Олена й Аспірин

ЛЮТИЙ

— Що таке?

Він прокинувся хвилину тому. Ірина лежала без сну, підперши щоку долонею.

— Нічого. — Вона посміхнулася, не розмикаючи губів.

— Я хропів, так?

— Ні.

Він глянув на годинника. Пів на сьому. Зарано, але ж сьогодні ранковий етер…

Аспірин сів на постелі. Спустив ноги на підлогу. Останнім часом у їхніх спільних пробудженнях намітився легкий дискомфорт. Ледь чутна фальшива нота.

— Спати хочу, — поскаржився він. — А ніколи. Ти поспи ще, ага?

Вона мовчала.

Аспірин намацав халат на спинці стільця. М’який, зручний халат. І все так добре, спокійно, природно. .. Якби не цей погляд і не це мовчання.

— Якщо я накажу своєму генералу перетворитися на морську чайку, і він не виконає наказу, хто буде в цьому винен — він чи я? — запитав він зненацька.

— Це з «Маленького принца»? — перепитала Ірина після паузи.

— Так… Відповідь: «Ви, ваша величність. Бо ви запрагли неможливого».

— Я запрагла неможливого?

Аспірин внутрішньо напружився. Ранок — не час для таких розмов.

— Ти взагалі нічого не запрагла. — Він примирливо погладив її по руці. — Я пішов, ага?

— Йди. — Вона підтягла вище ковдру. — Щасливого етеру, Олексію.

— І тобі щасливо.

Її двері зачинилися в нього за спиною. Як був, у халаті, закурюючи на ходу, він піднявся нагору, до себе. Сусідка зі сміттєвим відром (повним, на щастя, повним!) зміряла його багатозначним поглядом.

Він сів під кватиркою на кухні. Затягнувся. Заплющив очі. От уже що, а проникливість Ірині притаманна. Вона має рацію. Вона запрагла неможливого. Її завищені вимоги точать ідилію, як хробак, і ніхто не знає, скільки ще триватиме цей сусідський роман: тиждень? Місяць?

Йому тридцять чотири роки. Йому подобається його статус. І стосунки з жінкою цінні для нього самі по собі, без додаткових скріпок. Або вона це зрозуміє, або… шкода. І справді, дуже шкода. Таких, як Ірина, дуже мало на світі жінок.

Олена спала. Він залишив їй розморожений фарш у мікрохвилівці. Нехай посмажить котлети.

На виході з клубу якась дівчинка, свіженька, мила, попросила автограф на листку блокнота. Він намалював їй чоловічка за пультом, підписав «Аспірин», і дівчинка ледь не розтала від щастя.

З авта він зателефонував хлопчині, який постачав йому диски, дізнався, що є новенького, і по дорозі додому заїхав у магазин. У тісній підсобці його почастували кавою, і ще одне дівчисько, касирка, попросила його розписатися на флаєрі якоїсь вечірки. Він купив вінілу і дисків на всю готівку, обережно прилаштував сумку в багажнику і поїхав додому.

Олена мила підлогу. Люто орудувала шваброю, під футболкою виступали гострі лопатки. Аспірина знову вразило, яка вона худа.

— Черевики зніми, — сказала Олена, не вітаючись. — Хіба я даремно стараюся?

— А ти не старайся. Хто тебе просить?

Олена випросталася. Відкинула волосся з чола.

— Не люблю свинарника, — відчеканила, дивлячись Аспірину в очі. Подумавши, мовила вже м’якше: — Ти чого сяєш? Гарні новини?

— Хіба я сяю?

Аспірин глянув на себе в дзеркало. Видовище було звичайне — хіба лише очі, якщо придивитись уважно, блищали яскравіше, ніж зазвичай.

— Нічого особливого, — сказав, роззуваючись. — Візьму, певно, третю ніч у «Куклабаку». Навантаження, звичайно, нівроку, особливо якщо зважати на суботній ранковий етер… Але який кайф, коли тобі платять за улюблену справу!

Олена усміхнулася — поблажливо й сумно. Підхопила відро, потягла в туалет, брудна вода загуркотіла водостоком.

— Знаєш, я б звалив із «Лапа-Радіо»… може, й звалю згодом, переїду назовсім у клуб.

— Яка різниця? — запитала Олена з туалету.

— Величезна. Клубний ді-джей, — Аспірин сунув ноги в тапочки, — виконавець і творець. А на радіо — так, килимовий клоун, масовик-витівник.

— Не розумію. — Олена вимила руки, старанно витерла рушником. — Що ти там твориш?

— Настрій. — Аспірин посміхнувся. — Розумієш. .. Ось танцювальний майданчик. — Він поставив посеред столу порожню тарілку. — У нього свій настрій, своя мета, свій склад: за віком, соціальним станом, інтересами…

Аспірин узяв із вазочки печиво, з хлібниці — півбулки, із холодильника — варену морквину. Поклав на тарілку; у пориві натхнення додав кілька зубочисток.

— Це мій об’єкт, він складний. А я — маніпулятор. Не злий, не маніячило, не політтехнолог: мені від них нічого не треба, я хочу їм добра. Я хочу, щоб їм було добре і вони стали кращими, розумієш?

Олена всілася за стіл. Очікувально дивилася на тарілку.

— Кожна композиція — це настрій, — продовжував натхненний Аспірин. — Коли ми слухаємо музику, ми його підхоплюємо… або не підхоплюємо, якщо вона нам чужа. От я й починаю підгодовувати їх композиціями — і при цьому опрацьовую.

— Людей?

— І людей, і музику теж. Ритм іде по висхідній — отже, впорскую адреналіну. І ще багато фішок і примочок, до ранку не розповіси, але головне — я підхоплюю їхній настрій і плавно, власною волею, навіюю їм інший. Від спокою — до екстазу, від екстазу— до ейфорії, від ейфорії — до нірвани… Розумієш? Я ді-джей. Я професійно відчуваю, в який стан занурює музика.

Аспірин говорив, варена морквина слухняно танцювала на тарілці, печиво підстрибувало, а на булку й зубочистки вже не вистачало рук.

— Отже, ти — фаховий маніпулятор?

— Я музикант. — Аспірин, опам’ятавшись, поклав булку назад у хлібницю. — Кожен музикант — трохи маніпулятор. Ти не можеш цього не знати.

— Ні, —тихо сказала Олена. — Музикант… особливо якщо він композитор. Він бере шматок себе, причому кривавий шматок… зі смаком життя, любов’ю і страхом смерті. І він консервує… ні, не так, він переводить кращі — або страшні — моменти свого життя в іншу… знакову систему. Інший код. І посилає в простір. Або записує значками на папері. І йому при цьому байдуже, чи розкуповують у барі спиртне, чи підстрибують ноги у тих, хто сидить, і чи вібрує танцювальний майданчик… — Вона двома пальцями взяла варену морквину і викинула в сміттєве відро.

Аспірин сидів і не знав, що їй відповісти. Крижаний спокій, крижаний погляд, — вона вже забула, як ридала у нього на плечі, забула, як він витягнув її з несусвітньої діри, як купив їй нову скрипку — вже третю, між іншим, як займався психотерапією днями й ночами…

— Нехай, — сказав він байдуже, як лише міг. — Я врахую твою думку про мою персону.

Підвівся і вийшов.

— Полаявся я зі своїм директором, — сказав Костя. — Геть розсобачився. У боргах сиджу, диски не можу розпродати… Усі кажуть, круто. А доходить до справи — привіт.

— Я ж найманий робітник, — обережно завважив Аспірин. — Сам нічого не вирішую.

— Олексію, але ж ти шановна людина. Може, поговорив би з ким-небудь?

Аспірин знизав плечима:

— Ну, спробую… Тільки обіцяти нічого не можу, ти розумієш.

— То й не обіцяй, — тужливо сказав Костя. Витяг диск із напівголою індіанкою на обкладинці. Розкрив, розгонисто розписався на вкладиші, дав Аспірину:

— Ось. Скільки крові він мені попив… Нікому на фіґ не треба, виходить.

— Тримайся… — Аспірин покрутив диск у руках, сховати його було нікуди.

Народ підтягувався. Була субота, перша субота після звільнення з клубу Хоми-суперника; Аспірин трохи нервував.

— То я пішов.

— Хай щастить, — пробурмотів Костя.

Офіціантка поставила перед ним нову чарку горілки. Аспірин подумав: ось талановита людина, життя присвятив творчості. І що з ним буде? Що його чекає?

Він привітав чужу публіку, як командир екіпажу пасажирів перед зльотом. Одразу збагнув, що легкого хліба не буде. Різнокаліберні клерки, які втомилися після робочого тижня, чекали банальних попсових розваг, просунута молодь — екстриму, солідніша публіка воліла провести вечір красиво й стильно, а ще крутилися під ногами підлітки, які переплутали «Куклабак» із кислотною дискотекою. Аспірин усівся за пульт, почуваючись майже Гагаріним на зльоті. Поїхали!

Він купив їх не відразу — але купив. Зміг. Від простого — до складного; атмосфера вечора, повикаблучувавшись для годиться, підкорилася вмілим рукам і чуйному вуху. Юрби мігрували — від стійки до танцювального майданчика, із танцювального майданчика за столики і звідти знову на танцювальний майданчик, ноги сидячих посмикувалися в такт, бармен працював, як маслобійка. Аспірин уже заспокоївся й розслабився, коли в ді-джейську будку ввалився пітний товстун у краватці, що з’їхала набік.

— Ану, постав «Владімірскій централ»!

Аспірин у цю мить зводив два непростих треки. Мікс виходив чудовий, довгий, вісім квадратів; Аспірин перевів кросвейдер, відключив трек, що відіграв, і тоді тільки глянув на візитера.

— «Владімірскій централ»! — поважно повторив товстун. — Чуєш?

— Вибачте, але тут не приймають замовлень, — чемно сказав Аспірин.

— Ах ти сука!

Рука з розчепіреними пальцями метнулася до коміра Аспірина. У ту ж мить за спиною замовника з’явився один із хлопців Віскаса, ще секунда — і будка була порожня, лише завис у повітрі запах перегару.

— Вибач, — сказав Віскас, з’являючись нізвідки, як привид. — Не встигли його взяти на підході.

— Нічого. — Аспірин машинально поправив комір.

— Так і повіяло старими часами, — ностальгійно зітхнув Віскас. — Пальці віялом, ланцюги, малинові піджаки… Тоді ми з хлопцями… ех. Ти тоді був малий, не пам’ятаєш.

Аспірин мимоволі посміхнувся:

— Вітю, як ти гадаєш, скільки мені років?

Віскас захитав головою:

— Молоде-зелене, шмаркач ти ще… Радієш, що Хому поперли?

— Чого б це? — здивувався Аспірин. — Ми з ним були… ну, загалом, по-людськи. Я його підміняв, він мене, ти ж знаєш.

— Знаю. — Віскас неуважно кивнув. — Як дочка?

— Нормально.

Аспірин напружився, чекаючи на продовження розмови, але Віскас розуміюче кивнув, ляснув Аспірина по плечу і рушив до барної стійки.

Далі вечір пішов, як то кажуть, чікі-пікі. Виставляючи трек за треком, зводячи їх і накладаючи один на одного, граючи ефектами, як жонглер тарілками, Аспірин пригадав слова Олени про те, що справжній композитор консервує обрані моменти свого життя й посилає їх у простір. Творча особистість — як консервний завод, з усмішкою подумав Аспірин, дивлячись на охоплений ейфорією танцювальний майданчик. А я, значить, стою з консервним ножем і годую вас усім цим «віскасом». Цікаво, якби я міг зараз рушити кудись разом із апаратурою — чи зійшли б ви з майданчика й потягнулися за мною? Низкою? Смикаючись у такт?

Він одразу перестав про це думати, бо двійко дівчаток, близнючки, одночасно застрибнули на невисоку сцену й однаковими рухами зірвали топики із засмаглих грудей. Юрба заревіла, залунали оплески, дівчатка танцювали, щасливі, Аспірин мигцем глянув на годинника: ще не час ставити щось повільне. Нехай ще поковбасяться.

Йому раптом стало зле. Іринине мовчання, розмова з Оленою, тямущий погляд Віскаса — всі ці дрібні причіпки склалися, зліпилися в отруйний млинець, стали Аспірину поперек горла, і він тільки зараз збагнув, як утомився від життя. Нестерпно втомився. Смертельно.

