й мала в ньому надзвичайно гарний вигляд. На пальцях і на шиї в неї виблискували самоцвіти. Вона здавалася такою ж багатою й доглянутою, як під час їхньої першої зустрічі. А ще вона всміхалася. «Це усмішка гравця, який має всі виграшні карти. І чому я ніяк не можу цього вивчити? Ніколи й нікому не роби добра. Особливо жінці».

На столі перед нею — там, де до них легко було дотягнутися, лежали маленькі ножиці. Із тих, якими багатійки обрізають собі нігті. «Однак ними так само добре зрізати шкіру з людських підошов, розширювати людині ніздрі, відрізати вуха — поволі, смужка за смужкою…»

Ґлокта зрозумів, що йому неймовірно важко відвести погляд від цих маленьких начищених лез, які блистіли в яскравому світлі ламп.

— Я ж наче сказав вам більше не вертатися, — промовив він, але без звичної владності в голосі.

— Сказали. Але відтак я подумала: а чому б не повернутись? Я не побажала розлучатися з певними активами в місті й дуже хочу скористатися певними діловими можливостями. — Ейдер узяла ножиці, відрізала від нігтя на великому пальці — й без того вже ідеального — тонесеньку смужечку, а тоді насуплено поглянула на результат. — А тепер ви навряд чи розкажете комусь, що я тут, авжеж?

— За вашу безпеку я більше не тривожуся, — пробурчав Ґлокта. «А за свою, на жаль, тривожуся дедалі дужче. Зрештою, немає такого каліки, якого не можна скалічити ще більше». — Вам справді треба було докласти таких зусиль, просто щоб розповісти про свої приготування до мандрів?

Її усмішка лише поширшала.

— Сподіваюся, мої люди не заподіяли вам шкоди. Я просила їх діяти обережно. Принаймні поки що.

— Проте обережне викрадення — це все одно викрадення, хіба не так?

— «Викрадення» — дуже негарне слово. Чому б не вважати це запрошенням, від якого важко відмовитися? Я ж принаймні залишила вам одяг, хіба ні?

— Конкретно ця послуга пішла на користь нам обом, повірте. І дозвольте спитати: на що ви мене запросили, крім болючого і грубого поводження й короткої розмови?

— Мене ображає те, що вам потрібно більше. Але, якщо ви вже про це сказали, було і ще дещо. — Ейдер відчикрижила ножицями ще один кавалок нігтя й зазирнула Ґлокті в очі. — Невеличкий борг із Дагоски. Боюся, не зможу спати спокійно, доки його не буде сплачено.

«Кілька тижнів у чорній камері й задушення? І як мені можуть за це сплатити?»

— Тоді прошу, — процідив Ґлокта крізь ясна. Поки він дивився, як оті леза чикають, у нього затріпотіла одна повіка. — Це напруження для мене нестерпне.

— Гурки йдуть.

Він трохи помовчав, заскочений зненацька.

— Йдуть сюди?

— Так. До Міддерланду. До Адуа. До вас. Вони потай збудували флот. Почали будівництво після минулої війни, а тепер він готовий. Його кораблі можуть позмагатися з чим завгодно в арсеналі Союзу, — Ейдер кинула ножиці на стіл і протяжно зітхнула. — Принаймні я таке чула.

«Гуркський флот, як і казав мій опівнічний гість Юлвей. Може, це й справді чутки й примари. Але чутки не завжди брешуть».

— Коли вони прибудуть?

— Якщо чесно, не можу сказати. Влаштувати таку виправу — це титанічна організаторська праця. А втім, гурки зав­жди були незмірно краще організовані, ніж ми. Тому з ними так приємно вести справи.

«Мої відносини з ними не були аж такими чудовими, але менше з тим».

— Скільки їх прийде?

— Гадаю, дуже багато.

Ґлокта пирхнув.

— Вибачте, якщо моє ставлення до слів відомої зрадниці дещо скептичне, тим паче з огляду на те, що ви доволі скупі на деталі.

— Хай буде по-вашому. Вас привели сюди, щоб попередити, а не переконати. Гадаю, я мушу зробити це для вас за те, що зберегли мені життя.

«Яка чудова старомодність».

— І все?

Вона розвела руками.

— А що, дама вже не може постригти собі нігті, нікого не образивши?

— А ви не могли просто написати, — зірвався Ґлокта, — щоб мені не натерло під пахвами?

— Ой, та ну вас. Мені завжди здавалося, що невеликому натиранню вас не злякати. До того ж це дало нам можливість поновити цілком приємні дружні стосунки. А ще ви маєте дозволити мені трохи потішитися після того, до чого мене довели.

«Мабуть, це так. Я стикався і з менш симпатичними загрозами, і до того ж їй вистачає смаку не зустрічатись у свинарнику».

— То я можу просто піти звідси?

— Хтось узяв ціпок?

Ніхто не озвався. Ейдер радісно всміхнулася, показавши Ґлокті бездоганні білі зуби.

— Тоді можете поповзти геть. Як вам таке?

«Це краще, ніж сплисти в каналі після кількох діб на дні, роздувшись, наче великий блідий слимак, і пахнучи, як усі могили міста».

— Гадаю, цілком незле. Однак мене цікавить от що… Що завадить мені пустити своїх практиків по сліду з дорогих парфумів, наказавши їм завершити розпочате, коли ми закінчимо тут?

— Надзвичайно характерні для вас слова, — зітхнула Ейдер. — Мушу вам сказати, що один мій давній і надійний діловий знайомий має запечатаного листа. У разі моєї смерті його буде надіслано архілекторові, щоб розповісти йому, до чого саме мене було засуджено в Дагосці.

Ґлокта кисло втягнув повітря крізь ясна. «Саме те, що треба — ще один ніж для жонглювання».

— А що станеться, якщо ви без жодних зусиль із мого боку помрете від гнилі? Чи на вас завалиться будинок? Чи ви вдавитеся шматочком хліба?

Ейдер дуже широко розплющила очі — так, ніби це вперше спало їй на думку.

— У будь-якому з цих випадків… гадаю… листа все одно буде надіслано, хоч ви й будете невинуваті. — Жінка безпорадно засміялася. — Світ, на мою думку, далеко не такий справедливий, яким має бути, і насмілюся сказати, що тубільці Дагоски, найманці в рабстві й перерізані вояки Союзу, яких ви змусили боротися за свою програну справу, погодилися б із цим. — Вона всміхнулася так мило, ніби вони розмовляли про садівництво. — Мабуть, вам усе-таки було б незмірно простіше, якби ви наказали мене задушити.

— Ви читаєте мої думки.

«От тільки тепер уже пізно. Я зробив добре діло, а за нього, звісно, треба заплатити».

— До речі, а скажіть-но мені, перш ніж ми знову розійдемося — сподіваймося, що востаннє, — ви задіяні в цій історії з голосуванням?

Ґлокта відчув, як у нього засіпалось око.

— Скидається на те, що мої обов’язки з ним пов’язані.

«Ба більше, я присвячую йому весь свій час, вільний від сну».

Карлот дан Ейдер нахилилася вперед, близько, наче змовниця, поставила лікті на стіл і поклала підборіддя на руки.

— І хто ж, на вашу думку, буде наступним королем Союзу? Брок? Ішер? Хтось інший?

— Про це ще трохи зарано говорити. Я над цим працюю.

— Тоді кульгайте собі далі. — Ейдер випнула нижню губу. — І вам, мабуть, краще не розповідати про нашу зустріч Його Преосвященству.

Вона кивнула, і Ґлокта відчув, як йому на обличчя знову натягнули мішок.

Обшарпана юрба

Командний пункт Джезаля, якщо так можна сказати про місце перебування такої спантеличеної й безпорадної людини, стояв на гребені довгого схилу. Звідти відкривався прекрасний краєвид на неглибоку долину внизу. Принаймні цей краєвид був би прекрасним у щасливіші часи. Тепер же він, ніде правди діти, був аж ніяк не приємним видовищем.

Основна частина бунтівників повністю зайняла кілька великих полів ближче до дна долини, і вони скидалися на темну, брудну, страхітливу заразу, що подекуди виблискувала ясною сталлю. Лише фермерський реманент і ремісницьке знаряддя, зате все це було гостре.

Підозрілі ознаки організації було видно навіть із цієї відстані. Рівні регулярні прогалини між людьми, що дозволяли швидко переміщуватися гінцям і запасам. Навіть недосвідченому оку Джезаля було чудово видно, що це не лише юрба, а й військо, і що хтось там знає своє діло. Найпевніше, значно краще за нього.

Менші, не такі організовані групи бунтівників були розсіяні по всьому краєвиду, і кожна з них була чимала сама собою. Бійці, яких відправили шукати харчів і води, оббирали місцевість дочиста. Ця повзуча чорна маса на зелених полях нагадувала Джезалеві орду чорних мурах, що повзе по купі викинутих яблучних шкірок. Він і близько не здогадувався, скільки там людей, але з цієї відстані здавалося, що, мабуть, значно більше за сорок тисяч.

У селі на дні долини, позаду основної маси бунтівників, палав вогонь. Багаття чи будівлі там палали, важко було сказати, проте Джезаль серйозно боявся останнього. Три високі стовпи темного диму здіймалися далеко вгору й розходилися, надаючи повітрю ледь помітного й підозрілого смаленого запаху.

Командир мусив подавати такий приклад безстрашності, якого просто не зможуть не наслідувати його бійці. Джезаль, безумовно, знав це. Однак, дивлячись на те довге похиле поле, мимоволі замислювався про безліч людей на тому його кінці, сповнених такої зловісної рішучості. Його очі знов і знов позирали назад, на його власні лави, такі ріденькі, вбогі й невпевнені. Джезаль мимохіть кривився й ніяково смикав себе за комірець. Ця клята штука досі здавалася надто тісною.

— Як ви бажаєте розгорнути полки, сер? — запитав його ад’ютант, майор Опкер, не знати як примудрившись набути зверхнього й водночас підлесливого вигляду.

— Розгорнути? Гм… ну…

Джезаль чесно спробував відшукати хоч трохи доречні — навіть не правильні — слова. Вже на початку своєї військової кар’єри він виявив: якщо вище за тебе є ефективний і досвідчений офіцер, а нижче — ефективні й досвідчені солдати, то не треба нічого робити чи знати. Ця стратегія чудово служила йому кілька комфортних мирних років, але тепер яскраво проявився єдиний її недолік. Якщо ти якимось дивом підіймаєшся до командирського звання, вся система завалюється.

— Розгорнути… — пробурчав Джезаль, наморщивши лоба й намагаючись удати, ніби він вивчає територію, хоча насправді майже не розумів, що це взагалі означає. — Піхоту — подвійним строєм… — вимовив він, згадавши шматочок якоїсь історії, почутої колись від Коллема Веста. — Отут, за цим живоплотом.

Він лиховісно змахнув жезлом, показуючи на той бік краєвиду. Принаймні жезлом Джезаль чудово вмів користуватися: допомогли численні тренування перед дзеркалом.

— Полковник, звичайно ж, хоче сказати «перед живоплотом», — лагідно вставив Баяз. — Розгорнути піхоту подвійним строєм обабіч тієї віхи. Легку кавалерію — серед отих дерев, важку кавалерію — клином на віддаленому фланзі, де вона може скористатися відкритою місцевістю. — Маг демонстрував дивовижну обізнаність із військовим жаргоном. — Арбалетників — одинарним строєм за живоплотом, де вони спершу будуть невидимі ворогові й зможуть відкрити навісний вогонь по ньому згори, — він підморгнув Джезалеві. — Насмілюся сказати, полковнику, що стратегія чудова.

— Звісно, — насмішкувато відповів Опкер і розвернувся, щоб віддати накази.

Джезаль у нього за спиною міцно взявся за жезл, а другою рукою нервово потер щелепу. Вочевидь, командування — це щось незмірно більше, ніж просто чути від усіх «сер». Коли він повернеться до Адуа, справді треба буде почитати якісь книжки. Якщо він повернеться.

Від повзучої маси люду в долині відділилися три маленькі цятки й почали підійматися до них. Джезаль, прикривши очі рукою, ледве розгледів, як у повітрі над ними рухається білий клапоть. Прапор переговорів. Джезаль відчув на плечі Баязову руку, та вона його геть не тішила.

— Не хвилюйся, мій хлопчику, ми добре підготовлені до насильства. Однак я впевнений, що до нього не дійде. — Він з усміхом опустив погляд на безкрайню масу людей унизу. — Твердо впевнений.

Джезаль палко шкодував, що не міг сказати те саме.

Як на знаменитого демагога, зрадника і призвідця бунтів, чоловік, відомий як Дубильник, не відзначався нічим хоч трохи особ­ливим. Він спокійно сидів на своєму складаному стільці за столом у Джезалевому наметі. Чоловік середньої статури зі звичайним обличчям під пишним кучерявим волоссям, у плащі нічим не примітного стилю й кольору та з усмішкою на обличчі, яка натякала: він дуже добре знає, що перевага за ним.

— Мене звуть Дубильником, — промовив він, — і мене призначено говорити від імені спілки пригноблених, визискуваних і упосліджених, що перебуває в долині. Ось двоє моїх напарників у цьому праведному й цілком патріотичному починанні. Так би мовити, двоє моїх генералів. Добродій Гуд, — він кивнув убік, на кремезного чоловіка зі схожою на заступ бородою й сердито набурмосеним червонястим обличчям, — і Коттер Голст, — сіпнув головою в другий бік, на пронозливого типа з довгим шрамом на щоці й косим оком.

— Це честь для мене, — насторожено відповів Джезаль, хоча, на його думку, вони більше скидалися на харцизяк, аніж на генералів. — Я полковник Лютар.

— Знаю. Бачив, як ви перемогли на Турнірі. Елегантно фехтуєте, друже мій, вельми елегантно.

— О, ну, гм… — Джезаль був заскочений зненацька, — дякую. Це мій ад’ютант, майор Опкер, а це… Баяз, Перший з-поміж магів.

Добродій Гуд пирхнув, показуючи, що не вірить йому, проте Дубильник лише задумливо погладив себе по вустах.

— Добре. І ви прийшли битися чи домовлятися?

— Ми готові і до того, і до того. — Джезаль почав виголошувати свою заяву: — Закрита Рада засудила методи вашої маніфестації, та водночас припускає, що ваші вимоги можуть бути справедливими…

Гуд глухо пирхнув.

— Та який у них вибір, у тих падлюк?

Джезаль завзято вів далі.

— Ну, гм… вона наказала мені запропонувати вам такі поступки, — продемонстрував сувій, який підготував для нього Хофф — величезний, із вигадливою різьбою на ручках та печаткою завбільшки з блюдце. — Проте мушу вас застерегти, — Джезаль щосили старався говорити впевнено, — в разі вашої відмови ми цілком готові битися, а мої люди — найкраще вишколені, озброєні й підготовлені з-поміж тих, хто служить королю. Кожен із них вартий двадцятьох серед вашої черні.

Кремезний фермер загрозливо реготнув.

— Лорд Фінстер думав так само, і наша чернь надерла йому дупу, прогнавши від краю до краю його маєтностей. Якби він мав повільнішого коня, то його б повісили. Наскільки швидкий кінь у вас, полковнику?

Дубильник злегка торкнувся його плеча.

— Спокійно, мій полум’яний друже. Ми прийшли дізнатись умови, дізнатись, чи можуть вони бути для нас прийнятними. Може, покажете нам, полковнику, що там у вас? А ми подивимося, чи потрібно вдаватися до погроз.

Джезаль простягнув важкий документ, і Гуд сердито висмикнув сувій у нього з руки, грубо відкрив і заходився читати, із тріском розгортаючи цупкий папір. Що більше Гуд читав, то похмурішим ставало його лице.

— Це образа! — гарикнув він, коли закінчив, і суворо поглянув на Джезаля. — Зменшення податків і якась хрінь про користування спільною землею? Та й того, найпевніше, ніхто не дотримає!

Він пожбурив сувій убік, до Дубильника, і Джезаль ковтнув. Він, звісно, нічогісінько не тямив у цих поступках чи їхніх можливих недоліках, але Гудова відповідь свідчила про те, що домовитися швидко явно не вийде.

Очі Дубильника ліниво оглядали пергамент. Ці очі, як помітив Джезаль, були різні: одне блакитне, друге — зелене. Дійшовши до кінця, Дубильник відклав документ і театрально зітхнув.

— Цих умов вистачить.

— Справді? — Джезаль здивовано вирячив очі, але далеко не так сильно, як добродій Гуд.

— Але ж вони гірші, ніж останні, які нам пропонували! — вигукнув фермер. — Перш ніж ми обернули навтіки людей Фінстера! Тоді ти казав, що ми не можемо погодитися на менше, ніж землю кожному!

Дубильник скривив обличчя.

— Це було тоді.

— Це було тоді? — пробурмотів Гуд і вражено роззявив рота. — А що сталося з чесною платнею за чесну працю? Що з часткою від прибутку? Що з рівними правами за всяку ціну? Ти стояв там і обіцяв мені! — Гуд тицьнув рукою в бік долини. — Обіцяв їм усім! Що змінилося, крім того, що тепер Адуа для нас досяжна? Ми можемо брати що заманеться! Можемо…

— Я кажу: цих умов вистачить! — несподівано люто прогарчав Дубильник. — Якщо ти не готовий битися з людьми короля сам! Гуде, вони йдуть за мною, а не за тобою, якщо ти цього не помітив.

— Але ж ти обіцяв нам волю, волю кожному! Я тобі довіряв! — Обличчя фермера обм’якло від жаху. — Ми всі тобі довіряли.

Джезаль іще ніколи не бачив, щоб людське обличчя виражало таку цілковиту байдужість, як тепер обличчя Дубильника.

— Гадаю, в мене таке обличчя, яке викликає довіру, — пробурчав він, а його друг Голст зітнув плечима й витріщився на свої нігті.

— То будь ти проклятий! Будьте прокляті ви всі!

Гуд розвернувся й сердито проштовхався за запону намету.

Джезаль помітив, що Баяз нахилився вбік і зашепотів майорові Опкеру:

— Заарештуйте того чоловіка, перш ніж він покине нашу територію.

— Заарештувати, мій пане, але ж… під прапором переговорів?

— Заарештуйте, закуйте в кайдани й відправте до Будинку питань. Клапоть білої тканини не може бути захистом від королівського правосуддя. Гадаю, розслідуваннями займатиметься очільник Ґойл.

— Гм… звісно.

Опкер підвівся, щоб вийти з намету слідом за добродієм, і Джезаль нервово всміхнувся. Сумнівів не було: Дубильник почув цю розмову, проте він і далі всміхався так, ніби майбутнє колишнього супутника його більше не обходило.

— Мушу вибачитися за свого партнера. В такій справі догодити всім неможливо. — Він пафосно змахнув рукою. — Проте не хвилюйтесь. Я виголошу велику промову перед маленькими людьми й скажу їм, нібито ми здобули все, за що боролись, а невдовзі вони подадуться назад, додому, не завдавши справжньої шкоди. Декому, може, й кортітиме здійняти бучу, та я певен, що ви зможете влаштувати на них облаву без особливих зусиль — так, полковнику Лютаре?

— Гм… ну… — промимрив Джезаль, геть не розуміючи, що відбувається. — Гадаю, ми…

— Чудово. — Дубильник підскочив на ноги. — А тепер, боюся, мені треба йти. Безліч різних справ. Нам нема спокою, так, полковнику Лютаре? Ані миті спокою.

Він обмінявся довгим поглядом із Баязом, а тоді вискочив на денне світло і зник.

— Якщо хтось раптом спитає, — прошепотів Джезалеві на вухо Перший з-поміж магів, — я сказав би йому, що ти вів непрості переговори із кмітливими й рішучими опонентами, проте зберіг самовладання, нагадав їм про обов’язок перед королем і вітчизною, благав їх повернутися до своїх полів і таке інше.

— Але ж… — Джезалеві захотілося розплакатися від спантеличення. Проте він відчував не лише страшенне спантеличення, а й страшенне полегшення. — Але ж я…

— Якщо хтось раптом спитає.

У Баязовому голосі звучала нотка, яка натякала на те, що цей епізод вичерпано.

Любий місяцеві

Шукач стояв, мружачись на сонце, й дивився, як усі хлопці з Союзу сунуть повз нього у протилежний бік. Переможені після бою мають такий вигляд, який не сплутати ні з чим. Ворушаться повільно, горбляться, заляпані грязюкою, завзято вдивляються в землю. Раніше Шукач доволі часто бачив таких людей. Та й сам не раз таким був. Шкодував через програш. Соромився того, що їх здолали. Почувався винним через те, що здався, не діставши поранення. Шукач знав, як воно, і це почуття могло бути дошкульним. А втім, почуття провини менш болісне, ніж поріз від меча, та й зникає дещо швидше.

Декому з постраждалих було не так уже й кепсько. Вони були забинтовані чи дістали лубки, шкутильгали з ціпками чи обхопивши однією рукою плечі товариша. Цього було досить, щоб на кілька тижнів перейти на легку роботу. Іншим пощастило менше. Шукач, здавалося, впізнав одного з таких. Офіцер — молодий, ледве доріс до бороди, гладеньке обличчя перекошене від нестерпного болю й потрясіння, нога трохи вище коліна відтята, одяг, ноші й двоє бійців, які його понесли, забризкані й заляпані темною кров’ю. Саме він сидів на воротах, коли Шукач і Тридуба прийшли до Остенгорма, щоб об’єднатися з військом Союзу. Саме він глипав на них, як на купки лайна. Тепер він уже начебто був не такий пихатий, вищав щоразу, коли його ноші смикались, але Шукач через це майже не всміхався. Зостатися без ноги — це вже надто суворе покарання за насмішкуватість.

Вест був поряд зі стежкою, розмовляв з офіцером, який мав брудну пов’язку на голові. Шукач не чув, що вони кажуть, проте міг здогадатись, у чому суть розмови. Раз у раз один із них показував угору, на пагорби, з яких вони прийшли. Ці два пагорби були круті й страхітливі, здебільшого вкриті лісом — тільки де-не-де виднівся жорсткий голий камінь. Вест обернувся й перехопив погляд Шукача. Лице в нього було похмуре, наче в копача могил. Не треба було бути розумником, щоб зрозуміти: війну ще не виграно.

— От лайно, — буркнув собі під носа Шукач. Відчув, як засмоктало під ложечкою. Це сумне відчуття з’являлося в нього щоразу, коли доводилося розвідувати нову землю, Тридуба кликав до зброї чи на сніданок не було нічого, крім холодної води. Однак відколи він став отаманом, це відчуття його наче й не покидало. Тепер усе було його клопотом. — Усе безнадійно?

Вест, підійшовши, кивнув на згоду.

— Бетод чекав на нас, до того ж із великими силами. Окопався на тих пагорбах. Окопався добре, гарно підготувавшись, між нами й Карлеоном. Найпевніше, він був до цього готовий навіть раніше, ніж перетнув кордон.

— Бетод завжди любив бути готовим. А обійти його ніяк не вийде?

— Крой спробував скористатись обома дорогами, і його двічі розгромили. Тепер Полдер спробував атакувати пагорби навпростець, і його розгромили ще гірше.

Шукач зітхнув.

— Обійти не вийде.

— Обійти так, щоб Бетод не дістав гарної нагоди встромити в нас ніж.

— А Бетод такої нагоди не пропустить. На неї він і сподіватиметься.

— Лорд-маршал згоден. Він хоче, щоб ти повів своїх людей на північ. — Вест пильно поглянув на сірі обриси інших, віддаленіших пагорбів. — Хоче, щоб ти пошукав слабкого місця. Бетод аж ніяк не може контролювати весь хребет.

— Хіба? — перепитав Шукач. — Поживемо-побачимо.

Відтак він пішов між дерев. Хлопці будуть у захваті.

Шукач пройшов стежиною й невдовзі опинився там, де стала табором його ватага. Вона постійно зростала. Тепер там загалом було душ із чотириста, до того ж душ суворих. Це здебільшого були ті, хто взагалі ніколи не любив Бетода, ті, хто бився проти нього у війнах. Якщо вже на те пішло, ті, хто бився ще й проти Шукача. Ліси аж кишіли ними: вони сиділи довкола багать, куховарили, чистили зброю й вовтузилися зі спорядженням, а кілька бійців тренувалися з ножами, б’ючись один з одним. Почувши дзенькіт сталі, Шукач скривився. Згодом цього дзенькоту буде більше, і крові теж проллється більше, він не сумнівався.

— Отамане! — загукали вони йому. — Шукачу! Отамане! Агов!

Бійці заплескали в долоні й застукали зброєю по камінню, на якому сиділи. Шукач підняв один кулак, відповів дивним напівусміхом, сказав «так, добре, добре» і все в такому дусі. Правду кажучи, він досі поняття зеленого не мав, як має поводитися отаман, тому просто поводився як завжди. Однак ватага начебто була цілком задоволена. Як і завжди, думалось йому. Доки вони не почнуть програвати бої й не вирішать, що хочуть нового отамана.

Він підійшов до багаття, за яким коротали день найкращі з його Іменитих. Лоґеном і не пахло, зате довкола багаття сиділа решта старої ватаги — і явно нудилася. Принаймні ті, хто ще був живий. Тул побачив, що він іде.

— Шукач повернувся.

— Угу, — озвався Мовчун, підрівнюючи бритвою кілька пір’їн.

Доу стирав куснем хліба жир із пательні.

— То як там союзники дали раду тим пагорбам? — Насмішка в його голосі підказувала, що він уже знає відповідь. — Всралися, так?

— Ну, вони дістали друге місце, якщо ти про це.

— Друге місце там, де дві сторони, — це я й називаю «всралися».

Шукач глибоко вдихнув і не став на це зважати.

— Бетод добре окопався, пильнує дороги до Карлеона. Легкого шляху до нього не бачить ніхто, легкого шляху, щоб його обійти, теж. Він, гадаю, добре до цього підготувався.

— Трясця, та я сам міг би тобі так сказати! — гарикнув Доу, плюючись масними крихтами. — Він поставить на один пагорб Дрібнокоста, на другий — Білобока, а тоді пошле далі Блідого-як-­Сніг і Кривавця. Ці четверо не пропустять нікого, та якщо й надумають пропустити, то за ними сидітиме Бетод і всі інші, і його шанка, і його їбучий Страховидло, готовий понищити їх аж бігом.

— Більш ніж імовірно. — Тул підніс меч до світла, придивився до нього, а тоді знову заходився начищати клинок. — Бетод завжди волів мати план.

— А що кажуть ті, хто тримає нас на шворці? — єхидно спитав Доу. — Яку роботу Лютий підготував своїм тваринкам?

— Бурр хоче, щоб ми пройшли трохи на північ, через ліс, і подивилися, чи нема там у Бетода слабкого місця.

— Хе, — пирхнув Доу. — Бетод не має звички лишати якихось дір. Хіба що ями, в які можна провалитися. І зламати собі шиї.

— Ну, значить, будемо дивитися собі під ноги.

— Знову ці кляті доручення.

Шукачеві здавалося, що бурчання Доу почало набридати йому так само, як колись Тридубі.

— А що ще, га? Таке життя. Доручення за дорученням. Якщо ти чогось вартий, то виконуєш їх якнайкраще. Та що за чиряк на сраці тебе сьогодні мучить?

— Оце! — Доу смикнув головою, показуючи на дерева. — Оце й мучить! Нічого особливо не змінилося, хіба ні? Може, ми й перейшли через Вайтфлоу, вернулися на Північ, але Бетод добряче там окопався й Союзу не обійти його так, щоб не зостатися з голим задом. А якщо союзники й виб’ють його звідти, що далі? Ну, доберуться вони до Карлеона, ввійдуть до нього, спалять його не гірше, ніж Дев’ятипалий минулого разу, то й що? Це нічо не значить. Бетод продовжуватиме своє, як і завжди, битиметься й відступатиме, і вічно знаходитимуться нові пагорби, на яких можна осісти, нові штуки, які можна спробувати. Настане час, коли Союз цього наїсться, з’їбе на південь і залишить це нам. Тоді Бетод розвернеться і знаєш що? Тоді він сам прожене нас через усю йобану Північ і назад. Зима, літо, зима, літо — і вся та хрінь, яка була раніше, повторюється. Ось ми, не такі численні, як колись, але досі валандаємося по лісах. Знайомо?

Тепер, коли він про це сказав, це дійсно здавалося знайомим, але Шукач не розумів, як може цьому зарадити.

— Лоґен же повернувся? Це допоможе.

Доу знову пирхнув.

— Ха! І коли це Кривава Дев’ятка приносив із собою щось, окрім смерті?

— Притримай язика, — буркнув Тул. — Ти йому винен, пам’ятаєш? Ми всі йому винні.

— Як на мене, борги людини мають свої межі. — Доу кинув свою пательню біля вогню й підвівся, витираючи руки об плащ. — А де він був, га? Покинув нас у долинах, не сказавши ні слова, хіба ні? Покинув нас на плоскоголових і з’їбався світ за очі! Хто може сказати, що він не подасться геть знову, якщо захоче, не перейде до Бетода, не заходиться вбивати ні за цапову душу чи не втне ще чогось — мертві його знають чого?

Шукач поглянув на Тула, і Тул у відповідь винувато поглянув на нього. Усі вони бачили, як Лоґен, коли на нього находило, робив недобре.

— Це було давно, — сказав Тул. — Усе змінюється.

Доу лиш усміхнувся.

— Ні. Не змінюється. Розказуйте цю казочку собі, якщо вам так легше спиться, та я, щоб ви знали, триматиму одне око розплющеним! Ми ж говоримо про Криваву Дев’ятку! Та хто його знає, що він утне далі?

— У мене є одна думка.

Шукач розвернувся й побачив Лоґена, який сперся на дерево. Всміхнувся, перехопивши його погляд. Цей погляд Шукач пам’ятав здавна, і він навівав купу жаских спогадів. Такий погляд буває у мерців, коли з них вилітає дух і їх уже ніщо не колише.

— Думаю, як маєш що сказати, можеш сказати це мені в обличчя.

Лоґен підійшов упритул до Доу, схиливши голову набік. На його опущеному обличчі виднілися бліді шрами. Шукач відчув, як у нього стає дибки волосся на руках: стало зимно, попри тепло сонця.

— Та ну тебе, Лоґене, — лагідно мовив Тул, намагаючись говорити так, ніби все це було жартом, хоч і було ясно як день, що це не жарт. — Доу не мав на увазі нічого такого. Він просто…

Лоґен перервав його, не припиняючи вдивлятися неживими, як у трупа, очима в обличчя Доу:

— Коли я провчив тебе востаннє, то думав, що тебе більше не доведеться провчати. Та, гадаю, в деяких людей пам’ять коротка. — Підійшов іще ближче — так близько, що їхні обличчя мало не торкались одне одного. — То що? Тебе провчити, хлопче?

Шукач скривився, не сумніваючись, що вони почнуть убивати один одного, а як їх у біса зупинити, коли вони почнуть, він навіть не уявляв. Ця напружена мить, здавалося, затягнулася на цілу вічність. Він, Чорний Доу, не стерпів би такого ні від кого іншого, живого чи мертвого, навіть від Тридуби, та врешті просто всміхнувся, показавши жовті зуби.

— Нє. Одного уроку мені досить.

Він повернув голову вбік, кашлянув і сплюнув на землю. Тоді неквапом відступив, не припиняючи всміхатися — наче казав, що цього разу, можливо, й витерпить нотацію, та наступного може й не витерпіти.

Коли Доу зник, а крові так і не пролилося, Тул тяжко видихнув — так, ніби вони вийшли сухими з води.

— Ну, добре. Отже, на Північ? Тоді варто підготувати хлопців до відходу.

— Угу, — підтакнув Мовчун, засунув останню стрілу в сагайдак і пішов за ним між дерев.

Лоґен постояв там якусь мить, проводжаючи їх обох поглядом. Коли вони зникли з поля зору, розвернувся й сів навпочіпки біля вогню, згорбившись, поклавши руки на коліна і звісивши долоні.

— Дякувати мертвим, що вийшло так. Я мало не всрався.

Шукач усвідомив, що весь цей час стояв затамувавши подих, і швидко, шумно видихнув.

— А от я, здається, обісрався — трішечки. Ти конче мусив це зробити?

— Сам знаєш, що так. Дай такому, як Доу, волю, і він не зупиниться ніколи. А тоді всі ці хлопці здогадаються, що Кривава Дев’ятка і близько не такий страшний, як їм казали, і рано чи пізно хтось ображений вирішить мене зарізати.

Шукач похитав головою.

— Важко про все так думати.

— Але все так і є. Нітрохи не змінилося. Та й ніколи не змінюється.

Може, це й було правдою, та ніщо ніколи не зміниться, якщо не допустити цього хоч на мить.

— І все-таки… Ти певен, що все це потрібно?

— Тобі, може, й ні. У тебе такий дар — подобатися людям.

Лоґен почухав підборіддя, сумовито дивлячись у ліс.

— Я свій шанс упустив років, мабуть, із п’ятнадцять тому. А нового не дістану.

Ліс був теплий і знайомий. На гілках щебетали птахи, не переймаючись ані Бетодом, ані Союзом, ані жодними людськими справами. Спокійнішого місця годі було шукати, і Шукачеві це геть не подобалося. Він нюхнув повітря, пропускаючи його крізь ніс і над язиком. Тепер, відколи прилетіла та стріла й убила Катіль у бою, він був удвічі обережніший. Може, він і зумів би врятувати Катіль, якби трішки більше довіряв своєму носу. Він шкодував, що не врятував її. От тільки жаль ніколи не помагає.

Доу сів навпочіпки в підліску і вдивився в нерухомий ліс.

— Що там, Шукачу? Що ти занюхав?

— Здається, людей, але запах якийсь кислий. — Він нюхнув іще раз. — Пахне…

Із-поміж дерев вилетіла стріла, врізалася, цокнувши, у стовбур дерева зовсім поряд із Шукачем і, затремтівши, застрягла там.

— От лайно! — вереснув він, плюхнувся на дупу й незграбно зняв із плеча лук — як завжди, спізнившись.

Доу, лаючись, припав до землі поряд із ним, і вони переплелись один з одним. Шукач мало не виколов собі око сокирою Доу, перш ніж зумів зіпхнути його із себе. Викинув назад долоню, наказуючи людям за ними спинитись, але вони вже кинулися врозтіч, щоб сховатися, підповзали на пузі до дерев і брил, витягали зброю і вдивлялись у ліс.

Із лісу попереду долинув голос:

— Ви з Бетодом?

Незнайомець говорив північною з якимось дивним акцентом.

Доу й Шукач якусь хвилю дивились один на одного, а тоді знизали плечима.

— Ні! — проревів у відповідь Доу. — А якщо ви з ним, то готуйтеся до зустрічі з мертвими!

Тиша.

— Ми не з тим падлом і ніколи з ним не будемо!

— То й добре! — гукнув Шукач і підвів голову щонайбільше на дюйм, тримаючи в руках повністю напнутий, готовий до пострілу лук. — Тоді покажіться!

Із-за дерева кроків за шість від нього вийшов чоловік. Шукач так вразився, що ледь не відпустив тятиву й мало не випустив стрілу. Із лісу довкола них почали вислизати інші. Десятки людей. Волосся в них було сплутане, обличчя — вимазані смугами бурої багнюки й блакитної фарби, вдягнені вони були в пошарпане хутро й наполовину дублені шкури, зате наконечники на їхніх списах і стрілах, клинки їхніх грубо викуваних мечів яскраво сяяли чистотою.

— Горяни, — пробурмотів Шукач.

— Ми горяни й пишаємося цим! — луною долинув потужний голос із лісу.

Кілька з них посунули вбік, неначе даючи комусь дорогу. Шукач кліпнув. Між ними йшла дитина. Дівчинка років десяти із забрьоханими босими ногами. Несла на плечі величезний молот із товстим дерев’яним держаком завдовжки один крок і щербатим шматком заліза завбільшки з цеглину замість голов­ки. Явно завеликий, щоб вона махала ним сама. Навіть тримати його дівчинці було непросто.

Наступним ішов маленький хлопчик. Він ніс на спині круг­лий щит, явно заширокий для нього, й тягнув обома руками велику сокиру. Пліч-о-пліч із ним ішов іще один хлопчик, зі списом, удвічі вищим за себе, й вимахував над головою його яскравим вістрям. Під наконечником у сонячному світлі виблискувало золото. Малому постійно доводилося позирати вгору, щоб не зачепитися списом за гілку.

— Я сню, — пробурмотів Шукач. — Так?

Доу нахмурився.

— Якщо так, то сон у тебе дивний.

Ці троє дітей були не самі. За ними йшов якийсь здоровило. На його широчезних плечах висіла пошарпана шкура, а на товстелезному череві — якесь велике намисто. Із купи кісток. Коли чолов’яга опинився ближче, Шукач побачив, що то кістки з пальців. Людських пальців упереміш із пласкими шматками дерева, на яких вирізьблено дивні знаки. Серед його сиво-­каштанової бороди виднілася широка жовтозуба усмішка, та Шукачеві від цього спокійніше не стало.

— Ох, от лайно, — простогнав Доу, — вертаймо назад. Назад на південь і зав’яжемо з цим.

— Чому? Ти його знаєш?

Доу повернув голову і сплюнув.

— Це ж Краммок-і-Фаїл.

Тут Шукач мало не пошкодував, що їм світить розмова, а не напад із засідки. Кожна дитина знала: Краммок-і-Фаїл, ватажок горян — чи не найбожевільніший гад на всій клятій Півночі.

Наближаючись, він обережно відсував від себе списи та стріли.

— Не треба цього, мої милі. Ми ж усі друзі — чи принаймні маємо однакових ворогів, а це набагато краще, розумієте? Тільки на верховині в нас усіх багацько ворогів, еге ж? Місяць знає, я дуже люблю добре побитись, але перти на ті здоровезні брили, коли на них сидять Бетод і всі його дуполизи? Такий бій — це якось забагато для кого завгодно, еге ж? Навіть для ваших нових друзів із Півдня.

Він зупинився просто перед ними. Кістки з людських пальців загойдалися й заторохтіли. Троє дітей зупинилися за ватажком, вовтузячись зі своєю велетенською зброєю й набурмосено позираючи на Доу з Шукачем.

— Я Краммок-і-Фаїл, — назвався новоприбулий. — Ватажок усіх горян. Принаймні всіх тих, які чогось варті. — Він усміхнувся так, ніби прийшов на весілля. — А хто заправляє цією веселою вилазкою?

Шукач ізнову відчув, як у нього засмоктало під ложечкою, та ніяк не міг цьому зарадити.

— Я.

Краммок поглянув на нього, здійнявши брови.

— Справді? Ти ж замалий, щоб казати всім цим здорованям, що робити. У тебе, гадаю, неабияке ім’я.

— Я Шукач. А це — Чорний Доу.

— Дивна в тебе ватага, — зауважив Доу, суплячись на дітей.

— О, це точно! Це точно! І смілива! Хлопчина зі списом — то мій син Скофен. Той, що з сокирою, — мій син Ронд. — Краммок насуплено позирнув на дівчинку з молотом. — А як звати цього хлопаку, не згадаю.

— Я твоя донька! — крикнула дівчинка.

— Що, у мене скінчилися сини?

— Скенн занадто виріс, і ти дав йому власний меч, а Скефт поки ще замалий, щоб щось носити.

Краммок похитав головою.

— Якось це негоже — щоб клята баба бралася за молот.

Дівчинка пожбурила молот на землю й копнула Краммока по литці.

— Тоді носи його сам, падло старе!

— Ай! — вереснув він, сміючись і водночас потираючи ногу. — Тепер я тебе пригадую, Ісерн. Твій копняк одразу про все нагадав. Ти можеш братися за молот, таки можеш. Найменшій — найбільший вантаж, так?

— Тату, тобі треба сокира? — Найменший хлопчина, похитуючись, підняв сокиру.

— Тобі треба молот? — Дівчинка витягнула його з підліску й відштовхнула брата.

— Ні, мої любі, зараз мені треба тільки слова, а в мене й без вашої помочі їх знайдеться вдосталь. Скоро ви зможете подивитись, як ваш батько вбиває, якщо все мине добре, та сього­дні сокири й молоти непотрібні. Ми прийшли сюди не вбивати.

— А навіщо ви сюди прийшли? — спитав Шукач, хоч і не був упевнений, що взагалі хоче почути відповідь.

— То ти відразу берешся до справ — а як же обмін ґречностями? — Краммок витягнув шию вбік, завів руки за голову, підняв одну ногу й потрусив стопою. — Я прийшов сюди, бо прокинувся вночі, вийшов у темряву й місяць зашепотів до мене. У лісі, розумієш? Серед дерев, голосів сов на деревах — і знаєш, що сказав місяць?

— Що ти йобнутий? — прогарчав Доу.

Краммок ляснув себе по величезному стегну.

— Чорний Доу, ти гарно розмовляєш, як на потвору, але ні. Місяць сказав… — Він жестом підкликав до себе Шукача, неначе хотів поділитись якоюсь таємницею. — Тут, серед вас, є Кривава Дев’ятка.

— Ну, є, то й що? — Лоґен тихо підійшов іззаду, тримаючи ліву руку на мечі. Разом із ним прийшли Тул і Мовчун, похмуро дивлячись на численних горян із розмальованими обличчями довкола, на трьох замурзаних дітей, а передусім — на їхнього гладкого здорованя-батька.

— Он він! — проревів Краммок і вистромив один палець, який тремтів і скидався на велику ковбаску. — Прибери жменю з того клинка, Кривава Дев’ятко, поки я не обісцявся! — Він гепнувся коліньми в багнюку. — Ось він! Той самий!

Краммок посунув уперед крізь підлісок і схопився за Лоґенову ногу, притулившись до неї, наче собака до господаря.

Лоґен витріщився на нього згори вниз.

— Відчепися від моєї ноги.

— Відчеплюся! — Краммок різко відсахнувся й упав тлустою дупою в багно. Шукач іще ніколи не бачив такого спектаклю. Вочевидь, чутки про те, що у Краммока не всі вдома, були цілком правдиві. — Кривава Дев’ятко, знаєш щось гарне?

— Властиво, багато чого.

— То ось іще дещо. Я бачив, як ти бився із Шамою Безсердечним. Бачив, як ти розітнув його, наче голуба для печені, і я сам, благословенний, не зміг би краще. Прегарне видовище!

Шукач нахмурився. Він теж був при цьому присутній, однак не пам’ятав, щоб у тому було щось дуже гарне.

— Я казав тоді, — Краммок підвівся на коліна, — кажу дотепер, — став на ноги, — і казав, як спустився з верховини, щоб пошукати тебе, — здійняв руку, щоб тицьнути в Лоґена, — що ти любіший місяцеві за будь-яку іншу людину!

Шукач поглянув на Лоґена. Той знизав плечима.

— Хто може сказати, що до вподоби місяцеві, а що — ні? І що з того?

— Він іще каже: «Що з того?!» Ха! У мене на очах він міг би перебити хоч увесь світ, і це було б прекрасно! Що з того? А те, що я маю план. Він сплив у холодних джерелах під горами, його понесло струмками під камінням, а тоді його викинуло на берег священного озера зовсім поряд зі мною, поки я мочив пальці ніг на морозі.

Лоґен почухав пошрамоване підборіддя.

— У нас є робота, Краммоку. Як можеш сказати щось вартісне, кажи.

— І скажу. Бетод мене ненавидить, і це взаємно, та тебе він ненавидить більше. Бо ж ти протистояв йому, і ти — живий доказ того, що людина Півночі може бути сама собі господарем, не стаючи перед кимось на коліна й не вилизуючи сраку тому гадові в золотій шапці, його двом жирним синочкам і його відьмі, — Краммок нахмурився. — Щоправда, мене можна було б умовити торкнутись язиком відьми. Ти мене розумієш, не відстав?

— Не відстав, — відповів Лоґен, зате Шукач був не зовсім певен, що сам встигає за Краммоком.

— Якщо відстанеш, просто свисни — і я повернуся заради тебе. Хочу сказати ось що. Якби Бетод дістав гарну можливість застукати тебе геть самого, без друзів із Союзу, отих любителів сонця, які повзуть, мов мурахи, внизу, то… що ж, він міг би багато чим пожертвувати, щоб спробувати. Я гадаю, що його можна було б і зманити з його гарних пагорбів заради такої нагоди, а ти, га-а-а?

— Ти певен, що він страх як мене ненавидить.

— Що? Ти сумніваєшся, що тебе можна так ненавидіти? — Краммок відвернувся й широко розкинув великі, довгі руки, потягнувшись до Тула й Мовчуна. — Але йдеться не тільки про тебе, Кривава Дев’ятко! Про всіх вас, і про мене теж, і про моїх трьох синів!

Дівчинка знову кинула молот і вперла руки в боки, проте Краммок однаково теревенив далі.

— Думаю, твоїм хлопцям варто об’єднатися з моїми хлопцями — тоді в нас буде списів із вісімсот. Ми подамося на північ, неначе прямуємо до Високогір’я, щоб обійти Бетода ззаду й весело позбиткуватися з його заду. Гадаю, від цього він збіситься. Гадаю, не зможе впустити можливість возз’єднати нас усіх із землею.

Шукач обдумав почуте. Чимало Бетодових людей зараз могли бути знервовані. Побоюватися, що б’ються не по той бік Вайтфлоу. Можливо, вони вже чули про повернення Кривавої Дев’ят­ки й думають, що обрали не той бік. Бетод був би страшенно радий почепити на палі десь на видноті кілька голів. Дев’ятипалого й Краммока-і-Фаїла, Тула Дуру й Чорного Доу, а може, й самого Шукача. Бетод був би радий це зробити. Показати Півночі, що майбутнє можливе лише з ним. Дуже радий.

— Припустімо, що ми таки побредемо на північ, — запитав Шукач. — Як Бетод узагалі про це дізнається?

Краммок усміхнувся ширше, ніж досі.

— О, він дізнається, бо дізнається його відьма.

— Клята відьма, — подав голос хлопчина зі списом. Руки в нього тремтіли від намагань утримати спис вертикально.

— Ота сучка-заклиначка з розмальованою пикою, яку Бетод тримає при собі. Чи то вона тримає його при собі? Ось питання. Так чи інакше, вона спостерігає. Хіба ні, Кривава Дев’ятко?

— Я знаю, про кого ти, — із сумним виглядом відповів Лоґен. — Кориб. Один мій друг якось сказав, що в неї тривалий погляд.

Шукач нічогісінько в усьому цьому не тямив, але думав: якщо Лоґен цим переймається, цим варто перейматись і йому.

— Тривалий погляд, так? — усміхнувся Краммок. — Твій друг красиво назвав огидний трюк. Ним вона бачить що завгодно. Багацько такого, що для нас було б краще, якби вона цього не бачила. Бетод зараз довіряє її очам більше, ніж власним, і накаже їй пильнувати нас, а надто тебе. Тоді вона триматиме розплющеними обидва свої ока, це вже точно. Я, може, й не чаклун, — він покрутив один із дерев’яних знаків у своєму намисті, — але знає місяць, я теж дещо тямлю в цій справі.

— А якщо все піде так, як ти кажеш? — прогримів Тул. — Що тоді? Крім того, що ми віддамо свої голови Бетодові?

— О, здорованю, я хочу, щоб моя голова була там, де вона зараз. Ми поведемо його далі на північ, так сказав мені ліс. У горах є таке місце, яке місяць дуже любить. Укріплена долина, яку глядять мертві з мого роду, мертві з мого народу й мертві гір, відколи світ світом.

Шукач почухав голову.

— Фортеця в горах?

— Укріплене місце на висоті. Так добре укріплене й на такій висоті, що кілька людей можуть стримувати там багатьох, доки не прибуде підмога. Ми заманимо його вгору, в долину, а твої друзі з Союзу потихеньку підуть за нами. Досить далеко, щоб його відьма їх не помітила, бо буде надто завзято дивитися на нас. А тоді, поки Бетод намагатиметься розправитися з нами раз і назавжди, південці підкрадуться ззаду і… — Краммок ляснув у долоні. Звук вийшов різким і лунким. — Ми розчавимо його між собою, цього гадського вівцейоба!

— Вівцейоб! — лайнулася дівчинка, копнувши молот, що лежав на землі.

Всі швидко перезирнулися. Шукачеві цей план не надто подобався. Йому не надто подобалася думка про те, щоб довірити власне життя наказам цього божевільного горянина. Однак скидалося на те, що це дає певні можливості. Їх вистачило, щоб він не зміг просто відмовитися, хай як сильно цього хотів.

— Нам треба це обговорити.

— Та звісно, звісно, мої нові найкращі друзі. Тільки не дуже зволікайте, гаразд? — Краммок широко всміхнувся. — Я надто довго був поза Високогір’ям, далеко від решти своїх прекрасних дітей, прекрасних дружин, та й навіть прекрасні гори всі до одної сумуватимуть за мною. Подумайте про хороше. Якщо Бетод не піде за нами, ви посидите кілька ночей у Високогір’ї, поки літо вмиратиме, грітиметеся коло мого багаття, слухатимете мої пісні, дивитиметесь, як сонце сідає над горами. Хіба це так кепсько? Справді?

— Думаєш, варто послухати цього божевільного гада? — пробурмотів Тул, коли вони відійшли досить далеко, щоб їх не почули. — Відьми, чаклуни і вся ця клята маячня? Та він вигадує це на ходу!

Лоґен почухав обличчя.

— Він і близько не такий божевільний, як здається з його слів. Він стільки років протримався проти Бетода. Він такий один. Дванадцять зим переховуватися, робити набіги й залишатися на крок попереду? Може, це й відбувається в горах, але все-таки… Щоб це йому вдалося, він мав би бути слизький, як риба, і стійкий, як залізо.

— То ти йому довіряєш? — запитав Шукач.

— Довіряю? — Лоґен пирхнув. — Курва, ні. Та його ворожнеча з Бетодом навіть глибша за нашу. Він каже правду про ту відьму: я її бачив, та й бачив дещо інше за останній рік… Якщо він каже, що вона нас побачить, то я йому все-таки вірю. А якщо не побачить, і Бетод не прийде, то ми нічого не втратимо, хіба ні?

Шукач знову відчув у собі ту порожнечу, як ніколи гостро. Поглянув на Краммока, який сидів на брилі в оточенні дітей, і безумець усміхнувся йому, показавши жовті зуби. Покладати на такого всі надії навряд чи варто, та Шукач відчував, що вітер змінюється.

— Ми збіса сильно ризикуємо, — буркнув він. — А що, як Бетод наздожене нас і доб’ється свого?

— Тоді ми швидко побіжимо, хіба ні? — загарчав Доу. — Це ж війна. Як хочеш перемогти, треба ризикувати!

— Угу, — буркнув Мовчун.

Тул кивнув великою головою.

— Треба щось робити. Я прийшов сюди не для того, щоб дивитись, як Бетод сидить на пагорбі. Його треба звідти зняти.

— Зняти й відправити туди, де ми можемо за нього взятися! — докинув крізь зуби Доу.

— Однак вирішувати тобі. — Лоґен плеснув Шукача по плечу. — Ти отаман.

Він отаман. Шукач пам’ятав, як вони обрали його, зібравшись довкола могили Тридуби. Він мусив визнати, що однозначно волів би послати Краммока нахуй, а тоді розвернутися, піти назад і сказати Вестові, що вони так і не знайшли нічого, крім лісу. Та якщо вже тобі дали завдання, його треба виконати. Так сказав би Тридуба. Шукач протяжно зітхнув. Оте відчуття всередині здійнялося так високо, що його мало не вивертало.

— Гаразд. Але цей план не принесе нам нічого, крім смерті, якщо Союз не буде готовий виконати свою роль, і виконати вчасно. Ми передамо це Лютому й дамо знати їхньому ватажкові Бурру, що робитимемо.

— Лютому? — перепитав Лоґен.

Тул усміхнувся.

— Це довга історія.

Квіти й оплески

Джезаль досі не здогадувався, нащо мусив одягнутись у свою найкращу форму. Ця зараза була жорстка, мов дошка, й аж тріщала від позументу. Вона була створена для того, щоб стояти виструнчившись, а не для їзди верхи, і тому з кожним рухом коня боляче врізалася йому в живіт. Однак Баяз наполіг на ній, а відмовити цьому старому дурневі виявилося напрочуд складно, незалежно від того, мусив Джезаль командувати цим маршем чи ні. Зрештою, просто чинити так, як Баяз скаже, було явно простіше. Тож він їхав на початку довгої колони, потерпаючи від дискомфорту, постійно смикаючи себе за мундир і сильно пітніючи на яскравому сонці. Одне втішало: йому випала нагода подихати свіжим повітрям. Усі інші мусили ковтати куряву, яку він здіймав.

Болю йому завдало й те, що Баязові кортіло розвивати ті теми, які так сильно втомлювали Джезаля дорогою до краю світу й назад.

— …для короля надзвичайно важливо підтримувати позитивну думку підданців. А це не так уже й важко. Простолюд має скромні амбіції й задовольняється дрібними поступками. Справедливе поводження йому не потрібне. Йому треба просто думати, що з ним поводяться справедливо…

Джезаль зрозумів, що за якийсь час на бубоніння старого можна перестати зважати — так само, як можна ігнорувати постійний гавкіт старого пса. Він згорбився в сідлі й дав волю думкам. І куди ж їм було полинути, як не до Арді?

Він добряче влип, далебі. На рівнині все здавалося надзвичайно простим. Повернутися додому, одружитися з нею — і житимуть вони довго й щасливо. Тепер же, після повернення до Адуа, до могутніх людей і до старих звичок, усе щодня ставало складнішим. Не можна було так просто махнути рукою на ймовірну шкоду для його репутації й перспектив. Джезаль же полковник королівського полку, а тому потрібно тримати певну планку.

— …Харод Великий завжди поважав простих людей. Це не раз ставало запорукою його перемог над собі подібними…

Та й сама Арді набагато складніша у спілкуванні наживо, ніж у ролі мовчазного спогаду. На дев’яносто відсотків дотепна, розумна, безстрашна і приваблива. На десять відсотків лиха п’яниця-руїнниця. Кожна мить із нею була лотереєю, та, можливо, саме через це відчуття небезпеки між ними пролітали іскри, коли вони торкались одне одного, і в нього поколювало шкіру й пересихало в роті… Та й зараз, від самої думки про неї, поколювало шкіру. Джезаль іще ніколи, ніколи в житті не думав так про жінку. Звісно, це кохання. А що ж іще? Та чи достатньо кохання? Як надовго його вистачить? Шлюб — це ж, як-не-як, навіки, а вічність — це дуже довго.

Він хотів би підтримувати їхній нинішній роман, не такий уже й таємний, до нескінченності, та цей варіант розтоптав своєю знівеченою ногою той негідник Ґлокта. Ковадла, мішки, канали. Джезаль згадав, як оте біле чудисько накрило арештантові голову своїм мішком на громадській магістралі, і здригнувся. Проте він мусив визнати, що каліка має рацію. Джезалеві відвідини погано впливали на репутацію дівчини. А з іншими, як сказав колись Дев’ятипалий, треба поводитися так, як хочеш, щоб поводилися з тобою, подумав він. Але це, поза сумнівом, було збіса незручно.

— …хлопчику мій, ти взагалі слухаєш?

— Е? Гм… так, звісно. Харод Великий і так далі. Його велика повага до простих людей.

— Удавана, — пробурчав Баяз. — А ще він умів учитися.

Тепер вони наближалися до Адуа, полишивши сільськогосподарські землі й проминувши одне зі скупчень хиж, імпровізованих помешкань, дешевих заїздів і ще дешевших борделів, які виросли довкола кожної з брам міста й трималися дороги, мало не вирісши в окремі містечка. Пірнули у видовжену тінь стіни Казаміра, зовнішньої лінії оборони міста. Обабіч високої арки стояли двоє понурих вартових. Ворота, позначені золотим сонцем Союзу, стояли відчинені. Вони пройшли крізь темряву й опинилися на світлі. Джезаль кліпнув.

На бруківці за воротами зібралося чимало людей, які насували на дорогу з обох боків, хоча їх стримувала міська варта. Побачивши, як Джезаль в’їздить у ворота, люди всі як один радісно загукали. На мить він замислився: а може, його з кимось переплутали і насправді тут чекали когось дійсно важливого? Може, навіть самого Харода Великого. Проте невдовзі зауважив, що серед цього гамору повторюється прізвище «Лютар». Одна дівчина спереду кинула в нього квіткою (та загубилася під копитами його коня) і щось крикнула — що саме, він не розібрав, але її поведінка розвіяла всі Джезалеві сумніви. Всі ці люди зібралися заради нього.

— Що відбувається? — шепнув він Першому з-поміж магів.

Баяз усміхнувся так, ніби саме цього очікував.

— Гадаю, мешканці Адуа бажають відсвяткувати твою перемогу над бунтівниками.

— Та невже?

Джезаль скривився і мляво помахав рукою. Радісні вигуки стали помітно гучнішими. Коли вони ввійшли до міста і простору стало менше, юрба лише стала щільнішою. Люди розсіялися по вузеньких вуличках, визирали з вікон на перших поверхах і вище, кричали й раділи. Із балкона високо над дорогою полетіли ще якісь квіти. Одна квітка застрягла в сідлі, і Джезаль підібрав її й почав крутити в руці.

— І все це… для мене?

— Хіба ти не врятував міста? Хіба не зупинив бунтівників так, що з обох боків не пролилося жодної краплі крові?

— Але ж вони здалися без причини. Я нічого не зробив!

Баяз знизав плечима, вихопив у Джезаля з руки квітку й понюхав її, а тоді викинув і кивнув на компанію ремісників, які скупчилися на розі вулиці й голосно раділи.

— Вони, вочевидь, з цим незгодні. Просто тримай рота на замку й усміхайся. Це завжди гарний вибір.

Джезаль старанно слухався його поради, та всміхатися було непросто. Він не надто сумнівався в тому, що Лоґен Дев’яти­палий цього не схвалив би. Це ж явно ідеальна протилежність намаганням здаватися меншим, ніж насправді. Джезаль нервово роззирався довкола, впевнений, що люди раптом здогадаються, що він справжнісінька фальшивка, і на зміну квітам і захопленим вигукам прийдуть сердиті насмішки та вміст людських нічних ваз.

Однак цього не сталося. Радісні вигуки лунали далі, поки Джезаль і його довга колона вояків поволі просувалися районом Три Ферми. Із кожною пройденою вулицею Джезаль трохи розслаблявся. Йому мало-помалу почало здаватися, що він, найпевніше, справді досяг чогось вартого таких почестей. Замислився, чи не є він насправді безстрашним командиром, майстром переговорів. Почав думати: якщо мешканці міста бажають шанувати його як свого героя, відмовитися від цього буде грубістю.

Вони пройшли у ворота в стіні Арно й опинились у центральному районі міста. Джезаль випрямився в сідлі й випнув груди. Баяз відстав від нього, тримаючи шанобливу дистанцію й дозволяючи очолювати колону самому. Вони тупали широкою Мідлвей, перетнули Чотири Кути й наближалися до Аґріонта, а вигуки все наростали. Щось подібне він відчував після перемоги на Турнірі, хіба що працювати для цього тепер довелося значно менше, а чи так це вже жахливо насправді? Яка від цього може бути шкода? Хай буде проклятий Дев’ятипалий із його скромністю. Джезаль заслужив на таку увагу. Він начепив на обличчя променисту усмішку. Із самовдоволеною впевненістю підняв руку й помахав нею.

