Одного разу на Дикому Сході

Розділ 4 Незвичайний полон

Чет та Міра все їхали лісом. Коли він трохи розступився, попереду води побачили невеличкий хутір. Хата, кілька сараїв і будівля, схожа на придорожній шинок. Трохи городу, який щільною стіною оточував ліс. Чет поклав руки на зброю, бо всякого можна було чекати у цій глушині. Дивно, що у лісі зберігся хутір. Не спалили його досі і не пограбували, хоча часи тепер такі, що охочих чуже узяти багато. Он до Чета на хутір приходили тричі.

Він кохався з жінкою, що дала йому притулок на хуторі. Все було у самому розпалі, жінка стогнала й обіймала його сильні плечі, щось палко шепотіла йому. Коли Чет різко підвівся, голий та м’язистий.

— Що таке? — спитала схвильована жінка. Чет показав, щоб мовчала. Швиденько стрибнув у штани, поліз на горище, вистромив голову з даху, де у соломі був зроблений отвір. Почув шепіт у дворі. Кілька чоловіків сперечалися про те, чи брати тільки коней з сараю та теличку, чи лізти до хати, може, там ще щось цікаве. Вирішили таки лізти. Постукали у двері. Чет вже сплигнув з даху, обійшов двір, придивився, чи навколо нікого немає. Наче немає. Чет заліз у сарай і подивився з темряви у спини гостей. Їх було семеро. Нахабні та нетверезі, вони пограбували вже не один хутір.

— Хто там? — перелякано спитала жінка.

— Підкажіть дорогу! — сказав тонким голосом наймолодший з грабіжників, ще підліток. — Я до мами йду, заблукав! Вовки тут! — тиснув він на жалість, бо ж почув жіночий голос. Чет вже навів кулемет, англійський «льюїс», який вирив із сіна. Виставив його з віконця сараю і почав стріляти. Звалив усіх сімох. Опісля вийшов, добив поранених з револьвера. Потім постукав у двері. Товсті, дубові, такі і з кулемету не проб’єш. Він сам їх поставив, щоб у хату непросто було зайти. За дверима тремтіла жінка. Поруч плакав її син, що прокинувся від пострілів.

— Все добре, не бійся, — заспокоїв їх Чет. Вранці повантажив трупи на віз і доправив їх до лісу, де зарив.

Потім на хутір прийшли денікінці. Роз’їзд козаків на чолі з офіцером, високим, білявим поручиком Синициним, з нервовим обличчям і тонкими вусиками. З ними був і пан Беккер, місцевий землевласник, який спершу втік від революції, а тепер ось повернувся і почав збирати пограбоване селянами майно свого маєтку. Цей Беккер нишпорив хатою. Знайшов килим, шафу і кілька книжок з картинками, які належали йому, а потім були вкрадені. Не Четом, ці речі йому подарували вдячні мешканці Синівки.

— То грабував маєток? — спитав офіцер у Чета і здивовано роздивлявся цього селюка, який мав напрочуд гарну статуру, наче не гречкосій якийсь, а біла кістка. — Ну що ж, відлупцюємо тебе у виховних цілях. Щоб знав, що не треба чуже брати. Знімай штани, Ванько.

Чет важко подивився на офіцера.

— Не Ванька я, — сказав тихо.

— Та мені плювати, хто ти є. Крав, то відповідай.

У дворі заплакали жінка з дитиною. Чет скривився. Якби не вони, він би так не дався. А то зняв штани і йому всипали спеціально заготовленими різками.

— Дивися, холопе, наступного разу розстріляємо! — сказав після екзекуції поручик і вони поїхали. Попереду козаки, а за ними Беккер на четівському возі зі своїм майном. Чет трохи почекав, потім дістав з хованки зброю і засідлав коня. Жінка намагалася зупинити. Любила Чета і боялася, що вб’ють його. Але він прибрав її руки і помчав лісом, лише одному йому відомими стежками навпростець. Сидіти не міг, то вимушений був скакати стоячи, Наздогнав козаків вже майже на виїзді з лісу. Поручнику Синицину пощастило, що терміново викликали до штабу і він поїхав до появи Чета, який перестріляв козаків і Беккера. Неквапливо зібрав зброю, коней, зняв чоботи, понишпорив у кишенях, забравши портсигар поміщика і його ж бінокль. Повантажив зібране на віз і з тим повернувся.