Рухаючись, як муха в сиропі, він поставив повільну музику. Дожити б до ранку. І не треба ніякої гусарської рулетки, вистачить самої лише втоми, упасти на пульт і завмерти. І нехай хтось інший вирішує усі його проблеми…

— Аспірине?

Він повернув голову.

Дівчині було років двадцять, яскраво-зелені очі, веснянки, костюмчик, стилізований під матроску. Хуліганська посмішка. Аспірин міг заприсягнутися, що ніколи її не бачив: таких не забувають.

— А ти хто? — запитав він, безцеремонно її роздивляючись.

Вона випнула груди, навмисно підставляючись під його погляд:

— А я Касторка!

— Не наговорюй на себе, — сказав він, почуваючи перший проблиск інтересу.

Вона засміялася.

— Слухай, — сказав Аспірин, — до тебе в сумку мій диск улізе? Бо Костя, розумієш, подарував…

— Ого! — Дівчина повертіла диск у руках, ніби справді на цьому розумілася. — Давай, улізе, тільки я й собі такий хочу. Де Костя?

— Он сидить… Потім до нього підійдеш, а то повільний танець пропустимо!

І обняв її тут же, на порозі ді-джейської будки.

Ніч пройшла легко і весело. Аспірин прокинувся в чужому ліжку, цмокнув Надійну у веснянкувате плече і, загорнувшись у простирадло, пішов у ванну. Надійчині батьки каталися на лижах десь у Швейцарії, вдома було просторо й чисто, і, ніжачись під гарячими струменями душу, Аспірин посміхався, ніби гора в нього з плечей звалилася.

— Що в тебе є поїсти?

— Не знаю, глянь у холодильнику…

Цю сесію вона завалила і хотіла перевестися на вечірнє, але, за її власним висловом, «жопчин конкурс не пройшов». Батько став дибки і построїв не лише викладачів, але й саму Надійку.

— Слухай, ременем грозився. Тричі бігала перездавати! Вони вже мене шугалися!

— Він тебе тримає в лещатах? — запитав Аспірин.

— Він мені місце тримає у своїй конторі. У них знаєш, скільки юрист одержує?

Разом приготували легкий сніданок, Надя зварила каву.

— Я в «Куклабак» щодня ходитиму.

— То ходи…

— А я ще «Лапа-Радіо» слухаю.

— І даремно. Нічого псувати смак.

Надя образилася:

— А ти сноб? Вас усіх ця попса годує, а ви від неї носи вернете!

— Кому попса, а кому мати рідна. — Аспірин посміхнувся. — Де мій диск, який Костя подарував?

— А ти хіба вже йдеш? — здивувалась Надійка.

— У мене етер о дванадцятій.

Надійка підвелася, щоб віднести посуд у раковину. Аспірин не стримався і легенько плеснув її по задку.

— Гей! — Надя відскочила.

— Комарик сидів, — сказав Аспірин.

— Комарик?!

Вона витерла руки рушником. Підійшла до Аспірина, присіла поруч на ослінчик:

— Слухай, а ти навчиш мене треки зводити? Я теж хочу бути ді-джеєм!

— Запросто, — сказав Аспірин.

Він мав півгодини, щоб заскочити додому й переодягтися. Тала вода за ніч підмерзла, і біля під’їзду Аспірин ледь не брьохнувся. Відчинив двері; у квартирі було незвично тихо. Мабуть, Олена спала.

Перемінивши сорочку, він у самих шкарпетках пішов на кухню і витяг із холодильника пляшку пива. Мигцем подумав, як добре було б, якби Олени взагалі не було, якби вся ця довга й важка історія йому наснилася. Якраз усе налагоджується: з роботою чудово, з особистим життям — прекрасно, гроші є, пиво холодне, і чому б не жити й не радіти?

І саме в цю мить подзвонили в двері.

Лаючись упівголоса, Аспірин побрів у передпокій. Заглянув у вічко: перед дверима стояла Ірина.

— Привіт, — сказав він бадьоро. — Вибач, я вже вискакую на етер.

— Але ж сьогодні неділя, — здивувалася Ірина.

— Правильно… Попросили підмінити зранку, розумієш… о дванадцятій. Ні хвилинки вільної.

Ірина стояла, ніби не чуючи його слів. Світло-каштанове волосся було зачесане назад, і на лобі виразно виднілися дві вертикальні зморщечки. Аспірин раптом завважив, що вона схудла.

— Я все намагалася тебе застати… Вчора дзвонила, і позавчора, а сьогодні побачила, як ти під’їхав…

— Іро, ну пробач. Я повернуся з етеру й зателефоную, добре?

Вона не зводила з нього очей. Аспірин під її поглядом навіть глянув у дзеркало: що не так? Помада на комірі? Але ж сорочка свіжа!

Її ніздрі роздувалися. Він готовий був заприсяг-тися, що зараз вона чує, наче вовчиця, запах чужої жінки. При тому, що Аспірин вимився в душі, переодягся і взагалі думав про інше.

— Іро, що таке, ну справді, ні хвилинки…

Він раптом побачив, як розширюються її зіниці. Вибух — дві новонароджені чорні діри; він аж відступив:

— Що сталося?

Вона розімкнула губи, але нічого не сказала. Повернулася і пішла униз сходами. Ляснули двері на четвертому поверсі. Тиша.

Аспірин крізь зуби вилаявся. До етеру справді залишалося дуже мало часу, і ще дороги слизькі…

Заспана Олена стояла у дверях вітальні. Дивилася з цікавістю.

— Ось і лютий, мої дорогі, настав найкоротший місяць у році, Новий рік і Різдво вже забулися, зате на носі день святого Валентина, про це всі пам’ятають! Знижки для закоханих, тури для закоханих, пральні машини, Париж, Байкал, нові компи — усе позначене сердечком, усе для закоханих, і «Лапа-Радіо» теж для них… Сьогодні ми слухаємо пісні про кохання. Ви запитаєте, коли ж ми слухаємо інші пісні? Ніколи! А тепер, якщо маєте вільну хвилинку, якщо шеф відлучився з офісу, а вірні співробітники йому не закладуть… швиденько набираємо номер «Лапа-Радіо», відгадуємо пісню про кохання, одержуємо флаєр на вечірку в клуб «Діґґер» і слухаємо пісню! Ого, хтось спритний уже телефонує… Як вас звуть?

— Ігор.

— Увага, Ігоре, ви маєте відгадати хоча б одну з трьох пісень: де забирають, де відпускають і де грають! Час пішов… забирають-відпускають-грають, це три пісні, які ви називаєте?

— Е-е-е…

— Думаємо всі. Пісня про кохання: де забирають. .. є ідеї? О, короткі гудки, наш Ігор чогось злякався, але ось у нас є інший дзвіночок… хто це?

— Рита!

— Рита… Маргарита, вікно відкрите, як приємно вас чути. Отже…

— Де забирають — це «Вісімнадцять вже мені»!

— Браво! Браво, Рито, залишайтеся на лінії, флаєр у клуб «Діґґер» тепер ваш. А ми всі слухаємо «Руки вгору» — «Забирай мене скоріш, повези за сто морів, і цілуй, щоб аж здурів — вісімнадцять вже мені»!

Аспірин зняв навушники. У студії було душно.

— Юлю, скажи, нехай увімкнуть кондиціонер.

— Та ну? Ми тут мерзнемо…

— А я тут задихаюся, як бабка в барокамері… Чого ти іржеш?

— Ти все-таки прикольний, Аспірине. Розпишешся мені на фотці для племінниці?

— А фотка є?

Він забував — і не міг забути — широкі Іринині зіниці. Ну не жінка, а просто шпик якийсь. Як вона здогадалася, що він був з іншою? Ось одружися з таким детективним талантом, потім усе життя будеш виправдовуватися за кожен погляд…

Ні, зрозуміло було, що їхні стосунки не можуть тривати вічно. Але ж хіба не можна розійтися по-людськи? Тим паче, вони ж сусіди…

Він, і сам того не бажаючи, пригадав ту січневу ніч. Ніч, коли пропала Олена. Коли вони з Іриною були дорожчі одне одному, ніж…

Ніж хто?

Аспірин знав: Іра намагалася викликати Олену на відвертість. Її турбували і школа, у яку Олена не ходить, і скрипка, яку довелося купувати наново, і, ясна річ, її турбувало головне: що трапилося в той день, коли Олена пішла? Чому вона це зробила? Адже вона знає, що тато місця собі не знаходив, майже дві доби божеволів?

Тато — так вона називала Аспірина в розмовах з Оленою. І він не міг збагнути, дратує його це чи ні. Після історії з підозрілою лікаркою Олена ніколи не називала його татом, і слушно: виходило 6 фальшиво. Але тато… батько сімейства, завантажений, задовбаний проблемами по горло… Краще б Ірині не пхатися в чужі справи, слово честі.

Він сподівався, що Олена, за своїм звичаєм, гляне на Ірину абсолютним холодом блакитних очей, вкаже нахабі її місце, як це трапилося з консьєржем Васею, як це бувало не раз із самим Аспірином. Але дівчисько, на його великий подив, щадило сусідку. Терпляче пояснювало: у школу вона піде наступного року, зараз все одно нема сенсу смикатися. А чому втекла… та даремно, звісно. Не треба було. Більше вона так робити не буде, вибач, будь ласка!

Ірина купувала їй вітаміни, рукавички, рейтузи. Ірина телефонувала їй щодня, і Олена — Аспірин знав — іноді теж їй телефонувала. Ірина носила дівчинці диски, хоча у Аспірина вдома фонотека була у сто крат багатшою. «Вона потенційно суперова мати, просто ідеальна», — згадував він Оленині слова. Все це чудово і дуже мило, але ж Аспірин тут до чого?!

— «Лапа-Радіо» з вами, і ми продовжуємо нашу гру! Тепер ви маєте відгадати ще три пісні про кохання: в одній обманюють, в другій цілують, у третій, на жаль, кривдять… а що ж — кохання справа небезпечна, любов зла! Отже… Ось, уже є дзвіночок!

До кінця етеру залишалося дві години. Аспірин попросив кави.

Він прокинувся від звуків фортеп’яно. Спросоння здалося, ніби він сидить у концертному залі і всі глядачі стоячи аплодують комусь невидимому на сцені. За мить він погладив ковдру поруч із собою:

— Іро…

І одразу ж підхопився, як ошпарений: що може бути жахливіше, ніж назвати жінку в ліжку чужим іменем?!

Але й Надійки поруч не було. Аспірин остаточно прокинувся і зрозумів, що лежить у ліжку сам, у себе вдома, і що за стінкою гримить піаніно — саме гримить, як цілий патетичний оркестр.

— Блін… — пробурмотів він крізь зуби і підвівся.

Олена сяяла. Всівшись на краєчок стільця, закинувши голову, як піаніст-віртуоз, вона змушувала інструмент волати від щастя — це було не завжди гармонійно, але дуже, дуже емоційно.

— Ти що робиш? Люди ж сплять!

— Друга по обіді. — Олена не відірвалася від свого заняття. — Доброго дня, Олексію.

— Чого ти радієш? — запитав він спокійніше.

Вона затримала руки над клавіатурою — і красиво, по-концертному, зняла їх з інструмента.

— Я радію? — запитала безневинним тоном. — Я тяжко працюю, доки ти швендяєш по клубах і лапаєш кобіт!

І вона знову гримнула по клавішах, а Аспірин, проковтнувши язика, поплівся на кухню.

…Надійка не прийшла в клуб — зателефонувала і мляво поскаржилася на батьків, на погоду, на ломоту в коліні і на те, що Аспірин порося. Аспірин передав їй привіт в етері і поставив солодкаву композицію з присвятою дівчинці Наді.

У вівторок він повернувся з етеру голодний і злий. Олена грала на скрипці — не гаму, не вправу; звучала хоч і доволі пристойна, але дивнувата мелодія. Аспірин прислухався.

Через передпокій біг, переставляючи колінчаті лапи, чималий павук.

Хата занедбана, понуро подумав Аспірин. Ось уже й павутиння у всіх закутках. Здавалося б, зима надворі… і чим вони харчуються, скажіть, будь ласка, якщо в хаті жодної мухи?

Павук, кваплячись щодуху, перетнув нарешті передпокій і пірнув під двері вітальні. Аспірин повернувся, щоб іти на кухню, але тут згори, з антресолів, спустився на павутинці ще один павук, зачепився за дверну ручку, перебрався на стіну й швиденько подріботів туди ж — у вітальню.