Попереду здіймалися великі мури Аґріонта, і Джезаль перетнув рів перед високою південною вартівнею, а тоді проїхав довгим тунелем до фортеці. Позаду нього лунко стукали копита й тупали чоботи бійців королівських полків. Він поволі здолав Алею Королів під схвальними поглядами видатних кам’яних монархів минулого та їхніх радників, пройшов між високих будівель, напхом напханих роззявами, й опинився на площі Маршалів.

Юрби обережно розставили обабіч величезного відкритого простору, залишивши посередині довгу смугу оголеного каменю. На тому її кінці було зведено широку трибуну з лавами й багряним навісом посередині, що вказував на присутність членів королівської родини. Від тутешнього гамору й блиску запирало дух.

Джезаль згадав, який тріумф улаштували маршалові Варузу, коли той повернувся після перемоги над гурками, згадав, як сам іще майже дитиною споглядав це круглими очима. Один раз побачив і самого маршала, який сидів на високому сірому коні, та ніколи не думав, що колись теж зможе проїхати на почесному місці. Правду кажучи, це й досі видавалося дивним. Він же, як-не-як, здолав купку селян, а не наймогутнішу країну Земного кола. Втім, навряд чи йому можна було судити, хто вартий тріумфу, а хто ні.

Тому Джезаль пришпорив коня, женучи його вперед, і їхав між рядами усміхнених облич, махаючи обома руками в повітрі, переповненому підтримкою і схваленням. Він побачив, що видатні люди Закритої Ради сидять у передньому ряду трибуни. Упізнав архілектора Сульта у блискучому білому одязі, верхов­ного суддю Маровію в похмурих чорних шатах. Був там і його колишній учитель фехтування, лорд-маршал Варуз, а зовсім поряд із ним — лорд-камергер Хофф. Усі аплодували, здебільшого з легким презирством, яке видалося Джезалеві доволі неґречним. Посередині, на високому позолоченому кріслі, сидів сам король.

Джезаль, який уже остаточно пристосувався до ролі героя-переможця, добряче смикнув за вуздечку, і його кінь став дибки, театрально б’ючи передніми копитами в повітрі. Джезаль зіскочив із сідла, підійшов до королівського помосту і граційно опустився на одне коліно, схиливши голову під лункі оплески натовпу й чекаючи на подяку від короля. Чи надто сміливо буде сподіватися на нове підвищення? Або навіть на власний титул? Раптом йому стало важко повірити, що не так давно він був змушений замислитися про тихе життя в невідомості.

— Ваша величносте… — почув він голос Хоффа й підвів погляд, не здіймаючи голови.

Король спав, міцно заплющивши очі й роззявивши рота. Якщо подумати, це не надто дивувало, бо найкращі роки короля вже давно минули, та Джезаль не зміг не образитися. Зрештою, король уже вдруге проспав мить Джезалевої слави. Хофф якомога непомітніше штурхнув монарха ліктем, але той не прокинувся. Хоффові довелося нахилитися до короля поближче й зашепотіти йому на вухо:

— Ваша величносте…

Він не сказав більше нічого. Король похилився вбік, його голова звісилася, і раптом він упав зі свого позолоченого крісла й розтягнувся на спині перед враженими членами Закритої Ради, наче кит на березі. Його шарлатова мантія розійшлась, явивши велику мокру пляму на штанях, а з голови звалилася корона, підскочила один раз і з дзенькотом покотилася по плитах.

Усі охнули, а одна дама в задніх рядах вереснула. Джезаль просто витріщився з роззявленим ротом на лорд-камергера, який гепнувся на коліна і схилився над ураженим королем. Минула одна мить тиші, на яку всі присутні на площі Маршалів затамували подих, а тоді Хофф поволі звівся на ноги. Його обличчя вже не було червоним.

— Король помер! — заволав він, і його голос відбився змученою луною від веж і будівель довкола площі. Джезаль зміг хіба що скривитися. Такий уже в нього талан. Тепер його ніхто не вітатиме.

Забагато ножів

Лоґен сидів на брилі за двадцять кроків від стежки, якою вів їх Краммок. Він, цей Краммок-і-Фаїл, знав усі, геть усі шляхи на Півночі. Так стверджували чутки, і Лоґен сподівався, що це правда. Йому не хотілося, щоб його привели просто до ворожої засідки. Вони прямували на північ, до гір. Сподівалися виманити Бетода з пагорбів до Високогір’я. Сподівалися, що союзники підуть за ним іззаду й заженуть його в пастку. Страх які великі сподівання.

День був спекотний і сонячний, і землю під деревами вкривали клапті тіні та смуги яскравого сонця, що ворушилися разом із гіллям на вітрі. Сонце прослизало крізь нього й раз у раз кололо Лоґена в обличчя. Щебетали й співали птахи, рипіли й шелестіли дерева, ширяли в нерухомому повітрі комахи, а трава в лісі була всіяна купками квітів, білих і блакитних. Таке воно, Північне літо — щоправда, Лоґенові все це настрій не покращувало. Літо — найкраща пора для вбивств, і він бачив значно більше смертей у гарну погоду, ніж у погану. Тому Лоґен тримав очі розплющеними, вдивлявся в дерева, уважно за всім пильнував і ще уважніше слухав.

Таке завдання дав йому Шукач. Залишатися на правому фланзі й постаратися, щоб жоден із Бетодових хлопців не підкрався до них, поки вони йтимуть цією козячою стежиною, розтягнувшись вервечкою. Лоґенові це цілком підходило. Так він залишався насторожі, тож ні в кого з його поплічників не могло виникнути спокуси посягнути на його життя.

Дивлячись, як люди тихо йдуть між дерев, неголосно перемовляючись і тримаючи зброю напоготові, він мимоволі почав згадувати різне. І добре, і погане. Правду кажучи, здебільшого таки погане. Тут один із бійців на очах у Лоґена відірвався від решти й попрямував до нього між деревами. На його обличчі виднілася широка й дуже товариська усмішка, та це нічого не означало. Лоґен знав достатньо людей, які могли замислювати вбивство й усміхатися. Він і сам так робив, до того ж не раз.

Лоґен трохи повернув тулуб, опустив руку так, щоб її не було видно, а тоді міцно обхопив нею руків’я ножа. Батько казав йому, що ножів забагато не буває, і це була важлива порада. Лоґен поволі, невимушено роззирнувся, просто пересвідчуючись, що в нього за спиною нікого немає, та побачив лише безлюдні зарості дерев. Тож він посунув ноги задля кращої рівноваги й сидів собі далі, намагаючись удати, ніби його нічого не турбує, хоча всі його м’язи напружилися й підготувалися до стрибка.

— Мене звати Червона Шапка.

Чоловік зупинився щонайбільше за крок від нього, не припиняючи всміхатися. Його ліва рука мляво лежала на ефесі меча, а друга просто висіла.

Лоґен гарячково замислився, перебираючи в голові всіх, кого скривдив, кому завдав шкоди і з ким віддавна ворогував. Принаймні тих, кого залишив у живих. Червона Шапка. Це ім’я йому не згадувалось, але це не заспокоювало. Навіть десятеро людей із десятьма великими книгами не змогли б записати всіх ворогів, яких він нажив, а також друзів, рідних і союзників його ворогів. А він же й не думав про тих, хто спробує вбити його без особливої причини, просто щоб прославити своє ім’я.

— Щось я не впізнаю твого імені.

Червона Шапка знизав плечима.

— А чого б тобі його впізнавати? Я колись давно бився за Старого Яла. Ял був хороший чолов’яга, вартий поваги.

— Так, — погодився Лоґен, який досі стерігся раптового поруху.

— Та коли він возз’єднався з землею, я знайшов місце у Дрібнокоста.

— Ми з ним ніколи не ладнали, навіть тоді, коли були на одному боці.

— Я теж, якщо чесно. Ще той покидьок. Гнув кирпу через перемоги, які здобув для нього Бетод. Мені це було не до вподоби. Тому я й перейшов на інший бік, розумієш? Як почув, що тут Тридуба. — Червона Шапка шморгнув носом і опустив погляд на землю. — З тим йобаним Страховидлом треба щось зробити.

— Напевно.

Лоґен багацько чув про цього Страховидла, і всі ці чутки були кепські, та щоб змусити його прибрати руку з ножа, було потрібне щось більше, ніж кілька правильних слів.

— Та, як на мене, Шукач — теж добрий отаман. Один із найкращих у моєму житті. Знає своє діло. Доста обережний. Усе обдумує.

— Так. Я завжди вважав, що він таким буде.

— Як гадаєш, Бетод іде за нами?

Лоґен невідривно дивився в очі Червоній Шапці.

— Може, й так, а може, й ні. Гадаю, ми не взнаємо, доки не заліземо в гори й не почуємо, як він стукає у двері.

— А Союз дотримає слова, що думаєш?

— А чом би й ні? Той Бурр, по-моєму, знає, що робити, і його хлопака Лютий теж. Вони сказали, що прийдуть, і я думаю, що таки прийдуть. Однак тепер ми мало чим можемо цьому зарадити, хіба ні?

Червона Шапка витер піт із чола і примружено глянув на дерева.

— Гадаю, ти маєш рацію. Хай там як, я просто хотів сказати: я був у бою під Айнвордом. Не на твоєму боці, та я бачив, як ти б’єшся, і тримався подалі. Ось що я можу тобі сказати. — Він похитав головою й усміхнувся. — Не бачив нічого подібного ні до того, ні після. І, мабуть, хочу сказати ось що: радий, що ти з нами. Дійсно радий.

— Та невже? — кліпнув Лоґен. — Ну, гаразд. Добре.

Червона Шапка кивнув.

— Що ж… На цьому все. Мабуть, побачимося в бою.

— Так. У бою.

Лоґен дивився йому вслід, поки той ішов геть поміж дерев, але навіть тоді, коли Червона Шапка давно зник із поля зору, чомусь не міг прибрати долоню з руків’я ножа, досі не міг позбутися відчуття, що йому треба пильнувати спину.

Здавалося, він дозволив собі забути, яка вона — Північ. Або ж дозволив собі вдати, ніби вона буде інакша. Тепер Лоґен бачив, як помилився. Ще багато років тому поставив пастку на самого себе. Викував ланка за ланкою здоровезний ланцюг і обплутав себе ним. Так чи інак, йому дали можливість звільнитися, можливість, якої він і близько не заслужив, але натомість він поплентався назад, і тепер, найпевніше, почнеться кровопролиття.

Лоґен відчував, що воно насуває. Відчував великий тягар смерті, наче на нього падала тінь від гори. Щоразу, коли він щось казав, кудись ступав чи навіть про щось думав, здавалося, ніби він не знати як наблизив це. Лоґен упивався цим із кожним ковтком, втягував у себе з кожним подихом. Він згорбив плечі та вп’явся поглядом у свої чоботи, на носаках яких смужками лежало сонячне світло. Нізащо не треба було відпускати Ферро. Треба було триматися за неї, як дитина за матір. Як багато доброго — хоч трохи доброго — діставалось йому в житті? А тут він відмовився від однієї такої речі й вирішив, що краще повернутись і де з ким розквитатись. Лоґен облизав зуби і сплюнув кислою слиною на землю. Треба було бути мудрішим. Відомста — це завжди далеко не так просто чи солодко, як здається.

— Ти, певно, шкодуєш, що взагалі повернувся. Так?

Лоґен рвучко підвів голову, готовий витягнути ніж і взятися до роботи. А тоді побачив, що це просто Тул стоїть над ним. Відсунув клинок і опустив руки.

— Знаєш що? Мені таке спадало на думку.

Грозова Хмара сів навпочіпки біля Лоґена.

— Часом мені здається важким власне ім’я. Страшно й подумати, як має обтяжувати людину таке ім’я, як у тебе.

— Воно й справді буває тягарем.

— Не сумніваюся. — Тул подивився на бійців, які один за одним ішли повз них уздовж запорошеної стежки. — Не зважай на них. Вони до тебе звикнуть. А якщо стане кепсько, ну… Завжди можна покластися на усмішку Чорного Доу, хіба ні?

Лоґен усміхнувся на весь рот.

— Авжеж. Усмішка в нього неабияка. Наче весь світ осяває, чи не так?

— Як сонячне світло у хмарний день. — Тул сів на брилу поряд із Лоґеном, витягнув корок зі своєї фляги і простягнув її. — Вибач.

— «Вибач»? За що?

— За те, що не шукали тебе, коли ти полетів за ту кручу. Думали, що ти загинув.

— Не можу сказати, що дуже на це ображений. Я й сам, хай йому грець, був цілком певен, що загинув. І гадаю, це мені треба було піти вас шукати.

— Що ж… Може, нам треба було шукати один одного. Але, гадаю, за якийсь час людина навчається не тішити себе надією. Життя навчає очікувати гіршого, еге ж?

— Гадаю, завжди треба дивитися на речі реально.

— Що правда, те правда. Однак усе скінчилося добре. Ти знову з нами, так?

— Так. — Лоґен зітхнув. — Знову воюю, харчуюся казна-чим і скрадаюся лісом.

— Ліс, — буркнув Тул і широко всміхнувся. — Чи набридне він мені коли-небудь?

Лоґен надпив із фляги, а тоді повернув її, і Тул добряче хильнув сам. Вони якусь хвилю мовчки посиділи на місці.

— А знаєш, Туле, я цього не хотів.

— Ну звісно. Ніхто з нас цього не хотів. Однак не скажу, що ми на це не заслужили. — Тул ляснув Лоґена по плечу великою рукою. — Якщо захочеш це обговорити, я поряд.

Лоґен провів його поглядом. Хороша він людина, Грозова Хмара. Йому можна довіряти. Є ще на світі трохи людей, яким можна довіряти. Тул, Мовчун, Шукач. У певному розумінні й Чорний Доу. Завдяки цій думці Лоґен мало не відчув надію. Мало не зрадів, що вирішив повернутися на Північ. А тоді він знову поглянув на вервечку людей і побачив серед них Дрижака. Той спостерігав за Лоґеном. Лоґенові хотілося б відвести погляд, але Кривава Дев’ятка не міг цього зробити. Тож він просто сидів на своїй брилі, вони витріщались один на одного, і Лоґен відчував, як його мучить ненависть, аж доки Дрижак не зник серед дерев. Лоґен іще раз похитав головою, ще раз облизав зуби і сплюнув.

Батько казав йому: ножів забагато не буває. Якщо ці ножі не наставили на тебе люди, які тебе недолюблюють.

Найкращі вороги

— Тук-тук.

— Не зараз! — гримнув полковник Ґлокта. — Мені ще треба розгребти все це!

Він мав підписати, напевно, з десяток тисяч письмових зізнань. Його стіл аж стогнав під великими купами документів, а кінчик його пера був м’який, як масло. Через червоний колір чорнила позначки, які лишав Ґлокта, скидалися на темні плями крові, розбризканої по блідому паперу.

— Та хай йому! — розлютився він, коли каламар перекинувся від удару ліктем і по столу розбризкалося чорнило, всотуючись у купи паперів і крапаючи на підлогу з невпинним «тук-тук-тук».

— Зізнатися встигнете й пізніше. Більш ніж устигнете.

Полковник нахмурився. Повітря стало відверто студеним.

— Знову ви! Завжди в найбільш недоречний час!

— То ви мене пам’ятаєте?

— Здається, так… — Правду кажучи, полковникові важко було згадати за чим. У кутку начебто перебувала жінка, та її обличчя він розгледіти не міг.

— Творець упав, охоплений вогнем… розбився об міст… — Слова були знайомі, та звідки, Ґлокта не міг сказати. Давні перекази й маячня. Він поморщився. Трясця, як же болить нога.

— Здається, так… — Його звична впевненість розсіювалася. Тепер у кімнаті панував крижаний холод, Ґлокта бачив, як видихнуте повітря куриться в нього перед носом. Коли його недоречний гість підійшов ближче, він незграбно підвівся зі стільця. Скажено занила нога.

— Чого вам треба? — прокректав він.

Обличчя гостя опинилося на світлі. То був не хто інший як Мотіс із банківського дому «Валінт і Балк».

— Сім’я, полковнику. — Він безрадісно всміхнувся. — Мені потрібне Сім’я.

— Я… Я…

Ґлокта врізався спиною в стіну. Далі йти було нікуди.

— Сім’я! — Тепер він бачив перед собою лице Ґойла, потім — Сульта, після нього — Северарда, та вимагали вони всі лиш одного. — Сім’я! Мені уривається терпець!

— Баяз, — прошепотів він і замружив очі. З-під повік потекли сльози. — Баяз знає…

— Тук-тук, мучителю, — знову зашипів голос тієї жінки. Йому в скроню до болю сильно тицьнув кінчик пальця. — Якби те старе брехло знало, Сім’я вже було б моїм. Ні. Ти його знайдеш.

Йому відібрало мову від страху.

— Ти його знайдеш, бо інакше я вирву плату за нього з твоєї покорченої плоті. Тож тук-тук, час прокидатися.

Палець знову тицьнув Ґлокті в череп і почав врізатись йому в скроню, наче клинок кинджала.

— Тук-тук, каліко! — процідив жахливий голос йому на вухо. Дихання його власниці було таке холодне, що аж наче обпікало його голу щоку. — Тук-тук!

Тук-тук.

Якусь мить Ґлокта не розумів, де перебуває. Він різко підвів­ся, спробував звільнитися від постільної білизни, роззирнувся круг себе й побачив, що його зусібіч оточують загрозливі тіні. У голові свистіло його власне жалісне дихання. А тоді все раптом стало на свої місця. «Мої нові апартаменти». Фіранки серед липкої ночі заворушив приємний вітерець, що линув у єдине відчинене вікно. Ґлокта побачив, як ворушиться його тінь на оштукатуреній стіні. Вікно гойднулося й ударилось об раму, відчинилось, а тоді зачинилося знову.

Тук-тук.

Ґлокта заплющив очі й протяжно зітхнув. Опустився назад на ліжко і скривився, витягнувши ноги й заворушивши пальцями на них, щоб зняти судоми. «Ну, хоч якісь пальці гурки мені залишили. Це лише черговий сон. Усе…»

А тоді він згадав, і його очі широко розплющилися. «Король мертвий. Завтра обираємо нового».

Триста двадцять зізнань безживно висіли на своїх гвіздках. Останні кілька тижнів вони безупинно м’ялися, бруднилися й заяложувалися. «Тим часом ця справа також стала ще бруднішою». На багатьох із них розмазалося чорнило, вони були обписані сердитими карлючками зі вставками й викресленими фрагментами. «Людей купували й продавали, принижували й шантажували, підкупали й ошукували». Багато папірців були порвані: з них знімали віск, додавали новий, ліпили віск іншого кольору. «Змінювалися сторони, порушувались обіцянки, рівновага хиталася то туди, то сюди».

Архілектор Сульт стояв і люто дивився на них, як пастух на своє збитошне стадо. Його білий плащ був пом’ятий, а сиве волосся — скуйовджене. Ґлокта ще ніколи не бачив його не в бездоганному вигляді. «Певно, він нарешті відчув смак крові. Власної. Я був би ладний розсміятися, от тільки в мене самого страшенно солоно в роті».

— У Брока сімдесят п’ять, — цідив сам собі крізь зуби Сульт, крутячи за спиною руками в білих рукавичках. — У Брока сімдесят п’ять. У Ішера — п’ятдесят п’ять. У Скалда й Барезіна — по сорок. У Брока — сімдесят п’ять… — Він знов і знов бурмотів ці цифри так, ніби то був оберіг від зла. «Чи, може, від добра». — У Ішера — п’ятдесят п’ять…

Ґлокті довелося притлумити усмішку. «Брок, потім Ішер, далі Скалд і Барезін, тимчасом як Інквізиція й суд борються за недоїдки. Хоч як ми старалися, ситуація практично така сама, як тоді, коли ми розпочали цей потворний танець. У такому разі можна було спокійно тікати з країни й не морочитися цим. Можливо, ще й досі не пізно…»

Ґлокта голосно прокашлявся, і Сульт різко крутнув головою.

— Маєш якесь доповнення?

— У певному розумінні — так, Ваше Преосвященство, — відповів Ґлокта якомога послужливішим тоном. — Нещодавно я отримав вельми… бентежні відомості.

Сульт насупився й кивнув на папери.

— Більш бентежні, ніж оце?

«Як мінімум не менш бентежні. Зрештою, тому, хто переможе на виборах, недовго доведеться торжествувати, якщо за тиждень прийдуть гурки й переріжуть нас усіх».

— Мені натякнули… що гурки готуються вдертися до Міддерланду.

Запала нетривала й ніякова тиша. «Така реакція не віщує нічого доброго, та ми вже відплили. Тепер можна хіба що взяти курс просто до шторму».

— Вдертися? — насмішкувато перепитав Ґойл. — Із чим?

— Мені вже не вперше сказали, що в них є флот.

«Відчайдушно намагатися залатати своє судно, що тоне».

— Чималий флот, побудований таємно, після останньої війни. Ми спокійно могли б виконати певні приготування, а тоді, якщо гурки справді прийдуть…

— А якщо ти помиляєшся? — Архілектор дуже сильно хмурився. — Від кого надійшли ці відомості?

«О, хай йому грець, ні, це точно нікуди не годиться. Карлот дан Ейдер? Жива? Але як? Біля доків знайшли тіло…»

— Від анонімного інформатора, архілекторе.

— Анонімного? — Його Преосвященство сердито зиркнув примруженими очима. — І ти готовий спровадити мене до Закритої Ради в такий час, щоб я повідомив їй непідтверджені плітки від твого анонімного інформатора?

«Хвилі затоплюють палубу…»

— Я просто хотів сповістити Ваше Преосвященство про можливість…

— Коли вони надійдуть?

«Порвана парусина майорить на сильному вітрі…»

— Мій інформатор не…

— Де вийдуть на суходіл?

«Матроси з криками падають зі снастей…»

— Повторюся, Ваше Преосвященство, я не можу…

— Якою буде їхня кількість?

«Штурвал відламується й залишається в моїх труських руках…»

Ґлокта поморщився й вирішив узагалі нічого не казати.

— Тоді зроби нам ласку й не відвертай нашої уваги чутками, — єхидно промовив Сульт, зневажливо скрививши вуста. «Корабель щезає під безжальними хвилями, його вантаж, безцінні попередження, поринає в морську глибінь, а капітана ніхто й не шукатиме». — У нас є нагальніші проблеми, ніж легіон гуркських примар!

— Звісно, Ваше Преосвященство.

«Якщо ж гурки прийдуть, кого ми повісимо? О, звісно, очільника Ґлокту. І чому тільки цей клятий каліка нічого не сказав?»

Сультові думки вже закружляли звичними колами.

— У нас тридцять один голос, а в Маровії — двадцять із гаком. Тридцять один. Замало, щоб змінити ситуацію. — Він похмуро захитав головою, пробігаючи папери блакитними очима. «Неначе є якийсь новий спосіб поглянути на них, завдяки якому ця жахлива арифметика зміниться». — Відверто замало.

— Хіба що ми порозуміємося з верховним суддею Маровією.

Знову мовчання, навіть ніяковіше, ніж попереднього разу. «Ой леле. Напевно, я сказав це вголос».

— Порозуміємося? — процідив Сульт.

— З Маровією? — вереснув Ґойл, радісно вирячивши очі. «Коли безпечні варіанти вичерпано, треба ризикувати. Хіба не це я казав собі, їдучи до мосту, поки по той його бік збиралися гурки? О, так, знову до бурі…»

Ґлокта глибоко вдихнув.

— Крісло Маровії в Закритій Раді не стійкіше за будь-яке інше. Може, раніше ми й працювали один проти одного, та лише за звичкою. У цьому голосуванні в нас однакові цілі. Забезпечити слабкого кандидата і зберегти рівновагу. Разом у вас понад п’ятдесят голосів. Цього цілком може вистачити, щоб змінити результат.

Ґойл зневажливо посміхнувся.

— Об’єднатися з тим лицемірним любителем селян? Чи ви з глузду з’їхали?

— Стули пельку, Ґойле. — Сульт довго й сердито дивився на Ґлокту, задумливо стиснувши губи. «Може, думає, як мене покарати? Знову влаштувати мені словесне шмагання? Чи відшмагати мене по-справжньому? Чи зробити так, щоб моє тіло знайшли…» — Ти маєш рацію. Піди поговори з Маровією.

«Занд дан Ґлокта знову герой!» У Ґойла відвисла щелепа.

— Але ж… Ваше Преосвященство!

— Час для гордині давно минув! — пробурчав Сульт. — Ми маємо хапатися за будь-який шанс не допустити до трону Брока та всіх інших. Маємо знаходити компроміси, хай які болючі, і приймати будь-яких можливих союзників. Іди! — процідив він через плече, склав руки на грудях і знову повернувся до своїх тріскучих паперів. — Домовся з Маровією.

Ґлокта незграбно підвівся зі стільця. «Шкода покидати таке чудове товариство, та коли обов’язок кличе…» Він обдарував Ґойла дуже короткою беззубою усмішкою, а тоді взяв ціпок і пошкутильгав до дверей.

— І ще одне, Ґлокто! — Він скривився, знову повернувшись обличчям до кімнати. — Поки що в нас із Маровією, може, й подібні цілі. Та довіряти йому ми не можемо. Ступай з обережністю.

— Звісно, Ваше Преосвященство.

«Завжди так роблю. А як інакше, коли кожен крок завдає нестерпного болю?»

Особистий кабінет верховного судді був великий, завбільшки з повітку, а його стеля була прикрашена старою ліпниною та оповита тінями. Хоча вечір іще навіть не почався, через густий плющ за вікнами й товстий шар бруду на шибках у кабінеті царювали вічні сутінки. На кожній поверхні були неохайно складені папери, готові щомиті попадати. Купи документів, перев’язані чорною стрічкою. Гори шкіряних тек. Стоси запилюжених пергаментів, обписаних розкішним каліграфічним почерком і скріплених печатками з червоного сургучу та блискучої позолоти. Здавалося, там стільки законодавства, що стане на ціле королівство. «Та, мабуть, так воно і є».

— Добрий вечір, очільнику Ґлокто.

За довгим столом біля порожнього каміна сидів сам Маровія. Стіл був накритий для вечері. Завдяки мерехтінню канделябра кожна тарілка виблискувала в напівтемряві.

— Сподіваюся, ви не будете проти, якщо я їстиму під час розмови? Волів би повечеряти у своїх затишних кімнатах, але дедалі частіше мушу їсти тут. Дуже багато справ, розумієте? Та ще й один із моїх секретарів, здається, без попередження вийшов у відпустку. — «Ба більше, він вийшов у відпустку на підлогу бійні, промандрувавши кишками цілого стада свиней». — Не хочете до мене долучитися?

Маровія показав на великий кусень ледве просмаженого м’яса, що стояв посередині й плавав у кривавій підливці.

Ґлокта облизав голі ясна й умостився на стільці навпроти Маровії.

— Був би дуже радий, ваша милосте, та в мене на заваді стоять закони стоматології.

— А, звісно… Цих законів не обійти навіть верховному судді. Співчуваю вам, очільнику. Гарний шматок м’яса — одна з найбільших насолод для мене, і що кривавіший він, то краще. Я завжди кажу своєму кухареві: просто покажи йому полум’я. Просто покажи. — «Кумедно. Я наказую своїм практикам починати так само». — І чим я завдячую цьому несподіваному візиту? Ви прийшли з власної волі чи на наполягання свого начальника, мого шановного колеги із Закритої Ради, архілектора Сульта?

«Тобто вашого непримиренного, смертельного ворога із Закритої Ради?»

— Його Преосвященство знає, що я тут.

— Справді? — Маровія відтяв іще один шматочок і переніс його собі на тарілку, поки з нього крапало. — І з яким посланням він вас відправив? Може, це пов’язане із завтрашніми подіями у Відкритій Раді?

— Ваша милосте, ви зіпсували мені сюрприз. Можна висловитися начистоту?

— Якщо вмієте.

Ґлокта відповів верховному судді беззубою усмішкою.

— Ця історія з голосуванням жахливо впливає на роботу. Ці сумніви, ця невизначеність, ця тривога. Це погано впливає на роботу всіх.

— Декого це стосується більше, ніж інших.

Ніж Маровії завищав об тарілку: він відрізав від свого м’яса смужку жиру скраю.

— Звісно. Особливо ризикують ті, хто перебуває в Закритій Раді, а також ті, хто морочиться за їхніми дорученнями. Навряд чи їм нададуть таку свободу, якщо на престол після голосування зійде така могутня людина, як Брок чи Ішер.

«Ба більше, дехто з нас навряд чи доживе до кінця тижня».

Маровія наколов на виделку скибку моркви й кисло поглянув на неї.

— Прикра ситуація. Для всіх зацікавлених осіб було б краще, якби Рейнолт або Ладісла досі були живі. — Він ненадовго замислився над сказаним. — Принаймні якби досі був живий Рейнолт. Однак завтра буде голосування, хай як ми рвемо на собі волосся. Тепер важко зрозуміти, в який спосіб усе можна виправити. — Перевів погляд із моркви на Ґлокту. — Чи ви щось запропонуєте?

— Ви, ваша милосте, контролюєте від двадцяти до тридцяти голосів у Відкритій Раді.

Маровія знизав плечима.

— Не можу заперечувати, що маю певний вплив.

— Сам архілектор може розраховувати на тридцять голосів.

— Пощастило Його Преосвященству.

— Не факт. Якщо ви, як завжди, виступите проти один одного, ваші голоси не означатимуть нічого. Один за Ішера, другий за Брока — і нічого не зміниться.

Маровія зітхнув.

— Сумний кінець для наших блискучих кар’єр.

— Якщо ви не об’єднаєте ресурсів. Тоді у вашому розпорядженні буде шістдесят голосів. Майже стільки, скільки контролює Брок. Достатньо, щоб зробити королем Скалда, Барезіна, Хюґена чи взагалі когось невідомого, залежно від того, як підуть справи. Людину, на яку в майбутньому, можливо, буде легше впливати. Людину, яка, можливо, збереже стару Закриту Раду, а не підбере нову.

— Короля, який зробить щасливими нас усіх, так?

— Якби ви звірилися, якому кандидатові віддаєте перевагу, я міг би розповісти про це Його Преосвященству.

«Знову сходинки, знову вмовляння, знову розчарування. О, якби ж то я сам мав великий кабінет і цілоденно сидів у комфорті, тимчасом як налякані покидьки пленталися б моїми сходами, щоб із усмішкою послухати мої образи, прийняти на віру мою брехню, попрохати моєї отруйної підтримки».

— Очільнику Ґлокто, вам сказати, що зробило б щасливим мене?

«А тепер — роздуми чергового старого пердуна, ошалілого від влади».

— Звісно, ваша милосте.

Маровія пожбурив столове начиння на тарілку, відкинувся на спинку крісла і протяжно, натомлено зітхнув.

— Я хотів би, щоб короля взагалі не було. Хотів би, щоб усі люди були рівні перед законом, могли впливати на управління рідною країною та обирати своїх провідців. Хотів би, щоб не було ні короля, ні дворян, а Закриту Раду обирали самі громадяни і вона була їм підзвітна. Щоб Закрита Рада була, так би мовити, відкритою для всіх. Якої ви про це думки?

«На мою думку, дехто сказав би, що це звучить дуже схоже на зраду. Решта людей просто назвали б це божевіллям».

— На мою думку, ваша милосте, ваша ідея — це фантазія.

— Чому?

— Тому що переважна більшість людей однозначно воліла б діставати накази, а не робити вибір самостійно. Послух — це просто.

Верховний суддя засміявся.

— Можливо, ви маєте рацію. Проте ситуація зміниться. Недавнє повстання переконало мене в цьому. Ситуація мало-помалу зміниться.

— Я певен, що лорд Брок на троні — це та маленька зміна, якої не хотілося б нікому з нас.

— Лорд Брок і справді має дуже сильні переконання, здебільшого щодо самого себе. У вас переконливі аргументи, очільнику.

Маровія відкинувся на спинку крісла, поклавши руки на живіт і примружено дивлячись на Ґлокту.

— Чудово. Можете сказати архілекторові Сульту, що цього разу в нас спільна справа. Якщо знайдеться нейтральний кандидат із достатньо потужною підтримкою, я проголосую так само, як він. І хто б міг подумати? Закрита Рада об’єдналася. — Він поволі захитав головою. — Дивні часи, далебі.

— Це вже точно, ваша милосте.

Ґлокта насилу встав, скривився, перенісши вагу на ту ногу, яка палала, і почовгав крізь напівтемний лункий простір до дверей. «Однак дивно, що наш верховний суддя так по-філософськи ставиться до перспективи втратити завтра посаду. Я, певно, в житті не бачив спокійнішої людини». Він зупинився, торкнувшись ручки дверей. «Можна подумати, ніби він знає щось таке, чого не знаємо ми. Можна подумати, що в нього вже є план».

Ґлокта обернувся назад.

— Верховний судде, вам можна довіряти?

Маровія різко підвів погляд, наставивши на м’ясо кухонний ніж.

— Яке прекрасно дивне запитання для людини вашого роду занять! Гадаю, ви можете не сумніватися, що я діятиму у власних інтересах. Так само, як я можу не сумніватися, що ви вчините так само. Поза тим наша домовленість не діятиме. І не має діяти. Ви розумна людина, очільнику, повернули мені усмішку на обличчя.

Він знову взявся за свій кусень м’яса і штрикнув його виделкою так, що потекла кров.

— Вам варто знайти іншого господаря.

Ґлокта почовгав за двері. «Чарівна пропозиція. Та в мене їх уже на дві більше, ніж хотілося б».

Арештант був кощавим, жилавим типом, як завжди оголеним і з мішком на голові. Його руки були надійно скуті кайданками за спиною. Фрост на очах у Ґлокти затягнув його з камер до кабінету під куполом. Його незграбні босі ноги ляскали по холодній підлозі.

— Взяти його було не надто важко, — промовив Северард. — Він уже доволі давно покинув решту, але тримався після того в місті, як запах сечі. Ми знайшли його вчора ввечері.

Фрост штовхнув арештанта на стілець. «Де я? Хто мене затримав? Чого він хоче? Жахлива мить перед самим початком роботи. Цей жах і ця безпорадність, цей хворобливий лоскіт передчуття. Мої власні спогади про це лише зовсім недавно раптово освіжилися завдяки чарівному магістрові Ейдер. Однак мене відпустили, не заподіявши шкоди». Арештант сидів нерухомо, похиливши голову набік. Мішковина спереду ворушилася сюди-туди від його швидкого дихання. «Дуже сумніваюся, що йому так пощастить».

Ґлокта з неохотою перевів погляд на картину над накритою мішком головою арештанта. «Наш давній друг Канедіас». Намальоване лице похмуро дивилося вниз зі склепінчастої стелі. Канедіас широко розкинув руки, а позаду нього виднівся барвистий вогонь. «Творець упав, охоплений вогнем…» Ґлокта нехотя зважив на долоні важкий молот.

— Тоді до справ.

Северард із пафосним, театральним жестом зірвав мішок.

Зобачивши яскраве світло лампи, навігатор примружився. Лице в нього було обвітрене, засмагле і з глибокими зморшками, а голова — поголена, мов у жерця. «Чи, звичайно ж, як у людини, що зізналась у зраді».

— Вас звати брат Лонґфут?

— Так, авжеж! Зі шляхетного Ордену навігаторів! Запевняю, що не винен у жодному злочині! — похапцем заговорив він. — Я не скоїв нічого незаконного, о ні. Це було б геть нехарактерно для мене. Я людина законослухняна й завжди таким був. Не уявляю жодної причини, з якої зі мною можна так грубо поводитися! Жодної!

Він опустив погляд і зобачив ковадло, що виблискувало на підлозі між ним і Ґлоктою, там, де за звичайних обставин стояв би стіл. Лонґфутів голос підвищився на цілу октаву.

— Орден навігаторів — поважна організація, а я її порядний учасник! Зразковий учасник! Навігація — головний з-поміж моїх видатних талантів, далебі, головний з-поміж…

Ґлокта грюкнув молотом по ковадлу так, що розбудив би й мертвого.

— Годі! Патякати!

Маленький чоловічок кліпнув і завмер із роззявленим ротом, але таки стулився. Ґлокта відкинувся на спинку стільця й пом’яв зморщене стегно. Його спину поколювало від болю.

— Ви хоч здогадуєтесь, який я втомлений? Як багато мушу робити? Вставати щоранку з ліжка — це така мука, що я залишаюся розбитим іще до початку дня, а поточна мить надзвичайно непроста. У зв’язку з цим для мене не становить абсолютно жодного інтересу те, чи матимете ви змогу ходити до кінця життя, чи бачитимете до кінця життя, чи могтимете тримати лайно в собі до кінця свого дивовижно короткого й дивовижно болючого життя. Зрозуміли?

Навігатор вирячив очі на Фроста, який нависав над ним здоровезною тінню.

— Зрозумів, — прошепотів він.

— Добре, — озвався Северард.

— Дуве добве, — підтакнув Фрост.

— Справді, дуже добре, — промовив Ґлокта. — Скажіть, брате Лонґфуте, до ваших видатних талантів належить надлюдське вміння витримувати біль?

Арештант ковтнув.

— Ні.

— Тоді правила цієї гри прості. Я ставлю запитання, а ви відповідаєте — точно, правильно, а головне — коротко. Ви мене розумієте?

— Я все зрозумів. Я говоритиму лише для того, щоб…

Фрост врізав йому кулаком у живіт, і він зігнувся, вибалушивши очі.

— Ви розумієте, — процідив Ґлокта, — що мали зараз відповісти «так»?

Альбінос схопив навігатора за ногу, поки той хрипів, і перетягнув його стопу до ковадла. «О, дотик холодного металу до чутливої підошви. Доста неприємно, проте могло б бути й незмірно гірше. А ще щось мені підказує, що, напевно, гірше й буде». Фрост застебнув кайданок у Лонґфута на щиколотці.

— Перепрошую за бідну уяву, — зітхнув Ґлокта. — Виправдатися ми можемо тим, що постійно вигадувати щось нове важко. Ну, тобто розбивати людині стопи кувалдою — це така…

— Ожибафельфина? — підказав Фрост.

Ґлокта почув із-під Северардової маски різкий регіт і відчув, що усміхається сам. «Йому справді треба було йти в комедіанти, а не в кати».

— Обивательщина! Саме так. Але не хвилюйтесь. Якщо ми не здобудемо того, чого потребуємо, перемоловши вам усе аж до колін, то спробуємо знайти щось вигадливіше для верхівки ваших ніг. Як вам таке?

— Але ж я нічого не зробив! — заверещав Лонґфут, який ще не зовсім перевів дух. — Я нічого не знаю! Я не…

— Забудьте… про все це. Тепер це не має значення. — Ґлокта поволі, з болем нахилився вперед, злегка цокнувши голов­кою молота по залізу біля босої ноги навігатора. — Мені потрібно, щоб ви думали лише про… мої запитання… пальці в себе на ногах… і цей молоток. Але не хвилюйтесь, якщо вам зараз важко це зробити. Повірте, коли молоток почне падати, вам стане легко не зважати більше ні на що.

Лонґфут витріщився на ковадло, роздуваючи ніздрі та швидко, шумно вдихаючи й видихаючи. «І от нарешті до нього доходить, яка ця ситуація серйозна».

— Отже, запитання, — сказав Ґлокта. — Ви знайомі з чоловіком, який називає себе Баязом, Першим з-поміж магів?

— Так! Будь ласка! Так! Донедавна він був моїм замов­ником.

— Добре. — Ґлокта посунувся на стільці в пошуках зручнішого положення, та все одно так само хилився вперед. — Дуже добре. Ви супроводили його під час подорожі?

— Я був його провідником!

— Куди ви прямували?

— На острів Шабуліан, що на краю світу.

Ґлокта знову цокнув головкою молота по ковадлу.

— Ой, годі, годі. На краю світу? Це ж, звісно, вигадка?

— Та справді! Справді! Я його бачив! Стояв на тому острові власними ногами!

— Хто їхав із вами?

— Був… був Лоґен Дев’ятипалий із далекої Півночі. — «А, так, отой, що зі шрамами й мовчить». — Ферро Малджин, кантійка. — «Та, що завдала нашому другові очільникові Ґойлу такого клопоту». — Джезаль дан Лютар… офіцер Союзу. — «Недоумкуватий позер». — Малакус Кей, Баязів учень. — «Худий брехун із кольором обличчя, як у троглодита». — А ще сам Баяз!

— Вас було шестеро?

— Лише шестеро!

— Ваша мандрівка була тривалою та складною. Що на краю світу, крім води, вимагало докласти таких зусиль?

У Лонґфута затремтіли губи.

— Нічого!

Ґлокта нахмурився і штовхнув великий палець на нозі навігатора головкою молотка.

— Його там не було! Того, чого шукав Баяз! Його там не було! Він казав, що його надурили!

— І що такого він сподівався там знайти?

— Він казав, що то камінь!

— Камінь?

— Його спитала жінка. Він сказав, що це камінь… камінь із Потойбіччя. — Навігатор замотав спітнілою головою. — Бісівська ідея! Я радий, що ми такого не знайшли. Баяз називав його Сім’ям!

Ґлокта відчув, як із його обличчя зникає усмішка. «Сім’я. Мені здається чи в кімнаті справді похолодало?»

— Що ще він про нього розповідав?

— Лише вигадки й дурниці!

— Все одно розповідайте.

— Історії — про Ґлустрода, про зруйнований Аулкус, про перетворення, про крадіжку облич! Про розмови з дияволами та про те, як їх викликали. Про Потойбіччя.

— Що ще? — Ґлокта ще раз стукнув Лонґфута молотком по пальцю, тепер уже сильніше.

— Ай! Ай! Він сказав, що Сім’я прийшло зі світу внизу! Що воно зосталося відтоді, коли ще не почався Старий час, коли по землі ходили демони! Казав, що воно — це велика й могутня зброя! Що хоче використати її проти гурків! Проти Пророка!

«Зброя з епохи до початку Старого часу. Викликання дияволів, перетворення». Канедіас на стіні, здавалося, нахмурився як ніколи сильно, і Ґлокта здригнувся. Йому згадалася власна кошмарна екскурсія до Будинку Творця, візерунки зі світла на підлозі, рухливі кільця в пітьмі. Згадалось, як він вийшов на дах і опинився високо над містом, не подолавши жодної сходинки.

— Ви його не знайшли? — прошепотів Ґлокта. У роті в нього пересохло.

— Ні! Його там не було!

— А що далі?

— Це все! Ми повернулися, перейшовши гори. Збудували пліт і виплили великою рікою Аос назад до моря. Сіли на корабель із Калкіса, тож тепер я сиджу перед вами!

Ґлокта примружив очі, уважно вдивляючись в обличчя свого полоненого. «Є щось іще. Я ж бачу».

— Чого ви мені не розповідаєте?

— Я сказав вам усе! Я не маю таланту до облуди!

«Принаймні це правда. Те, що він бреше, очевидно».

— Якщо термін дії вашого контракту завершився, чому ви досі в місті?

— Тому що… тому що… — Навігатор швидко оглянув кімнату.

— Ой, лишенько, ні.

Важкий молот опустився з усією силою, на яку міг здобутися скалічений Ґлокта, і з глухим ударом начисто роздушив Лонґфутові великий палець на нозі. Навігатор витріщився на нього з роззявленим ротом і вибалушеними очима. «Ах, ця прекрасна й жахлива мить між забиттям пальця й появою болю. Ось він іде. Ось він іде. Ось він…» Лонґфут оглушливо заверещав і заборсався на стільці. Його лице перекосилося від страшного болю.

— Знайоме відчуття, — сказав Ґлокта і скривився, поворушивши тими пальцями, які ще залишались у його спітнілому чоботі. — Справді, справді знайоме, і я вам співчуваю. Цей сліпучий спалах болю; після нього з’являється хвороблива, запаморочлива слабкість від перелому кістки; далі — пульсація, що поволі охоплює ногу, водночас виганяючи з очей воду і змушуючи тремтіти все тіло.

Лонґфут охнув і схлипнув. На його щоках виблискували сльози.

— А що далі? Кілька тижнів кульгання? Кілька місяців шкутильгання через каліцтво? А якщо наступний удар влучить по вашій щиколотці? — Ґлокта тицьнув Лонґфута кінцем молотка в гомілку. — Або просто по колінній чашечці — що тоді? Ви взагалі зможете потім ходити? Я добре знаю ці відчуття, повірте.

«То як я можу викликати їх тепер у когось іншого?» Ґлокта знизав покрученими плечима. «Це одна з таємниць життя».

— Ще раз? — знову здійняв він молоток.

— Ні! Ні! Стривайте! — завив Лонґфут. — Жрець! Поможи мені Боже, до Ордену приходив жрець! Гуркський жрець! Він сказав, що колись Перший з-поміж магів може звернутися по навігатора, і бажає, щоб його про це сповістили! Бажає, щоб опісля йому розповіли, що сталося! Він погрожував, жахливо погрожував, ми не мали вибору — довелося скоритися! Я чекав у місті на іншого навігатора, який передасть новини! Лише сьогодні вранці розповів йому все, що розповів вам! Я вже збирався покинути Адуа, присягаюся!

— Як звали того жерця?

Лонґфут не сказав нічого. Він вирячив мокрі очі й шумно дихав. «О, чому вони неодмінно мене випробовують?» Ґлокта опустив погляд на палець на нозі навігатора. Той уже починав розпухати й укриватися плямами; з обох його боків тягнулися прожилки чорних кривавих пухирів, ніготь набув темного, похмурого лілового кольору в яро-червоному обрамленні. Ґлокта люто втиснув у нього край держака молотка.

— Ім’я жерця! Ім’я! Ім’я! Ім…

— А-а-а-а! Мамун! Поможи мені Боже! Його звали Мамун!

«Мамун. Юлвей говорив про нього в Дагосці. Перший учень самого Пророка. Вони разом порушили Другий закон, разом їли людську плоть».

— Мамун. Зрозуміло. Отже… — Ґлокта нахилився ще далі вперед, не зважаючи на огидне поколювання вздовж покрученого хребта. — Що тут робить Баяз?

Лонґфут роззявив рота. З його нижньої губи звисала довга нитка слини.

— Не знаю!

— Чого йому від нас треба? Чого йому треба в Союзі?

— Не знаю! Я розповів вам усе!

— Нахилятися вперед — це для мене серйозне випробування. Воно починає мені набридати.

Ґлокта нахмурився й підняв молоток, який заблистів начищеною головкою.

— Я просто знаходжу шляхи з місця до місця! Просто займаюся навігацією! Прошу! Ні!

Лонґфут замружив очі, затиснувши язика між зубами. «Зараз буде. Зараз буде. Зараз буде…»

Ґлокта пожбурив молоток на підлогу так, що той загримів, і відкинувся назад, хитаючи зболілими стегнами з боку в бік у намаганні усунути цей біль.

— Чудово, — зітхнув він. — Я задоволений.

Арештант, кривлячись, спершу розплющив одне око, а відтак — друге. Підвів обличчя, на якому добре читалася надія.

— Мені можна йти?

Северард тихо захихотів під маскою. Навіть Фрост видав якесь сичання.

— Звісно, можете йти, — беззубо всміхнувся Ґлокта. — Можете йти назад у своєму мішку.

Лице навігатора обм’якло від жаху.

— Боже, зглянься на мене.

«Якщо Бог і є, то він не здатен зглянутися ні на кого».

Воєнний талан

Лорд-маршал Бурр саме писав листа, проте, коли Вест опустив запону в наметі, підвів погляд і всміхнувся.

— Як ви, полковнику?

— Дякую, сер, незле. Приготування в розпалі. Ми маємо бути готовими до відходу на світанку.

— Ви як завжди продуктивні. І що я без вас робив би? — Бурр показав на графин. — Вина?

— Дякую, сер. — Вест налив собі келих. — А ви не хочете?

Бурр показав на побиту флягу біля свого ліктя.

— Гадаю, з мого боку було б розважливо пити лише воду.

Вест винувато скривився. Йому здавалося, що він не має права про таке питати, та тепер цього було не уникнути.

— Як ви почуваєтеся, сер?

— Значно краще, дякую, що спитали. Значно, значно краще. — Він поморщився, прикрив рота одним кулаком і ригнув. — Не зовсім одужав, але наближаюся до цього.

Бурр, неначе на підтвердження своїх слів, із легкістю підвівся зі стільця й покрокував до мапи, зціпивши руки за спиною. Його лице вже й справді набуло майже такого кольору, як колись. Він більше не горбився, коли стояв, і не хитався так, ніби був готовий упасти.

— Лорд-маршале… Я хотів із вами поговорити… про битву під Дунбреком.

Бурр роззирнувся.

— Про який її аспект?

— Коли ви хворіли… — Вест завагався, перш ніж заговорити, а тоді випустив слова із себе. — Я не посилав по хірурга! Міг би, але…

— Я пишаюся тим, що ви цього не зробили. — Вест кліпнув. Він не наважувався навіть сподіватися на таку відповідь. — Ви зробили саме те, чого я й хотів би від вас. Офіцер не має бути байдужим, і це важливо, але для нього надважливо не бути занадто небайдужим. Він повинен уміти наражати своїх людей на небезпеку. Повинен уміти посилати їх на смерть, якщо вважає це за потрібне. Повинен уміти жертвувати, визначати найвище благо, не зважаючи у своєму виборі на емоції. Тому ви мені й подобаєтеся, Весте. У вас є співчутливість, але є й криця. Неможливо бути видатним лідером без певної… жорсткості.

Вест усвідомив, що йому відібрало мову. Лорд-маршал реготнув і ляснув розкритою долонею по столу.

— Але вийшло так, що ніхто не постраждав, еге ж? Стрій вистояв, північан спровадили з Енґлії, а я, як ви бачите, сяк-так вижив!

— Я направду радий бачити, що ви почуваєтеся краще, сер.

Бурр широко всміхнувся.

— Справи налагоджуються. Ми знову маємо свободу руху, наші шляхи забезпечення надійні, а довкола нарешті сухо. Якщо план вашого Шукача спрацює, то в нас є шанси добити Бетода за кілька тижнів! Досі вони були збіса відважними й корисними союзниками!

— Це так, сер.

— Але наживку в цю пастку слід класти обережно, а запустити її — саме тоді, коли треба. — Бурр придивився до мапи, енергійно хитаючись на підборах уперед-назад. — Якщо ми виступимо надто рано, Бетод може вислизнути. Якщо спізнимося, наших північних друзів можуть знищити, перш ніж ми до них устигнемо. Треба зробити так, щоб цей клятий Полдер і цей клятий Крой не тягнули клятого кота за хвіст!

Він поморщився й поклав руку на живіт, потягнувся до фляги і зробив добрий ковток води.

— Лорд-маршале, як на мене, ви нарешті привчили їх до гарних манер.

— Не вірте цьому. Вони просто чекають нагоди встромити в мене ножа, обидва! А тепер король мертвий. Хто знає, хто прийде йому на зміну? Вибори монарха! Ви хоч раз чули про таке?

Вест відчув неприємну сухість у роті. Майже неможливо було повірити, що почасти до всього цього спричинився він сам. Однак визнавати свою роль у цьому навряд чи було доречно, зважаючи на те, що вона полягала в холоднокровному вбивстві спадкоємця престолу.

— Як гадаєте, сер, кого оберуть? — хрипко спитав він.

— Я не царедворець, Весте, хоч і маю крісло в Закритій Раді. Може, Брока чи Ішера? Скажу вам з упевненістю одне: якщо ви вважаєте, що тут є насильство, то вдома, в Міддерланді, воно буде вдвічі жорстокішим, а милосердя буде вдвічі менше.

Маршал ригнув, ковтнув і поклав руку на живіт.

— Ох. Північани й близько не такі безжальні, як оті стерв’ят­ники із Закритої Ради, коли беруться до справи. Та й що зміниться, коли вони дістануть нову людину в королівських шатах? Гадаю, мало що. Мало що.

— Цілком імовірно, сер.

— Наважуся сказати, що ми в будь-якому разі ніяк не можемо на це вплинути. Ми з вами прості, як двері, солдати — так, Весте? — Він знову підступив до мапи і з шурхотом прокреслив на папері товстим указівним пальцем їхній шлях на північ, до гір. — Треба пересвідчитися в тому, що ми готові до виходу на сході сонця. Кожна година може виявитися життєво важливою. Полдер і Крой дістали накази?

— Їх підписано й доставлено, сер, і генерали розуміють, яка це нагальна справа. Не хвилюйтеся, лорд-маршале, ми будемо готові виступити вранці.

— «Не хвилюйтеся»? — пирхнув Бурр. — Таж я командир війська його величності. Хвилюватися — це моя робота. Проте вам слід відпочити. — Він махнув гладкою рукою, спроваджуючи Веста з намету. — Побачимося на світанні.

Вони грали в карти при світлі смолоскипів на схилі пагорба, серед спокійної зоряної ночі, а в світлі смолоскипів під ними армія Союзу похапцем готувалася до вимаршу. Гойдалися й рухалися лампи, лаялися в темряві вояки. У нерухомому повітрі розносилося бумкання, грюкіт і сердиті голоси людей і тварин.

— Сьогодні ніхто не спатиме.

Брінт закінчив здавати карти і згріб свої.

— От би мені згадати, коли востаннє проспав більш ніж три години поспіль, — зауважив Вест. Найпевніше, в Адуа, перш ніж до міста приїхала його сестра. Перш ніж маршал забрав його до свого штабу. Перш ніж він повернувся до Енґлії, до зустрічі з принцом Ладіслою, до студеної подорожі на північ і всього того, що він тоді накоїв. Вест згорбив плечі й насуплено глянув на свої пошарпані карти.

— Як там лорд-маршал? — запитав Джеленгорм.

— Із радістю можу сказати, що набагато краще.

— Дякувати долі. — Каспа здійняв брови. — Мені не надто приємно уявляти, як усім заправлятиме той педант Крой.

— Або Полдер, — додав Брінт. — Він безжальний, як змія.

Вест не міг не погодитися. Полдер і Крой ненавиділи його майже так само сильно, як один одного. Якщо котрийсь із них прийме командування, для нього буде за щастя наступного дня чистити нужники. А щонайбільше за тиждень він, імовірно, попливе човном до Адуа. Щоб чистити нужники там.

— Чули про Лютара? — спитав Джеленгорм.

— А що з ним?

— Він повернувся до Адуа.

Вест різко підвів погляд. В Адуа була Арді, і думка про їхнє возз’єднання його якось не тішила.

— Я отримав листа від своєї кузини Арісс. — Каспа примружився, незграбно склавши карти віялом. — Вона пише, що Джезаль був десь далеко, виконував якусь місію для короля.

— Місію? — Вест сумнівався, що Джезалеві довірили б щось достатньо важливе, щоб це можна було називати місією.

— Про це, здається, теревенить усе Адуа.

— Кажуть, він очолив якийсь наступ, — додав Джеленгорм, — через якийсь міст.

Вест здійняв брови.

— Та невже?

— Кажуть, він убив на полі бою два десятки людей.

— Усього два десятки?

— І, кажуть, побував у ліжку з донькою імператора, — пробурмотів Брінт.

Вест пирхнув.

— У це мені чомусь віриться найбільше.

Каспа пирснув від сміху.

— Що ж, хай що там сталося насправді, його підвищили до полковника.

— Ну й на здоров’я, — пробурчав Вест. — Цей хлопчисько, здається, завжди приземляється на лапи.

— А чули про той бунт?

— Моя сестра писала щось про нього в останньому листі. А що?

— Арісс розповідає, що сталося повноцінне повстання. Тисячі селян вешталися околицями, палили й грабували, вішали всіх, хто має «дан» у прізвищі. І знаєте, кому доручили командувати силами, які послали їх спинити?

Вест зітхнув.

— Часом не нашому давньому другові Джезалю дан Лютару?

— Саме йому, і він умовив їх розійтися по домівках. Як вам таке?

— Джезаль дан Лютар, — пробурмотів Брінт, — почує кожного. Хто б міг подумати?

— Я нізащо. — Джеленгорм допив свій келих і налив собі ще. — Але його, вочевидь, тепер звуть героєм.

— За нього п’ють у тавернах, — докинув Брінт.

— Його вітають у Відкритій Раді, — сказав Каспа.

Вест ребром долоні підсунув до себе дзвінку гірку монет.

— Був би радий сказати, що здивований, але завжди здогадувався, що рано чи пізно почну діставати накази від лорд-маршала Лютара.

Йому думалося, що могло бути й гірше. Це міг би бути Полдер або Крой.

Поки вершечками пагорбів поволі сунули перші рожеві промінчики світанку, Вест підіймався схилом до намету лорд-маршала. Віддати наказ рушати треба було вже давно. Він похмуро віддав честь вартовим біля запони і просунувся за неї. У кутку за запоною досі горіла одна лампа, омиваючи червонястим світлом мапи, складані стільці та складані ж столи й наповнюючи чорними тінями складки ковдр на ліжку Бурра. Вест підійшов до нього, згадуючи всі справи, які мусив зробити того ранку, й перевіряючи, чи не забув він чогось.

— Лорд-маршале, Полдер і Крой чекають вашого наказу рушати.

Бурр лежав на своєму похідному ліжку, заплющивши очі й роззявивши рота, і спокійно спав. Вест був би радий так його й залишити, та вони вже марнували час.

— Лорд-маршале! — різко гукнув він і підійшов до самого ліжка. Той усе одно ніяк не реагував.

Тоді Вест і помітив, що в лорд-маршала не ворушаться груди.

Він невпевнено простягнув пальці й потримав їх над розімкнутими вустами Бурра. Тепла не було. Дихання теж. Вест відчув, як із його грудей аж до кінчиків пальців розпливається жах. Сумнівів бути не могло. Лорд-маршал Бурр помер.

Надворі стояв сірий ранок. Труну перенесли від намету на своїх плечах шестеро похмурих вартових, а за ними йшов хірург, тримаючи в руці капелюха. Полдер, Крой, Вест і низка найстарших офіцерів армії стали обабіч стежки, проводжаючи труну поглядом. Сам Бурр, поза сумнівом, схвалив би той простий ящик, у якому його труп збиралися доправити до Адуа. Він був виготовлений так само грубо, як ті, в яких ховали найпростіших рекрутів Союзу.

Вест отетеріло витріщився на цю труну.

Чоловік у ній був йому як батько — чи принаймні був найближчою до батька людиною в його житті. Наставником і захисником, покровителем і вчителем. Справжнім батьком — не те що задиристий п’яний черв’як, яким його покарала природа. Проте, дивлячись на той грубий дерев’яний ящик, він не відчував смутку. Він відчував страх. За армію й за самого себе. Найперше Вестові захотілося не розридатись, а втекти. Однак тікати було нікуди. Кожен мусив виконувати свою роль, тим паче тепер.

Крой задер гостре підборіддя й виструнчився, застигнувши, наче залізний, коли по них майнула тінь труни.

— Маршала Бурра дуже бракуватиме. Він був стійким солдатом і сміливим лідером.

— Патріотом, — докинув Полдер. У нього тремтіли губи; одну руку він притиснув до грудей, неначе вони були готові розверзнутися від емоцій. — Патріотом, який віддав життя за рідну країну! Служити під його проводом було для мене честю.