Третій раз приходили вже червоні. Проводили реквізицію коней. Забрали у Чета всіх трьох, яких він не встиг сховати у лісі. Жінка запропонувала товаришам пообідати. Червоні погодилися. Легко вмололи чавунок борщу з сулією самогону. Потім позасинали, бо самогон був непростий. Чет виніс сплячі тіла, повантажив на віз, вивіз у ліс. Там твердою рукою колія перерізав їм горлянки. Трупи сховав. Коли червоні приїхали шукати своїх, то Чет сказав, що вони забрали коней та самогон і поїхали лісом, а там, мабуть, бандити якісь напали. Червоні знали, що у навколишніх лісах багатенько банд, то повірили і відступили, лише забравши у Чета теля.

Отаке неспокійне життя було тепер на хуторах. Чет все придивляється до цього хутора, який їм зустрівся, Міра теж. Коли вже їхали поруч, то з двору вийшов дід з цеберком. Такий міцний чолов’яга, вгодований, червонопикий. Прямував через дорогу до колодязя. Побачив гостей і зовсім не злякався, хоч вони озброєні були.

— Доброго дня добрим людям, — сказав таким баским голосом.

— Доброго, — відповів Чет.

— Куди прямуєте?

— У справах.

— Як хочете відпочити та поїсти, то можете в нас зупинитися. Візьмемо недорого, бо мало нині стало подорожніх.

— У вас що, тут шинок?

— Та був колись шинок, на всю округу гримів. А зараз вже столи пилом припали, бо не до веселощів стало людям, — бідкався старий. — То зайдете?

— Ні, поспішаємо ми, — сказав Чет.

— Ну, як хочете. Їдьте, щоб я вам дорогу не перейшов, — запросив старий і махнув пустим цеберком.

— А на Шпилівку правильно ми їдемо? — спитала Міра.

— О, ви теж туди, — посміхнувся старий.

— А що, вже їхав хтось? — так наче заради ввічливості спитала Міра.

— Ага, хлопець один. З цілою валізою книг. Правильно їдете. Тільки через версту роздоріжжя буде, так беріть ліворуч і приїдете до Шпилівки.

— Дякую, діду, — сказав Чет.

— Немає за що.

— А хлопець той давно проїздив? — поцікавилася Міра.

— Та вчора ще.

Поїхали далі, минули хутір, знову ліс.

— Хтось нас випереджає, — сказала Міра.

— Нехай. Навіть, якщо візьме скарби, йому ж повертатися доведеться. А тут ми, — заспокоїв Чет.

Вони не бачили стовп чорного диму, що піднявся з хутора у них за спиною. Їхали ще з півгодини. Ліс, тиша, спокій. Коли зненацька з гілок дерев, що росли по обидва боки дороги, впала на них велика сітка. А за нею посипалися з дерев якісь люди, що повалили подорожніх на землю. Чет встигнув вистрелити тричі, Міра — один раз. Кілька нападників були вбиті, але інші вже в’язали Чета й Міру, кинули на ноші і лісовими стежками понесли на той хутір, який вони щойно проїхали. Там їх чекав старий, з яким вони розмовляли. Тільки тоді він був у звичайній свитці та брудних штанях, а зараз у золотих одежах і з майже короною на голові. В руках тримав довгий посох з золотим набалдашником.

Чета й Міру піднесли старому до ніг.

— Вони вбили трьох наших! Жінка теж стріляла! — загомоніли збуджені смертю товаришів нападники, на вигляд звичайні селяни, тільки у кожного за поясом по револьверу та ножу. Старий різко підняв руку, і всі вмить замовкли. Почав жадібно розглядати Міру, порівнюючи її зі шматком застиглого воску у срібному тазі. Міра здивовано спостерігала за всіма цими маніпуляціями.

— Це вона! Велика жертва знайдена! — урочисто промовив старий, і натовпом людей пішов задоволений гомін. — У підвал її, на відгодівлю.

— А куди його? — показали на Чета. — Він вбив наших!

— Його на маленьку жертву наступного тижня, — наказав старий.

Чета й Міру підхопили і занесли до хати. Під нею знаходився великий підвал. Полонених знесли туди і залишили в залізних клітках. Більш того, прикували кайданами до дерев’яних столів. Нападники пішли, темрява. Чет та Міра спробували звільнитися, але тільки дзеленчали металом кайданів. Вони були сповиті дуже надійно, не рипнешся.

— Попалися, — сказала Міра. Чет щось мугикнув у відповідь.

— Хто ви? — зненацька спитав з темряви чоловічій голос.