— Завітайте, таргани, я вас чаєм почастую, — пробурмотів Аспірин. — Нині Муха-Цокотуха іменинниця?

Він відчинив двері й зазирнув до Олени. Вона стояла обличчям до вікна, до Аспірина спиною, грала, похитуючись усім корпусом, а на підлозі біля її ніг зібралося штук двадцять павуків, великих і маленьких, вони оточили її майже колом і мляво ворушилися, ніби в трансі.

Аспірин придивився, не вірячи своїм очам. Тоді відсахнувся.

— Ти чого?!

Мелодія обірвалася. Минула довга секунда, тоді павуки, ніби отямившись, рвонули куди прийдеться і поховалися в щілини.

У Аспірина неприємно смоктало під ложечкою.

— Це ще що?!

— Що? — поцікавилася Олена, кліпнувши безневинними віями.

— А ти хіба не знаєш? — Аспірин проковтнув слину. Його нудило.

— Ні. — Вона потерла підборіддя, те місце, де криваве садно від скрипки перетворилося згодом на жорсткий мозоль.

Аспірин загарчав крізь зуби. Зрозуміло, тепер можна сказати — здалось, і що тут такого, подумаєш, павучка побачив… Але ж не здалось, він був у цьому певен!

— Сядь! — Він кивнув на диван. Олена, слухняна дівчинка, сіла, мимохідь поплескавши по лапі Мишка, що сидів поруч. Аспірин пройшовся по кімнаті. Павуків, ясна річ, і близько не було.

— Що ти грала?

— Сен-Санс, — нахабно збрехала Олена. — «Лебідь».

— Ти гадаєш, я «Лебедя» ніколи не чув?!

— А що?

Аспірин сплів пальці:

— Слухай, я ж можу психонути.

— Налякав їжака голою дупою. Ти тільки те й робиш, що психуєш.

Він знову описав по кімнаті повне коло. Згадав Віскаса: «Спробуй не дратувати її. Частіше погоджуйся».

— Добре, — сказав так лагідно, як лише міг. — Яєчню будеш?

— Буду. — Олена підвелася, притиснула скрипку до плеча. — Сядеш за стіл — мене, будь ласка, поклич.

БЕРЕЗЕНЬ

Як прийшла весна, в Олену ніби вселився біс. Вона гриміла на піаніно, слухала музику без навушників, танцювала й стрибала, і при цьому так тупотіла, що Аспірин питався себе: а як там в Ірини, унизу, не сиплеться вапно зі стелі?

Іноді йому хотілося, щоб Ірина зателефонувала і щось таке сказала. Мовляв, перестаньте тупотіти, у мене люстра падає. Але Ірина не дзвонила, навіть коли Олена стрибала з дивана о пів на дванадцяту ночі. Ірина вдавала, що сусіда зверху взагалі не існує.

Олена могла годинами сидіти у ванній. Вона грала на скрипці, коли Аспірин спав, зникала не-відь-куди і казна-звідки з’являлася — він мовчав, самоусунувшись. Якось, зазирнувши під ліжко в пошуках дискети, що закотилася, і зустрівши там непоказного павучка, він здригнувся так, що мало потилицю не розбив об ліжкову раму. Щоразу, коли Олена заводила незнайому дивну мелодію, Аспірин напружувався й роззирався: хто повзе?

Ніхто не повз.

Надійка й далі кайфувала від нього, але почуття давно втратили гостроту. Її батьки поїхали цього разу в Єгипет, уся величезна квартира знову була в розпорядженні «молоді», як Надійка називала себе з Аспірином, але він, на лихо, все менше й менше почувався молодим. Поруч із Надійчиною матроскою (а в неї всі прикиди виявилися більш-менш інфантильні й навіть лялькові) він почувався ледь не вихователем дитячого садка. Або й гірше — старою розвалюхою.

І ще — він утомлювався. Колись у нього вистачало енергії і на клуб, і на «Лапа-Радіо», і на тусовку, і на халтурку. Тепер три ночі в «Куклабаку» вимотували його, як ганчірку: боліла голова, нили й свербіли вуха, а лікуватися випадало коньяком. Проспавши півдня, Аспірин дивився на себе в дзеркало й сахався, побачивши опухле, нездорове й немолоде чудовисько.

— Авітаміноз, — серйозно казала Надійка. — Аскорбінки пожуй.

Якось, повертаючись удень від гаража, Аспірин побачив Олену.

Вона гуляла й раніше — блукала сама навколо будинку, копаючи шматочки льоду, іноді зупиняючись і довго розглядаючи барвисті бензинові плями на мокрому асфальті, який-небудь мотлох біля дороги чи калюжу талої води. Ніколи Аспірин не бачив її в товаристві інших дітей. І ніколи Олена не виносила у двір скрипку.

Світило сонце. Олена йшла, не розбираючи дороги, зі скрипкою біля підборіддя, і щось ледь чутно награвала — щипком. Здавалося, вона вся занурена у свої думки. Аспірин зупинився: картинка була щонайменше дивна.

А за Оленою йшов хлопчина. Слід у слід, відставши кроків на двадцять. Хлопчині було років чотирнадцять-п’ятнадцять, і Аспірину здалося, ніби він його вже десь бачив.

Міг хлопчина йти просто так, у своїх справах? Запросто; проте Аспірин не мав сумніву, що хлопець іде за Оленою, і саме за нею. А за мить, глянувши уважніше на його обличчя, Аспірин пригадав: це був один із тих покидьків-недолітків, які півроку тому застукали Олену в під’їзді. Один із тих, кого він, Аспірин, марно намагався виховувати за гаражами.

Він напружився, хотів побігти вслід, упіймати й розібратися, але чомусь не побіг Може, тому, що хлопчина виглядав доволі дивно: він був наляканий. Спантеличений, розгублений, але наляканий — дужче, і з кожним кроком його широке обличчя з носом-картоплиною ставало все блідішим і блідішим, а рот відкривався, ніби хлопець готувався крикнути.

Але не кричав. Відкривав рота, як рибина, і йшов, крокував за Оленою — слід у слід. А вона вийшла на вулицю і рушила до перехрестя; Аспірин приєднався до дивної процесії. Він ще не знав, чого чекати, але передчуття були не найкращі.

Перехожі дивилися на Олену з подивом. Дехто обертався. Дехто посміхався. Аспірин лавірував, не випускаючи дівчисько з очей.

Вона дійшла до перехрестя, коли зелене світло для пішоходів уже почало мигати. Перейшла дорогу — Аспірин міг заприсягтися, що водії дивляться на неї й дивуються. Загорілося червоне для пішоходів, зелене для машин, які лавиною заповнили перехрестя. Хлопчина затримався край тротуару.

Олена зупинилася й опустила скрипку. Вона стояла й дивилася на хлопчину, їх розділяла пожвавлена вулиця. Аспірин не міг бачити обличчя хлопчини, але він прекрасно бачив Оленине обличчя.

Вона посміхалася.

Красивим концертним жестом вона приклала скрипку до плеча, і, як за помахом фокусника, у руці в неї з’явився смичок.

І тоді Аспірин кинувся вперед і заволав, перекрикуючи шум вулиці:

— Не смій!!!

— А якби його збили на смерть? Що ж… Нехай убивство для тебе справа добра й правильна… убивство негідника. А той чоловік, водій, який би його збив — він як? Він що тобі зробив?

Олена старанно протерла скрипку сухою ганчіркою. Посміхнулася:

— Олексію, до чого тут я? Яке вбивство?

— Та я ж бачив на власні очі…

— Що ти бачив? Я грала, а хлопчина йшов за мною?

— Покажи скрипку, — зажадав Аспірин.

— Навіщо? Ти ж все одно не розрізняєш, де звичайні струни, а де…

— Ага! Отже, ти взяла його струни?

— Тільки дві, — призналася Олена. — Соль і ля.

— Соль і ля, — пробурмотів Аспірин. Тоді піднявся, пройшов у передпокій і відчинив вхідні двері.

— Йди.

— Куди? — здивувалася Олена.

— У перехід. На майдан. Куди хочеш. Грай свою пісеньку, зустрічай брата і забирайтеся звідси обоє, щоб я вас тут не бачив.

Олена зручніше всілася на дивані.

— Я не можу. Я ще не готова.

— Готова! — гримнув Аспірин. — Я бачив, що ти робиш! Ти вела його, як на ниточці, наче пацюка, я бачив!

— Ти не розумієш, про що говориш, — спохмурнівши, сказала Олена. — А слова «пацюк» я щоб від тебе взагалі не чула.

— Ти не підеш?

— Не піду! — Олена закинула ногу на ногу. — Я тобі, звичайно, багато чим зобов’язана, Олексію… Але не забувайся.

На четвертому поверсі блідо світилося вікно за зеленою фіранкою. Аспірин сидів у машині, курив і дивився на темний силует, що іноді зринав на зеленому тлі.

Як у кінотеатрі. Як у театрі тіней. Як у напівтемному акваріумі. Зате на п’ятому, у його квартирі, яскраво світилися всі вікна, і крізь відчинену кватирку гриміла «Карміна Бурана».

Аспірин не хотів виходити. На сміттєвому баку репетували коти, скуйовджені, щасливі, березневі.

Немає нічого, що зв’язувало б його з цією жінкою. Декілька зимових тижнів, лапатий сніг, запах її подушки. Частина життя, просто частина життя, пройдений етап. Усе, що має старт, повинно мати й фініш, інакше навіть найвитриваліший бігун здохне на маршруті, так і не порвавши стрічки…

Він змусив себе вийти з авта. Зайшов у під’їзд, натиснув кнопку ліфта. Консьєржка тьотя Світлана хитро примружила очі:

— Олексію, а ти знаєш, що Іра з четвертого квартиру продає. Терміново, каже. Сьогодні маклер приходив, і вже покупців водили. Тепер знаєш які ціни? Навіть якщо терміново…

— Що? — Аспірин насупився. — 3 якого… Іра?!

— Іра. Квартиру їй батьки розміняли, трикімнатну, ще в ті часи: на дві двійки з доплатою. Батьків уже нема, а в їхній квартирі брат живе з сім’єю. А Іра, каже, теж хоче з доплатою. Зарплата в неї яка? Це колись інженер добре заробляв…

— Ніколи інженер добре не заробляв, — сказав Аспірин, тупо дивлячись у розчинені двері ліфта. — Навіть пісня така є.

Ліфт почекав, але поблажок робити не став і зачинив двері, демонстративно погасивши після цього кнопку. Аспірин люто вдавив її пальцем, ліфт ображено буркнув і відчинився знову, і в цю мить у під’їзд зайшли міліціонер у зимовій шинелі й жінка в старому пальті. Лише опинившись із ним у ліфті — ніс до носа, — Аспірин упізнав дільничного. Вони вже бачилися колись, але того разу дільничний був у цивільному.

А жінка була та сама інспекторка у справах неповнолітніх, якій Аспірин колись намагався сплавити Олену.

— Дівчинка не ходить у загальноосвітню школу. Мало того, музичну школу вона кинула теж. Грає в переходах для заробітку.

— Це неправда, — вирвалося в Аспірина.

Інспекторка стиснула губи. Дільничний чомусь глянув у вікно: яскраво-синє в березневому присмерку.

— Хіба вона не грає в переходах? — здивувалася інспекторка.

— Тепер не грає. І вона робила це не заради грошей.

— А навіщо?

— Для задоволення, — процідив Аспірин, почуваючись ідіотом.

Дільничний і жінка перезирнулися.

— Хіба вам робити нічого? — тихо, але сердито запитав Аспірин. — Стільки бездомних, покинутих дітей, жебраків, наркоманів… Ви маєте так багато часу, щоб ходити до мене і з’ясовувати, чого моя дочка грає в переходах? А немає такого закону, щоб не грала!

— Олексію Ігоровичу, — понуро сказав дільничний, — у нас є офіційне звернення з опікунської ради. Вас хочуть позбавити батьківських прав — через суд.

— Що?!

— Якщо в суді буде доведено, що ви не забезпечуєте дитині повноцінний догляд, харчування, освіту, або жорстоко поводитеся з дівчинкою…

— Жорстоко?!

— У мене лежить заява від її вчительки, — сказала жінка. — Ви позбавили дитину можливості відвідувати музичну школу, погрожуючи фізичною розправою.

— Брехня!