Вестові захотілося виблювати від їхнього лицемірства, та насправді він украй їх потребував. Шукач і його люди на пагорбах, ідуть на північ, намагаючись заманити Бетода в пастку. Якщо армія Союзу не піде слідом, до того ж швидко, то вони не матимуть підмоги, коли король північан нарешті їх дожене. Їм удасться хіба що загнати самих себе в могили.

— Жахлива втрата, — промовив Вест, дивлячись, як труну поволі зносять із пагорба, — проте найкращий спосіб його вшанувати — боротися далі.

Крой офіційно кивнув.

— Добре сказано, полковнику. Ми змусимо цих північан поплатитися!

— Ми повинні це зробити. А для цього слід приготуватися до вимаршу. Ми вже й так відстаємо від графіка, а план потребує точного…

— Що?! — Полдер витріщився на Веста так, ніби запідозрив, що той раптом збожеволів. — Іти вперед? Без наказів? Без чіткої структури командування?

Крой потужно пирхнув.

— Це неможливо.

Полдер енергійно замотав головою.

— Виключено, абсолютно виключено.

— Але накази маршала Бурра були цілком конкретні…

— Обставини змінились, і це більш ніж очевидно. — Лице Кроя стало невиразною маскою. — Доки я не одержу явних вказівок від Закритої Ради, ніхто не пересуне моєї дивізії ні на волосину.

— Генерале Полдере, ви ж, звісно…

— За цих обставин я не можу не погодитися з генералом Кроєм. Армія не може посунутися ні на дюйм, доки Відкрита Рада не обере нового короля, а король не призначить нового лорд-маршала.

Вони з Кроєм поглянули один на одного із глибокою ненавистю й недовірою.

Вест застиг зі злегка відвислою щелепою, не вірячи власним вухам. Перш ніж звістка про смерть Бурра дійде до Аґріонта, мине не один день, і навіть якщо новий король негайно визначиться з заміною, не один день мине, перш ніж його накази дійдуть сюди. Вест уявив довгі милі лісистого шляху до Уффріта, довгі ліги шляху в солоних водах до Адуа. Можливо, тиждень, якщо рішення буде ухвалено негайно, а зважаючи на хаос в уряді, це видавалося малоймовірним.

Тим часом армія сидітиме тут і нічого не робитиме, пагорби перед нею будуть практично безборонні, тоді як Бетодові дістанеться задосить часу на те, щоб піти на північ, зарізати Шукача та його друзів і повернутися на свої позиції. Коли ж армія нарешті дістане нового командувача й нападе на ці позиції, поза сумнівом, загине безліч їхніх же людей. Усе це буде абсолютно безглуздим, безцільним марнотратством. Буррова труна ледве зникла з поля зору, та вже можна було подумати, ніби покійного взагалі ніколи не було на світі. Вест відчув, як жах розходиться по його горлу, готовий задушити його люттю й досадою.

— Але ж Шукач і його північани, наші союзники… вони розраховують на нашу допомогу!

— Не пощастило, — зауважив Крой.

— Прикро, — пробурмотів Полдер і різко вдихнув, — але ви, полковнику Весте, маєте розуміти, що ми не маємо над усім цим жодної влади.

Крой напружено кивнув.

— Жодної влади. І на цьому все.

Вест витріщився на двох генералів, і його накрило жахливою хвилею безсилля. Того самого відчуття, що охопило його, коли принц Ладісла вирішив перетнути річку, коли принц Ладісла вирішив віддати наказ про наступ. Того самого відчуття, з яким він вибрався з туману зі кров’ю в очах і зрозумів, що вони програли. Того самого відчуття, наче він — звичайнісінький спостерігач. Того самого відчуття, якого він пообіцяв собі ніколи не допускати знову. Можливо, в цьому був винен він сам.

Обіцянки треба давати лише тоді, коли певен, що можеш їх дотримати.

Творець королів

Надворі було спекотно, і у великі вітражні вікна лилося сонячне світло, залишаючи на кахляній підлозі Осередку лордів барвисті візерунки. У цьому великому приміщенні зазвичай, навіть улітку, дихалося вільно й панувала прохолода. Сьогодні ж повітря тут було сперте, задушливе, стояла неприємна спека. Джезаль знов і знов тягнув себе за спітнілий комірець, намагаючись впустити під форму трохи повітря й водночас не припиняючи напружено виструнчуватися.

Востаннє він стояв на цьому місці, спиною до вигнутої стіни, в день розпуску Гільдії мерсерів. Важко було уявити, що це сталося трохи більше ніж рік тому, — так багато сталося відтоді. Тоді він думав, що в Осередку лордів не може бути більше людей, більшого напруження, більшого захвату. Як же Джезаль помилявся…

Вигнуті трибуни, що займали більшу частину зали, були напхом напхані наймогутнішими дворянами Союзу, а повітря — сповнене їхнього вичікувального, тривожного, наляканого шепоту. Прийшли й затамували подих усі члени Відкритої Ради, сидячи плечем до отороченого хутром плеча; на кожному виблискував ланцюг, золотий чи срібний, який вказував, що це — голова своєї родини. Джезаль розумівся на політиці хіба трохи краще за гриба, але навіть він не міг не захвилюватися через важливість цієї події. Обрання нового верховного короля Союзу шляхом відкритого голосування. Подумавши про це, Джезаль відчув, як у його горлі щось нервово затріпотіло. Серйознішу подію годі було й уявити.

Жителі Адуа, безперечно, знали це. За стінами, на вулицях і площах міста, вони з нетерпінням чекали на звістку про рішення Відкритої Ради. Чекали на можливість привітати свого нового монарха — чи, може, освистати його, залежно від вибору. За високими дверима Осередку лордів площа Маршалів перетворилася на суцільний величезний натовп: кожному й кожній в Аґріонті відчайдушно хотілося раніше за всіх почути звістку зсередини. Завдяки цьому результату вирішиться майбутнє багатьох, буде виплачено великі борги, хтось здобуде, а хтось утратить статок. На публічну галерею пустили лише небагатьох щасливчиків, але їх усе одно було достатньо, щоб глядачі довкола балкона з’юрмилися, ризикуючи бути виштовхнутими й полетіти на кахляну підлогу внизу.

Дзвінко відчинились інкрустовані двері у віддаленому кінці зали; відлуння відбилося від далекої стелі і прокотилося великим приміщенням. Залунав шурхіт: усі до одного радці крутнулися на своїх місцях, щоб поглянути на вхід. А тоді затупали ноги: проходом між лавами не зупиняючись покрокували члени Закритої Ради. За ними поспішала зграйка секретарів, писарів і блюдолизів, тримаючи в завзятих руках папери та облікові книги. На чолі процесії, похмуро насупившись, крокував лорд-камергер Хофф. За ним ішов Сульт, увесь у білому, і Маровія, весь у чорному. Їхні обличчя були однаково серйозні. Далі йшли Варуз, Халлек і… У Джезаля витягнулося лице. Не хто інший як Перший з-поміж магів, знову вбраний у свою епатажну чаклунську мантію. Пліч-о-пліч із ним скрадався його учень. Баяз усміхався так, ніби просто прийшов до театру. Їхні погляди зустрілись, і маг нахабно підморгнув. Джезаля це аж ніяк не звеселило.

Старигані під дедалі гучніше бурмотіння посідали у свої високі крісла за довгим вигнутим столом навпроти дворян на трибунах. Їхні асистенти розмістилися в менших кріслах, розклали папери, розгорнули книги і стиха зашепотіли до своїх господарів. Напруження в залі зросло, знову наблизившись до відвертої істерії.

Джезаль відчув, як по його спині пробігає дрож і на ній виступає піт. Там, поряд з архілектором, був Ґлокта, і це знайоме обличчя його аж ніяк не заспокоювало. Адже Джезаль того ранку й усю ніч перед тим був у Арді. Зайве й казати, що він не відмовився від неї, проте руки та серця їй теж не запропонував. Від постійних роздумів про цю проблему йому вже йшла обертом голова. І що більше часу він проводив із дівчиною, то нереальнішим здавалося будь-яке з цих рішень.

Ясні, наче від лихоманки, очі Ґлокти раптом метнулися до його очей, вдивилися в них, а тоді швидко перевели погляд. Джезаль силоміць ковтнув. Він влип у неабияку чортівню, далебі. І що йому робити?

Ґлокта швидко й сердито зиркнув на Лютара. «Просто щоб нагадати йому, як у нас справи». Тоді крутнувся у кріслі, витягнувши ногу, що пульсувала болем, скривившись і сильно втиснувши язика в голі ясна: відчув, як клацнуло коліно. «У нас є важливіші справи, ніж Джезаль дан Лютар. Набагато важливіші справи».

«Лише сьогодні влада перебуває в руках Відкритої Ради, а не Закритої. Дворян, а не чиновників. Багатьох, а не обраних». Ґлокта поглянув далі вздовж столу, на обличчя видатних людей, які щонайменше останній десяток років визначали курс Союзу: Сульта, Хоффа, Маровії, Варуза й усіх інших. Усміхався лиш один із членів Закритої Ради. «Той, хто з’явився останнім і кому раді найменше».

Баяз сидів у своєму високому кріслі в супроводі однієї-єдиної людини — свого блідого учня Малакуса Кея. «А такого товариства, здається, було б замало всякому». Перший з-поміж магів, вочевидь, насолоджувався цим тривожним напруженням так само сильно, як його колеги його жахалися; його усмішка здавалася до абсурду недоречною серед їхніх насуплених облич. «Стурбовані обличчя. Спітнілі лоби. Нервові перешіптування із друзяками. Усі вони сидять на лезі бритви. І я, звісно, теж. Не забудьмо нещасного Занда дан Ґлокту, самовідданого державного службовця! Ми тримаємося за владу самими нігтями — і втрачаємо, втрачаємо хват. Сидимо, наче обвинувачувані на власному судовому процесі. Ми знаємо, що от-от прозвучить вердикт. Чи стане він незаслуженою полегкістю?» Ґлокта відчув, як кутик його рота підіймається в усмішці. «Чи вирок виявиться ще кривавішим? Що скажуть панове присяжні?»

Він окинув поглядом обличчя членів Відкритої Ради, що сиділи на лавах. Триста двадцять облич. Ґлокта уявив собі папери, пришпилені цвяхами до стіни архілектора, і зіставив їх із людьми, що сиділи перед ним. «Таємниці, брехня, альянси. Найперше — альянси. За кого вони голосуватимуть?»

Він бачив окремих людей, чию підтримку однозначно забезпечив. «Ну, наскільки щось може бути однозначним у ці непевні часи». Бачив серед цієї тисняви, ближче до задньої стіни, рожеве лице Інґелстада; чолов’яга ковтнув і відвів погляд. «Можеш дивитися куди хочеш — аби тільки проголосував по-нашому». За кілька рядів позаду зобачив розслаблене лице Веттерланта, і той майже непомітно кивнув йому. «Отже, наша остання пропозиція виявилася прийнятною. Ще чотири для архілектора? Достатньо, щоб змінити ситуацію й зберегти нам роботу? Зберегти нам усім життя?» Ґлокта відчув, як його беззуба усмішка ширшає. «Скоро побачимо…»

Посередині переднього ряду, серед найстаріших і найвизнач­ніших родин міддерландського дворянства, сидів лорд Брок. Він склав руки на грудях і, здавалося, спрагло чогось очікував. «Наш лідер перегонів, якому не терпиться вискочити з воріт». Неподалік сидів лорд Ішер, старий і статечний. «Другий фаворит, який досі має всі шанси». Поблизу сиділи Барезін і Хюґен, незручно притиснувшись один до одного й раз у раз не без відрази позираючи вбік, один на одного. «Хто його зна? Один ривок наостанок — і трон може стати їхнім». Далеко зліва, попереду делегацій з Енґлії та Старикланду, сидів лорд-губернатор Скалд. «Нові люди з провінцій. Однак голос — це все одно голос, хай як ми гнутимемо кирпи». Із правого краю сиділи дванадцятеро старійшин Вестпорта, в яких завдяки крою одягу й кольору шкіри відразу було видно чужинців. «Все одно це дюжина голосів, а за кого — невідомо».

Представників Дагоски того дня не було. «На жаль, не лишилося жодного. Лорд-губернатора Вурмса було знято з посади. Його син утратив голову й не зміг приїхати. Що ж до решти міста, то його завоювали гурки. Але з цим нічого не вдієш. Певні втрати неминучі. Ми посунемо вперед без них. Дошку приготовано, фігури готові до ходів. Цікаво, хто стане переможцем у цій огидній маленькій грі? Скоро побачимо…»

Спікер вийшов уперед, на середину круглої зали, здійняв жезл високо над головою й опустив, кілька разів потужно стукнувши. Цей стукіт відбився луною від шліфованих мармурових стін. Теревені затихли, можновладці повернулись обличчями до центру, всі до одного напруживши обличчя. У велелюдній залі запала тривожна тиша, і Ґлокта відчув, як у нього швидко засіпався лівий бік обличчя й закліпала одна повіка.

— Закликаю збори Відкритої Ради Союзу до порядку! — прогримів спікер.

Поволі, з надзвичайно похмурим обличчям, підвівся лорд Хофф і став навпроти радців.

— Друзі! Колеги! Лорди Міддерланду, Енґлії та Старикланду, старійшини Вестпорта! Гуслав П’ятий, наш король… мертвий. Двоє його спадкоємців… мертві. Один загинув від рук наших ворогів на півночі, а другий — від рук наших ворогів на півдні. Ніде правди діти, зараз тяжкі часи, а ми залишилися без лідера. — Він благально простягнув руки до радців. — Зараз на вас лягає серйозна відповідальність. Вибрати з-поміж нас нового верховного короля Союзу. Кандидатом може бути будь-яка людина, що засідає в цій Відкритій Раді! Кожен із вас… може бути нашим наступним королем.

Із публічної галереї скотилася хвиля майже ошалілих перешіптувань, і Хоффові довелося підвищити голос, щоб їх перекричати.

— Таке голосування досі відбулося лише раз за всю історію нашої видатної країни! Після громадянської війни й падіння Морліка Божевільного, коли на престол було майже одноголосно зведено Арно. Саме він породив видатну династію, що припинила своє існування всього кілька днів тому. — Він опустив руки й сумовито звісив погляд на кахлі. — Того дня ваші пращури зробили мудрий вибір. Можна лише сподіватися, що той, кого оберуть тут сьогодні його колеги і в присутності його колег, заснує таку ж шляхетну, таку ж сильну, таку ж справедливу й таку ж довговічну династію!

«Можна лише сподіватися, що оберуть людину, яка, хай їй грець, робитиме саме так, як їй казатимуть».

Ферро відіпхнула зі свого шляху жінку в довгій сукні. Ліктями проштовхалася повз якогось товстуна, в якого від обурення затрусилися щоки. Пробралася до балкона й сердито поглянула вниз. Широка зала внизу була переповнена стариганями в оздоб­леному хутром одязі, що скупчилися на високих трибунах. Кожен мав блискучий ланцюг на плечах, а на їхніх блідих обличчях мерехтів піт. Навпроти них, за вигнутим столом, сиділа інша компанія чоловіків, не така велика. Ферро нахмурилася: побачила, що з одного кінця столу сидить Баяз і всміхається так, ніби знає таємницю, про яку більше ніхто не здогадується.

Як завжди.

Поряд із ним стояв гладкий біляк із купою луснутих вен на обличчі і кричав щось про необхідність голосувати сумлінням. Ферро пирхнула. Вона здивувалася б, якби на кількасот чоловіків там, унизу, знайшлося п’ять чистих сумлінь. Вони всі, здавалося, уважно слухали звернення товстуна, проте Ферро бачила дещо інше.

Зала була повна сигналів.

Люди скоса позирали один на одного й ледь помітно кивали. Підморгували одним чи другим оком. Торкалися вказівними пальцями носів і вух. Якось дивно чухалися. По всій залі розтягнулося павутиння таємниць, а посеред нього сидів і либився Баяз. Трохи позаду нього стояв, притулившись спиною до стіни, Джезаль дан Лютар у формі, прикрашеній блискучою ниткою. Ферро вишкірила зуби. Вона здогадалася про все з того, як він стояв.

Нічого він не навчився.

Спікер знову тицьнув у підлогу своїм дрючком.

— Голосування починається зараз!

Пролунав уривчастий стогін, і Ферро побачила, як жінка, повз яку вона раніше проштовхалася, опустилася на підлогу непритомна. Хтось потягнув її геть, розмахуючи в неї перед носом папірцем, а за ними щільно зімкнув ряди сердитий натовп.

— У першому турі вибір буде обмежено до трьох варіантів! Буде відкрите голосування за кожного кандидата, починаючи з того, хто має найбільше земель і маєтностей!

Далеко внизу, на лавах, багато вбрані люди пітніли й тремтіли, наче перед боєм.

— Перший! — заверещав один клерк. Голос йому урвався, коли він зазирнув до величезної книги. — Лорд Брок!

На галереї люди витирали обличчя, бурмотіли й важко дихали, неначе опинилися віч-на-віч зі смертю. Можливо, для когось із них це й було так. Тут повсюди смерділо сумнівами, збудженням і жахом. Такими сильними, що аж заразливими. Такими сильними, що навіть Ферро, якій були до сраки біляки та їхнє кляте голосування, відчула, як у неї пересихає в роті, пальці сверблять, а серце стукає важко і швидко.

Спікер розвернувся обличчям до зали.

— Перший кандидат — лорд Брок! Усіх членів Відкритої Ради, що бажають обрати наступним верховним королем Союзу лорда Брока, просимо підняти…

— Секунду, мілорди!

Ґлокта різко крутнув головою, проте кістки в його шиї застрягли на півдорозі й озиратися довелося кутиком затуманеного ока. Йому й не треба було завдавати собі клопоту. «Можна було здогадатися, навіть не дивлячись». Баяз підвівся зі свого крісла й тепер поблажливо всміхався Відкритій Раді. «Час обрано ідеально». У відповідь члени Відкритої Ради обурено загукали:

— Зараз затримки недоречні!

— Лорд Брок! Я голосую за Брока!

— Нова династія!

Баязова усмішка навіть не здригнулася.

— Але що, як стара династія може продовжитися? Що, як ми могли б розпочати все з початку, — тут він окинув багатозначним поглядом обличчя своїх колег по Закритій Раді, — та водночас зберегти все добре в нашому нинішньому уряді? Що було б, якби існував спосіб не завдавати ран, а зцілювати їх?

— Як це? — глузливо загукали йому.

— Який спосіб?

Баязова усмішка стала ще ширшою.

— Який? Королівський бастард, звісно ж.

Усі охнули. Лорд Брок підскочив із лави. «Наче в нього під сракою пружина».

— Це образа цієї будівлі! Скандал! Очорнення пам’яті короля Гуслава!

«Ніде правди діти, тепер він здається не лише слинявим овочем, а ще й хтивим овочем». Інші радці підвелися й собі, червоніючи від обурення, полотніючи від люті, трусячи кулаками й сердито викрикуючи. Всі лави, здавалося, загули, забурчали й заворушилися. «Достоту як у загонах зі свиньми на бійні: ті голосно вимагають будь-якої баланди, аби тільки вона була».

— Стривайте! — вереснув архілектор, благально здійнявши руки в білих рукавичках. «Може, помітив у темряві якийсь слабенький промінчик надії?» — Стривайте, мілорди! Ми нічого не втратимо, якщо послухаємо! Ми вислухаємо тут правду, навіть якщо вона болісна! Нас має цікавити лише правда!

Ґлокті довелося міцно стиснути щелепи, щоб не пирснути зі сміху. «О, звісно, Ваше Преосвященство! Вас завше турбувала лише правда!»

Однак теревені поступово стихли. Ті радці, що стояли, присоромлено заспокоїлись. «Їм нелегко позбутися звички слухатися Закритої Ради. Однак звичок узагалі нелегко позбуватися. Зокрема звички до послуху. Собаки моєї матері не дадуть збрехати». Вони з невдоволеним бурмотінням повернулися на свої місця й дозволили Баязові продовжити.

— Можливо, ваші світлості чули про Кармі дан Рот?

На галереї здійнявся гамір, який підтверджував: декому це ім’я знайоме.

— Вона була великою фавориткою короля, коли він був молодший. Дуже великою фавориткою. Такою великою, що завагітніла.

Знову здійнялася хвиля бурмотіння, тепер уже гучнішого.

— Я завжди плекав ніжні почуття до Союзу. Завжди наглядав за його добробутом, хоча майже не діставав за це подяки. — Баяз ледь-ледь вишкірив зуби, поглянувши на членів Закритої Ради. — Тож, коли ця дама померла при пологах, я взяв королівського бастарда під опіку. Віддав його до шляхетної родини, щоб йому дали добре виховання й освіту на той випадок, якщо країна раптом залишиться без спадкоємця. Тепер скидається на те, що я вчинив по-справжньому далекоглядно.

— Брехня! — заволав хтось. — Брехня!

Однак інші голоси його майже не підтримали. Навпаки, в них відчувалася цікавість.

— Незаконний син?

— Бастард?

— Як він сказав — Кармі дан Рот?

«Вони вже чули цю історію. Може, це й чутки, проте чутки знайомі. Достатньо знайомі, щоб вони прислухалися. Замислилися, чи буде в їхніх інтересах повірити».

Однак лорда Брока це не переконало:

— Очевидна вигадка! Щоб похитнути цей дім, потрібне щось більше, ніж чутки і здогади! Якщо можете, так званий Перший з-поміж магів, покажіть цього бастарда! Скористайтеся своїми чарами!

— У чарах немає потреби, — глузливо відказав Баяз. — Син короля вже з нами, в цій залі.

На галереї вражено заохали, радці зітхнули з подивом, члени Закритої Ради та їхні асистенти приголомшено затихли, і всі вп’ялися поглядом у палець, яким тицьнув Баяз, викинувши руку в бік стіни.

— Це не хто інший, як полковник Джезаль дан Лютар!

У безпалій стопі Ґлокти з’явився спазм, який охопив його знівечену ногу; через цей спазм розпочався дрож у викривленому хребті від заду аж до черепа, лице затремтіло, наче сердите желе, нечисленні зуби, що ще лишалися на яснах, зацокали, а повіка засмикалася швидко, наче крильця мухи.

Залою, в якій раптово запала тиша, прокотилося відлуння останньої репліки Баяза:

— Лютар, Лютар, Лютар…

«Та ти, блядь, жартуєш».

Бліді обличчя радців застигли; вони вирячили від шоку очі й примружено скривилися від гніву. Бліді чоловіки за столом пороззявляли роти. Бліді люди на балконі позатискали роти руками. Джезаль дан Лютар, який ридав від жалю до себе, поки Ферро зашивала йому лице. Джезаль дан Лютар, отой дірявий нічний горщик егоїзму, нахабства й марнославства. Джезаль дан Лютар, якого вона називала принцесою Союзу, дістав можливість до кінця дня стати його королем.

Ферро не втрималася.

Закинула голову назад і весело захрипіла, закашлялася й забулькала. На очі навернулися сльози, груди здригнулись, а коліна затремтіли. Вона вчепилася в перила на балконі, важко задихала, заплакала, пустила слину. Ферро сміялася нечасто. Вже й не пам’ятала, коли робила це востаннє. Але Джезаль дан Лютар — король?

Це кумедно.

Далеко вгорі, на публічній галереї, хтось засміявся. Цей уривчастий регіт геть не пасував до серйозності моменту. Однак, коли Джезаль усвідомив, що Баяз вимовив саме його ім’я, усвідомив, що саме на нього показує простягнутий палець, йому найперше захотілося посміятися й собі. Далі, коли всі обличчя в безмежній залі миттю повернулися в його бік, захотілося виблювати. В результаті вийшов негарний кашель, присоромлена усмішка, неприємне печіння в самісінькій глибині рота, а його лице враз поблідло.

— Я… — мимоволі прохрипів він, але при цьому гадки не мав, що казати далі. Які слова можуть бути доречними в таку мить?

Джезаль зміг хіба що застигнути на місці, рясно пітніючи й трусячись під жорсткою формою, тимчасом як Баяз лунко вів далі, перекрикуючи сміх, що булькав угорі:

— Ось заява, дана під присягою його названим батьком. Вона засвідчує, що всі мої слова правдиві, та хіба це має значення? Всякому легко побачити, де тут правда! — Маг знову махнув рукою на Джезаля. — Він на очах у вас усіх переміг на Турнірі й супроводив мене в повній небезпек подорожі, жодного разу не поскаржившись! Очолив атаку на міст біля Дарміума, не думаючи про власну безпеку! Врятував Адуа від бунту, не проливши ні краплинки крові! Його відвага й доблесть, мудрість і самовідданість добре відомі всім! Хіба можна сумніватися, що в його жилах тече кров королів?

Джезаль кліпнув. На поверхню його млявого розуму почали спливати розрізнені факти. Він був не надто схожий на братів. Батько завжди поводився з ним інакше. Йому дісталася вся краса в родині. Він стояв із роззявленим ротом, але зрозумів, що не може його стулити. Його батько, побачивши Баяза на Турнірі, став білий як молоко, неначе впізнав його.

Таки впізнав, і він Джезалеві зовсім не батько.

Привітавши Джезаля з перемогою, король прийняв його за рідного сина. Вочевидь, це не така вже сліпуча дурниця, як усі могли подумати. Старий дурень підійшов до правди ближче за всіх. Раптом у всьому цьому з’явилася жахлива логіка.

Він бастард. Найсправжнісінький.

Незаконний син короля. І навіть більше: як він поволі, з дедалі сильнішим жахом почав усвідомлювати, тепер його серйозно розглядають як можливу заміну королю.

— Панове! — гукнув Баяз, перекрикуючи недовірливий гомін, який щомиті ставав гучнішим. — Ви вражені! Можу вас зрозуміти: з цим фактом важко змиритися. Тим паче в такій задушливій спеці, як тут! — Він подав знак вартовим в обох кінцях зали. — Будь ласка, відчиніть брами, дайте нам трохи повітря!

Двері відчинили, і до Осередку лордів увірвався легкий вітерець. Прохолодний вітерець, а з ним і дещо ще. Спершу це важко було розрізнити, та згодом воно набуло чіткості. Щось схоже на гомін юрби на Турнірі. Тихе, монотонне й вельми страхітливе.

— Лютар! Лютар! Лютар!

Сумнівів бути не могло: за стінами Аґріонта безліч горлянок скандує його ім’я.

Баяз усміхнувся.

— Здається, мешканці міста вже вирішили, якого кандидата воліють.

— Обирати не їм! — заревів Брок, який досі стояв, але почав опановувати себе лише зараз. — І не вам!

— Але не зважати на їхню думку було б дурістю. Не можна так просто відмахнутися від підтримки простолюду, тим паче в ці неспокійні часи. Якби вони у своєму нинішньому настрої раптом розчарувалися, хто його знає, що могло б зчинитися? Заворушення на вулицях або щось гірше? Цього не хоче ніхто з нас, чи не так, лорде Броку?

Кілька радців нервово засовгалися на лавах, позираючи на відчинені двері й шепочучи щось сусідам. Якщо раніше в Осередку панувало спантеличення, то тепер тут панувало отетеріння. Проте тривога й подив Відкритої Ради й близько не могли зрівнятися з тривогою й подивом Джезаля.

«Захоплива історія, та якщо він гадає, ніби найжадібніші люди Союзу просто повірять йому на слово й просто так віддадуть корону, то він дивовижно помилився, і байдуже, мочиться простолюд від прізвища “Лютар” чи ні». У передньому ряду вперше підвівся з лави лорд Ішер, ставний і величний. На його ланцюгу радці зблиснуло коштовне каміння. «От і починаються несамовиті протести, обурені заперечення, вимоги покарати винних».

— Я щиро вірю, — дзвінким голосом проказав Ішер, — що людина, відома як полковник Джезаль дан Лютар, — не хто інший, як незаконний син новопреставленого короля Гуслава П’ятого! — Ґлокта роззявив рота з подиву. Як і, здавалося, майже всі інші присутні в залі. — І що він також гідний правити, зважаючи на бездоганний характер і численні досягнення, як у Союзі, так і за його межами! — Угорі знову забулькав огидний сміх, але Ішер його зігнорував. — Ми з моїми прибічниками від щирого серця голосуємо за Лютара!

Якби Лютар вирячив очі ще сильніше, вони, можливо, повипадали б із черепа. «І хто може ставити це йому на карб?» Тут звівся на ноги один із вестпортських делегатів.

— Старійшини Вестпорта всі як один голосують за Лютара! — проспівав він зі штирійським акцентом. — Незаконного сина і спадкоємця короля Гуслава П’ятого!

За кілька рядів позаду нього підскочив якийсь чоловік, що швидко й дещо нервово позирнув на Ґлокту. Не хто інший, як лорд Інґелстад. «Цей брехливий малий гівнюк — що він замислив?»

— Я за Лютара! — прокричав він.

— І я за Лютара!

Веттерлант. Його прикриті повіками очі залишалися такими ж беземоційними, як тоді, коли він годував качок. «Кращі пропозиції, так, панове? Чи кращі погрози?» Ґлокта позирнув на Баяза. Той із ледь помітною усмішкою на обличчі дивився, як інші підскакують із лав, щоб оголосити про підтримку так званого незаконного сина Гуслава П’ятого. Тим часом досі було чути, як скандують натовпи в місті:

— Лютар! Лютар! Лютар!

Коли шок ущух, Ґлокта поринув у роздуми. «То от чому наш Перший з-поміж магів змахлював на Турнірі, допомагаючи Лютарові. От чому він увесь цей час тримав Лютара біля себе. От чому забезпечив йому такий визначний командний пост. Якби він представив як королівського сина когось невідомого, його засміяла б уся зала. Проте Лютар — один із нас, люблять його чи ненавидять. Він відомий, він знайомий, він… прийнятний». Ґлокта поглянув на Баяза з чимось схожим на захват. «Деталі головоломки, які він терпляче готував роками, спокійно стають туди, куди треба, на наших вражених очах. І ми нічого не можемо з цим удіяти — ну, може, хіба затанцюємо під його дудку?»

Сульт нахилився вбік, не встаючи з крісла, й наполегливо зашепотів Ґлокті на вухо:

— Цей хлопчисько, Лютар — що він за людина?

Ґлокта хмуро поглянув на нього. Лютар оторопіло стояв попід стіною. Тієї миті здавалося, ніби від нього не можна очікувати навіть влади над власними нутрощами, вже не кажучи про владу над країною. «Однак практично те саме можна було б сказати про нашого попереднього короля, а він пречудово виконував свої обов’язки. Обов’язки сидіти й пускати слину, поки ми керували країною за нього».

— До подорожі за кордон, Ваше Преосвященство, він був найбільш безголовим, безхребетним і марнославним молодим дурнем у всій нашій країні. Проте коли я розмовляв із ним востаннє…

— Ідеально!

— Але ж, Ваше Преосвященство, ви маєте розуміти, що все це відповідає планам Баяза…

— Із отим старим дурнем ми розберемося згодом. Я хочу почути якісь поради.

Сульт, не чекаючи відповіді, повернувся до Маровії й зашепотів до нього. Тут двоє старих поглянули на Відкриту Раду, закивали й віддали сигнали тим, кого контролювали. Баяз тим часом усміхався. «Неначе інженер, що вперше бачить, як його нова машина працює саме так, як він задумав». Маг перехопив Ґлоктин погляд й ледь помітно кивнув. Ґлокта зміг хіба що знизати плечима й беззубо всміхнутись у відповідь. «Цікаво, чи не настане, бува, такий час, коли ми всі пошкодуємо, що не проголосували за Брока».

Тепер Маровія квапливо говорив щось Хоффові. Лорд-камергер насупився, кивнув, повернувся до присутніх і віддав сигнал спікерові. Той несамовито загупав по підлозі, вимагаючи мовчання.

— Шановні лорди Відкритої Ради! — заревів Хофф, щойно встановилося щось схоже на тишу. — Поява незаконного сина очевидно змінює характер цього спору! Вочевидь, доля подарувала нам можливість без сумнівів і конфліктів продов­жити династію Арно!

«Доля подарувала? Як на мене, наш благодійник не такий безсторонній».

— З огляду на ці виняткові обставини й потужну підтримку, яку вже висловили члени цього зібрання, Закрита Рада постановляє, що зараз слід провести виняткове голосування. Одноетапне голосування за те, чи слід негайно оголосити верховним королем Союзу людину, досі відому як Джезаль дан Лютар!

— Ні! — проревів Брок. У нього на шиї набухли вени. — Я категорично протестую!

Однак це було все одно що протестувати проти припливу на морі. Довкола вже здіймалося навдивовижу багато рук. Старійшини Вестпорта, прибічники лорда Ішера, голоси, які здобули залякуванням та підкупом Сульт і Маровія. Тепер Ґлокта бачив і багатьох інших, людей, що, як йому здавалося, ще не визначились або ж однозначно стали на бік того чи того кандидата. «Всі беруться підтримувати Лютара зі швидкістю, що недвозначно натякає на попередню домовленість». Баяз відкинувся назад, склавши руки на грудях, і дивився, як руки здіймаються до небес. Уже тепер було жахливо очевидно, що його висуванця підтримує більш ніж половина зали.

— Так! — просичав архілектор із радісною усмішкою на обличчі. — Так!

Ті, хто не підняв рук, ті, хто були віддані Брокові, Барезіну чи Хюґену, роззиралися довкола, вражені й доста налякані тим, як швидко світ не залишив їм нічого. «Як хутко вислизнув у них із пальців шанс здобути владу. І хто може їх винуватити? Цей день здивував нас усіх».

Лорд Брок зробив іще одну, останню спробу — підняв палець і тицьнув ним у Лютара, який досі продавав витрішки під стіною.

— Які ви маєте докази на користь того, що це — син певної людини, крім слів оцього старого брехуна? — Він показав на Баяза. — Які докази, мілорди? Я вимагаю доказів!

Лавами прокотилося сердите бурмотіння, та виділитися не наважився ніхто. «Уже вдруге лорд Брок постав перед цією Радою й виміг доказів, і вже вдруге всім виявилося байдуже. Та й які докази тут, зрештою, можуть бути? Родимка у формі корони на Лютаровій дупі? Докази — це нудно. Докази швидко набридають. Докази нічого не значать. Людям значно більше хочеться прийняти просту брехню, ніж шукати складної правди, тим паче якщо брехня служить їхнім цілям. А більшість із нас однозначно віддала б перевагу королю без друзів і без ворогів, а не королю, який має вдосталь і тих, і тих. Більшість із нас воліла б, щоб усе залишилося так, як є, а не наражатися на ризик непевності в майбутньому».

Підіймалося дедалі більше рук. Лютара вже підтримувало так багато людей, що цього не спинив би ніхто. «Тепер неначе зі схилу котиться велика брила. Вони не наважуються ставати на її шляху, щоб не бути розчавленими. Тому вони скупчуються ззаду, додають до його ваги власну й сподіваються вхопити собі недоїдків опісля».

Брок повернувся зі смертельно похмурим обличчям, промчав уздовж проходу й вибіг із зали. Мабуть, сподівався, що чимала частина Відкритої Ради помчить геть разом із ним. «Але тут, як і багато в чому іншому сьогодні, на нього, певно, чекає жорстоке розчарування». Під час самотнього виходу з Осередку лордів його супроводив щонайбільше десяток найвідданіших прибічників. «Інші розсудливіші». Лорд Ішер уважно перезирнувся з Баязом, а тоді підняв бліду руку. Лорди Барезін і Хюґен побачили, як більша частина їхніх прибічників поставала на бік молодого претендента, перезирнулися, повернулися на свої місця й розважливо затихли. Скалд розтулив рота, щоб щось гукнути, роззирнувся, передумав і з явною неохотою поволі здійняв руку.

Заперечень більше не було.

Короля Джезаля дан Лютара майже одноголосно звели на престол.

Пастка

Лоґен знову піднявся до Високогір’я, і повітря почало здаватись йому свіжим і прозорим, морозним і знайомим на смак. Спершу вони помаленьку йшли лісом, підіймаючись майже непомітно. Відтак дерев поменшало, а стежка повела їх долиною між трав’янистими пустирями, розітнутою тоненькими струмками й помережаною купками осоки та дроку. Тепер ця долина звузилася до ущелини, затиснута між голими кам’яними схилами й осипищами, а підйом невпинно крутішав. Над ними обабіч ущелини здіймалися дві великі скелі. Далі зливалися з важким сірим небом удалині туманні обриси гірських вершин — сірі, світло-сірі й навіть світліші.

Сонце зійшло й не ледарювало; йти під ним було спекотно, а мружитися на нього боляче. Усі вони втомилися від підйому, хвилювання й озирання зі страху перед Бетодом. Душ із чотириста карлів і стільки ж горян із помальованими обличчями розтягнулися довжелезною колоною, лаялись і плювались, хрускаючи й ковзаючи чобітьми по сухій грязюці й сипучому камінню. Перед Лоґеном пленталася донька Краммока, зігнувшись навпіл під вагою батькового молота. Волосся довкола її личка потемніло від поту. Його власна донька зараз була б старша. Якби її не вбили шанка — разом із матір’ю та братами. Від цієї думки Лоґен відчув себе порожнім і винним. Почуття було кепське.

— Дівчинко, хочеш, допоможу з отим молотом?

— Ні, блядь, не хочу! — заволала та на нього, а тоді скинула зброю з плеча й потягнула за держак по схилу, набурмосившись на Лоґена. Головка молота бумкала, лишаючи борозну в кам’янистому ґрунті.

Лоґен закліпав, дивлячись дівчинці вслід. Здається, його вміння поводитися з жінками поширювалося навіть на десятирічок.

До нього ззаду підійшов Краммок. На шиї в нього гойдалися кістки з людських пальців.

— Люта, еге ж? Щоб вижити в моїй родині, треба бути лютим! — Він нахилився поближче й підморгнув. — І це мале сученя найлютіше з усіх. Якщо чесно, вона моя улюблениця. — Краммок похитав головою, дивлячись, як донька тягне молот. — Колись вона буде неабиякою дружиною для якогось горопахи. До речі, якщо тебе це цікавить, ми на місці.

— Га? — Лоґен витер з обличчя піт, роззираючись довкола й суплячись. — Де…

А тоді до нього дійшло. Фортеця Краммока, якщо її можна було так назвати, стояла просто перед ними.

Тепер у цій долині було не більше ніж сто кроків від однієї кручі до другої, і її перегороджувала рукотворна стіна. Стародавня, напіврозвалена стіна з грубих блоків, із такою купою тріщин, укрита таким шаром повзучих рослин, ожини й трави, що вона мало не зливалася з горами. Стіна була не набагато крутіша за саму долину й заввишки щонайбільше із трьох чоловіків, які стали один одному на плечі, та ще й хилилася то там, то тут, неначе готова завалитися сама собою. Посередині виднілися ворота з обвітрених сірих дощок, порослі лишайниками. Вони примудрялись одночасно здаватися прогнилими й висхлими.

З одного боку стіни стояла вежа, збудована попід кручею. Чи принаймні з каменю стирчав великий нерукотворний стовп, до якого згори вапняним розчином прикріпили абияк обтесані кам’яні брили, щоб на кручі утворився широкий майданчик, із якого можна було б побачити стіну з великої висоти. Лоґен поглянув на Шукача, який саме насилу піднявся. Шукач примружився на ту стіну так, ніби не міг повірити власним очам.

— І це все? — прогарчав Доу, підійшовши до них і вишкіривши зуби.

З одного боку, просто під вежею пустило коріння кілька дерев — певно, не менш ніж п’ятдесят років тому. Тепер вони височіли над стіною. На них можна було запросто видертись і зайти досередини, навіть не дуже тягнучись.

Тул витріщився на цю обшарпану пародію на фортецю.

— Ти казав: «Укріплене місце в горах».

— Укріплене… трішки. — Краммок махнув рукою. — Ми, горяни, завжди не надто любили будувати й таке інше. А чого ви чекали? Десять мармурових веж і залу, більшу, ніж у Скарлінґа?

— Я чекав принаймні більш-менш пристойну стіну, — загарчав Доу.

— Ха! Стіни? Я чув, що ти, Чорний Доу, холодний, як сніг, і гарячий, як сеча, а тепер хочеш сховатися за стінами?!

— Їбанько ти пришелепкувате! Якщо Бетод справді заявиться сюди, нас буде вдесятеро менше! Трясця, ти не помилився: я хочу стіну — і ти казав нам, що вона буде!

— Але ж ти сам сказав, друже, — промовив Краммок — тихо й повільно, неначе пояснюючи все дитині, — і постукав по скроні товстим пальцем. — Я божевільний! Божевільний, як мішок сов, і так кажуть усі! Я не можу згадати, як звати моїх рідних дітей. Хто знає, як я уявляю собі стіну? Я сам здебільшого не розумію, що верзу, а вам стає дурості мене слухати? Та ви, певно, й самі божевільні!

Лоґен потер перенісся й застогнав. Тепер поряд із ними збиралися карли Шукача, дивилися на ту замшілу купу каміння й стиха перемовлялись, аж ніяк не щасливі. Лоґен не міг поставити їм це на карб. Їм довелося довго йти по спеці — і наприкінці застати отаке. Однак вони, як здавалося Лоґенові, не мали вибору.

— Будувати кращу вже трохи пізно, — пробурчав він. — Доведеться робити що вийде з тим, що ми маємо.

— Правильно, Кривава Дев’ятко, тобі стіни не треба, і ти це знаєш! — Краммок плеснув Лоґена по передпліччю великою товстою долонею. — Ти не можеш загинути! Ти любий місяцеві, мій чудовий новий друже, любіший за всіх інших! Ти не можеш загинути, якщо тебе глядить місяць! Не можеш…

— Стулися, — промовив Лоґен.

Вони безрадісно похрустіли вгору схилом, до воріт. Краммок гукнув, і старі двері захиталися й відчинилися. По той бік стояло кілька підозріливих горян, що спостерігали, як заходять прибульці. Вони мляво пішли крутим підйомом, вирізаним у камені, стомлені й буркотливі, а тоді опинилися на пласкій місцевості вгорі. То була сідловина між двома скелями — кроків зі сто завширшки та двісті завдовжки, зусібіч оточена прямовисними кам’яними кручами. По краях стояло кілька окремих дерев’яних хатин і повіток, які зеленіли старим мохом, а попід кручею було зведено похилу кам’яну будівлю з приземкуватим комином, із якого здіймався дим. Зовсім поряд у камені було витесано вузькі сходи, що вели на майданчик угорі вежі.

— Якщо стане кепсько, — пробурмотів Лоґен, — тікати буде нікуди.

Краммок лиш усміхнувся ще ширше.

— Звісно, нікуди. У цьому ж і суть, еге ж? Бетод подумає, що злапав нас, наче жуків у пляшку.

— Так і вийде, — буркнув Шукач.

— Авжеж, але тоді до нього підійдуть іззаду ваші друзі і страх як його перелякають. Це варто зробити вже заради того, яке в нього, засранця, буде обличчя!

Лоґен поворушив ротом і сплюнув на кам’янисту землю.

— Цікаво, які обличчя на ту пору будуть у нас? Мені здається, що мляві й наче у трупів.

У загоні з’юрмилась отара кудлатих овець, які ошаліло роззиралися довкола й бекали одна одній. Оточені й безпорадні — Лоґен чудово знав, що вони відчувають. Із фортеці, де земля була помітно вища, здавалося, ніби стіни майже немає. Людина з довгими ногами могла б вийти на її хідник і стати на ту напіврозвалену, замшілу конструкцію, що правила їй за парапет.

— Кривава Дев’ятко, красунчику, та не хвилюйся ти через дурниці, — засміявся Краммок. — Ніде правди діти, мою фортецю можна було б збудувати краще, та на нашому боці земля, гори, місяць, і всі вони з усмішкою дивляться на нашу сміливу справу. Це твердиня з сильною історією. Хіба ти не знаєш оповідку про Лаффу Хороброго?

— Гадаю, що ні. — Лоґен був не зовсім певен, що хоче почути її зараз, але він уже давно звик не одержувати того, що хоче.

— Лаффа був видатним харцизом і отаманом горян колись давно. Він разом із братами роками влаштовував набіги на всі клани. Одного спекотного літа кланам набридло, тож вони об’єднались і пішли полювати на нього в горах. Тут відбувся його останній бій. Саме тут, у цій фортеці. Останній для Лаффи, його братів і всіх його людей.

— Що сталося? — запитав Шукач.

— Їх перебили, повідтинали їм голови й поклали в мішок, а мішок закопали в ямі, в яку вони колись срали. — Краммок весело всміхнувся. — Мабуть, тому це й називають останнім боєм, га?

— І це все? Вся оповідка?

— Це все, що я знаю, та не дуже уявляю, що ще там може бути. Як на мене, для Лаффи тоді й настав кінець.

— Дякую, що підбадьорив.

— Та пусте, пусте! Якщо хочеш іще історій, я знаю й інші!

— Ні, ні, цього мені досить. — Лоґен розвернувся й пішов геть. Шукач ішов поряд із ним. — Можеш розказати мені ще, коли ми переможемо!

— Ха-ха, Кривава Дев’ятко, — гукнув йому вслід Краммок, — це вже саме собою буде окремою історією, хіба ні? Тобі мене не обдурити! Ти такий, як я, любий місяцеві! Ми б’ємося найзатятіше, коли нас притискають спиною до гір і виходу немає! Скажи мені, що це не так! Ми обожнюємо не мати вибору!

— О, так… — пробурмотів собі під носа Лоґен, побрівши до воріт. — Немає нічого кращого за відсутність вибору.

Шукач стояв біля підніжжя стіни, дивлячись на неї знизу вгору й думаючи, що зробити, щоб підвищити свої й чужі шанси дожити до кінця тижня.

— Було б добре поприбирати всі ці повзучі рослини й траву, — сказав він. — Із ними збіса легше лазити.

Тул здійняв брову.

— А ти певен, що всі ці рослини не тримають стіну вкупі?

Мовчун потягнув за одну лозу, і разом із нею щедро посипався висхлий вапняний розчин.

— Може, ти й маєш рацію, — зітхнув Шукач. — Позрізаємо що можемо, га? Попрацювати нагорі було б незле і взагалі. Гарно буде мати пристойну гору каміння для захисту, коли нас почне обстрілювати Бетод.

— Це точно, — озвався Тул. — А ще тут, попереду, можна було б вирити рів і поставити на дні палі, щоб їм важче було підійти близько.

— А тоді зачинити ті ворота, забити їх цвяхами й підсунути ззаду купу брил.

— Нам буде важко вибратися, — зауважив Тул.

Лоґен пирхнув.

— Як на мене, у нас буде серйозніший клопіт, ніж те, як нам вибратися.

— Тут ти маєш рацію, — засміявся Краммок, невимушено підійшовши до них із запаленою люлькою в товстому кулаці. — Непокоїтися треба через те, як сюди можуть пробратися Бетодові хлопці.

— Мені стане трохи спокійніше, якщо ці стіни підлатають. — Шукач показав на дерева, якими обросла стіна. — Треба порубати й позрізати їх, вирубати трохи каменю, намішати трохи розчину і все інше. Краммоку, у тебе є люди, які так можуть? Є знаряддя?

Той пахнýв люлькою, довго й похмуро дивлячись на Шукача, а тоді випустив брунатний дим.

— Може, й так, але не буду слухатися наказів від таких, як ти, Шукачу. Місяць знає, які в мене таланти, і я маю хист до душогубства, а не до будівництва.

Мовчун закотив очі.

— А чиїх наказів ти послухаєшся? — запитав Лоґен.

— Твоїх, Кривава Дев’ятко, і більше нічиїх! Місяць тебе любить, а я люблю місяць, і ти — саме той…

— Тоді збери своїх людей і пиздуй рубати дерево й камінь. Твої балачки мені набридли.

Краммок понуро вибив попіл із люльки об стіну.

— Хлопці, з вами геть не повеселитися, ви тільки те й робите, що тривожитеся. Подумайте про хороше. Найгірше, що може трапитися, — те, що Бетод не з’явиться!

— Найгірше? — витріщився на нього Шукач. — Ти впевнений? А якщо Бетод таки прийде і його карли перекинуть твою стіну, як купу лайна, і переб’ють нас усіх?

Краммок наморщив чоло. Похмуро глянув на землю. Примружився на хмари.

— А й справді, — проказав він і раптом усміхнувся. — Це гірше. Меткий ти, хлопче.

Шукач протяжно зітхнув і пильно поглянув на долину. Може, стіна й виявилася геть не такою, як вони сподівалися, зате положення тут бездоганне. Той, хто піде вгору цим крутим схилом на купку загартованих бійців, які будуть далеко вгорі й не матимуть чого втрачати, цілком може зложити голову. А це зовсім не весело.

— Там складно зорганізуватися, — сказав Лоґен, озвучивши думки самого Шукача. — Тим паче тоді, як згори летять стріли, а сховатися нема за чим. Важко використати кількісну перевагу. Не хотів би влипнути в таке сам. Як ми скористаємося цим, якщо вони прийдуть?

— Гадаю, розділимося на три ватаги. — Шукач кивнув на вежу. — Я буду там десь із сотнею найкращих лучників. Звідти гарно стріляти. Зручно, високо й добре видно стіну спереду.

— Угу, — озвався Мовчун.

— І, може, хай ще якісь силачі скинуть одну-дві каменюки.

— Я пожбурю якусь брилу, — пообіцяв Тул.

— Гаразд. Іще поставимо найкращих із наших хлопців на стіну — хай будуть готові битися з ворогами врукопашну, якщо вони туди залізуть. Гадаю, Лоґене, то буде твоя ватага. Доу, Дрижак і Червона Шапка можуть бути тобі за заступників.

Лоґен кивнув, та вигляд у нього був не надто щасливим.

— Так, гаразд.

— Ззаду буде Краммок зі своїми горянами, готовий атакувати, якщо нападники прорвуться за ворота. Якщо протримаємося довше, ніж день, можете помінятися. Горяни — на стіну, Лоґен і всі інші — назад.

— Незлий план як на таку дрібноту! — Краммок плеснув Шукача здоровезною долонею по плечу — так, що він, хай йому грець, мало не гепнувся долілиць. — Це тобі, певно, місяць підказав, поки ти спав! Нíчого й змінювати! — Краммок ляснув м’ясистим кулаком по долоні. — Дуже люблю гарні атаки! Сподіваюся, південці не прийдуть і нам зостанеться більше роботи! Мені вже не терпиться кинутися в атаку!

— Ну й молодець, — буркнув Шукач. — Може, ми знайдемо тобі кручу, з якої ти хоч зараз і кинешся.

Він примружився на сонці, знову поглянувши на стіну, що на ній трималися всі їхні надії. Шукач не зрадів би, якби йому довелося полізти на неї з цього боку, та вона не була й наполовину така висока, широка чи міцна, як йому хотілося б. Тут Тридуба сказав би, що не може все завжди бути по-твоєму. Та було б незле, якби так було один-єдиний раз.

— Пастка готова, — сказав Краммок, з усмішкою глипаючи на долину.

Шукач кивнув.

— Єдине запитання — хто в неї втрапить? Бетод? Чи ми?

Лоґен ішов крізь ніч, ступаючи між багать. Довкола одних сиділи карли, що пили Краммокове пиво, курили його чагу і сміялися з оповідок. Довкола інших були горяни, які в мінливому світлі через грубе хутро, сплутане волосся й наполовину розмальовані обличчя скидалися на вовків. Один із них десь співав. Дивні пісні дивною мовою, із дзявканням і щебетанням, як у лісових тварин, вони здіймалися й падали, наче долини й вершини. Лоґен мусив визнати, що до цього доста давно не курив, та й не пив. Усе здавалося теплим. Багаття, люди, навіть прохолодний вітер. Він петляв у темряві, шукаючи багаття, за яким сиділи Шукач і всі інші, та гадки не мав, де його знайти. Він загубився, і не лише буквально.

— Тату, а скількох людей ти вбив?

Це, певно, була донька Краммока. У цьому таборі високих голосів було не надто багато, а шкода. Лоґен розгледів у темряві велику постать горянина. Поряд із ним сиділи троє його дітей, поставивши неподалік свою велетенську зброю.

— О, я вбив цілий легіон, Ісерн, — прогуркотів сильний, глибокий голос Краммока, коли Лоґен підійшов ближче. — Уже й не згадаю, скільки саме. Може, твоєму батькові й бракує часом клепки в голові, та ворог із нього кепський. Чи не найгірший, який може бути. Ти побачиш, що це правда, зблизька, коли надійдуть Бетод і його сраколизи.

Він підвів погляд і побачив, що крізь ніч наближається Лоґен.

— Присягаюся — і не сумніваюся, що Бетод присягнувся б теж, — на всій Півночі є лиш одна падлюка, страшніша, кривавіша й суворіша за твого батька.

— І хто це? — спитав хлопчик зі щитом. Лоґен відчув, як у нього обривається серце: Краммок підняв руку, показуючи в його бік.

— Та ось же він! Кривава Дев’ятка.

Дівчинка сердито зиркнула на Лоґена.

— Він ніщо. Ти міг би його здолати, тату!

— Ради мертвих, ні! Навіть не кажи такого, дівчинко, щоб я, бува, не надзюрив таку калюжу, що ти в ній утопишся.

— Вигляд у нього не бозна-який.

— І це наука вам усім. Мати не бозна-який вигляд, говорити небагато, здаватися невеликим — це гарний перший крок до того, щоб стати небезпечним. Еге ж, Дев’ятипалий? Так, коли ти випускаєш того диявола на волю, ті горопахи, яким від нього дістається, лякаються вдвічі більше. Шок і здивування, мої милі малята, вміння швидко діяти й безжальність. Ось що потрібне вбивці. Розміри, сила, сильний гучний голос — це все добре, коли доречно, та вони — ніщо перед такою вбивчою, страшною, безжальною швидкістю. Так, Кривава Дев’ятко?

Для дітей це був жорстокий урок, але Лоґена батько навчав цього змалечку і він тримав це в голові всі ці роки.

— Це прикро, але це правда. Той, хто б’є першим, часто б’є останнім.

— Це точно! — вигукнув Краммок і ляснув себе по великому стегну. — Гарно сказано! Але це радісно, а не прикро. Дітки, ви ж пам’ятаєте старого Вілама?

— Його здолав грім! — крикнув хлопчик зі щитом. — Під час бурі у Високогір’ї!

— Точно! Ось він стоїть на місці, а тоді здіймається такий гуркіт, ніби світ завалюється, щось спалахує, наче сонце, — і Вілам мертвий, як мої чоботи!

— У нього ноги горіли! — засміялася дівчинка.

— Так, Ісерн. Ти бачила, як швидко він умер, як це всіх вразило, яка немилосердна була блискавка… Таке.

Краммок перевів погляд на Лоґена.

— Те саме вийшло б, якби хтось перейшов дорогу оцьому чолов’язі. Скажеш йому недобре слово — і що далі? — Він лунко плеснув у долоні — так, що троє дітей підскочили. — Далі він возз’єднав би тебе із землею. Швидше, ніж небо вбило Вілама, і так само безжально. Коли ви стоїте за два кроки від оцього начебто нікчемного гада, ваше життя завше висить на волосинці. Хіба не так, Кривава Дев’ятко?

— Ну… — Лоґена це не надто тішило.

— То скількох людей ти вбив? — крикнула йому дівчинка, випнувши підборіддя.

Краммок засміявся й почухав їй волосся.

— Та цифр таких нема, щоб стільки порахувати, Ісерн! Він король убивць! Ніде під місяцем нема нікого смертоноснішого.

— А як же той Страховидло? — запитав хлопчик зі списом.

— О-о-о-о-о-о-о, — прошепотів Краммок, усміхнувшись на все обличчя. — Він не людина, Скофене. Він — це щось інше. Але мені цікаво… Раптом Фенрір Страховидло і Кривава Дев’ятка заходяться вбивати один одного? — Він потер руки. — Хотів би я це побачити. А місяць був би радий на це посвітити.

Краммок звів очі до неба, і Лоґен подивився вгору слідом за ним. Там, серед чорних небес, виднівся місяць, великий і білий, яскравий, наче новий вогонь.

Жахливі старигані

Високі вікна стояли відчинені, тож широку вітальню обвівав милосердний вітерець, який раз у раз охолоджував поцілунком спітніле лице Джезаля, ворушив і шурхотів величезними старовинними портьєрами. В цій залі все було надміру велике: просторі дверні прорізи — втричі вищі за людський зріст, а стеля, на якій було намальовано, як народи світу схиляються перед велетенським золотим сонцем, — удвічі вища за дверні прорізи. На широчезних полотнах по стінах виднілися людські постаті у повен зріст, зображені в різних величних позах і з войовничими обличчями, які неприємно вражали Джезаля щоразу, коли він розвертався.

Здавалося, це приміщення створене для видатних людей, для мудреців, для легендарних героїв чи могутніх лиходіїв. Створене для гігантів. Джезаль у ньому почувався малесеньким, жалюгідним, безголовим дурником.

— Будь ласка, руку, ваша величносте, — промуркотів один із кравців. Він примудрявся віддавати Джезалеві накази, залишаючись приголомшливо улесливим.

— Так, звісно… Вибачте.

Джезаль підняв руку трохи вище, подумки лаючи себе за те, що вкотре попросив пробачення. Тепер він король, як йому постійно нагадує Баяз. Йому не треба було б вибачатися, навіть якби він викинув якогось кравця з вікна. Той, мабуть, багатослівно подякував би йому за увагу під час польоту на землю. Зараз же він просто неприродно всміхнувся й плавно розгорнув мірну стрічку. Його колега плазував унизу, роблячи щось подібне довкола Джезалевих колін. Третій із них педантично записував їхні спостереження в оздоблену під мармур книгу.

Джезаль протяжно вдихнув і насуплено поглянув у дзеркало. Звідти на нього дивився невпевнений у собі молодий ідіот, закутаний у зразки блискучої тканини, наче кравецький манекен. Він більше скидався на блазня, ніж на короля, і почувався, звісно ж, так само. Вигляд у нього був сміховинний, і Джезаль, поза сумнівом, розреготався б, якби сам не був цим абсурдним посміховиськом.

— Тоді, може, щось в оспрійському стилі?

Королівський ювелір обережно поклав Джезалеві на голову чергову дерев’яну дурничку й оглянув результат. Краще аж ніяк не стало. Ця клята штука найбільше скидалася на перевернуту люстру.

— Ні, ні! — різко й дещо роздратовано озвався Баяз. — Занадто розкішна, занадто вигадлива, занадто велика. Та він ледве встоїть у цій клятій штуці! Якщо чесно, вона має бути простою, легкою. Такою, щоб у ній можна було битися!

Королівський ювелір кліпнув.

— Він битиметься в короні?

— Ні, йолопе! Але має здаватися, ніби може й побитися! — Баяз підійшов до Джезаля ззаду, зірвав у нього з голови дерев’яну конструкцію й пожбурив її так, що вона заторохтіла об начищену підлогу. Тоді схопив Джезаля за передпліччя й похмуро вдивився в його відображення через плече. — Це король-воїн у найкращих традиціях! Кревний спадкоємець королівства Харода Великого! Незрівнянний фехтувальник, який завдавав ран і діставав поранення, який вів армії до перемоги, який убивав людей десятками!

— Десятками? — невпевнено пробурмотів Джезаль.