— А ти хто? — поцікавилася Міра. Чет мовчав.

— Я — сотник армії УНР Дубківський.

— Де ми? — продовжувала розпитувати Міра.

— У полоні.

— Хто ці люди, що нас схопили?

— Людожери.

— Хто? — виразно здивувалася Міра.

— Таємна секта, яка практикує поїдання людей. За віровченням людожерів, лише систематичне вживання людського м’яса, людятинки, як вони його називають, дозволяє отримати спасіння і вічне життя.

— Що за дурня? — здивувався Чет. — Я прожив у цих краях багато років, а нічого про таке не чув.

— Людожери діють дуже обережно і вміло. Зазвичай тримають шинки при дорогах чи постоялі двори, які забезпечують їм приплив жертв. Люди зникають, і ніхто цим особливо не переймається. За часів царату людожери вміли налагодити стосунки з поліцією, то їх діяльність залишалася непоміченою. У часи війни людожери поховалися по лісах і ловлять жертви тут. Як павуки мух. Оце спіймали нас, — сотник так радісно розповідав це, наче був задоволений, що потрапив у підвал.

— Звідки це ти все знаєш? — Міра, удала захоплення.

— Я прочитав про цю секту книгу. Вона вийшла у серії вигадок, бо ніхто з видавців не міг повірити, що таке можливе насправді. Але майже все, що я читав, підтвердилося тим, що я бачив тут. То правда, чиста правда! — аж кричав з темряви, наче переконував когось, Дубківський.

— Хто той старий у золотих убраннях, який всім тут керує? — спитала Міра.

— Це їх вождь і панотець водночас. У людожерів існує теократія.

— Що існує? — спитав Чет, якому не подобалися слова, значення яких він не знав.

— Теократія. Тобто вся повнота влади в них належить жерцям, які виконують складні релігійні обряди по вшануванню їх кривавого бога.

— Старий щось казав про велику жертву, — згадала Міра.

— Так, вони не просто їдять людей, а обставляють все, як жертву, яку вони приносять своєму богу. Жертви поділяються на великі, середні та дрібні. Перші приносяться раз на рік, другі — щомісяця, а треті — щотижня. Людожери вбивають свої жертви за довгим і достатньо болючим сценарієм, після чого готують їх і вживають, при цьому ще й співають пісні, в яких вихваляють свого кривавого бога, який, мабуть, диявол.

— Той старий сказав, що я буду великою жертвою, — сказала Міра.

— О, тоді вам пощастило, красуне.

— Звідки ти знаєш, яка я? І в чому мені пощастило?

— Я бачив вас у виблисках смолоскипів, коли вони привели вас. І здивувався вашій хвилюючій красі! А пощастило в тому, що якщо нас із вашим товаришем вб’ють вже наступного тижня, то вас лише за кілька місяців, бо велика жертва приноситься восени.

— А як вони зрозуміли, що саме я — велика жертва?

— Їх старійшина ворожить на воску і виливає по ньому, як повинна виглядати велика жертва. А потім шукає схожу. Ось цього разу велика жертва повинна бути схожа на вас. То ви поживете довше, аніж ми. Та, на жаль, кінець ваш буде таким самим, — зітхнув сотник.

— Звідси можна якось вибратися? — поцікавився Чет.

— Ні. Ми прикуті кайданами до столів, на яких нас потім будуть розбирати, наче свиней. Якщо ми розіб’ємо кайдани, то на шляху у нас буде три стіни ґрат, а потім ще залізні двері і ще одні. Це пастка, з якої неможливо вибратися.

— Пасток, з яких неможливо вибратися, не буває, — злісно сказав Чет і почав Соватися на своєму столі. Намагався знайти якесь слабке місце в кайданах.

— Як ти опинився тут? — спитала Міра невидимого співрозмовника. І сама смикала кайдани, але вони були міцні до безнадійності.

— Я їхав поруч, був зваблений запахом свіжого борщу. Зупинився пообідати. Вони поклали щось у їжу, я знепритомнів, а коли опритомнів, то був уже тут.

— Давно ти тут?

— Вже другий день. А ви як потрапили сюди?

— Ми теж їхали, проминули хутір, а потім на нас впала велика сітка і нас схопили.

— Це вони вміють. Вони професійні людолови. Куди ви їхали?

— Та просто, у справах. А ти?

Дубківський засміявся. Оце ще дивак. Прикутий залізом, його чекала смерть, а він сміявся. Що смішного?