Жінка знизала плечима:

— Я зустрічалася з учителькою, вона запевняє, що ви погрожували спустити її зі сходів і що в неї є свідки.

— Чорт забирай, — пробурмотів Аспірин. — Це бридня собача, ви розумієте? Ол^но! Олено, ану йди сюди!

Нічого не відбулося.

Аспірин, мовчки лаючись, підвівся й пішов у вітальню. Олена лежала на дивані, задерши ноги на стіну, звісивши майже до підлоги кошлату голову в навушниках. Вся підлога в кімнаті була завалена дисками, нотами, цукерковими обгортками і ще якимось паперовим сміттям. На клавіатурі розкритого піаніно лежав Мишко — точнісінько повторюючи позу господині, задерши лапи на порожню підставку для нот.

Аспірин роздратовано висмикнув шнур із розетки. Вогники, що танцювали на панелі музичного центру, загасли. Олена розплющила каламутні очі й повільно сіла на дивані: пом’ятий спортивний костюм. Бліде, аж синє, відсутнє обличчя.

Без запрошення прийшли з кухні дільничний та інспекторка. Мовчки стали за спиною Аспірина; стиснувши зуби, він перетнув кімнату і зняв із дівчиська навушники:

— У нас гості. Ти б зачесалася.

— Ти 6 відчепився від мене, татусю, — запропонувала Олена голосно й виразно. — Увімкни все, як було, і зачини двері з того боку.

Аспірин стримався.

— Скажи, будь ласка, я забороняв тобі ходити в музичну школу?

Вона глянула — через його плече — на візитерів, що стояли в дверях.

— А що?

— Забороняв чи ні?

Вона впала на диван, задриґала в повітрі ногами:

— Забороняв! Так! На ланцюг саджав, намордник надівав, змушував жити в конурі, годував сирими кістками! Гав-гав-гав!

Він узяв її за шиворот трикотажної спортивної курточки і так смикнув до себе, що аж затріщали нитки.

— Ах, так?! Тоді йди звідси. Ось вони стоять, вони забирають тебе в дитбудинок, уже зараз, вимітайся!

Дільничний та інспекторка не вимовили ні звуку. Олена знову глянула на них — через плече Аспірина.

— Нікуди вони мене не забирають. Ти мій батько, ти зобов’язаний про мене піклуватися. Відпусти, боляче!

За спиною почувся м’який удар: Мишко, зісковзнувши з клавіатури, лежав тепер на підлозі.

Внутрішньо пересмикнувшись, Аспірин випустив комір дівчинки. Не озираючись на Олену, не дивлячись на візитерів, вийшов із вітальні й причинив за собою двері. За хвилину гримнула «Карміна Бурана» — у динаміках, на повну потужність.

До опівночі сніготаль підмерзла, набувши дзеркального блиску. Аспірин ішов по льоду. Його відображення йшло головою вниз, твердо стикаючись із ним підошвами й періодично поглядаючи на годинника.

Усе місто було наповнене годинниками. Циферблати, електронні табло, які світяться, підморгують, відміряють хвилини до смерті: перша година ночі… пів на третю… без п’яти четверта…

Він поковзнувся і впав. Ударився ліктем і стегном. Підвівся, шиплячи не так від болю, як від злості, палаючими долонями обтрушував зі штанів брудний колючий сніг.

П’ята ранку. Зачиняються клуби. Задоволені, втомлені, тимчасово поглухлі люди роз’їжджаються додому. Мимо Аспірина прошмигнули два-три авта з безнадійно тонованими вікнами.

— Якого дідька? — запитав він уголос.

Ніхто не відповів.

— Прокидайся. Вставай, вставай.

Якби не Мишко, який звично влаштувався під рукою господині, Аспірин не посоромився б струснути її за плече. Годинник показував пів на шосту, за вікном стояла безпросвітна пітьма.

— Олено! Вставай, чуєш?

— Що сталося? — запитала вона серйозно, зовсім не розсердившись.

— Нічого. Я хочу знати, за що ти мене зневажаєш.

Вона сіла на дивані.

— За що я тебе… що?

— Зневажаєш. За що? Після всього, що я…

Він хотів сказати «.. .для тебе зробив», але вчасно змусив себе замовкнути.

Олена гарячково зітхнула. Протерла кулаком очі. Кліпнула.

— Тільки не вдавай, що не розумієш, про що я, — процідив Аспірин.

— Я розумію, — відповіла вона несподівано серйозно. — Ти маєш рацію.

Якусь хвилю вони дивилися одне на одного, не кажучи ні слова, — Аспірин, промерзлий, утомлений, у брудних черевиках, у важкій зимовій куртці зі слідами крейди на плечі. І Олена в пом’ятій піжамі, бліда, заспана, із Мишком на колінах.

— Я справді тебе зневажаю, — сказала вона нарешті.— Тому що мій брат покинув… покинув усе. Те, про що ти й гадки не маєш. Тільки заради того, щоб опинитися на твоєму місці, Олексію. Щоб мати право складати нові пісні. А ти живеш у світі, де можлива творчість, і тобі по барабану. Тобі однаково. Ти підтерся цим правом, заради якого мій брат… — Її голос затремтів. — Підтерся, кинув в унітаз і навіть не завважив. І як тебе не зневажати?

І знову стало тихо.

— Але це неправда, — сказав Аспірин.

— Правда. — Оленині очі сухо блиснули. — Ти сам знаєш.

Аспірин відкрив рота — і закрив його, не маючи що сказати. Повернувся і пішов у свою кімнату. Ліг на ліжко, тоді пригадав, що треба зняти куртку. Тяжко, як хворий ведмідь, побрів у передпокій, але замість того, щоб роздягнутися, знову вийшов за поріг.

Зійшов у двір.

Вікно на четвертому поверсі світилося зеленим.

— Іро, будь ласка, відчини.

Тиша. Довго відлунює дзвінок у притихлій квартирі.

— Іро, мені дуже треба з тобою поговорити! Я знаю, що ти вдома…

Тиша. Аспірин провів долонями по броньованих дверях. Замкнених дверях. Він у в’язниці — чи він тюремник?

— Іро, відчини!

Мигнула тінь за сусідським вічком. Яким дурнем він, мабуть, виглядає, стоячи перед замкненими дверима. «Бабка й мураха», слово честі. І чоловік у ролі бабки.

Він повернувся. Побрів до себе. Акуратно відчинив двері й одразу пішов на кухню. Постояв. Тоді заткнув раковину пробкою, заклеїв скотчем бічний злив і пустив воду — гарячу й холодну. На повну силу.

Сів за стіл, зіперся на лікті й задивився в ранкове вікно, де вже сіріло. Годинник показував майже дев’яту.

Радісно бризкаючи, вода наповнювала раковину. Аспірин пригадав, як уперше ходив із усім класом у басейн і як грали відблиски на стінах, викладених білими кахлями.

Вода піднялася до бортів — і хлюпнула. Полилася зі стола на підлогу, розтеклася калюжею, пірнула під мийку. Кран бив і бив на повну потужність, товстий струмінь врізався в теплу танцюристу поверхню, Аспірин сидів за столом і дивився у вікно. Збігали хвилини.

У дверях кухні мовчки стала Олена. Притиснула до грудей Мишка. Так само мовчки відступила, коли калюжа на підлозі досягла її босих ніг.

Гримнув дверний дзвінок. Із дикою силою, як відплата. Тільки тоді Аспірин неквапливо підвівся, підійшов до мийки — по воді, як святий Петро. Закрутив крани. Дзвінок деренчав і деренчав. Аспірин пішов відчиняти.

Вона стояла на порозі — люта фурія в довгому махровому халаті:

— Ідіоте! Що ти робиш, сволото?! Вже на третій поверх пролилося, ти збожеволів, покидьку!

Він мовчки дивився. Під його поглядом вона затихла, гарячково ковтнула, схопила ротом повітря.

— Ти чого…

— У мене страховка, — сказав Аспірин. — Я тобі оплачу. І цим, із третього, теж.

Вона відступила. Обвела його поглядом із голови до ніг — його й Олену, яка мовчки завмерла за його спиною з ведмедем навпереваги.

— Іро, — сказав Аспірин, — не кидай мене, будь ласка.

Вона відступила ще на крок. Обхопила плечі руками, ніби від холоду. І пішла, сплеснувши полами халата — тільки капці захляпали по східцях.

Двері скрипіли, гойдаючись від протягу. Аспірин стояв, слухаючи скрегіт ключа в замковій шпарині поверхом нижче. Або Ірина замикалася на сім обертів, або в неї раптом зіпсувався замок.

У нього змерзли мокрі ноги. Геть заклякли. Він зачинив двері й повернувся на кухню.

Олена орудувала ганчіркою. Викручувала у відро каламутні потоки, промокала калюжу і знову викручувала. Пробка лежала на краю раковини, поруч брудною сірою стрічкою валявся відліплений скотч.

Аспірин сів до столу, зіперся ліктями об стільницю й опустив голову на сплетені пальці.

— Це круто, — сказала Олена, не зводячи голови. — Але цього недостатньо, Олексію. Цього недостатньо.

КВІТЕНЬ

— Здрастуйте, мої дорогенькі, у мене для вас довга печальна звістка. На найкомфортнішому, найм’якшому і найласкавішому «Лапа-Радіо» — кадрові перестановки, і ви більше ніколи не почуєте в етері душевного Аспірина… Час біжить, на зміну старим лікам для душі приходять нові ліки — душевний Ефералган, душевний Колдрекс, душевний Імодіум… Що вам до Аспірина, послухаєте інших — і забудете! Ні? Ви не згодні? Ви, сидячи в офісі, або за кермом, або вдома, — обурені? І правильно! Перше квітня — нікому не вірю, і ви не вірте нікому, особливо сьогодні… Це був жарт, для тих, хто в танку, повторюю — веселий першоквітневий жарт… Аспірин залишається з вами, і на підтвердження цього співають «Тату»!

Він перевів подих і стягнув навушники. Вчора Олена пішла з дому і не поверталася півтори години. Він спізнився в клуб, чекаючи її.

— Де ти була?!

Олена тяжко дихала. В її опущеній руці погойдувався продуктовий кульок, за поліетиленовою стінкою виднілася ребриста поверхня батона.

Другою рукою вона притискала до себе Мишка. Ніби його збиралися відняти.

— Не підходь, Олексію.

Вона розтиснула пальці, батон у кульку впав на підлогу. Дуже обережно Олена відняла від себе ведмедя. У яскравому світлі предпокою Аспірин побачив, як блиснула іскра в шоколадній шерсті. Ніби шкалок скла застряг у Мишка біля скроні.

— Що це…

— Не торкайся! Відійди!

У її голосі був страх. Аспірин відступив.

Двома пальцями Олена вхопилася за шкалок і заледве висмикнула його з ведмежої голови. Аспірин побачив голку — довгу й порожнисту всередині. У порожнині темніла рідина — крапля, не більше.

— Що це?!

— Він мене прикрив, — відстороненим голосом сказала Олена. — Мишко. Він завжди мене прикриває.

— Це… снодійне?

— Дай блюдце, — сказала Олена. — Швидше.

Голка брязнула, падаючи на блюдце.

— Це речовий доказ! — Аспірин потягнувся до телефону. — Хоч хай там як…

— Вона крижана, — так само відсторонено повідомила Олена. — Вона ще в Мишку почала танути.

— Що?

Голка на очах розпливалася в крихітній калюжці води. Темна речовина розтікалася, гублячи колір.

— Ні фіґа це не доказ, — пробурмотіла Олена. — Якби я могла зрозуміти, хто стріляв і звідки, я б його… піснею вихопила. Вивела б… але я навіть не збагнула спочатку. Взагалі нічого. Якби не Мишко…

— Ти б упала й заснула?

— Сядь. — Олена притиснула до себе ведмедя. — Як ти гадаєш… йому від цього нічого не буде?

— Кому?

— Мишкові.

— Нічого, він же плюшевий. До того ж вони напевно розрахували дозу…

— Розрахували… — Олена жорстко посміхнулася. — У мене мало часу, Олексію. Ще менше, ніж я гадала.

Аспірин глянув на блюдце. Голка розтанула без сліду. Каламутна вода на білому денці лежала майже правильним еліпсом.

— І що ж… ми нікому нічого не доведемо? Віддати цю штуку на аналіз…

Олена поморщилася:

— Ти такий наївний?

— Ось так, серед білого дня викрадати дітей!