Баяз його зігнорував.

— Це чоловік, якому із сідлом і шпагою так само комфортно, як із троном і скіпетром! Його корона має пасувати до обладунків. Пасувати до зброї. Пасувати до сталі. Тепер вам зрозуміло?

Ювелір поволі кивнув.

— Здається, так, мілорде.

— Добре. І ще одне.

— Тільки скажіть, що саме, мілорде.

— Почепіть на неї здоровезний діамант.

Ювелір скромно нахилив голову.

— Про це зайве й казати.

— А тепер геть. Геть звідси, всі! Його величності треба зайнятися державними справами.

Книгу різко згорнули, стрічки вмить поскручували, а зразки тканини швидко прибрали. Кравці й королівський ювелір позадкували з кімнати, кланяючись і послужливо щось бурмочучи, а тоді безшумно зачинили величезні позолочені двері. Джезаль мало не пішов разом із ними. Досі забував, що тепер його величність — це він сам.

— У мене є справи? — перепитав він, відвернувшись від дзеркала й щиро постаравшись видатися безжурним і владним.

Баяз вивів його у великий коридор за дверима. Його стіни були обвішані прекрасно оформленими мапами Союзу.

— Зустріч із Закритою Радою.

Джезаль ковтнув. Уже сама назва цього органу настрашувала. Стояти в мармурових залах, поки з нього знімали мірки для нового одягу, чути, як його називають «ваша величність», — усе це було приголомшливо, та великих зусиль із його боку не потребувало. Тепер же він мусив засідати в самому серці уряду. Джезаль дан Лютар, який колись славився колосальним невіглаством, сидітиме в одному приміщенні з дванадцятьма наймогутнішими людьми Союзу. Від нього очікуватимуть рішень, які впливатимуть на життя тисяч людей. Очікуватимуть, що він відстоюватиме свою точку зору в царинах політики, права й дипломатії, хоча по-справжньому добре він знається лише на фехтуванні, випивці й жінках. А втім, слід було визнати: принаймні в останній із цих сфер він навряд чи такий знавець, за якого вважав себе колись.

— Із Закритою Радою? — Джезалів голос підвищився, зазвучавши радше по-дівочому, ніж по-королівськи, і йому довелося прокашлятися. — Є якесь особливо важливе питання? — буркнув він непереконливим басом.

— Із Півночі сьогодні надійшли надзвичайно важливі новини.

— Справді?

— На жаль, лорд-маршал Бурр мертвий. Армії потрібен новий командувач. Суперечка із цього питання, напевно, займе кілька годин. Сюди, ваша величносте.

— Годин? — пробурмотів Джезаль, цокаючи підборами по широких мармурових сходах униз. Кілька годин у товаристві Закритої Ради. Він нервово потер руку об руку.

Баяз, вочевидь, вгадав його думки.

— Тобі не треба боятися цих старих вовків. Ти їхній пан, хай що вони вбили собі в голову. Ти завжди можеш їх замінити чи навіть наказати потягти їх геть у кайданах, якщо забажаєш. Можливо, вони про це забули. Можливо, нам свого часу доведеться їм нагадати.

Вони пройшли у високий вихід, обабіч якого стояли Лицарі Тіла. Ті тримали шоломи під пахвами, проте старанно не виражали обличчями жодних почуттів — усе одно що поопускали забрала. Далі розкинувся широкий сад, зусібіч оточений тінистою колонадою з білими мармуровими стовпами, вирізьбленими у вигляді листяних дерев. Із фонтанів бризкала вода, що іскрилася на яскравому сонці. Бездоганно підрівняним моріжком пихато походжало двійко величезних жовтогарячих птахів із тонкими, як сучки, ногами. Коли Джезаль їх проминав, вони зверхньо поглянули на нього з-за вигнутих дзьобів, вочевидь, не менше за нього впевнені, що він — правдивий самозванець.

Джезаль дивився на яскраві квіти, мерехтливу зелень, вишукані статуї. Глипав знизу вгору на стародавні стіни, вкриті повзучими рослинами — червоними, білими й зеленими. Усе це справді може належати йому? Все це і весь Аґріонт на додачу? Він зараз іде по глибоких слідах королів давнини? Харода, Казаміра, Арно? Від цього голова йшла обертом. Джезалеві довелося закліпати й похитати головою, як це було за сьогодні вже сотню разів, просто щоб не перекинутися. Хіба він не такий самий, яким був минулого тижня? Він почухав бороду, неначе перевіряючи її, й намацав під нею шрам. Він — та сама людина, яка змокла до нитки на широкій рівнині, яку поранили серед каміння, яка їла напівсиру конину й раділа цьому?

Джезаль прокашлявся.

— Я дуже хотів би… Не знаю, чи можна було б… поговорити з батьком?

— Твій батько мертвий.

Джезаль подумки вилаявся.

— Звісно, я хотів сказати… з тим, кого вважав батьком.

— І як ти думаєш, що він тобі скаже? Що ухвалював невдалі рішення? Що мав борги? Що брав у мене гроші за те, що тебе виховував?

— Він брав гроші? — промимрив Джезаль, відчувши себе як ніколи безпорадним.

— Родини рідко приймають сиріт із доброї волі, навіть якщо сироти симпатичні. Його борги було погашено, сторицею до того ж. Я залишив вказівки: хай тобі почнуть давати уроки фехтування, щойно ти зможеш тримати клинок. Хай тобі дадуть офіцерське звання в королівському полку й підштовхуватимуть до участі в літньому Турнірі. Хай тебе добре підготують на той випадок, якщо цей день настане. Цей чоловік бездоганно виконав мої вказівки. Проте, як ти розумієш, ваша зустріч була б дуже ніяковою для вас обох. Її краще уникати.

Джезаль судомно зітхнув.

— Звісно. Краще уникати. — Йому блиснула неприємна думка. — А… а мене взагалі звати Джезаль?

— Тепер, коли тебе короновано, так. — Баяз здійняв брову. — А що, ти волів би інше ім’я?

— Ні. Ні, звісно, ні.

Він відвернувся й кліпнув, позбуваючись сліз. Його поперед­нє життя було обманом. Нове здавалося ще більшим обманом. Навіть його ім’я — вигадка. Якусь хвилю вони йшли садами мовчки, хрускаючи ногами по гравію, такому свіжому й бездоганному, що Джезаль замислився: може, в ньому щодня чистять вручну кожен камінчик?

— Лорд Ішер за наступні кілька тижнів і місяців багато чого пояснить вашій величності.

— Справді? — Джезаль кашлянув, шморгнув носом і набув якомога сміливішого вигляду. — А чому?

— Я пообіцяв йому, що його брати стануть лорд-камергером і канцлером у Закритій Раді. Що його родина матиме більше преференцій, аніж усі інші. Такою була ціна його підтримки під час голосування.

— Зрозуміло. То мені слід дотримати угоди?

— Аж ніяк.

Джезаль нахмурився.

— Здається, я не…

— Прийшовши до влади, слід негайно віддалитися від усіх союзників. Їм здаватиметься, що твоя перемога належить їм, і їх не задовольнить жодна винагорода. Натомість треба звеличувати ворогів. Вони щиро радітимуть маленьким дарункам, бо знатимуть, що на них не заслуговують. Хюґен, Барезін, Скалд, Мід — ось кого тобі треба ввести до свого кола.

— Не Брока?

— У жодному разі не Брока. Він підійшов до корони надто близько, щоб коли-небудь вирішити, що не гідний її. Рано чи пізно його треба буде поставити на місце. Але не раніше, ніж ти остаточно утвердишся у своєму становищі й не здобудеш достатньої підтримки.

— Ясно.

Джезаль надув щоки. Вочевидь, королювання — це не лише вишуканий одяг, зверхнє поводження й завжди найбільше крісло у приміщенні.

— Сюди.

Вони вийшли із саду до затіненого коридору, оздобленого панелями з чорного дерева й різною старовинною зброєю, від якої голова йшла обертом. Виструнчилися блискучі повні обладунки різного штибу: лати й кольчуги, гауберки й кіраси, неодмінно позначені та прикрашені золотим сонцем Союзу. До стіни були прикріплені один за одним вишукані церемоніальні дворучні мечі завдовжки з людський зріст, а також значно довші за них алебарди. Під ними висіли сокири, кийки, морґенштерни та клинки — вигнуті та прямі, довгі й короткі, товсті й тонкі, — стільки, що стало б на цілу армію. Зброя, викувана в Союзі, зброя, захоплена в гурків, зброя, вкрадена у мертвих штирійців на полях кривавих боїв. Пам’ять про перемоги й поразки, збережена у сталі. Далеко вгорі висіли на обвуглених держаках списів подерті й безживні прапори забутих полків, переможно вирізаних до ноги в давніх війнах.

У віддаленому кінці цього зібрання височіли важкі подвійні двері, чорні, без оздоблення, привабливі, як ешафот. Обабіч них стояли лицарі-герольди у блискучих крилатих шоломах, похмурі, як кати. Ці люди були зобов’язані не лише стерегти центр урядування, а й доносити королівські накази до будь-якого куточка Союзу залежно від потреби. Його накази, зрозумів Джезаль і знову раптом занервував.

— Його величність бажає аудієнції в Закритої Ради, — проказав Баяз.

Двоє лицарів простягнули руки й відчинили важкі двері. У коридор полинув сердитий голос:

— Треба піти на нові поступки, бо інакше будуть лише нові заворушення! Ми не можемо просто…

— Верховний судде, до нас, здається, прийшли.

Після величного опорядження решти палацу Біла зала дещо розчаровувала. Не така вже й велика. Стіни чисто білі, без оздоблення. Вікна вузькі, майже як у камері, тож у приміщенні було темно навіть тепер, коли сяяло сонце. Повітря не рухалося й було неприємно важке й сперте. З меблів там стояли лише довгий стіл із темного дерева, на якому були нагромаджені папери, шість простих жорстких стільців обабіч столу, один стілець у віддаленому кінці й ще один, помітно вищий за решту, в голові. Мабуть, для самого Джезаля.

Коли він нехотя пірнув у залу, члени Закритої Ради підвелися. Годі було зібрати в одному місці страхітливішу компанію стариганів, і всі вони у вичікувальному мовчанні дивилися просто на Джезаля. Коли двері за ним зачинились, а засув на них зі страхітливою категоричністю опустився, він підскочив.

— Ваша величносте, — лорд-камергер Хофф низько вклонився, — найперше дозвольте нам із колегами привітати вас із цілком заслуженим сходженням на престол. Ми всі вважаємо вас гідною заміною королю Гуславу і з нетерпінням чекаємо на можливість консультувати вас і виконувати ваші накази в прийдешні місяці й роки.

Він іще раз уклонився, і страхітливі старигані довкола ґречно заплескали в долоні.

— Що ж, дякую вам усім, — промовив Джезаль, приємно здивований, хоч і геть не почувався гідною заміною комусь чи чомусь. Може, буде не так уже й боляче, як він боявся. Ці старі вовки видались йому непогано прирученими.

— Прошу, дозвольте відрекомендувати вам усіх, — пробелькотів Хофф. — Архілектор Сульт, голова вашої Інквізиції.

— Радий вам служити, ваша величносте.

— Верховний суддя Маровія, головний лорд закону.

— Аналогічно, ваша величносте, це честь для мене.

— А з лорд-маршалом Варузом ви, гадаю, вже добре знайомі.

Старий солдат променисто всміхнувся.

— Ваша величносте, тренувати вас колись було великим задоволенням, а тепер для мене буде великим задоволенням вас консультувати.

Так вони й продовжували; Джезаль усміхався й кивав кожному по черзі. Халлек, лорд-канцлер. Торлікорм, верховний консул. Ройцер, лорд-адмірал флоту, і так далі. Урешті Хофф провів його до високого стільця в голові столу, і Джезаль сів на трон, тимчасом як члени Закритої Ради продовжували всміхатися. Він якусь мить дурнувато всміхався їм усім, а тоді до нього дійшло…

— Ох, прошу, сідайте.

Старигані посідали. Кілька з них помітно скривилися від болю, коли захрускотіли їхні старі коліна й заклацали їхні старі спини. Баяз безжурно опустився на стілець у віддаленому кінці столу, навпроти Джезаля, неначе сидів там усе життя. Старі зади засовгалися на полірованому дереві, зашурхотіли мантії, і в залі поступово стало тихо, мов у гробниці. Один стілець під ліктем Варуза був порожній. На тому стільці сидів би лорд-маршал Бурр, якби його не відправили служити на Північ. Якби він не помер. Дюжина жаских стариганів ґречно чекала, коли Джезаль заговорить. Дюжина стариганів, яких він іще нещодавно вважав наймогутнішими людьми, тепер усі як один були підзвітні йому. Він і помислити не зміг би про таке, навіть у найзухваліших своїх мріях. Джезаль прокашлявся.

— Благаю, продовжуйте, мілорди. Я спробую наздогнати вас на ходу.

Хофф зблиснув скромною усмішкою.

— Звісно, ваша величносте. Якщо вам раптом знадобиться щось пояснити, просто спитайте.

— Дякую, — сказав Джезаль, — дяку…

Його перервав рипучий голос Халлека:

— Отже, повернімося до питання дисципліни серед се­лянства.

— Ми вже підготували поступки! — різко заявив Сульт. — Такі, які селяни були раді прийняти.

— Шматок бинта на гнійну рану! — відказав Маровія. — Рано чи пізно повстання розпочнеться знов. Уникнути цього можна лише в один спосіб — давши простій людині те, чого вона потребує. Просто повівшись справедливо! Її треба залучити до процесу врядування.

— Залучити! — пирхнув Сульт.

— Потрібно перекласти тягар податків на землевласників!

Халлек закотив очі до стелі.

— Тільки не ця маячня.

— Наша нинішня система існувала сотні років, — різко нагадав Сульт.

— Та вона збоїла сотні років! — кинув у відповідь Маровія.

Джезаль прокашлявся, і старигані крутнули головами в його бік.

— А хіба не можна просто брати з усіх однакову частку доходів — і байдуже, із селян чи з дворян… а тоді, можливо…

Він поступово замовк. Йому самому ця ідея здавалася досить простою, та тепер усі одинадцятеро чиновників шоковано витріщилися на нього — неначе хтось здуру пустив до зали хатню тваринку, а та раптом вирішила заговорити про оподаткування. У віддаленому кінці столу Баяз мовчки оглядав свої нігті. Від нього допомоги було не дочекатись.

— Ах, ваша величносте, — заспокійливим голосом промовив Торлікорм, — такою системою було б майже неможливо керувати.

Він кліпнув, неначе кажучи: «І як вам із вашим неймовірним невіглаством вдається самостійно вдягатися?»

Джезаль почервонів до кінчиків вух.

— Розумію.

— Оподаткування, — прогудів Халлек, — це надзвичайно складна тема.

Він поглянув на Джезаля, неначе кажучи: «Аж надто складна, щоб увіпхнути її у ваш крихітний куценький розум».

— Можливо, ваша величносте, було б краще, якби ви залишили нудні деталі своїм покірним слугам, — зауважив Маровія з лагідною усмішкою, що ніби промовляла: «Можливо, було б краще, якби ви не розтуляли рота й старалися не бентежити дорослих».

— Звісно, — Джезаль сором’язливо повернувся до свого крісла. — Звісно.

А тоді розмова пішла далі, тимчасом як ранок усе тягнувся, а смуги світла з вікон поволі ковзали по купах паперів на широкому столі. Джезаль мало-помалу почав осягати пра­вила цієї гри. Жахливо складні й водночас жахливо прості. Її немолоді учасники приблизно поділялися на дві команди. Архілектор Сульт і верховний суддя Маровія були їхніми капітанами й люто сперечалися з кожної теми, хай якої незначної. Кожен із них мав трьох прибічників, які погоджувалися з кожним їхнім висловлюванням. Тим часом лорд Хофф, якому марно допомагав лорд-маршал Варуз, грав роль судді й силкувався перекинути містки через нездоланну межу між цими двома усталеними таборами.

Джезаль помилився не тоді, коли подумав, ніби не знатиме, що казати, хоча він, звісно, справді цього не знав. Він помилився тоді, коли подумав, ніби хтось хотітиме, щоб він щось казав. Старигані хотіли лише продовжувати власну безглузду боротьбу. Може, звикли вести державні справи зі слинявим придурком на чолі столу. Тепер же Джезаль розумів, що в ньому вбачають рівноцінну заміну, і замислився, чи не мають вони рації.

— Чи не могла б ваша величність підписатися тут… і тут… і тут… і отам…

Перо шкрябало по все нових і нових паперах, старі голоси продовжували гудіти, просторікувати й чубитись один з одним. Щоразу, коли говорив Джезаль, сиві дідугани всміхалися, зітхали, поблажливо хитали головами, тож він говорив дедалі рідше. Вони принижували його похвалою й засліплювали поясненнями. Годинами безглуздо заплутували його правом, формальностями та традиціями. Він поволі сповзав дедалі нижче на своєму незручному стільці. Служник приніс вино, і він випив, сп’янів, знудився, а тоді сп’янів і знудився ще більше. Хвилина тягнулася за хвилиною, і до Джезаля почало доходити: якщо розібратися, нема на світі такої невимовно нудної штуки, як перебування на вершині влади.

— А тепер — сумне питання, — зауважив Хофф, коли остання суперечка стихла, завершившись вимушеним компромісом. — Наш колега, лорд-маршал Бурр, мертвий. Його тіло прямує до нас із Півночі й буде поховане з усіма почестями. А тим часом ми зобов’язані порекомендувати заміну йому. Так у цій кімнаті вперше буде заповнене якесь крісло, відколи помер шановний канцлер Фікт. Лорд-маршале Варузе!

Старий вояк прокашлявся і скривився так, ніби усвідомив, що зараз відчинить шлюз, який цілком може потопити їх усіх.

— На цю посаду є двоє очевидних претендентів. Обидва, поза сумнівом, люди сміливі й досвідчені, їхні чесноти добре відомі нашій раді. Я не сумніваюся, що як генерал Полдер, так і генерал Крой…

— Полдер кращий, у цьому не може бути жодних сумнівів! — загарчав Сульт, і Халлек негайно йому підтакнув.

— Навпаки! — процідив Маровія під сердите бурмотіння свого табору. — Очевидно, що краще обрати Кроя!

Джезалеві здавалося, що в цій царині він як офіцер із певним досвідом може бути хоч трішечки цінним, але в Закритій Раді, схоже, ніхто й не припускав, що можна поспитати його думки. Він понуро відхилився на спинку стільця і ще раз сьорбнув вина з келиха, тимчасом як старі вовки продовжували завзято клацати один на одного зубами.

— Можливо, нам варто згодом обговорити це питання детальніше! — втрутився лорд Хофф у суперечку, що невпинно загострювалася. — Тонкощі цієї проблеми втомлюють його величність, а вона не надто актуальна! — Сульт і Маровія гнівно витріщились один на одного, проте говорити не стали. Хофф зітхнув із полегшенням. — Чудово. Наступний пункт нашого порядку денного стосується забезпечення нашої армії в Енґлії. Полковник Вест у своїх депешах пише…

— Вест?

Джезаль, захриплий від вина, різко випрямився. Це прізвище подіяло на нього, як нюхальні солі на дівчину, що мліє, стало для нього міцною й надійною скелею, за яку можна було вхопитися серед усього цього хаосу. Якби ж лишень Вест був тут тепер і міг йому допомогти, все здавалося б незмірно логічнішим… Він кліпнув на порожній стілець збоку від Варуза, який лишив по собі Бурр. Може, Джезаль і п’яний, зате він король. Він волого прокашлявся.

— Моїм новим лорд-маршалом буде полковник Вест!

Запала ошелешена тиша. Дванадцятеро дідів витріщилися на нього. А тоді Торлікорм захихотів — поблажливо, неначе кажучи: «І як нам стулити йому пельку?»

— Ваша величносте, полковник Вест, звісно, особисто вам знайомий і сміливий…

Здавалося, вся Рада нарешті знайшла якесь питання, в якому могла бути одностайною.

— Перший у проломі під час облоги Ульріока й таке інше, — бурмотів Варуз, хитаючи головою, — але, взагалі-то…

— …він молодший, недосвідчений і…

— Він простолюдин, — здійняв брови Хофф.

— Непристойний відхід від традиції, — зажурився Халлек.

— Полдер був би значно кращий! — загарчав на Маровію Сульт.

— Тут потрібен Крой! — гарикнув у відповідь Маровія.

Торлікорм солодкаво всміхнувся, як може всміхатися годувальниця, намагаючись заспокоїти нестерпну дитину.

— Отже, ваша величносте, як ви бачите, ми не можемо розглядати полковника Веста як…

Джезалів порожній келих з гучним ударом відскочив від лисого чола Торлікорма й задзеленчав, покотившись у куток зали. Старий завив від шоку й болю, а тоді з’їхав зі стільця. Із видов­женого порізу через усе його обличчя текла кров.

— Не можемо?! — заволав Джезаль, звівшись на ноги й вирячивши очі. — Ти, блядь, смієш казати мені «не можемо», падло старе?! Та ви всі належите мені! — Він люто тицьнув пальцем у повітря. — Ви існуєте для того, щоб мене консультувати, а не диктувати мені свою волю! Правлю тут я! Я!

Джезаль схопив каламар і пожбурив його через усю залу. Той розбився об стіну, залишивши на штукатурці велику чорну пляму та всіявши чорними цятками рукав бездоганно білого плаща архілектора Сульта.

— Я! Я! Нам тут, блядь, потрібна традиція послуху! — Джезаль схопив стос документів і пожбурив їх у Маровію. Повітря наповнилося тріпотінням паперу. — Ніколи більше не кажіть мені «не можемо»! Ніколи!

На Джезаля витріщилось одинадцять пар отетерілих очей. Одна, аж у кінці столу, всміхалася. Від цього він розсердився як ніколи.

— Моїм новим лорд-маршалом буде Коллем Вест! — заволав Джезаль і, охоплений люттю, перекинув свій стілець ногою. — Під час нашої наступної зустрічі я або дістану належну повагу, або закую все ваше кодло в кайдани! В кайдани, блядь… і… і…

Тепер йому боліла голова, боліла доволі сильно. Він розкидався всім, до чого було легко дотягнутись, і тепер відчайдушно силкувався зрозуміти, що робити далі.

Баяз строго підвівся зі свого місця.

— Мілорди, на сьогодні це все.

Припрошувати Закриту Раду далі було непотрібно. Замиготіли папери, зашурхотіли мантії, завищали стільці: члени Ради бігли наввипередки, щоб покинути залу першими. Хофф вибрався до коридору. За ним по п’ятах вийшов Маровія, а після нього дременув Сульт. Варуз допоміг Торлікорму встати з підлоги й повів, тримаючи за лікоть.

— Перепрошую, — хрипів Торлікорм, поки його зі скривавленим обличчям швидко виводили за двері, — ваша величносте, усіляко перепрошую…

Баяз суворо стовбичив у кінці столу й дивився, як радники тікають із зали. Джезаль причаївся навпроти, застигнувши десь між новим гнівом і вбивчим соромом, але дедалі більше схиляючись до останнього. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж останній із членів Закритої Ради таки втік із зали й великі чорні двері поволі зачинилися.

Перший з-поміж магів повернувся до Джезаля, і на його обличчі раптом розтягнулася широка усмішка.

— Прекрасний учинок, ваша величносте, прекрасний учинок.

— Що? — Джезаль був певен: він осоромився так, що ніколи не зможе реабілітуватися.

— Гадаю, твої радники віднині остерігатимуться сприймати тебе несерйозно. Стратегія не нова, та менш ефективною вона від цього не стає. Сам Харод Великий мав страхітливий норов і блискучо ним користувався. Після однієї з його істерик ніхто кілька тижнів не наважувався ставити під сумнів його рішення. — Баяз реготнув. — А втім, я підозрюю, що поранити власного верховного консула не насмілився б навіть Харод.

— То була не істерика! — загарчав Джезаль, знову спалахнувши. Якщо йому докучають жахливі старигані, то найгірший серед них — однозначно Баяз. — Якщо я король, хай зі мною поводяться відповідно! Не бажаю, щоб хтось диктував мені свою волю в моєму ж палаці! Ніхто… навіть… тобто…

Баяз поглянув на нього страхітливо суворими зеленими очима й заговорив із крижаним спокоєм:

— Якщо ваша величність збираються зірватися на мені, то я однозначно не рекомендував би цього робити.

Джезалів гнів вже й так був готовий щомиті вщухнути, а тепер, під крижаним поглядом мага, він зів’яв остаточно.

— Звісно… вибачте… дуже прошу, вибачте.

Джезаль заплющив очі та втупився в начищену стільницю. Колись він ніколи й ні за що не вибачався. Тепер же він був королем і не мав потреби перед кимось вибачатись, але зрозумів, що не може зупинитися.

— Я цього не просив, — кволо промимрив він і плюхнувся на стілець. — Не знаю, як так вийшло. Я нічим цього не заслужив.

— Звісно. — Баяз поволі обійшов стіл. — Жодна людина за жодних обставин не може заслужити на престол. Тому ти мусиш прагнути до того, щоб стати гідним його тепер. Щодня. Достоту як твої видатні попередники. Казамір. Арно, сам Харод.

Джезаль протяжно вдихнув і шумно видихнув.

— Звісно, ви маєте рацію. І як вам вдається завжди мати рацію?

Маг скромно підняв одну руку.

— Завжди мати рацію? Аж ніяк. Однак у мене є перевага — значний досвід, і я тут заради того, щоб якомога краще тебе скеровувати. Ти чудово рушив у непростий шлях і маєш пишатися так само, як я пишаюся тобою. Проте є певні заходи, яких не можна відкладати. Найважливіший із них — твоє весілля.

У Джезаля відвисла щелепа.

— Весілля?

— Ваша величносте, неодружений король — це як крісло на трьох ніжках. Йому легко впасти. Твоє сідало лише торкнулося трону і ще аж ніяк не вмостилося на ньому. Тобі потрібна дружина, яка гарантує підтримку, й потрібні спадкоємці, щоб твої підданці почувалися в безпеці. Зволікання лише надасть твоїм ворогам можливості попрацювати проти тебе.

Удари сипалися так швидко, що Джезаль мимохіть схопився за голову, сподіваючись, що так вона не розлетиться на шматки.

— Моїм ворогам?

Хіба ж він не намагався завжди порозумітися з усіма?

— Невже можна бути таким наївним? Лорд Брок, поза сумнівом, плете змову проти тебе. Лорда Ішера не можна тримати на відстані нескінченно довго. Інші члени Відкритої Ради підтримали тебе зі страху — або ж їм за це заплатили.

— Заплатили? — видихнув Джезаль.

— Така підтримка не буває вічною. Ти мусиш одружитись, і дружина мусить принести тобі могутніх союзників.

— Але ж у мене є… — Джезаль облизав губи, не знаючи напевне, як порушити цю тему. — Певні зобов’язання… на цьому фронті.

— Арді Вест?

Джезаль мало не роззявив рота, щоб запитати Баяза, звідки той так багато знає про його романтичні зв’язки, проте швидко передумав. Зрештою, скидалося на те, що старий знає про Джезаля набагато більше, ніж він сам.

— Джезалю, я знаю, як воно буває. Я прожив довге життя. Звісно, ти її кохаєш. Звісно, зараз ти готовий заради неї відмовитися від чого завгодно. Але повір мені, це відчуття довго не протримається.

Джезаль ніяково переніс вагу з ноги на ногу. Спробував уявити криву усмішку Арді, м’якість її волосся, її сміх. Як чудово це втішало його на рівнині! Але тепер важко було думати про неї, не згадуючи, як її зуби впивалися йому в губу, як щипало йому лице від її ляпаса, як рипів під ними стіл. Не згадуючи тодішнього сорому, почуття провини, неоднозначності. Баязів голос — немилосердно спокійний, безжально чесний, категорично розсудливий — вів далі:

— Те, що ти взяв на себе зобов’язання, цілком природно, але твоє колишнє життя скінчилось, а з ним скінчились і твої зобов’язання. Тепер ти король, і твоєму народові потрібно, щоб ти поводився відповідно. Йому потрібен якийсь приклад для наслідування. Щось однозначно вище за нього. Це ж верховна королева Союзу. Мати королів. Фермерська донька зі схильністю до вибриків і любов’ю до пияцтва? Гадаю, що ні.

Джезаль здригнувся, коли Баяз отак описав Арді, проте сперечатися з цим аж ніяк не міг.

— Ти незаконний син. Дружина з бездоганним походженням надасть твоїй династії значно більшої ваги. Принесе значно більше поваги. Ваша величносте, на світі повно потенційних наречених, і всі вони високородні. Доньки герцогів і сестри королів, вродливі й культурні. Принцеси з усього світу на вибір.

Джезаль відчув, як у нього здіймаються брови. Він, звісно, кохав Арді, проте Баязові аргументи просто обеззброювали. Тепер він мусив думати не лише про власні потреби, а й про багато чого іншого. Якщо уявляти самого себе королем було абсурдно, то уявляти Арді королевою — втричі абсурдніше. Звісно, він кохав її. По-своєму. Але принцеси з усього світу на вибір? Із цією фразою однозначно було важко посперечатися.

— Ти збагнув! — переможно клацнув пальцями Перший з-поміж магів. — Я пошлю герцогові Орсо з Таліна прохання відрекомендувати тобі його доньку Терез. — Він заспокійливо підняв руку. — Просто для початку, сам розумієш. Із Таліна вийшов би сильний союзник. — Баяз усміхнувся й нахилився вперед, щоб пробурмотіти Джезалеві на вухо: — Але, якщо ти справді прив’язався до цієї дівчини, тобі не треба кидати все. Сам знаєш, у королів часто бувають коханки.

І так питання, звісно, було вирішено.

Готовність до найгіршого

Ґлокта сидів у своїй їдальні, вдивляючись у стіл і потираючи однією рукою зболіле стегно. Другою він розгублено ворушив варті цілого статку самоцвіти, розкладені на чорному шкіряному футлярі.

«Чому я це роблю? Чому залишаюся тут і ставлю запитання? Я міг би втекти з наступним припливом, і від цього нікому не стало б гірше. Може, об’їхати прекрасні міста Штирії? Податись у круїз Тисячею островів? Нарешті рушити до далекого Тонду чи неблизького Сулджуку, щоб прожити свої знівечені дні у спокої, серед людей, які не розумітимуть жодного мого слова? Не завдаючи нікому шкоди? Не зберігаючи таємниць? Переймаючись невинуватістю чи провиною, правдою чи брехнею не більше, ніж оці маленькі каменючки».

Самоцвіти виблискували у сяйві свічок, цокали один об одного й лоскотали Ґлокті пальці, коли він відсував їх то туди, то сюди. «Але ж, якщо я раптом зникну, Його Преосвященство ридатиме без упину. Мабуть, так само, як і банківський дім “Валінт і Балк”. А де в усьому широкому Земному колі я був би захищений від сліз таких могутніх панів? І навіщо? Щоб коротати дні, сидячи на скаліченій дупі й чекаючи, коли прийдуть убивці? Щоб лежати в ліжку, мучитися болями й думати про все, що втратив?»

Він, насупившись, опустив погляд на коштовні камінчики — чисті, тверді, прекрасні. «Я зробив свій вибір уже давно. Тоді, коли взяв гроші у Валінта й Балка. Коли поцілував перстень Інквізиції. Ще навіть до імператорських в’язниць, коли виступив до мосту, не сумніваючись, що врятувати світ може лише блискучий Занд дан Ґлокта…»

По кімнаті розійшлося відлуння від глухого стукоту в двері, і Ґлокта рвучко підняв голову. У нього відвисла беззуба щелепа. «Аби тільки не архілектор…»

— Іменем Його Преосвященства, відчиніть!

Вибравшись із крісла й зібравши камінчики в одну купку, він відчув спазм на всю спину і скривився. Безцінні блискучі пригорщі камінчиків. На чолі в Ґлокти виступив піт.

«А якби мій маленький скарб виявив архілектор?» Він стиха захихотів, схопившись за шкіряний футляр. «Я збирався розповісти про все це, справді збирався, проте час вічно здавався непідходящим. Зрештою, це ж дрібниця — хіба що короля викупити можна». Його пальці незграбно взялися за камінці, і Ґлокта, поспішаючи, змахнув один камінчик. Той упав на підлогу, заіскривши й різко зацокавши.

У двері знову постукали, тепер уже гучніше. Так сильно, що аж задрижав важкий замок.

— Відчиніть!

— Я ще йду!

Ґлокта важко, зі стогоном опустився накарачки й заходився шукати по підлозі, відчуваючи, як палає від болю шия. Побачив плаский і зелений камінчик на мостинах, де він яскраво сяяв у світлі вогню.

«Попався, заразо!» Ґлокта підхопив його, зіп’явся на ноги, тримаючись за край столу, і склав футляр — раз, двічі. «Ховати його ніколи». Засунув футляр під сорочку, далеко вниз, щоб заховати під паском, а тоді взявся за ціпок і пошкутильгав до дверей кімнати, витираючи спітніле лице, поправляючи на собі одяг і всіляко стараючись показатися чепурним.

— Я йду! Не треба…

До апартаментів Ґлокти увірвалося четверо здоровезних практиків, промчавши повз нього й мало не збивши його з ніг. За ними, в коридорі, стояв Його Преосвященство архілектор, який люто хмурився, а за його спиною — ще двоє велетенських практиків. «Несподіваний час для такого приємного візиту». Ґлокта чув, як ті четверо тупали по його апартаментах, розчахуючи двері й відкриваючи шафи. «Не зважайте на мене, панове, почувайтесь як удома». За мить вони повернулися.

— Порожньо, — буркнув один із-під маски.

— Хе, — пирхнув Сульт і плавно переступив через поріг, роззираючись довкола зі зневажливою гримасою. «Здається, моє нове помешкання вражає не більше, ніж старе». Шестеро його практиків поставали під стінами Ґлоктиної їдальні, склавши руки на грудях і стежачи. «Страх як багато здорованів, щоб наглянути за одним маленьким калікою».

Сульт забив по підлозі черевиками, походжаючи сюди-туди. Очі в нього були вирячені, а лице перекосилося, гнівно нахмурившись. «Не треба бути великим знавцем людської вдачі, щоб зрозуміти: він незадоволений. Може, до його відома дійшов котрийсь із моїх огидних секретів? Котрийсь із моїх маленьких актів непокори?» Ґлокта відчув, як по його зігнутому хребту пробігає спітнілий дрож. «Можливо, не-страта магістра Ейдер? Домовленість із практиком Вітарі говорити не всю правду?» Він посунув стегна, і кутик шкіряної торбинки злегка вп’явся йому в ребра. «Чи, може, лише маленька історійка з великим статком, за який мене купив украй підозрілий банківський дім?»

У голові Ґлокти несподівано виникла картина: футляр із самоцвітами в нього за паском раптом розчахується і камінчики сиплються безцінним водоспадом із його штанин, тимчасом як архілектор і його практики зачудовано на це дивляться. «Цікаво, як я спробував би це пояснити». Через цю думку Ґлокті довелося придушити в собі смішок.

— Отой падлюка Баяз! — загарчав Сульт, стиснувши руки в білих рукавичках у тремтливі кулаки.

Ґлокта відчув, що трішечки розслабився. «Отже, проблема не в мені. Принаймні поки що».

— Баяз?

— Отой лисий брехун, отой усміхнений самозванець, отой старезний шарлатан! Він украв Закриту Раду! — «Ану стій, злодюго!» — Через нього той черв’як Лютар диктує нам свою волю! Ти казав мені, що він безхребетна нікчема! — «Я казав вам, що він колись був безхребетним нікчемною, а ви мене не послухали». — Виявляється, у цього клятого цуцика є зуби, і він не боїться ними користуватись, а той Перший з-поміж паскудних магів тримає його на повідці! Він сміється з нас! Сміється з мене! З мене! — волав Сульт, тицяючи себе в груди зігнутим пальцем.

— Я…

— Ґлокто, до дідька твої виправдання! Я потопаю в морі клятих виправдань, хоча мені потрібні відповіді! Мені потрібні рішення! Потрібно знати більше про цього брехуна!

«Тоді це, можливо, вас вразить».

— Власне кажучи, я вже наважився на певні кроки в цьому напрямку.

— Які кроки?

— Зміг узяти під варту його навігатора, — пояснив Ґлокта й дозволив собі ледь помітну усмішку.

— Навігатора? — Сульт, вочевидь, не вразився. — І що той звіздар-недоумок тобі розповів?

Ґлокта трохи помовчав.

— Що він помандрував через усю Стару Імперію до краю світу разом із Баязом і нашим новим королем, перш ніж той опинився на престолі. — Ґлокті було важко дібрати слова, які добре впишуться у світ Сульта — світ логіки, причин і струнких пояснень. — Що вони шукали… певну реліквію зі Старого часу…

— Реліквії? — перепитав Сульт і спохмурнів іще більше. — Старий час?

Ґлокта ковтнув.

— Так, але вони її не знайшли…

— Отже, тепер ми знаємо про одну з тисячі речей, яких Баяз не зробив? Тьху! — Сульт люто рубонув повітря рукою. — Він ніхто й розповів тобі менше ніж нічого! Знову твої вигадки й нісенітниці!

— Звісно, Ваше Преосвященство, — пробелькотів Ґлокта. «Деяким людям справді не догодити».

Сульт насуплено опустив погляд на дошку для квадратів під вікном. Його рука в білій рукавичці зависла над фігурами, неначе збираючись зробити хід.

— Я вже й не пам’ятаю, скільки разів ти мене підводив, але дам тобі останній шанс виправитися. Ще раз поцікався цим Першим з-поміж магів. Знайди якусь слабину, якусь зброю, що її можна використати проти нього. Він — це хвороба, і ми мусимо його випалити. — Сульт сердито тицьнув у одну з білих фігур. — Я хочу, щоб його було знищено! Хочу, щоб із ним було покінчено! Хочу, щоб він сидів у Будинку питань, спутаний ланцюгами!

Ґлокта ковтнув.

— Ваше Преосвященство, Баяз надійно влаштувався в палаці, й мені до нього точно не дотягнутися… його протеже тепер наш король…

«Почасти завдяки нашим власним відчайдушним зусиллям». Він мало не скривився, та не зміг утриматися від запитання:

— Як мені це зробити?

— Як?! — вереснув Сульт. — Як, черве ти калічний?!

Він люто змахнув рукою по дошці, і фігури, закрутившись, розлетілися по підлозі. «І цікаво, кому доведеться нагнутися, щоб їх підібрати?» Шестеро практиків, якими неначе керувала тональність архілекторського голосу, відлипли від стін і загрозливо ввійшли до зали.

— Якби я бажав особисто звертати увагу на кожну деталь, то не потребував би твоїх нікчемних послуг! Паняй звідси і зроби це, слимаче покручений!

— Ваше Преосвященство надто добрі, — пробурмотів Ґлокта і ще раз скромно схилив голову. «Але навіть найжалюгіднішого пса треба час від часу чухати за вухами, бо інакше він може потягнутися до хазяйської горлянки…»

— І заразом поцікався його історією.

— Історією, архілекторе?

— Цією казкою про Кармі дан Рот! — Сультові очі стали ще вужчими, а в його перенісся врізалися жорсткі зморшки. — Якщо не можемо взятися за повідець самі, треба приспати собаку — розумієш?

Ґлокта відчув, як у нього засіпалось око, хоч він і силкувався втримати його на місці. «Ми знайдемо спосіб раптово завершити правління короля Джезаля. Небезпечно. Якщо Союз — це корабель, то він зовсім недавно пройшов бурю й сильно хилиться набік. Ми втратили одного капітана. Якщо замінити тепер ще одного, судно може остаточно розвалитися. Тоді ми всі плаватимемо самі у глибоких, холодних, незнаних водах. Громадянська війна — чули про таке?» Він насуплено глянув на фігури для гри у квадрати, розкидані по підлозі. «Зате Його Преосвященство висловився. Як там казала та Шікель? Коли володар дає завдання, треба виконувати його якнайкраще. Навіть якщо завдання страшне. А дехто з нас годиться лише для страшних завдань…»

— Кармі дан Рот і її байстрюк. Я докопаюся до правди в цій справі, Ваше Преосвященство, можете на мене покластися.

Сультів усміх став іще зневажливішим.

— Якби ж то!

Будинок питань був жвавим, як на вечірню годину. Шкутильгаючи вздовж коридору, втиснувши в губи нікудишні зуби й міцно схопившись рукою за держак ціпка, слизький від поту, Ґлокта не бачив нікого. Не бачив, зате чув.

Із-за окутих залізом дверей виривалися голоси. Тихі й наполегливі. «Ставлять запитання». Високі й відчайдушні. «Вибовкують відповіді». Час від часу важку тишу прорізав крик, рев чи болісне виття. «А це пояснень не потребує». Коли Ґлокта кульгаво підійшов до Северарда, той стояв спершись на стіну, поставивши одну ногу на штукатурку й насвистуючи щось незрозуміле за маскою.

— Що це все означає? — запитав Ґлокта.

— Деякі люди лорда Брока напилися, а тоді почали галасувати. Їх було п’ятдесят, і вони влаштували неабиякий бешкет біля Чотирьох Кутів. Нили про права, пхинькали, що людей ошукали, просторікували про те, що королем мав стати Брок. Вони кажуть, що це була демонстрація. Ми кажемо, що це була зрада.

— Зрада, так? — «Це поняття має сумнозвісно гнучке визначення». — Оберіть декого з заводіяк і підпишіть якийсь папір. Енґлія знову в руках Союзу. Нам час заселяти її зрадниками.

— Над цим уже працюють. Щось іще?

— О, звісно. — «Жонглювання ножами. Один падає, два злітають. У повітрі постійно стає більше клинків, і кожен із них має смертоносне лезо». — Сьогодні до мене навідався Його Преосвященство. Візит був нетривалим, але надто довгим, як на мій смак.

— У нас є робота?

— Нічого такого, на чому ти розбагатієш, якщо ти сподіваєшся на це.

— Я завжди сподіваюсь. Я, як то кажуть, оптиміст.

— Пощастило тобі. — «Я більше схиляюся в протилежний бік». Ґлокта глибоко вдихнув і протяжно, шумно видихнув. — Перший з-поміж магів і його сміливі супутники.

— Знову?

— Його Преосвященство бажає відомостей.

— Але цей Баяз… Хіба він не водить дружбу з нашим новим королем?

Ґлокта здійняв брову, тимчасом як у коридорі відлунив приглушений рев болю. «Водить дружбу? Та він усе одно що виліпив його з глини».

— Саме тому, практику Северарде, ми маємо не зводити з нього очей. Заради його ж безпеки. Могутні люди мають могутніх ворогів, а також могутніх друзів.

— Гадаєте, той навігатор знає щось іще?

— Нічого такого, чого буде достатньо.

— Шкода. Я вже майже звик до присутності цього маленького покидька. Він розповідає шикарну історію про величезну рибу.

Ґлокта посмоктав голі ясна.

— Поки що тримайте його там, де він є. Можливо, його небилиці оцінить практик Фрост.

«У нього витончене почуття гумору».

— Якщо від навігатора жодної користі, на кого нам натиснути?

«А й справді, на кого? Дев’ятипалий зник. Сам Баяз заховався в палаці, а його учень від нього практично не відходить. Треба визнати, що колишній Джезаль дан Лютар тепер абсолютно для нас недосяжний…»

— Як щодо тієї жінки?

Северард підвів погляд.

— Що, тієї смаглявої сучки?

— Вона досі в місті, чи не так?

— Начебто так.

— Тоді піди за нею назирці й довідайся, чим вона займається.

Практик трохи помовчав.

— А це конче треба?

— Що таке? Злякався?

Северард підняв маску й почухав лице під нею.

— Є люди, за якими я пішов би назирці з більшою охотою.

— Життя — це низка речей, які ми робимо з неохотою. — Ґлокта оглянув коридор, пересвідчуючись у тому, що там нікого немає. — Також треба поспитати про Кармі дан Рот, гадану матір нашого поточного короля.

— Що саме поспитати?

Ґлокта нахилився до Северарда й тихо зашепотів йому на вухо:

— Щось на кшталт: «Вона справді народила дитину, перш ніж померти? Та дитина справді була плодом любовних пригод короля Гуслава? Та дитина справді є тим самим чоловіком, який тепер сидить на престолі? Сам знаєш, що треба питати.

«Таке, що може довести нас до неабиякої біди. Таке, що дехто може назвати зрадою. А як відомо, це поняття має сумнозвісно гнучке визначення».

Северардова маска залишилася такою, як завжди, зате решта його обличчя виражала явну тривогу.

— Ви впевнені, що нам треба це розкопувати?

— Чому б тобі не спитати архілектора, чи впевнений він? Мені здалося, що він упевнений. Якщо тобі складно, скористайся допомогою Фроста.

— Але… чого ми шукаємо? Як ми…

— Як? — процідив Ґлокта. — Якби я бажав особисто звертати увагу на кожну деталь, то не потребував би твоїх послуг. Іди й зроби це!

Коли Ґлокта був молодий і прекрасний, меткий і перспективний, викликав захват і заздрощі, то проводив чимало часу в тавернах Адуа. «Хоча не пам’ятаю, щоб хоч раз падав так низько, навіть у найпохмурішому настрої».

Тепер, шкандибаючи серед тутешніх клієнтів, він геть не почувався чужим. Тут каліцтво було нормою, а зубів він мав більше, ніж у середньому. Майже всі присутні мали потворні шрами чи тяжкі ушкодження, такі болячки чи бородавки, яких посоромилася б і ропуха. Там були чоловіки з обличчями, шерехатими, як шкірка на мисці з несвіжою кашею. Чоловіки, які трусилися сильніше, ніж листя на вітрі, та смерділи тижневою сечею. Чоловіки, що здавалися ладними розітнути горло дитині, просто щоб не затупився ніж. Біля одного стовпа горбилася п’яна повія в такому настрої, який навряд чи збудив навіть найсамотнішого моряка. «Той самий сморід прокислого пива й безнадії, задавненого поту й ранньої смерті, який я пам’ятаю за місцями найбільших своїх шаленств. Тільки сильніший».

В одному кінці смердючої загальної зали стояло кілька усамітнених столиків під округлими арками, що повнилися жалюгідними тінями і ще жалюгіднішими п’яницями. «І з ким можна зустрітися в такому оточенні?» Ґлокта спинився біля останньої кабінки.

— Оце так. Ніколи не думав, що знову побачу вас живим.

Нікомо Коска мав іще гірший вигляд, аніж тоді, коли Ґлокта зустрівся з ним уперше, якщо таке було можливо. Він розтягнувся попід укритою слизом стіною, звісивши руки, похиливши голову набік і ледь розплющеними очима споглядаючи, як Ґлокта з болем умощується на стільці навпроти. У мерехтливому світлі єдиної жалюгідної свічки, що там горіла, його шкіра відзначалася мильною блідістю, під очима виднілися темні мішки, а по його худому, загостреному обличчю ковзали похмурі тіні. Висип у нього на шиї став яскравішим і розрісся на щелепі збоку, наче плющ на руїні. «Ще трішечки зусиль — і він, можливо, здаватиметься майже таким хворим, як я».

— Очільнику Ґлокто, — прохрипів Коска грубим, як деревна кора, голосом, — дуже радий, що ви отримали моє послання. Яка ж це честь — поновити наше знайомство попри все. Хазяї не нагородили вас розітнутим горлом за працю на Півдні, так?

— Я був здивований так само, як ви, але ні. — «Однак часу ще більш ніж удосталь». — Що було з Дагоскою після мого відбуття?

Штирієць надув запалі щоки.

— Якщо вже ви питаєте, то в Дагосці був справжній рейвах. Багато хто загинув. Багатьох перетворили на рабів. Так і буває, коли гурки приходять до когось на вечерю, хіба ні? Хороші люди скінчили погано, а поганим було ненабагато краще. Всі скінчили погано. Зокрема й ваш друг генерал Віссбрук.

— Наскільки мені відомо, він сам перерізав собі горло. — «А широкий загал радо це схвалив». — Як ви вирвалися?

У Коски піднявся один кутик рота, неначе він хотів усміхнутися, та не мав на це сил.

— Прикинувся дівчиною-служницею й вибрався через ліжко.

— Винахідливо. — «Проте значно ймовірніше, що саме ти відчинив гуркам ворота в обмін на власну свободу. Цікаво, чи вчинив би я в цьому становищі так само? Мабуть, так». — І так удача всміхнулася нам обом.

— Кажуть, удача — жінка. Її приваблюють ті, хто заслуговує на неї найменше.

— Може, й так. — «Хоча я, здається, і не заслуговую на удачу, і не маю її». — Те, що ви з’явилися в Адуа саме зараз, безумовно, добре. Ситуація… нестабільна.

Ґлокта почув, як щось зарипіло й зашурхотіло, і з-під його стільця вибіг великий пацюк, який на мить зупинився на видноті. Коска сягнув незграбною рукою під заляпану куртку й різко викинув кінцівку. Разом із нею з-під куртки вилетів метальний ніж, який зблиснув у повітрі й затремтів, врізавшись у дошки щонайменше за крок-два від цілі. Пацюк іще якусь мить посидів на місці, неначе показуючи свою зневагу, а тоді дременув між столом, ніжками стільців і стертим взуттям відвідувачів.

Коска втягнув повітря крізь брудні зуби, вислизнувши з кабінки, щоб дістати свій клинок.

— Знаєте, колись я блискучо вправлявся з метальним ножем.

— Колись кожне моє слово ловили прекрасні жінки. — Ґлокта посмоктав голі ясна. — Часи змінюються.

— Чув про це. Змінюються по-всякому. Нові правителі — це нові клопоти. Для людей у моїй сфері клопоти — це робота.

— Можливо, доволі скоро ваші таланти стануть мені в пригоді.

— Не можу сказати, що відмовив би вам. — Коска підняв свою пляшку й засунув язика в її горло, злизуючи останню цівку рідини. — У мене в гаманці порожньо, як у сухому колодязі. Власне, так порожньо, що я навіть гаманця не маю.

«Ну, з цим я принаймні можу допомогти». Ґлокта перевірив, чи не стежать за ними, а тоді кинув щось через грубу стільницю й подивився, як дарунок підскакує, цокотить і крутиться, а тоді зупиняється перед Коскою. Найманець узяв його двома пальцями, підніс до полум’я свічки й витріщився на нього одним червоним оком.

— Здається, діамант.

— Уважайте, що вам призначено гонорар. Насмілюся сказати, що ви могли б відшукати собі помічників-однодумців. Надійних людей, які нічого не розпатякують і не ставлять запитань. Хороших людей, які вам підсоблять.

— Тобто поганих людей?

Ґлокта всміхнувся, демонструючи прогалини між зубами.

— Ну… Як на мене, це залежить лише від того, хто ви — замовник чи робота.

— Гадаю, це правда. — Коска опустив порожню пляшку на потворні мостини. — А що у вас за робота, очільнику?

— Наразі — просто чекати й не потрапляти нікому на очі. — Він, скривившись, висунувся з кабінки й поклацав пальцями набурмосеній кельнерці. — Ще одну пляшку того, що п’є мій друг!

— А потім?

— Упевнений, що зможу знайти вам якусь справу. — Ґлокта з болем посунувся вперед, не встаючи зі стільця, щоб зашепотіти: — Між нами кажучи… До мене дійшла чутка, що йдуть гурки.

Коска скривився.

— Знову гурки? Невже? Ці гади не грають за правилами. Бог, праведність, віра. — Він здригнувся. — Це діє мені на нерви.

— Ну, хоч хто там грюкає у двері, я певен, що зможу влаштувати героїчний останній бій усупереч усьому, без надії на допомогу.

«Мені, зрештою, не бракує ворогів».

Коли дівчина гучно поставила на викривлений столик перед найманцем повну пляшку, у нього зблиснули очі.

— Ах, безнадійні справи… Люблю їх понад усе.

Звичка командувати

Вест сидів у наметі лорд-маршала й безпорадно вдивлявся в порожнечу. За останній рік він не провів без діла майже жодної миті. А тепер він раптом дістав змогу лише чекати. Вест і досі очікував, що побачить, як Бурр проштовхується за запону й іде до мап, стиснувши кулаки за спиною. Досі очікував, що відчує в таборі його заспокійливу присутність, почує, як його розкотистий голос закликає непокірних офіцерів до порядку. Але цьому, звісно, не бувати. Ні зараз, ні будь-коли в майбутньому.

Ліворуч сиділи офіцери зі штабу генерала Кроя, похмурі й лиховісні завдяки чорній формі, як завжди сильно випрасуваній. Праворуч спокійно влаштувалися люди Полдера, недбало розстебнувши верхні ґудзики на одязі, щоб відверто образити своїх колег; вони були надуті, як павичі, що демонструють своє хвостове пір’я. Самі ж видатні генерали дивились один на одного підозріло, як армії-суперниці на полі бою, чекаючи на розпорядження, що відкриє одному з них шлях до Закритої Ради й на вершину влади, а другому навічно розіб’є надії. Розпорядження, в якому буде названо нового короля Союзу та його нового лорд-маршала.

Звісно ж, це мав бути або Полдер, або Крой, і кожен із них чекав на остаточну, славну перемогу над другим. Тим часом армія, й зокрема Вест, сиділа паралізована. Безсила. Далеко на півночі Шукач і його товариші, які рятували Вестові життя в дичавині стільки разів, що він уже й не міг згадати, поза сумнівом, боролися за виживання, відчайдушно виглядаючи підмогу, яка ніколи не надійде.

Вестові все це дуже нагадувало перебування на власному похороні, до того ж такому, на який здебільшого прийшли його вороги — єхидні, усміхнені, зухвалі. Має бути або Полдер, або Крой, і хоч хто з них отримає підвищення, Вест приречений. Полдер ненавидів його з полум’яною пристрастю, Крой — із крижаною зверхністю. Швидше й нижче за нього міг упасти лише Полдер чи Крой — залежно від того, котрого з них урешті обійде увагою Закрита Рада.

Надворі заворушилося щось тьмяне, і дехто з цікавістю повернув голову, щоб подивитися. Хтось шаркав до намету, і кілька офіцерів із тривогою підвелися зі стільців. Запону різко відкинули вбік, і врешті за неї з дзвоном забіг лицар-герольд. Він був надзвичайно високий і, випроставшись, мало не проколов крилами на шоломі дірку в стелі намету. На одному броньованому плечі в нього був шкіряний футляр, прикрашений штампом — золотим сонцем Союзу. Вест витріщився на нього, затамувавши подих.

— Передайте своє послання, — закликав Крой, простягнувши руку.

— Передайте його мені! — різко виміг Полдер.

Двоє чоловіків, утративши гідність, заборюкались один з одним, тимчасом як лицар-герольд байдужо на них супився.

— Полковник Вест тут присутній? — поцікавився він гучним басом. Усі повернули до нього очі, а надто — Полдер і Крой.

Вест усвідомив, що мимоволі підіймається зі стільця.

— Гм… Вест — це я.

Лицар-герольд безтурботно обійшов генерала Кроя й посунув на Веста, дзенькаючи шпорами. Відкрив свою плечову сумку, витягнув сувій пергаменту і продемонстрував його.

— За наказом короля.

Здавалося, останнім виявом іронії долі в непередбачуваній кар’єрі Веста стало те, що саме він оголосить ім’я людини, яка за кілька секунд звільнить його з ганьбою. Але, якщо він уже зібрався падати на власний меч, то від затримки буде лише болючіше. Він узяв сувій із укритої рукавичкою руки лицаря і зламав важку печатку. Розгорнув його наполовину й побачив стовпець плавного тексту. Коли він почав читати, всі присутні затамували подих.

Вест реготнув, не вірячи власним очам. Хоча в наметі панувало напруження, як перед винесенням вироку в залі суду, та стриматися він не міг. Перш ніж Вест більш-менш її осмислив, йому довелося прочитати першу частину ще двічі.

— Що смішного? — поцікавився Крой.

— Відкрита Рада обрала новим королем Союзу Джезаля дан Лютара, віднині знаного як Джезаль Перший.

Вестові довелося знову стримувати сміх, хоча, якщо це й був жарт, то не з кумедних.

— Лютара? — перепитав хтось. — Хто це в біса такий — Лютар?

— Отой хлопчисько, який переміг на Турнірі?

Усе це в певному розумінні було страшенно логічно. Джезаль завжди поводився так, ніби був кращий за всіх інших. А тепер, здавалося, став кращим за всіх інших. Однак усе це, хай які наслідки воно могло мати, в поточній ситуації відходило на другий план.

— Хто новий лорд-маршал? — загарчав Крой, і офіцери обох штабів почовгали вперед; усі вони тепер звелися на ноги, ставши вичікувальним півколом.

Вест глибоко вдихнув і зібрався, наче дитина, що готується пірнути в басейн із крижаною водою. Розгорнув сувій і швидко пробіг очима нижню частину тексту. Нахмурився. Імені Полдера чи Кроя не було ніде. Прочитав іще раз, уже уважніше. Раптом у нього сильно розм’якли коліна.

— Про кого там ідеться? — мало не заверещав Полдер. Вест розтулив рота, та не міг дібрати слів. Він продемонстрував листа, і Полдер вирвав сувій у нього з руки, тимчасом як Крой марно силкувався зазирнути йому через плече.

— Ні, — видихнув Полдер, вочевидь, дійшовши до кінця.

Крой вирвав у нього депешу і швидко її проглянув.

— Це, напевно, помилка!

Але лицар-герольд так не вважав.

— Закрита Рада не схильна помилятися. Ви дістали наказ від короля! — Він повернувся до Веста й уклонився. — Мій лорд-маршале, прощаюся з вами.

Найкращі й найрозумніші люди армії повитріщалися на Веста з відвислими щелепами.

— Гм… так, — затинаючись, вимовив він. — Так, звісно.

Годину по тому намет спорожнів. Вест сидів сам за Бурровим письмовим столом, нервово переставляючи знов і знов перо, чорнило, папір, а передусім — великий лист, який щойно запечатав грудкою червоного воску. Насуплено поглянув на нього, а тоді — вгору, на мапи на дошках, а тоді знову вниз, на свої руки, що лежали без діла на пошкрябаній шкірі, і спробував зрозуміти, що це за чортівня сталася.

Наскільки зрозумів він сам, його раптом підвищили до однієї з найвищих посад у Союзі. Лорд-маршал Вест. Якщо не брати до уваги самого Бетода, він наймогутніша людина по цей бік Кругу морів. Полдер і Крой будуть зобов’язані називати його «сер». Він має місце в Закритій Раді. Він! Коллем Вест! Простолюдин, якого все життя висміювали, принижували і зверхньо наставляли. І як таке могло статися? Безумовно, не завдяки його заслугам. Не через якусь його дію чи бездіяльність. Лише завдяки випадку. Випадковій дружбі з людиною, яка багато в чому не надто йому подобалась і від якої він точно не очікував жодної ласки. Людиною, яка тепер завдяки удачі, яку можна назвати лише дивом, зійшла на трон Союзу.

Вест засміявся, не вірячи сам собі, та сміявся недовго. У нього в голові формувалася вкрай неприємна картина. Принц Ладісла лежить десь у дичавині з розбитою головою, напівголий і непохований. Вест ковтнув. Якби не він, королем тепер був би Ладісла, а сам він чистив би нужники, а не готувався б перебрати на себе командування армією. Йому заболіла голова, і він нервово потер собі скроні. Можливо, він усе-таки відіграв вирішальну роль у своєму просуванні по службі.