— Взагалі-то це таємниця, — сказав сотник. — Але нам все одно вмирати тут, то я можу розповісти. Я їхав до Шпилівки.

Кілька секунд тиші.

— А що це? — спитала Міра, наче в перший раз чула цю назву. Чет припинив соватися, слухав.

— Таке село у лісах.

— Там у тебе родичі?

— Ні. Справи.

— Які справи?

— Можливо, там є скарби.

— Скарби? — Міра засміялася, мовляв, вона не вірить у цю маячню.

— Скарби. Вартістю десь у мільйон золотих карбованців! Може, і більше! — аж образився її зневажливості Дубківський.

— Звідки скарби в якомусь лісовому селі? Що це за казки? — спитала Міра тоном, який показував, що вона не вірить сотнику.

— Не в селі. А в будинку фон Шпіла, дуже багатого місцевого землевласника, — пояснив Дубківський.

— Я думаю, що його будинок вже багато разів пограбували. Як і всі інші панські будівлі в цих краях, — песимістично заявила Міра.

— Будинок могли пограбувати, але навряд чи фон Шпіл тримав свої скарби просто на столі в залі. Він сховав їх.

— Де?

— Цього я не знаю. Але я зміг знайти детальне планування будинку фон Шпіла. Він замовляв його одному архітектору з Відня, а той потім видав книгу своїх робіт, серед яких був і будинок фон Шпіла. З тим плануванням знайти скарби було б легко.

— А звідки ти дізнався про самі скарби? — спитала Міра, що вже не приховувала своєї зацікавленості.

— З газет, — охоче розповів Дубківський. — Ще у 1916 році в газетах прогриміла гучна справа про спробу пограбування будинку фон Шпіла. Сім злодіїв з Ростова та Одеси, відчайдушних шибайголів, справжніх шибеників та зарізяк, озброєних револьверами та бомбами, пробралися до лісового будинку барона. Мусили повернутися за кілька годин, їх чекало аж два вози для здобичі. Але бандити не повернулися! Вони зникли! Точніше, п’ятеро зникли, а ще двох знайшли селяни. Злодії були сиві та божевільні! Кричали дурним голосом і стогнали, наче їх катували, а сказати, що трапилося, не могли. Взагалі розучилися говорити! То трапилося щось страшне. Бо це ж були ті ще зарізяки, за кожним тягнулося багато злочинів і їх важко було налякати, а ще важче налякати до божевілля. У газетах висували найрізноманітніші версії того, що відбулося. Жодну не можна було вважати доведеною. Але всі сходилися на тому, що в будинку барона сховані дуже великі гроші, бо ж він володів тисячами десятин землі, трьома цукровими заводами, акціями залізних доріг та багато чим ще. Але банкам не довіряв і всі гроші тримав у себе, бо казав, що його лісовий будинок охороняється краще за будь-який банк.

— Ким охороняється?

Сотник задоволено реготнув, наче Міра потрапила в розставлену їм пастку.

— Та різні ходять чутки. Але то не головне. Важливо, що скарби досі не знайшли. Було важливо, — чоловік у темряві зітхнув, вмить утративши всю свою веселість. — І це ж треба було попастися людожерам! Я ж знав про них майже все! Але той клятий борщ! Я занадто люблю поїсти. Ех-хе-хе.

— Слухай, так то ти їхав зі стосом книжок? — здогадалася Міра.

— Так.

— О, так про тебе нам розповідав старійшина. Хитрі вони.

— Страшні вони. О, ідуть!

Клацнули замки на залізних дверях.

— Годувальник прийшов. Робіть все, що він скаже, інакше буде боляче, — попередив сотник. — Дуже боляче, — зашепотів він перелякано. Мабуть, на собі відчув, як саме.

Двері відчинилися, до підвалу зайшла людина. Клацнула запальничкою, засвітила ліхтар. Височенний і худий чоловік. Справжня шпала. На поголеному черепі помітні якісь шрами і плями. Виглядав страшно, хоч до цирку відправляй, у номер з потворами. Чоловік притяг з собою велике цебро, яке парувало, наповнюючи підвал неприємним запахом. Шпала не поспішав, спочатку старанно зачинив за собою двері. Такий же ретельний був і з ґратами. Підійшов, поставив цебро, відкрив замок, зайшов, заніс цебро, зачинив двері, відчинив наступні.