— Олексію, — сказала дівчинка, зіпершись кулаками об стільницю, — хотіли б мене викрасти — давно б викрали, без проблем. Ні. Мене вирішили прибрати.

Аспірин мовчав.

— Кожен із них боїться, що я дістануся іншому. І що мене використають проти… проти кого-небудь із тих, хто спочатку мене розробляв.

— З тих — це із кого? — тупо запитав Аспірин.

Олена мотнула головою:

— Я не знаю. Я не знаю, як тут у вас називаються такі люди. Вони довго тупцювали, чекали, не наважувалися. .. Але я занадто небезпечна, розумієш? Такої зброї взагалі не повинно бути. Ні в чиїх руках.

Аспірин дивився на ведмедя, що сидів на кухонному стільці поруч із Оленою. Ведмідь відповів поглядом — прямо й холодно. Начебто кажучи: так, я прикрив її собою. А ти?

— Це отрута, — сказала Олена. — І жодних слідів… так, подряпина, мало звідки в дитини подряпина?

— Яв таке не вірю, — сказав Аспірин.

— Зате творяться нові пісні. — Вона посміхнулася. — Складаються слова… Зводяться нові стіни, будуються нові міста… Жахливий світ. Немає гармонії. А отже, є шлях. І є те, куди він веде… Я утомилася… — Вона раптом позіхнула. — Я… була… там, у центрі, оглянула одне місце. Звідти можна зіграти все, все до останньої ноти, ніхто не зупинить, і всі почують. У мене мало часу… Я зроблю це завтра. Ні, післязавтра… Ні. Я потім тобі скажу, коли я це зроблю…

Відтоді пройшло два дні.

— …А тепер традиційний конкурс! Відгадайко! Переможець одержить два квитки в підземний клуб «Діґґер»…

Він був як бетономішалка, у череві якої злочинним попуском робітників наполовину застиг цемент. Уперше в житті він не виливав слова, а виштовхував їх, як важкі згустки.

— Вас звуть? Іра… Як вам пощастило! Скільки вам років? Шістнадцять… Іро…чко. Ви, звісно, спочатку запитаєте, це живе чи неживе?

Він глянув на годинника.

Ще дві години етеру. За цей час Олена запросто може зникнути назавжди.

— Ви бачили?! Олексію, що тут було! Що тут було!

У Аспірина затремтіли коліна.

— Що?

І тут він побачив Олену. Дівчисько стояло біля гаражів, прихилившись плечем до залізної стінки. Скрипка — під пахвою. Смичок — в опущеній руці. Двір наповнився сусідами, чимало з них були в куртках поверх халатів, дехто взагалі напіводягнений — ніби на вулицю їх вигнала раптова й потужна пожежа.

Аспірин тривожно глянув на будинок. Нічого начебто не диміло; він знову подивився на Олену. Та недбало помахала йому рукою.

У юрбі поралася двірничка з мітлою. Люто згрібала на купи вологе буре сміття.

— Екологічну службу викликати…

— Ні, аварійку! Мабуть, у будинку тріщини, може обвалитися. От коли пацюки…

— Пацюки тікають із корабля…

— Так то ж пацюки!

— Може, хтось потруїв так добряче?

— Що, одразу всіх?!

— Що тут було? — Аспірин обернувся до тьоті Світлани.

— Таргани! —Консьєржка округлила очі. —Жах, Олексію. Раптом з усього дому поперли таргани. У кого де були… А найбільше з Польчиної квартири, я бачила! У неї, нехаюки, сміття тижнями на кухні стоїть!

— Усі одразу?!

— Так. Просто як струмок такий, річка. На доріжці зупинилися. Сусіди повибігали, ніхто не знає, що робити… добре, хлопець був на котку, на розі асфальт клав, то він котком розвернувся і всіх одразу, ну, придавив. Більше немає в домі тарганів, ні в кого. Воно, взагалі, добре, але от що це за природне явище?

Аспірин через весь двір глянув на Олену. Дівчисько посміхнулося.

— Я ж просив тебе не виходити з квартири!

Олена стояла біля вікна. За місяці, прожиті під одним дахом, він багато разів бачив, як вона ось так стоїть. Падав дощ, дрібні краплі липли до скла і дивилися знадвору, як прозорі риб’ячі очі.

Скрипка лежала на чисто витертому кухонному столі. Мишко сидів поруч, відкинувшись на спинку стільця, прихильно дивлячись на Аспірина пластмасовими очками.

— Я ж просив…

— Я ось що гадаю, — сказала Олена сухо й зібрано, ніби продовжуючи давно почату ділову розмову. — Може, це його право? Якщо людина зважилася на жертву заради чогось, що йому здається важливим, це його вибір, адже так? А тут прибігаю я й кажу: ні, ходімо додому, все переграємо наново… Я прийшла його рятувати, але ж він мене не просив?

Вона обернулася. Вона виразно чекала відповіді. Аспірин зам’явся.

— Ти ж знаєш, що йому погано, — сказав перше, що спало на думку.

Олена посміхнулася:

— Я не знаю. Коли в мене пальці болять і кров тече, мені теж погано, але мені добре, коли вдається зіграти варіації в нормальному темпі… Якщо я врятую його — отже, він програв. І не буде ніякої нової музики.

— Значить, обійдемося без нової музики, — сказав Аспірин.

Олена глянула на нього з-під вій, і він із жахом побачив себе тарганом. Дрібною коричневою тварюкою, що виповзає зі щілини у сміттєпроводі.

— Так! — сказав він люто. — Бо є речі важливіші, ніж нові пісні. Людське життя! І твоє в тому числі!

— Моє життя нічого не варте, — сказала вона зарозуміло. — Мене неможливо вбити.

— Кров із тебе ллється так само, як з інших.

— Так… І ще мені боляче.

Обігнувши Аспірина, вона підійшла до навісної шафи й, зіп’явшись на пальчики, дістала з нижньої полиці варення. Поставила на стіл наполовину порожню банку. Посадила перед нею ведмедя, пов’язала йому на груди чистий кухонний рушник.

— Смачного, Мишку. Смачного, маленький. Незабаром уже підемо.

Аспірин виглянув у вікно; не звертаючи уваги на дощ, сусіди обговорювали подію. У центрі пожвавленого кола розмахувала парасолькою консьєржка тьотя Світлана: «Що це за природне явище?»

Вони не розуміють, подумав Аспірин. Дівчисько цілком могло б вивести з будинку не тарганів, а мешканців. Могло б зіграти їм радість, тоді хіть, тоді, на закуску, страх. І всі б танцювали, тоді парувалися в пісочниці, а далі розбіглися, наклавши в штани. І ніхто б не відкрутився. І він, Аспірин, теж.

— От молодець, Мишку. Гарно поїв, молодець…

Олена прибрала зі столу порожню баночку з-під варення. Серветкою протерла ведмедю й так суху морду. Критично оглянула свої руки, злизнула з пальця солодку цятку. Потягнулася за скрипкою.

Аспірин стояв, повернувшись спиною до вікна. Дивився, як вона пощипує струни, підкручує кілочок, бере смичок із розкритого футляра…

— Ти чого так дивишся? — здивувалася Олена.

Він криво посміхнувся.

— Хіба ти й справді боїшся? — Вона насупилася. — А я гадала, ти приколюєшся.

— Нічого собі приколи, — вимовив він, відводячи очі.

Олена глянула на нього поверх смичка.

— Іноді мені тебе шкода, Аспірине. Іноді — ні.

— Навіщо ти вивела тарганів?

— А може, мені хотілося залишити в цьому світі пам’ять про себе? Добру справу?

— Добру справу… — Аспірина пересмикнуло. — Той хлопець, мабуть, весь свій коток обблював.

— А ти гадаєш, пацюків виводити приємніше?

— Я про пацюків узагалі не сказав ні слова.

— Ну то й мовчи…

І вона заграла. Стоячи посеред кухні, дивлячись у простір, вона повела солодкувату, ніжну мелодію, Аспірину здалося, що він уже десь чув її. Потім він опустився на стілець, підпер голову долонею і пригадав, як вони з батьками варили юшку у великому казані на березі річки, потріскувало вогнище, і в напівзатопленому човні відбивалися зірки…

Мелодія обірвалася.

Аспірин звів затуманені очі. Струсив головою. Олена дивно на нього дивилася.

— Ти чого? — пробурмотів він, раптом покрившись холодним потом.

— Вибач, Олексію, — сказала Олена тихо. — Може, тобі й треба допомогти, але я не можу. Я не знаю, що тобі таке зіграти, а якби й знала — не зуміла б. Це, мабуть, дуже важка пісня.

Дощ полив дужче. Потемніло. Аспірин довго тинявся по кімнаті, потім витяг із сумки ноутбук, сів до столу й написав заголовок: «3 дому пішли таргани. Чого нам чекати?»

Йому відразу полегшало, як від доброго коньяку. Він всівся зручніше й застрочив, гублячи на підлогу цигарковий попіл.

У міру того, як розростався файл, на душі в Аспірина ставало усе спокійніше й ясніше. «Відомо, що деякі тварини покидають будинок напередодні стихійних лих. Але ніде й ніколи не було описано масового виходу тарганів! Що налякало наших безстрашних шестиногих сусідів? Що змусило їх покинути теплі щілинки — одночасно, як за командою? Таргани живучі, невибагливі, проте дуже сприйнятливі до тонких коливань нейропсихічного поля…» Він писав із натхненням, майже не звіряючись з інтернетом. Висував і розвінчував гіпотези, від простих і вульгарних на кшталт інопланетного втручання, до елегантних і вигадливих: «Момі — в’єтнамські обрядові булочки у формі жіночих геніталій, вони використовуються в ритуалах родючості, але рецепт виготовлення такий складний, що наша господиня, яка зважиться приготувати екзотичну страву в домашніх умовах, ризикує назавжди потопити свою квартиру в прірві поганої енергетики…»

Він закінчив об одинадцятій вечора. Поставив крапку. Передихнув.

Олена займалася за стіною. Скрипка нила, як від зубного болю.

— Вона тобі геть задурила голову, — сказав Віскас. — Марення заразне.

Вони з Аспірином сиділи в конторі «Куклабаку». Півгодини тому в клубі розгорівся скандал; несподіване Аспіринове бажання взяти відпустку обурило адміністрацію до глибини душі, і єдиним, хто підтримав Аспірина в цей важкий момент, був Вітя Сомов.

— З’їзди до батьків. Погуляй по Лондону. Якщо вона спробує не пустити тебе… доведеться вживати рішучих заходів.

— Куди вже рішучіших, — пробубнів Аспірин. І, майже проти волі, розповів про крижану голку.

Віскас слухав уважно, смердюча сигарета в його пальцях тремтіла.

— Це маячня, Олексію, — сказав він м’яко, коли Аспірин замовчав. — Це добре для «Забороненої правди» або ще якого-небудь глянсового листка, де тобі платять бабки. А в житті немає ніяких жахливих спецслужб, які стріляють у дітей крижаними голками. Це фантазії хворої дівчинки, і цими фантазіями вона заразила тебе на всю голову.

Аспірин мовчав.

— Узяти тобі квитки? — так само м’яко запитав Віскас.

— Я її не покину. Може, вона й божевільна, але вона моя дочка.

Віскас зітхнув і роздушив цигарку в попільниці.

— Твоя дочка… Ти всі ці місяці ходиш по ниточці. Адже досі невідомо, хто за нею стоїть. Подумай, ага?

Аспірин мовчав.

— А оборудка загнулась, — пошепки повідомив консьєрж Вася. — Покупець зажадав аванс повернути, і вона, уяви собі, повернула!

— Хто? — запитав Аспірин, прекрасно знаючи відповідь.

— Та Іра! Він як прочитав твою писанину про тарганів — ні, каже, не буду купувати квартиру в такому будинку… Гляди, Олексію, тобі ще за це дістанеться. І адресу написав, це ж треба! З інших будинків тепер ходять, запитують. Одна тітка з першого під’їзду забрала дітей і до батьків переїхала. У неї, щоправда, чоловік алкаш, так що таргани тут, може, й ні до чого…

— Ні до чого, — крізь зуби підтвердив Аспірин, натискаючи кнопку «п’ять».

— Ірина телефонувала, — повідомила Олена, щойно він переступив поріг.

Ключ застряг зовні в замковій шпарині. Аспірин смикнув його раз, удруге, ризикуючи зламати.