Зашурхотіла запона намету, і всередину ввійшов Пайк зі своєю вигорілою руїною-усмішкою.

— Прибув генерал Крой.

— Хай трохи попітніє.

От тільки пітнів тепер Вест. Він потер вологою долонею об долоню й пригладив формений кітель, із пліч якого ще зовсім недавно зрізали погони полковника. Він мусив видатися людиною, що спокійно тримає все під контролем, як це завжди вдавалося маршалові Бурру. Як вдавалося маршалові Варузу в сухих пустищах Гуркулу. Треба розчавити Полдера і Кроя, поки є змога. Якщо він не зробить цього зараз, то вічно перебуватиме під їхньою владою. Буде шматком м’яса, який розриватимуть двоє лютих псів. Вест із неохотою взяв листа і простягнув його Пайкові.

— А не можна просто їх повісити, сер? — спитав засуджений, узявши листа.

— Якби ж то! Але нам без них не обійтися, хай скільки клопоту вони завдають. Новий король, новий лорд-маршал, і про жодного з них загалом ніхто нічого не чув. Воякам потрібні провідники, яких вони знають. — Вест протяжно вдихнув носом, випнувши груди. Кожен має виконувати свою роботу, та й усе. Він шумно видихнув. — Будь ласка, впусти генерала Кроя.

— Так, сер. — Пайк підняв запону намету й проревів: — Генерале Крою!

Чорна форма Кроя, прикрашена вишитим золотим листям на комірці, була так сильно накрохмалена, що дивувало вже те, як він узагалі пересувається. Крой став і напружено виструнчився, дивлячись кудись не надто далеко. Він бездоганно віддав честь, кожна частина його тіла була в необхідному за статутом положенні, а проте генерал якось примудрився чітко показати свою зневагу й розчарування.

— Спершу дозвольте вас привітати, — прорипів він, — лорд-маршале.

— Дякую, генерале, за люб’язні слова.

— Чимале підвищення для такої молодої, недосвідченої людини…

— Я з десяток років був професійним вояком, брав участь у двох війнах і кількох битвах. Здається, його величність король уважає мене достатньо бувалим.

Крой прокашлявся.

— Звісно, лорд-маршале. Але головне командування — це для вас дещо нове. На мою думку, з вашого боку було б розважливо звернутися по допомогу більш досвідченої людини.

— Цілком із вами згоден.

Крой трохи здійняв одну брову.

— Радий це чути.

— Не маю ні найменшого сумніву, що цією людиною має бути генерал Полдер.

Слід було віддати Кроєві належне: його лице й не ворухнулося. З носа в нього вирвався тоненький писклявий звук. Єдине, що вказувало, як не сумнівався Вест, на безмежний відчай. Після прибуття його уразили. Тепер Крой намагався оговтатися. Ідеальний час для того, щоб вгородити клинок по саме руків’я.

— Я завжди дуже захоплювався підходом генерала Полдера до військової служби. Його блиском. Його енергією. На мою думку, він справжній еталон того, яким має бути офіцер.

— Це точно, — процідив Крой крізь зціплені зуби.

— Я прислухаюся до його порад у низці сфер. Наші погляди не збіглися лише в одному важливому питанні.

— Справді?

— Вашому, генерале Крою. — Обличчя Кроя набуло кольору общипаної курки, а залишкам зневаги вмить прийшов на зміну явний острах. — Полдер подумав, що вас треба негайно звільнити. Я був за те, щоб дати вам іще один шанс. Сержанте Пайку!

— Сер.

Колишній засуджений елегантно вийшов уперед і простягнув листа. Вест забрав у нього листа й показав генералові.

— Це лист до короля. Спершу я нагадую йому про щасливі роки нашої спільної служби в Адуа. Далі детально викладаю причини вашого негайного ганебного звільнення. Ваша безсоромна впертість, генерале Крою. Схильність привласнювати чужі заслуги. Ваша безкровна негнучкість. Ваше зухвале небажання працювати з іншими офіцерами. — Якщо лице Кроя могло витягнутися й побліднути ще більше, то воно невпинно наближалося до цього зараз, поки він дивився на складений папір. — Щиро сподіваюся, що мені ніколи не доведеться його відправити. Та хоч одна, бодай найменша провокація щодо мене чи генерала Полдера — і я це зроблю. Ви мене розумієте?

Кроєві неначе забракло слів. Кінець кінцем він прохрипів:

— Цілком розумію, мій лорд-маршале.

— Чудово. Ми неабияк зволікаємо з виходом до місця зустрічі з нашими північними союзниками, а я ненавиджу спізнюватися на зустрічі. Свою кавалерію тимчасово передайте під моє командування. Я поведу її на північ разом із генералом Полдером, ідучи за Бетодом.

— А я, сер?

— На пагорбах над нами ще залишається купка північан. Вашим завданням буде прибрати їх і розчистити шлях до Карлеона, показуючи нашим ворогам, буцімто наші основні сили не пішли на північ. Якщо вам це вдасться, я, можливо, захочу довірити вам щось більше. Виконайте відповідні приготування до світанку.

Крой розтулив рота так, неначе надумав поскаржитися, що виконати цей наказ неможливо.

— Вам є що додати?

Генерал швидко передумав.

— Ні, сер. Звісно, до світанку.

Він навіть спромігся зобразити обличчям щось трохи схоже на усмішку.

Вест без особливих зусиль усміхнувся у відповідь.

— Генерале, я радий, що ви користуєтеся цією можливістю реабілітуватися. Ви вільні.

Крой знову виструнчився, розвернувся на підборах, зачепився ногою за власну шаблю й дещо незграбно вийшов із намету.

Вест повільно вдихнув і видихнув. Голова в нього пульсувала болем. Понад усе йому хотілося прилягти на кілька секунд, але часу на це не було. Він знову пригладив на собі формений кітель. Якщо він пережив оту кошмарну мандрівку крізь сніг на північ, то може пережити й це.

— Запускай генерала Полдера.

Полдер увійшов до намету зухвало, неначе володів ним, і недбало виструнчився. Якщо Крой віддавав честь напружено, то він робив це театрально.

— Лорд-маршале Весте, хочу від щирого серця привітати вас із несподіваним підвищенням.

Полдер непереконливо всміхнувся, проте Вест не відповів йому усмішкою. Він просто сидів на місці й насуплено дивився на Полдера, як на проблему, з якою був готовий жорстко розібратися. Сидів і мовчав. Очі генерала нервово забігали по намету. Він винувато кашлянув.

— Лорд-маршале, можна одне запитання: про що ви розмовляли з генералом Кроєм?

— Та про все на світі, — відповів Вест із кам’яним обличчям. — Моя повага до генерала Кроя у військових справах безмежна. Ми з ним вельми схожі. Він дуже педантичний. Дуже уважний до деталей. На мою думку, він просто еталон вояка.

— Він дуже висококваліфікований офіцер, — процідив крізь зуби Полдер.

— Так. Це підвищення я дістав надзвичайно швидко, і мені здається, що я потребую когось старшого, людину з багатим досвідом, яка була б мені за… за наставника, так би мовити, позаяк маршала Бурра вже немає на світі. Генерал Крой люб’язно погодився виступити в цій ролі.

— Справді?

На чолі в Полдера заблищав піт.

— Він висунув низку чудових пропозицій, які я вже впроваджую в життя. Ми не змогли досягти згоди лише з одного питання. — Вест склав пальці «драбинкою» на столі перед собою й строго поглянув із-за них на Полдера. — Це питання стосувалося вас, генерале Полдере. Вас.

— Мене, лорд-маршале?

— Крой наполягав, що вас слід негайно звільнити. — Повне обличчя Полдера стрімко рожевіло. — Проте я вирішив дати вам один шанс наостанок.

Вест узяв той самий документ, який показував Кроєві.

— Це — лист до короля. Спершу я дякую йому за підвищення, цікавлюся його здоров’ям, нагадую про нашу близьку, задушевну дружбу. Відтак детально розповідаю про причини, з яких вас слід негайно розжалувати з ганьбою. Про вашу недоречну зухвалість, генерале Полдере. Вашу схильність привласнювати чужі заслуги. Небажання виконувати накази. Постійну нездатність співпрацювати з іншими офіцерами. Щиро сподіваюся, що мені ніколи не доведеться його відправити. Та найменша провокація — і я це зроблю. Найменша провокація стосовно мене чи генерала Кроя, зрозуміли?

Полдер ковтнув. Його червоне лице так і виблискувало потом.

— Так, мій лорд-маршале.

— Добре. Я довірю генералові Крою взяття під контроль пагорбів, розташованих між нами й Карлеоном. Ви ж залишатиметеся зі мною, доки не доведете, що гідні командувати окремою групою військ. Мені потрібно, щоб ваша дивізія була готова рушити на північ до світанку і найшвидші підрозділи рушили попереду. Наші північні союзники сподіваються на нас, і я не збираюся їх підводити. Щойно почне світати, генерале, і якнайшвидше.

— Звісно, якнайшвидше. Можете на мене покластися… сер.

— Сподіваюся на це, хоч і маю певні побоювання. Кожен має виконувати свою роль, генерале Полдере. Кожен.

Полдер кліпнув і поворушив ротом, майже розвернувся, щоб піти, але запізніло згадав, що треба віддати честь, а тоді вийшов із намету. Вест подивився, як запона ледь-ледь ворухнулася на вітрі знадвору, а тоді зітхнув, зім’яв листа в кулаці й пожбурив його в куток. Зрештою, то був просто чистий аркуш.

Пайк здійняв рожеву, майже безволосу брову.

— Як на мене, гарно зроблено, сер. Не чув майстернішої брехні навіть у таборах.

— Дякую, сержанте. Тепер, беручись до роботи, я розумію, що вона починає мені подобатися. Батько завжди радив мені не казати неправди, та він, між нами кажучи, був гівнюком, боягузом і невдахою. Якби він зараз був тут, я плюнув би йому в обличчя.

Вест устав, підійшов до мапи з найбільшим масштабом і зупинився перед нею, зчепивши руки за спиною. Достоту як маршал Бурр, подумалося йому. Він оглянув брудний слід від пальця серед гір, де Краммок-і-Фаїл позначив розташування своєї фортеці. Вест відстежив маршрут до поточних позицій армії Союзу далеко на півдні й нахмурився. Важко було повірити, що картограф із Союзу міг коли-небудь взятися за особисте дослідження цієї місцевості, і яскраві обриси її пагорбів та річок видавались явно несправжніми.

— Сер, як довго, на вашу думку, туди доведеться йти? — запитав Пайк.

— Це неможливо сказати.

Навіть якщо вони почнуть негайно, а це малоймовірно. Навіть якщо Полдер учинить так, як йому сказали, а це вдвічі менш імовірно. Навіть якщо мапа почасти точна, а Вест знав, що це не так. Він похмуро захитав головою.

— Це неможливо сказати.

Перший день

Небо на сході щойно загорілося. На його блідій блакиті розтягнулися видовжені смуги рожевих хмар і чорних хмар, а під ними вимальовувалися туманно-сірі обриси гір, щербатих і зазублених, як ніж різника. Небо на заході лишалося схожим на темне залізо — холодним і невтішним.

— День сьогодні підходящий, — зауважив Краммок.

— Так.

Однак Лоґен не був певен, що таке може бути.

— Ну, якщо Бетод не припреться й ми геть нікого не вб’ємо, то ви принаймні зробили з моєї стіни лялечку. Еге ж?

Просто вражає, як добре і швидко людина може залатати стіну, якщо ця купа каміння здатна врятувати їй життя. Кілька коротких днів — і вони наростили її та скріпили розчином по всій довжині, позрізавши більшу частину плюща. Всередині твердині, де земля була набагато вища, стіна видавалася не надто грізною. Ззовні стіна до хідника була втричі вища за великого на зріст чоловіка. Вони оновили парапет на вершині, який сягав людині по шию, і залишили там удосталь прогалин, із яких зручно було стріляти й метати каміння. Потім вирили непоганий рів спереду й натикали в ньому гострих паль.

Ліворуч, де стіна стикалася з кручею й вилізти на неї було найлегше, вони досі копали. То була ділянка Доу, і Лоґен чув, як той перекрикує удари лопат, звертаючись до своїх хлопців:

— Вйо копати, уйобки ледачі! Не хочу, щоб мене вбили через ваше неробство! Постарайтеся, зарази! — і таке інше цілісінький день. Незлий спосіб змусити людину працювати, думав Лоґен.

Особливо глибоким вони зробили рів просто перед старими воротами. Гарне нагадування для всіх про те, що йти вони не збираються. Та це місце однаково лишилося найслабшим, і оминути його було неможливо. Саме там буде Лоґен, якщо Бетод прийде. Просто посередині, на тій ділянці стіни, яку відвели Дрижакові. Тепер той стояв над арковим входом, неподалік Лоґена і Краммока. Його довге волосся майоріло на вітрі, а сам він указував на тріщини, які ще треба було залити розчином.

— Гарна стіна! — гукнув йому Лоґен.

Дрижак роззирнувся, поворушив ротом, а тоді сплюнув через плече.

— Авжеж, — пробурчав він і відвернувся.

Краммок нахилився до Лоґена.

— Якщо дійде до бою, тобі, Кривава Дев’ятко, доведеться остерігатися того хлопаки.

— Мабуть.

Гуща бою — гарне місце для того, щоб розквитатися з кимось на вашому боці. Після бою ніхто особливо не придивляється, ззаду чи спереду було вдарено трупи. Усі надто заклопотані: або плачуть над власними ранами, або копають, або тікають. Лоґен придивився до здорованя-горянина.

— Якщо дійде до бою, мені доведеться багато кого остерігатись. І ми не такі вже й приятелі, щоб серед цих людей не було тебе.

— У мене те саме, — зізнався Краммок, і по його великому бородатому обличчю розтягнулась усмішка. — Ми обидва знамениті тим, що не надто роздумуємо, кого вбити, коли починається різанина. Та це й не погано. Коли довіри забагато, люди стають неуважними.

— Довіри забагато? — У Лоґена вже давно не було забагато чогось, окрім ворогів. Він тицьнув великим пальцем у бік вежі. — Зараз підіймуся й дізнаюся, чи не побачили там чогось.

— Сподіваюся, що побачили! — відповів Краммок, потираючи товстими долонями. — Сподіваюся, цей гад прийде сьогодні!

Лоґен зіскочив зі стіни й пішов через усю твердиню — якщо її можна було так назвати, — минаючи карлів і горян, які сиділи компаніями та їли, розмовляли або ж чистили зброю. Кілька з них усю ніч пробули на варті й тепер спали, закутавшись у ковдри. Він проминув кошару, в якій скупчилися вівці. Їх стало помітно менше, ніж раніше. Проминув тимчасову кузню, поставлену біля кам’яного хліва. Кілька чоловіків у сажі саме працювали з міхом, а ще один заливав метал у форми для наконечників стріл. Наконечників їм знадобиться достобіса, якщо Бетод надійде. Лоґен наблизився до вузьких сходів, вирізьблених у скелі, і, долаючи по дві сходинки відразу, піднявся на вершину вежі, що здіймалася над твердинею.

Там, на тому уступі у схилі гори, стояла велика купа каміння для метання, а також шість великих бочок, під зав’язку напханих голими стрілами. Біля нещодавно залитих розчином парапетів стояли добірні лучники, ті, хто мав найкращий зір і слух: вони тепер виглядали Бетода. Серед решти Лоґен побачив Шукача. З одного боку від нього стояв Мовчун, а з другого — Тул.

— Отамане! — Вимовляючи це слово, Лоґен досі мимоволі всміхався. Колись давно в них усе було навпаки, але так, на його думку, виходило набагато краще. Так принаймні ніхто не боявся весь час. Принаймні не боявся власного отамана. — Бачиш що-небудь?

Шукач розвернувся з усмішкою і простягнув йому флягу.

— Та багато чого.

— Угу, — сказав Мовчун.

Сонце тепер підіймалося над горами, розтинаючи хмари яскравими рисками, вгризаючись у тіні на твердій землі й випалюючи світанкову млу. Обабіч від них сміливо й безтурботно вимальовувалися великі пустирі, де-не-де порослі жовто-зеленою травою й папороттю, тимчасом як на бурих вершинах подекуди виднівся голий камінь. Гола долина внизу лишалася тихою й спокійною. Вона була помережана чагарниками й купками чахлих дерев, морщилася стежками, що утворилися з висохлих струмків. Така сама безлюдна, як і напередодні, як і за день до того, та й узагалі відколи вони туди дісталися.

Це нагадало Лоґенові, як він у юності сам-один лазив по Високогір’ю. Лазив по кілька днів поспіль, випробовуючи себе на міцність у горах. Тоді його імені ще ніхто не чув. Він ще не одружився, не завів дітей, а його дружина й діти ще не возз’єдналися з землею. Щасливі долини минулого. Він протяжно вдихнув холодного високогірного повітря й випустив його з легень.

— Тут незле місце для огляду, далебі, та мене цікавило, чи бачили ми свого давнього друга.

— Тобто Бетода, справжнісінького найяснішого короля північан? Ні, не бачили. Ним і не пахло.

Тул похитав великою головою.

— Якби він сюди йшов, то, як на мене, на це вже щось указувало б.

Лоґен покрутив у роті трохи води й виплюнув її за вежу, а тоді подивився, як вона розбризкується по камінню далеко внизу.

— Може, він на це не повівся.

Лоґен розумів: якщо Бетод не прийде, це буде по-своєму добре. На віддалі помста здається привабливою, та зблизька вона не така вже й гарна. Тим паче тоді, коли ворогів удесятеро більше, ніж вас, а тікати нікуди.

— Може, й не повівся, — тужливо мовив Шукач. — Як там стіна?

— Та нічого — аби вони тільки не принесли з собою драбини. Як гадаєш, скільки нам доведеться чекати, перш ніж…

— Гм, — буркнув Мовчун, показуючи довгим пальцем униз, у долину.

Там Лоґен помітив якийсь рух. І ще якийсь. Ковтнув. Люди — можливо, кілька людей — скрадалися серед брил, наче жуки серед гравію. Лоґен відчув, як бійці довкола нього напружуються, почув, як вони забурмотіли.

— От лайно, — процідив він, скоса поглянув на Шукача, і той поглянув на нього. — Здається, Краммоків план спрацював.

— Скидається на те. Принаймні Бетод таки пішов за нами.

— Ага. Решта — це якраз найскладніше.

Це найскладніше цілком могло вбити їх усіх, але Лоґен знав: усі думають про це й так, без його нагадувань.

— Тепер просто сподіваймося, що союзники дотримають своїх обіцянок, — сказав Шукач.

— Ми сподіваємося.

Лоґен спробував усміхнутись, але вийшло не надто добре. Сподівання ніколи не приносили йому великого щастя.

Коли вони почали надходити, долина швидко наповнилася людьми — Шукач і оком не встиг змигнути. Чітко й гладко, цілком по-бетодівськи. Знамена було піднято між двома скелями, за три добрих постріли з лука, а довкола них щільно скупчилися карли і трели, що всі як один дивилися вгору, на їхню стіну. На блакитному небі, де відкидало тінь усього кілька маленьких хмаринок, здіймалося вгору сонце, і купа сталі, яку вони принесли, іскрилася й блищала, наче море під місяцем.

Там були всі ті знаки, що належали найкращим людям Бетода з давніх часів — Білобокові, Кривавцеві, Блідому-як-Сніг, Дрібнокосту. Були й інші — гострі, пошарпані знаки з-за Крінни. Дикуни, що уклали лихі та криваві угоди з Бетодом. Шукач чув, як вони скрикували й перегукувались один з одним, видаючи дивні звуки, наче тварини в лісі.

Загалом збіговисько було неабияке, і Шукач відчував сильний, як від супу, запах страху та сумніву на стіні. Багато хто потирав зброю, багато хто кусав губи. Він усіляко старався зберігати суворе й байдуже обличчя, як це робив би на його місці Тридуба. Як і мусить отаман. Хай як сильно тягнуло затремтіти його коліна.

— Скільки їх, по-твоєму, тепер? — запитав Лоґен.

Шукач, замислившись над почутим, окинув ворогів поглядом.

— Як гадаєш? Вісім тисяч чи, може, десять?

Мовчання.

— Десь так я й думав.

— Так чи інак, їх набагато більше, ніж нас, — сказав Шукач, не підвищуючи голосу.

— Ага. Втім, битви не завжди виграють числом.

— Звісно. — Шукач поворушив губами, дивлячись на те збіговисько. — Тільки зазвичай.

Там, унизу і спереду, відбувалося багато всякого; виблискували лопати, виростали рів і земляний вал упоперек долини.

— Вони й самі щось там копають, — пробурчав Доу.

— Бетод завжди про все дбав, — відповів Шукач. — Не поспішав. Робив усе як треба.

Лоґен кивнув.

— Роблять так, щоб ніхто з нас не дав драла.

Шукач почув, як у нього за спиною розсміявся Краммок.

— От тільки все це робилося не для того, щоб дати драла, еге ж?

Тепер уже підіймалося знамено самого Бетода; воно було ближче до задніх рядів, але все одно набагато вище за інші. Здоровезна штука з червоним колом на чорному. Дивлячись, як воно майорить на вітрі, Шукач насупився. Згадав, як бачив його за кілька місяців до цього в Енґлії. Тоді Тридуба ще був живий, і Катіль теж. Він поворушив язиком у роті, де відчував неприємний смак.

— Йобаний король північан, — пробурмотів він.

Кілька бійців, які копали спереду, відділилися від своїх і рушили до стіни. П’ятеро, всі в добрих обладунках; той, що йшов першим, розкинув руки.

— Зараз молотимуть язиками, — пробурчав Доу, а тоді сплюнув у рів.

Та п’ятірка підійшла близько до підлатаних воріт. Їхні кольчуги тьмяно поблискували на дедалі яснішому сонці. Перший із них мав довге сиве волосся й одне біле око, і згадати його було не так уже й важко. Гансул Білоокий. Він здавався старшим, аніж колись, але хіба з усіма ними не те саме? Це він колись запропонував Тридубі здатися під Уффрітом і був посланий у сраку. У нього жбурлялися лайном під Геонаном. Він пропонував двобої Чорному Доу, Тулові Дуру, Хардінгові Мовчуну. Двобої з бійцем Бетода. Двобої з Кривавою Дев’яткою. Він багацько говорив за Бетода й багацько брехав.

— Це що, Гансул Лайноокий? — єхидно сказав йому Чорний Доу. — Досі смокчеш прутня Бетодові, еге ж?

Старий воїн широко їм усміхнувся.

— Треба ж якось годувати родину, хіба ні? А прутні, як на мене, не дуже-то й різняться на смак! Не вдавайте, ніби у вас самих раніше не бувало солоно в роті!

Шукач мусив визнати: тут Гансул по-своєму мав рацію. Зрештою, всі вони колись самі билися за Бетода.

— Чого тобі треба, Гансуле? — крикнув він. — Бетод часом не хоче нам здатися?

— Було б не дивно, адже вас так багато, та я прийшов не тому. Він готовий битись, як і завжди, та я більше мастак говорити, ніж битись, і вмовив його дати вам шанс. У мене там, серед інших, двоє синів, і звіть мене себелюбцем, але я волів би, щоб вони не наражалися на небезпеку. Сподіваюся, що ми зможемо вирішити все словами.

— Якось сумнівно! — гукнув Шукач. — Але спробуй це зробити, якщо мусиш. Інших нагальних справ у мене сьогодні нема!

— Тоді слухайте сюди! Бетод не надто хоче марнувати час, піт і кров, щоб видертися на вашу дрібну гівняну стінку. У нього є справи з південцями, які він хоче владнати. Про те, як ви влипли, зайве й говорити. На кожного з вас у нас, здається, більше ніж десяток людей. Набагато більше, а тікати вам нікуди. Бетод каже, що всякий, хто зараз захоче здатися, може йти з миром. Хай тільки зброю віддасть.

— А невдовзі після того — голову? — різко промовив Доу.

Гансул зробив глибокий вдих, наче й не очікував, що йому повірять.

— Бетод каже: всякий, хто захоче, може спокійно піти. Він дає слово.

— В пизду його слово! — глузливо відповів Доу. Бійці вздовж стін підтримали його насмішками і плювками. — Думаєш, ми вже не бачили з десяток разів, як він його порушував? Та воно гівна варте!

— Він, звісно, бреше, — реготнув Краммок, — але ж такий звичай, хіба ні? Трохи побрехати, перш ніж узятися до тяжкої праці. Якби він не спробував це зробити, ви б образилися. Всякий, так? — гукнув він униз. — А як щодо Краммока-­і-Фаїла — він може піти? А Кривава Дев’ятка?

Коли Гансул почув це ім’я, у нього витягнулося лице.

— То це правда? Там дійсно є Дев’ятипалий?

Шукач відчув, як Лоґен підійшов до нього збоку й показався на стіні. Білоокий поблід і згорбив плечі.

— Що ж, — долинув до Шукача його тихий голос, — хай тоді проллється кров.

Лоґен ліниво сперся на парапет і кинув погляд на Гансула з його карлами. Голодний, порожній погляд, неначе він роздумував, яку вівцю з отари зарізати першою.

— Можеш сказати Бетоду, що ми вийдемо. — Трохи помовчав. — Коли вас, уйобків, переб’ємо.

Стінами прокотився сміх. Бійці кепкували й трусили зброєю в повітрі. Слова вийшли не надто кумедні, зате суворі, а саме такі, на думку Шукача, їм і треба було почути. Гарний спосіб ненадовго позбутися страху. Навіть він здобувся на напівусмішку.

Білоокий застиг на місці, перед їхніми благенькими воротами, й зачекав, поки хлопці стихнуть.

— Я чув, ти, Шукачу, тепер за отамана в цій юрбі. Тож тепер тобі не треба коритися наказам отого кровожерливого м’ясника. Невже ти відповіси так само? Так воно буде?

Шукач стенув плечима.

— А як іще, по-твоєму, може бути? Ми, Гансуле, не балакати сюди прийшли. Тепер можеш паняти назад.

Знову сміх, знову радісні вигуки; один хлопака з того кінця стіни, де був Дрижак, зняв штани й показав над парапетом голу дупу. Так переговорам і настав кінець.

Білоокий похитав головою.

— Ну, гаразд. Я йому передам. Усі ви, мабуть, возз’єднаєтеся з землею, ну й грець із вами. Як зустрінете мертвих, можете сказати їм, що я старався!

Білоокий помаленьку пішов назад уздовж долини, а за ним — четверо карлів.

Лоґен раптом вийшов уперед.

— Я шукатиму твоїх синів, Гансуле! — прокричав він. Із його вишкірених, усміхнених вуст полетіла з вітром слина. — Коли дійде до діла! Можеш передати Бетодові, що я чекаю! Передай усім, що я чекатиму!

Стіну й людей на ній, долину й людей усередині неї накрив дивний спокій. Такий, який часом настає перед боєм, коли обидві сторони знають, чого чекати. Такий самий Лоґен відчував під Карлеоном, перш ніж оголив меча і проревів наказ іти в наступ. Перш ніж утратив палець. Перш ніж став Кривавою Дев’яткою. Колись давно, як усе було простіше.

Рів у Бетода був достатньо глибокий, і трели повідкладали лопати й відступили за нього. Шукач знову піднявся сходами до вежі — поза сумнівом, узявся за лук разом із Мовчуном і Тулом — і став чекати. Краммок стояв за стіною зі своїми вишикуваними горянами, лютими й до всього готовими. Доу зі своїми хлопцями був ліворуч. Червона Шапка зі своїми — праворуч. Дрижак був неподалік Лоґена, вони обидва стояли над воротами й чекали.

Знамена внизу, в долині, розвівались і злегка шурхотіли на вітрі. У фортеці позаду них бомкнув молот — раз, другий, третій. Далеко вгорі крикнув птах. Десь зашепотів якийсь чоловік, а тоді затих. Лоґен заплющив очі, закинув голову й відчув, як його шкіри торкається жарке сонце й холодний вітер Високогір’я. Довкола було так тихо, наче він залишився сам і його не оточує десять тисяч людей, яким не терпиться почати вбивати один одного. Так тихо і спокійно, що він мало не всміхнувся. Оце так він жив би, якби ніколи не брав до рук клинка?

Десь із три подихи Лоґен Дев’ятипалий був мирною людиною.

А тоді почув, як рухаються люди, і розплющив очі. По боках долини вовтузилися Бетодові карли, що йшли лава за лавою, хрускаючи ногами і гримлячи спорядженням. Між ними утворилася кам’яниста стежка, відкритий простір. Із цієї прогалини вийшли чорні постаті, що висипали в рів, наче сердиті мурахи зі зруйнованого мурашника, а тоді погнали схилом до стіни безформною купою зігнутих кінцівок, вишкірених пащ і гострих пазурів.

Шанка — Лоґен досі не бачив в одному місці навіть удвічі меншу їх кількість, ніж зараз. Долина кишіла ними, цією заразою, що белькотіла, тріскотіла й репетувала.

— Блядь, ради мертвих, — прошепотів хтось.

Лоґен замислився, чи не крикнути йому щось тим, хто стоїть на стінах довкола нього. Що крикнути — «Спокійно!» чи «Тримайтеся!»? Щось таке, щоб його хлопці трохи осміліли, як і належить ватажкові. Та яка з цього користь? Вони всі до одного вже колись бились і знали своє діло. Всі до одного знали, що мусять або битись, або померти, а ніщо не надає відваги краще, ніж це.

Тож Лоґен зціпив зуби й міцно обхопив пальцями холодне руків’я меча Творця, витягнув тьмяний метал із подряпаних піхов і подивився, як ідуть плоскоголові. Тепер їм, тим, які бігли попереду, залишалося кроків зі сто, і надходили вони швидко.

— Готуйте луки! — проревів Лоґен.

— Луки! — повторив Дрижак.

— Стріли! — різко прокричав Доу далі вздовж стіни й проревів із другого боку Червона Шапка.

Повсюди довкола Лоґена натягнулися з рипінням луки, бійці з похмурими брудними обличчями цілилися, зціпивши зуби. Плоскоголові перли далі, не зважаючи ні на що, виблискуючи зубами й висолопивши язики. Їхні люті очі палахкотіли ненавистю. Скоро, вже зовсім скоро. Лоґен покрутив руків’я меча в долоні й шепнув:

— Скоро.

— Ну то стріляй уже нахуй!

Шукач випустив стрілу в юрбу шанка. Довкола нього зусібіч задзижчали тятиви, і перша порція стріл зі свистом полетіла донизу. Стріли промазували, відскакували від каменю, крутилися й летіли геть; влучали в ціль так, що плоскоголові з вереском падали, переплітаючись чорними кінцівками. Бійці потягнулися по нові, спокійні й надійні. Вони були найкращими лучниками в усій ватазі й знали це.

Тенькали луки, щебетали стріли, унизу, в долині, гинули шанка, а лучники цілилися, гарно й легко, відпускали стріли й бралися за наступні. Шукач почув наказ, який долинув знизу, і побачив, як засіпалися й затріпотіли стріли в польоті зі стін. Знову попадали плоскоголові, б’ючись у землі й силкуючись піднятись.

— Це просто, як чавити мурах у мисці! — крикнув хтось.

— Ага, — буркнув Шукач, — тільки мурахи не вилазять із миски й не відтинають тобі нахуй голову! Менше слів, більше стріл!

Він побачив, як перші шанка підійшли до їхнього свіжого рову й поперли до нього, намагаючись повалити палі й вовтузячись попід стіною.

Тул здійняв над головою велику каменюку, перехилився через край і, заревівши, пожбурив її так, що вона закрутилася. Шукач побачив, як каменюка врізалася в голову одному з шанка в рові й вибила йому мозок, що зачервонів на камінні, а тоді відскочила й упала на інших, мало не збивши їх із ніг. Із вереском падали нові шанка, в яких влучали стріли, та їх іще вистачало позаду, і вони сповзали в рів, лізучи одне на одного. Вони кинулися до стіни й розійшлися вздовж неї; деякі метали списи в людей нагорі чи пускали неоковирні стріли.

Тепер же шанка полізли, чіпляючись пазурами за щербате каміння й невпинно підтягуючись угору. Лізли вони здебільшого повільно, ще й відривалися, коли в них згори влучали камені чи стріли. На віддалі зліва, найдалі від Шукача та його хлопців — там, де стояв на сторожі Чорний Доу, — у них виходило швидше. А ще швидше — на воротах, де за каміння досі трималося трохи плюща.

— Трясця, ці гади вміють лазити! — процідив Шукач, незграбно витягаючи наступну стрілу.

— Угу, — гмикнув Мовчун.

Шанка опустив на вершину парапету одну долоню, схожу на криву клешню, і дряпнув каміння. На очах у Лоґена за нею показалася ціла рука, зігнута й потворна, подекуди обросла густим волоссям і з товстими, рухливими сухожилками. Далі з’явилася приплюснута лиса маківка, масивний горб важкого чола, великий роззявлений рот, слизькі від слини гострі зуби. Глибоко посаджені очі шанка перехопили його погляд. Лоґен розітнув мечем його череп аж до плаского куцого носа й вибив одне око.

Бійці стріляли й пригиналися, тимчасом як стріли відскакували від каміння. Один спис зі свистом промайнув у Лоґена над головою. Він чув, як унизу шанка шкрябають і шарпають ворота, б’ють по них кийками й молотками, верещать від люті. Шанка шипіли й репетували, намагаючись перебратися через парапет, а люди рубали їх мечами й сокирами, зіштовхували зі стіни списами.

До Лоґена долинув рев Дрижака:

— Відженіть їх від воріт! Від воріт!

Бійці голосно лаялись. Один карл, який перехилився через парапет, із кашлем відкинувся назад. Його прохромив просто під плечем спис шанка — так, що в чоловіка на спині настовбурчилася сорочка. Він кліпнув на зігнутий держак і відкрив рота, щоб заговорити. Застогнав, ступив кілька непевних кроків, а тоді за ним попер через парапет великий плоскоголовий, витягнувши руку на камені.

Меч Творця глибоко врізався в неї просто під ліктем, і Лоґенове лице забризкали липкі краплі. Клинок ударився об камінь, і в Лоґена занила рука, а сам він так захитався, що шанка встиг перелізти. Рука в нього теліпалася, тримаючись на тулубі лише завдяки шкірі й сухожиллю, і з рани великими порціями витікала темна кров.

Шанка націлився на Лоґена другою лапою, та він ударив його ногою збоку по коліну і збив напасника з ніг. Перш ніж той устиг підвестися, рубонув його по спині, лишивши довгий поріз. У великій рані показалися шматки білої кістки. Шанка бився й пручався, розбризкуючи кров, і Лоґен міцно схопив його попід шиєю, заніс назад за стіну й пожбурив геть. Шанка впав і врізався в іншого, який лише починав лізти. Вони обидва розтягнулися в рові. Один борсався зі зламаною палею в шиї.

Поряд стояв із відвислою щелепою хлопчина, безвільно опустивши руку, в якій тримав лук.

— Я, блядь, казав тобі припинити стрільбу?! — заревів на нього Лоґен. Хлопець закліпав і з дрожем у руці приклав стрілу до тятиви, а тоді побіг назад до парапету.

Повсюди билися й кричали люди, випускаючи стріли й розмахуючи клинками. Лоґен побачив, як троє карлів штрикнули списами одного плоскоголового. Побачив, як Дрижак ударив іншого в поперек і в повітря бризнули темні струмені крові. Побачив, як якийсь чолов’яга врізав плоскоголовому по морді щитом, щойно той доліз до вершини стіни, і вибив його в повітря. Лоґен різонув по долоні якогось шанка, послизнувся, ступивши у кров, і впав на бік, мало не заколовши сам себе. Проповз один-два кроки й незграбно підвівся. Відрубав руку шанка, який уже борсався на списі якогось карла, і наполовину розрубав шию іншому, який саме показався над парапетом. Хитнувся за ним і подивився.

На стіні ще лишався один шанка, і Лоґен саме показав на нього, але тут у спину плоскоголовому влучила стріла з вежі. Шанка повалився в рів, нахромившись на палю. Ті, які були коло воріт, уже погинули, роздушені камінням і начинені зламаними стрілами. Посередині все скінчилось, та й із того боку, де стояв Червона Шапка, вже було чисто. Ліворуч на стінах іще лишалося кілька шанка, та хлопці Доу тепер явно їх долали. Кілька з них на очах у Лоґена полетіли, закривавлені, у рів.

Істоти в долині завагалися, посунули назад із вереском і криками, тимчасом як серед них досі падали стріли, випущені лучниками Шукача. Здавалося, це могло обриднути навіть шанка. Вони почали розвертатися, тікати назад, до Бетодового рову.

— Ми їх зробили! — заволав хтось, а тоді всі радісно загукали й закричали. Хлопець із луком тепер розмахував зброєю над головою, всміхаючись так, ніби сам-один побив Бетода.

Лоґен радіти не став. Він похмуро глянув на велику юрбу карлів за ровом, на знамена Бетодового війська, що майоріли над ними на вітрі. Хоча ця сутичка вийшла короткою та кривавою, коли вони прийдуть наступного разу, все, напевно, буде далеко не так коротко й набагато кривавіше. Лоґен зусиллям волі розтиснув зболілі пальці, що трималися за меч Творця, притулив його до парапету й натиснув однією долонею на другу, щоб пальці не трусилися. Поволі вдихнув.

— Ще живий, — прошепотів він.

Лоґен сидів і гострив ножі; світло вогню спалахувало на клинках, які він крутив то так, то сяк, погладжуючи їх гострильним каменем, облизуючи кінчик пальця й витираючи яку-небудь пляму: хай вони будуть гарні й чисті. Забагато їх не буває, і це факт. Згадавши, що на це відповідала Ферро, Лоґен усміхнувся. Не тоді, як падаєш у річку й тонеш, бо залізо обтяжує. Він на мить відірвався від роботи й замислився, чи побачить її коли-небудь знову, та це здавалося сумнівним. Зрештою, треба дивитися на речі реально, а пережити завтрашній день уже здавалося вельми честолюбною ціллю.

Навпроти сидів Мовчун, який обстругував прямі дрючки, щоб наробити древків для стріл. Коли вони тільки сіли, у небі ще ледь-ледь поблискували сутінки. Тепер же непроглядну темряву розсіювали лише припорошені зорі, і за весь цей час ніхто з них не сказав ані слова. Такий він, Хардінг Мовчун, і Лоґена це цілком влаштовувало. Приємного мовчання хотілося набагато більше, ніж тривожної розмови, та ніщо не вічне.

Із темряви долинули сердиті кроки, і до вогню підійшов Чорний Доу, а відразу за ним з’явилися Тул і Краммок. Лице в Доу було таке похмуре, що було очевидно, звідки взялося його ім’я, а передпліччя в нього було перев’язане брудною пов’язкою, на якій засохла довга смуга темної крові.

— Порізався, так? — запитав Лоґен.

— Та! — Доу опустився поряд із вогнем. — То просто подряпина. Їбучі плоскоголові! Всіх спалю!

— А що у вас?

Тул усміхнувся.

— Я страшенно натер долоні, підіймаючи каміння, та я — суворий засранець. Переживу.

— А я досі мучуся неробством, — заявив Краммок, — мої діти дбають про мою зброю й вирізають стріли з мерців. Це гарна робота для дітисьок: так вони звикають до трупів. Однак місяцеві кортить побачити мене в бою, справді, і мені самому теж.

Лоґен втягнув повітря крізь зуби.

— Тобі ще випаде нагода, Краммоку, я за це не хвилювався б. Гадаю, в Бетода вдосталь усього для всіх.

— Ніколи не бачив, щоб плоскоголові так ішли, — замислився Доу. — Перли навпростець на добре захищену стіну, без драбин, без інструментів. Плоскоголові не такі вже й розумні, але й не дурні. Вони люблять нападати із засідки. Люблять укриття, люблять ховатись і скрадатись. Вони можуть бути безстрашними до дурості, коли треба, але йти отак із власного вибору? Це неприродно.

Краммок зареготав потужним, хрипким, низьким сміхом.

— Шанка б’ються за одних людей проти інших? То теж неприродно. Часи зараз неприродні. Може, Бетодова відьма наклала якісь чари, щоб їх збурити. Вигадала собі якесь заклинання й ритуал, щоб наповнити тих істот ненавистю до нас.

— Потанцювала голяка довкола зеленого багаття й таке інше, не сумніваюся, — додав Тул.

— Місяць подбає про нас, мої друзі, за це не хвилюйтеся! — Краммок заторохтів кістками, які носив на шиї. — Місяць любить нас усіх, і ми не можемо загинути, допоки…

— Скажи це тим, хто сьогодні возз’єднався з землею.

Лоґен сіпнув головою, показуючи на свіжі могили у віддаленій частині фортеці. У темряві їх не було видно, та вони існували. Зо два десятки видовжених грудок перекопаної й утрамбованої землі.

Однак здоровань із гір лиш усміхнувся.

— Тільки я сказав би, що вони щасливчики, а ти хіба ні? Принаймні всім їм дістались окремі ліжка, чи не так? Нам пощастить, якщо ми не полетимо в ями на десяток душ кожна, коли стане гаряче. Інакше живим буде ніде спати. Ями на два десятки людей! Не кажи мені, що не бачив такого раніше чи сам не копав тих ям.

Лоґен підвівся.

— Може, й бачив, може, й копав, але мені це нітрохи не сподобалося.

— Та невже?! — проревів йому вслід Краммок. — Не дури мене, Кривава Дев’ятко!

Лоґен не озирнувся. На стіні приблизно що десять кроків висіли смолоскипи, які яскраво палали в темряві, а довкола них літали білі цятки-комахи. У їхньому світлі стояли чоловіки, що спиралися на списи, тримали в руках луки, оголені мечі й дивилися в ніч, чекаючи несподіванок. Бетод завжди обожнював несподіванки, і Лоґен гадав, що вони так чи інакше зіткнуться з несподіванками, перш ніж усе закінчиться.

Він підійшов до парапету й поклав руки на вологий камінь, насуплено поглянувши вниз, на багаття, що палали в чорноті долини. Бетодові багаття далеко в пітьмі та їхні власні — ватри, влаштовані й запалені під самісінькою стіною, щоб можна було спробувати впіймати тих розумників, які намагатимуться туди підкрастися. Вогні відкидали мерехтливі кола на затінене каміння, то там, то тут освітлюючи зігнутий труп плоскоголового, розрубаного і скинутого зі стіни або ж нашпигованого стрілами.

Лоґен відчув, як позаду нього хтось ворухнувся, і йому закололо спину, а погляд заковзав по кутках. Може, то Дрижак прийшов розквитатись і зіштовхнути його зі стіни. Дрижак або котрийсь із сотні інших людей, ображених на Лоґена за те, про що він забув, а вони не забудуть ніколи. Він наблизив руку до клинка, вишкірив зуби й приготувався крутнутись і вдарити.

— Хай там як, а ми добре сьогодні попрацювали, так? — сказав Шукач. — І втратили менш ніж двадцятьох.

Лоґен знову задихав спокійно й опустив руку.

— Нормально ми попрацювали. Але Бетод тільки починає. Промацує ґрунт, щоб зрозуміти, де ми найслабші, зрозуміти, чи може він нас виснажити. Він знає, що головне зараз — час. Це найцінніша річ на війні. Один-два дні вартують для нього більше, ніж купа плоскоголових. Якщо він зможе швидко нас розчавити, то, мабуть, змириться з утратами.

— Тоді найкраще, певно, буде протриматись, еге ж?

Далеко в пітьмі Лоґен ледь-ледь розчув лункий брязкіт і стукіт. То працювали ковалі й теслі.

— Вони будують. Усе, що треба, щоб вилізти на нашу стіну, засипати наш рів. Купу драбин і все інше. Бетод спробує здолати нас якомога швидше, та якщо доведеться, долатиме нас повільно.

Шукач кивнув.

— Ну, як я й казав. Найкраще буде протриматись. Якщо все піде за планом, тут невдовзі будуть союзники.

— Було б добре. Плани частенько розпадаються, коли на них спираються.

Страшенно солодкий смуток

— Його ясновельможність Великий герцог Оспрії бажає лише найкращих відносин…

Джезаль міг хіба що сидіти й усміхатися — так само, як сидів і усміхався весь цей нескінченний день. Від цього йому боліли лице й зад. Посол спокійно продовжував молоти язиком, театрально розмахуючи руками. Раз у раз він на мить загачував ріку теревенів, щоб його тлумач передав сказані банальності спільною мовою. Міг би й не завдавати собі клопоту.

— …видатне місто Оспрія завжди вважало за честь бути одним із найближчих друзів вашого блискучого батька, короля Гуслава, а тепер бажає лиш одного — продовження дружніх стосунків з урядом і народом Союзу…

Джезаль увесь цей довгий ранок просидів з усмішкою на своєму кріслі в самоцвітах, що стояло на високому мармуровому помості, поки до нього йшли з улесливими поклонами посли з усього світу. Він сидів, а тим часом сонце підіймалося в небі й немилосердно лилось у величезні вікна, поблискуючи на золоченій ліпнині, що прикрашала кожен дюйм стін і стелі, спалахуючи на великих дзеркалах, срібних підсвічниках, розкішних вазах і викрешуючи барвистий вогонь зі скляних намистинок, що дзенькали на трьох велетенських люстрах.

— …великий герцог знову бажає висловити братній жаль у зв’язку з незначним інцидентом, який мав місце минулої весни, і запевняє вас, що такого більше ніколи не повториться за умови, що вояки Вестпорта триматимуться по свій бік кордону…

Увесь той нескінченний день від обіду до вечора Джезаль сидів, ніяково щулячись, тимчасом як зала невпинно нагрівалась, а представники видатних лідерів світу заходили туди з поклонами й виходили з розшаркуваннями, виголошуючи однакові прісні вітання десятком різних мов. Поки Джезаль сидів, сонце зайшло, довкола запалили й поставили сотні свічок, і тепер вони мерехтіли йому в дзеркалах, потемнілих вікнах і ретельно начищеному паркеті. Він сидів, усміхався й приймав похвали від людей, про чиї країни навіть не чув до цього нескінченного дня.

— …Також його ясновельможність сподівається й вірить, що ворожнеча між вашою видатною країною й Гуркульською імперією невдовзі зможе закінчитись і що у Крузі морів знову зможе розпочатися вільна торгівля.

І посол, і тлумач несподівано зробили ґречну паузу на якусь мить, і Джезаль зумів спроквола заговорити:

— Ми маємо подібні сподівання. Прошу передати Великому герцогу нашу подяку за чудовий дарунок.

Тим часом двоє лакеїв поставили величезну скриню на бік і доклали її до решти крикливого непотребу, який Джезаль дістав того дня.

У залі знову затеревенили штирійською:

— Його ясновельможність бажає передати вашій королівській величності щирі вітання з майбутнім шлюбом із принцесою Терез, перлиною Таліна, безумовно, найбільшою красунею з-поміж нині живих у всьому Земному колі.

Джезаль зміг хіба що втримати на обличчі натягнуту усмішку. Цього дня він уже стільки разів чув про цей шлюб як про щось однозначне, що втратив охоту виправляти тих, хто так помилявся, й навіть більше — мало не почав уважати себе за зарученого. Йому хотілося лиш одного: хай з аудієнціями нарешті закінчать, щоб він зміг викроїти якусь мить і зануритись у спокій.

— Також його ясновельможність наказали нам побажати вашій королівській величності тривалого і щасливого правління, — роз’яснив тлумач, — і численних спадкоємців: хай ваш рід продовжується, не втрачаючи слави.

Джезаль усміхнувся на один зуб ширше й нахилив голову.

— Бажаю вам гарного вечора!

Оспрійський посол уклонився, театрально змахнувши рукою, і зірвав із голови свого величезного капелюха, на якому завзято засмикалися барвисті пір’їни. Відтак посол подрібушив назад по блискучій підлозі, так і не розігнувшись. Він якимось робом вибрався в коридор, не беркицьнувшись на спину, і за ним плавно зачинилися великі двері, оздоблені сухозліткою.

Джезаль зірвав із голови корону й пожбурив її на подушку біля трону, а тоді однією рукою потер сліди, що залишилися на спітнілій шкірі його голови, другою розтягнувши на собі вишитий комірець. Ніщо не допомагало. Він усе одно відчував запаморочення, слабкість і гнітючий жар.

Ліворуч від Джезаля вже підлизувався Хофф:

— Це був останній із послів, ваша величносте. Завтрашній день буде присвячено дворянству Міддерланду. Йому не терпиться засвідчити свою повагу…

— Не сумніваюся, поваги буде купа, а допомоги — обмаль!

Хофф здобувся на задушливо фальшивий смішок.

— Ха-ха-ха, ваша величносте. Вони прагнули аудієнцій від світанку, а нам не хотілося б їх образити…

— Та щоб його! — процідив Джезаль, підскочив і затрусив ногами в марній спробі відірвати штани від спітнілого заду.

Він стягнув через голову свій багряний пояс і пожбурив його геть, різко розкрив позолочений сюртук і спробував його зірвати, та врешті-решт заплутався рукою в манжеті й був змушений вивернути ту кляту одежину, щоб нарешті її позбутися.

— Щоб його!

Джезаль пожбурив сюртук на мармуровий поміст і вже майже був готовий роздерти його ногами на клапті. А тоді отямився. Хофф сторожко відступив на крок і супився так, ніби довідався, що в його чудовому новому особняку царює жахлива гниль. Різноманітні слуги, пажі й лицарі (як герольди, так і Лицарі Тіла) всі як один пильно вдивлялися вперед, старанно наслідуючи статуї. У темному кутку зали стояв Баяз. Його очі приховувала пітьма, зате лице відзначалося кам’яною похмурістю.

Джезаль зашарівся, наче хуліганистий школяр, якого змусили відповідати за свої вчинки, і притулив одну руку до очей.

— Страшенно виснажливий день…

Він збіг зі сходів помосту й вийшов із зали для аудієнцій з опущеною головою. В коридорі його переслідувало ревіння запізнілих і трохи фальшивих фанфар. А також, на жаль, Перший з-поміж магів.

— Це було негарно, — зауважив Баяз. — Гніваючись рідко, людина викликає страх. Гніваючись часто, стає смішною.

— Перепрошую, — буркнув Джезаль крізь зціплені зуби. — Корона — це великий тягар.

— І великий тягар, і велика честь. Здається, ми вже мали розмову про твоє прагнення бути її гідним. — Маг багатозначно помовчав. — Можливо, тобі варто було б прагнути завзятіше.

Джезаль потер зболілі скроні.

— Мені просто треба трохи побути самому, та й усе. Одну секунду.

— Та скільки завгодно. Однак уранці, ваша величносте, на нас чекатимуть справи — такі, від яких неможливо ухилитися. Дворянство Міддерланду не може дочекатися можливості тебе привітати. До зустрічі на світанку. Тоді ти, я певен, будеш сповнений сил і завзяття.

— Так, так! — кинув через плече Джезаль. — Сповнений!

Він дременув у невеличкий дворик, із трьох боків оточений тінистою колонадою, і застиг посеред прохолодного вечора. Стрепенувся, замружив очі, закинув голову назад і протяжно, неквапливо вдихнув. Одна хвилина на самоті. Джезаль замислився, чи це не вперше він опинився на самоті від того дня безуму в Осередку лордів — якщо не брати до уваги часів, коли мочився чи спав.

Він потерпів — а може, одержав зиск — від колосальної помилки. Чомусь усі прийняли його за короля, хоча цілком очевидно, що він — самозакоханий нетямущий ідіот, який, певно, ніколи в житті не думав більш ніж на один день наперед. Щоразу, коли хтось називав його «ваша величність», він почувався дедалі більшим шахраєм, і його ніяковий подив через те, що його не викрили, щомиті посилювався.

Джезаль побрів бездоганним моріжком і протяжно зітхнув, жаліючи самого себе. Зітхання застрягло в горлі. Біля дверей навпроти стояв Лицар Тіла; він так напружено виструнчився, що Джезаль досі його не помічав. Він лайнувся собі під носа. Хіба його не можна залишити самого бодай на п’ять хвилин? Підійшовши ближче, Джезаль спохмурнів. Цей чоловік чомусь видавався знайомим. Здоровезний хлопака з поголеною головою і явно закороткою шиєю…

— Бремер дан Ґорст!

— Ваша величносте, — озвався Ґорст. Його обладунки загриміли від удару м’ясистим кулаком по відполірованому нагруднику.

— Радий вас бачити!

Він не сподобався Джезалеві з першого ж погляду, а коли це безшиє чудовисько віддухопелило Джезаля на фехтувальній арені, його думка про нього не стала кращою — і байдуже, переміг зрештою Джезаль чи ні. Зате тепер усе, що скидалося на знайоме обличчя, діяло на нього, як склянка води в пустелі. Джезаль навіть усвідомив, що простягнув долоню й тисне важку руку чолов’яги так, ніби вони — давні друзі. Довелося змусити себе її відпустити.

— Ваша величність робить мені завелику честь.

— Прошу, не треба мене так звати! Як ви опинилися при дворі? Я гадав, що ви служите у гвардії лорда Брока.

— Те призначення мені не підходило, — відповів дивовижно високим, тонким голосом Ґорст. — Кілька місяців тому мені поталанило знайти місце серед Лицарів Тіла, ваша вел… — Він зупинився.

Джезалеві блиснула одна думка. Він озирнувся через плече, та поблизу не виявилося більше нікого. У саду було спокійно, як на цвинтарі, а в його затінених аркадах — тихо, як у криптах.

— Бремере… Можна я зватиму вас Бремером?

— Гадаю, мій король може звати мене як забажає.

— Хотів би знати… можна попросити вас про послугу?

Ґорст кліпнув.

— Ви тільки попросіть, ваша величносте.

Почувши, як відчинилися двері, Джезаль розвернувся. Ґорст, стиха задзвенівши обладунками, ввійшов до колонади. За ним безшумно пройшла постать у плащі й каптурі. Коли вона скинула з голови каптур і промінчик світла з вікна вгорі прослизнув по нижній частині її обличчя, Джезаль відчув давній захват. Йому було видно яскравий вигин її щоки, один бік її рота, обриси однієї ніздрі, блиск її очей у тіні — і на цьому все.

— Дякую, Ґорсте, — сказав Джезаль. — Можете нас залишити.

Здоровань гупнув кулаком собі у груди й, позадкувавши крізь арковий вхід, зачинив за собою двері. Вони, звісно, вже не вперше зустрічалися потай, але тепер обставини були інакші. Джезаль замислився, як це для них закінчиться: поцілунками й тихою розмовою чи просто закінчиться. Початок обіцяв дуже небагато.

— Ваша королівська величносте, — з нищівною іронією проказала Арді. — Яка колосальна честь. Мені гепнутися долілиць? Чи зробити реверанс?

Хай які жорстокі були її слова, від голосу Арді Джезалеві все одно запирало дух.

— Зробити реверанс? — вимовив він. — А ти це взагалі вмієш?

— Якщо чесно, ні. Мене не готували до пристойного товариства, а тепер відсутність цієї підготовки мене просто губить. — Арді вийшла вперед, насуплено дивлячись на потемнілий сад. — Дівчам я під час найбільшого розгулу фантазії мріяла про те, як мене запросять до палацу, погостювати в самого короля. Ми їстимемо витончені тістечка, питимемо витончене вино й вестимемо витончену розмову про важливе до глибокої ночі. — Арді притиснула руки до грудей і замахала віями. — Дякую, що справдили жалюгідні мрії однієї безталанної бідосі, хай навіть і зовсім ненадовго. Інші жебраки нізащо мені не повірять, коли я їм розкажу!

— Ми всі неабияк шоковані тим, що сталося.

— О, це справді так, ваша величносте.

Джезаль здригнувся.

— Не зви мене так. Тільки не ти.

— А як мені вас називати?

— На ім’я. Тобто Джезалем. Як і раніше… будь ласка.

— Якщо так треба. Джезалю, ти обіцяв мені. Обіцяв, що не підведеш.

— Знаю, і я хотів дотримати обіцянки… але річ у тім, що… — Він, як завжди, заплутався у словах (і байдуже, король він чи ні), а тоді вони полилися з його вуст дурнуватим потоком: — Я не можу одружитися з тобою! Неодмінно одружився б, якби не… — Джезаль підняв руки й безпорадно опустив їх. — Якби не сталося все це. Проте це сталося, і я нічого не можу вдіяти. Я не можу з тобою одружитися.

— Звісно, не можеш. — Дівочі вуста болісно скривилися. — Обіцянки — це для дітей. Навіть раніше я думала, що це не надто ймовірно. Навіть тоді, коли найменше зважала на реальність. Тепер же ця ідея здається просто смішною. Король і селянка. Абсурд. Навіть найбанальніша книжка казок ніколи про таке не заїкнулася б.

— Це не конче має означати, що ми більше не побачимося.

Джезаль невпевнено підступив до неї.

— Звичайно ж, усе буде інакше, та ми все одно можемо знаходити час…

Він простягнув руку — повільно, незграбно.

— Час, щоб побути разом.

Лагідно торкнувся обличчя Арді й відчув той самий винуватий захват, що й завжди.

— У нас можуть бути такі самі стосунки, як і раніше. Не хвилюйся. Про все подбають…

Арді поглянула йому в очі.

— Отже… ти хотів би, щоб я була твоєю хвойдою?

Він відсмикнув руку.

— Ні! Звісно, ні! Я хочу сказати… Хотів би, щоб ти була… — І що він хотів сказати? Джезаль відчайдушно шукав кращого слова. — Моєю коханою?

— А… Розумію. А коли ти одружишся, ким тоді буду я? Яким словом, на твою думку, мене могла б назвати твоя королева? — Джезаль ковтнув і опустив погляд на своє взуття. — Хвойда — це завжди хвойда, хай як її називати. Від неї легко втомитись, а замінити її ще легше. А коли ти втомишся від мене і знайдеш собі інших коханок? Як тоді зватимуть мене вони? — Арді зло пирхнула. — Я мерзота і знаю це, та ти, напевно, ще гіршої думки про мене, ніж я сама.

— Я в цьому не винен. — Джезаль відчув, що йому на очі навернулися сльози. Від болю чи від полегшення, важко сказати. Може, від гіркого поєднання першого з другим. — Я в цьому не винен.

— Звісно, не винен. Я тебе не звинувачую. Я звинувачую себе. Колись я вважала себе безталанною, та мій брат мав рацію. Я погано вмію обирати. — Арді поглянула на нього з таким самим осудом у темних очах, як під час їхньої першої зустрічі. — Я могла б відшукати хорошого чоловіка, та обрала тебе. Треба було думати краще.

Вона простягнула руку вгору й торкнулася його обличчя, великим пальцем стерла з його щоки сльозу. Так само, як тоді, коли вони розлучилися раніше — в парку, під дощем. Але тоді існувала надія, що вони зустрінуться знову. Тепер же її не було. Арді зітхнула, опустила руку й набурмосено вдивилася в сад.

Джезаль кліпнув. Невже це справді все? Йому кортіло принаймні сказати щось ніжне наостанок, хотілося якогось гірко-солодкого прощання, та в голові було порожньо. Якими словами можна було змінити цю ситуацію? Між ними все скінчено, а подальші розмови лише сипали б їм сіль на рани. Були б марними. Він зціпив зуби й витер останні смуги вологи на обличчі. Арді має рацію. Король і селянка. Що може бути смішнішим?