Поки Шпала наближався, Чет роздивлявся підвал. Кам’яні стіни, кілька рядів міцних ґрат. Великі дубові столи з припнутими полоненими. Під стінкою сотник — трохи товстуватий чоловік з білим тілом і чомусь спущеними штанями. Чет помічає, що і сам без штанів, але не встиг засоромитися, бо Шпала наблизився до Чета, поставив ліхтар поруч, вийняв з-за пояса величезну дерев’яну ложку, зачерпнув нею з відра.

— Відкрий рота, — Шпала, коли розмовляв, гудів, наче паровоз. Він був дійсно страшним. Голомоза голова, очі вирячені, риси обличчя наче покручені. — Відкрий рота!

— Навіщо? — спитав Чет.

— Будеш їсти.

— Я не хочу.

Чоловік своїми сильними пальцями перетиснув ніс. Чекав, що Чету треба буде дихати і він відкриє рот, у який можна буде висипати ложку варива з цебра. Шпала чекав десь хвилину, але Чет не відкрив рота. Тоді Шпала роздратовано заревів. Щось узяв з кишені замусоленого жупана. Притиснув Четову долоню, яка і так була припнута до столу кайданами. Рух — і Чет засичав, наче обпікся. Але не кричав, хоч видно було, що йому боляче. Шпала загнав йому голку під ніготь.

— Або будеш їсти, або здохнеш, — сказав своїм дивним неприємним голосом.

— Ви їжте, їжте! Він буде катувати вас, поки не примусить, їжте! — порадив переляканий Дубківський.

— Будеш їсти? — спитав Шпала. Чет не відповів, просто кивнув. Шпала сунув йому ложку варива з цебра, вилив у рот. Чет намагався ковтати, кректав.

— Яке гівно! — скривився і сплюнув.

— Жери та мовчи! — наказав Шпала і вдарив ложкою по лобі. Мабуть, це він готував, то образився.

Дав Четові ще вісім ложок. Той вже казав, що не може стільки їсти, але Шпала обіцяв знову штрикати голками під нігті. Чет ковтав усе, що йому наливали. Далі Шпала підійшов до Міри. Вона не пручалася. Намагалася дивитися на Шпалу звабливо, але той не звертав на неї жодної уваги. Ані на погляди, ані на облизування губ, ані на гру язиком. Годував, потім перейшов до Дубківського. З ним було швидко, сотник старанно ковтав усе, що наливали. Шпала забрав спустіле цебро і пішов геть, ретельно зачинивши за собою замки. Знову темрява. Деякий час всі лежали мовчки, переповнені несмачною і жирною їжею.

— Яка ж гидота! — сказала Міра. Чет щось пробурмотів.

— Нічого, поступово звикнете. Людина до всього звикає, — філософські зауважив Дубківський. — І ви не розслабляйтеся. За шість годин все повториться. Це в них називається посилена відгодівля. І він запалює ліхтар моєю запальничкою! Це ж подарунок мами! Забрав, гад такий!

Міра плювалася у темряві.

— Мене зараз знудить від цього!

— Жирно і несмачно, — погодився Дубківський. — Вони не цяцькаються з жертвами. Тільки коли будуть вже вбивати, то напуватимуть нас брагою, щоб ми сп’яніли і були веселі. Це, як кажуть, відображається на якості м’яса, його смаку.

— Звідки ти це все знаєш? — трохи роздратовано спитала Міра, якій було не до вподоби слухати про страшне майбутнє.

— З книг. Я дуже начитаний. Вчився в університеті, бібліотеки відвідував, читав там дуже багато книг.

— І що, в них писали про цих людожерів?

— Так! Писали! Звісно, що все це проходило як художня література, вигадки, казки якісь. У такому випадку цензура легко пропускала, хоча і робила зауваження, що занадто вже криваві казки. Доводилося давати хабарі. Був такий професор Бар-Кончалаба, як людина — покидьок, але займався чудовиськами і видавав книги про них, наче художню літературу. Я їх читав, то дещо знаю про різних чудовиськ. Зокрема, про людожерів. Про їхні звичаї, про те, як вони будуть нас вбивати і що з нас готувати, — сотник зітхнув.

Чет знову смикався на своєму столі.

— Дивно, цей бевзь навіть не глянув на мене, — сказала Міра. — Я йому вже і підморгувала, і язиком по губах водила. Завжди це діє, а тут і оком не повів.

— Він заляканий, — сказав Дубківський. — Мабуть, його б’ють, принаймні на обличчі у нього синці і зуби не всі, а ще оті страшні шрами на голові, наче йому там тавро випалювали. Ото він такий пришелепуватий і є.