— Просила передати, що ти худобина і поводишся відповідно, — продовжувала Олена рівним голосом. — Дарма ти написав ту бридню про тарганів.

— Спасибі, — прошипів Аспірин.

— Одним словом, Ірина…

— Я зрозумів!

Він зачинив за собою двері кабінету. І майже одразу забринів дзвінок. Аспірин пригадав, що ключ так і залишився зовні — у шпарині нижнього замка.

На сходовому майданчику стояли дільничний міліціонер і незнайома жінка.

Декілька секунд господар і візитери мовчали, дивлячись одне на одного. Тоді Аспірин простягнув руку і з натугою висмикнув із дверей зрадницький ключ.

— Олексію Ігоровичу, — офіційним тоном почав дільничний, у цю мить жінка схлипнула, дивлячись повз Аспірина, у глиб передпокою.

— Донечко! — слізно заволала вона і, відсунувши Аспірина з дороги, кинулася до Олени й схопила її в обійми. — Рідненька!

Олена не пручалася, але й не відповідала на пестощі. Стояла покірним стовпчиком, трішки відсторонюючись, коли синювато-чорне завите волосся торкалося її обличчя.

Любов Віталіївна Кальченко повернулася із закордонного відрядження і виявила, що її дочка Олена Олексіївна зникла з інтернату в невідомому напрямку. Адміністрація школи проробила всі необхідні в такому випадку маніпуляції — зокрема, повідомила опікунів і міліцію, і на цьому пошуки на певний час припинилися: інтернат — не детективна контора, а зниклих дітей нехай шукають ті, кому це призначено за родом занять.

Незабаром стало відомо, що Олена Олексіївна Гримальська поїхала з Первомайська і живе тепер із батьком, відомим і багатим бізнесменом. У інтернаті за дівчинку тихо пораділи, але заяву з міліції відкликати, звісно ж, не стали. Однаково ні в міліції, ні в школи не було грошей на депортацію Олени Олексіївни назад в інтернат.

Любов Віталіївна жахнулася, і, хоч як тримали її в Первомайську сімейні й виробничі проблеми, взяла квиток на потяг і поспішила на пошуки дочки. І ось тепер сиділа перед столом, накритим Оленою, і кінця-краю не було неприродному, жахливо фальшивому чаюванню.

Дільничний, як не крутив головою, не міг збагнути жанр того, що відбувається: мелодрама? Кримінальний трилер? Побутова розборка?

Любов Віталіївна фарбувала волосся найради-кальнішою чорною фарбою, яку тільки можна собі уявити. Великі кучері прикрашали її велику голову, спадаючи до плечей. Любов Віталіївна була у червоному трикотажному джемпері, яскрава помада того ж тону підкреслювала повні губи, а вії, облиті тушшю, зухвало загиналися вгору і вниз, так що кожне око було схоже на хижу квітку-росичку. Аспірин дивився на неї через стіл і все намагався пригадати… Адже не так багато років минуло! Якою була ця жінка, коли вони познайомилися? Таж не міг же він переспати з жінкою і забути її назавжди, ніби пам’ять гумкою підтерли?

Чи міг?

Він пив у ті часи… але ніколи не допивався до безпам’ятства. Він був легкий, веселий, дівчатка липли до нього, він пам’ятає Світланку, Оленку, Віту… А Любу не пам’ятає. От хоч убий.

Олена нарізала магазинний кекс, який доречно знайшовся в хлібниці. На її обличчі не було ні радості, ні розчарування, ні подиву, ні страху перед долею, яка раптово змінилася. Тільки зосередженість, як під час музичних занять.

Як же так, думав Аспірин. Адже поява цієї… Люби усе остаточно розставляє по своїх місцях. Ніхто не падав із неба у пошуках пропащого брата. Ніхто не прийшов із далекого ідеального світу, щоб потім знову туди повернутися. А ведмідь? А скрипка? А таргани?!

Він покосився на Мишка, забутого на підвіконні. Той дивився в стелю безглуздим іграшковим поглядом. Аспірин підвівся, щоб зателефонувати Віскасу.

— Зачекай, — тихо сказала Олена. І щось таке було в її голосі, що Аспірин моментально сів на місце.

За столом стало тихо. Любов Віталіївна перевела погляд на Аспірина. Він захлинувся чаєм.

Вона, схоже, пам’ятала його прекрасно, але спогади не були ні теплими, ні ностальгійними.

— А ти розтовстів, Олексію. Що ж, добре живеш, воно й зрозуміло…

Аспірин дивився в очі, підведені чорними стрілками, і все одно не міг пригадати нічого. Певно, так почуваються люди, що страждають амнезією.

— Ну добре. — Любов Віталіївна підвелася. — Олено, збирай речі, нам ще на електричку встигнути. Сьогодні в Іванівни перетопчемося, а завтра…

— Я не поїду, ма, — тихо сказала Олена.

Дільничний тужно поморщився. Любов Віталіївна навіть не здивувалася.

— Поїдеш. У мене через тебе виразка відновилася, ледь ноги переставляю. Так, бери все, що він тобі купив, одягайся…

Олена відійшла до вікна, глибоко засунула руки в кишені спортивної куртинки.

— Я не піду. Я залишуся тут.

Любов Віталіївна підвелася — захитався стіл. Неквапно і впевнено, як носоріг, рушила до Олени. Схопила її за плече.

— Ти, гидото така, ще придумай, що батькові скажеш. Ще жопа від ременя синя буде, і правильно, не буду тебе захищати, поганку. Ходімо!

І вона поволокла Олену в коридор — так само неквапно і водночас нестримно, як і належиться справжній матері.

Аспірин знову глянув на Мишка — той сидів на підвіконні, як справжнісінька іграшка. Стара. Не дуже чиста. Безпорадна. Дільничний, дивлячись убік, піднявся через стіл, відсунув неторкнуте горня з чаєм.

— Олексію Ігоровичу, мені треба з вами поговорити…

— Потім, — сказав Аспірин.

У передпокої роздратовано заревіла Любов Віталіївна:

— Ах ти…

— Я не піду!

— Підеш!

Звук ляпаса.

Аспірина ніби обдали окропом. Він вилетів у передпокій, поковзнувся і мало не впав. Олена звивалася в руках матері, та поперемінно хльостала дочку по щоках і намагалася натягнути на неї зимову куртку.

— Ах ти гидото, розпустилася… Як розпустилася, сволота! Ну зачекай…

Аспірин перехопив руку Любові Віталіївни. Різко рвонув на себе. Жінка зойкнула і випустила Олену.

— Олексію Ігоровичу, — застережливо сказав дільничний.

Любов Віталіївна звузила очі:

— Прибери руки. Захисничок. Де ти був, коли я над візочком ревіла — сама? Коли я в секонд-генді смердючі черевики купувала, щоб було в чому дитину в садок зводити? Де ти був? У Парижі?

Олена притиснулася лопатками до дзеркала. Перевела погляд із матері на Аспірина й назад. Щоки її горіли, вона ледь стримувала сльози.

— Не треба емоцій, — сказав дільничний. — Усе вирішує закон. За законом ви, Любове Віталіївно, маєте повне право…

— Я нікуди не піду, — сказала Олена пошепки.

Любов Віталіївна ступила крок, але Аспірин устиг раніше і опинився між ними саме в ту мить, коли рука жінки потягнулася до Олениного вуха.

— Це мій дім. Якщо ви не підете, я викличу міліцію.

— Та ну? — Любов Віталіївна з викликом глянула на дільничного.

Аспірин розчинив ухідні двері:

— Ідіть.

Любов Віталіївна вперлася руками в боки:

— Або що?

— Або я спущу вас сходами, — пообіцяв Аспірин, мигцем глянувши на дільничного.

Той хмикнув:

— Звична ця справа для вас, я бачу… Любове Віталіївно, можна вас на хвилиночку?

— Я нікуди не піду без неї!

— Ні, ви підете, — тихо сказав Аспірин.

Вона зміряла його поглядом, від якого зів’яв би, мабуть, і найупевненіший у собі кактус. Аспірин не витримав і потупився.

— Вік би тебе не бачити, — тихо сказала Люба з Первомайська. — Лайно ти, а не мужик.

— Олексію?

Він сидів за увімкненим комп’ютером. Дивився поверх екрана — у вікно, де хиталися від вітру мокрі дерева, де нависали над дахами хмари. Наближалася зміна погоди. Велика зміна.

— Олексію, ти котлети будеш?

— Скажи мені чесно. Вона твоя мати?

Пауза.

— Так.

— Отже, ти мені брехала? Все-все брехала? Немає в тебе ніякого брата?

Вона сіла поруч, на краю ліжка.

— Пам’ятаєш, я тобі говорила… Реальність переварює мене. Я зустріла тебе… і збрехала, що я твоя дочка. І так сталося, що це правда.

— Правда, — тьмяно повторив Аспірин. — То ось вона яка, Люба з Первомайська… Разюче. Разюче. І що, її чоловік б’є тебе ременем?

— Поки що ні. — Олена невизначено знизала плечима. — Поки що тільки грозився.

— Який я ідіот, — тихо сказав Аспірин. — Отже, ти поїдеш у Первомайськ… А вона подасть на мене в суд — на аліменти.

Олена ледь посміхнулася:

— Ну, ти можеш не доводити справу до суду…

— Зрозуміло, — сказав він чужим голосом. — Тільки ти врахуй, що офіційні прибутки в мене не такі вже й великі…

— Ти підеш зі мною? — запитала Олена.

Він повернув голову:

— Куди?

Вони йшли блискучими від дощу вулицями. Вітер дихав теплом: нарешті приходила весна. В Олени за спиною був шкільний ранець, із нього визирала м’яка ведмежа голова. У правій руці — футляр зі скрипкою. Лівою вона схопилася за Аспіринову руку.

Сутеніло. По тротуару йшли люди, у будь-кого з них могла виявитися в рукаві голка зі снодійним, із наркотиком, із чим завгодно. На кожному даху міг ховатися снайпер із крижаними голками в обоймі. Аспірин спочатку напружено оглядався, а тоді перестав: параноя. Нав’язлива манія переслідування.

— Якщо ти побачиш, що щось іде не так… або якщо тобі просто стане страшно — кидай усе й тікай, — спокійним голосом порадила Олена.

— Тисяча людей грають у переходах на чому завгодно, — так само спокійно озвався Аспірин. — Співають і танцюють. І нічого їм не робиться.

— Ми не підемо в перехід, — сказала Олена. — Пам’ятаєш? Я казала тобі — я знайшла краще місце…

Вони спустилися в метро і за півгодини вийшли з нього — у центрі. Небо майже зовсім стемніло, але від ліхтарів, підсвітки і реклам було ясно, як удень.

— Тут. — Олена зупинилася перед входом у ресторан. На літній терасі не було нікого, всередині, за скляними дверима, пропливали у тьмяному світлі постаті офіціантів, гострими айсбергами стовбурчилися серветки на столах. На другому поверсі був засклений балкон, оперезаний широким півкруглим карнизом. На балконі стояв єдиний довгий стіл, приготовлений, очевидно, для швидкого бенкету — повністю накритий і геть безлюдний.

— Ти хочеш повечеряти? — запитав дурницю Аспірин.

— Одне запитання. — Олена дивилася вгору. — Чому ти зі мною пішов?

— Тобто?

— Чому зараз ти тут, зі мною, а не вдома?

— Тому що я за тебе хвилююся, — помовчавши, признався Аспірин.

— А чому? — Вона з викликом звела підборіддя. — Що зі мною може трапитися?

Аспірин оглянувся. Перехожих було багато, але ніхто з них не дивився на дівчинку зі скрипкою, ніхто не впізнавав прославленого ді-джея Аспірина.

— Не знаю, — сказав він стомлено. — Я не сказав би, що ти така… що з тобою нічого не трапляється. Зазвичай…

Вона не дослухала. Поправила ранець і рушила до входу в ресторан. Аспірин — за нею.

У гардеробі їм допомогли зняти куртки. Швейцар за ввічливістю приховував подив: Аспірин і Олена були дивною парою. А тріо, якщо рахувати Мишка, ще більш незвичним.

— Нам нагору, — сказала Олена, і Аспірин слухняно рушив до східців.

— Вибачте, нагорі сьогодні спецобслуговування — бенкет…

Олена йшла, не оглядаючись. На шиї в неї теліпалася звична подушечка.