— Ґорсте! — різко гукнув він. Двері зарипіли, відчинились, і з тіні вийшов м’язистий гвардієць, скромно похиливши голову. — Можете вести даму додому.

Він кивнув і відійшов від темної арки. Арді розвернулася й пішла до неї, надягнувши каптур, і Джезаль провів її поглядом. Замислився, чи не спиниться вона на порозі, чи не озирнеться, чи не зустрінуться їхні погляди, чи не побудуть вони востаннє разом. І йому востаннє запре дух. Востаннє заболить серце.

Однак вона не озирнулася. Пройшла крізь арку і зникла, не спинившись ані на мить, а за нею зник Ґорст, тоді як Джезаль зостався в залитому місяцем саду. Сам.

Спіймала тінь

Ферро сиділа на даху складу, примруживши очі через яскраве сонце й умостившись на схрещених ногах. Вона спостерігала за човнами й за людьми, що з них висипали. Виглядала Юлвея. Заради цього вона й приходила сюди щодня.

Між Союзом і Гуркулом точилася війна, безглузда війна з купою балачок і без боїв, і тому до Канти не плавали кораблі. Однак Юлвей мандрував куди хотів. Він міг повернути її на Південь, щоб вона зуміла помститися гуркам. А до його прибуття Ферро вимушено стирчала серед біляків. Скреготала зубами, стискала кулаки й кривилася від власної нікчемності. Від нудьги. Від думок про згаяний час. Вона помолилася б Богові, щоб Юлвей з’явився.

Але Бог ніколи не слухає.

Джезаля дан Лютара, хоч він і дурень, із незрозумілих їй причин обдарували короною і зробили королем. Тепер Баяз (Ферро була впевнена, що він і стояв за всім цим) проводив із ним увесь час. Поза сумнівом, досі намагався зробити з нього людину, яка вестиме за собою інших. Так само, як це було весь довгий шлях через рівнину й назад, а тоді результати були скромні.

Джезаль дан Лютар — король Союзу. Дев’ятипалий, якби почув це, довго й сильно сміявся б. Уявивши, як він регоче, Ферро всміхнулась. А тоді усвідомила, що всміхається, й зусиллям волі припинила. Баяз обіцяв їй помсту й не дав їй нічого, ще й покинув її тут безсилу. Нема в неї причин усміхатися.

Ферро сиділа і спостерігала за човнами, виглядаючи Юлвея.

Вона не виглядала Дев’ятипалого. Не сподівалася побачити, як він, згорбившись, вибреде на пристань. Сподіватися на таке було б дурнувато, по-дитячому, годилося б тій дурній дитині, якою вона була, коли гурки обернули її в рабство. Він не передумає й не повернеться. Вона про це подбала. От тільки дивно, що їй досі здається, ніби вона бачить його серед людей.

Портові робітники почали її впізнавати. Якийсь час вони до неї кричали. «Спускайся сюди, красунечко, й поцілуй мене!» — гукнув один із них, і його дружки засміялися. Тоді Ферро жбурнула йому в голову пів цеглини й збила його в море. Коли бідолаху виловили, він уже нічого не міг їй сказати. Ніхто з них не міг, і це її цілком влаштовувало.

Ферро сиділа і спостерігала за човнами.

Сиділа, доки сонце не опустилося, яскраво освітивши хмари знизу та обсипавши мінливі хвилі іскрами. Доки юрби не позникали, вози не перестали їздити, а крики й гамір у доках не перетворилися на запорошену тишу. Доки вітерець не почав холодити Ферро шкіру.

Юлвей сьогодні не прийде.

Ферро злізла з даху складу й подалася завулками до Мідл­вей. Саме тоді, коли вона йшла тією широкою дорогою, спідлоба глипаючи на людей, які її минали, до неї дійшло. Хтось іде за нею назирці.

Гарно і обережно. То наближається, то віддаляється. Залишається поза полем зору, та зовсім не ховається. Вона звернула кілька разів для певності, а він усе йшов за нею. Він був повністю вдягнений у чорне, мав довге пряме волосся й маску, що закривала частину його обличчя. Весь у чорному, як тінь. Як ті люди, що гналися за нею й Дев’ятипалим, перш ніж вони подалися до Старої Імперії. Ферро стежила за ним краєчком ока, в жодному разі не дивлячись на нього прямо, в жодному разі не показуючи йому, що вона знає.

Невдовзі він сам про це довідається.

Вона звернула в якийсь зачуханий провулок, зупинилася й почекала за рогом. Притулилася до брудної кам’яної кладки, затамувавши подих. Байдуже, що її лук і меч зараз далеко: єдина зброя, що їй потрібна, — це шок. Шок, а ще власні руки, ноги й зуби.

Ферро почула, як наближаються кроки. Йшов він обережно, м’яко ступаючи по провулку, так тихо, що вона ледве чула. Вона зрозуміла, що всміхається. Приємно мати ворога, мати мету. Дуже приємно, коли в тебе так давно їх не було. Це заповнило порожнечу всередині Ферро, хай і лише на мить. Вона заскреготіла зубами, відчуваючи, як у її грудях зростає лють. Гаряча й захоплива. Надійна і знайома. Як поцілунок давнього коханого, якого дуже бракувало.

Коли чоловік завернув за ріг, вона вже замахувалася кулаком. Кулак із тріском врізався йому в маску, і чоловік хитнувся. Ферро насіла на нього, б’ючи його по обличчю кожною рукою так, що його голова гойдалася то вправо, то вліво. Він спробував намацати ніж, але зволікав і потерпав від запаморочення, та й не встиг клинок вийти з піхов, як Ферро міцно схопила чоловіка за зап’ясток. Вона ліктем врізала йому так, що його голова різко гойднулася назад, і так тицьнула його в горло, що він забулькав. Вирвала ніж із його обм’яклої руки, крутнулася й копнула чолов’ягу в живіт, аж він зігнувся. Її коліно з глухим ударом врізалось йому в маску, і він горілиць гепнувся в багно. Ферро опустилася й собі, міцно обхопивши ногами його стан, поклавши передпліччя йому на груди й притиснувши чоловікові до горла його ж ніж.

— Диви, — прошепотіла Ферро йому в обличчя. — Я спіймала тінь.

— Бульк, — долинуло з-за маски. Очі в чоловіка досі були закочені.

— Важко розмовляти в цій штуці, так?

Вона різким порухом ножа розітнула поворозки на його масці. Клинок залишив у чоловіка на щоці довгу подряпину. Без маски він здавався не таким небезпечним. Був набагато молодший, аніж вона думала. Підборіддя в нього було обсипане прищами, а на верхній губі росло схоже на пух волосся. Він смикнув головою, і його погляд знову сфокусувався. Чоловік загарчав, спробував вирватись, але Ферро міцно його тримала, та й один дотик ножа до шиї хутко його заспокоїв.

— Чому ти за мною йдеш?

— Та я, блядь, не…

Ферро ніколи не відзначалася терплячістю. Зараз, коли вона сиділа на своїй тіні, їй легко було розізлитись і врізати йому ліктем по пиці. Він як міг захищався від неї, та вона всією вагою сиділа в нього на стегнах, і він нічого не міг удіяти. Її рука прорвалася за його долоні та врізалася йому в рота, в ніс, у щоку, і його голова, смикнувшись назад, ударилась об забрьохану бруківку. Чотири такі удари — і чоловікові розхотілося боротися. Його голова безвільно відхилилася назад, і Ферро знову присіла над ним, пхнувши ножа йому під шию. У нього з носа й рота витікала кров із бульбашками, що темними цівками стікала з обличчя збоку.

— То що, йдеш за мною?

— Я просто дивлюся. — Голос, що долинав із його закривавлених вуст, урвався. — Просто дивлюся. Я наказів не віддаю.

Гуркські солдати не віддавали наказів перебити народ Ферро і зробити з неї рабиню. Це не робить їх невинуватими. Це не врятує їх від неї.

— А хто віддає?

Чоловік кашлянув, і його лице засіпалось, а з його розпухлих ніздрів вирвалися бульбашки крові. І все. Ферро нахмурилася.

— Що таке? — Вона опустила ніж і кольнула його вістрям у стегно. — Гадаєш, я ніколи нікому не відрізала прутня?

— Ґлокта, — пробелькотів він і заплющив очі. — Я працюю… на Ґлокту.

— Ґлокта.

Це ім’я нічого для неї не означало, та з цього можна було починати.

Ферро підняла ніж назад, до його шиї. Ґуля в нього на горлі здіймалася й опускалася, злегка торкаючись леза клинка. Ферро зціпила зуби й, насупившись, поворушила пальцями на руків’ї. У кутиках його очей заблищали сльози. Найкраще покінчити з цим і втекти. Так найбезпечніше. Та їй важко було ворухнути рукою.

— Скажи мені, чому цього не слід робити.

У чоловіка в очах з’явилися сльози й потекли по боках його закривавленого обличчя.

— Мої птахи, — шепнув він.

— Птахи?

— Їх нікому буде годувати. Я, звісно, заслужив на таке, та мої птахи… вони нічого не накоїли.

Ферро примружилася на нього.

Птахи. Дивні в людей бувають причини жити.

Її батько тримав одного птаха. Ферро пам’ятала, як той висів на жердині у клітці. Нікчемна істотка, яка навіть літати не вміла — тільки триматися за гілку. Батько навчав птаха вимовляти слова. Ферро пам’ятала, як дитиною спостерігала за його годівлею. Колись давно, перш ніж прийшли гурки.

— С-с-с-с-с, — просичала Ферро в лице чоловікові й притиснула ножа до його шиї. Він налякано зіщулився. Тоді вона прибрала клинок, підвелася й стала над ним. — Як побачу тебе знову, тобі кінець. Вертай до своїх птахів, тіне.

Він кивнув, вирячивши мокрі очі, і Ферро розвернулася й побрела темним провулком у сутінки. Перетнувши міст, викинула ніж. Той булькнув і зник, і по мулкій воді розійшлися кола, що поступово ширшали. Залишити того чоловіка в живих, напевно, було помилкою. Її досвід показував, що милосердя — це завжди помилка.

Однак сьогодні вона, здавалося, була схильна до милосердя.

Питання

Полковник Ґлокта, звісно, блискучо танцював, але тоді, коли його нога терпла так, як зараз, йому було важко сяяти по-справжньому. Також увагу відвертало без­упинне дзижчання мух, та й партнерка йому не допомагала. Арді Вест мала непоганий вигляд, але її постійне хихотіння починало неабияк дратувати.

— Годі! — гарикнув полковник, закрутивши її по лабораторії Адепта-анатома. Зразки у слоїках пульсували й хиталися в такт музиці.

— Частково з’їли, — всміхнувся Канделау. Одне його око дуже сильно збільшилося через лінзу. Він показав униз щипцями. — Це стопа.

Ґлокта відсунув кущі, притискаючи одну долоню до обличчя. Там лежав і виблискував червінню зарізаний труп, у якому майже неможливо було впізнати людину. Арді, побачивши його, заливисто розсміялася.

— Частково з’їли! — захихикала вона на нього.

Полковнику Ґлокті ця справа здавалась аж ніяк не веселою. Дзижчання мух ставало дедалі гучнішим і погрожувало остаточно заглушити музику. Навіть гірше: в парку ставало жахливо холодно.

— Як необачно з мого боку, — промовив голос іззаду.

— Тобто?

— Просто залишити його там. Але часом краще діяти швидко, ніж обережно, так, каліко?

— Я пам’ятаю, — пробурмотів Ґлокта. Стало ще холодніше, і тепер він трусився, мов листок. — Я пам’ятаю!

— Звісно, — шепнув голос. Жіночий, але не Арді. Низький, схожий на шипіння, від нього у Ґлокти засіпалось око.

— Що я можу зробити?

Полковник відчув, як до горла підступає нудота. Рани в червоному м’ясі зяяли. Мухи дзижчали так голосно, що він ледве розчув відповідь.

— Можливо, вам варто піти до Університету й попрохати поради. — Ґлоктиної шиї торкнувся крижаний подих, і по його спині пробіг дрож. — Там ви, мабуть… могли б запитати про Сім’я.

Ґлокта незграбно зійшов із крайньої сходинки, і його занесло вбік; він притулився до стіни, і з нього зі свистом вирвалося дихання, торкнувшись мокрого язика. Ліва нога в нього дрижала, ліве око сіпалося, неначе вони були з’єднані ниткою болю, що врізалась йому в зад, нутрощі, спину, плече, шию, лице і з кожним порухом, хай яким незначним, натягувалася сильніше.

Він змусив себе застигнути. Задихати глибоко й повільно. Викинув із голови біль і постарався замислитися про інше. «Скажімо, про Баяза та його невдалі пошуки Сімені. Зрештою, Його Преосвященство чекає, а він не славиться терплячістю». Ґлокта витягнув шию то праворуч, то ліворуч, і відчув, як між його зігнутими лопатками потріскують кістки. Втиснув язика в ясна й почовгав геть від сходів, у прохолодну темряву книгосховища.

Воно не надто змінилося за останній рік. «А може, й за останні кілька століть». Його склепінчасті приміщення пахли пліснявою й старістю, світило в них лише кілька непевних заяложених ламп, а прогнуті полиці тягнулися кудись далеко, в мінливі тіні. «Час ізнову поритись у запорошених відходах історії». Адепт-історик, здавалося, теж не надто змінився. Він сидів за своїм брудним столом і нидів за купою паперів — вочевидь, запліснявілих — при світлі однієї-­єдиної, непевної свічки. Коли Ґлокта придибав ближче, Адепт примружився на нього.

— Хто там?

— Ґлокта. — Він підозріливо глянув на затінену стелю. — Що сталося з вашим круком?

— Здох, — сумовито буркнув старезний бібліотекар.

— Можна сказати, відійшов в історію! — Старий не засміявся. — Ах, гаразд. Це відбувається з усіма нами. — «І з одними швидше, ніж з іншими». — Маю до вас запитання.

Адепт-історик нахилився вперед через стіл і придивився вологими очима до Ґлокти так, ніби досі не бачив жодної людини.

— Я вас пам’ятаю. — «Отже, дива трапляються?» — Ви питали мене про Баяза. Першого учня великого Джувенса, першу літеру в алфавіті…

— Так, так, ми це вже проходили.

Старий ображено набурмосився.

— Ви принесли той сувій?

— Творець упав, охоплений вогнем, і далі за текстом? На жаль, ні. Він у архілектора.

— Ох. Останнім часом я забагато чую про цю людину. Ті, хто нагорі, весь час на нього бурчать. Його Преосвященство те, Його Преосвященство се. Мені набридло це слухати! — «Чудово знаю, як ви почуваєтеся». — Зараз усі схвильовані. Схвильовані та збентежені.

— Нагорі багато чого змінилось. У нас новий король.

— Я знаю! Гуслав, так?

Ґлокта протяжно зітхнув, умощуючись на стільці по той бік столу.

— Так, так, він.

«Спізнився всього років на тридцять. Я здивований, що він не подумав, ніби на троні досі сидить Харод Великий».

— Чого вам треба цього разу?

«Ой, та пошукати навпомацки в пітьмі відповідей, до яких я все ніяк не дотягнуся».

— Хочу дізнатися про Сім’я.

Зморшкувате лице й не ворухнулося.

— Про що?

— Воно згадувалось у вашому безцінному сувої. Та штука, яку Баяз і його магічні друзі шукали в Будинку Творця після смерті Канедіаса. Після смерті Джувенса.

— Тю! — Адепт махнув рукою, і під його зап’ястком загойдалась обвисла плоть. — Таємниці, сила. Це все метафора.

— Баяз, вочевидь, так не думає. — Ґлокта підсунув стілець ближче й заговорив тихіше. «Хоча тут нікому мене підслухати, а якщо хтось і підслухає, це нікого не хвилюватиме». — Я чув, буцімто це — шматочок Потойбіччя, який зостався зі Старого часу, коли по землі ходили дияволи. Магія, що набула твердої форми.

Старий захрипів тихим сміхом, демонструючи гнилий рот, схожий на печеру, де зубів було навіть менше, ніж у Ґлокти.

— Не думав, що ви забобонна людина, очільнику.

«А я й не був забобонним, коли востаннє приходив сюди з запитаннями. Перш ніж відвідав Будинок Творця, перш ніж зустрівся з Юлвеєм, перш ніж побачив, як усміхалася Шікель, поки її палили. Які ж то були щасливі часи, коли я ще не чув про Баяза, коли все ще здавалося логічним». Адепт витер сльозливі очі нікчемною паралізованою рукою.

— Де ви таке чули?

«Ой, та від навігатора, в якого одна нога лежала на ковадлі».

— А яка вам різниця де?

— Ну, ви знаєте про це більше, ніж я. Я колись читав, що інколи з неба падає каміння. Хтось каже, що то часточки зірок. Хтось каже, що то скалки, які вилітають із хаосу пекла. Торкатись їх небезпечно. Вони страшенно холодні.

«Холодні?» Ґлокта мало не відчув на карку той холодний подих і заворушив плечима, змушуючи себе не озиратися.

— Розкажіть мені про пекло.

«Хоча, гадаю, я вже знаюся на цій темі краще за більшість людей».

— Га?

— Пекло, старий. Потойбіччя.

— Кажуть, звідти походить магія, якщо ви в таке вірите.

— Я навчився тримати розум відкритим для таких речей.

— Відкритий розум подібний до відкритої рани, часто…

— Я таке чув, але ми говоримо про пекло.

Бібліотекар лизнув обвислі губи.

— За легендою, колись наш світ і світ унизу були одним цілим і по землі бродили дияволи. Великий Еуз прогнав їх і виголосив Перший закон: заборонив усім торкатися Потойбіччя, розмовляти з дияволами чи вовтузитися з воротами між світами.

— Перший закон, так?

— Його син Ґлустрод, жадаючи влади, не зважав на перестороги батька й шукав таємниць, викликав дияволів, нацьковував їх на своїх ворогів. Кажуть, його забаганка призвела до зруйнування Аулкуса й падіння Старої Імперії, а знищивши самого себе, він залишив ворота відчиненими… Однак я не фахівець у цих речах.

— А хто фахівець?

Старий поморщився.

— Тут були книжки. Дуже старі. Прекрасні книжки часів майстра Творця. Книжки про Потойбіччя. Про межу між світами. Про ворота й замки`. Книжки про Оповідачів Таємниць і про те, як їх викликати й насилати. Як на мене, купа вигадок. Міфи й фантазії.

— Книжки були?

— Вони вже багато років не стоять на моїх полицях.

— Не стоять? То де ж вони?

Старий нахмурився.

— Дивно, що про це питаєте саме ви…

— Досить! — Ґлокта якомога швидше озирнувся. Біля підніжжя сходів стояв Сільбер, управитель Університету. Його застигле лице виражало чудернацький жах і подив. «Неначе він побачив привида. Чи взагалі демона». — Однозначно досить, очільнику! Дякуємо за візит.

— Досить? — Ґлокта нахмурився й собі. — Його Преосвященство не…

— Я знаю, що буде з Його Преосвященством…

«Неприємно знайомий голос». Зі сходів поволі спустився очільник Ґойл. Спокійно обійшов Сільбера й перетнув затінену ділянку підлоги між полицями.

— І кажу: досить. Від щирого серця дякуємо вам за візит. — Чоловік нахилився вперед, люто вирячивши очі. — Хай він буде останнім!

У їдальні, відколи Ґлокта зійшов донизу, відбулися приголомшливі зміни. За брудними вікнами потемнів вечір, запалали свічки в потьмянілих підсвічниках. «А ще, звісно, є дві дюжини дуже різних практиків Інквізиції».

Двоє вузькооких уродженців Сулджуку, схожих, як близнюки, сиділи й дивилися на Ґлокту з-за масок, поклавши ноги в чорних чоботах на старезний обідній стіл. На дереві перед ними лежали чотири вигнуті мечі в піхвах. Біля одного темного вікна стояли троє смаглявих чоловіків із поголеними головами. Кожен мав сокиру на поясі й щит на спині. Біля каміна стовбичив височенний практик, довгий і тонкий, як береза. Над його обличчям у масці нависало біляве волосся. Поряд стояв низенький, мало не карлик. Його пояс наїжачився ножами.

Завдяки своєму попередньому візитові до Університету Ґлокта впізнав величезного північанина на ім’я Каменелом. «Але він має такий вигляд, ніби після нашої попередньої зустрічі намагався ламати каміння обличчям, до того ж вельми наполегливо». Щоки в нього були нерівні, брови — ламані, перенісся різко загострювалося зліва. Його понівечене лице бентежило майже так само, як велетенський дерев’яний молоток, який Каменелом тримав у здоровезних кулаках. «Але все ж не так сильно».

І так далі. Годі було зібрати в одному місці дивніше й бентежніше збіговисько вбивць, і всі вони були озброєні до зубів. «І очільник Ґойл, здається, поповнив свій цирк потвор». Посеред них, явно почуваючись як удома, стояла практик Вітарі, яка показувала то туди, то сюди й віддавала накази. «Побачивши її зараз, і помислити не можна було б, що вона здатна до материнської опіки, та, мабуть, ми всі маємо якісь приховані таланти».

Ґлокта викинув праву руку в повітря.

— Кого вбиваємо?

Всі перевели погляди на нього. Вітарі поволі підійшла до Ґлокти, наморщивши веснянкувате перенісся.

— Якого милого ви тут робите?

— Я міг би спитати у вас те саме.

— Якщо не хочете собі неприємностей, узагалі не ставте запитань.

Ґлокта відповів їй беззубою усмішкою.

— Якби я не хотів собі неприємностей, то ніколи не втратив би зубів, а запитання — це єдине, що мені залишилося. Що вас зацікавило в цій старій горі пилу?

— Це не моє діло й тим паче не ваше. Якщо ви шукаєте зрадників, то, може, варто спершу пошукати у власному домі, га?

— І як це розуміти?

Вітарі нахилилася до нього й зашепотіла крізь маску:

— Ви врятували мені життя, тож дозвольте вам за це віддячити. Тікайте звідси. Тікайте і тримайтеся подалі.

Ґлокта почовгав коридором до своїх важких дверей. «У справі Баяза ми геть не просунулися. Нам не викликати рідкісної усмішки на обличчі Його Преосвященства. Виклики й насилання, боги й дияволи. Вічно якісь нові запитання». Він нетерпляче крутнув ключ у замку: йому кортіло сісти й звільнити тремтливу ногу від своєї ваги. «Що робив Ґойл в університеті? І Ґойл, і Вітарі, і дві дюжини практиків — усі озброєні так, ніби йшли на війну?» Він скривився, переступаючи через поріг. «Напевно, це якесь…»

— Ай!

Ґлокта відчув, як у нього виривають із руки ціпок, і хитнувся вбік, хапаючись за порожнечу. Щось із тріском влетіло йому в обличчя, і його голова наповнилася сліпучим болем. За мить Ґлокта вдарився спиною об підлогу і протяжним зітханням випустив із себе все повітря. Він кліпав і заливався слиною. В роті було солоно від крові, а темне приміщення довкола шалено хиталося. «Оце так, оце так. Якщо я не дуже помиляюсь, удар кулаком в обличчя. Він ніколи не втрачає сили».

Якась рука схопила його за комір плаща й потягнула вгору. Тканина врізалася йому в горло, і він писнув, наче курка, яку душать. Іще одна взяла його за пояс, а тоді Ґлокту кудись потягнули, тимчасом як його коліна й носаки чобіт безвільно чиркали по мостинах. Він за інерцією кволо пручався, та домігся лиш того, що йому проштрикнув спину гострий біль.

Двері до ванної гепнули йому по голові й розчахнулися, врізавшись у стіну; його, безсилого, протягнули крізь затемнене приміщення до ванни, яка досі була повна брудної води, що лишилася з ранку.

— Стривайте! — прохрипів Ґлокта, коли його потягнули через край. — Хто… бе-е-е-е-е!

Холодна вода зімкнулася в нього над головою, а довкола обличчя швидко попливли бульбашки. Його тримали під водою, поки він пручався, вирячивши очі від шоку й панічного жаху; врешті йому почало здаватися, що в нього вибухнуть легені. Тоді Ґлокту висмикнули звідти за волосся, і з його обличчя полилася вода, стікаючи у ванну. «Прийом простий, але безумовно ефективний. Я неабияк розгубився». Він судомно вдихнув.

— Що ви… бва-а-а-а!

Знову пітьма; усе повітря, яке він спромігся в себе втягнути, з бульканням вийшло у брудну воду. «Однак ця людина дала мені подихати. Мене не вбивають. Мене розм’якшують. Розм’якшують перед запитаннями. Я посміявся б із цієї іронії долі… якби в моєму тілі… ще лишалося повітря…» Ґлокта штовхав ванну й бив по воді. Його ноги безглуздо хвицались, але рука, що тримала його за карк, була наче сталева. Ґлокті зсудомило шлунок, а його ребра здіймалися, жадаючи впустити в себе повітря. «Не дихай… не дихай… не дихай!» Коли він саме втягував у легені чималу порцію брудної води, його вирвали з ванни й пожбурили на мостини. Він одночасно кашляв, задихався і блював.

— Це ти Ґлокта? — Голос жіночий, небагатослівний і суворий, із грубим кантійським акцентом.

Жінка сіла навпочіпки перед ним, балансуючи навшпиньках і байдужо опустивши довгі смагляві руки. На ній була чоловіча сорочка, вільна в кощавих плечах і з мокрими рукавами, закоченими на кістлявих зап’ястках. Чорне волосся жінки було грубо й коротко пострижене і стирчало масними жмутками. Вздовж її суворого обличчя тягнувся тонкий блідий шрам, тонкі губи невдоволено кривились, але найбільше в ній відштовхували очі, що виблискували жовтизною в слабкому світлі з коридору. «Не дивно, що Северард не хотів за нею йти. Треба було його послухати».

— Це ти Ґлокта?

Заперечувати було безглуздо. Він з дрожем у руці стер із підборіддя гірку слину.

— Це я Ґлокта.

— Чому стежиш за мною?

Він із болем відштовхнувся й сів.

— Чому ти вважаєш, ніби я щось скажу…

Її кулак ударив його знизу в підборіддя так, що його голова різко рвонула назад, і він мимохіть охнув. Щелепи клацнули, а один зуб проштрикнув знизу язик. Ґлокта безвільно відкинувся до стіни; темна кімната захиталась, а його очі наповнилися слізьми. Коли все знову набуло чіткості, жінка дивилася на нього, примруживши жовті очі.

— Я битиму тебе, доки ти не відповіси на мої запитання чи не помреш.

— Дякую.

— Дякую?

— Здається, ти трішечки послабила спазм у моїй шиї, — всміхнувся Ґлокта, показуючи свої нечисленні закривавлені зуби. — Я два роки був полоненим у гурків. Два роки в пітьмі імператорських в’язниць. Два роки різання, довбання й паління. Гадаєш, один-два ляпаси мене налякають?

Він зареготав їй у лице, булькаючи кров’ю.

— Та я відчуваю більше болю, коли дзюрю! Гадаєш, мені страшно померти?

Ґлокта нахилився до неї, скривившись від гострого болю у хребті.

— Щоранку… прокидаючись живим… я засмучуюсь! Якщо хочеш відповідей на свої запитання, тобі доведеться відповісти на мої. Ти — мені, я — тобі.

Одну довгу мить жінка дивилася на нього, не кліпаючи.

— Ти був полоненим у гурків?

Ґлокта змахнув рукою, показуючи на своє знівечене тіло.

— Вони й дали мені все це.

— Хе. Тоді ми обоє втратили щось через гурків. — Жінка плавно сіла на схрещені ноги. — Запитання. Ти — мені, я — тобі. Але, якщо спробуєш мені збрехати…

— Отже, запитання. Я зневажив би тебе як гостю, якби не дозволив тобі розпочати першою.

Вона не всміхнулась. «А втім, вона, здається, не любить жартувати».

— Чому ти за мною стежиш?

«Я міг би збрехати, та для чого? Можна померти, й кажучи правду».

— Я стежу за Баязом. У вас, здається, дружні стосунки, а за Баязом нині стежити важко. Тому я стежу за тобою.

Жінка нахмурилася.

— Він мені не друг. Він обіцяв мені помсту, та й усе. Обіцянки ще не виконав.

— Життя повне розчарувань.

— Життя створене з розчарувань. Став своє запитання, каліко.

«Коли вона дістане відповіді на свої запитання, знову настане час купатись, і цього разу я скупаюся востаннє?» Її беземоційні жовті очі не виказували нічого. Порожні, як у тварини. «А втім, які в мене варіанти?» Ґлокта злизав кров із губ і відкинувся назад, до стіни. «Можна й дізнатися дещицю перед смертю».

— Що таке Сім’я?

Її лице спохмурніло трішечки більше.

— Баяз казав, що то зброя. Зброя дуже великої сили. Такої великої, що вона обернула б Шаффу на порох. Баяз гадав, що вона схована на краю світу, але помилявся. Дізнавшись, що помилявся, він не зрадів. — Жінка трохи помовчала, набурмосено дивлячись на Ґлокту. — Чому ти стежиш за Баязом?

— Тому що він украв корону й надягнув її на голову безхребетному черв’якові.

Жінка пирхнула.

— Ну, хоч у цьому ми можемо погодитися.

— У моєму уряді є люди, занепокоєні тим, куди це може нас завести. Надзвичайно занепокоєні. — Ґлокта облизав один закривавлений зуб. — І до чого він нас веде?

— Він нічого мені не розповідає. Я не довіряю йому, а він — мені.

— І в цьому ми теж можемо погодитися.

— Він збирався використати Сім’я як зброю. Не знайшов його, тож мусить знайти іншу зброю. Я гадаю, що він веде вас до війни. Війни з Калулом і його пожирачами.

Ґлокта відчув, як у нього засіпався один бік обличчя й затріпотіла повіка. «Клятий підступний холодець!» Жінка різко схилила голову набік.

— Ти знаєш про них?

— Трохи з ними знайомий. — «Ну чим це може нашкодити?» — Упіймав одну в Дагосці. Ставив їй запитання.

— Що вона тобі сказала?

— Говорила про праведність і справедливість. — «Дві речі, яких я не бачив ніколи». — Про війну й самопожертву. — «Дві речі, яких я бачив забагато». — Сказала, що твій друг Баяз убив власного пана. — Жінка й оком не змигнула. — Що її батько, пророк Калул, досі шукає помсти.

— Помсти, — просичала жінка, стиснувши кулаки. — Я їм покажу помсту!

— Що вони з тобою зробили?

— Перебили мій народ.

Вона розправила ноги.

— Зробили мене рабинею.

Плавно зіп’ялася на ноги й нависла над ним.

— Украли в мене життя.

Ґлокта відчув, як у нього судомно підіймається один кутик рота.

— Ще одна наша спільна риса.

«І, здається, мій додатковий час вичерпано».

Жінка сягнула вниз і обома руками схопилася за його мокрий плащ. Зі страхітливою силою зірвала його з підлоги, аж він ковзнув спиною по стіні. «У повній ванні знайшли тіло?..» Ґлокта відчув, як його ніздрі розширились, у закривавленому носі швидко й шумно потекло повітря, а серце загупало від передчуття. «Поза сумнівом, моє знівечене тіло борсатиметься як тільки зможе. Непереборна реакція на відсутність повітря. Непереможне прагнення дихати. Поза сумнівом, я смикатимусь і звиватимусь, достоту як смикався і звивався Тулкіс, гуркський посол, коли його вішали й позбавляли нутрощів ні за що».

Він незграбно, як умів, спробував утриматися на ногах власними силами, стоячи якомога пряміше. «Зрештою, колись я був гордієм, і байдуже, що все це для мене вже давно минуло. Це аж ніяк не такий кінець, на який сподівався б полковник Ґлокта. Бути втопленим у ванні жінкою в брудній сорочці. Коли мене знайдуть, я висітиму через край дупою догори? Але яке це має значення? Важливо не те, як ти помираєш, а те, як ти жив».

Жінка відпустила його плащ і різким порухом руки пригладила одежину спереду. «А чим було моє життя останні роки? За чим я міг би сумувати по-справжньому? За сходами? Супом? Болем? Лежанням у темряві, де мене мучать спогади про мої вчинки? Пробудженням уранці серед смороду власного лайна? Чи сумуватиму я за чаюваннями з Арді Вест? Можливо, трішки. Та чи сумуватиму я за чаюванням з архілектором? Тут можна й замислитися, чому я не зробив цього сам кілька років тому». Ґлокта пильно зазирнув убивці в очі, гострі та яскраві, наче жовте скло, і всміхнувся. Ця усмішка виражала абсолютно чисте полегшення.

— Я готовий.

— До чого?

Жінка втиснула щось у його мляву руку. Держак його ціпка.

— Якщо водитимешся з Баязом і далі, не втягуй у це мене. Наступного разу я буду не така лагідна.

Жінка поволі відступила до дверного прорізу, що виділявся яскравим прямокутником на тлі затіненої стіни. Розвернулася, і тупіт її чобіт поступово загубився в коридорі. Довкола стало тихо, якщо не брати до уваги легенького «крап-крап» води, що стікала з мокрого плаща.

«Отже, я, здається, вижив. Знову». Ґлокта здійняв брови. «Можливо, для цього потрібне небажання вижити».

Четвертий день

Цей східняк був страховиськом. Здоровеннецький, із голови до п’ят одягнений у смердюче, не до кінця вичинене хутро і трохи іржавої кольчуги радше для краси, ніж для захисту. Із його масного чорного волосся, подекуди зібраного грубо викуваними срібними кільцями, стікали краплі дрібного дощу. Чолов’яга мав великий шрам на одній щоці та ще один — через усе чоло, а також безліч слідів і щербин від дрібніших ран і опіків, які дістав хлопчиною. Ніс у нього був сплюснутий і зігнутий убік, як надщерблена ложка. Очі міцно замружилися від натуги, жовті зуби вишкірилися, двох передніх зубів не було, і сірий язик втиснувся у прогалину на їхньому місці. Це обличчя все життя споглядало війну. Це обличчя жило мечем, сокирою, списом і вважало кожен день на цім світі за подарунок.

Для Лоґена це було майже те саме, що поглянути у дзеркало.

Вони тримались один за одного міцно, як незграбні закохані, й не бачили нічого довкола себе. Дибали вперед-назад, хитаючись, наче п’яниці, що посварилися. Смикали й тягнули, кусалися й билися, хапали і рвали, напружившись від застиглої люті й видихаючи один одному в обличчя смердюче повітря. Огидний, утомливий, смертоносний танець під дощем, який лився без упину.

Лоґен дістав болючий удар у живіт; щоб перешкодити ще одному, йому довелося покрутитись і попручатись. Він спроквола буцнув противника головою, та хіба що злегка зачепив чолом обличчя Потвори. Мало не спіткнувся, заточився, відчув, як східняк переносить вагу, намагаючись відшукати позу, в якій його можна буде кинути. Лоґен спромігся випередити його, врізавши стегном по яйцях, і цього вистачило, щоб у Потвори на мить ослабли руки — достатньо, щоб Лоґен підняв руку й поклав її Потворі на шию.

Лоґен із болем підіймав ту руку дюйм за дюймом; його витягнутий вказівний палець поволі тягнувся по дзюбатому обличчю східняка, поки той глипав на нього скошеними очима й намагався відхилити голову. Його рука боляче вчепилася Лоґенові в зап’яс­ток, намагаючись відірвати його, та Лоґен нахилив плече, розподіливши вагу як годиться. Палець посунув за його скривлені вуста, ковзнув по верхній губі, вп’явся в зігнутий ніс Потвори, і Лоґен відчув, як його зламаний ніготь впинається у плоть усередині. Зігнув палець, вишкірив зуби і як міг крутнув пальцем.

Східняк засичав і засіпався, та він уже попався на гачок. Йому залишилося хіба що вхопити Лоґена за зап’ясток другою рукою й спробувати відірвати від обличчя цей дряпучий палець. От тільки тоді одна рука в Лоґена зосталася вільною.

Він вихопив ножа й загарчав, різко штрикаючи. Удари були швидкі, та завдавав він їх сталлю. Клинок зачвакав у нутрощах східняка, у його стегні, руці, грудній клітці, полилася довгими струменями кров, оббризкуючи їх обох і стікаючи в калюжі під їхніми чоботями. Наштрикавшись, Лоґен ухопив противника за плащ, підняв чолов’ягу в повітря, зціпивши зуби від натуги, і загарчав, перекинувши його через зубці на стіні. Той полетів геть, млявий, як труп, і готовий невдовзі ним стати, а тоді гепнувся на землю серед товаришів.

Лоґен перехилився через парапет, важко дихаючи вологим повітрям. Із нього швидко стікали краплі дощу. Їх, здавалося, були сотні, і всі товклися в морі багнюки біля підніжжя стіни. Дикі люди з-за Крінни, де майже не вміють говорити як треба й не переймаються мертвими. Всі вони змокли від дощу й забрьохались у грязюці, ховалися за неоковирними щитами й розмахували неоковирною зброєю, зазубленою й безжальною. За ними майоріли під дощем їхні знамена з кісток і пошарпаних шкур, які серед зливи здавалися примарними тінями.

Дехто ніс уперед благенькі драбини чи підіймав ті, які скинули, й намагався приставити їх до стіни та підняти, тимчасом як у багнюку летіли й падали камені, списи й промоклі стріли. Інші дерлися вгору, тримаючи над головами щити; дві драбини стояли з боку Доу, одна — з боку Червоної Шапки, а ще одна — зовсім трохи ліворуч від Лоґена. Двійко здорових дикунів замахувалися великими сокирами на побиті ворота, з кожним ударом вирубуючи з них мокрі тріски. Лоґен показав на ту парочку й закричав у вологу, але марно. Його ніхто не почув або ж не міг почути через гучний стукіт дощових крапель, бухкання, гупання, чиркання, звуки, з якими клинки били по щитах і стріли врізались у плоть, бойові кличі й крики болю.

Лоґен незграбно підняв меч із калюж на хіднику. Його тьмяний метал виблискував намистинками води. Зовсім поряд один із Дрижакових карлів бився зі східняком, який щойно видерся по драбині. Вони обмінялися кількома ударами: спершу сокира влучила в щит, а тоді просвистів у порожнечі меч. Рука, в якій східняк тримав сокиру, знову піднялась, і Лоґен відтяв її на рівні ліктя і врізався чоловікові у спину так, що той із криком повалився долілиць. Карл добив його, рубонувши по потилиці, й показав закривавленим мечем за плече Лоґенові.

— Оно!

Ще один східняк, із великим гачкуватим носом, саме долазив до вершини драбини, хилився вперед, за бійниці, і відводив назад праву руку зі списом напоготові. Лоґен, заревівши, кинувся на нього.

Той вирячив очі, і спис захитався. Метати його вже було пізно. Чоловік спробував відхилитися, вчепившись незайнятою рукою в мокре дерево, та зміг хіба що потягнути драбину по зубцях стіни. Лоґенів меч штрикнув його під пахву, і він, охнувши, сахнувся, а тоді впустив списа додолу. Лоґен штрикнув його ще раз, послизнувся і зробив випад надто далеко, мало не впавши чоловікові в руки. Носатий схопився за нього, намагаючись перекинути його через парапет. Лоґен врізав йому в обличчя ефесом меча так, що його голова гойднулася назад, а другим ударом вибив Носатому кілька зубів. Від третього той знепритомнів і впав із драбини, полетівши донизу й забравши з собою в землю одного зі своїх дружків.

— Принеси ту жердину! — заревів Лоґен на карла з мечем.

— Що?

— Жердину, їбанько!

Карл ухопив мокрий шматок дерева й перекинув його крізь дощ. Лоґен випустив меча й упер роздвоєний кінець жердини в одну опору драбини, а тоді почав щосили штовхати. Карл теж підійшов, долучив до поштовхів свою вагу, і драбина зарипіла, захиталась і почала хилитися назад. Над зубцями стіни показалося здивоване обличчя східняка. Він побачив жердину. Побачив, як на неї з гарчанням налягають Лоґен і карл. Звалився: відпала драбина, полетівши на голови падлюкам унизу.

Далі вздовж стіни до неї саме знову підштовхнули іншу драбину, і східняки полізли по ній, прикриваючи голови щитами, тимчасом як Червона Шапка та його хлопці жбурляли в них каміння. Деякі дісталися вершини на тій ділянці стіни, де був Доу, і Лоґен чув звідти крики: когось явно вбивали. Лоґен вгризся в закривавлену губу, думаючи, чи не поперти туди й не підсобити їм, але вирішив цього не робити. Невдовзі він знадобиться тут.

Тож Лоґен узявся за меч Творця, кивнув карлові, який йому допоміг, і постояв, переводячи дух. Він чекав, коли знову надійдуть східняки, а довкола нього повсюди билися, вбивали й гинули люди.

Дияволи в холодному, мокрому, кривавому пеклі. Так тривало вже чотири дні, а йому здавалося, ніби він був там завжди. Наче й не забирався звідси ніколи. А може, й справді не забирався.

Наче Шукачеві було замало складнощів у житті! Тепер іще й дощ.

Волога — це далебі найстрашніше для лучника. Ну, може, бути затоптаним вершниками ще страшніше, та на вежі це було не надто можливо. Луки були слизькі, тятиви розтягувалися, пір’я змокло, і постріли через це мало що давали. Дощ забрав у них фору, і це бентежило, та до кінця дня вони могли втратити ще більше. Воротами саме займалися троє здорових диких паршивців: двоє замахувалися на розм’якле дерево важкими сокирами, а третій намагався засунути у прогалини, які вони лишили, важіль і розсунути колоди.

— Якщо ми з ними не розберемося, вони проб’ють оті ворота! — хрипко крикнув у вологе повітря Шукач.

— Угу, — погодився Мовчун і кивнув, розбризкуючи воду з гриви кудлатого волосся.

Їм із Тулом довелося добряче поволати й помахати руками, та Шукач таки вишикував купку своїх хлопців біля слизького парапету. Шість десятків мокрих луків одночасно опустилися, зарипіли натягнутими тятивами й націлилися на ті ворота. Шість десятків чоловіків нахмурились і прицілились. Із них крапала вода, і вони мокріли й далі.

— Ну, добре, стріляй!

Луки спрацювали більш-менш одночасно. Постріли вийшли приглушеними. Стріли, закрутившись, полетіли донизу; вони відскакували від мокрої стіни, застрягали у грубій деревині воріт, кололи землю довкола того місця, де колись був рів, який урешті перетворився на звичайне болото. Залп годі було назвати влучним, але стріл було багацько, а якщо якість недосяжна, то доведеться досягати свого кількістю. Східняк праворуч упустив сокиру. Три стріли стирчало у нього з грудей, а одна проштрикнула ногу. Той, що ліворуч, послизнувся й упав на бік і незграбно поповз ховатися зі стрілою в плечі. Той, що з важелем, упав на коліна, смикаючись і хапаючись за щось позаду себе: намагався взятися за стрілу у себе в попереку.

— Гаразд! Добре! — крикнув Шукач.

Інші нападники, здавалося, тепер не надто хотіли спробувати подолати ворота, і цьому варто було радіти. Тих, хто намагався скористатися драбинами, ще було вдосталь, але розібратися з цим звідси було важче. За цієї погоди вони могли постріляти як ворога, так і своїх же хлопців на стінах. Шукач зціпив зуби й випустив униз, у рухливу юрбу, мокру стрілу, що нешкідливо закрутилася. Нічого вони не вдіють. Стіни — це робота для Дрижака, Доу, Червоної Шапки. Стіни — це робота для Лоґена.

Щось тріснуло — голосно, наче небо впало. Світ став приголомшливо яскравим і повільним, наче занурився в суп. Усі звуки розійшлися луною. Лоґен незграбно пошкандибав цим сновидінням, випустивши з дурнуватих пальців меч, врізався у стіну і схопився за неї, коли вона загойдалася, намагаючись утямити, що сталося, й нічого не розуміючи.

Двоє чоловіків билися за спис, безупинно борюкаючись і смикаючись, а чому, Лоґен згадати не міг. Чоловік із довгим волоссям дістав потужний удар з розмаху кийком по щиту, від якого швидко відлетіло кілька трісок, а тоді замахнувся сокирою, вишкіривши блискучі зуби, врізав дикому на вигляд чолов’язі по ногах і збив його. Повсюди були люди, мокрі й люті, заляпані багнюкою й кров’ю. Може, це бій? А на якому боці він, Лоґен?

Він відчув, як йому залоскотало око щось тепле, і підніс до нього руку. Насупився, побачивши червоні кінчики пальців. Ті порожевіли від крапель дощу. Кров. Отже, хтось ударив його по голові? Чи це йому сниться? Просто спогад із давніх часів.

Лоґен різко розвернувся за мить до того, як кийок опустився й розбив йому череп, наче яйце, а тоді обома руками схопив якогось волохатого покидька за зап’ястки. Раптом світ став швидким, гамірним, голова запульсувала болем. Він хитнувся до парапету й зазирнув у брудне бородате сердите лице, що опинилося впритул до його обличчя.

Лоґен прибрав одну руку з кийка й заходився намацувати на поясі ніж. Не намацав. Так довго гострив усі ті клинки, а тепер, коли йому потрібен один із них, у нього нема нічого. Тоді до Лоґена дійшло. Клинок, який він шукав, застряг у тому страшкові, що лежав у багнюці десь біля підніжжя стіни. Лоґен обмацав пояс із другого боку, не припиняючи хапатися за кийок, але тепер він програвав, бо змагався лиш однією рукою. Його поволі перехилили за зубці стіни. Лоґенові пальці знайшли руків’я ножа. Волохатий східняк вирвав свій кийок і здійняв його, роззявивши рота, заволавши й смердючо видихнувши.

Лоґен штрикнув його просто в обличчя; клинок проколов одну щоку й вийшов із другої, вибивши заразом кілька зубів. Ревіння Волохатого перетворилося на високий зойк; він упустив кийок і відхитнувся, вибалушивши очі. Лоґен спритно нагнувся й вихопив свій меч із-під важких ніг тієї парочки, що билася за спис, зачекав якусь мить, поки східняк наблизиться до нього, а тоді рубонув іззаду по стегну. Східняк із криком упав; тепер із ним міг розібратися карл.

У Волохатого досі текла кривава слина; однією рукою він тримався за руків’я ножа у себе в обличчі й намагався його висмикнути. Лоґенів меч залишив у нього на боці червону рану серед мокрого хутра, і Волохатий упав на коліна. Ще один змах — і його голова розкололася навпіл.

Менш ніж за десять кроків від них ускочив у халепу Дрижак: троє східняків насідали на нього, прип’ятого до стіни, а ще один саме долазив до вершини драбини, тимчасом як усі його хлопці були зайняті позаду. Він скривився від сильного удару молотом по щиту, хитнувся назад і випустив із руки сокиру, яка грюкнула об камінь. Лоґенові спало на думку, що йому буде трохи краще, якщо Дрижакові розплющать голову. Однак були чималі шанси, що наступним стане він сам.

Тож Лоґен глибоко вдихнув і з ревом кинувся в атаку.

Перший розвернувся саме вчасно, щоб Лоґен розрубав йому пику, а не потилицю. Другий підняв щит, але Лоґен нахилився й натомість розрубав йому гомілку. Той із вереском гепнувся на спину, і його кров розлилася по навколишніх дощових калюжах. Третій був здоровилом із буйним рудим волоссям, що стирчало на всі боки. Він оглушив Дрижака біля парапету так, що той упав на коліна, безвільно опустивши щит. Із порізу в нього на лобі текла кров. Рудий здійняв великий молот, щоб закінчити це діло. Лоґен штрикнув його у спину, перш ніж той устиг це зробити, і довгий клинок угруз у нього аж по руків’я. Ніколи не бийся з кимось лицем до лиця, якщо можеш убити його ззаду, казав Лоґенів батько, і Лоґен завжди старався виконувати цю добру пораду. Рудий заборсався й завищав, люто звиваючись із останніми подихами й тягнучи Лоґена за собою за руків’я меча, та невдовзі впав.

Лоґен підчепив Дрижака під пахву й підняв його. Коли його погляд знову сфокусувався й він побачив, хто йому допомагає, Дрижак сильно нахмурився. Нахилився й підібрав із каміння свою впалу сокиру. Лоґен на мить замислився, чи не занурить її Дрижак йому в череп, але Дрижак просто стояв на місці, поки з його мокрого обличчя стікала кров із порізу на голові.

— Ззаду, — сказав Лоґен, кивнувши йому за плече.

Дрижак повернувся, Лоґен теж, і вони стали спиною до спини. Тепер довкола воріт було три чи чотири драбини, а бій на стінах розпався на кілька окремих боїв, маленьких та кривавих. Східняки перелазили через парапет, викрикуючи свою безглузду тарабарщину, з суворими обличчями й суворою зброєю, що виблискували вологою, і йшли вздовж стіни на Лоґена, тимчасом як інші підтягувалися вгору. Він чув позаду себе брязкіт і гарчання, з якими бився Дрижак, але не зважав на них. Можна було розбиратися лише з тим, що було перед ним. Треба дивитися реально на такі речі.

Лоґен відсунувся назад, показуючи втому — вдавану лише наполовину, — а тоді, коли перший зі східняків пішов у наступ, зціпив зуби і скочив уперед, розітнувши йому лице так, що той заволав, приклавши долоню до очей. Лоґен врізався в іншого й дістав удар щитом у груди; край щита вдарив його по нижній щелепі так, аж він прикусив язика.

Лоґен мало не впав, спіткнувшись об розпластаний труп мертвого карла. Він ледве встиг випрямитися, змахнув мечем і, не зачепивши нічого, полетів слідом за мечем, відчуваючи, як щось врізається йому в ногу. Охнув і підскочив, розмахуючи мечем. Де й поділась його рівновага! Лоґен кинувся на якесь хутро, що рухалось, але в нього підігнулася нога, і він у когось врізався. Вони впали разом, і Лоґен тріснув головою об камінь. Вони покотились, і Лоґен вибрався нагору, кричачи й пускаючи слину, запустив пальці в масне волосся якогось східняка й заходився бити його обличчям об камінь, аж доки в нього не розм’як череп. Відірвався, почув, як об хідник, на якому він був раніше, грюкає чийсь клинок, і зіп’явся на коліна, слабко тримаючи меча однією липкою рукою.

Він стояв на колінах, важко дихаючи, поки з його обличчя стікала вода. Вони йшли на нього далі, і подітися було нікуди. Йому боліла нога, в руках не зосталося сили. Голова крутилася так, ніби була готова відлетіти. Сил на те, щоб битися, майже не лишилося. Вони йшли на нього далі; попереду сунув чолов’яга з товстими шкіряними рукавичками й великим молотом у руках, що мав важку головку з шипами, червону від крові. Здавалося, його власник уже розбив ним чийсь череп, а наступним буде Лоґенів. Тоді Бетод нарешті переможе.

Лоґен відчув, як у нього холонуть нутрощі. Відчув болючу порожнечу. В долоні заціпеніли м’язи, до болю стискаючи меч, і кісточки пальців затріщали.

— Ні! — процідив Лоґен. — Ні, ні, ні.

Але він так само міг би казати це дощу. Отой холод розі­йшовся, охопивши Лоґенове обличчя, і його вуста розтягнулись у кривавій усмішці. Рукавичник підійшов ближче, злегка торкаючись мокрого каменю молотом. Озирнувся через плече.

Із його розбитої голови бризнула кров. Краммок-і-Фаїл заревів, як сердитий ведмідь, кістки з людських пальців розлетілися довкола його шиї, а гігантський молот закрутився довкола його голови, описуючи величезні кола. Наступний східняк спробував відступити, тримаючи наввисячки щит. Краммок змахнув молотом, тримаючи його обома руками, і збив чолов’ягу з ніг так, що той покотився по каменю й упав долілиць. Великий горянин вискочив на хідник, спритно, як танцюрист, попри масивну статуру, і вдарив наступного противника в живіт так, що той пролетів крізь повітря й безвільно впав під зубцями стіни.

Лоґен споглядав, як один гурт дикунів убиває інший, і важко дихав, поки Краммокові хлопці з розмазаною через дощ фарбою на обличчях гучно раділи й репетували. Вони висипали на стіну й рубали східняків грубими мечами та яскравими сокирами, відтісняли їх і відпихали їхні драбини, кидали їхні тіла за парапет, у багнюку внизу.

Він став коліньми в калюжу, спершись на холодне руків’я меча Канедіаса, вістря якого встромилося в камінь хідника. Лоґен зігнувся й важко задихав; його холодні нутрощі то втягувалися, то розправлялися, в подряпаному роті відчувався солоний смак, а ніс наповнився смородом крові. Він не наважувався поглянути вгору. Зціпив зуби, заплющив очі й харкнув кислою слиною на каміння. Придушив холод у животі, і той щез, принаймні тимчасово, тож тепер йому заважали тільки біль і втома.

— Здається, цим покидькам набридло, — долинув до нього крізь мжичку Краммоків сміх. Горянин закинув голову назад, роззявивши рота, висолопив язика в дощ, а тоді облизав губи. — Гарно ти сьогодні попрацював, Кривава Дев’ятко. Не те щоб я не діставав особливого задоволення, коли бачу тебе за роботою, та радий, що зміг докластися до цього сам.

Краммок однією рукою здійняв свій величезний довгий молот і закрутив ним, наче вербовою гілочкою, поглянув на величезну криваву пляму на головці, до якої прилип жмуток волосся, а тоді широко всміхнувся.

Лоґен поглянув на Краммока. Йому ледве стало сили на те, щоб підвести голову.

— О, так. Гарна робота. Однак завтра, якщо вже ти такий беручкий, ми підемо до задньої частини. Гаразд? Можеш забрати собі цю йобану стіну.

Дощ слабшав, перетворюючись на ріденьку мряку та мжичку. Із-за обвислих хмар вирвалося трохи примерклого сонячного світла, і знову стало видно Бетодів табір, його заболочений рів і його знамена, розсіяні по долині намети. Шукач примружився й начебто розгледів кількох бійців, які стояли попереду й дивились, як східняки біжать назад. Від чогось відбилося сонячне світло. Може, від підзорної труби, з тих, якими користуються в Союзі — зазвичай для того, щоб дивитися не туди, куди треба. Шукач замислився: може, то Бетод дивиться на все це там, унизу? Роздобути собі підзорну трубу — це цілком у дусі Бетода.

Він відчув, як його плеснула по плечу велика рука.

— Ми дали їм прочухана, отамане, — прогуркотів Тул, — і доброго прочухана!

Сумніватись у цьому було важко. У багнюці довкола підніжжя стіни валялося безліч мертвих східняків, було безліч поранених — їх несли товариші або ж вони самі поволі, з болем пленталися до своїх лав. Однак із їхнього боку стіни теж було чимало вбитих. Шукач бачив купу забрьоханих трупів ближче до задньої частини фортеці, де саме займалися похованнями. Чув, як хтось волає. Волає завзято, страхітливо; так волають ті, кому треба відтяти чи вже відтяли кінцівку.

— Атож, ми дали їм прочухана, — буркнув Шукач, — але вони нам теж. Не знаю, скільки прочуханів ми витримаємо.

Бочки, в яких лежали їхні стріли, тепер були наповнені щонайбільше наполовину, а каміння вже майже закінчилося.

— Варто послати когось із хлопців обчистити мертвих! — гукнув він бійцям через плече. — Взяти що можна, поки є змога!

— У такі часи стріл забагато не буває, — сказав Тул. — Але зважаючи на те, скільки цих тварюк із-за Крінни ми сьогодні вбили, гадаю, що тепер у нас буде більше списів, аніж було вранці.

Шукач видушив із себе усмішку.

— Добре, що вони принесли нам щось для бою.

— Ага. Гадаю, якби в нас закінчилися стріли, їм би швидко стало нудно. — Тул засміявся і як ніколи сильно плеснув Шукача по спині — у того аж зуби зацокотіли. — Ми добре впоралися! Ти добре впорався! Ми ще живі, хіба ні?

— Дехто з нас.

Шукач опустив погляд на труп єдиного бійця, який загинув на вежі. Той був старий, майже повністю сивий, із його шиї стирчала неоковирна стріла. Зловити стрілу в такий мокрий день, як сьогодні — ще та невдача, та в бою людині неодмінно й таланить, і не таланить. Він насуплено поглянув униз, на долину, що невпинно темнішала.

— І де тільки носить союзників?

Ну хоч дощ припинився. Треба радіти дрібничкам у житті — приміром, сякому-такому кіптявому багаттю після вологи. Коли кожна хвилина може стати для тебе останньою, треба радіти дрібничкам у житті.

Лоґен сидів сам біля свого жалюгідного вогню і злегка потирав праву долоню. Вона заболіла, порожевіла й затерпла, бо весь день стискала грубе руків’я меча Творця. Довкола суглобів пальців повискакували пухирі. Голова в нього була вкрита синцями. Поріз на нозі трохи пекло, та ходив він усе одно непогано. Можна було скінчити й набагато гірше. Поховали вже понад шістдесят людей, і трупи складали в ями дюжинами, як і передрікав Краммок. Понад шістдесят північан возз’єдналися з землею і вдвоє більше постраждали, багато хто сильно.

Він чув, як бурчить Доу біля великого багаття — розповідає, як штрикнув якогось східняка в яйця. Чув, як розкотисто сміється Тул. Лоґенові здавалося, що йому серед цього вже не місце. А може, й узагалі ніколи не було місця. Гурт бійців, із якими він бився й переміг. Життя, які він пощадив, не маючи на те жодної логічної причини. Ті, хто ненавидів його більше, ніж смерть, але був змушений іти за ним. Для нього вони, мабуть, не більші друзі, ніж Дрижак. Можливо, Шукач — його єдиний справжній друг у всьому широкому Земному колі, та й навіть у його очах Лоґен, здавалося, час від часу бачив отой давній слід сумніву, той давній слід страху. Коли Шукач вийшов із пітьми, він замислився, чи не побачив його тепер.

— Гадаєш, вони прийдуть цього вечора? — запитав Шукач.

— Рано чи пізно він спробує напасти в темряві, — відповів Лоґен, — але мені здається, що він потерпить із цим, доки ми не стомимося трохи сильніше.

— А що, можна стомитися більше, ніж тепер?

— Гадаю, ми це з’ясуємо. — Лоґен скривився, витягуючи зболілі ноги. — Здається, з цією хрінню колись і справді було простіше.

Шукач пирхнув. Не засміявся. Радше просто показав Лоґенові, що почув його.

— Пам’ять часом творить дива. Ти пам’ятаєш Карлеон?

— Ще б пак. — Лоґен опустив погляд на прогалину на місці пальця і стиснув кулак, щоб надати руці такого вигляду, як зав­жди. — Просто дивує, що тоді все здавалося дуже простим. За кого битись і чому. Не можу сказати, що це мене колись турбувало.

— Мене турбувало, — зауважив Шукач.

— Справді? Ти мав би щось сказати.

— А ти послухав би?

— Ні. Мабуть, ні.

Вони трохи посиділи мовчки.

— Як думаєш, ми це переживемо? — спитав Шукач.

— Може. Якщо завтра чи післязавтра надійдуть союзники.

— Думаєш, вони надійдуть?

— Може, й так. На це можна сподіватися.