— Слухай, а навіщо нам спустили штани? — спитав Чет, який не звик ось так валятися без штанів при дамі, нехай зараз і темрява навколо.

— Щоб у туалет нас не водити. У столі є дірка і туди треба робити всі справи, — сказав Дубківський, який вже знав місцеві правила.

— Що? — здивувалася Міра.

— А тобі, мабуть, розрізали сукню? Так? Це вони, щоб не водити нас у туалет. Щоб ми тільки лежали, їли та набирали вагу.

— От же поганці! — роздратувалася Міра. — Це ж треба було так вляпатися!

— Так, — знову зітхнув Дубківський. — І хотів же проїхати, та той борщ мене збив з пантелику. Хоча не тут, так у лісі б спіймали. Тепер мало подорожніх, то людожери, мабуть, ловлять усіх, хто проїздить поруч.

Деякий час мовчали.

— Слухай, а що ти робив би зі скарбами? — спитала Міра, якій просто не лежалося у цій темряві. Краще вже побалакати було, аніж думати, що їх з’їдять.

— Віддав би на благо України, — сказав сотник після невеликої паузи. Вимовив дуже урочисто.

— Що? — спитали хором і Чет і Міра, здивовані такою відповіддю.

— Ну, я ж патріот. Я б віддав скарби на справу незалежності. А собі б узяв зовсім трошки. В мене тут неподалік, в Охтирці, залишилася кохана дівчина, Оксана. Ми досить давно не бачилися, але вона чекає мене, я знаю. Забрав би її звідти і ми б боролися за Україну разом.

— То ти мазепинець? — зрозуміла Міра, яка чула про таких диваків, ще коли жила у дядька Анатоля на Волині.

— Я — патріот України. А ви — ні? — здивувався сотник, наче йому тільки українські патріоти у житті і траплялися.

Міра якось нервово засміялася.

— Ну, я люблю Україну. Дуже. Слухай, то ти знаєш, де можуть бути скарби? — питала вона.

— Яка зараз різниця? Нас же зжеруть, — сумно сказав Дубківський.

— Просто цікаво.

— Я здогадуюся. Але не хочу про це говорити, бо тільки серце крається. Я міг би допомогти Україні, дати гроші на закупівлю зброї, на інші справи. А замість цього потрапив у цей клятий підвал. До людожерів! Про яких все знав! Ну як таке може бути? — краяв себе Дубківський.

Знову загриміли замки.

— Дивно, чого так швидко, — прошепотів сотник.

Знову прийшов Шпала, клацнув запальничкою, узяв свічку.

Наче перевірив тази під столами, вони були порожні. Мусив би йти, але затримався чомусь біля Чета. Щось там тупцював, важко дихав. Потім пішов. Темрява. І тиша.

— Слухайте, а такого ще жодного разу не було, — зауважив за деякий час Дубківський.

— Чого саме? — спитала Міра.

— Щоб ця потвора приходила знову. Цей лисий, він був як годинник, кожні шість годин з’являвся з цеберком їжі. А тут прийшов невчасно, щось там ходив біля вашого товариша. До речі, як його звуть?

— Чет, — сказала Міра, а Чет між тим намагався знайти слабке місце у кайданах.

— Як? — перепитав Дубківський.

— Чет. Скорочено від Четверга, — пояснила Міра.

— Оце так! А чому таке дивне ім’я?

— Чому, Чете? — спитала Міра. Їй він не міг не відповісти.

— Я — сирота. Мати померла при дорозі. Знайшли мене селяни, які на ярмарок їхали. Трапилося це у четвер, то так мене і назвали.

— А вас як звуть, красуне? — поцікавився сотник.

— Міра. Міра Б’янко.

— Б’янко? А чи не з тих ви Б’янко, у яких були великі помістя на Волині?

— Ні, — відповіла Міра якось роздратовано. Вона не хотіла згадувати про долю дядька Анатоля і його родини.

— Просто рідкісне прізвище, думав, ви…

— Ні! — різко перервала сотника Міра.

— Я знав Анатоля Б’янко, він був великий український патріот, хоча і служив царю. Але він давав стипендії на вивчення української старовини, звичаїв та традицій. Я і сам отримував таку стипендію два роки. Дуже поважна людина. Аби побільше таких, так ми б відбудували незалежну та сильну Україну, — сказав Дубківський. — Він ще ж школи будував по селах, лікарні, щоб знизити смертність серед простого люду. Хоч і дворянин, але так піклувався про людей!