— Вибачте, одну хвилину, — сказав швейцару Аспірин. — Олено! Тут зайнято…

— Я знаю. — Вона не уповільнила кроків. — Допоможи мені, будь ласка, відчинити вікно.

— Що?!

— Ось це. — Вони були вже на балконі. Олена взялася за ручку великого вікна в пластиковій рамі: за склом, зовсім близько, світилися ліхтарі й текла вечірня юрба. — А, зачекай, воно легко відчиняється…

Вікно справді відчинилося — знадвору війнуло весняною прохолодою. Олена розкрила на підлозі футляр, підхопила скрипку, взяла смичок і, перш ніж Аспірин спробував її затримати, сковзнула в щілину.

Ранець із Мишком застряг на мить. Олена смикнулась. Визволилася. Впевнено ступила на карниз.

— Та ти що?

Вона ледь повернула голову:

— Прощай, Олексію. Тепер я виведу його — або…

І, не договоривши, вона приставним кроком рушила по карнизу. Ранець заважав їй — дряпав застібками скло.

— Заберіть дитину!

— Та що ж це?!

— Припиніть негайно!

Одразу декілька офіціантів і метрдотель зібралися навколо Аспірина, говорячи одночасно і нічого не наважуючись зробити. Балкон був засклений глухими рамами, вікна відчинялися тільки на торцях, справа і зліва, й Олена, подумав Аспірин, знала про це заздалегідь.

Дійшовши до центра балкона, Олена зупинилася. Знизу на неї вже дивилися, вже показували пальцями, не знаючи, що це — хуліганство чи рекламний трюк.

Олена настроювала скрипку. Мишко, упакований в ранець, дивився крізь скло на Аспірина, і Аспірин не міг збагнути виразу пластмасових очей.

— …Ви батько?

— Я? — запитав він здивовано. — Так… А що?

Метрдотель вилаявся довго і дуже нецензурно.

Дами у вечірніх сукнях, які повільним потоком піднімалися знизу, позирали на нього з подивом.

— Що тут відбувається?

— Негайно приберіть дитину! — крикнув чоловік у чорному костюмі з золотою краваткою. — Ви що! А якщо вона впаде?!

У цей момент Олена заграла.

Усі замовкли. Одночасно — всі. І ті, хто був у той момент на балконі, й ті, хто дивився знизу, з вулиці. Мелодія почалася з тихого чіткого звуку, який увів слухачів у моментальний стоп-кадр. Вечірня вулиця, дівчинка на карнизі — жива? Циркачка? Тінь? Чавунні ліхтарі справа і зліва. Скрипка в руках дівчинки й вулиця під її ногами. І — спеціально для Аспірина — плюшева морда ведмедика, що уткнувся носом у скло.

Звук дужчав. Юрбою пробіг швидкий відрух — люди одночасно відхитнулися. І Аспірин відхитнувся, стоячи за кілька кроків, у Олени за спиною, за склом, у гострому запаху м’ясних закусок, що піднімався від накритого стола.

Олена грала і грала. Скрипка ревіла в її руках, як доісторичне чудовисько. Від цього звуку, одночасно чарівного й моторошного, Аспірин вкрився мурашками з голови до ніг.

А дівчинка старанно вела мелодію — якщо те, що видавала зараз скрипка, можна було назвати мелодією, якщо воно мало хоч якийсь стосунок до музики. В Аспірина сльози виступили на очі, як від яскравого світла. Він бачив своє відображення на склі — перекручений, зламаний відбиток. Заметушилися тіні. Мигнуло синювато-чорне волосся колишньої Люби з Первомайська, чомусь обличчя композитора Кості, що спився, засміялася в очі Надійка в матроському костюмчику, мовчки глянула Ірина, й Аспірину страшенно захотілося, щоб скрипка замовкла, але вона грала, грала, ніби кляте дівчисько взагалі ніщо не могло зупинити!

Загальне заціпеніння вибухнуло. Метрдотель намагався вибратися на карниз крізь відчинене вікно — але він був учетверо більший від Олени і з таким же успіхом міг би штурмувати вушко циганської голки. Знизу репетували й жбурляли пляшки; одна з них розбилася об чавунний ліхтарний стовп. Звернені вгору обличчя біліли при світлі ліхтарів, чорніли розкриті роти. Олена грала.

Довкруж Аспірина почалося таке, що годі й уявити.

Чоловік у чорному костюмі з золотою краваткою підхопив масивне крісло — від натуги піджак тріснув у нього під руками — і, важко розмахнувшись, ударив у скло — в Олену. За мить до удару Аспірин устиг навалитися на нього й відіпхнути; нічого в той момент не усвідомлюючи, він діяв інстинктивно, як ластівка над океаном. Важенне дубове крісло пробило скло й упало вниз. Дівчисько не збилося ні на соту долю такту; шкалком їй подряпало вилицю. Дві червоні краплі набухли і повільно рушили по блідій щоці, як дощові краплі по склу. Олена грала.

Знизу кричали, хто зі злості, хто від болю. Хтось когось вів крізь юрбу, підтримуючи за плече; Аспірин бачив перекошені люттю обличчя, і геть спокійні, зацікавлені обличчя, і обличчя перелякані; за рогом заволала міліцейська сирена.

— Та приберіть ви її! Приберіть!

Чоловік в елегантному світлому піджаку кинувся на карниз крізь пробоїну, залишену кріслом. Потягнувся до Олени, поковзнувся і впав, повиснувши на руках. Запищала жінка, кинулася на допомогу, але ні її лемент, ні галас юрби внизу не могли заглушити жахливу міць Олениної скрипки.

Чоловік розтиснув закривавлені пальці й зіслизнув униз із другого поверху. Олена грала, ні на кого не дивлячись. Аспірин пригадав її слова: «Якщо ти побачиш, що йде щось не так… або якщо тобі просто стане страшно..

Із розбитого вікна віяло сирим нестерпним холодом.

Юрба насподі стала щільніша. Тоді захвилювалася. Тоді роздалася в сторони, і по вузькому коридору на вулицю в’їхала пожежна машина з висувною драбиною.

Олена грала. Мишко дивився на Аспірина. На балконі за розбитим склом тепер було майже порожньо: вечірні дами відступили вниз, тягнучи за собою кавалерів. Метрдотель, що застряг у віконній щілині, все ще намагався виборсатися. Чоловічок років п’ятдесяти, присівши на дальньому кінці столу, жував шматочок шинки. Пляшка горілки перед ним була порожня вже наполовину.

Олена грала.

Скреготнувши, механічна драбина рушила вгору. На ній Аспірин побачив пожежника в брезентовому костюмі — той дивився на Олену так, ніби вона була не дитиною зі скрипкою, а палаючим хімічним заводом. Аспірин ступив уперед, ще не знаючи, що буде робити, але в цю мить Олена завершила першу частину на найвищій ноті. Настала крихітна пауза; здавалося, пожежник розгубився, але тут Олена глибоко зітхнула — здригнулися плечі — і наново провела смичком по струнах.

Звук був глибокий, вкрадливий, від нього перехоплювало подих. Пожежник завмер — повиснув у повітрі — за півметра від Олени. Тепер Аспірин не бачив його очей: на пластиковому щитку, який прикривав обличчя пожежника, відбилася неонова вивіска.

Олена грала. Метрдотель виборсався нарешті з вікна, сів на покриту килимом підлогу і раптом заплакав. У Аспірина теж клубок підкотився до горла: мелодія Олениної скрипки подіяла на нього, як жорстокий романс на сентиментальну панночку. Він притиснув долоні до щік — і побачив, як він летить над безкінечним, засіяним квітами полем. Низько-низько, поруч із квітами, тоді круто вгору, у хмари, аж щасливо перехопило дух…

Він отямився від холодного доторку скла. Він стояв за Олениною спиною, розплющивши обличчя об прозору перепону, і дивився, як пальці в задирках бігають по грифу, як летить білий каніфольний пил, підсвічений синім світлом вивіски. Юрба унизу стала більшою; хтось розгойдувався, як сомнамбула на прийомі в екстрасенса, хтось дивився, не кліпаючи. Пожежник сидів, звісивши ноги, на краю висувної драбини і дивився на Олену, підперши голову кулаком.

Олена грала, зіп’явшись на пальчиках на самому краю карниза. Звуки ніжно вібрували, від цієї вібрації тремтіло й деренчало скло. Аспірин притиснувся до вікна, ризикуючи видавити його, бажаючи слухати музику не тільки вухами, але й тілом, і всією шкірою; в цю мить Олена знову зробила коротеньку паузу, і коли заграла далі, мелодія була зовсім іншою.

Юрба захвилювалась, затопталася, завирувала — і раптом кинулася врозтіч. Майже ніхто не кричав — якщо не рахувати двох-трьох придушених зойків під самим балконом. Аспірину теж захотілося тікати: напевно, так почувається кіт напередодні великого землетрусу. Червона машина випустила хмару смердючого вихлопу і, завиваючи від жаху, поїхала разом із пожежником на висувній драбині.

Оддалік затріщали постріли. Над вулицею спалахнув феєрверк — жовті, зелені, сині вогні. Скільки часу пройшло, подумав Аспірин, дихаючи ротом. Десять хвилин, година?

На балконі не було нікого. Спокійнісінько стояли пляшки з дорогим вином, медово відсвічували пузаті коньяки, лежала перевернута чарка — чоловічок, який ласував шинкою, давно покинув поле бою. Утік і метрдотель. Порожня вулиця й унизу — бите скло в щілинах бруківки, чиїсь окуляри, чиясь загублена сумка. Олена грала — ні для кого. Мишко, притиснувшись мордою до скла, дивився жорстоко й вимогливо.

Аспірин закусив губу, борючись із панікою. Тікати світ за очі… «Якщо тобі стане страшно…»

Він подався назад. Відступив ще. Чіпляючись за поручні, зійшов униз. Не бігти! Тільки не бігти! Повільно, повільно, повільно…

За стійкою гардероба нікого не було. Без нагляду висіли шкіряні пальта, і барвисті весняні шуби, і дешева дитяча куртка. Двері на вулицю було розчинено навстіж.

Аспірин розумів, що рано чи пізно скориться музиці. Хапаючись за портьєри, за бильця стільців, за стулки дверей, він боровся з панікою не за перемогу — за передостанній спокійний крок. І ще один передостанній.

Діставшись на вулицю, він підвів голову. Олена стояла, витягнувшись у струнку, смичок злітав і опускався. Аспірину примарилися вогники на пульті — злітають і спадають зелені стовпчики частот.

Він подався назад, оступився і впав, забруднившись. Не підводячись, лежачи, глянув на Олену І йому здалося, що Олена дивиться — згори — йому в очі.

Мелодія обірвалася.

Аспірин спирався руками на мокре каміння, намагався підвестися, з жахом усвідомлюючи: оглух! Оглух!

І лише за кілька секунд він зрозумів, що мелодія все ще звучить. Просто перейшла в іншу якість. Злетіла, як електрон, на іншу орбіту.

Все змінилося.

Прихований зміст музики, той, про який Аспірин завжди тільки здогадувався, тепер став зрозумілим, вийшов на поверхню. Бути живим — ось що це значить. Боятися смерті. Радіти. Жити. Аспірин підвів голову. Йому здалося, що за спиною в Олени стоїть багатотисячний оркестр, злітають і опускаються смички — аж до обрію.

Вулиця більше не була порожньою. З підворіть, із темних закутків виходили люди. Без страху та суєти — ніби всім їм призначено в цей час побачення, вони довго чекали його і нарешті прийшли. Вони стояли мовчки, пліч-о-пліч, у тісняві, і лише маленький майданчик під Олениними ногами, біля самого входу в ресторан, залишався порожнім, і найближчий ліхтар заливав його сліпучо-білим світлом.

Аспірин підвівся.

Мелодія стала жорсткішою, Аспірин читав її, як текст. Тепер Олена не вмовляла і не кликала — наказувала з’явитися цієї ж миті, вийти з юрби, стати у світному колі. Люди стояли півколом, заворожені.

Вийти вперед, до Олени, назустріч дивному світлу ніхто не зважився.

Олена грала. Скрипка звучала все голосніше, все різкішим ставав поклик. Аспірин не витримав, озирнувся: де він? Де той, для кого все це робиться? Утікач із раю, творець-невдаха?

Люди стояли нерухомо. Юрба ставала все щільнішою, ніхто не виходив ув освітлене коло.