— Якщо на щось сподіватися, воно від того не станеться.

— Зазвичай буває навпаки. Але ми дістаємо шанс щодня, коли залишаємося живі. Може, цього разу вигорить.

Шукач насупився на рухливе полум’я.

— Щось забагато цих «може».

— Це війна.

— Хто б міг подумати, що ми чекатимемо рішення своїх проблем від купки південців, га?

— Гадаю, проблеми вирішують усіма доступними способами. Треба дивитися на це реально.

— Отже, якщо дивитися на це реально… Гадаєш, ми це переживемо?

Лоґен замислився.

— Може, й так.

У м’якій землі зачвакали чоботи, і до багаття тихо підійшов Дрижак. Отой поріз у нього на голові був закутаний у сіру пов’язку, а з-під пов’язки падало вологе масне волосся.

— Отамане! — озвався Дрижак.

Шукач з усмішкою підвівся і плеснув його по плечу.

— Молодець, Дрижаку. Ти сьогодні добре попрацював. Я радий, що ти прийшов, хлопче. Ми всі раді. — Він пильно поглянув на Лоґена. — Всі. Гадаю, я спробую трохи перепочити. Побачуся з вами, як вони надійдуть знову. Найпевніше, досить скоро.

Шукач пішов геть, у ніч, і Дрижак із Лоґеном мимоволі витріщились один на одного.

Лоґенові, мабуть, варто було наблизити руку до ножа, стерегтися раптових рухів і таке інше. Та він був надто втомлений і змучений болем для цього. Тож просто сидів на місці й дивився. Дрижак стиснув губи й поволі, знехотя сів навпочіпки біля вогню навпроти, неначе збирався з’їсти щось, знаючи, що ця їжа гнила, та не маючи вибору.

— Був би я тобою, — сказав він за якийсь час, — дозволив би тим падлюкам убити мене сьогодні.

— Певен, що кілька років тому я так і вчинив би.

— Що змінилося?

Лоґен замислився й насупився. А тоді знизав зболілими плечима.

— Я стараюся бути кращим, аніж колись.

— Гадаєш, цього достатньо?

— А що ще я можу робити?

Дрижак похмуро глипнув на вогонь.

— Я хотів сказати… — Він покрутив слова в роті й виплюнув їх. — Мабуть, хотів сказати, що вдячний. Ти сьогодні врятував мені життя. Я це знаю.

Він не був радий це казати, і Лоґен знав чому. Важко прийняти якусь послугу від людини, яку ненавидиш. Важко ненавидіти її так сильно опісля. Втратити ворога може бути тяжче, ніж утратити друга, якщо ворог достатньо давній.

Тож Лоґен знову стенув плечима.

— То пусте. Це просто те, що треба робити для своєї ватаги. Я завинив тобі набагато більше. Я це знаю. Ніколи не зможу віддати те, що тобі завинив.

— Не зможеш. Але це, як на мене, незлий початок.

Дрижак підвівся й відійшов на крок. Тоді зупинився й розвернувся назад. По його суворому, сердитому обличчю з одного боку затанцювало світло від багаття.

— Людина ніколи не буває просто хорошою чи поганою, еге ж? Навіть ти. Навіть Бетод. І взагалі ніхто.

— Атож. — Лоґен сів і подивився, як ворушиться полум’я. — Атож, так просто ніколи не буває. Всі ми маємо якісь причини. І хороші люди, й погані. Все залежить від того, на якому ти боці.

Ідеальна пара

Один із незліченних лакеїв Джезаля став на драбину, а тоді насуплено й акуратно опустив корону йому на голову. Єдиний величезний діамант у короні блищав із безцінною яскравістю. Лакей ледь-ледь відчутно покрутив корону вперед-назад. Її оторочений хутром край охопив Джезалів череп. Лакей зліз, прибрав драбину й оглянув результат. Те саме зробило пів десятка його колег. Один із них вийшов уперед, щоб поправити гаптований золотом рукав Джезаля саме так, як треба. Ще один, скривившись, змахнув із його чисто білого комірця нескінченно дрібну порошинку.

— Дуже добре, — сказав Баяз і задумливо кивнув самому собі. — Гадаю, ваша величність готові до свого весілля.

Тепер, коли Джезалеві несподівано випала нагода над цим подумати, його дивувало те, що він не погоджувався одружитися, принаймні свідомо. Не освідчувався й не приймав чийогось освідчення. Навіть не казав «так» щодо жодної пропозиції. А втім, нині він готується взяти шлюб за якихось кілька годин, до того ж із жінкою, якої практично не знає. Він не зміг не збагнути: приготування, щоб із ними впоралися так швидко, мали розпочатися задовго до того, як Баяз висунув пропозицію щодо шлюбу. А може, й навіть раніше, ніж Джезаля було короновано… однак, гадав він, це не так уже й дивно. Він від самого сходження на престол безпорадно відбував одну незрозумілу подію за іншою, наче людина, що потрапила в кораблетрощу й силкується втримати голову над водою, не бачачи землі, поки її тягнуть не знати куди невидимі й непереборні течії. Щоправда, він значно краще вбраний.

До Джезаля поступово почало доходити: що могутнішою стає людина, то вужчий у неї насправді вибір. Капітан Джезаль дан Лютар мав змогу їсти що заманеться, спати де заманеться, бачитися з ким заманеться. Проте його королівська величність Джезаль Перший був зв’язаний невидимими путами традицій, очікувань і відповідальності, що визначали всі аспекти його буття, навіть найнезначніші.

Баяз зі знанням справи ступив крок уперед.

— Можливо, якщо розстебнути верхній ґудзик тут…

Джезаль відсахнувся, злегка роздратувавшись. Увага цього мага до кожної незначної деталі його життя починала більш ніж утомлювати. Здавалося, він уже й до нужника не може сходити, щоб цей старий гад не попорпався в тому, що вийде.

— Я вмію застібати плащ! — гарикнув Джезаль. — А коли я приведу дружину після весілля до нашої опочивальні, мені слід чекати там вас, готового пояснити мені, як найкраще користуватися прутнем?

Лакеї закашлялися, відвели погляди й тишком-нишком відступили до кутків зали. Сам Баяз не всміхнувся й не насупився.

— Я завжди готовий проконсультувати вашу величність, але сподівався, що з цією справою ти зможеш упоратися й сам.

— Маю надію, що ви добре підготовлені до нашої маленької вилазки. Я готувалася весь ра… — Арді застигла, підвівши погляд і побачивши Ґлоктине лице. — Що з вами?

— Що, оце? — Він змахнув рукою, показуючи на барвисте скупчення синців. — Уночі до моїх апартаментів вдерлася кантійка, побила мене й мало не втопила у ванні.

«Не рекомендував би таке іншим».

Арді йому явно не повірила.

— Що сталося насправді?

— Я впав зі сходів.

— А… Сходи. Коли людина не надто твердо стоїть на ногах, вони можуть бути збіса жорстокими.

Дівчина пильно поглянула на свій напівпорожній келих. Очі в неї були трохи затуманені.

— Ви п’яні?

— Зараз пообіддя, чи не так? До цього часу я завжди стараюся напитись. Якщо вже берешся за якусь роботу, їй треба віддаватися сповна. Принаймні так мені любив казати батько.

Ґлокта примружено глянув на неї, і вона спокійно поглянула на нього з-за свого келиха. «Ніякого дрожу в губах, ніякого трагічного обличчя, ніяких потоків гірких сліз на щоках». Арді здавалася не менш щасливою, ніж зазвичай. «А може, не більш нещасною. Проте день весілля Джезаля дан Лютара не може бути для неї радісним. Ніхто не тішиться, коли його відкидають, незалежно від обставин. Ніхто не радіє, коли його лишають напризволяще».

— А знаєте, нам не треба туди йти. — Ґлокта скривився, марно спробувавши розтягнути понівечену ногу і змусити її рухатися. Від цієї гримаси його розсіченими губами й побитим обличчям пробігла хвиля болю. — Я вже точно не скаржитимусь, якщо сьогодні мені не доведеться ступити більше ні кроку. Можна посидіти тут і поговорити про дурниці й політику.

— І пропустити одруження короля? — видихнула Арді, притиснувши одну руку до грудей у вдаваному жаху. — Але ж я просто мушу побачити, в що буде вдягнена принцеса Терез! Кажуть, вона — найпрекрасніша жінка у світі, а навіть такому сміттю, як я, потрібен приклад для наслідування. — Вона закинула голову назад і вихилила залишки вина. — Самі розумієте, те, що я трахалася з нареченим, насправді не привід пропустити весілля.

Флагман великого герцога Орсо Талінського повільно, рішучо, велично сунув уперед під вітрилами, розправленими щонайбільше на чверть, тимчасом як у насичено-синьому небі вгорі махали крилами й кричали незліченні морські птахи. Це однозначно був найбільший корабель, який коли-небудь бачив Джезаль, та й будь-хто інший у величезних натовпах, які вишикувались уздовж пристані й зібрались на дахах і у вікнах будівель на набережній.

Корабель був оздоблений якнайкраще: на його такелажі тріпотів барвистий серпантин, а три його височезні щогли були увішані яскравими прапорами — соболевим хрестом Таліна й золотим сонцем Союзу, що опинилися поряд на честь радісної події. Та менш загрозливим корабель від цього не став. Він мав такий вигляд, який, певно, мав би Лоґен Дев’ятипалий у франтівській куртці. Все одно залишився б войовником, а через кричущі оздоби, в яких йому явно некомфортно, видавався б дикішим, а не менш диким. Як транспортний засіб для доставлення до Адуа однієї-єдиної жінки — а саме Джезалевої майбутньої нареченої, — це могутнє судно аж ніяк не заспокоювало. Воно натякало, що великий герцог Орсо в ролі тестя може постійно вселяти страх.

Відтак Джезаль побачив матросів, що повзали серед незчисленних канатів, наче мурахи в кущі, і з відпрацьованою швидкістю збирали цілі акри парусини. Вони дозволили могутньому кораблю посунути вперед власним ходом, і його велетенська тінь упала на пристань, зануривши в пітьму половину тих, хто його зустрічав. Він сповільнився, і повітря наповнилося рипінням колод і тросів. Корабель остаточно зупинився, затьмаривши собою човни, що сумирно стояли прив’язані обабіч нього й тепер видавалися крихітними, — так само, як тигр затьмарив би кошенят. Високо над головою Джезаля загрозливо виблискувала золота носова фігура, жінка вдвічі більша за людину, що здіймала спис до небес.

Посеред пристані, де осадка була найбільша, саме з цієї нагоди було збудовано велетенський причал. Представники монаршого двору Таліна спустилися цим пологим містком до Адуа, наче візитери з далекої зорі, де всі багаті, вродливі й безтурботно щасливі.

Обабіч новоприбулих крокували колонами бородаті вартові, вдягнені в однакову чорну форму; їхні шоломи були начищені до дзеркального, просто болючого блиску. Між ними двома рядами по шість душ ішли дванадцятеро дам, кожна з яких була вбрана в червоні, блакитні чи яскраво-фіалкові шовки й блискуча, як справжня королева.

Проте жодна людина серед враженого натовпу на набережній анітрохи не засумнівалася б у тому, хто саме в центрі уваги. Попереду пливла принцеса Терез — висока, струнка, з неймовірно королівським виглядом, граційна, як циркова танцівниця, і статечна, як імператриця з легенди. Її чисто біла сукня була обшита блискучим золотом, мерехтливе волосся мало колір начищеної бронзи, а на її блідих грудях під ясним сонцем виблискував та іскрився ланцюжок із приголомшливими діамантами. Тієї миті здавалося, що її справді доречно називають Перлиною Таліна. Терез видавалася чистою та яскравою, гордою та блискучою, жорсткою та прекрасною, як бездоганний коштовний камінь.

Коли її ноги торкнулися каміння, натовпи вибухнули схвильованим радісним криком, і з вікон будівель далеко вгорі посипалися гарно організованими водоспадами пелюстки квіток. Отож принцеса наближалася до Джезаля, з величною гідністю ступаючи по м’якому килиму серед солодких пахощів мерехтливої рожево-червоної імли, владно задерши голову й гордо зціпивши руки перед собою.

Назвати це прибуття разючим було б неймовірним применшенням.

— Ваша королівська величносте, — пробурмотіла вона. Джезаль не знати чому відчув себе по-справжньому нікчемним, коли вона присіла в реверансі, а в неї за спиною так само вчинили її дами, тоді як гвардійці низько вклонилися. Всі їхні рухи були бездоганно узгоджені між собою. — Мій батько, великий герцог Орсо Талінський, передає вам найщиріші вибачення, — принцеса знову бездоганно випрямилася, неначе її смикнули за невидимі ниточки, — але він не має змоги побувати на нашому весіллі через невідкладні справи у Штирії.

— Нам достатньо вас, — прохрипів Джезаль, а за мить подумки лайнувся: зрозумів, що геть забув про правильне звертання.

За поточних обставин чітко мислити було важкувато. Зараз Терез була ще приголомшливіша, ніж тоді, як він бачив її востаннє, щонайменше рік тому, коли вона завзято сперечалася з принцом Ладіслою на бенкеті, влаштованому на його честь. Згадка про те, як вона люто верещала, не надто підбадьорювала Джезаля — щоправда, він сам навряд чи зрадів би можливості одружитися з Ладіслою. Зрештою, той був справжнісіньким ослом. Джезаль був абсолютно інакший і, поза сумнівом, міг сподіватися на іншу реакцію. Тож він сподівався.

— Прошу, ваша високосте. — Джезаль простягнув принцесі руку. Вона поклала на цю руку долоню, яка здавалася легшою за пір’їнку.

— Ваша величність робить мені завелику честь.

Підкови сірих коней застукали по бруківці, плавно задзуміли колеса карети. Вони рушили вздовж Алеї Королів; довкола них щільним строєм їхала рота Лицарів Тіла з блискучою зброєю та обладунками. Вздовж великої магістралі на кожному кроці стояли захоплені простолюдини, в усіх дверях і вікнах виднілись усміхнені підданці. Всі вони прийшли привітати свого нового короля й жінку, яка невдовзі стане їхньою королевою.

Джезаль знав, що поряд із нею, напевно, видається цілковитим йолопом. Незграбним, простим, невихованим бовдуром, який не має ні найменшого права перебувати з нею в одній кареті —хіба що як підставка їй під ноги. Він іще ніколи в житті не почувався справді нижчим за когось. Йому майже не вірилося, що він одружиться з цією жінкою. Сьогодні. У нього трусилися руки. Просто трусилися. Можливо, їм обом допоможуть розслабитись якісь щирі слова.

— Терез… — Вона й далі владно махала рукою юрбам. — Я розумію… що ми нітрохи не знаємо одне одного, та… я хотів би з вами познайомитися. — На те, що вона його почула, вказувало лише те, як у неї ледь-ледь смикнулися вуста. — Знаю, це, напевно, стало для вас жахливим шоком, як і для мене. Сподіваюсь, якщо я можу щось зробити… щоб вам стало легше, що…

— Мій батько вважає, що цей шлюб найкраще послужить інтересам моєї країни, а послух — це обов’язок доньки. Ті, хто від народження посідає високе становище, змалечку готуються до самопожертв.

Її ідеальна голова плавно повернулася на ідеальній шиї, і Терез усміхнулася. Її усмішка, може, й була дещо натужною, та менш сяйливою від цього не стала. Важко було повірити, що таке гладеньке, бездоганне личко може складатися з плоті, як обличчя всіх інших людей. Воно було наче з порцеляни чи відшліфованого каменю. Дивитись, як воно ворушиться, було невпинним, чарівним задоволенням. Джезаль замислився, які в неї губи — холодні чи теплі. Він був би дуже радий це з’ясувати. Вона нахилилася до нього й легенько поклала руку йому на долоню. Теплу, безсумнівно теплу, м’яку, однозначно із плоті.

— Вам варто помахати рукою, справді, — стиха промовила вона по-штирійськи співучим голосом.

— Гм, так, — видушив із себе Джезаль, у якого геть пересох­ло в роті, — так, звісно.

Ґлокта стояв поряд з Арді й насуплено дивився на двері Осередку лордів. За цими височезними воротами, у великій круглій залі, відбувалася церемонія. «О радісний, радісний день!» Від позолоченого купола відлунюють мудрі настанови верховного судді Маровії, щаслива пара з легкими серцями виголошує свої врочисті обітниці. Подивитися на це всередині пустили лише нечисленних щасливців. «Решта нас мусить обожнювати їх іздалеку». І для цього зібралася неабияка юрба. Широка площа Маршалів була забита людьми. Ґлокті аж вуха заклало від їхніх захоплених теревенів. «Юрба лакиз, яким не терпиться побачити, коли вийдуть їхні божественні величності».

Він нетерпляче захитався вперед-назад і з боку в бік, кривлячись і шиплячи в намаганні запустити потік крові до ніг, які вже нили, і притлумити спазми. «Однак стояти так довго на місці — це, кажучи по-простому, тортури».

— Як довго може тривати весілля?

Арді здійняла темну брову.

— Можливо, вони не встояли одне перед одним і зараз консумують шлюб просто на підлозі Осередку лордів.

— Як довго може тривати та клята консумація шлюбу?

— Якщо треба, спирайтеся на мене, — запропонувала Арді й простягнула йому лікоть.

— Щоб каліка спирався на п’яну? — насупився Ґлокта. — Ми ще та парочка.

— Як хочете, перекиньтеся й вибийте собі останні зуби. Мене через це безсоння не мучитиме.

«Можливо, мені варто скористатись її пропозицією, хай і всього на мить. Зрештою, чим це погано?» Але тут здійнялися перші пронизливі крики, до яких невдовзі почали долучатися все нові й нові, і врешті повітря аж запульсувало від тріумфального реву. Двері Осередку лордів нарешті почали відчинятись, і на яскраве сонце вийшли, тримаючись за руки, верховний король і королева Союзу.

Навіть Ґлокта був змушений визнати, що вони блискуча пара. Вони стояли, наче легендарні монархи, вбрані у блискучий білий одяг, оздоблений мерехтливою вишивкою; на спині її довгої сукні та його довгого плаща виднілись однакові золоті сонця, що замерехтіли, коли ця пара повернулася до натовпів. Обоє високі, стрункі, граційні, обоє увінчані сяйливим золотом і яскравими діамантами, по одному на кожного. «Обоє надзвичайно молоді, надзвичайно прекрасні, і в них попереду ціле життя в щасті, багатстві й могутності. Ура! Ура їм! Моє зморщене нікчемне серце розривається від радощів!»

Ґлокта поклав руку Арді на лікоть, схилився до неї й усміхнувся найбільш огидною, щербатою й жаскою усмішкою.

— Наш король справді красивіший за мене?

— Образливі дурниці! — Арді випнула груди й трусонула головою, нагородивши Ґлокту зверхньою, нищівною усмішкою. — А я сяю яскравіше за Перлину Таліна!

— О, справді, моя люба, однозначно. Вони поряд із нами схожі на жебраків!

— На сміття.

— На калік.

Вони захихотіли дуетом, тимчасом як королівська пара велично перетнула площу в супроводі двох десятків пильних Лицарів Тіла. За ними на шанобливій відстані прямували члени Закритої Ради, одинадцятеро статечних старих, поміж яких ішов Баяз у своєму магічному облаченні, всміхаючись майже так само широко, як сама прекрасна пара.

— Він мені навіть не подобався, — буркнула собі під носа Арді, — взагалі. Справді.

«Цим ми, безумовно, схожі».

— Не треба ридати. Ви однозначно надто розумні, щоб вас задовольнив такий телепень, як він.

Арді різко вдихнула.

— Упевнена, що ви маєте рацію. Та мені було так нудно, самотньо, і я дуже стомилася.

«А ще, поза сумнівом, сп’яніла». Арді зневірено стенула плечима.

— З ним я почувалася не тягарем, а чимось більшим. Із ним я почувалася… жаданою.

«А чому ти думаєш, що мені цікаво про це знати?»

— Як ви сказали? Жаданою? Як чудово. А тепер?

Вона скрушно опустила погляд на землю, і Ґлокта зовсім трішечки відчув себе винним. «Однак почуття провини завдає болю лише тоді, коли людині більше нічим перейматися».

— Це навряд чи було справжнє кохання. — Він побачив, як у її шиї заворушилися тонкі сухожилки: Арді ковтнула. — Та я чомусь завжди гадала, що сама пошию його в дурні.

— Гм.

«Як рідко ми одержуємо те, чого очікуємо».

Королівський кортеж мало-помалу зник із поля зору, за ним тупали останні з прекрасних придворних і блискучих охоронців, а звуки шалених оплесків поступово віддалялися до палацу. «До їхнього славного майбутнього, і нам, ганебним таємницям, туди однозначно зась».

— Ось вони, ми, — стиха мовила Арді. — Обрізки.

— Жалюгідні недоїдки.

— Гнилі стеблини.

— Я не став би дуже цим перейматися. — Ґлокта зітхнув. — Ви ще молоді, розумні й доволі симпатичні.

— Грандіозна похвала, ніде правди діти.

— У вас на місці всі зуби та обидві ноги. Це помітно більше, ніж у декого з нас. Не сумніваюся, що невдовзі ви знайдете якогось іншого високородного ідіота, якого зможете затягнути в свої сіті, і нічого поганого не станеться.

Арді відвернулася від нього, згорбила плечі й, мабуть, закусила губу. Ґлокта скривився й підняв руку, щоб покласти дівчині на плече. «…Та сама рука порізала на шматки пальці Зеппові дан Тойфелю, зірвала соски з грудей інквізитора Гаркера, порубала одного гуркського посла і спалила другого, послала невинних гнити в Енґлії й багато чого іншого…» Він відсмикнув її й опустив. «Краще виплакати всі сльози на світі, ніж відчути на собі дотик цієї руки. Втіху приносять інші речі, і дістається вона іншим людям». Ґлокта насуплено поглянув на протилежний бік площі, залишивши Арді сам на сам із її горем.

Юрба продовжувала радісно кричати.

Це, звісно, була велична подія. На неї не пошкодували ні праці, ні грошей. Джезаль анітрохи не здивувався б, якби в нього зібралося п’ятсот гостей і серед них більш-менш знайомими йому виявилося не більше десятка. Лорди й леді Союзу. Видатні люди з Закритої й Відкритої Рад. Найбагатші й наймогутніші вбралися в найкращий свій одяг і поводилися так добре, як тільки могли.

Зала дзеркал була гідним місцем. Найприголомшливіше приміщення в усьому палаці, велике, як поле бою, воно здавалося ще більшим завдяки великим дзеркалам, які вкривали кожну стіну, створюючи бентежну ілюзію десятків інших величних весіль у десятках інших бальних зал зовсім поряд. На столах, у канделябрах і серед кришталевих люстр далеко вгорі мерехтіли й гойдалися безліч свічок. Їхнє м’яке світло падало на столове срібло, мерехтіло на коштовностях гостей і відбивалося від темних стін, виблискуючи в далеку темну далечінь мільйоном світних цяток, схожих на зорі в темному нічному небі. Десяток найчудовіших музикантів Союзу грав витончену й заворожливу музику, яка змішувалася з дедалі гучнішими вдоволеними теревенями, дзенькотом і торохтінням старих грошей та нового столового приладдя.

Святкування вийшло радісне. Такий вечір випадає лише раз у житті. Так було для гостей.

Для Джезаля це було щось інше, а що саме, він достоту не знав. Він сидів за позолоченим столом разом зі своєю королевою, їх оточували запопадливі слуги — по десятеро на кожного з них, — і вони перебували просто під носом у всіх, хто зібрався, неначе пара надзвичайно цінних експонатів у зоопарку. Джезаль сидів у імлі ніяковості, у схожому на сон мовчанні, і раз у раз здригався, наче хворий кролик, коли напудрений лакей раптом підходив до нього з овочами. Терез сиділа праворуч від нього й раз у раз підчіпляла крихітний шматочок їжі акуратною виделкою, підіймала його й жувала, а тоді ковтала з елегантною точністю. Джезаль ніколи й не думав, що можна їсти красиво, а тепер усвідомлював, що дарма.

Він уже майже не пам’ятав гучних слів верховного судді, які, мабуть, безповоротно зв’язали їх разом. Щось там про кохання й безпеку країни, нечітко згадав він. Однак він бачив перстень, який отетеріло вручив Терез в Осередку лордів. Його величезний криваво-червоний камінь блищав на довгому середньому пальці королеви. Він пожував шматочок найчудовішого м’яса, і на смак той видався йому схожим на багно. Вони — чоловік і дружина.

Тепер Джезаль бачив, що Баяз, як завжди, мав рацію. Людям хочеться чогось такого, що без зусиль залишається вищим за них самих. Може, й не всі вони отримали такого короля, на якого сподівалися, але ніхто не міг заперечувати, що Терез саме така, якою має бути королева, і навіть більше. Сама думка про те, як на тому позолоченому кріслі сиділа б Арді Вест, була абсурдна. І все-таки Джезаль несподівано відчув себе винним, коли йому блиснула ця думка, а тоді його охопив сум, іще сильніший, ніж почуття провини. Було б утішно мати людину, з якою можна поговорити. Він зболено зітхнув. Якщо вже він збирається провести життя з цією жінкою, їм доведеться розмовляти. А що швидше вони почнуть, то, мабуть, краще.

— Я чув, що Талін… надзвичайно гарне місто.

— Саме так, — озвалася Терез обережно-офіційним тоном, — але в Адуа також є гарні місця.

Вона зупинилась і без особливої надії опустила погляд на свою тарілку.

Джезаль прокашлявся.

— До цього дещо… складно призвичаїтися.

Він спромігся ледь-ледь усміхнутися.

Терез кліпнула й поглянула на залу.

— Так.

— Ви танцюєте?

Вона плавно повернула голову в бік Джезаля, навіть не ворухнувши плечима хоч трохи.

— Трішки.

Він відсунув стілець і підвівся.

— Тоді потанцюймо, ваша величносте?

— Як побажаєте, ваша величносте.

Коли вони попрямували до середини широкого майданчика, балачки поступово стихли. У Залі дзеркал стало мертвотно тихо, якщо не брати до уваги цокання його начищених чобіт і її начищених черевичків по блискучому каменю. Коли вони стали на свої місця, з трьох боків оточені довгими столами, перед очима незліченних розкішних гостей, Джезаль ковтнув. Таке саме тривожне очікування, страх і захват він відчув, коли ви­йшов у фехтувальне коло, щоб перед галасливим натовпом побитися з невідомим супротивником.

Вони стояли нерухомо, як статуї, й дивились одне одному в очі. Він простягнув руку долонею догори. Терез потягнулася до нього, та не стала її брати, а сильно притиснула долоню тильним боком до тильного боку його долоні й підштовхнула її вгору, щоб їхні пальці опинилися на одному рівні. Зовсім трохи здійняла брову. Це був мовчазний виклик, якого не міг побачити більше ніхто в залі.

Струнні схлипнули першою протяжною нотою, і вона луною розійшлася по залі. Вони почали танцювати, демонстративно повільно кружляючи довкола одне одного. Золотий поділ сукні Терез шурхотів по підлозі, а її ноги залишалися невидимими, тож здавалося, ніби вона не крокує, а пурхає, до болю високо задерши підборіддя. Спершу вони рухалися в один бік, а тоді у протилежний, а в дзеркалах довкола рухалася в унісон із ними ще тисяча пар, що поступово зникали в затіненій далині, короновані й убрані в бездоганний біло-золотий одяг.

Коли почалася друга фраза й зазвучали інші інструменти, Джезаль почав усвідомлювати, що його відверто затьмарюють — більше, ніж затьмарював Бремер дан Ґорст. Терез рухалася з такою бездоганною грацією, що він не сумнівався: вона могла б утримати на голові келих із вином, не проливши з нього ні краплі. Музика ставала дедалі гучнішою, швидшою, сміливішою, а з нею ставали швидшими та сміливішими й рухи Терез. Своїми витягнутими руками вона неначе керувала музикантами — такий бездоганний зв’язок між ними був. Джезаль намагався її вести, а вона невимушено обходила його. Вдала, ніби піде в один бік, крутнулася в другий, і Джезаль мало не гепнувся на зад. Терез ухилялася й крутилася, майстерно маскуючись, а йому залишалося хіба що тягнутися до порожнечі.

Музика стала ще швидшою, музиканти цигикали й бренькали із завзятою зосередженістю. Джезаль марно спробував упіймати Терез, але вона викрутилася, засліпивши його вихором спідниць, якого йому було не наздогнати. Вона мало не підставила йому підніжку, та прибрала ногу, перш ніж він устиг це зрозуміти, трусонула головою й мало не штрикнула його в око короною. Видатні й доброчесні люди Союзу споглядали це в завороженому мовчанні. Навіть Джезаль зрозумів, що перетворився на ошелешеного глядача. Найбільше, на що він був здатен, — це залишатись у приблизно правильних позиціях, тимчасом як Терез відверто шила його в дурні.

Коли музика знову сповільнилась, а Терез простягнула йому руку, наче якийсь рідкісний скарб, Джезаль не зрозумів, що відчув — полегшення чи розчарування. Він притиснув тильний бік долоні до цієї руки, і вони закружляли довкола одне одного, невпинно зближуючись. Коли інструменти востаннє заграли приспів, Терез притиснулася спиною до його грудей. Вони крутилися дедалі повільніше. Джезаль чудово відчував запах її волосся. На останній протяжній ноті Терез відхилилася назад, і він обережно опустив її нижче; вона витягнула шию, опустила голову, і її витончена корона мало не торкнулася підлоги. А тоді запала тиша.

Зала вибухнула бурхливими оплесками, та Джезаль їх майже не чув: надто завзято витріщався на дружину. Тепер на її щоках ледь-ледь виднівся рум’янець, її губи злегка розтулилися, демонструючи бездоганні передні зуби, і в тіні вималювались обриси її підборіддя, витягнутої шиї й тонких ключиць, обрамлених іскристими діамантами. Нижче наполегливо здіймалися й опадали, швидко дихаючи, її груди в корсажі, а в декольте ховався ледь-ледь помітний і чарівний шар поту. Джезаль і сам був би дуже радий там заховатися. Він кліпнув, задихавши так само уривчасто.

— Якщо ваша величність не проти… — стиха промовила Терез.

— Га? А… звісно. — Він швидко зіп’яв її на ноги під оплески, що досі тривали. — Ви… прекрасно танцюєте.

— Ваша величність занадто ласкаві до мене, — відповіла Терез із усмішкою — ледь-ледь помітною, та все-таки усмішкою.

Він дурнувато всміхнувся їй на весь рот. За один-єдиний танець його страх і спантеличення з легкістю перетворилися на неймовірно приємне збудження. Йому пощастило зазирнути за крижаний панцир Терез, і його нова королева явно відзначалася рідкісною й полум’яною пристрасністю. Це була її таємниця, яку йому тепер надзвичайно хотілося вивчити краще. Власне кажучи, хотілося так сильно, що йому довелося відвести погляд і втупитися в куток, суплячись і відчайдушно намагаючись думати про інше, щоб він не осоромився перед гостями через тісноту в штанях.

Усміхнений Баяз у кутку цього разу несподівано виявився саме тим, що Джезалеві треба було побачити: холодна усмішка старого остудила його запал незгірше за відро води з льодом.

Ґлокта покинув Арді в її надміру опорядженій вітальні, де дів­чина всіляко старалася сп’яніти ще більше, і відтоді залишався в похмурому настрої. «Навіть за моїми мірками. Ніщо не покращує самопочуття так добре, як товариство людини, ще нещаснішої за тебе. Та от біда: якщо позбутись її нещастя, його місце займає твоє власне, вдвічі холодніше і страшніше».

Він сьорбнув іще пів ложки шерехатого супу і скривився, через силу ковтнувши пересолену страву. «Цікаво, як чудово зараз проводить час король Джезаль? Його всі хвалять, ним усі захоплюються, він досхочу насолоджується найкращою їжею й найкращим товариством». Ґлокта кинув ложку в миску, відчуваючи, як у нього сіпається ліве око, і скривився: його спиною пробігла хвиля болю, що швидко перейшла в ногу. «Вісім років минуло, відколи гурки мене випустили, однак я досі в їхньому полоні й буду в ньому завжди. Застряг у камері, не більшій за власне скалічене тіло».

Рипнули, відчиняючись, двері, і до кімнати причовгав Барнам, щоб забрати миску. Ґлокта перевів погляд із напівмертвого супу на напівмертвого старого. «Найкраща їжа й найкраще товариство». Якби не заважали розсічені губи, він засміявся б.

— Це все, сер? — запитав слуга.

— Більш ніж імовірно.

«Я не зміг видобути хтозна-звідки знаряддя для знищення Баяза, тож Його Преосвященство, звісно, буде невдоволений. Цікаво, яким сильним може стати його невдоволення, перш ніж йому остаточно урветься терпець? Однак що тут можна вдіяти?»

Барнам виніс миску з кімнати, зачинив за собою двері й полишив Ґлокту сам-на-сам із його болем. «Що я такого накоїв, щоб це заслужити? А що такого зробив Лютар? Хіба він не такий самий, як я колись? Нахабний, марнославний і збіса себелюбний? Він кращий як людина? Тоді чому життя так суворо покарало мене й так щедро нагородило його?»

Але Ґлокта вже знав відповідь. «Тому ж, чому й безвинний Зепп дан Тойфель томиться в Енґлії з обрізаними пальцями. Тому ж, чому й вірний генерал Віссбрук загинув у Дагосці, тоді як зрадлива магістр Ейдер дістала змогу жити. Тому ж, чому й Тулкіса, гуркського посла, було забито перед галасливим натовпом за злочин, якого той не скоював».

Він втиснув зболілий язик в один з останніх своїх зубів. «Життя несправедливе».

Джезаль гордо йшов коридором і неначе снив, але цей сон уже не був тим панічним кошмаром, яким для нього став ранок. Йому паморочилося в голові від похвал, оплесків і схвалення. Його тіло аж сяяло від танців, вина й дедалі сильнішої жаги. У присутності Терез він уперше за своє нетривале правління справді відчув себе королем. Самоцвіти й метал, шовк і вишивка, бліда гладенька шкіра — все це захопливо сяяло у м’якому світлі свічок. Вечір вийшов просто чудовим, а ніч обіцяла стати ще кращою. Здалеку Терез, може, й видавалася жорсткою, мов коштовний камінь, але Джезаль уже тримав її в обіймах і знав, що це неправда.

Двоє запопадливих лакеїв відчинили й потримали великі, оздоблені панелями двері королівської опочивальні, а відтак, коли король і королева Союзу промайнули повз них, безшумно їх зачинили. Більшу частину простору з віддаленого боку кімнати займало масивне ліжко; жмутки довгих пір’їн по кутках його балдахіна відкидали видовжені тіні на позолочену стелю. Його насичено-зелені завіси були знадливо розкриті, а шовковий простір за ними повнився м’якими та спокусливими тінями.

Терез із похиленою головою поволі ввійшла на кілька кроків углиб кімнати, випередивши Джезаля, тимчасом як він крутив ключ у замку. Борозни на ключі протяжно і плавно клацали. Джезаль швидко задихав, підійшовши ззаду до дружини, піднявши руку й лагідно поклавши її на оголене плече дівчини. Відчув, як під її гладенькою шкірою напружуються м’язи, всміхнувся, зрозумівши, як вона нервується — дуже схоже на нього. Замислився, чи не сказати щось таке, що могло б її заспокоїти, та навіщо? Вони обоє знають, що зараз має статись, і особисто Джезалеві не терпілося розпочати.

Він підійшов ближче, обхопив Терез вільною рукою за талію й відчув, як його долоня прошурхотіла по нерівному шовку. Злегка торкнувся губами її карку — раз, двічі, тричі. Тицьнувся носом їй у волосся, втягуючи в легені її пахощі й тихенько видихаючи їх Терез у щоку. Відчув, як вона затремтіла, коли його подих торкнувся її шкіри, та це його лише підбадьорило. Джезаль ковзнув пальцями по її плечу та грудях, опустивши долоню до корсажу Терез, зачепив її діаманти. Він наблизився ще більше, притулився до неї, вдоволено муркнув; його прутень приємно тулився до її сідниць крізь одяг…

Мить — і Терез, охнувши, відірвалася від нього, розвернулася й дала йому такого ляпаса, що в голові аж задзвеніло.

— Падлюка ти брудна! — заверещала вона Джезалеві в обличчя. З її скривленого рота полетіла слина. — Йобаний скурвий син! Як ти смієш мене мацати?! Ладісла був кретином, але в нього принаймні була чиста кров!

Джезаль роззявив рота, притиснувши одну руку до розпеченого обличчя і заціпенівши всім тілом від шоку. Кволо простягнув другу руку.

— Але ж я… ох-х-х!

Вона з безжальною точністю вдарила Джезаля коліном поміж ніг так, що йому вибило дух і він якусь мить хитався, позбавлений повітря у грудях, а тоді повалився, наче картковий будиночок, на який упала кувалда. Коли він зі стогоном опустився на килим, змучений тим надзвичайним різким болем, якого може завдати лише удар по яйцях, його майже не втішило те, що він таки мав рацію.

Його королева явно відзначалася рідкісною й полум’яною пристрасністю.

Сльози так щедро полилися з його очей не лише від болю, страшного здивування й тимчасового розчарування: він дедалі сильніше плакав від жаху, що поступово ставав тільки глибшим. Вочевидь, він дуже серйозно помилився в оцінці почуттів Терез. На людях вона всміхалася, зате тепер, наодинці, всіляко показувала, що зневажає Джезаля й усе, що він собою представляє. Тому, що він народився бастардом, він навряд чи міг якось зарадити. Судячи з усього, шлюбну ніч йому доведеться провести на королівській підлозі. Королева вже втекла на той бік кімнати й щільно зімкнула завіси на ліжку, ховаючись від нього.

Сьомий день

Уночі східняки прийшли знову. Підкралися в темряві, знайшли місце, в якому можна було видертися, й убили одного вартового. Тоді поставили драбину і юрбою прошмигнули всередину, перш ніж їх викрили. Крики розбудили Шукача, який, щоправда, однаково майже не спав, і він швидко заборсався в пітьмі, заплутавшись у ковдрі. Усередині фортеці були вороги, бійці бігли й репетували, в темряві миготіли тіні, все смерділо панікою й безладдям. Люди билися в зоряному сяйві, у світлі смолоскипів, зовсім без світла, розмахували клинками, навряд чи здогадуючись, куди ті летять, чиїсь чоботи заточувались і здіймали снопи яскравих іскор із ватр, що вже догоряли.

Урешті вони відігнали східняків. Зігнали їх до стіни, здолали багатьох із них, і лише трьом удалося кинути зброю і здатись. Як виявилося, вони жахливо помилилися. За останні сім днів загинуло багато бійців. Щоразу, коли сідало сонце, могил ставало більше. На милосердя не був налаштований ніхто — якщо взагалі колись мав схильність до нього, а така схильність була мало в кого. Тож, коли вони спіймали цю трійцю, Чорний Доу зв’язав їх на стіні, звідки їх було видно Бетоду й усім іншим. Зв’язав посеред суворого блакитного світанку, коли чорне небо щойно розітнули перші струмені світла, облив їх усіх олією й підпалив. Одного за одним. Щоб інші бачили, що на них чекає, й починали кричати, перш ніж черга дійде до них.

Шукач не дуже любив дивитись, як люди палають. Не любив слухати, як вони кричать і як потріскує їхній жир. Не всміхався, добре відчуваючи нудотно-солодкий сморід їхнього горілого м’яса. Та спробувати це зупинити він теж не збирався. Для м’якості є свій час, але він не зараз. На війні милосердя і слабкість — це одне й те саме, і нагород за гарну поведінку там не дають. Це він колись давно дізнався від Бетода. Може, тепер ці східняки добре подумають, перш ніж знову припертися вночі і спаскудити всім сніданок.

А може, це ще й надасть сміливості решті ватаги Шукача, бо багато хто в ній уже починав нервуватися. Дві ночі тому кілька хлопців спробували дати драла. Покинули в темряві свої місця й перебралися через стіну, а тоді спробували спуститися в долину. Тепер їхні голови стирчали на списах перед ровом Бетода. Десяток побитих грудок м’яса з волоссям, що розвівалося на вітрі. Зі стіни їхніх облич майже не було видно, та чомусь здавалося, ніби вони сердиті й засмучені. Ніби вони були певні, що їх до цього довів Шукач. Неначе йому було замало докорів живих.

Він насуплено поглянув униз, на Бетодів табір, де саме почали вимальовуватися в імлі й пітьмі обриси його наметів і знамен, і замислився, що можна вдіяти, крім як стояти на місці й чекати. Усі його хлопці рівнялися на нього, сподівалися, що він якимись чарами витягне їх із цього живими. От тільки Шукач чарами не володів. Одна долина, одна стіна й жодного виходу. У відсутності виходів і полягала суть плану. Він замислився, чи зможуть вони протриматися ще один день. А втім, він роздумував про це й минулого ранку.

— Що Бетод, на нашу думку, планує зробити сьогодні? — пробурмотів Шукач собі під носа. — Що він задумав?

— Побоїще? — буркнув Мовчун.

Шукач суворо зиркнув на нього.

— Я, можливо, обрав би слово «атака», та не здивувався б, якби ще до кінця дня вийшло по-твоєму.

Він примружив очі і вдивився вниз, у затінену долину, надіючись побачити те, на що сподівався останні сім довгих днів. Якийсь знак, що союзники надходять. Але нічого не було. За широким табором Бетода, його наметами, його знаменами, його людськими юрмищами не було нічого, крім голої безлюдної землі, де в тінистих западинах іще лишався туман.

Тул штурхнув його здоровенним ліктем у ребра й видушив із себе широку усмішку.

— Не знаю, що це за план такий. Чекати на союзників і таке інше. Як на мене, звучить трохи ризиковано. Чи не можна зараз передумати?

Шукач не засміявся. Йому вже було не до сміху.

— Навряд.

— Ні. — Велетень тяжко зітхнув. — Мабуть, ні.

Сім днів, відколи шанка вперше прийшли до стін. Сім днів, а здавалося, ніби минуло сім місяців. У Лоґена вже, певно, не зосталося жодного м’яза, який не нив би від важкої праці. На ньому з’явився легіон синців, ціле військо подряпин, армія саден, забиттів і опіків. Він перев’язав довгий поріз на нозі й туго закутав ребра після копняків, під волоссям у нього ховалося кілька чималих струпів, а плече задерев’яніло від удару щитом. Кісточки пальців були подряпані й опухлі після того, як він спробував ударити східняка і влучив по каменю. Лоґен перетворився на суцільне хворе місце.

Решті бійців велося ненабагато краще. В усій фортеці навряд чи зосталася хоч одна людина без якогось ушкодження. Навіть Краммокова донька десь подряпалась. Один із хлопців Дрижака позавчора втратив палець. Мізинець на лівій руці. Тепер він дивився на куксу пальця, щільно закутану в брудну криваву ганчірку, і кривився.

— Пече, так? — сказав він, підвів погляд на Лоґена, зігнув решту пальців і розчепірив їх знову.

Лоґен, напевно, мав би його пожаліти. Він пам’ятав той біль і ще гірше розчарування. Тоді аж не віриться, що цього пальця в тебе вже не буде до скону. Однак Лоґен уже не міг жаліти нікого, крім самого себе.

— Звісно, пече, — буркнув він.

— Здається, ніби він досі є.

— Ага.

— Це відчуття зникає?

— З часом.

— За скільки часу?

— Найпевніше, більше, ніж у нас є.

Чоловік повільно й похмуро кивнув.

— Ага.

Сім днів — і це, здавалось, обридло навіть холодному каменю й мокрій деревині самої фортеці. Нові парапети покришились і осідали; їх укріплювали по змозі, і вони кришилися знову. Ворота порубали на гнилі дрова, крізь вирубані в них прогалини виднілося денне світло, а за ними були накладені брили. Мабуть, один добрячий удар — і заваляться. Якщо вже на те пішло, то один добрячий удар — і завалиться сам Лоґен, зважаючи на те, як він почувається.

Він набрав повен рот кислої води зі фляги. Вони наближалися до протухлої рідини на дні бочок. Харчів також було обмаль, та й усього іншого теж. Особливо бракувало надії, і її запаси ставали дедалі меншими.

— Ще живий, — шепнув Лоґен самому собі, та радості в цьому було небагато. Навіть менше, ніж зазвичай.

Може, цивілізація йому й не надто до смаку, та м’яке ліжко, якесь дивне місце для сцяння і трохи зверхності з боку якихось кощавих недоумків тепер видавалися Лоґенові не таким уже й кепським варіантом. Утисячне питаючи себе, нащо взагалі повернувся, він почув іззаду голос Краммока-і-Фаїла.

— Оце так, Кривава Дев’ятко. Ти явно стомлений, хлопче.

Лоґен нахмурився. Божевільні балачки горянина починали його дратувати.

— Останні кілька днів, якщо ти ще не помітив, доводилося тяжко працювати.

— Та помітив, і сам до цього долучився. Хіба ні, мої гарнюні?

Троє його дітей перезирнулися.

— Так? — тонесеньким голоском сказала дівчинка.

Краммок насупився на них.

— Шо, ця гра вам уже не до смаку? А як щодо тебе, Кривава Дев’ятко? Місяць перестав усміхатися, так? Ти наляканий, еге ж?

Лоґен добре, уважно придивився до цього гладкого падла.

— Краммоку, я стомився. Стомився від твоєї фортеці, твоїх харчів, а понад усе — від твоїх їбучих балачок. Не всім так подобається чути ляскання твоїх товстих губ, як тобі. Може, з’їбеш звідси й перевіриш, чи можеш запхати місяць собі у сраку?

Краммок широко всміхнувся. Серед його бурої бороди показалася крива лінія з жовтих зубів.

— А ось і хлоп, якого я так люблю.

Один із його синів — той, який носив із собою списа, — смикав батька за сорочку.

— Що в біса сталося, хлопче?

— Тату, а що буде, як ми програємо?

— Як ми що?! — прогарчав Краммок і вдарив сина великою рукою по голові так, що той гепнувся долілиць у багнюку. — Вставай! Хлопче, програшу тут не буде!

— Допоки нас любить місяць, — пробурмотіла його сестра — щоправда, не надто голосно.

Лоґен побачив, як малий сяк-так підвівся, приклавши до скривавленого рота одну руку. Йому, здавалося, хотілось заплакати. Лоґен знав, як це. Мабуть, треба було сказати щось про таке поводження з дитиною. У перший день — або навіть у другий — він, може, і сказав би. Але не тепер. Він був надто втомлений, надто змучений і надто зляканий, щоб дуже цим перейматися.

До них неквапом підійшов Чорний Доу з чимось доста схожим на усмішку. Єдина людина в таборі, про яку можна було б сказати, що вона в кращому гуморі, ніж зазвичай, а коли Чорний Доу починає всміхатися, стає ясно: ви в неабиякій сраці.

— Дев’ятипалий, — пробурчав він.

— Доу. Тобі вже нікого палити, так?

— Гадаю, невдовзі Бетод пошле мені когось іще. — Він кивнув у бік стіни. — Як думаєш, що він пошле сьогодні?

— Думаю, після того, що ми влаштували їм уночі, ті падлюки з-за Крінни вже здулися.

— Кляті дикуни. Гадаю, так і є.

— А шанка не було вже кілька днів.

— Чотири дні, відколи він наслав на нас плоскоголових.

Лоґен примружено глянув на небо, що поволі світлішало.

— Здається, сьогодні буде гарна погода. Гарна погода для обладунків, мечів і ходіння пліч-о-пліч. Гарна погода для того, щоб спробувати нас добити. Не здивуюся, якщо сьогодні Бетод пошле карлів.

— Я теж.

— Найкращих своїх карлів, — сказав Лоґен, — зі старих часів. Я не здивувався б, якби побачив, як після сніданку до воріт ідуть Білобок, Кривавець, Блідий-як-Сніг, їбучий Дрібнокост і всі інші.

Доу пирхнув.

— Найкращих? Та це правдиві уйобки.

Він повернув голову і сплюнув на землю.

— Що правда, те правда.

— Та невже? А хіба ти не бився разом із ними всі ці тяжкі криваві роки?

— Бився. Втім, не можу сказати, що вони коли-небудь дуже мені подобалися.

— Що ж, якщо це тебе втішить, то сумніваюся, що й вони тепер дуже високо оцінять тебе. — Доу зміряв Лоґена уважним поглядом. — Слухай, Дев’ятипалий, коли Бетод перестав тебе влаштовувати?

Лоґен і собі поглянув на нього.

— Важко сказати. Мабуть, це сталося поступово. Може, він із часом став більшим гадом. А може, я став меншим гадом.

— А може, на одному боці не вміщаються двоє таких великих гадів, як ви.

— Ой, не знаю… — Лоґен підвівся. — Ми з тобою страх як гарно працюємо разом.

Він поволі відійшов від Доу, думаючи про те, як легко було з Малакусом Кеєм, Ферро Малджин і навіть Джезалем дан Лютаром.

Сім днів — і вони вже гризуть одне одному горлянки. Роздраконені, стомлені. Сім днів. Одне втішало: попереду днів зосталося точно небагато.

— Вони йдуть.

Шукач позирнув убік. У цих словах, як і в більшості тих нечисленних слів, які вимовляв Мовчун, потреби не було. Вони всі бачили це так само чітко, як сонце, що сходить. Бетодові карли рухалися.

Рухалися неспішно. Йшли вперед, напружені й наполегливі, тримаючи попереду розмальовані щити й дивлячись на ворота. У них над головами майоріли знамена. Знамена, які Шукач упізнавав за старими часами. Він замислився, зі скількома людьми з тих, хто внизу, колись бився пліч-о-пліч. Скількох міг назвати на ім’я, впізнавши в обличчя. Скільки тих, із ким він пив, їв, сміявся, доведеться постаратися возз’єднати з землею. Він поволі вдихнув і видихнув. На полі бою почуттям не місце, сказав йому якось Тридуба, і Шукач прийняв ці слова близько до серця.

— Гаразд! — Він здійняв руку, поки люди, що стояли на вежі довкола нього, готували луки. — Почекайте з ними ще хвилинку!

Карли й далі тупали крізь збурене болото й побиті камені там, де долина звужувалася, минаючи тіла східняків і шанка, що лежали понівечені там, де попадали, розрубані, розчавлені чи нашпиговані зламаними стрілами. Вони не спотикалися, не оступалися, стіна щитів сунулася разом із ними, та не ламалася. В ній не з’являлося ні найменшої прогалини.

— Вони йдуть щільно, — стиха зауважив Тул.

— Ага. Надто щільно, зарази.

Тепер вони наближалися. Підійшли так близько, що Шукач був змушений випробувати удачу зі стрілами.

— Добре, хлопці! Цільтеся високо й випускайте їх!

Перший залп засвистів із вежі, описавши високу дугу й посипавшись на ту щільну колону. Карли затулилися від них щитами, і стріли застукали об розмальоване дерево, відлітаючи від шоломів і відскакуючи від кольчуг. Кілька стріл влучило, хтось заверещав. Там і тут з’явилися прогалини, але решта крокувала далі, поволі сунучи до стіни.

Шукач насуплено глянув на бочки, в яких стояли стріли. Тепер вони були повні менш ніж на чверть, і більшість стріл у них була витягнута з мерців.

— А тепер обережно! Обирайте собі цілі, хлопці!

— Угу, — озвався Мовчун і показав далеко вниз.

Із рову вибиралася чимала купка людей у жорсткій вичиненій шкірі та сталевих шоломах. Вони вишикувалися кількома акуратними рядами й поставали на коліна, зайнявшись своєю зброєю. Арбалетами, як у союзників.

— Пригніться! — крикнув Шукач.

Ті маленькі лихі арбалети заторохтіли й заплювалися. Більшість хлопців на вежі встигли сховатися за своїм парапетом, але один оптиміст, який висунувся назовні, дістав стрілу в рота, захитався й мовчки звалився з вежі. Ще один зловив стрілу в груди й задихав хрипко, як вітер, що дме крізь розщеплену сосну.

— Гаразд! Віддячте їм!

Усі враз поставали й випустили вниз залп. Загуділи тятиви, осипаючи тих падлюк стрімкими стрілами. Їхні луки, може, плювалися не так добре, та з висоти стріли все одно добряче били, а сховатися Бетодовим стрільцям не було за чим. Чимало їх відступило чи поповзло геть із криками й зойками, та лава за ними проштовхалася далі, стала на коліна й націлила арбалети.

Зашипів і полетів угору ще один залп стріл. Бійці попригиналися й попадали. Одна стріла ледве проминула голову Шукача й, цокнувши, відлетіла від скелі за ним. Шукачеві просто поталанило, що вона його не проштрикнула. Кільком іншим пощастило менше. Один хлопець лежав на спині з двома стрілами у грудях, дивився на них і знов і знов шепотів собі під носа: «От лайно».

— Падлюки!

— А ось вам!

Стріли полетіли в обидва боки; бійці кричали й цілилися, переповнюючись гнівом і зціплюючи зуби.

— Спокійно! Спокійно! — кричав Шукач. Але його ніхто не чув.

Стіни забезпечували їм перевагу — висоту й укриття, тож Шукачеві хлопці доволі швидко взяли гору. Стрільці Бетода почали безладно відступати, а тоді кілька з них покидали арбалети й дали драпака. Один зловив стрілу в спину. Решта дременула до рову, кидаючи своїх поранених, які тим часом повзали в багнюці.

— Угу, — знову подав голос Мовчун.

Поки вони обмінювалися стрілами, карли дісталися до самих воріт, прикривши голови щитами, щоб захиститися від каміння і стріл, які метали донизу горяни. Рів вони засипали за день чи два до того, і тепер колона розійшлася посередині й ті бійці в кольчугах заворушилися так, ніби почали передавати щось уперед. Шукач мигцем побачив, що саме. Довгий тонкий стовбур дерева, зрубаного для тарана; гілля на ньому було добре обрізане, щоб бійці могли впевнено його розгойдувати. Шукач почув, як таран уперше успішно вдарив у їхню жалюгідну пародію на ворота, і буркнув:

— От лайно.

Тепер погнали вперед купки трелів, легкоозброєних, у легких обладунках; вони несли драбини й сподівалися, що дістануться стін завдяки швидкості. Чимало з них падали, проштрикнуті списами чи стрілами, збиті камінням. Деякі їхні драбини відтіснили, але трели були швидкі й міцні і не припиняли роботи. Невдовзі на стінах опинилося кілька ватаг — іще кілька тим часом юрмилися на драбинах позаду, — які билися із людьми Краммока й брали гору лише завдяки свіжим силам і чисельності.

Тут пролунав гучний тріск, і ворота впали. Шукач побачив, як отой стовбур гойднувся востаннє і одна половина дверей умить завалилася. Карли помучилися з другою й відчинили її; від їхніх щитів відскочило, стрімко полетівши геть, кілька каменів. Кілька людей, які були попереду, посунули за ворота.

— От лайно, — сказав Мовчун.

— Вони пройшли, — видихнув Шукач і подивився, як Бетодові карли кольчужною хвилею сунуть далі в оту вузьку прогалину, затоптуючи важкими чобітьми розтрощені ворота, прибираючи кам’яні брили за ними й тримаючи яскраво розмальовані щити вгорі, а начищену до блиску зброю — напоготові. Обабіч них юрмами лізли по драбинах на стіну трели, відтісняючи горян Краммока по хідниках. Бетодове військо потоком линуло в розбиту фортецю, наче річка, що прориває греблю під час повені. Спершу то була цівка, а невдовзі — потоп.

— Я спускаюся! — загарчав Тул і витягнув із піхов великий довгий меч.

Шукач подумав, чи не спробувати його зупинити, але тоді просто втомлено кивнув і подивився, як Грозова Хмара збігає зі сходів, а за ним — іще кілька душ. Заступати їм шлях було безглуздо. Здавалося, вони швидко наближалися до того самого часу.

Часу, коли кожен обирає, де загине.

Лоґен побачив, як вони заходили у ворота, підіймалися містком і проникали до фортеці. Час неначе сповільнився. Він бачив, як у вранішньому сонці чітко виділяються малюнки на кожному щиті: чорне дерево, червоний міст, двоє вовків на зеленому полі, троє коней на жовтому. Виблискував і мерехтів метал: край щита, кільце в кольчузі, вістря списа, лезо меча. Вони все йшли та йшли, вигукуючи свої бойові кличі високими й тонкими голосами, як це було вже багато років. Лоґен поволі вдихав і видихав. Трели й горяни билися на стінах так, ніби перебували під водою. Звуки, які вони видавали, були невиразні й приглушені. Поки Лоґен дивився, як усередину ломляться карли, у нього пітніли, чухались і свербіли долоні. Якось не вірилося, що він мусить атакувати цих падлюк і вбити їх якомога більше. Яка дурня.

Він, як і завжди в такі часи, відчув потужне бажання розвернутися й побігти. Відчував довкола себе, як інші бояться, невпевнено совгаються, потихеньку відступають. Доволі розважливо — щоправда, тепер бігти було нікуди. Хіба що вперед, ворогові в зуби, сподіваючись їх витурити, перш ніж вони встигнуть тут закріпитися. Думати не було про що. Це їхній єдиний шанс.

Тож Лоґен високо здійняв меч Творця, не знати навіщо закричав і побіг. Почув крики довкола себе, відчув, як бійці рушають разом із ним, як штовхаються люди і бряжчить зброя. Земля, стіна й карли, на яких він біг, сіпалися й хиталися. Його чоботи гупали по землі, швидке дихання свистіло і стрімко виривалося разом із вітром.

Лоґен бачив, як карли квапливо ставлять щити, стають стіною, готують списи і зброю, та після проходження в ті вузькі ворота вони були в кепському стані: захвилювалися, коли на них кинулося з криками юрмище бійців. Бойові кличі позастрягали їм у горлянках, а радість на обличчях змінилася шоком. Кілька карлів по краях засумнівалися, завагалися й поволі посунули назад, а тоді на них накинулися Лоґен і всі інші.

Він спромігся ухилитися від невпевненого удару списом й добряче, вклавши в удар усю силу атаки, рубонути по чиємусь щиту. Чоловік за ним розтягнувся в багнюці. Коли спробував підвестися, Лоґен ударив його по нозі; клинок перетяв кольчугу й залишив видовжений поріз у плоті, тож боєць із криком повалився назад. Лоґен замахнувся на іншого карла й відчув, як меч Творця брязнув об металевий край щита і плавно ввійшов у плоть. Боєць забулькав і обблював кров’ю власну кольчугу.

Лоґен побачив, як у шолом одного бійця з глухим ударом увійшла сокира й залишила в ньому вм’ятину завбільшки з кулак. Ухилився від удару списом, і зброя застрягла між ребрами чолов’яги, який стояв поряд. Чийсь меч врізався в чийсь щит, і Лоґенові в очі полетіли тріски. Він кліпнув і сахнувся, гепнувся в багно, рубонув по руці, яка шарпнула його за плащ, і відчув, як та ламається й бовтається в кольчужному рукаві. На закривавленому обличчі закотились очі. Щось штовхнуло Лоґена у спину, і він мало не нахромився на меч.