— І знаєте, чим йому відповіли ті люди? — різко спитала Міра.

— Чим?

— Спочатку і пальцем не кивнули, коли вбивали його і родину. Потім пограбували будинок, навіть не подумали поховати тіла вбитих. Потім і взагалі спалили маєток, замітали сліди. Ось така подяка за всі хороші справи дядька Анатоля!

— Не може такого бути! — Дубківський аж закричав.

— Може, — тихо і жорстко сказала Міра.

— Це неправда!

— Правда.

— Звідки ви знаєте?

— Бо я єдина, хто зміг втекти звідти.

Тиша. Кілька хвилин.

— То ви таки донька пана Анатоля?

— Племінниця. Я приїхала в гості з Петербурга, потім почалася революція, і я залишилася. А далі прийшли дезертири. Купа п’яних скотів, які вбили дядю, а потім зґвалтували тітку і розстріляли всю його родину. І селяни, ті самі, про яких дядя так піклувався, яким будував школи та лікарні, давав гроші в борг без відсотків, вони не те що не допомогли, вони навіть не сповістили у повіт про те, що відбувається! Сиділи по хатах і чекали, чим все закінчиться. Ось такі ваші селяни! Вони любили дядю, цілували йому руку, дякували, але коли прийшла біда, забули про всі його добрі справи. Але не забули про майно. Вже наступного дня мужики приїхали до будинку дяді Анатоля на возах і почали вантажити все, що можна було вивезти! Спочатку речі, потім меблі, зняли навіть залізний дах! Мені довелося скористатися зброєю, щоб вони хоча б не намагалися стягти з дядька натільний хрест! Ось зброю вони зрозуміли. Тільки зброю! То ні в який народ я не вірю. Бо усякий народ — то натовп, а у натовпу немає ані розуму, ані совісті. Натовпу, як череді, потрібен батіг.

— То ви даремно, Міро, даремно, — аж захлинався від хвилювання Дубківський. — Народ по природі своїй невинний. Він наче дитина. І так само, як дитину, народ можна підштовхнути на щось погане. Ті люди, які спалили будинок пана Анатоля…

— А перед тим пограбували його, а ще перед тим навіть не подумали врятувати від страшної смерті його дружину і дітей!

— О Господи! Я знав і пані Ельшбету, і Мікі, і чарівних дівчаток! Ви точно знаєте, що вони померли? — тремтячим голосом спитав Дубківський.

— Я копала їм могили! До речі, ті дезертири, які вбивали, вони теж не з Місяця впали, вони теж були з народу!

— Народ просто спокусили! Підштовхнули на злочинний шлях! Це зробили жиди! І комуністи! На німецькі гроші!

Коли знову загриміли замки, Дубківський замовчав. Прийшов Шпала, дивився щось біля Чета, ходив навколо, знову перевірив таз, кілька разів торкнувся Чета, аж поки пішов. Знову темрява.

— Жиди, вони як той змій, що спокусив Адама та Єву… — продовжив Дубківський свій монолог.

— Сотнику, мовчіть! — гримнула Міра і потім лагідно звернулася: — Чете.

— Що?

— Ти бачив, як він ходить біля тебе?

— Хто?

— Наш тюремщик.

— Як?

— Як пес навколо сучки.

— Звідки ви набралися таких виразів! — обурено здивувався Дубківський.

— Я пожила деякий час серед народу, — відповіла Міра. — Чете, здається, це наш єдиний шанс.

— Про що ти кажеш?

— Про тюремщика. Він приходив до тебе. І ще прийде. Посміхнися йому, заговори з ним.

— Навіщо? — здивувався Чет, який все смикав кайдани, бо не міг просто лежати і чекати на страшну смерть.

— Здається, ти йому подобаєшся.

— Що ти верзеш? — здивувався Чет.

— Те, що є!

— Слухайте, а це ж багато чого пояснює! — аж скрикнув Дубківський. — Ось чому він такий собі парія! Людожери вигнали його, прирекли до життя на дні, примусили виконувати найбруднішу роботу, бо він — ізгой, він — мужелюбник!

— Хто-хто? — не зрозумів Чет.

— Чоловік, що любить чоловіків, — пояснила Міра.

— Тобто — любить? — не міг второпати Чет.

— Спить з ними, як із жінками.

— Хіба таке буває? — спитав Чет.