Скрипка заревіла. Рев обірвався коротким металевим звуком. Порвана струна виноградним вусом запліталася на фоні блідого обличчя дівчинки, та Олена, не зупиняючись ні на мить, повела мелодію далі, повела вже на трьох струнах, і Аспірин не знав, які з них звичайні, а які — його.

Люди мовчали і слухали, але ніхто не виходив на поклик.

Аспірин вертівся, оглядаючись, розштовхуючи людей, усе ближче підбираючись до карниза. Вона впаде, вона впаде…

Знову лопнула струна. Поруч хтось зойкнув.

Олена грала тепер на двох. Пісня рвалася, у неї впліталися фальшиві ноти. Ніхто не входив у порожнє коло. Олена грала, рвані струни вилися навколо її руки, мелодія вже не була заворожливою і навіть не була мелодією — це був виклик, розлютований наказ…

Третя і четверта порвалися майже одночасно. Стало тихо-тихо. Дівчинка на карнизі постояла секунду, а тоді м’яко повалилася вперед — ніби статуя, скинута з п’єдесталу.

Аспірин устиг.

Він доніс її додому на руках. Роздягнув, обтер оцтом, уклав на дивані. Мишко байдуже сидів на підлозі. Скрипка залишилася там, на бруківці.

У Олени віднялися руки, але вона аж ніяк не виглядала розчарованою. Навпаки: вона усміхалася.

— Зробити тобі чаю?

— Ні, Олексію. Не треба.

— Треба, треба… ти хочеш пити.

— Ні. Я вмираю.

— Перестань! Ти сама говорила, що не можеш померти.

— Тепер можу… Він би прийшов, Олексію. Мені забракло всього кількох хвилин.

— Я бачив…

— Я знаю. Я б його вивела, це точно. Вже відчинилися двері… Але він не прийшов. Я не змогла.

— Ти змогла. — Аспірин напував її чаєм майже насильно. — Ти змогла. Ти грала на двох струнах!

Олена тихо засміялася:

— Цей світ такий тоненький… Я проробила в ньому віконце. Віконце в оболонці. Рану, якщо чесно. Він став пручатися. Він порвав мені струни. Ваш світ. Йому, певно, було боляче. Я знала, що довго не протримаюся.

Аспірин узявся за телефон — і відклав слухавку. Телефонувати… кому? Любі з Первомайська? Усе, що трапилося сьогодні, здавалося йому маренням. Роздвоєнням дійсності.

— Тобі треба відпочити. І все можна почати спочатку.

— Ні, не можна. Я програла. Я чесно намагалася, але я програла, Олексію, у мене немає більше струн.

— Що ж, — запитав він нерішуче, — тепер ти… будеш просто моєю дочкою? Так?

Вона заплющила очі.

— Вибач, Олексію. Мені більше нема сенсу жити. Я вже не буду — ніким.

Він узяв її за плечі.

— Слухай. Мені начхати. Якщо ти… та припини істерику! Ти моя дочка, все інше мені глибоко по барабану. Твій вітчим тебе й пальцем не торкнеться, а твоя божевільна матінка…

Гримнув дверний дзвінок.

— Спущу сходами, — сказав Аспірин крізь зуби. — І нехай потім скаржиться, кому хоче.

Широким кроком він пройшов у передпокій і, не дивлячись у вічко, відчинив двері.

— Доброго вечора, Олексію Ігоровичу.

З коридора дихнуло холодом. Крижаним. Зимовим. Аспірин стояв, роззявивши рота, уставившись в очі-свердлики — блакитні з прозеленню, безтурботні й безжальні.

Аспірин смикнув кадиком. Опустив очі. Гість стояв босоніж на лінолеумі, камуфляжні штани закочені, довгі вузькі ступні — чисті й білі, ніби з алебастру.

— Я прийшов по Олену.

— А я вас не кликав, — хрипко сказав Аспірин, не рухаючись із місця.

Гість ледь посміхнувся:

— Що поробиш, Олексію Ігоровичу. Я, буває, приходжу без запрошення.

І він переступив поріг. Аспірин пропустив його. Тремтіли коліна.

З вітальні, де лежала Олена, не долинало ні звуку.

— Зачекайте, — швидко сказав Аспірин. — Одну хвилину.

Гість повернув голову:

— Так?

— У мене до вас два слова, — вичавив Аспірин. — Ходімо на кухню, у мене там… чудовий коньяк…

Гість посміхнувся ширше. Захитав головою:

— Ні, Олексію Ігоровичу. Не сьогодні.

І ввійшов у вітальню.

Аспірин кинувся за ним. Обминув зоддалік, трохи не перевернувши етажерку з дисками. Став між гостем і Оленою.

— Привіт, малявко, — сказав босоногий, не звертаючи на нього жодної уваги.

Олена повільно розплющила очі. І, на подив і жах Аспірина, раптом посміхнулася.

— Ти прийшов.

— Ну звісно.

— Ти мене не покинув.

— Ясна річ.

— Ти мав рацію… — Олена знову опустила вії. — У мене нічого не вийшло. Я не змогла.

Зависла пауза. Аспірин стояв, напружившись, як воротар. Він чекав, що босоногий спробує підійти до Олени, і не був певен, що зважиться зупинити його, але все-таки чекав, тамуючи дрож у колінах.

Босоногий щось сказав. Коротка дзвінка фраза.

Олена здригнулася. Розплющила очі.

— Що ти сказав?

Гість повторив. Помовчавши, вимовив українською:

— Ти змогла. Він почув. Опритомнів. Пригадав себе.

Стало тихо. Потім Олена глибоко зітхнула. Її блідо-зелені щоки раптом порожевіли — так різко, ніби на них хлюпнули розчином марганцівки.

— Його вибір, — неголосно сказав босоногий.

Олена видихнула. Захитала головою:

— Я… втомилася.

— Я знаю. Ходімо.

Він сунув руку за пазуху, витяг довгий шкіряний футляр. Розкрив. Білий метал спалахнув під лампою. Аспірину привиділися блискучі хірургічні інструменти.

— Ні! — Він відступив до дивана, загороджуючи собою дівчинку.

— Олексію, — слабко сказала Олена.

— Ви її не… йдіть!

Гість витяг із футляра флейту, розібрану на дві половинки. З’єднав. Вставив мундштук.

— Дозволь нам поговорити, — швидко сказала Олена.

Босоногий знизав плечима:

— Та скільки завгодно. Говоріть.

— Олексію, — Олена дивилася ясно, як у день їхньої першої зустрічі, — дай мені… Мишка.

Він зволікав. Тоді простягнув руку, взяв ведмедя — легкого, ватяного — і подав Олені.

— Ти… розумієш, — сказала вона, притискаючи Мишка до грудей, — мені треба піти.

— Не розумію. Куди?

Вона посміхнулася:

— Додому. Я все одно мріяла повернутися… Це правильно. Це добре. Ти за мене не хвилюйся, я все зробила, що могла… І в мене вийшло.

— А брат залишається? — тупо запитав Аспірин.

Вона ледь ворухнула бровами:

— Так. Розумієш… Виявляється, я приходила не для того, щоб його вивести. Пам’ятаєш, я тобі розповідала? Мій брат забув себе. Нічого не міг зробити.

— А тепер він пригадав?

— Так.

— Чому ж не прийшов?

Олена посміхнулася знову:

— Бо… він же творець. Йому треба жити в недосконалому світі.

Аспірин захитав головою, намагаючись усвідомити її слова. Озирнувся на босоногого. Той сидів на бильці крісла, задумливо протираючи флейту клаптем замші.

— Він тебе забере?

— Так. Це правильно, ти не бійся!

— А якщо я не хочу? Не хочу? Я можу тебе не віддати?

Босоногий, не припиняючи свого заняття, глянув з цікавістю.

— Є речі, які не скасовуються, — тихо сказала Олена. — Я тобі… завинила, загалом. Ти вибач.

Гість підвівся — легко й безшумно, головою майже впираючись у стелю.

— Олексію Ігоровичу… побудьте поки що на кухні, гаразд?

— Ні. Що ви будете з нею робити?

— Я заберу її і тоді повернуся до вас на кілька слів. Окей?

Аспірин подивився на Олену. Дівчинка посміхалася — трохи натягнуто.

— Ні, — сказав Аспірин, відчуваючи, як тремтять губи. — Я… вам не довіряю.

— Шкода. — Гість ступив уперед, акуратно пригнувшись під люстрою. — Шкода, що я не заслужив вашої довіри.

— Олексію, — сказала Олена пошепки, — вибач, будь ласка, але я просто не можу залишитися!

Вона піднялася на лікті й простягнула йому руку— праву, в якій зовсім недавно тримала смичок. Долоня була такою холодною, що Аспірин майже обпікся.

— Дякую… Олексію. Дякую. Спробуй…

Вона не договорила. Її рука вислизнула з Аспіринової долоні, як тонка крижана змійка. Олена відкинулася на подушку, притискаючи до себе Мишка.

— Йдіть, — звелів босоногий.

Задкуючи, Аспірин вийшов.

Двері у вітальню зачинилися.

Він не пам’ятав, як дістався до кухні. Зубами витягнув пробку з пляшки коньяку. Сьорбнув. У потайній шухляді стола знайшов обойму. Дістав пістолета з-під взуттєвої полиці, зарядив.

Із вітальні лунали звуки флейти. Ледь чутно, ніби крізь товстий шар пінопласту. В Аспірина мороз пробіг по шкірі. Флейта змовкла. Аспірин, що сидів навпочіпки перед взуттєвою полицею, випростався і ступив до дверей у вітальню.

Двері відчинилися раніше, ніж він устиг їх торкнутися. Босоногий відступив. Аспірин, із пістолетом в опущеній руці, увірвався в кімнату, наперед знаючи, що він там побачить. Але не побачив нічого.

Зім’ята подушка. Плед. Піаніно. Стійка з дисками. Ніде сховатися, але Олени немає. Зовсім.

Аспірин зазирнув за диван. Відкинув плед. Повернувся і підняв пістолет.

Гість стояв перед ним, опустивши руки. Тремтяче дуло майже торкалося його високого жовтуватого лоба.

— Де вона? — хрипко запитав Аспірин.

Босоногий звів очі на пістолет.

— Із цього ствола у двохтисячному вбили міліціонера. Сьогодні… ні, завтра, коли посутеніє, прив’яжіть до нього цеглину і втопіть де-небудь у ставку. Лише ідіот триматиме таку гидоту в квартирі.

Аспірин зціпив зуби. Пістолет опускався все нижче, доки рука не повисла зовсім.

— Де її свідоцтво? — тихо запитав босоногий.

Аспірин мовчав.

— У шухляді стола, — відповів гість, ніби сам собі. — Принесіть.

Не випускаючи пістолета, Аспірин вийшов у кабінет. Висунув шухляду. Оленине свідоцтво лежало зверху, і коли Аспірин узяв його в руки, раптом переломилося навпіл.

Аспірин впустив пістолет.

Ламінований папір, жорсткий, майже невразливий, розтікався у нього між пальців. Ось дві половинки стали прозорими, ось округлилися гострі кути, посипалася пилюка. «Грима… єна… Олексі…»

Аспірин дивився на свої долоні. Порожні.

— Вам нема чого непокоїтись, — тихо сказав гість за його спиною. — Всі, хто її бачив, про неї забудуть. Уже завтра — не пригадають.

Аспірин обернувся:

— А… мати?!

— І мати, звісно. Хоча мати вас найменше повинна турбувати. От побутовуха різна — консьєржі, сусіди, вчителі… ці ваші безглузді мисливці за аномалами…

— А я? — тихо запитав Аспірин.

Босоногий задумливо звів брови. Тоді, не відповідаючи, повернувся і пішов до дверей.

Аспірин і далі стояв. Дивився йому вслід.

Гість зупинився. Обернувся:

— Олексію Ігоровичу, підійдіть, будь ласка.

Аспірин підійшов, не чуючи під собою ніг.

— Ваша сусідка, Ірина, на четвертому місяці вагітності — від вас. Вам повідомити ніяк не наважиться — ви, пардон, не готові слухати. Народиться дівчинка. Якщо вам цікаво.

Аспірин роззявив рота, як риба.

— І нічого не бійтеся, — сказав гість на тон нижче. — Нічого не треба боятися. До побачення.

Він повернувся і вийшов, щільно причинивши за собою двері. Аспірин довго стояв, упершись лобом у прохолодний дерматин.

Тоді вийшов із квартири, зійшов на четвертий поверх і подзвонив у її двері.