Спершу там було майже ніде замахнутись, а відтак — узагалі ніде. Бійці напирали ззаду, вламувалися крізь ворота й завзято, бездумно долучалися до тисняви посередині. Лоґен був міцно затиснутий, плечем до плеча з іншими. Люди охали й гарчали, штрикали та штурхали один одного, кололися ножами й дряпали іншим обличчя пальцями. Лоґенові здалося, що в цій тисняві він побачив Дрібнокоста. У того шкірилися зуби, довге сиве волосся вибивалося з-під шолома, прикрашеного золотими завитками й забризканого червоними патьоками, а кричав він до хрипоти. Лоґен спробував прорватися до нього, та його підхопили сліпі течії бою, і вони добряче розійшлися.

Він штрикнув когось під краєм щита і скривився: відчув, як щось уп’ялося йому у стегно. Це було довго, повільно й пекло, і з часом ставало тільки гірше. Лоґен загарчав: клинок почав різати. Ним не махали й не штрикали — його просто тримали на місці, поки його притискало до цього клинка. Він забив ліктями, головою й зумів відірватися від цього болю, а тоді відчув на нозі вологий потік крові. Зрозумів, що довкола є простір, звільнив руку, якою тримав меч, рубонув по чийомусь щиту й, замахнувшись назад, розрубав комусь голову, а тоді збагнув, що його штовхнули до неї і його лице втискається в теплі мізки.

Краєчком ока помітив, як смикнувся вгору якийсь щит. Його край влучив Лоґенові в шию під підборіддям так, що його голова смикнулася назад і в ній спалахнуло сліпуче світло. Він незчувся, як покотився, закашлявся й поповз у багнюці серед чужих чобіт.

Попер не знати куди, хапаючись за землю та плюючись кров’ю, тимчасом як довкола чвакали й ледве рухалися в багнюці чоботи. Поповз крізь темний, жаский, мінливий ліс ніг; разом із миготливим світлом до нього згори пробивалися крики болю й люті. Ноги копали Лоґена, тупали по ньому, били його по всіх частинах тіла. Він спробував сяк-так підвестись, але знов обм’як, діставши чоботом по зубах. Перекотився, важко дихаючи, побачив бородатого карла в такому ж стані — хто його зна, на чийому боці той був, — який намагався встати, відштовхнувшись від землі. Їхні погляди на мить зустрілись, а тоді згори прилетів блискучий наконечник списа і штрикнув карла у спину — раз, другий, третій. Карл обм’як, а з його бороди потекла, булькаючи, кров. Довкола повсюди були тіла, що лежали горілиць і долілиць серед покинутого і зламаного спорядження; їх копали і штовхали, наче дитячі ляльки, та деякі з них іще сіпалися, за щось хапалися, бурчали.

Лоґен вереснув: чийсь чобіт сильно чвакнув йому по руці, втиснувши пальці у багнюку. Незграбно дістав ніж із-за пояса й почав кволо різати ногу над чоботом, стиснувши закривавлені зуби. Щось ударило його по маківці, і він знову гепнувся долілиць.

Світ обернувся на галасливе місиво, болючу пляму, масу ніг і гніву. Лоґен не знав, куди дивиться, де верх, а де низ. У роті відчувався смак металу, хотілося пити. В очі потрапила кров, потрапило багно, голова пульсувала болем, хотілося виблювати.

Повернутися на Північ і добитися помсти. І що він собі, нахуй, думав?!

Хтось закричав, зловивши стрілу з арбалета, однак Шукачеві ніколи було перейматися потерпілим.

Трели Білобока вибралися на стіну під вежею, і кілька вже обігнуло її й вийшло на сходи. Тепер вони мчали по них — наскільки можна було розігнатися на цих вузьких сходинках. Шукач опустив лук і незграбно витягнув із піхов меч, а другою рукою приготував ніж. Іще кілька бійців узяли списи й зібралися на вершині сходів, поки трели підіймалися. Шукач ковтнув. Він завжди недолюблював такі бої — лицем до лиця, коли від ворогів відділяє щонайбільше довжина однієї сокири. Він волів би битися на поважній відстані, та ці зарази, вочевидь, такого не планували.

Нагорі сходів почався незграбний бій: оборонці кололи списами, намагаючись поспихати трелів, а ті кололи у відповідь, штовхались щитами, намагалися закріпитись на майданчику вгорі, і всі стереглися, щоб не возз’єднатися з землею, гепнувшись із висоти.

Один прорвався зі списом, заволавши на все горло, і Мовчун спокійнісінько вистрілив йому в обличчя щонайбільше за крок чи два від нього. Трел заточився, ступив один-два кроки й зігнувся. З рота в нього стирчало оперення стріли, а з карку — наконечник. Тоді Шукач відтяв йому мечем маківку, і його труп розтягнувся на землі.

Великий трел із буйним рудим волоссям скакав сходами вгору, розмахуючи великою сокирою й ревучи, мов дурний. Ухилився від списа і здолав одним ударом лучника, розбризкавши кров по скелі, а тоді помчав далі. Люди кидалися від нього врозтіч.

Шукач здригнувся, спробував прикинутися недоумком, а тоді, коли на нього зверху полетіла сокира, чкурнув уліво, і лезо пролетіло зовсім поряд із ним. Рудий трел зашпортався — найпевніше, стомився після підйому по стіні й довгих сходах. Лізти йому довелося високо, тим паче зважаючи на те, що наприкінці його чекала лише смерть. Шукач добряче копнув рудого збоку по коліну, і в нього підігнулася нога; він хитнувся до краю сходів і заволав. Шукач рубонув його мечем і розітнув йому спину так, що трел упав за край. Він випустив сокиру й закричав, полетівши в повітрі.

Шукач відчув, як щось ворухнулося, і повернувся саме вчасно, щоб побачити, як на нього збоку наступає ще один трел. Крутнувся й відбив перший удар меча, а тоді охнув, відчувши, як другий удар влучив йому в передпліччя, і почув, як забряжчав його меч, випавши з обм’яклої руки. Шукач стрімко ухилився від чергового замаху, спіткнувся й упав на спину. Трел кинувся на нього, здійнявши меч, щоб доробити своє діло, та варто йому було ступити один крок, як ізбоку швидко показався Мовчун, схопив його за руку з мечем і притиснув її. Шукач незграбно підвівся, міцно взявся здоровою рукою за ніж і штрикнув трела просто у груди. Всі троє застигли на місці, щільно переплетені, посеред цього безуму, доки чолов’яга не помер. Тоді Шукач витяг ножа, а Мовчун дав тілові впасти.

На вежі вони взяли гору, принаймні поки що. На ногах іще залишався всього один трел; тоді Шукач побачив, як кілька його хлопців підвели трела до парапету й зіштовхнули його списами. Повсюди валялися трупи. Двадцятеро з лишком трелів, десь удвоє менше Шукачевих людей. Один із бійців підпирав кручу; його груди важко здіймалися від дихання, лице стало нездорово блідим, а закривавлені руки міцно трималися за розітнуті нутрощі.

Рука в Шукача працювала не так, як треба, пальці на ній безвільно висіли. Він закатав рукав сорочки й побачив на тій руці довгий вологий поріз від ліктя мало не до зап’ястка. У Шукача здригнулися нутрощі, і він викашляв і виплюнув трохи пекучого блювотиння. До чужих ран можна звикнути. Коли ж ріжуть твою плоть, це завжди жахає.

Унизу, зі внутрішнього боку стіни, бій перетворився на звичайну тисняву, рухливу й щільну. Шукачеві важко було зрозуміти, хто там на якому боці. Він застиг на місці, затиснувши в одній скривавленій руці скривавлений ніж. Тепер не було ні відповідей на запитання, ні планів. Тепер кожен був сам за себе. Цей день вони зможуть пережити лише завдяки талану, а Шукач починав сумніватися, що в нього ще є стільки талану. Він відчув, як хтось потягнув його за рукав. Мовчун. Поглянув, куди той показує пальцем.

За табором Бетода, посеред долини, насувала велика хмара пилу, брунатна імла. Під нею на вранішньому сонці виблискували обладунки вершників. Шукач міцно вчепився в зап’ясток Мовчуна: в ньому раптом знову зажевріла надія.

— Йобаний Союз! — видихнув він, майже не наважуючись у це повірити.

Вест примружився, глянувши в підзорну трубу, опустив її й подивився углиб долини, а тоді знову примружився й глянув у трубу.

— Ти впевнений?

— Так, сер. — Велике чесне лице Джеленгорма за вісім днів енергійної їзди верхи замурзалося брудом. — І вони, здається, ще тримаються, ледь-ледь.

— Генерале Полдере! — різко гукнув Вест.

— Так, мій лорд-маршале? — стиха озвався Полдер із новою для себе напускною улесливістю.

— Кавалерія готова до наступу?

Генерал кліпнув.

— Вона не розгорнута як годиться, останні кілька днів швидко їхала, та й наступатиме вгору, по посіченій місцевості, а супротивник у нас сильний і рішучий. Вона, звісно, вчинить так, як ви накажете, лорд-маршале, та, можливо, було б обачно зачекати, поки наша піхота…

— Обачність — це розкіш.

Вест насуплено поглянув на спокійний простір між двома пустками. Атакувати негайно, поки Шукач і його північани ще тримаються? Можливо, вони дістануть фору завдяки раптовості й разом розчавлять Бетода, однак кавалерія наступатиме вгору, а бійці й коні дезорганізовані й стомлені після складного переходу. Чи зачекати на прихід піхоти, до якого ще кілька годин, і влаштувати гарно спланований наступ? А може, тим часом Шукача та його друзів виріжуть до ноги, їхню фортецю захоплять, а Бетод добре приготується відбивати атаку лише з одного боку?

Вест пожував губу, намагаючись не думати про те, що від його рішення залежать тисячі життів. Атакувати зараз ризикованіше, проте зиск із цього може бути більшим. Це шанс закінчити війну щонайбільше за одну криваву годину. Можливо, їм уже ніколи не випаде нагоди заскочити короля північан зненацька. Як там казав йому Бурр у ніч перед смертю? Не можна бути видатним лідером без певної… жорсткості.

— Готуйтеся до наступу й розгорніть нашу піхоту в усті долини, щойно вона надійде. Ми не маємо допустити, щоб Бетод чи хтось із його сил утік. Якщо вже чимось жертвувати, то я хочу, щоб ці жертви мали певне значення. — Полдера це, здавалося, геть не переконало. — Генерале Полдере, ви змусите мене погодитися з оцінкою ваших бойових якостей, даною генералом Кроєм? Чи надумали довести, що ми обидва помиляємося?

Генерал виструнчився; його вуса завібрували несподіваним завзяттям.

— Довести, що ви помиляєтеся, сер, хоч я вас і поважаю! Негайно накажу піти в наступ!

Він пришпорив свого вороного бойового коня й полетів долиною туди, де саме юрмилася запилюжена кавалерія, а за ним погналися кілька офіцерів із його штабу. Вест посунувся в сідлі, стурбовано жуючи губу. Йому знову починала боліти голова. Наступ угору, на рішучого супротивника.

Дізнавшись про перспективу такої смертельної затії, полковник Ґлокта, поза сумнівом, усміхнувся б на весь рот. Принц Ладісла схвалив би таке зухвале нехтування чужими життями. Лорд Смунд поплескав би когось по спинах, заговорив би про силу й міць і виміг би вина.

А варто лише згадати, що сталося з цими трьома героями…

Лоґен почув потужний рев — ледь чутний, десь далеко. Його напівзаплющені очі різонуло світло, неначе бійці добряче розійшлися. Замиготіли тіні. Перед його обличчям чвакнув великий чобіт. Далеко вгорі ревіли голоси. Він відчув, як його хапають за сорочку, тягнуть у багнюці, а довкола зусібіч борсаються стопи й ноги. Він побачив до болю яскраве небо, кліпнув і пустив слину. Ліг і застиг, розм’яклий, як ганчірка.

— Лоґене! Ти цілий? Де болить?

— Я… — прохрипів він, а тоді закашлявся.

— Знаєш мене?

Хтось дав Лоґенові ляпаса, і він почав мляво думати. Над ним маячила якась кудлата постать, що темніла на тлі ясного неба. Лоґен примружився на неї. Якщо він не помиляється, Тул Дуру Грозова Хмара. Якого милого він тут робить? Думати було боляче. Що більше Лоґен думав, то більше потерпав від болю. Щелепа палала і, здавалося, стала вдвічі більшою, ніж зазвичай. Кожен вдих і видих у нього виходив судомним і слинявим.

Над ним заворушилися вуста здорованя, і в Лоґенових вухах загуркотіли й задзвеніли слова, та вони були лише шумом. Ногу неприємно пощипувало десь далеко, а серце підскакувало, сіпалося й било по голові. Він чув звуки, брязкіт і гуркіт, що насували на нього зусібіч, і вже від самих цих звуків йому боліло ще більше, щелепа палала ще сильніше, просто нестерпно.

— Не треба…

Повітря хрипіло і клацало, та звуків у нього не виходило. Голос уже не належав йому. Він з останніх сил простягнув руку, приклав долоню Тулові до грудей і спробував його відштовхнути, але здоровань тільки перехопив його долоню й натиснув на неї своєю.

— Та нічого, — буркнув Тул. — Я з тобою.

— Ага, — прошепотів Лоґен, і його закривавлені вуста розтягнулися в усмішці.

Він із несподіваною, страшною силою схопився за ту велику долоню, а другою рукою намацав руків’я схованого ножа, що грів йому шкіру. Раптом виринув гарний клинок, швидкий, як змія, й такий самий смертоносний, і вгруз у товстій шиї здорованя аж до руків’я. Коли гаряча кров полилася з його розітнутого горла, виринула разом зі слиною з роззявленого рота, просякнула його густу бороду, закрапала з його носа на груди, Тул явно здивувався, та дивуватися було не варто.

Торкнутися Кривавої Дев’ятки означає торкнутися смерті, а смерть не має улюбленців і ні для кого не робить винятків.

Кривава Дев’ятка підвівся, відштовхнув великий труп від себе, і його червона долоня міцно стиснулася на мечі велетня — важкому шматку яскравого, мов зоря, металу, темного і прекрасного, гідному знарядді для тієї роботи, що на нього чекала. Роботи було дуже багацько.

Але добра робота — це найкраще з благословень. Кривава Дев’ятка роззявив рота й заволав, виразивши в одному протяжному крику всю свою безмежну любов і безкінечну ненависть. Земля в нього під ногами швидко посунула, і кипучий, рухливий, прекрасний бій потягнувся до нього і прийняв у свої м’які обійми, а тоді він опинився вдома.

Обличчя мертвих довкола нього сунулися й розмивалися, ревучи прокляття й волаючи від злості. Однак їхня ненависть до Кривавої Дев’ятки лише робила його сильнішим. Довгий меч розкидав людей у нього на шляху, після чого вони зоставалися понівечені й розбиті, порубані й слиняві, завивали від щастя. Хто з ким б’ється, його не обходило. Живі по один бік, а він — по другий, і він пробивав собі червоний праведний шлях серед їхніх лав.

Зблиснула на сонці сокира, яскрава й вигнута, наче старий місяць, і Кривава Дев’ятка прослизнув під нею, відштовхнувши когось ударом важкого чобота. Суперник здійняв щит, але великий меч розітнув намальоване дерево й деревину під ним, а також руку під деревиною, а тоді розірвав кольчугу за рукою так, ніби то було лише павутиння, і розрізав чолов’язі живіт, неначе мішок із сердитими зміями.

Якийсь хлопчик зіщулився від страху та ковзнув назад на спині, тримаючись за чималий щит і сокиру, надто велику, щоб він міг її підняти. Кривава Дев’ятка засміявся з його страху, оголивши в усмішці яскраві зуби.

До нього неначе зашепотів якийсь тонкий голосок, закликаючи до стриманості, та Кривава Дев’ятка його майже не чув. Його меч, сильно замахнувшись, розбив і великий щит, і маленьке тіло, розбризкавши кров по землі, камінню і вражених обличчях тих, хто це споглядав.

— Добре, — мовив Кривава Дев’ятка й показав криваву усмішку.

Він був Великим Зрівнювачем. Чоловік, жінка, старе, молоде — з усіма він розбирався однаковісінько. В цьому й полягала груба краса справи, її жахлива симетрія, бездоганна справедливість. Від цього не втечеш і не відмовишся. Він вийшов уперед, вищий за гори, і люди засовгалися, забурмотіли, відходячи від нього подалі. Коло щитів, малюнків, квітучих дерев, бриж на воді й вишкірених облич.

Їхні слова лоскотали йому вуха.

— Це він.

— Дев’ятипалий.

— Кривава Дев’ятка!

Він стоїть посеред кола страху, і бояться вони недарма.

Їхня смерть записана в калюжах солодкої крові на гіркій землі. Про їхню смерть тихенько оповідає дзижчання мух на трупах за стіною. Їхня смерть написана в них на обличчях, лине з вітром, ховається у кривій лінії між горами й небом. Усі вони мерці.

— Хто наступний піде в землю? — прошепотів він.

Уперед вийшов сміливий карл, який мав на руці щит зі змією, що згорнулася клубком. Не встиг він бодай підняти списа, як меч Кривавої Дев’ятки описав широке коло, здійнявшись над його щитом і опустившись нижче його шолома. Вістря клинка відтяло йому щелепу, врізалось у плече наступного бійця, глибоко вгризлось йому в груди й увігнало його в землю. Із його німих вуст полетіла кров. Замаячив іще один, і меч упав на нього, як зоря з неба, розчавивши чолов’язі шолом і череп під шоломом аж до вуст. Тіло впало горілиць і весело затанцювало в багнюці.

— Танцюйте! — засміявся Кривава Дев’ятка, і меч закрутився довкола нього.

Він наповнював повітря кров’ю, розітнутою зброєю, частинами людських тіл, і це добро писало таємні листи й описувало священні візерунки, що їх міг бачити й розуміти лише він. Його кололи, зачіпали, били клинки, та вони були дрібницею. Він сторицею платив за кожну відмітину на охопленій вогнем шкірі, і Кривава Дев’ятка сміявся, а з ним сміялися без упину вітер, вогонь, обличчя на щитах.

Він був бурею у Високогір’ї, його голос — страшним, як грім, а рука — швидкою, смертоносною, безжальною, мов блискавка. Він угородив меча одному бійцеві в нутрощі, вирвав його назад і розбив якомусь чолов’язі рота ефесом, а тоді вільною рукою забрав у нього спис і прохромив цим списом шию третьому й мимохідь розпанахав бік якомусь карлові. Кривава Дев’ятка кружляв, крутився, перекочувався в п’яному запамороченні, плювався вогнем і сміхом. Зібрав довкола себе нове коло. Широке, як меч велетня. Коло, де світ належав йому.

Тепер його вороги никали за межею цього кола, відсувалися від нього у страху. Вони знали його, Кривава Дев’ятка бачив це за їхніми обличчями. Вони вже чули тихі оповіді про його роботу, а тепер він улаштував їм кривавий урок і вони знають, де там правда. Побачивши, що вони просвітилися, він усміхнувся. Той, хто стояв попереду, простягнув розкриту руку, нагнувся й поклав сокиру на землю.

— Тебе прощено, — шепнув Кривава Дев’ятка й сам кинув меч на землю. Той заторохтів.

Тоді Кривава Дев’ятка кинувся вперед, ухопив чолов’ягу за горло та обома руками підняв у повітря. Той борсався, хвицався і пручався, проте червоний хват Кривавої Дев’ятки був кригою, що здіймається й розбиває сам кістяк землі.

— Тебе прощено!

Руки в нього були залізні, а великі пальці дедалі глибше вгрузали чоловікові в шию, доки з-під них не показалася кров, а тоді він, витягнувши руку, підняв труп, який іще хвицався, і потримав над головою, доки той не застиг. Пожбурив труп геть, і той упав на землю й дуже гарно покотився.

— Прощено…

Кривава Дев’ятка підійшов до яскравої прогалини серед наляканої юрби, яка сахалася від нього, наче вівці від вовка, і залишив брудну доріжку поміж них, усіяну впалими щитами та зброєю. Далі, на сонці перетинали запорошену долину вершники в яскравих обладунках; їхні мечі блимали, коли вони підіймалися й опускалися, ганяючи сюди-туди якісь швидкі постаті, їдучи між високих знамен, і злегка коливаючись на вітрі. Він стояв у тому нерівному проході, чобітьми на розбитих дверях, поміж трупів своїх друзів і ворогів, і чув, як хтось переможно гукає.

А тоді Лоґен заплющив очі і вдихнув.

Забагато господарів

Хоча надворі стояв спекотний літній день, у касовій залі банку зберігалися прохолода, напівтемрява й тінь. Вона була повна шепоту й тихого відлуння, збудована з ефектного темного мармуру, наче нова гробниця. Тоненькі промінчики сонячного світла, що проникали у вузькі вікна, повнилися рухливими порошинками. Ніякого помітного запаху там не було. «Окрім смороду облудності, який навіть мені здається майже нестерпним. Тут, може, й чистіше, ніж у Будинку питань, але злочинці, підозрюю, частіше кажуть правду».

Ніде не виднілися гори блискучих золотих зливків. Не було видно навіть якоїсь монетки. Лише пера, чорнило й купи тьмяного паперу. Працівники банку «Валінт і Балк» не кутались у фантастичні мантії, схожі на ті, які носив магістр Каулт із Гільдії мерсерів. Не хизувалися блискучими самоцвітами, як магістр Ейдер із Гільдії спайсерів. То були маленькі людці в сірому з серйозними обличчями. Блищали у приміщенні лише окуляри окремих трудяг.

«То он воно яке, справжнє багатство. Ось як з’явля­ється справжня влада. Строгий храм золотої богині». Ґлокта подивився, як клерки працюють над своїми охайними стосами документів за охайними столами, виставленими охайними рядами. «Ось вони, послушники, обізнані з найпростішими таємницями церкви». Його погляд перейшов на тих, хто чекав. Купців і лихварів, крамарів і шахраїв, торгівців і облудників, які стояли в довгих чергах чи стривожено чекали на жорстких стільцях попід суворими стінами. Одяг у них, може, й був вишуканий, зате манери виказували тривогу. «Настрашені парафіяни, готові зіщулитися від жаху, щойно божество комерції викаже свою жагу помсти».

«Однак я не її створіння». Ґлокта проштовхався до голови найдовшої черги, гучно шкрябаючи кінцем ціпка по плитці, а якщо хтось із комерсантів наважувався глянути в його бік, гарчав: «Я каліка!»

Коли Ґлокта дістався голови черги, клерк кліпнув на нього.

— Чим можу…

— Мотіс, — різко сказав Ґлокта.

— І кого мені йому…

— Каліку.

«Передайте мене верховному жерцеві, щоб я спокутував свої злочини банкнотами».

— Я не можу просто так…

— На вас чекають! — Інший клерк за кілька рядів позаду вже підвівся з-за столу. — Прошу, за мною.

Ґлокта беззубо всміхнувся нещасним людям у черзі, пошкандибавши між столів до дверей у віддаленій стіні, оздобленій панелями, та його усмішки вистачило ненадовго. За дверима здіймалися високі сходи, якими спускалося світло з вузького вікна вгорі.

«Що у владі такого, через що вона конче мусить бути вищою за все інше? Хіба людина не може бути могутньою на першому поверсі?» Ґлокта лайнувся й поплентався за своїм нетерплячим поводирем, а тоді протягнув свою нікчемну ногу довгим коридором, обабіч якого виднілося багато високих дверей. Клерк нахилився вперед і скромно постукав у одні з них, зачекав і, почувши приглушене «Так?», відчинив.

Мотіс сидів за грандіозним письмовим столом і дивився, як Ґлокта шкандибає через поріг. Його обличчя наче вирізали з дерева: стільки в ньому було тепла й ласки. На вичиненій шкірі кривавого кольору перед Мотісом були розставлені з безжальною точністю — наче новобранці на плацу — пера, чорнило й охайні стосики паперів.

— Відвідувач, на якого ви чекали, сер. — Клерк побіг уперед із пачкою документів. — А ще вам адресовано це.

Мотіс перевів на них беземоційний погляд.

— Так… так… так… так… усе це для Таліна…

Ґлокта не став чекати на запрошення. «А ще мені надто довго боліло, щоб я вдавав, ніби мені не боляче». Він ступив один невпевнений крок і опустився в найближче крісло. Жорстка вичинена шкіра неприємно рипнула під його зболілою п’ятою точкою. «Однак цього вистачить».

Мотіс потріскував паперами, гортаючи їх, і підписував кожний із них знизу своїм іменем. На останньому зупинився.

— А тут ні. Оце потребує негайної сплати.

Він сягнув уперед, узявся за штамп із гладенькою від тривалого використання дерев’яною ручкою, а тоді обережно погойдав його на підставці з червоним чорнилом. Штамп із тривожною категоричністю гупнув об папір. «І як ми гадаємо: цей штамп розчавив життя якогось купця? Когось так не­обережно прирекли на розорення і відчай? Чиїхось дружин і дітей викидають на вулицю? Тут ані крові, ні криків, однак людей нищать не менш остаточно, ніж у Будинку питань, а зусиль до цього докладають незмірно менше».

Ґлокта провів поглядом клерка, коли той вибіг із документами. «Чи це просто відмова у квитанції на десять бітів? Хто його знає?» Двері тихо та обережно зачинилися, ледь чутно і плавно клацнувши.

Мотіс загаявся, щоб просто покласти перо паралельно до краю письмового столу, а тоді поглянув на Ґлокту.

— Я направду радий, що ви відгукнулися оперативно.

Ґлокта пирхнув.

— Ваша записка мала такий тон, що зволікання здавалося неприпустимим. — Він скривився, обома руками піднявши зболілу ногу й поставивши брудний чобіт на крісло поряд із собою. — Сподіваюся, ви віддячите за це, швидко перейшовши до суті. Я надзвичайно заклопотаний.

«Мені треба нищити магів і скидати королів, а якщо ні того, ні того не вдасться, то я мушу зовсім скоро піти туди, де мене кинуть у море, перерізавши горло».

Мотісове лице навіть не смикнулося.

— Я знову помітив, що мої зверхники не надто задоволені напрямом ваших розслідувань.

«Та невже?»

— Ваші зверхники — люди з глибокими кишенями та скромним запасом терпіння. Що тепер ображає їхні ніжні почуття?

— Ваше розслідування походження нашого нового короля, його королівської величності Джезаля Першого. — Ґлокта відчув, як у нього засіпалось око, і притиснув до нього долоню, кисло втягнувши повітря крізь ясна. — Зокрема ваші пошуки відомостей про Кармі дан Рот, обставини її передчасної кончини та близькість її дружніх стосунків із нашим попереднім королем, Гуславом П’ятим. Як гадаєте, я підійшов достатньо близько до суті?

«Навіть трохи заблизько, як на мій смак».

— Ці пошуки ледве почалися. Мене дивує, що ваші зверхники так добре поінформовані. Вони дістають відомості з кришталевої кулі чи від чарівного дзеркала?

«Чи від якогось любителя побалакати з Будинку питань? Чи, може, від когось іще ближчого до мене?»

Мотіс зітхнув — чи принаймні випустив із себе трохи повітря.

— Я казав вам, що треба вважати, ніби вони знають усе. І ви переконаєтеся, що це не перебільшення, особливо якщо спробуєте їх обманути. Усіляко радив би вам не вдаватися до таких дій.

— Повірте мені на слово, — стиха, крізь зуби відповів Ґлокта, — мене нітрохи не цікавить, ким були батьки короля, проте така була вимога Його Преосвященства, і він із нетерпінням чекає на звіт про мої успіхи. Що йому сказати?

Мотіс поглянув на нього зі щирим співчуттям. «Таким, яке один камінь може відчувати до іншого».

— Моїх працедавців не обходить, що ви йому скажете, якщо ви тільки послухаєтесь їх. Ви, як я бачу, опинились у скрутному становищі. Однак, кажучи по-простому, очільнику, я не розумію, що ви тут можете обирати. Гадаю, ви могли б піти до архілектора й розповісти йому все про нашу участь у цій справі. Про подарунок, який ви прийняли від моїх працедавців, про умови, на яких його було надано, про увагу, яку ви вже нам приділили. Можливо, Його Преосвященство ставиться до конфліктів інтересів поблажливіше, ніж видається.

— Хе, — пирхнув Ґлокта. «Якби я не був занадто розумний для цього, то, можливо, сприйняв би це як жарт — майже. Його Преосвященство лише трохи милосердніший за скорпіона, і ми обидва це знаємо».

— А ще ви могли б виконати своє зобов’язання перед моїми працедавцями і вчинити так, як вони вимагають.

— Коли я підписав ту кляту квитанцію, вони просили послуг. А тепер висувають вимоги? Чим це закінчиться?

— Це не мені визначати, очільнику. І не вам про це питати.

Мотіс позирнув на двері, перехилився через стіл і заговорив тихо, понизивши голос:

— Однак, якщо судити за моїм власним досвідом… це не закінчиться. Мої працедавці заплатили. А вони завжди отримують те, за що заплатили. Завжди.

Ґлокта ковтнув. «Здається, в цьому випадку вони заплатили за мою безумовну покірність. За звичайних обставин із цим, звісно, не виникло б проблем: я не менш смиренний за інших, а може, й іще смиренніший. Однак архілектор вимагає того ж. Мені із запізненням починає видаватися, ніби двоє добре поінформованих, безжальних господарів, які відверто протистоять одне одному — це забагато, один із них зайвий. Дехто сказав би, що тут зайві двоє. Однак я, як надзвичайно люб’язно пояснює Мотіс, не маю вибору». Ґлокта стягнув чобіт із крісла, залишивши на його шкіряній оббивці довгу брудну смугу, і з болем переніс вагу, почавши довго й нудно підводитися.

— Є щось іще чи ваші працедавці просто бажають, щоб я кинув виклик наймогутнішій людині Союзу?

— Також вони бажають, щоб ви за ним постежили.

Ґлокта застиг.

— Чого-чого вони бажають?

— Очільнику, за останній час багато чого змінилося. Зміни — це нові можливості, проте забагато змін — це погано для справ. Моїм працедавцям видається, що певний період стабільності піде на користь усім. Вони задоволені поточною ситуацією.

Мотіс зціпив бліді руки на червоній шкіряній оббивці.

— Їх непокоїть те, що деякі особи в уряді можуть бути незадоволені. Що вони можуть прагнути ще якихось змін. Що їхні необачні дії можуть призвести до хаосу. Особливо ж їх бентежить Його Преосвященство. Вони бажають знати, чим він займається. Що планує. Зокрема бажають знати, що він робить в Університеті.

Ґлокта реготнув, не вірячи власним вухам.

— І це все?

Мотіс не помітив, як це іронічно.

— Поки що так. Можливо, найкраще буде, якщо ви підете через чорний хід. Мої працедавці чекатимуть на новини протягом тижня.

Ґлокта, кривлячись, насилу спустився з вузьких сходів на задвірках будівлі — боком, наче краб. На чолі в нього виступив піт, і не лише від натуги. «Звідки їм знати? Спершу — про те, що я розслідував смерть принца Рейнолта всупереч наказам архілектора, а тепер — про те, що я за дорученням архілектора цікавлюся матір’ю нашого короля? Звісно, слід уважати, ніби вони знають усе, та ніхто не знає всього, якщо йому не підказують».

«Хто їм… підказав?»

«Хто ставив запитання про принца і про короля? Хто відданий передусім грошам? Хто вже якось кинув мене, щоб урятувати власну шкуру?» Ґлокта зупинився на мить посеред сходів і насупився. «Ой лишенько, лишенько. Невже тепер кожен сам за себе? Чи не завжди так було?»

Єдиною відповіддю йому був різкий біль у скаліченій нозі.

Солодка перемога

Вест сидів, тримаючи схрещені руки на луці сідла, і стуманіло дивився вглиб запилюженої долини.

— Ми перемогли, — сказав Пайк. Його голос не виражав жодних почуттів. Достоту таким голосом він міг би й сказати: «Ми програли».

Досі стояли, безживно повиснувши, кілька пошарпаних знамен. Велике знамено самого Бетода зірвали й потоптали кіньми, і тепер його обідраний каркас стирчав під неприродним кутом над імлою куряви, що ще влягалася, наче дочиста обгризені кістки. Гідний символ для раптового падіння короля північан.

Полдер зупинив коня поряд із Вестом і благопристойно всміхнувся, глипаючи на це побоїще, наче шкільний учитель, що глипає на впорядкований клас.

— Які підсумки, генерале?

— Втрати, здається, були чималі, сер, зокрема в наших передніх лавах, але ворог загалом був заскочений зненацька. Більша частина його найкращих військ уже була задіяна в атаці на фортецю. Коли наша кавалерія обернула їх навтіки, ми прогнали їх аж до стін! А їхній табір спустошили. — Полдер наморщив носа. У нього від огиди затремтіли вуса. — Кількасот отих диявольських шанка ми знищили мечами й набагато більше — прогнали на пагорби на півночі. І я не сумніваюся, що їм геть не хотітиметься звідти повертатися. Ми влаштували північанам різанину, яка вдовольнила б самого короля Казаміра, а решта їх склали зброю. Полонених, за нашими оцінками, п’ять тисяч, сер. Бетодову армію остаточно розбито. Розбито! — Він захихотів по-дівочому. — Ніхто не став би заперечувати, що ви, лорд-маршале, сьогодні добре, гідно помстилися за смерть кронпринца Ладісли!

Вест ковтнув.

— Звісно. Добре, гідно помстився.

— Зробити з наших північан приманку — це геніальний хід. Сміливий і рішучий маневр. Я вважаю й завжди вважатиму за честь зіграти в цьому невеличку роль! Знаменний день для армії Союзу! Маршал Бурр пишався б нами, якби це бачив!

Вест ніколи в житті не сподівався дістати похвалу від генерала Полдера, та тепер, коли ця знаменна мить настала, зрозумів, що не може нею потішитися. Він не здійснив жодного героїчного вчинку. Не ризикував власним життям. Не зробив нічого — тільки віддав наказ атакувати. Він потерпав від натертих сідлом саден і крайньої втоми, щелепа в нього нила, бо він увесь час стурбовано зціплював зуби. Навіть говорити було непросто.

— Бетод є серед мертвих чи полонених?

— Не можу сказати, хто саме є серед полонених, сер. Можливо, він у наших північних союзників. — Полдер нервово реготнув. — Якщо це так, сумніваюся, що він надовго залишиться з нами. А ви, маршале? А ви, сержанте Пайку? — Він усміхнувся на весь рот, різко провівши пальцем по череву й цокнувши язиком. — Чого тут думати? На нього чекає кривавий хрест! Хіба не так чинять ці дикуни? Кривавий хрест, правильно?

Вест не бачив, що в цьому кумедного.

— Подбайте про те, щоб нашим полоненим дали їжі й води, а пораненим серед них надали посильну допомогу. Ми, переможці, маємо бути милостивими.

Йому здавалося, що так і має говорити полководець після бою.

— Цілком слушно, мій лорд-маршале.

Полдер хвацько віддав честь, удаючи із себе еталон покірного підлеглого, а тоді повернув свого коня вбік і, пришпоривши його, подався геть.

Вест зліз із коня, зібрався за мить і поплентався вздовж долини пішки. Пайк пішов за ним, оголивши меч.

— Обережність зайвою не буває, сер, — зауважив він.

— Ні, — буркнув Вест. — Мабуть, ні.

Довгий схил був усіяний людьми, живими й мертвими. Трупи вершників із Союзу лежали там, де попадали. Хірурги з закривавленими руками й похмурими обличчями доглядали поранених. Дехто сидів і ридав — можливо, над полеглими товаришами. Дехто отетеріло глипав на власні рани. Ще хтось завивав і булькав, голосно вимагав допомоги чи води. Хтось інший мчав до них із допомогою чи водою. Останні акти милосердя для тих, хто помирав. Уздовж долини, попід скельною стіною, крокувала довга процесія понурих полонених під уважним наглядом кінних вояків Союзу. Неподалік лежали безладні купи зданої зброї, гори кольчуг, стоси розмальованих щитів.

Вест поволі пробрався крізь колишній табір Бетода, що за якісь пів години люті перетворився на велику купу сміття, розкиданого по голому каменю та твердій землі. Покорчені тіла людей і коней перемішалися з розтоптаними каркасами наметів, порваною й розтягнутою парусиною, розбитими бочками, поламаними скринями, начинням для готування їжі, латання й бою. Усе це було втоптано у збурену багнюку й усіяно брудними слідами копит і чобіт.

Посеред усього цього хаосу траплялися несподівані острівці спокою, де, здавалося, все лишилося неторканим, таким, яким, певно, й було, перш ніж Вест віддав наказ атакувати. Над багаттям, що тліло, досі висів казанок, а в ньому булькав суп. Кілька списів були охайно складені на купу поряд із табуретом і гострильним каменем, готові до заточування. Лежали правильним трикутником три скатки з постільними речами; у головах кожної були гарно складені ковдри, все в них було охайне й упорядковане, якщо не брати до уваги, що на них розвалився чоловік, а вміст його розтрощеного черепа розбризкався по блідій вовні.

Неподалік стояв коліньми в багнюці офіцер Союзу, який тримав на руках іншого офіцера. Вестові раптом стало боляче від упізнання. На колінах стояв його давній друг лейтенант Брінт. Безвільно лежав його давній друг лейтенант Каспа. Вест чомусь відчув сильне, майже непереборне бажання відійти, піднятися схилом не зупиняючись і вдати, ніби він їх не побачив. Довелося пересилити себе, щоб підійти до них. Рот у нього наповнився кислою слиною.

Брінт підвів погляд. Його бліде лице було залите сльозами.

— Стріла, — прошепотів він. — Просто випадковість. Він навіть шпагу не встиг витягнути.

— Не поталанило, — буркнув Пайк. — Не поталанило.

Вест поглянув униз. Справді, не поталанило. Він якраз розгледів зламану стрілу на краю Каспиної бороди, під підборіддям, але крові було напрочуд мало. Майже не було якихось відмітин. Трохи грязюки на одному рукаві форми, та й усе. Хоча очі Каспи, по суті, просто скосилися й дивилися в порожнечу, Вест не міг позбутися відчуття, що вони вдивляються просто у вічі йому. Вуста Каспи були сердито скривлені, а брови звинувачувально супилися. Вестові мало не захотілося впіймати його на цьому, поцікавитися, що він хоче сказати, а тоді довелося нагадати собі, що Каспа мертвий.

— Тоді треба послати листа, — пробурмотів Вест, перебираючи пальцями, — його рідним.

Брінт згорьовано шморгнув носом. Веста це чомусь відверто розлютило.

— Так, листа.

— Так. Сержанте Пайку, за мною.

Вест не міг устояти там більше ні хвилини. Він відвернувся від друзів, живого й мертвого, і покрокував уздовж долини, всіляко стараючись не зациклюватися на тому, що, якби він не віддав наказу атакувати, один із найприємніших і найменш шкідливих його знайомих досі був би живий. Мабуть, неможливо бути лідером без певної жорсткості. Однак жорсткість — це не завжди просто.

Вони з Пайком незграбно подолали розчавлений земляний вал і затоптаний окоп; долина невпинно вужчала, з обох боків насували високі кам’яні кручі. Тут трупів було більше. Північан, дикунів із Дунбрека, та й шанка теж; посічена місцевість була щедро ними всіяна. Тепер Вестові було видно стіну фортеці, звичайний замшілий горбок на місцевості, довкола підніжжя якого теж була розсипана смерть.

— І вони протрималися тут сім днів? — пробурмотів Пайк.

— Виходить, що так.

Єдиним входом там була груба арка посередині стіни. Ворота з неї були зірвані й лежали розбиті. У ній виднілося щось схоже на три дивні силуети. Опинившись ближче, Вест не без бентеги зрозумів, що це таке. На стіні висіли мертві, підвішені за шиї троє чоловіків. Їхні обм’яклі ноги в чоботях злегка погойдувалися приблизно на висоті людських грудей. Довкола тих воріт зібралася юрба похмурих північан, які не без задоволення глипали на ці підвішені трупи. Коли Вест і Пайк підійшли ближче, один жорстоко посміхнувся.

— Оце так, це ж мій давній друзяка Лютий! — сказав Чорний Доу. — Спізнився, еге ж? Ти, хлопче, завжди ворушився повільно.

— Виникли певні труднощі. Маршал Бурр мертвий.

— Возз’єднався з землею, так? Що ж, принаймні він у гарній компанії. За останні дні це сталося з багатьма хорошими людьми. Хто тепер у вас отаманом?

Вест протяжно вдихнув.

— Я.

Доу засміявся, а Вест подивився, як він сміється, і відчув, що його трішечки нудить.

— Великий отаман Лютий, ти диви! — Доу випростався і спародіював прийняте в Союзі вітання, тимчасом як трупи за ним поволі крутилися сюди-туди. — Познайомся з моїми друзями. Вони всі теж великі цабе. Оце-от Крендел Кривавець, бився за Бетода хтозна-відколи.

Він сягнув угору і штовхнув одне з тіл, а тоді подивився, як воно гойдається вперед-назад.

— Оце-от Білобок, і ніхто ніде не вмів краще вбивати людей і красти в них землю.

Тоді Доу штовхнув наступного так, що той закрутився в один бік, а тоді у протилежний, попри обм’яклі, мляві кінцівки.

— А ось Дрібнокост. Ніколи в житті не вішав суворішого засранця.

Цей останній із повішених був порубаний мало не на фарш; його обладунки з карбованим золотом були побиті й пом’яті, на грудях зяяла велика рана, а розпущене сиве волосся було залите кров’ю. Одна нога була відтята нижче коліна, а на землі під ним виднілася пляма засохлої крові.

— Що з ним сталося? — запитав Вест.

— Із Дрібнокостом? — Серед присутніх був великий гладкий горянин, Краммок-і-Фаїл. — Його перетяли в бою, коли він бився до останньої людини, ондечки.

— Так, справді, — підтвердив Доу й усміхнувся Вестові ще ширше, ніж зазвичай. — Але це, по-моєму, не причина не повісити його тепер.

Краммок розсміявся.

— Не причина!

Тоді всміхнувся, поглянувши на три тіла, що невпинно оберталися під рипіння мотузок.

— Гарно вони там висять, еге ж? Кажуть, найкрасивіше видовище на світі — це гойдання повішеного.

— Хто каже? — запитав Вест.

Краммок стенув великими плечима.

— Люди.

— Люди, так? — Вест проковтнув нудоту і проштовхався між повішених тіл до фортеці. — Явно якісь кровожерливі.

Шукач іще раз випив зі фляги. Він уже добряче п’янів.

— Ну, гаразд. Зробімо це.

Він скривився, коли Мовчун устромив голку, вишкірив зуби й засичав крізь них. До пульсації глухого болю додалося незле поколювання й неприємне відчуття. Голка проколола шкіру, потягнувши за собою нитку, і Шукачева рука почала палати дедалі сильніше. Він зробив іще один добрячий ковток, захитавшись уперед-назад, але це не допомогло.

— От лайно, — процідив він. — От лайно, от лайно!

Мовчун поглянув на нього.

— Тоді не дивись.

Шукач повернув голову. Йому відразу впала в око форма Союзу. Червона тканина посеред безмежної брунатної грязюки.

— Лютий! — прокричав Шукач, відчуваючи, що широко всміхається, попри біль. — Радий, що ти прорвався! Справді радий!

— Краще прийти пізно, ніж не прийти взагалі.

— З цим геть не посперечаєшся. Це правда.

Вест насуплено поглянув на Мовчуна, який зашивав йому руку.

— У тебе все гаразд?

— Ну, сам знаєш. Тул загинув.

— Загинув? — витріщився на Шукача Вест. — Як?

— Це ж бій, хіба ні? Убивати людей — це ж суть усієї цієї хуйні. — Він помахав флягою, обводячи все довкола. — Я сидів отут і думав, що міг би зробити інакше. Не дати йому спуститися зі сходів чи зійти разом із ним, щоб його постерегти, завалити небо — думав про всяку дурню, від якої не було користі ні мертвим, ні живим. Однак я, здається, не можу не думати.

Вест нахмурився, опустивши погляд на розітнуту борознами землю.

— Можливо, це гра без переможців.

— Ой, блядь! — загарчав Шукач, коли голка знову вколола йому передпліччя, й викинув порожню флягу. Та поскакала геть. — Та в цьому їбучому ділі взагалі немає переможців! Як на мене, до сраки все це.

Мовчун витягнув ножа й перерізав нитку.

— Поворуши пальцями.

Коли Шукач стиснув кулак, його рука запалала аж до плеча, проте він таки зімкнув пальці, загарчавши від болю, коли вони міцно стиснулися.

— Начебто все гаразд, — сказав Мовчун. — Тобі пощастило.

Шукач із нещасним виглядом подивився на побоїще.

— То оце такий він, талан? Я часто про це думав.

Мовчун знизав плечима й відірвав шматок тканини для пов’язки.

— Бетод у вас?

Шукач поглянув на Веста, роззявивши рота.

— А хіба він не у вас?

— Полонених у нас багато, та його серед них не було.

Шукач повернув голову і з огидою сплюнув у багно.

— Ні його відьми, ні його Страховидла, ні котрогось із його надутих синочків, щоб я так жив.

— Гадаю, вони вже чимдуж скачуть до Карлеона.

— Більш ніж імовірно.

— Гадаю, він спробує зібрати нові сили, знайти нових союзників, підготуватися до облоги.

— Не здивувався б цьому.

— Треба буде піти за ним, щойно розберемося з полоненими.

Шукача раптом накрило хвилею безнадії, такої сильної, що вона мало не збила його з ніг.

— Ради мертвих. Бетод вирвався.

Він засміявся, а за мить відчув, як очі щипає від сліз.

— Це коли-небудь закінчиться?

Мовчун остаточно перев’язав рану й міцно зав’язав бинт.

— Ти все.

Шукач поглянув на нього.

— Я все? Починаю думати, що «все» для мене ніколи не настане. — Він простягнув руку. — Лютий, чуєш, допоможи підвестися. Мені ще друга треба поховати.

Поки сонце сідало, ледве визираючи з-за вершин гір і злегка золотячи краї хмар, вони поклали Тула в землю. Погода була гарна, якраз для похорону хорошої людини. Вони скупчилися довкола могили. Тим часом ховали багато кого ще, але Тула любили так, як не любили більше нікого, тож юрба зібралася чимала. А втім, довкола Лоґена була прогалина. Порожнеча завширшки з одну людину. Ця порожнеча оточувала його за старих часів, там не наважувався стояти ніхто. Лоґен аж ніяк не ставив цього людям на карб. Він і сам утік би від себе, якби міг.

— Хто хоче висловитися? — запитав Шукач і поглянув на кожного по черзі.

Лоґен опустив погляд на свої ноги, не в змозі навіть поглянути йому в очі, а тим паче — хоч щось сказати. Він не знав достоту, що сталося під час бою, проте міг здогадатися. Непогано здогадатися за тим, що таки пам’ятав. Лоґен швидко роззирнувся, облизуючи розсічені губи, та якщо хтось інший і здогадався, то тримав це при собі.

— Ніхто нічого не скаже? — перепитав Шукач. Йому урвався голос.

— Ну, тоді, може, мені щось пизданути?

Уперед вийшов Чорний Доу. Поволі оглянув присутніх. Особ­ливо довго він, здавалося, глипав на Лоґена, та це, найпевніше, йому просто привиділося через тривоги.

— Тул Дуру Грозова Хмара, — проказав Доу. — Возз’єднався з землею. Знають мертві, ми з ним не завжди бачили все однаково. Нечасто в чомусь погоджувались, але в цьому, може, був винен я сам, бо я і в найкращі часи — клятий скандаліст. Тепер я, мабуть, про це шкодую. Хоч тепер уже пізно. — Він судомно вдихнув. — Тул Дуру. Його ім’я на Півночі знав кожен, і кожен, навіть серед ворогів, вимовляв його з повагою. Він був із тих… мабуть, із тих, хто дає надію. Із тих, хто дає надію. Хочете сили, так? Хочете відваги? Хочете, щоб усе робилося правильно, як годиться, по-старому? — Він кивнув на щойно перекопану землю. — Ось. Тул Дуру Грозова Хмара. Іншого, блядь, чекати не треба. Тепер, коли його не стало, я змалів, і ви всі теж.

Доу розвернувся й, опустивши голову, побрів геть від могили, в сутінки.

— Ми всі змаліли, — пробурмотів Шукач, зі сльозами на очах дивлячись на землю. — Гарно сказано.

Усі присутні, усі, хто стояв довкола могили, здавалися зламаними. Вест, його людина Пайк, Дрижак, навіть Мовчун. Усі.

Лоґенові хотілося відчути те саме, що й вони. Хотілося заридати. Бо ж померла хороша людина. Бо ж, можливо, до цього спричинився саме він. От тільки сльози ніяк не з’являлися. Він насуплено поглянув на щойно перекопану землю, тимчасом як сонце опускалося за гори й фортеця у Високогір’ї потемніла, і відчув менше, ніж нічого.

Якщо хочеш оновитися, треба залишатись у нових місцях, займатися чимось новим із тими, хто досі тебе не знав. Хіба можна бути не таким, як раніше, повернувшись до старого життя? Треба дивитися реально на речі. Він уже погрався у зміни, та все це була брехня. Розпізнати таку брехню найважче. Таку, якою обманюєш сам себе. Він Кривава Дев’ятка. Це факт, і хай як він крутитиметься, пручатиметься й хотітиме бути кимось іншим, від цього не втекти. Лоґенові хотілося, щоб це його зачіпало.

Проте Криваву Дев’ятку не зачіпає ніщо.

Грубе пробудження

Прокидаючись, Джезаль всміхався. Вони закінчили з цією божевільною місією, і невдовзі він повернеться до Адуа. Повернеться до обіймів Арді. Теплих і надійних. Подумавши про це, Джезаль закутався в ковдри. А тоді насупився. Десь хтось стукав. Він трішечки розплющив очі. Із протилежного боку кімнати на нього хтось шипів, і він повернув голову.

Джезаль побачив обличчя Терез, яке в пітьмі здавалося блідим; вона люто визирала з-за балдахіна на ліжку. Його накрило жахливою хвилею спогадів про останні кілька тижнів. Терез, звісно, мала достоту такий вигляд, як того дня, коли він із нею одружився, а втім, тепер ідеальне обличчя його королеви здавалося йому бридким і сповненим ненависті.

Королівська опочивальня перетворилася на поле бою. Кордоном, який пильнували з непохитною рішучістю, була невидима лінія від дверей до каміна, і її Джезаль перетинав на свій страх і ризик. Віддалений бік кімнати був штирійською територією, а саме масивне ліжко — найміцнішою цитаделлю Терез, оборонні споруди якої, вочевидь, були неприступні. На другу ніч їхнього шлюбу Джезаль, можливо, сподіваючись, що першої ночі сталося якесь непорозуміння, пішов у несміливу атаку, та в результаті залишився з роз’юшеним носом. Відтоді він без надії вів довгу й безглузду облогу.

Терез була справжньою майстринею обману. Він спав на підлозі чи якихось меблях, завжди надто малих, або ж де заманеться — аби тільки не з нею. Згодом, за сніданком, вона всміхалась йому, теревенила ні про що, часом — тоді, коли знала, що за ними спостерігають, — навіть лагідно клала руку на його долоню. Інколи навіть змушувала Джезаля повірити, що тепер усе гаразд, але щойно вони залишалися самі, відверталася від нього, била його мовчанням і штрикала його поглядами, сповненими такої потужної зневаги й огиди, що його аж нудило.

Дами королеви поводилися з ним майже так само зневажливо щоразу, коли йому випадало нещастя опинитися посеред їхніх перешіптувань. Одна з них, графиня Шалер — вочевидь, найближча подруга його дружини з юних літ, — увесь час глипала на нього з убивчою ненавистю. Якось він ненароком забрів у вітальню, де вони, всі дванадцять, сиділи довкола Терез і бурмотіли щось штирійською. Джезаль відчув себе селянським хлопчиною, що натрапив на шабаш надзвичайно презентабельних відьом, які наспівують якесь темне прокляття. Певно, звернене на нього. Джезаля змушували почуватися найнікчемнішим, найогиднішим створінням із нині живих. А він же король у власному палаці!

Він чомусь постійно боявся, що хтось збагне правду, та якщо хтось зі слуг це й помітив, то тримав це при собі. Джезаль думав, чи не розповісти комусь про це, але кому? І що сказати? «Лорд-камергере, добрий день. Моя дружина відмовляється зі мною трахатися». «Ваше Преосвященство, радий зустрічі. На мене не дивиться дружина». «Верховний судде, як ви? До речі, мене зневажає королева». А понад усе Джезаль боявся розповісти про це Баязові. Він уже доволі чітко попередив мага, щоб той не ліз у його особисті справи, і тепер навряд чи міг повзти до нього по допомогу.

Тому Джезаль підігрував цій вигадці, нещасний і спантеличений, і йому з кожним днем удавання шлюбного щастя ставало важче зрозуміти, як із цього вибратися. Попереду було ціле життя — без любові, без друзів і зі спанням на підлозі.

— То що? — процідила Терез.

— Що — що? — гарикнув він у відповідь.

— Двері!

Тут, неначе за командою, у двері люто загрюкали, і вони заторохтіли об одвірок.

— Із Таліна ніколи не приїздить нічого доброго, — прошепотів собі під носа Джезаль, відкинувши ковдри й сяк-так підвівшись із килима, а тоді гнівно пройшов кімнату й повернув ключ у замку.

У коридорі за порогом стояв Ґорст у повних обладунках і з оголеним мечем. В одній руці він тримав ліхтар, який відкидав різке світло на один бік його важкого стривоженого обличчя. Із коридору долинали лункі кроки, спантеличені крики, десь там миготіли лампи. Джезаль нахмурився, несподівано прокинувшись остаточно. Йому це все не подобалося.

— Ваша величносте, — промовив Ґорст.

— Що в біса відбувається?

— Гурки вдерлися до Міддерланду.

Ферро різко розплющила очі. Підскочила з лави, широко розставивши ноги в бойовій стійці й міцно затиснувши в одній руці відірвану від столу ніжку. Лайнулася собі під носа. Вона заснула, а коли вона засинає, це нічим добрим не закінчується. Однак у кімнаті нікого не було.

Довкола було темно й тихо.

Не видно ні каліки, ні його слуг у чорних масках. Не видно вбраних в обладунки вартових, які спостерігали за нею, примруживши очі, щоразу, коли вона виходила в кахляні коридори цього проклятого місця. Лише вузесенький промінчик світла з-під оздоблених панелями дверей, що вели до кімнати Баяза. Він та ще тихе бурмотіння голосів. Ферро насупилася й, нишком підійшовши ближче, безшумно стала на коліна під замковою шпариною.

— Де вони висадилися? — Баязів голос, приглушений деревиною.

— Перші їхні човни пристали до берега в сірих сутінках, на порожньому узбережжі південно-західного кінця Міддерланду, біля Кельна. — Юлвей. Ферро задзвеніло у вухах від захвату, дихання у неї в ніздрях стало швидким і холодним. — Ви підготовлені?

Баяз пирхнув.

— Навряд чи можна бути менш підготовленим. Я не очікував, що Калул почне діяти так швидко чи так раптово. Вони висадилися вночі, так? Без попередження. Лорд Брок не бачив їхнього наближення?

— Підозрюю, що він аж надто добре їх розгледів і тепло зустрів їх за попередньою домовленістю. Поза сумнівом, йому пообіцяли віддати трон Союзу, коли гурки покінчать із будь-яким опором і повісять твого бастарда на воротах Аґріонта. Він буде королем — звісно ж, під могутньою рукою Утмана ул-Дошта.

— Зрада.

— Нічим не особлива. Таких, як ми, вона навряд чи має шокувати. Так, брате? Ми, гадаю, бачили й дещо гірше, а може, й чинили дещо гірше.

— Деякі речі робити необхідно.

Ферро почула, як Юлвей зітхнув.

— Ніколи цього не заперечував.

— Скільки гурків?

— Вони ніколи не приходять по одному чи по двоє. Наразі, мабуть, легіонів із п’ять, але це лише авангард. У дорозі набагато більше. Тисячі. На війну йде весь Південь.

— Калул із ними?

— Навіщо? Він залишається в Сарканті, у своїх сонячних садах на гірських терасах, і чекає на звістку про твоє знищення. Веде їх Мамун. Плід пустелі, тричі благословенний і тричі…

— Я знаю, як себе називає цей нахабний черв!

— Хай як він себе називає, він набрав сили, до того ж із ним Сто Слів. Вони тут заради тебе, брате. Вони прийшли. Якби я був тобою, втік би. Втік би на холодну Північ, поки ще є час.

— А що далі? Хіба вони не підуть за мною? Мені що, втекти на край світу? Я нещодавно був там, і привабливого в ньому мало. У мене ще зосталося кілька карт, якими можна зіграти.

Довга тиша.

— Ти знайшов Сім’я?

— Ні.

Знову тиша.

— Я не шкодую. Гратися з цими силами… якщо не порушити, то обійти Перший закон. Коли ту штуку застосували востаннє, вона зруйнувала Аулкус і мало не зруйнувала весь світ. Хай краще лежить похована.

— Навіть якщо з нею буде поховано наші надії?

— Зараз під загрозою дещо більше, ніж мої чи твої надії.

Ферро були до сраки Баязові надії, та й Юлвеєві теж, якщо вже на те пішло. Вони обидва її обманули. Вона досхочу на­їлась їхніх побрехеньок, їхніх таємниць, їхніх обіцянок. Надто вже довго вона не робила нічого — тільки розмовляла, чекала і знову розмовляла. Ферро підвелася, задерла ногу й видала бойовий клич. П’яткою влучила по замку й зірвала його з одвірка; двері задрижали й відчинилися. Двоє стариганів сиділи за столом неподалік; на їхні обличчя, смагляве і бліде, падало світло єдиної лампи. У затіненому віддаленому кутку сиділа ще одна постать. Кей, мовчазний і занурений у пітьму.

— А ти не могла постукати? — запитав Баяз.

На темній шкірі Юлвея вигнулась яскрава усмішка.

— Ферро! Приємно бачити, що ти досі…

— Коли прийдуть гурки?

Його усмішка померкла, і він протяжно зітхнув.

— Я бачу, ти не навчилася терпіння.

— Навчилася, а тоді воно вичерпалося. Коли вони прийдуть?

— Скоро. Їхні розвідники вже йдуть землею Міддерланду, беруть села та облягають фортеці, щоб країна була безпечною для всіх інших, хто прийде за ними.

— Хтось має їх зупинити, — пробурмотіла Ферро, вп’явшись нігтями в долоні.

Баяз відкинувся на спинку крісла. На його зморшкуватому обличчі зібралися тіні.

— З язика зняла. Тобі почало таланити, так, Ферро? Я обіцяв тобі помсту, а тепер вона падає тобі на коліна, зріла і кривава. Армія Утмана висадилася. Тисячі гурків, готових до війни. Можливо, щонайбільше за два тижні вони опиняться під воротами міста.

— Два тижні, — прошепотіла Ферро.

— Проте я не сумніваюся, що вояки Союзу підуть на зустріч із ними раніше. Якщо ти не можеш чекати, я міг би знайти тобі місце серед них.

Вона вже начекалася. Тисячі гурків, готових до війни. Один кутик рота Ферро піднявся в усмішці, а відтак ця усмішка росла й росла, аж доки їй не заболіли щоки.