— Я ж казав, Міро, що народ, він як діти! Не скаламучений знанням! — урочисто вимовив Дубківський. — Буває, буває, Чете. Це така хвороба, здається, невиліковна.

— Коли він ще раз прийде, то посміхнися йому, — наказала Міра.

— Чого це я буду йому посміхатися? — роздратовано спитав Чет.

— Того, що я не хочу загинути тут! — підвищила голос Міра. — Я хочу вибратися звідси і потрапити таки до Шпилівки! — зірвалося у неї.

— Хвилинку! А ви що, теж у Шпилівку збираєтеся? — тепер вже здивувався Дубківський.

— Так, збираємося! — Міра прикусила губу, бо сказала зайве. — Чете, послухай мене! Можливо, це наш шанс! Єдиний шанс!

— Який шанс?

— Коли тюремник прийде, заговори до нього. Заговори так, як ти говориш до жінок, яких хочеш звабити!

— Я так не можу!

— То ви теж полюєте за скарбами фон Шпіла! — нарешті дотумкав Дубківський.

— Замовчіть, сотнику! — крикнула Міра. — Чете, ти можеш! Думай про мене!

— Що?

— Коли тюремник прийде, думай про мене. Уявляй, що розмовляєш зі мною! Зрозумів?

— Причому тут ти?

— Ти думаєш, я не бачила, як ти дивишся на мене? — спитала Міра і засміялася. Хрипко, так, що навіть сотник Дубківський, який хотів виразити своє обурення, замовк і важко задихав.

І тут стало чутно, як знову загриміли замки.

— Закрий очі й уявляй, що поряд з тобою я, — зашепотіла Міра. — І я буду з тобою, як тільки ми вийдемо звідси! Це наш шанс, Чете! Зроби, як я кажу, ти можеш! І я буду твоя, коханий, — Міра говорила так пристрасно, а потім ще і цьомкнула губами, від чого вологе повітря підвалу наповнилося чуттєвістю та хіттю.

Шпала знову прийшов, знову крутився біля Чета. Помітно було, що людожер нервував. То не міг потрапити ключем в замок, то щось шепотів собі під ніс. Потім зупинився біля столу, на якому був Чет. Той лежав, наче скам’янілий. Закрив очі, нічого не говорив і нічого не робив. Шпала дивився на нього, зробив крок, потім відступив. Тоді Міра тихенько застогнала. Ну, наче вона спала, позіхнула і заплямкала губами. У Чета почало вставати. Шпала помітив це і задоволено замугикав. Підійшов до Чета, торкнувся його. Потім його члена.

Далі все відбулося доволі швидко. Міра підказала Шпалі розв’язати Четові руки. Шпала спочатку не хотів.

— Та дивися, він же хоче обійняти тебе! Ти йому подобаєшся! — хрипко шепотіла Міра. — Відчуй силу його рук!

Вона вміла переконувати. Як тільки Шпала розв’язав Чету руки, той убив його. Голіруч. Скрутив шию, як курчаті. Узяв ключі, відкрив клітки і звільнив Міру.

— Його теж, — Міра вказала на Дубківського.

— Навіщо він нам? — здивувався Чет.

— Він допоможе в будинку барона.

— Я не покажу вам, де скарби! Вони належать Україні! — зашепотів Дубківський.

— Хочеш залишитися тут? — спитала Міра.

— Ні, — за декілька секунд відповів сотник.

З підвалу вийшли утрьох. Перед тим сотник забрав з кишені мертвого Шпали Запальничку.

— Це подарунок мами! — Йому соромно було шарпати мертвих, то Дубківський виправдовувався.

— Треба узяти зброю і коней, — тихо сказала Міра.

— Треба спалити цей барліг! Всю цю сволоту! — прошепотів Чет у гніві.

Вони вийшли Надвір. Уже була ніч. У сараї знайшли якийсь одяг. На горищі, у соломі, кілька гвинтівок. Міра з Дубківським вивели коней, а Чет зачинив усі ставні на вікнах, лопатою заблокував двері, щоб з хати їх не відкрили. Далі похлюпав гасом з жерстяної каністри на стіни, а потім підпалив у кількох місцях.

— Готово. Хай тепер пожаряться, гади, — сплюнув Чет і приторочив каністру з залишками гасу до коня.

— Навіщо вона тобі? — здивувався сотник.

— У дорозі все може знадобитися, — відповів Чет. — Їдьмо!

Скоро вже мчали лісовою дорогою, яка смугою сіріла у темряві. Позаду розгорялося полум’я від хати людожерів.